Діви ночі

Юрій Винничук

Книга перша

Вступ

Вони з’являються разом із сутінками — нічні троянди наших вулиць. Виповзають зі шпар і тріщин, вилітають із димарів, випірнають з каналізацій і смітників — діти ночі.

Тільки тоді, як смеркне, зможеш їх розпізнати безпомилково. А вдень вони не помітні. Вдень вони — як усі. Як ти або я.

У величному храмі ночі минає їхнє життя. Жриці любові, древні як світ, — з вулиць вузьких Вавилону, Єгипту й Ізраїлю, з афінських передмість і римських сутерин, з площі Пігаль і Бродвею, діви ночі з Академічної — прошу, дозвольте пізнати світ ваш таємний, проникнути у ваш храм, аби знати, якому богу ви молитесь і чи вартий він вашої віри.

Одеські гастролери

Історія ця трапилася 1978 року і тривала рівно 18 днів. То було неймовірно шалене літо.

Минуло півроку, як я повернувся з війська, і перше, що я повинен був зробити, це з’явитися у військкомат і замельдувати свій дембель. Заодно отримати пашпорт, якого в мене забрали перед відправкою на службу. А з’явитися на ясні очі пана коменданта я мав у повному обмундируванні — себто у парадовій формі і в шинелі. І ось замість того, щоб як нормальна людина прийти туди відразу по приїзді до Львова, взимку, я закинув і форму, і шинелю в комірку та спрагло кинувся у вир життя, якого був позбавлений у війську. Почав я з того, що зробив рейд по кінотеатрах, переглядаючи інколи по три фільми на день Я, як і більшість львів’ян, надавав перевагу закордонним фільмам, за винятком індійських, арабських та з країн соціалістичної співдружності. Багато переглянутих фільмів були тупими і безпросвітними. А ще я жадібно ковтав книги, які замовив поштою, і за рік служби чекала на мене їх уже ціла гора. По п’ятницях, суботах та неділях я з кимсь із кумплів водив козу по кпайпах, підриваючи дівчат. А їх було море, і кожна свіжа дівчина видавалася мені гіршою за ту, яку я можу мати після неї. Тому я ніколи не зупинявся на досягнутому. Гроші я заробляв перепродуючи манатки, куплені в поляків. Бажання влаштовуватися на сталу роботу в мене не виникало, і пашпорт мені був поки що ні до чого. Військовий квиток з успіхом його заміняв на пошті чи деінде.

За ці півроку я випив цистерну вина і зо три відра різноманітних коктейлів. Переважно без закуски. При цьому ніхто мене ніколи не бачив п’яним. Бо я мав свою мірку. Точніше, мірка мала мене. Я навіть при великому бажанні не вдую більше як дві пляшки вина. Щось раптом у мені перемикається, і все, клямка. Чорнила я не пив категорично. Горілки для мене не існувало. Я не любив дешевих міцних вин, лікерів, коньяків, одеколону, політури й денатурату. Я пив тільки вишукані напої, які годі коштували смішні гроші, а продавались на кожному кроці. Я смакував чудесні напівсухі вермути з Югославії в літрових пляшках — білі й червоні. Особливо «Бадель» та «Істру». Від них не відставали також вермути мадярські — особливо вишневий. Я в ліричній задумі цмулив сухі білі словацькі вина в пузатих літрових пляшках, часто змішуючи їх із «Баделем» у пропорції три до одного. Молдавський червоний «Ізвораш» у парі з шампанським вставляв будь-яку панну за лічені хвилини. Дорогі тепер грузинські вина коштували чотири карбованці, і я піднімався в небеса, перекочуючи по піднебінню терпкуватість їхнього смаку. Грузинські вина міг оцінити тільки такий гурман, як я. Публіка їх купувала рідко, надаючи перевагу «біоміцину» — білому міцному шмурдяку. Мадярський «Токай» у присадкуватих півлітрових пляшках з роком урожаю, румунські напівсухі білі вина «Котнарі» та «Мурфатляр» у пляшках із видовженими шийками, у які дуже важко було загнати корок, я міг пити й на самоті і завше тримав у запасі на випадок, якщо приведу панну додому. Алжирські червоні, аж чорні, суперсухі і супертерпкі вина чудово надавалися для глінтвейну — я нагрівав їх на вогні, додавши меду і гвоздиків. Від склянки португальського портвейну в мене крутилася голова — він мав щось чи не 25 градусів. Пляшки на двох було цілком достатньо, аби відчути себе крутим чуваком.

Я пив за свої і на шару, пив сам і з друзями, пив у кнайпах, сквериках, парках, брамах, пив у кінотеатрах і на стадіонах, пив у підвалах і на дахах, в автах і потягах, на деревах і бальконах, у травах і житах, в озерах, морях і ріках, у лісах, полях і кущах, у майстернях художників і в помешканнях ледь знайомих мені людей. Інколи я, прокидаючись уранці в чужому приміщенні, не міг навіть пригадати імені господаря чи господині. В таких випадках я намагався непомітно щезнути, аби уникнути обов’язкового похмеляння. Синдром похмілля був мені невідомий. Я пив з класними письменниками, які не мали змоги надрукуватися, і з модерними художниками, які демонстрували свої картини лише в майстернях. Кращі з них поволі відходили в інші світі, бо не дотримувалися міри у випитому, залишаючи мене напризволяще.

І ось одного сонячного липневого дня я відчув, що з мене уже всього цього досить і пора братися за розум. Пора влаштуватися де-небудь художником-оформлювачем і продукувати транспаранти, стенди, стінні газети та іншу байду, як це робив Грицько Чубай. Заробіток непоганий і, головне, не відбирає багато часу. Коли мені спала на думку ця мудра ідея, я раптом згадав, що й досі не замельдувався у військкоматі й не маю пашпорта, а без пашпорта я ніхто. «Без бумажкі ти букашка, а с бумажкой чєлавєк», — вістила совєтська приказка. Я поліз до комірки, витягнув на світ Божий військову форму разом з шинелею, розгорнув — і вжахнувся. Їх поточила міль! Мундир до всього ще й вкрився якоюсь липкою цвіллю, бо в комірці було вогко. Шинель постраждала менше, але вона вся сипалася і біліла личинками молі. Я заходився її чистити і за годину таки привів до ладу, але з мундиром був гиблий варіант. У такому мундирі я ніяк не міг заявитися у військкоматі. В такому мундирі я міг хіба порпатися в смітниках у пошуках порожніх пляшок. Але якщо вбрати поверх військової форми шинель, то буде все в порядку. Я так і зробив, але прихопив ще з собою течку зі штанами і сорочкою, аби перебратися після відвідин військкомату.

І от уявіть собі картину. Літо. Сонце. Дівчата в міні-спідничках, хлопи в сорочках з короткими рукавами. А тут суне якийсь вар'ят у важкій довгій до п’ят шинелі, застібнутій на всі ґудзики. Добре хоч військову шапку-вушанку він не натягнув на голову, а сховав у ту ж таки течку. Цей вар'ят, спливаючи сьомим потом, сідає до трамваю «чвірки», висідає біля Оперного і далі чимчикує у напрямку Краківського базару. Але тут уже в центрі він таки натягає на себе шапку-страшилку, бо якщо він буде вбраний не по формі, без «головного убору», його вмить замете військовий патруль. Люди озираються. Вар'ят виглядає дико. За півроку в нього відросли патли, і він уже нічим не нагадує солдата славної Червоної Армії. Він хутше нагадує бійця із армії Нестора Махна.

Понад-то, що на ногах у нього не солдатські черевики чи чоботи, а… сандалі. Черевики він встиг уже подарувати свому татові.

На превелике моє щастя, я не зустрів дорогою нікого знайомого. Моя поява у військкоматі викликала чималий ажіотаж, секретарки не могли надивуватися;

— Ти шо на північному полюсі служив? А під шапкою снігу нема?

Комендант ошелешено гортав мій військовий квиток і не міг зрозуміти, чому я так довго — цілих півроку — не міг до нього дійти. Я щось белькотав, впріваючи під шинелею, яка мене гріла в найлютіші морози, і не смів розстібнути жодного ґудзика, аби не зганьбитися до решти своїм мундиром. Посопівши, комендант поставив у квитку печатку, видав мені пашпорт, і я, супроводжуваний кпинами секретарок, вивалив на вулицю. Пірнувши у першу-ліпшу браму, я скинув шинелю і шапку та повісив на поруччя сходів — комусь знадобиться. Потім вийняв із течки сорочку й штани, перебрався, а парадову форму, поточену міллю запхав у течку й лишив її там-таки у брамі. За хвилю я вже чимчикував центром міста, нічим абсолютно не відрізняючись від навколишнього середовища. Ви собі не уявляєте, яка це полегкість — отак узяти й розчинитися в натовпі: ти йдеш і нікому нема до тебе діла, ти стаєш людиною-невидимкою.

Але, не маючи жодних справ у місті, я вирішив вернутися до хати. І от на зупинці «четвірки» сталася пригода, яка започаткувала цілу смугу життєвих катавасій.

— Пробачте, ви не скажете, де тут можна пообідати?

Я вмить виринув із глибини своїх дум — переді мною розквітли дві фантастичні кралі, їхня врода належала до того типу, за яким завше всі озираються, милуються і палко прагнуть здобути, але одружуватися остерігаються.

Не знаю, який мене чорт підкусив бовкнути таке, чого не дозволила б собі жодна нормальна людина. Але спробуйте бути нормальним, коли біля вас такі запашні істоти — «шанель» число три било в ніс із відстані метра. Запитання звучало російською мовою, але я, вважаючи, що переді мною мої землячки, відповів українською:

— У мене, — ще й вишкірив зуби, як це люблять робити американські актори у тих фільмах, які ми купуємо.

Панночки хихикнули:

— У вас? Ви що — офіціант?

— Ні, я поет. Але живу поруч і можу вас нагодувати кишкою.

— Кішкою? — перепитали вони і перезирнулися.

І годі я зрозумів, що це не галичанки, бо справжню галичанку збуди о третій годині ночі і спитай про кишку, то вона тобі вмить протарабанить усі вісім способів її приготування.

— Еге, — кивнув я, — кишкою. Це смаколик, який вам і не снився.

— Смакалік? — знову перепитали вони, не перестаючи хихикати, так, як це, мабуть, чинили чарівні англійки, коли зустрічали чарівного аборигена.

Тоді вже я перейшов на свою ламану російську і пояснив, про що йдеться, описавши, звісно, і ті вісім способів. Ясно, що тут і камінь пустив би слину, а тому я не здивувався, коли обидві скочили зі мною в трамвай і навіть милостиво зафундували талона.

Заки ми дісталися моєї хати на Голоскові, милі дівчата повідомили, що вони з Одеси і працюють в одеському цирку, який саме прибув до нас на гастролі.

Мешкав я на ту пору сам у привітному будиночку, який належав колись моєму дідові. А кишку та інші смачнющі речі передали мені зі Станіслава батьки, бо там, де вони жили — на благословенній Софіївці — трималося не тільки гусей, качок, кролів, свиней, кіз, а навіть корів.

І от, коли ми плямкали вже над другою пательнею, панночки розкололися: ніякі вони не циркачки. Просто приїхали до Львова погуляти. Ніде не працюють, але кожна має однокімнатну квартиру в Одесі. Не знаю, чи коректним буде з мого боку запитання: з чого ви живете?

Панночки не могли натішитися моєю наївністю:

— Який же він милий, правда?

Щось несміливе і туманне почало засвічуватися в моїй голові, неясний здогад ставив усе на свої місця, але одразу ж і находив опір при думці: а що сказала б моя ненька, якби дізналась, що гордість її кулінарного мистецтва — найкращу кишку всіх часів і народів — цямкають оці… оці… е-е… не знаю, як і сказати, бо те смачненьке слівце, яке має моя мама для даного хобі (нагадую: це був 1978 рік, коли професією таке заняття ще не називалося), може викликати у вас спазми горла, і якщо ви ненароком їсте зараз вареник, то ліпше мені стриматись.

— Так, він дуже милий, — підтвердила друга панночка і провела теплою долонею по моїй щоці.

У читача може скластися враження, що автор був набагато молодший від своїх гостей. Насправді було навпаки. Я мав тоді двадцять шість років, а дівчата — по вісімнадцять. Однак почувалися вони впевненіше й розкутіше, аніж я, вони сипали дотепами, говорячи цілком культурно, і лише деколи вставляли якесь одеське слівце. Одну звали Маріанна, а другу Лена (насправді Олександра, що їй дуже не подобалося). Я їх відразу перехрестив Марунькою і Леською, на що вони відреагували божевільним реготом, але не заперечували.

Попоївши та запивши львівським пивом, мої кралі повмощувалися на канапі, закурили «Marlboro» і почали розповідати.

Історія одного гріха

Шлях на панель для кожної з панночок пролягав своєрідно. Марунька у восьмому класі «втріскалася» у спортсмена-десятикласника і віддалася йому на природі. Але, як виявилося, для цього спортсмена вона була лише черговим рекордом, досягнувши якого, він заспокоїтися не міг і рушив на подолання нових бар’єрів. Ну, а Марунька, винятково з бажання забутися, закохалася вдруге. А потім утретє і вчетверте.

У дев’ятому класі вчитель фізики показав на свою долоню і проголосив, що скоріше у нього там волосся виросте, аніж Марунька перейде до десятого класу. Тоді наша Марунька, недовго думаючи, «випадково» застає фізика в його кабінеті після уроків і так жалібно-жалібно, опустивши соромливо очка, просить консультації. Учитель не був із заліза і тут-таки зловив таксі й повіз палаючу любов’ю до фізики дівчину на свою хату. Рівно о вісімнадцятій нуль-нуль урок було закінчено, бо мала повернутися з роботи вчителева дружина, а вона чомусь не любила хатніх уроків. Учитель тицьнув Маруньці два карбованці на таксі, висловивши переконання, що однієї консультації буде малувато.

Марунька щасливо переповзла в десятий клас, хоч долоня фізика так і не покрилася волоссям.

Згодом, уже маючи досвід, вона домовилася про консультації ще й з іншими вчителями. Ба, навіть із самим завучем. Можна, правда, було консультуватися і в директора, якби це не була жінка.

Гадаю, ви не здивуєтесь, якщо я скажу, що Марунька вступила до Одеського університету на заочне відділення і на час нашого знайомства закінчила перший курс. Консультації їй давали охоче, а деякі викладачі, «врубавшись в струю», уже самі заганяли Маруньку в глухий кут незадовільними оцінками, провокуючи таким чином хатні уроки. Слухняна студентка не відмовляла ані тридцятилітньому, ані шістдесятилітньому.

З цього приводу пригадую, що була і в Станіславському педінституті теж отака Марунька. Один професор в літах побився об заклад у компанії, що охоче проведе ніч з цією панною. Заклад був прийнятий одноголосно. Якби викладач не справився, то мав подарувати дамі норкове хутро, а якщо б опинився на висоті, йому мали завезти «на хату» десять ящиків шампанського.

Отже, двоє розімлілих від спеки голубочків замкнулися в готелі, і Венера благословила їх усміхом. Як на те, дурний хлоп наковтався перед тим якогось чортовиння, бо на власні сили не розраховував, і от під час апогею пішла в нього горлом кров і залила лебедину шийку нещасної студентки. Скандал був неабиякий, але, як той казав, під ковдрою. Його хутко погасили, бо викладач читав далеко не географію.

У Маруньки подібних ексцесів не було, але розповідала, що один професор поважного віку запрошував її до себе щотижня, поїв заморськими винами і годував із ложечки різними кремами, а потім гладив кістлявою рукою по коліні й, відкинувшись на подушки, блаженно засинав. Усе це задоволення обходилося йому дуже дешево, бо Марунька, крім вина і крему, не діставала ані ламаної копійки. Зате усі сесії минали на одному диханні.

Такий спосіб проституції у совєтські часи був популярнішим, аніж звичайний, за гроші. Крім навчальних закладів, де практикувалися подібні «консультації», різноманітних Маруньок культивували й на підприємствах. Їх тримали завше напоготові, аби кинути в останній наступ, бо коли підводили усі інші методи, вдавалися до цього. «Секретарка» йшла на штурм чергової «нездоланної фортеці», яку не брав навіть хабар. І ось уже з тієї фортеці зоставалися самі руїни…

Вийшовши заміж, окремі з них продовжували займатися улюбленим фахом. Я знаю один трафунок, коли чоловік зловив свою жінку на гарячому точнісінько, як у банальному анекдоті, повернувшись достроково з відрядження. Ясна річ, билися писки, юшило з носа, рвалася нічна сорочка, і летіла на підлогу масивна кришталева ваза, про яку заздалегідь було відомо, що не розіб’ється. Клієнт у шоковому стані згрібав манатки і чкуряв мало не через вентиляційний отвір. А потім… потім люба жіночка, коли їй вдалося перекричати чоловіка, почала тицяти пальчиком і в те, і в се, і в оце, і в оте, ба навіть витягла потаємну скриньку, набиту перстениками, шпурнула під ноги чоловікові його джинси, костюмчик «Містер Д» і п’ятнадцяті, таких же сорочок, і дублянку, і ще бог знає що, а тоді спитала так ніжно-ніжно: «А чи задумувався ти, мій кохасику, звідкіля усе це взялося? Чи не за твою інженерську платню?… А оце?» — І тут вона давай викидати з холодильника сальцесони, ковбаси і бляшанки з чорним кав’яром та ще різні там марципани, які багатьом з нас і не снилися. А ще бар відкрила та хрясь фігурною плящиною бананового лікеру об паркет: «А це звідки? За твої мідяки?»

Чоловік, сьорбаючи з паркету дорогоцінний лікер, починає гатити себе в груди і клястися, що такого більше не повториться, а потім обоє полягали в ще теплу постіль, і він, тепер уже сьорбаючи носом, потихеньку заспокоївся і попросив пробачення.

На радість закордонних туристів, совєтські повії були найдешевшими в Європі. Меншою була такса тільки в повій В’єтнаму чи Філіппін, де існував до іноземців такий самий пієтет. Колись африканки та полінезійки віддавалися білим за всілякі брязкальця, люстерка, шкатулочки, намиста. У Союзі ж іноземець отримував ніч кохання за помаду, бюстгальтер, духи, панчохи чи просто за набір протизаплідних пігулок. Зате громадянин Країни Рад у себе вдома міг мати любов за шампанське або, як говорилося, «за стіл».

Проте існували повії і значно вищого ґатунку, набагато дорожчі. Їх було менше, називались вони путанами і були справжніми майстринями своєї справи, до них зверталися за консультацією, щоб перейняти досвід. Московські путани цінилися найвище, оскільки мали змогу побувати за кордоном та пройти практику на площі Пігаль або в інших відповідних інституціях. Наші ж провінційні повії особливими талантами не відзначалися і лише завдяки урокам у путан та переглядові порнокасет сяк-так підняли свою кваліфікацію.

Улітку, коли повії усіх можливих ґатунків котяться на південь, кожне курортне містечко відразу оживає і на очах молодіє. Це всесоюзний симпозіум жриць любові розпочав свою роботу. Йде широкий обмін інформацією, розповсюджуються порножурнали, відеокасети, порнофотографії і таке інше.

Історія другого гріха

Розповівши про Маруньку, ми нарешті дійшли до того місця, де читач повинен дізнатися, як і чому вона з Леською опинилася у Львові.

Отже, Лесьчина кар’єра мала сімейні традиції — повією «працювала» її мама, а коли Леська досягла п’ятнадцяти років, матінка змусила її лягти з клієнтом за дві пляшки шампанського. Однак донька хутко зметикувала, що заробляти можна далеко більше, і втекла з дому. У якомусь барі познайомилась із бурмилом років тридцяти п’яти, який запропонував пожити в нього. Називався Фіма Пріцкер на прізвисько Шкаф, по-нашому Шафа. Був грубий і широкий. У Шафи «на хаті» виявилися всі умови для прискореного статевого дозрівання — велика колекція порножурналів, які постійно були в русі, бо Шафа ними гендлював. Пройшовши курс навчання, Леська зрозуміла, що не любов керувала самаритянським вчинком Шафи, а звичайні гроші. Шафа виявився ще й сутенером.

Вони й далі мешкали разом, і Шафа навіть виявляв ознаки ніжності, але тепер уже Леська заробляла гроші і була годувальницею «сім’ї». Шафа сам вибирав клієнта, домовлявся з ним, здавав йому на руки Леську мало не під розписку і приймав назад. Відводив на роботу і приводив з роботи. Гроші ділили порівну. Чим не ідилія?

І була б ця ідилія безконечна, якби Шафу одного разу не «поставили на перо» — себто пригрозили ножем. Річ у тім, що Шафа мав один недолік: грав у преферанс на гроші. Раз виграє, раз програє — різне бувало. Це коли грав зі своїми. Але якось програв невідомим особам чотири тисячі. Думав — поставить ресторан та й обійдеться. Аж ні. Ті особи увімкнули «лічильник», щодня росли проценти, а хитрі хлопці спокійно чекали, поки Шафа метався, як загнаний лев. Леська навіть спробувала спокусити тих осіб, але з цього нічого не вийшло. «Чотири тисячі або перо в печінку», — відказали вони.

Одного вечора Шафа повернувся побитий. Леська змивала кров, мастила йодом і кремами, а Шафа гірко плакав:

– І де мені взяти такі гроші? Що вони думають? Вони думають, що Шафа мільйонер? А Шафа бідний єврей. У Шафи часом нема навіть трьох копійок на трамвай.

Його велике волохате тіло здригалося від плачу. Леська плакала теж. Шафа був добрий і ставився до неї, як брат.

А наступного разу Шафа кудись щез і не повернувся додому. Такого з ним не бувало, Леська обдзвонила всіх знайомих, потім почала видзвонювати по лікарнях, але все даремно. І тільки вранці голосний стукіт у двері сповістив, що сталося щось злого. Стукала сусідка. Вона щойно опустилася у підвал, а там… там…

Леська щодуху помчала вниз. У підвалі, загородивши вузький прохід, лежав мертвий Шафа. Потовчений і в крові. У скривавленім роті було повно скла.

Вернулася назад зателефонувати його родичам, поки сусіди викликають міліцію, і що ж вона побачила? Та сама сусідка, яка знайшла тіло, хазяйнувала тепер у квартирі. На підлозі валявся одяг, висунуті шухляди, постіль… Леська кинулась на сусідку і шарпнула її за волосся. Та зашипіла:

— Дурна! Зараз приїде міліція! Все пропаде! А тут гроші! Великі гроші!

— Які гроші? Шафа не мав на трамвай! Його вбили за гроші!

— Дурна! Шафа — буржуй!

Леська остовпіла. Сусідка, користуючись цим, поновила розкопки і таки знайшла, що шукала. У корзині з брудним шматтям було подвійне дно. А там — пакунок. Рахувати не було коли. Сусідка на око розділила гроші на дві половини, тицьнула одну дівчині, а з другою щезла. За хвилину вона повернулася і помогла прибирати. — Це ще не все. Має бути й золото.

— Але як же так? Як же так? — хлипала Леська. — Винен був чотири тисячі… Міг же віддати…

— Ти Шафи не знаєш. Він так любив гроші! Жив для них. Не раз прийде до мене: «Тьотю Сімо, у вас не буде двох копійок? Мені треба з міста потелефонувати…» Ніколи не повертав… Душевний був чоловік… Тільки де ж він золото приховав? Усе ж пропаде…

— Боже, що ж мені робити?

— Я б на твоєму місці, голубко, тікала світ за очі. Замотає тебе міліція, закрутить… Біда буде.

Леська, недовго думаючи, спакувала валізочку і, благословляючи розважливість та непоквапливість нашої міліції, випурхнула з будинку.

За кілька днів разом зі своєю подругою Маріанною покинула й Одесу. Мала з собою шість тисяч — спадок по Шафі.

Я — сутенер

Досхочу потеліпавши язиками, дівчата повідомили, що їм пора б уже вийти кудись на люди, скажімо, до ресторану.

— Який тут у вас у Львові ресторанчик з інтуристами?

Я подумав, що в «Інтурист»[1] ми можемо й не потрапити, і запропонував «Львів» [2]. Дівчата запросили мене з собою, аби я міг наочно побачити, як виглядає їхня «праця».

Я охоче погодився на пропозицію. На ту пору я жадібно вивчав життя. Дівчата пильним оком оглянули мій невибагливий гардероб і зупинили свій вибір на джинсах і светрові. З мештами в мене було невесело. Фірмою не пахло. Витвір рідного «Прогресу» міг відлякати клієнта.

Дівчата вирішили розіграти невеличкий спектакль. Разом ми мали вдавати студентів-греків, які навчаються у Львові. Така затія мені припала до смаку. Дарма, що грецькою знав я лише загальновідомі терміни на зразок «альфа» та «омега». Зате обидві «гречанки» мали напохваті кільканадцять необхідних для їхньої професії фраз, яких вони набралися в одеському порту. По дорозі вони навчили мене кільком з них та ще десяткові слів, які мали для нас кодове значення (так — ясу, ні — охі, шляк би тя впік — гамота панагія).

Отже, мені, як грекові, фірмові мешти були просто життєво необхідні.

— Нічого, йдемо, — сказала твердо Марунька, яка виявляла до мене якесь особливе, ледь не материнське почуття.

І ми пішли. Майже навпроти готелю «Львів» був скверик і автостоянка, де паркувалися польські авта. Тут завше крутилися фарцівники, скуповуючи в поляків різне манаття. Однак це був не надто спокійний бізнес, бо час від часу робила набіги міліція, і коли їй вдавалося когось прилапати за купівлею джинсів чи сорочок, то відразу загрібала у відділок. Тому всі торги відбувалися блискавично, чим, звичайно, користалися поляки і деколи підсовували шмельц.

— Ви обоє посидьте у скверику, а я зараз повернуся, — сказала Марунька і попростувала до польських авт.

Ми сіли з Леською на лаві і пригорнулися, наче парочка закоханих. Але я не спускав очей з Маруньки, яка почала переговори з водіями, жваво жестикулюючи і тицяючи пальцем кудись в неозору далечінь. Нарешті якийсь поляк виліз

із авта, вдавано байдуже роззирнувся і попрямував у браму, а моя люба подруга за ним.

— От дає! — засміялася Леська.

— Як? Вона що… там… у брамі? — пробелькотів я з неприхованим жалем, у якому вчувалися ледь не ревнощі.

— Обставини вимагають, — сказала Леська і простягнула мені сірники, аби я запалив їй цигарку, а коли я хотів повернути пуделко, додала: — Тримай у себе. Вчися обслуговувати дам. Ти тепер грек, а не рагуль.

Я недбало розвалився на лаві і подумав: «Я грек, а не рагуль. А до цього часу я був рагулем і нічого не знав про справжнє життя. А воно ось — поруч. І я грек. І біля мене моя гречка». Я поклав руку Лесьці на плече і засвистав «Гуцулку Ксеню». Попри нас пройшов міліціонер, і всі, хто ще кілька секунд тому прилип до польських авт, враз повідлипали і стали заклопотано дивитися хто куди з такими мінами, начеб у кожного з них з-під самого носа втік трамвай.

Я й незчувся, як раптом перед очима вигулькнула Марунька і кинула на коліна пакунок.

— Ну, скидай свої шузи.

У пакунку лежали чудові кавові фірмові мешти. Тільки ледь зачовгані.

– «Саламандра». Чого придивляєшся? Це навіть добре, що поношені. Природніше виглядатиме. Тут вона нагнулася, підхопила мої «прогресівські» антимешти й граційно опустила у сміттярку.

І це ж треба, ще тільки вчора я купив до них нові шнурівки, — зітхнув я, взуваючи «Саламандру».

Мешти були як влиті. Ось так, мої любі, і стають альфонсами.

— Звідки ти знаєш мій розмір?

— Око треба мати. Ходімо. Мусимо ще зайняти вигідний столик.

— Дайош Львів! — бадьоро гукнула Леська, а мені захотілося відповісти розпачливим «no pasaran!», однак я стримався, бо при їхній похапливості до чужомовних фраз може бути, що й ця їм знайома.

Біля входу в ресторан юрмилися джинсові «мальчики» і полум'яні «дєвочки». Двері ресторану відчинялися щойно о сьомій, але вже з шостої публіка займала чергу під дверима, інакше потрапити всередину було неможливо. Годинник показував чверть на сьому. Я думав, що ми зачекаємо разом зі всіма, але Марунька пропхалася до дверей і почала лопотіти, щось по-грецькому, де-не-де вставляючи російські слова. Швейцар перехилив набік розумну голову й уважно слухав. Іноземцями його важко здивувати. Раптом Марунька вдарила об скло пальцями, і враз швейцар прокинувся, на обличчі його з’явилося зацікавлення. Три пальці Маруньки вдаряли по склу з якоюсь ледь вловимою періодичністю. Ніхто на це не звернув уваги і, може, лише тому, що я не зводив очей, оці удари пальцями видалися якимось таємничим знаком. Зрештою, і поведінка швейцара говорила про це: він зрозумів гасло, відчинив двері і впустив нас досередини. Марунька тицьнула йому щось у руку, а він кивнув головою в бік вільного столика під вікном.

Ресторан не був цілковито порожній, як це видавалося з вулиці. За одним столиком сиділа товста розпацькана профура туманного віку. За іншим — дві зовсім молоденькі дівчини.

— Соски, — цвиркнула Леська, визначаючи специфіку їхньої професії. А коли ми сіли, описала, які саме деталі одягу і косметики говорять про це. — Бачиш, які в них нарум’янені щічки? Тільки соски так малюються. Ще вони полюбляють зав’язувати собі кольорові бантики, вбирати білі підколінки і короткі спіднички школярського покрою. Вони, як і всі інші повії, завше тусуються парами.

— Які ж будуть наші імена? — слушно нагадала Марунька.

— Ну, ти можеш залишатися Маріанною, — відповіла Леська. — Я буду Єлена, а він — Коста.

— Мені більше подобається Нікос, — сказала Марунька.

— Казандзакіс, — уточнив я.

— Що?

— Був такий грецький письменник. Нікос Казандзакіс.

— Письменників нам не треба, — категорично похитала головою Леська. — Будеш Коста… Ах, міо, міо Коста!.. — Вона замріяно відкинула голову, а за мить видушила крізь зуби: — Жлоб… Подарував мені французький коньяк і сам його видудлив за ніч.

— А ти де була?

— У трансі.

Тут швейцар милостиво розчахнув двері, і ресторан наповнився галасом. Юрба вмить обсіла столи. Але далеко не всі. Кілька столів зосталося вільними, проте швейцар знову зачинив двері і повісив табличку: «Вибачте. Місць немає». Тепер настав його зоряний час. Надалі запускатиме лише окремими групами, докладно з’ясувавши, скільки має бути осіб, а адміністратор навіть поцікавиться, що саме вони збираються замовити на вечерю, бо ану ж це ті, хто за пляшкою пива зібрався бавитися до півночі.

Того вечора за п’ятьма столами «працювало» дванадцять повій. «Мої» сиділи за шостим столом, але повіями не були. Бо були греками. Скільки ще в залі було таких «греків», важко сказати.

Швейцар, маючи з повіями угоду, особисто скеровував потенційних клієнтів за столи з повіями. Одних — на їх власне замовлення, а інших — на замовлення самих повій. Цим він скидається на вуличного регулювальника. Після такого жесту, який вказує напрям руху для грошовитого клієнта, повії зводять голови і насторожено проводжають поглядами кожного з них. Ось, два грузини вже щось нашіптують швейцарові, і той, кивнувши, показує рукою на наш столик.

— Увага, — шепоче Єлена і пригублює шампанське.

У нас на столі крім пляшки шампанського і тарілочки з цукерками більше нічого нема. Я цмулю шампан і намагаюся не дивитися на грузинів. У цю мить почуваюся такою ж повією, як і мої нові подруги. Дурна фраза з дурного анекдоту починає мигтіти в мозку: «Ох, не могу — січас отдамся». Відчуваю, як тихо-тихенько опускаюся на дно і стаю там своїм чуваком, а дно — моєю стихією. Я — грек, альфонс і блудник.

Грузин: Извинит. Ки вам можьно?

Єлена: Mica арахі.

Маріанна: Есі ясу… ясу…

Коста: Да, да… пожалюйста… ясу…

Грузини сідають якось дуже обережно, наче їх попередили, що крісла зроблено з чеського скла. Обидвом під сорок. Здорові хлопи. Такий як тріпне, думаю собі, не знати де опинишся.

Якусь мить панує мовчанка. Ми троє вдаємо повну байдужість. Дівчата курять, я попиваю вино. Грузини повільно дозрівають. Нарешті один засвічує золото зубів:

— Ви іностранец, да? Ілі местний?

— Наверно местний, — додає другий.

— Ми — греки, — пояснюю каліченою російською мовою. — Ми вчимося у Львові.

— О, греки! — захоплено вигукують грузини. — А ми — Колхида, да? Помниш? Язон, Медея, Аргос? Залатой руно?! А? Помниш? Адисей, да?

— Ясу! — скрикую я, наче зустрів по довгих мандрах рідного брата, і ми кидаємося одне одному в обійми, — Ясу! Колхіда!

— Вашь — Язон, нашь — залатой руно, да?

— Ясу! — знову тішуся я і тисну обом руки.

— Куда девал залатой руно, а? Ето типер валута, да? А ти забрал, ничего не дал!

Після цього відбулося знайомство. Грузинів звали Теймураз і Отар. Вони дуже швидко вияснили для себе суттєвий факт, що я — брат Маріанни, а Єлена не моя дівчина. Тобто обидві гречанки були вільні. Це дуже втішило грузинів, і вони, закликавши офіціанта, вкрили стіл наїдками та напоями.

Далі вже все йшло як по маслу. Грав оркестр, грузини танцювали з чарівними гречанками, делікатно розставляючи сіті і заманюючи в них «невинних пташат», хоч насправді самі вже були в сітях від тієї самої хвилини, як переступили поріг цього ресторану. Гречанки належали до майстринь своєї справи і «знімалися» дуже повільно, відступаючи з кожним танцем лише незначну частину території.

А тим часом я сидів за столом, забутий і покинутий, обстежуючи все довкола пильним оком сутенера. Бо якщо глянути на ресторанну залу оком пересічного відвідувача, то можна побачити лише людей, зайнятих розмовами, їжею, напоями і танцями. Громадяни після трудового дня вирішили трохи відпочити. Нічого цікавого. Але це тільки так на перший погляд. Спробуйте придивитися уважніше, зупиняючи погляд на кожному зі столиків трохи довше… Ні-ні, не так — ще уважніше… Бачите? Перед вами не просто зала. Перед вами тяжко працює могутній цех! І хоч не чути ані ударів молота, ані скреготу металу, праця кипить і приносить прибуток.

Ось за сусіднім столом сидять четверо фарців і грають у «чмен». У пальцях вони тримають віялом червоні десятки, які мандрують із рук у руки. Гра проста — треба відгадати суму серійних цифр на банкноті. Вони не поспішають, розмірковують, аналізують. Це нагадує гру в карти, але грати в карти у ресторані не можна, то грають у «чмен».

За іншим столом — поляки, як завше галасливі, з морем алкоголю на столі. Таке враження, що поляки тільки ві Львові відриваються «на цалего», тут вони переганяють через себе декалітри горілки. Вигідно спродавши товар, квасять тепер так, що аж гай гуде. Над ними, спершись на стіл, нахилився «зйомник» — фарц, який знімає клієнтів. Видно, не весь ще товар продали «франики», як прозвали їх львівські фарци. Ось полька висовує з-під столу спортову торбу, розкриває, «зйомник» озирається на боки, чи не з’явилася в ресторані міліція, щойно після цього зазирає до торби, мацає рукою, киває і випрямляється. Полька бере з собою другого поляка і, підхопивши торбу, чимчикують за «зйомником».

Між столиками з діловим виглядом снує якийсь курдупель. Росту малого, але напомпований понад міру — непропорційно широкі плечі і груди колесом. Він не танцює, але це не означає, що ритми музики ковзають повз його вуха, він реагує на них кожним своїм рухом. Він усіх знає, зі всіма вітається, навіть із заїжджими поляками.

— Честь, Франю!

— Serwus, Zbychu! Sie masz? Dzisiaj twój dzien, nie?

— Gdzie tam mój! Sluchaj, te wasze menty! Już tutaj mam ich! — Збишко чиркає долонею попід горлом. — Dzisiaj jedno auto zawrócili do Polski! Nawet towar nie zdołałem przepakować. Маmу srany dzień. Ale siadaj do nas.

— Nie, dzięki, jestem w pracy.

— Ano, tak! — регоче Збишко. — Musisz pracować, znam twoją pracę. Jak skończysz — przyjdż do nas. Mamy także ślicznych panienek. Popatrz na Dorotę. Дорота, Дорота, візьми до рота! — заспівав поляк українською.

— Stul pysk, draniu! — дзявкнула п’яна Дорота.

— A widzisz, jaka piękna?

Франьо-курдупель дефілює далі, звинно, обминаючи крісла, випростані ноги, танцюючі пари. Він то зникає мені з очей, то несподівано з’являється, підходить до одного стола, до іншого, нахиляється, перешіптується, роззирається. Ось перебалакує з кількома повіями, уважно перебігає поглядом по залі і зупиняє свій погляд на нас. Погляд цей не віщує нічого радісного, погляд вивчає кожного з нас. Коли він зупиняється на мені, я недбало позіхаю і тягнуся за шампаном. Я розслаблений і спокійний, як ніколи. Від випитого душа рветься на простори, хочеться притулитися до чогось теплого і пружного.

За кілька хвилин бачу курдупеля уже біля сосок. Схоже на те, що вони чимось незадоволені, їхні сусіди по столу, двоє лисіючих з животиками дядечків, вийшли покурити. Коли вони з’являються знову, курдупель перехоплює їх на півдорозі, і починається торгівля. Соски стежать за нею з неприхованим інтересом. Я теж. Дядечки виразно збивають ціну. Курдупель стоїть на своєму. Жести його недвозначні: або-або. Нарешті, коли вже дійшли згоди, курдупель дає знак пальцями, і втішені соски випливають з-за столу, аби в супроводі дядечків покинути залу. Так працюють справжні сутенери.

Повернувшись назад, соски застають уже за своїм столом двох представників Середньої Азії в тюбетейках.

А курдупель усе снує і снує свою павутину… Мене, однак, непокоїть, що він занадто часто зиркає у наш бік. Щоправда, я не танцюю, і моє роздивляння по залі справді може викликати підозру. Обстеживши танцюючі пари, виловлюю оком чудесну блондинку в таких тугих джинсах, що усі звабні випуклості — як на долоні. Вона витанцьовує з якимсь добряче захмелілим піциком, явно не кавалером. «Ах, Адеса, жемчужина у моря! Ти, Адеса, знала многа горя». Коли музика закінчується, я все ще продовжую стежити за блондинкою. Піцик підводить її до бенкетного столу, де розмістилося зо двадцять осіб, і сідає навпроти. На столі букети квітів, які свідчать про те, що нарід гуляє чиїсь уродини.

При перших звуках музики я пересікаю відстань, яка нас розділяє, і запрошую блондинку до танцю. По дорозі минаємо курдупля.

— Сервус, Надю! — кидає він, встромивши свої очі просто в мене.

— Привіт, Франю! Ти чому мене не поздоровляєш?

— А ніби з чим?

— З уродинами!

— Невже? Ну всьо — фалюю за шампаном.

— Одним шампаном не обійдеться!

Але тут нас підхоплює вихор танцю і Франьо зникає.

— Я бачу, цей Франьо знає весь ресторан.

— Аякже! Така в нього робота.

— Яка саме?

Надя сміється і уникає відповіді. Вона захмеліла, і очі її світяться безмежною радістю.

– І скільки вам нині гепнуло?

— Вісімнадцять.

— Поздоровляю. А можна я вас теж привітаю шампаном?

— Обіцяю, що однією пляшкою не обійдеться.

Далі я з’ясовую, що Надя працює секретаркою в науково-дослідному інституті на Лєрмонтова. Я встигаю ще витягти з неї номер телефону, і танець закінчується.

— Не забудьте про шампанське, — сміється Надя, коли я, відпровадивши, підсовую їй крісло.

Запросити її на наступний танець не вийшло, оскільки музиканти зробили перерву, і за нашим столом знову стало гамірно. Ось Теймураз починає допитувати Маріанну, в панчохах вона чи в колготках, а коли дізнається, що в панчохах, то з’ясовує, де саме вони закінчуються. Руки Отара вже вирушили у кругосвітню подорож по Єлені. Усе нормально. Я радий за них.

Виходжу до вбиральні і зосереджено розчісую буйну тоді ще чуприну, мружачи очі від клубів диму. Раптом помічаю за своєю спиною курдупля, рука з гребінцем заклякає. Він усміхається, але обличчя в нього суворе, навіть жорстоке. Перебитий ніс, шрам на щоці. У мене теж перебитий ніс і шрам на скроні. Але чомусь не такий грізний вигляд. Та й біцепсами не можу похвалитися. Він киває набік, і я слухняно відходжу подалі від курців.

— Під греків працюєте?

Запитання ловить мене зненацька, і я про всяк випадок трясу головою, водночас гарячково обдумуючи якусь відповідь. Але якою може бути відповідь? Краще за все — вдавати захмелілого. Як він мене розкусив?

— Давай без фокусів, — проказує Франьо. — Я за тобою давно спостерігаю. Вийдем, поговоримо.

У фойє він вибирає безлюдний кут.

— Що це за тьолки з тобою? Я їх раніше не бачив.

— З Одеси.

— За чужу територію треба платити. Хіба ти цього не знаєш?

— Знаю.

— А вони про це знають? — Вони ні. Вони просто відпочивають. Я теж.

— Шлангом прикидаєшся? Ти чув про Франя Короля?

— Ні.

— Це я.

— Дуже приємно, Юрко.

— Перестань хохмити. Я пізнав тебе. Я з твоїми домовився, що Збоїсько і Голоско ваші. По «Ватру» включно. Мало?

Він прийняв мене за когось іншого, але за кого? Що йому відповісти? Тут ми не зовсім і самі. Якихось двоє збуїв крутяться неподалік і позирають з-під лоба… Догрався. Будуть бити. Чи не будуть? Ні, таки, мабуть, будуть. Такі люблять бити.

— Ну, ваші теж не раз порушували територію, а я удавав, що не помітив.

— Ти про Шиньйона? Це ж дурак! І коли то було? Але після того, як ти розправився з тими чудиками з Підзамча, я тебе почав поважати. Та й для Шиньйона ти авторитет.

І тут я згадав! Боже мій! Я згадав, за кого він мене має!

Це було взимку в кафе «Ватра», неподалік готелю «Львів». Кафе «Ватра» у пізній час перетворювалося на гадючник, у якому доправлялися всі, хто ще не прийняв всієї своєї дози. Ми з Віктором забрели туди з дуже простою метою — зняти пару колєжанок на суботній пікнік у лісі. Як на те, у «Ватрі» вже засідала сама п’янота, кілька прокурених штахет погоди не робило, і нам не залишалося нічого ліпшого, як і собі доправитися перед сном. Раптом до нас підійшли цигани зі Збоїськ і запитали:

— Ви цигани?

Віктор справді дуже скидався на цигана. Хоча в дійсності таких здорованів серед циган мені не доводилося бачити. Крім того, він комік. Він міг веселити будь-яку публіку і сипати сто слів на хвилину. З ним було дуже вигідно тинятися по кнайпах. Я ніколи не вмів миттєво підшукати першої фрази для знайомства з панною. Зазвичай я видушував її з себе уже тоді, коли танець закінчувався, або панна виходила з трамваю. Віктор брав тоті перші репліки просто зі стелі. Починаючи від банального «Дівчата, ви сестри?» до галантного «Боже, які у вас чарівні очка!» або «Дівчата, це не ви загубили десятку? Ні? Чудово, проп’ємо разом». Коли панни ковтали цього нехитрого гачка, на сцені появлявся і я. Головне, не давати паннам оговтатися і засипати їх лавиною слів. Я брав інтелектом, Віктор — словесною половою. Разом ми творили чудову пару, розігруючи, мов за нотами, увесь спектакль. Але й ми інколи зазнавали провалу. Якщо за столиком сиділи дві самотні панни, то це не означало, що вони вільні. Вони могли виглядати своїх кавалерів. Почувши: «Ми чекаємо наших хлопців», — я миттєво скисав і втрачав інтерес до розмови, моє метання бісеру припинялося, і я перемикав увагу на келих, але Віктора це не стримувало.

— А, я знаю на кого ви чекаєте! На тих двох даунів з Кульпаркова? Такі гарні дівчата, ай-я-яй! А ви хіба не знаєте, що вони там лікувалися? Я вам кажу! Я там доктором працюю.

Якщо в цю хвилю з’являлися їхні хлопці, а зазвичай то були тихі інтелігентні студенти, Віктор, який уже встиг довідатися їхні імена, вигукував:

— Чуваки! Вас вже випустили? Як там доктор Буньо? Мені п’ята палата привіт не передавала? Бодюля! У тебе чого такий кислий вигляд? Знову клізму робили?

Цього фатального разу, коли до нас підійшли цигани, він миттєво оцінив ситуацію і випалив:

— Ага, ми цигани! — і радісно закивав головою.

Я засміявся, не знаючи, до чого воно йде.

— Тоді ходім пити шампанське.

Радості Віктора не було меж: о, клас — на шару!

Ми підсіли до громади циганських хлопців і почали заливати себе шампанським. Морем шампанського! У житті стільки його не мав. Оркестра грала раз за разом циганські пісні і танці. Братва гуляла. І не біда, що дуже хутко розкрилося наше далеко не циганське походження. Бо ж поїли нас зовсім не задурно. Надворі всю цю компанію підстерігала ще більша компанія.

І в повітрі пахло мордобоєм. Я бачив, як під столом клацали ножі, ховалися у рукави сталеві пружини. Хтось припасував на шпіц черевика уламок леза. Ого! Справа серйозна! Я зів’яв, як непідлитий гладіолус. Зате Віктору море по коліна. Бійка, то й бійка. Йому що — хлоп здоровий, як мур. До його писка не так то й легко досягнути кулаком. А я взагалі миролюбна істота. Не хотілося мені битися. Навіть за шампанське. Навіть за море шампанського.

Але вирішальний акорд невмолимо наближався, і скільки я не проказував, як Фауст: «мить зупинися — ти прекрасна!» — мить не зупинялася, а повзла і повзла разом із секундною стрілкою. І ось нарешті нас випровадили з кафе, ми вийшли на вулицю, двері за нами зачинилися, відступати було нікуди. Нас відразу оточила зграя шпанюків. Не знаю, яка сила в ту мить керувала мною, але це був єдино правильний у тій ситуації вчинок. Я швидко розшукав очима їхнього проводиря і, кинувши Віктору: «Прикрий, коли що», — одним стрибком подолав відстань, яка нас розділяла. Ножа мені підсунув хтось із циган ще за столом. Я напав з-за спини, це дозволило мені несподівано загребти правою рукою хлопця за шию і стиснути з такою злістю, що він аж почав хрипіти. Зате не пручався, бо лезо ножа світилося зловісно перед очима. Все це відбулося за лічені секунди. Треба віддати належне циганам, адже ми наперед не домовлялися про сценарій бою, а вони зорієнтувалися на диво блискавично і кинулися молотити розгублених підлітків. То тут, то там злітала вгору і важко опускалася на голови залізна правиця Віктора. Він валив нею, як довбнею, здавалося, після такого удару голова може розколотися, як гарбуз. Тріщали сорочки, піджаки і зуби. Цвиркала кров, і лунали зойки та бойові вигуки. Я озирнувся — спиною до моєї спини стояв циган із пружиною у руці. Це такий сталевий прут, який мов антена втягувався сам у себе, і коли ним цьвохкалося в повітрі, то пружина вистрілювала і пронизливо свистала. Перед циганом танцювало кілька хлопчаків, що мали намір рятувати свого отамана. Але пружина — штука небезпечна, можна зостатися без ока або без носа, вона завиграшки розтинала шкіру. Циган, вочевидь, збагнув усю важливість мого вчинку, захищаючи мене зі спини, і я йому був глибоко вдячний.

— Як тебе звати? — спитав я.

— Ося. А тебе?

— Юрко. Ти ще тримаєшся?

— Я — так. А ти?

— Поки що.

Стрес мене хутко витверезив, і я почав помітно підупадати духом. Чи довго так витримаю? Може, пора вже все кинути к бісу й дати дьору? На тверезу голову ніколи б чогось такого не вчудив… О Боже, доки це триватиме?… У мене вже терпла рука. Якби той дурень добре шарпнувся, то вмить опинився б на волі. Але він, на біду свою, не знав, що я не циган, а звичайний писака і мій бойовий дух уже встиг випаруватися. Але тоді це було моїм щастям. Він слухняно стояв у моїх обіймах і тільки сопів.

Цигани билися, як леви, але підлітків було більше, вони кидалися по кілька на одного, валили з ніг і безжально копали буцами. Ось уже й Віктор гепнув на асфальт, і його поволокли за ноги, він безпорадно борсався, намагаючись встати, але намарно. Алкоголь робив свою темну справу. Врятувало ситуацію сюрчання міліції. О, це звучало наче спів райської птиці, наче шепіт коханої о третій годині ночі…

Тепер тікати було не соромно. Від міліції тікають навіть гангстери та мафіозі. А мені і сам Бог велів. Я рвучко відштовхнув хлопця, чиясь рука з ножем ще встигла чиркнути мені по сорочці, але така дурниця мене не зупинила, я помчав як вихор, а поруч гнав, заплітаючи ногами, йойкаючи і лаючись, Віктор. Попереду і позаду нас бігли цигани, підбадьорюючи одне одного вигуками.

Потім, коли ми відсапалися десь аж на Городничій, цигани кинулися нас обнімати, тиснути руки і тягти до себе в гості.

І Віктор уже готовий був продовжити забаву, але з мене було досить. Я забрав його до себе додому, ми попадали на канапи і заснули. Щойно вранці я відчув біль у лівому боці — ніж таки протяв мені шкіру, і на рані запеклася кров. Та це була дурничка, Віктор зі своїми покопаними ребрами кректав і стогнав ще з тиждень.

— Ти був там? — питаю курдупля, усім виглядом даючи зрозуміти, як це мені приємно. — Так. Я сидів у машині і все бачив. Ти молодець… Муровий з тебе хлоп… Але закон є закон. За так — печений слимак. А тут платити треба… І доки ти збираєшся зі своїми сюсями у нас гастролювати?

— Недовго. Може, кілька днів. Ми ж відпочиваємо.

— О’кей! За два тижні в мене важлива акція. Позичиш своїх людей. Авта я дам.

Отже він мене має за людину, яка перебуває в постійних контактах з циганами.

— Де акція? — спитав я діловито.

— У Малехові. Є там одна справа…

— А точніше?

— Ну тобі вже відразу весь план опиши, карту розстели! Розкажи, покажи, дай помацати. Не переживай, діло не важке.

— Вісім чоловік буде досить?

— Може бути… — І несподівано: — Соску хочеш?

— Ні, дякую.

— Шара! Тільки для тебе.

– Іншим разом.

— Ну, ти не встидайся. Підходь, коли що. Ми тепер кумплі, нє?

— Я бачу, ти знаєш Надю?

— Я всіх знаю. Але Надя — динамо. Лишися того ровера. Пацанка ще. А пацанки, чувак, це велике западло. Маєш на чому записати? Нє? То запам’ятай — велике западло! А дина містки — це западло в квадраті.

Хто такі динамістки, знав кожен кавалєр, бо не раз і не два мусив ставати жертвою їхніх хитрощів. Динамістки були особливим типом панянок, які проводили час у кнайпах. Вони могли з успіхом фліртувати, затискатися в танцях до млосного закочування очей, дозволяли себе цьомкати в щічку і хляли у неймовірних дозах шампанське та кольорові коктейлі, але по забаві обов’язково «робили капці» — по-англійськи прощались і фертик. А якщо їм не вдавалося «робити капці» у кнайпі, то доводилося, бідачкам, таки вести клієнтів на «крапку», яка виявлялася звичайною львівською прохідною брамою. Такі номери приходили зазвичай з туристами. Інколи динамістку можна було здибати і з ліхтариком під оком, але ніщо не могло спинити нестримного потягу гуляти на всю губу і котитися від кнайпи по кнайпи в пошуках нових пригод. Крутити динамо — було і стилем життя. Найцікавіші прокрутки ставали легендою і передавалися з уст в уста.

— А давай привітаємо Надю, — запропонував я.

— Ти серйозно? — відчутно отетерів Франьо. — Гм… Ну, давай.

Ми взяли в барі по дві пляшки шампанського і повалили до столу уродинниці. Компанія нас зустріла радісним галасом, але всі вже були добряче п’яні. Надя, уся в квітучих рум’янцях, заходилася підсовувати нам тарілки. Я їв її очима, вона мені виглядала на таку, що з нею можна забутися на тривалий час. За тих півроку, відколи я повернувся з війська, я задовольняв свої статеві потреби без жодної системи. Дівчина, яка мене чекала з армії, зробила аборт за мої гроші, хоч я й не мав певності в своєму гріху. Називається — підзалетів. Це мене гнітило. Понадто я не був певен і в тому, чи вона справді робила аборт. Бо ті золоті кульчики, які з’явилися в неї після аборту, спонукали мене до глибоких роздумів. А так хотілося чистого і п’янкого кохання! Надя пашіла здоров’ям і непідробною сексуальністю. Динамо? Ну й нехай. На всяке динамо є свій кардан. Це все одно, що мати справу з необ’їждженою кобилицею. Головне — витримка. Зате потім — небо в алмазах!

Франьо випив келих і зник. Мені в чужій компанії теж не сиділося, я запросив Надю на танець з притисканням і з втіхою відчув, як її ніжне домашнє тіло горнеться до мене. Можливо, під випитого, а можливо, від почуттів. Дасться чути.

Коли я попрощався з нею і рушив до свого столу, то побачив п’яного поляка, який дрімав на могутніх грудях профури, в той час, як її права ручка делікатно досліджувала глибини його кишень. Я бадьоро їй підморгнув, а вона соромливо опустила свої невинні свинячі очка.

За моїм столом любов била фонтаном. Помітивши мене, Маріанна нервово обсмикнула сукню. Ну так і має бути — адже я її брат! Я набрав суворого вигляду, і руки грузинів, мов сполохані зайці, вигулькнули з-під грецьких спідниць.

— Маріанна! — сказав якомога грізніше. — Амохі канталабія! Ісме сом хірі! — і рушив до дверей, а Маріанна з палаючим личком подріботіла за мною.

— Вах! Какой грозний брат! — похитав головою Теймураз. Савсем грузин. Наша кров.

У фойє Маріанна дала мені останні цінні вказівки.

— Вони хочуть нас кудись повезти. Я їм скажу, що ти міг би домовитися про ночівлю і тут, в готелі. Коли спитають тебе про ціну, скажеш, що за двох мусять заплатити півтори сотні. Візьмеш ці гроші і заплатиш за дві кімнати. Але не більше п’ятнадцяти за кімнату, чуєш?

— Кому я повинен заплатити?

— Підійдеш до портьє і скажеш, що ти від Маріанни з Одеси. Я з ним розмовляла нині вранці.

— А потім?

— Потім іди додому. А завтра о сьомій вечора ми чекаємо тебе в ресторані.

Маріанна відійшла, а я затримався, щоб дати їй можливість розповісти про лихого брата і про те, що його вмилостивити можуть лише гроші. Зненацька хтось мене штовхнув, і я опинився припертий до стіни. Атакувала знайома вже нам профура. Вона роззявила рота з вибитим переднім зубом і прошипіла:

— Не продавай! Чуєш? Не продавай! Бо він мене закатрупить.

З її писка, мов із кратера вулкану, виривалося гаряче повітря — прокурене, проспиртоване ще й добряче вистояне — аж мені дух забивало. Я намагався повернути носа кудись убік, щоб чого доброго не звалитися з ніг завчасу.

— На, візьми. Добре? Не продаш?

В її очах заблищали сльози. А в моїй долоні захрумтіла банкнота.

— Не продам.

— Я теж нікому не скажу, що ви не греки… Ходімо, я поставлю тобі шампанського. Хочеш? Або коньяку? Я не хотів ні того, ні другого, але вона мало не силоміць затягнула мене до свого столу, налила вина і з виразною втіхою спостерігала за тим, як я його випив. Потім погладила мене по руці і стала по-котячому ластитися.

— Я тепер сама… Розумієш? Зовсім сама. Колись я мала успіх. Я мала все, що хотіла… Ну, не зовсім все, але… Налити ще?… А тепер я ніхто… Якби хтось зайнявся мною…

— Що ти маєш на увазі?

— Ніхто не хоче бути моїм опікуном. Розумієш? А самій тяжко. Будь-коли я можу опинитися серед тих, що сидять у скверику навпроти гастроному.

Вона мала на увазі скверик на проспекті Свободи, де збираються синього кольору алкоголіки. Серед них немало страшних, аж чорних на обличчі, бабів. Гидкі, опущені, у брудному шматті, віддаються вони кожному, хто запропонує пляшку «чорнила». А якщо біля них постояти, то можна вислухати найфантастичніші матюкові конструкції і потішитися, що вже й українська мова зробила значний внесок у цей жанр.

— А я ще можу багато. Можеш перевірити. Тобі ніхто такої оралки не зробить, як я. Я майстер. Я можу цілу годину пестити твого прутня, і ти не скінчиш, доки я сама того не схочу. Я готова для тебе на все.

Вона раптом закинула голову вгору, і губи її почали тремтіти. Біля нас зупинився Франьо.

— Ти її знаєш, Юрасику?

— Ні. Щойно познайомилися.

— Твоє щастя… Ну, сонечко моє, давай сюди подаруночок.

— Ні! Я нічого не маю! — Вона мене смикнула за рукав, шукаючи захисту. — Скажи йому — я нічого не маю!

— Юрасику, ми домовилися з тобою?

— Ясно, Франю.

— Ну, то люкс. Я мушу поговорити з дамою.

Я встав з-за столу і не встиг зробити й кроку, як за спиною пролунало: лясь! Це Франьо мазнув профуру. За кілька кроків я озирнувся і побачив, як вона подає йому тремтячою рукою гаманець. За хвилю вона вже лежала на столі і гірко ридала, а курдупель вишивав па другому кінці зали. Зате в кишені я на мацав банкноту. Так і є — десятка. Чесно зароблена. Скільки ж було в гаманці, який вона поцупила в поляка?

Нарешті оркестра перестала грати. Одинадцята година. Тепер і для них настав зоряний час. Гратимуть вони уже тільки за гроші.

Я зиркнув у бік Надиного столу — там ще й не збиралися розходитись. Я пішов до своїх гречанок. З-за столу встав Теймураз, обняв мене за плече і відвів набік.

— Слушай, Кастантин. Твой Маріан — персик. Понял? За персик плачу, как за персик. Понял? Она сказал, што ти можеш зделать две комната, да? Зделай. Я плачу. Сколка?

Сто п’ятдесят карбованців? Матко святая! Як я видушу з себе таку суму? Хто б подумав, що ці гречанки такі дорогі?

— Гавари, дарагой. Я панімаю — радной сестра. Жалко. Очень жалко. У меня тоже єсть сестра. Я би убил тебя, єсли би ти зделал єй больно. Но я васточний челавек. А ти западний. У меня адин закон, у тебя — другой. Сколка? Сто рублей дат?

Я мовчу і шморгаю носом. Нема дурних — нехай сам піднімає ціну.

— Сто пятдесят дат? А? Даю сто пятдесят. Понял? За двух.

Я мовчу. Мовчати я вмію як Бог. Відчуваю, що грузин уже губить терпець.

— Ну ти разбойник, дарагой, да? Двести рублей даю! Больше ни капейка. Панимаеш — очень гречка хачу. Никагда гречка не хател, а типер хачу, да?

— Чорт з тобою, — кажу я, і ми ляскаємо долонями.

Ляскаємо і вдруге, але цього разу не так дзвінко, бо в моїй долоні опиняється вісім четвертаків, які хутко зникають у кишені.

Тепер я прямую до портьє і добиваю торг. Він вимагає тридцять за два покої. Даю двадцять п’ять. Згода. Я вільний.

Удома мені сниться товста-претовста профура з вибитими зубами і клянчить: «Не продава-а-ай!»

Танго з притисканням

«Хочеш спізнати багно? — запитував наш філософ вісімнадцятого століття Паїсій Величковський і сам собі відповів: — То стань ним». І я став.

На дверях ресторану знайоме попередження: «Вибачте. Місць немає». Під дверима нетерплячий тлум. Але у фойє я бачу Маріанну, вона теж помічає мене і кличе швейцара. Той розповзається в усмішці, обережно відчиняє і одним ривком втягує мене до себе, тут же затраснувши двері перед носами обурених відвідувачів.

Маріанна виглядає чудово. Не хочеться й думати, що оце квітуче сотворіння колись перетвориться на профуру з вищербленими зубами. Сьогодні вона в «левісах» і тоненькому светрику, а темне волосся буйним хвостом спадає на груди.

— Ти поміняла гардероб?

— Так, привезла з камери схову. Нам тут сподобалося, ми вирішили зупинитися на кілька днів.

З’являється і Єлена. Так само в «левісах».

— Привіт!

Вона цілує мене в щоку. І це на очах публіки, яка там за дверима жадібно спостерігає за нами. Я повертаюся до неї обличчям: бачите, як виглядає галицький супермен? Ото щоб знали!

Потім виймаю з кишені гроші.

— Тут сто сімдесят п’ять.

— Що? — дивуються обидві. — Звідки?

— Дуже просто. Я мовчав, а він піднімав ціну. Зупинився на двохсот. Четвертак ковтнув портьє. А це решта.

— Хо! — ляскає мене Маріанна по рамені. — Ти нам подобаєшся! Давай працювати разом. Ліпшого опікуна годі й шукати.

— Еге, — підхоплює Єлена. — Катаймо разом в Ужгород. Там теж можна незле погуляти.

— А поки що поділимо гроші, — каже Маріанна.

— Всім по п’ятдесят, а четвертак на пропій і службові витрати.

Таким чином, крім мештів «Саламандра» і десятки від профури, я заробив ще півсотні, і все це за один день.

За столиком Єлена розливає шампанське і проголошує:

— Кіріє елейсон!

— Ми знову греки? — запитую.

— В обов’язковому порядку. Сьогодні в нас у гостях польська делегація.

— Звідки ти знаєш?

— Програма розписана до кінця тижня. Не переживай. Твої функції залишаються такими ж — приймеш гроші і даси четвертак портьє.

— Цей портьє незле заробляє.

— Незле. Але не все йде в його кишеню. Мусить ще поділитися. Свою лепту дістане адміністрація і черговий міліціонер.

— Боже, скільки людей знає, що ми не греки!

— О, їх значно більше. Доплюсуй усіх тутешніх проституток.

— Невже в них таке фахове око?

— У них свої можливості. До речі, тут одна вже підходила і пропонувала за тебе п’ятсот крабів.

— За ніч? — сміюся я.

— Ну, ти дуже високо себе ціниш. П’ятсот за те, що станеш опікуватися ними. Їм сподобалося, як ти працюєш. У тебе інтелігентний писок, а це в нашій роботі рідкість. Такий ось курдупель жодного довір’я у порядної людини не викличе. Хто повірить, що він у ресторані випадково? Він торгує проститутками, і ніхто навіть не сумнівається, що має справу з проститутками. А якщо за це візьмешся ти, клієнт справді може повірити, що береш гроші за сестру-студентку, яка дуже хоче прибарахлитися, та не має за що. І в ліжко з мужчиною йде, мов на державний екзамен, а вранці неодмінно заллється слізьми: «Ах, що я наробила! Ах, навіщо я пила стільки шампанського! Як ви могли скористатися моєю слабістю?!» і т. д. Ясно тобі?

— Може, й ви так уранці ридали?

— А ти думав! — встряла в розмову Маріанна. — Мій любий Теймураз наклюкався так, що тільки-но ми прийшли в номер і випили ще плящину, як він повалився і захропів. Ну, я хутенько його розібрала наголо, сама теж роздяглася і щасливо заснула. Вранці він, бідолаха, не міг згадати — мав зі мною щось чи ні. Далі з криком «Вах! Сколка денег угробил!» кинувся мене ґвалтувати. Однак я завзято боронилася. «Шановний! — сказала я. — Ви заплатили за ніч. А зараз білий день»… За що я люблю грузинів — вони джентльмени. Теймураз дав мені спокій. Тільки, вдягаючись, щоразу приказував: «Пагулали, да? Могітхан?! Пагулали, да?»

Дівчата заливаються сміхом.

— Таким чином, я провела дуже цнотливу ніч.

— А як ти, Єлено?

— Ну, я змушена була попрацювати. Але в міру. Мій теж був налитий по вінця. Вранці він довго шукав гаманця, який чомусь опинився під ліжком. А з гаманця, уяви собі, не пропала ані копійка. Зрештою, там і було всього вісімдесят карбованців. Зате пропали два квитки до Тбілісі. Уявляєш, який розпач?

— Пагулали, да? — регоче Маріанна.

— А ці квитки тепер у твоїй торбинці? — здогадуюся.

І тепер уже всі троє регочемо як навіжені.

— Ні, їх уже там нема. Ми ж їздили на вокзал за речами.

При цьому Єлена кладе мені в кишеню двадцять п’ять карбованців. — Ти задоволений?

Ще б пак! Вісімдесят п’ять крб., не рахуючи мештів! З них двадцять п’ять крадені. За таку суму ще не садять. Я можу спокійно пити шампанське.

Відчуваю, як усе глибше і глибше опускаюся на таємниче дно. «Граєшся з вогнем, — шепоче мені на вухо пані Осторога. — Ніхто тебе не врятує, коли вляпаєшся по вуха. Бо ти — сам. І ніхто». Ба й справді, хто я? Письменник? Але ж я ніде не друкуюся. Що я комусь поясню? Вивчаю життя повій? Щоб написати оповідання?… Ні-ні, цього в жодному випадку говорити не варто. Я уявляю, як сивий капітан міліції дивиться мені в очі й докоряє: «Пишеш наклеп на нашу дійсність? Для тих, що за кордоном? Обливаєш багном свою Батьківщину? На кого ти працюєш? Признавайся! Добровільне зізнання полегшить провину!»

Майже такі слова я почув, коли мене затримала міліція при здійсненні жахливого злочину: я фотографував сміттярку. А в сміттярці порпався горбатий дідусь. Ніколи не думав, що сміттярки належать до військових об’єктів. А виявилося, що саме так. Плівку засвітили, мене кілька годин понудили, змусили написати пояснення і відпустили. До наступного разу.

— Ці п’ятсот крабів ми б поділили порівну, — зітхає замріяно Маріанна. — Погоджуйся. Тут золоте дно.

— А Франьо?

— Гадаю, від комісійних він не відмовиться.

— А лягаві?

— Ну й дивак ти. З лягавими завше можна домовитися. Хіба ти ще не помітив, що міліція на проституток уваги не звертає? А не звертає тому, що їх у Радянському Союзі нема. У нас нема ані сексу, ані проституток. А як можна покарати того, кого не існує? Врубався?

— Сутенерів теж не існує?

— Натурально! Звідки їм узятися без проституток?

— Зате є інша можливість — притягти за неробство.

— Хіба якусь хвойду, як он та твоя знайома, — і Маріанна киває на профуру. — А путана має усі документи в порядку. Я, наприклад, працюю лаборантом у школі.

— Цікаво — такі зарібки, як за вчорашню ніч, мабуть, нечасто трапляються?

— Бувають і більші. Треба відчувати клієнта. Я одразу оцінюю його можливості. Адже ми працюємо під недосвідчених дівчаток. Я розумію, що це до пори, до часу, потім уже такий номер не пройде. Але зараз у нас такса — не нижче п’ятдесяти Під час розмови з клієнтом орієнтуюся, наскільки він вляпався в мене і якими фінансами диспонує. Потім я піддаюся на вмовляння піти з ним на квартиру чи в готель, але попереджаю, щоб не пробував підкрадатися. Тоді він спокушає золотими горами. Зазвичай, дуже абстрактними. Але доки я не почую щось конкретне і, заливаючись рум’янцем від сорому, не погоджуся, доти я нікуди з ним не піду. По дорозі натякаю, що він може мене обдурити. І розпашілий клієнт платить наперед… Кожен має свій метод.

— А що буде, коли станете старшими?

— Нічого страшного. Просто зараз ми при мінімумі праці дістаємо непогані гроші. Згодом змушені будемо вигострити майстерність. Опікун нам тоді також дуже буде потрібен, аби робити рекламу. Все-таки мені незручно вихваляти себе перед клієнтом.

— Але ж є ще одна перспектива — вийти вигідно заміж! встряє Єлена.

— А я цього й не відкидаю, — погоджується Маріанна. — Це взагалі ідеальний варіант — вийти заміж за дійсного члена академії наук.

— Шкода тільки, що на ту пору, коли вони стають дійсними членами академії наук, їхні члени стають вже недійсними, — засміявся я.

— Подумаєш! А нам цього й не треба. Головне — прожити життя так, як казав Островський. Щоб не було мучітєльно больно. Потім. З життя треба взяти все найкайфовіше. І якнайбільше. Такий девіз.

— До нас ідуть, — шепоче Єлена.

Справді, до нашого столика прямує троє поляків. Усім близько сорока. Двоє чоловіків і одна жінка. У неї великий круглий живіт, а повні стегна, здавалося, ось-ось вигулькнуть з жорстокого полону тісних джинсів і являть нам свою рубенсівську драгливість.

— Przepraszam… Czy tu wolne miejsce?

Мотаємо головами, що означає водночас і «не розуміємо», і «не зайнято». Поляки вмощуються й діловито роззираються за офіціянтом.

— Готі го арістос ятрос каі, — каже Єлена.

— Хреяс тон ен моріон, — підтримує розмову Маріанна.

— Батрахоміомахія, — пригадую назву поеми Гомера.

Поляки замовкають і прислухуються. Так само завмирає карась, коли помітить хробачка. А потім р-раз! — і губа на гачку. Вони здогадуються, що ми не місцеві, але це їх інтригує і водночас сковує. Вони не знають, як себе вести, і в перші хвилини взагалі мовчать, лише переглядаються.

— Ясу, — задумливо вуркоче Єлена. — Епіклорес магес трі політікос.

Поляки починають перешіптуватися, нарешті один не витримує психічної атаки і ковтає гачок:

— Przepraszam… Słyszałem, że rozmawialiście w jakimś nieznanym jężyku. Właśnie doszło do sprzeczki, со to za jęzуk. Przyjaciel mówi, że łotewski, a ja — że grecki [3].

Бракувало якоїсь секунди, аби я не бовкнув «grecki», та, видно, Маріанна помітила з виразу мого обличчя, що я розумію польську і вже ось-ось готовий відповісти, бо штурхає мене під столом ногою. Я зиркаю на поляка туманним поглядом і відказую:

— Но, но… не понимаєм… гаварітє па рускі… харашьо?

Поляк повторює запитання російською і страшенно тішиться, коли виявляється, що мав рацію він, а не його колега. А, зрештою, він і не міг помилитися, адже кілька років тому відвідав Грецію і пам’ятає навіть окремі вирази, наприклад… Та я не даю йому пописатися грецькою, щоб не потрапити у халепу, і починаю одразу обряд знайомства. Поляк, що був у Греції, називається Антиком, а другий — Рисіком, їхню колєжанку звати Малгося. Завтра рано вони їдуть автом до Румунії з товаром. Ми вже розмовляємо російською, але поляки постійно забуваються і вставляють польські слова та речення, а я мушу стежити, аби не забути перепитати, що воно означає. Далебі, з грузинами було легше.

Поляки замовляють собі вечерю і пляшку горілки.

Поляк, поки тверезий, грошима не розкидається і цим суттєво відрізняється від кавказця. Зате коли вип’є, то його можна розкрутити «на всю котушку», чим він також суттєво відрізняється від нашого брата галичанина, якого не розкрутиш ні на сухо, ні на мокро. Правда, є окремі незначні винятки, які лише підтверджують правило.

Ми п’ємо своє шампанське, вони — свою горілку. Водночас відбувається розвідувальна акція: поляки з’ясовують, у яких стосунках ми перебуваємо між собою. Отже, Маріанна знову буде моєю сестрою, а Єлена — її подругою, яка приїхала з Києва на кілька днів. Про те, що їхня дама не перебуває із жодним з них у подружньому зв’язку, нам наперед відомо. Інакше б швейцар і не спрямував їх до нашого столика.

Я повертаю голову і зацікавлено спостерігаю, як працює профура. У неї свій специфічний метод.

— Marek! Chodź tutaj!

— Nie jestem Marek.

— Wszystko jedno. Chcesz kielicha?

Поляк підсідає до неї, а за хвилину чує:

— No, a teraz ty mnie postaw.

Але яструб-курдупель уже кружляє, уже кружляє над своїм цехом і бачить усе. Ні, такого не обведеш довкола пальця.

З першими звуками музики поляки беруть «гречанок» і гонорово випливають на танцювальний майданчик. Ах, як їм приємно вести попід ручки таких слічних панянок! Вони цвітуть і пашіють, вони зиркають наліво й направо, туди, де сидять їхні земляки, аби кинути коротке «Честь!», чи просто кивнути головою, і цим привернути увагу до себе та своїх партнерок. А кумплі з-за столів підносять вгору свої «кцюки» — великі вказівні пальці, засвідчуючи щире захоплення. Дехто не втримується і кидає репліки:

— Antek! Trzymaj się dupy!

— Rysik! Jestes zuch. Ale nie przyciskaj się zamocno, bo ci klamka padnie.

— A со wy, chłopaki! To tylko tango z przyciskaniem.

— No to cisnij, cisnij, ale pamiętaj, że to nie cytryna.

А тим часом Малгося промовисто стріляє до мене очима. Вона аж пищить — так їй хочеться танцювати. Там би вона притискалася до мене своїм животиськом і бурмотіла б якісь дурниці. Та я вдаю, що наче не помічаю, як вона подригується на кріслі, як намагається підспівувати. Якось мене не дуже тягне до старших кобіт, а понадто до таких безформних, як ця.

Повз наш столик проходить курдупель і, ледь помітно кивнувши, подає знак вийти за ним. Я вичікую кілька секунд і виходжу. Малгося проводжає мене тужливими очима.

— З тобою один чоловік має перебалакати, — каже Франьо.

— Хто?

— Зараз побачиш. Ходім до бару.

Курдупель підводить мене до високого столика, за яким — хто б ви думали? — сержант міліції. Капець, думаю. Пропав ні за цапову душу.

Але мені підсовують каву, чемно тиснуть руку, і я розумію, що хвилюватися рано. Сержанта звати Миколою, він говорить у ніс, часто робить паузи, мовби чекає, коли я перетравлю його слова.

— Маю до тебе одне діло… Є велика партія джинсів… Розумієш?

Я киваю, хоч і не розумію.

— Дуже велика.

Курдупель за кожним його словом киває. Видно, вони вже цю проблему обговорювали. Навіщо ж я їм здався?.. Ага, у мене ж є цигани. А тут — велика партія джинсів. Лише циганам під силу скоро сплавити таку кількість. Та я мовчу і тільки калатаю ложечкою у каві.

— Візьмешся? — питає міліціонер.

— Як я можу от так ні сіло ні впало щось сказати? Не знаю, ані скільки їх, ані по якій ціні, який сайс.

— Триста штук. Самі «Вранглєри». Сайс тридцятий, тридцять перший і тридцять другий. Найбільш ходові. А ціна божа — сто двадцять.

«Вранглєр» тоді коштував сто вісімдесят. Отже, навар має виносити вісімнадцять тисяч. Страшні гроші. Я відчуваю, як по спині котяться краплинки поту. Здається, я влипаю зараз у небезпечнішу історію, аніж це було досі. Бо що було досі? Я провертав оборудки на двісті-триста карбованців щомісяця.

Цього мені повністю вистачало на моє парубоцьке життя. Я не запорпувався глибше з дуже простої причини — аби не загриміти. Що робити? Відмовитися? Так просто не відмовишся, треба пояснити причину. А яка причина? Що я не той, за кого себе видаю?.. Тут пахне смаленим, і на якого біса я сплутався з тими повіями? Ніколи не думалося, що можу потрапити у таку трясовину — з кожним кроком усе більше загрузаю. І немає дороги назад. А є лиш бездоріжжя, і треба ним іти.

— Ну? — питає Микола.

— Добре. Але по сто десять, — ляпаю просто так.

— Ні, усе розписано. Сто двадцять.

— Шкода.

— Що шкода? Не візьмеш?

— Ні.

— От ти який… — вираз його обличчя похмурніє, і я бачу, як під шкірою забігали жовна.

— Це він жартує, — каже курдупель. — Жартує. Я його знаю. Кокеточка, хе-хе. Ану, відійдемо на хвилинку. Щось тобі скажу.

Бере мене під руку і за два-три кроки шепоче:

— Не будь фраєром, чуєш? Згоджуйся. Ціна — люкс! А це чоловік дуже цінний. Про всі облави на фарців повідомляє, чуєш? Не раз ще згодиться. До речі, у п’ятницю будуть брати «скупку». Можеш своїх попередити.

«Скупка» — скверик за оперним, де тусували фарцівники. Я там теж вирішував свої оборудки, тому подумав, що мати нікого інформатора справді вигідно. Я повертаюся до столика з приязною усмішкою.

— Добре. Згоден.

— О, це інша розмова, — і собі всміхається міліціонер. — Двадцятого будь у сім нуль-нуль вечора з машиною і з грошима на шосе в Брюховичі. Від того місця, де починається ліс, проїдеш кілометр і зупинишся. Відкриєш багажник і чекай. Можеш взяти з собою ще когось одного. Не більше. Я теж буду з товаришем.

— Буде він, буде, — киває Франьо. — Вісімнадцятого я з ним зустрінуся.

— Вісімнадцятого? — перепитую.

— Ти вже забув?

— Ні, але ти точної дати не називав.

— Тепер називаю. Вісімнадцятого з вісьмома хлопцями біля входу в ресторан. Десь так о дев’ятій вечора… Ну, і хай там візьмуть деякі інструменти, чуєш?

Я прощаюся і йду в залу. Зараз тут, як у вулику, бо музика має перерву. На столі у нас три пляшки шампанського і дві горілки. Ясно, поляки вже ставлять.

— О, Коста! — гукає Антек. — Приєднуйся.

Розпашіла Малгося опиняється чомусь біля мене. Порозумілися вони досить хутко: Антек тисне Маріанну, Рисік — Єлену, Малгося їсть мене очима. А коли музиканти починають горлати «Лето, ах лєто», вона хапає мене за руку і силоміць тягне на майданчик. А там, як я й чекав, притуляється так міцно, наче хтось її попередив, що за хвилину по залі прокотиться жахливе цунамі. І дихає важким сопухом просто в ніс, а ліва її рука ніжно гладить мене по спині. Права теж не дрімає, а пересовує мою ліву руку до себе на груди і притискає її таким красномовним жестом, що я вже ніяк не можу вдавати, наче по вуха захоплений танцем, і мушу хоч для годиться скривити рота в усмішці. Під долонею чую щось м’яке і розлізле. Воно бовтається з боку на бік і зволожує мою долоню потом, бо пані Малгося нині без бюстоноша.

Нарешті танець закінчується, але відразу починається другий і, як на лихо, знову з пшитисканєм.

— Коха-а-асю, — умліває Малгося. — Ти так само лишишся?

— Де? — насторожуюсь.

— У готелі, очевидячки. Антек і Рисік запросили дівчат до себе в гості. А я маю окремий покій, і можу тебе теж запросити.

— Не знаю… Маю завтра важливу справу.

— У-у, поганий… Відмовляти дамі?.. Певно, я для тебе застара, так?

— Та ні, що ти… Я… — Коха-асю, так би-м хотіла… Маю для тебе подаруночок… Годинник. Гонконг. З музикою…

Вона зазирає мені в очі й муркоче так, наче б була на двадцять літ молодша. І це по кількох келихах, а що буде далі? Як казали мої дідо: горілка в роті — баба в роботі.

Коли повертаємося за стіл, Малгося злегенька похитується, i це мене сповнює надією. Маріанна і Єлена п’ють дуже мало, зате підбадьорюють партнерів, а ті міри не питають: раз за разом — то горілку, то шампанське хляють.

Тим часом і мені вже відкрилася дорога на панель: рука Малгосі задумливо гладить моє стегно. Заплющую очі і бачу, яке бурхливе майбутнє розкривається переді мною… Бабусі записуються в чергу… У мене свій імпресаріо. Він приймає телефони. А я цілий день тільки те й роблю, що просиджую біля дзеркала, поліруючи нігті та вищипуючи брови і волоски з носа…

Зараз мене знудить. Ця Малгося пре як танк. Скидаю її руку зi стегна, але вона це чомусь розуміє, як звичайне кокетство, і далі белькоче щось невиразне й масне. На щастя, по-польськи. А я не зобов’язаний усе це розуміти, бо я ж прецінь грек.

Ну їх к бісу. На сьогодні досить. Нічого цікавого більше не передбачається. Роблю знак Маріанні, і ми виходимо.

— Ну то що — я піду? Ви вже тут самі якось.

— Яке — піду? А гроші взяти, поки ще лико в’яжуть?

— Ну, добре, зараз візьму і йду.

– І дуже багато втратиш.

— Що саме?

— Залишися, не пошкодуєш.

— Якби до мене ця Мандося не липла.

— А ти з нею зроби те саме, що ми зі своїми — нахляй по саму зав’язку.

— А потім на плечах нести?

— Та ж не тут, а в номері. Зараз ідемо до них у номер. Ясно? По дорозі скажи їм за гроші.

— По п’ятдесят?

— Більше вони не дадуть. До того ж ведуть у свої номери, а це для нас дешевше. І ми пішли в готель. По дорозі в номер, уже на сходах, я тактовно натякаю Рисікові, що любов любов’ю, а в мене сестра. Що я скажу мамі, яка в далекій Греції на кам’янистому острові чекає своїх любих діток? Мало, що різні там імперіалісти постійно забавляються з невинними гречанками, то ще й тут спокуси підстерігають. А ми — студенти, нам учитися треба.

Рисік обняв мене і сказав:

— Дуже добре. Але спочатку вип’єм.

— Ні, — кажу я. — Спочатку гроші, бо я сестру за так не віддам.

— Твоя сестра Маріанна?

— Ну?

— А я до неї ніц не маю. Говори з Антеком.

Ото хитрун! Беруся за Антека. Мур. Ані руш. Я говорю, він киває, навіть перепитує, але гроші не дає. Ага, он ви як!

— Маріанна, кес ке ме!

— О? Су амі терахі?

— Не дають, — шепочу, коли вона підходить.

— А-а! — обурюється Маріанна. — Тоді чао-какао!

І ми спускаємось униз. Поляки швидко ґелґочуть, врешті Антек мене здоганяє і шепоче:

— Що ти, жартів не розумієш. Скільки треба дати?

— А скільки ти думаєш дати за двох вісімнадцятилітніх дівчаток, чистих, як сльоза?

У Антека відразу лізуть очі на лоба:

— Чистих, як сльоза? — перепитує, облизуючи губи.

Бачу, що переборщив.

— Ну не зовсім, як… Але… це ж вам не якісь там… У них наречені є…

Антек набирає у легені повітря і простягає п’ятдесят.

— Це за одну. А за другу?

— Як? Ти хочеш сто?

— Ні, я хочу двісті. Але з вас беру сто лише тому, що ми сиділи за одним столиком. Такий закон у греків. Раз сиділи, пили, їли — значить поріднилися. Антек шморгає носом, Рисік підступає ближче і, коли дізнається, що задоволення аж таке дороге, починає обурюватися не на жарт:

— У нас такі гроші хіба за секс-бомбу.

— Значить, ваші секс-бомби пса варті. Ви ж у цивілізованій країні, а не на острові Тобаго.

Чи не вразив я часом їхньої національної гідності? Так і є: Рисік враз наїжується і випинає груди. Але Антек, посопівши та кинувши оком на дівчат, виймає ще п’ятдесят і кладе мені в руку.

В номері поляки поривають зі всіма ваганнями і починають наливатися з таким завзяттям, наче роблять це востаннє. Я пильную, аби моя Малгося теж не дармувала, і мішаю їй такі термоядерні коктейлі з горілки та вина, що сам би вже давно беркицьнув, а вона тримається.

Антек затяг: «Пий, брате, пий! На старість торба і кий!»

Маріанна шепоче:

— Забирай свою клячу і заведи її у номер. Через півгодини зустрінемось біля сходів.

Малгося, мовби читає мої думки — повисає на рамені і тягне до себе в себе в номер:

— Коха-а-асю! Який ти милий!

Виходячи, я беру ще недопиту пляшку горілки і повну шампанського. Малгося мусить відрубатися.

Тільки-но ми переступили поріг, як Малгося клацає ключем і вмить залишається без джинсів. Але така поспішливість мене не приваблює.

— Давай вип’єм, — кажу і підсовую свіжий коктейль.

Малгося хлюскає питво махом і починає танцювати переді

мною якийсь арабський танок із заламуванням рук над головою і виставлянням пупа. В танці вона знімає ще й светр. Під светром — гола. Брр! Її біле сальце підстрибує, наче на пательні. Ось вона з торбинки дістає годинника з браслетом і силоміць вдягає мені на зап’ястя. Я віддячую їй новим коктейлем:

— Давай за любов!

Ми цокаємось. У Малгосі на очах сльози. Ридаючи без причини, цмулить коктейль, водночас гойдаючись усім тілом так, що мені здається, ніби вона ось-ось гупне на підлогу. Тому стою поруч, і коли вона відставляє порожній фужер, легенько штовхаю її на ліжко. Малгося падає на спину і стогне:

— Коха-а-асю! Де ж ти подівся?

— Зараз, почекай.

Чекати зосталося недовго. Блаженне посвистування носом хутко перейшло у важке хропіння.

На землі лежить її торбина, а з неї визирають фотографії. На одній з них Малгося з двома дітьми й, очевидно, чоловіком. На другій лише чоловік. Відразу видно — трудяга. Мабуть, дивиться в цю пору телевізор і думає: а як же там моя люба Малгося?

Скидаю годинника і кладу його в торбинку. Не заробив я на нього.

Погасивши світло, виходжу в коридор до сходової клітки. Там за столом сидить дебела жіночка і щось пише. Важко сказати, хто вигадав цю безглузду посаду — «чергової по поверху», але вона була у всіх совєтських готелях. Ці насуплені непривітні бабенції переважно несли свою ніким не санкціоновану службу моральності. Побачивши мене, вона одразу набирає суворого вигляду і так грізно-грізно:

— А ви що тут дєлаєте? Ви у нас не живйотє!

— Зараз іду. Чекаю на знайомих.

— Каких таких знакомих? Що ти мінє врош? Ану папрашу уніз!

— Ну, ще пару хвилин. Зараз вони вийдуть.

— Нікаких зараз. Папрашу уніз. А то шас міліцанера позову. Іш какой! Многа вас тут усяких шляється, а я отвичать довжна. Понапиваються, дебош устраівають, вокна б’ють, стулья ломають, скатерті ворують.

Проказуючи все, як заклинання, пре на мене, розставивши руки так, наче б заганяла півня до курника.

— Давай-давай, уніз… Міліцанера позову, зачем неприятностьов?

Ну, що ж — виймаю з кишені два карбованці.

— Мені треба зачекати. Пару хвилин. Стара ховає гроші і вже приязно всміхається:

— Ну, дивись мені, щоб біди не було. А то, знаєш…

О, диво! Вона перейшла на українську! І все це задоволення коштує два карбованці.

— Нервова в мене робота… За всім слідкуй, щоб порядок був… а приїжджі, знаєш які — водять усяких, прости, Господи…

— А вам який клопіт? Їх же внизу пропустили і гроші взяли.

— А ти звідки знаєш? — насторожується стара. — Чи не сам і платив?

— Може, й платив.

— Отож бо й воно. Їм там перепадає немало. А я сиджу тут ночами, і все на мені… Той рубель, той два… А вони там, унизу, не рублики деруть… — І додає із смутком чи із заздрістю: — Євреї себе не обидять. Отак і в житті бува. Він унизу, а ти нагорі. Тільки ж там унизу він лопатою гребе, а ти нагорі об’їдки приймаєш. Насправді, бач, не ти угорі, а він…

— Але за ніч десятку-дві маєте?

— Як коли. Та й не все моє. Як ішла сюди мусила заплатити.

— Скільки?

— Еге, тобі скажи… Ніби не знаєш, скільки. Заплатити заплатила, та що з того? З кожного діжурства й далі плачу… Таке-то…

Годинник у неї над головою показує чверть на другу. Я втрачаю терпець і виходжу з готелю.

Кінець гастролей

Наступного дня дівчата знову чекають мене за столом.

— Привіт. Знайомся. Я — Марунька, а це — Леська.

— Мені дуже приємно, що ми вже не греки. Хто у нас сьогодні в гостях?

— Невідомо. Взагалі ми вирішили взяти вихідний. Тому навіть не просили швейцара підсаджувати когось.

— Ось гроші. Де ви вчора пропали?

— Гроші забери собі, бо ми вчора дістали доплату. У вигляді подарунків. Тому й затримались.

– І що ж ви там дістали, якщо не секрет?

— Секрет. А це твоя сотня.

— Та ні, з мене досить. Я ж не гроші прийшов заробляти, а…

— … а писати роман. Знаємо, знаємо. Тільки дозволь нам оплатити твою тяжку працю. Ми дуже поважаємо письменників. Сам подумай — якщо ми не оплатимо, то хто? Де ти цей скарб надрукуєш? Ми взагалі оце думаємо, а чи не перебалакати з іншими повіями та не відкрити для тебе стипендію? На період написання роману? Як ти на це?

— Я зворушений до глибини душі.

— Ну, то давай нам про всяк випадок адресу.

Здуру я продиктував їм адресу, навіть не підозрюючи, у чиї руки вона потрапить і якого це клопоту мені завдасть. Але станеться це лише за кілька тижнів. А зараз я сиджу в ресторані і в кишені у мене сотня. Тепер я ще й проститутський стипендіат.

До нашого столу підсіло двоє. Один — худий високий чоловік років за шістдесят, вбраний у поношений каштановий костюм. Другий — значно молодший, під тридцять, у ядучо-синьому костюмі з кремпліну. Одне слово, «роги». Розмовляють межи собою суржиком. Видно, приїжджі. Дівчата на них не звертають жодної уваги. Цех тим часом працює, аж гуде. Профура хрипить: «Марек! Хцеш келіха?», курдупель сновигає межи столами, чменники хрумтять десятками, фарцівники добивають торгу.

Минає так, може, з годину. І коли починаються танці, Маріанну запрошує якийсь майор. По танцях він підходить до мене, підкликає набік і мовчки кладе в руку дві двадцятьп’ятки. Я так само мовчки ховаю гроші в кишеню і, сівши за стіл, проводжаю їх очима.

— Вихідний не вдався, — сміється Леська.

Рагулі попивають горілку і потроху червоніють на лицях. Я роззираюсь по залі. Багато цікавого можна побачити, коли зосередишся.

Ось з’являється група циган. Двоє з них, чоловік і жінка, — дуже поважні, товсті і набундючені, наче индики. На чоловікові, що схожий на Ріші Капура, вилискує велюровий піджак, джинси з закоченими холошами розпирає громіздкий живіт. На руках в обох перстені, а коли розкривають роти, то засвічується суцільне золото, їх супроводжують два охоронці. Таких прийнято в цьому світі називати горилами. Поки вони непоспішно розсідаються, верткий офіціант пурхає над ними, наче колібрі, і щось тріщить, сюрчить, цвірінькає. Мабуть, якийсь барон циганський,

— Це що — цигани? — питає старий.

— Так.

— Ти бач! У нас таких і нема.

— А ви звідки?

– Із Житомира.

Потім старий починає мене розпитувати про ресторани та про те, де тут можна погуляти.

— А що це на вас найшло — погуляти?

— Понімаєш, синок, хворий я. А грошей — тьма. Живу сам. Ніде гроші подіть. От і махнув сюди. Подивитися на западенців, інтересний ви народ. — Хіба ми не один народ?

— Нє-е… Западенці — це западенці.

— А що, — скалить зуби молодий, — ще й досі, мать, у сіні автомати ховаєте? Ха-хха!… Да? — він лізе у кишеню і виймає пулярес. Обережно його розкриває і тицяє мені під ніс Сталіна. — Знаєш цього чоловіка?.. От він вам залив сала за шкуру, скажи? Зали-и-ив! Да?.. А я уважаю. Хароший був, бдітєльний товаріщ. Скажи, дядь Міш? Уважаєш?.. І дядь Міш уважає. А ти не уважаєш. Правільно?

— Дурак ти, — кажу я. — І не тицяй мені під ніс своїх родичів.

— Що? — визвірюється той, і я бачу в його п’яних очах спалах люті. — Ти чо? По мозгам хош? Здєлаєм! От вип’ю ще псять грам, і здєлаєм. Да, дядь Міш? Здєлаєм?

— Заткнися ти, — буркає старий. — Нахлявся уже?

— А чо він виступає? Думає, з красівими дєвочками сів, так уже й виступати можна?

— Заткнися, я тобі сказав!.. Не слухайте його. Дурак п’яний. Я його взяв для компанії. На побігеньках у мене… Грошей тьма… Куди їх подіть? От і гуляю. Жінка вмерла, дітей нема. А я на м’ясокомбінаті робив. Та й жінка… Сам понімаєш. Заробляли добряче. А тепер кому оце все?.. От я й… проп’ю, прогуляю… На юг поїду… ще там подивлюся. А то всю жизнь пахав, як папа Карло. Світа божого не бачив. Коври, хрусталі там усякі — цього в мене, як… Хоч би родина яка була… а то… У тридцять третьому з голодухи троє сестер моїх вмерло… А я вижив… бо батько з фабрики печеня крав. Мені його розмочують і дають. От і вижив… Але батько не вижив… Піймали і розстріляли… за печеня… А це чмо… це чмо ще зі Сталіним носиться… Мало того, що в кабіні в нього один висить, то другого ще, бач, коло серця тримає…

— А ви, дядь Міш, неправі-і-і… Уважаю я його! Потому шо — бдітєльний був!

— Пішов ти!.. Чмо і є… Родич, понімаєш. Який родич — третя вода на киселі. І хоч би що путнє, а то…

Словом по слові вивідав у мене старий, що я художником працюю. — О! Це то, що нада! Слухай, намалюй мій партрет, га? От умру, а партрет лишиться. Намалюй! Плачу, скільки скажеш.

І не встиг я ще пояснити йому, що я зовсім не портретист, а звичайний оформлювач, який створює лише такі шедеври, як «Решения XXV съезда КПСС в жизнь!» або «Не курить! Не сорить!», як він витяг якогось документа і — рраз! — вирвав звідти своє фото.

— На, бери. Зараз ще й гроші дам.

Леська зразу ожила і нахилилась вперед.

— Які гроші? — кажу. — Не треба ніяких грошей. Я портретів не малюю.

Леська мене копає під столом ногою. Ясно, хоче розкрутити старого. Але при чім тут я?

— Він намалює, — говорить вона. — Він справжній талант.

Одного разу як намалював мене — ви не повірите! — як жива! А один голова колгоспу заплатив йому аж…

Цього разу вже копаюся я, але дістаю такого шпіцака в саму кісточку, що відразу забуваю, що мав казати. А старий уже кладе на стіл триста карбованців, які вмить зникають в Лесьчиній торбинці. Вона ще в нього й адресу бере, аби вислати портрет.

«Дядь Міш» розстібає штани і виймає звідти поліетиленовий мішечок, набитий банкнотами. Але сталося непередбачене. Юний сталінець, виявляється, одним вухом таки прислухався до розмови, хоч Леська всіляко його відволікала і забавляла. Стрепенувшись, мов після наркозу, він хапає старого за руку:

— Дядь Міша! Та ви що? Ви кого слухаєте? Тут усі жуліки! А тоді до мене: — Ти чо пристав? Дядю Мішу охмуряєш, да? В дяді Міші кури дєнєг не клюють, да? Запад, понімаєш!.. А я плював! Тільки й дивитеся, щоб руского чалавєка надути!

— Який ти в біса руский? — озвався старий.

— А от і руский! А вони всі бандеровци! Понял? З ким сплутався? Всіх вас к…

І враз захлинувся. Міцна рука стисла його за шию.

Я зводжу очі і бачу курдупля. Це його рука. І це він шипить так грізно, що в «руского чалавєка» очі бубнявіють і сльозяться. — Ти, жлоб! Щоб я твого поганого рила більше тут не бачив, ясно? Я тобі покажу бандерівця, скотина!

— Він п’яний, — кажу я. — лиши його.

— Якщо він за п’ять хвилин звідси не забереться, то його винесуть.

— Ми вже йдемо, — каже старий. — Вже йдемо. Він просто дурак.

Франьо відпускає свою жертву і киває мені головою — мовляв, вийдем.

У фойє він втуплює в мене свій хижий пронизливий погляд, яким одразу просвердлює в моїй голові діру, і я відчуваю, як там уже починає ворушитися хробачок страху. Це мене дратує. Чому я повинен остерігатися цього курдупля?

— Ну що? Як ми з тобою домовлялися?

— Не розумію, про що ти.

— Не розумієш? Інтересний ти чувак. Воно, може, й легше так у житті — шлангом прикидатися. Але зараз ти влип, і якщо ви, не дай Боже, продали товар, то тяжко вам доведеться,

— Послухай, я справді не розумію, про що ти говориш. Який товар? У що я влип?

— У що? Давай не будем, добре? Я знаю точно, що поляків «поставили» твої дівчатка. І не кажи мені, що ти нічого про це не знав.

— Добре, я виправдовуватися не буду. Ти лише мені у двох словах поясни проблему.

— Проблема елементарна: твої лялі «поставили» поляків на двадцять годинників. Якщо їх пульнути лише по п’ятдесят, то маєш цілий кавалок. Незле? Правда?

— Вони вкрали чи…

— Ясно — вкрали. Який дурень заплатить за ніч такі гроші?

Так от про який подарунок говорили мої дівчатка!

— Але я про це нічого не знаю. Вони мені сказали, щоб я залишив собі гроші, бо вони дістали від поляків подарунки.

— Гарний подарунок! Я б сам від такого не відмовився. От так вони нашого брата й дурять. Хе… Я вже знаю, що можна чекати від цих дубельтівок. Не перший рік працюю… у цій галузі, і як ти тільки дозволив так себе набрати? Дивуюся. Ну, та будеш мати науку на майбутнє… Словом, зроби так, аби годинники зараз же об’явилися. Поляки приїдуть за кілька днів із Румунії. Треба годинники вернути. Щоб шуму не було. Такі речі треба вміти робити. А коли твої лялі захочуть когось «поставити», то хай це роблять у брамах, скверах, кльозетах, де в голову стрілить, але не тут… Ну, а якщо ти й справді про це не знав, то я б на твому місці всипав їм такого перцю під хвіст, що вони б надовго запам’ятали… І ще одне: після цього фокуса, сам розумієш, більше їм тут гастролювати не можна. Хай пендзлюють куди інде. Та й ти б із ними ліпше не плутався. Підведуть під монастир, і оком не моргнеш.

— Добре. Зараз я годинники заберу.

— Якщо вони їх іще не загнали.

— А як загнали?

— Ну, дорогий, тоді нехай бабки гонять. Не менше кавалка з вуглом [4].

— Ти ж казав тільки кавалок.

— Чувак, ці годинники йдуть по шістдесят-сімдесят каербе. Захавав? От і рахуй. За скільки продали — усе до копійки на бочку. А то звідси не вийдуть.

Нічого собі, милі дівчатка. Так мене в дурні пошити!

Я повертаюся до зали і бачу їх самих за столом, вони весело чомусь регочуть. Мабуть, Марунька оповідає щось пікантне про майора. Та коли їхні погляди помічають мою насуплену фізію, сміх кудись пропадає.

Усе тепер залежить від того, як я почну бесіду. Якщо почну її так, як це вмію я, писака, то цілком можливо, що мене просто висміють. Що вчинив би на моєму місці курдупель? І тут я пригадую французький фільм, де розігрувалася саме така сцена. Починалася вона з дзвінкого ляпасу, і не одного. Але ляпаси в ресторані неодмінно привернуть увагу. Уваги ж курдупля привертати нема потреби. Він і так стежить за нами упівока. Він з моєї поведінки хутко визначить, чи маю я якийсь стосунок до тих годинників, а головне, чи дійсно я такий зірвиголова, яким йому видався. Я повертаю усміхнене обличчя до Леськи і, коли вона пробує мені відповісти усмішкою, ловлю її щоку великим і вказівним пальцем правої руки, а лівою пригортаю до себе. У бідолахи проступають сльози на очах.

— Ти, шмата! Щоб мені зараз були годинники на столі! Всі двадцять.

— Які годинники? — обурюється Марунька. — Ти що, здурів? Пусти її.

— Пуфти… — шипить Леська. — Бо’ить!

— Розірву морду до вуха! Рахую до трьох.

— Які годинники?! — нервує її подруга. — Перестань чудити. Я закричу!

— Тоді в неї буде писок, як халява. Раз!

— Ми ж не тільки собі! Ми хотіли з тобою поділитися! Хочеш, забери половину.

— Два!

— Віттай готинники… — скавулить Леська, а по її обличчю тече чорна фарба.

— Пусти її, садюга! Зараз принесу.

Марунька спурхує з-за столу, я відпускаю Лесьчину щоку, але продовжую пригортати до себе. Збоку — просто закохана парочка. Це нічого, що вона витирає сльози. Це буває. Може, у нас індійська любов.

Зизом зиркаю на курдупля. Та він, здається, уже й забув про мене, бо захоплений жвавою розмовою з трьома сосками.

Марунька кладе на стіл торбину і наливає собі шампанського.

— Всі?

— Порахуй, — форкає вона незадоволено.

— Словом, так, дівчатка. За нами стежать. Тому не робіть дурниць.

Я відпускаю Леську і рахую годинники. Є усі… А курдупель тільки вдавав, що уваги не звертає — вмить зривається на ноги і прямує до нас.

Так само перераховує годинники, навіть оком не ковзнувши по дівчатах. — Передай їм, нехай зроблять так, аби я їх довго-довго шукав. Добре? І то зараз.

Коли він пішов, Марунька пробує винувато всміхнутися до мене:

— Ти гніваєшся?

— Я буду гніватися ще сильніше, якщо ви не покладете мені зараз на стіл тих триста крабів від старого.

— Всі триста? — нетямиться з подиву Леська.

— Всі триста. Це ж я малюватиму портрета, а не ви.

— Але ж… але ж…

— Мені що, повторити процедуру?

— Ой ні! — скрикує Леська і про всяк випадок відсовується з крісла на другий кінець столу. Зате я присовуюся до Маруньки і ніжно пригортаю її стан.

— Пе-ре-стань! — белькоче вона. — Давай поговоримо спокійно. Годинники ми віддали. Зараз підемо звідси. Хочеш перебазуємося разом до іншого ресторану? Хочеш?.. Ще когось розіграємо? Ну? Ясу?

— Охі, кицюню. Я завдяки вам влип в історію, з якої мушу виплутатися. І мені потрібні гроші. А ви собі пливіть, куди завгодно і на всіх вітрилах. Вам тільки сюди заборонено вступати. А так — свобода. Можете чкурнути хоч на Сахалін. А мені нема куди чкуряти. Я залишаюся зі своїми клопотами сам на сам. І ніхто мені не допоможе. Ясно? Викладайте бабки!

Марунька бере Лесьчину торбину і відраховує гроші.

— Шуруємо звідси, — каже Леська. — Мені вже ця кнайпа обридла.

— Ну, добре, чао, — ніжно всміхається Марунька і, чмокаючи мене в щічку, кладе в долоню гонорар.

Потім вони йдуть, кидаючи наліво й направо прощальні погляди. Пора й мені. Я допиваю пиво і в цей момент чую над головою:

— З вас шістдесят вісім сорок.

Я закашлююся і витріщаю здивовані очі на молодого, але нахабного офіціянта. Його обличчя ввічливе й незворушне. Коли я бачу такі гладенькі обличчя, у мене виникає палке бажання заліпити його кремом. Але на столі кремів нема. Зате є чотири порожні пляшки шампанського, дві з-під горілки і кілька з пива. Є ще салати і м’ясне асорті — улюблена страва усіх офіціантів Радянського Союзу, адже на ній завиграшки можна заробити цілих п’ять карбованців, бо коштує вона п’ятнадцять.

— Не розумію. Хіба з вами не розплатились?

— Ні. Прошу розрахуватись. Закриваємо.

— Але ж це все замовляв не я, а ті двоє. Ми з дівчатами замовляли одне шампанське і два пива, це коштує сім карбованців.

— Та-ак, мені що — міліцію кликати?

Міліцію? Цього ще мені бракувало. Але викинути отак ні сіло, ні впало аж шістдесят вісім карбованців? Не на того напали.

— Давай, клич, — кидаю байдуже і беруся за те асорті. Якщо вже гудіти, то хоч на ситий шлунок.

Зала поволі вилюднюється. За кілька хвилин біля столу виростають дві постаті. Офіціант і… мій знайомий міліціонер.

— Привіт, — каже Микола і, повернувши голову до офіціанта, додає: — Осічка, Вася.

— Як то?

— А так. Осічка. Наш чоловік. Навару не буде.

— От чорт! — всміхається офіціант. — А я думав, рагуль якийсь. Як і ті… Да-а… Ну, нічо… А ти тоже, — хляпає мене по плечу. — Ти тоже — х-хе! — дайош! Сказав би зразу, я б і… То, може, пару грам?

— Ну, принеси, коли не жалко, — погоджується міліціонер і сідає біля мене. — Та прибери тут.

— Айн момент! — не знати чого тішиться Вася, збираючи порожні пляшки.

— То ви разом працюєте? — підморгую Миколі, коли залишаємося самі.

— З дурнем попрацюєш…

— Та чого. Спосіб не з найгірших.

— Ну да. На хліб заробляємо.

Тим часом Вася пурхає метеликом. Ось він уже наливає з графинчика, ось підсовує салат, ставить свіжу тарілку асорті, потім перехиляє келишок горілки за наше здоров’я і щезає.

Сидимо в порожній напівтемній залі. — То ти що, дійсно про ті годинники не знав нічого? — питає Микола.

— За кого ти мене маєш? — відказую діловим тоном. — Якби я взявся, усе було б шито-крито. Навіть ти нічого не зашохав би.

— Овва!

— Еге. А ти думав!

Микола випиває чарку, замислено жує шинку і, ніби між іншим, цідить:

— Да-а, шкода, що так сталося… А то маю я для тебе незлий ґешефт. За кілька днів якась там нарада… Тузи поз’їжджаються.

От їм і треба дівчаток. Можна непогано заробити.

— А що, Франьо не може організувати?

— Дівчата повинні бути інтелігентні. Такий нюанс. А у Франя, сам бачиш, який контингент — лярви. Хіба їх можна начальству чи партійним шишкам пропонувати?

— А шишки будуть місцеві?

– І місцеві, і столичні. Сам розумієш, мусимо показати вищий пілотаж. Щоб мали вони, що згадувати вдома.

— Невже ти думаєш, що соски їм не підійдуть?

— Та вони підійшли б, але ж то все старі пердуни. Їм же не тільки сексу треба, а щоб і поговорити, час провести. А з сосками що — дав до писка і шлюс. Що ти з неї візьмеш? Маю таку підозру, що кількість висмоктаних прутнів суттєво впливає на розумові здібності.

— То візьми собі моїх одеситок. Вони саме пішли в номер.

— Ні, вони пішли в ка-пе-зе [5].

— Що?.. Як то? Вони ж годинники віддали!

— Так, але мають з Одеси хвоста. Хіба тобі не відомо?

— Ну, знаю — убивство Шафи. Але ж вони ні при чому.

— Розберуться. А поки будуть розбиратися… хе-хе… давай дзьобнем… Вони ж, шалави, тими дзиґарками до себе тільки увагу привернули… Перевірили по картотеці — є такі. От і загребли. У нас теж план. Так що дякуй Франьові. А то б і ти влип.

— Я? Ще чого!

— Ну, не влип, то хоча б газу трохи спустив… Отакі діла. Ну, то як, берешся теличок підкинути? А то Франьо мене вже заграв. Привів якихось шалав, а ті побачили стіл та як почали хляти наполеон-камю та запивати чінзаном — копита й повідкидали. Не було з ким і файдолитися. Тузи матом крили, як портові вантажники. Облажався Франьо тоді навіки… А інтелігентні курви зараз дефіцит у нашому засраному світі. Нема школи.

Школа!

Це слово вмить натиснуло в моєму мозку на малесеньку кнопку: розчинилася шафа і висунулася шухляда, а в шухляді лежала картка, на якій красувалося ім’я пані Аліни.

Аліна Корчовська, повія екстра-класу, секс-бомба 1938 року, особиста коханка президента міста Львова, панна, яка зачарувала своїми привабами не тільки самого Пілсудського, а й митців та поетів Львова. Зараз це вже старенька бабуся, бо народилася 1909 року. Отже, має шістдесят дев’ять. Зазнайомився я з нею три роки тому, коли, працюючи в обласному архіві, натрапив на її справу, яку завела поліція у зв’язку з убивством власника ресторації «Де Ля Пе» Йозефа Ґросса. Панна Аліна полюбляла милуватися Львовом з балькону ресторації, і ось якогось дня пан Ґросс випав саме з цього балькону вниз головою. Високий вродливий офіцер драгунського полку, який відпочивав за столиком разом із панною Аліною, безслідно зник. Чи міг він бути причетний до вбивства, слідство так і не встановило, адже панна Аліна твердила, що бачила його вперше в житті й він просто підсів до її столика. Звичайно, вгостив шампаном, вона не відмовилася, це ж так природно, обличчя його не запам’ятала, бо ж панували сутінки. На цьому все й скінчилося.

Виписавши зі справи необхідні дані, я загорівся розшукати пані Аліну. Життя довоєнного Львова мене манило і чарувало, я жадібно збирав розповіді ще живих людей і нанизував їх, мов намистини. А хто про тамтой Львів може розповісти краще, ніж фахова повія?!

Отже, коли я її відшукав, то виявилося, що скромна бабуся провадить невеличку приватну школу повій. Але про це дещо згодом. Зараз я отримав пропозицію, про яку можна лише мріяти: попасти за стіл місцевих та залітних божків! З дна — на самий Олімп! Нехай і в республіканських масштабах, але все одно

Олімп. Як добре, що Микола проказав оте слово «школа»!

— Давай так, — кажу, підливаючи Миколі горілку, — завтра об одинадцятій вечора я дам відповідь.

— Добре. Тільки май на увазі — ніяких піндюрок! Мають бути порядні курви, охайні і чисті.

— Скільки буде клієнтів?

— Може, з десяток. То буде спеціальна клієнтура. Всім треба по дівці.

— Ого!

— Такий нюанс.

— Що ж то за нарада?

Микола стишив голос і прохрумтів квашеним огірком:

— Обласна звітно-виборна партійна конференція. Заступник Щербицького прибуде.

Я мало не захлинувся вином. Ні, за таким столом ще мені не доводилося сидіти. Ех, і погуляти можна, і надивитися чудасій! А тут ще й заплатять… Ага, до речі — скільки?

– І скільки ми отримаємо за це задоволення?

— Дістанеш на лапу три тисячі. П’ятсот мені. А решту діли собі, як хочеш. Думаю, даси їм по сотні, то не образяться.

Ми попрощалися, і я помчав додому, катуляючи в думках Миколину пропозицію.

Школа кохання пані Аліни

Відшукав я пані Аліну — простіше не буває — за телефонним довідником. Я так втішився, що подзвонив не відразу, боячись, що натраплю на її однофамільницю або дізнаюся ще прикрішу річ — вона вже не живе. У мене билося серце, коли я набирав цей номер. У голові крутилося відразу кільканадцять фраз на всі випадки життя. І коли в слухавці пролунав хрипкий жіночий голос, такий характерний для кобіт, що палять цигарки, я вже був певен на всі сто, що натрапив таки на неї.

— Пані Аліна?

— Слухаю.

— Чи не міг би я з вами зустрітися? Я збираю матеріал про довоєнний Львів.

На хвильку в слухавці зависла тиша, потім почувся якийсь шепіт, щось скрипнуло.

— А хто вам мене порекомендував?

Її голос злегка бринів металом.

— Я цілком випадково знайшов в архіві вашу справу… І подумав… а що, як ви лишилися у Львові?

— Хтось же таки мусив лишитися, нє? — тут вона розсміялася, і крига скресла. — Як вас звати і кілько маєте літ?

— Юрко. Двадцять чотири, — випалив я.

— Що я вам вповім, пане Юрцю. Можете прийти до мене, я поговор’ю з вами, і якщо ви мені припадете до ґусту, то, може, я вам дещо й вповім. Чекаю вас в суботу о десятій ранку. Знаєте Кривчицьку дорогу?

— Звичайно. — Там є така маленька сліпа вуличка — Рутяна. А на тотій вуличці зувидите кам’яницю на два поверхи з великим ґанком. Перед кам’яницею — квітник і виноград. На фіртці пишеся, жи злий пес, але можете мого Мопся не лякатись, бо він не кусає, йно лизькає. До зустрічі.

Я поклав слухавку і якийсь час перебував у стані нервового вичерпання. Я не сподівався, що вдасться так легко домовитися. У суботу я купив на базарі червоні рожі, прихопив із хати пляшку «Токаю» і на крилах влетів у маленьку сліпу вуличку під назвою Рутяна. Вуличка вміщала всього вісім будинків — чотири зліва й чотири справа. Кам’яниця пані Аліни потопала в розквітлих кущах бузку, а доріжка до будинку була вся оповита виноградними лозами, з яких звисали зелені ще китиці. На фіртці красувалася табличка з намальованою вищиреною псячою пащекою. Але коли я зайшов на подвір’я, назустріч мені вибіг кудлатий пудель з рожевим бантом під шиєю і привітно завихляв хвостиком.

Пані Аліна, худа висока пані, розмальована і напахчена, зустріла мене в китайському шляфроку і в хитромудрому строкатому тюрбані. В пальцях крутила довгого червоного мундштука з тоненькою коричневою цигаркою «More», і коли розкрила вуста, то разом з кучерявим димом закружляли в повітрі слова вітання.

— О-о, то є пан Юрцьо? Моє поважання! Як мило з панського боку — такі ружі! Прошу досередини. Там у мене в хаті є ще двоє песиків, але ся не бійте, зі мною вам ніц не загрожує.

Вона не пішла, вона поплила поперед мене, гордо несучи свою струнку поставу.

— Прошу до сальону, — сказала вона.

Проминувши сіни, ми опинилися у просторому покої з великими широкими вікнами, пальмами і фікусами, зі старими меблями і картинами. У куті височів оздоблений мозаїкою коминок, на дерев’яній полиці біліли статуетки порцелянових панночок і кавалерів. Над самим коминком пишалася вродою оголена панна зі скрупульозно виписаного портрету. Тіло її бронзовіло на блідо-рожевій постелі, а в кутиках медових вуст гуляла фіґлярна усмішка. Витончену фігуру оздоблювали великі перса з грайливо задертими пиптиками, права рука зі жмутом орхідей кокетливо затуляла низ живота.

— Це ви! — захоплено скрикнув я.

— Ох, це було так давно!

Вже з самої сецесійної манери художнього письма можна було відгадати автора портрету.

— Невже сам Новаківський?

— О, то ви ся трохи розумієте на мистецтві? Олюсь був частим гостем у моєму сальоні. То була велика дитина. Коли продавав свої картини, то плакав.

— Ви просто красуня!

— Е, був кінь та з’їздився! — засміялася пані Аліна.

У цей момент до вітальні увійшло двоє здоровенних чорних псів, сам вигляд яких викликав на моїй спині зимний піт. Пси цілком мирно мене обнюхали і вляглися під стіною.

— Знайомтеся — це мої песики Адольфик і Йосько. Ще маю зграйку зледачілих котів, які мешкають із псами в якійсь таємній змові, бо не звертають одне на одного жодної уваги. Коти мають не менш поетичні імена: Берія, Каганович, Ріббентроп, Геббельс і Молотов.

— Невже ви їх так і кличете?

— Де там! Я кличу їх значно ласкавіше — Берцьо, Казьо, Рібусь, Гебусь і Мольо. А хто, гадаєте, найліпше миші ловить? Берцьо! Майстер своєї справи. А от Казьо дуже вже скаправів. Якось наклав посеред хати. Ох, і дала ж я йому перцю! Та ви сідайте на канапі і чуйтеся як вдома. Чай чи каву? Чай! З молоком чи без? Рекомендую на англійський манір з молоком. Спочатку наливаємо в горнятко окріп, потім чай і щойно вкінці молоко. У жодному випадку не навпаки. Затямили? І ні грама цукру! То тільки москалі цмулять гербату з цукром.

Я розлив «Токай», пані Аліна надпила і всміхнулася.

— То моє улюблене вино. Ви маєте нюх, пане Юрцю. Ну, а тепер оповіджте мені дещо про себе.

Я зрозумів, що її цікавить в першу чергу, наскільки вона може мені довіряти, і я виклав свою біографію, наголошуючи саме на тих моментах, які представляли мене як людину, що жодною мірою не може влитися у гармонійне совєтське суспільство і тільки під страхом смерти буде керуватися кодексом будівника комунізму. Пані Аліна вдоволено кивала головою, і з того дня між нами зав’язалися теплі задушевні стосунки.

Пані Аліна належала до свідомих українок. А це вам велика рідкість, бо відсоток українок серед наших проституток завше був недостатній для нормального функціонування організму нації. А вже про галичанок, то й мови нема. Пані Аліна належала до куртизанок високого польоту — була начитана, могла декламувати вірші Лепкого, Олеся, Чупринки, Філянського, Антонича. Багатьох львівських поетів і художників знала особисто, про декого з них згадувала з таким солодким смутком, що мимоволі зароджувалася підозра в стосунках, які не конче вичерпувалися зустрічами в мистецьких сальонах. Одного разу показала альбом, на сторінках якого були автографи відомих людей, і ті рядки так само свідчили про радість спілкування з високим мистецтвом.

— Як вам вдалося вберегти свій дім? — дивувався я, знаючи, як ці будинки завиграшки конфісковували по війні або ж «уплотняли», підселюючи ще кілька сімей.

— У сорок п’ятому було мені тридцять шість років. Я була сам сік. Ось погляньте на цю світлину: чи міг хто-небудь захиститися від моїх чар?

З фотографії дивилася вродлива жінка з розкішним чорним волоссям. З-над сукні кругліли повнющі перса, тонка талія переходила у круті стегна. Мені стало ясно, що немає на світі такого начальника, який би не заломив свого картуза перед цим делікатесом.

— А як же було з роботою? Ви що, пішли на фабрику?

— Жартуєте? Аби я собі ради не дала! Я не переставала бути куртизанкою незалежно від того, яка влада була за вікном. По війні влаштувалась на фіктивну посаду та й все. Зараз навіть пенсію маю. Ба, навіть нагороди і за чесну працю, і за героїчні вчинки під час війни.

— Ви ще й воювали? — Ну, не зовсім, — засоромилася господиня. — Принаймні німців не обслуговувала. Навіть у повії повинні бути принципи. Уже цього цілком достатньо, аби мене нагородити. Але ж я ще переховувала в себе кількох хлопців, за якими ґестапо полювало. Це вам не жарти.

На схилі віку пані Аліна захопилася окультними науками, викликала духів і ворожила на картах. Клієнтури і тут вистачало. До ворожки, яка вміла підібрати ключик до кожного клієнта, відчути його найпотаємніші мрії і обіцяла їхнє втілення в недалекому майбутньому, записувалися черги. А ще вона навчала свому вишуканому й непроминальному ремеслу підростаюче покоління. Біля неї завше крутилася зграйка дівчат, одні тут-таки й мешкали, бо будинок мав п’ять кімнат, інші приходили невідомо звідки і невідомо куди зникали.

Суботи виявилися єдиними вільними днями колишньої жриці любові, суботи вона берегла для себе, в неділю йшла до церкви, потім робила візити знайомим. А всі інші дні присвячувала себе мистецтву кохання, яким щедро ділилася зі своїми ученицями. Зазвичай ми зустрічалися по суботах, та інколи я міг завітати й у будень.

Пані Аліна зберігала колекцію старих порнографічних журналів. Ну що вам сказати? Звичайно, порнографія довоєнна — це ще несмілива квіточка в порівнянні із сучасною. Її можна спокійно розглядати у присутності такої поважної матрони. Усі ці журнали несли на собі відчутну печать цнотливості. Можливо, таке враження справляли обличчя оголених панночок. Примружені очка, міцно стиснуті вуста, тремтлива долоня намагається приховати бодай дещицю пишного тіла… Таке враження, що чисту й незіпсовану панночку силоміць приволокли до фотографа, здерли з неї одежу та ще й пригрозили четвертувати, якщо не сфотографується.

— Бачите, — казала пані Аліна дівчатам, — саме таким повинен бути вираз на личку, коли вас роздягає мужчина. Ніяких мені хихотінь, муркотінь чи сюсюкань. Усе це буде пізніше. А спочатку треба тримати стиль. Вдало вибраний стиль — половина діла. А тому перші наші лекції полягають у вивченні стилю. Чи не були би-сьте такі ласкаві, юначе, спробувати розібрати оцю бльонд-особу?

Пам’ятаю, я злегенька почервонів і не знати навіщо почухав потилицю.

— Ну-ну, сміливіше. Інакше я вас вижену з лекції.

Довелося сісти на канапу біля бльонд-особи.

– І що, отак просто скидати з неї сукенку?

— Пане злотий, — скрушно похитала головою учителька, — чи я вам маю ще вповідати, як то ся робить? Та певно, жи спочатку мусите до неї трохи підкрастися.

Поки я підкрадався, пані Аліна повчала мою партнерку, як їй реагувати на кожен мій дотик. Коли я скидав сукенку, руки в мене тряслися і я ніяк не міг її стягнути, голова чомусь не пускала. Нарешті панночка змилосердилася і підказала пошепки:

— Розстібни ґудзика.

— Я тобі зараз розстібну! — гримнула пані Аліна. — То так себе поводить порядна дівочка? Підказує хлопови, де має ґудзика розстібати? То таке виховання?… А ви, мій любий, бігме, як із духовної семінарії. Не знаєте, де ґудзики в панянки! Ну-ну, розстібніть уже тамтого ґудзика, най я виджу її писочок.

Який писочок має бути в панянки, яка зосталася в самій білизні? Хто його зна. Якось раніше на це уваги не звертав. Мабуть, не туди дивився. Зате зараз я міг побачити перелякане створіння з напівпогаслим зором і блідими щоками. Здавалося, ще мить — і бльонд-особа знепритомніє.

— Не перегравай! — озвався голос пані Аліни. — Не так трагічно. Тебе ж не на Голгофу ведуть, а тільки-но до ліжка. А таким виглядом можна кавалєра перелякати на смерть. Тільки охоту хлопови відіб’єш. Очка можеш закотити, але губки розтули… О, о… Оближи вуста, аби блищали… Люкс! Перша кляса!.. Можеш вдягати сукенку.

Я витер спітніле чоло і полегшено зітхнув, що мені не доведеться продовжувати процедуру. Робити такі речі під уважною обсервацією десяти пар очей, не рахуючи котячих, було понад мої сили. Пані Аліна вчила своїх дівчат старосвітських манер шляхетних дівчат і водночас стилю та професії куртизанок. Дівчата, які закінчили школу пані Аліни, коштували недешево. Такса коливалася від ста до двохсот карбованців, залежно від послуг і умов. Півтисячі коштував вікенд на вілії за містом. Дві доби шаленого кохання в будиночку, який теж належав пані Аліні.

Клієнтура тут була різна. Але пані Аліна, яко справжній патріот, з особливим задоволенням обслуговувала саме галичан. Для них, бувало, й ціну скидала.

— Нема ліпшого клієнта, як наш хлоп. Як колись казали — свій до свого по своє! І так мусить бути. Я завше пам’ятала, що належу до українських повій. І тим пишаюся. Я створила особливий, український стиль кохання. Це вам не абищо! Рідко котра нація може цим похвалитися. І якщо ми відстаємо в науці, культурі, мистецтві і взагалі в побутовім життю, то в мистецтві кохання

— ми серед найцивілізованіших і найкультурніших народів світу.

І завдяки кому? Завдяки мені!.. Гай-гай, дали б мені волю, я б так своє діло розгорнула, що до мене і японські гейші їздили б на науку. Я навіть написала книжку, яка так і називається «Історія українського сексу».

Ні, ви не повірите! Вона таки справді тицьнула мені в руки товстий рукопис. Але з собою не дала, і я мусив читати його в неї вдома. А починалася ця епохальна праця з аналізу народних пісень, у яких авторка цілком слушно виявила багато сексуальних образів. Ну, скажімо, такі рядки з весільної пісні: «Ой повісь, Галю, зелений віночок та й на Васильків червоний кілочок». Далі розглядала значення цноти в Україні, магічні обряди, в яких збереглися сліди грецького фалічного культу. Потім ішла розлога оповідь про мистецтво кохання в різних етнічних групах. А закінчувалася книжка етнографічними записами, які зібрала сама пані Аліна. Зокрема, вона доводила, що окремі сексуальні пози мають суто українське походження. І доводила не без логіки. Дивувала її обізнаність із предметом дослідження і загальна ерудиція, бо ж мусила перетрясти гору літератури.

— Ті два дні, які проведе клієнт із моєю вихованкою на віллі «Ружа Раю», він пам’ятатиме навіть у хвилини свої передсмертні, коли йому захочеться озирнути життєву путь. Тоті два дні затулять усе в його житті, саме в них упреться його крижаніючий погляд і погасне… Мої дівчатка працюють мало, тому з літами ніколи не втрачають форми і дуже щасливо виходять заміж. До речі, усі їхні чоловіки переконані, що брали невинну. Л це, я вам скажу, теж мистецтво. І навчила їх цього я. Не було ще жодного провалу. Якби-сьте хотіли помогти якійсь із своїх колєжанок, яка мріє приховати грішок, то посилайте до мене. Я навчу її, як це робиться.

У мене справді була одна знайома, яка мучилася цією проблемою і раз навіть випитувала в мене: «А що б ти зробив, якби твоя наречена приховала від тебе, що вже не дівчина?» Нагадаю читачам, що це був 1978 рік. Відтоді наші моральні засади зробили значного стрибка. І тепер, ясна річ, ніхто собі такими проблемами баків не забиває. Він спитає: «Спала?» — а вона відповість: «Спала. Але тільки раз і не насправжки». От і все. Він задоволений, та й їй гора з пліч. Попробуй доведи, що то було не раз та й таки навсправжки! А тоді, знаєте, були випадки, коли панна тяжко переживала минулі подвиги і вдавалася до способу, який передався нам ще від бабусь. Однак операція «Цитрина» вдавалася тільки тоді, коли пошивалося в дурні ще невинного парубка, або ж точно було відомо, що з незайманкою він іще справи не мав, а тому особливої різниці не дочовпає. Тільки ж спробуй такого знайти, хто в цьому признається, кожному хочеться виглядати за коханця з неабияким стажем.

Однак пані Аліна таки винайшла безвідмовний метод, хлопа легенько надувалося навіть тоді, коли він пройшов Крим, Рим і навіть площу Пігаль. В основі цього методу полягала психологічна обробка майбутнього супутника життя, яка починалася задовго до весілля і тривала буквально до капітуляції останніх оборонних укріплень. А цього вже, крім самої пані Аліни, не міг навчити ніхто.

Її дівчата містом не швендяли, у ресторанах не чипіли й алкоголь вживали в обмеженій кількості. Пересувалися лише в автах. Місцем праці могла бути лише вілія, хата пані Аліни чи інша приватна квартира, але ніколи не готель. Деякі дівчата, розбагатівши, самі купували дачний будиночок. Такий спосіб не впливав на їхню репутацію і не перешкоджав щасливому сімейному затишку, бо окремі з них і після одруження не поривали з любою пані Аліною.

Клієнтура трималася в таємниці, й мені лише кілька разів повз вухо черкнули посади й прізвища, від яких щелепа сама собою відвисала вниз, а губи складалися в багатозначне «Ого!»

Забава божків

— Овва! Кого я бачу! Пан піїта! — привітала мене пані Аліна після тривалої розлуки. — Якими вітрами вас завіяло? Ну, ходіть, ходіть, якраз є свіжа кава. І десь-те пропадали?

— Та я ж на рік до війська попав.

— Справді? Матко рідна, а чому-сьте мене не сповістили? Я б вас на місяць на Кульпарків до вар’ятів спровадила, зате б не стратили цілого року.

— Та я й у війську собі раду дав. А після місяця на Кульпаркові хто його зна, чи не виявилася б у мене манія переслідування або імпотенція.

— Ну нє! Та я вже як ся домовляю, то домовляю. У мене все

грає. Вам би ніхто не посмів робити заштрики. Дайте спокій!

Ми розсілися по фотелях, цмулили каву і розмовляли. Загалом у вітальні за цей час нічого не змінилося, пальми і фікуси дещо вигналися, на стінах побільшало картин, тільки й того, що з’явилися чотири клітки з канарками.

— Мені їх подарував панотець зі Щирця. У нього дев’яносто шість канарок! Уявляєте? І кожна співає у свій час. Тобто кожні п’ятнадцять хвилин котрась стерва прориває собі горлянку! Я б збожеволіла. Я б запікала собі цих чортових канарок щоранку на сніданок і з величезним задоволенням знищувала б, дбайливо відзначаючи кожну в зошиті. Я б їх навіть начиняла вишнями, аґрестом і чорними порічками, а потім тушкувала в сметані і помідоровому соці. Мої теж поділили собі добу на штири частини. Але це вже не так страшно — іно кожні шість годин. Я звикла.

— Як для мене, то одна канарка зайва. — Ну, та певно, ви молоді потребуєте для сну більше. А нам старим порхавкам і шести годин сну забагато. Хоча так по-правді, то я люблю си й по обіді трохи втяти. Ну, то що вас привело знову до мене? Тільки не кажіть, що хочете знову розпитувати про львівські кнайпи. Я вам оповіла все, що знаю.

— Ні, я маю до вас ділову пропозицію.

— Овва! Не вірю своїм вухам.

Після недовгої увертюри я виклав господині суть справи.

— Десять дівочок? Мамцю рідна! А то що має бути за вистава?

— Партійна забава. Просто я трохи влип і мушу викручуватися.

— Ну, якщо в цьому зацікавлені ви… Дівочки мають кудись їхати?

— Так. Але то має бути вишукана публіка.

– І кілько дають?

— Три тисячі, але п’ятсот забере той, хто мені це запропонував.

— Пхе! І то мають бути гроші! Як я ще візьму п’ятсот, то що сі зостане? А вам також щось має перепасти, нє?

— Ні, мене тут гроші не цікавлять. Я ж кажу, що мушу викручуватися. А крім того просто хотіло б ся потрапити на таку забаву. Знаєте, для повного щастя бракує ще й такої пригоди.

— Та вже знаю, знаю, як ви любите запхати носа всюди, де можна і не можна. Але пильнуйтеся, аби не попасти в яку халепу. Тоті, — показала пальцем на стелю, — не люблять, коли їх дурять. Як розкусять, хто ви насправді, розчавлять, оком не зморгнувши. Я вже знаю…

Раптом замовкла, наче вчасно схаменувшись, і, докуривши цигарку, сказала:

— Файно є. Будуть вам дівочки!

У суботу вранці до будинку пані Аліни підкотив блискучий «Ікарус» із заштореними вікнами. З автобуса вийшов елегантний молодик у напрасованому костюмі, краватці і темних окулярах. На блискучих мештах грало сонце. Гадаю, читачі вже здогадалися, що то був я.

Я кинув Миколі, який вийшов услід за мною:

— Зачекай тут, покури, господиня не любить несподіваних гостей.

Микола так само вбраний був у костюм і нічим уже не нагадував мєнта. Але добре видно було, що костюм щойно куплений, бо Микола час від часу випростовував руки, поправляючи манжети, і нервово пересмикував плечима.

Я зайшов до хати і з задоволенням переконався, що всі панночки були напоготові. Очі просто розбігалися, метаючись від одних ніг до інших, ковзаючи по звабливих личках і пірнаючи за декольте.

— Пане Юрцю, — провуркотіла пані Аліна, — перед вами цвіт моєї школи. Я поручаю вам найбільший мій скарб. Відповідаєте головою.

Скарб ошелешував вродою. Здавалося, що я потрапив на міжнародний конкурс краси. Десять пар чарівних очей прикипіло до мене, і я почувався так, наче потрапив під світло десяти яскравих прожекторів. Вони пропікали мене наскрізь, вони вивертали мене зсередини, мов рукавичку, і, здавалося, що тіло моє — акваріум.

Голос пані Аліни видобув мене на поверхню:

— Кавусі?

Я кивнув. До покою увійшов молодий хлопець із тацею. Щось у його манері рухатися видалося мені дивним, але за мить я вже про нього забув. А ще за кілька хвилин я виплив у супроводі запаморочливих одалісок, зодягнутих не крикливо і

зі смаком, на вулицю. Микола галантно допоміг кожній з них увійти до автобусу і оголосив:

— Увага! Штори не відхиляти, у вікна не визирати. Такий нюанс.

Дівчата незадоволено загомоніли: як же так, їхати в напівтемряві?

Тоді Микола увімкнув світло й магнітофон. Дівчата заспокоїлися.

Мені ж, однак, страшенно кортіло глипнути, куди ми їдемо. Та, як на біду, одна половина вітрового скла була затулена темною кабіною водія, а друга — шторою, що тяглася від задньої стінки кабіни до поручнів біля дверей. На бічних вікнах висіли важкі штори, між якими не було щілин, здавалося, що їдеш у катафалку. Микола сидів ззаду і стежив за порядком. Подорож тривала хвилин сорок, і я запідозрив, що привезли нас на партійну вілію в Янів. Про це місце відпочинку керівної еліти мені вже доводилось чути легенди.

Врешті автобус зупинився, усі насторожилися і прислухалися до скреготу заліза. Це відчинялася брама. «Ікарус» вповз на подвір’я і позаду нього знову пролунав скрегіт.

— Приїхали! — оголосив Микола.

Сонце в першу мить засліпило мене. Коли очі звикли, я побачив велетенське обійстя, оточене високим металевим парканом. Довкола зеленів густий ліс. Тепер я був майже певен, що ми в Янові. Обійстя розкинулося в парку із розлогими кущами троянд

і свічками туй, із зеленими пишними галявинами і альтанками, тенісним кортом і басейном. У глибині біліла двоповерхова будівля з чотирма вежками і двома пузатими колонами перед входом. До кам’яниці вела доріжка з бетонних плит, обабіч волохатилися кущі букшпану, а за кущами розквітали і бриніли бджолами та метеликами клумби. Все це було дбайливо підстрижене, підскубане і випрасуване, як на покійникові.

— Хтів би так жити? — підморгнув мені Микола. — Скажи — краса?

Я щось промимрив невиразне. Розуміння краси в нас було вочевидь різне.

— У вас є ще дві години часу, — гукнув він дівчатам. — Можете гуляти, грати в теніс чи купатися у басейні, мені все одно. Але за дві години мусите зібратися коло брами… А ти йди зі мною, — кинув мені й рушив у напрямку будівлі.

Будинок не подавав жодних ознак життя. Хоч би майнула яка фіранка на вікні — нічого. У повітрі висіла тиша, обрамлена шелестом лісу.

Микола натиснув масивну мідну клямку.

Опинившись у просторому холі, ми зачудовано роззиралися. У глибині холу з двох боків бігли на другий поверх сходи, високо, ледь не до стелі, тяглися гіллясті фікуси і рододендрони. Праворуч і ліворуч розтікалися широкі коридори. З центру стелі звисали білі застиглі шмарклі, що правили за люстру. На стінах мчали мисливці на конях і трубіли в ріжки, а перед ними летіли сполохані сарни.

Несподівано залунали кроки, і на сходах об’явився якийсь тип років за сорок у чорному костюмі з метеликом під квадратовою щелепою. А його пронизливий погляд, яким він старанно обмацав моє обличчя, драглиста усмішка товстих губ на всі кінські тридцять два і холодна спітніла долоня викликали в мене неприємні спомини. Саме такі типи уважно вчитувалися в мої рукописи і відповідали такою ж усмішкою на кожне моє заперечення.

Микола кинув чародійне слово «наш», киваючи на мене, а я непомітно витер долоню. Господи, чиїм я тільки не був за оці дні! Скільки різних людей проявило до мене довіру, а я їх безбожно дурив. Переслідуючи лише одну єдину мету — вивідати щось сенсаційне.

— Значить так, — сказав тип. — На вас лежить ще одна відповідальна місія — припильнувати, як будуть накриватися столи. Усе має бути суворо за меню. Щоб жодних проколів. А я ще маю за раками поїхати. По дорозі перестріну гостей і припроваджу сюди.

Говорячи це, підвів нас до великого глобуса, відкинув його вершок і показав нам багатющий бар.

— Випийте собі… І до роботи.

Але поки він не вийшов, ані я, ані Микола не доторкнулися до пляшок.

Я налив собі мартіні, а Микола геннесі.

— Я чув, що Щербицький щодня випиває по чотириста грамів геннесі, — сказав, прицмокуючи. — Хоча, так по-правді, не відчуваю я якогось особливого кайфу. А ти?

— Мартіні як мартіні. Засолодке. Краще я його розбавлю сухим шампаном.

Щойно ми встигли перехилити по келишку, як будинок враз ожив, і з глибини коридору випірнули якісь люди, траґаючи довгого стола.

— Ну, я пішов розставляти столи, — сказав Микола. — А ти катай на кухню.

Проте на кухню мені чогось не спішилося, і я, піднявшись. по сходах, спробував дослідити, чим живе другий поверх. Але він нічим не відрізнявся від звичайних готельних коридорів, а двері були замкнені.

— Фу, як нецікаво! — обурився я вголос і раптом почув чиєсь. шепотіння.

Я завмер і прислухався. Шепіт линув з правого боку, а за мить почулося ще й тихеньке постукування у двері.

— Ви сам? — почув я жіночий голос.

— Ну, сам.

— Хто ви?

— А хто ви?

— Ви знаєте, де ключі від кімнат?

— Ні.

— Тоді ви не звідси.

— Не звідси.

— Випустіть мене.

— Як же я вас випущу?

— Ключі в кінці коридору. Там висить картина з цими… ну, як їх?.. Амурчиками чи що… За картинкою дверцята. Там ключі.

Коли я відчинив двері, то побачив люксусовий покій у килимах, а посеред нього овальне широке ліжко. Праворуч — двері до лазнички. Перед дзеркалом розчісувалася дорідна панночка, налита по самі вінця здоров’ям і сексом. Вона простягла мені руку:

— Віра.

Я назвав себе.

— Нап’єтеся?

І не чекаючи відповіді, відкрила бар. Вибір був той самий, що і в глобусі.

— Чінзано, — проказав я таким тоном, начеб те чінзано було для мене звичне, як чай.

— Я теж його люблю. Сідайте.

Віра налила келих і в мить, коли я почав цмулити оте буржуйське чінзано, схопилася і метнулася до дверей. Усе відбулося за лічені секунди. Мені вдалося її упіймати щойно за дверима.

— Випусти мене! — зашипіла вона розлючено, опинившись знову в кімнаті. — Випусти! Чуєш?

— Спокійно. Я не можу тебе випустити. Мені зовсім не хочеться втручатися у ваші порядки. Якщо тебе тут хтось зачинив, то, видно, мав на це якісь підстави.

— Всі ви такі! — захлипала вона.

— Якщо ти маєш на увазі мужчин узагалі, то я з тобою згоден. Але якщо йдеться про адміністрацію цього шановного закладу, то це мене не стосується. Той, хто мав тебе випустити, уже пішов. А коли прийде, то легко з’ясує, де ти поділася. А так, між нами, то його морда не викликає довір’я.

— О, це така сволота! Я б його… — вона аж скреготнула зубами, її потім зацокотіла ними по келиху, випиваючи своє вино.

— Чого він тебе закрив?

— Чого? Дуже просто. Хоче, щоб я на ніч зосталася. Я вже одну ніч із ним провела. Більше не можу. Що я скажу чоловікові?

— О, то в тебе ще й чоловік?

— А чого ти дивуєшся? Чому в мене не може бути чоловіка?

— При твоїй професії?

— При якій такій моїй професії? Що ти знаєш про мою професію? Може, ти думаєш, що я проститутка? Так?

— Ну, вибач, якщо я помилився.

— Я секретарка. Розумієш? Нормальна радянська секретарка. Мій чоловік у відрядженні. Сьогодні по обіді приїде. Ти уявляєш, що мене чекає?.. А цей мене просто тероризує! Силоміць забрав учора з роботи і завіз аж сюди, до чорта на роги.

— Як називається ця місцевість?

— Що? — здивовано подивилася Віра. — То ти навіть не знаєш, де… Якого ж ти біса голову морочиш? Хто ти такий?

— Це ти мені морочиш. А я тут службово.

— Службово?! І не знаєш, де ти?

— Мене привезли в автобусі із заштореними вікнами.

— А-а, то ти бармен? Чи кухар? — у ці слова вона вилила усю свою зневагу до мене. — Мушу тебе розчарувати. Ні те, ні друге. Я привіз дівчаток для розваги. І то не таких, як ти, секретуточок, а…

— Заткайся! Негайно мене звідси випусти! Як не випустиш, я все розкажу Додикові!

— Якому ще Додикові?

— А цьому самому, якого ти теж боїшся! Таке у нього прізвисько. Але я його ще й не так називаю. І він мені все вибачає. Усе на світі… Бо знає, що спати він може тільки зі мною. Тільки зі мною! Ніхто його більше не стерпить! Він же з дефектом! — і несподівано розсміялася, та так істерично, що я мусив їй ще налити. — У нас із ним дуже специфічні стосунки: ха-ха-ха! Атому він мене обожнює. А я його ненавиджу. Він мене всюди переслідує! Я уже хотіла звільнитися з роботи, щоб його більше не бачити… Не звільнили. Якийсь жах. Ще й погрожує, що мій чоловік буде мати неприємності. А в нього така робота, що… взагалі, чого я тобі все це розповідаю?… Ти ж все одно нічим не зарадиш. А може, й не кращий за Додика… Слухай, дам тобі сотню! Хочеш? Уже даю. Випусти!

— Ні.

— Ну й дурень!

— Ну, що ж, тоді я пішов.

— Ну й шуруй, жлоб! А я все йому розповім!… І як ти до мене приставав! А він знаєш, який ревнивий? Він тебе заб’є! Краще мене випусти! Або тікаймо разом!… Ти ж бачив його — він на все здатний.

— Дякую, що попередила, але я таки замкну тебе. А ти десь так за годину відчини вікно і почни верещати, як недорізана. Я підмовлю своїх дівчат, щоб вони зчинили паніку. Мовляв, куди вони потрапили, що це за крики і т. д. Микола буде тебе заспокоювати. А ти йому скажи, що будеш кричати і тоді, коли гості прийдуть, якщо він не вмовить Додика випустити тебе.

— Тоді мене Додик затягне в таку кімнату, звідки вже ніхто не почує.

— Не затягне. Дівчата застрайкують і не сядуть за столи, доки не переконаються, що тебе випущено… Усе цілком правдоподібно. Адже вони будуть переживати, аби й з ними хтось такого не встругнув. — Це для тебе правдоподібно, але не для Додика… Ну що ж, добре. Твій план, може, й не такий поганий. Якщо він удасться, сотня твоя.

Я знову замкнув її, поклав ключі на місце і спустився в хол.

Кухня була в лівому крилі у велетенській залі, викладеній блідо-рожевою плиткою. Працювала, очевидно, чудова вентиляція, бо я не відчув ані густої вологої пари, ані спекотливого задушливого повітря. Посередині стояла широка плита, на якій шкварчало й шипіло, збігало і клекотіло. При стінах біліли столи. Четверо кухарів при моїй появі, мов за командою завмерли, ніби чекаючи розпорядження.

— Продовжуйте! — крикнув я недбало, та коли не помітив жодної з їхнього боку реакції, збагнув, що пальнув дурницю. Адже ж звернувся до них по-українському. — Прадалжайтє, прадалжайтє, — виправився я одразу і тут таки наочно переконався, как «велик и могуч русский язык», бо кухарі знову заметушилися, забігали, а баняки обізвалися дружним дзеленчанням покришок.

Мій вигляд упав на кусень ватману, на якому красувався напис: «Меню торжественного обеда 11 июля 1978 года»:

Соусы:

с ветчиной, каперсами и шампиньонами

соус из белого вина

грибной

Бутерброды:

с красной икрой

с черной икрой

с ветчиной

горячие с грибами

Салаты:

из сельдерея, яблок и орехов

из крабов из дичи и спаржи

зелень

Закуски:

помидоры, фаршированные печенью трески

огурцы с крабовой начинкой

севрюга копченая

балык осетровый

судак под маринадом

форель заливная

устрицы в тесте, жареные

раки вареные

поросенок с хреном

ассорти мясное

сёмга

форель

осетр заливной

лосось

Первые блюда:

солянка из дичи

борщ с копченым гусем

бульон из перепелок

уха рыбная

Вторые блюда:

щука фаршированная

заяц в сметане с яблоками

мозги в соусе

перепелки фаршированные

жаркое из оленя

утки дикие копченые

антрекот

ростбиф

зразы

Коктейли:

«Охотничий», «Ереван», «Игристый», «Абрау-каберне»

Вина:

«Кахетинское белое», «Цоликаури», «Черный доктор»,

«Нежность», «Киндзмареули», «Хванчкара», «Чхавери»,

«Токай», «Шампанское», «Малага», «Мартини», «Чинзано»,

«Бадель-вермут»

Крепкие напитки:

коньяки, водка, ром, джин, виски, текила, пиво чешское

Десерт:

Торт апельсиновый, торт ореховый, торт-бизэ, сырник лимонный

Пирог яблочный, пирог вишневый, пирог абрикосовый

Кофе, чай

Забігаючи наперед, скажу, що пізніше я це меню поцупив собі на згадку. А зараз мовчки пускав слину і думав, чи не скидатимуся скоро на того Буріданового віслюка, який розгубився перед двома копицями сіна, не знаючи, з котрої почати, та так і зостався голодним. Мене чекатимуть десятки копиць із панського столу.

— Фіу-фіть! — почулося за спиною.

Я озирнувся — це одна з дівчат зачудувалася, як і я, «торжественным обедом». То була висока струнка панна з довгим попелястим волоссям. Сказати, що вона була вродлива, це не сказати нічого. Вона була така гарна, що я проковтнув разом зі слиною увесь словниковий запас. Таких на вулиці не побачиш. Її великі карі очі всміхалися до мене, а в їхніх глибинах грали бісики. Як я не помітив її раніше?

— Як ти сюди потрапила? — врешті видушив я з себе.

— А ти? — відказала вона, сміючись.

— Я маю спостерігати за ними. Щоб усе було в порядку.

— А-а… А я просто гуляю. Дивлюся — двері, от і зайшла.

– І багато вас тут таких гуляючих?

— Я одна. Всі решта на подвір’ї.

— Сюди не можна стороннім. Ходімо.

Я вивів її в хол, підвів до глобуса і запропонував випити.

— А там є кампарі? — поцікавилася вона.

— Хіба би не було.

Але було там і кампарі. Я наповнив її келих, а собі налив токаю, ми сіли в крісла за густелезним вазоном так, аби нас не було видно.

— Шкода, що я не прихопив якоїсь торбинки, — зітхнув я. — Можна було б одну-дві плящинки зациганити. — Зате я прихопила, — проказала вона таким тоном, наче займалася цією невинною справою усе своє свідоме життя. — Ти зараз подумаєш: от вона яка передбачлива, напевно вже руку набила. Правда?

— Я відразу здогадався, що ти у нас із досвідом.

— А сюди без досвіду не потрапляють. Як тільки ти примудрився, я не знаю.

— А чому ти думаєш, що я не маю досвіду?

— Бо я тебе знаю. Ти ж бував у пані Аліни раніше. Забув, як мене роздягав?

Я враз спалахнув рум’янцем, упізнавши ту саму бльонд-особу. На вигляд вона мала років двадцять, не більше. Обличчя чисте й невинне. Ніщо не свідчило про її професію.

— Ну що ж, тоді вип’ємо за зустріч… З твоїх подруг ніхто мене більше не знає?

— Ні. Можеш не переживати. То яка тебе плящина цікавить?

— Поцупиш для мене?

— Чому відразу поцупиш? Мені подарують. Та ще й не одну.

— Тоді чінзано і шеррі.

— Буде зроблено, мій повелителю! — прощебетала вона, склавши долоні на грудях, як в індійському фільмі. — До речі, мене звати Дзвінкою. Як тебе звати, знаю. Навіть читала твою поему, яку ти подарував пані Аліні… Зараз-зараз, як там… Е-е… «Вічне мигтіння світів попри тебе і намагання пізнати свій… Довкола кружляють дикі вертепи гермафродитів, сексотів, повій»…

— Я зворушений до сліз, що моя поема входить до вашої навчальної програми.

— М-м… Ні, це скоріше позакласне читання. Якщо хочеш знати, я багато читаю.

— Може, ти ще й студентка?

— Уяви собі. Закінчила третій курс медичного інституту.

— Незле. Пані Аліна влаштувала?

— Та вже ж не батьки. Вони в мене скромні вчителі. Але гроші я свої заплатила. — Скільки?

— Тебе й це цікавить?

— Просто я подумав, що ти могла розплатитися і натурою

— Звар’ював! Медінститут — це оранжерея пліток… Краще заплатити законні п’ять тисяч і мати святий спокій.

— А як батьки? Здогадуються, чим. займаєшся?

— Умгу… Але я з ними не живу. Занудили. Думають, що я вже скотилася в саму прірву.

— А ти ще не скотилася?

— Що-о! І це ти мені кажеш? Він, бачите, вивчає життя! А може, і я вивчаю життя? Не подумав? Може, я так само маю талант?

— Невже літературний?

— Щоб ти знав! Я вірші пишу!

— Ого! Повія-поетеса — це вже щось нове… Хоча поет-сутенер теж не хвіст собачий.

— Яке їхало, таке здибало, — розсміялася Дзвінка.

— Але в мене таки досвід жалюгідний. Скажімо, я на такому прийнятті вперше. А ти?

— Я не вперше. Але тут ще ніколи не була, і ніколи не везли мене в такій секретності, наче атомну бомбу… Напевно, доведеться розважати якихось старих пеньків. Не знаєш, кого саме?

— Партійних босів. Кілька клієнтів буде з Києва, один навіть заступник самого Щербицького.

— Ого-го! Ну, аж так високо я ще не злітала. Хочу заступника Щербицького!

— Чому саме його? Хіба тобі не все одно з ким?

— Звичайно, що мені не все одно, кого пошивати в дурні.

— Пошивати в дурні? Що ти маєш на увазі?

— Невже ти гадаєш, що я ляжу спати зі старим порохном?

— А куди подінешся? Забава оплачена.

— Відразу видно, що ти зелений… Якщо хочеш знати, то я за все життя спала з п’ятьма мужчинами. І тільки тому, що вони мені подобалися. Усе це були молоді хлопці.

— Свисти свому майбутньому чоловікові, а не мені. Хоча, я думаю, ти й цього не робитимеш, а просто скористаєшся традиційним рецептом пані Аліни і віддасися на шлюбному ложі і голосним плачем і морем крові: «Ах як мені було боляче! Ніколи не думала, що це такі переживання!»

— Перестань кривлятися! Цілком можливо, що власне так все й відбудеться. Але школа пані Аліни тому й у пошані, що перебуваючи тут, дівчина не зношується і не перетворюється у розвалюху. Я, скажімо, з дідусями не сплю принципово. Не сплю також і з тими, хто мені не подобається.

— Не розумію, як це тобі вдається. За що ж тобі платять?

— Платять за задоволення. Потім ще й дуже дякують, і навіть перепрошують… Що? Заінтригувала?

— Ще й як! Може, розколешся?

— Розколюся. А ти обіцяй, що візьмеш мої вірші почитати, а потім скажеш свою думку. Добре?

— Домовились.

— Тоді слухай. Отже, якщо мені клієнт не до вподоби, а ще такого не було, аби мені клієнт подобався, то я його елементарно надуваю. Бо ті, з ким я спала по-справжньому — це були мої хлопці, я з ними зустрічалася. І грошей ніяких, звісно, не брала. А з клієнтом робиться так… Спочатку сеанс стриптизу, на якому він доходить до такої стадії, що мало не дуріє. Сеанс цей триває достатньо довго. Клієнт уже з нетерплячки сам починає роздягатися, але я йому забороняю це робити. Згодом беруся роздягати його сама. Роблю це так само неспішно, постійно його пестячи. Клієнт уже в трансі. Коли він нарешті голий, мені досить лише кількох нехитрих маніпуляцій і він — готовченко. Тоді я роблю розчаровану міну і гірко зітхаю: «Ах-ах-ах! Як же це ви так зі мною поступаєте? Довели до шалу, а тепер кидаєте напризволяще! О, я нещасна!» Тоді мій бідачка цілує мені руки, просить пробачення, що так облажався, обіцяє наступного разу показати себе справжнім козаком і навіть пробує загладити свою вину якимсь цінним подарунком. Наступного разу він просить у пані Аліни вже іншу дівчину. І яке ж велике його особисте горе, коли й ця дівчина проробляє ту саму операцію. Після того клієнт проймається невимовно палким коханням до своєї дружини, яка вірно чекає його з незмінними голубцями і ста двадцятьма кілограмами власної живої ваги. Або — коли він молодший — іде до лікаря і скаржиться на свій дефект. У результаті він так само повертається в родинне лоно. Таким чином, ми сприяємо зміцненню радянських сімей. Чи не так?

— Виходить, що так.

— Тоді наш прогресивний метод слід втілити в життя по всій країні, і за міцністю сімей ми випередимо всі держави світу вже в наступній п’ятирічці.

Ми обоє весело регочемо.

— Ти ж розумієш, — каже Дзвінка, — що все виконується набагато тонше, ніж я тобі розповіла. Клієнт просто ні про ще не здогадується. Лише остаточно переконується, що до фахових дівчат його організм не звик і більше ризикувати не варто. Особливо легко такі речі вдаються після подібних обідів, коли живіт переповнений делікатесами і напоями. Головне зараз — усіляко сприяти клієнтам у їхньому напиханні шлунків.

— Ну, добре, а як же ж український стиль кохання? Як вілія, про яку клієнт пам’ятатиме до смерті?

— А все це існує лише для вибраних клієнтів. Пані Аліна сама вирішує, хто з них заслужив на відвідини «Ружі Раю», а хто лише на те, аби йому поставити градусника.

— Якого ще градусника?

— Так ось — саме те, на чому я спеціалізуюся, і називається «поставити градусника».

— Ага, ну так — ти ж у нас медик… Цікаво тільки дізнатися, чи цей фокус діє так само і на молодих людей.

— Практично він діє на всіх. Є, звичайно, аномальні трафунки, але я їх намагаюся передбачити і волію не ризикувати. У таких випадках, коли клієнт викликає сумнів, його обслуговують за всіма правилами, але це вже робить хтось інший.

— А ти спеціалізуєшся винятково на старперах.

— Який ти здогадливий? Налий мені ще. Дякую.

— Не розумію одного: навіщо пані Аліні потрібні такі динамістки, як ти? — Це ж елементарно: без таких, як я, вона б не дала ради. Клієнтура розростається неймовірно, а кількість дівчат не безмежна. А головне — брак приміщень. Пані Аліна воліє дістати раз на день грубу суму, аніж десять дрібних. Вілія коштує дорого Вікенд — п’ятсот, а одна ніч — двісті, а то й триста.

— Коли я вранці зайшов до вас, то нам якийсь хлопець каву приніс. Хто це? Новий лакей чи родич?

— Що? Родич? Ха-ха-ха! Ну, ти даєш! Це ж Ростик! Коханець пані Аліни.

— Ко-ха-нець?

Я відразу відчув, що мені треба цю вість запити винцем. Інакше її не проковтну.

— А що тут такого? — стинула плечима Дзвінка. — Деколи й старші жінки потребують. Ростик обслуговує не тільки господиню, а й широку клієнтуру — різних підтоптаних панюсь. До речі, заробляє на цій справі не гірше від нас, а то й більше. Старі пані дуже легко захоплюються і вміють віддячити. Вони не такі скупердяї, як мужчини. А крім того, здатні розумно підійти до справи і мирно ділити Ростика на кількох осіб.

— То він живе в пані Аліни?

— Так. Вона його влаштувала в університет, одягла з ніг до голови. Чого йому треба? Все має. Гроші складає на книжку. А приїхав із зацофаного села. Його колеги по гуртожитках кантуються.

Я заплющив очі й уявив собі стару панію, котра підкрадається до мене з палкими обіймами. Уява вималювала щось безформне у вигляді білих драглів із синіми прожилками. Мені стало зрозуміло, що в цьому напрямку я б кар’єри не зробив.

— Невже і цей Ростик ставить градусники?

— О ні, — розсміялася Дзвінка. — Зі старшими панями такі нумери не проходять. Вони ж не втюрюються. Шпачок працює на совість.

— Це в нього таке прізвисько?

— Ні, таке прізвисько мають усі, хто обслуговує старих пань. Наш шпачок працює навіть улітку. Пані Аліна з двома подругами забирають його на море і там культурно відпочивають. — О, то він супермен!

— Ну, що ти?! Звичайний хлопець. Хіба старій жінці багато треба?.. Пані Аліна утримує цілу зграю шпачків. Ти цього не знав? Вона, мабуть, трішки цього соромиться. Але ж у Львові так багато самотніх старих жінок, які потребують розради! А декотрим досить, аби хтось прийшов до них і напився кави, поцілував у щічку, сказав тепле слово, може, квіти подарував… Їм так приємно кимось заопікуватися! Причому ця опіка може тривати досить довго. Я знала випадок, коли старша пані всиновила свого коханця й, оженивши його на панні, залишила в себе мешкати. Що це була за ідилія — слів нема! Кохання утрьох! Звичайно, дружина нічого й не підозрювала. Думала собі — от яка любляча мамця! І пощастило ж мені із свекрухою! Особливо їй подобалося всією сім’єю відвідувати пані Аліну. Відвідини ці відбувалися лише по неділях, коли не було занять. Пані Аліна йшла зі шпачком заварювати каву чи спускалися у підвал по вино, а його вірна дружина з коханою свекрухою сиділи у вітальні на канапі і розглядали журнали мод… Поверталася парочка з помітним рум’янцем на щічках, але молода дружина була особою наївною, аби скласти такі очевидні доданки й отримати суму, яка б шокувала.

— Можна тебе запитати ще про одне? Що ти думаєш про майбутнє своєї професії?

— Я вважаю, що проституцію перемогти неможливо. Одружені чоловіки не відмовляються від послуг повій, бо повія, навіть провінційна, таки одержує нехай мінімальну інформацію з естетики, і цього цілком достатньо, аби відчути різницю між повією і власного дружиною. Адже одружуєтесь ви здебільшого з цнотливими панночками (принаймні, вони вас переконують у цьому), то звідки ж їм знати про тридцять видів поцілунків?.. А коли котра й знає, то, уже зігравши комедію у шлюбну ніч на тему «Ох, як мені боляче!», не може себе видати і ні з того ні з сього ошелешити чоловіка якимсь особливим вибриком. А візьми таку елементарну прелюдію, як стриптиз, який в нас осуджується. Справжня причина цього зовсім інша — просто наша білизна така вже вишукана, що краще її не демонструвати прилюдно. Але у Львові все-таки є кілька приватних стриптиз-барів, про які, може, міліція і чула, проте виявити нездатна, бо на сеанс збирається вузьке коло знайомих. Адже неможливо увірватися в квартиру так, аби стриптизерка не встигла накинути на себе халатик.

Я зиркнув на годинник — за чверть перша.

— Нам пора. Я хочу тебе попросити одну річ, там нагорі є жінка…

Я розповів Дзвінці про Віру і попросив, щоб вона намовила дівчат розіграти сцену обурення, коли пролунає крик з вікна.

О першій годині столи ломилися від наїдків і напоїв, а дівчата з букетами збуджено щебетали під брамою.

До свого обов’язку перевіряти кількість тарелів зі стравами я поставився байдуже, обмежившись нагадуванням, щоб шеф-кухар слідкував за списком. Та він це справно чинив і без мого нагадування.

І ось у цю святкову хвилю повітря розітнув істеричний крик. Всі присутні заклякли, повернувши голови у бік будівлі. Нова порція пронизливого крику спричинила вже справжню паніку, Микола заметушився:

— Що таке? Що таке? Чого вона верещить, як недорізана?

— Здається, вона вимагає її випустити — тільки й всього, — сказав я.

— То чому ж її не випустять? — здивувалися дівчата. — Що це за порядки? Куди ми потрапили?

— Заспокойтеся, — намагався їх втішити Микола. — Обіцяю у всьому розібратися. — Потім гукнув у бік будинку: — Перестань кричати! Зараз приїде Додик і тебе випустить.

— Він мене ніколи не випустить! — крикнула Віра. — Даю вам п’ять хвилин. Від моменту, як вони приїдуть.

— Що? — не второпав Микола. — Що вона нам дає?

— П’ять хвилин дає. Від моменту, як приїдуть наші боси.

— А що потім?

— Потім почне знову кричати. Уявляєш, що буде, якщо її крик почують гості?

— Який жах! — вигукнула Дзвінка.

Микола відразу зблід. Першої хвилі йому хотілося вже й самому кинутися на пошуки ключів, та вчасно схаменувся. Видно, і йому не хотілося шукати ґудза з Додиком.

Гості спізнилися на добрих півгодини. Коли почулося гудіння машин, Микола виструнчив дівчат обабіч доріжки і наказав усміхатися.

Металева брама пронизливо завищала і роз’їхалася, а на обійстя посунули чорні «Волги». За брамою зосталися дві міліцейські машини.

Обличчя партайґеноссе були пухкі і веселі. Вони ставали ще веселішими і ще пухкішими, коли в поле зору потрапляли вродливі панночки з квітами.

Микола дав знак, і дівчата кинулися з букетами до гостей. Тицьнувши квіти, вони хапали відповідального товариша попід ручки і вели до столу. Таким був сценарій. Але відповідальних товаришів було тільки дев’ять, а дівчат десять. Досить було Дзвінці заґуздратися трохи, вибираючи «свій» тип, і ось вона вже зосталася без кавалера. Розгублено всміхаючись, підійшла до Миколи:

— Здається, я зайва?

Та не встигла договорити цю фразу, як біля неї враз об’явився Додик. Він цмокнув Дзвінці долоню, узяв букета і безцеремонно заплів її руку за свій лікоть. Струнка й худенька постать Дзвінки жодною мірою не гармоніювала з цим одороблом, що мав руки орангутанга. Ледве чи такого клієнта вона сподівалася нині. До того ж у Додика якийсь таємничий дефект.

— Миколо, — сказав я. — Треба відпустити ту жінку. Пішли скажемо Додикові, що дівчата будуть бунтувати.

— А, може, не будуть, — м’явся Микола.

— Будуть. Ти їх не знаєш.

— От чорт! Ну, пішли.

Ми зупинилися біля Додика, і Микола, з таємничим виглядом моргаючи йому, сказав:

— Тут таке діло… На хвильку можна?

— У мене нема секретів від цієї чарівної дами. — Ну, тоді… Там у будинку якась жінка верещала… вона хоче, щоб її випустили. Інакше влаштує істерику знову. Нащо нам зайвий клопіт?

— А-а, ти про прибиральницю? — награно байдужим топом відказав Додик. — Нема питань. Хай валить, звідки приїхала. Теж мені працівниця! Найнялася на повний тиждень, а потім каже, що субота і неділя не входять. Ну я взлостився і замкнув її.

Ми з Дзвінкою перезирнулися, тамуючи сміх.

— То я піду відімкну? — спитав Микола. — Де ключі?

Я мало не бовкнув: «За картиною», — але вчасно схаменувся Коли Микола подався до Віри, я замислився, навіщо Додикові Дзвінка, якщо він розраховував на Віру. Він виразно нервувався і раз-по-раз зиркав у бік будівлі. Либонь нізащо не хотів пропустити того моменту, коли його коханка врешті дремене на волю. Але Дзвінка вирішила і собі дістати задоволення та щоразу відвертала увагу Додика, теревенячи то про чудову природу довкола, то про погоду, то про столи з наїдками. Цілком можливо, що Дзвінка мала для нього правити лише за ширму, а насправді він збирався провести ніч зі своєю давньою коханкою… Що ж то в нього за дефект такий?

Врешті Додик здався і посунув до столу. Микола тим часом випустив Віру, вона хутенько шмигнула, ніким не помічена за високими кущами, і випірнула щойно біля брами. Микола від чинив фіртку, і каґебістська полонянка зникла. Так, одне добре діло я вже зробив. Пора й перекусити. За столами уже гуло, як у вулику. Та без Миколи я не відважувався до них наближатися.

— Ходи, — гукнув нарешті мені. — Нас там стіл чекає, — і кивнув на будівлю.

— Е! — спинив я його. — Ти куди?

— Як то куди? Їсти!

— Але чого туди?

— А ти як, зібрався з начальством обідати?

— А що тут такого? Там і так на більшу кількість гостей накрито.

— Але не для таких, як ми з тобою.

— Ну, ти мене вбиваєш! Був би я знав!

— То що б зробив?

— Плюнув би та й не поїхав! Щоб я ото на задвірках, як лакей?! Та ніколи в житті!

Якщо чесно, то я добре знав, що роблю. Я тягнув час. Я вже Помітив погляди Дзвінки, помітив, як вона киває мені головою, Мовляв, чого ви там застрягли. Я відкивнув — ну, ти ж бачиш, Що це не від нас залежить. Дзвінка — бистра дівка — ловить усе одним махом. Зірвавшись з місця, підбігла до нас і, вхопивши попід руки, поволокла до столу. Микола щось лопотів, готовий уже й вибачатися перед цілим столом. Гості зустріли вчинок Дзвінки схвальним гомоном, а може, то мені тільки здалося. У всякому разі дехто з них підбадьорливо кивнув нам — чого там церемонитися, свої хлопці…

Столи були накриті літерою П. На чолі стола сиділи два представники з Центру в товаристві своїх дам. По краях розсілися вже місцеві кадри, а ми з Миколою сіли вкінці столу.

Безладний гамір урешті втихнув, і слово взяв заступник Щербицького. Говорив, як і всі тут, звісно, по-московському, але не вимовляючи «ґ» та не акаючи. Його словниковий запас не вирізнявся особливим багатством, і присутнім довелося почути про небувалі звершення компартії, про те, як львівська організація приємно здивувала своєю бурхливою діяльністю і що товариш

Щербицький особисто сьогодні вранці передав телефоном вітання усім присутнім. Я мало не просльозився. Невже він вітав також і мене разом з повіями?

У кожному разі я з задоволенням підняв келих за те, щоб усіх комуняк врешті-решт трафив шляк. Цей подумки проказаний тост мені так припав до вподоби, що я його виголосив подумки ще кілька разів, аж поки мені не стало по цимбалах, є ті комуністи, чи їх нема.

Не буду читача втомлювати описами застілля. Скажу тільки, що боси поводилися за столом так самісінько, як і ми, смертні, але трошки не так. А як, я й сам не знаю. Щось було в цьому бенкеті таке невловиме, що відразу його вирізняло з-поміж усіх, які я бачив. Навіть такі популярні на ту пору анекдоти про Леоніда Ілліча звучали тут із якимсь особливим акцентом. Що більше випивалося, то все вільнішою робилася застільна атмосфера. Боси потихеньку починали тиснута дівчат, а ті, вірні настановам пані Аліни, густо червоніли й попискували, наче мишки. Це босам дуже подобалося. Таваріщ із Центра навіть вигукнув:

— Ох уж еті хахлушкі!

Після чого всі чомусь дуже радісно засміялися, адже жарт належав високій особі. Засміявся і я, як і належиться, по-хахляцьки. Один із партійців навіть поцікавився, як мене звати і, відрекомендувавшись Анатоль Паличем, запропонував «врєзать». На що я відповів ще більш ідіотським смішком і, звичайно, випив з Анатоль Паличем «нашенской», хоча досі старанно налягав на імпорт.

Настала нарешті пора попускання пасів. Окремі товариші вставали з-за столу і чалапали до вбиральні. Спочатку в будинок, а далі після чийогось прикладу просто в кущики, ще й дівчат кликали на брудершафт. А коли, було, і я попхався в кущі, то Микола мене зловив за рукав:

— Дурний! Думай, що робиш!

Довелося мені плуганитися в ту резиденцію. По дорозі назад я наткнувся у холі на бармена.

— Це вам Віра передала, — сказав він, підкидаючи мені щось. у кишеню.

То був конверт, а в ньому чотири двадцятьп’ятки. Мій нинішній гонорар. На папірчику, який був з грошима в конверті, писалося: «Передай тій дівчині, що Додик мазохіст і примушує шмагати себе ременем. Після чого вимагає орального сексу, бо в нього ніколи не буває повного стояка. Чао.»

Треба було якимсь чином передати цю записку Дзвінці.

Чи то від випитого вина, чи то від несподіваного бажання плюнути на це все й чкурнути додому, яке враз мене охопило, але щойно я поклав цю записку в кишеню, як відразу ж за неї забув. Мені раптом стало нестримно нудно. Чомусь уже відпала охота вивчати життя. З квасною міною поплентався я до столу. Але стіл був порожній. Головні події відбувалися тепер у басейні. Один із босів стрибнув у воду і тепер, стоячи в костюмі по пояс у воді й тримаючи в одній руці пляшку горілки, а в другій келишок, гостинно запрошував брати з нього приклад. Придивившись, я упізнав гостя з Києва, його високий ранг заразливо вилинув на решту партійців, і незабаром у воду почали стрибати й решта гостей. Всі вони небавом збилися в коло і зайнялися причащанням. Я спробував воду рукою. Вода була тепла, видно, басейн підігрівали. Але купатися в костюмі якось не хотілося. Додик стрибнув останній. Він верещав найбільше, голосно пирхав і бив руками по воді, очевидно, щоб його помітили. Але начальство жодної уваги на його подвиги не звертало. Ледве чи звернуло б і на мій.

Дівчата носили і кидали своїм кавалерам канапки, а одна навіть пожбурила пригорщу раків. Кавалери вдавали, що не можуть піймати закуску і та, плюснувши, осідала на дно. Товсті, лисі й мордаті, вони скидалися на звичайних хлопчаків, що вирішили трохи подуріти.

Микола звідкись приволік дикту і, наклавши на неї закуски, пустив цього плотика на воду. Мабуть, він не сподівався того, що сталося за кілька секунд. Хтось закричав:

— Ворожий корабель!

І всі враз, мов яке регулярне військо, розпочали шалену артпідготовку. Все, що було в руках, полетіло у ворожий корабель. Коли руки спорожніли, у рух пішли мешти. Поки на дикті не зосталося й сліду від гори канапок та салатів, артилеристи не заспокоїлися. Оце було видовище!

А потім аристократи республіканського і обласного масштабу повилазили з води і, взявши панночок попід руки, почимчикували до столу. Перша чарка по купелі пішла організовано і без пауз. Але тут якийсь дотепник, скинувши шкарпетки, викрутив їх у порожню чарку. За ним усі повторили цей пікантний вчинок і вже друга чарка пилася з таким голосним реготом, що в суцільному гаморі годі було щось второпати.

Пили всі, крім Додика. Він у цей час героїчно пірнав на дно у пошуках потоплених «снарядів» і «торпед», сиріч мештів. Мокре взуття він поскладав на бережку, а сам метнувся до будинку, звідки повернувся з оберемком барвистих халатів. За ним приплентався і бармен з піжамами і великим пакетом пантофель. Боси, регочучи та пугукаючи, пірнули за кущі і там переодяглися в сухе.

Коли вони повсідалися у халатах за стіл, то вже ніщо не відрізняло їх від розбещених панків, яких начебто мала змести з лиця землі жовтнева революція. Коли подали гаряче, всі вже були добряче п’яні, і ніхто не церемонився з етикетом. Дівчата дбайливо підливали й підливали, весь час провокуючи нові тости. Дзвінка теж намагалася не пасти задніх, але Додик хмелів надто повільно. Та ось із динаміків гримнув «Готель «Каліфорнія», і всі враз заметушилися та кинулися одне одного волочити на танцювальний майданчик. Окремі вуйки були такі п’яні, що дівчата мусили їх вести, а в танці вони повісилися дівчатам на шиї і тільки тупцяли, наче ведмеді, на місці.

Я смакував грузинські вина і не зводив очей з Дзвінки. Я відчував до неї щось більше, ніж симпатію, а, спостерігаючи як притискає її Додик, навіть нервував і мені здавалося, що це досить помітно, тому я намагався скоріше сп’яніти. Але пиття на природі має ту підступну властивість, що сп’яніння не відчуваєш доти, доки не потрапиш у приміщення. Після «Каліфорнії» пролунало «Ай кен ай ду», і мені стало жахливо сумно, що це не я гойдаюся зараз у танці з Дзвінкою, а цей тупорилий чекіст з товстою задницею. А тут ще й Дзвінка у ті моменти, коли поверталася обличчям до столів, то сміялася до мене, то показувала язика, роблячи комічні міни і всім своїм виглядом демонструючи, як її дістав цей Додик. Через це я мусив увесь час ловити її погляди, бо коли один раз відвернувся, то потім вона погрозила мені кулачком.

Було десь біля першої ночі, коли панство в супроводі милих дівчаток посунуло спати.

— Ходімо і ми, — позіхнув Микола, хитаючись.

Я був майже тверезий. Це мене гнітило. Тому я потягнув зі столу пляшку чінзана.

Коли ми всі опинилися в холі, я раптом голосно вишлякався: забув же ж передати записку Дзвінці! Тим часом пари вже піднімалися сходами.

— Ваша кімната там! — тицьнув грубим пальцем Додик, коли я вже поставив ногу на сходинку.

Наша кімната була у правому крилі нижнього поверху. Адже ми до відповідальних товаришів не належали. Ну й начхати! Але як же передати записку?

Тут мені в око впав якийсь чмурик, що ніс на випростаних руках цілу гору рушників. В одну мить я тицьнув Миколі пляшку і, цвиркнувши, «Йди, я зараз», мовби ненароком спіткнувшись, налетів на чмурика так, що гора рушників нахилилася й от-от мала б хляпнути на підлогу, якби я вчасно не переловив її. Таким чином, у мене в руках опинилася половина тих рушників. Той ошелешено закліпав маленькими очима.

— Нічого, — сказав я. — Ходімо, я поможу.

— Та що ви, дякую… я сам… — плямкав розгублено.

— Ходімо, ходімо, — кинув я уже зі сходів, і йому нічого не залишилось, як теліпати за мною.

Нагорі я нікого вже не застав, пари були у своїх покоях.

— Рушники! Рушники! — загукав я, незважаючи на перелякане шипіння чмурика.

Розрахунок був простий: за рушниками повинні визирнути дівчата. А коли сам стукатимеш у двері, то невідомо на кого наткнешся.

— По три рушники на особу! — почув я за спиною.

«Весело живуть!» — подумав я. Аж по три! Якщо визирне Додик, то можна буде передати записку через будь-яку іншу дівчину. Але визирнула таки Дзвінка. Я без слів позбувся записки й шістьох рушників, підморгнув їй і, крутнувшись на підборах, вивалив решту рушників на руки чмурика.

— Щось мене живіт розболівся, — ляпнув я перше, що спало на гадку, і щез.

У нашій кімнаті було два великі тапчани. Микола вже блаженно хропів, навіть не роздягнувшись. Я розчахнув вікно, палив собі у склянку чінзана і, вмостившись на тапчані, почав уявляти, що твориться у кімнатах нагорі. Але моя фантазія була ще надто вбога в цій галузі. Спати чомусь не хотілося. Мабуть, через переповнений шлунок. Та, як на злість, у кімнаті не було жодної книжки. Лише на накаслику лежала стопка «Советского агитатора» та кілька газет. Я розгорнув одну і побачив фото Леоніда Ілліча. Генсек стояв за трибуною. А нижче публіку на ли чергову програму про те, як високо піднявся наш життєвий рівень. З нудьги я втупився в неї і почав читати. Під чінзано це діло йшло хвацько. За кілька хвилин я вже не читав, а впівголоса наспівував «рєчь любімого вождя», наче арію модерної опери «Кремлівський цирульник». За цим милим заняттям я й заснув.

Прокинувся я від гучного стукоту в двері. Поки Микола йшов відчиняти, я зиркнув на годинника — за чверть одинадцята.

У дверях виріс бармен:

— Ви не бачили Додика? — запитав сполоханим голосом.

— Ще не вистачало, аби ми його уві сні бачили, — буркнув я.

— В кімнаті його нема. Вже котра година, а я не знаю, який розпорядок. Накривати стола чи ні? Треба ж іще машини по гостей викликати. Що він собі думає?

— От про це ти в нього і спитай.

— Але там нема нікого.

– І Дзвінки нема? — здивувався я, і неясна тривога раптом підняла мене з ліжка й примусила вдягнутися.

— Нема нікого.

— А решта гостей?

— Там усюди тихо. Видно, ще сплять.

— От історія! — почухався Микола. — Може, вони десь під пальмою залягли?.. І таке буває.

— Авжеж, любов творить чудеса, — сказав я і подався на другий поверх.

У кімнаті було все догори ногами. Постіль лежала жужмом на підлозі, валялися перекинуті крісла, побиті фужери й вазонок на килимі темніла велика мокра пляма. Я нахилився, невідомо навіщо тицьнув у неї пальцем і понюхав. Вино.

Що за кумедія? Де вони могли подітися? Може, де в парку? Коли я спустився, там уже нишпорили бармен із Миколою. Вони зазирали попід кущі й гукали:

— Додик, Додик!

Я рушив за будівлю. Там росли кущі порічок та аґресту. Це було якраз те, що вимагала моя душа після п’янки, але порічки застрягли мені в писку, коли я уздрів босі ноги, що стирчали з-під кущів. Ноги були в синіх спортивних штанях. По п’яті лазила муха. Це не віщувало нічого доброго. Бадання трупів не належало до моїх улюблених занять. Але перш ніж чинити переполох, варто все-таки зиркнути на решту тіла.

Проковтнувши порічки, я з холонучим серцем наблизився до вищезгаданих ніг і побачив труп Додика. Він лежав горілиць, голий до пояса, на розбитому черепку запеклася кров.

Тільки тут я відчув, що мене морозить, а порічки, які я ковтнув, намагаються знову вирватись на свободу.

Що ж тепер чинити? Якщо є труп, має десь бути і вбивця. Логічно, що ним є не хто інший, як Дзвінка. Але чим вона його гепнула? О, знаряддя вбивства я мушу негайно відшукати і знищити. Проте надовкруж не виднілося жодної замашної речі. Я пішов назад, уважно роззираючись на боки. Тим часом голоси Миколи і бармена лунали вже по цей бік парку. Небавом вони опиняться за будівлею і наткнуться на труп. У мене в запасі лічені хвилини.

На мій подив, місце злочину виявилося не десь у кущах, а коло басейну. Тут валялося кілька порожніх пляшок. Одна з-під шампанського була закоркована і задротована. На самій пляшці крові я не помітив, зате вона червоніла в траві.

Повною пляшкою шампанського можна й підсвинка закатрупити. Дивно, що вона не розлетілася на друзки. Мабуть, удар припав на кант.

Я опустив пляшку у воду і старанно її виполокав, Тоді, відкоркувавши, перехилив собі до рота. Вино обурено зашипіло на таке хамське поводження, і густа піна заклубочилася мені в устах. Я полив шампанським кров на траві і затер її ногою. більше я ніде крові не бачив. Очевидно, Додик упав спочатку тут, може, трохи полежав, потім встав і поплентався до будинку, але був такий очамрілий, що змилився з дороги й забрів у кущі А там, як то буває при струсові мозку, гугупнувся на траву і віддав дідькові духа. Не було за ким шкодувати. Але куди ж поділася Дзвінка?

За межі вілії вона вибратися не могла ніяк. Брама зачинена. мури високі, ще й з колючим дротом нагорі.

— Коля-а-а!!! — пролунав божевільний скрик бармена.

Усе, трупа знайдено. Я помчав на крик. Офіціянт блював на мої улюблені порічки.

Микола яко істинний міліціонер упав на коліна і, взявши и руки голову Додика, легенько струснув. Голова ані задзвеніла, ані затарахкотіла. Тоді Микола намацав пальцями пульс, а вухо приклав до грудей.

Я дивився на ці процедури недовірливо, але мовчав, стежачи за в міру печальним виразом своєї фізіономії. Раптом Микола гаркнув:

— Живий!

Офіціант враз перестав блювати.

— Що? Живий? — забелькотів він.

— Ну да! Такого бугая нелегко угробити. Дай сюди!

У першу секунду я не зрозумів, до кого ці слова звернені, але коли прослідкував за його вказівним пальцем, то побачив, що він показує на пляшку шампанського, яку я тримав у руці зовсім несвідомо.

Микола взяв пляшку і почав поливати Додика. Другою рукою змив кров з обличчя, і недавній труп набрав пристойного вигляду, наскільки це було можливо при такому бульдожому пискові.

Далі пролунало кілька гучних ляпасів по щоках, і Додик розплющив одне око. Воно ковзнуло по Миколі й барменові, і, коли зупинилося на мені, то мене відразу почало знову морозити. А щойно розплющилося й друге око і витріщилося в тому самому напрямку, я зрозумів, що мені зараз краще злиняти.

Відходячи, почув за спиною сичання бідолашного Додика:

— Де ця с-с-сука?!

Цікаво, кого він мав на думці: мене чи Дзвінку? Тим часом будинок почав оживати — затраскали вікна, залунали голоси.

Я брів коридором другого поверху і наставляв вухо біля кожних дверей. Дзвінка могла замкнутися в якомусь покої.

— Дзвінка! — гукнув я.

Коли я повторив оклик, відчинилися двері одної з кімнат, і

я побачив перелякану Дзвінку.

— Чого верещиш?! — зашепотіла вона і, вхопивши за руку, втягла мене всередину. Там було ще дві дівчини — Галя і Марта.

— Ну що, ти його бачив? — спитала Дзвінка тремтячим голосом,

— Кого?

— Трупа!

— Бачив.

— Я пропала!

Дзвінка хлюпнулася у фотель і сховала обличчя в долоні. Я взяв з бару пляшку шампанського, розлив по фужерах і запропонував Дзвінці:

— На, випий. Може, полегшає.

— Що це? Шампанське? Бррр! Я тепер на нього навіть дивитися не зможу.

Я не стримався і розреготався.

— Він збожеволів! — зойкнула Марта і закотила очка. — Замість допомогти нам виплутатися з цієї історії, він ще й розважається!

— Між іншим, — сказав я Дзвінці, — коли спаде тобі на думку ще кого-небудь закатрупити, постарайся знищити знаряддя убивства. Це святе правило, яке ти повинна пам’ятати так само, як і своє ім’я.

— Ой Боже! Я ж ту пляшку лишила коло басейну!

— Зате я її знайшов і обмив.

— А… а труп?

— Трупа обмив Микола. Шампанським. Якраз із тієї пляшки. Але під час обмивання Додик ненароком розплющив очі і запитав: «Де ця с-с-сука?»

Не встиг я договорити, як дівчата кинулися мене обнімати й виціловувати. Тішилися, наче малі діти. Мені ледве їх удалося втихомирити.

— Він живий! Живий! — стрибала, плескаючи в долоні, Марта. — За це не гріх і випити!

— Ну, як, — спитав я в Дзвінки. — Вже можеш дивитися на шампанське?

– Іди в баню! — відмахнулася вона, вдавано ображаючись. — Замість того, щоб відразу сповістити радісну новину, ти на нервах грав. Безсовісний!

— Ну, що ти, зозулько! Я тримаю руку на пульсі і весь час тільки й думаю, як тобі допомогти. Головне зараз знайти вихід із ситуації. Тобі треба випурхнути звідси так, аби Додикові на очі не попасти…

— Він мене вб’є, — зітхнула Дзвінка.

— Він її точно вб’є, — підтвердила Марта.

Раптом до покою влетіла пухкенька Рома, дівчина Анатолія Палича:

— Все люкс! Я все влаштувала! Анатоль Палич сказав: «Раз он дурак, то так єму і надо! І нєчава сюди такую красівую девушку впутивать!» І ще сказав, що все замне. Зараз він послав за Миколою і разом обсудять це діло. У нього такі зв’язки!…

— Та він ожив! — перебила її Марта. — Ось він сам бачив.

— Я-я-як ожив?… Зовсім ожив?… — отетеріла Рома. — То ти його не вбила? А чого ж ти переполоху стільки наробила?

— Так, ясно, — сказав я. — Піду перехоплю Миколу. А ти катай до свого Анатоль Палича і сповісти новину.

З Миколою я зіткнувся на сходах. Внизу у фотелі, розкарячивши босі ноги, сидів Додик і хляв горілку. Побачивши мене, загукав:

— Ей ти! Трах-тарарах! Ти кого сюди привів, трах-тарарах! Ти що мені за шалаву підсунув?! Га?! Зараз я тобі, падла, зуби вправлю!

Я відвів Миколу набік і пояснив, що до Анатоль Палича іти вже відпала потреба, натомість пора ушиватися з дівчатами, бо від цього Додика хтозна що можна чекати. — Автобус коли має бути?

— Може, і вже є, — відказав Микола.

— Треба забрати звідси цього придурка.

— Попробуй забери його.

— Гаразд, тоді йди таки до Анатоль Палича і поясни йому ситуацію. Додик лише його й послухає. А я скажу дівчатам, аби збиралися.

Хвилин за п’ятнадцять Додик сидів уже замкнений у кімнаті Анатоль Палича, а дівчата висипали надвір. Кожна мала чималу торбинку, за обрисами якої можна було здогадатися, що туди перекочували заморські скарби барів. Що ж, слід і мені подумати про себе. До того ж я ще ані рісочки в роті не мав. І я подався на кухню.

— Сухий пайок на двадцять осіб! — гаркнув я.

— Хто сказав? — поцікавився шеф-кухар.

— Анатоль Палич сказали!

— Одну хвилинку.

Кухар приволік велике картонове пудло і заходився пакувати консерви, слоїки та всяку всячину.

— Казали Анатоль Палич, аби про поросятко не забули! — нагадав я. — Учора його не подавали.

— А-а… так-так… — заметушився знічений кухар. — Учора… хе-хе… так вийшло… ви вже не ображайтесь… Заскоро розійшлися… Ціле поросятко класти?

— Ясно, що ціле! Скільки там того поросяти!

— Ну да, ну да… молочне воно ще… Тут ось… вушко… вибачайте е-е-е…

— Мишка відгризла?

— Ні-ні! Що ви?! Боже борони! Яка мишка?! У нас тут мишок ні-ні… Це я, знаєте, попробував, чи готове… і теє е-е-е слабість така… вушко…

— Ну, якщо слабість… Тоді для симетрії і я вушко наверну.

З тими словами я відірвав друге вушко і захрумтів на очах оторопілого кухаря. Він почервонів і почав перев’язувати пудло шпуром. Молодші кухарі винесли його за мною, а дорогою я перехопив ще й бармена: — Казали Анатоль Палич, до сухого пайку ще там щось гаряченького!

— А що саме?

— По пляшечці з кожного напою.

— Ого!

— Анатоль Паличу огокнеш!

— А я нічого не сказав.

— Ну, то пакуй і неси в автобус.

Автобус якраз в’їжджав на подвір’я. Відповідальні товариші саме ніжно прощалися із дівчатами. Більшість із партійців мали винуватий вигляд, який свідчив про ніч сповнену художнього хропіння.

Клятий шеф-кухар вийшов услід за мною.

— Анатоль Палич! Можна вас? — спитав він.

— В чом дєло? — не обертаючись озвався Анатоль Палич, якому перебили освідчення в любові.

— Тут ось пайочок… е-е… сухий…

— Ну то й що?

— Пайочок, кажу, сухий понесли.

От чортів кухар! Перестраховується!

— Ну й правильно понесли! Ти давай, дарагой, на стіл накривай! Зараз машини за нами приїдуть!

Тілько-но кухар відійшов, як вигулькнув бармен, двигаючи на плечі ще одне пудло. На цей раз із пляшками. Та-ак, зараз і він перевірятиме, чи я не збрехав. Так і є, спинився і витріщився на Анатоль Палича, чекаючи, поки той підведе голову від лебединої шийки.

— Ну, чого застряг?! — галайкнув я на весь голос.

Бармен люто блиснув очима, але не рушив з місця. За півхвилини Анатоль Палич нарешті помітив його присутність.

— Ти ще тут, дарагой?! Я кому сказав на стіл накривати?!

— А… а це куди?

— Як куди? — перепитав Анатоль Палич.

І, помітивши в ньому ледь вловимий намір задуматися, я встряв і собі:

— Сухий пайочок! Бармен затряс головою і вже розкрив рота щось пояснити, але Рома, хутко зорієнтувавшись, кинулась цілувати Анатоль Паличу вушко:

— Це ням-ням для твоєї кішечки, мрняу-у!

— Поняв?! — гримнув Анатоль Палич через плече. — Давай, уривай звідси!

Бармена здуло, а начальство з палкими поцілунками та обіймами повело дівчат до автобуса. Дзвінка вже сиділа всередині і стежила з вікна за дверима будівлі, чи не вискоче раптом Додик. Вона не відвела очей доти, доки автобус не виїхав на шосе. Тільки тоді перевела дух і пригорнулась до мене. Я обняв її і відчув, як мене починає злегка морозити, очевидно я застудився.

— Ну, тепер ти мені нарешті розповіси, як минула незабутня піч? — спитав я.

— Знущаєшся? Коли я прочитала у лазничці записку, то перша думка була негайно вистрибнути з вікна. Найбільше я переживала, що мені так і не вдалося споїти Додика.

— Невже тобі довелося його шмагати?

— О Боже! Я думала, що збожеволію! Він дав мені ремінь і наказав його бити по… по…

— По дупі?

— Припини лаха дерти. Так, по дупі. І при цьому ще вимагав: сильніше! сильніше! Потім якось так дико розсміявся і сказав: «Пішли в парк. Я хочу тебе на природі». Він прихопив пляшку шампанського і поволік мене в парк. А там витяг свого нещасного слимака і сказав: «Давай, смокчи!» Я стала вдавати з себе п’яну і відповіла сміхом. А той ідіот повалив мене на траву і спробував запхати мені до рота, я як могла викручувалася, а потім намацала рукою пляшку і заїхала йому в потилицю. Після цього я втекла. Це все.

Тут її вуста опинилися поруч із моїми, і я припав до них, п’яніючи від почуттів, що затопили мене. Разом з тим я відчував, що мене дедалі сильніше морозить.

— Та ти весь гориш, — зойкнула Дзвінка, торкнувшись мого чола. — Я тебе нікуди не відпущу. Залишишся у нас. Я заплющив очі і розплющив їх, коли хтось гукнув:

— Приїхали!

Дівчата винесли пудла з автобуса. Ми стояли біля будинку пані Аліни.

— Пам’ятай про двадцяте! — кинув на прощання Микола, і я з горем подумав: невже ще всьому цьому не кінець?

Далі я туманно пригадую, як мене поклали нагорі в кімнаті в ліжко, як напоїли чаєм і дали якісь пігулки. Я то поринав у сон, то прокидався і лежав із розплющеними очима. Пізно ввечері, прокинувшись, я почув біля себе чиєсь тепле дихання. Біля мене лежала Дзвінка. Я поклав їй голову на плече і міцно заснув.

Я — циганський барон

Завтра я повинен привести для курдупля вісьмох циган.

За ці кілька днів я трохи очухався після пригод і вже встиг поринути у свій звичний спосіб життя, який минав біля письмового столу. Дівчата поділилися зі мною «сухим пайком», і я з задоволенням смакував делікатесами. Та ось я мушу знову кудись поспішати, щось влаштовувати… Вже сьогодні маю розшукати моїх знайомих циган, щоб домовитися з ними про таємничу акцію. Та це ще не все — цигани мали помогти Миколі спродати джинси.

Увечері я подався в ресторан «Червона Рута» на Замарстинівській, де зазвичай полюбляли гуляти цигани. Чи впізнаю тих хлопців? Адже бачив їх лише раз та й то під газом. Пам’ятаю, правда, окремі прізвиська.

Ресторан був напівпорожній. Ліниво поскрипувала оркестра. Циганами й не пахло. Коли я запитав про них у офіціянта, він зміряв мене сухим поглядом і промимрив щось незрозуміле. Але враз змінив свій настрій, коли я захрумтів п’ятіркою.

— А вони сьогодні на Збоїщах весілля мають, — сказав він.

За півгодини я вже чимчикував маленькою вуличкою і прислухався до галасу. Вирахувати будинок, у якому гуляли циганське весілля, виявилося зовсім просто. На подвір’ї тинялися якісь підпилі суб’єкти, гриміла музика і лунав галас.

— Гей! — покликав я. — Де там Ося?!

— А ти хто такий?

— Ося тобі пояснить!

В освітлених дверях з’явилася фігура: — Що там таке?

— Осю питає!

— Осю? — фігура заторохкотіла щось швидко по-циганськи, а тоді проказала так, наче не знати яку ласку чинила для мене. — Ну, нехай зайде!

Я ступив на подвір’я. Фігура виявилася дядьком років під сорок.

— Якого тобі Осю?

— А хіба у вас кожен другий Ося?

Тут я помітив, що цигани обступили мене вже з усіх боків.

— Ну, то якого Осю треба? — спитав дядько, шкрябаючи міцною п’ятірнею випнуті груди.

— Це мій друг. Я поміг йому битися у «Ватрі».

— Коли то було?

Я сказав.

— А-а, — озвався хтось з-за спини. — Та це ти? Ану повернись!

Я слухняно повернувся.

— Еге, точно він! Помниш, як ми гульнули?.. Кличте Осю!

— А ти точно його впізнав? — не здавався дядько.

— Кажу ж, точно! Що ти! Щоб я не пізнав?

Нарешті з хати вийшов Ося і, розкинувши руки, посунув на мене з обіймами. Ледве мені вдалося пояснити, що прийшов я у справі, а не банячити з ними. Я відвів Осю набік, і ми до мовились про завтрашню зустріч.

— Мабуть, бійка буде, — сказав він замріяно, начеб ішлося не про бійку, а про бенкет. — Ну, та це нам не вперше. А от з тими джинсами треба обмізкувати. Я з ментами ще таких справ не мав.

— Чому не мав? Ви ж їм податок платите за те, що торгуєте в центрі?

— Пхе! Копійки! А тут море грошей. Любому дур у голову вдарить… Словом, відповідь дістанеш завтра. Я з хлопцями буду. Тільки так: щоб нас і привезли, і назад відвезли. А зараз ідемо за стіл. Не хочу нічого слухати. Ти в мене дорогий гість.

І він мене силоміць поволік у хату і посадив навпроти себе біля двох молоденьких циганок. Це мій друг Юра! — оголосив Ося. — Юра, ти не соромся. Тут всі свої, це Соня, а це Мара. Вони мої сестри. Можеш навіть не пробувати до них залицятися, бо все одно в тебе нічого не вийде. Мара, ану налий йому штрафного!

І цигани за столом були з ніг до голови вбрані в усе джинсове. Циганочки без своїх широких суконь в обтислих джинсах вражали худизною. Вони відразу почали мені накладати в тарілку кусні печеного м’яса і бульбу та лити горілку.

— Що ти йому ллєш? — обурився Ося. — Він горілки не п’є, правильно, Юра? Ти п’єш шампанське. Бачиш, я все пам’ятаю. Налий Юрчикові шампанське. Ану давай — за здоров’я молодих! До дна!

Я випив. Молоді були зовсім юні й прищаві. Вони нічого не пили, а сиділи, як приморожені. Я спробував до них усміхнутися, але вони дивилися у якусь тільки їм відому точку на стіні.

— Хочеш травки? — поцікавилася Соня, припалюючи разом і Марою по цигарці.

Я замотав головою. Тільки анаші мені бракує для повного щастя. Клуби диму незабаром огорнули мене з усіх сторін, і я зрозумів, що пора зникати. Ося намагався протестувати, але я переконав його, що це в наших інтересах.

— Зустрінемось у «Червоній Руті», — сказав Ося на прощання. — Нам треба перед цим ділом заправитися як слід.

Франьо виставив у ресторані стіл з печеними курми і випивкою.

— Ну, ти нарешті розколешся, що там за діло? — спитав Ося у Франя.

— Розумієш, треба одну прошмандівку провчити. Вирішила вона заміж вискочити. Я її і так і сяк вмовляв — ні, таки вперлася і робить по-своєму. Уявляєш, я навіть було підкинув до її жениха одну подругу, яка йому все розказала. Мовляв, дивись, з ким женишся — це ж проститутка! Соска! А він, жлоб, навіть спухати не захотів! Не вірить і все! А коли та фотки показала — я, знаєш, на роботу не візьму, доки, хе-хе, у різних позах не сфотографую! — то цей чвень знаєш, що сказав? Це, каже, монтаж! Поняв? Ха-ха-ха! А вона ж у мене такі мертві петлі виробляла! Атас!.. Видно, стерва, добре йому баки забила… Ну, раз таке діло, треба марку тримати. Мушу її провчити. Бо так, чого доброго, з неї приклад почнуть брати. З ким я працювати буду?

— Ну, і що ти зараз зробиш? — поцікавився я. — Розженеш весілля?

— На фіґа?! Воно само розлетиться, коли я молоду викраду, — Франьо залився сміхом.

— Так, а потім?

— Завезу на точку і потримаю якийсь час. Після такого скандалу тому тузикові розхочеться в ідилію бавитися.

— Але ж вони вже розписалися.

— Я їм допоможу розвестися.

— Що це тобі дасть? Думаєш, вона й далі в тебе працюватиме?

— А то вже її справа. Мені головне, аби всі інші шалави побачили, чим це пахне. Щоб знали — з Франьом нездалі жарти. Франьові жлоба пригасити, що тобі два пальці обцюняти. А вона ще сама до мене приповзе і буде клянчити, аби взяв назад. Куди така подінеться? Тепер дурнів мало. Піди пошукай ще одного такого благородного.

— Але бачиш, що знайшла-таки!

— Ну, бувають і винятки. Але я такі винятки намагаюся ліквідувати ще в зародку. Тепер нам головне піймати всіх знагла і несподівано. Поки зорієнтуються, ми вже будемо в машинах.

Троє «Жигулів» мчало у напрямку Малехова. У першому сиділи ми з Франьом. У двох інших — восьмеро бійців на чолі з Осею. Авта заїхали у вузеньку вуличку, розвернулися і стали навпроти ресторану, готові кожної миті рвонути до Львова. З яскраво освітлених вікон линуло всюдисуще: «Лєто! Ах, лє-е-то!»

— Словом, так, хлопці, — сказав Франьо, зібравши нас довкола себе. — Все має бути блискавично. Вриваєтесь до зали. Ви двоє залишаєтесь на дверях і повиймаєте усі свої цяцьки, щоб народ відразу спанікував. Ви троє кидаєтесь до молодої. Б’єте молодого в писок і тягнете ту курву сюди. Шепнете їй, що поріжете бузю, як стане кричати. А ви троє робите якнайбільший гармидер. — Можна стіл перекинути?

— Навіть бажано.

— А телефончики обрізати?

— Це нічого не дасть. У ресторані тих телефонів кілька. Якщо б знайти загальний кабель… Але ми тільки дурно час витратимо. Міліцію викличуть так чи так. Але нас тут уже не повинно бути… Далі при відступі: першими вискакуєте ви троє з молодою, сідаєте в машину. Решта прикриває вихід. У кого є пугач?

— У мене, — сказав Ося і вийняв польського іграшкового пугача, який, проте, виглядав, як справжній револьвер і стріляв, хоч і напусто, але так само гучно.

— Коли дуже будуть насідати, пальни в стелю. Звертаю вашу увагу на таку важливу річ: ви нікого не повинні скалічити! Робіть лише рейвах і паніку. І щоб ніхто нічого зі столів не цупив. Все ясно?

— Так точно!

— Ну, тоді з Богом!

І цигани дружною юрбою посунули на штурм ресторану, а ми з Франьом, яко істинні полководці, зайняли позицію навпроти вікон.

Хлопці все зробили чітко за планом, і їхня поява в залі викликала саме той ефект, на який і сподівалося. Кожен тримав у руках як не фінку, то ланцюг. Ризикувати життям ніхто з гостей, звісно, не наважився. Лише жіночий вереск пролунав аж на вулицю, і якісь перехожі навіть спинилися.

— Бійка, певно, — сказав чоловік.

— Може, у міліцію подзвонити? — спитала обережно жінка.

— Ходімо. Воно тобі треба?

І вони пішли. А тим часом із гуркотом полетів на підлогу стіл. Знову несамовитий вереск. Потім гучний постріл пугача — і мертва тиша. Ані звуку не долинуло з ресторану, поки циганська полонянка не опинилася в авті. Ще кілька секунд — і ми з ревом вилетіли на шосе. Озирнувшись, я побачив кілька сміливців, що висипали з ресторану. Вони з надією чекали на міліцію, і міліція таки з’явилася, вона промчала попри нас на шаленій швидкості. Ося помахав їм услід хустинкою. Після цього наші авта з’їхали з траси на бічну дорогу, далі в якісь темні провулки, і врешті вискочили на Замарстинівську. Ми вийшли біля «Червоної Рути», Франьо тицьнув мені дві сотні:

— На, постав хлопцям. А я поїхав.

Я віддав гроші і навідріз відмовився заходити до ресторану На новий гульбан я не мав уже сил. Ося погодився зайнятися джинсами, я переказав йому, куди і коли він повинен під’їхати машиною, але сам вирішив у цьому участі не брати. Аж так глибоко забиратися у вивчення дна я не мав ніякого бажання.

Спихнувши нарешті всі свої сутенерські справи, я з головою занурився в писанину. Треба було записати свої пригоди, поки вони не вивітрилися.

Рано-вранці, двадцять другого липня пролунав голосний стукіт у двері. Але я нікого не чекав і стукоту в двері ні світ ні зоря не сподівався, тому перевернувся на другий бік, накрився з головою і вдав, що мені почулося. Просто жодного стукоту не було і все. Я часто так роблю, коли мені щось неприємне. Я про це намагаюсь не думати і не думаю про нього доти, доки воно не нагадає мені про себе знову. Тоді я починаю його обдумувати рівно три секунди, а потім забуваю навіки. Так я вчинив і цього разу. Але стукіт пролунав зі ще сильнішим завзяттям, і я тоді зиркнув на годинника. Восьма ранку! Який чорт мене будить?!

Я звівся на ліжку з твердою думкою не відмикати. Я вбрав сорочку і спортові штани, все ще не полишаючи цієї здорової думки. Бо те, що я встав, ще не означає, що я готовий приймати гостей. Я чхати хотів на гостей о восьмій ранку. Якби в мене був автомат, я, не відмикаючи дверей, прошив би їх кулями.

Стукіт не припинявся. Таке враження, що ті за дверима цілковито впевнені у моїй присутності. Це вже скидалося на хамство Мені стало цікаво, що за потвора грюкає. І, невдоволено протираючи заспані очі, я пішов відчиняти. Щойно встиг перекрутити ключа, як двері полетіли на мене з таким розмахом, що я ледве зумів відскочити, щоб не дістати в чоло. До хати ввалилося двоє міліціонерів. А з ними — Франьо.

— Це він? — спитав худий лейтенант, киваючи на мене. — Він, — потупив очі Франьо з таким нещасним виглядом, ніби впізнав у мені того, хто повибивав йому вчора ввечері усі зуби. Принаймні голос його звучав саме так, як звучить голос беззубого діда.

Лейтенант махнув мені перед носом якимсь папірцем і сказав:

— Старший лейтенант Претфкльовський! Ордер на обшук!

Я отетерів. Що таке обшук, я уже знав. Було одне діло. Тому якомога ввічливіше поцікавився:

— А де пойняті?

— Пойняті? — усміхнувся лейтенант. — А оце хто? — і показав на Франя.

— А другий? — не здавався я.

— А він і перший, і другий. Приступаємо!

Далі все пішло, як під музику. Хата на очах перетворювалася на несусвітній балаган. Ні, вони нічого не розкидали, вони все старанно ставили на місце. Але чомусь завжди не на те.

— Ви ще забули мені сказати, що шукаєте, — нагадав я, пам’ятаючи, що за законом мав на того ордера хоч одним оком глипнути.

— Що шукаємо? А триста пар джинсів! Ось що!

Я оторопіло дивився на Франя. Та він мав такий пригнічений вигляд, що я одразу зрозумів — з нього нічого не вдасться витягнути.

— У мене нема ніяких джинсів!

— Було б дивно, якби були. Аж за такого йолопа ми тебе не маємо. Давай, дорогенький, вдягайся. Поїдемо, поговоримо. Там ти нам усе викладеш, як на тарілочці.

— О-о, да тут у нього кой-какая літературка імєєтся! — озвався сержант.

— Ану-ну, — не знати чого втішився лейтенант, беручи в руки шостий том дореволюційного Куліша. — Історія України! Те-кс, що ж нам тут підсовують буржуазні націоналісти? О-о, та тут страшні речі!

Ну, все, я пропав! Бідна моя мама! Одного разу пронесло. Годі, щоправда, в ролі націоналістичної літературки виступили дві книги М. Зерова і навіть повість радянського письменника Олеся Лупія «Грань». А цього разу, видно, швах! Зараз у рукописи полізуть джинси шукати.

Лейтенант з якимось задоволенням вичитував крамольні цитати.

— Антисовєтчина! — констатував молодий сержантик, уважно вслухаючись у звучання фраз.

Його природної тупості тільки й вистачало на те, аби підтакувати начальникові.

— Та він ще до революції помер, — сказав я, аби щось сказати, бо й так знав, що не поможе.

— Так то ж він «Ще не вмерла» написав? — поцікавився лейтенант.

— Ні. Павло Чубинський. Теж, до речі, до революції вмер.

— Правєрім! — потішив мене сержант і з завидним ентузіазмом знову заліз у книжки, їхня кількість його дещо бентежила. — Під інтілігєнта работаєш!

— Знаємо цих інтелігєнтиків, — буркнув лейтенант. — Нині він інтелігент, а завтра в дамочки у трамваї кошельок тягне… Так! Готовий?

— Готовий!

— Ну, то йдемо.

— Та тут іще літературки і літературки! — мало не заскиглив сержант, ховаючи книжку «Історія піратства» у портфель.

— Е! — спробував я його спинити. — Це книжка радянська!

— А от ми правєрім!

Ми сіли у «воронок», і коли той рушив з місця, я сумним і прощальним поглядом зиркнув на рідну домівку.

Франьо так і не заговорив зі мною, а по дорозі вийшов, потиснувши міліціонерам руки. Його все ще не покинув вигляд прибитої горем людини.

У міліцейському відділку навпроти готелю «Львів» лейтенант посадив мене перед своїм столом і суворо запитав:

— Отже, ти не признаєшся, що загріб триста пар джинсів?

— Я нічого не розумію. Я лише послав циган до Миколи. От

і все. Більше я не бачив ні їх, ані самого Миколи. Чому ви з нього не спитаєте? — Бо в лікарні наш Коля!

— Як? — отетерів я.

Він вийняв пачку «Флуерашу», поцікавився, чи я курю, і запалив цигарку.

— А так, дорогенький, — сказав, відкинувшись на спинку крісла і з задоволенням затягуючись димом. — Обложили його твої цигани, як має бути. А з грошима і джинсами накивали. А тепер ти хочеш мене убідити, що ти тут ні при чому? Чудний ти, їй-бо. Спочатку твої дівчатка обкрадають поляків. І ти ні при чому. Можна сказати, викрутився. Далі твої цигани викрадають Свєточку. Било дєло? Де вона поділася? Може, у Полтві плаває? А ти знову ні при чому?.. А ще за кілька днів цигани елементарно грабують — та ще кого! — міліціонера!

— Да це ж просто якийсь мафіозі! — розвів руками сержант. — Хрещений батько! Не треба тобі Чикаго! Свої гангстери не хуже!

— Отож бо й воно, — зітхнув лейтенант.

І тут я зрозумів: зараз мене допитують не просто міліціонери, а компаньйони Миколи. Ті, з ким він мав поділити гроші за джинси. А якщо так, то ця справа в будь-якому випадку ніколи не вилізе на поверхню. Тобто якщо мене захочуть кинути до цюпи, то пришиють будь-яке діло, хоч би і поширення націоналістичної літератури, тільки не джинси.

— Мене там не було, — спробував я боронитися.

— А ти там і не був потрібен… Не такий ти вже й лопух, за якого намагаєшся себе видати. Хитро все організував. Певно, й алібі маєш на двадцяте?

— Я сидів вдома.

— Оце таке алібі?.. Курям на сміх! Нє, ти точно хочеш нас надути!… Слухай сюди, хлопче, — голос лейтенанта набрав гостроти. — Вертаєш джинси і даєш імена тих, що побили Миколу, і більше ми з тобою не бачимося. Розумієш? Ми не любимо, коли наших б’ють. І коли нас хочуть накивати… То ти добре подумай. Бо зараз повезуть тебе в КПЗ-е, а там, хоч-не-хоч, а станеш шовковим.

— Я з тим нічого не маю спільного. Микола попросив звести його з циганами. Я звів. — Не звів, а послав циган до нього.

— Ну, послав.

— Мав послати двох.

— Я й послав двох.

— Але так сталося, що їх було більше.

Сержант, який досі сидів мовчки і тільки переводив погляд від одного до другого, сказав:

— А може, його в оборот возьмйом, а? І не таких обтьосовалі!

І він, скалячи зуби, потер руки. Я зиркнув на них скоса, і мені відразу чомусь захотілося у всьому признатися, навіть у такому, про що й не снилося.

— Може, і візьмемо, — випустив клуби диму лейтенант. — Якщо іншого виходу не буде. Тільки не думай, що він аж такий дурний, щоб не розуміти, що його чекає.

— Послухайте! — залопотів я. — Дайте мені шанс! Тут трапилося якесь непорозуміння. Я все поясню. Випустіть мене, я побачуся з циганами…

— О дає! — хихикнув сержант і знову потер руки.

— Я ж казав, що це хитрий жук.

— Ну, що ж… — багатозначно хруснув пальцями сержант. — Тоді-і…

Він встав з крісла і розправив плечі.

Я з надією подивився на лейтенанта, але той, мовби нічого й не помічав, — сидів і гортав якісь папери.

Сержант ступив крок.

Я нервово засовгався на кріслі. Проте лейтенант ані не ворухнув головою. Зате сержант ступив другий крок.

— Зараз нам усе розкажеш, — мрійливо проказав він після третього кроку.

— Невже не можна домовитися? — мимрив я, зиркаючи то на сержанта, аби не пропустити його кулака, то на лейтенанта, сподіваючись на його милосердя.

Проте милосердям і не пахло. Зате пахло кулаком, який наближався з невмолимою певністю. Про всяк випадок я розслабився Тоді удар не такий дошкульний. Якби ще знати, куди він мене збирається гепнути, було б узагалі чудово. Сержант уже стояв наді мною і смачно плямкав губами. Точнісінько як той гурман, що приглядається до печеної курочки, приміряючись, із якого кінця почати.

— Ви мене будете бити? — спитав я дебільним тоном.

Сержантові, мабуть, це сподобалося, і він аж крекнув од задоволення.

— Хе! О дає! — і підморгнув до лейтенанта. А потім схилив голову набік, подивився на мене ніжним поглядом і кивнув: — Ясне дєло, бить будем.

Його правий кулак ритмічно вдаряв у ліву долоню, і я, спостерігаючи за ним, раптом помітив, що оце вдаряння збігається з ритмом мого на смерть переляканого серця.

Я ковтнув слину і спитав:

— А куди?

— Що куди? — перепитав ввічливо, але дещо ошелешено, сержант.

— Куди будете бити?

Сержант просто не тямився від утіхи, до якої хотів залучити й лейтенанта, моргаючи та киваючи, але той втупив незворушний погляд у папку і вимкнувся, мабуть, надовго.

— А ось ми зараз подумаємо, — говорив він тоном люблячого татуся. — Для початку можна й по печінці. Вона у нас як — не болить? Ні?… Заболить!… Потім — по нирочках. Тоді ми вже будемо валятися на підлозі. І зостанеться нам ще тільки малесенький ударчик: під дихало. Носочком. Га? Не заперечуєте?

Я потряс головою. Чого я мав заперечувати?

Програма була традиційна. Зі всього видно, сержантові справляло особливе задоволення поговорити на цю тему. І, щоб підтримати рівень глибокодумної бесіди, я спитав:

— А може, не треба бити?

— Нада, Фєдя, нада! — твердо мовив сержант найвідомішу в Радянському Союзі сентенцію.

По цих словах його правиця злетіла вгору і по тому, що вона не була затиснута в кулак, я зрозумів, що удар припаде мені по шиї. Ребром долоні. В мить, коли вона розсікала повітря, я вибив з-під себе стілець. Удар мене досягнув, коли я вже летів на підлогу. Сила його при цьому сильно змаліла, але й так я відчув різкий біль у потилиці. Проте не знепритомнів. Ефект було зіпсовано. Добивати мене тим самим робом виглядало б смішно, і сержант, пінячись від люті, почав копати моє скоцюрблене тіло. Тільки й тут йому не особливо щастило. Черевик потрапляв щоразу то на руку, то на зігнуту в коліні ногу. Я крутився, як дзиґа, заливаючись слізьми і глухим скавучанням, Сержант витанцьовував довкола мене свій дикий танок, намагаючись піймати мій бік або спину. Удвох такі справи робити куди зручніше. Але лейтенант гортав свого папку, смалячи цигарку і не зводячи голови.

Я сичав од страшного болю, що виламував кістки моїх ніг. Не дібравшись до печінок, сержант зганяв злість на ногах і тепер цілився в кістку під коліном. Мені здавалося, що я ось-ось зомлію. Та ось раптом краєм ока я помітив, що лейтенант підняв голову. У ту ж мить сержант зупинився і, важко дихаючи, покинув кімнату.

Я звивався і розвивався, мов ящірка. У роті було солоно. Чи то від сліз, чи від крові, що текла з розкушеної губи.

Лейтенант підняв мене з підлоги і підвів до мидниці в кутку.

— Помийся.

Холодна вода мене трохи отямила. Просто з мидниці я сьорбнув її повен рот і виплюнув у смітник. Потім сьорбнув ще, не відчуваючи огиди, а лише великий біль, що завладарював моїм тілом. Кості боліли так, що кожен рух справляв новий приступ болю, і в мене не було жодного іншого бажання, як тільки впасти де-небудь в темнім закутку, щоб ніхто мене не чіпав, і заснути.

— Сідай, — сказав лейтенант і навіть підняв перекинутого стільчика.

Я сів. Він узяв кілька аркушів паперу зі столу і простяг мені:

— Витри лице.

Я слухняно витер обличчя папером. Цікаво, якби він мені тепер звелів стати на чотири й загавкати, чи я б не загавкав?

— Може, вам ще й підлогу помити? — спитав я. — А то он яка вона запилюжена — штани в мене такі, що страшно дивитися.

Зараз я був схожий на пропитого ханурика, з тих, що сновигають під гастрономом. Можливо, тому лейтенант залишив цю репліку без уваги.

Він закрив папку, діловито пацнув по ній долонею і сказав:

— Гаразд. Даю тобі двадцять чотири години. Зараз у нас половина дванадцятої, так? Завтра в цей час щоб був мені тут як штик! Запізнишся на хвилину, нарікай на себе. Це у твоїх інтересах. Як знайдеш джинси і тих підарастів, що Миколу побили, розійдемося по-товариськи. А як ні, то загримиш під фанфари. Все ясно?

Я кивнув.

— Ну, то все. Бувай здоров.

Я встав, але біля дверей вчасно схаменувся.

— Невже ви хочете, щоб я в такому вигляді вертався додому?

Міліціонер хазяйським оком оглянув мене і скрушно похитав головою:

— Да-а, вигляд у тебе не парадний.

— Ще й сорочка оно розірвана.

— Да-а… — співчутливо кивнув головою, а потім загукав: — Едик!

Із сусідньої кімнати вийшов мій улюблений сержант, який після тяжкої праці над моєю зовнішністю вирішив поснідати

i тепер наминав пиріжок із м’ясом за чотири копійки. У мене на його з’яву знову заколотилося серце. Боже, як я не люблю, коли мене б’ють!

— Підвези його, Едику. А то ще загребуть по дорозі за те, що псує загальний вигляд міста.

— Ясне діло, підвеземо! — не знати чого втішився Едик, витираючи масні губи і пальці хустинкою.

— Та ні, я вже якось сам, — затупцяв я на місці і поклав руку на клямку.

— А ти не встидайся, — заспокоїв мене сержант. — Ми свої люди.

Він посадив мене в міліцейську машину, сам сів за кермо,

й ми поїхали. По дорозі я відчув, як у мені закипає лють, і тоді бовкнув: — А от ви мене в націоналізмі запідозрили, а самі, в жовто-блакитній машині катаєтесь.

Сержант кілька секунд помовчав, наче обдумуючи, мої слова, а тоді, дивлячись на мене в люстерко, просичав:

— Ти знаєш що? Більше так не жартуй, добре?

— Умгу.

— Я тебе дуже прошу.

— Добре. Я просто подумав, що тобі буде дуже смішно.

— А мені, бач, не смішно.

— Ну, пробач…

— Тільки на перший раз.

— Едик, ти мене, будь ласка, до самої хати не підвозь, добре? А то сусіди, знаєш… Вони в нас на жовто-блакитний колір мають бурхливу реакцію.

— Знову починаєш? — грізно блиснув зубами сержант.

Чому він так тяжко реагував на ці невинні жарти? Може, тому, що дебіл?

— Усе, Едику, я більше не буду. Але зупинися на сусідній вулиці. Я уже якось тих кілька метрів дошкандибаю.

Едик пригальмував.

— Ага, забув спитати, — затримався я у дверях. — Де лежить Микола?

— Що? Хочеш провідати?

— Хочу.

— На Ужгородській. Травматологія, четверта палата.

— Ну, тоді чао! — привітно помахав я рукою.

Едик подивився на мене з неприхованою цікавістю. Підозрюю, що в його голові майнула дотепна думка: а чи не доложити цьому чмурику ще одного шнобля під око? Проте він тільки скрушно похитав головою, остаточно зневірившись у своїх педагогічних здібностях, і не відповів нічого. Доки я не завернув за ріг, він сидів у машині, проводжаючи мене дбайливим поглядом міліціонера, таким для нас знайомим з рожевих плакатів.

Удома я поскидав із себе вбрання і голий став перед дзеркалом. Тіло скидалося на географічну карту Полінезії — безліч синіх та червоних острівців покривали його вздовж і впоперек. На колінах позапікалася кров.

Я набрав у ванну води, слідкуючи, щоб була ледь тепла, бо гарячої я б не витримав, і занурився по саму шию. Мене все пекло, я почувався так, наче б щойно зійшов з конвеєра, на якому власне складають таких типів, як я. З одним уточненням — мій екземпляр виявився явно спартаченим, бо жодна частина тіла не трималася купи і не гармоніювала з рештою.

Після купелі я відшукав перекис водню і промив рани, не перестаючи сичати й скавуліти, вдягнувся у все чисте і знову зазирнув у дзеркало. До мене повернувся мій рідний пристойний вигляд. Тільки на нижній губі виднілася засохла кров. Але тут уже міліція ні при чому. Це я сам себе вкусив, коли катулявся на підлозі.

У комірці, куди міліція не зазирала і де стояв цілий ящик заморських пляшок, я виловив плящину геннесі, сів на канапу і задумався. Думати з пляшкою у руці куди легше. Галичанин не верблюд — напитися мусить. Я набрав коньяку в уста і відчув, як весь писок миттєво спалахнув вогнем. Таке враження, що я напився рідкого газу для заправки запальничок. Але вже наступний ковток подіяв, як перші краплі дощу на кактус в мексиканській пустелі, ще один ковточок — і я ввійшов у період цвітіння. У голові проясніло і закільчилося ідеями.

Що мене зараз чекало? Пошуки Осі, це ясно. Треба почати з нього. Раптом з жахом уявилося, що Осю вбили. Але ще один ковток розвіяв цю підозру. Просто аж так погано підряд не буває. Я вже звик, що одночасно може трапитися зі мною два западла. Але три — це вже занадто. Хтось пограбував Миколу. Хтось, хто знав про цю оборудку. Хто? Невже справді цигани поласилися? Сума таки серйозна.

Я подивився на годинник — наближалася перша. Треба квапитися.

Я поклав у кишеню триста карбованців і вийшов з хати.

Коли вже їхав у таксі, то спало мені на гадку, що Ося ті джинси не міг загребти. Бо якби це зробив, то мусив би якось домовитися зі мною, не міг мене отак лишити. Я для нього небезпечний свідок. Я знаю, як його знайти. Невже він аж такий відчайдух? Крім мене його може впізнати ще й Франьо. Хоча, з другого боку, Ося не такий дурний, аби особисто йти на діло. І тоді, напевно, виявиться, що він має стовідсотковий певняк.

По Збоїщах гуляв вітер, перегавкувалися собаки, а загалом панувало безлюддя. Мені довго довелося гримати, поки нарешті двері не відчинилися і на порозі не з’явилася розпатлана й заспана молода циганка.

— Що тобі треба?

— Осю.

— Нема Осі, — буркнула вона, затраскуючи двері перед самим носом.

Але я встиг увіпхати ногу.

— Я друг Осі. Розумієш? Є важлива справа.

— Забери ногу. Нема тут Осі.

— А де він?

— А я звідки знаю?

Я витяг десятку і помахав нею у повітрі. Циганка всміхнулася.

— Я у друзів грошей не беру.

Сказавши це, схопила мене за руку і втягла за собою в напівтемну кімнату, посеред якої лежав матрац. То були єдині меблі у цьому приміщенні.

Циганка одним махом скинула через голову сукенку й узявши руки в боки, стала переді мною зовсім гола, в самих лише коралях. Була до розпачу худа й скидалася на посинілого бройлера. Кістки випинали всюди, де треба і де не треба, а на місці грудей темніли самі пиптики.

— Що ж ти за Осин друг, що мене не любив? — вишкірила вона золоті зуби.

— Я не маю часу базарити.

Та, не звертаючи жодної уваги на мої слова, циганка беркицьнулася на матрац і по-кошачому потяглася:

— Ну? Покажи, який ти Осин друг.

Можливо, після п’ятнадцяти років в’язниці за крадіжку джинсів я буду радий і такому щастю, але зараз її драбиняста фігура

не прокидала в мені жодних бажань. Я відвернувся і вийшов із кімнати. Вслід мені пролунало:

— Підараст горбатий!

Я мовчки проковтнув і це, але мимоволі випростався. У сусідньому дворі якийсь циганчук у самих чорних трусах цьвохкав лозою по дірявому відрі.

— Гей ти! Не знаєш, де Ося?

Циганчук прискалив око, запхав пальця у ніс і задумливо пошпортався. Потім вийняв його, уважно обстежив і, витерши об труси, відказав:

— А даси рубля?

— Дам.

— Ну, то дай!

Я просунув йому карбованця межи штахетами. Циганчук вихопив гроші й закрутився в дикому танку:

— Обдурили дурака на чотири кулака! Обдурили дурака на чотири кулака!

Я спересердя плюнув і хотів уже було йти, коли з хати випірнула циганка. Вона ліниво позіхнула і сказала:

— Ну, де там твоя десятка?

— Нема дурних, — бовкнув я. — Скажи, де Ося.

Циганчук враз перестрибнув через паркан і застрибав довкола мене:

— Дядя, дай мені ще рубля. Скажу, де Ося!

— Пішов ти! — гримнула на нього циганка.

Я вийняв десятку і підніс її над головою:

— Хто перший скаже, де Ося, дістане гроші!

У ту ж мить обоє так швидко заторохкотіли, що я ледве второпав — Ося, виявляється, грає у карти через дві хати в садку.

Я зіжмакав десятку і, підкинувши її угору, гукнув:

— Лови!

Ледве встиг відскочити. Коли я виходив з подвір’я, позаду розлігся такий жахливий писк і вереск, що, здавалося, ціла зграя котів справляє медовий місяць.

Ося і справді грав у карти ще з трьома учасниками викрадення львівської Прозерпини.

— А-а, — піднявся мені назустріч. — Попався, хто на базарі кусався? Ти чого динамо прокрутив?

— Яке динамо? — не зрозумів я.

— Нормальне. Ми приїхали, а нас ніхто не чекав на шосе.

— То ти сам туди їздив?

— Я такі справи нікому не довіряю. Ось із Зіною ми їздили

Зіна при Осі був кимось на зразок охоронця — такий собі

тупуватий здоровило, готовий на все.

– І ви з тим міліціонером не зустрічалися?

— Кажу ж, що ні. Вип’єш? — спитав Ося і, не чекаючи на відповідь, налив мені шампанського.

— Річ у тім, що хтось таки зустрівся з міліціонером. Цього міліціонера побито, і він тепер у лікарні. А джинси пропали.

Цигани перезирнулися.

— Нічого не розумію, — похитав головою Ося. — Ти прислав сказати, що зустріч переноситься на дев’яту. Ми й приїхали на дев’яту. Почекали з годину і вернулися…

— Але я нікого не посилав! — вибухнув я. — Зустріч не переносилася!

Поволі мені прояснювалося.

— Отже, хтось навмисне переніс зустріч і перехопив Миколу. Але це мусили бути цигани. Так принаймні твердять лягаві зі слів Миколи.

— Цигани? — обурився Ося. — Ми б тут обов’язково щось про це чули. Ніхто з наших цього зробити не міг. Хіба якісь чужі.

— А хто знав про джинси?

— Тільки ми четверо.

– І ви більше нікому не розповідали?

— Чого наперед хвалитися? Поки діло не зроблене, циган язика не розв’яже… Та й, знаєш, ми з лягавими живемо душа в душу. Для чого нам псувати стосунки?.. А той твій Франьо? Щось він мені зовсім не сподобався.

— Це ж він мене й звів із Миколою. Це його товариш.

— Товариш… Всякі товариші бувають.

— Для мене ясно одне: хтось мусив перевдягнутися циганами. Але ти ще не знаєш, чого я до тебе приїхав. Мене сьогодні загребли менти. Увірвалися з самого ранку, перевернули всю хату — шукали джинси. Нічого, звісно, не знайшли… Тоді повезли з собою… А там віддухопелили і милостиво подарували шанс. Цілу добу. За цей час мушу знати джинси. Якщо ні, то можу загриміти.

— Ну й ну! — потер чоло Ося. — Оце ти влип, браток. Чим же я тобі допоможу? Я б сам хотів у цій справі розібратися. Не люблю, коли циганам гниле діло шиють. Але з чого почати?

— То ти допоможеш мені?

— От моя рука! — він стис мою правицю й додав: — А як не повезе, то я тебе в таку діру зашию, що тебе не те що міліція, а й смерть не знайде. Перебудеш там, поки ті джинси не випливуть. Усе одно їх продати хтось мусить. А ми все місто обставимо. Миша не проскочить з джинсами.

— Тоді їдемо в лікарню. Поговорю я ще з Миколою. Хто їде зі мною?

– Їдемо всі, — сказав Ося. — Хто його зна, на яке діло виліземо.

— То це треба дві машини ловити…

— А в Зіни є «бобик». Хе! Нас десятеро, як треба, влізе.

Ми вийшли на вулицю. На паркані висів знайомий циганчук.

— Ну що, кому десятка перепала? — поцікавився я.

— Ми поділилися, — відказав циганчук.

— Муня, — покликав його Ося. — Помий мармизу і вдягнися, їдеш з нами.

Циганчук вихором чкурнув до хати.

— На дідька нам цей малий? — здивувався я.

— Хе, ти не знаєш Муню. Муня у нас на всі випадки життя.

Зіна викотив облізлу й заталяпану розвалюху. Приблизно щось подібне я й уявляв собі. Найдивнішим було те, що ця стара каністра могла ще й їхати.

Ми заїхали на Ужгородську, хлопці лишилися біля машини, а я спробував атакувати лікарню. Перша атака не вдалася. Грізна бабуся стояла на смерть і відвідувачів не пускала. Та виручили універсальні три карбованці.

Я накинув на плечі халат, піднявся сходами в терапію і хутенько відшукав четверту палату. Микола лежав із забинтованою головою. Виглядав не так зле, як я це собі уявляв. Моя з’ява викликала в нього неабияке здивування. Такого нахабства він, видно, не сподівався.

— Ні фіґа собі! — вигукнув він. — І ти ще маєш совість сюди припертися? Бляха муха!

Я сів коло нього.

— Слухай, Миколо, хочеш вір, хочеш не вір, я до цього діли не причетний. Я щойно від циган, які мали поїхати з тобою на зустріч. Вони кажуть, що хтось прийшов ніби від мене і переказав, буцімто зустріч переноситься з сьомої на дев’яту. Тому вони виїхали на дві години пізніше, годину покрутилися і вернулися ні з чим.

— По-твоєму, триста пар джинсів — це ніщо?

— Вони тих джинсів не брали.

– І ти їм віриш?

— Вони кажуть, що то взагалі не могли бути цигани.

— На нас напали і побили цигани.

— Кого нас?

— Мене і того, хто привіз ті джинси!

— А хто це такий?

— Один поляк.

— Він теж у лікарні?

— Ні, йому менше дісталося. Зате я дістав найбільше… Не розумію, що ти від мене хочеш. Цим ділом займаються наші.

— Ні, цим ділом займаюся я. Принаймні сьогодні. Твої «наші» потовкли мені кістки, а тоді випустили з тим, щоб я до завтрашнього ранку роздобув джинси.

— Ага, так от чого ти прийшов.

— Так, я прийшов дізнатися, хто тебе потовк.

— Кажу ж — цигани.

— Але як вони виглядали?

— Як цигани. Обоє у светрах «феррарі».

Ну, звичайно. У тих синьо-червоних «феррарі» ходила тоді половина міста. Але та, рагульська половина. У тому числі і основна маса циган. Все було продумано до деталей.

— Вони були машиною?

— Так, у зелених «Жигулях». Хто ще знав про джинси?

— Ніхто.

— Хто ще, крім Франя?

Ніхто.

— Едик і лейтенант знали?

— Ні. Але вони свої люди. Тепер вони теж в долі. Якщо знайдуться ті джинси, то замнуть справу.

— Еге ж, цей Едик свій у дошку. Ми з ним мало не подружилися. Правда, мене він лупцював обережніше — у голову намагався не поціляти.

— На що це ти натякаєш? Вони тільки вчора дізналися про все.

Микола помітно нервувався, ця розмова його дратувала, і з усього було видно, що хоче якнайскоріше її завершити. Проте я не давав йому спокою.

— Хтось це все зрежисерував, як має бути. Цей підкреслено циганський вигляд… Річ у тім, що хлопці, з якими я домовився, вбрані зовсім не так. На них велюрові або шкіряні піджаки і джинси. У «феррарі» тепер ходить сама шантрапа, хіба не знаєш?

— Але ж вони могли найняти когось на це діло.

— Могли.

— Ну, от… — мовби з полегшенням зітхнув Микола.

— Але в мене є тільки сьогоднішній день. Бігати в кількох різних напрямках я не зможу. Мушу вибрати один… Може, бодай Франьо щось прояснить? Де Франьова хата? Не та, в якій живе. А та, де тримає викрадену дівку.

— Ти просто вар’ят! — спалахнув Микола. — Франя я знаю стільки літ!

Він одразу звівся на ліжку, і я побачив, що це його добряче рознервувало.

— Заспокойся, — сказав я. — Просто Франьо мусить щось шати. Він був у мене при обшуку. Я думаю, якщо він мені не поможе, то хоча виторгує в того лейтенанта ще кілька днів для мене. Адже він з ним добре знайомий? Чи не так?

— Не знаю, — бовкнув Микола і знову відкинувся на подушку. — Дай мені спокій. Я змучився. — Скажи мені, де та хата, і я пішов.

— Я не знаю. Я там ніколи не був.

— Чому ти не хочеш сказати?

— Бо я не знаю! — підвищив знову голос.

— А Шиньйон знає? — кинув я, уже виходячи, і помітив, як у його очах блиснула лють, але тепер я точно знав — Шиньйон знає.

За оперним театром у скверику вирувала «скупка». «Скупка» — місце праці Шиньйона, якого прозвано так за своєрідну зачіску: спереду світилася лисина, а ззаду кучерявилася буйна

темно-руда шевелюра.

Я вибіг з лікарні.

— Ну що? — спитав Ося. — Як він там? Жити буде?

— Жити буде. Так виглядає, що нам тепер треба виловити Франя. До вечора, коли він з’явиться в ресторані, я чекати не можу. Поїхали на «скупку», може, я там дізнаюся, де його хата.

На «скупці», як завше, було тлумно. Я прогулявся серед фарцівників, роззираючись на всі боки, але Шиньйона й сліду не було. На щастя, наштовхнувся на одного знайомого.

— Не бачив Шиньйона?

— А він з поляками у брамі. Он там…

Дякуючи Богові і всім святим, я побіг до брами, що виходила на вулицю Хмельницького. І якраз вчасно, бо поляки вже виходили, а за ними й Шиньйон.

— Привіт! — гукнув я. — Знову тяжко працюєш?

— Ой, не кажи… В тебе який сайс?

— Тридцять другий.

— Во! Якраз на тебе. Бери майже даром, — і він розкрив пакет

Я ковзнув по джинсах байдужим оком.

— Сто вісімдесят. Леві Страус! Справжній! Тільки для тебе.

– Іншим разом. Мені потрібен Франьо.

— Увечері в ресторані зловиш. Він ніколи не прогулює. Ти що, маєш сумніви відносно цих джинсів? Ти мене ображаєш!

І не встиг я заперечити, як він витяг сірникове пуделко, добув сірника і, послинивши його, почав терти об джинси. Сірничок посинів. — О! Ясно? — тицьнув мені сірника під носа. — Добре, сто сімдесят п’ять і ні краба менше.

— Мені потрібен Франьо. Вже!

— Де я тобі його візьму?

— Ти знаєш, де та хата… та його друга хата…

Шиньйон подивився на мене, наче на божевільного:

— Яка хата? Слухай, що ти мені баки забиваєш? Яка хата! Не заважай працювати. Такі класні джинси! Просто на мене замалі. Я ношу тридцять шостий. Хоча влажу і в тридцять четвертий, але тоді мене тисне в яйця. А це шкідливо. Це впливає на потенцію. До речі, як твоє лібідо?

— Чудово. Але мені потрібен Франьо.

— Пішов ти на фіґ! Заграв! Ну чого сьогодні всі так дістають Шиньйона? Змовилися, чи що?

І вже хотів було йти, але я перехопив його за руку.

— Франьо тобі сам подякує за це. Діло є таке, що пальчики оближеш!

— Ну да! — недовірливо прискалив око.

— Точно. Пару тисяч можна піймати.

Шиньйон затупцяв на місці.

— Добре. А що я з того буду мати?

— Дам тобі зараз п’ятдесят карбованців. Тільки за саму адресу.

— Ти що! Я друзів не продаю… А що за діло?

— Діло таке: якщо зараз я не виловлю Франя, то шість тисяч пролетить, як фанера над Парижем. Коли мені допоможеш, візьму тебе в долю.

— Ну, дивись. А то Шиньйона всі ображають, всі дурять, усі тільки й думають, як обмахерити. А я хвора людина. У мене діабет і ця… як його…

— Жовчокам’яна хвороба.

Він витріщився:

— А ти звідки знаєш?

— На морді написано.

Не знати чого він провів рукою по неголеному обличчю й скривився. — У мене ще одна проблема. Імпотенція розвивається. Не маєш толкового лікаря?

— Тобі неймовірно пофортунило — якраз так сталося, що маю.

— Та йди? Справді? А то знаєш, ще недавно мені хотілося мало не щодня. А тепер якось так уже й задумаєшся — може, краще газетку почитати?

— Я тобі співчуваю. Говори адресу.

– І при чому теличка класна. Вгодована. А от не хочу. Добре, давай сотню — скажу, — промуркотів Шиньйон, потупивши соромливо очі.

Я дав йому гроші. Він педантично їх перерахував, заховав у пулярес, потім навіщось, мабуть, за звичкою, роззирнувся на всі боки й сказав:

— Записуй. Це на Новому Львові.

Я записав.

— Дивись, не надуй Шиньйона! — помахав мені услід пальцем.

«Бобика» ми спинили за рогом. Вулиця складалася з приватних будиночків, уся в зелені.

— Зачекайте мене, — сказав я. — Подивлюся, чи хтось є.

Металева фіртка виявилася замкненою. Я натиснув на кнопку дзвінка, почекав трохи і вернувся до циган.

— Здається, нікого нема. Але фіртка замкнена.

— Нічого, це не завада.

Ми перелізли через сітку на подвір’я Франя і обстежили будинок з усіх боків. Вікна всюди були зачинені і заґратовані, лише на другому поверсі вікна не мали ґрат.

— Тепер черга на Муню, — сказав Ося.

Муня аж підскочив з утіхи, що має нарешті можливість проявити свої таланти, і зі зграбністю мавпи видряпався на крислату грушу. Далі він з такої тонкої гілляки, яка могла хіба що тільки його й втримати, добрався до кватирки, відтягнув її трохи до себе і пропустив сталевий дріт у шпарку. На кінці дроту була петля, якою він спритно піймав головку закрутки. Раз! — і кватирка відчинилася. Але вікна були подвійні, і ту саму операцію він мусив проробити знову. Худеньке тіло Муні пірнуло в кімнату, а за лічені секунди він уже стояв на порозі й гостинно запрошував до хати.

— Там нагорі хтось є, — сказав пошепки Муня. — У другій кімнаті. Якась баба. Спитала: хто там.

— А-а, це певно наша крадіж, — усміхнувся Ося. — Але поки що її не варто випускати, щоб під ногами не крутилася. Давай, братва, розсипайся по хаті і шукайте джинси.

— Хто знайде першим, дістане сотню! — оголосив я.

Цигани взялися до роботи, а я, піднявшись нагору, покликав

дівчину. Вона відізвалася, але двері були замкнені.

— Якщо хочеш, аби ми тебе випустили, мусиш нам допомогти.

— Що я маю зробити?

— Нічого. Тільки відповісти на пару питань. У твоїй кімнаті часом нема джинсів?

— Нема.

— Франьо тут буває щодня?

— Ні.

— А як же ти там живеш?

— Нормально. Тут є кухня і ванна. В холодильнику продукти… Живу якось.

— Позавчора увечері Франьо приходив?

— Він тут сидів цілий вечір. Потім приїхали якісь двоє.

— Не чула розмови?

— Я не прислухалася.

— Ага, значить, тобі подобається там сидіти?

— Ти що, здурів? Випусти мене!

— Скажи, що ти чула?

— Окремі слова.

— Ну?

— Франьо спитав про якогось поляка… Вони сказали, що все в порядку.

— А про джинси мова була?

— Так… Хтось сказав, що вони в машині.

— Вони принесли їх сюди?

— Не знаю… Правда, не знаю… — Слухай мене уважно… Франьо добряче підзалетів. Твої свідчення дуже важливі. Хочеш помститися Франьові?

— Ще й як!

— Пригадай ще щось із тієї розмови. Чи про Миколу згадували?

— Миколу… Не пам’ятаю. Про поляка говорили, що він втратив свідомість, коли його вдарили по голові… Сюди виходить вентиляційний отвір і можна чути, що говорять внизу. Але потім вони перейшли до іншої кімнати чи до кухні, і я вже нічого не чула.

— Маєш чудову нагоду відплатити Франьові. Повториш ще це ще сьогодні.

— Кому?

— Міліції.

— Нізащо в світі. Франьо мене вб’є.

— Франьо твій загуде надовго.

— А як не загуде?

— Пограбування трьохсот пар джинсів і тілесні пошкодження міліціонерові — це не жарти.

— Я б дорого заплатила, щоб його за ґрати запакували.

Знизу долинув радісний вереск:

— Знайшов! Я знайшов! Ура-а!

Я збіг вниз і побачив дикий танець Муні.

— Джинси в підвалі в мішках! — тішився він. — Це я знайшов! Давай сотню!

— Спочатку покажи мені свою знахідку.

Джинси були зашиті в десять білих мішків, очевидно, по тридцять в кожному. Мішки лежали на дерев’яному настилі.

— Вони були привалені дошками, — пояснив Муня. — А я здогадався і розкидав.

— Моя школа! — з гордістю похвалив Ося.

Ми повернулись нагору і стали чекати Франя. Цигани вийняли з бару коньяк і частувалися. Я нервово походжав біля вікна, стежачи за вулицею. Я не міг дочекатися, коли ж нарешті появиться той курдупель, що так мене навколо пальця обвів. Та й не тільки мене, Миколу теж. Цікаво, яка в цьому всьому роль лейтенанта й Едика? Минула година, коли до хвіртки нарешті підкотили «Жигулі», а з них вийшов Франьо в супроводі невідомого. Ося миттю розставив хлопців по місцях. Щойно господар зі своїм компаньйоном зайшли до кімнати, як цигани вискочили з засідки і хутенько обох скрутили. Все сталося так блискавично, що жоден із них не встиг навіть матюкнутися. Зате, коли опинилися зв'язані на підлозі, то душу відвели.

— Гарно ж ти розправився зі своїм дружком, — сказав я.

Але Франьо мовчав, тільки дивився на мене повним ненависті поглядом. Мовчав і тоді, коли цигани почали зносити мішки

з джинсами.

— Так, ну я пішов телефонувати, — сповістив я і рушив до дверей.

І тільки тоді Франьо озвався:

— Ти що — збираєшся повісити на мене ці джинси?

— Ти їх сам собі повісив. Думаєш, викрутишся?

— Нічого з вашої затії не вийде. Хочете сухими вийти з води? Підкинути Франьові власну крадіж!

— Ах ти ж сука! — скипів Ося і вже хотів було заїхати йому в писок, та я стримав:

— Не дай Боже засвітити йому якогось синця! Він тільки того й чекає. Бачиш, як на арапа бере? Чекає, що торгуватися почнемо.

— Давай-давай, біжи телефонуй, — під’юджував Франьо. — Там на тебе вже діло заведене. Пристойна папочка. Навіть я такої не заслужив.

— Зате тепер ти заслужив не тільки папочку.

Я вийшов на вулицю до телефонного автомата і набрав номер. Трубку взяв Едик, але, на моє здивування, особливого захоплення в його голосі я не помітив. Проте приїхали вони за півгодини. І було їх тільки двоє — лейтенант і мій любий Едик.

Це мене дещо збентежило — чому їх лише двоє? Але хто його зна, може, так і треба?

Едик обвів скептичним оком зв’язаних грабіжників, тоді перевів погляд на нас і похитав головою:

— Хе! О дають! — Так, — сказав лейтенант. — Хто мені пояснить весь цей цирк?

— Тут жодного цирку нема, — чемно заперечив я. — Ми знайшли джинси в підвалі. Потім зробили засідку і ось результат.

— Ага, — погладив підборіддя лейтенант, — то ви ще й незаконно проникли на чужу житлоплощу?

— Вони ці джинси з собою привезли, — сказав Франьо. — Дочекалися нас, а тоді вам потелефонували. Знали, що роблять.

— Білий день надворі, — кивнув я на вулицю. — Якби ми вивантажили триста пар джинсів, нас би обов’язково хтось із сусідів побачив. Підіть опитайте їх і переконаєтеся, що до джинсів ми не маємо жодного стосунку.

— Справді? — засміявся Едик.

— Я одразу поставив діагноз: хитрий жук! — теж усміхнувся лейтенант.

— Це ж придумати таке!.. — хитав головою Едик. — Тільки тут маленька неув’язочка вийшла — на Миколу напали цигани.

— Вони ж були перевдягнені! — нагадав я.

— Я давно казав, — зітхнув лейтенант, — що ці зарубіжні детективні фільми приносять нам самі лише клопоти… А в нас тут ще й своя біда — польське телебачення. Надивиться чоловік різних гангстерів та й собі пробує таланту. А таланту нема. От яка штука. Нема таланту.

— То ви для свого дружка навіть джинси вирішили поверну ти? — спитав Едик циган і, не чекаючи відповіді, розреготався

— Слухай, лейтенант, — твердо мовив Ося. — Мені ваші розклади до задньої кишені. Я хочу одного — аби до цього діла не пришивали циган. Ясно? Я цих джинсів в очі не бачив.

— Вішай, вішай клюски на вуха, — всміхнувся лейтенант. — Я вас, як облуплених, знаю… Едику, розв’яжи хлопців.

Сержант спритно поперетинав ножем зашморги. Аж тепер я собі усвідомив, у яку багнюку попав. Навіщо я ліз між ці жорна?

Цигани, на відміну від мене, поводилися спокійно, а Муня байдуже досліджував природні багатства свого замурзаного носа. — Там нагорі є свідок! — не здавався я.

— Який ще свідок? — здивувався Едик.

— Дівчина, яку Франьо викрав із весілля.

— Ну й що вона там свідчить?

— Що чула, як позавчора привезли джинси сюди.

— О-о! Це дуже цікаво! — потер руки сержант. — Ану, Франю, приведи сюди цю дамочку.

— Зачекайте! — перебив я його. — Нехай він дасть ключа, а я приведу, бо він їй пригрозить, і вона буде боятися…

— Ну, я не кажу — кіно ноцне!? — підморгнув лейтенант. — Давай, Франю, веди її.

— Запросто! — зрадів такому довір’ю курдупель і за хвилину привів викрадену проститутку.

Як і слід було сподіватися, навіть ця моя остання надія з успіхом луснула. Повія усе заперечила. Вона й не розмовляла

зі мною, нічого не чула й нічого не бачила. Франя тут кілька днів не було, а її саму викрали цигани, ці самі, що тут стоять, а Франьо її відбив. За це вона його палко кохає. Ах, нарешті міліція втрутилася і вона більше не змушена переховуватися. З тими словами вона виплила з будинку в невідомому напрямку. Ну що ж, за свободу вона не надто переплатила.

Я сприймав весь цей кошмар, затамувавши подих. Кудись пропали всі аргументи, у пам’яті стояв лише спогад, як я звивався на підлозі. Невже все це повториться?

— Ну, що нам робити з цією братією? — спитав лейтенант, переводячи погляд то на Едика, то на Франя, мовби радячись

із ними.

— Та що там панькатися? — відказав Едик. — Усіх у кутузку!

— Сержант, не жартуй з вогнем! — процідив крізь зуби Ося.

— О, вони ще й погрожують! — помахав пальцем Едик.

— Цікаво, у чому ви нас звинуватите? — спитав я. — Джинси, я так розумію, виплисти не можуть.

— А в тебе, колего, і без джинсів є усі можливості опинитися в цюпі, — сказав лейтенант. — Міліціонера з поляком побили? Побили. Дамочку викрали, дебош вчинили?.. У чужому будинку вас застукали? Застукали. Є й свідки… Я навіть так думаю, що циган ми відпустимо, га? Вони ж тільки невинні жертви жорстокого і підступного афериста. Дивно, як тільки ви раніше його не розкусили?

— На майбутнє матимуть науку, — підтримав його Едик.

— Нікуди ми звідси без нього не підемо! — буркнув Ося.

— О! Хе-хе-хе! — засміявся лейтенант. — Винничук — друг апачів! Так я і думав! Як вам це подобається?

— Знаєте що, товаришу лейтенант, — встряв Франьо, — я вибачаю їм їхнє незаконне проникнення в мій дім. Вони ж, бідолахи, рятували свою шкуру. Мені навіть чисто по-людськи їх жаль.

— Усіх жаліти — тюрми позакриваються, — кривлявся Едик. Такі типи, як оцей, дуже небезпечні для суспільства. Організатор і натхненник цілої банди! Просто гангстер якийсь! Ще й під інтелігента працює! Доцент!

Усі троє голосно розсміялися.

— Так-так-так, — розтягував задоволення лейтенант. — Давно такого заплутаного діла нам не попадалося… Але ми часом робимо винятки. Тільки з профілактичних міркувань… Зробимо цього разу виняток і для вас. Може, наша великодушність вплине на ваше перевиховання. — І, витримавши урочисту паузу, зробив жест цезаря: — Ви вільні! Можете йти на всі чотири сторони. Але постарайтеся більше ніколи мені на очі не потрапляти.

І ще одна порада: спробуйте заробляти гроші чесною працею. Це ж так приємно взяти в руки своє, кровно зароблене!

Я подумав: а чи не вщипнути себе? Може, це все тільки дурнуватий сон?.. А, може, ще гірше? — і я, і всі оці люди не існують насправді, а є тільки виплодом уяви якогось львівського Франца Кафки?

— Ну, чого ви чекаєте? — здивувався лейтенант. — Дорога вільна.

— А мої книжки і паспорт?

— А-а, так-так, — згодився він і вийняв із портфеля Куліша. Прочитав я цю книжечку. І скажу тобі, що часом цей чоловік має рацію. Да-а… Люблю я історію. Коли-небудь забіжи до нас, поговоримо.

— А мій паспорт? — В книжці.

— А «Історія піратства»? — не здавався я.

— Не брав. Чого не брав, того не брав.

— А я й не кажу, що ви брали. Це Едик узяв.

— Що? — обурився сержант. — Ти й далі розповсюджуєш свої брудні брехні?! Ну, ви тільки подивіться на нього! Щойно стояв, можна сказати, на порозі тюрми! А вже знову за своє!

— Та-ак, — погодився лейтенант. — Тяжкий трафунок. Для перевиховання потрібен час. Час і наполегливість. Прочитай, друже мій, Макаренка. От де школа життя!

— Ходімо! — сказав Ося. — Нема що тут ловити.

Ми вийшли на вулицю. Мене всього трусило від безсилої люті. Біля машини я помітив, що бракує Муні.

— Стривайте, ми забули Муню!

— Не забули, а закинули в тил ворога, — засміявся Ося.

Виявляється, Муня навмисне зостався у сінях для підслуховування.

Та не минуло й п’яти хвилин, як пролунав розпачливий вереск циганчука, і за мить він уже біг до нас, потираючи червоне вухо. Розвідника було викрито і покарано.

Я відмовився їхати з ними, мені захотілося залишитися на самоті. Ми попрощалися, і я почвалав через усе місто.

Лише тоді, коли зачерпнув мештами води з калюжі, усвідомив собі, що падає дощ. Я сховав книжку за пазуху і, задерши голову, розкрив спраглого рота. Краплі падали на язик і змивали гіркоту.

— П’яний чи що? — обурився якийсь чоловік із парасолькою, обминаючи мене.

Епілог

Ця дивна історія не давала мені спокою, і хоч я вже зарікся вивчати життя, та все ж виловив за кілька днів Шиньйона і затягнув його на шампанське. При цьому він десять разів уточнив, хто конкретно ставить.

— Розумієш, мене всі дурять. Вони кажуть: Шиньйон, ходімо на шампанське! А закон який? Хто запрошує — той ставить, нє? А коли пляшка порожня, починається: хто платить? Ну, це нормально? Нормально?

— Ні, — погоджуюсь я і, щоб Шиньйон розслабився, розраховуюсь за пляшку відразу.

— Оце я розумію. Оце нормально. Як справи?

— Ніяк.

– І в мене. Товар не йде. Бляха, підзалетів я з «феррарі». Взяв по двадцять. По сорок п’ять продавали на скупці, Я думав, здам гуртом по сорок. А тут вони почали падати. Тридцять п’ять! Я чекаю. У мене нюх. Я чекаю, коли вони піднімуться. Тридцять! Я в паніці. Але я маю нюх. Я чекаю. Двадцять п’ять! Я в трансі. Я п’ю валідол. Три дні п’ю валідол і ні грама спиртного. Але я маю нюх. Я знаю, що в мене нюх і намагаюся не зірватися. На четвертий день я прилітаю на скупку і чую — все, капєц, «феррарі» на скупці по двадцять і ніяка падла не дасть хоч на карбованець більше. Ти розумієш? Якби в мене був револьвер, я б вистрелив собі в скроню. Бац! — і Шиньйона нема. І що ти думаєш? Я продаю гуртом це сране барахло по шістнадцять! Ти чуєш? По шістнадцять! А я так довіряв своєму нюхові! Нє, бляха, тепер нікому не можна довіряти. Навіть собі. Вип’єм… То як, кажеш, у тебе діла?

— Так собі.

— Пролетів я на пів тисячі. А ти знаєш, що для мене пів тисячі крабів? Я ж хворий. Мені на ліки потрібно. А тут — пів тисячі!

— Та перестань — що для тебе пів тисячі? Ти без тисячки в кишені з хати не виходиш, — під'юдив я його.

Шиньйон враз загорівся, як віхоть сіна, і, щоб загасити пожежу, я замовив ще одну пляшку. А випити на шару Шиньйон не відмовився б навіть при смерті. Коли він уже трохи захмелів, я поклав на стіл сотню і сказав:

— Це маленька компенсація за твої страждання, але я хочу почути історію про вкрадені джинси.

— Які джинси? Я нічого не крав!

— Не ти, а Франьо. Ті джинси, які нібито сперли цигани в поляка. Триста пар.

— Я нічого не знаю.

Я згріб сотню в кулак.

— Зачекай… В принципі я дещо чув…

Я розправив сотню на столі.

— Тільки це між нами, — його рука накрила сотню і поволі потягла на свій край столу. — Якщо ти ще комусь розповіси, я скажу, що ти все вигадав.

— Добре. Я просто хочу знати для себе.

— Значить так. У цьому ділі замішані поляки і троє ментів.

— Микола, Едик і лейтенант.

— Я цього не говорив. Я не знаю жодних імен. І не хочу знати. Зайва інформація в мене стирається. Отже, поляки під прикриттям ментів привезли до Львова триста пар джинсів.

Один мент напередодні звернувся до Франя, щоб той поміг сплавити джинси. Але з умовою, що треба відразу кинути всю партію, а не цикати по кілька штук. Франьо сказав, що такими сумами не оперує і звів мента з тобою, щоб ти поклеїв для цієї справи циган. Один поляк разом із лягавим поїхали на зустріч з циганами. Але… Тут в цей процес вмішується Франьо, який взагалі ніби до цього справи не мав. Він посилає когось до циган і переносить зустріч. Здається, на пізнішу годину. А потім його люди, перевдягнені за циган… — У светрах «феррарі».

— Во! У светрах «феррарі»! Щоб вони горіли синім вогнем! Його люди нападають на лягавого і поляка, луплять їх так, що лягавий потрапляє до лікарні, а поляк просто йде на дно і залягає, як бичок. І джинси щезають. Менти в трансі. Їм відомо тільки те, що джинси пограбували цигани. Підозра падає на тебе. Але, коли тебе беруть в обробку, то вони бачать, що тут щось не клеїться. Проте нема жодної ниточки і, щоб довго часу не витрачати, нацьковують тебе ж таки на ті джинси. Ну, і ти їх знаходиш, чи навпаки за версією Франя, підкидаєш йому на хавиру. Їм ясно, що циган підставили і вони вас відпускають. А Франьо в свою чергу вішає їм клюски, що підставили якраз його. Зійшлися на тому, що Франьо поміг їм товар пульнути, не заробивши при цьому, ані копійки. Потім ще виставляв ресторан. Можна сказати, він відбувся легким переляком.

Я розпрощався з Шиньйоном, не підозрюючи, що всі хвороби, на які він страждав, були не вигаданими, а справжніми і що за кілька років він таки помре тихо і непомітно, залишаючи у невтішному горі своїх кредиторів.

Минуло, може, зо два місяці. І довелося мені потрапити на весілля до однієї подруги. Справляла вона в ресторані «Львів». У розпалі забави я помітив компанію, що розсілася за столиком у тихому куточку. То були мої знайомі — Микола, лейтенант Едик, Франьо, Шиньйон, Додик і ще кілька дамочок, серед яких я впізнав і Додикову Віру, і ту, що ми викрадали. Вони пили шампанське і жваво гомоніли, час від часу відкидаючись на спинки крісел у веселому реготі.

— Скоро ж ви порозумілися, — сказав я, підійшовши до їхнього столу.

— Не по-о-няв! — прискалив руде око Шиньйон.

— А тут і розуміти нічого. Як здоров’ячко, Микольцю?

— Хто це такий? — спитав курдупель у Миколи, — Ти його знаєш?

Микола знизав плечима.

— Вперше бачу. — Хіба мало тут чудиків? — засміявся Едик.

— Ти давай, друг, хиляй звідси, — порадив Франьо. Випив? Ну й хиляй!

— Та ви справді артисти! — вигукнув я. — Вам треба обов'язково у театр. Там вас давно чекають!

— Зараз я поговорю з ним! — грізно проказав Додик і встав було з-за столу, але Віра схопила його за рукав:

— Не вмішуйся! Бачиш — п’яний!

— Треба покликати міліцію, — обурився Шиньйон. — Що за чорт — не дадуть культурно відпочити! Офіціант! Офіціант!

Я розвернувся і поплентався до свого столу.

Дивовижний світ, у якому я ще недавно перебував, нарешті для мене замкнувся.

Львів 1978 р.