Струм і мережі Юрій Якович Іваниченко

Молодого прозаїка Юрія Іваниченка, який пише у пригодницькому жанрі, цікавить насамперед соціальний, морально-етичний зріз психології людей. У гостросюжетних колізіях твору читач, безперечно, впізнає реальні життєві ситуації, що додає повісті особливої художньої переконливості.

Юрій ІВАНИЧЕНКО

СТРУМ І МЕРЕЖІ

Детективна повість

Художнє оформлення Боженка В. Ф.

1. Льоня

— Усе, — випростався Лукін, — шабаш. Можна обідати, Федоровичу?

— Ще ні, — відгукнувся з далекого кутка бригадир Степан Фонарьков. — Зараз мене підкинеш на сто вісімдесят шосту, а сам — на двісті шосту підстанцію, ввімкнеш чарунку.

— Може, пізніше?

— Таке скажеш! Треба погасити трансформаторну підстанцію, адже після обіду зразу ж за роботу. Та не забудь переключити, бо повбиває хлопців до бісової матері. Ось розпорядження.

Почувши шелестіння, Льоня здогадався, що Фонарьков подав електромонтерові-водію письмове розпорядження.

— Що ж, зрозуміло, — зітхнув Лукін, — у мене накладок не буває.

І пішов до виходу.

— Ключі в тебе? — запитав бригадир.

— Атож.

— Здаси робоче місце й замкнеш двері.

Льоня, вивернувши руку, притримував округлу головку болта й водночас другою рукою притискав хомутик. Наживляв гайку, подумки кленучи, як і всі лінійники, конструкторів чарунки. Це ж треба додуматися — загнати блок у такий кут, що доводиться перед чарункою, ніби перед королевою, на колінах стояти.

— «Под крышей дома твоего…» — замугикав пісню.

Кроки Фонарькова стихли. За хвилину хряпнули дверцята вантажівки, застрекотів стартер, зачмихав мотор.

— Сомов! — гукнув бригадир. — Ти теж наглядай.

Сомов визирнув з-за перегородки і щось пробурмотів.

«За ким і навіщо? — здивувався Льоня. — Якщо й наглядати, то не за мною. А ось на тому боці є за ким. І чого це пі сіло ні впало Фонарьков сьогодні такий сумирний та тихий? Ніби щось замислив. Та біс із ним».

Льоня знову тихенько заспівав. Зненацька ще раз хряпнули дверцята — з’явився Фонарьков.

— Льоню, ти сітку за мною замкнеш? А то ще якийсь дурень ускочить.

— Не треба, — озвався Сомов, — я наглядатиму.

— Гаразд. Постарайся до перерви закінчити, збери все, заземлювачі зніми й зачини камеру. Щоб уже не повертатися сюди. І — на обід. Лукін по тебе заїде.

— Впораюся.

Льоня подумав, що Сомов, напевне, не встигне пообідати — залишити установників, котрі монтували лічильники максимуму на другому боці підстанції, без нагляду він не може, а ті продлубаються хтозна-скільки. А втім, Рем Євтихійович якщо не пообідав, то раніше з роботи чкурне, а про цих нехай хтось інший дбає, хоч сам тамбовський вовк.

Нарешті Льоня прикрутив гайку. Тепер усе. Перевірити — й гайда.

Як завжди пильно й ретельно, Льоня прокрутив усі різьбові з’єднання в своїй і лукінській чарунках, посмикав приводи й замкнув по черзі дверцята.

Крізь причинену, але не замкнену металеву решітку — внутрішні двері — в підстанцію сочилося тепло й світло літнього дня. Льоня раптом із подивом відчув якесь незрозуміле хвилювання, і йому нестерпно захотілося туди, на волю, до світла… Хоча, здавалося б, чому хвилюватися? Та, згадавши про вкрадений набалдашник, який нещодавно побачив у «Жигулях», і про непевні здогади зціпив зуби. Ні, не за таких накладали головою хлопці… І не за таке…

Начебто все.

— «Под крышей дома своего…»

— І я пошабашив, — сказав Льоня. — Перевіриш?

— Після тебе? — Навіть через дротяну сітку, яка розділяла камери трансформаторної підстанції, було видно, як смачно позіхнув Сомов. — Ще з рік тому слід було перевіряти. А тепер, слава богу, й мене повчити можеш. Збирай цяцьки та сітку замкни. Коля буде з хвилини на хвилину.

— А ми? — занепокоївся установник.

— Ви — пішки, — задоволено всміхнувся Сомов.

— З вами каші не звариш, — розгнівався Валентин.

Льоня відкрив забруднену брезентову сумку й сяк-так повкидав туди ключі та рукавиці. Залишилася дрібниця — зняти запобіжні накладки, переносні заземлювачі й змотати загородження.

Знявши заземлення з шинодротів обох чарунок, підійшов до переносного загородження, точніше кажучи, міцного мотузка з попереджувальними табличками.

Таблички він акуратно склав стосиком, відв’язав один кінець мотузки і, змотуючи його навколо кулака, побачив, що в загородженому секторі на низьковольтному шинодроті, який, як усі знали, не діяв, стоїть переносний заземлювач, а на губки рубильника накладено запобіжну діелектричну прокладку.

«Гарантія — на двісті відсотків», — подумав Льоня і, відклавши мотузку, підійшов до рубильника. Залишати заземлювач і накладку, ясна річ, не можна було — камеру він повинен замкнути. «Под крышей дома моего…» Підсвідомо відзначивши, що заземлювач, припасований абияк, сірого кольору (його бригада користується зеленими), Льоня простяг руку, щоб зняти з рубильника діелектричну накладку. І раптом побачив, як із крайньої губки рубильника вихопилася й уп’ялася в руку голуба змійка. Якусь мить він ще відчував, як спопеляючий потік пронизує тіло, але так і не встиг збагнути, що сталося…

2. Із стенограми

(Розмову ведуть усі члени комісії розслідуванню причин нещасного випадку, який трапився на підстанції)

— Невже всі перемикання хибні? Якщо так, то слід притягнути до відповідальності Лещука.

— Перемикання на сто вісімдесят шостій і двісті шостій підстанціях справді знеструмили дільницю. Вони були необхідні для безпечної праці на новому місці.

— Отже, все зроблено правильно?

— Безперечно. Якщо не брати до уваги, що вони одночасно підготували ланцюг, яким і пройшов струм.

— Ти ба, яка випадковість…

— Так, випадковостей тут чимало. Хлопець випадково, невідь чому не зважає на загородження, так само випадково торкається до губок рубильника, а в цей час випадково з’являється струм… Наслідок — юнака вбито… А двері зачинені… І всі роз’їхалися…

— Хіба не трапляються нещасні випадки?

— Але ж загородження вже було знято!

— Не в цьому річ. Там же відстань — усього два метри. Ступив крок, спіткнувся, руку простяг, щоб не впасти, — і все. Все вирішила мить.

— Та уявіть собі, якщо ми, фахівці, відразу не розібралися, то хто міг вирахувати наперед? Подати напругу, зяяти напругу, й знати, коли само?

— А може, хтось навмисне?..

— Шкода хлопця, в армії було несолодко, тепер би тільки жити, а воно он як повернулося…

— Підсумуємо: причин, які могли б призвести до злочину, поки що немає, сумнівний сам спосіб його заподіяння, і невідомо, хто міг таке скоїти.

— Чому «злочин»? Невже інших припущень немає?

— У мережах, на жаль, різне трапляється, але ми, навіть караючи людей, про злочин мову не ведемо. Недбальство, неуважність — це так… Але ж не злочин!

— Ось нещодавно практиканта вбило — працював з несправною штангою…

— Кожен випадок унікальний, тим-то не можна міряти все на один копил. Крім того, у цій справі є чимало незрозумілого. А тому пропоную не квапитися з висновками.

3. Сашко Левашов

Спека навалилася враз, щойно сонце піднялося. Пахло порохнявою й розпеченим асфальтом, а маленький струмочок, здавалося, тільки посилював задуху.

Сашко тупцював у затінку біля адміністративного корпусу. Допалюючи цигарку і намагаючись стримати хвилювання, озирнувся довколо. Не найкраща місцина, але бувають і гірші. Що ж, будь, що буде!

Недопалок полетів у ящик з піском, і Сашко, поправивши шапочку, ступив у довгий коридор. Після спекотного сонця він здавався темним, як погріб, та, призвичаївшись, хлопець побачив двері з написом «Відділ кадрів».

Сказав, що із бюро по працевлаштуванню прислали, поклав на стіл документи. «І ось…» — промимрив, простягаючи папірця.

Старший інспектор, дебелий, з брезклою шкірою, відставник, анітрохи не зрадів, переглянувши документи та уважно перечитавши довідку про дострокове звільнення з колонії. Але й не спохмурнів: хлоп’яче обличчя аж випромінювало непідробну безвинність та доброту. І характеристики з колонії були не з найгірших, а кадровик був певен, що там зайвого слова для годиться не напишуть. До того ж підприємству були потрібні люди, надто влітку, тим більше — електромонтери третьої групи допуску. Розмова зав’язалася, із розпитів інспектора Сашко зрозумів, що пощастило: він буде тут працювати. Кадровик за звичкою попередив: передусім — трудова дисципліна, контроль. Сашко це розуміє, буде старатись, а строк заробив, бо був по-дитячому наївним, тепер же взявся за розум. До спиртного в нього алергія, тому випивати не буде. Погомоніли, позітхали разом, і все було вирішено. Після медкомісії та інструктажу одягнув новеньку брезентову робу, а через дві доби Левашов уже крокував у ній, мимоволі підлаштовуючись під ходу майстра лінійників, у найглухіший закуток двору, туди, де під навісом відсвічували жовтим і червоним машини оперативників.

Збоку, ближче до стіни будинку, стояв дерев’яний столик, круг якого на лавах сиділо четверо — друга оперативно-ремонтна бригада. ОРБ-2, бригада Фонарькова.

Новачкові, звісно, вже розповіли, що в бригаді нещодавно трапилося нещастя — загинув електрослюсар. Після цієї трагічної події Фонарькова тимчасово перевели на нижчий розряд з меншою оплатою. Та фактично, як зауважив майстер, мало що змінилося: керує, як і раніше, Фонарьков, хоча розписується в журналі й несе відповідальність Сомов.

Тепер Сашко й сам побачив, хто керує бригадою. На столі лежали синьки — оперативні схеми району мереж. Заглядаючи до пошарпаного зошита, екс-бригадир Фонарьков, міцний, налитий снагою молодик років тридцяти з жорстким обличчям, планував, що належить зробити.

Підійшовши до столу, майстер привітався, за ним — і Сашко. Обличчя хлопця сяяло добродушністю. І ніяких особливих зусиль: варто було сказати собі, що зараз тебе чекає зустріч із чудовими хлопцями, і не просто зустріч — з цієї хвилини зав’яжеться довга з ними дружба — й будь ласка! Губи розпливлися у приязній усмішці, очі привітно заясніли, і від усієї постаті віяло якоюсь покірною лагідністю. Знав, добре знав Сашко цю властивість своєї зовнішності.

— Ага, трудові резерви прибули. — не привітавшись, Фонарьков уколов гострим поглядом. — Учень?

— У нього третя група, — відповів за Сашка майстер, — але була велика перерва, отож узяли за другою. До самостійної роботи поки що не допускається. Нехай попрацює під наглядом. Я на вас, Сомов, покладаюся, — звернувся до чоловіка, котрий сидів збоку. — Одного не залишати.

— Ми техніки безпеки не порушуємо.

З тону, яким вимовив останню фразу майстер і як йому відповів Фонарьков, Сашко здогадався: після загибелі Крячка — прізвище електрослюсаря запам’яталося — стосунки між ними були напруженими. Хлопець з першої миті відчув фальш і упередженість у взаєминах, словах і зрозумій, що трагічний випадок, як усяке горе, не здружив, а навпаки, породив ворожнечу.

— І не порушуйте, — твердо сказав Лещук. — Хлопця я залишаю. Введіть у курс справи — й до роботи.

— Розкомандувався, — пробурмотів русявий хлопець.

Лещук багатозначно помовчав, утупивши в нього докірливий погляд, а відтак неспішно, ніби виконуючи ритуал, вибив із пачки цигарку і, тричі прим’явши мундштук, запалив.

Усі мовчки стежили за його рухами, лише Фонарьков озвався, зловтішно посміхаючись:

— Ти помиляєшся, Федю. Просто в нього робота командна. Начеб і не хоче собачитися, та погони труть.

— Що ж, — не розгубився майстер. — Навчай. Готуй гідну зміну. А потім вони і тобі покажуть…

Сашко зненацька здогадався, що Лещук не договорив три слова: «Як ти йому». Здогадався… та лише закліпав пухнастими віями, переводячи погляд з одного на другого.

Після паузи Фонарьков уже спокійно сказав:

— Гаразд. І справді, час вирушати. Тебе як звуть?

— Олександр Левашов. Можна Сашко.

— На мережах працював?

— Більше на електроустановках.

— На мережах простіше. Сідай із Федором на машину, поїдемо, в дорозі й дізнаєшся, що і як.

— Отак зразу? — здивувався Сашко. — Я миттю… — й почав швиденько тицяти всім долоню.

Лещук постояв, поки хлопець знайомився з ремонтниками, й подався геть.

— Ну, рушай, — наказав Фонарьков.

Федя, хвацько зсунувши на потилицю пластмасову каску, перекривив Лещука, сплюнув, потім, майже не відштовхуючись, звичним рухом підтягнувся на рипливому борту кузова, перебрався через нього й подав Сашкові руку:

— Залітай сюди.

Рука в Кобзєва була міцна, м’язиста — хлопця ніби краном піднесло вгору.

Третім у кузов по драбинці неквапливо піднявся Сомов. Здавалося, він зовсім не засмутився, що поїде у фанерній будці, а не як бригадир — у кабіні.

— Сідайте, Реме Євтихійовичу, — відсунувся на краєчок лавки Сашко.

Лукін завів мотор; згорнувши схеми, у кабіну сів Фонарьков.

— Бач, який головатий, — кивнув на новенького Федір. — Одразу твоє ім’я запам’ятав.

— Авжеж, не такий, як ти, — вдоволено всміхнувся Сомов.

Вантажівка виповзла з-під навісу й, обминаючи вибоїни у старому, чи не довоєнному асфальті, покотила до брами.

4. Віка

Очі в неї були різних відтінків: одне — з просинню, друге — з прозеленню. Зіниці, виразні і надміру розширені, вражали глибиною. Віка, приховуючи короткозорість, ніколи не носила окулярів і тому мимоволі примружувалася. Вона була урочисто, навіть визивно вродлива, проте відчувалося, що ця краса недовговічна.

А втім, Барон про це не думав.

Він був набагато старший за Віку, та, пізнаючи її дедалі ближче, переймався тривогою, бо все більше і більше відчував порожнечу у їхніх стосунках.

Усе, що Барон знав про Віку, було приблизним і поверховим. Але настільки ж незвичайним, як і Віка. Її судження були ніби й правдиві, щирі, але часто вона переповідала не те, що було насправді, а те, що їй видавалося чи спадало на гадку в останню мить.

Баронові здавалося, що Віка дорослішала повільно. В її розповідях про себе п’яти- десяти- й п’ятнадцятирічну учувалася така ж покірність і дивом збережена, загострена дитяча спостережливість.

До того, що відбувалося в її родині, вона ставилася іронічно й скептично, як і до всього на світі. Найбільше кепкувала з батька. Він, з її розповідей, — похмуре чудовисько, мало не людожер, хоча вряди-годи бував щедрим і довірливим.

Дружину Варвару, матір Віки, він, очевидно, дуже любив. Але одного дня виставив з дому обох її братів — гадав, що ті підбурюють сестру проти нього. Таки любив, по молодості де раз встрявав за Варвару у малі й великі бійки, але любив як спою власність, як річ і, напевне, саме від почуття власності смертельно, несамовито, нестямно ревнував.

Усе йому хотілося зробити по-своєму, не так, як у сусідів, а надто ж не так, як намовляли Варварині брати. Не раз і не двічі родина голодувала, коли він дурів: то по кілька разів пересаджував городину, то місяцями й не потикався на свою садибу, і вона густо заростала бур’яном. Купувати щось у місті (Шиліни мешкали на околиці) вважалося принизливим і ганебним, до того ж скупуватий хазяїн і зовсім звірів, сприймаючи витрату кожної копійки як трагедію в житті.

Важко було з ним Варварі й Віці, та помер Шилін раптово, залишивши маленьку доньку напівсиротою. Але Віка добре його пам’ятала; злилася, іронізувала, проте зберігала під час усіляких найнесподіваніших переїздів батькову фотографію.

І це видавалося дивним, бо вітчим (удівство не підкосило Варвару, навпаки, вона випросталася, звільнившись од шилінського незугарного кохання й непогамовних; ревнощів) леліяв Віку, всією душею тягнувся до неї, дбав про господарство. Втім, Віка швидко розкусила, що воно за птиця, цей Ликов. Хоч і роботящий та чуйний, він понад усе на світі любив красуватися, манірно удавати з себе добропорядного сім’янина.

Шилін у місто навідувався рідко, а Ликов киснув у чайних, тинявся по більярдних і крамницях. Приводив додому юрмища міських приятелів, а тим не подобалися ні спорохнявілі меблі, ані невибагливі наїдки.

З сусідами Шилін був відлюдькуватим і непривітним, приятелював хіба що з двома — трьома заможними господарями, які ні в двір, ні в душу нікого не впускали. Ликов же набивався до всіх, братався з кожним і ніяк не міг звикнути до того, що приятелі обдирали його як липку, так і норовили поцупити все, що погано лежить.

Спалахнули перші сварки. Раніше тиха та сумирна, Варвара (спробувала б гримнути на Шиліна!) дедалі частіше сварила Ликова і одного разу, коли той напідпитку тицяв облесливому незнайомцю шилінського годинника, по-жіночому смішно, але люто побила чоловіка.

Відтоді Ликов щез.

Тепер Варвара, ставна, русява, розповніла, жила з донькою, байдуже сприймала і допомогу, і залицяння слободських удівців та старих парубків. Заміж так і не вийшла, працювала нянею в лікарні, поралася по господарству, вирощувала квіти. Та неспокійним було материнське серце: тривожилася за доньку, яка все більше віддалялася, жила своїм, невідомим для Варвари життям, на все мала свій погляд, своє ставлення і ні материних напучувань, ні тим більше шкільних повчань не визнавала. Варвара розуміла: дочці потрібен батько. Не товариш, не подруга-ровесниця, безмежно віддана та щира, а саме старший друг, порадник, опора, взірець.

Щоб хоч якось вплинути на дівчину, Варвара склала для неї струнку систему заборон. Але те, що дозволялося, для Варвари було настільки простим і природним, що вона не могла його ні висловити, ні тим більше вкласти в душу доньки. Тому химерна єдність скепсису, іронії та здорового глузду, породжена родинними обставинами, дала змогу дівчині знайти не одну лазівку в системі материних заборон, а заодно й перейнятися відразою до обмежень, настанов та повчань. І як протест проти всього, що сковувало її волю, стали ранні зв’язки з чоловіками. Ще п’ятнадцятирічною вона ловила на собі їхні захоплені погляди: була довгонога, з пишним волоссям, жагучим поглядом і стрункою поставою. Віка почувалася дорослою, ба навіть особливою, п’янило навіть не вино, яким її щедро частували, а нові відчуття, погляди, руки… і все те, що виявилося не таким, як у книжках і кінофільмах… Та вірилося, вірилося: наступного разу неодмінно буде «те». Але «те» відсувалося все далі, і нове спокусливе життя з його насолодами видавалося уже звичним і необхідним. Ні вчинків, ні принципів близьких людей вона наслідувати не хотіла; її ламали, вчили й відучували, і з часом навіть те, що не було відкинуто, обпалювалося безнадією. Можливо, тому так рано прокинулося в ній гарячкове відчуття швидкоплинності життя, коли все неначе повз неї, повз неї…

Про майбутнє Віка не говорила ніколи. Барон усвідомлював, наскільки нетривкі і непевні їхні стосунки, і воднораз дедалі більше переконувався: залишити Віку він не зможе ніколи.

5. Сашко

Полуденне сонце заливало подвір’я спекотним промінням, яке блискітками вигравало в бризках старого фонтанчика, але біля навісу було прохолодно.

За столиком у затінку, знявши сорочки, сиділи Сашко і Кобзєв і догравали партію в шахи. Чорним було скрутно: кінь і тура почергово виганяли короля з усіх схованок.

— Ну, твоя взяла. Але наступного разу тримайся! — Федір поплескав Сашка по плечу, підвівся і попрямував до душової.

Сашко зібрав шали, потягнувся, із задоволенням відзначивши, що перший робочий день скінчився непогано, попрямував до виходу. Раптом, ніби про щось згадавши, зупинився, повернув ліворуч, скочив на ганок і постукав у двері кімнати, де розташувалася лінійна служба.

Лещук сидів за столом і виписував наряди.

— Доброго вечора…

— Який до біса вечір? — майстер витер шию зім’ятою хустинкою. — Ще й п’ятої немає. Якщо не горить, зачекай, я ось допишу…

Чекати довелося недовго. Сашко за цей час оглянув на стінах схеми й діаграми, погортав засмальцьований довідник.

Лещук поклав папери у течку.

— Зубриш? — кивнув у бік стіни зі стендами.

— Забув багато. А у вас, бачу, вимагають. У порту, де я раніше працював, також вимагали, але, звісно, не так суворо, — Сашко розвів руками. — А Кобзєв каже, що тут ганяють…

— Поганяєш вас… — Іван Михайлович насупився. — Учи як слід, А коли щось не зрозумієш — запитуй.

— Та ось зацікавило: навіщо потрібна така хитромудра церемонія — загородження, перевірки, нагляди, коли людей на робочих місцях немає?

— А раніше про це не думав?

— Ні.

— Зазубрював — і край?

Сашко махнув рукою: мовляв, саме так.

— Ростеш, значить, — констатував Лещук, — коли вже мислити почав. Якщо збагнеш суть правил, то й порушувати їх не будеш. Тим-то й цінні вони, що гарантують безпеку. — Він помовчав і додав: — Абсолютну, якщо всі приписи точно виконуються.

— Та воно так… — Кивнув головою Сашко й опустив голову. Лещук зрозумів: хлопець подумав про загиблого Крячка.

— Забувати про мертвих не можна, тим більше, що Крячко був хлопець хороший, — після паузи сказав майстер. — Але й боятися роботи не слід. То винятковий випадок. А ти будь уважним, правил технічної безпеки дотримуйся — й до ста років доживеш.

— Федя Кобзєв каже, що Льоня правила безпеки виконував.

— Це якщо з самим Кобзєвим порівнювати, — Лещук різко прим’яв мундштук цигарки й клацнув запальничкою. — А насправді Льоня не дуже зважав на всілякі приписи. Гадав, що після служби в Афганістані йому й сам чорт не страшний. — Майстер затягнувся цигаркою, відкинувся на спинку стільця. — Так, Крячко у дрібницях був педантом, прискіпливим і примхливим. Тому й роботу виконував акуратно. Але щоб правила… А ще про що Кобзєв просторікує? — ніби ненавмисне поцікавився Лещук.

Сашко махнув рукою:

— Та, мовляв, наряд неправильно виписали.

Лещук хмикнув і випустив довгий струмінь сизого диму:

— Степанові Фонарькову теж хотілося довести, що я не все врахував… Насправді ж усе було продумано: шинодріт — поза робочою зоною, за загородженням, тобто, вважай, ніби за стіною. Я вважав, що його варто винести з робочої зони, аби вважали діючим, не потикалися туди і заземлення не ставили. А ти, — спохопився Лещук, — не бери до серця. Можеш бути певним: для тебе техніка безпеки — гарантія на всі сто. І Кобзєв краще б не патякав, а думав. Він, бува, такі викидає коники — за голову візьмешся. Місяць тому устругнув: на щиті, ось тут, за моїми дверима, запобіжники міняли. Федір кепку зняв і без рукавиць тією кепкою — перевіряти напругу.

«Отже, випадок винятковий», — подумав Сашко й підвівся зі стільця.

— Що ж, спасибі за консультацію. Коли щось не розумітиму, запитаю в бригадира.

— Краще в мене. — Іван Михайлович багатозначно похитав головою: — Доброго він тебе не навчить.

— А мені здалося, що бригадир тямущий…

— Так, він знається на справі, але… Може, в іншу бригаду перейдеш? Є вакансії…

— Ні-ні, — поспішно заперечив Сашко, — я уже звикнувся, до мене непогано ставляться і Кобзєв, і дядько Рем, і Лукін… Та й стаття, самі знаєте, не скрізь візьмуть.

— Що ж, тобі видніше.

6. Із стенограми

(Фонарьков Степан Федорович, бригадир, група допуску з техніки безпеки п’ята)

— Усі роботи на підстанції й усі заходи безпеки виконувалися згідно з нарядом, який видав майстер Лещук.

— Чому не було заземлено шинодріт, яким пройшов смертельний струм?

— Не передбачалося нарядом. Мені це не сподобалося, але Лещук сказав, що достатньо виділити робочу зону.

— У наряді не були зазначені перемикання на сусідніх трансформаторних підстанціях. Хто дав вказівку їх виконати?

— Я. Ми знімали напругу з підстанції, де після обіду повинні були працювати. Ось наряд — ми просто не встигли його виконати.

— Покажіть на схемі, як відбувалося перемикання на трьох сусідніх підстанціях.

— Спробую. Ось так, вимикаємо тут, тут і тут — всю дільницю ізольовано. А резерв споживачам іде ось так — і в наших мережах не буде зворотної напруги.

— Ви давно працюєте бригадиром?

— Два роки.

— Хто здійснював інструктаж на робочому місці?

— Я.

— Ви попередили членів бригади про те, що поза робочою зоною є незаземлений шинодріт?

— Атож.

— І Крячка?

— Передусім.

— Чому.

— Останнім часом він став… він був трохи неуважним.

— Чим ви це пояснюєте?

— Якісь особисті неприємності. І взагалі він хотів звільнитися з роботи.

— Чому?

— Не знаю. Адже й заробітки у нас високі… Але, наскільки мені відомо, за довгим карбованцем він не гнався.

— А чому ви з ним сперечалися?

— Він швидко спалахував. Я не мав часу з ним панькатися, тому й гримав, а він — на мене. Потім угамувалися.

— Про що ви говорили?

— Я радив йому не мордуватися, а йти вчитися до інституту. Хлопець молодий, має стаж, відбув армійську службу — чого ще треба? А він тямущий у науці. Та й ліпше жити на стипендію, аніж на сестру скаржитися.

— Ви знаєте про його сімейні справи?

— Аякже. Все-таки — бригадир.

— Маєте спеціальну освіту?

— Не довелося вчитися.

— Вас характеризують як непоганого фахівця.

— Та де там. Я практик. Далеко куцому до зайця. Тільки й того, що маю непогану пам’ять і правил не порушую.

— Ви впровадили дванадцять рацпропозицій…

— Хіба то пропозиції? Те, що на видноті лежить.

— Чому ви доручили Лукіну самостійно виконувати перемикання? Адже в нього друга група допуску.

— Думав… Якщо відверто, Лукіну просто ліньки перескладати, насправді ж він і за четвертою групою цілком може працювати. Винен, звичайно…

— Коли ви дізналися про все?

— Після обіду. Прийшов на підстанцію, а там — наші, гамір…

— Де ви обідали?

— У пельменній.

— Ви усвідомлюєте, що нещасний випадок на совісті бригади й передусім — вашій?

— Що й казати… Готовий відповісти.

— Ідіть. Коли буде потрібно — викличемо.

7. Віка

Віка у повсякденному житті не була якоюсь особливою. Ті, хто знав її по роботі, вважав екстравагантну красуню розумною й практичною жінкою; на профспілкових зборах її навіть хвалили за ретельність і дисциплінованість. Сама ж Віка сприймала як щось другорядне й нецікаве і ательє, де працювала закрійницею-модельєром, і набридливих своєю балаканиною співробітниць, і різноманітні кожноденні справи, якими доводилося клопотатися. Цінувала лише оті солодкі хвилини, коли відчувала себе по-справжньому живою. І якщо в тому, що стосувалося роботи, взаємин із матір’ю, яка постаріла й часто хворіла, книжок (хоч рідко, та все ж бралася за них), Віка не втрачала здорового глузду, то з Бароном була зовсім іншою. Вона аж вибухала сарказмом і злісним подивом, — хіба так можна! — коли Барон мріяв про те, як через рік закінчить інститут і стане інженером.

— І скільки ж тобі світить? — якось запитала Віка.

— Сто сорок…

Віка голосно розреготалася, і в тому сміхові було роздратування і безвихідь, подив і зневага. Сто сорок! Ні, де но вкладалося в її свідомості — сто сорок карбованців на місяць, і лише через рік, тобто, за її розумінням, майже ніколи. Ні, Барон здатний на більше, у сто крат більше, й не в далекому майбутньому, а вже нині. Він — не абихто, а Барон… Це прізвисько Віка вигадала сама, бо вірила, що вій особливий, незвичайний, недосягаємий і, що найголовніше, не такий, як усі.

Те, що сама вона заробляла менше, ніж «світило» йому, не мало аніякогісінького значення.

А Барон — то інше! Він повинен бути вільним від дріб’язковості і прожити своє життя розкішно і незалежно, подолавши всі умовності, просто не зважаючи на них. Адже він — Барон, а значить, сильний і розумний. Вона переконувала його в цьому уже в перші щасливі дні, коли зароблені в будзагоні гроші давали змогу бути разом щодень.

З дивовижною переконливістю вона, ніби знаючи Барона тисячу років, розкривала йому його самого в тому ідеальному й принадному варіанті, який міг реалізуватися, скажімо, в середньовічній фортеці. Віка говорила й говорила — і Барон бачив себе в тонкій кольчузі під шовковим камзолом, на якомусь підвищенні, звідки дивився вниз па юрбу ним же розорених і куплених за юшку дрібних рицарів, бачив себе вершителем доль, від якого залежало життя чи смерть підлеглих…

Барон захоплено слухав Віку й вірив їй, бо ж покохав з першої зустрічі палко й до нестями. Та й справді, чому б їй не вірити? Адже він був лідером у школі й студентській групі — це вже неабищо, а могло бути й більше. А тепер відчував і був переконаний, що здатний на великі, дуже великі справи… Ще сильніше, аніж слова, приваблювало їхнє спільне життя: сміх, вино, калейдоскоп облич.

Ця круговерть спокушала, розгнуздувала почуття, і раптом десь щезала свідома розсудливість, а натомість з’являлося відчуття, що оті примарні мрії — ось вони, поряд, лиш доторкнутися…

Барона прийняло її «коло», й він розумів, що це завдяки коханій; без сумніву, йому заздрили й воднораз відчували полегшення: Віка стала лагіднішою.

Барон легко пристосувався до нових знайомих, а ще більше — до незвичного, але привабливого життя і відчував особливу насолоду від безтурботності, веселощів і вечірньої колотнечі. А пізніше, коли літо скінчилося і Барон поїхав до інституту, часто згадував оті щасливі, проведені з Вікою тижні.

Поїхати Баронові довелося, бо закінчилися останні його студентські канікули. Та найгірше — гроші. Всі: і зароблені в будзагоні, і ті, що взяв у батька, і навіть позичені під чесне слово.

А за чотири місяці вечірньої чи й нічної праці після занять (влаштувався тимчасово електромонтером на підстанцію) спершу віддав борги, а потім і забезпечив собі особливе матеріальне становище в студентській групі. Барон тепер уже міг не лічити днів до стипендії, не прикидати, чи вистачить на прожиття. Грошове питання було вирішене. Але як бути з тим, найголовнішим, яке повсякчас, щомиті ятрило душу, не давало спокою, Барон не знав. Він писав до Віки листи, щодень телефонував на роботу, а вранці додому (увечері, на жаль, Віку було неможливо застати), але… На листи вона відповідала скупо, по телефону па роботі — люб’язно й стримано, а вдома вранці — з холодною байдужістю.

Нарешті Барон не зміг більше терпіти невизначеності стосунків і напередодні новорічних свят вирушив у дорогу з твердим наміром: забрати Віку до себе, одружитися.

В любовній лихоманці пролетіло три дні. Все в закоханих було добре, і Віка начебто щиро хотіла за нього заміж. Але коли стало питання про те, як усе вирішити практично, Віка завагалася. Адже не так швидко робиться, як мовиться… Необхідно багато дечого оформити… і звільнитися з роботи… і виписатися… переїхати… Втім, хіба два — три місяці що-небудь змінять у їхніх стосунках?

Віка не обманювала. І збиралася їхати, і водночас — Барон відчував — хотіла, щоб він переїхав до неї. Але…

Вони розпрощалися, і все стало як раніше, і дедалі частіше бракувало часу, не траплялося нагоди й, звичайно ж, не вистачало рішучості покинути рідні місця, зректися звичного, любого серцю заради невідомого, чужого й такого далекого…

«Треба, треба», — часто казала собі подумки Віка й навіть складала конкретні плани: як, коли й куди піде влаштовувати справи. Барон квапив її в кожному листі, та усе частіше випадкові радощі тішили душу, й задумане відкладалося на потім чи й зовсім забувалося. Сплив не один тиждень, поки в одній компанії (Віці врізалося в пам’ять) хтось не зронив:

— Не судилося…

8. Із стенограми

(Сомов Рем Євтихійович, електромонтажник, група допуску з техніки безпеки четверта)

— Роботи виконувалися за нарядом, який виписав майстер Лещук. Крячко і Лукін на низькому боці підстанції ревізували чарунки, а в цей час на високому працювали слюсарі-установщіки з Держенергонагляду. Лічильники максимуму встановлювали.

— Наші функції?

— Я наглядав за роботою.

— Де ви перебували в момент ураження Крячка електричним струмом?

— Біля установників.

— Чому біля них, а не біля Крячка й Лукіна?

— Умови такі, що за своїми можна було й не наглядати. А установники на високому боці працювали, до того ж із чужої організації. Своїх я давно знаю — люди досвідчені.

— Хто давав допуск до роботи?

— Бригадир.

— Чому не було заземлено шинодріт, який проведено до шостої чарунки?

— Розумієте… Він же поза робочою зоною. У наряді не було такої вимоги. Поставили загородження — та й край. Хто знав?..

— Ви бачили, як Крячко зайшов у загородження?

— Та бачив…

— Чому ви його не зупинили? Не запитали, що він хотів зробити?

— Хтозна… Та я до пуття й не бачив — крок уперед, крок назад, — хіба запримітиш? Я й не хвилювався: Крячко був надійним хлопцем.

— Що ви зробили, коли з Крячком сталося нещастя?

— Побіг у другу камеру, до нього. Хотів допомогти.

— Ви вжили необхідних заходів?

— Які там заходи!.. Льоня лежав на підлозі, шинодроту не торкався. Я його відразу й витягнув…

— Ви могли самі постраждати.

— Ні. Я був у тумаках і рукавицях.

— Коли ви наділи рукавиці?

— На бігу.

— Скільки ви бігли?

— Хіба я дивився на годинник? Секунд, мабуть, двадцять.

— Чому так довго? Там лише три метри.

— Три метри? Я оббігав кругом, бо двері в перегородці були замкнуті.

— Чому? Хто їх замкнув?

— Не знаю. Не бачив. Не звернув уваги.

— А ви певні, що вони справді були замкнуті?

— Я смикав… Хвилин за п’ять до того.

— Навіщо?

— Просто так. Згадав, що ключі в Крячка…

(Розмови, шурхотіння паперу, зачитується висновок технічної експертизи. Допит триває далі).

— Ви допомагали потерпілому?

— За всіма приписами: штучне дихання, масаж серця. Аж до приїзду «швидкої допомоги».

— Хто її викликав?

— Звісно, установники. Більше нікого поруч не було. Це потім… набігло.

— Як ви можете пояснити причину самостійного, точніше, самовільного розширення Леонідом Крячком робочої зони?

— Ніяк. Сам дивуюся з цього. Може, якось запаморочення…

— Чи хто-небудь до прибуття міліції входив у підстанцію?

— У другу камеру — ні, начебто ні. Я біля дверей приводив до тями Льоню.

— А в першу камеру?

— Не знаю. Адже установники побігли — один по «швидку», другий — до мене.

— Хто вам допомагав винести тіло з підстанції?

— Сам виніс. На руках. Він легкий… був.

— Якими були ваші взаємини з потерпілим?

— Учень він мій. Ще до армії його муштрував. Одне слово, гарними були стосунки.

— А з іншими членами бригади він як?

— Всяк складалося. З Федором вони то гиркалися, то мирилися. З Лукіним — так собі, здрастуй-прощавай. Шефа поважав.

— Ви поки що можете бути вільним.

(Сомов, опустивши голову, вийшов. Присутні в кабінеті — два інспектори з техніки безпеки, керівники підприємства та слідчий прокуратури — розмовляють упівголоса).

— З дверима треба розібратися…

— Може, він не так смикав?

— У людини двадцять років стажу.

— А Крячко не стояв на обліку? Може, він хворий?

— Торік із армії. В Афганістані служив.

— Може, його там поранило?

— Ні. Та й експертиза це засвідчила.

— Хто там на черзі? Викликайте.

9. Сомов

— Кат його знає, як ми живемо, — зненацька вибухнув Федя й випростався. — Чи ми всі з глузду з’їхали?

Він підійшов до дверей, зупинився, припалив від запальнички і, не дивлячись ні на кого, вийшов на подвір’я і сів просто на асфальт.

— Що з ним? — здивовано запитав Сашко.

— Та нічого. Щось накочує на нього раз на місяць. Милка, мабуть, дала прочухана. А може, навпаки, — обізвався Сомов і попросив: — Знайди ключ на дванадцять.

За три хвилини скоба була затягнута, ще через дві від’єднали заземлювачі. От і все. Можна відпочити, поки машина не приїхала.

Всі повсідалися на асфальт спинами один до одного й зачаділи цигарками.

— Ніби роботи якісь, — закінчив Федя уголос фразу, що невідчепно крутилася в голові, й смачно сплюнув. Усі промовчали, й Федя, стримуючи гарячковість, пояснив:

— Навіщо надриватися, старатися, якщо все одно строк отримаєш? Чи на паркеті, чи на штахеті — однаково всі дні відбувати. От батько мій… — Федя враз замовк, як нерідко замовкають люди, які сказали щось зайве. Та Сомов обізвався:

— Що батько? Серйозний був чоловік, не тобі до нього рівнятися.

— Хіба я про те? Скільки його пам’ятаю, все бідкався, щоб і на хліб, і до хліба… Сестру мою в Москву вчитися послав, але що їй, дурепі, там робити? Вона народилася, щоб удома сидіти. І вона мордується, і він катується… А перед смертю — ні про садибу, ні про меблі навіть не згадав, а мов затявся: «Анничко! Покличте Анничку!»

— Це сестра твоя? — якомога співчутливіше запитав Сашко; як наймолодший і новачок, зважився на найпростіше запитання. Федір ствердно кивнув. А по хвилині додав:

— А буває, замислишся: один-єдиний раз живемо на цім світі, то чи варто побиватися за різний дріб’язок? Греби все до себе та розкошуй.

Федір різко зірвався на ноги і за кілька кроків опинившись біля турніка, підстрибнув і хвацько перекрутився кілька разів.

— Ба, який мастак, — захоплено вигукнув Сашко. — Невже спортсмен?

— Був, та загув, поки не одружився, — уїдливо хмикнув Сомов. — Якщо не перебільшує, з майстрами віїсту пав. А жінки… Хіба не сила? Зліплять з чоловіка усе. що хочуть.

Сашко заступився:

— А хіба Федір неправду каже?

— Неправду каже. Я міркую так: про те, як людині треба жити, багато голів, мудріших за наші, тисячі років мудрували, але нічого не придумали. І не придумають, бо все це — дурниця. Логіка проста: працюй, то й гроші матимеш. Клопочись нищечком, аби дома лад був і достаток, не стромляй носа, куди не слід — і тобі, і всім буде добре.

— Еге ж… — недовірливо протягнув Сашко, спостерігаючи, як Федір, розпашівши, крутить па турніку «сонце». — Ви самі казали, що Льоня всіх правил дотримувався, а бач, попав під дугу.

— Льоню не чіпай. Тут невідомо, попав чи попався…

Сашко запитливо глянув на Сомова: що він мас на увазі? Але Сомов перейшов на інше:

— Він був вимогливим до всього і дуже гнівався, коли бачив безладдя, якісь огріхи, несправедливість. Ось ти, наприклад. Якби Льоня був живий — не відчепився б: чому та чому це Левашову не дають змоги працювати самостійно.

— Та я поки що й не прагну. З вами спокійніше. Ви знаєте назубок, що знеструмити, заземлити, перевірити, заблокувати. А в мене ще іноді, признатися, руки тремтять.

Сомов помовчав, очевидно, задоволений похвалою, та слова ці почув, підходячи, Федір.

— Знайшов учителя! Ти тільки поглянь, як він живе, — хіба це людина? Тридцять років по тій самій вулиці на роботу і так само, пішечки, додому. Переступив поріг, капці взув, напхав черево, потім курочок своїх нагодував — і втупився в екран. І так щоднини!

Сомов досадливо сплюнув, підвівся й, намагаючись не дивитися на Федора, поникав сюди-туди по підвір’ю. Дуже хотілося переконати капосного хлопчиська, що його, Сомова, дні аж ніяк не скидаються один на одний, що їх єднає спільне — відчуття повільних, але, безсумнівно, позитивних змін. Думав про це і розумів, що ніякими словами не зможе передати почуття — ні, не власника, а господаря, глави сім’ї, які прокидаються щоразу, коли він прошкує вулицею на роботу чи додому, й укотре усвідомлює особисту причетність до вічного буття кожного будинку, кожного паркану, кожного деревця. Шкода, що не вміє розтлумачити, яке то щастя, коли день починається надіями та обов’язками — перед домівкою, сім’єю, роботою, навіть леггорнами — і закінчується солодкою втомою й навальним сном… Не вміє, то правда… Не передав ні нині покійному Льоні, пі усім попереднім учням, не може передати і ось цим, двом, найголовнішого і єдиного, що слід цінувати в житті, — відповідальності за просту, здавалося б, невідчутну, але доконечне потрібну гармонію…

До воріт підкотив «газик», посигналив. Оскільки Фонарькова не було, Федір одразу вмостився в кабіні. Сашкові довелося вантажити інвентар і забиратися у будку.

Рем Євтихійович був неабияк засмучений попередньою розмовою, і Сашко, присівши перед ним навпочіпки й зазираючи в очі, заходився втішати:

— Хіба Федір щось тямить? А повчати заповзявся. Таж, якби не ви, стонадцять разів дуба врізав би, нехлюй несосвітенний.

— Атож, — похмуро підтвердив Сомов.

— А як же без вас? От Льоня: начебто й обережним був, а не вберігся. А працював би поруч із вами — нічого й не сталося б.

Рем Євтихійович видобув із накладної кишені цигарку й запалив. Сашко віко вирішив, що він, зазвичай, відбудеться мовчанкою, та Сомов несподівано сказав:

— Е-ех, хлопче… Здається мені, що Льоня не винуватий. Не порушував він тоді… Як машина працював, без жодної помилки. Та не в цьому, мабуть, заковика.

Рем Євтихійович струснув пальцем попіл з цигарки і продовжив:

— Не виходить мені з голови камера. Ось і тепер згадую… Як прибіг до Льоні, нахилився над ним — ніби одне було, а пізніше, коли лікарі приїхали, — зовсім інше. Щось не так стало, чогось не вистачало. А чого — не доберу.

— Може, туди ще хтось заходив?

— Ні! Ми ж біля дверей були. Хто туди міг пройти? Чужі всі боялися, та й хлопець обгорілий… Лежить.

— А установники?

— Вони за перегородкою були… І вискочили, пригадую, за мною. «Швидку» викликати.

— А ви нікому про це не обмовилися?

— Про що?

— Про те, що ніби там хтось побував?

— Степану розповідав.

— Бригадирові… — ніби для себе уточнив Сашко й несподівано йому сяйнуло: — «Коли ввижається, треба хреститися». Так він сказав?

— А звідки ти знаєш? Він тобі розповідав?

Вантажівка із надсадним гурчанням долала горбатий місток — переїзд через залізницю.

— Здогадався. Є така приказка.

— Знаю, що приказка, — зненацька розгнівався Сомов. — Та все одно не так там було. Звісно, я не встиг роздивитися, та відчуваю: не так. Не випадково Льоню до того рубильника потягнуло. Не поліз би він ні сіло ні впало за те трикляте загородження.

— А в наряді шинодріт вважався недіючим?

— Чого б це? Ми його навмисне відгородили. Я особисто мотузок натягнув. Там могла бути напруга.

— А може, Льоня забув про це чи щось переплутав? — напосідав Сашко.

Сомов махнув рукою — мовляв, одчепися, хлопче, й, жадібно затягуючись напівзотлілою цигаркою, заходився виводити на лавці брунатним ребристим нігтем лише йому зрозумілі позначки. Креслив хитромудрі лінії, доки машина не зупинилася, щоб забрати Фонарькова. Федір видряпався в кузов і, по-своєму оцінивши вираз обличчя Сомова, накинувся на нього:

— Годі дутися. Ти як манірна дівиця, слова тобі не скажеш…

— Відчепись, — швидко й незлостиво відгукнувся Рем Євтихійович. Федір задоволено гигикнув — часто-густо в розмові давніх знайомих інтонація нажиті, набагато більше, ніж слова, — й запитав Сашка:

— Ти на магнітофонах розумієшся?

— Сяк-так, — Сашко потупився. — Від новинок я відстав.

— У мене — допотопний мотлох. Чогось забарахлив, а я — ні бе ні ме. Завтра субота, ти що робиш?

— Нічого. Може, в кіно піду.

— Заглянь до нас. Пообідаємо, а якщо магнітофон полагодиш, Милка не поскупиться, віддячить.

Сашко винувато глипнув на Рема Євтихійовича: той уже запросив його помилуватися леггорнами й подивитися футбол по кольоровому телевізору, але Сомов кивнув: мовляв, що ж, іди, молоді тягнуться до молодих.

Вантажівка зупинилася. Ставши на підніжку, Фонарьков оголосив:

— Можна обідати. О тринадцятій ми по вас заїдемо.

Електромонтажники вибралися з фургончика й подалися в їдальню. Лише Сашко па хвильку затримався, озирнувшись на машину, яка дедалі швидше мчала вулицею.

10. Барон

Він, звичайно, чекав. Нагадував. Квапив… І нізащо не повірив би, що робить це вже за звичкою. Минуле поволі відходило, а разом з ним стихала і гострота почуттів. Чи то під впливом Віки, чи то внаслідок того, що знайомі, ровесники, однокурсники, ба навіть викладачі, розмірковуючи про професію інженера, виділяли її суто технічні аспекти й досхочу збиткувалися над її оплачуваністю, сам Барон уже не вбачав у майбутній спеціальності чогось більшого від звичних професійних і житейських обов’язків та клопотів.

Чимдалі більше Барон усвідомлював, що в тому вузькому світі і ницому товаристві, які з легкої руки Віки видалися справжнім життям, будь-яка серйозна розмова була неможлива. Барон ніяк не міг збагнути, що для людей, споживацтво для яких — звичайний спосіб існування, проблем, пов’язаних з роботою, не існує. Він відчував, що з примарним щастям, тобто з Вікою, його майбутня кар’єра не має нічого спільного.

Захистивши диплом і отримавши направлення на роботу, зателефонував Віці.

— Розписатися?.. Навіщо так гарячкувати? — запитала як завжди врівноважена під час обідньої перерви Віка. — Відразу, як влаштуєшся, напиши мені, і я, може, до тебе приїду…

Звісно ж, оселившись у невеликій кімнатці омріяного фінського будиночка, Барон одразу повідомив про це Віку.

І вона приїхала. На три доби.

Мляво пройшлася по незайманому снігу біля підніжжя сопки, вдавано позахоплювалася полярним сяйвом і, втомлено подякувавши Баронові за подарунок — оздоблені риб’ячими зубами унти, — полетіла додому. І лише тоді, коли в порожньому, вистудженому будиночку залишився як пам’ять про неї тільки яскравий відбиток її губ на дзеркалі, Барон, старший майстер оперативно-ремонтної служби північних електромереж, збагнув, що, мабуть, все ж кохає її…

А до кінця обумовленого угодою строку ще залишався не один місяць, й годі було сподіватися, що Віка хоча б раз, бодай на мить, промайне в цих неозорих холодних просторах.

Нудьгу, неспокій і марне очікування вдавалося притлумити лише роботою та грошима. За карбованцями ввижалися південь, біле каміння й синє море, воля і Віка… Барон поклав собі заробити грошей якомога більше; ставка й напівлегальна халтура вже не влаштовували. Спокушало щось значиміше, прибуткове. Прислужилася давня трудова книжка, яка два роки жовкла в сумці.

На перерви в стажі тут дивилися крізь пальці, тим-то без перешкод за півставки Барон влаштувався в парі з тихим п’яничкою працювати електриком у пакгаузах. Доводилося викладатися до знемоги, мерзнути на лютому морозі, грітися біля чадних, їдких солярових вогнищ, а потім видиратися по драбинах чи перебиратися через лантухи з борошном і рибою, щоб якомога швидше полагодити той чи інший вередливий датчик. І так день у день, щотижня, щомісяця.

У вільні хвилини (уже вкотре!) перечитував Вікині листи, але за повсякденними клопотами, виснажливою роботою так і по відчув, як поступово вони стають холоднішими і коротшими. За останні місяці перед поверненням додому не отримав жодного листа, але Барон не зважав: нічого, ще недовго лишилося. А коли надійшло повідомлення від хворого батька — не міг дочекатися, коли вирушить у дорогу, назавжди полишивши тут, у холодних просторах Півночі, свою нудьгу і самітність.

Баронові пропонували залишитися на ще один строк, але він віднікувався: «Батько хворий». Насправді ж не слухав нікого, не сприймав пропозицій, рвався до неї, до Віки…

11. Із стенограми

(Кобзєв Федір Іванович, електрослюсар, група допуску з техніки безпеки третя)

— Де ви перебували в той момент, коли Крячко був уражений електричним струмом?

— Мабуть, у крамниці. Молоко купував. З Лукіним.

— А перед тим?

— На підстанції, двісті восьмій. Там привід регулював і перемикав щось.

— Що саме?

— Та я й не пам’ятаю. Розпорядження у вас є, прочитайте. Як там записано, так я й зробив.

— Ви самі працювали?

— В мене — третя група!

— Хто вас допустив до роботи?

— Бригадир. Усе зробив як годиться, він щодо цього прискіпливий. Перевірив кожну дрібницю, простежив навіть, щоб я взяв на засув решітку. Тільки після цього поїхав. А в мене роботи — на якусь годину. Закінчив, замкнув, а тут і Коля нагодився.

— Лукін?

— Еге ж.

— Що було потім?

— Нічого. Інструменти і все інше в будку сховали, і — в крамницю.

— Що значить — «усе інше»?

— Індивідуальні захисні засоби.

— Ви знали, до чого призводить перемикання секційного вимикача й третьої чарунки?

— Таке скажете! Ні! А що? У мене було так написано…

— В яких стосунках ви були з потерпілим?

— Ми? Друзі. В нього батьків не було, одна сестра залишилася…

— А чому ви посварилися?

— Уже рознюхали?..

— Відповідайте на запитання.

— Через ідейні протиріччя.

— Он як! Поясніть.

— Що тут пояснювати? Льоня — афганець, після армії для нього все на два кольори поділилося: оце — чорне, а це — біле, й квит. Це можна, а це — зась.

— Афганець? Він за паспортом українець…

— Афганцями себе називають ті, хто в Афганістані служив.

— Що ж усе-таки сталося?

— Соромно й сказати, дрібниця. Попросили халтуру зробити, а Льоня на мене й напався. Словом, погиркалися.

— І побилися?

— Хіба це бійка? Помахали кулаками, та й по всьому. Нам чубитися не можна.

— Чому?

— Ми — десантники. Зчепимось — то вже до смерті.

— Коли посварилися?

— Тижнів зо два тому. А може, й більше.

— Чому Крячко, як ви сказали, «напався» на вас?

— Я вже пояснив: він усе робить за правилами. А коли хтось не так зробить — значить, злодій, шкідник. Чи вам сподобалося б, якби вас шкідниками називали за нізащо?

— Ви хотіли вчинити щось протизаконне?

— То ж бо й воно, що нічого. Сусід попросив провести в гараж світло, я й намірився після роботи цим зайнятися. Клопоту — на дві години, не більше.

— Чому Крячко став заперечувати?

— Та спочатку ні, а коли побачив, що я хочу інструменти й дріт узяти…

— А ви вважаєте, що можна брати, точніше, красти матеріали на роботі?

— Таке скажете! Я ж не кілометр дроту брав, а якихось п’ять метрів.

— Ваші стосунки не змінилися до смерті Крячка?

— Та ні, наступного дня й помирилися. Купив я плоскогубці й на рукоятці випалив: «Для халтур». А Льоня гумор розумів. Коли приходив до нас…

— Він бував у вас вдома?

— Часто… Тобто не один раз.

— Ви не помічали чогось особливого в його поведінці? Наприклад, несподіваної непритомності, раптової глухоти? Чи намірів покінчити життя самогубством?

— Що ви, про це гріх і казати. Він такий хлопець був… Співати любив. А про Афганістан не розповідав ніколи.

— У Крячка була дівчина?

— Була. До армії. А потім виїхала, вони не зустрічалися. Тепер так собі, нічого серйозного.

— Ви не помітили чогось дивного у поведінці?

— Наче ні. Ви краще у шефа запитайте: вони недавно сварилися…

— Як ви довідалися про нещасний випадок?

— Приїхали з Лукіним на місце, а там міліція.

— Ви заходили до підстанції після трагедії?

— Ні. Та й не можна було: міліціонер не пропустив би.

— Поки що ви вільні…

Кобзєв спантеличено стенув плечима й вийшов. Мабуть, він гадав, що допит ще тільки почався.

Присутні в кабінеті якийсь час перемовлялися між собою:

— Все ж таки, звідки прийшов струм?

— Важко з’ясувати точно. Ланцюжок дуже довгий. Споживачів чимало. Міг бути й одиночний розряд.

— Атож, це найбільш схоже саме на одиночний високовольтний розряд.

— Чому?

— Через десять — дванадцять хвилин на шинодроті вже не було напруги. Сомов на вимогу міліції перевіряв індикаторною штангою.

— Можливо… Але те, що там була дуже висока напруга, не викликає сумніву. Чотириста вольт не призводять до таких опіків…

— Та й Крячка не відкинуло б. А він лежав на підлозі…

— Це суттєво. А міг бути розряд таким тривалим? Усе-таки секунд тридцять, не менше.

— Для конденсатора забагато.

— Електромережа — загадкова штуковина. Дуже дивні перехідні процеси трапляються. Пам’ятаю, в Донбасенерго…

— Не відхиляймося від головного. Хто на черзі? Заходьте.

12. Кобзєв

Федір не був господарем. У цьому Сашко переконався відразу ж, тільки-но переступив поріг хатинки, де той мешкав майже два роки.

Ти ба, який: халтуру шукає, а вдома й за холодну воду не береться. Хатинка, затінена черешнею, на шир-ший погляд видалася ошатною, доглянутою. Та коли увійшли до кімнати — аж досада пройняла. У підлозі — щілини, колись густо накладена фарба пошерхла, облущилася. Завіси ледве трималися, жалібно скрипіли, ліжко й величезна шафа стояла на сяк-так витесаних різноколірних брусочках. Та найдивніше, електрична проводка була допотопна, протрухла матер’яна ізоляція, надтріснутий патрон, неоковирна бакелітова розетка…

Магнітофон, який мав полагодити Сашко, стояв просто на підлозі. Виявилося, що роботи над ним було менше, ніж сподівався: надів пасики, почистив, підігнув, відрегулював й хотів уже попрощатися. Та безлад зупинив. Сашко жартома примусив Кобзєва принести інструмент і заходився міняти проводку. Згодом разом поприкручували нові шпінгалети й завіси. Мила, дружина Кобзєва, допомагала. Поки Сашко й Федір мили руки і теревенили про все на світі, вона приготувала вечерю.

Федір, задоволено роззираючись, запитав:

— Як же я з тобою розрахуюся? Ти, брате, не один червінець заробив. Може, в ресторан гайнемо?

— Облиш, я не за гроші, — в Сашка аж губи затремтіли від обурення.

— Не гнівайся. Ти наче Льоня…

— А що — Льоня?

— Так само, коли про гроші почує — аж паленіє. Тобто паленів… Може, й недаремно.

— Чому? Гроші потрібні: щось купити чи поїхати кудись. Просто в нас, у зоні, не заведено було — «гроші», «спасибі»… Там усякі були, але розраховувалися здебільшого одним — роботою. Ти мені сьогодні допоміг, я тобі — завтра чи коли-небудь іще. Так краще…

— А ти, бачу, роботящий, — з неприхованою заздрістю сказав Федір. — Аж дивно, що ти за грати попав.

— Раз попав — вдруге вже не попаду.

— Ще б пак! Спеціальність є, а дурощі вилетять із голови. Тобі зарплати вистачає? — перевів розмову на інше Кобзєв.

— В основному. Хочу магнітофон купити.

— Відео? — стрепенувся Федір.

— Ні, звичайний. Поки що не вирішив який. Великий не хочу, бо ніде поставити, а в маленьких якість не та…

Помовчали. Мила налила чаю в квітчасті чашки, принесла варення й домашнє печиво. Кобзєв укотре кинув промовистий погляд на карафку з наливкою, але Сашко рішуче відмовився: поки, мовляв, ще дільничний навідується, годі й думати про випивку.

Мила задоволено посміхнулася: ще б пак, хлопець тямущий, до роботи завзятий, не п’є, то чому б не познайомити з сусідською дівчиною — «така розумниця, в інституті навчається, а хлопця ще не має». Сашко віднікувався, запевняючи, що не спроможеться й двох слів зв’язати.

— Ого, — здивувався Федір, — та з нього в таборі мало не баптиста зробили: не п’є і з дівчатами не водиться.

— І як у тебе язик повертається! — спалахнула Мила. — Молодий-зелений, не встиг зоглядітися, як вскочив у халепу. Але ж скромний, роботящий — не те що ти. У твоїй бригаді, якщо хочеш знати, він другий після Льоні такий, добрий і совісний. А інші? Так і норовлять збити тебе з пуття.

— Та ні, — заступився Сашко, — в бригаді хлопці хороші, план завжди виконують і не п’ють.

— Ба-а-чила, як вони «не п’ють». Заходили і Лукін, і Степан. А в Ялті… Я в пансіонаті тоді була, бачила твого Степана частенько. Ходив попід ручки з дівицями, в ресторанах пив-гуляв, ніби купець якийсь.

Федір загигикав:

— А ти в пансіонаті була чи в ресторанах?

— Можна й з вулиці побачити, як Степан хизувався, сипав грошима, немов сміттям.

— Має право: чесно заробив їх.

— У бригадира зарплата велика, — додав Сашко. — Відкладав, мабуть, на відпустку.

— Чесно заробив? Відкладав? — обурилася Мила. — О, такі гроші не відкладеш з однієї зарплати. Я знаю: ліві в Степана гроші. Бо він не з тих, хто збирає копійку до копійки.

— Звідки ти знаєш? — Федір рвучко повернувся до дружини.

— Знаю — і край. Не глуха. Усі про це знають.

Багатозначно хитнувши головою, Мила вийшла з кімнати.

— Ходімо під черешню, перекуримо, — запропонував Сашко.

Припаливши, він співчутливо запитав:

— І часто в тебе так?

— Не хата, а божевільня, — Федір сів на лавку. — Їх дві — дружина і теща, а я сам. Між собою вони на ножах, але милять мені шию разом. Тут у них цілковита солідарність.

— І обидві важким духом дихають па Степана Федоровича?

— Не зважай. Вони завжди знайдуть, до чого присікатися. Фонарьков, бач, не подобається, бо не так, як вони, живе. Хай собі живе чоловік. Чи він їм заважає? Така вже вдача.

— А Льоня теж із Фонарьковим не ладнав?

— Та ніби все було добре, хіба що в останні дні…

Помовчали. Вечір був тихим, теплим, де-не-де в неосяжній височині мерехтіли зірки.

Місто затихало.

13. Барон

Тяжко хворий батько його не впізнав. А через кілька днів тихо згас, і Барон залишився сам. З Вікою зв’язки втратив, а з Танею зустрічатися не хотілося. Учорашнє збігло, призабулося, а до нового берега він ще не дістався. Віка уже міцно ввійшла в «коло», стала однією з тих, хто розтринькував молодість між спекулянтами і ділягами, творцями і експлуататорами системи дефіцитів. Раніше обережні й потайні одинаки згуртувалися в нечисленну, але галасливу п навдивовижу нахабну «зграю», куди входили перекупники, барахольники, всілякий шахрайський дріб’язок.

Барон швидко збагнув, що всі «точки» й «канали» збагачення зайняті; на місця тих, хто потрапить до в’язниці чи, рятуючись, тікатиме світ за очі, вже вилаштувалася довга черга. О ні, копійчані справи були не для нього. А «зграя» робила гроші, або, її мовою, «варила бабки».

— Потрібні нові ідеї, щоб «варити бабки», — якось сказав Баронові знайомий перекупник. — Поки ти будеш сам чи з кимось удвох робити діло, ти матимеш гроші. А коли виникне гурт, «бабок» не буде, але буде міліція.

Барон ненавидів і зневажав їх усіх — шахраїв, діляг, — самовдоволених, пихатих молодиків з ситою заспокоєністю в очах, і в той же час не міг вирватися з їх пазурів. Зневажав, бо відчував: він — кращий, і не міг змиритися з тим, що всі оті перекупники-бариги посіли прибутковіші місця. Гроші, зароблені на Півночі, лише давали доступ до таких компаній, але поки що всі контакти не мали зворотного зв’язку. За гроші Баронові могли зробити багато дечого, але сам він — нічого, тим-то не був потрібний. Втім, його приймали охоче: платив завжди вчасно, не дозволяв собі зайвого й загалом був хлопцем хоч куди. Про те, звідки у нього гроші, ніколи ніхто не запитував, ніхто й не здогадувався, як швидко тоншає його гаманець.

Придивившись і все зваживши, Барон влаштувався працювати. За другою трудовою книжкою, яка зберігалася в нього ще від доармійського життя, коли працював електриком. Кадровик навіть не замислився над тим, чому електромонтер без вищої освіти має військовий квиток офіцера в запасі… Барон став на облік — та й по всьому.

Електрослюсар, група допуску четверта, плюс доплата за роз’їзди, плюс премія — набігало майже вдвічі більше, ніж у інженера того ж таки підприємства електромереж.

Працювати, звісно, доводилося багато, та в порівнянні з Північчю не життя — казка. Невдовзі Барон осягнув, що зразковому робітникові потрапити за кордон простіше, аніж інженерові. А ще давало втіху тикати носом Лещука чи когось іншого в усілякі недогляди, підказувати, пропонувати. Та й платили за рацпропозиції непогано, якраз вистачало на три дні відпочинку в Ялті. З Вікою.

Бачилися вони частенько, але майже всі його спроби вирвати Віку з «кола» зводилися нанівець. Доводилося зустрічатися в спільній компанії. Першого ж вечора Віка взялася виводити Барона «в люди», і для цього вигадала легенду. Відрекомендувала його «діловарам» як надійного хлопця, а згодом розповіла — за його спиною — сумну й зовні правдоподібну історію про минуле Барона.

Через кілька днів вона переповіла легенду і йому — вже задля сміху. Виявилося, що на Північ він потрапив відбувати покарання за якусь заплутану справу з грішми, але ненадовго й без конфіскації, прикінчивши язикатого напарника.

Барон аж за голову схопився: що за нісенітниця, та невдовзі зметикував, що в очах аморальних і боягузливих «діловарів» ця легенда матиме більшу вагу, ніж правда про роки чесної праці за розподілом. І справді, якщо до інших вони ставилися з погордою й навіть не вважали за потрібне це приховувати, то з ним поводилися як із рівним. Це втішало самолюбство Барона. Того, змальованого в легенді, звісно, не було, але щось схоже могло трапитися, якби доля склалася інакше…

Великий, косо врізаний у схил пагорба готель гудів від цілодобової метушні. Тут розмовляли чи не на двох десятках мов, відпочиваючі переповнювали бари, дансинги й, звичайно ж, пляжі. У цій нескінченній круговерті, курортній розкутості Барон і Віка ні на хвильку не залишали одне одного. Смажилися на піску, прогулювалися, мріяли. Про що? Як і раніше — про його працю, а отже, й обов’язок жити вільно, не так, як усі. Про себе Віка розповідала мало й неохоче, і якось цілком серйозно зронила:

— Мене немає. Я — фантом.

Найголовнішим для неї, як вона запевняла, було майбутнє Барона. І день у день повторювала, сумно дивлячись на танцюючі пари іноземців:

— Вони вміють жити, — задумливо хитала головою. — А ти…

І знову вона знаходила слова, від яких, як і від запаху волосся і тепла її тіла, паморочилася голова…

Ні, Барон не був наївним хлопчиськом і м’якою глиною, з якої можна виліпити що завгодно. Хоч як багато значили б для людини такі слова, вони залишалися словами, тим паче тут, на пляжі. Та слова ці збігалися з власними намірами Барона. І поступово зміцніло переконання, що гроші — єдине, чого бракує йому для справжнього життя.

Якщо ще недавно Барон розмірковував над дозволеністю й добропорядністю того чи іншого вчинку, то після Ялти думав уже інакше: «здогадаються — не здогадаються», «застукають на гарячому — не застукають»…

Перед від’їздом Віка різко змінилася. Вона кудись поривалася, двічі встрявала в сміховинні скандали, говорила уривчасто, зі злістю. А в дорозі верзла такі нісенітниці, що Барон уперше замислився, чи не слабує вона на голову. Подумав про це й зненацька зловив себе на тому, що уже немає в ньому болісного співчуття до явного чи прихованого страждання Віки, як було раніше.

14. Сомов

Обідали разом. Не було тільки Фонарькова. Перед перервою, як частенько траплялося, його покликав Валентин, установник, і вони подалися кудись на сірих «Жигулях», тільки курява здійнялася.

Обідня перерва приваблювала тим, що можна було досхочу побазікати. Сашко як новачок і наймолодший більше слухав, аніж говорив, а якщо й утручався в розмову, то лише для того, щоб повернути її в потрібне русло. Усі члени бригади немало знали один про одного, та йому здавалося, що якось поверхово, тільки як напарників у щоденній роботі і співрозмовників у вільні хвилини. Він навіть подумав, що ніхто з четвірки не припускає можливості інших, ближчих, дружніх стосунків; утім, і затята ворожнеча теж начебто виключалася. Можливо, це був необхідний захисний механізм, адже ніхто не збирався кидати роботу, але такі взаємини на Левашова справляли прикре враження. На жарти теж не ображалися — втім, і ображатися не було за віщо: кепкували один з одного незлостиво і нев’їдливо. Та головне — не було відвертості, відкритості у стосунках. Як і скрізь, тут шанували більше слухачів, ніж балакунів, тим-то й до новачка ставилися чимдалі приязніше.

Побував він удома в Сомова, нічим не показуючи, що там аж позіхати хотілося з нудьги; хоча Рем Євтихійович і сам відчував: різниця у віці завелика й знайти спільну мову з учнем не завжди вдається.

Кілька разів навідувався до Кобзєва, чемно вислухував запрошення його тещі перебратися до них, бо, мовляв, без справжнього господаря важко; та оскільки пропозиція сприймалася як відвертий докір Федорові, відмовився й, щоб не ускладнювати йому життя, став навідуватися рідше. Федір стривожився, але згодом збагнув причину й заспокоївся.

Часто Сашко перехоплював уважний погляд Фонарькова; він, мабуть, єдиний здогадувався, що хлопець не ликом шитий. І тепер, прислухаючись до теревенів, ураз відчув той погляд і озирнувся: неподалік стояв Фонарьков.

— Гайда! — він махнув рукою.

Сашко швидко прибрав зі столика і за хвилину сів у май піну, примостився поруч із Ремом Євтихійовичем. Той невдоволено бурмотів:

— У всьому винні жінки. А ви цього не розумієте. От Льоня був…

— А хіба він теж вважав, що у всьому винні жінки?

— Авжеж. Сестра в нього, Райка…

— Не слухай ти його, — перебив Кобзєв. — Льоня справедливо все оцінював, не зважав на те, хлопець чи дівчина. А сестер не вибирають. Та й не тільки за неї — за будь-кого міг піти на ножа, коли треба було. Пам’ятаєш, як він за тебе з Лещуком зчепився?

Рем Євтихійович ствердно покивав головою.

— Часто він сварився з сестрою?

— Бувало, — неохоче відповів Сомов. — Шпетив її частенько.

— Загуляла?

— Про це не казав.

— Та ти ж знаєш, — обізвався Кобзєв.

— Загуляла — це одне. Він принципово… Що життя ламає собі й Андрієві, чоловіку. Жили, мовляв, як люди, та її ніби гедзь укусив: стала примушувати чоловіка день і ніч червінці заробляти, а сама білим світом нудила. Льоня до них часто приходив.

— Ех, життя-життя… Підкине на рівному місці — та й край. А ти метушишся, щось плануєш…

Помовчали. Натужно гурчала вантажівка, скрипіла фанерна будка, за вузенькими запорошеними віконцями пропливали крамниці, будинки й скверики мікрорайону.

Сашко порушив мовчанку:

— А чому «на рівному місці»?

— Інакше й не скажеш… Льоня, вважай, найакуратнішим був, і треба ж — саме з ним…

— Годі про це, — перебив Кобзєв. — Скільки вже можна говорити?

— Багато можна, — наїжачився Сомов, — бо шкода хлопця. Не рівня тобі. І завжди з повагою…

— От-от, — Кобзєв викинув недопалка за борт. — Шанобливий. Ніколи брутального слова не зронить. Овва! Багато ви знаєте. В три поверхи як загне, бувало, — не відмиєшся.

— Бо заробив, даремно б не загнув. П’ять разів подумає перед тим, як рота розкрити. Валентин, установник, — пройдисвіт пройдисвітом, та Льоня до нього довго придивлявся, поки виказав усе.

— А чого він на нього напустився? — не вгавав Сашко. — Це ж той Валентин, який до шефа їздить?

— Він, — ствердно кивнув Сомов. — І чому в нього права не заберуть? Напідпитку ж гасає…

— То Льоня через це розлютився?

— Ні… Хоча, може, через це теж. Шишака якогось усе згадував. Погрожував: я, Мовляв, тебе виведу на чисту воду.

Федір уточнив:

— Не шишака, а набалдашника.

Машина зупинилася.

15. Барон

Для рішучого кроку бракувало поштовху. Раніше чи пізніше Барон наважився б на це, хоча тепер із «діловарами» він зустрічався рідше, ніж звичайно, та й Віки не було поряд.

У психіатричну лікарню, куди потрапила Віка, він прийшов відразу ж після того, як дозволили відвідати хвору.

У полинялому халатику вона видалася маленькою й теж ніби злинялою, а без косметичних штрихів — змарнілою і постарілою. Звичайно, вона зраділа, що Барон навідався, але розмова не в’язалася.

Після відвідин Барон щоразу напивався, але не в «колі», а з Валентином. Жлуктили в загидженому темному гаражі. Наступного дня Барон розшукував Таню й висповідувався — не до кінця, та все ж відвертіше, ніж будь із ким. Таня здогадувалася про його особливе життя, але до кінця не вірила, а може, не хотіла вірити… Були в тій відвертості й гра, і підсвідоме бажання випробувати себе, погратися з вогнем. І якесь каяття… Неждано-негадано склалося так, що до його рішучого кроку стала причетною саме Таня.

…Ще до знайомства з Вікою бачилися вони часто — приїжджаючи на канікули додому, він часто забігав у бібліотеку, де працювала Таня. Зустрічалися й пізніше, коли уже закінчив інститут, але з кожним роком усе більше віддалялися одне від одного, розмовляти ставало все важче. Вилити душу було необхідно, адже лиш Таня, як повелося ще зі школи, знала все про Барона. Тільки з Танею він знімав внутрішнє напруження, яке наростало й наростало. Про довіру не йшлося: дедалі глибше занурюючись у «діловарське» життя, твердо затямив, про що і як можна розповідати. Та згодом відчув: Таня перестає його розуміти, дивується: невже все це серйозно? — й навіть якось болісно всміхається, ніби шкодує за тим, що в їхніх стосунках уже нема тієї дитячої відвертості, яка завжди зближувала. Та що воно бачило, це дівчисько? Мізерну зарплату бібліотекарки? Власноруч пошиті сукенки? Босоніжки з універмагу? Синюшні магазинні кури? На цікаві книжки й то в них — у бібліотеці! — черга, і Таня Білякова, хоча вже була старшим методистом, опинялася в ній далеко не першою. Тендітна, бліда, із зачіскою, яка і не псувала, і не прикрашала її, в благенькому синьому халатику, Таня чи не в усьому програвала Віці. Баронові так і кортіло вигукнути: «Подивися на себе, христова наречено! Що ти маєш від „праведного життя“? Хіба тобі долею визначено тільки на книжках знатися?» Та змовчував, бо знав, що в криках, у злості прорветься те єдине, що приховував од Тані: його невпевненість. Його відчуття непоправної помилки, хибно обраного шляху, відчуття, знайоме всім автомобілістам: проминувши потрібну вулицю, розумієш, що не туди їдеш, але нічого вже не вдієш, бо знаки не дозволяють розвернутися…

Хотілося чимось здивувати Таню, примусити її подивитися на його життя іншими очима. Кілька разів приносив модне ганчір’я, але Таня брала «фірмові» обновки лише після довгих умовлянь і за гроші, а це вже не завдавало очікуваної втіхи. Та коли тяжко захворіла її мати й Барон купив у «діловара» й приніс розрекламовані закордонні ліки — Таня аж засяяла. Баронові здавалося, що він ніби якийсь великий гріх замолив.

А через тиждень Танину матір забрала «швидка допомога».

У лікарні, де не жила й не вмирала тітка Ліза, Барон довідався, що випадок з Біляковою був не єдиним: хтось пустив чутку про чудодійну силу закордонних ліків, які невідомо якими шляхами потрапляли в руки перекупніків і які насправді були шкідливими. Зневірені хворі за великі гроші купували їх і часто-густо опинялися або у клініці, або в морзі.

Барон слухав лікаря, скрушно хитав головою, але думав про інше. «Діловар» на прізвисько Форсовець не міг не знати, яку «панацею» (так він назвав ліки) продає, й Барон прикидав, як провчить цього грошовитого покидька.

З’ясувати координати Форсовця було нескладно. Натрапив на слід і разом з Валентином почав невідступно стежити за кожним його кроком. Робочий одяг і службова оперативна машина давали змогу крутитися в подвір’ях будинків, не викликаючи підозри.

Час Барон вибрав точно: Форсовця в квартирі не було, на сходах — ні душі. За дві хвилини зняли зліпки з обох замків і зникли.

Ще два дні робилися ключі — різними слюсарями. Згодом вибрали хвильку й перевірили: ключі відмикали замки.

Вкрай хотілося, щоб заплановане впало на Форсовця, як божа кара. Барон був певний, що Форсовець, відчуваючи свою провину — бо не один гріх мав на совісті, — не кинеться заявляти в міліцію. Та все одно зважував кожну дрібницю, вивіряв кожен крок. Необхідно бути у цій справі особливо обачним: сусіди могли здогадатися чи почути. Що ж, Барон і це врахував.

Того дня він разом з Моховиком сів у машину, до якої був причеплений компресор.

У двір повернули, точно знаючи, де і як будуть працювати. Розвернули її запустили компресор.

Мжичило, повівав холодний вітер. Непомітно замазали грязюкою номерні знаки машини і взялися до роботи. В дворі ніхто не вештався, поодинокі перехожі не звертали уваги на двох заклопотаних роботяг.

Увімкнули перфоратор, і Моховик, не випускаючи з рота цигарки, заходився пробивати дірку в бетонному цоколі — якраз під вікном Форсовця.

Барон метнувся в будинок і швидко відімкнув обидва замки. У передпокої поставив на підлогу брезентову сумку, завченим рухом натягнув рукавиці. Видобув вигострену до блиску сокиру й короткий ломик.

Перфоратор голосно гуркотів під вікном. Барон, скрививши губи в недобрій посмішці, одним ударом розтрощив телевізор, махнув ломиком по кришталевих люстрах і вже не зупинявся, поки не побив, порозколював, потрощив усе, що потрапляло під руку: килими, канапи, крісла. Чуприна розкуйовдилася, піт заливав очі, тіпалося серце. З глибини душі вирвалася на волю давно тамована ненависть до речей — дорогого мотлоху, яскравого модного ганчір’я, всього того фірмового шмаття, яке чомусь стало важити для нього більше, ніж будь-які людські чесноти.

Перфоратор стих.

Зупинився, важко дихаючи, Барон: почув, як у незвичній, мертвій тиші надсадно, зі скреготом, цокає старовинний годинник. Одним ударом розтрощив циферблат — ніби крапку поставив. Погляд упав на розпанаханий диван — там між пружинами лежав паперовий згорток. Барон висмикнув пакунок, вкинув його разом із інструментами в сумку. Застиг, прислухаючись до звуків надворі.

Перфоратор знову весело застрекотів — усе спокійно. Барон зняв рукавиці, почепив сумку на плече і вийшов з квартири.

Через півгодини вони були вже далеко від місця операції. Про пакунок, де лежали світло-коричневі купюри, Барон навіть не заїкнувся. Валентинові Моховику поки що вистачало тієї пайки, яку призначив для нього Барон.

16. Із стенограми

(Лукін Микола Михайлович, електромонтер-шофер)

— Що ви робили після того, як поїхали з двісті третьої підстанції?

— Підкинув бригадира на сто вісімдесят шосту підстанцію, це близенько, потім заскочив, як і наказали, на двісті шосту, а звідти — по Кобзєва.

— Що робили на двісті шостій?

— Перемкнув вимикач — ото й усе.

— Який?

— Другий. Як і зазначено в розпорядженні.

— А ще?

— Більше нічого.

— Яка у вас група допуску?

— Друга, до тисячі вольт.

— Скільки вже працюєте на підприємстві електромереж?

— Вісім років.

— Чому так і не добилися вищої групи допуску?

— Навіщо? Я більше шоферую.

— Що ви робили в приміщенні двісті третьої?

— Те саме, що й Льоня. Чарунку ревізував.

— Крячко був кваліфікованим робітником?

— Льоня? Дай боже кожному.

— Ллє ж ви закінчили роботу раніше.

— Поталанило на чарунку. Я аж здивувався: не треба було ніякої ревізії.

— В яких стосунках були з потерпілим?

— Нормальних. Не сварилися.

— Але й не товаришували?

— Близько — ні. Він, як на мене, був якийсь дивакуватий.

— Конкретніше.

— Запальний дуже. Не раз бувало його всією бригадою заспокоювали…

— Того дня ви не помітили в його поведінці чогось незвичного?

— Ні. Може, трохи не в настрої був. Та він частенько ходив насупленим — на сестру злився…

— У нього були родинні незлагоди?

— Всього бувало…

17. Лукін

— Федоровичу, дозволь на годинку узяти машину, — попросив упівголоса Лукін, щоб ніхто з членів бригади не почув. — Знайомому треба допомогти…

Фонарьков примружився — мовляв, знаю твоїх знайомих і, глянувши па годинник, сказав:

— Ну, давай. До третьої. Та не вантаж різного мотлоху.

— Таке скажеш! Л можна хлопця з собою взяти? Сам не впораюся.

— Якщо не встигнеш, то не поїдеш, — відрубав Фонарьков і вирушив до підстанції.

Лукін наздогнав його й зашепотів на вухо:

— Степане Федоровичу, їй-богу, до третьої сам не справлюся, плитка важка. Я ж для тебе все, що просиш, роблю…

Фонарьков лише зневажливо хмикнув і ступив кілька кроків, усім виглядом засвідчуючи, що розмова зайва. Та вже з дверей гукнув.

— Сашко! Ходи-но сюди!

— Чого?

— Поїдеш з ним, — бригадир, не озираючись, махнув на Лукіна. — Допоможеш навантажити — розвантажити. І одразу назад.

Левашов радо почимчикував до машини.

Фонарьков провів його поглядом і запитав у Лукіна:

— Почому домовлявся?

— П’ятірка.

Фонарьков покрутив головою й наказав:

— Хлопцеві — троячку. Перевірю. І спідометр не забудь підігнати.

— Не вперше, — кивнув Лукін.

«Знайомий», опасистий дядько у вельветових штанях, жив неподалік: очевидно, Лукін з ним домовився під час обідньої перерви. Сашко допомагав на совість, плитку й квадрати щитового паркету навантажили хвилин за п’ятнадцять.

Замовник сів у кабіну, а Сашко в кузов і, поки вантажівка мчала до висілка, видобув з ящика дві плитки. Якусь хвильку помилувавшись вигадливим різноколірним візерунком, сховав їх під лаву. Потім понишпорив по інших ящиках — з кожного узяв по дві—три плитки і, задоволений, зручніше всівся на щитовому паркеті.

Поки господар відмикав двері ще не добудованої дачі, Сашко пошепки сказав Лукіну:

— Я кілька плиток приховав. Не помітить?

— Скільки взяв?

— Три десятки.

Лукін зупинив машину й наказав:

— Забери плитку. Вето.

Сашко метнувся в кузов, подав один стосик, потім другий:

— Більше немає.

Лукін акуратно склав плитки в брезентову сумку. Не піднімаючи голови, сказав:

— Ти затям собі: гроші треба заробляти. За-роб-ляти. А дріб’язок тягтимеш — біди не оберешся.

— Не лякайте. — Сашко притримав сумку так, щоб Лукіну було зручніше складати плитку.

— Я не лякаю. Ти за цей непотріб скільки візьмеш? Хіба що червінець. А застукають — років три дадуть, як рецидивістові. Ще й мене підведеш під монастир.

Сашко всміхнувся:

— Ще треба зловити.

— Це дуже просто. Плитки не шоколадні, під ковдрою не з’їси. Збувати понесеш. Не встигнеш відкрити рота, як тебе чемно візьмуть попід ручки й запитають: де, хлопчику, взяв?

Лукіп завів мотор і, за звичкою глянувши в дзеркальце, виїхав на шосе. Помовчав і вже примирливо:

— Плитка примітна, з неповторними візерунками. Таку не на кожній базі знайдеш, а на будівництві — і поготів. Навіть нетямущий здогадається, що ти поцупив її. Звичайно, плитку в тебе з руками відірвуть, щедро заплатять і відразу ж повідомлять куди слід. Це неважко зробити.

— Плитка крадена, — твердо сказав Сашко. — А тому її власник мовчатиме.

Лукін сплюнув у вікно:

— Погано ти їх знаєш. Може, й промовчить злодюга. А може, анонімку напише. Номер машини бачив?.. Бачив. Не виключено, що й записав його. Вони такі… Тільки про себе дбають.

— Я про номер забув. А наш дачник — злодій злодієм. Не будинок у нього — палац.

Лукін ствердно хитнув головою.

— Отже, правду кажу?

— Ти про гроші? Вони і в мене є. Хочу «Москвича» купити. Спитаєш: за що? Звичайно, не за зарплату. У мене бізнес — квіти. Кому краса, а мені — троячки із землі ростуть. І сплю спокійно: не вкрав, а маю не одну тисячу.

Сашко скоса глипнув на брезентову сумку й недовірливо всміхнувся. Лукін вибухнув:

— Не віриш? Думаєш, якщо я цю плитку взяв, то скрізь і всюди тягну? Дзуськи! Я тебе, дурня, врятував. Попадешся з нею — і за грати. А я все зроблю як годиться. А гроші — тьху. Мені що й дякують, коли віддають.

— Як це?

— Колись дізнаєшся, — засміявся Лукін. І уже строго: — Ти ще хлопчисько. Вчили тебе, вчили… Хіба ти не прожив би без десятки?

— А що? — спалахнув Сашко. — Він червінців не лічить, а я повинен над кожним надриватися?

Лукін натиснув на газ, машина проскочила перехрестя й помчала рівною вулицею.

— Ти нашого дачника не провчиш, хоч і все в нього поцупиш. А себе занапастиш. Захочеш зав’язати — пізно буде.

Сашко процідив крізь зуби:

— А я не хочу з троячкою ходити. Бабуся мені тисяч не заповіла, а складати копійки на старість — смішно.

— Тобі видніше, — Лукін повернув із магістралі на бічну вулицю.

Фонарьков зустрів їх криком: де були, чому так довго, щоб це востаннє, треба працювати, а не кататися на машині. Роботи й справді було багато: одне не встигли довести до пуття, інше несподівано поламалося… Усім вистачило клопоту до пів на п’яту. Нарешті Фонарьков змилостивився:

— На сьогодні — все. Сомов. підготуй робоче місце.

Сашко зупинився, дивлячись на Сомова. А той, поки Фонарьков розмовляв по радіотелефону, готував робоче місце для приймання напруги. Вкотре вже хлопець дивувався майстерності Сомова.

— Нічого не забули, Євтихійовичу? — поцікавився він.

— Забувати не можна, — не сприйняв жарту Сомов. — Хто техніки безпеки не пам’ятає, тому чорти її нагадають.

— А може, ангели?

— Не базікай, — насупився Сомов. — Краще, склади заземлювачі.

Сашко взяв заземлювачі, ребристі, неоковирні, свіжопофарбовані, з новісінькими номерами, й поклав у будку. Хутко повернувся в підстанцію.

Сомов незадоволено пробурмотів:

— Ангели, ангели… А про те, що Льоня не міг порушити правила техніки безпеки, ніхто й слухати не хоче…

В цю мить надійшов Фонарьков:

— Усе зробили? Зараз випробують.

За якусь хвильку пролунав глухий удар — спрацював масляний вимикач.

— Усе гаразд.

— Зачиняй, — наказав Фонарьков і пішов до машини.

Сомов клацнув решітками й, звично вихопивши з в’язки потрібний ключ, замкнув двері.

— А якби струм дали раніше? — запитав, полотніючи, Сашко. — Нас убило б?

— Таке скажеш, — відрубав Сомов. — Я ж не сліпий, заземлювач бачу; а коли зняв його, то вже нічого не чіпав.

— Зрозуміло, — заспокоївся Сашко. — А я думав, накладка якась… Мабуть, шеф вираховує все до секунди…

— До секунди — це факт. У шефа око гостре. Але я на бригадира не покладаюся. Життя навчило: у нашій справі, крім своїх очей і своїх вух, нічому й нікому не слід вірити. Навіть кочерга, як кажуть, раз у три роки стріляє. Ясно?

— Авжеж! — усміхнувся Сашко й, піднявшись у кузов, подав Сомову руку.

Їхали недовго — Сомов завжди додому віз швидше, ніж на роботу. Всі стомилися, розмовляти не хотілось. Коли машина, обігнувши старий занедбаний фонтанчик, зупинилася під навісом, Сашко першим зіскочив на землю і попрямував до душової.

Вийшов звідти через кілька хвилин з мокрою чуприною, підійшов до Лукіна, який стояв біля дверей невеличкої майстерні. Зазирнувши всередину, здивовано похитав головою:

— Ого, добре живете…

— Для себе обладнали, — Лукін усміхнувся. — Ремонтний цех верстати списав, а ми забрали їх собі. Раніше за найпростішу деталь треба було кланятись, а тепер самі робимо. Ще й іншим пособляємо.

— Молодці! — похвалив Сашко, перемацавши все, що лежало на верстатах. — А мені помайструвати можна?

— Чому ні, — обізвався, переодягаючись, Лукін. — Якщо для діла. Чи ти, може, фінку надумав зробити?

Сашко засміявся:

— Навіщо мені фінка? Такі речі я вже переріс. Хіба що кулемет?

— А якщо серйозно?

— Ключ хочу зробити. Поламався, а замка шкода, надійний.

— І як ти його хочеш виточити?

— У мене є зліпок. Ключ особливий: для замка «Сто п’ятдесят секретів».

— А заготовки де береш? — поцікавився Лукін.

— Приятель у мене є. За трояка продасть.

— Сиділи разом?

Сашко не образився, лиш глянув осудливо.

— Коли поїдеш до приятеля, — вже лагідніше сказав Лукін, — попроси у нього заготовку для ключа з лівими канавками.

— Гаразд. Тільки не знаю, коли поїду, — до авансу ще цілий тиждень.

Лукін зупинився і витяг п’ятірку:

— Поїдь сьогодні.

— Завтра. Сьогодні вже пізно. Та й пива хочеться. Аж у горлі пересохло, поки ви залізяччя перераховували.

— Інструмент порядок любить.

— Куди він дінеться?

— У мене не дінеться, — погодився Лукін. — А в інших ніби корова язиком злизувала. Я не полінувався перефарбувати всі наші заземлювачі. Тепер уже не цуплять.

— А я дивувався: чому це в нас зелені, а в інших сірі… Геніально придумав. Просто і надійно. До речі, Фонарьков коли брав заземлювачі?

Лукін зітхнув:

— Тоді якраз Льоню…

Був теплий вечір, і зовсім не хотілося йти додому. Сіли на лаву.

Сашко запитав:

— А потім повернув?

— Що? — Лукін уже думав про своє.

— Чужий заземлювач.

— Хтозна. Не бачив.

— Мабуть, віддав. Навіщо він Фонарькову?

— Запав тобі в голову той заземлювач. Не пам’ятаю, може, Фонарьков і відніс його до сусідів, а може, й викинув на смітник. Бачив залізяку…

— Де? У сумці?

— Хіба заземлювачі у сумці носять? — зневажливо хмикнув Лукін. — На двісті третій бачив. Степан приніс туди, а чи віддав — не пам’ятаю.

18. «Вальтер»

— Хто це? — запитав Сашко, кивнувши на вродливу струнку дівчину.

— Подобається? — всміхнувся Федір. — Це Раїса, сестра нашого Льоні.

— Красуня… — Сашко пильно подивився на Раю, яка розмовляла з Фонарьковим.

— Красуня, — притакнув Кобзєв. — Правда, Льоня казав: вертихвістка, якої світ не бачив.

— Не може бути.

— На жаль…

Рая, договоривши з бригадиром, підійшла до них, привіталася:

— Завтра поминки. Хочу запросити і вас.

— Нас? — в один голос запитали Федір і Сомов.

— А що? Разом працювали. У Льоні друзів небагато було. Два армійські приятелі, ви та л. Він часто про вас розповідав. То прийдете?

— Неодмінно, — твердо пообіцяв Сомов. — Такий хлопець був… Треба пом’янути.

— Приходьте на шосту. Степан Федорович сказав, що всіх відпустить.

— А сам? — запитав Федір.

— Не може, йому в аеропорт їхати, — Рая підійшла до Сашка. — Ви новенький? На місці мого брата працюєте?

— Так… — почервонів хлопець.

— Приходьте теж. Льоня міг бути вашим другом…

Перерва закінчилася. Вже в машині Сашко звернувся до Сомова:

— Їдьмо!

Влаштувавшись зручніше в кузові, Сашко звернувся до Сомова:

— Реме Євтихійовичу, а може, й справді піти?

— Звичайно… Ти хоч Льоню й не бачив, але чув про нього багато.

Після роботи Кобзєв запропонував:

— Ходімо до мене, футбол подивимося.

Сашко розвів руками, мовляв, він би пішов з великим задоволенням, але ніяк не може.

— Тоді бувай. — Кобзєв подався додому.

Не знімаючи роби, Сашко швидко відімкнув замок і увійшов у майстерню. Там тулилися верстати: свердлувальний, фрезерний і токарний. Формально цього устаткування вже не існувало, бо років п’ять тому його списали за актом і викинули на звалище, і всі ці п’ять років старенькі верстатики надійно служили лінійникам. Часто-густо бракувало якоїсь шайбочки чи вкрай потрібного болтика, й тоді лінійники запускали їх у роботу.

Майстерню замикали на великий висячий замок. Ключі мали бригадири й Лукін. Саме в нього Сашко і взяв ключ.

Лукін перші вечори наглядав за Сашком, та, пересвідчившись, що той чогось недозволеного не робить, за собою прибирає, заспокоївся. Лише вимагав, щоб уранці хлопець віддавав ключ.

Узявши двері на засув, став до верстачка. Вийняв зі схованки пластмасову коробку, дістав звідти пістолет, обдивився з усіх боків.

Прикинувши, з чого почати, поклав пістолет назад у коробку, заховав її під верстачком і обережно відсунув засув: коли хтось навідається, хай не думають, що він зачиняється.

Акуратно затиснувши заготовку, схилився над верстатом і раптом відчув на собі чийсь погляд. Рвучко повернувшись, побачив Степана Фонарькова. Бригадир розминав цигарку її уважно розглядав шматочок іржавого металу на верстаку.

— Хіба ви не пішли? — здивувався Сашко.

— Закортіло подивитися, як ти майструєш. Все-таки, що не кажи, мій підопічний.

— Усе в нормі. Дільничний хвалить, тітка радіє, що приходжу тверезий і дівчат не запрошую.

— Хоч ікону з тебе малюй, — Фонарьков припалив від запальнички.

Сашко ковтнув слину й понишпорив у кишенях роби, хоч достеменно знав, що там сигарет нема.

Степан усміхнувся, простяг золотисту пачку. Сашко обережно, щоб не забруднити її, видобув тверду, як олівець, сигарету і схилився над вогником. Руки в нього ледь-ледь тремтіли.

— Для тітки стараєшся? — запитав Фонарьков.

— Еге ж. Старовинний годинник ремонтую.

— Он як, — кивнув Фонарьков. — Мабуть, трофейний?

— Антикварний, — Сашко не міг підняти очі.

— Системи «вальтер», очевидно?

Сашко вирішив прикинутися наївним:

— Такої годинникової фірми немає. Австрійський, із зозулею.

Фонарьков клацнув засувом і наказав:

— Витягай коробку!

— Яку?

— Зі скарбом.

Сашко нагнувся й видобув з-під верстака коробку.

— Ваша?

— Чия вона і що в ній — тільки ми вдвох знаємо. Втямив?

— Вперше бачу цю річ.

— Це ти вчора міг так сказати. А сьогодні — ні. Ніхто не повірить, що ця деталька сама вистрибнула з пістолета на верстак.

— Все одно у вас доказів немає, — не здавався Сашко.

— Доказів — хоч греблю гати, — Фонарьков довго мовчав, дивлячись на хлопця, нарешті сказав:

— Дай-но сюди. І запам’ятай: більше — ніякої самодіяльності, ніяких «вальтерів». Побачу — голову відкручу.

19. Барон

Що змінилося? Зовнішність і мова. Приваблива навіть здалеку, з першого погляду, Віка тепер викликала співчуття. Кроки стали важкими, рухи — невпевненими, тіло обм’якло, ніби розпливлося. Часто її мучив головний біль. Віці дали путівку в санаторій. Барон прийшов проводжати. Погомоніли про те-се, а на прощання Барон запропонував:

— А звідти приїжджай до мене.

— Навіщо? — здивувалася Віка.

— Житимеш зі мною, — сказав Барон, розуміючи, що Віка відмовиться.

— Я вас не впізнаю, барон фон Арков, — скривила губи. — Ви — і раптом благодійність. Сміховина!

— Не кепкуй!

— А ти не верзи дурниць, — м’якше сказала Віка. — Тепер мені хіба що в монастир. У твоїх баронських володіннях є монастир?

Барон хотів за звичкою запитати, чоловічого чи жіночого, але вчасно спохопився:

— Гаразд, поговоримо через два місяці. Сподіваюсь, у тебе зміниться настрій.

— У тебе — теж.

І ніби в воду дивилася.

За два місяці ставлення до Віки не змінилося — змінилося воно раніше. Але коли зустрів Віку на майданчику, де зупинялися санаторні автобуси, то вже не наполягав на її переїзді до себе. Віка не згадувала його пропозиції, навіть не раділа з їхньої зустрічі. Надміру засмагла, з грубувато, майже вульгарно нафарбованими губами й повіками, пластмасовими кліпсами і яскравим лаком на нігтях, вона видавалася чужою поруч із підтягнутим, вишукано одягненим Бароном.

Обидва заметушилися, заквапилися, хоч поспішати було нікуди. Віка погодилася їхати на таксі. Ось і вулиця, па якій мешкала, а ось її будинок. Домовившись подзвонити одне одному, попрощалися.

Барон подався до Валентина Моховика, свого підручного, ласого на гроші й ладного за них продати й батька рідного. Віддано заглядаючи шефові в очі, запевняв:

— Квартиру я сам знайду. І зліпок зроблю — це я вже вмію, один знайомий навчив. А ключ — за тобою. Я сам пробував — не виходить. У хату піду сам, прихоплю найцінніше — і квит, лічи грошики.

Барон, відчуваючи, що Валентинові ризиковано довіряти таку справу — і сліди залишить, і на коштовностях не знається, — переводив розмову на інше.

Проте Моховик не вгавав:

— Я знаю одного перекупника. Все бере — і килими, і телевізори. Не скупиться.

Барон засміявся:

— Килими, телевізори… Хто їх виносить? Треба брати тільки гроші, золото, коштовності.

Насміхався над планами Моховика, обмізковував до дрібниць справу й воднораз придивлявся до своїх колег по роботі. Врешті наважився — довірив Лукіну за десятку зробити ключ.

На другий, дуже складний, замок квартиру вдень не замикали. Барон у цьому пересвідчився. Вивідав і те, що господаря, старшого товарознавця шкіргалантерейного об’єднання, щовівторка викликали на нараду. З товарознавцем частенько випивали в «колі». Зацікавився ним Барон тоді, коли той напідпитку зронив дивну фразу: мовляв, грошики не скисають, коли їх вчасно стерилізують і закручують, як овочі, в банках. Барон одразу збагнув, де шукати жадані червінці. Другу схованку побачив у бінокль — не один день просидів з ним у підстанції, навпроти вікон квартири Полякова.

Ключ і план операції готували ніби жартома, граючись, переконуючи один одного, що насправді справи не буде. Та одного разу Барон, не даючи конкретних вказівок Валентинові, раптом сказав, щоб той завтра приїхав на машині і захопив «коромисло» — так називали пристрій для перенесення електролічильників.

Наступного дня в умовлений час вони зустрілися в давно вивченому до найменших дрібниць дворі. Взяли «коромисло» й, запитавши у бабусь, чи є хтось у сорок шостій, сорок дев’ятій і п’ятдесятій квартирах, діловито попростували до під’їзду. Номери квартир Барон вибрав раніше. Він знав, що в сорок дев’ятій квартирі хтось неодмінно буде, а в сорок шостій — нікого.

Поки Моховик замінював електролічильник у сорок дев’ятій квартирі, Барон відімкнув і зачинив за собою двері сорок шостої. У передпокої натягнув рукавиці й попрямував до піаніно. Швидко зняв щитки, вкинув у сумку пакунок з грошима, поставив щитки назад. Потім зняв з антресолів кілька банок і переніс їх у ванну. Там, кинувши на голубу емаль поролоновий килимок, розбив дві банки. В обох були поліетиленові пакети з грошима.

Загорнув у газету склянки й поклав у сумку, перевірив, чи не залишив якихось слідів, вийшов із квартири і обережно зачинив двері.

Піднявся на третій поверх, де працював Моховик. Переступивши поріг квартири (двері були напіввідчинені), відразу взявся допомагати Валентинові. Господиня бряжчала посудом на кухні. Барон заспокоївся. І лише тоді помітив, що не зняв рукавиці. Та на це не звернув уваги навіть Моховик.

20. Сашко

Фонарьков покрутив «вальтер» у руках, прицілився в килим.

— Гарна штука. Тільки ти заховай її десь подалі.

— Навіщо? — Сашкові ніяк не вдавалося зручно вмоститися в кріслі. І загалом у цій кімнатці, зробленій під гаражем, він почувався незатишно. А чому — не міг збагнути: мабуть, сам підвал-бункер пригнічував, хоча на стінах красувалися барвисті фотошпалери, а на підлозі лежав новенький кошлатий килим. Дратувало все: і незвична тиша, і відсутність вікон, і застояний запах тютюну, алкоголю, жіночої косметики.

— А тобі навіщо така цяцька?

— Налякати когось.

— Не вигадуй, — жорстко сказав Фонарьков. — Мене не проведеш.

Помовчавши, Сашко зізнався:

— Діло хочу організувати. Давно вже обмірковую, що та як.

— Щоб зайнятися дріб’язком, пістолет непотрібний. А для серйозного діла ти ще не дозрів. Раз-два — й візьмуть. Не таких ловлять.

— Я вже стріляний горобець.

— За що відсиджував?

— У складі понишпорив.

— Але ж там сигналізація.

— На цьому й купився. Один дідуган почав підштрикувати: мовляй, замки й дитина відімкне, а от сигналізацію не перехитрити. Той дідуган нічим не гребував, не один чужий замок за життя відімкнув, а сигналізації побоювався.

— А ти не злякався?

— Пусте! Схем не роздобув, але й без них упорався. Взяв три костюми і фотоапарат.

— Не набагато спромігся, — зневажливо посміхнувся Фонарьков.

— Коли шум-гам зчинився, старий сам до мене припхався: «Знаю, що твоя робота. Принеси манаття, я продам, поки не пізно». Я й віддав. А потім мене забрали.

— Про діда все розповів?

— Нікого ще не продавав і не продам.

— А костюми?

— Написав, що на базарі збув, а гроші прогуляв.

Фонарьков хлюпнув коньяку в келихи:

— Це дід підвів тебе під монастир. Знаю я таких, добреньких.

Сашко аж свиснув із подиву:

— Таке скажете! Слідчий сказав, що я на «Зеніті» засипався. Фотоапарати були пронумеровані, я не знав цього. Та ще й відбитки пальців знайшли.

— Що ж, так тобі й треба. Не вмієш — не берися. Самодіяльність розвів…

Фонарьков маленькими ковтками з насолодою випив коньяк. Сашко теж пригубив і, пожувавши шоколад, пішов на відвертість:

— Набридло копійки лічити. Цілий день кручуся, як посолений в’юн, а ввечері й відпочити немає за що. От минулого тижня поїхав у Ялту. На дорогу — п’ятірка, гральними автоматами побавився — десятка, з якоюсь дівулею познайомився, пішли в ресторан — четвертак. Та ще те-се — і аванс мов корова язиком злизала. Я вже не кажу, що хочеться купити і телевізор, і магнітофон, і якусь фірмову вдяганку. Про машину й не згадую.

— Навіщо тобі машина?

— З нею зовсім інше життя. Людиною себе відчуваєш.

Фонарьков витяг двадцять п’ять карбованців однією купюрою, недбало кинув на стіл:

— Бери. На суботу вистачить.

— А коли віддавати? — поцікавився Сашко.

— Віддавати не треба. Відпрацюєш.

— Гаразд, — Сашко трохи повагався й попросив: — Іще хоча б зо два папірці.

Фонарьков похитав головою і дав.

Хлопець швидко засунув гроші в кишеню і всміхнувся:

— Тепер легше. А що робити?

— Слухатися. Найголовніше — слухатися і не базікати. Тоді все буде: і машина, і дівчата першого сорту, і білий пароплав з люксовою каютою.

— Слухатися й мовчати — це я затямив, — Сашко допив коньяк. — А яке моє завдання?

— Подобаєшся ти мені, — перевів розмову на інше Фонарьков. — Будуть з тебе люди.

Сашко вдячно кивнув головою. Випили.

— Час уже, — Фонарьков недбало кинув пістолет у шухляду стола.

21. Барон — Степан Фонарьков

Поляков виявив крадіжку тільки через тиждень, але міліції не викликав. Поводився, як і раніше, впевнено, спокійно. За той тиждень у його квартирі побували дві компанії: жлуктили горілку, танцювали до знемоги, трощили посуд, варнякали мало не до ранку. Остання гулянка закінчилася бійкою. Хоча ніби всі й помирилися, Поляков був певен, що гроші поцупив хтось із учасників оргій, аби насолити йому. Поляков, твердо вирішивши більше нікого ніколи до себе не запрошувати, заходився потай мстити горілчаним приятелям.

Одинадцять тисяч, вкрадених у Полякова, Барон поділив на дві нерівні частини. П’ятсот карбованців дав Моховикові зразу, а три тисячі залишив на потім, щоб віддавати поступово, частинами, ніби зарплату.

За свою, більшу частину, не скупився влаштовувати в компаніях знамениті баронські гульбища.

Згодом вдалося «взяти па приціл» ще одну квартиру й вдало обібрати її. Грошей прихопили чимало. А потім ще, і ще.

Так минуло два роки.

За цей час «коло» то звужувалося, то розширювалося. Когось спіймали на гарячому, когось заарештували, хтось накивав п’ятами, відчуваючи небезпеку. Натомість виринули інші, не менш підступні, ласі до грошей і втіх. На слідствах і судових процесах ім’я Барона — Степана Фонарькова — згадувалося, але як свідка. Та він навіть собі не зізнавався, що вже не здатен жити поза «колом», без щоразу тугіше напханого грішми гаманця і хворобливого відчуття зверхності над усіма. А ще напосілася нудьга. Відчував, що її змогла б розвіяти лише та, колишня, Віка. Вирішив розшукати. З’ясувалося, що в ательє Вікторія не повернулася. Якийсь час ніде не працювала, потім влаштувалася на роботу в маленький клуб, де вела гурток малювання. Там її і знайшов Фонарьков. Проте розмови не вийшло. Віка була в окулярах з товстими скельцями, говорила глухо й чимось скидалася на Таню. Розповісти Віці про свою самотність, нудьгу, відразу до життя і людей Фонарьков так і не зміг. Спробував удатися до спогадів, спитав, чи пам’ятає вона сказану нею фразу: «Мене не існує. Я — фантом».

— Пам’ятаю, — сумно відказала Віка й тихо додала: — Тоді мене не існувало, тепер — тебе…

Віка помилилася: Барон існував. Одну за одною він оббирав квартири, накопичував награбоване і подумував про втечу за кордон. А коли виникла реальна небезпека розкриття однієї квартирної крадіжки, пішов на вбивство…

22. Сашко

Фонарьков сів за кермо, Сашко примостився поруч. Машина рушила.

Якийсь час їхали мовчки. Потім Барон запитав:

— Це ти Лукіну заготовку добув?

— Еге ж.

— Навіщо?

— Секрет фірми. Лукін заплатив за ту залізяку.

— А тобі навіщо заготовки?

— Тітка просила зробити. Ключ у нас один на двох.

Фонарьков повернув у вузький провулок і натис на гальма. Машина зупинилася біля старенької підстанції, неподалік від житлового будинку.

Сашко взявся за дверцята, але Фонарьков гримнув:

— Сиди.

Помовчавши, запитав:

— А ключі ти де навчився робити?

— Дід Кузьма — я вже розповідав про нього — шпилькою замки відкривав. Він мене й просвітив у цьому ділі.

— А сам і ніші в твоїх костюмах ходить?

— Находився вже. Закопали.

Фонарьков слухав і позирав на провулок, вікна будинку, під’їзди. Зненацька запитав:

— Ти де «вальтер» узяв?

— На звалищі знайшов. Ходив, гуляв, стусонув ногою якусь коробку — пістолет і випав.

— Ти там часто гуляєш?

— Де?

— На звалищі.

— Дорогу знаю. Але заглядаю туди рідко. Там з порожніми руками нічого робити.

— Поведеш мене, — твердо сказав Фонарьков.

— На звалищі всілякі жевжики крутяться, чужих не люблять.

— Налякав…

Сашко посерйознішав:

— Я спершу сам поспитаю. А що треба? Фінку?

— Газовий пістолет. Чув про такий?

— Аякже. У зоні один сидів. Хвалився, що мав пістолет. У моряків виміняв.

— На що?

— На ікру.

Фонарьков ще раз подивився на годинник і натиснув на стартер. Машина тихенько рушила. Довго їхали мовчки. Нарешті Фонарьков, ніби й розмови не було про газовий пістолет, сказав:

— Я дам тобі зліпок. Виточиш ключ. До вівторка. Зробиш на совість — не поскуплюся. Ні — шию намилю.

— А для кого ключ?

— Для мене. Замок надійний, а ключ у річку впав. Зрозумів?

Фонарьков зупинив машину біля магазину, де бригада брала за талони молоко. Поки Сашко стояв у черзі, до вантажівки під’їхали сірі «Жигулі». З них квапливо вибрався Валентин і віддав Фонарькову якийсь згорток. Коли Сашко повернувся з пакетами молока, за «Жигулями» вже й сліду не лишилося.

Помчали до підстанції.

— Де будеш виточувати ключ?

— У майстерні.

— Завтра роздобудеш заготовку?

— Спробую сьогодні.

— На, візьми, — Фонарьков тицьнув червінець, — для початку.

— А зліпок?

— Зліпок у мене.

23. Шеремет

— Матвію Петровичу!

Шеремет озирнувся. Неподалік стояв невисокий хлопчина, русявий, з голубими очима, на підборідді — шрамик підківкою.

— Слухаю…

— Хочу з вами поговорити.

— Паспорт є?

— Авжеж.

— Ходімо, — Шеремет попростував до кабінету.

У кімнаті було прохолодно, та Матвій Петрович одразу відкоркував пляшку мінеральної води, налив у дві склянки.

— Пий, — дружелюбно запропонував і порадив: — Не хвилюйся. Ти, мабуть, не за адресою прийшов. Тут прокуратура, а не міліція.

— Я до вас. Особисто.

— А хто порадив?

— Федір Кобзєв, ваш колишній сусід. І не радив, а просто багато розповідав про вас.

— Кобзєва знаю. А що сталося? Дільничний присікується?

— Навідується. А як ви здогадалися?

Шеремет усміхнувся:

— Та вже якось здогадався. Давно звідти?

— Не дуже…

— Як тебе звати?

— Левашов, Олександр Левашов. Ось паспорт. Працюю з Кобзєвим в одній бригаді.

— Давно?

— Уже два місяці.

— Спеціальність набув у колонії?

— Ще раніше.

— За що строк дали? Хуліганство?

Сашко примружився, на шиї набрякла жилка.

— Крадіжка. Зі зломом. Мені можна йти?

— Чого наїжачився? — запитав Шеремет. — Я ж повинен знати, хто ти і яка в тебе справа.

— А я просто так, без справ. Вирішив познайомитися з колишнім сусідом Кобзєва, знаменитим Шереметом. — Заспокоївшись, додав уже цілком серйозно: — Знаєте, скільки передумав, поки наважився прийти?

— Правильно зробив, що наважився. Якщо зможу, то допоможу.

— Хлопця в нас убили… — раптом випалив Сашко.

— Це ти Леоніда Крячка маєш на увазі? А чому ти вважаєш, що його вбили?

— У бригаді не сліпі працюють. Той щось почув, той помітив… Я вислухав усіх, проаналізував…

— Гаразд, а що ти на це скажеш? — Матвій Петрович відчинив шафу, витягнув теку й знайшов аркуш з ескізом підстанції. — Дивись уважно. Ось робоча зона, ось тут було загородження, ось чарунка, яку ремонтував Крячко. А ось місце, де він був уражений електричним струмом. Бачиш — Крячко на цілих два метри зайшов у неробочу зону й зачепив рукою нижні губки рубильника. Саме нижні — там слід дуги. На комісії висунули припущення, що Крячко втратив рівновагу, оступився чи спіткнувся…

— Ні, — рішуче заперечив Сашко, — електромонтер якщо й спіткнеться, то за шину чи губки не схопиться. І Рем Євтихійович точно знав би, що Льоня спіткнувся…

— Зі свого місця він нічого не міг побачити…

— А почути?

— Що? Ну, оступилась людина, махнула рукою — навіть крикнути не встигла.

— Льоня, коли працював, наспівував. Тихенько, впівголоса. Того дня мугикав один рядок: «Под крышей дома твоего…» І замовк лише тоді, коли дуга заревла.

— Чому ж Сомов на слідстві про це не сказав?

— А ви запитували?

— Ні.

— Тож-бо й воно. Електромонтер у неробочій зоні нічого не зачепить. Принаймні без наказу. І лише тоді, коли твердо знатиме: напругу знято. Крім того, Льоня не простяг би руки до рубильника, якби не бачив заземлювача.

— Заземлювача? Судячи з розповіді бригадира і шофера Лукіна, його там не було!

— А ви Сомова спитайте! Він вам інше скаже.

Матвій Петрович допитливо подивився на Сашка, щось занотував у блокноті й запитав:

— Чому ж тоді Льоня, спокійно мугикаючи пісеньку, потрапив під напругу?

— Заземлювач був зіпсований.

— Ми перевірили. До єдиного. Всі заземлювачі непошкоджені.

— А незадовго перед тим Фонарьков узяв заземлювач в іншій бригаді…

— Хто це може підтвердити? — швидко запитав Шеремет. — І де нині цей заземлювач?

— Лукін бачив. Він мені й розповів. А самої залізяки ніде немає. Я вже скрізь шукав, розпитував сусідню бригаду.

— Ціка-а-вий ти співрозмовник, — сказав Шеремет і відзначив подумки, що недооцінив Левашова. Хлопець був не тільки спостережливим, а й умів зіставляти факти, аналізувати, робити правильні висновки.

— Ти когось конкретно підозрюєш? — після паузи запитав Шеремет.

— Бригадира нашого, Степана Федоровича Фонарькова.

— Отже, Льоня пішов на мотузок — тобто, офіційно кажучи, загородження, бо там стояв заземлювач. Так було?

— Так.

— А коли приїхала міліція, заземлювач мов крізь землю провалився. Як це сталося? Не міг же він випаруватися? Значить, заземлювач забрали. Сомов пригадав, що хтось пройшов повз нього до дверей.

— Чому повз нього? Є ще інші двері. Саме в них і вскочив… — Сашко затнувся на хвильку й твердо сказав: — Валентин Моховик, установник.

— Але ж перегородка між камерами була зачинена.

— То й що? Ті двері можна будь-яким цвяшком відімкнути. А багато лінійників не цвяшки, а ключі мали.

— Справді, замки стандартні.

— Моховик відімкнув двері, зняв заземлювач і, очевидно, сховав його в свою машину.

— А що було далі? — вже не приховував цікавості Шеремет.

— Поставили інший заземлювач, щоб Льоня неодмінно зайшов у неробочу зону, бо знали, що такий старанний робітник не може не прибрати все; ще й накладку припасували на рубильник, щоб Льоня й туди підійшов. А потім… Потім зняли…

— Логічно. Але я ніяк не втямлю, чим Крячко насолив Фонарькову? По-друге, незрозуміло: припустімо, вони все-таки погиркалися, стали лютими ворогами. Але ж ти стверджуєш, що заземлювач зняв не Фонарьков, а Валентин Моховик. Чому саме він?

Сашко мало не сплеснув руками. Але щось стримало його. Подивився на Шеремета, який низько схилився над блокнотом. Справді, якась дивина: говорили про Фонарькова, а звели все до Моховика. І раптом хлопець збагнув, що Шеремет знає набагато більше, ніж йому здавалося. Наприклад, слідчий не запитав, у який спосіб злочинець міг увімкнути лінію після того, як було встановлено інший заземлювач, а потім вимкнути її… Вимкнути через якусь хвильку, вже напевне знаючи, що Крячка вбило струмом. Не здивувався Шеремет і тоді, коли Сашко згадав Моховика. Отже, Матвій Петрович здогадувався, що діяли спільники: один із них маніпулював заземлювачем, а другий здійснював непросте завдання — робив такі перемикання щоб вони нагадували звичайні й водночас давали змогу пропустити струм у шинодріт. І ще одне вразило Сашка: слідчий, як і він, зацікавився тим, що профілактика на двісті третій підстанції проводилася позапланово, без жодних на те підстав і вказівок.

Сашко не знав, що існує ще один ланцюжок, який від початку до кінця простежив Шеремет. Переглядаючи особові справи членів бригади, Матвій Петрович звернув увагу на одну невідповідність. Електрослюсар п’ятого разряду Фонарьков стояв на обліку як офіцер запасу, склад технічний, лейтенант… Отже, мав відповідну освіту. Шеремет одразу надіслав запит у військкомат — з’ясувалося, що Фонарьков закінчив політехнічний інститут за спеціальністю «Струм і мережі». Характеристики позитивні, оцінки — відмінні, пропонували вступати до аспірантури. Що ж, такий фахівець міг дуже легко передбачити всі перемикання, вчасно подати й зняти напругу.

Фонарьков як спеціаліст високого класу обдумав усе так, щоб не тільки вбити Крячка струмом, а й відвести від себе будь-які підозри. Він, домігшись позапланових робіт на двісті третій технічній підстанції, кожну дрібницю заздалегідь обміркував. Залишилося невідомим одне: де перебував сам Фонарьков, звідки подав високу напругу? Втім, Шеремет був певен, що все незабаром з’ясується… А нині, після розмови з Левашовим, і поготів.

Для Сашка вже не було сумнівів: у всьому винен Фонарьков. Моховик — його спільник, слухняний виконавець волі страшної людини. І сам він мало не став безмовним поплічником убивці за пачку дорогих цигарок, мідяки, непевні обіцянки. Він вважав, що зможе перехитрити Фонарькова, приховати свої справжні наміри. Та не так просто все виявилося. Фонарьков дедалі міцніше брав за зябра, робив усе, щоб хлопець боявся його як вогню, — боявся й шанував.

І все ж Сашко знайшов у собі сили, щоб піти до Шеремета. За час роботи в бригаді прислухався до розмов, виважував, аналізував, і ось тепер зрозумів, що смерть Крячка — не випадковість. Чомусь відразу подумалося: «Несправедливо, що гинуть такі хлопці». Порівнюючи свою долю з долею Крячка, усвідомлював, що хотів би жити саме так, як Льоня. Не зміг і не жив, як він, але хотів би…

Шеремет, позираючи па похнюпленого хлопця, ще й ще раз пригадував кожну подробицю в розповідях членів бригади Фонарькова.

— Може, кави вип’єш? У термосі трохи лишилося.

Сашко заперечливо похитав головою. І раптом сумно посміхнувся:

— Я вже давно збагнув, що ви все знаєте. Мабуть, і про запчастини довідалися…

— А з чого почалося? — ніби про щось само собою зрозуміле запитав Шеремет.

— З набалдашника. Льоня впізнав набалдашник у машині Моховика.

— Набалдашник?

— Еге ж, на важелі перемикання швидкостей. Льоня лише два таких виточив. Один віддав Андрієві Петренку, чоловіку сестри. — Сашко на мить замовк, а потім додав: — Про це я дізнався у Раї, Льониної сестри. Вона сказала, що набалдашників було лише два й що Льоня дуже журився, коли одного поцупили. Тоді, коли пограбували Петренкову квартиру. А коли я сам побачив у машині Моховика цей набалдашник, я зрозумів…

— Той самий?

— Авжеж! Мені Рая про нього розповіла… до найменших подробиць.

— Ну, а чому ти так зацікавився цим набалдашником?

— Бо Фонарьков тоді саме квартиру пограбував.

— Фонарьков? Квартиру? А факти? — відкрив термос, налив у склянки ледь теплої кави.

— Факти? Скільки завгодно. Лукін за зліпками зробив ключі. Фонарьков скористався ними, — Сашко замовк на хвилину, ніби вагаючись, чи говорити далі, потім твердо сказав: — Не міг не скористатися тими ключами.

— Чому?

— Знаю Фонарькова.

— Ти? Фонарькова? — здивувався Шеремет.

— А що? Вважаєте мене за хлопчиська? А я купив його… Сам не сподівався. Випадково. Але купив… На пістолеті.

І Сашко розповів про те, як дешево, за якусь двадцятку, придбав зіпсовану цяцьку, як застукав його Фонарьков, і про розмову з ним у підвалі, згадав і зліпки, і квартири, які хотів обікрасти Фонарьков.

Матвій Петрович підсунув до хлопця аркуш паперу:

— А тепер напиши про найістотніше. Без белетристики.

— А ключі?

— Зліпок у тебе?

— Так.

— Можеш залишити на півгодини? Повернемо непошкодженим.

— Але не на довше, — діловито попередив Сашко.

Шеремет усміхнувся:

— Гаразд.

— Я вже один ключ зробив. Для вас.

— Молодець, — похвалив Матвій Петрович. — А на коли Фонарькову пообіцяв?

— На вівторок.

— Отже, вони планують на вівторок, не раніше, — розмірковуючи про щось своє, сказав Шеремет.

— Я знаю й будинок, навіть під’їзди, — спохопився Сашко. — З дверей підстанції видно тільки два під’їзди. Я ходив туди, перевірив. Вулиця Островського, 16, другий і третій під’їзди.

Матвій Петрович задоволено кивнув головою. Дуже допоміг їм цей хлопець. Тепер є можливість спіймати злочинців на гарячому.

24. Сашко

Сашко поклав на чистий аркуш паперу щойно виточений ключ. Фонарьков байдуже глипнув на нього.

— А де зліпок?

Сашко витяг зліпок.

— Скільки?

— Та вже не поскупись. Набридло з порожніми кишенями ходити. Так що, мабуть, пістолет продам.

— Уже й покупця знайшов?

— Напитав одного грошовитого «діловара».

— А про тріщину сказав йому?

— Яку тріщину?

— На стволі.

Сашка аж у піт кинуло. Виходить, Фонарьков про все здогадався…

— «Діловар» в окулярах, не помітить, — над силу всміхнувся Сашко. — Гроші візьму — і шукай вітра в полі.

— Спритний… Люблю таких, — Фонарьков ступнув до дверей.

— А червінці?

— Увечері віддам, — Фонарьков махнув рукою й вийшов з майстерні.

Перед обідом до Сашка підійшов Сомов.

— Тобі допомогти?

— Сам упораюсь. Ще хвилин три — чотири, та й кінець, — сказав Сашко. — Гукни шефа, хай перевірить.

— Федорович кудись поїхав. Сказав, що незабаром повернеться.

Сашко закрутив останню гайку й запитав:

— Знімати загородження?

— Зачекай, я сам зніму, — Сомов підійшов до сітки, яка розділяла підстанцію на зони високої і низької напруги, і посмикав двері в перегородці.

Нещодавно відчинені — це Сомов твердо пам’ятав, — вони не піддавалися.

— Хто замкнув? — повернувся він до установників.

— Та вже ж не ми, — сердито відповів Валентин.

— Я сам усе зроблю, — гукнув Сашко.

— Гаразд, — погодився Сомов. — Але обережно.

Сашко розблокував привід секційного роз’єднувача, зачинив дверцята полагоджених чарунок і, стиха насвистуючи, ступнув до переносного загородження.

Загородження стояло косо, неначебто його хтось ненароком зсунув.

— Мабуть, Федір, ходить, як слон, — стенув плечима Сашко.

— Цей роззява може, — підтвердив Сомов.

Сашко, зазираючи в робочу зону, нагнувся над бар’єрчиком. І завмер, приголомшений несподіваним жахливим здогадом.

Нічого підозрілого він не помітив — просто відчув, що все було так, як тоді, коли загинув Льоня Крячко.

Згодом він проаналізує всі збіги: й те, що в камері він залишився сам, і що обставини неминуче змушували його розширити робочу зону, адже на перший погляд усе видавалося безпечним — біля шинодроту стояв заземлювач. А за перегородкою, як, певне, і тоді, стовбичив Валентин… А зараз Сашко лише встиг збагнути, що один його порух може стати останнім…

Ледь позадкувавши, натягнув діелектричні рукавиці й швидко виставив з камери легке загородження.

— Ти що робиш? — занепокоївся Сомов. — Стій! Кому кажу?..

Та Сашко, вихопивши з інструментальної сумки розрядник, кинувся до шинодроту в неробочій зоні.

— Стій! — ще раз, уже розпачливо, крикнув Сомов і, смикнувши двері в перегородці, метнувся назад, щоб оббігти зовні чотирикамерну підстанцію.

Сашко тицьнув розрядником у шинодріт поряд із заземлювачем — сірим, отже, чужим заземлювачем, який стояв підозріло близько біля рубильника… Спалахнула й заревіла електрична дуга; розрядник смикнуло з рук, але хлопець, примружившись від яскраво-синього полум’я, шарпнув до себе інструмент. Дуга згасла. Перед очима пливли різнобарвні кола. А через мить почув, як клацнув замок. Хтось промайнув у дверях. Оговтавшись, ступив до шинодроту, щоб зняти сірий заземлювач.

У цю хвилину до камери вскочив пополотнілий Сомов. За ним — Кобзєв і Лукін.

— Стійте! — загородив їм дорогу Сашко. — Викликайте міліцію! — І додав, важко прихилившись до стіни. — Тут, Сомов, не кочерга, про яку ви мені казали. Тут і струм, і мережа. Злочинна…

Юрій ІВАНИЧЕНКО СТРУМ І МЕРЕЖІ Детективна повість

1. Льоня

2. Із стенограми

(Розмову ведуть усі члени комісії розслідуванню причин нещасного випадку, який трапився на підстанції)

3. Сашко Левашов

4. Віка

5. Сашко

6. Із стенограми

(Фонарьков Степан Федорович, бригадир, група допуску з техніки безпеки п’ята)

7. Віка

8. Із стенограми

(Сомов Рем Євтихійович, електромонтажник, група допуску з техніки безпеки четверта)

9. Сомов

10. Барон

11. Із стенограми

(Кобзєв Федір Іванович, електрослюсар, група допуску з техніки безпеки третя)

12. Кобзєв

13. Барон

14. Сомов

15. Барон

16. Із стенограми

(Лукін Микола Михайлович, електромонтер-шофер)

17. Лукін

18. «Вальтер»

19. Барон

20. Сашко

21. Барон — Степан Фонарьков

22. Сашко

23. Шеремет

24. Сашко

Юрій ІВАНИЧЕНКО

СТРУМ І МЕРЕЖІ

Детективна повість