Кривавий блиск алмазів Володимир Леонідович Кашин

В новому романі відомого українського прозаїка розповідається про таємниче вбивство у Києві на вулиці Воровського, про мільйони в руках естрадної співачки, про кохання гауптштурмфюрера СС, про те, як діамант вартістю в п'ятдесят тисяч продано за двісті п'ятдесят карбованців і, зрештою, про те, як київська міліція, зокрема знаменитий інспектор Коваль, виходить на слід злочинців…

Володимир Леонідович КАШИН

КРИВАВИЙ БЛИСК АЛМАЗІВ

Роман

ВІД АВТОРА

1973 року вперше побачив світ мій роман «Таємниця забутої справи» з головним героєм — інспектором карного розшуку Дмитром Ковалем. У творі розповідалося про розшуки скарбу колишнього Харківського комерційного банку, схованого банкіром Апостоловим в роки громадянської війни. Через багато років у наш час на сховок поблизу Києва випадково натрапили будівельники, але, як виявилося, алмази і діаманти у ньому були фальшивими, підробками із простого скла… На цьому закінчувалася у романі «таємниця забутої справи».

Відтоді цей твір багато разів перевидавався, і до мене надходили листи, в яких читачі запитували: «А де ж поділися справжні цінності, скарб банкіра Апостолова?» Не маючи змоги відповісти кожному з кореспондентів зокрема, я написав ще один твір — роман «Кривавий блиск алмазів», з якого зацікавлений читач дізнається про долю рідкісних коштовностей…

В романі розповідається про таємниче вбивство у Києві на вулиці Воровського, про мільйони в руках естрадної співачки, про кохання гауптштурмфюрера СС, про те, як діамант вартістю в п'ятдесят тисяч продано за двісті п'ятдесят карбованців, і, зрештою, про те, як київська міліція, зокрема знаменитий інспектор Коваль, виходить на слід злочинців…

1

Цей сигнал був одним із тих, до яких, попри їхню винятковість і трагічність, тут мимоволі, за професійною звичкою, звикали, як звикають хірурги до щоденних операцій. Кожний дзвінок у міліцейській кімнаті, де був змонтований широкий пульт, висіла величезна, на всю стіну, карта міста з миготливими сигнальними лампочками, ніс звістку про людське нещастя, і телефонна трубка часом вибухала зойком, плачем, а траплялось, що благання про порятунок обривалося здушеним криком жертви, яка не встигла вигукнути адресу. Тут весь день лунали такі дзвінки, миготіли лампочки, і працівники чергової частини, аби не збожеволіти, мусили тримати нерви у руках і не здригатися від кожного різкого, гострого, як лезо ножа, звуку. Протягом усього чергування йдуть такі сигнали, цілий день лунають команди на швидкий виїзд, і люди, сторожко прислухаючись, переводять подих лише тоді, коли випадає короткочасна пауза.

Перед цим дзвінком також кілька секунд було тихо. Лейтенант Кучеренко, який не вперше чергував по міськвідділу, миттєво відключився від справ і почав стежити за лапатими сніжинками, які падали за широким вікном. Зимовий день був теплий, м'який, і сніжинки за вікном теж здавалися теплими; неквапна, спокійна, мовби лінива, віхола, то кружляючи, то раптом падаючи білою прямовисною стіною, женучи білі вівці вбік, приємно контрастувала з гарячковістю неспокійної роботи.

Лейтенанта останнім часом не полишала гірка дума. Вона була настирлива і безнадійна, як віхола за прозорим склом: ось іще один рік закінчується, скоро різдво, а він, Кучеренко, усе лейтенант та й лейтенант. Видно, до сивих скронь просидить у цій черговій кімнаті з двома зірочками на погонах. Що ж принесе йому новий рік? Чи сяде на плечі вимріяна, така жадана, так терпляче очікувана третя зірочка, чи, кружляючи, як оці сніжинки за вікном, опуститься на чийсь інший погон?

Не відриваючи погляду від вікна, Кучеренко почув дзвінок і механічно зняв трубку.

— Черговий, лейтенант Кучеренко, слухає.

Повідомлення було спокійним. Жінка, яка назвалася Оксаною Гальчинською, заявила, що ось уже тиждень, як її тітка, теж Гальчинська, Людмила Йосипівна, десь зникла. На телефонні виклики не відповідає. Двері її квартири на розі Воровського і Гоголівської замкнені, і з-під них йде тяжкий дух. Достукатися неможливо.

Слухаючи Гальчинську, лейтенант і далі ліниво стежив за сніговою круговертю і, не кваплячись, записував адресу.

— Живе одна?

— Так.

— Молода?

— Ні, стара. Вона дуже огрядна. Дуже. Хворіє на серце. З нею щось сталося…

— Може, їй лікаря треба? Подзвоніть на «швидку», нуль три.

— Яка «швидка»! Могла вже й померти!..

— Гаразд, перевіримо, — зрештою промовив лейтенант. — Ви звідки дзвоните?

— З автомата, біля її дому.

— Чекайте. Зараз виїдемо.

Він поклав трубку і телефоном внутрішнього зв'язку викликав чергову машину.

— Я недовго, — кинув своєму помічникові старшині Сирокваші і поспішив до виходу з кімнати.

Ось і вулиця Воровського. Міліцейський «газик» повільно сунув униз від Ярославового валу широкою і крутою вулицею, вкритою ожеледдю. Кучеренко приглядався до номерів будинків. Перетявши трамвайну лінію, «газик» звернув за ріг і зупинився.

Біля невисокого, на три поверхи, старого будинку стояли дві жінки. Вони уже вгледіли розцяцьковану міліцейську машину і, махаючи руками, поспішали назустріч.

Перебиваючи одна одну, почали розповідати лейтенанту, який повільно вилізав на тротуар, про свої здогади і побоювання.

— Хто ви такі? — строго спитав Кучеренко.

— Племінниці. Це я вам дзвонила, Гальчинська Оксана, — відповіла висока, гостроносенька жінка. — А це моя двоюрідна сестра, Шура Хоменкова… Ми так боїмось, так боїмось… — знов завела вона, — чи не трапилося з тіточкою чого-небудь… — З-під нафарбованих вій Гальчинської викотилися сльозинки.

— Зараз побачимо. — Лейтенант жестом запросив жінок йти з ним.

У старому будинку було тихо, пахло мишами, злежалим порохом давно не митого коридору, цвілим деревом. Рипучими сходами всі піднялися на другий поверх.

Гальчинська показала на двері квартири. Лейтенант постукав. Відгуку не було. Неприємний запах і справді просочувався крізь двері. Кучеренко почекав кілька секунд і тоді загрюкав щосили. Тільки після цього помітив кнопку дзвінка. Вона була затерта, брудна і ховалася у сутінках коридору, а розгублені жінки не вказали на неї. Тепер за дверима зайшовся плачем дзвінок. Але на нього не відгукнулися. Лише трохи відхилилися інші двері в глибині коридору, визирнуло чиєсь обличчя, але так миттєво, що нелегко було визначити, кому воно належить: жінці чи чоловікові.

Лейтенант подзвонив і в ці двері. З-за них теж не відразу відповіли, а коли вони знову відчинилися, всі побачили те саме невиразне обличчя. На порозі стала невиразна жінка, одягнена у грубу спідницю і довгу темну кофту.

— Ви давно не зустрічали сусідки? Як її? — звернувся до Гальчинської.

— Людмила Йосипівна її звуть, — сказала сусідка. — Давно не бачила… Я нездужаю і вже кілька днів не виходжу.

— Будете за поняту… — сказав лейтенант. — Ну що ж, спробуємо… — Він витяг з кишені низку ключів на шкіряному паску, довго шукав потрібний.

Зрештою знайшов якогось, схожого на відмичку, і, поморочившись біля замка, відчинив його. Але був у дверях іще й другий, з ним ніякі відмички не могли звладати, і Кучеренко попросив у сусідки Гальчинської якоїсь сокирки. Та метнулась у свою квартиру і винесла важкий, старовинний, видно, давно не вживаний, сікач.

Лейтенант підсунув його під замок і після багатьох зусиль вивернув. З розчахнутих дверей відразу пахнуло таким смородом, що навіть Кучеренко заточився. У передпокої, мало не на всю його довжину, лежало розпухле тіло мертвої жінки, яке уже почало розкладатися, і великі зелені мухи купками сиділи на обличчі.

Племінниці померлої застигли на порозі. Гальчинська заридала, а старша, Шура, не могла зрушити з порога і стояла мов скам'яніла з розширеними від жаху очима. Смерть, хоч би в якому вигляді з'являючись перед очима, породжує в душі людини сум'яття і страх, але ось у такому, як зараз, — роздуте до потворних розмірів тіло, мухи і, найогидніше, — голі, товсті, наче слонові, ноги з-під задертої при падінні спідниці, — не тільки обсипала морозом, а й викликала шок. Паралізовував волю й тяжкий, солодкуватий трупний дух розкладу, який забивав подих і викликав нудоту.

— Так і є, померла давно. — Скільки було їй? — закашлявся Кучеренко, обережно підступаючи до трупа. Він був гидливою людиною. Від самого дитинства. І боявся вигляду смерті. Адже сама смерть ніколи не вмирає, вона завжди жива і, навіть приходячи до чужих, при випадковій зустрічі зиркає і у твої очі, натякаючи на майбутнє, жахливо виганяючи з твоєї душі будь-які проблеми, турботи, роблячи їх дрібними і несуттєвими… «А ось і я! — ніби нахабно всміхається вона. — Не забувай!» Він і не забував, думки про неї ставали усе настирливішими, хоч був ще нестарою людиною.

Тому Кучеренко й не пішов вчитися на медика, хоч юнаком мріяв про білий халат і професорську шапочку. Він і на похорони ніколи не ходив, не проводжав в останню путь друзів, і коли випадково чув траурну музику, звертав на іншу вулицю.

Зараз у цій задушній темній кімнаті біля мертвої жінки він і справді забув про всі свої кривди, про недосяжну третю зірочку на погони, — все на якийсь час втратило свій сенс.

— Скільки їй було? — не підходячи близько до мертвої, повторив запитання лейтенант.

— За сімдесят, — відповіла крізь сльози молода Гальчинська. — О боже мій, боже, — прорвало її, і вона затужила тонким голосом: — Могла б іще жити, могла б іще!.. Була енергійна, життєлюбна, молода душею… Тітонько рідна, — голосила вона, — що ж ти наробила?! Як же ти нас покинула… Люба наша, ріднесенька…

Шура Хоменкова, теж тихо плачучи, узяла Гальчинську під руку. Слідом за лейтенантом вони, минаючи труп, обережно ступнули в глиб квартири. Сусідка, проте, так і не зійшла з порога. Затуляючи рукою носа, похмуро і водночас ніби задоволене дивилася на мертву і час від часу оглядалася, пориваючись утекти подалі від цього лихого місця.

Старша племінниця перестала плакати і оглядала кімнату, немов уперше потрапила до неї. Лейтенант миттю оцінив обстановку затишної, гарно умебльованої однокімнатної квартири, задоволено відзначив про себе, що речі вкрито шаром пилюки, — отже, нікого у хаті від дня смерті господині не було.

Дійшовши такого висновку, він набрав номер телефону моргу і, назвавши себе, попросив забрати труп померлої.

— Я зараз випишу направлення, — поклавши трубку, звернувся до заплаканих жінок. — Приїде машина. Ви почекайте… Тоді замкнете квартиру ось цим, — не побачивши ніде ключів і не бажаючи лізти у кишені до трупа, він почав від'єднувати від своєї шворки одного ключа, — він підходить. Ключ привезете мені в управління. І знайдіть її паспорт.

З цими словами, кашляючи, він витяг з планшета папір і, притуливши планшет до стінки, заповнив на ньому документ для моргу, віддав його Гальчинській і квапливо покинув квартиру.

2

Люція випросталася і сердито поглянула на господаря «Едельвейса»:

— Не лізьте, Артуре Христофоровичу! Дайте хоч посуд домити.

Чоловік не вгавав. Він був червоний, очі стали масними.

— Та вам що, припекло, пане Гіллере?! Майте совість!

Гарненька Люція була вдячна знайомому фольксдойчу, що дав їй роботу, але така хтивість!

Дівчина різко відштовхнула його мокрими руками і вибігла у залу. Артур Христофорович кинувся за нею і там серед порожніх столиків з піднятими догори ніжками стільців почав цілувати її заюшене слізьми лице, нишпорячи водночас жадібними руками по благенькому ситцевому платтячку.

— Та що ви, що ви! — боронилася Люція, з ненавистю відчуваючи, як товчеться гарячий грудкуватий ніс хазяїна в її лице, як його пальці, немов прудкі пацюки, добираються під плаття, як тяжкий дух його немитого тіла забиває подих. — У залі!.. Ще побачить хто!..

Зрештою вона не витримала і відштовхнула насильника. Той заточився і мало не впав на столик.

— Ах, так! Стерво ти! — розлютився розпашілий хазяїн. Він не кричав, не тупав ногами, хоч почути його у порожньому зранку кафе ніхто не міг. Він сичав, як гусак.

— Вижену на вулицю, знову потрапиш на біржу, а звідти дорога в ешелон. Тоді згадаєш мене!..

І зал, і стільці, і сам хазяїн втрачали крізь сльози чіткі обриси, і Люції здавалося, що перед нею якийсь смердючий цап, а не людина.

Вона нічого не сказала у відповідь. Спочатку злякалася погрози хазяїна. Але потім подумала, що слова його й погрози пусті. Не вижене! Де знайде таку покірну служницю, що за самий хліб і на сцені співає, і прибирає у кафе, і посуд миє… служниця на всі руки. І офіцери, які приходять щовечора до «Едельвейса», заглядаються на неї. Не вона за його спиною, а він за її, — бо що то за кафе без співачки?!

— І про єврейку заявлю! — кинув свій останній козир Гіллер. Адже знає, що у Люції ночувала єврейка, про яку дівчина не донесла у поліцію.

Тепер Люція заклякла від страху, зал поплив перед її очима. Здавалося, і сльози завмерли на них, перестали литися.

— І ще май на увазі, — сичав далі хазяїн, — якщо злигаєшся з Антоном… те саме тобі буде… Мусиш любити тільки мене…

Гіллер знову наблизився до закам'янілої Люції і, вже не відчуваючи опору, рвучко обійняв її. Люція безсило опустила руки. Від почуття кривди очі її знову наповнилися слізьми, цілі струмочки полилися по її гарному обличчю, затримуючись на вкритій пушком верхній губі і вже з неї капаючи на підборіддя. Як вона шанувалася, як підкорялася волі Артура Христофоровича, терпіла і нелегку працю, і дурні ревнощі навіть до тих офіцерів, які сидять у кафе. Але ж їй треба грати очима, всміхатися до гостей, на те вона акторка, шансоньєтка… А це вже зовсім сказився, придумав їй грузина, що приходить увечері тільки акомпанувати на піаніно. На біса їй той голодний Антон! І єврейкою нехай не лякає. Ніхто її в неї не бачив. Це вона сама, дурна, розповіла хазяїну про пригоду з колишньою однокласницею із музичної школи. Рахілька, пробиваючись із Житомира на схід, припленталась до неї серед ночі. Куди її було подіти, тим більше що це була квартира самої Рахільки і Люція перейшла до неї з гуртожитку, щойно почалася війна і батьки подруги зникли хтозна-куди. Вона сказала дівчині, що по місту розвішані оголошення: коли хто сховає євреїв, буде розстріляний. Втім, Рахілька і сама про це знала. Люція дозволила їй переночувати, попередивши, щоб уранці пішла. Міркувала, що коли Рахілька не згодиться, то й вранці не пізно повідомити поліцію. Але, прокинувшись за-темно, вона побачила, що Рахільки вже немає в хаті… Люція зраділа. З душі упав камінь. Втім, вона трохи образилася на колишню подругу: могла і попрощатися, і щільно причинити двері — скільки холоду нагнала у неопалювану квартиру!

На тому усе й скінчилося б, якби з дурної голови не порадилася з Артуром Христофоровичем, — мовляв, що їй робити: повідомити поліції, що у місті з'явилася ще одна єврейка, чи забути цю історію як поганий сон. Адже цей чортів Артур сам сказав: «І без тебе її знайдуть. Бо ще причепляться, чого не привела!» А тепер в очі тикає, залякує. Не боїться вона його, смердючого цапа! Якщо продасть її, донесе, то пояснить, що не могла привести. Добровільно Рахілька все одно не пішла б, а бігти вночі у поліцію страшно, комендантський час — не жарт, вона слухняна жителька. Адже читала об'яви, розклеєні по всьому місту: «Населенню міста Києва забороняється ходити по вулицях від 20-ї вечора до 5-ї години ранку (за німецьким часом). За порушення — розстріл!» Бачила серед Бессарабської площі труп якогось чоловіка з табличкою на грудях двома мовами — німецькою та українською: «Він порушив комендантський час».

Правда, у неї є аусвайс, який дозволяє пізно увечері повертатися додому після роботи в кафе. Та Рахілька прийшла глупої ночі — в такий час і аусвайс не допоможе, підстрелять у темряві, не питаючи, і все… І як це Рахілька пробралася вночі до неї?!. Певно, повзла, як кішка… І коли це вона стала такою хороброю!.. Зрештою, Рахільці однаково, чи уночі підстрелять, чи вдень розстріляють. Тому й чинила так нерозсудливо… Ах, який жах усі ці розстріли!.. За що бідолашну Рахільку треба убивати… Придумали собі якісь ідіотські расові теорії… Звичайно, це не її, чужі проблеми: Рахільки і німців. Нехай самі й розбираються, а її, Люції, хата скраю. Приперлася у Київ, хіба не знала, що тут німці, могла б десь у селі сховатися… Буде вона мучитися дурними думками! Не їй судити німців, що підкорили своєму порядку мало не цілий світ і тепер переможцями прийшли у Київ. Не її, Люції, засипалося, не її й мелеться…

А хіба хто-небудь доведе, була в неї Рахілька чи ні?! Ніхто!.. Навіть двірничиха нічого не помітила. Так що Артур нехай не лякає.

При цій думці страх перелився у злість, і Люція ще дужче відштовхнула Гіллера.

У відповідь розпашілий Артур Христофорович, який тягнув Люцію у прибудову за залою, відпустив її і вліпив добрячого ляща.

Раптом у скляні двері загрюкали, на вулиці навпроти кафе стояв автомобіль БМВ, а під дверима — високий офіцер у чорній гестапівській формі з великим павуком на рукаві.

Гіллер, враз забувши про Люцію, кинувся відчиняти. Дівчина, скориставшись цим, й собі шмигонула за перегородку.

Але, певно, несподіваний гість побачив крізь скляні двері сцену, яка щойно розігралася у залі. Жадібно ковтаючи з великого скляного кухля пиво, він спитав Артура Христофоровича, який стояв, схилившись, на пристойній віддалі, пасучи гостя очима, що тут відбувається.

Гіллер, щоразу вклоняючись, плутаючи німецькі слова з українськими, намагався пояснити.

Німець допив пиво і зазирнув за перегородку. Він побачив заплакану Люцію, яка стояла над великою мискою з немитими чашками і витирала рушником обличчя.

Німець поманив її пальцем: «Ком!»

Ні жива ні мертва, дівчина вийшла у зал і, опустивши голову, стала перед гестапівцем. Ясна річ, цей клятий Артур уже сказав про єврейку!

Артур Христофорович метушився, пояснюючи, що дівчина йому допомагає і співає у кафе. А кафе «Едельвейс» тільки для німців, і він має дозвіл від коменданта. Якщо гер офіцір схоче відвідувати його, то матиме найкращий окремий столик…

Есесівець не дуже слухав його. Підняв двома пальцями за підборіддя голову Люції.

— Як звати?

— Люська. Люція.

— О, зер гут, Люція! Майн гот, ти дуже мила, — сказав гауптштурмфюрер, відпускаючи її.

Кивнув на господаря: «Кривдить?»

Люція мовчала, не зводила очей з хазяїна: «Скаже чи не скаже?!» Проте Артур Христофорович тільки шанобливо всміхався до несподіваного гостя, і у дівчини відлягло від серця.

Офіцер, хоч і в гестапівській формі, виявився не такий уже страшний. Якимсь невловимим жіночим чуттям вловила, що сподобалася цьому високому, пихатому німцеві. У неї раптом пропав страх. Вона ще не осягла, як це сталося, але дужче забилося серце від приємного відчуття, що ти гарна жінка, яка приваблює мужчин. Гарна жінка завжди жінка, а чоловік — мужчина, хоч би у яку форму вбрався. З свого іще невеликого досвіду Люція уже вміла пізнавати, коли у мужчин з'являється потяг до неї… І зараз, заспокоюючись, ледь-ледь заграла очима до офіцера. Так ніби стояла не перед страшним гестапівцем, а перед звичайним чоловіком.

Німець повернувся і мовчки вийшов на вулицю. Сідаючи у машину, він ще раз глянув на кафе, на порозі якого виструнчився Артур Христофорович.

Підбадьорена Люція повернулася у підсобку домивати посуд. За хвилину з'явився і хазяїн.

— Ну, ти дивись, — промовив примирливо, мовби нічого між ними не сталося. — І нема чого дутися… Я ж тобі як рідний батько, чорт візьми!

Люція тільки зітхнула. «Рідний батько!» Рідний батько не чіпляється до доньки, не тягне у ліжко! Хотілося кинути це йому в морду. Але стрималася. Можливо, колись іще прийде її час, тоді й порахується.

3

Після того, як начальнику управління подзвонили з моргу і повідомили, що Гальчинська Людмила Йосипівна померла не своєю смертю, а була убита ударами молотка по голові і що труп передано на судово-медичну експертизу, черговий міськвідділу лейтенант Кучеренко був викликаний «на килим» і попереджений про службову невідповідність.

А ще через годину була створена оперативно-слідча група на чолі з працівником прокуратури — радником юстиції Співаком. До неї увійшли, як годиться, оперативні працівники, зокрема заступник начальника карного розшуку капітан Андрійко та судмедексперт, який вважав, що труп пролежав у хаті від чотирьох до семи днів.

Нелегким було перше засідання групи. Й справді, жодної зачіпки. Десятки протилежних думок, спроби скласти версію, розумування на голому місці. Спробуй вийти на правильний шлях!

Так або приблизно так міркували майже усі учасники наради у кабінеті слідчого Співака, чекаючи фотографа з машиною, який десь затримався. Господар кабінету — гінкий, худорлявий, уже з ледь посрібленими скронями — ступав вперед і назад по вузькій килимовій доріжці, що пролягла від дверей до столу, повз короткий ряд стільців, притиснутих до стіни, намагаючись не зачепити ноги своїх колег. Раз по раз він зиркав на капітана Андрійка і з виразу обличчя колеги розумів, що в того ніяких своїх даних немає, що енергійний Остап Володимирович мучиться такою самою непевністю і сподіватися на його допомогу поки що нічого. Від напруження шрам на щоці у капітана почервонів, і, попри складність ситуації, Співак, ніколи не втрачаючи почуття гумору, подумав, що Андрійко нагадує розгубленого мисливця, котрий не знає, в який бік втік звір і куди за ним кинутися. Єдиною спокійною людиною у кабінеті, яка з байдужим виразом чекала, що скажуть старші товариші, був судмедексперт лікар Чубач. Для нього все було ясно. Гальчинська убита двома ударами молотка по тильній частині черепа, на голові було ще десяток дрібніших ушкоджень. Удари зруйнували не тільки черепну коробку, а й мозкову речовину, що викликало негайну смерть. У висновку експертизи написав: померла від руйнування мозку і крововиливу. Падаючи, важка Гальчинська, яка при зрості сто шістдесят сантиметрів важила за життя близько ста тридцяти кілограмів, зламала променеву кістку правої руки.

— Так з чого почнемо, товариші? — зупинившись і сівши за свій стіл, спитав Співак. — Давайте радитися, поки приїдуть ваші оперативники, — з нотками докору у голосі звернувся до капітана.

Андрійко крутнув головою: «Де та ниточка, чорт візьми! З чого починати?»

— З чого? З огляду місця події, як належить.

— Звичайно. Але й зараз помислити не завадить, — вкинув слідчий.

— Мислимо, мислимо, Петре Яковичу. Аякже.

Їхня робота, особливо напочатку, була такою ж творчою діяльністю, як діяльність митця: належало безпомилково знайти місце, де почати відколювати велетенську кам'яну брилу невідомості, в якій ховається майбутній пам'ятник, озорений поки що тільки проникливим творчим оком скульптора; знайти першу ноту, панівний мотив, що народить пісню і ось-ось забринить у душі композитора; написати перші слова майбутнього роману, відчути зав'язку сюжету, за яким події розгорнуться як у справжньому житті.

Вони помовчали ще кілька секунд, виладнуючи стрій своїх думок. Набутий досвід зрештою уже починав допомагати їм. Як завжди, людська думка шукає у складних випадках асоціацій, намагається знайти аналогію з практики.

— Я думаю, почнемо з племінниць, — сказав Андрійко. — Що ми знаємо про покійну жінку? Небагато. Співала на естраді, грала і співала у Театрі музичної комедії. Не видатна. Отже, заробляла небагато. Проте нам уже відомо, що була грошовитою. Сусіди розповіли, що одягалася гарно, купувала харчі виключно на ринку, запрошувала приватних масажистів. Заміж не виходила, отже, чоловічої підтримки не мала. Ось і загадка. Звідки гроші? Що іще відомо? Спадкоємцями знаємо поки що лише племінниць: теж Гальчинську і Хоменкову. Це відповідь на питання: «кому вигідно».

— Так, Остапе Володимировичу, логічне припущення, — докинув слідчий, — правда, поки що тільки припущення…

— Нехай і так. Все ж версія, Петре Яковичу. З якоїсь треба починати.

— Це правильно, — погодився слідчий. — Починати треба. — Він задумливо потер свій довгий, мовби цікавий, ніс. — А ще які версії можуть бути? Наприклад, сусіди, друзі або просто випадковий зальотник, «гастролер». Не виключено, і наводчики… місцеві. Хто знав, що Гальчинська багата?

Андрійко знизав плечима.

— Можна, звичайно, й чергову версію, як завжди, ті, котрі були раніше судимі… Але це тільки час і сили забиратиме. Ну, ще сусіди, друзі… Але найперше — родичі. Я вже встиг запросити ощадкаси і нотаріальні контори. На ощадній книжці тридцять тисяч. Є й заповіт. У заповіті названа Гальчинська Оксана Павлівна. Проте мені розповіли, що покійна заповіт часто змінювала: то писала на Гальчинську, то на Хоменкову. З яких причин — невідомо. Певно, стара була сварливою, з примхами. Я гадаю, треба починати з обшуку у обох родичок…

— Ще мало підстав, — зауважив Співак.

— А ці племінниці міцні жінки? — запитав Чубач.

Капітан примружив око, згадуючи уже знайомих йому жінок.

— Як сказати. Гальчинська висока, худа, років на тридцять. Хоменкова трохи кремезніша і, здається, при силі.

— Удари молотком були завдані з великою силою.

— Ну, у стані перезбудження і злості, яке вихлюпується у момент злочину, в убивці спалахує потроєна зловісна сила, — зауважив Андрійко. — Нас дуже підвів черговий по міськвідділу лейтенант Кучеренко, — сердито зазначив далі капітан. — Не оглянув як слід ні місце події, ні убиту. Гидливий чистоплюй, чорт візьми! Не придивився до мертвої, не звернув увагу на кров під головою, зіпхнув труп у морг — і квит. А треба було доповісти у відділ і викликати судмедексперта, фотографа і нас.

Чубач згідливо кивнув.

— Ні понятих, — бурчав Андрійко, — ні протоколу, ні ретельного огляду квартири…

Співак підвівся.

— Все так, Остапе Володимировичу. З цього і почнемо. Ось тільки доки чекати ваших лейтенантів?! Де машина?

Капітан Андрійко підняв трубку телефону, та в цю мить двері відхилилися і до кабінету заглянув маленький, верткий молодик, обвішаний двома фотоапаратами, за ним лейтенант-оперативник на прізвище Задорожний.

— Скільки можна чекати! — дорікнув Андрійко, кладучи трубку на апарат.

— А машини не було, — доповів Задорожний.

— Вічна проблема, — скривився Співак. — Коли уже хоч ви, оперативники, будете мати транспорт? Ну, розумію, нас, прокуратуру, обділяють, але щоб вас не забезпечили?!

З цими словами, пропустивши вперед працівників міліції, він вийшов у коридор і замкнув свій кабінет.

* * *

Через кілька хвилин уся оперативно-слідча група була на розі Веронського і Гегелівської. Тяжкий дух у кімнаті убитої не вивітрився, і лейтенант Задорожний повідчиняв вікна.

Обшук тривав довго. Поняті — сусідка з другого поверху, яка була і тоді, коли Кучеренко зламав замок, і дідуган з першого поверху, що жив якраз під квартирою убитої, — незабаром втомилися і покірно сиділи у м'яких кріслах посеред кімнати.

Квартира Людмили Гальчинської була однокімнатною, але великою, значно більшою, ніж повоєнні квартири, з просторим альковом в глибині її. Напхана скульптурами давньоримських богів, серед яких найгарнішою була висока біла мармурова статуя Венери, вона нагадувала музей. Це враження підсилювали і картини у почорнілих від часу важких багетових рамах, серед яких висіли не тільки копії, а й оригінальні пейзажі С.Васильківського та О.Мурашка. У буфеті, на кухні, оперативники побачили цілу батарею дорогих вірменських та грузинських коньяків, шампанського і порожніх пляшок, у платяних шафах лежали купи чудової постільної білизни.

Ні двері, ні обстановка у квартирі не були порушені, якщо не рахувати зламаного лейтенантом Кучеренком замка. Судмедексперт Чубач за допомогою спеціальної хімічної речовини насамперед почав перевіряти стіни коридору, де раніше лежав труп жінки. І хоч на око вони були чисті, але лікар виявив незначні сліди бризок крові, які свідчили, що вбивство сталося саме у коридорі.

Найбільше зацікавили оперативників відбитки пальців у квартирі, які не належали Гальчинській. Ці сліди були на телефонній трубці, на дверцятах і ручках обох шаф, на дерев'яному бильці ліжка.

І слідчий, і оперативники почали якнайретельніше оглядати речі убитої жінки. Нишпорили по квартирі, намагаючись віднайти ще якісь сліди убивць. Що всіх відразу вразило, так це бруд, якась зумисна захланність квартири. Багатство виразно підкреслювало нехлюйство жінки, яка, судячи з туалетів, флаконів «Крістіан Діор», «Естер Лаудер», усіляких закордонних кремів, що захаращували столик, любила гарно вбиратися, робила собі дорогий макіяж і напахчувалася парфумами. У шафах серед нової, ще не стеленої, білизни навалом лежала брудна, сукні були скручені і позатикувані повсюди; на кухні, у мийці, купою громадився брудний посуд, а дві пари імпортних зимових чобітків із засохлою грязюкою на каблуках та рантах валялися у кутку.

Капітан Андрійко, який уже знав про величенький ощадний рахунок Людмили Гальчинської, завзято шукав книжку. Шухляди убитої Гальчинської усе більше розкривали перед ним таємниці господині квартири. В одній із них натрапив на альбом, присвячений господині квартири, — одягнена, напіводягнена, майже роздягнена молоденька, струнка, зваблива дівчина років вісімнадцяти-двадцяти, так само гарна і пізніше, десь у двадцять п'ять — тридцять, потім огрядніша, але все іще приємна жінка, і, нарешті, пенсійного віку, гладка, опасиста, немов набубнявіла, із зміненими рисами обличчя. Вона, певно, уже все зрозуміла, змирилася і перестала зніматися на весь зріст, як під час стрункої молодості, а увічнювала на фото тільки погруддя.

Потім на капітана чекало несподіване відкриття. У старої жінки зберігався індійський трактат «Сто способів кохання», на сторінках якого оголені виконавці демонстрували усі ці варіанти, ще кілька книжок такого ж штибу, одна з них навіть німецькою мовою. Знайдені були цілі комплекти порнографічних фото, на яких було знято таке, що поняті, сусідка убитої Гальчинської і дідок з першого поверху, навіть поглянути не схотіли, хоч мусили б знати, про що згодом підписуватимуть у протоколі обшуку. Навіть такий досвідчений сищик, як Андрійко, кинувши погляд на ці фото, ледве не вилаявся брутально, але, згадавши, що у кімнаті присутня жінка, тільки сплюнув на підлогу.

Образ нещасної жінки, що потерпіла від рук мерзенних убивць, потроху затьмарювався в його душі, і вона вже не викликала такого співчуття, як на початку обшуку.

— Ну й бабуся! — не втримався Задорожний, розглядаючи фото. — Сексуальна бандитка… — засміявся він. — Але що робить з людиною час!

— Вона стала кругла, як яблуко, — зауважила сусідка, — але була здорова. Так котилася вгору по сходах, що я, молодша, ледве встигала за нею.

Вигук Задорожного про час, про який у сум'ятті днів, клопотів життя людина забуває, на мить зачепив і капітана, і Співака, які теж не були молодими, і, певно, тільки лікар Чубач, що звик бути свідком людського згоряння у часі, не відчув миттєвого поштрику у серці.

Тим часом Співак знайшов справді цінні для слідства документи — записники господарки квартири, їх було шість, на кожний рік, усі пронумеровані. Виготовлені з гарного білого паперу, у темній ледериновій обкладинці, певно, куповані в одній і тій самій крамниці в один і той самий час, вони були скуйовджені, чорні від пальців по краях, але цілком читабельні. Він почав гортати їх, вглядаючись у кожну сторінку, у кожну нотатку, цифру, у прізвища, телефони, адреси, сподіваючись згодом знайти у цих записах ниточку до загадкового клубка таємничого убивства. З одного із записників випав складений учетверо аркушик, на якому були стовпчики з номерами облігацій внутрішньої, званої у побуті «золотою», позики. В одній колонці — список по п'ятдесят карбованців, у другій — по двадцять п'ять, а усього — на десять тисяч карбованців. Проте самих облігацій поки що не знайшли. Певно, Гальчинська сховала їх в іншому місці, а список тримала «нагорі», перевіряючи за ним таблиці тиражів.

Капітан Андрійко задоволене мугикнув, коли побачив у руках радника юстиції таку знахідку, і ще наполегливіше став вишукувати ощадну книжку і облігації. Розуміючи, що убивці чи поодинокий грабіжник навряд могли забрати книжку, бо, одержуючи гроші, піймалися б, капітан перетрусив книжки, яких, крім уже названих порнографічних, було небагато, повитрушував білизну, попіднімав подушки на кріслах і на дивані, покопався у шухлядах шафи і, нічого таки не знайшовши, задумливо став біля шафи, постукуючи по ній пальцями.

Раптом щось ніби сколихнуло його. Щось. Але що саме? Він не знав. Завмер біля шафи, тамуючи подих, з надією, що блискавична інтуїція повернеться до нього. Дарма. І, перевівши подих, він знову механічно застукав пальцями по шафі. О леле! Один звук густіший, глухий, другий — дзвінкіший, ясний. Ще раз, ще раз!.. Так лікар вистукує груди хворого…

Капітан зрозумів, що у шафі між поличками є порожнина. Тайник!

— Петре Яковичу! — гукнув він. — Хлопці, а йдіть-но сюди! — Він демонстративно постукав по полірованій стінці, потім відчинив дверцята і витяг дві шухляди, витрусив просто на підлогу різні хусточки, панчохи, колготки. — Ось у цій, — стукав по дну, — тайник.

Тайник просто відкривався. Не треба було нічого відгвинчувати, відбивати, ламати, просто над дном шухлядки було зроблене друге дно, і кришка цього тайничка була фальшивим дном шухлядки, на яке господиня клала своє легеньке шмаття. Досить було підчепити кінчиком ножа це фальшиве дно, як воно піднімалося.

Усі збилися навколо журнального столика, на якому капітан Андрійко поставив шухляду.

Тайник виблискував, пломенів вогнем, мерехтів барвистими іскрами — обручка з великим діамантом, браслет, вкритий рубіновими краплями, золота ящірка із смарагдовими очима…

Співак обережно витяг з-під цих дорогоцінних прикрас фотографію якогось молодика в есесівському мундирі, потім німецький аусвайс на ім'я Люції Гальчинської — актриси оперного театру, арбайтскарту з відмітками біржі праці. На маленьких фото цих документів була та сама юна красуня, яку бачили на знімках в альбомі.

— Тут може бути версія, — зауважив лейтенант Задорожний, — якась таємниця ще з часів Великої Вітчизняної. Про щось могла знати, і їй вирішили замкнути рота.

— Не будемо відмовлятися від жодної, поки не вийдемо на шлях, — погодився Співак.

Капітан Андрійко тяжко зітхнув. Ощадкнижки і тут не було. Його, бідолаху, ніби заклинило на цій книжці, хоч вона, власне, нічого не вирішувала. Але ж де могла подітися?!

— Будемо переписувати цінності у протокол, — сказав Співак і поглянув на понятих. Вони стояли мов заворожені, не відриваючи очей від бурхливої краси вогню, що бризкав із шухляди.

Капітан Андрійко склав докладний опис дорогоцінностей, зазначивши індивідуальні ознаки кожної речі. В якусь хвилину йому здалося, що десь він уже бачив такий діамант, який палахкотів зараз на обручці. Але де — ніяк пригадати не міг.

— Мільйони! — не витримала сусідка Гальчинської і сплеснула руками. — Подумати тільки!

— Ну, мільйони чи не мільйони — це нам скажуть експерти-товарознавці, — пояснив понятим Співак. — Зараз ми ще раз перевіримо, чи все правильно записано, упакуємо, ви розпишетесь на протоколі, і опечатаємо. Потім разом з вами відвеземо на експертизу, і фахівці визначать ціну кожної речі…

Облігації внутрішньої «золотої» позики знайти теж не пощастило. І у тайнику їх не було. Це дратувало капітана Андрійка. Він був сищик, який не обминав при обшуку жодної дрібниці і, як вважав досі, знаходив усе потрібне, хоч би як воно було приховане…

4

Чоловік років під сорок з темним, типово кавказьким обличчям, невеличкою горбинкою на носі і великою чорною бородою, у якій пробивалися білі ниточки, низько схилився над піаніно і грав, не оглядаючись на зал, де пили і гуляли німецькі офіцери. Кафе «Едельвейс» було приватним, існувало з дозволу німців і лише для німців. За піаніно сидів Антон Адамадзе, той самий грузин, колишній врангелівський офіцер, до якого ревнував співачку Люцію хазяїн кафе Артур Христофорович Гіллер.

Жінок у залі не було, і двоє підпилих армійських лейтенантів танцювали удвох на вільній від столиків площадці під невеличкою естрадою.

Співачка Люція готувалася до виходу. Вона вже не нервує, як у перші дні, коли, виходячи перед німецькими офіцерами, відчувала скутість і, співаючи, відводила очі убік від своїх слухачів.

Зараз крізь пропалену у завісі дірочку вона спокійно розглядала відвідувачів. Декого вона вже запримітила, пізнавала; в «Едельвейса», хоч кафе відкрилося недавно, уже з'явилися свої завсідники. Майже усі столики зайнято — здебільшого молоді офіцери, які добре набралися, двоє з них уже почали сваритися.

Тим часом тапер закінчив свою імпровізацію. Люція ще раз поправила на собі коротеньке плаття, яке відкривало вище колін її стрункі ноги, з великим вирізом на тугих грудях, що аж рвалися на волю, торкнулася рукою пишної зачіски і, відштовхнувшись високим каблучком від підлоги, вистрибнула на сцену. Завсідники зустріли її оплесками. Вона зраділа: її знають і вітають! Відповіла глибоким реверансом, а випроставшись, грайливо гойднула стегнами.

Потім підійшла до тапера, хоч він наперед знав її програму, і щось шепнула йому.

Як завжди, почала з улюбленої офіцерами «Розамунди». Трохи знаючи німецьку зі школи, де мову викладав її батько, з його домашніх уроків, Люція ще й тепер, як тільки випадала вільна хвилина, учила її. Найбільше за все хотілося стати справжньою німкенею, прилучитися хоч як-небудь, якимсь боком до великої нації, що володіє світом, і розмовляти без акценту, аби з вимови ніхто не міг розпізнати у ній слов'янки.

Взяла першу ноту. Чистий, сильний голос співачки, знайома легка мелодія заколисували. Дехто почав підспівувати, п'яно похитуючись на стільці.

Люція була певна в собі, сама милувалася перед дзеркалом гарним обличчям, знала, що усмішка її подобається чоловікам, якось театральний ловелас сказав, що вона у неї медова, зваблива, спокуслива, ніби говорить, що Люція без опору готова віддатися на ласку кавалера. І чоловіки божеволіли біля дівчини.

Скінчивши під оплески «Розамунду» і вихиливши фужер вина з рук молодого офіцера, який підбіг до невисокої естради, Люція звеселіла, остаточно розслабилася і, бажаючи догодити підпилому товариству, пританцьовуючи, заспівала не дуже пристойну пісеньку:

Як майора я любила —

До майора спать ходила,

За півкіло маргарини

Цілувала три години…

Невміло перекладена самою Люцією на німецьку, пісенька звучала особливо вульгарно. За столиками вона викликала захоплення, вигуки, сміх, оплески. Один з літніх офіцерів посилав Люції поцілунки і високо піднімав якийсь пакунок, що, на його думку, символізував оті самі «півкіло маргарини».

Та ось двері у кафе знову прочинилися — і до зали увійшов черговий гість.

У Люції закалатало серце. Це був той самий офіцер у есесівській формі, що нагримав на Артура Христофоровича і доброзичливо розпитував її. Високий, стрункий, у чорному мундирі зі свастикою на рукаві. Люція побачила, що на шиї, підпертій твердим білим комірцем, висить залізний хрест. «О, це велике цабе!» — подумалося їй.

Його помітили й інші присутні в залі. Гамір ущух. Літній офіцер, який посилав через весь зал поцілунки, опустився на стілець і заходився акуратно наливати собі з пляшки вина, прагнучи не розлити його.

Гауптштурмфюрер пройшов у куток зали до вільного столика, на якому стояла табличка з написом «Зайнято!»

Люція занервувала. Уже не так вільно підгецувала на сцені, забула про сп'янілих офіцерів.

Тим часом нового відвідувача угледів і хазяїн. Він грудкою підкотився до столика і, відштовхнувши єдину офіціантку — руду Дуську, яку Люція органічно ненавиділа, вклонився гостеві.

Руда, кирпата Дуська недавно зв'язалася з якимсь німцем із інтендантської установи «Рюстунгскомандо». Її ревнивий покровитель обіцяв забрати коханку з кафе, де гуляють офіцери, обіцяв улаштувати продавщицею у крамницю, в якій видають хліб по картках. У голодному, замордованому Києві це була сита, престижна робота. Тому Дуська стала нехтувати службою у кафе, прибігала лише увечері, коли відчинялися двері «Едельвейса», і уся брудна робота — прибирання, миття посуду тощо — тепер випадала на долю бідолашної співачки.

Курт Раух щось замовив, і Артур Христофорович разом з Дуською зникли на кухні. Есесівець пильно подивився на Люцію. Вона обірвала дурну пісеньку і розпачливо перебирала у пам'яті свій репертуар, не знаючи, що заспівати далі. На її жаль, репертуар у неї був вкрай бідний, можна сказати, жалюгідний… Що ж заспівати? Хіба що їхній гімн: «Дойчланд, дойчланд юбер аллес…»

Вона не наважилася. Хто зна, як це сприймуть німці.

Тим часом Дуська принесла есесівцю пляшку шампанського, той налив собі вина, відпив з фужера і знову вперся в Люцію поглядом. Погляд у нього був важкий. «Хто він мені такий зрештою? — заспокоювала Люція себе. — Ну що з того, що гестапо? Я нічим не завинила перед новою владою. Я цілком лояльна».

Ось зайшло іще двоє армійських офіцерів, але, огледівшись, сіли не біля Рауха за вільний столик, а притулилися за чужим.

Під оплески Люція випурхнула з естради за лаштунки. Стримуючи калатання серця, стояла за завісою і крізь пропалену у ній дірку знову стежила за залою. Тепер, коли у задимленому від сигарет залі попливли звуки чергового танго, виконуваного Антоном Адамадзе, Раух долив собі шампанського, але не випив, а про щось замислився.

Люції протягом вечора ще двічі треба було виходити на сцену. Вона гарячкове обдумувала, що співатиме.

Сама Люція любила ліричні пісні. У них вона виливала тугу за мирним життям, яке зруйнувала війна, обірвала навчання у музичній школі, позбавила мрії про консерваторію, і тільки випадкове знайомство з хазяїном кафе «Едельвейс» фольксдойчем Артуром Христофоровичем Гіллером, який якраз напитував собі в кафе співачку, дало їй шматок хліба і трохи заспокоїло. Цей щасливий випадок свідчив, що доля не відцуралася її, що не все пропало у житті, що якось вийде із скрути, пристосується до воєнного часу, до нового порядку. Із жахом спостерігала, як потерпають жителі міста, що скніють без хліба, без світла у своїх неопалюваних квартирах, як носять злиденне шмаття на ринок, щоби не вмерти з голоду. А у неї, дякуючи богові, є і хлібна арбайткартка, електрика у квартирі; вона має право не відчувати себе такою знедоленою, як інші, у замерзлому Києві. А там, дивись, скінчиться війна, буде консерваторія, і вона здійснить свою мрію про оперну сцену… Та до того часу треба прожити, вижити за будь-яку ціну…

Останні дні у неї були багаті на події, що бентежили її. Поява її колишньої подруги в квартирі, де нині на всіх правах жила вона, Люція… А тепер історія з цим молодим, гарним гестапівцем. Це ж неспроста він пильно дивиться на неї. Вдень вона дуже злякалася його появи. Але гестапівець був ласкавий. Тепер знову не зводить із неї чіпкого погляду. Що в нього на умі? І чого він тоді вдень заїхав до «Едельвейса»? Тільки випити кухоль пива? Чи не пронюхав все-таки про Рахільку? А раптом двірничиха бачила її або іще хтось? Рахільку, звичайно, упіймали, і вона розказала, що приходила на свою квартиру…

Люцію кинуло в жар.

У залі знову стало гамірно. Ні, певно, лірикою не проймеш цих підпилих завойовників. Хіба ось цю, що наспівала їй недавно стара дама, яка повернулася з еміграції. Вона ж іще не переклала її. Але — нічого, щось зрозуміють і російською…

І Люція заспівала, фривольними жестами підкреслюючи зміст.

Не глядите вы так

Сквозь прищуренный глаз —

Вы, сеньоры, бароны, миледи,

Я за двадцать минут

Опьянеть не смогла б

От стакана холодного бренди.

Ведь я — институтка,

Я — дочь камергера!

Я — фея из бара,

Я — черная моль!

Коротюсіньке платтячко, підсмикуючись, допомагало Люції створювати образ «феї з бару», «чорної молі». І багато поглядів знову хтиво обмацували її гнучку постать.

Мой отец в октябре

Убежать не успел,

Но для белых он сделал немало.

фронт пришел…

И холодное слово — «расстрел»!

Был суров приговор трибунала.

И вот я — проститутка,

Я — фея из бара,

Я — черная моль.

Я сказала полковнику:

«Нате, возьмите!

Не донской же валютой

За это платить!

Вы мне марками, друг, заплатите,

Ну, а все остальное — дорожная пыль…»

Ведь я — проститутка…

Люція кінчила співати. Не чуючи оплесків, сміху, чкурнула за дерев'яну загородку, що відділяла від зали закуток біля кухні, швиденько одяглася і вийшла на вулицю.

Співачка глибоко вдихнула холодне вечірнє повітря. Воно заспокоювало. Позаду залишилася гомінлива задушна зала, розтанув у пітьмі осіннього вечора пронизливий погляд гестапівця. Тепер додому, додому! Сховатися серед стін, за замкненими дверима, забути про всі тривоги.

Їй не пощастило. Враз почула, як відчинилися двері кафе:

— Момент!

Секунду не могла оглянутися, завмерла. Потім рвучко повернулася і побачила того самого гауптштурмфюрера. Здається, він посміхався.

— Пані Люція…

— Ви знаєте моє ім'я?

— Я все знаю… Пані Люція поспішає додому?

У синьому світлі замаскованої лампочки над дверима кафе посмішка офіцера здалася кривою, підступною.

— Так. Пізній час.

— Я вас відвезу. — Він узяв дівчину під руку, мовби галантний кавалер, і Люція відчула, як у неї підтинаються ноги.

— Ні, ні, дякую, — спромоглася прошепотіти вона пересохлими губами. — Мені тут недалеко… Та й подихати хотіла дорогою після прокуреного кафе… Така задуха у залі, я співати не могла…

— Проте співала гарно, — сказав німець, підводячи Люцію до машини. — А для прогулянок зараз запізно. Комендантська година.

Люція поправила на руці пов'язку, яку носили тільки працівники німецьких установ. Фольксдойче Гіллер таки багато зробив для неї! Есесівець помітив її жест.

— Все одно краще поїхати, — посміхнувся, відчиняючи дверцята машини. — Сідайте… До речі, мене звуть Курт Раух… У вас не зовсім слов'янське ім'я, — сказав, умощуючись за кермом, — в кожному разі, не російське і не українське. Ви не католичка, не полька?

— Ні, — промимрила Люція. — Це я, — запинаючись, додала, — сама себе так назвала… — Ой, як їй не хотілося зізнаватися! — А за документами я — Люда, Людмила…

Раух кивнув. Машина плавно рушила з місця.

— А у вас, у Дойчланд, буває таке ім'я?.. — спитала, осмілівши, Люція.

— Це ім'я романське, в Італії найбільше, але трапляється рідко й у нас, на півдні…

— Хто ваші батьки? — питав Раух, ведучи машину вгору темною Великою Васильківською.

— Службовці в маленькому містечку. Вчителі. До Києва я приїхала вчитися у музичній школі. Зараз я втратила з ними зв'язок. Нічого про них не знаю і хвилююся.

— Втекли від нового порядку? — строго спитав гауптштурмфюрер. — Вони що, комуністи чи євреї?

— Ні, ні, — злякалася Люція. Які комуністи, які євреї? Помилуй, господь! — Вона мимоволі підняла руку, щоб перехреститися, але на сидінні було тіснувато і рука, тицьнувшись у плече, опустилася. — Ми православні з діда-прадіда. Просто живуть на Донбасі. Ваші, — вона хотіла сказати «наші», але не наважилася, — ще не визволили їх з-під більшовицького гніту.

— Не сумуйте, Люція, — заспокоїв Раух. — Скоро вся Росія буде вільна і ви зустрінетесь з батьками. До речі, звідки ви так добре знаєте німецьку?

— Батько викладав її у школі. І я полюбила цю чудову мову.

— О! — задоволене відгукнувся гауптштурмфюрер. — Відразу видно, що ви не належите до тієї упослідженої юрби, яку у вас називали народом.

Енергійним кивком Люція підтвердила комплімент німця.

— Де ви живете? — аж тепер спитав Раух.

Люція розглянулася. Здається, вони підіймаються з Хрещатика на Володимирську.

— На Бульварно-Кудрявській, на розі з Гоголівською… Зараз прямо їхати…

— Я знаю, як їхати, — обірвав її гауптштурмфюрер, але, виїхавши на Володимирську, раптом повернув праворуч.

— Ні, не туди! Ви не знаєте, — торкнула дівчина його за рукав.

— Я все знаю, — суворо повторив офіцер. — І не треба, люба Люціє, хапати мене за руки. Так можна потрапити в аварію.

Люція знову злякалася. Куди ж її везуть? Вони під'їжджали до великого темного будинку, що бовванів у темряві вулиці, і дівчина завмерла від страху…

Але ось, не зупиняючись, вони проминули страшний будинок. У Люції відлягло від серця. Гауптштурмфюрер віз її не до своєї темниці, в гестапо, а кудись далі. Зрештою, вона згодна на все, тільки щоб не у той страшний будинок, який кияни, наче чумний, обходили стороною…

Десь за півгодини машина зупинилася перед гранчастою металевою брамою. Раух вийшов, відчинив браму, потім заїхали у двір. Гауптштурмфюрер гречно допоміг Люції вилізти з автомобіля.

Поки що нічого страшного не відбувалося.

Підсвічуючи ліхтариком, офіцер відчинив квартиру і, тримаючи Люцію за руку, завів у велику темну кімнату. Поки морочився із шторами, навпомацки опускаючи їх, дівчина стояла серед кімнати, ще не відаючи своєї долі, але уже заспокоюючись, якось інстинктивно відчуваючи, що гауптштурмфюрер прихильний до неї.

Світло, несподівано спалахнувши, болісно штрикнуло в очі. Воно голкувате віддзеркалилось на кришталевих вазах, полірованих меблях, скляних дверях. Люція на мить заплющилась, а відкривши очі, побачила, що Раух порпається у холодильнику, який стояв тут-таки, біля дверей, виймає пляшку шампанського і ставить на стіл коробку цукерок.

Стояла серед кімнати, забувши роздягтися, і господареві довелося нагадати, що пальто треба повісити у коридорі…

Вони пили з великих кришталевих фужерів, і есесівець трохи розбалакався. Люція здивувалася: скільки вона знала, скільки чула про цих німців, одягнених у чорні мундири, які запанібрата із смертю, від яких усі намагаються триматися подалі… Вона думала, що вони не можуть поводитися як звичайні люди, розмовляти на житейські теми.

Раух нічого не говорив про велич німецького народу, про перемоги армії. Розповідав про місто свого дитинства, улюблений Ашафенбург, який лежить серед зелених горбів на березі величного Рейну, про Гамбург — одне з кращих міст світу, де він жив перед війною, їй подумалося, що, може, гауптштурмфюрерові схотілося у домашній обстановці забути на якусь хвильку про свою службу, криваві розправи… Адже спочатку, коли стежила за ким у кафе, вражав похмурим поглядом, усім своїм виглядом створюючи навколо себе тяжку атмосферу.

Якщо так, вона залюбки допоможе йому розслабитися, відпочити з нею. І Люція подарувала йому свою ласкаву, медову посмішку.

Її раптом охопила ейфорія, яка буває тим дужчою, чим більшою здавалася небезпека, що минула, чим сильнішим був страх, який пропав. Гауптштурмфюрер здався їй простим, дуже милим (а коли скинув свій чорний мундир і залишився у сорочці — подумки мало не назвала його «парубком») — одне слово, здавався чудовою людиною, і за те, що своєю доброзичливою поведінкою звільнив її від залізних лещат страху, ладна була розцілувати його. Їй не заважало, що вона не все розуміла з його розповіді, часом лише окремі слова, окремі фрази, бо говорив на якомусь незнайомому їй діалекті, але хоч би що він промовляв, їй подобалось.

І не помітила, як на столі, крім шампанського, з'явився коньяк, як сп'яніла, як почала називати гауптштурмфюрера Куртом, а він те слухав і не заперечував.

— Ну, тепер співай! — раптом наказав він.

Вона не відразу зрозуміла, якої пісні він хоче.

— Співай! — раптом розлютився він, і у Люції мороз побіг поза шкірою від цього погляду.

— Що співати? — злякано спитала вона.

— Не знаєш? — погляд Курта став колючим. — А цю пісню ти знаєш?!

Він підхопився з крісла, похитуючись, підійшов до піаніно, що стояло під стінкою, відкинув кришку, і дівчина заціпеніла: гауптштурмфюрер грав «Інтернаціонал»!

— Пане Раух, пане Раух! Що ви робите?! — тільки й могла скрикнути вона.

— Співай! — гримнув німець. — Співай! Ви всі це знаєте. Усі співаєте! Я не люблю брехні!

Перелякана на смерть Люція ледве розтулила рота і хрипко почала:

«Повстаньте, гнані і голодні…»

— Голосніше! — наказав гестапівець, педалюючи піаніно.

Мало не зомлівши, Люція пустила «півня». Голос не слухався її.

— Вас усіх треба стріляти! — вигукнув Раух.

Люцію охопила байдужість. Отже, все було оманою — і розмова про дитинство, про улюблену батьківщину, і посмішка, і шампанське? Хто він такий, цей гестапівець, такий, як усі? Чому не боїться грати «Інтернаціонал» на всю вулицю? Переодягнений підпільник? Неможливо. Підпільник не викривав би себе так… Ні, це звичайнісінька гестапівська провокація… Ач, які погляди кидав на неї від піаніно — перевіряв її реакцію.

Так само раптово, як почав, Раух покинув грати. Люція теж обірвала пісню на півслові.

— Мала насолоду? — спитав похмуро гауптштурмфюрер, повертаючись до столу і наливаючи собі і їй коньяку. Люції здалось, що на обличчі Рауха миттю промайнула мефістофельська посмішка. До німця, здавалося, знову повертався благодушний настрій. — Не будемо більше займатися політикою, — додав він. — Втомився я від неї.

Незабаром Раух зовсім, сп'янів. Рухи його стали непевні, голос захрип, і він уже дивився на неї не тим чіпким поглядом, який жахав її, а тупо поглядав то на неї, то навколо себе, немов чогось остерігався у своїй хаті.

Люція опустилася на диван. Платтячко на ній задерлося, але вона залюбки хизувалася перед Куртом своїми округлими колінами. Гауптштурмфюрер важко виліз із крісла і сів поруч. Якусь хвилину він, наморщивши лоба, мовчки дивився перед собою у простір, ніби щось пригадував, потім перевів погляд на Люцію, ковзнув ним по колінах, по обличчю, немов не упізнавав її. У неї защеміло серце, але вона й далі намагалася затримати на своєму лиці звабливу жіночу посмішку.

Раптом Курт уткнувся головою їй у груди і грубо повалив на спину, рвучи на дівчині одяг. Люція не могла осягнути його звірячого натиску. Адже вона не збиралася пручатися, могла спокійно роздягтися… Он крізь відчинені двері видно спальню, високе ліжко, і вона у думці уже сподівалася залізти на нього.

Тепер він дер на ній спідницю, щось бурмотів, вона як могла допомагала йому стягти її з себе і вже злилася на його дурну грубість.

— Курте, Курте, — вищала вона, але гауптштурмфюрер нічого не чув. Та ось незмінна посмішка дужче засвітилася на її лиці. У неї було лагідне, ласкаве, жадібне тіло, і Люція відчула себе на мить господинею грізного гауптштурмфюрера.

5

Одночасно з вивченням записних книжок убитої Людмили Гальчинської Співак і Андрійко допитували її племінниць. Бо й справді, хто краще за них знає спосіб життя тітки, коло її знайомих, інтереси?

При першій розмові радник юстиції і капітан вирішили допитати жінок окремо. Співак узяв на себе Оксану Гальчинську, яка з першого погляду здалася йому особою твердого характеру, гонористою, певною у собі: Капітанові дісталася невисока, тиха, кругловида Олександра Хоменкова з фарбованою хімічною зачіскою, що пишною кроною увінчувала її голову.

Зараз вона тихо сиділа перед Андрійком в його невеличкому кабінеті, настрахана не так допитом, як червоно-білим рубцем через усю щоку капітана, заробленим ним іще в дитинстві і який не раз допомагав справі, представляючи співбесідникові сищика жорстокою, безжальною людиною. Відповідаючи на запитання, жінка не зводила очей з того жахливого шраму, і Андрійко розумів, що розмова не буде для нього тяжкою.

— Розкажіть все, що знаєте про вашу тітку, — попросив капітан.

Олександра Іванівна розповідала хаотично, перестрибуючи з одного на друге, несподівано щось згадуючи і повертаючись назад. Вона не ахкала і не охкала, про смерть тітки згадувала спокійно, мовби розуміючи, що не вічно живе людина, а її тітка по матері Людмила Гальчинська була вже підстаркувата, і — що вдієш! — така доля людська: народитися і — померти… Мати Олександри, Таїсія Гальчинська-Хоменкова, померла набагато молодшою, ледве досягнувши пенсійного віку.

Капітан поки що не сказав, що Людмила Гальчинська не просто померла раптово, а була убита, і у Олександри Іванівни з її повного, округлого лиця не зникав вираз невисловленого здивування, чого це її викликали до міліції і так докладно розпитують про померлу тітку. Проте крізь тінь здивування пробивався у глибоко посаджених очах жінки якийсь острах. Це зацікавило капітана. Чого боїться ця Хоменкова — адже поки що не знає, що розслідується убивство.

Розмова точилася мляво. Андрійко ретельно записував у протокол усі відомості про генеалогічне дерево Людмили Гальчинської, про усіх живих її близьких і далеких родичів, про знайомих, що їх знала або чула про них Хоменкова. Їх виявилося дуже багато: самих тільки родичів у Києві та по всій країні кілька десятків, а знайомих — сотні, серед яких Олександра Іванівна назвала і відомих акторів, режисера з студії художніх фільмів, композитора і людей, знаних тільки по імені, — якісь Андрії, Богдани, Семени, Юрки…

Капітан, слухаючи Хоменкову, внутрішньо жахався, скільки чекало на них роботи, скільки пошуків, розмов, зустрічей із названими та й іще не названими людьми, поки вони із Співаком вийдуть-таки на вбивцю.

Він звернув увагу, що серед знайомих Людмили Гальчинської Оксана Іванівна не назвала жодної жінки.

— Вона що, дружила лише з чоловіками?

— Здається, була у неї і подруга, — сказала Хоменкова. — Але я її бачила лише один раз, навіть імені не пам'ятаю. Чи то Галя, чи, може, Ганна… Не скажу.

Допитуючи Олександру Хоменкову, капітан Андрійко відчував, що йому щось заважає. Нарешті збагнув: каштанова зачіска цієї жінки. Київські перукарі за допомогою усякої хімії навчилися робити своїх клієнток схожими одна на одну, мов близнята. Ті самі фарби, стандартні смаки перукарів, які виховували схожі смаки у своїх клієнток. Іра — дружина капітана — лежала у лікарні, готуючись до операції на шлунку, і природно, що серце капітана час від часу від самої думки про дружину тривожно стискалося. Андрійкова Іра прикрашала свою голову такими самими пишними рудими кучерями, і, коли Хоменкова нахиляла голову, обдумуючи відповіді і виставляючи перед очі капітана усе своє руде полум'я, йому мимоволі уявлялася лікарняна палата, ліжко, на якому під білим простирадлом, освітлюючи усю палату рудим вогнем, поблідла і злякана, лежить його Іра. «Начепила б шапку, — буркотливо думав він про допитувану. — Адже жінкам дозволяється у приміщенні не знімати головного убору. На біса вона скинула!»

— Ваша тітка мала якісь заощадження? — тим часом питав капітан.

— Так. Мала. Можна сказати, була багатенькою.

— Добре заробляла замолоду? Чи спадщина?

— Не знаю, — відповіла жінка.

— Як так? І не здогадуєтесь?

— Не цікавилася. Не люблю рахувати у чужій кишені.

— Ну, не зовсім у чужій… Заміжньою ваша тітка, здається, не була, дітей не народила… Скажіть, крім вас і вашої двоюрідної сестри, хто міг би претендувати на спадщину?

— Не знаю. Але навряд чи хтось іще. Ми із Оксаною найближчі. Крім того, вона писала заповіти.

— На вас?

— По-різному.

— Тобто як?

— Вона їх часто переписувала. То на Оксану, то на мене.

— Чому?

— А який гедзь її штрикне… Образиться, бувало, на когось із нас і каже: «Ти мене не любиш, помру — нічого не одержиш. Усе буде не тобі».

— Ви її доглядали?

— Великого догляду вона не вимагала. Цілком могла себе обслужити. До неї ходили масажисти, щоранку робили їй масаж, вона дуже любила своє тіло, страшенно не хотіла товстіти, але роки робили своє, і до того ж їла вона багато, любила делікатеси, вино.

— Де ж вона брала ці делікатеси?

— Здається, оця подруга їй приносила, а у тієї була знайома буфетниця у якомусь спецбуфеті — чи у Раді Міністрів, чи в Цека…

— У чому ж виявлялося ваше піклування?

— Найбільше в окремих дорученнях. Посилала у крамниці, на ринок. М'ясо з крамниці вона не їла, тільки з Бессарабки. Любила молоду телятину. Купували їй постійно у грузинів мандарини, курагу, горіхи. Вона не хотіла покидати хату, рідко коли виходила з дому, може, ще й тому гладшала. От ми з Оксаною і бігали. Хоч і в своїй сім'ї справ по горло, та все ж рідна тітка, самотня…

— Чим же ви могли їй не догодити?

— А хто її зна. Усього не передбачиш. На неї раптом чомусь як найде, бувало, немов здуріє.

— Ви давно бачили її?

— Тижнів зо два. У мене діти грипували, не могла відірватися, та і вона не кликала, боялася, що принесу їй грип. От як прийшла тоді, вона й накинулася на мене. Прийшла незвана. Не любила вона цього. Казала: «Треба — покличу». Іншим разом забіжиш по дорозі, — я там часто на Сінному ринку буваю, — спущусь і до неї, стукаю — не відчиняє. А знаю, що дома сидить і не відгукується. Чим старішає людина, тим більш дивацтв у неї… Та я за це не ображалась… Може, думаю, спить, а може, настрій такий. Вона, бувало, у таку хандру впадала, що нікого бачити не хотіла…

— У вас є телефон удома?

— Так. І у мене, і у Оксани. Як їй щось треба — дзвонила. Я того разу забігла провідати, а вона надулася, як індик… А потім дивлюсь — бруду кругом, пилюки! Узяла в руки ганчірку, почала витирати шафу, відхилила дверцята, і тут вона як накинеться на мене. Мов збожеволіла. «Я тебе просила?! Кинь ганчірку! Нема чого мені благодійність показувати! То місяцями не ходиш, то в очі тичеш, що пилюка зібралася!»

У мене спустилися руки. А вона не вгаває. «Удаєш, ніби дбаєш за свою тітоньку, любиш! Знаю твою любов! Тільки й дивишся-видивляєшся, що у тітки погано лежить!»

Я дуже образилася, кинула ганчірку додолу, теж розкричалася на неї, тепер шкодую, — Хоменкова гірко зітхнула. — Але ж так стало прикро… Ви розумієте?

— Розумію, — кивнув капітал. — Та повернемось до наших баранів. — Приказку цю він підхопив у колишнього свого начальника — полковника Коваля. — Значить, думаєте, нічого вам не залишила?

— Не знаю… — підібгала губи жінка. — Тепер уже стане ясно, кому що…

Вона знову опустила голову, показуючи капітанові свої каштанові кучері, і він відхилився із стільцем, наскільки дозволяла стіна його невеликого кабінету.

— Виходить, ваша тітка, Людмила Гальчинська, не дуже сердечно ставилася до вас. Більше любила Оксану Павлівну? Чи не так?

— Важко сказати. Моя мати була її сестрою, а батько Оксани — Павло Йосипович — братом. Однакова рідня… Просто Оксана краще уміла з нею ладити, завжди підтакувала. Бували випадки, коли тітка, земля їй пухом, і на Оксану гнівалася. Тоді переписувала заповіт на мене. Вважала, що цим тримає нас обох у руках…

Допит ставав для Андрійка цікавим. Хоменкова розв'язала язик, здається, уже звикла до страхаючого шраму капітана, і той сподівався вивудити у неї якісь важливі деталі з життя убитої Гальчинської, що допоможуть вийти на слід. Бо досі вони з Петром Яковичем Співаком практично нічого не мали. Допитувати племінниць Гальчинської як підозрюваних поки що не могли і тому блукали із своїми запитаннями, немов у глухому лісі. Протоколи і радника юстиції, і капітана, як потім виявилося, були дуже схожі, майже однакові, і відрізнялися один від одного лише відповідями сестер, в яких відбивалися різні характери жінок і неоднакове ставлення до тітки.

Раптом із-за тонкої фанерної перегородки, імітованої під справжню стінку, що колись розділила один великий кабінет на два маленьких, долетів жіночий крик. Андрійко прислухався.

«Яке ви маєте право мене підозрювати! — волала жінка. — Так, книжка у мене. Але мені сама тітка дала її перед смертю. Бо заповіт на мене. Це наша сімейна справа, і нічого вам втручатися…»

Голосу Співака не було чути зовсім, хоч Андрійко знав, що радник юстиції не мовчить. Співак був людиною інтелігентною і ніколи не підвищував голосу, навіть коли розмовляв із найбуйнішим злочинцем. Чим більше лютував підслідний, тим тихіше звертався до нього Петро Якович. І це впливало. Співак робив усе для того, щоб показати при допиті свою безсторонність і неупередженість. В цьому йому добре допомагала своєрідна манера триматися мовби доброзичливий і м'який співбесідник.

Андрійко зрадів почутому. Природно, що у сусідньому кабінеті мова йшла про ту ощадну книжку Гальчинської, яку він так безрезультатно шукав у квартирі загиблої. Про яку іншу книжку кричала б молодша Гальчинська? Водночас він подумав, що Співак уже сказав, що смерть тітки сталася не від природних причин, що це — вбивство…

В цю хвилину двері кабінету Андрійка відчинилися, і, пропускаючи поперед себе розпашілу, із збитою на голові набакир норковою шапочкою, про яку від хвилювання господиня забула, на порозі постав довгов'язий радник юстиції.

— Остапе Володимировичу, — звернувся до капітана Співак, примощуючись на вільний стілець, — ви турбувалися, де поділася з квартири Гальчинської ощадна книжка, так от, будь ласка, вона в Оксани Павлівни… Сідайте, будь ласка, — звернувся слідчий до неї, показуючи на вільний стілець. — Ми тут усі разом, так би мовити, гуртом, закінчимо нашу розмову. Повторіть, Оксано Павлівно, як книжка до вас потрапила.

— Дуже просто, — буркнула Гальчинська, — я вже сказала, тітка дала…

— А чого б це вона вам раптом давала свою книжку?

— Бо написала заповіт на мене.

— І вона наперед здогадувалася, що за два тижні помре, і боялася, що ви не знайдете у хаті книжки? За заповітом, ви все одно через півроку ввійшли б у права спадкоємиці і одержали б… — м'яким, тихим, якимсь співчутливим голосом, немов дивуючись із такого нерозсудливого вчинку старої Гальчинської, говорив Співак.

— Як вона могла здогадуватися, що помре? Просто дала.

— Невже знала, що за два тижні її вб'ють?

У кімнаті зависла тяжка тиша.

— Як це «вб'ють»? — отямилася Оксана Гальчинська. — Як це «вб'ють»? — повторила вона механічно, ще не до кінця осмисливши новину.

— А так, — підтвердив Андрійко, — ваша тітка померла не своєю смертю, її було вбито.

— Ой! — тільки й змогла скрикнути Хоменкова, у якої очі стали круглі, як гудзики, і вена затулила обличчя руками.

— За даними судмедекспертизи, череп розкроєно ударами молотка… — уточнив Співак і, почекавши хвилину, даючії час жінкам опам'ятатися, спитав, звертаючись до обох сестер:

— Що ви з цього приводу скажете? Хто це міг вчинити? Як на вашу думку.

Жінки переглянулися, але їм мов заціпило. У кабінеті ще якийсь час запала мовчанка. Обличчя Оксани Павлівни вкрилося бурими плямами.

— Так ви нас підозрюєте з Шурою? Що ми — убивці?! — З очей Гальчинської бризнули сльози. — Щоб ми свою рідну, ріднесеньку, боже мій, боже, таке подумати! Совісті у вас немає, бога з душі, — накинулася вона на Співака.

Той ледве витримав цей натиск.

— Вас не підозрюємо, а просимо допомогти знайти вбивцю… Розумію, що відразу вам нічого на думку не спаде, але подумайте, поміркуйте, хто це міг вчинити. Якийсь знайомий, сусід чи іще хтось? Переберіть у пам'яті всіх, хто так чи інакше був зв'язаний із вашою покійною тіткою. Без допомоги нам буде важко знайти злочинця…

Випровадивши заплаканих жінок, Співак повернувся до Андрійка і сказав:

— Робимо зараз обшук на квартирах в обох. Негайно. Там, очевидно, є речі убитої. Наприклад, ми не бачили зимового хутра у загиблої, а сусідка сказала, що покійна носила дорогі шуби. Де вони поділися? Зима — і жодного теплого пальта чи шуби!

— Чортів Кучеренко! — розізлився капітан. — Засраною мітлою гнати його з міліції! Додумався залишити їх у квартирі! Не опечатав. І вони винесли усе, що хотіли. — Тепер, згадавши про прорахунок лейтенанта Кучеренка, капітан зрозумів страх, що гніздився в очах Олександри Хоменкової. Ще не знаючи, що тітка померла не своєю смертю, вона боялася, що міліція викриє їхню з Оксаною крадіжку. Але не це викликало у капітана таку лють і круті епітети: непокоївся, як там у лікарні його Іра, збирався після допиту племінниць Гальчинської гайнути до неї, а тут доведеться їхати на обшук. Якусь мить він навіть хотів попросити Співака обійтися без нього, але стримався. Служба є службою… А на службі капітан Андрійко шанувався, хоч вважав її вкрай неспокійною і невдячною.

— В тому числі й ощадну книжку, — тим часом говорив далі Співак. — А ви шукали, шукали, мало не підлогу підняли, — не втримавшись, посміхнувся він. — Я зараз дзвоню прокурору, хай виписують постанови на обшук, а ви збирайте свою команду і викликайте машину, — додав, підіймаючи трубку телефону.

— Удари молотком зроблені сильною, очевидно, чоловічою рукою, як свідчить експертиза, — підкреслив Андрійко. — У кожної з них є чоловік. Треба і з ними ближче познайомитися…

— Цілком можлива версія, — погодився слідчий. — Чужу людину обережна Людмила Гальчинська у хату не пустила б…

6

Антон Адамадзе лежав горілиць серед дня на тапчані у своїй неопалюваній кімнаті. Це житло надибав він у покинутому напівобгорілому будинку. Адамадзе привів до ладу облюбовану кімнату, що мала окремий вихід, полагодив обірвану електричну проводку і як на той вгорьований, небезпечний час у Києві вважав себе більш-менш влаштованим. Доля, яка закинула його у це похмуре, принишкле, окуповане місто, не певне у своєму завтрашньому дні, була для нього з молодих років непередбачувана, робила несподівані піруети, кидаючи його з гарячого у холодне. І ось останній вибрик долі, яка вирвала кого з більш-менш благополучного життя у Канаді, перенесла через океан, ввіпхнула добровольцем до німецької окупаційної армії, потій вивергла з неї і нарешті посадовила за піаніно у київському кафе «Едельвейс» якогось фольксдойче Гіллера. Він мирився з цими несподіванками свого життя, бо мав велику надихаючу мету, заради якої, ризикуючи головою, добровільно встряв у бійку між більшовиками і фашистами. У далекій Канаді йому здалося, що доля дала йому шанс розбагатіти, і він зрадів нагоді досягти своєї голубої мрії. Але поки що мусив мешкати у цій не дуже пристосованій для нормального життя напівлегальній квартирі.

Але й до цього будинку уже добиралася по-німецькому методична рука властей. Уже заходив дід-двірник і казав, що треба узяти дозвіл в районній управі для заселення і користування електрикою. Але Адамадзе показав посвідчення, що зберіг, коли його увільнили з німецької служби, а головне — двірник побачив у хаті німецький мундир з нашивкою на рукаві: три жовті кінські голови на синьому полі — ознака військової залізничної варти і, повіривши, пішов, шилом патоки вхопивши. Проте чи надовго?

Антонові Нодаровичу багато що згадувалося, коли він обмірковував свої плани.

Ось поплив перед очима легенький рожевий туман, викублилося з нього миле обличчя, струнка дівоча постать… Він давно забув справжні риси того дівочого лиця, за багато років наново намалював його у своїй уяві, зліпив з усього прекрасного, що зустрів потім на своїй дорозі життя. В уяві милі риси дівчини не збереглися, але, крім пам'яті очей, жила в ньому, як у кожної людини, і пам'ять колись закоханого серця. Час від часу і у тяжкі дні боїв з червоними, і у далеких мандрах на чужині, наче у сні, хлюпала в серце тепла хвиля, і раптом згадувався Харків його юності, рідні площі, вулиці, сквери, затінені алеї, таємні поцілунки, Клава — світла мережана хмарка, легка і прозора.

Вперше вони побачили одне одного на відправі у Благовіщенській церкві. Тільки схрестили погляди, але й цього було досить. Він — ставний чорнявий юнкер, у якого вже пробивалися вуса, з відмінним військовим вишколом і гордовитим горбкуватим носом, з чорними вогнистими очима — юний грузинський князь Антон Адамадзе, і — вона білява гімназистонька, дочка місцевого багатія банкіра Апостолова, яку, мов цербер, охороняла гувернантка.

Вони незабаром познайомилися і стали таємно зустрічатися. Поцілунки у тінистих алеях, зустрічі за допомогою гувернантки Єфросинії Іванівни… І ось він нарешті у величному будинку банку, де голова правління Павло Амвросійович Апостолов жив із сім'єю.

Цей будинок був наглухо зачинений для усіх, крім поважних людей — клієнтів банку. Закоханий юнкер проходив повз нього, мов повз святиню. Але не з поваги і священного трепету перед золотим телям, інший скарб ховали муровані стіни від молодого князя — його Клавуню.

Зрештою, Клава добилася, що батьки запросили Антона Адамадзе на обід.

Для закоханого юнкера, який іще тільки чекав офіцерського чину, це був не обід, а пишна урочистість. Адамадзе пригадує цю подію як щось таке сліпуче, осяйне, в якому не було місця для банального споживання їжі. Він тільки пам'ятав високі стелі, важкі гардини, кришталевий блиск посуду під велетенською люстрою, безліч позолоченого срібла на столі, масивну постать самого Апостолова, який розпитував юнкера, чи справді він князь і де у його батьків маєтність, і рожеву хмарку посеред усієї цієї пишноти — свою Клаву.

Революція, біла армія, офіцерські погони на плечах, бої, відступ, наступ і знову відступ, за яким уже Крим — море, прірва, останній рубіж врангелівської армії.

Несповідимі шляхи господні. Через багато років він зустрів у канадському місті Вінніпезі земляка з Харківщини Андрія Гущака. Той мав крамницю і найняв Адамадзе возити товар. Незабаром хазяїна спіткала біда: разом із дружиною потрапив у автомобільну аварію. Коли Гущак опинився у лікарні і прогорів із своєю комерцією, Адамадзе не відхрестився від нього. Відвідував його у лікарні, піклувався і після того, як Гущак одужав, допоміг колишньому господареві відкрити нову крамничку на невеличку спадщину, що дісталася тому від загиблої дружини. Так двоє самітників заприятелювали.

Одного разу у гарному настрої Гущак повідав Адамадзе про свою мрію. Він розповів, як далеко за океаном, на Харківщині, гуляв по селах із своїм загоном і вивіз із столиці та закопав великі цінності місцевого банку, щоб не конфіскували більшовики. Забрати їх перед втечею з України він не встиг, і вони й досі лежать там. А місце це знає тільки він. Здійснивши разом з банкіром Апостоловим цю операцію, сам навів чекістів на свій загін, який гуляв на хуторі. Ті порубали козаків до ноги. Що сталося після з Апостоловим, невідомо, але ще коли закопували його добро у землю, банкір уже був не при собі. Тепер Гущак подумував: а що, як згодом, коли за строком давності буде прощений, та й податися на батьківщину за тим скарбом? Адже вони з Апостоловим зробили дві схованки: як не одну, то другу знайде. Зрештою, поверне скарб совєтам за повну амністію, але й собі трохи залишить.

Антонові Адамадзе багато не треба було, щоб усе згадати: і свою юнкерську юність у Харкові, і Клаву, і свої надії, зруйновані нестримною бурею громадянської війки. Він не признався приятелеві, що знав Апостолова, женихався до його доньки, що вважає себе й досі її нареченим, і тому законним спадкоємцем, якщо нікого з Апостолових не залишилося в живих. Зачепило, що Гущак бере собі право претендувати на його, Антона Адамадзе, спадщину!

Склавши свій план повернення на Україну, колишній князь тривалий час усіляко підкреслював дружні почуття до Гущака, свою щирість, намагаючись слушної хвилини випитати у приятеля назву хутора, біля якого у ярку закопане коштовне каміння і золото. Проте Гущак, навіть сп'янівши, не вимовляв тієї заповітної назви.

Зараз, лежачи на тапчані, угрівшись під шинеллю, Адамадзе згадував, як безрезультатно добивався від приятеля, де закопано скарби банка Апостолова, і міркував, наскільки це ускладнило його плани.

«Андрію, а де ти заховав алмази банкіра?» — ніби між іншим запитував він сп'янілого Гущака.

«Ет!..»— відповідав на те приятель, ледве повертаючи язика.

«А все ж цікаво. Де ти примудрився сховати?» — не вгавав підпоручик.

«Ет!» — змахував рукою кудись убік Гущак, ніби відганяв від себе примару.

«То, певно, ти збрехав, придумав собі пригоду», — хитрував Адамадзе.

«Ет!..»

«Якщо й було, то давно пропало, — знущався князь. — Більшовики давно викопали».

При цих словах Гущак ніби тверезішав, розплющував широко одне око, але по паузі знову змахував рукою і хилив до столу голову:

«Ет!..»

«Базікало ти, та й годі! — не витримував Адамадзе і полишав спроби щось більше вивідати, ніж колись розповів приятель. А Гущак іще довго, уже без запитань Адамадзе, час від часу підіймав на приятеля хитрий погляд і повторював:

«Ет!.. — І знову: — Ет!..»

Так повторювалося не раз і за домашнім столом, і за окремим столиком у якій-небудь канадській корчмі, стилізованій під козацький курінь.

Минав час, на світі почало розгорятися полум'я другої світової війни. Коли Адамадзе зрозумів, що рано чи пізно Гітлер кинеться на Росію, він, продавши свій грузовичок, несподівано для Гущака зник із Канади. Незабаром опинився у окупованій Франції і зголосився до німецької влади… Йому повірили, і спадковий князь Антон Адамадзе після того, як гітлерівська армія вдерлася на Україну, став командиром взводу німецької залізничної варти…

Спогади Адамадзе були непослідовні. То він опинявся в окупованій німцями Франції, то повертався думками до Харкова часів громадянської війни і своїх поневірянь спочатку у Денікіна, потім у Врангеля, то до тяжкої константинопільської еміграції.

Одна з картин втечі з Криму часто спливала в його пам'яті.

Це був спомин про похмурий навіть для Криму листопадовий день, коли від ялтинського причалу відходив останній пароплав з утікачами у далекий Константинополь. Картина евакуації, точніше — ганебної втечі після програної війни, привиджувалася підпоручику Адамадзе завжди як страшний сон…

Пароплав був перевантажений: коні, гармати, ящики з боєприпасами, чемодани, баули, вузли, купою накидані серед палуби; серед офіцерських та солдатських шинелей маячили жінки у боа, хутрових шубах, палантинах, перелякані негоціанти, промисловці, господарі покинутих маєтків, священики, політики у модних, але пошарпаних пальтах і крислатих капелюхах.

Цивільних, «шпаків», пускали на пароплав в останню чергу після христолюбивого воїнства, Адамадзе не міг втямити, як їх стільки набилося, коли й офіцерів та солдатів не всіх узяли.

Пароплав несподівано тяжко загув і враз відвалив від причальної стінки, і тут Адамадзе, що стояв біля борту, побачив таке, що навіки вкарбувалося в його серці.

Капітан, побоюючись, щоб перевантажений пароплав, який і так скособочився, не перекинувся, дуже тихо відходив від берега. Між кораблем і високою стінкою утворювалася смуга чорної води. Водна перепона повільно ширшала, з кожною хвилиною берег віддалявся і віддалявся.

І тут Адамадзе побачив, як офіцери і солдати, які не протовпилися на пароплав, скидали шинелі і стрибали з молу у вже по-зимовому холодну воду. Вони пливли до пароплава, благаючи підібрати їх. Дехто з них тримав у зубах Георгіївські хрести, здобуті кров'ю в окопах світової війни, ніби підтверджуючи цим своє право на життя. Матроси кидали їм канати. Вони чіплялися за них, але більшість зривалася назад у воду. Пароплав відходив усе далі й далі, усе швидше і швидше, і ось уже плавом його не можна було наздоганяти. Залишені на хвилях випльовували у воду ордени і хрести, гірко матюкалися і, перед тим як піти на дно, останнім зусиллям посилали прокляття услід пароплаву.

Підпоручик Адамадзе плакав. Вперше за всю війну.

Що його потягло назад на Україну, кинуло у вир війни, в ім'я чого він вирішив ризикнути життям? Клава? Ні. Та рожева хмарка давно розтала у небі і годилася тільки для юнкерських сентиментів. Ненависть до більшовиків? У нього, колишнього підпоручика білої армії, ця ненависть давно вивітрилася, може тому, що князем він був безмаєтним, а потім за два десятиліття сам побував і люмпеном, і пролетарієм, і експлуатованим, і погляди його, які не встигли як слід оформитися в забезпеченій юності, у зрілому віці різко трансформувалися. І допомагати німцям завойовувати Росію, яку він по-своєму любив і за яку бився з червоними, не дуже хотілося.

Німців він не любив. Добре розумів, що перемога Гітлера нічого особливого для рядової російської еміграції не дасть. Німці формували і спеціальні білогвардійські частини, але він відмовився в них служити, називаючи про себе тих добровольців «сволотою», і записався у залізничну варту.

Згадуючи свої поневіряння в еміграції, він знаходив достатньо підстав, щоб мститися більшовикам, але в нього був свій інтерес, який примусив перелетіти через океан і опинитися на окупованій Україні. Цей інтерес називався «скарб Апостолова». І Адамадзе сподівався на допомогу або Клави, або самого банкіра, якщо він живий і хоч трохи зберіг глузду.

В еміграції, на чужині, він зазнав багато лиха.

Табір для російських втікачів, цивільних і військових, під Константинополем був справжнім пеклом. Одним із перших концентраційних, які пізніше дбанням Сталіна і Гітлера розповзлися чумними плямами по землі Європи і Азії від Атлантичного до Тихого океанів. Константинопольський, як належить концтабору, був оточений високим парканом з колючим дротом вгорі, мав вартових, які не випускали людей у місто. Начальство пояснювало такий суворий режим епідемією тифу, що лютувала у таборі, позбавленому будь-яких санітарних умов і лікарської допомоги.

Вважалося, що в емігрантів і немає потреби ходити в місто. На території була організована канатна фабрика і ще якісь ремісничі майстерні, де платили копійки і годували усякими покидьками. Легше жилося тим цивільним панкам-втікачам, що окупували останні пароплави з Криму, викликаючи обурення таких, як поручик Адамадзе, на очах якого гинули у морських хвилях бойові офіцери і солдати російської армії.

На території табору відкрилися комісійні крамниці, в яких спритні торгівці за безцінь скуповували хутра, дорогоцінні та антикварні речі, золото і срібло, хороший одяг, який зберігся у чемоданах втікачів. При цих крамницях були продуктові прилавки, де за шалені гроші можна було купити будь-які харчі. Місцеві торгівці викачали цінності у російських емігрантів досить швидко. В міру того, як порожніли кишені втікачів, крамниці згортали свою діяльність і становище табірників дедалі ставало усе тяжчим і безнадійнішим. Виїхати з табору дозволялося лише за спеціальним викликом родичів або друзів, що постійно проживали в якійсь європейській країні або в Америці і гарантували емігранту прожитковий мінімум або роботу.

В Антона Адамадзе не було жодних цінностей чи золота, не було й родичів за кордоном. Становище склалося безнадійне, і судилася йому смерть чи то з голоду, чи від туберкульозу або тифу, що чатували на свої жертви у брудних і взимку неопалюваних бараках.

Але і тут доля усміхнулася до нього. Від джутової фабрики у таборі підпоручика Адамадзе врятував полковий товариш, який знайшов родичів у Бельгії і, вирвавшись з табору, з часом надіслав звідти виклик і молодому князеві.

У Бельгії Адамадзе довго поневірявся, а прочувши про врангелівську білогвардійську організацію, яка засилала шпигунів і диверсантів у Радянську Росію, охоче зголосився до неї. Після короткої підготовки Адамадзе з групою таких самих шибайголів, що палали ненавистю до більшовицької влади, пішов на завдання. Проте на кордоні вони потрапили у засідку, і підпоручик врятувався, дякуючи темряві і своїм прудким ногам.

Зрозумівши безглуздість такої діяльності білогвардійців, Адамадзе почав шукати інший шлях у житті. Через деякий час він вступив до Бельгійського колоніального інженерного училища, що готувало фахівців для роботи у африканських колоніях. Навчання було безплатне, але вступник підписував контракт, що зобов'язував після закінчення відпрацювати п'ять років у Бельгійському Конго, при цьому частка зарплатні відраховувалася за кавчання.

Про Конго Антон Адамадзе згадував як про жахливий сон. Тропічний ліс під скелястими горбами, де майже голіруч чорні раби видобували слюду. Нестерпна, виснажлива, волога спека, гнила вода, хмари отруйливих комах і особливо велетенські волохаті павуки, які міцною сіткою затягували гілки дерев і кущів, павуки, від яких неможливо було врятуватися. Прокидаючись вранці, колишній підпоручик виявляв, що за ніч він опинився під липучою сіткою, у центрі якої висіло волохате чудисько, і протягом дня, йдучи прорубаною у джунглях стежкою, весь час наштовхувався на таку саму огидну сітку з павуками, що коливалася перед очима…

Антон Адамадзе витримав лише два роки, а потім втік на узбережжя океану, звідки, сховавшись у трюмі пароплава, повернувся до Європи.

Зрозуміло, приїхати назад до Бельгії і працювати там за фахом він не міг. Йому загрожувала в'язниця за невиконання контракту. І почалося звичайне для російських емігрантів життя: бурлакування, випадкові підробітки, існування на межі жебрацтва. Колишнього князя врятувало те, що він добре грав на піаніно та інших музичних інструментах. Придбавши гітару, він став завсідником нічних матроських кабаре у Марселі. Наслухавшись байок про те, як легко робити гроші у далекій Америці, він найнявся на судно, що пливло до Канади…

Спогади не тішили Адамадзе. Життя весь час сплутувало його карти і нанівець зводило його часом нелегкі зусилля. Вступивши в Німеччині до гітлерівської армії, він потрапив на Україну. У перші дні війни залізнична варта, в якій служив колишній підпоручик, жила більш-менш спокійно. Партизанські загони ще тільки формувалися, підривники не розгорнули своїх нападів на залізниці, у боях взвод Адамадзе участі не брав, і йому здавалося, що все буде так, як він планував, що незабаром він опиниться у Харкові і знайде Апостолових… Як далі буде діяти, Антон Нодарович ще не знав, але основні пункти плану виконувалися. Від станції Карлівка, де дислокувався його взвод, до Харкова було рукою подати. Та раптом примхлива доля знову пожартувала з ним. Вночі під час обходу колії він оступився на місточку і впав на каміння з чотирьохметрової висоти — забив спину і ушкодив праву ногу. Німецьке начальство не виявило особливого піклування про його здоров'я і до військового госпіталю у Харків не повезло. Тоді солдати взводу, який складався з різно-масного наброду російських емігрантів та східних націоналістів, покинули, свого командира у маленькій приватній лікарні, що відкрилася в приміщенні сільського медпункту. Лікар у ній виявився кваліфікованим, і Адамадзе почав швидко одужувати…

Одужавши, він подався до Харкова. Знову перед ним знайома центральна вулиця — Сумська, величний дім Апостолова, але в ньому заселилася якась німецька установа. І хоч скільки блукав побіля нього, нікого з Апостолових не зустрів. Нарешті йому пощастило, на Благбазі, — так тепер називався жалюгідний риночок, що збирався на місці колись великого, багатющого, барвистого, стоголосого Благовіщенського базару, — він зустрів закутану у дрантя підстаркувату жінку, що торгувала усяким дріб'язком і в якій він насилу упізнав колишню красуню гувернантку Апостолових Єфросинію Іванівну. В цьому йому допоміг порцеляновий чайничок з золоченим вензелем «ПА» — «Павло Апостолов», який Єфросинія Іванівна продавала з-під поли. Злякавшись людини у німецькій шинелі, жінка притьмом сховала його, але Адамадзе уже примітив вензель, який багато років тому впав йому в око під час званого обіду.

Упізнавши у чоловікові того самого юного князя, якому колись допомагала в таємних зустрічах із своєю вихованкою, Єфросинія Іванівна почала скаржитися на, своє знедолене життя.

У довгій розмові Адамадзе дізнався, що після пограбування банку все рухнуло у сім'ї Апостолових. Павло Амвросійович десь зник, з хати у них більшовики усе забрали, вони з Клавою ледве не померли з голоду, потім Клаву зробив своєю коханкою міліціонер Решетняк. З часом цей Решетняк одружився на ній, пішов учитися і «з хама став паном», якимсь професором. Невдячна Клава, яку вона, Єфросинія, у тяжку годину рятувала як рідну, ставши знову панією, не простягла їй руки допомоги. У тисяча дев'ятсот тридцять четвертому році Решетняки переїхали до Києва. Була чутка, що Клава знайшла батька і віддала його до психіатричної лікарні.

Більше нічого про колишню любов підпоручика Єфросинія Іванівна не чула. Не могла вона, звичайно, знати, де поділися цінності банку.

Отже, Харків не виправдав сподівань тепер уже колишнього командира взводу німецької залізничної варти, і, вважаючи себе демобілізованим, Антон Адамадзе замислився про своє майбутнє. Зрештою, маючи документи німецького вояки, які у нього ще ніхто не відібрав, вирішив ще раз спробувати щастя.

В резерві у нього іще залишався Київ, де, із слів Єфросинії Іванівни, у психіатричній лікарні перебував старий Апостолов.

Так підпоручик Адамадзе опинився у Києві у маленькій холодній кімнатці на вулиці Великій Васильківській.

Він крутився на своєму тапчані під благенькою, підбитою вітром шинелькою і думав гірку думу. Адже перелітав через океан, записувався до німецької армії, ризикував бути убитим зовсім не для того, щоб бринькати на піаніно ідіотські пісеньки і марші у кафе гладкого кабана Гіллера… Тікаючи у далекі роки з білою армією з Криму, наречений гарненької гімназисточки Клави Апостолової ніяк не думав, що доведеться колись повернутися… Але повернення виявилось безглуздим. Клави Апостолової у Києві теж не було. Адамадзе довідався, що вона з чоловіком евакуювалася. Щоправда, підтвердилося, що батько її, старий Апостолов, справді перебуває у психіатричній лікарні. Тепер треба було зуміти побачитися з ним…

Час минав. Адамадзе усе дужче відчував голод. У животі бурчало, погляд його усе частіше зупинявся на натюрморті з харчами, який він знайшов на вулиці і повісив навпроти тапчана.

Він глянув на годинник. Так, час йти у кафе. Слава богу, хоч тут доля не позбиткувалася з нього і він зустрівся з тим Артуром Христофоровичем. Хоч вечерю щодня має.

Адамадзе підхопився і став чіпляти до шиї чорного метелика.

7

Гауптштурмфюрер холодно кивнув Люції, мовби вперше побачив, і, трохи відсторонивши її рукою від коридору, пройшов в глиб квартири. В кімнаті Курт ковзнув поглядом по стінах з літографіями і портретами акторів, по слониках, що виладналися вервечкою на поличці з книгами, одсмикнувши завісу, що затуляла нішу алькова, заглянув у всі кутки, потім підійшов до вікон, які виходили у двір, і зазирнув униз. З першого, біля входу в квартиру, можна було побачити не тільки подвір'я, але й вузький простір між будинками, а так само смужку тротуару і вулиці.

Люція стояла ні в сих ні в тих. Вона була вкрай збентежена несподіваною появою Курта і його незрозумілою поведінкою. Слідом за гауптштурмфюрером й собі краєм ока заглянула у найближче вікно. Знайомий краєвид змінився: на тротуарі біля їхнього будинку кам'яно застиг автоматник.

Що це — обшук? Вона ж Курта не запрошувала і адреси не давала.

У Люції завмерло серце і ноги стали ватяними. Мало того, що гестапівець з'явився без будь-якого попереджування, він ще й тримався так, мовби у чимось підозрював її. Але ж вона ні в чому не винна!

І раптом Люції стало млосно, і вона, щоб не впасти, оперлася плечем на стінку. У кутку Курт побачив ріжок рамки, який висовувався з-за підсервантника, і витяг. Це було збільшене сімейне фото Рахільки та її батьків. Несподівану непрохану нічну появу Рахілька нічим тоді не пояснила, та й пояснювати не було чим — прийшла до своєї господи, та й годі! Сподівалася застати батьків, але запізнилася. З дому Рахілька нічого не взяла, крім фотографій батьків, хоч навіщо вони були їй, так чи інакше приреченій на смерть, думалося тоді Люції. Може, хотіла і на той світ піти з батьками на серці? Але велике сімейне фото, справлене у дерев'яну раму, Рахілька не мала як узяти, і Люція запхнула його за підсервантник, забувши про нього.

Курт Раух витяг фото і спитав, не повертаючи голови:

— Хто такі?

— Жили тут раніше.

Гауптштурмфюрер мовчав, не випускаючи з рук фото. Він нічого не питав далі, але Люція не витримала і сама додала:

— Євреї…

— Бачу, — буркнув есесівець і шпурнув фото під ноги. — Викинь цю гидоту… А як ти тут опинилася? — раптом строго спитав.

— Як? — Люція знову розгубилася. Не могла ж вона сказати, що дружила з Рахількою і батьки її, тікаючи з Києва, покинули на неї квартиру.

— Оця училася у нас на хоровому… Жила тут, а я мучилася у гуртожитку, семеро у маленькій кімнатці… Так я вирішила…

— Експропріювати… — закінчив за Люцію гауптштурмфюрер і повернувся лицем до дівчини… — Це ви вмієте. Але в даному випадку зробила правильно. — І тут вперше голос його став м'якший, а на обличчі з'явилося щось схоже на посмішку. А Люція підбадьорилась.

— А що ж, — зухвало підіграла йому, — пожили вони, й годі… Це ж несправедливо: чому вони розкошували тут, а я душилася у гуртожитку… Тепер моя черга гарно пожити…

Вона жодного разу не назвала ім'я подруги, але при цих словах Рахілька ніби вродилася серед кімнати, стала сумним, приреченим привидом, у якого чітко розпізнати можна було тільки очі, які палали, як дві великі жарини, і невідомо як тримались у повітрі перед Люцією. Співачка змахнула рукою, відганяючи мару.

Курт сів у крісло:

— Провітри добре квартиру. Щоб і духу юдиного не було…

Люція згідливе кивнула і, піднявши з підлоги фото, викинула його через кватирку на вулицю.

— Розкажи про всіх своїх сусідів, — уже благодушно продовжував далі несподіваний гість.

Люція докладно описала мешканців її поверху і тих, які жили над нею, на третьому, і внизу, де порядкувала двірничка.

Курт, здавалося, залишився задоволений сусідством, але Люцію не покидала тривога: все ж таки для чого цей несподіваний наскок на її квартиру, що за цим криється, що у Курта на умі? Адже ясно, що про Рахільку і її нічну появу Курт нічого не знає, виходить, була ще якась причина. І тут Люцію знову охопив страх. Як же вона забула?! А партизанська листівка?! Певно, її він і шукає; Виходить, була провокація, може, гестапо, і Курт так перевіряє її, Люцію.

І дівчина згадала усі подробиці історії з листівкою, що налякала її.

У неділю, пізно повернувшись з кафе і роздягаючись у коридорі, Люція механічно засунула руку в кишеню. В ній, як завжди, лежав зібганий носовичок і маленьке люстерко. Крім цих знайомих речей, пальці намацали ще й величенький клапоть паперу. Здивована співачка перевірила штори на вікнах, тоді ввімкнула лампу і почала роздивлятися розлінієну сторінку зі шкільного зошита. На ній машинкою було надруковано: «Товаришу, не вір фашистській брехні. Радянські війська повсюди відбивають атаки фашистів…» Люція перестала далі читати, злякано оглянулася, мовби хтось у хаті міг піддивитися, що в неї в руках. Що ж з ним робити? Не зберігати ж таке?! Та й викинути ніяк. У кватирку? Знайдуть біля дому, почнуть трусити всіх, а вона так боїться болю — як заберуть у гестапо, одразу признається… Що ж тоді буде? Хто їй повірить, що не знає, яким чином цей страшний папірець опинився у її кишені?!

Вона ще раз кинула обережний погляд на папірець. «Знищуйте окупантів, насамперед офіцерів і таких катів, як комендант Києва Ебергардт, як начальник поліції…»

На мить майнула думка: «Знайти вранці Курта, показати йому цю листівку, хай знайде совєцьких заброд, що таке пишуть… Ох, як вона зараз їх ненавиділа! Яка підлість — підсовувати невинній людині, підводити під розстріл.

Проте Люція відмовилася від цієї думки. Вона не буде встрявати в політику, її справа — співати, їй треба вижити у цю тяжку годину за будь-яку ціну, не потрапити між перехресний вогонь.

Третьокласницею, їдучи з мамою у піонерський табір, бачила на станції Дебальцево сцену, яка навік вкарбувалася у пам'яті. Робітник, який зчіплював залізничний состав, подаючи машиністові маневрового паровозика сигнали, не уберігся і потрапив між дисками буферів, що зійшлися, — з малою Люцією сталася істерика, і вже годі було думати про поїздку у табір. Ні, ні, нізащо не потрапити між диски! Завжди бути насторожі, завжди вчасно вислизнути з-поміж буферів.

Люція подерла страшний папірець на найдрібніші клаптики, вона розривала і розривала аркушик, поки її пальці уже не могли утримати малюсінькі частинки. Тоді пішла у туалет і почала кидати їх в унітаз, та не всі враз, бо вода не зможе усі змити, спустила воду, почекала, поки зникнуть перші папірчики, тоді ще кинула, іще. Коли у руках нічого не залишилося, зайвий раз смикнула за шнурок «Еврики» і трохи постояла, поки вода заспокоїлася, перевіряючи, чи не випливе якийсь клаптик нагору.

Тоді повернулася у кімнату, гарячкове міркуючи, хто б це міг підкласти їй таку свиню. Звичайно, не доброзичливець, а потайний ворог. Та хто в неї ворог? Ображений, знехтуваний коханець Гіллер? Ні, він не посмів би, та й потрібна вона йому у кафе: де іще він знайде таку слухняну помічницю? На ній тримається вечірнє кафе, бо багато клієнтів приходять лише заради неї. Правда, посуду вона вже не миє, Артуру Христофоровичу довелося найняти прибиральницю. Бородатий грузин Антон? Навряд. Йому аби тільки нажертися, коли з'являється на роботу, і відтюкати свою норму на піаніно, щоб Гіллер не вигнав. До неї він ставиться байдуже і старанно виконує замовлений акомпанемент. Поміркувавши, вона вирішила, що таку свиноту могла вчинити тільки кирпата Дуська, яка дуже заздрить їй, — їхні пальта висять у сінях поряд, непомітно вкинула — і все.

Але вона, Люція, не буде доносити на Дуську, чорт з нею! Головне — не потрапити між диски буферів…

Тим часом гауптштурмфюрер підвівся і підійшов до чорного, лискучого піаніно. Він підняв кришку і, стоячи, узяв акорд. Люції здалося, що він просіяв, почувши глибокий, чистий звук інструмента.

— «Стейнвей»! — урочисто промовив він. — Ти знаєш, що таке… «Стейнвей»? Цього ніхто не знає, тільки ми — німці, з усіх народів найчутливіші до чистоти звука. — Він погладив рукою блискучий бік піаніно. — Мій любий «Стейнвей»! — розчулено повторив він.

«Як це «його»? — здивовано подумала Люція, яка й далі стояла біля стінки, дивуючись різкій зміні настрою гауптштурмфюрера і не знаючи, як далі будуть розвиватися події. Втім, вона уже спостерігала таке, коли Курт привіз її вночі на свою квартиру. Тоді, випивши, він раптом розчулився, почав розповідати про своє дитинство і витяг з шухляди блискучі кольорові листівки з німецькими пейзажами. На них були і ліси, і гори, і чудові долини, містечка й села із гостроверхими кірхами, вкритими червоною черепицею ошатними будиночками, перед якими зеленіли підстрижені газони. Це була його «Гаймат»[1], задля чиєї слави він пішов воювати з дикими слов'янами, які мусять звільнити землю для німців, людей, що вміють краще господарювати, будувати такі гарні кірхи й села, створювати божественну музику і робити чудові інструменти. І тоді, і зараз їй не вірилося, що це той самий гауптштурмфюрер Раух, про якого уже пішла слава як про вкрай жорстокого і підступного садиста. Вона й сама помічала з естради, як навіть офіцери-армійці, коли він зрідка з'являвся в «Едельвейсі», намагалися триматися подалі.

Раух зняв своє чорне шкіряне пальто, кинув його на диван, а сам опустився на круглий гвинтовий стілець і, любовно розглядаючи інструмент, продовжив свою розповідь:

— Я замолоду жив у Гамбурзі, Люціє, і робив ці піаніно. Я працював на музичній фабриці і добре заробляв. Але потім, коли фюрер покликав, — гауптштурмфюрер не витримав і хвицьнув рукою вгору, — я все покинув і пішов за ним. Настав час навести новий порядок у розм'яклому, зажирілому світі, і для цього варто віддати життя. Американські плутократи, що допомагали нашій фабриці, нещадно нас експлуатували, але тепер ми будемо самі господарями фірми… і назву її змінимо… Ти сама музикант і мусиш розуміти, що німці — найчутливіший народ у світі, з найтоншою душею, і усе, що зв'язане з музикою, мас бути в наших руках і нами визначатися… Ах, мій любий «Стейнвей», — продовжив він, звертаючись до піаніно. — А ти як потрапив у цей варварський край, та ще й до юдиних рук? Хіба для цього великі німецькі майстри вдихнули в тебе життя?! Не для чужинців з розраяним духом створили тебе німецькі руки. А ти стільки літ мусив терпіти чужі дотики… Але тепер, мій любий, ми визволили тебе!..

Нахилившись над інструментом, він заграв щось на мотив весільної процесії Вагнера.

Люція сіла у крісло і розчулено слухала його. Гауптштурмфюрер грав недовго. Коли підвівся і став одягатися, співачка захоплено похвалила його гру.

Раух самовдоволено посміхнувся: мовляв, німець є німець, коли він робить що-небудь, то тільки на найвищому рівні.

— Не те що ваш бринькало у кафе, той чорний кавказець. До речі, як ти гадаєш, він справді грузин? Чи не єврей, що хитро ховається?

— Що ти, Курте, — бачачи, що гауптштурмфюрер тепер у доброму настрої, наважилася назвати його на «ти» і по імені Люція. — Який єврей! Він грузинський князь і служив у німецькій армії…

— А з німецької армії потрапив тапером у кафе «Едельвейс»? Цікава метаморфоза.

— Я не знаю. Здається, він був поранений…

— Розберемось… — кивнув Раух і, не прощаючись, швидким кроком вийшов з квартири.

Люція ще якусь хвилину стояла серед кімнати, роздумуючи над несподіваною появою гауптштурмфюрера. Чого йому треба було, що він шукав, чого приходив? Вона губилася у здогадах. А чому питав про Адамадзе? Думки безладно роїлися в голові… Боже мій, а може, це Адамадзе підсунув їй у пальто гидку листівку? А вона його захищала! Не вистачало, щоб цей піаніст виявився партизаном!

Так роздумуючи, Люція механічно пройшла коридором до дверей, які ще не встигла за Раухом замкнути, потім повернулася до кімнати, не знати навіщо механічно підняла кришку піаніно, глянула на знайомі золоті літери фірми «Steinway sons», механічно провела пальцем по клавішах.

Простенькі чисті звуки гами заспокоювали. Вона підійшла до вікна і глянула на вулицю; автоматник біля їхнього дому уже не стояв.

Усе повернулося на своя круги. Люція подумала, що біля її дому кілька хвилин, поки Раух був у хаті, стояв його чорний автомобіль, а біля дому чергував солдат. Це її тішило. Нехай і сусіди знають, що вона не просто кафешантанна співачка, а людина, близька до влади. Правда, це не така значуща подія, як те, що відбувається щодня на сусідній вулиці, де живе інша співачка, з оперного театру. Та дружить із найвищими німецькими чинами, і біля її будинку постійно стоїть не один, а кілька шикарних чорних лімузинів, з яких виходять генерали. Ось кому треба заздрити! Вона, Люція, ще тільки мріє про оперу, а та уже всього добилася. Проте усе ще попереду. Курт добре розуміється на музиці і хвалив її голос. Якось, при нагоді, коли у нього буде добрий настрій, вона попросить допомоги. Адже і він не простий собі офіцер і належить до високої влади. Він зможе влаштувати її в оперний. Треба тільки почекати, на все свій час…

8

Підібгавши ноги, капітан Андрійко розглядав стареньку бабусю, яка, не роздягаючись, сиділа проти нього за столом і шморгала носом, здавалося, байдужа до всього, що її оточувало: до офіцера із страшним шрамом через щоку, до того, що її привезли до міліції, до того, що до кабінету калька разів заходили озброєні міліціонери.

Капітан Андрійко, який колись ще лейтенантом працював із підполковником Ковалем, багато перейняв від нього. Досвідчений сищик і вдумливий юрист вчив своїх підлеглих не тільки премудростям розшуку. Втім, він не зміг в однаковій мірі прищепити тим, хто працював поруч, свої погляди на людину. Навіть у злочинцеві Коваль шукав дзвіночків у душі, які, сколихнувшись, можуть задзвеніти на добро. Вмінню логічно мислити, знаходити правильний шлях розшуку і дізнання, вивчати усі деталі життя підслідного або свідка було легше навчити, ніж виховати уважність до людини, з якою міліція з тих чи інших причин має справу. Катерина Лисюк, колишня двірничиха з будинку, в якому проживала загибла Гальчинська, і допитати яку хотів капітан, не з'являлася на виклики і не відповідала на повістки. Остап Володимирович знав, що жінка дуже стара, він подумав, що, певно, їй важко добиратися до райвідділу по ожеледі, і, засвоївши лише частину з повчань Коваля, вирішив допомогти їй, проте не врахував, що робить ведмежу послугу, посилаючи за нею машину. Це вже була не допомога, а швидше примусовий привід, в той час як дуже просто, незважаючи на величезне навантаження, було б самому під'їхати і, до речі, познайомитися з усією обстановкою, що оточує свідка. Посилаючи міліцейський «газик», капітан не згадав свого колишнього наставника. І, ніби виправляючи свою помилку, зараз перш за все поцікавився станом здоров'я жінки.

— Слава богу, — коротко відповіла Лисюк, шамкаючи майже беззубим ротом, з якого виклично стирчали, коли розкривала рота, два довгих, що залишилися, жовтих зуби.

— Це добре, — стандартно зауважив Андрійко, міркуючи, з чого почати розмову про Гальчинську.

— Правда, операція була, — додала стара.

— Яка операція? — механічно спитав капітан, думаючи своє.

— Жовчно-камінна…

Андрійко пожвавився:

— Жовчний міхур? Вирізали? Так?

Жінка кивнула.

— А зараз усе нормально?

— Нормально. Тільки дієти треба дотримуватися.

З лікарні дружина написала Андрійку: «Уже ноги спускала з ліжка, сказали, скоро дозволять встати». Ця записка втішила капітана, а відповідь Лисюк зовсім заспокоїла, і він ласкавіше глянув на жінку.

— Значить, ви, Катерино Пилипівно, з тисяча дев'ятсот сорокового року до тисяча дев'ятсот п'ятдесят восьмого, тобто протягом вісімнадцяти років, були двірничкою у цьому будинку, — встановлював Андрійко, і далі вглядаючись у маленьке, зморщене, як печене яблуко, безбарвне личко старої, облямоване хусткою, на якому, мов дві засушені пелюстки барвінку, світилися уже вицвілі, колись голубі, очиці.

— Служила, — підтвердила жінка.

— І при окупації.

— Так.

— Німці добре платили?

— Управа пайок давала, і електрику дозволяли палити. Тільки тяжко було.

— Чому тяжко?

— Щось не так, зразу — розстріл. За те розстріл, за це розстріл. Не знаєш, від чого берегтися. Єврей чи комуніст сховався на горищі або у підвалі — розстріл, партизан листівку приклеїв на твоєму домі — розстріл, хтось не зареєструвався в управі або чужий приїхав до родичів, а ти не побіг у поліцію, — теж розстріл… Не знала, з якого боку чекати…

— Так ви усіх мешканців знали.

— Аякже.

— А цього теж? — Капітан вийняв з папки невеличке фото гауптштурмфюрера. — Він жив у вашому домі?

Лисюк довго вглядалася підсліпуватими очима у фото, зрештою прошамкала:

— Кажись, він. До Люськи ходив. Його усі боялися. З автоматником приїде, бувало, увесь дім винюхає, як нишпорка. Я й досі як згадаю… — Стара зіщулилася.

— «Люська» — це Людмила Гальчинська, яку вбили у своїй квартирі?

Стара кивнула.

— Розкажіть, що ви знаєте про неї.

Жінка знизала плечима: мовляв, що розповідати?

— З якого часу ви її знаєте?

— Як поселилася.

— Коли?

— У війну. Вона співала у кафе на Великій Васильківській, потім у якомусь театрі, — згадала жінка. — А цей, — кивнула на фото, — до неї досить часто наїжджав.

— У неї іще були знайомі серед офіцерів?

— Не пригадую… Це біля другої такої, неподалік від нас, що співала у театрі, Окіпної на прізвище, і її подруги-німкені товклося багато офіцерів, чорні великі автомобілі раз у раз під'їжджали до їхнього дому. Люди ходили протилежним боком вулиці, а дехто взагалі цей квартал обминав. А потім німці пронюхали, що вони підпільниці, і обох закатували.

Капітан Андрійко, знаючи героїчну і трагічну водночас історію київських підпільниць Раїси Окіпної та Євгенії Бремер, тяжко зітхнув разом з Лисюк.

— А до нас тільки один цей гестапівець приїздив.

— А партизани не навідувалися?

— Не знаю, — похитала головою стара. — Не чула у нас про таких. На нашій вулиці не було…

— Як ви гадаєте, Катерино Пилипівко, хто міг убити Гальчинську?

— Цього ніхто не знає.

— Поки що, — зауважив Андрійко, — поки що, — повторив він. — А ми з вами, Катерино Пилипівно, зробимо так, щоб узнати, «хто» і «чому»… Так, кажете, скоро після операції відчули себе нормально і змогли навіть працювати. Адже робота у вас важка: і лопатою гребти, і мітлою махати, взимку і лід сколювати. А тачку тягати?.. Коли у вас була операція?

— Зараз згадаю, — не дивуючись раптовому запитанню, відповіла жінка, поправила хустку і пожувала зморшкуватими губами. — Після війни через три роки, — нарешті згадала вона.

— У сорок восьмому, виходить, а ви після того ще десять років працювали двірничкою.

— Так.

— А зараз?

— Уже давно на пенсії.

Капітан Андрійко хотів спитати: «Яка пенсія, скільки?» — але стримав свою цікавість. Відомо, яка може бути ця пенсія. Та жінка сама додала: — Сорок три карбованці…

— Маєте чоловіка?

— Дід мій давно богу душу віддав… Діти допомагають…

— Так, так, — повторив капітан. — Значить, тоді, у війну, ні німці, ні партизани, на вашу думку, претензій до Гальчинської не мали.

— Звідки мені таке знати?

— Ну, не знати, але здогадуватися про що-небудь.

— І не здогадуюсь. Вона з людьми ладила, була гарна, привітна. А щодо партизанів чи там підпільників, не знаю, не помічала, хоч, правду сказати, повинна була усе помічати, аякже — двірничка! Якби щось таке у моєму домі відбувалося і німці примітили — я живою не була б зараз…

Версія про помсту або про те, що Людмила Гальчинська знала якусь таємницю з війни і хтось тільки тепер пішов на вбивство, аби жінка не проговорилася, щоб хтось носив стільки років у душі ненависть до неї, явно провалювалася…

— А ви часом не помітили, Катерино Пилипівно, хто-небудь чужий до неї в ці дні приїздив, наш чи, може, іноземець?

— Не знаю. Я тепер рідко з дому виходжу, а з вікон моїх тільки шматок асфальту видно. Не знаю, не знаю…

— А Радянська влада до Гальчинської ніяких претензій після війни не пред'являла, не знаєте? За зв'язки із гестапо або іще за щось…

— По-моєму, ніяких. До неї у цій квартирі жили євреї, так вони пішли у Бабин яр… А за того гестапівця?.. Не знаю… Та які там у неї зв'язки були, просто гуляла, та й усе… Вона з усіма гуляла, невситима баба, прости господи. Як німці утекли, прийшли радянські. Вона одразу закрутила з якимсь нашим офіцером з комендатури… Гарненька була і гульлива, от і знаходила собі швиденько хахаля…

— Ну що ж, молодість, — примирливо зауважив капітан. — Замужем вона не була?

— Не була. А нащот молодості, так вона, прости господи, і з сивою косою мужиків заводила. І коли розтовстіла, як діжка, то й тоді не цуралася… Я знаю…

— Значить, тільки з чоловіками мала справу?

— Аз ким іще?! Правда, була в неї і подружка.

— Хто така?

— Якась лікарка чи медсестра.

— Як її звати, прізвище?

— Прізвища не знаю, а звати Віра Миколаївна. Гальчинська так її й називала — «Віра Миколаївна», а та її — «Людмила Йосипівна», сама чула.

— Де працює ця Віра Миколаївна або де живе?

Лисюк знизала плечима.

— Мабуть, уже на пенсії, вона молодша за покійну, але теж, видно, за шістдесят має… Де живе?.. — підтисла сухенькі губи двірничка. — Де живе? — повторила задумливо. — Десь на Ширмі.

Капітан кивнув. Він знав, що кілька вулиць, розкиданих на крутих горбах навпроти «Совських озер», ще до революції забудованих приватними оселями, люди називають «Ширмою». «Ну, що ж, — подумав, — знайти цю Віру Миколаївну за такими даними не проблема. Можливо, розмова з нею проллє якесь світло на трагедію».

У нього не було відчуття, що уже натрапив на правильний слід. Але наперед ніхто не може вгадати, що саме виявиться ниточкою до клубочка і хто вкаже на цю нитку. Викликаючи до себе колишню двірничку, Андрійко не сподівався, що стара жінка дасть йому цікавий матеріал для роздуму. Але так часто буває: де сподіваєшся, там нічого, а несподівано, випадково — і є улов. Ось і про подругу йому ніхто не згадав — ні племінниці Гальчинської, ні сусіди.

— Ну, що ж, Катерино Пилипівно, — підвівся капітан. — Дякую вам за розмову…

— Я іще ось згадала, — не поспішала йти двірничка. — Ще один приходив до неї, як прийшли німці. Немолодий чорнявий поліцай, кавказький чоловік. Як німці утекли, ще раз бачила його біля нашого дому, але вже без пов'язки і карабіна.

— Хто він? — спитав капітан.

— Просто бачила, а знати не знала.

— Ну, гаразд, Катерино Пилипівно. Вас підвезти додому? На вулиці слизько.

Жінка похитала головою.

— Не турбуйтесь. Я тут на тролейбус сяду, а на Львівській на трамвай перейду. П'ятнадцятий — прямісінько до хати.

— Ну, як хочете, — погодився капітан, знаючи, що машин у відділі не вистачає і за них усі воюють. Він провів жінку до дверей і, вже відчиняючи їх перед нею, спитав:

— А болі не тривожать вас тепер?

Лисюк не зрозуміла його.

— Які болі?

— У печінці. Ви ж без жовчного.

— Слава богу, — відповіла стара жінка, і капітан Андрійко із задоволенням зачинив за нею двері.

9

А ось і лікарня. За високою металевою решіткою брами в глибині просторого подвір'я виднівся центральний корпус, за ним менші білі будівлі. Адамадзе натиснув на кнопку біля брами. Незабаром з кам'яної халабуди, посірілої під осінніми дощами, яка правила за прохідну, визирнув сторож.

— Одчиняй! — коротко наказав Адамадзе. Ставши за рекомендацією гауптштурмфюрера Рауха старшим поліцаєм, він знову набув постави і командирського голосу.

Нарукавна поліцейська пов'язка на пальті, карабін за плечима справили на сторожа відповідне враження, і він завовтузився біля замка хвіртки.

— Де реєстратура, начальство? — питав Адамадзе.

— Прошу пана, — показав на корпус сторож. — Реєстратура на першому поверсі, начальство — на другому.

Адамадзе рішуче попрямував через подвір'я. Він наближався до своєї мети і не замислювався над можливими наслідками ні з ким не погодженої ініціативи. Щоб досягти мети, в ім'я якої вій покинув благословенну Канаду, перелетів океан, начепив німецьку шинелю, сам стріляв і ховався від куль, треба було діяти не оглядаючись.

— Є у вас хворий Апостолов? — строго спитав Адамадзе чергового лікаря. Ним виявилася немолода чорнява жінка, у якої на вкритому бородавками обличчі пробивалися справжні вусики.

Вона злякано подивилася на відвідувача, на його карабін за спиною, на поліцейську пов'язку на рукаві і кивнула.

— Він нам потрібен.

Лікар розгубилася:

— Забираєте його?

— Ні. Маю поговорити.

Лікар знизала плечима:

— А що з ним говорити?

— Це вже наша справа… Але перед цим — із вами. Розкажете про його хворобу, чи є надія…

— Одну хвилину, — заметушилася жінка. — Це не мій хворий. Я зараз покличу головного.

За кілька хвилин вона повернулася з огрядним чолов'ягою у розхристаному халаті, з-під якого визирали тоненькі підтяжки. Головний втупив у відвідувача гострий, пронизливий, як у кібця, погляд. Раніше Адамадзе думав, що такі очі можуть бути тільки у худющих людей.

— Маю перевірити, чи є у вас хворий Апостолов, з'ясувати, що з ним… До речі, — додав Адамадзе, — ним цікавиться сам пан комендант.

Трикутне, теж мало не пташине обличчя головного лікаря набрало догідливого виразу. Він кивнув і повів Адамадзе у прийомний покій, там розкрив принесену йому папку з історією хвороби і став гортати її. Адамадзе скинув з плеча карабін, поставив його у куток, розстебнув пальто і сів на табурет, готовий слухати лікаря. Поки той щось вичитував з паперів, мигцем оглянув загратовану кімнату із столом, двома незастеленими панцирними ліжками і грубими табуретами.

Тим часом лікар заговорив:

— За даними, записаними у історію, хворий Апостолов перебуває у лікарні уже шість років. Його здала на лікування з дозволу відділу охорони здоров'я рідна дочка — Клавдія Павлівна Решетняк. Вона його й відвідувала. Тепер у зв'язку з війною не знаю як буде. Хворий спокійний, пройшов неодноразовий курс лікування, але результатів немає, стан його не змінюється ні на краще, ні на гірше. Діагноз — шизофренія з безперервно прогредієнтним перебігом. Паранойяльний синдром… Я хочу пояснити вам важливу деталь, — лікар скинув на Адамадзе свій гострий погляд. — Шизофренія, та ще й у параноїчній формі, — тяжке, майже невиліковне захворювання. Древні греки називали це «руйнуванням мозку», що приводить до повного слабоумства. Не знаю, чим такий хворий може цікавити пана коменданта…

— А це вже справа не ваша! — суворо зауважив Адамадзе. — Ви краще скажіть, чи можна щось зробити. Хоч трохи поліпшити його стан. Якщо для цього потрібні якісь закордонні ліки, то допоможемо…

— Такі хворі найважче піддаються лікуванню, я вже пояснив вам це, з буйними легше… У Апостолова ми пробували викликати навіть інсуліновий шок, щоб вивести із психічної рівноваги, але безуспішно… Ми на це пішли, бо вважаємо, що в основі його захворювання міг бути шок, якесь раптове, несподіване і надзвичайно сильне хвилювання, стрес. Життя багате на такі явища. Часто захворювання лікується тим самим, що його викликало, у певних випадках отрута може стати протиотрутою… Втім, ці наші заходи і методи вас, певно, не дуже цікавлять.

— Ні, чого ж… Так ви кажете «шок», — замислився Адамадзе. — «Шок», — повторив він. — Ну що ж, може, колись і вилікуєте. Мали б високу подяку від влади. Ми беремо під контроль стан здоров'я Апостолова.

Адамадзе говорив «ми», і це «ми» були досить невизначеним, але, наляканий шалом ненависті, вакханалією людогубства, розстрілів, які принесли у Київ німці, лікар розумів, що треба підкорятися будь-якому представникові нової влади.

— Я хотів би побачити цього хворого.

— Одну хвилинку! — Головний гукнув санітара, і той приніс халат і накинув його зверху на пальто Адамадзе.

— Зброю залиште тут, — зауважив лікар, помітивши, що той потягся за своїм карабіном, — і годинник зніміть. Найменший блиск, особливо металу, зброї, може викликати неадекватну реакцію аж до нападу. Навіть у небуйній палаті. За карабін не турбуйтесь — у нас все замикається.

Лікар вийняв із кишені халата ручку і вставив її у двері. Тепер Адамадзе звернув увагу, що двері були без ручок.

Разом вийшли у довгий, білий, порожній коридор, в якому двері були по один бік, а загратовані вікна — по другий. І тут жодні з дверей теж не мали ручок.

Лікар відчинив своєю найближчі. Адамадзе побачив велику, світлу, загратовану кімнату, у якій стояло два десятки ліжок з панцирними сітками. Картина, яка відкрилася очам Антона Нодаровича, вражала: декотрі хворі лежали на залізі без постелі, яка валялася поряд, на підлозі, дехто був напівголий, у розірваній піжамі, на одному з ліжок двоє, умостившись валетом, накрилися ковдрою з головами, ще один заліз під ліжко і невідомо кому показував звідти язика. У палаті було гамірно, хтось звискував, хтось реготав, панував густий, важкий, різкий дух.

Найбільше вразив Адамадзе хворий, який, розчепірившись, як жаба, висів на решітці майже під стелею, прилипаючи усім тілом до високого вікна. Страшенно худий, виснажений, він нагадав Адамадзе зоопарк, мавп, які лазять по клітці, запнутій металевою сіткою.

— Ото Наполеон, — показав лікар на чоловіка, який, гордо схрестивши руки на грудях, нерухомо дивився кудись перед собою. — Наполеонів у нас троє. А це… — Він не встиг продовжити свою розповідь, як до нього наблизився статечний чоловік, цілком нормальний на вигляд, і перебив його:

— Я прошу випустити мене. Я не псих. Справа в тому, що мене вже вилікували, і вдома мені буде затишніше. У мене є дружина, дуже дбайлива, і вона так само, як тут санітари, зможе давати мені ліки. А потім людині треба все-таки жити в нормальній атмосфері. Чи не так?

Слухаючи цього чоловіка, Адамадзе подумав, що й справді тут тримають і здорових людей. У нього з'явилася надія, що й Апостолов не такий уже й божевільний і зможе логічно помислити, відповідаючи на його запитання. Він з нетерпінням чекав, коли лікар покаже йому Павла Амвросійовича, упізнати якого зараз сам не міг, хоч обмацував поглядом кожного хворого.

— Так, так… — заспокійливо відповів лікар чоловікові. — Маєте рацію. Ми подумаємо.

Обличчя хворого засяяло.

— Дякую вам, — зворушено промовив він. — Бо тут усі брешуть, а я не можу цього терпіти. От стоїть, — кивнув, — Наполеон! І ви щойно сказали, я чув, що це — Наполеон. А який же він Наполеон?! Ні в нього, ні у вас немає документів, що це правда, у кожному разі, я не бачив їх…

Хворий підійшов майже впритул до лікаря. Кремезний санітар з великими, як граблі, руками підвівся з табуретки у кутку палати і одним порухом відсунув його.

— Тобі все сказали. Йди на своє місце.

Лікар кивнув Адамадзе — мовляв, бачите!

— А он і ваш Апостолов, — показав на сивого, худорлявого, страшенно блідого сухенького чоловічка, що мирно сидів на ліжку у кутку.

«Апостолов?!» Адамадзе нізащо не упізнав би у цьому чоловічкові вальяжного, високого, як йому колись здавалося, солідного банкіра, батька Клави. У нього навіть майнула думка: «А може, лікар помиляється, чи це підставна особа, яку тримають тут під ім'ям Апостолова?»

— Я хочу поговорити з ним в окремому приміщенні, — заявив Адамадзе.

Лікар узяв Апостолова за руку і, як малу дитину, мовчки повів у приймальний покій, де перед цим розмовляв з Адамадзе.

— Розмова має бути без свідків, — зауважив Адамадзе, побачивши, що у кімнаті умощується на стільці громило санітар.

— За нашими правилами… — почав головний лікар.

— Мене не цікавлять ваші правила. Ви що, побоюєтесь, що хворий накинеться на мене?.. — вперше посміхнувся Адамадзе. Й справді було б смішно подумати, що маленький, знічений Апостолов завдасть якоїсь шкоди кремезному поліцаю. — Він же у вас, кажете, спокійний…

Пташине обличчя головного лікаря незадоволено скривилося, але жестом він наказав санітарові вийти, за ним і сам пішов. Адамадзе почув, як клацнув за ким замок у дверях.

Антон Нодарович скинув з плечей халат, накрив ним карабін, що стояв у кутку. Апостолов спокійно стежив за ним.

— Пане Апостолов, — намагаючись надати своєму голосу якнайбільшої приязні, почав Адамадзе, — ви, звичайно, не пізнаєте мене. Правду сказати, вас теж було нелегко признати. Скільки часу минуло! Я — Антон Адамадзе, грузинський князь, наречений вашої доньки Клави… Не раз обідав у вашому домі, в Харкові, пам'ятаєте, я тоді був юнкером…

Апостолов незворушно сидів перед Адамадзе, дивився на нього, не змигнувши оком, і невідомо, чув його чи ні.

— Ви мене чуєте, Павле Амвросійовичу?

Апостолов раптом захіхікав і враз замовк. Адамадзе потроху домальовував у своїй уяві образ колишнього банкіра. Овал обличчя, невеличка сідловинка на грудкуватому носі, ріденька борідка, якісь невловимі порухи викликали у нього стертий пензлем часу образ нареченої і цим самим підтвердили, що перед ким саме Апостолов.

— Я у вас часто бував у домі. Пам'ятаю Клаву, вашого маленького Арсена, їхню гувернантку Єфросинію Іванівну… У вас був багатий, навіть розкішний дім…

Адамадзе із співчуттям знову згадав дім Апостолова. Що зробила революція з людиною! Вона перевернула світ і знищила таких поважних, розумних людей, як цей банкір, як сам він, Адамадзе, зламавши їм життя, перетворивши кого на мерців, інших на божевільних або, як його, на одвічного бурлаку, шукача невловимого щастя.

На мить йому знову згадався той перший обід в сім'ї Клави, якого був удостоєний після тривалого захоплення дівчиною і освідчення їй. Вій почувався як на гарячій печі. Ловлячи на собі не дуже доброзичливі погляди Клавиної матері — гладкої, хворої дами, він втрачав апетит і майже не торкався вишуканих страв, які подавав підстаркуватий лакей. Обідали мовчки, лише Клавина матір, ім'я й по батькові якої він давно забув, питала його, де живуть батьки, який у них маєток, чи справді він родовий князь. Він пік раків, відповідав невлад і ледве дочекався кінця цього довгого, виснажливого обіду. Згодом, коли вдруге і втретє побував у царстві Клави, тримався спокійніше і звернув увагу на різьблені, червоного дерева меблі, на темні великі картини у позолочених рамах, на красу кришталевої люстри, яка під тріпотливим вогнем свічок розкидала навколо сяйні промінці.

У Адамадзе знову защеміло серце чи від жалю до себе, від жалю за втрачений раєм, чи від жалю до старого, знищеного Апостолова. Та зрештою не для спогадів він прийшов сьогодні до божевільні, ризикуючи тим, що начальство довідається і не схвалить цей похід.

Старий завовтузився на лаві. Адамадзе постукав у двері. Відразу клацнув замок, і на порозі виріс санітар.

— Гляньте, що з ним.

— Ах ти! — накинувся на хворого санітар і витяг з кімнати, — Мий потім за ним!

Через кілька хвилин санітар вштовхнув Апостолова назад у кімнату. Адамадзе раптом охопив сумнів, чи вийде з його затії що-небудь. Але ні, він мусив дізнатися про таємницю скарбу, хоч би йому сто разів довелося прийти сюди.

— Павле Амвросійовичу, — почав знову з самого початку, — мене звуть Антон, я дружив з вашою донькою Клавою, ми збиралися побратися. Я бував у вашому домі. У вас була велика квартира — цілий поверх, другий, а на першому був банк, під ним підвали, сховища… Ви впізнаєте мене?

Апостолов ніяк не реагував на слова Адамадзе.

— Мене звуть Антон, а вашу доню — Клавою… Так?

Апостолов захіхікав. Блаженний усміх осяяв його лице.

— Клава, Клава, ваша дочка, Клава, — ще раз повторив Адамадзе.

Старий раптом кивнув.

Адамадзе піднісся духом. Йому навіть здалося, що вицвілі очі Апостолова спалахнули розумними вогниками.

— Ну, от і чудово, — радо промовив він. — А я Адамадзе, Антон Адамадзе, юнкер Антон, грузинський князь… Подивіться на мене, подивіться уважно. Упізнали?.. У вас у Харкові був великий Кредитний банк, який обікрали більшовики… Але ви дещо сховали… Правильно! Сховали.

Адамадзе підхопився з стільця і радо вдарив себе по стегнах.

— Адже сховали, Павле Амвросійовичу, я знаю.

Апостолов пожвавився і теж підхопився, повторюючи жести Адамадзе.

— А де, Павле Амвросійовичу, де сховали?..

Хворий і далі радо ляпав себе по стегнах і повторював: «А де? Де? Де?» Він навіть став підстрибувати в такт цим словам.

— Сядьте, — наказав, втрачаючи терпіння, Адамадзе. — Сядьте, пане Апостолов.

Оскільки хворий не зрозумів, що йому наказують, князь силоміць посадив його назад на стілець. — Сидіть спокійно, пане Апостолов, і згадуйте.

Хворий покірно закивав.

— Я — Апостол, — сказав він. — Тринадцятий.

— А Гущака ви пам'ятаєте? — спитав Адамадзе. — Андрія Гущака? Ви з ним удвох закопали золото і діаманти. Пам'ятаєте, Павле Амвросійовичу?

Той зробив такий двозначний жест руками, який можна було зрозуміти і як «так, і «як «ні», і просто непевність. І раптом старий заплакав.

Він плакав щедро, сльози рясно зрошували його бліде і худе обличчя.

— Тихше, тихше, — як міг, заспокоював його Адамадзе. Він навіть витер своїм носовичком сльози на обличчі хворого.

— Ну зарили, ну закопали, ну що з того. А плакати не треба. І де ви закопали? Під Харковом, Полтавою? У Києві? Ні? У Люботині, Мерефі, у Ков'ягах чи у Лубнах, Миргороді… — Адамадзе повільно називав мало не усі населені пункти Харківщини і Полтавщини, водночас пильно спостерігаючи за виразом обличчя хворого, сподіваючись, що знайома географічна назва викличе у нього якісь живі асоціації, якусь реакцію і це відіб'ється в очах, на обличчі.

Проте ця спроба теж виявилася марною.

Адамадзе, кленучи у душі Апостолова, гарячкове міркував, чим можна розворушити старого. Не міг довго морочитися із хворим. Це викличе, зрештою, підозру у лікарів. Тим більше що у погано опалюваному приміщенні було холоднувато, Апостолов закляк, зіщулився, очі його погасли.

Антон Нодарович згадав, що головний лікар не дозволив заносити у палату нічого блискучого, бо це спровоковує хворих. Він розстебнув сорочку і витяг невеличкий золотий медальйончик, теплий від тіла, який носив на грудях як талісман.

Навіть у сірому осінньому світлі, що пробивалося крізь грати, медальйон засвітився, заграв вогнем.

— Павле Амвросійовичу, — ще раз спитав майже благальне Адамадзе, — скажіть, де ви сховали свої діаманти, золото. Я їх вам принесу, адже ви самі не зможете їх викопати. Ось такі речі, — він показав медальйончик. — Я викопаю і вам принесу.

— Ах-ох, ах-ох, — заохкав Апостолов, немов приворожений блиском золота, не зводячи погляду з медальйона. — Бог дав, бог узяв… Ти — сатана, — розпрямившись, зло тицьнув він пальцем на Адамадзе. — Віддай! Віддай! — Він раптом кинувся на князя і вчепився в горлянку з такою силою, що той ледве відірвав його від себе і силоміць посадив на стілець, ледве стримуючись, щоб не вдарити.

— Мені холодно, — обм'як відразу Апостолов. Уся агресивність його зникла, і він знову заплакав. Великі, як горох, сльози покотилися по його щоках.

Адамадзе постукав у двері і сказав санітарові, який відімкнув їх, відвести хворого у палату. Він скинув халат, узяв на плече карабін і вийшов у прийомний покій. Віра в те, що йому пощастить вивідати у Апостолова місце сховки, похитнулася. Гіркі думки обсіли його. Згори спустився головний лікар. У очах його, що холодно поблискували, ховалися цікавість і настороженість.

— Я ще прийду, — зло буркнув Адамадзе і нагадав: — Сподіваюсь, ви розумієте, що діяльність поліції не підлягає розголошенню. — Лікар згідливо кивнув і утримався від запитань…

10

Капітан Андрійко з нетерпінням чекав слідчого Співака. У них уже відбулося кілька нарад у повному складі оперативно-слідчої групи, на яких підсумували те, що зроблено, розглянули в світлі нових фактів безліч версій, одні з яких під тиском добутих відомостей блідли, інші під впливом тих самих даних виходили наперед і захоплювали своєю, здавалось, абсолютною вірогідністю.

Співак і капітан, спостерігаючи хвилювання Гальчинської на допиті, агресивну поведінку, вирішили провести обшук на квартирі в обох племінниць. Ця акція дала разючі результати. Крім ощадної книжки, за якою безрезультатно ганявся капітан Андрійко і про яку сказала сама Оксана Павлівна, у неї знайшли тітчині плаття, чорну лискучу ондатрову шубу, своїми розмірами явно не на племінницю, дорогі антикварні дрібнички з квартири убитої і переписані облігації, а друга родичка — Хоменкова — виявилася більш скромною: в її шафі знайшли тільки одну річ убитої: корковий палантин. Після допиту, під час якого обидві обливалися слізьми, жінки призналися, що забрали ці речі з квартири тітки, коли лейтенант залишив їх там самих чекати машини з моргу. Зізнання родичок ще раз викликали у душі капітана Андрійка на адресу чергового лейтенанта Кучеренка не дуже теплі слова, які рвалися з язика, але не могли злетіти в присутності жінок.

Уже провели колосальну роботу, щоб установити знайомих з допомогою записних книжок Людмили Гальчинської, їх було шість. По одній на кожний новий рік, усі однакові, однієї фабрики і куплені, очевидно, водночас в одній крамниці. Слідчий Петро Співак і капітан Андрійко скрупульозно вивчали кожну сторінку, кожний запис, навіть кожну літеру, ініціал, обірваний крапкою, за яким ховалася невідома людина, можливо, найважливіша для слідства. Ті рядки, в яких все було зрозуміло — прізвища, адреси, телефони, дали можливість оперативній групі розшукати низку знайомих Людмили Гальчинської, вивчити їхнє життя, оточення і, зібравши потрібні відомості, викликати для розмови.

Хто тільки не потрапив у велику сітку, розкинуту оперативниками за допомогою записів у блокнотах загиблої! Двері кабінетів каштана Андрійка, лейтенанта Задорожного, та й самого слідчого, який, коли довелося допитувати знаменитого режисера кіно, композитора, народного артиста та інших відомих людей, брав їх на себе, не зачинялися. До двохсот свідків допитали, справа розбухла вже на 10 томів.

Потроху у Співака і Андрійка склалося враження про оточення й інтереси загиблої жінки. Але знання цього було дуже загальним і не визначало певного напряму дальшого розшуку. У кожному разі, після всіх розмов кількість версій не зменшилася, а навіть побільшала і працювати доводилося по всіх одночасно. Оперативно-слідчу групу, незважаючи на прохання Співака, не збільшили, і всі збивалися з ніг.

Версія куі продест[2] — родичі, насамперед найближчі — обидві племінниці разом з їхніми чоловіками, поки що не підтверджувалася. Об'єктивні дані не давали можливості грунтуватися на ній, хоч про неї ніколи не забували і нона залишалася в резерві, як при простенькій арифметичній дії: три пишемо, два — в умі. Ще треба було працювати над таким її відгалуженням, як «найманий вбивця», що теж могло бути вигідно спадкоємцям. Не знайшла свого підтвердження і чергова версія, яку в таких випадках завжди прокручують щодо раніше судимих, які недавно повернулися з колонії і живуть поблизу або не мають алібі. Щоправда, цього разу алібі не спрацьовувало: адже судмедекспертиза не змогла встановити точно не тільки годину, а й день загибелі Гальчинської, дату встановлювала дуже приблизно.

Залишалася версія: знайомий, приятель. Судячи з того, що дізналися про життя Людмили Гальчинської, вона була дуже обережною і не відчинила б дверей незнайомій людині…

Міркування капітана Андрійка, який раз у раз нетерпляче відсовував рукав кітеля, щоб поглянути на годинник, перебила поява слідчого. Радник юстиції втиснувся у кабінет капітана і, буркнувши щось про транспорт, став роздягатися. Транспорт — це була ахілесова п'ята Співака. Незважаючи на свій високий зріст і довгі ноги, він не любив ходити пішки, а службового авто не мав, тому користувався міським транспортом і потерпав від його невлаштованості, як і всі кияни. Він приховував, що його турбує хвороба судин на ногах, визначена лікарями як облітеруючий ендартеріїт, яка примусила його покинути курити, щоб не стимулювати звуження судин.

Роздратований, він промовив все одно своїм звичайним тихим голосом:

— Чорт забирай наш транспорт! То йдуть валкою, то півгодини жодної машини. Я вам скажу, Остапе Володимировичу: потрапить колись до нас за службове нехлюйство транспортник, я відмовлюсь від справи, бо боюся за свою об'єктивність.

Андрійко посміхнувся — він знав, що радник юстиції, виконуючи свої обов'язки, ніколи не пожертвує об'єктивністю і зараз в такий спосіб просто виливає своє обурення.

— Ну, як наші справи, Остапе Володимировичу? — потираючи з холоду змерзлі руки, спитав Співак. — Не прийшла Шуміло?

— Ось-ось буде.

— До речі, як там ваша Іра, одужує?

При згадці про дружину Андрійко задоволено посміхнувся.

— Бігає, Петре Яковичу. Сьогодні сама пішла у крамницю по хліб. Кажу: я тобі завезу в обід. «Ні, — відповідає, — у тебе своїх справ вистачає». Знаєте, я ніколи не думав, що така серйозна операція так швидко забувається… Ну, важкого Іра ще не підіймає, але, бачите, уже ходить на вулицю…

— Не спав я сьогодні, Володимире Остаповичу, — поскаржився Співак. — Непокоять мене масажисти. Подумайте, яка гидота, — молоді хлопці, а за тридцятку погоджувалися на таке! Мене чим здивував цей запис про масаж сумою тридцять карбованців? Скільки бере приватник за масаж на дому? Ну десятку, п'ятнадцять карбованців, а тут — тридцять! А в останньому блокноті уже сорок. Подумати — сорок карбованців! Виявляється, не тільки за масаж, а ще й за насолоду. Уявляєте собі цю тушу, цю стару бабу! І за мільйони не міг би!.. Те, що вона така сексуальна, така невситима була і на старості… не знаю, гени такі або що… Але щоб молоді хлопці, медики, за гроші — голови не береться!

Капітан кивнув: чого тільки він не надивився у карному розшуку!

— Такі і вбити можуть. Дуже легко. У них уже відбулося руйнування душі. А цей процес вже почався, може розвиватися, наростати і набирати різних форм… А коли взяти до уваги, що Гальчинська могла відчинити тільки знайомій людині… Можливо, один із них прийшов робити масаж…

— У Михайла Звонова, ви знаєте, — алібі. Він той тиждень сам пролежав у лікарні з тяжким грипом. А другий?.. Проте не відкидаю, Петре Яковичу. Будемо вивчати. Другий, як його, Проць, вам на допиті теж доводив, що мав відпустку і весь січень провів на Закарпатті, у родичів.

— Ну, це ще не алібі… Сів на літак чи поїзд, приїхав, вчинив злочин і повернувся. Ще треба перевіряти.

— Мене, Петре Яковичу, іще непокоїть і фото есесівця, яке ми знайшли у сховці… Чи не тягнеться ниточка аж туди, у війну? Гальчинська щось знала, і її прибрали.

— Я теж про це думав, — відповів Співак. — Проте жодної зачіпки. Усе вкрито туманом часу. Крім того, проти цієї версії є просте міркування: якщо вона ховала якусь таємницю і боялися, щоб не розкрила, то чому чекали стільки років? Убили б її раніше…

Пролунав дзвоник. Повідомляв черговий: «До вас відвідувачка Шумейкова».

— Пропустіть.

— Я надію покладаю на цю Шумейкову, — зауважив капітан. — Все-таки приятелька протягом останніх років, можна сказати, найближча до Гальчинської людина. Двірничка показала, що вона ходила до неї частіше, ніж племінниці.

— Будемо сподіватися.

Двері відчинилися, і на порозі стала літня жінка у старомодній каракулевій шубі. Вона підозріло оглянула кабінет, ковзнула поглядом по раднику юстиції, який був не у мундирі, а звичайному костюмі, і зупинила його на капітанові.

— Ви мене викликали? — безпомилково звернулася вона до Андрійка.

— Так, — кивнув той. — Заходьте, будь ласка… Можете роздягтися.

Жінка похитала головою і обмежилася тим, що скинула свій теж каракулевий берет, відкривши фарбовану каштанову зачіску.

— Мене звуть Остап Володимирович, — відрекомендувався капітан, лаштуючи під руку протокол допиту. — Це, — кивнув на Співака, — радник юстиції Петро Якович Співак. А тепер познайомимось з вами. Ми вас допитуємо у справі убивства вашої знайомої Гальчинської Людмили Йосипівни. Ваше прізвище, ім'я, по батькові.

Жінка глипнула на капітана, а потім, мов збагнувши, про що йдеться, мармурово застигла, тільки на тому мармуровому обличчі з тріщинками — червоними прожилками мінилися кольори брунатні, сині, аж до зелених… Отак позеленівши, вона видихнула:

— Убили! — І осінила себе хрестом.

— Так. І ми розслідуємо цю справу. Сподіваємось на вашу допомогу.

— Убили, — спокійніше повторила жінка. — Я так і знала, прости господні

— Що ви знали?

— Так, так, — не відповідаючи на запитання, промовила жінка. — Рано чи пізно це мало статися, земля їй пухом!

— Чому? — учепився Андрійко.

— Ви питали ім'я, по батькові. Записуйте. Ганна Миколаївна Шумейкова.

— Ганно Миколаївно, — питав Андрійко, — чому ви вважаєте: «рано чи пізно це мало статися»? У вас є підозри на когось, якісь факти?

— Ніяких! — тихо відповіла жінка. — Але скільки я їй радила не мати дружків! Не грішити.

— А конкретно?

— Я ні на кого конкретно не можу вказати…

— Ну, добре, продовжимо по порядку, — і капітан став заповнювати анкету.

Тим часом Співак, який поки що не втручався у розмову, придивлявся до Шумейкової. Він знав цю категорію немолодих жінок з інтелігенції, які провели життя на межі бідності, усіляко приховуючи свої нестатки і намагаючись мати пристойний вигляд. Вони живуть на. невеличку зарплатню, «від каси до каси», харчуються дешевими продуктами, проте примудряються відкладати щомісяця якусь десятку-двадцятку, щоб раз на рік дозволити собі нове плаття, кофточку чи пару чобіток. Вони здебільшого мають освіту, пишаються цим, але саме ця освіта стає на перешкоді, коли з'являється можливість заробити гроші якоюсь простою, некваліфікованою роботою. Віднести відвідувачку до цієї категорії Співаку дозволяли витертий на бортах каракуль, роздуті петлі навколо гудзиків, фасон пальто, пошитого, певно, не один десяток років тому, і водночас скромний, незалежний вираз обличчя. Інтелігентська бідність завжди горда, хоч би що говорили!

— Розкажіть, як ви познайомилися з покійною? — спитав Андрійко.

Шумейкова уже, здавалося, повністю оговталася від звістки про убивство приятельки і, що здивувало капітана, навіть не приклала хусточки до очей.

— Ви знаєте, що я лікар, гінеколог. Спочатку Гальчинська була моєю пацієнткою.

— А потім?

Шумейкова іронічно підняла брову:

— Вас що, цікавлять деталі гінекологічного лікування?

— Ви знаєте, що нас цікавить.

— Я працювала у поліклініці Шевченківського району. Гальчинська прийшла на прийом. Я їй допомогла. Згодом вона попросила відвідати її вдома.

— Приватне лікування?

— Так. Я стала її постійним консультантом.

— Коли Гальчинська вперше прийшла до вас?

— Давно. Десь на початку сімдесятих років. Точно не пригадую.

— А заприятелювали?

— Тут важко точно визначити. Років чотири тому. Після того, як господь бог покликав до себе мого чоловіка. Та й не знаю, чи приятелювали ми.

— У чому виявлялася ваша дружба?

— Гм… — У Шумейкової знову підтяглася вгору брова. — Я можу не відповідати на це запитання?

— Маєте право.

— Скажіть, ви знали, що Гальчинська людина багата, має цінності?

— Це було видно неозброєним оком.

— Які в неї були коштовності?

— Вдома вона носила діамантові сережки, на пальцях персні з рубінами і діамантами, один із яких був дуже великий. Скільки каратів, не можу сказати. Вона якось попросила мене сходити з нею до ювелірів, щоб оцінити його. У скупці сказали, що вони можуть оцінювати коштовності вартістю до двадцяти п'яти тисяч, а коштує перстень набагато більше і оцінити його можна тільки у Москві. На вулиці вона боялася його носити.

У схованці, виявленій капітаном Андрійком, цього коштовного персня, сережок з діамантами та перснів з рубінами не було. Певно, що їх зняв із своєї жертви вбивця…

— Вона до вас прив'язалася і, очевидно, довіряла?

— У неї більше нікого не було.

— А племінниці? Все-таки рідна кров.

— Вона їх побоювалася.

— Чому?

— Спадкоємці завжди нетерплячі. Хоч гріх так думати на людей.

— Гм, — зауважив Співак.

— Я так думаю. Покійна знала, що я не чекаю від неї нічого. Навпаки. У мене, крім неї, після чоловіка нікого не було. Як у багатьох старих пенсіонерок. А ви повинні розуміти, що таке самотність, яка кістлявою рукою щодня душить тебе за горло, викликаючи сльози на очах.

Співак знову подумав про психологічне тяжіння бідних інтелігентів до більш щасливих багатих людей, і не тому, що чекали від них якихось подачок, Тут справа була глибша: недосяжне для них багатство притягувало магнітом, кидало відблиск і на них, тільки відблиск, але й цього було досить. Вони опиралися цим моральним путам, підсвідоме боролися з ними, терпіли поразку і потай не любили своїх більш обласканих долею друзів. Щось тут було від мазохізму, коли любиш через ненависть і ненавидиш люблячи.

— Мене все-таки цікавить, чому ви сказали: «рано чи пізно це могло статися», маючи на увазі убивство. Людмилі Гальчинській хтось погрожував, нападав на неї? — спитав Співак.

— Ні, таких випадків, наскільки мені відомо, не було.

— Чого ж у вас виникло таке побоювання?

— Людмила Йосипівна, земля їй пухом, була дуже обережна. Вона і на мене сердилася, коли я приходила без попередження. Перед тим, як прийти, мусила дзвонити з дому і сказати, коли приблизно буду. Чужому вона ніколи не відчинила б і не пустила б у хату… Але був виняток — її коханці. Тут вона просто дуріла — прости господи! — і втрачала будь-яку обережність… Я їй не раз казала: «Вони тебе погублять», звичайно не маючи на увазі, що вб'ють. Я говорила про душу. Людмила Йосипівна не була скупою, особливо для себе… Все, що їй хотілося, купувала не торгуючись. Так само нічого не шкодувала коханцям…

— В її роки… — не стримався Андрійко.

— Так, в її роки, — підтвердила Шумейкова. — Я казала: побійся бога, ти немолода, спокутуй гріхи.

— Ви віруюча?

— Так.

— А вона?

— Ворог божий, — Шумейкова перехрестилася, — весь час спокутував її. Яка вже тут віра!

— Ви хотіли навернути її до віри?

— Я сподівалась врятувати її душу.

— На цьому й трималися ваші взаємини?

— Часом вона прислухалася до моїх слів. Поки не приходив черговий спокусник. І тоді знову кидалася у гріх содомський. А я знову молилася за неї і сподівалася, що господь прийде на поміч.

— Вона платила їм гроші?

— Здається. Або давала подарунки. Точно я не знаю.

— Скажіть як лікар: чим пояснити таку підвищену хтивість, можна сказати, старої бабусі… — поцікавився радник юстиції.

— Ну, не «старої бабусі», — ніби образилася за покійну і, певно, трохи за себе Шумейкова. — Підвищена статева потреба викликана була якимсь порушенням гіпофізу. Є порушення, які роблять людину сексуальним маньяком, здатним на все заради задоволення своєї жаги. Але не можна усе списувати на природу, на її недосконалість чи похибки; — людина повинна стримувати свої пристрасті і не піддаватися дияволу, прости господи, — знову перехрестилася Ганна Миколаївна.

— Ви знали всіх її коханців?

— Ні, вона і від мене ховалася. Я ж кажу, часом у неї прокидалася совість, і вона соромилася мене. А коли траплялася біда — признавалася і просила допомоги. Три роки тому бог її покарав і вона лежала у венлікарні з гонореєю…

— Ви ніколи не питали, звідки в неї таке багатство?

— Ні. Вона все одно не сказала б.

— Коли ви востаннє бачилися з нею?

— Це було у неділю, вісімнадцятого грудня…

— У вас тоді ніщо не викликало підозри? Вона, наприклад, не говорила, що чекає когось у гості?

— Ні… Але гості чи гість у неї були. Я їй подзвонила у наступний четвер, щоб домовитися про зустріч у суботу. Але розмова не відбулася… Власне, почалася і обірвалася. — Шумейкова потерла долонею лоба, ніби тільки зараз щось втямивши. — Сталося так, — сказала далі чітко і визначено. — Дзвоню. Людмила Йосипівна бере трубку, я говорю, вона слухає, і раптом чую, як дзвонять їй у двері. Людмила Йосипівна каже мені: «Хвилиночку. Почекай» — і, певно, кладе трубку біля телефону. Потім я чую у трубці її радісний скрик: «О, як давно я тебе не бачила!..» Далі слабкий шум розмови — і раптом якийсь короткий гуп, так наче щось упало. Людмила Йосипівна до телефону більше не підійшла. Я довго чекала. Потім лінія обірвалася, очевидно, трубку було покладено на важіль апарата… Я вирішила, що завітав хтось із її коханців і їй уже не до мене.

— І вас не здивувало, що Людмила Йосипівна, не закінчивши з вами розмови, не передзвонила вам згодом?

— Ні.

— Ну, гаразд, того дня не зателефонувала. Але минув другий, третій, нарешті четвертий день…

— Я пробувала подзвонити їй на другий день, але вона трубки не взяла.

— Це не викликало у вас тривоги?

— Ні. Я нічого такого не подумала… Вона взагалі була людиною не дуже врівноваженою, частенька на неї находила нудьга, вона називала це «англійський сплін». Тоді цілий день валялася у ліжку, гризла насіння і не відповідала на дзвінки.

— Гаразд. Давайте ще раз уточнимо дату, коли ви востаннє розмовляли з Гальчинською, — попросив Співак.

— Це було у четвер.

— Двадцять другого грудня?

— Так.

— О котрій годині?

— Десь підвечір. Може, близько шостої. У кожному разі, надворі вже по-зимовому стемніло.

— Можливо, її убито саме в цей час, — співчутливо промовив капітан Андрійко.

— Господи прости, — прошепотіла жінка.

На кілька секунд усі замовкли. Урвав мовчанку Співак.

— У мене до вас, Ганно Миколаївно, є таке запитання, — сказав слідчий. — Ось уже минуло три тижні з того часу, як ваша приятелька перестала відповідати на дзвінки і сама не подзвонила. Ви не задумувалися чому? Не поцікавилися?

Жінка нічого не відповіла.

— Ви не заходили до неї на квартиру?

Шумейкова похитала головою.

— Так я вам скажу чому, — продовжив радник юстиції. — Ви знали, що її на світі уже немає!

— Знала, — тяжко зітхнула жінка.

— Чому приховували це з самого початку нашої розмови? Удавали, нібито це для вас новина?

Жінка мовчала.

— А я вам скажу, — жорстко промовив слідчий. — Ви боялися запитання: «Чому не звернулися до нас, не поцікавилися?» Це ж не чужа була для вас людина. Ви, думаю, не маєте жодного відношення до трагедії Гальчинської. Але чомусь побоялися. Чи, може, я помиляюсь? — додав після паузи Співак.

— Ні, ви не помиляєтесь… Для мене самої це була трагічна новина. Але я нічого не побоялася.

— Від кого ви. дізналися?

— Від сусідів.

— Так чому все-таки не прийшли до нас?

— Не хотіла брати гріх на душу — Людмила Йосипівна уже покінчила земні діла і стояла перед богом. Причому тут ви, — Шумейкова обвела поглядом міліцейський кабінет. — Я знала лише про смерть, що вона померла. А те, що її убили, — Шумейкова знову перехрестилася, — це ви мені зараз сказали.

— Мені здається, особливого відгуку ваша діяльність у Гальчинської не мала, — вкинув капітан. — Покійна так і залишилася грішницею.

— Все в руках божих, — у відповідь на нетактовність капітана зауважила Шумейкова. — І не нам судити її.

Це було сказано так, наче жінка замість вимовленого слова «нам» мала на думці — «вам».

— Гаразд, перейдемо до іншого. — Співак узяв на столі капітана верхній із блокнотів Гальчинської — подивився на його дату. — Вам знайомі такі записники?

— Ні.

— Їх вела Людмила Йосипівна. Тут є неясності, і, можливо, ви зможете допомогти дещо розшифрувати… — Він погортав блокнот. — Ну, наприклад, хто ще був з ініціалом «С»? Це ім'я чи прізвище? Хто у неї був «С»?

— І ніяких цифр, тільки дати. Остання позначка п'ятого вересня, — докинув капітан.

— Вперше чую про якогось «С». — Шумейкова задумалася шепочучи: «С», «С»… — Ні, — і повторила, — не чула такого.

— Деякі записи ми уже розшифрували. Масажистів, наприклад, іще декого. А от «С» і тут ще один такий самий таємничий ініціал «Б» зустрічаються частенько. Поряд тільки цифра 10 у цього «Б».

— О, про «Б» я здогадуюсь, — гірко посміхнулася Ганна Миколаївна. — Це найдешевший її коханець.

Посмішка Шумейкової багато що підказала спостережливому раднику юстиції. Певно, він не помилявся у своїх міркуваннях про характер дружби двох самотніх жінок. Лікар, людина з вищою освітою, Шумейкова ніколи не забувала про багатства Гальчинської, звичайної співачки, про всі ці персні, діаманти, хоч і сама не зізнавалася собі в цьому. Він звернув увагу, що пальці Ганни Миколаївни прикрашали лише тоненький золотий перстеньок з червоним камінцем і обручка, перенесена з правої руки на ліву, певно, після смерті чоловіка. Це його дивувало: адже з усіх медичних фахів найбільш прибутковими були професії дантистів-техніків та гінекологів. Очевидно, Шумейкова належала до тієї рідкісної різновидності гінекологів, які не ведуть приватної практики, з тих чи інших причин не роблять підпільних абортів тощо.

— Теж коханець?! — не витримав капітан.

— Ну, якщо я не помиляюсь, йдеться про Бородія. Цього довелося знати. Людмила Йосипівна прислала його вставити мені новий замок у дверях. Це — столяр з рембуду, алкоголік. Цього вона запрошувала найчастіше і напувала горілкою… Йому вистачало однієї пляшки «Московської», «Російської» або будь-якої, і після цього він, очевидно, ставав ручним. Тому — десять, вартість пляшки, — Шумейкова не стрималася і знову гірко посміхнулася.

— Рембуд Шевченківського району?

— Напевне.

— Що іще ви могли б додати у цій справі? — питав Андрійко, закінчуючи писати протокол.

Шумейкова узялася за берет, розуміючи, що допит закінчився і її зараз відпустять.

— Більше нічого.

— Ну ось, прочитайте і підпишіть, — підсунув жінці капітан заповнені аркушики. — Ось тут.

Жінка відклала берет, узяла з рук капітана ручку і розписалася не читаючи.

— Гаразд, — підсумував Андрійко. — Ми вам дуже вдячні за допомогу.

— Якщо пригадаєте що-небудь цікаве, може, все ж згадаєте, хто цей «С»… Подзвоніть сюди. Це важливо, — вкинув Співак.

— У будь-який час, — сказав капітан. — Ось вам телефон, — і він простягнув жінці папірець.

Коли за жінкою зачинилися двері, Співак задумливо промовив:

— Думаю, Остапе Володимировичу, Шумейкова нам багато допомогла… Тепер ми можемо уточнити алібі підозрюваних. Цей останній телефонний дзвінок і є, певно, рискою між життям і смертю Гальчинської…

— Так, Петре Яковичу, — підтримав його капітан. — І визначено годину, що дуже важливо.

— Значить, допоможемо нашому Чубачу встановити час смерті Гальчинської. Експертиза їхня, — посміхнувся Співак, — не змогла цього зробити, так ми їм допоможемо.

— Петре Яковичу, а чи можна довіряти Шумейковій у всьому? — зауважив капітан — Зокрема, щодо дати її останнього дзвінка. Вона поводиться дещо підозріло як на меле. Намагалася приховати, наприклад, що й до нашої розмови знала про смерть чи й убивство приятельки… Якщо введе нас в оману, це потягне за собою фальшиві алібі.

— Як радять древні, сумнівайся у всьому. Будемо сумніватися, Остапе Володимировичу, але у нас нічого іншого немає… Моя інтуїція підказує, що Шумейкоза сказала правду. Яка їй вигода обдурювати кас із цією датою? І потім, здається, вона істинно побожна і справді сподівалася навернути Гальчинську на шлях праведний. Можливо, тут таки зіграло свою роль і багатство Людмили Йосипівни. Шумейкова прагнула привернути жінку до бога, щоб цінності не потрапили до якихось гріховодників, а на благо церкви і віруючих.

— Треба думати. Розжувати це.

— Думати, Остапе Володимировичу, нам з вами завжди треба. Це правда.

— І ще одне, Петре Яковичу, що мені спало на думку. Хутро, плаття, інші речі Гальчинської ми знайшли у племінниць. А де поділися той перстень з величезним діамантом, діамантові сережка?.. Може, погане шукали?

— Навряд. З вашим досвідом, Остапе Володимировичу!.. Ви не могли нічого пропустити, — зробив комплімент капітанові радник юстиції. — Діаманти, певно, були на убитій, і їх забрав убивця. Власне, заради них він і пішов на злочин. Ось Шумейкова розповіла, що вдома Гальчинська чіпляла на себе свої найкращі прикраси і милувалася ними. На вулиці косити їх боялася. А яка жінка втерпить, щоб не начепити таку красу на себе — хоч вдома! Не для когось, не для публіки, а для самої себе. Є у жінок така слабинка. — Співак замовк на кілька секунд, потім сказав: — Що ж, Остапе Володимировичу, я гадаю, можемо підвести якісь підсумки і накреслити найближчі заходи. Попробуємо глибше вивчити оточення Гальчинської. Будемо починати з повоєнних років і до останніх днів: де працювала, чи були в колективі чоловіки, ім'я або прізвище яких починалося з літери «С», чи були сусіди з таким ініціалом, знайомі і навіть знайомі знайомих. І не будемо поки що відкидати версію: родичі, насамперед Гальчинська і Хоменкова з чоловіками. Треба водночас далі опрацьовувати і її. Використайте усі ваші оперативні можливості.

— Колосальна робота!

— «Така наша доля, мій любий козаче», — продекламував слова з відомої пісні Співак.

— Знаєте, Петре Яковичу, як хочете, а мені у голові, як кілок, стирчить іще й отой есесівець, що на фото. Це ж треба зберігати це фото! Виходить, у війну Гальчинська була міцно зв'язана з окупаційною адміністрацією, а може, й з гестапо. Поцікавимось у комітеті, можливо, щось є у них в архіві. Проте трагедія Гальчинської, мені здається, не відгомін далеких часів, а події сучасні. Але, звичайно, перевірити не завадить… Петре Яковичу, — раптом благальним тоном звернувся до капітана Співак, — подзвоніть, будь ласка, чи вільна чергова машина? Якби підкинули мене до прокуратури, я був би вдячний…

11

Раух не з'являвся два тижні. Навіть не подзвонив. Люція не знала, що думати. Для чого тоді клопотався, щоб їй дозволили користуватися домашнім телефоном, який з вересня мовчав? Сама вона не мала кому дзвонити, дівчата з її курсу розлетілися хто куди, та й телефони у киян, крім кількох чиновників, що пішли працювати до німців, в управи, поліцію тощо, були відключені з міської мережі.

Проте телефон в її квартирі ще жодного разу не задзвонив. Перевіряючи лінію, вона знімала трубку, слухала гудок і, переконавшись, що телефон працює, нервово клала її назад. А їй було чого нервувати: дивись, пошлють Курта кудись в інше місто, бо фронт весь час рухається вперед, і без його підтримки вона стане беззахисною перед суворою дійсністю. Гауптштурмфюрер не з'являвся й у кафе, і Люція заспокоювала себе тим, що перед Новим роком у нього багато роботи.

Цього пізнього вечора Люція прийшла з «Едельвейса» вкрай роздратована, втомлена, якась зів'яла. Позначалося нервування в останні дні, важка робота: наближалося німецьке різдво — вайнахтен — і в «Едельвейсі» хоч і не збільшилося відвідувачів, але пили вони, горлали якнайдужче, вітаючи один одного з близьким різдвом, з наступним Новим роком, з надіями на перемогу. Голос Люції тонув у тому галасі, офіцери слухали не так її, як самих себе, і вона не могла їх перекричати, від задимленого повітря у кафе у неї під кінець вечора стало дерти у горлі. Злякано думала, що навіки загубить тут голос, який вже тоді оперний! Але хоч-не-хоч мала співати.

Роздягнувшись, Люція запалила примус і поставила у каструлі молоко — склянка теплії о молока заспокоїла б її горло.

Раптом Люція почула шарудіння біля вхідних дверей і м'яке клацання замка. Вона злякалася. Від природи ляклива, останнім часом місця собі не знаходила.

«Курт?»

Ключі від дверей мав тільки він. Але все одно боялася: «А якщо це — «той»?»

«Ті» здатні на все. Кілька днів тому її наздогнав на Малій Підвальній молодик у подертому ватнику і облізлій кролячій шапці. Порівнявшись, він тихо промовив: «Можеш спокутувати гріх перед Батьківщиною. У тебе є радіо, ми знаємо, і ти запишеш Москву, Левітана…»

Люція відсахнулася від нього.

«Ми ще зустрінемось», — кинув він і миттю сховався в якомусь під'їзді.

Вона пришвидшила крок, її колотило. «Батьківщина?! А що їй дала та Батьківщина?..»

Зараз, стоячи у коридорі, вона відчула таке ж сполохане серцебиття: «Може, це не Курт, а добираються «ті»? Курт ніколи так довго не морочиться із замком. Це вони підкинули мені паскудну листівку, ловлять на вулиці і загрожують!»

Вона сторожко стежила за дверима. І враз від серця відлягло: на порозі посміхався Курт з великою картонною коробкою у руках.

Люція кинулася назустріч, щоб обійняти, та він тицьнув їй у руки коробку і, звільнившись, став роздягатися. Повернувшись хутко у коридор, Люція встигла перехопити з його рук чорне, облямоване хутром пальто і повісити на вішалку. Не пускаючи в кімнату, зависла на гостеві. Ах, як вона скучила за своїм любим Куртом, уся змучилась, не знаючи, що з ним, де він! А він такий жорстокий: ні разу не подзвонив. Навіщо тоді їй телефон?! В цю мить їй забулися і косі погляди сусідів, похмурі обличчя знайомих людей, погрози лісовиків. Біля Курта вона почувала себе в захистку від суворого життя. У дитинстві, — минав їй дванадцятий чи тринадцятий, — холодної дощової осінньої днини вона, стежачи біля вікна за краплинами, що, мов сльози, збігали вниз по шибці, відчула, як раптом стислося серце. Сама вона була у теплій хаті, світлому захистку, а надворі лютувала осінь і віяло близькою зимою, їй подумалось, як гарно, що в неї є сильні, всемогутні батьки. Це ж вони сховали її від холодного дощу, від погроз зими, коли усе покривається снігом і навіть пташки на знаходять під ним собі їжі. А що, коли несподівано раптом батьки помруть, що буде з нею? Адже сама вона не зможе добути собі ні тепла, ні кусня хліба…

При цій думці її наче обілляло тим холодним дощем, що сіявся за вікном.

Може, це прокинувся прадавній страх перед жорстокою природою, коли людина іще не навчилася зогрівати себе вогнем, клякла восени і збирала взимку корені під холодним снігом…

І в душі її зажевріло тепле, як ніколи, почуття до батьків. Як добре, що вони в неї є, як добре, що вони житимуть ще довго-довго!

Уже давно звик той дитячий страх, уже не потребувала допомоги батьків, які жили на далекій Донеччині і долі яких тепер не знала.

І от цієї страшної воєнної осені, що промчала над нею з громом гармат, бомбових вибухів, розстрілами, ріками крові, вона знову, як у дитинстві, відчула себе слабкою, беззахисною, і єдиною надією у неї став Курт.

Її не обходило, чим він займався на своїй службі, хоч добре розуміла, що це щось страшне і криваве. Почуття відданості гауптштурмфюрерові і якоїсь жіночої гордості за те, що він обрав саме її, та й певної надії на майбутнє, з'явилося у неї не відразу, поступово, в міру того як слабшав її страх перед ним, перед його чорним одягом, черепом і кістками на емблемах. Вона зуміла не ображатися на його слова про слов'янське свинство, про та, що слов'яни недолюдки, і віддала б півжиття, якби у її родовому дереві знайшовся б хоч якийсь німець і вона могла б назватися фольксдойче.

А так їй залишалося догоджати Курту, угадувати усі його примхи, ставати потрібною — особливо після того, як гауптштурмфюрер прохопився обіцянкою забрати її коли-небудь до Гамбурга, де вона побачить справлене життя. І тепер Люція у вільний час захоплено розглядала барвисті німецькі листівки, що подарував їй Раух. Вона уявляла себе на рівних, ошатних вулицях, на алеях гарних скверів, як музику, шепотіла про себе німецькі назви міст і сіл. Одного разу їй приснився сон, наче сидить вона, вбрана у біле шлюбне плаття, у кареті, що зупинилася перед кірхою, стає на підніжку, а Курт у строгому чорному фраку з білою квіткою подає їй руку і веде по сходах вгору до широкої, навстіж відчиненої для них брами храму…

— Ах! — Люція згадала за молоко, яке почало збігати, і притьмом кинулася на кухню. Тим часом гауптштурмфюрер розв'язав картонну коробку, обережно витяг з неї живу ялинку і поставив разом із пеналом кольорових свічечок на стіл.

— Відзначимо вайнахтен, Люціє, — сказав він, коли та повернулася з кухні, — по-вашому — різдво. Ми святкуємо його перед Новим роком… Май на увазі, що ялинку нам надіслав з Берліна сам фюрер, хайль Гітлер! — Раух скинув угору руку звичним жестом. — Це не те що ваші покручені, перехняблені ялини у дикому лісі — вона виросла у зразковому німецькому господарстві, на німецькій землі. В ній пахощі рідної землі і різдвяної ночі. Завтра в святий вечір такі самі ялинки стоятимуть у всіх воїнів великої армії і нагадуватимуть про священну Гаймаг. І так само будуть у кожній німецькій сім'ї. А ось тобі, — сказав далі гауптштурмфюрер, виймаючи з кишені якусь загорнуту у папірець річ. Коли Люція розгорнула пакуночок, в очі вдарив гострий промінчик, в її руках заіскрився, заграв вогнем перстень з невеличким камінчиком.

— Боже мій, який чудовий перстень! — скрикнула вона і знову кинулася Курту на шию, почала цілувати.

Вона не так зраділа персню і тій ялинці — символу німецької сім'ї, як доказу, що Курт її любить, а не тільки тішиться як з іграшкою. Вона не подумала, де він дістав його (звичайно, не купив у крамниці! Де тепер ювелірні крамниці?), Люція не сушила собі голову такими нелегкими запитаннями. Жити треба якомога легше. Вона все принесла на олтар свого кохання, навчилася цілувати його руки, піддаватися найхимернішим примхам, віддаватися не тільки тілом, а й душею, і забувати, забувати, не знати ні про тих, кого погнали у Бабин яр, ні про шибениці, на яких гойдаються хлопці і дівчата з табличками: «Partizanen»… З одною тільки Рахількою вона іще не могла упоратися, і та, пропікаючи її жаринами очей, несподівано поставала перед нею. Часом це траплялося у найсолодші хвилини її любові, вона ніби проганяла її з чужої постелі. І тоді Люція ще нестямніше віддавалася Куртові, намагаючись утопити в любовному шалі всі інші почуття…

Гауптштурмфюрер звільнився з її обіймів і став приладнувати ялинку на журнальному столику. Він трохи поморочився з хрестовиною, яка теж була у посилці, і коли добився, щоб ялинка стала рівно, як вишколений солдат, опустився у крісло, із задоволенням оглядаючи деревце і муркочучи собі під ніс різдвяну пісеньку:

О Таненбаум, о Таненбаум,

ві грюн зінд дайне Блеттер…[3]

Люція тим часом кинулася готувати вечерю з делікатесів, які приніс Раух. Вона миттю підхопила простенький мотив різдвяної пісеньки і, хоч не знала всіх слів, радісно мугикала її на кухні:

О Таненбаум, о Таненбаум,

ві грюн зінд дайме Блеттер…

У неї було піднесене почуття повноти життя, начебто щастя, яке в цей момент переповнювало її, було таке відчутне, реальне, що його можна було пити, як вино із келиха.

Вони дочекалися дванадцятої години, привітали одне одного з вайнахтом, попросили щастя у Санта Клауса, потім добряче напилися, і Курт наказав їй розстелити постіль.

Після палких обіймів втомлений Раух впав у сон. До Люції ж сон не йшов. Сиділа на постелі, прислухаючись, як тяжко дихає коханець. Раз у раз Курт постогнував, схоплювався, тицявся рукою під подушку, де лежав парабелум, і, розплющивши на мить очі, дико озирався. Упізнавши Люцію, він знову падав головою на подушку і засинав. «Тих, що в лісі», Курт теж боявся, і це ніби трохи втішало її, бо ніби зближувало, єднало її з коханцем. Спільні друзі, спільні вороги, спільні страхи і спільні радості.

Уночі біле здається сліпучим, чорне — іще чорнішим. Тільки дві фарби, дві ознаки — і між ними жодних півтонів. Усе стає надзвичайно загостреним, виразним, чітко окресленим. Думки Люції ставали перед нею картинами, а не абстракціями, живими сценами з її життя.

Перше її кохання і перша трагедія. Федір «Американець» (вона не запам'ятала його справжнього прізвища, можливо, й не знала)… Для всіх і для неї він був «Американцем», бо одягався у строкату ковбойку, носив на голові крислатий капелюх і величезні штиблети з крагами. Зараз Люція не пригадує його обличчя, але добре пам'ятає, як він, керуючи у клубі самодіяльним драмгуртком, запросив її на сцену, пообіцяв чотирнадцятилітньому дівчиську велику акторську славу. Згодом, скориставшись її довірливістю, він заманив у свою хату і згвалтував її.

Вона мало не втопилася у Дінці від сорому, огиди і болю. Але Федір запевнив її, що мистецтво вимагає жертв і так буває з кожною актрисою. Зрештою, вона простила йому.

Він розбестив її, і дівчина швидко відчула силу своєї звабливої посмішки, навчилася лукавій грі очей, почала користатися з молодості для втіхи. Дякуючи гарному голосу, згодом вступила до музичного училища у столиці, і «Американець» зник з її життя.

Закоханих школярів вона зневажала, лише дорослі чоловіки цікавили її. І навіть коли їй сказали, що однокурсник пробував отруїтися через неї, вона лише посміхнулася.

Жоден з нових коханців не нагадував їй «Американця», не розпалював в її грудях такого пекучого вогню.

І ось тепер Курт — переможець, владар життя і смерті — викликав у неї такий самий шал, і вона, як колись, п'яніла від кохання.

Після того першого вечора гауптштурмфюрер більше не привозив її до своєї квартири. Він сам щоразу несподівано вдирався серед ночі або уже й під ранок до неї, скуйовджений, злий, колючий, з осклілим, немов у мертвяка, поглядом, і завалювався спати або дозволяв Люції своїм теплом повертати його до життя. У такому випадку він мовчки скидав мундир, чоботи, тицяв свій парабелум під подушку і нетерпляче чекав, поки вона роздягнеться. Від нього тхнуло кам'яним пилом, вогкістю, цеглою і кров'ю, він м'яв і калічив її лагідне тіло, але зрештою виявлявся слабким мужчиною і лютував від цього. Певно, інші пристрасті палили його, і, розуміючи це, співачка спочатку дивувалася, чому саме вона стала потрібною йому. Потім вирішила, що чимось відрізняється від інших доступних гауптштурмфюреру жінок, влаштовує його більше, ніж ті, до яких він, перегорівши на своїй пекельній роботі, ставав байдужим. Згодом відчула, що саме своєю беззахисною покорою до його диких примх, своєю щирою співучастю у його забавках вона знімала з Курта стресовий стан і озвіріла протягом гестапівської ночі душа гауптштурмфюрера знаходила собі з нею відраду і заспокоєння. Не з першої ночі зрозуміла вона його бажання і звички, потім і собі знайшла гостру насолоду, обіймаючи Курта, — ніби цілувалася з самою смертю. Вона здогадалася, що саме йому треба, щоб відчути себе мужчиною, і йшла йому у всьому навстріч. Він вимагав у постелі, щоб Люція розповідала подробиці того інтимного, ще зазнавала вона раніше з іншими чоловіками, і вона, догоджаючи, розповідала, часом навіть вигадуючи, чого й не було. Певно, підступно у гауптштурмфюрерові у такі хвилини прокидалися інстинкти кам'яного віку, коли будь-яка жінка племені належала всім і кожному. Він слухав Люцію, розпалювався, а потім скрипів зубами і давав їй ляпаса або щосили щипав пальцями.

Якось, коли Курт її дуже боляче вдарив, вона крізь сльози сказала:

— Тобі слід було б одружитися на професійній повії — вона більше догодила б.

— Можливо, — погодився він.

Іноді він примушував її слухати його розповіді, як у таборі гвалтував єврейських дівчат перед розстрілом. Здавалося, він намагався викликати у Люції страх і відразу до себе, а тоді примусити її придушити в собі ці почуття і віддано цілувати його. Це було якесь дивовижне, нелюдське викривлення, гвалтування духу, і гауптштурмфюрер кохався в цьому, бо тільки так йому було гарно… Проте Люцію влаштовувало все. Адже для неї у цей тяжкий і жорстокий час війни складалося все так, як вона мріяла. Курт обіцяв влаштувати її згодом у оперний хор. а попереду — хто зна, чого доброго, буде йому потрібна і після війни, і в Гамбурзі…

Люція підвелася на лікті і глянула у вікно. Автоматник стояв на своєму місці. На душі у співачки було спокійно — значить, не завітає несподівано до неї «той» із лісу чи з якихось глухих міських підвалів. Правда, після того, як Курт піде, солдат теж зникне, але тоді вже розвидниться і пропадуть нічні страхи.

Тільки одна тінь прослизала до неї повз охорону, крізь будь-які перепони. Ніщо не могло її зупинити. Це була тінь Рахільки. Привид ставав перед нею, сумний і докірливий, — дві жарини очей пропікали душу…

Так тяглося якусь мить, Рахілька встигала промовити тільки єдину фразу, щоразу одну й ту ж саму:

«Люсю, чому мене мають убити? Спитай його… ну спитай…»

З цими словами вона зникала, а у вухах Люції ще довго лунав той благальний безсилий голос, і стискалося серце. Цієї миті вона раптом згадувала, що спить на постелі Рахільки, що їсть з її тарілок, що бринькає не її піаніно.

Рахілька і на цей раз миттю зникла. Люція ще раз глянула у вікно. Солдат, здавалося, і не поворухнувся. Вона подумала: «Які хороші, муштровані у Курта солдати! З такими він завоює весь світ!» Жінка прислухалася до коханця. Вій уже спав глибоким сном, дихав рівно і спокійно.

У Люції промайнула дика думка: «Його зараз легко убити тим самим фінським ножем, який подарував для кухні».

Думка була дурна і зникла, хлюпнувши в душу Люції теплою хвилею: «Як він мені довіряє, навіть своє життя!»

Легенько, щоб не потривожити гауптштурмфюрера, жінка підтягла край пухової ковдри, ящіркою вповзла під неї і притислася до гарячого тіла.

12

Домовились так: столяра рембуду Бородія слідчий допитає сам, а капітан Андрійко разом з лейтенантом Задорожним побувають у тих заводських Будинках культури і клубах, де працювала Людмила Гальчинська. Бородія, правда, викликали на четверту годину дня, але капітан не був певен, що впорається до цього часу. Пенсійна справа Гальчинської свідчила, що співачка поміняла чотири культосвітні заклади, поки вийшла на пенсію. Людмила Йосипівна весь час урізноманітнювала свою діяльність: то була концертмейстером, то співала солісткою. Близько року після війни вона навіть виступала у хорі столичної опери, але з причин невідомих і капітаном не з'ясованих перейшла на клубну ниву… Треба було об'їхати усі заклади, поговорити з людьми, поритися у документах.

— Ну, гаразд, ми поїхали, — сказав капітан, відчинивши двері. — Я теж з охотою послухав би цього Бородія, але… Не заспокоюсь, поки не знайду «С». Він висить на мені, як камінь. А з акторами можна зустрітися і поговорити тільки на репетиціях, увечері вони працюють…

— Розумію, — погодився слідчий Співак. — Привези дані про таємничого «С», а я, якщо вже виникне підозра, розберу цього столяра до кісточок. Бажаю успіху!

— До біса! — пробурчав у відповідь капітан і зачинив за собою двері прокурорського кабінету.

Замість четвертої години, столяр рембуду Бородій з'явився десь о п'ятій, чим викликав незадоволення Співака. Втім, слідчий часу даремно не втрачав. Перебираючи свої записи і міркуючи над фактами, уже виявлені ним і всією оперативно-слідчою групою, він співставляв їх, підсумовував, намагаючись утворити єдиний суцільний ланцюжок, який мав дотягтися до невідомого злочинця. Ланцюжок не ставав єдиним, раз у раз обривався, і окремі ланки його випадали, жодного з підозрюваних не можна було вважати убивцею.

Потираючи свій довгий ніс, погладжуючи худі щоки, — звички, яких ніяк не міг позбутися, бо не помічав їх, — Співак ніби розкладав підозрюваних по трьох поличках.

По-перше, мала чи не мала дана особа достатні причини, щоб наважитися на злочин, по-друге, чи була в неї реальна можливість здійснити свій намір, і, по-третє, чим доведено, які факти свідчать, що цей намір було здійснено. Радник юстиції брав дані кожного підозрюваного і приміряв до цих трьох визначених ним рамок.

Насамперед племінниці Людмили Гальчинської — Оксана Гальчинська і Олександра Хоменкова. Співак уявив собі цих молодих жінок, їхні обличчя, коли сказав їм, що тітку було убито… Він не міг уявити собі конкретну подію, картину, як із викривленим від люті і власного страху обличчям одна або друга жінка б'є молотком по голові тітку, яка повернулася спиною.

Але… достатні причини? Були. Спадщина. Зажилася тітонька із своїми діамантами, а тут нелегкі життєві проблеми, діти. І чи не найбільше у цей час, в кінці року, про багатство могла мріяти Оксана Гальчинська, бо, певно, тітка сказала, що спадщина переписана на неї.

А чи не могла це вчинити не Оксана, а саме Хоменкова, образившись на тітку, помщаючись їй? Певно, що ні, — за життя тітки Олександра ще могла сподіватися на чергову примху старої, коли та раптом перепише заповіт на неї.

Чи мали племінниці, одна й друга, реальну можливість здійснити такий злочинний намір? Певно, що мали, — і разом, і кожна окремо. Адже були вхожі до тітки так само, як, мабуть, і їхні чоловіки, хоч тітка не любила і не пускала їх до себе.

Але, головне, які факти свідчать, що вони здійснили такий намір? Які докази?

А доказів у слідчого не було, хоч оперативники на чолі з капітаном Андрійком шукали їх.

Підозру на масажистів оперативно-слідча група, детально перевіривши їхнє алібі: і в лікарні, і з виїздом на Закарпаття, — повністю відкинула. Ні один, ні другий двадцять другого грудня не могли бути у Людмили Гальчинської. Так само детально допитали майже всіх, чиї адреси, телефони і прізвища Співак і Андрійко знайшли у записних книжках убитої. Це була нелегка, копітка робота, але вона дала можливість виключити з розшуку і слідства багатьох зайвих людей, що звужувало напрям дії і залишало одну-дві версії, на розгляді яких зосереджувалися усі зусилля.

Тепер, крім усього, залишалися ще столяр рембуду і невідомий «С».

Не встиг Співак обміркувати усі підходи до цих версій, як у двері несміливо постукали. Стук був тихий, але, певно, людини, яка знала дещо про двері. Відвідувач стукав не у площину дверей, на які було набито ледерин, а по одвірку, і радник, здогадався, що це прийшов столяр.

— Увійдіть! — гукнув він. Двері повільно прочинилися.

— Ага, нарешті! — гримнув Співак, чим, певно, налякав Бородія, який зупинився, не зачиняючи за собою дверей і мнучи у дверях шапку. Обличчя його, повне, з трохи лапатим носом, досить зморшкувате як на порівняно нестарі роки, трохи брезкле, як у п'яничок, було збентежене.

— Ви мене викликали? — спитав, витягаючи з кишені пальта зібгану повістку.

— Ви — Бородій?

Той кивнув.

— Проходьте ось сюди. Сідайте. Можете роздягтися.

Столяр обережно сів на один із стільців навпроти слідчого, на другий поклав шапку, пригладив долонею чуб, але роздягатися відмовився.

— Ви знаєте, чому вас викликали до прокуратури?

— Ні, не знаю.

— Гаразд. Напишемо протокол. — Співак узяв ручку. — Ваше прізвище, ім'я та по батькові!.. — Заповнивши анкету, радник юстиції промовив: — Я, слідчий прокуратури Співак, буду допитувати вас як свідка у справі вбивства Гальчинської Людмили Йосипівни.

Бородій витріщився на слідчого. Обличчя його не почервоніло, не взялося плямами, а стало якимсь суціль сизим, аж наче чорним, і на ньому виразно виділилися голубі, як у дитини, очі.

— Та ви що! — нарешті спромігся видушити з себе столяр. — Я її не вбивав, боронь боже!

— А ми цього не стверджуємо, — заспокоїв його Співак. — Ми вас поки що допитуємо як свідка. Поки що, — підкреслив він. — А що далі? Все буде залежати від ваших щирих, правдивих і повних відповідей на мої запитання. — Ви знали Гальчинську Людмилу Йосипівну?

— Так. Знав.

— Коли і як ви з нею познайомились?

— Гнилі рами міняв на вікнах.

— Вона вас сама запросила?

— Ні, по плану. Будинок старий, все погнило. Мали зробити повний ремонт, вона відмовилась.

— Коли це було?

Бородій на мить замислився:

— Шість років тому. Приблизно.

— Ну, поміняли рами і більше не бачили її?

— Бачив, аякже.

— Ви що, подружилися?

— Та як сказати, — столяр опустив очі.

— Ну!

— Хороша людина була, дуже гостинна. Воно, коли у людей робиш, кожний господар пляшку поставить, але Людмила Йосипівна серед усіх — найщедріша..

— В чому ж її щедрість була?

— Ну, зайдеш по дорозі, завжди пригостить.

— Поставить пляшку?

— Еге ж.

— Ну, поставить, вип'єте… До речі, — мовби згадавши, що саме треба спитати, сам себе перебив слідчий. — А чого, власне, вона мала вас пригощати? Зробили ви їй нові рами, поставила вона пляшку чи якісь гроші дала — і квит! Ви щось іще робили для неї, якісь послуги надавали?

— Та ні.

— Вона пригощала вас, чужу людину, просто так?

Столяр мовчав.

— Чи, може, все-таки за якісь заслуги?

Столяр і далі не піднімав голови, а Співак продовжував його терзати.

— Значить, надумали — зайшли. «Здрастуйте». — «Здрастуйте». А вона зразу ж: «Сідайте, дорогий гість, до столу, ось вам пляшка, ось закуска». Так? Може, ви її родич?

Бородій похитав головою.

— Ну, а що далі? — настирливо питав радник юстиції. — Ну, Василю Вікторовичу…

Почекавши кілька секунд, Співак знову:

— Ви що, випивали, а тоді подіймалися і йшли собі?

Ні, з цього свідка важко щось витягти. Але Співак мав неабияку практику.

— Майте на увазі, громадянине Бородій, ми все знаємо. І питаємо виключно, щоб переконатися, що ви людина чесна, правдива і нічого від слідства не приховуєте. Ви зрозуміли, вас допитують у справі вбивства вашої знайомої Гальчинської. Це не жарт, це не про крадіжку яких-небудь табуреток йдеться… Так що нічого справляти мовчанку. Ви знали, ще Людмила Гальчинська людина багата? Ви бачили на ній дорогоцінності?

Бородій засовався на стільці, скинув на слідчого злякані очі.

— Бачив.

— Вони вас зацікавили?

— Та ви що, хіба я баба?! Нащо вони мені?!

— Ну, про те «нащо» чи «не нащо» поговоримо далі. А зараз повернемось, — на язиці крутилося Ковалеве «до наших баранів», але досить того, що Андрійко де треба, де не треба встромляє цю приказку, — повернемося до попереднього, — закінчив він фразу. — Які були у вас взаємини з Людмилою Йосипівною? Ви її любили?

— Ще?! — спалахнув обурено столяр. — Любив?! Оцю тлусту бабу?!

Співак не зреагував на обурення допитуваного.

— Я вас попереджував, Василю Вікторовичу, що мене цікавить тільки правда, вся правда.

Столяр знову опустив голову.

— Значить, завітали в гості, випили. А далі? Пішли додому чи в неї-таки засинали п'яним? Набиралися добряче? До зеленого змія? В дошку?

— Бувало, — зрадівши знайомому лексикону в устах слідчого, промовив столяр. — Не так щоб в дошку, але піддавав добре… Я, знаєте, — пожвавився він, — біду маю: як почну — не можу зупинитися. Хоч не вживай зовсім. Як по п'ю, то не п'ю, а візьму одну чарку — вона кличе другу, щоб до пари, а та теж шукає собі товаришку… Та інакше й неможливо було: як гляну тверезими очима на цю купу сала, як подумаю, що потім треба з нею… так, знаєте, навмисне очі заллєш, щоб нічого не бачити… — Столяр якось неприродно здригнувся і зіщулився. — А брильянти її мені до лампочки, — додав він. — Я про них і не думав…

Бородій раптом зрозумів, що проговорився, і замовк. Слідчому навіть здалося, що на його неголених щоках крізь щетину пробився легкий рум'янець. «Оце так!» — здивувався Співак.

— Ну давайте, не соромтесь, — по-дружньому промовив він. — Діло таке, житейське. Не хлопчики… Так би мовити, між нами, чоловіками, кажучи… — підбадьорив столяра.

— Та бувало, чого ховатися… Ну до чого, скажу вам, бридко! Туша свиняча, а не баба. Туша, та й годі, — повторив Бородій, розпалюючись. — Тільки коли очі заллю! Сам собі слово давав: «В останній раз! І гори вона синім полум'ям!..» А потім минає якийсь час, витрачусь, горло пересихає, терплю день, другий, і ніхто не те що на пляшку — на сто грамів не позичить. Ото дзвоню їй і йду. Як кролик до удава. Ще й боюсь, коли б не передумала… Знаю — і випивка буде по саму зав'язку, і закусь добра, а іншим разом ще й у кишеню на похмілля тицьне… Добре, думаю, не обріжеться мені, якщо іще один раз…

Бородій замовк і нижче нахилив голову. Співаку було неприємно дивитися на цю порівняно немолоду людину, — столяру минав сорок другий рік, — яка сиділа перед ним, ховаючі очі. І все ж п'яничка столяр здавався йому чистішим від тих молодиків-масажистів із середньою медичною освітою. Цей хоч очі собі заливав перед тим, як обійняти ту гладку Людмилу Йосипівну, що колись, дуже давно, була стрункою Люцією.

— Ну, що ж, а тепер знову про головне, Василю Вікторовичу, — нагадав Співак. — Поговоримо про діаманти. Ви не здогадуєтесь, де вони могли подітися з хати Гальчинської?

— Та я, боже мій! — заприсягався столяр.

— Ви бачилися із Людмилою Йосипівною десь із двадцять першого по двадцять третє грудня?

— Двадцять першого? Двадцять третього? — перепитав Бородій. — Ні.

— А двадцять другого?

— Теж не бачив.

— Коли ви востаннє були в неї?

— Востаннє? — почухав потилицю, пригадуючи дату, столяр. — Зараз точно скажу. В кінці листопада. Більше не був. У мене під Новий рік роботи під саму зав'язку. План річний горів. Начальство як сидорову козу ганяло. Ні суботи тобі, ні неділі! — Він на мить зупинився, весь вигляд його свідчив про напружену роботу пам'яті. — Ні, брешу! — раптом мало не радісно вигукнув він. — Був я в неї у грудні, на початку, третього числа. Останній вихідний нам дали у старому році.

— Третього грудня? — перепитав Співак. — Ви точно пригадуєте?

— Точно. У неділю.

— І більше не було вихідних аж до Нового року?

— Ні.

— А що ви робили і де були двадцять другого грудня? Мене цікавить весь день, з ранку до вечора. Строго по годинах… Не поспішайте. Спокійно згадайте…

І Бородій почав згадувати, що робив, де був у той четвер двадцять другого грудня. Це була для нього нелегка справа. Він весь час плутався у днях і датах, виправлявся, міняв свідчення і зрештою сказав: «Робіть зі мною що хочете, але у той передноворічний тиждень, і в середу, і в четвер, і в п'ятницю, до пізнього вечора був на роботі, хіба що в обід у гастроном вибігав купити поїсти.

Співак згадав розповідь Шумейкової про те, що уже в новому році вона побачила Бородія на Бессарабському ринку. Вони мало не ніс до носа зіткнулися, проте столяр удав, ніби не упізнав її, а відвернувся і швиденько гайнув собі. Хочеш не хочеш, думалося слідчому, а версія «знайома», яку можна було розробляти стосовно молодих негідників масажистів, якби не їхнє алібі. Доведеться, вирішив він, доручити лейтенантові Задорожному перевірити слова Бородія і уточнити, чи справді столяр має алібі.

Вивчаючи похнюпленого чоловіка, який раз у раз пригладжував долонею свій і так рівненький, прилиплий до спітнілого лоба чуб, радник юстицїї раптом подумав: «А чи не використовувався цей чоловік Гальчинською іще для чогось? Адже для любовних розваг вона мала молодших жеребчиків!» Услід за цією думкою народилася інша, яка, здавалося, ніяк не була пов'язана з попередньою: «Звідки Гальчинська брала гроші? Пенсія у неї мізерна, інших матеріальних джерел немає. Є тільки одне — дорогоцінності, які невідомо як припливли до неї. Багаті коханці у дні молодості? Але такими подарунками, як той перстень, що його не могли оцінити в Києві, навіть міліонери не розкидаються… Дорогоцінності, коштовні прикраси… Але діамантами ситий не будеш, не гризтимеш їх… раніше їх треба обміняти на гроші… Хто ж їх продавав Гальчинській, хто купував?.. Тут цілий клубок нерозгаданого, і, можливо, саме у цьому клубку та ниточка, яку вони з капітаном шукають…

Сама вона навряд чи продавала б, та ще незнайомим людям. Здавала б у скупку? Теж ні. Там вимагають паспорт. Побоялася б, щоб не зацікавились, звідки у неї такі унікальні антикварні коштовності?

Можливо, доручала саме Шумейковій і цей спільний інтерес склеював їхню дружбу, а всі розмови релігійної лікарки про спасіння душі, — то лише камуфляж?

Петро Якович вирішив ще раз допитати Шумейкову і спробувати вивідати це у неї, а також поцікавитися скупкою, яка якраз міститься в районі Бесарабки.

Але якою мірою його міркування можуть стосуватися столяра Бородія?

Він ще раз обвів поглядом Пригніченого підозрюваного, який покірно сидів перед ним, якийсь ніби розчавлений подіями, що каменем впали на його голову, і весь час смикав край рукава свого старого ватяника.

Ні, вирішив Співак, не доручила б Гальчинська якийсь свій діамант продати цій людини із спитим, одутлим обличчям. Це у будь-кого викликало б підозру і, зрештою, вивело б на неї.

— Добре, Василю Вікторовичу, — відриваючись від довгого ланцюжка міркувань, перейшов до дальшого допиту радник юстиції. — Повертаємось до коштовностей Людмили Йосипівни. Ви заявили, що бачили їх на ній, але вони вас не цікавили. Так?

— Так, — радо кивнув Бородій, думаючи, що слідчий цілком згодний із його запевненнями.

— А мені щось не віриться, що ви такий вже байдужий до краси, — говорив далі Співак, спостерігаючи, як хмурніє лице підозрюваного. — Ви ж майстер, і червонодеревник, мабуть, а не просто складач табуреток, ніжок та проніжок. Як же ви не захоплювалися такою красою?..

— Та мені… хіба мені, як випив, до них було, заллю очі — і все… Що я там бачив?!

— А не доручала вам Людмила Йосипівна продати обручку або камінчик?.. Ну, віднести до скупки або що… — про всякий випадок, щоб потім не дорікати собі, спитав Співак.

— Ні, — хитнув головою столяр. — Ніколи такого не казала…

— Гм, — гмукнув слідчий. — Добре. Тепер, Василю Вікторовичу, останнє запитання. Дуже важливе. Напружите пам'ять, згадаєте — і на сьогодні все, я вас поки що відпущу. Відповідайте як на сповіді, наче перед батюшкою.

Бородій втупив у радника юстиції насторожений погляд.

— Скажіть, Василю Вікторовичу, чи не говорили ви кому-небудь про коштовності Гальчинської?

Столяр відразу хитнув головою.

— Не поспішайте, — попередив Співак. — Подумайте, згадайте… Не спеціально, а так, випадково, з п'яних очей… Могло бути. Цілком. Десь бевкнули: мовляв, є така багатюща жінка, у якої діаманти і різні прикраси… Га, Василю Вікторовичу? Пригадайте.

— Ні, — твердо сказав столяр. — Ніколи й нікому!

— А все ж? Нікому не похвалилися, що от маєте знайому, яка завжди пляшку поставить. Десь комусь за чаркою. Різне говориться за столиком, коли у чоловічій компанії…

— Про таке не говориться, як у мене, — похмуро відповів Бородій.

— Дайте вашу повістку, — сказав Співак, — щоб вас випустили… А самі ось прочитайте протокол і підпишіть.

Радник юстиції із змішаним почуттям дивився услід сутулій постаті столяра, який важкою ходою пішов до дверей. Він випростав свої довгі зомлілі ноги під столом. Якщо довго тримати їх в одному положенні, зігнутими, то через хворобу судин кров у них біжить погано, вони терпнуть і тупо болять…

13

Гнилий осінній вітер проймав до кісток. Сіялася мжичка, в пелену дрібнісіньких краплинок холодного дощу раз у раз вдиралися заряди колючих сніжинок. У темряві розпливалися рідкі вогні двох ліхтарів і світловид фар великих закритих фургонів, які виладналися в один ряд на просторому подвір'ї психлікарні.

Адамадзе переступав з ноги на ногу біля однієї з таких машин. Його, як і всіх поліцаїв, яких привезли цієї ночі до психлікарні, не проінформували, навіщо їх підняли серед ночі і що означає очікувана акція. Але внаслідок логічних міркувань, в основі яких був уже набутий досвід, поліцаї здогадувалися, навіщо ці великі фургони, чому операцією керують гестапівські чини. Не було для них секретом, що, за фашистським орднунгом, євреї, цигани, комуністи, а також невиліковні хворі, зокрема психічні, мусять бути знищені. Одні — як вороги націонал-соціалізму, інші як неповноцінні чи баласт, що даремно хліб переводять. Отже, німці щось надумали зробити з мешканцями психлікарні.

Адамадзе нервував. Адже в цій лікарні тримають Апостолова, заради зустрічі з яким перетяв океан, поневірявся по Європах, злигався з німцями, став мало не інвалідом.

Втратити зараз Апостолова, єдину, хоч і дуже тонку, ниточку до скарбу, було б повним крахом усіх надій. У колишнього князя обертом йшла голова. Але поки що він нічого не придумав і мовчки стояв в оточенні. В голові весь час спалахували картини пережитого, що ятрили душу. У Франції його запроторили до табору інтернованих іспанців та добровольців інтернаціональних бригад, хоч він ніякий не іспанець і менш за все цікавився як генералом Франко, так і демократами. Тільки щасливий випадок вивів його з того табору. А потім — Німеччина, охоплена шалом звірячого патріотизму: «Дойчланд, Дойчланд юбер алес!» Коли німецькі війська увійшли до Парижа, він попросився на службу в армію фюрера і йому, колишньому підпоручику білої Добровольчої армії Врангеля і нащадку грузинського князя Адамадзе, було виявлено довір'я, порадили почекати якийсь час. Він, звичайно, не знав, що слушний час, про який йому натякнули, це наступний «дранг нах остен» — війна з більшовицькою Росією. Він не був великим політиком чи дипломатом, але інтуїтивно відчував, що раніше чи пізніше це станеться, бо не повірив у договір між Гітлером і Сталіном, і не помилився.

І ось тепер все гинуло. Адамадзе не знаходив собі місця. З кожною хвилиною нервував усе дужче, бо розв'язка невідворотно наближалась, а нічого путнього не придумав. Від хвилювання йому стало жарко, і він уже нічого не помічав навколо: ні мряки, що висіла над головою, підсвічувана ліхтарями, ні вітру; не помічав і розпливчастих постатей поліцаїв, що так само ниділи біля машин, чекаючи наказів гауптштурмфюрера, який зайшов у приміщення розпорядитися евакуацією.

«Що робити?! Що робити?! — билося в голові Адамадзе. — Зараз виведуть їх, разом із іншими і запхнуть у машину й Апостолова і повезуть десь на ліквідацію, можливо, у Бабин яр, — і прощай надія що-небудь довідатися про скарб». На очах у Адамадзе обривалася остання ниточка. Звичайно, від колишнього банкіра багато не довідаєшся — князь це уже зрозумів: що взяти з божевільного?! Але хто зна, може, старий якось і прохопиться потрібним словом — нікому не відомо, як крутяться жорна у покаліченому млині…

«Випросити Апостолова у гауптштурмфюрера? Попросити відкласти акцію для банкіра? Завдяки рекомендації співачки, гауптштурмфюрер Раух прихильно ставиться до нього. Він влаштував його до поліції, куди раніше не брали через кульгавість, і навіть не рядовим, а старшим поліцаєм. Єдине, що зажадав Раух від Адамадзе, — позбутися бороди. Борода була пишна, чорна до синяви, з ледь помітними білими іскорками. Колишній князь викохував її у лікарні, куди потрапив після падіння з містка, дорожив нею. Але що зробиш, коли треба! Гауптштурмфюрер не любив борід — вони завжди нагадували йому про партизанів-лісовиків.

Проте як пояснити таке прохання?

Адамадзе кляв себе, що не здогадався під яким-небудь приводом раніше забрати Апостолова з лікарні. Чорт із ним, посадив би в хаті, доглядав би і, дивись, витяг би з нього, що треба. Але хто міг подумати, що ця акція відбудеться так швидко і так несподівано.

«Сказати гауптштурмфюреру, що це мій тесть? — гарячкове міркував Адамадзе. — Ні, — вирішив він, — не допоможе!»

«Відкритися Рауху і поділити скарб?!»

«Неможливо. Забере все і застрелить».

«Ні, не знищить, принаймні попервах. Йому потрібен буде зацікавлений помічник».

«А потім усе одно кінець! Від гауптштурмфюрера нікуди не втечеш, не сховаєшся. А накладати головою не варто, навіть заради мільйонів. Що ж робити?»

Цілком вірогідно, що Раух такий фанатик нації, який відмовиться від власного щастя на користь Гаймат і Гітлера. Тоді він офіційно організує розшуки, сподіваючись в разі удачі на ще один хрест і підвищення по службі… А він, Адамадзе, залишиться ні при тих ні при сих. І мовчатиме, бо, як тільки розкриє рота, той самий Раух негайно його знищить.

«Що ж робити?!»

Побачивши, що з лікарні строєм, покрикуючи, есесівці уже виводять першу партію хворих у лікарняних халатах, що, загуркотівши мотором, один із фургонів під'їхав упритул до ганку, щоб хворі прямо з дверей лізли в нього, Адамадзе зовсім розгубився. Він кинувся до фургона, хоч місце його було біля брами і машин, і почав зазирати в обличчя хворих, які покірно, навіть поспіхом залізали у черево фургона, куди не проникав пронизливий вітер і тому там було трохи тепліше, ніж надворі. Апостолова серед них не побачив.

Та ось від'їхав перший фургон, поступаючись місцем біля ганку наступному. Друга машина… третя… Усе відбувалося швидко, чітко, тихо, навіть буйні хворі у гамівних сорочках із зав'язаними ззаду рукавами не дуже огризалися.

І нарешті… Адамадзе спочатку більше інтуїтивно відчув, ніж побачив, що до чергового фургона залазить колишній банкір.

Не тямлячи, що робить, — будь що буде! — він кинувся до приступки, на яку вже піднявся Апостолов, збираючись гулькнути у затишок фургона, і стягнув його вниз. Посадка затрималася.

— Век! — загорлав на Адамадзе есесівець, що стежив за посадкою. Але в цей момент із сусідніх дверей разом з лікарями вийшов гауптштурмфюрер Раух і наблизився до машини. Він теж спочатку не втямив, що відбувається, чому поліцай витягає з юрби божевільного замість того, щоб заштовхнути його в фургон.

Адамадзе виструнчився перед Раухом.

— Гер гауптштурмфюрер, це — банкір, — показуючи на Апостолова, забелькотів він ламаною німецькою мовою. — Розумієте — банкір, діаманти, золото, сапфіри, долари, стерлінги, марки.

Раух підозріло глянув на Адамадзе, певно, у нього промайнула думка: чи не треба й цього поліцая, який, здається, теж збожеволів, вкинути до фургона? Але слова «гольд», «діаманти» пробилися до його свідомості. Він змахнув рукою есесівцю біля машини — продовжуйте посадку! — а сам, освітивши Апостолова потужним ліхтарем, пильно подивився на невисокого, худорлявого дідка, що тремтів від холоду у своїй тоненькій лікарняній піжамі.

— О, банкір?! — перепитав Раух Адамадзе.

— Так, так гер гауптштурмфюрер.

— Він має скарб?

Раух наказав Адамадзе відійти від фургона. Ведучи за собою Апостолова, той рушив за гестапівцем.

— Ну, — грізно спитав поліцая Раух, відійшовши подалі від тих, хто міг почути їхню розмову.

— Гер гауптштурмфюрер, цей чоловік після революції сховав значні скарби. Він був керуючим великого банку у Харкові і рятував цінності від більшовиків. І знає місце тільки він.

— Хе-хе! — пхинькнув Раух. — Що може знати божевільний?!

— Я сподіваюсь розговорити його. А якщо він зараз піде, — Адамадзе затримався, підбираючи слово, — за наказом…

— Гм, — гмукнув гестапівець. — Зрештою, це ніколи не пізно… А звідки ти знаєш про це?..

— Я був знайомий з ним ще в громадянську війну в Росії, я дружив з його дочкою Клавою, точніше, був її нареченим, отже, законний спадкоємець…

— Законний навряд, — посміхнувся Раух. — Але оскільки більше спадкоємців немає, будемо так вважати. Отже, де скарб? Кажи швидше, мені ніколи!

— Цього я точно не знаю. Маю деякі плани, але їх треба уточнити. Я сподіваюсь і на нього, — кивнув на Апостолова, що мовчки видирався з міцної руки старшого поліцая.

Гауптштурмфюрер гукнув у ніч, і до нього підбіг водій у формі солдата СС.

— Обох до мене, — наказав Раух, кивнувши на Адамадзе і Апостолова. — У вартівню.

Солдат повів їх до машини гауптштурмфюрера. Адамадзе впихнув хворого у легкову БМВ, сів поруч, і автомобіль покотився до центру міста, їм навздогін гарчали мотори фургонів, що виїжджали з подвір'я лікарні. Останнє, що Адамадзе почув, коли сідав у БМВ, був різкий вигук гауптштурмфюрера: «І персонал теж! Вони такі ж, як і їхні пацієнти!» Перед очі ніби став головний лікар з його пташиним обличчям і гострим, підозріливим поглядом. Майнула думка, що народилася у душі, вдячній цієї хвилини до Рауха, — гауптштурмфюрер завжди має рацію.

Гауптштурмфюрер, повернувшись у гестапо, не відразу зайнявся Адамадзе і Апостоловим. Певно, у нього були більш нагальні справи. Князь не знав, що думати, замкнений на кілька годин разом із божевільним. Що може вигадати витончений садистський розум гестапівця, передбачити він не міг.

Та ось клацнув замок у камері, і мовчазний солдат коротким рухом правиці наказав йти за ними: «Ком!»

Коридором, яким вони йшли до кабінету Рауха, назустріч рухалось двоє: попереду, похитуючись, якийсь закривавлений чоловік, за ним — чорний солдат. При їхньому наближенні конвоїр зупинив побитого і штовхнув його лицем до стінки.

Адамадзе зрозумів, що це допитували якогось підпільника чи партизана. Останнім часом, немов прокинувшись від шоку, у місті заворушилися підпільні групи, з'явились на базарах у кошиках покупців закличні листівки про опір окупантам, ліпилися і на мокрих стовпах, на стінах будинків, почалися пожежі на залізниці, в майстернях. З Берліна наказали негайно покінчити з цим.

Гестапо лютувало, перепадало й поліції, яка з ніг збилася, шукаючи по місту «листонош», виявляючи саботажників.

Самого Адамадзе ці справи не хвилювали. Звичайно, стовбичити холодними чорними ночами десь на посту чи патрулювати вулицями, проводити облави, чекаючи кулю з-за рогу, було не дуже приємно. Але він сприймав ці тяготи і небезпеку як видатки великої мети, заради якої переплив океан і, ризикуючи життям, протюпав через вогненний фронт аж сюди, до Києва. Його цікавив тільки апостоловській скарб, притягував, як магнітом. Він забрав усі його думки, ввижався і вдень, і вночі розсипами сліпучих камінців, золотих монет і раритетів, з яких кожен може забезпечити після війни розкішне життя.

Все інше Адамадзе робив із службового обов'язку, з прямого наказу начальства, уже розчарувавшись в ідеях, які колись привели юнкера у біле військо визволителів Росії і впродовж багатьох років наповнювали його життя якимсь змістом. Щось похитнулося в ньому після сільської лікарні, де він вперше побачив простих людей, катованих війною, викликали відразу і нелюдські акції гестапо, в яких і він мусив брати участь, силуючи себе ні про що не задумуватися.

Проводячи у коридорі повз скаліченого чоловіка, Адамадзе опустив погляд і пришвидшив крок. Конвоїр зупинив його і Апостолова перед вузькими дверима якогось кабінету і постукав. Потім проштовхнув їх у кімнату і, клацнувши каблуками, виструнчився.

Раух стояв серед кабінету, збуджений, розхристаний, із страдницьким виразом на обличчі і лівою рукою погладжував свою правицю.

— Не стримався, донерветер, — пробурчав сам до себе, тамуючи біль. — Фанатичний бандит, — кинув Адамадзе. — Тепер хтозна, скільки болітиме. Не люблю бруднити об них руки, є для цього у мене фахівці… А тут не витримав… Та нічого, підвал ту свиню іще чекає.

Біль у руці потроху вщухав, і гауптштурмфюрер, пильно глянувши на Апостолова, звернувся до Адамадзе:

— Ви його пробували розпитати, поки були разом? Він якось реагує на ваші слова? Я сподіваюсь, ви, князю, не образилися, що довелося потримати трохи вас в ізоляції, — раптом додав Раух. — Наша таємниця не повинна розповзатися.

Адамадзе кивнув. Здається, гауптштурмфюрер теж захопився ідеєю пошукати скарб банкіра і збирається, незважаючи на різницю становища, поводитися з старшим поліцаєм як із рівнею.

— Розмовляв, розпитував, але поки що безрезультатно. Як кремінь. Але, я думаю, розколемо цей камінець.

Адамадзе вирішив, що Курту не треба знати про його самостійні відвідини психлікарні.

— Цей діамант, — ледве помітно посміхнувся Раух. — Хоч він сам мало схожий на коштовний камінь… Я вже радився з лікарем, — продовжив Раух і потягся за цигарками. Він відкрив коробку перед Адамадзе. — Сильний стрес може допомогти. Донерветер, тільки б серце у нього не підвело, — кивнув на Апостолова, який байдуже стояв у кутку, там, де його поставив Адамадзе, легенько похитуючись, мов зображаючи собою маятник, блаженно посміхаючись.

Гауптштурмфюрер підвівся з крісла, вийшов з-за столу і наблизився до Апостолова.

— Де твої гроші, де закопав? — гаркнув він в обличчя хворому. — Ти розумієш німецьку.

Той щось залепетав, забурмотів, захехекав і став бризкати слиною. Гауптштурмфюрер стояв близько, і кілька крапель втрапили на розстебнутий мундир.

— У-у, швайнегунд! — скипів Раух. — Мовчиш! Ну та я з тебе усе витягну, у мене порозумнішаєш і все згадаєш. У нас тут не таке згадували!.. Ходімо з ним униз, — запросив Адамадзе.

Вони спускалися сходами, і Адамадзе, підтримуючи під руку Апостолова; який покірно ступав сходинками, розповідав гауптштурмфюреру:

— Пам'ятаю, в кас у двадцятих, коли стояли в Криму на Сиваші, бувало, по груди у гнилій воді, мій приятель підпоручик Самофалов підчепив малярію. Розумієте, болото, комарня… Через кожні два-три дні підпоручика, як на замовлення, трусило, та так, що підлітав до стелі землянки. Ніяке лікування не допомагало, правда, і ліків, хініну або що не було.

І от наш ротний фельдшер якось сказав: «Спробую!.. Тільки помістіть його на ніч в окрему землянку». Жили ми тісно: по п'ять-шість офіцерів в одній. Так і зробили. Серед ночі, коли Самофалов міцно спав, фельдшер вскочив у його землянку і у темноті щосили почав періщити його рушником. Очманілий підпоручик схопився і став кричати, після чого вибіг із землянки. Вранці йому все розповіли. Він трохи не пристрелив фельдшера. Але — диво, пропасниця зникла, як не було.

Фельдшер пояснив: «Лікувати хворобу треба тим самим, що її викликало. У пана підпоручика малярія так міцно засіла тому, що з'явилася тут, на Сиваші, в обстановці страху, який викликають червоні, що стоять навпроти, по той бік протоки. Через те і лікувати її треба було раптовим стресом, або, точніше, шоком. До речі, так мені пояснював і лікар із психічки»

— От, от, — погодився гауптштурмфюрер. — Ви підтверджуєте мою ідею. Хоч я не знаю, де і коли таке трапилося з вашим Апостоловим, але, гадаю, страху він набрався, коли більшовики узяли його за шкірки.

Тим часом усі троє спустилися у довгий коридор, перетятий залізною решіткою, за якою стояв солдат.

Побачивши гауптштурмфюрера, той одчинив дверцята, і вони пішли повз анфіладу глухих залізних дверей. У далекому кінці коридору теж маячив вартовий, який витягся струнко, коли Раух минав його. З-за крайніх залізних дверей долітав чийсь стогін, потім зірвався жіночий крик і підстреленою чайкою забився у тісному підземеллі.

— Партизанен, — сказав гауптштурмфюрер. — Комуністка. Уперта відьма, та мої хлопці знають справу.

Вони повернули у відгалуження коридору, яке раптом відкрилося їхнім очам. Ще кілька десятків кроків, і Раух сказав: «Тир».

Він штовхнув двері, і всі опинилися у довгому приміщенні з низькою стелею, бар'єром і мішенями на далекій стіні, які являли собою начерки людських постатей у формі солдат і офіцерів Червоної Армії.

Раух відвів Апостолова до стіни, сам повернувся до бар'єра і витяг пістолет.

— Зараз пощиплемо йому нерви. Може, й мозок стане на своє місце. — Він прицілився у старого. — Маленький вогняний німб навколо голови, — кинув до Адамадзе. — Як у справжнього апостола.

— Гер Раух, ви можете вбити!

— Я влучаю у підкинуту вгору марку, — пихато відповів гауптштурмфюрер. — Не турбуйся. Тільки полякаємо.

Кілька пострілів, які пролунали серед глухих стін, здалися громами.

Апостолов закричав і упав на бетонну долівку. Адамадзе і Раух підбігли до нього.

— Ах, донерветер! — вигукнув штурмбанфюрер. — Трохи схибив. Рука! — Він знову, як у кабінеті, потер лівою правицю… — Усе через ту партизанську свиню!

Тим часом Адамадзе витяг хусточку і тулив її до вуха старого, з якого юшила кров.

— Гм, кілька міліметрів, — сердито промовив Раух, — такого зі мною ще не було. Підніміть його.

Дідок був важкий. Адамадзе ледве зіп'яв його на ноги.

— Де діаманти, золото, гроші? Де сховав? Кажи! — І Раух виразно помахав перед носом старого парабелумом. На Апостолова це не справило враження, він тихо стогнав, дивився на гауптштурмфюрера жальним поглядом і зацьковано посміхався.

— Золото! — закричав Раух. — Де сховав? Донерветер! Застрелю!.. Адамадзе, перекладіть!

— Гер Раух, — втрутився той, продовжуючи тримати просяклий кров'ю носовичок біля в. уха старого. — На нього, здається, нічого не вплинуло. А я дещо згадав… — Адамадзе таки згадав, що сп'янілий Гущак якось бурмотів, що щастя чекає його у Вербівці. Чи не в цьому ключ, чи не у цій назві розгадка? — Гер Раух, дайте, будь ласка, і ваш носовичок. Цей уже весь у крові. Подумати тільки, вухо має відро крові!

— Пане Апостолов, — звернувся до зніченого старого. — Павле Амвросійовичу, пам'ятаєте Вербівку? Вербівка, так? Вербівка! Ви там залишили гроші. Поїдемо у Вербівку, добре?

— Вербівка, — заплакав Апостолов. — Вербівка, гроші, не бийте мене… Я — Апостол. Тринадцятий. Не бийте мене, я боюсь, мені боляче… — У бурмотінні крізь сльози Адамадзе розібрав слова: — Моя Вербівка, моя!.. Ох-ах-ох-ах! Ти сатана. Сатана!..

— Ні чорта ми від нього не доб'ємося, — махнув рукою Раух. Здавалося, він починав розчаровуватися у планах князя. Адамадзе розумів, що цього ніяк не можна допустити.

— Не думаю, гер гауптштурмфюрере, — заперечив він. — Адже Вербівку Апостолов пам'ятає і слово «гроші» пробивається до його розуму. Гадаю, треба шукати ту Вербівку.

— «Вербівку»! — перекривив Адамадзе гауптштурмфюрер. — Скільки тих Вербівок на цій клятій землі! — Це все одно що тицяти пальцем у небо… Але я дам вам карту, найдетальнішу, дуже точну, складену у нашому генеральному штабі. З лупою у руках вишукайте мені усі ці трикляті Вербівки по всій Харківщині і Полтавщині. Боюсь тільки, що і це нічого не дасть… А де саме у тій Вербівці, в якій точці? На землі за двадцять років не буде жодних слідів. Хіба що усі ліси перекопати навколо усіх Вербівок!.. Та зробимо ще спробу… Доведеться возити з собою цього ідіота… Щоб, може, на місці йому щось прояснилося.

14

Протягом дня капітанові Андрійку і лейтенантові Задорожному вдалося побувати у двох заводських клубах і Палаці харчовиків на Подолі, де співала Людмила Гальчинська, поговорити з людьми, що знали її. Так швидко, за один день, об'їхати всі ці заклади у різних районах міста вони змогли, бо до обіду користувалися службовою машиною. Проте, підсумовуючи робочий день, капітан був явно незадоволений і картав себе. Адже знав, що короткими набігами вони з лейтенантом нічого до ладу не з'ясують, не знайдуть співрозуміння з людьми, яке виникає тільки при неквапливій, довірливій бесіді.

На другий день оперативникам залишилося познайомитися з хористами-залізничниками і, як вирішив капітан, ще раз заглянути у клуби, зупиняючись у кожному з них не на годину-півтори, а, якщо требі буде, присвятити повторній зустрічі ще й третій, і четвертий день — поки не переконаються, що серед друзів і співробітників Людмили Гальчинської й справді немає людини, прізвище або ім'я якої починається з літери «С».

Щоб не дублювати один одного, капітан наказав Задорожному поїхати у клуб радіозаводу, а сам знову гайнув на Поділ до Палацу культури харчовиків.

Вистрибнувши з трамвая разом з юрбою на Контрактовій площі, капітан попрямував до вузької вулички, над якою нависав у три-чотири поверхи заввишки моноліт Палацу культури. Це вогнище мистецтва було не лише пристанищем для самодіяльних колективів, різних гуртків, але й, завдяки своїй просторій залі, справжнім театром у густонаселеному районі. Театральні колективи, і київські, і заїжджі, не раз виступали тут, барвисті афіші фестивалів часто прикрашали його фасад і притягували гостей з усього міста.

Андрійко не відразу підійшов до палацу. Охопивши одним поглядом з протилежного боку старої, типово подільської, низенької вулиці розцяцьковану афішами масивну будову, що громадилася на розі двох вуличок, він прочитав прізвища постановників, диригентів, акторів і все, що звичайно публікується на театральних афішах.

Якийсь час Андрійко, не поспішаючи всередину, топтався перед будинком. Прагнув зрозуміти, чому саме сюди прийшов вдруге, що тягло його, чим викликане невдоволення учорашніми відвідинами палацу

Міркував він про речі зовсім елементарні як для досвідченого детектива, про речі, які, здавалося, за довгу практику всоталися в його кров, в його мозок і автоматично визначали поведінку. Міркував про те, що найчастіше тільки серйозна обставина освітлює цілу подію і визначає напрям розшуку чи слідства. Але іноді цю роль бере на себе якийсь зовсім незначний факт, фактик, дрібниця, на яку спочатку не звертають уваги, бо вкрай мізерною, випадковою вона здається. І тільки згодом, при уважному розгляді, ця дрібниця стає важливою, ключовою і веде до розгадки таємниці. То де ж ця важлива дрібниця в історії вбивства Гальчинської?

Міркуючи так, капітан зрозумів, чому сам відчуває незадоволення своєю роботою. Строки розшуку закінчуються, а він навіть при допомозі слідчого Співака й досі не знайшов цієї важливої дрібниці. Дрібничок навколо справи зібралося багато, але яка з них справді важлива, вирішальна? Певно, надія знайти її при повторному відвіданні Палацу культури — найбільшому із закладів мистецтва, де довгий час працювала покійна Гальчинська, — привела його знову сюди.

…Хор неважко було розшукати. Йшла репетиція, і злагоджений спів долітав у фойє.

Минувши чергову біля входу, капітан пройшов в глиб приміщення до зали глядачів. Та ось спів, немов відтятий ножем, обірвався. У коридор долетіло сухе постукування диригентської палички і сердитий, роздратований чоловічий голос.

Капітан тихо відчинив двері, легенько ступаючи, проник до зали і сів у перше від дверей крісло.

Його появу помітили на сцені, і не тільки хористи, які стояли до нього лицем у три ряди — спереду жінки, вгорі — чоловіки. Диригент теж озирнувся на капітана, дивуючись, яку справу мас до нього офіцер міліції, але, оскільки Андрійко не поворухнувся, повернувся до своїх справ, застукав паличкою по пюпітру ще дужче, ніж раніше, ще сердитіше.

Він ще кілька секунд не піднімав палички, не подавав знака хору, мовби давав змогу капітанові все-таки підійти і пояснити причину своєї появи…

Гість не зреагував і на це німе запрошення. Диригент іще затримався, певно міркуючи, чи не попросити із зали сторонню людину, якій нема чого сидіти на репетиції, і, вирішивши, що зв'язуватися з міліцією нижче його гідності, змахнув паличкою, і на всю залу під самісіньку стелю знову спурхнув могутній хор голосів…

Капітан Андрійко із задоволенням слухав спів. Він розчулився, коли заспівали його улюблену «Закувала та сива зозуля». Коли зарокотали баси, віддався приємному полону і відчув, що й сам не проти підспівати. Упіймавши себе на цьому, відчувши, що пісня розмагнічує, а він прийшов не на концерт, у справах, Андрійко почав уважно вглядатися в обличчя хористів. Декого він упізнавав, хоча й сидів далеченько від сцени, — капітан був далекозорий, — кількох співаків бачив уперше, так само, як і диригента, спина якого плавно здригалася, особливо коли музиканта охоплювало піднесення. Подумалося, що вдруге прийшов він до палацу недаремно, що саме ці люди, яких побачив вперше, підкажуть, хто такий «С» і де його шукати. Адже сотня людей може не знати того, хто потрібен, а сто перший згадає і цим виправдає втрачений час на розмову з цілою сотнею. Найбільше чомусь цікавив диригент. Невисокий, досить огрядний, чим здивував капітана — він досі зустрічав хормейстерів тільки сухорлявих і, знаючи, як багато енергії втрачає диригент на репетиціях і на концертах, вважав, що гладкими, якби й хотіли, вони не бувають. А цей невисокий чоловік за пультом скидався на добре відгодованого котика з дуже плавними рухами рук, яким, округло похитуючись, він допомагав усім тілом, і якби капітан раптом побачив, що ззаду у диригента в такт ворушиться пухнастий хвостик, то навряд чи здивувався б.

Коли хормейстер оголосив перерву і співаки посипалися із сцени як горох, Андрійко підвівся і попрямував до нього.

— Ні, ні, — здивовано відповів на запитання капітана диригент, — ніякої Гальчинської не знав… У мене не співала… Можливо, раніше. Я тут недавно… А щодо «С», — він знизав плечима, — чути не чув такого.

Капітан дивився у округлі, немов серпанком повиті очі хормейстера і повірив йому. Спитав дозволу поговорити з кількома співаками, але очі «котика» раптом зблиснули і з м'яких подушечок виступили гострі кігтики.

— Тільки після репетиції, — жорстко відповів він. — Не зривайте мені роботи. Зрештою, якщо вас цікавить тільки цей «С» чи співачка, яка колись тут працювала, спитайте враз усіх, весь хор. Це не затримає нас.

— А коли у вас закінчиться репетиція?

— Приблизно за годину.

— Гаразд, я повернуся, — сказав Андрійко і вийшов у фойє.

Він поблукав по фойє, потім спитав чергову, як пройти до директора, і незабаром сидів перед сумним чоловіком, що жалібним голосом з безнадійними нотками у ньому просив у якогось начальства грошову дотацію.

Директор поклав трубку і таким самим безнадійним голосом спитав капітана, що йому треба. Остап Володимирович в який уже раз почав свої розпити, від яких його самого вже нудило.

Сумний, бідний на гроші, директор пожвавився, згадавши Людмилу Гальчинську, поохкав, довідавшись про її загибель, але про співробітника на літеру «С» нічого не міг сказати. Він натиснув кнопку десь під столом, і до кабінету увійшов високий, як жердина, худющий, з тонкими синюватими губами на щілині рота, літній чоловік. Рукава піджака його були акуратно закриті синіми сатиновими нарукавниками.

— Ох, — зустрів його, безпорадно розвівши руками, директор, — не дають…

— Погано, — резюмував чоловік, — не виліземо.

— Це наш бухгалтер, — відрекомендував того директор. — Може, він когось знає… Він тут із дня народження. Ви пам'ятаєте співачку Гальчинську? — звернувся директор до бухгалтера.

— Гальчинську? Людмилу Йосипівну? Аякже, знав, знав. Гарний голос, симпатична, хоч і немолода, жінка. Співала. І в хорі, і солісткою. Але це було давно…

— З ким вона дружила? — вкинув капітан.

— Мені важко сказати.

— А працює у вас чоловік, ім'я або прізвище якого на літеру «С»? Або жінка.

Бухгалтер здивовано глипнув очима на Андрійка: мовляв, що за дивне запитання?

Похитав головою:

— Ні, таких немає.

Дивився на капітана з підозрою, мовляв, щось тут не так. В нього майнула думка, чи не провокація це обехаес, і міліція, щоб приховати свої справжні наміри, починає з цього міфічного «С». Проте, будучи людиною практичною, він відразу розміркував, що обехаес не потрібен такий камуфляж, і спитав Андрійка:

— Пробачте, товаришу капітане, ви не з обехаес? Якщо так, ходімте до мене в бухгалтерію і питайте прямо, що вас цікавить. У нас все в ажурі.

Капітан посміхнувся.

— Ні, я вже сказав директорові — карний розшук. — З цими словами Остап Володимирович підвівся. — Почекаю, поки скінчить репетицію хор, а тим часом огляну вашу галерею..

Директор кивнув, і Андрійко покинув кабінет, залишивши там пригнічених фінансовими труднощами керівників Палацу культури… До галереї акторів і рекламної виставки капітан не дійшов. Він поблукав службовими коридорами, зазирнув у гримерську, пройшов за сцену, послухав звідти хор, потім повернувся назад і натрапив на комірчину, яка виявилася складом старих нерозвішаних афіш.

Пан випадок не раз руйнував і підносив людські долі і королівства, рятував від смерті і накидав за шморг на шию, пан випадок має свої закономірності, але завжди з'являється несподівано. Він владарює непомітно, але щоразу, коли виникає перед нами, ми переконуємось у його неминучості. І коли терпляча праця сищика не дає наслідків або заводить його у тупик, то тільки випадок може стати порятунком.

Капітан торкнув вимикач, і сліпуче світло залляло комірку, повну афіш, що лежали стосами. Економісти! — сердито подумав Андрійко, — нащо таке сильне світло у коморі? А ці стоси афіш? Хоч би здали як макулатуру. На таких господарів паперу у країні не настарчиш!

Хор ще рокотав за спиною. Час у капітана був, і він став розглядати афіші. Постановки, концерти, програми, склад труп, диригенти і режисери — усе було позначено на них різними за величиною літерами згідно розмірів слави, відміряної точно за допомогою шрифтів. Народні, заслужені, лауреати і прості виконавці, прізвища яких можна було прочитати, тільки добре придивившись.

Андрійко витяг з одного, більш-менш акуратного стосика барвисту афішу. На ній крупними літерами було написано слово «Концерт» і нижче після переліку програмних творів теж немалими літерами — прізвище диригента: «Громославов». Цей невеликий стосик афіш був друкарським браком. Прізвище «Громославов» надруковане не всуціль, а розірвано: «Громо» і трохи поодаль «славов». Певно, тому ці афіші й опинилися у комірці.

Андрійка раптом немов громовиця вдарила. Він не відразу збагнув, чому йому стало жарко, аж піт виступив. Немов хто підказав, проспівав «славов», «славов». Він вискочив з комірчини із складеною афішею в руках і швидким кроком попрямував до бухгалтерії.

Коли відчинив двері, сухорлявий головний бухгалтер підняв від паперів погляд, в якому світилося: «Я ж знав, що ви з обехаес! Навіщо було дурити?»

— Ви знаєте цього диригента? — спитав капітан, розгортаючи афішу. — Громославова?

— Звичайно, — відповів бухгалтер, знову дивуючись запитанню міліціонера. — Я тут давно працюю…

— Його сьогодні немає?

— Його давно немає. Більше двох років.

— Тобто як?

— Він звільнився. Зараз скажу точно, якщо вас цікавить, — додав бухгалтер і витяг із відчиненої шафи зброшуровану папку. — Славов, Славов, — повторював він, шукаючи потрібну графу. — Останній раз у відомості, — він провів пальцем по довгому рядку на папері, — одержав гроші… Так, рівно два роки тому…

— Чому ви кажете «Славов»?

— А так за паспортом. У фінансових документах завжди пишеться прізвище за паспортом, а не театральне. Ах так, ви, здається, і питали на «С». Як я не здогадався… «Громославов» — це його сценічний псевдонім. Ми його так і називали, а вже, звичайно, коли йшлося про гроші, тоді за паспортом.

— У вас збереглася його адреса?

— Аякже. У нас у всьому ажур. — Він ще покопався у паперах. — Це в районі Львівської площі, зараз точно скажу.

Андрійкові не терпілося. Але він стримував себе, не виказуючи хвилювання, і навіть не дорікнув бухгалтерові за його промах. Узявши папірець, на яку акуратний бухгалтер рівним почерком виписав адресу Славова, він, навіть не подякувавши, поспішив до виходу. Більше ні з ким розмовляти в Палаці не було потреби.

Дорогою він гарячкове обмірковував новину «Славов, Славов, Славов, — билося в голові. — Славне діло виходить, — дозволив собі скаламбурити зраділий капітан. — Може, й справді той, кого шукають. Адже бухгалтер сказав, що працював цей Громославов разом із Людмилою Гальчинською в один і той самки час. Він — хормейстером, вона співала у хорі і виступала із сольними номерами…»

Обійшовши Львівську площу і не знайшовши вулицю, написану бухгалтером, капітан рушив до художнього інституту і тут, так би мовити, у тилу старовинної міської площі, знайшов невеличкий тупиковий провулок із неошатними маленькими будиночками на один-два поверхи. Ці будинки стояли на горбкуватій поверхні над глибоким яром Гончарівки. На одному з них Андрійко побачив потрібний йому номер, яскраво написаний на новій металевій табличці, що своїм свіжим виглядом різко контрастувала з вогкою, облетілою стіною занехаяного будинку.

З хвилюванням він постукав у двері потрібної йому квартири. Раз. Двічі. Нарешті з-за дверей обізвалися: «Хто там?»

— Тут живе Славов Віктор Іванович? — так само через двері спитав капітан.

— Віктора Івановича Славова давно уже тут немає. Він переїхав.

— Куди?

— У Севастополь. Він з нами помінявся, — відповів тоненький голос.

— Може, ви відчините?

— Ні. Мами немає, я не відчиню.

Андрійко не хотів назватися «міліцією» і наполягати.

— Добре, — сказав він. — А де ви жили у Севастополі? Ваша адреса.

— Нахімовська, шість, два…

Капітан повернувся і, збентежений, вийшов на вулицю. У цьому домі йому більше нічого не було потрібно, тим більше що, здається, він знову ухопився не за ту ниточку…

15

Адамадзе три дні вивчав німецьку двоверстку, що йому дав гауптштурмфюрер. Він замучився і з нею, і з Апостоловим, якого мусив ховати у себе, доглядати його, прибирати за ним. За ці дні кімната князя просякла такими пахощами, що хоч носа затуляй, і Адамадзе, обмиваючи старого, люто лаяв цього колишнього банкіра, який, однак, нічого не тямив і у відповідь на грізні окрики і стусани старшого поліцая тільки блаженно посміхався.

Адамадзе одержав дозвіл не ходити тим часом на службу і з ранку до вечора никав по карті, розмірковуючи, біля якої Вербівки з тих кількох, які він знайшов, міг сховати цінності харківський банкір. Його завдання ускладнювалося ще й тим, що Гущак, п'яно посміхаючись, сказав колись, що, крім нього, ніхто не знайде скарб, бо, обдурюючи своїх спільників, він викопав дві схованки на сотні кілометрів одна від одної, і яка з них справжня, ніхто не знає.

Адамадзе нервував. Від його кмітливості і від цього клятого банкіра все залежить: багатство і навіть життя. Вони домовилися з Раухом, що знайдений скарб поділять на двох, але Адамадзе розумів: якщо не буде чого ділити, гауптштурмфюрер просто пристрелить його. А якщо знайдуть — тим більше. Становище було безвихідним, і Адамадзе вирішив при будь-яких результатах пошуку у слушну хвилину відірватися від гауптштурмфюрера і втекти. Цей вузол не розв'язувався, його годилося лише розрубати.

Шукаючи, як він собі казав, «цю кляту Вербівку», Адамадзе нишпорив по найменших хутірцях, позначених на карті. Він оглянув дві сусідні області, Харківську і Полтавську, і кілька разів натикався на знайомі назви, які несподівано вихоплювали з його пам'яті давно забуті спогади дитинства. Під Чугуєвом, в Рогані, він з батьками жив на дачі. Пора перших дитячих вражень, перших ігор, першого відчуття природи і себе в ній. Інша дача на славній річці Уді — з рибалкою, нічним, купанням коней. А потім, коли постаршав, перше таємниче, романтичне захоплення дівчиною з якою ніколи не зустрівся. Одна картина пройшла з ним через усі роки і, як виявилось тепер, не зникла з пам'яті. Він стоїть на березі Уди світлого літнього ранку. У променях сонця купається, виблискуючи, ріка, шепочуться під ранковим вітром невисокі комиші, кущики верболозу. Він дивиться на ріку, радіє своїй молодості, силі, яку відчуває в собі, вона нуртує і рветься в бій.

Він був щасливий, життя було прекрасне, попереду — навчання у юнкерському училищі, а далі — подвиги, слава…

І раптом він завмер. Його погляд зупинився на незнайомій дівчині на протилежному березі, яка вийшла з гарного різьбленого котеджу і наблизилась до води. Вона стояла, осяяна ранковим сонцем, гарна і недосяжна, як мрія, і посміхалася. Юнкер відчув, як шалено застукотіло його серце, як гаряче заструменіла у жилах кров, вдарила в лице, як обпалило його незнаним жаром. Це була — ВОНА. Йому здалося, що й посміхається це неземне, ефірне створіння не кудись у простір, а до нього. Він навіть заплющився на мить, щоб затримати видіння, а коли відкрив очі, дівчина тихо, наче не торкаючись землі, йшла стежкою назад до своєї дачі, і він дав собі слово, що знайде її…

Чому він так і не знайшов її, що завадило, чому вона так і залишилася для нього тільки спогадом, Адамадзе не знав. Річка Уда зате навіки стала рікою його любові, рікою його мрії, найдорожчою рікою у світі, від самої назви якої у нього зринали далекі картини і солодко щеміло серце…

Як дивно пишеться по-німецькому ця назва: «Uda»! Але від того вона не втрачає своєї привабливості. Уда завжди Уда!

Адамадзе відігнав непотрібний спогад і знову став нишпорити по карті. Сьогодні рідна річка не вписує в його долю нової сторінки. Він мусить знайти ту єдину кляту Вербівку, яка переламала його життя, знайти на Харківщині або на Полтавщині, зрозуміти логіку банкіра Апостолова і отамана анархістської банди, які у далекі роки вибирали місце для скарбу і шляхи до нього.

А тим часом Адамадзе усе натикався на знайомі назви — Мерефа, Люботин, Ков'яги, які бджолиним роєм вилися навколо нього. Ось іще одна така: Васищеве! І треба ж було це запам'ятати! Перший гріх, і перша огида до себе. Перша темна пляма на його юній душі. Від залізниці до села по стемнілій грунтовій дорозі його вів юнкер Вовченко, втім, зараз Адамадзе не певен, чи справді таке прізвище було у його старшого товариша. Той обіцяв неофіту неземні блаженства у глухому селі. Юний князь йшов за ним як прив'язаний, всю дорогу хвилювався, рвався вперед, стишував калатання серця І раз у раз питав товариша: «Скоро вже?» Його нудило від хвилювання, він знав, на що йшов, він прагнув і водночас боявся, мовби тягли його на страту. Від тієї історії в пам'яті Адамадзе залишилися тільки клапті спогадів: якась напівтемна хата, освітлена гасовою лампою, чорні затінені кутки, широка постіль, чуже гаряче тіло біля нього, нестерпна задуха, гірке почуття сорому і горде торжество новоявленого повноправного мужчини. І над усім цим одне незабутнє слово «Васищеве»… Васищеве, Васищеве, Васищеве!

Але ж йому потрібна Вербівка! І Адамадзе знову й знову поринав у простори рівнин, видирався на горби, обминав олівцем і поглядом озера, ріки і болота і, знайшовши якусь Вербівку, гарячкове міркував, чи це та, яка сховала у своїх нетрях його долю.

Він відкинув два чи три села з такою назвою. Він вважав, що туди дістатися можна було тільки кіньми, або бричкою, або всією ватагою «Комітету «Не журись» на чолі з отаманом Гущаком, і акція була б помітна людям. У Вінніпезі Гущак натякнув, що схованок дві, одна фальшива, друга — справжня. От фальшиву, певно, лаштували так, щоб про неї знали, а справжню — таємно, тихо. У справжню Вербівку цінності повезли, очевидно, залізницею, якщо вона тоді, в двадцятих роках, працювала у більшовиків, або простою сільською хурою, щоб не притягувати уваги, але і в такому разі їхали не глухими дорогами, де Гущака і банкіра могли пограбувати, а більш безпечним битим шляхом. Виходить, найвірогіднішою буде та Вербівка, яка біля залізниці, станції або головного шосе. От якби знати, де був порубаний чекістами п'яний гущаківський загін, у якій Вербівці! Адже на своїх бойовиків, збираючись тікати за кордон, аби не залишилося свідків, навів чекістів сам Гущак.

Адамадзе подумав, що треба спитати гауптштурмфюрера, чи пощастило гестапо захопити архіви НКВС. Адже така подія, як знищення цілого загону анархістів, не могла пройти без якихось рапортів чи доповідних. З тих архівних документів буде відомо, про яку Вербівку йдеться. Це точніше, ніж лепетання божевільного банкіра і никання по карті, ворожіння на кавовій гущі.

* * *

У Вербівку їхали поїздом: гауптштурмфюрер, Адамадзе і Апостолов. Курт дав князю новенький німецький автомат з пласким магазином, повним патронів. Адже їхали в ліси, де могли нарватися на партизанів. Солдатів Курт побоявся узяти, щоб не відкрилася таємниця скарбу. Він, зрозуміла річ, хотів провести операцію «Скарб» тихо і швидко, не притягаючи до неї сторонніх поглядів. Довелося узяти про всяк випадок і щуп-міношукач, за допомогою якого швидше натрапиш на залізо, а компаньйони резонно міркували, що скарб міститься, певно, в якійсь металевій коробці, а, крім того, без щупа могли наразитися на міну, яких багато було розкидано після боїв у цьому районі.

Вони зійшли з поїзда вранці і до Вербівки, яка лежала від залізниці усього за три кілометри, рушили пішки. Майже цілий день вони лазили по ярках і видолинках у лісі, поблизу села, але тільки витягли і розрядили дві міни. Ящика або якоїсь коробки з коштовностями ніде не було. Не допоміг і хворий Апостолов, якого вони тягали за собою, тицяли з який-небудь підозрілий, на їхній погляд, закапелок у лісі і питали: «Тут?» — намагаючись помітити в очах божевільного якийсь виблиск, спогад, Ідо підтвердив би їхню здогадку. Вони сподівались, що він пригадає місце схову. Якщо банкір саме тут зазнав стресу, закопуючи у землю своє багатство, то це місце, відклавшись у його підсвідомості, могло викликати потрібну реакцію. Проте колишній банкір залишався байдужим до цих хитрувань. Він тільки хіхікав і мерзлякувато щулився, хоч Адамадзе одяг його у теплі штани і ватяник, начепив на ноги чоботи.

Зимовий ліс похмурою юрбою стовбурів мовчазно оточував їх і таємниче мовчав. На голих гілках чорніли воронячі гнізда і шапки омели.

Вони покинули б розшуки, покинули б цю Вербівку, вважаючи, що помилилися, якби не здогад Адамадзе про архіви.

Гауптштурмфюрер таки знайшов у захоплених документах підтвердження, що в уподобаному ними районі й справді у свій час були банди, розгромлені чека, хоч конкретно не називалися ні «Комітет «Не журись» з отаманом Гущаком на чолі, ні саме село Вербівка, але іншої Вербівки близько не було. Адамадзе співставив відому йому від Гущака назву села з документальними фактами з архівів і вирішив, що тільки тут Апостолов міг закопати коштовності Кредитного банку. Раух погодився з ним, і тепер вони ніяк не могли відмовитися від виробленого плану.

Втомившись від розшуків, від копирсання у твердій, скутій холодом землі, вони покидали на сніг свої саперні лопатки і стояли серед лісу, не знаючи, куди кинутися далі. Короткий зимовий день згасав. Холодне сонце сідало в червоному хмаровинні. Підіймався вітер, посвистував у порожніх кронах, постукував кінчиками довгих гілочок, як кістяками скелетів.

Нарешті Адамадзе, який протягом багатьох років вимріяв цей день і у мріях своїх малював тисячі варіантів розшуку скарбу Апостолова, запропонував:

— Гер гауптштурмфюрере, я маю ще один план.

— Кажи, — сердито буркнув замерзлий Раух.

— Підемо в село.

— І?..

— Може, хтось залишився живий з тих часів, може, пам'ятає січу в селі чека з анархістами. Хоч ще раз переконаємось, що не помилилися, що це саме та Вербівка. І, крім всього, насувається ніч. Поговоримо з людьми, переночуємо, а зранку іще пошукаємо.

Женучи поперед себе Апостолова, гауптштурмфюрер і князь попрямували до села.

…Увечері староста села — міцний, кремезний дядько з хитруватими, ледь сизими очима, що нагадували про далеку татаро-монгольську навалу в цих історичних землях, — одержав від гауптштурмфюрера наказ зібрати всіх дорослих мешканців у контору колишнього колгоспу.

Нагодувавши Апостолова і замкнувши його в якусь комірку у хаті старости, Раух і Адамадзе смачно пообідали у гостинного старости, який, як годигься, з шкіри пнувся перед високою особою гестапівського офіцера. Потім витягли Апостолова з комірки і в супроводі старости рушили до ошатного, певно, перед самою війною підновленого і побіленого будиночка контори.

В конторі уже товклися зігнані вербівськими поліцаями люди. На дверях стояв молодий, високий поліцай з довгими, спущеними по підборіддю вусами.

Коли «гості» увійшли, люди замовкли, принишкли, чоловіки поскидали шапки. Хоч у конторі стояло кілька стільців, що залишилися від колишнього умеблювання, ніхто не сидів.

Адамадзе окинув поглядом гурт селян, здебільшого жінок, що поприлипали до стінок кімнати, виштовхнувши наперед кількох дідів, узяв за руку Апостолова і відразу почав:

— Добродії! Оцей чоловік, — показав на колишнього банкіра, — разом з отаманом вільного загону Гущаком у двадцять другому році біля вашого села закопав важливі документи. Щоправда, він нині тяжко хворий і нічого сам не може згадати… Придивіться, чи не признає хто з рас цього чоловіка і події тих днів. Тоді ж у вашому селі чека налетіло на загін пана Гущака і порубало його… А головне — можливо, хтось знає місце, де заховано документи?

Адамадзе замовк і вичікувально дивився на людей. Зрозумівши, що ніщо їм не загрожує, люди заворушилися і посунули трохи вперед. Але ніхто не промовив й слова.

Мовчанка затягувалася, і люди, немов відчуваючи вину за те, що не знають, як відповісти, поопускали голови.

— Значить, ніхто нічого не бачив і не пам'ятає? — ще раз спитав Адамадзе, звертаючись головне до дідів.

— Та хто його знає… — почулося з гурту. — Коли це було…

Гауптштурмфюрер і Адамадзе терпляче чекали.

— От бидло! — вирвалося на адресу людей у старости, що теж стояв біля столу, неподалік високих гостей. Він розумів, що справа серйозна, якщо прибув такий чин з гестапо, і треба всіляко догоджати, щоб зберегти свою голову.

Раух підняв руку. Перешіптування у гурті селян стихло.

— А шкода, що ніхто не пам'ятає, — каліченою українською мовою звернувся гауптштурмфюрер до людей. — Той, хто покаже місце сховки, одержить від щедрої німецької влади корову і тисячу рейхсмарок…

Серед гурту відчувся якийсь рух. Такого ще не було, щоб німецька влада не лякала, не забирала, не била, не розстрілювала, а обіцяла як на ті часи ціле багатство. «Корова і тисяча рейхсмарок! Певно, дуже цінні для німців документи лежень у землі біля їхнього села!»

Знову зашепотіли люди у гурті, перепитували одне одного, розводили руками.

Рятуючись від незадоволення або й гніву гауптштурмфюрера, староста запобігливо промовив до Рауха:

— Як бачите, ніхто не знає, пане. З тих часів півсела вигибло — хто з голоду, хто від більшовицького розкуркулення і енкаведе… Я ще окремо поговорю з цим бидлом, може, хто із дідів згадає…

— Ну, що ж, — махнув рукою Раух, — відпускайте їх і скажіть, якщо хтось згадає, премію одержить відразу… А ми тут побудемо до ранку. Як у вас кажуть: «Ранок від вечора розумніший».

…Пізно увечері до хати старости, де зупинилися київські «гості», обережно постукали. Це був молодий поліцай, який стояв на дверях контори під час розмови гауптштурмфюрера і Адамадзе з людьми.

Після короткої запинки, переступаючи з ноги на ногу, він спитав Рауха:

— Пане гауптштурмфюрере, а правда — корова і тисячу рейхсмарок? — Він по-собачому віддано дивився на Рауха, і Адамадзе здалося, що навіть облизнувся, провізши кінчиком язика по пересохлих від хвилювання губах.

— Німецька влада не дурить! — строго зауважив Раух.

— Я знаю, — покірно відповів несподіваний гість. — Тільки чи не можна частину наперед?

— Ти! — гаркнув на нього староста. — Нахаба! Що ти знаєш?!

— А знаю, — уперто повторив молодий поліцай.

— Оплата після, — строго сказав гауптштурмфюрер — Розказуй!

— Я тоді пацаном пас вівці над Чорним яром, що під лісом, — відкашлявшись, почав поліцай, і далі заглядаючи з очі гауптштурмфюрерові. Дивлюсь, їдуть люди, я сховався у кущах і звідти усе бачив. Вони спустилися в яр, викопали яму під березою і щось там сховали… Коли вони поїхали, я пішов на те місце… Хотів відкопати, подивитися, що там таке, але побоявся, думав: ще вернуться ненароком, вирішив, що прийду завтра. А ввечері у селі почалася страшна бійка, стрілянина. Дядьків, які приїжджали з тими копачами, порубали у хатах, де вони пили… У нас їх гуляло кілька чоловік, чека вскочило в хату — і кого застрелили, кого шаблями зарубали, долівка уся була в калюжах крові, я упав під лаву і так налякався, що лише через кілька днів оговтався. Мені потім баба Мотря виливала переполох… Поставила мені баба Мотря холодну сковорідку на стрижену голову, а потім стала лити віск і шептати… А про ту сховку в яру я й думати більше не схотів, думав, нечисте діло там…

— Не розпатякуй, — гримнув староста. — Діло кажи.

— Що казати? Люди, які щось закопали, яму загорнули акуратно, зібрали опале листя, понакидали зверху і пішли…

— Не забув те місце? — спитав Адамадзе.

— Ні. Згодом, коли пас вівці, я тримав їх подалі від Чорного яру, але, коли проганяв повз яр, поглядав униз на ту берізку, під якою яму копали…

— Ну що ж, завтра підемо до яру, — розпорядився гауптштурмфюрер. — Там і розберемося, правду ти кажеш чи брешеш… Якщо збрехав — дивись! — пригрозив він з таким виглядом, що бідолашний поліцай не наважився більше просити аванс. Він знав, що тепер в гестапо йому всі кістки поламають, якщо буде комизитися…

— Знайдіть йому місце у хаті. Хай тут ночує, щоб був під рукою…

— Іще поліцейських візьмете? Чи мені з вами йти? — спитав староста.

— Досить буде його, — кивнув гауптштурмфюрер на молодого поліцая. — Приготуйте йому гостру лопату… Так, так, гостру лопату і ще якийсь чистий мішок…

Молодий поліцай знайшов місце в яру під старою, почорнілою і розтріснутою від старості трухлявою березою, і коли міношукач в руках Адамадзе просигналив про метал у землі, почав обережно копати. Гауптштурмфюрер і колишній князь, відкинувши обережність, нетерпляче підганяли його.

Металевий предмет залягав глибоко. Нарешті десь через півгодини у глибокій ямі лопата заскреготіла по металу. Поліцай став навколішки перед ямою і руками став розгрібати землю. Адамадзе допомагав йому, і за кілька хвилин вони підняли невелику, довгасту, але важку металеву коробку, на якій налипла земля.

Швидкими рухами Адамадзе зчистив ту землю саперною лопаткою і спробував підняти кришку коробки. Вона була замкнена на внутрішні замочки і не піддавалася.

Тоді гауптштурмфюрер забрав у князя цю коробку, поклав її на землю і лезом лопати, просунутим під замочки, зламав їх. Кришка коробки піднялася, і очам відкрилася казкова картина. Навіть у похмурому світлі зимового дня алмази, сапфіри, смарагди блищали, променилися, палахкотіли, грали барвами.

Усі стояли над цією красою як заворожені. Апостолов, про якого забули, раптом упав на землю і став хапатися за коробку. Адамадзе узяв його за комір, підняв, як малу дитину, і відкинув на землю подалі від коробки.

Молодий поліцай, рокривши рота, очманіло дивився на небачене багатство і раптом, озираючись, дико завищав. Він помітив, як гауптштурмфюрер швидким рухом вихопив пістолет.

Грім пострілу у вільному від листя зимовому лісі полетів ген-ген до безкраю. Гайвороння злякано спурхнуло і загалділо над кронами. Поліцай упав на землю, пошкріб в агонії пальцями сніг біля коробки з коштовностями, немов востаннє хотів дотягтися до них, і затих.

Краєм ока Курт Раух помітив, що Адамадзе зняв автомат із плеча і тримав палець на гашетці.

Апостолов схопився на ноги і, петляючи, мов заєць, побіг лісом.

— Стріляй! — наказав Адамадзе гауптштурмфюрер. — Стріляй!

Проте князь не повертав дуло автомата в бік втікача, а мовчки скоса стежив за Раухом. Чи боявся, що, поки буде цілитися в Апостолова, Раух, скориставшись зручною миттю, вистрелить в нього, чи пожалів нещасного банкіра, який так і не став його тестем.

— Нехай собі. Він для нас не шкідливий, — відповів Адамадзе, зірко стежачи за напрямом ствола парабелума гауптштурмфюрера, При найменшому небезпечному поруху він миттю натиснув би гашетку свого автомата.

— Так що? — спитав коротко, не міняючи пози. — Над викопаним скарбом знайдуть ще двох дуелянтів-самогубців?

Раух мовчав.

— Ставимо водночас зброю на запобіжник, не змінюючи пози, — додав Адамадзе владним тоном. Він міг так триматися — в його руках була більш грізна зброя — автомат з повним диском патронів. І це вже був не той тапер з кафе «Едельвейс», з яким колись познайомила з Раухом співачка Люція.

Певно, гауптштурмфюрер зрозумів, що сила на боці князя. Він кивнув, теж не змінюючи пози.

— Рахую до трьох, гер Раух… І не раджу хитрувати. В мене теж є досвід. У вас набутий тільки в підвальних катівнях, та ще й з підручними. У мене — колоніальний… Ну, рахую… раз…

— Два, — сказав Раух.

— Три!..

Адамадзе побачив, що гауптштурмфюрер підіймає великий палень руки до запобіжника повільніше, ніж: годиться.

— Стоп, гер Раух! Повторимо. Рахую знову, але майте на увазі: ще раз затримаєтесь, змушений буду натиснути на гашетку… Не будьте жаднюгою, вам і половини цього добра вистачить — і вам, і дітям вашим, онукам і правнукам, якщо вони у вас будуть колись… Отже, рахую… раз… два… три..

Обоє одночасно поставали зброю на запобіжники, і обоє одночасно полегшено зітхнули.

— Тепер, — запропонував Адамадзе, — витягнемо обойми і висиплемо патрони на землю. Згода? Раух кивнув.

— Ну, знову рахую… раз… два… три..

Коли патрони полетіли вниз, князь узяв автомат на ремінь, гауптштурмфюрер сховав пістолет у кобуру і пробурчав:

— Тепер ми обеззброєні.

— Зате живі, — з посміхом парирував йому Адамадзе. — А знаєте, ви дуже ризикували. Ви стояли до мене під таким кутом, що мені легше було б вас зрешетити, ніж вам стрельнути в мене. Оцініть моє благородство, гер гауптштурмфюрере.

— Хтозна. Думаю, вам і однієї моєї кулі вистачило б, не треба й автоматної черги.

Поки компаньйони торгувалися і тягли жеребки життя і смерті, Павло Амвросійовкч Апостолов зник з очей. Обоє тільки зараз звернули увагу на те, що його ніде не видно.

— Пропаде, — пожалів Адамадзе. — Замерзне в лісі або загине голодною смертю.

Раух на те тільки знизав плечима. Ці слов'яни абсолютно незрозумілі люди. Ну що тепер цьому князю до якогось божевільного?

Гауптштурмфюрер нахилився, закрив пошкоджену кришку коробки і запхав її у мішок. Князь хотів підняти міношукач і лопату.

— Покиньте, — зневажливо зауважив Раух.

— А. що з цим? — спитав Адамадзе, кивнувши на труп поліцая.

— Ворогів рейху ми не ховаємо, — жорстко відмовив гауптштурмфюрер, підіймаючи на плечі мішок із металевою скринькою. — Важкенька, — з приємністю мовив далі, маючи на увазі скриньку.

— Я можу понести, — запропонував Адамадзе.

— Ні, ні, — заперечив Раух. — Своя ноша. У вас, здається, кажуть: свій тягар не тяжить. Хе… хе, — він нарешті теж задоволене посміхнувся.

— До речі, половина у мішку чужа, — в тон йому нагадав князь.

— Нічого, нічого… А ви будете мене і скарб охороняти…

Вони рушили пологим схилом яру, піднялися на вільний простір і попрямували до села.

…Товарно-пасажирський поїзд Харків — Київ, який ходив дуже нерегулярно, в цей день зовсім застряг під Харковом, де партизани зірвали міст. Диспетчер сказав гауптштурмфюрерові, що під вечір через станцію має проходити з Кременчука військовий ешелон, який тут зупинятиметься.

Уже лягали на землю важкі зимові присмерки, коли ешелон, постукуючи на стрілках, став уповільнювати хід. Раух знайшов підполковника, начальника поїзда, відрекомендувався і попросив окреме купе, бо везе документи державної ваги.

Через кілька хвилин він і Адамадзе сиділи у купе пасажирського вагона, причепленого до військового ешелону з танками.

Поїзд, пришвидшуючи хід, м'яко постукував на рейках, вагон приємно погойдувало, і промерзлі в лісі після безсонної ночі у хаті старости, повній блощиць, гауптштурмфюрер і Адамадзе ледве переборювали сон. Від втоми нудило. Нервовий стрес, який цілий день міцно тримав їх у своїх лабетах, потроху спадав, і очі самі заплющувалися. Проте вони мусили тримати їх відкритими і сторожко стежити один за одним і, головне, за мішком з коробкою коштовностей. Постелі в купе не було, і Раух поклав мішок у кутку лави, накривши, як подушкою, своєю утепленою чорною шинеллю із хутровою облямівкою.

Він не лягав, боячись заснути, і так само, як Адамадзе, сидів, ледь похитуючись, раз у раз схоплюючись і розплющуючи очі, щоб переконатися, що князь так само, як і він, незворушно сидить навпроти за столиком, і заспокійливо відчути біля свого тіла ребра залізної коробки, накритої шинеллю.

Кожний з партнерів складав у думці свої плани.

Для гауптштурмфюрера головним завданням було спокійно, без будь-яких ексцесів, дістатися до Києва, а там, прямо на станції, наказати схопити Адамадзе і, запроторивши у свою гестапівську катівню, знищити, позбувшись таким чином єдиного свідка злочину проти інтересів Гаймат. Курту Рауху, незважаючи на свої заслуги і чин, треба було врятувати не тільки коштовності, а й саме життя. Адже так само, як він знищить у Києві колишнього князя, знищать і його вищі бонзи, якщо пронюхають про незліченні багатства Апостолова. «Дойчланд, Дойчланд — юбер алес!»[4]. Крім, звичайно, багатства.

Отже, щоб не привернути до себе уваги, він не може непомітно позбутися зараз, у ешелоні, цього слов'янського виродка… Головне — тихо, непомітно, вужем прослизнути у свою нору і сховати в ній цінності. Найменша необачність може привести до краху. Йому треба боятися абсолютно всіх і всього, адже навколо такого багатства створюється наелектризоване поле крові і смерті…

Адамадзе тим часом думав свою гірку думу. Він їхав назустріч смерті. Розумів, що гауптштурмфюрер зараз обмірковує спосіб тихенько розправитися з ним і відкладає це тільки до приходу ешелону у Київ. Дорогою можна було б втекти від нього. Але князь хотів не тільки врятувати життя, але й багатство, яке він вважав своїм. Зрозуміло, подбати про це треба саме тепер, поки ешелон в дорозі. Але як це зробити? Сміливості надавало йому те, що гауптштурмфюрер був обеззброєний, — жодного патрона в парабелумі, — і те, що відчував себе господарем знайденого добра, а гауптштурмфюрера грабіжником, з яким має право боротися до кінця.

Двоє спільників-ворогів сторожко похитувалися один проти одного на протилежних полицях вагона, і поїзд ніс їх усе далі в ніч.

Десь за годину Адамадзе, помітивши, що гауптштурмфюрер, спершись ліктем на столик, кілька секунд підряд не розплющує очей, обережно торкнувся мішка. Самими кінчиками пальців учепився у мішковину і потяг її на себе. Раух хитнувся, розплющив очі, кинув дикий погляд на князя, що вже забрав свою руку від мішка, і, відчувши під боком твердий ріжок коробки, заспокоївся.

Але сон був дужчий від гауптштурмфюрера, і Раух знову заплющив очі.

Адамадзе повторив свій прийом. Не поспішаючи, сантиметр за сантиметром, сторожко зупиняючись, витягав з-під боку Рауха мішок з коробкою. Прокидаючись на мить, той не відчував небезпеки — коробка була поруч. Як на щастя князя, ешелон уповільнив хід, ледве повз, і можна було стрибнути з вагона.

Коли залишилося Адамадзе лише кілька сантиметрів, щоб повністю витягти коробку, нерви його не витримали. Він смикнув дужче, ніж слід було, і, схопивши коробку обома руками, вискочив у коридор, їхнє купе було першим від тамбура і князь, опинившись в ньому, кинувся відчиняти двері. Чорна ніч розкрила свої обійми. В обличчя вдарив холодний вітер із снігом і на мить ошелешив його. Секундна затримка стала фатальною для Адамадзе. Гауптштурмфюрер наздогнав його і вчепився в мішок. Мовчки, важко дихаючи, вони боролися у тамбурі, видираючи один в одного здобич. Зимовий вітер ліпив їм в обличчя колючим снігом, та в гарячці борні вони цього не відчували.

Нарешті гауптштурмфюрер, молодший і міцніший від Адамадзе, в якусь мить зловчився і збив князя на порозі з ніг. Той, хапаючись за стіни вагона, випустив з рук мішок і упав униз, у чорну снігову круговерть.

Тим часом ешелон, минувши станцію, уже збільшував хід. Курт Раух зачинив двері вагона і, похитуючись, кульгаючи, повернувся із здобиччю у коридор. У коридорі було темно і порожньо, і він полегшено зітхнув…

16

Це була вузька нарада оперативно-слідчої групи, якщо її так можна було назвати, учасником якої були тільки двоє: слідчий Співак і капітан Андрійко. Строки розшуку і слідства підтискали, радилися майже щодня, і відривати усіх причетних до розшуку убивці Гальчинської для участі у нарадах було недоцільно. Основні питання здебільшого вирішували при коротких зустрічах слідчий Співак і капітан.

Цього разу Андрійко порадував радника юстиції тим, що знайшов, хто ховався під літерою «С» у записнику убитої жінки: Хоча це був гаданий висновок, адже, крім Славова, можливо, існував серед знайомих Гальчинської ще якийсь «С», але з усіх боків Славов-Громославов найбільше підходив до версії «убивця — «С». З розповідей знайомих і співробітників Славова, це був високий молодик з кущиками чорних вусиків під носом, нервовий. Помітною рисою характеру була жадібність. Ласий до грошей, він цікавився багатими жінками, навіть якийсь час жив на утриманні буфетниці з ресторану що годувала і одягала його. Закінчив у свій час музичне училище, працював хормейстером по великих клубах, непогано грав на гітарі і співав, але виступав тільки у платних концертах.

Словесний портрет актора і диригента Громославова цілком співпадав з уявним образом потенціального убивці Гальчинської, тим більше що, з розповідей хористок, він з якогось часу виділив з усіх, навіть молодих і гарненьких, стару Гальчинську і став відверто упадати біля неї.

Але подальше повідомлення капітана про те, що, як виявилося, Віктор Іванович Славов чотири місяці тому виїхав з Києва, помінявши квартиру на Севастополь, позбавило слідчого оптимізму.

— Так усе гарно складалося, зав'язувалося в один вузол, — поскаржився капітан. — Подумайте тільки: з'ясували, хто ховається під «С», установили, що це приятель Гальчинської, а тут раптом — давно виїхав! Втім, — закінчив свою розповідь Андрійко, — ми перевіримо, чи не з'являвся він за цей час у Києві, чи не заходив до Гальчинської.

— Цілком можливо, — ухопився за цей план Співак: — Це, правда, не дуже просто. Але наша міліція, я сподіваюсь, легко встановить істину, — підлестився слідчий.

— Якщо Славов користувався послугами Аерофлоту, — зауважив капітан. — Там записують прізвище за паспортом пасажира. Перевіримо корінці квитків… Але якщо приїхав поїздом чи машиною, буде складніше. Та й із авіаторами непросто. Кожної доби з обох аеропортів Жулян і Борисполя вилітають десятки літаків із сотнями пасажирів на борту в усі області і міста Союзу, а так само і за кордон. Якщо перевіряти, скажімо, весь грудень до кінця року, а може, трохи й після нього, то доведеться переглянути сотні тисяч або й більше корінців. Збожеволіти! Кожний корінець перегорни, уважно прочитай прізвище…

— Але наш карний розшук роботи не боїться.

— Еге ж, — почухав потилицю капітан, — кепкуєте! А доведеться і вам посидіти за тими корінцями. Ми вам дозволимо, — пожартував Андрійко. — Та коли говорити серйозно, — додав він, — доведеться попросити у начальника людей. Самим нам не впоратися.

— Гаразд, — підсумував Співак, потираючи щоки і ніс. — Що іще у нас є, Остапе Володимировичу?

— Та наче нічого, якщо не рахувати, що мені знову снився есесівець, що на фото.

— Та ну вас, — засміявся радник юстиції. — Так і в мене часом бувало: щось втелющиться в голову і переслідує як мара.

— Та я нічого, просто так, — признався капітан. — Є деякі додаткові деталі про Бородія, але вони не міняють картини. Працюємо й над версією «племінниці», успіху поки що нема.

— А знаєте, що я вам скажу, Остапе Володимировичу, щодо племінниць, — зауважив Співак, — вбивство чи не вбивство, а обох все одно доведеться притягати до карної відповідальності по статті сто сороковій за крадіжку майна, особливо огидної, аморальної, оскільки крадено у мертвої людини, коли господар, у даному разі Гальчинська, не міг захистити своє добро. Або навіть по статті двісті шістдесятій — як за мародерство.

— Маєте рацію, Петре Яковичу, — погодився капітан. — Жіночки хоч і не криміногенні особи, але правопорушення є, і закон має сказати своє слово,

— Так, у вас все, Остапе Володимировичу? — повернувся до справи убивства Гальчинської радник юстиції.

— Та наче все на сьогодні.

— Тоді слухайте, — продовжив Співак. — Учора на другому допиті лікар Шумейкова дещо згадала. Вона розповіла, що Людмила Гальчинська давно збиралася поїхати в Баку щось продати з коштовностей, бо їй знадобилися гроші. Проте так і не з'їздила. Вона довго вагалася. Шумейкова сказала: «Боялася покинути хату, хоч і не признавалася в цьому. Я запропонувала, що поживу у неї, поки вона буде в Баку, так Людмила Йосипівна чомусь страшенно розгнівалася… На моє запитання: «Чому збиралася саме в Баку?» Шумейкова відповіла: «Не знаю». Так само Шумейкова не знає, до кого конкретно в Баку збиралася звернутися Гальчинська… Але, певно, хтось із знайомих або й родичів, ще нами не виявлених, у неї в Баку є… Яка ваша думка з приводу цього факту?

— Будемо опрацьовувати як ще одну версію? — запитально подивився на слідчого капітан. Проте, оскільки той мовчав, додав: — Але матеріалу навіть не нуль, а нуль з мінусом… Єдине, що можемо зараз зробити, то це попросити бакинців, які тримають на оці своїх скупників коштовностей, що-небудь з'ясувати… Якщо їм пощастить установити, що Гальчинська хоч раз приїздила в Баку і до кого… тоді ми серйозно і за цю версію візьмемось, я так думаю… А поки що розпорошувати сили не слід…

У цей момент у двері кабінету Андрійка постукали.

— Увійдіть! — вигукнув капітан і, повернувшись до Співака, сказав: — Я приготував невеличкий сюрприз.

Двері відчинилися. Це справді була несподіванка для Співака. У дверях стояв полковник Коваль. Він скинув волохату хутряну шапку і урочисто промовив:

— Здравія бажаю!

Андрійко підхопився з-за столу. Співак теж підвівся і простяг руку полковникові:

— Скільки літ, скільки зим! Я вже думав, що ви десь узяли ділянку і огірки вирощуєте в теплицях… Хіба можна отак зникати?.. Прекрасний сюрприз ви приготували, Остапе Володимировичу, — повернувся до капітана.

— Для мене це теж приємна несподіванка, Петре Яковичу, — сказав Коваль. — Радий вас бачити.

— Як живете, як справи? — поцікавився Коваль, роздягаючись — Проценти ростуть? Я маю на увазі розкриті справи.

Дмитро Іванович давненько не відвідував міське управління і з цікавістю розглядався, чи змінилося щось відтоді, як він пішов на пенсію. Зараз йому здавалося, що все не так, як було.

— Проценти ростуть, але кількість нерозкритих справ теж росте. Злочинність збільшується. Борсаємось, як жаба в болоті, ніяк не виліземо на сухе місце. Та ви наші болячки і без нас знаєте. На собі відчували Одне слово, легше працювати не стало… — говорив капітан Андрійко. — От і зараз цікава випливла справа, і хочемо з вами порадитися. Тому і потурбував вас, Дмитре Івановичу. Адже так? — звернувся він до Співака…

— Безумовно, — відповів радник, юстиції. — Але не приховуйте, Остапе Володимировичу, що про це ми з вами давно мріяли, коли не змогли знайти відповідь на запитання: «Звідки у Людмили Гальчинської таке багатство?»

Співак розумів, що запрошення капітаном Коваля жодною мірою не є акцією на зло йому.

Полковник Коваль щиро поважав Співака, зблизившись з ним, коли разом розслідували кілька кримінальних справ. Радник юстиції був професіоналом високого класу. Біда прокуратури, як вважав Дмитро Іванович, який мав великий досвід співпраці з нею, що слідство проводять звичайно молоді працівники, люди лише з кількарічним практичним досвідом. Тільки-но такий слідчий вб'ється в пір'я, набере досвіду, як його висувають у прокурори, а на його місце приходить новий випускник юрфаку. Таким чином слідчі найчастіше є просто резервом для юридичної номенклатури. Співак працював слідчим довго і не згоджувався на вищу, прокурорську, посаду. Він любив практичну роботу, щоденну боротьбу із конкретним злом. В свою чергу, радник юстиції знав полковника Коваля не тільки із розповідей співробітників, не тільки із сищицьких легенд про нього, газети «Радянський міліціонер» та інших друкованих органів. Працюючи разом з Дмитром Івановичем, він не раз захоплювався гострим розумом, тонкою логікою, інтуїцією полковника, його співчуттям до людини, хто б вона не була.

— Ну що ж, — промовив капітан Андрійко. — Перейдемо, Дмитре Івановичу, до наших баранів, як ви любите говорити… У нас тут цікава справа. Пам'ятаєте, як ми з вами розшукували убивцю реемігранта з Канади Гущака і скарб Харківського банку Апостолова, що його було вивезено і сховано у двадцятих роках?..

Коваль закивав.

Він уважно розглядав капітана Андрійка. Давно не зустрічався із своїм колишнім помічником і тепер дивувався, як той змінився за ці роки. Андрійко погладшав, здавалося, став не таким поворотким і рухливим, і шрам на щоці, огрубівши, надав обличчю більшої суворості.

Капітан далі коротко розповів про убивство Людмили Гальчинської і сказав, що порадитись із полковником його наштовхнула дивна схожість знайдених в убитої жінки коштовностей на ті стрази, підробки із простого скла під алмази, які були знайдені під час будівництва нафтопроводу під Києвом. Тоді юрисконсультом Козубом було убито Андрія Гущака.

— Спочатку, коли вперше побачив їх, — говорив далі капітан, — я не повірив своїм очам, а чим більше міркував над цим, усе дужче переконувався, що не помилився. Однак одна голова добре, а три, — капітан посміхнувся в бік Співака, — краще. І думаю, що зараз ми розрубаємо цей вузол. Не заперечуєте, Петро Яковичу? — спитав капітан, витягаючи з кишені ключ і прямуючи до високого металевого сейфа у кутку кабінета. — Правда, без понятих ми ніби порушуємо закон, але потім знову опечатаємо… Хочу вам, Дмитре Івановичу показати ці речі… Признаєте чи ні?

Він іще раз глянув на Співака. Той мовчки кивнув.

— Ми тут у себе тримаємо як речові докази… А вам показуємо для пізнання. Маємо право, якщо вважати це звичайним слідчим експериментом; — хитро посміхнувся Андрійко. — Тільки так.

— Протокол будете складати? — в свою чергу пожартував полковник. — Правопорушники!

— На цей раз обійдемося без нього, Дмитре Івановичу.

Поки капітан відчиняв замки сейфа, виймав скриньку з коштовностями, знайденими у Гальчинської, у пам'яті Коваля перебігла давня історія розшуків убивці реемігранта Гущака, які він проводив разом з Андрійком, тоді ще лейтенантом…

Це було в роки громадянської війни. Ховаючи від більшовиків цінності Кредитного банку, що існував у тодішній столиці України Харкові, керуючий банком Апостолов за допомогою анархістського загону на чолі з отаманом Андрієм Гущаком вивіз і закопав коштовності біля залізничної станції Лісова, під Києвом. Місце було відоме тільки трьом: самому Апостолову, Андрію Гущаку і, як виявилося пізніше, ще й колишньому співробітнику чека Козубу.

Через багато років після Великої Вітчизняної війни постарілий Гущак, який втік після цієї акції, вирішив повернутися на Україну і віддати Батьківщині сховані ним і Апостоловим багатства. Тим часом колишній банкір опинився у психіатричній лікарні, бо зазнав тоді ж тяжкого стресу, до якого спричинилася втрата багатства і сім'ї.

По дорозі до сховки на станції Лісовій реемігранта Гущака підстеріг Козуб, який і штовхнув колишнього спільника під колеса електрички… Та ніхто з них не знав, що у сховку на Лісовій Апостолов поклав не справжні алмази, а так звані «стрази» — підробку і що на цю сховку, прокладаючи трасу газопроводу, давно натрапили будівельники, які й здали знахідку до музею…

Тепер виявилося, що справжні коштовності були в іншому місці і невідомо як потрапили до рук співачки Людмили Гальчинської…

Капітан обережно відчинив дерев'яну скриньку, у якій тепер зберігалися знайдені коштовності, і блиск діамантів освітив кімнату.

Полковник Коваль схилився, над ними. Після розслідування справи загибелі реемігранта Гущака біля станції Лісової він поцікавився вмістом скарбу, схованого Гущаком там. Виявилося, що в тому тайнику, випадково розкопаному будівельниками, були різні фінансові документи, векселі внутрішні і закордонні, які втратили свою силу, і трохи іноземної валюти. Крім того, у окремому шкіряному саквояжі лежали загорнуті в замшу алмази та інше дорогоцінне каміння, кілька золотих перснів з діамантами. Як виявилося, усі дорогоцінні камінці, серед них і великі алмази, були майстерною підробкою із звичайного скла, що їх називають «стразами», а золоті персні — із мідяного сплаву.

— Так, вони, вони… такі самі… — зрештою вимовив Коваль.

— Ювелірною експертизою встановлено, що справжні, — зауважив радник юстиції…

— Я добре пам'ятаю оцей діамант, — показав полковник на великий прозорий камінець, що мінився світлими вогнями. І сережки дуже схожі. — Після самогубства Козуба ми з Остапом Володимировичем ходили до музею, де зберігалися ті фальшивки, цікавилися: що ж було знайдено будівельниками, заради чого Козуб пішов на вбивство, — пояснив Коваль Співаку. — Так, Остапе Володимировичу?

— І не раз. Я, наприклад, заходив до музею тричі.

— Що ж виходить? — міркував вголос полковник. — Виходить, що у Апостолова були дві сховки. Одна з фальшивими алмазами, а друга — із справжніми. І Гущак знав про обидві… Чого він спочатку подався у Лісову, де були фальшиві?

— Думаю, йому кортіло подивитися одну й другу, — сказав Андрійко. — Тільки до другої, а втім, і до першої, він таки не добрався… Перешкодив Козуб…

— Якби дізнатися, де була сховка із цими справжніми діамантами, — зауважив Коваль. — Ясно, що ці кілька дрібничок не складають усього скарбу. Де ж решта? Думаю, не могла ця сама Гальчинська пустити за вітром скарби цілого банку.

— Так. Вона не дуже шикувала, хоч ні в чому собі не відмовляла, — сказав Співак,

— Навіть у платних коханцях! — вкинув капітан.

— Але як це все потрапило до її рук — от у чому питання. Звичайна естрадна співачка нібито без якихось широких зв'язків… — говорив далі радник юстиції.

— Якщо не брати до уваги того гестапівця, біс його мамі! — вкинув капітан.

— Ну, не привіз же він їй цінності з Берліна!

— Може, Апостолов саме в неї і ховав, тут була та сама друга його сховка, — припустив капітан,

— Ні, ні! — категорично відкинув таку версію Коваль. — Навіть найулюбленішій коханці Апостолов не довірив би такі скарби. Крім усього, у нього в той час була молода дружина, колишня вихователька доньки Клави, ім'я її, здається, було Єфросинія Іванівна, їй у крайньому разі довірив би.

— Навряд, Дмитре Івановичу. До неї першої прийшли б з обшуком.

— Бачу, що ця знахідка у Гальчинської породжує більше запитань, ніж є відповідей, — зітхнув Співак. — Але тим часом нам треба шукати вбивцю Гальчинської.

— Добре, повернемось до наших баранів, — посміхнувся Андрійко, навмисне вживаючи улюблену приказку Коваля.

Дмитро Іванович зрозумів капітана і у відповідь добродушно кивнув: мовляв, повертайтеся, Остапе Володимировичу, до ваших баранів, до ваших справ, я не маю претензій…

17

Час минав, Минали дні, місяці. Громами, пожежами, вибухами прокотилася над головою Люції на захід війна. Київ було визволено, і місто потроху поверталося до нормального життя. Центральний проспект — Хрещатик — і прилеглі до нього вулиці іще лежали в руїнах. Влітку досить було найменшого подуву вітру, щоб над купами цегли рудим туманом підіймався у повітря тонкий пил. Люди обережно ходили по вузьких, нерівних стежках серед битої цегли. Ще було голодно у місті, люди жили гаслами і надіями. Панувала ейфорія, яка охопила все суспільство, загальне піднесення духу, яке долало навіть гіркий сум за полеглими у війні, за безвинними жертвами Молоха.

Цього мирного січневого дня Люцію, яка була на репетиції хору, покликали до телефону. Вона здогадалася, хто може дзвонити, і притьмом побігла до артистичної вбиральні. Люція не помилилась: її новий приятель — майор з військової комендатури Ігор Петрович Єпіфанцев — нагадував, щоб ішла на площу Калініна, де відбудеться акт відплати фашистським катам — прилюдна страта гестапівців, які лютували у Києві.

Люція подякувала, поклала трубку на важіль телефону і повільно вийшла з кімнати. Вона була збентежена, почуття її двоїлися, її тягло піти на площу, власними очима побачити страшне видовище, і водночас щось стримувало її, мовби боялася за себе. Та зрештою чого їй ніяковіти, адже не її каратимуть, а їх. Що їй ті гестапівці?! Вона не служила у них. Сама їх боялася! А те, що приймала Курта, так то тільки, щоб врятувати життя. Кожен тоді рятувався як міг, і хто її звинуватить, що вона це робила у свій спосіб. Зрештою, вона теж жертва фашистів — хіба не обдурив її підло гауптштурмфюрер, який втік, покинувши її напризволяще…

В останні дні перед появою радянських військ вона причаїлася у своїй квартирці. В місті коїлося щось страшне, падали снаряди, міни, німецькі команди вогнеметами палили будинки і підривали їх вибухівкою. Навіть у вузькому проміжку між будинками висів рожевий відблиск міських пожеж. Курт подзвонив їй під вечір, наказав готуватися до виїзду, сказав, що за годину приїде. Вона гарячково спакувала свій чемодан і, радісно знервована, ловлячи вухом шум мотора на вулиці, чекала Курта.

Проте він не з'явився. Ні за годину. Ні за дві. Ні протягом ночі… Стомлена, позбавлена сил, Люція непомітно для себе заснула, сидячи у кріслі.

Прокинулась, коли над містом уже займався новий осінній день. Здавалося, уже ніколи більше не побачить Курта, не побачить Європи, що доля позбиткувалася з неї… їй стало дуже самотньо і лячно на душі, мучило передчуття повного краху після того, як повернеться Радянська влада, яка знищить її маленький, виплеканий за два роки затишний світ. Якийсь час вона ще надіялася, що Курт повернеться. Навіть коли радянські війська увійшли у Київ. Адже битва іще тривала… Особливо піднеслася духом, коли німці знову потіснили ворога і забрали назад Житомир, що був воротами до столиці… Проте сподіванням її не судилося здійснитися…

Люція повернулася до зали, де йшла репетиція, не знаючи, що їй робити.

Коли у місті остаточно встановилася Радянська влада, Люція пішла ва-банк. Вона знайшла комендатуру і запропонувала свої послуги для художньої самодіяльності. Там і познайомилася з майором — помічником коменданта. Гарненька, привітна співанка, яка потерпала при німцях, справила на нього враження, і він почав виявляти до неї прихильність. Зрештою влаштував її до ансамблю, організованого комендатурою, і Люція піднеслася духом.

Співанка у залі тривала. Проте недовго. До зали заглянув черговий і сказав, що всім треба йти на площу Калініна, де буде виконано вирок Військового трибуналу над воєнними злочинцями

Репетицію припинили, і всі рушили на площу.

Люція йшла в гурті з усіма хористками, когось тримала під руку, жартувала, як усі, сама не тямлячи, що щебече, а на душі було мулько. Вона уже лаяла себе, що пішла. Прагнула не виділятися серед інших — їй здавалося, що на обличчі у неї написано все її сум'яття.

Округла площа Калініна у центрі міста лежала в руїнах. Амфітеатром її оточували високі купи битої червоної цегли, ледь припорошеної сніжком, — все, що залишилося від навколишніх будинків. Люди видиралися по ній вгору, щоб поглянути вниз на очищений від цегли центр, де підносилась дуже висока дерев'яна шибениця з кількома зашморгами на довгій перекладині, які порожньо звисали, далеко не сягаючи землі.

Засуджених ще не привезли.

Ласкаве, по-зимовому притишене сонце проглядало крізь хмари, пестило обличчя людей. Люції здавалося, що світ на її очах поділяється навпіл: на тих, хто, гризучи насіння, жартуючи, стоїть на цегляних горбах, і на тих, кого ще немає тут, але яких мають привезти, їй було тяжко, бо вона була і серед одних, і серед других. Здригаючись від чекання страшного видовища, стоячи на криваво-червоній цеглі, вона все ж була по цей сонячний бік, де буяло життя, за яке вона завжди спритно чіплялася.

Слушної хвилини, коли товаришки захопилися своїми розмовами, Люція непомітно вислизнула з тісного кола і спустилася вниз. Там, втративши з очей площу і шибеницю, вона стояла, не наважуючись піти геть, їй здавалось, що в такому разі усі зрозуміють її настрій.

Та ось Люція почула, як дужче загомоніли вгорі люди, долетіли гнівні вигуки. Перемагаючи себе, піднялася назад на вершечок цегляного горба. На площу в'їхали вантажівки із збитими з грубих дощок високими помостами, на кожному з яких стояло по двоє: один у чорній формі, без пояса, простоволосий, другий, поруч, — у радянській військовій формі, що супроводжував засудженого злочинця і мав виконати вирок. У Люції закалатало серце.

Машини повільно під'їхали під шибеницю і зупинилися так, щоб кожен засуджений опинився рівненько під своїм зашморгом. З горбів, здалеку, вони здавалися маленькими олов'яними солдатиками.

Над площею, посилені потужними рупорами, пролунали слова вироку, в якому перелічувалися страхітливі злочини гестапівців. Грізний голос, що долітав, здавалося, з неба, тисячократно відлунював над головами.

Нарешті він стих, і тиша запала над містом. Люція опустила очі додолу. Стояла ні жива ні мертва. Не могла дивитися і не могла втекти. Зрештою підвела голову. Виконавці вироку вже приміряли зашморги над головами засуджених.

Якийсь молодик, що опинився поруч Люції. звернувся до неї. Люція нічого не почула. Він посміхнувся. Жінку пересмикнуло: «У таку хвилину!» Вона сердито відвернулася від молодого нахаби і вгляділася в те, що відбувалося на площі. Там серед грізної тиші виконавці уже прилаштовували зашморги на шиях гестапівців. Засуджені були міцно припнуті до дощок і не могли вчинити опір. Тільки один щось вигукував, а інший, який опинився найближче до того місця, де стояла Люція, пручався і усе намагався ударити головою в груди радянського офіцера.

І раптом Люція голосно зойкнула. Незважаючи на віддаль, вона упізнала непокірного гестапівця — це був Раух!

Бавлячись, він любив легенько буцати її головою. Тільки тепер це був не грайливий порух, а безпомічний протест проти смерті.

Люція мало не зомліла. Вона хитнулася і, якби не підтримав той самий залицяльник, певно, упала б. Так от чому в неї було таке тяжке передчуття! Вона вже не побачила, як за командою усі машини враз рушили з-під шибениць і залишені без опори засуджені затанцювали, загойдалися у зашморгах.

Молодий чоловік допоміг їй зійти униз, та, коли схотів провести додому, Люція так гарикнула, що він миттю відчепився.

Вона рушила через площу, з якої вже зняли військове оточення і яка вирувала людьми. Дехто з цікавістю вглядався у колись страшних володарів окупованого міста, саме ім'я яких вкидало в дрож. Можливо, цим задовольнялося одвічне людське прагнення справедливості і віра в те, що з чорною ніччю фашизму остаточно покінчено. Інші, хто мав біду чавіть здалеку бачити цих монстрів, переконувалися, що справедливої кари зазнали саме ті криваві кати, котрі мордували людей. Не втримувалися кияни і від прокльонів на адресу повішаних. Скільки жителів міста потерпіло від них! Майже кожна сім'я зазнала втрат, пережила трагедію окупації, голод і нестатки.

Люди ще довго не розходилися з площі. Якась хвороблива сила тягла і Люцію підійти до Курта і глянути на нього. Але що вона сказала б йому подумки на прощання? Проклясти, як інші? За що? Хіба тільки за те, що обдурив, що обнадіяв щасливим життям у казковій Європі? Ні, він сьогодні сплатив усі свої борги на цій площі… Можливо, просто не встиг з нею утекти від Радянської Армії? Щось затримало його, і, не розрахувавши, він, такий меткий, спритний, дужий, не встиг вислизнути з рук ворогів. Та ні, не вона його затримала, швидше за все він не встиг вчасно упоратися із своїми справами…

Люція не підійшла близько до Курта, який, як і всі, гойдався над землею. Вона зупинилася віддалік, поглянула на таку знайому їй постать і відчула сльози на очах.

Якийсь цибатий хлопчисько підскочив вгору і, діставши Рауха, смикнув його за ногу. Люція дико закричала, хлопець перелякався і шмигнув у натовп, На Люцію стали дивитися. Схаменувшись, вона рвучко відійшла від шибениці і потовпилася з усіма до вузького проходу на розбитий Хрещатик. Проте не встигла зробити і кількох кроків, як почула своє ім'я. Злякано обернулася, її наздоганяв якийсь бородань.

— Не впізнаєш, Люціє? — спитав чоловік, міцно узявши її під руку.

— Пустіть, — вирвалася жінка. — Який нахаба! Хуліган!

— Люціє, негарно цуратися старих друзів, — мовив чоловік, відпустивши її руку. — А згадай: «Едельвейс», Гіллер «за півкіло маргарини…» — проспівав чоловік. — І, звичайно, гер гауптштурмфюрер… Втім, з Раухом справи покінчені…

Люція уже упізнала у бороданеві колишнього тапера і поліцая Антона Адамадзе.

— Звідки ти взявся? — знайшлася спитати. — Я вже думала, десь пропав…

— Руки у твого Курта були довгі, але мене він все-таки не дістав, — засміявся Адамадзе.

Люція намагалася не виказувати свого страху перед ним, бо знала, що нічого доброго ця зустріч їй не принесе.

— А що ви з ним не поділили, з Куртом?

— Ось про це я хочу у тебе спитати… Він не залишав тобі якогось спадку, гарненьких камінців тощо? Може, ти й не знаєш нічого про довгасту металеву коробку? Га?

Люцію немов вкинули в окріп. Так, у Курта була коробка, яку він чомусь не тримав на своїй квартирі, а у неї, не дозволяючи під страхом смерті торкатися її.

— Ні про яку коробку я нічого не знаю.

— Але, — єхидно посміхнувся Адамадзе, кивнувши в бік площі, від якої вони вже відійшли, — з собою на той світ він нічого не забрав.

— Я нічого не знаю, — вперто повторила Люція.

— Ну, гаразд, ми про це ще поговоримо. Дай мені свою адресу.

— Нащо тобі моя адреса?

— Хочу в гості, хоч ти і не запрошуєш.

Люція промовчала.

— Хіба я вже такий нікчемний парубок? — і далі жартував Адамадзе. — Правда, на мою бороду багато срібла відтоді, як ми попрощались, просипалось. Та це не біда… Досі я був толерантний до тебе. Тримався осторонь. Не залицявся. Не заважав тобі любитися з гауптштурмфюрером. А тим часом у моєму серці, можливо, теж бурхало полум'я кохання до тебе…

Від жартів Адамадзе Люцію кидало в жар. Все це було схоже на знущання.

— Іди ти під три чорти! — не витримавши, визвірилася вона. — І на очі більше мені не потрапляй, бо і на тебе у мене зашморг знайдеться.

Коли Адамадзе, дружньо змахнувши рукою, пішов цегляною стежкою до Хрещатика, Люція не зразу оговталась. Якусь хвилину стояла на місці, а потім кинулася не додому, а до військової комендатури.

Люція заглянула до кабінету помічника коменданта. Майор, побачивши її, підвівся з-за столу, покинув офіцера, з яким розмовляв, і поспішив назустріч. Єпіфанцев був такий же молодий і стрункий, як Раух. Якби не радянська форма на майорі, їх можна було б сплутати. Люції на мить навіть здалося, що Курт воскрес. Втім, хіба сплутаєш мертве із живим?! Курт завжди був похмурим, часто знервований і злий навіть, а Єпіфанцев, йдучи килимовою доріжкою до Люції, привітно посміхався.

— Вітаю, Людмило Йосипівно, — промовив він, — подаючи руку. — Були на площі? Ви дуже бліда.

— Так. І досі тіпає. Ці видовища не для мене. Я їх достатньо надивилася в окупації.

— Тут є певна різниця, — зауважив майор, однак не втрачаючи доброзичливої посмішки.

— Ах, — манірно зойкнула Люція, — слабке жіноче серце усяка смерть вражає.

— Розумію, розумію, — погодився Єпіфанцев, чекаючи від жінки пояснення її появи у комендатурі.

— Та головне не в цьому, Ігоре Петровичу, а в тому, що я побачила потім, йдучи з площі. Одних повісили, а інші злочинці вільно гуляють по Києву… Я, як радянська людина, прийшла щоб повідомити…

— Гуляють по Києву? — не второпав відразу майор. — Хто гуляє? Німці?

— Та ні, поліцаї. Побачила одного такого, що лютував разом з гестапівцями.

— Ви не помилилися?

— Ні, я його не раз бачила. Це якийсь нібито грузинський князь. Він вірно служив німцям. Я співала в кафе, ви знаєте, з голоду, і він часто приходив туди, хоч кафе було тільки для німців, сидів у поліцейській формі в товаристві одного із тих, кого зараз повісили.

— Прізвище не знаєте?

— Чула. Адамадзе Антон… Я його відразу впізнала, хоч він відпустив велику бороду.

Майор Єпіфанцев повернувся до столу, занотував на папірцеві прізвище поліцая.

— Адреси, звичайно, не знаєте?

Люція знизала плечима.

— Дякуємо вам, Людмило Йосипівно, — проводжаючи жінку до дверей, сказав Єпіфанцев. — Ми його знайдемо, і своє він одержить… У вас іще є якісь справи?

— Ні, ні, Ігоре Петровичу. До побачення…

І, втішена, трохи заспокоєна, Люція вийшла з кабінету.

18

Капітан Андрійко мав рацію, коли передбачав тяжку і марудну роботу в Аерофлоті. З кількома працівниками, виділеними начальством на допомогу оперативно-слідчій групі, він приїхав до агентства і зайшов до кімнати, де аерофлотівці склали книжечки корінців авіаквитків. Під стінами кімнати, мало не до стелі акуратними купками зводилися ці книжечки. Андрійко аж головою труснув, відганяючи це видовище, як мару.

Мила дівчина в синій із золотом аерофлотівській формі зрозуміла капітана і співчутливо посміхнулася.

— Ну, що ж, браття, — звернувся Андрійко до своїх помічників. — Берімося до діла… Будемо сподіватися на успіх… У нашій роботі найголовніше — терпіння. І впертість… Особливої уваги прошу до корінців від двадцятого до двадцять п'ятого, двадцять шостого грудня… Ще раз нагадую прізвище: Славов…

У напруженому пошуку минуло два дні. За ці дні було перегорнуто, як і припускав капітан, десятки тисяч корінців. Прізвища «Славов» на них досі не зустрілося. Лише третього дня уранці, коли переглядали квитки вже за двадцять третє грудня, почувся короткий, радісний вигук:

— Є!

Усі підвели голови. Лейтенант Задорожний помахував книжкою корінців.

— Ось він, цей Славов!

— Коли? — спитав Андрійко, простягаючи руку за документом.

— Двадцять третього. На Сочі, — задоволено відповів лейтенант, — віддаючи книжечку капітанові.

— Ну, слава богу, — полегшено зітхнув той. Здавалося, не пропали їхні пошуки і версія підтверджувалася.

— Поцікавтесь, о котрій годині відбувся цей рейс, — попросив Задорожного капітан.

Андрійко був задоволений успіхом лейтенанта, але йому не сподобався вираз обличчя свого молодшого колеги, коли той вигукнув: «Є!». Це був жорсткий, безжальний оскал переможця, який вполював здобич. Очі лейтенанта хворобливо блищали, на щоках випнулись жовна. І капітанові на думку спав принцип Коваля. «У розшуку і слідстві, — казав полковник, — насамперед збережіть людську моральність і ніколи не забувайте, що ваш противник теж людина, а не дикий звір… Не полюйте на нього, а встановлюйте істину і відновлюйте справедливість». Капітан давно уже помічав, що у частини молодих працівників карного розшуку помітна безпідставна жорстокість і у поглядах, і в діях. Але, розуміючи, що це віяння часу, тільки з прикрістю розводив руками.

На терміновій нараді оперативно-слідчої групи, яка відбулася через годину у прокуратурі, Андрійко доповідав:

— Славов вилетів на Сочі двадцять третього грудня першим рейсом. Рейс відбувся вночі, о четвертій годині… Якщо врахувати свідчення Шумейкової, що її обірвана розмова з Гальчинською сталася підвечір двадцять другого, то події співпадають у часі… Має насторожити нас і такий факт: вигук Гальчинської, який почула по телефону Шумейкової: «О, як давно я тебе не бачила!» Можливо, це були останні слова, вимовлені Гальчинською за життя… У нас є всі підстави зв'язати цей факт з убивством… Й справді, Славов давно поміняв квартиру і виїхав до Севастополя. Природно, що Гальчинська давно його не бачила і її слова підтверджують нашу підозру.

— Упіймати цього Славова і добряче притиснути. Він і признається, — вкинув лейтенант Задорожний.

— У нас немає підстав, — заперечив Андрійко. — І що це за норма: «притиснути?» Як ви це розумієте?

— Як на мене, тут все ясно.

— Остап Володимирович має рацію, — підтримав капітана радник юстиції. — У нас немає поки що прямих доказів злочину Славова. Побічних назбиралося, але потрібні прямі. До речі, — звернувся прямо до лейтенанта Співак, — ці побічні якраз і зібрав особисто Остап Володимирович, виявив давні зв'язки Гальчинської із Славовим, факт обміну квартири тощо… Але, як бачите, він поки що не наполягає на арешті… Нам іще слід з'ясувати причину обміну квартири Славовим на Севастополь, чому і коли прилітав до Києва, чому вилетів з Києва першим, нічним, рейсом двадцять третього, чому на Сочі, а не до себе, в Севастополь, та іще багато що.

— Доведеться брати відрядження, — зауважив капітан. — Вивчити його тамтешні, сочинські, зв'язки, знайомства, спосіб життя… А тоді вже вирішувати.

— Так, — погодився радник юстиції. — Сподіваюсь, місцева міліція, як годиться, допоможе вам.

…Сочі! Місто-мрія, місто сонця і ласкавих хвиль, місто буяння духу, радості. І місто великих грошей, трагедій і криміногенної обстановки. Навіть у січні, в «мертвий» сезон, місто було повне сонця, приймало багато курортників, щоправда, відмінних від літніх мешканців фешенебельних готелів — багатих гостей, господарських діячів, спекулянтів, одягнених за останньою модою, професійних повій і просто випадкових заробітчанок, які, починаючи з весни, зліталися сюди, як метелики на вогонь. Пляжі були порожні, хоч зрідка на них з'являлися поодинокі відчайдухи спортсмени, які стрибали у холодні хвилі, люди товпилися здебільшого на центральній вулиці, на Приморському бульварі.

Капітан Андрійко і лейтенант Задорожний у цивільних куртках прогулювалися серед відпочиваючих, не спускаючи очей з високого чоловіка у синьому імпортному плащі і крислатому капелюсі, що захищав від сонця.

Місцевий карний розшук на підставі окремого доручення, надісланого телеграфом відразу після наради у прокуратурі, до прильоту київських оперативників встановив нагляд за Славовим, який жив в одному з дорогих готелів, поцікавився, з ким він знайомий, чи не здавав якихось коштовностей у скупку. Тепер киянам належало довести справу до завершення.

Славов виділявся серед зимових гостей міста, здебільшого людей літніх, хворих, з нездоровою жовтизною облич, яких не могло підсмажити навіть чорноморське сонце у спеціальних соляріях. Це були пенсіонери, службовці середнього достатку, робітники і колгоспники, яким путівки надавалися здебільшого взимку і які приїздили до Сочі найбільше заради мацестинських ванн.

З того, як прогулювався Славов по Сочі, можна було зрозуміти, що певного плану відпочинку у нього немає, чоловік просто тинявся по центру курортного міста, знічев'я розглядаючись навколо і іноді зупиняючись біля вітрин крамниць.

Капітан Андрійко звернув увагу на те, що, затримавшись на мить біля вітрини ювелірної крамниці, Славов раптом засунув руку у внутрішню кишеню плаща чи піджака, ніби перевіряючи, чи не порожня вона. Потім, заспокоївшись, оглянувся на перехожих і рушив далі. Неподалік крамниці він наблизився до модно одягненої, дуже нафарбованої дівчини, яку тримав під руку явно не по літах, як для неї, поважний чоловік, і щось мовив їм.

Чоловік похитав головою, і вони пройшли повз Славова, не оглядаючись. Той трохи постояв на місці, потім повернувся назад, знову минув ювелірну крамницю і знову зупинився, оглядаючи перехожих. Так він протягом півгодини прогулювався біля цієї крамниці, ще раз зупинив якогось курортника, а коли і той відмахнувся, сам рішуче відчинив двері ювелірної.

У крамниці, де вешталося кілька чоловік, які знічев'я розглядали виставлені у вітринах золоті й срібні прикраси, Славов постояв біля прилавка, а тоді нерішуче наблизився до двох дівчаток-продавщиць, що жваво обговорювали у кутку свої справи.

Дівчата не звертали на Славова жодної уваги. Чудові психологи, вони з одного погляду зрозуміли, що серед людей, які зайшли, немає потенційних покупців і тому повністю віддалися своїм проблемам. Коли хормейстер подав голос, одна з продавщиць мигцем глянула на нього. Проте, не почувши конкретного запитання, бо Славов м'явся, мимрив, махнула рукою на вітрини, мовляв, дивіться, вибирайте і не морочте без діла голови. І, здихавшись неперспективного покупця, дівчина повернулася до розмови.

Славов потоптався на місці і покірно відійшов до заскленої настінної вітрини.

Андрійко, який залишив лейтенанта на вулиці, попростував до крамниці слідом за хормейстером. Тепер він теж із удаваною цікавістю розглядав вітрини. Його не здивувало те, що Славов не наважується прямо запропонувати тут свій товар, хоч поведінка хормейстера не пасувала образу жадібної до грошей, рішучої і жорстокої людини, яка вчинила вбивство. Капітан розумів, що Славов ще переживає психологічну реакцію, властиву убивці, якого вже після злочину охоплює духовна прострація, мовби він тільки згодом осягнув трагічність свого злочину і страх відплати міцно тримає його в лабетах, визначаючи усю подальшу поведінку.

Враховуючи цей стан Славова, а також те, що прямих доказів його злочину немає, — як з'ясувалося, хормейстер до скупки нічого не здавав, хоч і тинявся біля неї, на «гарячому» не був спійманий, — капітан вирішив, що допомогти викрити вбивцю може тільки раптова психологічна атака.

Ще трохи покрутившись у крамниці, Славов ні з чим вийшов на вулицю.

Капітан рушив услід і через кілька кроків подав знак Задорожному.

Обоє одночасно опинилися обабіч підозрюваного.

— Славов Віктор Іванович? — спитав Андрійко.

— Так, — відповів той, підозріло оглядаючи незнайомих людей.

— Карний розшук, — пояснив капітан, показуючи червоне посвідчення із позолоченими літерами. — Капітан Андрійко.

— Та що ви! На якій підставі?! — нарешті знайшов сили вимовити хормейстер.

— Ви підозрюєтесь у вбивстві вашої знайомої Людмили Гальчинської, — жорстко мовив Андрійко. — Йдіть із нами. Ведіть себе спокійно, — попередив про всякий випадок. — Я не люблю ексцесів.

Славов внутрішньо зламався відразу, обурення його прозвучало жалюгідно, і, кинувши розгублений погляд на сонячні стежки, що сяйно посмугували тротуари, на вічнозелений олеандр та пишні пальми, на далеке синє-синє, вкрите блискітками море, він, здавалося, зовсім втратив мову. Славов хотів щось сказати, але на нього напала гикавка, яку не можна було зупинити. Капітан Андрійко, звіряючи по пам'яті фото хормейстера із живою натурою, пильно вглядався в його смагляве, невиразне, серповидне обличчя, що немов дивилося в себе.

Потім Славов схотів засунути руку у кишеню плаща, та капітан зупинив його жест.

— Нічого не виймайте.

— Носовичок, — жалісно пробурмотів хормейстер, й далі борючись із гикавкою. — Піт.

Й справді піт рясно зволожив обличчя хормейстера, стікав вниз і зависав краплями на його чорненьких, підстрижених чаплінських вусиках.

— Гаразд, носовичок вийміть.

Славов із вдячністю кивнув і став витирати піт з обличчя.

Тим часом Задорожний зупинив таксі..

— Чому ви вбили Гальчинську? — й далі йшов у пряму атаку Андрійко, не даючи підозрюваному оговтатися, зібратися з думками для опору. — Відповідайте чесно. У нас є незаперечні докази, і тільки щире признання може полегшити вашу долю.

Капітан розумів, що в ці хвилини в душі Славова повне сум'яття, вихор думок, який пролітає у йога голові, не дає обрати якийсь один варіант поведінки, лінію опору. Саме це було на руку капітанові і хоча дещо суперечило презумпції невинності, але допомагало встановити істину. Допит Славова капітан Андрійко почав відразу, як приїхали до місцевого Управління внутрішніх справ. Задорожний іще оформляв оплату таксі, а капітан уже завів Славова у вільний кабінет і відразу узявся до справи.

Славов, очевидно, вважав себе в Сочі у повній безпеці. Уже минув місяць від трагедії у Києві. Він заздалегідь усе продумав, навіть квартиру для цього поміняв, і приїзд його у грудні до Києва, як він вважав, був абсолютно непомітним. Тому його так приголомшила поява київських оперативників, Він втратив мову і зараз мішком сидів перед Андрійком у стані повної прострації.

Капітан вирішив трохи послабити натиск:

— Ви знали Людмилу Гальчинську?

Славов мовчав, нахиливши голову.

У кабінет увійшов лейтенант Задорожний. Андрійко очима показав йому на стілець неподалік підозрюваного.

— Але ж ви працювали з нею у Палаці культури на Подолі… Людмила Йосипівна співала у хорі, яким ви керували.

Славов і далі мовчав.

— Я думаю, це не кращий спосіб для виправдання — мовчанка, — за знаком капітана включився у допит Задорожний.

— Чому ви поміняли квартиру? У вас була непогано оплачувана робота, вас цінували як фахівця. А ви покинули столицю і переїхали до провінційного Севастополя, — питав Андрійко.

— Мене запросили на роботу до Морського клубу, — нарешті відповів хормейстер, проте, як і раніше, не підводячи голови.

— Але ви там так і не стали до праці, — парирував у відповідь капітан.

— І чому ви раптом опинилися в Сочі? — вкинув у перехресний допит лейтенант Задорожний. — Вештаєтесь біля ювелірних скупок та крамниць. Щось маєте на продаж?

— Я відпочиваю тут… — спромігся пробурмотіти Славов. Здавалось, він уже трохи зібрався з думками і набрався духу для опору.

— У вас що? Путівка?..

— Та ні. Так. Дикуном.

— Та підніміть голову, — жорстко промовив Задорожний, — і скажіть, чим ви убили Гальчинську?

Хормейстер судорожно вп'явся пальцями у стіл, так сильно, що вони побіліли.

— Вона зраділа вам як давньому другові, — майже добродушним тоном вкинув у розмову капітан. — Пам'ятаєте, як вона скрикнула, коли відчинила двері; «Як давно я тебе не бачила!» Ви що, після від'їзду з Києва вперше завітали до неї?

Славов нарешті підвів голову. По його обличчю стікали сльози. Він тихо схлипував, і весь його вигляд, особливо обличчя, був жалюгідним. Чепурні кущики вусиків під носом ще дужче посилювали це враження.

Схлипування переходили в ридання. Андрійко, не виявивши в кабінеті води, послав по неї лейтенанта…

Стукаючи зубами об стінки склянки, хормейстер випив води.

— Я не можу зараз говорити. Мені тяжко говорити… Я втомився…

— Гаразд, зробимо перерву у нашій розмові, — погодився капітан, відчуваючи, що поки вони із Задорожним ще не знайшли у Сочі вагомих доказів проти Славова, хоч інтуїтивно відчували, що саме тут зрештою знайдуть.

Славова, обшукавши, відвели у камеру попереднього ув'язнення, а капітан і Задорожний вирішили піти десь попоїсти.

…Після того, як Славова привели знову до кабінету для допиту і капітан разом із Задорожним стали повторювати у різних варіаціях свої запитання, на які підозрюваний або відповідав ухильно, або зовсім не реагував, мовби вони не його стосувалися, чим дратував Задорожного, пролунав дзвоник від чергової по міськвідділу. У камері, де щойно тримали Славова, знайшли діамантові сережки, сховані за трубами батареї центрального опалення.

— Принесіть їх сюди, складемо акт, — розпорядився Андрійко.

Сережки поклали на стіл, і серед тиші, що запанувала у кімнаті, було чути тільки тяжкий подих Славова, і чи не найпромовистішими були самі діаманти, що, наповнюючи повітря бризками світла, сміялися, плакали і наче попереджали людей, щоб не чіпали їх, бо в них таїться некерована сила добра і зла.

Про те, що це були цінності Гальчинської, капітан не мав жодного сумніву. Вони цілком співпадали з описом прикрас, які носила убита жінка. Згодом це підтвердить експертиза, але тим часом Андрійко був переконаний у своєму висновку.

Тільки одне він спитав у хормейстера:

— Де ви ховали їх?

Було дивним, що під час обшуку їх не знайшли.

— Це не мої, — похмуро відповів Славов.

— Віктор Іванович, — з нотками декору в голосі промовив капітан, — адже я попередив, що тільки чесне визнання може полегшити… Крім вас, нікого у цій камері сьогодні не було. Проведемо експертизу і встановимо, що знято їх з убитої, що ви тоді скажете?..

— Ну, мої, — роздратовано буркнув хормейстер — Нехай і мої. То що? Купив для своєї коханки. Тому й никав, як ви сказали, біля ювелірних скупок. Мої, не Гальчинської…

— А як ви їх сховали при обшуку?

— У носовичку. Коли витирав піт.

Андрійко мало не крякнув, згадавши, що це він дозволив хормейстеру користатися носовичком. Але тепер після знахідки діамантових сережок остаточно переконався, що він на правильному шляху.

Після другого допиту Славова Андрійко звернувся до прокурора за постановою про обшук у хормейстера в готелі. Обшук, який капітан із Задорожним та місцевими колегами провели у номері Славова, дав очікувані результати. Капітан Андрійко, уражений тим, що зумів хормейстер сховати від нього у носовичку сережки, був особливо ретельний. Він нишпорив по усіх закутках приміщення сам, обдивився особисті речі хормейстера, вистукав чемодан, помітивши підшиту внутрішню обшивку «дипломата», одірвав її, хоч Славов, який був присутній при обшуку, категорично протестував проти цього. Але доскіпливість і рішучість капітана дала свої наслідки: за обшивкою було сховано два персні з алмазами і великий рубін на золотому ланцюжку. Речі, які зі слів Шумейкової і племінниць Гальчинської, належали убитій.

Після того, як капітан із гнівним виразом на обличчі показав зблідлому хормейстеру свою знахідку, той повністю скис.

Капітан був задоволений своєю знахідкою, але обшуку не припиняв. Він шукав перстень з найбільшим діамантом, який Гальчинська із Шумейковою не змогли оцінити у Києві і за оцінкою якого треба було їхати до Москви.

Андрійко знов і знов усе мацав і перемацував у номері, попросив у працівника готелю драбину і з неї оглядав верх шафи, шукаючи будь-якої щілини, проглянув карнизи і ліплення, вкриті шаром пилу.

Час минав, а спітнілий капітан не вгамовувався, від напруження і лазіння на драбині у залитій південним сонцем кімнаті він розпалився, обличчя почервоніло, і рубець на щоці загрозливо побагровів. Всі втомилися, навіть Задорожний, який припинив розшуки, сів до столу і став писати протокол обшуку. Поняті теж втратили інтерес до пошуків і посідали біля столу, розглядаючи гарні дорогі прикраси, які лежали перед ними.

Зрештою капітан зліз із драбини і підступив до Славова. який, здавалось, байдуже, з відстороненим, порожнім поглядом сидів на ліжку.

— Ви знаєте, що я іще шукаю?! — сердито спитав його каштан.

Славов мовчки знизав плечима.

— Не знаєте?! — ще суворіше промовив Андрійко. — Де перстень з великим діамантом, який ви здерли з руки убитої? Де він, питаю я вас!

Хормейстер відвів провинний погляд убік, його серповидне лице, здавалося, ще дужче замкнулося в собі.

— Де?! — не стримавшись, гнівно скрикнув Андрійко.

— Продав, — поступаючись натиску капітана, нарешті видихнув з себе підозрюваний.

— Де, коли, кому?

— Не знаю. Біля скупки. За двісті п'ятдесят карбованців.

Капітан мало не схопився за голову.

— За двісті п'ятдесят?

Славов кивнув.

— Йому ціна щонайменше тридцять — сорок тисяч! Це ж унікальний камінь.

Але, здавалося, й це повідомлення не справило на хормейстера враження.

— У мене скінчилися гроші. Мене виселяли…

— Як виглядала людина, якій ви продали?

— Не пам'ятаю… чоловік, ошатно одягнений…

— А ще? Обличчя? Якісь особисті прикмети? Конкретно одяг?

— Не пам'ятаю… Правда, очі в нього були… Дуже холодні. Він торгувався. Давав двісті. Я просив п'ятсот… Але з рук персня він не випускав. Я не міг довго торгуватися. Ніхто доти не купував, думали, підробка… Я віддав за двісті п'ятдесят…

Капітан Андрійко дивився на зніченого хормейстера уже не гнівно, а презирливо. Він розумів, що за таким словесним портретом, власне, без будь-якого портрета, сочинському карному розшуку буде дуже складно знайти цього покупця…

Славов покірно підписав разом із понятими протокол обшуку, Андрійко запакував знайдені цінності і повіз Славова назад до міського управління. Там уже під час третього протягом цього дня допиту Славов почав признаватися у вбивстві і розповів подробиці.

На запитання капітана про мотиви злочину він сказав:

— Коли я познайомився з Гальчинською і потрапив до її квартири, я зрозумів, що вона багата. Я всіляко догоджав їй і на роботі виділяв серед усіх…

— Ви були її коханцем?

— Так, — кивнув Славов, — я дуже хотів зблизитися з нею… Я навіть запропонував одружитися, бо жив я бідно, на маленьку зарплатню. Ви ж знаєте, як платять у культурі… а вона розкошувала. Це було несправедливо. Я весь час думав, звідки у естрадної співачки таке багатство, такі діаманти. Теж, певно, якась нечиста історія… Це несправедливість долі гнітила… До того ж, коли освідчився, вона мене образила. Незважаючи на те, що я значно молодший і, здавалося, подобався їй, різко, навіть грубо відмовила… Гідний тільки на роль коханця, не більше!..

Тоді я вирішив убити її і пограбувати. Я носив в собі цю ідею кілька років. Думка про вбивство переслідувала мене. Я не спав ночами, в найменших деталях обмірковуючи свій план.

Коли вона запрошувала у гості і, роздягаючись, знімала свої коштовності, клала їх на тумбочку біля ліжка, я дурів. Ледве стримувався, щоб тут-таки не задушити її подушками…

Зрештою я вирішив убити її молотком і заздалегідь купив його. Важкий, зручний, чистенький, з гладкою ручкою, він став моїй найближчим другом, під час безсоння я клав його біля себе в постіль і тоді, заспокоєний, засинав.

— Де він тепер? — жорстко спитав Андрійко.

— Потім, — хормейстер уникнув слів «після вбивства», — я кинув його в урну на Чкалова разом із ватяником, який теж був у крові…

Капітан подумав, що попереду оперативників іще чекає марудна і брудна робота на міському звалищі, куди, очевидно, потрапили закривавлені ватяник і молоток і які треба будь-що знайти, щоб довести обвинувальний висновок щодо злочину Славова. Не підводячи голови від протоколу, який писав поспіхом, намагаючись встигнути за квапливою, плутаною розповіддю підозрюваного, він кинув:

— Продовжуйте!

Збираючись із думками, Славов не відразу розкрив рота. Трохи похитуючись на стільці, з напівзаплющеними очима, він ніби перебував у сомнамбулічному сні.

— Я слухаю, — повторив Андрійко, відірвавшись від протоколу. — Купили молоток. Що було далі?

— Я поміняв квартиру на Севастополь. Я ніколи не чекав, що подумають на мене. Ніхто не знав, що я повернувся до Києва і заздалегідь узяв квиток на Сочі… Я прийшов до неї, упізнавши мене, вона відчинила двері. Ми привіталися, і вона пішла уперед…

— Вона скрикнула: «Як давно я тебе не бачила!» — зауважив капітан.

— Я. вже не пам'ятаю… — витріщив очі підозрюваний. — Може бути… — Голос Славова затремтів. — І тоді я витяг із кишені молоток і з усією силою вдарив її по голові. Мій вірний друг не підвів — вона відразу впала, і я став її добивати…

Славов схлипнув і раптом голосно заридав.

Капітан Андрійко, не виявляючи своїх почуттів, терпляче чекав, коли скінчиться істерика.

— Я ж любив її, — бурмотів, схлипуючи, хормейстер. — Я ж хотів одружитися… Вона сама винна…

— Годі нити! — гримнув на нього Андрійко. — Продовжуйте! Як вона впала?

— На живіт… Це потім я перевернув її на спину, щоб зняти персні, сережки… У шкатулці, на тумбочці, я знайшов іще два персні… Ви їх зараз забрали…

— Далі.

— Я знайшов ключі і тільки тоді помітив трубку біля телефону й поклав її на важіль. Не оглядаючись на труп, вийшов з квартири і замкнув її.

— О котрій годині?

— Я не дивився на годинник… Може, о п'ятій чи шостій дня… Надворі вже було темно.

— Де ви поділи ключі?.

— Я про них забув і згадав лише в аеропорту… Спустив у туалет….

Допит закінчувався. Андрійко дав підписати підозрюваному протокол і наказав відвести його до камери. Потім пішов до начальника відділу і від нього дав телеграму, щоб із Києва вислали за Славовим конвой…

Уже в Києві дорогою до слідчого ізолятора із Славовим сталася нова істерика. Крізь негусту пелену мокрого снігу, що висіла над Києвом, він помітив, як машина з площі Перемоги завертає на вулицю Воровського.

— Тільки не везіть мене у цей дім! — закричав він. — Я не витримаю!

Андрійко наказав водієві повернути на Чкалова, однак зауважив хормейстеру:

— Вам все одно доведеться побувати на місці злочину, підтвердити зізнання в деталях. Без слідчого експерименту не обійдемося, бо маємо переконатися, що ви не обмовили себе…

Славов, хитаючи головою, застогнав…

19

Полковник Коваль важко підіймався по лунких металевих сходах міського Управління внутрішніх справ, яке незмінне, скільки пам'ятає, містилося у старезному, дореволюційному, але ще міцному будинку колишніх «присутственных мест». Ці сталені сходи, вичовгані до блиску, амортизуючі під вагою людей, на які ставали багато років підряд і рішучі, впевнені ноги чиновників усіх рангів та урядів, і тремтячі, розгублені — підданих правосуддю, ніби підкреслювали непохитність і силу закону. Скільки разів, сотні, тисячі, ступав по них і Дмитро Іванович Коваль з вірою в душі у справедливість, яка завжди живе в людині, хоч би які найтяжчі обставини складалися навколо.

Полковник піднімався повільно, ще раз пригадуючи деталі давньої справи про убивство реемігранта з Канади Андрія Гущака. Час вносив свої корективи. Обмежені у часі, зникали в небуття окремі люди, цілі покоління. Але ніколи не вмирала справедливість, прагнення її. Раніше чи пізніше, а злочини проти людини все одно розкривалися — якщо не міліцією, то історією, й із пітьми небуття висвічувалися образи жертв і постаті їхніх катів.

Так сталося і з давньою подією — пограбуванням банку Апостолова, з трагедією самого банкіра і його сім'ї, з долею отамана загону анархістів Андрія Гущака…

Багатьох із персонажів цієї трагедії за півстоліття уже не було серед живих — загинув Андрій Гущак, а так само його вбивця юрисконсульт Козуб, помер у психіатричній лікарні колишній банкір Павло Амвросійович Апостолов, померла і його донька Клава, зовсім постарів професор Решетняк, зазнав справедливої кари на шибениці гауптштурмфюрер СС Раух і, нарешті, загинула не своєю смертю колишня співачка з «Едельвейса» Люція Гальчинська, а її вбивця, хормейстер Славов, сидів нині у слідчому ізоляторі і, обливаючись від страху смертельним потом, чекав суду. Але привиди зниклих людей все одно з'являлися серед живих і просили справедливості…

З цими думками полковник Коваль постукав у кабінет Андрійка. Капітана на місці не було, і Дмитро Іванович зайшов до канцелярії.

— Остап Володимирович у начальства, — сказала строга дівчина-секретар.

— «На килимі»? — пожартував Коваль.

Дівчина розуміла чиновницько-бюрократичний жаргон, але жарт незнайомого літнього чоловіка не підхопила і у відповідь тільки підняла брову.

— Давно викликали? — спитав Коваль.

— З півгодини.

— А не нарада?

— Ні.

— Значить, скоро відпустять. Я почекаю. Начальство не любить довго морочитися з одинаком підлеглим, — посміхнувся полковник і, роздягнувшись під строгим поглядом секретарки, сів на стілець.

Генерал, начальник Управління, багато років працював із Дмитром Івановичем. Він тоді був так само, як і Коваль, підполковником, потім полковником, вони навіть дружили. Проте зараз Дмитру Івановичу не хотілося з'являтися йому на очі. Почалися б банальні розпитування про життя-буття пенсіонерське, про Ружену, про доньку Наталку, яка вийшла заміж за кубинця і поїхала з ним, покинувши університет. Довелося б розповідати про те, як вони з Руженою за її запрошенням побували в гостях на Кубі. Там був гарний синій-синій океан, пальми, банани, авокадо і не було тієї доньки Наталки-щучки, яку колись виховував удівець Коваль… Там була відчужена молода жінка, що звалася його дочкою, але відхрестилася від свого минулою і всього, що з ним зв'язано. Наталка тепер стала душевною раною Дмитра Івановича, і він не любив ятрити її перед чужими людьми.

Та ось двері кабінету прочинилися й із них вислизнув розпашілий капітан Андрійко. Він втупив очі у Коваля, немов не впізнав його. За мить відсутній погляд його просвітлів, капітан вигукнув: «Дмитро Іванович! Яким побитом?!» — і радо простягнув руку.

— Чекаю вас, Остапе Володимировичу, — відповів полковник.

Вони пішли до кабінету Андрійка, і Коваль дорогою мовчав, даючи можливість капітану отямитися після розмови з начальством.

У кабінеті Остап Володимирович заспокоївся і відразу почав розповідати Ковалю про поїздку до Сочі, хоч Дмитро Іванович поки що нічого не питав. Закінчуючи, Андрійко сказав:

— Ватяник і молоток Славова ми таки знайшли на міському звалищі. Можете уявити собі, Дмитре Івановичу, яка це задача була! Довелося перерити великі купи мокрої від дощу і снігу гнилизни… Але знайшли!

— Та знаю, знаю, — кивнув Коваль. — І самому доводилось.

— Експертиза підтвердила: кров на ватянику і молотку — Гальчинської… Хоч сліди були слабі, стерті, частково змиті, але почасти збереглися…

Добре, що ватяник потрапив на звалище. Був подертий, і ніхто на нього не зазіхнув. — Капітан задоволено перевів подих. — Он як, Дмитре Івановичу, закінчилася ця діамантова справа, яку ми з вами розпочинали! Невідомі шляхи господні. Ніколи не думав, коли займалися Гущаком і Козубом, що через багато років знову все спливе і закінчиться тільки тепер… Та слава богу. Бо затягли з нею… Тут уже нові підпирають…

Скінчивши свою розповідь, Андрійко запитально поглянув на Коваля. «Що привело полковника до нього? Адже не буде ходити до зайнятих людей знічев'я?! Чи, може, це таке пенсіонерське дозвілля?»

— А справа ця, Остапе Володимировичу, не закінчена, — раптом промовив полковник. — Ні, ні.

— Як так? — щиро здивувався капітан.

— А так. У нас, крім Гальчинської, був іще Апостолов, тобто його скарб. Ми не знайшли його.

— Як це «не знайшли»? Я сам відкрив у платяній шафі сховку з коштовностями. А те, що конфіскували у Славова, було останнім, яке нам пощастило врятувати…

— Далеко не все, — не погодився Коваль. — Згадайте стрази, ту підробку під справжні дорогоцінні речі, яку колись виготовив передбачливий банкір Апостолов, щоб одурити злодіїв, і сховав їх разом із паперами у Лісовій під Києвом. Те, що ви знайшли, не складає і десятої частки скарбу. А де решта?

Капітан незадоволено знизав плечима.

— Хто зна, що із рештою сталося. Пролетіли над країною роки, війна. Десь щось зникло, розвіялося… Та й чи переконані ми остаточно, що у Гальчинської коштовності із скарбу Апостолова?

— Остапе Володимировичу! — з докором промовив Коваль.

— Ну, нехай і так! — уже починав сердитися капітан. — То що ви хочете, Дмитре Івановичу?

— Гадаю, що справа Гальчинської — Апостолова не закінчена.

— Такої справи у нас не було. Була справа убивства Людмили Йосипівна Гальчинської. Ми її розкрутили. Убивця чекає суду. Справу закрито. Нашу оперативно-слідчу групу розформовано… Чого ж ви хочете, Дмитре Івановичу? Щоб іще одна нерозкрита на нашій шиї зависла? Адже ваша мрія, Дмитре Івановичу, про втрачені коштовності Комерційного банку Апостолова — це міф. Немає жодних фактів, жодних підстав для порушення якоїсь справи, тим більше карної. Який прокурор нам таке дозволить? Ви такий досвідчений юрист, і я, ваш вдячний учень, дивуюсь, чого ви добиваєтесь?

— Остапе Володимировичу, я не певен, що весь скарб загинув. І сумніви ці на користь версії, що він існує, — може, десь близько, може, таки в нашому місті… Як же відмовитися від спроби його знайти? Я не вважаю, що справа, яку ми з вами колись починали в зв'язку із загибеллю Андрія Гущака, закінчена. От вона таки й висить, як ви кажете, на мені і на вас.

— Що ж, по-вашому, нам стати приватними детективами? — тяжко зітхнув каштан, дивуючись настирливості Коваля у такому ясному і простому, будь-кому зрозумілому питанні. І я не знаю, де і як його шукати, на якій підставі. І якби ми влізли у таку халепу, то все закінчилося б тільки серйозною прочуханкою від керівництва…

— За те, що намагаємось повернути державі неабиякі цінності?

За втрату часу, витрати, Дмитре Івановичу, — з благанням промовив капітан. — Хіба ви не знаєте, як у нас робиться?!. Поговоріть з генералом, якщо хочете…

Коваль з гіркотою подумав, що з роками і в міліції нічого не змінилося. Вона навіть ще дужче потонула у формалізмі, канцеляризмі, намагаючись, як завжди, надати своїй діяльності зовнішнього благополуччя.

— Боюсь, що таки доведеться на схилі літ стати приватним детективом, — з кислим виглядом зіронізував Коваль і підвівся з стільця. — Цінності треба повернути Україні. Це піт і кров нашого народу…

— Сподіваюсь, Дмитре Івановичу, — в тон полковникові відповів Андрійко, — діятимете без порушень карного кодексу…

Спробую, — посміхнувся Коваль, — хоч це і нелегко у даному випадку. Буду сподіватися все ж на підтримку офіційного розшуку… У вашій особі. А поки що до побачення, вітання дружині…

Коваль на кілька секунд затримався на високому ганку міського Управління внутрішніх справ. Надворі стояла гнила погода, мало схожа на зимову. Було холодно, вітряно, з неба сіявся не сніг, а якась мжичка. Відтоді як горе-господарі країни придумали море на півночі Києва, клімат у великому навколишньому регіоні став якийсь гнилий. Де й поділася справжня зима з міцним морозцем, тепле, сухе літо. Кияни почали більше застуджуватися і занедужувати…

Дмитро Іванович зійшов з ганку і раптом згадав про доручення від Ружени. Він намацав пальцями у кишені пальта згорнений гладенький целофановий кульок. Ружена просила купити у центрі так звану «Лікарську» ковбасу для салату, і він покірно погодився, засунув кульок у кишеню. Але що то значить вік — тільки тепер згадав, вибираючи дальший напрям свого походу…

Якийсь час, після того як полковник Коваль вийшов на пенсію, дружина берегла його самолюбство. Але з часом про полковницькі погони було забуто, і вона все частіше доручала йому хатню роботу, дрібні покупки у крамницях. Та Дмитро Іванович і не пручався, розуміючи, що Ружена, яка не покинула служби у конторі геологів, має дуже мало вільного часу.

Логічно було б зараз спуститися йому на Хрещатик до центрального гастроному, де на прилавках завжди була варена ковбаса. Проте Дмитро Іванович рушив у протилежний бік — вулицею Артема, що вела на Львівську площу, де теж був сякий-такий гастроном.

Однак і цю крамницю, замислившись, полковник проминув і не знати як опинився на вулиці Воровського, поблизу будинку, в якому колись жила Людмила Гальчинська. Якась невідома сила невідворотно тягла його сюди, і зрештою він опинився в місці, де не було ніяких продуктових крамниць.

Незважаючи на порівняно ранній час, надворі почало сутеніти. Сутінки ще не виповзли з подвір'їв, з кутків і закутків підворіть на широку вулицю, що спускалася з горішньої частини міста на площу Перемоги, і на всю її ширину, ніби легкий сніговий туман, лягало м'яке надвечірнє світло. Але на розі, де починалася вузька Гегелівська з її невисокими, старими будинками, стало темнішати, і у вікнах, одному за одним, засвічувалися вогні.

Коваль зупинився на протилежному від будинку, що цікавив його, боці вулиці і почав розглядати його. В ньому жили найбільше пенсіонери, старі люди, і майже весь будинок скоро вкрився чітко окресленими прямокутниками вікон. Ці вікна квартир від внутрішніх вогнів, від люстр і строкатих абажурів були різні: просто світлі, рожеві, яскравіші і темніші, і полковникові подумалося, що освітлення ніби відбиває характери і смаки господарів, різноманітні, як і світло їхніх осель. Він перейшов вулицю і пошукав поглядом темні вікна квартири Людмили Гальчинської. Вони виходили у проміжок між будинками і зливалися з чорними стінами. Похмурі, вони ніби нагадували про трагедію, яка сталася тут.

Сніг став густіший і колючий. Не знати чого тупцюючись біля будинку, Коваль повернувся думкою до своїх хатніх справ. Згадав, що на площі Перемоги теж є гастроном, і вийшов на Воровського. Вулиця була сповнена жвавого руху, повз Коваля, сліплячи фарами, пробігали машини, з гуркотом проплив униз довгий, як корабель, освітлений трамвай. Дмитро Іванович покрутився на розі, прислухався до гомону вулиці і не пішов до гастроному, а раптом знову повернувся до будинку Гальчинської. Йому дуже кортіло подивитися, що зараз відбувається з квартирою Гальчинської. Зайняли сусіди? Чи, може, міліція вже передала її в розпорядження житлового управління? Пошкодував, що не поцікавився цим в Андрійка.

Бідолашна Ружена, чи діждеться, вона сьогодні чоловіка з покупкою? Дмитра Івановича зараз це не обходило. Він підійшов до знайомого будинку, але тепер уже не розглядав його звіддалік, а рішуче увійшов до під'їзду.

На сходах було темно, хоч в око встрель. Це був той момент, коли вже згасли відблиски слабкого зимового світла, які вдень якось проникали сюди, а економні жеківські електрики не поспішали ввімкнути освітлення у будинках. Це був час поламаних ніг, розбитих лобів старих людей і палких обіймів та поцілунків молодят, що ховалися у пітьмі із своїми почуттями, а так само — і злодіїв, які вміло користалися з такої «економії».

У коридорі було вогко, пахло пацюками і пліснявою — типові пахощі старих, занедбаних осель, — під ногами, біля порога, валялася скручена ганчірка, хтозна-коли покинута мешканцями.

За сищицькою звичкою ступати безшумно, не човгаючи, яка збереглася у нього на все життя, Коваль повільно підіймався на поверх, де мала бути квартира Гальчинської, і на кілька секунд, прислухаючись, зупинився на сходовій площадці.

У квартирі праворуч працював телевізор, долітала неясно мова диктора, у сусідній розмовляли чоловік і жінка. Поверхом вище, на третьому, у квартирах було тихо, певно, господарі ще не повернулися з роботи або були чимось зайняті.

Дмитро Іванович замислився, вгадуючи розташування квартир. Він ніколи не був у цьому будинку і знав про квартиру Гальчинської лише з розповіді Андрійка і схеми, яку той показував. Зараз, покладаючись на свій досвід і знання типових старих будівель у місті, полковник сподівався визначити її. Йому нібито конче треба було переконатися, що з квартирою нічого не сталося.

Він умоглядно визначив, де має бути на третьому поверсі квартира номер 9, і вже заніс ногу на сходинку вищого маршу, коли йому раптом здалося, що там, на третьому, хтось порпається у пітьмі. Коваль завмер. Через кілька секунд нагорі знову завовтузилися.

Полковник почав далі підійматися. Його, певно, уже почули. Легке подряпування, шерех припинилися. Не поспішаючи, повільно Дмитро Іванович продовжував підійматися. Минув іще кілька сходинок і тепер не так помітив, як відчув, що на поверсі, зліва, саме звідти, де він визначив двері квартири Гальчинської, вгору, на останній поверх, метнулася якась чорна маса.

Коваль повністю піднявся на поверх, намацав потрібні йому двері, відчув під рукою пластилін і шнурок опечатки. Все було ціле, непошкоджене. Він поторгав за ручку двері квартири — вони були замкнені.

Але що то за чорна маса, яка при його наближенні метнулася від дверей на останній поверх? Зрозуміло, це — людина.

Полковник з жалем подумав, що не має з собою ліхтарика, але все ж став і далі підійматися вгору.

— Хто тут? — строго промовив у темряву. — Ану спускайтесь сюди!

І вмить думки його обірвав удар по голові. Коваль заточився і впав би, якби не поруччя сходів, що страшно затріщало під вагою його тіла, але, на щастя, не зламалося.

За кілька секунд повз Дмитра Івановича згори метнувся якийсь чоловік і, певно, утік би, якби не миттєва реакція полковника, що, зводячись на ноги, встиг відштовхнутися від перил і щосили вдарив плечем утікача. Невідомий чоловік від удару по інерції рикошетом відлетів до стінки, і Ковалю, незважаючи на гострий біль у голові, вдалося вчепитися в нападника.

Вони довго борюкалися у темряві на сходовій площадці, і Дмитро Іванович з останніх сил намагався закрутити руку нападникові за спину. Зрештою і він, і злодій захекалися, знесилилися, і невідомо хто з них переміг би, якби раптом у коридорах не спалахнуло світло. Після убивчої пітьми воно здалося таким яскравим, таким сліпучим, що різало очі, невідомий кинув опиратися, і Коваль побачив перед собою літнього чоловіка, одягненого у старе, подерте пальто з одним-єдиним гудзиком і шкарубкі черевики на ногах. Весь вигляд його був якийсь занехаяний. І раптом Дмитро Іванович упізнав його: худорляве, горбоносе обличчя, запалі щоки, сива, жовтувата, нечесана борода і хворобливий блиск великих чорних очей. Це був один із тих, з ким у присутності Коваля розмовляв Андрійко. Капітанові поскаржилися сусіди Гальчинської на підозрілого діда, що з якогось часу вештається біля їхнього дому, заглядає у вікна і ховається від холоду у під'їзді. Андрійка цей старий, хворий грузин не зацікавив, і він, не встановивши ніяких зв'язків із убитою, скоро відпустив його.

— Що ви робите тут, Абуладзе? — суворо спитав полковник, обмацуючи долонею голову. — Чому напали на мене?

Ошелешений старий, віддихуючись після борюкання, мовчав.

— Адамадзе, — нарешті промовив він. — Не Абуладзе, а Адамадзе.

— Нехай Адамадзе… — погодився Коваль. — То чого ви, Адамадзе, напали на мене? — повторив своє запитання.

— А ви хто такий? — трохи оговтавшись, в свою чергу обурився старий. — Ви самі напали на мене!

— Полковник міліції Коваль, Дмитро Іванович, — назвав себе той. — Не упізнали? Я був у кабінеті, коли з вами розмовляв капітан Андрійко.

— Я злякався. І оборонявся…

— Що вам треба було у чужій квартирі?

Тепер Адамадзе покірно пробурмотів щось невиразне і, здавалося, не збирався більше тікати. Проте відповіді на запитання полковника він не давав.

Коваль помацав голову.

— Чим це ви мене садонули?

В руках у Адамадзе нічого не було, і полковник згадав, як під час сутички щось важке, брязкаючи, полетіло вниз. Він пошукав поглядом на площадці шапку, яка впала з голови. Полковницька смушкова шапка, що врятувала його, зараз лежала на підлозі, добре пом'ята ногами. Адамадзе простежив за поглядом полковника, теж побачив шапку і, поки Коваль надумався, сам кинувся до неї. Підняв і, обтрушуючи пилюку, подав господареві.

— Ви заарештуєте мене? — спитав, вглядаючись в обличчя полковника.

Дмитро Іванович не відповів.

— Ну, і чорт з вами, — пробурмотів старий. — Ведіть. Не первина мені.

— Ходімте, — сказав полковник, обережно примощуючи зім'яту шапку на голові. — А де ваша? — спитав Адамадзе.

— У мене немає, — признався той. — У мене тепер нічого немає: ні дому, ні роботи… І я дуже слабую…

Вони рушили униз: затриманий попереду, Коваль за ним. Дмитро Іванович був переконаний, що Адамадзе повністю віддався на його волю і тікати більше не буде.

Внизу, під сходами, Коваль побачив короткий залізний прут.

— Він? — кивнув на залізяку.

Адамадзе смиренно підтвердив.

— Дякуючи шапці, — сердито буркнув полковник, та ще слава богу, що рука у вас слабка, бо й череп розкроїли б.

— Арештуйте мене, — попросив Адамадзе. — Мені тепер все одно.

— То чого ж ви добиралися у квартиру загиблої жінки? — знову спитав Коваль.

— Я голодний… Працював сторожем на Русанівських садах у дачному кооперативі. Літо минуло, сторожів скоротили, мене вигнали — старий, нікому не потрібний. Пенсії не заслужив у Радянської влади, хоч лягай та помирай. Та й здоров'я нікудишнє. От і наважився… Вистежив: квартира порожня, вечорами не світиться… А підійшов, помацав двері — опечатані, злякався мати справу з міліцією… А тут — ви…

Коваль і Адамадзе разом вийшли на темну вулицю.

— Йдіть додому, — сказав полковник.

Адамадзе не рушив з місця.

Дмитро Іванович, думаючи, що той не зрозумів його, повторив:

— Ви вільні. Йдіть додому і не практикуйтесь більше із залізяками на людських головах.

— Додому! — гірко промовив старий. — До якого «дому»? Живу у покинутій господарями халупі, у собачій будці. Не знаю, чи переживу у ній зиму… Ходив у поліклініку — не приймають, прописки немає, я рік як з колонії. Ви ж знаєте замкнене коло: житла немає — не прописують, а прописувати не хочуть, бо немає житлоплощі…

— Гм, — буркнув Коваль. — Подивиться вас лікар… А де ваша, як ви кажете, будка?

— Там-таки, на садах… На Тринадцятій лінії…

Дмитро Іванович знову скинув шапку і торкнувся голови. На ній уже спухла гуля, і уражене місце нестерпно нило.

Адамадзе покірно топтався біля Коваля, ніби чекав ще якихось наказів від нього. Та полковник обережно натяг шапку на голову і мовчки пішов вулицею, щоправда, не до гастроному, а на зупинку трамвая, щоб дістатися до метро. На Адамадзе він і не глянув, переконаний, що той більше не полізе до опечатаної квартири Гальчинської…

20

Думки про старого грузина, з яким зіткнувся на темній площадці біля квартири Гальчинської, не покидали Коваля. І не тому, що гуля на голові кілька днів болісно нагадувала про сутичку. Найбільше тому, що Дмитро Іванович не міг знайти відповіді на своє запитання: чому двічі підряд, і обидва рази в зв'язку з квартирою убитої, в поле його зору потрапляє цей Адамадзе? Старий грузин, — полковник це відчував, а інтуїція рідко йому зраджувала, — ховає якусь таємницю. Чи не зв'язана вона із скарбами Апостолова? Адже дорогоцінності Гальчинської були із того ж скарбу…

Адамадзе крутився не біля якогось іншого будинку, яких у Києві десятки тисяч, не біля якоїсь іншої квартири, а саме біля тієї, де жила Гальчинська.

Та який зв'язок міг бути між скарбом Апостолова, співачкою Гальчинською і цим старим грузином?!

Голова у Коваля пухла не так від удару, як від цих думок.

Із справи про вбивство колишньої співачки, з документів і розповіді самого Адамадзе полковник в загальних рисах знав історію цієї людини: молодий юнкер, що втік із білою армією за кордон, через багато років повернувся на Україну з німцями, служив у поліції, не догодив начальству, втік, ховався у лісах, після війни був засуджений як поліцай на десять років, потім іще на стільки ж, рік як повернувся до Києва. Після убивства Гальчинської був затриманий на прохання жильців будинку. Ним зацікавився і капітан Андрійко, маючи на увазі вигук співачки: «Ах, як давно я тебе не бачила!» Гальчинська й справді довгий час не зустрічалася з Адамадзе, який двадцять років був у таборах. Але, оскільки ніяких даних про знайомство цих двох людей у Андрійка не було і у жодних свідченнях численних друзів і знайомих співачки Адамадзе не згадувався, ніхто нічого про нього не знав, старий грузин недовго цікавив капітана, і після першої ж розмови Андрійко відпустив його…

Коваль вирішив знайти Адамадзе, і через кілька днів, коли надворі трохи приморозило, перестав падати з неба мокрий сніг, вирушив на Русанівські сади.

Ці десятки коротеньких, вузьких піщаних провулків-«ліній», розташованих паралельно, так, що кожний з них віз до дніпрової затоки, об'єднаних назвою «Русанівські сади», були добре знайомі полковникові.

Колись він і сам відпочивав на Русанівській затоці, на припнутому до берега списаному пароплаві, але найбільше це невеличке дачне селище, розташоване на Лівобережжі, запам'яталося Дмитру Івановичу в зв'язку із трагедією на дев'ятій лінії — отруєнням гостями з Англії пенсіонера Бориса Заліщука.

Так уже склалося у професійному житті інспектора Коваля, що він згадував дати, роки, ті чи інші вулиці і міста в зв'язку з розслідуванням якоїсь трагедії, розшуком злочинця і, не в останню чергу, врятуванням людини від загибелі. Так само як письменник лічить свої роки і події від виходу книг, художник — від виставок, режисер — від фільмів та постановок, ним здійснених.

Тепер полковникові треба було пройти трохи далі від метро, в глиб селища до лінії Тринадцятої.

Він пішов єдиною, теж піщаною, центральною вулицею, яка розрізала лінії на дві половини: ліву — ближчу до річки і праву — трохи віддаленішу від води. Опинившись на Тринадцятій, на роздоріжжі, він, поміркувавши, повернув ліворуч, до Дніпра. Там, як пригадував, стояли старі халупки, зліплені чи збиті нашвидкуруч після війни першими поселенцями лівого берега, зв'язаного з містом тоді лише випадковим човновим перевозом.

Поблукавши спорожнілими дачними вуличками, заглядаючи на подвір'я покинутих літніх осель, де нишпорили здичавілі кішки і собаки, Коваль зрештою наскочив на збиту з дощок, колись обмазану глиною і побілену, але з часом дощами і снігом облуплену хатинку, із залізної труби якої курився димок. Це була єдина оселя на всьому шляху Коваля, в якій жевріло життя.

Він ступив на малюсіньке, нічим не обгороджене подвір'я, якщо його можна було так назвати, бо хижка стояла безпосередньо на березі, на піску, неподалік урізу води і, певно, заливалася під час повені, наблизився до невисоких дверей, геть залатаних диктом, і постукав.

Йому не відповіли.

Він обережно відхилив двері. У малюсінькій кімнатці, схожій на камеру-одиночку, на імпровізованому з дощок ліжку біля залізної грубки типу «буржуйки» часів громадянської війни, змайстрованої із залізної діжки, поверх старої латаної ковдри лежав одягнений чоловік. Чоловік повернув голову і почав підводитися. Підіймався він важко, ніби над силу, і Коваль зрозумів, що чоловік хворий.

Дмитро Іванович не помилився. Це був Адамадзе. Зараз при світлі ранку старий грузин здавався іще дужче змарнілим, жовті щоки його запали, сива борода теж вилискувала жовтизною, а у великих чорних очах таївся біль.

Адамадзе знітився, побачивши Коваля, в очах старого промайнув не подив, а страх.

— Чим зобов'язаний? — спитав він.

— Прогулювався і вирішив завітати, — пожартував полковник.

Старий грузин хотів у відповідь іронічно посміхнутися, але тільки скривився.

— Ви слабуєте?

— Так. Щось нездужається… Та й роки, усе чіпляється…

— В таких умовах і молодість не врятує.

Дмитро Іванович обвів поглядом кімнатку: саморобна, грубо збита поличка з каструлею, двома мисками і металевим кухлем, старий латаний плащ на стіні, на цвяху, ніякого більше одягу, крім того, що на чоловікові, великі, колись утеплені, розбиті черевики біля тапчана. Струмочки холодного повітря проривалися із щілин хижі, і хмарка тепла не відлітала далеко від грубки.

— Еге ж, — резюмував полковник. — Умови! Як ви зиму перебуваєте тут? А у лютому морозець може й притиснути. Грудень і січень цього року теплі, а лютий не любить жартувати. На те він — лютий… Як ви дійшли до такого життя, пане грузинський князю?! — співчутливо промовив Коваль.

Адамадзе кинув на полковника злий погляд і нічого не відповів.

— Не дивуйтесь, я дещо знаю про вас. Коли допитував капітан, ви сказали, що працюєте сторожем на цих садах… А тепер що ж залишилось? Бродяжничати?

— Чого вам треба від мене? — скипів Адамадзе.

— А нічого, — спокійно відповів Коваль. — Дозвольте підкинути у грубку, бо вигоріла, — нахилився він до лантушка, з якого висипалося вугілля… До речі, на які гроші живете? Адже день бог неодмінно дає, а харчі як вийде.

— У мене ще є від минулої зарплатні… У всякому разі, не краду.

— Так, так, — задумливо промовив полковник. — Щось треба з вами робити. Насамперед поїдете до поліклініки, я домовлюсь, щоб прийняли, можливо, влаштують до лікарні. А далі побачимо…

Адамадзе підозріло глянув на полковника.

— Чому ви маєте піклуватися про мене? Адже я належу до тих, кого колись називали «білогвардійською сволотою», а пізніше — «фашистськими лакузами», одне слово — «ворог».

— Просто по-людському. Людина не повинна жити в таких умовах…

— Ви на Колимі ніколи не сиділи? — ущипливо буркнув грузин. — Людина й не таке може витримати, особливо коли вона — «ворог».

— Я думаю, — спокійно зауважив Коваль, — ми з вами один з одним уже давно розрахувалися. Я — своїми помилками, ви — своїми бідами. Судячи з. розповіді капітана Андрійка, на ваших руках немає крові, хіба що з часів громадянської війни. Але ви тоді були зеленим юнкером, обдуреним ідеєю порятунку Росії, і проти вас ішли так само із зброєю в руках… Може, тільки під час служби в поліції…

— Дуже короткочасної, — вкинув Адамадзе, — яка, слава богу, не закінчилася розстрілом, як бувало з тими, хто уникав каральних операцій… Я вчасно зумів утекти від гестапо… То була ціла епопея, дуже тяжка… Я два роки ховався у лісових нетрях, жив як звір… Та про це довго розповідати…

— Правда, нещодавно ви знову вчинили як заклятий «ворог». У мене гуля на голові й досі ниє.

Адамадзе опустив очі.

— Це жарт, — сказав по паузі Коваль. — У мене до вас тільки одне питання. Прізвище «Апостолов» для вас нічого не значить?

Він пильно глянув на старого грузина. Проте жоден м'яз на обличчі Адамадзе не ворухнувся. Так наче чоловік чекав цього запитання і був готовий до нього.

— Вперше чую, — відповів той. — Як ви кажете — «Апостолов»? А хто він такий?

— Ну, не чули, то й не треба, — погодився полковник. — А я гадав, що колись ви знали цю людину… Виходить, помилився. Повернемося, як кажуть французи, до наших баранів… Якщо маєте бажання, розкажіть докладніше вашу біографію. З того, що ви розповіли капітанові, я зрозумів, що вона дуже складна… Але тоді, в міліції, ви були вкрай лаконічні.

— Що це, допит?

— Ні в якому разі, — відповів Коваль. — Не маю права. Просто дружня розмова.

— Гм, — гмукнув старий. — Дружня! Проте будь ласка! Мені немає що приховувати. Стільки допитів пережив за життя!.. Висвітили мене ваші, як на рентгені… Але будь ласка… Тільки що розповідати? Було всякого. І на коневі, і під конем. Найбільше під конем. На долю, кажуть, не скаржаться, але для мене вона найчастіше мачухою була… Так що вас цікавить?

— Як ви потрапили на службу до німців? Адже загалом російська еміграція у війну була на боці Радянського Союзу…

— Російська еміграція різною була. Одні допомагали, хто як міг, Росії коштами, опором, інші записувалися в німецьку армію у спеціальні білогвардійські частини. Я не був ідейним емігрантом. До гасла «За віру, царя і Батьківщину» після того, як постаршав і трохи розібрався у політиці, збайдужів. Тому згодився піти у залізничну сторожу, куди набирали військовополонених, які в такий спосіб вибиралися з таборів і рятувалися від голоду й смерті. Інакше я не потрапив би знову до Росії. Німці якраз охоче брали на таку службу колишніх офіцерів, бо ми знали мову.

— У вас тут були якісь інтереси? Маєток або іще щось?

— Ні. Я не сподівався на якісь особливі статки, якщо переможуть німці. Будучи командиром купки таких, з дозволу сказати, солдатів, які не дуже ревно несли службу на невеличкій станції, боялися на крок відійти від залізниці, а декотрі поглядали у бік лісу, подумуючи, чи не чкурнути й собі додому, я швидко розчарувався і в німцях, і в туманному ідеалі «Батьківщини», розтоптаної більшовиками, від яких її треба визволити. І скоро вирішив, що «визволяти» й не варто.

Якось на станції зустрівся з одним із колишніх поміщиків, що повернулися із німцями на свої землі. Він, зітхаючи, розповів, як його, отамана антибільшовицького загону в роки громадянської війни, зустріли колишні сподвижники. Повернувшись у своє село, знайшов кілька дядьків, які колись під його проводом вовчою зграєю гасали по повіту і якось уціліли за Радянської влади. Скинувши шапки і опустивши очі, вони стояли перед своїм паном у приміщенні колишньої сільради.

Пригадуючи їхні імена, поміщик привітав сподвижників з визволенням з-під більшовицького гніту і закінчив свою коротку промову так:

«Дякуючи армії великого фюрера, усе повертається на круги своя. І тепер я можу нагородити вас, христолюбивих воїнів проти більшовицької зарази, за вірну службу.

— Тобі, Петре, — звернувся він до одного з чоловіків, що стояв попереду, — даю десять десятин родючого грунту. Відміряєш від Хрещатої балки у бік Китай-лісу… Тобі, Іване, — звернувся до другого, — так само десять — від Олійникового гаю до шляху… Тобі, Павле…»

Дядьки слухали, згідливе кивали, але обличчя їхні не світилися радістю. Вони переступали з ноги на ногу, бгали у руках картузи, шапки і відводили очі.

Отаман помітив це і спитав:

«Щось ви не дуже радієте, добродії? Скажи, Петре…»

«Вельми дякуємо, пане отамане, за вашу ласку, — вклонився чоловік. — Та от яка біда. Як ту землю обробити? Коня, не кажу вже трактора, немає. Знову ж таки реманент. Ні плуга, ні сівалки, та й засіяти нічим. Дякуємо, пане отамане, але ж і робити на тій землі нікому, вдома лише старі баби, хлопців погнали на війну, а дівок уже кличуть до Германії їхати…»

Чоловік замовк і ще раз вклонився.

«А ви? — уже сердито звернувся до решти колишній поміщик. — Вам теж земля не з руки? Наприклад, ось тобі», — спитав молодшого чоловіка.

«Та я хіба… — вклонився той. — Дякуємо уклінно. — Але ж і в мене ні коня, ні зерна. Хоч плач…»

Вислухавши селян, отаман сів за стіл, обхопив руками голову і гірко промовив: «Господи, що з вами більшовики поробили, що ви від землі відмовляєтесь… Стільки крові за неї проллято!.. Господи, господи… І все даремно». І він заплакав.

Дядьки похмуро мовчали, бгали у руках шапки і дивилися собі під ноги.

Таку історію розповів мені на станції той чоловік, — продовжив Адамадзе. — І тоді я теж подумав, що проливати кров за «святу Русь», тим більше за Русь під німцями, не варто… А незабаром сталася зі мною біда — упав із містка і пошкодив ногу… Солдати віднесли мене у сільську лікарню… Тут, повільно одужуючи, я зазнав ще одного морального стресу. Не вірив своїм очам, що сільська лікарня обладнана за Радянської влади у колишньому маєтку старого хірурга, який лікує мене… Виходить, не всіх більшовики розстріляли, не всю інтелігенцію знищили… — закінчив Адамадзе. — Це перевернуло мою душу…

— Але, незважаючи на таке ваше прозріння, ви, одужавши, знову подалися служити німцям у поліцію, — зауважив Коваль.

— Бачите, я спочатку здобував шматок хліба грою на піаніно… Я добре грав і на піаніно, і на інших інструментах, і це мене рятувало від голодної смерті і в еміграції, і у війну, в Києві…

— Вас що, музикантом взяли до поліції?

— Ні, звичайно. Я грав якийсь час у кафе, мене помітив гауптштурмфюрер і, довідавшись, що я служив у німецькій залізничній варті, запропонував йти в поліцію.

— У якому кафе ви грали?

— Я вже не пам'ятаю назви. Здається, звалося просто «Кафе». Ну, а щодо служби в поліції, то категорично заявляю: у мене руки не в крові, я всіляко уникав каральних операцій, намагався не йти на облави… Тому невдовзі викликав велике незадоволення начальства. Справа запахла підвалами гестапо або Бабиним яром, і я втік. Побоюючись, щоб мене не знайшли, ховався у лісових хащах на Поліссі, в таких диких, пропащих місцях, куди не те що німці, а й партизани не заглядали. Викопав землянку, обклав деревом і прожив з отакою піччю, — Адамадзе кивнув на свою «буржуйку», — дві зими. Влітку і восени збирав ягоди, корені, у маленькому озерці ловив пічкурів, іноді сильцем — птахів, від хліба і м'яса відвик. Мав автомат, але стрельнути боявся, щоб не притягти чиєїсь уваги, не відкрити схованки. Одне слово, жив як той Робінзон, ще якийсь час, то ходив би голий, бо повністю обносився… Та коли влітку сорок четвертого прислухався до гуркоту гармат, що з дня у день посувався усе далі на захід, здогадався, що Київ визволено, і вийшов з лісу.

— Ви не боялися повернутися до міста, де служили в поліції? Адже вас легко було упізнати.

— Не так і легко. Я дуже змінився за ті два роки, що прожив у лісі пустельником. Сам себе не впізнавав. Проте, — Адамадзе тяжко зітхнув, — ви праві, мене упізнали і заарештували… Десять років таборів, а потім іще майже десять додатково, бо я при найменшій нагоді тікав, мене ловили і додавали нових років… А потім іще й поселення…

— Ви могли вибрати інше місто, де вас ніхто не знав.

— Я дуже полюбив Київ.

Коваль відчув, що Адамадзе з ним не щирий, чогось не договорює. Не все зв'язувалося в його розповіді, не все було логічним.

Полковник аналізував те, що говорив Адамадзе. Розповідь, як тікав і ховався від гестапо, звучала правдоподібно. А от мотиви, що привели колишнього білогвардійського підпоручика до німецької армії, не викликали віри. Й справді, Адамадзе не був ідейним борцем з більшовизмом. Що ж тоді штовхнуло його в обійми гітлерівських служб?

Почуття Коваля були суперечливі. З одного боку, кредо полковника за всі роки його служби, хоч з якими викривленими душами стикався, грунтувалося на вірі в людину і він вважав, що часом не докази, факти виявляють істину, а довір'я людині, яка внутрішньо сама терпить від того, що приховує істину. Але, з другого боку, він не міг відмовитися зараз від інтуїції, яка підказувала, що Адамадзе замовчує головне.

Проте Дмитро Іванович не висловлював вголос недовіри, не підловлював, боячись, щоб старий не образився і не замкнувся в собі. Чого-чого, а терплячості у Дмитра Івановича вистачало…

Вони ще довго розмовляли. Коваль співчутливо поглядав на жовте, запале обличчя колишнього князя. Жалюгідний, хворобливий вигляд старого не міг не викликати співчуття…

* * *

Коваль дотримав своєї обіцянки. Знайомий Дмитру Івановичу лікар не тільки оглянув Адамадзе, але й влаштував його на обстеження у районну лікарню.

Правда, незабаром приятель подзвонив полковникові і повідомив, що справи його протеже кепські: запущений, невиліковний цироз печінки. Адамадзе виписали з лікарні додому, оскільки чоловік був приречений і ніяке лікування не допомагало. Дмитро Іванович теж знав, що в таких випадках, як неоперабельний рак, остання стадія цирозу тощо, від хворого намагаються позбутися, мовляв, щоб останні дні людина провела не в казенній палаті, а у власній хаті, серед близьких, а насправді, щоб не псувати своєї статистики і не морочитися з неминучим похороном.

Та в Адамадзе не було ні хати, ні рідні, і Дмитрові Івановичу довелося використати увесь свій авторитет, щоб, приховавши його хворобу, влаштувати у Будинок старих на околиці міста. Це було дуже нелегко і вдалося тільки тому, що директором будинку був колишній підлеглий полковника, який, сам не першої молодості, відслуживши у міліції, перебрав цю посаду…

… Через кілька днів після того, як Адамадзе поселився у Будинку старих, полковник вирішив відвідати його.

Сама будівля, до якої увійшов, розшукуючи старого грузина, була далеко не новою, навіть вітхою, і пасувала до більшості її мешканців. Цей ще дореволюційний будинок готельного типу, який тоді називався «Пансіонат «Умебльовані кімнати», у тридцятих роках став звичайною багатоквартирною оселею, а після війки був розгороджений на маленькі комірки і переданий соцзабезу.

Варто було Дмитру Івановичу переступити поріг, як у ніс вдарили специфічні пахощі запраної білизни, кухні і ще чогось невиразного, але завжди відчутного у обжитих комунальних оселях.

Довгий коридор не відзначався чистотою, у ньому, попід стінами, тиснулося кілька зігнутих життям, скособочених постатей. З прочинених дверей уздовж коридору долітали тихі розмови, в одній кімнаті. сидячи на ліжку, плакав дідок. У більшості віджилих, безпомічних мешканців були погаслі, відчужені обличчя, хоча, коли полковник посувався коридором, дехто з цікавістю поглядав на нього, прицінюючись, чи не новий це пожилець. Коваль раптом злякано уявив себе на їхньому місці — зрештою ніхто не застрахований від несподіваних поворотів долі! Адже тільки у такій знедоленій країні, як стара Росія, могло народитися у народі гірке, безнадійне прислів'я: від тюрми і від торби не зарікайся. І потім воно надовго визначило долю суспільства.

Полковник поквапливо минав коридор, в кінці якого були сходи на другий поверх. Він щойно прогулявся ожилим, передвесняним містом. Навіть у кам'яних джунглях відчувався подих близької весни. Вітри з Атлантики і Середземномор'я несподівано принесли різке потепління. Небо стало високим і синім. Неприбраний за зиму сніг на вулицях став сірим, дірчастим і осів, заспівали струмочки, заметушилися, зацвірінчали горобці, ожили дерева обдурені раннім теплом, і на гілочках їхніх набубнявіли бруньки. Та найбільше наближення весни відчувалося у повітрі. Воно стало запашним, з присмаком чогось п'янкого. З кожним ковтком його у грудях ставало легше, на душі безжурно і безтурботно. Після такого світлого ранку хирляві постаті у темному коридорі здалися Ковалю тінями з потойбічного світу. «Що завгодно, — подумалося Дмитру Івановичу, — тільки не завершити ось так життя». І його знову штрикнула болем згадка про Наталку, якій присвятив мало не все життя і яка, виїхавши, відчужилася від батька, покинувши його повністю на піклування Ружени.

Долаючи неприємне почуття, Коваль пройшов коридором і піднявся на другий поверх, відшукуючи потрібну кімнату.

Біля дверей кімнати, де жив Адамадзе, полковник зупинився. З-за них долітав тихий дзвін гітари і хрипкий голос старого грузина. Коваль прислухався.

«Мелькают Арбатом знакомые лица, — співав Адамадзе, — цыганки проносятся в снах. Подайте бокалы, поручик Голицын, корнет Оболенский, налейте вина…»

Дмитро Іванович потоптався біля дверей, не хотів заважати, розумів, що старому зараз не до нього. Вирішив дочекатися кінця пісні.

«Четвертые сутки пылают станицы, — тим часом долітало з кімнати. — Потеет дождями донская земля. Не падайте духом, поручик Голицын, корнет Оболенский, седлайте коня…»

Однак з сусідньої кімнати вийшло двоє дідів із світлим пушком на голові, схожих на близнят, і Ковалю стало незручно стовбичити під дверима. Він постукав і відчинив двері. Адамадзе був сам у кімнатці, яка відразу неприємно вражала: сірі, без шпалерів, поквацяні колись невиразною фарбою стіни, які взялися плямами, єдине брудне вікно, вичовгана ногами підлога з такими чорними, затертими маленькими килимками біля кожного з двох ліжок, ніби вони лежали на цьому місці від часів потопу. Тішили око тільки кольорові фотографи, розвішані над одним ліжком, та горщик із невеликим зеленим кактусом на підвіконні.

Він сидів на ліжку, застеленому сірою картатою ковдрою, які можна побачити тільки в казенних місцях, і, схиливши голову, сумно перебирав струни гітари. Побачивши Дмитра Івановича, відклав гітару і здивовано промовив:

— Ви?.. — І відразу додав: — Дуже добре, що прийшли. Думав, більше вас не побачу… А нам треба ще раз поговорити… Сідайте на оце ліжко, — показав на друге ліжко, що стояло навпроти. — Стільці розвалилися, забрали на ремонт. А сусіда звечора гостює в онуків…

У Коваля тьохнуло серце. Дивись, Адамадзе і розповість йому щось важливе.

Проте старий грузин не продовжив своєї думки. Мовчки знову взяв гітару і, схилившись над нею, став пощипувати струни; здавалося, він відразу й забув про Коваля.

Пролунав акорд, і хрипко, з викликом у голосі Адамадзе заспівав:

«А кони все ближе проносятся к Яру. В аллеях цыганки встречают рассвет… А в комнатах наших сидят комиссары й девочек наших ведут в кабинет…»

Полковник терпляче слухав.

«Ах, русское солнце, великое солнце, — співав далі Адамадзе. — Корабль «Император» застыл, как стрела. Поручик Голицын, а может, вернемся? Зачем нам другая, чужая земля?!.»

Раптом старий обірвав пісню, поклав долоню на струни, припиняючи їхнє рокотання. На очах у нього були сльози.

— Ось так, полковнику, — скрушно промовив він.

Коваль пильно поглянув на Адамадзе і нічого не відповів. Він розумів його.

Перемітати себе, Адамадзе знову торкнувся струн: «О ты, синее небо России, никогда не расстанусь с тобой. И березки, как девки босые, на прощанье мне машут рукой… Без тебя я ничем не утешусь, пропаду без тебя, моя Русь! Вот вам крест, что я завтра повешусь! А сегодня я просто напьюсь…» Старий неквапом оглянувся на тумбочку, що стояла між ліжками, мовби шукав на ній склянку з вином.

— Та годі про це… Даруйте, не можу без сліз, — промовив він, витираючи долонею очі. — Що то старість… Крутила мною доля, як чорт світом! Колись я боявся смерті, а тепер знаю — немає нічого більш страшного, ніж саме життя. Особливо таке, як було у мене. — Він сумно повторив речитативом: — «Ах, русское солнце, великое солнце! Уже не изменить нам курс корабля!..» І наостанку доля жорстоко поглузувала з мене, Дмитре Івановичу, дозвольте вас так називати.

Коваль кивнув.

— Дуже жорстоко, — повторив Адамадзе. — Щоправда, цього разу вже востаннє. — В очах старого спалахнув божевільний вогник. — Вона завжди знущалася з мене… Бачила, як бився я в житті, як риба об кригу. І сміялася з моїх жалюгідних силкувань, щоб наприкінці приготувати пекельний подарунок… Ви думаєте, я не знаю, що залишилося мені кілька днів, ну, місяць… Я зумів зазирнути в лікарні у свою історію хвороби… Спасибі вам, Дмитре Івановичу, за піклування, але запізно… Довго чуже місце у цій богадільні я не займатиму… І ця гітара знову повернеться на своє запилене місце у кімнаті відпочинку і теж забуде мене… Я ось що хотів, Дмитре Івановичу. — Адамадзе замовк на кілька секунд. — Насамперед вибачитися перед вами за брехню. Я правди не сказав, коли знайшли мене на садах. Моя легенда була тільки схожа на правду, але не правда…

Коваль хотів зауважити, що він про це здогадувався, але стримався.

— Розповідь буде довгою. Майте на увазі, ви перша і єдина людина, якій я все розповім. Не криючись… Як на сповіді. — Адамадзе гірко посміхнувся. — Ніколи не подумав би, що доведеться сповідатися не пастирю, а полковникові радянської міліції! Несповідимі шляхи твої, господи!.. То з чого почати? — припинивши свої ламентації, замислився старий грузин. — Почнемо, мабуть, з Канади… Ні, краще з Апостолова. Я тоді збрехав вам. Знав я Павла Амвросійовича Апостолова, знав! Більше того, залицявся до його дочки Клави і збирався після випуску з училища одружитися. Жив я тоді у Харкові, вчився у юнкерському… Але почалася революція. Я достроково одержав чин підпоручика-артилеркста і став воювати проти більшовиків. Потім страшна голодна еміграція: Константинополь, Бельгія, Конго і нарешті — Канада. Там я зустрів людину на прізвище Гущак. Ви, звичайно, не чули про такого, хоч у свій час він гримів на Україні.

— Чув, чув, — посміхнувся полковник.

Адамадзе здивовано витріщився.

— Чув, чув, — повторив Коваль. — Розповідайте далі, Антоне Нодаровичу.

— І про Апостолова знаєте, і про Гущака! — пробурмотів грузин. — Дивовижно. Виходить, я вам не відкрию якоїсь таємниці, якщо скажу, що повернувся в Європу і записався у німецьку армію, щоб потрапити сюди і знайти скарб Апостолова… Мені про історію банку розповів сам Гущак, з яким я товаришував. Правда, він нізащо не хотів точко назвати місце сховки, бо й сам збирався повернутися і розкопати.

— Він таки повернувся, — сказав Коваль. — І загинув по дорозі до сховки тут, під Києвом, на станції Лісовій.

Адамадзе знову здивувався.

— Виходить, у нього були дві сховки?

— Андрій Гущак приїхав до Києва, бо тут у нього жили невістка і онук… І спочатку, очевидно, поїхав перевірити ближчу, в якій були паперові гроші, векселі і фальшиві діаманти — стрази. На той час її уже випадково виявили будівельники.

Коваль на щирість відповідав щирістю.

— Он як! — похитав головою Адамадзе. — Хитрун! Виходить, вчинив так, як колись фараони: в піраміді влаштовували два поховання — одна камера справжня, з тілом і коштовностями царя, а друга фальшива, яка відводила грабіжників.

— Найчастіше злодії розкривали обидві, — зауважив Коваль.

— Так і в цьому випадку сталося. Основна сховка була у Вербівці під Харковом.

Адамадзе докладно розповів про свою епопею в окупованому Києві, про кафе «Едельвейс», Люцію і гауптштурмфюрера Курта Рауха, про врятування Апостолова від знищення есесівцями.

— Ми довго морочилися із старим, — згадував Адамадзе, — але нічого витягти з нього не могли. Та коли він якось пробурмотів «Вербівка» і я зв'язав це з так само випадково зроненим «Вербівка» Гущаком у Канаді, то припустив, що треба шукати село або хутір із такою назвою…

— А де міг Раух переховати знайдені ним і вами цінності? — спитав Коваль. — Як ви думаєте, Антоне Нодаровичу?

— Де? Оце головне питання… Ні у службовому кабінеті в гестапо, ні в своєму особнячку він не сховав би. Гауптштурмфюрер, звичайно, велике цабе, але й над ним стояли. За їхніми законами, мав би знайдене відразу передати державі. Було б йому непереливки, якби в нього знайшли сховане. Довелося б спуститися у той самий підвал в гестапо, де допитували, тільки вже не господарем… Не забувайте, що він і мене боявся. Не будучи до кінця впевнений, що я розбився на смерть, боявся, щоб я не написав донос його начальству… Як не крути, а за елементарною логікою, мав би сховати у такому місці, де не шукали б і яке міг би легко контролювати.

— Так, так… — погоджувався Коваль, чекаючи дальших міркувань Адамадзе і вже здогадуючись, куди той веде. — Маєте рацію, Антоне Нодаровичу… Та чи була в нього така сховка у чужому, окупованому місті?

— Гадаю, була. Ймовірно, у коханки, Люції.

— Тобто Людмили Гальчинської?

— Так.

Запала пауза. Кожний із співбесідників обмірковував почуте.

— Ото я й хотів вночі перевірити її квартиру. Та не встиг. Ви перешкодили.

— Так, так… — мимоволі погладив Коваль свою голову, хоч гулі на ній уже не було.

— Втім, якби й знайшов, діло пусте! Тепер я знаю, що нема в мене часу багатіти. Нащо тепер мені все… — сумно закінчив Адамадзе. Після нової паузи у розмові він раптом спитав:

— Уже знайшли, хто її вбив?

— Нібито.

— Шкода, — блиснув очима грузин.

Полковник не зрозумів старого.

— Це збирався зробити я! — жорстко мовив Адамадзе. — Після визволення Києва вона вмить перекинулася до нової влади і навела на мене енкаведистів. Ми зустрілися з нею на площі Калініна, де стратили гестапівців, і це стерво упізнало мене. Через кілька днів я вже стояв перед судом… Десять років! Тепер — як десять днів… а тоді! Я рвався з таборів, щоб знайти і забрати у неї коштовності, утікав, набрав ще десятку… Вона й гауптштурмфюрера, певно, виказала… Він, можливо, затримався у Києві за наказом начальства, замітав сліди. Проте не виключено, що головним для нього було забрати у Люції, якщо ховав у неї, ці мільйони. І не встиг. Упіймався, хоч був дуже обережний. Як кажуть, жадність фраєра згубила! Втім, — сумно додав старий, — і мене так само… Якщо не секрет, хто її вбив?

— Заарештовано одного чоловіка, але суду ще не було.

— Обшук у неї робили? — пожвавився Адамадзе.

— Звичайно.

— І знайшли коштовності?

— Кілька дрібничок. Обручки, сережки. За них її і вбили.

— Кілька дрібничок? — недовірливо перепитав старий грузин. — Там має бути велика залізна коробка, повна коштовностей, а не якісь сережки… Цілком можливо, це в неї з іншого джерела, коли вже міліція коробки не знайшла, — розчаровано мовив Адамадзе. — Гауптштурмфюрер грабував де тільки міг — багатих євреїв, крамниці. А можливо, — міркував далі вголос старий, — Раух подарував їй обручки із скарбу, не відкриваючи всієї таємниці, а коробку десь інде переховав… Або, може, таки примудрився відправити в Німеччину… Та хоч би як, а мене все це тепер не обходить… Шкодую тільки, що нещасна Росія втратила… У мене, чорт забирай, тепер інша проблема, де закопають, — раптом мало не вигукнув зло Адамадзе, — чи й не закопають, а поріжуть на шматки колишнього князя студенти-медики…

— Я ще сам поцікавлюсь висновками медиків, — спробував заспокоїти старого Коваль. — Ви в історії хвороби, певно, не все прочитали як слід.

— Ет, — махнув рукою Адамадзе, — як співається у пісні, «уже не изменить нам курс корабля…». Я вам ще одну заспіваю, табірну. Сам поклав там на музику слова якогось поета, теж зека, на прізвище, здається, Домовитов… — Старий знову потягся за гітарою і, похиливши голову, тихо заспівав:

«Знаю я, далеко нас загонят… Где-то в тундре, в жестокий мороз без молитвы меня похоронят у корявых, застывших берез. И никто не разыщет могилы, никогда не узнает о ней. Только ветер протяжный и стылый будет выть над могилой моей, только горькие листья березки будут падать, как слезы с ветвей…»

Адамадзе раптом припинив спів і розридався. Коваль налив йому води, але старий відмахнувся.

— Я втомився, полковнику, дуже втомився, я хворий, — пробурмотів, схлипуючи, він. — Залиште мене, прошу… Я вас дуже прошу…

Коваль глянув на мокре від сліз, жовте, як лимон, обличчя Адамадзе, підвівся і тихо вийшов з кімнати… Через кілька хвилин він покинув цю юдоль суму і спогадів…

21

Капітана Андрійка Коваль застав у кабінеті в доброму гуморі. На колегії його похвалили за чіткі оперативні дії і дізнання у справі вбивства колишньої співачки Гальчинської, про яке багато говорили в місті.

— Отакі діла, — похвалився капітан. — Вашими молитвами, вашою наукою і допомогою користуємось.

Полковникові не хотілося псувати настрій начальникові карного розшуку, і він відмовився від свого задуму розповісти Андрійкові про Адамадзе. Адже капітан хоч і вийшов на старого грузина, проте не зацікавився ним як слід і не «розробив» його. Натомість Дмитро Іванович поздоровив капітана і побажав йому й надалі так чітко, оперативно розкривати трагедії і знаходити винуватців. І нехай не більшає, а меншає таких тяжких і сумних пригод у місті.

— А воно ж усе більшає, — зітхнув Андрійко. — Два нерозкритих убивства ще висять в мене ось тут! — Капітан поплескав себе по потилиці. — За Гальчинську — Славова похвалили, навіть відзначили цінним подарунком, а за ці два накрутили хвоста.

— Остапе Володимировичу, — змінив тему розмови Коваль. — А де ключі від квартири Гальчинської? Ви ще не передали їх у жек? Адже ці ключі, певно, не речовий доказ і до справи ви їх не приєднали.

— Ні, — відповів капітан. — Але чого ви, Дмитре Івановичу, знову, — Андрійко хотів сказати «за рибу гроші», але стримався, — за Гальчинську. З нею покінчено.

— Так, — погодився полковник. — Розумію. Мені тільки ключі потрібні.

— Немає таких ключів, Дмитре Івановичу, — незадоволено промовив господар кабінету, — хіба я вам не казав?! Після вбивства Славов замкнув квартиру і гайнув в аеропорт. Ватянку і молоток, як ви знаєте, викинув в урну на Чкалова. А ключі, тікаючи, він випадково поклав не у ватянку, а до кишені штанів і виявив їх тільки в Борисполі. Там, за його словами, й викинув. Ми їх не знайшли. Користалися своїми.

— Значить, квартира й досі порожньою стоїть?

— Так. Опечатана.

— Я все ж таки хотів би до неї заглянути.

— Ну, Дмитре Івановичу, — надув губи капітан. — Там абсолютно нічого немає… Я ж сам обшукував.

— Вірю, вірю, — погодився Коваль, — знаю вашу доскіпливість… А все ж хочеться побувати в ній..

Андрійко знизав плечима і висунув одну з шухляд столу.

— Ось мої ключі, оцей підходить, — показав на довгастий плаский предмет — ключ не ключ, відмичка не відмичка, — там один замок, другий поламаний.

Коваль узяв ключ і з словами: «Я скоро поверну» — покинув кабінет, залишивши в ньому збентеженого і сердитого господаря.

…У колишній квартирі Гальчинської Дмитро Іванович змахнув труху із шкіряного крісла, в якому, певно, любила сидіти співачка, а може, й сам гауптштурмфюрер, і опустився на нього.

Довго сидів він нерухомо. Полковник, як актор, входив у роль — уявляв собі життя, що буяло в нині мовчазних стінах квартири, персонажів трагедії цього життя. У думці він ставав гауптштурмфюрером, володарем скарбу, міркував, де він сам при потребі сховав би коштовності.

Капітан сказав правду: сама кімната і все в ній було детально оглянуто, обшукано, стіни вистукано і перевірено спеціальним приладом — нічого в них не ховалося. Під підлогою теж нічого не було, у меблях, крім тієї сховки у шафі, яку виявив Андрійко, більше цінностей не знайшлося. Капітан навіть шкіряну обшивку сидіння у кріслі, на яке сів Коваль, безрезультатно підірвав, і тепер під ногами було повно злежаної трухи.

Відчуваючи своє безсилля, Коваль відкинувся головою на високу стінку крісла і замислився… Через хвилину-другу він стрепенувся: здається, задрімав! Полковник злякався: невже таки старість?! Ні, ні, він просто погано спав цю ніч. Снилися якісь кошмари, у снах все дико змішалося: Апостолов танцював з Адамадзе, есесівці гралися алмазами, і Раух ковтав їх, як галушки, голі дівчата збирали розкидані по землі персні, а він, Коваль, бігав від одної до другої, складаючи коштовності у залізну скриньку.

«Отже, — знову підсумовував у думці полковник, — Андрійко з помічниками усе тут винишпорив і, виходить, Адамадзе не має рації, підозрюючи, ще гауптштурмфюрер Раух сховав коробку у коханки. Якщо ховав би, то, певна річ, у якійсь стіні, котрі грубі, у три-чотири цеглини, як будували колись. Цей будинок теж старий, дореволюційний, як і оселя, де живе тепер Адамадзе, але вигідно відрізняється від Будинку старих. До революції він, очевидно, планувався, як «доходний дім», а пізніше зазнав внутрішнього перепланування». Міркуючи про це, Дмитро Іванович, подумав, що слід поцікавитися у старожилів, які тут були раніше квартири. Можливо, ця квартира Гальчинської під час війни мала не одну, хоч і велику, кімнату з альковом та кухню, а дві, і Раух сховав цінності у стіні другої, що згодом відійшла до сусідів.

Втім, це була лише одна з версій, і полковник міркував далі, виладнуючи у думці й інші, знову й знову оцінюючи розповідь старого грузина.

Коваль ще та іще оглядав стелю, стіни кімнати, вивчаючи архітектоніку квартири. Він не був фахівцем-будівєльником, але сищик, на його думку, хоч і не все може знати, але про все повинен здогадуватися. Відкинувшись на високу спинку крісла, він дивився вгору, мовби, як часом дорікають ущипливе, хотів узяти «факти із стелі».

Несподівано його увагу привернули решітки у стелі по всіх чотирьох кутках. Що це за решітки? Навіщо?

Дмитро Іванович знав, що у високих кімнатах вгорі, на стіні, під самісінькою стелею, борючись із вогкістю, обладнують вентиляційні гнізда. Але чому вони тут не в стіні, а в самій стелі? Причому у не такій вже й високій? Чіпкі очі його звузилися.

Міркування Коваля закінчилися тим, що він вийшов з квартири і вирушив шукати в домі якусь драбину.

Зрештою знайшов у сусідів Гальчинської стару дерев'яну драбину із слідами численних плям від олійної фарби, крейди і землі, ледве затяг її у квартиру і, скинувши піджак та засукавши рукави сорочки, поліз вгору.

Побілені жалюзні решітки легко відсовувалися. У старі часи у «доходних домах» вентиляційні гнізда робилися широкими, щоб зручно було чистити і ремонтувати їх. Дмитро Іванович засунув руку в отвір від однієї з них і наштовхнувся вгорі на другу стелю. Він зрозумів, що перша, нижча, підвісна, тобто фальшива, обладнана колись самими пожильцями.

Пальці полковника намацали мишачий послід, якісь трісочки, потім наштовхнулися на ребро бантини.

Переносячи драбину, він обстежив вентиляційні отвори один за одним.

У третьому гнізді, ближче до дверей, він раптом намацав залізний предмет. Довгаста залізна коробка!

Дмитра Івановича немов жаром обсипало. Він і вірив і не вірив собі, ще та ще обмацував тремтячими пальцями край коробки. Ні, це не приснилося йому!

Він зліз із драбини, обтрусив з руки і сорочки чорний пил і підійшов до телефону. Він був такий впевнений, що залізна коробка не порожня, що не наважився витягати її без міліції і понятих.

Телефон Гальчинської ще не був виключений з мережі. Коваль набрав номер капітана Андрійка.

— Остапе Володимировичу, приїздіть негайно на квартиру Гальчинської!

— Що-небудь сталася? — Голос капітана був глухий, недоброзичливий.

— Так, так, — підтвердив Коваль, не уточнюючи причини поспішного виклику. — І, якщо зможете, заїдьте за Співаком. Я все поясню тут.

Андрійко хотів уточнити, про що ж власне йдеться, хоч і так було зрозуміло, що дзвінок полковника стосується вбивства Гальчинської. Чи не виявив Коваль нових слідів злочину, які захитають все обвинувачення Славова? Але яких «нових слідів»?!

Та висловити свої зауваження капітан не зміг. Дмитро Іванович відразу повісив трубку.

Після того Коваль подзвонив до Будинку старих і попросив покликати до телефону Адамадзе.

— Як ви себе почуваєте, Антоне Нодаровичу? — поцікавився полковник.

— Як боржник, що вже з усіма розрахувався на цьому світі.

— Я дзвоню з квартири Людмили Гальчинської. Ви не змогли б зараз сюди під'їхати?

Запала пауза. Потім пролунав схвильований голос Адамадзе:

— А що, знайшли?

— Здається…

— Я вже їду!..

Ще з півгодини Дмитро Іванович був наодинці із своїми думками і роздумами. Викликавши усіх, кого хотів, по телефону, Коваль знову опустився у крісло і, розглядаючи уже тонку шкіру на своїх руках, замислився.

Ось завершується і ця єдина незавершена ним колись карна справа. Багато справ згадувалися йому тепер. Всі ці розшуки, встановлення істини були його життям, і він боявся, що, відколи пішов на пенсію, коло його життя замкнулося.

Дмитро Іванович вірив, що кожен живе на світі стільки, скільки діє, доки він потрібен тут. Організм людини ніколи не погасне, поки вона не виконає повністю призначеного їй, точніше, того, що сама собі поклала зробити за життя. Йому часто згадувалося десь прочитана, що найдовше живуть на світі селекціонери. Вони завжди чекають завершення своїх робіт, спроб, чекають, поки виросте в наступних поколіннях вимріяний сорт рослини, поки дасть плоди чергове схрещення, нова прищепа.

А він, сищик Дмитро Коваль, хоч і полковник, а все одно тільки сищик. Невже цією забутою справою завершується все і він більше не буде тривожитися пошуком істини, утвердженням справедливості в не зовсім об'єктивному і справедливому суспільстві?

Гомін у коридорі перебив думки Коваля. Двері розчинилися, і до кімнати швидким кроком увійшов капітан Андрійко. За ним показалися Співак та Задорожний.

— Ну, що тут у вас, Дмитре Івановичу? — строго спитав капітан. — Як бачите, все покинули і прилетіли! — Промовляючи це, Андрійко досвідченим оком уже обнишпорив кімнату, побачив драбину, відкрите у стелі вентиляційне гніздо і здогадався про причину виклику.

— Знайшли?! — мало не вигукнув він. В голосі його змішалися і недовір'я, і радість, і заздрість.

— Здається, — відповів Коваль. — Зараз перевіримо. Та раніше ви, певно, візьмете понятих, і, крім того, має приїхати ще одна зацікавлена особа. Думаю, що знайшов… — повторив він.

Поки запрошували понятих, приїхав Адамадзе. Андрійко упізнав його і тепер повністю зрозумів Коваля.

Запопадливий Задорожний став на драбину, збираючись піднятися вгору, та Коваль зупинив його:

— Я сам.

Він не міг допустити, щоб інша людина ризикувала. Хто зна, що придумав гауптштурмфюрер, ховаючи за фальшивою стелею коштовності, яку пекельну машину! Адже, натрапивши на коробку, полковник відчув під пальцями якийсь м'який дріт.

Коваль попросив усіх відійти подалі, просунув у отвір правицю до ліктя і обережно обмацав коробку з усіх боків.

Дріт нікуди не вів, просто обв'язував її. Тоді полковник легесенько потяг коробку до себе. Вона зрушила з місця. Потягнув дужче. І запилена, брудна залізна коробка з'явилася на очі. Коваль полегшено зітхнув. «Не встиг ні забрати, ні замінувати!» — промайнула думка про Рауха.

— Вона! — побачивши знахідку, скрикнув Адамадзе і підбіг до драбини. — Вона! — простяг він обидві руки.

Коваль, спускаючись, дав потримати коробку старому, потім забрав, поставив на стіл, зняв телефонний дріт, яким вона була перев'язана, і відкинув кришку.

Вмить кімната осяялась. Алмази, потрапивши на світло, ожили у своїх оксамитових чарунках. Життя завирувало в них, вириваючись з глибин і бризкаючи вогнем. Вони мінилися, грали кольорами, барвисті снопи світла струміли з них, і довгі кинджальні промінці сліпили очі людям, які зачудовано завмерли над столом. Нестерпне для ока, їхнє гостре сяйво ставало раз у раз то зеленкуватим, то синім, то рожевим або червоним. Сліпучий блиск алмазів заворожував, потьмарював розум, у кожному сяйному камінчикові вчувалася якась страхітлива сила.

Вони зміїно мерехтіли, і чарівна гра коштовностей викликала у Дмитра Коваля не тільки захоплення, а й містичний, терпкий жах. Зло, з яким він боровся усе життя, вперше з'явилося перед ним у таких казково-прекрасних шатах, і йому здалося, що в червоне алмази забарвлюються частіше, ніж в інші кольори, так наче весь час кривавляться, обмиваються кров'ю…

Київ — Передєлкіно — Берлін. 1990.

Володимир Леонідович КАШИН КРИВАВИЙ БЛИСК АЛМАЗІВ

ВІД АВТОРА

1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

18

19

20

21

Володимир Леонідович КАШИН

КРИВАВИЙ БЛИСК АЛМАЗІВ