Жорж Блон

АНГЕЛ МЕРТВОЇ РІЧКИ

Роман

^©   _{http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література}

_{Перекладено за виданням: Georges Blond. L'Ange de la Riviere morte. — Christian Bourgois, Paris, 1971.}

_{Малюнки ОЛЕГА БЛАЩУКА}

1

Жеральдіна Летандар нараз прокинулась: кімнатою хтось ходив…

Та ні, це знову лише кошмарний сон. Завжди той самий, викликаний одним і тим же. Лікар повторював їй десятки разів: «Забагато їсте на ніч. Мусите обмежитися легкою вечерею». І справді, тиск не падав, Жеральдіна відчувала, як гупає у вухах, переганяючи кров, її старече серце. Просто сказати — легкою вечерею! Коли зачинялася крамничка, всі страшенно хотіли їсти, й Жеральдіна теж.

«Матусю, ще трохи паштету? Я теж собі покладу!»

Зять Анрі відрізав ще одну скибку. Люсьєна підкладала дітям. Вельми приємно було дивитись, як ласують малюки. Адже тепер так багато дітей живуть надголодь. Навіщо тоді заробляти стільки грошей… Врешті Жеральдіна й собі підкладала скибку паштету. Запивала вином; звичайно, не тим, що по картках…

Старече серце, що почало було вгамовуватися, раптом закалатало знов. Жеральдіна могла о присягнути, що хтось потихеньку торгнув дверима. Ні, не дверима її кімнати, а надвірними, на першому поверсі.

Півлежачи на трьох подушках із широко розплющеними в темряві очима, Жеральдіна дослухалася. Знову запала тиша. Інколи, у вітряну погоду ті двері стукали; але то було рівномірне, заспокійливе постукування: стук-стук, стук-стук… Двері немов промовляли до неї: «Ми, як завжди, на своєму місці, добре зачинені, на міцних завісах і засувах, це лише вітер пустує…» За довгі літа навчаєшся пізнавати всі звуки в своїй оселі. Жеральдіні здалося, що цього разу хтось добре наліг на двері, немов намагався зламати замок…

Люсьєна сто разів їй торочила: «Колись тебе, мамо, знайдуть задушеною. В твоєму віці жити самотою — божевілля…» Жеральдіна на те нічого не відказувала. Вважала, що дурістю було б у її віці жити в чужому домі. Навіть у рідних дітей. Працювати з ними, їсти за одним столом — згода. Але зберігати незалежність. Коли Люсьєна з чоловіком справили новосілля в своєму так затишно обладнаному будиночку — один лише Бог знає, скільки це коштувало! — Жеральдіна відчула себе сильною й гордою. Вона лишала їх увечері, щоб повернутись у власну домівку. До себе. Ні, вона нізащо не знесла б, щоб нею хтось командував, навіть рідна дочка. Люсьєна мала точнісінько таку ж, як і в неї, вдачу, верховодила над усіма, включаючи й чоловіка. Свого часу Жеральдіна теж тримала в руках Урбена Летандара.

Знов оті двері. Жеральдіна намагалася переконати себе: «Це, певно, якийсь собака чи, може, кіт». Ні, звичайно, не кіт. Кіт не притуляється до дверей. Собака наробив би більше шуму на цементованому ґанку. Таке вже траплялося, хоча сусідські собаки дуже рідко полишали свої подвір'я. То що ж це?

Крізь шалене калатання серця Жеральдіна намагалася слухати, а не уявляти. А вона саме уявляла собі навстіж розчинені надвірні двері. Встати, розчинити вікно й покликати на допомогу? За п'ятдесят метрів жили сусіди. Але якщо то лише собака, Жеральдіна стане посміховиськом. Їй уже вчувався голос дочки: «Ну ось, ти й сама бачиш, як це несерйозно! Віднині лишаєшся ночувати в нас». Говорячи про свій будинок, на три чверті оплачений матір'ю, Люсьєна казала: «в нас». То було цілком природно.

З темряви випливав світний циферблат будильника: за п'ять хвилин друга. Паризькою вулицею на повній швидкості пронісся автомобіль. Машини тепер бували тут нечасто, не так, як одразу після визволення. З десятої години вечора до сьомої ранку панувала тиша. О сьомій годині гурчали, беручись на гору, вантажні машини з американської бази. Досягнувши Паризької вулиці, вони неслись, мов навіжені. Частенько за кермом можна було побачити й негра.

На першому поверсі зарипіла підлога. Жеральдіна піднесла руку до горла. Тепер вона вже була певна, що це їй не примарилося. Саме зараз треба було звестися, відчинити вікно, покликати на допомогу. За хвилину могло стати пізно. Негри не знайдуть грошей на першому поверсі й піднімуться вище. Понад п'ятнадцять мільйонів в асигнаціях. Атож, п'ятнадцять мільйонів. Що ж це таке сьогодні діється…

Внизу таки хтось ходив. Важкі чоловічі кроки. Отже, це вже не вигадки, страхи, припущення, це — жахлива реальність. Годинник показував за дві хвилини другу. Коли перші вантажівки понесуться під гору, буде пізно. Жеральдіна відчула, що задихається від страху: «Може, я вже буду мертва!» Якась сила скувала тіло, щось важке притискало до ліжка її, завжди рішучу Жеральдіну Летандар, яка досі нічого не боялася, й це всі знали. Жеральдіна подумала: «Негри!..» — і все.

«Троє чорношкірих американців учинили напад на перехожого в Баньоле». «Чорношкірий морський піхотинець у стані сп'яніння налетів джипом на дерево». Ця жінка, яка без хвилювання читала зведення найжахливішої з воєн, жінка, яка не тремтіла під час бомбардувань, — аж полотніла, подибуючи в газетах найменший натяк на витівки кольорових. «Негри!..» Нічого не можна було вдіяти з цим панічним, по-справжньому дитинним жахом, можливо, спадком якогось невідомого пращура, що вирятувався колись із страшної пригоди. Жеральдіна Летандар чула, як хтось ходить першим поверхом, і тремтіла в ліжку, враз утративши всю свою відвагу, неспроможна уявити собі, що зловмисники, які вдерлися до її дому, могли бути й білими людьми, яких вона не боялася. Будинок доньки стояв за п'ятсот метрів, поряд із колишньою внутрішньою митницею Кретея. Там усі, мабуть, спокійно спали — Люсьєна з чоловіком у їхній гарній спальні, вмебльованій березовим гарнітуром. А вона, Жеральдіна Летандар, була сама-самісінька, прикута страхом до ліжка…

Жеральдіна відчувала, як великі сльозини скочуються її обличчям. На мить промайнув спогад про Урбена, але вона ще не хотіла вмирати…

Жеральдіна почула кроки на сходах, і раптом страх зійшов. Вона відкинула простирадла, спустила ноги додолу. Засвітила світло і, взувши капці, рішуче попрямувала, але не до вікна, щоб покликати на допомогу, а до дверей своєї спальні. Двері відчинилися.

— А-а! — мовила Жеральдіна…

Бармен Гастон зняв трубку:

— Алло… Вам пана Норея?.. Так, він тут… Добре, пане. — Обернувшись до мене, він сказав:

— Пан Комб запрошує вас на нараду, пане Норею.

А я саме збирався замовити сніданок.

— Ви певні, що йдеться про мене?

— Так, пане Норею.

Я підвівся з-за столика. Я не звик, щоб мене кликали на наради. Правду кажучи, такого ще не траплялося. Тільки відповідальні редактори рубрик укупі з головним редактором і секретарями редакції входили до цього мозкового тресту. Йдучи сходами донизу, я запитував себе, яка цеглина звалиться мені на голову сьогодні.

Керівництво редакції сиділо півколом перед директорським столом. Мене зустріла прикра тиша.

— Що це за справа в Кретеї? — спитав мене Комб. — Злочин на грунті кохання?

— Не знаю, пане директоре, не думаю…

— Боде казав, ніби це трапилося неподалік від вас. Здається, вас навіть допитували в поліції?..

— Так, пане директоре, сьогодні вранці. В мене лише перевірили документи, спитали, чим я займаюся, де працюю. Мені здалося, поліцаї цілком удовольнилися цим. Я майже відразу ж поїхав, бо мав бути тут…

— Ви не знаєте, в чому справа? Ви навіть не поцікавилися?

Я вагався з відповіддю. Мовчазна несхвала з боку Великої Ради гнітила мене.

— Там не йшлося про спорт, — промовив я невпевнено. — Я чув од моєї квартирної хазяйки, ніби вбили стару жінку з метою пограбування…

— І більше ви не розпитували?

Директор Комб відчув, що сигара згасла. Хронікер релігійного життя поспішив дати йому вогню.

— Дякую, — сказав директор і знову звернувся до мене: — Дозвольте, мій любий Норею, зауважити, що вам зовсім бракує журналістського хисту. «Не йшлося про спорт»! Це не причина! Отже, якби поряд із вами під час футбольного матчу вбили президента Франції, вас би це не збентежило?

— Я не цікавлюся футболом, пане директоре…

Відповідальний моєї рубрики пригнічено відвернувся. Я, мабуть, ішов на дно. Комб розкричався:

— Футбол, чи бокс, чи пінг-понг, чхав я на все! Я знаю, що кажу, я не ідіот!..

— Пане директоре, я…

— Як?! Цієї ночі поряд із вами скоєно злочин, ви бачили, як прибула поліція, були на місці пригоди, обставини склалися так, що мали все для репортажу, і ви все це випустили з рук?

— Усе, що знав, я розповів панові Боде вранці, щойно прийшов на роботу.

Директор знизав плечима.

— Тобто нічого. Місце дії, людей, атмосферу — все, що потрібно для хвилюючого репортажу, ви залишили при собі! Нечувано! Все це вас не цікавить!

— Так, пане директоре, — мовив я твердо. — Злочини, мене не цікавлять.

Голови перших редакторів обернулися до мене. В їхніх очах я побачив переляк. А в деяких щось на зразок захвату моєю зухвалістю. Кожна людина, яка захищає свою гідність, автоматично стає цікавою, я це вже помічав. Сам директор Комб, здавалося, був вражений моєю поведінкою. Та після миттєвої розгубленості до нього, як завжди, повернулася притаманна йому владність, і він знову розкричався:

— Ага! Злочини вас не цікавлять? Ну, то знайте, що в усякому разі вони цікавлять публіку. Це навіть те, що цікавить її найбільше, крім рубрики про постачання продуктів. Людям остогидла політика. Це вам кажу я! Того дня, коли ми справді робитимемо те, що схочемо… Гаразд, отже, ви нічого не знаєте?

— Нічого, крім того, що вже сказав, пане директоре.

— Цій жінці хлюпнули в обличчя сірчаною кислотою?

— А, так! Я про це також казав панові Боде…

— І це не здалося вам незвичайним після всіх отих убивств із автомата? Стара жінка, якій хлюпнули в обличчя сірчаною кислотою, це ж так несподівано! Боде! — звернувся Комб. — Можливо, щось за цим криється, треба з'ясувати…

— Так, шефе, — погодився Боде.

Сигара знову згасла. Цього разу її припалив Боде. Комб зневажливо кинув у мій бік:

— Ну гаразд, Норею, ви мені більше не потрібні.

Хлопці з директорської приймальні дивилися вслід мені із загрозливим спокоєм. Крики Комба, мабуть, було чути крізь двері. Тим часом я спокійно піднявся до бару. Не жалкував ні за чим, що сказав. Це факт, злочини мене не цікавлять. І без того життя — не така то й весела річ. Я старанно, — і навіть зі знанням справи, чом би про це не згадати, — виконував роботу, на яку був найнятий. Чому від мене вимагають іще чогось?

Бар виповнився народом. Гастон не зміг оберегти мій стіл від двох білявих секретарок.

— Я не думав, що ви так швидко повернетесь, пане Норею. Заждіть, зараз я вас обслужу тут, за стойкою. Вам відбивну, пане Норею? Без картки, із справжньою гірчицею…

Я ледве встиг упоратися зі стравою, коли задзвонив телефон.

— Це знову вас, пане Норею. Вас просить пан Комб… до свого кабінету… Так, негайно. Розрахуєтеся завтра, не турбуйтесь…

Я волів заплатити відразу. Знав, що хитрі рахунки Гастона мають тенденцію з плином часу відчутно підростати, мов діти, яких бачиш після довгої розлуки. Крім того, Комб міг зо дві хвилини й почекати. За звичайних обставин я погнав би до нього вітром, але цього дня… Я не хотів, щоб він сприйняв мою поспішність за прояв страху. Повторюю — не відчував за собою жодної провини.

— Сідайте, Норею. Можливо, я трохи погарячкував. Справа, бачите, в тому, що в нас так мало цікавих матеріалів, так мало нагод…

— Я чудово розумію, пане директоре.

Ця несподівана люб'язність не віщувала нічого доброго. Комб схилився над своїм сміховинно широким столом.

— Якого біса ви поховали себе в тому Кретеї?

— Не зміг знайти квартиру в Парижі, пане директоре…

— Це далеко від Парижа?

— Дванадцять кілометрів од собору Паризької Богоматері. Чверть години автобусом від метро «Шарантон-Еколь».

— Це не заважає вашій роботі? Чи ходять автобуси пізно ввечері?

— Часом доводиться чимчикувати пішки. Після боксу — майже завжди.

Позираючи на мене краєм ока, Комб запалив ще одну сигару. Мене завжди дивує, як можна стільки палити натщесерце.

— Отже, Норею, займіться злочином у Кретеї. Згода?

Я мовчав.

— Я вже дав настанови Боде, — провадив директор. — Ви повернетеся туди, розберетеся й складете гарненького дописа: трохи атмосфери в дусі Сіменона, еге ж? На що схожий той Кретей? Бридке передмістя?

— Бридке — не зовсім точне слово, пане директоре. Скорше… мальовниче.

— Ось бачите! — переможно вигукнув Комб. — Мальовниче! Чого вам іще треба?.. Ви нічого не кажете. Ви що, відмовляєтеся писати статтю?..

— Боюсь, я в таких речах не компетентний, пане директоре. Мене взяли писати про бокс, теніс і плавання. Я намагаюся робити це якнайкраще, але…

Комб здійняв руки до стелі:

— Компетентний!.. Компетентний! Як ви це пишете, ком-пе-тент-ний? Та якби я мав тут тільки компетентних людей, моя газета ніколи не вийшла б! Рубрики лишалися б порожні. Нумо, Норею, трохи здорового глузду!..

— Не думаю, що зможу, пане директоре. Колеги з відділу пригод зроблять це краще за мене.

Я усвідомлював, що ризикую своїм місцем, але так було краще. Той, хто раз погодиться піти не своєю дорогою, мов із гори покотиться. Комб роздивлявся мене з певною цікавістю.

— Бісів нормандець, упертий, як віслюк! — пробурмотів він. — А якщо я вам скажу, що не можу зараз розраховувати на відділ пригод? Делангреньє поїхав до Буржа, Варле зайнятий репортажем про злочинний світ і підпільну проституцію, Ланфан займається справою небіжчика без голови з Бове — й задля чого? аби надрукувати тридцять рядків. Ну, гаразд. Лишається Сюер. Сюер просить відпустку, бо в нього хвора дружина, нема хатньої прислуги, він мусить сам доглядати своїх малюків і куховарити, коротше — жах. Якщо ви не поїдете до Кретея, я відмовлю Сюерові, от і все. Але я волів би доручити це вам, бо ви там мешкаєте… Це не завдасть вам великого клопоту. Що там зараз у вашій рубриці?

— Наступного тижня Сердан виступає на звання чемпіона. Тим часом…

— Так, я знаю: «Плітки на тренуванні». Ви чудово з цим упораєтеся. То що, домовились? Їдете до Кретея?

Комб почав крутити у руках свій портсигар. Якби тієї миті він запропонував мені сигару, думаю, що я не відмовився б. Він, мабуть, згадав, що я не палю.

— За умови, що це буде вперше й востаннє. Що я лишуся в спортивній рубриці.

— Ну звісно!

Мене розпирала невгамовна відвага, і я додав:

— Ви впевнені, пане директоре, що Сюер справді просив у вас відпустку?

Комб знову звів руки догори.

— Ви просто незрівнянний!.. Гаразд, запитайте самі в Боде…

За півгодини я їхав із швидкістю сто десять кілометрів на годину в напрямі Кретея.

Ви переїжджаєте через Сену в Шарантоні. звертаєте ліворуч у Мезон-Альфорі на вулицю Кретея, а далі — прямо. Майже відразу, праворуч, починаються визначні місця. Кретейський цвинтар. Церква. Дорога звужується, ви перетинаєте містечко. Вулиця Паризька. Звертаєте ліворуч на вулицю Мулен-Берсона, яка стрімко збігає в долину Марни. Міст Капітула, Тополевий острів. Ось ми й приїхали.

Я думаю, найкращий спосіб скласти повну уяву про цю місцину в літню пору — це перенестися років на шістдесят назад. Берег Марни. Точніше — рукав Капітула, який є однією з проток Марни. Уявіть собі прохолодний затінок, вузьку смужку води, шиночки з причалами, кілька веселих будиночків, а на воді — м'язисті й вусаті, в смугастих тільниках, веслярі Ренуара зі своїми кралечками, що співають романси, зануривши кінчики пальців у бистру воду. Молодість, веселощі, безтурботне життя, смугасті парасольки… Веслярі причалюють до берега, розкладають сніданок на траві або влаштовуються під альтанками. «У Ковчезі Кохання», «У Сержанта Бобійо», «У Веселого Пічкура»… Повеслувати на цих протоках приїздив Мопассан. Чути сміх, простенькі мелодії. Та ось рукав Капітула вливається в Марну, й дівчата скрикують, побачивши гарне широке плесо, долину світла, таку любу імпресіоністам…

Минуло шістдесят років. Усі три шинки лишилися на місці, але занедбані, переможені часом. Зараз зима, голі дерева стоять у холодному тумані. Що з вами сталося, веселі береги? На землі Тополевого острова, на землі острова Відламаного Окрайця, самі назви яких навіюють спогад про гулянки на свіжому повітрі, із запаморочливою незграбністю, безладно виросли десятки й сотні будиночків. Мати садок над Марною — таку мрію викохували крамарі ясного недільного дня. Але легкі будівельні матеріали не витримали страшних воєнних зим, років без опалення. Цемент розтріскався, бутовий камінь поколовся. Напівзруйновані будиночки відчайдушно чіпляються за трухляві причали. Селище веслярів перетворилося на покинуту напризволяще околицю, де кожен рятується як може. Життєво важлива мета — підтримувати бодай крихту тепла в злиденних грубках: можна палити паркан або, як робив один пенсіонер, один по одному рубати платани на своєму дворику. А ще можна витягати з води розбиті човни, сподіваючись, що вони висохнуть на дрова…

Я залишив свою машину на шляху понад Капітулом. Обидва жандарми, що охороняли в'їзд до Дубової алеї, впізнали редакційну машину і пропустили мене, нічого не питаючи. Брама будинку, де був скоєний злочин, стояла відчинена. Поліцаї в пальтах тинялися в садку. Мене побачив фотограф з «Еклерера».

— Судовий лікар щойно поїхав, — повідомив він. — Прокурор іще тут, разом із комісаром. А ви що, заміняєте Делангреньє?..

Я зайшов до будинку. Це була старовинна міцна споруда, охайна й зручно вмебльована. З другого поверху долинали голоси. Я піднявся сходами й побачив у кімнаті чотирьох чоловіків, про всяк випадок назвався й сказав, з якої я газети.

— Ваші колеги вже розійшлися, — сказав мені один із чоловіків. — Воно й не дивно, їм же не треба тут стовбичити…

— Я просто задубів, — озвався другий.

Він здавався досить елегантним, хоч, як і ті троє, не зняв капелюха.

— А як у вас із опаленням? — звернувся він до першого.

— Я б сказав, погано, пане прокуроре. У комісаріаті тепло, але вдома… Мені пощастило дістати трохи дрівець…

— А в мене газове опалення, — відказав прокурор.

— Газове?

— Саме так. У домі чотири великі радіатори. Їх поставила газова компанія. А коли хотіли посадити мене на пайку, я пішов і влаштував їм добрячу прочуханку: «Що це таке, — кажу, — самі запропонували мені свої послуги, вмовили прибрати звичайні труби, а тепер хочете геть мене заморозити? Я ввімкну свої радіатори, й можете навішувати на мене штрафів, скільки вам заманеться!» Друже мій, більше ніхто й не заїкнувся.

— Якщо трохи підмастити контролерам…

— Та що ви!.. А втім, не можна ж, склавши руки, гинути від холоду!

Я зроду не писав кримінальних репортажів. Уявляв собі поліцаїв, що схилилися над слідами чужих ніг, розглядають крізь лупи відбитки пальців, зіставляють показання свідків. Ну, приїхав я запізно, то що ж, писати репортаж про опалення оселі пана прокурора? Збентеження, мабуть, відбилося на моєму обличчі, бо один із поліцаїв звернувся до мене досить люб'язно:

— Антропометрична служба вже закінчила свою роботу. Хочете подивитися на жертву?

Жеральдіна Летандар, шістдесят шість років. Слово честі, я про неї мало не забув. Раптом дійшло, що це вона й є — оте щось випростане на ліжку, вкрите простирадлом, справжній труп за два кроки від цих таких спокійних людей. Побачити жертву мусило входити до моїх обов'язків. Поліцай підняв простирадло.

— Ось вона.

Я не дуже вразлива людина. Причетність до силових видів спорту виховала в мені холоднокровність. Як і всі французи мого віку, я воював; в Ельзасі поряд зі мною вибухнув «тигр», я бачив пошматовані, розчавлені об стіну тіла. Та все ж, коли поліцай зняв простирадло з тіла вбитої, відчуття було таке, ніби мене добряче вцілили в сонячне сплетіння. Облита сірчаною кислотою — ці слова нічого мені не промовляли. А небіжчиця не мала обличчя. Між волоссям і кісткою підборіддя — нічого, або радше… Навіть тепер мене охоплює відраза при спогаді про ту страшну безформну масу. Я побачив також червонясті плями кислоти на підлозі. Поліцай прикрив тіло.

— Її вбили, коли вона стояла отам, біля порога, — пояснив він мені. — Задушили.

— Задушили, а потім хлюпнули в обличчя кислотою?

— Так.

Я зовсім не збрехав Комбові, кажучи, що злочини мене не цікавлять. Але тепер майже мимоволі запитав. І вже сам себе запитав про те, про що не наважився спитати поліцая: «Хлюпнули сірчаною кислотою — навіщо?..» Поліцая я запитав про інше:

— Вона мала гроші?

— Авжеж, і багато. Її зять казав — три мільйони, отже вважайте — всі десять. Чорний ринок. Рахунок ведеться на мільйони. Торгують фруктами й ранніми овочами, а насправді — всім їстівним. Гроші, звичайно, були в шафі.

Мільйони з чорного ринку не знають дороги до банків: податкова служба…

Прокурор і комісар уже спускалися сходами разом з одним поліцаєм. А той, що розмовляв зі мною і, мабуть, як і я, заробляв собі на скромне прожиття, говорив про ті мільйони з чорного ринку спокійно, без найменшого обурення, мов про річ таку ж природну, як сила тяжіння. Можливо, він мав рацію. Це був білявий молодик, худорлявий, чисто виголений, анітрохи не схожий на кінодетектива в цивільному, масивного і вусатого. Я простодушно спитав:

— То ви вже натрапили на якийсь слід? Хто міг бути вбивцею?

— Ще нічого не відомо. Ми лише зробили всі необхідні приготування.

Вони розпитали рідних, сусідів, оглянули замок. Опитували постійних клієнтів паризької крамниці Жеральдіни, біля Шарантоиської брами. Інспектори вивчили розпорядок дня опитуваних, перевірили їхні алібі. Я починав розуміти, що моє перше враження хибне і що потужна поліційна машина набирала ходу. Чи можна було ще щось знайти в цій кімнаті? Я читав у детективних романах, ніби слідчий звіряється на свою інтуїцію, намагаючись «улізти в шкуру» злочинця чи жертви. Але тут жертва була для мене майже такою ж невідомою, як і злочинець. Тіло виявив зять — о восьмій годині. Він щовечора привозив тещу своєю вантажною машиною й щоранку забирав її. Здавалося, зять поза підозрою. Й він, і його дружина були приголомшені горем. Звичайно, мені б теж не завадило відвідати їх: перший неприємний обов'язок. А поки я на це зважувався, то розглядав шпалери в квіточку, зручне ліжко з мідними кульками, комод начебто в стилі ампір. На стіні висіла збільшена фотографія зятя й дочки у весільному вбранні; двоє голеньких немовлят, які на іншій фотографії стали двома дівчатками шести чи семи років, — звичайно, онучки Жеральдіни Летандар. Олеографія з «Ілюстрасьйон»: Жофр, Фош і Петен у маршальських мундирах. Поштова листівка, що зображує генерала де Голля…

З першого поверху хтось покликав:

— Ви йдете, Бушроне? Схоже, нам випадає хильнути грогу!

Бушрон пропустив мене на сходах поперед себе. Прокурор і комісар були вже на вулиці, за брамою.

— Трохи погріємось у «Пті-Лідо», якщо бажаєте, — заявив один із колег Бушрона, тоді пильніше глянув на мене:

— Стривайте, я вас упізнав! Як справи?

Я ще раніше впізнав інспектора, який допитував мене сьогодні вранці.

— Ну що ж, — мовив він весело, — вам пощастило! Це ж просто робота вдома, еге ж?..

— А, то ви тут мешкаєте? — спитав мене Бушрон.

— За сто п'ятдесят метрів звідси.

— Ви були вдома цієї ночі?

— Звичайно.

Бушрон, можливо, спитав не думаючи, за звичкою. Та все ж таки у мене по спині сипнуло морозцем. Отже, з репортера я можу перетворитися на звинуваченого? Було ясно, що інспектор допитував мене вранці не дуже ретельно, я ж думав, що фах журналіста ставить мене поза підозрою. А якщо не знайдуть убивцю? Яким чином я доведу, що не вставав уночі, щоб задушити стару Жеральдіну?

— Ну, — вів далі інспектор, — підемо пити грог. Чортзна-як вогко у ваших краях…

«У ваших краях…» Він теж пов'язував мене з мешканцями Тополевого острова, з цією чудернацькою звіриною, яку я завжди спостерігав збоку, мов випадковий перехожий. Я точно пошивсь у дурні, погодившись на цей репортаж; далеко від очей поліцаїв я був би поза їхніми думками. Я вже почував себе, як людина, що боїться бути скомпрометованою. Проте, крім невдоволення, відчував також, що мене охоплює приємне почуття, просто втіха від того, що два поліцаї і я простуємо до шинку «Пті-Лідо».

Цей шинок заслуговує на краще перо. Він розташований на Мостовому шляху перед мостом Капітула. Там до самої води тягнеться широка тераса, є причали, човни, припнуті до паль, а в повітці лежать каное, які можна взяти напрокат. З архітектурної точки зору «Пті-Лідо» являє собою швейцарський будиночок — шале. Має два поверхи, один на рівні берега, другий — на рівні мосту, з дерев'яним фасадом, який тепер досить облізлий. Коли заходите до шале з вулиці, відразу потрапляєте в благодатне тепло. Господареві «Пті-Лідо», панові Соньє, щастило викликати в своїх клієнтів саме таке відчуття; але, щоб домогтися цього, він мусив перебудувати приміщення. Закритий на третину довжини переділкою з агломерату, з позабиваними з трьох боків вікнами, шинок нагадував радше грубий салун десь у Клондайку. Й це за умови, що ви заходите сюди не ввечері, коли припиняють подачу електрики, бо тоді при світлі гасової лампи, що стоїть на прилавку, шинок швидше нагадує нутрощі ескімоського іглу. Але — і це варте було всіх архітектурних прикрас — у шинку завжди добре гріла грубка. А крім того, там часто бувала Лідія. Я ще повернуся до цього, зараз же не відчуваю в собі достатньої наснаги…

Коли ми ввійшли, прокурор і комісар вже сиділи над склянками паруючого грогу. Інші поліцаї пили за стойкою. Господар простяг мені руку. Цупке сивувате волосся пана Соньє було геть скуйовджене. Мабуть, поява неординарних клієнтів перервала його пообідній відпочинок.

— Стривайте, — сказав він мені, — ви що, зрадили бокс?

— Тільки цього разу. Я тут за товариша.

Я був не від того, щоб натякнути: я не збираюся постійно вештатися з інспекторами поліції.

— Хто зна, — мовив Бушрон. — Може, вам сподобається…

Навіщо відповідати? Цей тип уже почав дратувати мене. Я вирішив, що він намагається мене «розговорити». Нічого в нього не вийде.

— Добродії також бажають грогу?

Грог був міцний і добре підсолоджений. Ні для кого не становило таємниці, а найменше для комісара, що близькість армійської бази США № 07811, розташованої на межі з Бонеєм, давала змогу населенню прикрасити свій стіл деякими ласощами. Господар «Пті-Лідо», пан Соньє, забезпечував мене — за, їй же Богу, помірною ціною — меленою кавою набагато вищого гатунку, ніж пайкова суміш. І ще я помітив — моя квартирна господиня, яку не можна було назвати цілком старою, щодня варила собі шоколад, пахощі якого піднімались аж до моєї кімнати.

Я рідко вживаю хмільне, але це не завадило мені належно оцінити міцність гарячого грогу. З келихом у руці я разом з поліцаями непомітно для самого себе підійшов до грубки. Господар похмуро витирав дерев'яний прилавок, і з того, як ворушилися його губи, я зрозумів, що він бурмоче: «Гидота!..» Це він робив п'ятдесят разів на день, коли брався за ганчірку: цинковий прилавок був конфіскований під час окупації, а дерев'яний неможливо тримати в належному стані. Комісар не наважувався порушити роздуми прокурора, який, можливо, розмірковував лише про свої газові радіатори. Інспектори запалили сигарети. Колега Бушрона пригостив і мене. В наш час цей порух чогось вартий. Я відповів:

— Ні, дякую. Не палю.

Бушрон подивився на мене так, ніби те, що я не палю, є ще однією підставою мене підозрювати. Тепер, коли я випив грогу, здоровий глузд підказував мені зникнути. З того, що я бачив і про що дізнався, — а треба ще відвідати доньку Жеральдіни Летандар, оце справжня мука, — вже можна було зліпити цілком пристойний репортаж. Поліцаї не виявляли ніякого бажання продовжувати розмову про злочин, а я зовсім не збирався ставити запитання й писати просто тут, на очах у господаря шинку та його клієнтів. Здоровий глузд підказував мені йти геть. Я добре знав, яка надія втримує мене, змушує гайнувати час, а пан Соньє за стойкою, мабуть, здогадувався, про що йдеться, бо інколи скоса позирав на мене. Я чув неквапливу розмову інспекторів про службові справи, вони хотіли ще посидіти тут, у теплі, чекаючи наказу прокурора. Будильник, що стояв на полиці поряд із пляшкою безалкогольного «перно», показував пів на третю. Саме вистачить часу заскочити до доньки та зятя загиблої, тоді напишу репортаж і встигну подати його до вечірнього випуску. Я навіть подумав, що зможу спокійно написати вдома: автомобілем легко дістатися до редакції — єдина користь із того, що я погодився на цей репортаж. Думка про те, що сяду за кермо швидкого автомобіля (а це в наш час така рідкісна насолода!), допомогла мені здолати розслаблення. До того ж, якби в цю хвилину навіть прийшла Лідія, обставини складалися зовсім несприятливо. Про що з нею говорити при поліцаях?.. Отож я сказав:

— Ну що ж, панове, мені вже час іти працювати. Я дуже вам удячний…

— Нема за що!

Мій уранішній допитувач простяг мені руку. Бушрон та інші інспектори — також. Я попрощався з прокурором і комісаром, які ввічливо зняли капелюхи, й рішуче попрямував до дверей. Але в цю мить двері розчинилися й увійшла Лідія.

Я вже добре бачу, що більше не можу ухилятися від розповіді про Лідію, тож запрошую читача повернутися разом зі мною в минуле, але вже не на шістдесят років, а лише на кілька місяців…

Я щойно демобілізувався й з радістю знову повернувсь на колишнє місце в газеті, де працював до червня 1940-го. Батьки жили в провінції, моя парубоцька квартирка була зайнята, тож треба було знайти інше житло. Хто не знає, як це важко зробити. Неможливо було знайти навіть пристойний номер з опаленням у готелі, хіба що за таку ціну, яка швидко спустошила б мій гаманець. Я оглядав чудові двокімнатні квартири, вмебльовані лише кухонною шафою та парою шкіряних крісел, за які з мене правили триста тисяч франків. Я підняв на ноги всіх товаришів, надрукував у своїй газеті оголошення, але з таким же успіхом можна було просто викинути гроші. Друзі, що давали мені притулок «доти, доки…», з дедалі більшим інтересом стежили за моїми відчайдушними спробами. Я вже зовсім був занепав духом, коли десь у середині жовтня молочниця повідомила, ніби якась особа з Кретея хотіла б здати житло неодруженому чоловіку. Таким чином я дізнався, що мої господарі теж не сиділи склавши руки, й добре пам'ятав про їхнє піклування в той день, коли ступив на Тополевий острів у пошуках будинку вдови Шарло. Було похмуре надвечір'я. Над долиною Марни нависав уже морозяно холодний осінній туман, а сам Тополевий острів скидався на забуте кладовище. Пані Шарло облишила приготування шоколаду, щоб показати мені житло, яке складалося з величенької спальні, маленької кімнатки, яка могла правити за кабінет, і вмивальні.

— Тут чудовий краєвид, — сказала господиня, прочиняючи вікно.

Холодний туман ухопився до кімнати, мов до себе додому. З боку Сен-Мора було видно протилежний берег Марни, а трохи ближче — буксир, що сів на мілину й був переобладнаний на житло. Я замріявсь, уявивши собі, як там житиму. Пані Шарло зачинила вікно.

— Але… тут немає опалення, — зауважив я.

— Нічого. Ми все владнаємо. Якщо вдень вас не буде вдома, я палитиму вашу грубку вранці й увечері. Вибачте за нескромність, пане, але ким ви працюєте?

Журналіст — ця робота не видалась їй ганебною. Звичайно, вона розраховувала на те, що я не приводитиму жінок. Таке піклування про мою мораль уперше за ввесь день мене звеселило. Остров'яни, яких мені пощастило побачити: жінка в американських штанях, два типи в теплих куртках та з сокирами, кульгавий старий дивак у хутряній фесці, що спирався на жезл британського адмірала, — здавалося, були далекі від світських умовностей. А може, я помилявся, й це маленьке товариство побожно шанувало культ доброчесності? А що хіба? Я розпрощався з пані Шарло, пообіцявши подумати. А думав я про те, що на Тополевому острові, піддатному повеням, завжди буду під загрозою запалення легенів. Щопівгодини — автобус до Шарантона, після одинадцятої вечора — нічого: теж приємна перспектива. Я б кинувся звідси навтьоки, тільки мене й бачили б, коли б не гнітила думка про моїх гостинних друзів, яким доведеться якось пояснити, чому житло на Тополевому острові мені не підходить. Вертаючись до мосту Капітула, я саме міркував, у яких іще друзів можна погостювати «доти, доки…». Тільки б дістати відстрочку, іншої мети у мене не було.

Я дійшов до Мостового шляху і звернув ліворуч, у бік рукава Капітула. Сутінки, що надто швидко густішали в тумані, аж ніяк не звеселяли краєвиду. Раптом я почув, як зачинилися двері, і на шляху з'явилася постать. Жінка. Мені здалося, ніби сходить сонце.

Я навмисне роблю з себе посміховисько, розповідаючи про свою першу зустріч із Лідією. Насамперед треба бути точним. «Мені здалося, ніби сходить сонце» — це єдино можливі слова. Я зараз навіть не пригадую, в чому Лідія була тоді вдягнена; безперечно, в простенькому пальтечку. Я бачив її обличчя, руки, ноги, очі. Від самого ранку мене гнітив тягар сірого дня, а Тополевий острів здавався втіленим сьогоденням, немов мініатюра виснаженої, але нескореної Франції. І враз де й поділися холодний туман, липуча втома, занедбаний краєвид. Переді мною постали життя, сила, краса. Здавалося, це молоде прекрасне тіло випромінює не тільки світло, а й тепло. Осінь була безсилою проти її лискучого волосся, проти шкіри, яка навіть не червоніла на холодному вітрі; осінь склала зброю перед непереможною весною, перед життєдайною силою викінченої форми.

Я завжди з певною іронією ставився до конкурсів краси. Адже на околицях міст, у найбуденніших місцях трапляються жінки, побачивши яких, запитуєш себе: хіба їм тут місце? Сусіди часто визнають їх гарними, та й по всьому. Людям і на думку не спаде порівнювати цих жінок з красунями на обкладинках журналів. Я не знаю, як повелися б імпресаріо або режисер, побачивши Лідію. Та й хіба я міг знати, якою була б її доля на екрані. Я знав лише, що сталось після того, як ми зустрілися поглядами. Я пройшов ще метрів з п'ятдесят, неначе приголомшений, потім обернувся. Лідія звернула з дороги на алею й зникла за деревами. Я обернувся й не вагаючись попрямував до будиночка вдови Шарло. Я заявив їй, що остаточно вирішив оселитися в неї.

Важко сказати, чого я сподівався, та й чи взагалі на щось сподівався. Я не залицяльник і не належу до тих нещасних метеликів, що в розпачі кидаються на перший-ліпший вогник. Якби владний обов'язок покликав мене в інший бік, я не вагаючись пішов би своїм шляхом. Але ж я був вільний. Чому ж, побачивши Лідію один раз, відмовлятись від надії побачити її знову? Пізніше, коли, бувало, чекав на телефонний дзвоник у «Пті-Лідо» або просто сидів там, нічого не чекаючи, я часто запитував себе: невже й інші завсідники, чиї очі пильно стежили за кожним рухом Лідії, гайнуючи в шинку свій час під глузливим поглядом дядечка Соньє, сподівалися на щось більше, ніж на єдину втіху — помилуватись красою його донечки? Порядність Лідії ніколи не була темою обговорення. Та й ніхто з цього строкатого товариства в светрах, спецівках, куртках не поводився з нею вільно, й така стриманість вражала мене.

Лідія завжди дивилася чоловікам просто у вічі, але що то був за погляд! Одразу ставало ясно, що вона не здатна на якусь дрібницю, на швидкоплинну втіху. Лиш однієї чудової днини могла зникнути разом з котримось із своїх поклонників. Але чому й досі ніхто не відважився на таку пригоду? А я сам… Людина — то вже таке нікчемне створіння, завжди прив'язане до дріб'язкових справ, налякане безповоротністю буття.

Отже, тієї фатальної хвилини, коли я саме зібрався виходити з шинку, ввійшла Лідія. І я не мав жодної можливості лишитися в залі: будь-яка затримка викликала б підозру. Лідія стояла переді мною простоволоса, в своєму благенькому блакитному пальтечку, стояла, ледь розтуливши вуста, наче відсапувалась. Запала тиша, й це мені аж ніяк не сподобалося. Я бачив спрямовані на Лідію погляди поліцаїв, бачив її чудову шию, великі виразні очі, стрімкі, мов пташині крила, брови. Мені здалося, що в цих очах промайнула тінь, спогад про якусь сумну таємницю. Лідія заплющила очі, а коли знов розплющила їх, тінь зникла. Не встигла Лідія пуститися клямки, як я відчинив двері й опинивсь на вулиці.

У Жеральдіниної дочки я не застав нікого. Сусідка сказала, що зять лаштувався поїхати до крамниці в Шарантоні, аби повісити об'яву, сповістити клієнтів…

— Коли займаєшся торгівлею, ви ж розумієте…

Доньки Люсьєни також не було — пішла прибирати матір, допіру отримавши на це дозвіл від поліції. Я здригнувся від спогаду про видовище, яке зараз відкрилось очам цієї жінки. На щастя, їй допомагала інша сусідка. В усякому разі було б недоречним розпитувати Люсьєну й надокучати їй у таку хвилину. Я навіть полегшено зітхнув, спустився до рукава Капітула й припаркував машину. Мені залишалося тільки написати репортаж.

Ступивши на міст Капітула, я знову побачив «Пті-Лідо», де, певно, й досі сиділи оті поліцаї, а може, ще й безсоромно залицялися до Лідії. Чи вистачить у мене витримки не зайти туди? А якщо зайду, то як це буде розцінено? Я подався алеєю Юзелі, щоб не йти додому навпростець.

Дійшовши до своєї Вишневої алеї, я згадав, що забув зранку попросити пані Шарло розпалити мою грубку. Тим гірше. Як завжди, я спершу постукав, а не отримавши відповіді, відімкнув двері своїм ключем.

Кухня була відчинена. Пані Шарло лежала там на підлозі горілиць, геть спотворена. Вона теж не мала обличчя. Сірчана кислота лишила на підлозі руді плями. Кіт пані Шарло тиснувся до стіни в кутку кухні, вигнувши спину й настовбурчивши шерсть…

2

— Врешті, я вільний, чи мене в чомусь таки звинувачують?

Секретар суду сидів за моїм столом, прокурор улаштувався в моєму кріслі — втім, я сам запросив його сісти там, — а інспектор Бушрон походжав по моїх двох кімнатах, роздивляючись меблі та стіни й не приховуючи непереборного бажання негайно обшукати все приміщення. Однак, здавалося, прокурора шокувало моє запитання.

— Що ви, пане… Звичайно, у вас уточнювали деякі відомості. Всі сусіди були або будуть опитані. Як же ви хочете, щоб ми пролили світло на…

Я перебив його, сердячись на себе за те, що голос у мене не досить спокійний:

— Я сказав вам, пане прокуроре, що мені було доручено зробити репортаж про… про перше вбивство. Чи можу я зараз поїхати до редакції?

— Машиною? — спитав інспектор Бушрон.

— Звичайно. Машина стоїть на шляху рукава Капітула. В усякому разі мені треба відвести її до редакції.

Минуло кілька секунд. Я чув кроки й голоси поліцаїв на першому поверсі.

— А ви не можете передати свій репортаж телефоном з «Пті-Лідо»? — спитав іще Бушрон.

Так, звичайно, я міг скористатися й телефоном, але я хотів довести випробування до кінця. Або мене справді не підозрюють і лишають мені свободу пересування, в першу чергу машиною, або…

— Ви прибули сюди просто з редакції? — продовжував невтомний Бушрон.

— Так, я вже вам про це казав. Я вийшов з редакції о чверть на другу. О тринадцятій п'ятнадцять.

— Ви подивилися на свій годинник?

— Так, я подивився на свій годинник, — промовив я, беручи всю відповідальність на себе. — Припустімо, що це звичка спортсмена. Втім, годинник є і в гаражі, де стояла машина. Годинник показував чверть на другу. Щонайменше чотири чоловіки бачили, як я поїхав…

— А щойно ви нікого не застали в Жеральдіниної доньки?

— Я вже казав вам про це. Немає нічого легшого, ніж піти й перевірити все самому.

— Чи можете ви пояснити, чому, залишивши машину перед мостом Капітула, ви пішли додому алеєю Юзелі?

— Примха. Я дуже люблю ходити пішки.

— Але ж ви мусили поспішати, щоб устигнути написати репортаж?

Я лише мовчки знизав плечима. Прокурор скоса дивився на мене, посмикуючи свої маленькі вусики, в його очах промайнув жаль; цього чоловіка, схоже, глибоко засмучувало те, що в нього на очах порядна людина все далі вплутувалася в погану історію. Зрештою, що перешкоджало мені перейти міст Капітула? Я чудово розумів думку моїх допитувачів. Теоретично ніщо не заважало мені швиденько повернутися додому після дому Жеральдіниної доньки, щоб убити свою квартирну господиню. Якщо я не пішов через міст Капітула, то, може, саме тому, щоб поліцаї, які ще сиділи в «Пті-Лідо», не побачили мене і не змогли вирахувати час між моєю появою і тією хвилиною, коли я повідомив їх про вбивство вдови Шарло. А якщо я вбив пані Шарло, то чому б мені заразом не задушити й Жеральдіну Летандар? Насправді подібно версія не могла витримати серйозного випробування, і я був певний, що мене швидко визнають непричетним до справи. Одне було ясно: факт, що я йшов додому манівцями, становило для поліції маленьку таємницю, перешкоду, через яку перечіпалося їхнє прагнення з'ясувати все до кінця. Інспектор Бушрон не міг не відзначити, що я теж не можу дати цьому переконливого пояснення. Та чи задовольнило б його будь-яке пояснення? Мене виводило з рівноваги, що час плине й скоро сюди збіжиться цілий загін журналістів, які побачать мене в ролі підозрюваного.

Хтось піднімався сходами. Виявилося, судовий лікар. За ним не треба було далеко посилати, лікар ще був у комісаріаті Кретея, звідки він телефонував до Парижа з приводу першого злочину.

— Я бачу, мені доведеться лишитися тут на пансіоні, — заявив він. — Якщо так триватиме й далі… Коротше, перед нами така сама робота, як і попередня. Є ще люди, послідовні в своїх діях.

Я сам запитав його про те, що мене понад усе цікавило:

— Докторе, коли настала смерть?

Судовий лікар перевірив, чи в порядку його запонки. Він звик закасувати рукави, перш ніж узятися до справи.

— Приблизно три години тому, — промовив він спокійно. — Це мало статися десь біля першої години. Навіть трохи раніше.

Я мало не розцілував лікаря, незважаючи на його бороду й відразливу незворушність. Тоді глянув на прокурора:

— Мабуть, ніщо більше не заважає мені повернутися до редакції, пане прокуроре?

— Ну звичайно!

Аби бути до кінця відвертим, мушу визнати: прокурор видавався не менш задоволеним, ніж я. Втім, я попрощався досить стримано.

— До скорого побачення! — кинув мені інспектор Бушрон.

В обсипаному сигарним попелом жилеті Комб переможно походжав кабінетом загальної інформації.

— Що я вам казав, Боде! Це чудово! Власна господиня! Його півгодини допитували! Як вам такий заголовок: «Я — звинувачений»? Ні, це занадто. А може: «Мене підозрюють у вбивстві двох жінок»? Ну, поміркуйте ще самі… Покажете ваш репортаж, тільки-но закінчите, мій любий Норею. А ви, Боде, відразу ж як одержите фотографії, надішліть їх до мене, чули?

— Гаразд, шефе. Ви ж знаєте, треба бути дуже обережним в усьому, що стосується фото. Загалом, нічого надто драматичного…

Комб знизав плечима:

— І це називається свободою! Зрештою… — І враз, осяяний новою ідеєю: — А скажіть-но, Норею, чи немає там жінки? Ні, я маю на увазі не жертви… Ну, не знаю, їй-Богу, родички, сусідки, яку можна було б сфотографувати, вродливої дівчини?.. Нас не зможуть звинуватити в тому, що ми смакуємо всілякі страхіття, а з вашим заголовком це буде чудово. Отже, Боде, зателефонуйте Мореллі: нехай він розвідає, ще маємо час до ранкового випуску. Мій любий Норею, негайно беріться до діла. Боде, нагадаєте мені про цей репортаж у кінці місяця. Норей, звичайно, отримає винагороду…

Комб вийшов, розтрушуючи навкруги сигарний попіл. Я був засмучений, розгніваний, сповнений захвату. Яким чином це чудовисько, цей геній найбільш отуплюючої газетної писанини інтуїтивно відчув існування Лідії? Я вже мовби бачив її фото під заголовком «Мене підозрюють у вбивстві двох жінок» або якоїсь іншої дурниці. «Ваш заголовок», сказав Комб! Мене, правда, трохи втішала думка про те, що фотограф Мореллі, який залишився на театрі бойових дій, ніколи не одержить від Лідії згоди фотографуватися, навіть якщо йому й спаде на думку звернутись до неї. Я лаштувався попрацювати за своїм столом у спортивному відділі. Позаяк редакцією вже гуляли чутки про моє вторгнення в царину пригод, я мусив витримати кілька жартів, але не злих і не зачіпливих. Колеги швидко дали мені спокій і взялися до власних справ.

О шостій годині, сорок п'ять хвилин я подав репортаж директорові. Пан Комб одразу глянув на підпис.

— Ви підписалися псевдонімом?

— Так, шефе, своїм прізвищем я підписуюсь у спортивній рубриці.

— Це ваша особиста справа.

Я писав стримано, не намагаючись драматизувати подію. Можливо, Комбові не сподобається така простота. Тим гірше.

— Чудово, — сказав він, прочитавши репортаж, — Факти промовляють самі за себе, це справляє тривожне враження. Саме те, що треба. Скажіть Боде, щоб одразу ж відправив це до складання. Продовження передасте телефоном, як тільки зможете.

— Продовження?..

— Звичайно, продовження. Ви ж не думаєте, що така справа на цьому й скінчиться?

Зізнаюся, це мене приголомшило.

— Чи не хочете ви сказати, що знайдено ще один труп? — спитав я.

— Ще ні, — відповів Комб, сипнувши собі трохи якогось порошку просто на долоню (він думав подолати таким чином наслідки згубної сигари), — але, як на мене (він проковтнув порошок), ще не забариться. Ваш убивця — садист, а такі типи працюють серійно.

— Садист, який не втрачає голови, — зауважив я. — Він почав з того, що прихопив у своєї першої жертви десять мільйонів.

— Це — різні речі. В усякому разі не тільки я такої думки. Щойно зателефонував Мореллі: у ваших краях усі готуються до облоги, панує жах. Ви згодні, що так і має статися, мій любий Норею? Один злочин, два злочини, люди чекають третього. Надходить ніч, усі забарикадувалися, кожному вчувається за дверима подих жахливого міфічного звіра, як бувало за середньовіччя. Цього вам вистачить на цілу серію чудових репортажів… Продовжуйте в тому ж стриманому, об'єктивному стилі, не змінюйте манери письма: ефект буде ще більшим. Отже, ви повертаєтесь туди зараз же, згода? Тримайте при собі Мореллі, якщо треба, чатуйте цілу ніч. Зрештою, робіть як самі вважаєте за потрібне, газета розраховує на вас Я певен, що новини не забаряться.

Я машинально потис руку, простягнену Комбом, і опинився на вулиці геть спантеличений. А я ж бо вже радів, що здихався цієї каторги…

Дорога в Кретеї була ледь освітлена, електричні ліхтарі стояли через кожні п'ятсот метрів. Місяць сховався, туман не дозволяв їхати швидше за п'ятдесят кілометрів на годину. Пильнуючи світлу смугу автомобільних фар, я розмірковував над тим, що, зрештою, Комб міг і помилятися; це навіть було вірогідніше. Більше не буде ніякого злочину, поліція і далі шукатиме вбивцю. Знайде його чи ні, але в будь-якому разі мій репортаж закінчиться або загубиться без сліду. Як, до речі, сталося з більшістю розслідувань останнім часом. Я ще пригадував голос дядечка Соньє того дня, коли радіо пророкувало неминучий арешт гангстерів з Кліші:

— Балакай, балакай, поки є такі, що вірять у казочки… Поліція ще до цього не доросла! На чому вона ганяється за гангстерами? На велосипедах?

Кретей раптом поринув у темряву: припинили подачу електрики. На розі вулиці Мулен-Берсон мене зупинив свисток. Два жандарми перекрили шлях мотоциклами. Я сказав їм, навіщо приїхав, і показав редакційне посвідчення.

— Де ви маєте намір залишити машину?

— У нижній частині вулиці, біля мосту Капітула.

— Добре. Проїжджайте.

Біля в'їзду на міст виявився новий заслін. Цього разу жандарми були піші. Втім, у маленьких джунглях Тополевого острова практично неможливо було пересуватись інакше, як пішки.

— Мені зовсім близько, — сказав я жандармам. — До «Пті-Лідо».

— І ви там будете не самотні. В кожному разі вам буде краще, ніж нам отут.

Відчиняючи двері шинку, я почував себе так, ніби заходжу до кінотеатру. В залі панували сутінки — горіла тільки гасова лампа на прилавку, приміщення огортав дим. Ніколи ще дядечко Соньє не мав стільки відвідувачів. Усі розмовляли дуже голосно, немов недочували через півтемряву. Хтось піднявся з-за столу й підійшов до мене. Це був Мореллі.

— Ну й робота в нас! — промовив він. — Що вони там сказали? Мені можна вертатися?

Я передав йому розпорядження директора.

— Так я й знав! Нас зібралося добрих півтора десятка, я такого зроду не бачив. Як же звідси телефонувати!

Тут був і Бушрон. Я впізнав також двох інших поліцаїв.

— Комісар пішов до начальника американської бази, — повідомив Мореллі. — А нам передусім треба дізнатися, чи зможемо ми тут попоїсти. Ви, мабуть, в добрих стосунках із шинкарем?

— Ви зможете попоїсти через годину, — сказав дядечко Соньє, який почув нас. — Добре, що я не розгубився…

Він послав Лідію по харчі в супроводі двох приструнчених гультяїв, а сам збирався взятися до готування їжі.

— Чекаю, коли ввімкнуть світло. Кухня внизу, а в мене оце — одна-єдина лампа. Вам білого вина? А може, безалкогольного «перно»?

Мореллі розповідав, про що встиг дізнатися: задушили мою квартирну хазяйку. Це я знав і сам. Ніяких нових даних. Поліцаї знайшли причину злочину: спустошений горщик із смальцем. Поліція вважала, що вдова Шарло ховала свої грошенята у такий винахідливий спосіб — клала в горщик, а зверху заливала смальцем.

— Виявляється, таке можна зробити навіть у добре запаяній консервній бляшанці. Поліція зробила висновок, що вбивця був у домі своєю людиною.

Я здригнувся на саму думку про те, що в мене могло не бути незаперечного алібі — якби в годину злочину не затримавсь у редакції.

— Здається, вона перепродувала крадені американські товари, — вів далі Мореллі, — консерви, ковдри… Ви нічого такого не помічали?

Ні, я нічого не помічав, крім щоденного шоколаду. Я був уражений тим, «що за три години поліції пощастило зібрати стільки відомостей про цю п'ятдесятирічну жінку, якої я так і не розпізнав за шість тижнів життя під її дахом. Правда, я нічим і не цікавився.

— Це що — сусіди розбазікали? — спитав я. — Їх допитували?

— З полудня цим тільки й займаються. Прокурор каже, що неможливо досконало обстежити такий закуток, як цей, захаращений халабудами, сараями, перерізаний стежками, низькими огорожами, які легко подолати. Та ви краще за мене знаєте ці місця. Зі свого боку комісар зізнався, що навіть приблизно неспроможний назвати число мешканців Тополевого острова. Якщо хочете знати мою думку, зараз убивця вже далеко. Розгортання поліційних підрозділів, заслони — усе це в свинячий голос…

— А що — нагнали багато жандармів?

— Три великі вантажні машини. Стоять за мерією Кретея. Комісар намагається підстрахуватися й заспокоїти населення. Тут мало не виник заколот — о п'ятій годині, коли людям здалося, що поліція від'їжджає. Почалася була загальна паніка, поїхали ночувати до родичів у Кретей, а дехто навіть до Парижа. Було таке враження, що повернулися часи бомбардувань!

Отже, це чудовисько Комб у чомусь мав рацію. Телефонна розмова з Мореллі дала йому точне уявлення про ситуацію. Ось чому він пророкував мені «чудовий репортаж».

— А ви… не знайшли королеви краси для фото? — нарешті зважився я.

Мореллі знову здвигнув плечима:

— Хто ж захоче позувати в зв'язку з такою історією!

— А дочка шинкаря? Ви що — не бачили її?

Який чорт сіпнув мене за язик згадати про Лідію? Безперечно, найспритніший, найзловмисніший: демон пізнання. Я хотів подолати межу своєї тривоги.

— Дочка шинкаря? Думаю, ніхто на моєму місці не зважився б… У неї такий погляд… Проте, стривайте, старий, це справжня красуня. Ви її знаєте?.. Тобто я хотів сказати…

Враз загорілося світло й усі вигукнули: «А!» Я розглянувся й упізнав лише двох, Летайєра і Траверсьє, але це були фахівці з гучних розслідувань. Їхні директори, певно, вважали справу в Кретеї вартою того, щоб послати сюди не буденних репортерів.

— Хто хоче вечеряти? — голосно запитав дядечко Соньє. — Я спробую щось приготувати… Ви, панове?.. Шість, сім, вісім… Пане Бушроне, ви не знаєте, чи вечерятиме пан комісар?

— Звичайно, ні. До нових розпоряджень ми залишаємося вдвох. Зараз можна було б щось понести жандармам. Я краще сам подивлюся…

Бушрон вийшов. У цю ж хвилину протилежними дверима ввійшла Лідія. Ще три журналісти відразу ж вирішили, що вони теж лишаться вечеряти, потім четвертий. Згодом дядечко Соньє підсумував:

— Виходить, дванадцять персон?..

Мені здалося, що він зараз скаже: «Дванадцять — раз… Дванадцять — два…» — як аукціоніст.

— А нас ви порахували? — спитав я. — Мене й мого товариша?

— Він теж залишається? Отже, тринадцять, пане Норею.

— Погане число! — промовив хтось. — Одного з нас задушать!

— Скоріше вбивця не прийде.

— Ну то як, нема чотирнадцятого?

— Нам лишається тільки запросити панночку!

Раптом запала тиша. Лідія стояла біля порога дверей, які щойно по собі зачинила, в блакитному светрі з підкасаними над лікті рукавами. Сорок чоловічих очей були як сорок стріл, що пришпилили її до тих дверей. Але всі ці чоловіки ще не знали Лідії.

— Ні, — відказала вона, — я вам прислуговуватиму.

Якби вона сказала: «Ні, ви мені прислуговуватимете», — ефект був би той самий — усі підкорилися б без єдиного слова. Вона погодилася бути тут, чого ще бажати? Лідія дивилася на нас просто, без зневаги чи кокетства, скоріше поблажливо, мабуть, так само вона дивилася б на велику юрбу галасливих дітей. Чоловіки відчували себе незграбними, трохи ніяковіли.

— То що ж! Нехай господар буде з нами! — сказав хтось, щоб порушити мовчанку. — Домовились, пане господарю?

— Ой, панове…

— Ну ж бо, згоджуйтесь!

Усі говорили одночасно, знов настало загальне й навіть веселе пожвавлення. Ніхто б не подумав, що ці люди зібралися тут із приводу двох жахливих убивств. Повечеряти з товаришами в теплому залі чогось варте. А ті, що мусили йти, з жалем поглядали на Лідію.

Перший із тих, кому пощастило розвіяти зачарування й рішуче поринути в нічну пітьму, ще не встиг зачинити дверей, як знову відчинив їх, пропускаючи комісара. Всі підвелись.

— Панове, — сказав комісар, ледве переступивши поріг, — відомості, що я їх отримав, не такі цікаві, як я сподівався. Та все ж я вам їх повідомлю…

Я зрозумів, що за короткий час моєї відсутності стосунки між пресою й прокуратурою розвивалися дуже сприятливо. Не в змозі перешкодити тому, що його округ опинився в центрі загальної уваги, комісар намагався, й це було цілком по-людськи, бодай забезпечити собі схвальні відгуки в пресі. Всі заходились поступатися йому місцем, а дядечко Соньє з власної ініціативи підніс йому келих нагрітого білого вина.

— Як я вже казав, — озвався комісар, вихиливши келих, — ми з паном прокурором пішли до майора Уїлкі, начальника американської бази. Я вже не вперше мав нагоду спілкуватися з цим, так би мовити… з цим військовим, до речі, винятково доброзичливим, так, винятково доброзичливим, але, так би мовити… занадто жвавим…

З розповіді комісара можна було зрозуміти, що майор Уїлкі спочатку зустрів його та прокурора як некликаних гостей. Потім трохи пом'якшав, можливо, зацікавлений їхнім виглядом нешкідливих комах, і пригостив коньяком та сигаретами. Він майже повністю вислухав їхню докладну розповідь про два вбивства на Тополевому острові. Коли з надзвичайним дипломатичним тактом французькі службовці запитали, чи не було на базі випадків дезертирства або якихось інших помітних інцидентів протягом дня, коротше, чи не вважає пан майор, що варто було б провести розслідування на базі, — майор Уїлкі розкотисто зареготав і поплескав прокурора по плечі: «Бісові французи!

Та щоб мої хлопці розважалися так гидко, спалюючи кислотою обличчя старим жінкам!.. Старим жінкам!..»

— Пан прокурор так і не зміг довести йому необхідність розслідування в цьому напрямку, принаймні поки що, — докинув комісар. — Навпаки, майор Уїлкі сам намагався довести нам, що то — злочин інтелектуала, навіть уточнив: типово французький злочин!..

Почувся гомін обурення.

— Я впевнений, — жваво підхопив комісар, — що майор Уїлкі сказав це без усякого образливого наміру, і я прошу вас не брати до уваги його висловів. Для майора Уїлкі, звичайно, не є секретом розквіт американської злочинності. Він лише хотів сказати, що спалення жертви сірчаною кислотою — це щось надміру витончене, не в заокеанському дусі, інтелігентський вияв; він саме так і висловивсь — інтелігентський…

Комісар зняв окуляри, що запітніли в теплій атмосфері «Пті-Лідо», й посміхнувся, витираючи їх. Зізнаюсь: я не дуже тактовно подумав, чи то, бува, не біле вино подіяло після коньяку майора Уїлкі… Але, я, певно, помилявсь, а може, комісар перейнявся драматизмом ситуації, бо його посмішка відразу ж зникла. Мої колеги швидко занотовували. Я тихенько пробрався до телефону.

Дядечко Соньє схопив свій будильник і накрутив його, як робив це щовечора.

— Ви кажете, останній автобус відходить о десятій двадцять? — спитав Летайєр.

— О десятій двадцять дві, від митниці Кретея. Звідси вам треба добиратися добрих десять хвилин, там іти в гору.

Летайєр підвівся.

— Ну що ж, любі друзі, мушу з вами розпрощатися. Як на мене, більш нічого не станеться. Та, зрештою, так воно й краще.

Лідія закінчувала збирати посуд. Вона прочиняла двері, її кроки було чути на сходах, знизу долинав її голос, що відповідав іншій жінці, яка перемивала посуд на кухні. Коли Лідія починала підніматися сходами, гравці в белот забували про карти й підсвідомо втуплювались у двері кухні.

— Ну що ж! Я теж мушу йти, — зітхнув Траверсьє.

Зрештою, не можна ж було згайнувати тут усю ніч заради прекрасних очей Лідії. Віднести спогад про неї в темну ніч — одне це вже було великою втіхою. Останні підвелися гравці в белот. Соньє запевняв своїх відвідувачів:

— Телефон? Говоріть скільки завгодно, панове. Ви ж розумієте, я не включаю до рахунку телефонні розмови… Дуже вдячний, панове…

Нарешті двері зачинилися за останнім відвідувачем.

Наше перебування в «Пті-Лідо» відтоді, як журналісти переступили поріг шинку, поспішаючи на останній автобус, можна розділити на дві частини. Перша починається саме з цього моменту, тобто з десяти хвилин на одинадцяту, й триває до тієї хвилини, коли Лідія та її батько пішли спочивати.

А доти нас у залі залишалося п'ятеро: сам пан Соньє, інспектор Бушрон і його колега Багар, той, що допитував мене першим, Мореллі та я. Потім Лідія, що никала до кухні й з кухні, закінчила прибирати посуд. У двадцять п'ять хвилин на одинадцяту вона піднялася востаннє й сказала, що посуд у порядку, а сусідка, яку запросили були допомагати, пішла додому. Батько спитав, чи все вона позачиняла. Лідія відповіла, що так.

— Унизу троє дверей, усі виходять на вулицю, — сказав Соньє. — Троє! Приємно думати про це в такий вечір, як сьогодні! Одне слово, ми добре забарикадувалися.

Він помив склянки, протер дерев'яний прилавок, як завжди невдоволено буркочучи. Потім сів до нашого столу й запалив люльку. Ледве він її припалив, як згасло світло, вже втретє за вечір: вперше — коли я приїхав, про що вже було сказано; вдруге — незадовго до кінця вечері, й щоразу це тривало півгодини Нарешті — тепер. Дядечко Соньє вилаявся тоді покликав:

— Лідіє, ти тут?

— Так, засвічую лампу.

Було чути, як вона порається за прилавком.

— Не знаю, як це в неї виходить, — промовив Соньє. — Вона бачить у темряві, мов кішка.

Саме в цю мить ми почули, як щось упало. Соньє аж підскочив.

— Що це? Сподіваюсь, не будильник?

У темряві його стегно торкнулося моєї руки: я відчув, що воно тремтить, мов у наляканого коня.

— Так, це будильник, — спокійно одказала Лідія. — Але з ним усе гаразд.

Майже одразу ж спалахнув сірник, потім нас освітила гасова лампа. Лідія налагодила гніт і поставила лампу на наш стіл. Соньє сів на своє місце.

— Ви дуже злякалися за свій будильник, — зауважив я.

Він поклав люльку на стіл і витер лоба.

— Так, я… Мій годинник зламався, погано, коли не знаєш, котра година. І потім, зараз нічого путнього не знайдеш. Я б довго бігав за таким будильником, як цей…

Цей будильник завжди видавався мені зовсім звичайним, навіть для нашого злиденного часу, й дядечко Соньє завжди міг би його полагодити. Справді, було щось неприродне в тому перелякові шинкаря за свій годинник. Але на це, крім мене, ніхто не звернув уваги, бо тільки я знав, як затремтів був дядечко Соньє. Та ледве я встиг про це подумати, як збагнув: сталося щось важливе, якась зміна й у цьому шинку, й в усьому вечорі, — так буває, коли музикант переходить з мажору в мінор або коли небо раптово синіє перед грозою, — я зрозумів, що дядечко Соньє боявся. Така незначна річ, як будильник, змусила завібрувати напружені нерви шинкаря.

Зізнаюся — моїм першим відчуттям був подив. Кремезний, високий, зарослий густою кучмою, людина хитруватої селянської вдачі, дядечко Соньє, родом чи то з Вогезів, чи з гір Юра, аж ніяк не справляв враження неврастеніка. Він частенько бував сердитий, але ніколи не психував. Та в ту мить я був певний, що його звела на ноги не лють. Оте тремтіння могло бути тільки від страху. А як він тоді втирав піт з лоба… Ні інспектори, ні Мореллі, здається, нічого не помітили, хоча я на все це також не реагував. Я дивився на Лідію й намагався вгадати, чи знає вона, де ховає тато свій капіталець, якщо він у нього є, й чи не тут слід шукати причину його раптового переляку. Та ні, не схоже, щоб Соньє звіряв своїй дочці такі таємниці. Хіба що на смертному одрі…

Увесь той час, поки не було світла, ми сиділи за одним столом усі вп'ятьох і балакали, а ті четверо ще й курили. Не було сказано нічого вартого уваги. Чорний ринок, пайки, американці, спорт. Ніхто не зачіпав тему вбивства, але час від часу всі замовкали, і тоді холодна тиша за вікнами мов намагалася розчавити нашу ледь освітлену хижу. Ми чекали. Було неможливо не думати про те, на що чекаємо… не уявляти постаті, що скрадається десь між деревами, попід муром, і теж чекає — нагоди… Інші, мабуть, думали про те саме. У чомусь Комб мав рацію, згадуючи «жахливого міфічного звіра». Лідія незворушно сиділа за два столи від нас і ніби слухала нашу розмову, але я добре розумів, що подумки вона десь далеко. Її білі руки висвічували в тьмяному світлі; час від часу Лідія схиляла голову, і завіса волосся ховала її тонкий профіль. Незадовго до одинадцятої дядечко Соньє сказав: «Скоро блисне». Я мимоволі відчув певне полегшення від самої згадки про те, що нас знову осяє яскраве світло. Може, боявся? Навряд. Це трохи дитяче почуття, мабуть, охопило всіх нас, бо ми принишкли.

Рівно об одинадцятій спалахнуло світло. Мореллі запропонував зіграти партію в белот, на що всі радо згодились. Я відмовився, поступившись четвертим місцем Соньє, запеклому картяреві. Крім того, хотів скористатися слушною нагодою, щоб залишити гравців за їхнім столом і підійти до Лідії.

Коли правда, нібито кохання починається з того, що людина стає дурнем і незграбою, то я був справді закоханий. Зроду ще не було таких сприятливих обставин: Лідія сиділа навпроти мене, відвідувачів не було, в залі панувала невимушена атмосфера, а я почав з Лідією розмову… про злочини. Дивлячись у найживіше, якщо не найдовершеніше обличчя з-поміж усіх, якими будь-коли милувався, я говорив про старечі лоби та щоки, з'їдені кислотою. Нараз брови Лідії здригнулися порухом пташиного крила.

— Вибачте, я просто йолоп, що говорю з вами про таке страхіття.

— А чому б нам про нього не поговорити? — відказала Лідія. — Всі зараз думають тільки про цю річ.

Вона чітко сказала не «це», як зробив би її тато, а «цю річ». Відповідаючи мені, Лідія знизала плечима. Мабуть, іще ніколи я не був так близько від неї.

— Мене також допитували, як і вас, — докинула вона далі. — Це було не дуже приємно.

Я інстинктивно перевів погляд на інспектора Бушрона. Той, певно, відчував своєрідну насолоду, розтягуючи допит.

— Одну хвилинку, — сказала Лідія, підвелася, взяла за прилавком колоду карт. — Отак природніше, правда? — мовила вона, сідаючи знову. — Вам не нудно буде пограти зі мною в белот?

Не люблю белоту, але я ще й не таке зробив би, аби якнайдовше лишатися віч-на-віч з Лідією. Я дивився на її руки, коли вона розкладала карти: руки спортивні, міцні й разом з тим витончені. Самого лише їхнього вигляду було досить, щоб схвилювати мене. Я грав так погано, як тільки можна. Навіщо ця гра? Що Лідія мала на увазі, кажучи: «Так буде природніше»? Коли вам таке каже жінка, може, це натяк на якісь обопільні чи принаймні ваші до неї почуття, котрі виходять за рамки звичайних товариських стосунків? Моє серце забилось, і я подумки таврував себе дурнем, якщо не скористаюся з нагоди й не скажу Лідії… Але що? Може, якісь забобони змусили мене завагатися? Я раптом уявив собі дядечка Соньє своїм тестем!..

— Вислухайте мене, — м'яко сказала Лідія, — й не дивуйтеся, якщо зможете. Чи готові ви, коли я попрошу вас, сховати в себе одну людину?

Карти застрибали в мене перед очима, проте я навіть не ворухнувся.

— Продовжуйте гру, — звеліла Лідія. — І відповідайте.

— Йдеться про вас?

— Ні.

— Це чоловік?

— Так.

— Отже… злочинець?

Тихий голос Лідії набув несподіваної впевненості:

— Він такий же невинний, як і ви. Можливо, ви не здатні піднятися до його рівня. — Вона голосніше нагадала: — Вам здавати.

Я двічі схибив, роздаючи карти. Мені здавалося, голоси гравців долинають із іншого світу. Ми грали мовчки, а тим часом я намагався дати раду своїм думкам.

— Будинок удови Шарло не видається мені найкращим місцем для схованки, — нарешті вимовив я. — Поліція там усе обшукала.

— Саме тому вона туди більше не повернеться.

Я вже знайшов придатний для цієї незвичайної розмови тон, вимовляючи речення з відсутнім виглядом упереміш із картярськими репліками, щоб не викликати цікавості наших сусідів. Я чудово усвідомлював: Лідія могла б без великих зусиль вити з мене мотузку.

— Та й небіжчиця ще там, — докинув я.

— Знаю, похорон відбудеться аж післязавтра. Я чула — комісар телефонував племінницям удови Шарло в провінції. Але ж небіжчиця не у вашій кімнаті.

— А коли той чоловік має прийти до мене переховуватися?

— Цієї ночі. Перед світанком.

— Будинок замикається. Ключі господині — в комісара.

— У вас є другі. Дайте їх мені. Але не припиняйте гри, прошу вас.

Я подумки питав себе, чи я, бува, не збожеволів. Моїм обов'язком було підвестися, підійти до столу, де інспектори спокійнісінько грали в белот: «Послухайте, що сказала мені ця дівчина…» Та ні, це неможливо. Для мене це вже неможливо. Я навіть не питав у Лідії, чому переховується той чоловік, хоча все ж таки мусив це знати.

— Я не можу вам сказати цього, — відповіла вона. — Але присягаю перед Богом: та людина не винна. До того ж це ніяк не стосується скоєних сьогодні злочинів.

Її слова звучали так переконливо! Ну й дивна ж річ — людське серце: почуттям, що переважало в мені, була не стільки недовіра, скільки — я ледве наважуюсь це визнати — ревнощі. Я по-справжньому страждав, бо Лідія піклувалася про іншого.

— Ви добре усвідомлюєте, про що просите мене?

— Так, — відповіла Лідія. — Я була певна, що з цим проханням можу звернутися саме до вас.

Я вже не поривався розповідати про все інспекторам. Я мріяв підійти до Лідії й міцно стиснути її в обіймах. Але вона набагато раніше від мене усвідомила свою силу й свою владу наді мною. Я спитав:

— Якщо я дам вам свої ключі, як же сам потраплю додому завтра вранці?

— Двері будуть відімкнені.

— І той чоловік буде там?

— Можливо.

— До якого часу він залишатиметься в мене?

— До першої ж зручної нагоди, коли зможе виїхати. Не завжди ж буде Тополевий острів у стані облоги.

— Все це здається безглуздим!

Ми й далі грали, але вже в цілковитій тиші. Обличчя Лідії стало замкненим. Дядечко Соньє підвівся, щоб підкинути в грубку вугілля. Я помітив, що Мореллі з заздрістю поглядає на мене. Нещасний, якби він тільки знав! За їхнім столом теж грали.

— Ви можете відмовитися, — сказала Лідія, не дивлячись на мене. — У цьому разі ви, звичайно, забудете все, що я вам сказала.

— А якщо я дам вам ключі?

Її голос солодким кинджалом протнув мені груди:

— Тоді я цього ніколи не забуду.

Навіть сьогодні, згадуючи ці хвилини й з усією відвертістю питаючи себе, чи вірив я в обіцянку Лідії, я відповідаю: так, вірив. Я був певен, що Лідія не збирається хапати мене за руку й силоміць тягти за собою на злочин. Крім моєї слабості перед нею, була ще впевненість у тому, що вона не вимагатиме від мене нічого безчесного. Неможливо, щоб ці очі, ці жадані вуста були знаряддям брехні. В цьому я не мав ніякого сумніву.

За тим столом засовалися й загрюкали стільці. Там партія закінчилася.

— Ну, голуби, — сказав інспектор Багар, позіхаючи, — не дуже нудьгували?

Будильник показував рівно північ. Дядечко Соньє оголосив, що йде спати. Останнім частував вином він.

— Лідіє, я думаю, завтра доведеться вставати рано. Приготуй сніданок панству. А якщо прийдуть інші…

— Еге ж, я знаю, — сказала Лідія.

Вона поглянула на мене. Віддаючи їй колоду карт, я передав заразом і обидва свої ключі: від садової брами та від будинку.

Незважаючи на те що моя розповідь може надалі стати занадто сухою, я хочу викласти наступні події в чіткій хронологічній послідовності і якомога точніше.

Коли Лідія з батьком пішли спочивати, я поглянув на свій годинник, Соньє прихопив свого будильника з собою. Було десять хвилин на першу. Нас лишилося четверо: обидва інспектори, Мореллі та я… Мореллі й Багар трохи пожартували наді мною за мій «залицяльний белот» з Лідією, потім розмова стихла. Всім страшенно хотілось спати. Мореллі слушно зауважив, що єдиний спосіб не заснути — це знову взятися до карт. Я погодився за умови, що гратимемо в бридж.

Сівши за стіл, ми помітили, що маємо лише дві колоди по тридцять дві карти.

— Дядечко Соньє має колоду з п'ятдесяти двох карт, — сказав я. — Піду попрошу, якщо він ще не ліг спати!

Ніколи раніше я не сходив на нижній поверх. Там, у кінці майже зовсім темного коридора, виявилося кілька дверей. Я вже збирався покликати господаря, коли помітив під одними дверима смужку світла й постукав.

Одчинила Лідія. Вона ще була в светрі й тримала в руці книжку. Я пояснив їй, чого прийшов.

— Я теж маю таку колоду, — сказала вона.

Лідія нерухомо стояла переді мною, й мені здалося, ніби вона посміхається. Я поцілував її, вона не пручалась. Потім легенько відштовхнула мене; посмішка зникла.

— Зачекайте тут.

Через прочинені двері я побачив спинку канапи, освітленої нічником. На канапу Лідія поклала свою книжку, і я прочитав назву — «Небезпечні зв'язки». В сусідній кімнаті, з другого боку коридора, почулося кахикання дядечка Соньє. Лідія вийшла з колодою карт у руці.

— Ось, тримайте. І швиденько йдіть нагору.

Я хотів поцілувати її ще раз, але вона серйозно подивилася на мене. Я згадав про ключі, які щойно віддав. І поцілував їй тільки руку. Лідія стояла коло дверей, поки я зник на сходах.

— Отже, він ще не спав? — спитав мене Бушрон.

— Ні, ось колода.

— Яке щастя, що ви не знайшли кімнати його доньки, — не міг утриматися Мореллі. — Ви б уже сюди не повернулися!

Було двадцять п'ять хвилин на першу. Ми почали гру. Ідучи, Соньє нагадав нам: «Десь о другій годині треба підкинути вугілля в грубку. Дивіться, щоб не згасла». Вдруге я глянув на свій годинник о дванадцятій п'ятдесят. Грубка гріла дуже сильно, немов її спонукав знадвору нічний холод. Ніякого звуку не долинало до нас ні з вулиці, ні з дому…

Раптом надворі пролунав постріл. Ми всі разом підхопилися на ноги. Я глянув на годинник: дванадцять п'ятдесят чотири. Почувся ще один постріл.

— Це стріляють з револьвера? — спитав Мореллі.

— Ну, звичайно ж, — озвавсь інспектор Багар.

Ми почули, що хтось біжить дорогою повз шинок.

— Жандарми, — пояснив Бушрон. — Це, звичайно, стріляв хтось із них.

Мореллі зі своїм апаратом у руках уже повертав ключ у вхідних дверях.

— А пальто? — нагадав йому інспектор Багар, теж вдягаючись. — Надворі морозно. Все одно першими не прийдемо…

Хтось бігцем піднімався сходами, внутрішні двері відчинилися. З'явилась Лідія, трохи розпатлана й бліда Вона ще була в светрі, але здавалася меншою: я помітив у неї на ногах сандалі.

— Що це? — спитала вона.

— Скоро дізнаємось, — відповів Бушрон.

Знадвору вже потягло холодним повітрям, ми вийшли, я був останнім…

— Розбудіть батька, — сказав я Лідії, — так буде безпечніше. Не лишайтесь тут сама.

— Замкніть за нами двері! — гукнув Бушрон.

— Добре.

Ми почули, як повернувся ключ.

Ніч була темна, хоч в око стрель. Два вогники перетнули Мостовий шлях за п'ятдесят метрів попереду. Ми побігли туди. На розі Дубової алеї перестріли двох жандармів, що бігли з правого боку.

— Це туди!

Ми повернули ліворуч, до нас приєдналося ще троє жандармів. Острів був у прямому розумінні нашпигований ними. Цятки електричних ліхтариків гойдалися в темряві, наздоганяли одна одну. За віконницями будинків спалахувало світло.

— Це там!

Над одним ґанком Платанової алеї яскраво сяяла лампа. Наша група подолала огорожу, перетнула садок. На ґанку, оточений жандармами, стояв чоловік у накинутому просто на піжаму плащі:

— В садку, — говорив він. — Я почув кроки на алеї… Я вистрілив…

Інспектори рішуче розштовхали жандармів, я прослизнув слідом. Чоловік і досі тримав у руці револьвер. За ним, у коридорі, цокотіла зубами стара жінка в накинутому на плечі пальті.

— Лягайте спати, пані, бо застудитеся, — звернувсь до неї Багар. — Ніщо вам більше не загрожує.

Чоловік з револьвером показав Бушронові, куди стріляв:

— Мені здалося, там, трохи лівіше від дверей, хтось скрадається до чорного ходу…

— Ви нічого не розгледіли?

— Наче бачив когось, якусь тінь, але ж ви розумієте, в такій темряві… Я вистрілив ще раз…

— Ви не спали, коли почули кроки?

— Я був уже ліг, але не спав. Мабуть, ніхто не спав на цьому кутку… Світячи собі ліхтариками, жандарми розбіглися садком, видивляючись слідів.

— А ви замикали браму перед тим, як іти спати? — спитав Бушрон у господаря.

— Звичайно.

Інспектори ще раз спустилися до садової брами, один із жандармів блиснув ліхтариком. Замок був виламаний, напевно, ломом. Господареві не примарилося.

— Лейтенант не з вами? — спитав інспектор у жандармів.

— Він щойно був тут і наказав обшукати садок. Але нічого не видно, навіть з ліхтариками…

— Виїзди з острова блоковані?

— Так, вартові на місцях.

— Ходімте, — покликав я Мореллі, — ми повинні взяти участь у цьому полюванні!

— Візьміть ось мій ліхтарик, — сказав інспектор Багар, — інакше вас можуть підстрелити.

Троє жандармів попрямували вузенькою стежкою впоперек Платанової алеї, ми пішли слідом, перелізли через невисокий паркан…

Усе відбувалося у цілковитій темряві й тиші. Те, що переживали ми, нагадувало радше епізоди з історії макі, коли хрипкоголосий ворог переслідував партизанів. Мене охопило відчуття первісного, жорстокого полювання: вбивця був тут, на цьому острові, мабуть, причаївся десь за деревом чи дощаним парканом, і промінчик електричного ліхтаря несподівано вихопить його з темряви. Безперечно, він був озброєний, хоч, можливо, тільки своїми страшними руками та сірчаною кислотою… Інші групи обшукували сусідні садки та дороги. Я зовсім втратив відчуття часу й навіть холоду. Ми зіткнулись із жандармами з іншої групи.

— З вами немає слідчих? — спитали вони.

— Ні, а навіщо?

— В одному будинку виявлено труп.

Я стиснув Мореллі руку.

— Де це? — спитав я.

— Там, з боку Малого рукава. Майже навпроти «Сержанта Бобійо».

Ми знову побігли, не чекаючи жандармів. Незважаючи на темряву, я вже чудово орієнтувався. Ми дісталися до Дубової алеї, і я знайшов дорогу, що спускалася до води майже в потрібному напрямку. Ми пішли на голоси й побачили освітлений прямокутник відчинених дверей…

Жертва — цього разу чоловік — лежала в коридорі з різницьким ножем у грудях. Як і в інших жертв, його обличчя теж було з'їдене кислотою…

Інспектор Бушрон відтрутив мене, щоб пройти, риси його обличчя загострилися.

— Де лейтенант?

Лейтенант був у будинку. Це він виявив труп — якогось Пореля чи Бореля, сказав один жандарм. Мореллі потяг мене за рукав.

— Зараз двадцять п'ять на другу. Ще встигнете передати до редакції матеріал у номер…

Зізнаюсь, я зовсім забув про газету. Мореллі вже лаштував свій апарат, магнієву лампу.

— Маєте рацію, — сказав я йому. — Піду зателефоную. Ви підійдете пізніше.

Двері «Пті-Лідо» були ще зачинені зсередини. Дядечко Соньє впустив мене тільки тоді, коли я назвався. Вигляд у нього був приголомшений.

— Ну що? — спитав він.

Я сказав:

— Чудовисько продовжує свою справу. Цього разу вбито чоловіка.

— Кого?

— Здається, Бореля.

Ми почули, що Лідія піднімається сходами.

— Бореля вбито, — сказав їй батько, тільки-но вона відчинила двері.

— А!

Я кинувся, щоб підтримати Лідію, яка мало не впала на сходах: неймовірно, але вона зомліла.

— Оце так!.. — повторював дядечко Соньє, поки я підтримував Лідію на стільці. — Оце так…

Він ніяк не міг знайти свою пляшку коньяку. Я загорнув розстебнуте пальто Лідії у неї на ногах. В кишені пальта я намацав ключі й забрав їх. То були мої ключі.

Лідія прийшла до тями ще раніше, ніж келих з коньяком торкнувсь її вуст. В її очах не було нічого, крім розпачу, вона нічого не казала, лише тремтіла. Батько примусив її випити.

— Займіться нею, — сказав я Соньє, — а мені треба заскочити додому. Якщо прийде мій товариш, скажіть йому, що я відразу ж повернуся, нехай зателефонує до редакції…

За дві хвилини я вже був біля огорожі садка вдови Шарло. Брама була замкнена, вхідні двері — теж. Я ввійшов, увімкнув світло. Будинок здавався льодовнею. Лише бідолашна пані Шарло, вкрита простирадлом, лежала на своєму ліжку. Очевидно, ніхто не приходив.

3

— Це вже занадто, як каже мій секретар. Ось почитайте! — Комісар Кретея простяг мені лист.

«Пане Комісаре!

Я щойно дізнався з газет про вбивство мого дядька Стефана Бореля, в якого я був єдиним родичем. Я приголомшений цією звісткою, але, на жаль, не маю змоги приїхати, щоб віддати йому останню шану: моя короткочасна відпустка скінчилась. Перебуваючи в розпорядженні британського центру «Рідінг», маю відлетіти за годину до Англії. Дозволю собі потурбувати Вас під час мого наступного приїзду до Парижа, щоб уладнати всі справи мого дядька. А поки що прошу Вас прийняти доданий до цього грошовий переказ на двадцять тисяч франків, щоб забезпечити моєму дядькові пристойний похорон і тимчасове місце поховання. Прийміть, пане Комісаре, щирий вияв моєї шанобливої поваги.

Луї Борель, капітан авіації».

— Помилуйтеся незрівнянною невимушеністю молодого покоління, — сказав комісар, забираючи листа. — Ви думаєте, що цей молодик… Вибачте, ви, мабуть, одного з ним віку, і я, звичайно, не мав би засуджувати все покоління…

В кабінеті комісара були старовинні гравюри, гарненький годинник на камінні. Цей чиновник, мабуть, полюбляв читати вірші, а може, й писав їх сам.

— Нічого, пане комісаре, я почуваю відповідальність тільки за самого себе. Комісар розчаровано похитав головою.

— Ви вірите, що цей молодик не міг продовжити відпустку? Йому б не відмовили. А я засвідчив би поважність причини. Та де там! Пан зволить надіслати двадцять тисяч франків і повідомити: «Я колись заїду». За кого мене має цей капітан? За нотаріуса чи службовця поховального бюро?

— Надіслати двадцять тисяч франків — це красивий жест у бік пограбованого дядька, — зауважив я. — З перших слів листа складається враження, ніби цей племінник поспішає отримати спадщину. В усякому разі, що ви збираєтесь робити?

— А що я маю робити? Саме те, що просить цей льотчик. Одержавши двадцять тисяч франків, я не можу допустити, щоб небіжчика поховали, як жебрака. Звичайно, це зобов'язання суто моральне, бо з погляду адміністративного… Але зараз не час прискіпуватися, життя вносить певну рівновагу в цю історію. Всі три похорони відбудуться завтра, в суботу. Якби ж то я міг поховати цю справу разом з небіжчиками!

— Є щось нове, пане комісаре? Я маю на увазі розслідування.

— Мені здається, ви ознайомлені з ходом розслідування незгірш за мене.

Комісар не був позбавлений гонору, незважаючи на м'які й трохи старомодні манери. Кожного разу, коли він видавався мені смішним, влучний натяк, хитруватий проблиск в очах змінювали моє враження.

— Я не поліцай, — відповів я, — і до того ж уперше роблю кримінальний репортаж. Інспектори ж розповідають мені лише те, що хочуть розповісти…

— Intelligenti pauca, — сказав комісар, знімаючи окуляри, щоб протерти їх. — Тобто: тямущому не треба довго пояснювати. Ви, мабуть, помітили, що розслідування не просунулося ні на йоту, наші шанси дуже незначні, аби не сказати нікчемні. Поміркуйте лишень. Візьміть до уваги середовище, в якому були скоєні злочини, не забудьте також про географічні й соціальні особливості Тополевого острова, де ви маєте приємність мешкати. З двох одне: або вбивці пощастило втекти, і в цьому разі ми не знаємо, де його шукати, або вбивця — один із мешканців острова, і нам доведеться товктися тут не один тиждень…

— Подібна дилема виникає в кожній карній справі, — зауважив я. — Не думаю, щоб вона могла збентежити досвідченого криміналіста.

— Вона не була такою складною в ті благословенні часи, коли нам ще не загрожував суспільний хаос. Злочинців усі знали: декого виказувало їхнє минуле, декого — свої ж спільники, а треті виказували самі себе, необережно розтринькуючи злочинну здобич. У побутових злочинах кожні дев'ять з десяти випадків спричинювалися корисливим інтересом. Так було колись, а тепер — нічого подібного. Я вже казав вашим колегам: половина мешканців Тополевого острова живе не поза законом, а в приємній незалежності від нього. Подивіться на першу жертву, очевидно доброчесну комерсантку: це мільйонерка чорного ринку. Друга, ваша квартирна господиня: ви самі не знали, що вона багатіє на підпільній спекуляції. Третій, дядько нашого льотчика; я нітрохи не перебільшу, коли скажу: якби цей нещасний не загинув, з нього самого міг би стати чудовий убивця. Стефан Борель, агент контори з торгівлі нерухомим майном, мешкав на шляху Пристані з часу своєї демобілізації. Закладаюся — коли б я зажадав од Бореля його останню декларацію про прибутки, якщо він взагалі складав такі декларації, я побачив би там мізерну суму. Вбивця, який спустошив його шухляди, збирав дані про нього не в податковому відомстві. І я повторюю вам: таких на вашому острові кілька сот. От і спробуйте перейти ці джунглі! Звичайно, ми зробимо все, що в наших силах. Але я не приховую від вас — як на мене, великої надії немає. Сподіваюсь, вам не треба нагадувати, що ці песимістичні міркування не для преси. Я з вами говорю, бо ви справляєте на мене враження порядної людини: я вкладаю в це слово той зміст, який воно мало в кращі часи…

Чи існують професії, які сковують душу, а не збагачують її? Можливо, скептицизм комісара видавався мені виявом слабкості саме через різницю у віці чи темпераменті? А може, він мав рацію? Я ледве стримався, щоб не спитати: «А та жахлива деталь — сірчана кислота? Чи не є це навмисне підкресленим штрихом, спільним для всіх трьох злочинів, деталь, покликана скерувати пошук у певному напрямку?» Я лише наважився натякнути, що три вбивства, скоєні в такий короткий проміжок часу й за однакових обставин, можуть дати підставу для припущення про таємний зв'язок між жертвами, їхню спільну вдачу, розслідування чого могло б, зрештою, висвітлити…

— Спільна вдача в усіх трьох — це ховати вдома гроші й розплескати про свою схованку перед сторонніми, — відповів комісар.

Більше нічого не пощастило витягти з цього чоловіка. Я пообіцяв згадати в репортажі про труднощі розслідування, але без найменшого натяку на зневіру. Не так-то й часто зустрічаєш люб'язних і добре вихованих людей, тож не слід забувати про вдячність.

Зайве говорити, що в редакції наш директор, Комб, просто сяяв. Мої репортажі надрукували на видному місці. Мореллі єдиний зумів сфотографувати третю жертву: в горизонтальному ракурсі, вид з ніг, точнісінько, як тореадор Мане; з'їденого обличчя не було видно, хоч воно і вгадувалося, — коротше, маленький шедевр. Комб тис мені руку з усякого приводу й — ще більша люб'язність — залишив у моєму повному розпорядженні наше авто з ведучими передніми колесами. Він закохано дивився на мене, як дивиться вчитель на учня, який досяг успіху завдяки його повчанням. Коли б йому сказали, що це я вчинив другий і третій злочини, аби надати пікантності репортажам, він би відповів: «Оце справжня робота, я завжди казав, що той хлопець просто чудо».

Перший злочин скоєно в середу 18 листопада, десь о другій годині ночі; другий — у середу близько першої дня, навіть трохи раніше; третій… Висновок судового лікаря дозволяв припустити, що в четвер, о першій годині ночі, коли вбивця опинився в засаді й знялася стрілянина, він саме скоїв своє третє вбивство. Безперечно, вирішив одразу ж продовжити серію. Його рішучість була жахлива й сприяла тому, що стан облоги тривав на Тополевому острові до ранку четверга й навіть увесь четвер. Але потім більше нічого не сталося. Чи це була перерва, чи, може, чудовисько схаменулося? Можна було припустити, що вбивця наситився трьома смертями й відтак діяв розсудливо — якщо можна вжити це слово в подібному випадку, — не наражаючи себе більше на ризик. Але люди думали: «А сірчана кислота?» — й ця думка відразу ж руйнувала припущення про «розсудливого» вбивцю. Привиддя вбитих із спотвореними обличчями нагнітало загальний страх.

Легко уявити, що все це робило Тополевий острів дедалі менш привабливим для мешкання. Одначе в п'ятницю того лиховісного тижня, вмиваючись уранці, я раптом зрозумів, що мені зовсім не хочеться вибиратися з острова. Вдова Шарло лежала на першому поверсі, оплакувана двома племінницями з провінції; в моїй кімнаті було холодно, бо не палилося вже два дні. Отже, коли старша племінниця сповістила мені, що вони мають намір пожити в будинку певний час і я можу вважати себе їхнім пожильцем, я зрадів такій нагоді. Не хотів нікуди їхати звідси, поки Тополевий острів не розкриє своєї таємниці. А ще була Лідія.

Лідія, що зомліла, Лідія, що прийшла до тями і дивилася на мене розпачливими очима, Лідія, що зачинилася в своїй кімнаті й не відгукувалась у четвер о пів на другу, коли я говорив їй крізь двері: «Я знову приніс вам ключі! Пробачте, що був завагався! Візьміть їх, прошу вас!» Відповіді не було. Я мусив піднятися нагору, щоб зателефонувати до редакції. Протягом того четверга я бачив Лідію ще кілька разів: її очі дивилися крізь мене, ніби перед нею був привид. Чи відчував хто більший розпач! Який же задум я зруйнував, яку довіру зрадив? Я робив над собою відчайдушне зусилля, аби ще раз пережити подумки той вечір у середу й переконати себе, що мені не наснилася та фантастична гра в карти й удячні слова Лідії: «Тоді я цього ніколи не забуду».

Моя репортерська робота лишала мені тільки короткі хвилини для роздумів над моєю сентиментальною загадкою, для відчайдушних спроб звернути на себе бодай трішечки уваги дівчини. Я мусив чемно вислуховувати міркування комісара про інтелектуальне і моральне вбозтво нашого часу, терпляче супроводжувати інспекторів, а ще — аби не видаватися чваньком, жертвувати чверть години на балачки з колегами. Додайте до цього мою біганину туди й сюди, писання репортажів, потискування рук із Комбом — більше й не треба, щоб заповнити вщерть оці надзвичайні дні. Я пообіцяв собі обов'язково бути на спільному похороні, в суботу, призначеному на другу половину дня. З Парижа повернувся саме вчасно: поховальний кортеж уже рушив на узвіз вулиці Мулен-Берсон. Поставивши машину, я зайняв місце за труною бідолашної вдови Шарло.

У голові кортежу був повний квітів катафалк Жеральдіни Летандар — його супроводжувало найбільше людей. З рясної вуалі можна було вгадати Люсьєну, дочку небіжчиці. Самотньо плентав за катафалком зять, рожевий, мов шинка, в жалобному вбранні, але з лютим полиском в очах: не дуже приємно, коли тебе годинами допитують, майже підозрюють в убивстві тещі, тоді як добряча частка тещиних мільйонів зникла без вороття.

Другий катафалк, трохи скромніший, віз мою квартирну господиню. Жалобний кортеж очолювали її обидві небоги. Люди, які ніколи раніше не бачили цих двох жінок, розглядали їх із простодушною цікавістю. Я замовив великий букет.

Можливо, ніхто не пішов би за третім катафалком, якби остров'яни не побачили, до речі, не без подиву, що тільки-но труну з тілом Стефана Бореля було встановлено на візок, уперед виступив комісар Кретея. До урядовця приєдналося кілька сусідів. Прикрашав катафалк один-єдиний букет, зате прегарний. Капітан авіації був би задоволений: його дядько мав більш ніж «пристойний» похорон.

Три жалобні процесії пройшли Кретеєм, супроводжувані гнітючою шанобливістю, на яку заслуговують жертви катастрофи. Американські вантажівки випередили цей жалібний кортеж на повній швидкості. Церква була пишно задрапована чорним. Серед присутніх я впізнав дядечка Соньє; було видно, що він зробив зворушливе зусилля, аби впокорити свою гриву. Лідії я не бачив. Очевидно, вона залишилася в «Пті-Лідо».

Телефонний дзвінок комісара з Кретея застав мене в редакції, я саме був сів за репортаж про похорон.

— Це пан Робер Норей? Чи зможете ви, якщо вас це не дуже обтяжить, приїхати сюди, до комісаріату, через три чверті години?.. Так, є новини… В усякому разі, можливо, будуть новини… Якщо ж ви не в змозі приїхати…

Була шоста година вечора, зовсім смеркло. А в двадцять хвилин на сьому я вже заходив до комісара. Мій подвиг, здавалося, не здивував його. На п'ять хвилин більше чи менше, коли рахуєш поколіннями…

— Іще один лист, — сказав комісар. — Але він мене не дивує. Текст був старанно виписаний великими «друкованими» літерами:

«Вбивця з Тополевого острова мешкає в Боннеї, будинок 23 по вулиці Марни. Його звати П'єр Маргла. Він повернеться додому завтра ввечері, як і кожної п'ятниці, автобусом, що приходить за чверть до сьомої».

Звичайно, без підпису.

— Це перший лист. Я такі одержуватиму ще тижнів зо два. Потім криза мине. Маю вже гарненьку колекцію таких-ось послань. Я подумав, що, можливо, вам було б цікаво… Ні, заспокойтеся, я так спішно викликав вас сюди не тільки заради своєї колекції. Мені треба, на жаль, їхати до Боннея. Якщо маєте бажання, можемо поїхати разом…

— Ну звичайно, — жваво відгукнувся я. — Машина внизу…

Комісар спроквола підняв руку.

— Це не горить. Я послав туди двох інспекторів і кілька жандармів, щоб наглядати за будинком, ви ж добре розумієте, я повинен діяти під прикриттям і мушу зробити все, щоб не випустити з рук уже славетного, хоча ще невідомого вбивцю. Але маємо не більше одного шансу проти десяти тисяч, що ми й справді натрапимо на вбивцю. Я вже зателефонував моєму колезі з Боннея. На його думку, важко уявити собі когось більш шанованого за пана Маргла. Колега підтримує з ним найдружніші стосунки й категорично відмовляється брати участь у розслідуванні його справи. Він із радістю залишив мені цю неприємну роботу.

— То яку ж операцію я побачу? Якщо я правильно вас розумію, зовсім не йдеться про облогу.

— Ви побачите вчинки людини, що шукає собі неприємностей, — відповів комісар, підводячись.

Складалося враження, ніби він хизується власною тактовністю й дипломатичним хистом. Цю слабкість було неважко пробачити.

— А чим він займається, той Маргла? — спитав я на сходах.

— Він — людина виключно мирної професії: марковий маклер.

Вулиця Марни тяглась паралельно з фасадом замку Боннея. Ми лишили машину на розі Замкової вулиці, неподалік від зупинки автобуса.

— Будинок двадцять три має бути з цього боку.

Нам назустріч хтось ішов. Це виявивсь інспектор Бушрон.

— Чверть години тому до будинку подибала стара жінка, — повідомив він. — Будинок — он там.

То була маленька, дуже скромна кам'яниця, як ото у вдови Шарло. На вході горіло світло.

— Це, звичайно, хатня прислуга, яка прийшла приготувати господареві вечерю, — зауважив комісар. — Нас можуть просто засміяти.

У кожному разі, з будинку ніхто не виходив.

Ми повернулися на Замкову вулицю. Кілька задубілих від холоду людей чекали на автобус.

— Добре, що ми не приїхали ще раніше, — сказав комісар.

Неможливо було уявити щось менш драматичне, навіть уночі, ніж вигляд цього зовсім маленького містечка. Грати замку, крихітна мерія, напівосвітлена вітрина аптеки на розі. Вискочивши з крамнички, пробіг, насвистуючи, хлопчика. Ми почули звук двигуна, з-за повороту виринув автобус. Він прибув учасно. З автобуса зійшло кілька пасажирів і попрямувало в різні боки. Один із них подався вулицею Марни. Це виявилася жінка. Пана Маргла не було.

— Оце весело! — зітхнув комісар. — Якщо він спізнився на автобус…

Ми дійшли до зупинки. Водій і кондуктор уже поспішали до маленького кафе із запрілими шибками. Комісар зупинив їх.

— О котрій годині буде наступний автобус?

— О пів на восьму.

— Не будемо мерзнути тут ще три чверті години, — сказав комісар. — Думаю, найпростіше буде зачекати пана Маргла в нього вдома.

Я подумав, що комісар ризикує: якщо все-таки припустити, що цей Маргла і справді вбивця, він міг дістатися додому іншим видом транспорту й, побачивши людей, що заходять до його будинку, накивати п'ятами. Але я змовчав. Хто знає, може, «мишоловка» бездоганно влаштована. Ми зайшли в садок. Комісар подзвонив у двері.

— Ви будете ніби моїм секретарем, — сказав він мені стиха. — Так зручніше.

Зсередини почувся жіночий голос:

— Іду, хазяїне, йду! Я думала, ви маєте ключа…

Двері відчинилися. З'явилась украй здивована літня жінка.

— О! Я думала, це хазяїн… Ви… Доброго вечора, панове…

— Пана Маргла нема вдома?

— Ні, оце ж я й сама на нього чекаю. Бачите, думала — це він. Він, мабуть, навідався після обіду й знову пішов, а мені нічого не сказав…

— Я комісар поліції Кретея. Хотів би побачити пана Маргла.

Старенька роззявила рота, витерла фартухом руки. Її голос затремтів:

— Комісар… О боже мій! Саме ж…

— Саме що, пані?

— Ну добре… Я не знаю, чи повинна про це казати вам, може, ви… Я з нетерпінням чекала повернення пана, уявіть собі, навіть питала себе, чи не побували в домі злодії…

— Злодії?

— Так, пане, я тут застала розгардіяш. Може, це сам пан вертався по свою валізу, але я не розумію, чому він позалишав шухляди комоду висунутими…

— Швидше ведіть нас! Де його кімната?

Інспектор Бушрон зайшов останній. Будинок мав лише надбудований перший поверх і ще, мабуть, маленьку кімнатку на другому. Служниця відчинила двері з правого боку коридора. Можна було зрозуміти її побоювання. На перший погляд ніщо так не нагадує візиту грабіжників, як безлад несподіваного від'їзду. Проте, здавалося, не було зламано ніяких меблів. Маленький запломбований сейф у стіні лишився замкненим. Багато книжок на полицях. Так, шухляди комоду були висунуті, звідти стирчали зім'яті сорочки, дві краватки були кинуті на ліжко… Ми почули голос інспектора Бушрона:

— Подивіться, що я знайшов на кухні, під раковиною.

Він тримав у руці скляну трилітрову сулію, які бувають у торговців москательними товарами. На ній була гарненька біла з чорною рамкою етикетка: «Сірчана кислота».

4

— Я зустрів ім'я П'єра Маргла в газетах, але й не подумав, що йдеться про нашого колишнього вихованця, — сказав отець настоятель. — Я зараз попрошу панотця Етьєна прийняти вас. Він людина похилого віку, але має чудову пам'ять, а П'єр Маргла був його учнем. Панотець розповість вам про нього. Особисто я переконаний: П'єр Маргла не міг учинити тих страхітливих злочинів. Його втеча є таємницею, яку майбутнє, безперечно, прояснить. Хоч хай би там як, панове, я думаю, мораль і обережність узгоджуються між собою й наказують нам діяти таким чином, щоб скандал ніколи не торкнувся цього дому. Досі про нас не згадували в пресі…

— Не турбуйтесь, панотче: й не згадають, — запевнив його мій супутник. — Маєте моє слово.

Настоятель уклонився.

— Я попрошу вас, панове, зробіть ласку, зачекайте хвилинку в приймальні, поки я попереджу отця Етьєна про ваш візит.

Ми повернулися до приймальні.

Якби мені сказали того дня, коли я погодився на репортаж про вбивство Жеральдіни Летандар, торговки овочами й ранніми плодами, що це за три тижні приведе мене до колежу «Сент-Ігнас» у Манді (департамент Лозер), навряд чи я в це повірив би. Зізнаюсь, я спочатку подумав, що недочув, коли П'єр Бертрікс, якому було доручено розслідування, запропонував мені: «Поїдьмо до єзуїтів у Манд».

Його ім'я було добре відоме, фірма також: «П'єр Бертрікс, приватне детективне агентство». Я ніколи не цікавився такими установами, бо, на мою думку, вони переважно ловили на гарячому чоловіків, яких підозрювали дружини або навпаки, і викривали непорядних слуг. Взагалі для мене було цілковитою несподіванкою те, що сказав мені комісар Кретея:

— Фактично поліція відмовляється від цієї справи. Розшук буде продовжено, але ніякої певності немає, я щойно отримав цьому доказ: справу передано Бертріксові.

— Передано? Законно?

— Майже офіційно.

Я дізнався, що кримінальна поліція довгий час вороже ставилася до агентства П'єра Бертрікса, який заробляв гроші незвичними для поліції засобами й методами, але зрештою обставини спонукали поліцію до контактів, обміну відомостями, коротше — до періодичного співробітництва.

— Бертрікс — це що: назва фірми чи ім'я реальної людини?

— Навіть вельми приємної людини. Вам цікаво було б його побачити?

— Не знаю.

Мій репортаж був закінчений, і я, слово честі, з полегкістю повернувся до своєї спортивної рубрики. Відтепер цікавився розслідуванням тих трьох злочинів лише як мешканець Тополевого острова чи як свідок, у разі мене ще допитуватимуть. Не було ніякої причини й надалі займатися цією справою. Та втім, на запитання комісара я відповів: «Не знаю». Почуття, що змусило мене завагатися, було непростим, воно складалося не так з цікавості до самих злочинів, як з тривоги, що час від часу завдавала мені болю, і я не міг її розвіяти. Досить було згадати лиш одне ім'я, щоб суть цієї тривоги стала зрозумілою: Лідія. От дивина: таємниця Тополевого острова звалася для мене не П'єр Маргла, а Лідія Соньє. Та, втім, не про Лідію говорив я з П'єром Бертріксом, прийшовши до нього.

Я уявляв собі дуже заклопотану людину чи бодай людину, що прикидається заклопотаною, вриваючи на розмову з тобою лічені хвилини. А Бертрікс виявився втіленням щиросердої шляхетності.

Щиросердість — атож, саме це вразило мене спочатку в цьому чоловікові, чиїм другом мені судилося стати й почути від нього стільки захоплюючих історій. Його шляхетність не була, як це часто трапляється, перепоною, а навпаки, засобом подолання численних перепон, що їх різниця у віці, становищі, вихованні чи просто скутість, сором'язливість або пиха ставлять між людьми.

— Я читав ваші репортажі, — відразу ж сказав мені П'єр Бертрікс, знаючи, що ці прості слова завжди приємні для кожного автора, навіть найскромнішого.

— Але ж… вони були підписані псевдонімом! — здивувався я.

— Я маю на увазі ваші спортивні репортажі. Замолоду я займався боксом. А тепер борюся лише з зайвою вагою.

— Ви від неї добре захищаєтесь!

Мій комплімент був щирий. Фізична жвавість П'єра Бертрікса чудово узгоджувалася з невимушеністю його поводження. Відчувалося — він зберіг здібність пристосування, властиву молодості. Комісар назвав мені його вік: п'ятдесят років. Поговоривши про спорт, ми перейшли до справи, заради якої я, власне, прийшов. Я пояснив, чому був змушений уважно стежити за цією справою.

— Маю намір незабаром зайнятися нею, — сказав детектив. — Розкажіть мені все, що знаєте. Ви не палите?

Сам він запалив люльку. Я почав розповідати. Гамір бульвару Бон-Нувель під вікнами супроводжував мою оповідь. П'єр Бертрікс слухав, не зронивши й слова. Коли я закінчив, він спитав:

— Чи не знаєте випадком, що було викрадено в третьої жертви? В того Бореля.

— Ні. Шухляди його столу були обшукані з видимим поспіхом, але ніхто не знає, що взяв убивця.

Я розповів усе. Все, крім зізнання Лідії. П'єр Бертрікс трохи відсунув своє крісло й схрестив ноги.

— Уявляю, як повинна бути пригнічена родина Маргла. Гадаю, він одружений?

— Розлучений, дітей не мав. Його дружина мешкає в Ліоні з батьками. Сам він сирота. Я одержав ці відомості від комісара поліції Кретея.

— Ви не знаєте, чи залучили до розслідування пані Маргла?

— Так. Їй нічого не відомо. Вона не бачила свого колишнього чоловіка, не листувалася з ним кілька років. Проте П'єр Маргла зовсім не таємнича особа. Всі солідні торговці поштовими марками знали його і дали про нього найпохвальніші відгуки.

— Я це знаю, — сказав Бертрікс. — Я переглянув цю частину справи. Уявіть собі, Маргла навіть публікував свої твори. Це вразило мене, і я розшукав деякі його роботи. О! Це скорше наукові книги…

П'єр Бертрікс звівся на ноги, дістав два томи, встромлені просто над рядом книжок на полиці, і простяг мені. Один том називався: «Внесок в аналіз особистості Шекспіра», а другий — «Пушкін і критика».

— Як бачите, вони написані років із десять тому. В кожному разі ці праці доводять, що наш убивця — не абихто.

— Але вони не говорять, у якому напрямку Маргла втік.

П'єр Бертрікс не відповів. Я повернув йому книжки, й він поклав їх на місце.

— Чи давно ви мешкаєте на Тополевому острові? — спитав Бертрікс, знову сідаючи.

— Ні. Я був демобілізований у липні, а житло знайшов аж у кінці жовтня.

— Можливо, ви зможете розшукати для мене деякі відомості…

Я думав, його цікавлять мешканці наших джунглів, але він уточнив:

— Треба довідатись, де вчився Маргла.

П'єр Бертрікс помітив у моїх очах подив.

— Не думайте, що я намагаюся вас уразити, — сказав він. — Ви щойно говорили, куди б міг утекти Маргла. Яким більш певним способом, ніж розрахунки місця пуску та кута пострілу, можна визначити напрям, у якому летить снаряд? Простіше кажучи, я вірю у виховання. Отже, домовились? Ви цим займетеся? Потелефонуйте мені, тільки-но отримаєте якісь відомості.

Я йшов вулицею вже з півгодини, але ще не був певен, чи не розігрував мене цей майстер приватного розшуку. Однак відкритість його погляду та потиск руки здавалися цілком щирими. Я вирішив переконати себе, що методи П'єра Бертрікса, хоч би якими вільними вони здавалися з погляду сьогодення, мають свій сенс, і зайнявся пошуком відомостей, яких від мене чекали. Мені дуже допоміг комісар Кретея, що взявся зателефонувати до колишньої дружини Маргла. Втікач учився в єзуїтському колежі «Сент-Ігнас» у Манді. Я й досі чую задоволене «Браво!» П'єра Бертрікса, коли я переказав йому телефоном цю інформацію. А тоді він зовсім просто сказав мені: «Поїдьмо до тих єзуїтів». Мій директор, чиє добре ставлення до мене лишилося незмінним, навіть не подумав відмовити мені у відпустці на дві доби, яку я в нього попросив. Я зустрівся з П'єром Бертріксом на Аустерліцькому вокзалі.

— Всяка нагода подорожувати мені люба, — сказав він. — Взагалі, я найбільше люблю їздити до моря, та що вдієш…

Який чарівний супутник! Незручний поїзд, погано напалені вагони були лише деталями, майже потішними дрібничками в невпинному плині життя; зимовий краєвид, що відкрився зі сходом сонця за шибками вагона-ресторану, здавався декорацією справжньої пригоди, навіть обличчя пасажирів набули особливої виразності, а в кінці дороги нас чекав цей таємничий незнайомець, якого ми мали хутко виявити. Ось так ми разом прибули в стіни знаменитого колежу, де так багато видатних людей здобували знання й формували світогляд.

Із вікон приймальні ми бачили суто французький садок — прямокутник, посеред якого виблискував кригою басейн. Чітке обрамлення в центрі суворого пейзажу. Зимова сухість, оголені дерева надавали краєвидові ще більшої суворості. Озвався дзвін. Водночас із дверей, що вели в садок, строєм, у цілковитій тиші вийшли колони учнів. Пролунав свисток, шеренги порушились, чи, скорше, вибухнули, і холодне повітря донесло до нас дитячий гамір. Більшість учнів побігла до великого майданчика в кінці садка, де виднілися футбольні ворота. Двері приймальні відчинились.

— Панове, — звернувся до нас настоятель, — якщо бажаєте, вас проведуть до отця Етьєна.

Служник повів нас надмірно навощеними коридорами. Він постукав у якісь двері й зник, тільки-но почулося: «Заходьте».

Отець Етьєн, що стояв за невеличким письмовим столиком, привітався з нами й запросив сісти. Його кімната була сувора, мала лише найнеобхідніше, проте зовсім не нагадувала келію ченця. Вузеньке ліжко, велика зачинена книжкова шафа. Отцеві Етьєну перейшло, мабуть, за сімдесят. Він не був худорлявий, як настоятель, а досить огрядний, хоча й блідий із виду. Його жваві очі вивчили нас за кілька секунд.

— Наш настоятель повідомив мені мету вашого приходу, панове. Я готовий відповісти на ваші запитання.

— Ніхто краще за вас не зміг би поінформувати нас про П'єра Маргла, про його вдачу, — почав П'єр Бертрікс.

Єзуїт спроквола підняв руку.

— Прошу вибачити, що відразу ж перебиваю вас, панове. Можливо, ви дещо помиляєтеся щодо мене. Я не був сповідником П'єра Маргла. Той, хто ним був, помер кілька років тому. Та навіть коли б він був живий, то зберіг би таємницю, як і належить сповідникові, ви це розумієте. Щодо мене, я був викладачем літератури в П'єра Маргла протягом трьох років, з другого класу до філософського. Як такий можу поділитися з вами своїми враженнями, або, коли хочете, наслідками своїх роздумів над поведінкою цього учня.

П'єр Бертрікс кивнув головою, показуючи, що він зрозумів.

— П'єр Маргла був відмінником чи середнячком?

— Відмінником. Розум надзвичайної гнучкості, бездоганна пам'ять. Його цікавість сягала далеко за межі шкільної програми, і ми постійно спрямовували наші зусилля на те, щоб стримувати цю цікавість, а не заохочувати її. Незважаючи на свої здібності та легкість у навчанні, П'єр Маргла був працьовитим учнем. Ніякі труднощі, здавалося, не зупиняли його. Пригадую, коли він був учнем філософського класу, то попросив особистого дозволу вивчати російську мову, що йому й було дозволено. Він одержав два свідоцтва бакалавра з оцінкою «дуже добре». Потім опікун забрав його звідси, щоб він міг вивчати вищу риторику в Парижі, в ліцеї Луї-ле-Гран. Невдача П'єра Маргла на вступних іспитах до Еколь-Нормаль була для мене цілковитою несподіванкою. Можливо, там він не знайшов щирих порадників, які спрямували б його інтелектуальну діяльність до обраної мети. А може, сама Еколь-Нормаль перестала бути для нього метою…

— Його опікун тоді вже помер, чи не так?

— Так, П'єр Маргла щойно досяг повноліття. Він одслужив в армії, почав писати. Завжди надсилав мені свої книжки.

— Ви постійно листувалися з ним, панотче?

— Перед війною, хоча й з великими перервами. П'єр Маргла написав мені тисяча дев'ятсот тридцять сьомого року — сповістив про своє одруження. Наступний лист надійшов аж за два роки.

На кілька секунд запала мовчанка.

— Я не питаю, панотче, чи відомі вам причини, що спонукали П'єра Маргла розлучитися з дружиною, — вів далі П'єр Бертрікс, — хоча поліція вже провадила розслідування в цьому напрямку. Може, вам є що сказати з цього приводу?

Випроставшись на своїх стільцях, ми обидва більше нагадували прохачів, ніж слідчих. Втім, я розумів, що П'єра Бертрікса не так-то й просто збентежити. Та й отець Етьєн почав розглядати його своїми маленькими слонячими очицями з певною цікавістю.

— П'єр Маргла виклав мені свої причини, — спокійно відповів він. — Вони видалися мені поважними й гідними розгляду в найвищих інстанціях. Це я порадив йому надіслати до Рима супліку про розірвання шлюбу.

— Й він це зробив?

— Так. Але, ви ж знаєте, подібні прохання дуже ретельно вивчаються. Крім того, почалася війна, яка майже повністю перервала зв'язки з Римом.

— Ви гадаєте, супліка П'єра Маргла вивчається ще й досі?

— Не виключено. Але, я вважаю, недоцільно спрямовувати ваші пошуки в цьому напрямку.

— Я про це й не думаю, панотче.

Знову запала мовчанка. Знадвору до нас долинав гомін дітлашні. Я прочитав назву чорної книги, що лежала на столі отця Етьєна: «Споглядання». П'єр Бертрікс тепер спитав про інше:

— Зараз я звертаюся саме до вас, як його викладача літератури, панотче. Ви казали, що П'єр Маргла був справжнім відмінником. Чи можете ви роз'яснити нам суть його таланту? Мене цікавить, які його здібності найбільше вражали? Уява? Чутливість? Я читав його книжки, але це суто наукові твори, в яких, мені здалося, особистість автора виявилась недостатньо. Можливо, шкільні роботи краще показали вам його літературний хист?

— Я б не наважився, не вдаючись до припущень, визначати хист юнаків шістнадцяти чи сімнадцяти років, — усміхнувсь отець Етьєн. — Одначе я зрозумів зміст вашого запитання. Ні, в творах П'єра Маргла переважала не уява і не чутливість, хоча й цього було більш ніж досить. Саме точністю думки та легкістю висловлювання він перевершував своїх товаришів. Мушу вам сказати: саме ці якості ми цінуємо найвище. Навіть віддаємо їм перевагу перед самобутністю, якщо вона — самодостатня. Я додам: допитливий розум П'єра Маргла завжди ставив його попереду класу, й це було цілком природно.

— Чи не здивувало вас, панотче, що ваш відмінник став маклером?

Отець Етьєн похитав головою.

— Людина сама обирає свій шлях. Я відчуваю — П'єр Маргла знаходив у цьому занятті сили, які дозволяли йому віддаватись улюбленим безкорисливим пошукам, науковій праці. Бо зрештою…

Я чомусь раптом відчув щось неподобне в цій бесіді, яка так поважно точилася й з одного, й з другого боку. Я не довго розмірковував над цим: із самого початку навіть не згадувалося про злочини. Про П'єра Маргла говорили так, немов нічого не сталось. Отець Етьєн закінчив думку:

— Бо, зрештою, я не можу повірити, що інтелектуальна потуга цього юнака загубилася, мов ручай у пісках. Його останні книжки…

Обговорювали книжки П'єра Маргла. П'єр Бертрікс спокійно слухав отця Етьєна, який жалкував, що не знає, чи мав П'єр Маргла ще якісь публікації після тієї праці, назву якої я не запам'ятав… Надворі задзвонив дзвін, очевидно, щоб сповістити про кінець перерви.

— Може, ви поспішаєте на лекцію, панотче? Просимо вибачити, ми так довго надокучали вам…

Так довго! Розмова на чверть години після ночі та багатогодинної мандрівки! А може, П'єр Бертрікс уважав, що довідався достатньо? Лише під час прощання він наважився зробити перший натяк на трагедію Тополевого острова.

— Я хотів би повідомити вам найближчим часом… добрі новини про вашого колишнього учня, панотче. Ви вже давно не чули про нього нічого приємного.

— Важить лише те, що приємно Богові, — жваво відгукнувсь отець єзуїт. — Втім, я мушу зізнатися: з приємністю одержав деякі вісті про П'єра Маргла після Визволення.

Ми заклякли біля дверей.

— Ви маєте на увазі його участь у русі Опору, панотче?

— Так. Я не певен, що поліція постукала в потрібні двері, щоб одержати вичерпні відомості з цього приводу.

Отець Етьєн повернувся до свого столу, розгорнув книгу споглядань і витяг звідти маленьку картку.

— Ось, панове. Офіцер, адреса якого тут зазначена, теж наш колишній вихованець. Ви можете звернутися до нього від мого імені.

Ми попрощалися з отцем настоятелем і знову перетнули садок. Із дверей, над якими було написано «Лікарня», вийшов високий підліток, він привітався, порівнявшись із нами. Під пахвою тримав книгу. Його погляд був серйозний і уважний.

— П'єр Маргла двадцять років тому, — зауважив Бертрікс.

Сторож одчинив браму. Я востаннє озирнувся на ці мури, ґратчасту огорожу, крізь яку виднівся вкритий кригою басейн, прямі алеї, ввесь цей ансамбль, ні один квадратний метр якого не повинен був вислизнути з погляду отця настоятеля, коли той дививсь у вікно.

— Долі людські воістину несповідимі, — сказав я своєму супутникові. — В третьому класі ліцею в мене був однокласник, який усім нам видавався малюком або дівчинкою, такий слухняний і сором'язливий. Ми кепкували з нього, бо мати зустрічала його біля виходу двічі на день. Перед самою війною я випадково дізнався про його смерть: його тіло, геть поколоте ножем, витягли з Босфору…

П'єр Бертрікс похитав головою:

— Не такі-то вони й несповідимі. Адже матінка не могла бути вічною. Складніше було б передбачити іншу можливість — що ваш товариш сам колов когось ножем.

Ми чудово поснідали в готелі у Жеводані й о четвертій годині сіли на поїзд у бік Бастід-Сен-Лорана. Поїзд перетинав дику місцину, точнісінько такий краєвид, який за три століття тому назвали б жахливим. Уже злежаний сніг укривав гірські верхи до межі чорних ялин. У западинах глибоких зворів поступово густішав туман. П'єр Маргла, уродженець Але, департаменту Гар… Я, звичайно, інакше уявляв собі його юність. Людина з Півдня…

— Але це не Південь, — зауважив П'єр Бертрікс, що сидів поруч зі мною. — Втім, майте на увазі, що ці єзуїти, вихователі аристократії та багатих буржуа з Німа, Монпельє, Безьєра і навіть Марселя, знали, що роблять, засновуючи свій розсадник в умовах такого суворого клімату. Південні характери часто потребують гарту.

Почувши це слово, гарт, я мимоволі згадав різницький ніж, устромлений у груди третьої жертви Тополевого острова.

— Ви вели розмову з отцем Етьєном так, ніби П'єра Маргла ніколи не звинувачували у вбивстві, — сказав я детективові.

— У вас справді склалося таке враження?

— Так. Ви робите з цього якийсь висновок?

— Боронь Боже робити висновки, — засміявся П'єр Бертрікс. — До цього ще не дійшло. Ми ледве виявили кілька відправних точок.

Я вирішив, що в такому темпі розслідування триватиме років зо два. І вгадав у півтемряві посмішку Бертрікса. Схоже, він читав мої думки.

— Колись я був такий же нетерплячий, як і ви, — сказав він. — Але заспокойтеся: я таким і залишився. Не маю звички зволікати розслідування. Просто я починаю з початку, та й годі. Дайте мені ще трохи часу. Менш як два тижні.

— Щоб знайти П'єра Маргла?

— Так, щоб закінчити справу.

— Ви вже вийшли на певний слід?

— Ні.

— Принаймні маєте якісь міркування? Чи, може, вже побудували версію?

— У мене дві чи три прості думки, оце і все.

Нашу розмову урвав нестерпний скрегіт поїзда, що брав приступом вигнутий узвіз. Ми ледве просувалися в сутінковому краєвиді, часто зупиняючись на загублених у горах станціях. Заходили селяни, вдягнені в розпаровану військову форму, навантажені ящиками. Ми говорили стиха, підвищуючи або стишуючи голос залежно від гуркоту поїзда.

— Я не збираюся вдавати перед вами Шерлока Холмса, — повів далі Бертрікс, коли ми нарешті виїхали на рівнину. — Я поступово роз'яснюватиму вам хід моїх пошуків. Не все пояснюю зараз тому, що мої припущення, чи, скорше, деякі думки про можливі напрямки пошуку, грунтуються на дуже обмеженій інформації. За чотири чи п'ять днів, а може, й раніше, я повідомлю вас про всі свої знахідки, й далі ми діятимемо разом. Ось побачите, як це просто.

— Слухайте, — відказав я, — мене глибоко зворушило ваше дружнє ставлення, ваша щиросердість і люб'язність. Але, повірте, я аж ніяк не той досвідчений фахівець, котрий міг би діяти разом із вами, як ви щойно сказали. Дозволяєте мені супроводжувати вас у вашому розслідуванні — це вже чудово. Допомога, яку я можу надати вам, дуже незначна, щоб не сказати — зовсім нікчемна.

— Вона набагато вагоміша, ніж ви собі уявляєте.

Нарешті в поїзді з'явилося світло, певне, тому, що ми вже прибували. П'єр Бертрікс обернувся до мене.

— Я поставлю вам одне запитання. Подумайте, перед тим як відповісти, або не відповідайте зовсім, або скажіть «Не знаю», бо, зрештою, є чимало речей, які ми робимо, самі не знаючи чому. Отже: чому ви до мене прийшли?

Світло електричної лампи було надто яскравим. Поїзд двічі переможно загув.

— Слово честі, — мовив я, — думаю, на це було багато причин, але мені важко визначити, яка була найвагомішою…

— Звичайно.

— Я повинен зізнатися — ця історія по-справжньому захопила мене й пробуджена нею цікавість не давала мені спокою. Мені кортіло дізнатися, що буде далі, як ото в детективних романах…

— Розумію.

— І коли комісар Кретея сказав, що за цю справу взялися ви, він так схарактеризував вас, що мені закортіло якнайшвидше з вами познайомитись…

— Це чудова людина, хоча він, звичайно, був занадто поблажливим до мене. Здається, ми вже приїхали.

Майже торкаючись платформи, поїзд під'їздив до станції Бастід-Сен-Лоран. За півгодини експрес повіз нас до Парижа.

5

Уявіть собі, що вас втягнуто в темну, непевну, небезпечну історію, яка вас зовсім не обходить, і, більше того, ви самі себе загнали в ще гіршу халепу, говорячи неправду, чи, точніше, замовчуючи частину правди перед людиною, яка має розплутати цю справу. Як вийти з такого становища? Звичайно, треба піти до слідчого і сказати йому: «Я забув розповісти вам дещо досить важливе». І надалі не втручатися в цю справу, аж поки вас не викличуть. Саме так би ви і вчинили. Або, радше, саме так треба було б зробити, та ба! Людина — чудернацька істота. А в нашому випадку треба ще зважати на страшенну привабливість Лідії для будь-якого чоловіка мого віку, до того ж вільного від сентиментальних зв'язків. Та все ж і це не єдина причина. Якась нездоланна сила штовхає тебе пройти ввесь шлях до кінця, тільки-но ти проминув табличку з написом «Небезпечно». Небезпечно для твого спокою, небезпечно для твого щастя, а, може, й для свободи. Навіть усупереч внутрішній пересторозі: «Небезпечно для життя», я відповів би «так» з не меншим запалом, ніж тоді, коли Лідія спитала мене пошепки, щоб не почув батько: «Ви справді на цьому наполягаєте?»

Я повернувся з Бастід-Сен-Лорана вранці і, звичайно, не міг одразу ж не забігти до «Пті-Лідо». Не міг знову не побачити Лідію, не помилуватися розквітлим серед зими життям, ясним обличчям, чудовим волоссям, бентежними мовчазними очима, в яких інколи перебігала розпачлива тінь. Я хапався за будь-яку нагоду, щоб якнайдовше стовбичити в шинку, мене більше не обходили жодні дрібні умовності. Навіть якби це викликало подив у дядечка Соньє, — тим гірше. Лідія заходила, Лідія виходила, Лідія проходила повз мене. Коли тільки траплялася нагода й ніхто нас не чув, я розпитував її, я благав. Чому вона мовчить? У чому я завинив? Чому не хоче нічого пояснити? Я благав поговорити з нею наодинці п'ятнадцять хвилин, десять, бодай п'ять. Якби підкорився наказові її очей, я б замовк і пішов геть після першого ж запитання. Але ні. Раніше я поводив себе стримано, майже ніяковів перед Лідією, а тепер почувався здатним на все — принаймні не йти геть, не дочекавшись відповіді. Нарешті дядечко Соньє відвернувся, і я взяв Лідію за руку.

— Лідіє, прошу вас…

— Ви збожеволіли!

Ми говорили пошепки, але навіть крик не міг лунати несамовитіше. Втім, я був переможений першим же прохальним виразом в її очах.

— Благаю вас, ідіть звідси! — прошепотіла вона.

— Коли я зможу поговорити з вами?

Двері відчинилися, ввійшли відвідувачі. Лідія одступилась. Я повторив своє запитання, щойно вона повернулась. І Лідія, не зводячи на мене очей, проказала:

— Сьогодні по обіді я їду до Парижа. Автобусом.

— О котрій годині?

— Не знаю. Не раніш як о другій.

О пів на другу я знову стовбичив у шинку, за чашкою кави. Вдома я поснідав галетами і — нарешті й мені поталанило! — американським шоколадом. Лідія прибрала посуд зі столу, де снідала разом із батьком, а потім нестерпно довго несла до сходів їхні дві тарілки. За чверть до другої я зрозумів, що вона лаштується в дорогу. Лідія зробила мені знак виходити, але я не рушив із місця, їй пощастило підійти до мене: вона сяде в автобус біля митниці Кретея. Я сказав, що сяду на попередній зупинці.

— Але якщо вас не буде біля митниці, я зійду.

— Я буду. Але… ви справді на цьому наполягаєте?

Я відповів «так», Лідія опустила очі долі й пішла від мене.

В автобусі я лишився коло дверей і одразу побачив Лідію, що стояла на зупинці біля митниці простоволоса, в туго стягнутому паском бежевому пальті. Зайшовши до автобуса, вона цілком невимушено простягла мені руку.

— Добридень. Як справи?

Мені аж заціпило. Я вже бачу, що декому видамся смішним, та байдуже! Хотів би бодай на мить побачити такого веселуна на моєму місці, в тому автобусі, віч-на-віч із вродливою дівчиною, майже впритул до неї серед натовпу цікавих, де не могло бути й мови про якусь серйозну розмову. Лідія поводила себе так, ніби наша зустріч була випадковою, або, навпаки, цілком природною, ніби це сама доля так розпорядилася. Її рука на поручні торкалася моєї, вуста були за кілька сантиметрів від моїх, а я, нещасний остовпілий дурень, базікав про різні дурниці, белькотів якісь непотрібні слова. Ми наближалися до Шарантона, і, перетинаючи Сену, автобус уповільнив хід; отже, в мене не лишалося і п'яти хвилин, а чого я досяг, що з'ясував, чого так палко домагався вранці? Я вийшов з автобуса слідом за Лідією розгублений, лютий на самого себе, мов боксер, що дав себе побити, бо надто довго націлявся правою.

— Вам куди? — спитала мене Лідія. — Я поїду далі на метро.

Вона була в досить елегантних спортивних черевиках, крім того, я вперше побачив на ній панчохи. Будь-який чоловік був би радий показатися в її товаристві. Але я зважився зовсім не задля цього.

— Мені з вами по дорозі, — відказав я.

Ми поїхали в бік площі Балар вагоном першого класу. Поряд із Лідією інші жінки здавались хворобливими, занадто худими чи, навпаки, надміру гладкими, а їхні обличчя нагадували маски. Такими я їх бачив, а Лідія раптом зауважила мені, що я надто пильно розглядаю жінок.

— Поряд із вами я вперше відкриваю їх для себе.

Комплімент їй начебто сподобавсь, і я уникнув подальших пояснень. Жінки завжди розуміють приємне. На площі Бастілії ми пересіли на поїзд, що йшов до Майо. Починаючи зі станції Шатле, побільшало вишуканої публіки. Дві чи три пасажирки в хутрах або модних пальтах кинули на Лідію оцінюючий погляд: швидкий, влучний, прискіпливий. Я зрозумів вирок з їхнього розчарованого виразу, за яким ховалася лють. Котра з них зважилася б надягти благеньке, перетягнуте в поясі бежеве пальтечко Лідії, не здаючись при тому жебрачкою?

— На якій зупинці ви виходите? — спитав я.

— На площі Згоди.

— А може, вийдемо на станції Пале-Руаяль і пройдемося пішки через Тюїльрі?

— Як хочете.

Нашим поглядам відкрилася незрівнянна пряма лінія, що з'єднувала Лувр із Тріумфальною аркою. Не можна було гаяти ні хвилини. Я обняв Лідію рукою, вона не випручалася.

— Лідіє, негайно поясніть мені, в чому справа!

— В чому?..

— Так. Чому ви ставитесь до мене, як до ворога?

— Я — до вас?..

— Ви добре розумієте, що я маю на увазі. Вже два тижні від вас жодного слова, жодного погляду. Мені здається, у ваших очах я більше не людина, а якась річ. Був час, коли таке ставлення не викликало б у мене нічого, крім цікавості, або просто вразило моє чоловіче самолюбство, але той час минув. Зараз це відчуття стало для мене нестерпним. Лідіє, ви доведете мене до шаленства.

— Та невже?

Не стишуючи ходи, крокуючи зі мною в ногу, Лідія обернула до мене обличчя. Холодний вітер куйовдив їй волосся, я бачив її віддих.

— Якщо вам здається, що ви вже не людина, то жорстоко помиляєтесь. Ви такий, як усі люди, ви думаєте лише про себе. Єдине, що вас обходить, це дізнатися, чому ви страждаєте. Й навіть не це: не страждати більше, оце і все, чого ви бажаєте. Втім, якщо ви страждаєте так, як кажете…

— Лідіє, це кокетування вам не личить! Ви добре розумієте, що йдеться про інше…

— Кокетування!..

Цього разу Лідія зупинилася. Вона спробувала визволитись, та я втримав її. За кілька секунд вона підкорилася й сказала:

— Ходімте.

Земля вже затверділа, дерева стояли оголені. Це нагадало мені колеж «Сент-Ігнас» у Манді.

— Як же погано ви знаєте мене, коли говорите про кокетування. Та я менш кокетлива, ніж отой камінь!

Вона не була каменем, та все ж таки я мусив остаточно все з'ясувати, дістатися до самого осереддя таємниці.

— Ви ще не забули, про що просили мене того вечора?.. Того страшного вечора… — із зусиллям мовив я. — Я виконав ваше прохання, віддав вам ключі. Більше того, за одним вашим словом я ладен зробити будь-що, навіть тепер… Але йдеться про ту ніч. Правда, на певний час я був забрав ключі: непереборна цікавість штовхнула мене побігти додому, щоб пересвідчитися, чи той чоловік… Ні, не втікайте, Лідіє, послухайте ще: навіть коли б я знайшов у себе вдома чоловіка із закривавленими руками, я б змовчав і приніс вам ключі нічого у вас не питаючи, присягаюся…

— Одначе ви не могли втриматися від того, щоб перевірити все самому.

— Ваша правда. Цікавість через брак довіри відома історії людства, Лідіє, але вона завжди карається занадто суворо. Дружина Лота обернулася в бік Содома і була перетворена на соляну статую…

— Орфей хотів упевнитися, чи міцно тримає руку Еврідіки. І втратив Еврідіку.

— Невже я теж… Хай йому чорт, Лідіє, де ви чули легенду про Орфея?

Я одразу ж пожалкував про брутальність свого запитання.

— Припустимо, по радіо, — знизала плечима Лідія. — Так чи так, нехай це не заважає вам і надалі мати мене за невігласку.

Мені знову заціпило. Водночас я не забував про свою мету.

— Вибачте мені, — вів я далі, — не моя провина, що я так погано знаю вас. Та все ж таки скажіть: мене покарано через брак довіри?

— Ні. Я нічого проти вас не маю.

— Але ви вже не така зі мною.

— Чому «з вами»? Якби ви менше займалися своєю власною персоною, ви б помітили, що я вже не така сама.

Скільки років могло бути Лідії? Не більше як двадцять. Проте психологічна глибина її почуттів стократ перевершувала мою. Але щодо мене, то я був упертим від природи. Я вів своєї:

— Отже, щось сталося?

Мовчання.

— Слухайте, Лідіє… Ваше право не відповідати, не казати мені, чому ви вже не така. Але й надалі дивитися на мене, як на річ, дивитися й не бачити, це вже не ваше право, це більше не ваше право. Воно більше не ваше з того вечора, коли ви мене попросили… коли ви мені сказали, що мене можете про це попросити. Такого не кажуть першому-ліпшому…

Мене зворушили тремтливі нотки в голосі дівчини:

— Цілувати себе теж не дозволяють першому-ліпшому. Тримати себе за стан теж не дозволяють першому-ліпшому. Я зараз іду з вами, немов ваша коханка чи наречена, але, здається, це мало важить для вас. Для мене це важить.

— Лідіє!

— Ні, ходімо далі. Он бачите великий басейн? Ми обминемо його разом, а потім розійдемося в різні боки. Мені зараз треба йти… туди, куди я повинна йти.

Я примусив Лідію зупинитися, схопивши її за обидва лікті.

— Слухайте, ми не можемо розлучитися просто так. Нам більше не можна розходитися в різні боки. Ви добре знаєте, що можете розпоряджатися мною як вам заманеться, скажіть, що треба зробити, аби допомогти вам. Лідіє, прошу вас, скажіть мені…

Вона одвернулась і потягла мене далі.

— Ви нічого не можете зробити для мене. Ніхто нічого не може зробити для мене.

— Не буває такого становища, коли можна відмовитись від простягнутої руки закоханого чоловіка! — закричав я.

— Ні. Таке становище існує. І саме в такому становищі я зараз перебуваю. Що вам треба ще казати?

В морозяному повітрі голос Лідії розлягався схвильованим відлунням. Над Сеною кричали чайки. Лідія поклала руку мені на плече, і я помітив, як пом'якшав вираз її обличчя.

— Дорогий Робере Норею… Якби я могла просити в когось допомоги, я б звернулася тільки до вас. У цьому я вам присягаюся. Прощавайте.

Вона швидко поцілувала мене в щоку, мов маленька дівчинка, й пішла. Я знову наздогнав її й схопив за руку.

— Лідіє, о котрій годині ви повернетесь додому?

— Ще не знаю. Ввечері.

— Пообідайте зі мною в Парижі і повернемося разом. Дуже прошу. Я спробую принаймні розважити вас, не відмовляйтеся… Лідіє…

Вона дивилась на мене й сумно посміхалася. Вітер хапав її волосся й кидав їй на щоки.

— Це божевілля, — мовила вона. — Але тим гірше! Я згодна.

— Я звільняюся годині о восьмій, але сьогодні влаштую так, щоб піти раніше. Ви зможете прийти о восьмій у бар «Сентра»? Це на початку бульвару Малерб, праворуч.

— Бар «Сентра»? А може, це занадто розкішно для мене…

— Ви самі не знаєте, що говорите, Лідіє, немає дівчини розкішнішої за вас. Я буду там о восьмій, обіцяю вам. Ви ж прийдете, правда?

— Так, до вечора.

Вона пішла. Потім озирнулась і помахала мені рукою.

Лідія пливла площею Згоди, немов корабель морським простором. А я стояв, припнутий до свого берега, і вже боронився від думок, що опосідали мене, бо не хотів знати, що ця дівчина така бажана…

«Ти геть із глузду з'їхав!» — шепотів мій внутрішній голос. Чи з'їхав я з глузду? Тільки-но бежеве пальто Лідії зникло за деревами Кур-ла-Рен, переді мною в сліпучому сяйві постала мета: знати. Я досяг того рівня, де моє життя з'єднувалося з іншим життям, де вже не йшлось про флірт чи роман, де моя доля стала зватися «Лідія». Я мусив будь-що пізнати цю долю. «Мені зараз треба йти туди, куди я повинна йти», сказала Лідія. Я мусив дізнатися, куди вона пішла, й кинувся за нею назирці.

Зроду не відчував сильнішого почуття провини, ніж тоді, коли мені доводилося спостерігати за людьми, які про це не знали. Почуваєш себе так, ніби вчинив щось більше, ніж нескромність, — крадіжку особистості. Не випускаючи з погляду Лідію, що швидко простувала понад Сеною, я ще говорив собі, що добровільно наражаюсь на величезний ризик. Якщо вона побачить мене й спитає, чому йду за нею, що мені відповісти? Та нехай. Те, чим би я ризикував наосліп, ставало не менш вагомим із того моменту, коли мені стало байдуже, що моїм тестем буде шинкар. Проминувши міст Олександра III, Лідія попрямувала далі, переходячи на той берег. Чоловіки озиралися вслід їй. Лідія вряди-годи поглядала на Сену, і я навіть подумав, чи не збирається вона зійти на берег. Та ні. Вона дійшла до кінця Кур-ла-Рен і навпрошки перетнула площу Канади. Я ледве не загубив її, бо мусив обігнути площу. Знову помітив бежеве пальтечко на розі вулиці Франціска І. Якого біса треба дочці дядечка Соньє в цьому кварталі? Я йшов за тридцять метрів позад неї, між нами йшла колона американських солдатів. Я чув, як вони озивалися до Лідії, говорили компліменти, що їх кожен вояк говорить жінкам віком від чотирнадцяти до п'ятдесяти п'яти років. Лідія, звичайно, і не глянула в їхній бік; вона попростувала далі, а потім зайшла під портик праворуч. Я побачив напис: «Посольство Канади».

Тут не місце вдаватися до коментарів, критикувати чи сумувати — це не личить доброчесному французові. Існує факт, який газети, до речі, ніколи не замовчували: у грудні 1945 року канадське посольство в Парижі в прямому розумінні потопало в заявах французів, що бажали залишити батьківщину. Я був певний на дев'яносто вісім відсотків, що Лідія прийшла на вулицю Франціска І для цього. Це перше.

Друге. Вбивця з Тополевого острова, безперечно, забагатів щонайменше на десять мільйонів. Навіть переведена в долари, ця сума була вельми значна.

Третє. Незважаючи на те що всю французьку поліцію було поставлено на ноги, П'єр Маргла лишався невловним. Але, зрештою, грабують не для того, щоб потім нидіти з мільйонами в схованці.

Четверте. Лідія сама визнавала, що від того страшного вечора вона «вже не така» й ніхто нічого не може для неї зробити. І ця дівчина з шинку знала імена Орфея й Еврідіки. Якщо навіть справді почула легенду по радіо, то лишалося ще пояснити, чому вона читала «Небезпечні зв'язки», та й висловлювалася зовсім не так, як її батько-шинкар чи завсідники «Пті-Лідо», а принаймні як жінка, котра обертається в культурних сферах.

Таким був підсумок, який я подумки підбив за своїм письмовим столом у спортивному відділі, коли мої нерви трохи вгамувались.

Колеги, які вважали, що я вже розквитався з тимчасовими обов'язками «криміналіста», були б, звичайно, здивовані, якби могли зазирнути в той драматичний лабіринт, до якого я потрапив.

Коли я прийшов до бару, Лідія вже сиділа за порожнім столом.

— Я навіть не знаю, що подають у таких закладах, — сказала вона. — До речі, мені ніколи не хочеться пити.

Однак Лідія згодилась на келих білого вина. Вона тримала склянку дуже просто, та й поводилася зовсім невимушено, але не так, як «добре вихована» дівчина, а з незрівнянною природністю й гідністю молодих не приручених тварин. На неї вже задивлялося кілька піжонів, що обтирали ліктями прилавок. Я повів її до свого улюбленого ресторану.

— Лідіє, — сказав я, тільки-но ми сіли, — я повинен зізнатися. Я стежив за вами.

— Знаю, я вас бачила. Вам доведеться ще добре попрацювати над собою, якщо хочете стати поліційним інспектором.

Дякувати Богові, Лідія розсміялася. На ній був блакитний светр, якого я раніше не бачив, зі звично закасаними до ліктів рукавами.

— Скажіть мені принаймні, що не дуже на мене сердитесь…

Лідія знизала плечима.

— Хіба б я прийшла сюди? Ви поводитесь то як доросла людина, то як мале дитя, чого ж на вас ображатися. Втім, мені подобається, що ви самі зізнались. І який же ви зробили висновок із вашого стеження?

Я прикрив рукою її руку, що лежала на столі.

— Я зрозумів, що ви хочете виїхати звідси, Лідіє.

— Це так. Мені треба виїхати.

— Треба?

— Так.

Ми сиділи самі на другому поверсі цього маленького ресторанчика, що нагадував м'яко освітлену художню майстерню. На стінах висіли досить посередні картини, меню нічим не вражало уяви, але тут панував затишок, у якому приємно відпочити. Навіть важко було уявити собі навколишній морок, увесь отой темний, незнаний світ…

— Я знаю, про що ви думаєте, — тихо сказала Лідія. — Мовчіть, я певна, що не можете думати інакше. А проте ви тут, хоча вдень стежили за мною, тримаєте мою руку. І я вам теж не розповідаю того, чого ви чекаєте від мене. Робере, любий Робере, я не чудовисько. Сидіть спокійно… Справа в тому, що я потрапила в становище, які трапляються у трагедіях. Це дивно, правда?..

Не знаю, чи точно я відтворив її слова, але за зміст ручуся. Вона так і сказала: «Це дивно…» — немов уперше зустріла тінь страждання і ця тінь здалася її молодому єству не стільки чимось страшним, скільки дивним.

— Лідіє, сама ви не виборсаєтеся з цього. Дозвольте допомогти вам.

Лідія похитала головою.

— Ніхто не може мені допомогти. Єдине, що можете зробити… якщо зможете…

— Я зможу все, ви ж знаєте!

— Це забути все на той короткий час, що нам лишився. Забудьте сьогодні, що я Лідія Соньє з «Пті-Лідо». А в наступні дні, коли побачите мене, забудьте ту жахливу ніч…

— Я ніколи не зможу забути ту ніч, Лідіє. Я знову бачу вас біля ваших дверей, і я…

— Ага!

— Невже б ви хотіли, щоб я забув також і ту мить?

— Ні, якби все можна було тоді зупинити… Щоб та мить тривала вічно…

«Щоб та мить тривала вічно…» Якими п'янкими були для мене ці слова, що зронилися з її прекрасних вуст. Однак було й інше, про що я не міг забути.

— Лідіє, той чоловік, якого ви просили сховати…

Мій голос був глухий, низький, я сам не впізнавав його.

— То що?

— Ви кохаєте його?

Лідія відвернулася. Завіса волосся затулила їй щоку й око.

— Я його ніколи не кохала.

— А він?

Лідія знову поглянула на мене. В її очах було розпачливе благання.

— Бога ради, Бога ради, ніколи не говоріть мені про це! Я вам присягаюся, що ніколи не кохала жодного чоловіка, до того часу, як… — Лідія зітхнула і раптом затулила обличчя руками. Я ледве розібрав слова, що вразили мене: —… Як зустріла вас.

Я чітко пригадую, як ми трохи пізніше виходили з ресторану попід руки, як мовчали в нічній тиші, потім бігли до метро. В переповненому вагоні мене притисли до Лідії, а в автобусі нас гойдало, мов на кораблі, що ніс нас обох у далечінь, і волосся Лідії торкалося моєї щоки. Ми зійшли на вулиці Мулен-Берсон і попростували далі, тримаючись за руки. Мені ввижалося, що я, нікчемний Орфей, сам веду Еврідіку до пекла. Ми проминули шлях Капітула, перейшли на той бік мостом Капітула; вже зовсім смерклось. Я обняв Лідію. Коли цілував її, відчував губами сльози.

— Це божевілля, божевілля!.. — шепотіла вона.

Нас шарпав зимовий вітер, та ми не відчували його крижаного подиху. Нарешті Лідія пішла, й двері «Пті-Лідо» зачинилися.

6

Немає сили, здатної спинити обертання Землі. Та краєвид переді мною немов застиг у холодному тумані. Я поминув зачинені двері «Пті-Лідо». Довга пряма дорога. Париж. Агентство П'єра Бертрікса справляло враження надійного притулку серед ворожого оточення.

— Пробачте, що потурбував вас у неділю. Але ні ви, ні я не можемо марнувати час. Я вже казав, що не збираюся вас дивувати, вдавати з себе Шерлока Холмса, та втім, і ви не той телепень Ватсон. Ми продовжимо розслідування разом, і я поступово знайомитиму вас із новими фактами, а ви те саме робитимите зі свого боку. Почнімо по порядку… — Пєр Бертрікс розгорнув зелену картонну теку, що лежала на столі. — Образ П'єра Маргла проступає чіткіше. Можливо, він не такий простий, як здається вихователям із колежу… — Бачу, ви часу не марнували, — зауважив я. — Ми повернулися з Манда позавчора…

— Я працюю не сам. Я не маю в своєму розпорядженні тих засобів інформації, які є у поліції, але мені вдалося залучити кількох кмітливих співробітників. Я спрямував їх на слід П'єра Маргла. Ось результат. Даруйте… — П'єр Бертрікс припалив ущерть натоптану люльку. — Подивімось, що тут є, — повів далі він, гортаючи папери зеленої теки. — Маргла П'єр-Луї-Марі-Андре, народжений шістнадцятого березня тисяча дев'ятсот другого року в Альє, син Маргла Жермена-Оноре, міського нотаря, й Маргла Луїзи-Терези, уродженої Лоріоль; матір утратив у віці десяти років. Батько віддав його до єзуїтського колежу «Сент-Ігнас» у Манді. Характер, виховання — я не буду до цього вертатися, бо отець Етьєн достатньо просвітив нас. У п'ятнадцять років Маргла втрачає й батька і переходить під опіку материного брата, кавалерійського офіцера Еваріста Лоріоля. Малозабезпечений Еваріст Лоріоль продає контору покійного Жермена Маргла, почасти щоб мати змогу оплачувати навчання свого небожа. Отруєний газом під час першої світової війни, Еваріст Лоріоль також помирає. І ось П'єр Маргла, що ледве досяг повноліття, тисяча дев'ятсот двадцять третього року лишається сам у цілому світі. Тут треба дещо пояснити. Колишні вихованці єзуїтів поділяються на дві категорії. Переважна частина — це юнаки з твердим релігійним вихованням; друга частина складається з бунтівників, які протягом навчання важко переносили інтелектуальну й моральну дисципліну і, шалено цьому протидіючи, згодом ставали антиклерикалами, навіть атеїстами. П'єр Маргла міг виявити такі настрої в той період свого життя, коли, вже бувши повнолітнім, лишився самотнім і безконтрольним. Він цього не зробив. Найкращий тому доказ — його листування зі старим викладачем, а коли якийсь видимо непереборний розлад виникає між ним і його дружиною, П’єр Маргла відчуває серйозні докори сумління і, зрештою, віддає цю справу на розгляд римського суду, як і належить покірному синові церкви. Крім того, згідно з відомостями, одержаними в Боннеї, П’єр Маргла був ревним католиком. Лейтенант танкових військ, він воював у Бельгії в складі армії Жіро, потім його евакуювали з Дюнкерка до Англії, пізніше він повертається до Франції, знову вступає до армії біля Евре, потрапляє в полон, одразу ж тікає з концтабору разом з одним майором, також колишнім вихованцем колежу «Сент-Ігнас», саме тим, адресу якого нам дав отець Етьєн. П’єр Маргла їде в Ліон і там, у скромній кімнатці готелю починає писати. Над чим же він працює? Над великим філософським твором: «Проблема зла в сучасному світі». Послухайте лише назви розділів: «Бог і зло», «Гординя — джерело зла», «Від самозакоханості до ідеї вбивства», «Злочин в історії»…

— Яким чином, хай йому чорт, ви про все це дізналися за два дні?

— Я сам бачився вчора з тим майором, бойовим товаришем П'єра Маргла. П'єр просив його розшукати деякі книги з кримінології в паризьких видавців, коли працював у Ліоні. Довірив йому першу частину своєї фундаментальної праці, попросивши прочитати її. Навряд чи варто вам говорити, що мені важкувато було викликати майора на відверту розмову. Для нього П'єр Маргла — невинний. Щодо рукопису, то він не хоче з ним розлучатися. Він лише дав мені змогу дещо занотувати. Далі. Ця копітка праця, звичайно, не збагачувала П'єра Маргла. Найбільший капітал, який він вирятував з воєнного лихоліття, була колекція марок, започаткована ще в дитинстві; цінність її з часом дуже зросла. Щоб мати засоби до існування, Маргла продав деякі марки. Йому траплялося здійснити вигідний обмін, вдало виступити в ролі посередника. Саме тоді він збагнув, що комісійний відсоток із цього зовсім не громіздкого товару, на якому він до того ж добре знався, може забезпечити його матеріально. В кінці тисяча дев'ятсот сорок другого року, коли про його втечу з табору для військовополонених забули, він повертається до Парижа й влаштовується в Боннеї. Трохи згодом стає учасником руху Опору. На жаль, майор виявився стриманішим, ніж я бажав би, розповідаючи про діяльність П'єра Маргла в той період, так наче таємниці підпілля ще не підлягають розголошенню. Він без упину вихваляв сміливість і винахідливість П'єра, котрий, як я зрозумів, протягом сорок третього й сорок четвертого років не раз бував у Англії, а може, навіть і в Росії. П'єрові пощастило жодного разу не збудити підозру в гестапо. Він міг бути зв'язаним із досить видатними діячами Опору як у Франції, так і в Англії, але немає сенсу розшукувати нині цих людей. Розслідування буде надто довгим, а ми навряд чи одержимо якісь цікаві для нас відомості. Зараз ми маємо, принаймні в загальних рисах, портрет вірогідного вбивці з Тополевого острова. Образ П'єра Маргла ззовні.

— Цей образ не видається мені… переконливим, — заперечив я. — Надто вражає несумісність моральних рис П'єра Маргла. Маю на увазі його релігійні принципи, вочевидь бездоганне життя — і звірячі злочини, в яких його звинувачують. Зовсім не обов'язково самому ставати злочинцем, коли вивчаєш кримінологію. Якщо хочете знати мою думку, в усьому тому, що ви довідалися про П'єра Маргла, я не бачу ніяких доказів його вини.

— По-перше, він утік, — зауважив Бертрікс.

Як я міг забути про цей кричущий факт? Яка сила змушувала мене бажати, щоб П'єр Маргла не був убивцею?

— П'єр Маргла залишив свою домівку поспіхом, дбайливо замкнувши маленький сейф, що його, як ви знаєте, поліція мусила зламати. Цей сейф, імовірно, містив найбільш рідкісні марки. Ті, котрі було знайдено в інших місцях, не становлять великої цінності. А ще він залишив після себе оту сулію від сірчаної кислоти…

— Чи не видається вам ця сулія трохи завеликою? Маю на увазі те, що надто вже вона впадає у вічі. Немов її поставив там навмисне той, хто, може, не є П'єром Маргла?

— Так-то воно так. мені вона теж занадто впала у вічі! Повірте, ця сулія переконує мене в провині П'єра Маргла не більше, ніж той анонімний лист, що нібито виказує його. Людину виказують, підкидають їй якийсь обтяжливий доказ провини — ці хитрощі старі як світ. Але… крім особливостей морального обличчя П’єра Маргла, що починають потроху вимальовуватися перед нами, ми знайшли ще дещо… — Бертрікс простяг мені через стіл аркуш паперу. — Що ви на це скажете?

На папері були накреслені олівцем лінії, прямі й звивисті. Я дивився на них, нічого не розуміючи.

Бертрікс розсміявся.

— Поліцай, на очі якому потрапив цей аркуш, мабуть, дивився на нього так, як і ви. Переверніть його. Ні, не на зворотний бік. Зорієнтуйте на північ — південь.

Я так і зробив. Ще до того, як я усвідомив, що все зрозумів, у мене закалатало серце. Я тримав у руках план Тополевого острова. План німий, без жодної назви, проте навдивовижу точний. Я впізнавав Марну, Рукав Капітула, Сорочий місток, алеї — все до найменших стежин.

— Зверніть увагу, яка тверда рука. П'єр Маргла скористався тим самим фіолетовим олівцем, яким він звичайно писав: це ми вже звірили з іншими записами. Мій співробітник, який увесь учорашній день пропрацював удома в П’єра, на жаль, не зміг виявити, де перебував цей папірець раніше. Він відшукав його у безладі, що залишився після обшуку. Сам по собі папірець видається мені досить цікавим. Я бачу, вас це трохи схвилювало?

— Зізнаюсь, не чекав на таку знахідку, — відказав я, поклавши план на письмовий стіл.

Схвилювало, звичайно, схвилювало! Я переконував себе, що досить було б мені додати до цих фактів ті, що знав я, ті, що я тримав у своїх руках, щоб слідство пішло в напрямку… Але ні, неможливо вимовити це ім'я. Лідія не могла бути замішана в тому страхітті. Бертрікс більше не дивився на мене.

— Зверніть увагу, — провадив він, — що все це нікуди нас не виводить. (Я перевів дух.) Власне кажучи, ми не виявили нічого нового. Обвинувачення проти П'єра Маргла набувають деякої щільності, оце й усе. До того ж практично неможливо вивчити розпорядок дня П'єра Маргла. Немає нічого складнішого, ніж визначити в часі та просторі місцеперебування людини, що «мандрує в своїх справах». П'єр Маргла бував відсутнім півдня, два дні, три повних дні. Встановлено, що він зустрічався з торговцями марками, іншими маклерами. Нам, мабуть, не вистачило б тижнів, аби відповісти на запитання: «Де перебував П'єр Маргла в ті хвилини, коли скоєно злочини?» Наше завдання було б нерозв'язним, якби не цілковита впевненість у тому, що Маргла, вірогідний убивця, мав спільників на Тополевому острові..

— Звідки така впевненість?

— Та це ж ясно як день. Хто ж іще міг надіслати анонімного листа, що викриває П'єра Маргла, крім людини, яка знала про його злочини? По-друге: хтось мав повідомити його про існування грошей у майбутніх жертв, про їхній спосіб життя, а точніше, про час, коли їх напевне можна було застати вдома. Саме тому я попросив би вас дещо пригадати: чи часто приймала в себе сусідів ваша квартирна господиня? А може, вона підтримувала особливо тісні стосунки з кимось?

Я мовчав. Ні, я нічого не пригадував про добросусідські зносини вдови Шарло, я цим ніколи не цікавився. Показуючи всім своїм виглядом, що поринув у спогади, я гарячково намагався пролити бодай трохи світла на жахливу плутанину власних думок, подолати тривогу, яка, мабуть, уже відбилася на моїм обличчі. Лідія — спільниця? Чи таке можливе? Тоді чому вона надіслала того анонімного листа? А якщо автор листа — хтось інший, то в яку пекельну махінацію вплуталася Лідія? Ні, я не можу вимовити її ім'я. Якщо світло має пролитися…

— Слово честі, ні, — відказав я нарешті, — я нічого не пригадую, я ніколи нічого не помічав. Повертався додому й виходив з дому, не затримуючись… Я вже бачу — з мене вам буде мало користі…

— Я зараз переконаю вас у протилежному. Я не дивуюся тому, що ви не марнували час на споглядання суспільних зносин вашої господині. Якби ще вона була гарненькою дівчиною… Коротше, перед нами така картина: сплячі джунглі. Коли вщухне хвилювання, що збурило Тополевий острів, там ще довго нічого не зміниться. Спільник чи спільники П’єра Маргла не такі йолопи, щоб одразу чимось виявити себе. За кілька місяців, а може, й років, ті, що забагатіли з цієї справи, потихеньку владнають усе в такий спосіб, аби нарешті скористатися награбованим. Та навіть цей порух буде важко виявити саме через позазаконний характер діяльності частини мешканців…

Я внутрішнє здригнувсь, уявивши собі, які висновки зробив би П’єр Бертрікс із відвідин Лідією канадського посольства. Бертрікс говорив так, ніби передчував «таємницю на ім'я Лідія».

— Але ми не можемо чекати, — докинув він. — У цих сонних джунглях ми підірвемо одну або, якщо буде потрібно, кілька сенсаційних хлопавок. Саме вам випадає кинути першу.

— Мені?

— Так. Ось лист, якого ви одержите завтра вранці.

Я взяв листа. Це була половинка білого аркуша, досить-таки схожого на той анонімний лист, якого колись показував мені комісар Кретея, так само виписаного великими літерами:

«Начувайся, серію ще не закінчено. Незабаром твоя черга. Забирайся звідси, поки не пізно, а ні — то бережи свій гарненький писок!»

— Прошу пробачити, що звертаюся до вас такими словами, — посміхнувся Бертрікс. — Усе має бути правдоподібним, еге ж? Зрештою, це дрібниці. Для нас важливо, щоб ви одержали це «любовне» послання поштою і одразу ж пішли з ним до кретейського комісара. Не хвилюйтеся, його попереджено. Але ви підіть до нього, попросіть прийому й заявіть, що одержали листа з погрозами, ніби не знаєте, звідки він.

Я повернув листа Бертріксові.

— Не розумію, до чого це.

Детектив вибив попіл зі своєї люльки у велику скляну попільницю.

— Це зовсім просто, любий пане Норею. Ідеться про те, щоб знову розпочати слідство. А щоб його розпочати, потрібна підстава…

— Але чому тепер слідство має завершитись успішніше, ніж першого разу? Чому люди мають стати більш балакучими?.. Ой, вибачте, я щойно згадав, що зараз саме ви…

— Ні, — сказав Бертрікс, посміхаючись, — зовсім не тому, що я сподіваюся працювати краще за поліцаїв у тих самих умовах. Говорячи про хлопавку, яку треба кинути в сплячі джунглі, я кажу саме те, що хочу сказати. Поставте себе на місце одного чи кількох спільників П'єра Маргла. Вони чують розмови про анонімний лист, про можливість нового злочину. «Що це означає? Що відбувається?» Якщо їх декілька, вони почнуть підозрювати один одного, не в змозі щось зрозуміти; хоч як там є, а в їхню свідомість западе сум'яття, а разом із ним — і неспокій.

— Можуть здогадатися, що все це — поліційні витівки.

— І таке може статися. Тоді вони зрозуміють, що поліція не така сонна, як думали; можуть злякатися, щось учинити. Перед нами одна мета: треба, аби щось сталося. Коли перша хлопавка не подіє, кинемо другу.

— Але…

— Що?

— Цю вигадку буде видано за правду? 1 комісар поліції Кретея розпочне справжнє розслідування?

— Так, з моєю допомогою.

— Інформацію повідомлять пресі?

— А чого ж!

— А як же… правда? Повага до публіки…

Детектив знову розсміявсь, цього разу від щирого серця. Він підвівся з свого крісла й поклав руку мені на плече.

— Любий Норею, ви чарівне створіння! Чи не здається вам, що повага до публіки вимагає передусім викрити злочинців, навіть коли для цього треба вдатися до невеликих хитрощів? Утім, заспокойтеся, повідомлення для преси будуть зведені до мінімуму…

— Ви не знаєте мого директора, — застогнав я. — Якщо він повірить, що ця справа набула нового розмаху і моє життя справді опинилося під загрозою, він знову накине мені кримінальну хроніку. О, я вже уявляю собі його заголовок із моїм портретом: «Чи вб'ють мене сьогодні вночі?»…

— Скористайтеся цим, щоб домогтись підвищення платні, отримати якусь вигоду! Й не забувайте, любий мій, що не я прийшов до вас перший.

Бертрікс мав рацію. Я сам, зі своєї доброї волі знову пірнув у глибини цієї справи, бо мав на те причину. Й саме мені зовсім не випадало протестувати в ім'я істини, адже моє мовчання могло серйозно зашкодити відкриттю цієї істини.

— Зроблю все, що захочете, — погодився я. — Прочитаю листа. Потім піду до кретейського комісара.

П'єр Бертрікс потис мені руку.

— Я був певен, що ви погодитесь. Та пам'ятайте: граємо не безневинну салонну комедію. Троє з Тополевого острова були по-звірячому вбиті сповненим рішучості суб'єктом. Немає ніякого сумніву, що, займаючись цією справою, саме ви, доброволець, а не професіонал, ризикуєте найбільше. Так буває завжди. Отже, до скорого побачення.

Спускаючись сходами, простуючи до редакції, я ввесь час запитував себе, до чого вже добрався передбачливий Бертрікс: «Якби ще йшлося про гарну дівчину… Саме ви ризикуєте найбільше…» Та годі! Жереб кинуто. Правду кажучи, його було кинуто ще тоді, пополудні, коли на Мостовому шляху я вперше побачив Лідію.

7

Я й справді почував себе трохи ніяково, простягаючи аркуш комісарові кретейської поліції.

— Пане комісаре, ось що я одержав сьогодні поштою.

Він заходився читати анонімний лист так важно, ніби ніколи про нього не чув.

— Еге! Новини не забарилися! — сказав він. — Вам і справді погрожують убивством, а до того ще й сірчаною кислотою. Може, маєте якісь міркування про походження цієї анонімної записки?

Чи мусив я й далі продовжувати жарт? І як це комісарові щастило зберігати серйозність? Чи попередив його П'єр Бертрікс? А може, хитрий задум мав ще одну, не відому мені частину? Все це видавалося по-дитячому легковажним.

— Я подумав, що це дурний жарт, — мовив я.

— Це зовсім не схоже на жарт, повірте мені.

Я помітив, що двері до кімнати секретаря прочинені. Комісар говорив голосно й чітко. Я починав розуміти. Отже, треба вступати в гру.

— Пане комісаре, ви, як фахівець, краще за мене знаєте, як до цього треба ставитися. Саме тому я вирішив негайно попередити вас. Я буду діяти за вашими вказівками.

Комісар помовчав хвилину, не відводячи погляду від аркуша на столі, немов розмірковував.

— Я подумаю. Чи будете ви зайняті по роботі в другій половині дня? Я не хотів би, щоб активне поновлення цієї справи завдало вам якихось незручностей.

— Після обіду я зможу звільнитися, — відповів я.

— Добре, якщо зможете, будьте тут годині о третій.

— Домовилися, пане комісаре.

Я вважав за краще негайно попередити Комба. Знав: якщо «активне поновлення» набере розмаху, він не пробачить мені того, що я не ввів його вчасно в курс справи.

Комб слухав історію з анонімним листом, утупившись у мене своїми маленькими крокодилячими очицями.

— Що ви збираєтесь робити, любий Норею? Переїдете з вашого Тополевого острова?

Я сказав, що про це не може бути й мови: чекаю вказівок поліції.

— Браво! Ви не знаєте, чи вже піднято по тривозі карну поліцію? Щось уже повідомлено пресі?

— Не думаю. Мені здається, в намірах поліції — давати поки що якомога менше інформації в газети…

Комб підвівся, велично розчавивши купку сигарного попелу на вилозі свого піджака.

— Мій любий Норею, ви не дурень. Ви знаєте, чим завдячуєте газеті, і знаєте також, як високо я вас ціную. У ваших руках невірогідна нагода…

Виписавши півколо, він підійшов до мого крісла й схилився наді мною, трохи притрусивши попелом.

— У вас є сім'я, родичі? Ви застраховані? А може, маєте подружку, яку б не хотіли залишати в скрутному становищі?

На мить мені перехопило подих, та я силувано посміхнувся. Те, що виявляв до мене Комб, було в його розумінні по-справжньому щирим співчуттям.

— У кожному разі, якщо вам потрібен невеличкий аванс…

Негідник, і тут не розгубився: невеличкий аванс. Я відповів, що нічого не потребую. Комб знову сів.

— Отже, треба, чуєте, треба, щоб ви зберегли для нас виключне право на цю тему. Тепер ви головний персонаж, зірка… До речі, а ваш портрет є у фотобюро?.. Добре. Розслідування ось-ось розпочнеться, ви стежите за ним і влаштовуєте все таким чином, щоб жодна інформація не потрапила в чужі руки аж до несподіваної розв'язки. А я певен, мій любий Норею, що ми наближаємося саме до несподіваної розв'язки — і, зокрема, ви відмовляєтесь від будь-яких заяв, бо, зрештою, йдеться ж про вас! Я сам простежу, щоб ваше ім'я не згадувалося до того дня… У той день, мій любий, вийде головна газета вашого життя!

— Чи моєї смерті, — не втримався я.

Комб сперся ліктями на свій величезний стіл.

— Знаєте, про що я вас попрошу? Написати зараз дещицю про анонімний лист, про ваш візит до комісара, а також про ваше життя на Тополевому острові. Щось на зразок спогадів і трішечки почуттів. Залишите це тут, у мене…

— Потойбічні спогади. Зрозуміло.

На місяць раніше я б підвівся й пішов геть, кинувши Комбові в обличчя, що він найвідразливіша істота, яку я будь-коли зустрічав. Та його природність роззброювала мене. Хіба можна звинувачувати крокодила в тому, що він поводиться по-крокодилячому, а гнояка за те, що скачує кульки гною? Їй-Богу, Комб навіть приваблював мене деякою мальовничістю. Я був згоден написати свій посмертний репортаж, якщо Комб дасть мені свободу дії.

— У вашому розпорядженні ввесь потрібний вам час. Можете вважати себе у відпустці. Я ніколи не пробачив би собі, якби зіпсував вам таку нагоду, мій любий Норею…

Коли я виходив, він дивився на мене, як на солдата, що повернувся з відпустки на фронт.

Я застав П'єра Бертрікса о третій годині в кабінеті кретейського поліційного комісара.

— З чого ми почнемо? — спитав я в Бертрікса.

— З початку. Ми відвідаємо родичів першої жертви.

— Крамарів? Вони мають бути в своїй крамниці.

— Ви забули, що сьогодні понеділок.

І справді, П'єр Бертрікс пам'ятав про все. В нього була машина. Ми зупинилися перед віллою, зведеною на гроші з чорного ринку. Нам відчинила маленька дівчинка.

— Мамо, тут комісар із панами!..

Вийшла дочка Жеральдіни Летандар, вродлива брюнетка. Побачивши нас, вона спохмурніла.

— Вибачте нам, пані, — звернувся до неї комісар, — ми лише на кілька хвилин. Я прийшов попросити ключ від будинку вашої матінки. Новий факт змушує нас повернутися до розслідування.

— Новий факт?

— Так. Оцей пан. — комісар кивнув у мій бік, — одержав листа з погрозами, і є підстави для побоювань, що вбивця вашої матінки на цьому не зупиниться.

— Боже мій! А я тримаю вас тут! Проходьте ж, панове, сідайте. Я зараз покличу чоловіка, він унизу, в гаражі, порається, як завжди, коло машини…

Їдальня з горіха була сучасна, дорога, жахлива. Низька вигнута дзеркальна шафа, восьмикутний стіл, величезний радіоприймач. Із коридора визирала та сама дівчинка.

— А моя старша сестра в школі, — повідомила вона.

Дочка Жеральдіни Летандар повернулася разом із чоловіком. Він вибачився за брудні руки і простягнув нам мізинця. Жінка вже йому все розповіла.

— Буду страшенно радий, якщо цього разу ви його впіймаєте, — сказав він комісарові. — Бо, знаєте, це зовсім не весело…

Всі розуміли, що це не весело. Для сусідів, доки вбивцю не затримають, підозра тяжітиме над зятем. Добрий хлопець, певна річ, хоча й трохи дратівливий, про нього не скажеш нічого поганого, але ж, знаєте, сьогодні й не таке побачиш…

— Спочатку я сам був подумав, що то американські негри. Теща їх страшенно боялася. Та коли знайшли сірчану кислоту в того типа з Боннея… А тепер оцей лист. Отож, виходить, вам треба ключа від маленького будиночка…

Маленький будиночок. Якби це почула Жеральдіна!

— Люсьєно, ти нас пригостиш? Нумо, панове, ви образите мене…

Люсьєна вже принесла дзеркальну тацю з маленькими скляночками.

— Це старий коньяк. Мабуть, остання пляшка… На здоров'я!..

Зять був червонощокий, Люсьєна — повнотіла, та й дівчинка, схоже, не голодувала. Дякувати Богу, крамарі не бідували. Я дивився на П'єра Бертрікса, який добре тримався в ролі простого поліцая. Не вірилося, щоб після цих відвідин на нашу справу враз пролилося яскраве світло. Зять віддав ключа комісарові.

— Ви хочете, щоб я вас провів?

— Не турбуйтеся, пане. Ще раз дякую. Гадаю, поверну вам ключа сьогодні ввечері.

— Нехай буде у вас скільки треба.

Зайшовши до будинку Жеральдіни Летандар, ми одразу ж відчули, що тут більше не опалюється. Та й на ліжку вже не було ні ковдр, ні простирадел, а матрас накрито звичайним обгортковим папером. Від фотографій на шпалерах лишилися тільки світлі прямокутники. На стіні висіли тільки портрети генерала де Голля та маршалів. Підлога була поплямована сірчаною кислотою. Здавалося, П'єр Бертрікс нічим особливо не цікавиться, він досить неуважно роздивлявсь навкруги, переходячи з кімнати до кімнати й з гуркотом відчиняючи віконниці. Комісар мовчав. Мене трохи втішило б, якби котрийсь із них бодай натякнув на удаваний характер нашого розслідування. Та ні. Ми все робили ніби по-справжньому. Зрештою, через це я почувався трохи ніяково. Чи не мав Бертрікс іще якогось наміру? А може, розігрує цей спектакль, щоб викликати мене на відверту розмову? Розмову про що? Правду кажуть: нечисте сумління — не м'яка подушка!

— Годі, тут більше нема на що дивитися, — сказав детектив. — Ходімте.

Ми заходилися гуртом зачиняти вікна.

— А зараз ви самі нас поведете. Ми йдемо до вас.

Може, я сам собі це навіяв, але Бертрікс начебто зумисне наголосив оте ви самі. Мене раптом пронизав здогад, що вбивцею він вважає мене: чому я прийшов до нього, чому й далі цікавлюся справою? Та ні, все це не трималося купи. Я мав певне алібі щодо другого злочину, бо саме працював у редакції, а коли було скоєно третє вбивство, сидів разом із поліцаями у «Пті-Лідо». Так, але перший злочин?.. А що, як в уяві Бертрікса спільником П'єра Маргла є я? «Ми граємо не безневинну салонну комедію…» Я так розлютився на самого себе, аж знизав плечима, забувши, що я тут не сам. Де поділося моє досі таке безхмарне життя? Куди затягне мене це фатальне зчеплення обставин, у яке я так необачно встромив пальця?

Я пропускаю відвідини моєї квартири, які було зведено майже до формальності, бо Бертрікс навіть відмовився ввійти. Зате влаштував так, що розмова комісара з небогами вдови Шарло, геть нікчемними створіннями, тривала добрих десять хвилин. Крім споживання тітчиних запасів американського шоколаду, вони, схоже, не мали іншого інтересу в житті. Щоправда, мою грубку топили регулярно. Навряд чи треба згадувати, що їх страшенно налякала історія з анонімним листом, і вони вирішили якнайшвидше їхати звідси. Їхній від'їзд міг негативно позначитися на моєму побуті, але це мене не бентежило.

Будинок третьої жертви, Стефана Бореля, дядька отого капітана авіації, нагадував одноповерхове дерев'яне бунгало на бетонному підмурку. Занова він, певне, мав досить пристойний вигляд, але тепер у ньому було щось лиховісне, хоча всередині, можливо, завдяки дерев'яним стінам, збереглося більше тепла, ніж у будинку Жеральдіни Летандар. Дві кімнати, кухня, невеличка душова. Лише одна кімната була вмебльована, друга ж стояла захаращена неймовірним нагромадженням поламаних стільців, старих газет, книжок, скинутих в одному кутку й чимось накритих.

— Хотів би я побачити все це до обшуку, — промовив П'єр Бертрікс.

У другій кімнаті було більше ладу. Там стояло залізне ліжко, шафа з білизною та одягом, в шухлядах якого не лишилося нічого, крім кількох газет. Я глянув на дату газет: це був день смерті Стефана Бореля. На другому, нижчому столі з білого дерева стояв найсучасніший радіоприймач зі шкалою в кілогерцах. Незважаючи на приймач, уся кімната, хоча й досить охайна, справляла дивне враження пустки.

— Це нагадує кубло старої сови, — зауважив я. — Племінник-льотчик не збере тут багатої спадщини.

П'єр Бертрікс увімкнув приймача. За кілька секунд почувся голос. Іспанська співачка.

— Ні, — сказав П'єр Бертрікс, — це каталанська мова.

Звуки сарабанди лиховісно відлунювали в цій убогій оселі, до якої завітала смерть. П'єр Бертрікс вимкнув приймач; ми вийшли.

— Отже, — сказав я, — ми ще раз побували на місцях усіх трьох злочинів.

— Лишається ще подивитися на те місце, де ледве не відбувся четвертий злочин, — нагадав детектив. — Де це?

Я вже й забув про чоловіка, що, захищаючись, стріляв із револьвера, а П'єр Бертрікс не забував нічого. Комісар ішов попереду стежкою, що вела до будинку. Зламаний убивцею замок був полагоджений, фарба у тому місці вирізнялася свіжістю. На наш дзвінок вийшла мати — ота стара жінка, що цокотіла зубами тієї трагічної ночі. Комісар спитав, чи дома пан Сюрло.

— Так, удома, — відповіла старенька. — Він працює в Берсі, та, знаєте, зараз…

Нарешті з'явився й сам Сюрло. Це був сорокарічний чоловік із сіткою склеротичних судин на скронях, у бурій спецівці. Він вибачився за свій вигляд.

— Нічого, нічого, — відказав П'єр Бертрікс, — це не має значення.

Цього разу він сам узявся викладати причину наших відвідин: попросив пана Сюрло детально розповісти про той випадок, що змусив його двічі вистрелити з револьвера.

— Мені дуже неприємно знову викликати у вас прикрі спогади про…

— Як вам буде завгодно…

Стара господиня завела нас до досить скромної їдальні. Сюрло почав розповідати, легко знаходячи потрібні слова, і це було природно, бо він, мабуть, уже разів десять переповідав свою пригоду як поліції, так і сусідам.

— Пізно ввечері мені вчулися кроки. Я піднявся…

— Й подивилися на годинник?

— Так, стінний годинник показував за чверть одинадцяту. Я тихенько прочинив надвірні двері…

— Зовнішнє освітлення вмикали?

— Що ви, чи я такий дурний! Ні, я виглянув надвір, у темряву, й прислухався. Нічого. Подумав, що мені, певно, причулося, бо, ви ж розумієте, я не спав…

Сюрло оповідав довго. П'єр Бертрікс уважно слухав. Ми вийшли на ґанок, детектив попросив, щоб йому точно вказали, в якому напрямку Сюрло вистрілив уперше, потім удруге. Тоді він спустивсь у садок, до брами, обійшов будинок.

У старої господині був пригнічений вигляд.

— Пане комісаре, ви гадаєте, все почнеться знову? — спитала вона. — Хіба це життя, отак зачинятися на всі засуви кожного вечора й тремтіти…

— Ну, я не думаю, що вбивця поткнеться сюди вдруге. Його тут надто добре прийняли.

— Все ж таки це мало заспокоює, — зауважив Сюрло.

Коли П'єр Бертрікс закінчив оглядати садок, ми попрощалися. Машина чекала на нас у кінці мосту Капітула. Через кілька хвилин ми приїхали. Комісар завів нас до свого кабінету, впевнився, що двері добре зачинені. Я намагався вгадати, про що зараз може піти мова. Я не розумів, що нового міг знайти Бертрікс. Одначе він здавався цілком задоволеним.

— Ну що ж, — почав Бертрікс, — я гадаю, ми можемо приготувати зараз же нашу другу хлопавку.

— Вважаєте, перша не дала ніякого результату?

— Навпаки, результат є.

— Зізнаюсь, мені не пощастило побачити сьогодні нічого нового. А вам, пане комісаре?

Комісар зняв окуляри й заходився їх протирати, але не відповідав.

— Не було чого бачити, — сказав Бертрікс. — У кожному разі я, як і ви, нічого не побачив. Але почув… Я почув Сюрло. Він бреше. Слухайте-но, пане Норею…

Я уважно вдивлявся в обличчя детектива.

— Сюрло сказав, що ввечері, почувши кроки в садку, він піднявся з ліжка. Я спитав, о котрій годині, він відповів: «За чверть до одинадцятої». Мовляв, подивився на годинник. Але в ту ніч за чверть до одинадцятої на Тополевому острові не було світла. Ви самі казали мені про це…

— Правда!

— Світла не було з пів на одинадцяту до одинадцятої. Сюрло не міг побачити час на своєму стінному годиннику. Якби запалив свічку або гасову лампу, він би неодмінно сказав про це, коли я спитав, чи вмикав він зовнішнє світло. Замість цього Сюрло відповів: «Чи я такий дурний!..» Сюрло вигадує. І, як усі люди, що вигадують, з часом збагачує свою оповідь новими подробицями, вдосконалює її, щоб надати більшої вірогідності. Він просто забув про одну деталь: що світла не було на всьому острові. Можливо, він про це й не знав…

— Але тоді, — зауважив я, — постріли з револьвера…

— Ми не можемо гаяти час на припущення, гіпотези. Сьогодні ми виявили безперечний факт. Одна людина бреше про одну з обставин потрійного злочину на Тополевому острові. Цього разу не йдеться про невловного втікача, а про людину, яку ми маємо тут, під рукою.

— Може, заарештувати його? — спитав комісар.

— Правду кажучи, я вважаю — не варто, бо маю намір уже завтра кинути другу хлопавку… Хоча навіщо чекати до завтра? Почнімо сьогодні вночі. Пане Норею, ось як ми вчинимо…

8

Надворі стояла тиша. Я подивився на годинник: двадцять п'ять на десяту. Чекати лишалося ще тридцять п'ять хвилин. У будинку ні шелехне. О дев'ятій годині племінниці вдови Шарло полягали, я чув, як вони пішли до своєї спальні й уже не виходили. Заряджений револьвер лежав у шухляді. Я витяг його й поклав напохваті, поряд із книжкою, якої не читав. Чому я не міг читати? Аж смішно — так нервувався…

У Вишневій алеї почулися кроки, чоловічі кроки, але перехожий не спинився. Десь від Марни долинув гудок баржі. Для такої пізньої години це здавалося досить дивним, шлюзи, певне, вже закриті на ніч, чого ж добивається та баржа? Мені все видавалось неприродним, ніби П'єр Бертрікс включив цей крихітний клаптик землі у свою виставу. І саме проти нього, так проти нього в мені наростав глухий опір. Великою дурістю з мого боку було погодитися на роль, та ще й головну, в тій його виставі. «Це зовсім не салонна комедія». Я стенув плечима, сам-самісінький у тиші невеличкого кабінету.

Сорок хвилин на десяту. Я знову повертаюся до книжки: «Зачаровані острови» Германа Мелвілла. Як і всі, я читав «Мобі Діка» й цей новий переклад купив передовсім через назву, сподіваючись відкрити для себе райську Полінезію. Але слово «зачаровані» вжите тут, певно, у значенні: жертви чарів, якихось магічних сил, радше прокляті, аніж чарівні, острови, розташовані нижче від екватора. Втім, описи надзвичайно поетичні. Але дивна атмосфера оповідань, враження таємничості та безнадії не були тією тонізуючою поживою, якої мені бракувало. Я не міг прочитати й півсторінки, не відчувши, як думки повертаються до причіпливої ідеї, ніби собака до недогризеної кістки; я не міг зважитися взяти іншу книжку або згорнути цю. «Будь-яке царство, що розкололося на дві частини, спрямовані одна проти одної, загине». З кожною годиною я все більше нагадував таке царство. Ще три тижні тому я дуже здивувався б, якби мені хто сказав, що дійду до такого стану. Я від природи людина врівноважена, фізично й психічно здорова, спортсмен. Уведіть-но в такий організм одночасно з почуттям палкого кохання трохи сумнівів, потайності — й що ви матимете? Чоловіка знервованого, невдоволеного з себе. До сумнівів і потайності слід би додати брехню. Марно я намагався переконати себе, що результат буде задовільний. Дев'ять п'ятдесят п'ять. Я вимкнув світло й лишився сидіти у темряві.

Навряд чи бувають ситуації, абсурдніші за ту, коли доводиться сидіти у темряві за столом, перед розгорнутою книжкою, з револьвером напохваті, чекаючи… аби промайнуло п'ять хвилин. Я мав таке враження, ніби сам-самісінький граю в якійсь сюрреалістичній п'єсі. Очі мої швидко звикли до темряви. За вікном було похмуре небо, ледь побіліле від розпорошеного світла ще молодого місяця, який ховався десь там за хмарами. На зап'ястку в мене світився циферблат годинника. Рівно десята.

Я почекав ще з півхвилини, тоді підвівся й з револьвером у руці підійшов до вікна. Вільною рукою я натис на шибку недалеко від шпінгалета: заздалегідь вирізаний кутик скла, який ледве тримався, безгучно впав на землю, у садок. Я відчинив вікно й спокійно тричі вистрілив із револьвера. В повітря. Лишалося тільки чекати, що буде далі.

Я чекав неймовірно довго. Можна подумати, що револьверний постріл — найзвичайніший звук на цьому острові й на нього зважають не більше, ніж на гавкіт собаки. Раптом мені сяйнуло, що, навпаки, всі аж повклякали з жаху, тому нікого й не чути. Той дурень П'єр Бертрікс не передбачив цю майже очевидну можливість!

До кімнати набралося холоду. Давно змовкло відлуння моїх пострілів, а в кімнаті племінниць удови Шарло ані звуку. «Ото старі дурепи!» — подумав я з відразою. Вони так і лишили б мене помирати. Певне, сидять притиснувшись одна до одної і тремтять у своїх страхолюдних нічних сорочках. Тиша…

Нарешті — я так зрадів цьому, що навіть забув подивитися на годинник, як наказував Бертрікс, — метрів за п'ятдесят із другого боку Вишневої алеї засвітилося, майже відразу за цим спалахнуло світло ще в одному місці, метрів на десять далі. Я не бачив, але зрозумів, що то вмикали зовнішні ліхтарі перед будинками. Минуло ще кілька хвилин. «Було б уже зовсім дурницею застудитися», — подумав я і надяг пальто. На алеї почулися кроки двох чи трьох чоловік. Один із чоловіків сказав: «Це, певно, тут». Я висунувся з вікна.

— Так, — голосно мовив я. — Стріляв саме я.

— Хто це? — спитав чоловік.

— Норей, квартирант пані Шарло.

— А, це ви! Що сталося?

— На мене напали. Спробували вдертися через вікно. Певно, напасник ліз по тій стіні, тримаючись за ринву.

Мене слухали мовчки. Вчора я собі уявляв натовп сусідів, град запитань, схвильовані обличчя, а сам я виступаю з помосту, ніби конферансьє. Нарешті озвався ще один, цього разу жіночий голос:

— Господи, як це страшно…

— Хто тут? — спитав я в свою чергу.

— Я — Тарнек, а ще пан Делетре з дружиною. Ми чули постріли… Ви не хочете викликати поліцію?

— Зачекайте, я зійду вниз.

Я засвітив лампу в коридорі й відчинив надвірні двері, і далі не чуючи жодної реакції з кімнати тих двох мумій. Тоді ввімкнув світло на ганку й пішов одчиняти хвіртку.

— Дякую, що прийшли, — сказав я цим славним людям. — Не всі такі хоробрі, як ви…

— Ви не зачиняли віконницю?

— Ні. Люблю бачити світанок, коли прокидаюся. Звичка…

— Після погроз, які отримали, ви мали б зачинятись.

Чутки про мого анонімного листа вже розійшлися на всьому острові. З виду я знав поштаря Тарнека. а також подружжя Делетре, людей похилого віку, сумирних і вельми чемних. Вони були б пальтах, замотані теплими шарфами, причому пальта вочевидь були надягнені просто на нічні сорочки, на ногах — сабо. Мешканці Тополевого острова дуже полюбляли дерев'яне взуття. Тарнек зайшов у садок.

— Де ж ваше вікно?

— Он там. Напасник, певно, заліз по стіні, тримаючись за ринву. Я почув, як відчиняється вікно…

— Ви не спали?

— Щойно почав був роздягатися. Я саме рипнувся до кімнати, що вікнами на той бік будинку…

— І ви звідти почули шум?

— Так, я не причиняв двері, — відказав я.

Я не подумав, що в такому разі світло з кімнати було б видно знадвору і що за таких обставин убивця не поліз би відчиняти моє вікно! Вже з самого початку я плутався в дурних подробицях. Не так-то й легко вигадувати.

— А в який бік він побіг? — запитала пані Делетре.

— Він зіскочив ось тут, в палісадник, дивіться, ось тут витоптано, а потім побіг он туди, вглиб, я чув, як він перескакує через штахетник…

— Шкода, що ви його не поцілили, — мовив пан Делетре.

— Я зайшов з освітленої кімнати й нічого не бачив у пітьмі…

Ну ось, тепер я брехав краще. Досить лише почати. Дев'ять чоловік із десяти володіють чудовим даром брехунів, хоча, можливо, й не завжди ним користуються, тепер я в цьому пересвідчився.

— Стривайте, он хтось іде, — мовив Тарнек.

Тепер уже світилося в багатьох сусідніх будинках. Постріли з револьвера, мабуть, було далеко чути. А Лідія начебто не поспішала пересвідчитися, чи я живий. Лідія… Невже я хотів, щоб вона бігом примчала сюди? Людина, що наближалася, не бігла. То був чоловік, ступав він повільно, ніби знехотя, часто спиняючись. Тільки коли зайшов на подвір'я, я впізнав пана Сюрло.

— Хтось спробував улізти до пана Норея вікном, — сказала йому пані Делетре. — Він стріляв.

Я розумів із того, як вимовили моє прізвище, що всі ці люди знали мене набагато краще, ніж я їх. Сюрло стояв мовчки, стромивши руки в кишені свого плаща. Шия його була обмотана махровим рушником! Тарнек потягнув його під вікно.

— Ось тут. Напасник заліз на оту невисоку стіну й тримався за ринву…

— Він встиг дуже акуратно вирізати кутик шибки, — втрутився я. — Ото бачите дірку?

— А ви не запам'ятали його прикмет? — спитала пані Делетре.

— Ну ти й скажеш, які там прикмети в такій пітьмі! — озвався її чоловік.

— Я хотіла сказати — його ходу, його постать, мало що! То ви нічого не запам'ятали?

Чи треба щось казати? Сюрло й далі мовчки дивився на мене. Він ще не промовив жодного слова.

— Ні, — сказав я, — я не зумію описати навіть постать. Мені здалося, що то чоловік середнього зросту, досить міцний. Але знаєте…

Я замовк, почувши, що хтось біжить. Цього разу я начебто впізнав кроки, можливо, інтуїтивно… Я побачив бежеве пальто, хмаринку пари від уривчатого віддиху і ось уже відчув той райський подув на своєму обличчі. Лідія мало не впала в мої обійми.

— Дяка Богу, ви тут!

Усі витріщились на неї. Лідія трохи відступила од мене, але анітрохи не знітилась.

— Я була в Кретеї… — сказала вона. — Ми були з батьком у різника…

— Він тепер обслуговує тільки грошовитих клієнтів, — уїдливо мовила пані Делетре.

— Ми щойно повернулися, — провадила Лідія, не звертаючи уваги на ті слова, — коли це малий Лекюрей прибіг і каже, ніби десь тут чули постріли. Ніхто з Лекюреїв не наважився піти довідатись, де стріляли. В мене таке враження, що тут не дуже поспішають на допомогу ближньому. Що ж сталося?

Я дав панові Делетре змогу розповісти. Здається, це йому подобалось, а я так вільно брехати Лідії не міг…

— Анонімний лист! Ви отримали анонімний лист?

Невже вона цього не знала? Чи справді вона єдина нічого не чула? Та певне… Коли я пригадую Лідію, найдорожчим для мене лишається той її образ, коли вона стоїть переді мною вночі й дивиться на мене щасливими очима й торкається моїх рук своїми руками, щоб упевнитися, що я реальний і живий, і робить це, не звертаючи ніякісінької уваги на мовчазну цікавість сусідів, їхні здивовані погляди. Ніхто не міг би описати те променисне світло, що струменіло з її очей, сяйво її обличчя, той любий вираз, який змушував мене стримуватися з усіх сил, щоб не схопити Лідію в обійми і не втекти з нею зараз же. Лідія була закохана і щаслива — так-так, — і вільна в поводженні. Вона раділа щиро. Я ще ніколи не бачив її такою.

Надходили інші вболівальники, багатьох я не знав, придибав і дядечко Соньє, вигляд якого мене розсмішив. Певно, доньчин приклад змусив його подолати страх, про який лише я здогадувався. Він мовчки потиснув мені руку, мов людині, що повернулася з далекої дороги. Здавався схвильованим, і, слово честі, його хвилювання мене розчулило. Де ж пак, майбутній тесть… Людей перед будинком вже зібралося чимало, ті, хто спізнився, розпитували тих, хто прийшов раніше, і в садку стояв справжній лемент. Нарешті, на ґанку з'явились обидві небоги удови Шарло. З-під пальт виглядали такі, як я й уявляв собі, кумедні нічні сорочки. Коли вони спитали, що сталося, знявся загальний сміх.

— Вони щойно встали!

— Вони нічого не чули!

Насмішники вже забули, що й самі тремтіли неабияк. Але один голос передолав глузування, і голос цей не сміявся:

— Скажіть-но, а це що таке?

Тарнек тримав у руці пляшку, дуже схожу на молочну, але закорковану скляною затичкою.

— Обережно, всередині рідина… Вона булькає… Я знайшов її під вікном.

Він поставив знахідку на перший приступок ґанку і обережно її відкоркував.

— Дивний запах. Не штовхайтеся, це може бути… Гляньте, воно ніби димиться…

Тарнек відірвав од верху сабо клаптик старої шкіри, крапнув на нього трохи рідини. Шкіра поторошно засичала й на очах розтанула. Присутні відступили, запала тиша, всі дивилися на мене. Я відчув, як Лідія стисла мою руку. А мені було соромно під цими співчутливими поглядами, соромно за хвилювання Лідії. Ту пляшку з сірчаною кислотою, хай їй грець, я сам підклав на зумисне потоптаний квітник під вікном. Комедія, та й годі!

Можливо, треба було запам'ятати прізвища кожного, хто там був, їхню поведінку, зауваження, їхній подив чи схвильованість. Але ніхто не хвилювався більше за мене, хтось навіть нагадав мені зателефонувати до поліції. Лишивши збіговисько цікавих, я подавсь до «Пті-Лідо». Звісно, разом зі мною пішли Лідія, її батько та ще кілька остров'ян, яких я не бачив у темряві, чув лише голоси. Я тримав Лідію за руку, і її рука сильно стискала мою. Хоча б цьому прислужилася моя комедія. Але щастя здавалось мені нетривким. Друга дія мала відбутись у «Пті-Лідо». Багато хто з добровільних її учасників зайшов до шинку погрітися й дізнатись, чим усе скінчиться. Тепер я мусив подзвонити. Ми домовилися з Бертріксом, що я лишу двері кабіни відчиненими й говоритиму голосно та чітко. Я знав — Лідія теж слухає — і лютував. На другому кінці дроту комісар кретейської поліції, здавалося, думав, що я ретельно додержую ролі.

— Розумію ваше хвилювання, — сказав він мені. — За десять хвилин приїдемо.

Я повернувся до загального залу.

— Комісар буде тут за десять хвилин.

Жоден із присутніх не поворухнувся. В усіх мало бути чисте сумління. Хоча… Хай Бертрікс сам робить висновки, якщо буде з чого. Я попрохав дядечка Соньє приготувати мені грог. «Як у день потрійного злочину», — подумав я з іронією. Інші клієнти теж замовили грог.

— Зрештою, цей убивця сприяє вашій комерції, — сказав я дядечкові Соньє.

Він похмуро глипнув на мене. Дядечкові Соньє зовсім не хотілося сміятись. Я пригадав, як його нещодавно побивали дрижаки за цим-таки столом, де я тепер сидів, і як дивно він потім утирав піт із лоба. Певно, дядечко Соньє знову почав тремтіти за свої грошенята, а також і за себе. Що ж до Лідії, то вона здавалася напрочуд спокійною, ніби ця нова тривога, навпаки, принесла їй полегкість.

Двері відчинилися, ввійшов комісар поліції, за ним П'єр Бертрікс. Далі з'явився чоловік у цивільному (я впізнав секретаря комісара), та два жандарми. Бертрікс обставив усе просто чудово. До мене звернувся комісар:

— Ось бачите, я мав рацію, коли попереджав вас. Ходімте на місце події. Але передусім розкажіть мені з подробицями про те, що сталося. Мій секретар запише ваші свідчення. Гадаю, це зручніше зробити тут…

І там-таки, у присутності незворушного П'єра Бертрікса, цікавих слухачів, похмурого дядечка Соньє, що стояв за прилавком, у присутності Лідії мені довелося знову повторити свою брехню. Я вів оповідь дуже обережно, намагаючись не згадувати надміру деталей. Комісар мені подякував. Я не наважувався подивитись Лідії у вічі. Поклявся собі повернутися сюди сьогодні ж увечері, тільки-но буде покінчено з усією цією комедією, й розповісти їй усю правду: хто такий Бертрікс, яку роль грав я і чому дав себе на це вмовити. Я клявся зробити це сьогодні ж увечері.

— А тепер ходімте до вас додому, пане Норею, — сказав мені П'єр Бертрікс.

Цього разу ніхто не пішов разом із нами. Я думав, зможу знайти нагоду, аби сказати наодинці кілька слів П'єрові Бертріксу або комісарові, розпитати в них, які висновки вони зробили з того, як розвивається наша операція, розповісти їм про мою відразу до ролі, яку мені доводиться грати; зрештою, вирватися бодай на кілька хвилин тим чи тим способом із початої нами гри, пробити мур, який болюче відділяв мене від правди. Але такої нагоди не випадало. Ми всі четверо йшли вряд — комісар, його секретар, Бертрікс та я, і відразу ж за нами — жандарми. А вони вочевидь не були втаємничені в задум; секретар тим паче. Я змовчав.

Небоги вдови Шарло зачинили двері в будинок, але лишили ввімкнутим ліхтар на ґанку, бо в садку були ще люди, добрий десяток сусідів. Пляшка з сірчаною кислотою й досі стояла внизу біля приступків. Комісар та Бертрікс поважно її розглядали під зацікавленими поглядами глядачів. При світлі кишенькових ліхтариків жандармів оглянули квітник під моїм вікном, ринву…

— Годі шукати слідів у садку, — зауважив детектив. — Пане Норею, вам треба було б не пускати людей тут топтатися.

Я мало не відповів йому грубістю, але стримався. Хоча мав таке відчуття, ніби він дістає недобру насолоду, бачачи моє роздратування, і свідчення тому — його зауваження. Небоги з мовчазним переляком зустріли вторгнення поліції до свого будинку. Бертрікс уважно оглянув шибку мого вікна.

— Попрацював на совість. Ви нічого не чули?

— Ні.

Він не посміхався. Спитав, о котрій годині я пішов спати, чи щовечора, повертаюся в той самий час, чи не помітив чогось підозрілого у попередні дні. Секретар комісара занотовував мої відповіді.

— Чудово, — підсумував Бертрікс. — Тепер ми дамо вам спокій. Найнеприємніше для вас те, що ви зможете вставити цілу шибку хіба через кілька днів. Доведеться померзнути.

— Мені це й на думку не спало, — сказав я, — а то б…

Бертрікс спохмурнів:

— А то б — що?

— Нічого особливого. Заклеїв би дірку папером.

Поліцаї пішли. Вже виходячи з-за хвіртки, комісар мені кинув:

— У кожному разі, пане, не бійтеся…

— Я й не боюсь…

Я більше нічого не сказав, розлючений на самого себе: як міг таке сказати, коли знаю, про що йдеться! Ох! Як важко зберігати гідність, коли вже почав брехати!

— … Два жандарми сьогодні охоронятимуть ваш будинок, — закінчив комісар.

— Це зайве!

— Аж ніяк, — відказав П'єр Бертрікс.

Я подивився на нього, він витримав мій погляд. Нас чули люди. Що мені лишалось, як не здатися? Комісар сказав сусідам розходитися. Попросив, щоб я замкнув хвіртку й віддав ключа жандармам.

— Вони повернуть його вам завтра вранці. А як не вони, то ті, що прийдуть їм на зміну. Ці перестороги аж ніяк не зайві.

Комісар із П'єром Бертріксом і секретарем пішли. Жандарми заступили на варту.

Я перейшов до першої фази самітних роздумів, які невдовзі переросли в лють. Я справді був ув'язнений. До цього мене призвела моя слухняність: я під домашнім арештом. І мови не може бути, щоб сходити до «Пті-Лідо», побачити Лідію раніше, ніж завтра. Моє роздратування зростало. Яку гру затіяв зі мною П'єр Бертрікс, людина, яка з першого погляду полонила мене своєю простотою і відвертістю?

Відвертість… Це слово невдовзі мало обернутися проти мене. Я сердивсь на П'єра Бертрікса за те, що він утягнув мене в цю імітацію злочину, фальшиву гру, яка змушувала мене брехати. Але хіба я не сам, добровільно, приховав од нього більшу частину правди? Потихеньку в темряві й тиші ночі проясніла вся безглуздість моєї поведінки. Безглуздість? Чи не занадто сильно сказано? Сталося три злочини, троє ще донедавна живих і здорових людей тепер із жахливо спотвореними обличчями спочивали в трунах, а я, в руках у кого, можливо, була ниточка, яка допомогла б зловити злочинця, — змовчав. Я пішов до П'єра Бертрікса, він залучив мене до розслідування, а я й далі тримав у собі таємницю, неясну й для самого мене, таємницю, якою я, чесна людина, мав би поділитися з ним. Чесна людина… Але хіба я ще раніше не дав слово Лідії? Тепер я себе запитую, чи часто філософи самі піддають свої системи випробуванню дійсністю. Я мусив мати тверду впевненість, що не вчинив нечесно, не розповівши Бертріксові всього, що знав про Лідію. Я хотів би мати ту впевненість, але в глибині душі відчував що такої не маю. Я чимраз твердіше усвідомлював, чим ризикую, й далі зберігаючи мовчанку, адже я діяв усупереч законові. Але всього цього було недостатньо для того, щоб зважитися діяти інакше…Немає сили, здатної спинити обертання Землі. Я прокинувсь і побачив у вікні кволий світанок. Згадав про жандармів, що мене охороняли. Знову замислився над намірами Бертрікса, який вів зі мною подвійну гру. Але міцний сон повернув мені рівновагу, тепер я був певний, що побачуся з Лідією, скажу їй те, чого не міг не сказати.

Одначе ніхто не повинен подумати, ніби я дуже поспішаю. Було десь пів на десяту, коли я сказав старшій із небог покійної господині, що йду до жандармів по ключ.

— Жандарми мені його вже повернули, — відказала вона. — Повернули й пішли додому.

Туман розвіявся, стояла чудова погода. Нищівно сухий початок зими мав і певні переваги: сліпуче блакитне небо, майже весняна температура. В «Пті-Лідо» я застав саму Лідію: її батько вийшов годину тому, відвідувачів теж не було.

— Лідіє, я не міг прийти ввечері.

— Знаю. Вас охороняли. Я була цьому рада.

Вона всміхалася. Я підійшов до неї, взяв за руку, обійняв за стан. Вона дозволила себе поцілувати. Під вікнами хтось пройшов, нас могли побачити, та Лідія не зважала. Хто з нас кого компрометував?.. Я знову поцілував Лідію.

— Лідіє… Ходімо до твоєї кімнати.

— Ні. Не тут. Не в цьому будинку.

Вона пішла між столами й виглянула у вікно.

— Не на Тополевому острові, Робере…

Вона повернулася, взяла мене за руку й потягла за собою до вікна.

— Подивіться, яка гарна погода, яке чисте небо! Яке веселе! Чому б нам не поїхати кудись разом, туди, де ми могли б вільно кохатися, не ховаючись, в якомусь краї, чистому, як це небо? Наприклад, у Канаді…

— Вам доконче треба їхати до Канади, Лідіє?

Вона обернулася до мене і раптом палко мовила:

— Так, мені необхідно звідси виїхати, необхідно, я не можу більше жити в цьому злиденному, страхітливому місці, серед цих брудних халуп, у цьому шинку! Так, Робере, мені все остогидло, остогидло бути Лідією з «Пті-Лідо», щодня бачити і обслуговувати цих бовдурів, особливо бачити! Невже ви думаєте, що життя дається, аби його змарнувати, невже думаєте, що я повинна чекати тут… не знаю чого…

Вона була незрівнянна, набагато гарніша, ніж того дня, коли я її вперше побачив, тепер її очі палали, волосся здавалося хвилями розбурханого моря, а щоки пашіли вогнем. О! Вона мала рацію, їй справді було нічого робити на Тополевому острові!..

— Не думайте, що я боюся робити. Я готова збудувати власними руками хижу, варити їжу в чавунцях, обробляти землю, тільки якомога далі звідси, якомога далі… поряд із вами…

— Лідіє…

— Стривайте. Не торкайтеся мене. Я знаю, про що ви ввесь час думаєте, Робере. Я це знаю.

— Я хочу, щоб ви стали моєю дружиною…

— Я теж дуже цього хочу. Клянуся вам — ніколи нічого так не хотіла, як цього! Але… — Лідія тримала мене на відстані, стискаючи мої лікті своїми руками. — … Але мені нестерпно, що ви й далі думатимете… Я хочу, щоб між нами не було недомовок, Робере… Тоді ми поїдемо кудись разом. Слухайте, я хочу вам усе розповісти. Все. Слухайте мене…

— Ні, Лідіє, вислухайте раніше ви. Я теж хочу, щоб між нами не було недомовок. Я маю вам дещо сказати.

— Дещо сказати? Це так важливо?

Вона й досі втримувала мене на відстані. Я засміявся.

— І так і ні. Щиро кажучи — ні, не дуже важливо, коли я вам це скажу. Серйозно було б, якби не сказав.

— Це довго? Може, спочатку скажу я? В мене коротко.

— Ні, я не довго. Слухайте-но. Вчора я зіграв чудернацьку комедію…

Я розповів усе. Хто такий Бертрікс, як я з ним познайомився, що йому сказав.

— Я йому і не натякнув на те, що ви мені довірили, Лідіє, про що мене просили. Я не зрадив свого слова…

Я коротко розповів про наше з Бертріксом спільне розслідування. Про його задум штучно підстьобнути справу, про роль, яку я в цьому зіграв…

— У такому разі… той учорашній замах — блеф?

— Ні, Лідіє, це був стратегічний план. Хитрість… Що сталося, Лідіє?

— Не торкайтесь мене!

— Лідіє! Чому ви мене відштовхуєте?.. Стривайте, Лідіє, тут немає нічого серйозного! Що сталося, Лідіє?

Обличчя дівчини пополотніло, вона задкувала поміж столиків, ніби я не знати як її налякав.

— Що сталося? Та все загинуло!

Лідія кинулася до сходів, я чув, як вона збігає приступками вниз, і кинувся услід за нею, та коли підбіг до її дверей, вона захряснула їх у мене перед носом.

— Лідіє, Лідіє, відчиніть, благаю! Лідіє!..

Я торгав дверима, — мов божевільний. Жодної відповіді. В шинку нагорі почулися кроки. Треба було підніматись. Це повернувся дядечко Соньє.

— Я… Я зійшов униз подивитися, чи є хтось.

— Ви хотіли мене бачити? — Соньє пильно дивився на мене, застигши на місці з полотняною торбою в руках.

— Ні… Власне, я зайшов привітатися з Лідією.

— Ви її бачили?

— Ні. Можливо, вона в себе… Але не треба її турбувати. Я ще загляну…

Я вийшов і поплентав до мосту, геть приголомшений.

9

Отак важко переживаючи якусь драматичну подію чи почуваючись геть деморалізованим, близьким до нервового зриву, я часто вдавався, мов до чудодійних ліків, до виснажливих спортивних навантажень. Такою ж була моя реакція й того вівторка, 17 грудня 1945 року. Але перш ніж розповісти, як мої спортивні вправи несподівано повернули мене до тієї халепи, в яку я встряв, скажу кілька слів про те, як я побував у редакції нашої газети.

У мене був час трохи «звести дух». Комба я застав у бюро загальної інформації. Він пішов мені назустріч, простягаючи для привітання руку.

— Отже, хлопче мій, цього разу…

— А що цього разу?

— Та ну ж бо, не будьте потайним.

Монстр знав усе; як і не все, то принаймні загальний перебіг подій попередньої ночі. Не дуже мені довіряючи, він через якогось посередника вийшов на секретаря комісара кретейської поліції, і той розповів йому про все, що бачив…

— Чудовий матеріал, любий Норею!

— Ні. Ви тут ні до чого, пане директоре. Чи не могли б ви мене вислухати в своєму кабінеті?

Комб запросив мене до свого кабінету, і я розповів, як насправді стоять справи. А що мені лишалося робити? Почувши про Бертрікса, Комб вийняв із рота сигару.

— То це він утяг вас у цю справу? А кому спала на думку ідея про… про фіктивний замах? Теж йому?

— Йому. Але я не міг не пристати на це.

Комб так дивився на мене, ніби перед ним був сфінкс чи кубістичне полотно.

— Ну й дивак же ви, любий Норею. Чому ви так переймаєтесь цим усім? Я був радий, що він бодай не подумав, нібито я в це все вліз із любові до сенсацій.

А Комб, розглядаючи свою сигару, похитав головою.

— Бертрікс примусив вас робити дуже небезпечні речі.

— Ви начебто менше хвилювалися, думаючи, що я отримав справжнього листа з погрозами, — зауважив я.

— Так, менше. Бачте, дуже погано з власної волі плутатися під ногами в бандитів. Я певен, що ви маєте справу з бандою…

— А ви не думаєте, що це радше один садист?

— Ні. Це банда, й члени її не зупиняються ні перед чим. Ви намагаєтеся сплутати їм карти, тож вони вас не випустять. Зрештою… — Комб зітхнув. — Звичайно, ми про це не можемо нічого дати в газеті, з цим покінчено, не будемо більше про це говорити. Але вся ця історія колись скінчиться?

— Сподіваюсь Бертрікс каже — десь тижнів за два.

— Ну, цей слів на вітер не кидає. Дивуюся, як він взагалі допустив вас до розслідування. Завважте: мені це приємно. Але це ще не все, любий Норею. Коли настане розв'язка, ви будете в перших лавах глядачів. Чи можу я на вас розраховувати?

— Звичайно, я вже вам пообіцяв. Хоч під псевдонімом, але репортаж напишу.

Комб простяг мені на прощання руку.

— От і чудово. А ви зі свого боку розраховуйте на мене. Я дам розпорядження, щоб вам не заважали.

Він більше не заїкався про «невеличкий аванс», певно, вирішив, що це ні до чого. Ті, хто пізніше читав у газетах мою розповідь, пересвідчилися, що я дотримав слова.

Повертаюся до свого наміру трохи розім'ятися.

Я ніколи не переставав тричі на тиждень тренуватись у спортивному залі. Нічого оригінального в цьому немає. Згадую про це, аби тільки пояснити, чому того вівторка, як і завжди, в другій половині дня я поїхав до школи Бланкі на вулиці сент-денійського передмістя. Це аж ніяк не клуб мільйонерів. Коли я прийшов, Рафаель Бланкі, — гадаю, це ім'я вам дещо промовляє (Рафа, король лівого захвату, екс-чемпіон Європи в середній вазі, але спортивна слава швидкоплинна!) — Рафа саме підшивав м'які підошви до спортивних черевиків.

— Стривайте, — сказав він, — ви не переплутали час? Група, що тренується з третьої тридцять, прийде, як звичайно, о четвертій.

— Усе правильно, — відказав я, — мені спало на думку прийти раніше, щоб потренуватися в порожньому залі.

— А! Не терпиться?

— Пане Бланкі, я хотів би трохи побоксувати. Рафа облишив підошву та шило.

— Ну що ж…

Треба сказати, коли б я пішов шляхом, на який спрямовував мене Рафаель Бланкі, то брав би перо лише для того, щоб акуратно підписувати контракти, попередньо узгоджені з моїм менеджером. Обличчя, щоправда, в мене було б уже трохи пом'яте. Замість сидіти серед глядачів, я стрибав би на рингу в трусиках та боксерських рукавицях. Не думаю, що я зміг піти так далеко, як пророкував Рафа, бо не маю — це я добре тоді відчував — витривалості, необхідної для чемпіонів, зате я маю неприємну звичку занадто багато міркувати. Коротше кажучи, відмовившись від спортивної кар'єри, я все-таки й далі тренувався, «крутив млинок», як казав Бланкі. Бланкі не облишив надії все ж наставити мене на путь істини, хоча мені було вже запізно починати все спочатку. «Маєте чудовий захист, як на аматора, — хвалив він мене. — Я доведу вас до пуття, підготую до чемпіонату початківців…»

Думка про участь у чемпіонаті здавалася мені дедалі смішнішою, але Бланкі міркував інакше.

— Йдіть швиденько роздягніться й пострибайте трохи зі скакалкою, — звелів він. — А потім я вами займуся.

У глибині залу якийсь відвідувач зі знанням справи боксував з «грушею». В підвалі попередня команда кінчала вдягатися. З них я нікого не знав. Я надяг спортивний костюм, піднявся до залу й почав стрибати перед дзеркалом. Бланкі готував мені рукавички.

Рафа багато років, поки я пробував різні професії, а він сподівався зробити з мене справжнього боксера, називав мене «норманчиком», та відколи я став журналістом, почав величати «паном Нореєм». Престиж творчої професії у Франції високий, нічого не скажеш. — Втім, я не прихильник довгої розминки. Ви й так у формі, я ж бачу. Досить скакалки, тепер давайте працювати. Прямий лівий.

Тепер Рафа виступав у напівважкій вазі, хоча був легший за мене. З конячою силою я націлюю прямі удари в його підборіддя. Він ухиляється, блокує їх рукавичкою. Прямі обома руками, захват обома руками. Мої удари відлунюють від Рафиних рукавичок гарматними пострілами.

— Непогано. Ліворуч — праворуч — ліворуч!.. Отак… Дублюйте ліворуч, ще… Праворуч — ліворуч — праворуч…

Я відчув, що починаю перегріватися, дихання йде ніби здалеку, підключилися резервні сили. Це допомагає. Рафа мене заспокоює.

— Не так різко. Отак. А тепер перепочиньте дві-три хвилини, походіть залом. Потім попрацюєте з малим Люсьєном, його партнер ще не прийшов… Та ні, всього якихось дві-три атаки! Люсьєн дуже приємний хлопець, ось побачите. Люсьєне!..

Хто цей Люсьєн? Я вже десь його бачив, певно, на чемпіонаті другого ступеня. В ньому відчувається професіонал. Років двадцяти п'яти, чистісінький, чудові м'язи, трохи бліда шкіра.

— Добридень, пане Норею.

Він мене знає, і я не наважуюся спитати його прізвище. Він потискає мою рукавичку. Бланкі зашнуровує Люсьєну рукавички, а я тим часом ходжу залом. Із погляду Люсьєна я зрозумів, що він хоче побоксувати з журналістом. Це була аж ніяк не злість, а радше бажання показати свій клас. Надія, що я принагідно згадаю його десь у репортажах.

— Ну, хлоп'ята, починаймо!

Я боксую, як середній аматор. Зовсім не боюсь ударів, але особливо ретельно захищаю серце, печінку, шлунок. Досить! Я без вагань починаю наступати на Люсьєна — й майже негайно дістаю хук лівою просто в ніс, дуже прикрий удар. За ним — другий. Що відбувається? А ось що: я думаю про інше. Ні, не про Лідію, не про щось, пов'язане з Тополевим островом. «Де я бачив це обличчя?» А його погляд, з яким я зустрівся, мене непокоїть, точніше, непокоїть те, що я не можу його визначити. Але це зовсім не причина для того, щоб тобі набили пику. Я роблю над собою зусилля й більше не дивлюся в очі Люсьєнові, змушую себе дивитися на лінію його плечей і думаю про те, що я роблю, хто я такий перед цим рухливим суперником і — бац, б'ю лівою. Ще раз. Чудово: бездоганна дисципліна думки, миттєва реакція. Проте Люсьєн так легко не піддається. Техніка в нього не геніальна, навіть не надто вигадлива, але він користується з найменших моїх помилок, боксує зі мною, як учитель. Ми таки на щось здатні, це приємно. Хто сказав, що бокс — спорт брутальний? Звичайно, й таке можливе. Але зі свого боку я ніколи не відчував менше зненависті до людини, аніж до партнера в боксерських рукавичках. Завжди мене посідало щось на зразок тваринної радості, майже таке саме братнє почуття, як у песика, який грається з іншим песиком. Можливо, для того щоб стати чемпіоном, треба бути трохи злішим. Коли я бачу бліде обличчя Сердана, обличчя майже перекошене…

— Стоп! — гукає Рафа. — Перепочиньте.

Перепочинок, другий раунд. Перепочинок. Третій раунд. Суперник трохи переважає, але й я не розклеївся. Із зауважень Рафи зрозумів, що він задоволений. Стоп. Усе скінчилося.

— Ну-ну, зовсім непогано, — хвалить Рафа. — Я з вами ще попрацюю.

— Ви хвацько захищаєтеся, пане Норею, — каже Люсьєн.

Волосся в нього трохи скуйовджене, шкіра почервоніла. Я милуюся його м'язами. А що я облишив пригадувати його прізвище, то воно саме собою зринає в моїй спочилій пам'яті: Сюрло. Дивно. Вчора, коли комісар кретейської поліції мені його назвав, воно мені нічого не нагадало. Тільки тепер я пригадую, що вже чув його.

— Ви часом не родич того Сюрло з Кретея?

— Жозефа Сюрло? То мій брат.

Тепер я розумію, чому мене непокоїв його погляд. Люсьєн Сюрло знизує плечима, зубами розв'язуючи шнурки рукавичок.

— Він бовдур, — додає Люсьєн.

— Ти ба! Ви з ним не ладнаєте?

Але Рафа вже підштовхує мене до роздягальні.

— Ідіть щось накиньте на плечі, хай йому грець! Натягніть хоч майку. Охолонете перед вправами.

Та мені хочеться поговорити з цим Сюрло.

— Я теж накину майку, — каже він. — Вам, пане Норею, можливо, не сподобалося, що я назвав брата бовдуром…

У роздягальні, де тхне потом і одеколоном, Люсьєн Сюрло без зайвих прохань сам розповідає про свого брата.

— Завважте, він старший, але коли б я наслідував його приклад… Все було добре, поки він не почав працювати в Берсі. Ви не знаєте цих типів, пане Норею. Не можна сказати, що вони підліші за інших. Але встають вони рано, о четвертій-п'ятій годині ранку — я кажу про те, як це було до війни. Перекусять собі чимось зрання, адже часто світанки холодні: ну там окраєць хліба з паштетом чи сиром…

— Ваш брат не видався мені особливо товстим…

— Стривайте. Перший сніданок запивають літром вина. О дев'ятій перекусять знов — і знов літр вина, це вже два. Їй-Богу, не перебільшую. За годину вже справжній сніданок. Краще не казатиму, скільки вони всього випивають, ви не повірите, а ще й кава, багато кави. Я ще забув сказати про аперитив…

— Зрозуміло, — сказав я.

— Так само по обіді й увечері. Як, скажіть мені, чоловікові опиратися такому життю? У тридцять років мій брат був алкоголіком. Я називаю речі своїми іменами.

Ми виходимо з роздягальні і разом рушаємо сходами вгору.

— Але ж ваш брат мав час вилікуватися. Берсі тепер мертве місто.

Люсьєн Сюрло стенув плечима.

— Він мав час іще дужче спитись і пуститися берега. Бачили, з ким він живе? Ви гадали, то наша мати? Ні, його жінка, пане Норею. Я кажу «жінка», але ж вона на двадцять років старша за нього. Деякі вважають, що їх треба пожаліти. У мене це викликає огиду.

Щоб перервати цю неприємну розмову, я питаю:

— А чим, крім боксу, займаєтеся ви?

— Я художник, пане Норею, художник-оформлювач. Це чесний фах, якщо шануватися. Я сам собі господар. У мене більше замовлень, ніж можу виконати. А ще маю сякий-такий прибуток від боксу. Я не нарікаю.

— Ви одружені?

— Так, і маю маленьку доню. Мій дурнуватий брат не бачив її, він навіть не прийшов на моє весілля. Я його запрошував, запрошував навіть… ну, оту його дружину. Вони не прийшли. Отже, ви розумієте…

Прийшов солідний партнер, і Сюрло зі мною розпрощався: треба було братися до справжньої роботи.

— Радий був познайомитися, пане Норею. Дуже приємно з вами боксувати. Вам треба серйозно взятися до боксу, Рафа має рацію…

Отак воно.

Багато романтичних пригод, складних інтриг зав'язується й розв'язується випадково, і, завважте, таке частіше трапляється у житті, ніж у романах; навіть набагато частіше, бо романісти рідко вдаються до цього засобу, підозрілого в очах читача. Що ж до мене, то ви невдовзі пересвідчитеся, що моя несподівана зустріч у спортивному залі з братом Жозефа Сюрло не зав'язала й аж ніяк не розв'язала справу про три вбивства. Я розповів про знайомство з Люсьєном Сюрло, бо воно природно вплелося в перебіг цієї справи. Але навіть якби я не зустрів Люсьєна Сюрло й не боксував із ним, то все одно пішов би до Бертрікса поговорити про Жозефа Сюрло. В мене виникла одна ідея.

До Бертрікса мене ввели одразу ж, як я назвав себе. Детектив був у пальті.

— Я маю йти, — сказав він.

Саме так: не «мав іти», а «маю». Він дивився на мене досить похмуро. Я не відчував тієї сердечності та простоти, як під час нашої першої зустрічі й незручної, але приємної подорожі в Манд. Що ж стало тому причиною? Бачачи моє розчарування, Бертрікс трохи пом'якшав.

— Я їду до Версаля. На якихось півгодини, але конче потрібно з'їздити особисто. Потім одразу вертаюсь сюди. Як хочете, їдьмо разом. Буде час поговорити. Це вас улаштовує?

Я погодився. Поки ми їхали до брами Сен-Клу, надворі посутеніло. Я розповів про знайомство з Люсьєном Сюрло та його відгук про брата. Бертрікс слухав не перебиваючи. Ми їхали автомобілем із Парижа до Версаля. Бертрікс пильно стежив за дорогою. Ось ця розмова. Я випускаю паузи та кілька речень, які не стосувалися нашої справи.

Бертрікс. — Сьогодні вранці я довідався, що Сюрло живе зі своєю старою коханкою. Більшість людей думають, ніби то його мати, а він не спростовує цього. Втім, вона теж. Такі сумні пари трапляються частіше, ніж ми думаємо. Що ж до пиятики, то Сюрло часто відвідує шинок «Пті-Лідо», регулярно п'є там аперитив і вино до обіду. Ніяких інших уточнень я не мав. Не знав, що він хронічний алкоголік.

Норей. — Чому ви не заарештуєте Жозефа Сюрло?

— Заарештувати його? За що?

— За брехливі свідчення. Ви впіймали його на брехні, коли він розповідав, як на нього нібито напали. Ця брехня дає підстави для всіляких підозр. Звідки відомо, що він не вбивця? Звичайно, три вбивства могли бути вчинені й трьома різними особами, незважаючи на незмінне застосування сірчаної кислоти. Уявімо собі, що Сюрло вчинив третє вбивство неподалік від своєї оселі. А потім негайно йде додому й тричі стріляє з револьвера, щоб відвернути від себе підозри. Я ж теж стріляв по уявному злочинцеві…

— Не думаю, щоб Сюрло міг зчинити такий шум, навмисне привертаючи до себе увагу відразу після того, як убив людину. Психологічно це видається мені неможливим. Крім того, ви забуваєте: Тополевий острів тоді був нашпигований жандармами, Сюрло просто не міг непоміченим вийти з дому і повернутися туди.

— Але душогубові Стефана Бореля все-таки пощастило вчинити вбивство. Він просочився через мережу засідок.

— Ні.

— ЯК це ні? Стефана Бореля вбили за кілька хвилин до того, як Сюрло стріляв із револьвера.

— Або ж за кілька хвилин після того. Коли Сюрло вистрелив, мережа дозорів негайно порвалася, бо всі кинулись до будинку Сюрло. Протягом якогось десятка хвилин убивця здобув змогу діяти вільно. Все це було чудово організовано. Як бачите, маємо справу не з дурнем.

Тут запала недовга мовчанка, протягом якої Норей мимоволі думав, що йому ще треба вчитися та вчитися поліційної дедукції. Потім діалог відновився.

Норей. — Гаразд. Якщо Сюрло — безперечний спільник злочинця, то чому ви його не заарештуєте? Я певен, ви швидко змусили б його розговоритися. Я на власному досвіді пересвідчився, як важко вигадувати розповідь про те, чого не було, а мені ж комісар ставив найбезневинніші запитання. Сюрло не витримає, якщо його допитаєте ви…

— Якщо тільки взагалі не мовчатиме. Подумайте гарненько, що спільники вбивці з Тополевого острова повинні страшенно його боятися. Не забуваймо: вбивця — людина рішуча.

— А чим ризикує спільник, якщо викаже справжнього вбивцю? Якщо розкриє махінацію й допоможе заарештувати злочинця.

— За спільництво йому загрожують каторжні роботи. А може, й смерть, якщо вбивця зуміє помститися зрадникові. Таке вже бувало. Повірте, причини, які змушують Сюрло мовчати, набагато значніші, ніж ті, які спонукали б його говорити. В усякому разі, доти, доки ми матимемо незаперечні докази його спільництва.

— То ви довго чекатимете цих незаперечних доказів.

— Аж ніяк. Я вже казав, що не можу гаяти часу. Моя фірма — підприємство комерційне, я маю зобов'язання щодо своїх акціонерів і службовців. Отож справа Тополевого острова майже напевно буде для мене фінансово збитковою, і тому я повинен якомога швидше її закрити. Ну, ось ми й приїхали. Мені на вулицю Паруас. Ви можете зачекати на мене в машині або де вам буде зручно. Я підберу вас там, де скажете.

— Я погано знаю Версаль, тому так одразу й не скажу, де б міг на вас чекати. Я трохи пройдусь, а за півгодини повернуся до машини.

Ми спинилися перед старезним, типово версальським будинком на широкій, тьмяно освітленій вулиці. Поки Бертрікс замикав машину, я швидко пішов уперед.

Версаль ніколи не був схожий на Бродвей. Та при «обмеженому освітленні» який-бо він невимовно сумний! Злидні більше гнітять, ніж нічне затемнення під час війни. Велике місто таке ж лиховісне, як і Тополевий острів, тільки трохи по-іншому. На щастя, душевна рівновага почала відновлюватись, і я вже міг не так перейматися всім цим. Тепер я думав про дивну поведінку Лідії, сподівався розгадати її разом із нашою заплутаною справою. Я вирішив щомога навертати Бертрікса на слід Сюрло, впевнений, що на цій дорозі ми не зустрінемо Лідію. Чому б тепер не скінчити розслідування?

Пропустімо мою півгодинну прогулянку Версалем, нічого цікавого. Коли я повернувсь до машини, дверцята відчинилися немов самі. Бертрікс уже чекав на мене.

— Я примусив вас чекати, — вибачився я.

— Ви прийшли вчасно. Просто я скінчив свої справи швидше, ніж сподівався.

Машина звернула на бруковану вулицю, ми влилися в гамірний потік проспекту Сен-Клу.

— Ліцей Гош, — хитнув головою Бертрікс. — Я трохи тут навчався. Звичайно, був не таким відмінником, як П'єр Маргла.

— Важко повірити, щоб ви були посереднім учнем…

— Мене цікавив тільки один предмет: природознавство. Воно й привело мене в медицину…

Від медицини до приватного розшуку… Атож, спогади П'єра Бертрікса мали бути цікавими. Але про це поговоримо пізніше. Я був зайнятий своєю ідеєю. Спробувати обдурити цього пронозу.

— Знову хочу поговорити про Сюрло, — кинув я. — То ви невдовзі ним займетеся?

— Так. Я мав намір розповісти вам завтра про заходи, яких уживу щодо нього вже сьогодні увечері… Та коли ви вже тут… — Бертрікс помовчав, поки ми випереджали американський ваговоз-страховисько. — Я розповім вам, як і домовилися. Слухайте мене уважно. Уявіть, що завтра, вісімнадцятого грудня, Жозеф Сюрло отримає офіційного листа на бланку префектури поліції такого змісту: «Вас просять прибути в четвер, дев'ятнадцятого грудня, об одинадцятій годині, до поліційного комісаріату району Ларокет з питання, яке вас близько стосується». Як ви гадаєте, що він зробить? — Бертрікс не чекав моєї відповіді, він мав рацію: ми не могли гаяти час. — Перша ймовірність, — провадив він, — Сюрло злякається й вирішить зникнути, як Маргла. В цьому випадку ми його затримаємо, поки він не забіг далеко, бо, мабуть, не треба вам казати, що я маю намір встановити за ним серйозний нагляд. Заарештувавши Сюрло, ми будемо змушені зробити спробу отримати від нього зізнання, як ви пропонували. Мені більше до вподоби інший шлях. Втім, й думаю, цей, перший, варіант не реалізується.

— А якщо Сюрло вирішить піти до комісаріату?

— Він сам нічого не вирішуватиме. На мою думку, отримавши виклик, він негайно піде по настанови — настанови свого хазяїна. Розумієте?

Так, я розумів. Сюрло, отримавши листа, занепокоїться й, розриваючись між бажанням утекти і страхом перед «хазяїном», таки вирішить попередити його. Втім, можливо, й не буде сумнівів: він автоматично подасться по настанови. Бертрікс має рацію, вбивця з Тополевого острова має бути неабиякою особистістю. Я намагався прогнати образ Лідії, який спливав у моєму мозку, образ підкореної, загіпнотизованої дівчини…

— В такому разі, — провадив Бертрікс, — моя справа — зробити так, щоб жоден рух Сюрло не лишився поза увагою. Я цим займуся. Насправді я вважаю, що по-людськи просто неможливо, щоб Сюрло не зробив завтра вчинку чи знаку, який показав би нам, де ховається злочинець. Тоді вже ми маємо діяти так само швидко й рішуче, як той убивця.

10

Телефон спортивного відділу задзвонив саме в ту мить, коли я спускався з бару, де щойно пообідав. Я впізнав голос П'єра Бертрікса:

— Він отримав листа з поштою о пів на дванадцяту. Ніякої видимої реакції. Ремонтує цистерну для дощової води біля свого дому. Як завжди, ходив пити аперитив у «Пті-Лідо», нікуди не дзвонив…

— А звідки ви знаєте, що він не дзвонив?

— На острові всього п'ять телефонів, і від сьогодні всі вони прослуховуються. Там зараз чатує наш чоловік.

— То й що?

— Нічого. Чекаємо. Не відлучайтеся з редакції. Я триматиму вас у курсі справ.

Бертрікс поклав трубку. «Ходив пити аперитив до «Пті-Лідо»… Не дзвонив…» А може, йому й не треба було дзвонити? Я добре розумів, що тепер за всіма, з ким Сюрло спілкувався, теж слідкуватимуть. Коли б тільки Лідія… Ні, це неможливо.

Вранці, йдучи з дому, я нічого незвичного не помітив: ні незнайомців, які спроквола прогулювались островом, ні «робітників», які б удавали, що лагодять кабель або трубу неподалік від будинку Сюрло. Але ж факт лишався фактом: за Сюрло слідкували. П’єр Бертрікс був знавцем своєї справи. Я мав таке враження, ніби бій почався. Його наказ не виходити з редакції, бути готовим приїхати, щойно мене покличуть… Як я зрозумів, Бертрікс теж не виходив зі свого агентства.

Роботи мені вистачало: картки, каталоги. Товариші добродушно висміювали мене за любов до класифікації та архівів: «Бібліотекар Норей». Тільки після якогось матчу або коли з певної причини доводилося негайно давати до газети статтю про того чи того чемпіона або команду, «бібліотекар Норей» ставав «підкованим на обидві», вираз із подвійним змістом, бо в цей час я справді без зайвих клопотів давав відомості, про які мене просили. Я зовсім не пишаюся цими скромними здібностями. Моя фахова гордість — прогнози, які майже незмінно справджуються; особливо це стосується тенісу чи боксу.

Була п'ята година пополудні. Від Бертрікса нічого не надходило. Я почав розкладати фотографії. Бездіяльність Сюрло ставала дивною. В кожному разі, шкода, зважаючи на мої плани. Трохи повагавшись, я вирішив сам зателефонувати Бертріксові.

— Ні, зовсім нічого. Тепер дуже вірогідно, що він вирішив дочекатися ночі. Я про це подумав, коли лишив йому цю добу. Нікуди не відлучайтеся. Хоч би там як, я вам зателефоную о восьмій. Але, сподіваюся, до того часу…

У спортивному відділі світять яскраві лампи, там добре напалено. На Тополевому острові холодно і вже темно, западає туман. Що ж вирине з того туману? Хай би Сюрло зважився на якийсь учинок…

Ні, Сюрло не зважувавсь. О восьмій я саме вечеряв у барі, коли мені зателефонував Бертрікс.

— Нічого. Сидить від обіду вдома. Знову ходив пити аперитив і щойно повернувся. Не впадайте в розпач, у нас попереду ціла ніч. Ось що я вам пропоную. Побудьте ще в редакції до десятої, а тоді приїздіть сюди. Двері будуть відчинені, піднімайтеся просто до мене в агентство. Постарайтесь не затримуватися дорогою. До зустрічі.

До десятої так нічого й не трапилося. Я вийшов із редакції й подався до гаража по машину. Якщо цієї ночі буде гаряче, Комб не зможе дорікнути мені: я все передбачив. За кілька хвилин я був у Бертрікса. Він спокійно пихкав люлькою, сидячи як буржуа з книжкою на колінах перед електрокаміном.

— Сюрло щойно ліг спати, — сповістив він. — У всякому разі, позамикав двері й погасив світло. Не думаю, щоб він міг вийти з дому або хтось — увійти до нього непоміченим. Звісно, мені був би більше до вподоби повний місяць, аніж туман, але ж треба робити свою справу за всіх умов, як кажуть у народі.

— Чи багато ангелів-охоронців у Сюрло?

— Достатньо. Але не забудьте, що зараз умови зовсім інші. Цього разу ми спостерігаємо не за всім Тополевим островом, а за конкретним будинком. Це нам зручніше.

— Вас не дивує, що Сюрло сьогодні після обіду не їздив на роботу?

— В Берсі? Він там буває не частіше, ніж двічі-тричі на тиждень: саме достатньо, щоб ухопити свою частку від скромного пирога чорного ринку. Ні, в тому, що він лишився вдома, немає нічого дивного.

— Гаразд. А що тепер маю робити я?

П'єр Бертрікс умостився за столом.

— У вас є машина?.. Тоді нема ніякої потреби лишатися тут на ніч. Я навіть раджу вам повернутися додому, як завжди. Не бійтеся вмикати в домі світло. І спокійно лягайте спати.

— Я якщо трапиться щось?

— Без вас не обійдемося.

— Треба, щоб мене попередили.

— Будьте певні, я про це подбав. Перед тим як лягти спати, звичайно, вже коли вимкнете світло, відчиніть вікно, те, звідки ви стріляли у вашого вдаваного противника. Цього разу під вашими вікнами справді буде чоловік, віддайте йому свої ключі. Він при потребі зможе в будь-яку мить вас розбудити. Про всяк випадок не роздягайтеся повністю…

— І я повинен кинути свої ключі тому чоловікові?

— Кинути чи дати в руки — це вже вирішите самі. Немає потреби вам нагадувати, щоб ви не здіймали зайвого шуму.

— Дуже романтично, — зауважив я.

— Життя іноді обертається страшенно романтичними гранями. Хоч особисто я знаю тільки романтичні епізоди в житті інших.

П'єр Бертрікс усміхавсь, і в його усмішці не було ні іронії, ні досади. Одначе це не завадило йому відшукати спосіб знову замкнути мене в домі до ранку.

— Завважте, — докинув детектив, — щось може трапитися не тільки побіля дому Сюрло. Я переконаний, що моя друга хлопавка — я кажу про наш удаваний замах на вас — повинна обов'язково десь відгукнутися на Тополевому острові. Ось побачите. Отож, любий Норею, вертайтеся додому, не баріться. Якщо вночі нічого не станеться, приходьте завтра сюди на дев'яту ранку.

— А якщо Сюрло добровільно з'явиться в поліційний комісаріат, ви його заарештуєте?

— Ну, вам уже як засяде щось у голову!.. — Бертрікс розсміявся і простяг мені на прощання руку. — Ні, я його не заарештую, а чому — поясню завтра вранці.

Він щиро потис мені руку. П'єр Бертрікс таки справді нічого до мене не мав. Одначе його натяки, та й не тільки натяки, а й те, як він замкнув мене на сьогоднішню ніч, чимраз дужче мене переконували: він підозрює, ніби я розповів йому не все мені відоме і, можливо, думає, що я здогадуюся, який ефект матиме вчорашня інсценізація — відчайдушну зміну в поведінці Лідії. Але до останньої миті її ім'я… Бертрікс мав рацію: мені як засяде щось у голову…

Я лишив машину на лівому березі рукава Капітула, біля «Сержанта Бобійо», там ще не лягали. Я інколи так робив. Потім мостом Капітула пройшов повз «Пті-Лідо»: двері зачинені, не світиться. Я пішов Вишневою алеєю й дістався будинку вдови Шарло, не зустрівши жодної живої душі. Однак моє прибуття мала помітити бодай одна людина — чоловік, який мав забрати в мене ключі. Жодної постаті, жодного шерхоту, почуття доволі неприємне. Я хряснув хвірткою.

Господині мої, звісно, вже повлягалися. Я знав — на ніч вони заставляють двері меблями. І вже дві доби тільки й думають, як накивати п'ятами. Але їм кортить продати будинок, перш ніж поїхати звідси. Продати будинок, меблі й мене разом з усіма бебехами. У себе в кімнаті я повмикав усі лампи. Трохи повештавсь, роззувся. Далі вимкнув світло, тихенько прочинив вікно. От чортяка! Таки є! Я мимоволі аж сіпнувся, коли хтось пошепки погукав мене. Чоловік стояв на підмурку біля ринви, притулившись до стіни. Певно, переліз через паркан, як «злочинець» у моїй вигаданій розповіді.

— Пане Норею, я прийшов по ключі.

Я поклав ключі в простягнену руку… В темряві я не бачив його обличчя, але голос був молодий і приємний. Я всміхався, дивлячись, як чоловік віддаляється — м'яко, наче кіт, — і без жодного шереху перескакує через паркан. Справді, зовсім молоденький. То він буде моїм ключником? Схоже, це діло йому до вподоби. Невеличкий епізод з ключами видавався таким романтичним — мов комічна інтермедія в драмі. Я майже перестав сердитися на Бертрікса за те, що він замкнув мене в цій кімнаті, і випростався на ліжку.

Коли прокинувсь, уже сіріло. Я подивився на годинник: рівно восьма; спалося мені без сновидінь. Я підхопився. На тумбочці біля узголів'я лежали мої ключі. Я всміхнувся, пригадавши вчорашнього хлопця з котячими рухами: я не чув, як він повернув ключі. Отже, ніч минула спокійно, але тепер доводилося поспішати. Старша господиня принесла сніданок.

— Ви нічого не чули сьогодні вночі? — спитав я. — Десь ближче до ранку?

Вона мало не впустила тацю, мені довелось її заспокоювати, запевняти, що я спитав навмання. Звісно, на цьому тижні обидві сестри поїдуть додому. Я так-сяк привів себе в порядок. Звичайно, цим треба було б зайнятися грунтовніше, оскільки я спав не роздягаючись. Але не лишалось часу. Ніколи було навіть заскочити до «Пті-Лідо» й побачитися з Лідією. Світло в шинку згасло саме в ту мить, коли я проходив повз нього: пів на дев'яту, година «пік». Я побіг до «Сержанта Бобійо», де лишив учора свою машину, й рівно о дев'ятій годині зайшов до кабінету П'єра Бертрікса.

— Бачите, я мав рацію, ніч минула спокійно, й ви добре відпочили, — мовив детектив, простягаючи мені руку. — Сюрло, здається, спав так само, як і ви. Він прокинувся близько восьмої. Зараз, певно, голиться.

— Таке враження, ніби Сюрло сам вам сповіщає про те, що робить.

— На жаль, ні. Все простіше. Знаєте, будинок на розі Платанової алеї та алеї Юзель?

— Так, досить великий будинок. Здається, там давно ніхто не живе. Я дивуюся тільки — чому.

— Складна історія, власника єврея вивезли до концтабору. В усякому разі, звідти видно будинок Сюрло. Там є телефон, але бракує опалення. Хлопчина, що там чатує, нарікає на холоднечу. Треба було відновити там електропроводку й поставити обігрівач, але діяти довелося швидко, а в такій ситуації завжди щось та забудеш. Як ви себе почуваєте?

— Добре. А ви?

— Чудово, дякую.

П'єр Бертрікс міряв кроками кабінет, потираючи руки, як людина, що добре виспалася напередодні щасливого дня. Однак він, безперечно, цієї ночі й не лягав. Стеження за Сюрло й досі нічого не давало.

— А що, як він сам з'явиться до поліції? — мовив я. — Що тоді буде?

— Запросимо сісти. Перевіримо повістку.

— А далі?

— А далі перевіримо ще раз, принесемо теки, длубатимемось у картотеці, поговоримо по телефону…

— Все це на очах у Сюрло, щоб він почав нервувати, розумію. А далі?

— А далі скажемо: «Сталася помилка. Вас викликали випадково. Ви ніколи не мешкали у будинку номер сімдесят сім на проспекті Ледрю-Роллен?» — «Ні», — скаже Сюрло. — «Правильно, ми відшукали потрібну нам людину. Того пана, як і вас, звати Жозеф Сюрло, колись він мешкав у Монморансі. Ми знали, що він переїхав, тож, розшукуючи його, спочатку натрапили на вас, але вже знайшли і його. Вибачте». Надто ревно вибачатися не будемо, в поліції це не заведено. І Сюрло піде собі з полегкістю. А може, цю полегкість йому схочеться розділити з… ви здогадуєтесь, із ким. На мою думку, якщо Сюрло прийде до комісаріату, значить, йому дано такий наказ. І після відвідання комісаріату він напевне піде зі звітом до свого патрона. А ми тим часом продовжуватимемо стеження.

— Це може тривати довго.

— Для чого зайві прогнози! Робімо те, що робимо. Зараз ми маємо лише чекати, поки пан Сюрло зважиться вийти з дому. На це, в кожному разі, нам не доведеться чекати годинами. Ви не хотіли б переглянути газети?

В кабінеті Бертрікса світили лампи, і це не було зайвими розкошами. Надворі стояв такий самий, як і вчора, жовтавий туман. Газети коментували виступ генерала де Голля. Один міністр вимагав смертної кари для королів чорного ринку. Ніяких послаблень в обмеженні споживання електроенергії до весни. Задзвонив телефон. Бертрікс неквапом зняв трубку: йшлося не про Сюрло. Знову дзвінок. Цього разу…

— Чудово, — відказав Бертрікс. — Ви попередили Андре?.. Чудово… Так, друже, можете трохи розім'ятися, погрітись. Можете сходити до Кретея, так… О! Не раніше, як о пів на дванадцяту… Згода. — Потім сказав мені: — Він вийшов. У калошах, плащі, новому кашкеті. Перш ніж відчинити хвіртку навіть перевірив, чи не забув повістку. Прибуде сюди без запізнення. Я думав, що поїде автобусом о десятій п'ятнадцять, він чудово б устиг. Але, певно, має ще якісь справи. Ми про це незабаром дізнаємося.

— Чекатимем тут? Будемо слідкувати за розвитком подій по телефону, як у штабі?

— Ні, це не мій метод. Але ми маємо ще почекати підтвердження, що Сюрло таки сів у автобус.

— За автобусом теж спостерігають?

— Від вас нічого не сховаєш. Так. Учорашній ваш «ключник» Андре зараз сидить у кафе Берсона, звідки видно зупинку автобуса «на вимогу». До того ж за Сюрло слідкуватимуть від самого дому. Я передбачив усе, і тільки-но він виведе нас на слід… До речі, вам ніколи не потрапляла до рук фотографія П'єра Маргла?

— Ні. — Я навіть не мав уявлення, який він із себе. Це тільки тепер спало мені на думку.

Бертрікс розгорнув теку й вийняв звідти фотографію формату поштової листівки.

— Це збільшений знімок із посвідчення. Подивіться гарненько. Можете поки що лишити в себе.

— Мені він уявлявся дещо іншим, — пробурмотів я.

— Що вас бентежить?

— Не знаю. Цей погляд…

Я рідко зустрічав обличчя, що так яскраво свідчило б про особистість, як оте на фотографії. Широкі вилиці, високе із залисинами чоло. Обличчя відбивало роїння думок, неабиякі розумові здібності й незламну волю. Обличчя з дуже чіткими рисами, ніякої хижості в щелепі. Що ж до погляду, то це був погляд фанатика.

— На знімках для документів, — зауважив Бертрікс, — майже в усіх застиглий погляд. Але цей погляд справді палає вогнем. Убивця П'єр Маргла чи ні, а маклер із нього надзвичайний.

«Палає вогнем…» Я раптом відчув себе кепсько. Задзвонив телефон. Бертрікс вислухав, сказав «дякую» й поклав трубку.

— Цього разу нам треба йти. Сюрло сів в автобус. Невдовзі отримаємо про нього нову звістку.

Ми спустилися вниз.

— Це ваша машина? Давайте поїдемо нею, — запропонував Бертрікс. — Мотор добрий?

— Так, я витискаю з нього максимальну швидкість.

Ми поїхали бульварами до площі Бастілії. П'єр Бертрікс попрохав зупинитися в пасажі Білого Коня, за сорок метрів од комісаріату.

— А тепер розверніть машину. Ми повинні бути готові в будь-яку мить рушити.

Ми зайшли до невеличкого кафе на розі вулиці Рокет і площі Бастілії. Від нашого столика було добре видно вхід до комісаріату.

— Якщо до телефону покличуть пана Люсьєна, це нас. Підійдете ви. Тепер треба тільки чекати.

Отже, знову чекати. Цікаво, що у вирішальні моменти час тягнеться повільніше, на чекання приходиться більше часу, ніж на дію. В усякому разі, створюється таке враження, бо в інші моменти розум зайнятий самою дією. Ми дивилися, як площею Бастілії їздять машини, ходять люди, розглядали засклену терасу кафе на протилежному боці. Два патрулі спинилися в брамі сент-антуанського передмістя, перевіряли військові машини. В нашому кафе людей було мало. Якийсь гарно вдягнений чоловік біля стойки розпитував офіціанта:

— Ти їх не бачив?

— Ні, вже давно.

— Дуже шкода! Я приніс те, що вони просили. Це шафран.

— Порошок чи гранули?

— Порошок.

— Багато? Й почім?

— Якщо тебе цікавить ціна, можу сказати завтра. Є ще панчохи, тобі не треба?

Отак спокійно, нітрохи не криючись. Певно, й удова Шарло так само пропонувала американський шоколад і ковдри. Почувся дзвінок, офіціант зняв трубку.

— До телефону просять пана Люсьєна.

Я підвівся.

— Кабіна вглибині, праворуч.

— Агентство слухає, — мовив я.

В трубці почувся незнайомий голос:

— Він сів у метро на Шарантон-Еколь. Поїхав у бік Баларської площі. Три хвилини тому.

Я повернувся і переказав почуте Бертріксові.

— Не розумію, чому Сюрло їде так рано, — сказав він. — Зараз лише десять хвилин на одинадцяту. За кілька хвилин буде на місці… Отже, якщо він раптом з'явиться тут, ми вийдемо через пасаж. Недаремно ж я обрав це кафе. Покличте офіціанта й розрахуйтеся.

Бертрікс не зводив очей із вулиці. Щойно я розрахувався, як він стиснув мені руку: тротуаром до вулиці Рокет крокував Жозеф Сюрло. В бік нашого кафе він і не глянув. Підійшовши до рогу вулиці, він завагався мить і трохи повернувсь назад. Потім зайшов до кафе через дорогу від нас і влаштувався на заскленій веранді.

— Ви певні, що він нас не побачить? — запитав я Бертрікса.

— Звичайно; ми ж у затінку.

Сюрло розгорнув газету й заходився читати. Він начебто не цікавився тим, що діється навколо.

— Ми за ним стежимо втрьох, — зауважив Бертрікс, — крім нас із вами, ще продавець газет он там на розі.

— Надзвичайно романтично.

— Ні, класично. Способів стеження не так-то й багато…

До Сюрло підійшов офіціант і прийняв замовлення.

— Я можу майже з певністю сказати, що він замовив, — пожартував я, — келих білого вина.

— Дуже хотілося б знати, чому цей бовдур прийшов так рано. Він устиг би й наступним рейсом. Може, в нього призначене побачення?

Ні, Сюрло ні на кого не чекав. Він сорок хвилин сидів, час від часу поглядаючи в глибину свого кафе, можливо, там висів годинник. Але ніхто до нього не підходив, ніхто з ним не розмовляв. А сам він увесь час читав газету. За шість хвилин до одинадцятої Сюрло підвівся, вийшов із кафе й попростував до комісаріату.

— Що ви на це скажете? — спитав я.

Бертрікс мовчки стенув плечима. Він не здавався ні розчарованим, ні збудженим. Ледь-ледь зацікавленим, мов гравець, якому байдуже, чим закінчиться партія. І все-таки мені здавалося, що він приймає цю справу близько до серця. На протилежному тротуарі продавець газет підійшов трохи ближче до комісаріату. Лишалося тільки чекати.

Об одинадцятій дванадцять Сюрло вийшов, спинився біля комісаріату й запалив цигарку.

— Мені це подобається, — зауважив Бертрікс. — Дивіться, який у нього спокійний вигляд.

Справді, Сюрло йшов бадьоро, здавалось, він почувається чудово. Я сплатив рахунок і в цьому кафе.

— Зараз ми підемо назирці. Вам ніколи не траплялося за кимось слідкувати?

Я пригадав мою невдалу спробу з Лідією й відповів, що такого мені не траплялося.

— Гаразд, ви повинні лише не відставати від мене. Ідіть увесь час поруч.

Коли ми зібралися були вийти, Сюрло повернувся до того ж таки кафе із заскленою терасою й сів за той самий столик.

— Хотів би я все ж таки знати, що у цього негідника в голові, — мовив Бертрікс.

Цього разу Сюрло вже не читав газету. Він палив цигарку і досить неуважливо дививсь у вікно Бертрікс витяг із кишені записник.

— Дивіться, є автобус о пів на дванадцяту. У нього доволі часу, щоб устигнути на рейс. Якщо Сюрло не повертається на острів, то одне з двох: або він лаштується в якесь інше місце, й ми дізнаємося куди, або він чекає на когось, і ми теж дізнаємося на кого. Сюрло знову випив келих білого вина. Після однієї цигарки запалив нову. Наше заняття ставало сміховинним. Уся ця організація, мережа денного й нічного спостереження — і для чого воно все? Ну, сидить собі чоловік у плащі на терасі кафе, сидить, та й годі. Мені довелося зробити над собою зусилля, щоб пригадати, що Сюрло справді підозрілий тип, що він збрехав, даючи свідчення. Можливо, вбивця зараз сидить десь поблизу, можливо, ось-ось теж зайде до цього кафе із заскленою терасою. Перед очима в мене знову постала фотографія П'єра Маргла, його фанатичне обличчя… Але нічого не трапилося.

Сюрло вийшов із кафе за чверть до дванадцятої й попрямував у бік метро. Ми йшли віддалік. Біля метро нас випередив наш продавець газет.

— Зараз повернуся, — кинув він Бертріксові.

Нам довелося чекати не більше трьох хвилин. Продавець газет повернувся.

— Поїхав у напрямку Шарантона. Анрі його не випустить. Після Анрі буде Робер.

П'єр Бертрікс сказав мені:

— Ходімо до вашої машини.

Я нічого не розумів, мав відчуття цілковитого провалу. Мій детектив сказав, куди їхати:

— До станції метро «Шарантон-Еколь». Немає потреби поспішати. Ми повинні там бути не раніше, як опівдні.

Я поїхав бульваром Генріха IV, потім набережними. Їхали ми не поспішаючи, ніби прогулюючись лісом. До станції метро під'їхали о дванадцятій десять. Як тільки Бертрікс опустив шибку, до нас підійшов чоловік у пальті.

— Він сів на автобус о дванадцятій годині, — сповістив він. — Андре поїхав із ним. Мені можна піти пообідати?

— Звичайно, — дозволив Бертрікс. — Повертайтесь о пів на третю. Завдання те саме.

Чоловік торкнувся капелюха й відійшов. Бертрікс підняв шибку.

— Ну що, починаєте розуміти? — спитав він мене.

— Анічогісінько.

— Гаразд, любий Норею, треба визнати очевидне: все відбувається на самому Тополевому острові. П'єр Маргла, здається, ховається набагато ближче, ніж ми гадаємо. Їдьмо.

11

Ну ось. Ота пружина, яку я чимдуж намагався зламати, невблаганно закручувалася навколо людини, яку я ще й зараз хотів би вважати безневинною. Ми з П'єром Бертріксом обідали в невибагливому шинку «Пті-Лідо», нам подавала Лідія. І саме про Лідію мені говорив Бертрікс. Ніби невтомний павук, він розіп'яв павутину своїх умовисновків і принишк посередині. Чого йому тепер було чекати, як не слушної нагоди, щоб кинутися на здобич? Я розумів, що епізод із Сюрло, нічне й уранішнє стеження були тільки другорядною операцією, схожою на подолання невеличких вогневих точок ворога перед вирішальною атакою на нього. І я спробував сам зробити перші постріли:

— А чому ви не сказали мені про неї?

— Чого б це я мав вам казати?

П'єр Бертрікс дивився на Лідію. Погляд його аж ніяк не нагадував погляд бабія, розпусника або хтивої тварини, яким більшість завсідників «Пті-Лідо» пантрували за рухами Лідії. За інших обставин я міг би подумати, що Бертрікс дивиться на Лідію прихильно. Він не приховував свого захоплення, і мені здавалося, що воно щире. Бертрікс схилився над столом.

— Ви кохаєте її?

— Не знаю.

Я й справді не знав, чи збрехав тоді, чи сказав правду. Уже не знав. Занадто багато суперечливих почуттів сплелося в мені самому. Бертрікс говорив пошепки, іноді трохи голосніше, вводячи до розмови банальні речення, призначені для вух клієнтів, які заходили до кафе, для вух дядечка Соньє. Саме так робила Лідія того вечора, коли я почув її разюче зізнання.

— Не червонійте. Коли кохаєш таку дівчину, червоніти немає чого. Й настовбурчуватися теж не треба. Хочу вам сказати, що я, можливо, єдина людина в світі, повністю позбавлена забобонів. Розумієте, я потрапляв у найхимерніші середовища і з цього професійного досвіду виніс переконання, що прекрасне й потворне трапляються всюди, абсолютно всюди. Я стикався з підлістю й злочинами, з найрозбещенішими інстинктами в дуже шановних, соціально бездоганних родинах; а часто бачив і пряму протилежність. Візьмімо цю дочку шинкаря. Ви й без мене певні, що багато так званих аристократок віддали б усе, аби мати не тільки таке гарне обличчя, таке красиве тіло, але і її поставу, її ходу й навіть руки. В ній є якась вища свобода, незрівнянна фізична досконалість…

Поки П'єр Бертрікс говорив, я мовчав. Певно, дивився на нього, мов змія на заклинателя, який грає на сопілці. Я розумів, що маю захищатися, поки мене остаточно не заворожили, і що бій буде довгим. І найтяжче було те, що я виявився сам на сам з цим супротивником. Для Лідії я не існував. Повз мене вона проходила з кам'яним обличчям, і ті кілька слів, на які заслуговували всі клієнти, адресувала Бертріксові. На нього Лідія дивилася сміливо й навіть із цікавістю. Надзвичайна ситуація: якби ці двоє змовилися проти мене, вона поводилася б саме так. Невже зовсім не здогадується, що йдеться про її долю? Я почекав, поки Лідія відійшла далі, й спитав:

— Отже, ви її підозрюєте?

— Не знаю.

Я не знав, чи кохаю Лідію, а Бертрікс не знав, чи підозрює її! Скільки часу могла тягтися ця парадоксальна гра? Єдина тактика, яка могла допомогти мені бодай успішно захищатися, полягала в тому, щоб не відступатися від моєї простоти, не намагатися встряти у віртуозне фехтування Бертрікса. Я провадив:

— Ви справді не знаєте, чи підозрюєте її?

— Не знаю. Але мені здається неймовірним, що вона аж ніяк не причетна до нашої справи.

Для сміливості я ковтнув трохи вина.

— Хочете сказати, що вона — співучасниця?

— Я цього не казав. Але давайте говорити серйозно! — Бертрікс теж відпив із склянки й знову налив нам обом. — Поговорімо як чоловіки. Ми приходимо сюди — й що бачимо? Зловісний краєвид, облуплені хижі, злидні. Мешканці нікчемні, погано вбрані, чоловіки з манерами приміських вовкулаків, а жінки…

Я не бачив тут жодної жінки, яка б могла викликати кохання з першого погляду. Бертрікс підозріло пожвавішав, і я не міг стримати посмішки.

— Так, — погодився я. — Середньостатистичний рівень жіночої краси на острові дуже низький.

— Гаразд. І що ж ми бачимо серед злиднів? Цю дівчину. Гарну, як зорю…

Я перестав посміхатися, здивований словами, яких уживав Бертрікс. На мене Лідія справляла зовсім інше враження.

— Жінку, яка примусила б дивитися собі вслід знавців із вулиці Миру. І ви хотіли б, щоб найсильніші почуття, які зароджуються в серці чи нутрощах остров'ян, не витали довкола цієї зірки? А почуття, які ведуть до злочину, ніколи не бувають слабкими. Повірте мені, особлива цінна приказка «Шукайте жінку» саме тоді, коли жінку шукати непотрібно, коли вона вже є, так як оце зараз, сліпуча, яскрава й гарна, мов промінь. Гадаю, я вас не здивую, коли скажу, що, поглянувши на Лідію, я негайно пригадав подібну до цієї історію, або, радше, подібні обставини. Було те в рибальському селищі, ви мабуть такі знаєте — жменька присадкуватих будиночків біля моря. Одна тамтешня красуня запаморочила голови всім чоловікам. І ось скоївся злочин, який із першого погляду пояснити було неможливо. Я не міг у ньому розібратися, поки мені не спало на думку, що краля не давала спокою не тільки чоловікам, а й жінкам, щоправда, з іншого погляду. Єдиний чоловік, який не залицявся до неї, був рибалка, який таємно від усіх мав коханку на другому боці затоки. Його вбила знехтувана дружина, бо була переконана, що чоловік її добився прихильності у тієї, яку всі бажали. Отак місцева красуня опинилася в центрі драми, сама того не знаючи.

Я знову взявся до обіду, нічого не відповівши. Бертрікс мене вражав, адже його переконання базувалося на багатющому досвіді. Мені треба було бути сліпим, плекати кумедні ілюзії, аби повірити, ніби такий яскравий діамант, як Лідія, міг лишитися поза увагою слідства. Як офіційна поліція, менш наївна від мене, могла не зацікавитися Лідією? На мить остання думка мене втішила. Зрештою, Лідію допитували, і цей допит не виявив нічого компромітовного. Дитячі потуги: я чудово знав, що психологічне мислення Бертрікса набагато сильніше за умовисновки інспектора Бушрона!

Ми з детективом були єдиними клієнтами, що обідали в «Пті-Лідо». Багато відвідувачів тільки пили аперитив, тобто келишок білого вина для апетиту. Коли минув час аперитиву і ми вже кінчали обідати, шинкар із дочкою і собі сіли попоїсти за круглий стіл біля переділки. Я не міг їх бачити, бо сидів до них спиною. П’єр Бертрікс час від часу кидав оком у їхній бік. Стишивши голос, він спитав мене:

— Мені здається, вона в своєму віці повинна б мати добрий апетит?..

— Не знаю. Мабуть, так. А чому ви про це питаєте?

— Мені здається, вона нічого не їсть. Хоча звідси я погано бачу…

Я не наважувавсь озирнутися й вихилив півсклянки вина, щоб проковтнути шматок. Якщо Лідія сама стала нервуватися… Але Бертрікс перевів розмову на інше. Я тепер майже не слухав його, нашорошив вуха лише тоді, коли він згадав П’єра Маргла.

— Я маю намір побувати в нього на квартирі. Не те, щоб я не довіряв своїм співробітникам, просто люблю особисто зануритись в атмосферу, в якій жили люди, що ними я цікавлюся.

— Ну і що, це сприяє розвиткові ваших дедукцій?

— Іноді.

Лідія підвелася, щоб поміняти нам тарілки й принести десерт: американське варення. І вперше за ввесь час поцікавилася в мене, чи ми питимемо каву.

— Гадаю, кава натуральна? — спитав Бертрікс.

— Авжеж.

— Тоді дві кави.

Лідія сходила вниз, піднялася нагору й знову сіла за стіл біля батька. Я чув, як вона йому сказала: «Ні». Можливо, й досі відмовлялася їсти. Покінчивши з десертом, Бертрікс дістав люльку й заходився її натоптувати.

— А чи не міг і Маргла закохатися в Лідію?

Цього разу я й не намагавсь приховати хвилювання — голос мій мене зрадив. Це запитання, яке П'єр Бертрікс поставив мені так зненацька, справді крутилось у мене в голові, повертаючись щоразу, як я його відганяв, ніби настирливий привид із кошмару.

— Не думаю, — відказав я. Бертрікс змів зі столу крихти.

— Завважте: я не питаю, чи вона могла закохатися у нього. Якби про це запитали в мене, я відповів би, як і ви: «Не думаю». Але нас не цікавлять її почуття, нас цікавлять його почуття…

— Я думав, ви не прихильник голих гіпотез, — озвався я. — Говорите про почуття П'єра Маргла до Лідії; але ж він, можливо, ніколи її й не бачив!

— Навпаки, дев'ять шансів із десяти за те, що він із нею зустрічався. План, який ми знайшли в Маргла, намальований його рукою, має точні вказівки, які незаперечно доводять, що він чудово знав топографію Тополевого острова. А хто кілька разів тут побував…

— Чому ж тоді жоден із мешканців його не бачив?

Бертрікс знизав плечима.

— А звідки це нам відомо? Не забувайте: поліція знайшла видимі докази провини Маргла раніше, ніж його фото. Сусіди просто не знали, про кого йдеться. Адже й ви самі до сьогоднішнього ранку не бачили його обличчя…

— Це правда.

— А якщо Маргла так добре знав Тополевий острів, то як він міг не зустрітися з Лідією? Адже він наносив на план великі дерева, які могли правити йому за орієнтири. Приходив сюди дивитись на інших, а не себе показувати. Не забудьте про розвідку за часів руху Опору. Не забувайте також, який у нього проникливий погляд. Я майже переконаний, що Маргла бачив Лідію.

— І ви гадаєте, тільки-но побачив — одразу покохав! Маргла, вихованець єзуїтів, ревний католик, чоловік, який розлучився з дружиною через розбіжність поглядів, але не йшов на швидкий розрив громадянського шлюбу, а став на довгий шлях розлучення через папський трибунал? Такий чоловік закохався в Лідію? Ну що ви, це ж смішно!

П'єр Бертрікс подивився мені в вічі.

— Вам зовсім не смішно, навпаки, і ви про це добре знаєте й увесь час думаєте. А що тут дивного? Ви, пане Норею, оселяєтеся тут і майже відразу закохуєтесь у Лідію… Ні, дайте мені сказати. А чому цього не могло статися з П'єром Маргла? Він — чоловік, і важко уявити, щоб у чоловіка з таким сильним характером була млява вдача. Шлюб його виявивсь невдалим. Релігійні принципи не дозволяли шукати розваг на стороні. Він, певно, з такою ж пристрастю, як у кохання, поринув у війну, у свої філософські твори, в рух Опору. Але невже ви думаєте, що Лідія, ще привабливіша за цього вбогого оточення, могла лишити байдужим такого чоловіка, який довгі роки не знав кохання? Я певен, що враження від цієї зустрічі викликало в Маргла майже вибухову реакцію, силу й природу якої годі передбачити.

Бертрікс змовк: Лідія принесла нам каву. Вона схилилась над столом, розставляючи чашки. Її близькість хвилювала нас. Перса Лідії були втіленням юності й сили.

— Ні, справді-таки, не можу повірити, що вона хоч якось пов'язана з цією справою! — озвався я, коли дівчина відійшла.

— Мені так само, як і вам, дуже важко поєднати це природне благородство із злочином, — гаряче запротестував Бертрікс. — Я тим більше не можу вважати її винною apriori[1], ні злочинницею, ні співучасницею злочину. Не можу повірити, щоб вона штовхнула Маргла на вбивство. Але чому Маргла не міг піти на злочин заради неї?

— В такому разі, вона б його зненавиділа.

— Могла зненавидіти. Але могла й не знати, що Маргла злочинець.

Я не відповів, навіть знову спробував захищатися від Бертріксових навіювань. Було б дивно, якби всі ці розмови не виявилися вправно накинутими на мене тенетами. Я не міг повірити, ніби цей чоловік просто так розмірковує при мені вголос. Тепер, як стало очевидно, він ішов далі за ймовірність, у яку вірив сам, і вправно малював переді мною картини, які мали спантеличити мене. Та й як могли не спантеличити, коли дуже скидалися на картини, які я, захищаючись, уже малював собі сам? Так, це правда, моя таємниця тяжіла наді мною дедалі більше. Але хоч хай би там як, я ладен буду берегти її до кінця. Я ще раз спробував вислизнути від Бертрікса.

— Ну, а що ви збираєтеся робити тепер?

— У кожному разі — не лишатися тут. Удень я не можу зробити нічого корисного, мене тут уже всі знають. Сподіваюся, невдовзі щось трапиться в оточенні Лідії, але я вирішив прискорити події. Сьогодні вночі я діятиму, чи, радше, ми діятимемо. Я хотів би попросити у вас прихистку на сьогоднішню ніч: це можливо?

Отже, нічне стеження за мною триває й далі. Але відмовити я не міг.

— Ви могли б і не питати, — відказав я. — Ну, а диван у мене в кабінеті бачили. Я попрошу господинь послати вам на дивані.

— Дякую. Як я вже вам казав, маю намір зазирнути до Маргла в Бонней, правда, не знаю ще, о котрій годині. Маю також справи в Кретеї, а тоді, можливо, з'їжджу до Парижа. А коли повернуся сюди, то не відразу піду до вас.

— Хочете скористатися з темряви, щоб дослідити наші джунглі?

— Точніше, ще раз подивитися на місця, де злочинець учинив свої вбивства.

Я попрошу в комісара ключі від будинку останньої жертви — Стефана Бореля. Тож зайду до поліції.

— Гаразд. А що тим часом робити мені?

— Робіть, що вам заманеться. Не маєте справ по роботі?

— Я не зазирав до редакції вранці, тому охоче заскочу туди після обіду.

— Сходіть. Ні про що не турбуйтеся. Сьогодні ввечері не замикайте двері на ключ, щоб я міг до вас зайти, й чекайте на мене. Маєте зброю?

— В моєму револьвері бракує тільки тих куль, які я випустив по уявному нападникові. Ви справді думаєте, що мені доведеться захищатися?

Бертрікс ретельно вибив люльку і поклав її до кишені.

— Здається, ви, любий Норею, увесь час забуваєте одну деталь: існує справжній убивця, який спотворює кислотою обличчя жертв, і цьому типові не дуже до вподоби, що ми цікавимося його справами.

— Чому ж ви скрізь ходите самі? Чому не візьмете з собою мене?

— Бо не хочу зайвого шуму.

— Не розумію. Позаминулої ночі ми стріляли, переполошили ввесь острів. А цієї ночі велите нишкнути…

— Звичайно. Ми наробили галасу, щоб розбуркати людей і викликати відповідну реакцію. А тепер треба мовчки спостерігати за ними. Уявіть-бо собі, що вбивці спаде на думку, ніби він щось забув на місці злочину. Лишив якийсь слід. Адже відтоді, як ми наробили галасу, він повинен увесь час пригадувати обставини, за яких діяв. Це примушує багатьох злочинців повертатися на місце злочину.

Ні, він мене не переконав. У Бертрікса, певно, було щось своє на думці, план, про який він не хотів розповідати. Він не довіряв мені, і, слово честі, його недовіра була певною мірою виправдана.

«Ну й нехай діє як собі хоче, — подумалось мені. — Я зробив те, що, на мою думку, мусив зробити. Слава богу, обід скінчивсь, і я не проговорився. А подальший розвиток подій залежить від долі». Я запропонував Бертріксові відвезти його до Парижа, бо своєї машини у нього не було.

— Висадіть мене в Кретеї, біля комісаріату, — попрохав він.

Але коли ми спинилися під комісаріатом, він ніби щось пригадав і попросив підвезти його трохи далі, до брами кретейського цвинтаря. Там ми з ним попрощались, і я бачив, як він прямує центральною алеєю поміж могил. Можливо, знову хотів мене заінтригувати? Я сердито стенув плечима і рвонув із місця.

12

Мій приятель Одран, фахівець із футбольної рубрики, витяг із портфеля невеличкий жовтий папірець і, демонстративно поклавши серед столу, дивився на нього й потирав руки. Звісно, ми всі повставали глянути, що там таке. На маленькому жовтому прямокутнику було написано чорними літерами: «Дьєп-Лондон».

— От щасливчик!

— Справді їдеш?

— А що ти нам привезеш? Костюми?

Навіть редактор рубрики велосипедного спорту, завжди байдужий до всього, що не стосувалося велосипедів, поцікавився, чого це всі вітають Одрана. Одран просто їхав на матч Рейсінг — Сток, і ми йому усі заздрили. У грудні 1945 року французів, які їздили за кордон, було не так-то й багато, навіть серед журналістів.

Побувати за кордоном. Перепливти море… Мені маленький жовтий прямокутник навіяв зовсім інші думки, а не просто бажання на кілька приємних днів вирватися за кордон. Стоячи біля столу поряд з колегами із спортивного відділу, я відчув таке бажання, сила якого могла б їх ошелешити. Не знаю, чи це правда, що еміграція певною мірою рівноцінна смерті, але я переконаний, що іноді вона означає життя. Треба виїхати. Лишити за собою минуле, як корабель лишає пристань, і почати все спочатку. І Лідія поруч мене… А що хіба? Правду кажучи, мені вже набридли, навіть остогидли й Тополевий острів, і «Пті-Лідо», й злочини, і невловний П'єр Маргла, і всі причетні до нього, і навіть П'єр Бертрікс. І я відчув: бажання поїхати геть від цього середовища, цієї таємниці, всіх цих людей — природна реакція, здорове почуття. Ні, я, Робер Норей, не народжений для всіх цих складностей, я влип у таємницю Тополевого острова, як у зловісну пастку. Мені зовсім не хотілося знати, як я туди влип, я тіпався в пастці, намагаючись звільнити свою схоплену лапку, пручався і ранив себе ще більше і… мені не спадало навіть на думку відмовитись від Лідії.

Треба їхати разом із Лідією. Негайно їхати разом із Лідією. Бачите, як інстинктивно хитрим стає чоловік, коли йдеться про кохану: з усього, що казав мені П'єр Бертрікс за обідом, з усього його довгого спонукання до відвертості я добре запам'ятав одне-єдине речення: «Я тим більше не можу вважати її ні злочинницею, ні співучасницею». Отого вставного «аргіогі» для мене наче не існувало. Адже Лідія не була ні вбивцею, ні співучасницею, то чого ж вагатися? Навіть якщо припустити, що її, якимось чином залякавши, підкорили й проти волі втягли до злочину, вона лишалась невинною. Далеко від чудовиська, яке тероризує Тополевий острів, вона стане сама собою, вільною й незрівнянною. Ми поруч крокуватимемо до просторів, де молоді можуть збудувати своє життя. У моєму мозку все це не було розпливчастою мрією, воно набирало реальних форм: паспорти, обмін грошей, візи, знайомі, через яких можна домогтися тих віз. Тут Лідія, певно, вже була озброєна. Вона була впевнена, говорячи про Канаду. Добре, треба хоч хай там що, вмовити її їхати; а передусім належало зламати ту стіну мовчання, якою вона відгородилась від мене, не давати їй спокою, не відступати. Якщо необхідно, пригрозити, примусити її — о, який я хоробрий був на такій відстані до Лідії! — й таки домогтись успіху. Раніше, ніж Бертрікс запустить свій механізм. Якщо ще є час.

Я вийшов із редакції і попрямував до кав'ярні «Мир». Перший хід: зателефонувати Лідії. В тому ненависному шинку «Пті-Лідо» я ніколи не міг спокійно з нею поговорити, пригадував, яких зусиль мені коштувало домогтися того єдиного побачення з нею. Викликавши Лідію до телефону, я сподівався застукати її зненацька, саму в кабіні. І я знав, що Лідія не зможе кинути трубку не відповівши мені, тож достатньо проявити наполегливість… Але передусім треба зателефонувати, треба негайно щось робити. Мені це необхідно. Я назвав телефоністці номер і став чекати. У вузькому, схожому на коридор приміщенні ще якісь жінки чекали викликаних абонентів, розглядаючи себе в дзеркалах: одна надзвичайної вроди, шикарно вбрана повія, інші її товаришки не такі помітні, якась дівчина на кшталт екзистенціалістки, але надто зайнята своєю зачіскою. На мене не звертали уваги ні вона, ні повії. Може, я їм здавався надто молодим або надто старим, не досить шикарним? Можливо, мав дуже заклопотаний вигляд. Інші номери виявилися зайнятими. Телефоністка викликала мене:

— Третя кабіна.

Я зняв трубку і почув голос дядечка Соньє. Не щастить, ну, тим гірше. Я попросив покликати до телефону панну Лідію.

— Панну Лідію?..

Певно, жирні мізки дядечка Соньє працювали непоспіхом, він часто просив повторити. Я чув, як він кладе трубку на поличку. За кілька секунд озвався голос Лідії. Я назвав себе — й не помилився, розраховуючи на ефект раптовості.

— Я слухаю…

Покірливий тон… І я подумав: яка була Лідія маленькою дівчинкою? Тепер доводилося говорити швидко, притьмом вимагати побачення. В трубці щось клацнуло.

— Алло, Лідіє!.. Ви мене чуєте?

— Так, я слухаю.

Голос її, здавалося, трохи подаленів. І в голові моїй блискавкою сяйнула думка, ніби громом мене вразивши: «На острові всього п'ять абонентів. Ну, а від сьогодні…» Дурень заплішений як я міг забути, що мені казав Бертрікс! Поліція прослуховувала всі п'ять телефонів Тополевого острова. Бертрікс знав зміст усіх розмов. Що я міг сказати Лідії, як міг призначити побачення? Мовчки повісити трубку? П'єр Бертрікс зараз, певно, у комісаріаті в Кретеї, його поінформують, він витлумачить це як умовний сигнал. Жінкам крізь скло кабіни було видно, як я мовчу перед телефоном.

— Алло, я слухаю, — повторила Лідія.

І я нарешті спромігся, лютуючи сам на себе:

— Скажіть, Лідіє, я… я сьогодні хочу повечеряти у вас. Це можливо? Вечеря на одну персону.

— Сьогодні?.. А-а, гаразд… — Очевидно, Лідія не розуміла. На щастя, їй не спало на думку спитати, для чого я телефоную. Я ніколи раніше цього не робив. Вона повторила — Гаразд, домовились. — І поклала трубку.

Я вийшов із кабіни й рушив був униз.

— Пане, а за розмову! П'ять франків.

— О! Даруйте.

Молода екзистенціалістка зневажливо посміхнулася. Найстарша повія глянула на мене повними співчуття очима: я ставав можливим клієнтом. Але я трохи наступив на лапку її собачки.

— Який йолоп! — сказала вона.

Я розумів, що та жінка має рацію. Я домігся прямо протилежного тому, чого хотів. Доведеться знову маринуватись у затхлій атмосфері «Пті-Лідо», вечеряти під наглядом дядечка Соньє та його клієнтів, чекати нагоди сказати кілька слів Лідії так, щоб нас ніхто не чув; Лідії, яку я вже попередив і яка мала час кілька годин поміркувати. Чистий тобі йолоп, та й годі. Десь так мені писано на роду, коли протягом усієї цієї справи я знай сам собі вставляю дрюк у колесо.

Я піднявся у відділ і сів попрацювати. Треба ж було якось згаяти час. Із вікна відділу я бачив рух на площі Опери, так само неспинний, як і рух морських хвиль. Можливо, й серед усіх тих людей, які, здавалося, не мають жодних вагань, гуртом кидаючись через вулицю після сигналу регулювальника, були й такі, що, як і я, борсались у безвиході?

Одран прийшов прощатися. Я побажав йому щасливої дороги, думаючи про авіатора — племінника вбитого Стефана Бореля. Авіатор був десь в Англії і не поспішав дізнатися про обставини смерті свого дядька.

Сутінки, вечір… Робота чудово заспокоює. Я почувався спокійним, я майже забув, у кожному разі, приколисав у собі трагічного героя, який ось уже три тижні поволеньки займав моє місце. Я добре знав, що він у мені прокинеться, знав, що фатальність поведе мене знову до того нужденного приміського шинку. Але цього разу я зволікатиму… В мене на столі озвався телефон. Я почув голос дівчини з комутатора:

— Питають пана Норея. Якась жінка. Не хоче себе називати.

Серце моє забилося.

— Підключіть.

У трубці клацнуло. Я почув інший голос.

— Це Лідія. Чи не ви дзвонили мені сьогодні після обіду?

— Так, я.

— А! Добре. Я думала, може, це жарт.

— Ні, ні, дзвонив я.

— Чудово.

Мовчанка. Лідія, певно, чекала пояснення. За кілька секунд, якщо я нічого не скажу, вона повісить трубку. Дуже зручно! Приятелі мої нас не слухають, але те, що я мав сказати…

— Звідки ви дзвоните?

— Звісно, не від нас.

— Ви… ви в Парижі?

— Так.

Я намагався говорити якомога спокійніше:

— Мені обов'язково треба з вами побачитися.

— Це неможливо.

— Послухайте…

Як зручно! Хто не був присутнім при подібних телефонних драмах у кафе чи на роботі? Людина, яка говорить по телефону, намагається вживати найнейтральніші слова, майже суконну лексику, уривки речень, в яких учувається благання, а потім — знову нічого. І нещасний із засмученим обличчям мовчки платить за розмову і виходить, а хтось інший займає його місце в кабіні…

— Послухайте. Я вам дзвонив тільки для того, щоб домовитися про зустріч.

— Он воно що! Ніколи не подумала б.

— Я не міг пояснити. Й скажу чому.

— Ви не можете цього сказати зараз?

— Ні.

— Тим гірше.

Телефоністка, певно, теж нас чула. Я сказав:

— Послухайте…

— Ні, це ви послухайте. Тому я вам і подзвонила. Мені видався дивним ваш телефонний дзвінок. Я навіть вагалася, чи це ви…

— То був я.

— Ви вже казали. Можете приходити чи не приходити вечеряти сьогодні, як вам подобається. Мене в закладі не буде. Маю справи в іншому місці. Я вас попереджаю, аби ви не подумали, що я вас уникаю. Але я хочу вам сказати: марно намагатись побачитися зі мною, в усякому разі, на самоті… Марно й неможливо…

— Але ж послухайте…

— Ні. Ви добре знаєте — я не дитина й рішень своїх не змінюю. Якщо я вам кажу це, — вона трохи знизила голос, і ця зміна тону була для мене, мов ніж у серце, — то лише тому, що не можу сказати вам нічого іншого.

— Але ж, Лідіє, це неможливо…

— І ще я вам хотіла сказати… Алло, ви мене чуєте?

— Так…

— Я хотіла вам сказати… — Голос Лідії набрав свого звичного тембру і навіть тон став майже звичним, але я не міг помилитися. — Я хотіла вам сказати, щоб ви більше нічим не займалися, ви мене розумієте. Послухайтесь мене. Це дуже… погано для вас… так, так, це небезпечно. Ось що я хотіла вам сказати. Я більше нічого не можу зробити для вас, тільки сказати це…

— Благаю вас: де б я міг вас побачити?..

— Ні. Це неможливо. Ви самі зрозумієте, що неможливо. Але я вас дуже прошу, не займайтесь усім цим. Я вас благаю. Я вас про це прошу… як про єдину річ, про яку я могла б вас просити. До побачення.

— Лідіє!

— Прощавайте!

У трубці клацнуло. Телефон іноді безжалісніший за гільйотину! Я й досі тримав трубку біля вуха. Тоді побачив, як на мене дивиться Ган із рубрики регбі, й поклав її.

— Не дуже погані звістки?

— Дякую, не дуже.

Певно, в мене був досить дивний вигляд. Я щойно зіграв у класичному скетчі, а потім знову сів писати. Ручка в пальцях тремтіла, мов у старого, і я її відклав. Якби був курцем, запалив би; перший раз у житті я пошкодував, що не палю. Я встав, пішов до бару й замовив у Гастона келих порто. Знав, що вино поганеньке, але міцне.

— Може, грогу, пане Норею? Певно, ви змерзли.

— Гаразд, нехай буде й грог.

Двері бару прочинилися, зазирнув Ган. Мені здалось, ніби він заспокоївся, побачивши мене в барі. Добрий хлопчина. Ну й вигляд, певне, в мене був! Я дружньо всміхнувся Ганові. Він підморгнув і зачинив двері. Я знав — Ган ніколи про це й не натякне. А його буденний вияв дружби мене підбадьорив. Я попросив Гастона не додавати спирту в мій грог. Певно, я випив би п'ять чи шість грогів зі спиртом, якби знав, що цей телефонний дзвінок був лише скромним прологом до подій того вечора. Я ніколи, ні до, ні опісля, так не переживав і не хвилювався у житті.

Пів на десяту вечора. Шинок «Пті-Лідо». Подавши мені вечерю, дядечко Соньє пішов догравати в белот.

— Якщо ви думали побачити Лідію, — сказав він, не дивлячись на мене, — то вона ще не повернулася. Я чекаю на неї, щоб зачинити заклад. Можете теж почекати…

Ні, я не хотів чекати на Лідію разом із дядечком Соньє та його останнім клієнтом і партнером, яким виявився не хтось, а саме Жозеф Сюрло. Я вже пояснював, чому не хотів. Мені спало на думку перестріти Лідію дорогою до дому.

— Я побачу її завтра, — відказав я й додав: — Хотів би випити чогось гарячого.

Це, звичайно, було боягузтво, в кожному разі, непотрібна дурість, яка нікого не завела в оману. Гаразд. Мені тільки й лишилося що випити ще одну склянку грогу (кращого, ніж у Гастона) і піти собі. Якби Лідія повернулася, поки я сидів у шинку, виконання мого плану вскладнилося б. Він полягав ось у чому: зачекати на Лідію на мосту Капітула. Ця дитинно проста, а тим самим чудова думка сяйнула мені в барі редакції десь о пів на дев'яту, коли я кінчав вечеряти. Я кинувся в гараж; на жаль, там не лишилося редакційної машини. Я поїхав на метро, а потім автобусом, тремтячи від самої думки, що прийду запізно.

Сюрло встав раніше, ніж я встиг упоратися зі своєю порцією грогу. Белот закінчився. Сюрло позіхнув:

— Ох, теж піду додому. Соньє повернувся за прилавок.

— Їй-Богу, і я вже зачинятиму. Хай дочка заходить нижніми дверима.

То був кепський поворот для мого плану. Я практично не міг не вийти разом із Сюрло. Але подумав, що наступний автобус прибуває лише за півгодини і мені лишається тільки вдати, ніби я вертаюся додому. А я подамся на міст. Лідія раніше не приїде. Отож ми з Сюрло вийшли разом.

— Чудова погода, — мовив він, ступивши кілька кроків.

— Непогана, — погодився я.

З другої половини дня туман розвіявся. У прогалинах між важкими хмарами, що їх швидко гнав вітер, видно було місяць. Сюрло крокував поруч і здавався вищим, ніж тоді, коли ми спостерігали за ним разом із Бертріксом із нашого невеличкого кафе. Ще сотня метрів, і нам розходитися, треба щось сказати.

— А знаєте, — озвавсь я, — я познайомився з вашим братом. У спортивному залі.

Сюрло відповів не відразу.

— Ми втратили з ним зв'язок. Бачте, так сталося…

— Розумію.

Ще кілька кроків. Я б здивувався, якби він сказав, що бачиться з братом — надто різні були вони люди. Я провадив:

— Здається, він задоволений своїм життям.

— То й добре. Зрештою, він зовсім непоганий хлопець. Ми перестали з ним зустрічатися через його жінку. Знаєте, вона…

«Вульгарний тип, — подумав я. — Його брат має рацію. Цікаво, яку роль він міг зіграти в цій історії…»

Я знову почув його гидкий голос, якісь липкі слова:

— Слухайте-но, постарайтеся добре забарикадувати двері сьогодні вночі. Вбивця може повернутися… Чи не знаєте, може, й цього разу всюди понаставляли лягавих, як минулого разу?

Уїдливий жарт чи груба пастка? Я не бачив обличчя Сюрло.

— Поліцаї, на жаль, не завадили вбивству, — відказав я.

— Згода. Але почуваєш себе певніше…

Ми дійшли до повороту на Вишневу алею.

— Ну, добраніч…

Сюрло простяг мені руку, я її потис: не міг учинити інакше. Мені треба було, щоб він швидше пішов. Він попростував далі, а я звернув праворуч. Від повороту на Вишневу алею до мого дому лишалося метрів шістдесят. Я підійшов до огорожі, відчинив хвіртку й тихенько причинив її, щоб не потурбувати господинь. На стежку падала тінь від будинку. Сюрло, певно, вже йшов своєю Платановою алеєю. Я перечекав ще дві чи три хвилини в садку, а потім повернувся до хвіртки і вийшов. Попрямував до Мостового шляху. І спинився: на дорозі метрів за двадцять від перехрестя стояв чоловік.

Я б не помітив його у темряві й міг наткнутися просто на нього, якби він раптом не заворушився. Ворухнувся — й застиг. Я бачив тільки якусь вертикальну пляму, що ніби й не нагадувала людину. Постать ховалася в густій темряві під невисоким муром.

Сюрло? Дивно, але хоча й попрощався з ним п'ять хвилин тому, я не пригадував, як він зодягнений. Чи мав на собі пальто або плащ, коли виходив із «Пті-Лідо»? Ця людина була начебто в світлій одежині. Я почав пригадувати. Здається, Сюрло був у плащі. Але місяць сховався за густою хмарою і стало зовсім неможливо розгледіти краще.

Ну, Сюрло то й Сюрло. Що йому від мене треба? Я мав змогу повернутися назад, ніби забув щось у «Пті-Лідо» або вирішив податися до Кретея. А чого він тут стовбичить? Зустріч для нього буде не менш прикрою, ніж для мене. «Та ні, дурню! Якщо хтось на когось чекає, то почувається цілком зручно. Якщо Сюрло чекає на тебе, то тільки для…» Я зовсім не боявся. Тільки подумав, що не маю при собі зброї — револьвер лишився у шухляді письмового столу — і що хлопавка, кинута минулої ночі, можливо, починала за передбаченням і бажанням П'єра Бертрікса давати ефект. І що чоловік, який чекав на мене, був зовсім не Сюрло. Я пригадав закид Бертрікса, ніби я ввесь час забуваю про існування справжнього вбивці.

Єдиний вихід: повернутися додому й узяти револьвер. Якщо цей чоловік ще стоятиме, я спинюся віддалік і заговорю до нього. Отоді й побачимо. Я був навіть подумав, що це Бертрікс. У кожному разі, треба сходити по револьвер. Я повернувся, ступив три кроки й спинився; на Вишневій алеї за десять метрів од моєї хвіртки, теж маячила постать. Мені легенько кольнуло у грудях. Обставини змінилися.

Безперечно, попри всі застереження Бертрікса та події, в яких я сам брав участь, думка про вбивцю вже кілька днів відійшла для мене на другий план. Я побоювався тільки за Лідію. Зараз же йшлося зовсім не про Лідію, а про мене, бо і я невідворотно загрузав в усьому цьому лайні.

Чоловік, який стояв неподалік моєї хвіртки, навіть не ховався. Звісно, з такої відстані я не бачив його обличчя, не міг би навіть сказати, як він одягнений. Та коли місяць ледь визирнув з-за хмари, я розгледів, що людина нерухомо стоїть посеред дороги обличчям до мене.

Що робити? Після короткої розгубленості я раптом заспокоївся й спробував знайти вихід із неприємної ситуації. Отже, краще не вертатися просто додому. Без зброї не можна ризикувати. Лишатися на місці теж не випадало. Я повернув назад і знову пішов до перехрестя. Чоловік, який стояв біля моєї хвіртки, рушив за мною.

Той, перший, так само нишкнув. Якщо він дозволить мені дійти до перехрестя, я врятований. Звісно, за умов, що далі теж не блоковано. Бо в цьому разі… Вийшов місяць, ніч була чарівна. Я дістався перехрестя. Перша постать, ліворуч, не зрушила з місця. Попереду праворуч нікого не було. Я відітхнув і пішов Мостовим шляхом праворуч, а тоді кинувся бігти. За мною теж побігли, та надто пізно. Я також непогано знав Тополевий острів.

За тридцять метрів Мостовий шлях переходив у Сорочий міст, прокладений через невеличкий рукав Марни, далі починалась низинна частина Тополевого острова, яка мала чарівне ім'я острова Руйнівників. Я кинувся на цей острів.

Влітку місцина ця, густо поросла деревами та кущами, майже непрохідна. Навіть узимку це справжні джунглі. Я зовсім не збирався там ховатись: вирішив зробити засідку. Після того, як помітив другу постать, я вирішив: якщо мене переслідують на суходолі, я спробую дістатися своєї мети водою. Мета моя не змінилася, нею лишався міст Капітула, де я хотів дочекатись Лідії. Треба було піднятися вздовж берега Марни метрів на двісті, обминути південний виступ Тополевого острова, рукавом Капітула спуститися до причалу біля «Пті-Лідо» або, для певності, — трохи вище. Звісно, я не збирався діставатися туди плавом. Здається, я вже згадував про затоплений у тому місці буксир. Його власник перебирався через Марну човном, якого тримав неподалік від свого дому. Я вирішив скористатися з цього човна.

Спочатку зайшов до гаю майже під самим Сорочим мостом. У цю мить підбіг перший переслідувач; збагнувши, що здійняв багато шуму, він перестав бігти й рушив кроком у напрямку до Марни. Я його не бачив. Я вибрався з гаю й трохи відійшов від мосту, аби бути ближче до човна, а може, й побачити переслідувача, коли вертатиметься. Місяць виборсався з хмар, але вже схилявся на захід, і вибалок, де я принишк, був залитий тінню. Чудове місце, але хотілось якомога швидше з нього вибратися й дістатись мети — мосту Капітула, — перш ніж там з'явиться Лідія. Мусив чекати, поки переслідувачі облишать пошуки, бо з мосту вони могли б побачити, як я сідаю у човен.

Я подивився на світний циферблат: за чверть десята. Час підпирав. Я придумав інший вихід — негайно піднятися на крутий схил, не чекаючи повернення першого переслідувача, спробувати дістатись мосту суходолом. Можливо, мене не помітить другий переслідувач. Я діяв дуже спокійно. Не вибираючись із тіні, дістався підніжжя схилу так тихо, мов індіанець. І знову спинився: другий нерухомо пантрував на горі. Я бачив його голову, груди, які виступали над поруччям мосту. Отже шлях суходолом відрізано. Ще кілька хвилин, і я вгавлю Лідію.

Я сам дивувався своєму спокою, приймаючи остаточне рішення. Я так чи так досягну своєї мети, жереб кинуто.

До десятої — десять хвилин. Я почув кроки першого переслідувача, він повертався. Я з цікавістю чекав, коли ці двоє зустрінуться й що робитимуть. Може, вирішать оглянути острів Руйнівників? Хоч би які вони були хитрюги, а мене не знайдуть і до ранку. Я ж казав: справжні джунглі. Але ні — другий покинув свій пост і зник. Підійшов перший, якусь мить постояв на мосту, вдивляючись у тінь, де я ховався. А потім і цей пішов. Я бігом кинувся до човна.

Побоювався, що його взято на замок, але ланцюг був просто прив'язаний, навіть весла лежали в човні. Поки я розплутував вузол, я чув, як по той бік річки, у Сен-Морі, гуркочуть машини і в якомусь кафе на набережній грає радіо. Менш як за сто метрів звідси тривало буденне звичне життя…

Я веслував у затінку попід берегом. Поминувши міст, опинився між берегами, де не було жодних доріг. Тепер знадобився б цілий легіон, щоб мене розшукати. А такої кількості переслідувачів не було. На жаль, перш ніж я догрібся до виступу, годинник пробив десяту. Тепер я вже майже напевне вгавив Лідію. Але мусив спробувати, нічого іншого не лишалося робити.

Прогулянка човном при місячному світлі. Незважаючи на обставини цієї прогулянки, я не міг не втішатись її поетичністю. Ніч приховала потворність і убозтво берегів, облуплені будівлі при місяці здавалися таємничими привидами. Рукав Капітула став чарівною тихою річкою, занедбані береги — берегами Мопассанової Марни, ніби щойно змовкли співи човнярів і гризеток. Я переживав чудову пригоду… Та ось на Паризькій вулиці загарчав автомобіль, і чари розвіялись. А втім, я вже приплив. Вже бачив міст, на якому збирався перестріти Лідію. Звісно, вона вже вдома. Я пристав до якогось причалика, трохи вище від мосту, вийшов на берег і припнув човна. На тлі неба вирізнявся химерний тірольський дух «Пті-Лідо». Я пішов до шинку. Я вже вирішив, що слід зробити. В кожному разі, сподівався встигнути…

Можливо, ще був час: у шинку світилось, решітки на дверях ще не були опущені. Я перейшов Мостовий шлях і заглянув у скляні двері. Шибка запітніла, і я нічого не побачив, почув лише голоси дядечка Соньє та ще когось. Обійшовши будинок, я спинився під вікном, яке виходило на дорогу; крізь віконницю сочилося світло, я припав оком до шпарини, але роздивитися щось було годі. Знову почувся голос дядечка Соньє:

— Ти попоїла?

— Так.

Це відповідала Лідія. Певно, щойно повернулася додому. Я не міг гаяти ні хвилини, зовнішніми сходами збіг униз, до нижнього поверху «Пті-Лідо». Дядечко Соньє казав: «Вона повернеться низом». Чи замкнені двері внизу? Я знав, що там троє дверей. Поторгав перші: замкнено. Другі теж. Треті… Ці вели не до дому, а до повітки, де зберігалися човни. Здається, з дому був хід і до повітки. Двері повітки також виявилися зачинені, але, легенько їх поторсавши, я зрозумів, що вони лише защепнуті зсередини на гачок і їх легко відчинити.

Потрібен був, щоправда, ніж, а я його не мав. Зламавши кілька гілочок, я спробував. Пощастило просунути у щілину гілочку, але я принишк. Берегом хтось ішов.

Я притиснувся до стіни в затінку. Певно, хибна тривога: кроки стихли. Я знову спробував підняти гачок, але гілочка зламалася. Просунув нову й відчув, що гачок піднімається. Двері розчинились. Я ввійшов і знову защепнув гачок. Було темно, хоч в око стрель. Я кружляв повіткою, виставивши руки вперед. Обмацував каное, байдарки, пальцями відчуваючи пилюку. Дійшов до кінця човнів і відчув порожнечу. Знову стіна. О щастя, нарешті я відшукав двері. Вони відчинилися.

Я, певно, потрапив до сіней нижнього поверху. Праворуч побачив світло під дверима. Воно просочувалося зі сходів, що вели до шинку. Я нарешті зорієнтувався. В шинку гомоніли. Я рушив туди, де мала бути кімната Лідії. Безпомилково знайшов двері. Зайшов. Зачинив їх по собі. Тепер я опинився там, де хотів бути. Лишалося дочекатись Лідії. Раптом я відчув, що геть виснажився. На мить увімкнув світло, побачив крісло, вимкнув світло й сів. Нагорі ще гомоніли.

Я не подивився на годинник, тому не можу сказати, скільки часу минуло, перш ніж мені сяйнула нова думка. Здавалося, сплинуло багато часу, хоча він завжди тягнеться найповільніше, коли сидиш і чекає сам у темряві. Жодного орієнтира, щоб виміряти плин часу й плин своїх думок. І саме тоді, коли я сушив голову цими думками, мені сяйнуло: дізнатися напевне! Неймовірно, щоб у кімнаті Лідії не було чогось такого, що дало б мені відповідь на запитання, яке мене так непокоїло. Я знову ввімкнув світло. Люстра була надто яскрава, тож я її вимкнув, побачивши слабшу лампу біля узголів'я. Я швидко роззирнувся, підійшов до шафи й відчинив її.

Не плекаю жодних ілюзій: читач засудить мою нескромність або, скажімо, неделікатність, якої я так легко припустився. Я не шукаю виправдань, не захищаюся, я просто оповідаю. І тверджу, що за звичайних обставин я — людина досить делікатна. Але в тих незвичайних обставинах мені було не до умовностей і правил поведінки. Ніщо, навіть очевидна небезпека, не могло стати мені на заваді. Дізнатися правду для мене означало жити. Уявіть собі, якщо можете.

Стіни кімнати були обклеєні світло-зеленими шпалерами без візерунків. На дивані теж лежав зелений квітчастий кретон. У кімнаті було не багато меблів, щось схоже на письмовий стіл, стілець, крісло, комод із дзеркалом, а ще ота шафа світлого дерева, єдині дзеркальні дверцята котрої я щойно відчинив. З кожного боку дивана висіло по три полички з книжками.

У шафі, звичайно, зберігалася білизна. Мені б стало незручно, якби моє бажання дошукатися правди не було таке сильне. Воно було просто непереборне, я ніби роздвоївся; на моєму місці професійний злодій не рухався б так чітко і так швидко. В цій шафі я не виявив нічого, крім білизни. А в комоді? Знову білизна, тканини, нитки, мило, вовняна пряжа, парфуми, журнали мод. Те, що Лідія виявилася «такою, як усі», не розчулило мене. Я йшов до мети. Лише на мить спинивсь, аби пересвідчитися, що нагорі ще гомонять. Якщо хтось ступить на сходи, я почую й устигну вимкнути світло. А що в шухлядах столу? Там не було нічого, тобто — нічого такого, що б мене зацікавило: купка листів од невідомих мені людей, родичів, наскільки я міг судити з перших рядків; свідоцтво про смерть Леонтіни Соньє, матері Лідії, яка померла у себе вдома, прийнявши святе причастя року 1935-го; кулінарні рецепти, переписані рукою Лідії, знову почерк Лідії, цього разу вірші Рембо; як вона натрапила на цього поета? На окремому аркуші я побачив список творів Поля Клоделя. Кілька секунд я з подивом дивився на аркуш: він легенько тремтів у мене в руці. Я поклав його на місце. Більше не знайшов тут нічого цікавого й інстинктивно перейшов до книжкових полиць.

Тепер уже мною керувало не так бажання дізнатися правду, як упевненість, що я її справді дізнаюся. Я хвилювавсь, мов мисливський пес, який дедалі швидше розплутує сліди, ніби здобич уже не утікає, а притягує його невидимими нитками. Те збудження було збудженням діючого Норея, який шалено захопився справою; але в той же час я відчував у собі присутність іншого Норея, який із жахом чекав розв'язки. Нехай Лідія собі читає незвичні для простої шинкарки книжки, я про це знав; я намагався не робити ніяких висновків, бо часто жінки вибирають собі для читання книжки, які відповідають запитам жінок вищого соціального стану, навіть можуть самі відкривати для себе вершини красного письменства, неприступні для їхніх чоловіків чи коханців. Але в такому разі я мав би знайти на полицях Лідії лише звичайні книжки, посередні романи, сентиментальщину, з якої неминуче починають жінки не вельми високої культури. Нічого подібного. Неможливо сказати, чи твори на цих шести полицях були почищені безжальною рукою, чи дібрані відразу. Підбір був такий, як у освіченого чоловіка, який лаштувався їхати в село чи на безлюдний острів. Між сторінками у деяких книжках були закладені фотографії. Лідія під деревом у місцині, не схожій на Тополевий острів; Лідія з групою хлопців і дівчат із більш сільським, ніж у неї, виглядом, певно, десь на канікулах у родичів; Лідія з якимись людьми біля сільської хати, нічого цікавого; Лідія сама на березі моря біля бетонного блокгауза; фото зовсім недавнє, зняте під час окупації, десь на Ла-Манші чи на Північному морі. Хто її там фотографував за таких небезпечних обставин? Я волів би перегорнути всі ці книжки, але доводилося трохи навмання витрушувати з них фотографії. Мені зараз було байдужісінько, чи помітить це Лідія.

В «Очах Ельзи» Луї Арагона я знайшов те, що так гарячково шукав із самого початку і що так боявся знайти. Книги були вишикувані в алфавітному порядку, але я почав з кінця. Розгорнув тоненьку книжечку, й фотографія випала сама. Якби трус робив поліцай, він би лише глянув на неї й відклав. Треба було бути так безпосередньо зацікавленим у справі, як я, щоб одразу відчути інтерес до цієї невеличкої картки, ніби ревнива жінка, яка враз відчула, що перед нею — свідчення зради.

На фото була група військових, очевидно, під час «дивної війни» 1939–1940 років. Усміхнені, ситі, з іще мирним виглядом. Обличчя були досить дрібні, бо офіцерів і унтер-офіцерів на фотографії зібралося зо два десятки: вони тислися перед цегляною стіною будиночка, типового для півночі Франції. Але я, ні миті не вагаючись, упізнав серед тих двадцяти усміхнених облич чорні фанатичні очі П'єра Маргла. Я хотів знати — і я дізнався.

Цілий світ пролягає між здогадами та реальністю. Так, справді, світ змінився. Я ще не звик до того світу, до якого щойно зазирнув, відчував якийсь тиск, непевність, паморочилось у голові. Я уже тримався за клямку дверей у кутку кімнати, перш ніж усвідомив, що поставив на місце «Очі Ельзи». Й перш ніж намацав у кишені фотографію. Отже, я таки її забрав. Двері вели до дуже чепурного туалету, суміщеного з душем. Підлога була вистелена червоними кахлями. Праворуч на всю стіну тяглася стінна шафа, така велика, що в ній можна було спокійно сховатися. Я відчинив дверці. Сукні Лідії хиталися на плічках. Унизу ліворуч стояла плетена з лози валіза. Лоза кректала, мов жива, коли я піднімав кришку. Я прислухався. Нагорі ще балакали. Я почав порпатись у валізі й знайшов чоловічу білизну та два майже нові костюми. Орудував мало не в темряві, адже крізь відчинені двері туалету світила тільки настільна лампа у кімнаті Лідії. Я увімкнув світло в туалетній кімнаті. Костюми не могли належати дядечкові Соньє, його черевце у них не вмістилося б. Вони були шиті на чоловіка приблизно мого зросту й статури. Я почав перебирати білизну, не розгортаючи її, і нарешті знайшов дві сорочки з мітками: П. М. Ті ж ініціали було вишито й на носовиках.

Я зачинив стінну шафу й стояв посеред туалетної кімнати, ніби громом прибитий. Тоді заглянув у дзеркало над умивальником і побачив там незнайоме обличчя зі змертвілим поглядом і запалими щоками. Це був я. А навпроти були двері до туалету. Цілком автоматично я збирався їх розчинити, ніби був певен, що за ними стоїть П'єр Маргла власною персоною.

В ту мить, коли я збирався натиснути на клямку, хтось із того боку повернув у дверях ключ. Майже безгучно — я почув лише шкрябання у замку, та й годі. Я штовхнув двері. Вони були замкнені, мені не вчулося.

Навряд чи можна пережити щось неприємніше. Ні слова, тільки скрегіт ключа. А нагорі й досі гомоніли. Хто ж там говорить? І де я? Я випустив із рук клямку, відійшов від дверей і машинально вимкнув світло. Затамував подих, дослухаючись. Голоси нагорі замовкли.

Мені здалось, на мене падає бомба: сходами хтось збігав. Я закляк, марно силкуючись пригадати, що збирався робити, коли хтось ітиме. Вимкнути лампу. Коли нарешті ця думка виборсалася з сум'яття мого мозку, було запізно. Лідія вже входила. Я стояв на порозі її туалетної кімнати, трохи нахилившись уперед, можливо, з дуже дурним виразом обличчя.

Вона хутко відчинила двері, зачинила їх за собою й побачила мене. Лівою рукою Лідія ще трималася за клямку. В очах у неї був переляк. Стоячи за чотири кроки від неї, я ворухнувся. Вона втислась у стіну так, ніби боялася торкнутись мене. Ніколи б не подумав, що у неї в очах може бути такий жах. Я ступив крок уперед.

— Лідіє…

— Що ви наробили? Ви збожеволіли! — розпачливо прошепотіла вона, впустила додолу плащ, який тримала на лікті й схопилася за стіну. Що я наробив! Розпач Лідії передався мені. Я майже забув, що виявив у валізі й хто міг бути за тими дверима туалетної кімнати…

— Послухайте, Лідіє…

— Пізно!

Так, надто пізно. Сходами хтось ішов. На світло-зеленому тлі стіни обличчя Лідії вирізнялося маленькою блідою маскою. Я бачив, як здіймаються її груди й плечі, а вуста вимовляють слово, якого я не розібрав. Я попросив повторити й почув:

— Ховайтеся… Стінна шафа…

Теж надто пізно. Я почув голос:

— Ти тут?

Дядечко Соньє відчинив двері, спинився й непорозуміло глянув на мене.

— Мені й здалося, наче тут хтось є…

Я не зразу впізнав його, бо таким ніколи раніше не бачив. Дядечко Соньє був без свого незмінного синього фартуха, без ганчірки в руках, без прилавка, без пляшок. Дядечко Соньє перестав бути шинкарем; а може, навіть дядечком Соньє. Переді мною стояв грізний ведмідь у бахматому светрі, в старій мисливській куртці. Стояв і чекав. До стегон звисали його велетенські кулаки. Я не злякався. І якби не нажахане обличчя Лідії, відповів би йому невимушеним тоном. В усякому разі, намагався б зберегти гідність. Але Лідія, здавалося, ще мить — і знепритомніє.

— Я розумію, моя присутність тут некоректна, — пробелькотів я.

Почувши мій голос, Лідія стрепенулася. Вона дивилась на мене так, ніби перші ж мої слова мали її вбити. Соньє сіпнув головою в її бік, і я побачив, як заграли м'язи у нього на щелепах. Він мовчки дивився на дочку. А Лідія дивилася на мене. Я відчував, що маю сказати слова, які вирішать мою подальшу долю — житиму я чи ні.

— Я прийшов вам сказати, що хочу одружитися з Лідією.

Лідія заплющила очі. Виходило, я сказав те, що треба. Запала мовчанка, але якісно нова. Нестерпна напруга спала. Соньє повернув у мій бік свою важку голову.

— Одружитися з Лідією?..

— Так. Лідія вже повнолітня. Гадаю, ви не заперечуватимете…

Соньє дивився на мене. Дивився так, ніби хотів наскрізь пропекти груди, зазирнути в душу, щоб перевірити, чи правду я кажу. А я в цю мить не хотів нічого іншого, як урятувати Лідію… Просто врятувати, та й годі.

— Хочете одружитися з Лідією?

— Так.

Лідія розплющила очі й не зводила з мене очей. Я легко розумів її благання: «Не кажіть більше нічого!».

У будинку стояла тиша. Що за нею крилося? Нарешті Соньє розтулив рота.

— А коли ви збираєтесь одружитися?

— Якомога швидше. Завтра, якщо це можливо.

— Завтра неможливо. Треба зачекати хоча б два тижні.

— Я можу відразу з нею заручитися. А клопотатись про весілля почну завтра.

Втупившись у мене, Соньє запустив лапище в свою сплутану чуприну.

— А чому ви про це заговорили тільки зараз?

— Я хотів поговорити з вами раніше. Ви мали б помітити, що Лідія і я…

Соньє опустив лапу.

— То ви почнете клопотатися завтра?

— Так, завтра зранку. Обіцяю вам.

Він ніяк не міг отямитись, роззиравсь на усі боки, ніби в домі ще хтось ховався. Тоді знову втупивсь у мене.

— Гаразд… — Соньє оглянув мене з ніг до голови. — А тепер ви підете додому?

— Так, а прийду завтра вранці по документи Лідії.

Я не брехав, у мене справді був такий намір. Я відчував, що від моєї щирості залежить моє життя. Нарешті, Соньє, здається, здався, бо повторив:

— Гаразд. — І відступив від дверей. — Якщо хочете вийти…

Я ступив крок уперед. Ні слова не кажучи, Лідія випередила мене. Вона йшла попереду до кінця коридора, Соньє ступав за нами. Лідія відчинила двері, я попрощався:

— До завтра, Лідіє.

Вона не відповіла. Я проти світла не бачив її обличчя. Позад неї, трохи збоку, спинився Соньє. Лідія зачинила двері. Не пам'ятаю вже, як я дістався додому. Мені здавалося, ніби щойно я зіграв трагічний фарс. Який драматург міг вигадати сватання, подібне до мого? Я піднявся нагору, ввімкнув світло в кабінеті й сів до столу. Цілком механічно висунув шухляду. Револьвер лежав на місці. Я взяв його в руки, тоді рвучко підвівся. Серце мало не вирвалося з грудей. Який я дурень! Було справжнім божевіллям лишити Лідію саму. Я був певен, що їй загрожує смертельна небезпека. Треба негайно повертатись у шинок. Хтось відчинив надвірні двері, я почув кроки на сходах. Переді мною постав П'єр Бертрікс.

— Куди це ви?.. Що трапилося?.. Будете ви говорити чи ні, хай вам чорт?!

Мені здалося, що я не зможу поворушити язиком у роті:

— Спочатку ви дасте мені слово, що з Лідією нічого поганого не…

Бертрікс люто кинув капелюх на диван.

— Вона не винна, хай вам чорт, я це добре знаю! Якби ви сказали раніше…

І тільки тепер я почав розповідати. При перших моїх словах Бертрікс забрав у мене револьвер і примусив сісти.

— Почнемо з самого початку…

Умостившись на стільці навпроти, він свердлив мене очима. Разів десять спиняв, щось перепитував, але я добре розумів, що це все тільки для того, щоб згаяти час. Ніщо в моїй розповіді, здавалося, його не дивує. Я ще говорив, коли він узяв капелюха й простяг мені мій револьвер.

— Сподіваюся, ми встигнемо вчасно. Наступного разу, гадаю, ви мені більше довірятимете. — Потім поплескав мене по плечі. — На вас і справді не можна ображатись. Інший би заблукав у цьому лабіринті.

13

Чоловік, який мене привів, спинився за деревом.

— Це тут, — прошепотів він мені. — Не відходьте звідси й не ворушіться. Шеф ось-ось прийде.

Місяць щойно зайшов. Громаддя шинку «Пті-Лідо» майже зливалося з темрявою. Мій провідник ступив кроків двадцять у бік пристані. З чорної тіні мосту Капітула виринула постать і тихо рушила назустріч. Вони поговорили, другий чоловік пройшов позад мене й розчинивсь у темряві біля купи дров, звалених майже навпроти дверей повітки. Третій чоловік чатував угорі біля дверей шинку. Мій провідник заговорив до нього. Я побачив у нього в руках автомат. Бертрікс мені казав: «Мій принцип — діяти з якомога меншим драматизмом».

«Пті-Лідо» був обложений, як барліг американських гангстерів. Сам Бертрікс без вагань подався до Сюрло. «Шеф ось-ось прийде». Він, певно, в тому порожньому будинку. Все це розгортання сил, заряджена зброя в руках у детективів було зовсім не тим, чого я прагнув. Навряд чи можна врятувати Лідію таким чином. Але тепер мені не лишалося нічого іншого, як повністю покластися на Бертрікса.

Двадцять хвилин на дванадцяту. Стало холодно. Вітер повернув із півночі, й у розривах між хмарами видніли зорі. Дивна ніч після заручин! Ця драма то діймала мене до самісінького серця, то виникало враження, ніби я спостерігаю її збоку, як глядач у кіно чи радше в театрі. І єдиною декорацією були химерні тірольські обриси цього «Пті-Лідо». Я твердив собі: «До ранку все скінчиться».

Я не бачив, коли підійшов Бертрікс. Я просто відчув, що поруч хтось є, і, коли повернувся, побачив, крім Бертрікса, іншого чоловіка, якого, незважаючи на темряву, впізнав, — упізнав його капелюх, його статуру, вишукані рухи, які дисгармонували з усією цією атмосферою засідки. То був комісар кретейської поліції. А трохи далі, між ним та Бертріксом, якого я впізнав швидше інстинктивно, стояла жінка. Ту жінку я розгледів, незважаючи на темряву: сутулі плечі, рідке волосся, яке спадало на обличчя, пальці гарячково стискають пальто… Вперше я її побачив у ніч з 18 на 19 листопада на ґанку в Сюрло. Певно, цій жінці теж доведеться зіграти свою роль. Мені стало шкода її. Для чого втягувати жінок в усе це? Пізніше, коли я розмовляв із Бертріксом, він мені сказав:

— То був єдиний спосіб уникнути драми. Та й жіночка дешево відбулася — її не притягли до суду.

А в ту мить я бачив, як вона схилила голову і дивилася собі на ноги, ніби там були пута. Вона ще видимо вагалася. Комісар торкнувся її руки. Вона понуро сама пішла до будинку.

Я бачив, як жінка йде попід повіткою для човнів. Спинилася вона навпроти вікна із зачиненими віконницями, спинилась і наче заклякла. Врешті ступила ще крок. Мені було страшенно боляче дивитися на це. Я мусив стриматись, аби не підійти, взяти її під руку й відвести звідти геть. Але за цими темними стінами була Лідія, і, можливо, їй загрожувала смертельна небезпека. Може, її вже вбили?

Жінка таки підійшла до вікна, кулаком постукала в віконницю й проказала щось. Я не чув, що вона каже. Поліцаї довкола будинку принишкли.

За мить віконниця відчинилася. Жінка знову заговорила, їй щось відповідали й про щось запитали. Вона проказала кілька слів, і віконниця грюкнула. Тоді жінка поволі рушила вздовж стіни, звернула за повітку. Я бачив, як поліцай, що доти ховався за дровами, вийшов з тіні й рушив до будинку. На березі теж хтось ворухнувся. Жінка спинилася біля дверей — тих, якими мене вирядив додому Соньє. Два поліцаї стали обабіч порога. Певно, жінка стояла занадто близько від дверей, бо один із поліцаїв досить грубо відштовхнув її далі. І знову притулився до стіни.

Ми почули, як двері відчиняються, побачили світлий прямокутник, а в ньому постать чоловіка, який щось сказав. Жінка відповіла йому, не рухаючись із місця. Чоловік мовив: «Гаразд, іду…» Більше він не встиг нічого сказати. Ледь чутний глухий удар, і я побачив, як поліцай виволік із дверей обм'якле тіло, кинув на землю й схилився над ним. Я дивувався, як швидко й безгучно вони діють. Бертрікс торкнув мене за руку:

— Ходімте.

Підійшовши до дверей, я впізнав оглушеного чоловіка, якому поліцаї надягали наручники. То був Сюрло. Ми зайшли до холодного будинку. П'єр Бертрікс скрадався попереду з револьвером напоготові.

Він спинився посеред коридора. Я був позад нього, я дослухався, серце в мене обірвалося. З кімнати Лідії долинув стогін. Навіть не стогін, а щось наче вигук: «О-о-о!..» посеред смертельної тиші. Потім мовчанка і тихий, майже невпізнанний голос Лідії:

— Ні, я нічого не сказала… Ти чудово знаєш, що я нічого не могла сказати… Ти потвора… Убий мене, але не муч!.. А-а!..

Бертрікс розчахнув двері. Кімната здавалася порожньою. У кутку шинкар викручував руки своїй дочці. Він тільки встиг обернутися, на мить я побачив його люте обличчя: троє Бертріксових співробітників скрутили його. Лідія затулила обличчя руками.

— Я займуся нею, — мовив Бертрікс. — Піднімайтеся всі нагору й чекайте на мене.

Соньє, який сидів у наручниках посеред власного шинку, за три кроки від своїх аперитивів та своєї ганчірки, мав би комічний вигляд, якби не тиша, що панувала в приміщенні. Соньє й сам дослухався. Лють на його грубому обличчі змінилася виразом настороженої уваги. Він намагався не дивитися мені в очі.

Нарешті на сходах почулися кроки П'єра Бертрікса.

— Дівчина поволі стямлюється, — сказав він, заходячи до кімнати. — Ну як, пане комісаре?

Комісар подивився на свій старовинний годинник.

— Із хвилини на хвилину тут має бути мій секретар, але ви можете починати.

П'єр Бертрікс сів навпроти Соньє.

— О котрій годині сьогодні вранці ви повернулися з Парижа?

Шинкаря неначе здивував такий початок допиту.

— Сьогодні вранці?.. Автобусом об одинадцятій двадцять. Треба було зробити покупки. Я маю цілковите право…

Детектив перебив його:

— Поговорімо про серйозніші речі. Де гроші?

Соньє знизав плечима.

— У мене немає нічого, крім виручки, можете обшукати. Гроші в того, хто їх украв.

— Це Маргла?

— Ви самі знаєте.

В цю мить зайшов секретар комісара. Він сів і заходився вести протокол. П'єр Бертрікс провадив:

— І ви теж, Соньє, знали, що це Маргла? Чому ж не сказали? Ви переховували П'єра Маргла.

— Так, — жваво озвався Соньє. — Я його переховував. Я не міг інакше.

— А чому?

Соньє подивився на комісара та поліцаїв навколо й знову знизав плечима.

— Вийшло по-дурному… Я заробив трохи грошенят під час окупації. Продавав бошам вино. Звісно, не вагонами… Й не я один…

— Ну, далі.

— Маргла погрожував донести на мене. Я злякався, дав себе обкрутити.

— Цією погрозою Маргла й домігся вашої мовчанки і спільництва?

— Ну, спільництво — це занадто… Так, він мені погрожував.

— А де він тепер?

— Може, в Англії.

— А чому він удавався до сірчаної кислоти? Для чого було спотворювати свої жертви?

— Не знаю. Мабуть, він просто схибнутий.

Бертрікс ляснув рукою по столі.

— Досить!

Усі аж підскочили. Соньє сахнувся, ніби той міг ударити і його. Я бачив, як під поглядом детектива змінюється шинкареве обличчя. Вираз уважної обачності розтанув. П'єр Бертрікс несподівано вибухнув:

— Я хочу почути правду, Соньє, а не вашу грубу брехню! Досить брехати, досить обливати брудом героя, перекидати на нього відповідальність за жахливі злочини. Ваші злочини, Соньє! Бо це ви задушили і спалили кислотою Жеральдіну Летандар вісімнадцятого листопада о другій годині ночі. Ви задушили й спалили кислотою вдову Шарло серед білого дня того самого вісімнадцятого листопада. Ви зарізали й спалили кислотою Стефана Бореля дев'ятнадцятого листопада між дванадцятою п'ятдесят чотири й першою годиною десять хвилин ночі…

— Ні! — Соньє підхопився, притискаючи до грудей руки в наручниках, його біле обличчя вкрилося червоними плямами: — Ви добре знаєте, що дев'ятнадцятого листопада я в цей час був тут! Цілий вечір тут чергували поліцаї, вони не виходили з мого шинку!

— Ні, вони всі зникли о дванадцятій п'ятдесят чотири, коли почули постріли з револьвера, всі побігли до Сюрло й нікому не було діла до того, що в цей час робите ви. Нікому, крім вашої дочки, яка злякалася, не заставши вас у вашій кімнаті. О дванадцятій п'ятдесят чотири ви були біля дверей будинку Стефана Бореля, чекаючи на постріл, який відверне увагу всієї поліції до будинку Сюрло і розв'яже вам руки, а також розхвилює Стефана Бореля, змусить його відчинити двері…

— Неправда!..

— Якщо це неправда, чому ж ви так злякалися, коли ваша дочка ненароком упустила додолу будильник того вечора? Ви домовилися з Сюрло про час, коли він стрілятиме з револьвера, і вам треба було вжити заходів…

— Все це діло рук Маргла! Він утік, укравши гроші! Ви не можете зловити його й тому все перекидаєте на мене! Вам треба винного — і ось, будь ласка!..

Соньє говорив із дивовижним красномовством. Він схилився над столиком, за яким сидів, і молотив по ньому руками в наручниках. П'єр Бертрікс зневажливо дивився на нього.

— Ви присягаєтесь, що в усіх цих злочинах винен Маргла?

— Так, присягаюся життям моєї доньки.

— Недорого ж ви цінуєте життя своєї доньки, Соньє. Вбивця ви — і ніхто інший. Ваш спільник Сюрло в усьому зізнався.

Соньє скулився на стільці.

— Це неправда!.. Сюрло чудово знає, що то діло рук Маргла!

Своєю люттю він у цю мить нагадував злу щуку, яка побивається на траві, коли її витягнуто з води. П'єр Бертрікс не звертав уваги на його рухи.

— І тепер ви теж не знаєте, де Маргла?

— Ні. Якби я знав, я б вам сказав!

— Ви не можете цього сказати, Соньє.

Шинкар закам'янів. Тільки його велетенські груди здіймалися при диханні. Погляд знітився під поглядом детектива, ніби обпік його.

— Ви не можете сказати, Соньє. Але ви це знаєте. П'єр Маргла недалеко звідси…

Ми всі мимоволі сахнулися вперед.

Соньє, навпаки, відкинувся назад. Цього разу на його обличчі був страх. У тиші, що зависла, пролунав голос детектива:

— П'єра Маргла поховано на кретейському цвинтарі. Він спочиває під плитою, на якій написано ім'я Стефана Бореля. А ви, Соньє, сподівалися, що з ним назавжди поховали таємницю ваших злочинів. І що ніхто, крім вашої дочки, ніколи не знатиме, що П'єр Маргла й Стефан Борель — одна й та сама людина.

Мені здалося, що Соньє втисся в стілець. Секретар перестав записувати. Комісар зняв окуляри, хотів був дістати носовичок, щоб їх протерти, та так і застиг з окулярами в одній руці й носовичком у другій.

Бертрікс відвернувсь від Соньє й одсунув свій стілець.

— Скажіть-но, пане комісаре, чи ви коли зустрічали більш підготований злочин?..

У голосі його вже не було гніву.

Я й досі відчуваю той драматизм, який охопив був нас усіх, поки Бертрікс говорив: відчуття це не мало нічого спільного з його красномовством; Бертрікс безжально й цілком об'єктивно розкрив перед нами ввесь моральний жах фактів.

— Ось чоловік, який краще за всіх знає мешканців Тополевого острова. Про кожного він щодня вислуховує плітки, натяки, вигадки Знає, що для деяких рицарів чорного ринку поразка німців у війні означала тільки зміну клієнтури або постачальників. Так сталось і з Соньє; так сталося з Сюрло, його клієнтом, п'яницею й ледарем, який живе лише з махінацій. Вони поговорили між собою відверто або натяками. Не знаю, скільки часу визрівала думка перейти від контрабанди до розбою, ідея експропріації грошей чорного ринку. Можна напевне сказати лиш одне: відколи той чи той виголосив цю думку, Соньє взяв на себе керівництво. На двох потерпілих їх просто навели; дві самотні жінки: Жеральдіна Летандар, про яку всі кажуть, ніби в неї мільйони, та вдова Шарло, якій Сюрло вже постачав товар і знав, де вона ховає гроші. Пограбувати беззахисних жінок, задушити їх, перш ніж вони здіймуть крик, — це не важко. Соньє, звісно, хоче спокійно користуватися з наслідків своїх злочинів і не потрапити до рук правосуддя. Найкращий, класичний спосіб — це негайно спрямувати удар на когось іншого, на того, хто своєю поведінкою викличе підозри. З погляду криміналістики все досить банально. Але тут утрутився зовсім не банальний елемент, можна сказати навіть — винятковий, який додав шинкареві Соньє впевненості. Це — краса його дочки, яка жила в нього.

Серце моє забилося швидше. Соньє, й досі скутими руками спираючись на стіл, із видимим зусиллям слухав детектива. Очевидно, його дивувало не те, як швидко Бертрікс розкрив виношені ним плани, а те, наскільки вірно він їх угадав. П'єр Бертрікс обернувся до мене.

— Ви знаєте, ким був П'єр Маргла. Не тільки марковим маклером, але й високоосвіченою людиною, письменником, захопленим роботою над філософським твором, яку жодна подія не могла припинити. Ви знаєте про його діяльність в Опорі. П'єр Маргла оселився в Боннеї, зустрів там Лідію Соньє й покохав її. Таке трапляється. Невдовзі Лідія Соньє вам сама про це розповість. Розповість, до чого призвела ця пристрасть і які в них були стосунки з П'єром Маргла. А я можу лише переповісти вам те, що вона мені сказала. Саме для того, щоб зустрічатися з цією дівчиною й переконати її вийти за нього заміж, коли попередній шлюб його буде анульовано, П'єр Маргла під вигаданим прізвищем винайняв тут хатину. Для чого вигадане прізвище і такі перестороги? Парадоксально, але так було найпростіше. П'єр Маргла гадав, що виникнуть плітки, якщо він під своїм прізвищем житиме одночасно в Боннеї й тут. Зв'язок із Лідією Соньє можуть викрити, а це скомпрометує його дружину, можливо, навіть завадить розлученню. Всі ж перешкоди відпадали, тільки-но П'єр Маргла ставав на Тополевому острові Стефаном Борелем. Досвід, здобутий у підпіллі, дозволяв йому легко здійснити таке перетворення. Він майже щотижня виїздив із Боннея в справах і з тих справжніх подорожей уривав кілька днів, щоб пожити на Тополевому острові під іменем Стефана Бореля. Здається, тут мало цікавилися цим випадковим мешканцем…

Комісар безпорадно звів руки догори.

— Я вже казав, що мешканці Тополевого острова всіляко уникали контролю з боку властей. І цей випадок не поодинокий. П'єр Маргла ще й з певною повагою поставився до адміністрації, бо зареєстрував у нашому комісаріаті посвідчення особи, хоча й на вигадане прізвище Стефана Бореля.

— Коли я говорив, що ніхто Стефаном Борелем не цікавився, — сказав П'єр Бертрікс, — це не зовсім точно. Він міг би довго так жити, якби не вигадав усе це навмисне, аби наблизитися до Лідії. Незважаючи на всі перестороги, шинкар здогадався, що його дочка зустрічається зі Стефаном Борелем. І саме ці перестороги змусили його запідозрити таємницю. На нещастя, Соньє дізнався, що Борель і Маргла — одна людина. Це сталося саме тоді, коли він дошукувався відповіді на запитання: як після здійснення злочину звернути підозри на іншого? Одного дня йому сяйнула думка: «А якщо після вбивства отих двох добродійок я вб'ю ще й Бореля, то разом із ним зникне й Маргла. А на кого, як не на того ж П'єра Маргла, впаде підозра? Лишалося тільки виконати задум. І ви тепер знаєте, як він це зробив. — П'єр Бертрікс підвівся, ступив кілька кроків, повернувся й кивнув пальцем на Соньє. — Помилуйтеся злочинною геніальністю цього мерзотника. Сірчану кислоту він уживав тільки для того, щоб не можна було ідентифікувати Стефана Бореля, бо поліція могла серйозно зацікавитись особою вбитого, розслідувати, зіставити й, можливо, зрозуміти, що насправді йдеться про П'єра Маргла. Отож треба було знищити тільки обличчя третьої жертви. Але якби Соньє спалив кислотою тільки обличчя Стефана Бореля, він міг би звернути особливу увагу на нього, а цього не слід було робити. А коли він так самісінько спотворював перед тим обличчя двох інших убитих, цей ризик зникав: усі три злочини здавались однотипними, можливо, їх припишуть садистові, тимчасом як третє вбивство давало сяке-таке алібі…

П’єр Бертрікс замовк. Він сів на стілець трохи осторонь. Обличчя його раптом набрало неуважного виразу. Можливо, він просто втомився. Ні на кого не дивлячись, детектив сказав ще кілька слів, ніби обмірковуючи вже давно підсумоване:

— Соньє справді виявив неабиякий злочинний хист, винахідливість, рішучість, кмітливість. Я гадаю, він також був здатний одразу приймати рішення й діяти… — Детектив обернувся до Соньє. — Коли ви замислили вбити вдову Шарло? Коли поліція вела розслідування в будинку вашої першої жертви, чи ви заздалегідь визначили час?

— Коли відпочивав після обіду, — відказав Соньє.

П'єр Бертрікс лише стенув плечима. Скулившись на стільці, Соньє затято дивився на нього знизу вгору. Тільки Бог знає, що діялось у цій кудлатій голові й чи збирався Соньє захищатися якось інакше, а не просто тупо все заперечувати. П'єр Бертрікс поглянув на комісара.

— Забирайте його, — наказав комісар.

Два інспектори, які лишалися стояти, підійшли до злочинця. Соньє покірно підвівся, не кажучи ні слова. Не дивлячись на нас, він назавжди востаннє переступив поріг свого «Пті-Лідо».

Секретар дописував протокол. Комісар знову зняв окуляри, щоб їх протерти.

— Вітаю, — сказав він П’єрові Бертріксу. — Чи можна у вас запитати з суто професійної цікавості: що вас наштовхнуло на думку, що Стефан Борель і П'єр Маргла — одна людина? І як ви впевнилися, що вбивця — саме Соньє?

— О! Говорити можна лише про один факт. — П'єр Бертрікс махнув у мій бік рукою. — Маю помічника, який менш як годину тому дав мені цінні відомості. Йдеться про поведінку дочки Соньє, починаючи з вісімнадцятого листопада, яка певною мірою стала каталізатором і прискорила кристалізацію елементів, які я зібрав протягом дня. Поясню свою думку. Щойно я потрапив на цей острів, щойно побачив дочку Соньє, я інтуїтивно — суто інтуїтивно, про що казав панові Норею, — відчув, що вона, свідомо чи несвідомо, перебуває в центрі подій. Я почав придивлятися до людей, які її оточують і, звичайно, в першу чергу, до її батька. Пригадав деталь, на яку допіру покликався: хвилювання Соньє, коли впав будильник. Це деталь, яку мені переказав пан Норей, не надавши їй особливого значення, адже він приписав це перелякові. Я зустрівся з вами і розпитав про Соньє. Ми дійшли згоди: його можна вважати співучасником Сюрло, який уже забрехався. Я попрохав вас зателефонувати до служби підслуховування й занести мені записи розмов із «Пті-Лідо», телефон якого ми прослуховували. Я навмання продивився ті записи і зауважив ось що: всі, хто дзвонив до Соньє від десятої до дванадцятої години, не змогли його застати. Соньє не було вдома. А ми цього ранку сушили собі голови, чому Сюрло приїхав на площу Бастілії на півгодини раніше, ніж йому призначено у виклику до поліції. Й чому, вийшовши з комісаріату, він ще півгодини зволікав, замість того щоб сісти на автобус об одинадцятій тридцять. Дуже просто: Соньє та Сюрло їхали до Парижа, але різними рейсами. Соньє приїхав пізніше. З якоїсь точки — чи то площі Бастілії, чи то вулиці Рокет — він бачив, як Сюрло заходить до комісаріату поліції та як звідти виходить. Після цього, заспокоївшись, він повернувся додому автобусом, що виїжджає об одинадцятій тридцять. Сюрло приїхав наступним. Дійшовши такого висновку, я відразу вам зателефонував, що посилаю ще трьох своїх співробітників вести спостереження на острові, особливо за «Пті-Лідо», й що цієї ночі збираюся заарештувати двох злочинців. Тоді я ще не був певен, що Соньє вбивця, але я вже знав, що він причетний до цієї справи. Остаточно я про все здогадався після того, про що розповів мені пан Норей. — П'єр Бертрікс махнув рукою в мій бік. — Пан Норей зі свого боку вів розслідування, важачи життям. І цього вечора він одурив Сюрло, який вийшов на його слід, і, мушу вам сказати, одурив також і мого співробітника, який мав дбати про його безпеку. Пан Норей повернувся сюди і зумів потрапити до будинку, але його помітили: Сюрло повернувся раніше й чатував біля шинку. Любий пане Норею, це Сюрло, поки Соньє розмовляв нагорі з пізніми клієнтами, повернув перед вашим носом ключ у дверях туалетної кімнати, замкнувши мишоловку, до якої ви потрапили. Щойно звільнившись, Соньє поспішив зайнятися вами. Ваша щирість його спантеличила, в усякому разі, він вирішив зачекати. Якби міг допуститися думки, що ви менше цікавилися його дочкою, ніж викриттям злочинця, я б і шеляга ламаного не дав за ваше життя.

Я відчув, що червонію. Але у погляді Бертрікса не було й натяку на іронію, осуд чи недоброзичливість.

— Що ж до Маргла, то тут мені допомогли дві подробиці. Пам'ятаєте, як ми разом із вами ходили до оселі Стефана Бореля?

— Так.

— Я ввімкнув радіо, і ми почули каталанську співачку. Так ось, я знову ходив туди сьогодні ввечері. Знову вмикав приймач. Це американський приймач. Стрілка була на тій самій позначці. Цього разу то була не каталанська пісня: говорили російською мовою. Першого разу ми чули передачу іспанською мовою московського радіо. Я нашорошив вуха. Пригадав, де вчився Маргла. Зіставив з іншою ситуацією, яку відкрив сьогодні по обіді. До того, як зустрітися з вами, я побував на кретейському цвинтарі. На могилі Бореля. Там були свіжі квіти. Хто міг їх покласти? Вже ж не його племінник-льотчик, який не поспішав подавати про себе звістку. До речі, комісаре, хочу вам сказати, що більше про племінника ви не почуєте. Племінником була Лідія Соньє. Листа послала вона. Вона ж сплатила за похорон Маргла. Лідія щойно це визнала. — П'єр Бертрікс мить помовчав. — Доля дуже примхлива, — сказав він згодом. — Злочини Соньє поставили його дочку в прикре становище. Перші злочини її налякали. Вона боялася, що поліція, ведучи розслідування на острові, може серед інших мешканців прийти з розпитами й до того, хто називав себе Стефаном Борелем. Борель-Маргла був би змушений назвати своє справжнє прізвище. Лідія Соньє боялася ще й тому, що фальшиве прізвище викликало б підозри в тих, хто розшукував убивцю. Коротше кажучи, вона боялася, що план, вигаданий П'єром Маргла, щоб зблизитися з нею, міг зрештою привести до того, що його запідозрили б в убивстві. Ось чому, — тут П'єр Бертрікс поглянув на мене, — вона зробила можливе й неможливе, щоб сховати Бореля-Маргла від цікавої поліції. Авжеж, Лідія не могла знати, що її рідний батько вже визначив бідолаху не тільки як жертву, але й як своє алібі. Довідавшись про те, що вбивця — її батько, Лідія опинилася у двозначному становищі, про яке я щойно казав: аби захистити пам'ять того, хто її кохав, вона мала виказати батька. Якийсь час Лідія думала, що звільнилася від цієї трагічної дилеми, що помилилась, коли ми організували вдаваний замах: вона повірила вигадці, нібито вбивця — не її батько. Однак омана була недовгою.

— Ви гадаєте, Лідія все розповість? — спитав комісар.

— Так. Саме для того, щоб змити пляму з П'єра Маргла, якого довгий час підозрювали в таких жахливих злочинах. Зрозуміло, викриття справжнього бандита знімає обвинувачення з П'єра Маргла, і я знаю — ви постараєтесь оприлюднити якомога швидше цей факт. Але, гадаю, дівчина теж розповість нам, безпосереднім свідкам, про своє… кохання. Ви побачите, в усякому разі я так зрозумів з її перших звірянь, що все було не так просто й не так брутально, як можна було сподіватися від дочки шинкаря, та ще й злочинця. Зараз я її приведу…

Чого я тільки не передумав за ці кілька хвилин! Якою побачу зараз Лідію в цьому клятому шинку, де я чув од неї лише ласкаві слова, де згодом таким неприступним стало її обличчя? Доля й мене поставила в двозначне становище: наречена не винна, а майбутній тесть — убивця.

Внизу грюкнули двері, й на сходах почулись кроки.

З'явилася бліда, до болю близька Лідія. П'єр Бертрікс і комісар одночасно запросили її сісти. Вона почала розповідати швидше сумовито, ніж знічено. П'єр Бертрікс зробив знак секретареві, щоб не записував.

— П'єра Маргла я вперше побачила в Кретеї. В автобусі. Він дивився на мене, та й годі. Так тривало дуже довго, перш ніж він заговорив до мене. Я не дитина і знаю, як чоловіки дивляться на жінок, що припали до серця. В погляді П'єра Маргла було щось інше. Я ніколи його не заохочувала, але я також не могла делікатно натякнути йому, що його увага мене дратує. Треба було все-таки натякнути або сказати навпростець, щоб одразу відштовхнути…

Лідія сиділа навпроти комісара. Він опустив очі, й дівчина дивилася кудись у порожнечу, понад нашими головами, ніби зверталася до незримого образу.

— Він мовчки обожнював мене, — провадила вона, — я не звикла до такого. Того дня, коли зважився заговорити, я не зуміла дати йому відкоша. Він мені говорив слова, до яких я теж була незвична. Я його так само не заохочувала, не могла й не слухати. Просто не знаходила в собі таких слів. — Лідія понурила голову і дивилася на свої зчеплені руки. — Отак усе й почалось. Коли збагнула, що значу для П'єра Маргла… я перелякалася. Якби він поділився зі мною своїми намірами оселитись на острові, я рішуче заборонила б йому це робити. Думаю, могла б тоді порвати з ним. Але він навіть не попередив. Сказав аж тоді, як тут оселився. Я розсердилась, кілька днів не хотіла з ним зустрічатись, а він так благав… Я тоді налякалася ще більше, бо відчула, що не кохаю його. Я його ніколи не кохала. — Лідія підвела очі і подивилася на мене. В очах її не було ніжності, сама лише переконаність, вражаюче бажання сказати правду. — Я чесно сказала йому про це. Сказала, що нам не треба зустрічатися, сказала, щоб він поїхав. А треба було, тепер я це розумію, поїхати звідси мені. Я собі не пробачу, що не зробила цього. Не поїхала сама, а його не зуміла переконати, що йому нічого сподіватися. Цей чоловік так легко не відступав. Він говорив мені слова, які досі не говорив жоден чоловік на світі. Спрямував мої очі до культури, переконав, що я також маю душу. Я знала, що подобаюсь йому, але розуміла: я для нього не тільки жінка, з якою хочеться переспати. Таке зі мною було вперше. Він скаржився на самоту. Я теж була самотня, самотня серед усіх чоловіків, які розглядали мене в шинку з однією-єдиною думкою. Дружба з П'єром Маргла була дивом, і я боягузливо не зуміла відійти. Якось, коли відчула, що чиню підло, хоч і мимоволі, я сказала: коли він наполягає, я віддамся йому. На це він відповів: «Я тільки прошу, щоб ви стали мені дружиною, коли я буду вільний. І колись ви покохаєте мене». Я й далі з ним бачилася, наче ненормальна. Ми обоє були ненормальні. Краще б я вже стала його коханкою. Тоді, можливо, здобулася б на силі кинути його. Ось і все. В його смерті винна я.

Я й досі немов чую слова, які протнули тишу: «В його смерті винна я». Лідія знову дивилася на невидимий образ у порожнечі, на привида, який незрушно стояв між нами. Серце моє билось у такт із будильником Соньє на прилавку. Тишу порушив комісар. Я зрозумів, що цей такий тверезий чоловік зараз вимовить слова, які вирішать мою долю.

— Ні, панно, це не ваша провина. За почуття, які викликаєте, ви не несете відповідальності так само, як оте самотнє дерево посеред рівнини, котре притягає блискавку. Якщо існує фатальність, то це особиста драма вашого життя. П'єр Маргла справді загинув, але він був віруючий, і навряд чи такий максималіст міг знайти тут щастя; ви єдина могли його йому дати, а ви його не кохали. Ви зараз найнещасніша з жертв цієї трагедії. Але ви молода, ви жінка… Одного чудового дня можете змінити прізвище, не так, як це зробив П'єр Маргла, а тому що якийсь інший чоловік запропонує вам своє. Їдьте геть із цього острова. Хай мине час…

Я підійшов до Лідії. Ніколи в мене так не стискалося горло.

— Лідіє, ви знаєте прізвище, яке можете носити. Ніщо не змінилося.

Лідія непорушно сиділа й дивилася на свої руки. Вона легенько похитала головою, волосся впало їй на обличчя.

— Ні, Робере. — Й поглянула на мене повними розпачу очима: — Можна одружитися з незнайомкою. Можна одружитися з дочкою шинкаря. Але не можна одружитися з дочкою вбивці. Завтра я буду далеко звідси.

Можливо, мені треба було силою підхопити її на руки й понести світ за очі, а я лише стояв, схилившись до неї, надто важкий тягар фатальності скував мене, я був звичайнісіньким чоловіком… Не зводячи з мене погляду, Лідія відсунула далі свій стілець, а я стояв нерухомо. Вона відступила до дверей, і мені майнуло: якщо вона вийде в ці двері — все загинуло.

— Лідіє, ви знаєте, що ви для мене все… Ви не можете так піти…

Даремні слова! Лідія тепер стояла, прихилившись спиною до одвірка, як того дня, коли я побачив її вперше, така ж гарна, ні, в тисячу разів гарніша в своєму розпачі!

— Лідіє!

Хтось торкнувся мого плеча, і я почув голос П'єра Бертрікса:

— Комісар має рацію, Норею, нехай мине якийсь час.

Я ступив до Лідії.

— Скажіть хоча б, що ще не все втрачено, Лідіє… Ви повернетеся…

Я насилу розчув її відповідь — швидше відгадав по губах:

— Можливо.

І Лідія зникла.

Минуло кілька місяців. Я перебрався з Тополевого острова. Кілька тижнів тому, одного весняного дня їздив туди, ходив тими місцями, а вітер гнав над головою хмари. Вже розпукувалися бруньки. Навколо облуплених халуп прокидалися дерева, співали птахи. Річка несла свої повні води біля зачиненого порожнього «Пті-Лідо», життя відроджувалося завдяки нездоланній силі весни, незважаючи на злидні і потворність, божевілля та злочини. У просвіти між хмарами видніло блакитне небо. Я знав, що одного дня знову зустріну Лідію…