Литагент «Фолио»3ae616f4-1380-11e2-86b3-b737ee03444a Ю Несбьо «Син». Роман. Серія «Карта світу». Літературно-художнє видання Фоліо Харків 2014 978-966-03-7041-8 Jo Nesbǿ «SØNNEN» This translation has been published with the financial support of NORLA. Цей переклад здійснено за фінансової підтримки NORLA. Опубліковано за договором із Саломонссон Ейдженсі. Серія «Карта світу» заснована у 2010 році. Переклад з англійської В.Б. Чайковського. Художник-оформлювач Д.О. Самойленко.

Ю Несбьо

Син

І він прийде знову,

щоб судити живих і мертвих.

Частина перша

Розділ 1

Ровер утупився у пофарбовану білим бетонну підлогу тюремної камери в одинадцять квадратних метрів. Він стиснув зуби, прикусивши непропорційно видовжений золотий різець у нижній щелепі. Сповідь дійшла до найважчого моменту. Тишу в камері порушувало тільки шкрябання його нігтів по витатуйованому на передпліччі зображенні Мадонни. А хлопець так і сидів мовчки, схрестивши ноги, на ліжку навпроти Ровера, відколи той увійшов. Тільки кивав й усміхався своєю блаженною посмішкою Будди, зафіксувавши погляд в одній точці, десь у Ровера на лобі. Хлопця називали Сонні й подейкували, що він іще підлітком убив двох людей, що його батько був корумпованим полісменом і що Сонні має цілющий дотик. Чи хлопець насправді слухає, зрозуміти було складно, оскільки його зелені очі й більша частина обличчя ховалися за довгим нечесаним волоссям, та це й не мало значення. Ровер просто хотів отримати від Сонні відпущення своїх гріхів і благословення, щоб завтра вийти з в’язниці суворого режиму Статен з почуттям повністю очищеної людини. Не те щоб Ровер був надто побожним, але це узгоджувалося в цілому з його твердим наміром змінитися, реально спробувати виправитися. Він набрав повітря в легені.

– Я думаю, вона була з Білорусі. Мінськ у Білорусі, правильно? – сказав і квапливо зиркнув на хлопця, але той нічого не відповів. – Нестор дав їй прізвисько Мінськ, – вів далі Ровер. – Він наказав мені пристрелити її.

Явною перевагою сповіді перед людиною з перегорілим мозком було те, що в ньому, либонь, не тримались ні імена, ні події: все одно, що розмовляєш із самим собою. Тож зрозуміло, чому в’язні в Статені охочіше йшли до цього хлопця, аніж до капелана чи психолога.

– Нестор тримав її та вісім інших дівчат у клітці в районі Енерхауґен. Східноєвропейки й азіатки. Молоді. Підлітки. Я сподіваюсь, вони були принаймні підлітками старшого віку. Але Мінськ була старшою за решту. Сильнішою. Вона втекла. Аж парку Тойєн дісталася, доки собака Нестора її перехопив. Один з отих аргентинських догів, якщо ти в курсі, про що мова.

Погляд хлопця залишився непорушним, але він підніс руку. Торкнув свою бороду. Почав повільно її розчісувати пальцями. Брудний рукав його бахматої сорочки закасався, відкривши струпи і сліди від уколів. Ровер розповідав далі.

– Здоровенні кровожерні пси-альбіноси. Вбивають усе, на що господар нацькує. І на що не нацькує – теж. У Норвегії, звісно, вони заборонені. Один тип завіз кількох до себе у Реленен з Чеської республіки, тепер розводить їх і реєструє, як білих боксерів. Ми з Нестором їздили до нього по цуценя. Одне щеня коштує понад півста тисяч зелених. Цуценя було таке славне, що ніхто б зроду не подумав, що…

Ровер зупинився. Він знав, що завів мову про собаку тільки заради того, щоб відтягти неминуче.

– Так чи інакше…

Так чи інакше. Ровер подивився на татуювання на своєму передпліччі. Готичний собор з двома шпилями – на знак двох термінів, що він відбув, і жоден з яких не має нічого спільного з оцим зізнанням. Він постачав зброю байкерським бандам, а в разі потреби переробляв стволи у своїй майстерні. Він знався на цьому. Знався надто добре, щоб вічно залишатися в тіні, тому й попався. Він знався на своїй справі настільки добре, що вже у тюрязі Нестор взяв його під своє крило. Нестор подбав, щоб відтак найліпші стволи потрапляли тільки в його, Нестора, лапи, а не розходились по бандах байкерів чи будь-яких інших суперників. Він платив йому за лічені місяці роботи більше, ніж Ровер міг би заробити за все життя у своїй майстерні з ремонту мотоциклів. Але Нестор також ставив високі вимоги. Він жадав забагато.

– Вона лежала в кущах; навколо все в крові. Вона просто лежала нерухомо і дивилась на нас. Собака вирвав їй шматок обличчя – так що кутні зуби було видно.

Ровер скривився. Перейшов до суті справи.

– Нестор сказав, що треба провчити їх – показати решті дівчат, що на них чекає в разі непокори. І сказав, що з Мінська однаково пожитку не буде, зважаючи на стан її обличчя…

Ровер ковтнув слину і вів далі:

– Тож він наказав зробити це мені. Себто прикінчити її. У такий спосіб я мав би довести свою відданість. У мене був старенький пістолет «Руґер-Mk II», який я сам довів до ладу. І я намірявся це зробити. Справді. Не така це проблема.

Ровер відчув, що йому стисло горло. Він так часто думав про це, так часто повертався думкою до тих секунд, до тієї ночі в парку Тойєн, до дівчини, що ввижалась йому знову і знову. Він і Нестор розігрують ту виставу, а решта залишаються в ролі німих свідків. Навіть собака мовчав. Скільки разів уже Ровер усе обдумував? Сто? Тисячу? Але тільки тепер, коли він уперше вимовив ці слова вголос, він усвідомив, що то не був сон, що все відбулося насправді. Точніше, це було так, начеб його тіло до цих пір не погоджувалось прийняти факт. Саме тому його шлунок зараз бунтував. Ровер глибоко вдихнув через ніс, щоб стримати нудоту.

– Але я не міг цього зробити. Хоча знав, що вона помре. Вони тримали собаку напоготові, і я думав, що на її місці я б вважав за ліпше дістати кулю. Але спусковий гачок неначе заклинило. Я просто не в змозі був натиснути його.

Молодий чоловік, здавалося, злегка кивнув. Чи то у відповідь на те, що говорив йому Ровер, чи то – на музику, яку тільки він здатен був чути.

– Нестор сказав, що ми не можемо змарнувати на це цілий день; зрештою, ми були в громадському парку. Отож він витяг із-за халявки невеличкий кривий ніж, ступив уперед, схопив її за волосся, потягнув угору і, здавалося, просто змахнув ножем перед її горлом. Як ото рибу патрають. Кров бризнула три-чотири рази, а тоді вона спорожніла. Знаєш, що мені найбільше запам’яталося? Собака. Як він почав вити, побачивши всю ту кров.

Ровер нахилився в кріслі, спершись ліктями на коліна. Він затулив вуха долонями і розкачувався назад і вперед.

– А я нічого не робив. Стояв і дивився. Я все послав під три чорти. Тим часом вони загортали її в ковдру і пакували в багажник, а я просто дивився. Ми відвезли її в лісок до Ослмарксетра. Витягли її і скотили тіло схилом у напрямі Улсудсванет. Чимало людей прогулюють там своїх собак, тож її тіло знайшли вже наступного дня. Нестор саме цього й прагнув, розумієш? Він хотів, щоб у газетах надрукували знімки того, що з нею сталося. Так, щоб він міг показати їх іншим дівчатам.

Ровер прибрав долоні від своїх вух.

– У мене пропав сон; щойно склеплював повіки, починалися неймовірні жахи. Дівчина з вирваною щокою щирилась на мене і вишкіряла всі свої зуби. Тож я пішов до Нестора і сказав йому, що хочу вийти зі справи. Сказав, що з мене досить постачання «Узі» та «Глоків», що я хочу повернутись до лагодження мотоциклів. Жити спокійним життям, не боятися щомиті поліційної облави. Нестор відповів, що він би не проти, він, мовляв, уже й сам відчув, що у мене кишка тонкувата. Але він досить чітко дав мені зрозуміти, що станеться, якщо я плескатиму язиком. Я вирішив, що на цьому ми розійшлись. Я відхиляв будь-які пропозиції, хоча насправді у мене ще був запас пристойних «Узі». Але мене ніяк не полишало відчуття, що щось назріває. Що мене, зрештою, приберуть. Тому я зітхнув з полегшенням, коли мене пов’язала поліція. Я подумав, що у тюрязі мені буде безпечніше. Мене взяли за давню справу, як співучасника: вони арештували двох пацанів, а ті обидва сказали, що я продав їм зброю. Я зізнався одразу.

Ровер розреготався. Тоді закашлявся. Відкинувся на спинку стільця.

– За вісімнадцять годин я звідси вимітаюсь. Не знаю, що на мене чекає на вулиці. Але я знаю, що Нестору вже відомо про моє звільнення, хоча виходжу я на чотири тижні раніше терміну. Він знає все, що відбувається і тут, і в поліції, я впевнений у цьому. У нього скрізь є очі й вуха. Так що я думаю, якби він хотів мене вбити, він, можливо, упорав би мене тут, а не чекав на моє звільнення. А ти як думаєш?

Ровер зачекав. Мовчання. У хлопчини вигляд був такий, наче він взагалі не думав.

– Хоч би що сталося, – сказав Ровер, – невеличке благословення зашкодити аж ніяк не може, га?

При слові «благословення» в очах Сонні неначе спалахнуло світло, і він підніс праву руку, показуючи Роверові, що той має підійти ближче і стати навколішки.

Ровер опустився на молитовний килимок перед ліжком. Жодному з інших в’язнів Франк не дозволяв килимки на підлозі у камерах – це була складова швейцарської моделі, застосовуваної у Статені: жодних зайвих елементів у камерах. Кількість особистих речей обмежувалась до двадцяти. Хто бажав пару взуття, мав відмовитись від двох пар трусів або двох книжок. Ровер подивився Сонні в обличчя. Хлопець облизав кінчиком язика свої сухі, потріскані губи. Голос його пролунав напрочуд ясно, і хоча слова він вимовляв повільно, його дикція була абсолютно чіткою.

– Нехай усі земні і небесні боги помилують тебе і пробачать тобі провини твої. Ти помреш, але душа розкаяного грішника вознесеться в рай. Амінь.

Ровер схилив голову. Він відчув долоню хлопця на своїй голеній голові. Сонні був шульгою, але в даному випадку не треба бути генієм, щоб зрозуміти, що йому прогнозується коротша тривалість життя, ніж більшості праворуких. Передозування може статися завтра, а може, й через десять років – хто знає. Однак Роверові навіть на одну мить не спало на думку, буцім дотик хлопцевої руки цілющий, як казали в Статені. Ровер також не дуже вірив у дієвість благословення. То що він тут робить? Що ж, релігія – це все одно, що страхування від пожежі: хто серйозно вірить, що воно йому знадобиться? Тому коли люди кажуть, що хлопець готовий прийняти чужі гріхи на себе і нічого не хоче взамін, то чому б не зробити таку дрібничку заради душевного спокою? Що Ровера справді дивувало – це те, як такі, як Сонні, можуть холоднокровно вбивати? Це видавалось безглуздям. Можливо, саме про це йдеться у старовинній приказці: «Диявол знається на машкарі».

– Салам алейкум, – вимовив голос, і Сонні прибрав руку.

Ровер залишився на своєму місці з опущеною головою. Обстежував язиком гладенький внутрішній бік свого золотого зуба. Чи був він зараз готовий? Чи готовий зустрітися з Творцем, якщо настав його час? Він підвів голову.

– Я знаю, що ти ніколи нічого не просиш у віддяку, але…

Він подивився на хлопцеві босі ступні, які той підібгав під себе. Помітив сліди від уколів у вени на внутрішньому боці підйому стопи.

– Я тягнув свій останній термін у Ботсені, і там роздобути дозу було простіше простого. Ботсен не вважається зоною суворого режиму. Натомість, кажуть, Франк зробив так, що у Статен неможливо пронести геть нічого, але…

Ровер устромив руку в кишеню.

– …але це не зовсім так.

Він щось витягнув. Позолочений пістолет, розміром з мобільний телефон. Ровер натиснув на спусковий гачок. Невелике полум’я вирвалося з дула.

– Бачив такий раніше? Я впевнений, що бачив. Наглядачі, що мене обшукували, коли я сюди прибув, точно бачили. Вони запропонували мені задешево купити контрабандні сигарети. І, таким чином, запальничку вони мені дозволили залишити. Не думаю, що вони читали мою особову справу. Ніхто в наші дні не виконує свою роботу належним чином. Як подумаєш, то тільки дивуєшся, як у цій країні щось іще тримається купи.

Ровер зважив свою запальничку в руці.

– Вісім років тому я змайстрував дві таких. Я без удаваної скромності скажу тобі, що ніхто в Норвегії не спромігся б виконати досконалішу роботу. Один посередник сказав мені, що його клієнт хоче мати пістолет, який він ніколи не мусив би ховати, тобто зовсім не схожий на справжній. Отак я й вигадав оце. Кумедно, як працює людський розум. Спершу, ясна річ, люди думають, що це пістолет. Але варто їм показати, що його можна застосовувати як запальничку, вони цілковито забувають про те, що це пістолет. Вони припускають, що він також може бути зубною щіткою чи викруткою. Але не пістолетом, у жодному разі. Отож…

Ровер крутнув гвинт на нижньому боці руків’я.

– Він приймає дві кулі по 9 мм. Я називаю його «Убивця Щасливої Пари»…

Він націлив зброю на молодого чоловіка.

– Один набій для тебе, кохана… – Він перевів ствол на власну скроню. – …і один набій для мене.

Сміх Ровера пролунав у тісній камері особливо самотньо.

– У будь-якому разі, я мав змайструвати тільки один: клієнт не хотів, щоб хто-небудь іще знав таємницю мого невеличкого винаходу. Але я зробив ще один екземпляр. І взяв його з собою для захисту, на випадок, якби Нестор вирішив прикінчити мене тут, доки я тягнув термін. Але, оскільки я завтра виходжу і він мені більше не знадобиться, тепер він твій. І ось іще…

Ровер витягнув з іншої кишені пачку цигарок.

– Це могло б викликати підозри, якби ти мав запальничку і не мав цигарок, правильно?

Тоді він дістав пожовклу візитну картку «Мотоциклетна майстерня Ровера» і встромив її в сигаретну пачку.

– А тут моя адреса – на випадок, якщо ти коли-небудь матимеш мотоцикл, який потребуватиме ремонту. Або тобі знадобиться кльовий «Узі». Як я вже казав, у мене є в запасі…

Двері відчинились назовні, і голос гримнув:

– Ровере, забирайся!

Ровер обернувся. Штани в наглядача, що стояв у дверях, обвисали через велику зв’язку ключів, що теліпалась на поясі, наполовину прикрита черевом, яке вивалювалося зі штанів, наче здобне тісто з кадібця.

– До його святійшества відвідувач. Близький родич, можна сказати, – реготнув він, обертаючись до людини, що йшла за ним. – Ти ж не образився, панотче, га?

Ровер запхнув пістолет і пачку цигарок під ковдру на хлопцевому ліжку і востаннє квапливо глянув на нього.

Тоді швидко вийшов геть.

Тюремний священик спробував усміхнутись, автоматично поправляючи мулький пасторський комірець. «Близький родич… Ти ж не образився, панотче…» Йому хотілось плюнути в жирну самовдоволену пику тюремного офіцера, але натомість він кивнув в’язневі, що виходив із камери, і вдав, нібито упізнав його. Глянув на татуювання на його передпліччі. Мадонна і собор. Але ж ні, упродовж усіх цих років облич і татуювань перед його очима пройшло стільки, що він перестав їх розрізняти.

Капелан увійшов. Він відчув у камері запах ладану. Або того, що нагадало йому ладан. Можливо, запах запареної ширки.

– Привіт, Сонні.

Молодий чоловік на ліжку, не підводячи погляду, повільно кивнув. Пер Волан зрозумів це так, що його прихід помічено, взято до уваги. Схвалено.

Він сів на стілець, і йому зробилось трохи неприємно, коли він відчув тепло, залишене тілом попереднього відвідувача. Він поклав принесену з собою Біблію на ліжко поруч з хлопчиною.

– Я сьогодні відніс квіти на могилу твоїх батьків, – сказав він. – Я знаю, ти не просив мене про це, але…

Панотець Пер Волан намагався упіймати погляд хлопця. У нього в самого було два сини. Обидва вже виросли і покинули Воланів родинний будинок. Як, зрештою, сам Волан. З тією різницею, що його сини могли бути впевнені в ласкавому прийомі, коли б вони надумали повернутись.

У суді свідок захисту, вчитель, дав свідчення, що Сонні був обдарованим учнем, здібним борцем, якого любили однолітки, послужливим, і навіть висловлював бажання стати полісменом, як його батько. Але відколи батька знайшли мертвим поруч з передсмертним листом, у якому він зізнався в корупції, Сонні в школі не показувався. Капелан спробував уявити собі ганьбу, що впала на п’ятнадцятирічного хлопця. Намагався уявити собі, яка ганьба чекає на його синів, якщо вони коли-небудь дізнаються, що накоїв їхній батько. Він знову поправив свій пасторський комірець.

– Дякую, – сказав Сонні.

Пер думав, яким незвичайно молодим здається Сонні. Адже йому має бути на сьогоднішній день під тридцять. Так. Сонні відбув дванадцять років, а йому було вісімнадцять, коли його сюди запроторили. Можливо, це наркотики отак законсервували його, не даючи старіти, отож тільки волосся і борода відростали, тим часом як невинні дитячі очі й далі дивилися на світ із подивом. Зіпсований світ. Бог знає, який злий цей світ. Пер Волан служить тюремним капеланом понад сорок років, і він бачив, як цей світ робиться дедалі гріховнішим. Зло поширюється, як ракова пухлина, роблячи здорові клітини хворими, заражаючи своїм вампірячим укусом, і завербовує їх собі на службу, залучає до своєї корупційної роботи. А хто раз укушений, уже не втече. Ніхто.

– Сонні, як ти, синку? Сподобалась тобі прогулянка в місто? Вдалось тобі побачити море?

Відповіді не було.

Пер Волан відкашлявся.

– Тюремний наглядач сказав, що ти хотів побачити море. Ти, можливо, читав у газетах, що наступного дня неподалік від місця, де ви були, знайшли одну жінку вбитою. Її знайшли в ліжку, в її власному домі. Її голову було… Гаразд: отут усі подробиці… – постукав він пальцем по Біблії. – Наглядач уже подав рапорт, в якому сказано, що ти втік, доки ви були на морі, і що за годину він знайшов тебе на шляху. Що ти відмовився пояснити своє місцезнаходження. Важливо, щоб ти не сказав нічого, що суперечило б його заяві. Ти розумієш? Як зазвичай, ти казатимеш якомога менше. Гаразд? Сонні?

Пер Волан, нарешті, спромігся зустрітись поглядом з хлопцевими очима. З виразу його обличчя панотець не дуже міг зрозуміти, що відбувається у того в голові, але він відчував, він був практично впевнений, що Сонні Лофтус виконає всі інструкції і не скаже нічого зайвого ні поліції, ні прокуророві. Усе, що він мав зробити, – це вимовити тихе, м’яке «визнаю», коли його запитають, чи визнає він себе винним. І, хоч яким парадоксальним це може видатись, Волан часом відчував цілеспрямованість, силу волі, інстинкт виживання, які вирізняли цього наркомана серед решти, серед тих, хто завжди був у вільному падінні, хто ніколи не мав жодних інших планів, хто від самого початку котився у помийну яму. Ця сила волі могла виявитись у ньому, як раптове осяяння, запитання, яке показувало, що хлопець пильно стежив за перебігом справи і все бачив та чув. Або він міг раптом підвестися, виявляючи таку координацію, баланс і гнучкість, яких годі було б шукати в інших наркоманів. Разом з тим, у більшості випадків, як-от зараз, він, здавалося, взагалі нічого навколо себе не помічав.

Волан засовався на своєму стільці.

– Звісно, це означає, що прогулянок у місто більше не буде досить тривалий час. Але тобі все одно не подобається в місті, правда? А море ти вже побачив.

– То була річка. Це її чоловік зробив?

Капелан підскочив від несподіванки. Ніби щось неочікувано вигулькнуло з чорної води перед ним.

– Я не знаю. Це має значення?

Відповіді не було. Волан зітхнув. Він знову відчув нудоту. Останнім часом вона стала накочувати з певною періодичністю. Можливо, слід би звернутись до лікаря, пройти обстеження.

– Ти про це, Сонні, не турбуйся. Просто пам’ятай, що на волі такі люди, як ти, змушені цілий день длубатись у смітниках, щоб здобути чергову дозу. Тоді як тут за тебе про все подбають. І не забувай, що час спливає. Щойно ти відбудеш колишні вироки, ти нікому тут більше не будеш потрібен, але цим убивством ти можеш збільшити термін свого ув’язнення.

– Отже, це зробив чоловік. Він багатий?

Волан показав на Біблію.

– Там ти знайдеш опис будинку, в який ти проник. Великий і гарно умебльований. Але система сигналізації, що мала б охороняти все те багатство, була вимкнена; вхідні двері навіть не були замкнені. Прізвище родини – Морсанд. Він власник корабельної компанії, у нього пов’язка на оці. Ти його фото, гадаю, бачив у газетах?

– Так.

– Значить, бачив? Я не думав, щоб ти…

– Так, я вбив її. Так, я прочитаю, як я це зробив.

Пер Волан полегшено зітхнув.

– Гаразд. Тобі слід запам’ятати деякі деталі того, як її було вбито.

– Згода.

– Вона була… Їй відпиляли верхню частину голови. Ти застосував пилку. Розумієш?

У відповідь на його слова запала тривала мовчанка, яку Пер Волан ладен був заповнити блюванням. Блювати було б менш обтяжливо, ніж експлуатувати хлопця. Волан подивився на нього. Що визначило хід життя? Низка випадкових, не контрольованих людиною подій чи певні космічні сили стягнули все належне в тому напрямку, який передбачила доля? Панотець послабив свій набридливий пасторський комірець, придушив у собі нудоту і якось опанував себе. Згадав, що саме поставлено на карту.

Він підвівся.

– Якщо я знадоблюсь тобі, то мене можна цими днями знайти у соціальному Центрі Іла, на площі Александра К’єлланда.

Він помітив здивування у погляді хлопця.

– Тимчасово, як ти сам розумієш, – фальшиво захихотів панотець. – Дружина витурила мене з дому, а я знаю декого з керівництва Центру, тож…

Він різко урвав мову. Раптом він зрозумів, чому так багато в’язнів тягнуться до молодого чоловіка на розмову. Їх приваблює тиша. Підбадьорливий вакуум, що просто вбирає мову, без жодної реакції чи осуду. Просто всмоктує твої слова і таємниці й нічого більше не робить. Упродовж усієї своєї кар’єри капелана він прагнув виробити в собі таку здатність, але в’язні, здається, відчували, що він має якусь приховану мету. Вони не знали, яку саме, але розуміли, що їхні таємниці навіщось йому потрібні. Доступ до їхніх душ, а згодом – можлива нагорода на небесах за навернення заблукалих.

Капелан побачив, що хлопець розгорнув Біблію. То був до кумедного примітивний сховок: виріз у товщі сторінок утворював потаємне відділення. Всередині були складені документи з інформацією, необхідною Сонні для того, щоб зробити зізнання. І три маленьких пакетики найчистішого героїну.

Розділ 2

Не відриваючи погляду від документа на своєму столі, Арілд Франк коротко гаркнув:

– Увійдіть!

Він почув, як відчинились двері. Коли перед тим Інна, його секретарка, доповіла про відвідувача, Арілд якусь мить вагався, чи не переказати через неї капелану, що він зайнятий. Це б навіть не було брехнею: він мав у найближчі півгодини зустрітися з комісаром, начальником поліції в штаб-квартирі поліції Осло. Але останнім часом панотець Волан бував недостатньо рішучим, зважаючи на їхню справу. Тому варто було зайвий раз переконатися, що він тримає належну форму. У цій справі ніхто не мав права допускати слабину.

– Сідати не запрошую, – сказав Арілд Франк, підписуючи документ і підводячись. – Нам доведеться переговорити дорогою.

Він попрямував до дверей, зняв з вішалки формений кашкет і почув за спиною човгання капеланових ніг. Арілд Франк сказав Інні, що повернеться за півтори години, і вказівним пальцем натиснув датчик при дверях, що вели на сходи. В’язниця розташовувалась на двох поверхах – без жодного ліфта. Ліфти передбачали б шахти, а шахти утворювали б незліченну кількість шляхів утечі, і їх треба було б замикати у разі пожежі. А пожежа з подальшою евакуацією і неминучим хаосом – то лише один з багатьох способів, які геніальні в’язні застосовували, щоб вирватися з інших тюрем. З тієї ж таки причини всі електричні кабелі, блоки запобіжників і водогінні труби були недоступними для ув’язнених: або прокладалися із зовнішнього боку будівлі, або цементувалися глибоко в стінах. Тут нічого не було полишено на розсуд долі. Тобто він, Арілд, нічого не полишив на розсуд долі. Він сидів з архітекторами і міжнародними експертами з в’язничної безпеки, коли укладались принципи проектування Статена. Безперечно, джерелом натхнення для проекту слугувала Ленцбурзька в’язниця в кантоні Аарау в Швейцарії: надсучасна, але проста і з акцентом на безпеку та ефективність, а не на комфорт. Але за втілення цих принципів відповідальний був саме він, Арілд Франк. Статен був душею Арілда Франка, причому навзаєм. То чому ж рада у своїй нескінченній мудрості, дідько їх усіх забирай, призначила його тільки помічником директора в’язниці, а головну посаду віддала придурку з Галдернської в’язниці? Так, Франк був чимось на зразок необробленого алмаза і… ні, він не з тих, хто прогинатиметься під політиків і стрибатиме з радощів у відповідь на кожну їхню нову яскраву ідею стосовно того, як реформувати тюремну систему, тим часом як попередні реформи ще не реалізовані. Натомість він знав, як виконувати свою роботу, – тримати людей під замком, не допускаючи, щоб вони від цього хворіли, конали чи робились помітно гіршими людськими істотами, ніж були. Він зберігав лояльність до тих, хто заслужив на його лояльність, і він умів подбати про себе самого. Чого аж ніяк не можна було сказати про його начальство в цій наскрізь прогнилій, політично мотивованій ієрархії. Перш ніж його навмисне оминули з посадою директора, Арілд Франк сподівався на невеличкий бюст у фойє після відставки – на знак ушанування його заслуг, хоч дружина й твердила, мовляв, його бичача шия, бульдожаче обличчя і ріденький начіс поверх лисини не варті увічнення в мармурі. Але сам він тримався тієї точки зору з цього питання, що, коли люди не в змозі віддати належне твоїм досягненням, мусиш сам про це подбати.

– Арілде, я не можу й далі цим займатись, – проказав панотець Волан у нього за спиною, коли вони йшли коридором.

– Займатись чим?

– Я капелан. Займатись тим, що ми робимо з хлопцем, – підбиваємо його взяти на себе те, чого він не робив. Провину чоловіка, який…

– Замовкни!

За дверима контрольної кімнати, або «містка», як любив називати її Франк, вони зустріли старого, який покинув на мить драїти підлогу, щоб привітно кивнути Франкові. Йоганнес був найстарішим в’язнем у закладі й улюбленцем Франка, сердегою, що попався колись у минулому столітті – майже випадково – за контрабанду наркотиків; з тих пір ніколи й мухи не образив, а за багато років ув’язнення так призвичаївся до режиму, так втягнувся і втихомирився, що єдине, чого він боявся, був день майбутнього звільнення. На жаль, в’язні, як-от він, не утворювали типовий контингент в’язниці такого рівня, як Статен.

– Волане, тобі совість не дає спокою?

– Так, Арілде, саме так.

Франк не міг точно пригадати, коли його підлеглі почали звертатись до керівників на ім’я чи коли начальники тюрем стали охочіше носити цивільний одяг замість уніформи. У деяких тюрмах наглядачі теж почали вбиратись у цивільне. Під час бунту у в’язниці Франсіско-де-Мар в Сан-Паулу офіцери попідстрелювали своїх колег у клубах сльозогінного газу, бо не мали змоги відрізнити персонал від в’язнів.

– Я хочу вийти зі справи, – канючив капелан.

– Он як? – кинув Франк, збігаючи сходами вниз.

Він був у хорошій фізичній формі, як на людину, якій залишалося менше десяти років до виходу на пенсію. І все завдяки фізкультурі. Забута чеснота в сфері діяльності, де ожиріння стало радше правилом, ніж винятком. А хіба ж не він тренував місцеву команду плавців, коли його дочка брала участь у змаганнях? У вільний час вносив свою частку у розбудову добробуту суспільства, трішечки віддячив країні, яка давала так багато багатьом людям. То як вони посміли зневажити його!

– А що каже твоя совість, Волане, стосовно свідчень отих хлопчиків на доказ зловживань, які ти з ними чинив?

Франк торкнув указівним пальцем датчик на чергових дверях. Вони відкривались у коридор, який на захід вів до камер, а на схід – до перевдягалень персоналу і до виходу на автостоянку.

– Я пропоную тобі, Волане, вважати, що Сонні Лофтус спокутуватиме також твої гріхи.

Іще одні двері, ще один датчик. Франк натиснув на нього пальцем. Він любив цей винахід, який він підгледів у в’язниці Обіхіро у Кусіро, в Японії. Замість видачі ключів, які можуть бути загублені, скопійовані або застосовані без дозволу, в базу даних вводять відбитки пальців усіх, хто уповноважений відмикати двері. Мало того, що усувається ризик необережного поводження з ключами, система також фіксує інформацію про те, хто пройшов через які двері і коли. Встановлено було, звісно, також і камери стеження, але обличчя завжди можна приховати. Інша річ з відбитками пальців. Двері відчинилися з легким зітханням, і вони увійшли в тамбур з ґратованими металевими дверима у протилежних кінцях: одні двері треба було замкнути, перш ніж відімкнути інші.

– Арілде, я кажу, що не можу більше робити цього.

Франк підніс палець до губ. На додаток до камер спостереження, мережа яких охоплювала практично всю в’язницю, тамбур був опоряджений системою двостороннього зв’язку, щоб можна було зв’язатися з диспетчерською, якби з якоїсь причини хтось застряг. Вони вийшли з тамбура і попростували до перевдягалень, де були душові й шафки для одягу та особистого майна кожного співробітника. Франк вирішив за ліпше не втаємничувати працівників у ту обставину, що має майстер-ключ, який відмикає кожну шафку. Це їм знати ні до чого.

– Я думав, ти усвідомлюєш, з ким маєш справу, – сказав Франк. – Ти не можеш отак просто все покинути. Ці люди дивляться на особисту відданість, як на умову життя і смерті.

– Я знаю, – проказав Пер Волан неприємно хрипким голосом. – Але мені йдеться про смерть і життя вічне!

Франк зупинився перед виходом і швидко зиркнув у бік шафок ліворуч, щоб переконатися, що вони самі, без свідків.

– Тобі відомий ступінь ризику?

– Бог свідок, я нікому ні звуку. Арілде, я хочу, щоб ти переказав їм це дослівно. Скажи їм, що я буду німий як могила. Я просто хочу вийти зі справи. Будь ласка, ти допоможеш мені?

Франк подивився вниз. На датчик. «Вийти». Було тільки два виходи. Цей, чорний хід, та інший, через приймальню і головний вхід. Не було ні вентиляційних шахт, ні пожежних виходів, ні каналізаційних труб з достатньо широким діаметром, що дозволяв би пропхати людське тіло.

– Можливо, – сказав він і поклав палець на сенсор.

Невеличкий червоний вогник заблимав у верхній частині клямки, показуючи, що ведеться пошук у базі даних. Пошук завершився, і натомість зелений вогник засвітився. Франк штовхнув двері. Їх обох засліпило яскраве сонячне світло, і, перетинаючи широченний паркінг, вони наділи свої сонцезахисні окуляри.

– Я скажу їм, що ти хочеш вийти, – сказав Франк, витягаючи ключі від машини і позираючи на блокпост.

Там цілодобово і цілотижнево чергували два озброєних охоронці, а обидві смуги – на в’їзд і на виїзд – були перегороджені сталевими бар’єрами, які навіть новий Франків «порш-каєн» не зміг би проломити. Можливо, це було б під силу такому «хаммер-хай», до якого він останнім часом прицінювався, але така автівка виявилась би заширокою: в’їзд було сконструйовано саме так, щоб зупиняти великі транспортні засоби. Великі транспортні засоби також мались на увазі, коли споруджувались сталеві барикади вздовж шестиметрового паркану навколо всієї в’язниці. Франк просив електрифікувати огорожу, але керівники з планування відхилили його клопотання на тій підставі, що Статен розташований у центрі Осло, отже, цивільним мешканцям може заподіяти шкоду. Мешканці, ха! Якби хтось хотів торкнути огорожу з вулиці, то мусив би спочатку подолати п’ятиметровий мур з колючим дротом нагорі.

– До речі, куди ти зараз?

– На площу Александра К’єлланда, – з надією в голосі сказав Пер Волан.

– Вибачай, – похитав головою Арілд. – Мені це не по дорозі.

– Пусте, автобусна зупинка одразу за рогом.

– Гаразд. Я буду на зв’язку.

Помічник директора в’язниці сів у машину і під’їхав до блокпоста. Правила вимагали, щоб усі транспортні засоби, включаючи його власний, зупинялись для перевірки пасажирів. Але цього разу охоронці ясно бачили, як він виходив з будівлі в’язниці і сідав у машину, тож загодя підняли шлагбаум, дозволяючи йому проїхати. Франк кивнув охоронцям на привітання. Він зупинився перед світлофором на головній дорозі. Подивився на свій улюблений Статен у дзеркало заднього огляду. Його витвір не був довершений, але наближався до цього. У будь-яких недоліках він винуватив комітет із планування, нові безглузді правила з міністерства та корумповані людські ресурси. Все, чого він коли-небудь хотів, – це зробити якнайкраще для всіх, себто для працелюбних, чесних громадян Осло, які заслуговували на безпечне життя і певний рівень добробуту. Так, звичайно, все могло бути по-іншому. Він не любив, коли його змушували застосовувати такий підхід. Тож він завжди казав підліткам у басейні: не хочеш тонути – пливи! Ніхто не робитиме вам поблажки. Затим його думки повернулися до справи, яку належало владнати. Він мав переказати повідомлення. І не мав жодних сумнівів щодо результату.

Світло помінялось на зелене, і він натиснув на акселератор.

Розділ 3

Пер Волан пройшов парком на площу Александра К’єлланда. Липень був дощовий і не по-літньому холодний, але тепер сонце повернулося, і парк буяв зеленню, як у весняний день. Літо було в розпалі, люди сиділи всюди, задерши догори обличчя і заплющивши очі, і буквально всотували сонце, ніби боячись, що воно від них утече; чути було грюкання скейтів, брязкання шестибаночних пачок пива, люди прямували на пікніки з барбекю в скверах і на балконах. Дехто ж, як зазвичай, особливо радів потеплінню. Ці люди мали такий вигляд, наче вуличний рух навколо парку вкрив їх шаром кіптяви: потерті скорчені постаті тулилися на лавках або тупцяли навколо фонтана, вони озивались до панотця хрипкими щасливими голосами, подібними до скриків морських чайок. Пер чекав на зелене світло на розі Уеландс-гате і Вальдемара Тране, а повз нього котилися вантажівки та автобуси. Він дивився на фасади будинків з протилежного боку вулиці, які на мить виринали у просвітах у потоці транспорту. Пластикова плівка вкривала вікна горезвісного пабу «Трьонен», де вгамовували спрагу найбільш змучені нею городяни, з моменту його спорудження в 1921 році, а в останні тридцять років також, але вже у супроводі Арні «Скіфл Джо» [1] Норвежця, котрий, вбраний по-ковбойському, кружляв на одноколісному велосипеді, граючи на гітарі й співаючи у супроводі своєї групи, що складалася зі старого сліпого органіста і тайської жіночки з бубном і автомобільним клаксоном. Пер Волан перевів погляд на фронтон іншої будівлі, де вмуровані чавунні літери утворювали напис «Ila Pensjonat». У часи війни будівля служила гуртожитком для самотніх матерів. Тепер тут розмістився притулок для найбезнадійніших наркоманів міста. Для тих, які не бажали позбуватись залежності. Їхня остання зупинка перед кінцевою.

Пер Волан перетнув вулицю, зупинився перед входом у притулок, подзвонив і зазирнув в око спостережної камери. Він почув, як двері з дзижчанням відчинились, і увійшов. За давні заслуги йому запропонували тут кімнату на два тижні. Було це місяць тому.

– Привіт, Пере! – сказала молода кароока жінка, що спустилась униз, щоб відчинити ґратчасті ворота на сходи. Хтось так пошкодив замок, що ключ більше не спрацьовував із зовнішнього боку.

– Їдальня зараз зачинена, але тебе нагодують вечерею, якщо підеш просто зараз.

– Дякую, Марто, але я не голодний.

– У тебе втомлений вигляд.

– Я йшов пішки від самого Статена.

– Он як! Я думала, є автобус.

Вона почала підніматись сходами нагору, і він поплентався за нею.

– Мені треба було дещо обміркувати, – сказав він.

– Тут приходили нещодавно, питали тебе.

Пер скам’янів.

– Хто?

– Я не спитала. Може бути, що й з поліції.

– Чому ти так думаєш?

– Вони, здається, дуже хотіли з тобою побачитись. Тому я подумала, що йдеться про якогось в’язня, що ти його знаєш. Щось таке.

«Отак, – подумав Пер, – це вони приходили вже по мене».

– Марто, а ти у що-небудь віриш?

Вона обернулась на сходах. Усміхнулася. Перові спало на думку, що молодий чоловік міг би глибоко закохатися в цю усмішку.

– Приміром, у Бога та Ісуса? – уточнила Марта, поштовхом відчиняючи двері в кімнату адміністратора, – невеличкий кабінет за віконцем у стіні.

– Приміром, у долю. Змагання випадковості з тяжінням космічних сил.

– Я вірю в Божевільну Ґрету, – буркнула Марта, гортаючи якісь папери.

– Але ж привиди не…

– Інер каже, вона вчора ясно чула дитячий плач.

– Марто, в Інер зараз серйозний стрес.

Марта вистромила голову з віконця:

– Пере, нам треба поговорити…

Він зітхнув:

– Я знаю. Вільних місць немає, і…

– Сьогодні телефонували з Центру на Спурвейсгата, щоб повідомити, що вони після пожежі не зможуть відкритися ще впродовж щонайменше двох місяців. Понад сорок наших власних пожильців наразі туляться у спільних кімнатах. Так довго тривати не може. Вони крадуть один в одного, а тоді зчиняють колотнечу. Рано чи пізно хтось постраждає – це лише питання часу.

– Все гаразд: я вже недовго тут затримаюсь.

Марта схилила голову набік і запитально подивилася на нього.

– Чому вона не пускає тебе ночувати вдома? Скільки років ви були одружені? Сорок?

– Тридцять вісім. Будинок належить їй, і… все це складно.

Пер утомлено посміхнувся.

Він залишив її і рушив коридором. З-поза дверей двох кімнат бухала гучна музика. Амфетаміни. Був понеділок, і відділ матеріальної допомоги відкрився після вихідних, тож біда назрівала повсюдно. Він відімкнув двері. Крихітний обшарпаний номер з односпальним ліжком і шафою коштує 6000 крон на місяць. За межами Осло за такі гроші можна орендувати пристойну квартиру.

Пер сів на ліжко і втупився у брудне вікно. За вікном приглушено гугонів сонний вуличний транспорт. Сонце світило крізь убогі фіранки. На підвіконні боролась за своє життя муха. Недовго їй метушитись. Це було життя. Не смерть, а життя. Смерть була нічим. Скільки років минуло, відколи він прийшов до висновку, що все, крім смерті, все, що він проповідував, було вигадане людьми на захист проти страху смерті. Він був певен: ніщо з того, у що він звик вірити, взагалі нічого не важило. Все, що ми, люди, буцімто знаємо, – ніщо в порівнянні з тим, у що ми маємо вірити, щоб приглушити страх і біль. Потім він пройшов повне коло. Він повернув собі віру в милосердного Бога і в життя після смерті. Він вірив у це нині більше, ніж будь-коли. Він витяг з-під газети блокнот і почав писати.

Перові Волану не потрібно багато писати. Кілька пропозицій на одному аркуші паперу, от і все. Він закреслив своє ім’я на конверті, в якому містився лист від адвоката Алми з коротким повідомленням про те, на яку частку спільного майна подружжя міг, на його думку, претендувати Пер. Частка ця була вкрай незначна.

Капелан подивився в дзеркало, поправив пасторський комірець, одягнув довге пальто і вийшов.

Марти у віконці адміністратора не було. Інер взяла конверт і пообіцяла відправити його.

Сонце вже хилилось до обрію; день відступав. Пер пройшов парком, мимоволі відзначивши, як бездоганно всі навколо грають свої ролі. Ніхто не підвівся з лавки надміру квапливо, коли він проходив, жоден автомобіль не від’їхав непомітно від тротуару, коли він передумав і вирішив іти вздовж Саннергата до річки. Але вони стежили за ним. Вони були за вікном, що віддзеркалювало мирний літній вечір, у побіжному погляді перехожого, в прохолоді тіні, що виповзала з-під східних боків будинків і виганяла сонячне світло, неухильно відвойовуючи втрачену територію. І Пер Волан подумав, що все його життя було таким самим постійно безглуздим змаганням між мороком і світлом, що ніколи, здається, не приводило до перемоги жодного із суперників. Чи приводило? З кожним днем морок забирав трохи більше. На них чекала тривала ніч.

Він пришвидшив крок.

Розділ 4

Симон Хефас підніс до рота чашку з кавою. Сидячи за столом на кухні, він міг дивитися на невеличкий садок перед їхнім будинком на Фаґерлівейєн у Дісені. Упродовж ночі лив дощ, тож трава досі блищала у променях ранкового сонця. Йому здалось, наче він на власні очі бачить, як вона росте. Це означало чергову вилазку з газонокосаркою. Шумна фізична робота – потогінна і матюгальна – зазвичай не допікала йому. Хтось запитав його, чому він не придбає електричну газонокосарку, як усі їхні сусіди. Його відповідь була проста: гроші. У часи, коли він зростав у цьому самому будинку, така відповідь завершувала більшість дискусій і в їхній родині, і в сусідських. Але в ті часи тут мешкали прості люди: вчителі, перукарі, таксисти, дрібні службовці. Або полісмени, як оце він. Не те щоб теперішні мешканці були великими цабе, але всі вони працювали в рекламі чи ІТ, або ж вони були журналістами, лікарями чи власниками агенцій з продажу якихось химерних виробів, чи просто успадкували достатньо грошей, щоб купити один з ідилічних будиночків, наганяючи ціни і штовхаючи всю околицю вгору соціальною драбиною.

– Про що замислився? – запитала Ельзе, стоячи у нього за спиною і погладжуючи його по голові. Волосся у нього помітно порідшало: дивлячись зверху, можна було розгледіти шкіру на черепі. Але вона переконувала себе, що їй це до вподоби. До вподоби, що його вигляд відповідає тому, ким він є – полісменом напередодні виходу на пенсію. До вподоби, що вона теж колись постаріє. Навіть попри їхню різницю у два десятки років. Один з їхніх нових сусідів, досить відомий кінопродюсер, помилився, вирішивши, що вона Симонова дочка. Того це анітрохи не зачепило.

– Думаю про те, як мені пощастило, – сказав він. – Пощастило, що у мене є ти. Що у мене є оце все.

Вона поцілувала його у маківку. Він відчув її губи просто на своїй шкірі. Вчора вночі йому снилося, наче він віддав їй свій зір. А коли прокинувся, і виявилося, що його очі нічого не бачать, він відчув себе – на одну мить, перш ніж пригадав, що влітку надіває на ніч наочники від ранкового сонця, – відчув себе щасливою людиною.

У двері подзвонили.

– Напевне, Едіт, – сказала Ельзе. – Я піду перевдягнусь.

Вона відчинила двері сестрі й зникла нагорі.

– Дядьку Симоне, привіт!

– Погляньте лишень, хто прийшов! – вигукнув Симон, дивлячись на сяюче хлопчикове обличчя.

На кухню увійшла Едіт.

– Вибач, Симоне, він із самого ранку мізки мені морочив, щоб чимшвидше сюди їхати, аби мати час приміряти твій кашкет.

– Це можна, – погодився Симон. – Але чому ти сьогодні, Матсе, не в школі?

– Бібліотечний день в учителів, – зітхнула Едіт. – У школі не знають, який це жах для мами-одиначки.

– Тим миліше з твого боку, що ти погодилась відвезти Ельзе.

– Дарма. Адже він пробуде в Осло тільки два дні, сьогодні і завтра, наскільки я розумію.

– Він – це хто? – поцікавився Матс, тягнучи дядька за руку, щоб змусити його підвестися зі стільця.

– Американський лікар, який блискуче оперує на очах, – відповів йому Симон, вдаючи, нібито опирається, перш ніж дозволив підняти себе на ноги. – Що ж, ходімо. Побачимо, чи зуміємо знайти справжній поліцейський кашкет. Едіт, а ти налий собі чашечку кави.

Симон і Матс вийшли у передпокій, і хлопчик аж скрикнув від захвату, коли побачив чорно-білий кашкет полісмена, який дядько зняв з полиці для капелюхів. Але коли Симон припасував кашкет у нього на голові, Матс благоговійно замовк. Вони стояли перед дзеркалом. Хлопчик склав долоньки у «пістолет» і, навівши на дядькове відображення, зробив «бах-бах!».

– Ти в кого стріляєш? – запитав його дядько.

– У лиходіїв, – не припинив стрілянину хлопчик. – Бах! Бах!

– Назвімо це тренувальними стрільбами, – запропонував Симон. – Навіть поліція не має права стріляти в лиходіїв без дозволу.

– Поліція має право! Бах! Бах!

– Якщо ми таке вчинимо, Матсе, нас запроторять за ґрати.

– Кого? Нас?

Хлопчик завмер і спантеличено витріщився на дядька.

– За віщо? Ми ж поліція!

– Якщо ми стріляємо в когось, кого мали б натомість заарештувати, ми самі стаємо порушниками.

– Але… коли вже ми їх упіймали, то можемо й постріляти їх? Хіба ні?

Симон розреготався.

– Ні. Згодом суддя вирішує, на який термін вкинути їх до в’язниці.

– А я думав, дядьку Симоне, ти сам вирішуєш.

Симон ясно бачив розчарування в очах хлопця.

– Дозволь, Матсе, я тобі де в чому зізнаюсь. Я радий, що не мушу цього вирішувати. Я радий, що моє завдання полягає тільки в тому, щоб ловити злочинців. Адже ця частина роботи найцікавіша.

Матс примружив одне око, і кашкет з’їхав йому на потилицю.

– Дядьку Симоне…

– Що?

– А чому у вас із тіткою немає дітей?

Ставши у Матса за спиною, Симон поклав руки хлопчикові на плечі й усміхнувся йому в дзеркалі.

– А навіщо нам діти, коли у нас є ти? Адже так?

Матс зо дві секунди задумливо дивився на дядька. Тоді обличчя його просяяло.

– Так!

Симон устромив руку в кишеню, щоб відповісти на мобільний, що почав голосно дзижчати.

Дзвонив колега. Симон слухав.

– Де, коло річки Акер? – перепитав він.

– За Кубою [2], неподалік художнього училища. Там, де пішохідний міст…

– Я вже знаю, де це. Буду там за тридцять хвилин.

Він взув і зашнурував черевики, надів куртку.

– Ельзе! – гукнув дружину.

– Ну? – показалось її обличчя нагорі.

Його знову вразила її врода. Довге волосся рудавим потоком облямовувало мініатюрне личко. Веснянки на носику і навколо нього. І йому спало на думку, що ці веснянки напевно ще милуватимуть чиєсь око, коли він уже не зможе ними милуватись. І одразу ця думка потягла за собою наступну, яку він негайно відігнав: а хто подбає тоді про неї? Він знав, що вона навряд чи може бачити його з відстані, на якій вона стояла, що вона тільки вдає, нібито бачить. Він відкашлявся.

– Мені треба їхати, люба. Ти зателефонуєш мені, коли знатимеш, що сказав лікар?

– Так. Обережно за кермом.

Двоє чоловіків середнього віку йшли через парк, відомий як Куба. Більшість людей вважають, що його назва якось пов’язана з Кубою, можливо, через те, що тут часто проводилися політичні заходи, і весь Ґрюнерльокка раніше сприймався як робітнича околиця. Тільки місцеві, хто мешкав тут з давніх-давен, могли знати про величезний газозбирач, який стояв тут колись і який мав кубічну форму. Чоловіки перетнули пішохідний міст, що вів до старої фабрики, нині переобладнаної на художнє училище. Закохані чіпляли до поручнів моста навісні замки з датами та ініціалами. Симон зупинився, щоб придивитись до одного з них. Він кохав Ельзе ось уже десять років, кожен Божий день з усіх трьох з половиною тисяч, коли вони були разом. Ніколи не буде в його житті іншої жінки, і йому не потрібен символічний замок, щоб знати про це. І так само не потрібен їй. Коли буде все гаразд, вона переживе його на багато років, і в її житті буде ще час на нового чоловіка. І все це як і годиться.

З того місця, де вони стояли, він добре бачив Омодт Бро, скромний міст, який перетинав невелику річечку, що розділяла їхню скромну столицю на східний і західний берег. Колись давно, юний і дурний, він пірнув з цього самого мосту в річку. П’яна трійця молодиків – два з них з непохитною вірою в себе і в свої перспективи. Два з них переконані, що тільки вони можуть були кращими з трьох. Третій же, Симон, давно зрозумів, що йому не випадає змагатися зі своїми друзями, коли йдеться про інтелект, силу, соціальні навички або привабливість для жінок. Натомість він був найхоробрішим. Або, кажучи іншими словами, найбільш схильним до ризику. А занурення в брудні води річки не вимагає ні інтелекту, ні фізичної вправності, а тільки нерозважливості. Симон Хефас часто думав, що до небезпечної гри з майбутнім, яке він не надто цінував, його спонукав песимізм, вроджене усвідомлення, що йому менше втрачати, ніж решті людей. Він балансував на поручнях, тим часом як його друзі кричали йому, щоб не робив цього і що він божевільний. А він стрибнув. З мосту, з життя, у дивовижний вихор рулетки, розкрученої долею. Він занурився у воду, що не мала поверхні, саму тільки білу піну, а під нею – крижані обійми. І в тих обіймах він знайшов тишу, турботу і спокій. Коли він випірнув цілим і неушкодженим, вони радісно вітали його. Симон теж радів. Навіть попри неясне розчарування від того, що повернувся у цей світ. Дивно справді, що може зробити з молодою людиною розбите серце.

Симон струсив із себе спогади і зосередився на водоспаді між двома мостами. А конкретніше – на постаті, що завмерла там посередині, наче на фотографії.

– Ми думаємо, він поплив униз за течією, – сказав Симону офіцер бригади, що першою прибула на місце. – А потім зачепився одягом за якусь перешкоду, що стирчить із води. Річка здебільшого настільки мілка, що її можна вбрід переходити.

– Гаразд, – сказав Симон, посмоктуючи снус [3] і схиливши голову набік. Чоловік висів головою вниз, просто посередині водоспаду, розставивши руки; каскади води утворювали білий ореол навколо його голови і тіла. Ця картина нагадала йому про волосся Ельзе. Інші полісмени з бригади, нарешті, спустили човен на воду і тепер намагалися звільнити тіло.

– Закладаюсь на пиво, що це самогубство.

– Я думаю, ти помиляєшся, Еліасе, – зауважив Симон, виколупуючи пальцем з-під верхньої губи зжовану порцію тютюну.

Він уже був кинув жуйку в річку, але вчасно зупинився. Не ті нині часи. Він озирнувся, шукаючи поглядом урну для сміття.

– То що, на пиво не закладаєшся?

– Ні, Еліасе, не буду.

– Ой, вибач, я забув… – зніяковів колега.

– Усе гаразд, – промовив Симон, ідучи геть.

Дорогою він кивнув високій блондинці в чорній спідниці й короткому жакеті. Якби не посвідчення офіцера поліції, що теліпалось у неї на шиї, він подумав би, що вона банківський клерк. Він кинув снус у зелене відро для сміття в кінці мосту, і спустився на берег річки, за давньою звичкою ретельно оглядаючи територію.

– Старший інспектор Хефас?

Еліас звів очі догори. Особа, що зверталась до нього, уособлювала архетип скандинавської жінки, як його уявляють собі іноземці. Напевне, подумав Еліас, вона почувається надто високою і саме тому нахиляється вперед і носить взуття без підборів.

– Ні, це не я. А ви хто?

– Карі Адель, – показала вона своє посвідчення на ланцюжку навколо шиї. – Мене щойно включили у відділ розслідування вбивств. Сказали, що я знайду старшого інспектора тут.

– Ласкаво просимо. А навіщо тобі Симон?

– Він буде моїм наставником.

– Тобі пощастило, – сказав Еліас і вказав на чоловіка, що простував уздовж берега. – Ото він ходить.

– А що він там шукає?

– Речові докази.

– Але докази, звісна річ, будуть у річці, де тіло знайшли, а не вниз за течією.

– Авжеж. Тому він припускає, що ми вже обстежили цю територію. І ми таки обстежили.

– Твій колега сказав – це скидається на самогубство?

– Так, я допустився помилки, намагаючись закластися з ним щодо цього на пиво.

– Справді?

– У нього є проблема, – сказав Еліас. – Тобто була проблема.

Він зауважив, що жінка підняла брови.

– Це ні для кого не таємниця, – пояснив він. – І буде ліпше, коли ти теж знатимеш, якщо вам працювати разом.

– Ніхто не застеріг мене, що я працюватиму з алкоголіком.

– Він не алкоголік, – заперечив Еліас. – Азартні ігри. Ігроманія.

Вона поправила зачіску, заклавши за вухо пасмо русявого волосся, і примружилась проти сонця.

– Які саме ігри?

– Програшні, наскільки я розумію. Та якщо вам бути партнерами, маєш нагоду сама його розпитати. Звідки ти?

– Відділ боротьби з наркотиками.

– Ну, тоді ти знаєш про річку все.

– Так, – примружила вона очі, дивлячись вгору, на підвішене у водоспаді тіло. Це, звісно, міг би бути порахунок наркоділерів; але місце дії зовсім невідповідне. Так далеко вгору річкою важкими наркотиками не займаються: ця діяльність зосереджена нижче за течією, на Шоус-плас і Нібруа. А в порахунках за канабіс зазвичай до вбивства не доходить.

– О, добре, – сказав Еліас, киваючи в бік човна. – Вони, нарешті, спромоглися зняти його. Якщо він має при собі хоч якісь документи, ми скоро знатимемо, хто він…

– Я знаю, хто він, – стенула плечима Карі Адель. – Це Пер Волан, тюремний священик.

Еліас зміряв її поглядом з голови до ніг. Він здогадувався, що вона скоро відмовиться від вишуканого стилю в одязі, який перейняла у детективів-жінок з американських телесеріалів. Але поза цим видавалося, що вона має за душею щось істотніше. Можливо, вона була однією з тих, хто схильний проходити дистанцію до кінця. Може, вона належала саме до цієї рідкісної породи людей. Але насправді уже траплялось, коли він так думав… і що?

Розділ 5

Кімната для допитів була декорована в світлих тонах. Меблі з натуральної сосни. Червоні штори завішували вікно у кімнату апаратного стеження. Інспектор Генрік Вестад з Бускерудської [4] поліції вважав тутешні умови для проведення допиту зручними. Він уже приїжджав з Драммена [5] в Осло і працював у цій-таки кімнаті. Тоді вони опитували дітей у справі сексуальних злочинів, і для цієї роботи надавались анатомічні муляжі-ляльки. Цього разу розслідувалося вбивство. Інспектор пильно придивлявся до білявого довговолосого бороданя, що сидів за столом навпроти нього. Сонні Лофтус. На вигляд він видавався молодшим проти віку, вказаного у справі. Він також не справляв враження людини, що перебуває під дією наркотиків: зіниці його не були розширені. Втім, для осіб з високою толерантністю до наркотиків це доволі типово. Вестад відкашлявся.

– Отже, ви зв’язали її, застосували до неї звичайну ножівку, а тоді просто пішли?

– Так, – відповів допитуваний. Він відмовився від свого права на адвоката, але відповідав на кожне запитання практично односкладово. Зрештою, Вестад вдався до тактики прямих запитань, що передбачали тільки «так» або «ні». Схоже, тактика спрацювала. Ще б не спрацювала! Чоловік давав цілковите зізнання. Але такий результат здавався неправильним. Вестад переглядав розкладені перед ним фотографії. Верхня частина мозкового черепа жінки була відпиляна і відвалилася набік так, що трималась при голові лише на клапті скальпа. У розпилі виднілась поверхня головного мозку. Інспектор давно відкинув ідею, буцімто, дивлячись на людей, можна визначити, на яке зло вони здатні. Але цей чоловік, він… у ньому не відчувалось тієї крижаної відчуженості, агресії чи просто тупості, які Вестад звик знаходити в інших холоднокровних убивць.

Інспектор відкинувся на спинку стільця.

– Чому ви зізнаєтесь у цьому?

Чоловік стенув плечима.

– ДНК на місці злочину.

– Звідки вам знати, що ми її там знайшли?

Чоловік торкнувся свого довгого густого волосся, яке в’язничне начальство, якби вважало за потрібне, могло б наказати підстригти.

– Я своє волосся всюди залишаю. Випадає. Побічний ефект тривалого зловживання наркотиками. Тепер я можу йти?

Вестад зітхнув. Зізнання. Технічні докази з місця злочину. То чому його досі обсідають сумніви?

Він нахилився до мікрофона, що стояв між ними.

– Допит підозрюваного Сонні Лофтуса припинено о 13.04.

Він побачив червоний вогник і зрозумів, що офіцер у кімнаті стеження вимкнув записувальну апаратуру. Вестад підвівся і відчинив двері так, щоб співробітники в’язниці могли увійти, зняти з Лофтуса наручники і відвезти його назад у Статен.

– Яка ваша думка? – запитав офіцер, коли Вестад зайшов у кімнату стеження.

Думка? Вестад надів куртку і різким рухом, роздратовано застебнув блискавку.

– Він не дав мені нічого для обдумування.

– А щодо сьогоднішнього ранкового допиту?

Вестад знизав плечима. Перед тим приходила подруга потерпілої. Згідно з її свідченнями, потерпіла, Еве Морсанд, розповідала, що її чоловік, Інве Морсанд, звинуватив її в подружній невірності і погрожував убити. Еве Морсанд була не на жарт налякана. Зокрема й тому, що чоловік мав серйозні підстави для підозр: вона зустріла іншого і мала намір залишити чоловіка. Важко вигадати більш класичний мотив для вбивства. А як щодо мотивів хлопчини? Жінка не була зґвалтована, нічого з будинку не викрадено. У ванній було зламано аптечку, і чоловік стверджував, начебто зникли деякі снодійні засоби. Але навіщо людині, що, судячи зі слідів від ін’єкцій, мала легкий доступ до важких наркотиків, морочитись заради жалюгідних снодійних таблеток?

Негайно поставало наступне запитання: навіщо слідчому, маючи на руках підписане зізнання, непокоїтись про такі дрібниці?

Йоганнес Холден драїв підлогу перед камерами, коли у крило А увійшли два тюремних наглядачі, ведучи хлопця.

Хлопець усміхався. Попри наручники, здавалось, він іде в супроводі двох гарних приятелів у якесь приємне місце. Йоганнес зупинився і підняв праву руку.

– Сонні, поглянь! У мене з плечем набагато ліпше. Завдяки тобі.

Хлопець змушений був підняти обидві руки, щоб показати старому «на великий палець». Наглядачі зупинились перед дверима однієї з камер і зняли з нього наручники. Двері відмикати не було потреби, оскільки двері всіх камер відмикались автоматично щоранку о 8:00 і залишались незамкненими до десятої години ночі. Наглядачі у диспетчерській показали Йоганнесу, як блокувати і розблоковувати всі двері одним натисканням клавіші. У диспетчерській йому подобалось. Саме тому він завжди подовгу мив там підлогу. Там він почувався наче в рубці супертанкера. Тобто там, де він мав би насправді опинитись у кінцевому підсумку.

До тієї халепи він служив матросом і вивчав морську науку. Згідно з особистим планом, передбачалось вирости до судового офіцера. А там би й помічником капітана зробився, а далі першим помічником і, нарешті, капітаном. Щоб зрештою приєднатись до дружини й дочки в будиночку на околиці Фарсунна [6] і знайти роботу лоцмана в порту. То навіщо він зробив це? Навіщо все зіпсував? Що змусило його взятись за перевезення контрабандою двох великих мішків з порту Сонгхла в Таїланді? Не йдеться ж про те, нібито він не знав, що в мішках героїн. І не те щоб він не знав Кримінального кодексу та безжальної норвезької правової системи, яка на той час за тяжкістю прирівнювала контрабанду наркотиків до убивства. Насправді йому навіть не так і потрібна була та величезна сума грошей, запропонована за доставку мішків за певною адресою в Осло. То чого йому треба було? Гострих відчуттів? Чи надії побачити знову її, вродливу тайську дівчину в отій її шовковій сукні і з отим її довгим блискучим чорним волоссям, знову подивитися в її мигдалеподібні очі, почути її ніжний голос, пошепки вимовлені вишневими вустами складні англійські слова… про те, що він має зробити це для неї, для її родини в Чанграй, що це єдиний спосіб урятувати їх. Він ніколи не вірив у ту її історію, але він вірив у її поцілунок. І той поцілунок вів його через океани, через митницю, в камеру попереднього ув’язнення, до судової зали, в кімнату побачень, де його майже доросла дочка заявила батькові, що сім’я не хоче більше мати з ним нічого спільного… вів його через розлучення – в камеру в’язниці Іла. Все, чого він хотів, був отой поцілунок; обіцянка поцілунку стала тим, з чим він залишився.

Після звільнення він не знайшов нікого, хто б на нього чекав. Сім’я зреклася його, друзі віддалились, і він не мав найменшої надії знов отримати роботу на кораблі. Таким чином, тільки одна спільнота готова була прийняти його. Злочинний світ. І він ступив на стару стежину. Доставка контрабанди. Його завербував Українець, Нестор. Героїн з північних областей Таїланду контрабандою перевозився у вантажівках стародавнім опійним шляхом, через Туреччину і Балкани. З Німеччини вантаж розвозили по скандинавських країнах, а робота Йоганнеса полягала в тому, щоб забезпечувати доставку на останній ділянці. Згодом він став таємним інформатором.

Для цього теж не було вагомих підстав як таких. Але поліційний агент зумів зачепити всередині у нього щось таке, про що Йоганнес і сам не підозрював. І хоча ця нова перспектива – чиста совість, – здавалось, важить істотно менше за поцілунок вродливої жінки, він справді вірив у того поліційного агента. Щось таке було в його очах. Хто знає, можливо, Йоганнес залишив би манівці, вийшов би на прямий шлях… Але одного осіннього вечора того полісмена вбили. І тоді – вперше і востаннє – єдиний раз почув Йоганнес жахне прізвисько, почув і повторив пошепки, із сумішшю страху і трепету: «Твілінґен» [7].

Після того стало винятково питанням часу, коли Йоганнеса затягне у той самий вир. Він йшов на дедалі більші ризики, перевозив дедалі більші вантажі. Він хотів попастись, хай йому грець! Спокутувати вчинене. Тому він відчув полегшення, коли митники зупинили його на шведському кордоні. Меблі в задній частині його вантажівки були буквально напхані героїном. Суддя нагадав присяжним як про велику кількість наркотику, так і про те, що це не перший злочин Йоганнеса. Сталося це десять років тому. А в Статені він перебував останні чотири роки, відколи в’язниця відкрилась. Він бачив, як приходили і виходили нові в’язні, бачив, як приходили і йшли тюремні наглядачі; він ставився до всіх з повагою, на яку вони заслуговували, і, своєю чергою, отримував повагу, на яку сам заслуговував. Тобто він мав право на безперечну повагу, як старожил. Сиділець, який більше не є загрозою. Адже ніхто не знав його таємниці. Ніхто не знав про його зраду. Про причину, з якої він накликав на себе це покарання. І він полишив усяку надію, нарешті, отримати те єдине, що важило. Поцілунок, обіцяний йому забутою жінкою. Чисту совість, обіцяну йому мертвим нині поліцейським агентом. Аж доки його перевели в крило А, де він зустрів хлопця, який, за чутками, умів зцілювати. Йоганнес був вражений, коли почув його прізвище, але він нічого не сказав. Він і далі драїв підлогу, тримаючись тихше води і нижче трави, посміхаючись, виконуючи і отримуючи навзаєм дрібні послуги, що роблять стерпним життя в такому місці. Минали дні, тижні, місяці і роки, складаючись у життя, якому судилося скоро закінчитись. Рак. Рак легенів. Маленька клітина, сказав лікар. Агресивний різновид, найгірший з усіх, якщо не діагностувати його вчасно.

Його не діагностували вчасно.

Ніхто нічого не здатен удіяти. Принаймні не Сонні. Він навіть наближено не здогадався, де Йоганнесові болить, коли той запитав: хлопець зробив припущення щодо паху. А плече відпустило, правду кажучи, само по собі, а не від цілющих рук Сонні, які мали температуру аж ніяк не вищу, ніж звичайна 37 °C, і навіть фактично були прохолодніші. Але він був, поза сумнівом, славний хлопець, і Йоганнес не мав жодного бажання розчаровувати його, якщо той думав, начебто його руки зцілюють.

Таким чином, Йоганнес тримав у таємниці і свою хворобу, і свою зраду. Але він знав, що час його спливає. Що він не може забрати цю таємницю з собою в могилу. В жодному разі, якщо хоче спочити в мирі, а не постати в жаху, на зразок зомбі, пожертий червою, у пастці, приречений на вічні муки. Він не мав твердих релігійних переконань щодо того, хто буде засуджений на вічне страждання або за що, але ж він накоїв стільки неправедного у своєму житті!..

– Стільки неправедного накоїв… – бубонів Йоганнес Холден собі під ніс.

Потім він поставив свою швабру під стіну, підійшов до камери Сонні й постукав у двері. Відповіді не було. Він знову постукав.

Зачекав.

Тоді відчинив двері.

Сонні сидів, перетягнувши передпліччя нижче ліктя гумовим джгутом, кінець якого притримував зубами. Він уже заніс шприц над розбухлою веною. Голка була націлена під рекомендованим для оптимального проколу кутом у тридцять градусів.

Сонні спокійно підвів голову і всміхнувся.

– Що?

– Вибач, я… Це може зачекати.

– Ти впевнений?

– Так, це… це не горить, – розсміявся Йоганнес. – Це може зачекати якусь годинку.

– А чотири години зачекає?

– Чотири години – легко.

Старий побачив, як голка занурилась у вену. Хлопець натиснув на шприц. Тиша і морок, здавалося, заповнили кімнату, як чорна вода. Йоганнес тихо вийшов і зачинив за собою двері.

Розділ 6

Симон сидів, задерши ноги на стіл, з мобільним коло вуха, і розгойдувався на стільці. Їхня славетна трійця вдосконалила цей трюк до такої міри, що влаштовували спеціальні змагання, у яких перемагав той, хто спромігся балансувати найтриваліше.

– То цей американський лікар – він що, не схотів тобі сказати свій висновок? – спитав він, притишуючи голос, почасти тому, що не бачив підстав утаємничувати решту членів відділу розслідування вбивств у своє особисте життя, а почасти через те, що вони з дружиною завжди так розмовляли по телефону. М’яко, інтимно. Так, мовби вони були у ліжку, тримаючи одне одного в обіймах.

– Він скаже, – відповіла Ельзе. – Але не зараз. Він має спершу переглянути результати аналізів і тестів. Завтра я вже знатиму більше.

– Гаразд. Як ти почуваєшся?

– Добре.

– Як саме добре?

– Ти так не хвилюйся, коханий, – розсміялась вона. – Побачимось за обідом.

– Згода. А твоя сестра, вона?…

– Так, вона ще тут, зі мною, і відвезе мене додому. А ти не хвилюйся, і припиняймо шушукатись – ти на роботі!

Він закінчив розмову неохоче. Знову пригадав свій сон, у якому віддав їй свій зір.

– Старший інспекторе Хефасе?

Він подивився вгору. І ще вище. Перед його столом стояла висока жінка. Дуже висока. І худорлява. З-під спіднички стирчали тонкі, наче у лелеки, довжелезні циби.

– Я Карі Адель. Мені сказали, що я допомагатиму тобі. Я намагалась тебе знайти на місці злочину, але ти кудись зник.

Вона була до того ж ще й дуже молодою, скидалася більше на амбіційного банківського клерка, ніж на співробітника поліції. Симон відхилився на стільці ще далі назад.

– На місці злочину?

– У парку Куба.

– Звідки тобі відомо, що це місце злочину?

Він бачив, як вона зосередилась. Шукає гідний вихід. Але не знаходить.

– Імовірне місце злочину, – нарешті здобулась вона.

– А хто сказав, що мені потрібна допомога?

Вона кивнула великим пальцем назад і вгору, показуючи, звідки надійшло розпорядження.

– Але я думаю, що допомоги, насправді, потребую саме я. Я тут новачок.

– Щойно після навчання?

– Півтора року у відділі боротьби з наркотиками.

– Новачок. І вже прорвалась у відділ убивств? Вітаємо, Адель. Або тобі справді пощастило, або маєш високі зв’язки, або ти…

Він відкинувся в кріслі майже горизонтально, щоб намацати в кишені джинсів слоїк зі снусом.

– …жінка? – запропонувала вона завершення фрази.

– Я хотів сказати «здібна».

Вона зашарілась, і він прочитав досаду в її очах.

– То ти здібна? – запитав Симон, закладаючи порцію снусу під верхню губу.

– На своєму курсі – друга за результатами.

– І як довго плануєш затриматись у нашому відділі?

– Що ти маєш на увазі?

– Якщо наркотики тобі не припали до душі, чому ти думаєш, буцімто вбивства будуть тобі приємнішими?

Вона знову зосередилась на іншому. Симон натомість переконався, що він правий: вона одна з тих людей, що приходять на короткий час, перш ніж перескочити на вищі поверхи, влитись у вищі ланки. Кмітлива. Напевне, взагалі залишить поліцію. Як учинили оті розумники з відділу боротьби з економічною злочинністю. Пішли собі, здобувши навички, які їм були потрібні, а Симона покинули напризволяще. Поліція – не місце для яскравих, обдарованих і амбіційних, що прагнуть жити повноцінним життям.

– Я пішов з місця злочину, бо там нічого не вдасться знайти, – сказав Симон. – То скажи мені, з чого б ти сама почала?

– Я розпитала б його близьких, родичів, – промовила Карі Адель, очима шукаючи вільний стілець. – Простежила б усі його дії і пересування, перш ніж він потрапив у річку.

Вимова Карі Адель свідчила, що вона походить з центрального району Осло, де люди побоюються, що хибний акцент зробиться їхнім ганебним тавром.

– Браво, Адель. Близькі і родичі…

– …це його дружина. Що невдовзі мала стати «колишньою». Вона не так давно витурила його з дому. Я розмовляла з нею. Він тулився у притулку для наркоманів Іла… Ти не проти, якщо я сяду?

Здібна. Безперечно, здібна.

– Наразі, не маєш такої нагоди, – сказав Симон підводячись.

Наскільки він міг судити, вона була принаймні на п’ятнадцять сантиметрів вища від нього. Однак мусила робити по два кроки проти одного Симонового. Вузька спідниця. Це не шкодить. Але він припускав, що незабаром вона вбиратиме щось практичніше. Вбивства розкривають у штанах.

– Ви знаєте, що вам сюди не можна.

Марта розглядала пару непроханих гостей, заступивши їм шлях до вхідних дверей Центру. Жінку вона, здається, бачила раніше. Людину з таким зростом і худорбою забути складно. Відділ боротьби з наркотиками? Жінка мала світле, якесь неживе волосся і майже не накладала макіяжу на обличчя, знуджений вигляд якого робив її схожою на розбещену доньку багатія.

Чоловік являв собою її пряму протилежність. Заледве метр сімдесят на зріст, віком десь уже на шостому десятку. На обличчі зморшки. Включаючи лінії сміху. Ріденьке сиве волосся над очима, в яких Марта прочитала «лагідний», «дотепний» і «впертий». Вона читала в людях автоматично, за звичкою, що склалась, відколи вона проводила обов’язкові вступні співбесіди з новими мешканцями Центру, з метою встановити, якої поведінки і яких проблем має чекати від них персонал. Іноді вона помилялась. Але нечасто.

– Нам немає потреби заходити всередину, – сказав чоловік, який представився як старший інспектор Хефас. – Ми з відділу розслідування вбивств. Йдеться про Пера Волана. Він мешкав тут і…

– Мешкав?!

– Так, він мертвий.

Марта охнула. Це була її перша реакція на повідомлення про смерть іще однієї людини. Вона застановилася, чи не має заспокоїти себе тим, що вона досі жива. Здивування прийшло мимохіть. Подив від того, що вона не здивована. Адже Пер не був наркоманом, він не сидів разом з рештою на лаві приречених. Чи вона знову помилялась? Або вона бачила це, знала про це підсвідомо? Чи не тому за звичайним у таких випадках зітханням вона так само звично подумала: та звісно ж. Ні, тут було не це. Тут було щось інше.

– Його тіло знайшли в Акері.

Говорив чоловік. У жінки просто на лобі було написано «стажерка».

– Ясно, – кивнула Марта.

– Ти начебто не здивована?

– Ні. Ні, мабуть, не надто. Це завжди – шок, звісна річ, але…

– …але в нашій роботі до цього завжди треба бути готовим, правильно? – Чоловік показав на вікна сусідньої будівлі. – Я не знав, що «Трьонен» закрився.

– Там наміряються відкрити кондитерську високого класу, – сказала Марта, обіймаючи себе так, наче їй холодно. – Для мамусь – любительок кави-латте.

– То вони вже й сюди дістались. Он як!

Він кивнув одному зі старожилів, що дибав повз них на тремтячих ногах, і дочекався стриманого кивка у відповідь.

– Бачу тут знайомі обличчя. Однак Волан був тюремним священиком. Результатів розтину ще немає, але ми не знайшли на його тілі слідів від уколів.

– Він замешкав тут не тому, що вживав наркотики. Він допоміг нам, коли ми мали проблеми з колишніми правопорушниками, котрі оселились тут, у нас. Вони йому довіряли. Тому, коли він змушений був виїхати зі свого дому, ми запропонували йому тимчасове житло.

– Це нам відомо. Я питаю, чому тебе не дивує, що він мертвий, коли ти знаєш напевно, що він не вживав наркотики? Його смерть могла статися внаслідок нещасного випадку.

– А сталася…

Симон зиркнув на свою високу худорляву напарницю. Вона не наважувалась розтулити рота, аж доки він їй кивнув заохочувально.

– Ми не знайшли жодних ознак насильства, але зона навколо річки є сумнозвісним осереддям кримінальної діяльності.

Марта звернула увагу на її вимову: либонь, сувора мати виправляла доньчину мову за обіднім столом; сказала дівчині, що вона ніколи не знайде собі гідного чоловіка, якщо балакатиме, як продавщиця.

Старший інспектор Хефас схилив голову набік.

– Марто, що ти про це думаєш?

Він подобався їй. Він був схожий на небайдужу людину.

– Я думаю, він знав, що помре.

Інспектор підняв брову.

– Чому?

– Тому що він написав мені листа.

Марта обійшла навколо столу в залі засідань, розташованому навпроти приймальні на першому поверсі. Їм удалося зберегти готичний стиль зали, і вона стала найкрасивішим приміщенням у будівлі. Не те щоб якесь інше приміщення в цій будівлі могло претендувати на суперництво… Марта налила чашку кави для старшого інспектора, зайнятого вивченням листа, що Пер Волан залишив для неї на стійці реєстрації. Інспекторова напарниця сиділа на краєчку стільця поруч з ним і відправляла sms з мобільного телефону. Вона ввічливо відхилила запропоновані Мартою каву, чай і воду, наче підозрювала, що тут навіть вода з водогону забруднена небезпечними мікробами. Хефас підштовхнув їй листа.

– Тут йдеться про те, що він залишає притулку все, чим володіє.

Його колега відправила текстове повідомлення і кашлянула. Головний інспектор обернувся до неї.

– Так, Адель?

– Нині більше не можна казати «притулок». Це називається «соціальний центр».

Хефас видавався щиро здивованим.

– Чому?

– Тому що у нас тут є соціальні працівники та шпитальне відділення, – пояснила Марта. – Це підносить його роль до вищого рівня, ніж просто притулок. Звісно, справжня причина в тому, що слово «притулок» на сьогодні набуло негативного значення. Асоціюється з пияцтвом, бійками й убогими умовами життя. Таким чином, перейменувавши заклад, ми вихлюпуємо трохи свіжої фарби на іржу.

– Але навіть у цьому випадку, – вів своє головний інспектор, – чи справді намірявся Волан залишити цьому закладу все своє майно?

Марта стенула плечима.

– Я сумніваюся, що того майна було надто багато. Ви звернули увагу на дату поруч з його підписом?

– Він написав листа вчора. Ти думаєш, він зробив це, знаючи, що скоро помре? Ти хочеш сказати, він покінчив із собою?

Марта замислилась на мить.

– Я не знаю.

Висока худорлява жінка знову відкашлялась.

– Сімейні розриви, наскільки я знаю, нерідко бувають причиною самогубства у чоловіків, старших за сорок.

У Марти промайнуло в голові, що тиха жіночка, либонь, не просто знає, а володіє щодо цього точною статистикою.

– Він не видавався пригніченим? – запитав Симон.

– Не настільки, щоб назвати це справжньою депресією, я б сказала.

– Для суїцидальних типів не рідкість – накласти на себе руки саме тоді, коли вони виходять з депресії, – проказала висока жіночка таким голосом, ніби читала з книжки.

Співрозмовники запитально подивились на неї.

– Фаза депресії часто поєднується з апатією, яка позбавляє особу ініціативи, необхідної для вчинення самогубства.

Звуковий сигнал повідомив, що вона отримала текстове повідомлення.

Хефас повернувся до Марти.

– Чоловік середніх років, якого спровадила з дому дружина, пише нотатку, яку можна розглядати як прощальний лист до вас. То чому ж його смерть – не самогубство?

– Я не кажу, що це не так.

– Але?

– Він здавався наляканим.

– Чого він боявся?

Марта знизала плечима. Вона вже питала себе, чи не створює сама собі непотрібні проблеми.

– Пер був людиною з чорним минулим. Він цього, власне, й не приховував. За його власними словами, він став священиком тому, що прощення йому потрібне було більше, ніж більшості людей.

– Мова йде про такі речі, що не кожен би йому пробачив?

– Про такі, що ніхто не пробачив би.

– Розумію. Ми говоримо про той тип гріхів, у якому духовенство представлене аж надміру?

Марта не стала відповідати.

– Через це дружина його витурила?

Марта вагалась. Цей чоловік здавався вдумливішим за решту полісменів, яких вона зустрічала. Та чи означає це, що йому можна довіряти?

– У моїй роботі, головний інспекторе, навчаєшся мистецтва прощати непростиме. Звісно, можливо, що Пер, у кінцевому рахунку, не зміг пробачити собі й саме тому обрав саме такий вихід. Але також можливо, що…

– Хтось… скажімо, батько дитини, яка зазнала насильства, хотів уникнути висунення звинувачень, що пов’язане із заподіянням повторної травми жертві. Хтось був не впевненим, що Пер Волан буде покараний чи дістане достатньо суворе покарання. Таким чином, цей хтось вирішив, що він – суддя, присяжні і кат в одній особі.

Марта ствердно кивнула.

– Я думаю, це тільки природна реакція людини, дитину якої скривдили. Хіба ви не мали в своїй практиці випадків, коли закон виявлявся неадекватним?

Симон Хефас похитав головою.

– Якщо співробітники поліції піддаватимуться на такого роду спокуси, закон утратить будь-який сенс. Я ж насправді вірю у вищість закону. Правосуддя має бути безстороннім. Ви підозрюєте когось зокрема?

– Ні.

– Борг за наркотики? – запитала Карі Адель.

Марта заперечно похитала головою.

– Я би знала, якби він їх вживав.

– Я питаю лише тому, що написала офіцерові з відділу боротьби з наркотиками про Пера Волана. А він мені ось що відповів…

Вона витягла стільниковий телефон з кишені свого облиплого жакета, і з неї випала, грюкнувши, гральна кулька і покотилася по підлозі.

– «Бачив, як він іноді розмовляв з одним з дилерів Нестора, – читала вона вголос, підводячись на пошуки кульки. – Бачив також, як він брав у нього пакунок, але не платив».

Карі Адель сховала телефон у кишеню і зловила кульку, що не встигла докотитись до муру.

– Який ти з цього робиш висновок? – запитав Симон.

– Що ця будівля одним боком спирається на схили в районі площі Александра К’єлланда. І, напевне, з того боку більше блакитної глини і менше граніту…

Марта всміхнулась.

Висока худорлява жінка коротко усміхнулась їй у відповідь.

– …і що Волан заборгував комусь гроші. Доза героїну коштує триста крон. І це навіть не повний пакунок, а лише 0,2 грама. Два пакетики в день – це…

– Не так швидко, – перебив її Симон. – Наркоманам не дають у кредит, правильно?

– Зазвичай ні. Можливо, він робив комусь певні послуги, а йому сплачували героїном.

Марта сплеснула руками.

– Він не вживав, скільки вам повторювати! Половина моєї роботи полягає в тому, щоб визначати: вживає людина чи ні.

– Ваша правда, фрекен Ліан, – сказав Симон, потираючи підборіддя. – Можливо, той героїн був не для нього.

Він підвівся.

– В усякому разі, нам доведеться зачекати на результати медичної експертизи.

– Гарна була ідея зв’язатися з відділом боротьби з наркотиками, – сказав Симон, коли вони вже прямували в центр міста через Уеландс-гате.

– Дякую, – відказала Карі.

– Симпатична дівчина, ота Марта Ліан. Ти раніше з нею мала тісніші стосунки?

– Ну, такій симпатичній я б не відмовила.

– Що?

– Пусте. Невдалий жарт. Ти мав на увазі, чи я знала її з часів роботи у відділі боротьби з наркотиками? Так, знала. Вона славна, і мене завжди дивувало, що вона працює в Центрі Іла.

– Тому що вона симпатична?

– Загальновідомо, що приємний зовнішній вигляд поліпшує кар’єрні перспективи людей з середнім інтелектом і помірними здібностями. А робота в Іла, наскільки я можу судити, не є кар’єрним трампліном.

– Можливо, вона вважає цю роботу гідною того, щоб її виконувати, попри всі обставини.

– Заради чого? Ти хоч розумієш, скільки їм платять?

– Заради самої роботи. У поліції теж платять не надто, правда?

– Правда.

– Але це гарне місце, щоб почати свою кар’єру, якщо паралельно здобути юридичний ступінь, – вів далі Симон. – Коли ти закінчиш другий рівень?

У Карі злегка почервоніла шия, і він зрозумів, що таки зачепив її за живе.

– Правильно, – сказав Симон. – Приємно було скористатися з твоєї допомоги. Адже ти, либонь, скоро станеш моїм шефом, десь у міністерстві? Чи підеш працювати у приватний сектор, де фахівцям з нашими навичками платять у середньому в півтора раза більше, ніж тут.

– Можливо, – озвалась Карі. – Але я не думаю, що коли-небудь стану твоїм босом. Тобі у відставку треба буде йти у березні наступного року.

Симон не знав, сміятися йому чи плакати. Він повернув ліворуч на Ґрьонландслейрет, до Управління поліції.

– У півтора раза більша зарплатня стане вам у пригоді, якщо ви плануєте придбати нерухомість. Квартиру чи будинок?

– Будинок, – відповіла Карі. – Ми хочемо двох дітей, тож нам знадобиться більше місця. Виходячи з вартості квадратного метра житла в центрі Осло, треба купувати на вторинному ринку або мати успадковані гроші. Батьки, і мої, і Семі, живі й здорові. До того ж і Семі, і я сходимось на тому, що субсидії розбещують.

– Розбещують? Ти серйозно?

– Так.

Симон глянув на власників пакистанських крамничок, що повиходили з тісних перегрітих приміщень на вулицю, де вони базікали, курили і безцільно стежили за вуличним рухом.

– А тобі не цікаво, як я дізнався, що ти шукаєш нерухомість?

– Кулька, – відповіла Карі. – Дорослі без дітей носять її в кишені тільки тоді, коли їм треба оглядати старі будинки або квартири і вони хочуть переконатися, чи підлоги не похилились через просідання будинку настільки, що треба їх міняти.

Вона була справді розумна.

– Просто май на увазі, – сказав Симон, – якщо будинок простояв 120 років і більше, підлоги неодмінно виявляться трохи кривими.

– Може, й так, – погодилась Карі, нахиляючись уперед, щоб помилуватись на шпиль Ґрьонландської церкви. – Але мені подобається, коли підлоги рівні.

Симон розсміявся. Можливо, він іще заприязниться з цією цибатою. Йому теж подобаються рівні підлоги.

Розділ 7

– Я знав твого батька, – сказав Йоганнес Холден.

За вікном накрапало. Зранку було тепло, сонячно; а вдень на горизонті скупчились хмари і містом пройшов легкий літній дощик. Йоганнес згадав свої давні відчуття ще до того, як його посадили. Як малі краплинки дощу вмить нагрівались, падаючи на напоєну сонцем шкіру. Як піднімався запах пилу з теплого асфальту. Від пахощів трави, листя і квітів у нього паморочилося в голові, тягло на пустощі. Ох, коли б знову молодість!

– Я був його таємним інформатором, – сказав Йоганнес.

Сонні сидів у темряві, під муром, і його обличчя неможливо було розгледіти. У Йоганнеса залишалось не надто багато часу: камери невдовзі замкнуть на ніч. Він набрав повітря в груди. Ось він дійшов до цієї миті. До фрази, яку йому треба сказати, хоч як він боїться наслідків. Вимовляючи слова, що стільки часу сиділи в його грудях, він боявся, чи вони, бува, не пустили там коріння.

– Неправду кажуть, Сонні, начебто він застрелився.

І по всьому. Нарешті він йому сказав.

Мовчання.

– Сонні, адже ти не спиш?

Йоганнес бачив, як хлопець поворушився в напівтемряві.

– Я знаю, чим це дійсно стало для тебе і твоєї матері. Знайти батька мертвим. Прочитати листа, в якому він стверджував, буцімто був людиною мафії в поліції, допомагав наркодилерам і перевізникам наркотиків. Буцімто він застерігав їх про рейди, видавав інформацію про докази, про підозрюваних.

Йоганнес бачив білки пари очей, що блимали у напівмороці.

– Сонні, все було навпаки. У твого батька виникли підозри, хто насправді зрадник у поліції. Я чув, як Нестор обговорював по телефону зі своїм босом, яким чином їм здихатися полісмена на прізвище Лофтус, перш ніж той перепаскудить їм усю «малину». Я застеріг твого батька про небезпеку, переповів йому ту розмову; поліція мала діяти швидко. Але твій батько сказав, що не може залучати інших людей, що повинен проводити операцію сам, бо знає, що ціла низка полісменів заборгувала Несторові. Через те він змусив мене заприсягтися, що я триматиму рот на замку і ніколи ані слова про це не зроню жодній живій душі. То я й тримав ту обіцянку аж до теперішньої миті.

Чи Сонні все зрозумів? Можливо, що ні, але найголовніше не в тому, чи Сонні взагалі слухав або що з того буде, а в тому, що Йоганнес нарешті очистив сумління. Нарешті сказав йому. Доставив повідомлення законному адресатові.

– У ті вихідні твій батько був сам: ви з матір’ю поїхали з міста на якесь змагання борців. Він знав, що по нього прийдуть, тому забарикадувався всередині отого вашого жовтого будиночка в Берґу.

Йоганнес відзначив, що він щось відчуває у темряві. Зміну хлопцевого пульсу і дихання.

– Попри всі перестороги, Нестор і його люди спромоглися потрапити всередину. Вони не хотіли переслідувань, яких не змогли б уникнути, застреливши полісмена, тому вони змусили твого батька написати отого передсмертного листа…

Йоганнес ковтнув і казав далі:

– …в обмін на обіцянку не займати тебе і твою матір. Після цього вони вистрілили в нього впритул з його власного пістолета.

Йоганнес заплющив очі. У камері було дуже тихо, і все ж здавалося, що хтось кричить йому у вухо. І щось стискало груди та горло, чого він не відчував уже багато-багато років. Боже милостивий, коли він востаннє плакав? Коли його дочка народилась? Але він не міг зупинитися саме зараз; він мав закінчити те, що вже почав.

– Я думаю, тобі цікаво, як Нестор увійшов у будинок?

Йоганнес затамував подих. І йому здалося, ніби хлопець теж припинив дихати; Йоганнес чув тільки шумовиння крові у власних вухах.

– Хтось бачив, як я говорив з твоїм батьком, і Нестор подумав, що поліції аж надто щастило з вантажівками, які вона останнім часом перехоплювала. Я все заперечував, казав, що я просто трохи знайомий з твоїм батьком і що він намагався витягти з мене інформацію. Тоді Нестор сказав, що коли твій батько вірить, що я міг би стати його таємним інформатором, я можу підійти до вхідних дверей і змусити його відчинити. У такий спосіб, за словами Нестора, я зміг би довести, на чиєму я боці.

Йоганнес почув, що його співбесідник знову почав дихати. Прискорено. Жорстко.

– Твій батько відчинив двері. Адже своєму інформаторові довіряєш, правильно?

Йоганнес відчув якийсь рух, але він не почув і не побачив більше нічого, бо дістав удар. А вже коли лежав на підлозі, відчуваючи в роті металевий присмак крові і мимоволі проковтнувши зуб, що ковзнув йому в горло, отоді він почув, як хлопець кричить, кричить не вгаваючи, як відчиняються двері камери, вигукує щось офіцер, і тоді хлопця погамовують, беруть у наручники; і ще він подумав тоді, як дивно, що у наркомана така швидкість, точність і сила удару… І про прощення. Прощення, яке він не отримав. І про час. Про секунди, що минають. Про наближення ночі.

Розділ 8

Найбільше свій «порш-каєн» Арілд Франк любив за його гурчання. Точніше – за відсутність гурчання як такого. Гуготіння 4,8-літрового мотора V8 нагадувало йому про швейну машину його матері у часи, коли він ріс у Станге під Хамаром [8]. То теж був звук тиші. Тиші, спокою і зосередженості.

Двері з пасажирського боку відчинились, і в машину сів Ейнар Харнес. Франк не знав, де молоді адвокати купують собі костюми в Осло, проте знав напевне, що не в тій самій крамниці, де він. А крім того, він ніколи не бачив сенсу в покупці світлих костюмів. Його костюми завжди були темними. І коштували не більше п’яти тисяч крон. Різниця в ціні між костюмами його і Харнеса мала б надходити на ощадний рахунок для майбутніх поколінь, яким треба буде утримувати власні сім’ї і які працюватимуть далі над розбудовою Норвегії. Або забезпечити ранній і зручний вихід на пенсію. Або «порш-каєн».

– Я чув, він у карцері, – сказав Харнес, коли автомобіль Франка від’їхав від узбіччя перед помальованим графіті входом в адвокатську контору «Харнес amp; Фалбакен».

– Він віддухопелив сусіда по камері, – пояснив Франк.

Харнес здивовано повів випещеною бровою.

– Ганді набив комусь пику?

– Ніколи не знаєш, чого чекати від наркомана. Але відтак у нього було чотири дні різкого відходняку; тому я припускаю, що він на цю мить цілком налаштований на співпрацю.

– У них це родинне, наскільки я чув.

– Що ти чув? – перепитав Франк, сигналячи неповороткій «королі».

– Тільки те, що всі знають. Чи є поза тим щось іще?

– Ні.

Арілд Франк упевнено випередив кабріолет «мерседес». Він учора вже сам відвідав хлопця в карцері. Персонал щойно прибрав блювотиння, і покараний в’язень сидів, скорчившись під шерстяною ковдрою, в кутку.

Франк ніколи не був знайомий з Абом Лофтусом, але знав, що син попервах ішов по батькових стопах. Так само як батько, син був обдарованим борцем і у віці п’ятнадцяти років показував такі результати, що газета «Афтенпостен» пророчила йому кар’єру в національній лізі. А тепер він сидів у смердючій камері, тремтячи, як осиковий листок, і схлипуючи, як мале дівчисько. Ломка усіх рівняє під один гребінець.

Вони зупинилися перед блокпостом, Ейнар Харнес показав своє особове посвідчення, і сталевий шлагбаум підняли. Франк припаркував свій «каєн» у зарезервованому за ним місці, і вони з Харнесом підійшли до центрального входу, де Харнеса було вже записано в журнал відвідань. Зазвичай Франк проводив Харнеса через чорний хід, з того боку, де розташовувались перевдягальні персоналу, щоб уникнути реєстрації візитів. Він не хотів давати зайвий привід для пересудів з приводу того, що так часто приводить у Статен адвоката з репутацією Харнеса.

Як правило, будь-якого в’язня за підозрою в причетності до нової кримінальної справи допитували у відділенні поліції, але Франк попросив, щоб цей допит відбувся у Статені, з огляду на те, що Сонні Лофтус наразі перебував у карцері.

З цією метою була вимита і підготовлена вільна камера. По один бік столу сиділи двоє людей з поліції – чоловік і жінка – у цивільному вбранні. Франк бачив їх раніше, але не міг пригадати їхні імена. Особа по інший бік столу була така бліда, що її обличчя майже губилося на тлі молочно-білої стіни. Голову хлопець похнюпив, а руками вчепився в край столу так міцно, наче все навколо нього йшло обертом.

– Отже, Сонні, – весело вигукнув Харнес, поклавши руку хлопцеві на плече, – ти готовий?

Жінка в цивільному відкашлялась.

– Скоріше варто запитати його, чи він уже закінчив.

Харнес криво посміхнувся їй і підняв брови.

– Що ви маєте на увазі? Я сподіваюсь, ви не почали допит мого клієнта без присутності його адвоката.

– Він сказав, що немає потреби чекати на вас, – озвався полісмен.

Франк подивився на хлопця. Він відчув неладне.

– Отже, він уже зізнався? – зітхнув Харнес, витягаючи з портфеля три скріплені разом аркуші паперу. – Якщо вам потрібне його зізнання в письмовому вигляді, то…

– Навпаки, – перервала його жінка. – Він просто заявив, що не має нічого спільного з убивством.

У камері запала така тиша, що Франк розчув пташине цвірінькання за вікном.

– Він зробив що?

Брови Харнеса підтяглись аж до лінії волосяного покриву над лобом. Франк не знав, що бісить його більше: вищипані адвокатові брови чи його нездатність одразу оцінити всю глибину катастрофи, що розгорталась.

– Він сказав що-небудь іще? – запитав Франк.

Жінка в цивільному подивилася на помічника начальника в’язниці, тоді на адвоката.

– Усе гаразд, – запевнив її Харнес. – Він тут на моє прохання: на випадок, якби вам знадобилось більше інформації про ту одноденну відпустку Лофтуса.

– Я особисто давав дозвіл, – докинув Франк. – І не було ніяких підстав передбачати такі трагічні наслідки.

– Ми не впевнені щодо причинно-наслідкового зв’язку, – сказав полісмен, – зважаючи, що зізнання ми поки що не маємо.

– А як же докази? – вигукнув був Арілд Франк, але тут-таки сам себе урвав.

– Що вам відомо про докази? – запитав його полісмен.

– Я лише припустив, що вони мали бути, – сказав Франк, – коли вже Лофтус є підозрюваним. Правильно я кажу… офіцере?…

– Інспектор Генрік Вестад, – представився полісмен. – Я мав провести перший допит Лофтуса. Але тепер він змінив свої свідчення. Він навіть стверджує, що має алібі на момент убивства. Свідка.

– У нього є свідок, – підхопив Харнес, дивлячись на свого мовчазного клієнта. – Тюремний наглядач, який супроводжував його в день відпустки. І він повідомив, що Лофтус зник на…

– Інший свідок, – перервав його Вестад.

– Хто б то міг бути? – пирхнув Франк.

– Лофтус каже, що познайомився з чоловіком на ім’я Леїф.

– Леїф, а прізвище?

Усі втупили погляди у патлатого в’язня, який, схоже, блукав думками десь дуже далеко і зовсім не звертав уваги на присутність сторонніх людей.

– Він не знає, – сказав Вестад. – Каже, вони побалакали дуже коротко на майданчику для відпочинку при автомагістралі. Він твердить, що свідок був за кермом синього «вольво» з наліпкою «Я – Драммен», а також він думає, що свідок, можливо, хворий або має проблеми з серцем.

Франк голосно реготнув.

– Я думаю, – сказав Ейнар Харнес, вдаючи холоднокровність і складаючи папери назад у свій портфель, – ми маємо на цьому перерватись, щоб я міг переговорити з моїм клієнтом і отримати від нього інструкції.

Франк мав звичку посміхатись, коли він гнівався. А зараз лють вирувала у нього в голові, як окріп у чайнику, і йому довелося зробити над собою зусилля, щоб знову не розреготатися вголос. Він вирячився на так званого Харнесового клієнта. Сонні Лофтус збожеволів. Від першого нападу божевілля постраждав старий Холден, а тепер оце. Героїн, напевне, таки роз’їв його мозок. Але ніхто не дозволить Сонні отак усе розвалити. Надто високі ставки. Франк глибоко вдихнув і начебто почув, як клацнув уявний вимикач гнівного чайника. Завдання полягає нині в тому, щоб дати справі трохи більше часу, тримати її під контролем. Доки завершиться ломка.

Симон стояв на мосту Саннер і дивився на воду, що бігла вісьмома метрами нижче. Була шоста вечора, і Карі Адель саме стала розпитувати його, які правила щодо понадурочних годин роботи у відділі розслідування вбивств.

– Жодного уявлення, – відказав Симон. – Розпитай у відділі кадрів.

– Ти щось бачиш там?

Симон заперечно похитав головою. За листям на східному березі річки він міг розгледіти стежку, яка тяглася вздовж води вниз, аж до нової Опери на березі Осло-фіорду. Чоловік сидів на лавці і годував голубів. Він на пенсії, подумав Симон. Це те, чим займаються люди на пенсії. На західному березі розташувався сучасний житловий будинок, з вікон і балконів якого мав відкриватись приємний краєвид з річкою і мостом.

– То що ми тут робимо? – поцікавилась Карі, нетерпляче копаючи ногами асфальт.

– А тобі сьогодні треба десь бути? – поцікавився Симон і озирнувся довкола.

Повз них неквапливо проїхав автомобіль, усміхнений жебрак запитав, чи не розміняють вони 200-кронову банкноту, пара в дизайнерських сонцезахисних окулярах і з дитячим візочком, у нижньому лотку якого лежав одноразовий гриль, прочимчикувала поряд, сміючись над чимось своїм. Він любив Осло під час літніх канікул, коли місто звільняється від надміру людей і стає знову таким, як колись. Велике село його дитинства, де нічого особливого не траплялося, а все, що траплялося, справді щось означало. Місто, яке він розумів.

– Наші з Семі друзі запросили нас на вечерю.

Друзі, подумав Симон. Він теж колись мав друзів. Що з ними сталося? Можливо, вони ламають голову над таким самим питанням. Що сталося з ним? Він не знає, чи міг би він дати їм доладну відповідь.

Глибина річки становила близько одного метра, щонайбільше – півтора. У деяких місцях з води стирчали брили. У протоколі розтину згадувались тілесні ушкодження, які можуть виникнути при падінні з певної висоти і здатні пояснити перелом шиї, що, власне, й став фактичною причиною смерті.

– Ми тут, бо ми обстежили річку Акер угору і вниз звідси, але це єдине місце, де міст достатньо високий, а вода достатньо мілка для того, щоб ударитись об камені настільки сильно. Крім того, цей міст найближчий до притулку.

– До соціального центру, – виправила його Карі.

– Ти б спробувала тут накласти на себе руки?

– Ні.

– Я маю на увазі, якби ти справді мала такий намір.

Карі припинила човгати ногами. Подивилась униз, перехилившись через поручні.

– Припускаю, що я б обрала більшу висоту. Тут занадто великий ризик вижити. Завеликий ризик опинитись в інвалідному візку.

– І ти також не штовхала б із цього мосту когось, кого намагалась би вбити?

– Ні, ймовірно, ні, – позіхнула вона.

– Таким чином, ми шукаємо того, хто зламав карк Перу Волану, а звідси зіпхнув його тіло в річку.

– Це те, що ви називаєте версією, я гадаю?

– Ні, це те, що версією називаємо ми. Що ж до вашої вечері…

– Так?

– Зателефонуй своєму благовірному і скажи, що гості відміняються.

– Он як?

– Ми починаємо поквартирне опитування потенційних свідків. Ти можеш, наприклад, починати стукати у двері всіх помешкань, чиї балкони виходять на річку. Далі нам треба буде прочесати архіви тонким гребінцем на предмет потенційних переламувачів карку.

Симон заплющив очі і глибоко вдихнув.

– Тебе не зачаровує Осло влітку?

Розділ 9

Ейнар Харнес ніколи не прагнув урятувати цілий світ. Ні, тільки невеличку його частину. Якщо ж конкретно – то свою особисту частину. Заради цього він взявся за вивчення права. Тільки невеликої його частини. Себто – такої лише, щоб якось скласти іспит. Тоді влаштувався на роботу в адвокатську контору, що практикувала винятково у нижчому сегменті кримінального права Осло; працював на них доволі тривалий час, аж доки сам отримав ліцензію; тоді заснував свою власну фірму з Еріком Фалбакеном – старіючим алкоголіком, що ледве тримався на плаву, – і разом вони виробили новий рівень дна в юридичній практиці. Вони бралися за найбезнадійніші справи і програли кожну з них, але в процесі цієї діяльності здобули репутацію захисників найнижчих верств суспільства. Характер їхньої клієнтури означав, що юридичне партнерство Харнес amp; Фалбакен отримувало платню за своїми рахунками – якщо, звісно, такі взагалі виписувались, – того самого дня, коли клієнти отримували свої виплати з соціального страхування. Ейнар Харнес дуже скоро усвідомив, що служить не в системі правосуддя, а в альтернативній системі стягнення заборгованостей, – разом з громилами, колекторами і ворожками. Він за гроші погрожував боржникам своїх клієнтів судовими позовами, за мінімальну зарплатню наймав найнікчемніших нездар і беззастережно обіцяв потенційним клієнтам перемогу в суді у безнадійних справах. Та хоч би там як, а Харнес мав одного клієнта, завдяки якому його фірма міцно стояла на ногах. Цікаво, що ім’я цього клієнта ніколи не фігурувало у звітній системі контори, якщо взагалі можна назвати системою суцільний хаос, що панував у картотеці, яку впорядковувала недбала секретарка у ті більш-менш короткі періоди, коли вона не перебувала на лікарняному. Цей клієнт ніколи не зволікав з оплатою, за послуги, як правило, сплачував готівкою і зазвичай не просив виписувати рахунки. Найімовірніше, за роботу, яку Харнес мав виконати для нього у найближчі години, він теж сплатить без квитанції.

Сонні Лофтус сидів на ліжку, схрестивши ноги, і очі його випромінювали відчай. Минуло шість днів від того горезвісного допиту, і хлопцеві весь цей час було непереливки, але він досі тримався, всупереч їхнім очікуванням. Інші в’язні, з якими Харнес підтримував контакт, були одностайні: Сонні не намагається роздобути наркотики, навпаки, відхиляє пропозиції «підправитись» амфетаміном чи канабісом. Натомість його бачили у тренажерному залі, де він дві години без перепочинку викладався на біговій доріжці, а тоді ще дві години тягав штангу. Вночі з камери Сонні долинали крики. Але він тримався. Хлопець, який упродовж дванадцяти років був злісним споживачем героїну. Досі Харнесу були відомі лічені випадки, коли таким наркоманам удавалося зіскочити із залежності лише завдяки чомусь не менш нав’язливому за наркотики, що стимулювало, і мотивувати їх так само, як регулярне вживання дози. Список замінників короткий. Люди могли знайти Бога, закохатись, або в них народжувалась дитина. Оце й усе. Коротше кажучи, людина має знайти щось, здатне наповнити її життя новим сенсом і дати нову мету. Але, може, це тільки останній дрейф потопаючого до поверхні, перш ніж остаточно піти на дно? Ейнар Харнес знав напевно одне: його спонсорові потрібна відповідь. Ні, не відповідь. Результат.

– У них є зразки твоєї ДНК з місця злочину, тож тебе засудять незалежно від твого зізнання чи незізнання. То навіщо марно затягувати агонію?

Відповіді не було.

Харнес пригладив свою зачесану назад чуприну з такою силою, що аж запекло в коренях волосся.

– Я міг би влаштувати за годину пакетик героїну. Що тебе зупиняє? Мені потрібен тільки твій підпис отут, – постукав він пальцем по трьох аркушах формату А4, що лежали у нього на колінах, на його портфелі.

Хлопець облизав свої пересохлі потріскані губи сухим язиком, таким білим, що Харнесу він видався обкладеним сіллю.

– Дякую. Я обдумаю пропозицію.

«Дякую. Я обдумаю»?! Він пропонував наркотики жалюгідному наркоманові, що конає від синдрому відміни! Чи хлопець вислизнув з-під дії законів тяжіння?

– Сонні, послухай…

– І дякую за ваш візит.

Харнес похитав головою і підвівся. Хлопець не протримається. Харнес має просто зачекати іще один день. Доки мине доба див.

Коли черговий співробітник в’язниці провів Харнеса через усі двері й замки аж до відділу реєстрації відвідувачів, де адвокат попросив, щоб йому викликали таксі, він подумав про те, що скаже його клієнт. Чи, радше, що його клієнт зробить, якщо Харнес не врятує світ.

Тобто, конкретніше, свою особисту частину світу.

Гейр Ґолдсруд нахилився вперед у своєму кріслі і втупився в монітор.

– Що він, у біса, замислив?

– Схоже, він намагається привернути чиюсь увагу, – сказав інший наглядач у в’язничному пункті стеження.

Ґолдсруд дивився на хлопця. Довга борода торкалась його оголених грудей. Він стояв на стільці перед однією з камер відеонагляду і стукав у її об’єктив кісточкою скрюченого вказівного пальця, водночас нерозбірливо вимовляючи якісь слова.

– Фінстаде, ходімо зі мною, – наказав Ґолдсруд підводячись.

Вони пройшли повз Йоганнеса, що мив підлогу в коридорі. Сцена віддалено нагадала Ґолдсруду кадр з якогось фільму. Вони спустилися сходами на перший поверх, увійшли у в’язничний блок, проминули загальну кухню і, пройшовши далі коридором, знайшли Сонні, який сидів на тому самому стільці, на якому він щойно стояв.

За виглядом хлопцевого торса і рук Ґолдсруд побачив, що Сонні останнім часом бував у спортзалі – м’язи і вени рельєфно вимальовувались під шкірою. Він чув, що деякі з найбільш запеклих споживачів ін’єкційних наркотиків, перш ніж уколотись, качають біцепси в тренажерному залі. Амфетамін і найрозмаїтіші таблетки були в широкому обігу, але Статен був однією з небагатьох в’язниць у Норвегії – цілком можливо, навіть єдиною, – де керівництво якоюсь мірою контролювало ввезення героїну. Щоправда, не схоже було, щоб Сонні коли-небудь мав труднощі в доступі до цього наркотику. До цього часу. З того, як хлопця трусило, Ґолдсруд міг сказати, що він не мав дози впродовж кількох днів. Не дивно, що він упав у розпач.

– Допоможи мені! – почав благати Сонні, коли побачив, що наглядачі наближаються.

– Звісно, – сказав Ґолдсруд, підморгуючи Фінстадові. – Дві тисячі за флакончик.

Він збирався пожартувати, але помітив, що Фінстад у цьому не впевнений.

Хлопець заперечно похитав головою. М’язи у нього надимались навіть на шиї, навколо горла. Ґолдсруд чув, що хлопець начебто був колись перспективним борцем. Можливо, правду кажуть, що м’язи, накачані у віці до дванадцяти років, у дорослому віці можна відновити впродовж лічених тижнів.

– Замкніть мене!

– Ми тебе, Лофтусе, не замкнемо до десятої.

– Я прошу вас!

Ґолдсруд був спантеличений. Траплялося, що в’язні просили замикати їх у камерах, оскільки вони боялися когось. Іноді, хоча й не завжди, їхні побоювання не були безпідставними. Страх – це типовий побічний продукт злочинного життя. Або навпаки. Але Сонні був, ймовірно, єдиним мешканцем Статена, що не мав жодного ворога серед решти в’язнів. Навпаки, до нього ставилися, як до священної корови. І хлопець зроду не виявляв найменших ознак страху; і він, безперечно, мав таку статуру і психічну наснагу, що дозволяли йому ладнати з наркотичною залежністю ліпше, ніж це вдавалось іншим. То чому ж…

Хлопець колупав нігтем струп на рубці від ін’єкції на передпліччі; аж тоді Ґолдсруд звернув увагу, що старі струпи були у нього на всіх слідах від внутрішньовенних. Свіжих слідів не було взагалі. Хлопець зав’язав. Саме тому він хотів, щоб його замкнули. У нього був синдром відміни, і він надто добре усвідомлював, що зараз візьме все, що йому запропонують.

– Ходімо, – сказав Ґолдсруд.

– Симоне, підніми лишень ноги!

Симон відірвав погляд від паперів. Стара прибиральниця була такою низенькою і так зігнулась у три погибелі, що її заледве видно було за прибиральним візочком. Вона працювала в поліційному відділку ще до того, як Симон сюди прийшов у минулому тисячолітті. Вона була жінкою суворих поглядів і завжди називала не тільки себе, але й усіх своїх колег, незалежно від статі, «прибиральниками».

– Привіт, Сіссел! Знову той час настав?

Симон глянув на годинник. Уже по четвертій. Офіційний кінець робочого дня в Норвегії. Справді, трудове законодавство фактично наказує ім’ям короля і країни залишати робоче місце хвилина у хвилину. У минулому він ні про що не дбав менше, ніж про вчасне закінчення робочого дня. Але то було колись. Він знав, що Ельзе чекає на нього, що вона почала готувати обід кілька годин тому і що, коли він прийде додому, вона вдаватиме, нібито страву скомбіновано щойно, експромтом, похапцем, і вона сподіватиметься, що він не помітить розгардіяшу, розлитих і розсипаних продуктів та інших ознак дальшого погіршення її зору.

– Коли ми з тобою, Симоне, востаннє викурили разом цигарку?

– Я тепер вживаю снус.

– Закладаюсь, це ота твоя молода дружина намовила тебе кинути курити? І досі немає дітей?

– А ти, Сіссел, досі не на пенсії?

– Я думаю, що у тебе вже десь є дитина, тому ти й не хочеш іще однієї.

Симон посміхнувся, дивлячись на неї, як вона шурує шваброю у нього під ногами, і запитав себе, – не вперше, треба зазначити, – як можливо, щоб крихітне тіло Сіссел вичавило із себе таке велетенське потомство. «Дитина Розмарі». Він прибрав геть свої папери. Справу Волана відкладено. Ніхто з мешканців квартир у районі моста Саннер нічого не бачив, і жодні інші свідки теж не об’явились. Доки не знайдено доказів скоєння злочину, справа лежатиме на полиці, – сказав Симону його шеф і наказав присвятити наступні кілька днів поповненню звітів про два розкритих убивства: вони дістали прочуханку від прокурора, вона відгукнулась про їхню частину роботи, як про «слабкий бік справи». Насправді вона не знайшла жодних фактичних помилок у роботі поліції, проте хотіла б побачити «переконливіший рівень деталізації».

Симон вимкнув комп’ютер, надів куртку і попрямував до дверей. Літо ще було в розпалі, а це означало, що навіть ті співробітники, хто не був у відпустці, здебільшого пішли ще о третій, тож у загальному офісі з вільним плануванням, де відгонило клеєм від нагрітих сонцем старих перегородок, чулися тільки поодинокі натискання клавіш. За однією з перегородок він зауважив Карі. Та, поклавши ноги на стіл, читала книжку. Він зазирнув за перегородку.

– Сьогодні немає вечері з друзями?

Вона автоматично згорнула книжку і подивилась на нього водночас роздратовано і винувато. Він прочитав назву книжки: «Закон про компанії» [9]. Він знав, що вона в курсі, що у неї немає підстав почуватись ніяково через навчання у робочі години, оскільки ніхто не дав їй жодного завдання. Саме так повелося у «вбивчому» відділі: немає вбивства – немає роботи. Тож із того, як вона зашарілася, Симон виснував, що вона усвідомлює: диплом юриста, зрештою, забере її з відділу, але вона сама ладна була сприймати це як свого роду зраду. А роздратування від того, що, переконавши себе у праві використати час на службі для навчання, вона все одно інстинктивно згорнула книжку, щойно побачила Симона.

– Семі цими вихідними серфінгує у Вестлані [10]. Я вирішила: почитаю радше тут, ніж удома.

Симон кивнув.

– Робота в поліції може бути нудною. Навіть у «вбивчому» відділі.

Вона подивилась на нього.

Він стенув плечима.

– Особливо у «вбивчому».

– То навіщо ти пішов розслідувати вбивства?

Вона скинула черевики і підібгала босі ноги на край стільця. Так, наче вона сподівається на ґрунтовнішу відповідь, подумалось Симону. Ймовірно, вона була з тих людей, які віддають перевагу будь-якій компанії перед самотою, з тих, хто охочіше сидітиме в практично порожньому загальному офісі заради шансу бути потривоженим, аніж удома, у своїй власній вітальні, заради гарантованих тиші і спокою.

– Ти не повіриш, але – з бунтівних мотивів, – сказав він, умощуючись на край столу. – Мій батько був годинникарем і хотів, щоб я успадкував його справу. А я не бажав зробитись поганою копією свого батька.

Карі обхопила свої по-комашиному довгі ноги.

– Не шкодуєш?

Симон глянув у бік вікна. Від спеки надворі стояла імла.

– Люди на годинниках зробили гарний бізнес.

– Не мій батько, – відказав Симон. – Крім того, він не любив підробок. Не бажав наслідувати тенденції й робити дешеві копії та пластикові електронні годинники. Він вважав це шляхом найменшого опору. Ну й збанкрутував зрештою.

– Що ж, це пояснює твоє небажання стати годинникарем.

– Та ні, в результаті я майже годинникар.

– Як це?

– Технічний спеціаліст на місці злочину. Експерт з балістики. Траєкторія кулі і все таке. Майже те саме, що порпатися в годинниках. Можливо, ми більш подібні до своїх батьків, ніж нам хотілось би вважати.

– То що ж трапилося? – посміхнулась вона. – Ти збанкрутував?

– Та ні… – Він подивився на годинник. – Думаю, я став більше зосереджуватись на питанні «чому?», ніж «як?». Не знаю, чи правильним було моє рішення стати тактичним слідчим. Кулі та траєкторії більш передбачувані за людський мозок.

– То от коли ти перейшов працювати у відділ боротьби з економічною злочинністю?

– Ти читала моє резюме?

– Я завжди читаю про людей, з якими мені випадає працювати. Тобі набридло дивитись на кров і випущені кишки?

– Ні, але подумав, що моїй дружині Ельзе все це ні до чого. Коли я одружився, я обіцяв їй більш нормовані робочі години і жодних нічних чергувань. Взагалі в економічному мені подобалося: все одно, що знову до годинників повернувся. Говорячи про мою дружину…

Він підвівся зі столу.

– Чого ж ти пішов з економічного, якщо тобі так там подобалося?

Симон втомлено всміхнувся. Ні, про це вона в його резюме навряд чи вичитає.

– Лазанья. Я гадаю, вона готує лазанью. Отже, побачимося завтра.

– Мені, до речі, телефонував один старий колега. Він сказав, що бачив наркомана, який розгулює у пасторському комірці.

– У комірці?

– На зразок того, що носив Пер Волан.

– Що ти зробила з інформацією?

Карі знову розгорнула книжку.

– Нічого. Я сказала йому, що справу відкладено на полицю.

– До виявлення нових матеріалів. Як звати наркомана і де ми його можемо знайти?

– Їлберґ. У притулку.

– У соціальному центрі. Не хочеш зробити перерву в читанні?

Карі зітхнула і згорнула книжку.

– А як стосовно лазаньї?

Симон знизав плечима.

– Все гаразд. Я подзвоню Ельзе, вона зрозуміє. А розігріта лазанья ще смачніша.

Розділ 10

Йоганнес злив брудну воду в мийку і поставив відро й швабру в прикомірок. Він вимив кожен коридор на першому поверсі, кімнату відеостеження, і йому вже не терпілося повернутись до книжки, що чекала на нього в камері. «Сніги Кіліманджаро». Це була збірка оповідань, але він, знай, перечитував одне-єдине оповідання знову й знову. Там ішлося про чоловіка з гангреною на нозі, який знав, що помирає. Про те, як це знання не робило його як людину ні кращим, ні гіршим, натомість схиляло до самозаглиблення, робило більш чесним і менш терплячим. Йоганнес ніколи не кохався на читанні, книжку йому порадила тюремна бібліотекарка, а позаяк Африка зацікавила Йоганнеса ще з того часу, як він ходив у Ліберію та в Кот-д’Івуар, він одразу прочитав перші кілька сторінок про того бідолаху, що безневинно конає у наметі посеред савани. Першого разу він похапцем пробігся очима по рядках, тепер же читав повільно, вчитувався в кожне слово, щось шукаючи, хоча він навіть не знав, що саме.

– Привіт!

Йоганнес обернувся.

Сонні вимовив той «привіт» майже пошепки, і його постать із впалими щоками і дикими очима була такою блідою, що видавалась напівпрозорою. Наче янгол, подумав Йоганнес.

– Привіт, Сонні. Я чув, тебе запроторили в карцер. Як ти зараз почуваєшся?

Сонні стенув плечима.

– У тебе класний лівий хук, пацан, – посміхнувся Йоганнес, демонструючи прогалину на місці одного з передніх зубів.

– Я сподіваюсь, ти пробачив мені.

Йоганнес ковтнув.

– Сонні, з нас двох прощення потребую я.

Вони подивились один на одного. Йоганнес помітив, як погляд Сонні ковзнув туди й сюди коридором. Вони помовчали.

– Йоганнесе, не міг би ти заради мене втекти з в’язниці?

Йоганнес не квапився з відповіддю – він намагався перетасувати слова Сонні так і сяк: чи не виявиться в них тоді більше сенсу.

– Що ти маєш на увазі? – перепитав він нарешті. – Я не хочу тікати. Зрештою, мені немає куди. Мене одразу знайдуть і повернуть сюди.

Сонні не відповів, але очі його випромінювали чорний відчай, і Йоганнес зрозумів.

– Ти хочеш… Ти хочеш, щоб я вирвався і роздобув для тебе кілька доз «супербою»?

Сонні так само не відповідав, але й далі упинав свій напружений маніакальний погляд просто старому в очі. Бідолаха, подумав Йоганнес. Триклятий героїн.

– Чому саме я?

– Ти єдиний, хто має доступ до диспетчерської, отже, тільки ти можеш це зробити.

– Дарма. Я єдиний, хто має доступ до диспетчерської, і тому саме я знаю, що зробити це неможливо. Двері відмикаються тільки на відбитки пальців, які зберігаються в базі даних. І моїх відбитків у ній немає. І їх туди не внесуть без надання чотирьох копій заяви, затвердженої на високому рівні. Я бачив такі заяви у…

– Всі двері можуть бути заблоковані і розблоковані з диспетчерської.

Йоганнес скрушно похитав головою і роззирнувся довкола, щоб переконатися, що вони й досі самі у коридорі.

– Навіть якщо вирватися з будівлі, там охоронці чергують у будці, на паркінгу. Вони перевіряють документи у кожного, хто проходить чи проїжджає.

– У кожного?

– Атож. За винятком перезміни, коли вони випускають знайомі машини і знайомі пики.

– А сюди часом не включаються пики з погонами тюремного наглядача?

– Безперечно.

– Отже, ти мусив би роздобути уніформу і вийти, коли міняється зміна?

Йоганнес склав вказівний і великий пальці і помацав своє підборіддя. Щелепа ще боліла.

– Де я взяв би уніформу?

– Із шафки Сьоренсена в роздягальні. Її треба буде підламати викруткою.

Сьоренсен, один із наглядачів, уже майже два місяці поспіль перебував на лікарняному. Нервовий зрив. Йоганнес знав, що по-сучасному заведено якось інакше це називати, однак халепа залишилась тією самою – препаскудним розладом почуттів. Він пройшов через таке.

Йоганнес знову похитав головою.

– Під час перезміни в роздягальні до біса тюремників. Хтось із них упізнає мене.

– Зміни зовнішність.

Йоханнес розсміявся.

– Ти розумієш, що кажеш? Ну, скажімо, роздобув я уніформу. Тепер – чим я маю залякати чергову групу наглядачів, щоб вони мене випустили?

Сонні задер полу довгої білої сорочки і витяг пачку цигарок з кишені штанів. Устромив цигарку в свої пересохлі губи і прикурив від запальнички у формі пістолета. Йоганнес повільно кивнув.

– Йдеться не про наркотики. Ти хочеш, щоб я щось для тебе зробив по той бік муру, правильно?

Сонні всмоктав цигаркою полум’я із запальнички і видихнув тютюновий дим. Примружився.

– То ти зробиш?

Голос його пролунав м’яко і приязно.

– А ти відпустиш мені мої гріхи? – запитав Йоганнес.

Арілд Франк помітив їх, щойно повернув за ріг. Сонні Лофтус уже поклав руку на лоб Йоганнеса, який стояв перед ним, опустивши голову і закривши очі. Як на Франка, вони мали вигляд пари педиків. Він запримітив їхнє рандеву ще на моніторі в диспетчерській; отже, вони встигли щось детально обговорити. Час від часу Франку випадала нагода пошкодувати, що не всі камери обладнані мікрофонами. З того, як сторожко озиралися ці два типи, з їхніх змовницьких мін ясно було, що вони балакають не про черговий футбольний тоталізатор. Тоді Сонні витяг щось із кишені. Хлопець стояв спиною до камери, тому неможливо було роздивитися, що саме, доки вони не побачили цигарковий дим у них над головами.

– Гей! Ви не знаєте, що курити дозволяється тільки в спеціально відведених місцях?

Йоганнес похнюпив сиву голову, а Сонні безсило опустив руку.

Франк підійшов до них. Показав великим пальцем собі через плече:

– Йоганнесе, йди пошмаруй підлогу десь іще.

Франк зачекав, доки старий віддалиться поза межі чутності.

– Про що ви патякали?

Сонні знизав плечима.

– Ні, не кажи мені, що святість сповіді недоторканна, – реготнув Арілд Франк, і звук його голосу різко відбився між голих стін коридору. – То як, Сонні, ти мав достатньо часу, щоб усе обміркувати?

Хлопець загасив цигарку, поклав пачку в кишеню і почухав пахву.

– Свербить?

Хлопець нічого не відповів.

– Я вважаю, що є речі, значно прикріші за сверблячку. Гірші навіть за карцер. Чув про мужичка зі 121? Гадають, він повісився на гаку від світильника. Але начебто передумав після того, як відштовхнув стілець, на якому стояв. Через те начебто він собі й роздер шию нігтями до м’яса. Як його звали? Гомес? Діас? Він свого часу працював на Нестора. Були певні побоювання, що у нього розв’яжеться язик. Не те щоб ґрунтовні підстави, а просто певне занепокоєння. Але його виявилось достатньо. Хіба ж не кумедно, скажи, коли ти лежиш вночі у своїй тюремній камері і не можеш заснути від страху: боїшся, а раптом двері незамкнені? Боїшся, що хтось одним натисненням кнопки в диспетчерській впустить до тебе вбивць, яких завжди до біса у в’язниці.

Хлопець похнюпився. Але Франк бачив крапельки поту у нього на чолі. Хлопець прийде до тями. Неодмінно мусить. Бо Франку не до вподоби, коли його підопічні вмирають у своїх камерах у його тюрмі: начальство неминуче супить брови, хоч би який переконливий вигляд усе мало.

– Так.

Слово пролунало надто тихо, аж Франк мимоволі подався вперед.

– Справді? – перепитав він.

– Завтра. Ви отримаєте моє зізнання завтра.

Схрестивши руки на грудях, Франк хитнувся на підборах.

– Згода. Тоді я привезу завтра з самого ранку гера Харнеса. І щоб цього разу без отих твоїх коників! Сьогодні вночі, коли лежатимеш у ліжку, раджу тобі гарненько роздивитись, як підвішений світильник на стелі у твоїй камері. Засвоїв?

Хлопець підвів голову і подивився помічникові начальника в’язниці просто в очі. Франк уже давно спростував для себе твердження, буцімто очі – це дзеркало душі: надто часто йому випадало дивитися в невинно-блакитні очі пацанів, на яких тавра ніде було ставити. До того ж, вислів безглуздий. «Дзеркало душі». За логікою, це мало б означати, що в чужих очах ми бачимо відображення власної душі. Та чи не тому так неприємно було зазирнути в очі хлопцеві? Франк відвернувся. Треба зосередитись на істотних речах. І не відволікатися на думки, що ведуть в нікуди.

– Там примари, ось чому.

Пальцями кольору деревного вугілля Ларс Їлберґ підніс до губ тоненьку самокрутку і скоса поглянув на поліцейську пару, що стовбичила над ним.

Симон і Карі витратили три години на пошуки Їлберґа, доки нарешті надибали його під мостом Ґрюнер. Вони почали свої пошуки в Центрі Іла, де ніхто не бачив Ларса з минулого тижня, розпитали про нього у кав’ярні «Бимісйонен» на Скіппергата, на Платі коло Центрального залізничного вокзалу Осло, де й досі велася торгівля наркотиками, і, нарешті, зазирнули в хостел Армії спасіння на Уртегата, де й отримали інформацію, що привела їх у напрямку річки до Ельґен, монумента, що позначає розділову лінію між «спідом» [11] і героїном.

Дорогою Карі пояснила Симону, що албанці та північноафриканці наразі тримають у своїх руках продаж амфетаміну та метамфетаміну вздовж річки на південь від Ельґен і вниз до мосту Фатерланд. Чотири сомалійці стояли навколо лавочки, перетоптуючись з ноги на ногу і натягнувши на очі каптури від призахідного сонця. На фотографію, що показала їм Карі, один з них ствердно кивнув, показав на північ у бік героїнової країни і, підморгнувши, запитав, чи не придасться їм грамулька кристалів у дорогу. Сміх сомалійців проводжав Симона і Карі, доки вони пленталися стежкою в бік мосту Ґрюнер.

– То ти не хочеш залишатися в Центрі Іла через те, що тобі здається, ніби там привиди? – перепитав Симон.

– Чувак, нічого мені не здається. Я знаю, що вони там є. Ніхто не зможе заснути в кімнаті, де вже хтось є: ти відчуваєш їхню присутність, щойно туди заходиш. Я, траплялося, прокидаюсь серед ночі, нікого явно поряд немає, а я при цьому відчуваю, як хтось дихає мені в обличчя. І це не тільки в моїй кімнаті коїться; ви будь-кого там запитайте – вам скажуть.

Їлберґ із сумом глянув на недопалок самокрутки, що так швидко скінчилась.

– Тому ти вважаєш за ліпше спати просто неба? – поцікавився Симон, пропонуючи йому свою бляшанку з жувальним тютюном.

– Нехай там примари чи не примари, а якщо по-чесному – я не витримую жити в замкненому просторі. Почуваюсь, наче у вовчій ямі. А тутечки… – Їлберґ показав на своє лігво з газет і пошарпаний спальний мішок поруч з ним. – Це ж таки популярна зона відпочинку. Правильно я кажу?

Він показав на міст у себе над головою.

– Дах, що ніколи не протікатиме. Морський краєвид. Жодних витрат, зручний доступ до громадського транспорту і туристичних пам’яток. Чого ще людині бажати?

Він узяв три брикетики снусу із Симонової бляшанки і запхав один собі під верхню губу, а два інших у кишеню.

– Давно пастором підробляєте? – запитала Карі.

Їлберґ схилив голову набік і подивився вгору на Симона.

– Пасторський комір, що ти носиш, – пояснив Симон. – Ти, можливо, читав – газет у тебе не бракує, – що неподалік звідси в річці виловили труп капелана.

– Нічого я про це не знаю.

Їлберґ витяг два брикетики снусу з кишені, поклав їх назад у бляшанку і віддав її Симону.

– Криміналістам знадобиться двадцять хвилин, Ларсе, щоб довести, що комірець належав капеланові. А тобі знадобиться двадцять років, щоб відбути термін за його вбивство.

– Як це «вбивство»?! Там ні слова не було про…

– Отже, ти читав кримінальну колонку? Він помер до того, як його кинули в річку. Ми можемо визначити це за синцями на його шкірі. Він ударився об каміння, коли падав, але синці мають інакший вигляд, якщо ти забився вже мертвим. Вловлюєш?

– Ні.

– Хочеш, аби я пояснив тобі на пальцях? Чи ти ліпше второпаєш, коли я розкажу тобі про справжню клаустрофобію, з якою познайомишся в тюремній камері?

– Але ж я не…

– Навіть у ролі підозрюваного тобі світить пробути під вартою кілька тижнів. А в слідчому ізоляторі камери набагато тісніші.

Їлберґ подивився на Симона, зо два рази чвакнувши снусом.

– Чого вам треба?

Симон присів навпочіпки перед Їлберґом. Подих безпритульного мав не просто дух, а смак. Солодкуватий смак гнилих плодів і смерті.

– Нам треба, щоб ти розповів, що сталося.

– Я не знаю нічого, крім того, що вже вам розповів.

– Ти нам, Ларсе, не розповів нічого. Але таке враження, наче це важливо для тебе. Нічого нам не сказати, я маю на увазі. Чому?

– Просто цей комірець… Його викинуло на берег, і…

Симон різко звівся на ноги і схопив Їлберґа за плече.

– Підводься! Підеш з нами.

– Стривай!

Симон відпустив його плече.

Їлберґ похнюпив голову. Зітхнув.

– То були люди Нестора. Але я не можу… ти ж знаєш, що Нестор робить з тими, хто…

– Так, я знаю. І ти теж знаєш, що йому стане відомо, якщо твоє прізвище з’явиться в журналі і в протоколах допитів у поліції. Тому я пропоную тобі розповісти нам усе, що ти знаєш, прямо зараз, отут, і тоді я вирішу, чи ми можемо залишити все це суто між нами.

Їлберґ невпевнено похитав головою.

– Ларсе, кажи!

– Я сидів на лавці під деревами, там, де стежка спускається до мосту Саннер. Я був від них десь за десять метрів, тож добре бачив їх на мосту, але не думаю, що вони могли б мене побачити, бо мене прикривало листя, розумієте, про що я? Їх було двоє, і один тримав капелана, а інший обхопив його лапами за лоб. Я був так близесенько, що бачив білки капеланових очей. До речі, видно було самі тільки білки. Так, наче очі геть закотилися під лоба, розумієте, про що я? Але він сам не зронив ні звуку. Начебто знав, що все одно немає сенсу. Тоді той другий крутнув йому голову назад, як бісів мануальний терапевт. Я чув, як попові хруснув карк. Я не жартую – такий звук, наче хтось наступив на гілку в лісі.

Їлберґ притис вказівний палець до верхньої губи, двічі моргнув і втупився в далечінь.

– Вони огляділись. Господи! Вони щойно прикінчили чоловіка, просто на мосту, посеред міста, і їм хоч би що. З іншого боку, Осло в середині літа буває на диво пустельним, розумієте, про що я? Отож, вони перевалили його через цегляне мурування, там, де поручні кінчаються.

– Це відповідає місцю, де з води стирчать валуни, – відзначила Карі.

– Він пролежав на тих валунах якийсь час, перш ніж течія підхопила його і віднесла. Я не рухався з місця. Якби ті пацани знали, що я їх бачив…

– Але ти їх бачив, – сказав Симон. – І настільки зблизька, що ти був би в змозі упізнати їх.

Їлберґ заперечно похитав головою.

– Жодної надії. Я вже забув, які вони були на вигляд. Це у мене від того, що ширяюсь усім, що мені в руки потрапляє, розумієте, про що я? З мізками не дружу.

– Бачу, ти оцінюєш цю обставину як позитивну… – промовив Симон, потираючи обличчя.

– А звідки відомо, що вони люди Нестора? – нетерпляче тупцювала на місці Карі.

– З їхньої одяганки, – сказав Їлберґ. – Пацани були вбрані однаково, наче вони поцупили партію чорних строїв, призначених для Асоціації норвезьких похоронних бюро.

Він перекинув язиком у себе в роті тютюнову жуйку.

– Розумієте, про що я?

– Справа знову пріоритетна, – сказав Симон у машині на зворотному шляху у відділок, звертаючись до Карі. – Ти маєш з’ясувати кожен крок Волана упродовж сорока восьми годин до миті його вбивства і представити мені повний список… я маю на увазі всіх, з ким він контактував.

– Гаразд, – відповіла Карі.

Вони проїхали Блоо й зупинилися, щоб пропустити юрму юних пішоходів. Неформали прямують на концерт, подумав Симон і, подивившись у бік парку Куба, побачив велетенський екран, установлений над відкритою сценою. Карі тим часом телефонувала батькові, щоб повідомити, що не прийде на вечерю. У Кубі крутили чорно-біле кіно. Давні кадри Осло. Схоже на п’ятдесяті. Часи, які Симон пам’ятав з власного дитинства. Неформалам стрічка, ймовірно, видавалась просто курйозною: щось із минулого, зовсім невинне і, либонь, чарівливе. Чути було сміх.

– Я хотіла про дещо спитати, – почала Карі. – Ти сказав Їлберґу, мовляв, якби ми притягли його на допит, Нестор дізнався б про це. Ти серйозно це казав?

– А ти як гадаєш? – запитав Симон, розганяючи машину в бік Гаусманнс-гате.

– Я не знаю. Але прозвучало це в твоїх устах переконливо.

– Ніхто не знає. Це давня історія. Упродовж багатьох років ходили чутки про зрадника в поліції, «крота», який зливає конфіденційну інформацію особі, начебто відповідальній за більшу частину всього обсягу нарко– і сексконтрабанди в Осло. Та хоч скільки було за весь цей час розмов, однак ніхто не представив жодних матеріалів на доказ того, що той «кріт» і ота особа справді існують.

– І що то за особа?

Симон подивився у вікно.

– Ми називали його Твілінґен.

– А, Твілінґен, – повторила Карі. – Про нього згадували у відділі боротьби з наркотиками. Дещо подібне до привидів Їлберґа в Центрі Іла. А він був справжній?

– Ох, Твілінґен справжній.

– Ну, а як щодо «крота»?

– Гм… Чоловік на ім’я Аб Лофтус наклав на себе руки й залишив передсмертну записку, в якій стверджував, що він і є зрадник.

– Хіба це не переконливий доказ?

– Не для мене.

– Чому ні?

– Тому що Аб Лофтус був найменш корумпованим офіцером, який будь-коли служив у поліції Осло.

– Звідки тобі знати?

Симон зупинився на червоне світло на Стургата. Морок, здавалося, витікав із будинків навколо них, а з мороком виходили істоти ночі. Вони човгали провулками або стояли, притулившись до стін у під’їздах, де гупала музика, чи сиділи в автомобілях, вистромляючи лікоть з бічного вікна. Пожадливі, голодні погляди. Мисливці.

– Він був моїм найближчим другом.

Йоганнес перевірив час. Десять на одинадцяту. За десять хвилин повне блокування дверей. Інші в’язні вже замкнені в своїх камерах, а його буде замкнено вручну, щойно він закінчить свій останній тур прибирання об одинадцятій. Дивна річ. Коли ти вже тривалий час пробув у в’язниці, дні починають спливати так швидко, наче хвилини, а красуні в календарі на стіні твоєї камери ледве встигають за гарячковим чергуванням місяців. Але ця остання година тяглася для Йоганнеса, наче рік. Довгий, жахливий рік.

Він увійшов у кімнату стеження, в диспетчерську.

Там чергували троє наглядачів – на одного менше, ніж удень. Пружини в кріслі рипнули, коли один з них відвернувся від моніторів.

– Йоганнесе, добрий вечір.

То був Гейр Ґолдсруд. Він виштовхнув ногою з-під столу відро для сміття. Автоматичний рух. Молодий начальник зміни допомагає старому прибиральникові з задерев’янілою спиною. Йоганнес завжди любив Гейра Ґолдсруда. Він витягнув з кишені пістолет і націлив його Ґолдсруду в обличчя.

– Круто. Де таку цяцьку взяв? – сказав один з інших наглядачів, блондин, який грав у футбол за Гасле-Льорен у третьому дивізіоні.

Йоганнес не відповів, а натомість і далі цілився в обрану точку у Ґолдсруда між очима.

– То дай лишень прикурити, га? – взяв у зуби незапалену цигарку третій наглядач.

– Йоганнесе, прибери це геть, – тихо, не кліпаючи очима, промовив Ґолдсруд.

І Йоганнес побачив, що він зрозумів. Це не була галантерейна дрібничка, дешева запальничка.

– Правильний ґеджет для Джеймса Бонда. Скільки ти хочеш за нього? – Футболіст уже підвівся і рушив був до Йоганнеса, щоб ліпше роздивитись.

Йоганнес перевів маленький пістолет на один з моніторів під стелею і натиснув на курок. Він не знав, чого чекати, і був так само вражений, як і решта, коли розлігся вибух і екран розлетівся на дрібні скалки.

Футболіст став, як укопаний.

– Усім на підлогу!

Природа обдарувала Йоганнеса розгонистим баритоном, але зараз голос його пролунав, наче вереск істеричної баби.

Попри те, наказ був виконаний. Усвідомлення того, що перед вами відчайдух зі смертельною зброєю в руках, діє сильніше за найавторитетніший голос. Усі троє вмить опустились на коліна і заклали руки за голови – так, ніби це відбувались навчальні заняття, ніби вони відпрацьовували дії у відповідь на погрози зброєю. Вони, можливо, й відпрацьовували. Вони знали, що цілковита капітуляція є єдиною адекватною відповіддю. І, напевне, єдино прийнятною для їхнього рівня зарплатні.

– Лягайте на підлогу. Долілиць!

Вони виконали слово в слово. Наче за помахом чарівної палички.

Він оглянув панель управління. Знайшов кнопку, що відмикала і замикала двері до камер. Тоді ту, яка блокувала шлюзи й обидва входи-виходи. І нарешті велику червону кнопку – універсальну, – ту, яка відмикала всі до одної двері і могла застосовуватись тільки в разі пожежі. Він натиснув цю кнопку. Протяжний сигнал повідомив, що вся в’язниця відімкнена. І враз кумедна річ спала йому на думку. Це ж саме те, чого він завжди прагнув. Стояти капітаном на містку свого корабля.

– Так і лежати долілиць, – наказав він голосом, що вже набрав сили. – Якщо хтось із вас намагатиметься зупинити мене, я і мої спільники помстимося вам і вашим родинам. Пам’ятайте, хлопці, що я все знаю про вас. Тріне, Вальбор…

Він перерахував імена їхніх дружин і дітей, школи їхніх малюків, їхні захоплення, адреси, за якими кожен з них мешкав, – інформацію, накопичену впродовж років мимоволі, завдяки щоденному спогляданню моніторів. Закінчивши свій монолог, він залишив їх. Вийшов з дверей диспетчерської, а тоді кинувся бігти. Він помчав коридором, потім униз, поверхом нижче. Рвонув на себе перші двері. Вони піддалися. Він побіг далі, наступним коридором. Серце скажено калатало, він стільки часу не займався фізкультурою, не тримав себе у належній формі. Гаразд, він мав намір почати нині. Другі двері теж відчинились. Його ноги відмовлялися далі рухатись так швидко. Можливо, давався взнаки рак, можливо, він уже проник у його м’язи й ослабив їх. Треті двері вели до шлюзу. Відлічуючи секунди, він чекав, доки попередні двері з низьким гуком зачинялися за ним. Він дивився в глибину коридору, в бік перевдягалень персоналу. Коли він, нарешті, почув, що двері за ним зачинилися, він схопив клямку наступних дверей перед собою. Натиснув на неї і потягнув двері на себе.

Марно.

Прокляття! Він потягнув сильніше. Двері не піддавалися ні на міліметр.

Він подивився на білу пластину сенсора біля дверей. Притиснув до нього вказівний палець. Індикатор секунди на дві засвітився жовтим, розмірковуючи, тоді спалахнуло червоне світло. Йоганнес знав: це означає, що його відбитки пальців не розпізнані, але він таки знову спробував відчинити двері. Він у пастці. Поразка. Він опустився перед дверима навколішки.

І тієї самої миті почув голос Гейра Ґолдсруда:

– Йоганнесе, вибачай.

Голос, що долинав із селектора у верхній частині стіни, здавався напрочуд спокійним, майже розрадливим.

– Йоганнесе, ми просто виконуємо кожен свою роботу. Якби ми зраджували свій обов’язок щоразу, коли хтось загрожує нашим сім’ям, то в усій Норвегії не залишилось би кому працювати по в’язницях. Не метушись, ми зараз прийдемо і заберемо тебе. Ти просунь пістолет через ґрати, щоб ми не мусили пускати на тебе газ, згода?

Йоганнес подивився в камеру. Бачать вони відчай на його обличчі? Чи бачать полегшення? Полегшення від того, що втеча його закінчилася тут і що життя триватиме так само, як раніше. Більш-менш так само. Про миття підлог нагорі, звісна річ, доведеться забути.

Він проштовхнув позолочений пістолет крізь решітку. Потім ліг на підлогу, заклав руки за голову і згорнувся калачиком, як бджола, яка щойно викинула своє єдине жало. Та коли він заплющив очі, то не почув виття гієн і не був на борту літака, що піднімався до верхів’їв гори Кіліманджаро. Він був ніде, і до того – живий. Він був тут.

Розділ 11

Було ще тільки пів на восьму ранку, і на паркінг у дворі Статена лив дощ.

– Це було питання часу, – сказав Арілд Франк, притримуючи відчиненими двері чорного ходу. – Алкоголіки, наркомани – вони всі безвольні люди. Я знаю, такий погляд несучасний, але можеш мені вірити, бо я їх добре знаю.

– Аби підписав зізнання, а решта мені байдуже.

Ейнар Харнес уже увійшов був, але мусив відступити вбік, щоб випустити трьох тюремників, що саме виходили після чергування.

– Я навіть думаю сьогодні ввечері відзначити це кількома келихами іскристого.

– Он як! Тобі так щедро платять?

– Коли я побачив твою машину, то зрозумів, що мені слід би підняти свої гонорари, – посміхнувся адвокат, киваючи у бік «порша-каєна» на паркінгу. – Я назвав це доплатою за брудну роботу, і Нестор сказав, що…

– Цить!

Франк простягнув руку, зупиняючи Харнеса, щоб дозволити вийти ще кільком тюремним службовцям. Більшість чоловіків перевдяглися в цивільне, але деякі так поспішали повернутись додому з нічної зміни, що побігли до своїх машин, так і не скинувши зелену уніформу Статена. Один з таких – у довгому пальті, накинутому поверх уніформи, зміряв Харнеса швидким поглядом. Адвокат подумав, що десь бачив його раніше. Але якщо він сам не здатен був поєднати знайоме обличчя з конкретним ім’ям, то був упевнений натомість, що цей чоловік точно знає його ім’я: сумнівної слави адвокат, прізвище якого вигулькує в новинах у зв’язку з так само сумнівними справами. Можливо, цей чоловік, а разом з ним інші, такі як він, почали питати себе: чого це Харнес вчащає у Статен з чорного ходу? А це навряд чи поліпшить адвокатове реноме, надто якщо вони почули його згадку про Нестора…

Франк провів Харнеса через кілька дверей, аж доки вони досягли сходів на другий поверх.

Нестор ясно дав зрозуміти, що зізнання має бути підписане сьогодні. Якщо розслідування в справі Морсанд не згорнути негайно, поліція може натрапити на нові факти, які зроблять зізнання Сонні менш переконливим. Як Нестор сприймає цю ситуацію, Харнес не знав, та не дуже й хотів знати.

Кабінет начальника в’язниці був, звісна річ, найбільший, але з кабінету помічника начальника в’язниці відкривався мальовничий вид на мечеть і Екебергосен [12]. Кабінет розташовувався у кінці коридору і був оздоблений огидними картинами молодої художниці, що спеціалізувалась на живописанні квітів та обговоренні свого лібідо з бульварною пресою.

Франк натиснув кнопку селекторного зв’язку і попросив привести в’язня з камери 317.

– Мільйон двісті тисяч крон, – промовив Франк.

– Закладаюсь, половина цієї суми – за значок «порш» на капоті, – відгукнувся Харнес.

– Так, а інша половина пішла в уряд у вигляді податків, – зітхнув Франк і плюхнувся в незвичне, з високою спинкою офісне крісло.

«Наче трон», – подумав Харнес.

Постукали у двері.

– Увійдіть! – дозволив Франк.

У дверях постав тюремник з кашкетом під пахвою і мляво віддав честь. Харнеса завжди дивувало, яким чином Франк змушує свій персонал до дотримання військових ритуалів в умовах сучасного робочого місця. Цікаво, з якими ще правилами вони повинні тут миритись?

– Слухаю тебе, Ґолдсруде?

– Прошу вибачити, я лише дізнатись – може, у вас є якісь запитання з приводу мого рапорту про нічний інцидент?

– Я ще не мав нагоди переглянути рапорт. Та коли вже ти тут… Є щось, про що я маю знати?

– Нічого особливого, за винятком невдалої спроби втечі. Думаю, так її можна кваліфікувати.

Франк склав долоні разом і посміхнувся.

– Приємно чути, що наші вихованці демонструють таку ініціативу і підприємливість. Хто і в який спосіб?

– Йоганнес Холден, із камери двісті…

– …238. Дідуган? Невже?

– Він десь роздобув пістолет. Я думаю, у нього сталося миттєве потьмарення розуму. Я просто зайшов сказати, що весь інцидент насправді розгортався набагато менш драматично, ніж можна зрозуміти з рапорту. Якщо бажаєте знати мою думку, м’яких заходів мало б вистачити. Чоловік гарно виконував свою роботу протягом багатьох років, і…

– Завоювання чиєїсь довіри – це кмітливий крок, якщо на меті – заскочити цих людей зненацька. Бо, я так розумію, саме так він вчинив?

– Річ у тім, бачте, що…

– Ти хочеш сказати, що ви дозволили обвести себе круг пальця? Ґолдсруде! Як далеко він дістався?

Харнесу жаль було тюремника, який безпорадно витирав указівним пальцем спітнілу верхню губу. Харнес завжди співчував тим, чиї позиції бували слабкими. Він з ними асоціював себе самого, міг легко уявити себе на їхньому місці.

– До шлюзу. Але ж все одно не було реальної загрози, що він проскочить повз охоронців, навіть якби він вибрався з корпусу. Блокпост обладнаний куленепробивним склом й автоматними амбразурами, і…

– Дякую, що розтлумачив, Ґолдсруде, але я практично спроектував цю в’язницю. І я думаю, ти маєш слабкість до цього дідка, якому ти надміру потураєш. Я утримаюсь від подальших висновків, доки не прочитаю твій рапорт, але вся ваша зміна має підготуватись до серйозної розмови. А щодо Йоганнеса, то ми не можемо з ним маніжитись: наша клієнтура така, що не промине скористатися з найменшої ознаки нашої слабкості. Зрозумів?

– Так точно.

Задзвонив телефон.

– Можеш іти, – сказав Франк і підняв слухавку.

Харнес очікував побачити військове салютування зі стройовим поворотом, але Ґолдсруд вийшов з кабінету по-цивільному. Адвокат на мить замислився, спостерігаючи за ним, і аж підскочив, коли Арілд Франк гаркнув:

– Що, в біса, значить «пропав»?!

Франк дивився на застелене ліжко в камері 317. Перед ліжком стояла пара сандалій. На тумбочці лежала Біблія, на столі – одноразовий шприц у неторканій пластиковій упаковці, на стільці – біла сорочка. Оце й усе. Проте наглядач за спиною у Франка констатував очевидне:

– Його тут немає.

Франк подивився на годинник. Двері камер не будуть відімкнені ще чотирнадцять хвилин. Таким чином, відсутній в’язень не може перебувати в жодному із загальних приміщень.

– Мабуть, він залишив свою камеру, коли Йоганнес відімкнув усі двері вчора ввечері з диспетчерської, – припустив Ґолдсруд, стоячи в дверях.

– Боже милостивий! – прошепотів Харнес і за звичкою притиснув пальцем перенісся, ніби поправляючи окуляри, що там сиділи, аж доки він торік сплатив п’ятнадцять тисяч крон готівкою за лазерну хірургію в Таїланді. – Якщо він зник…

– Стули пельку, – прошипів Франк. – Він не проскочить повз охоронців. Він іще десь тут. Ґолдсруде, підняти тривогу! Блокувати всі без винятку двері – ніхто не заходить і не виходить!

– Але я маю відвезти своїх малих до…

– Включаючи тебе.

– А як бути з поліцією? – похопився один із співробітників в’язниці. – Їх же належить поінформувати?

– Ні! – гаркнув Франк. – Лофтус іще на території Статена, я сказав! Нікому ні звуку!

Арілд Франк люто зиркнув на старого. Він замкнув за собою двері, попередньо переконавшись, що поблизу немає нікого з тюремної обслуги.

– Де Сонні?

Йоганнес лежав на своєму ліжку, протираючи очі від сну.

– Хіба він не в своїй камері?

– Ти сам знаєш, що його там немає.

– Тоді він, мабуть, утік.

Нахилившись, Франк схопив старого за футболку і «за петельки» притягнув до себе.

– Проковтни свої смішки, Йоганнесе! Я знаю, що охорона за межами корпусу нічого не бачила, так що він має бути десь тут. І якщо ти зараз не скажеш мені, де він є, можеш забути про лікування свого раку.

Франк помітив вираз здивування на обличчі старого.

– А! Не тіш себе ілюзіями про лікарську таємницю – у мене скрізь очі і вуха. То де він може бути?

Франк відпустив Йоганнеса, і той упав головою на подушку. Старий пригладив своє ріденьке волосся і зчепив долоні за потилицею. Відкашлявся.

– Знаєш, гере начальнику, що? Я думаю, що прожив достатньо. На волі ніхто мене не чекає. А мої гріхи мені тепер відпущені, так що вперше я маю нагоду піти нагору, а не під спід. Може, мені слід-таки цим скористатися, доки є шанс? Як гадаєш, гере начальнику?

Арілд Франк скреготнув зубами так, що мало пломби не повилітали.

– Я гадаю, Йоганнесе, що жоден з твоїх гріхів не був відпущений. Бо за Бога тут я, і я можу тобі гарантувати повільну і болісну смерть від раку. Я подбаю, щоб ти гибів тут, у цій камері, тимчасом як тебе пожиратиме рак, і щоб ти навіть здалеку не побачив ані крихти знеболювальних. І ти, повір мені, не будеш першим.

– Нехай ліпше так, ніж у те пекло, яке тобі, начальнику, чорти розтоплюють.

Франк не був упевнений, що булькання, яке вирвалося з горла старого, було передсмертним хрипом, а може, сміхом.

На зворотному шляху до камери 317 Франк по рації уточнив стан речей. Так само жодних слідів Сонні Лофтуса. Франк усвідомлював, що дуже скоро керівництво в’язниці змушене буде оголосити втікача у розшук.

Він увійшов до камери 317, важко опустився на ліжко й обвів поглядом підлогу, стіни і стелю. Він не міг, нехай йому грець, повірити в це. Він схопив Біблію з тумбочки і жбурнув нею об стіну. Книга, розгорнувшись, упала на підлогу. Він знав, що Волан проносив у Бібліях героїн, тож без подиву вздрів понівечені наскрізь сторінки. Пошкоджене віровчення, розірвані речення, що втратили сенс.

Він вилаявся і жбурнув об стіну подушкою.

Він дивився, як вона приземлилась на підлогу. Він вирячився на волосся, що з неї вилізло. Рудувате волосся, схоже на жмутки нечесаної бороди і пасма якогось довгого прядива. Він копнув подушку. З неї вилізло ще більше сплутаного брудно-русявого волосся.

Коротка стрижка. Свіжопоголений.

Тієї ж таки миті він нарешті наче прозрів.

– Нічна зміна! – заволав у рацію. – Перевірити всіх офіцерів, що пішли після нічного чергування!

Франк глянув на годинник. Восьма десять ранку. Він знав тепер, що сталося. І знав, що тепер уже запізно щось робити. Він підвівся і копнув стілець з такою силою, що той врізався у дзеркало з протиударного скла коло дверей.

Водій автобуса дивився на офіцера пенітенціарної служби, що спантеличено розглядав квиток і п’ятдесят крон, отримані як решта з його стокронової банкноти. Що чоловік служить у тюремній системі, можна було визначити за уніформою, яку він мав на собі під довгим пальтом, та ідентифікаційною карткою з прізвищем Сьоренсен і не схожим на нього фото.

– Давно цим автобусом не їздив, еге? – запитав водій автобуса.

Недбало підстрижений офіцер ствердно кивнув.

– Якщо купити проїзний заздалегідь, то за поїздку виходить усього двадцять шість крон, – пояснив водій, але з виразу обличчя пасажира зрозумів, що навіть така ціна видалась йому грабіжницькою. Це була типова реакція тих, хто не їздив автобусом в Осло впродовж кількох років.

– Дякую за інформацію, – озвався пасажир.

Від’їжджаючи від тротуару, водій автобуса простежив у дзеркало заднього огляду за тюремником, який пройшов у глибину салону. Водій не знав, чим його той так зацікавив. Можливо, голосом. Таким теплим і щирим, ніби він і справді дякував від усієї душі. Водій бачив, як він усівся і став дивитись у вікно з таким виглядом, як ті з іноземних туристів, котрі час від часу випадково потрапляють у міський автобус. Бачив, як він витяг зв’язку ключів з кишені пальта і став вивчати їх так, наче вперше бачив. Витяг пачку жувальної гумки з іншої кишені.

Далі водій мусив зосередитись на шляховому русі.

Частина друга

Розділ 12

Арілд Франк стояв біля вікна у своєму кабінеті. Він подивився на годинник. Більшість в’язнів-утікачів відловлювали у перші дванадцять годин. Пресі він означив цей термін, як «перші двадцять чотири години» заради можливості назвати результат швидким, навіть якщо пошуки заберуть більше ніж дванадцять годин. Але вже пішла двадцять п’ята година, а у них досі не було бодай якоїсь зачіпки.

Він щойно побував у великому офісі директора тюрми. У тому кабінеті з убогим краєвидом. І чоловік із вбогими поглядами, власник того кабінету, зажадав пояснень. Директор в’язниці був у кепському гуморі, оскільки він був змушений завчасно повернутися із щорічної Нордичної тюремної конференції в Рейк’явіку. По телефону з Ісландії він учора повідомив, що особисто контактуватиме з пресою. Він любив виступати в засобах масової інформації, його бос. Франк попросив двадцять чотири години мовчання в ЗМІ, щоб за цей час затримати Лофтуса, але бос одразу відкинув такий варіант, заявивши, що такі речі приховувати від громадськості вони не мають права. По-перше, Сонні Лофтус – убивця, тому громадськість належить застерегти про небезпеку. По-друге, фото втікача треба розповсюдити в засобах масової інформації, що допоможе його знайти.

І, по-третє, ти хочеш побачити своє власне фото в газетах, подумки додав Франк. Щоб твої політичні соратники бачили, що ти працюєш, а не плаваєш блакитною лагуною, потягуючи ісландський шнапс.

Франк намагався пояснити директорові, що розповсюдження фотографій навряд чи виявиться ефективним: усі знімки Сонні Лофтуса, які вони мали, походили з часу, коли він потрапив у в’язницю дванадцять років тому, і навіть тоді він мав довге волосся і бороду. А зображення з камер відеостеження, після того як він відстриг собі волосся, були надто зернистими і практично непридатними до публікації. І все ж начальник наполіг на тому, щоб викачати в бруді добре ім’я Статена.

– Арілде, поліція шукає його, тому ти маєш розуміти, що це лише питання часу, коли я отримаю телефонний дзвінок від репортера, який поцікавиться, чому було приховано факт втечі і чи Статен уже приховував випадки втечі в минулому. Я хочу, Арілде, щоб ми контролювали новини, а не навпаки.

Далі начальник в’язниці став розпитувати, які процедури режимної безпеки Франк вважає за доцільне посилити. І Франк знав чому: потім директор в’язниці піде до своїх можновладних друзів і видасть ідеї свого помічника за свої власні. Ідеї людини із сучасними поглядами. І попри те, він поділився своїми думками з обмеженим типом. Ідеї… Система розпізнавання голосу замість ідентифікації відбитків пальців та електронне маркування в’язнів незруйнівним радіомаячком. Зрештою, деякі речі Франк ставив навіть вище за себе самого, і в’язниця Статен була однією з таких речей.

Арілд Франк дивився на пагорби Екебергу, що купалися в променях ранкового сонця. Свого часу то був сонячний бік робітничого кварталу. Свого часу він і собі мріяв придбати там будиночок. Тепер він мав великий особняк у найпрестижнішому районі Осло. Однак він ще й досі мріяв про той будиночок.

Нестор на звістку про втечу відреагував з показною незворушністю. Але Франк, як на те, побоювався щодо Нестора і іже з ним аж ніяк не втрати ними самовладання. Навпаки, він підозрював, що вони бували винятково незворушними, ухвалюючи оті свої рішення, настільки страхітливі, що від них кров холонула в жилах. З іншого боку, Арілд Франк не міг не віддавати належне простій, чіткій і практичній логіці, з якою вони діяли.

– Знайдіть його, – сказав Нестор. – Або подбайте, щоб ніхто не знайшов.

Якщо вони знайдуть Лофтуса, вони зуміють переконати його зізнатись у вбивстві фру Морсанд перше, ніж хтось іще з ним поспілкується. Вони для цього мають засоби. Якщо вони вб’ють Лофтуса, то тим самим не дадуть йому нагоди пояснити присутність на місці злочину речових доказів його причетності до вбивства Морсанд; але тоді вже його неможливо буде використати в майбутніх справах. Свої плюси і свої мінуси є в кожному з варіантів. Як склалося, так склалося, це задачка на логіку, і саме так її слід розв’язати.

– Вам телефонує Симон Хефас, – пролунав із селектора голос Інни.

Арілд Франк мимоволі пирхнув.

Симон Хефас.

Ось вам особа, якої варто уникати. М’якотілий невдаха, який переступав через трупи заради своєї пристрасті до азартних ігор. Казали, буцімто він змінився, відколи зустрів оту жінку, з якою й донині. Але ніхто не знає ліпше за помічника директора в’язниці, що люди не змінюються; Франк мав достатнє уявлення про Симона Хефаса.

– Скажи йому, що мене немає.

– Він хоче зустрітися з тобою неодмінно сьогодні. З приводу Пера Волана.

Волан? Франк вважав, що поліція визнала смерть Волана самогубством. Він зітхнув і глянув на газети у себе на столі. Про втечу повідомлялось, але принаймні не на першій сторінці. Імовірно, тому, що бракувало якісного фото в’язня-втікача. Ці стерв’ятники, либонь, вважають за ліпше зачекати, доки буде готовий електронний фоторобот убивці, на якому той матиме достатньо демонічний вигляд. Інакше читачі будуть розчаровані.

– Арілде?

Вони мали негласну домовленість, що Інна може звертатись до нього на «ти», коли ніхто не чує.

– Інно, підшукай у моєму діловому щоденнику час зустрічі з ним. Так щоб вона тривала не більше тридцяти хвилин.

Франк перевів погляд на мечеть. Незабаром мине двадцять п’ята година.

Ларс Їлберґ підступив на крок ближче.

Хлопець лежав на прим’ятій картонній коробці, укрившись довгополим пальтом. Він прибув напередодні і знайшов надійний сховок за кущами, що росли вздовж стежки і шереги будинків. Він лежав там тихо й нерухомо, немов граючи в хованки.

Два полісмени в уніформі підійшли до Їлберґа, порівняли його з фото, що мали при собі, і пішли геть. Їлберґ нічого не сказав.

Увечері того самого дня, коли почався дощ, хлопець вийшов з кущів і вклався під мостом. Не питаючи дозволу. Не те щоб він міг не одержати дозволу… Але заради ввічливості можна б і запитати… Поза тим, іще одна дивина. Він був одягнений в уніформу. Ларс Їлберґ не сказав би напевне, в яку саме уніформу – його забракували ще до того, як він устиг побачити щось армійське, крім зеленого мундира офіцера призовної комісії. Ларса відсіяли з розпливчастим формулюванням «непридатний до служби».

Час від часу Ларс Їлберґ питав себе, чи є щось, до чого він придатний? І якщо так, то чи дізнається він коли-небудь, до чого саме? А може, таки саме до цього: добування грошей на наркотики і життя під мостом?

Як оце зараз.

Хлопець спав, і дихання його уві сні було рівним. Ларс Їлберґ зробив іще один крок. Те, як хлопець рухався, колір його шкіри і щось іще підказувало Їлберґу, що то наркоман. А в цьому разі він може мати при собі якісь препарати.

Їлберґ був тепер так близько, що бачив, як тремтять у сплячого повіки, наче його очні яблука під ними рухаються уві сні. Ларс присів коло нього навпочіпки й обережно підняв полу пальта. Потягнувся пальцями до нагрудної кишені форменої куртки.

Усе сталося так швидко, що Ларс навіть не второпав, як саме. Долоня хлопця стискала зап’ястя Ларса, і той уже стояв навколішки, з обличчям, притиснутим до вологого ґрунту, і рукою, заламаною за спину.

– Чого тобі треба? – прошепотів йому на вухо голос.

У голосі не відчувалося ні гніву, ні агресії, ні навіть страху. Фраза пролунала радше ввічливо, так ніби хлопець справді цікавився, чим би він міг прислужитись. Ларс Їлберґ зробив те, що робив завжди, коли розумів, що зазнав поразки. Скоротив свої втрати до мінімуму.

– Украсти твою заначку. Або, якщо немає, то твої гроші.

Хлопець тримав його в класичному замку, зігнувши руку в зап’ясті й натискаючи на лікоть. Поліцейський прийомчик. Але Їлберґ знав, як полісмени ходять, розмовляють, знав їхній вигляд, їхній запах, і цей хлопець не був одним з них.

– Чим ти труїшся?

– Морфієм, – простогнав Їлберґ.

– Скільки ти зможеш купити на п’ятдесят крон?

– Трішки. Небагато.

Ключ було ослаблено, і Їлберґ швиденько відсмикнув назад звільнену руку.

Він подивився на хлопця. Спантеличено закліпав на простягнуту йому банкноту.

– На жаль, це все, що у мене є.

– Чувак, я не маю, що тобі продати.

– Це тобі. Я зав’язав.

Їлберґ примружив одне око. Як там казали? Коли щось видається казковим, не треба думати, буцімто це правда. Але, з іншого боку, хлопець може бути звичайнісіньким диваком без клепки в голові.

Він хапнув п’ятдесятикронову купюру і швидко запхав собі в кишеню.

– Це твоя орендна платня за ночівлю.

– Я бачив, учора сюди поліція зазирала, – сказав хлопець. – Вони часто навідуються?

– Вряди-годи. Але останнім часом аж роїться.

– А ти часом не знаєш місця, де не роїться?

Їлберґ схилив голову набік, мовби вивчаючи співрозмовника.

– Якщо хочеш уникнути поліції в цілому, тобі треба знайти кімнату в хостелі. Спробуй Центр Іла. Туди не впускають поліцію.

Хлопець задумливо дивився на річку, тоді повільно кивнув.

– Дякую за допомогу, друзяко.

– Та пусте, – пробурмотів спантеличений Їлберґ.

Чуваку точно клепки бракує.

І, ніби на підтвердження його підозр, хлопець почав роздягатись.

Їлберґ – береженого Бог береже – відступив на кілька кроків. Залишившись у самих трусах, хлопець склав докупи черевики й обгорнув навколо них уніформу.

Їлберґ, на його прохання, вручив дивакові поліетиленовий пакет, у який хлопець увіпхнув весь комплект – одяг і взуття. Затим він сховав пакет під скелею між кущами, де вчора пролежав цілий день.

– Я простежу, щоб ніхто не знайшов, – пообіцяв Їлберґ.

– Дякую, я довіряю тобі, – усміхнувся йому хлопець.

Він застебнув пальто до самісінького верху, щоб не світити голими грудьми.

Тоді почвалав геть стежкою.

Їлберґ дивився, як його босі ступні розпліскують калюжі на асфальті.

«Я довіряю тобі»?

Цілковита маячня цілковито божевільного.

Марта стояла у приймальні, дивлячись на екран комп’ютера, на якому відображались кадри відеоспостереження з Центру Іла. Зокрема, вона бачила хлопця, що дивився в камеру над вхідними дверима. Він іще не подзвонив, бо не встиг намацати невеличкий отвір у пластині з оргскла, яка прикривала дзвінок. Вони змушені були встановити захисну пластину, оскільки ті, кому відмовляли, зазвичай починали товкти дзвінок. Марта натиснула кнопку мікрофона.

– Можу вам чимось допомогти?

Хлопець не відповів. Марта вже визначила, що він не був одним із сімдесяти шести теперішніх їхніх мешканців. Хоча плинність пожильців у Центрі упродовж останніх чотирьох місяців становила сто осіб, вона пам’ятала кожного. Разом з тим, вона бачила, що відвідувач належить до «цільової групи» Іла, яку становлять – ні для кого не таємниця – наркомани. Не те щоб було видно, що він під кайфом, – бо він таки й не був, але його видавало виснажене обличчя. Зморшки навколо рота. Недбала стрижка. Вона зітхнула.

– Тобі потрібне ліжко?

Хлопець кивнув, і вона обернула ключ у замку, який автоматично відімкнув двері внизу. Вона покликала Стіне з кухні, де та готувала сандвічі для одного з пожильців, щоб стежила за приймальнею в її відсутність. Потім вона підтюпцем збігла сходами на перший поверх, пройшла ґратчасті залізні ворота, встановлені для захисту від зловмисників, на випадок, якщо вони зуміють прорватися через вхідні двері. Хлопець стояв у дверях, роззираючись довкола.

Поли його застебнутого аж до шиї пальта практично сягали щиколоток. Він стояв босоніж, і вона помітила кров в одному з мокрих слідів його ніг перед вхідними дверима. Та оскільки Марта вже чого тільки не бачила, зараз її увагу привернули насамперед очі хлопця. Те, як він дивився на неї. Вона не могла пояснити це в жоден інший спосіб. Його погляд був зосереджений на ній, і по його очах вона бачила, що він аналізує візуальне враження, яке вона справила на нього. Можливо, в цьому й не було нічого надзвичайного, але це не те, до чого вона звикла в Центрі Іла. Тож на мить їй подумалося, що, може, він, зрештою, і не вживає… але вона одразу відкинула цю думку.

– Привіт! Ходімо зі мною.

Він пішов за нею нагору, на другий поверх, у конференц-зал через приймальню. Як заведено, вона залишила двері відчиненими, щоб Стіне та решта могли бачити їх, запропонувала йому сісти і дістала анкети для обов’язкової вступної співбесіди.

– Ім’я? – запитала вона.

Він вагався.

– Мені треба вписати ім’я в цю анкету, – сказала Марта, даючи йому поблажку, психологічно необхідну багатьом із людей, що сюди звертаються.

– Стіґ, – спробував він.

– Стіґ – це добре, – схвалила Марта. – А як з прізвищем?

– Берґер.

– То так тут і запишемо. Дата народження?

Він назвав дату і рік, і вона про себе підрахувала, що йому вже виповнилося тридцять. На вигляд він мав набагато менше. Характерна для наркоманів особливість: завжди легко помилитися щодо їхнього віку в той чи інший бік.

– Хтось порадив тобі наш Центр?

Він заперечно похитав головою.

– Де ти спав минулої ночі?

– Під мостом.

– У такому разі я дозволю собі припустити, що ти не маєш певного місця проживання і не знаєш, яка соціальна служба має тобою опікуватись. Виходячи з цього, я обираю число одинадцять, – твій день народження, – і таким чином, ми одержуємо… – звірилась вона зі списком, – соціальну службу Альна, яка, у своєму безмежному милосерді, сподіваймось, погодиться тебе фінансувати.

Зробивши помітку, спитала:

– Який наркотик ти вживаєш?

Вона занесла ручку над відповідною графою, але він нічого не відповідав.

– Просто назви своє улюблене дуриво.

– Я зав’язав.

Вона відклала ручку.

– Центр Іла створений як соціальний прихисток для активних споживачів наркотиків. Я можу зателефонувати в центр на Спурвейсгата і дізнатись, чи знайдуть вони місце для тебе. Умови там набагато ліпші, ніж тут.

– Ти хочеш сказати…

– Хочу. Я кажу, що для того, щоб тут оселитись, ти повинен регулярно вживати, – втомлено усміхнулась вона йому.

– А якщо я зізнаюся, що збрехав, бо думав, що простіше буде отримати тут місце, якби я сказав, що чистий?

– Тоді ти правильно відповів на поставлене запитання, хлопче, але шансів на порятунок у тебе не так багато.

– Героїн, – сказав він.

– …і?

– Просто героїн.

Вона позначила галочкою відповідне місце в анкеті, але не дуже повірила. У цілому Осло на сьогодні навряд чи залишився хоч один споживач чистого героїну. Нині всі вживали суміші речовини з тієї простої причини, що, додавши у вже змішаний героїн бензодіазепіни, на зразок рогіпнолу, отримуєш за свої гроші більшу віддачу – як у розумінні інтенсивності, так і тривалості кайфу.

– Навіщо ти сюди прийшов?

– Заради даху над головою, – стенув він плечима.

– Якісь хвороби, необхідність медикаментозного лікування?

– Ні.

– Маєш плани на майбутнє?

Він подивився на неї. Батько Марти зазвичай повторював, що минуле людини записане в її очах, тож варто навчитись читати по очах, але немає сенсу шукати там майбутнє людини, бо його там немає. Майбутнє незвідане. Та все ж, озираючись згодом на цю мить, Марта не раз питала себе: чи не могла вона, чи не зобов’язана була прочитати бодай щось про подальші плани хлопця, який назвався Стіґом Берґером.

Він заперечливо похитав головою і таку саму негативну відповідь дав на її запитання про роботу, освіту, випадки передозування, соматичні захворювання, інфекції крові й порушення психічного здоров’я. Насамкінець вона пояснила, що Центр дотримується політики повної конфіденційності і вони нікому не повідомлять, що він у них мешкає, але якщо він побажає, то може заповнити спеціальну анкету на згоду поінформування конкретної особи, якщо та особа звернеться з відповідним запитом у Центр.

– Щоб, наприклад, твої батьки, друзі чи подруга могли з тобою зв’язатися.

Він сумно посміхнувся:

– У мене нікого немає.

Марта Ліан чула таку відповідь не вперше. Вона чула ці слова так часто, що вони більше не справляли на неї враження. Її психолог назвала таке явище compassion fatigue [13] і пояснила, що воно в якийсь момент виникає у більшості людей їхньої професії. Але Марту непокоїло те, що вона не помічала жодних ознак зворотного процесу – її чуттєва втома не минала. Звісно, вона розуміла, що не слід аж надто панікувати з приводу якоїсь краплини здорового цинізму, але річ у тім, що саме співпереживання завжди наснажувало її. Співчуття. Любов. А нині її запаси цього пального виснажувались. Тож Марту неабияк вразило те, як його слова: «У мене нікого немає» – зачепили щось у серці, наче голка, що, потрапивши у рефлекторну точку, змушує скорочуватись атрофований м’яз.

Вона зібрала заповнені папери, склала їх у течку, яку залишила дорогою в приймальні, і відвела нового пожильця до комірчини на другому поверсі.

– Сподіваюсь, ти не з параноїків, що бояться носити вживаний одяг, – сказала вона і повернулася до новачка спиною, доки він скидав пальто і вбирався в запропонований йому одяг та взував кросівки.

Вона зачекала, доки він кашлянув, і обернулася. Дивне враження: у блакитному светрі та джинсах він видавався вищим і стрункішим. І не таким худим, як до того, в довгополому пальті. Він подивився на свої простенькі сині кросівки.

– Так, – сказала Марта. – Взуття безпритульних.

Великі партії синіх кросівок були пожертвувані різним благочинним організаціям у 1980-ті роки норвезьким військом зі складських надлишків, і ця взувачка відтоді зробилася прикметою наркоманів і бездомних.

– Дякую, – промовив він тихо.

Власне, до психотерапевта Марта вперше змушена була звернутись через одного пожильця, що не став їй дякувати. То було не перше і не останнє в нескінченній низці «неподяк» від людей, котрі, самі себе знищуючи, якось іще існують лише завдяки соціальній державі та різним благочинним організаціям, на ганьблення і паплюження яких ті ж таки наркомани гайнують більшість свого часу поза кайфом. Вона тоді зірвалася. Сказала йому: нехай іде під три чорти, якщо йому не подобається розмір одноразового шприца, який він отримує безкоштовно, і нехай іде в свою кімнату, за яку шість тисяч крон на місяць сплачує соціальна служба, щоб він там накачувався наркотиками, кошти на які він здобував викраденням велосипедів по всьому кварталу. До своєї скарги на Марту той пожилець долучив іще історію свого нещасливого життя на чотирьох сторінках. Вона змушена була вибачитись.

– Ходімо, я відведу тебе у твою кімнату, – сказала вона новачкові.

Дорогою на другий поверх вона показала йому ванні кімнати і туалети. Повз них дибали чоловіки з осклянілим поглядом.

– Ласкаво просимо в головний супермаркет наркотиків Осло, – сказала Марта.

– Тут? – запитав хлопець. – Ви дозволяєте наркоторгівлю?

– Суворо за правилами Центру – ні. Але ж очевидно: якщо ти вживаєш наркотики, вони у тебе є в тій чи іншій кількості. І я кажу тобі про це, бо тобі варто знати, що ми не перевіряємо, тримаєш ти у себе один грам чи кілограм. Ми не контролюємо того, що купується і продається в кімнатах. Ми заходимо всередину, тільки якщо підозрюємо факт зберігання зброї.

– А її тут зберігають?

Вона глянула на нього скоса.

– Чому ти питаєш?

– Просто хочу знати, наскільки небезпечно буде тут мешкати.

– Наркоділери мають тут своїх кур’єрів, яких використовують також у ролі громил, і ті вдаються до будь-яких засобів, від бейсбольних бит до вогнепальної зброї, щоб вибити борги з решти мешканців. На тому тижні я брала участь у рейді на одну кімнату і знайшла там під ліжком гарпунну гвинтівку.

– Гарпунну гвинтівку?

– Так. Заряджений «Стінг-65».

На свій власний подив, вона засміялась, і він усміхнувся їй у відповідь. У нього була приємна усмішка. Як, зрештою, у багатьох з них.

Перш ніж відімкнути кімнату 323, вона постукала.

– Нещодавно сталася пожежа. Після неї ми тимчасово закрили кілька кімнат і через це змушені були підселити частину пожильців у кімнати до інших, на час, доки усунемо пошкодження. Твого сусіду по кімнаті звати Джоні, але всі називають його Джоні Пума. У нього синдром хронічної втоми, і він більшу частину дня залишається в ліжку. Але він лагідний, спокійний хлопець, тому я не думаю, що у вас можуть виникнути з ним якісь непорозуміння.

Вона відчинила двері. Штори були спущені, і всередині панувала напівтемрява. Вона увімкнула світло. Люмінесцентні лампи кілька разів блимнули, перш ніж засвітитись.

– Як приємно, – сказав хлопець.

Марта оглянула кімнату. Їй ще ніколи не випадало чути, щоб хтось змалював помешкання в Центрі Іла як «приємне», якщо тільки не в саркастичному контексті. Але, як на те, він був правий. Лінолеум, щоправда, витертий, а блакитні стіни побиті й помальовані графіті, які навіть лугом не виводяться, але приміщення чисте і світле. Меблі складалися з двоярусного ліжка, комода і подряпаного низького столика з облупленою фарбою; усе це було ціле і в робочому стані. У повітрі стояв специфічний дух від чоловіка, що спав на долішньому ліжку. Хлопець заявив, що у нього ніколи не бувало передозувань, тому вона дала йому горішнє місце. Долішні заведено було віддавати пожильцям, більш схильним до передозування: звідти їх набагато легше було, в разі чого, перемістити на ноші.

– Ось, будь ласка, – подала йому Марта брелок з ключем. – Я буду твоєю основною контактною особою. Це означає, що в разі будь-якої потреби ти можеш звертатись до мене. Ясно?

– Дякую, – відповів він, беручи синій пластиковий брелок і дивлячись на нього. – Дуже тобі вдячний.

Розділ 13

– Він уже спускається, – гукнула реєстратор до Симона і Карі, які сиділи на шкіряному дивані під велетенською картиною, що зображала щось, що могло бути світанком.

– Вона це казала десять хвилин тому, – прошепотіла Карі.

– На небесах Господь вирішує, що є час, – сказав Симон, закладаючи шматочок снусу під верхню губу. – Як гадаєш, скільки коштує картина на зразок цієї? І чому обрали саме її?

– Придбання творів громадського мистецтва [14], як відомо, є способом прихованого субсидування посередніх художників нашої країни, – прорекла Карі. – Покупцям байдуже до того, чим оздоблені стіни їхніх кабінетів, за умови, що живопис за тоном відповідає умеблюванню і їхньому бюджету.

Симон глянув на неї скоса.

– Тобі ніхто не казав, що ти іноді висловлюєшся так, наче повторюєш завчені напам’ять цитати?

Карі у відповідь криво посміхнулась.

– А жувальний тютюн – невдала заміна курінню. Шкодить здоров’ю. Твоя дружина, мабуть, змусила тебе перейти на снус, бо її одяг просмердів цигарковим димом?

Симон усміхнувся і похитав головою. Напевне, таке вважають у сьогоднішньої молоді за гумор.

– Дотепний здогад, але ти помиляєшся. Вона попросила мене кинути палити, бо хоче, щоб я був поряд з нею в житті якомога довше. І вона не знає, що я смокчу тютюн. Я тримаю свій снус на роботі.

– Анне, впускай їх, – гаркнув хтось.

Симон подивився на тамбур, де чоловік у мундирі й кашкеті, яких не посоромився б навіть президент Білорусі, нетерпляче тарабанив пальцями по металевих ґратах.

Симон підвівся.

– Потім вирішимо, чи випускати їх, – докинув Арілд Франк.

З того, як ледь помітно закотила очі реєстраторка, Симон зрозумів, що дотеп дуже старий.

– То як відчуття, коли знову повертаєшся в цугундер? – запитав Франк, проводжаючи відвідувачів через тамбур до сходів. – Ти ж тепер у відділі боротьби з економічною злочинністю, здається? Ой, вибач, – стареча пам’ять, – геть забув, що тебе звідти витурили.

Симон навіть не силкувався розсміятись у відповідь на умисну образу.

– Ми прийшли з приводу Пера Волана.

– Мені доповіли. Я гадав, справа закрита?

– Ми не закриваємо справу, доки вона не розкрита.

– Нова тенденція?

Симон зобразив посмішку, стиснувши губи.

– Якщо не помиляюсь, Пер Волан у день своєї загибелі приїжджав сюди, щоб відвідати ув’язнених?

Франк відчинив двері до свого кабінету.

– Волан служив в’язничним капеланом, тож, я припускаю, він виконував свої обов’язки. Але, якщо хочете, я можу перевірити журнал відвідувачів.

– Так, будь ласка. І ще нам потрібен список тих, з ким він того разу спілкувався.

– Боюся, я не можу назвати кожного, з ким він перемовився кількома словами.

– Ми знаємо прізвище принаймні однієї людини, з ким він бачився того дня, – втрутилась Карі.

– Он як? – сказав Франк, сідаючи за стіл, з яким не розлучався впродовж усієї своєї кар’єри (навіщо марнувати громадські кошти?). – А ви, фрекен, якщо хочете побути з нами, подайте, будь ласка, кавові чашки з шафи, доки я перевірю журнал.

– Дякую, але я не вживаю кофеїн, – відказала Карі. – А його звати Сонні Лофтус.

Франк подивився на неї спантеличено.

– Ми хотіли запитати, чи не можна б його відвідати в камері? – підхопив Симон.

Він усівся, не чекаючи, доки йому запропонують стілець. Подивився на побуряковіле обличчя Франка.

– Ой, вибач, – стареча пам’ять, – я геть забув, що він утік.

Симон здогадався, що Франк вигадує гостру відповідь, але випередив його.

– Він цікавить нас тому, що втеча Лофтуса одразу після візиту Волана робить смерть останнього дедалі підозрілішою.

Франк смикнув комір своєї сорочки.

– Звідки вам відомо, що вони зустрічалися?

– Всі поліційні допити зберігаються в загальній базі даних, – сказала Карі, що так і залишалася стояти. – Коли я переглядала матеріали на Пера Волана, то побачила, що його ім’я випливло на одному з допитів у зв’язку з втечею Лофтуса. На допиті Густава Ровера.

– Ровер щойно звільнився. Його допитали тому, що він розмовляв із Сонні Лофтусом незадовго до втечі. Ми хотіли знати, чи Лофтус не сказав нічого, що дало б нам уявлення про його наміри.

– «Ми», «нам», – здивовано підняв сиву брову Симон. – Строго кажучи, це робота поліції – і винятково наша – ловити в’язнів-утікачів, а не ваша.

– Лофтус мій в’язень, Хефасе.

– Схоже, Ровер не надто вам допоміг, – сказав Симон. – Але він згадав на допиті, що в мить, коли він саме виходив від Лофтуса, до того прийшов Пер Волан.

Франк знизав плечима.

– Що з того?

– От ми й зацікавилися, про що у тих двох велась розмова. І чому одного з них незабаром убили, а інший втік.

– Імовірно, звичайний збіг.

– Імовірно. Франку, тобі відома особа на ім’я Хуґо Нестор? Також відомий як Українець?

– Я чув таке ім’я.

– Приймається за ствердну відповідь. Чи є підстави припустити, що Нестор може бути пов’язаний із втечею?

– У який, наприклад, спосіб?

– Наприклад, допомігши Лофтусу втекти або загрожуючи Лофтусу у в’язниці і тим спровокувавши втечу?

Франк постукував ручкою по столу. Здавалось, він занурений у свої думки.

Краєм ока Симон помітив, що Карі перевіряє текстові повідомлення у своєму мобільному.

– Я знаю, як нагально вам потрібен результат, але у цьому ставку ви впіймаєте облизня, – сказав Франк. – Сонні Лофтус утік цілковито з власної ініціативи.

– Оце так! – вигукнув Симон, відкинувшись на спинку стільця і склавши разом пальці обох рук. – Молодий наркоман, звичайний любитель, тікає не звідкись, а зі Статена… без жодної допомоги?

– Гм… Хочеш парі на «звичайного любителя», Хефасе? – гмикнув Франк.

І його обличчя розпливлось у посмішці, коли Симон забарився з відповіддю.

– Ой, вибач, – стареча пам’ять, – геть забув, що ти більше не закладаєшся. Відтак дозвольте мені показати вам вашого «звичайного любителя».

– Це записи з камер спостереження, – сказав Франк, показуючи на двадцятичотиридюймовий екран комп’ютера. – У цю мить усі офіцери в диспетчерській лежать долілиць на підлозі, а Йоганнес відмикає всі двері у в’язниці.

Екран був розділений на шістнадцять вікон – по одному для кожної камери – і таким чином показував різні відділення в’язниці. У нижній частині екрана було зображення годинника.

– Осьде він виходить, – показав Франк на вікно, що відображало один з тюремних коридорів.

Симон і Карі побачили молодого чоловіка, що вийшов з камери і незграбно побіг на камеру. На ньому була біла сорочка, яка сягала майже колін, і ще Симонові подумалося, що перукар у хлопця навіть гірший, ніж у нього самого: зачіска у хлопчини була така, наче волосся йому рубанком знімали.

Молодий чоловік зник з кадру. І за мить вигулькнув в іншому.

– Тут Лофтус долає шлюзовий перехід, – пояснив Франк. – А в цей час Йоганнес теревенить про те, що саме він заподіє ріднí тюремних офіцерів, якщо хтось із них намагатиметься зупинити його. Але найцікавіше те, що відбувається в перевдягальні для персоналу.

Вони бачили, як Лофтус забіг у кімнату з шафами; але замість того, щоб прямувати просто до виходу, він повернув ліворуч і зник з кадру позаду останнього ряду шафок. Франк сердито вдарив вказівним пальцем по одній з клавіш, і годинник у нижній частині екрана зупинився.

Франк перевів курсор на годинник і встановив час 7:20. Потім він почав прокручувати запис у прискореному в чотири рази режимі. Службовці в’язниці з’явились у віконці на екрані. Вони заходили в перевдягальню і виходили з неї, двері повсякчас відчинялися й зачинялися. Людей неможливо було відрізнити один від одного, аж доки Франк зупинив зображення на екрані, натиснувши іншу клавішу.

– Осьде він, – сказала Карі. – Він тепер в уніформі та в пальті.

– Форма і пальто Сьоренсена, – підтвердив Франк. – Напевне, він перевдягся і чекав у роздягальні. Сидів на лавці, не піднімаючи голови, – вдавав, буцімто зав’язує шнурки або щось у цьому роді, доки інші заходили і йшли геть. У нас така кількість персоналу, що ніхто не придивлятиметься до новачка, який трохи забарився після зміни. Він дочекався піку ранкової метушні і вийшов з рештою. Ніхто не впізнав би Сонні без бороди і довгого волосся, які він зрізав у себе в камері і заховав у подушку. Навіть я не впізнав.

Іншою клавішею він перезапустив відтворення, цього разу з нормальною швидкістю. Екран показав молодого чоловіка у пальті й уніформі, який виходив через чорний хід саме у той час, як Арілд Франк і людина із зализаним назад волоссям та в сірому костюмі заходили у ті самі двері.

– І охоронці на КПП не зупинили його?

Франк показав на зображення у правому нижньому кутку екрана.

– Це зображення з будки КПП. Як бачите, після зміни ми випускаємо автомобілі та людей без перевірки їхніх документів. Утворювалось би стовповисько, якби ми дотримувались проходження повної процедури. Але відтепер ми саме так робитимемо щозміни.

– Так, я не думаю, що хтось стоятиме у черзі, аби сюди потрапити, – пожартував Симон.

У паузі чітко пролунало придушене позіхання Карі як реакція на Симонів відгук щодо вітального дотепу Франка.

– Отакий ваш «звичайний любитель», – сказав Франк.

Симон Хефас нічого не відповів, вдивляючись у постать на екрані, що саме проминала охоронців на блокпосту. Щось змусило Симона усміхнутись. Він зрозумів, що це хода Лофтуса. Він упізнав його манеру.

Марта стояла, схрестивши руки на грудях, і дивилась на двох чоловіків, що стояли перед нею. Вони не могли бути з відділу боротьби з наркотиками: вона знала практично всіх офіцерів з того загону, але цих двох вона ніколи раніше навіть не бачила.

– Ми шукаємо… – почав один з них, але решта його фрази потонула у витті сирени швидкої допомоги, що промчала позаду них, по вулиці Вальдемара Тране.

– Що? – прокричала Марта.

Вона питала себе, де вона бачила такі чорні костюми, як їхні. У рекламному ролику?

– …Сонні Лофтуса! – повторив менший з двох.

У нього було світле волосся, а ніс мав такий вигляд, наче зазнав повторних переломів. Марта бачила такі носи щодня, але цей, подумалось їй, – результат занять контактними видами єдиноборств.

– Ми ніколи не розкриваємо особисті дані наших мешканців, – повідомила вона їм.

Інший з двох, дебелий чолов’яга з чорними кучерями, укладеними чудернацьким півколом навколо голови, показав їй фотографію.

– Він утік із в’язниці Статен і вважається небезпечним.

Промчала інша машина швидкої допомоги. Тоді він схилився над Мартою, викрикуючи їй просто в обличчя:

– Отож, якщо тут, у вас, він замешкав, а ви не в змозі нам сказати, – то все, що трапиться, буде на вашій совісті. Ви це розумієте?

Отже, вони не з відділу боротьби з наркотиками. Це, принаймні, пояснює, чому вона не бачила їх раніше. Вона кивнула, вивчаючи фотографію. Подивилась на них знову і була вже розтулила рота, щоб щось сказати, аж тут порив вітру кинув їй в обличчя пасмо її темного волосся. Вона хотіла спробувати ще раз, як раптом позаду неї розлігся зойк. То репетував на сходах Тої.

– Ой, Марто, Бурре порізався! Я не знаю, що робити! Він там, у їдальні.

– Влітку люди весь час приходять і йдуть, – сказала Марта. – В цю пору року багато хто з наших пожильців воліють спати в парках, просто неба, а тим самим звільняють місця для новоприбулих. Важко пригадати кожного…

– Я вже сказав: його звати Сонні Лофтус.

– …і не всі бажають реєструватись під своїм справжнім ім’ям. Ми не сподіваємося, що наші клієнти матимуть при собі паспорт або інші документи. Тож ми їх приймаємо за тими даними, які вони самі нам називають.

– А хіба соціальні служби не повинні знати, хто вони насправді? – запитав блондин.

Марта закусила нижню губу.

– Агов, Марто! Бурре там буквально спливає кров’ю!

Чолов’яга з кучерявим німбом поклав свою волохату лапу на оголене плече Марти.

– Чому б вам просто не дозволити нам огледітись у вас там, усередині, і тоді ми побачили б, чи він там є?

Він помітив її погляд і відсмикнув руку.

– Коли вже зайшла мова про документи, – сказала вона, – то чому б вам не показати свої посвідчення?

Вона побачила, як в очах блондина пробігла якась тінь. І знову кучерявий здоровань простягнув свою лапу до її плеча. Але цього разу міцно обхопив його.

– Бурре там от-от сконає! – спустився до них Тої і, хитнувшись на підборах, витріщився на двох типів своїми ковзкими очима. – А що тут відбувається?

Марта, крутнувшись, вивільнила руку і поклала її на плече Тої.

– То поквапмося, щоб урятувати йому життя. Вам доведеться зачекати, шановні добродії.

Марта і Тої рушили до їдальні. Іще одна машина швидкої допомоги промчала вулицею. Три машини швидкої допомоги поспіль. Вона мимоволі здригнулася.

Коли вони підійшли до дверей в їдальню, Марта обернулась.

Тих двох уже не було.

– То виходить, ви з Харнесом бачили Сонні просто впритул? – запитав Симон Франк, коли той проводжав його і Карі на перший поверх.

Франк подивився на годинник.

– Ми побачили чисто виголеного молодого чоловіка з короткою стрижкою і в уніформі. Сонні, якого ми знали, носив брудну сорочку, сплутане довге волосся і бороду.

– З того, що ви говорите, випливає, що буде важко знайти його, зважаючи на його теперішній вигляд? – запитала Карі.

– Фотографії з камер спостереження мають низьку якість, як і слід було очікувати, – обернувся до неї Арілд Франк і втупився в неї. – Але ми знайдемо його.

– Кепсько, що ми не можемо поговорити з тим Холденом, – зауважив Симон.

– Як я вже сказав, його стан погіршився, – відповів Франк на шляху до приймальні. – Я вам повідомлю, коли з ним можна буде поговорити.

– І ти не маєш уявлення, про що Лофтус міг розмовляти з Пером Воланом?

Франк заперечливо похитав головою.

– Звичайні сповідання та духовні настанови, я гадаю. Хоча Сонні Лофтус сам був свого роду духівником.

– Себто?

– Лофтус тримався окремо від решти ув’язнених. Він дотримувався нейтралітету, не належав до жодного з угруповань, які існують у кожній в’язниці. І він ніколи не патякав. Це визначення ідеального слухача, гадаю. Він став довіреною особою для решти в’язнів, духівником, якому вони могли будь у чому сповідуватись. Кому б він що переказав? У нього не було союзників, і він мав залишатись у в’язниці в найближчі і не найближчі роки.

– За які вбивства він відбував термін? – поцікавилась Карі.

– За вбивства людей, – сухо відрізав Франк.

– Я мала на увазі…

– Вбивства найжорстокішого характеру. Він отруїв дівчину-азіатку і задушив косовського албанця.

Франк притримав для них відкритими вхідні двері.

– І подумати тільки, що такий небезпечний злочинець розгулює на волі, – промовив Симон, усвідомлюючи, що він зараз обертає ніж у рані.

Він аж ніяк не був садистом, але готовий був зробити виняток, коли йшлося про Арілда Франка. Не тому, що до Франка неможливо було відчувати приязнь: насправді його особистість виступала пом’якшувальною обставиною. Також не тому, що він погано виконував свою роботу: адже всі в поліції знали, що саме Франк був справжнім господарем у Статені, а не номінальний директор в’язниці. Ні, справа була в іншому: в отих аж надто явних збігах, що в сукупності створювали підстави для підозри, яка гризла Симона і нав’язувала йому переконання, найбільш близьке до зневіри, – переконання, яке він не міг довести. Що Арілд Франк продажний.

– Я даю йому сорок вісім годин, старший інспекторе, – заявив Франк. – У нього немає ні грошей, ні родичів, ні друзів. Він самітник, що сидить у в’язниці з вісімнадцятилітнього віку. Тобто уже дванадцять років. Він нічого не знає про світ за межами тюрми, йому немає куди йти, ніде переховуватись.

Карі ледве встигала за Симоном дорогою до машини, а він тим часом думав про сорок вісім годин, спокушуваний бажанням закластись проти цього терміну. Тому що він дещо упізнав у тому хлопчині. Він не знав напевне, що саме: можливо, тільки те, як він рухався. А можливо, він успадкував більше.

Розділ 14

Повернувшись у ліжку, Джоні Пума окинув оцінюючим поглядом свого нового товариша по кімнаті. Він не знав, хто вигадав термін «товариш по кімнаті», але знав напевне, що в Центрі Іла термін цей був хибним аж до радикального перекручення його значення. Доречніше було б казати «ворог по кімнаті». Не випадало ще йому зустріти такого сусіду, що не намагався б обчистити його в найцинічніший спосіб. Чи такого, кого б він сам не намагався безжально обікрасти. Саме тому він завжди тримав при собі всі свої цінності, які складалися з водонепроникного гаманця з трьома тисячами крон і подвійного поліетиленового пакетика з трьома грамами амфетаміну, приліпленого пластиром до стегна такого волохатого, що будь-яка спроба відірвати пакет розбудила б власника навіть з найглибшого сну.

Такі були складові життя Джоні Пуми впродовж останніх двадцяти років: амфетаміни і сон. У сімдесяті і згодом він удостоювався найрозмаїтіших діагнозів, які мали пояснити, чому молода людина віддає перевагу вечіркам перед роботою і радше ув’язуватиметься в бійки та плутатиметься аби з ким, замість купити будинок і створити сім’ю, радше ловитиме кайф від якогось дурива, замість провадити тверезе і смертельно нудне життя. Але останній діагноз причепився міцно. Міалгічний енцефаломієліт – «синдром хронічної втоми». Джоні Пума хронічно втомлений? Хто його знав, почувши таке, просто розсміявся б. Джоні Пума, важкоатлет, душа усіх вечірок, найжаданіший вантажник Ліллесана [15], який самотужки переносив піаніно! Все почалося з болів у стегні та знеболювальних, які не допомагали. А тоді знайшлися «знеболювальні», які допомагали дуже добре, і він «підсів». Тепер його життя складалося з довгих днів відпочинку в ліжку, що чергувалися з періодами напруженої діяльності, коли він мусив спрямовувати всю свою енергію на здобування наркотиків. Або на пошуки грошей на погашення тривожно великого боргу наркобаронові Центру, литовському транссексуалу на перехідному етапі зміни статі, який називав себе Коко.

З першого погляду Джоні визначив, що на молодого чоловіка, що стояв коло вікна, чекає те саме лихо. Невпинний шалений пошук. Постійний тиск. Випадкові підробітки.

– Старий, опустив би ти штори, га?

Той виконав прохання, і в кімнаті знову запанував приємний напівморок.

– Що ти вживаєш, старий?

– Героїн.

«Героїн»? Тут, у Центрі, заведено називати героїн «допінгом». Іще «гівном», «скеґом», «конякою» чи «пилюкою». Або «супербоєм», коли йшлося про новий чудодійний бренд, яким торгує в районі Нібруа [16] хлопець, схожий на Сонька з Діснеєвої «Білосніжки». «Героїном» називають його у в’язниці. Або новачки, звісна річ. Хоча насправді типовий новачок скоріше вживатиме такі вирази, як «чайна вайт», «мексікен мад» чи ще якісь безглузді слівця, підхоплені у фільмах.

– Я можу тобі притарабанити класний дешевий героїн. Не муситимеш виходити по нього на вулицю.

Джоні побачив, що постать у темряві відреагувала. Він уже не раз бачив, як наркомани, які відчайдушно потребували дози, «торчали» на саму тільки обіцянку наркотиків; він чув, що тести зареєстровували зміни в центрі задоволення в мозку ще за кілька секунд до введення наркотику. Із сорока відсотків, які можна накинути, перепродуючи новачкові дуриво, куплене у Хьовдінена з 306-ї, Джоні придбав би для себе три або чотири мішечки «спіду». Принаймні це було б ліпше, ніж знову йти грабувати у кварталі.

– Ні, дякую. Я можу піти, якщо ти хочеш спати.

Голос, що долинав од вікна, був настільки м’яким і спокійним, що Джоні не міг добрати, як він проривається крізь постійний гармидер Іли: гульбу, верескливу музику, сварки і гуркіт вуличного руху. Отже, хитрий новачок хоче вивідати, чи Джоні не наміряється заснути? Тоді він зможе його гарненько обшукати. Може, хоче знайти заначку, що Джоні передбачливо приклеїв собі до стегна?

– Я не спатиму, просто заплющив очі. Розумієш мене, старий?

Молодий чоловік кивнув.

– Я вже йду.

Щойно двері зачинилися за його новим «ворогом по кімнаті», Джоні Пума підвівся з ліжка. Йому знадобилося всього дві хвилини, щоб обшукати гардероб цього хлопця і горішнє ліжко. Нічогісінько. Ні козиного горішка. Його ворог по кімнаті не може бути новачком, коли так. Він усе тримає при собі.

Маркус Енсет злякався.

– Що, малий, боїшся? – спитав дебеліший з двох пацанів, заступаючи йому шлях.

Маркус невпевнено похитав головою і ковтнув.

– Ще б пак! Злякався, аж упрів од страху, жирна свиня. Чуєш, як смердить?

– Диви, воно зараз заплаче, – зареготав інший пацан.

Їм було років по п’ятнадцять, а може, й по шістнадцять. Або навіть по сімнадцять. Маркус цього не знав, але він чітко знав, що вони набагато більші й старші за нього.

– Ми просто хочемо в тебе його позичити, – сказав більший пацан і вхопив кермо Маркусового велосипеда. – Ми його тобі потім повернемо.

– Коли-небудь, – знову зареготав інший.

Маркус подивився на вікна будинків уздовж тихої вулички. Шибки гляділи чорними незрячими стеклами. Зазвичай він намагався не попадатись людям на очі. Він охочіше бував невидимкою: намагався непомітно прошмигнути у хвіртку і тихенько, двором до самотнього жовтого будинку. Але саме зараз він сподівався, що десь відчиниться вікно і дорослий голос нагримає на великих хлопців, щоб забирались геть. Марш до свого Тьосена, чи Нюдалена, чи звідки там вони є, до району, де місце таким розбишакам, як вони. Але вуличка залишалася мовчазною. Літня тиша. Тривали канікули, і решта дітей з їхньої вулиці роз’їхались по рибальських будиночках, по пляжах та по закордонах. Це не завдавало жодних утруднень для гри, оскільки Маркус у неї бавився сам по собі. Але доки ти малий, є певні ризики, що різко зростають, щойно ти виявляєшся сам, а не в гурті однолітків.

Великий пацан смикнув велосипед з рук Маркуса, і той відчув, що не здатен більше стримувати сльози. Велосипед мама купила йому на гроші, які вони могли б, як планували, витратити на літній відпочинок.

– Мій тато зараз удома, – сказав він, показуючи на червоний будинок – їхній, якраз навпроти порожнього жовтого на іншому боці вулиці, всередині якого він щойно побував.

– То чого ти його не погукаєш?

Здоровило вже сидів на велосипеді Маркуса, перевіряючи, чи зручно буде їхати. Він насупився, бо переднє колесо вихляло – недостатньо повітря в шинах.

– Тату! – крикнув Маркус і тут-таки сам відчув, як невпевнено і фальшиво пролунав його вигук.

Пацани вибухнули сміхом. Другий сів на багажник, і Маркус побачив, як гумові шини почали сповзати з обода.

– Я не думаю, що в тебе є батько, – сказав другий пацан і сплюнув на землю. – Германе, паняй! Тисни на педалі!

– Я тисну, дак ти ж тримаєш!

– Я не тримаю.

Всі троє обернулись.

Якийсь дядько стояв позаду велосипеда, утримуючи його за багажник. Він підняв задню частину велосипеда, й обидва пацани з’їхали вперед. Незграбно зіскочивши з рами, вони витріщились на дядька.

– Що ви, в біса, коїте?! – огризнувся на нього більший пацан.

Дядько нічого не відповів, а лише дивився на нього. Маркус помітив його дивну стрижку – логотип Армії спасіння на футболці і шрами на передпліччях. Запала така тиша, що Маркусу здалось, ніби він чує спів птахів цілого Берґа. Тепер двоє старших пацанів теж зауважили шрами цього чоловіка.

– Ми хотіли просто позичити в нього, покататись…

Голос більшого пацана набрав інших інтонацій і наче потоншав.

– Можете самі його взяти, якщо хочете, – квапливо докинув менший пацан.

Дядько й далі дивився на них. Він показав Маркусові жестом, щоб забирав велосипед. Пацани почали задкувати.

– Де ви мешкаєте?

– У Тьосені. А ви… його батько?

– Чом би й ні? Наступна зупинка – Тьосен, ясно?

Пацани кивнули в унісон. Повернулись і, мов за командою, подибали геть.

Маркус подивився на дядька, який усміхався, дивлячись на нього згори вниз. Він чув, як один з пацанів сказав іншому:

– Його батько наркоман – ти бачив його руки?

– Як тебе звати? – запитав чоловік.

– Маркус, – відповів він.

– Приємного тобі літа, Маркусе, – сказав дядько, що повернув йому велосипед, і підійшов до воріт жовтого будинку. Маркус затамував подих. Будинок був такий, як решта будинків на вулиці: не дуже великий, квадратна коробка, оточений невеличким садом. Щоправда, будинок не завадило б освіжити фарбою, а по саду пройтися з газонокосаркою. Однак це ж був саме той будинок… Дядько попрямував просто до сходів, що вели до підвалу. Не до парадних дверей, в які часом, – Маркус не раз бачив, – безрезультатно стукали комівояжери чи Свідки Єгови. Невже він знає про ключі, заховані на сволоку над підвальними дверима, що їх Маркус ніколи не забуває покласти на місце?

Він отримав відповідь на це запитання, почувши, як відчинились і зачинились підвальні двері.

У Маркуса перехопило подих. Скільки він себе пам’ятав, ніхто не заходив усередину цього будинку. Щоправда, пам’ятав він себе заледве з п’яти років, тобто впродовж семи останніх років. Але так чи інак, не випадало дивуватися, що будинок стоїть порожній: хто схотів би мешкати в будинку, де хтось наклав на себе руки?

Так, один чоловік бував тут, напевне, двічі на рік. Маркус бачив його тільки раз і здогадався, що це має бути той, хто вмикає опалення на мінімум восени і знову його вимикає навесні. Він, либонь, і за рахунками сплачує. Мама казала, що без електрики й опалення будинок за цей час одряхлів би настільки, що став би зовсім нежилим. Але хто той чоловік, мама теж не знала. Однак Маркус точно пам’ятав, що той чоловік був аж ніяк не схожий на дядька, який зараз увійшов у будинок.

Маркус побачив обличчя чужинця в кухонному вікні: в усьому будинку не було фіранок; тому, коли Маркус бував усередині, він тримався якомога далі від вікон, щоб не попастись кому-небудь на очі. Не схоже, щоб той дядько мав намір умикати опалення, то що ж йому там треба? Як би Маркусові простежити… Аж тут він згадав про телескоп.

Маркус протиснувся з велосипедом крізь ворота до червоного будинку і помчав нагору в свою спальню. Його телескоп – насправді звичайний бінокль на підставці – то було єдине, що його батько не взяв із собою, коли пішов від них. Принаймні так казала мама. Маркус націлив бінокль на жовтий будинок і навів різкість. Дядько з кухні пішов. Маркус став переводити бінокль з вікна на вікно. І осьде він! У спальні хлопця. Там, де мешкав наркоман. Маркус досліджував будинок і знав там кожен куточок. Включаючи тайник під мостиною у великій спальні. Але навіть якби господар не вкоротив собі віку у власному помешканні, Маркус ні за що не хотів би оселитись у жовтому будинку. Перш ніж будинок покинули назавжди, там мешкав син самогубця. Син був наркоманом, тож улаштував там жахливий безлад і ніколи не прибирав. Він не робив найменшого ремонту, тому під час кожного дощу дах протікав. Той син пропав невдовзі після Маркусового народження. Він потрапив у в’язницю, казала мама Маркуса. За вбивство людини. Маркус став замислюватися, чи будинок не накладає закляття на тих, хто в ньому оселяється, через що вони вбивають себе або інших. Маркус здригнувся. Хоча будинок саме тим його найбільше й вабив, що було в ньому щось зловісне: можна було вигадувати історії про те, що відбувалося в ньому всередині. Тільки сьогодні немає потреби щось вигадувати, сьогодні й без того в будинку щось відбувається.

Чужинець відчинив вікно у спальні – не дивно, приміщення не завадило б трохи провітрити. До речі, Маркусу ця кімната подобалась найбільше, попри брудну постільну білизну і розкидані по підлозі голки від шприців. Дядько стояв спиною до вікна, розглядаючи фотографії, які Маркус так любив. Сімейне фото, де всі троє усміхалися і видавалися щасливими. Інше, де хлопчик у борцівському трико поруч із батьком у спортивному костюмі, вони разом тримають, піднісши вгору, спортивний кубок. Портрет батька в уніформі полісмена.

Дядько відчинив шафу, дістав сіру фуфайку з каптуром і червону спортивну торбу з білим логотипом «Борцівський клуб Осло». Він поклав кілька речей у торбу, але Маркус не міг роздивитися, що саме. Тоді він вийшов із спальні та зник. І з’явився знову вже в кабінеті – невеликій кімнаті з письмовим столом, присунутим упритул до вікна. Мама казала, що саме там знайшли мертве тіло. Дядько щось шукав біля вікна. Маркус знав, що той шукає, але він зроду того не знайде, якщо не в курсі, що там і до чого. Чужинець, здається, витягав шухляду столу, та, оскільки він поставив спортивну торбу на стільницю, Маркус не міг нічого як слід розгледіти.

Дядько напевне або знайшов те, що шукав, або відмовився від пошуків, бо взяв спортивну торбу і пішов геть. Перш ніж спуститися вниз, він зайшов у спальню, і Маркус утратив його з поля зору.

За десять хвилин підвальні двері відчинилися і дядько вийшов з дому. Він надів фуфайку і накинув каптур на голову, а торбу взяв через плече. Він вийшов з хвіртки і рушив вулицею туди, звідки прийшов.

Маркус притьмом побіг на вулицю. Він побачив того дядька зі спини, перестрибнув через паркан і мерщій помчав до жовтого будинку. Вниз, сходами до підвалу. Захеканий, тремтячими пальцями він помацав уздовж сволока. Ключ було покладено на місце! Він зітхнув з полегшенням і увійшов у будинок. Він не боявся аніскільки. Якоюсь мірою це був його будинок. То, скоріше, той дядько був чужинцем, зламувачем. Якщо тільки він не…

Він помчав до кабінету. Просто до ретельно впорядкованих книжкових полиць. На другій полиці між «Повелителем мух» і «Спалювачами будяка». Він просунув пальці між книжками. Ключ від столу був на своєму місці. Але чи брав його чужинець? Устромивши ключ у шпарину й обернувши його, Маркус уважно глянув на стіл. На дошці темніла масна пляма. Можливо, брудна пляма від багаторічного користування, але Маркус ніколи не сумнівався, що то відбиток голови, яка лежала в цьому місці в калюжі крові, зі слідами від бризок крові на стіні, як показують у фільмах.

Маркус витягнув шухляду. Йому перехопило подих. Немає! Отже, то був він… Син. Він повернувся! Ніхто більше не міг знати, де ключ від столу. І в нього були шрами від уколів на руках.

Маркус увійшов у спальню хлопчика. Його кімната. Він озирнувся й одразу зрозумів, чого бракує. Фото батька в уніформі полісмена. Програвача компакт-дисків. І одного з чотирьох дисків. Він перевірив, які залишились. Бракувало диска «Violator» групи «Depeche Mode». Маркус слухав його, але не надавав йому особливого значення.

Він сів у глибині кімнати, щоб бува хто не помітив його з вулиці. Він прислухався до літньої тиші за вікнами. Син повернувся. Маркус вигадав ціле життя для того хлопчика з фото. Але він забув, що люди з часом стають старшими. Він повернувся дорослим дядьком. Щоб забрати оту річ із шухляди батькового столу.

Раптом літню тишу порушило гарчання автомобільного мотора.

– Ти впевнений, що нумерація йде саме в цей бік? – питала Карі, вдивляючись у фасади скромних дерев’яних будиночків, сподіваючись побачити на котромусь номер і якось зорієнтуватись. – Може, варто запитати отого хлопця?

Вона кивнула в бік тротуару, де назустріч їм, опустивши голову, ішов хлопець у сірій фуфайці з накинутим на голову каптуром і з червоною торбою через плече.

– Будинок одразу за пагорбом, – сказав Симон, натискаючи педаль газу. – Довірся мені.

– Отже, ти знав його батька?

– Так. Що ти дізналась про сина?

– Із тих у Статені, хто схильний був розмовляти зі мною, всі в один голос твердять, що він був спокійним і небалакучим, але його дуже любили. У нього не було справжніх друзів, і він тримався сам по собі. Я не зуміла виявити жодних живих родичів. І це його остання відома адреса.

– А ключі від дому?

– Були серед речей, залишених на збереження під час прийому у в’язницю. Новий ордер не знадобився – ордер на обшук уже був виданий у зв’язку з його втечею.

– Отже, поліція там уже побувала?

– Тільки щоб перевірити, чи Сонні не подався додому. Хоча ніхто насправді не припускав, буцімто він настільки дурний.

– Ні друзів, ні родичів, ні грошей. У нього не залишається великого вибору. Ти скоро переконаєшся, що в’язні-втікачі, як правило, діють украй нерозумно.

– Знаю, але втеча була здійснена аж ніяк не по-дурному.

– Схоже, так, – визнав Симон.

– Так, – підтвердила Карі. – Сонні Лофтус був відмінником. Він був одним з кращих борців Норвегії у своїй віковій групі. І не тому, що був найдужчим, а тому, що був блискучим тактиком.

– Ти гарно виконала домашнє завдання.

– Ні, – заперечила вона. – Я просто «поґуґлила» його ім’я, переглянула PDF-файли старих газет, зробила кілька телефонних дзвінків. Це не ракетобудування.

– Онде той будинок, – сказав він.

Симон припаркувався, вони вийшли з машини, і Карі відчинила хвіртку.

– Який ветхий вигляд він тепер має, – зауважив Симон.

Перш ніж Карі відімкнула вхідні двері, він витяг табельний револьвер і зняв його із запобіжника.

Симон увійшов першим, зі зброєю напоготові. Він зупинився в коридорі і прислухався. Клацнув вимикачем. Настінний світильник спалахнув.

– Отакої… – прошепотів він. – Нетипово, коли в покинутому будинку є струм. Схоже, хтось нещодавно…

– Ні, – перервала його Карі, – я перевіряла. Відколи Лофтус потрапив у в’язницю, за комунальні послуги сплачувалося з рахунку на Кайманових островах, який неможливо простежити до конкретної людини. Суми не астрономічні, але це…

– …таємниче, – підхопив її фразу Симон. – Тим ліпше: адже ми, сищики, страх як любимо таємниці. Правильно я кажу?

Він пішов коридором і далі на кухню. Відчинив холодильник. Виявилося, що холодильник працює, попри те, що в ньому зберігається лише самотній пакет молока. Симон кивнув Карі, яка у відповідь подивилась на нього спантеличено, та, нарешті, зрозуміла. Вона понюхала картонний пакет з-під молока. Жодного запаху. Потім вона потрусила коробку, і вони почули стукіт грудок, що колись були молоком. Вона пішла за Симоном через вітальню. Вгору, сходами, на другий поверх. Вони перевірили всі кімнати і потрапили в ту, що, без найменшого сумніву, була спальнею хлопця. Симон понюхав повітря.

– Його сім’я, – сказала Карі, показуючи на одну з фотографій на стіні.

– Так, – відгукнувся Симон.

– Його мати – вона схожа на співачку або актрису, правда?

Симон нічого не відповів: він дивився на іншу фотографію. На ту, якої бракувало. Точніше, він дивився на вицвілий прямокутник на шпалерах, де раніше висіла фотографія. Він знову принюхався.

– Мені вдалося поговорити з одним із колишніх вчителів Сонні, – сказала Карі. – Він розповів, що Сонні хотів стати полісменом, як батько, але після батькової смерті зовсім пустився берега. Вляпувався в неприємності в школі, відштовхував від себе всіх, свідомо ізолював себе і став діяти собі на шкоду. Його мати теж розклеїлась після чоловікового самогубства. Вона…

– Хелене, – сказав Симон.

– Перепрошую?

– Її звали Хелене. Передозування снодійного.

Симон оглянув кімнату. Його погляд зупинився на запиленій тумбочці коло ліжка, тим часом як Карі вела далі свою доповідь:

– Коли Сонні було вісімнадцять років, він зізнався у двох убивствах, за які його вкинули до в’язниці.

На запиленій поверхні залишилась лінія свіжого дотику.

– До тієї миті поліційні розслідування вказували у зовсім протилежних напрямках.

Симон зробив два різких кроки до вікна. Пообіднє сонце виблискувало на велосипеді, що лежав на землі перед червоним будинком навпроти. Він подивився на вулицю, якою вони приїхали сюди. Зараз там нікого не було.

– Речі не завжди такі, якими вони видаються, – сказав він.

– До чого ти хилиш?

Симон заплющив очі. Чи має він наснагу? Щоб почати знову? Він глибоко зітхнув.

– У поліції всі повірили, що Аб Лофтус був зрадником, «кротом». Коли Аб помер, діяльність «крота» припинилась, не стали більше дивним чином провалюватись рейди, припинились раптові зникнення доказів або свідків чи підозрюваних. Усі сприйняли це як доказ.

– І що?

Симон стенув плечима.

– Аб пишався своєю роботою і роллю поліції. Він не прагнув заможності; єдине, про що він дбав, була його сім’я. Але, поза сумнівом, «кріт» був.

– Отже?

– Отже, належить іще з’ясувати, хто був тим «кротом».

Симон знову принюхався. Піт. Він відчував запах поту. Хтось побував тут нещодавно.

– Хто міг ним бути? – не вгавала Карі.

– Пф-ф… Хтось молодий, кмітливий і рішучий, наприклад.

Симон подивився на Карі. Через її плече. На дверцята шафи.

Піт. Страх.

– Його тут немає, – голосно промовив Симон. – Усе гаразд. Ходімо вниз.

На півдорозі, посередині сходів, Симон зупинився і подав знак Карі спускатись самій. Він завмер на місці і став чекати. Він прислухався, міцно стискаючи руків’я свого пістолета.

Тиша.

Відтак він рушив за Карі.

Він повернувся на кухню, знайшов ручку і написав щось на жовтому клаптику-самоклейці для нотаток.

Карі відкашлялась.

– Що, власне, Франк мав на увазі, коли сказав, що тебе витурили з економічного?

– Я б не хотів це обговорювати, – відрубав Симон.

Він відірвав списаний клаптик від блока і приліпив на двері холодильника.

– Але це пов’язано з ігроманією?

Симон сердито зиркнув на неї. І пішов геть.

Вона прочитала записку.

«Я знав твого батька. Він був хорошою людиною, і я думаю, він сказав би те саме про мене. Зв’яжись зі мною, і я обіцяю, що проведу твоє затримання в безпечний і порядний спосіб.

Симон Хефас, тел. 550106573, simon.kefas@oslopol.no».

Тоді вона поквапилась за ним.

Маркус Енсет чув, як рушив автомобіль, і зітхнув з полегшенням. Він сидів навпочіпки під одягом на вішалках, притиснувшись спиною до задньої стінки шафи. За все своє життя він ще не був такий наляканий; він відчував терпкий запах власного поту, від якого наскрізь мокра футболка прилипла до тіла. Але ж як це було захопливо! Це можна було порівняти хіба що з вільним падінням з десятиметрової вишки в басейн у Фрогнербадет [17], коли він подумав, що найгірше, що може трапитись, – це якщо він помре. І що це насправді не буде так страшно.

Розділ 15

– Чим я можу вам сьогодні служити, мін гере? – запитав Тор Йонассон.

Саме так він зазвичай звертався до своїх клієнтів. Тору було двадцять років, середній вік його клієнтів становив двадцять п’ять, а асортимент товарів у крамничці не доходив до п’яти одиниць. І саме тому архаїчна форма звернення видавалась Тору Йонассону такою дотепною. Однак цього разу, схоже, відвідувач пропустив його гумор повз вуха. Втім, важко було б сказати напевне, оскільки хлопець опустив каптур фуфайки на самісінькі очі і більша частина його обличчя була в тіні. З того мороку й надійшло його замовлення:

– Мені потрібен такий мобільний телефон, що не дає можливості відстежити, хто дзвонить.

Наркоторговець. Точно. Вони єдині клієнти, що завжди питають такі телефони.

– На цьому iPhone ви можете заблокувати інформацію відправника, – сказав Тор і зняв зі скромної полички білий телефон. – Ваш номер не буде відображатись на дисплеї у людини, якій ви телефонуєте. І контракт на нього дуже вигідний.

Потенційний покупець перемістив вагу тіла, поправляючи ремінь червоної спортивної торби на своєму плечі. Тор вирішив не спускати з нього очей, доки той не опиниться за межами крамнички.

– Ні, я не хочу контрактний телефон, – сказав хлопець. – Я хочу такий, щоб ніхто не міг відстежити. Навіть провайдер.

«Чи поліція», – подумав Тор Йонассон.

– Ви маєте на увазі анонімний телефон з погодинною оплатою карти. Як у персонажів «The Wire» [18], – сказав він уголос.

– Перепрошую?

«The Wire». Серіал. Там загін боротьби з наркотиками не може відстежити власника телефону.

Тор зрозумів, що його клієнт не має найменшого уявлення, про що йдеться. Боже милостивий! Щоб наркоторговець казав «перепрошую» і не дивився «The Wire»?…

– Такі є у США. У нас, у Норвегії, немає. З 2005 року належить пред’являти посвідчення особи, навіть якщо ви купуєте телефон з передплаченою SIM-картою. Він має бути на когось зареєстрований.

– На когось?

– Так, він має бути зареєстрований на ваше ім’я. Або на ім’я ваших батьків, скажімо, якщо ви берете телефон для них.

– Гаразд, – сказав покупець. – Дайте мені найдешевший телефон, який у вас є. З передплаченою SIM-картою.

– Як бажаєш, – сказав продавець, облишивши «мін гере» і переходячи на «ти».

Він поклав iPhone на місце і зняв з полиці меншенький мобільний.

– Цей не супердешевий, але він має доступ в Інтернет. Разом із SIM-картою – тисячу двісті крон.

– Доступ в Інтернет?

Тор знову подивився на клієнта. Чоловік не міг бути набагато старшим за нього, але він, здається, геть відірваний від життя. Двома пальцями Тор відкинув своє волосся за вухо. Цей манірний жест він перебрав із «Синів Анархії», після перегляду першого сезону.

– SIM-карта дозволяє блукати Мережею, заходячи зі свого мобільного.

– Хіба я не можу зробити це в Інтернет-кафе?

Тор Йонассон розсміявся. Можливо, вони таки мають спільне почуття гумору.

– Мій бос мені якраз розповів, що в приміщенні, де нині наша крамничка, кілька років тому було Інтернет-кафе. Здається, останнє в Осло…

Клієнт вагався. Тоді кивнув.

– Я беру його.

Він поклав купку банкнот на прилавок.

Тор узяв їх. Банкноти були скоцюрбленими і запорошеними, наче вони десь зберігалися неторканими, впродовж дуже тривалого часу.

– Як я вже казав, я маю побачити особове посвідчення.

Чоловік витяг з кишені документ і передав його продавцеві. Тор зрозумів, наскільки він помилявся. Все з точністю до навпаки. Цей тип аж ніяк не міг бути наркоторговцем. Тор увів його ім’я в свій комп’ютер. Хельґе Сьоренсен. Знайшов його адресу. Повернув посвідчення, разом з рештою, офіцерові пенітенціарної служби.

– Ви продаєте батарейки до цього? – поцікавився той, показуючи якийсь сріблястий пристрій.

– Що це? – запитав Тор.

– Програвач CD, – відповів чоловік. – Я бачу, ви продаєте до них навушники…

– Справді? – спантеличено озирнувся Тор на гарнітури до iPod’ів на полиці.

Він витяг з музейного девайса дві старі батарейки. Знайшов дві акумуляторні Sanyo типу АА, вклав у програвач і натиснув клавішу відтворення. З навушників почувся пронизливий гул.

– Це акумуляторні батареї.

– Це означає, що вони не сконають, як старі?

– Ні, вони теж сконають; але ці повстануть з мертвих.

Тору видалося, що він побачив усмішку в тіні каптура. Чоловік скинув каптур і надів навушники.

– Depeche Mode, – сказав він, широко усміхаючись, і сплатив за батарейки.

Тоді повернувся і вийшов з крамнички.

Тора Йонассона вразило, що обличчя під каптуром виявилось таким приязним. Він сам не знав, чому, власне, це його так вразило. Тор підійшов до нового клієнта і запитав, чим він може сьогодні служити «мін гере». І десь уже тільки ближче до обідньої перерви зрозумів, що його вразило не те, яке приязне обличчя під каптуром, а те, що воно навіть віддалено не схоже на обличчя з фотографії на особовому посвідченні.

Що робить обличчя привабливим? – питала себе Марта, дивлячись на молодого чоловіка у віконце приймальні. Можливо, просто слова, які він вимовив. Більшість приходять до приймальні по бутерброд, чашку кави або щоб поговорити про свої реальні чи уявні проблеми. А якщо не заради згаданого, то з контейнером, повним уживаних шприців, які вони хочуть здати в обмін на стерильні. Але цей новий пожилець щойно повідомив їй, що він обмірковував її питання із вступної співбесіди стосовно його планів на майбутнє… Так, тепер він їх має. Він намірився шукати роботу. Але для цього йому треба мати професійний вигляд, діловий костюм. Він бачив такі у комірчині. То чи не міг би він позичити…

– Звісно, так! – вигукнула Марта, підхоплюючись.

І повела його в комірчину.

Її хода була зараз легкою, як ніколи, впродовж багатьох останніх років. Правда, це може бути лише його короткочасна примха, проект, якого він зречеться, наштовхнувшись на першу перешкоду; але це було принаймні щось, це була надія, перерва в безжально односторонньому русі в бездонну прірву.

Вона сиділа на стільці біля дверей у вузькій комірчині і дивилася, як він приміряв костюмні штани перед прихиленим до стіни дзеркалом. Він міряв уже третій костюм.

Колись група політиків з міської ради відвідала Центр з метою заспокоїти себе і пересвідчитися, що рівень життя в соціальних житлових об’єктах Осло більш ніж просто адекватний. У комірчині один з них поцікавився, навіщо Центру стільки костюмів, припустивши, що цей тип одягу навряд чи доречний для тутешніх пожильців. Політики ладні були пожартувати на цю тему, однак Марта з посмішкою відповіла: «Тому що наші мешканці набагато частіше від вас бувають на похоронах».

Новачок був худий, але не тендітний, як їй спершу здавалось. Зараз вона бачила у нього рельєфні м’язи під шкірою, коли він підняв руки, щоб надіти одну з сорочок, що вона для нього підібрала. На ньому не було татуювань, але його бліда шкіра була всіяна слідами від уколів. На зворотному боці колін, на внутрішній поверхні стегон, на ступнях, збоку на шиї.

Він надів піджак й оглянув себе, перш ніж обернутись до неї. Це був костюм у тоненьку смужку, що його заледве встиг кілька разів одягти попередній власник. Мода змінилася, і він – з доброти душевної і гарного смаку – пожертвував костюм Центру разом з рештою торішнього гардероба. Костюм був ледь-ледь завеликий на молодого чоловіка.

– Ідеально, – засміялась вона і заплескала в долоні.

Він усміхнувся. І щойно усмішка досягла очей, наче електронагрівач увімкнувся. То була такого роду усмішка, що розслаблює напружені м’язи і заспокоює ображені почуття. Саме та усмішка, якої гостро потребує той, хто страждає на втому співчуття. Потребує, але – досі їй це не спадало на думку – не може собі дозволити. Вона відвела погляд від його очей і оглянула його з голови до ніг.

– Прикро, що я не маю для тебе жодних пристойних черевиків.

– Ці теж нормальні, – постукав він об підлогу підбором своєї синьої кросівки.

Вона усміхнулася, але цього разу уникаючи дивитись йому в очі.

– І тобі треба підстригтись. Ходімо.

Вона пішла за ним угору сходами, назад до приймальні, всадовила його на стілець, накрила двома рушниками і знайшла кухонні ножиці. Вона намочила його волосся водою з кухонного крана і розчесала своїм власним гребінцем. І, супроводжувані коментарями і жартівливими пропозиціями дівчат з адміністрації, жмутки волосся стали падати на підлогу. Кілька пожильців зупинились біля віконця приймальні, нарікаючи, мовляв, їм ніколи не пропонували стрижку, то чого ж це до новачка таке особливе ставлення?

Марта відмахувалась від них, зосередившись на перукарській справі.

– Де ти шукатимеш роботу? – спитала вона і подивилась на тоненькі білі волосинки на шиї.

Тут знадобилась би електробритва. Або одноразове лезо.

– У мене є деякі контакти, але я не знаю, де вони тепер, ці люди, мешкають. То я думав, що мав би подивитись у телефонній книзі.

– У телефонній книзі? – пирхнула одна з дівчат. – Ти можеш подивитись їх просто в Мережі.

– Я можу таке зробити? – здивувався молодий чоловік.

– Ти це серйозно? – розсміялась вона.

Занадто голосно розсміялась. І очі її блищали, як помітила Марта.

– Я купив мобільний телефон з Інтернетом, – сказав він. – Але я не знаю, як… Тобто…

– Я покажу тобі! – підійшла до нього дівчина і простягнула руку. Він дістав мобільний телефон і віддав їй. Вона стала впевнено натискати клавіші.

– Ти просто в Google вводиш… Як звати?

– Звати?

– Так. Ім’я. Мене звати Марія, наприклад.

Марта послала їй стиха застережливий погляд. Дівчина молода і щойно почала працювати з ними. Вона вивчала соціальні науки, але їй бракувало практичного досвіду. Того досвіду, що допомагає точно визначати невидиму грань між професійною турботою та панібратством з мешканцями Центру.

– Іверсен, – сказав він.

– На таке прізвище забагато посилань вивалиться. Ти знаєш ім’я?

– Покажи мені, як шукати, а решту я зроблю сам, – сказав молодий чоловік.

– Гаразд.

Марія натиснула ще кілька клавіш і вручила йому його мобільний телефон.

– Просто введи ім’я.

– Дуже тобі вдячний.

Марта скінчила, залишилися тільки світлі волосинки на шиї, і вона пригадала, що сьогодні знайшла лезо, встромлене у вікно в кімнаті, з якої вона зранку виселяла пожильців. Лезо, – яке, поза сумнівом, застосовувалось для подрібнення коксу перед тим, як нюхати, – вона тоді поклала на кухонному столі, щоб безпечно його утилізувати з черговим контейнером уживаних шприців. Тепер вона запалила сірник і кілька секунд потримала його над полум’ям. Потім промила його під струменем води і затисла між великим і вказівним пальцями.

– Ти маєш зараз сидіти дуже спокійно, – сказала вона.

– Угу, – відказав молодий чоловік, зайнятий натисканням клавіш на своєму мобільному телефоні.

Вона здригнулася, дивлячись на тонке сталеве лезо, що ковзало по ніжній шкірі на шиї. Вона бачила, як падають зрізані одним дотиком волосинки. Мимоволі їй спало на думку: як мало потрібно… Як мало відділяє життя від смерті. Щастя від трагедії. Сенс від безглуздя. Вона закінчила і подивилась через його плече. Побачила ім’я, яке він вводив, іконку заданого пошуку.

– Готово, – оголосила вона.

Він відкинув голову і подивився на неї.

– Дякую.

Вона зняла з нього рушники й одразу пішла у пральню, щоб не розкидати волосся.

Джоні Пума лежав у темряві, обличчям до стіни, коли почув, як повернувся крадькома його ворог по кімнаті, тихо зачинивши за собою двері. Пройшов по кімнаті навшпиньки. Але Джоні був насторожі. Хлопець скуштував би залізного кулака Пуми, коли б тільки спробував зазіхнути на його заначку.

Проте його ворог по кімнаті навіть не зробив спроби наблизитись; натомість Джоні почув, як відчинились дверцята шафи.

Він крутнувся у своєму ліжку. То була шафа не його, а ворога. Отже, все гаразд; Джоні зрозумів, що хитрий хлопець, мабуть, уже встиг обшукати шафу Джоні, доки той спав, і переконався, що нічого цінного там не зберігається.

Промінь сонячного світла на мить проник у кімнату і торкнувся хлопця. Пума здригнувся.

Хлопець щось витягав з червоної спортивної торби, і Джоні побачив, що то було. Сховавши ту річ у порожню коробку від кросівок, хлопець поставив її на верхню поличку.

Коли він зачинив шафу й обернувся, Джоні швидко заплющив очі.

Хай тобі грець, подумав Джоні. Він тримав очі міцно заплющеними. Але знав, що йому важко буде заснути цієї ночі.

Маркус позіхнув. Притиснувши очі до окулярів «телескопа», він вивчав місяць над жовтим будинком навпроти. Тоді спрямував бінокль на будинок. Там жодного руху. Нічого більше там не відбувалося. Та чи ще повернеться син? Маркус дуже сподівався на це. Може, вдалось би дізнатися, навіщо тому знадобилась ота річ із шухляди столу, яка тьмяно поблискувала, пахла мастилом і металом і яку, можливо, застосував його батько, коли…

Маркус знову позіхнув. День видався насичений подіями. Хлопчик знав, що спатиме цієї ночі як убитий.

Розділ 16

Айнете Іверсен було сорок дев’ять років. Хоча завдяки випещеній гладенькій шкірі, живому блиску очей і стрункій фігурі на вигляд вона мала тридцять п’ять. Попри те, більшість людей сприймали її навіть старшою, ніж насправді, через її сивину, консервативну класичну і позачасову манеру одягатись та не завжди доречну вишуканість мови. І, звісно, через той стиль життя, який провадили Іверсени високо на узвишшях Хольменколлен. Здавалось, уся родина живе у спосіб, типовий для іншої, давнішої генерації, з Айнете в ролі дружини-домогосподарки, з двома особами прислуги, що допомагає їй дбати про будинок і сад, а також – про всі потреби самої Айнете, її чоловіка Івера та їхнього сина Івера-молодшого. Навіть у порівнянні з сусідніми імпозантними віллами госпóда Іверсенів вирізнялась солідністю. Проте господарство велось достатньо раціонально для того, щоб прислуга (або «персонал», як з дещицею сарказму висловлювався Івер-молодший, що, склавши останні шкільні іспити, приохотився до соціал-демократичного лексикону) не бралась до роботи раніше полудня. Це означало, що не хтось, а саме Айнете Іверсен уставала першою і могла піти на свою ранкову прогулянку в ліс, з яким межувало їхнє обійстя, і зібрати букетик стокроток, перш ніж готувати сніданок для своїх двох мужчин. Вона сиділа зі своєю чашкою чаю і милувалась, як вони споживають здорову і поживну страву, яку вона для них приготувала: адже на них чекає довгий день відповідальної роботи в офісі.

Сьогодні, коли вони закінчили їсти і Івер-молодший подякував їй за сніданок рукостисканням, як було заведено в Іверсенів упродовж кількох поколінь, вона прибрала зі столу і витерла руки об білий фартух, який незабаром помандрує у кошик для білизни. Тоді вийшла на ґанок, цьомнула кожного з них у щоку і стала дивитись, як вони сідають у старенький, але доглянутий «мерседес» у гаражі на дві машини і виїжджають на ньому на яскраве сонячне світло. Івер-молодший на канікулах працював у родинній компанії, що мало на меті прищепити йому смак до напруженої роботи і навчити, що нічого не дається в житті задарма, а керівництво сімейними статками породжує стільки ж зобов’язань, скільки й привілеїв.

Айнете зі сходів помахала чоловікові і сину, тим часом як їхня машина тихо прорипіла по гравію, виїжджаючи на шлях. І якби хтось їй сказав, що вся ця сцена нагадує комерційний ролик 1950-х, вона б розсміялася, охоче погодилась би і, зрештою, не надто б тим переймалась. Айнете Іверсен жила саме так, як їй бажалось. Вона гаяла свої дні в турботах про двох мужчин, яких вона любила, даючи їм можливість, своєю чергою, розумно дбати про активи компанії в інтересах сім’ї і суспільства. Чи можна уявити собі краще життя?

Голос диктора, що долинав з радіо на кухні, розповідав щось про зростання числа випадків смертельних передозувань наркотиків в Осло, про зростання проституції і про втечу якогось в’язня, що розгулює на волі ось уже дві доби. Взагалі, у світі багато недосконалості. Ницості. Так багато всього влаштовано неправильно, неврівноважено, так бракує порядку, до якого слід би всім прагнути… І, стоячи там, на ґанку, в спогляданні ідеальної гармонії власного життя – родини, госпóди, розпорядку дня, – вона почула, як рипнула бічна хвіртка в акуратно підстриженому двометровому живоплоті, якою заходила здебільшого тільки прислуга.

Вона піднесла руку, щоб захистити очі від сонця.

Вузькою стежкою, вимощеною плитняком, ішов хлопець – на вигляд ровесник її сина. Тож її перша думка була: це котрийсь із приятелів Івера-молодшого. Вона обсмикнула фартух. Гість уже підійшов ближче, і вона зрозуміла, що він на кілька років старший за її сина і вбраний у речі, які не став би носити ні сам Івер-молодший, ні будь-хто з його друзів: немодний коричневий, у тоненьку смужку, костюм і сині кросівки. Він мав червону спортивну торбу через плече, й Айнете Іверсен подумала, чи він не зі Свідків Єгови, але тут-таки пригадала, що вони завжди тримаються попарно. Він також не схожий був на комівояжера чи роздрібного торгівця. Він підійшов до ґанкових сходів.

– Чим я можу вам допомогти? – послужливо запитала вона.

– Чи тут мешкає родина Іверсенів?

– Саме тут. Але якщо вам потрібні Івер-молодший або мій чоловік, то ви щойно розминулися з ними.

Вона показала рукою через сад, у бік шляху.

Хлопець кивнув, засунув ліву руку в спортивну торбу і щось витягнув з неї. Відступивши трохи ліворуч, він націлив на неї це щось. Айнете ніколи в житті ще не випадало опинитись у такому становищі. Але ж у неї не було жодних порушень зору, вся її родина мала чудовий зір. Тому вона ні на мить не ставила під сумнів те, що бачили її власні очі. Їй перехопило подих, і вона автоматично позадкувала до відчинених дверей у передпокій.

Він тримав пістолет.

Вона відступала в будинок, не спускаючи очей з хлопця, але ніяк не могла упіймати його погляд.

Щось бабахнуло, і вона відчула удар, ніби хтось штовхнув її в груди, а вона, заточуючись, і далі задкувала крізь двері. Нездатна контролювати свої онімілі кінцівки, вона ще трималась на ногах, уже в передпокої. Вона скинула руки вперед, намагаючись відновити рівновагу, і відчула, що її ліва рука зачепила одну з картин на стіні. Вона ще встигла всунутись у кухонні двері і аж там упала, заледве відчувши, що, падаючи, вдарилась головою об кухонний стіл і зіштовхнула кришталеву вазу, що на ньому стояла. Та вже лежачи на підлозі, з головою, притиснутою до долішньої шухляди таким чином, що вимушено дивилась просто перед себе, на своє тіло і підлогу, вона побачила квіти. Стокротки, розкидані серед битого кришталю. І чудернацьку червону троянду, що розквітала просто на її білому фартусі. Вона подивилась у бік вхідних дверей і побачила силует голови того хлопця. Вона бачила, як він повернув у бік кленів ліворуч від вистеленої плитняком стежки. Потім нахилився і зник. І вона молилася Богу, щоб не з’являвся знову.

Вона спробувала підвестись, але чомусь не могла поворухнутись: так ніби її тіло відімкнули від її мозку. Вона заплющила очі й відчула біль. Такий біль вона відчувала вперше. Він наповнив усе її тіло, що, здавалось, ось-ось розірветься навпіл, а тоді воно оніміло і стало наче чужим. Новини по радіо закінчились; знову передавали класичну музику. Шуберт, «Abends Unter Der Linde».

Вона почула поруч м’які кроки.

Кросівки ступали по кам’яній плитці.

Вона розплющила очі.

Хлопець ішов до неї, але його погляд був зосереджений на чомусь, що він затиснув між пальцями. Стріляна гільза; вона бачила такі, коли вони родиною їздили восени на полювання в Гарданервідда, до свого мисливського будиночка. Він кинув гільзу в червону торбу і витяг пару жовтих господарчих рукавичок і вологі серветки. Він присів навпочіпки, надів рукавички й витер щось із підлоги. Кров. Її кров. Тоді протер вологими серветками підошви свого взуття. Айнете зрозуміла, що він прибирає сліди. Як професійний кілер. Той, хто не хотів би залишити по собі жодних речових доказів. Або будь-яких свідків. Вона б мусила відчувати страх. Натомість вона не відчувала зовсім нічого. Точніше, вона була здатна лише спостерігати, помічати, міркувати.

Він переступив через неї і повернувся в коридор, до ванної кімнати і спалень. Він залишив двері відчиненими. Айнете спромоглась повернути голову. Хлопець витрусив її торбинку, яку вона залишила на ліжку: вона планувала поїхати в місто, щоб купити спідницю від Фернера Якобсена. Він забрав її гроші з гаманця і відкинув решту. Підійшов до комода, витягнув спершу горішню шухляду, а потім – другу згори, де, вона знала, він надибає її скриньку з коштовностями. Неоціненні сережки з перлинами, що вона успадкувала від бабусі. Неоціненні, але не безцінні: чоловік оцінив їх в експерта у двісті вісімдесят тисяч крон.

Вона почула, як її коштовності брязнули у спортивну торбу.

Він зник у ванній кімнаті. Тоді вийшов, тримаючи в руках зубні щітки – її, Івера та Івера-молодшого. Він, мабуть, або страшенно нужденний, або страшенно заблуканий, або ж і те й інше разом. Він підійшов до неї і нахилився. Він поклав руку їй на плече.

– Болить?

Вона змусила себе заперечно похитати головою. Вона не хотіла подарувати йому таке задоволення.

Він простягнув руку, і вона відчула гумову рукавичку на шиї. Його великий і вказівний пальці намацали її сонну артерію. Він намагається її задушити? Ні, він натискав не дуже сильно.

– Ваше серце невдовзі перестане битися, – сказав він їй.

Потім підвівся і пішов назад до вхідних дверей. Ретельно витер дверну ручку і клямку вологою серветкою. Зачинив за собою двері. Потім вона почула, як грюкнула хвіртка. А тоді Айнете Іверсен відчула, як це відбувається. Холод. Спершу задубіли ноги і руки. Далі задубіння поширилось на голову, на шкіру голови під волоссям. Холод прокладав собі шлях до її серця з усіх боків. А за ним прийшов морок.

Сара подивилася на чоловіка, що сів у метро на станції «Хольменколлен». Він зайшов у сусідній вагон – у той, з якого вона щойно перейшла в інший, бо на станції «Воксенліа» сіли троє молодиків у бейсболках козирком назад. У період літніх канікул, у поїздах метро, одразу по ранкових годинах пік буває небагато людей, тож вона у своєму вагоні була єдиною пасажиркою. Зараз та трійця почала допікати іншому пасажирові. Вона почула, як найменший з них – по всьому видно, заводій – обізвав чоловіка гівнюком, кпив з його кросівок, звелів йому вимітатися з їхнього вагона, ще й плюнув просто йому під ноги. Корчать із себе крутих гангстерів. А тепер один з них, гарненький блондинчик, ймовірно, полишений сам на себе синочок із заможної родини, вихопив пружинний ніж. Боже милосердний! Невже він справді наміряється… Він махнув ножем просто чоловікові перед обличчям. Сара мало не скрикнула. З того вагона долинув регіт. Блондин встромив ножа в сидіння у чоловіка між колінами. Заводій сказав щось, дав чоловікові п’ять секунд, щоб вийти. Той піднявся. На мить Сарі здалося, що він думає дати відсіч. Він так і думав. А тоді притиснув до себе свою червону спортивну торбу і перейшов в інший вагон.

– «Факін лузер!» – гукали вони йому вслід мовою MTV.

І без угаву реготали.

У поїзді були тільки вона, він і троє молодиків. У дверях, що з’єднували два вагони, чоловік зупинився на кілька секунд, балансуючи, і їхні очі зустрілися. І хоча вона виразно не побачила страху в його очах, однак знала, що страх там був. Одвічний страх слабких виродженців, які завжди пасують, відступають, поступаючись територією тим, хто вишкіряє ікла і погрожує фізичною розправою. Він був огидний Сарі. Вона зневажала його немічність. І слабкодуху доброту, якою він, безперечно, виправдовує себе. У глибині душі вона б хотіла навіть, щоб вони його віддухопелили. Це б навчило його трохи ненавидіти зло. І нехай би він прочитав це все в її очах. І став би сіпатись, як риба на гачку.

Де там! Замість того він усміхнувся їй, тихенько проказав «Привіт!», сів за два ряди від неї і став задумливо дивитись у вікно, ніби нічого й не сталося. Господи! На що ж ми перевелись? Купка жалюгідних слабаків, яким бракує самоповаги навіть на те, щоб відчувати сором за себе. Вона заледве подолала бажання і собі плюнути йому під ноги.

Розділ 17

– А ще кажуть, у Норвегії немає вищих класів, – зауважив Симон Хефас, тримаючи біло-помаранчеву поліційну стрічку так, щоб Карі Адель могла під нею пройти.

Полісмен із задишкою і лискучим від поту лобом зупинив їх перед гаражем на дві машини. Вони показували йому свої посвідчення; він уважно перевірив фотографії і попросив Симона скинути темні окуляри.

– Хто знайшов тіло? – запитав Симон, мружачись від різкого сонячного світла.

– Прибиральники, – відповів полісмен. – Вони прийшли на роботу опівдні й одразу зателефонували в поліцію.

– Є свідки? Хтось бачив або чув що-небудь?

– Ніхто нічого не бачив, – сказав полісмен. – Але одна сусідка твердить, що чула гучний виляск. Спершу вона подумала, що то гумова шина луснула. У таких районах, як цей, звуки пострілів не дуже розпізнають.

– Дякую, – сказав Симон, надівши свої темні окуляри, і рушив попереду Карі сходами на ґанок, де криміналісти в білих халатах обстежували вхідні двері у стилі старої школи – з невеликою чорною щіточкою.

Маленькими прапорцями було позначено територію, яку криміналісти вже обстежили, і вона тяглася просто до тіла, що лежало на підлозі в кухні. Промінь сонця падав крізь вікно на кам’яну підлогу, виграючи відблисками в калюжах води і на скалках битого скла, серед розкиданих стокроток. Чоловік у костюмі сидів навпочіпки поруч з тілом і щось обговорював з медичним експертом, якого Симон одразу впізнав.

– Перепрошую… – звернувся Симон до чоловіка в костюмі, і той подивився на новоприбулих.

Побачивши його чорні кучері, напомаджені засобами для догляду за волоссям, і ретельно причесані вузькі бакенбарди, Симон спитав себе, чи чолов’яга не італієць.

– …але хто ви?

– Я міг би поставити вам те саме запитання, – сказав чоловік, не роблячи спроби підвестись.

На вигляд, як здалося Симону, чоловікові було трохи за двадцять.

– Старший інспектор Хефас, відділ убивств.

– Дуже приємно. Осмунд Бйорнстад, я інспектор кримінальної поліції КРИПОС [19]. Схоже, вам не повідомили, що цю справу передають нам.

– Хто мав повідомити?

– Ваш власний шеф, як заведено.

– Начальник відділку?

Чоловік у костюмі заперечно похитав головою і показав на стелю. Симон зауважив нігті Бйорнстада – він, поза сумнівом, відвідує манікюрний кабінет.

– Комісар, начальник поліції?

Бйорнстад кивнув.

– Він зв’язався з КРИПОСом і сказав, що нам варто одразу нам братися до справи.

– Чому так?

– Він зважив, напевне, що ви все одно рано чи пізно звернетесь до нас по допомогу.

– Після того, як ви перехопили справу ще до нашого приїзду?

Осмунд Бйорнстад коротко всміхнувся.

– Слухайте, це не моє рішення. Та коли до нас звертаються по допомогу у справі про вбивство, ми завжди ставимо умову про передачу нам загальних повноважень щодо розслідування – як тактичних, так і технічних.

Симон кивнув. Щодо цього він був у курсі: аж ніяк не вперше відділ убивств поліції Осло і Національний карний розшук Норвегії, КРИПОС, зіштовхувалися лобами над однією справою. Він, до того ж, знав, що насправді мав би подякувати за те, що тепер має на одну халепу менше, може повернутись у свій кабінет і зосередитись на розслідуванні вбивства Волана.

– Що ж, коли вже ми тут, ми могли б теж огледітись навколо, – сказав замість того Симон.

– Навіщо? – не намагався приховувати своє роздратування Бйорнстад.

– Бйорнстаде, я впевнений, що у вас усе під контролем, але зі мною тут свіжоспечена офіцер-слідчий. Їй, безперечно, було б корисно побачити, як ми оглядаємо місце злочину в реальному житті. Як стосовно цього?

Слідчий КРИПОСу не надто приязно подивився на Карі. Тоді знизав плечима.

– От і добре, – сказав Симон і присів навпочіпки.

До цієї миті він не дивився на труп. Він навмисне уникав цього, чекаючи, коли зможе зосередити на ньому всю свою увагу. Шанс отримати перше враження дається тільки один раз. Майже правильної форми криваве коло посередині білого фартуха нагадало йому національний прапор Японії. З тією різницею, що сонце не зійшло, а зайшло для жінки, що втупила в стелю мертвий погляд, до якого він так і не зумів призвичаїтись. Симон прийшов до висновку, що його бентежить у цьому погляді цілковита відсутність життєвих сил, що перетворює людину на неживий об’єкт. Симон уже знав, що ім’я жертви Айнете Іверсен. Він також знав напевне, що її було вбито пострілом у груди. Єдиним пострілом, як видається. Він подивився на її руки. Жоден з нігтів не зламаний, жодних ознак боротьби. Лак на нігті середнього пальця лівої руки сколотий, але це могло статися, коли вона падала.

– Жодних ознак вламування? – запитав Симон і показав судово-медичному експертові, що можна перевернути тіло.

Бйорнстад похитав головою.

– Двері, можливо, залишались незамкненими – чоловік і син жертви тільки-но поїхали на роботу. Ми також не змогли знайти відбитків пальців на дверній ручці.

– Жодного?

Симон ковзнув поглядом по стільниці.

– Жодного. Як ви можете переконатись, жінка була дуже домовита.

Симон оглянув вихідний отвір на спині жертви.

– Наскрізний. Куля, здається, пройшла тільки м’які тканини.

Судово-медичний експерт стиснув губи, а тоді склав їх дудочкою і знизав плечима – Симон сприйняв цей жест як знак допустимості своєї гіпотези.

– А куля? – запитав Симон, вдивляючись у стіну над стільницею.

Осмунд Бйорнстад неохоче показав вище.

– Дякую, – сказав Симон. – А гільза?

– Поки що не знайшли, – відповів він і витяг мобільний телефон у золотавому корпусі.

– Розумію. То яка попередня версія КРИПОСу стосовно того, що тут сталося?

– Версія? – посміхнувся Бйорнстад, підносячи мобільний до вуха. – Все аж надто ясно. Вламувач удерся; наштовхнувся на жінку; застрелив її; взяв усе, що спромігся знайти цінного, і втік з місця злочину. Сплановане пограбування, що обернулось незапланованим убивством, гадаю. Може, вона чинила опір або почала кричати.

– А як ви думаєте…

Бйорнстад підніс руку, показуючи, що йому відповіли на тому кінці.

– Алло, це я. Можеш підготувати мені список тих, хто нині на волі з раніше засуджених за пограбування з застосуванням насильства? Якнайшвидше перевір, чи є хтось із таких в Осло. Особливу увагу звернути на тих, хто застосовував зброю. Дякую.

Він поклав мобільний телефон у кишеню піджака.

– Слухай, татусю, нам тут іще чимало всього треба зробити, тож, боюсь, я змушений буду попросити вас…

– Усе гаразд, – сказав Симон, обдаровуючи його своєю найприязнішою усмішкою. – Але якщо ми пообіцяємо не плутатись під ногами, чи не могли б ми спершу все тут оглянути?

Слідчий КРИПОСу подивився на свого літнього колегу з підозрою.

– І ми обіцяємо не заступати за прапорці, – додав поспіхом Симон.

Бйорнстад милостиво задовольнив його прохання.

– Він знайшов те, що шукав, – зазначила Карі, коли вони стояли перед ліжком на товстому – від стіни до стіни – килимі в спальні.

На покривалі лежала витрушена дамська торбинка, випотрошений гаманець і скринька для коштовностей, вистелена всередині червоним оксамитом, також порожня.

– Можливо, – сказав Симон і, незважаючи на прапорці, присів навпочіпки поруч з ліжком.

– Він мав стояти приблизно тут, коли витрушував торбинку і скриньку з коштовностями. Правильно я кажу?

– Так, судячи з того, як усе це лежить на ліжку.

Симон оглянув килим. І вже був підвівся, але завмер на середині руху і нахилився.

– Що там?

– Кров, – сказав Симон.

– Він був поранений?

– Малоймовірно. Пляма видовжена. Скоріш за все – слід від черевика. Уяви, що грабуєш будинок у багатому районі. Як по-твоєму, де має бути сейф?

Карі показала на вбудовану шафу.

– Саме так, – сказав Симон.

Він підвівся і відчинив дверцята шафи.

Сейф, розміром з мікрохвильову піч, був розташований всередині стіни. Симон спробував відчинити. Марно.

– Якщо тільки грабіжник не подбав про те, щоб замкнути сейф після пограбування, – що здавалося б дивним, зважаючи на те, як він покинув скриньку з-під коштовностей і гаманець, – то сейф він не торкав, – зауважив Симон. – Подивімось, чи вони закінчили з тілом.

На зворотному шляху на кухню Симон зазирнув у ванну кімнату. Вийшов звідти насуплений.

– У чім річ? – поцікавилась Карі.

– Тобі відомо, що у Франції на сорок мешканців припадає одна зубна щітка?

– Це міф, і ці статистичні дані застаріли, – заперечила вона.

– Я й сам старий, – сказав Симон. – У будь-якому разі, у Іверсенів на всю сім’ю – жодної зубної щітки.

Вони повернулися на кухню, де тіло Айнете Іверсен було тимчасово полишене напризволяще, і Симон міг безперешкодно обстежити його. Він знову оглянув її руки, уважно простежив кут вхідного і вихідного ранових отворів. Тоді підвівся і попросив Карі стати просто перед ногами жертви, спиною до стільниці.

– Я заздалегідь прошу пробачити, – сказав він і, ставши поруч з нею, поставив вказівний палець однієї руки між її маленькими грудьми в тому місці, де куля увійшла в Айнете Іверсен, а вказівний іншої руки – між її лопатками, у місці, що відповідало вихідному рановому отвору в жертви. Він визначив кут між двома точками, а тоді перевів погляд на кульовий отвір у стіні. Потім нахилився, взяв одну зі стокроток, випростався, став одним коліном на стільницю, потягнувся вгору і встромив квітку в кульовий отвір.

– Ходімо! – скомандував він, зіскочивши зі стільниці, і рушив коридором у бік вхідних дверей. Він зупинився коло картини, що висіла криво, нахилився до неї ближче і показав на щось червоне на краю рамки.

– Кров? – спитала Карі.

– Лак для нігтів, – відповів Симон і, приставивши тильний бік лівої долоні до картини, озирнувся через плече на тіло. Після чого рушив далі до дверей. Зупинився і присів навпочіпки кого порога, над грудкою землі, позначеної прапорцем.

– Не смій цього чіпати! – вигукнув хтось позаду них.

Вони обернулись.

– А, то це ти, Симоне, – сказав чоловік у білому і витер рукою свої губи в глибині вогнисто-рудої бороди.

– Привіт, Нільсе! Скільки літ, скільки зим… Чи цінують твій досвід у КРИПОСі?

Бородань стенув плечима.

– Наче не ображають. Але скоріше, мабуть, зважають на мою старість.

– Гадаєш, справедливо?

– Та що ж… – зітхнув криміналіст. – Нині головне – аналіз ДНК, Симоне. А таким, як ми, аналізу ДНК і комп’ютерного моделювання не осягнути. Тепер усе інакше, ніж у наші дні.

– Я не думаю, що нам час уже списуватись на берег, – сказав Симон, вивчаючи клямку на вхідних дверях. – Переказуй вітання своїй дружині, Нільсе.

Бородань не йшов.

– У мене як не було, так і донині немає…

– То вітання собаці!

– А собака мій здох, Симоне.

– У такому разі, Нільсе, мусимо облишити люб’язності, – сказав Симон і вийшов на ґанок.

– Карі, рахуй до трьох, а потім кричи. Голосно, скільки є духу. Тоді виходь на сходи і залишайся там стояти. Гаразд?

Вона кивнула, і він зачинив двері.

Карі подивилася на Нільса, той похитав головою і нарешті пішов геть. Тоді вона заволала, скільки було сили в легенях. Вона кричала слово «ф-фо-о!», як заведено в гольфі і як її вчили попереджати будь-кого, хто може опинитись на шляху м’ячика в тих рідкісних випадках, коли їй випадало бити «гак» або «строук» на полі для гольфа.

Тоді вона відчинила двері.

Симон, стоячи внизу, перед сходами, націлював на неї вказівний палець.

– Тепер спускайся, – скомандував він.

Вона зробила, як наказано, а він відступав потроху ліворуч, примружуючи одне око.

– Він мав стояти отут, – сказав Симон, так само націлюючи на неї вказівний палець.

Вона обернулася і побачила білу стокротку в стіні на кухні.

Симон подивився праворуч. Підійшов до кущів. Розсунув гілки. Карі зрозуміла, що він шукає. Гільзу.

– Еге, – пробурмотів він, дістаючи мобільний телефон.

Він підніс камерафон до ока, і вона почула, як спрацювала цифрова камера. Він узяв трохи ґрунту і перетер грудку між великим і вказівним пальцями. Потім повернувся до сходів, щоб показати їй, що він зняв на фото.

– Слід черевика, – здогадалась вона.

– Убивці, – уточнив він.

– Так?

– Так, Хефасе: гадаю, урок закінчено.

Вони обернулись. Бйорнстад мав сердитий вигляд. Поруч з ним стояли троє криміналістів, включаючи рудобородого Нільса.

– Майже закінчено, – сказав Симон, пориваючись знову зайти в будинок. – Нам залишилось тільки…

– Я думаю, цього досить, – перервав його Бйорнстад, схрестивши руки на грудях, широко розставивши ноги і перегороджуючи йому шлях. – Я знайшов квіточку в кульовому отворі, і це вже трохи занадто. На сьогодні досить.

Симон знизав плечима.

– Гаразд, ми бачили достатньо, щоб зробити власні висновки. Успіхів вам, хлопці, у пошуку вашого кілера.

Бйорнстад зневажливо пирхнув.

– Таким чином ви намагаєтесь справити враження на стажерку? Називаючи випадкового вбивцю кілером?

Він повернувся до Карі.

– Мені дуже прикро, що реальне життя не таке романтичне, яким намагається зобразити його татусь. Тут маємо рутинне несплановане вбивство.

– Ви помиляєтесь, – сказав Симон.

Бйорнстад взявся руками в боки.

– Мої батьки навчили мене поважати старших. З поваги я даю вам десять секунд, а після того хочу, щоб вас тут не було.

Один з криміналістів хихикнув.

– Мудрі батьки, – сказав Симон.

– Дев’ять секунд.

– Сусідка сказала, що чула постріл.

– То що?

– Обійстя тут великі, і між ними чималі відстані. А в будинках належна звукоізоляція. Сусідка не змогла б визначити як постріл той звук, що долинув би до неї зсередини будинку. А от якби натомість ззовні будинку…

Бйорнстад відхилив голову назад, ніби вивчаючи Симона під іншим кутом зору.

– До чого ви хилите?

– Фру Іверсен була майже такого зросту, як Карі. І траєкторія польоту кулі, яка відповідала б кутові, що утворюють – за умови, що жертва стоїть, – точки вхідного отвору, – він показав на груди Карі, – вихідного отвору отут на спині і отвору, залишеного кулею в стіні, куди я встромив стокротку… така траєкторія можлива тільки за положення стрільця набагато нижче, ніж вона. При цьому вони обоє стояли досить далеко від кухонної стіни. Іншими словами, жертва стояла тут, де ми стоїмо зараз, тим часом як стрілець стояв біля підніжжя сходів, на кам’яних плитах. За таких обставин сусідка могла почути постріл. Проте сусідка не чула криків або інших голосних звуків, що передували пострілу, – нічого, що вказувало б на метушню або опір. Тому я думаю, все сталося швидко.

Бйорнстад мимоволі озирнувся на своїх колег. Він переступив з ноги на ногу.

– А потім він затягнув її всередину, це ви хочете сказати?

Симон похитав головою.

– Ні, я думаю, вже після пострілу вона позадкувала.

– Чому ви так думаєте?

– Ви самі казали, що фру Іверсен була домовитою господинею. Єдине, що в цьому будинку висить криво, – це картина отам.

Усі обернулися, щоб подивитись, куди вказує Симон.

– Крім того, на тому боці рамки, що ближче до дверей, залишилась крихта лаку для нігтів, що відповідає сколотому лаку на нігті середнього пальця її лівої руки. Це означає, що вона зачепила картину, коли задкувала всередину.

Бйорнстад похитав головою.

– Якщо вона була застрелена в дверях і пішла назад, залишились би плями крові по всьому коридору.

– Вони були, – сказав Симон, – але вбивця витер їх. Ви самі казали, що на дверній клямці не було жодних відбитків пальців. Навіть членів родини. Не тому, що Айнете Іверсен почала генеральне прибирання, щойно її чоловік і син торкнулись клямки, виходячи з дому, а тому, що вбивця не хотів залишати нам жодних слідів. І я впевнений, що він витер кров на підлозі тому, що вступив у неї, і не хотів залишати нам слідів свого взуття. Тому він витер також підошви своїх черевиків.

– Та невже? – скривився Бйорнстад, утім, уже не посміхаючись так зверхньо. – І все це ви взяли просто зі стелі?

– Витираючи підошви взуття, неможливо видалити кров із заглиблень у структурі підошви, – сказав Симон, дивлячись на годинник. – Але часточки цієї крові видаляться, якщо стати, наприклад, на товстий килим, волокна якого потрапляють у заглиблення на підошві і вбирають звідти кров. У спальні ви знайдете прямокутну пляму крові на килимі. Я думаю, Бйорнстаде, ваші криміналісти зі мною погодяться.

Запала тиша, в якій Карі почула вищання гальм автомобіля, зупиненого поліцією на шляху. Почулися збуджені голоси, один з яких належав юнакові. Це були чоловік і син загиблої.

– Нехай там як, – сказав Бйорнстад з удаваною байдужістю, – зрештою, не має значення, де жертва була застрелена. Це банальне пограбування, що пішло не за планом, а не сплановане вбивство. І схоже, дехто невдовзі підтвердить, що у скриньці для коштовностей бракує низки ювелірних виробів.

– Коштовності – це дуже добре, – сказав Симон. – Але якби я був грабіжником, я затяг би Айнете Іверсен усередину і змусив би показати мені, де зберігаються справжні цінності. Змусив би її видати мені шифр до сейфа, який у такому будинку неодмінно є: про таке знає кожен грабіжник, навіть якщо він повний ідіот. Натомість він стріляє в неї просто тут, де сусіди можуть почути. Не тому, що він впадає в паніку, – його подальші дії наочно показують, який він холоднокровний. Ні, він робить так тому, що не має наміру гаяти багато часу в будинку, а отже, він буде дуже далеко ще до прибуття поліції. Отож йому немає потреби красти дуже багато, згода? Лише стільки, щоб недосвідчений слідчий з хорошої родини одразу зробив висновок, що це банальне пограбування, яке пішло не за планом, і не підібрався надміру близько до реального мотиву.

Симон був змушений визнати, що він насолоджується тишею і раптовим побуряковінням Бйорнстадового обличчя. У глибині душі Симон Хефас був людиною простою, але не мстивою. Тому, попри спокусу, він, досвідчений сищик, пожалів молодого колегу й утримався від нокауту: «урок закінчено, Бйорнстаде».

Час і досвід цілком іще зможуть одного чудового дня зробити з Осмунда Бйорнстада класного сищика. Скромність – це теж одна з речей, яких має навчитись хороший слідчий.

– Дуже захоплива версія, Хефасе. Я зважатиму на неї. Але час спливає, а… – Бйорнстад стримано усміхнувся. – Думаю, пора вже і в путь?

– Чому ти не сказав йому всього? – запитала Карі у Симона, коли той обережно скеровував машину на крутих поворотах спуску з Холменколласен.

– Всього? – зобразив невинність Симон.

Карі не втрималась від сміху: Симон знову вдавав ексцентричного старигана.

– Ти знав, що гільза відскочила і приземлилась десь у тому квітнику. Ти не знайшов гільзу, але знайшов відбиток взуття. І сфотографував його. А ґрунт там той самий, що грудка ґрунту в коридорі?

– Так.

– То чому б не поділитися з ним цією інформацією?

– Тому що він амбітний слідчий, у якого честолюбство сильніше за командний дух. Тож ліпше, якщо він виявить ці речі сам. Він буде більш мотивований, коли відчуватиме, що веде розслідування, орієнтуючись на власні знахідки, а не на мої підказки, коли почнуть шукати підозрюваного, що носить взуття сорок третього розміру і який підібрав порожню гільзу в тому квітнику.

Вони зупинились на червоне світло на Стасйонсвейєн. Карі стримала позіх.

– А як ти зумів проникнути в спосіб мислення такого слідчого, як Бйорнстад?

Симон розсміявся.

– Легко. Я сам був колись молодий і амбітний.

– А з часом розгубив амбіції?

– Деякі з них – так, – усміхнувся Симон.

Карі його посмішка видалась сумною.

– Ось чому ти покинув роботу в економічному?

– Що схиляє тебе до такого припущення?

– Там ти був керівником. У старшого інспектора чимала команда. А у відділі вбивств тобі дали можливість зберегти звання, але вся команда під твоїм керівництвом – це я.

– Та отож, – сказав Симон, перетинаючи перехрестя і спрямовуючи машину до Сместад. – Чимала зарплатня, надмірна кваліфікація, в усьому надлишок… а сам – у лишку.

– То що ж там трапилось?

– Повір, тобі не треба…

– Треба.

Вони їхали в тиші, яку Карі зараховувала до своїх союзниць і яку з цієї причини більше не порушувала. Попри те, вони встигли доїхати майже до Майорстуа, доки Симон почав говорити.

– Я розкрив схему з відмивання грошей. Мова йде про серйозні гроші. Про людей, що обіймають високі посади. Мої колеги-офіцери вважали, що моє розслідування, разом зі мною самим, становить великий ризик. Що я не маю достатніх доказів, що нас покинуть у скрутному становищі, і якщо ми передамо справу в суд, звинувачуваних не засудять. Ішлося не про звичайних злочинців, а про впливових людей, що боронились би, застосовуючи ту саму систему, яку застосовує поліція. Мої колеги боялися, що навіть за умови, що ми переможемо, ми сплатимо за це згодом, дістанемо удар у відповідь.

Знову мовчання. Воно тривало, аж доки вони досягли Фрогнер-парку, де Карі таки втратила терпіння.

– Отже, тебе витурили тільки тому, що ти ступив на небезпечну територію?

Симон похитав головою.

– У мене була проблема. Азартні ігри. Або, мовою психологів – ігроманія. Я купив і продав акції. Небагато. Але коли працюєш у відділі боротьби з економічною злочинністю…

– …то маєш доступ до таємної інформації.

– Я ніколи не торгував акціями, про які мав таку інформацію. Однак я порушив базове правило. І це мені дорого коштувало.

Карі кивнула. Тепер вони мчали у напрямку центру міста і тунелю Ібсена.

– А що потім?

– Я більше не граю в азартні ігри. І нікого більше не турбую.

Знову ця сумна, відчужена посмішка.

Карі думала про свої плани на цей вечір. Заняття у спортзалі. Вечеря з ріднею Семі. Перегляд квартири у Фаґерборгу. І раптом вона почула, як ставить запитання, що, напевне, ковзнуло їй на язик просто з підсвідомості:

– Навіщо вбивця забрав гільзу?

– Кожна гільза має серійний номер, але це рідко приводить нас до вбивці, – відповів Симон. – Він міг боятися, що на гільзі залишились його відбитки пальців, але я думаю, що цей кілер заряджав пістолет у рукавичках. Гадаю, його непокоїло те, що його пістолет відносно новий, вироблений в останні кілька років.

– Он як?

– Ось уже десять років діє закон, за яким виробники пістолетів і револьверів зобов’язані гравірувати серійний номер на бойку зброї. Таким чином, бойок залишає на капсулі унікальний відбиток. А це означає, що для ідентифікації власника зброї нам потрібна лише стріляна гільза і Реєстр вогнепальної зброї.

Карі випнула нижню губу і повільно кивнула.

– Гаразд, це я зрозуміла. Але я не доберу, чому він хотів, щоб сплановане вбивство видавалось пограбуванням.

– Так само, як він боїться відбитка на гільзі, він боїться, що, знаючи реальний мотив, ми вийдемо на нього.

– Тоді все просто, – сказала Карі, яка насправді думала про оголошення з оренди квартири у Фаґерборгу. Там писалося про два балкони: один на східному боці, інший – на західному.

– Справді? – сказав Симон.

– Чоловік, – ствердила Карі. – Кожен чоловік знає, що він стане головним підозрюваним, якщо не зможе представити справу так, ніби його дружина була убита з іншої причини. Пограбування, наприклад.

– Іще яка-небудь причина?

– Крім ревнощів? Любов. Ненависть. Є щось іще?

– Ні, – сказав Симон. – Інших немає.

Розділ 18

Пополудні того дня в Осло пройшла злива, істотно, втім, не освіживши місто. А коли сонце проклало собі путь крізь кучугури хмар, воно припекло так, наче намірялось надолужити втрачене, – аж біла пара потяглася вгору з дахів та асфальту.

Луїс прокинувся, коли сонце було так низько в небі, що його промені світили просто чоловікові в очі. Він огледівся на білий світ. На людей і автомобілі, що шастали туди й сюди перед його мисочкою для подаянь. Бізнес його був колись доволі прибутковий, аж доки кілька років тому до Норвегії почали прибувати румунські цигани. Певна їх кількість зросла до незчисленної. А далі – аж роїтися стало, як від сарани. Сарана ця займалась крадіжками, жебрацтвом та шахрайством. І, як з усіма шкідниками, з ними слід би боротися всіма доступними засобами. З цього питання Луїс тримався простого переконання, що норвезькі жебраки – так само, як і норвезькі судноплавні компанії, – мають право на захист з боку держави від іноземної конкуренції. Та, за станом речей на сьогоднішній день, йому треба було братися за крадіжки – справу не тільки виснажливу, але, по-щирості, не гідну порядного жебрака.

Він зітхнув і тицьнув брудним пальцем у мисочку для подаянь. Щось у ній шурхнуло. Не монети. Банкноти? У такому разі треба їх мерщій прибрати у кишеню, доки якийсь циган не поцупив. Він зазирнув у мисочку. Двічі кліпнув очима. Потім витяг те, що в ній лежало. Годинник. Дамський годинник, якщо точніше, Rolex. Підробний, ясна річ. Але важкенький. Дуже важкий. Як люди носять такі тягарі на зап’ясті? Він чув, такі годинники, як цей, не пропускають воду на глибині до п’ятдесяти метрів, що, безперечно, може стати у пригоді, якщо підеш купатися, і не скинеш перед тим годинника. Невже ж… А хіба бракує навколо диваків! Луїс подивився в один, потім в інший бік. Він знав одного годинникаря на розі Сторнтінсгата – вони разом ходили до школи. Він би мусив…

Луїс, крекчучи, підвівся на рівні.

Кіне стояла поруч зі своїм візком і курила цигарку. Але коли загорівся зелений чоловічок на світлофорі і решта пішоходів навколо неї рушили, вона залишилася на місці. Вона передумала. Вона сьогодні не переходитиме вулицю. Вона залишиться, де зараз є, і докурить свою цигарку. Візок вона позичила в «Ікеї» ще хтозна-коли, в давні-давні часи. Просто покотила його із супермаркету – й у фургон на автостоянці. Відвезла його разом з ліжком Хемнес, столом Хемнес і книжковими шафами Біллі до місця, яке, вона думала, стане їхнім майбутнім. Її майбутнім. Він установив меблі, перш ніж забодяжити ширку для них обох. Тепер його вже немає на цьому світі, а вона є. Вона тут, і вона більше не наркоманить. З нею все гаразд. Та коли це було, коли вона востаннє спала у ліжку Хемнес? Вона наступила на недопалок і взялася за руків’я візка з «Ікеї». Саме тоді й зауважила, що хтось – ймовірно, один з пішоходів – залишив пластиковий пакет поверх брудної вовняної ковдри в її візку. Вона роздратовано схопила той пакет: аж ніяк не вперше люди плутали наповнений її майном візок зі звичайним відром для сміття. Обернулась було назад: вона з заплющеними очима могла б знайти кожен контейнер для сміття в Осло і знала, що один з них розташований просто за нею. Аж раптом зупинилась. Її заінтригувала вага пластикового пакета. Вона розгорнула його. Встромила в нього руку і витягла на сліпуче пообіднє сонце його вміст. Вміст пакета сяяв і виблискував. Ювелірні вироби. Намиста і каблучки. Підвіски діамантові, а метал – щире золото. Справжнє золото, справжні діаманти! Кіне була майже впевнена в цьому – вона свого часу бачила і золото, і діаманти. Зрештою, меблі в будинку її дитинства не були самозбірні.

Джоні Пума широко розплющив очі, відчув, як жах охоплює його, і крутнувся в ліжку. Він не чув, щоб хтось заходив до кімнати, але зараз він ясно чув важке дихання і стогони. Коко в кімнаті? Ні, це кректання радше нагадувало злягання, аніж стягнення боргу. Один-єдиний раз парі дозволили залишитися в Центрі: адміністрація повірила, що двоє новоприбулих настільки потрібні одне одному, що для них було зроблено виняток з правила «самі чоловіки». Вона таки була йому дуже потрібна, та жінка, що фінансувала їхнє спільне задоволення героїнової залежності шляхом покімнатного злягання з усім притулком, аж доки адміністрації урвався терпець, і її витурили.

Це був новачок. Він лежав долілиць на підлозі, спиною до Джоні, і до нього долинав слабкий ритмічний гул і монотонний голос із навушників у хлопця на голові. Новачок робив віджимання. У розквіті сил Джоні міг зробити сотню, спираючись на одну тільки руку. Хлопець був дужий, – сумніватись не випадало, – однак йому бракувало витривалості, спина у нього вже провисала. У світлі, що просочувалося крізь штору, Джоні побачив на стіні фотографію, яку, напевне, приколов хлопець. Чоловік у формі полісмена. І ще він побачив щось на підвіконні. Пара сережок. На вигляд вони були дорогими; цікаво, де хлопець їх поцупив.

Якщо вони такі дорогі, якими видаються, вони могли б запросто розв’язати проблему Джоні. Ходили чутки, що Коко завтра виїжджає з притулку і що його посіпаки зайняті вибиванням усіх боргів, що йому належать. Таким чином, у Джоні залишались лічені години, щоб зібрати всю суму. Він подумував, чи не обчистити одну з квартир у Бішлет [20], адже чимало мешканців виїхали у відпустку. Подзвонити у двері – побачити, де ніхто не відповідатиме. Він просто має спершу набратись енергії. Але сережки – це було б і простіше, і безпечніше.

Він прикинув, чи не зможе тихенько вилізти з ліжка і непомітно потягти сережки, але одразу відкинув цю ідею. Витривалий хлопець чи не витривалий, а Джоні ризикував дістати від нього лупня. Цього тільки бракувало! Натомість він може спробувати приспати увагу новачка, виманити його з кімнати, а тоді владнати справу. Раптом Джоні усвідомив, що дивиться в очі хлопця. Той обернувся і качав прес. Він усміхався.

Джоні показав, що хоче щось сказати, і хлопець скинув навушники. Перш ніж почати фразу, Джоні почув рядок пісні: «…тепер я зав’язав».

– Друже, ти не допоможеш мені спуститись у їдальню? Тобі й самому треба трохи підживитись після такого тренування. Якщо організм не має можливості спалювати жири або вуглеводи, він, знаєш, почне споживати власні м’язи. І вся твоя праця піде нанівець.

– Дякую за пораду, Джоні. Мені тільки треба спершу в душ. Але ти лаштуйся.

Хлопець підвівся. Вкинув сережки в кишеню і пішов з кімнати, у напрямку спільної душової.

От дідько! Джоні заплющив очі. Чи є в нього сили? Так, мають бути. Іще тільки дві хвилинки. Він відлічував секунди. Потім сів на край ліжка. Відштовхнувся і підвівся. Зняв свої штани зі спинки стільця. Він надівав їх, коли постукали у двері. Хлопець, певне, забув свої ключі. Джоні, накульгуючи, дочалапав до дверей і відчинив.

– Скільки ще я маю…

Кулак, оперезаний кастетом, поцілив Джоні Пумі просто в лоб, і він упав навзнак.

Двері широко розчахнулись, і в кімнату ввійшли Коко і двоє його посіпак. Ті підхопили Джоні під руки, а Коко так зацідив йому головою, що Джоні врізався потилицею в горішнє ліжко. Оговтавшись, він побачив просто перед собою потворні, густо підведені очі Коко і блискуче лезо стилета.

– Я ділова людіна, Джоні, – проказав Коко ламаною норвезькою. – У решти є гроші, але вони однаково не плотют. У тебе нема гроші, я знаю; таким чином, ти будеш за пріклад.

– За приклад?

– Я добра людіна, Джоні. У тебе залишица один око.

– Але ж, Коко… Прошу тебе…

– Не сіпайся, або око пошкодиця, коли я виймаю його. Я показую його іншим торчкам, то щоб вони знали – це реальний око, добре?

Джоні почав репетувати, але йому одразу затулили рота долонею.

– Легко, Джоні. В оці небагато нервів, буде мало боліти, я обіцаю.

Джоні знав, що страх має додати йому сили для відчайдушного опору, а натомість відчував цілковиту пронизливу слабкість. Джоні Пума, що колись піднімав автомобілі, безсило дивився на лезо, що наближалося до його ока.

– Скільки?

Голос пролунав тихо, майже як шепіт. Усі обернулись до дверей. Ніхто не чув, як він увійшов. Його волосся було мокре, і на ньому були самі тільки джинси.

– Щезни! – прошипів Коко.

Хлопець залишився стояти, де стояв.

– Скільки він винен?

– Геть! Ти хочеш куштувати мій стілето?

Новоприбулий не зрушив з місця. Тип, що затискав Джоні рот, відпустив його і підійшов до хлопця.

– Він… він поцупив мої сережки, – простогнав Джоні. – Правду кажу! Вони у нього в кишені. Я хотів розрахуватись ними з тобою, Коко. Обшукай його і ти побачиш! Прошу тебе, Коко! Благаю!

Джоні почув нотки ридання у своєму голосі, але йому було байдуже. Поза тим, Коко, здавалося, не чув зойків. Він дивився на хлопця. Ймовірно, йому до смаку було те, що він бачив, цей брудний збоченець. Коко жестом зупинив свого посіпаку і посміхнувся якимсь своїм думкам.

– Красунчик, малюк Джоні правду каже?

– Хочеш, спробуй сам перевірити, – відказав хлопець. – Але на твоєму місці я б сказав, скільки він тобі винен, і було б менше клопоту… і менше гармидеру.

– Дванацять тисяч, – сказав Коко. – Чому…

Він замовк, побачивши, що хлопець засунув руку в кишеню, дістав невеличку паку грошей і почав відраховувати вголос по тисячі. Дійшовши до дванадцяти, він передав їх Коко і засунув решту банкнот назад до кишені.

Коко вагався. Неначе мало бути щось не так з грошима. Тоді засміявся, шкірячи золоті зуби, що він їх вставив собі замість здорових білих.

– Хай мені грець… Хай мені грець…

Він знову перерахував банкноти. Подивився на хлопця.

– Ми квити? – запитав той.

Але не з кам’яним обличчям молодого наркодилера, як зазвичай показують у фільмах. Навпаки, він усміхався. Як у давні часи усміхались офіціанти, запитуючи Джоні, чи сподобалась йому страва, коли він обідав у гарних ресторанах.

– Ми квіти, – вишкірив золоті фікси Коко.

Джоні ліг на своє ліжко і заплющив очі. Він чув сміх Коко ще довго після того, як той вийшов зі своїми посіпаками і рушив геть коридором.

– Не переймайся, друже, – сказав хлопець. – Я б зробив те саме на твоєму місці.

«Але ти не на моєму місці, – думав Джоні, відчуваючи, що у нього стоїть клубок десь між горлом та грудьми. – Ти не був Джоні Пумою. Щоб потім перестати бути ним».

– То що, Джоні, спустимось у їдальню?

Світіння екрана комп’ютера було єдиним світлом у кабінеті. Звуки долинали тільки з-поза дверей, які Симон залишив ледь прочиненими: неголосно працювало радіо на кухні, і поралася коло чогось Ельзе. Вона повернулася з базару. А вдома завжди знаходилась хатня робота – що-небудь треба було чистити, прати, пересувати, доглядати, шити, випікати. Ця робота ніколи не закінчується. Незалежно від того, скільки було зроблено сьогодні, завтра буде черговий день, сповнений клопотів. Ідеться про неспішну роботу у спокійному темпі, так, щоб не надірвати собі спину, виконуючи її. Вона й створює заспокійливу мелодію домашніх звуків, ритм сталої наснаги й добробуту, звуки, в яких вчувається радість від повсякденних турбот. Якоюсь мірою він заздрив їй. Але він прислухався також до інших звуків: спотикання, падіння якихось речей. Якщо таке трапиться, він почує. Зачекає, щоб переконатися, чи у неї все гаразд. І якщо почує, що в неї все гаразд, він не питатиме про це потім, а вдаватиме, наче нічого не чув, не помітив.

Він увійшов у внутрішню мережу відділу розслідування вбивств і прочитав звіти у справі Пера Волана. Карі понаписувала чимало – вона, безперечно, неабияка трудівниця. Однак читаючи, він не міг звільнитись від враження, що її рапортам чогось бракує. Навіть такий суто бюрократичний, процедурний документ, як поліційний рапорт, не здатен приховати ентузіазму відданого своїй справі слідчого. Рапорти Карі були хрестоматійним прикладом того, яким має бути поліційний рапорт, – об’єктивним та інформативно-достовірним. Жодних тенденційних тверджень або упередженості з боку автора. Неживі й холодні. Він прочитав протоколи допиту свідків, сподіваючись, що серед тих, з ким контактував Пер Волан, вигулькнуть якісь цікаві імена. Нічогісінько. Він утупив погляд у стіну. На думці два слова. Нестор. Архів. Потім набрав у Google ім’я Айнете Іверсен.

Вивалились заголовки з останніх новин:

«Жорстоко вбита відома інвесторка нерухомості».

«Застрелена і пограбована у власному будинку».

Він клікнув один із заголовків. У статті цитували висловлювання інспектора Осмунда Бйорнстада на прес-конференції КРИПОСу у Брині: «Слідча група КРИПОСу встановила, що, попри те, що Айнете Іверсен було знайдено на кухні, її, найімовірніше, застрелили на порозі будинку». І трохи нижче: «Низка фактів свідчить на користь пограбування, але на даний час ми не можемо виключити інші мотиви».

Симон прокрутив посилання до давніших статей. Вони походили майже винятково з фінансових газет. Айнете Іверсен була дочкою одного з найбільших власників нерухомості в Осло, мала ступінь магістра ділового адміністрування в галузі економіки з Вортона [21] у Філадельфії і в порівняно молодому віці взяла на себе керівництво портфелем нерухомості родини. Проте, вступивши в шлюб з Івером Іверсеном, також економістом, відійшла від справ. Один з фінансових журналістів змальовував її як віртуозного адміністратора, яка керувала портфелем в ефективний і прибутковий спосіб. Її чоловік, навпаки, дотримувався агресивної тактики, часто купував і продавав, наражаючись на високі ризики, хоча й домагаючись більшого зиску. В іншій статті, дворічної давнини, була вміщена фотографія сина, Івера-молодшого, під заголовком «Спадкоємець мільйонерів у колі “реактивної молоді” на Ібіці». Засмаглий, сліпуча усмішка і червоні від фото спалаху зіниці, спітнілий після танцю, з пляшкою шампанського в одній руці і настільки ж спітнілою блондинкою в іншій. Трирічної давнини сторінка з фінансового розділу газети столичної міськради: Івер-старший тисне руку голові економічної ради мерії Осло, який оголошує, що Група Іверсен вклала мільярд крон у купівлю нерухомості міської ради.

Симон почув, що двері в його кабінет широко відчиняються. Наступної миті перед ним постала чашка гарячого чаю.

– Чого ти сидиш у такій темряві? – спитала Ельзе, кладучи руки йому на плечі. Щоб зробити масаж. Або щоб спертися самій.

– Я чекаю, щоб почути решту, – сказав Симон.

– Решту чого?

– Того, що сказав лікар.

– Але я телефонувала навмисне, щоб тобі розповісти. Любий, ти стаєш забудькуватим.

Вона усміхнулася і торкнулась губами його голови. Її м’які губи на його голові. Він відчував, що вона його кохає.

– Ти сказала, що він не так багато може зробити, – нагадав Симон.

– Так.

– Але?

– Але що?

– Я ж тебе знаю, Ельзе. Це не все, що він сказав.

Вона відступила, залишивши тільки одну руку в нього на плечі. Він чекав.

– Він сказав, що у США є новий вид хірургії… який допоможе тим, що йтимуть за мною.

– За тобою?

– Коли цей метод і обладнання стануть стандартною процедурою. Але це може забрати роки. Наразі це складна операція, яка коштує скажених грошей.

Симон так рвучко крутнувся на обертовому кріслі, що їй довелося зробити крок назад. Він сплеснув руками.

– Але ж це розкішна новина! Скільки?

– Більше, ніж можуть собі дозволити жінка на інвалідності та чоловік на зарплатні полісмена.

– Ельзе, послухай. У нас немає дітей. Ми маємо будинок, ми ні на що інше не витрачаємось. Ми дуже скромно…

– Симоне, облиш. Ти дуже добре знаєш, у нас немає грошей. І будинок закладений і перезакладений.

Симон ковтнув. Вона не назвала дещо своїм іменем – його гравецький борг. Як завжди, виявилась надто тактовною, щоб не нагадати йому, що вони досі сплачують за його давні гріхи. Він стиснув її долоні в своїх.

– Я що-небудь вигадаю. Я маю друзів, які допоможуть з грошима. Повір мені. Скільки?

– Симоне, ти мав друзів. Але ти більше не спілкуєшся з ними. Я тобі казала: зв’язки треба підтримувати, інакше ви віддаляєтесь один від одного.

Симон зітхнув. Він стенув плечима.

– У мене є ти.

Вона скрушно похитала головою.

– Мене тобі недостатньо, Симоне.

– Мені достатньо.

– Я не хочу, щоб мене одної було достатньо.

Вона нахилилась і поцілувала його в лоб.

– Я втомилась. Піду вкладатися.

– Гаразд, але скільки коштуватиме…

Вона вже пішла.

Симон подивився їй услід. Тоді вимкнув комп’ютер і дістав мобільний. Прокрутив список контактів. Давні друзі. Давні вороги. Деякі з них корисні, більшість – геть даремні. Він натиснув номер одного з останніх у списку. Ворог. Корисний.

Як Симон і передбачав, Фредрік Ансґар був здивований, почувши його. Але вдав, ніби приємно здивований, і охоче погодився зустрітися; навіть не ламав комедії з пошуком вільного часу для цього. Коли розмову було закінчено, Симон залишився сидіти у темряві, дивлячись на свій телефон. Занурений у свої думки. З мрією про зір. Щоб віддати їй свої очі. Аж раптом усвідомив, чого він дивиться на мобільний. Він переглядав фото з відбитком черевика на клумбі.

– Класний хавчик, – сказав Джоні, витираючи рота. – А ти чого? Нічого не їстимеш?

Хлопець усміхнувся і похитав головою.

Джоні роззирнувся довкола. Їдальня мала вигляд зали з відкритою кухнею, шинквасом, відділом самообслуговування і столами, повністю зайнятими. Зазвичай їдальня зачинялась одразу після обіду, та оскільки місце зустрічі наркоманів – кафе «Бимісйонен» на Скіппергата – перебувало на ремонті, години роботи було подовжено. Таким чином, нині не всі відвідувачі були мешканцями Центру. Але переважна більшість у той чи інший час пройшли через Центр, тому Джоні практично кожного знав в обличчя.

Сьорбаючи каву, він спостерігав за навколишнім похмурим стовповиськом. Панувало звичне поєднання параноїдального страху і хижої агресії; відбувалося щось подібне до того, що діється серед звірів навколо джерела в савані, де кожному може випасти роль здобичі-жертви або хижака-мисливця. Хлопець видавався винятком. Він почувався розкуто. До цієї миті. Зараз Джоні простежив за його поглядом до дверей для персоналу в глибині кухні, з яких саме виходила Марта. Вона була в плащі й, очевидно, лаштувалася йти додому. Джоні побачив, як розширились зіниці у хлопця. Наркоман майже автоматично звертає увагу на зіниці іншої особи. Чи це наркоман? Чи під кайфом зараз? Чи небезпечний? Так само оцінюються повсякчас руки іншої людини. Руки можуть у тебе вкрасти або потягтись до ножа. А в разі загрози інстинктивно прикривають і захищають місце, де людина тримає свої наркотики або гроші. А рука хлопця зараз була в кишені. У тій кишені, куди він поклав сережки. Джоні не був дурний. Тобто він таки був дурний, але не в цьому розумінні. Марта виходить, у хлопця розширюються зіниці. Сережки. Його стілець скреготнув по підлозі, і хлопець звівся на ноги, не зводячи з неї палкого погляду.

Джоні прочистив горло.

– Стіґе…

Та було вже запізно. Той повернувся до Джоні спиною і рушив до неї.

Тієї самої миті двері відчинились, і увійшов чоловік, що різко вирізнявся на тлі відвідувачів. Коротка чорна шкіряна куртка, коротко підстрижене темне волосся. Широкі плечі й рішучий вираз обличчя. Він роздратовано відштовхнув наркомана, що закляк коцюбою, перегороджуючи йому шлях. Він помахав Марті, і та відповіла йому. І Джоні побачив, що хлопець тепер теж зрозумів. Він завмер, наче втратив інерційний імпульс, тим часом як Марта й далі йшла до виходу. Чоловік у шкіряній куртці засунув руку в кишеню і відставив лікоть, щоб їй зручно було взяти його під руку. Що вона й зробила. То був звичний жест двох людей, що певний час уже зустрічаються. Після чого вони вийшли і розчинились у літньому вечорі, що раптом зробився холодним і непогожим.

Хлопець стояв посеред їдальні, приголомшений, ніби йому потрібен був час, щоб перетравити інформацію. Джоні бачив, як усі витріщились на хлопця. Він знав, що у них усіх на думці.

«Здобич».

Джоні прокинувся від чийогось плачу.

Спершу він подумав про примару. Немовля. Воно тут.

Але потім зрозумів, що плач долинає з горішнього ліжка. Він повернувся на бік. Ліжко почало труситись. Плач перетворився на ридання.

Джоні підвівся і став перед двоярусним ліжком. Він поклав руку на плече хлопця, що тремтів, наче осиковий листок. Джоні увімкнув лампу-бра на стіні над ним. Перше, що він побачив, – вишкірені зуби, що кусали подушку.

– Болить? – промовив Джоні радше ствердно, ніж запитально.

На нього дивились глибоко запалі очі з блідого, як у мерця, обличчя.

– Героїн? – запитав Джоні.

Той кивнув.

– Хочеш, щоб я знайшов для тебе дозу?

Той заперечно труснув головою.

– У курсі, що це не те місце, де простіше зав’язати? – запитав Джоні.

Той кивнув.

– То що я можу для тебе зробити?

Хлопець облизав губи обкладеним білою осугою язиком. Щось прошепотів.

– Га? – перепитав Джоні, нахиляючи до нього голову.

Він відчув важкий, гнилосний подих хлопця. Він ледве міг розібрати слова. Він випростався і кивнув.

– Як скажеш.

Джоні повернувся на свою постіль і втупив погляд у горішнє ліжко над собою. Під матрац була підстелена клейонка – для захисту від можливих біологічних виділень. Він прислухався до безугавного гармидеру за дверима: біганина переслідуваних і переслідувачів, лайка, оглушлива музика, регіт, грюкання в двері, відчайдушні зойки і гарячкові суперечки купівлі-продажу. Але ніщо не могло заглушити в його свідомості тихі схлипи хлопця і слова, що він тоді прошепотів:

– Зупини мене, якщо намагатимусь вийти.

Розділ 19

– Отже, ти тепер у «вбивчому»? – запитав Фредрік, посміхаючись за сонцезахзисними окулярами.

Логотип дизайнера на дужці був настільки крихітний, що лише соколині очі Симона здатні були його розгледіти, але Симонові бракувало обізнаності щодо брендів, щоб оцінити рівень ексклюзиву. Проте він здогадався, що сонцезахисні окуляри мають бути дорогими, відповідно до Фредрікових сорочки, краватки, манікюру та стрижки. Хоча, звісно, поєднання світло-сірого костюма з коричневими черевиками… Втім, може, така встановилась мода в наші дні?

– Так, – відповів Симон і примружився.

Він сів спиною до сонця й вітру, але сліпучі сонячні промені відбивались від скляних поверхонь новобудови по той бік каналу. Вони зустрілись на прохання Симона, але саме Фредрік запропонував як місце побачення японський ресторан на Тйувхольмен – буквально «Злодійський Острівець», – і Симону подумалося, що назва доволі влучна як для місця розташування кількох інвестиційних компаній, а серед них – Фредрікової.

– А ти почав опікуватись грошима людей, аж таких багатих, що вони самі не в змозі про свої статки подбати?

– На зразок того, – розсміявся Фредрік.

Кельнер поставив перед кожним із них тарілочку з чимось подібним до крихітних медуз. Симон не виключав, що то справді крихітні медузи. Це була, мабуть, чергова страва на Тйувхолмен: суші стали чимось на зразок піци для вершків середнього класу.

– Тобі не бракує економічного відділу? – запитав Симон, потягуючи воду зі своєї склянки. Цю льодовикову воду реімпортують у Норвегію із США, де вона проходить спеціальну обробку, в результаті якої позбавляється необхідних організмові мінералів, з якими норвежці можуть отримувати її безкоштовно, у вигляді чистої і смачної води з крана. А ця коштує шістдесят крон за пляшку. Симон давно залишив спроби осягнути психологію ринкових сил і механізми їхньої боротьби. Фредрік натомість осягнув. І вступив гравцем у цю боротьбу. Симон підозрював, що він грав у неї від самого початку. У Фредріка було чимало спільного з Карі: надто добре освічений, надто амбіційний і надто свідомий власної цінності, щоб служба в поліції задовольнила й утримала його.

– Мені бракує моїх колег з відділу і гостроти відчуттів, – сказав Фредрік. – Але не млявого темпу і бюрократії. Можливо, ти пішов з тієї самої причини?

Він швидко підніс келих до губ, і Симон не мав нагоди визначити за обличчям, чи він справді не в курсі обставин Симонового переходу у відділ убивств, чи тільки вдає. Зрештою, Симона перевели невдовзі після того, як Фредрік оголосив про своє власне звільнення, що його багато хто розцінював як темний бік скандалу навколо справи про відмивання грошей. Фредрік навіть був одним із тих, хто працював безпосередньо над тією справою. Але, можливо, у нього не залишилось контактів з поліцією.

– На зразок того, – пробурмотів Симон.

– Тобі у «вбивчому» робота має бути більше до душі, – зазначив Фредрік й удавано нишком глянув на годинник.

– От якраз із приводу моєї душі, – сказав Симон. – Я просив тебе про зустріч тому, що мені потрібен кредит. Для моєї дружини – їй потрібна операція на очах. Ельзе – ти її пам’ятаєш?

Жуючи медузу, Фредрік видав звук, що міг означати і «так», і «ні».

Симон терпляче чекав, коли той проковтне.

– Мені дуже прикро, Симоне, ми інвестуємо гроші наших клієнтів тільки в акціонерний капітал або в цінні облігації з державними гарантіями. А приватний ринок ми не кредитуємо ніколи.

– Я в курсі, але звернувся до тебе тому, що не можу діяти звичайними шляхами.

Фредрік ретельно витер серветкою куточки рота і поклав її на тарілку.

– Мені шкода, що не можу тобі допомогти. Операція на очах? Це звучить серйозно.

Підійшов кельнер, взяв тарілку Фредріка, побачив, що Симон залишив страву недоторканою, і запитально подивився на нього. Симон жестом дозволив забрати тарілку.

– Тобі не смакувало? – запитав Фредрік.

Він попросив кельнера принести рахунок, уживши слова, що могли бути японськими.

– Я не куштував, – сказав Симон. – Я скептично ставлюсь до безхребетних як до страви. Вони якось надто легко просковзують, якщо ти мене розумієш. Я не люблю марнувати харчі, але ці конкретні тваринки на вигляд здавалися цілковито живими, тож, я сподіваюсь, вони ще матимуть другий шанс в акваріумі.

Фредрік засміявся з його дотепу перебільшено щиро, щасливий, що друга частина їхньої розмови, здавалося, закінчилась. Він ухопив рахунок, щойно кельнер приніс його.

– Дозволь, я… – почав був Симон, але Фредрік уже просунув кредитну картку в платіжний термінал, поданий кельнером, і натиснув потрібні клавіші.

– Було дуже приємно побачитися, і мені щиро жаль, що не в змозі був тобі допомогти, – сказав Фредрік, коли офіціант пішов, і Симон відчував, що тиск на сидіння Фредрікового стільця вже зменшується.

– Ти читав учора про вбивство Іверсен?

– О Боже! Звісно, читав.

Фредрік скрушно похитав головою, зняв окуляри і протер очі.

– Івер Іверсен був одним з наших клієнтів. Яка трагедія!

– Я гадаю, він був твоїм клієнтом іще тоді, коли ти служив у поліції, в економічному.

– Перепрошую?

– Підозрюваним, я маю на увазі. Дуже прикро, що ти з твоєю кваліфікацією покинув команду. З тобою ми, можливо, зуміли б довести справу до суду. Операції з нерухомістю потребують надретельної ревізії – ми були одностайні щодо цього, Фредріку, ти не пам’ятаєш?

Фредрік знову надів сонцезахисні окуляри.

– Симоне, ти завжди грав за високими ставками.

Симон кивнув. Так, Фредрік знав причину, з якої Симон раптово змінив відділ.

– Коли вже мова торкнулася ставок у грі… – сказав Симон. – Я всього лише дурний поліцейський без ступеня в галузі фінансів, але щоразу, переглядаючи рахунки Іверсена, я дивувався, як компанії вдавалося залишитись на плаву. Вони безнадійно втрачали на купівлі й продажу майна: у більшості випадків гра була збитковою.

– Так, але вони завжди досконало керували нерухомістю.

– Нехай благословенні будуть минулі збитки, які можна вирахувати з поточних зисків. Завдяки їм, Іверсен практично не сплачував податки з прибутку від основної діяльності впродовж останніх кількох років.

– Господи! Та ти говориш так, ніби знову повернувся у відділ боротьби з економічною злочинністю.

– Мій пароль дає мені доступ до старих файлів. Я вчора читав їх усю ніч на своєму комп’ютері.

– Он як? Але ж у тому немає нічого незаконного – такі податкові норми.

– Атож, – сказав Симон, спершись підборіддям на руку і дивлячись угору, у синє небо. – Кому, як не тобі, знати. Зрештою, саме ти перевіряв Іверсена. Можливо, Айнете Іверсен убив розлючений збирач податків?

– Що?!

Симон коротко розсміявся і підвівся.

– Просто старечі жарти. Не зважай. Дякую за обід.

– Симоне!

– Що?

– Я не хочу, щоб ти себе тішив марною надією, але я попитаю в колег про кредити.

– Я ціную це, – сказав Симон і застебнув куртку. – Бувай.

Йому не треба було навіть обертатись – він знав, що Фредрік замислено дивиться йому вслід.

Ларс Їлберґ примостив знайдену у контейнері для сміття коло 7-Eleven газету таким чином, щоб вона правила йому за подушку цієї ночі. Він звернув увагу, що кілька сторінок поспіль присвячені вбивству заможної дами з фешенебельного західного району міста. Якби жертвою був який-небудь горопаха, що сконав від передозування отруєною ширкою десь за вокзалом чи в районі Скіппергата, його б заледве згадали кількома рядками. Якийсь юний вискочень з КРИПОСу на прізвище Бйорнстад заявив, що в розслідуванні буде задіяно всі доступні ресурси. Ого! А як стосовно упіймання масових вбивць, які підмішують миш’як і щурячу отруту в ширку, якою вони торгують?

Їлберґ визирнув зі свого тінистого закутка. До нього наближався якийсь тип у фуфайці з каптуром, схожий на одного з бігунів, що охоче включають стежку вздовж річки у маршрути своїх регулярних пробіжок. Але бігун, помітивши Їлберґа, уповільнив темп, і Ларс подумав, що то або полісмен, або шикарний хлопчик у пошуках модних метамфетамінів. Аж коли бігун уже під мостом скинув каптур, Їлберґ упізнав хлопця. Той упрів і захекався від бігу.

Їлберґ підвівся з підстилки, враз повеселівши, майже щасливий.

– Привіт, друзяко! Я доглядав твої речі: усе, як було, отам, на місці, – кивнув він у бік кущів.

– Дякую, – сказав хлопець, присівши навпочіпки і перевіряючи свій пульс. – Але я хотів спитати, чи не зробив би ти мені ще одну ласку?

– Звісна річ! Що завгодно.

– Дякую. Хто з дилерів продає «супербой»?

Ларс Їлберґ заплющив очі. Чорт забирай…

– Не треба, друзяко. Тільки не «супербой».

– Чому ні?

– Тому що я тобі можу назвати трьох людей, яких це паскудство вбило цього тільки літа.

– Хто продає найчистіший продукт?

– Про чистоту нічого не скажу – це не моє дуриво. Але з дилерами усе просто. В цьому місті «супербой» продається лише в одній точці. Дилери завжди працюють у парі. В одного товар, а інший бере гроші. Вони виснуть під Нібруа.

– І на що вони схожі?

– Як коли. Але гроші зазвичай бере здоровило з ряботинням і короткою стрижкою. Він бос, але любить сам гендлювати на вулиці і приймати гроші. Підозрілий, сука, не довіряє своїм дилерам.

– Кремезний і рябий?

– Так, його легко упізнати за повіками. Верхні повіки звисають на очі, і в нього через те сонний вигляд. Зрозумів мене?

– Ти маєш на увазі Калле?

– Ти його знаєш?

Хлопець повільно кивнув.

– Тоді ти в курсі, що у нього з повіками?

– Які у нього години роботи, не знаєш? – запитав хлопець.

– Вони там з четвертої до дев’ятої. Я знаю, бо їхні перші клієнти починають підтягуватись у чергу ще за півгодини. А останні прибігають, як ті щури канавами, щоб не запізнитись.

Хлопець знову накинув свій каптур на голову.

– Дякую, друже.

– Ларс. Мене звати Ларс.

– Дякую, Ларсе. Тобі щось потрібно? Гроші?

Ларсу завжди потрібні гроші. Він похитав головою.

– Як тебе звати?

Хлопець пересмикнув плечима, мовби кажучи: називай, як тобі заманеться. І побіг далі.

Марта сиділа в приймальні, коли він пройшов сходами повз неї і пішов далі вгору.

– Стіґе! – гукнула вона.

Він зробив іще кілька кроків, перш ніж зупинитись. Це може бути пов’язано з типовим для наркоманів уповільненням рефлексів. Або ж його ім’я – не Стіґ. Він упрів: таке враження, що він біг. Вона сподівалась, це не означає, що він ускочив у халепу.

– Я дещо для тебе маю, – сказала вона. – Зачекай!

Вона взяла коробку, сказала Марії, що повернеться за кілька хвилин, і поспішила до нього. Вона злегка торкнула його за лікоть.

– Ходімо до вашої з Джоні кімнати.

Коли вони увійшли в кімнату, їх зустріло несподіване видовище. Штори були підняті, а кімната залита сонячним світлом. Джоні не було, а повітря в кімнаті було свіжим, бо одне з вікон залишили відчиненим – настільки, наскільки дозволяв обмежувальний замок. Рада наказала встановити обмежувачі на вікнах у кожній кімнаті по кількох прикрих інцидентах, коли пішоходи внизу лише дивом не постраждали від падіння великих, важких предметів, які регулярно викидалися з вікон Центру: радіоприймачі, звукові колонки, музичні центри, а іноді також телевізори. Втім, безпосереднім приводом для розпорядження щодо обмежувачів стали не електричні прилади, а органічна речовина. Внаслідок поширеної серед пожильців нестримної соціальної фобії вони часто відмовлялися ходити у спільні туалети. Тому деяким з них дали дозвіл тримати у своїй кімнаті відро, яке вони регулярно спорожнювали, хоча, на жаль, дехто – вкрай нерегулярно. Один з таких пожильців тримав відро на підвіконні, щоб у відкрите вікно виходив найгірший сморід. Якогось дня, коли хтось з адміністрації різко відчинив двері у кімнату, протяг перекинув відро. У новій кондитерській внизу велися ремонтні роботи, і саме на ту мить на драбині просто під вікном стояв маляр. Маляр не зазнав серйозної фізичної травми, але Марта, яка першою прибула на місце нещасного випадку, щоб надати допомогу постраждалому, знала, наскільки глибоко позначився той інцидент на його психіці.

– Сідай, – сказала вона, показуючи на стілець. – І скидай кросівки.

Він зробив, як вона звеліла. Вона відкрила коробку.

– Я не хотіла, щоб інші їх бачили, – сказала вона, дістаючи пару чорних черевиків з м’якої шкіри.

– Вони від мого батька, – додала вона, простягаючи йому черевики. – У вас приблизно однаковий розмір.

Він подивився так здивовано, що вона сама відчула, як зашарілась.

– Ми не можемо вирядити тебе на співбесіду в кросівках, – квапливо проказала вона.

Доки він узував черевики, Марта оглянула кімнату. Вона не була впевнена, але їй здавалось, що вона відчуває запах миючого засобу. Прибиральників, наскільки вона знала, тут сьогодні не було. Вона підійшла до фотографії, приколотої до стіни.

– Хто це?

– Мій батько, – відповів він.

– Справді? Офіцер поліції?

– Так. Поглянь.

Вона обернулась до нього. Він підвівся і тупнув спочатку правою, а потім лівою ногою об підлогу.

– То як?

– Підходять ідеально, – усміхнувся він. – Велике спасибі, Марто.

Вона здригнулась, коли він вимовив її ім’я. Не тому, що вона не звикла до такого звернення, – навпаки, мешканці Центру знали весь персонал тільки на ім’я. Прізвища, домашні адреси та імена членів родини – ніщо з цього не розголошувалось. Адже співробітники Центру щоденно бували свідками купівлі-продажу наркотиків. Справа була в тому, як він вимовив. Зворушливо. Ретельно і невинно, але так само – з почуттям. Вона усвідомила, наскільки недоречне її перебування в цій кімнаті з ним наодинці. Але ж вона була впевнена, що Джоні теж тут буде. Вона питала себе, де він міг подітись: підняти Джоні з ліжка здатні тільки наркотики, туалет або їжа. Саме в такому порядку. І все ж вона залишилась у кімнаті.

– Яку роботу ти шукаєш? – запитала вона.

Марта відчула, що трішечки задихається.

– Що-небудь у судовій системі, – відповів він серйозно.

У цій серйозності крилася якась особлива ніжність. Майже не по роках.

– Певною мірою, як твій батько?

– Ні, поліція працює на виконавчу владу. Я хочу працювати на судову владу.

Вона усміхнулась. Він дуже відрізнявся від решти. Можливо, тому вона й думала, що він не схожий на інших наркоманів. І він також дуже відрізнявся від Андерса. Там, де в Андерса завжди був залізний контроль, цей хлопець видавався відкритим і вразливим. Там, де Андерс був підозріливий і зневажливий до людей, яких ще навіть не знав, Стіґ видавався доброзичливим, добрим аж до наївності.

– Мені треба йти, – сказала вона.

– Авжеж, – кивнув він, притулившись до стіни.

Він розстебнув фуфайку. Футболка під нею була мокра від поту і прилипла до тіла.

Він хотів щось сказати, коли її рація затріщала. Вона піднесла її до вуха.

До неї відвідувач.

– Що ти хотів сказати? – запитала вона після того, як отримала повідомлення.

– Це може зачекати, – мовив хлопець і усміхнувся.

Знову той літній офіцер поліції.

Він чекав на неї коло стійки реєстрації.

– Мені дозволили увійти, – сказав він вибачаючись.

Марта з докором подивилася на Марію, яка у відповідь підняла руки, мовби говорячи: «А що такого я зробила?»

– Є у вас місце, де ми могли б…

Марта запросила його в конференц-зал, але каву не запропонувала.

– Ви знаєте, що це таке? – запитав він, показуючи їй свій мобільний телефон так, щоб вона бачила екран.

– Фото якогось ґрунту?

– Відбиток підошви. Вам це, ймовірно, не так багато говорить, а от мені цікаво було, чому цей відбиток видається таким знайомим. І нарешті я зрозумів: це тому, що я зустрічав його в надто багатьох потенційних місцях злочину. Ну, ви знаєте – у місцях, де ми знаходимо трупи. Здебільшого, як сліди на снігу в районі вантажного порту, у лігвах кримінального елементу, у закутках, де торгують наркотиками, у бункерах часів Другої світової війни, що правлять за нелегальні тири. Коротше кажучи…

– Коротше кажучи, у місцях, котрі відвідують люди такого штибу, як наші пожильці, – зітхнула Марта.

– Саме так. Смерть, як правило, має свої конкретні причини, але незалежно від причини поруч з’являються такі відбитки. Ці сині армійські кросівки стали найбільш поширеним взуттям наркоманів і безпритульних по всій Норвегії, відколи таке взуття почали роздавати Армія спасіння та Бимісйонен. Тому як речовий доказ ці сліди мало чого варті – забагато людей з кримінальним минулим носять таке взуття.

– То яка мета вашого візиту, старший інспекторе Хефасе?

– Такі кросівки більше не виробляють; а ті, що у вжитку, – позношувались. Але якщо ви уважно придивитесь до зображення, то побачите, що слід підошви має чіткі краї. Тобто кросівки абсолютно нові. Я робив запит в Армію Спасіння, і вони повідомили мені, що останню партію синіх кросівок передали вам у березні цього року. Тож моє запитання просте: ви роздавали щось із цього взуття з весни? Розмір сорок третій.

– Безперечно.

– А кому…

– Багато кому.

– А розмір…

– Сорок третій – це найбільш поширений розмір чоловічого взуття в західному світі, зокрема й серед споживачів наркотиків, як можна здогадатись. Я не в змозі чи пак не готова повідомити вам щось конкретніше за це, – сказала Марта і подивилась на нього, міцно стуливши губи.

Старший інспектор зітхнув.

– Я поважаю вашу лояльність до ваших підопічних. Але мова йде не про грам амфетаміну, а про розслідування вбивства. Я надибав цей слід учора, на Холменколласен, там, де застрелено жінку. Айнете Іверсен.

– Іверсен?

Марті раптом знову перехопило подих. Як дивно… Втім, та ж таки психотерапевт, що знайшла у неї діагноз «втоми співчуття», радила їй прислухатись до свого організму на предмет ознак стресу.

Старший інспектор Хефас схилив голову набік.

– Так, Іверсен. Широко обговорюється в пресі. Її застрелили на порозі власного будинку.

– Так-так, я бачила заголовки. Але я ніколи не читаю таких репортажів – у нас не бракує чорноти у повсякденній роботі. Якщо ви розумієте, що я маю на увазі.

– Я розумію. Її звали Айнете Іверсен. Сорок дев’ять років. Відзначилась у бізнесі, останнім часом – домогосподарка. Залишила чоловіка і двадцятилітнього сина. Була головою місцевої жіночої організації. Щедрим внескодавцем Норвезької туристичної асоціації. Ймовірно, слід визначити її, як одну з опор спільноти.

Марта закашлялась.

– Звідки ваша впевненість, що слід належить убивці?

– Ми не впевнені. Але ми знайшли фрагмент сліду з кров’ю жертви в спальні, і той фрагмент збігається з цим відбитком.

Марта знову закашлялась. Треба перевіритись у лікаря.

– Навіть якщо я пригадаю імена всіх, кому видавались кросівки сорок третього розміру, як ви дізнаєтесь, які з них з місця злочину?

– Немає гарантії, що зможемо, але видається, що вбивця вступив у кров жертви, і кров потрапила в заглиблення на рифленій підошві. Таким чином, часточки коагульованої крові можна буде знайти в канавках на підошві.

– Я розумію… – сказала Марта.

Старший інспектор Хефас чекав.

Вона підвелась.

– …але боюсь, я нічим не зможу вам допомогти. Звісно, я можу розпитати решту наших співробітників, чи вони пам’ятають щось про сорок третій розмір.

Полісмен не підводився зі свого місця, ніби даючи їй шанс зважитись і сказати йому щось. Тоді він теж устав і простягнув їй свою візитну картку.

– Дякую за розуміння і ваш час. Телефонуйте о будь-якій порі.

Старший інспектор Хефас пішов, а Марта залишилась у конференц-залі. Вона закусила нижню губу.

Вона сказала йому правду. Сорок третій розмір. Це найпоширеніший розмір чоловічого взуття.

– Зачиняємось! – оголосив Калле.

Була дев’ята вечора, і сонце починало сідати за будинки на тому березі річки. Він взяв останні стокронові банкноти і сховав їх у поясний гаманець. Він чув, що в Санкт-Петербурзі вуличних наркоторговців так часто грабували, що російська мафія сконструювала для них металеві грошові пояси, що заварюються намертво навколо талії. У поясі є вузька щілина, в яку вкладаються гроші, а код відомий тільки пацанові в базовому офісі, так що дилери не можуть видати його грабіжникам навіть під тортурами, та й у них не виникає спокуси самим присвоїти готівку. Дилер, таким чином, має спати, їсти, срати і трахатися з металевою скринькою на поясі; але навіть попри це, Калле цілком серйозно замислювався над таким варіантом безпеки. Йому остогидло до чортиків стовбичити тут день по дню, щовечора.

– Ще мені! Благаю!

Знов одна з тих виснажених наркоманських сучок: ходячий скелет, під шкірою просвічує череп, у стилі Голокосту.

– Завтра, – відрізав Калле і рушив.

– Мені дуже треба!

– Все продано, – збрехав він і зробив знак Пелвісу, своєму дилеру, щоб теж рушав.

Вона почала плакати. Калле не відчував жалості. Нехай засвоять, що заклад зачиняється точно о дев’ятій, і хто прийшов на дві хвилини пізніше, той запізнився. Звісно, він би міг затриматись на десять хвилин. Міг би й на чверть години, щоб продати тим, хто спромігся нашкребти грошей в останню мить. Але йдеться про його власне право на дотримання балансу роботи й особистого життя, право точно знати, коли він може піти додому. Зрештою, триваліший робочий день не поліпшив би його зиск, оскільки вони мали монополію на «супербой»; скелетура повернеться завтра, нікуди не подінеться – чекатиме на відкриття.

Вона вчепилась йому в руку, але Калле струснув її геть. Вона заточилася і впала на коліна у траву.

– Гарний був день, – зазначив Пелвіс, коли вони бадьоро марширували стежкою. – Скільки в касі, як гадаєш?

– А як гадаєш ти? – огризнувся Калле.

Навіть помножити кількість пакетиків на ціну нездатен цей дебіл. З ким доводиться сьогодні працювати!

Перш ніж вони перетнули міст, він озирнувся через плече, щоб перевірити, чи за ними ніхто не стежить. Ця звичка набута дуже давно, як і безцінний досвід наркоторговця, який змушений був носити при собі надто багато грошей і міг стати жертвою пограбування, без права звернутися в поліцію. Дорого придбаний досвід, набутий одного літнього дня на березі річки, коли він, не в силі тримати очі розплющеними, закуняв на лавці з розфасованим героїном на триста тисяч крон, який він мав продати для Нестора. На мить, коли він прокинувся, наркотики, ясна річ, уже пропали. Нестор знайшов його наступного дня і пояснив, що бос, пожалівши Калле, дає йому право вибору. Обидва великі пальці – за те, що такий незграбний. Або ж – обидві верхні повіки, бо закуняв на роботі. Калле вибрав повіки. Двоє чоловіків у костюмах, один чорнявий, інший блондин, тримали його, а Нестор відтягнув повіки і відрізав їх своїм страхітливим кривим арабським ножем. Після цього Нестор – так само за наказом боса – видав Калле грошей на таксі до лікарні. Хірурги пояснили, що для відновлення повік йому треба пересадити шкіру з іншої ділянки тіла, тож йому пощастило, що він не єврей і що не обрізаний. Виявилося, що крайня плоть має тип шкіри, за своїми властивостями найбільш близький до шкіри повік. З урахуванням усіх обставин операція пройшла успішно, а тим, хто питав, Калле давав стандартну відповідь: мовляв, повіки втратив через нещасний випадок з кислотою, а шкіру для пластичної операції у нього взяли зі стегна. З чужого стегна, пояснював він, якщо питала жінка в ліжку і бажала побачити шрам; і що він на чверть єврей, якщо вона цікавилась і щодо іншого.

Впродовж тривалого часу він вважав, що його таємниця у безпеці, аж доки пацан, який перехопив його роботу у Нестора, підійшов якось до нього в барі й запитав голосно, чи Калле не відгонить уранці немитим прутнем, коли він протирає очі зі сну. Пацан і його дружки реготали від щирого серця. Калле розбив пивну пляшку об шинквас, ударив його «короною» з пляшки просто в пику; і бив знову й знову, аж доки упевнився, що тому не буде що протирати зранку зі сну. Наступного дня Нестор відвідав Калле і сказав йому, що бос уже чув новину, і що Калле може повертатись на свою стару роботу, оскільки місце звільнилось, і що бос схвалює його ініціативність. З того дня Калле ніколи не склепляв повік, доки не був цілковито впевнений, що все у нього під контролем. Але зараз він не бачив нічого підозрілого, тільки оту доходягу на траві та ще бігуна у фуфайці з каптуром.

– Двісті тисяч? – припустив Пелвіс.

Придурок.

Проминувши за чверть години східний центр Осло і сумнівні на вигляд, хоч і характерної забудови вулички Ґамлебин, чи пак Старого Міста, вони увійшли через відчинені ворота на занедбану територію покинутого заводу. Підбити підсумки вони повинні за годину. Крім них будуть тільки Енок і Сиф, що продають амфетаміни на Ельгене і Толлбугата відповідно. Після цього треба ще відважити, перемішати і загорнути нові пакетики назавтра. Тоді він зможе, нарешті, повернутись додому, до Віри. Вона останнім часом на нього дметься. Поїздка в Барселону, що він обіцяв їй, зірвалася, бо він був зайнятий у справах усю весну. Щоб якось виправдатись, він пообіцяв їй поїздку в Лос-Анджелес у серпні цього року. Як на те, через судимість йому відмовили в американській візі. Калле знав, що такі жінки, як Віра, не надто терплячі, у них завжди є інші варіанти; тому, щоб не втратити її, він змушений був регулярно її трахати й улещувати коштовними дрібничками. А це вимагало часу й енергії. І, звісно, грошей. А значить, більше роботи. Отак він опинився між молотом і ковадлом.

Вони перетнули пустирище, вкрите брудним від мастила гравієм і бур’янами, серед яких стояли дві вантажівки без покришок на колесах, навічно припарковані на керамзитових блоках, і застрибнули на вантажну платформу перед будівлею з червоної цегли. Калле набрав чотиризначний код на панелі, в замку загурчало, і вони відчинили двері. Всередині їх накрив гуркіт барабанів і бас-гітари. Міськрада віддала другий поверх триповерхового заводського корпусу під репетиційні зали для музичних груп початківців. Калле винайняв за символічну платню залу на третьому поверсі, нібито для агенції з організації концертів, представившись менеджером з бронювання. Вони, щоправда, за весь час не забезпечили жодній групі жодного концертного виступу, але ж усім відомо, які нині важкі часи для мистецтва.

Калле і Пелвіс уже йшли коридором до ліфта, а вхідні двері ще повільно зачинялись під тиском жорсткої пружини. За рипінням дверей Калле здалось, наче він чує зовні швидкі кроки – так, ніби хтось біг гравієм.

– Триста? – знай вгадував Пелвіс.

Калле похитав головою і натиснув кнопку ліфта.

Кнут Шредер поклав свою гітару на корпус підсилювача.

– Перекур! – гукнув він і попрямував до дверей.

Він знав, що колеги-музиканти спантеличено перезираються. Знову перекур? За три дні у них концерт у молодіжному клубі, і найприкрішим було те, що вони повинні репетирувати як навіжені заради того, щоб принаймні не облажатись цілковито. Кнут мав решту учасників групи за купку церковних хористів: вони не курили, не налягали на спиртне, і не те що ніколи не торкнулися самокрутки з анашею, а навіть не бачили, яка вона на вигляд. То про який, питається, рок-н-рол могла йти мова? Він зачинив за собою двері й почув, як вони почали без нього пісню від самого початку. Зрештою, не так погано, але геть без душі. Не те, що у нього! Минаючи коридором дві порожні репетиційні зали на шляху до ліфта, він посміхнувся на сценку, що раптом згадалась йому.

Це точнісінько, як на тому DVD Eagles «Hell Freezes Over» – таємна пристрасть Кнута, – коли група репетирує з Бербанкським філармонічним оркестром, і насуплені оркестранти зосереджено виконують «New York Minute», а Дон Генлі обертається на камеру, морщить носа і шепоче: «…але ж їм бракує блю-у-узу…»

Кнут проходив повз двері тієї репетиційної зали, що завжди була відчиненою, бо замок пошкоджений, а петлі відхилились так, що двері на них не обертались. Він зупинився. Там, усередині, спиною до нього стояв чоловік. Свого часу в будівлю регулярно проривалися волоцюги в пошуках інструментів або обладнання, яке легко перетворити на готівку; але відколи на другому поверсі влаштувалось агентство з організації концертів, неподобства припинились – новоприбулі не пошкодували грошей на нові масивні бронедвері з солідним кодовим замком.

– Гей, ти! – гукнув незнайомцю Кнут.

Хлопець обернувся. Важко було зрозуміти, хто він. Бігун? Ні. Так, він був одягнений у фуфайку з каптуром і спортивні штани, але на ногах мав чорні шкіряні черевики. Так химерно одягаються тільки волоцюги. Але Кнут не злякався. Ще чого! Він сам на зріст, як Джої Рамон, ще й вбраний у таку саму, як у нього, шкіряну куртку.

– Чувак, ти що тут робиш?

Хлопець усміхнувся. А це означало, що він не міг бути членом банди байкерів.

– Просто прибираю тут трішки.

Це видавалось правдоподібним. Комунальні репетиційні зали швидко зазнають занепаду; все розтрощується або розкрадається, і ніхто ніколи не бере на себе відповідальності за підтримання чистоти. Вікно було досі затулене звукоізоляційним листом, але з інструментів залишився один-єдиний пошарпаний бас-барабан, на шкірі якого хтось написав готичними літерами «Відчайдушна Молодь». На підлозі серед недопалків, липкої стрічки й обірваних гітарних струн лежала також самотня барабанна паличка і настільний вентилятор, яким барабанщик, імовірно, рятувався від перегріву. Плюс електричний подовжувач, який Кнут міг би перевірити на функціональність, але той напевне був несправний. Оскільки подовжувачі в принципі продукт ненадійний, майбутнє належить бездротовим з’єднанням, і мати обіцяла Кнуту, що виступить спонсором придбання бездротової системи для його гітари, якщо він кине курити – саме та історія, що надихнула його на композицію «Ти почала жорсткі перемовини».

– О такій порі? Хіба у комунальників робочий день не закінчився? – здивувався Кнут.

– Ми думаємо відновити репетиції.

– Хто це – ми?

– «Відчайдушна Молодь».

– А, то ти з їхньої групи?

– Я колись був у них ударником. Мені здалось, я бачив зі спини двох наших хлопців, коли увійшов. Але вони зайшли в ліфт і десь зникли.

– Ні, то менеджери з бронювання. У них тут агентство.

– Ого? То вони можуть бути для нас корисними?

– Я не думаю, що вони беруть нових клієнтів. Ми постукали до них у двері, а вони сказали: «ідіть під три чорти».

Кнут посміхнувся, витяг цигарку з пачки і сунув її в рот. Можливо, хлопець теж курець? Тоді вони могли б разом перекурити надворі і поговорити про музику. Або про бездротове обладнання.

– Я спробую щастя, може, мені відчинять, – сказав ударник.

Хлопець був більше схожий на вокаліста, ніж на барабанщика. І він наштовхнув Кнута на ідею, що його спроба поспілкуватися з агентами з бронювання може піти всім на користь. Схоже, у хлопця є щось таке… здатність переконувати інших. І якщо вони відчинять йому двері і прислухаються до його слів, можливо, Кнут і сам зможе згодом зайти до них протоптаною стежкою.

– Я піду з тобою – покажу, де їхній офіс.

Хлопець начебто засумнівався. Але потім кивнув:

– Дякую.

Великий вантажний ліфт рухався так повільно, що Кнут устиг докладно пояснити новому знайомцеві, чому підсилювач Mesa Boogie такий приголомшливий і реально дає чисте рокове звучання.

Вони вийшли з ліфта, Кнут повернув ліворуч і показав на сині металеві двері, єдині двері на поверсі. Хлопець постукав. За кілька секунд відчинився невеликий люк на рівні голови, і звідти визирнула пара налитих кров’ю очей. Так само, як того разу, коли Кнут намагався достукатись.

– Чого тобі треба?

Хлопець нахилився ближче до люка, наче намагаючись розгледіти, хто там стоїть за дверима.

– Ви взялися б організувати бронювання на концерти «Відчайдушної Молоді»? Ми одна з груп, що репетирують поверхом нижче.

– Щезни, щоб я твою пику більше не бачив. Капіше?

Хлопець, однак, тримав свою «пику» перед люком, і Кнут бачив, як бігають його очі, намагаючись щось видивитись.

– Ми класна група. Вам подобається «Depeche Mode»?

Звідкись із глибини кімнати позаду налитих кров’ю очей пролунав голос:

– Пелвісе, хто там?

– Якась група.

– Здихайся їх до дідька! І повертайся до роботи – я хочу повернутись додому до одинадцятої.

– Чув мого боса?

Люк захряснувся.

Кнут зробив кілька кроків, що відділяли його від ліфта, і натиснув на кнопку. Двері ніби спроквола відчинилися, і він увійшов. Але хлопець залишився на місці. Курт подивився на дзеркало, встановлене на замовлення агентства у верхній частині стіни праворуч, якщо дивитись від ліфта. У ньому відображались їхні броньовані двері, хтозна навіщо. Щоправда, Осло не найбезпечніше місто в світі, але, як на концертну агенцію, вони поводились дещо параноїдально. Можливо, вони збирають реально багато готівки на влаштуванні концертів? Він чув, що відомим норвезьким групам платять по півмільйона за участь у рок-фестивалях. Ще одна причина – щоб не переривати репетиції. Якби йому ще бездротову систему. І нову групу. З душею. Може б, йому об’єднати свої сили з новим хлопцем? Той, нарешті, повернувся до ліфта, але тримав руку перед сенсорами так, щоб двері не зачинялись. Тоді він прибрав руку і став пильно придивлятись до люмінесцентних світильників у стелі ліфта. Ні, якщо розібратися, ні, подумав Кнут. Він достатньо вже змарнував часу, репетируючи з психами.

Він вийшов на вулицю, щоб викурити цигарку, а хлопець тим часом повернувся в репетиційну, щоб прибирати далі. Кнут сидів на кузові однієї з двох іржавих вантажівок, коли хлопець вийшов.

– Схоже, наші запізнюються, а я не можу до них додзвонитись, бо в моєму мобільному батарея розрядилась, – сказав він, демонструючи свій стільниковий телефон, на вигляд геть новенький. – Я вирішив, сходжу поки що по цигарки.

– Я тебе пригощу. Бери, – сказав Кнут, простягаючи пачку. – На якій ударній установці ти граєш? Стривай, дай-но вгадаю! Ти, здається, барабанщик старої школи. «Людвіг»?

Хлопець всміхнувся.

– Дякую, старий. Але я курю тільки «Мальборо».

Кнут знизав плечима. Він поважав людей, що зберігають вірність своєму бренду, нехай це будуть барабани чи цигарки, не має значення. Але «Мальборо»? Все одно, що сказати: «я з машин визнаю тільки “тойоту”».

– Давай, старий! – сказав Кнут. – Побачимось!

– Дякую за прийом. Шануймось!

Він дивився, як хлопець йшов гравієм у бік воріт. Раптом той обернувся і рушив назад.

– Я щойно згадав, що код до дверей у мене на мобільному, – сказав він із трохи ніяковою усмішкою, – а…

– …а батарея сіла. 666С. Це я сам вигадав. Знаєш, що це означає?

Хлопець кивнув.

– Це код Арізонської поліції для самогубств.

Кнут закліпав очима.

– Як це?

– Точно кажу. «С» означає «суїцид». Мені батько колись казав.

Кнут дивився, як хлопець вийшов за ворота і постать його розчинилась у присмерку літнього вечора, тим часом вітерець колихав високу траву, і вона гойдалась хвилею, як публіка на концерті впродовж виконання сентиментальної балади. «Суїцид». Хай тобі грець! Безперечно, це набагато крутіше, ніж «666Сатана»!

Пелле подивився в дзеркало заднього огляду і почухав хвору ногу. Все було негаразд: кепський заробіток, кепський настрій і підозріла адреса, яку щойно назвав пасажир: Центр Іла. Тому вони наразі ще не рушили з місця, що практично було постійною стоянкою таксі Пелле у Ґамлебюен.

– Ти маєш на увазі притулок? – запитав Пелле.

– Так. Але тепер він називається… Так, притулок.

– Я нікого не вожу в притулок без попередньої оплати. Вибачай, але я мав уже сумний досвід.

– Авжеж. Я про це не подумав.

Пелле спостерігав, як його клієнт, або, точніше, потенційний клієнт, порпається в кишені. Пелле пробув за кермом тринадцять годин поспіль, але мине ще кілька годин, доки він доїде додому, в свою квартиру в Швайґаардз, припаркує машину, дошкутильгає по сходах на складних милицях, котрі він тримає під сидінням, гепнеться в ліжко і засне. І, бажано, без снів. Втім, це вже залежить від змісту снів. Бо може наснитись і рай, і пекло – ніколи не знаєш. Пасажир передав йому п’ятдесятикронову банкноту і жменю дрібних.

– Тут трохи більше ста, цього не досить.

– Сотні не досить? – цілком щиро здивувався тепер не такий уже потенційний клієнт.

– Либонь, давно таксі не брав?

– Я б сказав, що так. Це всі гроші, що я маю; але, може, ти б мене довіз до того місця, до якого їх вистачає?

– Це можна, – погодився Пелле.

Він поклав гроші в бардачок, оскільки не схоже було, щоб хлопець хотів отримати квитанцію, – і натиснув на газ.

Марта була сама в кімнаті 323.

Сидячи за віконцем адміністратора в приймальні, вона бачила, як спершу Стіґ, а потім Джоні виходили на вулицю. Стіґ був узутий у чорні черевики, які вона йому дала.

Правила Центру дозволяли адміністрації обшукувати кімнату мешканця без попередження або дозволу, якщо підозрювалося зберігання зброї. Щоправда, згідно з правилами, такі обшуки зазвичай здійснюються двома співробітниками Центру. Але як визначається «зазвичай»? Про це в правилах Центру нічого не говорилось.

Марта подивилась на комод. Потім на шафу.

Вона почала з комоду.

В ньому був одяг. Одяг самого тільки Джоні: вона знала, який на вигляд одяг Стіґа.

Вона перейшла до шафи.

Нижня білизна, яку вона видала Стіґу, лежала акуратно складена на одній з полиць. Його пальто висіло на тремпелі. На верхній полиці стояла його червона спортивна торба. Вона потяглась було до тієї торби, коли побачила сині кросівки в нижній частині шафи. Вона облишила торбу, нахилилась і взяла взуття. Глибоко вдихнула. Оглянула підошви. Вона шукала згустки крові. Потім перевернула кросівки.

Вона зітхнула з полегшенням і відчула, як серце їй тьохнуло.

Підошви були абсолютно чистими. Навіть слідів грязюки не було.

– Що ти тут робиш?

Марта рвучко обернулась, серце їй шалено калатало. Вона притисла руки до грудей.

– Андерс!

Вона нахилилась, знервовано сміючись.

– Ти налякав мене мало не на смерть!

– Я чекав тебе, – насупився він, тримаючи руки в кишенях своєї шкіряної куртки. – Вже майже пів на десяту.

– Мені дуже прикро, я не подивилась на годинник. Мені сказали, що один з наших пожильців може тримати у своїй кімнаті зброю, а наш обов’язок – перевіряти…

Марта була настільки схвильована, що збрехала без особливих зусиль.

– Обов’язок?! – пирхнув Андерс. – Час би вже тобі замислитись над тим, що насправді означає обов’язок. Більшість людей, говорячи про обов’язок, мають на думці сім’ю, домівку, а не роботу в такому місці, як оце.

Марта зітхнула.

– Андерсе, не починай, будь ласка.

Але вона вже знала, що його тепер так просто не зупинити – як завжди, йому достатньо було кількох секунд, щоб завестись на серйозну суперечку.

– У моєї матері в галереї є для тебе робота – варто тобі лише забажати. І я з нею згоден у тому, що на твоєму особистому розвитку набагато ліпше позначилось би спілкування там, у неї, з творчими людьми, ніж отут з цими покидьками.

– Андерсе!

Марта підвищила голос, але одразу відчула, що вона надто втомлена, їй бракує енергії. Тому вона підійшла до нього і поклала руку йому на плече.

– Не називай цих людей покидьками. І я вже казала тобі: твоя мати і її клієнти не мають у мені потреби.

Андерс пересмикнув плечима, скинувши її долоню.

– Ці люди теж мають потребу не в тобі, а в тому, щоб держава їх утримувала. Ці відморожені наркомани в Норвегії грають роль священних корів.

– Я не готова знову це обговорювати. Чому б тобі не поїхати без мене, а я візьму таксі, коли тут закінчу?

Андерс у відповідь притулився до одвірка, схрестивши руки на грудях.

– Марто, а що ти обговорювати готова? Я намагався умовити тебе, щоб ми визначили дату…

– Не зараз.

– Ні, саме зараз! Моя мати хоче спланувати своє літо, і…

– Я сказала: не зараз.

Вона спробувала відштовхнути його вбік, але він не зрушив з місця. Ще й виставив руку, перегороджуючи їй шлях.

– Що це за відповідь? Якщо вона сплачує за…

Марта пірнула під його руку, вислизнула в коридор і пішла геть.

– Гей!

Вона почула, як захряснулись двері кімнати, а тоді – швидкі кроки Андерса позаду. Він схопив її за руку, розвернув на сто вісімдесят і притягнув до себе. Вона упізнала запах дорогого лосьйону після гоління, який йому подарувала його мати на Різдво і який Марта терпіти не могла. У неї мало не зупинилося серце, коли вона побачила чорну прірву в його очах.

– Не смій отак кидати мене, – прогарчав він.

Вона мимовільно піднесла руку, захищаючи обличчя, і наступної миті потрясіння відбилось на його обличчі.

– Ти що?! – прошепотів він зі сталлю в голосі. – Ти думаєш, я вдарю тебе?

– Я…

– Двічі, Марто… – прошипів він, і вона відчула його гарячий подих на своєму обличчі. – Двічі за дев’ять років. І ти зі мною так, ніби я якийсь… сімейний насильник?

– Андерсе, пусти. Ти…

Вона почула кашель у себе за спиною. Андерс відпустив її руку і, дивлячись люто їй через плече, процідив:

– То ти проходиш, наркомане, чи як?

Вона обернулась. То був він. Стіґ. Він просто стояв і чекав.

Він перевів спокійний погляд з Андерса на неї. І тим поставив запитання. На яке вона відповіла кивком: усе гаразд.

Він кивнув у відповідь і пройшов повз них. Двоє чоловіків сердито зиркнули при цьому один на одного. Вони були однакові на зріст, але Андерс ширший у плечах, кремезніший.

Марта подивилася услід Стіґові, який пішов далі коридором.

Тоді знову перевела погляд на Андерса. Він нахилив голову набік і пильно дивився на неї з отим ворожим виразом, який вона помічала у нього дедалі частіше, але схильна була пов’язувати це з розчаруванням від браку визнання, на яке, як йому видавалось, він заслужив у себе на роботі.

– Що це, в біса, було? – запитав він.

Дивно: він завжди уникав лайливих слів.

– Що саме?

– Оце, що ви… Ви що оце… переглядались?!.. Хто цей тип?

Вона зітхнула. Скоріше навіть – з полегшенням. Це принаймні звичне і добре знайоме: ревнощі. Те, що не змінилося, відколи вони закохались підлітками. І вона знала, як з цим упоратись. Вона поклала руку йому на плече.

– Андерсе, не дурій. Ходімо зі мною по мою курточку, а тоді поїдемо додому. І сьогодні ввечері не станемо влаштовувати суперечки, а просто приготуємо вечерю, і…

– Марто, я…

– Тсс, – сказала вона, знаючи, що вже взяла гору. – Ти приготуєш вечерю, доки я прийматиму душ. Згода? А завтра обговоримо дату весілля. То як, усе гаразд?

Вона бачила, що він хотів заперечити, але поклала пальчик на його губи. Повні губи, на які вона колись запала. Вона провела пальцем униз, по підборіддю, по ретельно підстриженій щетині. А може, то саме його ревнощі вперше привернули її? Вона вже й не пам’ятала достеменно.

Коли вони сіли в його машину, Андерс остаточно вгамувався. У нього була BMW. Він купив цю машину всупереч бажанню Марти. Гадав, що вона їй поступово припаде до смаку, коли Марта зрештою оцінить, наскільки вона зручна, особливо для поїздок на далекі відстані. І наскільки надійна. Коли він завів мотор, Марта краєм ока знову побачила Стіґа. Він вийшов з Центру, швидко перетнув вулицю і попрямував на схід. На плечі у нього була червона спортивна торба.

Розділ 20

Проїхавши повз футбольне поле, Симон повернув на свою вулицю. У сусіда знову щось смажили на грилі. Гучні, просочені сонячним теплом і пивом вибухи сміху тільки підкреслювали літню тишу, що панувала в усій околиці. Більшість будинків стояли порожні, і лише один автомобіль був припаркований на узбіччі.

– Ось ми й вдома, – сказав Симон, зупинивши машину перед їхнім гаражем.

Він сам не знав, навіщо так сказав. Ельзе, безперечно, здатна була визначити, де вони.

– Спасибі, що запросив мене в кіно, – сказала Ельзе і поклала свою долоню на його, поверх важеля перемикання передач; так ніби він щойно провів її до дверей її дому і зараз побажає їй доброї ночі й піде геть.

«Я ніколи не міг цього зробити», – подумав Симон і всміхнувся їй.

Він питав себе, чи багато вона змогла побачити з того, що показувалось на екрані. То була її ідея піти в кіно. Упродовж сеансу він крадькома дивився на неї кілька разів і пересвідчився, що вона принаймні сміялася щоразу там, де треба. Зрештою, гумор Вуді Аллена міститься більшою мірою в діалогах, аніж у комічних зорових образах. Так чи інак, вони чудово згаяли вечір. Іще один чудовий вечір.

– Думаю, тобі бракувало тільки Міа Феров, – підначила вона його.

Він розсміявся. Оцінив дотеп. Першим фільмом, на який він запросив її, була «Дитина Розмарі», огидно-блискуча картина Романа Поланскі з Міа Феров, чий персонаж народжує дитя, яке виявляється сином диявола. На Ельзе фільм справив гнітюче враження, і впродовж тривалого часу вона була впевнена, що у такий спосіб Симон давав їй зрозуміти, що не хоче дітей, – надто тим, що підбивав її на повторний спільний перегляд. Лише після четвертого фільму Вуді Аллена з Міа Феров вона збагнула, що його зачарувала не інтрига диявола, а Міа Феров як така.

Коли вони йшли від машини до вхідних дверей їхнього будинку, увагу Симона привернув короткий спалах світла з вулиці. Наче спалах від променя обертового маяка. Спалах походив від припаркованого автомобіля.

– Що це було? – запитала Ельзе.

– Я не знаю, – відповів Симон і відімкнув вхідні двері. – Ти не поставиш каву, кохана? Я за мить до тебе приєднаюсь.

Симон залишив її і перейшов вулицю. Він знав, що автомобіль не належить жодному з їхніх сусідів. І взагалі нікому з поближніх мешканців. В Осло лімузини асоціюються здебільшого з посольствами, королівською сім’єю або міністрами. Він знав тільки одну особу, що роз’їжджала з тонованими стеклами, просторим майданчиком між сидіннями і власним водієм за кермом. Цей водій саме вийшов з машини і тримав відчиненими для Симона задні двері.

Симон нахилився, але в машину не сідав. Маленький гостроносенький чоловічок, що сидів усередині, мав кругле рум’яне обличчя такого типу, що по-народному визначається як «пампуха». Синій «клубний» піджак із золотими ґудзиками – початок з 1980-х років, прикмета норвезьких банкірів, судновласників та естрадних співаків, – завжди наводив Симона на думку, чи не було це виявом глибоко вкоріненого в підсвідомості всіх норвезьких чоловіків прагнення виглядати капітаном корабля.

– Старший інспекторе Хефасе, доброго вечора! – бадьоро привітав його рум’янопикий чоловічок.

– Несторе, що ти загубив на моїй вулиці? Тут ніхто не купуватиме твоє лайно.

– Ой-йой! Полісмен завжди на посту, еге?

– Тільки дай мені привід для арешту, і тоді побачиш.

– Якщо закон не забороняє допомагати людям у скруті, думаю, такої нагоди наразі не буде. Чому б вам не сісти в машину, Хефасе, щоб ми могли спокійно поговорити?

– Не бачу, навіщо мені це треба?

– То у вас теж проблеми із зором?

Симон витріщився на Нестора. Опецькуватий, з коротенькими руками. Однак рукава його блейзера були достатньо короткими, щоб демонструвати манжети із золотими запонками у формі ініціалів «HN». Хуґо Нестор стверджував, буцімто він українець, але згідно з особовою справою він народився і виріс у місті Флорьо, походив з місцевої рибальської родини, справжнє прізвище його було Гансен, перш ніж він змінив його. Він ніколи не бував за кордоном, за винятком короткого і незавершеного навчання на економічному факультеті в Лунді, у Швеції. Хтозна, де він набув свій чудернацький акцент, але точно не в Україні.

– Цікаво, чи ваша молода дружина, Хефасе, могла побачити, які актори грали у фільмі. Але припускаю, вона чула, що сам Аллен там не фігурував. У того єврея дуже характерний огидний голосок. Я нічого не маю проти євреїв на особистому рівні, але вважаю, що Гітлер правильно оцінював їх як націю. Так само, як слов’ян. Попри те, що я сам східноєвропеєць, мушу визнати, що він був правий, коли сказав, що слов’яни нездатні самі керувати собою. На расовому рівні, я маю на увазі. І той Аллен, він же іще й педофіл, здається?

В особовій справі також зазначалося, що Хуґо Нестор був ключовою фігурою в контрабанді наркотиків і работоргівлі в Осло. Перманентно підозрюваний, він ні разу не був засуджений, проти нього зроду не висували звинувачень: занадто кмітливий, занадто обережний, верткий, як вугор.

– Я не в курсі, Несторе. Чув тільки, що твої пацани допомогли тюремному капеланові зустрітися з Господом. Він що, винен був вам гроші?

Нестор владно посміхнувся.

– Хіба не нижче вашої гідності, Хефасе, дослухатись до чуток? Ви завжди вирізнялися своїм стилем з-поміж колег. Якби ви мали щось більше, ніж чутки, – наприклад, надійного свідка, готового прийти до суду і дати свідчення, – ви б уже провели арешти. Я правильно кажу?

Слизький вугор.

– Натомість я хочу запропонувати вам і вашій дружині гроші. Суму, достатню, скажемо так, для сплати за дуже дорогу операцію на очах.

Симон ковтнув. Його голос пролунав хриплувато, коли він промовив:

– Тобі сказав Фредрік?

– Ваш колишній колега з відділу економічної злочинності? Суть у тому, зрештою, що я дізнався, в якому ви опинилися становищі. Припускаю, що ви пішли до нього з проханням у надії, що воно досягне вух на зразок моїх. Хіба ж не так, Хефасе?

Він посміхнувся.

– У будь-якому разі, у мене є варіант, який, я думаю, влаштував би нас обох. То чому б вам не сісти в машину?

Симон взявся за клямку дверцят лімузина і побачив, як Нестор автоматично посунувся на сидінні, звільняючи для нього місце. Симон зосередився, щоб заспокоїти дихання і голосом не видати гнів, що переповнював його.

– Кажи далі, Несторе. Дай мені, будь ласка, оцю підставу для арешту.

Нестор здивовано підняв брову.

– Про яку підставу йдеться, старший інспекторе Хефасе?

– Спроба підкупу державного службовця.

– Підкупу? – коротко і пронизливо реготнув Нестор. – Назвімо це радше діловою пропозицією, Хефасе. Ви побачите, що ми зможемо…

Симон не почув решту фрази, оскільки звукоізоляція лімузина була безперечно досконалою. Він пішов не озираючись і шкодуючи, що не хряснув дверцятами машини ще сильніше. Він чув, як автомобіль рушив і шини його шурхнули по асфальту.

– Ти чимось засмучений, коханий, – сказала Ельзе, коли він сів за кухонний стіл, де вже стояла його чашка для кави. – Хто то був?

– Там один… помилився адресою, – відповів Симон. – Я сказав йому, куди їхати.

Ельзе підійшла до нього з кавником. Симон дивився у вікна. Вулиця зараз була безлюдною. Раптом різкий біль обпік його стегна.

– Чорт!

Він вибив їй з рук кавник, що з брязкотом упав на підлогу, і закричав:

– Чорт забирай! Ельзе, ти мені вилила киплячу каву просто на ноги! Ельзе! Чи ти… ти…

Одна частина його мозку знала, що станеться, і намагалась блокувати це слово. Але все сталось, як тоді, коли він грюкнув дверима Несторового лімузина. Він не хотів, він би радше викреслив, він би скоріше встромив ніж собі в серце. І їй.

– …сліпа?!

У кухні запала тиша; чути було тільки, як кавник котиться по лінолеуму і з нього з шипінням порскає кава. Ні! Він не це мав на увазі. Він не хотів…

– Ельзе, пробач! Я не…

Він підхопився, щоб стиснути її в обіймах, але вона була вже коло мийки. Вона пустила холодну воду і намочила нею кухонний рушник.

– Симоне, скинь штани! Дай-но я…

Він обійняв її ззаду. Притулився лобом до її потилиці. Він прошепотів:

– Мені дуже, дуже прикро. Благаю, ти пробачиш мене? Я… Я просто не знаю, що робити. Я зобов’язаний допомогти тобі, але я… Я не можу, я не знаю, я…

Він іще не чув її плачу, тільки відчував, як тремтить її тіло і як ця дрож поширюється на нього. Горло йому стисло, він намагався придушити ридання, але не в змозі був зрозуміти, чи йому це вдалося, бо відчував тільки, що вони обоє тремтять.

– Це я маю вибачитись, – схлипнула вона. – Ти міг би бути з кимось ліпшим, з такою, хто… хто не ошпарював би тебе.

– Немає нікого кращого, – прошепотів він. – Усе гаразд, згода? Ти ошпарюй мене, скільки хочеш. Лий на мене киплячу каву. Я навіть не писну. Гаразд?

Він знав, що вона знає, що це правда. Що він ладен зробити що завгодно, стерпіти страждання, усе віддати в жертву.

«…у надії, що прохання… досягне вух на зразок моїх…»

Але до цього змусити себе він був нездатен.

Здалеку, з темряви, від сусідів долинали вибухи екстатичного реготу, тим часом як вона лила сльози.

Калле подивився на годинник. За двадцять одинадцята. Денний виторг був чималий – вони штовхнули «супербою» більше, ніж зазвичай продавали за цілий вікенд, тож підрахунок грошей, загортання нових пакетиків на завтра, – уся ця робота теж забрала більше часу, ніж зазвичай. Він скинув марлеву маску, що вони завжди надягали, змішуючи і фасуючи наркотики на стільниці у кімнаті в двадцять квадратних метрів, яка служила їм за офіс, цех фасування наркотиків і банк. Звісно, наркотик змішували ще до того, як він потрапляв до них, але навіть у такому вигляді «супербой» був найчистішим наркотиком, який він зустрічав за всю свою кар’єру наркодилера. Тож якби вони не надягали марлеві маски, вони не тільки були б під кайфом, але просто померли б від тривалого вдихання часточок, що кружляли в повітрі, доки вони змішували й обробляли блідо-коричневий порошок. Він поклав маски в сейф, де вже лежали купи банкнот і мішечки з наркотиком. Чи не слід йому зателефонувати Вірі й сказати їй, що він повернеться пізно? Чи, може, час уже грюкнути кулаком по столу і показати їй, хто в домі господар, і розтлумачити, що той, хто приносить додому гроші, може іти й повертатись, коли вважає за потрібне, без того, щоб звітувати повсякчас?

Калле наказав Пелвісу перевірити коридор. Броньовані двері їхнього офісу відділяли від ліфта лише лічені метри. У протилежному дальньому кінці коридору були двері до сходової клітки, які вони – всупереч правилам пожежної безпеки – перекрили ланцюгом, на якому постійно висів замок.

– Cassius, check the parkng place! [22]– гукнув Калле, замикаючи сейф.

Офіс був тихий – крім музики, що долинала з репетиційних зал, ніщо не порушувало спокою, – але він любив кричати. Касіус був найдебелішим африканцем в Осло. Його велетенське тіло було настільки безформним, що неможливо було розібрати, де у нього що, але якщо бодай десять відсотків тієї маси становили м’язи, їх було достатньо, щоб зупинити більшість силачів.

– No cars, no people at the parking lot [23], – відповів Касіус, виглянувши у заґратоване вікно.

– У коридорі все чисто, – рапортував Пелвіс, дивлячись крізь люк у дверях.

Калле обернув комбінаційне коліщатко. Він смакував м’який опір добре змащеного механізму, тихе клацання. Комбінацію цифр він тримав у пам’яті, у власній голові і тільки там. Шифр ніде не був записаний і не містив жодної логічної послідовності на зразок поєднання дат народження абощо.

– Ходімо, – сказав він і випростався. – Have your gun ready, both of you [24].

Вони подивились на нього спантеличено.

Калле їм нічого не сказав, але його насторожили ті очі, що сьогодні дивились крізь люк у дверях. Він знав, що ті очі бачили його, Калле, за робочим столом. Щоправда, очі належали якомусь блазневі з нікчемної групи, що шукає менеджера. Але він бачив купу грошей і гору наркотиків на столі – достатня принада, щоб спровокувати якогось придурка. Залишається сподіватись, що той блазень помітив на столі також два пістолети – Касіуса і Пелвіса.

Калле підійшов до дверей. Їх можна було замкнути зсередини, але відмикались вони тільки його ключем. Таким чином, Калле міг залишити кого завгодно працювати, а сам піти на якийсь час, коли б виникла така потреба. Ґрати на вікні надійні. Коротше кажучи, ніхто, працюючи на Калле, не зміг би втекти з грошима або наркотиками. Або впустити непроханих гостей.

Калле визирнув у люк. Він аж ніяк не пропустив повз вуха Пелвісові слова про те, що шлях вільний, але, як само собою зрозуміле, припускав, що Пелвіс зрадить свого боса і відчинить двері чужому, якщо той зуміє зробити справу вартою того. Калле так би й зробив, раптом що. Хай йому грець, Калле свого часу саме так і вчинив.

Крізь люк він нікого не побачив. Він перевірив дзеркало, встановлене на стіні навпроти, щоб переконатися, що ніхто не сховався, притиснувшись до дверей нижче люка. Тьмяно освітлений коридор був порожній. Він обернув ключ і прочинив двері для своїх двох помічників. Спершу вийшов Пелвіс, за ним Касіус і, нарешті, за ними сам Калле. Він обернувся, щоб замкнути двері.

– Що за… – вигукнув Пелвіс.

Калле обернувся і лише зараз побачив те, що кут огляду не дозволяв йому побачити з люка в дверях: двері ліфта були відчинені. Але що там, усередині ліфта, він все одно не міг бачити, адже світло всередині кабіни було вимкнене. Все, що він міг бачити в напівтемному коридорі, це якийсь металевий відблиск з одного боку від дверей ліфта. І липку стрічку на сенсорах. І бите скло на підлозі.

– Стережись…

Але Пелвіс уже зробив три кроки до відчиненого ліфта.

Калле на якусь дуже коротку мить раніше побачив у темряві полум’я пострілу, ніж почув його звук.

Пелвіс крутнувся, як від добрячого ляпаса. Він подивився на Калле приголомшено. Здавалось, у нього відкрилося третє око у вилиці. Тоді життя залишило його, і мертве тіло впало на землю, наче пальто, скинуте власником на підлогу.

– Касіусе! Стріляй, холера!

У паніці Калле забув, що Касіус ні слова не тямить норвезькою. Але зараз проблема була явно не в цьому: той уже спрямував свій пістолет у темряву кабіни ліфта і вистрелив. Калле відчув, як щось ударило його в груди. Він ніколи досі не опинявся перед пістолетним дулом, але тепер знав, чому люди, на яких він націлював свій пістолет, клякли у таких комічних позах, наче налиті цементом. Біль у грудях розростався, Калле не міг дихати, але йому треба було відступати: повітря, щоб дихати, було там, за броньованими дверима, там можна було зачинитись, врятуватись. Але руки його не слухались, не могли встромити ключ у замок: його руки в’язнули, наче уві сні, наче під водою. На щастя, його прикривало велетенське тіло Касіуса, який усе стріляв та стріляв. Нарешті ключ потрапив у шпарину, і Калле обернув його, відчинив двері і вскочив усередину. Черговий постріл пролунав по-іншому, і він зрозумів, що стріляють знову зсередини ліфта. Він обернувся, щоб захряснути за собою двері, але вони наштовхнулись на Касіуса, затиснувши половину його плеча завтовшки з два стегна. Прокляття! Він спробував виштовхнути його, але натомість іще більша частина Касіуса увіпхалась усередину офісу.

– Мерщій заходь, жиропа! – прогарчав Калле, ширше відчиняючи двері.

Тіло африканця поперло з коридору через поріг усередину, як дріжджове тісто з діжки. Калле глянув на його обличчя і побачив цілковито осклянілий вираз. Наче у щойно виловленої глибоководної риби, очі вилізли з орбіт, рот безгучно роззявлявся і стулявся.

– Касіусе!

У відповідь з рота африканця вилізла велика рожева бульбашка і луснула на губах. Калле уперся ногами в стіну, намагаючись посунути чорну гору і знову зачинити двері, але марно. Тоді він нахилився і став тягнути його всередину. Заважкий. Пістолет! Касіус завалився на свою власну руку зі зброєю. Ставши над його тілом, Калле відчайдушно намагався просунути під нього руку, але тільки марно перемацував важкі рулони сала, не надибуючи похованого під ними пістолета. Він устромив під опасисте тіло руку по лікоть і глибше, коли почув кроки з коридору. Він знав, що зараз станеться, спробував відскочити, але запізно. Удар дверима по голові, і він знепритомнів.

Коли Калле прийшов до тями, він лежав горілиць, дивлячись на хлопця у фуфайці і жовтих гумових рукавичках, що стояв над ним, націливши на нього пістолет. Калле повернув голову, але нікого більше не побачив, крім Касіуса, що лежав на порозі, як був, наполовину ввіпхавшись в офіс. З теперішньої точки огляду Калле міг бачити ствол пістолета, що стирчав з-під черева Касіуса.

– Чого ти хочеш?

– Хочу, щоб ти відімкнув сейф. У тебе сім секунд.

– Сім?

– Я почав відлік перше, ніж ти очуняв. Шість.

Калле звівся на ноги. Він був наче п’яний, але дошкандибав до сейфа.

– П’ять.

Він повернув комбінаційне коліщатко.

– Чотири.

Остання цифра, і сейф відчиниться, а грошей не стане. Гроші він зобов’язаний буде особисто повернути – такі правила.

– Три.

Він вагався. А що якби він спромігся вихопити пістолет з-під Касіуса…

– Два.

Кент справді стрілятиме чи він блефує?

– Один.

Кент, не змигнувши оком, застрелив уже двох, третій труп його не збентежить.

– О’кей, – сказав Калле, відступаючи вбік.

Він не мав сили дивитись на купи банкнот і гору мішечків з героїном.

– Клади все сюди, – наказав хлопець, передаючи йому червону спортивну торбу.

Калле зробив, як йому звеліли. Не поспіхом, але й не повільно – просто складав вміст сейфа в торбу, а його мозок автоматично підраховував. Двісті тисяч крон. Двісті тисяч…

Коли він закінчив, кент наказав йому кинути сумку на підлогу перед ним. Знову Калле зробив, як йому звеліли. Відтак він зрозумів: якщо йому судилося дістати кулю, це станеться зараз. На цьому місці. Грабіжникові він більше не потрібен. Калле зробив два кроки в бік Касіуса. Він повинен заволодіти пістолетом.

– Якщо ти цього не зробиш, я тебе не застрелю, – сказав хлопець.

«Він що, холера, читає думки?»

– Поклади руки за голову і виходь у коридор.

Калле вагався. Чи може це означати, що кент збереже йому життя? Він переступив через Касіуса.

– Притулись до стіни з піднятими над головою руками.

Калле зробив, як йому наказали. Він повернув голову. Побачив, що хлопець уже взяв пістолет Пелвіса і тепер сидить навпочіпки коло Касіуса, запхавши під того руку, але не спускаючи очей з Калле. Він спромігся дістати пістолет Касіуса.

– Витягни кулю зі стіни, коли твоя ласка, – чемно попросив хлопець і показав рукою.

Калле згадав, де він бачив його раніше. Понад річкою. Це був той самий бігун. Він, мабуть, пішов за ними, вистежив. Калле подивився вгору і побачив розплющену кулю там, де вона застрягла в стіні. Тоненька цівка крові залишила слід на стіні, показуючи, звідки вона потрапила туди – з голови Пелвіса. Ця перешкода загальмувала політ кулі, тож Калле зміг виколупати її нігтями.

– Дай сюди, – сказав хлопець і прийняв кулю вільною рукою. – Тепер я хочу, щоб ти знайшов іншу мою кулю і дві порожні гільзи. У тебе тридцять секунд.

– А що робити, якщо інша куля всередині Касіуса?

– Я так не думаю. Двадцять дев’ять.

– Чувак, поглянь на цю гору сала!

– Двадцять вісім.

Калле впав на коліна і почав шукати. Він проклинав себе за те, що пошкодував грошей на яскравіше освітлення.

На рахунок «тринадцять» він знайшов чотири гільзи Касіуса й одну з пістолета кента. На «сім» він знайшов іншу кулю, ту, якою кент відкрив по них вогонь: напевне, вона прошила Касіуса навиліт і зрикошетила від броньованих дверей, бо на металі залишилась невелика вм’ятина.

Зворотний відлік завершився, а він усе ще не знайшов останню гільзу.

Він заплющив очі. Відчув, як одна повіка, трохи жорсткіша, шкрябає рогівку, а сам молився Богові, щоб дав прожити іще один день. Він почув постріл, але не відчув болю. Розплющив очі і зрозумів, що досі стоїть на чотирьох на підлозі.

Кент відвів дуло Пелвісового пістолета від Касіуса.

Господи! Він зробив контрольний постріл у Касіуса з пістолета Пелвіса, щоб переконатися, що африканець мертвий! А зараз він підійшов до Пелвіса, націлив пістолет Касіуса у те саме місце, де увійшла перша куля, обрав потрібний кут. І натиснув на спусковий гачок.

– До дідька! – скрикнув Калле і відчув жах у своєму власному голосі.

Хлопець поклав обидва пістолети напарників у червону спортивну торбу і показав Калле своїм власним:

– Марш. У ліфт.

Ліфт. Бите скло. Він це зробить у ліфті. Він нападе на кента в ліфті.

Вони увійшли всередину, і в світлі з коридору Калле побачив, що на підлозі в ліфті повнісінько битого скла. Він нагледів довгий уламок, начебто дуже підходящий для справи. Щойно двері ліфта зачиняться і зробиться абсолютно темно, йому залишиться тільки нахилитись, підібрати той уламок і встромити його одним плавним рухом. Він повинен…

Двері зачинились. Хлопець засунув пістолет за пояс штанів. Чудово! Простіше, ніж курку зарізати. Цілковита темрява. Калле нахилився. Його пальці намацали уламок скла. Він випростався. І відчув себе паралізованим.

Калле не знав, що це за прийом, відчув тільки, що він знерухомів – не може навіть пальцем поворухнути. Він спробував вивільнитись, але це було все одно, що тягти за вільний кінець линви, зав’язаної морським вузлом: що сильніше тягнеш, то міцніше затягується. У шиї і в руках біль просто пекельний. Це має бути якесь бойове мистецтво. Уламок скла вислизнув з його руки. Ліфт почав рухатись.

Двері відчинилися знову, вони почули вічне й безугавне гухкання басів, і захват ослабнув. Калле розтулив рота і перевів подих. Пістолет знову був спрямований на нього, і треба було рухатись далі коридором.

Калле наказано було увійти в одну з порожніх репетиційних зал і сісти на підлогу, спиною до радіатора. Він сидів не рухаючись і дивився на бас-барабан з написом «Відчайдушна Молодь», а хлопець тим часом прив’язував його до радіатора довгим чорним кабелем. Не було жодного сенсу опиратись – нападник не мав наміру його вбивати, інакше він був би вже мертвий. А за гроші й наркотики він зможе розрахуватись. Звісно, він змушений буде сплачувати з власної кишені, але найбільше його тривожило те, як пояснити Вірі, що в найближчому майбутньому не буде поїздок на шопінґ по шикарних містах світу. Хлопець підібрав з підлоги дві гітарні струни і грубішою обв’язав йому голову на рівні перенісся, а тоншою – навколо підборіддя. Він, мабуть, прив’язав струни до радіатора позаду Калле: той відчував, як метал тоншої струни вгруз йому в шкіру і тиснув на нижні ясна.

– Поворуши головою, – наказав хлопець.

Він мусив кричати через оглушливу музику з сусідніх приміщень. Калле спробував покрутити головою, але гітарні струни тримали дуже жорстко.

– Отак.

Хлопець поставив на стілець електричний вентилятор, увімкнув його і спрямував в обличчя Калле. Струмінь повітря вдарив в обличчя, і Калле заплющив очі. Він відчув, як піт висихає на його шкірі. Коли він знову розплющив очі, то побачив, що хлопець поставив пакет з одним кілограмом незмішаного «супербою» на стілець перед вентилятором і натягнув свою фуфайку до очей, захищаючи ніс і рот. Якого дідька він робить? Тоді Калле зауважив уламок скла.

Неначе якась холодна рука стисла його серце.

Він знав, що тепер має статись.

Хлопець змахнув уламком скла. Калле скам’янів. Кінчик скла розсік пластиковий пакет, пакет розчахнувся, і наступної миті повітря наповнила хмара білого порошку. Порошок набивався Калле в очі, рот і ніс. Він міцно стулив рота. Але рефлекторно закашлявся. Він знову стулив рот. Відчув гіркий смак порошку, що налип на слизові оболонки, відчув поколювання і печіння: наркотик проникав у його кров.

Фотографія Пелле з дружиною була встромлена на приладовій панелі ліворуч, між кермом і дверима. Пелле провів пальцем по гладенькій масній поверхні. Він повернувся на своє звичайне місце в Ґамлебюен, але, схоже, тільки марнував тут час: тиха літня пора, і виклики, що миготіли на екрані дисплея, надходили зовсім з інших кінців міста. Однак надія завжди є. Він побачив, як якийсь чоловік вийшов з воріт старої фабрики. Він ішов швидко, вигляд мав зосереджений і, з усією очевидністю, мав кудись їхати. Він хотів подати знак єдиному таксі на стоянці зачекати на нього, перш ніж машина рушить і поїде геть. Аж раптом він зупинився і притулився до стіни. Зігнувся. Він стояв просто під вуличним ліхтарем, тож Пелле міг ясно бачити, як вміст його шлунка виплеснувся на асфальт. Ні, він його у своє таксі точно не пустить. Хлопець присів навпочіпки і блював. З Пелле таке траплялось не раз, тож він відчував присмак жовчі в роті вже від самого споглядання такої картини. А хлопець витер рота рукавом своєї фуфайки, випростався, поправив ремінь своєї торби на плечі і рушив до Пелле. Вже коли він підійшов зовсім близько, Пелле зрозумів, що це той самий хлопець, якого він підвозив годину тому. Хлопець не мав достатньо грошей, щоб дістатись до притулку. А тепер він показує Пелле, що хоче знову кудись їхати. Пелле натиснув кнопку центрального замка і трішечки опустив скло. Він зачекав, доки хлопець підійде і спробує відчинити двері.

– Вибач, приятелю, я тебе не візьму.

– Прошу тебе…

Пелле подивився на нього. Сліди сліз на щоках. Бог знає, яке лихо його спіткало, але то вже його проблеми. Може, й справді доля була несправедливою до хлопця і йому є на що нарікати, але таксист не виживе в Осло, якщо впускатиме в свою машину чужі халепи.

– Слухай, я бачив, як тебе вивертало. Якщо ти наблюєш мені в машині, це тобі стане у тисячу крон, а мені коштуватиме цілого дня роботи. Крім того, останнього разу, коли ти брав таксі, ти вишкрібав дрібні монети з кишені. Тому я тебе не можу взяти, розумієш?

Пелле підняв скло і втупився у простір перед собою в надії, що хлопець піде своїм шляхом, не створюючи йому проблем, але був готовий рушити геть, якщо виникне така потреба. Лишенько, як болить сьогодні нога! Краєм ока він побачив, як хлопець порпається у своїй торбі, з якої він, зрештою, щось витяг і притиснув до вікна.

Пелле трохи повернув голову. То була банкнота у тисячу крон.

Пелле похитав головою, але хлопець непорушно стояв на місці. Чекав. Пелле не надто непокоївся – хлопець сьогодні ввечері, трохи раніше, не завдав йому жодного клопоту. Навпаки, замість вимагати, щоб Пелле завіз його далі, ніж вистачало суми, – як вчинила б більшість людей, кому бракує грошей, – він подякував, коли Пелле зупинився, щоб випустити його там, де показував лічильник. Подякував йому так щиро, аж Пелле відчув провину, що не довіз його до притулку, – це забрало заледве ще дві хвилини.

Пелле зітхнув і натиснув на кнопку, яка розблокувала двері.

Хлопець влаштувався на задньому сидінні.

– Дякую, дуже тобі дякую.

– Куди?

– Спершу в Берґ, будь ласка. Я просто залишу там дещо. Я буду страшенно вдячний, якщо ти зачекаєш… Тоді в Центр Іла. Я сплачу наперед, звісна річ.

– Нема потреби, – сказав Пелле, заводячи мотор.

Його дружина була права, коли казала, що він надміру добрий для цього світу.

Частина третя

Розділ 21

Була десята ранку, і сонце вже пекло щосили на вулиці Вальдемара Тране, коли Марта припаркувала тут свій «гольф-кабріолет». Вона вийшла з машини і, проминувши нову кондитерську, легкою ходою підійшла до входу в їдальню Центру Іла. Марта зауважила, що на ній затримують погляд чоловіки і навіть деякі жінки, повз яких вона проходила. Взагалі, в цьому не було нічого незвичайного, але сьогодні вона, здавалось, привертала особливу увагу. Марта пояснювала це своїм винятково піднесеним настроєм, хоча сама не знала, яка може бути конкретна причина. Вона ж бо вже встигла посперечатися зі своєю майбутньою свекрухою про дату весілля, з Ґрете, менеджером Центру – про розклад чергувань, а з Андерсом – практично про все на світі. Можливо, вона була в гарному настрої, бо сьогодні був її вихідний, а ще Андерс на вихідні поїхав зі своєю матір’ю в їхній будиночок на узбережжі, і цілих два дні сонце щедро сяятиме для неї.

Коли вона увійшла в кафе, всі параноїдальні голови обернулись на неї. Всі, крім однієї. Вона всміхнулася, помахала тим, хто озвався до неї, і підійшла до двох дівчат за стійкою. Віддала одній з них ключ.

– Усе буде гаразд. Ти просто маєш один раз пройти через це. І пам’ятайте, що вас двоє.

Дівчина кивнула, але вона була помітно блідою.

Марта налила собі кави в чашку. Вона стояла спиною до обідньої зали. Вона усвідомила, що говорила трохи голосніше, ніж треба було. Вона обернулася і всміхнулась нібито здивовано, зустрівши його погляд. Підійшла до столика, де він сидів на самоті. Піднесла чашку до губ і заговорила, так її й тримаючи.

– Ти так рано?…

Він підняв брову, і вона усвідомила, яким безглуздим має видаватись її зауваження, – адже було вже по десятій.

– Більшість наших мешканців, як правило, встають дуже пізно, – швидко додала вона.

– Це правда, – всміхнувся він.

– Слухай, я хочу вибачитись за вчорашнє.

– Вчорашнє?

– Так. Андерс зазвичай не такий. Але іноді він… Хоч би там як, він не мав права так поводитись. Називати тебе наркоманом і… ну, ти знаєш.

Стіґ похитав головою.

– Тобі нема за що вибачатись, ти не зробила нічого поганого. Ані твій друг. Я справді наркоман.

– А я – кепський водій. Це не означає, що людям вільно заявляти це мені в обличчя.

Він засміявся. Вона бачила, як сміх пом’якшує його риси, – він тоді видавався ще молодшим.

– І ти все одно за кермом, я бачу, – кивнув він у бік вікна. – Твоя машина?

– Так, я знаю, це розвалюха, але я ціную незалежність і свободу, що вона мені дає. Правильно?

– Не знаю, я ніколи не сідав за кермо.

– Ніколи? Справді?

Він стенув плечима.

– Як сумно, – сказала вона.

– Сумно?

– Ніщо не може зрівнятися з поїздкою кабріолетом у сонячний день, з опущеним капотом.

– Навіть для…

– Так, навіть для наркомана, – засміялась вона. – Більшого кайфу немає, повір мені.

– Тоді, сподіваюсь, ти коли-небудь покажеш мені.

– Охоче, – сказала вона. – Хоч би й зараз. Як ти на це дивишся?

Вона побачила легке здивування в його погляді. Вона бовкнула не обдумавши, спонтанно. Вона знала, що всі навколо дивляться на них. То й що? Вона, траплялось, годинами сиділа з іншими мешканцями Центру, обговорюючи їхні особисті проблеми, і ніхто нічого такого не думав, – навпаки, це частина її роботи. А сьогодні її вихідний, і вона могла згаяти його так, як їй заманеться.

– Чудово, – відповів Стіґ.

– У мене є лише три-чотири години, – сказала Марта, усвідомлюючи, що в її голосі мають вчуватись нотки тривоги.

Може, в глибині душі вона вже передумала?

– Скільки є, – сказав він. – На урок водіння. Має бути цікаво.

– Я знаю підходяще місце. Ходімо.

Коли вони виходили, Марта відчула, що всі на них дивляться.

Стіґ настільки зосередився на водінні, що Марта не могла втриматись від сміху. Міцно вчепившись у кермо і нахилившись уперед, він робив нестерпно повільні великі кола навкруг автостоянки в Окерні, де у вихідні не було ні душі.

– Добре, – похвалила вона. – Тепер спробуй їздити вісімкою.

Він зробив, як вона сказала, і трохи додав газу, але щойно обороти збільшились, інстинктивно зняв ногу з педалі газу.

– Вчора приходили з поліції, – сказала Марта. – Хотіли дізнатись, чи ми роздавали останнім часом кросівки. Їх це цікавить у зв’язку з убивством Іверсен, якщо ти в курсі.

– Так, я про це читав, – підтвердив він.

Марта подивилася на нього. Їй подобалося, що він читає. Більшість їхньої публіки ніколи нічого не читали, не стежили за новинами, не знали, хто в країні прем’єр-міністр, або що означає 9/11 [25]. Натомість вони могли сказати з точністю до крони, почому де амфетаміни, де яка чистота героїну і який відсоток активних інгредієнтів у будь-якому новому фармацевтичному продукті.

– До речі, про Іверсенів… Хіба не так звали чоловіка, що мав тобі допомогти з влаштуванням на роботу?

– Так. Я до нього звертався, але він нині нічого не може запропонувати.

– Ох, прикро.

– Так, але я не опускатиму руки, у мене є інші імена у списку.

– Чудово! Ти маєш цілий список?

– Так, маю.

– Повчимось перемикати передачі?

За дві години по тому вони мчали по Моссевейєн. Марта була за кермом. З одного боку від шляху виблискували на сонці води Осло-фіорду. Стіґ виявився здібним учнем. Спершу не все ладналося з перемиканням передач і зчепленням, але щойно вони розв’язали цю проблему, він неначе запрограмував свій мозок на ефективні дії, безпомилково повторив їх і засвоїв на рівні автоматизму. Після трьох спроб він навчився рушати під гору без застосування ручного гальма. А щойно зрозумівши геометрію паралельного паркування, він уже виконував цей маневр зі спритністю, що викликала у неї мало не ревнощі.

– Що це?

– Depeche Mode, – сказав він. – Тобі подобається?

Вона послухала композицію, в якій подвійний вокал поєднувався з механічним ритмом.

– Так, – сказала вона, посилюючи гучність програвача компакт-дисків. – Це звучить дуже… по-англійськи.

– Це правда. А що ще ти про них сказала б?

– Гм. Радісна дистопія. Таке враження, що вони не сприймають свою власну депресію по-справжньому серйозно, якщо ти розумієш, що я маю на увазі.

Він розсміявся.

– Я розумію, що ти маєш на увазі.

За кілька хвилин вона повернула з автомагістралі у бік Несодтангена [26]. Шосе тут звужувалось, шляховий рух був не такий щільний. Вона притиснула машину до узбіччя і зупинилась.

– Ти готовий до реального випробування?

Він кивнув.

– Так, я готовий до реального випробування.

Пристрасть, з якою він відповів, навела її на думку, що він говорить про щось більше, ніж просто керування автомобілем. Вони вийшли з машини і помінялись місцями. Вона дивилася, як він нахилився до керма і спрямував перед собою зосереджений погляд. Він натиснув педаль зчеплення й увімкнув передачу. Поволі, обережно й нерішуче натиснув на акселератор.

– Дзеркало, – нагадала вона, сама перевіряючи задній огляд.

– Позаду вільно, – сказав він.

– Поворотник.

Він клацнув вимикачем повороту, пробурмотів «увімкнув» і обережно відпустив педаль зчеплення.

Вони повільно виїхали на шлях. На трохи більших, ніж треба, обертах.

– Ручне гальмо, – сказала вона і вхопила важіль між ними, щоб зняти з «ручника».

Вона наштовхнулась на його руку, що потяглась до того ж важеля. Він здригнувся і відсмикнув руку, наче від вогню.

– Дякую, – промовив він.

Хвилин десять вони їхали в цілковитій тиші. Вони дозволяли обганяти себе тим водіям, що поспішали. Та ось їх наздогнала величезна фура. Марта затамувала подих. Вона знала, що на вузькій дорозі вона сама – навіть знаючи, що на шляху достатньо місця, щоб розминутись, – автоматично натиснула б на гальма і притислась до узбіччя. Але Стіґа велетень не збентежив. І найдивовижніше, що вона легко довірилась йому. Чоловічому мозку притаманне вроджене розуміння трьох вимірів. Вона бачила, як спокійно лежать його руки на кермі. І дійшла висновку, що йому бракує тієї риси, яка у неї самої виражена надмірно: схильності сумніватись у власних судженнях. Дивлячись на тонкі, чітко окреслені вени на тильному боці його долонь, вона бачила, як розмірено помпує кров його серце. Кров для кінчиків його пальців. Вона бачила, як його руки швидко повернули кермо праворуч – але не надміру, – коли вібрація фури передалась на їхню машину.

– Ого! – засміявся він і схвильовано подивився на Марту. – Ти відчула?

– Так, – сказала вона. – Я відчула.

Вона казала йому, як їхати, спрямовуючи, аж доки вони досягли найдальшого виступу Несодена, де, проїхавши засипаною гравієм доріжкою, припаркували машину за шерегою малоповерхових будинків з маленькими вікнами на задньому фасаді і великими вікнами, що відкривались на море.

– Відремонтовані котеджі 1950-х, – пояснила Марта, коли вони спускались повз них на берег стежкою через високу траву. – Я виросла в одному з них. А тут був наш таємний солярій…

Вони вийшли на скелястий мис. Під ними розкинулось море, і вони почули радісний дитячий вереск, що перемежовувався сплесками води. Віддалік простяглась набережна з поромною переправою на північ, в Осло. В ясний день могло видатись, ніби місто заледве в кількох сотнях метрів звідси. Реальна відстань становила п’ять кілометрів, але більшість людей, які працювали у столиці, віддавали перевагу поїздкам на поромі, замість долати сорок п’ять кілометрів на машині, об’їжджаючи фіорд.

Вона сіла і вдихнула солоне повітря.

– Мої батьки та їхні друзі називали Несоден «Маленьким Берліном», – сказала Марта, – через те що тут оселилась ціла колонія художників. Тут, у літньому будиночку, жити було дешевше, ніж в Осло. Якщо температура падала набагато нижче нуля, люди збирались у найменш холодному будинку. Тобто у нас. Вони зазвичай сиділи гуртом до ранку і пили червоне вино, оскільки бракувало матраців, щоб усіх повкладати спати. А вранці влаштовували великий спільний сніданок.

– Звучить славно.

Стіґ сів поруч з нею.

– Так воно й бувало. Люди тут дбали одне про одного.

– Як ідилічно.

– Щодо цього не скажу. Час від часу вони сперечалися через гроші, ганили мистецтво колег чи спали з їхніми половинами. Але тут вирувало життя, і воно було захопливим. Ми з сестрою тривалий час вірили, що мешкаємо в справжньому Берліні, аж доки батько показав мені на карті, де справжній Берлін. І пояснив мені, як це далеко – більше тисячі кілометрів. Але пообіцяв, що одного чудового дня ми туди поїдемо всі разом і побачимо Бранденбурзькі ворота і палац Шарлоттенбурґ, де ми з сестрою будемо принцесами.

– І ви, зрештою, таки з’їздили?

– У справжній Берлін?

Марта похитала головою.

– У моїх батьків ніколи не було так багато грошей. І вони не дожили до старості. Мені було вісімнадцять, коли вони померли, і я мусила піклуватись про свою сестру. Але я завжди мріяла про Берлін. Настільки, що я більше не впевнена, чи він таки існує в реальному світі.

Стіґ повільно кивнув, заплющив очі і ліг горілиць у траву.

Вона подивилась на нього.

– Чом би нам не послухати ще оту твою музику?

Він розплющив одне око. Примружився. Depeche Mode? Але ж і CD, і плеєр залишились у машині.

– Дай мені свій мобільний, – сказала вона.

Він передав їй телефон, і вона почала натискати кнопки. Незабаром з маленьких динаміків полилась ритмічна музика. Тоді незворушний голос запропонував їм подорож. У Стіґа був такий приголомшений вигляд, що вона не втрималась від сміху.

– Це називається Spotify, – сказала вона, кладучи мобільний між ними. – Сервіс дає можливість стримінгу музики просто з Інтернету. Невже це все така новина для тебе?

– Нам у в’язниці мобільні не дозволяли, – сказав він, нетерпляче підбираючи мобільний із землі.

– У в’язниці?

– Я відбував термін.

– За наркотики?

Стіґ прикрив долонею очі від сонця.

– Так, за них.

Вона кивнула. І коротко посміхнулась. А як вона собі уявляла? Що він героїновозалежний наркоман і законослухняний громадянин? Він пройшов той шлях, на який сам ступив. Як усі на тому шляху.

Вона взяла у нього телефон. Показала йому функцію GPS і як вона може показати їм на карті, де вони перебувають, як розрахувати найкоротший маршрут у будь-яку точку світу. Вона зняла його камерою мобільного, увімкнула кнопку запису у функції диктофона, піднесла телефон і попросила Стіґа сказати що-небудь.

– Сьогодні чудовий день, – промовив він.

Вона зупинила запис і програла йому.

– Це що, мій голос?! – запитав він здивовано і збентежено.

Вона натиснула «стоп» і програла знову. Голос пролунав через динаміки з металічним відтінком і приглушено: «Це що, мій голос?»

І вона знову засміялась, коли побачила вираз його обличчя. Вона засміялася ще голосніше, коли він вихопив у неї телефон, знайшов кнопку запису і заявив, що тепер її черга, тепер вона має що-небудь сказати. Або має заспівати!

– Ні! – запротестувала вона. – Мене більше влаштовує, щоб ти зняв мене на фото.

Він похитав головою.

– Голос – набагато краще.

– Чим?

Він зробив мимовільний рух, ніби закладаючи пасмо волосся за вухо. Типовий жест людини, яка мала довге волосся такий тривалий час, що не може звикнути до того, що воно відстрижене.

– Зовнішність людини може змінюватись. А голос залишається незмінним.

Він подивився ген за море, і вона простежила його погляд. Нічого там не було, крім мерехтливої поверхні, ширяння чайок, верхівок скель над водою і поодиноких вітрил.

– Деякі голоси не міняються, – підтвердила вона.

Вона думала про немовля. Дитячий плач у рації. Він завжди незмінний.

– Ти любиш співати, – сказав він. – Але тоді, коли ніхто не чує.

– З чого ти взяв?

– Ти любиш слухати музику. Та коли я попросив тебе заспівати, у тебе був такий самісінький вигляд, як у тієї дівчини в їдальні, якій ти передала ключі.

Вона здригнулась. Він що, читає її думки?

– Чого вона так боялась?

– Нічого, – сказала Марта. – Вони з іншою дівчиною мають перебрати і впорядкувати архів на горищі. Ніхто не любить туди підніматись. Тому ми виконуємо там усю роботу по черзі.

– Що не так з тим горищем?

Марта подивилась на чайку, що трималась у повітрі високо над морем майже на одному місці, лише трохи переміщаючись туди й сюди. Вітер там, угорі, напевне набагато сильніший, ніж тут.

– Ти віриш у привидів? – тихо спитала вона.

– Ні.

– Я теж.

Вона сперлась на лікоть так, щоби бачити його не обертаючись.

– Центр Іла на вигляд – типова споруда кінця дев’ятнадцятого століття, якщо ти звернув увагу. Але насправді будинок звели у 1920-ті. На початку там містився звичайний пансіонат.

– Чавунні літери на фасаді…

– Правильно, – вони з тих часів. Але під час війни німці перетворили його на будинок для самотніх матерів з дітьми. З тих років походить чимало трагічних історій, які залишили свій слід у стінах будинку. Одна з жінок, яких там оселили, мала хлопчика, немовля, і стверджувала, що народила його від непорочного зачаття. В ті часи нерідко траплялося, що дівчата, опинившись у подібному становищі, таке вигадували. Чоловік, на якого всі думали, був одружений. А сам він, звісно, заперечував, що він батько дитини. Щодо того чоловіка ширились різні чутки. Перша – буцімто він член Опору. Інша – що він німецький шпигун, який проник у лави Опору, і саме тому німці дали жінці місце в тому домі й не арештовували того чоловіка. Та хоч би там як, одного ранку підозрюваного батька дитини застрелили в переповненому трамваї в центрі Осло. Убивцю не знайшли. В Опорі стверджували, що ліквідували зрадника, а німці – буцімто вони знищили одного з членів Опору. Щоб переконати тих, хто сумнівався, німці повісили тіло на маяку Карвінен.

Марта показала на протилежний берег.

– Моряки, проминаючи маяк у світлу пору доби, бачили на ньому понівечений чайками муміфікований труп, а ті, хто опинявся поблизу вночі, могли бачити велетенську тінь людського тіла на воді. Доки раптом одного чудового дня тіло зникло. Дехто казав, що труп зняли люди з Опору. Але з того дня у жінки почав потьмарюватись розум, і вона стала твердити, ніби небіжчик її переслідує. Мовляв, уночі він прийшов до неї в кімнату, нахилився над колискою своєї дитини, а коли вона закричала до нього, щоб забирався геть, він обернувся на неї чорними дірами, що були у нього тепер замість очей.

Стіґ підняв брову.

– Так мені переповіла цю історію Ґрете, менеджер Центру Іла, – пояснила Марта. – У будь-якому разі, за легендою, дитина не припиняла плакати, але щоразу, коли жінки з інших кімнат обурювались і казали матері, щоб утихомирила свою дитину, вона відповідала, що дитина плаче за ними обома і плакатиме завжди.

Марта зупинилася. З цього місця починалась її улюблена частина історії.

– Ходили чутки, що жінка й сама не знала, на кого насправді працював батько її дитини, але, щоб помститись йому за те, що зрікся дитини, вона донесла на нього німцям як на члена Опору, а людям з Опору сказала, що він німецький шпигун.

Марта затремтіла від раптового пориву холодного вітру, сіла, обійнявши свої коліна.

– Одного ранку жінка не прийшла на сніданок. Її знайшли на горищі. Вона повісилась на бантині під дахом. Досі можна побачити світлу смугу на поперечині між кроквами, де вона нібито прив’язала мотузку.

– І тепер її дух відвідує горище?

– Я не знаю. Можу тільки підтвердити, що там важко перебувати тривалий час. Я не вірю в привидів, але, скидається, ніхто не в змозі затриматись у тій мансарді. Там виникає враження, що ти фізично відчуваєш зло. У людей починається головний біль, їх начебто якась сила виганяє з горища. Причому нерідко це нові співробітники Центру або підрядчики, найняті для виконання технічних робіт, – тобто люди, яким невідома легенда… Ні, там немає азбестової ізоляції чи якихось інших шкідливих матеріалів.

Марта пильно подивилась на Стіґа, але на його обличчі не відобразилось навіть тіні посмішки чи скептичного виразу, на що вона якоюсь мірою могла очікувати. Він просто слухав.

– Але це ще не все, – вела вона далі. – Дитина…

– Так, – сказав він.

– Ти вже здогадався?

– Дитина зникла.

Вона подивилась на нього з подивом.

– Звідки ти знаєш?

Він знизав плечима.

– Ти запропонувала мені вгадати.

– Деякі люди думають, що мати віддала малюка людям з Опору тієї самої ночі, коли вона повісилась. Інші кажуть, що вона вбила його і поховала в саду за будинком, так щоб ніхто не зміг їх розлучити. Так чи інакше… – Марта глибоко вдихнула, – дитину так ніколи й не знайшли. І, дивна річ, час від часу ми чуємо в своїх раціях якесь скімління, але не можемо визначити, звідки воно походить. Але ми думаємо, це…

З його вигляду вона зрозуміла, що він здогадався.

– …дитячий плач, – закінчила вона.

– Дитячий плач… – повторив він.

– Багато хто з наших – особливо нові співробітники – лякаються, коли чують, але Ґрете їм каже, що рації іноді приймають сигнали від телекамер стеження за немовлятами на прилеглій до Центру території.

– Але ти так не думаєш?

Марта вагалась.

– Цілком логічне пояснення.

– Але…

Черговий порив вітру. Із заходу сунули темні хмари. Марта пошкодувала, що не прихопила плащ.

– Я працюю в Центрі Іла вже сім років. І коли ти сказав, що голоси у людей не змінюються…

– Ну?

– Я ладна заприсягтися, що то одна й та сама дитина плаче.

Стіґ кивнув. Він нічого не сказав, не намагався дати своє пояснення чи якось коментувати її слова. Він тільки кивнув. І їй це сподобалось.

– Знаєш, що означають ці хмари? – запитала вона, нарешті, підводячись.

– Що буде дощ і нам час повертатись додому?

– Ні, – сказала вона. – Що нам слід купатись просто зараз; інакше не матимемо часу, щоб просохнути на сонці.

– Compassion fatigue, – сказала Марта.

Вона лежала горілиць і дивилась у небо; у роті досі відчувався присмак солоної води, а крізь мокру білизну вона відчувала тепло нагрітого сонцем каміння.

– Це означає, що я втратила здатність співпереживати. У секторі охорони здоров’я Норвегії це настільки немислимий стан, що ми навіть не маємо відповідного терміна норвезькою мовою.

Він нічого не відповів. І це було найліпше, адже вона насправді не до нього зверталась, а просто знайшла привід, щоб поміркувати вголос.

– Я припускаю, це спосіб захистити себе, відсторонитись, коли навантаження стає надмірним. Або ж я вичерпала своє джерело до останку: можливо, у мене більше не залишилось любові.

Вона обміркувала це припущення.

– Ні, це неправда. У мене її вдосталь… Не може бути…

Небом пливла хмара, що формою нагадала Марті Велику Британію. Але, досягнувши верхівки дерева у них над головами, хмара перетворилася на мамонта. Почасти Марта зараз почувалась, як на кушетці у свого психотерапевта. Вона була однією з тих, хто досі вкладає пацієнтів на кушетку.

– Андерс був найкмітливішим і найпоказнішим хлопцем у школі, – розповідала Марта хмарі. – Капітаном шкільної футбольної команди. Не питай, будь ласка, чи був він головою учнівської ради школи.

Вона зачекала.

– А він був?

– Так.

Вони обоє розсміялись.

– Ти була в нього закохана?

– Неймовірно. Я досі закохана в нього. Він славний хлопець. І його людська сутність не вичерпується тим, що він порядний і привабливий. Мені пощастило, що я маю Андерса. А як у тебе?

– У мене що?

– Скільки подружок ти мав?

– Жодної.

– Жодної?

Вона підвелась на ліктях.

– Такий вродливий хлопець, як ти? Зроду не повірю.

Стіґ скинув футболку. Його шкіра була такою блідою проти сонця, що сліпила очі. Марта з деяким подивом відзначила, що у нього немає на тілі свіжих слідів від уколів. Вона здогадалася, що вони в нього, мабуть, на стегнах або в паху.

– Ти правду кажеш? – запитала вона.

– Я цілував кількох дівчат… – сказав він, підсвідомо погладжуючи старі ін’єкційні рубці, – але цим обмежується мій любовний досвід.

Марта подивилася на ті рубці. Їй теж хотілося торкнути їх пальцями. Стерти їх з його шкіри.

– На першій співбесіді ти сказав, що зав’язуєш, – сказала вона. – Я не казатиму про це Ґрете. Певний час не казатиму. Але тобі відомо, що…

– …що Центр приймає тільки тих, хто регулярно вживає.

Вона кивнула.

– Як гадаєш, ти зможеш?

– Скласти на водійські права?

Вони обмінялися усмішками.

– Сьогодні я чистий, – сказав він. – Завтра буде інший день.

Хмари були ще далеченько, але вона вже чула віддалений гуркіт – застереження про те, що мало статися. І сонце, наче теж усвідомлюючи це, стало припікати дедалі відчутніше.

– Дай мені свій телефон, – попросила вона.

Марта натиснула клавішу запису. Потім вона заспівала пісню, що її батько зазвичай співав під гітару її матері. Зазвичай, коли наближалась до кінця їхня чергова літня вечірка. Він сідав зі своєю пошарпаною гітарою якраз там, де зараз сиділи вони, підігруючи собі дуже тихо, ледь чутно. То була пісня Леонарда Коена про те, як він завжди її кохав, і що він поїде за нею куди завгодно не замислюючись, і що він знає, як вона довіряє йому, бо він обійняв її досконале тіло своєю свідомістю.

Вона співала ці слова ніжним, тендітним голосом. Так бувало завжди, коли вона співала: її голос виявлявся набагато слабшим і вразливішим, ніж вона сама. Часом вона питала себе, яка ж вона насправді і чи не може бути так, що саме той інший голос, упевненіший і сильніший, за яким вона ховається в повсякденному житті, не є справжнім її голосом.

– Дякую, – сказав він, коли вона закінчила. – Це було напрочуд гарно.

Вона не дивувалась, чому їй ніяково. Вона дивувалась, чому їй лише трішечки ніяково.

– Зараз нам таки час повертатися, – усміхнулась вона, віддаючи йому мобільний.

Марта не могла не знати, що спроба зняти старий іржавий капот заподіє купу клопотів, але вона хотіла відчувати повів свіжого повітря на зворотному шляху. Їм знадобилось понад чверть години напруженої роботи і поєднання практичного мислення з грубою фізичною силою для того, щоб, урешті-решт, опустити його. І вона також знала, що тепер нізащо не встановить його на місце без запасних частин і допомоги Андерса. Коли вона сіла в машину, Стіґ показав їй свій телефон. Він знайшов Берлін за GPS.

– Твій батько правду казав, – ствердив він. – Від Маленького Берліна до Берліна Великого – тисяча тридцять кілометрів. Розрахунковий час у дорозі – дванадцять годин і п’ятнадцять хвилин.

Вона сіла за кермо. Вона їхала так швидко, наче вони кудись запізнювались. Або від когось намагались утекти. Вона подивилася в дзеркало. Нагромадження білих хмар над фіордом нагадало їй наречену. Наречена марширувала рішуче й нестримно просто на них, тягнучи за собою дощову фату.

Перші важкі краплі впали на них, коли вони були в щільному транспортному потоці на Міській кільцевій № 3, і вона одразу зрозуміла, що поразка неминуча.

– Повертай отут, – скомандував Стіґ, показуючи, де з’їжджати з кільцевої.

Вона зробила, як він сказав, і вони опинились у тихому житловому районі.

– Тут праворуч, – сказав Стіґ.

Краплі посипали густіше.

– Де ми?

– В Берґу. Бачиш отам жовтий будинок?

– Так.

– Я знаю власників. Їх зараз немає. Зупини перед гаражем, і я відчиню його.

Через п’ять хвилин вони сиділи в машині, що тепер стояла поміж іржавих інструментів, зношених шин та вкритих павутинням садових меблів, і дивились на дощ, який періщив собі за відчиненими дверима гаража.

– Не схоже, щоб він намірявся ущухнути найближчим часом, – зазначила Марта. – А капот, я думаю, можна скинути з рахунків.

– Я згоден, – сказав Стіґ. – Як щодо чашки кави?

– Де?

– На кухні. Я знаю, де ключ.

– Але ж…

– Це моя домівка.

Вона подивилась на нього. Вона вела машину недостатньо швидко. Вона не встигла. В будь-якому разі, запізно щось міняти.

– Гаразд, – сказала вона.

Розділ 22

Симон поправив марлеву маску і почав огляд тіла. Вигляд трупа щось йому нагадував.

– Мерія володіє цим промкомплексом, – сказала Карі, – і за безцінь здає будівлю в оренду під репетиційні зали для молодих груп: нехай вони радше співають про те, які вони гангстери, ніж вийдуть на вулиці і стануть справжніми гангстерами.

Симон згадав, на що схоже тіло. На те, як персонаж Джека Ніколсона замерз у The Shining [27]. Він ходив на цей фільм сам. Це було вже після неї. І до Ельзе. Подібність картини обумовлював сніг. Враження таке, що загиблого замело снігом. Тонкий шар героїну вкривав тіло і більшу частину приміщення. Навколо рота, носа й очей мерця порошок вступив у контакт з вологою і взявся грудками.

– Музиканти, що репетирують далі коридором, знайшли його, коли розходилися по домівках, – вела далі Карі.

Тіло виявили вчора ввечері, але Симона поінформували тільки сьогодні, коли він прийшов на роботу рано-вранці, що в загальному підсумку знайдені вбитими три особи. І що справою займається КРИПОС.

Іншими словами, начальник поліції попросив КРИПОС про допомогу в справі, – а це те саме, що передати їм справу, навіть не спитавши попередньо згоди у власного відділу розслідування вбивств. Можливо, кінцевий результат виявився б тим самим, але все ж таки…

– Убитий має ім’я Калле Фаррісен, – повідомила Карі.

Вона читала вголос попередній рапорт. Симон спеціально телефонував начальнику дільниці, щоб отримати цей рапорт. І просив безпосереднього доступу до місця злочину. Зрештою, офіційно відділ іще не було усунено від розслідування.

– Симоне, – сказав начальник, – ти, звісно, оглянь там усе як слід, але не дуже захоплюйся. І ти, і я вже старуваті, щоб змагатися з молодими, хто далі дзюркне.

– Якщо ти сам застарий, за всіх не розписуйся, – відказав Симон.

– Симоне, ти мене чув.

Симон вряди-годи замислювався про це. Втім, не було жодних сумнівів щодо того, хто з них має більший потенціал. Де ж розійшлись їхні шляхи? Коли насправді вирішилось, хто з них яке посяде крісло? Хто сидітиме в кріслі з високою спинкою в офісі начальника, а хто – з обрізаними крилами – примоститься на пошарпаному стільці у відділі вбивств? І що кращий з них закінчить свій шлях завчасно, у кріслі в своєму кабінеті, з кулею з власного пістолета в голові.

– «Гітарні струни, зав’язані навколо голови жертви, нижня “мі” та “соль”, виробництва “Ernie Ball”. Кабель-подовжувач на два роз’єми виробництва “Fender”, – читала Карі.

– А вентилятор і радіатор чийого виробництва?

– Що?

– Пусте. Читай далі.

– «Вентилятор був увімкнений. За попереднім висновком судово-медичного експерта, Калле Фаррісен задихнувся».

Симон оглянув вузол, яким було зав’язано кабель.

– Схоже, що Калле змусили вдихати наркотик, спрямувавши струмінь порошку йому в обличчя. Ти згодна?

– Згодна, – відповіла Карі. – Він спромігся затримати дихання на короткий час, але зрештою змушений був здатися. Гітарні струни не дозволяли йому відвертати обличчя. Але він намагався це зробити, тому в нього є травми від тоншої гітарної струни. Героїн потрапляє йому в ніс, шлунок і легені, всмоктується в кров. Він починає відчувати дію наркотиків і вже не затримує дихання. Але дихає дедалі слабше, адже героїн пригнічує функцію зовнішнього дихання. І нарешті він взагалі припиняє дихати.

– Класичний випадок смерті від передозування, – сказав Симон. – Саме те, що відбувалося з деякими його клієнтами.

Він показав на кабель.

– А той, хто зав’язував цей вузол, – шульга.

– Ми не можемо повсякчас отак зустрічатись!

Вони обернулись. У дверях стояв усміхнений Осмунд Бйорнстад, а за ним – ще двоє людей з ношами.

– Ми хочемо забрати тіло, якщо, звісно, ви з ним закінчили…

– Ми побачили все, що хотіли, – сказав Симон, підводячись з зусиллям. – Якщо не заперечуєте, ми б тут роздивились на місцевості.

– Авжеж, прошу, – сказав слідчий КРИПОСу з легкою усмішкою, галантно звільняючи їм шлях.

Симон глянув на Карі, показуючи їй своє здивування. Вона у відповідь підняла брови, так само здивована тим, що їхній конкурент змінив платівку.

– Свідки? – запитав Симон у ліфті і подивився на бите скло.

– Немає, – відповів Бйорнстад. – Але гітарист групи, яка знайшла тіло, говорить, що на початку того ж таки вечора сюди навідувався якийсь хлопець. Казав, буцімто він грає в групі «Відчайдушна Молодь», та коли ми перевірили, виявилося, що група давно розпалась.

– Який він був на вигляд?

– Свідок каже, хлопець був у фуфайці з каптуром, накинутим на голову. Сьогодні чимало молодих людей так ходять.

– Отже, він молодий?

– На думку свідка – так. Десь між двадцятьма і двадцятьма п’ятьма.

– А якого кольору була його фуфайка?

Бйорнстад розгорнув свій ноутбук.

– Сірого, як видається.

Двері ліфта відчинились, і вони вийшли, обережно переступаючи через стрічки і прапорці, встановлені криміналістами. На цьому поверсі вони побачили чотирьох людей: двох живих і двох мертвих. Симон кивнув одному з живих. У того була кущиста руда борода, і він стояв рачки над трупом, тримаючи в руці ліхтарик у формі авторучки. Убитий мав велику рану під оком. Голову його оточував темно-червоний ореол крові на підлозі. У верхній його частині з бризок крові сформувався слід, наче сльози накапали. Симон колись намагався пояснити Ельзе, яким красивим може видатись місце злочину. Лише раз він спробував це пояснити і більше ніколи не намагався.

Інша і набагато огрядніша жертва лежала на порозі, верхньою частиною торса всередині кімнати.

Симон автоматично пройшовся поглядом по стінах і помітив кульовий отвір у стіні. Він зауважив також люк у дверях і дзеркало вгорі під стелею. Потім він відступив назад у ліфт, підніс праву руку і прицілився. Передумав і підняв натомість ліву руку. Тепер він змушений був зробити один крок праворуч, щоб кут прицілювання відповідав траєкторії польоту кулі: у голову жертви і – якщо череп не відхилив напрям польоту кулі – у місце, де куля зробила вибоїну в стіні. Він заплющив очі. Нещодавно він стояв у такій самій позиції. На ґанку будинку Іверсенів. Цілився правою рукою. Там він теж був змушений коригувати свою позицію, обираючи потрібний кут прицілювання. Він тоді трохи зійшов з вистеленої плитняком стежки, ступивши однією ногою на м’який ґрунт. Такий самий м’який ґрунт, що був навколо кущів. Але на ґрунті поруч з кам’яними плитами не залишилось такого відбитка підошви, як коло кущів.

– Бажаєте організовану екскурсію всередину, пані та панове?

Бйорнстад широко відчинив двері і притримав їх, щоб Карі і Симон змогли увійти, переступивши через тіло.

– Мерія віддавала цю кімнату в оренду винаймачеві, що заявляв себе як агентство з бронювання і влаштування концертів.

Симон зазирнув усередину порожнього сейфа.

– Як гадаєте, що тут сталося?

– Бандитська розбірка, – сказав Бйорнстад. – Вони атакували цю фабрику наркотиків за мить до завершення робочого дня. Першу жертву застрелили, коли чоловік лежав на підлозі – ми витягли кулю з мостин. Другу жертву застрелили, коли той другий лежав на порозі – там теж у підлозі застрягла куля. Третього змусили відімкнути сейф. Вони взяли гроші й наркотики, а потім убили його поверхом нижче, щоб дати зрозуміти конкурентам, хто в домі хазяїн.

– Розумію, – сказав Симон. – А гільзи?

Бйорнстад коротко засміявся.

– Я теж розумію. Шерлок Холмс відчуває зв’язок з убивством Іверсен.

– А стріляні гільзи?

Осмунд Бйорнстад перевів погляд із Симона на Карі й знов на Симона. Потім – з посмішкою самовдоволеного ілюзіоніста – витяг з кишені піджака поліетиленовий пакет.

Він потеліпав пакетом у Симона перед носом. У пакеті брязкали дві порожні гільзи.

– Вибачай, що ламаю твою версію, татусю, – сказав він. – Крім того, великі кульові отвори в тілах жертв свідчать про набагато більший калібр, ніж той, з яким ми мали справу у випадку Айнете Іверсен. І на цьому ми завершуємо нашу екскурсію. Я сподіваюсь, вам усе сподобалось.

– Перш ніж ми підемо, у мене три питання.

– Я слухаю, старший інспекторе Хефасе.

– Де ви знайшли стріляні гільзи?

– Поруч з тілами.

– А де була зброя потерпілих?

– У них не було жодної. Останнє запитання?

– Це вас начальник поліції просив бути привітним і провести нам екскурсію?

Осмунд Бйорнстад розсміявся.

– Можливо, через мого шефа в КРИПОСі. Адже ми завжди виконуємо те, що нам наказують наші боси. Правильно кажу?

– Так, – сказав Симон. – Якщо хочемо просування в кар’єрі, саме так ми робимо. Спасибі за екскурсію.

Бйорнстад залишився в кімнаті, а Карі вийшла за Симоном. Вона зупинилась позаду нього, коли Симон замість того, щоб іти до ліфта, попросив у рудобородого криміналіста ліхтарик і підійшов до кульового отвору в стіні. Спрямував у нього промінчик ліхтарика.

– Нільсе, ви що, кулю вже витягли?

– Це напевне старий отвір – ми в ньому кулі не знайшли, – сказав Нільс, з лупою в руках оглядаючи підлогу навколо тіла.

Симон присів, змочив слиною кінчики пальців і притиснув їх до підлоги під кульовим отвором. Він підніс руку і показав пальці Карі. Вона побачила на кінчиках його пальців крихітні частинки тиньку.

– Дякуємо за ліхтарик, – сказав Симон.

Нільс подивився на нього, коротко кивнув і взяв свій ліхтарик.

– Що це мало означати? – запитала Карі, коли двері ліфта зачинились перед ними.

– Мені потрібен час, щоб подумати, тоді я тобі скажу, – сказав Симон.

Карі була роздратована. Не тому, що вона підозрювала свого боса у нещирості, а тому, що не встигала за ходом його міркувань. Вона не звикла у будь-чому відставати від інших. Двері відчинились, і Карі вийшла. Вона обернулася і запитально подивилась на Симона, який залишився стояти в ліфті.

– Можеш позичити мені свою гральну кульку? – запитав він.

Вона зітхнула і засунула руку в кишеню. Симон поклав невеличку жовту кам’яну кульку на підлогу посередині ліфта. Кулька покотилася – спершу повільно, а тоді дедалі швидше – в передню частину ліфта і там провалилась у щілину між внутрішніми і зовнішніми розсувними дверима.

– От халепа, – сказав Симон. – Ходімо в підвал, пошукаймо.

– Невелика втрата, – відгукнулась Карі. – У мене вдома іще кілька є.

– Я не кульку мав на увазі.

Карі знову не встигала за ним, відстаючи десь на два кроки. Щонайменше на два. Їй дещо спало на думку. Що вона могла піти на іншу роботу. Вона могла б уже тепер займатись тією роботою. За ліпшу зарплатню, маючи більше незалежності. І жодних ексцентричних босів, жодних мертвяків. Та нехай. На все свій час. А наразі треба набратись терпіння.

Вони знайшли сходи у підвал, у підвалі – коридор, а в коридорі – двері в шахту ліфта. На відміну від дверей на решті поверхів, це були прості металеві двері з віконцем зі строкатого скла. На дверях була табличка: «Моторна ліфта. Стороннім вхід заборонено». Симон посмикав двері. Замкнено.

– Збігай нагору до репетиційної зали і поглянь, чи не надибаєш який-небудь кабель, – сказав Симон.

– Який саме?

– Байдуже, – сказав він і притулився до стіни.

Вона проковтнула протест, що рвався назовні, і попрямувала назад, до сходів.

За дві хвилини вона вже повернулася з кабелем на два роз’єми і спостерігала, як Симон відкрутив штикові контакти і здер пластик з дротів. Тоді він склав кабель петлею і просунув його в щілину між дверима шахти ліфта і рамою на висоті дверної клямки. Вони почули гучне клацання, і зі щілини полетіли іскри. Він відчинив двері.

– Господи! – вигукнула Карі. – Де ти цього навчився?

– Змалку я був шибеником, – сказав Симон, спускаючись на дно шахти ліфта, рівень якого був на півметра глибший за рівень підлоги самого підвального приміщення.

Він глянув на шахту ліфта знизу вгору.

– Якби я не став полісменом, то…

– Чи не ризиковано трішечки? – перервала його Карі, у якої мурашки побігли поза шкірою. – Що коли ліфт почне спускатись?

Але Симон уже рачкував у шахті, возячи руками по бетонній підлозі.

– Тобі там не бракує світла? – запитала вона, сподіваючись, що він не відчує напруження в її голосі.

– Завжди бракує, – засміявся він.

Карі мимоволі скрикнула, коли у шахті розлігся виляск і товсті, густо змащені троси почали рухатись. Але Симон швидко звівся на ноги, вхопився за цоколь і виліз із шахти в коридор підвалу.

– Ходімо, – сказав він.

Вона змушена була майже бігти за ним угору сходами через вхідні двері і через укритий гравієм майданчик.

– Стривай! – вигукнула вона, перш ніж він устиг сісти в машину, яку вони припаркували між двома занедбаними вантажівками.

Симон зупинився і подивився на неї поверх даху машини.

– Я знаю, – сказав він.

– Що ти знаєш?

– Як це бісить, коли твій напарник діє на власний розсуд і не каже тобі, що відбувається.

– Саме так! То коли ти, нарешті…

– Але ми з тобою не напарники, Карі Адель, – сказав Симон. – Я твій шеф і твій наставник. На все свій час. Тепер тобі зрозуміло?

Вона подивилась на нього. Вітерець комічно куйовдив його ріденьке волосся на блискучій шкірі лисуватої голови. Погляд його зазвичай приязних очей був сталево-жорсткий.

– Зрозуміло, – сказала вона.

– Тримай!

Він розтиснув кулак і скинув на дах автомобіля два предмети. Вона склала долоню човником і накрила обидва. Оглянула їх. Одним з предметів виявилась жовта кулька. Іншим – порожня гільза від пістолетного набою.

– Ти можеш відкрити для себе щось нове, змінивши перспективу огляду і свою позицію, – сказав він. – Таким чином твій погляд проникає в мертві зони огляду. Їдьмо.

Вона влаштувалась на пасажирському сидінні, він завів мотор, і машина рушила гравієм до воріт. Карі тримала рот на замку. Чекала. Перш ніж виїхати на шосе, він зупинився і якийсь час уважно озирався навсібіч – праворуч, ліворуч, як мають звичку робити обережні літні водії-чоловіки. Карі завжди вважала, що це пов’язано з нижчим рівнем тестостерону. Але зараз її осяяло – майже як відкриття, – що будь-яка раціональність спирається на досвід.

– Принаймні один постріл було зроблено з ліфта, – сказав він, прилаштовуючись за якимсь «вольво».

Вона досі не вимовила жодного слова.

– Твоє заперечення?…

– Це не відповідає матеріалам з місця злочину, – сказала Карі. – Знайдені на місці кулі – це саме ті, від яких загинули жертви. І ці кулі знайдені під тілами. Жертви мали лежати на підлозі, коли їх розстрілювали. З ліфта їх неможливо було застрелити під таким кутом.

– Неможливо. І до того ж у чоловіка, убитого пострілом у голову, на шкірі були ознаки порохового опіку, а в іншої жертви – спалені бавовняні волокна сорочки навколо вхідного кульового отвору. Що свідчить…

– …що вони були застрелені з близької відстані, коли лежали на підлозі. Це підтверджують також знайдені поруч стріляні гільзи і кулі в мостинах.

– Правильно. Та чи не здається тобі дивним, що двоє чоловіків спершу впали на підлогу, а вже потім їх було застрелено?

– Можливо, вони так перелякались, побачивши пістолет, що запанікували і заточились, перечепились. Чи їм наказали лягти, а тоді розстріляли.

– Резонно. А твою увагу нічим не привернула кров навколо тіла, що ближче до ліфта?

– Тим, що її дуже багато?

– Так.

З того, як він вимовляв фрази, розтягуючи слова, вона розуміла, що головне в його міркуваннях іще попереду.

– Кров текла з голови жертви й утворила калюжу, – сказала вона. – Це означає, що його не переміщали після того, як застрелили.

– Так, але край калюжі розбризканий. Начебто розбризканий. Іншими словами – кров текла, заливаючи ділянку, на яку вона раніше з силою бризнула з його голови. І з урахуванням довжини і діапазону струменя крові, жертва мала стояти, коли її застрелили. Саме тому Нільс рачкував над тілом з лупою – він не міг поєднати наочну картину слідів крові з уявленням слідства про хід подій.

– Але ти можеш?

– Звісно, – просто сказав Симон. – Убивця зробив перший постріл зсередини ліфта. Куля пройшла через голову жертви і залишила отвір, який ти бачила в стіні. А гільза від того набою впала на підлогу ліфта…

– …покотилась похилою поверхнею і впала у щілину і – додолу, в шахту ліфта?

– Так.

– Але… як же… куля в мостині?

– Вбивця вистрелив у жертву ще раз, з близької відстані.

– Вхідний отвір…

– Наш друг з КРИПОСу думав, що вбивця застосував зброю великого калібру, але якби колега більше тямив у балістиці, він би помітив, що порожні гільзи від набоїв невеликого калібру. Тому великий вхідний отвір – це насправді два невеликих вхідних отвори однієї рани від двох куль, які вбивця намагався видати як рану від одного пострілу. Ось чому він видалив першу кулю, що застрягла в стіні.

– Отже, то не була давня вибоїна, як гадав криміналіст, – підхопила Карі. – Тому на підлогу під нею насипався свіжий тиньк!

Симон посміхнувся. Вона бачила, що він був задоволений нею. І, на власний подив, вона відчула, що це її тішить.

– Подивись на опис типу зброї і серійний номер на гільзі. Вид набоїв відрізняється від того, що ми знайшли на першому поверсі. Це означає, що, стріляючи з ліфта, вбивця застосовував іншу зброю, ніж та, яку він згодом застосував до лежачих жертв. Я думаю, балістики зможуть довести, що останні постріли було зроблено з власної зброї вбитих.

– З їх власної?

– Це вже з твоєї парафії, Адель, але, як на мене, було б важко повірити, що троє типів у наркодилерському лігві сиділи геть беззбройними. Вбивця забрав їхню зброю з собою, щоб ми не виявили, що він скористався нею.

– Твоя правда.

– Питання в тому, звісно, – вів далі Симон, прилаштовуючись за трамваєм, – чому для нього так принципово, щоб ми не знайшли першу кулю і порожню гільзу.

– Хіба це не очевидно? Відбиток від ударника дасть нам серійний номер пістолета, а Реєстр вогнепальної зброї дуже скоро приведе нас до…

– Дарма. Подивись на торець гільзи. Там немає номерного відбитка. У вбивці старий пістолет.

– Гаразд, – сказала Карі, подумки зарікаючись будь-коли надалі вживати вислів «це очевидно». – Тоді я не знаю, в чім річ. Але у мене таке відчуття, що ти наміряєшся сказати мені…

– Авжеж, Адель. Зараз у тебе в руках порожня гільза до того самого типу набоїв, що були застосовані вбивцею Айнете Іверсен.

– Так, розумію. Але по-твоєму…

– Я вважаю, що вбивця намагався приховати, що він також убив Айнете Іверсен, – сказав Симон і зупинився на жовте світло так різко, що водій у машині позаду роздратовано посигналив. – Він забрав порожню гільзу з місця вбивства Іверсен не тому, що – як я гадав спочатку – на ній був знак від ударника. Він зробив це тому, що вже планував друге вбивство і робив усе від нього залежне, щоб звести до мінімуму ризик, що ми виявимо зв’язок. Б’юся об заклад, що стріляна гільза, яку вбивця забрав з дому Іверсен, має той самий серійний номер, що й гільза, яку ми знайшли у шахті ліфта.

– Той самий вид набоїв… але дуже поширений. Хіба ні?

– Авжеж.

– То чому ти такий упевнений, що є зв’язок?

– Я не впевнений, – сказав Симон, дивлячись на світлофор так, наче то бомба з таймером. – Але тільки десять відсотків населення – шульги.

Вона кивнула. Спробувала застосувати власну аргументацію. Марно. Зітхнула.

– Я здаюсь. Твій хід.

– Калле Фаррісена прив’язав до батареї шульга. Айнете Іверсен застрелив шульга.

– Щодо першого – розумію. Але щодо Іверсен…

– Мені слід було розчовпати одразу. Кут прицілювання від порога до кухонної стіни. Якщо постріл, який убив Айнете Іверсен, був здійснений убивцею з правої руки і з того місця, яке я початково визначив, він повинен був стояти однією ногою на землі, збоку від вистеленої плитняком стежки, і на м’якому ґрунті мав би залишитися слід його черевика. Розв’язання цієї невідповідності, звісно, в тому, що він стояв обома ногами на плитняку, бо стріляв з лівої руки. Кепська поліційна робота з мого боку.

– Скажи, чи я права, – сказала Карі, спершись підборіддям на долоню. – Є зв’язок між справою Айнете Іверсен і потрійним убивством на фабриці. І вбивця не пошкодував зусиль на маскування цього зв’язку, боячись, що саме цей зв’язок як такий вкаже нам на нього.

– Дуже добре, офіцере Адель. Ти змінила перспективу огляду і своє положення, і тепер ти ясно все бачиш.

Карі знову почула роздратоване дудіння позаду і розплющила очі.

– Зелене світло, – сказала вона.

Розділ 23

Дощ уже так густо не періщив, але Марта однаково натягла свою куртку на голову, тим часом як Стіґ, діставши ключ, відмикав двері у підвал. Підвал, так само як гараж, був заповнений предметами, що в деталях розповідали історію родини: рюкзаки, кілочки для наметів, пара червоних черевиків на низькому ходу, що призначались, напевне, для якогось спорту, – вочевидь для боксу. Сани. Ручна газонокосарка, яку згодом замінила бензинова, що нині в гаражі. Велика прямокутна морозильна камера. Широкі полиці з лікерними пляшечками і банками для варення, обплетеними павутиною. Ключ на цвяшку і брелок з літерами, що колись позначали, до яких дверей той ключ. Марта зупинилась коло шереги лиж – на деяких з них досі зберігся бруд від катання на Великодні та Пасхальні канікули. Одна лижва, найдовша і найширша, розколота уздовж.

Щойно вони увійшли всередину будинку, Марта одразу зрозуміла, що в ньому ніхто не жив упродовж років. Можливо, їй підказав це специфічний запах пустки або шар пилу, – невидима патина часу.

Її здогад підтвердився, коли вони увійшли у вітальню. Тут не було жодного предмета, виготовленого в останнє десятиліття.

– Я приготую каву, – сказав Стіґ і пішов на кухню – прилегле приміщення.

Марта оглядала фотографії на камінній полиці.

Весільне фото. Подібність, особливо до нареченої, – просто разюча.

На іншій фотографії – ймовірно, зробленій років за два по тому – подружжя в товаристві двох інших пар. Марта інтуїтивно відчула, що всі три пари пов’язані не через жінок, а саме через чоловіків. Це підтверджувалося тим, що саме чоловіки були дуже схожі один на одного. Схожі своїми однаковими, дещо зухвалими позами, впевненими усмішками, тим, як вони домінували кожен у своєму просторі – як альфа-самці, що ревниво оберігають свою територію. Гідні один одного, подумала вона.

Вона вийшла на кухню. Стіґ стояв спиною до неї, схилившись до холодильника.

– Ти знайшов каву? – запитала вона.

Він повернувся до неї, швидко зірвавши з дверей холодильника жовтий листочок-самоклейку із запискою і сунувши його в кишеню штанів.

– Так, – сказав він і відчинив шафу над раковиною.

Він відміряв кави у фільтр, налив води в кавоварку і швидким звичним рухом увімкнув її. Скинув піджак і повісив його на спинку одного з кухонних стільців. Не того, що стояв найближче до нього, а того, що був ближче до вікна. На свій стілець.

– Ти тут мешкав, – заявила вона.

Він кивнув ствердно.

– Ти дуже схожий на свою матір.

Він похмуро всміхнувся.

– Так усі казали.

– Казали?

– Моїх батьків уже нема на світі.

– Тобі їх бракує?

Вона вмить побачила, як змінився вираз його обличчя. Як простим, майже банальним питанням вона його вразила, наче увігнавши клинок у незахищене кольчугою місце. Він двічі кліпнув очима, розтулив і стулив рота, так ніби від несподіваного і пронизливого болю втратив дар мови. Він кивнув і обернувся до кавоварки, щоб поправити кавник, що й без того правильно стояв у нагрівачі.

– Твій батько на тих фотографіях видається дуже вольовим.

– Таким він і був.

– У ліпшому сенсі?

Він знову повернувся до неї.

– Так, у ліпшому сенсі. Він дбав про нас.

Вона кивнула. Вона думала про свого власного батька, який уособлював протилежний тип характеру.

– А ти потребував турботи?

– Так, – коротко всміхнувся він, – потребував.

– А в чім річ? Ти про щось подумав?

Він знизав плечима.

– Про що? – повторила вона.

– Та ні… я бачив, як ти зупинилась коло зламаної лижви.

– То й що?

Він з відсутнім виглядом подивився на кавник, з якого уже почала потроху збігати кава.

– Ми щовесни на великодні канікули відвідували мого діда в Леш’яског. Там був пагорб з лижним трампліном, де мій батько встановив рекорд. Моєму дідові належав там попередній рекорд. Мені було п’ятнадцять років, і я тренувався всю зиму, щоб установити новий рекорд. Але того року Великдень випав на пізню весну, дуже м’яку, до того ж, коли ми приїхали до діда, внизу пагорба, під трампліном, розташованим із сонячного боку, снігу майже не залишилось, а натомість стирчали гілки і камінці. Однак я повинен був стрибнути.

Він швидко глянув на Марту, і та кивнула заохочувально.

– Мій батько знав, як сильно я хотів зробити спробу, але він заборонив мені, бо це було аж надто небезпечно. На що я просто кивнув, а сам намовив хлопчика із сусідньої ферми бути свідком моєї спроби і зробити вимірювання. Він також допоміг мені нагорнути побільше снігу в місці, де я планував приземлитись, а тоді я помчав на верхівку пагорба, надів лижі, які мій батько успадкував від свого батька, і стартував. Пагорб був неймовірно слизький, але я гарно розігнався. Насправді навіть занадто гарно. Я здійнявся у повітря і полетів, я почувався, як сокіл, і мені байдуже було до решти всього, адже я досягнув, чого прагнув, – ніщо не могло вже зрівнятися з цим.

Марта бачила, як сяють його очі.

– Я приземлився метрів на чотири далі від місця, де ми нагортали сніг. Лижі врізались у сльоту, і гострий камінь розкроїв праву лижву, як банановий спліт.

– А з тобою самим що сталося?

– Я виконав гальмування «плугом». Проорав борозну в сльотавому снігу і ще далі, де й снігу не було.

Марта від хвилювання притисла руки до грудей.

– О Боже! Ти побився?

– Живого місця на мені не було. І мокрий до рубця. Але нічого не зламав. А якби й зламав що, то, либонь, не помітив би, бо моя єдина думка була: що батько скаже? Я зробив те, що він заборонив мені робити. І я зіпсував його лижі.

– То що ж він сказав?

– Він багато не говорив; він просто запитав, яке, на мою думку, належить мені покарання.

– А ти що на це?

– Я запропонував замкнути мене вдома на три дні. Але він сказав: оскільки це Великодні свята, двох днів достатньо. По смерті мого батька мати сказала мені, що, доки я сидів під домашнім арештом, він попросив фермерського хлопчика показати йому, де я приземлився, і змусив його кілька разів переповідати всю історію в подробицях. І щоразу сміявся до сліз. Але моя мати взяла з нього обіцянку нічого мені не казати, щоб не заохочувати до чергових витівок. А пошкоджену лижву він узяв додому нібито для того, щоб її склеїти. Але мама казала, що то насправді була його найцінніша пам’ятка.

– Можна мені ще раз поглянути на ту лижву?

Він налив кави для них обох, і вони спустилися з чашками у підвал. Вона сиділа на морозильній камері й дивилася на нього, а він показував їй лижву. Важка біла лижва виробництва фірми «Splitkein» з шістьма канавками на нижній поверхні. І Марта подумала про те, який дивний цей день. Яскраве сонце і злива. Сліпуча морська гладінь і темний холодний підвал. Незнайомець, якого – здавалось їй – вона знала все своє життя. Так далеко. Так близько. Так доречно. Так хибно…

– А ти правий був щодо стрибка? – запитала вона. – Справді ніщо вже не могло зрівнятися з ним?

Він задумливо схилив голову набік.

– Моя перша доза. Це було крутіше.

Вона торкнулась п’ятами морозильної камери. Можливо, холод ішов звідти. І її вразило, що морозильна камера працює: між ручкою і замковою шпариною світилась крихітна червона лампочка. Це видавалось дуже дивним, зважаючи, що будинок, за її припущенням, стояв покинутий упродовж тривалого часу.

– Що ж, принаймні ти встановив новий рекорд, – сказала вона.

Він посміхнувся і похитав головою.

– Не встановив?

– У разі падіння, Марто, стрибок не зараховується, – сказав він і відсьорбнув кави.

І Марта подумала, що, хоча вже не вперше чує своє ім’я з його вуст, вона відчуває це так, як ніби взагалі ніхто досі його не вимовляв.

– У такому разі, ти мав стрибати знову. Адже хлопчики оцінюють себе за взірцем батька, а дочки – матері.

– Ти так гадаєш?

– Усі сини вважають, що одного чудового дня вони перетворяться на свого батька. Тобі так не здається? Ось чому вони так розчаровуються, коли виявляються слабкості їхнього батька; вони бачать свої власні поразки, що чекають на них у майбутньому. Іноді цей шок виявляється таким нищівним, що вони здаються, перш ніж навіть щось почати.

– З тобою так було?

Марта стенула плечима.

– Моїй матері не слід було зберігати шлюб з моїм батьком. Але вона вирішила пристосовуватись. Я одного разу кинула їй докір просто в обличчя, коли ми сперечалися з приводу чогось, – навіть не пам’ятаю, що саме це було, – що вона мені не дозволяла зробити. Я крикнула, що несправедливо відмовляти мені в щасті лише тому, що вона відмовила в ньому собі. Ніколи в житті я не шкодувала гіркіше про вимовлені спересердя слова і ніколи не забуду її зраненого погляду, коли вона відповіла: «І лише тому, що не хочу втратити єдине щастя свого життя – тебе».

Стіґ кивнув і подивився у підвальне вікно під стелею.

– Іноді ми помиляємось, гадаючи, що знаємо правду про своїх батьків. Можливо, вони не були слабкими. Можливо, сталося щось таке, що спотворило правду. А раптом вони були сильні? Що, коли вони ладні були збезчестити своє ім’я, зректись права на світлу пам’ять по собі, взяти на себе чужу провину, щоб урятувати тих, кого вони любили? І якщо вони були аж такі сильні, можливо, ми теж сильні…

Дрож у його голосі була ледь помітною. Майже непомітною. Марта зачекала, доки він знову звернув свій погляд на неї, і лише тоді запитала:

– То що він зробив?

– Хто?

– Твій батько.

Вона побачила, як сіпнувся його борлак вгору і вниз. Побачила, як він закліпав очима. Стиснув губи. Вона бачила, що він хоче розкритись. Бачила, як наближається до стартової риски. Він ще міг уникнути стрибка, завалившись набік.

– Він написав передсмертного листа, перш ніж застрелитись, – сказав Стіґ, – щоб урятувати мою матір і мене.

У Марти паморочилося в голові від його розповіді. Вона ж начебто сама підштовхнула його до краю, але зараз падала разом з ним. І не було вже способу повернутись назад, стерти все те, що вона дізналась. Та чи ж не знала вона в глибині душі, що робила весь цей час? Чи ж не прагнула сама до цього вільного падіння в обіймах вільних потоків?

Стіґ з матір’ю поїхали на ті вихідні в Ліллехаммер, на турнір з вільної боротьби. Батько зазвичай теж їздив з ними, але цього разу сказав, що мусить залишитися вдома, закінчити якусь службову справу. Стіґ переміг у своїй ваговій категорії, і коли вони повернулись додому, побіг до батька в кабінет, щоб похвалитись. Батько сидів спиною до нього, опустивши голову на стіл. Спершу Стіґ подумав, що батько закуняв за роботою. Потім він побачив пістолет.

– Я до того бачив цей пістолет лише раз. Мій батько мав звичку записувати щось у свій щоденник, сидячи у себе в кабінеті. Щоденник у чорній шкіряній палітурці з жовтими сторінками. Коли я був малим, він казав, що це його сповідь. Я спершу навіть думав, що ходити до сповіді – це те саме, що писати, аж доки учитель з релігії у школі, коли мені було вже одинадцять, пояснив, що «сповідатись» означає розповісти комусь про свої гріхи. Коли я повернувся зі школи того дня, я прокрався в батьків кабінет і знайшов ключі від столу – я знав, де він їх тримає. Я хотів дізнатись, які гріхи в мого батька. Я відімкнув шухляду…

Марта зітхнула так, наче це вона розповідала щось про себе.

– …але щоденника не було. Замість того я знайшов чорний пістолет старого зразка. Я замкнув шухляду, повернув ключ на місце і вислизнув з кабінету. Мені стало соромно. Я ж почав був шпигувати за рідним батьком, хотів викрити його. Я ніколи нікому не сказав про це і ніколи більше не намагався з’ясувати, де він тримає щоденник. Та стоячи того дня у батька за спиною в його кабінеті, я згадав про той випадок. Це було мені покарання за те, що я зробив. Я поклав руку йому на потилицю, щоб розбудити. Його тіло було не просто холодним. То був холод особливий – жорстокий, мармуровий. Холодом смерті віяло від його тіла. І я знав, що це моя провина. Потім я побачив лист…

Марта дивилася на вену на його шиї, коли він розповідав їй, як прочитав листа. Як побачив, що мати стоїть у дверях. Він розповів, як спершу намірявся подерти лист, вдати, що того листа ніколи не існувало. Але він нездатен був зробити це. І коли прийшла поліція, він віддав їм лист. І він відчув, дивлячись на них, що вони теж хотіли б той лист подерти. Вена на його шиї надималась, як у недосвідченого співака на сцені. Або в когось, хто не звик багато говорити.

Його мати почала приймати антидепресанти, призначені лікарем. Далі ще й інші таблетки, вже на власний розсуд. Але, як вона казала, ніщо не допомагало ліпше і швидше, ніж алкоголь. Отак вона почала випивати. Горілка на сніданок, обід і вечерю. Він намагався опікуватись матір’ю, утримувати її від таблеток і випивки. Заради цього він змушений був покинути боротьбу та інші позашкільні заняття. Шкільні вчителі приходили до них додому, дзвонили у двері, питали, чому він, недавній відмінник, взірцевий учень, тепер сачкує і скотився на двійки, і він мусив якось від них відкараскуватися. Стан його матері погіршувався, вона стала зовсім неврівноваженою і врешті-решт – схильною до самогубства. Йому було шістнадцять, коли, прибираючи в материній спальні, він надибав серед таблеток шприц. Він знав, що це. Чи принаймні для чого це. Він уштрикнув його собі в стегно, і враз укол змінив усе на краще. Наступного дня він пішов на Плату і купив свою першу дозу. Шість місяців по тому він продав з дому все, що можна було легко перетворити на готівку, і безсоромно обкрадав свою беззахисну матір. Він не дбав тепер ні про що, а менш за все – про самого себе: йому потрібні були тільки гроші, щоб звільнятись від болю і страху. Оскільки він не мав іще вісімнадцяти і йому не загрожувала в’язниця для дорослих злочинців, він почав сплачувати за свою пристрасть до наркотиків, зізнаючись у чужих злочинах – незначних пограбуваннях і крадіжках, у яких звинувачували тих чи інших дорослих злочинців. Коли йому виповнилося вісімнадцять і пропозиції такого роду припинились, а потреба в грошах на наркотики тільки зростала, він погодився взяти на себе відповідальність за два вбивства в обмін на стале забезпечення наркотиками на весь час перебування у в’язниці.

– А тепер ти відбув свій термін? – запитала вона.

Він кивнув.

– Я точно відбув.

Вона зісковзнула з морозильної камери і підійшла до нього. Вона не думала – для цього було вже запізно. Вона простягла руку й торкнулася вени на його шиї. Він подивився на неї великими чорними зіницями, що заповнювали майже всю райдужку. Потім вона обняла його за талію, і він обійняв її за плечі – як пара танцюристів, які не можуть вирішити, хто з них має вести. Вони стояли так якийсь час, тоді він притягнув її до себе. Він палав, у нього, здається, був жар. Чи у неї? Вона заплющила очі, відчула його ніс і губи на своєму волоссі.

– Ходімо нагору, – прошепотів він. – У мене щось є для тебе.

Вони повернулись на кухню. Дощ надворі припинився. Він щось витяг з кишені піджака, який висів на кухонному стільці.

– Це для тебе.

Сережки були такі гарні, що на якусь мить вона просто оніміла.

– Тобі не подобаються?

– Вони розкішні, Стіґе. Але звідки… Ти вкрав їх?

Він серйозно подивився на неї і не відповів.

– Стіґ, мені дуже прикро…

Думки її плуталися, сльози навертались на очі.

– Я знаю, що ти більше не вживаєш наркотики, але я бачу, що сережки комусь належали…

– Її вже немає серед живих, – перервав її Стіґ. – А красиві речі має носити хтось вродливий.

Марта збентежено закліпала. Тоді її осяяло.

– Вони належали… Це сережки… – подивилась вона на нього крізь пелену сліз, – …твоєї матері.

Вона заплющила очі, відчула його дихання на своєму обличчі. Його руку на щоці, на шиї. Свою власну руку на його торсі – вона хотіла відштовхнути його. А насправді притягнула його ближче до себе. Вона знала, що вони вже давно цілувались у своїй уяві. Сотні разів щонайменше, відколи вперше зустрілись. Але це було зовсім інакше, коли їхні губи нарешті справді зустрілись, і неначе електричний струм пройшов крізь неї. Вона не розплющувала очей, відчувала його губи, такі ніжні, його руки, що пестили її тендітну спину, його щетину, його запах і його смак. Вона хотіла цього, хотіла всього цього… Але водночас дотик привів її до тями, вирвав її з прекрасного сну, в якому вона дозволила собі заблукати, адже це начебто не загрожувало жодними наслідками. До цієї миті.

– Я не можу, – прошепотіла вона тремтячим голосом. – Стіґе, мені треба йти.

Він відпустив її, і вона швидко відвернулась. Вона відчинила вхідні двері, але зупинилась на порозі.

– Стіґе, це була моя провина. Ми ніколи більше не повинні так зустрічатись. Розумієш? Ніколи.

Вона зачинила за собою двері, перш ніж він устиг щось відповісти.

Сонце вже пробило собі шлях крізь сувої хмар, і з лискучого чорного асфальту піднімалась пара. Марта ступила у цю парню.

Крізь свій бінокль Маркус бачив, як жінка забігла в гараж і, так і не піднімаючи капот, рушила заднім ходом стареньким «гольфом», на якому вони були приїхали. Вона поїхала так швидко, що він не міг як слід сфокусувати на ній оптику, але скидалось на те, що вона плаче.

Потім він знову спрямував бінокль на кухонне вікно. Сфокусував. Чоловік стояв там і спостерігав її від’їзд. Його долоні були стиснуті в кулаки, його щелепа тремтіла, і вени набрякли на скронях, наче від болю. Наступної миті Маркус зрозумів чому. Чоловік витягнув руки, розкрив долоні і притиснув їх до віконного скла. Щось блищало на сонці. Сережки. Вони вштрикнулись застібками йому в долоню – і дві тоненькі цівки крові стікали по його зап’ястках.

Розділ 24

У відділку панували сутінки. Хтось виходячи вимкнув загальне світло, з переконання, що йде додому останнім, а Симон не дав собі клопоту знову вмикати, адже літніми вечорами світла було досить і без того. Крім того, в його новій клавіатурі підсвічувались клавіші, тож у настільній лампі взагалі не було потреби. Їхній поверх у цілій будівлі споживав 250 тисяч кіловат-годин на рік. Якби вони могли довести цей показник до 200 тисяч, то заощаджених коштів запросто вистачило б на дві додаткові машини бригади надзвичайного реагування.

Він гортав віртуальні сторінки веб-сайту клініки «Howell». Фотографії з цієї офтальмологічної клініки не мали нічого спільного з фотогалереями більшості інших американських приватних лікарень, які зазвичай нагадують п’ятизіркові готелі з усміхненими пацієнтами, захопленими відгуками і хірургами, схожими на кінозірок чи пілотів. Ця клініка умістила на своїх веб-сторінках лічені фотографії і стислу інформацію про кваліфікацію персоналу, результати застосування тих чи інших методів, посилання на статті, опубліковані у солідних журналах, і номінації на Нобелівську премію. І найголовніше: відсоток успішних результатів для тієї операції, яка необхідна Ельзе. Цифра істотно перевищувала 50 %, але не настільки, наскільки він сподівався. З іншого боку, цифра була достатньо низькою, щоб повірити в її справжність. Жодні ціни на сайті не вказувались. Але він не забув, про яку суму йдеться. Вона була такою високою, що переконувала.

Він відчув рух у темряві. То була Карі.

– Я намагалася додзвонитись тобі додому. Твоя дружина сказала, що ти тут.

– Так.

– Навіщо о такій порі?

Симон стенув плечима.

– Іноді, коли не можеш повернутися додому з хорошими новинами, відтягуєш повернення, наскільки є змога.

– Що ти маєш на увазі?

Симон проігнорував її запитання.

– Чого ти хочеш?

– Я зробила так, як ти звелів: перетрусила всі архіви, шукала всі можливі й неможливі зв’язки між убивством Іверсен і потрійним убивством на фабриці. І не знайшла бодай натяку на зв’язок.

– Тобі, звісно, зрозуміло, що це не виключає існування такого зв’язку, – сказав Симон і перегорнув сторінку на веб-сайті.

Карі відсунула стілець і сіла.

– Якщо він є, то я точно не можу його знайти. І у мене дуже пильне око. І я думаю…

– Думати завжди корисно.

– …можливо, все простіше: грабіжник нагледів дві нагоди: будинок Іверсенів і підпільну фабрику наркотиків. З першого пограбування він виніс досвід, що треба завжди вибити з жертви шифр до сейфа, перш ніж її вбивати.

Симон підняв очі від комп’ютера.

– Грабіжник, що вже застрелив двох людей, марнує півкіло «супербою» вуличною ціною в півмільйона крон, щоб забити свою третю жертву?

– Бйорнстад гадав, що це бандитська розбірка; і в такий спосіб нападники дали знак своїм конкурентам.

– Офіцере Адель, гангстери, відправляючи повідомлення, не витрачають півмільйона на поштові марки.

Карі відкинула голову і зітхнула.

– Айнете Іверсен, ясна річ, не була причетна до торгівлі наркотиками і не плуталася з таким, як Калле Фаррісен. Щодо цього, я думаю, ми можемо бути впевнені.

– Але зв’язок є, – наполягав Симон. – Чого я не можу второпати, то це – чому тепер, коли ми розкрили саме те, що він намагається приховати: тобто що існує цей самий зв’язок, – ми досі не здатні визначити, в чому, власне, цей зв’язок полягає? Якщо він насправді аж такий туманний, навіщо тоді вбивця докладав стільки зусиль, щоб приховати, що за обома вбивствами стоїть одна й та сама особа?

– Можливо, він приховує це не для того, щоб заплутати нас, – позіхнула Карі.

Вона вмить стулила рота, побачивши, якими очима витріщився на неї Симон.

– А звісно ж! Ти права!

– Хто, я?

Симон підхопився. Тоді знову сів. Ляснув по столу долонею.

– Він не турбується про те, що його особистість викриє поліція. Він непокоїться, що на це спроможеться хтось інший.

– Він боїться, що хтось прийде по його душу?

– Так. Або, можливо, він не хоче когось насторожувати своєю присутністю. Але водночас…

Симон взявся за підборіддя рукою і тихо вилаявся.

– Водночас що?…

– Усе набагато складніше. Тому що водночас він зовсім не ховається. Вбивство Калле в такий спосіб – це явне повідомлення комусь.

Симон роздратовано відкинувся на спинку і хитнувся назад зі стільцем. Вони сиділи мовчки в темряві, що дедалі густішала навколо них, а вони того й не помічали. Симон першим порушив мовчання.

– Мене не полишає думка, що життя Калле закінчилося так само, як життя деяких з його клієнтів. Дихальна недостатність внаслідок передозування. Наче вбивця – такий собі ангел помсти. Тобі це ні про що не говорить?

Карі похитала головою.

– Тільки те, що вбивство Айнете Іверсен не відповідає цій логіці: наскільки мені відомо, вона нікому не прострілювала груди.

Симон підвівся. Підійшов до вікна і подивився на вуличні ліхтарі. Під вікнами прогуркотіли два пацанчики на скейтах. Обидва підлітки були у фуфайках з каптурами.

– Ой, я геть забула, – вигукнула Карі. – Один зв’язок я таки знайшла. Між Пером Воланом і Калле Фаррісеном.

– Тобто?

– Я розмовляла з одним інформатором, якого знаю з часів роботи у відділі боротьби з наркотиками. На його думку, дуже дивно, що дві людини, що так добре знали одна одну, загинули у такий короткий проміжок часу.

– Волан знав Фаррісена?

– Так. Добре знав. Аж надто добре, як на мого інформатора. І ще одне. Я перевірила особову справу Калле. Його неодноразово допитували у справі про вбивство кілька років тому. Його навіть взяли під варту. Особу жертви не було встановлено.

– Навіть згодом?

– Відомо тільки, що вона була молодою азійською дівчиною. Стоматологічний аналіз показав, що їй було шістнадцять років. Свідок бачив, як якийсь чоловік на задньому дворі щось їй вводив шприцом. Свідок вказав на Калле на впізнанні.

– А звісно ж.

– Але Калле відпустили, бо хтось інший зізнався.

– Оце пощастило!

– Так. До речі, чоловік, який зізнався у вбивстві, – це той самий, що втік нещодавно з в’язниці Статен.

Карі дивилась на нерухому постать Симона проти вікна. Вона вже засумнівалася, що він чув її розповідь, і ладна була повторити, коли його хрипкий, по-старечому приязний голос гукнув:

– Карі!

– Так?

– Я хочу, щоб ти дослідила абсолютно всі сторони життя Айнете Іверсен. Перевір, чи немає чогось бодай віддалено схожого на стрілянину поблизу неї. Все, що завгодно, ти зрозуміла?

– Гаразд. Що у тебе на думці?

– Я думаю, – заспокійлива нотка зникла з його голосу, – я думаю: якщо це так, тоді…

– Тоді що?

– Тоді все тільки почалося.

Розділ 25

Маркус вимкнув світло в своїй спальні. Дивне відчуття – стежити за іншими, знаючи, що вони тебе не здатні бачити. Проте його неначе електричним струмом проймало щоразу, коли Син дивився зі свого вікна просто в бінокль Маркуса. Так, наче він знав, що хтось шпигує за ним. Син сидів зараз у батьківській спальні, на тій рожевій скрині для ковдр, у якій – Маркус знав – не було нічого, за винятком чохлів для пухових ковдр і кількох простирадл. Кімната без фіранок була освітлена люстрою на чотири лампочки, тож побачити, що діється всередині, було нескладно. А завдяки тому, що жовтий будинок був розташований трохи нижче, ніж будинок Маркуса, а Маркус сидів на горішньому місці свого двоярусного ліжка, яке він зараз пересунув до вікна, він бачив Сина як на долоні. Той, власне, нічого особливого не робив: тривалий час сидів у своїх навушниках, підключивши їх до мобільного телефона, і щось слухав. Це мала бути якась дуже гарна пісня, адже що три хвилини він натискав клавішу повтору і прослуховував те саме знову й знову, наче ніяк не міг наслухатись. І щоразу він усміхався на тому самому місці, хоча він, імовірно, трохи сумував через ту дівчину. Вони поцілувались, а потім вона помчала геть, наче ошпарена. Бідний хлопець. Маркус питав себе, чи не слід постукати до нього в двері. Запросити Сина до них додому, на вечерю. Мама, очевидно, схвалила б таке рішення. Але Син мав сумний вигляд і, ймовірно, не хотів, щоб його тривожили. Завтра теж не буде пізно це зробити. Маркус прокинеться раненько і подзвонить до нього в двері – принесе теплі булочки до сніданку. Авжеж, саме так він і вчинить. Завтра. Маркус позіхнув. У голові в нього теж грала мелодія. Не те щоб справді музична композиція, а всього лише одна фраза. Але вона безнастанно програвалась у нього в голові. Відколи отой шибеник з Тьосена запитав Сина, чи він Маркусові батько. «Чом би й ні».

Чом би й ні? Справді!

Маркус знову позіхнув. Час було вкладатись. Зрештою, треба ж завтра вставати рано – підігріти булочки. Але саме тієї миті, коли він уже опустив був бінокль, щось трапилося. Син підвівся. Маркус знову навів на нього бінокль. Син відгорнув килим і підняв одну з мостин. Схованка. Він мав щось покласти у схованку. То була червона спортивна торба. Він розкрив її. Витяг мішечок з білим порошком. Маркус одразу здогадався, що то – він бачив такі мішечки по телевізору. Наркотик. Раптом Син сіпнув головою. Схоже, він дослухався до чогось: насторожився достоту, як та антилопа на водопої, що її показували по «Планеті тварин». А зараз уже й Маркус міг почути той звук. Віддалене дирчання мотора. Автомобіль. Пізно вночі, у час літніх канікул по їхній вулиці зазвичай не так багато машин проїжджає. Син сидів нерухомо, наче його паралізувало. Маркус побачив відблиски світла фар на асфальті. Великий чорний автомобіль, що їх називають джипами, зупинився під вуличним ліхтарем між їхніми двома будинками. Двоє чоловіків вийшли з машини. Маркус розглядав їх у бінокль. Обидва були вбрані в чорні костюми. «Люди в чорному». Один був викапаний персонаж із того фільму. А в меншого волосся було світле, і це вже не відповідало стилю. Дебеліший мав також чорні кучері, як Віл Сміт, але вигляд псувала масивна лисина на маківці, і шкіра в нього була біла як крейда. Маркус бачив, як вони обсмикнули свої піджаки, як придивлялись до жовтого будинку. Лисуватий кучерявий показав на освітлене вікно спальні, і вони швидко рушили до воріт. Нарешті до Сина навідались гості!

Так само, як Маркус, вони перестрибнули через паркан, замість іти через ворота. І так само, як він, вони зрозуміли, що можна безшелесно обійти двір галявиною, щоб не рипіти гравієм. Маркус знову перевів бінокль на спальню. Син кудись пішов. Він, напевно, теж побачив гостей і спустився, щоб відчинити їм. Маркус спрямував бінокль на вхідні двері, куди двоє чоловіків уже піднялися сходами. Парадні двері не були освітлені, тож Маркус не мав можливості чітко бачити, що там відбувається. Але він почув, як щось розламують, а тоді двері відчинились.

Маркусу перехопило подих.

Вони… вони вломилися силою! Це грабіжники!

Можливо, хтось підказав їм, що в будинку ніхто не мешкає. Так чи інак, він має застерегти Сина. Що як ці двоє небезпечні?! Маркус зістрибнув з ліжка. Може, варто розбудити матір? Зателефонувати в поліцію? І сказати… Що? Що він шпигував за своїм сусідом, підглядав у бінокль? А коли вони зніматимуть відбитки пальців, щоб знайти грабіжників, то знайдуть його, Маркуса, відбитки! І наркотики Сина, через які той теж потрапить у в’язницю. Маркус стояв посеред кімнати, не знаючи, що йому робити. Тоді він помітив рух у спальні в будинку навпроти. Він знову навів бінокль. Оті двоє чоловіків – вони були тепер у спальні. Вони щось шукали. У шафі, під ліжком. Вони… У них була зброя! Маркус інстинктивно зробив крок назад, коли високий кучерявий тип підійшов до вікна, перевірив, чи воно зачинене, і втупився просто в Маркуса. Син, напевне, заховався, але де? Торбу з наркотиками він, мабуть, поклав у схованку, але схованка недостатньо велика для людини. Х-ха! Їм ніколи не знайти Сина, бо той знає свій будинок набагато ліпше, ніж вони: точнісінько, як в’єтконгівці знали свої джунглі набагато ліпше, ніж американці. Він просто повинен був сидіти тихо, як миша, так само, як сам Маркус був сидів. Із Сином усе буде гаразд. З ним повинно все бути гаразд! Боженько милосердний, благаю, нехай усе з ним буде гаразд!

Сильвестр роззирнувся у спальні і почухав свою голомозину між темних кучерів.

– Чорт забирай, Бо, він нещодавно мав тут бути! Я впевнений, що вчора світла не було в жодному з вікон.

Він з розмаху гепнувся на рожеву скриню для ковдр, засунув пістолет у кобуру і закурив.

Невисокий блондин стояв посеред кімнати, тримаючи пістолет наготові.

– У мене відчуття, що він досі десь тут.

Сильвестр махнув цигаркою.

– Дай спокій, він тут був і вже пішов. Я перевірив обидві ванні кімнати та іншу спальню.

Блондин похитав головою.

– Ні, він десь тут, у цьому будинку.

– Облиш, Бо, він не примара, він профан, якому щоразу щастило. До цього часу.

– Може, й твоя правда. Але я ніколи не став би недооцінювати сина Аба Лофтуса.

– Я маю знати, хто це?

– Ти не застав його, Сильвестре. Аб Лофтус був найкрутішим полісменом Осло й околиць.

– Звідки ти знаєш?

– Колись я спізнався з чуваком ніс у ніс, придурок ти. Ще в дев’яності роки ми з Нестором саме облагоджували оборудку на Алнабру, коли раптом нагодились Лофтус та ще один пес на патрульній машині. Лофтус одразу зметикував, що вони накрили наркооборудку, але замість викликати підмогу вони з напарником спробували самотужки нас притиснути. Аб Лофтус сам заломив чотирьох наших пацанів, перш ніж ми зуміли покласти його. І це було не так просто, повір мені – чувак був борцем. Ми намірялись застрелити його просто на місці, але Нестор злякався, що кров полісмена ляже на бізнес непоправною халепою. І поки ми про це сперечались, чувак лежав і кричав: «Де ви там поділися? Підходь по одному!» Як той затятий лицар із шоу Монті Пайтона, пам’ятаєш? Йому відрубують руки і ноги, а він ніяк не хоче визнавати себе переможеним.

Бо розсміявся. Як на милий серцю спогад, подумав Сильвестр. Пацан хворий на голову. Він любив смерть і каліцтва і ладен був би лежати на дивані і переглядати шоу «Безглуздості» в Інтернеті цілими сезонами, адже там показують, як люди нівечать себе по-справжньому, а не як у кумедних домашніх відео, на яких люди перечіпаються чи гепають собі молотком по пальцях на втіху всій родині.

– Ти казав начебто, що їх було двоє? – нагадав Сильвестр.

Бо пирхнув.

– Його напарник здався одразу. Дуже охоче пішов на компроміс, упав на коліна і благав пожаліти його. Ти, либонь, бачив таких.

– Так, – сказав Сильвестр. – Слабак.

– Дарма, – сказав Бо. – Стратег. Оце й називається володіти ситуацією. І стратегія повела того чувака набагато далі, ніж ти міг би подумати. Але не про це зараз мова. Треба знову обшукати будинок.

Сильвестр знизав плечима і підвівся. І він уже був майже в дверях, коли зрозумів, що Бо за ним не йде. Він обернувся і подивився на свого напарника, який досі стояв на тому самому місці, дивлячись на скриню, на якій щойно сидів Сильвестр. На віко скрині. Бо підніс палець до губ і показав на скриню. Сильвестр дістав пістолет і зняв із запобіжника. Він відчував, як загострились його відчуття: світло стало яскравішим, звуки чіткішими, і кров відчутніше пульсувала у судинах шиї. Бо безгучно відступив ліворуч від скрині, так щоб вона опинилась на лінії вогню також для Сильвестра. Той стис рукоятку пістолета обома руками і підступив ближче до скрині. Бо показав на мигах, що відкине віко. Сильвестр кивнув.

Він затамував подих, тимчасом як Бо, спрямувавши пістолет на скриню для ковдр, помістив пальці лівої руки під край віка. Секунду зачекав, дослухаючись. І відкинув віко.

Сильвестр відчував під вказівним пальцем опір спускового гачка.

– Чорт… – прошипів Бо.

Крім постільної білизни, у скрині нічого не було.

Разом Бо і Сильвестр обшукали всі до останньої кімнати, вмикаючи і вимикаючи світло, але нічого не знайшли. Зрештою, вони повернулися в спальню, де все було в такому вигляді, як вони залишили.

– Ти був неправий, – сказав Сильвестр, вимовляючи слова повільно і чітко, бо він точно знав, як вони лютять Бо. – Він пішов.

Бо пересмикнув плечима, так ніби його піджак незручно сидів на них.

– Якщо він пішов, але залишив світло невимкненим, це означає, що він планує повернутись. І якщо ми його тут підстережемо, простіше буде його впорати, ніж коли станемо бігати за ним.

– Може, й так, – сказав Сильвестр. Він уже зрозумів, до чого хилить напарник.

– Нестор хоче, щоб ми впорали його якнайшвидше. Він може накоїти чимало лиха, як ти сам знаєш.

– Так, усе правильно, – насупився Сильвестр.

– Тому ти залишишся тут сьогодні – на випадок, що він повернеться вночі.

– Чому брудна робота завжди мені?

– Відповідь починається на літеру «С».

Статус. Сильвестр зітхнув. От би хто пристрелив Бо! Сильвестр тоді отримав би нового напарника. Рівного собі за статусом.

– Я тобі раджу зробити засідку у вітальні, звідки ти бачитимеш і вхідні двері, і двері з підвалу, – сказав Бо. – У нас немає упевненості, що ми його так само легко умнемо, як того пастора.

– Я й першого разу добре почув, – огризнувся Сильвестр.

Маркус побачив, як двоє чоловіків залишили яскраво освітлену спальню, і невдовзі по тому блондин вийшов з будинку, сів у джип і поїхав. Син був іще десь там, але де? Можливо, він чув, як завівся і поїхав джип, але чи знав він, що один із вламувачів досі в будинку?

Маркус спрямував бінокль на темні вікна, але нічого не міг там побачити. Син міг потайки прокрастись у задню частину будинку і звідти втекти, але Маркус так не думав: він весь час сидів коло вікна прислухаючись – він би неодмінно щось почув.

Маркус відчув якийсь рух і спрямував бінокль на вікна спальні, єдиної наразі освітленої кімнати будинку. І переконався, що був правий.

Ліжко… Воно рухалось! Точніше, матрац на ньому. Матрац підскочив і відсунувся вбік. Отам він був. Ховався між ламелями ліжка і великим пухким подвійним матрацом, на якому так полюбляв поніжитись Маркус. Добре, що Син худенький; був би він таким гладким, як Маркусова мама пророкує Маркусу, яким він, мовляв, ризикує зробитись у майбутньому, – бандити помітили б його. Син тихенько прокрався до сховку, підняв мостину і щось витяг з червоної спортивної торби. Маркус збільшив силу оптики. Сфокусував. І охнув.

Сильвестр розташував крісло так, щоби бачити вхідні двері і ворота на вулицю. Ворота були освітлені вуличним ліхтарем, але він і без того почує, коли до них хтось підійде: він знав це, бо чути було рипіння гравію, коли Бо виходив.

Ніч могла виявитись доволі довгою, тож він мав думати про щось, що допомогло б йому зберігати пильність. Він перевірив книжкову полицю, знайшов те, що шукав, – сімейний фотоальбом. Увімкнув настільну лампу і нахилив абажур так, щоб світла не було видно з вікна. Він почав гортати сторінки і роздивлятись фотографії. Родина на них мала щасливий вигляд. Отже, вона дуже відрізнялась від його власної. Можливо, саме цим пояснюється його одержимість сімейними фотографіями інших людей. Він любив переглядати їх і уявляти собі, на що це все схоже в житті. Він знав, що фото цієї конкретної сім’ї розповідають аж ніяк не всю правду; але, безперечно, вони розповідають істотну частку правди. Сильвестр затримав погляд на знімку, зробленому, ймовірно, під час великодніх канікул. Усміхнені й засмаглі, троє стояли перед пірамідою з каміння. Жінка посередині; Сильвестр здогадався з інших фото, що це мати пацана, на якого він чекає. Ліворуч від неї батько – отой самий Аб Лофтус. А праворуч – людина в безоправних окулярах. Нижче жіночим почерком було підписано: «Трійця і я в подорожі. Фотограф – Пірнальник».

Сильвестр підняв голову. Чи це йому почулось? Він подивився у бік воріт. Там нікого не було. Але й звук пролунав не від вхідних дверей і не від підвальних. Проте щось таки змінилося. Щільність повітря; щось з’явилося в мороці. Морок. Він завжди побоювався темряви – його батько подбав про це. Сильвестр знову зосередився на фотографіях. На тому, який щасливий у них у всіх вигляд. Усім відомо: темряви як такої боятись не слід.

Щось ляснуло – точнісінько як батьків ремінь.

Сильвестр дивився на фотографію.

Зараз вона була забризкана кров’ю, і посеред неї зяяв отвір, що проходив крізь весь альбом. Щось біле пливло у повітрі і зав’язло в крові. Перо? Ні, напевне, то з оббивки крісла. Сильвестр подумав, що у нього, мабуть, шок, бо він не відчуває болю. Наразі ще ні. Він подивився на пістолет, який випав йому з рук на підлогу і до якого тепер було не дотягнутись. Він чекав ще на один постріл, але постріл не пролунав. Можливо, хлопець думає, що вже прикінчив його? У такому разі, не все втрачено: Сильвестр має тільки вдавати мертвяка.

Сильвестр заплющив очі; він затамував подих, почувши, як хлопець підійшов до нього. Відчув його долоню на своїх грудях: той обнишпорив піджак і витяг з внутрішньої кишені гаманець і водійські права. Тоді дві руки обхопили Сильвестра за талію, витягли його з крісла і завдали на плече. Хлопець рушив. Він мав бути дуже сильним.

Сильвестр почув, як відчиняються двері, вмикається світло. Хлопець похитуючись ніс його сходами донизу, і він відчув сире повітря. Його несли в підвал.

Вони були зараз у підвалі. Почулось клацання пластикових замків – щось відімкнули. Тоді Сильвестр кудись упав; але приземлився набагато м’якше, ніж він боявся. Він відчув тиск у вухах, і морок став густішим. Він розплющив очі. Морок навколо був непроглядним. Сильвестр нічого не бачив, але він лежав у якійсь коробці. Темноти боятись не слід. Монстрів не буває. Він почув кроки, що наближались і віддалялись – туди й сюди, – аж доки зовсім стихли. Двері у підвал зачинились. Він залишився сам: хлопець нічого не помітив. Тепер треба зберігати спокій, не зробити нічого необачного. Зачекати, доки хлопець укладеться спати. Тоді він зможе вибратися звідси. Або зателефонує Бо, щоб той під’їхав з пацанами і щоб вони вбили хлопця. Найдивовижніше, що він досі не відчував болю, тільки теплу кров, що цебеніла йому на руку. Але було холодно. Дуже холодно. Сильвестр намагався крутнутись так, щоб дотягтись до свого мобільного, але ноги йому затерпли і не хотіли слухатись. Нарешті, він якось устромив-таки руку в кишеню піджака і витяг свій телефон. Він натиснув клавішу, і дисплей засвітився, розсіявши пітьму.

Сильвестрові перехопило подих.

Пика монстра була просто перед його обличчям і витріщалась на нього виряченими очима, шкірячи дрібні гострі зуби.

Велика тріскá, напевне. Загорнута в харчову плівку. Навколо нього лежали кілька пакетів для заморожування, кілька контейнерів «Frionor» з морепродуктами, курячим філе, свинячими реберцями, ягодами. Світло з його телефону відбивалося в кристалах криги, у білосніжних стінах навколо нього. Він лежав у морозильній камері.

Маркус дивився на будинок і лічив секунди.

Він відчинив вікно, почув постріл десь усередині будинку. І побачив спалах у вітальні. Тоді все знову стихло.

Маркус був упевнений, що чув постріл, але хто стріляв?

Милий Боже, благаю, нехай це буде Син! Будь ласка, Боже, не дай йому бути застреленим…

Маркус дорахував до ста, коли побачив, що двері в спальню відчиняються. Дякую тобі, Боже, дякую – це він!

Син поклав пістолет до спортивної торби, зняв мостину і почав складати прозорі пакетики з білим порошком теж у спортивну торбу. Закінчивши, він перекинув її через плече і вийшов з кімнати, не вимикаючи світла.

Невдовзі по тому Маркус почув, як захряснулись вхідні двері, і побачив, що Син простує до воріт. Зупинився, озирнувся ліворуч і праворуч, а тоді пішов вулицею в тому самому напрямку, звідки прийшов того разу, як Маркус уперше побачив його.

Маркус бебехнувся горілиць на ліжко. Втупився в стелю. Син був живий! Він постріляв лиходіїв! Адже… вони мусили бути лиходіями, як же інакше? Звісно ж, вони зловмисники. Маркус був страшенно схвильований і знав, що цієї ночі йому не заснути.

Сильвестр чув, як грюкнули парадні двері. Морозильна камера була надто добре ізольована, щоб він мав змогу ясно щось чути, але дверима так ляснули, що він відчув вібрацію. Нарешті. Звісна річ, мобільного зв’язку у підвалі, та ще й з морозильної камери, не було, і його телефон не приймав жодних сигналів. Після кількох марних спроб Сильвестр покинув намагання. Він почав тепер відчувати біль і водночас сонливість, але холод не давав йому спати. Він притиснув долоні до віка і штовхнув. Відчув невеликий напад паніки, коли воно нітрохи не зрушилося. Він штовхнув сильніше. Знову жодного результату. Він згадав звук пластикових замків – як вони клацнули, склеївшись: ішлося про те, щоб докласти трохи більше зусиль. Він притиснув руки до віка, штовхаючи так сильно, як міг. І знову жодного руху. Ось коли він зрозумів, що хлопець замкнув морозильник…

Цього разу відчай знов охопив його і не відступав – тримав мертвою хваткою.

Сильвестр почав задихатись, але змусив-таки заблокувати паніку, щоб греблю не прорвало і морок, реальний морок, не затопив свідомість. Треба поміркувати. Скласти все докупи і раціонально помислити.

Ноги. Чому він не згадав про них раніше? Він же знає, що його ноги набагато сильніші за руки. Тиснучи ногами, він міг легко підняти понад двісті кілограмів проти заледве сімдесяти кілограмів руками, в жимі лежачи. А тут ідеться лише про замок морозильної камери, розроблений з метою перешкодити людям цупити м’ясо та ягоди, а не зупинити міцного відчайдушного чоловіка, що хоче вирватися з полону. Між ним і віком достатньо місця, тож якщо зігнути коліна й упертись ногами у віко…

Але він не зміг зігнути коліна. Вони просто відмовлялися слухатись його. У нього ще ніколи так сильно не терпли ноги. Він спробував знову. Жодної реакції: ноги наче відімкнені. Він ущипнув себе за гомілку. Ущипнув за стегно. Гребля почала давати тріщини. Поміркувати. Ні, не треба міркувати! Запізно. Отвір у фотоальбомі, кров. Куля, напевне, пошкодила спинний мозок. Це й пояснює відсутність болю. Сильвестр торкнув свій живіт. Мокрий від крові. Але це було все одно, що торкати чуже тіло.

Він був паралізований нижче пояса. Він бив кулаками у віко, але марно: єдине, що відкрилось, так це шлюзи в його свідомості. Гребля, яку ніколи не слід було відкривати. Так учив його батько. Але тепер гребля пішла тріщинами. І Сильвестр знав, що він помре, як помирав у своїх жахах. Під замком. Сам. У мороці.

Розділ 26

– Ідеальний недільний ранок, – виголосила Ельзе, визираючи з вікна автомобіля.

– Згоден, – сказав Симон, перемикаючи передачі і глянувши на неї.

Він питав себе, наскільки вона здатна спостерігати за буянням зелені в Королівському саду після вчорашньої зливи. І чи бачила вона взагалі, що вони зараз їдуть повз Королівський сад.

Але не хтось, а саме Ельзе й запропонувала відвідати виставку Шагала в Гьовікодден. На що Симон сказав, що ідея чудова, тільки він має на якусь хвильку зазирнути до колишнього колеги, котрий мешкає в районі Скіллебек, якраз на шляху до художньої галереї.

Уздовж Драмменсвейєн не бракувало місць для паркування. Як стародавні будинки патриціїв, так само й багатоквартирні новобудови у вихідні стояли порожніми, вулиці були безлюдними. Тільки самотній прапор якогось посольства тріпотів на вітрі.

– Я дуже скоро, – сказав Симон.

Він вийшов з машини і підійшов до дверей будинку за адресою, яку він знайшов у Мережі. Потрібне йому прізвище значилось проти верхнього дверного дзвінка.

Після двох настійливих спроб додзвонитись Симон ладен був уже махнути рукою, аж тут почув жіночий голос.

– Вам кого?

– Фредрік вдома?

– А… хто питає?

– Симон Хефас.

На кілька секунд запало мовчання, але Симон чув шурхотіння в домофоні від того, що вона затулила долонею мікрофон. Тоді знову пролунав її голос:

– Він за мить спуститься.

– Гаразд.

Симон чекав. Година була надто рання, як для нормальних людей, тож ті нечисленні, кого він бачив на вулиці, були не молодшими його віку. Схоже, вони повиходили на недільну прогулянку. На прогулянку, вихідна точка якої була водночас також пунктом призначення. Чоловіки усі в твідових кашкетах і невиразних штанах кольору хакі. Саме так вони одягаються, коли старіють. Симон подивився на своє відображення у склі вхідних дверей з різьбленого дуба. Плаский твідовий кашкет і сонцезахисні окуляри. Слакси кольору хакі. Недільна уніформа.

Очікування затяглось на якийсь час. Він, напевне, розбудив Фредріка. Чи його дружину. Чи хто вона йому є. Симон обернувся в бік машини і побачив, що Ельзе дивиться просто на нього. Він помахав їй. Жодної реакції. Відчинилися вхідні двері.

Фредрік вийшов у джинсах і футболці. Він устиг прийняти душ – мокре густе волосся було зачесане назад.

– Дещо несподівано, – сказав він. – Що…

– Чому б нам не прогулятись трішки?

Фредрік глянув на свій масивний наручний годинник.

– Слухай, я…

– До мене навідався Нестор зі своєю бригадою з наркоторгівлі, – сказав Симон досить голосно, аж якась літня пара обернулась на нього. – Але я охоче піднімуся з цією розмовою до тебе в квартиру, де зараз твоя… дружина?

Фредрік подивився на Симона. Тоді зачинив за собою двері. Вони рушили тротуаром. Шльопанці Фредріка голосно ляскали по асфальту, і луна розлягалась між будинків.

– Він заявився, щоб запропонувати мені позику. Ту позику, що я обговорював з тобою, Фредріку. Тільки з тобою одним.

– Я не звертався ні до кого на ім’я Нестор.

– Не треба називати його «ніким на ім’я Нестор», позаяк ми обидва добре знаємо, що тобі відомі як ім’я, так і сама особа. Натомість можеш скільки завгодно брехати щодо того, як мало тобі про нього відомо.

Фредрік зупинився.

– Симоне, облишмо! Влаштувати тобі кредит від будь-кого з моїх клієнтів нереально. Так, я обговорював твою проблему з третьою особою. Та чи не цього ти від мене очікував? Зізнайся, що так! По-чесному, га?

Симон нічого не відповів.

Фредрік зітхнув.

– Слухай, я лише намагався допомогти. Найгірше, що могло б трапитись, – це якби ти отримав пропозицію, від якої неможливо відмовитись.

– Найгірше, що нині деякі покидьки вважають, що знайшли спосіб на мене впливати. Вони вже зраділи: «Нарешті!» Адже досі, Фредріку, вони до мене підходів не мали жодних. До тебе – так, але до мене – ніколи.

Фредрік сперся на поручні.

– То, може, саме в цьому насправді твоя проблема, Симоне? Причина, що зашкодила тобі зробити кар’єру, на яку ти був здатен.

– Через те, що я не продавався?

Фредрік посміхнувся.

– Через свою нестриманість. Брак дипломатії. Ти ображаєш навіть тих, хто намагається тобі допомогти.

Симон подивився вниз, на стару залізничну колію, занедбану з тих часів, коли Західна залізниця вийшла з ужитку. Хтозна-чому, але йому і сумно, і радісно було переконатися, що залізничний виїм досі там, де й був.

– Ти читав про потрійне вбивство в Ґамлебюен?

– Ще б пак, – сказав Фредрік. – У газетах ні про що інше й не пишуть. Здається, в розслідуванні задіяні всі до одного співробітники КРИПОСу. Невже вам теж знаходиться там робота?

– Вони, звісно, у свою пісочницю не дуже когось пускають. Як завжди. Одним з убитих був Калле Фаррісен. Пригадуєш прізвище?

– Щось не дуже. Але якщо ваш відділ до розслідування не підпускають, навіщо тобі…

– Тому що Фаррісена свого часу підозрювали у вбивстві цієї дівчини.

Симон витяг листок з фотографією, яку він роздрукував з файлу, і подав його Фредріку. Він дивився, як той вивчає бліде обличчя з азіатськими рисами. Не було потреби оглядати решту тіла, щоб зрозуміти, що дівчина мертва.

– Її знайшли на задньому дворі. Все було влаштовано так, щоб її смерть видавалась випадковим передозуванням наркотику. Вік – п’ятнадцять років. Можливо, шістнадцять. У неї не було жодних документів, тому ми так і не з’ясували, хто вона і звідки родом. Або як вона потрапила в Норвегію. Ймовірно, в контейнері на торговельному кораблі з В’єтнаму. Єдине, що було з’ясовано, – це те, що вона вагітна.

– Ага, стривай, я пам’ятаю той випадок. Тоді, здається, хтось зізнався?

– Так. В останню мить і на загальний подив. Я про що хотів тебе запитати: чи був який-небудь зв’язок між Калле Фаррісеном і твоїм улюбленим клієнтом Іверсеном?

Фредрік знизав плечима і подивився через фіорд. Заперечно похитав головою. Симон простежив його погляд у бік лісу щогл на яхтах, пришвартованих у тій гавані, де термін «яхта» нині став означати щось трохи менше за фрегат.

– А ти в курсі, що чоловік, який зізнався і був визнаний винним у вбивстві тієї дівчини, втік з в’язниці?

Фредрік знову похитав головою.

– Смачного тобі сніданку, – побажав Симон.

Симон стояв, спираючись на вигнуту гардеробну стійку в художній галереї в Гьовікодден. Усе було вигнуте. Усе було кубістично-функціоналістське. Навіть вигнуті скляні стіни між залами. Він подивився на Ельзе. Ельзе оглядала Шагала. Вона видавалася такою маленькою, тендітною. Меншою за постаті на картинах Шагала. Можливо, через ефект, що створювали криволінійні площини.

– Отже, ти поїхав до Фредріка для того лише, щоб поставити йому одне-єдине запитання? – запитала Карі, яка стояла поруч з ним (вона приїхала за двадцять хвилин після того, як він їй зателефонував). – І ти говориш, що…

– Кажу, я знав, що він заперечуватиме, – сказав Симон. – Але я повинен був подивитися на нього, щоб дізнатись, чи він бреше.

– Попри те, що показують у деяких серіалах, ти, мабуть, знаєш, як складно визначити напевне, чи людина бреше.

– Йдеться не про якусь людину взагалі. Фредріка я знаю, як облупленого. Знаю його інтонації.

– То Фредрік Ансґар – видатний брехун-віртуоз?

– Ні. Бреше він лише з необхідності, а не з вродженої чи набутої схильності до брехні.

– Розумію. А звідки це відомо?

– Мені це стало ясно, коли ми разом почали розслідування у справі великих інвестицій у нерухомість у відділі боротьби з економічною злочинністю.

Симон бачив, що Ельзе не дуже добре орієнтується, і голосно покашляв, щоб вона почула, де він стоїть.

– Було непросто визначити, що Фредрік бреше, – розповідав далі Симон. – Він був єдиним експертом-обліковцем у слідчій групі, і нам було складно перевірити все, що він казав. Спершу йшлося лише про незначні розбіжності й окремі випадкові неточності. Але загальна сума складалась така, що її вже важко було списати на звичайні випадковості. Про якісь речі він нам не повідомив, щодо інших – умисне дезінформував. Я був єдиним, хто щось запідозрив. І з часом я навчився визначати, коли він бреше.

– Як?

– Це було дуже просто. Його голос.

– Голос?

– Брехня детонує емоції. Фредрік брехав майстерно, у розумінні того, як він добирав слова, дотримувався логіки, контролював мову тіла. Але голос його залишався тим емоційним барометром, яким він нездатен був володіти. Він не міг обрати достатньо природний тон, завжди трішечки переборщував; і він сам це чув і усвідомлював, що цим ризикує виказати себе. Тож, коли йому ставили пряме запитання, на яке він мав дати пряму відповідь, він не схильний був довіряти своєму голосу. Намагався відповісти, киваючи або хитаючи головою на знак ствердження чи заперечення.

– Отже, коли ти запитав, чи він знає про який-небудь зв’язок між Калле Фаррісеном та Іверсеном…

– Він тільки стенув плечима, мовляв, не знає.

– То він збрехав?

– Так. І він похитав головою, коли я запитав його, чи знає він про втечу Сонні Лофтуса з в’язниці.

– Чи не занадто спрощений підхід?

– Так, але Фредрік – звичайний собі чоловічок; хіба що таблицю множення свого часу вивчив ліпше за інших. Слухай, я маю для тебе завдання. Хочу, щоб ти проглянула матеріали з усіх судимостей Сонні Лофтуса. Перевір, чи були інші підозрювані в кожному конкретному випадку.

– Чудово, – кивнула Карі Адель, – я саме ламала собі голову, чим би зайнятись на ці вихідні.

Симон усміхнувся.

– Ота справа про великі інвестиції в нерухомість, – спитала Карі, – про що там ішлося?

– Про шахрайство, – відповів Симон. – Ухилення від сплати податків, серйозні гроші, серйозні імена. Залежно від обставин, справа могла зачепити видних бізнесменів, а так само політиків, і скидалось також, що вона могла вивести нас на самого лялькаря.

– Хто ним був?

– Твілінґен.

Карі здригнулася.

– «Близнюки»… Химерне прізвисько для однієї особи.

– Не таке химерне, як історія, що за ним стоїть.

– А ти знаєш справжнє ім’я Твілінґена?

Симон похитав головою.

– Він називався кількома різними. Імен так багато, що справжнє годі відшукати. Коли я починав у відділі боротьби з економічною злочинністю, я був настільки наївним, що думав, буцімто найбільша риба завжди найпомітніша. Правда ж полягає в тому, що значущість цих людей обернено пропорційна їх видимості. Твілінґен вислизнув від мене в черговий раз. Через брехню Фредріка.

– Ти гадаєш, Фредрік Ансґар міг бути «кротом»?

Симон енергійно покрутив головою.

– Коли «кріт» почав свою діяльність, Фредрік навіть ще не працював у поліції. Я гадаю, він був на тому етапі звичайним пішаком, але ясно, що зумів би накоїти чимало лиха, якби йому дозволили піднятись кар’єрними сходами. Тому я зупинив його.

Карі округлила очі.

– Ти здав Фредріка Ансґара начальнику поліції?

– Ні. Я зробив йому пропозицію. Він міг або спокійно піти з поліції, або я поніс би нагору той скромний компромат, що мав на нього. Цього, ймовірно, не було б достатньо, щоб гарантувати розслідування або звільнення, але крила йому обтяли б і кар’єра на час загальмувалась. Він погодився піти.

На лобі у Карі набрякла вена.

– Ти… ти отак просто відпустив його?

– Ми позбулися гнилого яблука без утоптування в багно професійного престижу. Так, я відпустив його.

– Як можна допускати, щоб таким типам усе сходило з рук?

Він почув обурення в її голосі. Правильний підхід.

– Я вже казав: Фредрік – пішак, і він однаково відкрутився б. Він навіть не намагався вдавати, що його не влаштовувала моя пропозиція. Насправді він відчуває, що винен мені.

Симон повернувся до неї. Він від початку мав намір спровокувати її. І це спрацювало. Але, здається, її обурення вже й минуло. Схоже, тепер вона просто мала ще один привід, щоб піти з поліції за першої ж нагоди.

– То що ж за історія за прізвиськом Твілінґен?

Симон знизав плечима.

– Розповідають, він мав брата-близнюка. Якось, коли йому було одинадцять, дві ночі поспіль йому снилося, що він убив цього свого брата. Він розміркував: оскільки вони однояйцеві близнюки, резонно припустити, що братові снилось те саме. З тієї миті йшлося тільки про те, хто кого випередить.

Карі подивилася на Симона.

– …хто кого випередить, – повторила вона.

– Пробач, – сказав Симон і кинувся до Ельзе, яка прямувала просто на скляну стіну.

Фідель Лай побачив машину раніше, ніж зміг її почути. Типово для цих нових автомобілів, що заледве видають якісь звуки. Якщо вітер віяв з дороги, через болото у бік ферми, він доносив шурхотіння шин по гравію, звуки перемикання передач або газування машини, що долала пагорб, але в цілому, щоб стерегтись, Фідель мав покладатися на очі. Стерегтись автомобілів. Люди або тварини – то інша справа, на цей випадок він мав найліпшу сигналізацію в світі. Дев’ять доберманів-пінчерів у вольєрі. Сім сук, що давали щороку приплід, який ішов по дванадцять тисяч за цуценя. Вони становили офіційний бізнес його розплідника, де собаки передавались покупцеві, марковані мікрочипами, застраховані від прихованих дефектів і з родоводом, зареєстрованим у Норвезькому клубі собаківництва.

Неофіційна частина розплідника лежала глибше в лісі.

Дві суки й один пес. Ніде не зареєстровані. Аргентинські доги. Добермани-пінчери боялись їх як вогню. П’ятдесят п’ять кілограмів агресії і відданості в короткошерстій шубі альбіноса. Вигляд жахної примари пояснював, чому прізвиська собак Фіделя включали слово «дух»: суки звались Дух-машина і Свято-духа, а пес – Дух-об’їждчик. Покупці могли називати цуценят, як їм заманеться, щойно сплачували належні сто двадцять тисяч крон. Ціна відображала раритетність собаки, ефективність його інстинкту вбивці і той факт, що порода була заборонена в Норвегії та низці інших країн. А що клієнти його не були надто чутливі щодо ціни або прихильні до норвезького законодавства, не було й підстав очікувати падіння ціни. Навпаки. З цієї причини Фідель цього року перемістив вольєру аргентинських догів ще глибше в ліс, щоб їхній гавкіт не долинав до ферми.

Машина прямувала до ферми – шлях нікуди більше не вів. Фідель тихенько підійшов до воріт, що завжди були замкнені. Не для того, щоб добермани не повибігали, а для того, щоб непрохані гості не заходили на територію. А через те, що всі гості, крім його клієнтів, були непроханими, Фідель прихопив у невеликій клуні коло воріт підновлений «Маузер-М98». Він тримав сучаснішу зброю в головній будівлі, але про маузер завжди можна було збрехати, що він його застосовує для полювання на лося – лосі справді часом вештались болотом. За умови, звісно, що вітер не віяв з боку вольєри з аргентинськими догами-духами.

Фідель прибув до воріт одночасно з машиною, що мала логотип прокатної компанії на крилі. Фідель визначив за невмілим перемиканням передач, що водій має невеликий досвід з автомобілями цієї конкретної моделі; він також не одразу зумів вимкнути фари, склоочисники і, нарешті, двигун.

– Усе гаразд? – спитав Фідель, вивчаючи хлопця, який вийшов з машини. Фуфайка з каптуром і чорні черевики. Міський жевжик. Час від часу деякі з них навідувались на ферму на власний розсуд, не домовившись про зустріч. Але таке траплялось лише зрідка. Фідель не афішував свою діяльність у Мережі, як господарі інших розплідників. Хлопець підійшов до воріт, але Фідель не виявляв жодного наміру відчиняти.

– Я шукаю собі собаку.

Фідель штовхнув козирок, посунувши кашкета на потилицю.

– Вибачай, але ти даремно проїхався. Я не починаю розмови з потенційним покупцем однієї з моїх собак, не отримавши попередньо рекомендації. Так у нас заведено. Доберман-пінчер не кімнатна цюця для всієї родини – йому потрібен власник, який знає, що бере. Зателефонуй мені в понеділок.

– Я не шукаю добермана, – сказав хлопець і подивився повз Фіделя.

Повз ферму і клітки з його дев’ятьма легальними доберманами. Подивився в глиб лісу за фермою.

– У мене рекомендація від Густава Ровера.

Він показав візитну картку. Фідель подивився на неї. «Мотоциклетна майстерня Ровера». Rover. Фідель мав гарну пам’ять на імена і людей, бо з небагатьма з них мав справу. Мотоциклетник із золотим зубом. Він приїжджав сюди з Нестором по аргентинського дога.

– Він сказав, що твої собаки добре пильнують за прибиральницями з Білорусі і не дають їм накивати п’ятами.

Фідель якийсь час вагався, колупаючи бородавку на зап’ясті. Тоді відчинив ворота. Цей хлопець не може бути з поліції, їм не дозволяють ось так заманювати людей у пастку, провокуючи на такі злочини, як продаж нелегальних собак. Суд не приймає таких справ до розгляду. Принаймні так йому казав його адвокат.

– А ти маєш…

Хлопець кивнув, засунув руку в кишеню фуфайки і витягнув чималу пачку грошей. Банкноти по тисячі крон.

Фідель розстебнув кобуру і витяг маузер.

– Я ніколи не ходжу до них голіруч, – пояснив він. – Якщо котресь із них вискочить з вольєри, то…

Шлях до вольєри забрав у них десять хвилин.

Упродовж останніх п’яти хвилин вони чути шалений і дедалі гучніший гавкіт.

– Вони думають, я їх зараз годуватиму, – сказав Фідель, але не додав: «тобою».

Люті собаки стали кидатись на дротяну загорожу, щойно угледіли чоловіків. Фідель відчув, як тремтить земля від їхніх стрибків. Він точно знав, на яку глибину вкопані стовпи, і сподівався тільки, що ця глибина достатня. Імпортовані німецькі клітки мали металеву підлогу, щоб собаки, на кшталт тер’єрів, такс та бладгаундів не робили підкопи, і дах з гофрованого заліза, щоб їх не мочив дощ і щоб навіть найсильніші з них не могли перестрибнути через паркан.

– Вони найбільш небезпечні, коли у зграї, – сказав Фідель. – Тоді вони тримаються свого вожака, Дух-об’їждчика. Він найкрупніший.

Клієнт просто кивнув. Він дивився на собак. Фідель знав, що клієнтові має бути страшно. Роззявлені пащі з рядами блискучих гострих зубів у блідо-рожевих яснах. Холера! Йому й самому страшно. Тільки наодинці з однією особиною, переважно однією з сук, він міг бути впевненим, що він – господар становища.

– Щеняті ти маєш одразу показати, що ти вожак, і подбати, щоб такий порядок зберігався завжди. Пам’ятай, що доброта у вигляді поблажливості розглядатиметься як слабкість. Небажану поведінку треба карати, і це вже твоя робота. Зрозумів?

Клієнт звернувся до Фіделя. Якась дивна відстороненість була в його усміхнених очах, коли він повторив:

– Моя робота – карати небажану поведінку.

– Отож.

– Чому ця клітка порожня? – поцікавився клієнт, кивнувши праворуч.

– Раніше у мене було двоє самців. Якби я їх посадив до однієї клітки, одному з них був би каюк.

Фідель дістав зв’язку ключів.

– Ходімо, побачиш цуценят – у них там є своя клітка…

– Перш ніж ми це зробимо, я маю дещо сказати.

– Слухаю?

– Це бажана поведінка, коли собака кусає молоду дівчину в обличчя?

Фідель зупинився, як укопаний.

– Як ти сказав?

– Це бажана поведінка, коли собаку нацьковують, щоб він відгриз дівчині обличчя, коли вона намагається втекти з рабства? Чи таку поведінку слід покарати?

– Слухай, собака діє за інстинктом, і ти не можеш винуватити його тільки тому, що…

– Я не кажу про собаку. Власники. Чи слід карати їх, на твою думку?

Фідель уважно подивився на свого клієнта. Невже він таки з поліції?

– Що ж, коли стався такий нещасний випадок, то…

– Я сумніваюся, що то був нещасний випадок. Після цього власник перерізав дівчині горло і кинув її тіло в лісі.

Фідель міцніше стис маузер.

– Я нічого про це не знаю.

– Але я знаю. Ім’я власника – Хуґо Нестор.

– Слухай, ти хочеш собаку чи ні?

Фідель трохи підняв ствол маузера, що досі був націлений у землю.

– Він купив собаку в тебе. Він купив у тебе кілька собак. Адже ти продаєш собак, виведених спеціально з такою метою.

– Та що ти про це можеш знати?

– Багато чого. Дванадцять років я сидів у клітці і слухав, що мені розповідали люди. Ти коли-небудь задумувався, як воно – сидіти у клітці?

– Слухай…

– Можеш спробувати просто зараз.

Фідель не встиг застосувати зброю – хлопець узяв його в замок ззаду, стиснувши з такою силою, що повітря з шипінням вийшло з Фіделя. Власник розплідника ледь зауважив несамовитий гавкіт, злітаючи в повітря. Суперник відхилився назад і, піднявши Фіделя, кинув його через голову. Але, щойно Фідель упав – шиєю і плечима вперед – на землю, хлопець скочив на нього й опинився верхи на Фіделі. Фідель судомно вдихнув і сіпнувся, намагаючись звільнитися, але тут-таки завмер, побачивши перед очима дуло пістолета.

За чотири хвилини по тому Фідель дивився у спину хлопця, що йшов геть; і здавалось, ніби той ступає по воді, коли він у тумані перетинав болото. Пальці Фіделя вчепились у дротяну огорожу поруч з великим замком. Він був замкнений у порожній клітці. У сусідній клітці лежав Дух-об’їждчик і ліниво дивився на нього. Хлопець, ідучи геть, наповнив водою миску в клітці Фіделя і залишив йому чотири пакети собачого корму. Він забрав його мобільний, ключі та гаманець. Фідель почав кричати. Білі дияволи відповіли виттям і гавкотом. Однак з вольєри, розташованої так глибоко в лісі, ніхто не міг почути чи побачити їх.

– Якого дідька!

Хлопець зник. Запала дивна тиша. Скрикнув птах.

Потім Фідель почув, як перші краплі дощу впали на гофрований залізний дах.

Розділ 27

Коли Симон вийшов з ліфта на поверсі відділу з розслідування вбивств о 8:08 в понеділок вранці, у нього було три речі на думці. Що Ельзе зранку промивала очі у суміжній ванній кімнаті, не знаючи, що Симон спостерігає за нею зі спальні. Те, що він, можливо, доручив Карі забагато роботи на неділю. І що його дратує, як спланований офіс їхнього відділу; надто після того, як один з друзів Ельзе, архітектор за фахом, пояснив йому, що це міф, буцімто офіси з відкритим плануванням заощаджують корисну площу на кожного окремого працівника, бо брак звукоізоляції вимагає планування додаткових конференц-залів і буферних зон, які поглинають усі заощаджені кошти і площі.

Він підійшов до столу Карі.

– Раненько ти, – сказав він.

Вона підняла на нього втомлене обличчя.

– Тобі теж доброго ранку, Симоне Хефасе.

– Дякую. Знайшла що-небудь?

Карі відкинулась на спинку стільця. Попри її втомлений позіх, Симон прочитав певне задоволення у виразі її обличчя.

– Спершу я шукала зв’язок між Іверсенами і Фаррісеном. Нічогісінько. Тоді я переглянула судимості Сонні Лофтуса і перевірила усіх інших потенційних підозрюваних у тих справах. Лофтуса було визнано винним у вбивстві невпізнаної, імовірно, в’єтнамської дівчини, яка померла від передозування наркотиків. І спочатку поліція підозрювала Калле Фаррісена. Але Лофтус відбував термін також за інше вбивство. А саме – Олівера Йовича, торговця наркотиками, косовського серба, який намагався вклинитись у місцевий ринок. Його знайшли в парку Стен зі скляною пляшкою від кока-коли в пельці.

Симон скривився.

– Тобто йому перетяли горло «короною»?

– Ні, я мала на увазі те, що сказала: пляшку з-під кока-коли йому заштовхали в горло.

– В горло?

– Шийкою пляшки вперед. Так легше проходить. І заштовхували, аж доки денце пляшки опинилось між зубами.

– Звідки такі подробиці?

– Я бачила фотографії. У відділі наркотиків гадали, що це знак потенційним конкурентам: мовляв, ось що станеться з тими, хто намагатиметься відкусити більше, ніж може проковтнути на ринку «коксу».

Вона кинула швидкий погляд на Симона і додала:

– «Кокс» означає кокаїн, тому й кока-кола.

– Так, дякую, я второпав.

– Поліція почала розслідування, але нічого не домоглася. Справу, щоправда, не облишили, але дуже мало просунулись у розслідуванні на час арешту Сонні Лофтуса за звинуваченням у вбивстві дівчини-азіатки. Він зізнався також у вбивстві Йовича. Згідно з протоколами допитів, він стверджує, що вони з Йовичем зустрілися в парку у справі сплати боргу, у Лофтуса не було достатньо грошей, і Йович погрожував йому пістолетом.

Лофтус напав на нього і поклав на лопатки. Напевне, на думку слідчих, це видавалось переконливим, з огляду, що Лофтус займався боротьбою.

– Гм…

– Цікаво те, що поліція зняла відбиток пальця з пляшки.

– І…

– І він не належав Лофтусу.

Симон кивнув.

– А як Лофтус це пояснив?

– Він сказав, що знайшов порожню пляшку в контейнері для сміття. Сказав, що наркомани, такі, як він, збирають порожні пляшки, щоб здавати їх за гроші.

– Але?

– Наркомани не збирають пляшки чи вторсировину. Знадобилось би надто багато часу, щоб зібрати достатньо грошей бодай на одну дозу. І в рапорті сказано, що то був відбиток великого пальця і що зняли його з дна пляшки.

Симон розумів, до чого вона хилить, але не хотів псувати їй задоволення від своїх здогадів.

– Я хочу сказати: хто ставить великий палець на дно пляшки, п’ючи з неї? Натомість, якщо заштовхувати пляшку комусь у пельку…

– А ти гадаєш, поліція на той час не розглядала ці аргументи?

Карі знизала плечима.

– Я думаю, поліція ніколи не надавала пріоритету наркоманським розбіркам. У базі даних того відбитка не знайшли. Тому, коли хтось робить зізнання у справі, розслідування якої затяглось…

– …вони кажуть велике спасибі, позначають справу як розкриту і беруться до інших справ?

– Хіба не так у вас заведено?

Симон зітхнув. «У вас»… Він прочитав у газетах, що після низки скандалів за останні кілька років репутація поліції серед населення почала нарешті зростати; а все ж сили правопорядку залишались ненабагато популярнішими за залізниці. «У вас». Вона, мабуть, подумки дякувала долі, що сама вже була однією ногою поза цим «офісом відкритого плану».

– Отже, Сонні Лофтус був визнаний винним у двох убивствах, але в обох випадках первинна підозра вказувала на торговців наркотиками. Ти хочеш сказати, що він професійний цап-відбувайло?

– По-твоєму, ні?

– Можливо. Але це ще ніяк не пов’язує його ні з Фаррісеном, ні з Айнете Іверсен.

– Є ще й третє вбивство, – сказала Карі. – Еви Морсанд.

– Дружина власника судноплавної компанії, – сказав Симон, хоча думкою він линув тепер до кави і кавоварки. – Цією справою займається бускерудська поліція.

– Саме так. Жертві відпиляли верхню частину черепа. Сонні Лофтуса підозрювали також у цьому вбивстві.

– Тут аж ніяк не сходиться, правда? Він був ще у в’язниці, коли сталося вбивство.

– Ні, він мав одноденну відпустку. Він був у тому районі. На місці злочину навіть знайшли його волосину.

– Ти жартуєш! – вигукнув Симон, вмить забувши про каву. – Про це неодмінно писали б у газетах. Несосвітенний вбивця, відбуваючи термін, залишив слід на місці нового злочину – газетярі таких сюжетів не пропускають.

– Офіцер бускерудської поліції, який очолює розслідування, вирішив не оприлюднювати ці обставини.

– Чому?

– У нього питай, – вказала Карі на високого плечистого чоловіка, що простував до них від кавоварки з чашкою в руці.

Незважаючи на літнє тепло, чоловік мав на собі товстий вовняний джемпер.

– Генрік Вестад, – сказав він, простягаючи руку. – Я інспектор бускерудської поліції. Я веду розслідування у справі Еви Морсанд.

– Я попросила Генріка приїхати сьогодні зранку на розмову, – сказала Карі.

– Ти приїхав сюди з самого Драммена в ранкову годину пік? – вражено промовив Симон, потискуючи чоловікові руку. – Ми дуже вдячні.

– Задовго до ранкової години пік, – сказав Вестад. – Ми тут із шостої тридцять. Я не думав, що про це розслідування можна сказати набагато більше, ніж уже сказано, але твоя колега дуже доскіплива.

Він кивнув Карі й сів у крісло навпроти неї.

– То чому, зрештою, ви вирішили не розголошувати, що знайшли волосся засудженого вбивці на місці злочину? – запитав Симон, заздрісно позираючи на чашку, яку Вестад підносив до рота. – Це ж, практично, робить справу розкритою. Добрі новини поліція зазвичай не приховує.

– Це правда, – погодився Вестад. – Надто, що власник того волосся зізнався у вбивстві вже на першому допиті.

– То що ж трапилось?

– Трапився Леїф.

– Хто такий Леїф?

Вестад поволі кивнув.

– Я міг би випустити прес-реліз на основі того, що ми мали після першого допиту, але дещо там не складалося. Дещо… у поведінці підозрюваного. Тому я зачекав. А вже на другому допиті він відмовився від свого зізнання і заявив, що має алібі. Свідка на ім’я Леїф, власника синього «вольво» зі стикером «Я – Драммен», який, на думку Лофтуса, мав проблеми з серцем. Тому я поспілкувався з дилерами «Volvo» в Драммені й зателефонував у кардіологічне відділення Центральної лікарні Бускеруда.

– Так?

– Леїф Кройнаес, п’ятдесяти трьох років. Мешкає в Коннеруді під Драмменом. Він одразу впізнав підозрюваного на фото, яке я йому показав. Він бачив чоловіка на пришляховому майданчику на старому гостинці, що біжить паралельно Драмменсвейєн. Знаєте, така місцина при дорозі, з лавками та столами для пікніка, де можна приємно згаяти час, коли втомився в путі. Леїф Кройнаес виїхав, щоб покататися собі на втіху, доки сонце, але зупинився і сидів за столиком на тому майданчику впродовж кількох годин, бо відчував якесь, з незрозумілої причини, виснаження. Місце те непопулярне серед автомобілістів – просто більшість віддають перевагу новим шосе. До того ж там озеро і влітку багато комашні. Однак того дня за одним зі столиків для пікніка сиділи іще двоє чоловіків. Вони просто сиділи там кілька годин, ні слова не сказавши, так ніби на щось чекали. Тоді один з чоловіків зиркнув на свій годинник і сказав, що час уже йти. Коли вони проходили повз столик Кройнаеса, другий чоловік нахилився, запитав Кройнаеса, як його звати, а потім порадив йому звернутись до лікаря, бо в нього, мовляв, щось негаразд із серцем. Тоді перший чоловік потягнув того другого за собою. У Кройнаеса склалось враження, що то був санітар психіатричного закладу з пацієнтом на прогулянці. І вони собі поїхали геть.

– Але він не міг забути того випадку, – сказала Карі, – і таки пішов до свого лікаря. Який переконався, що у нього справді негаразд із серцем, і негайно поклав його в лікарню. Ось чому Леїф Кройнаес добре запам’ятав чоловіка, якого він зустрів лише мимохідь на пришляховому майданчику, коло старого гостинця понад річкою Драммен.

«Річка Драммен», – подумав Симон.

– Так, – сказав Вестад. – Леїф Кройнаес каже, що хлопець урятував йому життя. Але ж річ не в тому. Річ у тім, що, згідно з висновком медичної експертизи, Еву Морсанд було вбито саме в той час, коли ті двоє сиділи за столиком для пікніка.

Симон кивнув.

– А волосини? Ви з’ясували, як вони могли потрапити на місце злочину?

Вестад стенув плечима.

– Як я вже сказав, у підозрюваного є алібі.

Симон зауважив, що Вестад уникає згадувати ім’я підозрюваного. Він відкашлявся.

– Може видатися, що волосся підкинули. І якщо Сонні Лофтусу було надано одноденну відпустку навмисне, щоб підставити його під звинувачення у вбивстві, це означає, що до справи причетний хтось із співробітників в’язниці Статен. Через це замовчуються обставини розслідування?

Генрік Вестад різко відсунув свою чашку. Можливо, кава йому не смакувала.

– Мені наказали мовчати, – сказав він. – Хтось нагорі дуже чітко дав зрозуміти моєму шефові, що справу треба залишити у спокої, аж доки випаде нагода глянути на неї з іншого боку.

– Вони хочуть ще раз перевірити факти, перш ніж скандал стане надбанням громадськості, – докинула Карі.

– Сподіваймося, що йдеться лише про це, – тихо промовив Симон. – То навіщо ти ділишся з нами, Вестаде, якщо наказано мовчати?

Вестад знову стенув плечима.

– Важко бути єдиним, кому щось відомо. І коли Карі згадала в розмові, що працює із Симоном Хефасом… Тобто… всі кажуть: ти людина, що має внутрішній стрижень…

Симон подивився на Вестада.

– Тобі відомо, що інакше така людина називається баламутом?

– Так, – сказав Вестад. – Я баламутити не хочу. Я просто не хочу бути єдиним, кому щось відомо.

– Бо в такий спосіб почуваєшся безпечніше?

Вестад – уже втретє – стенув плечима.

Зараз, коли він сидів, він не видавався таким високим і плечистим. І, схоже, незважаючи на теплий джемпер, його морозило.

У прямокутній залі засідань панувала тиша.

Увага Хуґо Нестора була прикута до крісла на чолі столу.

Крісло з високою спинкою, вкрите шкурою білого буйвола, було розвернуте від них.

Чоловік у кріслі зажадав пояснень.

Нестор підняв очі на картину, що висіла над кріслом. На ній було зображено розп’яття. Гротескний, кривавий живопис, надмірно багатий на деталі. Людина, розп’ята на хресті, мала роги на лобі і червоні вогненні очі. За винятком цих двох, породжених фантазією маляра подробиць, подібність була очевидною. За чутками, художник написав картину після того, як чоловік у кріслі з високою спинкою відрізав йому два пальці за неповернений вчасно борг. Щодо пальців, це було правдою – Нестор бачив усе на власні очі. За чутками також, минуло заледве дванадцять годин, відколи художник вивісив картину у своїй галереї, перш ніж чоловік у кріслі прибрав цей живопис. Разом з печінкою художника. Ця чутка вже не відповідала дійсності. Картину забрали за вісім годин, а художнику вони вирізали селезінку.

Що ж до буйвола, тут Нестор не міг ні підтвердити, ні спростувати історію про те, що чоловік у кріслі сплатив тринадцять з половиною тисяч доларів, щоб уполювати білого буйвола, священну тварину індіанців сіу Дакоти, що він підстрелив того буйвола з арбалета, і коли велетень не забажав помирати навіть після двох арбалетних стріл у серці, чоловік, що в кріслі, всівся на півтонну тварину і власноручно скрутив їй шию. Втім, Нестор не бачить підстав сумніватися в правдивості історії. Різниця у вазі між твариною і чоловіком була мінімальною.

Хуґо Нестор відірвав погляд від картини. Крім нього і чоловіка в оздобленому буйволячою шкурою кріслі, у залі було ще три особи. Нестор повів плечима і відчув, що його сорочка прилипла до спини під піджаком. Він рідко пітнів. Не тільки тому, що уникав сонця, неякісної шерсті, фізичних вправ, занять коханням та інших дій, пов’язаних з фізичним напруженням, а ще й тому, що він – на думку його лікаря – мав похибку в своєму вбудованому біологічному термостаті, який змушує людей пітніти. Таким чином, навіть коли він робив якісь фізичні зусилля, він ніколи не пітнів, але ризикував зазнати перегріву. Це була генетична схильність, яка підтверджувала те, що він і без того завжди знав: що його так звані батьки не були його справжніми батьками, що його сни про те, як він лежить у колисці в місці, яке виглядало точнісінько, як Київ 1970-х на бачених ним фотографіях, були більше, ніж просто снами, – то були його ранні дитячі спогади.

Але зараз він упрів. Попри те, що мав позитивні новини, він пітнів.

Чоловік у кріслі не метав громи та блискавки. Не кип’ятився з приводу грошей і наркотиків, викрадених з офісу Калле Фаррісена. Не гримав, мовляв, як могло статися, що Сильвестр пропав безслідно. Не гарикав, чому вони, дідько забирай, досі не вистежили Лофтуса. Хоча кожен з присутніх знав, щó поставлено на карту. Було чотири сценарії подальшого розгортання подій, і три з них були кепськими. Поганий сценарій номер один: Сонні убив Айнете Іверсен, Калле і Сильвестра, і він убиватиме далі всіх, хто з ними працює. Поганий сценарій номер два: Сонні заарештовують, він зізнається і виказує імена справжніх убивць у справах, за які він відбував терміни. Поганий сценарій номер три: за браком зізнання Лофтуса Інве Морсанда заарештують за вбивство дружини, він не витримує тиску і викладає поліції, як насправді все відбулося.

Коли Морсанд уперше прийшов до них і сказав, що хоче смерті своїй невірній дружині, Нестор зрозумів це так, що він хоче найняти кілера. Але Морсанд ні за що не бажав відмовити собі в задоволенні власноруч прикінчити свою половину; він тільки хотів, щоб хтось одразу взяв убивство на себе, адже він, як чоловік-рогоносець, автоматично стане головним підозрюваним. Але ж за відповідну ціну все купується. У цьому випадку ціна склала три мільйони крон. Розумний погодинний тариф для довічного ув’язнення, пояснив йому Нестор, і Морсанд пристав на умови. Згодом, коли Морсанд поділився, як він наміряється покарати невірну суку – прикласти пилку їй до чола і дивитися їй в очі, доки він розрізатиме їй голову, – у Нестора волосся на потилиці заворушилося від суміші страху і збудження. Вони влаштували все в Арілда Франка: одноденну відпустку для хлопчини, його географічну прив’язку до місця – і вирядили його з одним з надійних, корумпованих і добре оплачуваних співробітників в’язниці Франка: відлюдника, який витрачав свої гроші на кокаїн, виплату своїх боргів і на повій, таких товстих і потворних, що лишалось тільки дивуватись, хто кому мав би платити.

Четвертий і єдиний прийнятний сценарій був дуже простий: знайти хлопця і вбити його. Це має бути просто. Це мало бути давно виконано.

Проте чоловік говорив спокійно, своїм глибоким буркотливим голосом. І саме від цього голосу Нестора кидало у піт. З високого крісла у білій шкурі від Нестора зажадали пояснень. Оце й усе. Пояснення. Нестор відкашлявся, сподіваючись, що голос не видасть його страху, який завжди присутній, коли він опинявся в одній кімнаті зі своїм босом.

– Ми повернулися в той будинок у пошуках Сильвестра. Все, що ми знайшли, то було порожнє крісло з діркою від кулі у спинці. Ми зв’язалися з нашою людиною в оперативному центрі «Теленора», але жодна з їхніх базових станцій із середини тієї ночі не приймала сигнал з мобільного телефона Сильвестра. Це означає, що або Лофтус вивів з ладу його телефон, або його телефон десь, де нема покриття. У кожному разі, я думаю, є реальний ризик, що Сильвестра вже немає в живих.

Крісло на чолі столу повільно обернулось, і чоловік опинився в полі зору присутніх. Могутнє тіло, м’язи, що напинають костюм, аж він тріщить по швах, високе чоло, старомодні вусики й оманливо сонний погляд з-під густих брів.

Хуґо Нестор намагався зустріти цей погляд. Нестору випадало вбивати жінок, чоловіків і дітей, і вбиваючи, він дивився їм в очі й навіть не моргав. Навпаки, він вивчав їх, щоб переконатись, чи зуміє побачити найцікавіше – смертельний страх, усвідомлення того, що мало статися, певне осяяння, що може зійти на приреченого в мить, коли він переступає поріг небуття. Як було з тією білорускою, якій він перерізав горло, коли решта всі відмовились це зробити. Він дивився в її благальні очі. Він відчув якесь особливе збудження від суміші власних почуттів: гніву на інших – та покірності і слабкості жінки. Він відчував збудження від того, що тримає в своїх руках чиєсь життя, що він вирішує, коли зробити той єдиний рух, що покладе її життю кінець. Він може відкласти цю мить на секунду, і на другу, і на третю. І ще на одну. Або – ні. Це залежало від нього цілковито. І йому здалося тоді, що в такий спосіб він здатен досягти стану, найближчого до сексуального екстазу, про який усі тільки й торочать, тим часом як для нього секс асоціювався лише з певним дискомфортом і безглуздою спробою втиснутися в рамки, обумовлені для так званої нормальної людини. Він десь читав, що якась людина зі ста буває асексуальною. Це робило його винятковим. Але аж ніяк не аномальним. Навпаки, він міг зосередитися на тому, що справді щось важило: влаштовувати своє життя, будувати свою репутацію, заживати поваги і змушувати інших тремтіти перед ним, – не відволікаючись і не марнуючи енергії на те, що, зрештою, робить людей рабами їхньої сексуальної залежності. Поза сумнівом, це було раціонально, а отже – нормально, хіба ж ні? Він був нормальною людиною, яка, проте, не боїться, а радше цікавиться смертю. І крім того, він мав гарні новини для свого боса. Але Нестору вдалося витримати погляд свого боса заледве п’ять секунд, після чого він змушений був сховати очі. Бо в очах чоловіка в кріслі він побачив щось більше за холод і порожнечу, за смерть і знищення. Там чаїлась погибель. Гарантія, що ти маєш душу і що її у тебе буде відібрано.

– Ми маємо інформацію щодо того, де може ховатись хлопець, – сказав Нестор.

Великий Бос повів однією зі своїх густих брів.

– Від кого?

– Коко. Дилер, що донедавна мешкав у Центрі Іла.

– Псих зі стилетом?

Нестор ніколи не міг уторопати, як його бос отримує інформацію. Його ніхто ніколи не бачить на вулиці. Нестор ніколи не зустрічав людей, котрі обмовились би, буцім розмовляли з ним. Однак він завжди знав усе; і так було з давніх-давен. У часи «крота» дивуватись не випадало, адже бос мав доступ практично до всього, що відомо було поліції. Але після того, як вони вбили Аба Лофтуса, який намірявся здати його, діяльність «крота», здавалось би, припинилась. І було це майже п’ятнадцять років тому; тож нині Нестор змирився з тим, що він, ймовірно, ніколи не дізнається, під чиєю личиною насправді ховався «кріт».

– Він казав, якийсь хлопець в Іла має таку купу грошей, що сплатив борг сусіди зі своєї кімнати, – промовив Нестор завченим тоном, ретельно вимовляючи те, що, на його думку, мало бути східнослов’янським «р». – Дванадцять тисяч крон готівкою.

– Ніхто в Іла ніколи не сплатить борг іншого торчка, – зауважив Вольф, літній чолов’яга, що відповідав за торгівлю дівчатами.

– Отож-бо, – сказав Нестор. – А цей хлопець сплатив, хоча сусіда ще й звинуватив його в крадіжці сережок. Тоді я подумав…

– Ти подумав про гроші з сейфа Калле, – перервав його Великий Бос, – і коштовності, викрадені в Іверсенів?

– Так. Тому я побачився з Коко і показав йому фотографію хлопця. І він підтвердив, що то був він, Сонні Лофтус. Я навіть знаю номер його кімнати – 323. Питання в тому лише, як ми його…

Нестор склав разом пучки пальців і цмокнув губами, начебто підбираючи соковитіший вираз до «вб’ємо».

– Ми туди не зможемо пробратись, – сказав Вольф. – Принаймні не зробимо нічого непоміченими. Ворота замкнені, чергують адміністратори, скрізь відеоспостереження.

– Ми могли б найняти когось із мешканців Центру, – запропонував Восс, колишній голова однієї страхової компанії, згодом звільнений за причетність до контрабанди і продажу анаболічних стероїдів.

– Ми не довіримо цю роботу наркоману, – заперечив Вольф. – Мало того, що Лофтус вислизав щоразу з рук начебто компетентних професіоналів, він, як видається, одного з них навіть убив.

– Так що ж нам робити? – запитав Нестор. – Підстерігати його за воротами Центру? Посадити снайпера в будинку навпроти? Підпалити Центр і перекрити пожежні виходи?

– Хуґо, зараз не час для жартів, – сказав Восс.

– Тобі варто знати, що я ніколи не жартую, – сказав Нестор, відчуваючи, як його обличчя починає пашіти жаром, але не спливати потом.

– Гарна ідея.

Ці два слова були вимовлені тихо, здавалось би, ледь чутно. А пролунали вони в залі наче грім. Запала мовчанка.

– А саме? – зрештою запитав Нестор.

– Якщо ми не впораємо його першими, його затримає поліція, – сказав Великий Бос.

Нестор обвів поглядом присутніх, щоб переконатися, що він не єдиний, хто не зрозумів, і аж тоді перепитав:

– Що ти маєш на увазі?

– Саме те, що сказав, – стиха промовив Бос, посміхнувшись коротко і переводячи погляд на єдиного чоловіка в залі, що досі не проронив ані слова. – Ти знаєш, певно, що я маю на увазі?

– Знаю, – відповів чоловік. – Хлопець, кінець кінцем опиниться знов у в’язниці Статен. Можливо, він сам укоротить собі віку? Як його батько?

– Добре.

– Я повідомлю поліцію, де вони можуть знайти хлопця, – сказав чоловік, задираючи підборіддя, щоб ослабити на шиї комірець зеленої уніформи.

– У цьому немає потреби. З поліцією я сам розберуся, – сказав Великий Бос.

– Ти сам? – здивувався Арілд Франк.

Великий Бос відвернувся від нього й оглянув решту присутніх.

– А що з тим свідком у Драммені?

– Він у лікарні, у кардіології.

Хуґо Нестор почув, як хтось промовив ці слова, тимчасом як він сам дивився на картину.

– Що ж нам з цього приводу робити?

А він усе дивився.

– Те, що належить, – відповів густий бас.

А він дивився на розп’ятого Твілінґена на картині, що над ним висіла.

Тут вона висіла.

Марта сиділа на горищі.

Дивилась на бантину. Своїм колегам вона сказала, що хоче перевірити, чи належним чином упорядковано файли. Насправді це її непокоїло менше за все. Їй взагалі цими днями було байдуже до звичних речей. Увесь час вона думала про нього, про Стіґа, і, хоч якою банальністю це може видатись, це була трагедія. Вона закохалась. Марта завжди була переконана, що вона не схильна до сильних емоцій. Раніше їй траплялося закохуватися, ще й частенько, але ніколи так, як цього разу. Раніше це бувала гра з тьохканням серця, загостренням почуттів і рум’янцем на щічках. Але цього разу… її посіла недуга. Вторглася в її тіло і контролювала всі її думки та дії. Її вразило кохання. Фатальна хвороба або ж лиха доля. Влучний вислів. Адже йшлося про щось надмірне. Щось небажане. Що розривало її на шматки.

Жінка, що повісилась отут, на горищі, – чи ж із нею було те саме? Чи вона теж закохалася в чоловіка, про якого знала в глибині душі, що не він її суджений? І чи вона теж була засліплена коханням настільки, що почала самотужки визначати, що є добре, а що зле, намагаючись вибудувати нову мораль, яку зручніше було б сумістити з цією всеохопною недугою? Чи та жінка – так само, як Марта – усвідомила аж тоді, коли вже було запізно? Під час сніданку Марта знову пішла у кімнату 323. Вона знов оглянула кросівки. Вони пахли миючим засобом. Хто миє з милом підошви новісіньких кросівок, якщо тільки не з метою щось приховати? І чому від цього охопив її такий відчай, що вона втекла аж на горище? Господи милосердний! Вона ж навіть не хотіла його…

Вона дивилась на бантину.

Але вона не зробить того, що зробила та жінка, – вона не донесе на нього. Вона не може цього зробити. Мала бути якась причина, щось таке, чого вона не знала. Бо він не з таких. Зі службового обов’язку, на своїй роботі вона чула так багато брехні, виправдань і перекручених версій реальності, що, зрештою, більше не вірила, що він є тим, ким себе представляє. Але одне вона знала напевне: Стіґ не холоднокровний убивця.

Вона знала це тому, що закохалася.

Марта сховала обличчя в долонях. Її душили сльози. Вона сиділа і розхитувалася тут, у мертвій тиші. Він тоді хотів поцілувати її. Вона теж хотіла поцілувати його. Вона й зараз хоче цілувати його. Тут, зараз, навіки! Пірнути з головою у цей неозорий, чарівний, теплий океан почуттів. Прийняти наркотик, здатись, натиснути на поршень, відчути кайф, відчути вдячність і прокляття.

Вона почула плач. Від жаху в неї аж пушок на руці наїжачився. Вона подивилась на рацію. Слабеньке пхикання немовляти.

Вона хотіла вимкнути рацію, але не зробила цього. Плач пролунав цього разу інакше. Неначе дитина була налякана і кликала її. Але то була та сама дитина – завжди та сама дитина. Дитина тієї жінки. Зникла дитина. Загублена у вакуумі, у порожнечі, вона намагалася знайти свій шлях додому. І ніхто не міг чи не хотів допомогти їй. Ніхто не смів. Бо ніхто не знав, щó це, а люди бояться невідомого. Марта прислухалась до плачу. Він робився голоснішим і пронизливішим. Потім вона почула гучний тріск та істеричний крик:

– Марто! Марто! Скоріше! Сюди!..

Марта закам’яніла. Що це?

– Марто! Вони вломились у Центр! Вони озброєні! Заради Бога, де ти?!

Марта взяв рацію і натиснула кнопку розмови.

– Маріє, що там діється?

Вона відпустила кнопку.

– Вони в чорних масках, у них щити і зброя, і їх страшенно багато! Ти повинна спуститися сюди!

Марта підхопилась і вибігла з дверей. Вона почула, як дріботять сходами її власні ноги. Розчахнула двері в коридор третього поверху. Побачила чоловіка у чорному рейдерському вбранні, який націлив на неї ствол чи то карабіна, чи то автомата. Побачила трьох інших, що стояли перед дверима до кімнати № 323. Двоє з них саме розмахували коротким тараном.

– Що… – почала Марта, але замовкла, бо чоловік з автоматом став перед нею і підніс вказівний палець до місця, де під чорною балаклавою в нього мали бути губи. Вона напружилася на мить, перш ніж зрозуміла, що її зупиняє лише його ідіотська зброя.

– Я хочу бачити ваш ордер на обшук! Негайно! Ви не маєте права на…

Розлігся гучний тріск від удару тараном у замкнені двері. Третій чоловік прочинив зламані двері і кинув у кімнату щось, що мало вигляд двох гранат. Усі ті чоловіки негайно відвернулись і затулили собі вуха. Боже мій! Чи вони… Спалах світла від дверей був настільки яскравим, що постаті всіх трьох полісменів відкинули довгі тіні у й без того яскраво освітленому коридорі, а вибух був таким гучним, що у Марти задзвеніло у вухах. Потім вони увірвалися до кімнати.

– Фрекен, відійдіть!

Ці слова полісмена перед нею пролунали приглушено. А він же, здавалось, кричав? Марта просто подивилася на нього. Як і решта, він був одягнений у чорну уніформу загону «Дельта» і бронежилет. Потім вона відступила через двері на сходову клітку. Притулилась до стіни. Перевірила свої кишені. Візитка досі була в кишені піджака, наче Марта знала весь цей час, що одного чудового дня вона знадобиться. Марта набрала номер під прізвищем на картці.

– Так?

Голос – на диво точний барометр. Голос Симона Хефаса здавався втомленим, виказував стрес, але в ньому не було того збудження, якого мало б надати йому очікування результатів великого рейду, арешту. За характером звукового тла вона також зрозуміла, що він не на вулиці і не в одному з приміщень Центру Іла. Він був у якомусь дуже просторому приміщенні, в оточенні інших людей.

– Вони вломились, – почала вона, – кидають гранати!..

– Про що йдеться?

– Це Марта Ліан із Центру Іла. Тут збройний підрозділ сил швидкого реагування. У нас влаштували рейд.

У паузі вона почула на задньому плані голос, який викликав якогось лікаря в післяопераційне відділення. Старший інспектор був у лікарні.

– Я зараз же приїду, – сказав він.

Марта закінчила розмову, відчинила двері і повернулась у коридор. Вона чула тріск і шипіння поліцейських рацій.

Полісмен знову націлив на неї свій автомат.

– Гей, я що, неясно висловився?!

Металевий голос у його рації сказав:

– Ми його виводимо.

– Стріляй у мене, якщо мусиш, але я тут за керівника і досі не бачила вашого ордера на обшук, – заявила Марта і пройшла повз нього.

А потім вона побачила, як вони виводили його з кімнати № 323. Він був у наручниках, між двома полісменами. Він був майже голий, у самих тільки трохи завеликих на нього білих трусах, і вигляд мав украй безпорадний. Попри м’язистий торс, він здавався млявим, худим, виснаженим. Цівка крові стікала з одного вуха.

Він звів погляд. Зустрівся з нею очима.

Тоді вони провели його повз неї і зникли з поля зору.

Все було скінчено.

Марта зітхнула з полегшенням.

Двічі постукавши у двері, Бетті дістала універсальний ключ, відчинила двері й увійшла в люкс. Вона, як завжди, не поспішала, щоб навіть якщо гість у себе в номері, то мав час і не опинився у незручному становищі. Така була політика готелю «Плаза»: персонал не повинен бачити чи чути нічого, що йому не слід бачити чи чути. Щоправда, не такою була особиста політика Бетті. Радше навпаки. Її мати завжди казала, що через свою цікавість Бетті колись ускочить у халепу. Так воно й було, і не одного разу. Але для адміністратора така риса може також стати в пригоді: ніхто в готелі не мав такого нюху на шахраїв, як Бетті. Її фірмовим знаком як адміністратора стало виводити на чисту воду людей, які мали намір пожити, попоїсти і випити в готелі, не сплативши згодом рахунки. Причому Бетті часто обирала активну позицію і ніколи не приховувала своїх амбіцій. На останньому щорічному звіті бос похвалив її за пильність у поєднанні з тактовністю і за неухильну турботу про інтереси готелю в першу чергу. І додав, що вона може далеко піти, бо для такої, як вона, посада чергового адміністратора – лише перша сходинка у кар’єрі. Цей люкс був одним з найбільших у готелі, з панорамним краєвидом Осло. Він включав бар, міні-кухню, ванну кімнату, а окрема спальня мала ще й суміжну ванну. Бетті почула, що у ванній біжить вода з душу.

Згідно з реєстрацією, гостя звали Фідель Лай, і гроші не були для нього проблемою. Костюм від «Тайґера», що вона йому зараз принесла, був куплений зранку на Богстадвейєн, відправлений кравцеві для припасування через експрес-сервіс готелю і доставлений у готель на таксі. Влітку готель, як правило, доручав посильному розносити замовлення в номери, але цим літом було так тихо, що чергові адміністратори робили це самі. Бетті одразу зголосилась. Не тому, що вона мала якісь реальні підстави для підозр. Коли вона поселяла його, він сплатив за дві ночі наперед, а шахраї так ніколи не роблять. Але було в ньому щось недоладне. Не був він схожий на типового мешканця люксу горішнього поверху. Більше схожий на хлопця, що спав би просто неба чи зупинився в хостелі. Він був такий зосереджений і скутий під час реєстрації, що справив на неї враження людини, котра ніколи раніше не зупинялась у готелі, а тільки читала про це, знала в теорії і тепер намагалася зробити все правильно. До того ж, він сплатив готівкою.

Бетті відчинила шафу і побачила там краватку і дві нові сорочки, теж від «Тайґера» і, ймовірно, куплені у тій самій крамниці. Внизу пара нових чорних черевиків. Вона прочитала назву марки «Vass» на устілці. Вона повісила костюм поруч з довгою м’якою валізою на колесах. Валіза була майже така на зріст, як Бетті. Вона бачила такі валізи раніше – у них зручно покласти сноуборд або дошку для серфінгу. Їй так і кортіло зазирнути всередину, але вона наважилась тільки помацати. Валіза була порожня чи напівпорожня – принаймні сноуборду всередині не було. Поруч з валізою стояв єдиний предмет у шафі, що не був новісіньким на вигляд: червона спортивна сумка з написом «Борцівський клуб Осло».

Вона зачинила двері шафи, підійшла до відчинених дверей спальні й гукнула в бік дверей ванної:

– Гере Лай!.. Перепрошую, гере Лай!

Вона почула, як гість вимкнув кран і невдовзі вийшов із зачесаним назад мокрим волоссям і піною для гоління на обличчі.

– Я повісила ваш костюм у шафу. Мені звеліли взяти у вас листа, що має бути франкований і відправлений.

– О, так. Величезне спасибі. Ви не могли б зачекати хвилинку?

Бетті підійшла до вікна вітальні, помилувалась на новий Оперний театр і Осло-фіорд. Нові висотні будівлі стояли близько одна до одної, як палі в паркані. Екеберґьосен. Пошта. Ратуша. Залізничні колії, що тяглися сюди з усієї країни і зливались воєдино в клубок нервів на центральному залізничному вокзалі Осло. Вона зауважила водійські права на великому письмовому столі. Вони належали не Лаю. Поруч з правами лежали ножиці і паспортного розміру фото Лая у масивних окулярах з квадратною чорною оправою – саме в таких він був, коли вона його сюди поселяла. Далі на столі лежали два однакових і абсолютно нових портфелі. З-під клапана одного з них стирчав кутик поліетиленового пакетика. Вона придивилася. Матовий напівпрозорий поліетилен. Зі слідами чогось білого з внутрішнього боку.

Вона зробила два кроки назад, щоб зазирнути в спальню. Двері у ванну були відчинені, і вона могла бачити спину гостя, що стояв перед дзеркалом. У нього був рушник навколо талії, і він був зосереджений на голінні. Це означало, що вона має невеличке вікно.

Вона спробувала розкрити портфель з пластиковим пакетиком. Він був замкнений. Вона подивилась на кодовий замок. Маленькі металеві коліщатка показували 0999. Вона подивилася на інший портфель. 1999. Чи обидва портфелі замкнені на той самий шифр? У такому разі, 1999 – більш ймовірний шифр. Це рік. Рік чийогось народження, мабуть. Або пісня Принца. У такому випадку інший портфель не замкнений.

Бетті почула, що гість пустив воду у ванній кімнаті. Він споліскував собі обличчя після гоління.

Вона знала, що не слід.

Вона підняла клапан іншого портфеля. І охнула.

Портфель був набитий пачками банкнот.

Потім вона почула кроки зі спальні і, швидко закривши портфель, зробила три жвавих кроки і зупинилась коло дверей у коридор. Серце її шалено калатало.

Він вийшов зі спальні і подивився на неї з усмішкою. Але щось у ньому змінилося. Можливо, від того просто, що він був без тих окулярів. Чи річ у закривавленій ватці над одним оком. Наступної миті вона зрозуміла, що змінилось. Він поголив брови, ось у чім річ. Хто ж це у світі видаляє брови? Крім Боба Ґелдофа в «Стіні», звісна річ. Але той був божевільним. Чи прикидався божевільним. Чи божевільний чоловік, що стоїть перед нею? Ні, божевільні не мають портфелів, напханих грішми. Їм лише ввижається таке в маячні.

Він витяг шухляду зі столу, взяв звідти коричневий конверт і передав його Бетті.

– Будь ласка, ви подбаєте, щоб лист пішов із сьогоднішньою поштою?

– Я впевнена, це ми можемо влаштувати, – сказала вона, сподіваючись, що він не помітить дрожі в її голосі й тілі.

– Дуже вам дякую, Бетті.

Вона закліпала очима. Авжеж: ім’я на її готельному бейджику.

– Приємного вам дня, пане Лаю, – усміхнулась вона, кладучи руку на ручку дверей.

– Зачекайте, Бетті…

Вона відчула, як застигла її усмішка. Він помітив, що вона розкривала портфель. Зараз він…

– Може, за… за такі послуги заведено давати чайові?

Вона зітхнула з полегшенням.

– В жодному разі, пане Лаю.

Тільки в ліфті вона зрозуміла, що її кинуло в жар і вона мокра від поту. Чому вона нездатна приборкати свою цікавість? Все одно вона нікому не зможе розповісти, що порпалась у речах клієнта. Зрештою, відколи стало протизаконним тримати гроші у портфелі? Надто якщо чоловік працює в поліції. Бо саме так писалось на коричневому конверті, що він передав їй: «Управління поліції, Грьонландслейрет, 44. Симонові Хефасу».

Симон Хефас стояв посеред кімнати № 323, озираючись навсібіч.

– Отже, «дельтівці» вломилися в кімнату, – промовив він, – і забрали хлопця з долішнього ліжка? Джоні… як, кажете, його звали?

– Пума, – сказала Марта. – Я подзвонила, бо вирішила, що, можливо, це ви…

– Ні, я не маю з цим рейдом нічого спільного. Хто сусіда Джоні в цій кімнаті?

– Він називає себе Стіґом Берґером.

– Гм… А де він зараз?

– Я не знаю. Ніхто не знає. Поліція всіх тут опитала. Слухайте, якщо не ви, то я хочу знати, хто наказав провести цей рейд?

– Я не знаю, – сказав Симон, відчиняючи шафу. – Тільки начальник поліції може санкціонувати застосування «Дельти» – вимагайте пояснень у нього. Це одяг Стіґа Берґера?

– Наскільки я можу судити.

Він відчував, що вона бреше: вона знає напевне, що одяг належить йому. Він узяв сині кросівки в нижній частині шафи. Розмір 43. Він поставив їх назад, причинив шафу і побачив фотографію, прикріплену до стіни поруч з шафою. Останні сумніви, що він досі мав, було нині відкинуто.

– Його звати Сонні Лофтус, – сказав Симон.

– Що?

– Інший мешканець. Його звати Сонні, а це фото його батька, Аба Лофтуса. Його батько був офіцером поліції. А син став убивцею. На сьогодні він убив шістьох осіб. Ви, звісно, можете поскаржитися на дії «Дельти», але я думаю, ми можемо з упевненістю сказати, що їхній рейд був виправданий.

Він бачив, як її обличчя закам’яніло і зіниці звузились, наче раптом очам стало забагато світла. Тутешній персонал бачив усяке, однак це був шок – дізнатися, що вони дали притулок серійному вбивці.

Він присів навпочіпки, щось помітивши під двоярусним ліжком. Він витягнув цей предмет.

– Що це? – запитала вона.

– Світлошумова граната, – сказав він, тримаючи в руках оливково-зелений предмет, схожий на гумове руків’я на кермі велосипеда. – Дає потужний спалах світла, а гук приблизно у 170 дБ. Це не смертельно, але засліплює й оглушує людей, а ще викликає таке запаморочення і дезорієнтацію на кілька секунд, і «Дельта» встигає зробити все, що їм належить зробити. Але вони не висмикнули чеку з цієї гранати, тому вона не розірвалась. Люди допускаються помилок під тиском обставин. Ви згодні?

Він глянув на кросівки, а тоді подивився на неї. Та коли вона відповіла поглядом на його погляд, вираз обличчя у неї був абсолютно незворушний. Він нічого не побачив у її очах.

– Мені треба повертатись у лікарню, – сказав Симон. – Ви ж зателефонуєте мені, якщо він повернеться?

– З вами все гаразд?

– Я б так не сказав, – відповів Симон. – Але хвора моя дружина. Вона сліпне.

Він подивився на свої руки. Була спокуса додати: «Так само, як і я».

Розділ 28

Хуґо Нестор любив «Вермонт». Одне з небагатьох поєднань ресторану, бару і нічного клубу, де кожен з елементів комбінації виявився успішним. У числі відвідувачів були багаті і вродливі; невродливі, але багаті; небагаті, але вродливі; представницький підбір знаменитостей; напівуспішні фінансисти і персонажі, задіяні в сфері нічного життя і розваг. Плюс успішні злочинці. Саме у «Вермонті» в дев’яності роки члени банди Твеїта й особи, причетні до відмивання грошей, а також пограбувань банків і поштових відділень, купували восьмилітрові пляшки шампанського «Дом Периньйон», а оскільки тогочасним норвезьким стриптизеркам бракувало певної витонченості, гостям доставляли літаками кращих з Копенгаґена, і ті швиденько виконували танець живота у приватних кабінетах. Через соломинки для коктейлів вони вдували кокаїн у найнеймовірніші отвори стриптизерок, а тоді й у свої власні, тим часом як офіціанти подавали їм устриць, перигорські трюфелі та фуа-гра з печінки гусей, відгодованих у так само розкішних умовах, як їхні. Коротше кажучи, «Вермонт» був місцем зі стилем і традиціями. Місцем, де Хуґо Нестор і його люди могли сидіти щовечора за своїми відгородженими столиками і спостерігати, як решта світу котиться у пекло. Місцем, де бізнес не зустрічав перешкод, де банкіри і фінансисти могли спілкуватися зі злочинцями без того, щоб копи, які траплялись у «Вермонті», звертали на це спілкування увагу.

Відповідно, жадання чоловіка, що підсів за їхній столик, не видавалось аж надто незвичайним. Він прийшов, роздивився довкола і проштовхався крізь натовп просто до них. А коли Бо зупинив його на межі, позначеній червоним шнурком, незнайомець сказав йому кілька слів, після чого Бо поспішив до Нестора і прошепотів йому на вухо:

– Він хоче азіатку. Каже, це для клієнта, який сплатить, хоч би скільки вона коштувала.

Нестор нахилив голову набік і відпив шампанського. Він з певного часу перейняв приказку Твілінґена: «За гроші можна купити шампанське».

– Як на тебе, він схожий на лягавого?

– Ні.

– Як на мене, теж. Запропонуй йому стілець.

Хлопець був одягнений у дорогий костюм, свіжовипрасувану сорочку і краватку. Над ексклюзивними окулярами в масивній оправі ледь помітні ріденькі брови. Ні, не так – у нього взагалі не було брів.

– Їй не повинно бути ще й двадцяти.

– Я не знаю, про що мова, – сказав Нестор. – Чого ви тут?

– Мій клієнт – приятель Івера Іверсена.

Хуґо Нестор уважно подивився на нього. У хлопця не було також вій. Можливо, у нього алопеція, як у брата Хуґо – названого брата, – у якого не було жодної волосини на тілі. У такому разі, волосся на голові хлопця мало бути перукою.

– Мій клієнт займається перевезеннями. Він сплатить вам готівкою і героїном, що прийшов морським шляхом. Ви, напевно, знаєте ліпше за мене, що це означає в розумінні чистоти продукту.

Менше зупинок. Менше посередників. Менше домішок.

– Я маю передзвонити Іверсену, – сказав Нестор.

Хлопець похитав головою.

– Мій клієнт вимагає повної конфіденційності. Нi Іверсен, ні будь-хто інший не повинен знати. Якщо Іверсен такий дурний, що втаємничує близьких друзів у свої слабкості, це вже його проблема.

«…і потенційно наша», – подумав Нестор. Хто цей молодик? Він не був схожий на хлопчика на побігеньках. Протеже? Високого рівня довіри родинний адвокат?

– Я розумію, звісно, що пряме звернення від особи, якої ви не знаєте, вимагає додаткових гарантій для забезпечення угоди. Тому мій клієнт і я пропонуємо аванс, щоб довести серйозність наших намірів. Що скажете?

– Я скажу – чотириста тисяч, – відповів Нестор. – Але цифру я взяв з повітря, я досі не знаю, про що йде мова.

– Звісно, ні, – сказав хлопець. – Ми можемо це влаштувати.

– Як скоро?

– Я думаю, сьогодні ввечері.

– Сьогодні ввечері?

– Я в місті лише до завтрашнього ранку; а тоді повертаюся в Лондон. Гроші в моїх апартаментах у готелі «Плаза».

Нестор обмінявся поглядами з Бо. Потім осушив залпом високий фужер шампанського.

– Я не розумію ані слова з того, що ви говорите, гер. Якщо тільки ви не маєте на увазі запросити нас на келишок у свої апартаменти.

Хлопець сяйнув усмішкою.

– Саме це я маю на увазі.

Вони обшукали хлопця, щойно досягли парковки. Бо тримав його, доки Нестор перевірив на зброю та жучки. Хлопець дав себе обшукати не пручаючись. Він був чистим.

Бо вів лімузин до «Плази», і вони пройшли пішки від багатоповерхової стоянки позаду «Спектрума» до височенної скляної призми – власне готелю «Плаза». Вони дивилися із зовнішнього ліфта на місто внизу, і Нестор думав, що це влучна метафора: люди там, внизу, ставали тим дрібнішими, чим вище він сам підносився.

Коли хлопець відчинив двері в люкс, Бо дістав пістолет. Жодних обґрунтованих підстав для того, щоб боятись засідки, не було: у Нестора на цей час не залишилося живих ворогів, наскільки йому було відомо. Ані жодних нерозв’язаних суперечок на ринку. І поліція могла скільки завгодно заарештовувати його, якщо забажає, але у них нічого на нього не було. Та все ж він відчув якусь підсвідому тривогу, яку несила було придушити. Він відніс це на рахунок своєї професійної пильності й вирішив бути й далі насторожі. Іншим людям в їхньому бізнесі було б чого повчитись у Нестора в цьому розумінні: він не досяг би тих вершин, на які піднісся, якби не був їх вартий.

Люкс виявився справді розкішним. Чудовий краєвид з вікна. Хлопець виклав на журнальний столик два портфелі. І доки Бо перевіряв решту кімнат, хлопець за стійкою бару почав змішувати напої.

– Зазирни! – сказав він, показуючи рукою на портфелі.

Нестор сів за журнальний столик і відкинув клапан першого портфеля, тоді – другого. Там було більше чотирьохсот тисяч крон. Там мало бути істотно більше.

І якщо наркотики в іншому портфелі були такими чистими, як хлопець обіцяв, на ці статки можна було купити цілу колонію азіаток до двадцяти.

– Якщо не заперечуєш, я увімкну телевізор? – сказав Нестор, беручи пульт дистанційного контролю.

– Почувайся, як удома, – сказав хлопець.

Він був зайнятий змішуванням коктейлів і робив це не надто вміло, хоча дійшов уже до нарізання скибок лимона для трьох порцій джину з тоніком.

Нестор натиснув кнопку платного ТБ, проклацав канали дитячих та сімейних кінофільмів, зупинився на порноканалі й увімкнув звук голосніше. Тоді підійшов до бару.

– Їй шістнадцять років; її доставлять завтра опівночі на автостоянку при Іньєстранд Лідо. Ви зупинитесь посередині паркінгу і залишатиметесь у своїй машині. Один з моїх людей підійде до вас, сяде на заднє сидіння і перерахує гроші. Тоді він піде з грошима, а хтось інший приведе дівчину. Зрозуміло?

Хлопець кивнув.

Єдине, про що Нестор не згадав, – бо не було потреби окремо це обговорювати, – дівчина не буде в тій самій машині, яка приїде по гроші. Гроші мали залишити місце зустрічі перше, ніж прибуде автомобіль з дівчиною. Той самий принцип, що в оборудках з наркотиками.

– А гроші?…

– Іще чотириста тисяч, – сказав Нестор.

– Згода.

Бо вийшов із спальні й зупинився, щоб подивитись на екран. Йому явно подобалось. Більшості людей, як видається, подобається. Нестор натомість вважав порноканал корисним тільки тому, що він забезпечений звуковою доріжкою з передбачувано стабільними хтивими стогонами, котрі стануть на заваді будь-якому можливому прослуховуванню приміщення.

– Завтра опівночі на Іньєстранд Лідо, – повторив Нестор.

– Випиймо за це, – сказав хлопець, простягаючи дві склянки.

– Дякую, але я за кермом, – сказав Бо.

– Авжеж! – засміявся хлопець, ляснувши себе долонею по лобі. – Кола?

Бо знизав плечима, і хлопець розпечатав банку кока-коли, вилив її вміст у склянку і вкинув туди теж скибку лимона.

Вони піднесли склянки і сіли за стіл. Нестор дав знак Бо, і той, витягнувши першу пачку банкнот з портфеля, почав рахувати вголос. Він прихопив з машини торбу, в яку перекладав гроші. Вони ніколи не брали торби замовника, що могли містити датчики, за якими можливо простежити, куди відвозяться гроші. Лише почувши, як Бо збився з рахунку, Нестор відчув, що відбувається щось не те. Тільки він не збагнув, що саме не так. Він озирнувся. Стіни наче змінили колір? Він подивився на свою порожню склянку. Подивився на порожню склянку Бо. І на склянку хлопця-адвоката.

– Чому ти собі лимон не поклав? – запитав Нестор.

Його власний голос долинав начебто звідкись іздаля. І відповідь долинула з того ж таки віддаленого місця:

– Ідіосинкразія на цитрусові.

Бо припинив рахувати; він упав головою на гроші.

– Ти накачав нас наркотиками… – проказав Нестор і потягнувся до нагомілкових піхов по ніж. Він устиг ще усвідомити, що обмацує не ту литку, перш ніж побачив, як до нього наближається масивна підставка світильника. А тоді все змерхло.

Хуґо Нестор завжди любив музику. Під якою він розумів не різновид безладного гамору чи дитячі мелодійки, що їх вважають за музику пересічні люди, але музику для дорослих, мислячих людей. Ріхард Ваґнер. Хроматична гама. Дванадцятиступеневий темперований стрій. Довершеність, чиста математика, гармонія, німецький порядок. Але звук, який він чув зараз, становив протилежність музиці. Суцільні дисонанси, жодного зв’язку між елементами, цілковитий хаос. Прийшовши до тями, він зрозумів, що він у машині, запакований у якийсь великий мішок. Він відчував нудоту, в голові паморочилось; його руки й ноги були зв’язані чимось твердим і гострим, що впиналося в шкіру, – ймовірно, пластикові стяжки, які він сам іноді застосовував на дівчатах.

Коли машина зупинилася, його витягли з машини, і він зрозумів, що перебуває не в мішку, а всередині м’якого чохла на колесах. У нахиленому положенні – напівлежачи, напівстоячи – його штовхали і тягли горбистою місцевістю. Він чув, як крекче й відсапується той, хто тягнув валізу. Несторе гукнув його, зробив цінові пропозиції в обмін на своє звільнення, але не отримав жодної відповіді.

Черговий немузичний звук, атональний гамір, що долинув до його вух, ставав дедалі гучнішим. Він упізнав його тієї миті, коли валізу поклали на землю, і він, лежачи на спині й відчуваючи, як холодна вода просочується крізь валізу, а потім через його костюм, здогадався, де він. Та вода була болотною. А гамір – собачим гавкотом. Різкий, поривчастий гавкіт аргентинських догів.

Але він не знав, що, власне, відбувається. Хто цей хлопець і чого він домагається? Чи це війна за територію? Чи хлопець, що його викрав, – це той самий, хто вбив Калле? Але навіщо заради цього робити такий шлях?

Валізу розстебнули, і Нестор примружився, засліплений світлом від ліхтарика, спрямованим просто йому в обличчя.

Чиясь рука вхопила його за карк і поставила на ноги.

Нестор розплющив очі й побачив матовий блиск пістолета в світлі ліхтаря. Собаки враз припинили гавкати.

– Хто був «кротом»? – запитав голос за ліхтариком.

– Що?

– Хто був «кротом»? Поліція думала на Аба Лофтуса.

Хуґо Нестор примружився проти світла.

– Я не знаю. Можеш мене пристрелити, але я все одно не знаю.

– Хто знає?

– Ніхто. Жоден з нас. Можливо, хтось у поліції.

Промінь ліхтарика опустився нижче, і Нестор побачив хлопця-адвоката. Він тепер скинув свої окуляри.

– Ти маєш бути покараний, – сказав він. – Чи бажаєш ти спершу очистити свою совість?

Що він верзе? Він говорив, як священик. Може, йдеться про того капелана, що вони прикінчили? Але ж то паскудний педофіл – невже хтось захоче мститися за такого?

– Я ні про що не шкодую, – сказав Нестор. – Роби, що сам знаєш.

Він почувався на диво спокійно. Можливо, це був побічний ефект наркотика. Чи, може, річ у тім, що він уже неодноразово пройшов це все подумки і вважав неминучою перспективу саме так закінчити своє життя – з кулею в мозку.

– Навіть про те, як дозволив скалічити оту дівчину, перш ніж перерізати їй горло… оцим ножем?…

Нестор кліпнув очима, коли промінь ліхтарика ковзнув по кривому лезу ножа. Його власного арабського ножа.

– Ні.

– Несторе, де ви тримаєте дівчат?

Дівчата? То він цього домагається – перехопити торгівлю людьми? Нестор намагався зосередитись. Але в голові туманилося, думки плутались.

– Обіцяєш не стріляти в мене, якщо скажу? – запитав він, попри усвідомлення того, що хлопцеве «так» буде чи не так само надійне, як німецька марка у 1923 році.

– Так, – сказав хлопець.

То чому ж Нестор досі ладен був вірити йому? Чому він повірив в обіцянку хлопця, який з часу своєї появи у «Вермонті» тільки те й робив, що брехав? Напевне його мозок, божеволіючи, хапався за останню соломинку. Адже не було нічого іншого. У собачій вольєрі, в лісі, вночі, не було нічого, крім цієї безглуздої надії – що той, що викрав його, каже правду.

– Енерхаугата, 96.

– Величезне тобі спасибі, – сказав хлопець і встромив пістолет за пояс штанів.

«Величезне спасибі»?!

Хлопець дістав свій мобільний і став уводити якусь інформацію з жовтого листочка-самоклейки для нотаток, номер телефону, напевне. Дисплей освітив його обличчя, і Нестору спало на думку, що він, зрештою, може, таки й священик. Священик, що не бреше. Логічна суперечність, звісно, але він був переконаний, що є такі священики, які просто не усвідомлюють, що вони брешуть. Той і далі натискав клавіші. Текстове повідомлення. Він відіслав його, востаннє натиснувши кнопку. Тоді сховав мобільний телефон у кишеню і подивився на Нестора.

– Ти зробив добру справу, Несторе. Тепер є шанс, що вони будуть врятовані, – сказав він. – Я подумав, що тобі варто дізнатися про це, перш ніж ти…

Перш ніж я – що?! Нестору перехопило подих. Хлопець же пообіцяв не вбивати його, якщо… Стривай. Він обіцяв не стріляти в нього. Світло ліхтарика тепер спрямоване на висячий замок на дротяній огорожі. Хлопець устромив ключ у замок. Зараз Нестор знову чув собак. Не гавкіт, а тільки ледь чутне, але узгоджене гарчання. Приглушене гарчання, що йшло з прірви їхніх голодних шлунків і ставало гучнішим, напруженішим і пронизливішим, але стримуваним і злагодженим, як контрапунктна музика Ваґнера. І зараз уже жоден з наркотиків нездатен придушити його страх. Страх, що хлинув на нього, наче крижана вода зі шланга. Нехай би його змило геть цим крижаним струменем; але ж ні, він був усередині нього, той, хто тримав шланг, і поливав його зсередини – нутрощі і мозок. Ні, порятунку не було. То сам Хуґо Нестор тримав шланг страху.

Фідель Лай сидів у темряві, дивився просто перед себе. Він припинив рухатись чи видавати якісь звуки. Тільки скулився, намагаючись зігрітись, щоб не так били дрижаки. Він упізнав голоси двох чоловіків. Один з них належав тому, що приїхав тоді невідь-звідки і замкнув його – понад двадцять чотири години тому. Фідель нічого не їв, жодного собачого корму, тільки пив воду. І тремтів від холоду. Навіть у літню ніч холод переслідує жорстоко, знаходить спосіб прокрастися всередину тіла, і воно дубіє. Фідель кликав на допомогу, доки геть не захрип і втратив голос, доки замість слини почала булькати кров у роті, а вода, яку він пив, замість зволожувати горло, стала пекти його, наче нерозведений спирт. Почувши машину, він спробував кричати знову, але зірвався на схлипування, коли з горла не вийшло ні краплі голосу – саме рипіння, наче з іржавого мотора.

Тоді із собачого гавкоту він зрозумів, що хтось наближається. Він сподівався. І молився. І нарешті побачив силует на літньому нічному небі; побачив, що він повернувся. Хлопець, що плинув учора над болотом, пер нині щось важезне, зігнувшись навпіл. Валізу. З живою людиною всередині. Чоловік з валізи стояв зі зв’язаними за спиною руками і ногами, сплутаними так міцно, що йому складно було тримати рівновагу, коли його поставили перед дверима вольєри, де сидів також сам Фідель.

Хуґо Нестор.

Вони стояли заледве за чотири метри від клітки Фіделя, і все одно він не міг розчути, про що вони балакають. Хлопець відімкнув замок і поклав долоню на голову Нестора, ніби благословляючи його. Він сказав щось. Тоді злегка штовхнув Нестора в голову. Чоловічок у чорному костюмі скрикнув і впав назад, на спину, штовхнувши двері, що відчинялися всередину. Собаки збуджено заворушились. Хлопець швидко заштовхнув ноги Нестора всередину і зачинив двері. Собаки вагались. Дух-об’їждчик здригнувся і почав рухатись до новоприбулого. Фідель дивився, як собаки накинулися на Нестора. Їхні рухи були майже безгучними, але він ясно чув чвакання і роботу щелеп, роздирання плоті, майже екстатичне гарчання, а потім крик Нестора. Єдиний тремтливий, дивної пронизливості зойк, що злетів до світлого північного неба, на тлі якого роїлась у нічному танку комашня. Тоді зойк раптом увірвався, і Фідель побачив, як щось інше злетіло в небо. Начебто ще один рій піднявся, і тут-таки впав міріадами бризок. Фідель знав, що то за теплі бризки, бо йому й самому якось на полюванні випало перетяти артерію ще живого лося. Фідель витер кров з обличчя рукавом піджака й відвернувся. Він бачив, що хлопець перед кліткою теж відвернувся. Бачив, як трусяться його плечі. Начебто він плакав.

Розділ 29

– Уже пізня ніч, – сказав доктор, протираючи очі. – Чого б вам, Хефасе, не піти додому та не поспати трохи? А завтра поговоримо.

– Ні, – сказав Симон.

– Як вам буде вгодно, – сказав лікар, пропонуючи Симону сісти на одному зі стільців, вишикуваних уздовж стіни в похмурому лікарняному коридорі. Коли доктор сів поруч з ним і зробив паузу, перш ніж схилитись до нього, Симон уже знав, що новини погані.

– У вашої дружини не так багато часу на роздуми. Щоб мати бодай який-небудь шанс на успішну операцію, оперуватись треба в найближчі дні.

– А ви нічого не можете вдіяти?

Доктор зітхнув.

– Зазвичай ми не радимо пацієнтам їхати за кордон і проходити дороге лікування в приватних клініках – надто коли успіх операції не гарантований. Але у випадку вашої дружини…

– Ви кажете, я маю нині везти її в клініку «Howell»?

– Я не кажу, що ви маєте щось таке робити. Багато сліпих живуть сьогодні повноцінним життям зі своєю інвалідністю.

Симон кивнув, тим часом як пальці його пестили світлошумову гранату, яку він досі тримав у кишені. Він намагався обміркувати одержану інформацію, але мозок ухилявся від висновків, заглиблюючись натомість у розумування з приводу того, чи є коректним слово «інвалідність». Здається, його тепер замінили на вираз «з обмеженими можливостями». Чи цей вираз теж став некоректним, як «притулок»? Усе міняється так швидко, що він не встигає призвичаюватись; а колишня термінологія у сфері охорони здоров’я та соціального забезпечення щезає швидше, ніж молоко на плиті.

Лікар відкашлявся.

– Я… – почав було Симон і почув дзеленькання свого мобільного.

Він мерщій схопив його, вдячний відправникові текстового повідомлення за цей тайм-аут. Телефон не визначив номера, з якого надійшло sms:

«Ви знайдете бранок Нестора на Енерхаугата, 96. Покваптесь.

Син».

Симон набрав номер і натиснув клавішу.

– Симоне, послухайте, – сказав доктор, – я не маю часу на…

– Усе гаразд, – сказав Симон, підносячи руку на знак того, щоб лікар замовк, бо йому саме відповіли.

– Фалькейд, – почув він сонний голос.

– Привіт, Сіверте! Це Симон Хефас. Я хочу, щоб ви відправили загін «Дельта» з рейдом за адресою Енерхаугата, 96. Як швидко ви можете прибути на місце?

– Зараз пізня ніч.

– Я не про це питаю.

– Тридцять п’ять хвилин. У тебе є санкція начальника поліції?

– Понтій зараз недоступний, – збрехав Симон. – Але ти не хвилюйся, у нас є всі підстави для рейду. Торгівля людьми. А блискавичність дій визначає успіх. Зроби, що я прошу, а відповідальність на мені.

– Я сподіваюся, Симоне, ти знаєш, що робиш.

Симон закінчив розмову і подивився на лікаря.

– Дякую, докторе, я все обміркую. А зараз я маю повернутись до роботи.

Бетті почула звуки бурхливого злягання, щойно вони з охоронцем вийшли з ліфта на горішньому поверсі.

– Це ж треба… – насупилась Бетті.

– Це платне телебачення, – сказав вибачливо охоронець, якого вона взяла з собою.

Із сусідніх номерів надійшли скарги, і, як того вимагала політика готелю, Бетті зробила запис у нічному журналі на стійці чергового адміністратора: «02:13, скарга на люкс № 4». Вона зателефонувала у люкс № 4, але відповіді не отримала. Тоді вона зателефонувала в службу безпеки готелю.

Незважаючи на табличку «Не турбувати», що висіла на дверній ручці, вона голосно постукала. Зачекала. Постукала знову. Бетті переступала з ноги на ногу.

– У тебе занепокоєний вигляд, – сказав охоронець.

– Я відчуваю, що гість у чомусь… замазаний.

– У чому?

– Хіба я знаю? Наркотики…

Охоронець відпустив кнопку на своєму кийку й виструнчився, тим часом як Бетті провела універсальним ключем у щілині електронного замка. Відчинила двері.

– Гер Лаю?

У вітальні було порожньо. Хтиві стогони йшли від жінки в червоному шкіряному корсеті з білим хрестом, який мав означати, що вона медсестра. Бетті схопила пульт із журнального столика і вимкнула телевізор, а охоронець пішов у спальню. Обидва портфелі зникли. Бетті зауважила порожні склянки й половинку лимона на барній стійці. Лимон вичах, а його м’якоть набула неприродного брунатного кольору. Бетті відчинила шафу. Костюма, великої валізи й червоної спортивної торби вже не було. Класичне готельне шахрайство передбачало саме такі прийоми – табличка «Не турбувати» на дверях і увімкнений телевізор на знак того, що гість нібито ще в номері. Але пан Лай сплатив за номер заздалегідь. І вона вже перевірила, що жодних несплачених рахунків з ресторану чи бару на кошт номера не надходило.

– Там якийсь тип у ванній кімнаті.

Вона повернулась до охоронця, який стояв у дверях у спальню.

Бетті пішла за ним у ванну кімнату.

Чоловік лежав на підлозі у ванній і стискав в обіймах унітаз. При уважнішому огляді з’ясувалося, що він прив’язаний до нього пластиковими смужками за зап’ястя. Чоловік був одягнений в чорний костюм, мав світле волосся і не зовсім тверезий вигляд. Під кайфом. Або – з похмілля. Він сонно кліпав на них обважнілими повіками.

– Зріж із мене ці пута, – сказав він з акцентом, походження якого вона не могла визначити.

Бетті кивнула охоронцеві, той витяг швейцарський армійський ніж і розрізав пластикові пута.

– Що тут сталося? – запитала вона.

Чоловік підвівся. Його злегка хитало. Він намагався зосередити на ній погляд своїх побаранілих очей.

– Ми бавилися в дурну гру, – промимрив він. – Я вже піду.

Охоронець став у дверях, перегородивши йому шлях.

Бетті роззирнулась довкола. Ніщо не пошкоджено. Рахунок повністю сплачений. З претензій вони мали тільки скаргу на шум із телевізора. Натомість вони ризикували мати проблеми з поліцією, негативне висвітлення у пресі й репутацію місця зустрічей сумнівних елементів.

А бос же хвалив Бетті за пильність у поєднанні з тактовністю і за неухильну турботу про інтереси готелю в першу чергу. Казав, що вона може далеко піти, що для такої, як вона, посада чергового адміністратора – лише перша сходинка у кар’єрі…

– Пропусти його, – сказала вона охоронцеві.

Ларса Їлберґа розбудив шерех з кущів. Він обернувся і придивився. Побачив якусь постать серед гілок і листя. Хтось намагався викрасти речі хлопця. Ларс викараскався зі свого брудного спального мішка і підхопився на ноги.

– Гей, ти там!

Постать завмерла. Обернулась. Хлопець змінився. Річ була не тільки в його костюмі. Змінилось обличчя – воно якось наче опухло.

– Дякую, що подбав про мої речі, – сказав хлопець, киваючи на торби у себе під пахвою.

– Гм, – сказав Ларс і витягнув голову ближче до хлопця, щоб ліпше роздивитися, що в ньому змінилось. – Друзяко, ти не вскочив у халепу?

– Та вскочив, – посміхнувся той.

Було щось особливе в його посмішці. Якась вимученість. Губи його тремтіли. Він мав такий вигляд, наче плакав нещодавно.

– Тобі потрібна допомога?

– Ні, але дякую за турботу.

– Гм. Ми з тобою, либонь, більше не побачимось?

– Ні, не думаю. Живи добре, Ларсе.

– Неодмінно. І ти…

Він зробив крок уперед і поклав руку хлопцеві на плече.

– …живи мені довго. Обіцяєш?

Хлопець коротко кивнув.

– Подивишся там, під подушкою, – сказав він.

Ларс мимоволі перевів погляд на свою постіль під аркою мосту. А коли обернувся знову до хлопця, устиг побачити лише спину, перш ніж його постать розчинилась у мороці.

Ларс повернувся до свого спального мішка. З-під подушки й справді стирчав конверт. Він витяг його. «Для Ларса», – стояло замість адреси. Він розгорнув конверт.

За все своє життя Ларс Їлберґ не бачив такої купи грошей.

– Чи не час уже «Дельті» бути на місці? – запитала Карі, позіхаючи і позираючи на годинник.

– Час, – погодився Симон і визирнув з машини.

Вони припаркувались посередині Енерхаугата і стояли метрів за п’ятдесят від будинку № 96, на протилежному від нього боці вулиці. То був двоповерховий дерев’яний будинок, пофарбований у біле, – один з тих, які помилували у 1960-му, коли мальовничі будівлі Енерхауґена зносили, щоб звільнити місце для чотирьох багатоповерхівок. Від невеликого будиночка в тиху літню ніч віяло таким затишком, що Симону важко було уявити його місцем злочинного полону безправних людей.

– «Ми відчуваємо дещицю провини, – промовив Симон. – Але я гадаю, що скло і бетон сьогодні ліпше вдовольняють потреби городян».

– Що?

– Я цитую висловлювання генерального директора будівельної компанії у 1960 році.

– Справді? – знову позіхнула Карі.

Симон подумав, що вона сподівалась радше на усвідомлення краплини провини з його боку – за те, що він підняв її з ліжка посеред ночі. Можна було б зважити, що її присутність не є абсолютно необхідною для цього рейду.

– Чому ж «Дельта» досі не на місці? – знову запитала вона.

– Я не знаю… – сказав Симон.

Саме цієї миті спалахнув дисплей його телефона, що лежав між їхніми сидіннями. Він подивився на номер.

– …але зараз ми з’ясуємо, – додав він, повільно підносячи мобільний до вуха.

– Так?

– Симоне, це я. Нічого не буде.

Симон поправив дзеркало заднього огляду. Психолог, мабуть, був би в змозі пояснити, чому Симон так учинив, але це просто стало автоматичною реакцією на голос іншого чоловіка. Симон глянув у дзеркало, щоб побачити, що діється у нього за спиною.

– Чому ні?

– Тому що підстави для рейду не були обґрунтовані належним чином, необхідність його не роз’яснена, і ти не зробив жодних спроб виконати стандартну процедуру авторизації залучення підрозділу «Дельта».

– Понтію, ти можеш сам дати санкцію.

– Так. І я вже відмовив.

Симон вилаявся про себе.

– Слухай, це…

– Ні, це ти мене послухай! Я дав Фалькейду команду відставити, і він уже наказав своїм людям відпочивати. Симоне, що ти, взагалі, замислив?

– У мене є підстави вважати, що на Енерхаугата, 96, людей утримують проти їхньої волі. Чесно кажучи, Понтію, це…

– Чесність, Симоне, – це дуже правильно. Не забувай про неї, коли іншим разом телефонуватимеш командувачеві «Дельти».

– Я не мав часу на пояснення. Час спливає, чорт забирай! Ти завжди покладався на моє судження!

– Симоне, ти дуже доречно вжив минулий час.

– А чому ти нині не довіряєш мені?

– Ти програв усі свої заощадження, пам’ятаєш? А заодно – всі гроші своєї дружини. І по-твоєму, я маю покладатись на твої судження?

Симон зціпив зуби. Авжеж, колись не так просто бувало передбачити, хто з них виграє суперечку або хто отримає вищі бали, швидше пробіжить дистанцію чи намовить вродливішу дівчину. Напевне, можна було передбачити тільки те, що вони об’єдналися навколо третього з їхньої трійці. Але той був нині мертвий. Хоча він був з них трьох наймудрішим і найсильнішим, Понтій Парр завжди мав одну перевагу: він з усіх трьох мислив найбільш далекоглядно.

– Ми проведемо рейд завтра зранку, – сказав начальник поліції з тією самовпевненістю, яка переконувала всіх навколо нього, що Понтію Парру ліпше знати, в чому, зокрема, був переконаний також сам Понтій. – Якщо у тебе є інформація чи підозра про торгівлю людьми за тією адресою, злочинний осередок не щезне в одну мить. Їдь додому і виспись як слід.

Симон відчинив двері машини і вийшов, показавши на мигах Карі, щоб вона залишалася в машині. Він зачинив двері і пройшов кілька метрів вулицею. Він тихо говорив у свій мобільний.

– Операція не може чекати до ранку, Понтію. Справа невідкладна.

– Що тебе схиляє до такої думки?

– Конфіденційне повідомлення.

– Від кого ти його отримав?

– Це було sms… анонімне. Я діятиму самотужки.

– Що? Навіть не думай про таке! Симоне, стій! Ти чуєш мене? Ти слухаєш?

Симон подивився на свій мобільний телефон. Знову приклав його до вуха.

– «Рішення співробітника поліції на місці подій, виходячи з об’єктивної оцінки ситуації». Пам’ятаєш таке, Понтію? Пригадуєш, нас учили, що таке рішення має пріоритет перед наказами офіцера, віддаленого від місця подій?

– Симоне! В Осло й без того робиться казна-що! Мерія та ЗМІ не спускають з нас ока, доки розслідуються оті вбивства! Не треба гарячкувати! Симоне!

Симон натиснув клавішу «off» і вимкнув мобільний. Тоді повернувся до машини й відчинив багажник. Відімкнув збройницю. Дістав свій карабін, пістолет і кілька коробок з набоями. Витягнув з багажника також два бронежилети і сів з усім цим у машину.

– Починаємо операцію, – сказав він, передаючи карабін і один жилет Карі.

Вона подивилась на нього.

– Ти щойно з начальником поліції розмовляв?

– Саме з ним, – підтвердив Симон, перевіряючи обойму свого пістолета «Ґлок-17».

Переконавшись, що обойма заповнена, повернув її назад у рукояту.

– Передай мені наручники і світлошумову гранату з бардачка.

– У тебе є світлошумова граната?

– Залишковий продукт рейду «Дельти» на Центр Іла.

Вона передала Симону його наручники Peerless і гранату.

– Він дав нам дозвіл на операцію?

– Він поінформований, – сказав Симон, надягаючи бронежилет.

Карі швидкими звичними рухами зарядила карабін.

– Полювання на рябчика з дев’ятирічного віку, – пояснила вона, помітивши погляд Симона. – Але я більше люблю гвинтівку. Як ми діємо?

– На рахунок три, – сказав Симон.

– Я маю на увазі, який наш план?

– Три, – сказав Симон і відчинив дверцята машини.

Готель «Бісмарк» був розташований у центрі Осло – ця його рекламна характеристика відповідала дійсності. Невеликий готель стояв посередині Квадратурен, історичного місця заснування міста, якраз на перетині ринку наркотиків з кварталом червоних ліхтарів. Тож, виправдовуючи своє розташування, готель пропонував номери з погодинною оплатою і рушниками, задубілими від прання з кип’ятінням. Номери не ремонтувалися впродовж останніх шістнадцяти років – від часу, коли готель перейшов до свого теперішнього власника, але ліжка внаслідок передчасного зношування міняли що два роки.

Отож, коли Ола, син власника, що працював адміністратором з шістнадцятирічного віку, відірвався від свого ПК на 3:02 ранку і побачив чоловіка, який стояв перед його стійкою, він цілком обґрунтовано припустив, що чоловік не туди втрапив. Не тільки через вишуканий костюм і два елегантні портфелі чоловіка з червоною спортивною торбою, але також через те, що його не супроводжувала жодна інша особа жіночої, чи бодай чоловічої, статі. Проте чоловік попросив номер, наполіг на тому, щоб сплатити за тиждень наперед; і прийняв задубілий рушник зі словами щирої вдячності, перш ніж зникнути на третьому поверсі. А Ола повернувся до читання веб-сторінки газети «Афтенпостен», де писалося про хвилю вбивств, що захльоснула Осло, і висувались версії щодо можливої війни між бандами, і як це може бути пов’язане з убивцею-рецидивістом, що втік із Статена. Ола пильно вивчив фото убивці-втікача. Тоді перегорнув віртуальну сторінку.

Симон зупинився перед сходинками, що вели до дверей будинку, і показав Карі на мигах, щоб тримала зброю напоготові і стежила за вікнами другого поверху. Потім він піднявся на три сходинки і тихо постукав у двері кісточками пальців. Він прошепотів: «Поліція». Подивився на Карі, щоб запевнити себе, що вона засвідчить дотримання ним належної офіційної процедури. Постукав іще раз. І знову прошепотів: «Поліція». А тоді взяв свій пістолет за ствол і відхилився вбік, щоб розбити скло у вікні, найближчому до дверей. В іншій руці він уже тримав світлошумову гранату. Чи був у нього план? Звісно, що був. Скажімо, щось на зразок плану. Зрештою, елемент несподіванки – це головне. Поставити все на одну карту. Він завжди так робив. А це, як пояснив один молодий психолог, була його хвороба. Дослідження показали, що людина схильна перебільшувати ймовірність певних неймовірних речей щодо себе: наприклад, що вона загине в авіакатастрофі; що її дитину зґвалтують або викрадуть дорогою до школи; або що кінь, на якого чоловік поставив заощадження своєї дружини, успішно подолає дистанцію вперше у своїй біговій кар’єрі. Той психолог сказав, що у підсвідомості Симона сидить щось сильніше за здоровий глузд і що треба, перш за все, визначити цього свавільного божевільного тирана, який тероризував його і поламав йому життя, а тоді почати з ним діалог. Самого себе він повинен був запитати: чи є щось більш значуще в його житті? Щось важливіше за того тирана? Щось таке, що він любить більше за азартні ігри? А таке було. Ельзе. І він зробив це. Він говорив з чудовиськом, угамував його. І рецидивів не траплялося відтоді жодного разу. Аж до сьогодні.

Він набрав якомога більше повітря в легені. Замахнувся пістолетом, щоб розбити скло, – аж тут двері відчинилися.

Симон обернувся, тримаючи перед собою пістолет, але колишньої спритності вже не було. Навіть близько не було. Якби чоловік у дверях був озброєний, Симон не мав би шансу його випередити.

– Слухаю вас? – сказав чоловік.

– Доброго вечора, – сказав Симон, намагаючись опанувати себе. – Поліція.

– З якого ви приводу?

Чоловік ширше відчинив двері. Він був одягнений. Вузькі джинси. Футболка. Босі ноги. Сховати зброю нема де.

Симон сховав гранату в кишеню і показав своє посвідчення.

– Я змушений попросити вас вийти на вулицю і стати проти цієї стіни. Негайно.

Чоловік з байдужим виглядом стенув плечима і виконав наказ.

– Крім дівчат, скільки людей у будинку? – запитав Симон, швидкими рухами обшукуючи чоловіка, щоб переконатися, що він неозброєний.

– Дівчата? Я тут сам-один. Чого вам треба?

– Покажіть мені, де вони, – наказав Симон.

Він надів наручники на чоловіка, підштовхнув, наказуючи, таким чином, іти вперед, і кивнув Карі, щоб заходила за ними в будинок. Чоловік щось кинув їй стиха.

– Що? – перепитав Симон.

– Я запрошую вашу колегу заходити. Мені нема чого приховувати.

Симон зупинився позаду нього. Придивився до шиї. Шкіра на карку чоловіка злегка сіпалась, як у збудженого коня.

– Карі? – гукнув Симон.

– Так?

– Я хочу, щоб ти залишилась на вулиці. Я заходжу з ним сам.

– Ясно.

Симон поклав руку чоловікові на плече.

– Вперед, і жодних різких рухів, я тримаю пістолет проти вашої спини.

– Що за…

– На цю мить я вважаю вас підозрюваним і в разі необережних дій з вашого боку можу вас застрелити. Звісно, згодом ви маєте право вимагати вибачення.

Без подальших протестів чоловік увійшов у передпокій. Симон автоматично видивлявся ознаки того, що сподівався знайти всередині. Чотири пари взуття на підлозі. Чоловік мешкає не «сам-один». Пластикова мисочка з водою і килимок перед дверима на кухню.

– Що сталося з вашим собакою? – запитав Симон.

– З яким собакою?

– Ви самі п’єте з цієї мисочки?

Чоловік нічого не відповів.

– Собаки, як правило, гавкають, коли до помешкання наближаються чужі. Тож або цей собака – кепський охоронець, або…

– Він у будці. Куди ми йдемо?

Симон роздивився навколо. Ґрат на вікнах не було, вхідні двері замикались на ключ із внутрішнього боку. Дівчат тримають не тут.

– У підвал, – сказав Симон.

Чоловік знизав плечима і рушив коридором. Побачивши, як чоловік відмикає двері в підвал, Симон зрозумів, що він на правильному шляху. Двері в підвал замикались на два замки.

Щойно вони спустилися сходами, Симон упізнав специфічний запах, що підтвердив його підозри. Щодо того, що тут утримували людей. Багато людей. Він міцніше стиснув рукоятку пістолета.

Але там нікого не було.

– Навіщо ці клітки? – запитав Симон, коли вони проходили повз низку загородок, розділених сталевою сіткою.

– Ні для чого спеціального, – сказав чоловік. – Я тут собаку тримаю. І зберігаю уживані матраци, як бачите.

Запах зробився тут іще відчутнішим. Дівчат утримували тут до недавнього часу. Чорт забирай! Вони запізнилися з обшуком. Зрозуміло, вони матимуть змогу зробити аналіз ДНК з матраців. Але що доведуть його результати? Що хтось був у контакті з матрацом, що тепер лежить у підвалі? Було б дивно, якби на старих матрацах не було знайдено ДНК-матеріалу. Вони нічого не мають. Тільки несанкціонований рейд. Холера!

Симон помітив кросівок невеликого розміру – без шнурків, що лежав на підлозі коло інших дверей.

– Куди ведуть ці двері?

– Тільки у провулок.

«Тільки». Він намагався применшити значимість дверей. Так само, як він покликав Карі увійти всередину будинку.

Симон відчинив двері й побачив перед собою білий фургон, припаркований в асфальтованому закапелку між цим будинком і сусідським парканом.

– Для чого вам фургон? – запитав Симон.

– Я електрик, – відповів чоловік.

Симон відступив на кілька кроків назад. Присів навпочіпки і взяв кросівок з підлоги. Розмір приблизно 36. Менший, ніж у його Ельзе. Він устромив долоню всередину. Кросівок усередині був вологий і теплий. Минуло заледве кілька хвилин, відколи власниця його загубила. Цієї миті він почув собаче скавучання. Приглушене, але аж ніяк не віддалене. Симон перевів погляд на фургон і лаштувався встати, коли раптом дістав штурхана в бік і впав, водночас почувши, як чоловік волає:

– Паняй! Ходу!

Симон зумів швидко перевернутись і наставив пістолет на чоловіка, але той уже й сам упав на коліна і заклав руки за голову на знак повної капітуляції. Мотор запустився на таких високих обертах, що колеса завищали, здираючи гуму об асфальт. Симон крутнувся на інший бік і встиг побачити голови в кабіні: дівчат явно ховали у самому фургоні.

– Стій! Поліція!

Симон спробував звестись на ноги, але різкий пекучий біль перешкодив йому – мерзотник, мабуть, зламав йому ребро. І перш ніж Симон зміг націлити свій пістолет, фургон уже вилітав із закапелка. Нехай йому грець!

Бабахнуло, і почувся брязкіт розбитого скла.

Верескнув різко зупинений мотор.

– Стій, де стоїш! – наказав Симон і застогнав.

Він підвівся і похитуючись вийшов з дверей.

Фургон зупинився. Зсередини долинали зойки і шалений гавкіт.

Але в пам’яті Симона закарбувалася з тієї ночі картина в кабіні фургона і сцена безпосередньо перед нею. Карі Адель у довгому чорному шкіряному пальті стояла в світлі фар фургона, який тепер залишився без вітрового скла. Приклад карабіна надійно упирався в її плече, одна рука була ще пальцем на спусковому гачку, а інша підтримувала ствол, з якого ще тягнувся димок.

Симон підійшов до кабіни фургона і відчинив двері з боку водія.

– Поліція!

Водій не відповів. Він непорушно дивився просто перед себе, схоже, перебуваючи в шоку, а з лоба йому капала кров. Його стегна були засипані битим склом. Незважаючи на біль у боці, Симон витяг водія з кабіни і поклав на землю.

– Пикою в асфальт і руки за голову! Хутко!

Він обійшов фургон і зробив те саме з отетерілим чоловіком, що був на пасажирському сидінні.

Симон і Карі підійшли до бокових розсувних дверей фургона. Зсередини долинало собаче скавучання і гавкіт. Симон схопив ручку дверей, і Карі стала перед ним з карабіном напереваги.

– Схоже, тварюка чимала, – сказав Симон. – Може, варто зробити ще один крок назад?

Вона кивнула і зробила так, як він радив. Тоді він рвонув двері.

З фургона вискочило біле чудовисько і з роззявленою пащею стрибнуло просто на Карі. Це сталося так блискавично, що вона не мала шансу застосувати свою зброю. Пес ляпнувся на землю перед нею і завмер бездиханний.

Симон ошелешено глянув на свою руку з пістолетом, що курився.

– Дякую, – сказала Карі.

Вони повернулись назад до фургона. Зсередини на них дивились кілька пар переляканих широко розплющених очей.

– Поліція, – сказав Симон.

І, побачивши з виразу очей, що ця інформація не розцінюється, як беззастережно добра новина, додав:

– Добра поліція. Ми – на вашому боці.

Потім він дістав мобільний телефон і набрав номер. Приклав мобільний до вуха і подивився на Карі.

– Ти не могла б зателефонувати у відділок і попросити їх, щоб надіслали дві-три патрульні машини?

– А ти куди дзвониш?

– У ЗМІ.

Розділ 30

Над Енерхауґеном уже займався світанок, а репортери й досі розпитували та фотографували визволених бранок, яким видали шерстяні ковдри і чай, який Карі заварила на кухні. Троє з репортерів не відступали від Симона, сподіваючись витягти з нього більше подробиць.

– Ні, ми не знаємо, чи хтось іще стоїть за цим злочином, крім тих осіб, що ми їх заарештували цієї ночі, – повторив Симон. – Так, ви правильно зрозуміли, що рейд за цією адресою був здійснений нами за інформацією з анонімного джерела.

– Ви неодмінно мусили вбити невинну тварину? – запитала жінка-журналіст, киваючи в бік мертвого пса, якого Карі накрила ковдрою з будинку.

– Він кинувся на нас, – сказав Симон.

– Пф, кинувся! – пирхнула вона. – Двоє дорослих проти одного песика? Невже б ви не знайшли способу угамувати його?

– Загибель живої істоти – це завжди сумно, – сказав Симон, усвідомлюючи, що говорить не те, що слід, але нездатний зупинитися, раз почавши, – але з огляду на те, що середня тривалість життя собаки зворотно пропорційна його розмірам, ви можете переконатися – якщо зазирнете під ковдру, – що цьому собаці, так чи інак, недовго залишалося жити.

Сталсберґ, старший репортер поліційної хроніки, якому першому зателефонував Симон, посміхнувся.

На пагорб неподалік виїхав позашляховик поліції і припаркувався позаду патрульної машини, на якій, діючи Симону на нерви, досі блимав синій маячок на даху.

– Але замість того, щоб повторно ставити мені ті самі запитання, я пропонував би вам побалакати з начальником поліції.

Симон кивнув у бік позашляховика, і журналісти обернулися в той бік. З джипа вийшов високий стрункий чоловік із зачесаним назад ріденьким волоссям, у прямокутних окулярах без оправи. Він випростався і здивовано подивився на журналістів, що швидко попрямували до нього.

– Вітаємо з успішними арештами, комісаре Парр, – почав Сталсберґ. – Чи не моли б ви прокоментувати операцію, що видається певним прогресом у розв’язанні проблеми з торгівлею людьми? Чи можна назвати це проривом?

Симон склав руки на грудях і зустрівся очима з крижаним поглядом Понтія Парра. Той кивнув майже непомітно, тоді перевів погляд на репортера, який поставив запитання.

– Це, поза сумнівом, серйозний крок у боротьбі поліції проти торгівлі людьми. До цього випадку ми завжди підкреслювали, що питанню надаватиметься пріоритет, і, як ви можете бачити на власні очі, дотримання пріоритетності дало відповідні наслідки. Таким чином, залишається привітати старшого інспектора Хефаса і його підлеглих.

Парр перехопив Симона, коли той повертався до своєї машини.

– Симоне, кат тебе забирай, ти що виробляєш?

Однією з рис свого старого друга, якої Симон ніколи не міг осягнути, було те, що голос його ніколи не змінював ні тональності, ні гучності. Сам Парр міг бути веселим або розлюченим, але характеристики його голосу залишались незмінними.

– Свою роботу. Ловлю злочинців.

Симон зупинився, заклав шматочок снусу за верхню губу і запропонував слоїк з тютюном Парру, який у відповідь лише очі закотив. Це був давній жарт, від якого Симон ніколи не втомлювався: Парр зроду не вживав снус і не викурив жодної цигарки в своєму житті.

– Я маю на увазі твою вихватку, – сказав Парр. – Ти знехтував прямим наказом не заходити в будинок за тією адресою, а потім покликав сюди всіх репортерів Осло. Навіщо?

Симон стенув плечима.

– Я подумав, що нам не завадить сприятливе висвітлення в пресі. До речі, репортери тут не всі, а тільки ті, хто працював у нічну зміну. І я дуже радий, що ми дійшли згоди щодо вирішальної ролі оцінки ситуації офіцером поліції на місці подій. Інакше ми не врятували б цих дівчаток – їх саме лаштувались перевозити в інше місце.

– Мене цікавить, до речі, як тобі стала відома ця адреса?

– Як я вже казав, із текстового повідомлення.

– Від?…

– Анонімне. Надійшло з телефону неконтрактного абонента.

– Його треба вистежити через телефонні компанії. Знайти того аноніма якомога швидше, щоб ми могли допитати його й отримати повнішу інформацію. Адже, коли не помиляюся, з тих, кого ви тут заарештували, ми не витягнемо ані слова.

– Он як?

– Вони дрібнота, Симоне. Вони знають, що велика риба з’їсть їх, якщо не триматимуть язика за зубами. А нам саме велика рибина й потрібна, правда?

– Безперечно.

– Отож-бо… Слухай, Симоне, ти мене знаєш, і ти знаєш, що часом я можу бути надміру впевненим у своїй непохибності, і…

– …і?

Парр відкашлявся. Розгойдувався назад і вперед на п’ятах, наче готуючись до зльоту.

– …і твоя оцінка ситуації сьогодні вночі виявилась правильнішою за мою. Все дуже просто. І це буде враховано на черговій переатестації.

– Дякую, Понтію, але я вийду на пенсію задовго до своєї чергової переатестації.

– Це правда, – посміхнувся Парр. – Однак ти блискучий полісмен, Симоне. І завжди ним був.

– Це теж правда, – сказав Симон.

– Як Ельзе?

– Дякую, добре. Чи…

– То як?

Симон зітхнув.

– Більш-менш. Поговоримо про це якось іншим разом. Спати?

Парр кивнув.

– Спати.

Він поплескав Симона по плечу, повернувся і пішов до свого джипа. Симон подивився йому вслід. Зігнув гачком вказівний палець і витягнув з-під губи снус. Тютюн більше не смакував йому.

Розділ 31

Була сьома ранку, коли Симон узявся до роботи. Він спромігся на дві з половиною години сну, завдяки півтори чашки кави і половинці таблетки від головного болю. Деякі люди здатні виживати на дуже невеликій тривалості сну. Симон до них не належав.

А от Карі, схоже, належала. Вигляд у неї був на диво бадьорий, коли вона підійшла до нього.

– Що чути? – спитав Симон, важко падаючи в своє крісло і розпечатуючи коричневий конверт, що чекав на нього на столі.

– Жоден з трьох чоловіків, яких ми заарештували минулої ночі, не дав ніяких свідчень, – доповіла Карі. – Взагалі – жодного слова. Вони навіть відмовились назвати свої прізвища.

– Славні хлоп’ята. А ми їх знаємо?

– Авжеж. Їх упізнав таємний агент. Усі троє мають попередні судимості. Їхній адвокат нагодився посеред ночі, без виклику, і перервав наші спроби що-небудь витягти з них. Пан на ім’я Ейнар Харнес. Мені вдалося простежити мобільний телефон, з якого надіслав текстове повідомлення отой Син. Мобільний зареєстрований на Фіделя Лая. Володаря собачого розплідника. Він не відповідає на дзвінки, але сигнали базової станції показують, що він на своїй фермі. Ми надіслали туди дві патрульні машини.

Симон зрозумів, чому в Карі – на відміну від нього самого – не був такий вигляд, наче її щойно витягли з ліжка. Це тому, що вона досі й не вкладалася – працювала впродовж усієї ночі.

– Тоді отой Хуґо Нестор, що ти доручив мені знайти його… – вела вона далі.

– Так?

– Його немає за домашньою адресою, він не відповідає на дзвінки, його немає в його офісі, хоча, зрештою, всі його адреси можуть бути липові. Все, що наразі маємо, – це свідчення таємного агента, який бачив Нестора тієї ночі у «Вермонті».

– Гм. Офіцере Адель, вам не здається, що у мене неприємний запах з рота?

– Не такий, щоб я помітила, але, знову ж таки, у нас не…

– Отже, ви не сприймаєте це як підказку?

Симон тримав у руці три зубні щіточки.

– Схоже, вони уживані, – сказала Карі. – Де ти їх узяв?

– Доречне питання.

Симон зазирнув у конверт і витягнув аркуш паперу з логотипом готелю «Плаза» у верхній частині. Але без даних відправника. Тільки коротке повідомлення, написане від руки:

«Перевірте на ДНК.

С.»

Він передав листочок Карі й подивився на зубні щіточки.

– Ймовірно, який-небудь збоченець, – сказала Карі. – У криміналістів з головою роботи з тими вбивствами, щоб іще…

– Передай їм щіточки негайно, – сказав Симон.

– Що?

– Це він.

– Хто?

– «С.» – це Сонні.

– Звідки ти знаєш?

– І скажи їм, що це терміново.

Карі подивилася на нього. У Симона почав дзвонити телефон.

– Гаразд, – сказала вона і повернулася, щоб іти.

Вона стояла перед ліфтом, коли підійшов Симон і став поруч з нею. Він уже надяг пальто.

– Спершу ти поїдеш зі мною, – сказав він.

– Он як?

– Дзвонив Осмунд Бйорнстад. Знайдено ще одне тіло.

Звідкись із ялинового лісу долинало глухе пугикання нічного птаха.

Осмунд Бйорнстад був принишклий і блідий – де й поділася його зарозумілість. «Хефасе, нам потрібна допомога», – відверто сказав він тоді по телефону.

Симон стояв поруч з інспектором КРИПОСу і Карі, дивлячись крізь сітку вольєри на шматки людського тіла, які, за даними кількох знайдених кредитних карток, вони тимчасово визначили як рештки Хуґо Нестора. Підтвердження доведеться чекати, доки буде перевірено стоматологічну карту. Що загиблий відвідував стоматолога – сумнівів не було, бо навіть з місця, де Симон стояв, було видно пломби в оголених зубах розтерзаного черепа. Два кінологи з поліційного патруля, що забирали аргентинських догів, дали просте пояснення стану тіла: «Собаки були голодними. Ніхто не подбав про те, щоб їх нагодувати».

– Нестор був босом Калле Фаррісена, – сказав Симон.

– Я знаю, – простогнав Бйорнстад. – Ото вже буде галасу, щойно преса рознюхає!

– Як ви знайшли Лая?

– Дві патрульні машини приїхали на ферму, відстежуючи сигнал з мобільного, – почав Бйорнстад.

– То я їх вирядила, – сказала Карі. – Ми отримали анонімне текстове повідомлення.

– Спочатку вони виявили мобільний Лая, – сказав Бйорнстад. – Телефон лежав зверху на воротах – наче хтось залишив навмисне, щоб його там знайшли. Та коли вони обшукали будинок, Лая там не було. Вони вже лаштувалися їхати геть з ферми, аж один зі службових собак щось почув і став тягти в ліс. Ось тоді вони знайшли… оце.

Він вказав рукою на клітку з рештками.

– А що Лай? – запитав Симон, киваючи в бік чоловіка, що сидів на пеньку позаду них, тремтячи і кутаючись у шерстяну ковдру.

– Каже, вбивця погрожував йому пістолетом. Замкнув його в сусідній порожній клітці, забрав його мобільний і гаманець. Лай просидів у собачій вольєрі тридцять шість годин. Він усе бачив.

– І що розповідає?

– Він, бідолаха, абсолютно зломлений; говорить і не може зупинитися. Лай нелегально продавав собак забороненої породи, і Нестор був його клієнтом. Але Лай не в змозі доладно змалювати вбивцю. Зрештою, це спільна для всіх свідків риса – вони не запам’ятовують обличчя людей, які погрожували їхньому життю.

– Ще й як запам’ятовують! – заперечив Симон. – Вони пам’ятають їхні обличчя до останнього дня життя. Вони просто не пам’ятають їх такими, якими бачимо їх ми, тож і змальовують їх хибно. Зачекайте на мене тут.

Симон підійшов до чоловіка в ковдрі. Сів на сусідньому пеньку.

– Який він був на вигляд? – запитав Симон.

– Я вже розповідав вашим…

– Як оцей? – показав йому фотографію Симон, витягнувши її з внутрішньої кишені. – Спробуйте уявити собі його без бороди і з короткою стрижкою.

Чоловік пильно розглядав фото. Потім повільно кивнув.

– Цей самий погляд. Щось таке було у нього в очах. Начебто він – дитя невинне.

– Упевнені?

– Цілковито.

– Дякую.

– Він теж усе повторював… Щоразу «дякую, дякую». І плакав, коли собаки роздерли Нестора.

Симон сховав фото в кишеню.

– Останнє запитання. Ви сказали поліції, що він погрожував вам пістолетом. В якій руці він тримав зброю?

Чоловік закліпав очима – напевне, він про це досі не замислювався.

– У лівій. Він шульга.

Симон підвівся і повернувся до Бйорнстада і Карі.

– То був Сонні Лофтус.

– Хто? – перепитав Осмунд Бйорнстад.

Симон мовчки подивився на інспектора.

– Я гадав, це ви відрядили загін «Дельта» в Центр Іла, щоб упіймати його, – сказав він після паузи.

Бйорнстад заперечно похитав головою.

– У будь-якому разі, – сказав Симон, знову витягаючи фото, – ми маємо подати в ЗМІ словесний портрет і повідомлення про розшукувану особу, щоб громадськість могла допомогти нам. Ми повинні показати це фото у новинах на каналах NRK і TV2.

– Я сумніваюся, що хто-небудь упізнає його за цим фото.

– Як скоро ми зможемо показати його в ефірі?

– Для цього сюжету місце знайдеться негайно, можете мені повірити, – запевнив Бйорнстад.

– Тоді в ранковому випуску новин, за п’ятнадцять хвилин, – сказала Карі, виймаючи свій мобільний телефон і вмикаючи функцію камери. – Тримай фото рівно і нерухомо. Знаєш кого-небудь на NRK, кому б його переслати?

Морґан Аскьої обережно колупав струп на тильному боці своєї долоні, аж раптом водій автобуса ударив по гальмах, і Морґан випадково зірвав присохлий струп. На долоні виступила краплина крові. Морґан швидко відвів очі – він не виносив вигляду крові.

Морґан вийшов з автобуса на зупинці Статен. Тут, у в’язниці суворого режиму, він працював останні два місяці. Він ішов позаду групи інших співробітників закладу, коли до нього приєднався хлопець в уніформі офіцера в’язниці.

– Доброго ранку!

– Доброго ранку, – автоматично відповів Морґан і подивився на співрозмовника, але не впізнав його.

Хлопець же і далі йшов поруч, так наче вони добрі знайомі. Або так, наче він хотів би зав’язати з ним знайомство.

– Ти не працюєш у блоку А, – зауважив хлопець. – Чи ти новачок?

– У блоку Б, – сказав Морґан. – Два місяці.

– А-а, он воно що…

Хлопець був молодший за решту фетишистів: здебільшого тільки літні співробітники їздили на роботу і додому в уніформі, ніби на знак того, що вони пишаються своєю службою. Як, до речі, й сам Франк, заступник директора. Морґан почувався б, напевне, по-ідіотськи, якби сідав в автобус у такому вигляді, а пасажири, дивлячись на нього, можливо, питали б, де він служить. У Статені. У в’язниці? Та боронь Боже!

Він глянув на бейджик на кітелі хлопчини. Сьоренсен.

Вони проминули пліч-о-пліч блокпост, і Морґан кивнув охоронцеві всередині будки.

Коли підходили до входу, хлопець дістав мобільний телефон і трохи відстав – здається, відправляв sms.

Двері вже зачинилися за групою, що йшла перед ними, і Морґан мусив витягти свій власний електронний ключ. Він відімкнув двері.

– Дуже дякую, – сказав той Сьоренсен, прослизнувши перед ним усередину.

Морґан зайшов за ним, а далі повернув до перевдягальні. Він бачив, як хлопець приєднався до іншої частини персоналу і зайшов з ними у тамбур, звідки двері вели по різних блоках.

Бетті скинула черевички і плюхнулась у ліжко. Ох і чергування було цієї ночі! Вона була виснажена і знала, що нескоро спроможеться заснути, але треба було принаймні зробити спробу. А для того, щоб зробити, вона мала спершу звільнитись від відчуття, що вона мусила б повідомити поліцію про інцидент у люксі № 4. Після того як вони з охоронцем оглянули кімнату, щоб переконатися, що все ціле і нічого не бракує, Бетті привела все до ладу і вже була викинула половинку лимона в кошик для сміття, коли помітила там ужитий одноразовий шприц. Без жодних підказок її мозок зумів скласти разом два і два: потемніла м’якоть фрукта і шприц. Вона помацала лимон і знайшла в його цедрі кілька крихітних отворів. Вичавила краплину лимонного соку в жменю і побачила, що сік мутний, наче розчин крейди. Вона обережно торкнула сік язиком: крім типової лимонної кислоти, відчувався також гіркуватий, наче в ліках, присмак. Вона мала прийняти рішення. Але ж чи забороняє закон гостям куштувати лимони в чудернацький спосіб? Чи застосовувати одноразові шприци? А що коли вони діабетики чи страждають на які-небудь іще недуги? Або бавляться у химерні ігри з відвідувачами в своєму номері? Так розваживши, вона винесла вміст кошика вниз і викинула в контейнер. Зробила короткий запис у журналі про гамір у люксі № 4 і про знайденого там прив’язаним до унітаза чоловіка. Чоловіка, який сам заперечив будь-який конфлікт чи наявність претензій. Що ще вона могла зробити?

Роздягаючись, вона увімкнула настінний телевізор і пішла у ванну. Зняла макіяж і почистила зуби. Вона чула енергійні голоси дикторів програми новин на каналі TV2. Вона, як правило, залишала телевізор працювати на низькій гучності, бо це допомагало їй засинати. Можливо, тому, що бадьорий голос ведучого програми новин нагадував їй батьків голос: він міг би повідомляти про загибель континентів, а Бетті однаково почуватиметься в безпеці. Проте останнім часом самого телебачення не було достатньо. Вона почала приймати снодійне. Не дуже сильне начебто, та однак… Її лікар сказав, що Бетті слід попросити, щоб її чергування не ставили у нічну зміну, і побачити, чи це не допоможе налагодити сон. Але ніхто ж не дістався вершини кар’єрних сходів, ухиляючись від труднощів. За дзюрчанням води з крана і човганням зубної щіточки вона таки розчула, що поліція розшукує чоловіка за підозрою у вбивстві людини в собачій вольєрі вчора ввечері і що з тим самим злочинцем пов’язують убивство Aйнете Іверсен і потрійне вбивство у Ґамлебюен.

Бетті сполоснула рот, вимкнула воду і повернулась у спальню. Зупинилась на порозі. Подивилась на фотографію розшукуваного злочинця на екрані телевізора.

То був він.

На фото у нього була борода і довге волосся, але Бетті не бентежила жодна машкара – її спеціально навчали розпізнавати обличчя за фотографіями: у «Плазі» та інших міжнародних готелях зберігаються файли на відомих готельних шахраїв, з якими рано чи пізно матиме справу черговий адміністратор. Тож це був він. Чоловік, якого вона поселяла, тільки без окулярів, але – з бровами.

Вона втупилася у залишений на тумбочці коло ліжка мобільний телефон.

«Пильність у поєднанні з тактовністю». «Неухильна турбота про інтереси готелю в першу чергу». «Може далеко піти».

Вона знову міцно заплющила очі.

Мати правду казала. Через цікавість тільки в халепу вскочиш.

З вікна свого кабінету Арілд Франк дивився, як офіцери нічної зміни залишали Статен. І подумки занотовував прізвища усіх, хто запізнився на ранкову зміну. Запізнення дратували його. Дратували люди, нездатні як слід виконувати свою роботу. Як, наприклад, КРИПОС і відділ розслідування вбивств. Поліції дали чітку інформацію для рейду на Центр Іла, а Лофтус все одно вислизнув від них. І це аж ніяк не добре. Нині вони мусять сплачувати високу ціну за некомпетентність поліції. Хуґо Нестора убито тої ночі. У собачій вольєрі. Неймовірно: одна людина, наркоман, може спричинити стільки хаосу! Законослухняного громадянина всередині Франка теж обурювала злочинна неповороткість поліції: час від часу він навіть відчував розчарування, що поліція ніяк не спроможеться упіймати його – корумпованого заступника директора в’язниці. Він помічав підозру в очах Симона Хефаса, але у Хефаса кишка затонка, щоб притиснути його. Боягузові є що втрачати. Симон Хефас відчайдушний, тільки коли гроші на кону стоять… Бісові гроші. А на що Франк сподівається? Купити собі за гроші пам’ятник, репутацію однієї з опор спільноти? Відколи він запав на гроші, вони стали для нього як героїн, і цифри на банківському рахунку, замість стати засобом для досягнення якоїсь мети, поклали кінець усім прагненням, і все інше втратило сенс. І, як будь-який наркоман, він знав це, усвідомлював, але вже не в змозі був щось удіяти.

– До тебе офіцер, що назвався Сьоренсеном, – сказала його секретарка з приймальні.

– Не пускай його…

– Він пройшов повз мене, сказав, що це забере одну хвилину.

– Справді? – насупився Франк.

Це що ж, Сьоренсен хоче взятись до роботи раніше, ніж його лікарняний закінчився? Нетипово для норвезького працівника. Він почув, як у нього за спиною відчинились двері.

– Що, Сьоренсене, – промовив Арілд Франк не обертаючись, – розучився стукати?

– Сідай.

Франк почув, як двері замикають на ключ, і здивовано обернувся на голос. Він завмер, коли побачив пістолет.

– Якщо хоч писнеш, я вмить прострелю тобі лоба.

Опинившись на мушці, людина, як правило, зосереджує всю свою увагу на пістолеті й не одразу переносить її на того, хто цей пістолет тримає. Та коли хлопець, штовхнувши ногою крісло на коліщатках, підкотив його до заступника начальника в’язниці, Франк побачив, хто то був. Син повернувся.

– Ти змінився, – сказав Франк.

Він хотів вимовити це більш владно, але в горлі йому пересохло, і фраза пролунала досить кволо.

Пістолет піднявся трохи вище, і Франк одразу гепнувся в крісло.

– Поклади руки на бильця, – сказав хлопець. – Я натисну клавішу на твоєму селекторі, і ти накажеш Інні піти в булочну по свіжу випічку. Зараз же.

Хлопець натиснув клавішу.

– Так? – почули вони послужливий голос Інни.

– Інно…

Мозок Франка відчайдушно шукав альтернативи.

– Так?

– Піди…

Пошуки Франка обірвалися, коли він побачив, як указівний палець хлопця напружився на спусковому гачку.

– Піди вниз, у булочну, і візьми мені свіжої випічки. Гаразд?

– Гаразд.

– Дякую, Інно.

Хлопець відпустив спусковий гачок, опустив пістолет, витяг скотч з кишені кітеля, обійшов крісло Франка ззаду і почав прикручувати його передпліччя скотчем до билець крісла. Потім за груди примотав його до спинки крісла, а ноги прикріпив скотчем до сидіння, стовпчика з пневматичним механізмом, і коліщаток. Тоді знову взяв пістолет. Дивна річ спала Франкові на думку, а саме: йому слід би відчувати набагато більший страх, ніж він насправді відчував. Хлопець убив Айнете Іверсен, Калле, Сильвестра, Хуґо Нестора. Хіба ж не зрозуміло, що на Франка теж чекає кінець? Можливо, різниця в тому, що тут він був у своєму безпечному кабінеті, у Статені, посеред буденного робочого ранку. А цей хлопець виріс у нього на очах, у його в’язниці, і – за винятком того єдиного випадку з Холденом – ніколи не виявляв схильності чи здатності до насильства.

Хлопець обнишпорив кишені Франка і витяг гаманець і ключі від машини.

– «Порш-каєн», – прочитав хлопець вголос на ключах від машини. – Чи не занадто дорогий автомобіль як на державного службовця?

– Чого тобі треба?

– Відповідей на три простих запитання. Якщо ти скажеш мені правду, я залишу тобі життя. Якщо ж ні – боюсь, я змушений буду вбити тебе.

Він вимовив це майже з жалем у голосі.

– Перше запитання: яка назва і номер рахунку, на який Нестор переводив тобі гроші за твої послуги?

Франк замислився. Ніхто нічого не знав про рахунок, він міг сказати все, що завгодно, вигадати реквізити, бо ніхто не зміг би такі дані заперечити. Франк відкрив був рота, але хлопець перебив його.

– На твоєму місці я добре подумав би, перш ніж говорити.

Франк подивився на дуло пістолета. Що він мав на увазі? Ніхто не міг підтвердити або спростувати існування рахунку. Ніхто, крім Нестора, який переводив на нього гроші. Франк закліпав очима. Може, хлопець витрусив з Нестора інформацію, перш ніж прикінчити його? Може, він його перевіряє?

– Рахунок оформлений на компанію, – сказав Франк. – «Dennis Limited», зареєстровану на Кайманових островах.

– А номер рахунку?

Хлопець витяг щось на зразок пожовклої візитної картки. Чи він записав на ній номер, який продиктував йому Нестор? Але навіть якщо хлопець блефує, що з того? Він не зможе зняти гроші, навіть якщо Франк дасть йому справжній номер рахунку. Франк почав швидко називати цифри.

– Поволі, – скомандував хлопець, дивлячись на візитну картку, – і вимовляй чіткіше.

Франк зробив, як йому наказано.

– Тоді залишаються тільки два запитання, – сказав хлопець, коли Франк закінчив. – Хто вбив мого батька? І хто був «кротом», який працював на Твілінґена?

Арілд Франк моргнув. Його тіло все збагнуло, і з кожної пори його зацебенів рясний піт. Тіло зрозуміло, що прийшов час злякатись по-справжньому. Хлопець знову поклав пістолет, але замість того витягнув ніж. Огидний кривий ніж, смертельне знаряддя Хуґо Нестора.

Франк заверещав…

– Тепер я зрозумів, – сказав Симон, ховаючи телефон у кишеню піджака і скеровуючи машину з тунелю на світло затоки Бйорвіка й Осло-фіорду.

– Зрозумів – що? – спитала Карі.

– Одна з нічних адміністраторів «Плази» щойно зателефонувала в поліцію і повідомила, що розшукуваний підозрюваний у вбивствах чоловік ночував в одному з апартаментів люкс їхнього готелю. Під ім’ям Фіделя Лая. І що після того, як із сусідніх номерів надійшли скарги про галас, у тому люксі було знайдено іншого чоловіка прикутим до унітаза. Той інший негайно пішов геть, щойно його звільнили. У готелі також перевірили камери на вході, і вони показали, як Лофтус заходить у товаристві Хуґо Нестора і того чоловіка, якого згодом знайшли коло унітаза в люксі.

– Ти ще не пояснив мені, що саме ти зрозумів.

– Еге, так. Звідки оті троє на Енерхаугата знали, що ми їдемо по їхню душу. Згідно з нічним журналом у готелі, звільнений з туалету в люксі чоловік залишив «Плазу» саме тоді, коли ми прибули за адресою, вказаною в sms. Він уже обдзвонив і застеріг усіх, що Нестора викрадено, і вони почали термінову евакуацію на випадок, що Нестор виказав їх. Вони знали, що сталося з Калле… Але саме тоді, коли вони лаштувалися від’їхати своїм фургоном, то побачили, що ми вже їх підстерігаємо. Тому вони вирішили зачекати, доки ми заберемось геть. Або увійдемо в будинок, щоб вони могли поїхати непоміченими.

– Ти багато сушив собі голову над цим, правда? – сказала Карі. – Як вони дізналися, що ми на них чигаємо?

– Можливо, – погодився Симон, повертаючи до Управління поліції. – Але нарешті таки вичислив.

– Ти знайшов імовірне пояснення, – виправила його Карі. – Чи не скажеш мені, про що ти думаєш зараз?

Симон стенув плечима.

– Що нам треба затримати Лофтуса перше, ніж він накоїть іще більшого лиха.

– Кумедний тип, – ділився Морґан Аскьої зі старшим колегою, ідучи поруч з ним широким коридором.

Двері камер були широко відчинені, готові до ранкової перевірки.

– Сьоренсен його звати. Отак просто підійшов до мене…

– Виключено, – перервав його колега. – У блоку А є тільки один Сьоренсен, і він зараз на лікарняному.

– Та ні, я прочитав його прізвище на бейджику на його кітелі.

– Але я розмовляв з Сьоренсеном зо два дні тому – його тільки-но знову забрали до лікарні.

– Отже, він швидко видужав.

– Дивно… Стривай, ти кажеш, на ньому був кітель? То це не міг бути Сьоренсен – він терпіти не може уніформу: він завжди перевдягається тут і тримає форму в своїй шафці. Саме тому Лофтус зумів її викрасти.

– Отой в’язень, що втік?

– Так. Аскьої, тебе влаштовує твоя робота?

– Так.

– Отож-бо. То радше візьми зайвий вихідний та відпочинь – замість зайвого чергування.

Вони пройшли ще шість кроків, перш ніж одночасно зупинитись і глянути один на одного. Вони витріщились один на одного широко розкритими очима.

– Який був на вигляд той хлопець? – вигукнув колега.

– Який на вигляд Лофтус? – вигукнув Морґан.

Франк видихнув через ніс. Його крик був приглушений – хлопець затис йому рот долонею. Затим скинув його черевик, стягнув з Франка шкарпетку, запхав йому в рот і заліпив скотчем.

Хлопець підрізав частину скотчу на правому бильці так, щоб пальці Франка могли тримати ручку, і підсунув йому на самісінький край столу аркуш паперу.

– Дай мені відповідь.

Франк написав: «Я не знаю». Тоді випустив ручку.

Він почув, як з тріском розривається навпіл смужка скотчу, відчув специфічний запах клею, а тоді два шматки липкої стрічки перекрили доступ повітря у його ніздрі. Франк утратив контроль над своїм тілом – воно сіпалось і вигиналось у кріслі. Крутилось і тремтіло. Витанцьовувало для цього чортового хлопця! Тиск у його голові зростав – зараз вибухне. Він лаштувався вже померти, коли побачив, що хлопець підносить кінчик авторучки до тугої стрічки на ніздрі.

Він проколов стрічку, і Арілд Франк вдихнув повітря лівою ніздрею, тим часом як перші теплі сльози покотились по його щоці.

Хлопець знову дав йому ручку. Франк зосередився.

«Зжалься. Я назвав би “крота”, якби сам знав».

Хлопець прочитав. Заплющив очі і скривився, наче від болю. І відірвав іще одну смужку скотчу.

На столі задзвонив телефон. Франк дивився на нього з надією. На дисплеї висвітився номер. Телефонував Ґолдсруд, начальник зміни. Але хлопець знехтував дзвінком і зосередився винятково на заліплюванні Франкових ніздрів. І Франк відчув, що його мучителя теж трусить, як у пропасниці. Його навіть стало доймати: плаче той чи сміється?

– Шеф не відповідає, – сказав Гейр Ґолдсруд і поклав слухавку. – Інни теж немає – вона завжди відповідає, якщо він зайнятий. Але перш ніж ми потурбуємо начальство, уточнімо, що, зрештою, сталося? Ти кажеш, той чоловік, якого ти бачив, назвався Сьоренсеном і був схожий на цього?…

Ґолдсруд показав на екран монітора із зображенням Сонні Лофтуса.

– Він не був схожий на нього! – наполягав Морґан. – То був він, кажу вам!

– Опануй себе, – сказав його старший колега.

– Легко тобі казати! – пирхнув Морґан. – Його підозрюють всього-на-всього у шести вбивствах.

– Я зателефоную Інні на її мобільний, і якщо вона не знає, де її бос, ми почнемо власний пошук. Але я не хочу жодної паніки, це ясно?

Морґан подивився на свого колегу, а тоді знову на начальника зміни. Ще невідомо, хто з них ближчий до паніки – вони чи Морґан. Особисто він просто збуджений. Не на жарт схвильований. В’язень вдирається в Статен – чи можна щось подібне уявити?

– Інно? – практично крикнув Ґолдсруд у телефон, і Морґан побачив полегшення на його обличчі.

Була, звісно, спокуса закинути начальникові зміни, що він намагається уникнути відповідальності; але це, безперечно, не жарти – бути офіцером середньої ланки і рапортувати вищому начальству.

– Нам терміново потрібен Франк! Де він зараз?

Морґан побачив, як вираз полегшення поступився здивуванню, а тоді перемінився на жах.

Ґолдсруд закінчив розмову.

– Що вона… – почав був старший колега.

– Вона говорить, у нього в кабінеті – відвідувач… – сказав Ґолдсруд, підводячись і простуючи до збройниці в дальньому кінці кімнати, – …який назвався Сьоренсеном.

– То що ж нам тепер робити? – запитав Морґан.

Ґолдсруд встромив ключ у замок, обернув його і відчинив збройницю.

– Ось що, – сказав він.

Морґан нарахував дванадцять гвинтівок.

– Дане і Гаральде, ідете зі мною! – вигукнув Ґолдсруд.

Морґан більше не відчував у його вигляді чи голосі жодних слідів здивування, жаху або страху відповідальності.

– Хутко!

Симон і Карі чекали на ліфт у вестибюлі Управління поліції, коли задзвонив його мобільний.

Телефонували з Інституту судової медицини.

– У нас є попередні результати аналізу ДНК з ваших зубних щіточок.

– Чудово, – сказав Симон. – І який результат першого тайму?

– Я б сказав радше – тридцять секунд до фінального свистка. Імовірність – більше дев’яноста п’яти відсотків.

– Щодо чого? – запитав Симон і побачив, що двері ліфта перед ним відчиняються.

– Щодо часткового збігу даних ДНК у нашій базі даних з матеріалом з двох зубних щіточок. Найцікавіше, що йдеться не про відомого злочинця і не про полісмена, а про жертву вбивства. Строго кажучи, результати свідчать, що ті, хто чистив зуби цими щіточками, близькі родичі жертви.

– Я мав такі припущення, – сказав Симон, заходячи в ліфт. – Зубні щіточки належали родині Іверсен. Я помітив, що вони зникли з ванної кімнати після вбивства. Йдеться про частковий збіг з ДНК Айнете Іверсен, так?

Карі швидко глянула на Симона, який тріумфально підніс руку.

– Ні, – відповів голос судово-медичного експерта, – насправді ми не мали ДНК Айнете Іверсен у нашій базі даних.

– А-а, ні? Тоді як же…

– Це невпізнана жертва вбивства.

– Ви знайшли зв’язок між двома з тих трьох зубних щіточок і невпізнаною жертвою вбивства? Невпізнаною в розумінні…

– У прямому розумінні. Дуже юна і геть мертва особа жіночої статі.

– Наскільки юна? – запитав Симон, зупинивши погляд на дверях ліфта, що почали зачинятися.

– Молодша, ніж ми зазвичай отримуємо.

– Перепрошую?

– Чотиримісячний плід.

Мозок Симона насилу спромагався обробляти інформацію.

– Айнете Іверсен зробила пізній аборт, так?

– Ні.

Вона не… Тоді хто ж… Холера!

Симон заплющив очі і притулився лобом до стінки ліфта.

– Роз’єдналося? – запитала Карі.

Симон кивнув.

– За мить виходимо з ліфта, – сказала вона.

Хлопець двічі проколов липку стрічку. Під кожною ніздрею. І Арілд Франк пожадливо втягнув у легені нові секунди життя. Все, чого він хотів зараз, – це жити. Цьому єдиному інстинкту корилось його тіло.

– Отже, ти не бажаєш назвати мені ім’я? – запитав хлопець упівголоса.

Франк важко дихав; він шкодував, що не має ширших ніздрів, ширших носових проходів для цього солодкого, живлющого повітря. Він дослухався до звуків, які повідомили б йому, що порятунок прийде, що допомога не забариться, а водночас похитав головою, намагаючись розказати пересохлим за шкарпеткою язиком, заліпленими стрічкою губами, що він не знає імені, не знає, хто був «кротом», що він благає про пощаду. Щоб відпустили… Щоб пробачили…

І він завмер, коли побачив, що хлопець зупинився перед ним і заніс ножа. Франк не міг поворухнутися, всі кінцівки були міцно прикручені скотчем до крісла. Все… Ніж опустився. Огидний, кривий ніж Нестора. Голова Франка уперлася в підголовник, кожен м’яз напружився, і він закричав безгучно, побачивши, як струмінь крові хлюснув з його тіла.

Розділ 32

– …два, – прошепотів Ґолдсруд. Вони стояли зі зброєю напоготові, прислухаючись до тиші за дверима кабінету заступника директора в’язниці.

Морґан видихнув. Зараз це станеться. Надійшла мить, коли йому, нарешті, випало взяти участь у чомусь, про що він мріяв змалечку. Він ловить злочинця. Хтозна, може, він навіть…

– Три, – прошепотів Ґолдсруд.

Він махнув довбнею і вдарив у дверний замок. З одвірків полетіли тріски, і Гаральд, найвищий з усіх, першим вломився в кабінет. Морґан увійшов, тримаючи гвинтівку на рівні грудей, і зробив два кроки ліворуч, як навчив його Ґолдсруд. У приміщенні була тільки одна особа. Морґан витріщився на чоловіка в кріслі. Груди, горло, підборіддя його були залиті кров’ю. Господи! Скільки там було крові! Морґан відчув, що коліна йому підгинаються, наче хто їх йому підрізав. Він не повинен! Але ж скільки крові! А чоловік тіпався у конвульсіях, наче на електричному стільці. Він дивився на них божевільними, вибалушеними, як у глибоководних риб, очима.

Ґолдсруд зробив два кроки вперед і зірвав стрічку з чоловікового рота.

– Босе, ти поранений?

Чоловік широко роззявив рота, але жодного звуку звідти не вийшло. Ґолдсруд встромив йому в рота два пальці і витягнув чорну шкарпетку. Слина вилилася з рота чолов’яги, і Морґан упізнав голос заступника директора в’язниці Арілда Франка, коли той заревів:

– Хутко за ним! Не дайте йому втекти!

– Треба знайти рану і зупинити кр…

Ґолдсруд почав було розривати сорочку боса, але Франк гаркнув:

– Перекрити к бісовій матері всі двері! Він тікає! У нього ключі від моєї машини! І мій формений кашкет!

– Спокій, босе, – сказав Ґолдсруд, перерізаючи скотч на одному з билець крісла, – він у пастці: він же не пройде дотикові сенсори.

Франк люто глянув на нього і підняв звільнену руку.

– Пройде!!

Морґан позадкував і притулився до стіни, щоб не впасти. Він намагався, але не міг відвести погляд від цівки крові, що цебеніла з того місця, де у заступника директора в’язниці Арілда Франка мав бути вказівний палець.

Карі вийшла з ліфта слідом за Симоном, і вони рушили коридором до спільного «відкритого» офісу.

– Таким чином, – сказала вона, намагаючись перетравити інформацію, – три зубні щіточки надійшли тобі поштою з нотаткою від когось на ім’я «С.», в якій рекомендувалося перевірити їх на ДНК?

– Так, – сказав Симон, натискаючи клавіші на своєму телефоні.

– І матеріал ДНК з двох зубних щіточок доводить генетичний зв’язок з ненародженою дитиною? З ненародженою дитиною, що зареєстрована як жертва вбивства?

Симон кивнув і приклав палець до вуст, показуючи, що зв’язок відновлено. Він установив режим гучного зв’язку в телефоні і заговорив чітко й голосно:

– Це знову Хефас. Що то була за дитина, як вона загинула і якого плану родинний зв’язок?

Він підніс мобільний так, щоб Карі зручно було слухати.

– Ми не знаємо особових даних матері чи дитини. Відомо тільки, що мати померла – себто була вбита – передозуванням наркотику в центрі Осло. У реєстрі вона означена, як «невпізнана».

– Ми знаємо цей випадок, – сказав Симон, лаючись про себе. – Азіатка, ймовірно, в’єтнамка. І, напевне, жертва торгівлі людьми.

– Це справа вашого відділу, Хефасе. Дитина, чи то пак плід, померла, тому що померла його мати.

– Я розумію. А хто батько?

– Червона зубна щітка.

– Червона?

– Так.

– Дякую, – сказав Симон і закінчив розмову.

Карі пішла до кавоварки, щоб узяти кави для них обох. А коли повернулася, Симон розмовляв з іншим абонентом: з його м’яких інтонацій вона здогадалася, що – з Ельзе. Коли він скінчив розмову, на його обличчі промайнув особливий вираз, який трапляється у деяких людей певного віку, наче їх щось раптом пройняло і вони зараз, тут-таки, на місці, розсиплються дрібним бісером. Карі хотіла запитати, як справи з дружиною, але вирішила, що не слід.

– Що ж… – сказав Симон удавано бадьорим голосом. – Кого вважаємо імовірним батьком – Івера-старшого чи молодшого?

– Чому імовірним? – сказала Карі. – Ми знаємо напевне.

Симон якусь мить дивився на неї здивовано. Вона повільно похитала головою. Тоді він примружився, схилив голову і пригладив залишки свого ріденького волосся.

– Звісно ж, – проказав він тихо. – Тільки дві щіточки з трьох. Я старію.

– Я перевірю, що ми маємо на Івера, – сказала Карі.

Коли вона пішла, Симон увімкнув комп’ютер і перевірив свою поштову скриньку.

Хтось надіслав йому звуковий файл. Відправлено, схоже, з мобільного телефону.

Ніхто ніколи не надсилав йому звукові файли.

Він відкрив файл і натиснув «play».

Морґан дивився на розлюченого заступника директора в’язниці, який стояв посеред диспетчерської. Йому забинтували куксу, але він категорично відхилив санітарові умовляння лягти.

– То ви просто підняли бар’єр і дозволили вбивці вільно виїхати?! – гримав Франк.

– Він їхав вашою машиною, – сказав охоронець, витираючи піт з чола. – Він був у вашому форменому кашкеті.

– Але то був не я! – заревів Франк.

Морґан не знав, чи у Франка підвищений кров’яний тиск, але червона рідина почала просочуватись крізь білу марлю на його долоні, і Морґан знову відчув нудоту й слабкість.

Задзвонив один з телефонів – найближчий до монітора. Ґолдсруд підняв слухавку.

– Вони знайшли палець, – сказав він, – прикриваючи мікрофон. – Босе, ми відвеземо тебе в Уллевольську лікарню на операцію і тобі пришиють…

– Де?! – перервав його Франк. – Де вони знайшли його?

– На приладовій панелі твого «порша». Він був припаркований у другому ряду в Ґрьонланні.

– Знайти його! Затримати!

Тор Йонассон вчепився в ремінець, прикріплений до поручня в поїзді метро. Промимрив вибачення, зачепивши іншого сонного ранкового пасажира. Сьогодні Тор мав продати п’ять мобільних телефонів. Така була його мета. І коли він сяде – і, сподівався він, їхатиме сидячи – на зворотний поїзд сьогодні по обіді, то знатиме, чи мети досягнуто. І це принесе йому… щастя. Можливо.

Тор зітхнув.

Він подивився на чолов’ягу в уніформі, що стояв спиною до нього. З навушників у того на голові долинала музика. Кабель навушників тягнувся до мобільного телефона, що пасажир в уніформі тримав у руці, а на телефоні зберігся ярличок крихітної крамнички, де Тор працював. Тор змінив позицію, щоб побачити пасажира в профіль. Придивився до нього. Чи не той самий хлопець, що купував у нього батарейки для музейного девайсу? Програвач компакт-дисків «Discman». Тор був настільки заінтригований, що знайшов його в Мережі. Ті програвачі випускали ще до 2000 року, коли був розроблений Walkman, сумісний з MP3. Тор стояв до хлопця так близько, що чув звук з його навушників, попри гуркіт сталевих коліс, аж доки поїзд пішов на поворот і вагон немилосердно зарипів.

Жіночий голос звучав самотньо, без супроводу. Але він упізнав мотив пісні:

«Ти завжди був її коханцем…» Леонард Коен.

Симон з недовірою подивився на іконку звукового файлу. Прослуховування забрало лічені секунди. Він знову натиснув «play».

Поза сумнівом, це був той голос, про який він одразу подумав. Але він не міг добрати, про що йдеться.

– Що ти робиш? Вибираєш номери лотереї?

Симон обернувся. Сіссел Тоу робила свій вранішній обхід і спорожняла кошики для сміття.

– Щось на зразок того, – сказав Симон і натиснув клавішу «stop».

Вона витягла кошик з-під його столу і витрусила макулатуру у свій візок.

– Гроші на вітер, Симоне, лотерея – для щасливців.

– А ти гадаєш, ми не такі? – спитав Симон, дивлячись на екран комп’ютера.

– Глянь, який світ ми створили, – відказала вона.

Симон відкинувся на спинку стільця і протер очі.

– Сіссел?

– Так?

– Молоду жінку вбили, а тепер з’ясовується, що вона вагітна. Але я не думаю, що вбивця боявся її, гадаю, він боявся її дитини.

– Угу.

Мовчання.

– Симоне, це питання?

Симон сперся головою на підголовник крісла.

– Сіссел, якби ти знала, що носиш під серцем сина диявола, ти б його все одно народжувала?

– Симоне, ми це вже обговорювали.

– Я знаю, але що ти сказала?

Вона глянула на нього з докором.

– Я сказала, Симоне, що природа, на жаль, не дає бідолашній матері вибору. А також і батькові, коли на те пішло.

– Я думав, гер Тоу залишив тебе?

– Я про тебе кажу, Симоне.

Симон знову заплющив очі. Він повільно кивнув.

– Отже, ми раби кохання. А кого нам судилося кохати – це теж лотерея. Це ти хочеш сказати?

– Це жорстоко, але це так, – заявила Сіссел.

– А богам смішки, – докинув Симон.

– Можливо. Але тим часом хтось має розгрібати оцей гармидер.

Симон почув, як віддаляються її кроки. Тоді він перекинув звуковий файл зі свого комп’ютера на мобільний, пішов у чоловічу вбиральню, зайшов до однієї з кабінок і знову програв запис.

Прослухавши його двічі, він, нарешті, зрозумів, що означали ті цифри.

Частина четверта

Розділ 33

Симон і Карі перетинали залиту сонцем широчезну і по-літньому тиху Ратушну площу.

– Інформація, одержана від Фіделя Лая, допомогла нам знайти орендований автомобіль, – сказала Карі. – Клієнт уже повернув машину, але, на щастя, її ще не встигли помити. Криміналісти знайшли залишки грязюки, ідентичної багну на трасі, що веде до собачого розплідника. Гм… А я гадала, багно – це просто грязюка.

– Кожен тип має своє власне унікальне поєднання мінералів, – сказав Симон. – Як назвався клієнт?

– Сильвестр Трондсен.

– Хто такий?

– Чоловік тридцяти трьох років, що живе на допомогу по безробіттю. За адресою, де він зареєстрований, знайти його не пощастило. Він має дві судимості за напади із застосуванням фізичної сили. За даними наших людей, був зв’язаний з Нестором.

– Гаразд.

Симон зупинився перед входом між двома бутиками. Високі, широкі й масивні двері свідчили про солідність споруди. Він натиснув на одну з кнопок переговорного пристрою – четвертий поверх.

– Що-небудь іще?

– Один з мешканців Центру Іла заявив поліції, що новачок з кімнати номер 323, як видається, добре ладнав із заступницею директора.

– З Мартою Ліан?

– Днями їх бачили, коли вони разом кудись поїхали з Центру машиною.

– Компанія нерухомості Іверсен, – пролунав голос із дірочок у латунній пластині над дверними дзвінками.

– Я хочу, щоб ти зачекала в приймальні, доки я розмовлятиму з Іверсеном, – сказав Симон, коли вони піднімались ліфтом.

– Чому?

– Тому що наміряюсь порушити кілька правил і волів би не втягувати тебе у такі речі.

– Але…

– Мені дуже прикро, але насправді – це наказ.

Карі закотила очі, але нічого не сказала.

– Івер, – представився молодий чоловік, що вийшов зустріти їх у приймальні. Він міцно потиснув руку спочатку Симону, потім – Карі.

– Ви прийшли до мого батька.

Щось підказувало Симону, що хлопець зазвичай бував усміхненим і спокійним і не мав того болю і жалоби, які Симон читав зараз в його очах під густою гривою. Мабуть, саме тому юнак здавався таким збентеженим і розгубленим.

– Сюди, прошу.

Батько, мабуть, сказав йому, що вони з поліції, і, напевне, син так само, як батько, був переконаний, що цей візит пов’язаний з розслідуванням убивства його матері.

З кабінету відкривався краєвид на Західну залізницю й Осло-фіорд. Поруч з дверима стояла скляна вітрина з детальною моделлю хмарочоса у формі пляшки кока-коли.

Батько зовні був старшою копією сина. Та сама густа грива, гладенька здорова шкіра, сонячний, але стриманий погляд. Високий, з гарною поставою, твердим підборіддям. Чоловік, що дивиться вам просто в очі, по-дружньому, але з хлоп’ячим, грайливим викликом. Є щось гарантовано спільне в цих вихідцях із Західного Осло, подумав Симон, – так, наче всі вони виліплені з одного тіста: бійці Опору, полярники, мандрівники з «Кон-Тікі», комісари поліції…

Івер-старший запропонував Симону крісло і сам сів за столом під старою чорно-білою фотографією багатоквартирного будинку – безперечно, картина Осло на рубежі дев’ятнадцятого століття, але Симон не спромігся визначити район.

Симон зачекав, доки Івер-молодший залишить кабінет, а тоді одразу взяв бика за роги.

– Дванадцять років тому дівчина була знайдена мертвою на задньому дворі у Квадратурен Осло. Ось такий у неї був вигляд, коли її знайшли.

Симон поклав фото на стіл перед Іверсеном, уважно спостерігаючи за обличчям інвестора нерухомості, коли той побачив фото. Жодної особливої реакції.

– Хлопець на ім’я Сонні Лофтус зізнався в убивстві, – сказав Симон.

– Он як?

Так само жодної реакції.

– Убита дівчина була вагітна.

Тепер була реакція. Роздулись ніздрі, розширились зіниці.

Симон зачекав кілька секунд перед другим етапом атаки.

– Аналіз зразків ДНК із зубних щіточок з вашого дому доводить, що хтось із вашої родини був батьком тієї ненародженої дитини.

Набрякла артерія на шиї, обличчя змінило колір, неконтрольовано заблимали очі.

– Червона зубна щіточка ваша, Іверсене, правда?

– Як… Як ви…

Симон швидко посміхнувся і подивився на свої руки.

– У мене є молодша колега, вона чекає в приймальні. У неї мозок працює трохи швидше, ніж у мене. Вона першою вивела простий логічний висновок: якщо генетичний зв’язок з плодом установлено для ДНК тільки двох членів родини Іверсенів, син не може бути батьком. Інакше всі три члени родини були б генетично споріднені з плодом. Отже, це мав бути інший чоловік у родині. Ви.

Івер Іверсен зблід – де й подівся здоровий колір його шкіри.

– Можливо, ви побачите, що й з вами відбувається те саме, коли дійдете мого віку, – сказав Симон, щоб розрадити його. – У цих молодих розум набагато меткіший, ніж у нас.

– Але…

– Уся заковика з отією ДНК, що її аналіз не залишає місця для «але».

Іверсен розтулив був рота, кривлячи губи у напівпосмішці. Бо саме ж настала мить у незручній розмові, коли він – спираючись на досвід – мав би вставити насмішкувате зауваження, що обеззброїло б співрозмовника. Так би він почувався у більшій безпеці. Але він нічого не вимовив. Нічого було сказати.

– Річ у тім, однак, що у старого тугодума… – Симон постукав себе по лобі пальцем, – …міркування забирають трохи більше часу, але й сягають трохи далі. І найперше, що мені спало на думку, що одружений чоловік, на зразок вас, має найбільш наочний мотив, щоб позбутись вагітної й потенційно здатної заподіяти клопотів жінки. Ви не згодні?

Іверсен нічого не відповів, але за нього дав відповідь його борлак.

– Поліція опублікувала фото молодої жінки в газетах із проханням повідомити, якщо хто-небудь її знає. І коли її коханець і батько її дитини перемовчав і принишк, не давши поліції навіть анонімного повідомлення, це тільки посилило підозри проти нього. Ви не згодні?

– Я не знаю… – почав він, але зупинився.

Він уже пошкодував про це. І пошкодував, що так ясно дав зрозуміти, що він шкодує.

– Ви не знали, що вона була вагітна? – запитав старший інспектор.

– Ні! – сказав Іверсен, схрестивши руки на грудях. – Я маю на увазі, я знав… Я нічого не знаю про це. Я хотів би зараз же зателефонувати своєму адвокатові.

– Ви, безперечно, щось знаєте. Але насправді я вірю вам, коли ви кажете, що не знали всього. Я думаю, ваша дружина Айнете знала про все. Що ви про це думаєте?

Хефас. Головний інспектор, так, здається, він представився? Івер Іверсен потягнувся до телефону.

– Я думаю, що у вас немає доказів і що наша зустріч завершена, гере Хефасе.

– Ви праві щодо першого, але помиляєтесь щодо останнього. Ця зустріч не завершена, бо ви маєте усвідомлювати, Іверсене, які мости ви спалюєте, знімаючи слухавку цього телефону. Поліція не має жодних доказів проти вашої дружини, але той, хто в неї стріляв, неодмінно має.

– Як це можливо?

– Упродовж дванадцяти років він був цапом-відбувайлом і духівником для злочинців цього міста. Він знає все.

Хефас нахилився вперед і кожне своє слово вдовбував пальцем у стіл.

– Він знає, що дівчину вбив Калле Фаррісен і що Айнете Іверсен сплатила йому за її вбивство. Він знає, адже до в’язниці за це вбивство пішов він. Той факт, що він не прийшов по вашу душу, – це єдине, що переконує мене у вашій можливій непричетності. Будь ласка, дзвоніть по телефону, і ми розіграємо все за правилами. Тобто ми заарештуємо вас як співучасника вбивства, розповімо ЗМІ все, що знаємо про вас і ту дівчину, пояснимо вашим діловим партнерам, що ви будете певний час відсутні, повідомимо вашому синові, що… гаразд, що ми маємо сказати вашому синові?

«Що сказати синові?» Симон чекав. Нехай ця думка усядеться у нього в голові. Вона вирішить хід подальшої розмови. Нехай Іверсен усвідомить неминучість. Масштаби і наслідки. І відкриє для себе альтернативи, про які хвилину тому навіть мови не могло бути. Саме таким шляхом ішов Симон – і цей шлях привів його сюди.

Іверсен ляснув рукою по столу, і Симон почув його голос – тремтячий і хрипкуватий:

– Чого ви хочете?

Симон випростався в кріслі.

– Ви мені зараз же все розповісте. Якщо я вам повірю, можливо, відпаде потреба до чогось вдаватись. Зрештою, Айнете вже покарано.

– Покарано?! – спалахнули обуренням очі вдівця.

Але вогонь в його очах зразу ж і згас, зустрівшись із крижаним поглядом Симона.

– Гаразд. Айнете і я, ми… У нас не було справжнього шлюбу. Тобто – не в усіх аспектах. У одного мого компаньйона були дівчата. Азіатки. Так я зустрів Maй. Вона мала те… чого мені бракувало. Я не про її молодість чи невинність, чи щось таке, а… самотність, у якій я упізнав себе.

– Іверсене, вона була в рабстві. Її викрали з дому, вирвали з родини.

Іверсен стенув плечима.

– Знаю, але я купив їй свободу. Дав їй квартиру, де ми зустрічались. Для нас нікого не існувало – тільки я і вона. І ось одного разу вона мені каже, що у неї кілька місяців немає менструації. Що вона, мабуть, вагітна. Я сказав: їй доведеться позбутись дитини, але вона відмовилась. Я не знав, що робити. Тож запитав Айнете.

– Свою дружину?

Іверсен підніс руку на знак того, що не приймає цю заувагу.

– Авжеж. Айнете була дорослою людиною. Вона не заперечувала, щоб інші брали на себе те, що для неї було б тягарем. Щиро кажучи, я думаю, що вона віддавала перевагу жінкам перед чоловіками.

– Але народила вам сина?

– В її родині поняття обов’язку сприймали дуже серйозно, і вона була гарною матір’ю.

– Сім’я найбільших в Осло власників нерухомості, з ідеальним іміджем і прізвищем настільки незаплямованим, що поява азіатського байстрюка здавалась би просто немислимою.

– Так, Айнете трималась старомодних поглядів. Але я звернувся до неї, бо, зрештою, її слово бувало вирішальним.

– Через те, що цю компанію було створено на її гроші, – сказав Симон. – Отже, Айнете вирішила здихатись проблеми. Цілковито.

– Я нічого про це не знав, – відказав Іверсен.

– Бо ви й не питали. Ви полишили їй зв’язатися з людьми, які зробили б справу замість вас. І вони, своєю чергою, знайшли платного відбувайла, коли свідок розповів поліції, що бачив, як дівчині насильно щось укололи. Треба було сховати кінці в воду, і ви за це сплатили.

Іверсен знову стенув плечима.

– Я нікого не вбивав. Я виконав свою частину нашої угоди – розповів вам, як усе сталося. Питання в тому, чи ви думаєте виконати свою частину?

– Питання в тому, – сказав Симон, – як така жінка, як ваша дружина, надибала такого покидька, як Калле Фаррісен?

– Я знати не знав жодного Калле Фаррісена.

– Ні, – сказав Симон, склавши руки перед собою. – Але ви знаєте Твілінґена.

У кабінеті запала могильна тиша. Здавалось, навіть вуличний рух за вікном затамував подих.

– Перепрошую? – нарешті вичавив із себе Іверсен.

– Я кілька років працював у відділі боротьби з економічною злочинністю, – сказав Симон. Агенція нерухомості Іверсен співпрацювала з Твілінґеном. Ви допомагали йому відмивати гроші, отримані від наркоторгівлі та торгівлі людьми, а він забезпечував вас фіктивними втратами на сотні мільйонів крон, що дозволяли вам заощаджувати на податках.

Івер Іверсен похитав головою.

– Боюсь, що я нічого не знаю про жодного Твілінґена.

– Крім того, що ви боїтесь, – це чиста брехня, – сказав Симон. – Я маю докази, що ви співпрацювали з ним.

– Знаєте що? – Іверсен притиснув долоні одна до одної пальцями. – Чому ж тоді ваш відділ боротьби з економічною злочинністю не порушив проти мене справу з приводу шахрайства?

– Тому що, працюючи в тому відділі, я наштовхнувся на саботаж, – сказав Симон. – Але мені відомо, як Твілінґен на свої криваві гроші купував у вас приватну нерухомість, а тоді перепродував її вам же за набагато вищою ціною. Принаймні так усе було за комерційною документацією. Він нібито отримував прибуток, який дозволяв йому вносити свої наркомільйони на банківські рахунки – без необхідності пояснювати податковим органам походження тих грошей. А ви залишалися з фіктивними збитками, набуваючи можливість списувати на них майбутні прибутки і, таким чином, уникаючи внесків у розвиток суспільства. Безпрограшна ситуація.

– Цікава теорія, – знизав плечима Іверсен. – Я вам розповів усе, що знаю. Вам щось іще треба?

– Так. Я хочу зустрітися з Твілінґеном.

Іверсен зітхнув.

– Я щойно вам сказав, що не знаю жодного Твілінґена.

Симон злегка кивнув, наче сам до себе.

– Я вам так скажу: ми у відділі так часто чули подібні слова, що вже почали сумніватися, чи Твілінґен – реальна особа, чи всього лише міф.

– Як на мене, Хефасе, останнє більше схоже на правду.

Симон підвівся.

– Що ж, нехай би так і було, Іверсене. Проте міфи не контролюють з року в рік наркоторгівлю і ринок секс-рабства в цілому місті. Міфи не ліквідують вагітних жінок на прохання своїх ділових партнерів…

Він нахилився вперед, спершись обома долонями на стіл, і видихнув так, що Іверсен відчув несвіжий дух з рота літнього чоловіка.

– …Люди не бояться міфів настільки, що ладні шубовснути від них з кручі сторч головою. Я знаю, що він – реальна особа.

Симон випростався, відштовхнувшись долонями від столу, і попрямував до дверей.

– Я призначу прес-конференцію, щойно ступлю в ліфт, – змахнув він на прощання мобільним телефоном. – Тому вам варто просто зараз поговорити з сином.

– Зачекайте!

Симон зупинився перед дверима не обертаючись.

– Я… побачу, що можна зробити.

Симон витяг візитну картку і поклав її на скляний куб з макетом хмарочоса у формі пляшки з-під «кока-коли» всередині.

– Ви з ним маєте час до шостої.

– Всередині Статена? – повторив Симон, коли вони спускалися в ліфті. – Лофтус напав на Франка в його ж таки кабінеті?

– Це все, що я знаю наразі, – кивнула Карі. – Що сказав Іверсен?

– Нічого, – знизав плечима Симон. – Цілком передбачувано, він наполіг, перш за все, на зустрічі зі своїм адвокатом. Доведеться поговорити з ним завтра.

Арілд Франк сидів на краю ліжка і чекав, коли його візьмуть на операцію. Він був одягнений у блакитний лікарняний халат, а на зап’ясті мав ідентифікаційний браслет. У першу годину він не відчував жодного болю; однак нині біль робився дедалі інтенсивнішим, а укольчик, що зробив йому анестезіолог, взагалі не допомагав. Йому обіцяли справжнє знеболювання, від якого зникне чутливість у всій руці, безпосередньо перед операцією. Хірург, спеціаліст з операцій на руці, приходив, щоб розповісти йому детально, на що здатна мікрохірургія в наші дні, і повідомив, що відрізаний палець уже привезли в лікарню. Сказав, що розріз акуратний і чистий, і щойно палець возз’єднається зі своїм законним власником, нерви неодмінно зростуться, так що за кілька місяців він зможе застосовувати свій палець «і так, і сяк». Його дотепи, напевне, мали на меті розрадити пацієнта, але Франк перебував у не надто жартівливому гуморі. Тому він перервав хірурга і запитав, скільки часу знадобиться на пришивання пальця і коли він, Франк, зможе повернутись до роботи. А коли хірург сказав, що операція забере кілька годин, Франк, на подив хірурга, глянув на годинник і тихо, але виразно вилаявся.

Двері відчинилися, і Франк підвів голову. Він сподівався, що це анестезіолог, оскільки вже не самий тільки палець, але також голову і все тіло його проймав лютий пульсуючий біль.

Але на високому стрункому чоловікові був не білий чи зелений медичний одяг, а сірий діловий костюм.

– Понтій? – здивувався Франк.

– Привіт, Арілде. Я лише хотів подивитись, як ти почуваєшся.

Франк примружив одне око. Так, наче це допомогло б йому визначити справжню причину візиту начальника поліції. Парр сів поруч з ним на ліжко. Кивнув у бік його перев’язаної руки.

– Болить?

– З цим уладнається. Скажи радше, ви шукаєте його?

Парр стенув плечима.

– Лофтус наче розчинився у повітрі. Але ми його знайдемо. Ти хоч зрозумів, чого він хотів?

– Чого хотів? – пирхнув Франк. – Хто второпає, чого він домагається? Він влаштував якийсь божевільний хрестовий похід.

– Отож-бо, – сказав Парр. – Тому реальне питання полягає в тому, коли і де він завдасть наступного удару. Він не дав тобі жодних підказок?

– Підказок? – простогнав Франк, обережно зігнувши руку в лікті. – На зразок?

– Ви ж, напевне, про щось розмовляли?

– Він говорив. А в мене був кляп у роті. Він хотів знати, хто був «кротом».

– Так, я бачив.

– Що ти бачив?

– Те, що ти писав у себе в кабінеті. Принаймні те, що не позаливало кров’ю.

– Ти був у моєму кабінеті?!

– Арілде, справа на контролі на вищому рівні. Він же серійний убивця. Погано було вже те, що преса нас торгала, а тепер ще й політики починають утручатись. Із цієї миті я безпосередньо займаюся справою.

Франк знизав плечима.

– Гаразд.

– Маю до тебе запитання…

– Понтію, мені зараз іти на операцію, і мені болить нестерпно. Із питанням не можна зачекати?

– Ні. Сонні Лофтуса допитували у зв’язку з убивством Еви Морсанд, але він заперечив свою причетність. Хто-небудь казав йому, що її чоловік був нашим головним підозрюваним, перш ніж волосини Лофтуса знайшли на місці злочину? Чи що у нас були свідчення на користь причетності Інве Морсанда?

– Звідки мені знати? До чого ти хилиш?

– Та ні, я для порядку поцікавився.

Парр поклав руку Франкові на плече, і йому біль побіг по руці вниз.

– Тобі зараз треба думати про операцію.

– Дякую, але тут нема чого багато обдумувати.

– Так, мабуть, немає, – погодився Парр, скидаючи свої прямокутні окуляри і починаючи полірувати їх з байдужим виглядом. – Тобі треба тільки полежати спокійно, доки фахівці виконають роботу…

– Так, – промимрив Франк.

– …доки вони поскладають тебе з частин. І будеш знову цілий.

Франк ковтнув слину.

– Отже, – сказав Парр, надіваючи окуляри, – ти сказав йому, хто був «кротом»?

– Ти маєш на увазі, чи я сказав йому, що то був його рідний батько? Аб Лофтус, він же зізнався! Якби я написав це на тому аркуші паперу, хлопець відрізав би мені голову!

– Арілде, що ти йому сказав?

– Нічого! Що я міг йому сказати?!

– Саме це мене й цікавить. Мені цікаво, чому хлопець був настільки переконаний у можливості отримати потрібну інформацію саме від тебе, що він наважився вдертись заради цього просто у твою в’язницю.

– Понтію, хлопець божевільний! Ти сам знаєш, рано чи пізно кожен наркоман стає психопатом. «Кріт»? Боже милосердний! ця історія пішла в небуття разом з Абом Лофтусом.

– То що ти йому таке сказав?

– Про що ти?

– Він лише відтяв тобі палець. Решта всі – загинули. А тебе він пощадив. Напевне, ти йому щось дав. Не забувай, Арілде, я знаю тебе.

Двері відчинились, і два усміхнених медики в зелених хірургічних піжамах увійшли в палату.

– То що, прокотимось? – весело запитав один з них.

Парр поправив окуляри.

– У тебе, Арілде, кишка тонка.

Симон ішов вулицею, нахиливши голову проти морського вітру, що віяв з фіорду, понад Акерським молом Брюгге і Мункадамсвейєн, до місця, де шлях звужувала міська забудова, і повернув, набираючи швидкості, вздовж Русельоквейєн. Симон зупинився перед церквою, затиснутою між двома багатоквартирними будинками. Церква Святого Павла в Осло набагато скромніша, ніж однойменні святині в інших столицях. Католицька церква в протестантській країні. Вона орієнтована не в той бік – на захід, і має спереду лише натяк на дзвіницю. Лічені три сходинки ведуть до входу. Але церква завжди відчинена. Він знав це тому, що був тут колись пізно ввечері, у розпал кризи, і вагався, чи варто зробити ці три кроки. Він прийшов сюди безпосередньо після того, як усе втратив, і ще до того, як знайшов свій порятунок в особі Ельзе.

Симон піднявся сходами, штовхнув мідну ручку, відчинив важкі двері й увійшов. Він хотів щільно зачинити за собою двері, але жорстка пружина не дала йому зробити це. Чи й тоді стояла на дверях ця жорстка пружина? Він цього не пам’ятав, він був тоді геть п’яний. Він відпустив двері, і вони повільно зачинилися за ним – по одному сантиметру за хвилину. Він натомість пам’ятав запах. Чужоземний. Екзотичний. Атмосфера духовності. Магія і містика, ворожка і мандрівний цирк. Ельзе подобався католицизм, не стільки його етика, скільки естетика, і вона пояснила Симону, як усе в церковній будівлі, навіть найпростіші її елементи – цегла, будівельний розчин і вітражі, – сповнене релігійної символіки аж так, що межує з комізмом. Проте ця символіка спирається на таку багатозначність, підтекст, історичний контекст і віру стількох мислячих людей, що нею неможливо знехтувати. Вузька побілена і скромно прикрашена зала містила ряди лавок, що вишикувались перед єдиним вівтарем, де висів на хресті Ісус. Символ перемоги через поразку. Попід стіною по лівий бік, на півдорозі до вівтаря, розташувалася сповідальня. Вона мала два відсіки, і один з них був завішений чорною шторою, як кабінка для автоматичного фото. Коли він прийшов сюди тієї ночі, то не знав, яка з двох кабінок призначена для грішника, що хоче сповідатись. Аж доки його затуманений алкоголем мозок здобувся на логічний висновок, що коли священик не повинен бачити грішників, то саме священик має бути в кабінці «автофото». Тоді він уперся в незавішену кабінку і почав говорити до дерев’яної решітки, що розділяла обидва відсіки. Сповідувався у своїх гріхах. Надміру гучним голосом. Одночасно сподіваючись і боячись, що хтось почує його по той бік решітки і зробить належне. Запропонує йому відпущення. Або прокляне його. Що завгодно, аби не задушливий вакуум, де він був наодинці з собою і своїми помилками. Нічого не сталося. А наступного ранку він прокинувся без звичайного головного болю – що було доволі дивно – і зрозумів, що життя триватиме так, наче нічого не трапилося, що, зрештою, всім байдуже. Того разу він востаннє заходив до церкви.

Марта Ліан стояла коло вівтаря з жінкою в елегантному костюмі і короткою стрижкою, що, на переконання деяких літніх жінок, нібито надає їм молодшого вигляду. Жінка різко жестикулювала, щось показуючи і пояснюючи своїй співрозмовниці. Симон розчув такі слова, як «квіти», «церемонія», «Андерс» і «гості». Він був уже поряд з ними, коли Марта Ліан обернулась до нього обличчям. Перше, що кинулось йому в очі, було те, як вона змінилась у порівнянні з останнім разом. Така спустошена. Самотня. Нещасна.

– Привіт, – сказала вона глухо.

Інша жінка перервала свою мову.

– Пробачте за вторгнення, – сказав Симон. – У Центрі Іла мені сказали, що я зможу знайти вас тут. Сподіваюся, я не перервав щось важливе?

– Та ні, ми просто…

– Так! Ми саме плануємо шлюбну церемонію мого сина і Марти. Тож, якщо справа може зачекати, гере…

– Хефас, – назвався Симон. – На жаль, справа не може зачекати. Я офіцер поліції.

Піднявши брови, жінка подивилась на Марту.

– Ось що я маю на увазі, серденько, коли кажу, що ти живеш у світі, аж надміру реальному.

– …і який вас наразі не зачепить, фру…

– Перепрошую?

– Ми з фрекен Ліан маємо обговорити дещо віч-на-віч. Питання конфіденційності, знаєте…

Жінка віддалилась, твердо ступаючи на підбори, а Симон і Марта сіли на передній лаві.

– Вас бачили, коли ви від’їжджали в машині з Сонні Лофтусом, – сказав Симон. – Чому ви не сказали мені?

– Він хотів навчитись керувати машиною, – відказала Марта. – Я відвезла його на стоянку, де ми могли попрактикуватись.

– Його зараз розшукують по всій Норвегії.

– Я бачила в новинах.

– Він сказав чи зробив що-небудь, що могло б нам підказати, де він може бути на цю мить? Я хочу, щоб ви дуже серйозно подумали, перш ніж дати відповідь.

У Марти був такий вигляд, наче вона справді ретельно обмірковує свою відповідь. Зрештою, вона заперечно похитала головою.

– Ні? Що-небудь про свої плани на майбутнє?

– Він хотів навчитись керувати машиною.

Симон зітхнув і пригладив волосся.

– Ви розумієте, що наражаєтесь на звинувачення у співучасті, якщо допомагаєте йому або приховуєте від нас інформацію?

– Навіщо б я таке робила?

Симон подивився на неї, нічого не кажучи. Вона невдовзі виходить заміж. То чому ж у неї такий нещасний вигляд?

– Що ж, гаразд, – сказав він і підвівся.

Вона залишилась сидіти, де сиділа, опустивши очі долу.

– Тільки одне запитання, – промовила вона.

– Так?

– Ви як гадаєте – він божевільний убивця, як усі говорять?

Симон переступив з ноги на ногу.

– Ні, – сказав він.

– Ні?

– Він не божевільний. Він карає певних людей. Щось на зразок вендети.

– За що він мститься?

– Я думаю, йдеться про його батька, який був офіцером поліції. Після його смерті стали казати, що він був корумпований.

– Ви кажете, він карає людей… – Вона притишила голос. – Він карає справедливо?

Симон стенув плечима.

– Я не знаю. Але він виявляє терпимість.

– Терпимість?

– Він напав на начальника в’язниці у його кабінеті. То був відчайдушний вчинок, і для нього було б набагато простіше і набагато менш ризиковано, якби він атакував Франка у нього вдома.

– Але?

– Але це поставило б під загрозу дружину і дитину Франка.

– Невинних людей… Отже, він не хоче, щоб постраждали невинні.

Симон повільно кивнув… Отже, він щось побачив у її очах. Іскорку. Надію. Невже все так просто? Невже вона просто закохана? Симон випростав спину. Подивився на вівтар, на розіп’ятого на хресті Спасителя. Заплющив очі. Знову їх розплющив. Хай йому грець! До біса це все…

– Знаєте, як казав його батько, Аб? – сказав Симон, підтягуючи штани. – Він казав: і доба милосердя закінчилась, і Судний день настав. Але, оскільки Месія забарився, ми маємо самотужки виконувати його роботу. Він один може їх покарати, Марто. Поліція Осло корумпована і захищає шахраїв. Я думаю, Сонні робить це тому, що він відчуває себе в боргу перед батьком, адже це те, за що помер його батько. Справедливість. Вид справедливості, яка може бути вище закону.

Він подивився на літню жінку коло сповідальні, де вона впівголоса щось обговорювала зі священиком.

– А як щодо вас? – запитала Марта.

– Щодо мене? Я служу закону. Я маю затримати Сонні. Такі справи.

– А ота жінка, Айнете Іверсен, який злочин вона вчинила?

– Я не можу вам нічого про неї розповідати.

– Я читала, у неї викрали коштовності.

– Отже…

– Серед них була пара сережок із перлами?

– Не знаю. Це має значення?

Вона похитала головою.

– Ні, – сказала вона, – не має. Я думаю, чим би я могла допомогти вам.

– Дякую, – сказав Симон і застебнув піджак.

Тверді кроки з цоканням підборів наближались до них.

– У вас наразі інші клопоти, я бачу.

Марта швидко глянула на нього.

– Продовжимо розмову іншим разом, Марто.

Коли Симон вийшов із церкви, задзвонив його мобільний. Він подивився на дисплей. Код показав, що виклик іде з Драммена.

– Хефас.

– Це Генрік Вестад.

Полісмен, що розслідував убивство дружини судновласника.

– Я в кардіологічному відділенні Центральної лікарні Бускеруда.

Симон міг здогадатися, що він почує далі.

– Леїф Кройнаес, наш свідок, хворий на серце. Лікарі вважали, що він поза небезпекою, але…

– …він раптово помер, – підхопив фразу Симон і зітхнув, торгаючи себе за ніс великим і вказівним пальцями. – Він був один у палаті, коли це сталося. Патологоанатом не знайде нічого підозрілого. А ти дзвониш мені, бо не хочеш бути єдиним, хто не зможе заснути сьогодні вночі.

Вестад не відповів.

Симон поклав мобільний телефон у кишеню. Вітер посилювався; Симон подивився на небо над дахами. Ще не видно було напевне, але він знав зі свого головного болю: наближається циклон.

Мотоциклу, що стояв перед Ровером, належало воскреснути з мертвих. Це був Harley-Davidson Heritage Softail, модель 1989 року, з масивним переднім колесом, улюбленець Ровера. Коли він отримав його, це була напівзруйнована розвалюха з робочим об’ємом двигуна 1340 см³. Попередній власник ставився до нього без любові, терпіння і розуміння, яких потребує ця марка, на відміну від своїх поступливіших японських родичів. Ровер замінив гонкову шийку колінчастого вала, підшипник нижньої головки гонка, поршневі кільця і відрегулював клапани; відтак мало що залишилося від початкової моделі, коли мотоцикл перетворився на силача з робочим об’ємом двигуна 1700 см³ і гальмівною потужністю 119 кінських сил на заднє колесо, що до того мало тільки 43. Ровер витирав мастило з передпліччя з витатуюваним на ньому собором, коли раптом відчув переміну в освітленні. У першу мить він подумав, що то обіцяна прогнозом погоди перемінна хмарність. Та щойно звів очі, як зауважив чиюсь постать у дверях своєї майстерні.

– Хто там? – Ровер і далі відтирав мастило з рук.

Візитер мовчки рушив до нього. Скрадаючись. Як хижак. Ровер знав, що найближча його зброя надто далеко, щоб він спромігся вчасно до неї дотягтись. І саме так воно й мало бути. Він покінчив з колишнім способом життя. Це все нісенітниці, буцімто коли вже потрапив до тюряги, потім неможливо зійти з кривої доріжки на чесний шлях. Насправді це лише питання сили волі. Все дуже просто. Коли справді хочеш, то зможеш. Але якщо твої наміри ілюзорні і ти приймаєш бажане за дійсне, виряджаєшся в них, лише щоб покрасуватись, то й опинишся знову серед покидьків уже на другий день.

Гість наблизився аж так, що Ровер міг уже бачити риси його обличчя. Та це ж…

– Привіт, Ровере.

Авжеж, це був він.

Гість показав пожовклу візитну картку, на якій було: «Мотоциклетна майстерня Ровера».

– Адреса збігається. Ти казав, що міг би влаштувати мені «Узі».

Ровер витирав руки, дивлячись на нього. Він читав газети. Бачив фото по телевізору. Але зараз він дивився не на хлопця з камери в Статені, а на своє власне майбутнє. Майбутнє, яким він собі його уявляв.

– Ти пришив Нестора, – сказав Ровер, витираючи ганчіркою між пальцями.

Хлопець нічого не відповів.

Ровер похитав головою.

– Це означає, що не тільки поліція тебе розшукує, але також Твілінґен.

– Я знаю, що я в халепі, – сказав хлопець. – Я негайно піду, якщо ти скажеш.

Прощення. Надія. Повний розрив. Другий шанс. Більшість людей нехтують ним, і далі роблячи ті самі безглузді помилки до кінця свого життя, завжди знаходячи собі виправдання і привід, щоб знову напартачити. Вони не знають чи вдають, буцімто не знають цього, але вони програють, навіть не почавши. Бо вони не прагнуть по-справжньому домогтися успіху. Але Ровер прагнув. Не це зараз тягнуло його вниз. Він зараз був сильнішим. Мудрішим. Але недарма кажуть: «Якщо хочеш простувати з гордо піднесеною головою, ризикуєш упасти і розквасити собі носа».

– Чому б нам не зачинити двері? – сказав Ровер. – Схоже, на дощ збирається.

Розділ 34

Дощ заливав вітрове скло. Симон витяг ключ із замка запалювання і приготувався до пробіжки від стоянки до лікарняного корпусу. Він зауважив постать якогось блондина у плащі праворуч від своєї машини. Дощ періщив з такою силою, що краплі відскакували від капота, а силует чоловіка здавався розмитим. Двері з водійського боку відчинились, і інший – темноволосий чоловік – запросив Симона іти з ними. Симон подивився на годинник на приладовій панелі. Четверта по обіді. Термін спливав за дві години.

Ті двоє відвезли його в Акер-Брюгге, приморський квартал крамниць, офісів, дорогущих квартир і півсотні кав’ярень та барів. Вони пройшли набережною вздовж моря і, тільки трохи не дійшовши поромної переправи в районі Несодтангенських доків, повернули в один з численних провулків, яким вони простували далі, аж до вузьких залізних сходів, що вели вниз, до дверей з ілюмінатором, які, мабуть, мали викликати асоціації з морепродуктами. Поруч з дверима була прикріплена незвично скромна вивіска з написом «Ресторан “Наутілус”». Один з проводжатих відчинив і притримав двері, і вони увійшли у вузький коридор, де струсили з мокрих плащів воду і повісили їх у бездоглядному гардеробі. Відвідувачів, схоже, не було ні душі; і перше, що спало Симону на думку, це – наскільки місце зручне для відмивання грошей. Приміщення не надто велике, але рівень оренди і розташування надають правдоподібності прибутковості закладу, з доходів якого податки сплачуються рідко.

Симон був наскрізь мокрим. У черевиках хлюпала вода. Але насправді не з цієї причини йому було холодно.

Обідня зала була розділена навпіл великим прямокутним акваріумом, що також служив єдиним джерелом освітлення. За столом спиною до акваріума сидів чоловік велетенських габаритів.

Саме від нього на Симона віяло крижаним холодом.

Він ніколи в житті не бачив його на власні очі, але зараз ні на мить не сумнівався щодо того, хто перед ним.

Твілінґен.

Чоловік, здавалося, заповнив своїм тілом усю кімнату. Симон не знав, чи пояснювалось це його фізичними розмірами, чи владою і багатством цієї особи, здатної контролювати незчисленні людські долі. Чи, може, легенди, що оточували цього чоловіка, робили його ще більшим: незліченні смерті, безглузда жорстокість і руйнація.

Чоловік зробив ледь помітний жест у бік висунутого перед ним стільця. Симон сів.

– Симон Хефас… – промовив чоловік, погладжуючи підборіддя вказівним пальцем.

У кремезних чоловіків часто бувають напрочуд високі голоси.

Але не у Твілінґена.

Від гудіння його басу вода пішла брижами в склянці перед Симоном.

– Я знаю, чого ти хочеш, Хефасе.

М’язи у нього заграли, напнувши одяг так, що, здавалось, костюм зараз трісне по швах.

– А саме?

– Грошей на операцію для Ельзе.

Симон ковтнув, почувши ім’я коханої в устах цього чоловіка.

– Питання в тому, що ти маєш на продаж?

Симон дістав мобільний телефон, відкрив поштову скриньку, поклав телефон на стіл і натиснув клавішу. Голос у звуковому файлі, що він тоді отримав, мав металеві обертони: «…назва і номер рахунку, на який Нестор переводив тобі гроші за твої послуги?… На твоєму місці я добре подумав би, перш ніж говорити». Пауза, потім інший голос: «Рахунок оформлений на компанію «Dennis Limited», зареєстровану на Кайманових островах. / А номер рахунку?» Тоді знову пауза. «Вісім, три, нуль… / Поволі, і вимовляй чіткіше. / Вісім. Три. Нуль. Вісім…»

Симон натиснув клавішу і зупинив запис.

– Я думаю, зрозуміло, хто відповідає на запитання.

З коротким жестом, який міг означати що завгодно, велетень відповів:

– Це те, що ти продаєш?

– Цей запис надійшов мені з адреси Hotmail, який я не міг, та й не намагався відстежити. Адже я поки що єдиний, хто знає про цей звуковий файл. У якому начальник в’язниці…

– Заступник директора.

– …в’язниці Статен зізнається, що має таємний рахунок, на який він отримував гроші від Хуґо Нестора. Я перевірив номер рахунку – інформація правильна.

– В чому її цінність для мене?

– В тому, що я не передам її колегам у поліції, а ти не втратиш цінного наймита… – Симон відкашлявся, – …іще одного цінного наймита.

Здоровило знизав плечима.

– Заступника директора тюрми можна замінити. В будь-якому разі, Франк – відпрацьований матеріал. Що ти ще маєш, Хефасе?

Симон випнув нижню губу.

– Я маю докази того, що ти відмивав гроші через операції з нерухомістю Іверсенів. І результати аналізу ДНК, що пов’язують Івера Іверсена-старшого з в’єтнамською дівчиною, яку ти ввіз у країну, убив, а Сонні Лофтусу сплатив, щоб той узяв провину на себе.

Той погладив собі горло двома пальцями.

– Я зрозумів. Далі.

– Якби я отримав гроші на операцію, я подбав би, щоб за жодним з цих фактів не проводилось розслідування.

– Про яку суму йдеться?

– Два мільйони крон.

– Ти міг би шантажувати на таку суму безпосередньо Іверсена. То навіщо прийшов до мене?

– Я хочу більше, ніж самі гроші.

– Що іще?

– Я хочу, щоб ви припинили шукати хлопця.

– Синка Лофтуса? З якого б це дива?

– Аб Лофтус був моїм другом.

Чоловік деякий час мовчки дивився на Симона. Потім відкинувся на спинку крісла і постукав пальцем по склу акваріума.

– На вигляд звичайний акваріум, правда? А чи знаєш ти, Хефасе, скільки коштує ота сіра рибка, схожа на звичайну кільку? Не знаєш, бо я не хочу, щоб у вашому економічному відділі пронюхали, що деякі колекціонери ладні віддати за неї мільйони крон. Рибка не дуже оригінальна чи приваблива на вигляд, але вона неймовірно рідкісна. Таким чином, її вартість визначається тим, яку найвищу ціну схильний сплатити покупець, якому рибка потрібна.

Симон засовався на своєму стільці.

– Річ у тім, – вів далі здоровань, – що Сонні Лофтус мені потрібен. Він рідкісна риба і має для мене більшу цінність, ніж для будь-якого іншого покупця. Бо він убив моїх людей і викрав мої гроші. Як гадаєш, я міг би правити цим містом упродовж двадцяти років, якби спускав людям такі речі? Він сам обернувся на рибку, яку я будь-що маю зловити. Мені жаль, Хефасе. Ми дамо тобі гроші, але хлопець – мій.

– Усе, що хлопець хоче, – це ім’я «крота», який зрадив його батька. А тоді він іде геть.

– Як на мене, я здав би йому «крота», від якого давно не маю жодної користі. «Кріт» припинив свою діяльність дванадцять років тому. Але навіть я ніколи не знав, хто він. Ми обмінювалися грошима та інформацією анонімно, і мене це влаштовувало. Я отримував те, за що платив. І ти, Хефасе, отримаєш. Зір для своєї дружини, правильно?

– Як забажаєш, – сказав Симон і підвівся. – Якщо вам потрібен хлопець, я знайду гроші десь-інде.

Той зітхнув.

– Гадаю, Хефасе, ти неправильно розумієш наші позиції.

Симон побачив, що блондин теж підводиться.

– Як досвідчений гравець, ти мав би знати, що свої карти треба перевірити до того, як починаєш гру, – сказав здоровань. – Оцінювати свої карти потім уже запізно, правда?

Симон відчув руку блондина на своєму плечі. Він насилу стримався, щоб не скинути її. Він знову сів. Його співрозмовник перехилився через стіл. Від нього відгонило лавандою.

– Іверсен розповів мені про зразки ДНК, з приводу яких ти приходив до нього. Тепер у тебе оцей звуковий файл. Це означає – ти маєш контакт із хлопцем, правда? Відтак, ти виведеш нас на нього. На нього і на все, що він у нас викрав.

– А якщо я скажу «ні»?

Той знову тяжко зітхнув.

– Чого ми всі боїмося, Хефасе, коли старіємо? Померти на самоті, правда? Справжня причина, чому ти робиш усе можливе, щоб відновити зір своїй дружині, – в тому, що ти хочеш, аби вона дивилась на тебе, коли ти помиратимеш. Бо ми кажемо собі, що, так помираючи, ми менш самотні, правда? То уяви собі смертне ложе ще більш самотнє, аніж один зі сліпою, але таки живою дружиною поруч…

– Що?!

– Бо, покажи йому.

Блондин підняв свій мобільний, щоб Симон бачив. Показав йому фото. Симон упізнав лікарняну палату. Ліжко. Сплячу жінку в ліжку.

– Суть не в тому, що ми знаємо, де вона зараз, – сказав здоровань, – а в тому, що ми знайшли її, правда? Не минуло й години після того, як Іверсен зв’язався з нами. А це означає, що ми знайдемо її знову, хоч би де ти її заховав.

Симон підхопився зі стільця, його правиця метнулась до горла кремезного чоловіка, але той перехопив її легко, як метелика; його пальці міцно стисли долоню Симона.

– Ти маєш вибрати, Хефасе, що ти цінуєш більше: жінку, з якою розділив своє життя, чи того бездомного пса, що ти був пригрів.

Симон судомно ковтнув. Він намагався не звертати уваги на біль, на хрускіт здавлюваних один проти одного п’ясткових суглобів, але знав, що сльози болю видадуть його. Він кліпнув. Удруге. Він відчув, як гаряча сльоза скотилась по його щоці.

– Вона має вилетіти в США у найближчі два дні, – прошепотів він. – Гроші потрібні мені готівкою на мить її від’їзду.

Твілінґен відпустив, і Симонові забило памороки, коли кров повернулась у долоню і біль різко посилився.

– Вона буде в літаку, щойно ти здаси нам хлопця і викрадений товар, – сказав Твілінґен.

Блондин провів Симона до зовнішніх сходів. Дощ припинився, але повітря ще було липкувато-важким.

– Що ви хочете з ним учинити? – запитав Симон.

– Тобі не варто знати, – посміхнувся блондин. – А з тобою приємно було мати справу.

Двері за Симоном зачинились і замкнулись.

Він вийшов з провулка. Вже сутеніло. Симон побіг.

Марта сиділа, дивлячись на ростбіф і високі келихи на столі, на голови по інший бік столу, на сімейні портрети на консолі перед вікном, на насичені дощем яблуні в саду, на небо і морок, що наближався.

Андерс, безперечно, виголосив гарний тост. Вона могла уявити собі, як старенька тітонька витирає сльозу.

– Ми з Мартою зважились на весілля взимку, – сказав він, – оскільки знаємо, що наше кохання здатне розтопити будь-яку кригу, що тепло сердець наших друзів здатне зігріти будь-яку святкову залу і що турбота, мудрість і керівництво наших родин стануть нам світлом на темному зимовому шляху. І, звісно, є також інша причина…

Андерс подніс келих і звернувся до Марти, яка щойно спромоглася відірвати погляд від вечірнього неба і відповісти на його усмішку.

– Ми просто не мали сил чекати до літа!

Щасливий сміх і оплески наповнили кімнату.

Андерс узяв її руку своєю вільною рукою. Він стиснув її долоню, усміхнувся, його гарні очі іскрились, як море, і вона знала, що він усвідомлює, яке враження справив. Потім він нахилився, наче у спонтанному пориві, і швидко поцілував її в губи. Стіл вибухнув оплесками. Він підніс келих.

– За нас!

Потім він сів. Він упіймав її погляд і обдарував її майже інтимною усмішкою. Усмішкою, яка розповіла дванадцяти гостям, що вони з Мартою поділяють щось особливе, щось таке, що належить лише їм. Але якщо Андерс грав на публіку, це не означало, буцімто все це неправда. У них справді було таке, що належало тільки їм. Щось істотне. Вони надто тривалий час були разом, щоб так легко забути всі спільні чарівні дні і зворушливі вчинки, що їх єднали. І вони перебороли труднощі й стали завдяки цьому сильнішими. Вона любила Андерса, по-справжньому. Звісно, що так. Інакше навіщо б вона погодилась вийти за нього заміж?

Його усмішка застигла. Цим він показував Марті, що вона теж могла б виявити трохи більше ентузіазму, докласти зусиль разом з ним, тут і зараз, коли вони зібрали свої родини, щоб розказати їм про свої весільні плани. Її майбутня свекруха попросила слова для оголошення, і Марта не мала сил, щоб протестувати. Та підвелась і постукала ножем по келиху. І неначе хто клацнув вимикачем з написом «тиша». Не тільки тому, що гостям цікаво було, що вона скаже, але й тому, що ніхто не хотів бути пронизаним гострим поглядом матері нареченого.

– Ми також дуже раді рішенню Марти стосовно того, що шлюбна церемонія відбудеться в церкві Святого Павла.

Марта мало не похлинулася. То це вирішила вона?!

– Вам відомо, що ми – католицька родина. І хоча в багатьох інших країнах середній рівень освіти і доходів вище серед протестантів, ніж серед католиків, у Норвегії це не так. У Норвегії ми, католики, становимо еліту. Отож, Марто, ласкаво просимо до команди групи А.

Марта прийняла дотеп, висловлений, як вона чудово розуміла, аж ніяк не жартома. Її майбутня свекруха щось казала далі, але Марта полинула думками деінде. Бо вона мусила. Мусила кудись утекти.

– Марто, про що ти думаєш?

Вона відчула, як губи Андерса торкнулися її волосся і мочки вуха. Вона зуміла всміхнутись, бо її розбирав сміх. Ото було б сміху, якби вона підвелась і сказала йому та гостям, що думками вона в обіймах убивці, на сонці, на скелі, тим часом як на них суне через фіорд буря. Але це не означало, що вона не любить Андерса. Вона сказала «так». Вона сказала «так», бо вона любила його.

Розділ 35

– Пригадуєш, як ми вперше зустрілися? – запитав Симон, пестячи руку Ельзе на пуховій ковдрі.

Дві інші пацієнтки в її палаті спали за своїми шторками.

– Ні, – усміхнулась вона, і Симон уявив собі іскорки в її дивовижно чистих і блискучих блакитних очах під пов’язкою. – Але ти пам’ятаєш. Ну ж бо, розкажи мені ще раз.

Замість того, щоб усміхнутись у відповідь, Симон тихенько хихикнув. Так, щоб вона почула.

– Ти працювала у квітковій крамниці в Ґрьонланді. А я прийшов по квіти.

– Віночок, – сказала вона. – Ти прийшов, щоб купити віночок.

– Ти була такою вродливою, що я постарався поговорити з тобою більше, ніж передбачала моя покупка. Попри те, що ти була аж надто юною для мене. Але доки ми розмовляли, я наче помолодшав. І наступного дня я прийшов, щоб купити троянди.

– Ти купив лілеї.

– Авжеж, звісно. Я хотів, щоб ти подумала, що вони для друзів. Але втретє я вже купив троянди.

– І вчетверте.

– В моїй квартирі назбиралося стільки квітів, що важко було дихати.

– І всі квіти для тебе одного.

– Вони всі були для тебе. Я тільки доглядав за ними для тебе. А потім я запросив тебе на побачення. Я ніколи в своєму житті так не хвилювався.

– У тебе був такий переляканий вигляд, що мені совість не дозволила відмовити.

– Цей трюк завжди спрацьовує.

– Ні, – засміялась вона. – Ти був переляканий. Але мене привабив сум у твоїх очах. Життєвий досвід. Прониклива туга. Такі речі, знаєш, зачаровують юну жінку.

– Ти завжди казала, що тебе привабила моя атлетична статура і вміння слухати.

– Нічого такого не було! – засміялась вона ще голосніше, і Симон розсміявся разом з нею.

Добре, що вона не могла бачити його зараз.

– Першого разу ти купив віночок, – тихо проказала вона. – Ти підписав картку і дивився на неї якийсь час, а тоді кинув її у кошик для сміття і написав іншу. Після того як ти вийшов, я витягла картку з кошика і прочитала її. Там було написано: «Коханню мого життя». Саме це привернуло мою увагу.

– Отакої! Чи не ліпше зустріти того, хто думає, що не знайшов іще кохання свого життя?

– Я хотіла зустріти чоловіка, здатного кохати, по-справжньому кохати.

Він кивнув. Упродовж багатьох років вони повторювали цю історію одне одному так часто, що репліки закарбувались у пам’яті як театральна роль, разом з відповідними реакціями, і відтворювалися з удаваною спонтанністю. Вони колись пообіцяли казати одне одному все, абсолютно все, і після того, як вони це зробили, після того, як вони перевірили, скільки правди інший міг витерпіти, їхні звіряння стали стінами і дахом їхнього спільного дому.

Вона стиснула його руку.

– І ти був тим чоловіком, Симоне. Ти знав, як кохати.

– Тому, що ти зцілила мене.

– Ти сам себе зцілив. Кинути азартні ігри вирішив ти, а не я.

– Ти стала моїми ліками, Ельзе. Без тебе я…

Симон зробив глибокий вдих. Він сподівався, що вона не розчула тремтіння в його голосі. У нього не було сили повертатись до цього. Не зараз, не сьогодні. Він не хотів повторювати історію про свою залежність від азартних ігор і про борги, в які він, зрештою, втягнув також її. Він зробив таке, що не можна пробачити, – тайкома заклав їхній будинок. І програв. І вона його пробачила. Вона не гнівалась, не пішла з дому, не змушувала його страждати від наслідків, не ставила йому жодних ультиматумів. Усе, що вона зробила, – це погладила його по щоці й сказала, що пробачає його. І він плакав, як дитина, і тієї миті пекучий сором спалив його потяг до пульсуючого життя на межі надії і страху, де все поставлено на карту і може бути вигране або програне в одну мить, де страх перед катастрофічною, остаточною поразкою збуджує майже так само, як думка про виграш. Це була правда, того дня він зав’язав. І ніколи більше не закладався, бодай навіть на пиво, і то був його порятунок. То був їхній порятунок. Разом з угодою розповідати одне одному геть усе. Усвідомлення того, що він здатен до самоконтролю і мужності, здатен бути цілковито чесним з іншою людиною відродило його як чоловіка і людину. Так, і навіть змусило його рости над собою, наче він ніколи й не був у владі ганебної залежності. Можливо, саме це пояснює, чому останніми роками він відкинув поліційну звичку бачити в кожному злочинцеві невиправного негідника і ладен був кожному давати другий шанс, хоч така позиція різко контрастувала з його професійним досвідом.

– Ми – як Чарлі Чаплін і квіткарка, – сказала Ельзе. – Якщо відтворити кіно в зворотному напрямку.

Симон ковтнув. Сліпа дівчина з квітами, яка ототожнює бродягу з багатим джентльменом. Симон не міг пригадати, як саме, але бродяга допомагає їй повернути зір, після чого не наважується розкрити свою справжню особистість, бо переконаний, що вона не схоче його знати, коли побачить, хто він насправді. А потім, таки дізнавшись, вона все одно його покохала.

– Мені треба розім’яти ноги, – сказав він підводячись.

У коридорі нікого не було. Деякий час він дивився на знак із зображенням перекресленого червоною лінією мобільного телефону на стіні. Зрештою, він дістав свій мобільний і набрав потрібний номер. Деякі люди вважають, що коли вони надсилають електронну пошту з мобільного через адресу Hotmail в Інтернеті, то поліція нездатна простежити номер телефону відправника. Дарма. Знайти доволі легко. Йому здавалося, серце піднялось йому в горло – воно калатало десь під ключицею. Абонент на тому кінці не мав жодних причин, щоб відповідати на його виклик.

– Алло?

Його голос. Чужий, але водночас дивно знайомий, як відлуння з далекого, ні, навпаки, з недавнього минулого. Син. Симон змушений був відкашлятися, щоб його голосові зв’язки утворили якийсь звук.

– Сонні, я маю зустрітися з тобою.

– Це було б славно, – ані натяку на іронію в його голосі, – але я не планую надовго тут затримуватись.

«Тут»? В Осло, в Норвегії? Чи «тут» – на Землі?

– Що ти наміряєшся робити? – запитав Симон.

– Я думаю, тобі відомо.

– Ти знаходиш і караєш винних. Людей, замість яких ти відбував термін. Потім людей, що вбили твого батька. А потім ти хочеш знайти «крота».

– Я маю не дуже багато часу.

– Але я можу тобі допомогти.

– Дуже мило з твого боку, Симоне, але найліпше ти можеш допомогти мені саме тим, що робив досі.

– Он як? А саме?

– Не намагайся зупинити мене.

Пауза. Симон прислухався, намагаючись визначити звукове тло, що допомогло б здогадатись, де переховується хлопець. Він розібрав глухувате ритмічне гупання, і стогони, і скрики.

– Я думаю, Симоне, ми прагнемо одного й того самого.

Симон ковтнув.

– Ти пам’ятаєш мене?

– Я мушу йти.

– Ми з твоїм батьком…

Але на тому кінці вже перервали розмову.

– Дякую, що приїхав.

– Не варто, приятелю, – відказав Пелле, глянувши на хлопця в дзеркало заднього огляду. – Таксометр відробив заледве тридцять відсотків денної норми, тож твій виклик і мені був приємний, і моєму бізнесу на користь. Куди цього вечора?

– Уллерн.

Коли Пелле відвозив його останнього разу, хлопець попросив у нього картку. Пасажири нерідко так чинили, якщо бували задоволені обслуговуванням, але потім ніколи не передзвонювали. Надто просто упіймати таксі, «проголосувавши» на вулиці. Тому для Пелле було загадкою, навіщо було хлопцеві спеціально викликати його аж із Ґамлебюен на Квадратурен до сумнівної слави готелю «Бісмарк».

Хлопець був убраний у вишуканий костюм, і Пелле навіть не одразу його впізнав. Щось у ньому змінилося. Він був, щоправда, з тією самою червоною спортивною торбою плюс портфель. У торбі скреготнуло щось металеве, коли хлопець кинув її на заднє сидіння.

– У тебе щасливий вигляд на цьому фото, – сказав хлопець. – У тебе і твоєї… дружини?

– А, на цьому… – пробелькотів Пелле зашарівшись.

Ніхто раніше не коментував цього фото. Він прикріпив його доволі низько, ліворуч від керма, так щоб пасажирам не кидалось у вічі. Але він був зворушений тим, як хлопець зумів розгледіти на фото, що вони там щасливі. Що вона там щаслива. Він вибрав з усіх знімків не найякісніший з усіх, а саме той, де вона мала щасливий вигляд.

– Я думаю, вона сьогодні готує січеники на вечерю, – сказав він. – А потім ми могли б вийти на прогулянку парком Кампен. У спекотний день, як сьогодні, приємно відчути тамтешній вітерець.

– Як приємно, – сказав хлопець. – Тобі пощастило, що знайшов жінку, з якою варто розділити своє життя.

– Це правда, – погодився Пелле і подивився в дзеркало заднього огляду. – Краще й не скажеш.

Пелле зазвичай повертав розмову так, щоб пасажири самі балакали. Йому подобалось, виконуючи коротку поїздку містом, зазирнути одним оком у чиєсь життя. Діти і шлюб. Робота і кредити. Кинути побіжний погляд на повсякденні сімейні клопоти. І не обговорювати якісь свої теми, як здебільшого люблять робити таксисти. Але з цим пасажиром у них встановилася незвична сердечність: йому справді приємно було поспілкуватися з молодим чоловіком.

– А як у тебе? – запитав Пелле. – Вже знайшов собі подругу?

Хлопець усміхнувся, похитав головою.

– Ні? Жодна не змушує серце калататись?

Той кивнув.

– Так? Тим краще для тебе, друже. І для неї.

Голова хлопця змінила напрям руху.

– Ні? Тільки не кажи, що ти їй не до шмиги? По щирості, того разу, коли блював там, коло фабрики, ти був… не дуже. Але сьогодні, в цьому костюмчику…

– Дякую, – сказав хлопець. – Але боюсь, мені не судилося бути з нею.

– Чому ж ні? Ти сказав їй, що кохаєш її?

– Ні. А треба?

– Щоразу, по кілька разів на день. Вважай, що це як кисень, який потрібен постійно. «Я кохаю тебе, я кохаю тебе». Спробуй, і ти зрозумієш, що я маю на увазі.

Деякий час вони мовчали. Тоді хлопець кашлянув.

– Пелле… як узнати, чи вона тебе кохає?

– Ти просто відчуваєш це. Із сукупності різних дрібних знаків, які поодинці нічого б не значили. Любов огортає тебе, наче пара в лазні. Ти не можеш розрізнити окремі краплі, але вона зігріває. І зволожує. Й очищає.

Пелле засміявся збентежено, майже пишаючись своєю алегорією.

– А ти й далі купаєшся в її коханні і щодня кажеш їй, що ти її кохаєш?

У Пелле виникло відчуття, що його запитання не були спонтанними і що хлопець мав зважений намір розпитати Пелле на цю тему саме через те, що помітив його фото з дружиною під час однієї з двох попередніх поїздок.

– Безперечно, – сказав Пелле і відчув, як щось дере йому в горлі, наче якась крихта попала, чи що.

Він закашлявся й увімкнув радіо.

Дорога до Уллерна забрала п’ятнадцять хвилин. Хлопець дав Пелле адресу на одному з тих шосе, що тягнуться до пагорбів Уллерна, поміж велетенських дерев’яних споруд, які нагадують радше фортечні укріплення, аніж житлові будівлі. Асфальт уже висох після вранішнього дощу.

– Будь ласка, зупини тут на хвильку.

– Але ж ворота онде.

– Байдуже. Тут нормально.

Пелле під’їхав до тротуару і зупинив машину. Обійстя оточував високий білий мур з битим склом нагорі. Масивна триповерхова кам’яниця стояла в глибині великого саду. Із широкої тераси долинала музика, і в кожному вікні світилося. Сад був теж освітлений прожекторами. Перед ворітьми стояли два дебелих широкоплечих чоловіки в чорних костюмах, і один з них тримав на шворці великого білого собаку.

– Ти йдеш на вечірку? – запитав Пелле, масажуючи собі хвору ногу.

Час від часу знову хапала судома, наче хто зурочив.

Хлопець похитав головою.

– Не думаю, що я запрошений.

– Ти знайомий з людьми, що тут мешкають?

– Ні, я дізнався адресу, коли був у в’язниці. Твілінґен. Ніколи не чув про такого?

– Ні, – сказав Пелле. – Але, якщо він не твій знайомий, то скажу по-щирості: неправильно, щоб одній людині належало так багато. Ти поглянь на цей будинок! У нас же Норвегія, а не США чи Саудівська Аравія. Ми живемо на кам’янистих берегах, на крайній півночі, але у нас завжди було щось таке, чого не мають інші країни. Певна рівність. Відносна справедливість. А нині ми докладаємо зусиль, щоб цього позбутись.

Вони почули гавкіт собак у саду.

– Я думаю, Пелле, ти мудрий чоловік.

– О, я в цьому не впевнений. А за що ти сидів?

– Я шукав миру і спокою.

Пелле вивчав обличчя хлопчини в дзеркало. Таке відчуття, що він бачив його десь в іншому місці, а не тільки в своєму таксі.

– Забираймося звідси, – сказав хлопець.

Пелле глянув просто перед себе і крізь лобове скло побачив, що до них наближається отой чолов’яга з білим собакою. Обидва суворо дивились на машину, а тіла в обох були так напаковані м’язами, що йшли вони трохи перевальцем.

– Саме час, – погодився Пелле, вмикаючи сигнал повороту. – Куди?

– Ти зміг попрощатися з нею?

– З ким?

– Зі своєю дружиною.

Пелле кліпнув очима. Чоловік із собакою був уже близько. Питання вразило його, як удар під дих. Він знову подивився на хлопця в дзеркало заднього огляду. Де він бачив його раніше? Пелле почув гарчання. Собака лаштувався до нападу. Він уже двічі возив хлопця до цього, ось у чім річ. Усе дуже просто. Так звана пам’ять про спогад. Як ось пам’ять про спогад про неї…

– Ні, – заперечно похитав головою Пелле.

– Нещасний випадок?

Пелле ковтнув.

– Так. Автокатастрофа.

– Вона знала, що ти її кохав?

Пелле розтулив рот, але зрозумів, що не спроможеться нічого сказати, тож просто кивнув.

– Мені жаль, Пелле, що її забрано у тебе.

Він відчув руку хлопця на своєму плечі. І йому здалося, наче тепло з цієї долоні розлилось йому по грудях, животу, руках і ногах.

– Нам, Пелле, ймовірно, треба рушати.

Тільки почувши його слова, Пелле зрозумів, що він сидить із заплющеними очима, а коли він розплющив їх, чоловік із собакою був поряд з машиною. Пелле запустив мотор і відпустив зчеплення. Позаду вони почули лютий гавкіт собаки.

– Куди тепер?

– Відвідаємо одного чоловіка, винного в убивстві, – сказав хлопець, підтягнувши до себе спортивну торбу. – Але спершу треба комусь залишити одну річ.

– Кому?

Хлопець всміхнувся дивною задумливою усмішкою.

– Тому, чиє фото я хотів би мати у себе на приладовій панелі.

Марта стояла біля кухонного столу і переливала каву з кавника в термос. Вона сподівалася, що дзюрчання кави хоч трохи заглушить голос її майбутньої свекрухи. Вона спробувала прислухатись до розмови гостей у їдальні. Але все марно – від нав’язливого голосу матері Андерса сховатись було неможливо.

– Андерс дуже чутливий, ти маєш це зрозуміти. Набагато чутливіший за тебе. Тому ти повинна виявляти ініціативу і…

Під’їхала машина і зупинилась перед ворітьми. Таксі. З нього вийшов чоловік в елегантному костюмі, з портфелем.

У неї завмерло серце. То був він.

Він відчинив хвіртку і коротким шляхом, гравієм, рушив до вхідних дверей.

– Пробачте, – кинула Марта і, з тріском поставивши кавник у раковину, спробувала вдати, нібито не вибігає з кухні поспіхом.

Подолавши відстань у лічені кілька метрів, вона важко дихала. Але двері таки відчинила раніше, ніж він устиг подзвонити.

– Ми не самі, – прошипіла вона, виходячи на ґанок і причиняючи за собою двері. – І тебе розшукує поліція. Чого тобі треба?

Він спрямував на неї чистий погляд отих своїх зелених очей. Брови у нього були поголені.

– Я хочу попросити пробачення, – сказав він тихо і спокійно. – І ще я хочу віддати вам оце. Для Центру.

– Що це? – запитала вона і подивилась на портфель, що він тримав перед нею.

– На оті будівельні роботи, що ви не можете собі дозволити. Чи на якусь частину з них принаймні…

– Ні!

Вона озирнулась і притишила голос.

– Ти в здоровому глузді? Ти думаєш, я візьму твої криваві гроші? Ти вбиваєш людей. Ті сережки, що ти намагався мені подарувати…

Марта ковтнула і люто трусонула головою, відчуваючи, як скупі сльози гніву бризнули їй з очей.

– …вони були з… убитої жінки.

– Але…

– Іди геть!

Він кивнув. Спустився на одну сходинку.

– Чому ти не повідомила поліції про мене?

– А хто сказав, що ні?

– Марто, чому ні?

Вона переступила з ноги на ногу. Почула, як у їдальні різко відсувається стілець.

– Може, я від тебе хотіла почути, навіщо ти вбив тих людей!

– Якби я сказав, це щось змінило б?

– Не знаю. А що, ні?

Він стенув плечима.

– Якщо ти хочеш повідомити в поліцію, сьогодні вночі я буду в будинку своїх батьків. Після цього я зникну.

– Навіщо ти говориш мені про це?

– Бо я хочу, щоб ти поїхала зі мною. Бо я кохаю тебе.

Вона закліпала. Що це він щойно сказав?

– Я кохаю тебе, – повторив він повільно і, здається, смакуючи свої слова і сам дивуючись їм.

– Боже мій, – простогнала вона в розпачі. – Ти з глузду з’їхав!

– Я йду.

Він обернувся до таксі, що чекало на нього з увімкненим мотором.

– Зачекай! Куди ти поїдеш?

Зробивши півоберта до неї, він криво посміхнувся.

– Хтось розповідав мені про велике місто в Європі. Шлях до нього неблизький, щоб їхати самому, однак…

Він начебто хотів сказати щось іще, і вона чекала. І чекала, і подумки благала його, щоб він сказав це. Вона не знала, які це мають бути слова. Але знала, що, правильно вимовивши оте заклинання, він зробив би її вільною. Але саме він мав зробити це: тільки він, і саме зараз.

Натомість він швидко вклонився їй, повернувся і пішов до воріт.

Марта боролася зі спокусою гукнути його. Але що б вона йому сказала? Все це – суцільне божевілля. Божевільне захоплення. Щось, чого не існує, чого не може існувати в реальному світі. Реальність була там, у їдальні, у неї за спиною. Вона обернулася і рушила назад у будинок. І очі в очі зіштовхнулася з розлюченим Андерсом.

– Геть з дороги!..

– Андерсе, не треба…

Він грубо відштовхнув її і, розчахнувши двері, вибіг надвір.

Марта звелась на ноги і вискочила за ним саме вчасно, щоб побачити, як Андерс ухопив Сонні ззаду і зацідив йому в потилицю. Але Сонні, напевно, чув наближення Андерса, оскільки він, різко пригнувшись, зробив пірует і обхопив Андерса.

– Я тебе вб’ю! – заревів Андерс.

Він намагався вивільнитися із замка, але руки були скуті блоком, і він лише безпорадно сіпався. Потім, так само раптово, Сонні відпустив Андерса. Спочатку той здивовано витріщився на суперника, що пасивно стояв перед ним, опустивши руки по швах. Тоді Андерс замахнувся для удару. І вдарив його. Він заніс кулак для чергового удару. Завдав удару. Удар був не надто гучний. Глухуватий, кісточками у плоть і кістку.

– Андерс! – зойкнула Марта. – Андерсе, припини!

Від четвертого удару на вилиці хлопчини тріснула шкіра. Від п’ятого він опустився на коліна.

Двері з боку водія таксі відчинились, і таксист вийшов був з машини, але хлопець підніс руку, показуючи водієві, щоб тримався якомога далі від сутички.

– Ти боягузливе падло! – кричав Андерс. – Не смій наближатись до моєї нареченої!

Хлопець підняв обличчя до Андерса, неначе підставляючи під зручним для удару кутом неушкоджену щоку. Андерс хвицнув його ногою. Голова хлопця відкинулась назад, і він – як був на колінах – упав, розкинувши руки, як той футболіст, що біжав тріумфально полем після забитого голу.

Гострий носак Андерсового черевика, мабуть, розсік Сонні скальп, бо з волосся йому побігла цівка крові. Падаючи, Сонні проїхався плечима по гравію, і піджак його розстебнувся. І Марта побачила, як Андерс, лаштуючись до чергового удару, раптом закам’янів. Він втупився очима у черево Сонні, і вона підбігаючи побачила те саме, що й він. Пістолет. Матовий блиск рукоятки пістолета, ствол якого був застромлений за ремінь. Пістолет весь час був у нього напохваті, але Сонні не торкнувся зброї.

Вона поклала долоню Андерсові на плече, і він здригнувся, ніби різко прокинувшись від сну.

– Іди в будинок, – наказала вона йому. – Цієї ж миті!

Він збентежено кліпнув очима. Тоді зробив, як наказували. Він пройшов повз неї до ґанку, де вже стовбичили гості.

– Повертайтесь усередину! – гукнула до них Марта. – Він з Центру Iла. Я сама дам собі раду. Всі йдіть усередину!

Марта присіла навпочіпки поруч із Сонні. Кров збігала йому з чола і вниз по переніссю. Він дихав ротом.

Зі сходів пролунав нав’язливий безапеляційний голос:

– Марто, серденько, чи це справді так необхідно? Зрештою, ти підеш з тієї роботи, щойно ви з Андерсом…

Марта заплющила очі і набралася духу.

– Вас теж стосується! Замовкніть і йдіть у дім цієї ж миті!

Коли вона знову розплющила очі, то побачила, що він усміхається. А тоді він прошепотів закривавленими вустами, так тихо, що вона змушена була нахилитися, щоб розчути:

– А він правий, Марто. Справді відчуваєш, як любов омиває і очищає.

Потім він підвівся, постояв якусь мить, похитуючись, і невпевненою ходою рушив до таксі.

– Зачекай! – гукнула вона і схопила портфель, який досі лежав на гравійній стежці.

Але таксі вже їхало вулицею в бік темряви, що згущувалася в глибині житлового кварталу.

Розділ 36

Івер Іверсен погойдувався на підборах і обертав за ніжку порожній келих з-під мартіні. Він дивився на гостей, що позбивалися в групки на білосніжній терасі й у вітальні. Вітальня, розміром з бальну залу, декорована була на смак тих, кому не випало в ній мешкати. «Дизайнери інтер’єрів з необмеженим бюджетом і обмеженим хистом», – сказала б Айнете. Чоловіки були одягнені в смокінги, як вимагалось у запрошеннях. Жінок було помітно менше, але не тільки з цієї причини вони виділялися серед гостей. Сліпучо-вродливі, спокусливо-юні, вони, до того ж, утворювали унікальну етнічну мішанину. Вечірні сукні з високим розрізом, оголеною спиною і глибоким декольте. Елегантні, екзотичні, і всі імпортовані. Справжня краса завжди рідкісна. Івер Іверсен анітрохи б не здивувався, якби хтось провів кімнатою сніжного барса.

– Схоже, тут усі фінансисти Осло.

– За винятком не надто розбірливих, – сказав Фредрік Ансґар, поправляючи краватку-метелик і потягуючи джин з тоніком, – або тих, що перебрались у надто віддалені літні будинки.

Дарма, подумав Івер Іверсен. Якщо їхні справи пов’язані з Твілінґеном, вони приїдуть навіть здалеку. Не посміють знехтувати запрошенням. Твілінґен. Він подивився на величезного чоловіка, що стояв поруч з роялем. Такий міг би позувати для зображення ідеального роботяги на радянських пропагандистських плакатах або для скульптур Віґелана у Фрогнер-парку. Все в ньому було міцне, наче вирізьблене з каменя: його голова, руки, долоні, литки. Високий лоб, тверде підборіддя, повні губи. Його співрозмовником був кремезний тип, понад метр вісімдесят на зріст, але проти Твілінґена він видавався карликом. Іверу здалося, що цього типа він теж знає. Той мав пов’язку на одному оці. Ймовірно, якийсь магнат, фото якого він бачив у газетах.

Іверсен взяв собі інший мартіні з таці в одного з кельнерів, що крутились вітальнею. Він знав, що не слід би, що він уже й без того добряче напідпитку. Але йому начхати. Зрештою, він же вдівець у жалобі. Проте він також усвідомлював, що напиватись тут йому небезпечно. Бо він ризикує бовкнути щось таке, про що згодом пошкодує.

– Знаєш, звідки у Твілінґена його прізвисько?

– Так, я чув цю історію, – сказав Фредрік Ансґар.

– Я чув, що його брат потонув, але – через нещасний випадок.

– Через нещасний випадок? У відрі з водою?

Фредрік засміявся, проводжаючи поглядом темношкіру красуню, що пройшла повз них.

– Ти поглянь, – сказав Івер, – навіть сам єпископ тут. Цікаво, на який гачок упіймав його Твілінґен?

– Так, товариство справляє враження. Правда, що начальник в’язниці теж у нього з долоні їсть?

– Скажу тільки: бери вище.

– Поліція?

Івер нічого не відповів.

– Наскільки високо?

– Ти молодий, Фредріку, і хоча ти вже належиш до їхнього кола, ти ще не так глибоко зав’яз, ти маєш можливості для відступу. Але повір мені: що більше ти знаєш, то більше загрузаєш. Якби можна було повернути час назад, я діяв би інакше…

– А як щодо Сонні Лофтуса? Симона Хефаса? Про них подбають?

– Та звісно ж, – сказав Івер, дивлячись на мініатюрну, легку в рухах дівчину, що сиділа сама коло бару. Тайка? В’єтнамка? Така юна, приязна, ошатно вбрана. Така ретельно проінструктована. Така налякана й незахищена. Точнісінько, як Май. Йому майже жаль було Симона Хефаса. Той теж ускочив у пастку. Продав свою душу за кохання до набагато молодшої жінки, і, так само, як Іверу, йому судилося пізнати приниження. Івер сподівався, що Симон принаймні матиме час скористатися з того, що зробить для нього Твілінґен на виконання своїх зобов’язань до того, як прищикнути самого Симона Хефаса. Озеро в Естмарка? Можливо, Хефас і Лофтус будуть удостоєні кожен свого озера.

Івер Іверсен заплющив очі й подумав про Айнете. Йому хотілось брязнути фужером мартіні об стіну, але замість того він вихилив його одним духом.

– Компанія «Теленор», оперативний центр сприяння поліції.

– Доброго вечора. Старший інспектор Симон Хефас.

– Я це знаю з вашого номера. І те, що ви телефонуєте з Уллевольської лікарні.

– Справляє враження. Власне, мені треба простежити інший номер.

– Ви маєте ордер?

– Термінова потреба.

– Згода. Я завтра подам рапорт, матимете справу з прокурором. Ім’я та номер?

– Я маю тільки номер.

– А що вас цікавить?

– Місце, де зараз мобільний.

– Ми можемо дати вам тільки приблизне місцерозташування. І не одразу, якщо мобільний не використовується. Наші базові станції приймають його сигнал автоматично раз на годину.

– Я подзвоню зараз же, щоб ви отримали сигнал.

– Отже, не йдеться про абонента, який не може знати, що його телефон зараз відстежують?

– Я набирав його номер кілька разів за останню годину, і досі він ні разу не відповів.

– Гаразд. Дайте мені номер, зателефонуйте на нього, і я скажу вам те, що ми з’ясуємо.

Пелле зупинив таксі на безлюдному гравійному путівці. Схил по лівий бік спускався до річки, що мерехтіла в місячному сяйві. Вузький міст позаду вів до основного шляху, яким вони сюди приїхали. Праворуч від путівця шепотіла про щось пшениця, гойдаючись під чорними хмарами, що мчали світлим небом, і все разом нагадувало літній нічний пейзаж на фотографічному негативі.

Далі путівцем лежало серед лісу їхнє місце призначення: великий будинок, обгороджений білим частоколом.

– Слід би мені, радше, завезти тебе у травмопункт, щоб тобі там рани позашивали, – сказав Пелле.

– У мене все гаразд, – сказав хлопець, кладучи на бильце між передніми сидіннями банкноту великого номіналу.

– І дякую за носовичок.

Пелле подивився на нього в дзеркало заднього огляду. Хлопець перев’язав собі чоло хусткою. Вона була вже наскрізь просякнута кров’ю.

– Їдьмо. Я не візьму грошей. У Драммені неодмінно має бути травматологічне відділення.

– Я поїду завтра, – сказав хлопець, притискаючи до грудей червону спортивну торбу. – Спершу треба навідатись до однієї людини.

– Це безпечно? Ти ж казав, він убив когось?

Пелле подивився в бік гаража, включеного в комплекс будинку. Так багато місця, і немає окремого гаража. Власник, імовірно, шанувальник американської архітектури. Бабуся Пелле мешкала у селі серед норвежців, які повернулися з Америки або мали там рідню; і найбільш послідовні новообернені, лояльні до своєї другої батьківщини, не тільки мали будинки з неодмінним ґанком, зірково-смугастий прапор на флагштоці й американські автомобілі у вбудованих гаражах, але також електротранформатори на 110 вольт, щоб підключати свої музичні автомати, тостери та холодильники, які вони купили десь у Техасі або отримали у спадок від діда з Бей-Рідж у Брукліні.

– Сьогодні він нікого не вб’є, – сказав хлопець.

– Навіть якщо й так, – наполягав Пелле, – чому ти не хочеш, щоб я зачекав? Назад, до Осло, їхати півгодини, плюс таксі стане тобі у подвійну ціну, бо машина їхатиме сюди з міста. А я зупиню таксометр і…

– Я дуже тобі вдячний, Пелле, але, ймовірно, ліпше для нас обох, якщо ти не станеш свідком того, чого не треба. Ти розумієш мене?

– Ні.

– От і добре.

Хлопець вийшов з машини. Подивився на Пелле. Пелле знизав плечима і рушив; чути було рипіння гравію під колесами, доки він проводжав поглядом хлопця, дивлячись у дзеркало заднього огляду. Той наче стояв на місці. Аж раптом зник у темряві лісу.

Пелле зупинив машину. Він усе ще дивився у дзеркало. Хлопець зник. Так само, як його дружина.

Так тяжко було з цим змиритися. Люди, що поруч з тобою, люди, що прикрашають твоє життя, можуть в одну мить розчинитись у темряві, і ти ніколи більше не побачиш їх знову. Хіба що у снах. У гарних снах. Тому що у своєму жаху він ніколи її не бачив. У жаху він бачив тільки шлях і світло фар зустрічного автомобіля. У жаху він, Пелле Ґранеруд, перспективний автогонщик, не встигав зреагувати, нездатен був здійснити простий маневр, щоб уникнути машини п’яного водія, що виїхав на зустрічну смугу. Замість того, щоб зробити те, що він робив щодня на тренуваннях, на автотреку, він завмер. Бо він знав, що може втратити єдине, що боявся втратити. Ні, не своє власне життя, а свою родину: дві істоти, що стали його життям. Двоє людей, яких він щойно забрав з лікарні і які стали його новим життям. Яке щойно почалося. Пелле став батьком. Він пробув батьком тільки три дні. А коли він отямився, то знову був у тій самій лікарні. Перш за все йому повідомили про травми ніг. Сталося непорозуміння: нова зміна заступила на чергування, і персонал, що прийшов, не знав про загибель його дружини і дитини в аварії. Минуло дві години, перш ніж він дізнався. Він страждав на алергію до морфіну – спадкову, найімовірніше – і лежав з нестерпним болем, і кричав, день у день повторюючи її ім’я. Але вона не приходила. І годину за годиною, день за днем, мало-помалу він починав усвідомлювати, що вже ніколи, ніколи не побачить її знову. Тому він дедалі впертіше викрикував її ім’я. Просто щоб чути його. Вони не встигли дати ім’я немовляті. І раптом Пелле осінило, що тільки сьогодні, коли хлопець поклав йому руку на плече, той біль минув цілковито.

Пелле бачив обриси людини в білому домі. Чоловік сидів за великим незавішеним панорамним вікном. Вітальня була яскраво освітлена, і чоловік був на видноті. Здавалось, він чекає на когось.

Івер бачив, як велетень веде до нього з Фредріком того одноокого типа, з яким балакав коло рояля.

– Він до тебе має розмову, а не до мене, – прошепотів Фредрік, і вшився, тримаючи на оці щось російське в барі.

Івер ковтнув. Це скільки ж років вони зі здоровилом спільно провадили бізнес, сидячи в одному човні, разом підносячись на хвилі успіху і зрідка зазнаючи бовтанки, коли відлуння світової фінансової кризи м’яко торкалося норвезького берега? Однак він, як завжди, напружився, майже скам’янів, коли здоровило наблизився. Казали, він здатен, лежачи на лаві, підняти тягар, рівний масі власного тіла. І не один раз, а десять разів поспіль. Але наскільки викликала трепет сама його фізична присутність, настільки вселяла острах та обставина, що будь-який нюанс – необережно вимовлене слово, найменша зміна інтонації, хоча б і мимовільна, ба навіть перш за все мимовільна, – ніщо не могло сховатися від його уваги. На додачу, звісно, до твоєї мови тіла, кольору обличчя і стану зіниць.

– То що, Івере, – прогудів на низьких частотах його голос. – Як твої справи? Смерть Айнете. Бізнес у занепаді, правда?

– Та звісна річ, – відказав Івер, озираючись на кельнера.

– Я хочу, щоб ти познайомився з моїм другом – у вас обох є дещо спільне. Ви обидва нещодавно овдовіли… – він зробив коротку паузу. – …через одного й того самого вбивцю.

– Інве Морсанд, – представився чоловік з пов’язкою на оці, потискаючи Іверові руку. – Мої співчуття.

– Взаємно, – сказав Івер Іверсен.

То ось чому, подумав він, цей чоловік видавався знайомим. Це був власник транспортної компанії, чоловік жінки, яку було практично обезголовлено. Інве Морсанд був головним підозрюваним поліції, аж доки на місці злочину знайшли ДНК іншого підозрюваного. Сонні Лофтуса.

– Інве мешкає під Драмменом, – сказав велетень. – Цієї ночі він позичив нам свій будинок.

– Он як?

– Ми влаштували там засідку. Щоб упіймати того, хто вбив Айнете.

– Твілінґен каже, дуже ймовірно, що Сонні Лофтус цієї ночі зробить там замах на моє життя, – засміявся Інве Морсанд і озирнувся, наче в пошуках чогось. – Я поставив гроші на те, що він цього не робитиме. Твілінґене, ти не міг би замовити своїм кельнерам щось міцніше за мартіні?

– Це очевидний черговий крок Сонні Лофтуса, – відгукнувся бас. – На щастя, він достатньо послідовний і передбачуваний, тому я думаю, що твої гроші будуть моїми.

Велетень широко посміхнувся. Білі зуби блиснули під його вусами, очі звузились, як дві щілини, на м’ясистому обличчі. Він поклав велетенську руку судновласникові на спину.

– І я б не хотів, щоб ти мене так називав, Інве.

Судновласник глянув на нього жартівливо.

– Ти маєш на увазі «Тві…»…і-і-й!

Рот його роззявився, і обличчя спотворила гримаса болю. Івер бачив, як велетенські пальці відпустили шию Морсанда, і судновласник закашлявся, нахилившись.

– Думаю, ми домовились, правда?

Велет підняв руку в бік бару і клацнув пальцями.

– Випивки!

Марта невпевнено встромила свою ложечку в морошковий крем, ігноруючи спрямовані на неї з усіх кінців столу репліки.

«Цей тип уже й раніше на тебе нападав? Він небезпечний? Боже милосердний! Це ж, якщо він з твого Центру, тобі знову доведеться з ним бачитись? А що коли він заявить на Андерса в поліцію за те, що той захищав її? Усім відомо, які непередбачувані ці наркомани. Але, зрештою, він, либонь, був під кайфом, то нічого й не пам’ятатиме назавтра».

Одному дядечкові здалося, що він був схожий на чоловіка, фото якого показували по телевізору і який у розшуку за підозрою в убивстві.

«Як його звати? Він іноземець? У чім річ, Марто, чому ти нічого не кажеш? Звісно, чому – невже не здогадуєтесь? Вона ж зобов’язана зберігати конфіденційність».

– Я їм крем, – сказала Марта. – Дуже смачний. Рекомендую всім скуштувати. Прошу – я ще принесу.

Андерс пішов за нею на кухню.

– Я чув його слова, – прошипів він. – «Я кохаю тебе!» Це був той тип з коридору в Іла. Той, з яким ти розмовляла. Що між вами двома відбувається?

– Андерсе, не треба…

– Ти з ним переспала?

– Припини!

– У нього явно совість нечиста. Якби ні, він би наставив на мене свій пістолет. Що йому треба було тут? Він приходив, щоб застрелити мене? Я дзвоню в поліцію…

– Щоб розповісти, як ти напав і бив ногами в голову людину, що нічого тобі не зробила?

– А хто скаже їм, що він нічого не зробив? Ти?

– Або таксист.

– Ти? – засміявся він, схопивши її за руку. – Звісно, ти підтвердила б! Ти була б на його боці проти свого нареченого! Чортова ти хвой…

Вона висмикнула руку. Тарілка з десертом брязнула на підлогу і розбилась. В їдальні запала тиша.

Марта пройшла у передпокій, схопила свою куртку і попрямувала до вхідних дверей. Зупинилась. Постояла якусь мить. Тоді обернулася і пройшла до їдальні. Підібрала ложечку, вимазану морошковим кремом, постукала нею по масному склу. Вона підвела голову і зрозуміла, що остання дія була зайвою, – всі очі й без того були вже звернені на неї.

– Любі друзі та рідні, – проголосила вона. – Я хотіла б додати, що Андерс не помилився. Ми справді не можемо чекати до літа…

Симон вилаявся. Він припаркував машину посередині Квадратурен і тепер вивчав карту кварталу. Служба сприяння поліції в «Теленорі» повідомила йому, що телефон десь тут. Мобільний, з якого Сонні Лофтус надіслав йому sms. Стільниковий з передоплатою, зареєстрований на Хельґе Сьоренсена. Це мало сенс: Сонні й раніше використовував особове посвідчення того ж таки співробітника в’язниці.

Але де Сонні може бути в цьому кварталі?

Координати покривали лічені кілька вулиць, але ті вулиці були найбільш густонаселеними в Осло. Крамниці, офіси, готелі, квартири. Симон здригнувся, коли хтось постукав у вікно машини. Він підвів голову і побачив пухку дівулю з вульгарно підмальованим обличчям, одягнену в коротенькі шорти і подобу корсета, що демонстрував повні груди. Він заперечно похитав головою, вона відповіла йому гримасою і пішла геть. Симон забув, що тут найбільш пожвавлений у місті квартал червоних ліхтарів і що чоловік у припаркованому на цих вулицях авто неминуче розглядається як потенційний клієнт. Мінет у машині, десять хвилин у готелі «Бісмарк» або навстоячки, під мурами фортеці Акерсхус. Колись він теж сюди вчащав. Пишатись тим не випадало, але в ті часи він ладен бував платити за крихти людського контакту і голос, що промовляв: «Я кохаю тебе». Останнє входило до категорії «особливих послуг» і коштувало двісті крон додатково.

Він знову зателефонував за номером і став спостерігати за людьми, що йшли туди й сюди тротуарами: сподівався, що хтось із них потягнеться по свій телефон і тим видасть себе. Він зітхнув і закінчив виклик. Подивився на годинник. Принаймні він знав, що телефон десь тут, а отже, Сонні залишається на місці й не планує на цей вечір пекельних справ.

То чому ж у Симона відчуття, що тут щось не так?

Бо сидів у незнайомій вітальні, дивлячись у велике панорамне вікно. Він сидів перед лампою, яскраве світло якої було спрямоване у бік вікна так, щоб знадвору видно було тільки його силует, але не риси обличчя. Вважалося, що Сонні Лофтус не має надто чіткого уявлення про вигляд Інве Морсанда. Бо думав про те, що точно так сидів Сильвестр, коли він залишив його в будинку Лофтуса. Поступливий, дурненький, відданий галасливий Сильвестр. Той виродок убив його. Як він це зробив – вони, напевне, ніколи не дізнаються. Адже ніколи не буде допиту і тортур, які б дозволили Бо насолодитись помстою, наче келихом рецини [28] з її живичним присмаком. Дехто терпіти не може її смаку, але для Бо то був смак дитинства на острові Телендос, серед друзів або у човні, що м’яко погойдувався в морі під завжди синім грецьким небом, під дует хвильок і вітерця. Він почув клацання у правому вусі.

– Машина зупинилась на шляху, а тоді розвернулась.

– Хто-небудь вийшов? – запитав Бо.

Переговорний динамік, кабель і мікрофон були надійно замасковані, непомітні для того, хто дивитиметься ззовні.

– Ми не встигли роздивитись, але машина зараз уже далеко. Можливо, хтось просто заблукав.

– Гаразд. Усім приготуватися.

Бо помацав свій бронежилет. Лофтус не матиме часу зробити бодай один постріл, але Бо вважав за ліпше підстрахуватись. Він розташував двох своїх людей у саду, щоб захопити Лофтуса, коли той проходитиме хвірткою або перелізе через паркан, і одного чоловіка за незамкненими вхідними дверима. Всі інші шляхи доступу в будинок були зачинені і замкнені. Вони сиділи тут з п’ятої по обіді, вони втомилися, а ніч ледве почалася, але думка про Сильвестра допоможе Бо утриматись від сну. Думка про те, як вони заманять сюди виродка. Якщо не сьогодні, то завтра або наступної ночі. Час від часу Бо вражало, як Великий Бос – чоловік, в якому було так мало людського, – настільки досконало розуміє людей: їхні потреби, слабкості й мотивацію, їхню ймовірну реакцію на тиск і страх; і як він, – маючи дані про їхній темперамент, схильності та інтелект, – може передбачити їхній черговий крок з дивовижною (або, як Великий Бос сам казав, обеззброюючою) точністю. На жаль, Великий Бос наказав убити хлопця одразу, а не брати його в’язнем, тож смерть його буде швидкою і порівняно безболісною.

Бо зручніше вмостився в кріслі й тут почув якийсь звук позаду. Іще до того навіть, як він обернувся, дещо спало йому на думку. А саме: що він, на відміну від Великого Боса, не вміє передбачити, що цей хлопець робитиме далі. Ні тоді не вмів, коли залишив Сильвестра в жовтому будинку, ні зараз.

Хлопець із закривавленою хустинкою на голові стояв у дверях, що вели через вітальню просто в гараж.

Як, холера, він пробрався там, коли вони замкнули гараж? Він, мабуть, підійшов до будинку ззаду, з лісу. Підломити гаражний замок, либонь, – одна з перших навичок кожного пристойного наркомана. Але не ця проблема видалась Бо найнагальнішою. Найбільш стривожило його те, що хлопець тримав щось аж надто схоже на «Узі», ізраїльський пістолет-кулемет, що вистрілює чергами 9×19-міліметрові кулі швидше за середнього класу розстрільну команду.

– Ти не Інве Морсанд, – сказав Сонні Лофтус. – Де він?

– Він тут, – сказав Бо, – схиливши голову до мікрофона.

– Де?

– Він тут, – повторив Бо трохи голосніше, – у вітальні.

Сонні Лофтус озирнувся, підступаючи ближче до Бо, і тримаючи палець на спусковому гачку. У магазині зазвичай тридцять шість куль. Він зупинився. Чи побачив він кабель і мікрофон?

– Ти до когось балакаєш, – сказав хлопець і встиг відступити назад, перш ніж розчахнулись двері в коридор і в кімнату вбіг Стен зі своїм пістолетом. Бо теж потягнувся по свій «руґер», аж тут сухим, тріскучим кашлем озвався «Узі», і каскадом хлинули скалки скла з розтрощеного панорамного вікна. З м’яких меблів бризнув білий фарш наповнювача, і полетіли тріски з паркетної підлоги. Хлопець щедро засіяв вітальню кулями, ні в кого не цілячись. Але це не мало значення: «Узі» завжди переграє два пістолети. Бо і Стен сховалися за найближчими диванами. Запала тиша. Бо лежав на спині, тримаючи пістолет обома руками на випадок, що обличчя хлопця вигулькне над спинкою дивана.

– Стене! – гаркнув він. – Кінчай його!

Відповіді не було.

– Стене?!

– Сам його кінчай! – огризнувся Стен з-поза іншого дивана. – У чувака ж «Узі», хай йому холера!

У Бо клацнуло в навушнику:

– Босе, що діється?

Тієї самої миті Бо почув, як з ревінням запускається автомобільний мотор. Морсанд взяв свій царствений «мерседес-28 °CE-купе», модель 1982 року, щоб їхати на вечірку до Твілінґена в Осло, але вертлявий автомобільчик його дружини – компактний «хонда-сівік» – стояв на своєму місці. Тепер, коли Морсанд убив дружину, їздити на маленькому авто не було кому, але ключ, очевидно, залишився в замку запалювання. Так вони, мабуть, чинять отут на селі з дружинами і з машинами – діляться ними. Він почув голоси своїх людей знадвору:

– Він тікає!

– Хтось відчиняє гараж!

Бо почув скрегіт незнятого зчеплення і стогін мотора, що захлинувся. Той хлопець що, любитель? Ні стріляти не вміє, ні машину з місця зрушити?

– Взяти його!

Автомобільний мотор запустився вдруге.

– Ми щось чули про «Узі»…

– Або «Узі», або Твілінґен – вам вибирати!

Бо різко звівся на ноги і підбіг до розбитого вікна і встиг побачити, як автомобіль кулею вилетів з гаража. Нуббе та Євґеній стояли перед воротами. Нуббе шмаляв зі своєї «Берети». Євґеній мав «Ремінґтон-870» зі спиляним стволом. Натиснувши на курок, він сіпнувся з відбою. Бо побачив, як розлетілось вітрове скло, але автомобіль рвучко набирав швидкість, вдаривши Євґенія переднім бампером якраз над колінами, і той зробив сальто в повітрі, після чого позбавлений вітрового скла автомобіль проковтнув його, як косатка тюленя. Він зніс ворота і частину огорожі, промчав вузькою, посипаною гравієм доріжкою просто в пшеничне поле по той бік путівця, і затим, не зменшуючи швидкості, як був на першій передачі, зі скреготом проорав собі шлях повз золоті снопи, що купалися в місячному сяйві. Зробивши широке півколо, він вискочив на битий шлях. Двигун завив іще голосніше – водій тиснув на педаль зчеплення, не прибираючи ногу з педалі газу. Потім він таки увімкнув другу передачу, двигун мало не заглух знову, однак упорався, машина помчала далі шляхом і, оскільки водій не спромігся увімкнути фари, незабаром зникла в нічному мороці.

– До машини! – заволав Бо. – Ми маємо перехопити його, перш ніж він дістанеться міста!

Пелле дивився на машину, не вірячи своїм очам. Він чув постріли і бачив у дзеркало заднього огляду, як «хонда» вискочила крізь зачинені ворота, зірвавши заодно частину білого паркану. На його очах автомобіль проорав пшеничне поле з вирощеною на держсубсидії сільгосппродукцією і, вискочивши якось на трасу, невпевнено помчав далі. Ясно, що Хлопець був зовсім недосвідченим водієм, але Пелле зітхнув з полегшенням, коли в місячному світлі крізь дірку замість вітрового скла розгледів закривавлену хустку над кермом. Принаймні хлопець був живий.

Він почув крики з боку будинку.

У тиші літньої ночі було чутно, як там заряджають зброю.

Там завели мотор автомобіля.

Пелле не мав уявлення, хто вони такі. Хлопець сказав йому – правда це була чи ні? – що чоловік у тому будинку – вбивця. Можливо, п’яний водій, що збив когось на смерть, а нині вийшов із в’язниці. Пелле не знав. Він знав тільки, що сам кілька років поспіль намагався більшу частину доби залишатися за кермом своєї машини, щоб не думати про той жах; він лише зараз повернувся в той давній світ, де міг реагувати або залишатись незворушним. Однак молодий чоловік більше не може бути з тією, з ким хоче. Пелле провів пальцем по фото поруч з кермом. Потім увімкнув передачу і рушив за «хондою». Він з’їхав пагорбами вниз і виїхав на вузький міст. На гребені над схилом він побачив фари машини, що прорізали темряву. Він натиснув на акселератор, збільшив швидкість, повернув кермо злегка праворуч, схопив ручне гальмо і, швидко натискаючи й відпускаючи педалі в музичному ритмі, як органіст, різко вивернув кермо ліворуч. Задня частина машини рухалася, як належить, коли виконується поворот на ручнику. А коли машина зупинилась, вона стояла на мосту якраз по діагоналі. Пелле задоволено кивнув сам до себе: він не втратив майстерності. Потім вимкнув мотор, поставив машину на першу передачу, пересунувся на пасажирське сидіння і вийшов з машини. Переконався, що просвіт між машиною і стінками мосту не більше двадцяти сантиметрів з обох боків. Замкнув усі двері за допомогою простого ключа і попростував до головного шосе. Він думав про неї, він весь час думав про неї. Якби тільки вона могла побачити його зараз. Побачити, як він іде. Він майже не відчував болю в нозі, він майже не шкутильгав. Можливо, лікарі діло казали. Можливо, справді час забути про милиці.

Розділ 37

Була друга година, найтемніша пора літньої ночі. З безлюдного спостережного майданчика на лісовій галявині над Осло Симон бачив мерехтливі води фіорду під великим жовтим місяцем.

– То що?

Симон щільніше закутався в плащ, наче йому було холодно.

– Я сюди привів першу дівчину, в яку був закоханий. Просто заради краєвиду. Ну, і поцілунки… Ти розумієш.

Карі переступила з ноги на ногу.

– Нам більше й не було куди йти. І через багато років по тому, коли ми зійшлися з Ельзе, я її теж сюди приводив. Попри те, що ми мали власне помешкання і двоспальне ліжко. Але тут було так романтично і… невинно. Наче знову закоханий так само, як уперше.

– Симоне…

Симон обернувся і знову обвів очима місце події. Поліцейські машини з миготливими синіми маячками, попереджувальні стрічки загорожі, синя «хонда-сівік» з розбитим лобовим склом і мертва людина, що лежить, м’яко кажучи, в неприродній позі на пасажирському сидінні. Також багато поліції. Понад міру. Ознака паніки.

Цього разу судмедексперт випередив його, прибувши на місце злочину раніше, і припустив, що потерпілий дістав переломи обох ніг внаслідок зіткнення з машиною, на капот якої його після цього відкинуло, і зламав шию в результаті зіткнення з сидінням. Щоправда, судово-медичний експерт вважав дивним, що на обличчі жертви відсутні сліди травми після удару об вітрове скло, аж доки Симон витяг гільзу з-під оббивки сидіння. Симон також запропонував провести аналіз крові, знайденої на водійському сидінні, оскільки сліди її не відповідали ранам на ногах жертви.

– То, кажеш, він спеціально попросив, щоб ми приїхали? – запитав Симон, киваючи в бік Осмунда Бйорнстада, який стояв поруч з криміналістом і щось йому говорив, посилено жестикулюючи.

– Так, – підтвердила Карі. – Оскільки автомобіль зареєстрований на Еву Морсанд, одну з жертв Лофтуса, він хотів…

– За підозрою.

– Перепрошую?

– Лофтус є лише підозрюваним у вбивстві Еви Морсанд. Хто-небудь розмовляв з Інве Морсандом?

– Той твердить, що нічого не знає: він сьогодні ночує в готелі в Осло і востаннє бачив цю машину в своєму гаражі. Поліція в Драммені повідомляє про сліди перестрілки в його будинку. На жаль, найближчі сусіди далеченько, тож свідків немає.

Осмунд Бйорнстад підійшов до них.

– Ми тепер знаємо, хто цей мертвяк на пасажирському сидінні. Євґеній Зубов. Мерзенний злочинець. А поліція з Драммена знайшла в мостинах будинку кулі калібру 9×19 до «Люґера», розсіяні у формі віяла.

– «Узі»?! – підняв брову Симон.

– Як гадаєш, що я маю сказати для преси? – запитав Осмунд, показуючи великим пальцем через плече.

Перші репортери вже стовбичили вздовж поліційної стрічки при дорозі.

– Як завжди, – порадив Симон. – Скажи їм що-небудь, але не видавай нічого істотного.

Бйорнстад зітхнув.

– Вони не залишать нас у спокої. Де ми маємо брати час для роботи? Я їх ненавиджу.

– У них теж своя робота, – сказав Симон.

– Газетярі роблять з нього знаменитість. Тобі про це відомо? – запитала Карі, дивлячись, як молодий інспектор іде до моря ліхтариків.

– Що ж, він обдарований слідчий, – сказав Симон.

– Я не про Бйорнстада, а про Сонні Лофтуса.

Симон здивовано обернувся до неї.

– Справді?

– Вони називають його сучасним терористом. Кажуть, він оголосив війну організованій злочинності й капіталізму. Звільняє суспільство від паразитів.

– Але ж він сам злочинець.

– Це тільки додає сюжету інтриги. Ти що, взагалі не читаєш газет?

– Ні.

– І на телефонні дзвінки не відповідаєш. Я намагалась тобі додзвонитись.

– Я був зайнятий.

– Зайнятий? Усе місто догори дриґом через ці вбивства, а тебе немає ні в офісі, ні на місці подій. Симоне, ти ж начебто мій керівник!

– Зауваження взято до уваги. То в чім річ?

Карі глибоко вдихнула.

– Я подумала: Лофтус один з дуже небагатьох дорослих мешканців нашої країни, які не мають ні банківського рахунку, ні кредитної картки, ні юридичної адреси. Але ми знаємо, що від убивства Калле Фаррісена у нього є достатньо грошей, щоб зупинятися в готелі.

– У «Плазі» він сплатив готівкою.

– Атож. Тому я перевірила готелі. З двадцяти тисяч клієнтів, що зупиняються в готелях Осло щоночі, в середньому тільки шістсот сплачують готівкою.

Симон подивився на неї.

– Ти можеш з’ясувати, скільки з тих шестисот зупинилися в районі Квадратурен?

– Авжеж. Осьде список готелів.

Вона витягла з кишені піджака роздруківку.

– Давай подивимось, що тут?

Симон однією рукою взяв роздруківку, іншою надів окуляри для читання. Він розгорнув листочок і проглянув список за адресами. Один готель. Два. Три. Шість. У багатьох з них клієнти сплатили готівкою, найбільше – у дешевих. Прізвищ занадто багато. І він здогадувався, що деякі з найдешевших готелів навіть не потрапили в список. Раптом Симон облишив читати.

Дешеві готелі!

Дівуля, що стукала у вікно. Любовні побачення в машині, коло фортеці Акерсхус або… в «Бісмарку». Готель, найпопулярніший серед повій Осло. Просто посеред Квадратурен.

– Що скажеш мені робити? – запитала Карі.

– Відстежуй далі цей слід; мені треба йти.

Симон рушив до машини.

– Зачекай! – гукнула Карі, заступаючи йому шлях. – Не смій зараз тікати. Що відбувається?

– Відбувається?

– Ти щось затіяв самотужки. Так діла не буде.

Карі прибрала з обличчя неслухняне пасмо волосся.

Симон побачив, що вона зовсім виснажена.

– Я не знаю, про що йдеться, – сказала вона. – Ти, мабуть, хочеш сам-один врятувати становище, виступити героєм на завершення своєї кар’єри, довести Бйорнстаду і КРИПОСу, що вони неправі. Але це не годиться, Симоне. Справа надто тяжка, як на змагання для дорослих хлопчаків, хто подзюрить далі.

Симон пильно подивився на неї. Тоді повільно кивнув.

– Ти все правильно кажеш. Але мої мотиви інші, ніж ти гадаєш.

– Тоді скажи, які вони.

– Я не можу, Карі. Ти маєш просто довіряти мені.

– Коли ми ходили, щоб побачитися з Іверсеном, ти наказав мені чекати у приймальні, бо ти, мовляв, наміряєшся порушити певні правила. Симоне, я не хочу порушувати жодних правил. Я просто хочу виконувати свою роботу. Тому, якщо ти не скажеш мені, про що йдеться… – Голос її тремтів.

«Вона по-справжньому втомлена», – подумав Симон.

– …я змушена буду піти нагору і доповісти про становище, яке у нас склалося.

Симон похитав головою.

– Не роби цього, Карі.

– А чому, власне, ні?

– Тому, – сказав Симон, упіймавши її погляд, – що «кріт» досі серед нас. Дай мені двадцять чотири години. Прошу тебе.

Симон не став чекати на відповідь. Це все одно нічого не міняло. Він пройшов повз Карі до своєї машини, спиною відчуваючи її погляд.

Дорогою вниз із пагорбів Хольменколлен Симон програв запис своєї короткої телефонної розмови з Сонні. Ритмічне глухе гупання. Хтиві стогони. Тонкі стіни готелю «Бісмарк». Як він одразу не впізнав ці звуки?

Симон дивився на юнака за стійкою реєстрації, який уп’явся в його службове посвідчення. Скільки років минуло, а в «Бісмарку» нічого не змінилося. Крім оцього молодого чоловіка: у ті часи він тут не сидів. Але зараз він був тут на своєму місці.

– Так, я бачу, що ви з поліції, але у мене справді немає такого журналу реєстрації, щоб я міг вам пред’явити.

– Отакий він на вигляд, – сказав Симон, кладучи на стійку фотографію.

Молодий чоловік придивився до неї. Він вагався.

– Альтернативний варіант: ми влаштуємо рейд і закриємо заклад, – поквапив його Симон. – Як гадаєш, що скаже твій батько, якщо, з твоєї ласки, його бордель закриють?

Він не помилився щодо сімейної відповідальності, аргумент подіяв.

– Він на третьому поверсі. Номер 216. Треба пройти на…

– Я знайду. Давай ключ.

Молодий чоловік знову завагався. Однак таки витяг шухляду, зняв ключ з величезної в’язки і передав його Симону.

– Але ми не хочемо жодних проблем.

Симон пройшов повз ліфт і побіг нагору через дві сходинки зразу. Ідучи коридором, він уважно прислухався. Наразі було тихо. Перед номером 216 він витягнув свій «Ґлок». Поклав указівний палець на самоузводний спусковий гачок. Вклав ключ у шпарину замка, наскільки міг, безгучно й обережно обернув його. З пістолетом у правій руці став збоку від дверей і лівою рукою відчинив їх. Порахував до чотирьох і одним блискавичним рухом зазирнув у кімнату й одразу прибрав голову. Видихнув.

Усередині було темно, фіранки запнуті, але світла було достатньо, щоб Симон мигцем побачив ліжко.

Прибране і порожнє.

Він увійшов, щоб перевірити ванну кімнату. Зубна щітка і зубна паста.

Він повернувся в спальню, світло не вмикав, а сів у зайвий тут стілець під стіною. Дістав телефон і натиснув кілька кнопок. Сигнал пролунав десь у кімнаті. Симон відчинив шафу. Мобільний лежав на портфелі, і на дисплеї світився власний номер Симона.

Симон натиснув клавішу відбою і відкинувся на спинку стільця.

Хлопець навмисне залишив тут свій телефон, щоб його неможливо було за ним вистежити. Але він, ймовірно, не очікував, що хтось його знайде у такому густонаселеному кварталі, як цей. Симон прислухався у темряві. Було чутно цокання годинника.

Маркус іще не спав, коли побачив, як Син іде вулицею.

Хлопчик тримав жовтий будинок під наглядом, відколи, кілька годин тому, туди прибула інша особа. Він навіть не перевдягнувся в піжаму, щоб нічого не проґавити.

Маркус упізнав Сина за ходою: той ішов серединою тихої нічної вулиці, й ліхтарі освітлювали його, коли він проходив під ними. Він здавався втомленим і, мабуть, ішов пішки здалеку, бо похитувався. Маркус подивився на нього через бінокль. Він був у костюмі, тримався за бік, а на лобі у нього була хустинка з червоними плямами. Це що ж, у нього кров на обличчі? Хоч би там як, Маркус має застерегти його! Тож він обережно відчинив двері спальні, спустився навшпиньки сходами, взув черевики і побіг до воріт лисуватою занедбаною галявиною.

Син помітив його і зупинився просто перед ворітьми свого дому.

– Привіт, Маркусе. Тобі не час бути в ліжку?

Голос його був спокійним і м’яким. Вигляд у нього був такий, наче він побував на війні, а говорив так, ніби розповідав казку на ніч. Маркус вирішив, що він теж розмовлятиме таким голосом, коли виросте, і перестав боятися.

– Ти поранений?

– У мене врізався один, коли я їхав, – усміхнувся Син. – Та це пусте.

– У твоєму домі хтось є.

– Справді? – сказав Син, обертаючись на блискучі чорні вікна. – Хороші дядьки чи погані?

Маркус ковтнув. Він бачив фото по телевізору. Але він також чув, як його мати сказала, що нема чого боятися, бо він знищує тільки поганих. І на Twitter кілька людей вихваляли його: вони твітнули, що поліція має просто дозволити лиходіям убивати лиходіїв, бо це те саме, що застосовувати хижаків для боротьби з хворобами.

– Там не дядьки.

– Он як?

Марта прокинулася, почувши, що хтось увійшов до кімнати.

Вона спала і бачила сон. Сон про жінку на горищі. Про дитину. Буцімто вона знайшла малюка, і він був живий, і увесь час він був у підвалі: увесь час він там кричав і плакав, чекаючи, коли його випустять. І тепер він вийшов звідти. І був тут.

– Марто?

Його голос, його чарівний, спокійний голос… Він не йняв віри.

Вона перевернулася в ліжку і подивилась на нього.

– Ти сказав, я можу прийти, – відгукнулась вона. – Не було кому впустити мене, але я знала, де ключ, тож…

– Ти прийшла.

Вона кивнула.

– Я обрала цю кімнату. Сподіваюся, з цим усе гаразд?

Він просто кивнув і сів на край ліжка.

– Матрац був на підлозі, – сказала вона і потягнулася. – До речі, якась книжка випала крізь ламелі, коли я вкладала матрац на ліжко. Я поклала її там, на столі.

– ?…

– Чому матрац лежав на…

– Я ховався під ним, – пояснив він, не зводячи з неї очей. – А коли вилазив з-під нього, просто скинув його на підлогу і там залишив. Що це у тебе?

Він простягнув руку, яку досі притискав до боку, і торкнувся одного з її вух. Вона не відповіла. Вона дозволила йому торкнути сережку. Повів вітру відкинув знайдені у скрині для білизни фіранки, якими вона завісила вікна. Промінчик місячного світла освітив його руку і обличчя. Марта завмерла.

– Не так страшно, як здається, – сказав він.

– Ні, розсічений лоб – то таке. Але у тебе кров іде звідкись іще. Звідки?

Він відгорнув піджак з правого боку і показав їй. Сорочка була просякнута кров’ю.

– Що це було?

– Куля. Вона лише зачепила мене і пройшла навиліт. Нічого страшного, просто трохи крові. Рана дуже скоро…

– Тсс, – перервала вона його.

Матра відкинула пухову ковдру, взяла його за руку і повела у ванну кімнату. Нітрохи не зважаючи, що він бачить її в самій білизні, тим часом вона переглядала аптечку. Знайшла якісь – дванадцятирічної давнини – дезінфікуючі засоби, два рулони бинтів, вату і пару маленьких ножиць. Вона звеліла йому роздягнутись до пояса.

– Як бачиш, це просто вм’ятина в моєму запасному колесі, – усміхнувся він.

Вона побачила гірше. Вона побачила ліпше. Вона промила його рани і наклала ватні тампони на вхідний і вихідний кульові отвори. Тоді забинтувала, наклавши йому пов’язку навколо пояса. Коли зняла хустинку з його чола, з-під неї знову почала сочитися кров.

– У твоєї матері десь був набір для шиття?

– Мені немає потреби…

– Цить, я сказала.

Щоб зашити пошкоджену шкіру, знадобилося чотири хвилини і чотири шви.

– Я бачив портфель у передпокої, – сказав він, коли вона накладала марлеву пов’язку йому на голову.

– Це не мої гроші. І міськрада нам виділила достатньо коштів на ремонтні роботи; отож спасибі, але я їх не візьму.

Вона акуратно заправила кінці пов’язки і погладила його по щоці.

– Ось, так краще…

Він поцілував її. Просто в губи. Потім відпустив.

– Я кохаю тебе.

Тоді знову поцілував її.

– Я тобі не вірю, – сказала вона.

– Не віриш, що я тебе кохаю?

– Не вірю, що ти цілувався з дівчатами. Ти кепсько цілуєшся.

Від сміху очі його заіскрились.

– То це ж коли було! Нагадай мені, будь ласка, як треба…

– Не турбуйся, щоб зробити це як слід. Просто розслабся. Поцілуй ліниво…

– Ліниво?

– Як м’яка сонна змія. Отак.

Вона ніжно взяла його голову обома руками і потяглась вустами до його губ. І її вразило, як дивовижно природно це було, ніби вони двоє дітей, що бавляться в захопливу, але безневинну гру. І він довіряв їй. Так само, як вона йому довіряла.

– Бачиш? – прошепотіла вона. – Самими губами, не язиком.

– Більше зчеплення, менше газу?

Вона пирхнула.

– Атож. Ходімо до ліжка.

– І що буде?

– Там побачимо. Як твій бік? Усе гаразд?

– Гаразд – у якому плані?

– Не вдавай недотепу!

Він знову поцілував її.

– Ти впевнена? – запитав її пошепки.

– Ні. Тож якщо будемо надто довго лаштуватись, то…

– Ходімо до ліжка.

Ровер підвівся і зі стогоном випростав спину. Захопившись роботою, він не помітив, що йому схопило поперек. Точнісінько, як бувало, коли він займався коханням з Янне, яка навідувалася час від часу, щоб «подивитись, що він тут поробляє». Він спробував пояснити, що бавитися з мотоциклом і бавитися з нею – дуже подібні заняття. Що, залишаючись у тій самій позі, не помічаєш ні болю в м’язах, ні часу, що спливає. Але коли справу зроблено, мусиш сплачувати. Їй порівняння сподобалось. Це так на неї схоже…

Ровер витер руки. Роботу було завершено. Останнє, що він зробив, це встановив на Harley-Davidson нову вихлопну трубу. Це було все одно, що розставити крапки над «і». Все одно, що настроювачеві зіграти на фортепіано, яке він щойно настроїв. Чисто заради власного задоволення. Підібравши належну вихлопну трубу і повітряний фільтр, можна виграти додаткові 20 кінських сил гальмівної потужності, але всім відомо, що вихлопна труба – це, перш за все, звук. Гуркотливий соковитий бас, подібного до якого Ровер зроду ще не чув, ось що він виграв. Звісно, він міг одразу обернути ключ і насолодитись музикою мотора на підтвердження всього, що він уже знав. А можна було відкласти цю втіху на завтрашній ранок, як подарунок самому собі. Янне любила повторювати, що ніколи не слід відкладати задоволення на потім: мовляв, немає жодної гарантії, що доживеш до наступного дня. Воно й зрозуміло – Янне завжди в своєму репертуарі.

Ровер витер ганчіркою мастило з пальців і пішов у задню кімнату, щоб вимити руки. Подивився на себе в дзеркало. Вимазана мастилом пика з золотим зубом нагадувала обличчя супервояка на бойовому завданні. Як завжди, по завершенню роботи давали про себе знати інші потреби: попоїсти, випити, відпочити. Чудове відчуття. Але разом з цим була й дивна порожнеча, що приходить по завершенню справи: «А що далі?» та «Який сенс усього цього?». Він відігнав ці думки. Подивився на теплу воду, що бігла з крана. Потім він зупинився. Вимкнув воду. Звук почувся десь просто коло гаража. Янне? О такій порі?

– Я теж тебе кохаю, – сказала Марта.

Якоїсь миті він зупинився. Обоє важко дихали, стогнучи у знемозі, упрілі. Витер їй піт між грудьми простирадлом, яке вона скинула з матраца, і сказав, що їх тут можуть знайти, що тут небезпечно. А вона відповіла, що її не так легко налякати, коли вже вона на щось зважилася. І що, до речі, якщо їм справді треба про щось побалакати – вона кохає його.

– Я кохаю тебе…

Вони кохались далі…

– Одна річ – припинити мені поставки зброї, – сказав він, стягуючи тонку рукавичку з найбільшої долоні, яку Роверу випадало будь-коли бачити у людини, – інша річ, коли ти починаєш поставляти зброю моєму ворогові, правда?

Ровер не опирався. Його тримали двоє; третій стояв поруч з велетенським чоловіком, націлюючи пістолет Роверові в лоб. Пістолет Роверові був дуже добре знайомий, бо він сам його переробляв.

– Давати цьому хлопцеві «Узі» – все одно, що послати мене в пекло. Цього ти домагався? Відправити мене в пекло?

Ровер мав що відповісти. Він міг би сказати, що з усього того, що йому вже відомо було про Твілінґена, той, либонь, з того пекла саме й вийшов.

Але він промовчав. Він хотів пожити. Просто ще кілька секунд.

Він подивився на мотоцикл позаду здоровила.

Янне правду казала. Треба було випробувати його одразу. Він заплющив очі й прислухався. Не треба було нюхати квіточки. Яка ж це очевидна і банальна істина, однак ми нездатні її охопити, аж доки опиняємось на останньому порозі. Аж тоді усвідомлюємо: у житті єдина річ гарантована – це те, що ми помремо.

Чоловік поклав рукавички на стільницю. Вони були схожі на уживані презервативи.

– Що ж, тепер побачимо… – сказав він, придивляючись до розвішаних по стінах інструментів. Він наставив на них палець, скандуючи упівголоса: «Еники-беники…»

Розділ 38

Займався світанок.

Марта лежала поруч із Сонні, їхні ноги переплелися. Вона почула, що рівний ритм його дихання змінився. Але очі залишались заплющені. Вона попестила його живіт і побачила легку усмішку на вустах.

– Доброго ранку, коханий, – прошепотіла вона.

Він усміхнувся широко, але враз поморщився, спробувавши перевернутись, щоб глянути на неї.

– Болить?

– Тільки бік, – скривився він.

– Кровотеча припинилась – я вночі перевіряла зо два рази.

– Що? Ти дозволяла собі безцеремонності зі мною, доки я спав?

Він поцілував її в чоло.

– Я б сказала, ви й собі, гере Лофтусе, дозволяли деякі безцеремонності.

– Зважай, у мене це було вперше, – сказав він. – Я не знаю, що можна, а що ні.

– Ти неабиякий брехун.

Він розсміявся.

– Я тут думала… – почала вона.

– Так?

– Поїдьмо далеко звідси. Поїдьмо зараз же.

Він не відповів, але вона відчула, як напружилось його тіло. І в неї ринули сльози – раптово і бурхливо, наче греблю прорвало. Він перевернувся і стиснув її в обіймах.

Він зачекав, доки вщухнуть її ридання.

– Що ти їм сказала? – запитав він.

– Сказала, що ми з Андерсом не зможемо чекати до літа, – схлипнула вона, – що ми пориваємо просто зараз. Чи принаймні я пориваю. А потім пішла геть. Вийшла на вулицю. Побігла до перехрестя. Зупинила таксі. Я бачила, як він вискочив за мною з тією його бісовою матусею назирці.

Вона голосно розсміялась, а потім знову почала плакати.

– Мені так шкода… – схлипувала вона. – Я так… безглуздо… я так… Боже милосердний! Навіщо я тут?

– Ти кохаєш мене, – прошепотів він їй у волосся, – ось навіщо ти тут.

– І що? Ким треба бути, щоб кохати вбивцю, який робить усе можливе, щоб його самого вбили, і з яким це, зрештою, станеться. Тобі відомо, що в Інтернеті тебе охрестили Караючим Буддою? Журналісти взяли інтерв’ю у колишніх в’язнів, і ті змалювали тебе мало як не святого. Але знаєш, що я тобі скажу?

Вона витерла сльози.

– Я думаю, ти так само смертний, як усі, хто на моїх очах приходив у Центр Іла, а потім ішов.

– Ми поїдемо звідси.

– Тоді маємо їхати просто зараз.

– Марто, мені залишились двоє.

Вона похитала головою, сльози потекли знову, і вона з безсилої люті стала гамселити кулаками йому в груди.

– Запізно, ти розумієш? Тебе вже розшукують усі й кожен!

– Тільки двоє залишилось: той, хто вирішив, що мій батько має бути вбитий і названий «кротом». І справжній «кріт». А тоді ми поїдемо.

– Тільки двоє залишились? Ти маєш лише вбити ще двох людей, і тоді ми зможемо поїхати? Це справді так просто для тебе?

– Ні, Марто. Мені це не просто. З жодним із них не було просто. І неправда, буцімто що далі, то легше. Але я повинен зробити це – немає іншого виходу…

– Невже ти сподіваєшся вижити?

– Ні.

– Ні?

– Ні.

– Ні! То, заради Господа, навіщо ж ти говориш про…

– Бо можна тільки сподіватись вижити.

Вона замовкла.

Він погладив її лоб, щоку, шию… А потім почав говорити. Тихо і повільно, наче дбаючи про те, щоб кожне обране слово було абсолютно правдивим.

Вона слухала. Він розповів їй про своє дитинство. Про свого батька. Про його смерть і про все, що сталося від того часу. Вона слухала і розуміла. Слухала і не розуміла.

Коли він закінчив, між фіранками вже пробивався промінчик сонця.

– Ти послухай себе, – прошепотіла вона. – Ти сам знаєш – це божевілля. Адже ти знаєш, так?

– Так, – сказав він. – Але це єдине, що я можу зробити.

– Єдине, що ти можеш зробити, – це повбивати купу людей?

Він глибоко зітхнув.

– Усе, чого я жадав, – це бути, як мій батько. Коли я прочитав його передсмертного листа, він пропав. І я теж. Але згодом – у в’язниці, – коли я почув справжню історію того, як він віддав своє життя заради мене і моєї матері, я народився знову.

– Народився знову, щоб… робити оце?

– Хотів би я, щоб був інший спосіб…

– Але заради чого? Щоб дорости до батька? Тому що син зобов’язаний…

Вона примружилася, видушуючи з очей останні сльози. Обіцяючи сама собі, що ці вже будуть останніми.

– …закінчити те, що не спромігся закінчити батько?

– Він зробив те, що мав зробити. Я роблю те, що мені випало зробити. Він помер за нас. Коли закінчу – буде по всьому. Обіцяю тобі. Все буде гаразд.

Вона пильно дивилась на нього якийсь час.

– Мені треба подумати, – нарешті сказала вона. – А ти поспи ще.

Він заснув, а вона лежала без сну. І лише коли птахи почали співати за вікном, вона теж заснула. І зараз вона вже ні в чому не була впевнена.

Вона збожеволіла.

Тієї самої миті, коли побачила його.

Але вона тільки тоді усвідомила, що вона так само божевільна, як він, коли увійшла в жовтий будинок, знайшла на кухонному столі сережки Айнете Іверсен і почепила їх на себе.

Марту розбудив галас дітей, що бавились на вулиці. Радісні вигуки. Тупіт маленьких ніжок. Вона думала про те, як невинність іде під руку з невіглаством. Як проникливе розуміння ніколи не прояснює, а тільки ускладнює. Він так спокійно спав поруч із нею, що на мить їй здалося, ніби він мертвий. Вона погладила його по щоці. Він пробурмотів щось, але не прокинувся. Як може переслідуваний чоловік спати так міцно? Міцний здоровий сон. Кажуть, це добре.

Вона вислизнула з ліжка, одягнулась і пішла на кухню. Вона знайшла трохи кави, але більше нічого. Морозильна камера, на якій вона тоді сиділа в підвалі – може, в ній є заморожена піца або щось на зразок того? Вона спустилася сходами в підвал і смикнула ручку морозильної камери. Замкнена. Марта озирнулась. Її погляд упав на цвях у стіні й ключ на ньому з нерозбірливою позначкою. Вона взяла ключ і встромила його в замок. Ключ підійшов. Вона відкинула віко, нахилилась, і мороз пройняв її груди і горло. Вона коротко зойкнула і відпустила віко. Обернулась і безсило опустилась навпочіпки, притиснувшись спиною до морозильної камери.

Вона так і сиділа, важко дихаючи через ніс. Блимала очима, наче тим можна було видалити зі свідомості картину мертвого тіла, що дивилось на неї з роззявленим білим ротом та інеєм на віях. Її пульс шаленів так, що вона ось-ось могла зомліти. Вона прислухалась до свого серця. І до голосів. Голосів було двоє.

Один з них кричав їй у вухо, що вона божевільна, що він психопат і вбивця, що їй треба негайно бігти сходами на вулицю і зараз же тікати!

Інший голос переконував, що цей труп – лише фізичне свідчення того, що вона вже знала і вже прийняла. Так, він повбивав людей. Людей, що заслуговували на смерть.

Перший голос наказав їй звестись на ноги. Він заглушив той голос, який запевняв, що цю паніку вона неминуче мала відчувати якоїсь миті. Адже вона зробила свій вибір учора ввечері?

Ні, не зробила.

Тепер вона це знала. Рішення про те, чи стрибати в нору і бігти за кроликом у його схиблений світ, чи залишитись тут, у нормальному світі, – це рішення обиралось тут і зараз. Це був її останній шанс піти геть. Наступні кілька секунд будуть найважливішими в її житті. Її останній шанс на…

Вона підвелась. У неї досі паморочилося в голові, але вона знала, що здатна бігти швидко. Він її ні за що не впіймає. Вона вдихнула велику порцію кисню в легені, і кров понесла його до мозку. Вона схилилась на віко морозильної камери, побачила своє відображення в її глянцевому покритті. Побачила сережки.

Я кохаю його. Ось чому я так чиню.

Тоді вона знову відкинула віко.

Кров з трупа залила більшу частину продуктів. Дизайн на коробках «Frionor» був доволі застарілим. Напевне вони тут пролежали не менше дванадцяти років.

Вона зосередилась на своєму диханні, на своїх думках, відкидаючи все несприятливе. Їм треба попоїсти, тому вона має піти в крамницю. Вона запитає у дітей на вулиці, де найближчий супермаркет. Авжеж, саме так вона зробить. Яєчня з беконом. Свіжий хліб. Полуниці. Йогурт.

Вона опустила віко. Замружила очі. Вона думала, що знову плакатиме. А натомість почала сміятися. Істеричний сміх людини у вільному падінні в кролячу нору, подумалось їй. Тоді вона розплющила очі і пішла до сходів. На верхній сходинці вона усвідомила, що наспівує мелодійку.

…що ти завжди був її коханцем, і ти хочеш їхати з нею.

Божевілля.

…і ти поїдеш абикуди, не замислюючись, і ти знаєш, вона довіриться тобі.

Божевілля, божевілля.

…бо ти обіймав її досконале тіло своєю свідомістю.

Маркус грався біля відчиненого вікна у «Super Mario Brothers», коли почув, як навпроти грюкнули двері. Він визирнув. То вийшла гарненька фрекен. Принаймні сьогодні вона точно була гарненькою. Вона йшла від жовтого будинку до воріт. Маркус пригадав, як Син засяяв, коли він сказав йому, що це вона увійшла в його будинок. Не те щоб Маркус багато на цьому розумівся, але він здогадувався, що Син закоханий у неї.

Жінка підійшла до малих дівчаток, що бавилися зі скакалками, і про щось їх розпитувала. Вони стали кудись показувати їй руками, вона їм усміхнулася, щось іще сказала і швидко рушила в напрямку, куди вони показували. Маркус уже повернувся було до гри, але помітив, що фіранки в спальні розсунуті. Він схопив бінокль.

То був Син. Він стояв перед вікном, склепивши очі, а його рука спочивала на боці, на пов’язці. Він був голий і всміхався. У нього був щасливий вигляд. Як у Маркуса на Святвечір, перед тим як він розпаковує свої подарунки. Ні, радше, як наступного дня, на Різдво, коли він прокидається і пригадує, які подарунки він отримав напередодні ввечері.

Син узяв рушник із шафи, відчинив двері і раптом зупинився. Він подивився убік, униз, на стіл. Щось узяв з нього. Маркус збільшив масштаб.

То була книжка. У чорній шкіряній палітурці. Син розгорнув книжку і почав читати. Тоді кинув рушник. Сів на ліжко і став читати уважніше. Він сидів так і читав кілька хвилин. Маркус бачив, як змінювався вираз його обличчя, як напружилось його тіло – наче скорчилось і задубіло.

Потім він різко звівся на ноги і загилив книжкою об стіну.

Він схопив настільну лампу і так само запустив її в стіну.

Він взявся за бік, завив і впав на ліжко. Він скоцюрбився, зчепивши пальці на потилиці і з силою нахиляючи руками свою голову до грудей. Потім сів на ліжку, тіло його сіпалось, наче у корчах.

Маркус бачив: трапилося щось жахливе, але він не знав, що. Він хотів бігти туди, сказати чи зробити щось, щоб заспокоїти його. Він знав як. Йому часто вдавалось розвеселити свою матір. Побалакати з нею, нагадати про гарні хвилини, яких вони зазнали разом: чи вона пам’ятає, як було? Вибір був невеликий – три чи чотири щасливі події – вона завжди легко їх пригадувала. Вона тоді задумливо всміхалася і куйовдила йому волосся. І згодом усе налагоджувалося. Але разом із Сином вони не зазнали жодних славних речей. І, можливо, Син волів бути на самоті – Маркус таке розумів, вони в цьому були подібні. Коли, бувало, його хтось засмутить, він просто дратувався: здавалось, її доброта робить його слабаком, виправдовує кривдників, котрі називали його мамієм.

Але ж Син не плаксій.

Чи таки плаксій?

Ось він підвівся й обернувся до вікна: він плакав. Його очі були червоними, а по щоках бігли струмочки.

Що коли Маркус помилявся і Син насправді такий самий, як він? Слабак і боягуз; тікає і ховається через страх отримати лупня? Ні-ні, він не такий, тільки не він! Син дужий, і рішучий, і хоробрий, і він допомагає тим, хто слабкий або ще не встиг зробитись сильним.

Син підібрав з підлоги книжку, сів і почав писати.

Через деякий час він видер сторінку з книжки, зім’яв її і кинув у кошик для паперів біля дверей. Тоді почав на іншій сторінці. Цього разу впорався швидко. Акуратно вирвав сторінку і перечитав написане. А потім заплющив очі й приклав папір до вуст.

Марта поклала пакети з продуктами на кухонну стільницю і витерла піт з чола. Крамниця виявилася ще далі, ніж вона гадала, тож вона практично пробігла весь зворотний шлях. Вона промила під краном полуниці в коробці, вибрала дві найбільші соковиті ягоди і взяла букетик жовтців, що вона їх назбирала дорогою. Знову солодке жало пройняло її пам’ять, коли згадала про його гарячу шкіру під пуховою ковдрою. Героїновий наркоман, що отримує кайф від її дотику… Бо для неї тепер він став наркотиком. Вона «підсіла» з першої спроби. Вона пропала і була щаслива з того!

Вже на сходах вона відчула: щось не так. Відчула, щойно побачила відчинені двері в спальню. Щось аж занадто тихо.

Ліжко було порожнє. Розтрощена лампа на підлозі. Його одягу вже не було. Під скалками від лампи вона побачила чорну книжку, яку вона знайшла поміж ламелів ліжка.

Вона гукнула його, хоча знала, що відповіді не буде. Хвіртка була відчинена, коли вона поверталась, хоча Марта була впевнена, що замкнула її, коли виходила. Вони прийшли по нього, як він і передбачав. Він явно опирався, але марно. Вона залишила його сонним, вона не подбала про нього, вона не…

Вона обернулась і помітила аркуш на подушці. Жовтий і, схоже, видертий із записника. Написано було старою ручкою, що лежала поруч з подушкою. Їй одразу чомусь спало на думку, що це ручка його батька. І перше навіть, ніж прочитати, вона подумала: от історія і повторюється. Потім вона прочитала написане, впустила квіти і приклала руку до рота – автоматичний жест, щоб приховати скривлену гримасу, коли навертаються сльози.

«Люба Марто!

Пробач мене, але зараз я маю зникнути. Кохаю тебе навіки.

Сонні».

Розділ 39

Маркус сидів на ліжку в жовтому будинку. Після того, як жінка поспіхом вискочила з дому, через якихось двадцять хвилин після Сина, Маркус зачекав іще десять хвилин і зрозумів, що вони найближчим часом не повернуться.

Тоді він перейшов дорогу. Ключ був залишений на своєму звичному місці.

Ліжко було застелене, а уламки лампи прибрані в кошик для паперів. Під скалками він знайшов пожмаканий листок.

Слова були написані акуратним, майже жіночим почерком.

«Люба Марто!

Батько якось розповідав мені, що він бачив, як потонув один чоловік. Батько був на патрулюванні; пізно вночі зателефонував хлопчик з гавані в Коньєні. Тато хлопчика впав у море, коли вони швартували свій човен. Він не міг пливти і чіплявся за борт, а син не спромігся сам затягнути його назад у човен. Доки прибула патрульна машина, тато хлопчика здався, відпустив руки і пішов на дно. Минуло вже кілька хвилин, тому мій батько викликав водолазів, а хлопчик гірко ридав. Та доки вони чекали, чоловік раптом виринув – з блідим обличчям, хапаючи ротом повітря. Син радісно скрикнув. А його тато знову пішов під воду. Мій батько стрибнув за ним, щоб урятувати його, але було занадто темно. Коли мій батько виринув, він подивився просто в сяюче обличчя хлопчика, який думав, що тепер усе гаразд, що його батько живий і поліція поряд. І мій батько розповідав мені, що він бачив, як серце розривається у хлопчика в грудях, коли той зрозумів, що Бог просто бавиться з ним, вдаючи, буцімто він зараз поверне йому батька, якого щойно забрав у нього. Мій батько сказав, що коли є Бог на світі, – це жорстокий Бог. Я думаю, що нині я зрозумів, що він мав на увазі, бо я, нарешті, знайшов щоденник свого батька. Можливо, він хотів, щоб ми знали. А може, він просто був жорстоким. Інакше навіщо вести щоденник, але ховати його в такому очевидному місці, під матрацом?

Марто, у тебе все твоє життя попереду. Я думаю, ти зумієш зробити з ним щось хороше. Я цього не можу. Пробач мене, але зараз я маю зникнути. Кохаю тебе навіки.

Сонні».

Маркус подивився на стіл. На ньому лежала та книжка, яку читав Син.

Чорна шкіряна палітурка, пожовклі сторінки. Він погортав книжку.

Він зрозумів одразу, що то щоденник, хоча записи робились не щодня. У деяких місцях між записами траплялись пропуски в кілька місяців. В інших місцях просто стояла дата, а під нею – одне-два речення. Наприклад, що «трійця» розпалась і що між ними щось не ладнається. А за тиждень – що Хелене вагітна і що вони купили власний будинок. Але як важко вижити на саму зарплатню полісмена, і як прикро, що як його батьки, так і батьки Хелене самі в скрутних обставинах і не можуть їм допомагати. Пізніше – який він щасливий, що Сонні зайнявся боротьбою. На іншій сторінці про те, як банк підвищив процентні ставки, що вони неспроможні сплачувати іпотеку, що він має щось вдіяти, перш ніж у них заберуть будинок. Щось вигадати. І ще про те, як він обіцяв Хелене, що все владнається. І щастя, що малий, здається, не помічає, як його батьків щось тривожить…

19 березня

Сонні каже, що хоче бути, як я, і служити в поліції. Хелене твердить, що він одержимий мною, що він боготворить мене. А я сказав їй, що це нормальна річ для сина і що був у його віці таким самим. Сонні хороший хлопчик, можливо, занадто хороший для цього жорстокого світу, але такий син, як він, завжди благословення для батька…

Далі були сторінки з текстом, який Маркус геть не розумів. З такими висловами, як «неминучість особистого банкрутства» і «продав свою душу дияволові». А також ім’я «Твілінґен».

Маркус перегорнув кілька сторінок.

4 серпня

Сьогодні у відділку знову говорили про «крота». Вони припускають, що Твілінґен провів свою людину в поліцію. Як дивно, що у людей, навіть з поліційним досвідом, така вбога уява. У них завжди один убивця, один зрадник. Як вони не розуміють геніальності двоїни? Один завжди має алібі, коли інший діє; так ми обидва у стількох випадках опиняємось поза підозрою, що це автоматично виключає нас обох зі списку потенційних підозрюваних. Атож, це вдала знахідка. Досконала схема. Ми корумповані, наскрізь гнилі полісмени, які зрадили все, у що вірили, заради кількох жалюгідних срібняків. Ми закривали очі на продаж наркотиків, торгівлю людьми, навіть убивства. Ніщо більше нічого не варте. Чи є спосіб повернутись? Чи є шанс на сповідання, покаяння і прощення, без того щоб погубити все і всіх навколо себе? Я не знаю. Знаю тільки, що я повинен вирватись.

Маркус позіхнув. Від читання його завжди хилило до сну, надто коли траплялось так багато слів, яких він не розумів. Він перегорнув іще кілька сторінок.

15 вересня

Цікаво, чи довго ми зможемо діяти без того, щоб Твілінґен з’ясував, хто ми є? Ми спілкуємось через адреси Hotmail з різних крадених комп’ютерів, які ми «позичаємо» на складі речових доказів. Але це не надто надійно. З іншого боку, якби він хотів, то міг би влаштувати стеження за місцями, де ми обмінюємось матеріалами і грошима. Позаминулого тижня, коли я забирав конверт, приліплений під сидінням стільця в ресторані «Брокерс» на Бугстадвейєн, я був упевнений, що мене вистежили. Якийсь тип коло бару похмуро позирав на мене. Я одразу зрозумів, що він кримінальник. І щодо цього я не помилився. Він підійшов до мене і сказав, що його взяли на крадіжці десять років тому. Сказав, що то було найліпше, що могло з ним трапитися, що він відійшов від поганого товариства і тепер працює на рибній фермі разом з братом. Потім він потиснув мені руку і пішов. Історія зі щасливим кінцем. У конверті також був лист, в якому Твілінґен писав, що він хоче, щоб я – з чого ясно видно, що він не знає про нашу двоїну, – просувався по службі в поліції, домігся вищої посади, на якій я зможу бути кориснішим як йому, так і собі. Доступ до конфіденційної інформації, більші гроші. Він писав, що може допомогти мені в просуванні, поклопотатися за мене. Я розсміявся вголос. Він, либонь, геть з’їхав з глузду. Такий не зупиниться, доки не досягне світового панування. Такий не зупиняється, але має бути зупинений. Я показав лист Z. Не знаю чому, але він не сміявся.

Маркус почув, що його кличе мати. Він здогадався, що вона має для нього якесь доручення. Він терпіти не міг, коли вона отак робила: відчиняла вікно і гукала його, на весь квартал, наче він якийсь собака, чи що. Він перегорнув сторінку.

6 жовтня

Щось сталося. Z твердить, що, на його думку, нам час виходити з гри, доки ми на коні; виходити, доки справи йдуть добре. А Твілінґен не відповідає на мою електронну пошту впродовж кількох днів. Такого ніколи раніше не траплялося. Невже вони вдвох домовляються? Я не знаю, чи це так, але знаю, що неможливо просто так це обминути. Я знаю, що Z більше не довіряє мені. З тієї самої причини, з якої я сам більше йому не довіряю. Ми показали один одному своє істинне обличчя.

7 жовтня

Учора ввечері мені враз стало ясно: Твілінґену потрібен лише один з нас; і це саме те, що він матиме, – одного. Іншому судилося стати покинутим коханцем, розчарованим свідком, якого треба усунути. Z уже зрозумів це. Тож тепер я маю поквапитися, щоб упорати його раніше, ніж він упорає мене. Я попросив Хелене, щоб вона завтра поїхала з Сонні на змагання з боротьби. Я запропонував Z зустрітись у середньовічних руїнах у Марідален опівночі, оскільки нам треба обговорити певні речі. Він, здається, був трохи здивований вибором такого безлюдного місця і пізньої години, але сказав, що його це влаштовує.

8 жовтня

Тиша. Я зарядив пістолет. Дивне відчуття, коли усвідомлюєш свій зважений намір забрати людське життя. Я весь час питаю себе: що привело мене до цього? Робив я це заради своєї родини? Чи заради себе? Чи це намагання домогтися чогось, чого не домоглися мої батьки: становища в суспільстві, життя, яке підноситься на тарілочці недостойним ідіотам? Що я сам являю собою? Я спритний і хоробрий чи слабкий і м’якотілий? Чи погана я людина? Я ставлю собі питання так: якби мій син опинився на моєму місці, чи хотів би я, щоб він зробив те, що я роблю? І це, звісно, робить відповідь більш ніж очевидною.

Невдовзі я виїжджаю в Марідален. Побачимо, чи повернусь я звідти іншою людиною. Вбивцею.

Такі думки мають видаватись дивними, але іноді я молю Бога, щоб хтось знайшов мій щоденник. Така, мабуть, людська природа.

Далі жодних записів у книжці не було. Маркус погортав порожні сторінки, аж до останніх, з яких було кілька видерто. Потім він поклав щоденник назад на столик при ліжку і пішов спокійно сходами вниз, бо материн голос усе гукав та гукав його.

Розділ 40

Бетті увійшла в переповнену аптеку, взяла в автоматі квиточок з номером і позначкою «Рецептурний» і знайшла вільний стілець попід стіною, серед клієнтів, які або просто дивились перед собою, або, попри знак заборони, натискали клавіші на своїх мобільних телефонах. Бетті таки переконала свого лікаря, щоб виписав їй рецепт на сильніше снодійне.

Сильнодіючі бензодіазепіни придатні тільки для короткочасного застосування, застеріг він. І повторив те, що вона й без нього знала: що їх застосування породжує порочне коло і може призвести до залежності, а корінь проблеми при цьому не усуває. Бетті відповіла: корінь проблеми в тому, що вона не може заснути. Особливо після того, як усвідомила, що вона була одна в кімнаті з найбільш розшукуваним убивцею Норвегії. З типом, який застрелив жінку в її власному будинку в Хольменколлен. А сьогодні в газетах писали, що він також підозрюється у вбивстві дружини судновласника, що він удерся в будинок під Драмменом, який, найімовірніше, вибрав навмання, і практично відпиляв жінці половину голови. Останні кілька днів Бетті пересувалась, як зомбі, у напівсні, галюцинуючи. Вона бачила його обличчя скрізь: не тільки в газетах чи по телевізору, але також у рекламі, у трамваї, у дзеркальних відблисках, у вітринах. Він був листоношею, її сусідом, кельнером.

Тепер вона побачила його в аптеці.

Він стояв біля каси у білій чалмі – або, може, то просто була пов’язка у нього на голові. Він поклав на прилавок купу одноразових шприців і голок для підшкірних ін’єкцій і сплатив за них готівкою. Фотографії в газетах були не надто чіткими, але Бетті помітила, що жінка на стільці поруч з нею щось прошепотіла своєму супутнику, показуючи на чоловіка в тюрбані. Вона, можливо, теж його упізнала. Та коли він обернувся і пішов до виходу, припадаючи на один бік, Бетті зрозуміла, що їй знову примарилось.

Землистого кольору байдуже закам’яніле обличчя не мало нічого спільного з обличчям клієнта люкса № 4.

Карі повільно проїжджала повз великі будинки і витягала голову, рахуючи номери, щоб не пропустити потрібний. Після безсонної ночі вона зважилась. Сем каже – теж не мавши тієї ночі нормального сну, – що Карі надто серйозно ставиться до роботи, на якій не має наміру залишатись. Це, звісно, так, але, кінець кінцем, Карі в усьому любила порядок. До того ж, ця ситуація могла вплинути на її майбутнє, закрити для неї бажані двері. Все зваживши, вона вирішила діяти напряму.

Ось потрібний номер. Вона зупинила машину.

Вона вагалась, чи не під’їхати через відкриті ворота просто до будинку, але, зрештою, припаркувалась на вулиці. Вона підійшла асфальтованою доріжкою до ґанку. В саду насвистував розприскувач; поза тим, навколо стояла цілковита тиша.

Вона піднялася сходами і подзвонила. Зсередини почувся дзвінкий гавкіт. Вона зачекала. Ніхто не відчиняв. Вона повернулася, щоб спуститися сходами, і побачила перед собою його. Сонце відбивалося в прямокутних лінзах його окулярів. Він, мабуть, вийшов з-поза будинку і гаража; дуже швидко і дуже тихо.

– До ваших послуг?

Він тримав руки за спиною.

– Офіцер Карі Адель. Я б хотіла про дещо поговорити з вами.

– Про що саме?

Він застромив долоні за пояс, наче підтягуючи свої бежеві слакси або наміряючись витягти зі штанів сорочку – зрештою, стояв дуже спекотний літній день. Або ж він хотів сорочкою прикрити встромлений за пояс пістолет.

– Симон Хефас…

– Ясно. А чому ви прийшли просто до мене?

Карі похитала головою з боку в бік.

– Симон переконав мене, що я ризикую витоком інформації, якщо вдамся до звичайної процедури. Він вважає, що серед нас досі діє «кріт».

– Він так вважає?

– Саме тому я подумала, що слід звернутись просто до вас. До начальника поліції.

– Що ж, гаразд, – сказав Понтій Парр, потираючи вузьке підборіддя. – Тоді нам краще зайти в будинок, офіцере Адель.

У передпокої на Карі кинувся з обіймами щасливий ердельтер’єр.

– Віллок! Про що ми сьогодні говорили?

Собака опустився на чотири лапи й обмежився тим, що лизнув Карі долоню, але хвостом метляв, як пропелером. Дорогою до вітальні Карі пояснила: мовляв, їй сказали, що начальник сьогодні керує з дому.

– Я сачкую, – усміхнувся Парр, показавши рукою в бік комфортного дивана з розкиданими на ньому подушками. – На цьому тижні я мав би йти у відпустку, але доки той убивця гуляє на волі…

Він зітхнув і опустився в одне з крісел гарнітура.

– То що там з Симоном?

Карі відкашлялась. Вона планувала, що і як вона має сказати – з усіма застереженнями і запевненнями, що вона не має наміру пліткувати, а тільки непокоїться про якість своєї роботи. Але тепер, коли Парр виявився таким розслабленим і гостинним і зізнався, що він сачкує, вона відчула, що природніше буде перейти одразу до суті справи.

– Симон замислив свою власну місію, – сказала вона.

Начальник поліції підняв брову.

– Я слухаю…

– Ми розслідували справу паралельно з КРИПОСом. По суті, незалежно від них. А тепер він став діяти також незалежно від мене. Все було б гаразд, але проблема в тому, що він, здається, також поставив собі окрему мету. А я не хочу вляпатись у халепу разом ним, якщо він замислив щось незаконне. Він відсторонив мене в деяких ситуаціях і заявив абсолютно чітко, що не має наміру діяти за правилами.

– Розумію. Коли конкретно таке було?

Карі коротко змалювала зустріч з Івером Іверсеном.

– Гм-м-м-м, – протягнув Парр, зависнувши на тому нескінченному «м». – Це недобре. Я знаю Симона, і радий був би сказати, що це не в його стилі. Але, на жаль, саме в його. На вашу думку, чого він домагається?

– Самотужки затримати Сонні Лофтуса.

Парр сперся підборіддям на великий і вказівний пальці.

– Розумію. Хто ще про це знає?

– Ніхто. Я приїхала одразу до вас.

– Добре. Обіцяйте мені, що нікому про це не обмовитесь. Справа делікатна, як, я впевнений, ви і самі її оцінюєте. Поліція зараз на очах у всього суспільства, і ми не можемо дозволити собі, щоб окремі офіцери демонстрували непрофесійну поведінку.

– Авжеж, я розумію.

– Полиште цю проблему на мене. Ми ніколи не згадаємо про вашу участь. Нашої зустрічі просто не було. Не будемо надміру драматизувати, але так ви уникнете ризику набути репутації «стукача» серед ваших колег. Такі прізвиська прилипають намертво.

«Прилипають намертво»… Вона про таке не подумала. Карі ковтнула і швидко кивнула.

– Дуже вам вдячна.

– Дарма. Це я вам дякую, Адель. Ви вчинили правильно. Зараз повертайтесь до роботи і працюйте, як кажуть, ніби нічого не сталося, – сказав Парр підводячись. – А я повернусь до байдикування. Я ж маю керувати з дому…

Карі підвелася, щаслива, що все виявилось набагато безболіснішим, ніж вона боялась.

Парр зупинився в дверях.

– Де зараз Симон?

– Я не знаю. Він просто пішов з місця злочину, де ми знайшли машину і тіло тієї ночі, і ніхто його не бачив з того часу.

– Гмм. І ви не маєте жодного уявлення?

– Останнє, що я зробила, – це передала йому список готелів, де міг зупинитись Лофтус.

– На підставі чого ви так вважає?

– Він усюди сплачує готівкою. У наші дні мало хто так робить.

– Логічно. Успіхів вам!

– Дякую.

Карі спустилася сходами і була вже неподалік розприскувача, коли почула кроки за спиною. То був Парр.

– Іще одне, – сказав він. – Ґрунтуючись на тому, що я почув, я припускаю, що саме ви, ймовірно, зумієте, нарешті, розшукати для нас Лофтуса.

– Так, – сказала Карі, усвідомлюючи, що її відповідь настільки впевнена, наскільки вона хотіла.

– Якщо так станеться, то пам’ятайте, що він озброєний і небезпечний. І що до вас поставляться з розумінням, якщо ви чи кілька ваших колег змушені будете захищатись рішуче.

Карі відкинула з обличчя набридливе пасмо волосся.

– Як це треба конкретно розуміти?

– Так, що застосування зброї для знешкодження вбивці ситуативно може бути виправданим. Пам’ятайте, що він уже катував одного держслужбовця.

Карі відчувала, як вітер приємно бризкає на неї водою з розприскувача.

– Гаразд, – кивнула вона.

– Я поговорю з керівником КРИПОСу, – сказав Парр. – Можливо, мало б сенс вам попрацювати в цьому розслідуванні з Осмундом Бйорнстадом в одній команді. Схоже, у вас однакове розуміння ситуації.

Симон дивився на себе в дзеркало. Минули роки. Минали години. Він не був тим, ким був п’ятнадцять років тому. Він навіть не був тим, ким був сімдесят дві години тому. Колись – він вважав, що непереможний. Колись – він вважав, що він сволота. Але дійшов висновку, що він не був ні тим, ні іншим, що він людина з плоті й крові, здатна робити правильні вчинки. Або ж віддатись у владу низьких інстинктів.

Та чи означає це, що він чи будь-хто має свободу волі? Чи, може, таки всі ми за рівних умов, шансів та ймовірної окупності знову й знову робимо той самий вибір, однаково розв’язуємо рівняння? Кажуть, ви можете якоїсь миті переглянути свої цінності, у ваше життя може прийти жінка, ви можете стати мудрішими і по-новому оцінити, що насправді для вас має значення. Так, але те, що якісь цінності змінилися, те, що переставлено числа в рівнянні, – не означає, що його буде розв’язано інакше. Вам знову треба буде робити цей новий вибір, знову й знову. А визначатиметься ваш вибір складом хімічних речовин у вашому мозку, наявною інформацією, інстинктом виживання, сексуальними потребами, страхом смерті, засвоєною мораллю і стадним інстинктом. Ми караємо людей не тому, що вони погані, а тому, що вони роблять неправильний вибір, поганий для стада. Мораль нам не дарована з неба. Це лише набір правил, корисних для стада. А хто не в змозі додержуватись тих правил, заведеної в стаді моделі поведінки, ніколи не зуміють пристосуватися, бо в них немає свободи волі; це ілюзія. Так само, як решта з нас, правопорушники, просто роблять те, що вони роблять.

Саме тому вони мають бути усунені – щоб не розмножувались і не заражали стадо своїми генами негативної поведінки.

Симону Хефасу подумалося, що в дзеркалі він бачить робота. Складного, багатофункціонального, спорядженого можливостями. Однак робота.

То за що ж хлопець хоче помститися? Чого він сподівається домогтись? Врятувати світ, який не прагне спасіння? Знищити все, в чому ми не бажаємо визнавати свої потреби? Бо кому ж охота жити в світі без злочинів, без того безглуздого бунту, того ірраціоналізму, що забезпечують якісь зміни, якийсь рух? У світі без надії на ліпше чи бодай на гірше. Цей пекельний неспокій, потреба акули постійно рухатись, щоб отримувати кисень.

«Ось досконала мить. Залишмо все так, як зараз. Так, як є». Але таке ніколи не здійснюється.

Симон почув кроки. Він перевірив свій пістолет.

Ключ обернувся в замку.

Тепер кроки були квапливі. Хтось поспішав. Симон відлічував секунди, не зводячи очей з відображення свого обличчя в дзеркалі над раковиною у ванній кімнаті. Хлопець, переконавшись, що в кімнаті все точно так, як він залишив ідучи, розслабиться і втратить обачність. Він може зайти у ванну кімнату, але на той час він уже не триматиме в руках зброю. Симон рахував далі.

На рахунок «двадцять» він відчинив двері і вийшов з пістолетом у руці.

Хлопець сидів на ліжку.

У нього була пов’язка на голові. Перед ним, на підлозі, лежав портфель із шафи. Портфель був розкритий і повний пакетиків з білим порошком, які Симон одразу впізнав. Хлопець уже розрізав один з пакетиків. У лівій руці він тримав чайну ложку з білим порошком, в іншій – запалену запальничку. На ліжку лежала купа одноразових шприців і стрічка ін’єкційних голок.

– Хто натисне першим? – запитав хлопець.

Розділ 41

Симон сів на стілець навпроти нього. Хлопець тримав ложечку з порошком над запальничкою.

– Як ти мене знайшов?

– Твій телефон, – сказав Симон, не зводячи очей з вогника, – і звукове тло нашої розмови: повії за роботою. Ти знаєш, хто я?

– Симон Хефас, – сказав хлопець. – Я знаю тебе за фотографіями.

Порошок почав розчинятися. Крихітні бульбашки піднялись на поверхню.

– Я не опиратимусь арешту. Я все одно планував здатися сьогодні, тільки трохи пізніше.

– Справді? Чому? Хрестовий похід скінчився завчасно?

– Немає хрестового походу… – сказав хлопець, обережно кладучи ложечку.

Симон знав – це для того, щоб розчин героїну охолов.

– …є тільки сліпа віра тих із нас, хто досі вірить у те, чого нас вчили в дитинстві. До того дня, коли ми дізнаємося, що світ не такий. Що ми покидьки. Геть усі покидьки.

Симон подивився на свій пістолет.

– Я заберу тебе не в поліцію, Сонні. Я відвезу тебе до Твілінґена. Тебе, наркотики і гроші, що ти в нього викрав.

Хлопець подивився на нього, розпечатуючи одноразовий шприц.

– Згода. Мені байдуже. Він хоче вбити мене?

– Так.

– На одного покидька менше. Дай мені тільки вколотися спершу.

Він поклав у ложечку ватну кульку і, проштрикнувши вату голкою, потягнув поршень.

– Я не знаю, наскільки чистий цей наркотик і які в ньому домішки, – сказав він, начебто пояснюючи, навіщо фільтрує розчин.

Він звів очі на Симона, щоб побачити, чи той оцінив іронію.

– Героїн із цеху Калле Фаррісена, – сказав Симон. – Він був у тебе весь цей час, і ти не спокусився спробувати його?

Хлопець коротко розсміявся хрипкуватим сміхом.

– Я невдало висловився, – сказав Симон. – Відкиньмо «спокусився». Але ти втримувався. Яким чином?

Хлопець стенув плечима.

– Я знаю про залежність не з книжок, – сказав Симон. – Список мотивів, що схиляють нас зав’язати, доволі короткий. Або ми знаходимо Ісуса, або жінку, або власну дитину, або нас знаходить кума з косою. У моєму випадку це була жінка. А у твоєму?

Хлопець нічого не сказав.

– Твій батько?

Хлопець лише пильно подивився на Симона, ніби намагаючись відгадати щось.

Симон похитав головою.

– Яка подібність! Зараз навіть більше кидається у вічі, ніж на фотографіях.

– Усі завжди казали, що ми з батьком на вигляд наче й не рідня.

– Ні, не з батьком. З твоєю матір’ю. У тебе її очі. Вона зазвичай вставала на світанку, набагато раніше за нас усіх, щоб поснідати, перш ніж бігти на роботу. Часом я вставав рано тільки для того, щоб побачити її, як вона снідає, а тоді йде, втомлена, але з тим казковим світлом у чарівних очах…

Хлопець сидів зараз абсолютно нерухомо.

Симон крутив пістолет у руках, наче щось обмірковуючи.

– Ми не мали ні шеляга і знімали квартиру в Осло вчотирьох, бо так було дешевше. Троє хлопців, що вступили в поліційну академію, і твоя мати. Троє хлопців називали себе «трійцею» і були друзями-нерозлийвода. То були твій батько, я і Понтій Парр. Твоя мати шукала тимчасове житло, прочитала оголошення в газеті й зайняла нашу вільну кімнату. Я думаю, ми всі троє в неї закохалися, щойно її вперше побачили.

Симон усміхнувся.

– Ми дурили один одного, тайкома залицяючись до неї. І ми, всі троє, були показними хлопцями. Я думаю, вона не знала навіть, кого з трьох обрати.

– Я не знав цього, – сказав хлопець. – Але знаю, що вона обрала не того.

– Так, – сказав Симон. – Вона вибрала мене.

Симон підняв очі від пістолета. Зустрів погляд Сонні.

– Твоя мати, Сонні, була коханням усього мого життя. Я мало не пустився берега, коли вона пішла від мене і почала зустрічатися з твоїм батьком, а надто – коли з’ясувалося невдовзі, що вона вагітна. Вони вдвох виїхали з тієї квартири, купили будинок у Берґу. Вона була вагітна, а він іще не скінчив поліційну академію, у них у тому домі й нічного горщика не було. Але процентні ставки в ті роки були низькими, банки роздавали гроші всім без розбору.

Сонні слухав незворушно, навіть оком не змигнув. Симон відкашлявся.

– Саме тоді я не на жарт втягнувся в азартні ігри. Я був уже по вуха в боргах, коли почав ставити на коней. Високі ставки. Я відчував якусь особливу свободу, стоячи на краю прірви, бо знав: наступний крок віднесе мене геть звідси, хоч би що сталося далі. Вгору чи вниз – то вже не так істотно. У той час ми з твоїм батьком дуже віддалилися один від одного. Думаю, що я просто не міг змиритися з його щастям. Натомість вони тісніше зійшлися з Понтієм. Наша «трійця» розпалася. Я знайшов якийсь привід для відмови, коли він попросив мене стати твоїм хрещеним батьком; але я прокрався в церкву і став у глибині нефа, коли тебе хрестили. Ти був єдиним дитям, яке не плакало. Ти спокійно дивився на нового, трохи знервованого парафіяльного священика й усміхався йому, наче ти його охрещуєш, а не він тебе. Я одразу пішов і поставив тринадцять тисяч крон на коня на ім’я Сонні.

– І…

– Ти мені винен тринадцять тисяч крон.

Хлопець усміхнувся.

– Чому ти мені все це розповідаєш?

– Тому що я періодично питаю себе, чи лише так мало скластися? Чи міг я зробити інший вибір? Чи міг Аб зробити інший вибір. Чи могла твоя мати. Ейнштейн дав визначення божевілля як становища, за якого людина знову і знову робить одне й те саме, сподіваючись отримати інший результат. Але що коли б існувало щось іще, наприклад, божественне натхнення, яке змусило б нас іншим разом зробити інший вибір?

Хлопець обв’язав собі плече гумовим джгутом.

– Тебе послухати, Симоне Хефасе, – ти говориш, наче вірянин.

– Та я ж не стверджую, а тільки ставлю питання. Я знаю тільки, що батько твій мав добрі наміри незалежно від того, як суворо ти його судиш. Він хотів кращого життя не тільки для себе, але для вас трьох. Любов стала його погибеллю. А тепер ти судиш себе так жорстоко тому, що вважаєш себе його копією. Але ти – не твій батько. Якщо він зазнав морального краху, це не означає, що з тобою теж таке станеться. Відповідальність сина полягає не в тому, щоб бути схожим на свого батька, а в тому, щоб бути ліпшим за нього.

Хлопець учепився зубами в кінець гумового джгута.

– Можливо. Але чому це так важливо зараз? – промовив він крізь стиснуті зуби, потягнувши голову назад так, щоб джгут затягнувся і вени на передпліччі набрякли. Він тримав шприц у долоні, поклавши великий палець на поршень, середній – на голку. Наче це ракетка для пінг-понгу, подумав Симон. Хлопець тримав шприц правою рукою, хоча й шульга, але Симон знав, що наркомани мусять учитись робити внутрішньовенні ін’єкції з обох рук.

– Це нині так важливо, Сонні, бо зараз твоя черга вибирати. Чи вштрикнути цю голку, чи допомогти мені притиснути Твілінґена… і справжнього «крота».

На кінчику голки виблискувала глянсувата крапля. З вулиці долинав гуркіт транспорту і сміх, з сусіднього номера – тиха розмова після сексу. Спокійний літній ритм міста.

– Я призначу зустріч, де будуть присутні і Твілінґен, і «кріт». Але я можу це зробити тільки за умови, що ти живий, бо ти приманка.

Хлопець, здавалось, не чув його: він схилив голову і зосередився на шприці, лаштуючись отримати дозу. Симон набрався терпіння. І був здивований, коли почув голос хлопця:

– То хто він, той «кріт»?

Симон відчув біль у грудях й усвідомив, що він забув дихати.

– Ти дізнаєшся там, на місці, не раніше. Я знаю, Сонні, що ти відчуваєш. Але рано чи пізно надходить мить, після якої неможливо відкладати, коли ти вже не можеш дозволити собі побути слабким іще один день, обіцяючи собі, що ось завтра, завтра ти почнеш нове життя.

Сонні похитав головою.

– Не буде вже нового життя.

Симон подивився на шприц. І тут він зрозумів. Це було передозування.

– Сонні, ти хочеш померти не дізнавшись?

Хлопець відірвав погляд від шприца і подивився на Симона.

– Подивись, Хефасе, до чого мене допровадило знання.

– Оце воно? – запитав Осмунд Бйорнстад, перехиляючись через кермо, щоб прочитати вивіску над входом. – Готель «Бісмарк»?

– Так, – відповіла Карі й розстебнула ремінь безпеки.

– І ти впевнена, що він тут?

– Симон хотів знати, в яких готелях Квадратурен клієнти сплачували готівкою. Я здогадалась, що він має щось знати, тож зателефонувала в шість готелів і послала їм фото Сонні Лофтуса.

– І в «Бісмарку» справдилось?

– Реєстратор підтвердив, що людина з фото проживає в номері 216. Він також сказав, що співробітник поліції вже навідувався й отримав доступ у номер. Готель начебто дійшов певної згоди з тим офіцером і сподівається, що ми дотримаємо слова. Його слова.

– Симона Хефаса?

– Боюся, що так.

– Гаразд. Не варто тягти.

Осмунд Бйорнстад узяв поліційну рацію і натиснув кнопку.

– Викликаю «Дельту».

Почулось потріскування в ефірі.

– «Дельта» слухає. Прийом.

– Даю дозвіл на вступ. Номер 216 на третьому.

– Зрозумів. Ми починаємо. Кінець зв’язку.

Бйорнстад поклав рацію.

– Який у них наказ? – запитала Карі, відчуваючи, як щільно облипає тіло сорочка.

– Пріоритет – дотримання власної безпеки, у разі потреби – стріляти на ураження. Куди ти?

– Подихаю свіжим повітрям.

Карі перетнула вулицю. Перед нею пробігли бойовики поліції в чорному і з автоматами MP5 напереваги: частина з них – у реєстрацію готелю, частина – у двір, до чорного ходу і пожежного виходу. Вона пройшла через ресепшн і вже піднімалася сходами нагору, коли розлігся тріск виламуваних дверей і глухий гуркіт світлошумових гранат. Вона рушила далі вгору сходами, тоді – коридором і почула тріск поліційних рацій:

– Периметр очищено й оточено.

Вона увійшла в кімнату.

Чотири полісмени: один у ванній, троє в спальні. Всі шафи і вікна відчинені. Більше нікого. Жодних особистих речей пожильця. Гість виїхав.

Маркус сидів навпочіпки, вистежуючи жаб у траві, коли побачив, що Син вийшов із жовтого будинку і йде до нього. У другій половині дня сонце стояло так низько над дахом, що коли він зупинився перед Маркусом, здавалось, ніби у Сина сяйво йде просто з голови. Він усміхався, і Маркус був радий, що у нього вже не такий нещасний вигляд, як був зранку.

– Мені приємно було познайомитися з тобою, Маркусе.

– Ти вже йдеш?

– Так, мушу.

– Чому ти завжди мусиш іти? – бовкнув він, перш ніж устиг прикусити язика.

Син теж присів навпочіпки і поклав руку Маркусові на плече.

– Я пам’ятаю твого батька, Маркусе.

– Чесно? – перепитав Маркус, не ймучи віри.

– Так. І я не знаю, що каже чи думає про нього твоя мати або ти, – до мене він завжди був добрий. Одного разу він відігнав величезного лося, що вийшов з лісу і забрів у нашу околицю.

– Відігнав?

– Голіруч.

Тоді Маркус помітив дивне явище. Позаду Сина, у нього за головою, у відчиненому вікні спальні в жовтому будинку затріпотіли тонкі білі фіранки. Попри те, що жодного вітру не було. Син підвівся, скуйовдив Маркусові волосся на голові й рушив вулицею. Насвистуючи і помахуючи портфелем. Щось знову привабило погляд Маркуса, і він знову придивився до будинку. Фіранки палали у вогні. Він звернув увагу – решта вікон жовтого будинку теж відчинені. Геть усі.

Величезний лось, подумав Маркус. Мій батько прогнав величезного лося… У жовтому будинку загуло, наче він усмоктував повітря. У цьому гуготінні з’явились буркотливі відтінки, а потім музичні обертони, що набирали сили, аж доки розгорнулись у грізну й урочисту симфонію. І ось уже жовтогарячі танцюристи стрибали і крутились у чорних вікнах, вітаючи крах, вітаючи Судний день.

Симон поставив машину на нейтральну передачу і залишив мотор на холостому ходу.

Трохи далі вулицею, неподалік його будинку, став інший автомобіль. Новенький синій «форд-мондео». Машина тієї самої моделі була припаркована коло офтальмологічного відділення лікарні. Це міг бути випадковий збіг обставин, звісно, але Симон знав, що поліція Осло придбала торік вісім «фордів-мондео». З тонованим заднім склом – щоб не видно було миготливий маячок, що ховався за заднім підголовником.

Симон узяв свій мобільний з пасажирського сидіння.

Абонент відповів з першого сигналу.

– Що ти хочеш?

– Привіт, Понтію. Тобі, либонь, спокою немає, що мій телефон весь час пересувається містом.

– Симоне, припиняй зараз же своє безумство, і я обіцяю тобі, що воно не матиме наслідків.

– Узагалі жодних?

– Ні, якщо ти припиниш одразу ж. Ми домовились?

– Як же ти завжди любиш домовлятись, Понтію! Що ж, я маю для тебе пропозицію. Підскоч завтра вранці в один ресторан.

– Що в меню?

– Зо два злочинці, арешт яких додасть пір’їн у твій головний убір вождя.

– А конкретніше?

– Не вийде. Але я дам тобі адресу і час, якщо ти пообіцяєш привести одну людину. Мою колегу Карі Адель.

Якусь мить той мовчав.

– Симоне, ти намагаєшся мене підставити?

– Я колись таке робив? Зважай, ти маєш нагоду зірвати джек-пот. Чи, якщо точніше, ти ризикуєш дуже багато втратити, якщо дозволиш цим людям вислизнути.

– Ти даєш мені слово, що ми не потрапимо в засідку?

– Слово. Невже ти думаєш, я наразив би Карі на таке?

Пауза.

– Ні. Ні, Симоне, на таке ти ніколи не був здатен.

– Я думаю, саме тому не дослужився до начальника поліції.

– Дуже дотепно. Коли і де?

– Сім п’ятнадцять. Акер-Брюгге, номер 86. Там побачимось.

Симон опустив бокове вікно і, пожбуривши якнайдалі свій мобільний, простежив, як телефон зник за сусідським парканом. Віддаля він почув сирени пожежних машин.

Потім він увімкнув передачу і запустив мотор.

Він поїхав на захід. У районі Сместад він повернув на Холменколласен. Піднявся серпантином до оглядового майданчика, де він завжди віднаходив відчуття перспективи.

Розбиту «хонду» звідси вже забрали – криміналісти закінчили свою роботу.

Зрештою, це місце вже не було місцем злочину.

Не вбивства принаймні.

Симон поставив машину так, щоб мати змогу помилуватись на фіорд і на захід сонця.

Коли почало сутеніти, Осло дедалі більше робився схожим на згасаюче багаття, в якому жевріли червоні й жовті жарини. Симон підняв комір плаща і відкинув сидіння. Треба було хоча б трохи поспати. Завтра передбачався великий день.

Найбільший за всі часи.

Якщо доля буде на їхньому боці.

– Приміряй оцей, – сказала Марта, вручаючи молодому чоловікові куртку.

Він був відносно новим мешканцем Центру – досі вона його бачила тут лише раз. Років двадцять на вигляд; але йому пощастить, якщо доживе до двадцяти п’яти. Така принаймні загальна думка в адміністрації Центру Іла.

– Чудово! Як на тебе шитий! – усміхнулась вона. – Спробуй, чи пасуватимуть до нього…

Вона подала йому пару джинсів, заледве ношених. Вона відчула, що хтось стоїть у неї за спиною, і обернулась. Він, мабуть, увійшов через їдальню. Можливо навіть, що він уже давно стояв у дверях, спостерігаючи за нею. Костюма і пов’язки на голові було достатньо, щоб звернути на нього увагу, але Марта навіть не бачила їх. Вона бачила тільки його напружений спраглий погляд.

Те, чого вона боялась. Усе, чого вона жадала.

Ларс Їлберґ крутнувся у своєму новому спальному мішку. Продавець на ринку довго і пильно вивчав тисячокронову банкноту, перш ніж прийняти її й подати покупцеві розкішний спальний мішок.

Їлберґ моргнув.

– Ти повернувся, – сказав він. – Господи Ісусе! Ти став індусом?

Голос його різко відлунював під склепіннями моста.

– Можливо, – усміхнувся хлопець і сів навпочіпки поруч з ним. – Мені треба десь переночувати.

– То просимо до господи. Хоча – на тебе глянути, – здається, ти міг би дозволити собі готель.

– У готелі мене знайдуть.

– У мене місця багато, і стеження немає.

– Можу я взяти трохи твоїх газет, будь ласка? Я маю на увазі, з тих, що ти вже прочитав.

Їлберґ реготнув.

– Бери мій вірний старий спальник. Він мені тепер служить за матрац.

Він витягнув з-під себе ветхий і брудний спальний мішок.

– А знаєш що? Ти бери новий, а я сьогодні пересплю в старому. В ньому залишилось забагато мене, якщо ти розумієш, що я маю на увазі.

– Упевнений?

– Так, старий спальник скучив за мною.

– Дуже тобі дякую, Ларсе.

Ларс Їлберґ тільки всміхнувся у відповідь.

І коли вклався знову, Ларс відчув приємне тепло, що йшло не із спального мішка. Воно йшло зсередини його самого.

Коли всі двері всіх камер одночасно замикались на ніч, здавалося, коридорами в’язниці пробігає важке зітхання.

Йоганнес Холден сидів на своєму ліжку. Для нього не було тепер жодної різниці, що він робив – сидів, лежав чи стояв: біль не відпускав у жодному положенні. І Йоганнес знав, що він не відпустить, а робитиметься щодня дедалі нестерпнішим. Його хвороба стала тепер відчутнішою. До раку в легенях приєдналась пухлина в паху, розміром з м’яч для гольфа.

Арілд Франк дотримав слова. Як покарання за допомогу хлопцеві-втікачеві, Йоганнеса віддано раку на з’їдання, в одиночній камері, без медичної допомоги, без жодних знеболювальних. Цілком можливо, що Франк відправить його в тюремний лазарет, коли побачить, що Холден достатньо намучився і може будь-якої миті сконати. Просто щоб уникнути необхідності реєструвати в своїй щорічній доповіді смерть у камері.

Стояла могильна тиша. Відеомоніторинг і тиша. У давніші часи чергові наглядачі обходили коридори, і звук їхніх кроків у в’язничних коридорах створював певний затишок. Один з наглядачів у в’язниці Уллерсмо, на ім’я Говельсмо, літній релігійний чоловяга, мав звичку співати, коли робив обходи. Він співав псалми своїм глибоким баритоном. То була найкраща колискова для довготермінових в’язнів – навіть найпсихопатичніші припиняли кричати, чуючи спів Говельсмо в коридорі. Йоганнесові хотілося, щоб Говельсмо був зараз тут. Він хотів, щоб хлопець був зараз тут. Але він не нарікав. Хлопець дав йому те, що він хотів. Прощення. Та ще й колискову на додачу.

Він тримав шприц проти світла.

Колискова.

Хлопець сказав йому, що наркотик приніс йому в Біблії нині покійний тюремний капелан Пер Волан – нехай грішна його душа знайде спокій – і що це найчистіший героїн, доступний в Осло. Потім хлопець навчив Йоганнеса, як уколоти, коли прийде час.

Йоганнес приклав голку вістрям до набряклої синьої вени на передпліччі.

Затамував нерівний віддих.

От і все, отак минуло його життя. Життя, що могло б скластися зовсім інакше, якби він не дав згоди перевезти два мішки контрабанди з порту Сонгкхла. Дивно. Чи дав би він згоду сьогодні? Ні. Але той чоловік, яким він був колись, сказав «так». Знову і знову. Тож не могло бути жодного іншого шляху.

Він натиснув, устромляючи голку в шкіру; здригнувся злегка, побачивши, як вона ковзнула в плоть. Потім натиснув на поршень. Рівномірно і спокійно. Важливо повністю спорожнити шприц.

Перше, що сталося, – це те, що біль щез. Як за помахом чарівної палички.

А потім сталося дещо інше.

Він, нарешті, зрозумів, про що повсякчас твердили наркомани. Кайф. Вільне падіння. Обійми. Невже все так просто? Невже весь цей час вона була на відстані однієї голки? Тому що зараз вона була тут, у своїй шовковій сукні, зі своїм блискучим чорним волоссям і мигдалеподібними очима. І її ніжний голос, її м’які вишневі губи шепотіли складні англійські слова. Йоганнес Холден заплющив очі і звалився на ліжко.

Її поцілунок.

Це все, чого він будь-коли хотів.

Маркус дивився телевізор.

Там знову говорили про людей, убитих упродовж останніх кількох тижнів. По телебаченню і по радіо весь час тільки й мови про це. Мама сказала йому, щоб не дивився так багато телевізор, бо від усього того його мучитимуть нічні жахи. Але жахи йому більше не снились. А тепер по телеку показували отого. І Маркус упізнав його. Він сидів за столом перед купою мікрофонів і відповідав на запитання. Маркус пригадав його завдяки отим його прямокутним окулярам без оправи. Маркус не знав, що це все означає чи як усе це скласти докупи. Він знав тільки, що той чоловік не прийде більше, щоб увімкнути опалення в жовтому будинку, бо будинок згорів.

Частина п’ята

Розділ 42

О 6:35 ранку Беатріс Йонассен, реєстратор юридичної контори «Томте amp; Хьоре», насилу стримувала позіх і намагалася збагнути, кого їй нагадує жіночка в плащі, що стояла перед нею. Щось пов’язане з Одрі Хепберн. «Сніданок у Тіффані»?Жіночка також мала шовковий шарф на голові й темні окуляри, що посилювало асоціації з шістдесятими. Вона поставила на стіл торбинку, сказала, що це «для Хьоре, як було домовлено», і пішла.

За півгодини по тому сонячні промені відбились у вікнах червоного цегляного фасаду Ратуші Осло, перший пором пришвартувався в Акер-Брюгге, і пасажири з коси Несоден Сон і Дрьобак зійшли на берег, щоб добиратись, як завжди, на роботу. Передбачався черговий безхмарний день, але особлива свіжість повітря натякала, що навіть це літо не триватиме вічно. Двоє чоловіків ішли пліч-о-пліч уздовж набережної між пірсів, проминаючи ресторани з кріслами, ще перекинутими догори ніжками на столах, модні бутики, що не відчиняться ще зо дві години, вуличних торгівців, що розпаковували свій крам, готуючись до останньої атаки на туристів. Молодший з двох чоловіків був одягнений в елегантний, але м’ятий і забруднений сірий костюм. На старшому був картатий піджак, куплений на розпродажу в «Dressmann», і штани, що пасували до піджака тільки з точки зору ціни. Обидва чоловіки були в однакових темних окулярах, куплених двадцять хвилин тому на автозаправці, а в руках мали однакові портфелі.

Двоє чоловіків повернули у безлюдний провулок. Вони пройшли ще з півсотні метрів і спустились вузькими металевими сходами до скромних дверей ресторану, який, судячи з вивіски, мав спеціалізуватись на стравах з риби і морепродуктів. Літній чоловік спробував відчинити двері, але виявилося, що вони замкнені. Він постукав. По той бік дверей, в ілюмінаторі, вигулькнуло спотворене, наче в кривому дзеркалі, обличчя. Губи ворухнулися, але слова пролунали, наче з-під води:

– Тримайте руки так, щоб я бачив.

Вони зробили, як наказано, і двері відчинились.

Їх зустрів кремезний блондин. Ті двоє подивилися на пістолет, що він націлював на них.

– Радий знову зустрітись, – сказав літній чоловік у картатому піджаку і зсунув окуляри на чоло.

– Заходьте, – сказав білявий.

Вони увійшли, і двоє у чорних костюмах одразу почали їх обшукувати, а білявий недбало сперся на гардеробну стійку, не опускаючи, втім, зброю.

У літнього чоловіка забрали з кобури пістолет і передали білявому.

– Він чистий, – сказав тип у чорному костюмі, киваючи в бік молодого чоловіка, – але у нього пов’язка на поясі.

Білявий подивився на молодого чоловіка.

– То, значить, ти Караючий Будда? Ангел Пекла, так?

Молодий чоловік нічого не відповів. Білявий сплюнув на підлогу перед його блискучими чорними черевиками фірми «Vass».

– Кльова прикладка. Наче тобі хтось бісове розп’яття на лобі кресонув.

– Тобі теж.

Білявий насупився.

– Що в біса ти маєш на увазі, Будда?

– Хіба ти не відчуваєш?

Білявий зробив крок уперед і звівся навшпиньки, практично ніс до носа з гостем.

– Спокій, спокій, – втрутився літній чоловік.

– Стули пельку, дідок, – сказав білявий, відгортаючи край піджака і сорочки молодого чоловіка.

Пальці білявого повільно обмацували в того пов’язку навколо пояса.

– Тут? – запитав він, коли його рука досягла боку молодого чоловіка.

У того на лобі, над окулярами, виступили краплини поту. Білявий штурхонув у пов’язку. Молодий чоловік розтулив губи, але й звуку не зронив.

– Ага, осьде воно! – загарчав білявий, вчепившись пальцями в плоть, і потягнув викручуючи.

Молодий чоловік хрипко застогнав.

– Бо, він чекає, – нагадав йому один з типів у чорному.

– Ага, – тихо сказав білявий, не відриваючи очей від хлопця.

Той важко дихав. Білявий натиснув сильніше. Самотня сльоза скотилася блідою щокою з-під сонцезахисних окулярів хлопця.

– Привіт від Сильвестра і Євґенія, – прошепотів білявий. Тоді він послабив хватку й обернувся до решти.

– Візьміть їхні портфелі і ведіть їх у залу.

Новоприбулі віддали свої портфелі й увійшли до обідньої зали.

Старший чоловік мимоволі уповільнив кроки.

Велетенська постать чітко вимальовувалась на тлі освітленого зеленкуватим акваріума, в якому шмигали туди й сюди барвисті рибки і виблискував кристал на великому білому камені з довгими пасмами водоростей, що гойдались у струменях бульбашок. На дні лежав омар, виставивши свої сталеві клешні.

– Як я тобі обіцяв… – прошепотів старший чоловік молодшому. – Оце він.

– А де ж «кріт»? – запитав молодий чоловік.

– Повір мені, він тут буде.

– Старший інспектор Симон Хефас, – прогримів здоровань, – і Сонні Лофтус. Я давно чекав на цю мить. Сідайте.

Вони ступили вперед і сіли на приготовані для них місця навпроти нього. Молодий чоловік рухався більш скуто, ніж його старший компаньйон.

Іще один чоловік безгучно увійшов через кухонні двері. Плечистий, з бичачою шиєю, так само, як решта.

– Вони прийшли самі, – доповів він і приєднався до решти таким чином, щоб вони утворили півколо позаду прибулих.

– Заяскраве світло, сліпить очі, правда? – сказав здоровань, звертаючись до молодого чоловіка, що так і не скинув темні окуляри.

– Я бачу все, що хочу побачити, дякую, – відповів молодий чоловік незворушним тоном.

– Гарна відповідь. Мені б твої молоді свіжі очі. Чи відомо тобі, що чутливість очей до світла, – показав здоровило на свої власні очі, – знижується на тридцять відсотків ще до того, як тобі виповниться п’ятдесят? У такому контексті життя видається радше шляхом у пітьму, ніж до світла, правда? Я не мав на увазі каламбурити стосовно вашої дружини, старший інспекторе Хефасе. Я маю на увазі, ми маємо якомога раніше навчитись орієнтуватись у житті, не застосовуючи зору. Треба набувати здатності крота визначати перешкоди і загрози, спираючись на інші свої відчуття, правда?

Він витягнув руки вперед, зображуючи крота; але більше було схоже на екскаватор з двома ковшами.

– Або ти можеш найняти собі «крота», щоб він працював на тебе. Проблема з «кротами» в тому, що вони тримаються під землею, тому їх легко загубити. Ось як я загубив свого. Не знаю, що з ним сталося. І я так розумію, ти теж його розшукуєш, так?

Молодий чоловік стенув плечима.

– Дай лишень вгадаю. Хефас переконав тебе прийти сюди, обіцяючи показати «крота», правда?

Літній чоловік прокашлявся.

– Сонні прийшов з власної ініціативи, бо він хоче укласти мир. Він вважає, що помстився за батька. І що суперники тепер мають розійтись. Для того щоб показати серйозність своїх намірів, він готовий віддати гроші й наркотики, які він узяв. Натомість із вашого боку полювання на нього буде припинено. Можна, будь ласка, наші портфелі?

Здоровило кивнув білявому, і той поклав обидва портфелі на стіл. Літній чоловік потягнувся до одного з портфелів, але білявий відштовхнув його руку.

– Як вам буде завгодно, – сказав літній чоловік, тримаючи долоні застережно. – Я лише хотів показати вам, що гер Лофтус приніс вам наразі третину наркотиків і третину грошей. Ви отримаєте решту, коли виконаєте свою обіцянку про перемир’я і він вийде звідси живим.

Карі вимкнула запалювання. Подивилася на неонову вивіску колишнього суднобудівного заводу, де світились червоним літери «А-к-е-р-Б-р-ю-г-г-е». Натовп людей спускався зі щойно прибулого порома.

– Невже так безпечно начальнику поліції без жодного прикриття зустрічатися зі злочинцями?

– Як казав один мій друг, – відповів Понтій Парр, перевіряючи свій пістолет і вкладаючи його у кобуру, – без ризику нема зиску.

– Це в стилі Симона, – сказала Карі й подивилась на годинник на ратушній вежі. Сьома десять ранку.

– Саме він, – підтвердив Парр. – А знаєте що, Адель? У мене стійке відчуття, що сьогодні ми заробимо неабиякі овації. Я хочу, щоб ви після цього супроводили мене на прес-конференцію. Начальник поліції і юна жінка-офіцер. – М-м… – прицмокнув він губами, ніби дегустуючи якийсь делікатес. – Думаю, це справить гарне враження.

Він відчинив двері з боку пасажирського сидіння і вийшов.

Карі мусила майже бігти набережною, щоб не відставати від нього.

– То що? – запитав старший. – Ми дійшли згоди? Ви отримуєте усе, що у вас забрано, а Лофтус отримує можливість вільно виїхати з країни.

– А ти дістаєш невеличку комісію за брокерські послуги, так? – посміхнувся здоровань.

– Саме так.

– Гм.

Той подивився на Симона, неначе шукаючи на ньому щось, чого він ніяк не міг знайти.

– Бо, розстебни портфелі.

Бо підійшов до столу і спробував розстебнути замочок на одному з портфелів.

– Босе, він замкнений.

– Один, – вимовив молодий чоловік тихо, майже пошепки, – дев’ять, дев’ять, дев’ять.

Бо обернув металеві циліндри. Відкинув клапан. Розвернув портфель, демонструючи його вміст босові.

– Так, отже, маємо, – сказав той, беручи з портфеля один пакетик з білим порошком. – Третина. А де решта?

– У секретному місці, – сказав літній чоловік.

– Звісна річ. А код для портфеля з грошима?

– Той самий, – сказав молодий чоловік.

– 1999. Рік смерті твого батька, правда?

Молодий чоловік нічого не відповів.

– Отже, згода? – плеснув у долоні літній чоловік з вимушеною посмішкою на вустах. – Тепер ми можемо йти?

– Я гадав, ми посмакуємо разом, – сказав здоровань. – Тобі подобаються омари, правда ж?

Жодної реакції.

Він зітхнув.

– Щиро кажучи, мені теж омари не смакують. Але, ти знаєш… я мушу регулярно їх їсти. Чому? Бо так заведено у людей в моєму становищі.

Піджак напнувся на його могутніх грудях, коли він випростав свої руки.

– Омари, ікра, шампанське. «Феррарі», до яких немає запчастин, колишні топ-моделі, що вимагають компенсацій за розлучення. Самотність на великій яхті, спека на Сейшелах. Ми робимо багато речей, які нам насправді не до шмиги, правда? Але вони потрібні для підтримання мотивації. Не моєї, а мотивації людей, що працюють на мене. Вони мають бачити символи успіху – те, чого я досяг, те, чого вони можуть досягти, якщо виконуватимуть свою роботу, чи не так?

Він устромив сигарету між своїх м’ясистих губ. Сигарета видавалась непропорційно крихітною проти його велетенської голови.

– І, звісно, ці символи статусу також нагадують моїм потенційним суперникам і конкурентам про моє могуття. Те саме стосується насильства і жорстокості. Я не люблю їх. Але іноді вони необхідні для підтримання мотивації. Вони заохочують боржників сплачувати мені те, що вони мені винні. Схиляють їх не діяти проти мене…

Він запалив сигарету від пістолета-запальнички.

– Був, наприклад, один фахівець, який переробляв зброю для моїх людей. Він пішов у відставку. Я визнаю, що людина має право радше займатись мотоциклами, ніж зброєю. Але я не можу прийняти того, що він дає «Узі» комусь, хто, як він сам знає, вже убив кількох моїх людей.

Здоровань постукав по склу акваріума.

Погляд молодшого і старшого простежив за його пальцем. Молодший здригнувся. Старший просто дивився.

Білий камінь з хвилястою травою – то був не камінь. І відблиск ішов не від кристала. А від золотого зуба.

– Нині люди часто вважають, що відрубування голови – це надмірність. Але якщо ви хочете прищепити почуття лояльності своїм співробітникам, іноді треба вдаватись до виняткових засобів. Я впевнений, старший інспекторе, ви погодитеся зі мною.

– Перепрошую? – перепитав літній чоловік.

Здоровило схилив голову набік і насмішкувато подивився на нього.

– Недочуваєте, старший інспекторе?

Літній чоловік перевів погляд з акваріума на здорованя.

– Старість дається взнаки. Тож якби ви могли говорити трохи голосніше…

Твілінґен розреготався від несподіванки.

– Голосніше?

Він затягнувся сигаретою і подивився на білявого.

– Ти перевіряв їх на жучки?

– Так, босе. Ми й весь ресторан перевірили.

– Тоді ти глухнеш, Хефасе. Що ж буде з тобою і твоєю дружиною, коли… Як там у приказці? «Сліпий веде глухого»?

Він роззирнувся довкола, піднявши брови, і четверо його людей вибухнули сміхом.

– Вони регочуть, бо вони мене бояться, – сказав здоровило, звертаючись до молодого чоловіка. – А тобі, хлопчику, страшно?

Молодий чоловік нічого не відповів.

Старший глянув на годинник.

Карі подивилася на годинник. Сьома чотирнадцять. Парр підкреслював, що вони мають бути на місці вчасно.

– Осьде воно, – сказав Парр, вказуючи на вивіску.

Він підійшов до дверей ресторану і притримав їх відчиненими для Карі.

У гардеробі панувала напівтемрява і тиша в роздягальні, але Карі чула голос, що долинав з приміщення далі коридором.

Парр витяг свій пістолет з кобури і подав знак Карі зробити те саме. Вона знала про чутки, що ходили про неї у відділку після її показового виступу з карабіном в Енерхауґені; тому Карі, про всяк випадок, пояснила начальникові, що вона, попри виявлену тоді вправність, новачок у справі збройних рейдів. Але він, своєю чергою, пояснив, що, на вимогу Симона, вона – і тільки вона – мала супроводжувати його, і додав, що в дев’яти випадках з десяти буває достатньо показати поліційне посвідчення. І в дев’яноста дев’яти випадках із ста буває достатньо показати його разом зі зброєю. Проте серце Карі калатало шалено, коли вони швидко йшли коридором.

Щойно вони увійшли в обідню залу, голос замовк.

– Поліція! – вигукнув Парр, націлюючи пістолет на людей, що сиділи за єдиним зайнятим столиком. Карі зробила два кроки вбік, щоб тримати на мушці кремезнішого з двох чоловіків. На мить запала цілковита тиша, якщо не рахувати голос Джонні Кеша з «Перекажи моє кохання Роз», що плинув з невеличкого динаміка на стіні між буфетом і головою бика з довгими рогами. Стейк-хаус з комплексними сніданками. Двоє чоловіків за столом, вбрані у світло-сірі костюми, дивились на них з подивом. Карі помітила також, що вони не були єдиними клієнтами в цій гарно освітленій залі: за столиком коло вікна з видом на набережну якась літня пара, схоже, відчула одночасний серцевий напад. «Ми напевне прийшли кудись не туди, – подумала Карі. – Це не може бути ресторан, який мав на увазі Симон». Аж тут дрібніший з двох чоловіків витер свої губи серветкою і заговорив.

– Дякуємо, що прийшли сюди особисто, гере комісаре. Я можу запевнити вас, що жоден з нас неозброєний і не має лихих намірів.

– Хто ти? – гримнув Парр.

– Мене звати Ян Хьоре, я юрист і представляю цього пана, Івера Іверсена-старшого.

Він показав рукою на кремезного чоловіка, і Карі одразу відзначила схожість з Івером Іверсеном-молодшим.

– Що ти тут робиш?

– Ми в тій самій справі, що й ви, гадаю.

– Справді? Мені обіцяли, що в меню будуть злочинці.

– Ми маємо намір дотримати цієї обіцянки.

– Дарма, – сказав здоровило, – тобі мусить бути страшно.

Він кивнув білявому, який витяг з-за пояса ніж з вузьким довгим лезом, зробив крок уперед, ухопив за лоб молодого чоловіка і приставив йому лезо до горла.

– Невже ти думаєш, Лофтусе, мене непокоїть жменька кишенькових грошей, що ти поцупив у мене? Забудь про ті гроші і наркотики. Я обіцяв Бo, що дозволю йому покришити тебе на кавалки, а втрачені наркотики та гроші я вважаю вдалою інвестицією. Інвестицією у мотивування, правда? Ми можемо зробити справу в різні способи, звісна річ, але ти сконаєш менш болісною смертю, якщо повідомиш нам, що ти вчинив із Сильвестром, щоб ми могли поховати його по-християнськи. Отже, що ми вирішуємо?

Молодий чоловік ковтнув, але нічого не сказав.

Здоровань гахнув по столу кулаком так, що склянки підстрибнули.

– Ти що, теж глухий?!

– Може, й так, – сказав білявий, взявши голову молодого чоловіка в замок, тож вухо хлопчини було якраз перед його очима. – Будда позакладав вуха ватою.

Решта зареготали.

Здоровань же скрушно похитав головою, набираючи код на іншому портфелі.

– Бо, він твій – ріж його.

Коли здоровань відкинув клапан портфеля, щось дзеленькнуло, але всі були надто зосереджені на ножеві Бо, тому не зауважили, як невеличкий металевий цвяшок вискочив з портфеля і, підстрибнувши, впав на кам’яну підлогу.

– Твоя розумна мініатюрна матінка правильно міркує про всілякі речі, але помиляється щодо тебе самого, – сказав Симон. – Їй не слід було дозволяти синові диявола смоктати її цицьки.

– Що за… – почав був велетень.

Його люди обернулись. У портфелі, поряд з пістолетом і «Узі», лежав оливково-зелений предмет, схожий на руків’я велосипедного керма.

Велетень звів очі саме вчасно, щоб побачити, як літній чоловік опускає темні окуляри з лоба на ніс.

– Усе правильно, ми узгодили зі старшим інспектором Симоном Хефасом вашу зустріч з моїм клієнтом, – сказав Ян Хьоре, показавши Понтію своє особове посвідчення на підтвердження того, що він справді адвокат. – Хіба він вам не доповів?

– Ні, – сказав Понтій Парр.

Карі бачила вираз збентеження і гніву на його обличчі.

Хьоре перезирнувся зі своїм клієнтом.

– Чи означає це, що вам також невідомо про нашу угоду?

– Що за угода?

– Наша угода про визнання провини [29] за пом’якшення покарання.

Парр похитав головою.

– Симон Хефас сказав мені тільки, що я тут отримаю двох злочинців просто на тарілочці. То в чому суть угоди?

Хьоре вже розтулив рота, щоб відповісти, але Івер Іверсен нахилився і прошепотів йому щось на вухо. Хьоре кивнув, і Іверсен знову відкинувся на спинку стільця і заплющив очі. Карі пильно подивилась на нього. Він геть розчавлений, подумала вона. Пригнічений, млявий.

Хьоре відкашлявся.

– Старший інспектор Хефас вважає, що він має певні… е-е… матеріали проти мого клієнта і його покійної дружини. Вони стосуються низки угод з нерухомістю з групою такого собі Леві Тоу. Можливо, більш відомого під псевдонімом Твілінґен.

«Тоу», – подумала Карі. Не надто поширене прізвище, однак вона чула його останнім часом. У когось, із ким вона віталася. У когось на службі, в поліції.

– Хефас також стверджує, що має докази замовного замаху, який, на його переконання, замовила свого часу Айнете Іверсен. Хефас пообіцяв, що з поваги до сина Іверсенів він утримується від долучення цих доказів до справи, а що стосується майнових операцій мого клієнта, йому буде пом’якшено вирок в обмін на визнання провини і надання свідчень проти названого Тоу в ході подальшого судового розгляду.

Понтій Парр скинув свої прямокутні окуляри і протер їх хусткою. Карі була здивована тим, які по-дитячому сині були у нього очі.

– Таку угоду, вочевидь, ми можемо прийняти.

– Це добре, – сказав Хьоре.

Він витяг конверт з портфеля, що лежав на стільці поруч з ним, і штовхнув його через стіл Парру.

– Ось роздруківка всіх угод з нерухомістю, що проводилися для відмивання грошей Леві Тоу. Іверсен також готовий дати свідчення проти Фредріка Ансґара, колишнього співробітника відділу боротьби з економічною злочинністю, який дбав про те, щоб ці трансакції не стали предметом розслідування.

Парр узяв конверт. Стиснув його пальцями.

– Там щось іще всередині, – сказав він.

– Флешка. На ній звуковий файл, який Хефас відправив моєму клієнтові з мобільного телефону і який він теж просив передати вам.

– Ви знаєте, що в тому файлі?

Хьоре й Іверсен знову обмінялися поглядами. Іверсен відкашлявся.

– Там записаний чийсь голос. Старший інспектор Хефас сказав, що ви впізнаєте, чий.

– Я прихопив із собою ноутбук у разі, якщо ви захочете одразу прослухати, – додав Хьоре.

Розкритий портфель. Зброя. Оливково-зелена граната.

Головний інспектор Симон Хефас встиг міцно заплющити очі і затулити вуха. Спалах світла жаром обдав обличчя, а бабахнуло так, наче хтось під дих ударив.

Він розплющив очі, кинувся вперед, вихопив пістолет з портфеля й обернувся. Білявий закам’янів, наче побачив Медузу-горгону. Він і досі обнімав однією рукою Сонні за голову, а в іншій руці тримав ніж. І зараз Симон побачив, що Сонні мав рацію: у білявого справді був хрест на лобі. Перехрестя, як в оптичному прицілі. Симон натиснув спусковий гачок і побачив, як куля зробила отвір під білявою кучмою. Щойно білявий упав, Сонні схопив «Узі».

Симон пояснював йому, що вони матимуть не більше двох секунд, доки мине тимчасовий паралч. Вони сиділи в готельному номері «Бісмарка» і репетирували цей момент: як вони хапатимуть зброю і стрілятимуть. Вони, звісно, не могли передбачити послідовність подій у деталях; і аж до миті, коли Твілінґен розстебнув портфель, вирвавши чеку зі світлошумової гранати, Симон був упевнений, що все піде шкереберть. Та коли він побачив, як Сонні натискає на гашетку, роблячи пірует на одній нозі, він зрозумів, що Твілінґен не піде додому щасливим після цього робочого дня. Кулі вилітали з автомата-заїки, що ніколи не може подолати першого складу, – лише та-та-та-та-та-та-та-та-та… Двоє з людей Твілінґена вже лежали, і тільки третій встиг засунути руку у внутрішню кишеню піджака, перш ніж «Узі» прокреслив пунктирну лінію у нього на грудях. Він стояв ще якусь мить, перш ніж його коліна відчули, що він уже мертвий. А Симон на ту мить уже обернувся до Твілінґена. І з подивом побачив порожній стілець. Як міг такий здоровило рухатись так…

Він помітив його в кінці акваріума, уже перед кухонними дверима.

Він прицілився й натиснув на гачок тричі поспіль, швидко. Він побачив, як сіпнувся піджак Твілінґена, а тоді склом акваріума пішла тріщина. На мить здалося, що вода збереже форму паралелепіпеда, утримувана чи то звичкою, чи то якоюсь невидимою силою, але наступної миті гухнула на них зеленкуватою стіною. Симон намагався відстрибнути вбік, однак загаявся. Під ногою в нього хруснув панцир омара, він відчув, що коліно йому підігнулось, і ляпнувся на повен зріст у повінь. Коли він знову підняв голову, Твілінґена вже не було. Тільки кухонні двері теліпались.

– Ти живий? – запитав Сонні, простягаючи Симону руку, щоб допомогти йому звестись на ноги.

– Як ніколи, – простогнав Симон, відштовхуючи руку Сонні. – Але якщо Твілінґен зараз вислизне, нам його більше не дістати.

Симон рвонувся до кухонних дверей, штовхнув їх і увійшов, тримаючи пістолет наготові. Різкий запах кухні громадського харчування. Він швидко пробіг очима матові металеві стільниці та плити, ряди горщиків, черпаків і набори ножів, що звисали з низької стелі, перешкоджаючи огляду. Симон присів, шукаючи тінь чи ознаки руху.

– Підлога, – сказав Сонні.

Симон глянув додолу. Червоні плями на сіро-блакитній плитці. Очі не підвели його, одна з вистрілених куль знайшла свою ціль.

Він почув, як десь грюкнули двері.

– Мерщій!

Кривавий слід повів їх з кухні темним коридором, де Симон зірвав із себе окуляри, далі сходами вниз, в інший коридор, який закінчувався металевими дверима. Саме тими, які за кілька секунд до того грюкнули. Незважаючи на цю обставину, Симон дорогою перевірив усі бічні двері, вздовж по коридору і заглянув усередину. Дев’ять з десяти чоловіків, рятуючись від двох переслідувачів з «Узі», завжди оберуть найкоротший і очевидний вихід, але Твілінґен був десятим. Завжди холодний, завжди раціональний і розважливий. Той, хто один виживе з потонулого корабля. Він міг просто хряснути дверима, щоб збити з пантелику переслідувачів.

– Ми загубимо його, – сказав Сонні.

– Спокій, – сказав Симон і відчинив останні бічні двері. Нікого.

І плями крові однозначно вели до металевих дверей. Твілінґен був за цими дверима.

– Готовий? – запитав Симон.

Сонні кивнув і навів «Узі» просто на двері.

Симон притиснувся спиною до стіни збоку від дверей, опустив ручку і штовхнув металеві двері.

Він бачив, як у Сонні поцілили… промені сонячного світла.

Симон вийшов на вулицю. Він відчував повів вітерця на своєму обличчі.

– Чорт…

Вони вдивлялись у порожню вулицю, що купалась у ранковому сонці. Це була Русельоквейєн, яка перетинала Мункедамсвейєн і тяглась угору, гублячись десь у напрямку Королівського парку. Ні машин, ні людей.

Ані Твілінґена.

Розділ 43

– Кров закінчується тут, – сказав Симон, показуючи на асфальт.

Твілінґен, напевне, зрозумів, що він залишає за собою кривавий слід, і зумів запобігти цьому. Тип, що виживає з потонулого корабля.

Симон вдивлявся в пустельну Русельоквейєн. Погляд його проминув церкву Святого Павла, невеличкий міст, де шлях вигинався і зникав з поля зору. Він подивився ліворуч і праворуч, вздовж Мункедамсвейєн. Нічогісінько.

– Кляте стерво! – спересердя стусонув себе Сонні по стегну автоматом.

– Якби він тікав вулицею, ми встигли б його помітити, – сказав Симон. – Він мав кудись забігти.

– Куди?

– Я не знаю.

– Можливо, у нього тут стояла машина.

– Можливо… Стривай! – Симон показав на асфальт між черевиками Сонні. – Подивись, іще одна кривава пляма. Що, коли…

Сонні похитав головою і відкинув полу піджака. Весь бік чистої сорочки, що дав йому Симон, був червоний.

Симон безгучно вилаявся.

– Той виродок таки роз’ятрив тобі рану?

Сонні знизав плечима.

Погляд Симона знову блукав далі вулицею. Там не було жодного паркінгу. Жодна крамниця не була відчинена. Ворота, що ведуть у задні двори, замкнені. Куди він міг подітися? Подивімось на це в іншій перспективі, подумав Симон. Щоб не залишалось мертвих зон огляду. Ну ж бо… Він перевів погляд. Його зіниці відреагували на щось. Різкий спалах сонячного світла, що відбивається від невеличкого рухомого скельця. Або металевої деталі. Латунь.

– Ходімо, – сказав Сонні. – Ще раз перевіримо ресторан. Можливо, він там десь-таки…

– Ні, – перервав його Симон упівголоса.

Латунна дверна ручка. Пружина, що дуже повільно зачиняє за тобою двері. Місце, що завжди відчинене.

– Я бачу його.

– Справді? Де?

– Двері церкви. Ти бачиш його там?

Сонні придивився.

– Ні.

– Двері ще зачиняються. Він усередині церкви. Ходімо.

Симон побіг. Він ставив одну ногу перед одною і відштовхувався. Проста вправа, яку він виконував, відколи був іще маленьким хлопчиком. Він бігав та й бігав, щороку трохи швидше. А тоді щорік трохи повільніше. Ні його коліна, ні дихання вже не працювали так злагоджено, як раніше. Перші двадцять метрів Симон спромігся тримати однаковий із Сонні темп, а потім хлопець вирвався вперед. Між ними було метрів п’ятдесят, коли Симон побачив, як він злетів на три сходинки, ривком відчинив важкі двері й зник усередині.

Симон уповільнив кроки. Чекав на вибух. Стакато, майже дитячого белькотання, на яке робиться схожою автоматна черга, коли чуєш її за товстими мурами. Ці звуки не пролунали.

Він піднявся сходами. Відчинив важкі двері й увійшов.

Запах. Тиша. Океан віри стількох мислячих людей.

Лави були порожні, але на вівтарі палали свічки, і Симон згадав, що вранішня меса почнеться за півгодини. У мерехтливому світлі свічок самотній Спаситель на хресті. А тоді Симон почув наспівне безугавне шепотіння й обернувся ліворуч.

Сонні сидів у відкритій кабінці сповідальні, націливши «Узі» на ґратчасту дерев’яну перегородку, що відділяла цю кабінку від іншої, майже цілковито закритої чорною завісою. Але крізь вузеньку щілину між тканиною і дерев’яною конструкцією Симон бачив важезну руку. А на кам’яній підлозі з-під завіси повільно розпливалась калюжею кров. Симон підкрався ближче; він міг розібрати шепіт Сонні:

– …нехай усі земні й небесні боги помилують тебе і прощають тобі провини твої. Ти помреш, але душа грішника, який розкаявся, буде супроводжена до Раю. Амінь.

Запала мовчанка.

Симон бачив, як напружився палець Сонні на спусковому гачку. Симон сховав свій пістолет у кобуру. Він нічого не робитиме, взагалі пальцем не ворухне. Вирок хлопця буде проголошено і виконано. Його власний вирок трохи зачекає.

– Так, ми вбили твого батька… – голос Твілінґена видавався слабким, долинаючи з-поза фіранки. – Ми змушені були. «Кріт» сказав мені, що твій батько планує вбити його. Ти слухаєш?

Сонні не відповідав. Симон затамував подих.

– Він намірявся зробити це тієї-таки ночі в середньовічних руїнах у Марідалені, – вів далі Твілінґен. – «Кріт» сказав, що поліція вийшла на його слід, що суто питанням часу здавалось його неминуче викриття. Тому він хотів, щоб ми замаскували вбивство під самогубство. Створили враження, що твій батько був зрадником і щоб таким чином поліція припинила пошуки «крота». Я погодився на це. Я мав захистити свого «крота», хіба ні?

Симон побачив, як Сонні облизнув пересохлі губи:

– А хто він був, той «кріт»?

– Я не знаю. Присягаюсь. Ми спілкувались тільки через електронну пошту.

– І ти ніколи вже не дізнаєшся.

Сонні взяв «Узі» напереваги, скарлючивши вказівний палець навколо гашетки.

– Ти готовий?

– Зачекай, Сонні! Тобі немає потреби вбивати мене, я однаково тут спливу кров’ю на смерть. Усе, чого я прошу, це мати можливість попрощатися зі своїми близькими, перш ніж я сконаю. Я дозволив твоєму батькові написати листа, в якому він звірився в любові тобі й твоїй матері. Благаю, дай грішникові цю милість…

Симон бачив, як зітхання сколихнуло груди Сонні. Як випнулись жовна на вилицях, коли він стиснув щелепи.

– Ні, Сонні! – гукнув Симон. – Не дозволяй йому. Він…

Сонні повернувся до нього. Його очі світились добротою. Добротою Хелене. Він уже опустив «Узі».

– Симоне, він просить тільки…

Симон побачив рух у щілині за фіранкою. Піднесену руку. Позолочений пістолет. Симон одразу зрозумів, що бракує часу. Бракує часу, щоб застерегти Сонні чи зреагувати самому: він не встигне вчасно вихопити свій пістолет з кобури, не встигне дати Ельзе те, на що вона заслуговує.

Він стояв на поручнях мосту через Акер, а під ним нуртувала річка.

Тож Симон пірнув.

Він пірнув із життя у дивовижно швидке колесо рулетки. Для цього не знадобилось багато інтелекту або мужності, лише безрозсудність приреченого чоловіка, ладного ризикнути майбутнім, яке він не надто цінує, свідомого, що йому менше втрачати, ніж іншим. Він пірнув у відкриту кабінку між Сином і ґратчастою перегородкою. Він почув вибух. Відчув укус, паралізуюче жало льоду чи вогню, що роз’єднало його тіло на дві частини, розірвало зв’язки.

А потім пролунав інший звук. «Узі». Голова Симона була на підлозі кабінки, і він відчув, як на обличчя йому дощем посипались тріски з дерев’яної перегородки. Він почув зойк. Він підвів голову і побачив, як Твілінґен хитаючись вивалюється зі сповідальні і, спотикаючись, шкутильгає між лавок, як кулі жигають його в спину крізь піджак, наче рій розлючених бджіл. Стріляні гільзи – червоні від жару – каскадом сипонули Симонові на обличчя, обпалюючи лоб. Твілінґен, перечепившись через лавку, впав на коліна, але не припиняв рухатись. Він відмовлявся помирати. Коли багато років тому Симон дізнався, що мати одного з найбільш розшукуваних злочинців Норвегії працює в поліційній дільниці прибиральницею, і знайшов її, перше, що вона йому сказала: у Леві неприродне єство. Вона була його мати, і вона любила його, ясна річ, але він навіював їй жах від моменту, коли народився, і не тільки через свої розміри.

І вона розказала йому, як її ще малий, але вже велетенський син, прийшовши з нею на роботу, бо вдома не було кому його доглядати, побачив своє відображення у відрі з водою на візку для прибирання і сказав, що там хтось є, на вигляд схожий на нього самого. Сіссель сказала жартома, що в такому разі вони могли б бавитись разом, і пішла вибирати сміття з кошиків. Коли вона повернулася, то побачила, що Леві просунув голову у відро і відчайдушно молотить ногами в повітрі. Його плечі застрягли у відрі так, що вона заледве спромоглася витягнути його. Він був весь мокрий, а обличчя йому посиніло. Але замість плакати, як робить більшість дітей, він розреготався. І сказав, що близнюк поганий, що він намагався вбити його. Відтоді вона питала себе: де він узявся, і вона ніколи не відчувала себе вільною, аж доки він виїхав з дому.

Твілінґен.

Два отвори з’явились якраз над жировими складками між його широкою шиєю і могутньою спиною, рухи різко припинились.

Авжеж, подумав Симон. Абсолютно нормальна єдина дитина в сім’ї.

І він знав, що велетень мертвий, ще до того, як той хитнувся й упав долілиць, глухо ударившись чолом у кам’яну підлогу.

Симон заплющив очі.

– Симоне, куди…

– В груди, – сказав Симон і закашлявся.

Він розумів, що це кров у його легенях.

– Я викличу тобі «швидку».

Симон розплющив очі. Оглянув себе. Велика червона пляма розпливалася спереду по сорочці.

– Я не виживу, не клопочись.

– Ні, ти вижи…

– Послухай…

Сонні взяв свій мобільний телефон, але Симон накрив його руку своєю.

– Я надто багато знаю про вогнепальні поранення, хлопче…

Сонні поклав руку Симону на груди.

– Моє діло швах, – сказав Симон. – А ти рятуйся. Ти вільний нині, ти зробив те, що мав зробити.

– Ні, не зробив.

– Рятуйся заради мене, – сказав Симон, хапаючи хлопця за руку.

Його рука була такою теплою і знайомою, ніби його власна.

– Ти зробив свою справу.

– Лежи спокійно.

– Я обіцяв тобі, що «кріт» буде там сьогодні, і він був. А тепер він мертвий. Тож тікай.

– «Швидка» приїде дуже скоро.

– Чому ти не хочеш вислухати…

– Тобі не треба багато говорити.

– То був я, Сонні. – Симон подивився в ясні лагідні очі хлопчини. – Я був зрадником.

Симон гадав, що зіниці ясно-зелених очей хлопця розширяться від потрясіння. Але нічого такого не сталося. І він зрозумів.

– Ти знав, Сонні.

Симон спробував ковтнути, але натомість знову закашлявся.

– Ти знав, що це був я. Звідки?

Сонні витер кров з Симонових вуст рукавом своєї сорочки.

– Арілд Франк.

– Франк?

– Після того, як я відрізав йому палець, він почав говорити.

– Говорити? Він нічого не знав про мене. Ніхто не знав, що ми з Абом були «кротами», ніхто.

– Ні, але Франк розповів мені те, що знав. Що у «крота» було кодове ім’я.

– Він сказав тобі, яке?

– Так. Кодове ім’я було Пірнальник.

– Пірнальник, так. Під цим ім’ям я зв’язувався з Твілінґеном. У ті часи одна людина мене так називала. Єдина людина в світі. То як же ти дізнався, що…

Сонні витяг з кишені піджака якусь картку. Підніс її Симонові перед очі. То була фотографія з цятками засохлої крові. На фото двоє чоловіків і жінка на тлі піраміди з каміння, усі троє молоді й усміхнені.

– Коли я був малим, я часто переглядав наш сімейний фотоальбом і там побачив цей знімок, зроблений в горах. Я запитав маму, хто він такий, цей таємничий фотограф з чудернацьким прізвиськом Пірнальник. І вона розповіла мені. Що то був Симон, третій з трьох друзів-нерозлийвода. І що вона сама назвала його Пірнальником, бо він пірнув, куди ніхто більше не насмілився.

– Таким чином, ти склав два і два…

– Франк не знав, що було два «кроти». Але те, що він сказав мені, розставило все на свої місця. Мій батько намірявся виказати тебе. Тому ти вбив його, перше ніж він устиг це зробити.

Симон моргнув, але морок наповзав із зовнішніх країв його поля зору. Попри це, він бачив чіткіше, ніж будь-коли.

– Тоді ти вирішив мене вбити. Ось чому ти зв’язався зі мною. Ти хотів бути впевнений, що я сам тебе знайду. Ти просто чекав на мене.

– Так, – сказав Сонні. – До моменту, коли я знайшов батьків щоденник і зрозумів, що він теж був «кротом». Що вас було двоє. Двоє зрадників.

– Тоді твій світ розвалився, і ти зрікся своєї місії. Не було більше підстав убивати.

Сонні кивнув.

– То що змусило тебе змінити свою думку?

Сонні мовчки подивився на нього. Тоді сказав:

– Твої слова. Про те, що відповідальність сина полягає не в тому, щоб бути схожим на свого батька, а в тому, щоб бути…

– …ліпшим за нього.

Здаля долинули поліційні сирени. Симон відчув у себе на лобі долоню Сонні.

– Ото й будь, Сонні. Будь ліпшим за свого батька.

– Симоне?

– Так?

– Ти помираєш. Ти бажаєш чого-небудь?

– Я хочу дати їй зір.

– А прощення, ти хочеш його?

Симон знову міцно заплющив очі і похитав головою.

– Я не можу… Я не заслуговую на нього.

– Ніхто з нас не заслуговує. Людині властиво помилятись, а прощати – у божественній владі.

– Я ж тобі ніхто. Незнайомець, який забрав твоїх близьких.

– Ти Пірнальник, який завжди був з ними, але тебе не було на знімку.

Хлопець відгорнув піджак Симона і сунув фотографію у внутрішню кишеню.

– Візьми з собою в подорож, вони твої друзі.

Симон заплющив очі. Він подумав: «Отже, все, як треба…»

Слова Сина відлунювали під просторим склепінням порожньої церкви:

– …нехай усі земні і небесні боги помилують тебе і простять тобі твої гріхи.

Симон подивився на краплину крові, що впала з-під піджака хлопця на підлогу церкви. Він торкнув пальцем блискучу золотисто-червону краплину. Відчув, як краплина крові прилипла до його пальця; він підніс палець до губ і склепив очі. Він дивився зараз у спінений білий вир. Вода. Крижані обійми. Тиша, самотність. І спокій. Цього разу він не випірне на поверхню.

Після другого прослуховування запису за столом панувала така тиша, що Карі чула цвірінькання птахів за напіввідчиненим вікном у дальньому кінці ресторану.

Понтій Парр дивився на ноутбук, не в змозі повірити у почуте.

– Так? – запитав Хьоре.

– Так, – відповів Парр.

Адвокат витягнув флешку і передав її Парру.

– То ви упізнаєте, чий це голос?

– Так, – сказав Парр. – Його звати Арілд Франк, і він практично керує в’язницею суворого режиму Статен. Адель, перевірте, чи рахунок на Кайманових островах, який він згадує, справді існує. Якщо все, що він говорить, відповідає дійсності, ми на порозі величезного скандалу.

– Мені дуже прикро це чути, – сказав Хьоре.

– Дарма, – відгукнувся Парр. – У мене були підозри впродовж багатьох років. Нещодавно ми отримали інформацію від одного мужнього офіцера поліції в Драммені, який припустив, що Лофтусу було навмисне надано одноденну відпустку зі Статена, щоб він міг взяти на себе провину за вбивство Морсанд. Ми притримували цю інформацію, не маючи твердих доказів проти Франка, щоб почати розслідування. Але нині, з цими матеріалами, ми озброєні більш ніж достатньо. І останнє, перш ніж ми підемо…

– Так?

– Старший інспектор Хефас якось пояснив вам, чому він хотів улаштувати вам цю зустріч з нами, замість того щоб самому довести справу до кінця?

Іверсен перезирнувся з Хьоре, тоді знизав плечима.

– Він сказав, що зайнятий іншими справами. І що ви єдині з його колег, кому він довіряє на сто відсотків.

– Я розумію, – сказав Парр і підвівся, щоб іти.

– Є ще одна річ… – сказав Хьоре, беручи свій телефон. – Коли мій клієнт згадав моє ім’я, старший інспектор Хефас побажав зв’язатися зі мною і поцікавився, чи можу я влаштувати перевезення й оплату операції на очах, про яку він домовився на завтра в клініці Howell у Балтиморі. На що я дав згоду. А зараз я отримав повідомлення від нашого адміністратора про те, що наш офіс годину тому відвідала певна особа. Вона передала червону спортивну торбу, що містить значну суму грошей готівкою. Я просто хотів би знати, чи поліція вважає за потрібне відстежувати цю ситуацію?

Карі відзначила, що спів птахів за вікном припинився, а натомість удалині почулись сирени. Численні. Поліцейські машини.

Парр відкашлявся.

– Я не бачу, в який спосіб ця інформація має зацікавити поліцію. А оскільки особа звернулась до вас як до юриста, ви маєте розглядати її як свого клієнта, і, таким чином, наскільки я можу судити, ви зв’язані положенням про адвокатську таємницю і не зможете надавати мені подальшу інформацію, навіть якби я наполягав.

– Чудово. Тоді ми маємо однакове розуміння ситуації, – сказав Хьоре, застібаючи свій портфель.

Карі відчула, що її мобільний вібрує в кишені. Вона швидко підвелась, відійшла від столу і дістала телефон. Разом з телефоном вискочила гральна кулька і м’яко вдарилась об дерев’яну підлогу.

– Адель.

Вона подивилась на кульку, яка, здавалось, вагається, не знаючи, котитись їй чи залишатися там, куди вона впала. Але, злегка затремтівши, вона таки покотилась невпевнено у південному напрямку.

– Дякую, – сказала Карі й поклала телефон й у кишеню.

Вона повернулася до Парра, який саме підводився.

– Є чотири трупи в рибному ресторані під назвою «Наутілус».

Парр кліпнув очима кілька разів за скельцями своїх окулярів, і Карі подумала, чи не може це бути своєрідною рефлекторною реакцією – блимати повсякчас на кожен новий труп.

– А де це?

– Тут.

– Тут?

– Тут, на Акер-Брюгге. За двісті-триста метрів звідси.

Очі Карі знову відшукали кульку.

– Ходімо.

Їй хотілось побігти й підібрати кульку.

– Адель, на що ви чекаєте? Ходімо!

Кулька обрала чіткий курс і набирала швидкість: якщо Карі не зважиться зараз же, вона ризикує втратити її.

– Гаразд, – сказала вона і поспішила за Парром.

Поліційні сирени чулись тепер ближче, їхнє виття підносилось і опускалось, розсікаючи повітря, наче коса.

Вони вибігли на вулицю, під біле сонце, у ранок, сповнений очікувань, у блакить міста. Вони побігли далі, і ранковий натовп заклопотаних перехожих розступався перед ними. Їхні обличчя лише на мить потрапляли в поле зору Карі. Але мозок її встиг зреагувати на одне з облич. Сонцезахисні окуляри і світло-сірий костюм. Парр уже повертав у провулок, в глибині якого метушились люди в поліційній уніформі. Карі зупинилась, обернулась і побачила вже зі спини того чоловіка у сірому костюмі на борту порома в Несодтанген, який саме відчалював від пристані. Потім вона повернулася і побігла далі.

Марта опустила капот кабріолета і відкинулась на сидінні, поклавши голову на підголовник. Вона дивилася на чайок, що ширяли у повітряних потоках між блакитним небом і синіми водами фіорду. Вони балансували, поєднуючи власні сили з зовнішніми, у пошуках їжі. Марта дихала глибоко й рівно, але серце їй вискакувало з грудей, бо пором ось-ось мав причалити. О цій порі з Осло прибуває не так багато людей, тож його нескладно буде помітити. Якщо він упорався. Якщо… Вона проказала молитву, яку повторювала, відколи вийшла від «Томте amp; Хьоре» півтори години тому. Його не було на попередньому поромі тридцять хвилин тому, але вона сказала собі, що на таке сподіватись було надто наївно. Але якщо його не буде на цьому… То що тоді? У неї не було запасного плану. Вона не бажала жодного запасного варіанта.

Почали сходити на берег пасажири. Так, вона була права, їх було небагато: зранку люди, як правило, їдуть у місто, а не навпаки. Вона скинула окуляри в черепаховій оправі. Серце їй тьохнуло, коли вона побачила світло-сірий костюм. Але то був не він.

І серце їй завмерло.

Потім з’явився ще один сірий костюм.

Його трохи хилило набік, наче той корабель, що набрав води і має крен.

Вона відчувала, як клубок підступає їй до горла. Мабуть, це просто ранкове сонце так грало на світлих тонах його костюма, але здавалось, ніби вся постать його оповита сяйвом.

«Дякую, – прошепотіла вона. – Дякую, дякую».

Вона подивилася в дзеркало заднього огляду, витерла сльози і міцніше затягнула хустку на голові. Потім помахала рукою. І він помахав у відповідь.

І коли він рушив угору, до місця, де вона припаркувалась, їй спало на думку, що все занадто добре, щоб бути правдою. Що вона дивиться на міраж, на примару, що він мертвий, застрелений, що він зараз висить на маяку, що він розп’ятий і що вона дивиться на його душу.

Він сів у машину з великою обережністю і скинув окуляри. Він був блідий. І вона визначила з його червоних очей, що він плакав. Тоді він притягнув її до себе, стиснув в обіймах. Спочатку їй здалося, що вона тремтить, але зрозуміла, що дрож іде від його тіла.

– Як…

– Добре, – сказав він, не випускаючи її з обіймів. – Усе добре.

Вони сиділи мовчки, вчепившись одне в одного, наче тільки так могли втримати рівновагу. Їй хотілось розпитати його… але не зараз. Буде ще доволі часу для цього пізніше.

– Що тепер? – прошепотіла вона.

– Тепер, – сказав він, обережно відпускаючи її, і випростався, стиха застогнавши, – тепер усе тільки починається.

– Величенька валіза…

Він кивнув на заднє сидіння.

– Тільки найнеобхідніше, – усміхнулась вона, штовхнула диск у програвач CD і вручила йому мобільний телефон. – Я за кермом на першому етапі. Будеш за штурмана?

Він подивився на дисплей мобільного, тим часом як механічний голос почав повторювати: «Ваш власний… особистий…»

– Тисячу тридцять кілометрів, – сказав він. – Орієнтовний час у дорозі – дванадцять годин і п’ятдесят одна хвилина.

Епілог

Здавалося, сніжинки піднімаються з безбарвного бездонного неба вгору, до дахів, автомобілів, асфальту тротуарів.

Карі нахилилась на сходинках, зашнуровуючи свої високі черевики, і, таким чином, бачила вулицю догори дриґом, між своїх ніг. Симон був правий. Речі бачаться по-іншому, якщо змінити перспективу і місце розташування. І тоді не залишається мертвих зон огляду. Їй знадобився час, щоб зрозуміти, що Симон Хефас був багато в чому правий. Не абсолютно в усьому. Але до неймовірно високої міри.

Вона випросталася.

– Приємного тобі дня, люба, – сказала дівчина в дверях і поцілувала Карі в губи.

– Тобі теж.

– Шарування підлоги, ймовірно, не дуже поєднується з уявленням про приємний день. Але я постараюсь. Коли повернешся?

– На обід, якщо нічого не трапиться.

– Гаразд, але скидається, що вже трапилось.

Карі обернулась у бік, куди показувала Сем. Автомобіль, що зупинився перед ворітьми, був доволі знайомий, а обличчя над опущеним склом бокового вікна і поготів.

– Осмунде, що сталося? – озвалась до нього Сем.

– Мені дуже прикро, що перешкоджаю вашому ремонту, але мушу забрати господиню, – відгукнувся інспектор, – бо дещо таки сталося.

Карі подивилася на Сем, яка ляснула її по задній кишені джинсів. Карі ще восени повісила спідницю і піджак у шафу, і з деяких причин діловий костюм так і залишився там висіти.

– Іди, дівчино, служи суспільству.

Доки вони їхали на схід трасою E18, Карі дивилась на засніжений пейзаж. Думала про те, як перший сніг завжди проводив межову лінію, ховаючи все, що було, і змінюючи світ, на який ти дивишся. Кілька місяців після розстрілу на Акер-Брюгге і в католицькій церкві позначились загальним замішанням. Критика, спрямована проти поліції, втім, не була несподіваною. Висувались звинувачення в жорстокості, багато говорили про божевілля одноосібної фанатичної місії. Але, попри це, Симона проводжали в останню путь як героя: він був народним полісменом, який викорінював злочинність у місті й віддав своє життя на службі правосуддю. Як сказав комісар Парр у надгробному слові, спільнота ладна забути той факт, що він не завжди дотримувався усталених правил. Ба навіть норвезького законодавства, коли на те пішло. Парр міг дозволити собі певну моральну гнучкість, зважаючи, що він сам досить вільно трактував податкове законодавство Норвегії, розмістивши деякі зі своїх власних заощаджень в анонімних трестах, зареєстрованих на Кайманових островах. Карі підійшла до Парра на поминках, бо розслідування питання про те, хто сплачував за комунальні послуги для будинку Лофтусів, привело її саме до особи начальника поліції. Парр одразу в усьому зізнався, додавши тільки, що жодні закони як такі не порушувались і що його мотиви були суто альтруїстичними: у такий спосіб він намагався полегшити свою моральну провину за те, що не зумів подбати про Сонні та його матір після самогубства Аба. Парр сказав, що догляд за будинком обходився йому недешево, але він сподівався, що хлопець матиме, де замешкати, коли відбуде покарання.

З часом громадськість також змирилася з думкою, що Караючий Будда зник безслідно. Його хрестовий похід, либонь, завершився зі смертю Леві Тоу, відомого також, як Твілінґен.

Зір у Ельзе істотно поліпшився. Вона сказала Карі, коли та відвідала її за кілька тижнів після похорону, що операція в США була успішною на вісімдесят відсотків. Що майже ніщо не буває досконалим: ні життя, ні люди, ні Симон. Тільки любов.

– Він ніколи не забував її. Хелене. Вона була коханням усього його життя.

Тоді було ще літо, і вони сиділи у шезлонгах у садочку Ельзе в Дісені, потягували портвейн і дивились, як сідає сонечко. І Карі зрозуміла, що Ельзе ухвалила для себе рішення поділитися цим з нею.

– Він сказав мені, що двоє інших, які за нею побивались, Аб і Понтій, були показнішими, сильнішими, розумнішими. Але тільки він бачив її такою, якою вона була насправді. Ця риса була у Симона найдивовижнішою. Він бачив людей, він бачив їхніх янголів і демонів. Хоча водночас, звісно, він боровся з власним демоном: Симон страждав на ігроманію.

– Він казав мені.

– Вони почали було зустрічатися з Хелене, але його борги через азартні ігри перетворили їхнє життя на цілковите безладдя. Це тривало недовго, але Симон відчув, що тягне її за собою в болото, аж тут нагодився Аб Лофтус і врятував її від нього. Аб і Хелене виїхали зі спільної квартири. Симонове серце було розбите. А невдовзі по тому він дізнався, що вона вагітна. Він грав, як маніяк, втратив усе і був на межі прірви. Тоді він розшукав диявола і запропонував йому єдине, що в нього залишалось. Свою душу.

– Він пішов до Твілінґена?

– Так. Симон був одним з небагатьох людей, які знали, хто насправді той Твілінґен і як з ним зв’язатися. Але Твілінґен ніколи не дізнався про Симона і Аба, інформацію вони йому передавали або по телефону, або листами. З часом, звісно, через комп’ютер.

Гул вуличного руху долинув до них з Трондсхімвейєн і Синсенкрюссет у тиші, що запала на мить.

– Ми з Симоном розповідали одне одному геть усе, але про це йому важко було говорити. Як він продав свою душу. Він вважав, що в глибині душі прагнув сорому, деградації, огиди до себе самого, вірячи, що вони заглушать інший, гостріший біль. То була своєрідна форма психічного самокалічення.

Вона обсмикнула і пригладила сукню. Вона така тендітна і водночас така сильна, подумала Карі, дивлячись на Ельзе.

– Але найстрашнішим для Симона було те, що він заподіяв Абу. Він ненавидів Аба, бо той забрав у нього єдине, що він по-справжньому боявся втратити. Він потягнув Аба за собою у вир. Коли вдарила банківська криза і процентні ставки підскочили, Аб і Хелене опинились по вуха в боргах; тільки одне могло врятувати їх від безпритульності – швидкі гроші. Тож після того, як Симон уклав угоду з Твілінґеном, він пішов просто до Аба і зробив йому пропозицію на купівлю душі. Спершу Аб відмовився і погрожував Симону, що доповість про все керівництву. Симон на те вразив Аба в його ахіллесову п’яту. Його син. Він сказав, що так влаштований світ, і його син сплачуватиме ціну за батькову гордість і ростиме бідним. Симон сказав, що найстрашніше було дивитись, як Аба пожирають сумніви і він втрачає свою душу. Але водночас він став відчувати себе менш самотнім. Аж до моменту, коли Твілінґен забажав, щоб його «кріт» зробив службову кар’єру й увійшов у вище керівництво в поліції. Відтак більше не було місця для двох.

– Ельзе, навіщо ти мені це розповідаєш?

– Тому що він попросив мене. Він вважав, що ти повинна дізнатись це, перш ніж зробиш свій вибір.

– Він попросив тебе про це? Він що, знав, що йому судилося…

– Я не знаю, Карі. Просто він казав, що впізнає в тобі дуже багато свого. Він хотів, щоб, як офіцер поліції, ти могла зробити висновки з його помилок.

– Але він знав, що я не залишатимусь у поліції.

– Ні?

Промені сонячного світла мерехтіли, згасаючи в порту. Ельзе піднесла свій келих до губ, обережно ковтнула з нього, поставила і лише тоді стала розповідати далі.

– Коли Симон зрозумів, що Аб Лофтус готовий убити його, щоб посісти єдине місце на службі у Твілінґена, він зв’язався з Твілінґеном і наполіг, що треба усунути Аба, що Аб небезпечний для них обох і що це терміново. Він казав, що вони з Абом були як близнюки, яким наснився той самий жахливий сон про те, що кожен намагається убити іншого. Тож він випередив Аба. Симон убив свого найближчого друга.

Карі ковтнула. Стримала сльози.

– Але він розкаявся… – прошепотіла вона.

– Так, він розкаявся. Він перестав бути «кротом». Він міг би продовжувати. Але Хелене померла. Симон дійшов кінця шляху, він втратив усе, що можна було втратити. Йому нічого більше було боятись. І він згаяв решту свого життя у покаянні. Відшкодовуючи завдані збитки. І він був нещадний до корумпованих колег, таких, яким він сам колись був. Це аж ніяк не забезпечило йому великої кількості друзів. Він став самотнім. Але він ніколи не жалів себе – він вважав, що заслужив на самотність. Я пам’ятаю, він казав, що відраза до себе – це різновид ненависті, яку відчуваєш щоранку, прокинувшись і побачивши себе в дзеркалі.

– Ти врятувала його, так?

– Він називав мене своїм янголом-рятівником. Але його врятувала не моя любов до нього. Виходячи з протилежного, як кажуть деякі філософи, я почала би з того, що ніколи нікого не врятувало те, що його кохають. Його любов до мене – ось що йому допомогло. Він врятував себе сам.

– Повертаючи тобі твою любов.

– Амінь…

Вони просиділи тоді в саду аж до півночі, доки Карі пішла.

Проводжаючи її до дверей, у передпокої Ельзе показала їй фотографію: троє перед пірамідою з каміння.

– Ця була у Симона, коли він помер. Це вона, Хелене.

– Я бачила цю фотографію в жовтому будинку, перш ніж він згорів. Я ще сказала Симону, що вона схожа на співачку чи актрису.

– На Міа Ферроу. Він повів мене на «Дитину Розмарі», бо хотів подивитись на неї. Хоча й твердив, що не бачить подібності.

Фотографія дивним чином зворушила Карі. Щось особливе було в їхніх усмішках. Оптимізм. Віра.

– Ви з Симоном ніколи не говорили про те, щоб завести дітей?

Вона похитала головою.

– Він боявся.

– Чого?

– Що його власні вади передадуться дитині. Ген ігроманії. Руйнівна пристрасть до ризику. Нездатність триматись у межах. Напади меланхолії. Гадаю, він боявся, що народить «дитину диявола». Я дражнила його, казала, що він, мабуть, має десь позашлюбну дитину і саме тому боїться.

Карі кивнула. «Дитина Розмарі». Вона згадала літню прибиральницю в поліційному управлінні, яку вона, зрештою, пригадала, як власницю прізвища Тоу.

Затим Карі попрощалась і вийшла в літню ніч, де спочатку м’який вітерець з моря, а потім час підхопили її, закрутили, віднесли геть. І ось тепер, сидячи в машині, дивлячись на перший сніг, вона думала, як перемінився весь пейзаж, як часто складається зовсім інакше, ніж планувалось. Вони з Сем уже намагалися завести дитину. На її власний подив, вона відмовилася не тільки від цікавої роботи в Міністерстві юстиції, але й від роботи з величезною платнею у страховій компанії.

Вони вже виїхали з Осло, переїхали невеликий місточок і рушили вгору гравійним путівцем, коли вона, нарешті, запитала Осмунда, що, власне, сталося.

– Подзвонили з драмменської поліції, попросили нас допомогти їм, – сказав Осмунд. – Жертва – судновласник. Інве Морсанд.

– О Боже! То це ж його дружину вбито…

– Так.

– Убивство? Самогубство?

– Подробиць не знаю.

Вони припаркувались за поліційними машинами, пройшли через хвіртку в штакетнику до вхідних дверей великого будинку. Їх зустрів інспектор бускерудської поліції. Він обійняв Карі і представився Бйорнстаду як Генрік Вестад.

– Це може бути самогубство? – запитала Карі дорогою.

– Звідки такі припущення? – поцікавився Вестад.

– Горе, загибель дружини, – відповіла Карі. – Страждання через те, що його підозрюють у вбивстві; або він справді вбив її і не міг з цим жити.

– Слушно… – зазначив Вестад, проводжаючи їх у вітальню.

Криміналісти буквально повзали по тілу мертвого чоловіка в кріслі. Як трупна черва, подумалось Карі.

– …але малоймовірно, – завершив свою фразу Вестад.

Карі та Бйорнстад втупились у тіло.

– Чорт забирай, – сказав Бйорнстад упівголоса до Карі. – Ти думаєш, він… що?

Карі пригадалось варене яйце, яке вона з’їла на сніданок. А може, вона вже вагітна? Може, саме тому її так знудило? Вона відкинула цю думку і зосередилась на тілі мертвого чоловіка. Одне його око було широко розплющене, на іншому – чорна пов’язка, а над повікою зяяв зубчастим краєм розпиляний череп, якому бракувало верхньої частини.