Ю Несбьо

Таргани

За чутками норвезької колонії в Таїланді, посол Норвегії загинув на початку шістдесятих у Бангкоку, аж ніяк не розбившись в автівці — він був убитий за вельми загадкових обставин. У Міністерстві закордонних справ чутки не підтвердили, і труп було кремовано наступного ж дня, причому від офіційного розтину відмовилися.

Збіг героїв і подій у романі з дійсністю слід вважати випадковим. Дійсність набагато неймовірніша.

Бангкок, 23 лютого 1998 року

Розділ 1

Умикається зелене світло, і гуркіт машин, мотоциклів та туктуків — триколісних мопедів-таксі — наближається, так що Дім відчуває, як вібрує скло універмагу «Робертсон». Її машина також рушає з місця, і вітрина з довгою червоною сукнею лишається далеко позаду, тане у вечірніх сутінках.

Вона взяла таксі. Їхала не в якомусь там напхом напханому автобусі, не в проїденому іржею туктуці, а в справжньому таксі, з кондиціонером, і за кермом сидів мовчазний водій. Вона з насолодою опустила голову на підголовач. Жодних проблем. Мимо пронісся мопед, дівчина на задньому сидінні вчепилася в хлопця в червоній футболці й шоломі з наличчям: її відсутній погляд ковзнув по таксі. Тримайся міцніше, подумала Дім.

На вулиці Рами IV водій опинився у хвості у вантажівки, вся курява від якої неслася просто на них, ще й так, що крізь чорний густий вихлоп не вдавалося розгледіти номер. Завдяки кондиціонеру запах із машини швидко вивітрився. Щоправда, не до кінця. Вона злегка помахала рукою перед носом, демонструючи свою відразу, і водій, поглянувши в дзеркало, рвонув уперед. Мовляв, жодних проблем.

Так було не завжди. Вона виросла в родині, де було шестеро дівчат. Забагато, вважав батько. Їй ледь виповнилося сім років, коли вони стояли на путівці, кашляючи від жовтого пилу, і махали услід повозу, що, підстрибуючи уздовж рудуватого каналу, усе віддалявся, а з ним — і їхня старша сестра. Їй дали з собою чисту білизну, квиток на поїзд до Бангкока й адресу в Патпонгу, записану на звороті візитівки, і вона, відправляючись, умивалася сльозами, а Дім махала їй услід так відчайдушно, що ледь рука не відвалилася. Мати погладила молодшу по голівці, сказавши, що все не просто, але, з іншого боку, не так уже й погано. Принаймні, їхній сестрі не доведеться стати квай і ходити по дворах, поки не вийде заміж, як колись їхня мати. До того ж міс Вонг обіцяла піклуватися про дівчинку. Батько кивнув, і, сплюнувши бетель крізь потемнілі зуби, додав, що фаранги в барах добре платять за новеньких.

Дім не зрозуміла, хто такі квай, але допитуватися не стала. Звісно, вона знала, що це слово означає «бик». Як і багато інших у цій місцевості, вони не мали коштів, аби придбати собі бика, так що брали худобу лише на деякий час, щоб зорати поле для рису. Пізніше вона дізнається, що дівчина, яка ходить із биком по дворах, теж називається квай і що її послуги також продаються. Так заведено: може, їй пощастить, і вона зустріне селянина, який захоче лишити її в себе, поки вона ще не стара.

Якось, коли Дім виповнилося п’ятнадцять, батько покликав її, наближаючись до дочки, що працювала на рисовому полі: у руках він тримав капелюх, і сонце світило йому в спину. Вона відповіла не одразу, і, випроставшись, поглянула на зелені пагорби довкола їхнього крихітного дворика, а потім, заплющивши очі, прислухалася до співу птаха-сурмача в гіллі дерев і вдихнула аромат евкаліпта й гевеї. Вона знала, що настала її черга.

У перший рік вони жили в одній кімнаті вчотирьох: четверо дівчат ділили одна з одною все — постіль, їжу й одяг. Найважливіше було останнє, бо без гарного вбрання неможливо було привабити вигідних клієнтів. Вона навчилася танцювати, усміхатися, вміла тепер розрізняти, хто хоче просто випити з нею, а хто — переспати. Батько домовився з міс Вонг, що та буде надсилати гроші додому, тому перші роки Дім ниділа в злиднях, але міс Вонг була нею задоволена і поступово стала лишати їй більше.

У міс Вонг були підстави бути задоволеною, адже Дім працювала як каторжна і її клієнти охоче купували напої. І міс Вонг залюбки й далі лишала б її у себе. Якось один японець навіть зібрався женитися на Дім, але передумав, коли вона попросила купити їй квиток на літак. Ще один, американець, брав її з собою до Пхукета, потім відправив за свій кошт назад і купив їй діамантову каблучку. Наступного ж дня після від’їзду американця Дім віднесла каблучку в ломбард.

Дехто платив мало й посилав її під три чорти, якщо вона намагалася сперечатися; інші скаржилися міс Вонг, коли Дім відмовлялася виробляти все, що їй наказували. Вони не розуміли, що міс Вонг уже отримала своє з тих грошей, що вони сплатили в барі за послуги Дім, і тепер дівчина сама собі пані. Пані. Вона згадала червону сукню у вітрині магазину. Мати казала правду: все не просто, але все не так уже й погано.

І вона намагалася зберегти невинну усмішку й веселий сміх. Клієнтам подобалося. Мабуть, тому вона й отримала роботу за оголошенням Ванга Лі в газеті «Тай Рат», у розділі G. R. O., або «Guest Relation Officer».[1] Ванг Лі — низькорослий, майже чорний китаєць, власник готелю на Сукхумвіт-роуд, клієнтів мав здебільшого з вельми специфічними бажаннями, але не такими вже й особливими, щоб вона не могла їх задовольнити. Відверто кажучи, їй це подобалося навіть більше, ніж нескінченні танці в барі. До того ж Ванг Лі добре платив. Єдина незручність була, мабуть, у тому, що доводилося довго добиратися до його мотелю з квартири в Банглапху.

Бісові затори! Коли вони укотре зупинилися, вона сказала водієві, що вийде тут, хай навіть доведеться пройти шість смуг, щоб дістатися до мотелю на протилежному боці вулиці. Вийшовши з таксі, вона відчула, як повітря огорнуло її, наче гарячий вологий рушник. Вона рушила вперед, затуляючи рота рукою, знаючи, що це не допоможе: у Бангкоку завжди таке повітря, але, принаймні, так менше смердить.

Вона просувалася між автівками: ухилилася вбік від пікапа, повного хлопців, які свистіли їй услід, ледве відскочила від «тойоти». Нарешті вона на тротуарі.

Ванг Лі підвів очі, коли вона ввійшла в порожній хол.

— Сьогодні ввечері спокійно? — запитала вона.

Він роздратовано кивнув. Останній рік таке траплялося часто-густо.

— Ти вже повечеряла?

— Так, — збрехала вона. Їй не хотілося їсти водяну локшину, яку він варив у задній кімнаті.

— Доведеться почекати, — сказав він. — Фаранг спочатку хоче поспати; він подзвонить, коли прокинеться.

Вона протестувала:

— Ти ж знаєш, Лі, мені треба повернутися в бар до півночі.

Він кинув оком на годинник.

— Дамо йому ще годину.

Знизавши плечима, вона сіла. Якби вона почала скаржитися рік тому, він просто викинув би її геть, але тепер йому потрібні були гроші. Звісно, вона могла б і піти, але тоді ця довга поїздка виявилася б зовсім непотрібною. А крім того, вона зобов’язана Лі, адже він не найгірший сутенер із тих, на кого їй доводилося працювати.

Викуривши три сигарети, вона пригубила гіркого китайського чаю й підійшла до дзеркала причепуритися.

— Піду розбуджу його, — сказала вона.

— Гм. Ковзани з собою?

Вона труснула сумкою.

Її підбори грузли у гравії, що вкривав відкритий майданчик між низенькими номерами мотелю. Номер 120 був у глибині патіо, ніякої автівки біля дверей вона не побачила, але у вікні горіло світло. Мабуть, фаранг уже прокинувся. Легкий бриз трохи підняв її спідницю, але прохолоди не приніс. Вона скучила за мусонами, за дощами. Але ж після кількох тижнів повені, після вкритих мулом вулиць і запліснявілої білизни вона буде сумувати за спекою безвітрих місяців.

Легенько постукавши в двері, вона накинула на себе сором’язливу усмішку, а на язиці вже крутилося запитання: «Як вас звати?» Ніхто не відповідав. Вона знову постукала, поглянувши на годинник. Напевне, можна буде поторгуватися за ту червону сукню, збити ціну на сотню батів, хоч би й у «Робертсоні». Покрутивши ручку дверей, вона здивовано помітила, що двері не замкнені.

Клієнт лежав на ліжку ницьма, отже спав — це одразу впадало в око. Потім вона помітила холодний зблиск прозорої ручки ножа, що стирчав зі спини в жовтогарячому піджаку. Важко сказати, яка думка першою сяйнула в голові Дім, але одна з них, мабуть, була про те, що довга поїздка з Банглапху виявилася все-таки даремною. А потім Дім закричала. Але крик потонув у гуркоті трейлера на Сукхумвіт-роуд, якому не давав повернути туктук, що заґавився.

Розділ 2

— «Національний театр», — оголосив у гучномовець гугнявий, сонний голос, перш ніж двері відчинилися, і Даґфінн Торхус зробив крок із трамвая у вогкий, холодний зимовий ранок. Морозом обпекло свіжопоголені щоки, й у тьмяному неоновому світлі видно було білу пару від його видиху.

Був перший тиждень січня, і він знав, що потім стане легше: крига скує фіорд, і повітря стане менш вологим. Він почав підніматися по Драмменсвейєн, до Міністерства закордонних справ. Поруч проїхало кілька пустих таксі, в цілому ж вулиці були майже порожні. Годинник на фасаді концерну «Єнсідіґе», що світився на тлі чорного зимового неба, показував шосту.

На вході він дістав перепустку. «Голова відділу», — було написано над фотографією молодого Даґфінна Торхуса, на десять років молодшого від нинішнього, що дивився в об’єктив фотоапарата упевненим поглядом з-під окулярів у сталевій оправі й висунувши вперед підборіддя. Він провів перепусткою над зчитувальним пристроєм, набрав код і штовхнув важкі скляні двері на площі Вікторія-терас.

Далеко не всі двері відчинялися так само легко в ті часи, коли він двадцятип’ятирічним юнаком прийшов сюди працювати, а було це майже тридцять років тому. У «дипшколі» — так називалися міністерські дипломатичні курси для стажерів — він виділявся своїм естердальським діалектом і «селянськими звичками», як казав його однокурсник із Берума. Інші стажери були політологами, економістами, юристами, їхні батьки мали вищу освіту й були політиками або частиною тієї міністерської верхівки, куди прагнули їхні діти. А він — простий сільський хлопець, випускник провінційного сільськогосподарського інституту. Не так щоб це було важливо для нього, але він розумів: для подальшої кар’єри йому потрібні справжні друзі. Даґфінн Торхус опановував соціальні коди й працював більше за інших, щоби підняти власний статус. Але, незважаючи на різницю, всіх їх об’єднувало одне: непевне уявлення про те, ким вони стануть. Ясним був лише один напрямок: угору.

Зітхнувши, Торхус кивнув охоронцеві, коли той простягнув йому в скляне віконце газети й конверт.

— Хто на місці?

— Ви, як завжди, перший, Торхус. Конверт — із кур’єрської служби, його доставили вночі.

Торхус піднімався ліфтом, слідкуючи за тим, як гаснуть і світяться цифри поверхів. Йому уявлялося, що кожен поверх будинку символізує етапи його кар’єри, і кожного ранку всі ці етапи знову проходили перед його очима.

Перший поверх — перші два роки стажування, довгі дискусії, що ні до чого не зобов’язували, про політику й історію, уроки французької, яка коштувала йому невимовних страждань.

Другий поверх — консульський департамент. Перші два роки Торхус провів у Канберрі, потім ще три — в Мехіко-Сіті. Чарівні міста, годі скаржитися. Авжеж, він волів би обрати Лондон чи Нью-Йорк, але то були надто престижні місця, туди прагнули потрапити всі. Так що він вирішив не сприймати такий поворот кар’єри як поразку.

Третій поверх — знову служба в Норвегії, вже без вагомих надбавок за роботу за кордоном, які дозволяли жити у відносних розкошах. Він зустрів Беріт, вона завагітніла, а коли настав час для нового відрядження, вони вже чекали на другу дитину. Беріт народилася в тих самих краях, що й він, і кожного дня розмовляла з матір’ю по телефону. Він вирішив трохи зачекати, працював наполегливо, писав довжелезні звіти про торгові відносини з країнами, що розвиваються, складав промови для міністра закордонних справ, отримуючи схвалення на верхніх поверхах. Ніде в держапараті не було такої жорсткої конкуренції, як у МЗС, і в жодному іншому місці ієрархія не була такою показовою. На роботу Даґфінн Торхус ішов, як солдат в атаку: пригнувши голову, не показуючи спину і відкриваючи вогонь, щойно хтось опиниться під прицілом. Утім, кілька разів його приязно поплескали по плечу, і тоді він збагнув, що його «помітили», і він спробував пояснити Беріт, що зараз саме час вирушити у відрядження до Парижа чи Лондона, але тут вона вперше за все їхнє тихе сімейне життя затялася. І він здався.

Далі — четвертий поверх, нові звіти і нарешті посада секретаря, невелика надбавка до платні й місце в департаменті кадрів на другому поверсі.

Отримати роботу в емзеесівському департаменті кадрів — знакова подія, зазвичай вона означала, що шлях нагору відкритий. Але щось не склалося. Департамент кадрів спільно з консульським департаментом рекомендували здобувачів на різні посади в закордонному апараті, тобто безпосередньо впливали на кар’єрний ріст інших колег. Можливо, він підписав не той наказ, не дав комусь «добро», а ця людина потім стала начальником, і тепер в її руках ті невидимі нитки, які управляють життям Даґфінна Торхуса та інших емзеесівських співробітників.

Хай там як, рух угору непомітно припинився, і якось уранці він раптом побачив у дзеркалі ванної типового голову департаменту, бюрократа середньої руки, якому вже ніколи не піднятися на п’ятий поверх за той десяток років, що лишився до пенсії. Якщо, звісно, не вчинити подвиг, який усі помітять. Але подібні подвиги хибують на те, що коли не підвищать у посаді, то обов’язково виженуть з роботи.

Так що лишалося тільки поводитися як і раніше, намагаючись хоч у чомусь випередити інших. Кожен ранок він першим приходив на роботу та спокійнісінько встигав переглянути газети й факси і вже мав готові висновки, коли інші колеги ще тільки протирали очі на ранкових зборах. Цілеспрямованість устигла ввійти в його плоть і кров.

Він відчинив двері кабінету й затримався на мить, перш ніж увімкнути світло. Тут також була своя історія — історія про налобний ліхтарик. Причому, на жаль, вона стала відомою й ходила, він це знав, по всьому МЗС. Багато років тому норвезький посол у США повернувся на деякий час до Осло і якось рано-вранці зателефонував Торхусу, запитавши, що той думає про нічний виступ президента Картера. Торхус щойно ввійшов до свого кабінету і ще не встиг ознайомитися зі свіжими газетами й факсами, а тому не зміг дати відповідь одразу. Як і слід було чекати, день було зіпсовано. Далі ще гірше. Наступного ранку посол подзвонив знову, якраз тоді, коли Торхус розгорнув газету, і запитав, як нічні події можуть уплинути на справи на Близькому Сході. Назавтра у посла також виникли якісь запитання. І Торхус теж пробелькотів щось невиразне через брак інформації.

Він почав приходити на роботу ще раніше, ніж досі, але в посла, мабуть, було сьоме чуття, бо кожного ранку його дзвінок лунав саме в той момент, коли Торхус лише сідав за стіл.

Так продовжувалося, доки голова департаменту, випадково дізнавшись, що посол мешкає в маленькому готелі «Акер» просто навпроти МЗС, не здогадався, в чому річ. Усім було відомо, що посол полюбляє вставати удосвіта. Він не міг не помітити, що світло в кабінеті Торхуса запалюється раніше, ніж в інших, і вирішив розіграти пунктуального посадовця. Тоді Торхус купив собі налобний ліхтарик і наступного ранку встиг переглянути всі газети й факси, не запалюючи світла. І сидів так із налобним ліхтариком майже три тижні, поки посол не здався.

Але тепер Даґфінну Торхусу було начхати на жартівника-посла. Він розкрив конверт, у ньому виявилося розшифрування шифрограми під грифом «цілком таємно». Прочитавши повідомлення, він не помітив, як розлив каву на доповідні записки, що лежали на столі. Короткий текст лишав простір для фантазії, але суть була така: посол Норвегії в Таїланді, Атле Мольнес, знайдений із ножем у спині в одному з борделів Бангкока.

Торхус перечитав повідомлення ще раз, перш ніж відкласти вбік.

Атле Мольнес, колишній політик і член Християнської народної партії, колишній голова комітету фінансів, тепер став колишнім у повному сенсі. Це виявилося таким неймовірним, що Торхус мимохіть кинув оком у бік готелю «Акер» — чи не ховається хтось за гардинами? Але відправником повідомлення було норвезьке посольство у Бангкоку. Торхус вилаявся. Ну чому це сталося саме зараз і саме в Бангкоку? Чи не варто спочатку повідомити Аскільсену? Ні, той скоро сам про все дізнається. Торхус поглянув на годинник і взяв слухавку, щоб подзвонити міністру закордонних справ.

Б’ярне Мьоллер обережно постукав у двері й увійшов. Голоси в переговорній кімнаті затихли, усі повернулися в його бік.

— Б’ярне Мьоллер, керівник відділу вбивств, — представила його голова Управління поліції й жестом запросила сідати.

— Мьоллер, а це статс-секретар Бйорн Аскільсен із канцелярії прем’єр-міністра і Даґфінн Торхус, голова департаменту МЗС.

Мьоллер кивнув, посунув стілець і спробував засунути свої довжелезні ноги під великий овальний дубовий стіл. Здається, він уже бачив моложаве, веселе обличчя Аскільсена по телевізору. Невже він і справді з канцелярії прем’єр-міністра? Отже, проблема виникла чималенька.

— Чудово, що ви змогли так швидко прийти, — сказав гаркаво статс-секретар, нетерпляче барабанячи пальцями по столу. — Ханне, розкажи йому коротко, про що ми тут говорили.

Голова Управління поліції подзвонила Мьоллеру двадцять хвилин тому й без жодних пояснень наказала з’явитися до МЗС протягом чверті години.

— Атле Мольнеса знайшли мертвим у Бангкоку. Припускається, що його було вбито, — почала вона.

Мьоллер побачив, як голова департаменту МЗС в окулярах у сталевій оправі на цих словах пустив очі під лоба. Вислухавши історію до кінця, Мьоллер зрозумів його реакцію. Треба бути поліцейським, щоби сказати про людину, знайдену з ножем, що стирчить зі спини ліворуч від лопатки й увійшов крізь ліву легеню в серце, що ту «припускається, вбито».

— Його знайшла в готельному номері жінка…

— У борделі, — виправив її чиновник у сталевих окулярах. — І знайшла його проститутка…

— Я говорила з колегою з Бангкока, — продовжувала керівник. — Він людина розумна й обіцяв поки що не поширювати інформацію про цю справу.

Мьоллер майже спитав, навіщо затягувати з цим самим поширенням, адже оперативне висвітлення в пресі часто допомагало поліції отримати необхідні відомості, поки хтось із людей щось пам’ятає й сліди ще свіжі. Але щось підказувало йому, що таке запитання вважатимуть наївним. Замість цього Мьоллер поцікавився, як довго вони сподіваються це приховувати.

— Гадаємо, що довго, доти, доки не виникне доречна версія, — відповів Аскільсен. — Така, яку ми маємо сьогодні, не годиться.

Така, яку ми маємо? Мьоллер усміхнувся. Отже, справжню версію вже розглянули й відкинули. Як новопризначений голова відділу Мьоллер дотепер не спілкувався з політиками, однак він знав: що вища в людини посада, то небезпечніше для неї не знати реальної картини життя.

— Як я розумію, ця версія досить неприємна, але що значить «не годиться»?

Голова поглянула на Мьоллера застережно. Статс-секретар ледь помітно усміхнувся.

— У нас мало часу, Мьоллер, але дозвольте мені надати вам експрес-курс практичної політики. Усе, що я вам зараз скажу, суворо конфіденційно. — Він машинально поправив вузол краватки, цей рух Мьоллер згадав з його телеінтерв’ю. — Отже, уперше за всю повоєнну історію у нас виникла центристська влада, причому досить життєздатна. Але не тому, що для цього є спільна парламентська платформа, а тому, що прем’єр-міністр нарешті перестав бути найнепопулярнішим політиком у країні.

Голова Управління поліції й емзеесівець усміхнулися.

— Популярність будується на тому ж хиткому фундаменті, що й будь-який політичний капітал, — на довірі. Не важливо, наскільки політик симпатичний чи харизматичний, головне, що йому довіряють виборці. Чи знаєте ви, Мьоллер, чому була такою популярною Гру Гарлем Брунтланд?

Мьоллер і гадки не мав чому.

— Зовсім не тому, що вона була такою чарівною, а тому, що люди пишалися тим, що вона — саме та, за кого себе видає. Довіра, ось що важливо.

Усі за столом закивали. Обов’язковий ритуал.

— Атле Мольнеса й прем’єр-міністра пов’язувала дружба й політична кар’єра. Вони разом вчилися, разом просувалися вгору по партійній лінії, боролися за модернізацію партійної молодіжної організації й разом раділи, коли обидва, ще молоді, були обрані до стортингу. Саме Мольнес добровільно відступив у тінь, коли вони обидва виявилися серед лідерів партії. І надав цілковиту підтримку прем’єр-міністру, так що партія уникла боротьби за владу всередині. Саме тому вийшло так, що прем’єр-міністр щиро вдячний Мольнесу.

Аскільсен облизнув пересохлі губи й визирнув у вікно.

— Власне, Мольнес не стажувався в МЗС і навряд чи потрапив би до Бангкока, якби прем’єр-міністр не натиснув на всі кнопки. Можливо, це виглядає як непотизм, але це форма узаконеного непотизму, що виник і поширився в епоху правління Робітничої партії. Рейульф Стен також не був кар’єрним дипломатом, коли отримав посаду посла в Чилі. — Його погляд знову звернувся на Мьоллера, і в очах заграв насмішливий вогник. — Мені, мабуть, немає потреби підкреслювати, що ця справа може нашкодити репутації прем’єр-міністра, якщо стане відомо, що його друга і соратника по партії, якого він сам же відрядив до Бангкока, було знайдено in flagranti,[2] а до всього ще й убитим.

Статс-секретар жестом запросив продовжити голову Управління поліції, але тут Мьоллер знову не втримався:

— У кого ж немає друга, який би не побував у борделі!

На обличчі Аскільсена застигла подоба посмішки, а емзеесівець у сталевих окулярах кахикнув:

— Ви дізналися те, що вам слід знати, Мьоллер. І якщо ваша ласка, залиште оцінку цих подій нам. Усе, що треба, це щоб розслідування… не мало небажаного характеру. Авжеж, ми всі хочемо, щоб убивця або вбивці були затримані, однак обставини цієї справи до певного часу мають зберігатися в таємниці. Заради країни. Ви розумієте?

Мьоллер поглянув на свої руки. Заради країни. Тримати язик за зубами. Цього в його родині не вмів ніхто. Його батько так і лишився простим поліцейським констеблем.

— Як показує досвід, пане голово департаменту, приховувати правду буває дуже важко.

— Мабуть, ви праві. Я буду відповідати за операцію по лінії МЗС. Як ви розумієте, це вельми делікатна справа, і вона потребує, щоб таїландська поліція працювала на нас, а не проти нас. Коли вже тут причетне посольство, у нас є певна свобода дій — дипломатична недоторканність і таке інше, але все одно, ми ходимо по краю. А тому ми хотіли б, щоб туди був відряджений той, хто має досвід таких розслідувань і співпраці з поліцією інших країн і хто може досягти результату.

Він замовк і поглянув на Мьоллера, який намагався зрозуміти, чому це йому такий неприємний цей бюрократ з агресивним підборіддям.

— Ми могли би сформувати збірну команду…

— Ніякої команди, Мьоллер. Що менше галасу, то краще. Крім того, голова Управління поліції пояснила нам, що коли ми сунемося туди цілою командою, це навряд чи полегшить співпрацю з тамтешньою поліцією. Так що потрібна лише одна людина.

Одна?

— Ваша начальниця вже запропонувала нам кандидатуру, і ми гідно оцінили її пропозицію. Власне, це ваш підлеглий, і ми хотіли б почути вашу думку про нього. Із бесіди голови Управління поліції з колегою із Сіднея виходить, що цей ваш кандидат чудово показав себе під час розслідування убивства Інґер Холтер торік.

— Я читав узимку про цю історію в газетах, — додав Аскільсен. — Вражає. Отже, це ваша людина?

Б’ярне Мьоллер важко ковтнув. Он воно що, голова Управління запропонувала, щоб до Бангкока поїхав Харрі Холе. А його сюди запросили, щоб він підтвердив, що Харрі Холе — найкращий із кандидатів, чудовий працівник.

Він оглянув людей за столом. Політика, влада, впливовість. Він ні біса не тямить у цих іграх, але зметикував, що справа так чи інакше стосується його самого. Дуже важливо, що саме він зараз відповість і як учинить: це матиме наслідки для його подальшої кар’єри. Керівник Управління сама запропонувала цю людину. Але хтось із цих бюрократів захотів почути, якої думки про Холе його шеф. Мьоллер поглянув на керівницю й спробував прочитати в її очах, що йому слід робити. Авжеж, може статися, що Холе все зробить на вищому рівні. І якщо зараз відрадити їх посилати його підлеглого, чи не подасть він цим свою керівницю в найгіршому світлі? Тоді його проситимуть назвати інше ім’я, і коли названий кандидат зіпсує всю справу, то може статися, що полетить його, Б’ярне, голова.

Мьоллер звів погляд на картину, що висіла над головою керівниці: згори на нього дивився Трюгве Лі, генсек ООН. Ще один політик. За вікнами виднілися дахи багатоповерхівок у сіруватому зимовому світлі, фортеця Акерсхус і флюгер, що миготів од вітру на даху готелю «Континенталь».

Б’ярне Мьоллер вважав себе добрим поліцейським, але тут було щось інше, він не знав правил цієї гри. Що порадив би батько? Еге ж, він завжди тримався подалі від політики, констебль Мьоллер. Але він завжди знав, що важливо, а що ні, й відмінив свою заборону щодо навчання сина в Поліцейській академії після того, як той із відзнакою скінчив перший курс юридичного відділення. І таке інше. Б’ярне зробив так, як сказав батько, і після випускних заходів батько все кахикав і кахикав, плескаючи сина по спині, поки той не попросив його припинити.

— Слушна пропозиція, — почув Б’ярне Мьоллер свій власний голос, та ще й такий гучний і виразний.

— Чудово, — сказав Торхус. — Причина, з якої ми якнайшвидше хотіли почути вашу відповідь, у тому, що це треба вирішувати негайно. Хай ваш кандидат кидає всі справи й береться за нашу проблему вже завтра.

Що ж, можливо, Холе саме зараз і потребує такого завдання, намагався втішити себе Мьоллер.

— Шкода, що ми забираємо у вас такого цінного працівника, — мовив Аскільсен.

На цих словах шеф відділу вбивств Б’ярне Мьоллер ледь стримався від сміху.

Розділ 3

Вони знайшли його в «Шрьодері» на вулиці Вальдемара Тране — старій і респектабельній корчмі на перехресті, де західний район Осло зливається зі східним. У корчмі, чесно кажучи, швидше старій, ніж респектабельній. Респектабельність була лише в тому, що міська інспекція з охорони пам’яток оголосила це вохристе прокурене приміщення архітектурною спадщиною. Але це не вплинуло на клієнтуру — гнану й винищувану породу старих пияків, вічних студентів — вихідців із селян — і волоцюг-донжуанів, які давно випали із сідла.

Коли протяг від дверей на мить розвіяв дим, двоє поліцейських побачили високого чоловіка, який сидів під старовинною картиною із зображенням Акерської церкви. Його світле волосся було підстрижене так коротко, що їжилося, а триденна щетина на худорлявому виразному обличчі відбивалася сивим полиском, хоча чоловікові навряд чи було далеко за тридцять. Він сидів усамітнено, тримаючись рівно, не знімаючи короткого пальта, так, ніби будь-якої миті ладен був підвестися й вийти. І наче кухоль пива, що стояв перед ним на столі, був для нього не задоволенням, а роботою, яку треба було виконати.

— Нам сказали, що ми знайдемо тебе тут, — сказав старший із двох і зайняв стілець навпроти чоловіка. — Я інспектор Волер.

— Бачите того чоловіка, за столиком у кутку? — спитав Холе, не підводячи очей.

Волер повернувся і поглянув на худого старого: той сидів, упершись поглядом у келих із червоним вином і погойдувався взад-уперед. Здавалося, він мерзнув.

— Тут його кличуть «останній із могикан». — Холе підняв голову й усміхнувся. Очі його нагадували біло-блакитні кульки в червоній сітці, і погляд його уперся Волеру в сорочку. — Військовий моряк, — вимовив Холе. — Раніше їх тут було багато, а тепер лишилася жалюгідна купка. Цього торпедували двічі під час війни. І він вважає себе безсмертним. Минулого тижня я знайшов його в заметі на вулиці Ґлюкстадґата, після того, як шинок зачинився. Навколо ані душі, чорна пітьма, мороз вісімнадцять градусів, а він спить. Коли я повернув його до життя, він лише глянув на мене і послав під три чорти. — Він зареготав.

— Чуєш, Холе…

— А вчора ввечері я підійшов до його столика і спитав, чи він пам’ятає, що з ним сталося: хай там як, а я врятував чолов’ягу від смерті на морозі. І знаєте, що він відповів?

— Холе, тебе шукає Мьоллер.

— Він відповів, що безсмертний. «Сам я можу, звісно, жити нікому не потрібним моряком у цій бісовій країні. Але з біса кривдно, що сам святий Петро нічого не вдіє». Ні, ви чули таке? Сам святий Петро…

— У нас наказ доставити тебе в Управління.

На столі перед Холе з’явився новий кухоль пива.

— Рахунок, Віро, — сказав він.

— Двісті вісімдесят, — відповіла та, навіть не глянувши в блокнот.

— Боже, — пробурмотів молодший із двох поліцейських.

— Решту можеш залишити, Віро.

— Дякую, — сказала вона й пішла геть.

— Найкращий сервіс у місті, — пояснив Харрі. — Тебе помічають одразу, не треба вимахувати обома руками.

Волер затиснув долонями вуха, так що на лобі натяглася шкіра й випнулася синя жила.

— Ніколи сидіти тут і слухати п’яні побрехеньки, Холе. Лишай ці останні півлітра…

Холе обережно підніс кухоль до губ і випив.

Волер перехилився через стіл, намагаючись говорити тихіше:

— Я знаю тебе, Холе. Я не люблю тебе, гадаю, давно слід було б вигнати тебе з поліції. Такі, як ти, лише псують довіру людей до поліцейських. Але ми прийшли не для цього. Нам наказано забрати тебе звідси. Шеф — людина добра, він хоче дати тобі шанс.

Тут Холе відригнув, і Волер відхитнувся назад.

— Який ще шанс?

— Шанс показати себе, — вставив молодший поліцейський, і на його обличчі з’явилася хлопчача усмішка.

— А я можу й тут показати, на що я здатний, — усміхнувся у відповідь Холе, знову підніс кухоль до губ і закинув голову.

— Хай йому грець, Холе! — Волер почервонів, дивлячись, як у того ходить туди-сюди кадик, перекочуючись по неголеній шиї.

— Що, задоволені? — І Холе грюкнув перед собою порожнім кухлем.

— Наша робота…

— …чхав я на неї. — Харрі застебнув пальто. — Якщо Мьоллеру щось треба, хай подзвонить мені або чекає, поки я прийду завтра на роботу. А зараз я пішов додому. Сподіваюся, що найближчі дванадцять годин не бачитиму ваші пики. Салют, панове!

Харрі підвівся з-за столу, випроставшись на всі свої метр дев’яносто, і трохи хитнувся.

— Ото ще клятий туз, — прошипів Волер. — Невдаха. Якби лише газетярі, які писали про тебе після Австралії, знали, як мало справ…

— Яких справ, Волер? — Холе продовжував усміхатися. — Відгамселити підлітків напідпитку за панківський гребінь на голові?

Молодший поліцейський крадькома глянув на Волера. Торік у Поліцейській академії пліткували про якихось молодих панків-анархістів, яких затримали за те, що пили пиво в громадських місцях, і відгамселили в камері апельсинами, зав’язаними в мокрий рушник.

— Почуттям корпоративної солідарності ти ніколи не вирізнявся, Холе, — заявив Волер. — Ти думаєш лише про себе. Усім відомо, хто саме був за кермом тієї автівки в районі Віндерена. І чому доброму поліцейському розтрощило череп об придорожній стовп. Та тому, що ти пияк і сів за кермо під чаркою, Холе. Тобі пощастило, що в нашому Управлінні цю справу притримали, а шкода, варто було б згадати й про родину загиблого, і про думку колег…

Молодший поліцейський був новеньким і старався щоденно брати з усього уроки. Сьогодні він, наприклад, дізнався, що нерозумно ображати співрозмовника, гойдаючись на стільці, бо стаєш беззахисним, коли той раптом нахиляється вперед і вставляє тобі окуляри правицею. Кривдник валиться на підлогу, але відвідувачі «Шрьодера» затихають лиш на мить, а потім голоси гудуть знов.

Допомагаючи Волеру підвестися, молодший поліцейський побачив, як поли пальта Холе мелькнули в дверях.

— Дідько, непогано після восьми кухлів пива, еге ж? — мовив він, але одразу ж прикусив язика, зустрівшись поглядом із Волером.

Харрі недбало ступав по обмерзлій бруківці Довреґата. Кулак нібито не болів, — біль і каяття почекають до ранку.

У робочий час він не пив. Поки що. Навіть якщо доктор Еуне стверджував, що кожен новий зрив починається там, де кінчається попередній.

У лікаря, сивого, гладкого — викапаний Пітер Устинов, — аж затрусилося подвійне підборіддя, коли Харрі пояснював йому, що тримається подалі від свого старого ворога «Джима Біма» і п’є лише пиво. При тому що від пива не в захваті.

— Ти ж уже був по вуха в лайні, й тієї миті, коли ти відкриваєш нову пляшку, ти знову туди падаєш. Тут нема ніякого проміжного стану, Харрі.

Що ж. Усе-таки він дістається оселі самостійно, не забуває знімати одяг, ходить на роботу. Так було не завжди. Це Харрі й називав проміжним станом. Йому треба було лише трохи ковтнути на ніч, щоб заснути. Ось і все.

Якась дівчина в хутряній шапці привіталася, коли він пройшов повз неї. Знайома? Минулої весни багато хто вітався із ним на вулиці, особливо після його інтерв’ю в «Редакції 21», де ведуча, Анне Грусволл, спитала, як воно — застрелити серійного вбивцю.

— Так собі. Хоча приємніше, ніж сидіти тут і відповідати на подібні запитання, — відповів він із посмішкою, і його слова стали хітом весняного сезону, головною цитатою після нетлінного: «Вівці — вони нормальні тварини».[3]

Харрі встромив ключ у замок під’їзду. Вулиця Софієсґате. І нащо він перебрався восени в цей район Осло, Бішлет? Може, тому, що сусіди в Тьойєні почали якось дивно поглядати на нього, уникати, а він приймав цю дистанцію за повагу до своєї персони.

Тутешні сусіди його не хвилювали, хоча виходили й перевіряли, чи все гаразд, коли він іноді ввечері спотикався й котився вниз сходами.

Ці падіння почалися в жовтні, після того, як він зайшов у глухий кут у справі Сестреняти. Тоді з нього наче вичавили повітря і знову стало ввижатися різне. Харрі знав лише один спосіб позбавитися видінь.

Він спробував опанувати себе, вирушив разом із Сестреням на дачу в Рауланні, але сестра зовсім замкнулася в собі після жорстокого зґвалтування і вже не сміялася, як раніше. Кілька разів Харрі дзвонив батькові, але розмови тривали недовго, неважко було зрозуміти: батько хоче, щоб його залишили у спокої.

Харрі ввійшов у кімнату, зачинив за собою двері, голосно крикнув, що він удома, і задоволено кивнув, не почувши жодної відповіді. Монстри різних видів відвідували його, але, поки їх нема на кухні, він міг сподіватися, що вночі спокійно засне.

Розділ 4

Щойно Харрі вийшов із під’їзду, як на нього накинувся холод, і так несподівано, що він захлинувся крижаним повітрям. І, піднявши очі до червоного неба над дахами будинків, відкрив рота й вдихнув смак жовчі й «Колгейта».

На площі Гольберга він якраз устиг на трамвай, що йшов по Вельгавенссґате. Знайшовши вільне місце, сів і розгорнув «Афтенпостен». Ще одна справа про педофілію. За останні місяці таке траплялося вже тричі: норвежців узяли на місці злочину в Таїланді.

На першій шпальті нагадувалося про передвиборну обіцянку прем’єр-міністра активніше розслідувати злочини на сексуальному ґрунті, в тому числі й за кордоном; і виникло питання: коли ж буде конкретний результат?

У коментарі до статті статс-секретар Бйорн Аскільсен інформував, що продовжується робота з укладення домовленості між Норвегією й Таїландом про розслідування злочинів, скоєних норвежцями-педофілами, і цей договір дозволить активізувати зусилля поліції.

«Давно вже час! — писав насамкінець редактор «Афтенпостен». — Народ чекає результатів. Християнський народний прем’єр-міністр не може допустити, щоб ця гидота ширилася».

— Проходьте!

Харрі відчинив двері й глянув униз, на Б’ярне Мьоллера, який широко позіхав, потягуючись на стільці так, що його довгі ноги стирчали з-під письмового столу.

— Ти дивись. А я чекав на тебе вчора, Харрі.

— Мені повідомили. — Харрі сів. — Я не ходжу на роботу, коли п’яний. І навпаки. Це принцип, якого я намагаюся дотримуватися. — Він сподівався, що фраза прозвучить іронічно.

— Поліцейський є поліцейським усі двадцять чотири години на добу, Харрі, п’яний він чи ні. Мені довелося вмовляти Волера не писати на тебе рапорт, розумієш?

Харрі знизав плечима, натякаючи: він сказав усе, що хотів сказати.

— О’кей, Харрі, не будемо через це сваритися. У мене для тебе є робота. Гадаю, ти на неї не заслуговуєш, але все одно я думаю дати її тобі.

— Ти не засмутишся, якщо я скажу, що вона мені не потрібна? — спитав Харрі.

— Залиш ці штучки сищику Марлоу, Харрі, вони тобі не личать, — різко перервав його Мьоллер.

Харрі усміхнувся. Він знав, що шеф його любить.

— Я навіть не сказав, про що йдеться.

— Якщо ти посилаєш за мною машину в мій вихідний, то я гадаю, що йдеться не про регулювання вуличного руху.

— Чому ти не даєш мені й слова сказати?

Харрі, усміхнувшись, нахилився вперед.

— Сказати чесно, шефе?

«Невже чесно?» — хотів було перепитати Мьоллер, але лише кивнув.

— Я зараз не здатний до серйозних справ, шефе. Я виходжу з того, що ти сам бачиш, як я працюю. Точніше, не працюю. Або ледве-ледве. Я виконую свої обов’язки, намагаюся не ставати на шляху в інших і бути тверезим упродовж дня. На твоєму місці я запропонував би цю роботу комусь іншому.

Мьоллер зітхнув, повільно підтягнув ноги і підвівся зі стільця.

— Хочеш відверто, Харрі? Якби вирішував я, то роботу б отримав хтось інший. Але вони хочуть саме тебе. Тому ти дуже мене виручив би, Харрі, якби…

Харрі уважно подивився на шефа. Б’ярне Мьоллер не раз допомагав йому у важких ситуаціях в останній рік, і зрозуміло, що рано чи пізно доведеться віддячувати.

— Стоп! Хто це вони?

— Люди на керівних посадах. Які можуть перетворити моє життя на пекло, якщо не отримають те, що хочуть.

— А я що за це отримаю?

Мьоллер якнайсуворіше нахмурив брови, але йому все-таки було важко втримати суворий вираз на своєму по-хлопчачому відкритому обличчі.

— Що ти отримаєш? Свою зарплатню. Поки тобі не припинили її видавати. От її й отримаєш, хай йому грець!

— Я погано знаюся на всьому цьому, шефе. Виходить, хтось із цих твоїх людей вирішив, що цей хлопець, Холе, який торік упорався в Сіднеї, з біса здібний, і твоя справа лише приструнити цього типа. Чи я помиляюся?

— Харрі, будь ласка, не гарячкуй.

— Отже, я не помиляюся. І вчора я теж усе вірно зрозумів, коли побачив пику цього Волера. Тому я добряче все обміркував, і ось моя пропозиція: я стану слухняним хлопчиком, візьмуся за цю роботу, а коли все буде зроблено, ти даси мені двох штатних детективів на два місяці й необмежений доступ до всіх баз.

— Про що це ти?

— Ти знаєш про що.

— Якщо ти знову про зґвалтування своєї сестри, то можу тобі лише поспівчувати, Харрі. Адже ти пам’ятаєш, що справу припинено.

— Я пам’ятаю, шефе, пам’ятаю й той звіт, де було зазначено, що в неї синдром Дауна, а тому є ймовірність, що вона взагалі все вигадала про зґвалтування, щоб приховати, що завагітніла від випадкового знайомого. Спасибі, я все пам’ятаю.

— Не було жодних доказів…

— Вона сама хотіла все це приховати. Господи, я ж був у її квартирі в Соґні й випадково побачив у брудній білизні бюстгальтер, весь просочений кров’ю. Я змусив її показати мені груди. Ґвалтівник відрізав їй соски, і вона більше тижня ходила, криючись, стікаючи кров’ю. Вона гадала, всі люди такі ж добрі, як вона, і коли той тип спершу пригостив її вечерею, а потім спитав, чи не хоче вона подивитися фільм у його готельному номері, вона вирішила, що він просто дуже приязний. І якби вона навіть згадала, в якому номері це сталося, то все одно було б запізно: там усе вже прибрали пилосмоком, вимили, постіль змінили вже разів двадцять після того, що сталося. Так що, ясна річ, ніяких доказів не знайшли.

— Ніхто не пам’ятав, щоб там бачили скривавлені простирадла…

— Я працював у готелі, Мьоллер. Ти будеш здивований, коли дізнаєшся, скільки скривавлених простирадл змінюють там на одному тижні. Мешканці готелів тільки те й роблять, що кровоточать.

Мьоллер рішуче похитав головою.

— Вибач. У тебе був шанс довести це, Харрі.

— Недостатньо, шефе, його було замало.

— Завжди буває замало. І треба десь зупинитися. З нашими ресурсами…

— Дайте мені хоча б свободу дій. Хоча б на один місяць.

Мьоллер раптом підвів погляд і підморгнув. Харрі зрозумів, що його викрито.

— Ох ти, пройдисвіт, тобі ж завжди була до вподоби робота, хіба ні? Тобі просто закортіло спершу поторгуватися?

Харрі віддув нижню губу й похитав головою. Мьоллер подивився у вікно. Тяжко зітхнув.

— Гаразд, Харрі. Подивимося, що вийде. Але коли вже ти завинив, я змушений вжити заходів, яких від мене давно чекають в Управлінні. Ти розумієш, що це означає?

— Як тут не зрозуміти, — усміхнувся Харрі. — Що за робота?

— Сподіваюся, літній костюмчик висить готовий і ти пам’ятаєш, куди поклав свій паспорт. Твій літак відлітає за дванадцять годин, і ти будеш дуже далеко звідси.

— Що далі, то краще, шефе.

Харрі сидів на стільці біля дверей тісної соціальної квартири в районі Соґн. Сестра, притулившись біля вікна й дивлячись на сніжинки, що кружляли в світлі вуличного ліхтаря, кілька разів шмигнула носом. А оскільки сиділа вона спиною до Харрі, то він не міг зрозуміти, чи це застуда, чи їй сумно від близького розставання. Сестра жила тут уже два роки і добре давала собі раду. Після того, що з нею сталося — зґвалтування й аборт, — Харрі, взявши із собою дещо з одягу й туалетне приладдя, перебрався до її оселі. Пробув він там лише кілька днів, а потім вона заявила йому, що досить. Вона вже доросла.

— Я скоро повернуся, Сестреня.

— А коли?

Вона сиділа близько до шибки, і щоразу, коли вона говорила, на ній з’являлася матова пляма. Харрі сів позаду неї й поклав їй руку на спину. Вловив тремтіння й зрозумів, що сестра ось-ось заплаче.

— Щойно впіймаю цих поганців. Тоді одразу ж повернуся.

— Це…

— Ні, це не він. Про нього я подбаю потім. Ти говорила сьогодні з татом?

Вона хитнула головою. Харрі зітхнув.

— Якщо він не подзвонить тобі, подзвони йому сама, прошу тебе. Ти можеш зробити це для мене, Сестреня?

— Тато ніколи не розмовляє, — прошепотіла вона.

— Таткові погано, тому що померла мама.

— Але це було так давно.

— От і настав час змусити його знову розмовляти, Сестреня, і ти маєш мені в цьому допомогти. Допоможеш? Правда?

Вона повернулася до нього, не говорячи ні слова, обійняла його й сховала обличчя в нього на шиї.

Він погладив її по голові, відчуваючи, як сорочка стає вологою від її сліз.

Валіза зібрана. Харрі подзвонив доктору Еуне й пояснив, що їде в службове відрядження до Бангкока. Більше йому сказати було нічого, і він взагалі не знав, навіщо дзвонить. Може, тому, що приємно подзвонити кому-небудь, кому цікаво, де це ти пропадаєш? Харрі навіть подумав, а чи не дзвякнути й офіціантам у «Шрьодер».

— Візьми із собою шприци з вітаміном В, які я тобі дав, — сказав Еуне.

— Навіщо?

— Вони полегшать тобі життя, якщо захочеш лишатися тверезим. Нове оточення, Харрі, це, знаєш, гарний привід.

— Я про це подумаю.

— Годі вже думати, Харрі.

— Та знаю я. От тому мені й не треба шприців.

Еуне закректав. Це була його манера сміятися.

– Із тебе комік вийшов би, Харрі.

— Я на вірному шляху.

Хлопець, один із мешканців дешевого пансіону, стояв біля стіни й тремтів від холоду у своїй тісній дитячій курточці; димлячи недопалком, він дивився, як Харрі затягує валізу в багажник таксі.

– Їдете?

— Саме так.

— На південь?

— У Бангкок.

— Самі?

— Ага.

— Say no more…[4]

І він підморгнув Харрі, піднявши догори великий палець.

Харрі взяв квиток у пані за стійкою реєстрації й обернувся.

— Харрі Холе? — У чоловіка були окуляри в сталевій оправі, і він сумно посміхався.

— А ви?

— Даґфінн Торхус із МЗС. Ми хотіли побажати вам доброї дороги. А також упевнитися, що ви розумієте… всю делікатність завдання. Усе сталося дуже швидко.

— Спасибі за турботу. Я зрозумів, що моє завдання — знайти вбивцю й не здіймати галасу. Мьоллер уже дав мені інструкції.

— Гаразд. Головне — це таємність. Нікому не довіряйте. Не покладайтеся на людей, які будуть видавати себе за співробітників МЗС. Може статися, що вони насправді, ну, скажімо, з газети «Даґбладет».

Торхус відкрив рот, немов збираючись розсміятися, але Харрі зрозумів, що він говорить серйозно.

— Журналісти з «Даґбладет» не носять значка МЗС на лацкані піджака, пане Торхус. Або плаща, коли надворі січень. Я, до речі, зрозумів із документів, що ви будете моїм контактом у міністерстві.

Торхус кивнув, немовби сам до себе. А потім, виставивши вперед підборіддя, заговорив упівголоса:

— Незабаром ваш рейс, так що довго я вас не затримаю. Але постарайтеся почути те, що я вам скажу.

Він вийняв руки з кишень пальта й схрестив їх на грудях.

— Скільки вам років, Холе? Тридцять три? Тридцять чотири? Ви досі маєте шанс зробити кар’єру. Я дещо дізнався про вас. Ви талановитий, вас цінує керівництво. І захищає вас. Усе так і лишатиметься, поки справи йдуть добре. Але щойно ви схибите, як відразу вскочите в лайно, і тоді потягнете за собою й вашого шефа. Отут ви й побачите, що так звані друзі раптом розбіглися хто куди. Тому якщо швидко бігати не виходить, то спробуйте, принаймні, встояти на ногах, Холе. Так буде краще для всіх. Повірте, це добра порада старого ковзаняра. — Він усміхнувся самими губами, тоді як очі його допитливо дивилися на Харрі. — Знаєте що, Холе, мене завжди охоплює відчуття приреченості, коли я в аеропорту Форнебю. Приреченості й відступу.

— Та що ви кажете! — мовив Харрі й подумав, чи встигне купити пива в барі до вильоту. — Годі вам. Тут можна відчути й щось гарне. Оновлення наприклад.

— Хотілося б, — сказав Торхус.

Розділ 5

Харрі Холе поправив сонцезахисні окуляри й глянув на ряд таксі біля міжнародного аеропорту Дон Муанг. Здавалося, він у ванні, де щойно вимкнули гарячий душ. Він уже знав: від високої вологості ніякі хитрування не допомагають. Нехай собі піт стікає по тілу, просто треба думати про щось інше. Гірше зі світлом. Крізь дешевий заляпаний пластик окулярів воно вражало осклянілі від алкоголю очі, викликаючи черговий напад головного болю, який досі тихо пульсував у скронях.

— 250 baht or metel taxі, sіl?

Харрі намагався зрозуміти, що хоче сказати таксист, який стояв перед ним. Переліт був пекельним. В аеропорту Цюріха продавалися тільки німецькі книжки, а в літаку показували «Звільніть Віллі — 2».

— Краще за лічильником, — сказав Харрі.

Говіркий данець, що сидів поруч із ним у літаку, анітрохи не переймаючись тим фактом, що Харрі був п’яний як чіп, діставав його порадами про те, як уникнути обману в Таїланді, — тема дійсно невичерпна. Данець вважав, що всі норвежці — такі собі бевзі, а тому обов’язок кожного данця — застерегти їх від ошуканців.

— Ти маєш скрізь торгуватися, — повчав його данець. — Це головне, затямив?

— А що буде, якщо я не стану торгуватися?

— Тоді ти розориш усіх нас.

— Це як?

— Через тебе злетять ціни, і в Таїланді все стане дорожчим для тих, хто приїде після нас.

Харрі уважно поглянув на співрозмовника. Бежева сорочка «Мальборо», новенькі шкіряні сандалії. Треба б ще випити.

— Сюрасак-роуд, сто одинадцять, — сказав Харрі, і водій, усміхаючись, поставив валізу в багажник і відкрив дверцята таксі. Харрі забрався усередину, помітивши, що кермо праворуч. — У нас у Норвегії переймаються, що англійці не хочуть відмовлятися від лівостороннього руху, — пробурмотів він, поки вони їхали по шосе. — Але недавно я почув, що, виявляється, купа народу їздить по лівому, а не по правому боці. Знаєте, хто це?

Водій подивився в дзеркальце й усміхнувся ще ширше:

— Сюрасак-роуд, yes?

— Китайці, бо в Китаї лівосторонній рух, — промурмотів Харрі, радіючи, що дорога перетинає імлистий, закупчений хмарочосами ландшафт, мов пряма сіра стріла. Бо ще кілька крутих віражів — й омлет від «Свісс Ейр» вилетить на заднє сидіння. — Чому лічильник не ввімкнено? — запитав він.

— Сюрасак-роуд, п’ятсот батів, yes?

Харрі відкинувся на сидіння й поглянув на небо. Вірніше, він підняв очі, але ніякого неба не було видно, тільки мутна поволока, підсвічена невидимим сонцем. Ось він, Бангкок, «місто янголів». Янголи носили марлеві маски й, розрізаючи повітря ножем, намагалися згадати, якого кольору було небо за старих часів.

Мабуть, він заснув, а коли розплющив очі, таксі зупинилося. Він підвівся з сидіння й побачив, що навколо повнісінько машин. Крамниці, відкриті прилавки й майстерні тулилися одне до одного уздовж тротуарів, що кишіли людьми, причому у всіх перехожих був такий вигляд, ніби вони точно знають, куди йдуть. І дуже туди поспішають. Шофер відкрив вікно, і до звуків радіо додалася міська какофонія. У розпеченому салоні пахло вихлопом і потом.

— Затор?

Водій весело закивав головою.

На зубах у Харрі зарипіло. Що він там таке читав про свинець, який ми вдихаємо: він рано чи пізно осідає в мозку? І від цього ми стаємо склеротиками. Чи психами?

Раптом, немов за велінням чарівної палички, машини рушили з місця, між ними, наче люті комахи, знову стали снувати мотоцикли й мопеди, запекло кидаючись напереріз у повній зневазі до смерті. Харрі нарахував чотири цілком аварійні ситуації.

— Навіть дивно, що нікого не зачепили, — сказав Харрі, щоб сказати хоч що-небудь.

Водій глянув у дзеркальце й усміхнувся.

— Зачепили. І не раз.

Коли вони нарешті зупинилися біля Управління поліції на Сюрасак-роуд, Харрі вже вирішив, що місто йому не до вподоби. Треба буде зробити справу, намагаючись поменше дихати, і першим же літаком, який буде, повернутися додому в Осло.

— Ласкаво просимо в Бангкок, Халлі.

Голова Управління був низенький, чорнявий і, ймовірно, вирішив продемонструвати, що й тут, у Таїланді, уміють вітати один одного по-західному. Він потиснув руку Харрі й енергійно потрусив її, щиро усміхаючись.

— Шкода, що ми не змогли зустріти вас в аеропорту, але вуличний рух у Бангкоку… — І він показав рукою на вікно позаду. — На мапі це зовсім поруч, але…

— Я розумію, що ви маєте на увазі, сер, — відповів Харрі. — У посольстві мені сказали те саме.

Вони стояли один проти одного, не говорячи ні слова. Голова поліції весь час усміхався. У двері постукали.

— Увійдіть!

У дверний проріз просунулася гладко виголена голова.

— Проходьте, Крамлі. Прибув норвезький детектив.

Слідом за головою з’явилося тіло, і Харрі двічі зморгнув, щоб упевнитися, що очі його не обманюють. У Крамлі були широкі плечі, а ріст майже як у Харрі, на вилицях перекочувалися жовна, яскраво-сині очі зоріли над прямим тонкогубим ротом. Картину довершували блакитна поліцейська сорочка, здоровенні кросівки «Найк» і спідниця.

— Ліз Крамлі, старший інспектор відділу вбивств, — сказав голова поліції.

— Кажуть, ти просто блискуче розкриваєш убивства, Харрі, — вимовила вона із сильним американським акцентом і встала перед ним.

— Он як! Не знаю, чи справді я…

— Не знаєш? Але ж трапилося щось важливе, коли вже тебе послали через пів земної кулі, еге ж?

— Мабуть.

Харрі прикрив очі. Найменше, що йому було потрібно зараз, так це занадто активна інспекторка.

— Я тут, щоб надати допомогу. Якщо зможу це зробити. — Він змусив себе усміхнутися.

— Виходить, доведеться протверезіти, Харрі?

Голова поліції за її спиною тихенько засміявся.

— Вони тут у нас такі, — голосно й чітко вимовила Крамлі, немов шеф не стояв поруч. — Роблять усе можливе, щоб ніхто не осоромився. Саме зараз він намагається врятувати тебе. Я не жартую. Я відповідаю за відділ убивств, і коли мені щось не подобається, я кажу це в очі. Тут це вважається поганим тоном, але я все одно роблю так ось уже десять років.

Харрі заплющив очі.

— Бачу з твоєї червоної пики, що ти мене не схвалюєш, Харрі, але я не буду працювати з інспектором напідпитку, май на увазі. Приходь завтра. А зараз я пошукаю кого-небудь, хто відвезе тебе на твою квартиру.

Харрі покачав головою й прокашлявся:

— Це аерофобія!

— Що?

— Страх літати на літаках. Джин-тонік допомагає. А обличчя в мене червоне, тому що джин почав виходити крізь шкіру.

Ліз Крамлі подивилася на нього довгим поглядом. Потім почухала свій блискучий череп.

— Сумно, інспекторе. А як щодо зміни годинних поясів? Сонливість не спостерігається?

— Анітрішки.

— Гаразд. Ми підкинемо тебе у квартиру дорогою до місця злочину.

Квартира, яку йому виділило посольство, була розташована у фешенебельному комплексі просто напроти готелю «Шангрі-Ла». Вона була крихітна й по-спартанськи вмебльована, але в ній були ванна й вентилятор біля ліжка, а з вікна відкривався вид на широченну вохристу річку Чао-Прайя. Харрі влаштувався біля вікна. Довгі вузькі дерев’яні човни снували туди-сюди й каламутили без того брудну воду своїми моторами на довгих транцях. На іншому березі недавно побудовані готелі й торгові центри височіли над суцільною масою будинків із білого каменю. Оцінити розміри міста було важко, квартали губилися в жовто-вохристій імлі, але Харрі припустив, що місто велике. Дуже велике. Він розкрив вікно, й у квартиру ввірвався вуличний гуркіт. Під час перельоту в нього заклало вуха, але тепер він, піднявшись на ліфті, уперше почув, як оглушливо гуркоче Бангкок.

Машина Крамлі, що стояла далеко внизу, була схожа на коробку з-під бутербродів. Харрі відкрив теплу банку пива, прихоплену ще в літаку, й із задоволенням зазначив, що місцеве «Сінґха» нітрохи не краще норвезького. Решта дня здавалася вже більш прийнятною.

Розділ 6

Інспектор Крамлі налягала на клаксон. Буквально. Налягла грудьми на кермо величезного джипа «тойота», і машина сигналила без кінця.

— Це зовсім не по-тайськи, — сказала вона й усміхнулася. — До того ж даремно. Сигналь не сигналь, тебе однаково не пропустять. Це щось буддійське. Але я не збираюся їм потурати. Я, хай йому грець, із Техасу й не така, як вони.

І вона знову налягла на кермо, але водії навколо демонстративно відверталися.

— Виходить, він так і лежить у номері мотелю? — запитав Харрі й ледь утримався, щоб не позіхнути.

— Розпорядження керівництва. Зазвичай, ми робимо розтин якнайшвидше й наступного ж дня тіло кремують. Але треба, щоб ти все сам оглянув. Не питай, навіщо.

— Бо я блискуче розкриваю вбивства, чи ти забула?

Вона поглянула в його бік, а потім повернула праворуч, проскочивши в проміжок, що утворився між машинами, і натиснула на газ.

— Ти не дуже вихваляйся, красунчику. Гадаєш, мабуть, тайці вважають, що ти чогось вартий, бо ти фаранг? Насправді навпаки.

— Фаранг?

— Білий. Грінго. Напівглузливо-напівнейтрально. Не забувай, що тайці гонористі, навіть якщо вони поводяться з тобою шанобливо. На щастя для тебе, зі мною сьогодні там будуть двоє молодих поліцейських, на яких ти напевно справиш враження. Хай там як, я на це сподіваюся, тобі ж краще буде. Але якщо нап’єшся, у тебе з’являться великі проблеми з нашим відділом.

— Господи, я вже почав думати, що ти тут вирішуєш усе.

— Так воно й є.

Вони виїхали на автостраду, і вона рішуче натиснула на педаль газу, ігноруючи незадоволене гурчання мотора. Уже сутеніло, на заході вишнево-червоне сонце заходило в серпанок між хмарочосами.

— Принаймні, заходи сонця від смогу стають гарніші, — сказала Крамлі, немов відповідаючи на його думки.

— Розкажи мені про тутешні справи з проституцією, — попросив Харрі.

— Приблизно так само, як і з автомобільним рухом.

— Це я зрозумів. Але як вона працює, як організована? Це що, традиційна вулична проституція, із сутенерами, борделями й мадам, чи повії тут на фрилансі? Ходять по барах, займаються стриптизом, дають оголошення в газетах, полюють на клієнтів у торгових центрах?

— Усе це є, і навіть більше. Чого в Бангкоку не можна спробувати, того взагалі пробувати не варто. Але більшість працює все-таки в стрип-барах, вони танцюють там і намагаються розкрутити клієнтів на спиртне, із чого мають відсоток. Власники барів не відповідають за дівчат, тільки дають їм можливість заробляти, а ті у свою чергу зобов’язані сидіти там до закриття бару. Коли клієнт захоче зняти дівчину, він має купити її на весь вечір. Гроші отримує власник бару, а дівчина, звісно, теж радіє: їй не треба стояти на сцені весь вечір і крутити задом.

— Для хазяїна, схоже, вигідна угода.

— Те, що дівчина одержує потім, іде прямо їй у кишеню.

— Та, котра знайшла нашого норвежця, теж із бару?

— Саме так. Вона працює в одному з барів мережі мотелів «Кінг Краун» у Патпонгу. Нам також відомо, що іноземцям із особливим смаком власник мотелю надає дівчат за викликом. Але розговорити цю дівчину дуже непросто, оскільки в Таїланді й за проституцію, і за звідництво карають однаково. Вона повторює, що жила в мотелі й просто помилилася дверима.

Ліз Крамлі пояснила, що Атле Мольнес, цілком імовірно, замовив собі жінку відразу після прибуття в мотель, однак адміністратор, він же власник, завзято заперечує це й повторює, що просто надав йому номер.

— Приїхали.

Джип зупинився перед низеньким кам’яним будиночком білого кольору.

— Кращі борделі Бангкока мають пристрасть до давньогрецьких назв, — саркастично зазначила Ліз, виходячи з машини.

Харрі глянув на велику неонову вивіску, яка сповіщала, що мотель називається «Олімпуссі». Буква «м» раз у раз миготіла, а «л» і зовсім не горіла, від чого вигляд у закладу був сумний, як у норвезького гриль-бару при дорозі.

Власне мотель нагадував американський варіант: двомісні номери розташовувалися навколо патіо, біля кожного номера був окремий паркінг. Уздовж стіни тяглася веранда, де мешканці могли відпочити в сірих від вогкості плетених кріслах.

— Затишне місце.

— Ти не повіриш, але коли воно тільки з’явилося, під час війни у В’єтнамі, то стало найпопулярнішим у місті. Створене для схиблених на сексі американських солдатів, що приїхали для «R amp;R».

— «R amp;R»?

— «Rest amp; Rehabіlіtatіon».[5] У народі це називали «І amp;І»: «Іntercourse amp; Іntoxіcatіon».[6] Солдати прилітали сюди із Сайгона у дводенну відпустку. Без U. S. Army секс-індустрія в цій країні ніколи не стала б тим, чим є сьогодні. А одна з вулиць Бангкока, що зветься «Ковбой» на честь одного із сутенерів, тепер називається так офіційно.

— А чим їм там не подобалося? Адже тут майже село.

— Солдати, які сумували за домівкою, найбільше хотіли мати дівчат саме по-американськи, а це значить — у машині або мотелі. Тому тут і створили такий. У центрі міста вони винаймали американські машини. Навіть пиво в міні-барах номерів було винятково американське.

— Господи, а ти звідки все це знаєш?

— Мати розповідала.

Харрі повернувся до неї, але, хоча решта неонових літер «Олімпуссі» і світили блакитнуватим світлом їй на голову, було занадто темно, щоб розгледіти вираз її обличчя. Перш ніж увійти в мотель, вона натягнула кашкет глибше.

Номер був облаштований скромно, але бруднуваті шовкові шпалери свідчили про кращі часи. Харрі зіщулився. Але не через жовтий костюм, що полегшує ідентифікацію вбитого: Харрі знав, що тільки члени Християнської народної партії й Партії прогресу могли добровільно розгулювати в такому одязі. І не через ніж зі східним орнаментом на ручці, що приколов жовтий піджак до спини, так що він здибився на плечах неелегантним горбом. Ні, просто тому, що в номері було нереально холодно. Крамлі пояснила йому, що в тутешньому кліматі трупи розкладаються дуже швидко, і коли стало відомо, що інспектора поліції з Норвегії доведеться чекати майже дві доби, то ввімкнули кондиціонери на повну потужність — на десять градусів і максимальну швидкість вентиляції.

Проте мухи вижили й у таких умовах і роєм злетіли над трупом, коли двоє молодих таїландських поліцейських обережно перевернули його на спину. Згаслий погляд Атле Мольнеса впав униз, немов він намагався роздивитися передки своїх черевиків «Ессо». Посол на свої п’ятдесят два не виглядав, імовірно, через хлоп’ячий чубчик. Вигорілий від сонця, скуйовджений, він упав йому на чоло, нібито продовжуючи жити своїм окремим життям.

— Дружина й дочка-підліток, — сказав Харрі, — вони що, не були тут і не бачили його?

— Ні. Ми поінформували норвезьке посольство, і нам обіцяли сповістити родину. А доти в нас розпорядження нікого сюди не пускати.

— Це розпорядження від співробітника посольства?

— Так, від радника посольства. Не пам’ятаю, як її їм’я…

— Тоньє Віг?

— Точно. Вона просто в обличчі змінилася, коли ми перевернули вбитого, щоб установити його особу.

Харрі уважно подивився на мертвого посла. Чи був він привабливим чоловіком? Таким, котрий, незважаючи на потворний костюм і складки жиру на животі, міг підкорити серце молодої жінки — радника посольства? Засмагла шкіра набула землистого відтінку, і синій кінчик язика стирчав назовні, немов намагався протиснутися між губами.

Харрі сів на стілець і поглянув навколо. Зовнішність після смерті змінюється швидко, і він досить надивився трупів, щоб засвоїти, що довго розглядати їх сенсу нема. Всі секрети, що приховані в людській душі, Атле Мольнес забрав із собою назавжди, а тут лишилася тільки його порожня оболонка.

Харрі підсунув стілець до ліжка. Обидва молодих поліцейських, присутніх при огляді, нахилилися до нього ближче.

— Що ти бачиш? — запитала Крамлі.

— Я бачу норвезького гуляку, що випадково виявився ще й послом, так що свої коментарі я залишу при собі з поваги до короля й вітчизни.

Ліз здивовано підняла на нього очі.

— Незважаючи на гарні кондиціонери, тхнути від нього не перестало, — сказав він. — Але це вже моя проблема. Що ж стосується цього хлопця… — Харрі обмацав щелепи мертвого посла. — Рігор мортіс. Він задубів, але трупна закляклість минає, через два дні це нормально. Язик синій, однак ніж у спині не доводить, що його душили. Треба перевірити.

— Уже перевірили, — відповіла Крамлі. — Посол пив червоне вино.

Харрі щось промурмотів у відповідь.

— Наш лікар каже, смерть настала між шістнадцятою й двадцять другою годинами, — продовжувала вона. — Посол залишив свій кабінет о пів на дев’яту ранку, а дівчина знайшла його близько одинадцятої вечора, що трохи звужує часовий проміжок.

— Між шістнадцятою й двадцять другою годинами? Так це ж цілих шість годин.

— Добре рахуєте, інспекторе. — Крамлі схрестила руки на грудях.

— Між іншим, — глянув на неї Харрі, — в Осло ми зазвичай встановлюємо час смерті в межах двадцяти хвилин, якщо труп знайдений через кілька годин після вбивства.

— Це тому, що ви там живете на Північному полюсі. А отут, коли на вулиці тридцять п’ять градусів, температура трупа не знижується так різко. Час смерті встановлюється за рігор мортіс, а це дуже приблизно.

— А що із трупними плямами? Вони звичайно проступають за три години після смерті.

— Соррі. Як ти сам бачиш, посол любив засмагати, так що плями непомітні.

Харрі провів вказівним пальцем по тканині піджака в тому місці, де стирчав ніж. Під нігтем у нього виявилася сіра, схожа на вазелін речовина.

— Що це таке?

– Імовірно, знаряддя вбивства було змазане жиром. Зразки відіслані на аналіз.

Харрі швидко оглянув кишені покійного й витяг звідти коричневий потертий гаманець. Там виявилися купюра в п’ятсот батів, емзеесівське посвідчення й фотографія всміхненої дівчинки, що лежить на чомусь на зразок лікарняного ліжка.

— Ви знайшли в нього що-небудь ще?

— Нічогісінько, — відповіла Крамлі й зняла із себе кашкет, щоб відганяти мух, що кружляли в номері. — Ми тільки перевірили, що при ньому було, і поклали все назад.

Розстебнувши на трупові ремінь, Харрі приспустив його штани і знову перевернув тіло на живіт. Потім задер піджак і сорочку.

— Погляньте. Трохи крові стекло по спині.

Він відтягнув труси «Довре».

– І ще між сідницями. Отже, його вбили не в постелі, а закололи, коли він стояв. За висотою, на яку припав удар ножем, і за кутом цього удару можна говорити про зріст убивці.

— Тільки якщо ми припустимо, що вбивця, наносячи удар, стояв поруч із жертвою, — додала Крамлі. — Але ж убитий міг бути зарізаний, лежачи на підлозі, і тоді кров потекла вниз, коли його перетягували на ліжко.

— У такому випадку кров була б і на килимі, — заперечив Харрі, натягнув на мертвого штани, застебнув ремінь і знову повернувся до неї. — Крім того, не треба нічого вигадувати, ти ж сама це знаєш. Адже ваші техніки вже виявили волокна від килима на його костюмі, чи не так?

Вона не відвела погляду, але Харрі зрозумів, що викрив її маленьку хитрість. Ліз ледь помітно кивнула, і він повернувся назад до трупа:

— Плюс якась віктимологічна деталь, що, можливо, підтверджує, що він чекав на жінку.

— Он як?

— Бачите його ремінь? Коли я його розстебнув, він був застебнутий не на звичайну, розношену дірочку, а на дві дірочки тугіше. Літні розжирілі чоловіки, зустрічаючись із молоденькими панянками, намагаються підтягнутися.

Важко було сказати, яке враження справили його слова на присутніх. Тайці переминалися з ноги на ногу, але їхні юні кам’яні обличчя не виражали нічого. Крамлі відкусила шматочок нігтя й виплюнула, лише трохи розкривши губи.

— А тут у нас, виходить, міні-бар. — Харрі відчинив дверцята маленького холодильника. — «Сінґха», «Джонні Вокер» й «Канадіан Клаб» у маленьких флакончиках, пляшка білого вина. Схоже, тут нічого не торкались. Що в нас іще? — звернувся Харрі до двох тайців.

Ті перезирнулися між собою, потім один із них указав пальцем на двір:

— Машина.

Вони вийшли на стоянку, де стояв синій «мерседес» останньої моделі з дипломатичними номерами. Один із поліцейських відкрив дверцята з боку водія.

— Ключі? — запитав Харрі.

— Лежали в кишені піджака в… — І поліцейський кивнув у бік мотелю.

— Відбитки пальців?

Таєць розгублено глянув на шефа. Ліз кашлянула:

— Ясна річ, ми перевірили ключі на відбитки, Холе.

— Я не питаю, чи зняли ви відбитки, мене цікавить, що ви знайшли.

— Там були його власні відбитки. Якщо ми тобі ще не встигли про це сказати.

Харрі стримався, щоб не відповісти гостро.

У салоні сидіння й підлога були завалені всяким барахлом. Харрі помітив кілька журналів, касети, порожні сигаретні пачки, банку коли й сандалії.

— Що ще ви знайшли?

Один із поліцейських дістав список і зачитав його. Здається, його звуть Нхо, так він казав? Іноземні імена нелегко запам’ятати. Напевно, те саме вірно щодо його власного імені. Нхо був по-хлоп’ячому сухорлявий, коротко підстрижений, з відкритим, привітним обличчям. Але Харрі знав, що за кілька років цей вираз зміниться.

— Стоп, — сказав він. — Можеш повторити останні слова?

— Квитки тоталізатора, сер.

— Посол, мабуть, відвідував перегони, — сказала Крамлі. — Що ж, популярний вид спорту в Таїланді.

— А це що таке?

Харрі нахилився до водійського місця й підняв прозору пластикову ампулу, що застрягла в щілині між спинкою й сидінням.

Поліцейський глянув у свій список, але нічого такого там не знайшов.

— У подібних ампулах випускається рідкий екстазі, — пояснила Крамлі, підійшовши ближче, щоб розглянути знахідку.

— Екстазі? — Харрі похитав головою. — Літні християнські демократи, може, і злягаються в борделях, але препарати не вживають.

— Ампулу перевіримо, — відповіла Крамлі. Було помітно, що вона незадоволена — ще б пак, проґавити такий доказ.

— А тепер поглянемо, що в нас іззаду, — продовжував він.

Багажник машини був настільки ж охайний і чистий, наскільки захаращеним виявився салон.

— Акуратист, — зробив висновок Харрі. — У салоні, швидше за все, орудують дружина й дочка, але в багажник він їх не пускає.

У світлі кишенькового ліхтарика, наведеного Крамлі, блиснув ящик з інструментами. Тут усе сяяло чистотою, і лише трохи вапна на викрутці свідчило про те, що цей інструмент використовували.

— Ще трохи віктимології, хлопці. Припускаю, що Мольнес особливо майстровим не був. Цей інструмент жодного разу не вступав у контакт із двигуном. Зате його використали, щоб повісити вдома, на кам’яній стінці, скажімо, сімейний портрет.

Тієї ж миті у нього над вухом радісно задзвенів комар. Харрі ляснув себе по щоці, відчувши долонею вологий холод власної шкіри. Сонце вже сіло, але спека не спадала, зате вітер стих, і здавалося, що волога сама виступає із землі в них під ногами й так просочує повітря, що його можна пити як воду. Поруч із запасним колесом лежав домкрат, що на вигляд теж жодного разу не використовувався, і ще вузький коричневий шкіряний кейс, цілком доречний у машині дипломата.

— Що в кейсі? — запитав Харрі.

— Він замкнений, — відповіла Крамлі. — Автомобіль формально вважається територією посольства й тому не входить у нашу юрисдикцію, так що ми не маємо права його розкривати. Але якщо серед нас представник Норвегії, то ми, можливо…

— Шкода, але в мене немає дипломатичного статусу, — сказав Харрі, дістав кейс із багажника й поклав його на землю. — Але я кажу, що цей предмет більше не перебуває на норвезькій території, і тому пропоную вам розкрити його, поки я сходжу в хол і поговорю із власником мотелю.

І Харрі повільним кроком перетнув патіо. Ноги набрякли після авіаперельоту, сорочка намокла від поту, хотілося пити. Якщо не зважати на все це, то знову зайнятися справою виявилося не так уже й погано. Від останнього разу пройшло чимало часу. Він помітив, що «м» на вивісці теж згасла.

Розділ 7

«Ванг Лі, менеджер», — було написано на візитівці, яку простягав Харрі чоловік за стійкою; можливо, це був натяк, що краще б зайти якось іншим разом. Кістлявий, у квітчастій сорочці, власник мотелю зіщулився й усім своїм виглядом показував, що не бажає мати з Харрі жодних справ, принаймні зараз. Він зосередився на паперах, але, побачивши, що Харрі досі тут, незадоволено фиркнув.

— Я бачу, ви дуже заклопотана людина, — сказав Харрі. — Тому пропоную швидше закінчити бесіду. Головне, щоб ми зрозуміли один одного. Адже я іноземець, а ви таєць…

— Я не таєць. Я китаєць, — знову фиркнув він.

— Гаразд, виходить, і ви тут чужоземець. Річ у тому, що…

Через стійку почулися якісь звуки, що, ймовірно, означали презирливий сміх. У всякому разі, Ванг Лі відкрив рот, показавши рідкі темні зуби.

— Ніякий я не чужоземець. Китаєць. Це ми рухаємо Таїланд уперед. Нема китайців — нема бізнесу.

— Прекрасно. Ви бізнесмен, Ванге. Тоді в мене є ділова пропозиція. Ви володієте місцевим борделем, це факт, скільки б ви не перегортали свої папірці.

Китаєць рішуче захитав головою.

— Ніяких повій. Просто мотель. Номери внайми.

— Тоді заспокойтеся, мене цікавить тільки вбивство, я не займаюся сутенерами. І не збираюся займатися ними. А тому в мене є ділова пропозиція. У Таїланді не зважають на публіку типу вас, хоча б тому, що вас таких тут багато. І просто заявити на вас, думаю, марно, ви, мабуть, пхаєте комусь бати в конверті, щоб вас не притисли. Тому ви нас не дуже й боїтеся.

Власник мотелю знову замотав головою.

— Ніяких грошей. Це незаконно.

Харрі посміхнувся.

— Наскільки мені відомо, Таїланд посідає третє місце у світі за рівнем корупції. Будь ласка, не треба мати мене за ідіота.

І Харрі знизив голос. Погрози, як правило, діють ефективніше, коли вимовляються спокійним тоном.

— Ваша проблема, та й моя теж, полягає в тому, що вбитий у готельному номері — дипломат моєї країни. І якщо мені доведеться доповісти про наші підозри, що вбивство скоєне в борделі, справа набуває політичного значення, і тоді ваші друзі з поліції вже не зможуть вам допомогти. Місцева влада буде змушена прикрити мотель, а Ванг Лі потрапить до в’язниці. Таким чином, вони виявлять добру волю й продемонструють, що в цій країні дотримуються закону. Чи не так?

Важко було вгадати з непроникного азіатського обличчя, чи влучив Харрі в ціль.

— Можна піти іншим шляхом, і тоді я доповім, що цю людину запросила на побачення жінка, а мотель був обраний випадково.

Китаєць поглянув на Харрі. І швидко закліпав, немов йому в око потрапила порошинка. Потім він повернувся, відкинув килим, за яким ховався дверний проріз, і махнув Харрі рукою. За килимом виявилася крихітна кімната, у ній стояли стіл і два стільці, і китаєць жестом запросив Харрі сісти. Він поставив перед ним чашку й налив у неї чаю із чайничка. Повітря наповнилося різким ароматом перцевої м’яти, навіть в очах защипало.

— Жодна з дівчат не хоче тут більше працювати, поки в мотелі залишається труп, — вимовив Ванг. — Коли ви його заберете?

Бізнес є бізнес у будь-якій країні світу, подумав Холе й запалив сигарету.

— Це залежить від того, як швидко ми з’ясуємо, що тут сталося.

— Той чоловік прибув сюди близько дев’ятої вечора і сказав, що хоче номер. Вивчив меню й заявив, що хоче бачити Дім, але спершу він має відпочити. Сказав, що подзвонить і викличе її. Я нагадав йому, що він зобов’язаний внести погодинну оплату. Він погодився й одержав ключ.

— Що значить меню?

Китаєць простягнув йому щось, справді схоже на меню. Харрі погортав папірець. Там були фотографії юних тайок — у костюмі медсестри, в ажурних панчішках, у тісних лакованих корсетах і з батогом у руках, у шкільній формі й з кісками та навіть у формі поліцейського. Під кожним фото, під заголовком «Важлива інформація», указувався вік, ціна й кваліфікація. Харрі помітив, що дівчатам від вісімнадцяти до двадцяти двох років і що ціни коливаються від тисячі до трьох тисяч батів і чи не кожна з дівчат володіє іноземною мовою й має досвід роботи медсестрою.

— Він приїхав сам? — запитав Харрі.

— Так.

— У його машині теж нікого не було?

Ванг заперечно похитав головою.

— А чому ви так у цьому впевнені? У «мерседеса» тоноване скло, а ви сиділи в холі…

— Зазвичай я виходжу у двір, щоб самому все перевірити. Буває, що хто-небудь бере із собою товариша. Якщо їх двоє, вони мають заплатити за двомісний номер.

— Розумію. Двомісний номер — подвійна ціна?

— Нічого не подвійна. — І Ванг знову вищирив гнилі зуби. — Разом дешевше.

— Що було потім?

— Не знаю. Та людина під’їхала на машині до номера сто двадцять, де тепер і лежить. Номер розташований у глибині патіо, і я мало що міг розгледіти в темряві. Я подзвонив Дім, вона приїхала сюди й стала чекати виклику. Минув деякий час, і тоді я сам послав її в номер клієнта.

— А в кого вдягнулася Дім? У кондуктора трамвая?

— Ні. — І Ванг перегорнув меню, а потім із гордістю показав фото юної всміхненої тайки в короткій сукні зі срібними блискітками й у білих ковзанах. Вона виставила вперед одну ногу, трохи присівши на другій і розвівши руки в боки, наче щойно успішно відкатала програму. На засмаглому обличчі було намальоване руде ластовиння.

— Мається на увазі… — недовірливо вимовив Харрі й прочитав ім’я, що стояло під фотографією.

— Саме так, Тоня Гардінг. Та, котра перемогла інших американок, та сама, красуня. Дім може зобразити її, якщо хочете…

— Ні, дякую, — відповів Харрі.

— Вона дуже популярна. Особливо серед американців. Уміє плакати, коли захочеш.

І Ванг провів вказівним пальцем по її щоках.

— Вона знайшла його в номері на ліжку з ножем у спині. Як це сталося?

— Дім прибігла сюди й сильно кричала.

— Як, прямо на ковзанах?

Ванг докірливо поглянув на Харрі.

— Ковзани надягають, уже знявши труси.

Харрі погодився, що так і правда зручніше, і махнув рукою, запрошуючи китайця продовжувати.

— Мені більше нема чого сказати, пане поліцейський. Ми повернулися в номер й упевнилися, що все так і є, а потім я замкнув двері й подзвонив у поліцію.

— За словами Дім, двері були відчинені, коли вона увійшла в номер. І все-таки, чи були вони відчинені чи просто не замкнені?

Ванг знизав плечима.

— Двері були зачинені, але не замкнені. Це важливо?

— Ніколи не знаєш, що може виявитися важливим. Ви не помітили поблизу від номера кого-небудь ще того вечора?

Ванг похитав головою у відповідь.

— А де у вас книга відвідувачів? — запитав Харрі. Він почав утомлюватися від цієї розмови.

Китаєць скинув очі:

— Немає ніякої книги.

Харрі мовчки дивився на нього.

— Немає ніякої книги, — повторив китаєць. — Навіщо нам вона? Сюди ж ніхто не приходитиме, якщо треба буде реєструватися й повідомляти ім’я та адресу.

— Я не ідіот, Ванге. Ніхто й не думає про реєстрацію, але ви самі, зрозуміло, ведете запис. Так, про всяк випадок. Тут напевно бувають поважні особи, і книга відвідувачів може стати в пригоді, якщо у вас коли-небудь раптом виникнуть проблеми. Чи не так?

Китаєць лупнув очима по-жаб’ячому.

— Облиште, Ванге. Тому, хто не замішаний в убивстві, нема чого боятися. Особливо якщо він не публічна персона. Слово честі. Ну, давайте сюди книгу.

Вона виявилася маленьким блокнотом, і Харрі швидко переглянув сторінки, заповнені густими записами з незрозумілими тайськими позначками.

— Сюди прийде один із поліцейських і зробить копію, — сказав він.

Біля «мерседеса» на нього чекали всі троє. Горіли фари, і на освітленому патіо лежав розкритий кейс.

— Знайшли що-небудь?

— Схоже, у посла були особливі сексуальні пристрасті.

— Знаю. Тоня Гардінг. Я називаю це сексуальним збоченням.

Раптово Харрі застиг перед кейсом. У жовтуватому світлі фар чітко виступили всі деталі на чорно-білій фотографії. Його взяв дрож. Авжеж, він чув про таке, навіть читав рапорти й розмовляв про це з колегами з відділу статевих злочинів, але вперше в житті побачив, як дорослий ґвалтує дитину.

Розділ 8

Вони їхали по Сукхумвіт-роуд, уздовж якої майже впритул стояли тризіркові готелі, розкішні вілли й халупи з дощок і жерсті. Але Харрі нічого не помічав, погляд його втупився в одну точку.

— Рух зараз спокійніший, — сказала Крамлі.

— Еге.

Вона усміхнулася одними губами.

— Вибач, але в Бангкоку ми обговорюємо трафік, як в інших місцях говорять про погоду. Варто пожити тут зовсім недовго, як стає зрозуміло — чому. Погода однакова із січня по травень. Улітку мусони приносять дощі. І тоді ллє три місяці безперестанку. Більше про погоду сказати нічого. Крім того, що в нас спека. Ми повторюємо це одне одному цілий рік, і потім розмова вичерпується сама собою. Отак, чуєш?

— Мм.

– Інша справа транспорт. Він впливає на повсякденне життя в Бангкоку більше, ніж будь-який тайфун. Я ніколи не знаю напевно, о котрій годині дістануся до роботи, коли вранці сідаю в машину: дорога може забрати від сорока хвилин до чотирьох годин. А десять років тому я витрачала на неї двадцять п’ять хвилин.

— Що ж сталося?

— Усе змінюється. Економічне зростання — от що. За останні двадцять років стався економічний бум, і Бангкок перетворився на «зозуленя» Таїланду. Тут є робочі місця, люди приїжджають у місто із сіл. Дедалі більше народу поспішає на роботу вранці, дедалі більше ротів треба нагодувати, дедалі більше вантажів перевезти. Автівок стало більше, а політики тільки обіцяють нам нові дороги й радіють собі, бо це їхній зоряний час.

— Але час і справді непоганий?

— Не те щоб мені не подобалося, що мешканці бамбукових хатин купують собі кольорові телевізори, але все відбувається надто швидко, просто жах. І якщо ти мене запитаєш, то я скажу, що зростання заради самого зростання — це логіка ракової пухлини. Скажу більше: я навіть радію, що торік ми зайшли в глухий кут. А після девальвації валюти наша економіка немовби опинилася в морозильній камері. І це вже помітно з дорожнього руху.

— Тобто раніше на дорогах було ще гірше, ніж тепер?

— О, так. Дивися…

І Крамлі вказала пальцем на гігантський паркінг, де стояли сотні бетономішалок.

— Торік ця стоянка була майже порожня, але тепер мало хто займається будівництвом, тому, як бачиш, флот на причалі. А до торгових центрів народ ходить тільки заради кондиціонерів, торгівля практично завмерла.

Якийсь час вони їхали мовчки.

— Як ти гадаєш, хто стоїть за всім цим паскудством? — запитав Харрі.

— Валютні спекулянти.

Він поглянув на неї з виразом нерозуміння на обличчі.

— Я про знімки.

— А-а. — Вона кинула на нього швидкий погляд. — Що, не схвалюєш?

Він знизав плечима.

— Я особливою толерантністю не відрізняюся. Іноді я навіть готовий підтримати страту.

Інспектор Крамлі глянула на годинник.

— По дорозі до тебе ми будемо проїжджати ресторан. Що скажеш про бліц-курс традиційної тайської кухні?

– Із задоволенням. Але ти не відповіла на моє питання.

— Хто стоїть за фотками? Харрі, у Таїланді найбільше число збоченців у порівнянні з іншими країнами. Сюди приїжджають заради нашої секс-індустрії, яка задовольняє будь-які бажання. Я підкреслюю — будь-які. То звідки ж мені знати, хто стоїть за цією дитячою порнухою?

Харрі насупився й покрутив шиєю.

— Я просто запитав. Чи не траплялося в Таїланді якогось скандалу з посольським педофілом кілька років тому?

— Так, ми розкрутили одну таку справу про педофілію, до якої були причетні чужоземні дипломати, серед них і посол Австралії. Справа вкрай неприємна.

— Але не для поліції?

— Таке скажеш! Для нас це було як виграти чемпіонат світу з футболу й одночасно одержати «Оскар». Прем’єр-міністр надіслав нам вітальну телеграму, міністр туризму був у захваті, на нас обрушилася злива нагород. Знаєш, такі події зміцнюють престиж поліції для людей.

— То з чого ми розпочнемо пошуки?

— Гадки не маю. По-перше, всі ті, хто проходив у тій справі, сидять у в’язниці або вислані з країни. По-друге, я зовсім не впевнена, що фотографії мають якесь відношення до вбивства.

Крамлі повернула до паркінгу, де стояв охоронець, вказуючи їм на неймовірно вузький просвіт між двома машинами. Вона натиснула на кнопку, задзижчала електроніка, і велике скло з обох боків джипа поповзло вниз. Тоді вона перемкнулася на задню передачу й натисла на газ.

— Навряд чи… — почав було Харрі, але старший інспектор уже припаркувалася. Бічні дзеркала усе ще тремтіли. — Як же ми тепер виїдемо? — запитав він.

— Не варто так хвилюватися, інспекторе.

Упершись обома руками, вона вилізла в бічне вікно, поставила ногу на крило машини й зістрибнула. Доклавши певних зусиль, Харрі повторив за нею цей маневр.

— Поступово навчишся, — сказала вона й пішла вперед. — Бангкок — тісне місто.

— А як же магнітола? — нагадав їй Харрі й поглянув назад на спокусливо відкрите вікно джипа. — Ти що, сподіваєшся знайти її там, коли ми повернемося?

Вона показала поліцейський жетон охоронцеві, той відразу ж підхопився.

— Так.

— На ножі жодних відбитків, — сказала Крамлі й задоволено прицмокнула.

«Сом-там», щось на зразок зеленого салату з папаєю, виявився не таким уже й екзотичним, як гадав Харрі. Але смачним. І гострим.

Крамлі шумно втягла в себе пивну піну. Він негайно озирнувся на сусідів, але, схоже, ніхто не звернув на них із Крамлі жодної уваги, швидше за все тому, що звуки повністю поглинала полька, яку грав місцевий струнний оркестр у глибині залу і яку в свою чергу перекривав гуркіт транспорту на вулиці. Харрі вирішив, що вип’є два кухлі пива. І годі. А по дорозі додому, може, прихопить блок із шести банок.

— А що можна сказати про орнамент на ручці?

— Нхо вважає, що ніж звідкись із півночі, такі бувають у гірських племен у провінції Чіанграй або десь поруч із цією місциною. Судячи з інкрустації кольоровим склом. Нхо не впевнений на сто відсотків, але хай там як, ніж незвичайний, такий не купиш у місцевих крамничках, так що завтра ми відішлемо його професорові-мистецтвознавцю з музею Бенчамабопхіт. Він знає все про стародавні ножі.

Ліз махнула рукою, й офіціант, що підійшов, налив їй із супниці духмяного гарячого супу з кокосового молока.

— Обережніше з біленькими. І з червоненькими, вони гострі, — сказала вона, вказуючи ложкою. — До речі, зелененькі теж.

Харрі скептично розглядав ці інгредієнти страви у своїй мисці.

— А що тут взагалі не страшно їсти?

— Корінь галанга, думаю, о’кей.

— У тебе є версії? — запитав він спеціально голосно, щоб не чути, як вона присьорбує.

— Щодо можливого вбивці? Авжеж. Безліч. По-перше, це могла бути сама повія. Або власник мотелю. А може, і відразу обоє. Це перше, що спало на думку.

– І які ж у них мотиви?

— Гроші.

— У гаманці Мольнеса лежало п’ятсот батів.

— Оскільки він діставав гаманець у холі мотелю, наш приятель Ванг міг побачити, що грошей там набагато більше, що цілком імовірно, а виходить, спокуса виявилася занадто великою. Ванг міг і не знати, що це дипломат і що буде такий скандал.

– І як же все сталося?

Крамлі, енергійно піднявши виделку, нахилилася вперед.

— Вони чекають, поки посол пройде до себе в номер, стукають і всаджують у нього ніж, як тільки він, відкривши двері, повертається до них спиною. Він падає прямо на ліжко, вони обчищають його гаманець, але все-таки залишають там п’ятсот батів, щоб справа не була схожа на пограбування. Потім чекають три години й дзвонять у поліцію. У Ванга, мабуть, є приятель у дільниці, який простежив, щоб усе пройшло без ускладнень. Ні мотиву, ні підозрюваних, усі ж хочуть зам’яти справу про проституцію. От і маємо.

Раптом у Харрі очі полізли з орбіт. Він різко схопив кухоль і підніс до рота.

— Червоненький попався? — усміхнулася Крамлі.

Харрі важко дихав.

— Ну що ж, непогана версія, старший інспекторе. Але думаю, ти помиляєшся, — повільно вимовив він.

Вона наморщила лоб:

— А як по-твоєму?

— По-перше: ти згодна, що жінка не змогла б скоїти вбивство без допомоги Ванга?

Крамлі замислилася.

— Давай поміркуємо. Якщо Ванг у цьому не брав участі, то можемо виходити з того, що він не бреше. Виходить, вона не могла його вбити раніше, ніж увійшла туди о пів на дванадцяту. Але лікар стверджує, що вбивство сталося не пізніше десятої години. Я згодна, Холе, вона не могла вбити його сама.

Парочка за сусіднім столом здивовано поглядала на Крамлі.

— Прекрасно. По-друге, ти припускаєш, що Ванг на момент убивства не знав про дипломатичний статус Мольнеса, інакше він не вбив би його, оскільки стався б скандал, коли вже клієнт не простий турист. Вірно?

— Ну…

— Цей Ванг, між іншим, таємно веде запис відвідувачів, кажу тобі, у нього цілий список політиків і державних чиновників. День і година кожного відвідування мотелю. Так, про всякий випадок, щоб було чим шантажувати, якщо хтось захоче наїхати на його мотель. Але коли з’являється хтось, кого він не знає в обличчя, то він же не може спитати документи? І тоді він виходить у двір, нібито впевнитися, чи нема ще когось у машині, так? А насправді — щоб з’ясувати, хто такий цей клієнт.

— Я тебе не розумію.

— Він записав наш номер машини, ясно? А потім пробив по базі. Побачивши синій номер «мерседеса», він умить зрозумів, що Мольнес — дипломат.

Крамлі поглянула на Харрі й замислилася. Потім рвучко розвернулася й зиркнула на сусідній столик. Парочка відвідувачів, що сиділи там, здригнувшись, стали дивитися у свої тарілки.

Крамлі запросто почухала ногу виделкою.

— Дощу не було вже три місяці, — вимовила вона.

— Даруй, що?

Вона махнула офіціантові, щоб той приніс рахунок.

— Це має якесь відношення до справи? — запитав Харрі.

— Та не дуже, — відповіла вона.

Наближалася третя година по півночі. Вуличний гомін заглушало рівномірне гудіння вентилятора на нічному столику. Лише зрідка Харрі чув, як важка вантажівка проїжджає по мосту Таксін-бридж чи поодинокий річковий теплохід гуде, відходячи від причалу на Чао-Прайя.

Замкнувши за собою двері квартири, він побачив, що на телефоні миготить червона лампочка, і, натиснувши на автовідповідач, прослухав два повідомлення. Одне було з норвезького посольства. Радник Тоньє Віг трохи гугнявила — або вона родом із Осло, або хоче, щоб усі так думали. Цим своїм голосом вона просила Харрі бути в посольстві о десятій годині ранку, але під кінець повідомлення змінила час на дванадцяту, тому що з’ясувалося, що в неї вже призначена зустріч на чверть на одинадцяту.

Друге повідомлення було від Б’ярне Мьоллера. Він просто побажав Харрі успіху. З його голосу було чути, що він не дуже любить автовідповідачі.

Харрі впав на ліжко, не вмикаючи світла. Він так і не купив собі шість банок пива. Шприци з вітаміном В₁₂ лежали у валізі. Після запою в Сіднеї він був повністю виснажений, і всього лише один шприц привів його до тями. Він зітхнув. Коли він прийняв рішення? Коли погодився на цю роботу в Бангкоку? Ні, раніше, кілька тижнів тому, коли він призначив сам собі дедлайн: день народження Сестреняти. Біс його знає, чому він усе-таки зважився. Може, йому остогидло зациклення, коли день минає за днем, не залишаючи сліду в пам’яті, й далі в тому ж дусі. Він ненавидів висловлюватися, наче в стародавній комедії про Еппе, який зав’язав.[7] А просто брав і приймав рішення, раз і назавжди. Без жодних компромісів, без зволікань. «Я можу зав’язати хоч сьогодні». Скільки разів він чув це від хлопців із «Шрьодера», які прагнули переконати себе, що вони не пропащі п’яниці? Сам він, авжеж, пропащий, проте він єдиний із них дійсно може кинути, коли захоче. До дня народження ще дев’ять днів, але коли вже Еуне сказав, що відрядження може стати доброю нагодою, то Харрі вирішив почати одразу.

Застогнавши, він перевернувся на інший бік.

Цікаво, що зараз робить Сестреня, якщо насмілилася вийти з дому сьогодні ввечері? І чи подзвонила вона батькові, як обіцяла? І чи зможе він справді поговорити з нею, не обмежуючись самими «так» і «ні»?

Була вже четверта година ранку, і нехай у Норвегії лише дев’ята вечора, але Харрі вже другу добу на ногах, так що заснути, здається, не проблема. Але щойно він заплющував очі, як у пам’яті виринав маленький голий тайський хлопчик із фотографії у світлі автомобільних фар, і очі Харрі знову відкривалися. Мабуть, все-таки слід було купити блок пива. Коли він нарешті заснув, уже світало, і на Таксін-бридж знову гуркотів транспортний потік.

Розділ 9

Нхо ввійшов в Управління поліції через головний вхід і зупинився, побачивши, як високий білявий поліцейський намагається щось пояснити всміхненому охоронцеві.

— Доброго ранку, містере Холе, чим можу допомогти?

Харрі обернувся. Очі в нього були опухлі й червоні.

— Так, проведи мене повз цього упертюха.

Нхо кивнув охоронцеві, і той відступив, пропускаючи їх.

— Він стверджує, що не пам’ятає мене відучора, — обурювався Харрі, поки вони чекали на ліфт. — Хай йому грець, хіба він не мусить пам’ятати хоча б те, що було вчора?

— Не знаю. Ви впевнені, що вчора чергував саме він?

— Принаймні, хтось дуже схожий на нього.

Нхо знизав плечима.

— Може, для тебе всі тайці однакові?

Харрі вже зібрався відповісти, коли помітив на губах Нхо уїдливу посмішку.

— Саме так. А ти намагаєшся пояснити мені, що ми, білі, для вас теж усі однакові?

— Та ні. Ми бачимо різницю між Арнольдом Шварценеґґером і Памелою Андерсон.

Харрі широко усміхнувся. Йому подобався цей молодий поліцейський.

— Гаразд. Розумію. Один-нуль на твою користь, Нхо.

— Нхо.

— Нхо, так. Хіба я сказав не так?

Нхо усміхнувся і похитав головою.

У ліфті було повно людей і так задушливо, що протиснутися в нього було те саме, що в наплічник із несвіжим тренувальним костюмом. Харрі на дві голови підносився над іншими. Дехто підняв на нього очі, прихильно усміхаючись. Один із них запитав Нхо про щось і потім вимовив:

— A, Norway… that’s… that’s… І can’t remember hіs name… please help me.[8]

Харрі усміхнувся й спробував із жалем розвести руками, але в ліфті було занадто тісно.

— Yes, yes, very famous![9] — наполягав співрозмовник.

– Ібсен? — спробував допомогти йому Харрі. — Нансен?

— No, no, more famous![10]

— Гамсун? Григ?

— No, no. — Чоловік розчаровано поглянув на них, коли вони вийшли на п’ятому поверсі.

— Твій кабінет, — Крамлі вказала пальцем.

— Тут уже хтось сидить, — заперечив Харрі.

— Не там. А он там.

— Там?

І він витріщився на стілець, втиснутий між іншими за довгим столом, де впритул сиділи співробітники. Місця за столом навпроти його стільця вистачало лише для блокнота й телефонного апарата.

— Подивимося, може, я зможу влаштувати тебе в іншому місці, якщо затримаєшся у нас.

— Сподіваюся, цього не буде, — пробубонів Харрі.

Інспектор зібрала свою команду на ранкову нараду. Власне, команда складалася із Нхо й Сунтгорна, двох поліцейських, яких Харрі вже бачив напередодні ввечері, і ще Рангсана, найстаршого з працівників відділу.

Рангсан сидів, закрившись газетою, і робив вигляд, що уважно читає, але іноді вставляв свої коментарі тайською мовою, які задоволена Крамлі відразу записувала в маленьку чорну книжечку.

— Гаразд, — сказала вона, закривши книжку. — Отже, ми уп’ятьох спробуємо розв’язати цю справу. Серед нас є норвезький колега, тому всі розмови відтепер вестимуться англійською. Почнемо з технічної експертизи. Рангсан розмовляв із хлопцем з технічного відділу. Прошу.

Рангсан дбайливо згорнув газету й відкашлявся. Чоловік був рідковолосий, окуляри на шнурку сповзали на кінчик носа, — всім своїм виглядом він нагадував Харрі шкільного вчителя, який дивиться на всіх навколо поблажливо й дещо саркастично.

— Я розмовляв із Супаваді з технічного. Вони знайшли цілу купу відбитків у номері мотелю, що й не дивно, але жоден із них не належав небіжчику.

Інші відбитки ідентифіковані не були.

— Це не так легко зробити, — пояснив Рангсан. — Навіть якщо «Олімпуссі» відвідує не так багато клієнтів, однаково там залишилося не менше сотні відбитків.

— А що, хіба нема відбитків на дверній ручці? — запитав Харрі.

— На жаль, їх там аж забагато. І жодного цілого.

Крамлі поклала ноги в найківських кросівках на стіл.

— Мольнес, мабуть, відразу ліг у постіль, тільки-но ввійшовши в номер, так що не встиг наслідити. І щонайменше двоє бралися за ручку дверей після вбивства — Дім і Ванг. — Вона кивнула Рангсану, що знову розгорнув було газету. — Розкриття показало, як ми й припускали, що посол був заколотий ножем. Ніж проколов ліву легеню і потрапив прямо в серце, так що перикард наповнився кров’ю.

— Тампонада, — вставив Харрі.

— Що?

— Так це називається. Все одно що засунути вату в дзвіночок: серце не в змозі битися й захлинається власною кров’ю.

Крамлі скорчила гримасу.

— О’кей, залишимо поки що технічні деталі й повернемося до загальної картини злочину. До речі, наш норвезький колега вже відкинув версію про те, що мотивом убивства було пограбування. Може, розповіси нам, Харрі, що ти думаєш про це вбивство?

Усі повернулися до нього. Харрі похитав головою.

— Я поки нічого не думаю. Просто я вважаю, що в цій справі є дві дивні речі.

— Що ж, ми слухаємо, інспекторе.

— Гаразд. ВІЛ поширений у Таїланді, чи не так?

Запала мовчанка. Рангсан глянув через газету:

— У нас півмільйона інфікованих, відповідно до офіційної статистики. У найближчі п’ять років прогнозується від двох до трьох мільйонів носіїв вірусу.

— Дякую за інформацію. У Мольнеса не було із собою презервативів. Багато ви знаєте людей, які зважилися б на секс із повією в Бангкоку без презерватива?

Ніхто не відповів. Рангсан щось буркнув тайською, двоє інших тайців голосно зареготали.

— Набагато більше, ніж ти думаєш, — переклала йому Крамлі.

— Усього кілька років тому мало хто з повій у Бангкоку взагалі знав, що таке ВІЛ, — сказав Нхо. — Але тепер багато хто з них самі беруть із собою презервативи.

— Хай так. Але якщо я батько сімейства, як Мольнес, то я, швидше за все, подбаю про те, щоб теж мати презервативи, заради своєї ж безпеки.

Сунтгорн фиркнув:

— Якби я був батьком сімейства, я не пішов би до сопхені.

— До повії, — знову переклала Крамлі.

— Розумію. — Харрі замислено постукував олівцем по столу.

— Що ще дивного ти знайшов у цій справі, Харрі?

— Гроші.

— Гроші?

— У нього із собою було всього п’ятсот батів, тобто приблизно десять американських доларів. Але дівчина, яку він зняв, коштує тисячу п’ятсот батів.

На мить усі притихли.

— Гарне питання, — сказала Крамлі. — Але, може, вона забезпечила собі гонорар до того, як здійняла тривогу, виявивши, що він мертвий?

— Ти маєш на увазі, що вона його пограбувала?

— Саме так. Виконала свою частину договору.

Харрі кивнув:

— Можливо. Коли ми зможемо поговорити з нею?

— Після обіду. — Крамлі відкинулася на стілець. — Якщо бажаючих виступити більше немає, то всі вільні.

Бажаючих не було.

За порадою Нхо Харрі викроїв сорок п’ять хвилин, щоб з’їздити в посольство. Спускаючись у переповненому ліфті, він почув знайомий голос:

– І know now, І know now![11] Сульшер! Сульшер!

Харрі повернув голову й, погоджуючись, усміхнувся у відповідь.

Ось хто найвідоміший норвежець у світі. Футболіст-нападник, з англійського промислового міста, посунув усіх наших першовідкривачів, художників і письменників. Помізкувавши трохи, Харрі вирішив, що чоловік у ліфті по-своєму має рацію.

Розділ 10

На вісімнадцятому поверсі за дубовими дверима й двома постами сек’юріті Харрі знайшов нарешті металеву табличку з норвезьким геральдичним левом. Жінка за стійкою, молода гарненька таїландка з маленьким ротиком, ще меншим носиком й оксамитовими карими очима на круглому обличчі, насупила чоло, вивчаючи його документи. Потім вона зняла слухавку, тихенько вимовила три склади й поклала її.

— Кабінет міс Віг другий праворуч, сер, — сказала вона з такою чарівною усмішкою, що Харрі подумав було, а чи не закохатися в неї з першого погляду.

— Увійдіть, — пролунав голос крізь двері, коли Харрі постукав.

У кабінеті, схилившись над великим письмовим столом із цінної деревини, сиділа Тоньє Віг, занурена у свої записи. Вона підвела погляд на Харрі, що ввійшов, злегка усміхнулася, пружно встала зі стільця — висока, сухорлява, одягнена в білий шовковий костюм, — і простягнула Харрі руку для вітання.

Тоньє Віг була повною протилежністю секретарки-таїландки. Здавалося, на її видовженому обличчі боролися за місце ніс, рот й очі, і переміг, мабуть, ніс. Він нагадував якийсь вузлуватий коренеплід і забезпечував мінімум простору між величезними, сильно підведеними очима. Не те щоб фрекен Віг була страшненька, ні, деякі чоловіки навіть узялися б доводити, що її обличчя відрізняється своєрідною класичною красою.

— Як мило, що ви нарешті тут, інспекторе. Шкода тільки, що з такої сумної нагоди.

Харрі ледь устиг торкнутися її кістлявих пальців, як вона висмикнула руку.

Вона запитала, чи влаштовує його посольська квартира, а насамкінець поцікавилася, чим йому може допомогти вона особисто чи хтось з інших співробітників посольства.

— Ми всі дуже хочемо покінчити із цією справою якомога швидше, — сказала вона й потерла ніс, обережно, щоб не розмазати макіяж.

— Я розумію.

— Для нас це були важкі дні, і, можливо, мої слова звучатимуть жорстоко, але життя триває. Люди вважають, що дипломати тільки те й роблять, що ходять на прийоми, п’ють коктейлі й розважаються, але мушу вам сказати, що це не відповідає дійсності. Саме зараз я займаюся нашими співгромадянами: у мене вісім норвежців у лікарні й шестеро — у в’язниці, причому четверо з них сидять за зберігання наркотиків. Газетярі з «Верденс Ганг» дзвонять щодня. Виявляється, одна з ув’язнених жінок при надії. А минулого місяця помер один норвежець у Паттайї: випав із вікна. Два трупи за рік. Чимало клопоту. — Вона засмучено похитала головою. — П’яні матроси й торговці героїном. Ви ще не бачили місцевих в’язниць? Страшне видовище. А якщо хтось загубить паспорт, гадаєте, у нього є страховка чи гроші на зворотний квиток? Звісно, немає, про все мусить подбати посольство. Гаразд, повернімося до справи.

— Як я розумію, саме до вас автоматично переходять обов’язки посла у випадку його смерті.

— Так, я — повірник у справах.

— Коли буде призначено нового посла?

— Гадаю, довго чекати не доведеться. Звичайно це займає місяць-два.

— Вам не дуже подобається самій відповідати за все?

Тоньє Віг криво посміхнулася.

— Я не це мала на увазі. Фактично я вже була в ранзі повірника в справах цілих півроку, поки до нас не перевели Мольнеса. Я тільки хочу сказати, що сподіваюся на швидке рішення щодо призначення.

— Виходить, ви розраховуєте на те, що самі станете послом.

— Припустимо, — сказала вона, піднявши куточки рота. — Це було б цілком очікувано. Але боюся, ми можемо й не вгадати, що вирішить Міністерство закордонних справ Королівства Норвегія.

У кабінет ковзнула тінь, і перед Харрі з’явилася чашка.

— Ви п’єте чаа раун? — запитала фрекен Віг.

— Не знаю.

— Даруйте, — усміхнулася вона. — Я забула, що ви в нас новачок. Це таїландський чорний чай. Чи бачите, я практикую тут hіgh tea.[12] Хоча, якщо суворо дотримуватися англійської традиції, чай слід пити після другої години.

Харрі подякував за частування, і коли наступної миті опустив очі, в його чашці вже було щось налите.

— А я гадав, що ці традиції зникли разом із англійськими колонізаторами.

— Таїланд ніколи не був колонією, — усміхнулася вона. — Ні англійською, ні французькою, на відміну від сусідніх країн. І тайці страшенно пишаються цим. Занадто пишаються, на мій погляд. Трохи англійського впливу ще нікому не нашкодило.

Харрі дістав блокнот і запитав, чи не міг посол виявитися замішаним у якій-небудь афері.

— Афері, інспекторе?

Він коротко пояснив, що розуміє під аферою й що більше сімдесяти відсотків скоєних убивств пов’язано з тим, що жертва займалася чимсь незаконним.

— Незаконним? Мольнес? — Вона захитала головою. — Він не такий… не був таким.

— Ви не знаєте, чи були в нього вороги?

— Навіть уявити таке не можу. Чому ви питаєте? А може, це ніяке не політичне вбивство?

— У нас поки замало фактів, так що ми перевіряємо всі можливі версії.

Фрекен Віг розповіла, що в понеділок, коли його вбили, Мольнес виїхав на зустріч відразу ж після обіду. Він не повідомив, на яку саме, але в цьому не було нічого незвичайного.

— У нього із собою завжди був мобільний телефон, так що ми могли переговорити з ним, якщо виникали якісь справи.

Харрі попросив дозволу оглянути кабінет посла. Фрекен Віг довелося провести його ще через двоє дверей, установлених «із метою безпеки», щоб нарешті відімкнути треті, котрі вели в потрібний кабінет. Там нічого не торкали, як і просив Харрі перед вильотом із Осло. Усюди безліч паперів, течок, сувенірів: вони громадилися на полицях, ними були обвішані стіни.

Над стосом паперів висів портрет норвезької королівської пари: король і королева велично дивилися вниз, прямо на відвідувачів, а вікна кабінету, за словами Віг, виходять на Куїнз-ріджент-парк.

Харрі знайшов щоденник, але записів у ньому було небагато. Він перевірив день, коли сталося вбивство, але на цю дату стояла одна-єдина позначка: «Ман Ю», знайоме скорочення «Манчестер Юнайтед», якщо він не помиляється. Напевно, посол записав для пам’яті, коли по телевізору будуть транслювати футбольний матч, подумав Харрі, і за службовою звичкою висунув шухляди письмового стола, але відразу зрозумів, що одному йому не впоратися: марно було обшукувати кабінет посла, якщо не знаєш, що саме шукати.

— А де його мобільник? — запитав Харрі.

— Як я й казала, він завжди носив його із собою.

— Але в мотелі ми не знайшли ніякого телефону. І я не думаю, що вбивця був злодієм.

Фрекен Віг знизала плечима:

— Може, хтось із ваших тайських колег його «конфіскував»?

Харрі зволів утриматися від коментарів і замість цього запитав, чи не дзвонив Мольнесу в той день хто-небудь із посольства. Фрекен Віг завагалася, але пообіцяла довідатися. Харрі востаннє обвів поглядом кабінет.

— Хто з посольських працівників останнім бачив Мольнеса?

Вона замислилася.

— Мабуть, Санпхет, його водій. Вони з послом були добрими друзями. Водій дуже важко переживає втрату, тому я відпустила його на кілька днів.

— Чому ж він не одвіз посла на зустріч у день убивства, коли вже він водій?

Вона знову знизала плечима:

— Я теж думала про це. Посол не любив їздити по Бангкоку сам.

— Гм. А що ви можете розповісти мені про водія?

— Про Санпхета? Він служить у посольстві вже дуже давно. Ніколи не бував у Норвегії, але знає назви всіх норвезьких міст. І ще імена всіх королів. І Гріга любить. Не знаю, чи є в нього вдома програвач, але мені здається, він зібрав усі можливі диски з музикою Гріга. Дуже приємний літній таєць. — Вона нахилила голову набік й усміхнулася.

Харрі запитав, чи не знає вона, де можна зустрітися з Хільде Мольнес.

— Вона в себе вдома. Боюся, у жахливому стані. Я хотіла б порадити вам почекати трохи, перш ніж говорити з нею.

— Дякую за пораду, фрекен Віг, але ми не можемо дозволити собі таку розкіш, як час. Не могли б ви подзвонити їй і повідомити про мій візит?

— Так, розумію. Вибачте.

Він повернувся до неї:

— Звідки ви родом, фрекен Віг?

Тоньє Віг здивовано подивилася на нього. А потім невимушено розсміялася, та сміх її звучав трохи напружено.

— Це що, допит, інспекторе?

Харрі не відповів.

— Якщо це так важливо, то я виросла у Фредрікстаді.

— Я так і подумав, коли вас почув, — сказав він, підморгнувши.

Витончена тайка в холі сиділа на стільці закинувши голову, і впорскувала собі в чарівний носик якийсь спрей. Харрі делікатно кашлянув, вона здригнулася й зніяковіло усміхнулася, з очима, повними сліз.

— Вибачте, але в Бангкоку дуже брудне повітря, — сказала вона.

— Я це помітив. Чи не дасте мені номер водія?

Вона похитала головою й промовила, долаючи нежить:

— У нього немає телефону.

— Гаразд. А помешкання в нього є?

Його жарт їй явно не сподобався. Написавши на папірці адресу водія, вона подарувала йому на прощання ледь помітну усмішку.

Розділ 11

Слуга вже стояв у дверях, коли Харрі йшов по алеї, прямуючи до резиденції посла. Він провів Харрі через дві великі кімнати, вишукано обставлені меблями з очерету й тику, і вивів через терасу в сад, облаштований за будинком. Орхідеї квітнули жовтим і синім, а в затінку від великих розлогих верб пурхали метелики, немов вирізані з кольорового паперу. Біля басейну у формі піскового годинника вони знайшли дружину посла, Хільде Мольнес. Вона сиділа в плетеному кріслі, одягнена в рожевий халат, перед нею на столику стояв такий само рожевий коктейль, і її сонцезахисні окуляри закривали півобличчя.

– Імовірно, це ви — інспектор Холе, — проговорила вона із твердим «р», що видавало в ній уродженку району Суннмьоре. — Тоньє подзвонила мені й повідомила, що ви їдете до мене. Хочете що-небудь випити, інспекторе?

— Ні, дякую.

— Дарма. Зауважте, у таку спеку варто пити. Згадайте про баланс рідини в організмі, навіть якщо вам не хочеться пити. Тут занадто швидко відбувається зневоднення.

Вона зняла сонцезахисні окуляри; очі в неї, як Харрі й припустив, побачивши її чорне як воронове крило волосся і смагляву шкіру, виявилися карі. Живі, але почервонілі. Горює або напилася зранку, подумав Харрі. Або й те й інше.

Він прикинув, що їй можна дати сорок із гаком, але виглядала вона неперевершено. Трохи поблякла красуня середнього віку, з верхівки середнього класу. Здається, він бачив її раніше.

Харрі сів в інше плетене крісло, що негайно прогнулося, облягаючи тіло, немов тільки його й чекало.

— У такому випадку я б випив води, фру Мольнес.

Вона дала розпорядження слузі й, махнувши рукою, випровадила його із саду.

— Вам повідомили, що ви можете побачити вашого чоловіка?

— Так, дякую, — сказала вона.

Харрі відзначив різкі нотки в її голосі.

— Мені нарешті дозволили побачити його. Чоловік, з яким я прожила в шлюбі двадцять років. — Її карі очі потемніли, і Харрі подумав, що, мабуть, правду кажуть, ніби до берегів Суннмьоре колись прибило чимало португальців й іспанців, що зазнали корабельної трощі.

— Я маю до вас кілька запитань, — вимовив він.

— Тоді покваптеся, поки на мене ще діє джин. — І вона перекинула через коліно струнку, засмаглу й, мабуть, щойно поголену ногу.

Харрі дістав блокнот. Не те щоб йому так уже кортіло записувати, але не хотілося дивитися на неї, поки вона буде відповідати. Так легше розмовляти з родичами жертв.

Вона розповіла, що чоловік вирушив із дому вранці і не казав, що може повернутися пізно, але завжди можуть виникнути непередбачені обставини. Коли о десятій годині вечора від нього все ще нічого не було чути, вона спробувала подзвонити йому, але ні стаціонарний телефон у його кабінеті, ні мобільний не відповідали. Її це, однак, не стривожило. І тільки після опівночі їй подзвонила Тоньє Віг і повідомила, що чоловік її знайдений мертвим у якомусь мотелі.

Харрі кинув допитливий погляд на Хільде Мольнес. Говорила вона впевнено й без мелодраматизму.

Як зрозуміла Хільде Мольнес, Тоньє Віг нічого не знала про причину смерті. Наступного дня радник посольства сповістила її про те, що її чоловік убитий і що з Осло надійшло розпорядження про нерозголошення інформації, що стосується причин смерті. Інструкція поширювалася й на Хільде Мольнес, хоча вона не була співробітником посольства, оскільки всі без винятку норвезькі громадяни зобов’язані мовчати, коли йдеться про «державну безпеку». Останні слова вона вимовила з гіркою іронією й підняла келих.

Харрі кивнув, записуючи її розповідь у блокнот. Він запитав, чи впевнена вона, що її чоловік не залишив мобільний телефон удома, і вона сказала, що так. Сам не знаючи чому, він поцікавився, якої марки в нього був мобільник, і вона відповіла, що не знає напевно, але, здається, фінський.

Вона не змогла назвати йому імена осіб, у яких міг би бути мотив для вбивства посла.

Він постукав олівцем по блокноту.

— Ваш чоловік любив дітей?

— О так, дуже! — вирвалося в Хільде Мольнес, і вперше він почув тремтіння в її голосі. — Знали б ви, яким Атле був батьком: найкращим у світі!

Харрі знову зиркнув у свій блокнот. Ніщо в її погляді не видавало, чи зрозуміла вона двозначність запитання. Він був майже впевнений, що вона ні про що не здогадується, але знав і те, що клята професія змушує зробити наступний крок і запитати її прямо, чи відомо їй про захоплення посла дитячою порнографією.

Він провів рукою по обличчю. Відчув себе хірургом, що взявся за скальпель, але не в змозі зробити перший розріз. Грець би побив цю одвічну хистку безвольність, коли починаються неприємні речі. Коли невинним людям доводиться вислуховувати, як викривають їхніх близьких, як їм ні за що кидають в обличчя різні неприємні подробиці.

Хільде Мольнес випередила його.

— Він так любив дітей, що ми навіть збиралися вдочерити маленьку дівчинку, — сказала вона, і на очі їй навернулися сльози. — Бідне маля, біженку з Бірми. Так, у посольстві прийнято називати цю країну М’янмою, але я така стара, що говорю як і раніше — Бірма.

Вона сухо засміялася крізь сльози й опанувала себе. Харрі дивився вбік. Над квіткою орхідеї кружляла червона колібрі, немов крихітна модель вертольота.

Так воно і є, вирішив про себе він. Вона нічого не знає. Якщо з’явиться щось, що має відношення до цієї справи, він запитає її пізніше. А якщо ні, то краще поберегти її нерви.

І Харрі запитав, як давно вони були знайомі. Хільде охоче повідала йому, що зустріла Атле Мольнеса вдома в Ерсте на Різдво — той ще був молодим політологом. Сімейство Мольнес належало до багатіїв, воно володіло двома меблевими фабриками, і спадкоємець здавався хорошою партією для будь-якої дівчини в окрузі, отже претенденток вистачало.

— А я була просто Хільде Мелле з хутора Меллегорен, зате найгарніша з усіх, — проговорила вона з тією ж сухою посмішкою. Раптом обличчя її болісно спотворилося, і вона швидко піднесла келих до губ.

Для Харрі не важко було впізнати в цій удові чисту юну красуню.

Особливо коли цей образ просто-таки матеріалізувався в прочинених дверях на терасі.

— Руно, люба, це ти! Цього хлопця звуть Харрі Холе. Він інспектор норвезької поліції й допомагає в розслідуванні того, що трапилося з батьком.

Дочка ковзнула по них поглядом і мовчки рушила до протилежного боку басейну. У неї було темне волосся й смаглява шкіра, як у матері, струнке гнучке тіло облягав купальник, і Харрі припустив, що їй років сімнадцять. Хоча це йому варто було б точно знати — адже перед тим, як їхати сюди, він одержав рапорт із вичерпною інформацією.

Дівчина могла б стати самою досконалістю, як і її мати, якби не одна деталь, про яку в рапорті нічого не було сказано. Коли вона обігнула басейн і зробила три повільних, граціозних кроки по трампліну, перш ніж згрупуватися й стрибнути, у Харрі все стислося всередині. З її правого плеча стирчав безпомічний обрубок, надаючи всьому тілу дивної, асиметричної форми, наче це птах із підбитим крилом робив зараз сальто в повітрі. Легкий сплеск — от і все, що було чути, коли вона зникла в зеленій воді. На поверхню виплили бульбашки.

— Руна чудово стрибає, — сказала Хільде Мольнес, хоча все було й так зрозуміло.

Він не відводячи погляду дивився на те місце, де вона пішла під воду, як раптом дівчина зринула з іншого боку, біля драбинки басейну. Вона піднялася по сходах, а він проводжав поглядом її мускулисту спину, дивився, як сонце грає в кожній краплині води на її шкірі, змушує мерехтіти на світлі її мокре чорне волосся. Кукса звисала вниз, наче курчаче крильце. Відхід зі сцени був такий само мовчазний, як вихід і стрибок. Вона зникла за дверима, не зронивши й слова.

— Вона не знала, що ви тут, — вимовила Хільде Мольнес, ніби вибачаючись. — Розумієте, вона не любить, коли сторонні бачать її без протеза.

— Так, розумію. Як вона сприйняла подію з її батьком?

— Навіть не питайте, — сказала Хільде Мольнес, задумливо подивившись їй услід. — Вона зараз у такому віці, що я нічого про неї не знаю. Й інші теж.

Вона знову підняла келих.

— Боюся, що Руна — дівчина не зовсім звичайна.

Харрі встав, подякувавши за бесіду, і попросив дозволу навідатися ще раз. Хільде Мольнес докорила йому на те, що він навіть води не випив, але він попрощався, заявивши, що це почекає до наступного разу. Отут до нього дійшло, що він, імовірно, сказав щось неналежне, однак вона посміхнулася й, прощаючись, підняла свій келих.

По дорозі назад він побачив відкритий «порше» червоного кольору, що під’їжджав до воріт. Він устиг помітити світлий чуб над сонячними окулярами «Рей Бенн» і сірий костюм від Армані, перш ніж машина, пролетівши мимо, зникла в тіні перед будинком.

Розділ 12

Коли Харрі повернувся до Управління, старшого інспектора Крамлі на місці не було. Нхо підняв угору палець і вимовив «Рогер», тільки-но Харрі люб’язно попросив його зв’язатися з телефонною компанією й перевірити всі розмови з мобільного телефону посла в день убивства.

Зі старшим інспектором удалося зв’язатися тільки ближче до п’ятої години. Оскільки було вже пізно, вона запропонувала прокататися по річці, помилуватися каналами й заодно, як вона висловилася, «закрити питання з визначними пам’ятками».

На пристані їм було запропоновано довгий човен за шістсот батів, але Крамлі щось просичала тайською, і ціна відразу впала до трьох сотень.

Вони попливли вниз по Чао-Прайя, потім звернули в один із вузьких каналів. Дерев’яні халупи без стін, суцільні руїни, ледь трималися на палях у воді, і запах їжі, клоаки й бензину накочувався на човен разом із хвилями. У Харрі було таке відчуття, що вони пропливають прямо крізь будинки, повз їхніх мешканців, і тільки зелені рослини рядками у горщиках заважали роздивитися те, що відбувалося всередині. Тим часом мешканців це не бентежило, навпаки, вони всміхнено махали руками у відповідь.

На причалі сиділи троє хлопців у шортах, ще мокрі; вони щойно викупалися в коричневій воді й тепер щось кричали їм. Крамлі приязно помахала їм кулаком, а весляр усміхнувся.

— Що вони кричать? — поцікавився Харрі.

Вона показала рукою на свою голову.

— Мае чій. Це значить «черниця». Черниці в Таїланді голять собі голови. Але було б на мені біле плаття, до мене поставилися б більш шанобливо, — засміялася вона.

— Он як? А як на мене, тебе й так поважають. Твої люди…

— Це тому, що я сама ставлюся до них із повагою, — перервала вона його. — І ще тому, що я вмію працювати.

Вона сплюнула за борт.

— Але тебе це, здається, дивує, адже я жінка?

— Я цього не казав.

— Багато іноземців дивуються, як це жінки у нашій країні можуть зробити успішну кар’єру. Але в нас не поширилася культура мачо, а моя проблема скоріше в тому, що я сама іноземка.

Від легкого бризу вологе повітря здавалося трохи прохолоднішим, у верхів’ях дерев чулося рипіння коників. Харрі й Ліз, як і минулого вечора, не відводили очей від криваво-червоного заходу.

— Що змусило тебе переїхати сюди? — Харрі смутно підозрював, що переходить межу дозволеного, але однаково зважився запитати.

— Моя мати була тайкою, — не одразу заговорила вона. — Батько залишився служити в Сайгоні після війни у В’єтнамі, а в шістдесят сьомому зустрів її в Бангкоку. — Ліз розсміялася й поправила подушку під спиною. — Мати говорила, що завагітніла в першу ж ніч.

— Тобою?

Вона кивнула у відповідь.

— Після капітуляції батько взяв нас із собою до США, у Форт-Лодердейл, де служив у чині підполковника. Але коли ми приїхали туди, мати виявила, що він був одружений, ще коли вони зустрілися. А довідавшись, що мати вагітна, він написав додому й вимагав розлучення.

Ліз похитала головою.

— У нього були всі можливості кинути нас у Бангкоку, якби він тільки захотів. Може, у глибині душі він і бажав цього. Хто знає.

— Ти не питала його про це?

— Хіба нам завжди потрібна чесність? І потім, я знаю, що не одержала б чесної відповіді на своє питання. Просто він був таким.

— Був?

— Він уже помер.

Вона повернулася до Харрі:

— Тобі не подобається, що я розповідаю про свою родину?

Харрі прикусив фільтр сигарети.

— Та ні, нічого.

— Батько не міг учинити так, він не кинув нас, тому що відповідальність мала для нього значення. Коли мені виповнилося одинадцять, мені дозволили завести кошеня, ми взяли його в сусідів у Форт-Лодердейлі. Я довго умовляла, і батько нарешті погодився, але за умови, що я буду доглядати за твариною. Пройшло два тижні, кошеня мені набридло, і я пішла до батька запитати, чи не можна віддати його назад колишнім власникам. Тоді він одвів мене з кошеням у гараж. «Ніколи не уникай відповідальності, — сказав він. — Саме так зникли цілі цивілізації». Із цими словами він дістав свою гвинтівку й всадив дванадцятиміліметрову кулю прямо в голову кошеняті. Після цього велів мені принести води й вимити підлогу в гаражі. От яким він був. Тому… — Вона зняла темні окуляри, протерла їх краєм сорочки й прищулилася, милуючись заходом. — …тому він ніколи не міг зрозуміти, навіщо припинили війну у В’єтнамі. Ми з матір’ю переселилися сюди, коли мені було вісімнадцять.

Харрі кивнув.

— Як я розумію, твоїй матері, з її азіатською зовнішністю, було не так уже й просто приїхати після війни на військову базу до США?

— На базі було найпростіше. А от інші американці, які не були у В’єтнамі, але втратили там сина або чоловіка, саме вони ненавиділи нас найдужче. Для них будь-який косоокий був Чарлі.[13]

Чоловік у костюмі сидів біля обгорілої хатини й курив сигару.

— А потім ти закінчила Поліцейську академію, стала слідчим у відділі вбивств і поголила голову?

— Не в такій послідовності. І я не голила голову. Волосся саме випало лише за тиждень, коли мені було сімнадцять. Рідкісна форма алопеції. Зате практично в місцевому кліматі.

Провівши рукою по голові, вона втомлено усміхнулася. Харрі тільки зараз помітив, що в неї немає ані брів, ані вій, нічого.

Повз них пропливав інший човен. Він був ущерть навантажений жовтими солом’яними капелюхами, і літня тайка жестами показувала то на капелюхи, то на їхні голови. Крамлі усміхнулася, поштиво відмовляючись від пропозиції, і щось сказала. Але жінка, перш ніж обігнати їх, перегнулася через борт до Харрі й простягнула йому білу квітку. А потім указала на Крамлі й розсміялася.

— Як буде «дякую» тайською?

— Кхоуп кхун кхрап, — сказала йому Крамлі.

— Зрозуміло. Скажи їй це за мене.

Вони пливли повз храм, ават, що стояв прямо в каналі, так що з його розкритих дверей чутно було спів ченців. Люди сиділи на сходах і, склавши руки, молилися.

— Про що вони моляться? — запитав він.

— Не знаю. Про мир. Про любов. Про краще життя, зараз або в майбутньому. Про те, про що просять люди скрізь і всюди.

— Я не вірю, що Атле Мольнес чекав повію. Думаю, він чекав когось іншого.

Вони пливли далі, і храм незабаром зник удалині.

— Кого ж?

— Гадки не маю.

— Тоді чому ти так думаєш?

— У нього були гроші тільки на те, щоб зняти номер, і я просто впевнений, що він не планував купувати секс-послуги. У цьому мотелі він збирався з кимсь зустрітися… За словами Ванга, коли Мольнеса знайшли, двері його номера були не замкнені. Хіба це не дивно? Адже коли зачиняєш подібні двері, замок у них спрацьовує автоматично. Він, мабуть, спеціально натиснув кнопку на ручці, щоб двері не замикалися самі. А вбивці це було просто непотрібно: він або вона, швидше за все, не чекали, що перед ними будуть незамкнені двері. Так чому ж Мольнес це зробив? Більшість людей у подібному місці замкнули б двері, коли б лягали спати, хіба не так?

Вона похитала головою.

— Може, він усе-таки ліг спати, але побоявся, що не почує стукоту в двері, коли прийде той, на кого він чекав?

— Навряд чи. Не було в нього причини залишати двері незамкненими й для цієї Тоні Гардінг, адже вони домовилися, що він спершу подзвонить. Згодна?

Харрі так захопився, що не помітив, як сильно зсунувся до борту, і весляр крикнув йому, щоб тримався посередині, бо човен перевернеться.

— Думаю, він хотів приховати, що збирався з кимсь зустрітися. І в цьому сенсі мотель був зручним місцем, оскільки стоїть за містом. Саме те, що треба для таємної зустрічі, та ще й ніякої реєстрації гостей.

— Гм. Ти думаєш про фотографії?

— Хіба можна про них не думати?

— Такі знімки можна купити в багатьох місцях Бангкока.

— Можливо, він зробив наступний крок. Може, йдеться про дитячу проституцію.

— Можливо. Продовжуй.

— Мобільний телефон. Його не було, коли ми знайшли вбитого, і його немає ані в кабінеті, ані в нього вдома.

— Його поцупив убивця.

— Так, але навіщо? І якщо це злодій, чому він заразом не взяв гроші й не угнав машину?

Крамлі почухала вухо.

— Доказ, — продовжував Харрі. — Убивця ретельно замітав сліди. Може, він прихопив із собою мобільник, тому що той містив важливу інформацію?

— Як це?

— Що робить типовий власник мобільного телефону, коли сидить у мотелі й на когось чекає, а цей хтось теж має мобільний телефон і саме в цей момент їде до мотелю, застряючи в жахливих заторах на дорогах Бангкока?

— Він дзвонить і запитує, чи довго ще йому чекати, — відповіла Крамлі, і здавалося, вона досі не розуміє, що він має на увазі.

— У Мольнеса був телефон «Нокіа», такий, як у мене. — І Харрі дістав телефон. — Як і більшість сучасних мобільних, він зберігає в пам’яті останні п’ять-десять дзвінків. І ймовірно, Мольнес розмовляв з убивцею до його приходу, а тому той знав, що його можуть знайти за набраними номерами у мобільнику.

— Ну так, — протягнула вона без особливого захвату. — Він міг просто стерти всі номери й покласти телефон на місце. Але в нас тепер є побічний доказ: убивцю Мольнес знав.

— А якщо телефон був вимкнений? Хільде Мольнес пробувала додзвонитися чоловікові, але марно. А без пін-коду вбивця не зміг би стерти в телефоні номери.

— О’кей. Тоді нам треба зв’язатися з телефонною компанією й одержати перелік номерів, за якими дзвонив Мольнес того вечора. Однак співробітники, які звичайно допомагають нам у таких справах, уже закінчили роботу, так що я подзвоню їм завтра вранці.

Харрі потер потилицю.

— Це не обов’язково. Я розмовляв із Нхо, він цим займається.

— Ясно, — сказала вона. — Ти навмисно зробив це не через мене?

У її голосі не чулося ні роздратування, ні виклику. Вона запитала тільки тому, що Нхо був її підлеглим і Харрі порушив ієрархію. І справа не в тому, хто тут начальник, а хто ні, а в тому, що ефективніше для розслідування. А це вже в зоні її відповідальності.

— Вас не було на місці, старший інспектор Крамлі. Вибачте, якщо я поквапився.

— Не варто вибачатися, Харрі. Ти ж сам кажеш, що мене в той момент не було. До речі, можеш звати мене Ліз.

Тепер вони піднімалися вгору річкою й уже встигли пропливти досить далеко. Старший інспектор показала пальцем на будинок, оточений великим садом.

— Там живе твій співвітчизник, — вимовила вона.

— Звідки ти знаєш?

— У пресі був скандал, коли він побудував собі цей будинок. Бачиш, він схожий на храм. Буддистів обурило, що язичник живе в такому житлі, вони вважають це блюзнірством. До того ж вони наголошували на тому, що будинок зведено з колишнього бірманського храму, котрий перебував на спірній прикордонній території з Таїландом. У ті часи там було важко, раз у раз зчинялася стрілянина, так що люди їхали хто куди. А норвежець купив задешево цілий храм, й оскільки північні бірманські храми побудовані з тикового дерева, він зміг розібрати його й перевезти до Бангкока.

— Це ж треба, — здивувався Харрі. — І хто це?

— Уве Кліпра. Один із найбільших будівельних підрядчиків у Бангкоку. Думаю, ти ще почуєш про нього, якщо затримаєшся в нас трохи довше.

І вона наказала весляреві повертати назад.

— Нхо, мабуть, уже одержав список дзвінків. Як щодо того, щоб замовити їжу з доставкою?

Список справді вже чекав на них, поховавши теорію Харрі.

— Останній дзвінок був зареєстрований о сімнадцятій п’ятдесят п’ять, — заявив Нхо. — Інакше кажучи, приїхавши в мотель, він нікому не дзвонив.

Харрі подивився в пластикову миску із супом-локшиною. Білі смужки нагадували бліді, заморені спагеті, і він щораз здригався, коли вони зринали в самому несподіваному місці, тільки-но він намагався підхопити їх паличками.

— Однак номер убивці може бути й у цьому списку, — промовила Ліз із напханим ротом. — Інакше навіщо йому було красти мобільник?

Увійшов Рангсан і повідомив, що тут Тоня Гардінг, у неї беруть відбитки пальців.

— Можете поговорити з нею, якщо хочете. І ще дещо: Супаваді сказав, вони перевірять ампулу з машини, результати будуть відомі завтра. Нашою справою займаються в першу чергу.

— Передавай їм привіт і скажи коп кон крап, — відповів Харрі.

— Що-що?

— Скажи їм спасибі.

Харрі дурнувато усміхнувся, а Ліз, подавившись, закашлялася так, що рис розлетівся по стінах.

Розділ 13

Харрі не знав, скільки повій сиділо в коридорі, чекаючи на допит, він тільки бачив, що їх багато. Здавалося, вони з’являються у справах убивств так само регулярно, як мухи злітаються на коров’ячий корж. Не тому, що обов’язково замішані в цьому, а тому, що їм завжди є що розповісти.

Він чув, як вони сміються, лаються, плачуть, він водив із ними дружбу, сварився з ними, влаштовував їхні справи, порушував обіцянки, бував ними обпльований і битий. Однак було в цих жіночих долях, у тих обставинах, які їх сформували, щось таке, що він, як йому здавалося, знає й відчуває. Але от чого він ніяк не міг зрозуміти, так це їхнього незнищенного оптимізму: зазирнувши в саму безодню людської ницості, вони, проте, вірили, що є на світі гарні люди. Але ж він знає поліцейських, які так зовсім не вважають.

От чому Харрі поплескав Дім по плечу й пригостив її сигаретою, перш ніж почати розмову. Не тому, що розраховував чогось від неї домогтися, а просто помітивши, що їй хочеться курити.

Погляд у неї був твердий, лінія рота свідчила, що дівчина не з полохливих, але тепер, коли вона сиділа на стільці за пластиковим столиком, руки її нервово здригалися на колінах і було схоже, що вона от-от розплачеться.

— Пен янгай? — запитав він. «Як справи?» Перш ніж почати допит, він навчився від Ліз цих двох тайських слів.

Нхо переклав відповідь. Вона погано спить по ночах і більше не буде працювати в мотелі.

Харрі сів навпроти неї, поклавши руки на стіл, і спробував піймати її погляд. Її плечі злегка поникли, але вона продовжувала сидіти, відвернувшись від нього, схрестивши руки на грудях.

Крок за кроком вони розібрали те, що трапилося в мотелі, але нічого нового до вже сказаного вона не додала. Так, вона підтвердила, що двері в номер були зачинені, але не замкнені. Ні, вона не бачила там ніякого мобільного телефону. І ніяких сторонніх людей там теж не було.

Коли Харрі згадав про «мерседес», запитавши, чи не помітила вона на машині дипломатичні номери, Дім лише похитала головою. Ні, вона не бачила ніякої машини. Далі цього вони не просунулися, і Харрі, закуривши, запитав, так просто, навмання, як на її думку, хто б міг це зробити. Нхо переклав запитання, і Харрі побачив по її обличчю, що поцілив у яблучко.

— Що вона каже?

— Вона каже, що там був ніж Кун Са.

— Що це значить?

— Ти не чув про Кун Са? — Нхо недовірливо поглянув на нього.

Харрі похитав головою.

— Кун Са — це наймогутніший в історії наркобарон. Разом із урядом Індокитаю та з ЦРУ він починаючи з п’ятдесятих років керував постачанням опіуму в Золотому трикутнику. У такий спосіб американці одержували грошики на проведення своїх операцій у регіоні. У цього хлопця було ціле військо в джунглях.

Отут Харрі пригадав, що раніше дещо чув про цього азіатського Ескобара.

— Кун Са здався бірманській владі два роки тому й був поміщений в інтернат, мабуть, найкомфортабельніший, який тільки можна собі уявити. Кажуть, саме він фінансував нові туристичні готелі в Бірмі, а дехто думає, що він як і раніше ватажок опіумної мафії на півночі. Коли вже вона називає це ім’я, то вважає, що вбивство — справа рук мафії. От чому вона така налякана.

Харрі уважно подивився на неї й кивнув Нхо.

— Ми можемо відпустити її, — сказав він нарешті.

Нхо переклав слова Харрі, і на обличчі Дім з’явився подив. Вона повернулася до інспектора й зустрілася з ним поглядом, а потім піднесла руки до обличчя і вклонилася. Отут до Харрі дійшло, що вона боялася, щоб її не затримали за проституцію.

Він усміхнувся у відповідь. Вона перегнулася через стіл.

— You lіke іce-skatіng, sіl?[14]

— Кун Са? ЦРУ?

На телефонній лінії з Осло щось потріскувало, і, говорячи з Торхусом, Харрі чув відлуння власних слів.

— Перепрошую, інспекторе Холе, але ви там не перегрілися на сонці? Знайдено людину з ножем у спині, купленим невідомо де на півночі Таїланду, ми просимо вас обережно все дізнатися, а ви заявляєте, що маєте намір боротися з організованою злочинністю в Південно-Східній Азії?

— Ні. — Харрі поклав ноги на стіл. — Я зовсім не збираюся займатися чимсь подібним, Торхус. Я тільки хочу сказати, що, на думку музейного експерта, ніж цей не простий. Такі були зазвичай у народностей шан, і подібним антикваріатом у звичайних крамничках не торгують. Місцева поліція вважає, що ніж — це якесь послання опіумної мафії, щоб ми сиділи тихо, але я не поділяю їхньої думки. Якщо мафія захоче щось нам сказати, то не обов’язково жертвувати таким коштовним ножем — для цього є простіші способи.

— Через що ж такий шум?

— Я тільки сказав, що всі сліди ведуть саме в цьому напрямку. Але шеф поліції й чути не хоче ні про який опіум. Схоже, тут коїться казна-що. За його словами, уряд донедавна хоч якось контролював ситуацію, вони, мовляв, проводять різні стимулюючі програми для найбідніших селян, котрі вирощують опіум, щоб ті не втратили занадто багато грошей при переході на інші сільськогосподарські культури, і разом із тим селянам дозволяється вирощувати певну кількість опіуму для власних потреб.

— Власних потреб?

— Так-так, горцям це дозволено. Вони курять із роду в рід, і годі й намагатися тут щось змінювати. Проблема в тому, що імпорт опіуму з Лаосу до М’янми впав, і ціни відразу злетіли до небес; тож для того, щоб покрити попит, виробництво в Таїланді майже подвоїлося. Тут крутяться великі гроші, з’явилася безліч нових гравців, так що все жахливо заплутано. У голови поліції нема ніякого бажання ворушити це осине гніздо саме зараз. Тому я вирішив почати з того, щоб якісь речі відкинути відразу. Скажімо, варіант, що посол сам був причетний до чогось кримінального. До дитячої порнографії, наприклад.

На іншому кінці дроту стало тихо.

— У нас немає ніяких причин думати… — почав Торхус, але його заглушив тріск на лінії.

— Повторіть!

— У нас немає ніяких причин думати, що посол Мольнес був педофілом, якщо ви це маєте на увазі.

— Що? Немає ніяких причин? Ви зараз не перед пресою виступаєте, Торхус. Я маю знати про такі речі, щоб вести подальше розслідування.

У трубці знову замовкли, у якийсь момент Харрі навіть вирішив, що зв’язок перервався. Потім голос Торхуса пролунав знову, і Харрі, незважаючи на перешкоди, уловив крижаний холод на протилежному боці земної кулі.

— Я скажу усе, що вам належить знати, Холе. А знати вам треба тільки те, що ви повинні знайти вбивцю, і нам начхати, хто ним виявиться, нам начхати, у чому там був замішаний посол, може, він був одночасно наркодилером і педерастом, — тільки щоб нічого не потрапило до преси! Будь-який скандал, не важливо, з якого приводу, буде розцінено як катастрофу, і ви нестимете за це персональну відповідальність. Ви все зрозуміли, Холе, чи хочете знати щось іще? — Торхус жодного разу не вдихнув повітря на цих словах.

Харрі з такою силою штовхнув стіл, що телефон підстрибнув, а колеги, що сиділи поруч, підскочили на своїх стільцях.

— Я вас прекрасно чую, — почав він, стиснувши зуби. — Тепер і ви послухайте мене.

Тут Харрі зробив паузу й набрав у груди якнайбільше повітря. Пивця б зараз, хоч кухлик! Він затис у губах сигарету й спробував зосередитися.

— Якщо Мольнес у чомусь замішаний, то навряд чи він єдиний такий норвежець. Я сильно сумніваюся, що в нього виникли серйозні зв’язки в таїландському кримінальному світі за той короткий час, що він був тут; окрім того, я довідався, що він спілкувався в основному з норвезькою колонією в Бангкоку. І немає жодних причин не вірити, що більшість його знайомих — славні люди й у всіх були свої резони покинути батьківщину, а в когось ці резони були більш вагомими, ніж в інших. Проблеми з поліцією, як правило, стають найбільш серйозною причиною для якнайшвидшої еміграції в країну з теплим кліматом, у якої до того ж відсутній договір з Норвегією про екстрадицію. Ви читали в газетах про норвежця, якого застукали на місці злочину, коли він розважався із хлопчиками в готельному номері в Паттайї? Про це кричали перші сторінки «Верденс Ганг» і «Даґбладет». Місцева поліція любить такі скандали. Її хвалять за це в пресі, та й педофілів легше ловити, ніж героїнову мафію. Зараз таїландська поліція вже зачула легку здобич, але вони вичікують, поки справа буде формально закрита і я виїду додому; а вони через кілька місяців розкрутять скандал про дитячу порнографію, у якій були замішані норвежці. Як ви гадаєте, що тоді? Норвезькі газети негайно пошлють сюди зграю журналістів, і неодмінно випливе ім’я посла Норвегії в Таїланді. Але якщо нам удасться взяти цих хлопців зараз, поки в нас усе добре з місцевими поліцейськими, то, можливо, ми уникнемо скандалу.

З голосу голови департаменту Харрі зрозумів: до того поступово дійшло.

— Чого ви хочете?

— Я хочу знати, що ви мені не договорюєте. Що у вас є на Мольнеса, у чому він замішаний.

— Ви знаєте те, що вам слід знати, і не більше того. Невже це так важко зрозуміти? — Торхус майже стогнав. — Чого ви домагаєтеся, Холе? Я думав, ви, так само як і ми, зацікавлені швидше завершити цю справу.

— Я поліцейський, я роблю свою роботу, Торхус.

Торхус засміявся:

— Дуже зворушливо, Холе. Тільки не забувайте, що я знаю про вас дещо й не куплюся на це ваше «я-лише-чесний-коп».

Харрі закашляв у трубку, і луна повернулася до нього немов глухий постріл. Він щось промурмотів.

— Що?

— Я кажу, що зв’язок поганий. Подумайте все-таки, Торхус, і подзвоніть мені, коли буде що розповісти.

Раптово прокинувшись, Харрі викотився з постелі й ледь добіг до ванної, як його знудило. Він звалився на унітаз, і тут його пронесло. Хоча в кімнаті було прохолодно, його пройняв піт.

Минулого разу було гірше, подумав він. Тепер краще. Він сподівався, що буде набагато краще.

Перш ніж знову лягти, він всадив собі в сідницю шприц із вітаміном В₁₂; у місці уколу сильно щипало. Він терпіти не міг уколів, його відразу починало нудити. Згадалася Віра, повія з Осло, що сиділа на героїні п’ятнадцять років. Якось вона зізналася йому, що ледь не непритомніє, коли ширяється.

У сутінках він виявив, що на мийці хтось повзе, що там снують якісь вусики. Ага, тарган. Здоровенний, розміром із великий палець, із жовтогарячою смужкою на спинці. Таких Харрі в житті не бачив, але насправді нічого отут особливого не було: десь він читав, що у світі існує більше трьох тисяч видів тарганів. Він читав також, що вони ховаються, коли почувають вібрацію від кроків, що наближаються, і там, де ти бачиш одного таргана, ховається ще десять. Виходить, вони тут усюди. Скільки важить один тарган? Десять грамів? І якщо в щілинах і за стільницями поховалася добра сотня, то можна упевнено стверджувати, що у всій квартирі їх набереться більше кілограма. Він зіщулився. Те, що вони налякані ще сильніше, ніж він сам, — слабка розрада. До того ж він раптом відчув, що з алкоголю йому все-таки було більше користі, ніж шкоди. Він заплющив очі й спробував ні про що не думати.

Розділ 14

Вони нарешті знайшли, де припаркуватися, і рушили вулицею в пошуках зазначеної адреси. Нхо спробував пояснити Харрі хитромудру систему адрес у Бангкоку: місто було розділене на головні вулиці й пронумеровані бічні — сой. Проблема полягала в тому, що номери будинків на одній і тій самій вулиці зовсім не обов’язково йшли один за одним: нові будинки одержували наступний вільний номер незалежно від того, де саме на цій вулиці вони перебували.

Вони пробиралися через вузькі провулки, тротуари яких слугували продовженням житла: там сиділи люди, читали газети, строчили на швейних машинках, готували їжу, дрімали після обіду. Дівчата в шкільній формі кричали їм услід і сміялися, а Нхо, показуючи на Харрі, щось відповідав їм. Вони у відповідь так і заливалися реготом, прикриваючи рот долонькою.

Нхо запитав у жінки, що сиділа за швейною машинкою, і та показала їм потрібні двері. Вони постукали, і за деякий час їм відкрив таєць у коротких штанах кольору хакі й розстебнутій сорочці. Харрі подумав, що йому, мабуть, років шістдесят: вік видавали лише очі та зморшки. У чорному волоссі, зачесаному назад, тільки-но почала пробиватися сивина, а сухорляве, жилаве тіло цілком могло належати тридцятирічному.

Нхо вимовив пару слів, і таєць кивнув, дивлячись на Харрі. Потім, вибачившись, знову зник. А коли за хвилину повернувся, то вже перевдягнувся в білу відпрасовану сорочку з короткими рукавами й довгі штани.

Із собою він виніс два стільці й поставив їх прямо на тротуар. Несподівано доброю англійською він запропонував Харрі сісти й сам сів на інший стілець. Нхо залишився стояти поруч і непомітно похитав головою, коли Харрі дав знати, що готовий сісти на сходах.

— Мене звуть Харрі Холе, я з норвезької поліції, пане Санпхет. Я хотів би поставити вам кілька питань, що стосуються Мольнеса.

— Ви маєте на увазі — посла Мольнеса.

Харрі скинув очі на старого. Той сидів, випрямившись на стільці, і його коричневі руки в ластовинні нерухомо лежали на колінах.

— Зрозуміло, посла Мольнеса. Ви ж служите водієм у норвезькому посольстві вже майже тридцять років, як я розумію?

Санпхет на знак згоди прикрив очі.

— І ви дуже цінували посла?

— Посол Мольнес був великою людиною. Великою людиною з великим серцем. І великим розумом. — Він постукав пальцем по чолу й застережно подивився на Харрі.

Харрі здригнувся, відчувши, як по спині струменіє піт, стікаючи за пояс штанів. Він оглянувся в пошуках тіні, але стільці було нікуди пересунути, сонце стояло високо в небі, а будинки на цій вулиці були низенькими.

— Ми прийшли до вас тому, що ви краще за всіх знали про звички посла, про те, де він бував і з ким розмовляв. І тому, що ви завжди ладили з ним просто по-людськи. Що відбувалося того дня, коли його вбили?

Санпхет, сидячи так само нерухомо, розповів, що посол виїхав на обід, не повідомивши, куди саме, і заявив, що сам поведе машину, хоча це було дуже дивно посеред робочого дня: для такого випадку все-таки є персональний водій. Сам він просидів у посольстві до п’ятої години, а потім відправився додому.

— Ви живете сам?

— Моя дружина загинула в автокатастрофі чотирнадцять років тому.

Щось підказувало Харрі, що водій може повідомити навіть точне число минулих відтоді місяців і днів. Дітей у них не було.

— Куди саме ви возили посла?

— В інші посольства. На зустрічі. У гості до норвежців.

— Яких норвежців?

— Різних. У «Статойл», «Гідро», «Йотун» й «Статскон-сульт». — Усі назви він вимовляв чистою норвезькою мовою.

— Вам знайомі ці імена? — Харрі простягнув йому список. — Це особи, з якими посол розмовляв по своєму мобільному телефону в день убивства. Ми одержали список від телефонної компанії.

Санпхет дістав окуляри й, тримаючи папірець на відстані витягнутої руки, зачитав уголос:

— «Одинадцята десять. Букмекерська контора Бангкока».

І глянув на них поверх окулярів.

— Посол любив іноді грати на перегонах, — сказав він і додав із посмішкою: — Бувало, що навіть вигравав.

Нхо переступив з ноги на ногу.

— «Одинадцята тридцять чотири. Доктор Сіґмунд Юхансен», — Санпхет повернувся до списку.

— Хто це?

— Заможний чоловік. Настільки заможний, що навіть купив собі титул лорда в Англії кілька років тому. Особистий друг королівської родини Таїланду. А що таке Ворачак-роуд?

— Вхідний дзвінок із телефонної будки. Будь ласка, далі.

— «Одинадцята п’ятдесят п'ять. Норвезьке посольство».

— Дивно, але ми дзвонили й розмовляли з посольством сьогодні вранці, і там ніхто не міг згадати, що розмовляв із послом у день убивства, навіть черговий на комутаторі.

Санпхет знизав плечима, і Харрі зробив йому знак продовжувати.

— «Дванадцята п’ятдесят. Уве Кліпра». Ну про нього ж ви чули?

— Мабуть.

— Він один із найбагатших людей Бангкока. Я читав у газетах, що він щойно продав гідроелектростанцію в Лаосі. Він живе в храмі. — Санпхет посміхнувся. — Вони й раніше були знайомі з послом, вони земляки. Ви чули про Олесунн? Посол запрошував… — Він розвів руками — що тепер про це казати? — і знову підняв список. — «Тринадцята п’ятнадцять. Єнс Брекке. Невідомий, сімнадцята п’ятдесят п’ять, Мангкон-роуд»?

— Знову дзвінок із телефонної будки.

Імен у списку більше не було. Харрі подумки вилаявся. Він сам не розумів, на що сподівався, але водій не сказав нічого такого, чого б він уже не знав після телефонної розмови з Тоньє Віг годиною раніше.

— У вас астма, пане Санпхет?

— Астма? Ні, чого б це?

— Ми знайшли в салоні машини майже порожню пластикову ампулу. І віддали в лабораторію перевірити на предмет наркотиків. Ні, не бійтеся, пане Санпхет, це звичайна перевірка, ми завжди так робимо. Виявилося, що в ампулі був протиастматичний препарат. Але ніхто в родині Мольнеса не страждає на це захворювання. Чи відомо вам, кому вона могла належати?

Санпхет похитав головою.

Харрі присунув свій стілець ближче до водія. Він не звик проводити допит прямо на вулиці, і йому здавалося, що його чують усі ці люди, що сидять на тротуарі. Він промовив тихіше:

— При всій моїй повазі до вас мушу сказати, що ви брешете. Я бачив на власні очі, як секретарка в холі користувалася спреєм від астми, пане Санпхет. Ви просиділи в посольстві півдня, ви працюєте там уже тридцять років, знаєте там усе вздовж і впоперек, аж до посольського туалету. І ви наполягаєте на тому, що не знаєте, що в дівчини астма?

Санпхет дивився на нього спокійним, холодним поглядом.

— Я сказав тільки, що не знаю, хто міг залишити ампулу з ліками в машині, сер. У Бангкоку багато хто страждає від астми, і хтось із них напевно міг їхати в машині посла. Але, наскільки мені відомо, міс Ао до них не належить.

Харрі глянув на нього. Як же він примудряється сидіти на самому пригріві, коли сонце лупить із неба, немов розпечений цимбал, і при цьому з його чола не впало жодної краплини поту? Харрі уперся в свій блокнот, наче там було написане наступне питання.

— А як щодо дітей?

— Даруйте, інспекторе?

— Ви коли-небудь возили в його машині дітей, їздили в дитячий садок або ще куди-небудь? Розумієте?

Обличчя Санпхета залишалося непроникним, він тільки ще трохи випрямився на стільці.

— Розумію. Посол був не з таких, — відповів він.

— А звідки ви знаєте?

Незнайома людина глянула на них поверх газети, і Харрі зрозумів, що підвищив голос. Санпхет уклонився.

Харрі відчув себе дурнем. Відчув, наскільки тупий, жалюгідний і мокрий від поту. Саме в такій послідовності.

— Мені шкода, — сказав він. — Я не хотів вас скривдити.

Але старий водій відвернувся вбік й удав, що нічого не чує.

Харрі підвівся.

— Нам уже час. Я чув, ви любите Гріга, тому приніс вам оце.

І він простягнув водієві касету.

— Це його симфонія до мінор. Вона була вперше виконана тільки в 1981 році, і я подумав, що у вас, може, її немає. Усі, хто любить Гріга, повинні мати її. Будь ласка, візьміть.

Санпхет підвівся, здивовано взяв касету й поглянув на неї.

— На все добре, — сказав йому Харрі, незграбно, але старанно зобразивши вай, склавши долоні й уклонившись, і махнув рукою Нхо, збираючись іти.

— Зачекайте, — сказав раптом старий. Його погляд усе ще був прикутий до касети. — Посол був славною людиною. Але зовсім не щасливою. У нього була одна слабкість. Я не хочу кидати тінь на небіжчика, але, боюся, він більше програвав, ніж вигравав на перегонах.

— Так буває, — відповів Харрі.

— Так, але ніхто не втрачав при цьому більше п’яти мільйонів батів.

Харрі спробував порахувати. Нхо прийшов йому на допомогу.

— Сто тисяч доларів.

Харрі присвиснув.

— Гаразд, може, у нього були на це кошти…

— Не було в нього коштів, — відрізав Санпхет. — Він позичав гроші в якихось акул Бангкока. В останні тижні кредитори діставали його по телефону. — І він подивився на Харрі. Важко було зрозуміти, що виражають ці азіатські очі. — Особисто я вважаю, що борги треба віддавати, але якщо хтось убив його через гроші, то його слід покарати.

— Виходить, посол був людиною нещасливою?

— Життя в нього було нелегке.

Раптово Харрі дещо згадав.

— Вам про що-небудь говорить запис «Ман Ю»?

Старий здивовано глянув на нього.

— Він був зроблений у календарі посла в день убивства. Але я перевірив програму телепередач, і в той день не показували гру «Манчестер Юнайтед».

— А, «Манчестер Юнайтед», — посміхнувся Санпхет. — Так це ж Кліпра. Посол звав його «містер Ман Ю». Кліпра їздив до Англії, щоб подивитися, як вони грають, і купив собі купу акцій цього клубу. Дуже незвичайна людина.

— Гаразд, я поговорю з ним пізніше.

— Якщо знайдете його.

— Що ви маєте на увазі?

— Ніхто не може знайти Кліпру. Це Кліпра сам знаходить, хто йому потрібний.

Цього ще не вистачало, подумав Харрі. Просто герой коміксів якийсь.

— Борги з перегонів кардинально змінюють всю картину, — заявив Нхо, коли вони сіли в машину.

— Можливо, — відповів Харрі. — Три чверті мільйона крон — чимала сума, але чи достатня?

— У Бангкоку вбивають і за менші гроші, — сказав Нхо. — Набагато менші, повір мені.

— Я думаю не про акул-кредиторів, а про Атле Мольнеса. Адже він із заможної родини. І мав можливість заплатити, особливо якщо йому погрожували розправою. Щось тут не збігається. Як тобі пан Санпхет?

— Він брехав, коли говорив про міс Ао.

— Так. А чому ти так думаєш?

Нхо не відповів, лише загадково усміхнувся й указав пальцем на свою голову.

— Про що ти, Нхо? Ти що, завжди знаєш, коли люди брешуть?

— Мене мати навчила це бачити. Під час в’єтнамської війни вона заробляла грою в покер на Сой-Ковбой.

— Дурниці! Я знаю поліцейських, які все життя допитували людей, і всі вони кажуть те саме: гарного брехуна ніколи не розпізнаєш.

— Треба вміти бачити. Брехуна можна розпізнати за дрібницями. От ти, наприклад, тільки ворушив губами, коли говорив, що всі шанувальники Гріга повинні мати в себе цей запис симфонії.

Харрі відчув, як зашарівся.

— Касета виявилася випадково у мене в плеєрі. А один австралійський поліцейський якось розповідав мені про симфонію Гріга до мінор. І я купив її на згадку про нього.

— Хай там як, а це подіяло. — Нхо ледь відскочив від вантажівки, що, гуркочучи, летіла прямо на них.

— Якого біса! — вигукнув Харрі. — Він їхав не в тій смузі.

— Але він більший, — знизав плечима Нхо.

Харрі поглянув на годинник.

— Нам уже час бути в Управлінні, а ще я маю встигнути на похорон. — І він із жахом подумав про теплий піджак, що висів у шафі поруч із його «кабінетом». — Сподіваюся, у церкві є кондиціонери. Навіщо, скажи мені, змушувати нас сидіти на вулиці й пектися на сонці? Чого старий не запросив нас у тінь?

— Гордість, — пояснив Нхо.

— Гордість?

— Він живе в крихітній кімнаті, зовсім не такій шикарній, як машина, на якій він роз’їжджає, і місце, де він працює. І йому незручно запрошувати нас до себе, він боїться й сам знеславитися, і нас скривдити.

— Дивна людина.

— Це Таїланд, — додав Нхо. — Я теж не запросив би тебе до себе. Я запропонував би тобі чаю на сходах.

Він різко звернув праворуч, і від нього злякано відскочили два моторикші на дерев’яних колесах. Харрі машинально виставив руки вперед.

— Бо я…

— …більший. Дякую, Нхо, я засвоїв це правило.

Розділ 15

— Порох до пороху, — вимовив сусід Харрі, перехрестившись.

Це був міцний чоловік, засмаглий, блакитноокий, його вигляд змусив Харрі подумати про морену деревину й линялу джинсівку. На ньому була шовкова сорочка: розстебнута на шиї, вона оголювала масивний золотий ланцюг, що поблискував на сонці. На носі були червоні прожилки, і засмаглий череп просвічував наче більярдна куля крізь поріділу шевелюру. Через свої живі очі Руал Борк здавався набагато молодшим за свої сімдесят років.

Він розмовляв голосно, анітрошки не соромлячись того, що він на похороні. Співучий нурланнський діалект лунав під склепінням церкви, але ніхто не озирався з осудливим виглядом.

Коли вони вийшли із крематорію, Харрі представився співрозмовникові.

— Це ж треба, поруч зі мною весь цей час стояв поліцейський, а я й не знав. Добре ще, не бовкнув чогось зайвого, бо це дорого б мені коштувало. — І він голосно засміявся, простягнувши для стискання руку, старечо суху й вузлувату. — Руал Борк, малозабезпечений пенсіонер, — з іронією вимовив він, але очі при цьому залишилися серйозними.

— Тоньє Віг розповіла мені, що ви для тутешньої норвезької колонії — щось на зразок духовного лідера.

— Мушу вас розчарувати. Як бачите, я всього лише пристаркувата, немічна людина, а зовсім ніякий не лідер. До того ж я перемістився на периферію — у прямому й у переносному значенні.

— Он як?

— В оселю гріха, таїландський Содом.

— До Паттайї?

— Саме так. Там же знаходяться й інші норвежці, яких я намагаюся уму-розуму навчати.

— Дозвольте, я тоді скажу прямо, Борк. Ми пробували зв’язатися з Уве Кліпрою, але його охорона каже, що не знає, де зараз Кліпра й коли повернеться.

Борк осміхнувся.

— Це схоже на Кліпру.

— Як я зрозумів, він звик сам виходити на людей, але ми займаємося розслідуванням убивства, і в мене мало часу. Я чув, що ви близький друг Кліпри, щось на зразок сполучної ланки між ним і оточенням?

Борк нахилив голову набік.

— Я йому не ад’ютант, якщо ви це мали на увазі. Але ви маєте рацію щодо того, що іноді я є посередником у його контактах. Кліпра неохоче спілкується з незнайомими людьми.

— Саме ви були посередником між Кліпрою і послом?

— Так, але тільки першого разу. Кліпрі подобався посол, і вони багато спілкувалися один з одним. Адже посол теж був родом із Суннмьоре, нехай і хуторянин, не те що Кліпра, уродженець Олесунна[15].

— Дивно, що його не було на похороні, чи не так?

— Кліпра постійно в роз’їздах. Він уже кілька днів не відповідає на дзвінки, так що гадаю, він зараз на своїх об’єктах у В’єтнамі або Лаосі й навіть не підозрює, що посол помер. Новина ця не так широко висвітлюється в пресі.

— А що тут висвітлювати, якщо людина померла від серцевої недостатності? — промовив Харрі.

— І тому сюди прибув норвезький слідчий? — запитав Борк, утираючи піт великою білою носовою хусткою.

— Звичайна справа, коли за кордоном умирає посол, — відповів Харрі й написав на звороті візитівки телефон Управління поліції. — Ось мій номер, якщо надумаєте зателефонувати, коли з’явиться Кліпра.

Борк допитливо поглянув на візитну картку й, здавалося, щось хотів додати, але, передумавши, засунув її до нагрудної кишені й кивнув.

— Принаймні, у мене є тепер ваш телефон, — сказав він, прощаючись, і пішов до свого старого «лендровера». За ним, займаючи півтротуару, поблискувала свіжо вимитим червоним лаком інша машина. Той самий «порше», що Харрі вже бачив біля будинку Мольнеса.

Підійшла Тоньє Віг:

— Сподіваюся, Борк зміг допомогти вам?

— Цього разу — ні.

— А що стосовно Кліпри? Борку відомо, де він?

— Він нічого не знає.

Вона затрималася, ставши перед ним, і Харрі несвідомо відчув, що вона чогось від нього чекає. На якусь параноїдальну мить згадався непроникний погляд Торхуса в аеропорту — як це він сказав? «Делікатність завдання»? А що, коли Тоньє Віг одержала наказ наглядати за Харрі й повідомляти про його дії у випадку, якщо він зайде занадто далеко? Він глянув на неї й відразу відкинув цю думку.

— Хто власник цього червоного «порше»? — запитав він.

— «Порше»?

— Ну так, ось цього. Хіба дівчата з Естфолла не знають напам’ять усі марки автомобілів, тільки-но досягши шістнадцятирічного віку?

Тоньє Віг пропустила це зауваження і надягла сонцезахисні окуляри.

— Це машина Єнса.

— Хто такий Єнс?

— Єнс Брекке. Брокер. Кілька років тому він перейшов на роботу в «Барклай Таїланд» із норвезького банку «ДНБ». Он він стоїть.

Харрі обернувся. Вгорі на сходах стояла Хільде Мольнес, одягнена в жалобну шовкову сукню, поруч із нею — Санпхет із серйозним обличчям й у чорному костюмі. А за ними маячив молодий білявий чоловік. Харрі помітив його ще в церкві. Під піджаком у нього був жилет, незважаючи на те що спека була тридцять п’ять градусів. Очі він ховав за дорогими на вигляд сонцезахисними окулярами. Він тихо говорив про щось із дівчиною, теж убраною в усе чорне. Харрі уважно подивився на неї, і вона повернулася, немов фізично відчувши дотик його погляду. Він не відразу впізнав у ній Руну Мольнес, але тепер зрозумів чому. Дивна асиметрія фігури зникла. Руна була вищою за тих, хто стояв на сходах. Погляд її не виражав жодних почуттів, одну лише нудьгу.

Вибачившись, Харрі піднявся сходами і підійшов до Хільде Мольнес зі словами співчуття. Взяв її мляву, безживну руку. Вдова подивилася на нього затуманеним поглядом, важкий аромат її парфумів майже заглушав запах джину.

Нарешті він повернувся до Руни. Закрившись від сонця рукою й прищулившись, вона глянула на нього знизу вгору, ніби щойно його помітила.

— Привіт, — вимовила вона. — Нарешті з’явився хтось, хто вище за мене в цій країні пігмеїв. Чи не той ви слідчий, що приходив до нас?

У її голосі вгадувалися агресивні нотки, якийсь підлітковий виклик. Потиск руки виявився міцним й енергійним. Харрі мимохіть глянув на іншу руку. Із чорного рукава стирчав воскового кольору протез.

— Ви слідчий? — за спиною почувся голос Єнса Брекке.

Знявши окуляри, блондин прищулився. У нього було відкрите хлоп’яче обличчя, неслухняний світлий чуб падав на очі, блакитні й майже прозорі. Хоча кругле обличчя усе ще зберігало дитячу м’якість, але зморщечки біля очей видавали, що йому вже за тридцять. Костюм від Армані він перемінив на класичний від Дель-Джорджіо, туфлі від Баллі ручної роботи блищали, ніби чорні дзеркала, але щось у манері розмовляти надавало йому подібності до задирливого підлітка, який вирядився як дорослий.

— Я з норвезької поліції, приїхав сюди провести належне в таких випадках дізнання, — повідомив Харрі.

— Он як? Це що, звичайна справа?

— Ви розмовляли з послом у день його смерті, чи не так?

Брекке трохи здивовано глянув на Харрі.

— Вірно. А звідки вам це відомо?

— Ми знайшли його мобільний телефон. Ваш номер фігурував серед останніх п’яти, за якими він дзвонив.

Харрі уважно подивився на свого співрозмовника, але той ані здивувався, ані спантеличився, а виявив саме лише щире нерозуміння.

— Ми можемо поговорити? — запитав Харрі.

— Звичайно, — відповів Брекке, і між його вказівним і середнім пальцями раптом з’явилася візитівка.

— Удома чи на роботі?

— Удома я сплю, — заявив він.

Майже непомітна усмішка майнула на його обличчі, але Харрі її вловив. Немовби Єнса тішив сам факт розмови зі слідчим, ніби в цьому було щось не зовсім пристойне.

— А тепер, перепрошую, я маю залишити вас…

І Брекке шепнув кілька слів на вухо Руні, кивнув Хільді Мольнес і бігцем по сходах спустився до свого «порше». Народ уже майже роз’їхався, Санпхет провів Хільде до посольської машини, і Харрі залишився на сходах удвох із Руною.

— Тепер будуть поминки в посольстві, — сказав він.

— Знаю. Але матері туди зовсім не хочеться.

— Розумію. До вас, напевно, приїдуть родичі.

— Ні, — коротко відповіла вона.

Харрі бачив, як Санпхет закриває двері за Хільде Мольнес й обходить навколо машини.

— Гаразд. Ви можете поїхати зі мною на таксі, якщо хочете.

Харрі відчув, як у нього запалали вуха. Адже він мав на увазі: «якщо хочете туди поїхати».

Вона глянула на нього. Очі в неї були темні й непроникні.

— Не хочу, — відповіла вона й пішла до посольської машини.

Розділ 16

Настрій в усіх був пригнічений, розмовляли мало. Тоньє Віг сама попросила Харрі прийти, і тепер вони разом стояли осторонь, тримаючи в руках келихи з напоями. Тоньє допивала другий мартіні. Харрі попросив води, але одержав солодкий і липкий апельсиновий сік.

— У тебе залишилася вдома родина?

— Так, дехто, — відповів Харрі, не зовсім розуміючи, що означає ця зміна теми й звертання на «ти».

У мене теж, — продовжувала вона. — Батьки, брати й сестри. Є ще дядьки й тітки, а от бабусь і дідусів уже нема. Ось так. А в тебе?

— Приблизно так само.

Повз них пройшла Ао, тримаючи в руках тацю з напоями. На ній була проста, традиційна тайська сукня з довгим розрізом на боці. Він провів її поглядом. Нескладно було уявити собі, що пан посол міг і не встояти перед такою спокусою.

В іншому кінці кімнати, перед великою картою світу, стояв якийсь чоловік, широко розставивши ноги й погойдуючись. Стрункий, широкоплечий. Його волосся, подекуди із сивиною, було підстрижене так само коротко, як і в Харрі. Глибоко посаджені очі, під шкірою перекочуються мускули, руки прибрані за спину. Відразу видно військового.

— Хто це?

— Івар Льокен. Посол називав його просто LМ.

— Льокен? Дивно. Такого прізвища нема в списку співробітників посольства, що мені дали в Осло. Чим він займається?

— Гарне питання, — осміхнулася вона й надпила коктейль. — Вибач, Харрі. Нічого, що я називаю тебе Харрі? Я сьогодні випила, було так багато роботи в останні дні, і я погано спала. Знаєш, він приїхав сюди торік, невдовзі після Мольнеса. Він, так би мовити, із тих емзеесівців, які вже нікуди не дійдуть.

— Що ти маєш на увазі?

— Що його кар’єра зіпсована. Він із військових, і в певний момент до його імені стало занадто часто чіплятися слівце «але».

— Але?

— Ти хіба не чув, як у МЗС говорять одне про одного? «Він прекрасний дипломат, але випивайло, але бабій» — і так далі. А те, що стоїть після «але», набагато важливіше, ніж те, що до, бо визначає врешті-решт подальшу кар’єру. От чому в керівництві так багато добропорядних середняків.

— У чому ж полягає його «але» і чому він опинився тут?

— Чесно кажучи, сама не знаю. Я бачу, що він призначає зустрічі, пише звіти для Осло, але більше ми нічого не знаємо. Гадаю, йому подобається бути самому. Іноді він бере намет, таблетки від малярії, рюкзак із фотоапаратурою й вирушає у В’єтнам, Лаос або Камбоджу. Самотній вовк, адже ти знаєш таких?

— Мабуть. А що за звіти він пише?

— Гадки не маю. Це знав посол.

— Не знаєш? Але ж вас не так багато в посольстві. Він займається розвідкою?

— Чого б це?

— Ну, Бангкок — центральний перевалочний пункт для всієї Азії.

Вона подивилася на нього, грайливо усміхаючись.

— Подумати тільки, якими важливими речами ми тут займаємося! Але мені все-таки здається, що МЗС просто відправило його сюди на знак подяки за довгу й в цілому вірну службу королеві й батьківщині. А крім того, я не розкриваю службових таємниць.

Знову усміхнувшись, вона поклала руку на плече Харрі:

— Чи не краще нам змінити тему?

Харрі слухняно змінив тему, а потім пішов за новою порцією напоїв. Людське тіло на шістдесят відсотків складається з води, і в Харрі було відчуття, що більша частина його самого за цей день просто випарувалася, зникла десь у цьому сизому небі.

Ао стояла разом із Санпхетом у глибині кімнати. Санпхет стримано кивнув.

— Можна води? — запитав Харрі.

Ао простягнула йому склянку.

— Що означає «LM»?

Санпхет підняв брови.

— Ви маєте на увазі пана Льокена?

— Саме так.

— Чому б вам не запитати про це в нього самого?

— А раптом ви називаєте його так тільки за його спиною.

Санпхет посміхнувся.

— «L» означає «living»[16], а «М» — «morphine»[17]. Це його старе прізвисько, він одержав його після служби у В’єтнамі по лінії ООН, наприкінці війни.

— У В’єтнамі?

Санпхет ледь кивнув, і Ао зникла.

— Льокен служив у в’єтнамських військах у 1975 році, і його взвод чекав, що їх забере вертоліт, коли на них напав в’єтконгівський патруль. Почалася стрілянина, і Льокен був поранений: куля пройшла через потиличний м’яз. Американці давно вже вивели своїх солдатів із В’єтнаму, але там ще залишалися санітари. Вони відшукували в густих заростях поранених і надавали їм першу допомогу. Із собою в них був шматок крейди, і вони позначали ним кашкети солдатів, така собі історія хвороби. Якщо вони писали букву «D», це означало, що солдат уже помер, й інші санітари з ношами не будуть витрачати час на надання допомоги. «L» означало, що потерпілий ще живий, а якщо було написано «М», то це означало, що пораненому дали морфій. Таким чином було зрозуміло, кому вже не треба колоти морфій, щоб уникнути передозування.

Санпхет кивнув у бік Льокена:

— Коли його знайшли, він був без свідомості, і морфій йому колоти не стали, просто написали на кашкеті «L" і поклали у вертоліт разом з іншими. Коли ж він отямився від болю, то спершу не зрозумів, де він. Але потім відсунув убитого, що лежав на ньому, і побачив людину з білою нарукавною пов'язкою, що робила укол іншому пораненому. Тут він усе зрозумів і почав кричати, щоб йому дали морфій від болю. Санітар постукав по його кашкету й каже: «Вибач, старий, але ти вже одержав повний шприц». Льокен не повірив, зірвав із себе кашкет і побачив, що на ньому написані букви «L> і «М». Тільки насправді це був не його кашкет, а чужий. Тоді він поглянув на солдата, якому щойно зробили укол. Він глянув на його голову, а на ній — кашкет із буквою «L", і він одразу впізнав свою м’яту пачку сигарет під ремінцем й емблему ООН. Тут він і зрозумів, що сталося. Солдат підмінив кашкет, щоб йому вкололи ще одну дозу морфію. Льокен покликав санітара, але його крики заглушило ревіння мотора. Так він і пролежав півгодини, стогнучи від болю, поки вони не прибули на поле для гольфа.

— Поле для гольфа?

— На базу. Ми так її називали.

— Виходить, і ви там були?

Санпхет кивнув.

— От чому ви так добре знаєте цю історію?

— Я був санітаром-добровольцем і приймав їх.

— І що ж із ними було далі?

— Льокен був живий, а другий так і не отямився.

— Передоз морфію?

— Навряд чи він помер від кулі в животі.

Харрі похитав головою.

— І тепер ви з Льокеном працюєте в одному місці.

— Так вийшло.

— Наскільки випадково?

— Світ тісний, — зазначив Санпхет.

— Виходить, LМ. — Харрі допив воду й, промурмотівши, що ніяк не нап’ється, пішов шукати Ао.

— Тобі його не вистачає, пана посла? — запитав він, знайшовши її нарешті на кухні. Вона обгортала серветки навколо келихів і прикріплювала їх гумками.

Дівчина кинула на нього здивований погляд і мовчки кивнула.

Харрі вертів у руці порожній келих.

— Як давно ви з ним стали коханцями?

Вона відкрила свій маленький чарівний ротик, але, так і не знайшовши що сказати у відповідь, закрила його, потім знову відкрила, немов золота рибка. Очі її гнівно блиснули, і Харрі вже приготувався, що вона вдарить його, але сердитий вираз зник. Замість цього з очей бризнули сльози.

— Шкода, — вимовив Харрі, втім, без будь-якого жалю в голосі.

— Ви…

— Шкода. Але ми змушені таке питати.

— Але я…

їй стало важко дихати, вона підняла й опустила плечі, немов скидаючи із себе злість.

— Посол був одружений. А я…

— Теж заміжня?

— Ні, але…

Харрі легенько підхопив її під руку й одвів якомога далі від кухонних дверей. Вона повернулася до нього, в очах знову спалахнув гнів.

— Послухай, Ао, посол був знайдений у мотелі. Тобі відомо, що це значить. А значить це, що ти не єдина, кого він порав. — І він подивився на неї, спостерігаючи, яке враження справляють його слова. — Ми тут для того, щоб розслідувати вбивство. До того ж у тебе немає підстав дотримувати стосовно нього які-небудь зобов’язання.

Вона схлипнула, і він помітив, що трясе її за руку. Він розтиснув пальці. Вона підняла на нього очі. Зіниці її були великими й чорними.

— Ти чогось боїшся?

Груди її здіймалися.

— А якщо я пообіцяю нічого нікому не розповідати, звичайно, якщо тільки це не має відношення до вбивства?

— Ми не були коханцями!

Харрі знову глянув на неї, але побачив усе ті ж чорні зіниці. І пошкодував, що з ним немає зараз Нхо.

— Гаразд. Що тоді робить молода дівчина, така як ти, у машині одруженого посла? Крім того, що приймає там ліки від астми?

Харрі поставив порожній келих на тацю й вийшов. Там же він навмисно залишив пластикову ампулу. Ідіотський жест, але Харрі був готовий робити ідіотські жести, щоб прискорити події. Які завгодно.

Розділ 17

Елізабет Доротея Крамлі була в поганому настрої.

— Що за чортівня! У нас іноземець із ножем у спині, знайдений у мотелі, і ніяких відбитків пальців, ніяких підозрюваних, ніяких доказів. Тільки мафія, секретарки, Тоня Гардінг, власник мотелю. Я когось забула?

— Кредитори, — вставив Рангсан із-за газети «Бангкок пост».

— Це мафія, — поправила його інспектор.

— Але не той кредитор, до якого звертався посол Мольнес, — знову сказав Рангсан.

— Що ти маєш на увазі?

Рангсан відклав газету.

— Харрі, ти згадував, що водій розповідав, ніби посол заборгував комусь гроші. Що робить кредитор, коли боржник мертвий? Він намагається одержати борг із родичів, чи не так?

Ліз скептично подивилася на нього:

— Це ж чому? Подібні борги на перегонах — справа особиста, родина тут ні до чого.

— Є ще такі, кому небайдужі такі поняття, як родинна честь, а кредитори — ділові люди, вони, звичайно ж, намагаються одержати свої гроші будь-яким способом.

— Безпідставно, — скривилася Ліз.

Рангсан знову розгорнув газету.

— До того ж у списку вхідних дзвінків Мольнесам за останні три дні номер «Тай Індо Тревеллерз» мені траплявся тричі.

Ліз тихо присвиснула, і всі за столом закивали.

— Що? — стрепенувся Харрі, зрозумівши, що тут у нього пробіл.

— «Тай Індо Тревеллерз» — це на вигляд звичайне туристичне агентство, — пояснила Ліз. — Але основна їхня діяльність відбувається на другому поверсі офісу. Там видають кредити тим, хто не зміг одержати їх в інших місцях. У них величезні відсотки й дуже ефективна й тверда система стягнення боргів. Якийсь час ми спостерігали за ними.

— Безрезультатно?

— Та ні, ми могли б що-небудь на них знайти, якби захотіли. Але подумали, що їхні конкуренти ще гірші, тобто ті, хто займе їхню нішу на ринку, коли ми прикриємо «Тай Індо», і залишили все як є. Вони явно діють окремо від мафії й, наскільки нам відомо, навіть не платять відсотків босам за «дах». І якщо посла вбив хтось із їхніх людей, то це перший подібний випадок в історії.

— Може, вирішили нарешті кого-небудь показово провчити, — припустив Нхо.

— Ага, спочатку вбити посла, а потім дзвонити його родині й вимагати повернення боргу. По-моєму, трохи дивний порядок дій! — посміхнувся Харрі.

— А чому б ні? Це послання іншим боржникам: от що з вами буде, якщо не заплатите вчасно. — Рангсан перегорнув газетну сторінку. — А якщо при цьому рідні повернуть гроші, то взагалі все чудово.

— Гаразд, — сказала Ліз. — Нхо й Харрі, ви провідаєте їх. І ще одне: я поговорила з нашими техніками. Вони не можуть ідентифікувати жир на знарядді вбивства, сліди якого виявлені на костюмі Мольнеса. Вони вважають, що він органічного походження, точніше — що це жир якоїсь тварини. Гаразд, на цьому все, за роботу.

Рангсан наздогнав Харрі й Нхо по дорозі до ліфта.

— Будьте обережні, там сидять конкретні хлопці. Я чув, вони застосовують до боржників гребний гвинт.

— Гребний гвинт?

— Беруть їх із собою на катер, прив’язують до палі в ріці й, піднявшись трохи вище за течією, витягають підвісний мотор із води й пускають у режимі реверсу, потихеньку сплавляючись униз. Уявляєш собі?

Харрі уявив це собі досить чітко.

— Років зо два тому ми знайшли хлопця, що вмер від зупинки серця. Обличчя в нього було порізане в жмути, у буквальному значенні. Сенс, мабуть, був такий, щоб він ходив у такому вигляді по місту для остраху і як повчання іншим боржникам. Але в нього серце не витримало, тільки-но він почув звук мотора й побачив гвинт у себе під носом.

— Так, неприємно, — погодився Нхо. — Краще заплатити.

«Amazing Thailand»[18], — було написано величезними буквами над малюнком яскравого кольору, що зображує таїландський танець. Постер висів на стіні крихітного туристичного агентства на Сампенг-лейн у Чайнатауні. Крім Харрі й Нхо, а також чоловіка й жінки, кожен з яких був за своєю конторкою, у приміщенні, опорядженому по-спартанськи, не було нікого. На носі в чоловіка були окуляри з такими товстенними лінзами, що здавалося, він дивиться на світ ізсередини акваріума.

Нхо показав йому поліцейське посвідчення.

— Що він каже?

— Що поліція тут завжди бажаний гість і що в них знайдуться для нас тури з великою знижкою.

— Попроси в них безкоштовний тур на другий поверх.

Нхо вимовив кілька слів, і мешканець акваріума негайно схопився за слухавку.

— Пан Соренсен тільки доп’є свій чай, — сказав він англійською.

Харрі відкрив було рот, однак Нхо кинув на нього застережливий погляд. Обидва чекаючи сіли на стільці. За кілька хвилин Харрі показав на вимкнений вентилятор на стелі. Мешканець акваріума з жалем усміхнувся:

— Зламаний!

Харрі відчув, як стікає потом. Ще за кілька хвилин задзвонив телефон, і клерк запросив їх за собою. Біля сходів він сказав, що вони мають роззутися. Тут Харрі подумав про свої драні, пітні тенісні шкарпетки й про те, що було б краще для всіх, якби він залишився в черевиках. Однак Нхо похитав головою. Харрі вилаявся, скинув черевики й затупотів нагору по сходах.

Мешканець акваріума постукав у якісь двері, йому відкрили, і Харрі здивовано відступив на два кроки назад. Дверний проріз повністю закрила гора плоті й мускулів. На місці очей у гори були дві щілинки, рот прикрашали чорні висячі вуса, череп був виголений, не вважаючи рідкої кіски, що звисала вбік. Голова його, схожа на пофарбовану не в той колір кулю для боулінга, сиділа прямо на тілі, без шиї, без плечей, — один суцільний зашийок здіймався від вух і до рук, таких товстезних, що вони здавалися пригвинченими до тіла. Харрі жодного разу в житті не бачив таких великих людей.

Залишивши двері відкритими, чоловік-гора неквапно повернувся до кімнати.

— Його звуть Ву, — шепнув Нхо. — Горила на фрилансі. З дуже поганою репутацією.

— Господи, а на вигляд — погана карикатура на якого-небудь голлівудського лиходія.

— Він китаєць із Маньчжурії. А вони славляться…

Ставні на вікнах були закриті, і в сутінках кімнати Харрі роздивився обриси людини, що сиділа за громіздким письмовим столом. Зі стелі доносилося дзижчання вентилятора, а зі стіни скалилася справжня тигряча голова. Через те, що балконні двері були розкриті, шум стояв такий, немов машини мчалися прямо через кімнату. Там, біля балкона, сидів третій. Ву втис своє могутнє тіло в єдиний вільний стілець, а Харрі й Нхо так і залишилися стояти посередині кімнати.

— Чим можу бути вам корисний, добродії? — донісся голос через письмовий стіл, низький, з майже оксфордською вимовою. Чоловік за столом підняв руку, і на пальці його блиснув перстень. Нхо кинув оком на Харрі:

— Ми з поліції, пане Соренсен…

— Я знаю.

— Ви позичили гроші послові Атле Мольнесу. Він мертвий, і ви намагалися дзвонити його дружині, щоб одержати суму, яку він вам заборгував.

— У нас немає ніяких претензій до пана посла. А крім того, ми не займаємося подібними справами, пане…

— Холе. Ви брешете, пане Соренсен.

— Що ви сказали, пане Холе? — Соренсен нахилився вперед. Риси його обличчя були типово тайські, але шкіра й волосся — біліші від снігу, а очі прозоро-блакитні.

Нхо смикнув Харрі за рукав, але той звільнив руку, витримуючи погляд Соренсена. Він знав, що перетнув межу, озвучивши погрозу, і що за правилами гри пан Соренсен тепер ні в чому не зможе зізнатися, не завдавши собі ганьби. Однак Харрі стояв у самих шкарпетках, пітний, як свиня, і йому було байдуже до ганьби, такту й дипломатії.

— Ви в Чайнатауні, пане Холе, а не в країні фарангів. І в мене нема ніяких непорозумінь із шефом поліції Бангкока. Пропоную вам при нагоді поговорити з ним, і тоді обіцяю, що я забуду про цей сумний епізод.

— Зазвичай саме поліція зачитує бандитам правила Міранди-Ескобедо, а не навпаки.

Великі червоні губи пана Соренсена здригнулися в посмішці, оголивши сліпучо-білі зуби.

— О так. «Ви маєте право зберігати мовчання…» — і так далі. Гаразд, цього разу нехай усе буде навпаки. Ву проведе вас, панове.

— Те, чим ви тут займаєтеся, сором при денному світлі, та й ви особисто його, очевидно, не любите, пане Соренсен. На вашому місці я б поквапився закупити захисного крему від засмаги. Адже його не продають у тюремному дворику для прогулянок.

Голос Соренсена став ще тихішим:

— Не грайтеся зі мною, пане Холе. Боюся, перебування за кордоном так вплинуло на мене, що я практично втратив своє таїландське терпіння.

— Нічого, посидівши рік або два за ґратами, ви швидко його відновите.

— Проведи пана Холе, Ву.

Важке тіло рухалося надзвичайно спритно. Харрі відчув кислий запах карі й відразу опинився в повітрі, міцно затиснутий, як іграшкове ведмежа на розіграші призів у парку атракціонів. Він спробував вивільнитися, але залізні обійми стискалися все сильніше з кожним його видихом, як кільця удава, що душить жертву. В очах потемніло, але ревіння транспорту стало сильнішим. Нарешті Харрі відчув, що летить. Відкривши очі, він зрозумів, що якийсь час пробув без тями, немов заснув на хвилинку. Він бачив прямо перед собою покажчик із китайськими ієрогліфами, дроти між двома телефонними стовпами, а вище — сірувате небо й нахилене обличчя чоловіка. Потім до нього повернувся слух, стало чутно, що з рота чоловіка вилітають якісь звуки, доки рука показує на балкон і на проломлений дах туктука.

— Ну як ти, Харрі? — запитав Нхо, відіпхнувши сердитого водія.

Харрі обвів себе поглядом. Спина боліла, а білі тенісні шкарпетки на тлі брудно-сірого асфальту були особливо сумним видовищем.

— Отже, мені відмовили в «Шрьодері». Ти хоч захопив мої черевики?

Харрі готовий був заприсягтися, що Нхо ледь утримувався від сміху.

— Соренсен попросив мене наступного разу показати ордер на арешт, — сказав Нхо, коли вони сідали в машину. — Тепер ми їх візьмемо за побиття державного службовця.

Харрі провів пальцем по садну на гомілці.

— Ми візьмемо не їх, а тільки ту гору м’яса. Але, може, він що-небудь нам і розповість. Що, до речі, відбувається з вашими тайцями? Тоньє Віг каже, що я вже третій норвежець, якого викидають із балкона останнім часом.

— Старий мафіозний метод, набагато зручніший, ніж всадити кулю. Поліція, побачивши чоловіка, що валяється під вікном, припускає, що це, можливо, нещасний випадок. Потім якась сума переходить із одних рук до інших, справа припиняється, винних немає, і всі задоволені. А дірка від кулі все тільки б ускладнила.

Вони зупинилися на червоне світло. Стара зморшкувата китаянка сиділа на килимку, прямо на тротуарі, і шкірилася своїми гнилими зубами. Обличчя її плавало в тремтячому від спеки повітрі.

Розділ 18

До телефону підійшла дружина Еуне.

— Уже пізно, — сонно промовила вона.

— Ще рано, — поправив її Харрі. — Шкодую, що подзвонив у невизначений час, але мені треба поговорити з Оддгейром, поки він не пішов на роботу.

— Ми саме встаємо, Харрі. Почекай хвилинку.

— Харрі? Що тобі?

— Мені потрібна твоя допомога. Хто такий педофіл?

Харрі почув, як Оддгейр Еуне хрокнув у слухавку й повернувся на ліжку.

— Що, педофіл? Чудовий початок дня. Якщо коротенько, то це особа, котра відчуває сексуальний потяг до малолітніх.

— А якщо детальніше?

— Ми багато чого про це не знаємо, але якщо ти подзвониш сексологові, то він скаже тобі, що треба розрізняти осіб, стабільно схильних до педофілії, і ситуаційних педофілів. Класичний педофіл із пакетом солодощів у парку — це людина зі стабільними порушеннями. Його педофільська схильність сформувалася ще замолоду, зовсім не обов’язково під впливом якогось зовнішнього конфлікту. Такі особи ототожнюють себе з дитиною, підробляються під дитячу манеру поводження, а іноді віддають перевагу ролі псевдобатьків. Сексуальне домагання вони, як правило, планують заздалегідь, і воно для них є спробою вирішити власні проблеми. Скажи, до речі, мені буде оплачена ця консультація?

— А хто такий ситуаційний педофіл?

— Ця група більш розмита. Вони повсякденно цікавляться дорослими, а дитина часом виступає замінником когось, із ким педофіл пережив конфлікт. Класичний педофіл найчастіше виявляється педерастом, тобто цікавиться хлопчиками, тоді як педофілів другого типу набагато більше тягне до дівчаток. У цій другій групі фіксується багато випадків інцесту.

— Краще розкажи про дядька із цукерками. Що відбувається в його мозку?

— Та те саме, що у твоєму й моєму, Харрі, тільки з деякими винятками.

— А якими?

— По-перше, не варто робити узагальнень, адже ми говоримо про людей. По-друге, це не моя компетенція, Харрі.

— Але ти знаєш про це більше, ніж я.

— Ну гаразд. У педофілів зазвичай низька самооцінка й так звана хистка сексуальність. Коротше, вони не впевнені в тому, що зможуть задовольнити сексуальні потреби дорослої людини, побоюються, що не впораються. І лише поруч із дитиною вони відчувають, що контролюють ситуацію і можуть угамувати свій потяг.

— Як саме?

— Так само різноманітно, як й інші люди. Від необразливих дотиків до зґвалтування й убивства. Це залежить від них самих.

— І в такому випадку все списують на важке дитинство й умови життя?

— У багатьох випадках ґвалтівники самі були жертвами сексуального домагання в дитинстві. Та ж картина, як і з дітьми, яких били вдома: вони стають такими ж і б’ють своїх дружин і дітей. Відтворюється поведінка, побачена в дитинстві.

— Чому?

— Може здатися дивним, але це, швидше за все, пов’язане з тією рольовою моделлю дорослого, до якої дитина звикла і яка дає відчуття надійності.

— Як їх визначити?

— Що ти маєш на увазі?

— За якими особливими ознаками я можу виділити педофіла?

Еуне щось пробурмотів.

— Мені шкода, Харрі, але гадаю, ці люди нічим особливим не відрізняються. Як правило, це чоловіки, вони часто живуть самі, й у них проблеми із соціальною адаптацією. Але навіть якщо вони носять у собі сексуальне відхилення, вони цілком здатні прекрасно проявляти себе в інших сферах життя. І вони можуть зустрітися тобі всюди.

— Усюди? І як на твою думку, скільки їх у Норвегії?

— Дуже важке запитання. Занадто вже нечіткі межі норми. В Іспанії, наприклад, дванадцятирічні вже вважаються сексуально зрілими, і в такому випадку як нам назвати того, хто збуджується, лише побачивши дівчину пубертатного віку? Або той, кого вік не хвилює, аби тільки сексуальний партнер мав такі якості дитини, як безволосе тіло й ніжна шкіра?

— Розумію. Вони мають різні обличчя, їх багато, вони всюди.

— Сором змушує їх добре маскуватися. Більшість із них усе життя вміло приховує своє збочення від інших, і єдине, що я можу сказати, це те, що поліція виявляє лише мізерно малу частину таких людей.

— Кожного десятого.

— Що ти сказав?

— Так, нічого. Спасибі тобі, Оддгейре. Я, до речі, зав’язав.

— Скільки вже днів пройшло?

— Вісімдесят годин.

— Важко?

— Як сказати… Принаймні, монстри поховалися й тихо сидять під ліжком. Я думав, буде гірше.

— Ти тільки почав, пам’ятай, ще настануть погані дні.

— Не сумніваюся.

Сутеніло, й таксист подав Харрі барвисту брошурку, коли він попросив відвезти його в Патпонг.

— Масаж, селі Чудовий масаж. Я відвезу.

У тьмяному світлі він дивився на фотографії тайських дівчат, що усміхаються йому так само безневинно, як у рекламі «Тай-Ейр».

— Ні, спасибі, я їду просто повечеряти.

І Харрі повернув водієві брошуру, хоча забита спина й відгукнулася на спокусу. Коли ж він із цікавості запитав, що це за масаж, водій відповів інтернаціональним жестом: просунув вказівний палець однієї руки в кільце з пальців іншої.

Це Ліз порекомендувала йому «Ле Бушерон» у Патпонгу, і страви в ресторані дійсно виглядали апетитно, тільки їсти Харрі не хотілося. Він винувато посміхнувся офіціантці, що принесла тарілки, і залишив добрі чайові, щоб дати зрозуміти, що йому все сподобалося. А потім вийшов на вулицю, у божевільне життя Патпонгу. Перша Сой була закрита для транспорту, зате тут текла нескінченна юрба людей, немов бурхлива річка, огинаючи торговельні ряди й бари. Із прочинених дверей ревіла музика, пітні чоловіки й жінки штовхалися на тротуарах, у повітрі пахло людським тілом, клоакою та їжею. У той момент, коли він проходив повз одні розкриті двері, там розсунули завісу, і він, зазирнувши всередину, побачив дівчат, що танцювали на сцені в неодмінних трусиках-бікіні й взутті на високих підборах.

— Вхід безкоштовний, дев’яносто батів за напої! — крикнув хтось йому прямо у вухо. Він рушив далі, але йому здавалося, ніби він стоїть на місці, прямо посередині цієї вуличної юрби, що коливається.

Він відчув пульсацію в животі, але не міг зрозуміти, чи це від музики, чи від биття серця, чи від гуркоту будівельної техніки, що цілодобово вбивала палі для нової швидкісної банг-кокської естакади через Сілом-роуд.

У вуличній кав’ярні одна дівчина в яскраво-червоній шовковій сукні, піймавши його погляд, показала на стілець поруч із собою. Але Харрі все йшов і йшов уперед, ловлячи себе на відчутті деякого сп’яніння. З іншої кав’ярні лунало ревіння телевізора, що висів у кутку: ішла трансляція футбольного матчу, і щойно забили гол. «Blowing bubbles…»[19] — заспівали два англійці з рожевими зашийками й підняли келихи.

— Заходь, blondie[20].

Висока, струнка жінка змахнула довжелезними віями, виставила вперед міцні груди й схрестила ноги таким чином, що вигляд облягаючих вузьких штанів, уже не залишав місця для фантазії.

— Вона ж катой, — вимовили за його спиною норвезькою, і Харрі обернувся.

Позаду стояв Єнс Брекке. Мініатюрна таїландка в тісній шкіряній спідничці висіла на його руці.

— Тут усе вражає: лінії, груди, вагіна. Деякі чоловіки віддають перевагу катой перед справжнім товаром. А чому б і ні? — І засмагле хлоп’яче обличчя Брекке опромінила білосніжна усмішка. — Є, щоправда, одна заковика: їхні штучні вагіни, звісно, не здатні до самоочищення, як у справжніх жінок. Коли це зміниться на краще, я сам спробую, що таке транссексуал. А ви самі що думаєте про це, інспекторе?

Харрі кинув оком на високу жінку, що пирхнула й повернулася до них спиною, тільки-но почувши слово катой.

— Я якось не подумав, що деякі з жінок тут зовсім і не жінки.

— Недосвідченому погляду легко помилитися, але зверніть увагу на кадик: його хірурги, як правило, прибрати не можуть.

Крім того, для них типові високий зріст, занадто зухвалий одяг, трохи агресивний флірт. І занадто вже розкішні. Саме це їх і видає. Їм не вистачає стриманості, вони схильні до надмірності у всьому…

Незакінчена фраза зависла в повітрі, немов якийсь натяк, але Харрі його не зрозумів.

— До речі, ви самі не схильні до надмірності, інспекторе? А то, дивлюся, ви щось кульгаєте.

— До надлишкової віри в західну техніку ведення бесіди. Що було, те було, але вже пройшло.

— Що саме пройшло — віра чи травма? — Брекке дивився на Харрі з тією ж невловимою усмішкою, як і після похорону. Так ніби завів із ним якусь гру.

— Сподіваюся, що вилікувався й від того й від іншого. Я їду додому.

— Так швидко? — Неонове світло падало на пітне чоло Брекке. — Бажаю побачити вас завтра в гарній формі, інспекторе.

На Суравонг-роуд Харрі піймав таксі.

— Масаж, сел?

Розділ 19

Коли Нхо забрав Харрі біля «Рівер-Гарден», сонце саме зійшло й приємно світило на них серед присадкуватих будиночків.

Вони дісталися «Барклай Таїланд» до восьмої години, і всміхнений охоронець, із зачіскою під Джимі Хендрікса й аудіоплеєром у вухах, пропустив їх на підземний паркінг. Після довгих пошуків Нхо нарешті припаркувався на єдиному гостьовому місці, між БМВ й «мерседесами», просто біля ліфтів.

Спершу Нхо вирішив було почекати в машині, оскільки його норвезька обмежувалася словом «спасибі», якого Харрі навчив його за чашкою кави. На що Ліз із деяким викликом зазначила, що «спасибі» завжди виявляється першим словом, якого біла людина намагається навчити тубільця.

До того ж Нхо не сподобалося це місце: всі ці дорогучі тачки тільки притягають до себе крадіїв. Нехай паркінг й опоряджений відеокамерами, однаково не можна покластися на охоронця, судячи з того, як він стоїть й клацає пальцями в такт музиці з плеєра, поки відкривається шлагбаум.

Харрі піднявся на ліфті на десятий поверх і ввійшов у хол «Барклай Таїланд». Представившись, він глянув на годинник. І подумав, що доведеться почекати Брекке, однак секретарка повела його назад до ліфта, провела карткою по зчитувальному пристрою і натиснула на букву «П», пояснивши Харрі, що це «пентхаус». Потім вона вислизнула з кабіни, а Харрі почав підйом на небо.

Щойно двері ліфта відчинилися, як Харрі побачив Брекке, що стояв посеред кабінету на блискучому брунатному паркеті. Брокер, спираючись на масивний стіл із цінної деревини, притискав до вуха слухавку. Другу він притримував плечем. Усе інше в цьому приміщенні було суцільне скло. Скляні стіни, стеля, журнальний столик, навіть стільці й ті скляні.

— Ми ще поговоримо, Томе. Будь обережний, щоб тебе сьогодні не зжерли. І, як домовилися, позбудься рупій.

Із ніяковою усмішкою глянувши на Харрі, він підніс до вуха іншу слухавку, мигцем глянув на годинник, що миготів на дисплеї комп’ютера, коротко вимовив: «Так» — і поклав трубку.

— Що це було? — запитав Харрі.

— Це моя робота.

— У чому ж вона полягає?

— Щойно мені треба було забезпечити доларовий кредит для одного клієнта.

— Великий? — поцікавився Харрі, обводячи поглядом панораму Бангкока за склом: місто розкинулося перед ними, наполовину затягнуте смогом.

— Дивлячись із чим порівнювати. Гадаю, потягне на середній річний бюджет однієї норвезької комуни.

У цей момент задзвонив черговий телефон, і Брекке натиснув кнопку селекторного зв’язку:

— Прийміть повідомлення, Шено, я зараз зайнятий.

І відпустив кнопку, не чекаючи підтвердження.

— Багато справ?

Брекке розсміявся.

— Хіба ви не читаєте газет? В Азії валютна криза. Усі в штани понакладали й скуповують долари як божевільні. Банки й брокерські контори день у день стають банкрутами, і народ уже почав стрибати з вікон.

— Але не ви? — запитав Харрі, мимоволі потираючи поперек.

— Я? Я брокер, зі стерв’ятників.

І він помахав руками, зображуючи крила.

— Такі, як ми, заробляють гроші хай там що, поки тривають торги й люди продають і купують. Як кажуть, «Showtime is good time»[21], а зараз шоу триває цілодобово.

— Ви, виходить, круп’є в цій грі?

— Саме так, добре сказано, треба б запам’ятати. А інші ідіоти — просто гравці.

— Ідіоти?

— Звичайно.

— А я гадав, що ці трейдери досить спритні типи.

— Спритні-то вони спритні, але все одно круглі ідіоти. Вічний парадокс полягає в тому, що чим вони спритніші, тим більше метушаться на валютному ринку. Але ж вони краще за інших повинні розуміти, що постійно вигравати в рулетку неможливо. Нехай я не набагато розумніший за них, але я, принаймні, розумію такі речі.

— Виходить, ви, Брекке, ніколи самі не сідаєте за рулетку?

— Буває, я роблю ставки.

— А це не перетворює вас на одного з ідіотів?

Брекке простягнув Харрі коробку із сигарами, але той відмовився.

— Розумно. Смак у них огидний. Я курю їх тільки тому, що так треба. Тому що в мене є гроші.

Похитавши головою, він взяв сигару.

— Ви бачили фільм «Казино», інспекторе? Із Робертом Де Ніро й Шерон Стоун?

Харрі кивнув.

— Тоді ви пам’ятаєте сцену, де Джо Пеші розповідає про хлопця, котрий єдиний з усіх постійно заробляє собі гроші грою? Насправді він не грав, а робив ставки. На перегонах, на баскетбольних матчах й іншому. Це не те ж саме, що рулетка.

Брекке посунув скляний стілець до Харрі й сам теж усівся.

— Будь-яка гра — це везіння, а тоталізатор — ні. Тоталізатор заснований на двох речах: психології й інформації. Виграє найхитріший. Візьмемо хоча б того хлопця з «Казино». Він тільки й робить, що збирає інформацію: про родовід коней, про те, як пройшло тренування минулого тижня, що за корм їм дають, скільки важив жокей сьогодні вранці, — одним словом, всю інформацію, яку інші не в змозі зібрати, або добути, або перетравити. Потім він підсумовує її й створює картину того, які шанси на успіх у кожного коня й що роблять інші гравці. Якщо в коня високі шанси, він ставить на нього. У такий спосіб він і заробляє свої гроші. А інші їх втрачають.

— Так просто?

Брекке застережно підняв руку й глянув на годинник.

— Я знав, що один японський інвестор із банку «Асахі» повинен був приїхати до Патпонгу вчора ввечері. Зрештою я знайшов його на Четвертій Сой. Діставав від нього інформацію до третьої години ночі, потім віддав йому свою дівку й повернувся додому. На роботі я був сьогодні вже о шостій ранку і скуповував бати. Він незабаром теж прийде на роботу й купить бати на чотири мільярди крон. Але тоді я вже знову стану продавати їх.

— Гроші, схоже, величезні, але методи, боюся, майже незаконні.

— Майже, Харрі. Саме майже.

Брекке ожив, голос його зазвучав гордо, немов це хлопчисько хвастається новою іграшкою.

— Про мораль тут не йдеться. Хочеш бути нападником — не бійся офсайду. Правила існують тільки для того, щоб їх порушувати.

— І виграє той, хто порушує правила довше за всіх?

— Коли Марадона забив м'яч рукою у ворота англійцям, уболівальники сприйняли це як частину гри, не помітив суддя — і прекрасно. — Брекке підняв палець. — Проте не можна забувати, що йдеться лише про шанси. Іноді ти програєш, але коли ймовірності на твою користь, то зможеш заробляти цим ще дуже й дуже довго. — І він із відразою загасив сигару. — Сьогодні цей японець визначає мої подальші дії, але знаєте, що найкраще? Коли ви самі можете диктувати правила гри. Скажімо, пустити чутки прямо перед тим, як у СІЛА будуть оголошені темпи інфляції, про те, що Грінспен[22] на приватному обіді згадав про підвищення процентних ставок. Або спантеличити своїх супротивників. Саме так ви дістаєте найбільший прибуток. Це набагато краще за секс! — Брекке засміявся й захоплено тупнув ногою. — Валютний ринок — це мати всіх інших ринків, Харрі. Це «Формула-1». Настільки ж п’янкий і небезпечний для життя. Знаю, у мене перекручений погляд на речі, але я з тих, хто любить тримати все під контролем і знати, що коли й розіб’єшся на смерть, то тільки з власної вини.

Харрі озирнувся. Божевільний професор у скляній кімнаті.

— А якщо вас зупинять за перевищення швидкості?

— Допоки я заробляю гроші й не висовуюся, усі задоволені. До того ж у мене найвищі доходи в компанії. Бачите цей офіс? Раніше тут сидів директор «Барклай Таїланд». І ви, напевно, запитаєте, чому ж тепер тут сиджу я, якийсь там брокер? А сиджу я тут тому, що в брокерській компанії має значення тільки одне — скільки грошей ти заробляєш. Усе інше — декорація. Навіть керівники: адже вони залежать від нас, своїми операціями на ринку ми зберігаємо їм роботу й зарплату. Мій начальник переїхав зараз у затишний кабінет поверхом нижче, оскільки я пригрозив йому, що піду працювати до конкурента й усіх клієнтів із собою прихоплю, якщо він не підпише зі мною більш вигідний договір. І не надасть мені цей офіс.

Він розстебнув жилет і зняв його, повісивши на один зі скляних стільців.

— Годі про мене. Чим можу вам допомогти, Харрі?

— Я все думаю, про що це ви з послом розмовляли по телефону в день убивства.

— Він подзвонив мені, щоб підтвердити нашу зустріч. І я підтвердив.

— А що потім?

— Він приїхав сюди о четвертій годині дня, як ми й домовилися. Може, хвилин на п’ять затримався. Шена із приймальні може сказати точніше, він спершу записався в неї.

— Про що ж ви розмовляли?

— Про гроші. Він хотів розмістити певну суму. — Жоден м’яз не ворухнувся на його обличчі: було неясно, бреше він чи ні. — Ми просиділи тут до п’ятої. Потім я провів його в паркінг, де він залишив свою машину.

— Вона стояла на гостьовому місці, там же, де тепер стоїть наша?

— Якщо ви про гостьове місце, то так. Саме там.

— Тоді ви бачили його востаннє?

— Саме так.

— Спасибі.

— Нема за що. І варто було їхати в таку далечінь за подібною дрібницею.

— Як я вже казав, це лише звичайне в таких випадках дізнання.

— Ну, ясна річ. Адже він помер від інфаркту, чи не так? — І Єнс Брекке посміхнувся.

— Схоже, що так, — відповів йому Харрі.

— Я друг родини, — продовжував Брекке. — Усі мовчать, але я вмію розуміти знаки. Вони говорять самі за себе.

Коли Харрі піднявся зі стільця, двері ліфта розчинилися, і звідти з’явилася секретарка, тримаючи в руках тацю зі склянками й двома пляшками.

— Трохи води перед виходом, Харрі? Мені надсилають її літаком раз на місяць. — Він наповнив склянки норвезькою мінеральною водою «Фарріс» із Ларвіка. — До речі, Харрі, час телефонної розмови, який ви називали вчора, помилковий.

Він відкрив двері шафи в стіні, й Харрі побачив щось схоже на панель банкомата. Брекке набрав якісь цифри.

— Час був тринадцять тринадцять, а не тринадцять п’ятнадцять. Можливо, це не має значення, але я подумав, що вам варто знати точний час дзвінка.

— Час повідомила нам телефонна компанія. Чому ви вирішили, що саме ви знаєте точний час?

— Тому що точний час — у мене, — і білосніжні зуби знову блиснули в усмішці. — Цей апарат фіксує всі мої телефонні переговори. Він коштує півмільйона крон, і годинник у ньому супутниковий. Повірте мені, точніше не буває.

Харрі підняв брови.

— Невже комусь іще могло спасти на думку викласти півмільйона за магнітофон?

— Таких набагато більше, ніж ви думаєте. Наприклад, більшість брокерів. Коли обговорюєш по телефону, продавати чи купувати на ринку валюту, то якась сума в півмільйона — це дріб’язок, який можна випустити з уваги. А магнітофон автоматично фіксує тайм-код на цій спеціальній стрічці. — І він указав на плівку, що нагадувала звичайну відеокасету. — Тайм-кодом неможливо маніпулювати, не можна змінити запис, не порушивши його. Єдине, що можна зробити, так це сховати запис, але тоді інші виявлять, що запис розмови за певний період часу відсутній. Така ретельність необхідна для того, щоб плівки із записами могли, коли б трапилося щось, бути доказом у суді.

— Ви хочете сказати, що у вас є й запис бесіди з Мольнесом?

— Звісно.

— Не могли б ми…

— Хвилинку.

Дивно було чути живий голос людини, яку ти щойно бачив мертвою, з ножем, що стирчав у спині.

— Отже, о четвертій, — вимовив посол.

Голос звучав безбарвно, якось похмуро. Потім посол поклав слухавку.

Розділ 20

— Як спина, не болить? — стурбовано запитала Ліз, коли Харрі, накульгуючи, з’явився в Управління на ранкову нараду.

— Уже краще, — збрехав він і сів поперек стільця. Нхо простягнув йому сигарету, але Рангсан закашляв за своєю газетою, і Харрі не став закурювати.

— У мене є новини, які покращать тобі настрій, — повідомила Ліз.

— У мене й так гарний настрій.

— По-перше, ми вирішили затримати Ву. Подивимося, як він заговорить, коли ми пригрозимо йому трьома роками за напад на поліцейського при виконанні. Пан Соренсен стверджує, що не бачив Ву уже кілька днів, той, мовляв, фрілансер, приходить, коли захоче. У нас нема його адреси, але відомо, що він любить бувати в ресторані у «Рачадамноні», це стадіон для тайського боксу. На боксерів там ставлять величезні суми, і кредитори звичайно пасуться поблизу в пошуках нових клієнтів, а заодно виглядають боржників. Друга гарна новина — Сунтгорн розпитав у готелях, де, як ми підозрюємо, надаються ескорт-послуги. Посол, з цього видно, відвідував один такий готель, там згадали його машину з дипломатичними номерами. Кажуть, він був там із жінкою.

— Прекрасно.

Ліз явно зачепила прохолодна реакція Харрі.

— Прекрасно?

— Він возив у готель міс Ао й порав її там, хіба незрозуміло? Напевно вона не хотіла запрошувати його до себе додому. Із усього цього виходить, що в нас є тільки Хільде Мольнес: у неї був мотив, щоб прикінчити свого чоловіка. Або ж його прикінчив бойфренд міс Ао, якщо в неї він взагалі є.

— Та міс Ао й сама могла мати мотив, якщо Мольнес зібрався кинути її, — додав Нхо.

— У нас купа чудових варіантів, — сказала Ліз. — Із чого почнемо?

— Перевірте алібі, — пролунав голос із-за газети.

У переговірній посольства міс Ао глянула на Харрі й Нхо почервонілими від сліз очима. Вона навідріз відмовлялася визнавати, що відвідувала який-небудь готель, повідомила, що живе із сестрою й матір’ю, але у вечір убивства її не було вдома. У неї немає ніяких знайомих, казала вона, а додому вона повернулася дуже пізно, десь після півночі. Але щойно Нхо спробував розпитати її детальніше, як вона почала плакати.

— Буде краще, якщо ти зараз усе нам розповіси, Ао, — втрутився Харрі й прикрив штори. — Один раз ти нам уже збрехала. Тепер усе набагато серйозніше. Ти кажеш, тебе не було вдома в день убивства, і при цьому ніхто не може підтвердити, де саме ти була.

— Моя мати й сестра…

— Можуть лише підтвердити, що ти повернулася додому після півночі. Але тобі це не допоможе, Ао.

Сльози струменіли по милому ляльковому личку. Харрі зітхнув.

— Нам доведеться забрати тебе із собою, — вимовив він. — Якщо ти все-таки не передумаєш і не розповіси нам, де була в той вечір.

Вона похитала головою, Харрі й Нхо обмінялися поглядами. Нхо, знизавши плечима, легенько взяв її під руку, але вона опустила голову на стіл, продовжуючи ридати. У цю саму мить пролунав слабкий стукіт у двері. Харрі відчинив їх. На порозі стояв Санпхет.

— Санпхет, ми…

Водій підніс палець до губ.

— Я знаю, — шепнув він і махнув Харрі, щоб той вийшов.

— Що? — запитав Харрі, вийшовши з переговорної й причинивши за собою двері.

— Ви допитуєте міс Ао. Ви хочете знати, де вона була на момент убивства.

Харрі нічого не відповів. Санпхет кахикнув і випрямився:

— Я вам збрехав. Міс Ао бувала в посольській машині.

— Он як? — трохи здивувався Харрі.

— Багато разів була.

— Виходить, ви знали про її зв’язок із послом?

— Не з послом.

До Харрі не відразу дійшов смисл сказаного, але потім він недовірливо вп’явся очима в старого, що стояв перед ним.

— Так це були ви, Санпхет? Ви й міс Ао?

— Це довга історія, і боюся, ви не все в ній зрозумієте, — продовжував він, допитливо дивлячись на Харрі. — Міс Ао була в мене в той вечір, коли вбили посла. Вона ніколи не зізналася б у цьому, тому що ми обоє могли втратити роботу. Тут не заохочується, коли співробітники тягаються одне з одним.

Харрі провів рукою по волоссю.

— Я знаю, про що ви думаєте, інспекторе. Що я старий, а вона зовсім дівчисько.

— Мабуть, я не дуже добре розумію вас, Санпхет.

Санпхет слабко усміхнувся.

— Колись давно ми з її матір’ю були коханцями, ще до того, як вона народила Ао. У Таїланді є таке поняття — пхги. Це слово можна перекласти як «право старшинства», коли старшому підкоряється молодший за віком. Але зміст ширший: старший ще й відповідає за молодшого. Міс Ао одержала роботу в посольстві за моєю рекомендацією, вона добра і вдячна дівчина.

— Вдячна? — вирвалося в Харрі. — Скільки ж їй було років… — не втримався він. — І що думає про це її мати?

Санпхет трохи посміхнувся.

— Вона така ж стара, як і я, і все розуміє. Я просто взяв міс Ао на час. Поки вона не знайде собі чоловіка, з яким зможе створити родину. У цьому немає нічого такого…

Харрі застогнав.

— Виходить, ви — її алібі? І ви впевнені, що посол брав із собою в готель не міс Ао?

— Якщо посол і їздив у якийсь готель, то він був там не з міс Ао.

Харрі підняв палець.

— Один раз ви вже збрехали мені, і я можу вас затримати за опір поліцейському розслідуванню. Якщо вам є що ще сказати, кажіть негайно, не зволікаючи.

Карі очі старого не мигаючи дивилися на Харрі.

— Я любив пана Мольнеса. Він був моїм другом. Сподіваюся, що той, хто вбив його, буде покараний. І ніхто інший.

Харрі зібрався було відповісти, але стримався.

Розділ 21

Сонце, бордове в жовтогарячу смужку, стояло високо в сірому небі над Бангкоком, немов якась нова планета, що з’явилася на обрії.

— От він, боксерський стадіон «Рачадамнон», — сказала Ліз, коли її «тойота», у якій сиділи Харрі, Нхо й Сунтгорн, підкотила до сірого кам’яного будинку. Парочка сумовитих спекулянтів було занепокоїлася, але Ліз махнула рукою, щоб вони забиралися геть. — Виглядає, може, не так переконливо, але саме він, цей стадіон, і є втіленням театру мрії в таїландському варіанті. Тут кожний має шанс стати небожителем, якщо тільки руки й ноги в нього досить моторні. Привіт, Рікі!

Один із охоронців біля входу підійшов до машини, і Ліз пустила в хід усю свою чарівність, якої Харрі й припустити в ній не міг. Після жвавих переговорів і вибухів сміху вона повернулася до своїх супутників:

— Тепер ми швидко заарештуємо Ву. Я організувала квитки біля самого рингу, для мене й туриста. Сьогодні ввечері виступає Іван, так що буде весело.

Ресторанчик виявився вельми невигадливим: пластик, мухи, самотній вентилятор, що гнав кухонний дим просто до залу. Над стійкою висіли портрети таїландської королівської родини.

Зайнятими виявилися всього два столики, Ву ніде не було видно. Нхо й Сунтгорн сіли по одному за столики біля дверей, а Ліз із Харрі вибрали собі місця в глибині залу. Харрі замовив тайський рулет із хрусткого тіста й про всяк випадок колу, для дезінфекції.

— Рік був моїм тренером, коли я займалася тайським боксом, — пояснила Ліз. — Я важила майже вдвічі більше тих хлопців, з якими проводила спаринг, була на три голови вища за них, і проте били щораз мене. Адже вони тут усотують тайський бокс із молоком матері. Причому хлопці ще повторювали, що їм не подобається бити жінку. Правда, я цього щось не помітила.

— А що скажеш про королівське сімейство? — запитав Харрі, показавши на портрети. — Мені здається, я бачу їх усюди, куди б не прийшов. — Ну що ж. Усякий народ має потребу у власних героях. Раніше королівська династія не користувалася особливою любов’ю серед підданих, але під час Другої світової король спершу пристав до японців, а потім, коли вони почали зазнавати поразки, — до американців. І в такий спосіб уберіг націю від кривавої бійні.

Харрі підняв чайну чашку й кивнув портрету:

— А він, бачу, слизький тип!

— Ти маєш зрозуміти, Харрі, є дві речі, над якими в Таїланді краще не жартувати…

— Королівська родина й Будда. Спасибі, зрозумів.

Грюкнули двері.

— Отакої, — прошепотіла Ліз, піднявши безволосі брови. — Насправді вони звичайно бувають дрібніші.

Харрі не став обертатися. За планом, їм належало почекати, поки Ву не візьметься до їжі. Людині з паличками в руці важче буде схопитися за зброю, якщо, звісно, вона в нього є.

— Сів, — повідомила йому Ліз. — Господи, та таких треба заарештовувати за одну зовнішність. Так, було б добре, якби ми могли затримати його хоча б на той час, поки будемо розпитувати.

— Як це? Чолов’яга викинув поліцейського при виконанні з другого поверху.

— Знаю-знаю, але хочу попередити тебе, щоб ти особливо не сподівався. Кухар Ву чоловік непростий. Він входить до однієї з родин, а в них гарні адвокати. Ми тут звикли, що він прибрав дюжину чоловік, скалічив у десять разів більше, і при цьому в поліції на нього доказів катма.

— Ти сказала «кухар»? — перепитав Харрі, перегнувшись через паруючий рулет, що його поставив перед ним офіціант.

— Він отримав це прізвисько кілька років тому. Ми знайшли одну його жертву, я вела справу й була присутня при розтині. Труп пролежав довгий час, перш ніж його виявили, і так роздувся, що був схожий на чорно-синій футбольний м’яч. Трупний газ отруйний, так що патологоанатом вислав нас із приміщення, а сам надягнув протигаз. Я стояла біля вікна й усе бачила. Щойно він почав розтин, як стінка шлунка луснула й звідти повалив зеленуватий газ.

Харрі, змінившись в обличчі, поклав рулет назад на тарілку, але Ліз цього навіть не помітила.

— А головне, що всередині трупа вирувало життя. Патологоанатом аж до стінки відскочив, коли зі шлунка посипалися якісь чорні тварини, вони падали на підлогу й розбігалися врізнобіч. — Вона приклала вказівні пальці до скронь. — Гігантські жуки.

— Жуки? — скривився Харрі. — Але ж вони не могли завестися в трупі?

— Коли ми знайшли вбитого, у нього в роті була вставлена пластикова трубка.

— Він що…

— Смажені жуки в Чайнатауні вважаються делікатесом. Ву насильно нагодував ними бідолаху…

— І навіть не обсмажив їх? — Харрі відсунув від себе тарілку.

— Дивні це створіння — комахи, — продовжувала Ліз. — Ти розумієш, як їм вдалося вижити в шлунку, незважаючи на газ і все таке?

— Не розумію й розуміти не хочу.

— Що, занадто гостро?

До Харрі не відразу дійшло, що вона мала на увазі замовлений ним рулет. Він відсунув тарілку на край стола.

— Ти звикнеш, Харрі, головне — їсти потроху. Знаєш, тайська кухня нараховує більше трьохсот традиційних страв. Раджу захопити додому кілька рецептів, щоб вразити уяву коханої.

Харрі кашлянув.

— Або мами, — додала Ліз.

— На жаль, мами в мене теж немає, — похитав головою Харрі.

— Це мені варто висловити співчуття, — відповіла вона, і тут розмова спішно обірвалася. Офіціант ніс тацю до столика Ву.

Ліз дістала чорний службовий пістолет із кобури на стегні й зняла із запобіжника.

— «Сміт-вессон» шістсот п’ятдесят, — вимовив Харрі. — Важка штучка.

— Тримайся за мною. — Ліз підвелася з-за столу.

Піднявши голову, Ву зовсім незворушно вп’явся прямо в дуло пістолета. Палички він тримав у лівій руці, права лежала на колінах. Ліз щось пискляво крикнула тайською, але він зробив вигляд, що не чує. Не повертаючи голови, він обвів очима зал, помітивши Нхо й Сунтгорна, а потім уперся поглядом у Харрі. Слабка посмішка промайнула на його губах.

Ліз крикнула ще раз, і Харрі відчув холодок на потилиці. Інспектор звела курок, і права рука Ву поповзла вгору й лягла на край стола. Порожня. Харрі почув, як Ліз видихнула крізь зуби. Поки Нхо й Сунтгорн надягали на Ву наручники, той як і раніше не відводив погляду від Харрі. Коли його виводили, виглядало це як цирковий номер за участю силача й двох карликів.

Ліз сунула пістолет назад у кобуру.

— Гадаю, ти йому не подобаєшся, — промовила вона, указавши на палички, що стирчали вертикально вгору з рисової кульки.

— Он як?

— Це стародавній тайський знак, який означає, що Ву бажає тобі смерті.

— Тоді йому доведеться понудьгувати в черзі, — посміхнувся Харрі, згадавши, що хотів попросити собі пістолет.

— Ну що, ходімо дивитися, може, побачимо екшен? — сказала Ліз.

По дорозі на ринг їх зустріли збуджені крики юрби й оркестр із трьох музикантів, що гримів і дудів, немов тінейджери під кайфом.

Два боксери з кольоровими пов'язками на чолі й плечі щойно вийшли на ринг.

— Це наша людина, Іван, у синіх штанах, — сказала Ліз. Біля входу на стадіон вона витягла гроші з кишені Харрі й віддала їх букмекерові.

Вони відшукали свої місця, у першому ряду, прямо за рефері, і Ліз задоволено причмокнула. Вона перемовилася кількома словами із сусідом.

— Я так і думала, — сказала вона Харрі. — Ми поки ще нічого не пропустили. Якщо хочеш подивитися справжній двобій, приходь сюди по вівторках. Або по четвергах у «Лунпхіні». Взагалі ж є багато… ну добре, сам розумієш.

— Є багато бульйонних пар.

— Що-що?

— Бульйонні пари. Так ми називаємо це по-норвезьки. Коли два поганих ковзанярі змагаються один з одним.

— Чому бульйонні?

— Тоді краще відразу піти й купити собі бульйону.

Коли Ліз сміялася, очі її перетворювалися на вузькі блискучі щілинки. Харрі раптом зрозумів, що йому, загалом, подобається дивитися на старшого інспектора й слухати її сміх.

Обидва боксери зняли з голови пов’язки, обійшли ринг по колу й здійснили щось на зразок маленького ритуалу: приклали голови до кутових стовпів, стали на коліна й виконали трохи танцювальних па.

— Це називається рам нуай, — пояснила Ліз. — Вони танцюють на честь свого особистого кхруу, гуру й духа-заступника тайського боксу.

Музика замовкла, й Іван пішов у свій кут, де вони разом із тренером схилили голови й склали руки.

— Вони моляться, — прокоментувала Ліз.

— Він дійсно має потребу в цьому? — заклопотано запитав Харрі. І подумав про значну суму, якої тепер не було у нього в кишені.

— Якщо хоче виправдати своє ім’я.

— Іван?

— Усі боксери вибирають собі ім’я. Іван так назвав себе на честь Івана Іполита, нідерландця, котрий переміг на стадіоні «Лунпхіні» в 1995 році.

— Переміг один-єдиний раз?

— Він був єдиним іноземцем, що переміг у «Лунпхіні». Взагалі.

Харрі повернувся, щоб подивитися на вираз її обличчя, але в цю саму мить ударили в гонг, і двобій почався.

Боксери обережно зближалися, зберігаючи дистанцію, кружляючи один навколо одного. Свінг був відбитий з легкістю, контрудар припав на повітря. Музика ставала все голоснішою, глядачі кричали дедалі гучніше.

— Спочатку треба підігріти настрій! — прокричала йому Ліз.

І от боксери зійшлися. Блискавично сплелися, і замигтіли їхні руки й ноги. Усе відбувалося так швидко, що Харрі нічого не міг розібрати, а Ліз застогнала. В Івана вже кров юшила з розбитого носа.

— Його вдарили ліктем, — сказала вона.

— Ліктем? Куди ж дивиться рефері?

Ліз усміхнулася.

— Бити ліктем не заборонено. Навіть навпаки. Удари руками й ногами дають бали, але, як правило, саме лікті й коліна призводять до нокауту.

— Це, напевно, тому, що в них не така гарна техніка ударів ногами, як у карате.

— Я б не квапилася з висновками, Харрі. Кілька років тому Гонконг послав п’ятьох кращих майстрів кун-фу в Бангкок, щоб подивитися, який стиль боротьби ефективніший. Розігрів і ритуальні церемонії зайняли більше години, але ці п’ятеро були покладені за шість із половиною хвилин. П’ять карет «швидкої допомоги» відвезли їх у лікарню. Здогадайся, кого саме?

— Сподіваюся, «швидка допомога» сьогодні ввечері не знадобиться, — демонстративно позіхнув Харрі. — Це ж… чорт забирай!

Іван стиснув шию супротивника й блискавичним рухом пригнув його голову, у той час як його праве коліно злетіло вгору, їй назустріч, як катапульта. Супротивник завалився назад, повиснувши руками на канатах огорожі, прямо перед Ліз і Харрі. Кров заюшила, ніби вода із пробоїни в трубі, вона цебеніла прямо на циновку. Харрі почув протестуючі крики й раптом зрозумів, що підхопився з місця. Ліз потягнула його назад на стілець.

— Чудово! — крикнула вона. — Бачив, який Іван спритний? Я ж казала, що буде весело.

Голова поваленого боксера була повернена вбік, так що Харрі бачив її в профіль. Він міг розгледіти, як спухає шкіра навколо його ока, наповнюючись ізсередини пульсуючою кров’ю. Наче хтось надував матрац.

Харрі пережив дивне, неспокійне відчуття дежавю, коли Іван підійшов до безпомічного супротивника, і стало ясно, що той навряд чи підніметься. Іван почекав, уважно дивлячись на поваленого, немов гурман, що роздумує, з чого йому почати курча: із крильця чи зі стегенця. За боксерами Харрі бачив рефері. Той схилив голову набік, витягнувши руки по швах. Харрі зрозумів, що зараз зробить щось таке, чого сам не в силах передбачити, відчув, як серце скажено закалатало в грудях. Знову гримнув оркестр із трьох чоловік, не чинно, як у Норвегії на День конституції, а як навіжений.

«Стоп», — подумав було Харрі й відразу почув свій власний крик:

— Бий його!

Й Іван завдав удару.

Харрі не стежив за рахунком. Він не бачив, як рефері підняв руку Івана в повітря, не бачив вай — обходу переможцем чотирьох кутів рингу. Він дивився на сиру, потріскану цементну підлогу перед собою, де із червоної кривавої калюжі намагалася видертися якась комаха. Вона потрапила в круговорот подій та випадків і загрузла в крові. Він знову був в іншій країні й прокинувся тільки тоді, коли його торкнулася чиясь рука.

— Ми перемогли! — прокричала Ліз прямо йому у вухо.

Вони нудилися в черзі, щоб отримати свої гроші в букмекера, як раптом Харрі почув знайомий голос, що говорив норвезькою:

— Щось підказує мені, що інспектор зробила правильний вибір, не розраховуючи на одну лише удачу. У такому випадку прийміть мої вітання.

— Так, — сказав Харрі, обернувшись. — Старший інспектор Крамлі стверджує, що вона експерт у цій справі, так що ви недалеко від істини.

І він представив старшого інспектора Єнсу Брекке.

— Ви теж робили ставку? — запитала Ліз.

— Один мій друг натякнув мені, що супротивник Івана злегка застуджений. Прикра застуда. Цікаво, до яких істотних наслідків вона може привести, чи не так, міс Крамлі? — Брекке, широко усміхаючись, повернувся до Харрі: — Я вирішив насмілитися й запитати, чи не могли б ви мене виручити, Холе. Я взяв сюди із собою дочку Мольнеса й повинен відвезти її додому, але тут на мобільний подзвонив важливий клієнт зі СІЛА, так що тепер мені терміново потрібно в офіс. Знову хаос, долар пробив стелю й коштує кілька автобусів, набитих батами.

Харрі глянув у той бік, куди показував Брекке. Там, притулившись до кам’яної стіни, стояла Руна Мольнес в адідасівській футболці з довгими рукавами; її раз у раз закривали глядачі, що вибиралися зі стадіону. Не помічаючи штовханини, вона дивилася в інший бік.

— Коли я вас тут помітив, то відразу згадав, що Хільде Мольнес казала, що ви зупинилися в посольській квартирі біля річки. Так що не доведеться робити гак, якщо ви разом візьмете таксі. Я обіцяв її матері… — І Брекке змахнув рукою, немов показуючи, що материнська тривога, зрозуміло, зайва, але обіцянку, якщо ти її дав, краще все-таки виконати.

Харрі глянув на годинник.

— Звичайно ж, він одвезе її, — заявила Ліз. — Бідна дівчина. Не дивно, що мати за неї хвилюється.

— Ну звичайно, — підтакнув Харрі, видавивши усмішку.

— От і добре, — сказав Брекке. — Але в мене ще одне прохання. Чи не будете ви так люб’язні забрати й мій виграш теж? Це покриє видатки на таксі. А коли щось із цієї суми залишиться, то можна перевести в який-небудь фонд для вдів поліцейських або ще кудись.

Він віддав Ліз свій чек і зник. Коли та побачила суму, її очі зробилися круглі.

— Чи знайдеться стільки вдів? — із сумнівом промовила старший інспектор.

Розділ 22

Руна Мольнес не дуже зраділа, довідавшись, що її збираються проводжати додому.

— Спасибі, сама дійду, — заявила вона. — У Бангкоку навряд чи набагато небезпечніше, ніж у центрі Ерсти в понеділок увечері.

Харрі ніколи не бував у центрі Ерсти в понеділок увечері, а тому піймав таксі й відкрив перед дівчиною двері. Вона неохоче сіла в машину, буркнула свою адресу й стала видивлятися у вікно.

— Але ж я веліла їхати у бік «Рівер-Гарден», — сказала Руна за деякий час. — Хіба ви живете не там?

— Я так розумію, що спершу треба доставити додому вас, фрекен.

— Фрекен? — розсміялася вона й глянула на нього: вона успадкувала темні очі від матері. Майже зрослі брови робили її чимось схожою на хюльдру з норвезьких казок. — Так каже тільки моя тітка. А вам скільки років?

— Людині стільки років, на скільки вона себе почуває, — відповів Харрі. — Я особисто відчуваю себе років на шістдесят.

Вона із цікавістю розглядала його.

— Мені хочеться пити, — раптово вимовила вона. — Якщо ви пригостите мене, то можете потім провести до дверей.

Харрі знайшов адресу Мольнесів у щоденнику від «Спа-ребанкен Нор», такі він регулярно отримував у подарунок від батька на кожне Різдво. Дивлячись у свої записи, він спробував порозумітися з таксистом.

— Припиніть, — вставила вона. — Я буду вимагати відвезти нас у «Рівер-Гарден», і він подумає, що ви просто намагаєтеся допомогти мені. Ви що, хочете скандалу?

Харрі торкнув водія за плече, Руна одразу вискнула, так що той різко загальмував, і Харрі стукнувся головою об стелю. Водій обернувся до пасажирів, і Харрі, бачачи, що Руна знову готується заверещати, запобігливо підняв руки вгору.

— Гаразд. Тоді куди? Патпонг нам по дорозі.

— Що, Патпонг? — І вона закотила очі. — Ви дійсно старий. Туди ходять тільки розпусні дідки й туристи. Ні, поїдемо на Сіам-сквер.

І вона обмінялася з таксистом кількома фразами, як здалося Харрі, бездоганною тайською.

— У вас є подружка? — запитала вона. Тепер перед нею на столику стояло пиво, яке вона замовила, погрожуючи новою сценою.

Вони сиділи у великому барі на відкритому повітрі, вгорі на широких сходах, де розташувалися молоді люди, студенти, як припустив Харрі, що видивлялися на пропливаючий мимо транспорт й одне на одного. Руна кинула підозрілий погляд на апельсиновий сік, замовлений Харрі, але, мабуть, у неї в родині утримання від алкоголю було звичайною справою. А може, саме навпаки. Харрі смутно припускав, що в сімействі Мольнесів дотримувалися далеко не всіх правил партійної моралі.

— Немає, — відповів їй Харрі й додав: — Якого дідька мене завжди питають про це?

— Навіть так? — Вона радісно підстрибнула на стільці. — І напевно про це питають в основному дівчата?

Він засміявся.

— Може, ви маєте намір мене спантеличити? Краще розкажіть про ваших бойфрендів.

— Про яких саме? — Її ліва рука лежала на колінах, а правою вона піднімала кухоль із пивом. На губах її заграла усмішка, вона закинула голову, продовжуючи дивитися йому прямо в очі. — Я не незаймана, якщо ти це маєш на увазі.

Харрі ледве не виплюнув апельсиновий сік на столик.

— А з якого дива мені нею бути? — запитала вона, підносячи кухоль до губ.

Дійсно, з якого дива, подумав Харрі, дивлячись, як здригнулося її горло, коли вона ковтнула пива. І згадав слова Єнса Брекке про кадик, що його хірурги, як правило, прибрати не можуть.

— Ти шокований? — сказала вона раптом серйозним тоном, поставивши кухоль на стіл.

— З якого дива? — Слова його пролунали як луна, і він поспішив додати: — Я й сам дебютував приблизно у твоєму віці.

— Так, але не в тринадцять років, — заперечила вона.

Харрі вдихнув, задумався, а потім повільно випустив повітря через зуби. Цю тему треба негайно перевірити.

— Он як? А скільки ж було йому?

— А це секрет. — Обличчя її набуло колишнього задерикуватого виразу. — Розкажи краще, чому в тебе нема подружки.

У якусь мить йому схотілося розповісти все як є, щоб подивитися, як він сам витримає шокову терапію. Розповісти, що обидві жінки, яких він справді кохав, загинули. Одна з власної волі, інша — від руки вбивці.

— Це довга історія, — вимовив він нарешті. — Я втратив їх.

— їх? Так їх було кілька? Може, саме тому так і трапилося, раз ти розривався між ними?

Харрі чув у її сміху дитячий запал. І не зміг змусити себе запитати, що за відносини в неї з Єнсом Брекке.

— Та ні, — відповів він. — Напевно, я просто за ними не вглядів.

— У тебе серйозний вигляд.

— Шкода.

Обоє замовкли. Вона смикала етикетку на пивній пляшці. Поглядала на Харрі. Немов роздумувала, чи зробити їй наступний крок. Етикетка відірвалася.

— Ходімо, — нарешті сказала вона, — я покажу тобі дещо.

Вони спустилися вниз сходами, пробираючись між студентами, пройшли по тротуару й піднялися на вузький пішохідний міст, перекинутий через широкий проспект. Посередині моста вони зупинилися.

— Поглянь, — сказала вона йому. — Хіба не красиво!

Він глянув на машини, що летіли їм назустріч і геть від них. Проспект простягався, скільки око сягає, і вогники машин, мотоциклів і туктуків зливалися вдалині в суцільну жовту смугу, схожу на потік лави.

— Нагадує змію, що в’ється, із світним візерунком на спині, тобі не здається? — Руна перегнулася через поруччя. — Мене от що дивує? Я знаю, у цьому місті знайдуться люди, готові з радістю вбити за ті жалюгідні копійки, що лежать зараз у мене в гаманці. І разом із тим мені ніколи не буває тут страшно. У Норвегії ми по вихідних завжди їздили в гори, на дачу, і я із закритими очима могла ходити по цій самій дачі й усіх довколишніх стежках. А на канікули ми вирушали в Ерсту, де всі знали одне одного, і місцева газета повідомляла про дрібну крадіжку в магазині як про сенсацію. І все-таки саме тут, а не там, я почуваю себе найнадійніше. Тут, де так багато людей і я нікого з них не знаю. Хіба це не дивно?

Харрі не знав, що їй відповісти.

— Якби в мене був вибір, я хотіла б прожити тут усе життя, що залишилося. І тоді я приходила б на цей міст, хоча б раз на тиждень, і просто стояла б на ньому й дивилася вниз.

— Дивилася б на дорожній рух?

— Так. Я люблю дорожній рух.

Раптово вона повернулася до нього. Очі її заблищали.

— А ти не любиш?

Харрі похитав головою. Вона знову відвернулася, дивлячись на автотрасу.

— Шкода. Угадай, скільки зараз машин їде по дорогах Бангкока? Три мільйони. Щодня додається тисяча машин. Автомобіліст у Бангкоку щодня проводить у своїй машині в середньому дві-три години. Ти що-небудь чув про «Комфорт-100»? їх можна купити на бензоколонках, це такі пакетики, куди можна помочитися, якщо застряг у пробці. Як ти гадаєш, в ескімосів є слово для позначення автомобільного затору? Або в маорі?

Харрі знизав плечима.

— Подумати тільки, скільки вони втратили, — сказала вона. — Ті, хто живе в місцях, де небагато людей. Підніми руки…

Вона схопила його руку й підняла вгору:

— Ти відчуваєш? Відчуваєш вібрацію? Це енергія людей, що нас оточують. Вона наповнює повітря. Коли ти будеш помирати й вирішиш, що ніщо тобі більше не допоможе, просто вийди на вулицю, витягни руки і впусти цю енергію в себе, і ти знайдеш вічне життя. Правда!

Очі її сяяли, обличчя ожило, і вона пригорнула руку Харрі до своєї щоки.

— Я відчуваю, що ти будеш жити довго. Дуже довго. Набагато довше за мене.

— Не кажи так, — попросив її Харрі. Її шкіра палала під його долонею. — Це на біду.

— Краще вже нещастя, ніж ніякого щастя. Тато зазвичай так казав.

Він забрав руку.

— Ти не хочеш вічного життя? — прошепотіла вона.

Холлі зморгнув, знаючи, що саме в цю мить його мозок назавжди запам’ятав картинку: як вони стоять на мосту, по обидва боки від них мчаться в машинах люди, а під ними блищить дивовижний морський змій. Саме так мозок фіксує місця, усвідомивши, що повернення сюди вже не буде. З ним і раніше таке траплялося: одного разу вночі в басейні Фрогнерпарку, вдруге, теж уночі, у Сіднеї, коли на вітрі майоріла руда грива, і втретє, холодного лютневого дня в аеропорту Форнебю, де серед фотоспалахів газетярів на нього чекала Сестреня. Він знав: що б не трапилося, ці образи залишаться з ним назавжди й ніколи не зблякнуть, навпаки, з роками вони будуть усе яскравіші й міцніші.

У цей момент він відчув на своєму обличчі краплю. Потім ще й ще. Він здивовано підняв очі до неба.

— Мені казали, що дощі тут починаються не раніше травня, — сказав він.

— Це мангова злива, пояснила йому Руна, підставивши обличчя під краплі. — Іноді таке буває. Це значить, що дозріли плоди манго. Зараз поллє як із цебра. Ходімо…

Розділ 23

Харрі провалювався в сон. Звуки поступово зникали. Згодом він почав зауважувати, що в транспортному шумі за вікном є свій ритм, якась передбачуваність. У першу ніч він міг прокинутися від раптового різкого гудка. Але потім він уже просипався, якщо, навпаки, гудків не було. Ревіння дірявого глушника виникало не випадково, воно займало своє місце в цьому уявному хаосі. Було потрібно лише трохи часу, щоб звикнути, все одно що навчитися утримувати рівновагу на кораблі під час хитавиці.

Він домовився зустрітися з Руною наступного дня, у кав’ярні біля університету, щоб поставити кілька питань про її батька. Коли вона виходила з таксі, з її волосся усе ще стікали дощові краплі.

Уперше за довгий час він побачив уві сні Біргітту. І її волосся, що прилипло до блідого обличчя. Але вона усміхалася й була жива.

Адвокатові знадобилося чотири години, щоб звільнити Ву з-під варти.

— Доктор Лінг працює на Соренсена, — сказала, зітхнувши, Ліз на ранковій нараді. — Нхо встиг тільки запитати Ву, де той був у день убивства, і все.

— І що витяг із його відповіді наш ходячий детектор брехні? — поцікавився Харрі.

— Нічого, — відповів йому Нхо. — У його плани не входило розповідати нам усе підряд.

— Справді, нічого? От дідько, а я гадав, що ви тут фахівці з катувань водою й електрошоком.

— Хто-небудь хоче потішити мене добрими новинами? — запитала Ліз.

У відповідь шурхнули газетою. Рангсан повідомив:

— Я ще раз подзвонив у готель «Марадіз». Перший, із ким я розмовляв, сказав тільки, що до них звичайно приїжджав фа-ранг на посольській машині, а разом із ним була жінка. А той, із ким я поговорив сьогодні, повідомив, що жінка була біла й що вони спілкувалися одне з одним мовою, схожою на німецьку чи голландську.

— Норвезька, — уточнив Харрі.

— Я спробував одержати опис цієї пари, але ти ж знаєш, як це буває…

Нхо й Сунтгорн, усміхнувшись, втупили погляд у підлогу. Ніхто з них не зронив ані слова.

— У чому справа? — здивувався Харрі.

— Ми для них усі однакові, — знову зітхнула Ліз. — Сунтгорн, ти маєш з’їздити туди з фотографіями, може, у відділенні впізнають посла і його дружину.

Харрі зморщив ніс.

— Чоловік і дружина, у яких любовне гніздечко за двісті доларів на добу та ще й за декілька кілометрів від будинку, де вони живуть? Чи не занадто це складно?

— Якщо вірити тому, з ким я говорив сьогодні, вони приїжджали туди на вихідні, — сказав Рангсан. — У мене навіть дати записані.

— Закладаюся на вчорашній виграш, що це була не його дружина, — не здавався Харрі.

— Може, і так, — вимовила Ліз. — Прикро, але ми майже не просунулися вперед.

І вона закінчила нараду нагадуванням про те, що день варто присвятити звітам з інших справ, що відійшли на другий план через убивство норвезького посла. Коли інші співробітники розійшлися, Харрі знову сів.

— Виходить, ми витягнули картку «Назад на перше поле»? — запитав він.

— Чесно кажучи, ми весь цей час там і тупцювали, — відповіла йому Ліз. — Можливо, ви отримали те, що хотіли.

— Те, що ми хотіли?

— Сьогодні вранці я розмовляла з головою поліції. А він учора розмовляв із паном Торхусом, котрий цікавився, скільки нам ще знадобиться часу для розслідування. Норвезька влада хоче, щоб слідство було закрите протягом тижня, оскільки в нас на даний момент немає нічого конкретного. Наш шеф пояснив йому, що розслідування вбивства ведеться тайською стороною й що так просто ми взяти й закрити його не можемо. Але потім, у той же день, йому подзвонили вже з нашого Міністерства юстиції. Екскурсія закінчується, Харрі, тепер, схоже, ти повернешся додому вже в п’ятницю. Якщо тільки, як мовиться, не випливе що-небудь конкретне.

— Харрі!

Усміхнена Тоньє Віг зустріла його в приймальні: щоки її палали, а губи були такі червоні, що здавалося, вона щойно зітерла помаду.

— Вип’ємо чаю, — сказала вона. — Ао!

Ао подивилася на нього з німим переляком, і хоча він поспішив запевнити її, що прийшов зовсім не до неї, все ж піймав її погляд — погляд антилопи на водопої, що помітила лева. Повернувшись до них спиною, Ао вийшла.

— Гарна дівчина, — промовила Тоньє, допитливо дивлячись на Харрі.

— Чарівна, — підхопив він. — І молода.

Тоньє, схоже, залишилася задоволена його відповіддю й провела його у свій кабінет.

— Я намагалася вчора ввечері додзвонитися до тебе, — сказала вона. — Але тебе весь час не було вдома.

Харрі бачив: вона чекає, що він запитає, навіщо вона дзвонила, але промовчав. Увійшла Ао, несучи чай, і він дочекався, поки вона піде.

— Мені необхідні деякі відомості, — почав він.

— Що саме?

— Ти була повірником у справах, коли посол був відсутній, отже, ти фіксувала час його відсутності.

— Звісно.

Він назвав їй чотири дати, які вона відразу перевірила за своїм щоденником. Саме в ці дні посол був відсутній. Три рази він їздив у Чіангмай і один раз у В’єтнам. Харрі повільно записував ці відомості в блокнот, готуючись поставити наступне запитання.

— Чи не був посол знайомий із якими-небудь норвежками в Бангкоку?

— Ні… — протягнула Тоньє. — Наскільки мені відомо. Ну, звичайно, крім мене самої.

Харрі виждав, поки вона візьме чашку чаю і сяде, й знову запитав:

— Що ти скажеш, якщо я припущу, що у вас із послом був зв’язок?

У Тоньє Віг аж щелепа відпала. Гордість норвезької стоматології.

— О Боже! — вигукнула вона.

Без найменшої іронії, так що Харрі зміг лише констатувати, що «О Боже!» все ще входить до словникового запасу деяких жінок. Він відкашлявся.

— Так, я гадаю, що ви з послом проводили ті самі дні, які ми щойно перевірили ще раз, у готелі «Марадіз», і в такому разі я маю знати, наскільки ви були близькі й де ти особисто була в день убивства.

Здавалося неймовірним, щоб бліде обличчя Тоньє Віг могло стати ще блідішим.

— Можу я переговорити з адвокатом? — запитала нарешті вона.

— Ні, якщо тобі немає чого приховувати.

На очі в неї навернулися сльози.

— Мені немає чого приховувати, — промовила вона.

— Тоді тобі варто відповідати на мої питання.

Вона обережно торкнулася серветкою очей, щоб не розмазати макіяж.

— Ви знаєте, у мене було бажання вбити його.

Харрі відзначив про себе, що вона знову перейшла на «ви», і терпляче приготувався чекати продовження.

— Таке сильне бажання, що я майже зраділа, довідавшись, що він мертвий.

Харрі зрозумів, що її понесло. Тільки б не сказати або не зробити якусь дурість, щоб вона не зупинилася, адже зізнання рідко приходить одне.

— Це тому, що він не хотів іти від своєї дружини?

— Ні! — похитала вона головою. — Ви мене не зрозуміли. Тому що він усе мені зіпсував! Усе, що…

І вона вибухнула такими гіркими риданнями, що Харрі зрозумів: зараз вона скаже щось дуже важливе. Взявши себе в руки, вона витерла сльози й відкашлялася:

— Він був політичним призначенцем, у цілому непридатним для цієї посади. Я вже стала першим кандидатом на посаду посла, як раптом стало відомо про його призначення. Його спішно прислали сюди, ніби не було інших способів видалити його з Норвегії. І мені довелося розстатися із ключами від посольського кабінету, вручивши їх тому, хто не вміє відрізнити радника від аташе. У нас ніколи не було ніякого зв’язку, для мене абсурдна сама думка про це, розумієте?

— Що трапилося потім?

— Коли мене викликали на впізнання, я раптово забула про всі минулі образи й зрозуміла, що в мене з’явився новий шанс. Я почала згадувати, якою милою й розумною людиною був небіжчик. Це правда! — крикнула вона, немов Харрі їй заперечував. — Нехай навіть він, на мій погляд, не дуже годився на роль посла. І знаєте, я після цього довго думала про все, що сталося. Про те, що я, напевно, не вмію бачити головного в житті, що на світі є речі важливіші, ніж робота й кар’єра. Може, я й не буду домагатися цього поста. Подивимося. Треба ще багато про що подумати. Ні, не можу сказати зараз нічого певного. — Вона схлипнула ще разів зо два й, здавалося, повністю отямилася. — Насправді радник посольства рідко призначається послом у тому ж самому посольстві. Наскільки мені відомо, дотепер такого не траплялося.

Вона дістала дзеркальце й упевнилася, що макіяж не постраждав, а потім сказала скоріше сама собі:

— Але, можливо, я виявлюся першою.

Повертаючись на таксі до Управління, Харрі остаточно вирішив викреслити Тоньє Віг зі списку підозрюваних. Вона переконала його, а до того ж змогла привести докази того, що була в інших місцях у ті дні, коли посол їздив у готель «Марадіз». Тоньє також підтвердила, що в Бангкоку проживає не так уже й багато норвежок, так що вибирати було особливо ні з кого.

Раптова думка, що сяйнула Харрі, здалася йому ударом під дих. При тому, що вона була зовсім не така вже неймовірна.

Дівчина, що ввійшла в скляні двері «Хардрок-кафе», була зовсім не схожа на ту, котру він бачив у саду й на похороні: похмуру, замкнуту, із примхливим і впертим виразом обличчя. Руна просяяла, побачивши його за столиком з порожньою пляшкою коли й газетою в руках. На ній була блакитна у квітах сукня з коротким рукавом. Як вправний фокусник, вона тримала протез так, що той здавався справжньою рукою.

— Ти чекав мене, — захоплено вимовила вона.

— Важко розрахувати час при таких заторах, — відповів Харрі. — А мені не хотілося спізнюватися.

Руна сіла за столик і замовила собі чай з льодом.

— Учора твоя мати…

— …спала, — коротко закінчила дівчина. Так лаконічно, що Харрі зрозумів: це попередження. Але в нього не було часу на розмову натяками.

— Тобто — була п’яна?

Вона глянула на нього. Радісна усмішка на її обличчі померкла.

— Ти хотів поговорити зі мною про мою матір?

— І про неї теж. Як вони жили із твоїм батьком?

— Чому б тобі не запитати її про це?

— Тому що я вважаю, що ти менше брешеш, — відверто зізнався Харрі.

— Он як? У такому разі, вони жили приголомшливо. — На її обличчі знову з’явився впертий вираз.

— Усе так погано?

Вона різко повернулася до нього.

— Вибач, Руно, але це моя робота.

Вона знизала плечима.

— Ми з матір’ю давно не ладнаємо. А батько був моїм союзником. Думаю, мати ревнувала.

— Кого саме з вас?

— Відразу обох. Може, його. Не знаю.

— А його чому?

— Вона була йому не потрібна. Порожнє місце…

— Батько не брав тебе із собою в готелі, Руно? Наприклад, у готель «Марадіз»?

Вона подивилася на нього з подивом.

— Що ти маєш на увазі? Навіщо йому було це робити?

Харрі втупився в газету, що лежала на столику, але потім змусив себе підняти очі на дівчину.

— Брр! — вирвалося в неї, і вона упустила ложечку в чашку, розхлюпавши чай. — Дивні в тебе питання. До чого ти хилиш?

— Гаразд, Руно, розумію, це нелегко, але я змушений припустити, що твій батько зробив те, у чому йому варто було б покаятися.

— Татові? Тато завжди каявся. Він каявся, брав на себе провину, шкодував і… Але ця відьма не хотіла дати йому спокій. Вона постійно катувала його, що він зробив не так і не сяк, що він втягнув її в щось і так далі. Вона думала, я нічого не чую, але я-то все чула. Кожне слово. Що вона не в змозі жити з євнухом, що вона квітуча жінка. Я казала йому, щоб він пішов від неї, але він продовжував терпіти. Заради мене. Він не говорив мені про це, але я знала, що він терпить її заради мене.

Останні два дні Харрі буквально купався в потоках жіночих сліз, але зараз обійшлося.

— Я хотів тільки сказати, — почав він, нахилившись до неї й заглядаючи їй в очі, — що у твого батька була не така сексуальна орієнтація, як в інших людей.

— Так ти через це так рознервувався? Ти думаєш, що я не знаю, що мій батько збоченець?

Харрі ледь не зомлів від здивування.

— Що саме ти розумієш під збоченням? — видавив він.

— Гомик. Голубий. Педик. Гей. Я результат тих деяких злягань, які ця відьма мала з татом. Він уважав, що це огидно.

— Він сам так казав?

— Зрозуміло, він був занадто великою людиною, щоб розповідати про це мені. Але я й так знала. Я була кращим його другом. Це він мені сам казав. Причому єдиним другом. «Ти й коні — єдине, що я люблю в житті», — сказав він мені якось. Я й коні — здорово, еге ж? Думаю, у нього був хлопчик, коханий, ще в роки навчання, перш ніж він зустрів мою матір. Але той хлопець кинув його, не захотів зізнатися в такому зв’язку. Та й тато теж не прагнув до розголосу. Все це було давно, і в ті часи подібні речі сприймали інакше.

Вона вимовила ці слова з абсолютною переконаністю підлітка. Харрі підніс склянку до губ і повільно надпив із неї. Потрібно було виграти час, адже все повернулося не так, як він очікував.

— Ти знаєш, хто бував у готелі «Марадіз»? — запитав нарешті він.

Вона лише кивнула у відповідь:

— Мати зі своїм коханцем.

Розділ 24

Покриті інеєм гілки тяглися до бляклого зимового неба над Палацовим парком. Даґфінн Торхус стояв біля вікна, спостерігаючи за людиною, що бігла, мерзлякувато піднявши плечі, вгору по вулиці Хокона VII. Задзвонив телефон. Торхус подивився на годинник: був час обіду. Він провів поглядом перехожого, поки той не зник у дверях метро, і тільки тоді взяв трубку й назвав своє ім’я. Нарешті крізь свист і тріск перешкод пробився голос.

— Я даю вам ще один шанс, Торхус. І якщо ви ним не скористаєтеся, мені буде прикро усвідомлювати, що МЗС оголосить вашу посаду вакантною раніше, ніж ви встигнете зізнатися, що «норвезький поліцейський був навмисне введений в оману головою департаменту міністерства». Або що «посол Мольнес став жертвою убивці-гомофоба». Такі зізнання негайно стануть яскравими газетними заголовками, вам не здається?

Торхус опустився на стілець.

— Де ви, Холе? — запитав він, не знаючи, що ще сказати.

— У мене щойно була довга бесіда з Бярне Мьоллером. Я поставив йому п’ятнадцять найрізноманітніших запитань про те, що все-таки робив цей Атле Мольнес у Бангкоку. Усе, що мені дотепер удалося довідатися, свідчить, що це був один із найбільш неймовірних послів поряд із Райульфом Стеном. Мені не вдалося розкрити цей нарив, але у всякому разі підтвердилося, що нарив існує. Мьоллер, наскільки я розумію, дав підписку про нерозголошення, тому він адресував мене до вас. І я знову ставлю своє попереднє запитання. Чого саме я не знаю з того, що вам відомо? Я чекаю від вас відповіді, мій факс готовий, і поруч зі мною телефонні номери редакцій «Вердене Ганг», «Афтенпостен» і «Даґбладет».

Від голосу Торхуса в Бангкоку повіяло зимовою холоднечею:

— Газети не надрукують вигадок поліцейського-п’яниці, Холе.

— Навіть якщо цей поліцейський-п'яниця знаменитість?

Торхус не відповів.

— Я думаю, до речі, що газетярі із «Суннмьореспостен» теж займуться цією справою.

— Ви не маєте права розголошувати службову таємницю, — процідив Торхус. — Інакше на вас чекає покарання.

Холе розреготався:

— Не те, так друге! Знати, що я вже знаю, і нічого не почати — це службова недбалість. А вона, як вам відомо, теж карається. І щось мені підказує, що я втрачу менше за вас, якщо порушу цю саму таємницю.

— Які гарантії… — почав було Торхус, але зв’язок перервався. — Алло!

— Я тут.

— Які гарантії, що ви не прохопитеся, якщо я вам повідомлю деякі відомості?

— Ніяких. — І луна в трубці тричі повторила коротку відповідь.

Запала мовчанка.

— Покладіться на мене, — сказав нарешті Харрі.

— З якого дива? — пирхнув Торхус.

— Тому що у вас немає іншого вибору.

Голова департаменту глянув на годинник і зрозумів, що на обід уже спізнився. Бутерброди з ростбіфом у їдальні, звичайно ж, закінчилися, але його це не хвилювало: апетит все одно вже пропав.

— Це секретна інформація, — попередив він. — Я кажу серйозно.

— Зрозуміло, секретна.

— Гаразд, Холе. Що вам відомо про ск’андали, пов’язані з Християнською народною партією?

— Зовсім небагато.

— Саме так. Довгий час Християнська народна партія залишалася маленькою й приємною у всіх сенсах і не привертала до себе особливої уваги. І поки журналісти підкопувалися під владну верхівку з Робочої партії й цих диваків із Партії прогресу, депутати стортингу від Християнської народної партії жили собі спокійнісінько. Але прихід нового уряду все змінив. Коли нові члени кабінету стали розкладати свій пасьянс, то Атле Мольнес, незважаючи на незаперечний професіоналізм і депутатський стаж, виявився усуненим із числа кандидатів на міністерський пост. Копирсатися в його особистому житті ставало небезпечно, і Християнська партія зі своїми програмними моральними принципами не могла цього допустити. Не можна виступати проти пасторів-гомосексуалістів й одночасно терпіти у своїх рядах міністрів-гомосексуалістів. Думаю, що Мольнес і сам це розумів. Але, коли був обнародуваний поіменний список нового кабінету, журналісти стали ставити запитання. Чому в списку не було Атле Мольнеса? Адже у свій час він поступився прем’єр-міністрові постом лідера партії й згодом уважався кандидатом номер два або хоча б три чи чотири. Виникло чимало питань, знову поповзли чутки про гомосексуалізм, як того разу, коли розглядалося його висування на пост партійного лідера. Тепер-то ми знаємо, що гомиками було багато парламентаріїв, і навіщо, скажіть, здіймати шум.

Гаразд, але найцікавіше інше. Мало того, що цей чоловік є членом Християнської народної партії, він ще й близький друг прем’єр-міністра: вони вчилися разом і навіть знімали кімнату на двох у студентські роки. Так що рано чи пізно преса почала б докопуватися до правди. Мольнес не ввійшов в уряд, але все одно залишався проблемою для прем’єра. Усім було відомо, що голова уряду й Мольнес від самого початку були партійними соратниками, і хто б повірив прем’єру, якби він сказав, що всі ці роки нічого не знав про сексуальну орієнтацію Мольнеса? Що скажуть виборці, що голосували за прем’єра саме завдяки принциповій позиції його партії стосовно закону про одностатеві шлюби й інші мерзоти, коли він сам вигрів гадюку в пазусі, якщо згадати біблійний вираз? І що тоді взагалі казати про довіру? Тільки особиста популярність прем’єр-міністра дозволила цьому урядові меншостей утриматися при владі, а отже, скандал був їм потрібний найменше. Ясно, що подбало якнайшвидше видалити Мольнеса із країни. Найкращим рішенням був пост надзвичайного й повноважного посла де-небудь за рубежем. Після цього ніхто не зможе обвинуватити прем’єра, що той несправедливо вчинив із відданим йому ветераном партії. Саме тоді вони й вийшли на мене. Ми зробили все оперативно. Мольнеса призначили послом у Бангкок, а преса, зрозуміло, дала йому спокій.

Торхус замовк.

— Святий Боже, — вимовив Харрі.

— Саме так, — відповів Торхус.

— Ви знали, що в його дружини є коханець?

Торхус засміявся.

— Ні. Але закладаюся, що вона просто не могла не мати коханця.

— Чому ж?

— По-перше, тому, що чоловік-гомик напевно дивився на подібні речі крізь пальці. По-друге, сам стиль життя в Міністерстві закордонних справ заохочує позашлюбні зв’язки. Ну, зрозуміло, укладаються й повторні шлюби. Тут, у МЗС, співробітники раз у раз натрапляють у коридорах на свого колишнього чоловіка, коханця або нинішніх сексуальних партнерів. Дипломати сумно відомі своїми шлюбами між близькими родичами, ми, хай йому грець, ще гірші, ніж HPK[23]. — І Торхус знову засміявся.

— Її коханець не з МЗС, — відповів Харрі. — Він норвежець, і тут, у Бангкоку, його вважають місцевим Гекко[24], таким собі неперевершеним брокером. Його звати Єнс Брекке. Спершу я подумав, що в нього зв’язок із дочкою посла, але потім виявилося, що все-таки з Хільде Мольнес. Вони зійшлися відразу після того, як посол із родиною прибув сюди, і, за словами дочки, зустрічі ці відбувалися неодноразово. Там усе дуже серйозно, дочка навіть вважає, що мати рано чи пізно вийде заміж за свого коханця.

— Це новина для мене.

— У всякому разі, у дружини був мотив для вбивства. І в коханця теж.

— Тобто Мольнес заважав їм обом?

— Ні, саме навпаки. За словами дочки, саме Хільде Мольнес усі ці роки не бажала відпускати свого чоловіка. Як тільки він відмовився від своїх політичних амбіцій, я виходжу з того, що самому йому цей шлюб-ширма став не потрібний. А дружина напевно використала дочку як засіб тиску на нього, адже таке часто буває? Ні, гадаю, що мотив насправді набагато корисливіший. Адже сімейство Мольнесів володіє доброю половиною Ерсти.

— Це правда.

— Я попросив Мьоллера перевірити, чи існує заповіт і що саме із сімейних акцій та інших цінних паперів належить Атле Мольнесу.

— Гаразд, це не в моїй компетенції, Холе. Але чи не здається вам, що ви ускладнюєте справу? Може, посла просто заколов якийсь псих?

— Може, і так. Ви нічого не маєте проти, Торхус, якщо цей псих виявиться норвежцем?

— Що ви хочете цим сказати?

— Типові убивці-маніяки не будуть устромляти своїй жертві ніж у спину й потім замітати всі сліди. Їм цього замало. Справжній маніяк обов’язково залишить щось, із чим можна буде потім пограти. У нашому ж випадку немає геть нічого — nada[25]. Повірте, це ретельно сплановане вбивство, вчинене людиною, яка зовсім не збирається грати з поліцією і яка просто хоче, щоб справа була закрита за відсутністю доказів. Але хто знає — може, потрібно бути психом і для того, щоб скоїти таке вбивство, як це. І ці психи, яких я зустрів у Бангкоку, говорять норвезькою.

Розділ 25

Харрі нарешті знайшов вхід між двома стрип-барами на Першій Сой у Патпонгу. Він піднявся сходами і ввійшов у напівтемну кімнату, де на стелі повільно крутився величезний вентилятор. Його лопаті оберталися так низько, що Харрі мимоволі пригнувся; він уже встиг помітити, що дверні прорізи й висота стель у місцевих будинках явно не розраховані на його метр дев’яносто.

Хільде Мольнес сиділа за столиком у глибині ресторану. На ній красувалися сонцезахисні окуляри з метою збереження анонімності, але саме тому всі навколо видивлялися саме на неї.

— Терпіти не можу рисову горілку, — сказала вона, спустошивши чарку. — За винятком «Меконгу». Дозвольте пригостити вас, інспекторе?

Харрі похитав головою. Вона клацнула пальцями, підкликаючи офіціанта, і той налив їй ще чарку.

— Ви мене знаєте, — продовжувала вона. — І ви мене зупините, коли побачите, що мені вже досить. Коли мені досить, ви самі побачите.

І вона хрипко розсміялася.

— Сподіваюся, ви раді, що ми зустрілися саме тут, інспекторе? Удома зараз… трохи сумно. То нащо вам знадобилася моя консультація? — Вона старанно вимовляла слова, як роблять алкоголіки, щоб приховати, що п’яні.

— У готелі «Марадіз» нам щойно підтвердили, що ви і Єнс Брекке регулярно бували там.

— Та невже! — вигукнула Хільде Мольнес. — Нарешті ми зустріли когось, хто вміє працювати. А якщо ви поговорите з тутешнім офіціантом, то він вам теж підтвердить, що ми з паном Брекке зустрічаємося тут регулярно. — Вона немов випльовувала репліки. — Тут затишок, повна анонімність, ніяких норвежців, а крім того, тут готують краще в місті плаа лот. Ви любите страви з вугра, Холе? Морського вугра?

Харрі згадав про людину, яку вони витягли на берег під Дребаком. Труп пролежав у воді кілька днів, і на білому безкровному обличчі застиг вираз дитячого подиву. Хтось об’їв його повіки. Але їхню увагу привернув вугор. Риб’ячий хвіст стирчав із рота потопельника, немов сріблястий хлист. Харрі знову відчув солонуватий смак повітря. Це точно був морський вугор.

— Мій дідусь дуже любив вугрів і харчувався майже тільки ними, — продовжувала вона. — 3 довоєнних часів і до самої смерті. Все ніяк не міг ними наїстися.

— Я одержав відомості щодо заповіту.

— А ви знаєте, чому він так любив вугрів? Ну звичайно ж, ви цього знати не можете. Він був рибалкою, але до війни в Ерсті вугрів звичайно не їли. А знаєте чому?

Він побачив, як на її обличчя набігла тінь страждання, помічена ним ще в саду, при першій зустрічі.

— Фру Мольнес…

— Я запитую, знаєте чи ні?

Харрі похитав головою.

Хільде Мольнес знизила голос, пристукуючи по столу своїм довгим червоним нігтем у такт словам:

— Тієї зими зазнала катастрофи рибальська шхуна: це сталося при повному штилі й усього за декілька сот метрів від берега. Але було так холодно, що жоден із дев’яти рибалок на борту не зміг урятуватися. Нікого з них так і не знайшли. А потім люди почали говорити про те, що у фіорді з’явилася безліч вугрів. Стверджували, що вугор харчується потопельниками, уявляєте? Багато загиблих мали родичів серед жителів Ерсти, і тому торгівля вугром практично припинилася. Люди просто боялися приносити вугрів додому. Так що мій дід вирішив, що буде набагато вигідніше продавати всяку іншу рибу, а самому харчуватися вугром. Він же із Суннмьоре, ви розумієте… — Взявши чарку з таці, вона поставила її перед собою на стіл. Темна кругла пляма розпливлася на скатертині. — А потім йому сподобалося харчуватися вуграми. «Усього лише дев’ять потопельників, — казав він. — А вугрів набагато більше. Може, я й з’їв парочку з тих, що годувалися небіжчиками, так що ж з того? У всякому разі, на смак ніякої різниці». Ніякої різниці! Здорово, правда? — У її голосі зазвучали дивні нотки. — Що ви думаєте про це, Холе? Ви теж вважаєте, що вугор харчується потопельниками?

Харрі почухав за вухом.

— Можливо. Кажуть, що макрель теж поїдає людське м’ясо. Не знаю. Напевно, всі вони люблять відтяти від людини шматочок. Я маю на увазі риб.

Хільде Мольнес тріумфально підняла чарку:

— А знаєте, я з вами повністю згодна! Всі вони прагнуть відтяти шматочок.

Харрі почекав, поки вона вип’є.

— Мій колега з Осло щойно розмовляв із адвокатом вашого чоловіка, Бйорном Хардейдом із Олесунна. Вам, мабуть, відомо, що адвокати мають право порушити вимоги конфіденційності, якщо їхній клієнт мертвий і якщо інформація про заповіт не шкодить пам’яті померлого?

— Ні.

— Гаразд. Бйорн Хардейд не побажав нічого повідомити. Тоді мій колега подзвонив братові Атле Мольнеса, але й той виявився неговірким. Особливо він уперся, коли мій колега виклав йому версію про те, що Атле Мольнес насправді мав не настільки велику частку сімейної власності, як багато хто вважав.

— Чому ви так вирішили?

— Чоловік, що не в змозі заплатити борг у сімсот п’ятдесят тисяч крон, звичайно, не обов’язково бідний, але він, у всякому разі, не володіє братньою часткою сімейного майна майже у двісті мільйонів крон.

— Де…

— Мій колега отримав відомості про баланс акціонерного товариства «Мольнес Мьоблер» у державному агентстві «Брьонньойсунн-реєстр». Зареєстрований власний капітал, зрозуміло, набагато менший, але колега виявив, що це акціонерне товариство є на біржі в списку БМВ[26], а потім просто подзвонив брокерові, який і підрахував для нього біржову вартість. Сімейне товариство «Мольнес Холдинг» складається із чотирьох акціонерів — трьох братів і сестри. Всі вони входять до правління «Мольнес Мьоблер», і в біржових новинах відсутня інформація про будь-які продажі акцій, відтоді як вони від Мольнеса-старшого перейшли в холдинг. Тому якщо ваш чоловік не продав свої акції кому-небудь із родичів, то він мав володіти… — Харрі заглянув у свій блокнот, куди записав усе, що йому продиктували по телефону, — …п’ятдесятьма мільйонами крон.

— Я дивлюся, ви уважно в усьому розібралися.

— Але мені незрозуміла добра половина з того, що я вам зараз розповів. Усе це означає, наскільки я розумію, що хтось притримує гроші вашого чоловіка, і хотілося б зрозуміти чому.

Хільде Мольнес кинула на нього погляд через чарку.

— Ви цього дійсно хочете?

— А чому б і ні?

— Я не впевнена, що ті, хто вас сюди послав, хотіли, щоб ви втручалися в… приватне життя посла.

— У такому випадку я вже занадто багато знаю, фру Мольнес.

— Знаєте?

— Так.

— Саме це…

Вона замовкла, спустошивши чарку «Меконгу». Офіціант зібрався було налити ще, але вона жестом дала зрозуміти, що досить.

— Якщо інспектор ще й знає, що члени сімейства Мольнес за давньою традицією є парафіянами молільного дому Внутрішньої церкви, а також членами Християнської народної партії, то, виходить, йому відомо й усе інше.

— Можливо, але я був би дуже радий, якби ви розповіли мені про це.

Вона скривилася, ніби тільки тепер розсмакувала гіркоту рисової горілки.

— Так вирішив батько Атле. Коли у зв’язку з виборами лідера партії поповзли різні чутки, Атле сам усе виклав батькові. За тиждень батько переписав свій заповіт. У ньому вказувалося, що на Атле записана частина сімейної спадщини, але право розпоряджатися грішми переходило до Руни, яка тоді щойно народилася. Вона вступає в це право у двадцять три роки.

— А хто ж розпоряджається часткою спадщини до цього моменту?

— Ніхто. Вона просто залишається в родині.

— А тепер, коли ваш чоловік помер?

— Тепер, — вимовила Хільде Мольнес і провела пальцем по вінцю чарки, — тепер усі гроші успадковує Руна. А право розпоряджатися грішми до моменту, коли вона досягне цього віку, переходить до того, хто має батьківські права.

— Якщо я правильно вас зрозумів, гроші зараз нічиї, але розпоряджаєтеся ними ви.

— Це так. Поки Руні не виповниться двадцять три роки.

— А що саме означає подібне право?

Хільде Мольнес знизала плечима:

— Я ніколи не замислювалася над цим. Та й сама я довідалася про цю новину кілька днів тому. Від адвоката Хардейда.

— Виходить, це застереження в заповіті про те, що ви вступаєте в право розпоряджатися спадщиною, раніше не було вам відоме?

— Може, мені про нього й говорили колись. Адже я підписувала якісь папери, але все це жахливо складно, хіба ні? Тоді я не надала цьому особливого значення.

— Он як? — підхопив Харрі. — А мені здалося, ви щось казали про тих, хто родом із Суннмьоре…

Вона слабко усміхнулася:

— Я завжди була нетиповою уродженкою Суннмьоре…

Харрі глянув на неї. Чи не прикидається вона п’яною більше, ніж є насправді? Він почухав потилицю.

— Як давно ви знайомі з Єнсом Брекке?

— Як давно ми з ним спимо, ви хочете сказати?

— Ну що ж. І це теж.

— Тоді все по порядку. Дайте пригадати…

Хільде Мольнес насупилася й підняла очі до стелі. Вона спробувала підперти голову рукою, але лікоть її зісковзнув зі стола, і Харрі зрозумів, що помилився. Вона була п’яна як чіп.

— Ми зустрілися на святковому прийомі на честь Атле, за два дні після нашого прибуття в Бангкок. Прийом почався о восьмій вечора, запросили всю норвезьку колонію, гості були в саду, перед будинком резиденції посла. Він відпорав мене в гаражі, двома-трьома годинами пізніше, наскільки я пам’ятаю. Повторюю, саме він зробив це, тому що я була п’яна й не могла чинити ніякого опору. Або відповісти згодою. Але наступного разу я була згодна. Чи лише втретє, уже не пам’ятаю. У всякому разі, після декількох разів ми нарешті познайомилися, адже ви про це запитували? Ну от, і відтоді ми підтримуємо наше знайомство. Тепер ми добрі знайомі. Досить, інспекторе?

Харрі відчув, як починає скипати. Може, через її манеру виставляти напоказ байдужність і презирство до самої себе. Отже, не варто з нею церемонитися.

— Ви розповіли, що були вдома в день убивства. Де саме ви були починаючи з п’ятої години вечора, коли прийшла звістка про те, що ваш чоловік мертвий?

— Я не пам’ятаю!

Вона розсміялася різким сміхом, наче ворон крукнув посеред тихого ранкового лісу. Харрі помітив, що на них дивляться. У якийсь момент Хільде Мольнес ледь не звалилася зі стільця.

— Не лякайтеся, інспекторе. У мене є алібі, адже це так називається? Таке пречудове алібі, скажу я вам. Моя дочка охоче підтвердить, що в той вечір я просто на ногах не трималася. Пам’ятаю тільки, що після обіду я відкрила пляшку джину, потім заснула, потім прокинулася, знову випила, знову заснула, знову прокинулася й так далі. Ви мене розумієте.

Харрі розумів.

— Що вас іще хвилює, інспекторе Холе?

Вона вимовила його прізвище співучо, зовсім трохи, але йому вистачило, щоб зірватися.

— Тільки те, що ви вбили вашого чоловіка, фру Мольнес.

Вона з дивною швидкістю й спритністю схопила чарку й, перш ніж Харрі встиг зупинити її, жбурнула прямо йому в обличчя. Чарка на льоту зачепила вухо Харрі й розбилася об стіну. Хільде Мольнес скривилася.

— Напевно, ви не повірите, але я забивала голи краще за всіх дівчат Ерсти в групі від чотирнадцяти до шістнадцяти років.

Голос її звучав зовсім спокійно, немов вона вже забула про те, що зробила хвилину тому. Харрі побачив перелякані обличчя відвідувачів, звернені в їхній бік.

— Так, шістнадцять років, як давно це було! Мене вважали найкрасивішою дівчиною в… втім, я вже розповідала вам про це. А яка фігурка, не те що зараз. Ми з подружкою любили заходити до роздягальні для суддів, прикрившись крихітними рушниками, а потім вибачатися, що, мовляв, помилилися дверима по дорозі з душової. Усе заради команди, розумієте? Хоча не думаю, що це могло вплинути на результат гри. А судді напевно дивувалися, що це там роблять дівчата в душовій до матчу.

Раптово вона підвелася зі стільця й закричала:

— Ерстинець, давай, давай, ерстинець, давай, давай!

І плюхнулася назад. У приміщенні запанувала тиша.

— Наша кричалка. «Ерстинка» гірше звучить. А може, хто знає, нам просто хотілося випендритися.

Харрі взяв її під руку й допоміг спуститися сходами. Він простягнув таксистові адресу й купюру в п’ять доларів, попросивши простежити, щоб пані дісталася оселі. Таксист мало що вловив зі слів Харрі, але дав зрозуміти, що все буде в порядку.

Провівши фру Мольнес, Харрі ввійшов у бар на Другій Сой, десь унизу Сілом-роуд. Біля стійки не було майже нікого, а на сцені стирчали дві стриптизерки, яких дотепер не зняли на цей вечір, і надії їхні танули на очах. Вони рухалися так, ніби мили посуд, переступаючи з ноги на ногу й трясучи грудьми в такт «When Susannah Cries»[27]. Харрі не міг зрозуміти, що нудніше — пісня чи танець.

Хтось поставив перед ним пиво, якого він не замовляв. Він навіть не доторкнувся до нього, заплатив і пішов дзвонити в Управління з телефону-автомата поруч із чоловічим туалетом. Жіночого він ніде не помітив.

Розділ 26

Легкий бриз куйовдив чуб. Харрі стояв на виступі, біля краю даху, і дивився на місто. Примруживши очі, він бачив перед собою суцільне миготіння й блиск.

— Відійди від краю, — пролунав голос за ним. — Ти змушуєш мене нервувати.

Ліз сиділа в шезлонгу, тримаючи в руці банку пива. Харрі приїхав до Управління, де вона забарикадувалася штабелями звітів, які треба було прочитати. Наближалася північ, і вона погодилася, що пора вже закінчувати. Замкнула кабінет, і вони разом піднялися на ліфті на дванадцятий поверх. Виявивши, що двері на дах зачинені, вони вилізли назовні через вікно й піднялися пожежними сходами.

Раптово в рівномірний гуркіт вуличного транспорту вторглося виття корабельної сирени.

— Ти чув? — запитала Ліз. — Коли я була маленька, батько повторював мені, що в Бангкоку можна почути, як сурмлять слони, коли їх перевозять на річкових баржах. Вони пливли з Малайзії, тому що ліси на Борнео повирубували, і тварини стояли прив’язані на палубі, їх перевозили в ліси Північного Таїланду. Коли я приїхала сюди, я довго ще думала, що це слони сурмлять у свої хоботи.

Звуки сирени стихали.

— У пані Мольнес є мотив, але наскільки він переконливий? — запитав Харрі, відійшовши від краю даху. — Ти змогла 6 убити когось, щоб потім протягом шести років мати формальне право розпоряджатися п’ятдесятьма мільйонами крон?

— Зважаючи кого, — відповіла Ліз. — Є парочка таких, котрих я прикінчила б і за меншу суму.

— Я маю на увазі от що: п’ятдесят мільйонів протягом шести років — те ж саме, що п’ять мільйонів протягом шістдесяти років?

— Звичайно, ні.

— Саме так, хай йому грець!

— Тобі хочеться думати, що це вона? Пані Мольнес?

— Як я можу цього хотіти? Я хочу одного — щоб ми знайшли вбивцю, і тоді я повернувся б нарешті додому.

Ліз смачно гикнула, схвально кивнувши самій собі, і відсунула пиво вбік:

— Бідолашна дочка. Її звуть Руна? Подумати лишень, матір притягнуть за те, що вбила батька через гроші.

— Знаю. Але вона, на щастя, хоробра дівчинка.

— Ти в цьому впевнений?

Він знизав плечима й підняв руку до неба.

— Що ти робиш? — запитала вона.

— Думаю.

— А навіщо витягнув руку?

— Заради енергії. Я акумулюю енергію всіх тих, хто зараз унизу. Вона забезпечить мені вічне життя. Ти в це віриш?

— Я перестала вірити у вічне життя, коли мені виповнилося шістнадцять, Харрі.

Харрі повернувся до неї, але в темряві не зміг розгледіти вираз її обличчя.

— Твій батько? — запитав він.

— Так. Він тримав світ на своїх плечах, мій батько. Шкода тільки, що тягар виявився завеликим.

— Але як… — Він запнувся.

— Це сумна історія про ветерана в’єтнамської війни, Харрі. Ми знайшли його в гаражі, при повному параді, гвинтівка лежала поруч. Він залишив довгий лист, адресований не тільки нам, але й усій американській армії. Там було написано, що він не може більше тікати від відповідальності. Що він зрозумів це, коли виявився біля відкритих дверей у вертольоті, що злетів з даху американського посольства в Сайгоні в 1973 році, і дивився вниз, на зневірених південних в’єтнамців, які штурмували будинок посольства в пошуках захисту від військових, що вступали в місто. Батько писав у листі, що відчуває відповідальність за все це нарівні з військовою поліцією, що стримувала юрбу прикладами гвинтівок, — била тих самих людей, яким вони обіцяли виграти війну, обіцяли демократію. Як офіцер, він відчував свою провину й за те, що американці евакуювали в першу чергу власних військових, забувши про в’єтнамців, які боролися пліч-о-пліч із ними. Батько віддавав їм належне й шкодував, що не розумів власної відповідальності за них. Наприкінці листа він передавав привіт матері й мені і радив нам забути його якомога швидше.

Харрі захотілося курити.

— Твій батько взяв на себе занадто велику відповідальність, — сказав він.

— Так. Але я все-таки вважаю, що за мертвих відповідати легше, ніж за живих. Їх залишається лише оплакувати, Харрі. Нам, живим. І нами, хай там як, теж керує відповідальність.

Отже, відповідальність. Якщо він і намагався поховати щось останній рік, так це відповідальність. Чи то за живих, чи за мертвих, за самого себе чи за інших. Вона викликала в ньому тільки комплекс провини й ніколи не винагороджувалася. Ні, про нього не скажеш, що ним керує відчуття відповідальності. Напевно, Торхус має рацію, мабуть, насправді мета Харрі аж ніяк не тріумф справедливості. Скоріше тільки дурне марнославство заважає йому визнати, що слідство треба просто припинити, і він завзято намагається піймати хоч когось, неважливо кого, тільки б віддати його під суд і вважати справу розкритою. Може, весь цей галас — газетні заголовки й схвальні відгуки після повернення з Австралії — значив для нього набагато більше, ніж він звик думати? А ця впевненість — що він усе здолає й через усе переступить, аби тільки скоріше повернутися додому й зайнятися справою Сестреняти, — виходить, усього лише привід? Тому що, чорт забирай, для нього насправді найважливіше — досягти успіху?

На якусь мить усе затихло, здавалося, Бангкок затамував подих. І знову повітря розрізали звуки суднової сирени. Такі жалібні. Наче це сурмить самотній слон, подумалося Харрі. Потім знову загуділи машини.

Повернувшись до себе у квартиру, він знайшов на килимку біля дверей записку: «Зустрінемося в басейні. Руна».

Харрі згадав, що біля кнопки «5» у ліфті було написано: «Басейн». Піднявшись на п'ятий поверх, він відчув запах хлорки. За рогом справді був басейн під відкритим небом, обабіч від нього були влаштовані балкони. Вода слабко поблискувала в місячному сяйві. Присівши навпочіпки, він опустив руку У воду.

— Твоя стихія, правда?

Руна нічого не відповіла, тільки легко відштовхнулася ногами й пропливла повз нього, а потім знову пірнула. Її одяг і протез лежали в шезлонгу.

— Ти знаєш, котра зараз година? — запитав він.

Вона випірнула прямо перед ним, обхопила його за шию й м’яко відштовхнулася. Харрі був зовсім не готовий до такого повороту подій, не втримався й, відчуваючи під своїми руками її гладеньку шкіру, шубовснув разом із Руною в басейн. Обоє не вимовили ні слова, тільки розсовували руками воду, схожу на важку теплу ковдру, зариваючись у неї з головою. У вухах шуміло й лоскотало, і Харрі здавалося, що його голова роздувається. От вони досягли дна, і тоді Харрі, відштовхнувшись ногами, потягнув Руну вгору, на поверхню.

— Ти божевільна! — видихнув він.

Вона тихо розсміялася й стрімко відплила геть.

Коли Руна вийшла з басейну, Харрі лежав на бортику в мокрому одязі. Відкривши очі, він побачив, що дівчина взяла сачок і намагається піймати велику бабку, що сиділа на водяній гладіні.

— Просто диво! — вигукнув Харрі. — Я був упевнений, що єдині комахи, які можуть вижити в Бангкоку, — це таргани!

— Дехто з гарних теж виживає, — відповіла Руна й обережно підняла сачок. Потім випустила бабку, і та з тихим гудінням почала кружляти над басейном.

— А що, таргани не гарні?

— Фу, гидота!

— Але вони не небезпечні й не злі.

— Може, й ні. Але й гарного в них теж, по-моєму, нічого немає. Вони просто існують, і край.

— Вони просто існують, — повторив за нею Харрі без іронії, скоріше задумливо.

— Вони такими створені. Такими, що нам увесь час хочеться розчавити їх. Якщо їх забагато.

— Цікава теорія.

— Послухай, — прошепотіла вона. — Всі навколо сплять.

— Бангкок ніколи не засинає.

— Ні, ти все-таки, послухай. Це звуки сну.

Ручку сачка було зроблено з алюмінієвої трубки, і Руна в неї подула. Було схоже на звук діджеріду. Харрі прислухався. Справді — звуки сну.

Руна пішла в душ. Харрі вже стояв у коридорі, викликавши ліфт, коли вона вийшла з душової, обмотана рушником.

— Твій одяг лежить на шезлонгу, — сказав він і закрив за собою двері.

Потім вони разом чекали ліфта. Цифри на червоному табло над дверима ліфта нарешті почали зворотний відлік.

— Коли ти їдеш? — запитала вона.

— Скоро. Якщо раптом що-небудь не спливе.

— Я знаю, ти зустрічався з моєю матір’ю ввечері.

Харрі засунув руки в кишені й кинув оком на нігті на ногах. Руна казала йому, що їх треба б підстригти. Двері ліфта розкрилися, і Харрі зупинився в прорізі.

— Твоя мати запевняє, що була вдома в день убивства батька. І що ти можеш підтвердити це.

Вона застогнала.

— Хочеш, я відповім?

— Та ні, мабуть, — вимовив він.

І відступив назад у кабіну, й обоє подивилися одне на одного, чекаючи, коли двері ліфта закриються.

— Як ти думаєш, хто це зробив? — запитав він нарешті.

Вона продовжувала дивитися на нього, поки стулки дверей не зімкнулися.

Розділ 27

Музика перервалася посередині гітарного соло в «All Along The Watchtower»[28], і Джим Лав здригнувся, зрозумівши, що хтось просто зняв із нього навушники.

Він крутонувся на стільці й побачив, що над ним навис височенний блондин, котрий явно зневажав сонцезахисними засобами; він ледве вміщався в тісній сторожці. Очі незнайомця ховалися за пілотськими темними окулярами сумнівної якості. Джим і сам мріяв про такі, поки нарешті не придбав їх за суму, що дорівнювала його тижневому заробітку.

— Привіт, — сказав здоровань. — Я запитав, чи говорите ви англійською.

Він вимовив ці слова з якимсь невловимим акцентом, і Джим відповів йому по-бруклінськи:

— Принаймні краще, ніж тайською. Чим можу допомогти? Яку фірму бажаєте відвідати?

— Сьогодні ніяких фірм. Я просто хочу поговорити з вами.

— Зі мною? Так ви не контролер із охоронного агентства? Тоді зрозуміло, чому плеєр…

— Я не з охоронного агентства, а з поліції. Моє прізвище Холе. Мій колега, Нхо…

Він зробив крок убік, Джим побачив у дверях тайця з коротко стриженим волоссям і в напрасованій білій сорочці. Хлопець ні на мить не засумнівався, чи справжні документи, які той показав. Зовнішність говорила сама за себе. Він примружився.

— Що, поліція? Скажіть, ви всі, чи що, ходите до одного й того ж самого перукаря? Ніколи не пробували підстригтися по-новому? Наприклад, отак?

І Джим, зареготавши, показав на копицю в себе на голові.

Високий усміхнувся:

— Схоже, ретро вісімдесятих ще не дійшло до поліцейських дільниць.

— Що-що, вісімдесятих?

— Гаразд, проїхали. Хтось може підмінити тебе і чи є тут місце, де б ми могли поговорити?

Джим пояснив, що приїхав із друзями на канікули в Таїланд чотири роки тому. Вони взяли напрокат мотоцикли й рвонули на північ. У маленькому сільці біля річки Меконг, на межі з Лаосом, один із друзів зробив дурість — купив опіум і засунув його собі в рюкзак. По дорозі назад їх зупинила поліцейська машина, усіх обшукали. І тут, на запилюженій дорозі Таїланду, можна сказати в самому серці країни, вони раптом усвідомили, що їхньому другові загрожує довге тюремне ув’язнення.

— Відповідно до закону, йому, чорт забирай, могла загрожувати страта за контрабанду цієї дурні, як вам таке? Причому ми, троє інших, хоча нічого й не вчинили, відразу ж подумали, що нас теж можуть загребти за яку-небудь співучасть або ще казна-що. Я відразу второпав, що моя чорна афроамериканська фізіономія якнайкраще підходить для героїнового контрабандиста. Ми просили й благали доти, поки один із поліцейських не дав нам зрозуміти, що вони можуть обмежитися штрафом. Нам довелося віддати їм усі свої гроші, і плюс до цього вони конфіскували опіум, а потім відпустили нас. Які ж ми були раді! От тільки зворотні квитки в США вже не було за що купити…

І Джим узявся докладно й у подробицях описувати, що було далі, як він намагався підробити гідом із американськими туристами, але в нього виникли проблеми з посвідкою на проживання, як він заліг на дно, як його утримувала одна тайська дівчина й, коли нарешті інші друзі таки повернулися додому, він вирішив залишитися тут. Після чималої тяганини він одержав дозвіл на роботу, йому запропонували стати охоронцем паркінгу: саме знадобилася людина, котра б говорила англійською і могла б обслуговувати офіси міжнародних компаній.

Джим торохтів без упину, і Харрі нарешті змушений був перервати його.

— От дідько, а я сподівався, що твій тайський дружок не говорить англійською мовою, — кинув Джим і нервово поглянув на Нхо. — Ті хлопці, яким ми заплатили на півночі…

— Розслабся, Джиммі. Ми прийшли запитати тебе зовсім про інше. Про синій «мерседес» із дипломатичними номерами, що був тут припаркований третього січня приблизно о четвертій годині дня. Не пригадуєш?

Джим заусміхався.

— Якби мене запитали, яку саме мелодію Джимі Хендрікса я зараз слухав, то я, може, і відповів би. Але машини — вони то в’їжджають, то виїжджають… — Він сплеснув руками.

— Коли ми були тут, нам видали талон. Ти не перевіриш, що залишилося: реєстраційний номер чи щось подібне?

Джим похитав головою.

— Ми не ведемо обліку. На паркінгу всюди відеокамери, і коли щось відбувається, ми потім можемо це виявити.

— Потім? Ти маєш на увазі, що все записується на відео?

— Типу того.

— Але я не помітив моніторів.

— А їх і немає. Тут місця для паркування на шести поверхах, у нас просто немає можливості сидіти і все це відслідковувати. До того ж більшість злодіїв, побачивши камери, думають, що за ними спостерігають, і швидко тікають. Хіба не так? Виходить, половину справи вже зроблено. Ну а якщо який-небудь осел усе-таки полізе в чужу машину, ми відразу побачимо це на плівці.

— Скільки ви зберігаєте відеозаписи?

— Десять днів. За такий строк власники машин встигнуть помітити, якщо чогось не вистачає. А потім ми знову пишемо на ті ж плівки.

— Ти хочеш сказати, що є запис від третього січня, від четвертої до п’ятої години дня?

Джим подивився на настінний календар.

— Є.

Вони спустилися сходами у задушливий сирий підвал, де Джим увімкнув єдину лампочку й відкрив один із залізних сейфів, що стояли уздовж стіни. На полицях були відеокасети.

— Доведеться переглянути купу цих штучок, якщо ви хочете перевірити весь паркінг.

— Нас цікавлять гостьові паркувальні місця, — сказав Харрі.

Джим пошукав на полицях. Записи з кожної камери спостереження зберігалися окремо, на корінцях касет олівцем були написані дати. Нарешті Джим витяг одну з касет.

— Час шоу.

Він відкрив інший сейф, де був захований відеопрогравач із монітором, і поставив касету; за кілька секунд з’явилася чорно-біла картинка. Харрі відразу ж упізнав гостьовий паркінг: очевидно, запис було зроблено тією ж камерою, яку вони помітили, коли були тут минулого разу. У нижньому куті був код — місяць, день і час. Вони прокрутили плівку вперед, зупинившись на 15.50. Ніякої посольської машини. Вони почекали ще. Картинка не мінялася.

— Поставимо плівку на швидке перемотування, — запропонував Джиммі.

Час у кутку пішов швидше, але все інше залишалося незмінним. От уже 17.15. Кілька машин проїхало повз, залишивши мокрі сліди на бетонній підлозі. Час 17.40, сліди повільно висихають, зникають, і ніяких ознак появи посольського «мерседеса». Нарешті Харрі попросив вимкнути запис.

— Адже автомобіль посла мав стати на гостьове місце! — вигукнув він.

— Шкода, — відповів Джим. — Схоже, у вас невірна інформація.

— Міг він стояти де-небудь в іншому місці?

— Авжеж. Але ті, у кого немає постійного місця, обов’язково проїхали б повз цю камеру, і в такому випадку ми побачили б машину.

— Ми хочемо подивитися іншу відеоплівку, — сказав Харрі.

— Будь ласка. Яку саме?

Нхо порився в кишені.

— Ти знаєш, де паркується машина із цими номерами? — запитав він, простягнувши знайдений у кишені папірець.

Джим недовірливо вп’явся в нього очима.

— Чорт забирай, так ти теж говориш англійською мовою.

— Це червоний «порше», — сказав Нхо.

Джим повернув йому папірець.

— І перевіряти нема чого. Із постійних тут у нас ніхто не їздить на червоних «порше».

— Чорт! — вирвалося раптом у Харрі норвезькою.

— Що це значить? — посміхнувся Джим.

— Та так, один норвезький термін, тобі однаково не зрозуміти.

Вони знову вийшли на сонячне світло.

— Можу влаштувати тобі кращі, причому дешево, — запропонував Джим, показуючи на темні окуляри Харрі.

— Не треба, дякую.

— Тоді можу поспостерігати, якщо треба, — розреготався Джим. Він уже заклацав пальцями, смакуючи, як знову ввімкне свій плеєр. — Салют, інспекторе! — крикнув він їм навздогін.

— Харрі обернувся.

— Тшо-орт!

Ідучи до машини, вони чули за спиною регіт охоронця.

— Отже, що нам відомо? — запитала Ліз, поклавши ноги на письмовий стіл.

— Ми знаємо, що Брекке бреше, — вимовив Харрі. — Він сказав нам, що після зустрічі провів посла на паркінг до його машини.

— Навіщо йому брехати про це?

— Посол говорить по телефону тільки те, що хоче підтвердити час зустрічі — четверта година дня. Поза всяким сумнівом, посол приїжджав в офіс Брекке. Ми розмовляли із секретаркою в приймальні, вона це підтвердила. Вона може також підтвердити, що посол виїхав звідти разом із Брекке — той потім ще заскочив на хвилинку, щоб залишити повідомлення. Вона пам’ятає про це, тому що було близько п’ятої години і саме в цей час вона сама стала збиратися додому.

— Добре, що хоч хтось щось пам’ятає.

— Але ми не знаємо, що робили посол і Брекке потім.

— Де була його машина? Неймовірно, щоб він ризикнув залишити її просто на вулиці, ще й у цьому районі Бангкока, — сказала Ліз.

— А може, вони домовилися відправитися в інше місце, і посол доручив комусь доглянути за машиною, поки він підніметься нагору за Брекке, — припустив Нхо.

Рангсан стиха кахикнув і перегорнув аркуш газети.

— Доручив? У такому місці, де аж кишить злодіями, які тільки й чекають подібного випадку?

— Згодна, — вимовила Ліз. — Це дуже дивно, що він не заїхав на паркінг: адже так було б простіше й надійніше. Він міг би припаркуватися прямо біля ліфта.

Вона повозила мізинцем у юшці, і на її обличчі з’явився блаженний вираз.

— Питання в тому, що нам з усім цим робити, — сказала вона.

Харрі в розпачі сплеснув руками:

— Я сподівався, ми зможемо довести, що Брекке покинув офіс удень і вони разом із послом відправилися кудись о п’ятій годині, причому їхали обоє в машині посла. Що відеозапис підтвердить той факт, що його власний «порше» стояв усю ніч на паркінгу. Але я не подумав, що Брекке не їздить на роботу на своїй машині.

— Давайте на деякий час забудемо про машини, — сказала Ліз. — Ми точно знаємо, що Брекке бреше. Що ж нам робити?

І вона клацнула по газеті, за якою ховався Рангсан.

— Перевірити алібі, — пролунав голос із-за газети.

Розділ 28

Реакція людей на арешт так само різна, як і непередбачувана.

Харрі думав, що бачив уже досить варіантів, і тому не особливо здивувався, коли засмагле обличчя Єнса Брекке набуло сіруватого відтінку, а очі забігали, як у зацькованого звіра. У тіла є власна мова, і в таких випадках навіть зшитий на замовлення костюм від Армані сидить якось мішкувато. Брекке як і раніше тримав голову високо, але сам якось зіщулився, ніби став менший.

Брекке не заарештували, тільки затримали для допиту, але для того, хто ніколи не мав справи з двома озброєними констеблями, які ведуть тебе, не питаючи, між двома цими поняттями немає особливої різниці. Коли Харрі побачив Брекке в кімнаті для допитів, у нього майнула думка, що неможливо уявити, щоб ця людина вчинила люте вбивство. Однак Харрі бувало думав так і раніше й при цьому помилявся.

— Ми змушені вести допит англійською, — сказав Харрі й сів прямо перед Брекке. — І записувати на плівку.

Він указав на мікрофон.

— Гаразд, — спробував усміхнутися Брекке. Вийшло так, немов хтось розтягнув йому куточки губ залізними гачками.

— Я випросив дозвіл вести цей допит, — продовжував Харрі. — Вас затримала таїландська поліція, і вона повинна вас допитувати, але оскільки ви норвезький громадянин, то голова поліції дозволив це зробити мені.

— Спасибі.

— Ну, не знаю, чи варте це подяки. Вам сказали, що ви маєте право зв’язатися з адвокатом?

— Так.

Харрі хотів було запитати, чому ж тоді Брекке не скористався цим правом, але роздумав. Не варто нагадувати про це зайвий раз. Наскільки Харрі було відомо, таїландська правова система подібна до норвезької, а отже, немає причин думати, що адвокати тут і там дуже різні. У такому випадку першим їхнім прагненням буде заткнути клієнтові рот. Добре, букву закону він дотримав, і можна продовжувати.

Харрі подав знак включити запис. Увійшов Нхо, зачитав у мікрофон належні на початку запису слова й знову вийшов.

— У вас справді був зв’язок із Хільде Мольнес, дружиною покійного Атле Мольнеса?

— Що? — Чоловік по той бік стола вп’явся в нього круглими очима.

— Я говорив із фру Мольнес. І пропоную вам розповісти всю правду.

Виникла пауза.

— Так.

— Будь ласка, голосніше.

— Так.

— Як давно тривають ваші стосунки?

— Не знаю. Давно.

— Відтоді як півтора року тому був улаштований прийом на честь прибуття посла?

— Напевно…

— Напевно?

— Так, можна сказати, відтоді.

— Вам було відомо, що фру Мольнес буде розпоряджатися великим статком у разі смерті свого чоловіка?

— Статком?

— Я висловлююся неясно?

Брекке важко видихнув, неначе повітря вийшло із проколотого м’яча.

— Це новина для мене. Я завжди думав, що вони володіють досить обмеженим капіталом.

— Он як? Коли ми розмовляли з вами останній раз, ви розповіли мені, що третього січня у вашому офісі ви саме обговорювали з Мольнесом питання про вкладення грошей. Крім того, ви знали, що в Мольнеса є великі борги.

Нова пауза. Брекке збирався з думками.

— Я збрехав, — сказав він нарешті.

— Тепер у вас є шанс розповісти правду.

— Він прийшов до мене, щоб поговорити про наш зв’язок із Хільде… з його дружиною. Він хотів, щоб ми з нею порвали.

— Цілком законна вимога, чи не так?

Брекке знизав плечима.

— Не знаю, наскільки добре ви знаєте Атле Мольнеса.

— Припустімо, дещо нам невідомо.

— Дозвольте тоді зазначити, що його сексуальна орієнтація не сприяла, так би мовити, зміцненню цього шлюбу.

Він підняв очі. Харрі кивнув йому, щоб той продовжував.

— Він зовсім не з ревнощів наполягав на тому, щоб ми з Хільде припинили зустрічатися. А просто боявся чуток, які могли сколихнути Норвегію. Він сказав мені, що наш зв’язок, якщо про нього стане відомо, тільки підігріє ці чутки, що це зашкодить не тільки йому, але й іншим високопосадовцям. Я пробував розпитати його докладніше, але це все, що він мені сказав.

— Чим він вам загрожував?

— Загрожував? Що ви маєте на увазі?

— Він аж ніяк не дружньо просив вас порвати з вашою коханою?

— Та ні, навпаки. Він навіть ужив саме це слово.

— Яке?

— Дружньо.

Брекке поклав руки перед собою на стіл.

— Дивний він був чоловік. Дружелюбний. — Він слабко усміхнувся.

— Думаю, ви самі нечасто чуєте такі слова від колег.

— Мабуть, ви теж?

Харрі швидко поглянув на нього, але не побачив в очах Брекке ніякого виклику.

— Так про що ви домовилися?

— Ні про що. Я сказав, що подумаю. Що я міг йому відповісти? Чоловік виглядав так, ніби от-от заплаче.

— Але ви все-таки вирішили порвати з нею?

Брекке насупився, немов уперше міркуючи над цим.

— Ні, я… так, мені було б дуже важко припинити наші побачення.

— Ви казали мені, що після зустрічі з послом провели його вниз, на підземний паркінг, де він залишив машину. Чи не хочете змінити свої свідчення?

— Ні, — здивовано подивився на нього Брекке.

— Ми перевірили відеозапис відповідного дня, з п’ятнадцятої п’ятдесят до сімнадцятої п’ятнадцять. На гостьовому місці машини посла не було. Ви хочете змінити свідчення?

— Змінити? — недовірливо перепитав Брекке. — Та ні! Господи, я вийшов із ліфта, і його машина стояла там. Ми обоє повинні бути на відеозаписі. Я навіть пам’ятаю, як ми перекинулися кількома словами, перш ніж він сів у машину, і я обіцяв послові, що не буду розповідати Хільде про нашу з ним розмову.

— А ми можемо довести зворотне. Запитую востаннє: ви хочете змінити свідчення?

— Ні!

Харрі вловив у його голосі рішучі нотки, яких не було на початку допиту.

— Що ви робили після того, як, за вашими словами, провели посла на паркінг?

Брекке пояснив, що повернувся назад в офіс, працював із паперами приблизно до півночі, а потім викликав таксі й поїхав додому. Харрі запитав, чи не заходив до нього хто-небудь, чи, може, дзвонив, у той час як він перебував у своєму офісі, і на це Брекке відповів, що ніхто не може ввійти в офіс без перепустки й що він відключив усі телефони, щоб спокійно попрацювати: він звичайно так робить, займаючись паперами.

— Отже, ніхто не може підтвердити ваше алібі? Ніхто, наприклад, не бачив, як ви повернулися додому?

— Мене бачив у будинку Бен, охоронець Бен. Може, він згадає. Звичайно він зауважує, коли я повертаюся додому пізно й у костюмі.

— Охоронець бачив вас у будинку близько півночі, це все?

Брекке знову задумався.

— Боюся, що все.

— Гаразд, — вимовив Харрі. — Тепер цим займуться інші. Не хочете кави? Або хоча б води?

— Ні, спасибі.

Харрі встав, збираючись іти.

— Харрі!

Він обернувся:

— Краще називайте мене Холе. Або інспектор.

— Гаразд. У мене що, неприємності? — запитав Брекке норвезькою.

Харрі примружив око. Брекке мав жалюгідний вигляд, він був схожий на зібгане крісло-мішок фірми «Сакко».

— На вашому місці я подзвонив би адвокатові.

— Я зрозумів. Спасибі.

Харрі зупинився у дверях.

— До речі, що з обіцянкою, яку ви дали послові на підземному паркінгу? Ви її дотримали?

Брекке винувато усміхнувся у відповідь.

— Я збирався розповісти про це Хільде, тобто… я думав, що зобов’язаний це зробити. Але коли я довідався, що посол мертвий… так, він був дивним, і я вирішив для себе, що тепер я просто мушу виконати цю обіцянку. Тим більше що вона вже не має ніякого практичного значення.

— Хвилиночку, я ввімкну гучний зв’язок.

— Алло!

— Ми слухаємо тебе, Харрі.

Б’ярне Мьоллер, Даґфінн Торхус і голова Управління поліції мовчки вислухали доповідь Харрі по телефону.

Потім слово взяв Торхус.

— Отже, у нас є норвежець, що сидить під вартою за підозрою у вбивстві. Питання таке: як довго нам удасться приховувати цю справу?

Голова поліції кашлянула.

— Поліція може спокійно займатися пошуками вбивці — преса про вбивство ще не знає. Я потім їм подзвоню. Думаю, у нас є кілька днів, що важливо на випадок, якщо цей Брекке тут ні до чого. Якщо тайці будуть змушені його відпустити, вони захочуть, щоб ніхто не довідався про арешт.

— Харрі, ти мене чуєш? — запитав Мьоллер.

Пролунав якийсь шум у слухавці, Мьоллер зрозумів його як знак згоди.

— Цей хлопець винний, Харрі? Він убивця?

Знову виник шум, і Мьоллер підняв іншу слухавку — телефону голови поліції.

— Що ти сказав, Харрі? Саме так. Добре, ми тут це обговоримо. Будемо підтримувати з тобою контакт.

Він поклав трубку.

Що він сказав?

— Що не знає.

Додому Харрі повернувся пізно. У «Ле Бушероні» було повно народу, так що він повечеряв у Патпонгу на Четвертій Сой, на вулиці геїв. Коли він розправлявся з гарячим, до його столика підійшов чоловік і чемно поцікавився, чи не бажає Харрі провести з ним час. Харрі похитав головою, і той відразу ж ретирувався.

Харрі піднявся на п’ятий поверх. Навкруги ні душі, світло в басейні було вимкнено. Він стяг із себе одяг і пірнув. Вода прийняла його в прохолодні обійми. Він плив, відчуваючи її опір. Руна казала, що жоден басейн не схожий на інший, вода скрізь особлива, за своєю консистенцією, духом і кольором. Цей басейн пахне ваніллю, казала вона. Вода солодка й трохи грузька. Він вдихнув глибше, але відчув тільки запах хлорки й Бангкока. Перевернувшись на спину, він закрив очі. Від звуку власного видиху у воду виникало почуття, що ти замкнений у тісній кімнаті. Він відкрив очі. В одній із квартир згасло світло. У зоряному небі повільно плив супутник. Удалині заторохтів мотоцикл із несправним глушником. Погляд Харрі знову зупинився на вікнах квартири. Він порахував поверх. І ледь не захлинувся. Світло щойно згасло в його власній квартирі.

Харрі хутко вискочив із басейну, натягнув штани й оглянувся навколо, марно намагаючись знайти хоч якийсь предмет замість зброї. Схопивши сачок, притулений до стіни, він одним махом здолав кілька метрів до ліфта й натиснув на кнопку виклику. Двері ліфта відкрилися, Харрі влетів усередину й відразу відчув слабкий запах карі. На мить він відключився, а коли отямився, то вже лежав на спині, на холодній кам’яній підлозі. Удар прийшовся прямо йому в чоло. Над ним схилилася чиясь туша, і відразу стало ясно, що шанси не на його користь. Харрі вдарив супротивника по колінах сачком із басейну, але легкий алюміній не заподіяв громилі особливої шкоди. Харрі вдалося увернутися, і він піднявся на коліна, однак черговий удар прийшовся в плече, так що він ледь не закрутився вовчком. Заболіла спина, зате підскочив адреналін, і Харрі, знову піднявшись, заревів від болю. При світлі з розкритого ліфта він розгледів кіску, що танцювала на голеній голові, і занесений кулак, що влучив йому прямо в око, так що він відлетів назад до басейну. Туша рвонулася слідом за ним, і Харрі зробив фінт лівою рукою, а потім урізав правою туди, де мало бути обличчя ворога. Здавалося, він ударив по граніту, і болючіше було йому самому. Харрі відскочив, відхиливши голову вбік; кулак пронісся мимо, і всередині похололо від страху. Харрі намацав свій ремінь, наручники, відстебнув їх і просунув пальці усередину. Чекаючи, поки тіло буде до нього ближче, він розрахував, щоб не отримати аперкот, і пригнув голову. А потім розвернувся всім корпусом й у шаленстві розпачу двинув кісточками пальців, захищеними наручниками, просто в темряву, де мали бути плоть і кістки ворога. Потім урізав знову й відчув, як залізо прорвало шкіру. По його пальцях заструменіла тепла кров: так і не зрозумівши, його це кров чи супротивника, він підняв кулак, щоб ударити ще раз, відчуваючи жах від того, що ворог як і раніше тримається на ногах. І тут почув неголосний хрипкий сміх. Йому на голову обрушився повновагий бетон, темрява навколо зробилася ще чорнішою, і не стало ні гори, ні долу.

Розділ 29

Отямився Харрі у воді, мимоволі вдихнув, і тієї ж миті його потягло на дно. Він спробував розібратися, у чому справа, але це йому не вдалося. Вода підсилила металевий гуркіт, а рука, що тримала його, раптом послабилась. Він відкрив очі, все навколо стало бірюзовим, ноги його намацали плитку басейну. Відіпхнувшись, Харрі почав було підніматися на поверхню, але ривок за зап’ястя підтвердив те, про що мозок уже догадався, але відмовлявся визнати. Що він повинен потонути. І що Ву прикував його до зливу на дні басейну його ж власними наручниками.

Харрі глянув наверх. Крізь воду пробивалося місячне світло. Він витягнув вільну руку, і вона виявилася над водою. Чорт, глибина басейну в цьому місці всього метр! Харрі підвівся на ноги й спробував випрямитися: залізо наручників урізалося в кістку великого пальця, але все одно не вистачало двадцяти сантиметрів, щоб висунути голову на поверхню. Він помітив, як чиясь тінь віддаляється геть. Прокляття! Тільки без паніки, подумав він. Паніка зжирає занадто багато кисню.

Він знову опустився на дно й обмацав пальцями стічні ґрати. Вони були сталеві, міцно кріпилися до дна й навіть не зрушилися з місця, коли Харрі схопився за них обома руками, пробуючи підняти. Як довго він зможе не дихати? Хвилину? Дві? Він уже відчував біль у м’язах, у скронях застукало, перед очима затанцювали червоні зірки. Тоді він знову спробував рвонутися вгору, прекрасно усвідомлюючи, що фізична напруга тільки позбавить його кисню. У роті пересихало від страху, мозок божевільно уявляв нестачу пального, нестачу води. Харрі знав, що це з області галюцинацій. Промайнула абсурдна думка: якщо випити якомога більше води з басейну, то, може, її рівень понизиться саме настільки, щоб йому висунутися на поверхню. Він ударив вільною рукою по бортику, розуміючи, що все одно ніхто не почує. Тут, під водою, панує тиша, але нагорі реве своїм віковим ревінням Бангкок, заглушаючи все навколо. А якщо хтось і почує, що з того? Єдине, чим зможуть йому допомогти, — це бути присутнім при його загибелі. Голову заливало болісним жаром, і Харрі вже приготувався спробувати зробити те, що рано чи пізно роблять усі потопельники: вдихнути воду. І тут вільна рука несподівано намацала метал. Це ж сачок! Він преспокійно лежав край басейну. Харрі схопив його й потяг до себе. Руна дуділа в нього, як у діджеріду. Виходить, є дірка. А отже, буде повітря. Харрі затис губами кінець алюмінієвої трубки й вдихнув. У рот потрапила вода, він ковтнув і ледве не захлинувся, відчувши на язиці дохлих комах, але потім ще сильніше вчепився зубами в трубку, борючись із рефлекторним кашлем. Чому кисень називається киснем? Адже він не кислий, а солодкий, а повітря в Бангкоку солодше за мед. Харрі втяг у себе якесь дрібне сміття й алюмінієву крихту, що встряла в горло, але навіть не звернув на це уваги. Просто із силою вдихав і видихав повітря, як учасник марафону.

Мозок знову запрацював. І Харрі зрозумів, що лише отримав відстрочку. Кисень, що надходив у його кров, перетворювався на вуглекислий газ, щось подібне до вихлопних газів тіла, а трубка сачка була занадто довгою, щоб повністю звільнитися від них. Таким чином, він знову й знову вдихав те ж саме повітря, і помалу частка кисню зменшувалася, а частка смертельного СO₂ дедалі збільшувалася. Це називається гіпер-капнією, і незабаром він від неї загине. Гірше за все, що він так часто дихає, через це процес тільки прискорюється. За якийсь час виникне сонливість, мозок перестане контролювати подих, він ставатиме усе рідшим і рідшим, поки зовсім не завмре.

«Помру на самоті», — подумав Харрі. Прикутий ланцюгом. Як слони на річковій баржі. Слони! І він щосили протрубив у трубку сачка.

Анне Верк жила в Бангкоку вже три роки. Її чоловік очолював представництво «Шелл» у Таїланді, вони були бездітні, не дуже щасливі, але сподівалися витерпіти разом ще кілька років. Потім Анне планувала повернутися до Нідерландів, закінчити навчання й підшукати собі нового чоловіка. Просто заради проформи вона подала заявку на місце викладача в «Емпайр» і, дивна річ, отримала цю роботу. Некомерційна організація «Емпайр» ставила собі за мету дати повіям Бангкока безкоштовну освіту, насамперед допомогти їм вивчити англійську мову. Анне Верк навчала дівчат фраз, які потім могли їм придатися в барах. Тому вони й приходили на її уроки. Сиділи за партами, якось дивно усміхалися, коли вона просила їх повторювати за нею англійською: «Чи можу я запалити для вас цю сигарету, сер?» Або: «Я дівчина, а ви дуже симпатичний, сер. Ви почастуєте мене коктейлем?»

У цей день одна з дівчат прийшла в новій червоній сукні, якою явно пишалася, і, затинаючись, розповіла класові англійською, що придбала її в універмазі «Робертсон». Важко було навіть уявити собі, що ці ж дівчата займаються проституцією в якомусь із районів Бангкока.

Як і більшість голландців, Анне Верк прекрасно говорила англійською мовою і раз на тиждень, увечері, давала уроки й іншим викладачам «Емпайр». Сьогодні, повертаючись додому, вона піднялася ліфтом на п'ятий поверх. Вечір видався довгий, багато сперечалися про різні методи викладання, і вона мріяла скоріше дістатися свого помешкання у двісті квадратних метрів і скинути нарешті взуття, як раптом почула дивні приглушені звуки. Спершу вона вирішила, що звуки доносяться з річки, але потім зрозуміла, що це в басейні. Знайшовши вимикач, вона була там уже за кілька секунд і побачила на дні людину із сачком, що стирчав із води. І відразу кинулася бігти.

Харрі помітив, що вмикали світло, і побачив фігуру на краю басейну. Наступної миті фігура зникла. Схоже, це була жінка. Напевно, злякалася. Харрі відчув перші ознаки гіпер-капнії. У теорії цей процес мав бути навіть приємним, немов занурення в наркоз, але він відчував самий тільки страх, що крижаною водою розливався у м’язах. Він спробував зосередитися, спокійно, рівномірно дихати, — міркувати знову стало важко.

Тому він навіть не помітив, що вода в басейні почала спадати, і коли жінка зістрибнула й підняла його, йому здалося, що це ангел з’явився за ним, щоб забрати на небо.

Решту часу він страждав на головний біль. Харрі сидів на стільці у квартирі, потім прибув лікар, взяв у нього кров і запевнив, що він здоровий. Можна подумати, Харрі потрібні були ці пояснення. Потім поруч з’явилася Ліз і стала записувати, що сталося.

— Що він робив у твоїй квартирі? — запитала вона.

— Гадки не маю. Може, хотів налякати.

— Він що-небудь взяв?

Харрі роззирнувся.

— Ні, коли вже зубна щітка як і раніше лежить у ванній.

— От базіка. Як ти себе почуваєш?

— Як із бодуна.

— Я оголошу його в розшук.

— Забудь про це. Іди додому й поспи.

— Не можу, раптом із тобою щось трапиться.

— Усе в порядку, хіба ти не бачиш? — Він потер руками обличчя.

— Це тобі не жарти, Харрі. Ти що, не зрозумів, що отруївся вуглекислим газом?

— Не сильніше, ніж середньостатистичний мешканець Бангкока, за словами лікаря. Я все знаю, Ліз. Іди додому, у мене більше немає сил розмовляти. Завтра я буду у формі.

— На завтра ти вільний.

— Як хочеш. Тільки йди, прошу тебе.

Харрі проковтнув таблетки, які йому дав лікар, і відразу заснув без будь-яких сновидінь. Його розбудив дзвінок Ліз, ближче до полудня: вона запитувала, як у нього справи. Він пробурмотів щось нерозбірливе у відповідь.

— Я не хочу тебе сьогодні бачити, — повторила вона.

— Я тебе теж люблю, — відповів він і, поклавши трубку, підвівся й почав одягатися.

Такого спекотного дня цього року ще не було, і все Управління поліції потерпало від духоти. Навіть кондиціонери в кабінеті Ліз не допомагали. З облупленим носом Харрі став схожий на оленя Рудольфа. Він допивав уже третю літрову пляшку води.

— Якщо це називається холодною порою року, то що ж…

— Харрі, не треба, гаразд? — Ліз не вважала, що спека зменшиться, якщо про неї говорити. — Що в нас із Ву, Нхо? Є які-небудь сліди?

— Ніяких. Я серйозно поговорив із паном Соренсеном із «Тай Індо Тревеллерз». Він каже, що нічого не знає про місцезнаходження Ву і що той більше не працює в його компанії.

Ліз зітхнула.

— І в нас немає жодних ідей щодо того, що міг робити Ву в квартирі Харрі. Гаразд. Що із Брекке?

Виявилося, Сунтгорн поговорив із охоронцем будинку, де живе Брекке. Той дійсно згадав, що норвежець тоді ввечері повернувся додому десь за північ, але точний час назвати не міг.

Ліз поінформувала, що технічний відділ уже щосили обстежує квартиру й кабінет Брекке. Особливо ретельно вивчається його одяг і взуття, на предмет часток крові, волосся, волокон — чого завгодно, що могло б зв’язати Брекке з убитим або з місцем злочину.

— До речі, — повідомив Рангсан, — у мене є що розповісти про фотографії, які ми знайшли в кейсі Мольнеса.

Він прикріпив кнопками три збільшених знімки на дошку біля дверей. Незважаючи на те, що ці картинки вже так давно крутились у Харрі в мозку, що мали б перестати шокувати, тепер його занудило.

— Ми послали фото на експертизу у відділ статевих злочинів. Їм не вдалося встановити причетність будь-яких з відомих розповсюджувачів дитячої порнографії до цих картинок, — продовжував Рангсан і перевернув один знімок. — По-перше, вони надруковані на німецькому папері, що не продається в Таїланді. По-друге, зображення на них не дуже чіткі й нагадують скоріше аматорську зйомку, не призначену для поширення. Хлопці з технічного відділу поговорили з фотоекспертом, і той стверджує, що знімки зроблені з великої відстані за допомогою телеоб’єктива й що, найімовірніше, знімали ззовні. Він думає, що в кадр потрапила частина віконної рами.

І Рангсан указав на сіру тінь по краю знімка.

— Оскільки знімки не схожі на професійні, то можна говорити про появу нової ніші на порноринку, а саме про попит на підглядання.

— Що?

— У США торговці порнографією заробляють великі гроші, продаючи так звані приватні любительські відеозаписи, зроблені насправді акторами й операторами, які уникають усіляких професійних штучок, навмисно спрощують зйомку й відмовляються від послуг відомих фотомоделей. Виявляється, люди з більшою охотою платять гроші за те, що, як вони думають, знято в справжніх спальнях звичайних людей. Те саме стосується знімків і відеозаписів, зроблених нібито тайкома з вікон будинку навпроти, без відома й згоди учасників дійства. Подібна продукція саме й призначена для любителів підглядати, адже їх збуджує саме споглядання інших людей, котрі навіть не здогадуються про те, що вони під спостереженням.

— Або ж, — сказав Харрі, — ці фотографії могли бути призначені не для продажу, а для шантажу.

Рангсан похитав головою.

— Ми думали про це, але тоді можна було б ідентифікувати особистість чоловіка на фото. На типових порнознімках для продажу саме обличчя ґвалтівника приховане, що ми тут і бачимо.

Він указав на три фотографії. На них можна було розрізнити зад і низ спини чоловіка. Крім червоної футболки з нижньою частиною двійки й нуля, ніякого одягу на чоловікові видно не було.

— І все-таки знімки могли використати для шантажу, — знову заявив Харрі, — просто фотографові не вдалося зняти обличчя. Або ж він показав своїй жертві тільки ті знімки, де того не можна ідентифікувати.

— Стривай-но! — махнула рукою Ліз. — Що ти кажеш, Харрі? Чоловік на фото — Мольнес?

— Це лише версія. Його могли шантажувати, але він не зумів зібрати грошей через те, що вже був винен.

— Ну то й що? — запитав Рангсан. — Все одно у шантажиста не було мотиву вбивати Мольнеса.

— Можливо, посол погрожував йому поліцією.

— Піти в поліцію й заявити на шантажиста, щоб самому бути арештованим за педофілію? — підвів очі Рангсан.

Сунтгорн і Нхо ледь утрималися від сміху.

Харрі розвів руками.

— Але ж я сказав, що це тільки версія, ви її відкинули — гаразд. Інша версія полягає в тому, що Мольнес сам шантажист…

— …а Брекке — ґвалтівник, — закінчила Ліз і, підперши голову рукою, задумливо втупилася в простір. — Припустімо, Мольнес мав потребу в грошах, а в Брекке з’являється мотив для вбивства. Але це нам було відомо й раніше, так що нічого нового ми не отримуємо. Що скажеш, Рангсан, можемо ми відкинути, що на цих знімках саме Брекке?

Той похитав головою.

— Знімки настільки розпливчасті, що ми нічого не можемо відкинути, навіть якщо в Брекке є особливі прикмети.

— Хто готовий добровільно піти й оглянути зад Брекке? — запитала Ліз, викликавши загальний регіт.

Тут обережно кашлянув Сунтгорн.

— Якщо Брекке вбив Мольнеса через знімки, то чому ж він залишив їх на місці злочину?

Запала мовчанка.

— Цікаво, це тільки в мене відчуття, що ми тут сидимо і займаємося дурницею? — запитала нарешті Ліз.

Дзижчав кондиціонер, і Харрі подумав, що день буде не тільки спекотним, але й довгим.

Харрі зупинився у дверях тераси, що вела в посольський сад.

— Харрі? — Руна протерла очі, виходячи з басейну.

— Привіт, — сказав він. — Твоя мати спить.

Вона знизала плечима.

— Ми заарештували Єнса Брекке.

Він чекав, що вона зараз що-небудь скаже, запитає чому, але дівчина не вимовила ні слова. Харрі зітхнув.

— Мені зовсім не хотілося засмучувати тебе, Руно. Але я займаюся цією справою, і ти теж не можеш залишатися осторонь, тому я вирішив, що ми могли б трошки допомогти одне одному.

— Звичайно, — сказала вона.

Харрі безуспішно намагався розгадати її інтонацію. І нарешті зважився поговорити прямо.

— Я маю довідатися про нього більше: що це за людина, чи той він, за кого себе видає, і так далі. Мені треба почати хоча б із його ставлення до твоєї матері. Мені здається, у них все-таки велика різниця у віці…

— Ти думаєш, він її використав?

— Щось у цьому роді.

— А може, це моя мати використала його?

Харрі сів на стілець під деревом, але вона продовжувала стояти.

— Мати не хотіла, щоб я була присутня при їхніх зустрічах, так що я майже незнайома з ним.

— Але ти знаєш його краще, ніж я.

— Невже? Гм. Він справляє враження веселої людини, але, може, це тільки здається. У всякому разі, він намагався налагодити зі мною стосунки, наприклад, вирішив водити мене на тайський бокс. Очевидно, думав, що я цікавлюся спортом, раз люблю стрибати із трампліна. Чи використав він її? Не знаю. Шкода, що не можу тобі допомогти, але мені невідомо, що криється в душі в чоловіків цього віку, адже ви не показуєте своїх почуттів…

Харрі поправив сонцезахисні окуляри.

— Дякую, дуже добре, Руно. Ти не попросиш матір, щоб подзвонила мені, коли прокинеться?

Вона встала на краю басейну, повернувшись спиною до води, відштовхнулася й описала прямо перед ним нову параболу, вигнувши назад спину й відкинувши голову. Він побачив бульбашки на поверхні води й повернувся, щоб піти.

Шеф Брекке в «Барклай Таїланд» був лисий, і на обличчі його читалося занепокоєння. Він усе кахикав і кахикав, потім тричі попросив Харрі назвати своє ім’я. Харрі оглянув кабінет і зрозумів, що Брекке не брехав: офіс у керівника був набагато скромніший, ніж у підлеглого.

— Брекке один із наших кращих брокерів, — заявив шеф. — У нього чудова пам'ять на цифри.

— Авжеж.

— Він хитрий, так. Але це його робота.

— О’кей.

— Дехто стверджує, що він часом буває твердим, але ніхто з наших клієнтів не може обвинуватити його в нечесності.

— Що він за чоловік?

— Хіба я щойно вам це не розповів?

Повернувшись в Управління поліції, Харрі подзвонив в Осло Туре Бьо, керівникові валютного відділу «ДНБ». Той повідомив йому, що в Брекке був зв’язок із дівицею з операційного відділу, але незабаром закінчився, очевидно з її ініціативи. Він припустив, що це могло стати причиною переїзду Брекке на роботу в Бангкок.

— Зрозуміло, за пристойні відступні й підвищення зарплати на додачу, — додав він.

Після обіду Харрі й Нхо спустилися ліфтом на другий поверх, де тримали Брекке, очікуючи, коли його переправлять у слідчу в’язницю в Пратунамі.

На Брекке був усе той же костюм, у якому його заарештували. У розстебнутій сорочці із підкоченими рукавами він уже не був схожий на брокера. Чуб прилип до лоба, він розгублено дивився на свої долоні, що нерухомо лежали перед ним на столі.

— Це Нхо, мій колега, — сказав Харрі.

Брекке кивнув і усміхнувся.

— У мене до вас усього одне питання, — вимовив Нхо. — Ви провели посла на підземний паркінг до його машини в понеділок третього січня о сімнадцятій нуль-нуль?

Брекке подивився спершу на Харрі, потім на Нхо.

— Так, — відповів він.

Нхо кинув оком на Харрі й кивнув.

— Спасибі, — сказав Харрі. — Це все.

Розділ 30

Машини на шосе рухалися як черепахи, у Харрі розболілася голова, кондиціонер загрозливо свистів. Нхо зупинився біля в’їзду на паркінг «Барклай Таїланд», опустив скло й довідався від плосколицього охоронця-тайця в напрасованій формі, що Джим Лав сьогодні не працює.

Нхо пред’явив свій поліцейський жетон і пояснив, що їм треба переглянути одну відеокасету, однак охоронець осудливо похитав головою й порекомендував їм зв’язатися з охоронним агентством. Нхо повернувся до Харрі, знизавши плечима.

— Поясни йому, що мова йде про розслідування вбивства, — сказав Харрі.

— Я вже пояснив.

— Тоді доведеться пояснити докладніше.

Харрі вийшов із машини. В обличчя вдарило гаряче вологе повітря, немов він підняв кришку каструлі з киплячою водою. Харрі потягнувся, повільно обійшов навколо машини. Охоронець насупився, бачачи, як до нього наближається двометровий фаранг, і поклав руку на пістолет.

Ставши перед ним, Харрі посміхнувся й лівою рукою згріб його за ремінь. Охоронець було скрикнув, але не встиг учинити опір, тому що Харрі висмикнув у нього зі штанів ремінь і запустив усередину праву руку. Охоронець підскочив, і в цей момент Харрі рвонув його до себе. Труси затріщали. Нхо щось крикнув, але було вже пізно. Харрі тріумфально розмахував над головою білими трусами. Наступної миті білизна полетіла в кущі. Після чого Харрі повільно обігнув машину й знову сів у неї.

— Старий шкільний фокус, — заявив він здивованому Нхо. — Тепер знову починай переговори. От дідько, яка спека…

Нхо вистрибнув із машини й після кількох ласкавих слів до охоронця просунув голову у вікно салону й кивнув. Харрі пішов за ними обома в підвал, при цьому охоронець кидав на нього люті погляди, намагаючись триматися якнайдалі.

Загудів відеопрогравач, і Харрі закурив сигарету. Він уважав, що нікотин у деяких ситуаціях дійсно стимулює роботу мозку. Наприклад, у таких, коли хочеться закурити.

— Отже, — вимовив він, — ти думаєш, Брекке каже правду?

— Ти теж так думаєш, — відповів Нхо. — Інакше не взяв би мене із собою в цей підвал.

— Авжеж. — У Харрі защипало в очах від диму. — І зараз ти побачиш, чому я так думаю.

Нхо переглянув запис і похитав головою.

— Це касета від понеділка, десятого січня, — сказав Харрі. — Близько десятої години вечора.

— Ти помиляєшся, — заперечив Нхо. — Це той самий запис, що ми дивилися минулого разу, від третього січня, коли сталося вбивство. До речі, дата написана на корінці обгортки.

Харрі випустив із рота дим.

— Запис той самий, тільки дата весь цей час стояла інша. Здається, що наш друг, котрий розгулює без трусів, зможе підтвердити, що перепрограмувати дату й час у куті кадру зовсім неважко.

Нхо глянув на охоронця: той, знизавши плечима, кивнув.

— Але це не пояснює, звідки ти знаєш, коли зроблено цей запис, — додав Нхо.

Харрі мотнув головою, указуючи на плівку.

— До мене це дійшло, коли я прокинувся сьогодні вранці від шуму машин на Таксін-бридж під вікнами, — почав він. — І зрозумів, що машин у кадрі надто вже мало. Але ж тут величезний паркінг у шість поверхів й у будинку стільки різних компаній і фірм. Час між четвертою і п’ятою годинами дня, а за цілу годину повз проїжджають усього лише дві машини. — Харрі струсив попіл із сигарети. — А ще я подумав ось про це. — Він устав і вказав на чорні смуги на цементній підлозі. — Це сліди мокрих шин. Від двох автомобілів. Коли востаннє в Бангкоку був дощ?

— Два місяці тому, якщо не більше.

— Помиляєшся. Чотири дні тому, саме десятого січня, між десятою й пів на одинадцяту, пройшов манговий дощ. Мені це достеменно відомо, бо він вилився в основному на мене.

— Тьфу ти, правда! — вигукнув Нхо, наморщивши лоба. — Відеозапис іде безупинно. І якщо ця плівка не від третього січня, а від десятого, виходить, у час, що цікавить нас, касету просто вийняли з камери.

Харрі попросив охоронця принести касету, на якій стояла дата «десяте січня», і через півхвилини їм стало ясно, що запис був зупинений о 21.30. Після цього на плівці виникли п’ятисекундні перешкоди, а потім картинка знову відновилася.

— От на цьому місці й вилучили касету, — сказав Харрі. — Ми бачимо ті ж кадри, що на попередній плівці.

І він указав на дату.

— Перше січня, час 05.25.

Харрі попросив охоронця зупинити плівку, і вони із Нхо сиділи, дивлячись на картинку, поки Харрі не докурив свою сигарету.

Нхо підніс складені разом долоні до губ.

— Виходить, хтось сфабрикував цю касету, щоб справа виглядала так, начебто машини посла на паркінгу взагалі не було. Але навіщо?

Харрі не відповів. Він дивився на зазначений час: 05.25. Тридцять п’ять хвилин до того, як в Осло настав Новий рік. Де він був у цей час, що робив? Може, сидів у «Шрьодері»? Ні, там уже було зачинено. Напевно, спав. У всякому разі, феєрверку він не запам’ятав.

В охоронному агентстві підтвердили, що вночі десятого січня чергував Джим Лав, і без жодних заперечень дали його адресу й номер телефону. Нхо подзвонив, але вдома в Джима Лава ніхто не відповів.

— Відправ туди для перевірки патрульну машину, — сказала Ліз.

Вона була в доброму гуморі. Ще б пак, нарешті почалася реальна робота.

Сунтгорн зайшов у кабінет і простягнув їй течку.

— Джима Лава немає в нашій картотеці, — сказав він. — Але Майсан, агент із нарковідділу, впізнав його за описом. І якщо це той самий тип, то його багато разів бачили в «Міс ДаЄнс».

— Що це значить? — запитав Харрі.

— А це значить, що в тій справі з опіумом у нього справді рильце в пушку, — пояснив Нхо.

— «Міс ДаЄнс» — опіумне кубло в Чайнатауні, — вставила Ліз.

— Опіумне кубло? А хіба це… не заборонено?

— А то як же!

— Вибач за безглузде питання, — сказав Харрі. — Я взагалі думав, що поліція бореться з подібними речами.

— Не знаю, як там заведено в тебе в країні, Харрі, але тут ми намагаємося дивитися на речі більш прагматично. Звичайно, ми можемо закрити цей самий «Міс ДаЄнс», але наступного ж тижня опіумна курильня з’явиться в іншому місці. Або бідолахи підуть на вулицю. Краще вже «Міс ДаЄнс», адже ми контролюємо ситуацію, там працюють наші агенти, а ті, хто вирішив морити себе опіумом, можуть робити це в більш-менш пристойних умовах.

Хтось кашлянув.

— Плюс іще «Міс ДаЄнс» непогано розплачується, — буркнули із-за газети «Бангкок пост».

Ліз зробила вигляд, що нічого не чує.

— Коли вже цей хлопець не з’явився сьогодні на роботу і вдома його теж немає, я думаю, що він саме лежить на бамбуковій циновці в «Міс ДаЄнс». Я пропоную, Нхо, щоб ви з Харрі прогулялися туди. Поговори з Майсаном, він зможе вам допомогти. Тобі, Харрі, як туристові буде цікаво.

Майсан і Харрі зайшли у вузьку вуличку, де розпечений вітер гнав сміття уздовж старих будинків. Нхо залишився в машині, бо, як сказав Майсан, від нього за кілометр тхнуло поліцією. Крім того, може здатися підозрілим, якщо вони заявляться в «Міс ДаЄнс» усі втрьох.

— Паління опіуму — це справа дуже особиста, — пояснив Майсан із виразним американським акцентом. Харрі подумав, чи не перебір це для співробітника нарковідділу — ще й акцент на додачу до футболки «Doors». Майсан зупинився біля відкритих металевих воріт, що слугували за вхід, загасив недопалок, ум'явши його в асфальт правим підбором, і рушив усередину.

Увійшовши зі спеки в темне приміщення, Харрі спершу нічого не побачив, однак відразу розчув тихе бурмотання й пішов за двома спинами, які зникли в якійсь кімнаті.

— Чорт! — Харрі зачепився за двері й, почувши знайомий сміх, обернувся. У темряві біля стіни він начебто помітив величезну тушу, але вирішив, що помилився. І поспішив уперед, за двома темними спинами, щоб не відстати. Ті двоє вже спустилися вниз сходами, і Харрі рвонув слідом за ними. З рук у руки перекочувало кілька грошових купюр, і двері прочинили, рівно настільки, щоб вони могли протиснутися всередину.

У приміщенні пахло землею, сечею, димом і солодкуватим опіумом.

Харрі уявляв собі опіумну курильню за фільмом Серджо Леоні, де Роберта Де Ніро зустрічають жінки в шовкових саронгах і де він лежить на м’яких перинах із величезними подушками, а приглушене золотаве світло надає всьому майже сакрального відтінку. Саме таким він і запам’ятав це кубельце.

Тут же, за винятком приглушеного світла, мало що нагадувало про Голлівуд. Від пилу, що висів у повітрі, було важко дихати, уздовж стін стояло кілька двоярусних ліжок, але в основному люди лежали на килимках і бамбукових циновках, прямо на втоптаній земляній підлозі.

Навкруги панувала темрява, чулося тільки неголосне кахикання й харчання, і Харрі спершу навіть подумав, що тут уміститься хіба що жменька клієнтів, але незабаром очі звикли до сутінку, і він нарешті роздивився велике приміщення, де були сотні людей, майже всі — чоловіки. Якщо не брати до уваги кашлю, тут стояла дивна тиша. Більшість, здавалося, спали, дехто часом ворушився. Харрі помітив старого, котрий тримався за мундштук обома руками, так жадібно всмоктуючи в себе дим, що зморшкувата шкіра раз у раз натягувалася в нього на вилицях.

Це божевілля було добре організоване, люди лежали рядами, щоб залишалося місце для проходу між ними, майже як на цвинтарі. Харрі просувався за Майсаном уздовж цих рядів, розглядаючи обличчя й намагаючись дихати якомога менше.

— Не знайшов свого? — прошепотів йому агент.

Харрі похитав головою:

— Ні, тут занадто темно.

Майсан посміхнувся:

— Тут пробували повісити кілька люмінесцентних ламп, щоб упоратися зі злодійством. Але багато хто тут і самі злодюги.

Майсан зник у глибині приміщення. Через якийсь час він знову виринув із сутінку й указав рукою на вихід.

— Я довідався, що твій негр ходить ще й в «Юпа-хаус», трохи далі по цій же вулиці. Звичайно туди беруть свій власний опіум для паління. Власник закладу їх не чіпає.

Саме в той момент, коли очі Харрі нарешті звикли до темряви, їх засліпила величезна зуболікарська лампа, що звисала ніби з неба. Він швидко надягнув сонцезахисні окуляри.

— Знаєш, є одне місце, де можна купити дешеві…

— Ні, спасибі, мені подобаються ці.

Вони пішли за Нхо. В «Юпа-хаус» у них обов’язково запитають поліцейські посвідчення й тільки після цього покажуть книгу записів відвідувачів, а Майсану не хотілося засвітитися.

— Спасибі тобі, — сказав Харрі.

— Будьте обережні, — відповів на це Майсан і зник у темряві.

Розділ 31

Адміністратор «Юпа-хаус» був схожий на відображення в кривому дзеркалі, що робить людей тоншими. На вузьких плечах сиділа витягнута голова, шия була немов у хижого птаха. Тоненькі пасма волосся звисали вниз, очі косили, картину довершували рідкі вуса. Він був одягнений у чорний костюм і щосили намагався здаватися ласкавим, чим навіть нагадав Харрі похоронного агента.

Він запевнив Харрі й Нхо, що ніякий Лав тут не зупинявся. Вислухавши опис його зовнішності, він заусміхався ще ширше й похитав головою. Над стійкою адміністратора висіла табличка з невигадливими правилами готелю: ніякої зброї, ніяких смердючих речовин, ніякого паління в ліжку.

— Заждіть, — сказав Харрі й одвів Нхо до виходу. — Ну як?

— Складно буде, — відповів Нхо. — Він в’єтнамець.

— Ну то й що?

— Хіба ти не чув, що говорив Нгуєн Као Кі про своїх співвітчизників під час війни у В’єтнамі? А говорив він от що: всі в’єтнамці брешуть від народження, у них це просто в генах закладено, і вони з покоління в покоління стверджують, що правда не приносить нічого, крім нещасть.

— Ти вважаєш, він бреше?

— Не знаю. Він прикидається.

Харрі повернувся до стійки й попросив універсальний ключ. Адміністратор непевно усміхнувся.

Харрі трохи підвищив голос, чітко вимовляючи «master кеу», й усміхнувся одними губами.

— Ми хочемо перевірити готель, номер за номером. Розумієте? Якщо ми знайдемо щось проти встановлених правил, нам доведеться закрити ваш заклад для подальшого розслідування, але такі проблеми навряд чи виникнуть.

Адміністратор знову похитав головою й раптово перестав розуміти англійську мову.

— Я говорю, що навряд чи у вас виникнуть проблеми, адже тут над стійкою висять правила поведінки в готелі, де забороняється курити в ліжку.

На цих словах Харрі зірвав табличку й кинув її на стійку.

В’єтнамець довго розглядав правила. На пташиній шиї слабко перекочувався кадик.

— У триста четвертому номері живе якийсь Джонс, — вимовив нарешті він. — Може, це той, кого ви шукаєте?

Харрі з переможною усмішкою повернувся до Нхо, але той тільки знизав плечима.

— Пан Джонс зараз у себе?

— Він не виходив з номера з того моменту, як оселився в нашому готелі.

Адміністратор пішов з ними. Вони постукали, але ніхто не відповів. Нхо зробив адміністраторові знак, щоб той відкрив двері, а сам витяг з кобури на стегні чорну 35-міліметрову «беретту» і зняв її із запобіжника. Голова адміністратора стала посмикуватися, немов у курки. Він повернув ключ у замку й обережно відступив на два кроки назад. Харрі тихенько відчинив двері. Штори на вікнах були запнуті, усередині панувала темрява. Він простягнув руку й увімкнув світло. На ліжку лежав Джим Лав, нерухомий, із закритими очима, у навушниках. На стелі дзижчав вентилятор, змушуючи штори злегка колихатися. На низенькому столику біля ліжка стояв кальян.

— Джим Лав! — крикнув Харрі, але Джим Лав не реагував.

Або він спить, або не чує через голосну музику в навушниках, подумав Харрі й оглянув кімнату, щоб переконатися, що Джим сам. І тут він побачив муху, що вилетіла із правої ніздрі Джима, й зрозумів, що клієнт не дихає. Харрі наблизився до ліжка й поклав руку йому на лоб. І відчув могильний холод.

Харрі сидів на незручному стільці в номері, чекав. І муркотів собі під ніс сам не знаючи що.

Прибув лікар. Він констатував, що Лав мертвий уже більше дванадцяти годин, про що Харрі міг би повідомити йому й сам. І коли він запитав у лікаря, як довго чекати результатів розтину, той знизав плечима, і Харрі здогадався, що відповідь буде та сама: більше дванадцяти годин.

Увечері всі, крім Рангсана, зібралися в кабінеті Ліз. Прекрасний настрій начальниці вже випарувався.

— Ну, викладайте, — грізно почала вона.

— Група, що працювала на місці злочину, знайшла безліч доказів, — сказав Нхо. — Затримали трьох і виявили масу відбитків, волосся і волокон. Вони вважають, що в «Юпа-хаус», напевно, з півроку не прибиралося.

Сунтгорн і Харрі засміялися, але Ліз тільки похмуро глянула на них.

— Виходить, ніяких слідів, які можна було б зв’язати з убивством?

— Ми ще не знаємо, чи було це вбивством, — заперечив Харрі.

— Та невже! — завищала Ліз. — Підозрюваний у співучасті в убивстві випадково помирає від передозу за кілька годин до того, як ми знаходимо його, — атож!

— Кому судилося бути повішеним, той не потоне, — сказав Харрі.

— Що-що?

— Я сказав, що ти маєш рацію.

Нхо зазначив, що серед курців опіуму смертельний передоз — рідкість. Як правило, вони просто непритомніють. Тут відчинилися двері, і ввійшов Рангсан.

— Є новини, — сказав він і сів, розгорнувши газету. — Вони встановили причину смерті.

— Я гадав, результати розтину стануть відомі не раніше ніж завтра, — здивувався Нхо.

— І без них ясно. Хлопець із технічного відділу знайшов на опіумі тонкий шар синільної кислоти. Чоловік помер, мабуть, від глибокого затягування.

Навколо стола запала тиша.

— Поговоріть із Майсаном! — жваво запропонувала Ліз. — Ми маємо визначити, де Лав узяв цей опіум.

— Я б не радів так швидко, — попередив Рангсан. — Май-сан говорив із постійним наркодилером Лава, і той сказав, що давно його не бачив.

— Чудово, — заявив Харрі. — Тепер, у всякому разі, ясно, що хтось дуже хотів підставити Брекке й зробити його вбивцею.

— Нам це нічого не дає, — заперечила Ліз.

— Не варто бути такою категоричною, — відповів Харрі. — Можливо, Брекке зовсім не випадково був обраний жертвою. А що, коли вбивця мав мотив і свідомо хотів звалити всю провину на нього й у такий спосіб поквитатися з ним?

— Як це?

— Якщо ми відпустимо Брекке, то можемо спричинити подальший розвиток подій. І тоді зуміємо виманити вбивцю з тіні.

— Вибач, — сказала Ліз. — Але ми не можемо відпустити Брекке.

— Що? — Харрі не вірив своїм вухам.

— Це наказ голови поліції.

— Але…

— Це наказ.

— Крім того, у нас є новий побічний доказ, що підтверджує норвезький слід, — повідомив Рангсан. — Хлопці з технічного відправили в Норвегію результати експертизи жиру, виявленого на знарядді вбивства. Норвезькі колеги підтвердили, що це оленячий жир, якого немає в Таїланді. Тоді наші експерти запропонували заарештувати Санта-Клауса.

Сунтгорн і Нхо засміялися.

— А потім з Осло прийшло повідомлення про те, що оленячий жир звичайно використовується саамами в Норвегії як мастило для ножів.

— Виходить, таїландський ніж і норвезький жир, — підсумувала Ліз. — Стає все цікавіше.

І вона спішно почала збиратися.

— На добраніч усім і сподіваюся побачити вас завтра відпочилими.

Харрі наздогнав її біля ліфта й попросив пояснень.

— Послухай, Харрі, це Таїланд, і тут інші правила. Наш шеф поліції заявив вашому в Осло, що знайшов убивцю. Він уважає, що це Брекке, і коли я проінформувала його про останні дані розслідування, він дуже розсердився й заявив, що Брекке залишиться в камері попереднього ув’язнення доти, поки не надасть залізне алібі.

— Але…

— Не осоромитися, Харрі. Не осоромитися. Пам’ятай про те, що таєць ніколи не може помилитися.

— А якщо всі взнають, хто зробив помилку?

— Тоді все постараються зробити так, щоб це не виглядало помилкою.

Ліз увійшла в ліфт, і двері зачинилися, перш ніж Харрі встиг заперечити. А він нарешті згадав, що за пісню муркоче собі під ніс. «All Along The Watchtower». Як там починається? «There must be some way out of here, said the joker to the thief»[29]. Це вже точно.

На порозі квартири лежав лист, на конверті стояло ім’я Руни.

Він розстебнув сорочку. Піт, немов олія, вкривав його груди й живіт. Він спробував згадати самого себе в сімнадцять років. Чи був він закоханий? Напевно.

Він засунув лист у шухляду нічного столика, не розпечатуючи, оскільки мав намір повернути його відправникові. І влігся в ліжко під монотонний звук увімкненого кондиціонера й півмільйона машин за вікном.

Він подумав про Біргітту. Шведку, яку зустрів в Австралії: вона сказала, що любить його. Що казав йому Еуне? Що Харрі «боїться звикати до інших людей». Останнє, про що він подумав, — що всякі пологи закінчуються похміллям. І навпаки.

Розділ 32

Єнс Брекке виглядав так, ніби не спав весь цей час, з тієї останньої зустрічі з Харрі. Очі почервоніли, руки безцільно рухалися по столу.

— Отже, ви не пам’ятаєте охоронця паркінгу з афрозачіскою? — поставив запитання Харрі.

— Я вже сказав, що не користуюся паркінгом, — похитав головою Брекке.

— Ну що ж, забудемо на час про охоронця на ім’я Джим Лав, — сказав Харрі. — Подумаємо про те, хто ж так прагне засадити вас за ґрати.

— Що ви маєте на увазі?

— Хтось дуже постарався зруйнувати ваше алібі.

Єнс здивовано підняв брови.

— Десятого січня хтось поставив відеокасету від третього січня й зробив новий запис саме на той час, коли ми мали б побачити машину посла й те, як ви проводжаєте його на паркінг.

Єнс насупився.

— Подумайте про це.

— Отже, у мене є вороги?

— Імовірно. Або з вас просто роблять крайнього.

Єнс почухав потилицю:

— Вороги? Навіть не уявляю собі, хто це… — Раптом він просяяв: — Виходить, мене відпустять?

— Мені шкода, але вас досі підозрюють.

— Адже ви щойно сказали, що у вас…

— Голова поліції не хоче відпускати вас, поки не підтвердиться алібі. Тому прошу вас добряче подумати про це. Хто міг вас бачити після того, як ви попрощалися з послом і відправилися додому? Може, хтось на паркінгу, чи коли ви йшли з роботи, чи сідали в таксі, чи в якому-небудь кіоску або десь ще?

Єнс підніс пальці до лоба. Харрі запалив сигарету.

— От дідько, Харрі! Ви зовсім замучили мене цими відеокамерами. Я ніяк не можу зосередитися. — Єнс застогнав, зронивши долоні на стіл. — Знаєте… знаєш, що відбулося сьогодні вночі? Мені наснилося, що я вбив посла. Що ми разом із ним поїхали на машині в мотель, де я й всадив йому в спину тесак. Я намагався зупинитися, але моє тіло мене не слухалося; я, немов робот, усе колов і колов його ножем…

Він замовк.

Харрі зберігав мовчання, вичікуючи, коли той продовжить свою розповідь.

— Справа в тому, що я не можу бути замкненим, — проговорив Єнс. — І ніколи не міг. Мій батько звичайно…

Він важко глитнув і стис праву руку в кулак. Харрі побачив, як побіліли кісточки пальців. Єнс продовжував майже пошепки:

— Якщо до мене прийдуть із письмовим визнанням і накажуть підписати його в обмін на свободу, я плюну на все й підпишу що завгодно.

Харрі підвівся зі стільця.

— Все-таки спробуй згадати, хто тебе бачив. Тепер, коли ми розібралися з відеозаписами, ти можеш подумати як слід.

І він повернувся до дверей.

— Харрі!

Харрі ніколи не міг зрозуміти, що робить людей балакучішими, тільки-но повертаєшся до них спиною.

— Я слухаю.

— Чому ти вирішив, що я невинний, коли всі інші вважають навпаки?

Харрі відповів, не повертаючись:

— Насамперед тому, що в нас немає доказів провини, усього лише хитке алібі й слабкий мотив.

— А ще?

Харрі посміхнувся й повернув до нього голову:

— Тому що я відразу зрозумів, що ти шматок лайна, тільки-но тебе побачив.

— Що?

— Я дуже погано розбираюся в людях. На все добре.

Б’ярне Мьоллер відкрив одне око й подивився на будильник, що стояв на нічному столику, болісно думаючи, хто ж це дзвонить людям о шостій годині ранку.

— Знаю-знаю, котра година, — вимовив у слухавці голос Харрі, перш ніж Мьоллер встиг щось сказати. — Слухай, перевір мені одного хлопця. Так, нічого конкретного, просто відчуваю.

— Просто відчуваєш? — Голос Мьоллера нагадував звук, видаваний шматком картону, що потрапив у спиці велосипедного колеса.

— Еге, є таке діло. Гадаю, ми вийшли на норвежця, тому коло пошуків звужується.

Мьоллер відкашлявся, прочищаючи горло.

— Чому саме норвежець?

— Зараз поясню. На піджаку Мольнеса були виявлені сліди оленячого жиру, імовірно з ножа. Удар був нанесений під таким кутом, що стає ясно: убивця досить високий на зріст. А тобі відомо, що тайці переважно люди низенькі.

— Добре, але невже ти не міг почекати кілька годин, Холе?

— Звичайно, міг, — відповів Харрі.

Виникла пауза.

— Так чому ж ти дзвониш так рано?

— Тому що п’ять слідчих й один начальник поліції сидять тут і чекають, коли ти нарешті прочухаєшся, шефе.

Мьоллер передзвонив за дві години.

— З якої причини ти вирішив, що ми маємо перевірити саме цього хлопця, Холе?

— Я подумав, що людина, котра змастила ніж оленячим жиром, напевно бувала у Північній Норвегії. Потім я згадав деяких своїх приятелів, які проходили військову службу у Фінмарку й привезли собі відтіля саамські ножі. Івар Льокен довго був військовим і служив у Вардьо. До того ж я думаю, що він добре знає, що робити з таким ножем.

— Може, і твоя правда, — вимовив у відповідь Мьоллер. — Що тобі ще відомо про нього?

— Зовсім небагато. Тоньє Віг уважає, що він просто досиджує тут до пенсії.

— У базі даних на нього нічого немає, — сказав Мьоллер і раптом замовк.

— Що?

— І все-таки одна зачіпка є.

— Яка саме?

— У розвідувачі спливло його ім’я, але файл я відкрити не зміг. А годиною пізніше мені подзвонили з Генштабу в Хюсе6ю й поцікавилися, з якою метою я намагаюся відкрити цей файл.

— Ого!

— Мені наказали надати письмовий запит, якщо я хочу одержати відомості про Івара Льокена.

— Забудь про це.

— Уже забув, Харрі. Хай там як, ми цього робити не будемо.

— Ти розмовляв із Хаммерволлом із відділу статевих злочинів?

— Так.

— Що він сказав?

— Що ніякої бази з норвежців-педофілів у Таїланді, зрозуміло, немає.

— Так я й думав. Чортова Інформаційна інспекція!

— Вона тут ні до чого.

— Та невже?

— Кілька років тому ми підготували огляд стану справ, але єдине, що ми можемо, — це стежити за ситуацією. Тому що таких норвежців забагато.

Коли Харрі подзвонив Тоньє Віг і попросив про термінову зустріч, вона наполягла на тому, щоб вони зустрілися за чаєм у Письменницькій вітальні, що в готелі «Орієнтал».

— Усі туди ходять, — сказала вона.

Харрі зрозумів, що під «усіма» вона має на увазі білих людей, заможних і гарно вдягнених.

— Ласкаво просимо до кращого готелю світу, Харрі, — проспівала Тоньє, сидячи в кріслі у вестибюлі.

На ній була синя бавовняна сукня, у руках вона тримала солом’яний капелюшок, і весь її вигляд, так само як і вигляд інших людей у вестибюлі готелю, нагадував про старі добрі колоніальні часи.

Харрі й Тоньє Віг увійшли до Письменницької вітальні, замовили чай і церемонно навзаєм уклонилися іншим білим, які, схоже, вважали, що колір шкіри — це нагода привітатися. Харрі нервово побрязкував порцеляновою чашкою у блюдці.

— Тут не дуже затишно, Харрі? — Тоньє маленькими ковточками пила чай, лукаво поглядаючи на інспектора.

— Намагаюся зрозуміти, навіщо я всміхаюся американцям в одязі для гольфа.

Вона співочо розсміялася:

— Трохи цивілізації не завадить.

— Коли це картаті штанці стали цивілізованим убранням?

— Коли їх надягли цивілізовані люди.

Харрі відзначив про себе, що місто Фредрікстад мало вплинуло на цю юну даму. І згадав Санпхета, старого тайця, котрий переодягнувся у випрасувану сорочку й штани, коли до нього завітали гості, й залишився сидіти на сонці, щоб не бентежити відвідувачів виглядом свого вбогого житла. Це набагато цивілізованіше, ніж те, як поводяться іноземці в Бангкоку.

Харрі запитав, що відомо Тоньє про педофілів.

— Нічого особливого, крім того, що вони юрбою сунуть до Таїланду. Як ти вже знаєш, торік у Паттайї одного норвежця заскочили просто на місці злочину, зі спущеними штанами. А норвезькі газети надрукували чарівне групове фото трьох хлопчиків, які повідомили про нього поліцію. Обличчя педофіла на знімку було затерте, але не обличчя хлопчиків. В англомовному виданні «Паттайя Мейл» зробили навпаки. Крім того, на початку статті згадали його повне ім’я, а потім називали його просто «норвежець». — Тоньє похитала головою.

— Місцеві жителі, які раніше і не чули про Норвегію, раптом довідалися, що столиця цієї країни — Осло, тому що норвезька влада зажадала відправити педофіла в Осло на літаку. Усі тут морочили собі голову, чого це ми так хочемо повернути його додому. У Таїланді його в кожному разі сховали б за ґрати.

— Але якщо тут педофілів чекає суворе покарання, чому ж їх так багато в цій країні?

— Влада дійсно прагне до того, щоб Таїланд покінчив із репутацією ельдорадо для педофілів, адже вона відлякує інших туристів, що приїжджають не за послугами. Але в самій поліції цим розслідуванням великого значення не надають, тому що виникає купа проблем із арештом іноземців. Педофіли приїжджають здебільшого з багатих країн Європи, з Японії й США, і коли раптом щось трапляється, то відразу запускається вся машина: починаються вимоги про видачу, персонал відповідного посольства, залучений до процесу, звинувачують у корупції тощо.

— Виходить, за твоїми словами, що влада працює неузгоджено?

Тоньє раптом просяяла усмішкою, котра, як зрозумів Харрі, призначалася зовсім не для нього, а одному з «усіх», хто пройшов у нього за спиною.

— І так, і ні, — відповіла нарешті вона. — Хтось, навпаки, співпрацює. Наприклад, влада Швеції й Данії домовилася з Таїландом про те, що поліцейські цих країн будуть працювати в Бангкоку й займатися розслідуванням справ, якщо в них замішані шведські або данські педофіли. Крім того, були внесені зміни до законодавства, які дозволяють тепер притягати до відповідальності данських і шведських громадян на батьківщині, якщо вони займалися педофілією у Таїланді.

— А що ж Норвегія?

Тоньє лише знизала плечима:

— У нас немає договору з Таїландом. Я знаю, норвезька поліція виступає за підписання такого документа, але думаю, що норвезька влада просто не уявляє собі масштабів того, що діється в Паттайї й Бангкоку. Ти бачив дітей, які продають жуйку?

Харрі кивнув. Цих дітлахів чимало поблизу стрип-барів у Патпонгу.

— Це так званий таємний знак. Жувальна гумка означає пропозицію секс-послуги.

Харрі з жахом пригадав, як купив блок жуйки «Рігліз» в одного босоногого чорноокого хлопчика і яким той виглядав переляканим, але Харрі вирішив тоді, що це тому, що навколо людський натовп і гомін.

— Чи не могла б ти розповісти мені про Івара Льокена і його захоплення фотографією? Ти бачила його знімки?

— Ні, але я бачила його апарат, виглядає досить переконливо.

Щоки її спалахнули, коли вона зрозуміла, чому Харрі стримав усмішку.

— А що з його поїздками по Індокитаю? Ти впевнена, що він був саме там?

— Але навіщо йому брехати про це?

— Є ідеї?

Вона обхопила себе руками, ніби їй раптом стало холодно.

— Та немає. Як тобі чай?

— Я хочу попросити тебе про одну послугу, Тоньє.

— Яку?

— Запрошення на вечерю.

Вона здивовано звела на нього очі.

— Якщо в тебе знайдеться час, — додав він.

Тоньє Віг трохи почекала, перш ніж прибрати належного виразу обличчя, але зрештою знову лукаво усміхнулася:

— Для тебе, Харрі, час завжди знайдеться. Коли побажаєш.

— Чудово. — Харрі втяг повітря крізь зуби. — Тоді запроси Івара Льокена на вечерю сьогодні, між сьомою й десятою вечора.

Тоньє Віг все-таки вміла носити маску, її обличчя не ворухнулося. Почувши пояснення, вона зрештою погодилася. Харрі ще трохи побрязкав чашкою в блюдечку, а потім сказав, що йому вже час, і квапливо зник.

Розділ 33

Вломитися в будинок може кожний: треба лише встромити ломик у двері, поруч із замком, і налягти всім тілом, поки дверна рама не затріщить. Але вломитися, практично не ламаючи, та ще так, щоб хазяїн потім не здогадався, що в нього побували непрохані гості, — це сьогодні мистецтво. Мистецтво, що ним Сунтгорн, як виявилося, володів досконало.

Івар Льокен мешкав у багатоквартирному будинку по інший бік моста Пхра-Пінклао. Сунтгорн разом із Харрі стежив за будинком майже цілу годину, сидячи в машині, перш ніж хазяїн покинув його. Потім вони почекали ще хвилин десять, щоб переконатися, що Льокен не повернеться, забувши що-небудь удома.

Охоронявся будинок так собі. Біля в’їзду в гараж стояли й розмовляли два чоловіки у формі. Вони поглянули в бік білої людини й добре одягненого тайця, які рушили прямо до ліфта, і продовжили розмову.

Коли Харрі із Сунтгорном опинилися перед квартирою Льокена на тринадцятому поверсі, або «12 В», як свідчила кнопка ліфта, Сунтгорн дістав дві відмички у вигляді шпильок і застромив у замок. А потім майже відразу ж витяг їх.

— Головне — не квапитися, — прошепотів йому Харрі. — Не хвилюйся, у нас є час. Спробуй інші відмички.

— Інших у мене немає.

І Сунтгорн із посмішкою розгорнув двері у квартиру.

Харрі не вірив своїм очам. Може, Нхо зовсім і не жартував, коли розповідав Харрі, чим заробляв собі на життя Сунтгорн, перш ніж піти на службу в поліцію. Але навіть якщо раніше Сунтгорн не порушував закону, він зробив це зараз, подумав Харрі й, знявши черевики, увійшов у напівтемну квартиру. Ліз пояснила їм: для того, щоб одержати ордер на обшук, потрібен дозвіл прокурора, а це означає, що необхідно проінформувати начальника поліції. Зробити ж це досить проблематично, коли той уже призначив головним підозрюваним Єнса Брекке. Тут Харрі зазначив, що особисто він місцевому начальникові поліції не підзвітний і все-таки погуляє навколо квартири Льокена й подивиться, що там і як. Ліз зрозуміла натяк і заявила, що знати нічого не хоче про плани Харрі. Але товариство Сунтгорна йому не завадить.

— Спускайся вниз і чекай у машині, — прошепотів Харрі Сунтгорну. — Якщо з’явиться Льокен, набери його номер з мобільника в машині й після трьох гудків поклади трубку, ясно?

Сунтгорн кивнув і вийшов.

Переконавшись, що вікна квартири не виходять на вулицю, Харрі увімкнув світло, знайшов телефон і перевірив, чи є сигнал. Потім озирнувся навколо. Це була типова холостяцька квартира, позбавлена всяких непотрібних дрібничок і затишку. Три голі стіни, четверта схована за стелажем, що його займали стоси книжок і простенький портативний телевізор. У центрі кімнати, звісно, стояв масивний дерев’яний стіл на козлах замість ніжок, з лампою, яку можна побачити на креслярських столах архітекторів.

У куті лежали дві розкриті сумки для фотоапаратури, до стіни був притулений штатив. Стіл був усипаний паперовими обрізками, посередині лежали ножиці, одні великі й одні маленькі.

Дві камери, «лійка» й «Нікон Ф-5», дивилися на Харрі сліпими об’єктивами. Поруч із ними він помітив нічний бінокль. Харрі бачив такий колись, ізраїльська модель, вони кілька разів користувалися ним для спостереження. Батарейки підсилювали всі зовнішні джерела світла, так що можна було щось розглядіти навіть у цілковитій для неозброєного ока пітьмі.

Наступні двері вели до спальні. Постіль була не заправлена, і він припустив, що Льокен відноситься до тих небагатьох іноземців у Бангкоку, у яких немає прислуги. До речі, найняти прислугу коштувало зовсім недорого. Як Харрі встиг помітити, місцеві тільки раді, коли іноземці в такий спосіб забезпечують зайнятість у країні.

За спальнею була ванна.

Увімкнувши світло, він миттю зрозумів, чому Льокен обходиться без прислуги.

Ванна використовувалася як фотолабораторія, у ній тхнуло хімікаліями, стіни були обвішані чорно-білими знімками. На мотузці над ванною сушилися фотографії. На них була зображена людина в профіль, від грудей до ніг, і Харрі зрозумів, що не віконна рама заважала побачити фігуру цілком, а те, що верхня частина вікна прикрашена вигадливою мозаїкою з мотивами лотоса й Будди.

Хлопчисько, не старше десяти років, робив мінет, і це знімалося таким великим планом, що видно було очі. Невиразний погляд, відсутній, відсторонений. На ньому була футболка з логотипом «Nike».

— Just do it[30], — промурмотів Харрі собі під ніс. Він спробував уявити, про що думав цей хлопчик.

Крім футболки, на хлопчині нічого не було. Харрі підійшов ближче до паскудного знімка. Чоловік поклав одну руку на стегно, а іншою обхопив голову хлопчика. Харрі намагався розглянути профіль чоловіка крізь вітраж, але це було неможливо. Раптом здалося, що тісна, смердюча ванна стискається, розвішані по стінах знімки обступають, насуваючись звідусіль. Піддавшись імпульсу, Харрі зірвав фотографії, чи то зопалу, чи то з розпачу; у скронях запульсувала кров. У дзеркалі він побачив своє обличчя, коли, похитуючись, виходив із ванної з пачкою фотографій під пахвою. У кімнаті він плюхнувся на стілець.

— Бісів дилетант! — вигукнув він, важко дихаючи.

Він поводиться врозріз із первісним планом. Адже в них немає ордера на обшук, а тому було вирішено не залишати слідів, тільки роздивитися у квартирі, а коли вже щось знайдеться, то повернутися потім із ордером.

Харрі спробував знайти точку на стіні, сфокусувати на ній погляд і переконати самого себе: він учинив правильно, адже треба добути конкретні докази й покласти на стіл цьому упертому голові поліції. Якщо поквапитися, то можна сьогодні ж увечері представити факти прокуророві й зустріти Льокена вже з документами на руках, коли той повернеться з вечері. За цими думками Харрі взяв нічний бінокль, увімкнув його й подивився у вікно. Вікно квартири виходило на задній двір, і Харрі мимоволі пошукав там вітражне скло, але єдине, що він побачив, були білі стіни, що мерехтіли у зеленуватому світлі окулярів.

Харрі глянув на годинник. Зрозумів, що треба все-таки повісити знімки назад у ванну. Голові поліції досить буде його слів. І в цю мить він завмер.

Почувся якийсь звук. Тобто він чув безліч звуків, але один лише цей звук виділявся зі звичної какофонії вуличного шуму. Крім того, він ішов із вітальні. Це був дзвінкий ляскіт. Мастило й метал. Харрі відчув слабкий протяг від прочинених вхідних дверей і спершу подумав на Сунтгорна, оскільки той, хто ввійшов, постарався відкрити двері якомога тихіше. З того місця, де стояв Харрі, вхідних дверей видно не було, і він затамував подих, тоді як у голові бриніло безліч звуків. Один фахівець із акустики розповідав йому в Австралії, що мембрана людського вуха може розрізнити окремий тон у мільйоні різних частот. І тепер він уже чув не клацання замка дверей, а звук добре змащеного пістолета, який заряджали.

Харрі стояв у глибині кімнати — жива мішень на тлі білих стін, а вимикач був на протилежному боці, у вітальні. Тоді він схопив зі столу великі ножиці, нахилився й намацав дріт, що йшов від лампи до розетки. Потім висмикнув шнур і щосили ткнув ножицями у твердий пластик.

Із розетки вирвалося блакитне полум’я, супроводжуване глухим звуком. І все огорнула пітьма.

Удар струму паралізував його руку, запахло горілим пластиком і металом, і він, застогнавши, сповз по стіні на підлогу.

Прислухавшись, він зрозумів, що розрізняє тільки два звуки: гул транспорту за вікном і биття власного серця, що бухало так, наче він сидів на скаженому коні, який нісся кудись. Потім він почув, як у вітальні хтось обережно сів на підлогу й зняв черевики. Ножиці він досі міцно тримав у руці. Чи не заворушилася тінь? Зрозуміти неможливо, квартира поринула в темряву, не видно навіть білих стін. Скрипнули двері в спальню. Харрі почув, як невідомий намагається запалити в кімнаті світло, але замикання вимкнуло електрику в усій квартирі. Отже, незнайомець добре тут орієнтується. Однак Сунтгорн неодмінно подзвонив би, якби це був Льокен. А що, коли… І в Харрі подумки промайнуло: Сунтгорн сидить у машині, нахиливши голову до вікна, і прямо за вухом у нього малюсінька дірочка.

Харрі подумував, чи не рвонути йому до вхідних дверей, але щось підказувало, що невідомий тільки того й чекає. Коли він відкриє двері, його силует стане гарною мішенню, просто як у тирі в Осло, у районі Екерн. Дідько! Цей чоловік напевно сидить зараз на підлозі й не зводить очей із дверей.

Якби тільки він міг дати сигнал Сунтгорну! І Харрі раптом згадав, що в нього на шиї бовтається нічний бінокль. Він підніс його до очей, але не побачив нічого, крім зеленої каші, ніби бінокль вимазали в зелені шмарклі. Він покрутив прилад дальності. Усе як і раніше виглядало розпливчасто, однак він зміг розрізнити контури людини, що стояла біля стіни по той бік стола. Рука його була піднята вгору, пістолет спрямований у стелю. Край стола відділяли від стіни лише два метри.

Харрі рвонувся вперед, схопив стільницю обома руками й обрушив її перед собою як таран. Він почув стогін, потім на підлогу зі стукотом упав пістолет. Тоді Харрі перескочив через стіл, намацав щось схоже на голову й затис ліктем шию.

— Поліція! — крикнув він, і чоловік завмер на місці, коли Харрі приставив холодну сталь ножиць до його обличчя. Якийсь час вони так і сиділи, вчепившись один в одного, — двоє незнайомих чоловіків у темній квартирі, важко дихаючи, як після марафону.

— Холе, це ви? — простогнав нарешті другий.

Тут до Харрі дійшло, що він швидко белькоче норвезькою.

— Було б краще, якби ви відпустили мене. Я Івар Льокен і нічого такого робити не збираюся.

Розділ 34

Льокен запалив стеаринові свічі, а Харрі тим часом розглядав його зброю, «Глок-31». Він витяг магазин і засунув його в кишеню. Ніколи раніше він не тримав у руках такого важенного пістолета.

— Він у мене із часів служби в Кореї, — сказав Льокен.

— Он як, Корея. А що ви там робили?

Льокен прибрав сірники в шухляду і сів за стіл навпроти Харрі.

— Норвегія розгорнула там польовий госпіталь під егідою ООН, а я тоді був зовсім молодим молодшим лейтенантом і любив ризик. Після встановлення миру в 1953 році я залишився на службі в ООН, у щойно створеному комісаріаті зі справ біженців. Вони лавами сунули через кордон із Північної Кореї, ситуація була критична. Мені доводилося спати із цією штуковиною під подушкою. — І він указав на пістолет.

— Добре. А чим ви займалися потім?

— Був у Бангладеш і В’єтнамі. Голод, війна, біженці. Після всього побаченого життя в Норвегії кожному здасться нестерпно банальним. Я витримав удома не більше двох років і знову захотів виїхати. Самі знаєте.

Але Харрі не знав. І не знав, як йому ставитися до цього сухорлявого чоловіка, що сидів перед ним. Той був схожий на старого хевдінга, ватажка вікінгів, — з орлиним носом, глибоко посадженими виразними очима. Сиве волосся, засмагле, зморшкувате обличчя. Викапаний тобі Ерік Бю[31], подумав Харрі. До того ж тримався він у цій ситуації зовсім спокійно, що дивувало Харрі ще більше.

— Чому ви повернулися? І як вам удалося пройти непоміченим повз мого колегу?

Сивий норвежець хижо посміхнувся, і в нерівному світлі свічки блиснув золотий зуб.

— Машина, на якій ви приїхали, різко виділяється на тлі інших, більш звичних у цьому районі: адже тут трапляються лише туктуки, таксі та старі бляшанки. Я розглядів у машині двох чоловіків, впала в око їхня постава. Тоді я зайшов за ріг і сів у кав’ярні, звідки мені було видно вас обох. Потім у салоні увімкнулося світло, і ви обоє вийшли. Я подумав, що один з вас точно залишиться вартувати в машині, поки інший не повернеться. Тоді я вийшов з кав’ярні, взяв таксі й в’їхав прямо в гараж, а відтіля піднявся ліфтом у свою квартиру. Спритно вам удався фокус із коротким замиканням…

— Тільки от звичайні люди не звертають уваги на припарковані на вулиці машини. Якщо, звісно, вони цього не навчені або не чекають засідки.

— Гаразд. Тоньє Віг навряд чи вдасться одержати «Оскар».

— Так чим же ви тут насправді займаєтеся?

Льокен показав на фотографії й фотоапаратуру, розкидану по підлозі.

— Ви заробляєте собі на життя… от цим? — запитав Харрі.

— Саме цим.

Харрі відчув, як пульс у нього прискорився.

— А вам відомо, скільки років вам доведеться відсидіти в цій країні за подібні речі? Думаю, я зможу влаштувати вам в’язницю років на десять.

Льокен у відповідь коротко, сухо засміявся.

— Ви що, тримаєте мене за дурня, інспекторе? У вас не було б потреби вдиратися в мій будинок, якби у вас на руках був ордер на обшук. А якби мене можна було заарештувати за те, що знайдено в мене у квартирі, то ви з вашим колегою однаково не зуміли б цього зробити. Жоден суддя не визнав би доказів, отриманих таким способом: це не просто не за правилами, це справжнє беззаконня. І, можливо, вам самому доведеться тут затриматися, Холе.

Харрі саданув його пістолетом. Ніби кран відкрився: з носа Льокена заюшила кров.

Але Льокен не поворухнувся, тільки дивився, як кров тече на кольорову сорочку й білі штани.

— Натуральний тайський шовк, — вимовив нарешті він. — І коштує недешево.

Від удару він трохи охолонув, зате Харрі відчував, як у душі закипає злість.

— Нічого, знайдеш гроші, проклятий педераст. Адже тобі добре платять за це лайно. — І Харрі піддав ногою фотографії, що валялися на підлозі.

— Не знаю, — відповів Льокен, притуливши білу хустку до розбитого носа. — Я отримую від норвезької держави зарплату відповідно до тарифної сітки. Плюс дещо за роботу за кордоном.

— Про що це ти?

У відповідь знову блиснув золотий зуб. Харрі раптом помітив, що стискає пістолет з такою силою, що ломить руку. Добре, що він вийняв з нього магазин.

— Ви не знаєте деяких речей, Холе. Напевно, вам варто було б довідатися про них раніше, але ваш начальник вирішив, що це не обов’язково, якщо тільки вони не мають відношення до розслідування вбивства. Але коли вже мене викрито, то вас можна проінформувати й про інше. Голова поліції й Даґфінн Торхус повідомили мені про фотографії, знайдені вами в кейсі Мольнеса, і ви, звичайно, уже зрозуміли, що це були мої знімки. Те, що ви бачите в моїй квартирі, — це ланка розслідування справи про педофілію, що з багатьох причин поки засекречена. Я півроку стежив за цим чоловіком. Фотографії є доказом його злочину.

Харрі й без роздумів було ясно: Льокен говорить правду. Усе встало на свої місця, немов у глибині душі він знав про це із самого початку. Ореол таємничості навколо роботи Льокена, фотоапаратури, нічний бінокль, дивні поїздки у В’єтнам і Лаос — усе саме так і є. А закривавлена людина напроти нього більше вже не здавалася ворогом, це був колега, союзник, якому він ледве не зламав ніс.

Харрі повільно нахилився й поклав пістолет на стіл.

— Гаразд, я вірю вам. Але навіщо така таємність?

— Вам відомо про договори Швеції й Данії з Таїландом, за якими порушуються справи проти педофілів?

Харрі кивнув.

— Гаразд. Норвегія веде переговори з таїландською владою, але договір поки ще не укладений. Тому я працюю тут неофіційно. Ми можемо затримати цього педофіла вже зараз, але доводиться чекати. Якщо ми заарештуємо його негайно, буде ясно, що ми проводили незаконне розслідування на таїландській території, а це політично неприйнятно.

— На кого ж ви працюєте?

— На посольство. — І Льокен розвів руками.

— Знаю, але від кого ви отримуєте накази? Хто стоїть за всім цим? І чи інформують про це стортинг?

— Ви впевнені, що хочете все це знати, Холе? — Він зустрівся поглядом з Харрі.

Той зібрався було щось сказати у відповідь, але передумав і лише похитав головою.

— Розкажіть мені краще, хто цей чоловік на знімках.

— Не можу. Вибачте, Холе.

— Це Атле Мольнес?

Льокен глянув на стіл і усміхнувся.

— Ні, це не посол. Мольнес якраз був ініціатором розслідування…

— Виходить, це…

— Повторюю, я не можу розповісти вам про все зараз. Якщо виявиться, що наші справи пов’язані одна з одною, тоді інша річ, але все одно вирішуватимуть наші начальники.

І він підвівся зі стільця.

— Я втомився.

— Ну як? — запитав Сунгторн, коли Харрі сів у машину.

Харрі попросив у нього сигарету, запалив її й жадібно затягнувся.

— Нічого не знайшов. Лише згаяв час. Чоловік чистий.

Харрі сидів у себе у квартирі. Він майже півгодини проговорив по телефону із Сестреням. Точніше, це вона говорила з ним. Неймовірно, скільки ж усього може статися в житті людини за якийсь тиждень. Вона розповіла, що дзвонила татові й що в неділю вони разом пообідають. Будуть їсти котлети. Сестреня все приготує, вона сподівається, що татко хоч трохи розговориться. Харрі теж на це сподівався.

Потім він погортав свій блокнот і набрав інший номер.

— Алло, — відповіли і а іншому кінці дроту.

Він затамував подих.

Алло, — повторив голос.

Харрі поклав трубку. Голос Руни майже благав. Він і сам не знав, навіщо подзвонив їй. За кілька секунд пролунав телефонний дзвінок. Піднявши слухавку, він сподівався почути її голос. Але це був Єнс Брекке.

— Я згадав, — заявив він. Голос його звучав збуджено. — Коли я піднімався з паркінгу назад в офіс, на першому поверсі в ліфт увійшла дівчина: вона їхала разом зі мною, а потім вийшла на п’ятому поверсі. Думаю, вона мене запам’ятала.

— Чому?

У відповідь пролунав нервовий сміх.

— Тому що я її запросив.

— Запросив?

— Так. Ця дівиця працює в «Мак-Еллісі», я зустрічав її раніше. У ліфті були тільки ми з нею, і вона так мило усміхалася, що в мене просто вирвалися ці слова.

Виникла пауза.

— Ти згадав про це тільки зараз?

— Ні, просто зараз я згадав, коли саме це було: після того, як я провів посла до машини. Мені здавалося, це відбулося на день раніше. Але потім я зрозумів, що помилявся: адже вона тоді ввійшла в ліфт на першому поверсі, а це значить, що я піднімався з паркінгу. Відтоді я там не був.

— Так що ж вона відповіла?

— Вона погодилася, а я відразу пошкодував про свої слова. Звичайний флірт, нічого більше. Потім я попросив у неї візитівку й сказав, що подзвоню їй, щоб ми обрали час. Зрозуміло, продовження не було, але думаю, вона мене згадає.

— У тебе є її візитна картка? — розчаровано простягнув Харрі.

— Так, хіба це не здорово?

Харрі трохи подумав.

— Послухай, Єнсе, це прекрасно, але все не так просто. Алібі в тебе як і раніше немає. Теоретично ти міг після цієї зустрічі знову спуститися на ліфті вниз. Скажімо, забути щось в офісі, повернутися, забрати і знову спуститися, чи не так?

— О! — Голос його зазвучав розгублено. — Але…

Єнс замовк, і Харрі почув його подих.

— От диявол. Ти правий, Харрі.

Розділ 35

Харрі раптово прокинувся. У монотонний гул, що доносився від моста Таксін-бридж, впліталося ревіння річкової баржі із Чао-Прайя. Пролунала сирена, світло з вулиці засліпило його. Він сів на ліжку, підпер голову руками й став чекати, коли ж замовкне сирена, як раптом до нього дійшло, що це дзвонить телефон. Він неохоче зняв слухавку.

— Я тебе розбудив? — Це знову був Єнс.

— Пусте, — сказав Харрі.

— Я ідіот. Навіть не знаю, розповідати тобі чи ні.

— Ну й помирай ідіотом.

Виникла пауза, тільки почувся дзенькіт монетки, опущеної в телефон-автомат.

— Я жартую. Давай розповідай.

— Добре, Харрі. Я не спав і все думав, намагаючись згадати, що й коли я робив того вечора. Уяви, я можу точно до дрібниць описати валютні операції, якими займався кілька місяців тому, але не в змозі пригадати прості факти, сидячи у в’язниці за підозрою в убивстві. Ти мене розумієш?

— Навряд чи це через арешт. Хіба ми вже не обговорювали це?

— Добре, от що трапилося. Ти пам’ятаєш, як я сказав, що вимкнув телефон у той вечір, залишившись в офісі попрацювати, правильно? Я лежав зараз і думав, що хтось таки мені дзвонив, і цей дзвінок записаний на магнітофон. Перекодувати час там не можна, на відміну від того відеозапису на паркінгу.

— І що це доводить?

— Те, що я сам був у той момент в офісі й міг дзвонити звідти, хоча вхідні дзвінки й були вимкнені. Я подзвонив секретарці й наказав їй перевірити магнітофон. Вона знайшла запис, і тут я згадав усе. О восьмій годині я сам дзвонив сестрі в Осло. Можеш перевірити.

Але Харрі й не думав робити цього.

— Твоя сестра може забезпечити тобі алібі, а ти про неї навіть не згадав?

— Так. А знаєш чому? Тому що її не було вдома. Я просто залишив на її автовідповідачі повідомлення, що дзвонив їй.

— І ти цього не згадав? — знову повторив Харрі.

— Дідько, Харрі, подібні речі забуваєш ще до того, як кладеш слухавку, хіба ні? Хіба ти сам пам’ятаєш усі свої телефонні дзвінки, на які не отримав відповіді?

Харрі був змушений визнати, що Єнс має рацію.

— Ти вже говорив зі своїм адвокатом?

— Ще ні. Я хотів спершу розповісти це тобі.

— Добре, Єнсе. Подзвони зараз адвокатові, а я пошлю кого-небудь до тебе в офіс, щоб перевірити твої слова.

— Подібний запис на плівці є доказом у суді, як тобі відомо. — Голос Єнса зазвучав напружено.

— Припини, не хвилюйся. Тепер вони тебе відпустять.

Брекке гучно зітхнув у слухавку:

— Будь ласка, повтори це ще раз, Харрі.

— Тепер тебе відпустять.

Єнс дивно засміявся.

— У такому випадку я пригощаю, інспекторе.

— Не треба.

— Чому ж?

— Я поліцейський.

— А я на допиті.

— Не треба, Єнсе.

— Як хочеш.

З вулиці почувся шум: може, вибухнула хлопавка або лопнула шина.

— Я подумаю.

Харрі поклав слухавку, увійшов у ванну й подивився на себе в дзеркало. Скільки ж можна бути в тропіках і залишатися таким блідим? Він ніколи особливо не полюбляв засмагати, але раніше засмага приставала до нього ніби швидше. А може, його спосіб життя останній рік вплинув на пігментацію шкіри? Він хлюпнув собі в обличчя холодною водою, згадав про засмаглих п’яниць зі «Шрьодера» і знову втупив погляд на своє відбиття в дзеркалі. Що ж, сонце, принаймні, подарувало його носу багряний алкоголічний колір.

— Знову відбій, — оголосила Ліз. — У Брекке є алібі, а цього Льокена ми вже не враховуємо.

Вона відкинулася на стільці й поглянула на стелю.

— Які будуть пропозиції? Якщо вам нічого повідомити мені на цій ранковій нараді, то можете займатися чим завгодно, але завтра вранці я чекаю від вас результатів.

Усі вийшли, тільки Харрі залишився сидіти.

— Що в тебе? — запитала його Ліз.

— Нічого, — відповів він, затиснувши в куточку рота незапалену сигарету. Начальниця нарешті дозволила палити у своєму кабінеті.

— Я знаю, щось є.

Харрі усміхнувся:

— Я просто хотів переконатися: ти знаєш, що щось є.

Між брів Ліз пролягла сувора зморщечка.

— Розповіси, коли буде що сказати.

Харрі вийняв сигарету з рота й засунув її назад у пачку.

— Звичайно, — сказав він, встаючи, — я так і зроблю.

Розділ 36

Єнс сидів, відкинувшись на спинку стільця, й усміхався; рум’янець грав на його щоках, шию прикрашав метелик. Він нагадував Харрі підлітка на власному дні народження.

— Я навіть радий, що посидів якийсь час за ґратами. Після цього починаєш більше цінувати найпростіші речі. Як, наприклад, пляшку «Дом Периньйон» урожаю 1985 року.

Він покликав офіціанта, який поквапився підійти до їхнього столика, дістав пляшку шампанського із цебра й розлив у келихи.

— Люблю такі речі. Почуваю себе майже надлюдиною. Що скажеш, Харрі?

Харрі доторкнувся до келиха:

— Чудово. Але все-таки це не моє.

— Ми різні люди, Харрі.

І Єнс усміхнувся. Він знову надяг свій костюм. Або схожий, Харрі не міг визначити точно.

— Деяким людям розкіш необхідна, як повітря, — продовжував Єнс. — Дорогий автомобіль, шикарний одяг і прислуга просто потрібні мені для того, щоб я нормально себе почував, щоб я знав, що справді існую. Розумієш?

Харрі похитав головою.

— Ну та годі, — сказав Єнс і підняв келих за ніжку. — Із нас двох я декадент. Довіряй своєму першому враженню, Харрі: я звичайнісінький шмат лайна. І поки для нас, вилупків, є місце в цьому світі, я таким і залишуся. Твоє здоров’я!

Він, смакуючи, потримав шампанське в роті, перш ніж ковтнути. А потім усміхнувся й застогнав від задоволення. Харрі теж усміхнувся й підняв свій келих, але Єнс осудливо подивився на нього.

— Ну як? Почав насолоджуватися життям, Харрі? Тоді не вийде бути суворим до самого себе.

— Іноді виходить.

— Облиш! Усі люди — гедоністи, тільки деякі розуміють це пізніше від інших. У тебе є жінка?

— Немає.

— А чи не час завести когось?

— Може, час. Але не бачу, яке це має відношення до насолоди життям.

— Твоя правда. — І Єнс заглянув у келих. — Я розповідав тобі про свою сестру?

— Про ту, котрій ти дзвонив?

— Так. Вона, до речі, вільна.

Харрі розсміявся:

— Не варто дякувати, Єнсе. Я нічого особливого для тебе не зробив, тільки заарештував.

— Я не жартую. Вона просто гігант. Працює редактором у видавництві, але я вважаю, що робота тільки заважає їй улаштувати своє особисте життя. Крім того, вона відлякує чоловіків: занадто вже сувора, схожа на тебе, справжній кремінь.

Ти й сам, напевно, помітив, що всі норвезькі жінки, обрані «Міс якоюсь там», повторюють в інтерв’ю журналістам, що вони дуже цілеспрямовані? Забагато розвелося цих панянок із характером!

І Єнс замислився.

— Сестриця взяла собі мамине дівоче прізвище, щойно стала повнолітньою.

— Не впевнений, що ми підійдемо одне одному через характер.

— Чого це?

— Просто я боягуз. Тому я шукаю собі скромну, самовіддану жінку, бажано соціального працівника, таку гарну, що ніхто ще не насмілився сказати їй про це.

Єнс зареготав:

— Тоді ти точно можеш одружуватися із моєю сестрою. Байдуже, що вона тобі не подобається: вона так багато працює, що ти майже не будеш бачити її вдома.

— Тоді чому ти подзвонив їй додому, а не на роботу? Адже в цей час у Норвегії була друга година дня.

Єнс похитав головою.

— Нікому не говори про це, але я зовсім не сприймаю цих часових поясів. Не розумію, коли додавати, а коли віднімати години. Це жахливо, батько називає мене маразматиком і вважає, що це в мене від матері.

І відразу поспішив запевнити Харрі, що його сестра не страждає подібними речами, скоріше навіть навпаки.

— Годі тобі, Єнсе, краще розкажи, коли ти сам збираєшся одружитися.

— Фу, не вимовляй цього слова вголос, сама думка про це викликає в мене прискорене серцебиття. Шлюб… — пересмикнув плечима Єнс. — Проблема в тому, що я, з одного боку, не схильний до моногамії, а з іншого боку — романтик. Якби я був одружений, я не зміг би зраджувати, розумієш? А думка про те, що ти більше ніколи в житті не будеш мати сексу з іншою жінкою, занадто важка, хіба не так?

Харрі спробував перейнятися його словами.

— Наприклад, я запросив на побачення ту дівчину в ліфті: заради чого? Імовірно, зі страху. Я просто хотів довести собі, що ще можу задивлятися на інших жінок. І нічого, власне кажучи, не довів. Адже Хільде… — Єнс замовк, добираючи слова. — У ній є те, чого я не знаходив в інших жінках. А я шукав, повір мені. Не знаю, чи зумію я пояснити, але в кожному разі я не міг відмовитися від неї, оскільки розумів, що знайти таку жінку непросто.

Харрі сидів і думав, що це, мабуть, непогане пояснення — не гірше від тих, що він чув раніше. Єнс, усміхаючись, грав келихом.

— На мене дійсно вплинуло перебування за ґратами, адже звичайно я не говорю про такі речі. Обіцяй, що нічого не розповіси моїм приятелям.

Тут до столика підійшов офіціант і подав їм знак.

— Ідемо, уже почалося, — сказав Єнс.

— Що почалося?

Офіціант повів їх у глиб ресторану, через кухню, нагору вузькими сходами. Прохід був весь заставлений тазами, на стільці сиділа баба, оголивши чорні зуби.

— Це від бетелю, — пояснив Єнс. — Мерзенна звичка. Вони все жують і жують його, поки не згниє мозок і не випадуть зуби.

Харрі почув голосні звуки за дверима. Офіціант прочинив двері, і вони опинилися на просторому горищі без вікон. Десятків два-три чоловіків збилися в тісне коло посередині. Вони люто жестикулювали і в руках простягали м’яті купюри. Більшість із них були білими, дехто у світлих бавовняних костюмах. Харрі здалося, що він упізнав одного з них: його обличчя він бачив у Письменницькій вітальні готелю «Орієнтал».

— Півнячі бої, — пояснив Єнс. — Приватний захід.

— Як же так?! — прокричав Харрі, бо стояв жахливий шум. — А я читав, що півнячі бої заборонені в Таїланді.

— Не зовсім. Влада дозволила їх у пом’якшеній формі, коли шпори на лапах обмотують, щоб птахи не знищили один одного. Ще зробили обмеження в часі, щоб не доводити до вбивства. Але тут усе відбувається за старими правилами. Без обмежень. Підійдемо ближче?

Харрі підвівся навшпиньки й, перегнувшись через людей, що стояли перед ним, подивився вниз на ринг. Два півні, рудий і жовтогарячий, із поважним виглядом ходили по колу, трясучи головами й не виявляючи один до одного жодного інтересу.

— Як же їх змусять битися? — запитав Харрі.

— Не турбуйся. Ці півні ненавидять один одного набагато сильніше, ніж ти думаєш.

— Чому?

Єнс глянув на нього.

— Вони опинилися на одному ринзі. І вони півні.

І ось, немов за сигналом, вони налетіли один на одного. Харрі бачив тільки крила, що хльоскали, і солому, що летіла вгору. Навколо ревіли від захвату, хтось навіть підстрибував на місці. На горищі плив дивний, солодкувато-гіркий запах поту й адреналіну.

— Бачиш того, з роздвоєним гребінцем? — запитав Єнс.

Харрі нічого не бачив.

— Це переможець.

— Як ти це бачиш?

— Я не бачу, я просто знаю. Знав це заздалегідь.

— Але як…

— Навіть не питай, — усміхнувся Єнс.

Крики припинилися. Один півень на ринзі впав. Хтось застогнав, чоловік у сірому лляному костюмі сердито зсунув капелюх на потилицю. Харрі дивився на вмираючого півня. Було видно, як під пір’ям трохи посмикуються м’язи, потім усе скінчилося, і півень лежав зовсім нерухомо. Виглядало все це безглуздо й здавалося якоюсь абсурдною грою — суцільні крила, лапи й крик.

Мимо Харрі пролетіло закривавлене перо. Таєць у широких штанах прибрав із рингу мертвого птаха. Здавалося, він от-от розплачеться. Другий півень продовжував пихато ходити взад-уперед. Тепер Харрі помітив його роздвоєний гребінець.

Офіціант підійшов до Єнса з купкою грошей. Інші дивилися на нього, хтось кивав головою, але всі мовчали.

— Ти коли-небудь програєш? — запитав Харрі, коли вони знову повернулися за свій столик у ресторані.

Єнс взяв сигару й замовив коньяк, старий сорокоградусний «Річард Хеннессі», причому офіціант двічі перепитав назву. Важко було уявити собі, що цей Єнс був тією самою людиною, яку Харрі ще вчора утішав по телефону.

— Знаєш, чому азартні ігри — це хвороба, а не професія, Харрі? Тому що гравець любить ризик. Він живе й дихає цим тремом невідомості.

Він випустив дим колечками.

— Але зі мною все навпаки. Я готовий удатися до будь-яких крайнощів, щоб звести ризик до нуля. І сьогодні я виграв завдяки своїм витратам і власній праці, а це чимало, повір мені.

— Ти ніколи не програєш?

— Із цього виходить добрий банк.

— Виходить? Ти маєш на увазі, що гравці рано чи пізно мусять ризикнути всім, що мають?

— Щось подібне до цього.

— Що за радість грати, якщо заздалегідь знаєш результат?

— Радість? — І Єнс потрусив гроші в руках. — От що дає радість. Принаймні мені. Я людина проста, — провадив він, розглядаючи свою сигару. — Будемо відверті. Я грубуватий.

І він раптово вибухнув сміхом. Харрі вимушено усміхнувся.

Єнс подивився на годинник й підхопився:

— У США вже відкриваються біржі. Бісова робота. Побачимося. Подумай щодо того, що я розповів тобі про мою сестру.

Він зник за дверима, а Харрі все сидів, курив сигарету й думав про його сестру. Потім він взяв таксі в Патпонг. Він сам не знав, що шукає, але ввійшов у стрип-бар, замовив пива й відразу пішов відтіля. Поїв жаб’ячих лапок у «Ле Бушероні», до нього підійшов хазяїн закладу й почав скаржитися поганою англійською, як він нудьгує за Нормандією. Харрі розповів йому, що його дідусь був у Нормандії в день «Д». Це була неправда, але француз від його слів просто засяяв.

Заплативши, Харрі вирушив до іншого бару. Дівчина на високих підборах підсіла до його столика, підвівши виразні карі очі, запитала, чи не бажає він зайнятися оральним сексом. Звісно, бажаю, подумав він про себе, але заперечно похитав головою. Він помітив, що на телеекрані, що висів над дзеркальною стійкою бару, показують гру «Манчестер Юнайтед». У дзеркалах відбивалися дівчата, що танцювали прямо за його спиною на крихітній сцені. Їхні соски були заклеєні золотими паперовими зірками, рівно настільки, щоб показати, що в барі дотримуються заборони на оголене тіло. До трусиків був почеплений папірець із номером: поліція не запитувала, для чого це, але всім було відомо, що номер потрібний, щоб уникнути непорозумінь, коли клієнт замовляє дівчат у барі. Харрі вже помітив її. Номер 20. Дім стояла крайньою з чотирьох танцівниць, і її втомлений погляд радаром ковзав по чоловіках, що зібралися тут. Часом на її обличчі з’являлася усмішка, але очі при цьому виглядали порожніми. Схоже, їй удалося встановити контакт із кістлявим чоловіком у тропічній уніформі. Німець, припустив Харрі, сам не знаючи чому. І подивився на її стегна, що погойдувалися з боку в бік, на її чорне блискуче волосся, що підстрибувало на спині, коли вона поверталася, на гладеньку, мерехтливу шкіру, що немов світилася зсередини. Якби не вираз обличчя, її можна було б назвати красунею, подумав Харрі.

У якийсь момент їхні погляди зустрілися в дзеркалі, і Харрі відчув занепокоєння. Та, схоже, вона його не впізнала, і він перевів погляд на телеекран, де красувалася спина гравця, якого мали замінити. Той самий номер. На футболці було написано: «Сульшер». Харрі немов отямився.

— От дідько! — вилаявся він, перекинувши склянку так, що кола вилилася на одну з куртизанок. Харрі рвонув до виходу, чуючи за спиною її обурені крики: «You not my friend!»[32].

He заставши вдома Івара Льокена, він подзвонив Тоньє Віг.

— Харрі, я саме намагалася зв’язатися з тобою! — швидко почала вона. — Учора Льокена не було на роботі, а сьогодні він сказав, що переплутав ресторан і чекав мене зовсім в іншому місці. Що відбувається?

— Іншим разом, — перервав її Харрі. — Ти не знаєш, де зараз Льокен?

— Ні. Зачекай, сьогодні ж середа. Він і ще двоє чоловіків із посольства мали бути на тематичному вечорі в «FCCT». Це такий клуб для іноземних кореспондентів у Бангкоку, але його членами є також багато експатів.

— Експатів?

— Вибач, Харрі. Ex-patriots. Іноземці, які живуть і працюють у Бангкоку.

— Тобто іммігранти?

Вона відповіла коротким смішком:

— Ми так себе не називаємо.

— Коли почався вечір? — запитав Харрі.

— Дев’ять хвилин на сьому.

— Дев’ять?

— Це така буддистська прикмета. Дев’ять — щасливе число.

— О Боже!

— Це ще нічого, знав би ти, як тут вирішуються важливі питання. Перш ніж із Гонконга сюди приїхала делегація для підписання контракту BERTS на будівництво естакад, чотири спікери витратили два тижні на те, щоб визначити найбільш сприятливий день і годину для цієї події. Не хочу говорити нічого поганого про азіатів, вони дуже роботящі й милі, але в окремих питаннях вони ніби вчора злізли з дерева.

— Цікаво, але я…

— Мені треба бігти, Харрі, договоримо пізніше.

Поклавши слухавку, Харрі подумав, що ідіотизму на світі все-таки вистачає. Так що вибір щасливого числа не такий уже й абсурд.

Він подзвонив в Управління поліції й взяв у Рангсана домашній телефон професора з музею Бенчамабопхіт.

Розділ 37

Двоє чоловіків у хакі продиралися крізь зарості; один із них, зігнувшись, ніс на спині пораненого товариша. Його поклали в укриття, за впалим деревом, а самі скинули гвинтівки й відкрили вогонь, цілячись у саму хащу лісу. Байдужий голос повідомив, що Східний Тімор веде запеклу боротьбу з президентом Сухарто та його терористичним режимом.

Чоловік на трибуні нервово шелестів папірцями. Він об’їздив багато місць із доповідями про свою країну, і сьогоднішній вечір був особливим. У залі клубу іноземних кореспондентів у Таїланді зібралося не так багато народу, чоловік сорок-п'ятдесят, але всі вони були поважними особами й могли донести його слова до мільйонів своїх читачів. Він показував їм фільм, який сам бачив уже сотню разів і знав по хвилинах.

Івар Льокен мимоволі здригнувся, відчувши на своєму плечі чиюсь руку й почувши шепіт: «Нам треба поговорити. Негайно».

У темряві він упізнав обличчя Холе. Він вийшов слідом за ним із зали, коли на екрані бойовик із наполовину обпаленим обличчям, що перетворилося на застиглу маску, пояснював, чому він провів останні вісім років свого життя в індонезійських джунглях.

— Як ви мене знайшли? — запитав він, коли вони покинули клуб.

— Я розмовляв із Тоньє Віг. Вам подобається бувати в цьому клубі?

— Подобається, не подобається… Мені подобається бути в курсі. Крім того, я зустрічаюся тут із корисними людьми.

— Схожими на тих, зі шведського й данського посольства?

Він усміхнувся, блиснувши золотим зубом:

— Я вже сказав, що хочу бути в курсі. Що у вас?

— Це все.

— Невже?

— Я знаю, на кого ви полюєте. І я знаю також, що наші розслідування пов’язані одне з одним.

Усмішка зникла з обличчя Льокена.

— І найдивніше те, що я, тільки приїхавши сюди, перебував буквально за два кроки від нього, коли ви за ним стежили.

— Та що ви! — Важко було зрозуміти, іронізує Льокен чи ні.

— Інспектор Крамлі вирішила взяти мене на екскурсію по ріці. Вона показала мені житло норвежця, що перевіз цілий храм із Бірми в Бангкок. Адже ви знаєте, хто такий Уве Кліпра?

Льокен нічого не відповів.

— Добре. Мені й у голову не прийшло б їх пов’язати, поки я не подивився вчора ввечері футбольний матч.

— Футбольний матч?

— Найвідоміший у світі норвежець грає в улюбленому клубі Кліпри.

— Як це?

— Знаєш, під яким номером грає Уле Гуннар Сульшер?

— Ні, навіщо мені це?

— Фанати в цілому світі знають про це, і ти теж міг купити його футболку в будь-якому магазині спорттоварів від Кейптауна до Ванкувера. Іноді й дорослі купують собі футболки.

Льокен кивнув, не зводячи погляду з Харрі.

— Номер двадцять, — вимовив він.

— У точності як на знімку. Потім я зрозумів ще дещо. Ручка ножа, який застромили в спину Мольнесу, прикрашена складною скляною мозаїкою, і професор-мистецтвознавець розповів нам, що це дуже старовинний ніж із Північного Таїланду, можливо, народу шан. Сьогодні ввечері я знову переговорив із ним.

І він розповів, що цей народ володів великими територіями, у тому числі й частиною Бірми, де він будував храми. Особливість цих храмів полягає в тому, що їхні вікна й двері прикрашала така ж мозаїка, що й ніж. По дорозі сюди я зустрівся із професором і показав йому один із ваших знімків. Льокен! Він не сумнівається, що на ньому зображене вікно шанського храму.

Вони замовкли, чувся тільки голос оратора на трибуні. Різкий, металевий, посилений мікрофонами.

— Молодець, Холе. Що тепер?

— Тепер ви розповісте мені все, що діється за лаштунками, і я займуся подальшим розслідуванням.

Льокен розреготався:

— Жартуєте?

Але Харрі не жартував.

— Цікава пропозиція, Холе, але не думаю, що це можливо. Моє начальство…

— А я думаю, що слово «пропозиція» справді не підходить, Льокен. Вірніше сказати — «ультиматум».

Льокен зареготав ще голосніше:

— Рахунок на вашу користь, Холе, визнаю це. Але що змушує вас думати, ніби ви можете висувати тут ультиматуми?

— Те, що у вас будуть великі проблеми, коли я поясню голові поліції Таїланду, що тут відбувається.

— Вас звільнять, Холе.

— За що? Я тут для того, щоб розслідувати вбивство, а не рятувати зад якимсь там бюрократам із Осло. Особисто я не проти, що ви намагаєтеся заарканити педераста, — це не моя сфера. Але коли в стортингу довідаються, що їх не поінформували про неофіційне розслідування, тоді, насмілюся припустити, турнуть із роботи когось іншого, а не мене. А шансів опинитися поза грою в мене буде більше, якщо я змовчу про те, що знаю. Сигарету?

І Харрі простягнув Льокену щойно відкриту пачку «Кемела». Той спершу відмовився, але потім все-таки взяв одну. Харрі запалив і свою, і Льокена, і вони сіли на стільці, що стояли уздовж стіни. З кав’ярні лунали гучні оплески.

— Чому ви ніяк не вгамуєтеся, Холе? Адже ви давно зрозуміли, що ваша робота тут — зовсім не розслідувати цю справу, то чого ж ви не бажаєте плисти за течією й позбавити нас і себе від купи неприємностей?

Харрі глибоко затягнувся й повільно випустив дим. Але більша частина диму однаково залишилася всередині.

— Я знову почав курити «Кемел» восени цього року, — сказав Харрі, поплескавши себе по кишені. — Одного разу в мене була кохана, котра курила саме ці сигарети. Мені не дозволялося цупити в неї сигарети, бо вона вважала, що це дурна звичка. Ми подорожували «інтеррейлом», і от у поїзді між Памплоною і Каннами я зрозумів, що в мене скінчилися сигарети. Вона вирішила, що це стане мені доброю наукою. Їхали ми майже десять годин, і зрештою я пішов в інше купе спитати сигаретку, у той час як вона сиділа й диміла своїм «Кемелом». Кумедно, хіба ні?

Він підніс сигарету до рота й дунув на тліючий кінчик.

— Коли ми приїхали в Канни, я раз у раз просив закурити в сторонніх. Спершу вона тільки веселилася. Але коли я почав обходити столики в паризьких ресторанах, їй це вже не здавалося таким веселим, і вона запропонувала мені свою пачку, але я відмовився. Потім в Амстердамі вона зустріла знайомих із Норвегії, і я прийнявся клянчити в них сигарету, хоча її власна пачка лежала поруч, на столі, і вона назвала це хлоп’яцтвом. І купила для мене пачку сигарет, але вона так і залишилася лежати в номері готелю. Ми поверталися в Осло, і я все продовжував просити сигарети, і тоді вона назвала мене хворим.

— У цієї історії є кінець?

— Так. Вона кинула палити.

— Виходить, хепі-енд, — хмикнув Льокен.

— І тоді ж вона виїхала з якимсь музикантом у Лондон.

Льокен поперхнувся.

— Напевно, ви занадто далеко зайшли?

— Так і було.

— Але нічого не навчилися?

— Нічого.

Якийсь час вони курили мовчки.

— Розумію, — вимовив нарешті Льокен, загасивши сигарету.

Народ почав уже виходити із клубу.

— Підемо куди-небудь, вип’ємо пива, і я розповім всю історію.

— Уве Кліпра будує дороги. Більше нам нічого про нього не відомо. Ми знаємо, що він приїхав у Таїланд у віці двадцяти п’яти років, неук із поганою репутацією, що він перемінив прізвище з Педерсена на Кліпру, за назвою міського кварталу в Олесунні, де виріс.

Вони сиділи на м’якому шкіряному дивані, перед ними стояли стерео, телевізор і столик із одним кухлем пива, пляшкою води, двома мікрофонами й каталогом пісень. Харрі спершу було вирішив, що Льокен жартує, коли той запропонував піти в клуб караоке. Вони зняли звуконепроникну кімнату з погодинною оплатою, не називаючи своїх імен, потім замовили собі напої й залишилися удвох. Народу в клубі було досить багато, так що вдалося піти непоміченими. А тут ідеальне місце для таємних зустрічей, і схоже, Льокен навідувався сюди не раз.

— Погана репутація — у якому сенсі? — запитав Харрі.

— Коли ми почали копати глибше, то виявилося, що в Олесунні в нього було кілька епізодів із неповнолітніми хлопчиками. У поліцію ніхто не заявив, але поширилися чутки, і він вирішив, що краще буде виїхати. Прибувши сюди, він зареєстрував інженерне товариство, віддрукував собі візитні картки, у яких назвався доктором, і став стукатися в усі двері, називаючи себе фахівцем із дорожнього будівництва. Тоді, двадцять років тому, одержати підряд на будівництво доріг у Таїланді можна було тільки двома способами: або бути родичем когось із уряду, або бути досить заможним, щоб дати хабар, знову-таки комусь із уряду. Кліпрі не пощастило ні з першим, ні з другим, отож шансів у нього було обмаль. Але він навчився двох речей, на яких тримається весь його нинішній статок: тайська мова й лестощі. Про лестощі я не вигадую, він сам похваляється цим перед місцевими норвежцями. За його словами, він став такий щедрий на усмішки, що навіть тайці вважають це надмірним. До того ж він, швидше за все, розділяв інтерес окремих політиків до маленьких хлопчиків. Так що, можливо, він розважався разом із ними, коли розподілялися контракти на будівництво так званої «Hopewell Bangkok Elevated Road and Train Systems».

— Надземні дороги й поїзди?

— Саме так. Ви, напевно, уже звернули увагу на величезні сталеві опори, які вони вбивають на пагорбах по всьому місту?

Харрі кивнув у відповідь.

— Швидше за все, буде шість тисяч опор, але, може, і більше. Не тільки для шосейних доріг, тут пустять ще й новий поїзд. Йдеться про п’ять миль найсучаснішого автобана й шість миль залізничних колій на суму у двадцять п’ять мільярдів крон, що врятує це місто від колапсу. Розумієте? Цей проект — найбільший в історії Бангкока, месія, втілений в асфальт і шпали.

— І в проекті бере участь Кліпра?

— Ніхто напевне не знає, хто там дійсно бере участь. Ясно тільки те, що головний підрядчик із Гонконга вийшов із гри й що бюджет і графік тепер летять шкереберть.

— Перевищення бюджету? Я здивований, — сухо промовив Харрі.

— Це означає, що вистачить роботи й іншим, і я впевнений, що Кліпра вже заліз у цей проект. Коли щось іде не так, політики погоджуються на оголошення тендера. І якщо Кліпра має у своєму розпорядженні потрібні фінанси, щоб відкусити шматок від цього пирога, то незабаром він стане наймогутнішим підрядчиком у регіоні.

— Гаразд, але яке це має відношення до насильства над дітьми?

— А таке, що впливові дядьки здатні тлумачити параграфи законів на свою користь. У мене немає причин сумніватися в самостійності нинішнього уряду, але це навряд чи може збільшити шанси на екстрадицію, якщо підозрюваний має політичну вагу в країні й до того ж його арешт ставить під удар великий проект дорожнього будівництва.

— Що ж ви будете робити?

— Справа запущена. Після того випадку з норвежцем, арештованим у Паттайї, наші політики прокинулися й вирішили укласти з Таїландом такий само договір, який уже є у Швеції й Данії. Коли договір підпишуть, ми почекаємо ще трохи й заарештуємо Кліпру, а таїландській владі заявимо, що фотографії, звичайно ж, були зроблені вже після того, як угода про екстрадицію набрала чинності.

— І віддасте його під суд за розбещення неповнолітніх?

— І, можливо, за вбивство.

Харрі здригнувся.

— Думаєте, інспекторе, ви єдиний, хто зрозумів, що це ніж Кліпри? — запитав його Льокен, намагаючись розпалити трубку.

— Що вам відомо про ніж? — поставив запитання Харрі.

— Я супроводжував Тоньє Віг у мотель, для впізнання тіла посла. Там я зробив кілька знімків.

— Коли навколо стояла юрба поліцейських?

— Це була зовсім крихітна камера. Вона міститься в наручному годиннику, — усміхнувся Льокен. — Таку не купиш у звичайному магазині.

— І ви зіставили мозаїку на ножі з мозаїкою в будинку Кліпри?

— Я спілкувався з одним із тих, хто продавав Кліпрі храм, понгіу із центра Махаси в Рангуні. Ніж додавався до храму разом із іншим начинням, що теж одержав Кліпра. За словами ченця, таких ножів було два. Має бути другий ніж, повністю ідентичний першому.

— Чекайте, — сказав Харрі, — так після розмови з тим ченцем ви вже знали, що цей ніж має відношення до бірманського храму?

Льокен лише знизав плечима.

— Хочу уточнити ще раз, — повторив Харрі. — Ви не мистецтвознавець. Нам довелося звернутися до професора, щоб визначити, що ніж належить народу шан чи як там його. Але ви підозрювали Кліпру ще до того, як довідалися про ніж?

Льокен обпалив пальці й роздратовано відкинув убік обгорілий сірник.

— У мене були підстави думати, що Кліпра може бути пов’язаний із цим убивством. Я сидів у квартирі прямо навпроти житла Кліпри в той день, коли був убитий посол.

— І що ж?

— Атле Мольнес приїхав туди приблизно о сьомій годині. Десь о восьмій вони разом із Кліпрою виїхали звідти в машині посла.

— Ви точно впевнені, що це були вони? Я бачив цю машину, і в ній, як і в більшості посольських машин, тоноване скло.

— Я спостерігав за Кліпрою у фотооб’єктив, коли приїхала машина. Вона припаркувалась у гаражі, що відділений від будинку одними-єдиними дверима. Я побачив, як Кліпра встав і пішов до цих дверей. За деякий час я побачив і другого: це був посол. Потім машина виїхала, і Кліпри в будинку вже не було.

— Ви не могли знати, що це був посол, — заперечив Харрі.

— Чому ж?

— Тому що з того місця, звідки ви спостерігали за будинком, могло бути видно тільки спину посла, а інше приховувала мозаїка.

Льокен засміявся.

— Цього більше ніж досить, — сказав він, нарешті розкуривши свою трубку Й узявся із задоволенням смоктати її. — Тому що у всьому Таїланді тільки одна людина носить такий костюм.

За інших обставин Харрі, можливо, і посміявся б разом із Льокеном, але тепер у його голові було безліч питань.

— Тоді чому Торхус і голова поліції в Осло не були поінформовані про це?

— А хто сказав, що їх не поінформували?

Харрі відчув, як у нього паморочиться в голові. Він роззирнувся навколо, шукаючи, чим би запустити в Льокена.

Розділ 38

Б’ярне Мьоллер стояв і дивився у вікно. Схоже, мороз не збирається відступати. Діти вважали, що це класно, і з’явилися до вечері рум’яні, із крижаними руками, сперечаючись, хто з них стрибнув далі.

Як швидко плине час! Йому здавалося, ще зовсім недавно він разом із ними спускався в плузі з гори Грефсенколлен, тримаючи їх між своїми лижами. А коли вчора він зайшов до них у кімнату й запропонував почитати їм книжку, вони очі на нього повитріщали.

Тріне сказала, що в нього втомлений вигляд. Хіба? Хоча цілком можливо. Занадто багато про що доводиться думати, проблем набагато більше, ніж він собі уявляв, погодившись обійняти посаду голови відділу поліції. Постійні звіти, зустрічі, бюджетні питання… Раз у раз до нього зверталися підлеглі зі своїми питаннями: то дружина зібралася подавати на розлучення, то квартплата виросла непомірно, то нерви розгулялися.

Власне поліцейська, слідча робота, якою він займався до цього призначення, стала тепер чимсь другорядним. А він як і раніше нудьгував за секретними нарадами, запитами, апаратними іграми. Іноді подумував про те, чи не повернутися йому до всього цього, але він знав, що Тріне дуже цінує його нинішню зарплату. Та й сини просять купити їм стрибкові лижі. Отримали вони й довгоочікуваний комп’ютер. За вікном кружляли сніжинки. Але ж він, чорт забирай, був чудовим поліцейським.

Задзвонив телефон.

— Мьоллер.

— Це Холе. Так ти все знав?

— Алло! Це ти, Харрі?

— Ти знав, що мене вибрали спеціально, щоб вони не сумнівалися — це розслідування ні до чого не приведе?

Мьоллер понизив голос. Він відразу забув і про лижі, і про комп’ютер.

— Не розумію, про що ти…

— Я хочу почути від тебе самого, що ти не знав про те, що в Осло від самого початку підозрювали, хто саме вбивця.

— Гаразд, Харрі, я не знав… Я маю на увазі, я не знаю, про що ти говориш!

— Голова поліції й Даґфінн Торхус відразу після вбивства знали, що норвежець на ім’я Уве Кліпра й посол виїхали з будинку Кліпри в одній машині, за півгодини до того, як посольська машина опинилася біля мотелю. Вони також знають, що в Кліпри скажено вагомий мотив для вбивства посла.

Мьоллер важко опустився на стілець.

— І що це за мотив?

— Кліпра — один із найбагатших людей у Бангкоку, а посол зазнавав грошових труднощів, от він і вирішив стати ініціатором неофіційного розслідування про сексуальне використання Кліпрою дітей; тож коли посла знайшли вже мертвим, у його кейсі виявилися знімки Кліпри із хлопчиком. Неважко уявити собі, навіщо посол мав до нього візит. Мольнес, мабуть, переконав Кліпру в тому, що лише він один знає про це і що він власноруч зробив ці знімки. Потім він, імовірно, призначив ціну за фотографії, тобто за «всі віддруки» — ніби так це звичайно називається? Зрозуміло, неможливо визначити, скільки знімків надрукував Мольнес, але ясно, що Кліпра зробив висновок: такий шантажист, як цей невиліковний гравець-посол, прийде до нього ще не раз. І тоді Кліпра, швидше за все, запропонував проїхатися куди-небудь на машині; сам вийшов біля банку, а Мольнеса попросив почекати в мотелі, поки він повернеться туди з грішми. Приїхавши в мотель, Кліпра відразу зрозумів, у якому номері зупинився посол, адже побачив його машину, припарковану у внутрішньому дворі, правильно? А цей хрін навіть простежив, що ніж веде до Кліпри.

— Який хрін?

— Льокен. Івар Льокен. Старий хрін із розвідки, що багато років пропрацював у регіоні. Каже, що займався біженцями по лінії ООН, але, може, і бреше, біс його знає. Думаю, платню він отримує в НАТО або в подібній організації. Він кілька місяців шпигує за Кліпрою.

— А посол про це що, не знав? Мені здалося, ти сказав, ніби саме він був ініціатором розслідування.

— Що ти маєш на увазі?

— Ти стверджуєш, що посол поїхав до Кліпри, щоб шляхом шантажу отримати від нього гроші, хоча й знав, що цей хрін із розвідки стежить за будинком.

— Ну звичайно, знав: адже він отримав два віддруки фотографій, зроблених Льокеном. Що ж іще? Немає нічого підозрілого в тому, що норвезький посол робить візит увічливості найбагатшому норвежцю Бангкока, хіба ні?

— Можливо. Про що ще розповів цей Льокен?

— Він розповів мені про справжню причину мого відрядження в Бангкок.

— І що ж це за причина?

— Зажди трохи.

Мьоллер почув, як його співрозмовник прикрив рукою трубку, потім пролунали різкі вигуки норвезькою й англійською. Слідом за цим Харрі знову з’явився на лінії.

— Вибач, Мьоллер, ми тут сидимо одне в одного на голові. Мій сусід посунув свій стілець прямо на телефонний дріт. Так на чому ми зупинилися?

— На причині твого відрядження.

— Авжеж. Ті, хто замішаний у стеженні за Кліпрою, дуже ризикують. Їм може загрожувати викриття, і тоді не уникнути політичного скандалу, і тут уже голови полетять, вірно? Коли посла знайшли вбитим, усі розуміли, хто це зробив, але треба було все влаштувати так, щоб розслідування не призвело до розкриття всієї конструкції. Потрібна була золота середина — дещо почати, але так, щоб не здіймати зайвого пилу. А коли надіслали норвезького поліцейського, це мало означати, що заходів ужито. А слідчу групу, як я чув, направити відмовилися, злякалися, мовляв, негативної реакції тайців.

До сміху Харрі долучалася якась інша розмова, що відбувалася десь між земною кулею й супутником на орбіті.

— Замість цього надсилають сюди того, хто, на їхню думку, найменше здатний що-небудь розкопати. Даґфінн Торхус пошукав і знайшов потрібного кандидата, який уже точно не завдасть їм клопоту. Оскільки напевно буде проводити вечори за кухлем пива, а вдень дріматиме з похмілля. Харрі Холе — чудовий кандидат, оскільки він працює, але ж у такому особливому режимі. А якщо виникнуть питання, вони завжди зуміють обґрунтувати свій вибір: адже він чудово зарекомендував себе в Австралії! Та й Мьоллер, голова відділу, до цього Холе добре ставиться, а Мьоллеру ми все скажемо, — хіба не так?

Мьоллеру дуже не подобалися слова Харрі. Зокрема й тому, що тепер стало зрозуміло, що означав застережливий погляд начальниці у відповідь на поставлене питання, її ледве підняті брови. Це був наказ.

— Але чому ж Торхус і голова поліції ризикують залишитися без роботи, якщо піймають якогось жалюгідного педераста?

— Гарне питання.

Вони замовкли. Ніхто з них не смів вимовити вголос те, про що вони обидва думали.

— Що там зараз відбувається, Харрі?

— Операція «save ass»[33].

— Що це значить?

— Це значить, що ніхто не хоче знову пошитися в дурні. Ні Льокен, ні я. Ми домовилися про те, що будемо поки тримати язик за зубами й разом постараємося заарканити Кліпру. Я розраховую, що ти захочеш взяти цю справу в свої руки. Доповісти прямо в стортинг, наприклад. Адже тобі, сам розумієш, теж доведеться свій зад рятувати.

Мьоллер задумався. Він не був упевнений, що йому так уже хочеться рятуватися. Найгірше, що може трапитися, так це те, що він знову стане простим поліцейським.

— Справа серйозна, Харрі. Я маю подумати, а потім подзвоню тобі, гаразд?

— Гаразд.

І одночасно вони почули слабкі сигнали в космічному просторі після іншої розмови, що скінчилася. Обидва затрималися, прислухаючись до звуків у слухавці.

— Харрі!

— Так?

— Думати мені нічого, плював я на все. Я з тобою.

— Я розраховував на це, шефе.

— Подзвони мені, коли ви його заарештуєте.

— О, зовсім забув сказати… Ніхто не бачив Кліпру відтоді, як був убитий посол.

І от настав той день, коли Харрі нічого не робив.

Сидів і малював кола, намагаючись зрозуміти, на що вони схожі.

Подзвонив Єнс, запитав, як просувається розслідування. Харрі відповів йому, що це державна таємниця, і Єнс усе зрозумів, але сказав, що буде краще спати, якщо знатиме, що з’явився інший головний підозрюваний. Потім Єнс розповів анекдот, почутий по телефону: гінеколог говорить своєму колезі, що в однієї його пацієнтки клітор схожий на свинячу ніжку. «Такий великий?» — запитує колега. «Та ні, такий солоний».

І Єнс поскаржився на те, що у фінансових колах циркулюють самі лише солоні анекдоти.

Потім Харрі спробував переказати цей анекдот Нхо, але чи то йому самому англійської не вистачило, чи то Нхо, але вийшло ніяково.

Після цього він пішов до Ліз і запитав, чи можна посидіти в неї трохи. За годину їй набридла його мовчазна присутність, і вона попросила його вийти.

Він знову повечеряв у «Ле Бушероні». Француз, власник ресторану, говорив із ним французькою, а Харрі, усміхаючись, відповідав йому норвезькою.

Була вже майже одинадцята година вечора, коли він повернувся додому.

— У вас гості, — сказав йому консьєрж.

Харрі піднявся ліфтом і ліг на краю басейну, прислухаючись до легких, ритмічних сплесків — там плавала Руна.

— Тобі час додому, — сказав він трохи згодом.

Вона нічого не відповіла, а він підвівся й пішов сходами до себе у квартиру.

Розділ 39

Льокен простягнув Харрі нічний бінокль.

— Справа ясна, — вимовив він. — Я знаю їхній розпорядок. Тепер охоронець піде й сяде у своїй будці, унизу біля самого входу. Черговий обхід він буде робити не раніше ніж за двадцять хвилин.

Вони засіли на горищі будинку, за сотню метрів від володінь Кліпри. Вікно було забите, але між двома дошками якраз знайшлося місце для бінокля. А також для фотоапарата. Між горищем і будинком Кліпри з тикового дерева, прикрашеним драконовими головами, тягся ряд низеньких сараїв, пролягала дорога й стояла висока біла стіна з колючим дротом.

— Жодних проблем, — заявив Льокен. — Єдина складність у цьому місті в тому, що всюди товчуться люди. Цілодобово. Виходить, нам треба обійти стіну й перелізти через неї десь там, за тим сараєм.

Він указав рукою, і Харрі негайно навів туди бінокль.

Льокен попросив його вдягнути темний облягаючий одяг, що не впадає в око. Так що на Харрі були чорні джинси й старенька, теж чорна, футболка «Joy Division». Надягаючи цю футболку, він згадав про Крістін: єдине, що йому вдалося змусити її полюбити, так це панк-групу «Joy Division». І він подумав, що це, можливо, стало для неї заміною «Кемел», коли вже вона кинула їх палити.

— Починаємо, — скомандував Льокен.

Повітря було нерухоме, над гравійною дорогою висіла курява. Зграйка підлітків захоплено грала в такрау: вони ставали в коло й перекидалися маленьким гумовим м’ячем, не звертаючи жодної уваги на двох фарангів, одягнених в усе чорне. А ті перетнули вулицю, прослизнули між сараями й непомітно дісталися стіни. Імлисте вечірнє небо світилося бруднувато-жовтим світлом мільйонів великих і малих ліхтарів — Бангкок увечері ніколи не виглядав темним. Льокен перекинув через стіну свій компактний рюкзак і накрив колючий дріт тонким вузьким гумовим килимком.

— Спершу ви, — сказав він і склав руки стременем, допомагаючи Харрі залізти наверх.

— А як же ви?

— Про мене не думайте. Залазьте.

Харрі виструнчився й схопився за верхівку стовпа. Він перекинув одну ногу через килимок, потім другу й відчув, як колючі шипи дряпнули по гумі під його вагою. Йому не хотілося згадувати історію про хлопчика, що зісковзнув униз по флагштоку на ярмарку в Румсдалі, забувши про гак, де кріпилася мотузка. За словами діда, хлопець репетував так, що чутно було на іншому боці фіорду.

Льокен опинився поруч із ним.

— Слава Богу, ми швидко це зробили, — шепнув Харрі.

— Таки пенсіонер на щось іще здатний, еге ж?

Пригнувшись, вони перебігли через газон, тримаючись ближче до стіни будинку, і завмерли на розі. Льокен дістав нічний бінокль, виждавши, коли охоронець відвернеться в інший бік.

— Біжімо!

Харрі рвонув уперед, намагаючись уявити себе невидимкою. До гаража було рукою подати, але той був добре освітлений, і до того ж його було прекрасно видно з будки. Льокен не відставав.

Харрі вважав, що існує не так уже й багато способів вторгнення в чужий будинок, однак Льокен наполіг на тому, щоб вони продумали все до дрібних деталей. Він особливо підкреслював, що останні критичні метри до будинку вони повинні пробігти разом, тоді як Харрі здавалося, що краще б вони бігли по черзі: один біжить, інший вартує.

— Нащо вартувати? — роздратовано запитав його Льокен. — Ми в кожному разі помітимо, що нас виявили. І якщо побіжимо по черзі, то ризик викриття зросте рівно вдвічі. Ви мені скажіть, невже вас у поліції нічого не вчать?

І Харрі більше не заперечував із приводу інших позицій їхнього плану.

У гаражі красувався білий «лінкольн-континенталь», а бічні двері вели звідси прямо в будинок. Льокен припустив, що замок тут простіший, ніж у парадних дверях, а крім того, їх не помітять із будки біля воріт.

Він дістав відмичку й узявся за роботу.

— Ви стежите за часом? — шепнув він Харрі, і той кивнув на знак згоди. Відповідно до графіка, до наступного обходу охоронця залишалося шістнадцять хвилин.

Через дванадцять хвилин Харрі відчув, як у нього засвербіло все тіло.

Через тринадцять йому жагуче захотілося, щоб повз них випадково пройшов Сунтгорн.

Через чотирнадцять хвилин він зрозумів, що настав час перервати операцію.

— Треба уносити ноги, — прошепотів він.

— Ще трохи, — відповів Льокен, зігнувшись над замком.

— У нас більше немає часу.

— Ще кілька секунд.

— Тікаймо! — прошипів Харрі крізь зуби.

Льокен нічого не відповів. Харрі глибоко вдихнув і торкнув його за плече. Льокен повернувся, їхні погляди зустрілися. Блиснув золотий зуб.

— Відкрито! — шепнув Льокен.

Двері беззвучно відчинилися. Сковзнувши всередину, вони тихо закрили її за собою. І в ту ж мить почули кроки в гаражі, побачили світло від ліхтаря через віконце. Хтось різко смикнув за ручку дверей. Вони завмерли, притиснувшись спиною до стіни. Харрі затамував подих, відчуваючи, як скажено калатає серце. Потім кроки затихли далеко від них.

Тут Харрі не витримав.

— Цілих двадцять хвилин!

— Подумаєш, плюс-мінус кілька хвилин, — знизав плечима Льокен.

Харрі все ще не міг оговтатися, хапаючи ротом повітря.

Потім обоє ввімкнули свої ліхтарики й уже рушили було у бік житлової частини будинку, як раптом під ногою в Харрі щось хруснуло.

— Що там таке? — посвітив він ліхтариком. На темній підлозі біліли якісь маленькі грудочки.

Льокен направив світло на білену кам’яну стіну.

— От трясця, Кліпра всіх обдурив. Примусив повірити, що будинок цілком зроблений із тику. Ну вже ні, тепер я остаточно перестав поважати цього хлопця, — з іронією зазначив він. — Рушаймо, Харрі, час іде!

Дотримуючись вказівок Льокена, вони швидко й методично обшукали весь будинок. Харрі зосередився на тому, щоб робити все як слід: запам’ятати, де лежали речі до того, як він їх зрушив; не залишати відбитків на білих дверях; стежити, чи немає шматочків скотчу, коли він відкривав шухляди й шафи. Пройшло майже три години, перш ніж вони нарешті сіли за кухонний стіл. Льокен знайшов кілька журналів із дитячою порнографією й револьвер, із якого не стріляли вже багато років. Він сфотографував знахідки.

— Цей тип дуже квапився, — сказав він. — У його спальні стоять дві порожні валізи, речі туалету залишені у ванній, а гардероб забитий одягом.

— Може, у нього була третя валіза? — припустив Харрі.

Льокен глянув на нього із бридливою поблажливістю. Немов бачив перед собою старанного, але не занадто вмілого новобранця, подумав Харрі.

— Жоден чоловік не стане тримати дві сумки з речами туалету, Холе.

Новобранець, подумав знову Харрі.

— Залишається ще одна кімната, — продовжував Льокен. — Замкнений кабінет на другому поверсі. Замок там — німецький монстр, його ніяка відмичка не бере.

Із цими словами він дістав із рюкзака лом.

— Я сподівався, що це не знадобиться, — заявив Льокен. — Після нас у дверях залишиться величезна діра.

— Нічого страшного, — заспокоїв його Харрі. — Схоже, я поставив його капці не на ту полицю.

Льокен усміхнувся.

Замість того щоб возитися із замком, вони за допомогою лома зняли двері з петель. Харрі втратив пильність, і важкі двері з гуркотом упали всередину. Вони завмерли, очікуючи окрику охоронця.

— Думаєте, він щось чув? — запитав Харрі.

— Та ні. У цьому місті на одного мешканця припадає стільки децибел, що на якийсь стукіт дверей ніхто й уваги не зверне.

Промені світла від їхніх ліхтариків забігали по стінах як жовті таргани.

Над письмовим столом висів червоно-білий прапор «Манчестер Юнайтед». Нижче красувався постер із усією командою.

Під ним — герб Манчестера, теж червоно-білий, із вітрильником, вирізаним із дерева.

Світло ліхтаря зупинилося на фотографії. На ній був чоловік із широкою усмішкою, масивним подвійним підборіддям й очима, що горіли веселощами. Уве Кліпра явно був із тих, хто любить посміятися. Світлі кучері розвівалися на вітрі. Схоже, знімок був зроблений на борту судна.

— Все-таки він не схожий на типового педофіла, — зазначив Харрі.

— Педофіл рідко виявляє себе, — сказав Льокен.

Харрі глянув у його бік, але був одразу засліплений ліхтарем.

— Що там таке?

Харрі повернувся. Льокен направив світло на сіру металеву шафку в кутку. Харрі моментально впізнав її.

— Я мав розповісти вам про це, — швидко почав він, задоволений, що нарешті теж може повідомити щось корисне. — Це магнітофон вартістю в півмільйона крон. Я бачив таку само штуку в кабінеті в Брекке. На нього записуються телефонні розмови, причому запис і час змінити не можна, так що й ці дані можна потім використати в суді. Необхідна річ, коли ти усно, по телефону, укладаєш мільйонні угоди.

— Дійсно необхідна, коли ти розмовляєш із людьми з найбільш корумпованої галузі у світі, та ще в найбільш корумпованій країні, — підхопив Льокен.

Харрі швидко переглянув папери, що лежали на письмовому столі. Перед ним були листи з логотипами й назвами японських та американських компаній, договори, контракти, проекти угод і поправки до проектів. У багатьох із них згадувалася фірма BERTS. Він звернув увагу на брошуру з назвою «Барклай Таїланд». Виявилося, що це фінансовий аналіз компанії «Пхуріделл». Він посвітив ліхтариком. І раптом завмер, помітивши дещо на стіні.

— Агов! Погляньте, Льокен. Мабуть, це ніж-близнюк, про який ви мені розповідали.

Льокен не чув, повернувшись до нього спиною.

— Чуєте, що я…

— Тікаймо звідси, Харрі. Негайно.

Харрі обернувся й побачив, що Льокен світить ліхтарем на коробочку, що висіла на стіні: на ній мигала червона лампочка. І в ту ж мить Харрі немов ткнули у вухо в’язальною спицею, — сирена завила так, що він майже оглухнув.

— Сигналізація з відкладеним запуском! — вигукнув Льокен, готуючись бігти. — Гасіть ліхтар!

Харрі стрімголов скотився слідом за ним по темних сходах. Вони рвонули до бічних дверей, що вели в гараж. Та ледь Харрі схопився за дверну ручку, як Льокен зупинив його:

— Чекайте.

Зовні почулися голоси й брязкіт ключів.

— Вони біля головного входу, — сказав Льокен.

— То давайте вибиратися звідси!

— Не можна, вони помітять нас, якщо ми зараз вийдемо, — шепнув Льокен. — А коли вони ввійдуть у будинок, ми хутко звалюємо з гаража, добре?

Харрі кивнув у відповідь. Смужка місячного світла, блакитна від скляної мозаїки над дверима, лягла перед ними на підлогу.

— Що ви робите?

Харрі опустився на коліна й підібрав з підлоги шматочки вапна. Він не встиг відповісти, як розчинилися парадні двері. Льокен відкрив двері в гараж, і Харрі вискочив геть. Пригнувшись, вони чимдуж рвонули через газон, й істеричне виття сирени поступово ставало слабкішим у них за спиною.

— Close call[34], — вимовив Льокен, коли вони вже опинилися по той бік стіни.

Харрі глянув на нього. У місячному світлі блиснув золотий зуб. Льокен навіть не задихався.

Розділ 40

Електрика перегоріла, коли Харрі сунув ножиці в розетку, тому вони знову сиділи при нерівному світлі стеаринової свічки. Льокен відкоркував пляшку «Джима Біма».

— Що кривитеся, Холе? Запах не подобається?

— Запах тут ні до чого.

— А смак?

— І смак відмінний. Ми із «Джимом» старі друзі.

— Зрозуміло, — сказав Льокен і перекинув у себе чарку. — Але тепер ви з ним не дружите?

— Кажуть, він погано на мене впливає.

— Із ким же ви приятелюєте тепер?

Харрі підняв пляшку кока-коли.

— З американським культурним імперіалізмом.

— Що, зав’язали?

— Восени пив пиво.

Льокен усміхнувся. Ласкаво й упевнено, як Ерік Бю у своїй телепрограмі.

— Виходить, он як. А я думав, чого це Торхус вибрав саме вас.

Харрі зрозумів, що йому зробили прихований комплімент і що Торхус звичайно вибирає набагато більших ідіотів. Що вибір пояснюється чимось іншим, ніж тим, що він негідний поліцейський.

Харрі кивнув на пляшку:

— Що, заглушає нудоту?

Льокен питально подивився на нього:

— Тобто допомагає на якийсь час забути про роботу? Забути про хлопчиків, про знімки, про все це лайно?

Льокен випив і налив ще. Зробивши ковток, він відставив склянку й відкинувся на спинку стільця.

— Я пройшов спеціальну підготовку, щоб справлятися із цією роботою, Харрі.

Харрі слабко уявляв собі таку підготовку.

— Я знаю, як вони міркують, що ними рухає, що для них приємно, яким спокусам вони піддаються. — Льокен дістав свою трубку. — Я розкусив їх уже дуже давно.

Харрі не знав, що сказати. І тому промовчав.

— Кажете, зав’язали? А ви здатні на це, Холе? Ви вмієте сказати «ні»? Як у тій історії із сигаретами — прийняти рішення й суворо його дотримуватися?

— Ну, в принципі, так, — відповів Харрі. — Проблема тільки в тому, що рішення ці виявляються не завжди гарними.

Льокен знов усміхнувся. А Харрі згадав старого друга, котрий усміхався точно так само. Друга він поховав у Сіднеї, але той все одно регулярно з’являвся до Харрі вночі.

— Тоді ми з вами схожі, — сказав Льокен. — Я жодного разу в житті не доторкнувся до дитини. Так, я мріяв, уявляв собі це, до сліз, але ніколи в житті цього не зробив. Розумієте мене?

Харрі глитнув. Його охопило сум’яття.

— Не знаю, скільки мені було років, коли мене вперше зґвалтував мій вітчим, але, здається, не більше п’яти. Я рубонув його по стегну сокирою, коли мені виповнилося тринадцять. Зачепив артерію, він знепритомнів і ледве не загинув. Але він вижив і став калікою. Говорив усім, що сталося нещастя, що сам себе рубонув сокирою, коли колов дрова. Ми були квити.

Льокен підняв склянку й тужно подивився на коричневу рідину.

— Вам, напевно, здається, що це найчистіший парадокс, — вимовив він. — Але за статистикою, діти, що пережили сексуальні домагання, найчастіше самі потім стають ґвалтівниками, вірно?

Харрі скривився.

— Це правда, — продовжував Льокен. — Педофіли добре знають, які страждання вони заподіюють дітям, адже багато хто з них самі пережили в дитинстві й страх, і сором, і почуття провини. До речі, вам відомо, що, на думку багатьох психологів, є близьке споріднення між лібідо й потягом до смерті?

Харрі похитав головою. Льокен перекинув склянку й перестав усміхатися.

— Це як укус вампіра. Думаєш, що помер, а прокидаєшся й сам стаєш вампіром. Безсмертним, з ненаситною жагою крові.

— І з вічним прагненням до смерті?

— Саме так.

— А що зробило вас іншим?

— Усе взагалі інакше, Холе.

Льокен набив трубку й поклав її на стіл. Він зняв із себе чорний, під горло, светр, його голий торс поблискував від поту. Маючи гарну фігуру, він, проте, був уже старий — обвисла шкіра, в’ялі м’язи, — і настане день, коли він повинен буде вмерти.

— Коли в моїй шафці у Варде знайшли журнал із дитячою порнографією, мене викликав командир. Але мені пощастило: до відповідальності мене не притягли, для серйозних підозр не було приводу, я всього лише розглядав картинки. Тому й у моїй особистій справі не з’явилося нічого, крім запису про звільнення із ВВС. Завдяки роботі в розвідці я ввійшов у контакт з організацією, що у той час називалася Special Services, попередницею ЦРУ. Вони послали мене на навчання в Штати, а потім направили в Корею, працювати під прикриттям норвезького польового госпіталю.

— І на кого ж ви працюєте тепер?

Льокен знизав плечима, показуючи, що це не має значення.

— Вам не соромно? — запитав Харрі.

— Звичайно, соромно, — слабко усміхнувся Льокен. — Щодня соромно. Це моя слабкість.

— Тоді навіщо ви розповіли мені все це? — поцікавився Харрі.

— Ну, по-перше, тому що я занадто старий, щоб ховатися. По-друге, тому що мені немає кого брати до уваги, крім самого себе. І по-третє, сором — це ж емоції, а не логіка. — Куточок його рота поповз угору, і на обличчі з’явилася саркастична посмішка. — Раніше я навіть виписував «Archives of Sexual Behavior»[35], щоб довідатися, чи не визначив якийсь учений, що за монстр у мені сидить. Читав скоріше із цікавості, ніж від сорому. Там я побачив статтю про монаха-педофіла зі Швейцарії, котрий ніколи не був ні в чому замішаний, а потім замкнувся в кімнаті й випив риб’ячий жир з осколками скла. Статтю я кинув на середині, так і не дочитавши до кінця. Я волію оцінювати себе як продукт виховання й середовища, але все-таки, незважаючи ні на що, як людину моральну. І маю намір уживатися із самим собою, Холе.

— Але як же ви, будучи педофілом, займаєтеся збором матеріалів з дитячої проституції? Адже вас це заводить?

Льокен задумливо втупився в стіл.

— Ви коли-небудь мріяли зґвалтувати жінку, Холе? Можете не відповідати, я все одно знаю, що мріяли. Адже це не означає, що ви дійсно збираєтеся когось зґвалтувати? І це також не означає, що ви як поліцейський не можете розслідувати справи про зґвалтування, вірно? Навіть якщо ви можете зрозуміти чоловіка, що втратив контроль, все одно це не грає особливої ролі. Зґвалтування — це божевілля. Воно протизаконне. І подібна сволота має зазнати кари.

Він перекинув третю склянку. Пляшка спорожніла до етикетки.

Харрі похитав головою.

— Вибачите, Льокен, але мені важко з вами погодитися. Ви купуєте дитяче порно, ви частина всього цього. Без таких, як ви, не існувало б ринку подібних мерзенностей.

— Ваша правда, — сказав Льокен, і погляд його затуманився. — Я не святий. Я теж посприяв цьому світу перетворитися на юдоль болю. Що ж мені ще відповісти? Як співається в пісні: «Я такий, як усі: дощ пройшов, і я змок».

Харрі раптом відчув себе таким же старим, як Льокен. Старим і втомленим.

— А що там із цими шматочками вапна? — запитав Льокен, злегка гугнявлячи.

— Простий збіг. Я подумав, що вони нагадують вапняний пил на викрутці, яку ми знайшли в багажнику Мольнеса. Вони жовтуваті. Не чисто білі, як звичайне вапно. Хочу віддати ці шматочки на експертизу й зрівняти з пилом у машині посла.

— Що в такому випадку це означає?

Харрі знизав плечима.

— Ніколи не знаєш заздалегідь, що це може означати. Дев'яносто дев'ять відсотків інформації, зібраної в результаті розслідування, марні. Треба тільки сподіватися, що помітиш той єдиний відсоток, коли він виявиться в тебе під носом.

— Мабуть, вірно, — сказав Льокен і, заплющивши очі, відкинувся на спинку стільця.

Харрі вийшов на вулицю й купив суп-локшину з королівськими креветками в беззубого тайця в кепці з написом «Ліверпуль». Продавець налив йому супу із чорного казана в пластиковий пакет і зав'язав його вузлом, оголивши ясна. Повернувшись, Харрі знайшов на кухні дві супові тарілки. Він розбудив Льокена, і вони мовчки з’їли суп.

— Гадаю, я знаю, хто віддав наказ про проведення розслідування, — сказав нарешті Харрі.

Льокен нічого не відповів.

— Я розумію, чому ви не могли чекати, поки буде підписаний договір із Таїландом. Справа термінова, вірно? Ви поспішали отримати результати й тому таємно почали стеження.

— Ви не здаєтеся?

— Яке це тепер має значення?

Льокен подув на ложку з гарячим супом.

— Потрібно багато часу, щоб знайти докази, — відповів він. — Може, цілий рік. Найважливіше за все було виграти час.

— Я здогадуюся, що немає ніякого письмового документа, у якому був би названий ініціатор розслідування, так що Торхус залишиться в повній самотності, якщо справа накриється. Я правий?

Льокен підняв перед собою ложку із креветкою й сказав, звертаючись до неї:

— Розумні політики завжди піклуються про те, щоб убезпечити себе, хіба ні? Для виконання брудної роботи в них є заступники. А заступники не віддають наказів. Вони лише радять якому-небудь начальникові відділу, що тому треба зробити, щоб просунутися нагору по кар’єрних сходах.

— Аскільсен?

Льокен поклав у рот креветку й мовчки прийнявся жувати.

— Що ж пообіцяли Торхусу за проведення операції? Посаду заступника міністра?

— Не знаю. Ми не обговорювали подібні речі.

— А як же голова поліції? Вона теж ризикує?

— Думаю, вона вірний соціал-демократ.

— Йдеться про політичні амбіції?

— Можливо. А може бути, ніхто з них зовсім нічим таким і не ризикує. Те, що мій офіс знаходиться в тій самій будівлі, що й посольство, ще не означає…

— …що ви теж у їхній платіжній відомості? Так на кого ж ви працюєте? Чи ви позаштатник?

Льокен усміхнувся своєму відбиттю в супі.

— Скажіть, що трапилося з вашою жінкою, Холе?

Харрі розгублено витріщився на нього.

— Ну, з тією, що кинула палити.

— Я вже розповів вам про це. Вона виїхала в Англію з музикантом.

— А потім?

— Хто сказав, що було якесь «потім»?

— Ви. Та інтонація, з якою ви про неї розповідали, — розсміявся Льокен, відклавши ложку. — Ану розповідайте, Холе. Вона дійсно кинула палити? Зовсім?

— Ні, — тихо вимовив Харрі. — Тоді. Але тепер кинула. Зовсім.

Він глянув на пляшку «Джима Біма», заплющив очі й спробував уявити собі тепло від першого ковтка.

Харрі сидів доти, поки Льокен не заснув. Потім відтягнув його на ліжко, укрив пледом і пішов, зачинивши двері.

Консьєрж у «Рівер-Гарден» теж спав. Харрі хотів було розбудити його, але передумав: усім треба поспати вночі, хоча б трохи. Під двері квартири був підсунутий лист. Харрі поклав його, не відкриваючи, на нічний столик разом з іншими, а потім улаштувався біля вікна, дивлячись на баржу, що беззвучно сковзала по воді під мостом Таксін-бридж.

Розділ 41

Була вже майже десята година, коли Харрі входив у кабінет. У дверях він зустрівся із Нхо.

— Ти чув?

— Про що?

— Про розпорядження шефа поліції?

Харрі похитав головою.

— Ми довідалися про це сьогодні вранці на нараді. Наше начальство встигло поспілкуватися.

Ліз підскочила на стільці, коли Харрі ввалився в кабінет без усяких формальностей.

— Доброго ранку, Харрі!

— Та не дуже він добрий. Ліг спати тільки о п’ятій. Чув, розслідування хочуть припинити?

Ліз зітхнула.

— Видно по всьому, наші начальники знову поговорили. Твоя повела розмову про нестачу бюджетних коштів і кадрів, а тому захотіла негайно повернути тебе на робоче місце, тоді як наш розсердився, що ми проігнорували ще кілька вбивств, займаючись цією справою. Зрозуміло, йдеться не про те, щоб закрити нашу справу, а про те, щоб не вважати її пріоритетною.

— І що далі?

— А те, що я отримала наказ простежити, щоб за два-три дні ти вже сидів у літаку.

— І що?

— Я відрапортувала, що всі авіаквитки на січень, як звичайно, розпродані й доведеться почекати як мінімум тиждень.

— Отже, у нас є цілий тиждень?

— Ні, мені було заявлено, що, коли немає дешевих квитків, треба летіти бізнес-класом.

Харрі розреготався:

— Бісові діти! І вони ще говорять про бюджет? А знаєш, вони засмикалися.

Стілець під Ліз заскрипів, коли вона відкинулася на його спинку.

— Хочеш обговорити це, Харрі?

— А ти хочеш? — запитав він.

— Не знаю, чи хочу я, — відповіла вона. — Про деякі речі краще помовчати, чи не так?

— Чому ж ми цього не робимо?

Вона відвернулася, підняла жалюзі й виглянула у вікно. Над її гладкою головою промені сонця утворили сяючий німб.

— Тобі відомо, скільки в середньому отримує новобранець Міністерства національної поліції, Харрі? Сто п’ятдесят доларів на місяць. У міністерстві працюють сто двадцять тисяч поліцейських, яким треба годувати свої родини, і ми не в змозі платити їм гарну зарплату. Тобі не здається природним, що деякі з них можуть заплющувати очі на якісь речі, заради того щоб отримати прибавку?

— Ні, не здається.

Вона зітхнула.

— Особисто я ніколи не зневажаю службовими обов’язками. Ніхто не знає, як мені теж бувають потрібні зайві гроші, але я ніколи не поступлюся чимось заради них. Мої слова, напевно, нагадують клятву скаутів, але хтось же має виконувати свою роботу.

— А крім того, на тобі…

— …відповідальність, так, — утомлено усміхнулася вона. — Хтось повинен нести цей хрест.

Харрі почав розповідати. Вона принесла каву, повідомила на комутатор, щоб її не кликали до телефону, записувала за Харрі, принесла ще кави, дивилася в стелю, лаялася останніми словами й зрештою сказала Харрі, щоб він ішов, бо їй треба подумати.

За годину вона знову викликала його до себе. Скаженіючи від люті.

— Чорт забирай, Харрі, ти взагалі розумієш, про що мене просиш?

— Так. І бачу, ти теж це зрозуміла.

— Я ризикую втратити роботу, якщо погоджуся покривати тебе й цього Льокена.

— Буде мило з твого боку!

— Чорти б тебе забрали!

Харрі усміхнувся.

Пані, що взяла слухавку в Торговельній палаті Бангкока, негайно поклала її, тільки-но Харрі заговорив англійською. Тоді він попросив Нхо передзвонити туди й вимовив по буквах назву, написану на першій сторінці аналітичного звіту, знайденого в кабінеті Кліпри.

— Тільки довідайся, чим вони займаються, хто власник і все таке інше.

Нхо вийшов, а Харрі якийсь час іще сидів, тарабанячи пальцями по столу, а потім зробив новий дзвінок.

— Холе, — відповіли в слухавці.

Харрі знав, що батько називає їхнє прізвище за звичкою, представляючись від імені всього сімейства. Немов мати усе ще сидить у зеленому кріслі у вітальні, вишиваючи або читаючи книгу. Харрі навіть здалося на мить, що вона теж бере участь у цій розмові.

Батько щойно встав. Харрі запитав, чим він має намір зайнятися сьогодні, і з подивом почув, що батько, виявляється, зібрався їхати на дачу в Рауланн.

— Треба нарубати дров, — сказав він. — Дрова закінчилися.

Він не був на дачі відтоді, як померла мати Харрі.

— А як у тебе справи? — запитав батько.

— Усе гаразд. Незабаром повернуся додому. Як Сестреня?

— Вона справляється. Але кухарем їй не бути.

І вони обидва засміялися. Харрі уявив собі, як виглядала кухня після того, як Сестреня приготувала недільний обід.

— Ти маєш привезти їй який-небудь подарунок, — сказав батько.

— Куплю щось. А тобі що привезти?

Запала мовчанка. Харрі вилаявся про себе, знаючи, що вони думають зараз про одне й те саме й що Харрі не зможе привезти з Бангкока те, що хоче батько. Щораз те ж саме: коли йому нарешті здавалося, що він розговорив батька, насправді той знову згадував про покійницю й знову линув думками до неї, замикався у своїй добровільній мовчазній самотності. Гірше за все це переносила Сестреня, адже вони з батьком завжди були «кращими-прекращими друзями», як він сам говорив. І тепер, коли Харрі немає поруч, вона почувала себе подвійно самотньою.

Батько кашлянув.

— Ти міг би… міг би привезти мені таку тайську сорочку…

— Сорочку?

— Так, це було б здорово. І ще кросівки від «Найк», адже вони ніби дешеві в Таїланді. Учора я дістав свої старі, вони зовсім розлізлися. До речі, як ти сам, у формі? Зможеш зробити пробіжку?

Поклавши слухавку, Харрі відчув, як клубок підступив до горла.

Харрі знову бачив її уві сні. Її рудувате волосся, що розліталося, її спокійний, упевнений погляд. Він чекав, що далі буде те саме: з її рота й очниць почнуть рости морські водорості. Але цього не сталося.

— Це Єнс.

Харрі зрозумів, що зі сну схопив слухавку.

— Єнс? — Дивно, чого це серце так закалатало. — Я бачу, ти любиш дзвонити в невизначений час.

— Вибач, Харрі, але в нас неприємності. Руна пропала.

З Харрі злетів усякий сон.

— Хільде не знає, що робити. Руна мала бути вдома до вечері, а зараз третя година ночі. Я дзвонив у поліцію, вони сповістили патрульні машини, але я вирішив подзвонити й тобі теж.

— Навіщо?

— Навіщо? Не знаю. Чи не міг би ти сюди приїхати? Хільде сидить і ридає.

Харрі уявив собі цю картину. У нього не було ніякого бажання стати свідком усього іншого.

— Послухай, Єнсе, я мало чим зможу допомогти зараз. Дай їй заспокійливого, якщо вона не п’яна, й обдзвони всіх подружок Руни.

— У поліції сказали те ж саме. Але Хільде говорить, що в дочки немає подружок.

— Чорт!

— Що?

Харрі сів на ліжку. Все одно сон уже пропав.

— Вибач. Я буду за годину.

— Дякую тобі, Харрі.

Розділ 42

Хільде Мольнес була занадто п’яна, щоб давати їй заспокійливе. І, щиро кажучи, занадто п’яна для будь-чого, крім ще однієї порції випивки.

Єнс, схоже, на це не зважав; він бігав між кухнею й вітальнею як зацькований кролик, підносячи їй тонік із льодом.

Харрі сів на диван, неуважно прислухаючись до тієї нісенітниці, яку вона казала.

— Вона гадає, сталося щось жахливе, — проговорив Єнс.

— Скажи їй, що у вісімдесяти з гаком відсотках випадків подібні зникнення завершуються тим, що зниклий повертається додому живий і неушкоджений, — відповів йому Харрі, немов його слова мали потребу в перекладі на мову п’яної жінки.

— Та я вже казав це. Але вона все одно повторює, що з Руною хтось розправився.

— Що за дурня!

Єнс присів на краєчок стільця, ламаючи пальці. Схоже, він був зовсім розгублений і дивився на Харрі майже з благанням.

— Руна і Хільде сварилися останнім часом, і я подумав…

— …що вона втекла з дому, щоб дошкулити матері? Цілком можливо.

Хільде Мольнес закашлялася й поворухнулася. Їй удалося піднятися з дивана й сьорбнути ще джину. Тонік закінчився.

— От якою вона буває, — сказав Єнс, немов її тут не було.

І все-таки це вона, констатував Харрі. Лежить собі, хропе із розкритим ротом. Єнс глянув у її бік.

— Коли я її вперше зустрів, вона сказала мені, що п’є тонік, щоб не занедужати малярією. Адже ти знаєш, у ньому хінін. Але він, мовляв, не смакує без джину.

Він слабко усміхнувся й підняв слухавку, перевіряючи, чи є гудок.

— У разі, якщо вона…

— Розумію, — сказав Харрі.

Вони сіли на терасі, прислухаючись до міського шуму. Крізь транспортний гул пробивалося ревіння компресорів.

— Новий суперавтобан, — кивнув Єнс. — Працюють день і ніч. Траса проляже он через той квартал. — І він показав рукою.

— Я чув, що в проекті бере участь один норвежець. Уве Кліпра… ти знаєш його? — І Харрі звів очі на Єнса.

— Уве Кліпра, так, авжеж. Він найбільший клієнт у нашій брокерській конторі. Я провів із ним безліч валютних операцій.

— Та ну? Ти знаєш, чим він зараз займається?

— Чим займається, тим займається. Принаймні, він скуповує багато компаній.

— Що за компанії?

— Здебільшого дрібні підрядчики. Він прокладає собі дорогу, щоб дібратися до BERTS, скуповуючи фірми субпостачальників.

— Це розумний хід?

Єнс оживився, з радістю перемінивши тему розмови.

— Авжеж, доки його покупки фінансуються. І доки фірми не збанкрутували, виконуючи своїзобов’язання.

— А ти знаєш компанію з назвою «Пхуріделл»?

— Ну звичайно, — розсміявся Єнс. — За дорученням Кліпри ми підготували аналітичний звіт і рекомендували йому купити її. Але звідки ти, цікаво, дізнався про цю компанію?

— Рекомендація виявилася не дуже вдалою, так?

— Так… — розгублено вимовив Єнс.

— Я тут учора доручив декому перевірити «Пхуріделл», і з’ясувалося, що вона практично банкрут, — сказав Харрі.

— Це правда, але як це тебе обходить?

— Власне кажучи, мене більше цікавить Кліпра. Ти трохи в курсі того, чим він займається. Наскільки він постраждає від цього банкрутства?

Єнс знизав плечима.

— Звичайно збиток у такому випадку незначний, але під BERTS Кліпра набрав стільки кредитів, що все перетворилося в картковий будиночок. Найменший вітерець — і вся конструкція звалиться, якщо ти розумієш, що я маю на увазі. Тоді Кліпрі кінець.

— Отже, він купує «Пхуріделл» за вашою, а вірніше, твоєю рекомендацією. Проходить лише два тижні, і фірма стає банкрутом. Під удар потрапляє статок Кліпри, і все через пораду одного-єдиного брокера. Я не фінансовий аналітик, але мені здається, що кілька тижнів — занадто малий строк. Він мав відчути, що ти продаєш йому старий автомобіль без мотора. І що бандити типу тебе мають сидіти за ґратами.

Схоже, до Єнса нарешті дійшли слова Харрі.

— Виходить, Уве Кліпра міг… Це якась дурниця!

— Це всього лише версія.

— Яка версія?

— Уве Кліпра вбив у мотелі посла й зробив так, щоб підозри вказували на тебе.

Єнс підвівся.

— Ну це вже занадто, Харрі.

— Сядь і послухай мене, Єнсе.

Єнс зітхаючи опустився на стілець. Харрі нахилився до стола.

— А Уве Кліпра агресивний, так? Тобто, я маю на увазі, він людина дії?

— Так, — не одразу відповів Єнс.

— Можливо, Атле Мольнес мав щось на Кліпру і з’явився до нього з вимогою грошей, тоді як сам Кліпра ледь тримався на плаву.

— Яка ще вимога грошей?

— Скажемо тільки, що Мольнес мав потребу в грошах і на руках у нього були матеріали, украй неприємні для нашого мільйонера. Звичайно Кліпра вмів виходити з подібних ситуацій, але тепер шантаж був занадто серйозний, і він відчув себе пацюком у глухому куті. Згодний?

Єнс кивнув.

— Вони залишили будинок Кліпри в машині посла, оскільки Кліпра наполягав, щоб обмін компромату на гроші провели в якому-небудь більш затишному місці. Мабуть, посол нічого не мав проти. Я припускаю, що Кліпра ще не встиг подумати про тебе, коли виходив із машини, прямуючи у свій банк, поки посол поїхав далі, у мотель. Але Кліпрі треба потрапити в мотель так, щоб ніхто не помітив. І от він починає міркувати. І вирішує, що можна вбити відразу двох зайців. Йому відомо, що посол зустрічався із тобою раніше, того ж дня, виходить, ти так чи інакше опинишся під наглядом поліції. І він тішить себе думкою, що в цього приятеля, Брекке, не буде алібі на вечір.

— Але як він міг передбачити таке заздалегідь? — здивувався Єнс.

— Та тому, що він сам напередодні й замовив у тебе фінансовий звіт. Він уже давно користується твоїми послугами, так що йому було відомо, як і коли саме ти працюєш. Може, він подзвонив тобі в той вечір в офіс і переконався в тому, що ти відключив телефон: отже, ніхто не зможе підтвердити твоє алібі. А потім він дібрав смаку й придумав, як змусити поліцію повірити в те, що ти брешеш.

— Відеозапис?

— Оскільки ти постійний радник Кліпри з валютних операцій, він напевно часто бував у тебе й бачив відеокамери на паркінгу. Імовірно, Мольнес згадав, що ти спускався разом із ним у паркінг, і Кліпра спланував, що ти скажеш це поліції. І що найбільш кмітливий із поліцейських захоче перевірити цей факт на відео.

— Виходить, Уве Кліпра спершу підкупив охоронця, а потім сам же вбив його за допомогою синільної кислоти? Мені шкода, Харрі, але важко уявити собі, що Уве Кліпра домовляється із негром, потім купує опіум і маже його синільною кислотою в себе на кухні.

Харрі дістав із пачки останню сигарету, яку притримував, скільки міг. Глянув на годинник. Зовсім неймовірно, щоб Руна подзвонила додому о п’ятій годині ранку. І все-таки він поглядав на телефон. Єнс простягнув йому запальничку, перш ніж він встиг дістати свою.

— Спасибі. Тобі відоме минуле Кліпри, Єнсе? Ти знав про те, що цей бандит приїхав сюди недоуком, що в дійсності він утік із Норвегії, ховаючись від поганих чуток?

— Що в нього документів про вищу освіту немає, я знав. А от інше для мене новина.

— Ти ж не думаєш, що такий утікач й аутсайдер вельми педантичний у виборі засобів, щоб вибитися в люди, особливо коли такі засоби більш-менш загальноприйняті? Кліпра більше тридцяти років займався найбільш корумпованим бізнесом в одній із найбільш корумпованих країн світу. Ти не чув пісню: «Я такий, як усі: дощ пройшов, і я змок»?

Єнс похитав головою.

— Я хочу сказати тільки те, що Кліпра як бізнесмен грав за тими ж правилам, що й усі інші. А ці люди уважно стежать, щоб не забруднити рук, тому для брудної роботи завжди використовують інших. Думаю, Кліпра навіть не здогадується, від чого помер Джим Лав.

Харрі затягнувся. Сигарета виявилася зовсім не така смачна, як він собі уявляв.

— Розумію, — вимовив зрештою Єнс. — Тільки от щодо того банкрутства: незрозуміло, чому він зібрався обвинуватити у всьому мене. Ми просто купили компанію в мультинаціонального концерну, що не ліквідував її доларові борги, бо одержував доходи від інших дочірніх компаній теж у доларах.

— Виходить, просто купили?

— Коротше кажучи, як тільки компанія була виділена з концерну й перейшла до рук Кліпрі, її доларова експозиція стала просто несусвітньою. Це все одно що бомба вповільненої дії. Я просив його негайно забезпечити борг, продавши ф’ючерси в доларах, але він відповів, що хоче почекати, мовляв, долар занадто завищений. Навіть при нормальному коливанні валютного курсу Кліпра сильно ризикував. Але все виявилося ще гірше, ніж можна було очікувати. Протягом трьох тижнів долар виріс удвічі до таїландського бату, і відповідно борги компанії подвоїлися. І вона збанкрутувала, але не за три тижні, а за три дні.

Хільде Мольнес здригнулася при вигуку Єнса й щось прогундосила вві сні. Той занепокоєно повернувся до неї, чекаючи, коли вона перевернеться на інший бік і знову захропе.

— За три дні! — прошипів він і показав на пальцях «три».

— Отже, ти думаєш, що для нього не було ніякого сенсу звалювати всю провину на тебе?

Єнс похитав головою.

Харрі загасив недопалок.

— Виходячи з того, що я знаю про Кліпру, можу припустити, що слово «резон» у його лексикон не входить. Не можна недооцінювати ірраціональний бік людської натури, Єнсе.

— Що ти маєш на увазі?

— Коли тобі треба забити цвях і ти попадаєш собі по пальцю, що ти жбурнеш у стіну?

— Молоток!

— Саме так. Як тобі подобається бути молотком, Єнсе Брекке?

О пів на шосту Харрі подзвонив в Управління поліції, його з’єднували із трьома співробітниками, перш ніж йому вдалося знайти четвертого, котрий трохи говорив англійською мовою й зміг повідомити, що вони не мають ніяких відомостей про зниклу.

— Може, з’явиться, — додав поліцейський.

— Це вже точно, — відповів Харрі. — Думаю, вона зараз лежить у готелі й замовляє собі сніданок у номер.

— Що?

— Думаю, вона… добре, забудьте. Спасибі за допомогу.

Єнс провів його до сходів. Харрі підняв голову до неба: уже світало.

— Коли все це закінчиться, я запитаю тебе про одну річ, — сказав Єнс. Він зітхнув і безпомічно усміхнувся: — Хільде погодилася вийти за мене заміж, і мені потрібний свідок.

Пройшло кілька секунд, перш ніж Харрі зрозумів, про що мова. Він був так приголомшений, що не знав, що сказати.

Єнс потупився, розглядаючи свої черевики.

— Знаю, це здається дивним: адже ми одружуємося відразу після смерті її чоловіка, але тому є свої причини.

— Але я…

— …не дуже давно знайомий зі мною? Я знаю, Харрі, але, якби не ти, я зараз не був би на волі. — Він підняв голову й усміхнувся. — У всякому разі, подумай над моєю пропозицією.

Коли Харрі піймав на вулиці таксі, над дахами будинків на сході вже зайнялася зоря. Курява, замість того щоб вивітритися за ніч, просто опустилася й запала між будинками. І тепер знову здійнялася разом із сонцем, відбиваючи червоний, величний схід. Вони їхали по Сілом-роуд, і дорожні опори кидали довгі мовчазні тіні на пофарбований кривавим кольором асфальт, немов сплячі динозаври.

Харрі сидів на ліжку й дивився на нічний столик. Йому тільки зараз спало на думку, що в листі від Руни могла бути якась інформація. Він висунув шухляду, дістав її останній лист і розкрив його ключем від квартири. Конверти були однакові, і тому він вирішив, що це точно лист від Руни. Він був надрукований на принтері, стислий й лаконічний:

«Харрі Холе. Я тебе бачу. Не наближайся. Вона повернеться додому цілою й неушкодженою, коли ти сядеш у літак. Я дістану тебе всюди. Ти самотній, дуже самотній. Номер 20».

Його немов схопили за горло, і він навіть підхопився, щоб вдихнути.

Цього не трапиться, подумав він. Не може трапитися знову.

«Я бачу тебе. Номер 20».

Він знає все, що їм відомо. Чорт!

«Ти самотній».

Іде витік інформації. Він схопив слухавку, але негайно поклав її на місце. Думай, думай. By нічого не торкав. Він знову схопив слухавку й відгвинтив кришку мембрани. Поруч із мікрофоном була прикріплена крихітна чорна штуковина, схожа на чіп. Харрі бачив такі колись. Це була російська модель, краща від тих, що застосовували в ЦРУ.

Біль у нозі заглушила всі інші муки, після того як він штовхнув нічний столик із такою силою, що той із гуркотом перевернувся.

Розділ 43

Ліз піднесла чашку кави до губ і так голосно сьорбнула, що Льокен здивовано поглянув на Харрі, немов запитуючи, кого це він із собою привів. Вони сиділи в «Мілліс Караоке», з фотографії на стіні на них жадібним поглядом дивилася Мадонна із платиновим волоссям під веселу музику пісні «І Just Called То Say I Love You»[36]. Харрі в розпачі натиснув на пульт, щоб зменшити гучність. Вони прочитали лист і сиділи мовчки. Харрі знайшов нарешті потрібну кнопку, і музика різко обірвалася.

— Про це я й хотів поговорити, — сказав Харрі. — Як бачите, у нашому колі відбувається витік інформації.

— А що із підслуховуючим пристроєм, який, по-вашому, установив на ваш апарат Ву? — запитав Льокен.

— Це все-таки не пояснює, яким чином той тип довідався, що ми напали на його слід. Пропоную зустрічатися тепер тільки тут. Якщо ми знайдемо інформатора, то він, можливо, виведе нас на Кліпру, однак я не думаю, що треба починати із цього кінця.

— Чому ні? — запитала Ліз.

— У мене таке відчуття, що інформатор зашифрований так само добре, як і Кліпра.

— Та ну?

— Кліпра знає, що той посилається у своєму листі на відомості, отримані з наших джерел. Чого ніколи б не зробив, якби у нас була можливість дізнатися, де відбувається витік.

— Чому б тоді не поставити запитання, що не дає всім спокою? — сказав Льокен. — Звідки вам знати, що цей інформатор — не один із нас?

— Я й не знаю про це. Але якщо це так, ми однаково вже програли, і нам не завадить розглянути й цю версію.

Обоє його співрозмовників кивнули у відповідь на знак згоди.

— Зайве нагадувати, що час працює проти нас і що дівчині загрожує небезпека. Сімдесят відсотків подібних викрадень закінчуються вбивством жертви. — Харрі намагався говорити якомога спокійніше й не дивитися на співрозмовників, упевнений, що в його очах усе можна прочитати.

— Із чого почнемо? — запитала Ліз.

— Почнемо з того, що можна відкинути, — відповів Харрі. — Де точно немає дівчини?

— Ну що ж, коли вже дівчина у викрадача, він навряд чи перетнув кордон Таїланду, — почав міркувати Льокен. — І навряд чи зупинився з нею в готелі.

— Швидше за все, її тримають у такому місці, де можна довго ховатися, — погодилася з ним Ліз.

— Він сам? — запитав Харрі.

— Кліпра не належить до жодного місцевого клану, — відповіла Ліз. — І він не пов’язаний з організованою злочинністю, з тими, хто викрадає людей. Звичайно, він цілком може зв’язатися з такою людиною, що здатна прибрати, скажімо, наркомана Джима Лава. Але зовсім інша справа — викрасти білу дівчину, дочку посла. Якщо він і спробував когось найняти, то напевно звернувся до професіоналів, а ті ніколи не погодяться, не прорахувавши всі ризики. І в цьому випадку вони також напевно розуміли, що коли візьмуться за цю роботу, то проти них буде вся поліція країни.

— Отже, ти думаєш, він діє самостійно?

— Він не належить до жодного клану. Їхні члени пов’язані між собою лояльністю й традиціями. Значить, Кліпра міг найняти тільки таких, як він, одинаків, але на таких не можна повністю покластися. Рано чи пізно вони виявлять, для чого він викрав дівчину, і спробують використати це проти нього самого. Убивство Джима Лава підтверджує, що Кліпра захоче знищити всі сліди, що ведуть до нього.

— Припустімо, він діє самостійно. А як тоді з місцем, де він ховає дівчину?

— Купа варіантів, — сказала Ліз. — Його компаніям належить безліч нерухомості, і якась частина будинків напевно стоїть порожньою.

Льокен закашлявся, перевів подих і зглитнув.

— Я давно підозрював, що в Кліпри є любовне гніздечко. Часом він саджав до себе в машину одного-двох хлопчиків і зникав із ними до наступного ранку. Але мені так і не вдалося вистежити, куди саме він їздив; у всякому разі, не в зареєстровані на нього об’єкти нерухомості. Проте зовсім ясно, що це має бути затишне містечко неподалік від Бангкока.

— Ми можемо ідентифікувати кого-небудь із його хлопчиків і допитати? — поцікавився Харрі.

Льокен знизав плечима, глянувши на Ліз.

— Бангкок — місто велике, — відповів він. — І, як правило, всі ці хлопчики розчиняються в ньому без сліду, тільки-но ми починаємо шукати їх. Крім того, нам доведеться залучити до цієї справи багато інших людей.

Навіть і думати нічого, — вимовив Харрі. — Не можна допустити, щоб наші дії стали відомі Кліпрі.

Харрі постукав ручкою по краєчку стола. Його дратувало, що в голові в нього як і раніше крутиться мотив «І Just Called Те Say I Love You».

— Гаразд. Ми виходимо з того, що Кліпра діяв самостійно, викравши дівчину, і що він перебуває в затишному місці неподалік від Бангкока.

— Що будемо робити? — запитав Льокен.

— Прогуляюся в Паттайю, — заявив Харрі.

Руал Борк стояв біля входу, коли Харрі зупинив свою «тойоту» прямо перед його будинком. Пилюка знову вляглася на дорогу, поки Харрі боровся з ременем безпеки й ключем запалювання. І як звичайно, виявився не готовий до розпеченого повітря, що линуло в обличчя, тільки-но він відкрив двері машини, так що дух перехопило. Повітря трохи пахло сіллю, оскільки прямо за пологими пагорбами було море.

— Я почув, як ви під’їхали, — сказав Борк. — Нічого собі тачка.

— Я взяв напрокат найбільшу, — відповів Харрі. — Бо помітив, що це дає перевагу при проїзді. Занадто довгі пробки, а всякі психи їдуть по лівому боці.

Борк зареготав.

— Ви знайшли нове шосе, про яке я розповідав?

— Так. Тільки воно ще не готове й у деяких місцях перегороджене купами піску. Але всі їхали прямо через них, і я теж проїхав.

— Це як водиться, — зазначив Борк. — Ніби й не заборона, але й не дозвіл. Ну хіба можна не закохатися в цю країну?

Знявши взуття, вони ввійшли в будинок. Холодна кам’яна підлога відразу охолодила босі ноги Харрі. У кімнаті висіли фотографії Фрітьофа Нансена, Ґенріка Ібсена й королівської родини. На комоді стояло фото хлопчика, який усміхався прямо в камеру. На вигляд йому можна було дати років десять, під пахвою він тримав футбольний м’яч. На обідньому столі й на піаніно були розкладені папери й газети, зв’язані в акуратні пачки.

— Намагаюся скласти архів власного життя, — пояснив Борк. — Розібратися, що до чого. — Він указав рукою на одну пачку. — От усі папери, що стосуються процесу розлучення. Дивлюся на них і намагаюся згадати, як усе було.

Увійшла дівчина з тацею. Харрі спробував принесену каву й питально глянув на неї, виявивши, що напій просто крижаний.

— Ви одружені, Холе? — запитав Борк.

Харрі похитав головою.

— Молодець. Тримайтеся від цього якнайдалі. Рано чи пізно ваші родичі захочуть вас замордувати. У мене дружина, котра мене розоряла, і дорослий син, котрий намагається робити те ж саме. І я ніяк не можу зрозуміти, що я їм такого зробив.

— Як ви тут опинилися? — запитав Харрі, сьорбнувши ще кави, навіть приємної на смак.

— Я працював тут на Норвезьке управління зв’язку, коли воно будувало декілька станцій для таїландських телефонних компаній. Після третього відрядження я не повернувся додому.

— Вирішили залишитися тут назавжди?

— Я вже розлучився, а тут у мене було все, що потрібно. Якийсь час я тужив за норвезьким літом, фіордами й горами — ну, ви розумієте. — Він кивнув на фотографії, немов ті говорили самі за себе. — Потім я двічі приїжджав у Норвегію й обидва рази через тиждень повертався сюди. Не витримував, знову починав нудьгувати за Таїландом, тільки-но моя нога ступала на норвезьку землю. І я зрозумів, що мій дім — тут.

— Чим же ви займаєтеся?

— Мені скоро на пенсію, а поки займаюся консалтингом у телефонній галузі, працюю потроху. Я пробував підрахувати, скільки мені ще залишилося й скільки грошей я встигну за цей час витратити. Щоб цим стерв’ятникам ні гроша не залишити. — Він засміявся, махнувши рукою у бік пачки з паперами про розлучення, немов відганяючи від себе сморід.

— А що Уве Кліпра? Чому він усе ще тут?

— Кліпра? Думаю, його історія схожа на мою. Нікому з нас не хочеться повертатися назад.

— У Кліпри саме навпаки: є причини, щоб не повертатися.

— Розумію, про що ви, — сказав Борк. — Усе це нісенітниця. Якби Уве був замішаний у чомусь подібному, я ніколи не мав би з ним ніяких справ.

— Ви в цьому впевнені?

Очі Борка блиснули.

— Тут було кілька норвежців, які приїхали в Паттайю з не дуже гарних причин. Вам відомо, що я свого роду патріарх норвезької колонії в Бангкоку, і ми відчуваємо відповідальність за поводження наших співвітчизників. Більшість із нас люди пристойні, і ми робимо все як треба. Але ці чортові педофіли так зіпсували репутацію Паттайї, що багато норвежців почали брехати, що живуть в інших районах — у Наклуа або Джомтьєні.

— «Як треба» — це як?

— Двом педофілам довелося виїхати звідси додому, а один так і пропав.

— Може, він випав із вікна? — припустив Харрі.

Борк оглушливо зареготав:

— Ні, так далеко ми не заходимо. Думаю, у місцеву поліцію подзвонив анонім і повідомив інформацію тайською мовою з нурланнським акцентом.

Харрі усміхнувся.

— Ваш син? — кивнув він на комод.

Борк, злегка насупившись, кивнув.

— Славний хлопець!

— Був колись.

Борк сумно усміхнувся й повторив:

— Був.

Харрі глянув на годинник. Поїздка сюди з Бангкока забрала майже три години, але ж він ледь рухався, поки не освоївся на дорозі вже на останніх милях. Треба б повернутися на початку третьої. Він дістав із течки три знімки й розклав їх на столі. Льокен збільшив їх, щоб кадри ще сильніше шокували.

— Ми думаємо, що Уве Кліпра ховається на околицях Бангкока. Ви допоможете нам?

Розділ 44

Голос Сестреняти в слухавці звучав радісно. Вона зустріла хлопця, його звати Андерс. Він нещодавно теж переїхав у Согн і молодший від неї на рік.

— І він також носить окуляри. Але вони його не псують, він просто красень.

Харрі засміявся, уявивши собі Сестреня і її нового Ейнштейна.

— Він зовсім божевільний. Уважає, що нам треба буде завести дітей. Тільки подумай!

Харрі подумав і вирішив, що тепер розмовляти буде все важче й важче. Але зараз він був щасливий, що його Сестреня задоволена.

— А чому ти смутний? — запитала вона без усякого переходу.

— Хіба я смутний? — здивувався Харрі, прекрасно усвідомлюючи, що вона відчуває його настрій краще, ніж він сам.

— Так, ти чимсь засмучений. Це через ту шведку?

— Ні, не через Біргітту. Мене дійсно дещо засмучує, але незабаром усе налагодиться. Я все влаштую.

— От і добре.

Виникла пауза. Сестреня мовчала. Харрі подумав було, що вже час прощатися.

— Знаєш, Харрі…

— Що, Сестреня?

Вона помовчала.

— Як ти думаєш, ми можемо забути про те, що трапилося?

— Про що?

— Ну, про ті події, з тією людиною. Ми з Андерсом… нам так добре вдвох. І мені більше не хочеться згадувати про минуле.

Харрі замовк, затамувавши подих.

— Він тебе порізав, Сестреня.

У слухавці пролунали ридання.

— Знаю. Не треба мені повторювати. Я не хочу більше думати про це.

Вона продовжувала схлипувати, і Харрі відчув, як у нього стислося серце.

— Ну, будь ласка, Харрі!

Він стис слухавку.

— Не думай про це. Не думай, Сестреня. Усе буде добре.

Вони лежали у високих заростях очерету майже дві години, чекаючи сутінків. За сто метрів від них, на краю гайка, стояв невеликий будинок, зведений у традиційному тайському стилі, з дерева й бамбука, з відкритим патіо посередині. Воріт не було, до вхідних дверей вела гравійна доріжка. Перед входом було щось на зразок різнобарвної пташиної клітки на стовпчику. Це був пхра пху Му — будиночок духів, що захищає житло від злих сил.

— Хазяїн будує такий окремий будиночок для злих духів, щоб вони не оселилися в його власному домі, — пояснила Ліз і потягнулася. — Він зобов’язаний жертвувати їм їжу, куриво й таке інше, щоб вони не розгнівалися.

— Цього досить?

— Схоже, що ні.

Вони не зауважували ні найменших ознак життя. Харрі намагався думати про що-небудь інше, щоб відволіктися від того, що може відбуватися таїи, усередині. Сюди з Бангкока вони доїхали всього за годину, але здавалося, ніби вони опинилися в іншому світі. Машину вони залишили за хатиною біля дороги, поруч із загатою для свиней, і пішли стежкою, що веде нагору по крутому лісистому схилу до плато, де, за словами Руала Борка, і стояв будиночок Кліпри. Ліс так і світився зеленню, над ними розкинулося синє небо, і птахи всіх кольорів веселки пурхали над Харрі, який, лежачи на спині, прислухався до тиші навколо. Спочатку йому здавалося, ніби в нього заклало вуха, поки він не зрозумів, що вперше відтоді, як покинув Осло, потрапив у таке тихе місце.

Але з настанням темряви тиша була порушена. Усюди наростало гудіння, дзижчання, немов симфонічний оркестр налаштовував інструменти. І нарешті почався концерт: квакання й кудкудакання пішло крещендо, і нарешті до нього приєдналося виття й пронизливий, несамовитий крик у верхівках дерев.

— А що, ці тварини були тут весь цей час? — поцікавився Харрі.

— І не питай, — відмахнулася Ліз. — Я міський житель.

Харрі відчув чийсь холодний дотик до своєї шкіри й негайно схопився за це місце рукою.

Льокен засміявся.

— Це просто жаби вилізли на вечірню прогулянку, — сказав він.

І дійсно, незабаром навколо них застрибало безліч жаб.

— Це добре, що тут пасуться тільки жаби, — вимовив Харрі.

— Жаба теж їжа, — продовжував Льокен, натягнувши чорну шапочку на голову. — Де жаби, там і змії.

— Це жарт?

Льокен лише знизав плечима у відповідь.

У Харрі пропало всяке бажання ставити питання, але він не втримався:

— Що за змії?

— П'ять-шість видів кобр, зелена гадюка, гадюка Рассела плюс різні інші. Кажуть, до речі, що із тридцяти видів змій, які водяться в Таїланді, двадцять шість отруйні.

— Дідько! — вирвалося в Харрі. — Як же довідатися, яка з них виявиться отруйною?

Льокен знову подивився на нього із жалем, як на салагу:

— Харрі, виходити треба з того, що кожна з них отруйна.

Годинник показував восьму.

— Я готова, — з нетерпінням вимовила Ліз і втретє перевірила, чи заряджений її «Сміт-вессон-650».

— Боїшся? — запитав Льокен.

Всі троє вже перейшли на «ти».

— Боюся, що ми не встигнемо провернути всю операцію до того, як про неї довідається голова поліції, — відповіла вона. — Знаєш, яка середня тривалість життя дорожнього патрульного в Бангкоку?

Льокен поклав їй руку на плече:

— О’кей. Уперед.

Ліз, пригнувшись, побігла через високу траву й зникла в темряві.

Льокен стежив за будинком у нічний бінокль, а Харрі тримав фасад під прицілом гігантської гвинтівки, що її роздобула для нього Ліз зі збройового складу в поліції разом із пістолетом «Ругер 8Р-101», який довелося засунути в незвичну кобуру на стегні, оскільки в країні, де не носять піджаків, наплічна кобура — річ не найбільш практична. У небі стояв місяць уповні, і в його світлі він розрізняв темні прямокутники вікон і дверей.

Ліз подала умовний сигнал ліхтариком, показуючи, що зайняла позицію під одним із вікон.

— Твоя черга, Харрі, — проговорив Льокен, бачачи, що той забарився.

— Чорт, навіщо треба було розповідати про змій? — буркнув Харрі, перевіряючи ніж на поясі.

— Ти їх не любиш?

— Ну, ті деякі, котрих я зустрів, справили на мене погане враження.

— Якщо вкусить, постарайся схопити змію, тоді в тебе буде сироватка. І не страшно, якщо навіть укусить ще раз.

Харрі не розглядів у темряві, сміється Льокен чи ні, але здогадався, що той знову жартує.

Він рвонув до будинку, що виріс перед ним із темряви. Йому навіть здалося, що, поки він біг, голова дракона з роззявленою пащею на коньку даху почала рухатися. Однак у самому будинку ніби все вимерло. Кувалда в наплічнику била по спині. Харрі й думати забув про змій.

Він підскочив до другого вікна, подав сигнал Льокену й сів на землю. Давно він уже так не бігав, серце прямо вистрибувало із грудей. Поруч почувся чийсь легкий подих. Це був Льокен.

Харрі запропонував пустити в будинок сльозогінний газ, але Льокен відкинув цю ідею. У такій темряві газ створив би додаткові перешкоди їм самим; а потім, у них не було ніяких підстав думати, що Кліпра сидить і чекає їх, приставивши ніж до горла Руни.

Льокен показав Харрі кулак, що означало початок штурму.

Харрі кивнув у відповідь і відчув, як у нього пересохло в роті — вірна ознака адреналіну, що підскочив. Він стис у руці пістолет. Перевірив двері, перш ніж Льокен заніс кувалду.

Світло місяця блиснуло на металі, і в цю мить Івар виглядав як гравець, що подає м’яч на тенісному корті, а потім кувалда щосили опустилася на дверний замок.

Наступної миті Харрі опинився всередині й посвітив ліхтариком у кімнаті. Він відразу побачив її, але промінь світла побіг далі по стінах, немов сам по собі. Кухонні полиці, холодильник, лава, розп’яття. Він більше не чув нічних звірів і птахів, у його вухах звучав скрегіт ланцюгів, плескіт хвиль об борт яхти на пристані в Сіднеї, крики чайок, тому що Биргітта лежала на палубі й була мертва.

Стіл, навколо чотири стільці, шафа, дві пляшки пива, чоловік на підлозі, нерухомий, калюжа крові з його голови, його рука в її волоссі, під стільцем пістолет, на стіні картина із фруктами на таці й порожньою вазою. Натюрморт. Нерухоме життя. Nature morte. Світло ліхтаря впало на обличчя дівчини, і він побачив знову: ніжка стола й долоня, звернена нагору. Згадав її голос: «Відчуваєш? Ти знайдеш вічне життя!» Немов вона намагалася зібрати залишки енергії в останньому протесті проти смерті. Двері, морозильник, дзеркало. Перш ніж осліпнути, він побачив самого себе: фігура в чорному, чорна шапочка на голові. Вид ката. Харрі впустив ліхтарик.

— Як ти? — запитала Ліз, поклавши руку йому на плече.

Він хотів відповісти, відкрив рот, але не видав ні звуку.

— Це дійсно Уве Кліпра, — сказав Льокен. Він присів навпочіпки біля вбитого, гола лампочка на стелі освітлювала сцену. — Дивно. Я місяцями вистежував цього хлопця.

Він поклав руку йому на лоб.

— Не займай!

Харрі схопив Льокена за шиворот.

— Не!..

І так само швидко відпустив його.

— Вибач, я… тільки не чіпай нічого. Не зараз.

Льокен лише мовчки глянув на нього. Між безволосих брів Ліз залягла глибока зморшка.

— Харрі, ти як?

Він опустився на стілець.

— Усе закінчилося, Харрі. Я втомилася, ми всі втомилися, але все вже позаду.

Харрі тільки похитав головою.

— Ти хочеш щось сказати мені, Харрі?

Вона нахилилася до нього й поклала свою велику гарячу долоню йому на лоб. Так робила колись його мати. Чорт.

Він підхопився зі стільця й вибіг геть. Ліз і Льокен про щось тихо перемовлялися в кімнаті. Він подивився на небо, шукаючи хоч одну зірку, але не міг відшукати жодної.

Час наближався до півночі, коли Харрі подзвонив у двері. Відкрила Хільде Мольнес. Він дивився в підлогу — забув попередити по телефону, що прийде, — і тепер чув по її диханню, що вона от-от розридається.

Вони ввійшли в кімнату й сіли. Пляшки із джином не було видно, і хазяйка виглядала тверезою. Вона витерла сльози.

— Знаєте, вона хотіла стати стрибункою із трампліна.

Він кивнув.

— Але їй не дозволяли брати участь у звичайних змаганнях. Судді не знали, як її оцінювати. Деякі вважали, що відсутність однієї руки — це перевага при пірнанні й що це не за правилами.

— Мені шкода, — сказав нарешті він. Це були його перші слова з моменту приходу.

— Вона не знала про це, — продовжувала Хільде. — Якби знала, то не розмовляла б зі мною так.

Її обличчя зіщулилося, вона схлипнула, і сльози струмками потекли по зморщечках навколо рота.

— Про що не знала, фру Мольнес?

— Про те, що я хвора! — скрикнула та, закривши обличчя руками.

— Хвора?

— Навіщо ж, ви думаєте, я глушу себе алкоголем? Моє тіло вже зжерла хвороба, залишилася гнила’ тканина з мертвих клітин.

Харрі мовчав.

— Я збиралася розповісти їй про це, — прошепотіла вона крізь притиснуті до рота пальці. — Що лікарі дали мені шість місяців. Але ніяк не могла знайти вдалого моменту.

Голос її звучав ледве чутно.

— Гарних моментів більше немає.

Не в силах сидіти, Харрі підійшов до величезного вікна, що виходило в сад, уникаючи дивитися на сімейні фотографії, розвішані по стінах, оскільки знав, на кому зупиниться його погляд. Місячне світло грало на поверхні басейну.

— Вам дзвонили люди, яким ваш чоловік заборгував грошей?

Фру Мольнес опустила руки. Очі її почервоніли.

— Дзвонили, але з ними розмовляв Єнс. Відтоді я нічого не чула.

— Виходить, він подбав про це?

Навіщо він запитав саме зараз? Можливо, це спроба утішити її, нагадати, що про неї є кому подбати.

Вона мовчки кивнула.

— І тепер ви одружитеся?

— А ви проти?

— Ні, чому я маю бути проти? — Харрі повернувся до неї.

— Руна… — Вона не могла говорити, сльози знову заструменіли по її щоках. — Я бачила в житті мало любові, Холе. Якихось кілька місяців щастя — і настає кінець. Чому вона не могла дозволити мені кохати?

Харрі дивився, як на поверхні басейну плаває пелюстка квітки. І згадав про баржі з Малайзії.

— Ви його кохаєте, фру Мольнес?

У тиші, що настала, йому почулося ревіння слонів.

— Кохаю? Яке це має значення? Мені досить уявляти, ніби я кохаю його, і я думаю, що покохала б кого завгодно, аби тільки він кохав мене. Розумієте?

Харрі подивився на бар. До нього було три кроки. Зробити три кроки, взяти два шматочки льоду й келих. Він заплющив очі й уявив собі, як шматочки льоду, дзенькаючи, танцюють у келиху, як келих наповнює коричнева рідина і як до спиртного із шипінням домішується содова.

Розділ 45

Була вже сьома година ранку, коли Харрі повернувся на місце злочину. О п’ятій він уже не сподівався заснути, одягся й сів у машину, що, як і раніше, чекала на нього в гаражі. У будинку нікого не було, слідча група завершила роботу ще вночі, тепер вона повернеться тільки через годину. Він підняв жовтогарячу загороджувальну стрічечку й увійшов у будинок.

При денному світлі тут усе виглядало інакше, мирно й прибрано. І лише сліди крові й намальовані крейдою контури двох тіл на шорсткій дерев’яній підлозі свідчили про те, що це та сама кімната, у якій він був напередодні ввечері.

Поліцейські не знайшли ні листів, ні чого-небудь ще, що пояснювало б те, що сталося. Чому Уве Кліпра застрелив дівчину й потім покінчив із собою? Може, він зрозумів, що програв? У такому випадку чому б не відпустити її? А може, усе відбулося геть випадково й він застрелив її при спробі втекти або ж вона чимось спровокувала його? А потім він застрелився сам? Харрі почухав потилицю.

Він дивився на крейдові контури її фігури й сліди крові. Її застрелили в шию, із пістолета: вони знайшли його — «Дан-вессон». Куля пройшла навиліт, зачепивши артерію, і кров устигла залити кухонну мийку, перш ніж серце зупинилося. Лікар сказав, що вона моментально знепритомніла, бо в мозок перестав надходити кисень, і померла після трьох-чотирьох ударів серця. Діра в шибці дозволяла вирахувати, де стояв Кліпра, коли стріляв у дівчину. Харрі встав на крейдовий контур тіла Кліпри. Кут збігався.

Він втупився очима в підлогу.

Чорна запечена кров віночком оточувала те місце, де лежала його голова. Це все. Він вистрілив собі в рот. Харрі побачив, що поліцейські позначили крейдою на бамбуковій стіні місце, куди ввійшла куля. Він подумки уявив собі, як Кліпра падав на підлогу, повернувши голову в бік дівчини і прикинувши, де вона стоїть, перш ніж спустити курок.

Харрі зайшов з іншого боку стіни й знайшов там дірку від кулі. Подивився в неї й побачив картину на протилежній стіні. Натюрморт. Дивно, насправді, він мав побачити крейдовий контур тіла Кліпри на підлозі. Він продовжив огляд у дворі, де вони напередодні ховалися у високій траві. Голосно тупочучи, щоб розполохати всяких повзучих гадів, підійшов до будиночка духів. Усередині сидів мініатюрний усміхнений Будда, виставивши вперед круглий животик, поруч стояла вазочка із зів’ялими квітами й лежали чотири сигарети з фільтром, а також кілька свічкових недогарків. Білий відкол на задньому краї статуетки показував, куди ввійшла куля. Харрі дістав свій швейцарський ніж і виколупав деформований шматочок свинцю. Потім озирнувся на будинок. Траєкторія майже горизонтальна. Кліпра, зрозуміло, стояв, коли стріляв у себе. Чому ж вирішили, що він лежав?

Харрі повернувся в будинок. Щось не збігалося. Усе виглядало так чисто й акуратно. Він відкрив холодильник. Порожньо, ніяких продуктів для двох. Коли він заглянув у стінну шафу, відтіля вивалився пилосмок і боляче вдарив по великому пальцю ноги. Харрі вилаявся й заштовхав пилосмок назад, але той знову викотився прямо на нього, перш ніж він устиг закрити двері. Тоді Харрі заглянув усередину шафи й виявив там гак, на якому мав висіти пилосмок.

Система, подумав він. Тут у всьому система й порядок. А хтось діяв тут безладно.

Відсунувши убік пивні пляшки, він відкрив морозильник. Там лежало блідо-рожеве м’ясо. Без будь-якого пакета, великими шматками, подекуди навіть скупчилася кров, що підтекла. Він узяв один шматок й уважно вивчав його, проклинаючи свою кошмарну фантазію. М’ясо виглядало як звичайна тобі свинина.

Він обернувся, почувши за спиною якісь звуки. У дверях з’явилася фігура. Льокен.

— Дідько, ну й налякав же ти мене, Харрі. Я був упевнений, що тут нікого немає. Що ти тут робиш?

— Та так, нічого. Оглядаю. А ти?

— Хотів перевірити, чи немає тут яких-небудь паперів, які ми можемо залучити до справи про педофілію.

— А навіщо? Справа закрита, коли вже ця людина мертва.

Льокен знизав плечима.

— Нам потрібні вагомі докази того, що ми діяли правильно, оскільки тепер наше розслідування стане всім відоме.

Харрі придивився до Льокена уважніше. Здається, він напружений?

— Господи, та у тебе ж є фотографії! Що може бути краще за ці докази?

Льокен усміхнувся, але не так широко, як звичайно: золотий зуб у нього в роті не блиснув.

— Напевно, ти правий, Харрі. Я просто старий боягуз, що хоче стовідсоткової надійності. Ти що-небудь знайшов?

— Тільки це, — сказав Харрі й показав йому свинцеву кулю.

— Гм, — вимовив Льокен, уважно вивчаючи її. — Де ти її взяв?

— У будиночку духів, у дворі. І тепер кінці з кінцями не сходяться.

— Чому?

— Це означає, що Кліпра повинен був вистрілити в себе стоячи.

— І що ж?

— Тоді його кров залила б усю кухонну підлогу. Але кров ми знайшли тільки навколо його голови, там, де він лежав. І навіть там її зовсім небагато.

Льокен затис кулю між кінчиками пальців.

— Ти що, не знаєш про вакуумний ефект при пострілі в рот?

— А що це?

— Коли жертва видихає повітря з легенів і бере в рот дуло пістолета, може виникнути вакуум, а в результаті кров, замість того щоб витікати з рани, стікає в рот. Відтіля вона тече в шлунок, залишаючи такі от загадки.

Харрі скептично подивився на Льокена:

— Ніколи не чув!

— Дивно, що людина у свої тридцять із гаком не знає всього на світі! — усміхнувся Льокен.

Подзвонила Тоньє Віг і розповіла, що всі великі норвезькі газети обривають телефони посольства, а найбільш кровожерливі з них уже заявили, що відправляють своїх кореспондентів у Бангкок. Норвезьких газетярів у першу чергу хвилювала загибель дочки щойно померлого посла. Ім’я Уве Кліпри, незважаючи на його становище в Бангкоку, норвежцям мало що говорило. Зрозуміло, «Капітал» кілька років тому публікував інтерв’ю з ним, але відтоді ні Пер Столе Льоннінг, ні Анне Грусволл не запрошували його в студію, тож далеко не всі знали, хто це такий.

«Дочка посла» й «невідомий норвезький магнат» описувалися в газетах як жертви, яких застрелили зломщики або бандити.

Таїландські газети, навпаки, публікували на перших шпальтах фотографії Кліпри. Журналіст із «Бангкок пост», крім того, взяв під сумнів версію поліції про крадіжку зі зломом. Він написав, що, ймовірно, Руну Мольнес убив Кліпра, а потім покінчив із собою. У газеті робили всілякі прогнози й про те, як вплине ця справа на проект BERTS. Що досить вразило Харрі.

Разом із тим преса обох країн скаржилася, що таїландська поліція повідомила їм украй убогу інформацію.

Харрі підрулив до воріт будинку Кліпри й посигналив. Йому все більше подобалася його машина, «тойота-джип». Вийшов охоронець, і Харрі опустив скло:

— Я з поліції, я вам уже дзвонив.

Охоронець пильно оглянув його — служба зобов’язує! — і відчинив ворота.

— А вхідні двері не відчините? — запитав Харрі.

Охоронець підхопився на підніжку, і Харрі відчув на собі його погляд. Машину він поставив у гаражі. Охоронець брязкав ключами.

— Головний вхід з іншого боку, — сказав він, і Харрі ледь не прохопився, що сам знає. Вставивши ключ у замок, охоронець раптом повернувся до Харрі й запитав: — Я не бачив вас раніше, сел?

Харрі усміхнувся. Як він довідався? Запах лосьйону після гоління? Або мила? Кажуть же, що запах запам’ятовується краще від інших почуттєвих вражень.

— Навряд чи.

Охоронець усміхнувся у відповідь:

— Даруйте, сел. Напевно, переплутав. Я погано відрізняю фарангів.

Харрі закотив очі, але раптом йому стало зрозуміло:

— Чекайте, а ви не пам’ятаєте синю посольську машину, що приїжджала сюди якраз перед від’їздом Кліпри?

— Машину я пам’ятаю добре. У ній теж був фаранг, — кивнув охоронець.

— Як він виглядав?

— Я ж кажу… — засміявся охоронець.

— У що він був одягнений?

Той похитав головою.

— У костюм?

— Думаю, що так.

— У жовтий костюм? Жовтий, як курча?

Охоронець наморщив лоб:

— Як курча? А що, бувають такі костюми?

— Зрідка зустрічаються, — знизав плечима Харрі.

Він стояв у коридорі, де вони з Льокеном уже бували, і дивився на маленьку круглу дірку в стіні. Ніби хтось намагався повісити тут картину, але так і не зумів. А може, тут було щось інше.

Він піднявся в кабінет, переглянув папери, ввімкнув комп’ютер, просто так. Вискочив запит пароля. Харрі спробував набрати «МАН Ю». Incorrect Невірно.

Чемна мова, ця англійська.

«OLD TRAFFORD». Знову невірно.

Остання спроба — і йому автоматично відмовлять у доступі. Харрі обвів поглядом кімнату, немов шукаючи підказки. Який пароль він би сам використав? Ну звісно. Найпоширеніший пароль у Норвегії. І він акуратно набрав слово «PASSWORD»[37], а потім нажав Enter.

Комп’ютер завантажувався. Потім монітор згас, і на ньому з’явилося чорно-біле й уже не надто чемне повідомлення про те, що доступ йому заборонений.

— Трясця!

Харрі спробував запустити знову комп’ютер, але екран монітора залишався порожнім.

Тоді Харрі порився в паперах і знайшов недавно складений список акціонерів «Пхуріделла». Три відсотки акцій належать новому акціонерові «Еллем Лімітед». Еллем. У голові в Харрі майнула божевільна думка, але він негайно ж відкинув її.

На самому дні шухляди він відшукав керівництво до телефонного автовідповідача. Глянувши на годинник, він важко зітхнув. Настав час починати читати. Через півгодини він уже був готовий прослухати плівку. Голос Кліпри говорив в основному тайською, але Харрі кілька разів упізнав слово «Пхуріделл». Через три години всі плівки були прослухані. Розмови з послом у день убивства не було ніде. У день убивства бесід по телефону взагалі не було. Харрі засунув одну із плівок у кишеню, вимкнув автовідповідач і, виходячи з кабінету, не втримався й штовхнув комп’ютер.

Розділ 46

Він недобре себе почував. Похорон здавався повтором тієї ж програми, тільки в записі. Те ж місце, той же пастор, та ж урна, те ж сонце сліпить очі на виході, і ті ж люди стоять на сходах і розгублено дивляться одне на одного. Майже ті ж самі. Харрі привітався з Руалом Борком.

— Це ви знайшли їх, — тільки й сказав він. Його живі очі затуманилися, він взагалі змінився, ніби те, що сталося, ще більше зістарило його.

— Так, ми.

— Вона була така молода. — Його слова пролунали як питання. Немов Борк чекав пояснень, як же таке могло трапитися.

— Сьогодні спекотно, — сказав Харрі, щоб перемінити тему.

— А там, де тепер Уве, ще спекотніше.

Він вимовив ці слова недбало, але в голосі його почулися тверді, гіркі нотки. Він витер чоло носовою хусткою.

— Я подумав, що треба все-таки відпочити від цієї спеки. І замовив квитки додому.

— Додому?

— Так, у Норвегію. І якнайшвидше. Я подзвонив синові й сказав, що хочу зустрітися з ним. Щоправда, я не відразу зрозумів, що до телефону підійшов не він сам, а його син. От як буває. Я стаю старим маразматиком. Дідусь-маразматик!

У тіні біля церкви стояли Санпхет й Ао. Харрі підійшов до них.

— Я можу поставити вам маленьке питання, Ао?

Вона повернулася до Санпхета, перш ніж кивнути.

— Ви розбираєте пошту в посольстві. Не пам’ятаєте, може, вам траплялося щось від компанії з назвою «Пхуріделл»?

Вона задумалася, потім винувато усміхнулася:

— Ні, не пам’ятаю, листів занадто багато. Я можу пошукати завтра в кабінеті посла, якщо хочете. Але це забере час, адже пан посол був не дуже акуратний із паперами.

— Я думаю не про нього.

Вона розгублено глянула на нього.

Харрі зітхнув:

— Поки не знаю, чи важливо це, але ви все-таки подзвоніть мені, якщо побачите що-небудь, гаразд?

Ао знову подивилася на Санпхета.

— Вона подзвонить, інспекторе, — відповів той.

Харрі сидів у кабінеті Ліз і чекав її, коли вона, задихаючись, влетіла до себе. На чолі в неї блищали крапельки поту.

— Господи! — простогнала вона. — Асфальт просто пропалює підошви.

— Як пройшов брифінг?

— Прекрасно. Начальство привітало всіх із розкриттям злочину й не ставило ніяких питань щодо рапорта. Вони прийняли наше пояснення щодо того, що ми запідозрили Кліпру після анонімного дзвінка. Якщо в начальника поліції й були якісь сумніви, він не став влаштовувати скандал.

— Я на це й розраховував. Від скандалу він нічого б не виграв.

— Іронізуєте, пане Холе?

— Взагалі-то ні, міс Крамлі. Я всього лише юний наївний інспектор, початківець, щоб розбиратися в правилах гри.

— Можливо. Хай там як, смерть Кліпри влаштовує всі сторони. Судовий розгляд неминуче привів би до неприємних викриттів не тільки нашого поліцейського начальства, але й влади обох країн.

Ліз скинула туфлі й блаженно витягнулася в кріслі. Воно заскрипіло, у кабінеті запахло пітними ногами.

— Справді, деяких це дуже навіть влаштовує, тобі не здається? — сказав Харрі.

— Що ти маєш на увазі?

— Сам не знаю, — відповів Харрі. — Мені тільки здається, що тут від чогось тхне.

Ліз подивилася на свої ноги, а потім підозріло вп’ялася очима в Харрі:

— Тобі не казали, що ти страждаєш на параною, Харрі?

— Розумію. Але це зовсім не означає, що маленькі зелені чоловічки за тобою не полюють, вірно?

Вона питально глянула на нього:

— Розслабся, Харрі.

— Спробую.

— Коли ти їдеш?

— Як тільки поговорю з лікарем і технічним відділом.

— Навіщо?

— Щоб покінчити з параноєю. Ти знаєш… у мене є деякі божевільні думки.

— Добре, — сказала Ліз. — Ти вже обідав?

— Так, — збрехав Харрі.

— Чорт, ненавиджу обідати на самоті. Не посидиш зі мною?

— Іншим разом, добре?

І Харрі вийшов із кабінету.

Молодий судмедексперт розмовляв із ним, протираючи окуляри. Він робив довгі паузи між словами, і Харрі побоювався, як би цей убогий потік зовсім не висох. Але потім той насилу вимовляв наступне слово, після чого розмова плавно текла далі. Зрозуміло, він просто переживає за свою англійську.

— Чоловік пролежав там максимум два дні, — говорив лікар. — При більш тривалому строку й за цієї спеки його тіло… — він надув щоки й розвів руками, — …перетворилося б на великий газовий балон. І ви відчули б сморід. Що ж стосується дівчини… — він знову подивився на Харрі й надув щоки, — …те ж саме.

— Як швидко помер Кліпра?

Лікар облизав губи, і Харрі відчув, як спливає час.

— Швидко.

— А вона?

Лікар вийняв із кишені носову хустку.

— Миттєво. Шийний хребець був перебитий.

— Я хочу знати, чи міг хтось із них ще рухатися після пострілів, битися в судомах, наприклад?

Лікар надяг окуляри, перевірив, чи добре вони сидять на носі, і знову зняв їх.

— Ні.

— Я читав, що під час Великої французької революції, ще до винаходу гільйотини, коли відрубували голову вручну, кат іноді промахувався, і тоді засуджені на смерть могли зійти з ешафота й зберегти життя. Але багато хто з них піднімалися навіть без голови й робили кілька кроків, перш ніж упасти намертво на радість юрби. Якщо я правильно пам’ятаю, один учений пояснював цей факт у такий спосіб: мозок міг деякою мірою запрограмувати нерви, і мускули скорочувалися ще якийсь час після смерті, оскільки в серце надходить маса адреналіну, перед тим як голова впаде із плечей. Те ж саме відбувається з курми, які ніби можуть бігати й після того, як їм відрубають голову.

Лікар хмуро усміхнувся:

— Цікаво, інспекторе. Але боюся, це дитячі казки.

— Як же тоді пояснити це?

І він простягнув лікареві знімок із зображенням Кліпри й Руни, що лежали на підлозі. Лікар довго дивився на фото, потім надяг окуляри й знову став вивчати його.

— Що пояснити?

Харрі показав пальцем:

— Дивіться. Його рука закрита її волоссям.

Лікар заморгав, немов йому щось потрапило в око, заважаючи розглянути деталі.

Харрі відмахнувся від мухи.

— Послухайте, адже ви знаєте, як робляться висновки на підсвідомому рівні?

Лікар знизав плечима.

— Гаразд. Моя підсвідомість зробила висновок: Кліпра мав лежати там, де він застрелився, тому що тільки в цьому єдиному випадку його рука могла виявитися під її волоссям. Розумієте? Але кут, під яким був зроблений постріл, показує, що він стояв. Яким же чином він зумів вистрілити в дівчину, потім убити себе й при цьому упустити руку не на її волосся, а під нього?

Лікар знову зняв окуляри й узявся протирати їх.

— Може, це вона застрелила обох, — відповів нарешті він, але Харрі вже пішов.

Знявши сонцезахисні окуляри, Харрі оглянувся в напівтемному залі ресторану. Чиясь рука помахала йому, і він рушив до столика під пальмою. Людина підвелася йому назустріч, блиснувши сталевою оправою.

— Вас сповістили, як я розумію, — проговорив Даґфінн Торхус. На його сорочці під пахвами темніли великі кола, піджак він повісив на спинку стільця.

— Інспектор Крамлі передала мені, що ви дзвонили. Що привело вас сюди? — запитав Харрі, потискуючи протягнену руку.

— Адміністративні справи в посольстві. Я прибув сьогодні вранці, щоб розібратися з паперами. І потім, потрібно призначити нового посла.

— Тоньє Віг?

Торхус слабко усміхнувся:

— Подивимося. Необхідно врахувати різні фактори. А що тут їдять?

До їхнього столика вже підскочив офіціант, і Харрі питально підняв на нього очі.

— Вугор, — вимовив офіціант. — В’єтнамська страва. З в’єтнамським рожевим вином й…

— Ні, дякую, — заявив Харрі й, відкривши меню, ткнув у суп із кокосового молока. — І мінеральної, будь ласка.

Торхус знизав плечима й згідно кивнув.

— Вітаю, — сказав він, затиснувши в роті зубочистку. — Коли їдете?

— Дякую, але, боюся, це передчасно, Торхус. Залишається розплутати ще кілька ниток.

Торхус перестав колупатися в зубах.

— Ниток? У вашу роботу не входить наведення глянцю, Холе. Вам залишилося лише впакувати речі й відправитися додому.

— Все не так просто.

У твердих блакитних очах чиновника щось мигнуло.

— Усе закінчилося, адже ви розумієте? Справа розкрита. Учора всі газети в Осло надрукували на перших шпальтах повідомлення про те, що Кліпра вбив посла і його дочку. А ми вціліли, Холе. Газети посилаються на голову поліції Бангкока, котрий сказав, що мотив злочину не з’ясований і що, швидше за все, Кліпра збожеволів. Просто й зовсім незрозуміло. Головне, народ повірив!

— Виходить, скандал все-таки вибухнув?

— І так, і ні. Нам удалося приховати, що все відбулося в мотелі й що це насправді за мотель. І найголовніше — прем’єр-міністр ні до чого. Тепер треба подумати про інші речі. Журналісти вже почали дзвонити сюди, у посольство, і запитувати, чому їм раніше не сказали, що посла вбили.

— І що ви відповідаєте?

— А що я можу відповісти, чорт забирай? Що виникли мовні проблеми, непорозуміння, що поліція Таїланду спершу послала нам неповні відомості, і все таке.

— І вони повірили?

— Ні, звичайно. Але принаймні нам не можуть дорікнути в тому, що ми їх дезінформуємо. У прес-релізі говорилося, що посол знайдений убитим у готельному номері, а це відповідає дійсності. Як ви говорили, Холе, ну, щодо того, де ви знайшли його дочку й Кліпру?

— Я не говорив про це. — Харрі затамував подих. — Послухайте, Торхус, я знайшов у будинку Кліпри порножурнали, котрі доводять, що він був педофілом. Але про це не написано в поліцейських звітах.

— Невже? Зрозуміло, — не здригнувшись, відповів Торхус. — У будь-якому разі вам більше нічого робити в Таїланді, і Мьоллер сказав, що чекає вашого якнайшвидшого повернення додому.

Офіціант приніс гарячий суп із кокосового молока, і Торхус скептично поглянув на свою миску. Його окуляри запотіли.

— Журналісти з «Вердене Ганг» зроблять відмінний знімок, коли ви приземлитеся у Форнебю, — похмуро вимовив він.

— Спробуйте от ці, червоненькі, — показав Харрі.

Розділ 47

Супаваді, за словами Ліз, розкрив убивств більше за всіх у Таїланді. Його головними знаряддями були мікроскоп, трохи скляних пляшечок і лакмусовий папірець. Сидячи перед Харрі, він сяяв як сонце.

— Все вірно, Халлі. У шматочків вапна, які ти нам дав, той же самий колір, що й у вапняного пилу з багажника посольської машини.

Замість «так» або «ні» у відповідь на питання Харрі він відповідав розгорнутими реченнями, щоб уникнути непорозумінь. Причина полягала в тому, що Супаваді мав певні мовні можливості й знав, що в англійській мові з якихось причин іноді вживається подвійне заперечення. Якби Харрі помилково сів не в той автобус у Таїланді й запитав би пасажира:

«Скажіть, а цей автобус у Хуалампхонг не йде?» — то таєць напевно відповів би йому: «Yes», у сенсі: «Так, ти правий, цей автобус туди не йде». Фаранги, які трохи говорять тайською, знають про це, але коли таєць, який знає англійську, відповідає: «No», виникають складності. З досвіду Супаваді, фаранги не розуміють таких речей, тому краще відповідати їм як нерозумним дітям.

— Це вірно, Халлі. Вміст мішка з пилосмока Кліпри теж досить цікавий. У ньому виявилися волокна килимка з машини посла, а також волокна з костюма посла й з піджака Кліпри.

Харрі нетерпляче записував за ним.

— А що з тими двома плівками? Ти послав їх у Сідней?

Супаваді ще більше розплився в усмішці, адже цією частиною роботи він був справді задоволений.

— Ми живемо у двадцятому столітті, інспекторе, ми не посилаємо плівок, адже вони прийдуть тільки через чотири дні. Ми переводимо їх у цифру, і ось вони вже в нас у комп’ютері: залишається тільки послати файли по електронній пошті твоєму експертові-акустику.

— Невже таке можливо? — здивувався Харрі, почасти щоб зробити приємне Супаваді, а почасти упокорюючись перед чудесами техніки. Поруч із диваками, схибленими на комп’ютерах, він завжди відчував себе старим. — І що говорить Хесус Маргес?

— Я сказав йому, що зовсім неможливо визначити, з якого приміщення дзвонить людина, виходячи тільки з даних автовідповідача. Але твій друг мене переконав, він наговорив мені купу всього про частоти, герци та інші речі. Приміром, ти знаєш, що людське вухо за одну мікросекунду може розрізнити мільйон найрізноманітніших звуків? Думаю, він міг би…

— Які висновки, Супаваді?

— Висновок його такий, що голоси на записі належать двом різним особам, але дуже ймовірно, що записані вони в одній і тій же кімнаті.

Харрі відчув, як забилося серце.

— Тепер про м'ясо в морозильнику. Це була свинина?

— Вірно говориш, Халлі. М'ясо з морозильника виявилося свининою.

Супаваді моргнув і щасливо усміхнувся. Харрі зрозумів, що це ще не все.

— І що ще?

— Але кров була не свиняча. Це була кров людини.

— Чия, не знаєш?

— Остаточну відповідь дасть тільки аналіз ДНК за кілька днів, так що зараз можу тобі відповісти із упевненістю лише на дев’яносто відсотків.

Харрі подумав, що, будь у Супаваді в цей момент труба, він би тепер зіграв фанфари.

— Це кров нашого друга Кліпри.

Нарешті Харрі опинився в офісі Єнса.

— Як справи, Єнсе?

— Справи йдуть.

— Ти впевнений?

— Що ти маєш на увазі?

— У тебе голос… — Харрі зам’явся, добираючи слова: — …голос трохи смутний.

— Так. Ні. Все не так просто. Вона втратила всю свою родину, і я…

Він замовк.

— І ти?

— Забудь.

— Та ні, кажи вже, Єнсе.

— Я тільки хотів сказати: якщо я колись і бажав ухилитися від цього шлюбу, то тепер це зовсім неможливо.

— Чому це?

— Господи, так у неї ж більше нікого немає, крім мене, Харрі. Я знаю, що повинен подумати про неї, подбати про неї. Але замість цього я думаю про себе, про те, у що я вляпався. Я, мабуть, погана людина, але все, що сталося, лякає мене до смерті, розумієш?

— Думаю, що так.

— Чорт! Якби йшлося тільки про гроші. У них я ще абияк розбираюся. Але всі ці… — Він замовк, підбираючи слово.

— Почуття? — підказав Харрі.

— Саме так. Лайно, — безрадісно розсміявся він. — Не важливо. Я обіцяв собі, що я хоча б раз у житті зроблю щось не для себе, а для інших. І я хочу, щоб ти був на нашому весіллі й дав мені по шиї, якщо помітиш, що я збираюся злиняти. Хільді потрібно переключитися, ми вже призначили дату. Четверте квітня. Великдень у Бангкоку, як тобі? Хільде трохи заспокоїлася, вже майже кинула пити. Надішлю тобі авіаквиток поштою, Харрі. Пам’ятай, я розраховую на тебе, і тобі цього не уникнути.

— Якщо я кращий кандидат у свідки на весіллі, то навіть не смію запитати про те, як у тебе з колом спілкування, Єнсе.

— Усі, кого я знаю, — це скороминущі знайомства. Подібні історії не розповідають на весіллях, чи не так?

Харрі засміявся:

— Добре, тільки дай мені кілька днів подумати. Але я подзвонив тобі, щоб попросити про одну послугу. Я намагаюся знайти декого із власників «Пхуріделла», а саме фірму з назвою «Еллем Лімітед», однак у реєстрі компаній знайшов тільки адресу абонентської скриньки в Бангкоку й підтвердження сплати статутного капіталу.

— Це, мабуть, зовсім новий власник, я не чув такої назви. Звичайно, я подзвоню, куди треба, й дізнаюся. Я тобі передзвоню.

— Ні, Єнсе. Це строго конфіденційно. Про це знають тільки Ліз, Льокен і я, так що ти не повинен казати про це нікому іншому. У поліції теж про це не знають. Ми втрьох зустрінемося сьогодні ввечері в затишному місці, і буде здорово, якщо ти до цього часу що-небудь дізнаєшся. Я подзвоню тобі звідти, домовилися?

— Гаразд. Звучить дуже серйозно, а я гадав, справу закрито!

— Вона буде закрита сьогодні ввечері.

Оглушливо ревів компресор, вгризаючись у камінь.

— Це ви Джордж Волтерс?! — прокричав Харрі у вухо людині в жовтому захисному шоломі, на яку йому вказали люди в робочих комбінезонах.

Той повернувся до Харрі:

— А хто ви?

Вони стояли на висоті десяти метрів над шосе, по якому повільно рухалися машини. Знову пообідні затори на дорогах.

— Інспектор Холе. Норвезька поліція.

Волтерс згорнув креслення й віддав його одному з людей, що стояли поруч.

— Авжеж! Кліпра?

Він подав знак зупинити буріння, ревіння стихло, і тиша, немов фільтр, лягла на барабанні перетинки.

— Компресорний бур «Ваккер», — сказав Харрі. — Модель «LHV-5».

— Ви в цьому розбираєтеся?

— Я два роки працював улітку на будівництві. Ледь нирки із себе не витрусив цим буром.

Волтерс кивнув. У нього були вицвілі на сонці брови й втомлений вигляд. Зморшки глибоко прорізали обличчя, видаючи середній вік.

Харрі махнув рукою у бік надземки, що пролягала, ніби давньоримський акведук, над кам’яною пустелею будинків і хмарочосів.

— Це і є BERTS, порятунок Бангкока?

— Так, — відповів Волтерс, дивлячись туди, куди показував Харрі. — Ви зараз на ній і стоїте.

Нотки захоплення, що чулися в його голосі, плюс той факт, що сам Волтерс перебував тут, замість того щоб сидіти в кабінеті, свідчили, що начальник «Пхуріделла» віддає перевагу інженерному мистецтву перед веденням бухгалтерських справ. Набагато цікавіше спостерігати, як проект здобуває відчутні форми, ніж займатися доларовим рахунком фірми.

— Мимоволі на думку спадає Китайська стіна, — зазначив Харрі.

— Але тут люди будуть пов’язані одне з одним, а не відгороджені від світу.

— Я прийшов розпитати вас про Кліпру й про цей проект. І про «Пхуріделл».

— Трагічно, — відгукнувся Волтерс, не уточнюючи, яке саме з питань Харрі він уважав трагедією.

— Ви були знайомі із Кліпрою, пане Волтерс?

— Не те щоб добре знайомий. Ми спілкувалися на засіданнях правління, він дзвонив кілька разів, — відповів Волтерс, надягаючи сонцезахисні окуляри. — І це все.

— Дзвонив кілька разів? Адже «Пхуріделл» досить велика компанія?

— Більше восьмисот співробітників.

— І ви лише кілька разів розмовляли із власником компанії, якою ви керуєте?

— Ласкаво просимо в світ бізнесу, — проговорив Волтерс, дивлячись на дорогу й місто, немов ніщо інше його не стосувалося.

— Він вкладав великі гроші в «Пхуріделл». Ви вважаєте, його не цікавили справи компанії?

— У нього не було ніяких нарікань на роботу компанії.

— А вам відома така фірма — «Еллем Лімітед»?

— Я бачив її в списку акціонерів. Але останнім часом нам треба було думати про інші речі.

— Наприклад, як вирішити проблему з доларовим боргом?

Волтерс знову повернувся до Харрі. Той побачив у його окулярах своє викривлене відбиття.

— Що вам відомо про це?

— Я знаю, що ваша компанія має потребу в рефінансуванні, щоб продовжувати свою діяльність. У вас немає зобов’язань надавати точні відомості про себе, адже ви більше не зареєстровані на біржі, й тому вам удасться ще якийсь час приховувати свої проблеми від оточуючих, а поки ви сподіваєтеся знайти рятівника з новим капіталом. Було б прикро опинитися поза грою тепер, коли ви одержуєте великі контракти BERTS, правда?

Волтерс зробив знак інженерам, що ті вільні.

— Я здогадуюся, що мав з’явитися такий рятівник, — продовжував Харрі. — Він купив би компанію задешево, а потім розбагатів би на контрактах. Скільки людей посвячено в ці питання?

— Послухайте, пане…

— Інспектор. Правління, зрозуміло, знає. Хто ще?

— Ми інформуємо всіх акціонерів, а крім них, ніхто не зобов’язаний знати про речі, які їх не обходять.

— Як ви думаєте, пане Волтерс, хто збирався купити компанію?

— Я виконавчий директор, — відрізав Волтерс. — Я найнятий акціонерами й не втручаюся в їхні справи.

— Навіть якщо мова йде про звільнення — і ваше, і восьмисот співробітників? Навіть якщо ви більше не будете цим займатися? — І Харрі кивнув у бік надземки, що зникала вдалині.

Волтерс нічого не відповів.

— Гарний краєвид, — додав Харрі. — Прямо як чарівна дорога в Країну Оз, вірно?

Джордж Волтерс не одразу, але кивнув.

— Послухайте, Волтерс, я дзвонив адвокатові Кліпри й ще деяким іншим дрібним акціонерам. Протягом останніх днів їхні акції «Пхуріделл» були куплені фірмою «Еллем Лімітед». Ніхто з них не був готовий рефінансувати «Пхуріделл», тому вони тільки зраділи можливості вийти з компанії, зберігши свої гроші. Ви стверджуєте, що зміна власника вас не стосується, Волтерс, але ви справляєте враження відповідальної людини.

І тепер ваш новий власник — «Еллем Лімітед».

Волтерс зняв сонцезахисні окуляри й протер очі.

— Не хочете розповісти мені, хто стоїть за «Еллем Лімітед», Волтерс?

Знову ввімкнувся компресор, і Харрі змушений був нахилитися, щоб розчути його слова.

Потім кивнув.

— Я тільки хотів почути це від вас! — прокричав він.

Розділ 48

Харрі ніяк не міг заснути. У темряві щось повзало й шаруділо, але щойно він вмикав світло, як усе затихало. Зітхнувши, він виліз із постелі й натиснув на кнопку автовідповідача. Пролунав гугнявий голос:

— Привіт, це Тоньє. Я просто хотіла почути твій голос.

Він прослуховував це повідомлення, напевно, уже разів десять, не перестаючи дивуватися: прямо якийсь сюжет із глянцевого журналу. Знову погасив світло. Пройшла хвилина.

— Чорт! — вилаявся він і знову ввімкнув світло.

Було вже за північ, коли таксі зупинилося біля невеликого, але розкішного котеджу, обнесеного низькою білою стіною. Голос Тоньє Віг у домофоні пролунав здивовано, і, відчинивши двері, вона густо почервоніла. Вона все продовжувала вибачатися за безладдя у квартирі, коли Харрі роздягав її. Вона виявилася худою, блідою, він бачив, як на шиї в неї злякано пульсує живчик. Нарешті замовкнувши, Тоньє показала рукою на двері, що вели в спальню, і він підняв її на руки, так що голова звісилася вниз — волосся діставало до підлоги. Вона застогнала, коли Харрі опустив її на ліжко, важко задихала, тільки-но він розстебнув штани, і слабко запротестувала, бачачи, як він став на коліна й притягнув її до себе.

— Поцілуй мене, — шепнула вона, але Харрі, не звертаючи уваги на її слова, заплющив очі й увійшов у неї.

Вона вхопилася за його штани, хотіла, щоб він зняв їх, але Харрі відіпхнув її руки. На нічному столику стояла фотографія літньої пари, імовірно, батьків. Харрі стис зуби, відчувши, як під повіками заблискали іскри, і спробував уявити собі її.

— Що ти сказав? — запитала вона, піднявши голову, але так і не розчула заклинань, які Харрі бурмотав собі під ніс. Тоньє Віг спробувала підлаштуватися під його рухи, застогнала, але він стис її, немов на родео, де вершник піймав коня й міцно тримає, щоб він його не скинув.

Потім пролунало його невиразне ревіння, і в ту ж мить вона вчепилась у його футболку, вигнулася й закричала. Далі притягла його до себе, він поклав обличчя в ямку між її ключиць.

— Це було чудово, — вимовила вона, але слова її зависли в повітрі безглуздою й непотрібною неправдою. Він нічого не відповів.

Почувши, що подих її став рівним, він підвівся й тихо одягнувся. Обоє знали, що обоє знають, що вона не спить. Він вийшов із будинку.

Здійнявся вітер. Поки Харрі йшов по гравійній доріжці, запах Тоньє поступово зникав. На флагштоці біля воріт ляскав шнур. Може, цього року рано задув мусон, може, це Ель-Ніньйо. А може, просто звичайний вітер.

Біля воріт Харрі помітив чорний автомобіль. І ніби навіть розгледів обрис фігури за тонованим склом, але остаточно переконався у своїх здогадах, тільки коли скло з електричним клацанням поповзло вниз і з салону почулися приглушені звуки симфонії до мінор Гріга.

— Ідете додому, пане Холе?

Харрі кивнув і сів у машину. Водій поправив своє сидіння.

— Що ви тут робите так пізно, Санпхет?

— Я тільки що відвіз пана Торхуса. Немає сенсу повертатися додому спати, адже за кілька годин я маю заїхати за фрекен Віг.

Він рушив із місця, і вони полетіли по сплячих вулицях цього кварталу вілл.

— А куди ж направився в таку пізню годину Торхус? — запитав Харрі.

— Він хотів подивитися Патпонг.

— Он як. Ви порадили йому який-небудь бар?

— Ні. Схоже, він сам знав, куди йому треба. Кожний розуміє краще за інших, яких саме ліків потребує.

Харрі піймав його погляд у дзеркальці.

— Мабуть, ви маєте рацію, — сказав він і виглянув у вікно.

Вони виїхали на вулицю Рами V, і рух зупинився. Беззуба баба, сидячи в кузові пікапа, дивилася на них. Щось знайоме, подумав Харрі, і раптом вона усміхнулася. Лише трохи пізніше він зрозумів, що вона не могла бачити їх за тонованим склом, а просто посміхалася своєму відбиттю в посольському автомобілі.

Розділ 49

Івар Льокен знав, що все скінчено. Жоден мускул його тіла не ворухнувся, і все пройшло. Страх накочувався на нього хвилями й знову відступав. Він постійно думав про те, що зараз загине. Це був суто умоглядний висновок, але відчуття швидкої смерті просочувалося в душу, немов крижана вода. Того разу, коли він виявився в пастці біля села Мілай і стояв із цим чортовим бамбуковим ціпком у стегні, а інший прошив йому ногу від ступні до коліна, він жодної миті не думав про те, що помре. І коли валявся без тями в Японії й лікарі сказали, що ногу треба ампутувати, він відповів, що скоріше здохне, але знав при цьому, що смерті не буде, що вона неможлива. І коли вони прийшли давати йому наркоз, він вибив шприц із рук лікаря.

Нерозумно, звичайно. Але йому дозволили зберегти ногу. «Поки відчуваю біль, я живу», — написав він на стіні над своїм ліжком. Він пролежав у госпіталі в Окабе майже рік, поки не виграв бій із власною зараженою кров’ю.

Тепер він говорив самому собі, що прожив довге життя. Довге. А це дещо значить. І бачив людей, яким було гірше, ніж йому. Так навіщо ж пручатися, думав він. І проте пручався. Тіло відмовлялося помирати, як і сам він відмовлявся помирати все своє життя. Як відмовлявся перетнути межу, навіть коли прагнення вогнем віддавалося в попереку, як не дав зламати себе, коли його вигнали з армії, відмовлявся жаліти себе, коли приниження дерло, як батогом, знову роз’ятрюючи старі рани. Але насамперед він відмовлявся заплющувати очі. Ось чому він приймав усе: війни, страждання, жорстокість, мужність, людяність. Стільки всього, що він із повним правом міг сказати про себе, що прожив довге життя. І тепер він теж не став заплющувати очі, він тільки кліпав. Льокен знав, що має померти. І якби міг, то заплакав би.

Ліз подивилася на годинник. Було пів на дев’яту, вони з Харрі вже цілу годину сиділи в «Мілліс Караоке». Навіть Мадонна дивилася на них зі стіни скоріше нетерпляче, ніж жадібно.

— Куди він пропав? — запитала вона.

— Льокен прийде, — запевнив її Харрі.

Він стояв біля вікна, піднявши жалюзі, і дивився, як його відбиття прошивають фари машин, що повзуть по Сілом-роуд.

— Коли ти говорив із ним?

— Відразу ж після розмови з тобою. Він був удома, збирав фотографії й апаратуру. Льокен неодмінно прийде.

Він притулив долоні тильною стороною до очей. Очі були червоні й запалені, коли він прокинувся сьогодні вранці.

— Давай почнемо, — вимовив він.

— Із чого? Ти так і не сказав, що відбувається.

— Пройдемося по фактах, — продовжував Харрі. — Остання реконструкція подій.

— Гаразд. Але навіщо?

— Тому, що ми весь цей час помилялися.

Він смикнув за шнурок, і немов щось звалилося крізь густе листя, коли жалюзі з гуркотом упали вниз.

Льокен сидів на стільці. Перед ним на столі лежали в ряд ножі. Кожним із них можна було зарізати людину за мить. Просто дивно, якщо вдуматися, як легко вбити людину. Настільки легко, що незрозуміло, як люди здебільшого примудряються доживати до старості. Один круговий рух, все одно що зняти шкірку з апельсина, — і горло перерізане. Кров цебенить з такою швидкістю, що смерть настає за кілька секунд, — у всякому разі, якщо вбивство зроблене професіоналом.

Удар у спину вимагає більшої точності. Не можна наносити безцільно двадцять-тридцять ударів, тикаючи в людську плоть навмання. Але якщо знати анатомію, знати, як проткнути легені або вдарити в серце, то немає проблем. Якщо завдають удару спереду, то краще цілити нижче й прямо вперед, щоб ребра не заважали добратися до життєво важливих органів.

А ще легше зробити це ззаду, якщо вдарити ножем поруч із хребтом.

Наскільки легко застрелити людину? Дуже легко. Коли він уперше вбив людину, то зробив це з напівавтоматичної гвинтівки в Кореї. Він прицілився, нажав на спуск і побачив, як людина впала. І все. Ніяких докорів совісті, кошмарів чи нервових розладів. Може, тому, що йшла війна, але він розумів, що справа не тільки в цьому. Імовірно, у його душі немає співчуття? Один психолог пояснив йому, що він став педофілом саме через душевну ваду. Цей лікар міг із тим самим успіхом назвати його лихим.

— Ну що ж, слухай, — сказав Харрі, всівшись навпроти Ліз. — У день убивства машина посла під’їхала до будинку Уве Кліпри о сьомій годині, але за кермом був не посол.

— Не посол?

— Ні, охоронець не пам’ятає ніякого жовтого костюма.

— Як же так?

— Ти бачила його костюм, Ліз, перед ним блякне навіть колір бензоколонки. Думаєш, можна легко забути такий костюм?

Вона повільно похитала головою, і Харрі продовжував:

— Той, хто приїхав на машині посла, припаркувався в гаражі, подзвонив у бічні двері, і Кліпра відчинив, побачивши перед собою дуло пістолета. Відвідувач увійшов у будинок, зачинивши за собою двері, і чемно попросив Кліпру відкрити рот.

— Чемно?

— Я просто намагаюся трохи прикрасити цю історію. Можна?

Ліз стиснула губи й красномовно піднесла до них вказівний палець.

— Він всунув дуло йому в рот, наказав Кліпрі стиснути зуби й вистрілив, холодно й безжалісно. Куля пройшла навиліт і застрягла в стіні. Убивця витер кров, ну й… ти сама знаєш, як це робиться в подібних випадках.

Ліз кивнула, махнувши йому, щоб він продовжував.

— Коротше, убивця стер усі сліди. Потім він знайшов у багажнику посольської машини викрутку й виколупав нею кулю зі стіни.

— Звідки тобі це відомо?

— Я виявив вапно на підлозі в коридорі й дірку в стіні. Хлопці з технічного відділу підтвердили, що вапно те саме, що було на викрутці в багажнику.

— Що потім?

— Потім убивця знову вийшов до машини, пересунув тіло посла в багажнику й поклав викрутку на місце.

— Виходить, він уже вбив і посла?

— Про це пізніше. Убивця переодягся в костюм посла, потім зайшов у кабінет Кліпри, забрав там один із шанських ножів і ключі від заміського будинку. А ще він швиденько подзвонив із його апарата й забрав із собою плівку із записом телефонних розмов. А потім заштовхав тіло Кліпри все в той же багажник і близько восьмої години виїхав.

— Трохи заплутано, Харрі.

— О пів на дев’яту він зупинився у Ванга Лі.

— Чекай, Харрі. Але Ванг Лі пізнав в убитому людину, що приїхала до нього в мотель.

— Ванг Лі не бачить різниці між убитим на ліжку й тим, хто зупинився в його мотелі. Він просто бачив фаранга в жовтому костюмі. І для нього…

— …всі фаранги однакові. Чорт!

— Особливо коли вони ховають очі за сонцезахисними окулярами. Згадай, що в спину посла був устромлений досить незвичайний ніж, і саме це тільки відвернуло увагу Ванга Лі, котрий прийшов на впізнання.

— Так, а що з ножем?

— Посол дійсно був убитий ножем, але задовго до того, як його тіло привезли в мотель. Думаю, це саамський ніж, і змазаний він був оленячим жиром. Такі ножі у Фінмарку можна купити всюди.

— Але лікар сказав, що рана нанесена саме шанським ножем.

— Справа в тому, що шанський ніж довший і ширший, ніж саамський, так що неможливо визначити, який ніж був використаний спочатку. Слухай далі. Убивця прибув у мотель із двома трупами в багажнику, попросив собі номер якнайдалі від стійки адміністратора, для того щоб поставити машину впритул до входу й непомітно перенести тіло Мольнеса всередину. Крім того, він наказав його не турбувати, поки сам не подзвонить. У номері він переодягнувся, а на тіло посла знову натягнув жовтий костюм. Але костюм злегка зім’явся й виглядав неохайно. Пам’ятаєш, я сказав тоді, що посол готувався до побачення з жінкою, тому що ремінь був застебнутий не на ту дірочку?

Ліз прицмокнула язиком:

— Убивця забув перевірити, на яку дірку посол звичайно застібав свій ремінь.

— Дрібна помилка, нічого особливого, усього лише одна із дрібничок, що допомагає вирішити цю задачку. Поки Мольнес лежав на ліжку, убивця акуратно застромив шанський ніж у стару рану, а потім витер рукоятку, знищивши всі сліди.

— Це пояснює, чому в номері було так мало крові, адже посла вбили в іншому місці. Але чому на це не відреагували судмедексперти?

— Дуже важко сказати, скільки витече крові після такого удару ножем; усе залежить від того, які артерії зачеплені й наскільки сам ніж затримує кровотечу. Нічого незвичайного. Близько дев’ятої години убивця залишає мотель, відвозячи із собою труп Кліпри в його заміський будинок.

— Він знав, де його будинок? Виходить, він знайомий із Кліпрою?

— Він був із ним добре знайомий.

На стіл упала чиясь тінь, і на стілець перед Льокеном опустилася людина. Балконні двері були розкриті назустріч оглушливому шуму транспорту, і вся кімната наповнилася смородом вихлопних газів.

— Ти готовий? — запитав Льокен.

Здоровань із кіскою на спині глянув на нього, здивувавшись, що той говорить тайською.

— Я готовий, — відповів він.

Льокен слабко посміхнувся. Він відчував нескінченну втому.

— Чого ж ти чекаєш? Починай.

— Приїхавши до заміського будинку, він перетягнув тіло Кліпри всередину й заштовхав його в морозильник. Потім вимив і прибрав пилосмоком багажник машини, щоб ми не виявили ніяких слідів.

— Гаразд, але звідки ти знаєш про це?

— Експерти знайшли кров Уве Кліпри в морозильнику, а в мішку пилосмока виявили волокна з багажника й з одягу обох убитих.

— Нічого собі! Виходить, це не посол був таким акуратистом, як ти стверджував, оглядаючи його машину?

— Я зрозумів, що посол не був акуратистом, коли побачив його кабінет, — усміхнувся Харрі.

— Що я чую? Ти визнаєш, що помилявся?

— Звісно. — І Харрі підняв вказівний палець. — А от Кліпра якраз був справжнім акуратистом. Усе в його будинку було розкладено по поличках, у всьому видно систему, пам’ятаєш? У шафці навіть був спеціальний гак, на який вішали пилосмок. Але коли я наступного дня відкрив дверцята, пилосмок вивалився назовні. Немов той, хто останній раз ним користувався, нічого не знав про гак. От чому я вирішив послати вміст мішка на експертизу.

Ліз повільно похитала головою, а Харрі продовжував:

— Коли я побачив усе це м’ясо в морозильнику, мені спало на думку, що тут можна тижнями зберігати тіло вбитого, і воно не… — Харрі надув щоки й розвів руками.

— Ти зовсім хворий, — вимовила Ліз. — Тобі б лікареві показатися.

— Ти хочеш дослухати до кінця чи ні?

Вона хотіла.

— Потім убивця знову повернувся в мотель, припаркувався й пішов у номер, щоб покласти ключі від машини в кишеню Мольнесу. А після цього розчинився в нічній темряві. У буквальному значенні слова.

— Чекай! Коли ми їхали до заміського будинку, ми витратили півтори години на дорогу, хіба не так? Відстань звідси майже така ж сама. Наша подруга Дім знайшла посла о пів на дванадцяту, тобто через дві з половиною години після того, як убивця, за твоїми словами, покинув мотель. Він не міг встигнути повернутися в мотель до того, як виявили тіло Мольнеса. Ти забув?

— Зовсім ні. Я навіть сам проїхався по цьому маршруту. Виїхав о дев’ятій, півгодини зачекав у заміському будинку й повернувся.

— І що ж?

— Я був у мотелі чверть на першу.

— Тоді одне з другим ніяк не в’яжеться.

— Пам’ятаєш, що сказала Дім про машину, коли ми її допитували?

Ліз закусила верхню губу.

— Вона взагалі не пам’ятала машини, — повідомив Харрі. — Тому що машини там і не було. Чверть на першу вони стояли в холі, чекаючи поліцію, і не помітили посольської машини, що сковзнула в двір.

— Це ж треба, я думала, ми маємо справу з обережним убивцею. А він ризикнув під’їхати до мотелю, коли там уже могла бути поліція.

— Він і був обережний, але не зумів передбачити, що поліція може виявитися на місці злочину до того, як він повернеться. Вони домовилися, що Дім прийде в номер тільки тоді, коли її викличуть по телефону, правильно? Але Ванг Лі виявив нетерпіння й ледь не зруйнував усі плани. Убивця й не підозрював про небезпеку, зайшовши в номер із ключами від машини.

— Так, виходить, чисте везіння?

— Я назвав би це краплею удачі в океані невдачі. Але цей хлопець взагалі ж не схильний покладатися на везіння.

Він, мабуть, маньчжур, подумав Льокен. Може, із провінції Цзилінь. Під час війни в Кореї він чув, що Червона армія набирає собі багатьох солдатів саме звідти, тому що жителі цієї провінції дуже високі. Дивна логіка, адже високі люди глибше застрягають у болоті й зручніші як мішень. Друга людина в кімнаті стояла ззаду, муркочучи пісеньку. Льокен готовий був заприсягтися, що це «І Wanna Hold Your Hand»[38].

Китаєць взяв зі стола один із ножів, якщо можна було назвати ножем цю криву шаблю довжиною в сімдесят сантиметрів. Зважив її в руці, як гравець у бейсбол вибирає биту, перш ніж мовчки занести її над головою. Льокен стиснув зуби. І в ту ж мить приємне отупіння від барбітуратів зникло, кров застигла в жилах, і він втратив самоконтроль. Поки він кричав і бився в шкіряних ременях, прив’язаний за руки до стола, позаду до нього наближалося муркотіння. Рука іншого схопила його за волосся, відтягнувши голову назад, у рот йому застромили тенісний м’яч. Він відчув язиком шорстку поверхню, що, немов промокашка, витягнула всю слину в нього з рота. Крики його перетворилися на безпомічні стогони.

Джгути під пахвами були затягнуті так туго, що руки його оніміли, і коли шабля із глухим звуком опустилася й він нічого не відчув, то спершу вирішив, що кат промахнувся. Але потім побачив, що його права кисть лежить на підлозі: Вона була відрубана й тепер повільно розправлялася. Зріз був найчистішим. Він навіть розгледів дві білі трубчасті кістки, розрізані упоперек. Променева кістка, radius, і ліктьова, ulna. Він бачив їх в інших, але ніколи в себе самого. Завдяки джгутам, крові витекло небагато. Неправду кажуть, що блискавична ампутація не заподіює болю. Його охопив нестерпний біль. Він чекав, коли знепритомніє, порине в небуття, але вони перекрили йому цей шлях до втечі. Муркочучи, людина всадила йому шприц у плече, прямо крізь сорочку, не піклуючись про те, щоб знайти вену. Славно все-таки із цим морфієм, він діє незалежно від того, куди його вкололи. І він зрозумів, що повинен терпіти весь цей біль. Причому досить довго. Стільки, скільки вони захочуть.

— А що з Руною Мольнес? — Ліз колупалася в зубах сірником.

— Він міг забрати її де завгодно, — відповів Харрі. — Наприклад, по дорозі додому зі школи.

— І відвіз у заміський будинок Кліпри. Що ж потім?

— Кров й отвір від кулі у вікні доводять, що вона була вбита саме там. Швидше за все, відразу ж, як тільки вони туди приїхали.

Він розповідав про неї як про жертву майже спокійно.

— Не розумію, — сказала Ліз. — Навіщо було викрадати дівчину й відразу вбивати її? Я думала, він хоче використати її, щоб ти припинив розслідування. Він міг торгуватися з тобою тільки доти, доки Руна Мольнес залишалася живою. І мав виходити з того, що ти захочеш доказів, що вона жива, перш ніж виконаєш його вимоги.

— А яким чином я повинен був виконати його вимоги? — запитав Харрі. — Забратися із країни, і тоді Руна Мольнес повернулася б додому цілою й неушкодженою? А викрадач зміг би нарешті зітхнути з полегшенням, навіть якщо в нього не залишилося засобів тиску на мене, просто тому, що я пообіцяв його не чіпати. Ти що, справді так думаєш? Ти вирішила, що він тільки хотів її… — Тут Харрі помітив погляд Ліз і зрозумів, що підвищив голос.

— Я так не думаю, я просто намагаюся зрозуміти, як думав убивця, — сказала Ліз, не відводячи від нього очей. Між брів у неї знову залягла стурбована зморщечка.

— Вибач, Ліз. — Він притулив кінчики пальців до скронь. — Я просто втомився.

Він підвівся і знову підійшов до вікна. Холодне повітря всередині приміщення й спека та вологість ззовні утворили вигадливий сірий шар конденсату на склі.

— Він викрав її не тому, що боявся, що я дізнаюся більше, ніж треба. Причин так вважати в нього не було, адже я ні фіга не розумів!

— Який же мотив викрадення? Щоб підтвердити нашу теорію про те,’що саме Кліпра вбив посла й Джима Лава?

— Ні, це був другорядний мотив, — сказав він, дивлячись у вікно. — Головне в тому, що він мав намір убити її від самого початку. Коли я…

Із сусіднього залу донеслися глухі удари басів.

— Що, Харрі?

— Коли я побачив її вперше, вона вже була приречена на смерть.

Ліз затамувала подих.

— Уже майже дев’ята, Харрі. Може, ти скажеш мені, хто вбивця, поки не прийшов Льокен?

О сьомій годині Льокен замкнув свою квартиру й вийшов на вулицю, щоб узяти таксі й поїхати в «Мілліс Караоке». Він відразу ж помітив машину. «Тойота-королла», людина за кермом, здавалося, заповнювала собою весь салон. У пасажирському кріслі сиділа інша людина. Він подумав, чи не підійти до машини й не запитати, що вони хочуть, але вирішив спершу перевірити. Йому здавалося, він і так знає, що їм треба й хто їх сюди послав.

Льокен піймав таксі й, проїхавши кілька кварталів, переконався, що «королла» не відстає.

Водії таксі звичайно відчувають, якщо білий пасажир на задньому сидінні явно не турист, і не пропонують йому масажу. Але коли Льокен попросив водія повозити його ще трохи, той змінив свою думку про фаранга. Льокен піймав його погляд у дзеркальці.

— Екскурсія, сер?

— Так, екскурсія.

Через десять хвилин у Льокена не залишилося жодних сумнівів. Зовсім очевидно, що він зараз приведе на хвості двох поліцейських до таємного місця зустрічі. Він ніяк не міг зрозуміти, звідки начальник поліції дізнався про неї. І чому той взагалі так погано ставиться до того, що його старший інспектор Крамлі співпрацює з іноземцями. Можливо, це не за правилами, зате результативно!

На Суа-Па-роуд рух повністю зупинився. Водій обережно став за двома автобусами й показав своєму пасажирові на стовпи, що зводилися між смугами руху. Тут минулого тижня впала сталева балка, убивши автомобіліста. Він читав про це в газеті. Там були навіть опубліковані фотографії з місця події. І, похитавши головою, водій взяв ганчірку й протер щиток, вікна, фігурку Будди й фотографію королівської родини, а потім, зітхнувши, розгорнув «Тай Рат» і заглибився в читання спортивних новин.

Льокен подивився в заднє вікно. Їх із «короллою» розділяли всього дві машини. Він глянув на годинник. Пів на восьму. Мабуть, він спізниться, якщо не зуміє відірватися від цих психів. Тоді він торкнув водія за плече.

— Я побачив знайомих, — пояснив він англійською й жестами показав назад.

Водій похмуро глянув на нього, явно підозрюючи, що фа-ранг просто не хоче платити за проїзд.

— Я зараз повернуся, — пообіцяв йому Льокен і важко протиснувся назовні.

Життя стало коротше ще на один день, подумав він, вдихнувши дозу вихлопних газів, здатну оглушити ціле щуряче сімейство, і спокійним кроком направився до «королли». На одній фарі красувалася вм’ятина, і світло било прямо йому в обличчя. Він приготував потрібні слова, заздалегідь радіючи, як витягнуться їхні обличчя. Він був усього за кілька метрів від них і міг уже роздивитися дві фігури в машині. Як раптом його охопило занепокоєння. Дивно виглядали ці типи. Навіть якщо поліцейські частіше за все не відрізняються особливим розумом, вони, у всякому разі, розуміють, що головне під час стеження — не впадати в око. Але в людини на пасажирському сидінні були сонцезахисні окуляри, хоча сонце давно вже зайшло. І навіть якщо багато китайців у Бангкоку носили кіску, цей велетень за кермом своїм виглядом привертав зайву увагу. Льокен спробував було повернути назад, але дверцята «королли» відчинилися.

— Містел, — м’яко вимовив велетень. Це було якесь божевілля. Льокен спробував протиснутися до свого таксі, але йому перепинив шлях інший автомобіль. Він знову повернувся до «королли». До нього наближався китаєць. — Містел, — повторив він, і в цей самий час рух на зустрічній смузі відновився. Немов пронісся ураган.

Один раз Льокен убив людину голими руками. Він перебив гортань ребром долоні, саме так, як їх учили в тренувальному таборі у Вісконсіні. Але це було давно, у далекій юності. І тоді він був наляканий до смерті. Тепер він нічого не боявся. Він просто був розлютований.

Утім, ніякої різниці не було.

Коли він відчув, що його обхопили чиїсь руки й підняли над землею, він уже знав, що йому однаково. Спробував закричати, але голос не слухався, бо йому стиснули горло. Він побачив, як над його головою обертається зоряне небо, а потім його заступила тканина салону в машині.

Він відчув гарячий подих на своїй потилиці й подивився в переднє вікно «королли». Людина в темних окулярах стояла біля його таксі, простягаючи водієві кілька паперових купюр. Велетень злегка послабив хватку, і Льокен судорожно втягнув у себе смердюче повітря, немов джерельну воду.

Шибка в таксі піднялася знову, і чоловік в окулярах рушив до них. Він саме зняв свої окуляри, і світло покрученої фари впало на його обличчя. І в цю мить Льокен упізнав його.

— Єнс Брекке? — здивовано прошепотів він.

Розділ 50

— Єнс Брекке? — вигукнула Ліз.

Харрі мовчки кивнув у відповідь.

— Але це неможливо! Адже у нього є алібі, ці чортові магнітофонні записи, які доводять, що він дзвонив сестрі за чверть восьма.

— Вірно, але не зі свого кабінету. Я запитав, навіщо це він, чорт забирай, дзвонив своїй трудолюбній сестричці додому прямо посеред робочого дня. А він відповів мені, що забув про різницю в часі з Норвегією.

— І що ж?

— Ти чула коли-небудь про брокера, який може забути про різницю в часі між різними країнами?

— Мабуть, ні, але яке відношення це має до справи?

— Він дзвонив додому сестрі на автовідповідач, бо в нього не було часу, щоб поговорити з нею, та й говорити, власне, не було про що.

— Нічого не розумію.

— Мені це спало на думку, коли я побачив, що в Кліпри є такий само магнітофон, як у Брекке. Застреливши Кліпру, він подзвонив із його кабінету, а потім забрав із собою плівку. Адже магнітофон реєструє час, але не місце телефонної розмови. Ми зовсім випустили з уваги, що запис був зроблений на іншому магнітофоні. Але я можу довести, що плівка — з кабінету Кліпри.

— Яким чином?

— Пам’ятаєш, на мобільному телефоні посла була зафіксована розмова Кліпри з послом, вранці третього січня? Але її немає на жодній із плівок в офісі Брекке.

Ліз голосно розсміялася.

— Але це найчистіше божевілля, Харрі. Виходить, що цей пацюк створив собі залізне алібі й сів за ґрати, а потім дочекався, коли можна буде ходити козирями, щоб усе виглядало переконливо!

— Я чую у вашому голосі замилування, старший інспекторе.

— Чисто професійне. Думаєш, усе було сплановано від самого початку?

Харрі глянув на годинник. Мозок посилав виразний сигнал: щось негаразд.

— Я впевнений в одному: що б не робив Брекке, він це ретельно планує. Продумує до дрібних деталей.

— Як ти можеш бути в цьому впевнений?

— Ну, — він приклав до лоба порожню склянку, — Брекке сам розповідав мені про це. Що ненавидить ризик, що ніколи не вступає в гру, якщо не знає напевно, що виграє.

— Здогадуюся, що ти вже зрозумів, як він убив посла!

— Спершу він спустився разом із послом на паркінг, про це свідчить секретарка. Потім піднявся звідти на ліфті, і це може підтвердити та дівчина, яку він мимохідь запросив на побачення. Імовірно, він убив посла на паркінгу, всадивши йому в спину саамський ніж, коли той відвернувся, сідаючи в машину. Брекке забрав ключі від машини, запхав труп у багажник, повернувся до ліфта й став чекати, коли засвітиться кнопка виклику, щоб забезпечити собі свідка, який підтвердить, що він, Брекке, піднімався разом із ним на ліфті.

— То він і дівчину запросив заради того, щоб вона його запам’ятала?

— Ясна річ. Якби в ліфті виявився хтось інший, він придумав би ще що-небудь. Потім він вимкнув свій телефон для вхідних дзвінків, щоб показати, наскільки зайнятий у себе в кабінеті, а сам знову спустився на ліфті в підземний паркінг і поїхав на посольській машині до Кліпри.

— Але як тільки він убив посла на паркінгу, це ж мало бути записане на відео?

— А чому, ти гадаєш, пропала відеоплівка? Зрозуміло, нікому й на думку не спало засумніватися в алібі Брекке, адже він сам забрав плівку в Джима Лава. Того вечора, коли ми зустріли його на боксі, він дуже поспішав в офіс. Але не для того, щоб поговорити з американськими клієнтами, а тому, що домовився із Джимом про перегляд плівки, де було записане вбивство посла. А перепрограмування таймера мало навести на думку, що хтось намагається зруйнувати його алібі.

— Чому він просто не знищив цей відеозапис?

— Тому що він перфекціоніст. Він знав, що який-небудь допитливий слідчий рано чи пізно виявить, що час запису не збігається із самим записом.

— Але як?

— Він використав запис іншого вечора, а поліція так чи інакше стала б допитувати охоронців паркінгу, і ті підтвердили б, що бачили, як машина посла третього січня проїхала повз відеокамери між п’ятою й пів на шосту вечора. Тоді стало б ясно, що плівка сфабрикована: адже машини на ній немає. Дощ і мокрі сліди від шин лише зробили свою справу, і ми виявили фальшивку раніше, ніж могли б.

— Ти хочеш сказати, що він тебе перехитрив?

— Що ж, як-небудь переживу, — знизав плечима Харрі. — А от Джим Лав скінчив погано. Йому заплатили за послугу отруєним опіумом.

— Тому що він був непотрібним свідком?

— Брекке, як відомо, не любить ризикувати.

— Який же його мотив?

Харрі шумно видихнув — ніби спрацювало пневматичне гальмо трейлера.

— Пам’ятаєш, ми обговорювали право розпоряджатися сумою в п’ятдесят мільйонів крон протягом шести років: чи був тут мотив для вбивства посла? Тоді ми цього мотиву не знайшли. Але от право одержати ці гроші на все життя, що залишилося, — відмінний мотив для Єнса Брекке вбити трьох чоловік. Відповідно до заповіту, Руна мала отримати гроші по досягненні повноліття, але там нічого не говорилося про те, що буде із грішми, якщо вона помре. Отже, вся сума дістанеться спадкоємцям, що залишилися. Тобто Хільде Мольнес. За заповітом, гроші тепер отримає вона.

— Як же Брекке збирався вилучити в неї ці гроші?

— Йому нічого не треба було робити. Хільде Мольнес залишилося жити всього шість місяців. Цілком достатньо для того, щоб встигнути вийти за нього заміж, але не настільки довго, щоб Брекке утомився від ролі джентльмена.

— Він прибрав її чоловіка й дочку, щоб заволодіти спадщиною після її смерті?

— Не зовсім, — продовжував Харрі. — Справа в тому, що він уже використовує ці гроші.

Ліз питально глянула на нього.

— Він придбав одну компанію на межі банкрутства, «Пхуріделл». Якщо все піде так, як уважає «Барклай Таїланд», то за кілька років ця компанія буде коштувати у двадцять разів більше, ніж він заплатив сьогодні.

— Чому ж інші акціонери пішли на те, щоб її продати?

— За словами Джорджа Волтерса, виконавчого директора «Пхуріделла», інші — це всього лише дрібні акціонери, які відмовилися продати свої акції Уве Кліпрі, коли він придбав контрольний пакет акцій, тому що зрозуміли: щось назріває. Але після того, як Кліпра зник, вони довідалися про доларовий борг, що от-от роздавить компанію, й охоче погодилися на пропозицію Брекке. Те ж саме стосується адвокатської контори, що успадковує майно покійного Кліпри. Сукупна вартість обчислюється в сотню мільйонів крон.

— Але в Брекке поки ще немає грошей?

— Волтерс розповів, що половину готівки треба внести зараз, а іншу половину — за шість місяців. Не знаю, яким чином він збирався виплатити першу частину, може, він дістав собі грошей іншим шляхом.

— А що, коли вона не помре через шість місяців?

— Мені чомусь здається, що Брекке збирався прискорити цей процес. Адже саме він змішує для неї коктейлі…

Ліз замислилася.

— А він не боїться, що багатьом здасться підозрілим, як це він тепер зробився новим власником «Пхуріделла»?

— Боїться. Тому й придбав акції на ім’я фірми «Еллем Лімітед».

— Але може з’ясуватися, що за фірмою стоїть він.

— Не може. Фірма зареєстрована на Хільде Мольнес. І, зрозуміло, він її успадкує, коли Хільде помре.

Ліз округлила губи, немов хотіла сказати: «О!»

— І все це ти розкопав самостійно?

— За допомогою Волтерса. Але підозрювати почав після того, як знайшов у Кліпри список акціонерів «Пхуріделла».

— І що ж?

— Там згадувався «Еллем», — усміхнувся Харрі. — Спершу я почав підозрювати Івара Льокена. Його прізвисько із часів війни у В’єтнамі саме LМ. Але розгадка виявилася набагато простішою.

Ліз поклала руки на потилицю:

— Здаюся!

— Еллем, якщо читати навпаки, перетворюється на Мелле. А це дівоче прізвище Хільде Мольнес.

Ліз вражено глянула на Харрі:

— Та ну!

Єнс тримав у руці папаю, розглядаючи її.

— Слухай, Льокен! Коли надкушуєш папаю, то відчуваєш смак блювотиння, не зауважував?

І він устромив зуби в м’якоть плода. По підборіддю потік сік.

— А на смак вона як вагіна. — І він розсміявся, закинувши голову. — Знаєш, папая коштує п’ять батів у Чайнатауні, тобто майже нічого. Кожний може купити її; з’їсти цей фрукт означає так звану просту радість життя. Є й інші прості радощі, цінувати їх починають тільки тоді, коли їх втрачають. Це немов…

Єнс помахав перед собою рукою, підшукуючи підходяще порівняння.

— …уміти підтертися. Або задовольнити себе. Усе, що для цього потрібно, — це хоча б одна рука.

Він підняв з підлоги відрубану кисть Льокена за середній палець і підніс її до його обличчя.

— У тебе поки ще є одна рука. Подумай про це. А також про те, що ти не зможеш робити без рук. Я вже про це подумав, так що дозволь мені допомогти тобі. Ти не зможеш почистити апельсин, не зможеш наживити гачок, не зможеш пестити жіноче тіло, не зможеш застебнути на собі штани. Ти навіть не зможеш застрелитися, якщо з’явиться таке бажання. Ти будеш постійно мати потребу в помічникові, який зробить за тебе все це. Все це! Подумай гарненько.

З обрубка витекло кілька краплин крові, вони впали на край стола, залишивши червоні бризки на сорочці Льокена. Єнс відклав руку. Пальці її вказували на стелю.

— З іншого боку, маючи обидві руки, можна робити що завгодно. Можна задушити людину, яку ненавидиш, згребти виграш зі стола, тримати ключку для гольфа. Знаєш, яких висот досягла сьогодні медицина?

Єнс почекав, поки не переконався, що Льокен відповідати не має наміру.

— Лікарі можуть заново пришити кисть, відновивши всі нервові волокна до єдиного. Для цього вони витягнуть із передпліччя всі нерви, немов якісь дротики. І через півроку ти забудеш про те, що переніс операцію. Зрозуміло, за умови, що ти негайно звернешся до лікаря й не забудеш прихопити із собою відрубану кисть.

Він став за спиною в Льокена, опустив руку йому на плече й прошепотів прямо у вухо:

— Поглянь, яка гарна рука. Сама досконалість, вірно? Майже як на картині Мікеланджело, тільки от не пам’ятаю її назви…

Льокен нічого не відповів.

— Та, що на рекламі джинсів «Леві-Страус», знаєш?

Льокен нерухомо дивився в одну точку. Єнс зітхнув.

— Звичайно, ми ж не знавці мистецтва. Можливо, я й куплю собі кілька знаменитих полотен, коли все це закінчиться, може, це розбудить у мені інтерес до живопису. До речі, про те, коли все закінчиться: ти не знаєш, скільки має пройти часу, щоб було вже пізно пришивати тобі руку? Півгодини? Година? А може, ще довше, якщо ми покладемо обрубок у морозильник. Але, на жаль, у нас немає із собою льоду. Тобі пощастило, звідси до госпіталю Ансвут можна доїхати всього за чверть години.

Він зітхнув, присунувся ще ближче до вуха Льокена й заревів:

— ДЕ ХОЛЕ Й ЦЯ БАБА?

Льокен здригнувся, його обличчя спотворила болісна гримаса.

— Вибач, — сказав Єнс. І зняв шматочок жовтогарячого плода зі щоки Льокена. — Просто мені дуже важливо знати про це. Ви втрьох, хай там як, єдині, хто розуміє, як усе сталося, вірно?

Старий чоловік хрипло прошепотів:

— Вірно говориш…

— Що? — нахилився Єнс до його рота. — Що ти сказав? Повтори!

— Вірно говориш. Папая правда відгонить блювотинням.

Ліз схопилася руками за голову:

— Щодо Джима Лава. Ну не можу я уявити собі, як Брекке стоїть на кухні й підмішує в опіум синільну кислоту.

Харрі криво посміхнувся:

— Те саме сказав мені Брекке про Кліпру. Твоя правда, йому хтось допомагає, і цей хтось професіонал.

— Таких людей не шукають за оголошенням у газеті, це вже точно.

— Так.

— Може, якісь випадкові контакти. Адже він відвідує всякі сумнівні ігорні заклади. Або…

Він пильно глянув на неї.

— Що? — запитала вона.

— Ну хіба це не очевидно? Це ж наш старий друг Ву. Вони з Єнсом були заодно весь цей час. І Єнс велів йому вставити мікрофон у мою слухавку.

— Це більше ніж чистий збіг! Той самий чоловік працював на кредиторів Мольнеса й тепер працює на Брекке.

— Зрозуміло, це не випадково. Хільде Мольнес розповідала мені, що саме Єнс Брекке розмовляв тоді по телефону з людьми, що вимагали грошей після смерті посла. Сумніваюся, що він так уже налякав їх. Коли ми прийшли в «Тай Індо Тревеллерз», пан Соренсен сказав, що в них немає претензій до Мольнеса. Як видно, він говорив правду, думаю, що Брекке сплатив їм борг за посла. Зрозуміло, в обмін на послугу.

— Послугу Ву.

— Саме так, — підтвердив Харрі й подивився на годинник. — Чорт! Куди ж подівся Льокен?

Ліз, зітхнувши, підвелася зі свого місця:

— Треба спробувати подзвонити йому. Може, він спить.

Харрі задумливо почухав підборіддя:

— Може бути.

Льокен відчував біль у грудях. У нього ніколи не було проблем із серцем, і він не розбирався в цих симптомах. Якщо це інфаркт, то нехай це нарешті прикінчить його. Все одно помирати, так краще вже позбавити Брекке задоволення мучити його. Хоча хто знає, може, Брекке не дуже й задоволений. Може, для нього це всього лише робота, як і для нього самого. Постріл — і людина впала. Він поглянув на Брекке. Побачив, як рухаються його губи, і, на свій подив, зрозумів, що не чує його.

— Коли Уве Кліпра попросив мене забезпечити доларовий борг «Пхуріделла», він зробив це за обідом, а не по телефону, — говорив Єнс. — Я повірити не міг, що це правда. Договір майже на півмільярда, і він повідомляє мені про це усно, навіть не записуючи розмову на плівку! Такого щасливого випадку чекаєш усе життя! — І Єнс витер губи серветкою. — Повернувшись в офіс, я викупив доларові зобов’язання на своє власне ім’я. Якщо долар піде вниз, то я пізніше переведу угоду на «Пхуріделл» і скажу, що це забезпечення доларового боргу, як ми й домовилися. Якщо ж курс підніметься, я заберу собі прибуток і буду заперечувати, що Кліпра просив мене про цю покупку. Адже він нічого не зможе довести. Здогадуєшся, що відбулося, Іваре? Я буду називати тебе Івар, добре?

Він зім’яв серветку й прицілився у відро для сміття біля дверей.

— Кліпра погрожував піти в правління «Барклай Таїланд». Я пояснив йому, що коли компанія підтримає його, то їй доведеться взяти на себе його борги. Плюс втратити свого кращого брокера. Іншими словами: у них немає іншого шляху, крім як пристати на мій бік. Тоді він пригрозив мені, що залучить свої політичні зв’язки. І знаєш що? Він так і не зумів це зробити. Я подумав, що треба вирішувати цю проблему в особі Уве Кліпри й заодно заволодіти його компанією «Пхуріделл», яка незабаром злетить у ціні, як ракета. І якщо я це говорю, значить, я не просто так думаю чи сподіваюся, як інші пафосні біржові гравці. Я точно знаю це. І я подбаю про це. Так воно й буде.

Очі Єнса заблищали.

— І я точно знаю, що Харрі Холе й ця бритоголова дама здохнуть сьогодні ввечері. Так воно й буде, — вимовив він, глянувши на годинник. — Вибач за мелодраматичність, але час іде, Іваре. Настала мить подумати про свою вигоду чи як?

Льокен дивився на нього порожніми очима.

— Не боїшся, ні? Міцний хлопець? Розповісти тобі, якими їх знайдуть, Іваре? Кожний із них буде прив’язаний до паль у річці, у кожного буде куля в животі й «пика горили» замість обличчя. Пам’ятаєш, що означає цей вираз, Іваре? Ні? Може, за часів твоєї молодості це було невідомо? Я сам ніколи не розумів, що це таке. Поки мій друг Ву не розповів мені, що гребний гвинт буквально здирає шкіру з обличчя, оголюючи криваве м’ясо, зрозуміло? Але головне в тому, що це метод мафії. Люди питатимуть, чим ці двоє так нашкодили мафії, але відповіді ніколи не знайдуть, ясно? Принаймні від тебе, тому що ти одержиш від мене п’ять мільйонів доларів і безкоштовно зробиш собі операцію, якщо розповіси мені, де вони зараз. Ти навчений зникати безвісти, жити під чужим ім’ям і все таке інше, хіба ні?

Івар Льокен дивився на ворухливі губи Єнса й чув якусь далеку луну його голосу. Мимо пролетіли слова «гребний гвинт», «п’ять мільйонів» і «під чужим ім’ям». Він завжди відчував свою роздвоєність і зовсім не прагнув до смерті. Але він розумів різницю між правильним і неправильним й у межах розумного намагався чинити правильно. Ніхто, крім Брекке й Ву, так і не дізнається, як він прийняв смерть — з піднятою головою чи ні; ніхто не згадає старого Льокена за кухлем пива, у колі ветеранів розвідки або МЗС, та Льокен чхав на все це. Він не мав потреби в посмертній пам’яті. Життя його було засекречене, і тому зовсім природно, що він має загинути саме так. Це не привід для гарних жестів, і він знав, що єдине, чого він бажав би, так це якнайшвидшої смерті. І щоб припинився біль. Більше він ні про що не шкодував. Немає ніякої різниці в тому, чи чув Льокен деталі пропозиції Брекке, чи не чув. Нічого тепер не мало значення. У цей момент запищав його мобільний телефон, що висів на ремені.

Розділ 51

Харрі вже хотів покласти слухавку, але почув сигнал, нові гудки й повідомлення, що виклик переадресований з домашнього номера Льокена. Він зачекав ще сім гудків, але потім здався й подякував дівчині за стійкою зі смішними кісками у вигляді вух Міккі-Мауса за дозвіл скористатися телефоном.

— У нас проблема, — сказав він, повернувшись за столик.

Ліз уже зняла із себе туфлі.

— Це через затори, — відгукнулася вона. — Вічні затори!

— Мій дзвінок був переадресований на його мобільник. Але він і там не відповідає. Мені це не подобається.

— Заспокойся. Що може з ним трапитися в мирному Бангкоку? Напевно він забув свій мобільний удома.

— Я зробив помилку, — сказав Харрі. — Я розповів Брекке, що ми мали зустрітися сьогодні ввечері, і попросив його дізнатися, хто стоїть за фірмою «Еллем Лімітед».

— Що ти зробив? — перепитала Ліз, прибравши ноги зі стола.

Харрі вдарив кулаком по столу так, що підстрибнули кавові чашечки.

— Чорт! Чорт! Я мав помітити його реакцію.

— Реакцію? Але це не гра, Харрі!

— Саме так, не гра! Ми вирішили, що я подзвоню йому після зустрічі й ми домовимося про місце, де ми маємо зустрітися. Я збирався запропонувати йому «Лемон Грасс».

— Ресторан, у якому ми були?

— Поруч, і це менш ризиковано, ніж відправлятися до нього додому. Нас було б троє, як я планував, і ми змогли б улаштувати затримання, схоже на те, коли брали Ву.

— Так ти злякав його, назвавши «Еллем»? — простогнала Ліз.

— Брекке недурний. Він відчуває, коли щось не так. І він перевіряв мене, запросивши свідком на весілля, щоб переконатися, чи не підозрюю я його.

— Базіки ви, чоловіки! — фиркнула Ліз. — Чорт! Харрі, а я вже було подумала, що ти професіонал!

Харрі нічого не відповів. Він розумів, що вона права й він повівся непрофесійно. Ну нащо раптом знадобилося згадувати «Еллем Лімітед»? Він міг би знайти сотню інших приводів для зустрічі. Єнс щось таке говорив про людей, які люблять ризикувати заради самого ризику; напевно, він, Харрі, і є такий гравець, та ще до того ж пафосний, як виражався Брекке. Ні, це не так. У всякому разі, справа не тільки в цьому. Один раз дід пояснив йому, чому ніколи не стріляє в куріпок, коли вони сидять на землі: «Це нечесно».

Може, у цьому причина? Щось на кшталт успадкованого мисливського інстинкту: злякати здобич, щоб потім підстрелити її на льоту, давши їй символічну можливість урятуватися втечею?

Ліз порушила його міркування:

— Що тепер будемо робити, інспекторе?

— Чекати, — відповів Харрі. — Дамо Льокену ще півгодини. Якщо він не з’явиться, я дзвоню Брекке.

— А якщо Брекке не відповість?

Харрі важко зітхнув:

— Тоді ми дзвонимо голові поліції й б’ємо тривогу.

Ліз вилаялася крізь зуби.

— Ну от, хіба я не казала, що закінчу свою кар’єру в дорожньо-патрульній службі?

Єнс подивився на дисплей мобільника Льокена й поперхнувся від сміху. Дзвінки припинилися.

— Класний у тебе телефон, Іваре, — проговорив він. — «Ерікссон» добре спрацював, вірно? Можна побачити номер, що дзвонив. Якщо дзвонить хтось, з ким ти не хочеш розмовляти, ти просто не береш трубку. Я не помилився: дехто занепокоєний, чому ти не з’явився на зустріч. Адже в тебе не так багато друзів, які дзвонять тобі так пізно, вірно, Іваре?

Він кинув телефон через плече, і Ву спритно піймав його на льоту.

— Подзвони в довідкову й дізнайся, хто дзвонив і звідки. Швидко.

Єнс підсів до Льокена:

— Треба поквапитися з операцією, Іваре.

Він, затиснувши ніс, глянув на підлогу, де навколо стільця розтікалася калюжа.

— Ну ж бо, Іваре.

— «Мілліс Караоке», — пролунало в нього за спиною ламаною англійською. — Я знаю, де це.

Єнс поплескав Льокена по плечу.

— Вибач, але нам треба бігти, Іваре. Відвеземо тебе в лікарню, коли повернемося, добре? Я обіцяю.

Льокен уловив вібрацію від кроків, що віддалялися, і чекав тепер, коли ляснуть двері від протягу. Але двері так і не ляснули. Замість цього він знову почув луну далекого голосу в себе над вухом:

— Так, я зовсім забув, Іваре.

Він відчув гарячий подих біля скроні.

— Треба ж їх чимсь прив’язати до паль у ріці. Я позичу в тебе ці джгути? Ми їх тобі повернемо, слово честі.

Льокен відкрив рот, відчувши, як лопається слизова оболонка від його ревіння. Шкіряні ремені послабшали, і він побачив, що кров заюшила на стіл і рукава сорочки налилися червоним. Протягу від дверей, що ляснули, він не помітив.

Харрі підхопився, почувши легкий стукіт у двері.

Він мимоволі поморщився, побачивши, що це не Льокен, а дівчатко з кісками.

— Ви Халлі, сел?

Він кивнув.

— Телефон.

— Що я казала? — вигукнула Ліз. — Закладаюся на сто батів, що це через затори.

Харрі пішов за дівчиною в хол, неуважно відзначивши, що в неї таке ж чорне волосся й така ж тонка шия, як у Руни. Він розглядав чорне волосся під кісками. Дівчина з усмішкою обернулася й указала рукою на телефон. Кивнувши, він схопив трубку.

— Так?

— Харрі? Це я.

Харрі відчув, як кров линула йому в голову. Він глибоко вдихнув, щоб голос його звучав спокійно й рівно:

— Де Льокен, Єнсе?

— Івар? Знаєш, він тепер такий зайнятий, що рук не вистачає.

З його тону Харрі зрозумів, що маскарад скінчився, що тепер говорити буде справжній Єнс Брекке, той самий, з яким він спілкувався уперше в його офісі. Тим же глузливим, гордовитим тоном чоловіка, який знає, що виграв, і насолоджується перемогою, перш ніж нанести супротивникові останній нищівний удар. Харрі намагався прорахувати, що могло схилити шальки терезів на користь Брекке.

— Я чекав, що ти подзвониш, Харрі.

Це був голос не зневіреного невдахи, а людини, котра сидить на передньому сидінні, недбало поклавши руку на кермо.

— Добре, ти обігнав мене, Єнсе.

Єнс хриплувато засміявся.

— Я завжди випереджаю тебе, Харрі, вірно? Як тобі це?

— Важко усвідомлювати. Де Льокен?

— Хочеш знати, що сказала Руна перед смертю?

Харрі відчув, як біль простромив скроні.

— Ні, — почув він свій власний голос. — Я тільки хочу знати, де Льокен, що ти з ним зробив і де тебе шукати.

— Он воно як, три бажання за один раз!

Мембрана в телефоні затремтіла від його реготу. Але, очевидно, щось інше відволікло його увагу, щось незрозуміле. І регіт раптово припинився.

— Знаєш, чого мені коштувало здійснити цей план, Харрі? Підстраховуватися й перестраховуватися, прорахувати всі виверти, щоб комар носу не підточив? Уже не кажучи про фізичні незручності. Хай ще вбивство, але сидіти за ґратами? Думаєш, мені це подобалося? Може, ти мені не віриш, але про замкнені приміщення я кажу щиру правду.

— А навіщо тобі знадобилися ці виверти?

— Я вже казав, що звести ризик до нуля — це вимагає витрат, зате виправдовує себе. Завжди. Як, наприклад, виправдали себе всі мої зусилля подати справу таким чином, що провина лежить на Кліпрі.

— Чому ж не вчинити простіше? Пристрелити їх і звалити все на мафію?

— Ти міркуєш точно так, як усі ці лузери, за якими ти сам ганяєшся, Харрі. Ви, гравці, забуваєте про ціле, про те, що буде потім. Звичайно, я міг би вбити Мольнеса, Кліпру й Руну простішим способом, подбавши про те, щоб не залишити слідів. Але цього було б недостатньо. Адже коли я прибрав би до рук статок Мольнеса й «Пхуріделл», стало б очевидним, що в мене був мотив для вбивства цієї трійці, хіба не так? Три вбивства й одна людина, що має мотив, — навіть поліція зуміла б здогадатися, хто це, вірно? Нехай би ви й не знайшли переконливих доказів, але все одно зіпсували б мені життя. І я приготував для вас альтернативний сценарій, де один із убитих і був убивцею.

Не дуже складна для вас загадка, але й не настільки проста, щоб ви відразу заспокоїлися. Тобі варто подякувати мені, Харрі, за те, що ти виглядав молодцем, коли знайшов слід Кліпри; хіба це не моя заслуга?

Харрі слухав його у піввуха, він подумки перенісся на рік назад. Тоді теж звучав голос убивці. Серед плескоту води. Тепер же слабко грала музика, і це могло бути де завгодно.

— Чого ти хочеш, Єнсе?

— Чого я хочу? А дійсно, чого я хочу? Напевно, просто поговорити.

Затримати мене, подумав Харрі. Він хоче затримати мене. Але навіщо? Чулися легкі звуки ударних, кларнет замовк.

— Якщо хочеш знати конкретно, то я дзвоню, просто щоб сказати…

I Just Called То Say I Love You!

— …що твоїй колезі, можливо, знадобиться підтяжка обличчя. Так, Харрі? Харрі!

Слухавка, описавши дугу, захиталася над підлогою.

Відчуваючи солодкий приплив адреналіну, немов від ін’єкції, Харрі стрімголов нісся коридором. Дівчина з кісками злякано притулилася до стіни, коли він, кинувши трубку, вихопив свій «Ругер SP-101» і блискавично зарядив його. Чи зрозуміла вона, коли він крикнув їй подзвонити в поліцію? Немає часу думати про це. Брекке тут. Харрі розчахнув ногою перші ж двері й навів пістолет: перед ним виявилися чотири переляканих обличчя.

— Перепрошую.

У наступному номері було те ж саме: страх, і нічого більше. Посередині на підлозі стояв малюсінький темноволосий таєць у костюмі, що відливав сріблом, і в порноокулярах, широко розставивши ноги. Тільки через кілька секунд Харрі зрозумів, чим той зайнятий, але на той час залишки «Hound Dog»[39] застрягли глибоко в горлі в цього тайського Елвіса.

Харрі обвів поглядом коридор. Тут щонайменше п’ятдесят номерів. Він забере Ліз? У голові завивала сирена, але мозок був уже так перевантажений, що намагався її ігнорувати. Доки не почув чітко й виразно: Ліз! Чорт, чорт, авжеж! Єнс таки його затримав!

Харрі рвонув уперед коридором, повернув за ріг і побачив, що двері їхнього номера розчинені. Він уже ні про що не думав, нічого не боявся, ні на що не сподівався, просто біг, знаючи, що вже минув ту грань, за якою вбивство здається звичайною справою. Не кошмарним сном, не стрибком у воду, щоб урятуватися. Він увірвався в кімнату й побачив Ліз, що лежала, скорчившись, за диваном. Він скинув пістолет, але пізно. Хтось ударив його по нирках, він задихнувся й наступної миті відчув на своїй шиї зашморг. Помітив кінець телефонного дроту й відчув нестерпний дух карі.

Харрі двинув ліктем назад, попав у когось і почув стогін.

— Гай, — вимовив голос, і чийсь кулак врізав йому прямо у вухо, так що в очах усе поплило.

Харрі відразу зрозумів, що із щелепою негаразд. Дріт на шиї затягнувся ще тугіше. Харрі спробував просунути під нього палець, але нічого не вийшло. Затерплий язик сам пробивався між зубами, ніби назустріч поцілункові. Схоже, на стоматологові сьогодні вдасться заощадити, ось уже почало темніти.

У голові Харрі немов скипав шипучий порошок. Він знеміг, він вирішив померти, але тіло не корилося. Він машинально витягнув руку, але рятівного сачка, як у басейні, тут не було. Була тільки молитва, ніби він стоїть на мосту на Сіам-сквер і молиться про вічне життя.

— Стоп!

Зашморг послабили, і кисень увійшов у його легені. Більше, ще більше! Немов усього повітря кімнати було замало, немов легені от-от лопнуть у грудях.

— Відпусти його! — скомандувала Ліз. Вона стояла на колінах, направивши у бік Харрі свій «Сміт-вессон-650».

Харрі відчув, як Ву скулився за його спиною, намагаючись знову затягти зашморг, але тепер Харрі просунув під дріт ліву руку.

— Стріляй у нього, — вимовив Харрі голосом Дональда Дака.

— Відпусти його! Ну! — Очі Ліз почорніли від страху й люті. Струмок крові стікав із вуха, по ключиці, забруднюючи комір.

— Він не відпустить, стріляй у нього, — хриплувато прошипів Харрі.

— Ну ж бо! — крикнула Ліз.

— Стріляй! — прогарчав Харрі.

— Заткнися! — І Ліз змахнула пістолетом, щоб утримати рівновагу.

Харрі нахилився назад, до Ву. Його немов підпирала стіна. На очах у Ліз виступили сльози, голова її впала на груди. Харрі бачив таке колись. У неї серйозний струс мозку. Кепська справа.

— Ліз, послухай мене!

Зашморг знову затягнувся на шиї, і Харрі відчув, як лопнула шкіра на його руці, що втримувала дріт.

— У тебе розширилися зіниці, ти зараз знепритомнієш, Ліз! Послухай! Ти повинна вистрілити, поки не пізно! Ти зараз відключишся, Ліз!

З її губ зірвався якийсь схлип.

— Трясця твоїй матері, Харрі! Я не можу! Я…

Дріт різав руку, як ніж масло. Харрі спробував стиснути кулак, але не зміг: очевидно, передавлений якийсь нерв.

— Ліз! Дивися на мене, Ліз!

Ліз усе кліпала, намагаючись не зводити з нього очей.

— Усе йде чудово, Ліз. Розумієш, чому в армію набирають цих північних китайців? Та в цілому світі не знайти кращої мішені! Дивися на нього, Ліз. Якщо промахнешся, цілячись у мене, ти точно потрапиш у нього!

Вона дивилася на нього, відкривши рот, потім опустила пістолет і зареготала. Харрі намагався затримати Ву, що почав просуватися вперед, але це було все одно що стояти на шляху в паровоза. Вони вже добралися до неї, коли щось вибухнуло прямо перед обличчям Харрі. Його обпалив біль. Він відчув аромат парфумів, її тіла — Ліз упала, і Ву своїм тілом придавив їх обох до підлоги. Громова луна розійшлася коридором. Потім усе стихло.

Харрі задихав. Він лежав затиснутий між Ліз і Ву, але відчував, як груди підіймаються й опускаються. Виходить, він поки ще живий. Щось капало й капало. Він гнав від себе цю думку, для неї немає часу: мокрий канат, холодні, солоні краплі на палубі. Тут не Сідней. Він намацав лоб Ліз, її очі. І знову почув її сміх. Ліз розплющила очі, вони були немов двоє чорних вікон з білими лиштвами на тлі червоної стіни. Стукіт дідусевої сокири. Глухі удари, і дрова зі стукотом падають на втоптану землю. Над головою синіє небо, травинки лоскочуть вухо, там пролітає чайка, і от вона вже зникла. Йому хочеться спати, але обличчя горить вогнем, і він відчуває запах власного м'яса й порохового гару, що в’ївся в шкіру.

Він зі стогоном викотився із цього сендвіча. Ліз реготала без упину, зіниці її були розширені, але Харрі не зважав на це.

Він перевернув Ву на спину. На обличчі велетня застиг здивований вираз, рот був напіввідкритий, ніби протестуючи проти чорної дірочки в лобі. Харрі відтягнув Ву вбік, але щось як і раніше капало. Обернувшись до задньої стіни, він зрозумів, що це не гра уяви. Мадонна знову поміняла колір волосся й зачіску. Тепер її, як панківський гребінь, прикрашала кіска Ву, що зачепилася за рамку фотографії. З кіски стікала якась суміш гоголя-моголя й червоного соку. Краплі падали на товстий килим із вологим схлипом.

Ліз усе реготала й реготала.

— Це тут вечірка? — почув він голос у дверях. — І ви забули запросити Єнса? А я думав, ми друзі…

Харрі, не обертаючись, гарячково шукав очима пістолет на підлозі. Той мав упасти під стіл або за стілець, коли Ву ударив його по спині.

— Чи не це ти шукаєш, Харрі?

Звісно. Він повільно повернувся і втупився в дуло свого ж власного «Ругера 8Р-101». І навіть зібрався відкрити рот і щось сказати, коли зрозумів: Єнс зараз вистрілить. Той тримав пістолет обома руками, нахилившись уперед, щоб точніше прицілитися.

І бачив перед собою інспектора, що так любив сидіти в «Шрьодері», розгойдуючись на стільці, його вологі губи, його презирливу усмішку — Харрі не всміхався, але усмішка все ж була. Вона там так і залишиться, ця невидима усмішка, коли голова поліції попросить ушанувати Харрі Холе хвилиною мовчання.

— Гру завершено, Єнсе, — почув Харрі власний голос. — Тобі не зникнути.

— Гру завершено? Ти справді так думаєш? — І Єнс, зітхнувши, похитав головою. — Та ти надивився поганих бойовиків, Харрі.

Його палець ліг на спусковий гачок.

— А втім, добре, ти правий. Усе скінчено. Вашими стараннями все йде навіть краще, ніж я планував. Як ти думаєш, хто виявиться винним, коли тут знайдуть підручного мафії й двох поліцейських, що застрелили один одного?

Єнс прищулив одне око, що було зайвим на відстані якихось трьох метрів. Ніякий ти не гравець, подумав Харрі, заплющивши очі й мимоволі зробивши вдих.

Харрі відчув, як рвуться перетинки у вухах. Три рази. Ніякий ти не гравець. Його спина вдарилася об стіну, об підлогу, й у ніс ударив запах кордиту. Виходить, запах кордиту. Він нічого не розумів. Якщо Єнс вистрілив у нього тричі, то хіба він зміг би відчувати ще якийсь запах?

— Чорт! — прокричав хтось ніби крізь подушку.

Дим розсіявся, і він побачив Ліз. Вона сиділа, притулившись до стіни, тримаючи в одній руці паруючий пістолет, а іншу притискаючи до живота.

— Чорт, він влучив у мене! Це ти, Харрі?

«Це я?» — здивувався Харрі. Він смутно пам’ятав удар у стегно, від якого його розвернуло вбік.

— Що трапилося?! — викрикнув Харрі, як і раніше ледь чуючи себе.

— Я вистрілила першою. І влучила. Я знаю, що влучила, Харрі. От чорт, як же йому вдалося?

Харрі підвівся на ноги, змахнувши чашки зі столу. Ліва нога оніміла. Обмацавши стегно, він відчув, що холоша намокла від крові. Він не хотів дивитися на рану. Витягнув руку вперед.

— Дай пістолет, Ліз.

Його погляд уперся у відчинені двері. Кров. На лінолеумі була кров. Бігти. Уперед, Холе. Скоріше, на цей слід. Він глянув на Ліз. Під її пальцями на синій сорочці розпливалася червона троянда. Чорт, чорт!

Застогнавши, вона простягнула йому свій «Сміт-вессон-650».

— Апорт, Харрі.

Він наче затерп.

— Це наказ, чорт забирай!

Розділ 52

Він волік ногу, відчайдушно сподіваючись, що вона під ним не переломиться. Усе миготіло перед очима, і він знав: це мозок відмовляється реєструвати біль. Він минув дівчину за стійкою: вона виглядала, як на картині Мунка «Крик»: нерухома, із беззвучно відкритим ротом.

— Викличте «швидку»! — крикнув їй Харрі, і вона стрепенулася. — Лікаря, скоріше!

Він вибрався на вулицю. Вітер припинився, була спека, задушлива спека. Дорогу перекрила машина, на асфальті виднівся гальмовий слід, двері були розкриті, усередині запекло жестикулював водій. І вказував угору. Харрі побіг не оглядаючись. Він знав: коли помітять, що він біжить, можуть зупинити. Заскреготали колеса. Він подивився туди, куди вказував водій. Караван сірих слонячих силуетів злітав над ним до зоряного неба. Мозок перескакував із думки на думку, немов зіпсоване радіо в машині, і самотній трубний голос заповнив собою ніч. По вінця. Харрі відчув, як поривом вітру від стугонливого трейлера з нього майже зірвало сорочку. Він ледь не потрапив під його колеса.

І от він знову тут, очі його перебігають із однієї бетонної палі на іншу. Дорога в Країну Оз. BERTS. Чому б ні? Це навіть логічно.

Залізні сходи прямо над ним вели до отвору в бетоні на висоті п'ятнадцяти-двадцяти метрів. Крізь діру виднівся місячний серп. Харрі затис ручку пістолета в зубах, відзначив, що ремінь теліпається, змусив себе не думати, що зробила з його ногою куля, яка порвала ремінь, і почав підтягуватися по східцях на руках. Залізо впивалося в обдерті дротом пальці.

Я нічого не відчуваю, подумав Харрі і вилаявся, побачивши, як кров одягла руку ніби в червону рукавичку для миття посуду й долоня заковзала по металу. Права нога торкнулася сходинки, але він відіпхнувся. Нога знову опустилася, і він знову відіпхнувся. Так краще. Тільки не знепритомніти. Він глянув униз. До землі десять метрів? Не можна знепритомніти. Рухатися далі. Стемніло. Спершу він подумав, що це в нього почорніло в очах, і зупинився, а коли подивився вниз, то побачив машини й почув пронизливе виття поліцейських сирен. Він підняв очі наверх. Діра стала зовсім чорною, місяця вже не видно. Може, він зник за хмарою? З пістолета зірвалася крапля. Знову манговий дощ? Харрі спробував піднятися ще на сходинку, відчув, як шалено пульсує серце, потім на мить завмирає й знову починає калатати, — це добре, що воно ще б’ється.

Безглуздо, подумав він і глянув униз. Незабаром перша поліцейська машина буде вже там. А Єнс зник таємним шляхом, давлячись від сміху, він уже пробіг два квартали, і от — загубився у вуличній юрбі. Чарівник Країни Оз.

Краплина скотилася по ручці пістолета прямо Харрі в рот.

У голові крутились одночасно три думки. По-перше, якщо Єнс бачив, що Харрі вибрався з «Мілліс Караоке» живим, то не стане тікати, у нього немає іншого шляху: справу треба довести до кінця. По-друге, дощові краплі віддають чимсь солодкуватим і металевим. По-третє, вони не із хмари, а з отвору нагорі. Там хтось стікає кров’ю.

Потім події знову сильно прискорилися.

Харрі здалося, що через ушкоджені нервові закінчення в лівій руці він не може відірвати її від сходинки, і тоді він вийняв пістолет із рота правою, побачив, як бризнули іскри від верхньої сходинки, почув, як щось зі свистом відскочило, відчув, як щось зачепило холошу, і направив пістолет прямо в чорну діру нагорі: він палив не перестаючи, поки не розрядив обойму. Але продовжував нажимати на спуск. Клац-клац. Непрофесіонал чортів.

Тепер він знову бачив місячний серп і, відкинувши пістолет, почав знову дертися нагору по сходах. І от він майже нагорі. Шосе, ящики з інструментами й устаткуванням купалися в жовтому світлі безглуздої гігантської кулі, що була прикріплена прямо над ними. На купі формувального піску сидів Єнс, склавши руки на животі, і розгойдувався взад-уперед від громового реготу.

— Чорт забирай, Харрі, ну й справи. Глянь-но.

Він відняв руки від живота. Щось, пузирячись, випливало з нього, важке й лискуче.

— Чорна кров. Виходить, ти зачепив мені печінку, Харрі. Боюся, мій лікар заборонить мені спиртне. Це погано.

Звуки поліцейських сирен наближалися. Харрі намагався контролювати подих.

— Я не хотів, Єнсе. Я чув, що в таїландських в’язницях подають кепський коньяк.

Він продовжував наближатися до Єнса, що наставив на нього дуло пістолета.

— Ну ж бо, не будь таким зарозумілим, Харрі, це погано скінчиться. Усе можна купити за гроші.

— У твоєму пістолеті скінчилися патрони, — сказав Харрі, продовжуючи наближатися.

Єнс поперхнувся від сміху.

— Добре придумав, Харрі, але, боюся, це в тебе закінчилися патрони. Адже я вмію рахувати.

— Невже?

— Ха-ха, я думав, ти зрозумів. Цифри. У цьому моє життя.

І він показав на пальцях вільної руки:

— Два для тебе й баби в кублі караоке, три на сходах. Залишилася одна куля для тебе, Харрі. Треба ж дещо приберегти й на чорний день.

Харрі залишалося подолати дві сходинки.

— Ти надивився поганих бойовиків, Єнсе.

— У них важливе останнє слово.

Зробивши співчутливий вираз, Єнс вистрілив. Почулося гучне — клац! Обличчя Єнса люто спотворилося.

— Це тільки в поганих бойовиках у кожному пістолеті по шість патронів, Єнсе. Але в тебе «Ругер БР-ІОІ». А в ньому їх п’ять.

— П’ять? — Єнс шоковано глянув на пістолет. — Як п’ять? Звідки ти знаєш?

— У цьому моє життя.

Харрі побачив на шосе під собою сині блимавки.

— Краще віддай мені пістолет, Єнсе. Поліцейські звичайно стріляють у того, у кого бачать у руках зброю.

На обличчі Єнса з’явився подив, коли він простягнув пістолет Харрі, і той засунув його собі за пояс. Але ременя в штанах не було, і тому пістолет скотився вниз по холоші, а може, він сам просто втомився чи на якусь мить розслабився, побачивши в очах Єнса те, що сприйняв за капітуляцію. І похитнувся від удару, захоплений зненацька миттєвою реакцією Єнса, ліва нога підкосилася, і він упав, ударившись потилицею об бетон.

На мить він відключився. Радіоприймач марно ловив хвилю. Перше, що він побачив, розплющивши очі, було металеве мерехтіння золотого зуба. Харрі замружився. Це був не золотий зуб, це місячне світло впало на лезо саамського ножа. І сталь жадібно кинулася на нього.

Харрі так і не зрозумів, інстинктивно він діяв чи усвідомлено. Ліва рука з розчепіреними пальцями здійнялася назустріч блискаючому лезу. Ніж м’яко й легко сковзнув крізь долоню. Коли він устромився по саму рукоятку, Харрі рвонув руку до себе й щосили хвицонув здоровою ногою в нападника. Він влучив прямо в чорну кровищу, Єнс зігнувся й застогнав, звалившись на пісок. Харрі встав на коліна. Єнс лежав у позі зародка, притуливши руки до живота. Він вив. Від сміху чи болю, важко було зрозуміти.

— Чорт, Харрі. Нестерпно боляче.

Він то хапав ротом повітря, то хрюкав, то сміявся.

Харрі звівся нарешті на ноги. Глянув на ніж, що стирчав у нього з долоні, прикидаючи, що краще: витягти його чи залишити як затичку. Він почув, як знизу кричать у мегафон.

— Знаєш, що тепер буде, Харрі? — сказав Єнс, заплющивши очі.

— Не зовсім.

Виждавши, Єнс зібрався із силами.

— Тоді дозволь пояснити тобі, що зараз відбудеться, Харрі. Настав день получки для цілої купи поліцейських, юристів і суддів. І горіти тобі в пеклі, Харрі, — мені воно дорого обійдеться.

— Що ти маєш на увазі?

— Що я маю на увазі? Ти що, знову прикидаєшся простим норвезьким бойскаутом, Харрі? Усе купується. Якщо є гроші. У мене є гроші. Крім того… — він захекався, — …є кілька політиків, які досить зацікавлені будівельною галуззю й не дозволять розвалити BERTS.

Харрі похитав головою:

— Не цього разу, Єнсе. Не тепер.

Єнс оголив зуби в болісній усмішці:

— Закладемося?

Не роби цього, подумав Харрі. Не роби того, про що пошкодуєш, Холе. Він глянув на годинник: чисто професійний рефлекс. Час затримання, для звіту.

— Мені не дає спокою одна думка, Єнсе. Інспектор Крамлі вважає, що я розкрив карти, запитавши тебе про «Еллем Лімітед». Напевно, так воно і є. Але ж ти розумів, і давно: я знаю, що це ти, хіба не так?

Єнс намагався сфокусувати погляд на Харрі.

— Якийсь час — так. Тому я дивувався, навіщо ти так старався звільнити мене. Навіщо, Харрі?

У Харрі запаморочилося в голові, і він присів на ящик з інструментами.

— Добре. Можливо, я ще не був упевнений, що це все-таки ти. Може, я хотів подивитися, як ти будеш грати наступну партію. А може, думав, що налякаю тебе, і годі. Не знаю. А як ти зрозумів, що я тебе розкрив?

— Дехто розповів мені про це.

— Це неможливо. Я не сказав нікому ні слова аж до сьогоднішнього вечора.

— Але дехто це зрозумів і без твоїх слів.

— Руна?

У Єнса затряслися щоки, на губах з’явилася біла піна.

— Знаєш, Харрі, Руна володіла тим, що називається інтуїцією. Я називаю це спостережливістю. Тобі варто навчитися краще ховати свої думки, Харрі. Не розкриватися перед ворогом. Оскільки ти навіть не уявляєш собі, що ладна розповісти жінка, якщо ти погрожуєш відрізати їй те, що робить її жінкою. Адже вона встигла стати жінкою, хіба ні, Харрі? Ти…

— Чим ти їй погрожував?

— Соски. Відрізати їй соски. Що скажеш, Харрі?

Харрі підняв обличчя до неба й закрив очі, немов чекаючи на дощ.

— Я сказав щось не так, Харрі?

Він відчув подих гарячого повітря на своєму обличчі.

— Вона чекала тебе, Харрі.

— У якому готелі ти зупиняєшся, коли буваєш в Осло? — прошепотів він.

— Руна казала, що ти прийдеш і врятуєш її, що ти знаєш, що саме я її викрав. Плакала, як дитина, стукала своїм протезом, от сміхота. Потім…

Пролунали металеві звуки. Брязкіт. Знизу піднімалися по сходах. Харрі подивився на ніж, що засів у руці. Ні. Він озирнувся навколо. Голос Єнса різав йому слух. У животі засмоктало, у голові злегка зашуміло, немов він випив шампанського. Не роби цього, Холе, тримайся. Але він уже відчував це екстатичне почуття вільного падіння. І втратив над собою контроль.

Замок на ящику з інструментами подався з другого разу. От він, компресорний бур марки «Ваккер», легкий, не важче двадцяти кілограмів, заводиться миттєво, тільки-но натиснеш на кнопку. Єнс заморгав очима, зіниці його розширилися, тільки-но він почав усвідомлювати, що зараз станеться.

— Харрі, ти не можеш…

— Відкрий рот! — скомандував Харрі.

Залізне ревіння поглинуло й шум транспорту на шосе під ними, і крики в мегафон, і тупіт кроків на металевих сходах. Харрі переніс центр ваги вперед, розставив ноги, знову підняв обличчя до неба й заплющив очі. Пішов дощ.

Потім Харрі опустився на пісок. Ліг на спину, дивлячись у небо. Він був на березі, і вона питала, чи не намаже він їй спину, адже в неї така ніжна шкіра. Вона не хоче обгоріти на сонці. Обгоріти. І от вони тут, нагорі: кричать, тупотять по бетону, радісно клацаючи затворами. Він розплющив очі, і його засліпило світло ліхтарика, спрямоване прямо йому в обличчя. Потім ліхтар відвели убік, і він побачив силует Рангсана.

— Ну як?

— Не залишимо карієсу жодного шансу, — відповів Харрі й встиг відчути смак власної жовчі, перш ніж уміст шлунка наповнив рот і ніс.

Розділ 53

Ліз прокинулася, знаючи, що як тільки розплющить очі, то знову побачить над собою жовту стелю із тріщиною на штукатурці, схожою на літеру «Т». Ліз дивилася на неї вже два тижні. Через перелом черепа їй не дозволяється ні читати, ні дивитися телевізор; можна тільки слухати радіо. Їй сказали, що все загоїться, що життєво важливі органи не зачеплені.

Принаймні, життєво важливі для неї.

Лікар запитав у неї, чи планує вона заводити дітей. Ліз заплющила очі й спробувала похитати головою, не бажаючи слухати продовження, і він пішов. Ще буде час для поганих новин, а зараз вона намагалася зосередитися на гарних. Що, наприклад, їй не доведеться в найближчі роки патрулювати рух на дорогах. І що її відвідав голова поліції й дозволив узяти відпустку на кілька тижнів.

Вона перевела погляд на вікно. Спробувала повернутися туди, але під головою в неї була конструкція ніби нафтової вишки, що не дозволяла навіть поворухнутися.

Їй не подобалося бути на самоті, вона ніколи не любила цього. Недавно її відвідала Тоньє Віг, запитувала, куди подівся Харрі. Немов він перебував із Ліз на телепатичному зв’язку, поки вона лежала в комі. Але, помітивши, як Тоньє стурбована, причому не тільки як дипломатичний представник, Ліз запевнила її, що він обов’язково незабаром з’явиться.

Вона виглядала такою самотньою й розгубленою, ця Тоньє Віг, немов раптово зрозуміла, що її поїзд пішов. Ну нічого, упорається. Вона така. Їй повідомили, що вона призначена новим послом й у травні обійме посаду.

Хтось кашлянув. Ліз розплющила очі.

— Як справи? — вимовив хрипкий голос.

— Харрі?

Клацнула запальничка, запахло сигаретним димом.

— Ти повернувся? — запитала Ліз.

— Завжди напоготові.

— Чим ти займаєшся?

— Експериментую, — відповів він. — Шукаю межі несвідомого.

— Мені сказали, що ти демонстративно покинув лікарню.

— Вони більше нічого не могли зробити для мене.

Вона обережно засміялася, щоб не поперхнутися.

— Що він сказав? — запитав Харрі.

— Б’ярне Мьоллер? Що в Осло йде дощ, ніби настала весна. В іншому все по-старому, просив передати привіт. Усі раді, задоволені, і обидві сторони зітхнули з полегшенням. Голова департаменту Торхус був тут із квітами й питав про тебе. Просив тебе привітати.

— Що сказав Мьоллер? — повторив Харрі.

Ліз зітхнула.

— Ну добре, я передала йому твою інформацію, і він її перевірив.

— І що?

— Адже ти знаєш, наскільки малоймовірно, що Брекке мав відношення до того зґвалтування, вірно?

— Так.

Вона почула, як Харрі із шипінням затягнувся.

— Напевно, тобі треба забути про цю справу, Харрі.

— Чому?

— Колишня коханка Брекке навіть не зрозуміла запитань. Вона кинула його, бо вирішила, що він зануда, і тільки. І… — Вона зробила вдих. — І крім того, його не було в Осло, коли це трапилося із твоєю сестрою.

Ліз намагалася зрозуміти, як він сприйняв її слова.

— Мені шкода, — проговорила вона й почула, як упала сигарета й гумовий каблук розчавив її на кам’яній підлозі.

— Добре, я просто хотів довідатися, як у тебе справи, — сказав він.

Ніжка стільця скрипнула по підлозі.

— Харрі?

— Я тут.

— Тільки про одне прошу тебе. Повертайся, обіцяєш? Не залишайся там.

Вона почула, як він зітхнув.

— Я повернуся, — сказав він таким голосом, немов повторював обридлий приспів.

Розділ 54

Він дивився, як у самотній смужці світла, що пробилася вниз через щілину в дошках над ними, танцює пил. Сорочка тісно обхопила тіло, немов до смерті налякана жінка, по губах струменів піт, сморід піднімався від земляної підлоги й викликав нудоту. Але потім він одержав трубку, рука тримала голку, замазувала отвір чорною смолою, тихо тримала трубку прямо над полум’ям, і контури знову стали пом’якшуватися. Після другого затягування перед ним з’явилися вони: Івар Льокен, Джим Лав, Хільде Мольнес. Після третього прийшли всі інші. Крім однієї людини. Харрі втягнув дим у легені, затримавши подих так надовго, що ледве не лопнув, і тоді прийшла вона. Вона стояла у дверях на веранді, освітлена сонцем. Два кроки, і от вона вже ширяє в повітрі, легко витягнувшись у м’яку олівцеву лінію, тихо, немов цілуючи, розбиває водну гладь і йде все глибше й глибше під воду, поки хвилі не зімкнуться над нею. Залишаються лише легкі пухирці на поверхні, й вода б’ється об край басейну. І знову тихо, у зеленуватій воді знову відбивається небо, немов ніхто в неї ніколи не поринав. Він затягнувся востаннє, ліг на бамбукову циновку, заплющив очі. І тоді до нього донісся легкий сплеск від руки, що розсікає воду.