Віктор Берестенко, Рем Симоненко

Тарас Шевченко та його доба. Том 1

ВСТУП

Тарас Григорович Шевченко – найвеличніша постать в історії українського народу. Багатющою є його натхненна, світового значення літературна спадщина. Й сьогодні не може не вражати велич його творчості, його небуденна, самовіддана й непоборна революційна діяльність, що становила приклад для кращих представників усіх народів Росії в боротьбі проти соціального й національного гноблення царизму.

Усього себе віддала кращій долі трудящих, їх світлому майбутньому ця героїчна, щира й прекрасна людина. Навіки залишиться геніальний поет та незламний революціонер у народній пам’яті.

Однак упродовж жертовного подвижницького життя поета та й після його смерті – одверті й приховані його вороги свідомо применшували, перекручували значення його творчості в справедливій історичній боротьбі свого народу за щастя. Постать Шевченка незмінно опиняється в центрі гострої й непримиренної полеміки між політиками, публіцистами й ученими протягом майже двох з половиною століть. Весною наступного року Україна й світова громадськість відзначатимуть двохсотліття з дня народження славетного сина українського народу Тараса Григоровича Шевченка. Весь народ гаряче підтримує ініціативу Президента України Віктора Федоровича Януковича – проголошення 2014 року Шевченківським роком.

Напередодні цього урочистого свята буде доречно згадати, що життєвий подвиг поета завжди спонукає українців до праці й борні в ім’я торжества народної справи й свободи. Віддаємо також справедливий пошанівок цінним дослідженням багатющого грона шевченкознавців, художнім творам письменників, присвяченим життю та багатогранній творчій діяльності Тараса Григоровича. Цей творчій доробок було здійснено в останній, переможний рік Великої Вітчизняної війни, коли було розчавлено гітлерівський фашизм.

Кілька попередніх авторських зауважень

У пропонованій праці перевага надається, передовсім, ретельно перевіреним документам, що збереглися, автентичним спогадам сучасників – друзів і соратників Т. Г. Шевченка, які близько знали поета та плідно контактували з ним, окрім того, найбільш вартісним науковим дослідженням, що базуються на старанному й об’єктивному відборі фактів, ґрунтовному й неупередженому їх висвітленні.

Потреба й переваги документально-хрестоматійного висвітлення історичних подій

Що ж до самого документально-хрестоматійного підходу, мусимо із жалем констатувати: в останні роки в світі, і в Україні зокрема спостерігається падіння інтересу до пізнання своєї історії, особливо важливих проблем історичного розвитку Батьківщини. Йдеться, передовсім, про падіння зацікавленості минулим значної частини молоді, з якою пов’язано багато сподівань суспільства на краще майбутнє рідної країни, натхненну творчу працю на її благо. Звідси – необхідність усіляко сприяти активізації інтересу – передусім молоді до глибшого пізнання минулого, зокрема, з життя та діяльності кращих представників Батьківщини, її народу. Отже, є потреба саме у документально-хрестоматійному виданні, яке б могло запропонувати викладачам, студентам, зацікавленим читачам багатий матеріал з Шевченкіани. Аж ніяк не можна применшувати значення дбайливого й неупередженого використання автентичних свідчень історії – документів, породжених минулими епохами. Адже саме вони висвітлюють неприкрашену, інколи сувору правду про перебіг історичних подій, доносячи її до сьогодення. Правда – надійна зброя, що переконливо й незаперечно спростовує вигадки й довільні твердження, які найчастіше поширюються в перехідні періоди історичного розвитку.

Звідси – ретельне, майже дослівне цитування різних документів1, що дозволяє в ході зіставлення матеріалів виявити суттєві й колоритні особливості різних епох.

Додамо ще одне зауваження. Як відомо, вимова – і відповідно правопис – окремих українських слів та їх написання у позаминулому сторіччі дещо відрізняються від сучасних. Однак нехай це не бентежить читачів, адже зміст думок та ідей діячів минулого від цього не змінюється.

Нарешті, є ще одна вагома підстава. Якщо зайти нині в книгарню й запитати, чи є на полицях твори про життя й діяльність Шевченка, відповідь одна: окремі його вірші та поеми є, а от літератури про нього бракує.

Додамо, що навіть сьогодні, коли неухильно наближається пам’ятна дата – 200-річчя від дня народження Шевченка, – на превеликий жаль, неможливо використати для ознайомлення широкого загалу читачів хоча б із послідовною фактографічною розповіддю про життя, діяльність, творчість поета, зокрема, із минулими і новими сучасними дослідженнями, присвяченими Шевченкові. Отже, висвітлити означені теми – значною мірою об’єктивно – можна за допомогою первинних свідчень, що показують сприйняття поета тодішньою владою та його сучасниками, і – зрозуміло – через його власні думки, прагнення й творчі здобутки.

Голова Українського фонду культури поет-академік Борис Ілліч Олійник закликає брати корисне з минулого

Надзвичайний інтерес і повагу викликало в суспільстві недавнє інтерв’ю широко знаного й шанованого поета-академіка Бориса Ілліча Олійника, який предметно та глибоко торкнувся проблем розвитку культури.

– Як би ви оцінили культурну дійсність у часи УРСР? Що ми могли б узяти з неї корисного? Зокрема, у форматі стосунків держава – культура.

– Ну, бачите, там була Держава. У нас же зараз нема її у тому класичному розумінні жанру. Бо держава – це літак, на фюзеляжі якого… записано: що за чим, хто за ким, себто ієрархія відповідальності. З другого боку – виробнича, партійна відповідальність. Ні того, ні того немає. Ви не можете знайти крайнього, хто за що відповідає… Вас можуть об’єгорити, вам можуть прибрехати, і ви ж не знаєте, скільки в кого є статків за рубежем, на який вони моляться… У ті часи ми сповідували принцип: один за всіх – всі за одного. Принцип же капіталізму – один проти всіх! Ми не готові були одразу перейти на це…

А ті «жучки»… вони при всіх владах існують… Для них головний принцип: ubi bene, ibi patria – «де добре, там і вітчизна». Отож ми до цього не готові, тому зараз і борсаємося туди-сюди. Хто нами править, я вже писав про це, подивіться на місцеві влади… Ви там багато знайдете українців?

– А минуле в культурному аспекті? Тобто були колись тиражі, вечори, те ж Бюро пропаганди художньої літератури при Спілці. Те, що згинуло, на жаль…

– Був такий принцип: щоб не «гавкали» з-за рубежа – 60 на 40. 60 % українських книг, 40 % – інших. Уявляєте? А зараз на книжкових розвалах ви хоч 10 відсотків знайдете? Ви пам’ятаєте, які тиражі були, яка система книгорозповсюдження? Її по суті розвалили. Ну що там тепер – по 200 примірників, 1000, 1500 – це вже великий тираж!.. Держава піклувалася про своє реноме принаймні. Так, була цензура. З перехльостом… Зараз звернемо увагу на ще більш прикрий випадок. Посмертно книгу талановитого запорізького шевченко знавця Ващука2 вдалося видати у Запоріжжі ще мізернішим тиражем – у 100 екземплярів.

– Але ж зараз крайність інша…

– Так. Вас не надрукують і зараз без «цензури» – якщо ви йдете не в той бік, куди правлять можновладці…

А Шевченка якими тиражами видавали! – Не було року без видання «Кобзаря»…

– Тому що держава, борючись за своє реноме, водночас підтягала культуру до вищого рівня. Спілки творчі грали свою роль, особливу роль. Ну, наприклад, я міг захистити тих сім чоловік, яких хотіли замкнути…

– Відомо, що ви активно стежите за сучасним літературним процесом. Чи бачите в ньому обнадійливі тенденції?

– Нормальний іде процес. Єдине, що… звичайно, комп’ютеризація – і тому насторожує скоропис. Поезію, я думаю, треба писати все-таки не на комп’ютері, тому що має прийти якийсь момент… натхнення. Ми ж і досі не визначили, що таке натхнення. Разом з Іваном Яковичем Франком… Не визначили! Якщо його переводити у дозування «по екрану», тоді це вже не поезія від серця, а ремесло елементарне. Я вам зараз можу заримувати будь-що. Але ж це не означає, що я гарний поет. А оскільки не вистачає таланту, то я додаю матюки. І не ставлю ком, бо не знаю, де їх ставити…

Але процес таки нормально йде. Є прекрасні поети. Вибуховості, правда, немає тієї, що в шестидесятих роках. Там – зрозуміло. Переломна епоха. Вона завжди дає рівень! Але й сучасний рівень, якщо брати по вершинах, – пристойний. І я не бурчу на тих поетів, а на ремісників – бурчу3.

Домогтися «правди і тільки правди» про життя й творчість Тараса Григоровича Шевченка

Як же читачам, особливо юнацького віку, дізнатись лише вивіреної наукової правди про видатного українця – Тараса Григоровича Шевченка? Безперечно, більше має щастити студентам гуманітарних факультетів, де викладачі за вимогами програми мають ґрунтовно розповідати про поета. На жаль, там – прикрі прогалини.

Отже, всебічне знайомство з документальними свідченнями дозволить краще зрозуміти епоху, в яку жив і творив геніальний український поет. У пропонованій праці цитовані матеріали подаються мовою оригіналу. Це зроблено для того, щоб свідчення авторів не давали змоги для їх довільного сприйняття й трактування.

Автори подеколи цитували різних сучасників і дослідників, що зверталися до одних і тих самих подій у житті Тараса Григоровича Шевченка, або цитували ті самі місця його поетичних творів. Адже йдеться про документально-хрестоматійний підхід.

Знайомство з різними думками про той або інший ракурс подій, які траплялися у буремному житті Т. Г. Шевченка, ті чи інші цитати з його безсмертних творів збагатять наше уявлення про них, їх розуміння.

ТАРАС ГРИГОРОВИЧ ШЕВЧЕНКО ТА НАША ДОБА

У науковому дослідженні Інституту мови і літератури Академії наук Української РСР – у «Нарисові української літератури», що побачив світ доленосного 1945 року, яке, на нашу думку, можна вважати класичним, читаємо: «1843 року в Петербурзі вийшла з світу невеличка книжка під назвою «Кобзар», що відкрила нову сторінку не тільки в українській літературі, а й поклала початок справді народній, революційно-демократичній літературі всіх слов’янських народів. Автором її був геніальний український поет Тарас Шевченко. Шевченко – епохальне явище не лише художньої літератури. Своєю революційно-демократичною діяльністю він виходить далеко за межі літератури, мистецтва, культури. Шевченко – видатний, великий, геніальний поет, прозаїк, драматург, майстер пензля, але разом з тим Шевченко – політична постать у нашій історії, перший революційний демократ на Україні і в Росії. У революційних прагненнях він іде далі своїх сучасниківдемократів – Бєлінського і Гоголя, і тільки пізніше знаходить собі спільників і однодумців – Добролюбова і Чернишевського.

І разом з тим Шевченко – син своєї епохи. Ідеї Французької революції 1789 і 1830 року, декабристський рух, революційні традиції Коліївщини, чимдалі зростаючі кріпацькі повстання на Україні – все це разом підготувало ґрунт, зумовило формування революційнодемократичного світогляду великого сина українського народу»4.

Шевченко – перший революціонер-демократ у Росії та Україні середини ХІХ століття. Звідси кардинально протилежне ставлення до нього представників основних політичних течій царської Росії.

Відтоді оцінка творчої спадщини й активної діяльності Тараса Григоровича Шевченка не змінилася. В монументальному багатотомному виданні «Історія української культури» з повними підставами зазначається: «Вершинним явищем української літератури ХІХ ст., усієї багатовікової української літератури й історії є творчість Тараса Шевченка – геніального поета, мислителя, пророка національного відродження України»5.

Сучасне наукове видання книги про життя й творчість Тараса Григоровича Шевченка

Значущим явищем став вихід у світ перекладеної українською мовою та науково підготовленої завідуючою відділом шевченкознавства Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка, знаною дослідницею професором Валерією Леонідівною Смілянською – вартісної книги, виданої наприкінці ХІХ століття, – «Михайло Чалий. Життя і твори Тараса Шевченка (Звід матеріалів до його біографії)»6.

Книга ця, завдяки, вочевидь, енергії закоханої у творчість Шевченка серйозної та поважної дослідниці побачила світ у видавництві «Веселка». Це дитяче видавництво досить вдало з художнього боку оформило присвячене Т. Г. Шевченку солідне й зважене дослідження Михайла Корнійовича Чалого «Жизнь и произведения Тараса Шевченко», що вперше побачило світ ще наприкінці позаминулого століття7. До речі, говорячи про М. К. Чалого, слід додати, що він був особисто знайомий з поетом та присвятив йому ще 14 розвідок.

Вдумливій професійній дослідниці творчості Т. Г. Шевченка В. Л. Смілянській належать – у виданій книзі – ґрунтовні наукові післямова й коментарі, які багато дають сьогоднішньому читачеві8. І все ж перевидання цінної книги М. К. Чалого, про яке ще йтиметься, зрозуміло, навряд чи достатнє, щоб водночас і кардинально змінити становище. У зв’язку із сказаним не можна обійти дивного непорозуміння. Йдеться, зокрема, про незграбні спроби нехтування вагомих праць незаперечного класика українського наукового літературознавства, віце-президента Академії наук України та довголітнього директора Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка академіка української й союзної академій наук Олександра Івановича Білецького.

Про нього, наприклад, чомусь забув редактор останнього видання «Історії української літератури ХІХ століття» та нинішній директор Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка академік М. Г. Жулинський. О. І. Білецький, почавши своє плідне директорство в Шевченківському інституті, впевнено спрямовував і розвиток науки, зокрема шевченкознавства, в цій авторитетній та поважній академічній установі.

Тим більш дивним виглядає той факт, що в підрозділі цього видання – «Шевченко» – для позалекційного знайомства серед 47 досліджень, рекомендованих лауреатом Республіканської премії в галузі літературно-художньої критики ім. О. Білецького (1978 р.) академіком М. Г. Жулинським відсутнє жодне, яке належало б відомому в світі шанованому академіку союзної та республіканської академій наук Олександру Івановичу Білецькому. Що можна сказати з приводу такої – м’яко кажучи – дивної забудькуватості? Як оцінити це? Залишимо на судження читачів.

Можливо, зацікавленим варто було б звернутися до другого тому фундаментального «Шевченківського словника», виданого тим же академічним Інститутом літератури імені Т. Г. Шевченка, в якому містяться статті про дослідження шевченкознавців, урочисті зібрання, інші помітні заходи, присвячені вшануванню пам’яті поета, де повсюди першим серед виступаючих науковців називається призвіще О. І. Білецького. Ви також не знайдете жодної, більш-менш відомої наукової конференції в Києві, Москві чи Каневі, присвяченої Тарасові Григоровичу в мистецтві, зокрема в поезії, де серед доповідачів першим не оголошувався б славнозвісний академік9.

Показово, що один з найавторитетніших вітчизняних шевченкознавців академік Євген Степанович Шабліовський відкрив одне з своїх фундаментальних шевченкознавчих досліджень присвятою: «Світлій пам’яті академіка Олександра Івановича Білецького – вчителя, друга; чудовій людині – свою працю присвячує автор»10.

У цій ґрунтовній (понад п’ятисотсторінковій) праці Є. С. Шабліовський, характеризуючи поезію Т. Г. Шевченка, неодноразово посилається на свого вчителя: «У творах Шевченка, як зазначає О. І. Білецький, звучить «то задушевна лагідність матері, що співає над колискою дитини, то гнівні зойки Прометея, то мінорна скарга скривдженого сироти, то мідний тон труби, яка кличе до повстання»»11.

СТАНОВЛЕННЯ Й РОЗВИТОК АКАДЕМІЧНОГО ШЕВЧЕНКОЗНАВСТВА

Перший директор Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка

Віддаючи справедливу данину незаперечному фундатору вітчизняного шевченкознавства та довголітньому керівникові академічного Інституту літератури О. І. Білецькому (розгорнуті його погляди, які становлять, на нашу думку, наріжний камінь справжнього сучасного шевченкознавства, будуть подані пізніше), безперечно, варто й корисно звернутись і до самого процесу становлення основного наукового центру в республіці – Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка – та ближче ознайомитись із різнобічною особистістю його першого директора – харків’янина – академіка Дмитра Івановича Багалія12.

Безсумнівно, розповідаючи про цього видатного українського вченого-історика та яскраву й відповідальну особистість, аж ніяк недостатньо обмежуватись довідкою з «Шевченківського словника». Правомірно звернутися й до «Автобіографії» цієї скромної та вимогливої до себе людини. Переважно до того часу, коли Багалій очолював загальну перебудову дослідницької літературознавчої праці в Україні.

Реформа вищої школи на Україні

«Я, – розповідав у «Автобіографії» Дмитро Іванович, – й після 1917 р. працював у Харківському університеті, тепер зреформованому. Реформа вищої школи на Україні набула радикальніших форм, ніж у межах РФСР.

Вона полягала, окрім рішучої зміни програми, головним чином у тім, що університет як universitas literarum перестав існувати. З нього відокремився медичний факультет в окремий інститут, правничий факультет ліквідовано, а частину його дисциплін переведено до Інституту народного господарства. Історично-філологічний і фізично-математичний факультети об’єднано в Інститут народної освіти, що короткий час до того називано Академією теоретичних знаннів. Особливо позмінювано програми на колишньому історично-філологічному факультеті – класицизм, що давніш… був за основу його дисциплін, остаточно зліквідовано, і залишилися дисципліни історичні, історично-літературні та лінгвістичні, а до них додано нові дисципліни революційного часу, у тому числі методичні і педагогічні, бо й сам Інститут перетворився у педагогічну вищу школу. Наукову поставу викладів не було знищено, в університетах залишилися старі професори; університетські виклади, як і колись, мали базуватися на науковій основі. Хто бажав, міг обмежитися виключно навчальною працею по вищих школах, більшість же навчальну працю проводили по вищих школах, а науково-дослідну – в дослідних установах, утворених згодом.

Стара «нова» професура йде до нових вишів

Щодо професури, то й тут насамперед використовувано старий її актив, хто хтів і міг викладати по нових вищих школах дисципліни з свого фаху або перейти на нові (хоч були й такі професори, що їхні дисципліни зліквідовано зовсім). Одночасно утворювано й новий контингент викладачів. Професура в масі не брала участі в утворенню нового статуту вищих шкіл – цю функцію взяла на себе Наркомосвіта, що не визнавала за доцільний у новому ладі принцип автономії для вищих шкіл. Тим часом принципа цього… вперто одстоювала професура за передреволюційних часів в університетах. Але ж тоді це була одночасно й боротьба проти самодержавства й бюрократії. Воно, правда, виборче й тепер деякою мірою все ж залишилося по вищих школах. Зовсім нове з цього погляду було те, що притягнено до роботи в різних органах шкільного управління представників од організованого студентства. Цим виправлено велику несправедливість передреволюційних часів, коли влада й міністерство вважали студентів, свідомих громадян, за недолітків-школярів. Студентські рухи, що проти них провадило вперту і безглузду боротьбу царське міністерство, одразу зникли в зв’язку з тим, що запроваджено революційний загальний лад у житті цілого суспільства – зник старий лад, позникали й причини для студентських рухів – зникли й самі рухи. Щодо професури, то вона скрізь пішла на практичну роботу до вищих шкіл, ба навіть ладна була взяти участь у складанні проекту статуту для вищої школи. У кожному разі це було в Харкові, де тодішній голова харківського відділу наросвіти Істомін, вже не знаю, чи то з власної ініціативи, чи за дорученням од Наркомосвіти, зорганізував для цього комісію з професорів та викладачів харківських вищих шкіл – і туди справді повходили мало не всі представники харківської професури. Я брав гарячу участь у цій комісії, секретарював у ній і редагував виробленого проекта. Тільки ж колективна праця й думка не мали ніякісіньких практичних наслідків, ба навіть не можу сказати, чи користувалися ними як матеріалом офіційні складачі положення про вищі школи. Щодо мене, то повинен зауважити, що я зовсім не брав потім участі у виробленні нових положень для вищої школи на Україні, бо перша спроба, що одібрала у нас усіх силу часу, конкретних наслідків не дала жодних.

Як професор Багалій викладав історію України

Я працював по 1917 р. у Харківському університеті, що перетворився на Академію теоретичних знаннів, а згодом на Інститут народньої освіти, як професор на катедрі історії України, виконував ще до того короткий час обов’язки декана в Академії теоретичних знаннів <…>

Нові студенти і студентки цікавились моїми курсами з історії України й моїми семінарами. Історії України відведено було відповідне для її ваги місце в програмі нашого інституту. Я сам під цей час ступив на новий шлях у розумінні і викладанні українського історичного процесу, надавши йому нового освітлення, якого трималася здебільшого і моя аудиторія. І цей шлях значною мірою уже підготовано у мене попередн ьою народницькою українською ідеологією. Тут передо мною – старим українським істориком, що засвоював собі новий підхід – спробувати викладати загальний український процес у новому матеріалістичному освітленні, що ще дуже мало одбилося у науковій літературі, та коли воно в ній одбилося, знайшло відповідні собі вирази, треба було критично до них поставитися, щоб не були догматичні та штучні, а підсилювали їх факти та доводи. У цьому і полягають труднощі, що стоять перед нас на цьому шляху. Не досить давати матеріалістичне поясніння тому чи іншому історичному явищу – треба ще одкинути перестаріле, скажімо, ідеалістичне, і то маючи доводи, а не голослівно, і натомість поставити матеріалістичне, щоб його могли свідомо, а не догматично засвоїти слухачі або читачі. Історію України, як добре усім відомо, вивчено досі в цьому новому напрямкові дуже слабо, і тому, вказуючи на відповідну наукову літературу, треба користуватись і монографіями немарксистськими, бо марксистських дуже мало. Отак було і на моїх лекціях, надто семінарах. В основу загального курсу історії України, що я його викладав напівлекційною, напівсемінарською методою, я поклав і соціальні класові стосунки, і економічну базу, і відповідно до цього по-новому поділив історію України на доби. В основу цього покладено не політичний принцип, як це ми всі робили давніш (Київська доба, Литовська, Польська, Московська), а соціально-економічний – доба натурального господарства, торговельного капіталізму, промислового капіталізму, імперіалізму, соціяльної революції. Звернувши увагу, що немає будь-якого курсу з історії новітньої України, я склав стислий і коротенький нарис цієї доби як додаток до історії українського народу О. Я. Єфименкової, що вийшов в українському перекладі під моїм редагуванням. Нею могли користуватися і мої читачі, щоб позасвоювати собі фактичну історію України в яскравому талановитому її викладі, але критично поставившись до її національно-народницького освітлення історичних явищ. Те саме і ще більшою мірою я робив на історичних семінарах, розглядаючи і пояснюючи відповідні пам’ятки. А втім, тут я міг рекомендувати і свій огляд української історіографії, де розглянено всі історичні літописи – староруські та козацькі – і подано там-таки уривки з текстів.

Жадібні до знань слухачі лекцій академіка Дмитра Івановича Багалія

Не можу не схарактеризувати свою аудиторію, порівнюючи до студентів передреволюційних часів. Одна частина її складалася з студентів старої школи – гімназистів, що вчилися по середніх школах ще за царських часів або вже перейшли на історично-філологічний факультет Харківського університету й училися там, коли надійшов Жовтень. Вони характеризуються рисами старої й переходової доби – знання латинської мови як знаряддя для виучування історії античного світу давало їм з цього погляду перевагу над новим студентством, а коли деякі з них знали ще й нові мови (німецьку, французьку), дуже мало відомі новим студентам, що не встигли ще позакінчувати середніх радянських шкіл, то вони мали важливе знаряддя, щоб засвоїти і інші дисципліни гуманітарного циклу; іще в більшій мірі це треба сказати і про колишніх студентів слов’яно-руського відділу, що засвоїли там слов’янські мови. Студенти ж – пролетарі або з трудової інтелігенції, мали проте одну основну рису, що давала їм перевагу над студентами, що тоді виходили з заможних верстов – це їх прагнення знаннів і бажання гризти граніт науки, досі сливе неприступної для їх класи, що повинна була дати їм зброю для життя, бо тепер викладувано знання, органічно з цим життям зв’язані, зв’язані з удосконаленням техніки для розвитку індустрії та сільського господарства на користь усім трудящим <…>

Нова влада піклується про досвідчених учених

І за останнього десятиріччя наукова продукція стояла в мене, як і давніш, на першому місці. Тільки тепер я мав перевагу, порівнюючи до передреволюційних часів (пересічно моя продукція за це десятиріччя не менше за продукцію попередніх), що писано і друковано мої праці виключно українською мовою, що друковано тепер мої праці в далеко більшому числі примірників, ніж передше. І коли сил і здоров’я за ці десятиріччя мені не побільшало, а значно поменшало, то живовидячки причини наукової продуктивності треба шукати і в тих нових умовах життя, що їх дала нам Жовтнева революція, особисто ж мені самому. Дві слові про зовнішні умови. Мій будинок за воєнного комунізму знаціоналізовано, та моя квартира за мною залишилася, а в ній і бібліотека моя, що постраждала дуже мало, та й то од небезпечних сусідів. А в р. 1920 Рада народних комісарів видала декрета про різні пільги для мене і ще для кількох інших наукових робітників (акад. Кримського, акад. Граве, акад. Тутківського тощо), у тому і про приміщення. Трохи згодом Президія ВУЦВК’а, на прохання від Всеукраїнського комітету для сприяння вченим, видала декрета про одведення 12 науковим робітникам у Харкові їх приміщень в їхніх-таки колишніх будинках. На підставі цього декрета і мені з родиною одведено в дарове і постійне користування моє приміщення. Біжучого року на підставі закону про денаціоналізацію я одержав узенький будинок, бо його оцінка відповідала нормі, і то не максимальній (а втім, це дало мені самі клопоти та збитки. Інші пільги за декретом Раднаркому мало не всі фактично повідпадали (пайка, позакатегорійна заробітня платня, видання наукових праць державним коштом). Я й далі політював на звичайних підставах. Залишив я деякі платні посади (цього року припинив викладати в ІНО, покинув зовсім посаду в Укрцентросі), але в зв’язку з цим дістав штатну посаду в Українській академії наук, отже моє матеріяльне становище було цілком завдоволяще за ці роки <…>

Підсумки плідної наукової праці академіка Багалія

Мою наукову діяльність за останнє десятиріччя головним чином зв’язано не з ІНО, а з Українською академією наук, де я за дійсного члена з самісінького її існування (р. 1918), і з науково-дослідною катедрою історії України, що на чолі її я перебуваю з 1922 року, а цього року ще з Інститутом Т. Шевченка – на чолі цього Інституту я тепер став.

Усіх моїх праць надруковано за останнє десятиріччя 34, більш як на 100 арк. <…>

Наукові досягнення історика Д. І. Багалія. Перше ґрунтовне захоплення – «мандрівний філософ» Г. Сковорода

На перше серед них треба поставити монографію про Г. С. Сковороду. Вона підсумовує всі попередні й нові розвідки про цього найвидатнішого українського культурного діяча кінця XVIII ст. Ця книга на 397 сторінок, видало її Державне видавництво України. Вона складається з двох частин; першу присвячено особі Сковороди, другу його творам з бібліографією всього досі написаного про Сковороду. Взагалі я опрацьовував Сковороду, включаючи й видання його творів, протягом 32 років, з перервами – з 1894 р. (коли забрав був та й видав твори й деякі розвідки про нього) до р. 1927. Це була моя улюблена тема, що дуже мене захоплювала. Тепер я так само планово й систематично обробляв матеріяли до його життєпису та науково-літературної творчості, як колись збирав рукописи його творів і джерела для його життєпису. Мені пощастило зібрати деякі нові дані й для життєпису Сковороди, не кажучи вже про його твори. Життєпис Сковороди я намагався дати на тлі його доби, соціологічно її освітливши. У другій частині я зосередив увагу на всіх його творах – як наукових, так і літературних. Вважаючи на те, що в оцінці особи Сковороди й його творів дослідники чималою мірою розходилися й заперечували один одному, я повинен був, бажаючи надати своїй книзі критичного характеру, навести історично-літературні погляди на нього й на його науку і кінчаючи його добою. З творами Сковороди нелегко обізнатися, зрозуміти їх і зв’язати в одну систему – тим-то я дав читачеві зміст кожного його твору, починаючи з філософських і богословських трактатів і кінчаючи приступнішими байками та віршами. Не задовольняючись цим, я спробував, ґрунтуючись на них, дати філософську систему Сковороди; я вважав за неправдиву думку одного з дослідників, що назвав Сковороду філософом без системи. З мене не філософ, ба навіть з історією філософії я знайомий побіжно і не претендую на те, що остаточно зрозумів його філософську систему, проте, гадаю, що я дав багатий матеріал і для спеціалістів од філософії. Вони вже почасти відгукнулися й на мою оцінку «любомудрія» Сковороди, як-от проф. Шпет, якому я вже дав відповідь у своїй монографії, або Прокоф’єв, що написав велику рецензію на цю монографію в паризьких «Современных записках»; я не погоджуюсь з деякими його думками про Сковороду, але вітаю його виступ, бо він торкається суті філософської системи Сковороди; я маю охоту повести дискусію на тему про Сковороду з усіма, хто відгукнувсь досі на мою книжку – маю на увазі статті, на друковані в «Житті і Революції» з приводу моєї книжки. З великим задоволенням бачу, що інтерес до українського мандрованого філософа не меншає і що ця моя книжка викличе, мабуть, не менше відгуків, як колишнє моє видання творів Сковороди.

Регіональна історія в дослідженнях Д. І. Багалія

Радію також, що мені пощастило видати свою історію Слобожанщини, та ще оздоблену малюнками і мапами. Тут я дав систематичний, доволі вичерпливий нарис історії однієї з областей України, тієї країни, що завсігди була мені за предмет особливих студій, і виконав обіцянку, висловлену в моїх «Очерках по истории колонизации и быта». Можливо, буде колись чи то мені, чи то комусь іншому поширити зміст цього видання, але план, гадаю, залишиться той самий, як і його загальний зміст. А що ця книжка задовольнила і широкі кола радянського суспільства, за довід на це править те, що вона швидко розійшлася в 20 тисячах примірників і тепер її вже немає у продажу. Варто було б її перевидати, поробивши деякі зміни та доповнення.

Своєму короткому нарисові новітньої України я не надаю значення. Це просто перша спроба, первісний звід фактичних даних, що мали закінчити історію України О. Я. Єфименкової. Моя праця над українським джерелознавством мала на меті дати самостійну спеціальну розвідку. Вона являє собою неначе курс лекцій, читаний у вищій школі, й підручник для студентів; з такими вимогами було б справедливо і підходити до його оцінки. Статті з української історіографії я вважаю за уривки з такого ж пропедевтичного курсу, з другої частини історіографії. До неї так само стосуються і раніші статті про проф. В. Б. Антоновича, О. М. Лазаревського й інших її представників. Сюди ж підходять і мої етюди про Потебню, Сумцова і Франка. Відділові історії громадської думки та рухів на Україні я надаю актуального значіння, і він тісно зв’язується з науковими завданнями сучасної революційної доби.

Тут на найпершому місці стоїть у мене Т. Шевченко й з’ясування його ролі в таємному Кирило-Мефодіївському братстві – цьому присвячено окрему книжечку, де я подав і нові архівні матеріали, й освітлену з соціологічного погляду його ідеологію.

Далі йде Іван Франко. Його я освітлив з маловідомого боку, як наукового діяча. І нарешті, у зв’язку з 100-річним ювілеєм декабристського руху я організував у Харкові збирання матеріалів про декабристів на Україні, редагував видання Укрцентрархіву та своєї катедри й написав кілька розвідок про декабристів і генезу декабристів на Україні. Це все промовляє, що мої наукові інтереси схилилися в бік громадських рухів ХІХ в. Тепер я цікавлюсь історією польського повстання 1863 р. на Україні: для цієї трохи не зовсім розробленої теми я згуртував численні матеріали з Київського Центрального архіву давніх актів і зробив кілька доповідів у комісії для дослідів над громадськими течіями й рухами при 1-му відділі Української академії наук у Києві <…>

Мої наукові командирування після Жовтня, надто з 1923 року, коли транспорт покращав, були досить численні. Скількись разів я, користуючись з нагоди, працював у Москві і Архіві Жовтневої революції і розшукав там багато матеріялів до історії декабристів на Україні, до історії українських та польських товариств <…> У Києві я розшукав в архіві Давніх Актів цінний матеріал до історії польського повстання 1863 року на Україні й до історії українських цехів, у фамільному архіві В. Б. Антоновича – матеріяли до історії його біографії. Звертався я і до Харківського центрального історичного архіву, де колись працював дуже пильно. За дорученням од Українського центрального архіву мене командировано до Москви захищати права України на архівні фонди, що опинилися поза її межами в Москві, у тому й дуже важливого щоденника М. Ф. Кістяківського, поверненого тепер на Україну, а так само до Житомира, щоб з’ясувати передачу відповідних архівних документів до Польщі за Ризькою умовою. Я зібрав силу ще не опублікованих архівних джерел. Виготував до друку низку розвідок; хтілося б, щоб усе це не залишилося моєю науковою спадщиною, а щоб я їх упорядкував і видав сам за свого життя.

Моя громадська справа після Жовтня

Академік Д. І. Багалій – організатор культури й науки в Україні

Моя громадська діяльність за останнього десятиріччя відбувалася по наукових, освітніх та професійних установах радянської України і була присвячена утворенню та поширенню української культури. Її інтенсивність була не менша, ніж за передреволюційної доби, оскільки цьому більш сприяли умови державного та суспільного життя України. На самому початку десятиріччя я взяв активну участь в утворенню в Харкові Товари ства «Просвіта» й став на чолі його, бувши обраний на його голову. До нього увіходили представники тодішньої поступової української інтелігенції, і серед них М. Сумцов13, що активно у ньому працював. Товариство організувало загально-приступні й безплатні курси з різних дисциплін українознавства, що мали успіх серед досить широкого контингенту слухачів, які складалися головним чином з дорослих і малопідготовлених людей «простого стану» – чоловіків та жінок. <…>

За цих же часів у Полтаві утворено також з громадської ініціативи історично-філологічний факультет, що його підтримувала харківська професура. Я брав так само активну участь у його організації і викладав там лекції з історії України по-українськи. На відкритті свого курсу я виступив з програмовою вступною промовою про загальний хід українського історичного процесу. Душею справи на факультеті була Наталя Юстинівна Мірза-Авакянц, що викладала зі мною українську історію. Ми всі їздили до Полтави в дуже важких умовах цієї подорожі за воєнного комунізму. Пам’ятаю, що шибки по вагонах були розбиті, вагони не опалювано. Але нас зогрівала та тепла, навіть гаряча атмосфера, що ми її зустрічали серед своїх слухачів, та й наш власний ентузіазм для підтримки цієї громадської справи. Енергійно виступаючи в громадсько-просвітній праці, я рішуче ухилявся од тодішньої політичної.

Про нездійсненні надії Скоропадщини

Ось розповідь Д. І. Дорошенка про те, як мене закликувано в 1918 р. на посаду прем’єрміністра і як я рішуче од цієї пропозиції одмовивсь.

«Розмови про реорганізацію кабінету, – пише Д. І. Дорошенко, – почали приймати конкретний характер в половині липня. Гетьман зупинився на наміченні голови майбутнього кабінету, бажаючи мати такого, котрий би міг і вмів помирити своєю особою різні групи і кола. Зупинилися на 3 іменнях – пр. Д. І. Багалія, І. Л. Шрага і П. Я. Дорошенка. Мені було доручено провести з ними, розуміється, в найбільшій таємниці, переговори. Я викликав телеграфно з Харкова пр. Багалія. Він приїхав. За кандидатуру пр. Д. І. Багалія промовляло те, що він мав за собою багатий адміністраційний досвід: був кілька літ ректором університету, міським харківським головою і, нарешті, членом Державної Ради від 1906 р. Чужий виключному націоналізму, людина широких поглядів, а в той же час безперечний українець, авторитетний український учений, він міг погодити собою різні кола. Одначе, довідавшись, чого я його закликав, пр. Багалій одмовився від пропозиції стати на чолі нового кабінету. Він заявив, що твердо вирішив присвятити останок свого життя написанню історії України в 6 томах, що ось 1-й том уже вийшов (історія Слобідської України), а тепер він працює над другими томами. Ніякі мої умовляння не помогли. Я їздив з проф. Багалієм аж кілька разів до гетьмана, і ми умовляли його удвох. Але він уперто одмовився і так ми з ним і не добалакались».

Академік Багалій – керівник архівної справи в Україні

В 1921 – 1922 рр. я був головував в організованому в Харкові «Науковому Товаристві» (філії Київського) при Українській академії наук. Товариство теє мало понад сотню членів і поділялося на дві секції – історико-філологічну й фізично-математичну.

Важливу сторінку у моїй харківській діяльності являє моя участь у різних архівних організаціях. І тут мене поставлено на перше місце – доручено відповідальне керування архівною справою. Радянська влада з самісінького початку звернула пильну увагу на архівну справу – організувала так званий Губкопис при Наросвіті для охорони мистецтв, архівів тощо. Тут на чолі окремих секцій: Музею мистецтва, археологічного стали Ф. І. Шміт, С. О. Таранушенко, М. Сумцов, О. С. Федоровський та інші. Мене поставлено на чолі архівної секції, що відала Харківський історичний архів. Для нього вже тоді складено положення, що його ми ніяк не могли видерти за царських часів. А коли утворено ще й Тимчасову центральну комісію під головуванням В. Є. Бутвина, щоб відібрати непотрібні архівні матеріяли в зв’язку з паперовим голодом, мене введено до цієї Комісії як її дійсного члена та спеціаліста архівної справи. Становище моє в цій комісії було дуже тяжке, бо паперовий трест, що на його користь її складено, намагався загарбати якомога більше архівного паперу й поперероблювати його на фабриках, тимчасом як ми, навпаки, повинні були зберігати всі папери, що мали хоч будь-яку наукову вагу для майбутнього. І в Харкові, і в інших культурних осередках понищено тоді силу цінних архівних матеріалів, що їх не спромоглися одстояти архівні секції, що працювали різнобіжно з Центральною архівною комісією, а часом і сама Центральна комісія не могла простежити за самоправними руйнацькими вчинками паперового тресту. На короткий термін архівну справу в усеукраїнському масштабі об’єднано в окремій установі – Вукопису, де на чолі архівної справи на цілій Україні обрано також мене, та Вукопис, що відав, як колись Гукорис, не саму архівну справу, а й мистецтво, був так само недовговічний. Архівну справу на Україні впорядковано як слід аж тоді, коли утворено в Харкові Центральне архівне управління в 1923 році – Укрцентрархів в усеукраїнському масштабі. Спочатку завідував ним Наркомос, але незабаром перейшов він до ВУЦВК’а. Мене поставлено на чолі Управління, і мені фактично довелося організовувати цю установу. Кажу «фактично», тому що я зрікся посади голови і погодивсь тільки його заступати, бо вважав, що на чолі повинен був би бути відповідальний партійний робітник, який би міг авторитетно відстоювати інтереси Укрцентрархіву в законодавчих органах, та я ж на себе дививсь як на наукового керівника. А втім сталося так, що я мусив об’єднати в своїй особі досить довгий час і голову цієї організації, і його заступника, і був, так би мовити, своїм заступником, та це була, звісно, річ ненормальна. Цю аномалію ліквідовано, коли призначено на голову партійця з великим робітничим стажем – М. М. Тетіна, а після нього – вихованця Комуністичної академії М. А. Рубача. Тоді я міг відійти од постійної роботи в Укрцентрархіві навіть по лінії архівознавства, і мене заступив у завідуванні відділом архівознавства великий спеціаліст у цій галузі проф. В. І. Веретенніков14. <…>

Науково-дослідна кафедра історії України в Харкові, заснована Багалієм

Але в центрі моєї уваги й енергії в Харкові стоїть науково-дослідча катедра історії України. Я її організував і ввесь час науково нею керував, одколи її засновано, і до сьогодні. Вона вже має свою історію, і з нею я зв’язаний тісним міцним зв’язком; це, так би мовити, моя улюбленіша дорога дитина, хоч зараз-таки повинен додати, що її діяльність – це наслідок наукової праці її колективу як у колективних, так і в індивідуальних працях її співробітників. Моя організаційна і керівнича праця в катедрі давала мені велику втіху, і тягар її був для мене легкий і задоволящий. Організовано цю катедру в самих рамцях не самої історії України, а, так би мовити, українознавства взагалі, і в ній було 4 секції – української історії, української етнографії, українського мистецтва й історії українського письменства. На чолі всієї катедри як загальний керівник стояв я, об’єднуючи всі секції, бо їхні дисциплини мені близькі. Але з початку організації і до самої смерти своєї на чолі секції українського письменства і етнографії стояв великий і од усіх визнаний академік Сумцов – він був найближчий організатор цих двох секцій; секцією української історії керував В. О. Барвінський, секція українського мистецтва мала свого природнього організатора і керівника в особі професора С. А. Таранушенка <…>

Академіку Д. І. Багалію доручено створювати академічний Науково-дослідний інститут Тараса Шевченка

На початку 1926 року мені доручено організувати наукову установу всеукраїнського значіння – Науково-дослідчий інститут Тараса Шевченка. Мене призначено на його директора. Вироблено й затверджено статут Інституту, штати та кошторис, наукових співробітників. Розпочато вже й органічну роботу Інституту. Навколо нього скупчилися всі шевченкознавці Харкова та Київа. Завдання його дуже широкі: не тільки виучувати Шевченка та його добу, а й усеньке українське письменство ХІХ ст. До цього при ньому утворюють будинок ім. Шевченка з бібліотекою та рукописами Шевченка й інших письменників, кабінет для спеціальних студій над українським письменством перед-Шевченківської доби, по-Шевченківської й по-революційної доби. Інститут має видавати як наукові розвідки про Шевченка й інших письменників, так і їхні твори, відповідно освітлюючи їх для робітничо-селянських мас. Цьому вже покладено початок; складено першу книжку наукового органу Інституту, готуються окремі зошити і вийшла в світ за моєю загальною редакцією серія його творів з перевіреними канонічними передмовами та коментарями шевченкознавців. Інститут перебуває в Харкові, але в Києві знаходиться частина його кабінетів і чимала група постійних співробітників, провадяться й готуються праці для Інституту в цілому.

Треба нагадати тут і про Редакційний комітет для підготовки повної збірки велетня наукової думки на Україні О. О. Потебні15. Його зорганізовано за ініціативою потебніянців – мене, проф. Вєтухова і Б. О. Лезина при Науковому Кабінеті Наркомосу. Мене постановлено в йому за голову, а проф. Вєтухова за секретаря, згодом за секретаря був Б. О. Лезин. Комітет проробив дуже велику роботу, підготував до видання за редагуванням спеціалістів повну збірку праць О. О. Потебні (де було можливо, за його рукописами з відповідними коментарями). Та, на жаль, Держвидав, що з ним складено умову про видання цілої збірки, досі спромігсь видати тільки 1-й том (з 20). Том цей мав такий успіх, що треба було його передрукувати вдруге й утретє. На нараді ДВУ, куди закликано й представників од громадської української думки, я руба поставив питання про необхідність продовжувати це монументальне видання – першу повну збірку його праць, що значіння її виходить поза межі України, нею зацікавлений усенький наш Союз, уся Слов’янщина та навіть Західна Європа.

Ризький мирний договір 1921 р.

та проблема повернення культурних цінностей Польщі

<…> Друга тимчасова установа, тісно зв’язана з захистом українських культурних цінностей в усеукраїнському масштабі, була комісія для з’ясування тих культурних цінностей, котрі, згідно з Ризькою угодою, Україна повинна була передати Польщі, це торкалося архівів, бібліотек та пам’яток мистецтва. В даному разі радянська влада повністю поривала з гнобительськими здирницькими діями царської Росії в Польщі. Це здійснювалося на найвищому рівні – підписаним В. І. Леніним та народними комісарами окремим урядовим декретом, подібний якому навряд чи мав місце в історії. Наводимо його:

Декрет Совета Народных комиссаров об охране предметов старины и искусства, принадлежащих польскому народу

Принимая во внимание, что в западных и северо-западных губерниях Российской республики, во многих городах и усадьбах лиц польской национальности находятся предметы, имеющие исключительную художественную или историческую ценность для польского народа, причём большинство этих предметов было вывезено из Польши во время отступления русских войск и раньше, Совет Народных Комиссаров для возвращения этих предметов в полной сохранности всему польскому народу постановляет и для руководства подлежащих революционных властей объявляет следующее:

1. Предметы старины и искусства, библиотеки, архивы и вообще музейные ценности, где бы они ни находились, принимаются как национальная собственность польского народа, под охрану Рабочего и Крестьянского Правительства в лице Комиссариата по Польским Делам и «Общества сохранения древностей» до передачи их польским народным музеям.

2. О принятии под охрану вышеназванных предметов составляется акт, причём акт о передаче польским музеям предметов, находящихся в польских усадьбах, подписывает собственноручно владелец усадьбы или им на то уполномоченное лицо. Акт составляется в двух экземплярах: один из них находится в Польском Комиссариате при Совете Народных Комиссаров, другой в Петроградском отделе Польского Общества охранения древностей – официального представителя в России польских художественных и исторических обществ.

3. Кроме актов составляется точная опись передаваемых предметов в 4 экземплярах, причём один экземпляр остаётся у владельца, другой – в Комиссариате по Польским Делам, третий – в районном Комиссариате по охране памятников старины или в бюро ближайшего исполнительного органа союза военнослужащих поляков, четвёртый – в правлении «Общества охранения древностей» в Петрограде.

4. Для составления актов и описей и для осуществления настоящего декрета, а равно контроля над соблюдением такового на местах, Польским Комиссариатом назначаются особые районные комиссары с полномочиями Рабочего и Крестьянского Правительства.

5. Все упомянутые организации и лица работают в контакте с местными революционными властями в лице местных Советов Солдатских, Рабочих и Крестьянских депутатов, которым вменяется в обязанность полное содействие в охране на местах и при перевозке польских культурных ценностей.

Председатель Совета Народных КомиссаровВл. Ульянов (Ленин)Народный Комиссар по ПросвещениюА. В. ЛуначарскийКомиссар по Польским Национальным ДеламЮ. ЛещинскийНародный Комиссар по Внутренним деламГ. ПетровскийУправляющий делами Совета Народных КомиссаровВ. Бонч-Бруевич16».

Діяльність державної комісії по реевакуації на місцях

Мені доручено од Наркомосу і Наркомзаксправ, – продовжує розповідь академік Д. І. Багалій, – організувати таку комісію, і мене поставлено на чолі її, за секретаря був проф. П. Г. Ковалевський. Ми давали постійні звідомлення окремій центральній комісії для реевакуації цих цінностей у Москві; на Україні в різних центрах призначено уповноважених, що розшукували культурні цінності, належні Польщі. Розшукуючи те, що потрібно було віддати Польщі за Ризькою угодою, комісія одночасно також захищала ті культурні цінності, що їх польський уряд, хоч і вимагав, але, на нашу думку, як експертів-спеціалістів, їх на підставі угоди УРСР не повинна була видавати. Величезну вагу з приводу цього мало суперечне питання про повернення Польщі збірки стародруків з Київського університету і Волинських актів з Київського Центрального Архіву. Щоб захистити ці культурні цінності, що мали для України виключне значіння, мене викликано до Москви, де я в присутності найвидатніших польських наукових експертів, викликаних з Варшави, Львова та Кракова, зачитав доповідь, де довів, що Київський університет був спадкоємець Кременецького ліцею, і через те до нього й перейшли за правом ці збірки. <…>

Перехід на роботу до Академії наук України

14. ХІ.1918 р. мене затверджено дійсним членом Української Академії Наук. 19.ХІІ.1918 обрано на голову 1-го відділу, і ці обов’язки я виконував аж до 1.І.1920, себто протягом цілого 1919 року; заступав я голову-президента з 5.VII.1919 до 1.І.1920 р., виконував я також по сполученню обов’язки секретаря 1-го відділу, а так само редагував 1-шу книжку «Записок» 1-го відділу, як його видання. Офіційні дані про мою працю на 1-му відділі Академії, на Спільному Зібранні і в комісіях можна знайти в надрукованих і ненадрукованих протоколах цих академічних установ. Вони збереглися і в моїй пам’яті, але я їх не наводитиму. Скажу тільки одне – працював я напружено, і праця ця мене цілком задовольняла. Академію допіру організовано, було багато планів та надій. На Першому Відділі робота йшла дружньо. Мені припало писати мотивовані записки про тих вчених з моєї спеціальности, що їх я перший пропонував на дійсні члени Академії або керівники установ. Такі записки з оцінкою їхньої наукової діяльности складав я про небіжчика М. І. Білашівського, що його запропоновано й обрано на дійсного члена на катедру археології України, проф. К. В. Харламповича, обраного на дійсного члена на катедрі історії церкви, про проф. О. С. Грушевського, обраного на директора Комісії для складання Історично-географічного словника Української землі, про проф. В. Ю. Даниловича, обраного на посаду керівника Археографічної комісії. І тепер з почуттям великої моральної втіхи пригадую, як ми вчотирьох (Аг. Ю. Кримський, С. О. Єфремов , М. Т. Білашівський та я) робили засідання на квартирі члена 1-го відділу акад. М. І. Петрова й пішки ходили до нього на Поділ, бо він був розбитий паралічем і не сходив з ліжка, дарма, що зберіг повною мірою і пам’ять, і знання, і розум, і мову. У той же час склав я, сидячи в садочку Академії, «Збірник матеріалів про громадську діяльність» свого вчителя В. Б. Антоновича; цього збірника ще не надруковано, але маю надію в найб лижчий час надрукувати його в виданнях Української Академії Наук. Я брав також активну участь у справах заснованої тоді Всенародньої Бібліотеки, знайомлячись за дорученням од неї з бібліотеками проф. В. Б. Антоновича і В. С. Іконнікова, і надрукував про них статті; надрукував статтю і про Харківську громадську книгозбірню, де накреслив перед нею нові завдання в зв’язку з новими вимогами культурного будівництва. Виконував навіть короткий час обов’язки голови її Ради. Переїхавши до Харкова, я ніколи не втрачав своїх наукових зв’язків з Академією, як її дійсний член: приїздив до Києва, писав і друкував у її виданнях свої наукові праці, робив доповіді, виконував її наукові доручення й керував деякими науковими дорученнями, раз у раз виконував доручення в Укрнауці. І я тішуся з того, що можу оддавати наприкінці свого віку значну частину своїх сил найвищій науковій установі на Україні – Українській Академії наук у Києві, що маю величезну честь і насолоду бути її дійсним членом і що вона вирішила відзначити мій ювілей, доручивши мені скласти цю автобіографію.17

РОСІЙСЬКІ РЕВОЛЮЦІЙНІ ДЕМОКРАТИ – ДРУЗІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ, ШАНУВАЛЬНИКИ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

М. Г. Чернишевський – засновник справжнього наукового шевченкознавства

З цілком солідної й поважної когорти об’єктивних, чесних та відданих науці дослідників творчості поета лише одиницям удалося знайти гідні геніального українця слова, які змогли передати його справжню велич. Ця неоціненна честь одному з перших, якщо не першому, випала на долю видатного російського революційного демократа Миколи Гавриловича Чернишевського, якому пощастило особисто спілкуватися з Шевченком. «Великий русский публицист понял, почувствовал и полюбил народный украинский язык. Он познакомился в лице Т. Шевченко, – пише знана, чутлива й допитлива дослідниця Марієтта Шагінян, – с народным украинским характером: «Очаровательное соединение наивности и тонкости ума, мягкость нравов в семейной жизни, поэтическая задумчивость характера непреклонно-настойчивого, красота, изящество вкуса, поэтические обычаи – всё соединяется в этом народе». Так нарисовал он в своей статье портрет украинского крестьянина. Но ведь «поэтическая задумчивость характера непреклонно-настойчивого», – это портрет и самого Тараса Шевченко. Заставив зазвучать в живой политической, злободневной борьбе могучий общественный смысл всего явления Шевченко, использовав это явление для защиты передовых позиций революционной российской демократии; провозгласив как жизнеспособный язык украинской национальной культуры молодую народную речь Тараса Шевченко, – Чернышевский заложил для нас первые основы подлинной социалистической науки о Великом Кобзаре»18.

Йдеться передусім про методологію підходу й вивчення творчості й діянь історичної особи, її внесок у життя й діяльність власного народу, більше того: в розвиток світової цивілізації, в даному разі – про славетного сина українського народу Тараса Григоровича Шевченка.

Враховуючи наведене вище підсумкове висловлювання М. С. Шагінян, процитуємо – без особливих скорочень думки й узагальнення, що спрямували подальший розвиток наукового шевченкознавства.

Одразу ж після смерті Великого Кобзаря – в жовтневому номері демократичного російського журналу «Современник» за 1861 рік – послідовний та полум’яний поборник братерства й єдності народів Росії Микола Гаврилович Чернишевський виступив із глибоко предметною, переконливою, яскравою статтею «Национальная бестактность», де об’єктивно, зацікавлено, делікатно й по-товариському щиро й дохідливо з’ясував непересічну роль та незламний авторитет Шевченка – активного учасника самовідданої боротьби українського народу за здійснення багатовікових прагнень до волі й щастя, за визволення з кріпосницького рабства, до єдності українських земель.

Безпосередній привід до виступу Чернишевського – проавстрійська активність львівського «Слова»

Починається ця знакова стаття зверненням до західної гілки українців, яка жила в Галичині під владою Австро-Угорщини, зверненням – сповненим щирих почуттів до всіх частин роз’єднаного українського народу:

«Мы не знаем, дойдёт ли наша статья до сведения галицийских малороссов; если не дойдёт, она будет написана напрасно, потому что собственно для них только мы пишем её, пишем с самым искренним сочувствием к ним, с самым полнейшим желанием блага им. Да и как могли бы мы не сочувствовать им? Галицийские малороссы, или, как они себя называют, русины, отличаются всеми свойствами, общими целому малороссийскому племени. А если есть племена, могущие к себе привлекать симпатию больше, чем другие племена, то именно малороссы – одно из племён наиболее симпатичных <…> так что иноплеменник становится малорусским патриотом, если хоть сколько-нибудь поживёт в Малороссии. (А их положение! Это племя по преимуществу – поселян, доля которых тяжела. Их патриотизм чист от помысла о порабощении других; они желают лишь того, чтобы им самим было легче жить на белом свете: никакое другое племя не хотят они подчинять себе или обижать.) Нельзя не сочувствовать им.

Но пусть же они, не оскорбясь, выслушают мысли, быть может, щекотливые для них, но высказываемые только из желания успеха их стремлениям.

Пред нами лежат два первые нумера львовского «Слова», газеты, называющей себя органом галицийских малороссов19. Мы не можем знать, все ли галицийские малороссы хотят признавать своим органом эту газету, но она, очевидно, издаётся людьми, убеждёнными, что за ними стоит, по одной с ними дороге пойдёт всё русинское племя. Самая возможность такой мысли их показывает, что людей, сочувствующих им, между русинами очень много. Если они и не представители всего племени, они, во всяком случае – представители сильной и, вероятно, самой сильной между русинами партии. Мы судим о ней только по двум первым нумерам газеты. Следующим нумерам не случилось дойти до нас. Мы хотели бы думать, что материал, представленный этими двумя первыми нумерами, недостаточен для того, чтобы судить о партии, имеющей своим органом «Слово», но, к сожалению, мы не можем думать так: слишком выразительно определился политический такт этой партии в первых двух нумерах её газеты. Каждое наше слово о ней будет основываться на выписках из этих двух нумеров.

О языке, которым написана эта газета, мы не желали бы судить: мы слишком плохие знатоки в этом деле. Но спрашиваем у кого угодно, слышавших малорусскую речь, имеют ли хоть малейшее сходство с ней следующие фразы: «благослови нас, на дело, на добрый подвиг духа, да соблюдём веру и отечество»; «честно служивший Богу своим словом», «для которого в неприязненных обстоятельствах погасло»; «все силы нашего духа, всё стремление ума»? Эти фразы взяты нами с одной первой страницы первого нумера, и много можно было бы набрать в ней других точно таких же. Разве это – малорусский язык? Это язык, которым говорят в Москве и Нижнем Новгороде, а не в Киеве или Львове. Львовское «Слово» основывает свои права и надежды на том, что малорусское племя – племя на 15 миллионов человек. Зачем же говорить о племенном единстве ломаным языком, которым никто не пишет нигде, кроме Львова? Наши малороссы уже выработали себе литературный язык несравненно лучший: зачем отделяться от них? разве он так далёк от языка русинов, что им нужно писать другим наречием? Но если так, вы – уже не малороссы: вы, как лужичане, – отдельное племя. Но если так, вас только 3 миллиона, и вы не можете удержать своей народности. Что за странные люди! воодушевляются мыслью о своей национальности и хотят дробить своё племя на мелкие части без всякой надобности.

Шкідливість політичної програми львівського «Слова» за оцінкою Чернишевського

И если б это относилось ещё только к одному вопросу о литературном языке, – нет, львовское «Слово», не колеблясь, обнаруживает такую же мысль и относительно политической жизни племени. Переводим первую статью 1-го нумера «Слова», озаглавленную «Наша программа».

Нашу программу мы выскажем открыто и искренне в следующих словах:

«Мы существуем как русины и, как русины, имеем своё особенное происхождение, обычаи, язык и веру. Всё это нам осталось наследством от святых предков; всё это мы любим с таким жаром, что готовы пожертвовать за это нашею кровью до последней капли. Таково уж от природы наше русское сердце».

«Такова же и душа наша» (вот к чему приводит претензия создавать своё особенное литературное наречие на смеси народного говора с литературным языком других племён; в настоящем случае – великорусского племени, – не довольствуясь уже готовым литературным языком, выработавшимся у большинства малорусского племени; «сердце» народа выходит чем-то особенным от «души» народа).

«Слово» прагне до того, щоб Галичина отримала статус «провінції Австрійської імперії»

«Такова же и душа наша, потому что мысли в ней чисты и здравы. Мы смотрим на свою страну, как на провинцию Австрийской империи. Этою империею владеет государь, которому мы верны не по одной привычке, но и по здравому размышлению». Заметим это: русины объявляют, или, лучше сказать, львовское «Слово» объявляет от имени русинов, что они не хотят соединяться с остальными малороссами, что они верные защитники Австрийской империи. К чему же говорить о национальности, если не хочешь национального единства? Мы понимаем, что не всякое стремление можно обнаруживать в данном положении. Но если внешняя необходимость заставляет отлагать на время какую-нибудь заветную мысль, то никто ведь не заставит человека провозглашать противоположный догмат. Молчание мы поняли бы; но не понимаем, что такое и к чему говорит львовское «Слово» о своём чувстве к Австрийской империи, или, лучше сказать, зачем при таком чувстве издаётся «Слово».

Подобные чувства лучше излагаются на немецком языке. Но «Слово» продолжает излагать свою мысль, подкрепляет её доказательствами. «Верная история галицко-русского народа показывает нам, что потеряв самостоятельность, Русь» (то есть Малороссия) «в течение четырёх веков теряла свою народность и утрачивала, наконец, ясное сознание о себе. Она оживилась уже при правительстве более беспристрастном, каким оказалось для неё правительство австрийское». Кажется, ясно: львовское «Слово» предпочитает австрийцев полякам; поляки 400 лет угнетали малорусскую народность в Галиции, а под австрийскою властью она воскресла. Прошлых отношений поляков к малороссам мы не станем разбирать, потому что нынешним людям в своих чувствах и действиях надобно руководиться не прадедовскими отношениями, а нынешними своими надобностями; иначе бретонцу следовало бы ненавидеть французов, которые когда-то угнетали бретонцев.

Но неужели австрийские немцы – такие надёжные покровители русинской национальности? Разве не высказывают они теперь совершенно ясно, что все народности Австрийской империи хотят подчинить немецкому элементу, и разве не было это всегда коренным принципом австрийской политики? Странные люди! Из-за воспоминаний о старине проникаются они преданностью к нынешнему общему неприятелю их и старинных их неприятелей, не могущих быть вредными для них теперь, ищущих союза с ними для общей формы. Но львовское «Слово» твёрдо стоит на старине. «Так учит нас история, так говорит в каждой малорусской хате верное предание народа»… Да, Меттерних совершенно одобрил бы этот взгляд. Впрочем, ведь Меттерних, вероятно, был друг русинов; так надо полагать по отзыву львовского «Слова» об австрийском правительстве.

Но продолжаем читать программу…

«Дальше мы признаём и убеждены, что русскому (русинскому) народу нужно больше просвещения. Все силы нашего духа, всё стремление ума и мыслей мы посвящаем добросовестно, бескорыстно, распространению народного образования. Но мы издаём политическую газету для более просвещённой части народа, потому наша деятельность тут есть и будет преимущественно посредническая. От почтенных наших корреспондентов, живущих большей частью в непосредственном сношении с народом, будет преимущественно зависеть то, чтобы придавать нашему «Слову» слог и язык, как можно более понятный нашему народу».

Якої народної освіти домагається «Слово»?

Всё это так. Но должно смотреть, кто может, а кто никак не может быть надёжным союзником в заботах о народном просвещении. Мы боимся, что некоторые из следующих статей львовского «Слова» внушены излишнею надеждою на такие общественные элементы, которые ни в каком случае не будут полезны для народного образования. Мы боимся также, что львовское «Слово» по старинным воспоминаниям смотрит слишком враждебно на другие силы, которые теперь искренне готовы содействовать развитию просвещения между русинами. Мы боимся, не отдаётся ли львовское «Слово» врагам русинского племени и не отталкивает ли от себя его нынешних союзников. Надобно смотреть на живые отношения и надобности каждой партии или народности, а не действовать по одному примеру предков, обстоятельства которых были совершенно иные. Продолжаем читать программу.

Заяви «Слова» загострюють суперечності між національностями, що населяють Галичину

«Наконец, мы объявляем, что в многовековом международном20 споре, который открыто ведётся или не ведётся в нашей стране, названной Галициею по имени русского города, в этом споре мы стоим решительно на стороне Руси» (русинской национальности). «Ничего этого не могут требовать от нас, русинов, и самые противники». Что русинская газета стоит за русинов, этому, конечно, так и должно быть. Но мы не находим политического такта в том, что редакция львовского «Слова» спешит упоминать о международном споре в Галиции, как будто основывается именно для этого спора. Вопрос мог быть поставлен гораздо полезнейшим для русинского народа способом: имеет ли этот спор такую первостепенную важность, какая придаётся ему с одной стороны предрассудками (ведь львовское «Слово» хочет бороться против предрассудков!), а с другой стороны людьми, для которых выгодно раздувать в каждой части Австрийской империи, чтобы держать каждую народность в угнетении силой другой народности? Меттерниховская система вооружала венгров на кроатов21 и сербов, а сербов и кроатов на венгров. Для какой национальности было полезно то, что она поддалась тактике Меттерниха? Много ли выиграли, например, кроаты и австрийские сербы тем, что защищали австрийцев от венгров? Мы полагаем, что львовскому «Слову» следует внимательнее подумать об этом, чтобы не быть увлечену к способу действий, который может нанесть очень много вреда нерусинскому населению Галиции, но ровно столько повредил бы и русинскому племени. Следовало бы «Слову» повнимательнее подумать также, надобно ли считать за спор между национальностями тот спор, в который оно бросается с такой готовностью и который понимает оно как спор национальностей?

Соціальні причини існування суперечностей між національностями Галичини

Очень может быть, что при точнейшем рассмотрении живых отношений львовское «Слово» увидело бы в основании дела вопрос, совершенно чуждый племенному вопросу, – вопрос сословный. Очень может быть, что оно увидело бы и на той, и на другой стороне и русинов, и поляков, – людей разного племени, но одинакового общественного положения. Мы не полагаем, что польский мужик был враждебен облегчению повинностей и вообще быта русинских поселян. Мы не полагаем, чтобы чувства землевладельца русинского племени по этому делу много отличались от чувств польских земледельцев. Если мы не ошибаемся, корень галицийского спора находится в сословных, а не в племенных отношениях. И если мы не ошибаемся, та сословная партия, которая представляется львовскому «Слову» враждебной к русинской национальности, не имеет собственно к этой национальности ровно никакой вражды, а по сословному вопросу расположена теперь эта партия к чрезвычайно большим уступкам в пользу поселян как польского, точно так же и русинского племени. Вот об этом-то и не мешало бы подумать львовскому «Слову»… Впрочем мы ещё будем иметь надобность возвратиться к этому основному галицийскому вопросу по поводу следующих статей «Слова».

Про прагнення втягти пастирів православної церкви в політичні суперечки

…За программою следует статья, напечатанная с такою же широкою расстановкою строк, как и самая программа: внешний вид показывает, что эта вторая статья – тоже капитальная, руководящая статья.

(Вот она.

«День святого Григория Богослова текущего года показал новорожденное дитя наше, русинское «Слово», нашей матери Руси (русинской Галиции…)

Мы не знаем прошлой деятельности высокопреосвященного Григория, архипастыря православных русинов, и с удовольствием готовы предположить, что деятельностью своею он заслужил безграничное уважение, какое высказывается ему в этой статье… Но мы всё-таки не можем не сказать русинам, что напрасно вмешивать архипастыря в то дело, органом которого хочет быть львовское «Слово». Это дело мирское, чуждое прямых священных обязанностей архипастыря и отчасти не согласное с ним. Архипастырь должен проповедывать любовь к врагам и христианское смирение. Львовское «Слово» основано для борьбы с противниками русинского народа. Оно теперь видит этих противников в поляках: но в ком бы оно ни увидело их по более здравом рассмотрении дела, – в поляках ли, в австрийцах ли, в некоторой ли части самих русинов – всё равно, оно конечно не откажется от борьбы с врагами русинского народа; а враги у русинского народа, несомненно, есть, потому что в мирских делах без вражды никогда не обходится. Каково же должно быть отношение архипастыря к этому мирскому делу, соединённому с враждой? По обязанности самого сана он должен «благословлять, а не проклинать»; начав бороться против врагов русинского народа по мирским делам, он изменил бы обязанности своего сана. Мы не полагаем, чтобы русины захотели подвергать своего любимого пастыря справедливому нареканию.

Чернишевський проти давніх зусиль Риму окатоличити українське населення Галичини

В чём состоит главный упрёк католическому духовенству? В том, что оно, забывая о прямых своих обязанностях, вмешивается в мирские дела, в борьбу политических партий. Львовское «Слово» поступает неразумно, взывая к архипастырю своему, чтобы он последовал дурному примеру католических кардиналов и прелатов. Как бы то ни было, львовское «Слово» – орган политической партии. Желая иметь всп. Григория своим руководителем, оно xочет сделать его предводителем политической партии. Согласиться на такое желание высокопреосвященному Григорию значило бы повредить интересам православной церкви в Галиции, как вредят интересам католической церкви французские, итальянские и немецкие епископы, делающиеся предводителями одной из политических партий. Они восстанавливают против себя другие партии…

От интересов православия в Галиции обращаясь к мирским выгодам русинского народа, мы также находим способ действий русинского «Слова» прямо вредным для целей, которое оно себе ставит. Руководителями в каждом деле должны быть те люди, которые наиболее способны управлять этим делом успешно, хорошо знают его и могут ставить его главной задачею своих мыслей и усилий. Но политика никогда, конечно, не была и не будет специальностью русинского первосвятителя…

О мирских делах надобно заботиться мирским людям…

<…> положим, что и правду говорит львовское «Слово», будто «ныне целая Европа удивляется плодам нашей старинной литературы», – то есть «Слову о полке Игореве», летописи Нестора и договорам Олега и Игоря с греками; – пусть она удивляется им, хотя она нимало и не думает о том; пусть эти «дивные», по мнению «Слова», плоды и принадлежат галицийским русинам, хотя они принадлежат вовсе не тому отделу малорусского племени, который проживает в Галиции и отвергает в львовском «Слове» своё единство с другими малороссами; что из всего этого? Какие права в настоящем могут основываться на фактах Х или ХІІ столетия? Трактаты 1815 года отвергаются теми народами, нынешним потребностям которых они не удовлетворяют, а вы хотите опираться на договор Игоря с греками. Такие доводы могут употреблять лишь люди, совершенно лишённые политического знания, люди, которые будут по своей неопытности игрушками в руках интриганов. Политические права племени основываются на его живых отношениях. Вы хотите писать по-русински?»

Що має забезпечити успіх русинського видання

Прекрасно; если вы умеете писать. Вам не нужно никаких других доводов; вам нужно это, вам приятно это, – чего же больше? Вы имеете на это полное право. На Олега и Нестора ссылаться тут смешно. Будет ли иметь успех ваше желание? – Это зависит от того, будете ли вы иметь публику. Если в русинском племени есть достаточное число людей, у которых уже развилась потребность читать газеты, вы будете иметь успех теперь же (когда сумеете писать для них дельные и полезные вещи). Если нет, Нестор и Игорь вам не помогут, – у вас нет публики, вы должны ещё позаботиться о том, чтобы научить ваших соплеменников искусству чтения. Тут важность не в доказывании удивительных достоинств старинной вашей литературы, а в нынешней степени просвещения у вашего племени.

Діяльність «Слова» потребує корінних змін

Но есть люди, доказывающие, что русинское наречие неспособно иметь литературу: это – враги наши. Конечно, пока вы не будете иметь многочисленной публики, многие будут сомневаться в полезности и практичности ваших попыток издавать русинские газеты, особенно если вы будете писать ломаным языком, каким пишете теперь, смесью местного галицийского наречия с нашим литературным и с церковнославянским языками. Но такое сомнение вовсе не означает вражды к вам. Вот мы, например, желаем вам всего хорошего, а в полезности вашей газеты тоже сомневаемся очень сильно. Или даже и не сомневаемся, а совершенно уверены, что вы идёте по ложному пути. Зачем вы придумываете себе особенное ломаное наречие, отделяясь от общей малороссийской литературы? Одна галицийская часть малороссов так мала, что не в состоянии иметь своей отдельной порядочной литературы, как не может иметь порядочной литературы Костромская губерния или Дорсетширское графство, Тироль или Люблинское воеводство. Эти маленькие части больших народностей что-нибудь значат в чём бы то ни было – в литературе ли, в политической ли жизни – только тогда, когда держатся в одном целом с остальными частями своего народа. А впрочем, не напрасно ли мы с вами и рассуждали о том, на каких доводах должно опираться право русинского народа иметь родную литературу? Нужно ли вам перед кем-нибудь доказывать это право? Разве-кто-нибудь отрицает его? Вы горячитесь против поляков22…

До чого спрямована стаття «Русины и их отношения к соседям»

За статьёю «Русины и их отношения к соседям» следуют письма корреспондентов из разных мест. Первый корреспондент говорит, что русинская журналистика «должна твёрдо держаться, как аксиомы, того политического принципа, что только при Австрии и с тесной нею политической связи может Галицкая Русь с успехом» вести своё дело. Другой корреспондент мимоходом открывает, в ком имеет своих противников русинская литература. «Находятся, к несчастию, такие люди, которые, покинув прародительскую ниву, отрекшись от своей матери и родного слова, стали возделывать чужую ниву, отдались в опеке мачехе, и, стараясь войти к ней в милость, страшно враждуют ныне против своей кормилицы и всякими способами усиливаются отнять у неё сыновей, ещё оставшихся верными ей…» Что же после этого сваливать вину на соседей, когда враги ваши – вовсе не соседи, а некоторые из наших единоплемёнников наших? Подобное положение было у нас при Сумарокове и даже при Карамзине. Некоторые русские отрекались от родного слова для французского языка и презирали русскую литературу, провозглашая, что на мужицком языке нельзя читать книг, а надобно читать на французском. Чем тут были виноваты французы? – Ни душой, ни телом. Чем же поправилось дело нашей литературы? Враждою ли против французов, бывших тут ровно ни при чём, или хваливших тогдашние наши литературные попытки, например, трагедии Сумарокова? Поправилась наша литература просто тем, что хотя несколько распространилось у нас просвещение (при помощи французов же и других просвещённых наций).

Головна причина злиденного життя національностей Галичини – їх пани-визискувачі

Мы видим, что само русинское племя делится на две разные партии: масса народа говорит на родном языке и любит его; некоторые русины стыдятся быть русинами и враждуют против русинского языка… Даже за отрывком, который у нас выписан, следует брань на поляков и за что же? Как вы думаете? Одна из польских газет сказала, что львовское «Слово» будет печататься «русскими» буквами. Что ж – это правда. Львовское «Слово» действительно печатается тем самым шрифтом, какой принят у нас в России. И какая обида в этом справедливом замечании польской газеты? Но львовское «Слово» обижается и бранится. Оно доказывает, что шрифт, употребляемый у нас в России, заимствован нами, русскими, у русинов и поэтому должен называться не русским, а русинским. Удивительно! Мы того и ждём, что львовское «Слово» увидит обиду и злонамеренность во мнении нашем о единоплемённости галицких русинов с остальными малороссами…

К № 2 приложено особенное прибавление, предназначенное для русинских простолюдинов и напечатанное славянскими буквами. Тут объясняется простому народу образ действия, которого он должен держаться в настоящее время, когда императорским дипломом 20 октября пожалована свобода всем народам Австрийской империи. По диплому этому учреждаются провинциальные сеймы, и львовское «Слово» внушает, каких депутатов должны русинские простолюдины выбирать на галицийский сейм. Объяснение начинается с того, что если русины не будут иметь на галицком сейме сильных защитников, то пропадут от поляков. «Мы попадёмся в новую неволю…» По этому случаю припоминается, в чём состояло прежнее порабощение. «Когда Галицкое государство отдалось под власть короля польского, обещаны были русинам равные с поляками права и свободное исповедание христианской веры по греческому обряду. Но этого обещания польские правители не сдержали: скоро начали они вводить своё исповедание и признавать равные с правами польских панов права только за теми русскими панами, которые приняли латинское исповедание. Таким образом наши русские паны не только приняли польское исповедание, но и перестали быть русинами; русинская народность, потеряв своих сильнейших сыновей, долго не имела никаких заступников, кроме духовенства. Ещё и теперь мы имеем множество богатейших панов, которые происхождения русинского, в которых течёт чистая русинская кровь, но в которых нет ни русинского сердца, ни русинской мысли, которые, быть может, ещё и враждебны своей матери, русинской народности. Русское сердце, привязанное к русской народности, можно найти только в тех, которые держатся греческо-русского исповедания; но и между ними есть такие, которые больше дружат чужим, чем своим».

Разберём эти мысли и факты. Защитники и неприятели русинского простонародья различаются по исповеданию и языку; католики поляки – враги русинов, православные русины – друзья их. Так ли? – Но тут же прибавляется, что и между православными русинами есть враги своего народа. Как связать это с предыдущим? Значит, по вероисповеданию и по языку нельзя русинскому народу различать врагов от друзей. Зачем же львовское «Слово» на каждой строке твердит русинскому народу: «считай своими врагами всех поляков, считай своим другом каждого русина», – зачем оно внушает этому народу эту фальшь, против которой само свидетельствует?

Мы видим также, что много богатейших панов в Галиции – чистые русины; это засвидетельствовано самим львовским «Словом». Если оно хочет быть представителем интересов русинского народа, пусть оно спросит у русинов, меньше ли, чем польские паны, брали повинностей эти русинские паны, больше ли польских панов они сделали уступок русинскому народу, – короче сказать, легче ли было русинскому поселянину у русинского пана, чем у польского?

Слышали мы свидетельство об этом от человека, не слишком любившего льстить полякам, от человека, имя которого драгоценно каждому малороссу, – от покойного Шевченко. (Впрочем, львовское «Слово», быть может, не признаёт Шевченко своим человеком: ведь он – не русин и в львовском «Слове» наверное не стал бы писать.) Он свидетельствовал нам, что паны из малороссов далеко уступают панам из поляков справедливостью и человечностью в обращении с поселянами. Этот отзыв прекратил для нас возможность смотреть на отношения поляков к малороссам теми глазами, которыми смотрит львовское «Слово». Он окончательно разъяснил для нас ту истину, которую мы давно предполагали сами. Вот она.

Звернення до авторитету Шевченка переконливо доводить, що становище селян визначає не національність, а соціальний статус

В землях, населённых малорусским племенем, натянутость отношений между малороссами и поляками основывалась не на различии национальностей или вероисповеданий; это просто была натянутость сословных отношений между поселянами и помещиками. Большинство помещиков там – поляки, поэтому недоверие простолюдинов к полякам – просто недоверие к помещикам. Когда малороссы говорят о панах, они только забывают прибавлять, что в числе панов есть и малороссы, потому что панов малороссов гораздо меньше, чем поляков. Но к этим панам у них отношение точно таково же, как и к польскому большинству панов. Различие национальности не делает тут никакой разницы. О чувствах и поступках польских панов относительно поселян разных племён нужно сказать точно то же, что о чувствах малорусских поселян к панам разных племён: различие национальностей и тут не производит никакой разницы в отношениях… Тут дело в деньгах, в сословных привилегиях, а нисколько в национальностях или вероисповедании. Малорусский пан и польский пан стоят на одной стороне, имеют одни и те же интересы; малорусский поселянин и польский поселянин имеют совершенно одинаковую судьбу; … она была одинаково дурна: на сколько склонится она или станет она лучше для одного из них, ровно на столько же и для другого. Ничего этого не понимает львовское «Слово». Ему не то неприятно, что поселянам было тяжело; ему неприятно лишь то, что большинство панов говорило не малорусским языком. Оно не понимает, что малорусскому поселянину не было бы ни на волос легче, если бы все паны в Малороссии были малороссы, – напротив, было бы малороссу тяжелее от этого, как свидетельствовал нам Шевченко. Мы знаем, что очень многие из образованных малороссов и кроме помещиков не захотят признать этого мнения за истину: она противоречит национальному предрассудку, потому многими будет отвергнута, по крайней мере, на первый раз. Но никакие голословные возражения не поколеблют нашего мнения, опирающегося на такой авторитет, как Шевченко. Не опровергать наши слова мы советуем друзьям малорусского народа, а призадуматься над ними и проверить их фактами. Факты подтвердят их, мы в этом уверены, потому что Шевченко чрезвычайно хорошо знал быт малорусского народа. Опираясь на этот непоколебимый авторитет, мы твёрдо говорим, что те, которые захотели бы говорить противное, ослеплены предрассудком, и что малорусский народ ничего, кроме вреда не может ждать себе от них»23.

ПЕРШЕ ПРОФЕСІЙНЕ УПОДОБАННЯ ВЕЛИКОГО КОБЗАРЯ

М. Г. Чернишевський – засновник наукового шевченкознавства. М. С. Шагінян – одна з його наступниць

Не слід виключати того, що саме на підставі цього наведеного щойно яскравого й глибокого, справді наукового твору «Национальная бестактность» досвідчена, пройнята щирим захопленням геніальною творчістю та особистістю поета-революціонера шановна М. С. Шагінян проголосила Миколу Гавриловича Чернишевського засновником наукового шевченкознавства.

Марієтта Сергіївна, як відзначалося вище, вагому частину свого життя віддала науковому вивченню та висвітленню творчості й діяльності великого сина українського народу – Тараса Григоровича Шевченка. У 1944 році дослідниця – про що йшлося вище – захистила присвячену геніальному синові українського народу докторську дисертацію. В грудні 1945 р. дослідниця записала: «При пересмотре текста работы, защищённой в феврале 1944 года как докторская диссертация, были учтены высказывания и предложения моих оппонентов». Наводимо подальші записи (квітень 1963 р.): «Много раз я бралась за перо, чтобы развить и дополнить эту книгу, со дня написания которой прошло почти два десятилетия. И всякий раз опускала руку. Так – не хочется художнику исправить портрет, сделанный когда-то с великой любовью».

Грудень 1973 р.: «И то же чувство, та же любовь – ещё через десять лет…»24

Продовжимо посилатись на цінні матеріали визначної дослідниці й письменниці її трепетною розповіддю про улюблену велику людину, узагальненою характеристикою, виходячи з якої, М. С. Шагінян – творець багатьох біографічних досліджень, – старанно й пристрасно, можливо, часом дещо захоплюючись, створила ґрунтовний науковий монографічний твір «Тарас Шевченко». Однією з особливостей цього твору є, зокрема, прагнення прослідкувати вияви динамічного характеру Тараса Григоровича Шевченка у його поведінці, особистості, душевному й громадському обличчі – всьому його драматичному, багатоплинному житті.

Максим Горький про місце й роль Шевченка в розвитку російського мистецтва

«В конспекте своей лекции, прочитанной для каприйской школы, – нагадує М. С. Шагінян, – Горький бросает интереснейшую догадку для искусствоведов – о том, что Шевченко был предшественником Федотова в жанре. О Шевченко как о жанристе вскользь говорит и Микешин25 во втором томе пражского издания «Кобзаря» от 1876 года, где помещены его воспоминанья. Законченным жанристом Шевченко, конечно, никогда не был. Но вот что следует всё же отметить: хотя Шевченко был мастером и в живописи, и в акварели, но рисовальщик в нём всегда преобладал (отсюда его особая любовь к гравюре, офорту). Русов26 рассказывает о рисунках Шевченка, что любимым его материалом были карандаш и мокрая тушь; перо и чернила, красный карандаш; очень редко – сухая тушь. Из 281 рисунка Шевченко – 226 исполнены чёрным карандашом. Рисовал Шевченко преимущественно на белой, жёлтой, серой, синей, розоватой и прочих оттенках, рисовальной бумаге.

Принципова Шевченкова методика мистецтва живопису

Эта любовь к рисунку связана у Шевченко и с принципиальным убеждением в области методики обучения живописи: он считал, что без полного овладения рисунком ни в коем случае нельзя браться за кисть и палитру.

Когда его товарищ по ссылке Бронислав Залесский27 захотел взяться за живопись, Шевченко ответил ему длинным, серьёзным письмом: «Ты спрашиваешь меня, можно ли тебе взять кисть и палитру; на это мне отвечать тебе и советовать трудно, потому что я давно не видел твоих рисунков, и теперь я могу сказать тебе только то, что говаривал когда-то ученикам своим старик Рустем, профессор рисования при бывшем Виленском университете: «Шесть лет рисуй и шесть месяцев малюй – и будешь мастером». И я нахожу совет его основательным; вообще нехорошо прежде времени приниматься за краски. Первое условие живописи – рисунок и круглота, второе – колорит. Не утвердившись в рисунке, браться за краски – это всё равно, что отыскивать дорогу ночью»28. Это он пишет 10 февраля 1885 года29, а через два месяца, 10 апреля, опять настойчиво советует Залесскому: «В последнем моём письме я забыл тебе сказать, чтобы ты ходил в свободное время за Урал в парк или рощу и делал этюды. Там есть образцы живописных деревьев. И ещё раз скажу тебе: с масляными красками будь осторожнее, пока не утвердишься в карандаше»30. Подхватив догадку Горького о том, что Шевченко – предшественник Федотова в жанре, нашим художникам следовало бы поставить вопрос о пути возникновения русского жанра вообще и проследить, в какой мере связан жанр с иллюстративным искусством, с искусством рисунка во всех его видах. Между Шевченко и Федотовым, который начал ходить в Академию, когда поэт уже кончал её, не могло не быть связей, хотя бы по общности среды. Судьба Федотова не могла не занимать воображенья Шевченко. Интересно, что автобиографическая повесть Шевченко «Художник» концом её героя напоминает конец жизни Федотова (потеря рассудка), – думал ли поэт, когда писал свою повесть, о великом русском жанристе? Необходимо, во всяком случае, отметить огромный расцвет иллюстративного искусства как раз в середине XIX века, толкавший художников к жанру, – особенно если мы вспомним, что иллюстрации давались к тексту, а первые жанровые картины – обычно всегда сопровождались текстом, иногда даже и стихотворным, как это любил делать сам Федотов.

Творчість Шевченка пробуджує народні витоки літератури й мистецтва

«Любопытен рисунок «Знахарь», сделанный Шевченко для сборника «Наши списанные с натуры русские» (СПб, 1841). Шевченко дал его не трафаретно – стариком колдуном, а скорей человеком думающим, пытливым, выше среды, может быть, знающим лекарственные травы и начатки химии; это высокий, красивый парень, идущий по деревенской улице и молчаливо выносящий на себе любопытно-пугливые взгляды женщин. В иллюстративное искусство, как и в живопись, в поэзию, Шевченко принёс пейзаж, нравы и быт родной деревни, а это подтверждает замечательную догадку Горького о его промежуточной роли в искусстве. Давая обзор одной из тогдашних выставок («Современник» в 9 – 10 книге за 1861 год), Шевченко пишет:

«Реализм… торжествует и подсмеивается над идеализмом… и литераторы и художники не стыдятся уже изучать народные нравы, изображать грязные деревенские лачуги, бедную русскую природу, мужичка в лаптях и чиновника в вицмундире с заплатами… Мы приветствуем его (искусства. – М. Ш.) обновление и от всего сердца радуемся, что и художники наши начинают наконец выходить из пошлой рутины, вступают на реальный путь и проникаются чувством современности. Первым показал им этот путь Федотов… Он ещё мало оценен у нас… До Федотова у нас, собственно, не существовал жанр. Он наш первый жанрист. Его можно назвать Гоголем живописи».

Реаліст Шевченко-художник – попередник Федотова в зображенні народного селянського побуту

«Современник», боровшийся за материализм в сознании и реализм в искусстве, тут как бы перекликается с Горьким, хотя и не называет Шевченко. Ведь это именно поэт начал первый «изображать лачуги», сельский быт и т. д., и в этом всё явление Шевченко действительно предшествовало Федотову и могло оказать на него решающее, хотя и косвенное, влияние.

Не забудем, что и до, и во время, и по возвращении Шевченко из ссылки идеализм в русской живописи был очень силён. Его влияние шло из Европы… Власть мюнхенской школы с её религиозной тематикой была среди русских художников очень сильна, она едва не загубила огромное дарование Александра Иванова, а Шевченко ещё юношей, ещё в салонах Брюллова и Жуковского, смело боролся с заразой мюнхенцев, жестоко высмеивал и органически не переваривал их идеализма. Чёткость его позиции ещё в стенах Академии – ведь это общественный факт; он не мог не влиять на окружающих, не мог не усиливать передовой фронт русского искусства, – и не мог, разумеется, не быть известен Федотову»31.

Багатогранність творчості видатного сина України

Глибоко й з великою любов’ю узагальнює Марієтта Сергіївна Шагінян своє бачення всієї творчості й особистості Тараса Григоровича Шевченка, наголошуючи: «Шевченко – творец в самых разных областях искусства: воинствующий реалист, всегда жизненно-практичный, крепко любящий правду, гениально прозорливый, сумевший всюду сказать своё новое слово и в то же время сохранивший простую мужицкую хитринку, уменье заметить в людях и обстоятельствах смешные, раздутые, показные стороны. И ещё одно, очень важное, часто забываемое, когда мы хотим воплотить в искусстве исторический образ; нельзя правильно представить бытие большого, давно ушедшего человека, не поняв до глубины, насколько тесно он связан (не только идейно и общественно, но и пластически, в жесте, манерах, способах самовыраженья) со своей средой во всём, в каждом своём проявлении, даже в сопротивлении этой среде. Правильно наметить путь к подаче живого образа – значит верно найти связь его со средой, пуповину, на которой он исторически держится в мире.

Основні напрямки й особливості життєвого шляху Шевченка

Шевченко – крепак; он побывал мальчиком-казачком в лакейской у барина; он гениальный, остро сочувствующий, нежный душой, ко всему пытливый, жадный жить, – но он же, родившись в «крепости», привык целовать руку у барина и рефлекторного стыда от этого никакого не испытывает (от сердца хотел поцеловать руку художнику Сошенко при первой встрече), привык принимать колотушки, знает, что под горячую руку будет бит, не чужд хохлацкой мужицкой хитринки, изворотливости, необходимости для самозащиты и надуть иной раз барина или барских прислужников, стоящих над ним. Это – мальчик.

Юноша Шевченко попадает в окружение людей свободных, не знающих над собой хозяина. Он приобщается к этому большому, вольному миру, перед ним открываются искусство, книга, умственная жизнь общества его времени. Немногим раньше этой эпохи уральские богачи Демидовы и Строгановы вздумали посылать своих крепостных, наиболее талантливых по части механики, за границу для получения высшего политехнического образования. Крепостные уральцы, привыкшие у себя на родине к полному бесправию, приехав в Европу, очутились в иной обстановке, почувствовали себя свободными людьми, набрались новых привычек, новых манер, вытекающих из этого нового «чувства свободы», – развязался их язык, развязался жест. Образованность сочеталась у них с вольной формой «держания себя в обществе», новым соотношением со средой, окрепшим за три-четыре года на чужбине. И вот они возвращаются обратно к своей избе, своему помещику, своей семье, во власть старых навыков, в мир, где управляющий может их высечь (и сечёт) на конюшне. Происходит тяжёлый душевный шок. Почти все эти несчастные интеллигентные крепостные, о которых я много читала в Свердловске, – и в архивах, и у Мамина-Сибиряка, – гибнут, «свихиваются», как красочно говорит народ, спиваются, топят горе в водке. Так было за два-три десятка лет до Шевченко, так случалось и в его время. Судьба Шевченко совершенно иная. Но душевный шок, душевный надлом произошёл и в нём. Он стал свободным, общается с образованными людьми своего времени, его принимают как гостя в тех самых помещичьих домах, куда раньше он, быть может, приезжал на запятках кареты своего барина, где дремал в ожидании его отъезда, стоя навытяжку в прихожей. Но забыть, чем он был, совершенно сбросить ту связующую силу внутреннего жеста, основанную на многолетней привычке, может ли он сразу, в год, два-три, если вдобавок кровные его, сёстры его, ребята, с которыми в детстве играл, барские лакеи, в среде которых пребывал, – остались в прежнем мире, и этот прежний мир, видимый, ощутимый, находится тут же, на глазах, рядом? Не может.

Так пишет Шевченко в русском, несомненно, автобиографическом стихотворении «Тризна», в разгар своей славы на Украине, в 1843 году, принятый в самых знатных украинских семьях, ласкаемый и лелеянный как народный певец.

Надлом, хрупкость, неровность сказываются в его юношеском, лабильном облике, отражающем самые разные, самые противоречивые чувства и, главное, – неустойчивость, переходы этих чувств из одного в другое. И здесь, в этой неустойчивости, в неуравновешенности социального жеста, основанного на внутреннем чувстве необычности своего социального положения, – разгадка очень многих тайн шевченковской биографии, в том числе и его связи с кирилло-мефодиевцами, с Кулишом. Здесь объясненье и резкой остроты его реакции на всякое над собой насилие.

Шевченка звільнено з кріпацької неволі

Выбравшись из одной зависимости, крепостнической, Шевченко почти сразу попадает в сеть других психологических зависимостей, которые он первое время терпит в силу ещё не совсем изжитой привычки многих лет к подавлению себя перед чужой волей. Его хотят «воспитывать», «делать», «исправлять», «поучать» – так подошла к нему княжна Варвара Репнина и так подошёл к нему Кулиш со своими присными. Кулиш желал «руководить» дичком Шевченко, народным соловьём, который, будто бы «не ведая, что творит», заливался своими соловьиными песнями, как дитя природы, а его надо по стричь, подрисовать, обучить, направить в русло понимаемого по Кулишу «служения народу», – словом, бездарный по натуре, сухой и властный Кулиш хотел творчески реализовать себя, своё менторство, свою «образованность», свои политические взгляды и эстетические вкусы в деле воспитания не совсем грамотного, не совсем ещё отвыкшего от крепостного состояния, но уже «закусившего удила», почуя свободу, народного гения. Эта «миссия», взятая на себя Кулишом (проходящая через всё его эпистолярное наследство), началась ещё в годы молодости Шевченко, до его ареста, и дошла до кульминации и до разрыва с Шевченко после его возвращения из ссылки.

Надо очень тонко понять положение молодого Шевченко в такой среде, чтоб найти изнутри правильные жесты и действия, правильную мимику для воспроизведения его образа в искусстве. Образ сложен, трагичен, необычайно жизненен, глубоко обусловлен. Человеческое достоинство Шевченко страдает не только потому, что он, крепак, стал свободным, а семья его и народ его остались крепостными, и сам он подобен белой вороне в среде чёрного помещичьего воронья. Достоинство Шевченко страдает и от натиска на него всех, кто навязывает ему свою волю, свои нравоучения, свои восторги. Шевченко – сын народа, и у него трезвый ум; в атмосфере, куда он попал, не хватает трезвости, это он остро чувствует – сперва без критики, потом с яростной критикой. Отсюда его знаменитое бичующее «Послание».

Трудно представить себе более умное и здравое понимание многих показных, выдуманных вещей в политике, нежели это послание, писанное тридцатилетним поэтом, в большей степени самоучкой, отточившим свой здравый крестьянский ум через книги, через общение с передовыми образованными людьми, со средой петербургской Академии художеств. Он умеет подняться до романтических высот и «пламенеет вольной речью», когда эта речь касается больших, реальных событий в жизни человечества; он с огромным чувством, былинным распевом, поёт свою

Он страстно приветствует национально-освободительное движение чехов, видя огромное значение этого движения для всех славянских народов, и восклицает в посвящении своей поэмы «Еретик» Павлу Шафарику:

Он, наконец, понимает великую историческую преемственность учения Яна Гуса и движения таборитов, когда в конце своей поэмы, над пеплом сожжённого Гуса – даёт возникнуть грозному видению Яна Жижки:

«І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє»

Но когда умничающие земляки его, в большинстве своём богатые помещики, живущие трудом своих крепостных, затевают разговоры о славянском братстве, привозят на Украину «импортированные» речи о свободе и, произнося эти речи, продолжают «драть шкуру со своих братьев-гречкосеев», с обнищалого, тёмного, угнетённого крестьянства, Шевченко находит для них грозные, кнутом хлещащие слова, он пишет своё знаменитое послание «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні», сопровождая его выразительным эпиграфом из Евангелия: «Аще кто речет, яко люблю Бога, а брата своего ненавидит, ложь есть».

«Послання…», про яке йдеться, – етапне в творчості Тараса Григоровича Шевченка. В праці документально-хрестоматійного напрямку воно має з’явитись перед читачами у повному вигляді:

Как же зримо представить себе образ Тараса Шевченко, как воплотить его в нашем искусстве романа, портрета, кино?

Мы дали говорить об этом целому ряду свидетелей, – от четырнадцатилетнего мальчугана и до тридцатипятилетней женщины, и мальчик нарисовал тихого, доброго дядю, а стареющая женщина – пылкого, обаятельного юношу. Какой же свидетель передаёт основное в Шевченко, кто дал самое большое сходство? И какой портрет из обширной иконографии поэта наиболее полно и совершенно выражает это сходство?

Есть один, наименее известный и популярный, – автопортрет периода Аральской экспедиции, где ссыльный Шевченко ещё не стар, с огромной бородой лопатой, с испитым лицом, с пытливым взглядом, – как будто совсем не похожий на обычного, на любимого, на батьку Тараса, на кобзаря. Но зато в этом портрете есть удивительная черта: и во взгляде, и в бороде, и в положении головы что-то напоминает типовой портрет человека эпохи Возрождения, учёного, астронома, мыслителя, мученика. Даже не сходство черт, а скорей сходство исторических стилей. Пройдут десятилетия, огромное наследство Шевченко будет изучено, раскопают, прочтут и пустят в обращение его глубокие мысли об искусстве, о политике, о науке и природе, и это странное сходство «каторжного портрета», как в шутку называл его сам Шевченко, с галереей мужей-борцов, поднявшихся на рубеж своего века и заглянувших в век будущий, – уже не покажется ни натяжкой, ни странностью»44.

Розвиток могутнього таланту Шевченка та його місце в українській громаді середини ХІХ століття

Відомий емігрантський історик І. Лисяк-Рудницький про історичну роль Шевченка

Не оминаймо й того, що пише про видатного українця досить серйозний історик на еміграції Іван Лисяк-Рудницький, обстоюючи, природно свій погляд щодо його історичної ролі: «Геніальний поет і революціонер Тарас Шевченко (1814 – 1861) мав величезний вплив на розвиток української національної свідомості. Українці шанували його як пророка, і скоро навколо його імені та пам’яті виріс культ. Кожна українська фракція, від клерікалів до соціалістів(?) бачила Шевченка у світлі своїх ідей, ігноруючи ті аспекти його життя і праці, які їм не підходили»45.

«Національна свідомість, – зазначав далі історик, – обіймає не тільки систему ідей більш-менш раціональної, пізнавальної природи, але також емоційне захоплення, що його стимулюють радше поети й письменники, ніж учені. Це не випадок, що репрезентативним героєм України в XIX столітті був не державний муж або воїн, а поет – Тарас Шевченко. Його історичного значення не можна окреслити чисто літературними мірилами. Українська громадськість бачила і продовжує бачити в його особі пророка, який своїм натхненним словом торкає і перетворює серце свого народу»46.

Значущими видаються – попри окремі нюанси – й інші висловлювання І. Лисяка-Рудницького: «Прапороносцем нової доби можна вважати кріпацького сина Шевченка, художника за фахом та геніяльного поета. Шевченко сполучав національний патос з глибоко релігійним, хоч і наскрізь неортодоксальним та недогматичним прагненням до духовної обнови людини й суспільства. Шевченкове мислення залежало від ідей, вироблених за попереднього покоління; зокрема він стояв під впливом концепцій про минуле України, що висловлені в «Історії Русів». Що було нове у Шевченка – це його революційна пристрасть, його безкомпромісове засудження новітнього Вавилона – царської Росії. Шевченко суворо докоряв українському шляхетству за те, що воно морально опоганило себе вірнопідданчою службою царям та поневоленням селянина-кріпака. Очевидно було б недоцільно шукати в поета точно розробленої політичної програми. Але своїм історичним значенням Шевченко переростає звичайну ролю талановитого та впливового літератора. Це був великий духовний провідник свого народу, що його можна порівняти з древніми єврейськими пророками. В його особі український національний рух XIX ст. вперше досягнув виміру, що розсаджував рамці малоросійського регіоналізму»47.

Історизм – невід’ємна риса поетичної творчості Шевченка

На самому початку сорокових років ХІХ ст. В. Г. Бєлінський відзначав: «Наш век – век по преимуществу исторический. Все думы, все вопросы, наши ответы на них, вся наша действительность вырастает на исторической почве»48.

Що ж до літературної преси, то вже на початку творчого шляху поета уважні, вдумливі й передові спостерігачі гідно оцінили вихід Шевченкового «Кобзаря» як подію великого суспільного значення. Вони побачили справжнього й діяльного українського поета, незламну людину, яка має власне, обґрунтоване реальністю, передусім – знанням минулого України – історичне бачення.

«Тема истории властно вторглась в ранние произведения Шевченка и, непрерывно обогащаемая, навсегда осталась в поле творческого внимания революционного поета, – зазначає ленінградський шевченкознавець Юрій Давидович Марголіс. І далі – Возникновение общественного интереса к историческим взглядам Шевченка помечено тою же датой, что и выход в свет первого сборника его стихов, а именно – 1840 годом.

В июньской книжке «Маяка» за 1840 год выступил П. Корсаков, отметивший, что стихи Шевченко являются своеобразным, неповторимым дополнением к специальным историческим сочинениям, посвящённым Украине.

В 1843 году сотрудник «Москвитянина» Ф. Китченко свои «Два слова собратам по поводу прочтения поэмы г. Шевченко «Гайдамаки» и присловье «Москвитянину» начал восклицанием: «Поэма г. Шевченко «Гайдамаки» есть драгоценный подарок не только для литературы русской, но и для частной истории России!»

Возможно, что этот демонстративно хвалебный отзыв вызван и тем, что в 1842 году с неоправданной критикой «Гайдамаков» выступил в «Отечественных записках» В. Г. Белинский (не касавшийся, впрочем, историографической значимости поэмы). Однако славянофильствующий «Москвитянин» не мог, конечно, сколько-нибудь длительное время удержаться на позициях столь энергичной поддержки поэзии Шевченка. Когда в майской книжке 1844 года официозная «Библиотека для чтения» выступила с издевательской критикой исторической поэмы Шевченко «Гамалия», она встретила полное и безоговорочное одобрение переменившего фронт «Москвитянина»49.

Про місце і значення історичної спадщини Кобзаря

Далі Ю. Марголіс посилається на позицію П. О. Куліша50, наводячи кілька рядків, які містяться в його листі від 25 липня 1846 р. до Шевченка. Серед них – попри всі його добре відомі, подекуди прикрі недоладності у взаєминах з Тарасом Григоровичем, зокрема – досить нетактовні закиди на адресу померлого українського генія – саме той-таки Пантелеймон Куліш, здається, одним з перших писав про світову велич Т. Г. Шевченка.

Слід зацитувати лист Куліша. Правда, в окремих рядках його пізнається повчальний напучувач. Однак для нас у цьому листі важливо інше, далеко вагоміше:

«Милостивый государь Тарас Григорьевич!

Перечитывая несколько раз здесь в Петербурге Вашего «Кобзаря» и «Гайдамаки», я от души восхищался ими и многие места заучил наизусть; но в то же время заметил осязательнее, нежели прежде, и их недостатки. Одни из этих недостатков происходят от Вашей беспечности, небрежности, лени или чего-нибудь подобного; другие от того, что Вы слишком много полагались на врождённые Ваши силы и мало старались согласить их с искусством, которое само по себе ничтожно, но в соединении с таким талантом, каким Бог одарил Вас, могло бы творить чудеса ещё поразительнее тех, которое оно творило в соединении с талантом Пушкина. Ваши создания принадлежат не одним Вам и не одному Вашему времени; они принадлежат всей Украине и будут говорить за неё вечно. Это даёт мне право вмешиваться в семейные дела Вашей фантазии и творчества и требовать от них настоятельно, чтобы они довели свои создания до возможной степени совершенства. Вы можете мои замечания принять и отвергнуть; по крайней мере, я исключу себя из общества толпы, которая восхищается Вами безусловно, и которой восхищение для сознающего своё достоинство поэта должно быть также ничтожно, как и «гоненье низкого невежды».

Самое мужественное из Ваших произведений в «Кобзаре» и самое народное по складу и простоте есть «Тарасова ночь» (без пропусков). С ним могут поспорить «Тополя» и «Думка», но здесь история важное дело! – Потом нужно поставить «Перебендю», как превосходную характеристику поэта вообще и украинского в особенности. Оба Ваши введения к «Кобзарю» и «Гайдамакам», как бы ни противоречили тому другому, но это по живости чувств и речи такие огненные создания, на которые ни один эстетик не осмелится наложить руки. Я только замечу, что начало введения к «Гайдамакам» до стиха: «І про вашу долю любила співать» следовало бы поставить эпилогом после «Гайдамак», два следующие стиха уничтожить, а начать просто: «Сыны мои, гайдамаки!» и пр.

Первая часть «Ивана Подковы» пришлась бы введением в «Гамалее», вторую же часть нужно уничтожить, потому что в ней и отдельно нет поэтических красот (кроме стиха, нигде Вам не изменяющего, но вспоминающего великого Пушкина, не щадите стиха для целости создания), а после «Гамалии» она совсем становится неинтересною. – В послании «До Основьяненка» нужно исправить на стр. 92 стих «На степі казачій». К рифме плаче придётся и украинский род; на степу казачім. Далее на 93 стр. Вы превозносите Головатого51, – лицо не очень важное и мало известное народу и историкам. Не лучше ли напечатать:

Добираюсь теперь до двух самых трудных для Вас переделок «Катерины» и «Кобзаря». Если Вы возможете пересоздать вторую половину «Катерины» совсем, да поможет Вам Бог; если же нет, то её можно поправить только исключениями… Пушкин в этом отношении должен служить всем нам образцом. Как только он тронул в душе читателя желанную струну, тотчас останавливает себя с удивительною властью над своею фантазиею: иногда он бросит только зерно в наше сердце и отходит к другим трудам, уверен будучи, что собственные наши силы его раскроют и возрастят в мысль или образ…

Стихи, осужденные здесь на исключение, могли бы сделать иному честь, но Вы, Тарас Григорьевич, должны быть подобны богачу, который, наслаждаясь только лучшим в яствах, бросает то, что другие охотно бы съели… Тут есть некоторые частности, годящиеся к делу, но вообще эти страницы замедляют драматическое движение, потому, что нет здесь равносильных предыдущих черт, а слов много. Шекспир так умел располагать заманчивейшие вещи в своих пьесах, что нигде они не навалены грудою в ущерб другим местам, и новые впечатления у него следуют в скрытом механизме драмы со скрытою рассчитанною последовательностью. На этом основываются равновесие частей, целость, единство впечатления и вообще гармония во всяком эпическом и драматическом произведении…

Теперь «Гайдамаки». О введении я уже сказал…

Вот Вам голос человека, от всей души желающего, чтобы Украина имела поэта, который бы всему свету сказал за неё своё могучее, гармоническое слово. Примете Вы его или нет, по крайней мере надеюсь, что Вы не усомнитесь в благородстве моих побуждений к строгой рецензии Ваших несравненных созданий и к решительному тону советов. Прошу Вас не уничтожать это письмо, а спрятать его, так чтоб оно Вам могло попасть в руки лет через 5, когда Вы насытитесь курениями всеобщих похвал, и внутренний Ваш человек возжаждет иных наслаждений поэтических, наслаждений глубоким сознанием красоты творчества, недоступной для публики. Может быть, тогда они наведут Вас на такие мысли, которые мне и не приснятся! Если же Вы согласитесь теперь исправить «Кобзаря» и «Гайдамаки», то я бы желал во время моего пребывания за границею53 напечатать их для Славянского мира с немецким переводом, со введением и комментариями на немецком языке: да славится украинское имя на всех языках! А ви б намальовали свою персону, то й персону Вашу я б штихом німецьким ізобразив. Гроши на ізданіє я знайду, коли захоче Н. Ів54, да ще дехто, а коли й ні, то от Вам козацьке слово, що своїм власним коштом надрукую, хоч би не виручив опісля ні копійки! Як же б якому німцю продав, то не взяв би собі й копійки, а доставив би Вам.

Року 1846, іюля 25 дня. З С. – ПетербургаП. Куліш, рука власна.

Я желал бы, чтоб это осталось между нами, так, чтоб дома и не знали, каким образом явились Ваши сочинения в Нимеччини!»

Уже в першому своєму листі до Шевченка Куліш повідомляв: «Писал я к Вам два раза из Украины, но, верно, Вы не получили одного моего письма. Я написал первую часть «Украины». Это составит отдельную малороссийскую поэму до Богдана Хмельницкого.

Хмельницкий составит вторую, междоусобия третью, Мазепа и шведчики четвёртую. Знаюшие люди восхищались первою частью и уговорили меня скорее печатать, что я и сделал. «Украина» печатается в Киеве и скоро выйдет в свет. Посылаю Вам 30 билетов. Раздайте, пожалуйста, в Петербурге, а я Вам экземпляры немедленно вышлю. Из своей поездки извлёк я величайшие результаты. Вы это со временем увидите. О гайдамаках написал я прекраснейшие рассказы, которые вместе с другими составили том и будут изданы под заглавием «Малороссийские предания» etc. Вашего дідуся55 я не нашёл в Чигирине. Напишите, что хорошего видели и слышали Вы в Малороссии. Шкода, що не будете в Киев. А мне бы очень пригодилось поговорить с Вами кое о чём.

P. S. Пишу это письмо прихватком. По получении от Вас ответа напишу Вам кой о чём подробно»56.

«Первый историк Украины»

«В течение последующих одиннадцати лет наметившийся таким образом интерес к историзму в творчестве Шевченка, – вважає далі ленінградський історик, – не получил какого-либо развития». А. Д. Марголіс тут же пояснює чому: «На протяжении десяти лет после разгрома Кирилло-Мефодиевского общества имя Шевченко вообще находилось под запретом.

Молчание было нарушено лишь в 1857 году, после Крымской войны и смерти Николая І. В эпилоге к роману «Чёрная рада» П. А. Кулиш назвал Шевченка «первым историком Украины».

Однако ни рецензент реакционного «Маяка» Корсаков, ни корреспондент глашатая официальной народности «Москвитянина» Китченко, ни вставшие в конце 50-х годов во главе украинского национал-либерализма Кулиш и Костомаров – никто из них в действительности даже не приблизился к пониманию историографического значения творческого наследства Шевченка.

Оно было раскрыто позже, в годы первой революционной ситуации в России, руководителями всероссийской революционной демократии.

Методологическая основа подхода русских революционных демократов к оценке творчества Шевченка содержится в крылатых словах А. И. Герцена: «Он тем велик, что он совершенно народный писатель, как наш Кольцов, но имеет гораздо большее значение, чем Кольцов, так как Шевченко также политический деятель и явился борцом за свободу».

Сучасник поета Микола Платонович Огарьов, сподвижник Олександра Івановича Герцена, у передмові до видання «Русская потаенная литература ХІХ века», де містились і праці Т. Г. Шевченка, зазначав: «Украйна проснулась в Шевченке, и – лучшее доказательство, как сила обстоятельств влечёт к самобытности областей и нераздельности союза, – Шевченко, народный в Малороссии, с восторгом принят, как свой, в русской литературе и стал для нас как родной: так много было общего в наших страданиях и так самобытность каждого становится необходимым условием общей свободы»57.

Если на первую книгу Шевченка появилось семь рецензий, то издание его стихов в 1860 году вызвало двенадцать отзывов, среди которых наиболее глубокий принадлежал перу Н. А. Добролюбова и был опубликован в мартовском номере «Современника»58.

Беззаперечно справедливо вважати полум’яного російського революційного демократа Миколу Олександровича Добролюбова гідним попередником і однодумцем М. Г. Чернишевського – незаперечного основоположника наукового шевченкознавства. На підтвердження цього погляду звернімося до наведеного нижче його справді непересічного дослідницького твору, опублікованого у переломному для шевченкознавства 1860 році.

М. О. Добролюбов – перший дослідник історичної спадщини Шевченка

Історичний творчий доробок Тараса Григоровича Шевченка – яскрава й невід’ємна частина його геніальної поетичної творчості, позначеною справжньою народністю та послідовною боротьбою за волю України.

«Немало верного и яркого было сказано о Шевченке и после Добролюбова, – зазначає Ю. Марголіс. – Но до сих пор не утратили и навсегда сохранят своё значение слова гениального русского критика, определявшие главную черту творчества Шевченка – его народность»59. Розширимо наведений вище короткий витяг з принципової за своїми роллю та значенням згаданої статті Миколи Олександровича Добролюбова: «Появление стихотворений Шевченка интересно не для одних только страстных приверженцев малороссийской литературы, но и для всякого любителя истинной поэзии. Его произведения интересуют нас совершенно независимо от старого спора о том, возможна ли малороссийская литература: спор этот относился к литературе книжной, общественной, цивилизованной, – как хотите называйте, – но во всяком случае, к литературе искусственной, а стихотворения Шевченка именно тем и отличаются, что ничего искусственного в них нет. Конечно, по-малороссийски не выйдет хорошо «Онегин» или «Герой нашего времени» так же, как не выйдут статьи г. Безобразова60 об аристократии или статьи г-жи Тур61 о французском обществе.

Добролюбов про спорідненість української та російської мов

Конечно, все эти статьи можно перевести на малороссийский язык, но считать этот язык действительным малороссийским будет великое заблуждение. Те малороссы, которым доступно всё, что занимает Онегина и г-жу Тур, говорят уже почти по-русски, усвоивши весь круг названий предметов, постепенно образовавшийся в русском языке цивилизациею высших классов общества. Настоящие же малороссы, свободные от влияния русского языка, так же чужды языку книжной литературы, как и наши простолюдины. Ведь и у нас язык литературы – собственно не русский, и через сто лет над нами, конечно, будут так же смеяться, как мы теперь смеёмся над языком ассамблей петровского времени. Но у нас бестолковая смесь организовалась довольно скоро и составила то, что мы теперь называем языком образованного общества… книжные понятия и слова, хотя и не прошли в народ, но всё-таки захватили у нас довольно значительную часть общества и проникли в законодательство. В Малороссии эта масса общества, занятого литературным языком, несравненно меньше, да и нет им и такой нужды перевёртывать на свой лад каждое название вновь являющегося у них предмета: они получают это название не из какого-нибудь латинского языка, – где уж, как ни бейся, а надобно «us» отбросить и дать слову своё склонение, – а из языка родственного, имеющего почти те же формы. Таким образом, слова, принятые в русском, целиком входят в малороссийский язык, и случается встречать такие малороссийские статьи, в которых почти только що, аж, бо, чи и тому подобные частицы и напоминают об особенностях наречия. Но само собою разумеется, что не откажем малороссийскому, как и всякому другому народу в праве и способности говорить своим языком о предмете своих нужд, стремлений и воспоминаний; никто не откажется признать народную поэзию Малороссии. И к этой-то поэзии должны быть отнесены стихотворения Шевченка. Он поэт совершенно народный, какого мы не можем указать у себя. Даже Кольцов нейдёт с ним в сравнение, потому что складом своих мыслей и даже своими иногда отклоняется от народа. У Шевченка, напротив, весь круг его дум и сочувствий находится в совершенном соответ ствии со смыслом и строем народной жизни. Он вышел из народа, жил с народом, и не только мыслью, но и обстоятельствами жизни был с ним крепко и кровно связан. Был он и в кругу образованного общества, малорусского и великорусского, но долгое время встречал в нём лишь отталкивающую презрительную грубость, притеснения, насилия, несправедливость, и зато, при первых же лучах нравственного, свободного сознания, тем сильнее устремился он душою к своей бедной родине, припоминая её сказания, повторяя её песни, представляя себе её жизнь и природу. Что вытерпел Шевченко в юных летах и на чём воспитывался ум и талант его, он сам написал в письме к одному из редакторов «Народного чтения»… Мы решаемся привести почти всё это письмо, полагая, что рассказы о судьбе людей, подобных Шевченко, должны получить самую широкую известность в нашей стране»62.

Далі М. О. Добролюбов, навівши майже повністю автобіографічний лист Шевченка редакторові журнала «Народное чтение»», робить глибокі власні висновки з нього, надруковані в 1860 році (третя книжка журналу «Современник»):

«Итак, вот какие впечатления ложились на душу юноши за пределом простой жизни «под убогой батьковской стрехою»; вот что встретил он «в школе, в помещичьей передней, на постоялых дворах и в городских квартирах»… Подобные впечатления способны убить юную душу, развратить все нравственные силы, загубить и затоптать человека. Но, видно, богато был одарён душевными силами этот мальчик, что он вышел, хотя и не совсем, может быть, невредимо из всего этого. А если уж вышел, то он не мог не обратиться к своей Украйне, не мог не посвятить всего себя тому, что веяло на него святыней чистого воспоминания, что освежало и согревало его в самые трудные и тёмные моменты его жизни… И он остался верен своим первоначальным дням, верен своей Украине. Он поёт предания её прошлой жизни, поёт её настоящее – не в тех кругах, которые наслаждаются плодами новейшей русской цивилизации, а в тех, где сохранилась. Оттого-то он так близок к малороссийским думам и песням, оттого-то в нём так и слышно веяние народности. Он смело мог сказать о своих думах:

И мы не сомневаемся, что Украйна с восторгом примет «Кобзаря», давно уж ей, впрочем, знакомого. Он близок к народной песне, а известно, что в песне вылилась вся прошедшая судьба, весь настоящий характер Украины; песня и дума составляют там народную святыню, лучшее достояние украинской жизни, в них горит любовь к родине, блещет слава прошедших подвигов, в них дышит и чистое, нежное чувство любви, особенно любви материнской, в них же выражается и та тревожная оглядка на жизнь, которая заставляет козака, свободного от битвы «искать свою долю». Весь круг жизненных, насущных интересов охватывается в песне, сливается с нею, и без неё сама жизнь делается невозможною. По словам Шевченка, —

Добролюбов про історичну поему «Гайдамаки»

У Шевченка мы находим все элементы украинской народной песни. Её исторические судьбы внушили ему целую поэму «Гайдамаки», чудно разнообразную, живую, полную силы и совершенно верную народному характеру или по крайней мере характеру малороссийских исторических дум. Поэт совершенно проникается настроением эпохи, и только в лирических отступлениях виден современный рассказчик. Он не отступил, например, пред изображением того случая, когда Гонта убивает своих малолетних детей, узнав, что их сделали католиками в иезуитском коллегиуме; он долго останавливается над этим эпизодом и с любовью рисует подробности и последствия убийства. Не отступил он и пред изображением произведенных гайдамаками ужасов в главе «Бенкет у Лисянци»; не отступил он и пред трудною задачею воспроизвести народные сцены в Чигирине (в главе: «Свято в Чигирини»). Много надо поэтической силы, чтобы приняться за такие предметы и не изменить ни одним стихом, не внести своего, современного воззрения ни в одном намёке. А Шевченко именно выполнил своё дело так, что во всей поэме сохранено полное единство и совершенная верность характеру козацких восстаний на ляхов, сохранившемуся почти неизменным до довольно позднего времени. Сила козацкой ненависти к ляхам выражается у Шевченка в восклицании козака Яремы, у которого похитили невесту. «Отчего я не умер вчера, не узнав об этом, – говорит он. – А теперь если и умру, так всё равно из гроба встану, чтоб мучить ляхов».

Но в лирических отступлениях, как сказали мы, является пред нами современный поэт, любящий славу родного края и с грустной отрадой припоминающий подвиги отважных предков. Приведём одно из таких отступлений, которое поразило нас особенно глубокою грустью65.

Кроме «Гайдамаков», в «Кобзаре» напечатаны ещё «Иван Подкова», «Тарасова ніч», «Гамалія» – небольшие пьесы тоже исторически-козацкого содержания.

Не менее любопытны пьесы и в другом роде, пьесы, изображающие лихо и недолю обыкновенной жизни и нежные чувства девической и материнской любви. Особенно живо и поэтично изображаются эти чувства в трёх прелестных поэмах: «Тополя», «Наймичка» и «Катерина». В «Катерине» вы видите несчастие бедной девушки, которая полюбила москаля, офицера. Начинается поэма добродушным обращением:

Но эти откровения, простая мораль, так добросердечно высказываемая, вовсе не кладёт дидактического оттенка на всю повесть, которая, напротив, вся исполнена самой свежей неподдельной поэзии. У Катерины родился сын, и она идёт в «Московщину» – отыскивать отца его. Прощание матери с ней, её путь, её встреча с милым, который её отталкивает, всё это изображено с той нежностью грусти, с тою глубиною и кротостью сердечного сожаления, равные которым встречаются именно только в малороссийских песнях. В «Наймичке» представляется история девушки, подкинувшей своего ребёнка к бездетным старикам, потом нанявшейся к ним в служанки, всю свою жизнь заключившей в материнской любви и только перед смертью открывшей сыну, что она мать его. Весь этот рассказ представляет особенную прелесть от той совершенной простоты, с которою изображается всё дело. Ни одного фразистого места, ни одного хвастливого стиха; всё так ровно, спокойно, как будто покорная, тихая преданность этой матери перешла в душу самого поэта…

Вообще, спокойная грусть, не похожая ни на бесплодную тоску наших романтических героев, ни на горькое отчаяние, заливаемое часто разгулом, но тем не менее тяжёлая и сжимающая сердце, составляет постоянный элемент стихотворений Шевченко. Как вообще в малороссийской поэзии, грусть эта имеет созерцательный характер, переходит часто в вопрос, в думу. Но это не рефлексия, это движение не головное, а прямо выливающееся из сердца. Оттого оно не охлаждает теплоты чувства, не ослабляет его, а только делает его сознательнее, яснее, – и оттого, конечно, ещё тяжелее. Вот размышление поэта по поводу оскорблений, которых натерпелась в селе Катерина, родившая сына:

В таком роде постоянно бывают думы поэта. Мы не берём на себя оценки и указания всех поэтических достоинств Шевченка; мы указываем только на некоторые стороны его произведений, могущих и в великорусских, мало знакомых с Малороссиею, как мы, пробудить сочувствие. Поэтому мы и берём более общие вещи, такие мысли и чувства, которые будучи природно-украинскими, понятны и близки, однако, всякому, кто не совсем извратил в себе лучшие человеческие искусства. Думаем, что маленькие разницы малорусского наречия от русского не помешали читателям понять наши выписки»67.

Російські революційні демократи наслідують історичну спадщину Шевченка

После смерти Шевченка его пламенное слово продолжало служить делу всероссийской революционной демократии. Главная заслуга в этом принадлежит несомненно Н. Г. Чернышевскому. В 1861 году в майской книжке «Современника» Чернышевский опубликовал в переводе П. Гайдебурова поэму «Гайдамаки». Характерен сопровождавший поэму редакционный комментарий к слову «колиивщина»: «выражение это подобно русской «пугачёвщина». Такое сопоставление наилучшим образом отвечало задаче разъяснения коренных интересов всех крепостных крестьян Российской империи.

Эту мысль, выраженную ещё в 1857 году в рецензии на костомаровскую «Историю казацких войн при Богдане Хмельницком»68, Чернышевский, опираясь на Шевченка, детально изложил в статье «Национальная бестактность» в июльском номере «Современника» за 1861 год.

Симпатії до визвольних прагнень польського народу

Дело происходило в то самое время, когда «шляхетское освободительное движение в Польше приобретало гигантское, первостепенное значение с точки зрения демократии не только всероссийской, не только всеславянской, но и всеевропейской»69. Кровным делом росийского крестьянства в этих условиях было обеспечить всемерную поддержку польского революционно-освободительного движения. Никто лучше Шевченка не смог бы обосновать эту единственно правильную тогда тактическую линию всероссийской революционной демократии. Но Шевченка уже не было в живых. В защиту коренных интересов украинского, польского и русского крестьянства, с обоснованием революционно-демократической тактики в этом вопросе выступил Чернышевский.

Почти вся та часть статьи «Национальная бестактность»70, которая содержит непосредственные ссылки на Шевченка была вычеркнута цензурой и увидела свет лишь в 1932 году в публикации М. В. Нечкиной71. Таким образом революционные идеи Шевченка в опосредствованной передаче Чернышевского не могли быть использованы революционно-демократическим лагерем в политической борьбе начала 60-х годов. Но идеи Шевченка под пером и в изложении Чернышевского приобрели столь могучий общественный смысл, что в наше время «Национальная бестактность» начала свою вторую жизнь, став на службу борьбе социалистической науки о великом Кобзаре против националистических извращений его творчества72.

Знаменателен факт признания Чернышевским значительности вклада в сокровищницу идей всероссийской революционной демократии, внесённого Шевченком, воплощавшим живое, непосредственное представительство от массы национально угнетённого крепостного крестьянства Украины.

То обстоятельство, что Чернышевский излагал главные идеи «Национальной бестактности», «опираясь на этот непоколебимый авторитет»73 – авторитет Шевченка, – не только наилучшим образом отвечал пропагандистскому назначению статьи, но и придавал аргументам Чернышевского высшую степень научной объективности.

Глибинні причини, що визначали загальний спектр українсько-польських взаємин

Замечательно, что, излагая взгляды Шевченка на вопрос об отношениях между поляками и украинцами и полностью присоединяясь к своему украинскому соратнику, Чернышевский с самого начала ближайшим образом касается исторического аспекта интересующей его проблемы.

Таково совершенно объективное изложение Чернышевским раздумий Шевченка об исторических судьбах славянских народов, о путях за свободу украинских, русских, польских крестьянских масс.

Убеждение Шевченка в том, что украинские и польские крестьяне имеют совершенно одинаковую историческую судьбу, служило прекрасным дополнением общественноисторических взглядов Чернышевского. Шевченко оказал, таким образом, существеннейшую помощь Чернышевскому в его могучей революционной проповеди «с первой в мире трибуны демократического социализма»74.

УКРАЇНСЬКІ ДОСЛІДНИКИ ПРО Т. Г. ШЕВЧЕНКА

Ще в школі, захопившись творчістю Тараса Шевченка, Михайло Петрович Драгоманов, емігрувавши за кордон, до Швейцарії, став першим науковцем, який узявся до ґрунтовного наукового дослідження життя, творчості й діяльності найвизначнішого історичного діяча України. Драгоманов так починає датовану останніми днями 1878 р. свою знакову статтю «Шевченко, українофіли й соціалізм», яка з того часу протягом кількох наступних десятиліть отримала три видання, та, на нашу думку, й сьогодні аж ніяк не втратила свого значення:

Шевченко настільки великий чоловік для українства, що зовсім не диво, коли на його так часто оглядаються українці й неукраїнці, коли зайде розмова про українську справу. Лихо тільки, що досі ніхто не зваживсь докладно розсудити об тім, що таке справді Шевченко сам по собі й у свій час, а всі, хто бравсь писати про нього, перш усього думали про себе, і кожний повертав Шевченка, як йому на той час було треба, та глядячи на те, перед ким говорилось про українського кобзаря»75.

Так хвилююче й пристрасно, з почуттям найщирішої любові та вдячності рідко кому судилося висловити свої почуття любові й відданості до Тараса Григоровича Шевченка.

Знати «правду і тільки правду»

А ось як висловлюється Я. О. Галан про природу творчості: «Щоб писати «правду і тільки правду у великому і в малому», зокрема в наукових працях, треба «мінімум власних міркувань, які можуть читача цікавити, або ні, мінімум, потрібний для того, щоб змусити самого читача міркувати. Максимум спокійного тону, без лайки, щоб читач не подумав: сердиться Юпітер, бо не має рації»76.

Адже читача, упевнені, цікавлять, в першу чергу, не роздуми й міркування з приводу життя й творчості Тараса Григоровича Шевченка, а сама сутність його поезії й діяльності, реальні факти й обставини, пов’язані з ними, їх народження, розвиток і взаємозв’язок.

Ті ж самі засади стосуються також життя й діяльності послідовників Шевченка, й передусім його найбільшого й найавторитетнішого наступника світового значення – Великого Каменяра – Івана Яковича Франка. «Вічний революціонер» глибоко розумів суть історичного процесу. «Під історією, – відзначав український геній, – розуміємо слідження внутрішнього зв’язку між фактами, т. є. таке угроповання поєдиничних і дрібніших фактів, щоб з них виходив якийсь «сенс» т. є., щоб видно було певні основні закони природи, правлячи тими фактами і викликаючи їх»77.

Ставлення простого селянства до Тараса Григоровича Шевченка – народного поета-революціонера

Народна пісня про народного поета

В одній з народних пісень цікаво подаються думки щодо визволення улюбленого народного поета:

Народ – багатовіковий носій та захисник ідей соціального й національного визволення, незважаючи на тяжкі випробування, неухильно здійснював свою виплекану історичну місію. Він висував з свого власного соціального середовища пророків та лідерів, які стають прапором та керівниками боротьби за соціальне й національне визволення, об’єднання докупи своїх одвічних земель. У віками поневоленій Україні в середині ХІХ століття його найяскравішим і найталановитішим лідером і всевидячим пророком став Тарас Григорович Шевченко.

Це був складний, – ззовні суперечливий, але життєво важливий – історичний період розвитку Росії. Його кінцевий кріпосницький період збігся з останніми роками життя й діяльності Шевченка. Його значимість привертала увагу класиків наукового соціалізму.

Щоб осягнути й оцінити справжню велич народного поета-революціонера, потрібно зрозуміти, в яку епоху звучало його полум’яне слово.

Шевченко в історії України

Неможливо перебільшити місце Великого Кобзаря в історії українського народу. З’ясуванню всебічних сторін цієї справді неосяжної теми, як зазначалося вище, присвячена справді незліченна кількість дотеперішніх публікацій різного гатунку аматорів, так і суголосних досліджень фахівців такого ж різного роду напрямків. Звідси – неможливість домогтись погодження головних характеристик предмету висвітлення, його сенсу. Суперечки із протилежним за спрямуванням, – з одного боку суворо науковим, з іншого – неминуче далеким від нього підтекстом – не вщухають. Вони продовжуються, а сьогодні й загострюються здебільшого через крайню заполітизованість теперішнього часу. Не можна не бачити, що за нею криється складний для нинішнього суспільства, для всього народу України, так би мовити, доволі «слизький період» життя.

Геніальний український народний поет

Повертаючись до воістину багатогранного обличчя найбільшого українського національного генія, не можна ані на хвилину не віддавати собі звіту, що головною та яскравою життєвою рисою усього існування було те, що Шевченкові від першого і до останнього кроку подвижницької діяльності – без жодних обмовок – притаманна незмінна й заслужена характеристика: народний. І не лише й не стільки тому, що Шевченко вийшов із самої народної гущі України, а передусім тому, що він з нестримною самовідданістю й користю діяв заради щастя своєї улюбленої прекрасної Батьківщині та рідного народу. Шевченко став справжнім батьком та провідником знедоленої нації, і не лише української, а й усіх поневолених народів царської Росії. Виключно протилежним було ставлення до улюбленого народом українського поета верхівки шовіністичного царського уряду. Про це переконливо свідчить заборона відзначення 100-річного ювілею з дня народження Т. Г. Шевченка.

МАРІЄТТА ШАГІНЯН ПРО ПОЕТИКУ ШЕВЧЕНКА

Різниця між пересічними ремісниками поезії та її справжніми творцями

Звернімось до монографії Марієтти Сергіївни Шагінян, в якій, на нашу думку, ґрунтовно проаналізовано особливості творчої майстерності найвидатнішого українського поета. «Когда поэты, сами поэты, – відзначає дослідниця відмінність між тими, хто знічев’я бавиться віршами, і справжніми великими поетами, – хотят определить поэзию, они обращаются к глаголам «жечь», «ударить», «пронзать», «исторгать»; к эпитетам «неведомая», «таинственная», «живительная», «чудная»; к существительным «сила», «власть», «могущество», «потрясение».

У Тараса Шевченко есть одно стихотворение. Написанное в каземате, совсем небольшое, пятнадцать строк. Сам поэт никогда не мог его читать без слёз. Слушатели и во второй, и в третий раз не могли его слушать без слёз. В этом стихотворении речь идёт о простейшей правде бытия, – о крестьянском ужине после работы в поле, – и написано оно простейшими словами, даже с повторением одного и того ж корня «вечер» четырежды подряд в четырёх строчках:

В простом рассказе – даже не песне – говорится о вещах всем известных: поэт ничего от себя не прибавил к гудящим над вишнями майским жукам, к пахарям, идущим за плугом, к поющим девушкам и матери, ждущей семью к ужину, вечерней звезде, восходящей на небо, и соловью, мешающему матери слово сказать своей дочери. Что же так страшно действует, «хватает за душу» в этом стихотворении?

Непідробна щирість творчості Шевченка

Стены каземата, где писал Т. Шевченко, раздвинулись, чтобы впустить уголок утраченного им мира. Может быть, никогда больше не увидит его поэт. Может, и не было его таким. Но сейчас он его видит во всей отраде и прелести, как никогда раньше не видел. Острота ощущения, боль утраты, понимание, – передать бы его, да красота берёт на себя эту функцию, «мати хоче научати, так соловейко не дає»; и соловей, торжественный рокот его в тёмных ветвях, становится хозяином положения, искусство говорит своё полное слово в тишине – вот что вместе с огромным пережитым счастьем творчества сказал в своём стихотворении Шевченко, вложил в него, а читатель всегда получает вложенное, принимает волну».

Глибинно органічна й абсолютна народність – головна принада й таємниця поезії Шевченка

М. С. Шагінян торкається проблеми, яка турбує кожного справжнього правдивого поета. Цілком правильно аналізуючи її, автор розглядає широке коло сучасників та пізніших аналітиків і шанувальників творчості Тараса Григоровича. Всі вони відзначали одну з найголовніших рис його поезії – народність. М. С. Шагінян уточнює, що згадані особи були зовсім неоднозначні у трактуванні народності у творчості й практичній діяльності поета.

«Но если определить действие Шевченко легко, – відзначає дослідниця, – то разобрать, какими профессиональными средствами оно достигается, – очень трудно. И мы видим, как на протяжении ста лет со дня выхода в свет «Кобзаря» (сьогодні вже – понад ста семидесяти) поэтика Шевченка заинтересовывает не только критиков, а и переводчиков, биографов, комментаторов поэта. Все они сознательно или бессознательно участвуют в поисках большого секрета его эмоционального действия на слушателей и в закреплении того первого слова, каким как будто даётся его разгадка. Слово это «народность».

О народности Т. Шевченко начинают говорить все, и самые разные люди; на этом как будто сходятся переводчики, начиная с Ивана Белоусова, мемуаристы и друзья во главе с Костомаровым и Кулишом, биографы от М. Чалого и Конисского; критики от Добролюбова и Чернышевского. И вплоть до десятых годов ХХ века это определение не только всеми повторяется, но и всё больше принимает форму простого уравнения. Шевченко равен народной поэзии, Шевченко абсолютно народен, и наконец, у Шевченко почти нет стиха, подобно которому нельзя было найти в сборниках записей украинских народных песен. Последнее категорическое утверждение принадлежит К. Чуковскому (в одной из дореволюционных его статей) и основывается на сопоставлении текстов украинских песен (собранных и изданных в годы Шевченко профессором Максимовичем) со сходными местами в «Кобзаре». Иначе сказать, понятие «народность» всё больше и больше суживалось, покуда не превратилось – перед самой революцией – в вопрос отвлечённых «формы» и «темы».

Різні розуміння – «народності» – поезій Шевченка

Для нас ясно сейчас, что схождение самых различных людей на одном и том же определении поезии Тараса Шевченко было лишь мнимым, потому что эти разные люди вкладывали в слово «народность» совершенно разное содержание. Современному исследователю необходимо прежде всего чётко разграничить эти смысловые разницы и внести в вопрос ту ясность, без которой нельзя идти дальше».

Засновник сучасної російської літератури Пушкін про народність

«Начнём с того, – нагадує дослідниця, – что ещё задолго до выхода «Кобзаря» в русских литературных79 кругах очень много разговаривали о народности, и Пушкин в 1825 году задумал даже посвятить этому вопросу целую статью, в которой он дал намёки первого правильного определения народности. Закончена статья не была, но оставшийся отрывок «О народности в литературе» имеет для нас огромное методологическое значение. Пушкин пишет:

«С некоторых пор вошло у нас в обыкновение говорить о народности, требовать народности, жаловаться на отсутствие народности в произведениях литературы, но никто не думал определить, что разумеет он под словом народность.

Один из наших критиков, кажется, полагает, что народность состоит в выборе предметов из отечественной истории, другие видят народность в словах, то есть радуются тем, что, изъясняясь по-русски, употребляют русские выражения».

Між тим, у пізнішому виданні «Полного собрания сочинений А. С. Пушкина» – уривки статті Пушкіна подаються в інший спосіб: замість виданої другої частини речення з існуючої її другої частини – останнього абзацу – додано кілька нових оригінальних абзаців:

«Не мудрено отъять у Шекспира в его «Отелло», «Гамлете», «Мера за меру» и проч. – достоинства большой народности; Vega и Кальдерон80.

…«не выбранная тема («из отечественной истории»), не обороты и формы языка решают вопрос о народности; но что же тогда? В своём отрывке Пушкин не развернул полностью ответа, но оставил ряд намёков, по которым линия его мысли ясна. У народа «есть образ мыслей и чувствований», «есть тьма обычаев, поверий и привычек», «климат, образ жизни, вера»… В поисках точного определения Пушкин пытается расширить понятие «народность», прибавляет к «языку и теме» образ мыслей и чувствований, обычаи, поверия и т. д. Эти поиски его для нас глубочайшим образом поучительны. Ведь ясно, что порочный круг, который он разрывал, – есть та самая «самобытность», тот самый «русский» или иной «дух», тяга к консервации собственной старины, которые в искусстве приводили к проповеди крайнего национализма. Именно в этом порочном кругу мыслили «народность» Тараса Шевченко и Костомаров, и Кулиш. Для них его поэзия как бы безликое выражение всего того, чем был украинский народ «самобытен», как бы детское дыхание самой этой самобытности, которую они хотят удержать, как она есть, и на которую они смотрят с некоторой хозяйской опекой, как на своё историческое, пассивное добро.

Добролюбов Чернишевський визначають зміст народності поезій Шевченка

Иначе представлял себе народность Тараса Шевченко Добролюбов, блестяще развивший тезис Пушкина. По Добролюбову, вовсе не только исторический опыт народа и его прошлое определяют степень народности художника, а живое бытие народа в настоящем. Если художник сейчас живёт с народом, выражает его современные нужды и стремления, выражает от себя, но за целый народ, тогда и только тогда он народен.

Чернышевский в своём определении народности Шевченко пошёл ещё дальше Добролюбова. Он считал, что жить стремлениями своего народа и выражать их в искусстве – значит в какой-то мере пробивать ему дорогу в будущее, закладывать основы культуры этого будущего, вести за собой свой народ. Знать его прошлое, жить с ним в настоящем и продвигать его в будущее – вот как бы триединая формула связи художника с народом. Чернышевский нигде не говорит этого прямо, но подразумевает, когда указывает – с изумительным чутьём провидца истории – на огромное завоевание, какое сделал Шевченко в области украинской культуры, на то оружие, какое он выковал в своих гениальных твореньях.

Что же это за оружие? Одно из главнейших для общества – родной язык. Молодой, гибкий, самостоятельный, созданный Т. Шевченко язык стал орудием украинской культуры. Украинские националисты при всей их сентиментальной любви к самобытности не очень уважали язык крестьянства, чистую полтавскую мову, они позволяли себе коверкать её, прибегали к ней лишь для «обихода» и «couleur locale’я81», допускали в письме произвол и неграмотность, а поэтому не могли и не хотели критически отнестись к тому, что делала группа галицийских буржуазных националистов на Западе. Эта группа имела свои печатные органы, издававшиеся на особой смеси местного испорченного украин ского с литературным русским и церковнославянским языком. В то время как язык Тараса Шевченко был голосом народной массы, крестьянства, эта галицкая смесь не имела в себе органических корней, выражала ряд случайных и перекрёстных внешних влияний преимущественно городского, мещанского или «гелертерского» сословия.

И критика этого языка, резкая и беспощадная, вышла не из националистических украинских кругов, а из уст Чернышевского. Именно он указал на то, что Шевченко принципиально не стал бы писать в галицийском «Слове»; на то, что зарубежные националисты приписывают себе «особое ломаное наречие», «отталкиваются от общей малорусской литературы»; на то, что «наши малороссы» (подразумевается Шевченко) «уже выработали себе литературный язык, несравненно лучший»82.

Теперь, когда мы яснее представляем себе, что вкладывали различные круги русского общества в понятие «народность» Шевченко, нам виднее делаются и пути исследования его поэтики.

Органічна народність поезії Шевченка – ключ до пізнання глибин його творчості

До революции народность Шевченко в том смысле, как понимали её Добролюбов и Чернышевский, не связывалась со специальными вопросами его поэтики; больше того, самое понятие народности, как мы уже видели, становилось у исследователей всё более и более условным, превращалось в проблему формы как таковой.

Позднее мы можем насчитать большое количество тщательных и подчас очень ценных работ, посвящённых изучению «фольклорных» элементов в творчестве Шевченко, «развитию коломийкового83 стиха», «особенностям песенной ритмики» и т. д. Однако отрыв понятия народности от той исторической задачи создания литературного языка, которую выполнил Шевченко, нередко приводит авторов этих работ к чисто механическому анализу, по которому получается, что Шевченко брал и переносил фольклорные элементы из уже совершенно готового, уже отстоявшегося языкового богатства народа – в свою, тоже отстоявшуюся и готовую языковую среду. Но какую? Городскую? Мещанскую? Интеллигентскую? Забывалось, что язык у Шевченко с народом общий, что поэт не «брал у народа» и не переносил к себе, а запел на том самом языке, на каком народ уже пел и сам он говорил и думал с детства.

Вполне естественно, что «фольклористы» упёрлись в конце концов в тупик такого «чрезвычайного сходства и совпадения» при перелистывании двух томов сборника профессора Максимовича, что некоторые из них едва не провозгласили искусственного создания «Кобзаря» по мотиву и по типу этих записанных народных песен, изданных Максимовичем в 1834 году, то есть гораздо ранее самого «Кобзаря».

Філарет Колесса про зміст Шевченкової творчості

В противовес этой тенденции – сводить всю поэзию Т. Г. Шевченко к чисто народной, ставить между ней и устной народной песней знак равенства – вырастает школа, утверждающая обратный принцип.

По мнению этой школы, Шевченко – великий поэт как раз потому, что преодолевает фольклор и что вообще у него совсем не так уж много этого фольклора… И в результате всех этих исследований в очень толковой, обобщающей и блестящей по анализу работе академика Филарета Колессы «Студії над поетичною творчістю Т. Шевченка», изданной во Львове в 1939 году, утверждается, что вообще «переважна частина поетичних творів Шевченка не виявляє майже ніяких зв’язків з народними піснями й думами, бо обертається в сфері, недоступній для народньої поезії й підноситься над її рівень цілим своїм складом, ідеологічним підкладом, доспособленим до того висловом»84, то есть, что большая часть творений Шевченко вообще никакой связи с народной поэзией не имеет, превосходит её, недоступна для этой поэзии по своему идеологическому складу и речи! То народная форма – идеал, то стихи Шевченко недосягаемо высоки по своему уровню для этой народной формы! Две односторонние теории – фольклорная и «индивидуального мастерства» – в своём крайнем выражении сошлись на взаимоотрицании, а следовательно, и на самоотрицании.

Єдність форми й змісту – могутня сила й привабливість поетичної творчості Шевченка

Между тем, если б первый камень «поэтики Шевченко», заложенный Добролюбовым – Чернышевским, послужил основой для всех позднейших представлений, он сделал бы кропотливые работы исследователей бесконечно более плодотворными. Стала бы ясной для них простейшая истина, что поэтика Шевченко не может быть выведена ни из фольклорности, как таковой, ни из голого мастерства, как такового, а является плодом непрерывного творческого расширения народной речи, полученной с молоком матери, как первоначальный «дар слова», – расширения её содержания путём передачи в ней тончайших оттенков мысли и настроения, страстных политических и философских обобщений. С каждым произведением Шевченко совершенствует для народа его оружие культуры – язык, делает нежную, мягкую, «семейную» речь поселянина, приспособленную к нехитрому сельскому обиходу, отточенной и острой, разрешает в пределах этой речи драматические и социальные коллизии, разворачивает исторические полотна, философствует, издевается, мечтает, плачет, мнёт её, как глину в руках, доказывает её тонкость, жизнеспособность, годность для борьбы, для любой передачи на любой «волне».

Шевченкова й народна ритміка поезії

Даже в первых своих, как бы только «фольклорных» песнях он ведёт эту борьбу хотя бы тем, что использует стойкий ритмический стандарт (коломийковый, колядковый85 стих) для совсем необычных, не свойственных этому стиху настроений (в этом случае замечателен «Перебендя», образец глубоко индивидуального разрешения чисто народной ритмики). А в то же время и в последних своих, как бы исключительно индивидуальных, ямбах он ни на шаг не отходит от фольклора, от крестьянской стихии речи, от обиходных народных слов (что и делает, например, совершенно особенным и потрясающим мастерство автора «Марии»). Забывать о творчестве языка, обсуждая «форму» у Шевченко, никак нельзя, форма вырастает у него из борьбы за выражение смысла, из борьбы сказать то, что требуется сказать что должно и можно сказать на родном языке, хотя бы объём его этому и сопротивлялся вначале…

М. Т. Рильський про особливості та багатогранність поетики Шевченка

Максим Рыльский, художественно обобщивший в своей прекрасной речи на Шевченковском юбилее 1939 года всё, что было сделано филологами в этой области, – указал, что «стихотворное наследство Шевченко делится на две основные группы. Первая группа – это так называемые коломийковые стихи по системе 8 слогов, 6 слогов, с общей хореической тенденцией, но с очень свободным размещением ударений; и вторая группа – это 11 – 12-тислоговый стих (колядковый с общей амфибрахической86 тенденцией, но тоже с весьма свободным расположением ударений по обе стороны обязательной цезуры»87.

Как пример первого, он приводит стихи:

Как пример второго:

Кроме двух этих основных групп, мы встречаем у Шевченко бесконечное количество ритмов, – взять хотя бы цикл стихов, написанных в Орской крепости:

Или такие ритмически сложные стихи:

Упомянутые М. Рыльским два размера, долгий и короткий, у Т. Шевченко встречаются не в разных стихотворениях, а, как правило, чередуются в одном и том же стихотворении, в одних и тех же поэмах. Можно с уверенностью сказать, что от классической школы Пушкина и от позднейших поэтов русских и украинских Шевченко резко отличает именно нелюбовь к выдержанной строфике88 и постоянный приём чередования длинного и короткого размеров в одном и том же стихотворении.

Откуда идёт этот приём и нет ли ему каких-нибудь аналогий в мировой поэзии? Есть аналогии, они окружают нас чуть ли не на каждом шагу. Диалектика народной песни – «запевка» и «хор»; один запевает, все подхватывают; или один поэт грустит, а потом со всеми пускается в пляс, – эта диалектика в книжной поэзии вытеснялась всё более крепнущим и всё более требующим внимания к одному себе, вышедшим из коллектива голосов запевалы «соло» поэта, носителя своей индивидуальности. Но народной поэзии такое самодовлеющее соло глубоко чуждо и до сих пор. Наши кавказские ашуги неизменно дают живую разбивку более длинного и тягучего… размера – огненно-быстрым, рассыпающимся по струнам, танцевальным, почти скачущим ритмом. И не только в песнях, такая же двойная ритмика встречается и в самих танцах…

Эта диалектика народного ритма, свойственная не одним только ашугам, а и кобзарям, и русским народным певцам, и Прикарпатью, – идёт с древнейших времён…

Внесок Шевченка в народну поетичну творчість, зокрема в її ритміку

И Шевченко, преобразуя в своей поэзии народные элементы, не только возрождает этот древний приём во всей его нетронутости, но и придаёт ему гораздо большее значенье, чем то, которое он занимает в народной песне в наши дни. Почему? Потому что приём этот помогает ему расширить средства выразительности самого языка.

Почти в каждом стихотворении, кроме очень немногих, выдержанных в чистой строфике и одном ритме (кажущихся, кстати сказать, или осколками большой вещи, или отдельными, вынутыми из неё «лирическими запевками»), встречаем мы у Шевченко «запевку» и «хор»… Уже первое из сохранившихся его стихотворений «ударило» слушателя по сердцу своим чередованием ритма:

Но Шевченко часто меняет обычное соотношение ритмов, начинает стремительным, перебивает тягучим, то есть начисто нарушает народную традицию. Юношей он пишет поэму «Перебендя» и даёт изумительный образ народного певца. Слепой Перебендя всюду бродит и все играет на кобзе, разгоняя людскую тоску, «тугу». Тяжко живётся людям, тяжко живётся и ему самому, – нет ему доли, нет хаты, ночует, где попало, под тыном, а надо бодрить, веселить людей, надо знать, что и где петь, что кому петь:

Приноровляясь ко всякому вкусу, слепой кобзарь поёт весёлую девичью веснянку, молодецки «Шинкарку», хитро поддевает злую свекровь, напоминает купцам на базаре про библейского Лазаря – и «тяжко, важко заспіває», то есть медленно и важно, тяжко и сильно запевает о том, как разоряли родную Сечь. Прерывая танцевальный хорей, Шевченко даёт свою запевку не в начале, как обычно, а в середине поэмы. Его кобзарь:

Поэта-прозорливца, пытающего природу, постигшего людскую душу, никто на этом свете не «принимает», его не носит земля, ему нет уголочка на земле… Так, всех веселящий, всем несущий утешенье, – слепой кобзарь сам одинок и бесприютен, он жалуется на свою бесприютность, на горькую долю «угождать богатым»:

и вопреки народной традиции начинать с запевки, кончать хором, начинать с «журбы» (кручины), а кончать «весільным», – он делает всё наоборот:

Своим «Перебендей» Шевченко как бы приоткрывает тайны своего ритмического мастерства, показывает, насколько сознательно и отнюдь не по фольклорному трафарету пользуется чередованьем ритмов. За несколько дней до смерти он употребляет всё тот же древний приём, – его последнее стихотворение опять распадается на тоскливую, медленную «запевку» (предложение собираться в дальнюю дорогу на тот свет) и на бодрый, хореический, быстрый, протестующий ответ самому себе (нет, ещё рано, подождём, поглядим на этот свет):

Змістова спрямованість поезії Шевченка

Не только ритмику, но и установившиеся народные параллелизмы Шевченко использует для смыслового расширения языка, для передачи тончайших обертонов, казалось бы, простейшего житейского случая. Есть у него удивительное стихотворение «Понад ставом увечері» (в «Сове»), где не знаешь, чему дивиться: очень ли большой простоте содержания, величайшему ли искусству слова, кружевной ли тонкости его, а главное, тому ли целому, что получилось из сочетанья простоты и тонкости, то есть безмерно углубившемуся образу? Это стихотворенье стоит в одном ряду с уже цитированным мною «Садок вишневий коло хати», и, думается, в них Шевченко именно тем, что сумел создать художественное обобщение при помощи простейших слов и образов, без всяких отвлечённых понятий, без груза метафор или сложных символов, сумел создать обобщение самим ходом стихов, рассказанным в них действием. Может быть, именно обобщающая глубина и захватывает чувства слушателя в этих стихотворениях:

Только одно действие в природе – ветер. Под гнущиеся от ветра ветви и осоку – два горя: материнское в хате, невестино – в роще. Обе ждут, одна с ужином, другая с лаской, того, кому не суждено вернуться, сына и жениха-солдата, и обе знают, что он не придёт. Плачет мать, плачет невеста. Но дальше параллель исчезает. Невеста поплакала и – запела. А у матери плач перешёл в рыданья, в проклятия, в тяжкую формулу горя, за которой личное перерастает в общее. И так мало слов. И так незабываемо они сильны.

Узагальнююча сутність поезії Шевченка

Подлинное искусство и полнокровная жизнь языка начинаются именно там и тогда, где произведение художника дорастает до обобщающей силы. Без способности обобщить – нет настоящего поэта и писателя. И бессмертие Шевченка-поэта в том, что он выковал для народа язык, способный к глубоким, исторически правдивым, тончайшим обобщениям при помощи самых простых средств и несложных, казалось бы, выражений. Тарас Шевченко был не только лириком, а и рассказчиком в поэзии, он почти никогда не давал песню как одно лишь излиянье чувства без зрительного образа, а зрительный образ почти никогда не оставался нераскрытым. И этого мастерства движущейся, раскрывающейся, зримой картины он достигал средс твами, каких в народной поэзии не найти. Выходя из песенного ритма, его стих то словно следует во времени за движением предмета:

то словно следует в пространстве за движением образа, например, за девушкой, собирающейся топиться в Днепре, с которою он сравнивает одинокую, забравшуюся на самый утёс хатёнку:

то ведёт и развивает сразу два образа, – например, праздник на родине и праздник в одинокой пустынной ссылке:

Зразки майстерності геніального поета

Во всех случаях, как и почти всюду, следуя за движением своих образов, Шевченко пускает в ход так называемое «enjambement», занос за стихотворную строку части предложения, редко встречающийся в устной песне и удающийся лишь на вершинах поэзии, у гениальных поэтов.

Умеет он и не хуже Пушкина поэтически вводить в текст прозаизмы. Так, ему надо было ввести в стихи, да ещё в самом их начале, два тяжёлых, не украинских слова «университет» и «лазарет». Что же сделал Шевченко? «Университет» он просто выбросил:

Не вбгаю в віршу цього слова…

Но по смыслу, по неосуществлённой рифме, по указанию на его судьбу – он остаётся:

Этот неназванный университет, из которого сделали огромный лазарет, помогает слову «лазарет» проскочить легко и почти незамеченно. В то же время Шевченко подготовляет к нему ухо читателя двумя эпитетами, глаголом, двумя местоимениями и предлогом, создаёт для него целое аллитерационное вступление: «здоровий-прездоровий зробили» и «цього – з його».

Заслуживает попасть во все поэтики мира и другой пример шевченковского мастерства. Ещё будучи юношей, в поэме «Перебендя» он смело выбрасывает из стиха необходимейшее имя существительное (без которого стихи должны бы показаться бессмысленными!), и выбрасывает так, что никто, решительно никто, читая, не замечает синтаксической невозможности этой фразы:

Певец «орлом сизокрылым летает, парит, аж синее небо широкими бьёт». Чем бьёт? Какими «широкими»? Читатель не чувствует, что пропущены «крылья», потому, что «крылья» даны в этом двустишии пять раз, не будучи названы ни разу, они даны и в эпитете орла (сизокрылый), и в собственном их эпитете (широкие) и в трёх глаголах (летает, парит, бьёт). Нужно поистине гениальное мастерство, чтоб такая выброска удалась в поэзии, как удалась, например, Пушкину его перестановка слов:

так же глубоко внутренне мотивированная.

Всё это – результат большого сознательного искусства, «личная марка» Шевченко. Такая же «личная марка» стоит и на его ямбах, глубоко оригинальных и самобытных. Ласковому и нежному, эмоционально-острому украинскому языку четырёхстопный ямб, с его философичностью и подчинением чувства – мысли, как будто мало свойствен. Ещё меньше, казалось бы, должен он был удасться Шевченко, поэту больших душевных движений, привыкшему к народным ритмам. А между тем, именно в «философическом» ямбе Шевченко достиг непревзойдённой страстности выражения. Начав с неизбежной зависимости от Пушкина (русская поэма «Слепая»), он очень скоро от неё освободился. Его самостоятельность в ямбе пришла к нему вместе с первой по-настоящему осознанной революционной темой. В 1845 году Шевченко узнал о гибели на Кавказе при «покорении горцев» своего большого приятеля Жака де Бальмена, и памяти его написал стихотворение «Кавказ». До этого стихотворения он почти не писал ямбом, – его политический памфлет «Сон» написан в обычном народном ритме, в «Гайдамаках» он лишь кое-где пробовал четырехстопный ямбический стих. Но в «Кавказе» ямб зазвенел у него с невероятной силой и совершенством, – поэт нашёл для себя этот размер. С каким-то почти бешенством поднимает он «спокойные ямбы» на ненавистного врага – и они разят без промаху.

Насилию царской колониальной политики на Кавказе, лицемерию церкви, гнусности и фальши «цивилизованного» старого мира они кричат отходную, срывают маску с врага. Иди, учись, какой он, этот мир, – обращается его ямб к горцу:

Новаторський запальний ямб революційної поезії Шевченка

Здесь уже собственный, шевченковский, страстный драматизм, несвойственный пушкинскому классическому ямбу. Шевченко как бы перешагнув столетие, предчувствует блоковское «Возмездие». И в то же время это глубоко индивидуальное мастерство оказывается пронизанным тем самым фольклором, трезвым и терпким крестьянским словарём, образной народной мудростью, умением вести через неё к умственному выводу, к обобщению («ми навчим, почому хліб і сіль почім»), – который он формально должен был как будто преодолеть чуждым ему ямбическим размером. На самом же деле он даёт этому словарю новую жизнь, расширяет сферу его духовного действия.

Таким сильным душевным движением вызвана эта строфа, что Шевченко сам закончил её двумя восклицательными знаками. Будущий певец «Марии», «Неофитов», революционных подражаний псалмам уже чеканно прекрасно проявляет тут своё уменье, не задерживаясь на красоте стиха, резко переводит высокую лирическую ноту на «низкую» обличительно-революционную. «І мірри дим, і перед образом твоїм неутомленниє поклони» – это высшая поэзия, обдуманная музыкальность, приподнятая созвучием слогов «лён» – «лон», и тотчас за нею по-крестьянски, по-народному иронический вывод о грабителях и поджигателях, проливающих братскую кровь, а потом приносящих взятку Богу – «з пожару вкрадений покров».

И это – правда. Действие поэзии на душу человеческую потрясающе. Арсенал слов, относящихся к войне, борьбе, завоеванию, стихийному бедствию, для определения недостаточен; взятые на помощь слова из области страха, тайны, загадки тоже недостаточны. Чтобы передать силу поэзии, «слово» переименовывается в старейшую его форму, ставшую обозначением самого действия в «глагол». Поэт «жжёт» сердце людей «глаголом»; стих «ударяет» по сердцу» с «неведомою силой»; поэзии «таинственная власть» исторгает слёзы, переворачивает душу. О чём, о каких неимоверных вещах говорит людям такая поэзия? Какими словами и средствами, если для одного обозначения их нет достаточно сильных слов и средств?

Про переклади поезій Шевченка на мови братніх народів

К стодвадцатипятилетнему юбилею со дня рождения Шевченко десятки советских поэтов перевели его на свой язык. На юбилейном пленуме Союза писателей эти поэты, представители самых разных национальностей, рассказывали, какие они приложили усилия, чтоб перевести Шевченко. Азербайджанцы решили передать его самыми любимыми в народе размерами – ашугскими:

…чтоб переводы были так же популярны, так же народны, так же красивы, хороши и доходчивы, как творения Шевченко на украинском языке… был выбран путь передачи (их) наиболее популярными размерами, в наиболее популярной форме, в которой писали наши знаменитые ашуги, в которой писал наш великий лирик Вагиф89.

Белоруссы захотели сохранить наибольшую близость к оригиналу:

Мы ставили… задачу – дать перевод, близкий к оригиналу, сохранив все особенности поэтических приёмов, поэтическую простоту и ясность, музыку и напевность шевченковской поэзии…

Киргизам было важно сделать Шевченко понятным для своего народа:

…Мы добивались передачи понятным для киргизов языком смысла каждого слова и языка поэта…

Грузины особенное внимание обратили на …ту политическую заострённость поэзии Шевченко, которая так нужна нам сегодня. Армяне, которых затрудняли незнакомые бытовые особенности в стихах Шевченко… для выяснения вопросов, связанных с переводом… <…> специально командировали на Украину… переводчика и редактора…

Казахи, чтоб …весь аромат и дыхание Шевченко передавались без всяких механических приспособлений… создали целую редакционную коллегию из поэтов и литературоведов, строго контролировавшую и консультировавшую переводчиков…

И в результате этих усилий:

стихи украинского поэта звучат на таджикском языке очень хорошо! – восклицает на пленуме от писателей Таджикистана Рахими и читает вслух на таджикском языке «Заповіт».

И казахский поэт Абдильды Тажибаев, читая творения Шевченко, представляет его так, как будто он, живой, бодрый, сидит в колхозе Джамбула и, как старший брат, вдохновляет Джамбула писать прекрасные стихи о великой родине. Таково место Тараса Григорьевича у нас в Казахстане, в котором он провёл десять мучительных лет своей жизни, среди замученного народа… Товарищи, если вы не возражаете, я прочту «Заповіт» на казахском языке!..

И казахский поэт Абильды Тажибаев читает Шевченко по-казахски… А мы слушаем, и нам кажется, что понимаем и по-таджикски, и по-казахски, и по-армянски, и по-грузински, и по-уйгурски… Уйгурцев в Союзе всего шестьдесят тысяч человек, но за рубежом, в Китае, их около шести миллионов.

– Таким образом, – говорит переводчик, – Шевченко становится достоянием китайского народа.

Сухая стенограмма пленума, которую я тут цитирую, не передаёт всей страсти интонации, с какою на десятках языков раздавалось с трибуны: «Дорогой Тарас Григорьевич», «Шевченко мы любим», «наш»…

«Позволю себе рассказать, товарищи, – с волнением говорит Д. Н. Гофштейн, – какое влияние Шевченко имел на выдающегося еврейского поэта-революционера Ошера Шварцмана, который погиб в 1919 году, как боец Богунского полка в борьбе с белополяками. Поэзия Шевченко дала силу молодому поэту отмежеваться от еврейской декадентской поэзии после 1905 года и глубоко зачерпнуть из источников народной поэзии…» И дальше он рассказывает, как в годы реакции, когда запрещалось чествовать Шевченко, Шолом-Алейхем ездил в Канев, чтобы положить цветы на его могилу…

«Когда мы в Азербайджане проводили вечера, посвящённые Тарасу Григорьевичу, – говорит Расул Рза, – то в одном колхозе после чтения переводов «Катерины» на азербайджанском языке к докладчику подошла колхозница и сказала: «Этот поэт описал мою прежнюю жизнь. Прошу вас, передайте ему привет, пожелайте ему долгой жизни».

Легкість і труднощі перекладу народної поезії Шевченка

Привожу лишь тысячную долю того, что хотелось бы выписать из многочисленных речей пленума. По ним становится ясным, что переводить Шевченко было и очень трудно, и в то же время очень легко.

Почему трудно? Потому что простое с виду мастерство Шевченко оказалось полным непревзойдённой тонкости, остроумия и оригинальности поэтических приёмов и глубины гениальных обобщений, и это потребовало от переводчиков огромной работы.

Почему легко? Потому что основоположник украинского искусства, творец культурного языка народа, человек великих исторических задач и тяжёлой личной судьбы, Тарас Шевченко оказался по своему содержанию родным и близким для писателей молодых советских национальных литератур; он напомнил им судьбу их собственных литературных основоположников, он раскрыл им общечеловеческое в национальном, он вошёл в их социалистическое «сегодня» родным братом, «батькой», своим, любимым…

И народность Шевченко приобрела благодаря этому признанию и пониманию – последнюю свою, завершающую портрет, черту»90.

ПИСЬМЕННИКИ ТА ПРОВІДНІ ШЕВЧЕНКОЗНАВЦІ ПРО ЖИТТЯ І ТВОРЧІСТЬ ТАРАСА ГРИГОРОВИЧА ШЕВЧЕНКА

СВІТОВА ВЕЛИЧ НАЙБІЛЬШОГО УКРАЇНСЬКОГО ПОЕТА

Доповідь академіка О. І. Білецького на сесії Загальних зборів Академії наук УРСР 6 березня 1961 р

Протягом ста років, що минули з дня смерті нашого великого поета, постать його безмірно зростала й підноситься тепер на цілий світ.

Це не значить, що вивітрилася в Шевченка українська специфіка. Ні! Він був, є і навіки залишиться українським поетом, як Гомер – старогрецьким, Данте – італійським, Пушкін – російським. Це значить тільки, що розуміння народами світу поезій Шевченка значно поглибилося. Так поглибилася й наша свідомість, наше розуміння тої історичної ролі, яку український народ разом з братнім російським та іншими народами Радянського Союзу і слов’янських демократій виконує в процесі докорінного перетворення людського суспільства.

Як це не дивно – проти ідеї всесвітнього значення Шевченка – виступали неодноразово українські буржуазні націоналісти. Претендуючи на звання «представників» українського народу, а насправді бувши лютими його ворогами, вони намагалися відгородити Шевченка від усіх інших народів, зробити з нього якесь «святая святих», куди, крім них, нікому іншому немає доступу.

Академік О. І. Білецький про справжній зміст сентенцій відносно «окремої української душі»

Ось, наприклад, що писав один з зарубіжних авторитетів (професор С. Смаль-Стоцький). «…Думи Шевченкові, що зародилися й виросли з того специфічного українського лиха, такі специфічно українські, такі наскрізь оригінальні, що їм ніде ані взору, ані пари не найти. Шевченко черпав їх із самого дна української душі, а та українська душа в спільнім історичнім житті українського народу довгі віки, від Святослава аж до Шевченка, вміла на основі традицій поколінь сформувати свою одну народну думку, одну релігію, свої специфічні побажання, свої найвищі етичні, культурні та політичні ідеали – відмінні від інших і тільки їй питомі».

Навряд чи треба спростовувати це твердження. По-перше, чи можемо ми уявити собі якусь «українську душу», незмінну від Святослава до Шевченка? Ми не заперечуємо ідеї національного характеру, але цей характер в нашій уяві не є чимось незмінним протягом багатьох століть. А по-друге, жодна національність не живе і не зростає в цілковитій ізольованості від інших народів, і не буває якоюсь «річчю в собі», якій «ніде ані взору, ані пари не найти». А коли б це було – вона справді була б позбавлена світової цінності.

Наскільки розумніше писав російський критик Добролюбов у відомому відзиві на вихід «Кобзаря»: твори Шевченка, «будучи народно-украинскими, понятны и близки, однако, каждому, кто не извратил в себе лучшие человеческие инстинкты»91.

Наукове розуміння провідних ідей у творчості Шевченка

Ті ж самі українські націоналісти аж до наших днів намагаються довести, що «основне (а мабуть, і єдине) в Шевченкові – ідея боротьби за визволення і незалежність української нації. Проте, досить прочитати Шевченка, щоб побачити, що це не основне в його творчості, коли брати всю творчість в її повному обсязі.

Взагалі треба дуже обережно ставитись до основних ідей будь-якого поета. Поет – людина, що розвивається, змінюється, зростає. І на прикладі Шевченка це легко бачити.

Шевченко починав з ідеї України, як чогось національно окремого від інших народів. Шевченко прийшов до визнання єдності інтересів усіх поневолених мас. На перших кроках творчості муза його була звернена до минулого:

На початку своєї творчості Шевченко ще не усвідомлював ідеї класової боротьби. Навіть у «Гайдамаках» він вважав, що шляхта і хлопи по суті «того ж батька діти». Проте неправомочність цієї думки згодом стала для нього ясною. Світ розколовся для нього на два табори. З одного боку – пани, незалежно від їх національного походження, пани —

а з другого, – жертви їх свавілля – трудовий люд, і не лише український і російський, а всі народи – «кайданами куті».

Творчість народного поета – вагомий чинник світової культури

Був час, коли критики Шевченка підкреслювали як найвищу якість, що він «поет із народу», позбавлений будь-якої систематичної освіти, відірваний від досягнень світової культури.

Добре заперечував ці думки ще Анатолій Васильович Луначарський.

«Писатель из народа, – каже він, – это значит самоучка, талант сырой, самородок, которому нужно многое прощать. Шевченко в сущности не был таким писателем, – он, как и Горький, далеко поднялся над своей средой и мог сделать честь любому обществу интеллигентов не только по своему таланту и этическому облику, но и по своей образованности»92.

Тепер можна сказати, що легенду про Шевченка як суто селянського поета цілком розвіяно. Багато чого дала Шевченкові усна творчість рідного народу. Проте був він не лише її учнем, натхненним на зразок давнього Гомера, що обробляв народний матеріал, створюваний його безіменними попередниками. Він вийшов з села кріпаком, але його муза не була убога, селянська, кріпацька, як доводили часом критики буржуазної доби.

Натхненна творчість Шевченка – дзеркало його життя

Зупинимось – щоб рішуче цьому заперечити – лише на одному моменті життя і творчості Шевченка. Це 1856 рік.

Ось далека околиця імперської Росії ХІХ ст. Не дуже висока гора, якась церква, казарми, гауптвахта, шпиталь, будинок коменданта – все це за ранжиром пофарбовано в казенний жовтий колір. Внизу під горою – вірменські крамнички, шинок. З заходу – сумне, то темно-зелене, то сіро-жовте Каспійське море. Пісок і каміння. Ні трави, ні деревця. Влітку спека і курява, взимку холод. Більшу частину року віє холодний норд-ост. Життя – солдатська муштра, офіцерське картярство, горілка. Жодних книг і газет, крім офіційної військової газети «Русский инвалид».

Ось тут, у Новопетровському форті, між 25 січня і 4 жовтня 1856 р., засланий в солдати Шевченко писав велику повість «Художник». Писав, може, для того, щоб, відірвавшись від навколишньої дійсності, пережити ще раз у мрії перші роки своєї недовгої волі.

Перед його очима поставали стрункі вулиці і проспекти Петербурга, розкішні зали Академії художеств, гранітна набережна Неви, магазини, музеї, театри. З якою жадобою збирались тепер найменші крихти спогадів і яку безліч їх зберегла його дивовижна пам’ять! І які багаті спогади ці о΄бразами світової культури, мистецтва, науки, живопису, поезії, музики!

Чи міг би хоч туманно уявити собі ротний єфрейтор – один із тих, хто затиснув поета «в кулак… без всякого милосердя», – що живе, що таїться під крутим і впертим лобом, в обстриженій по-солдатському голові «ні до чого не придатного» рядового Тараса Шевченка, якого, як здавалося єфрейторові, він може роздушити, як ту «вошу між ногтями».

У скарбниці поета – кращі досягнення світової культури

Образи декоративних скульптур Торвальдсена, ідеали людської краси, втілені в скульптурах Аполлона Бельведерського, Венери Медицейської, Геркулеса Фарнезького, багатство життєвої сили Рубенса, гостре відчуття життя й побуту голландських жанристів, ідеальні люди художників італійського Ренесансу, тонка психологія портретів Ван-Дейка, ефектна трагедія «Останнього дня Помпеї», музика Глинки, Бетховена, Моцарта, Мейєрбера, Обера, Белліні, танець Тальоні, гра Каратигіна, а поряд з цим враження від літератури й поезії, від світу найрізноманітніших книг, починаючи від «Анахарсиса» Бартелемі і «Історії занепаду і зруйнування Римської імперії» Гіббона, від життєписів італійських художників Вазарі і паралельних біографій Плутарха і продовжуючи Пушкіним, Гоголем, Жуковським, іншими російськими письменниками, Гете, Шіллером, «Робінзоном» Дефо і «Клариссою» Річардсона, романами Гольдсміта, Вальтера Скотта, Діккенса… Ось який величезний, неприглушений десятилітнім засланням, «з забороною писати і малювати», з труднощами дістати друковану книжку – ось який надзвичайно багатий світ все ще живе у свідомості поета.

У людини відібрано все: батьківщину, волю, друзів, близьких. Відібрано всяку можливість творити. Зроблено все, щоб убити в ньому живу душу.

Але того, що увібрав у себе колись його геній, що вклав він у скарбницю пам’яті, – цього не могли відібрати ні «неудобозабываемый Тормоз» – цар Микола, ні жандарми ІІІ відділу, ні оренбурзькі генерал-губернатори, ні новопетровські чи інші унтери, фельдфебелі та єфрейтори.

І наскільки ця нещасна людина, яка сама себе називає «нищим в полном смысле слова», щасливіша і багатша не лише за тих, хто її оточує, але й за тих, хто править усією страшною тюрмою, що простяглася від «финских хладных скал до пламенной Колхиды», – миколаївською Росією.

Все це взято з повісті «Художник». Ця повість – не автобіографія Шевченка. Проте це – один з небагатьох, на жаль, документів, які дозволяють нам скласти уявлення про величезну естетичну культуру великого українського поета-революціонера. Досить цієї повісті, щоб переконатись, як широко був Шевченко обізнаний з світовою культурою. Рівень освіти, як знаємо, не визначається лише дипломом про закінчення якоїсь школи. До речі, Шевченко мав такий диплом з Академії художеств. Але суть не в цьому.

Як оцінювали творчість Шевченка його сучасники й наступники

Шевченко не стояв осторонь загального культурного руху, був широко обізнаний у світовій культурі. Але цей факт, зрозуміло, ще не визначає його місця в ній, не визначає його світового значення. Як же нам визначити це місце? Звичайний шлях – це визначення слави Шевченка поза межами України та його впливу на інші літератури. Це шлях збирання фактів. Вже нагромаджено їх багато. Щодо російської культури – вони найбільш відомі. Від Чернишевського і Добролюбова, від Горького до Луначарського твори Шевченка високо оцінювались, широко розходилися серед передових верств російських читачів. Представники найрізноманітніших течій і напрямків у російській літературі тягнулися до Шевченка: Некрасов і Аполлон Майков присвячували його долі окремі свої поезії. Плещеєв, Курочкін, Мей та інші перекладали його твори. Тургенєв, Полонський, Лєсков писали про зустрічі з ним. Лев Толстой з захопленням читав і перечитував «Наймичку» Шевченка. Ще збільшилася кількість російських досліджень, перекладів, звертань до Шевченка за нашої, радянської доби.

Світове визнання творчості Тараса Шевченка

Ми знаємо, яке значення мала творчість Шевченка для діячів західного та південного слов’янства – поляків, чехів, словаків, болгар, хорватів, знаємо, як шанують Шевченка наші слов’янські земляки, прогресивні українці Канади; знаємо, що Шевченка перекладали і перекладають на всі мови народів Європи, на багато мов народів Азії, Африки, що на ювілейну дату Шевченка відгукнулись на всіх широтах, на всій земній кулі.

Ця слава почалась ще з другої половини ХІХ ст. В Англії Шевченка зіставляли з Бернсом, в колишній Німеччині – з Бюргером, поетом доби «Sturm und Drang» у і навіть з швейцарсько-німецьким побутописцем селянства Єремією Готгфельфом; англієць Морфіл називав Шевченка одним з тих дітей сонця, в яких кров є вогнем; шведський критик Альфред Єнсен в монографії, відомій в українському перекладі, стверджує, що Шевченкова боротьба проти кріпацтва є боротьба, яка має інтернаціональне значення, що ця боротьба проти всякого соціального, релігійного і політичного утиску ушляхетнює його поезію, надає їй через свою справді гуманістичну ідейність універсального значення. Французи, починаючи з 70-х років від Дюрана, підносили Шевченка як співця соціального протесту і виразника революційних ідей.

Одним словом, з усіх наших поетів Шевченко найбільш відомий у різних країнах Європи та поза межами Європи. Про це можна було б скласти окрему доповідь, дати багато імен, фактів і цитат.

Про різницю між світовою славою та світовим значенням

Але чи можемо ми лише цим відзначити світове значення Шевченка? Ні, це тільки одна сторона справи. Світова слава Шевченка і світове значення Шевченкової творчості – це не тотожні поняття.

Світову популярність у свій час хто тільки не мав! Була вона, наприклад, а може, і тепер є, в Дюма-батька, автора «Монте-Крісто» та історичних романів, або Конан-Дойля, автора «Пригод Шерлока Холмса». Популярність така ще не визначає об’єктивної цінності. Щоб визначити цю об’єктивну цінність, треба зробити щось інше. Не тільки підібрати відгуки, відомості про переклади, про видання. Треба зважити Шевченка на терезах історії.

Обличчя епохи, в якій творив Шевченко

І тут слово належить історикові літератури. Спробуємо подивитись на Шевченка саме в історичних рамках. Для Шевченка ці історичні рамки – кінець 30-х – початок 60-х років. Обличчя епохи нам в загальних рисах відоме. В Західній Європі це час переможного наступу капіталізму, який руйнує так званий «Священний союз»; це час, який у Франції після Липневої революції приводить до звільнення країни від решток старого ладу і перетворює її на форму цензової парламентської монархії, монархії, яку з свого боку весь час розхитує знизу невпинний рух пролетарської маси. У 1848 р. цей рух у Франції досягає сили нової, Лютневої революції, в якій бере безпосередню участь пролетаріат, кінець кінцем переможений буржуазією, як придушені були революційні вибухи у Німеччині, Італії, Австро-Угорщині.

У Франції ця епоха висунула низку поетів. Ще напередодні Липневої революції прославився Беранже. Виразником розпачу, що був викликаний невдачею Липневої революції, став Барб’є. Обидва поети були відомі Шевченкові в російських перекладах, які він читав, повертаючись з свого заслання. В Німеччині ці події відбилися в творчості Гейне.

Росія першої половини ХІХ століття

У межах Російської імперії після декабристів нібито все спокійно. «Од молдованина до фіна на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує!»

Здається, все закуто в залізні негнучкі форми, виготовлені за казенними зразками. Проте з кожним днем державний корабель усе більш хитається. Іде наступ капіталізму. Неминуча ліквідація феодального господарства з дня на день відчувається все гостріше. Уряд Миколи І намагається затримати цей процес, якось його полегшити. Проте зупинити хід історії неможливо. Можна розгромити «змову ідей», як називали справу петрашевців, можна заарештувати учасників Кирило-Мефодіївства, але не щастить покласти кінець селянським повстанням, число яких з 1825 по 1854 катастрофічно для влади зростає рік у рік.

Лютувала цензура, заборонялися журнали, але ненадрукований лист Бєлінського до Гоголя набув великого поширення. Лермонтова вислали на Кавказ. Полежаєва віддали в солдати, вислали Салтикова, репресували навіть Тургенєва, але опозиційний і революційний рух зростав, і царювання Миколи І скінчилося цілковитим крахом.

Ось у загальних рисах те історичне тло, на якому вимальовується постать Шевченка, його сучасників, французьких поетів Липневої та Лютневої революцій – Беранже та Барб’є, Гейне і частини англійських поетів, Бєлінського та інших передових російських письменників – представників так званої натуральної школи, Некрасова, який тільки починає свою діяльність революційного поета, Кольцова, чиї твори вийшли з передмовою Бєлінського в 1846 р., Нікітіна, що видав свої поезії у тому ж 1856 р., коли вийшла перша книжка Огарьова, не кажучи про Герцена та інших письменників 40-х років.

Академік Білецький про місце Шевченка в літературному процесі

З 1847 р. Шевченка ізольовано від культурного життя. Про культурне життя Росії, України та Заходу він був поінформований лише випадково. Він перебував поза життям, поза межами культурного світу, як античний Прометей, прикутий до скелі. Йому категорично заборонено писати.

Проте він писав. Він існував, хоч і невідомий у літературному процесі.

Яке ж було його місце в цьому процесі?

Спробуємо його порівняти хоч би з зарубіжними поетами селянства та дрібнобуржуазної демократії. Він сам дав привід для такого порівняння своїм посиланням на славетного шотландського поета Роберта Бернса (який помер ще 1816 р.). Він називає Бернса «поетом великим і народним»93. Проте Бернс – виразник сподівань простого чесного релігійного фермера, прихильника «партії порядку», яка, за його висловом, співає гімн «за короля, не забуваючи при цьому й народу». Шевченко не проспівав би гімна й гетьманові94.

Шевченко і метри західноєвропейської літератури

Є щось спільне між Шевченком і Беранже. Про вплив тут не йдеться. Шевченко з захопленням читав Беранже у перекладі Курочкіна, повертаючись із заслання 1858 р. Але Шевченкові був зовсім чужий анакреонтизм95 і епікуреїзм Беранже. Матеріалісту Шевченкові була чужою віра Беранже в силу ідей, уявлення волі як абстрактного «блага», а не реального наслідку класової боротьби, що пов’язана неминуче з насильством. Зіставимо глузування Беранже з церкви та її служителів з шевченківською постійною боротьбою з богом, ставлення Беранже до дворянства, до маркіза де Караба та інших емігрантських кіл з шевченківським ставленням до панів – і ми побачимо величезну різницю. Там – глузування, іронія; тут, у Шевченка, – лютий гнів, зненависть. Там, у Беранже, – благодушні мрії про майбутнє цілковите визволення невільників класового суспільства. Там як ідеал la Sainte alliance des peuples – священна спілка народів, мир, який сходить на землю, сіючи золото, квіти, колосся, закликаючи народів простягнути один до одного руки: тут – «вставайте, кайдани порвіте і вражою злою кров’ю волю окропіте…»

Ні, не таким здається Беранже, завжди готовий до згоди, завжди прагнучий до переходу в коло інтимніших переживань, поруч з Шевченком, який не глузує, а картає, кличе не до того, щоб «відремонтувати старий світ» та зробити його зручнішим для життя, а щоб знищити всю громадську будівлю – таку, якою вона була за його часів, і на її руїнах побудувати нове життя – оновлену землю, де «врага не буде, супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люди на землі».

Шевченко й англійські поети

Це щодо Бернса і Беранже. В 30 – 40-ві роки у Франції, Німеччині, Англії виступила ціла низка поетів із народу, поетів-ремісників, поетів незаможного селянства. Ще до Шевченка західноєвропейська поезія висунула таких поетів-протестантів, як Байрон і Шеллі.

Шеллі, як і Шевченко, повний пристрасного протесту проти тиранії, проти визиску, проти церкви. Проте сама форма поезії Шеллі з її символами та алегоріями, з її абстрактністю – дуже далека від конкретної, суто реалістичної поезії Шевченка.

Багато було на Заході і до Шевченка, і за часів Шевченка поетів, що обстоювали інтереси трудящих верств. Проте більшість цих поетів закликала пануючі класи до співчуття, до жалощів, і ніхто з них, ні поети-чартисти, ні французькі поети Липневої революції, ні Беранже, ні Бернс не підносилися до такого гнівного, вогненного, пристрасного протесту проти існуючого ладу, проти ладу, заснованого на визиску людини людиною, як Шевченко.

Тарас Шевченко і Генріх Гейне

Автора «Кобзаря» порівнювали з славетним німецьким поетом Гейне. Чи знав Шевченко Гейне, чи не знав – це для нас тепер не цікаво. Як і Шевченко, Гейне був непримиренний борець проти деспотизму, релігії, попівства і всіх чорних сил реакції. Бували спроби порівнювати, наприклад, «Сон» Шевченка з відомою сатирою «Німеччина. Зимова казка» Гейне. Ми шануємо автора цієї казки («Das Deutschland»), ми цінуємо її глузливу іронію. У нас нема сумніву, що вона свого часу мала великий вплив, а частково зберегла його й до наших часів. Але чи можна правомірно порівняти її з насиченою лютим гнівом і драматичним сарказмом сатирою Шевченка «Сон»?

Гейне виступав як представник радикальної німецької дрібнобуржуазної демократії. Шевченко – як представник багатомільйонних мас трудящого люду. Гейне відобразив радикальні настрої відносно невеликого прошарку. Шевченко відобразив палкий протест народу, який, як і він сам, карався, мучився, але не каявся і наполегливо боровся, хоч поки що зазнавав лише поразок. Проте жодного компромісу, жодного розчарування, жодного песимізму, нічого подібного до тих нот, що звучать у Гейне, наприклад, в його «Мандруючих щурах» або у відомих рядках передмови до книжки «Лютеція». Незламна віра: «… Буде правда між людьми? Повинна буть, бо сонце стане і осквернену землю спалить».

Тарас Шевченко і Шандор Петефі

Найбільше співзвучного у Шевченка з поетом угорського революційного руху Шандором Петефі. Як вказує перекладач творів Петефі українською мовою наш відомий поет Леонід Первомайський, «з Шевченком його (Петефі – О. Б.) зближують не лише революційно-демократичні ідеали, але і в однаковій мірі для обох властиве чуття народності, що виявляється не лише в мові та образній структурі їхньої творчості, а й у глибокому розумінні народного життя; в безмежній любові до свого народу; в рішучому пов’язанні своєї особистої долі з долею народу; в надзвичайній життєвій та творчій послідовності. Але між Петефі та Шевченком є також і різниця, зумовлена суспільними обставинами, в яких проходила діяльність обох геніальних поетів. «В той… час, як Петефі зі зброєю в руках боровся в лавах угорського революційного війська… засуджений за свої революційні прагнення Шевченко блукав на засланні в Оренбурзьких степах»96. Революційна спрямованість не заважала Петефі писати поезії про особисте кохання, створювати чудові літературні мініатюри про природу, в яких так яскраво відобразилася душа молодого поета, що загинув після 26 років життя, промайнувши блискавкою на небі світової поезії, – якраз у часи, коли полум’я Шевченкової творчості розпалювалося все яскравіше.

Геніальний виразник одвічних прагнень народів Росії

В історії світової літератури першої половини ХІХ ст. Шевченко, мабуть, єдиний поет, який цілком зосередився на ідеї визволення трудящих і висловив цю ідею з незрівнянною силою поетичного слова. Він прийшов в українську літературу саме тоді, коли чаша народного лиха переповнилася до краю. Народні пісні розповідали про важку працю на панщині, про сумну долю селянина-кріпака. Вони оспівували Коліївщину, що скінчилася жорстокою розправою над повстанцями в Кодні, згадували про Турбаївське повстання з його не менш трагічним кінцем. Повбивали Базилевських, але замість одних панів з’являлися інші. Поганою розрадою було прислів’я «хоч гірше, та інше».

А лірники все тягнули сумну пісню про Правду і Неправду:

Неорганізований народний протест, не виявлений до кінця народний гнів збирались над Російською імперією як величезна хмара, що насувається, наливаючись свинцевим кольором. Насунеться і висить. Навколо все ніби тихо. Але раптом гримить перший удар грому, перший розряд електрики, що нагромадився в повітрі. Ось таким ударом у 30 – 40-ві роки ХІХ ст. вибухнула поезія Шевченка.

Невпинне шукання правди і гострий біль від соціальної несправедливості, бурхливий протест і гнів, що набирався віками у поневолених селянських масах Російської імперії, – все це знайшло собі геніального виразника в особі Шевченка. Він один сказав за всіх: і за тих, хто стогнав, хто безсило проклинав, хто уперто боровся, і за своїх земляків, і за весь пригноблений люд колишньої Росії, до якої б нації не належали ці пригноблені – до української, російської, польської, казахської чи іншої. І цей співець став значною подією не лише в українській, але й світовій літературі і рівного йому немає.

Колись Енгельс у листі до Германа Шлютера97, пригадуючи німецькі пісні доби селянських рухів XV – XVI ст., чартистську масову поезію, оцінював цю і подібну їй спадщину дуже стримано. «Взагалі, – писав він, – поезія минулих революцій, виключаючи «Марсельєзу», рідко має революційний вплив у пізніші часи, бо щоб впливати на маси, вона повинна відображати і забобони мас того часу»98. Навіть більшість французьких поетів Липневої революції тепер напівзабуті; світової слави не набули і англійські поети чартизму, Джералд Массі, Ернест Джонс. Селянська війна в старій Німеччині не породила видатного поета, як і французька Жакерія (селянське повстання ХІV ст.), як і англійський селянський рух ХІV ст., відомий під назвою «повстання Уота Тайлера». Коли б Шевченко залишився тільки «мужицьким» поетом, він, мабуть, не став би тим, чим він є для нас і для всього світу.

Революційна спрямованість поезії Шевченка

Але цей нібито «мужицький» поет не був лише «стихійним» явищем, він був революціонером не лише тому, що його почуття обурювалися стражданням кріпаків, не тому, що від дідів та батьків він чув пісні про панщину та розповіді про Коліївщину, а тому, що його думка працювала над проблемою визволення і, працюючи, зустрілася з тим, що думали найпередовіші представники революційної думки тодішнього часу – від Бєлінського до Чернишевського.

Ми не перебільшуємо значення нашого поета як митця, як мислителя.

Багато було майстрів поезії з більш викінченою формою, з більшим, ніж у Шевченка, мистецтвом епічної розповіді, більшою здібністю до створення характерів, до психологічного аналізу. В своїх поезіях Шевченко передусім лірик, який завжди кипить, бушує, перебиває сам себе, плаче, проклинає і, кінець кінцем, показує нам насамперед себе самого – і в поемах, і в баладах, і в ліричних п’єсах, і в повістях.

Чи це його недолік? Ні, це якраз те, що нас у ньому найбільше приваблює, в чому для нас велика сила. І цим своїм безперервним кипінням, цим своїм вогнем він перемагає і Беранже, і Гейне та інших своїх сучасників і попередників.

Деякі з них, мабуть, багатогранніші від нього. На його лірі менше струн, однак на ній «бронзова струна» звучить так, що заглушити її не можна. «Бронзова» чи, може, краще сказати – «крицева».

Шевченко – неперевершений поет-лірик

Не забудьмо, що наш гнівний поет, автор «Сну», «Кавказу», «Осії, глава XIV» та інших інвектив проти існуючого ладу та його прислужників разом з тим був автором поезій ніжних і тихих, автором поезій таких, як «Садок вишневий коло хати», співцем дівочої цноти, материнства, дитинства («У нашім раї, на землі», початок поеми «Марія» та ін.). Чи не про Шевченка думав наш сучасник Павло Тичина, коли одній із своїх поетичних збірок дав назву «Сталь і ніжність»? Так, «сталь і ніжність» – цими словами можна добре визначити і характер поезії Шевченка.

Місце Шевченка в українській літературі нам відоме. Знаємо і його місце в літературі народів СРСР. Наш поет має почесне постійне місце і в літературі всього світу.

Геніальний провидець майбутнього

Він подав людству, мабуть, перший в ХІХ ст., зразок справжньої революційно витриманої поезії. Він закликав боротися за краще майбутнє і непохитно вірив у перемогу правди. Зрозуміло, він не бачив тієї конкретної сили, яка приведе людство до соціалізму. Але він був чи не першим поетом, який геніально передбачав велике майбутнє технічного прогресу. Перед його очима вставали видіння того перетворення природи, яке вже почалося в країнах соціалізму: «І дебрь-пустиня неполита, зцілющою водою вмита, прокинеться…» Не треба наводити цілком ці рядки, де змальовується загальна картина оновленої землі, не розмежованої штучними кордонами, землі, де зійдуться докупи в братерському єднанні всі колишні «невольники». І знаменно, що коли прапор боротьби від селянства перейшов до його спільника – пролетаріату, Шевченкові слова, накреслені на ньому, залунали з новою, нечуваною силою. Боротьба тривала, поширювалась, і в перших лавах борців поруч з іншими поетами, філософами, революціонерами, що словом і дією боролися за волю і щастя трудящого люду, стоїть і наш полум’яний співець Тарас Шевченко. Про Котляревського, свого попередника, він колись говорив: «Будеш, батьку, панувати, поки живуть люди». Ці слова можна сказати і про нього самого. Старогрецький Гомер, мабуть, безсмертний поет, але Шевченко живий і для нас, і для всього прогресивного людства, що в цьому році згадує і славить його в усіх країнах світу. І знову спадають на думку його ж слова: Шевченкова дума, Шевченкова пісня:

ВИДАННЯ ТВОРІВ Т. Г. ШЕВЧЕНКА

Доповідь відповідального редактора «Шевченківського словника» Є. П. Кирилюка100

У перші ж роки встановлення радянської влади на Україні рукописна спадщина Шевченка зосереджується в Академії наук Української РСР, спочатку в Комісії українського письменства, потім в Інституті Тараса Шевченка і нарешті в Інституті літератури ім Т. Г. Шевченка. Дещо пізніше почалося зосередження образотворчої спадщини в Державній картинній галереї Т. Г. Шевченка – нині державному музеї Т. Г. Шевченка АН УРСР в Києві.

Розшуки спадщини Т. Г. Шевченка та підготовка до наукового видання його поетичних творів

Тепер зібрано майже всі твори великого поета і художника, але розшуки тривають. Так після виходу VI академічного видання 1957 р. у Чернігові знайдено дуже важливий лист Шевченка від 1 жовтня 1844 р. до П. І. Гессе101. У листі є такі рядки:

«История Южной Руси изумляет каждого своими происшествиями и полусказочными героями, народ удивительно оригинален, земля прекрасная, и всё это не представлено пред очи образованного мира, тогда как Малороссия давно имела своих и композиторов, и поэтов. Чем они увлеклись, забыв своё родное, не знаю. Мне кажется, будь моя родина самая бедная, ничтожная на земле – и тогда бы она мне казалась краше Швейцарии и всей Италии. Те, которые однажды видели нашу Краину, говорят, что желали бы жить и умереть на её прекраснейших полях. Что же нам сказать её детям? Должно любить и гордиться своею прекраснейшею матерью. Я, как член её великого семейства, служу ей, ежели не на существенную пользу, то, по крайней мере, на славу имени Украины».

У Бібліотеці ім. Леніна знайдено невідомий досі лист Шевченка до А. П. Головачова. Досі про нього лише згадувалося в листі поета до Йосипа Бодянського з Новопетровського укріплення 15 листопада 1852 р.102

У перші ж роки після встановлення радянської влади на Україні на основі вивчення автографів поета почалась підготовка до повного академічного видання його творів. Перші спроби дати критично перевірені тексти літературної спадщини Шевченка і випустити академічне видання були не зовсім вдалі. Тільки у зв’язку з 125-річчям з дня народження поета у 1939 р. за постановою Президії АН УРСР почато підготовку «Повного зібрання творів у десяти томах». Завершено публікацію літературної спадщини поета, що охоплює перші шість томів (1939 – 1957 рр.). Коли почали готувати до друку мистецьку спадщину Шевченка, то виявилось, що для неї трьох томів замало, і редакційна колегія вирішила відвести їй усі чотири томи (VII – X).

Перше академічне видання творів Тараса Шевченка

Вихід у світ перших шести томів, у яких зібрано всю літературну спадщину великого поета, є фактом незвичайної ваги. До видання включено новознайдені твори: «Песня караульного у тюрьмы» (з драми «Невеста»), «За що ми любимо Богдана», вперше надруковано вісім листів Шевченка, вперше введено в зібрання творів відомий і раніше план повісті «Из ничего почти барин», двадцять шість листів поета, записи усної народної творчості, зроблені Шевченком. Текст літературних творів Шевченка звірено з автографами та авторитетними джерелами, очищено від багатьох нашарувань і перекручень, допущених попередніми редакторами; вперше текст російських повістей введено за текстом, звіреним з автографами; вперше дано зведення всіх варіантів усієї літературної спадщини поета. Недоліки, властиві цьому виданню, усуваються в новому академічному виданні літературної спадщини Шевченка – «Повному зібранні творів у шести томах», що має вийти до 150-річчя з дня його народження.

Масові видання творів народного поета

Велика Жовтнева революція наблизила спадщину геніального українського поета до найширших мас народу. Крім академічних, його твори виходять у світ п’ятитомними й тритомними науково-критичними виданнями, з’являються численні масові популярні «Кобзарі». Так з 1917 по 1960 рік твори Шевченка на Радянській Україні друкувалися 258 разів загальним тиражем понад 7 млн 670 тис. примірників, а за 77 дореволюційних років тираж усіх видань (в Росії та за її межами) становив лише 847 тис. примірників.

Особливо великі тиражі масових видань «Кобзаря». За роки радянської влади на Україні книгу великого поета видано 53 рази тиражем 1 млн 888 тис. примірників. Десятки разів виходили вибрані твори й масові видання окремих поем і тематичних збірок. Серед них – оригінальне видання «Заповіту» сорока п’ятьма мовами народів світу.

Видання творів Шевченка мовами народів СРСР, слов’янськими мовами і мовами світу

Шевченка шанують усі народи нашої багатонаціональної Батьківщини. З 1917 по 1955 рік твори українського поета видано 68 разів загальним тиражем 3 млн 674 тис., узбецькою – тиражем 70 тис., білоруською – 61 500, грузинською – 38 тис., туркменською – 37 тис., казахською – 25 300, киргизькою – 20 тис., азербайджанською – 17 тис., таджицькою – 13 тис., латиською – 12 тис., вірменською – 8 тис., татарською – 11 тис., литовською, естонською і удмуртською – по 10 тис., молдавською – 6700 примірників.

За 1955 – 1959 роки російською мовою з’явилося сім видань Шевченка тиражем 480 тис. примірників, іншими мовами – тиражем 26 тис., з них – узбецькою – 10 тис., молдавською – 6700 примірників.

Ще за життя Шевченка його твори почали перекладати, крім російської мови, на польську й чеську, а після його смерті – на всі слов’янські мови. 1870 р. з’являється перше в окремому виданні німецькою мовою, а за ним – переклади народів світу. Серед перекладачів Шевченка – імена багатьох поетів і письменників, широко відомих у всьо му світі: Владислав Сирокомля, Любен Каравелов, Етель Ліліан Войнич, Янка Купала, Еміль Сяо103».

СВІТОВА ГРОМАДСЬКІСТЬ ВІДЗНАЧАЄ 100-РІЧЧЯ З ДНЯ СМЕРТІ Т. Г. ШЕВЧЕНКА

Детальніше й предметніше цю надзвичайно важливу принципову тему було розкрито в опублікованому у цьому ж огляді «Всесвітня велич Кобзаря» (Відзначення 100-річчя з дня смерті Т. Г. Шевченка в зарубіжних країнах). Віддаючи належне цій копіткій праці знаного українського шевченкознавця Федора Петровича Погребенника, розмір даної роботи, на жаль, не дозволяє навести її повністю, та зважаючи на те, що цей пам’ятний ювілей світового значення поета, як і належить, широко відзначався на всіх залюднених континентах земної кулі – змушені обмежити цей огляд. Для прикладу тріумфальної ходи Шевченка по зарубіжних країнах обрано Польщу. Це робиться не тільки і не стільки тому, що вона є сусідкою України, а – передусім тому, що історичні взаємини між нашими країнами й народами мали зовсім не просте минуле. Добре знаючи про це, Тарас Григорович висвітлював його не лише правдиво, а й по-доброму, з великою повагою й шаною до наших слов’янських братів.

Всесвітня велич Кобзаря

Урочисте вшанування пам’яті Т. Г. Шевченка викликало за межами нашої Вітчизни величезну кількість публікацій, зв’язаних з іменем українського поета.

Шевченківські дні особливо широко відзначались у країнах народної демократії. Святкування тут проходило в атмосфері дружби і братерства, в атмосфері глибокого зацікавлення творчістю геніального українського поета. А прогресивні сили в капіталістичних країнах, зокрема українські прогресивні емігранти та їхні органи друку – «Українське життя» (Торонто), «Українське слово» (Вінніпег), «Громадський голос» (Нью-Йорк) та ін. – використали цю пам’ятну дату для пропаганди ідей миру, для поширення революційних творів Т. Г. Шевченка, правди про його натхненне слово.

З численних статей, що з’явились в польській, чеській, словацькій та болгарській пресі, з передмов до виданих слов’янськими мовами творів Т. Г. Шевченка виступає образ поета-революціонера, який усе своє життя присвятив боротьбі за соціальне і національне визволення українського народу, поета, чиє серце горіло незгасною любов’ю до знедолених братів-слов’ян, до всього людства.

Широко відзначила ювілейну дату Шевченка польська преса. Крім статей оглядового характеру, надруковано ряд матеріалів про взаємини Т. Г. Шевченка з польськими революціонерами і культурними діячами, розвідки про його літературну та малярську спадщину, про значення творчості поета у зміцненні культурних зв’язків двох братніх народів.

Ґрунтовну статтю про Тараса Шевченка вмістила газета «Trybuna ludu» в номері за 10 березня 1961 р.104. Автор – С. Квєцінська змалювала важкий життєвий шлях Т. Г. Шевченка, підкресливши велике значення поета в історії української літератури. «Небагатьом митцям життя кидало під ноги такі колоди, як Шевченкові. І тільки завдяки винятковому пориву до творчості, велетенській силі і великій стійкості, Т. Г. Шевченко, наперекір різним перешкодам, не перестав писати… зумів створити велику українську поезію», – стверджується в цій статті.

Цінні матеріали про Т. Г. Шевченка з’явилися в багатьох польських літературних і громадсько-політичних газетах і журналах, в українському тижневику «Наше слово» (Варшава) та в інших виданнях. Польсько-радянський інститут у Варшаві видав брошуру «Taras Szewczenko. Zycie i tworczosc» (вибрані бібліографічні матеріали).

Польский літературознавець М. Якубець – дослідник творчості Шевченка

Польський славіст професор Мар’ян Якубець виступив з ґрунтовною статтею «Про поезію Тараса Шевченка» (газ. «Zycie literackie», 16.IV), в основу якої покладено його доповідь, виголошену на семінарі, що відбувся 17 березня 1961 р. у Варшаві, в Польсько-радянському інституті.

Мар’ян Якубець вважає, що поезія Т. Г. Шевченка є «одним з найцікавіших і найоригінальніших явищ у світовій літературі ХІХ ст. У цій літературі вона посідає окреме й виняткове місце не тільки тому, що це був перший, незвичайний за своєю силою голос народу, який тільки почав формувати свою новітню літературу, а й тому, що ця поезія була єдиним у своєму роді втіленням ідеї народності».

Автор статті висловлює думки про характер романтизму ранніх віршів Т. Г. Шевченка, про фольклорну основу його творчості. Він окремо зупиняється на творах, в яких висвітлюється боротьба українського народу проти польсько-шляхетського панування. Дослідник підкреслює, що поема «Гайдамаки» – це твір, «наскрізь пройнятий духом селянської революції», що вона скерована не проти польського народу, як це неодноразово намагалися довести і польські, і українські націоналістичні дослідники, а проти польської шляхти.

Мар’ян Якубець говорить про Т. Г. Шевченка як про революційного демократа, наголошує на його дружбі з російськими і польськими письменниками.

У цьому ж номері «Zycie literackie» Ян Бжоза вмістив поетичний нарис «Дума про генія», в якому змалював тернистий життєвий шлях поета, охарактеризував у загальних рисах його творчість.

Казімєж Яворський – перекладач творів Т. Г. Шевченка, популяризатор кращих творів української літератури в Польщі – виступив із статтею «Шевченко і поляки» (газ. «Kamera», 15.III), показав тісні зв’язки й дружбу Т. Г. Шевченка з Б. Залеським, Е. Желіговським та іншими польськими культурними і революційними діячами.

Цій темі присвячена і стаття Михайла Лесіва «Український поет – приятель поляків» (газ. «Kurjer Lubelski», 12 – 13.III). Автор звертає увагу на той факт, що «поляки великою мірою були популяризаторами творів та ідей Шевченка на європейській арені».

Статтю «Тарас Шевченко» (газ. «Sztandar ludu», 11 – 12.III) Софія Очинська починає з маловідомих у нас слів видатного польського письменника С. Жеромського: «Як тяжко мусила вириватись з грудей Шевченка та скарга, та іронія – «ти, може, радишся з панами, як править миром». У позиції цього мученика є тони прості, однак вражаючі й похмурі, є в них болючий скрегіт, а часом – могутній крик, ніби крик ста тисяч гайдамаків». Авторка показує наростання революційного настрою в поезії Шевченка, характеризує його зв’язки з польськими та російськими революційними колами, говорить про популярність творів Кобзаря в Польщі.

«Геній українського пісняра» – з таким заголовком надрукувала про Шевченка статтю «Gazeta Kraкowska» (11 – 12.ІІІ). У ній стверджується велика роль поета в розвитку української літератури. «Тільки поетичний талант сина українського народу, який у своїй творчості свідомо орієнтувався на традиції народної літератури, літератури неписаної, приніс українцям твори, що сягнули до вершин європейської романтичної літератури». Інформаційно-популярні статті про Шевченка вмістили також газети «Glos pracy» («Співець братерства слов’янських народів», 11 – 12.ІІІ), «Gromada» («Великий поет України» – 12.ІІІ), «Zielony sztandar» («Письменник-борець» – 15.ІІІ), «Nowiny Rzeszowskie» («Приятель Польщі і поляків» – 12.ІІІ), «Glos Olsztynski» («Тарас Шевченко – великий український поет» – 9.ІІІ), «Ekspress ilustrowany» (24.І), «Dziennik ludowy» (11.ІІІ) та багато інших періодичних видань.

Значну наукову вагу мають статті, надруковані у варшавських журналах, зокрема розвідка вже згадуваного Мар’яна Якубця «Шевченко й польська література», опублікована в лютневому номері тижневика «Еженедельное обозрение» (№ 8).

Історичний журнал «Mowia wieki» (№ 5) подав статтю «Тарас Шевченко». Її автор Мирослав Вежховський розповів про найважливіші моменти життєвого і творчого шляху Шевченка, про його дружбу з поляками. Він зокрема згадує, що З. Сераковський «під впливом Шевченка написав «Poslanie do Polakow», у якому закликав своїх співвітчизників бути братами українців.

Популярний журнал «Windokregi» (№ 3), що висвітлює події міжнародного життя, вмістив підписану криптонімом Л. У. статтю «Співець України». «Ніби на крилах, – говорить автор, – облетіли вірші Шевченка всю Україну, а деякі завдяки їх мелодичності й співучості, стали народними піснями». Правдивими перлами поезії Шевченка автор називає вірші «Садок вишневий коло хати», «Ой три шляхи широкії» та ін.

Найбільше статей про Шевченка вмістив ілюстрований тижневик «Przyjazn». Зокрема, у номерах 9 і 10 надрукована ґрунтовна розвідка молодого дослідника Євстахія Лапського «Тарас Шевченко – великий син України». Автор з поетичним піднесенням пише про Шевченка як про поета, «рідного для всіх слов’ян у повному значенні цього слова». Найкращим вшануванням нової ювілейної дати – 150-річчя з дня народження Шевченка, говорить Лапський, буде по змозі повне видання його творів у перекладах польською мовою. Автор статті висловлює надію, що «польські перекладачі, історики літератури і критики в 1961 – 1964 роках відтворять для молодого польського читача образ Шевченка таким, яким він видається нам у ХХ ст., а польські літературні газети й журнали підхоплять шевченківську тематику й донесуть її до всіх закутків нашого краю». Стаття Є. Лапського ставить перед польською громадськістю ряд важливих проблем, розв’язання яких сприятиме глибшому ознайомленню польських читачів з творчістю Шевченка, науковому висвітленню його спадщини105.

У журналі (№ 11) надрукована також стаття К. Яворського «Польські приятелі Шевченка» (цю ж тему висвітлює автор у згаданій вище статті, опублікованій у газеті «Каmena»).

Польські автори вивчають мистецьку творчicть Шевченка

Польські дослідники серйозно поставились до вивчення спадщини Шевченка-художника. Мистецтвознавець Ігнаци Вітц у статті «Тарас Шевченко – художник» пише: «Шевченко жив і дихав однаково як поезією, так і малярством». Його мистецькі твори, зауважує автор, «носять на собі сліди великого таланту», він «був першим українським художником, який опанував скарбницею народних форм… Він був тим, хто відіграв в українській літературі і малярстві таку визначну роль, як ніхто перед ним і після нього, він був тим, хто став у ряд найвидатніших європейських митців свого часу» («Przyjazn», № 12).

Подібну думку про Шевченка-художника висловив у доповіді на семінарі, присвяченому Кобзареві, дослідник історії польського мистецтва проф. С. Козакевич.

Україномовна преса зарубіжних країн про світову велич Т. Г. Шевченка

У справі популяризації творчості Т. Г. Шевченка в Польщі, зокрема серед тамтешнього українського населення, велику роль відіграла українська газета «Наше слово» з літературно-науковим щомісячним додатком «Наша культура». Газета не тільки інформувала громадськість про відзначення ювілею Т. Г. Шевченка в Польщі та в Радянському Союзі, а й передрукувала ряд цінних мемуарних статей про поета (з журналів «Основа», «Киевская старина» та ін.), вмістила чимало оригінальних шевченківських матеріалів: «Велика дружба» Юрія Крилача (про Шевченка і Олдріджа), «Шевченко як художник і польське мистецтво» та інші, опублікувала низку нових перекладів з Т. Г. Шевченка польською мовою: «До Гоголя» – переклад Богдана Жіраника, «Не гріє сонце на чужині», «Ой, гляну я, подивлюся», «Ми заспівали, розійшлись» – переклад К. Яворського. «Наше слово» вперше опублікувало новий вірш про Шевченка, написаний видатним польським поетом В. Слободніком (він же є автором статті про Шевченка, вміщеним у вид «Kalendarz robotniczy» за 1961 р., а також нарису про відзначення ювілею Шевченка в Радянській Україні – журн. «Przyjazn», № 30).

Такі, в основному, найважливіші публікації шевченківських матеріалів у Польщі. Монографія проф. Мар’яна Якубця «Шевченко і польська література», праці молодих дослідників К. Олещук, Є. Лапського та інших польських вчених старшого і молодшого покоління, які вивчають спадщину Шевченка, значно поповнять наукову шевченківську літературу в Польщі, висвітлять набагато ширше творчість геніального Кобзаря – великого друга польського народу…

В ювілейні дні видатні радянські вчені виступили з статтями про Т. Г. Шевченка за рубежем: статті академіка О. І. Білецького надруковані в журналах «Дружно вперед» (№ 3), «Przyjazn», № 13, члена-кореспондента АН УРСР Є. П. Кирилюка в «Дуклі» (№ 1), в журналах «Soviet Union» (№ 3), «Кур’єр ЮНЕСКО» (березень), в «Информационном бюллетене ЮНЕСКО» (1 – 15.ІІІ), члена-кореспондента АН УРСР Є. С. Шабліовського в газ. «Українське життя» (15.ІІІ), академіка М. Т. Рильського – «Литературна мислъ» (№ 2), в італійському журналі «Realita Sovietica» (№ 4), І. Романченка – в тижневику «Nowe czasy» (10.ІІІ) та ін.

Зарубіжні вчені – критики й публіцисти – поділилися своїми думками про Кобзаря з українськими читачами. Так угорський літературознавець Дьордь Радо виступив з ґрунтовною статтею «Як угорці познайомилися з великим поетом», в якій докладно висвітлив питання про поширення й оцінку творів Шевченка в Угорщині.

Д. Вір, Ю. Кокавець, грецька письменниця і громадська діячка, перекладач поезій Шевченка Еллі Алексіу та інші виступили зі статтями в республіканській пресі, зокрема в «Літературній Україні». Завдяки Е. Алексіу на сторінках літературно-публіцистичного журналу грецьких політемігрантів «Пірсос», що видається в НДР, було вміщено статтю про Т. Г. Шевченка і переклади його поезій.

В інтерв’ю з кореспондентом «Літературної України» Еллі Алексіу від імені тих політичних грецьких емігрантів, що перебували тоді в СРСР, сказала такі зворушливі слова: «Дивлюсь на Шевченка очима гречанки і бачу, що він і творчістю своєю, і всім своїм життям немов перегукується з нами. Він наш брат по стражданнях, переслідуваннях, тюрмах, різних заборонах. Він наш брат і по мріях, переконаннях, по вірі у світле завтра. Перебуваючи нині в еміграції, ми, як і він колись, мріємо про батьківщину, сподіваємось жити серед свого народу і віримо у велику сім’ю народів, яку передбачав великий пророк («Літературна Україна» від 30 травня 1961 р.).

Все передове людство засвідчило свою глибоку шану до українського Кобзаря, вплело нові квіти у вічно живий, нев’янучий вінок його слави. Відзначення в усьому світі сторіччя з дня смерті великого українського поета-революціонера Т. Г. Шевченка – свідчення всесвітнього визнання вкладу нашого народу в загальнолюдську скарбницю культури»106.

СЛОВО ПРО ТВОРЧИЙ ШЛЯХ ХУДОЖНИКА ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

На урочистому засіданні в Москві 10 березня 1961 року з промовою, в якій коротко, але вагомо хвилююче і професіонально розкрито другий, художницький талант геніального та неперевершеного українського митця, виступив президент Академії художеств СРСР Борис Володимирович Йогансон. Видатний митець образотворчого мистецтва звертався до поважної аудиторії:

«Сьогодні вся наша країна урочисто відзначає 100-річчя з дня смерті великого сина українського народу – Тараса Григоровича Шевченка.

Ми чули тут багато слів про Великого Кобзаря – виразника дум народних, пригноблених і знедолених. Його вірші, породжені пристрасною, щедрою душею поета-громадянина, увійшли в серце народу і стали народними піснями, віршами, прислів’ями.

Велич і трагізм долі геніального митця

Доля Тараса Шевченка – це трагічна доля таланта-самородка, який вийшов із самих глибин народу і піднявся до висот культури свого часу. Силами кращих людей того часу Шевченка було викуплено з кріпацтва, а волею самодержця заслано в дикий, глухий, безлюдний степ, віддано до рук бездушної муштри миколаївської армії, що вбивала в людині все людське.

Ми високо шануємо громадянський подвиг Тараса Шевченка. Вирвавшись із пекла кріпацтва, він усе набуте ним, усе своє духовне багатство, талант, знання приніс народові, віддав справі визволення народу з-під ярма самодержавства і кріпацтва.

Органічне злиття художника й громадянина – невід’ємна риса особистості Шевченка. Це так само природно, як природно було для нього писати вірші, малювати.

Талановитий син свого народу

У своїх віршах, поемах Шевченко виражав народні думи. Виразною, дзвінкою, що ллється, як пісня, мовою розповідав він перекази й мрії народні, гнівно й в’їдливо таврував царизм і самодержавне безправ’я, закликаючи народ «добре вигострить сокиру». Поетична творчість Шевченка пройнята пристрастю великого серця, допитливістю роздумів громадянина.

Шевченко був усебічно обдарованою натурою. Могутньо розцвів його поетичний талант, його живописне обдарування було великим і цікавим явищем в історії російського мистецтва ХІХ ст. Багато поворотів Шевченкової долі пов’язано саме з цією стороною його таланту.

У поміщика Енгельгардта, кріпаком якого народився Шевченко, він вважався «ремесленным человеком», він похоже «списывал» рідних і знайомих поміщика. Поміщик послав Шевченка в Петербург учитися ремесла декоративного розпису. Тут і відбулася зустріч, яка вирішила долю Шевченка, зустріч хлопчика-кріпака, який малював статую Сатурна в Літньому саду, з художником Сошенком. Долею талановитого кріпака зацікавились Венеціанов, Брюллов, Жуковський, які за 2500 карбованців домоглись викупу Шевченка на волю.

«Вільний художник» на рідній землі

Шевченко 1845 р. закінчує вільним слухачем Академію художеств, здобуває звання «вільного художника». Того ж року Шевченко переїжджає до Києва і весь віддається планам визволення й освіти українського народу. Великий громадянин і поет мріє про створення національної культури свого народу, мріє створити в Києві Українську академію художеств, він задумує кілька великих видань з історії України, видає перший том своїх малюнків, присвячених життю народу, природі, історії України – «Живописная Украина».

Шевченко-художник розвивався в тісному взаємозв’язку з Шевченком-поетом. Гострота бачення художника, його загострене здорове сприйняття навколишнього світу надавали особливої повнокровності баченню світу поетом. Поетичні образи породжували й навівали теми картин, малюнків. Нерідко Шевченко ілюстрував свої літературні твори (наприклад, поеми «Катерина», «Гамалія», «Наймичка»).

Царське самодержавство однаково «високо» оцінило обидві сторони обдарування великого поета. Коли в 1847 р. Шевченко був арештований і засланий, Микола І власноручно написав на вироку: «Под строжайший надзор, с запрещением писать и рисовать».

Заборона малювати була одним з найтяжчих переживань Тараса Григоровича Шевченка на засланні. Він пише в своєму щоденнику: «Смотреть и не сметь рисовать – это такая мука, которую поймёт только настоящий художник».

Коли 1858 р. хворий і змучений Шевченко повертається із заслання, він гаряче береться здійснювати те, про що мріяв у неволі: «… уеду на дешёвый хлеб в мою милую Малороссию и примусь за исполнение эстампов… Из всех изящных искусств мне теперь больше всех нравится гравюра. И не без основания. Быть хорошим гравёром, значит быть распространителем прекрасного и поучительного в обществе. Прекраснейшее, благороднейшее призвание гравера.

Сколько изящнейших произведений, доступных только богачам, коптилось бы в мрачных галлереях без твоего чудотворного резца?»

Ці слова чудові. Вони говорять про те, що хворий, на порозі смерті, Шевченко, як і раніше, думає насамперед про народ, що одинадцять років заслання не зламали великого громадянина, не похитнули його переконань.

Творча спадщина Шевченка-художника багата й різноманітна. Він писав портрети, пейзажі, жанрові сценки з народного життя. Прекрасно володів різними техніками, писав олією і аквареллю. Є багато малюнків, виконаних сепією і в гравюрі. Особливо захоплювався офортом. У цій галузі художник досяг великих успіхів: саме за «майстерність і знання в гравіювальному мистецтві» в рік смерті йому було присвоєно звання академіка.

Художній спадок Т. Г. Шевченка в малярському надбанні Росії

Як художник Тарас Шевченко склався в перехідну добу в історії російського мистецтва. Учився в Брюллова, який протягом довгих років був для нього і зразком, і ідеалом художника. Зачарований блискучим майстром, Шевченко копіює його картини, повторює його теми.

Коли ж після закінчення Академії Шевченко приїхав на Україну, реальне життя вривається в його малюнки, полотна. Він жадібно поспішає зафіксувати все, що бачить навколо себе, покинену вдовину хату, запилену дорогу в селі, занедбане кладовище…

На батьківщині Шевченко побачив не причепурену Малоросію з вибіленими хатками і квітучими вишневими садками, він побачив свій народ, який живе під гнітом кріпацтва.

Слова одного з його віршів можуть бути програмою творчості художника:

В українських пейзажах Шевченка чітко виділяється демократична лінія мистецтва, яка розвивається в жанрових картинах, пейзажах, створених художником під час заслання в степах Киргизії й Туркменії. У цих творах він виступає попередником Саврасова, Шишкіна, попередником мистецтва передвижників.

Тарас Шевченко був великим майстром портрета-мініатюри, жанром якого так блискуче володіли російські художники ХІХ ст. Портрети, намальовані Шевченком, пройняті ясною думкою, чуйною увагою до духовного світу людини. Вони перегукуються з ясним ладом музи Пушкіна, з внутрішньою гармонією його поезії.

Дуже цікаві автопортрети Шевченка, створені ним у різні роки життя.

Один з найвидатніших творів Шевченка-художника – серія малюнків «Блудний син», що була задумана як сатира на сучасне суспільство. Малював її Шевченко під враженням від Рембрандта. 12 аркушів цієї серії мали розповісти біблійну притчу про блудного сина.

У цій праці Шевченка, виконаній у 1856 – 1857 роках, вражає одна обставина: перші аркуші, що розповідають про безпутне життя молодої людини, нагадують ранні романтичні праці художника, аркуші, що відображають кару, вражають: це картини справжнього життя миколаївської Росії – солдати в колодках, кара шпіцрутенами, тюрма…

Якою гранично точною і життєвою стала раптом мова художника, як одразу звільнився художник від усіх умовностей романтичної школи, від усіх приписів класичної композиції.

Ці аркуші серії, особливо «кара шпіцрутенами», стали класикою російського мистецтва.

Важко говорити про Шевченка-художника, не говорячи про нього, як про поета, громадянина, оскільки все це – грані однієї могутньої особистості, яка всі свої сили віддала народові.

У майстерні Академії художеств, де жив і працював Тарас Григорович Шевченко в останні роки життя, вчаться тепер студенти, майбутні художники, які приїхали з усіх кінців нашої величезної країни. Над їх головами висить меморіальна дошка, що нагадує про долю чудового художника-громадянина.

В ювілейні дні в конференц-залі Академії художеств у Ленінграді встановлено нову меморіальну дошку Шевченкові поряд з дошкою великому російському художникові Рєпіну.

Хай пам’ять про Тараса Шевченка залишиться у віках і буде прапором громадянського прекрасного мистецтва, яке в усі часи оспівувало благородну боротьбу людини за її свободу і щастя!

ШЕВЧЕНКО І СУЧАСНІСТЬ

Доповідь голови Спілки письменників України О. Т. Гончара на урочистому засіданні в Києві 9 березня 1964 р

Загальне свято братерства

Дорогі товариші!

Сьогодні у нас велике свято.

Ювілей Тараса Шевченка став святом нашого братерства, світлим святом багатонаціональної радянської культури. Найкращим вінком безсмертю Тарасовому є оцей живий вінок нашої дружби – ленінської дружби народів. Бо саме вона, ця дружба, зібрала нас тут, у цьому братньому колі, зібрало єднаюче усіх нас почуття шани й любові до геніального сина українського народу, до великого поета-революціонера.

За століття й тисячоліття свого розвитку народи нашої Вітчизни створили величезні духовні цінності, без яких світова культура була б неповною. Проте не завжди світ дізнавався про ці здобутки своєчасно і в правдивому обсязі.

В умовах тяжких – колоніальних чи напівколоніальних утисків і принижень зазнавали цілі національні культури – неоціненна спадщина багатьох подвижників творчості, митців, мислителів залишалась довгий час мовби приглушеною, применшеною в своєму значенні для культури світової…

Прометеєм називає Шевченка український народ. Так, дійсно, він був українським Прометеєм, прикутим царатом до скелі неволі і безправія, і, як про невмируще серце Прометея з Шевченкової грізної і прекрасної поеми «Кавказ», сьогодні можна сказати про саму Шевченкову поезію, про слово його, що «воно знову оживає і сміється знову».

Разом з народами нашої радянської країни ювілей Тараса Шевченка відзначають всі народи світу. Свідченням визнання його великих заслуг перед людством є ухвали ХІІ сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО та Всесвітньої Ради Миру, які рекомендували відзначити 150-річчя з дня народження Тараса Григоровича Шевченка в усіх країнах, на всіх континентах.

Світова велич Шевченка

Звідусіль – з близьких і далеких країн линуть у ці дні на Вкраїну вісті про тріумфальну ходу Шевченкових творів, про те, з яким радісним подивом і захопленням відкривають його для себе народи, які раніш про нього, може, й не чули. Щойно одержано «Кобзар», виданий в Японії, твори Шевченка виходять у Парижі, схвильований голос про нашого поета долинає з далекої Австралії, слово його чує сьогодні Індія і молода вируюча Африка, що розламує кайдани колоніалізму. «Шевченко з його сонячним темпераментом, – пишуть про українського поета на Кубі, – це такий вогонь, який кидає свої відблиски на всі народи, що борються за справедливість і красу».

Так, він є незгасним вогнем сьогодні і таким буде завтра, бо серед темної ночі самодержавства сам з’явився в образі вогню з вулканних надр народної боротьби, з’явився таким месником-вогнем, що небо кріпацької України забагряніло від його поезії.

Фундатор нової української поезії Тарас Шевченко – співець визвольних прагнень українського народу

З’ява Шевченка на історичній арені була підготована всією попередньою визвольною боротьбою народу, багатовіковим розвитком української культури. Шевченко, як і Пушкін у літературі російській, як Міцкевич у польській, зробив у тогочасній українській літературі те, що під силу тільки всеосяжним, – з найбільшою повнотою, красою і силою виявив перед світом величезне духовне багатство українського народу і його невичерпні творчі можливості. Шевченкова поезія стала синтезом усього кращого, століттями набутого демократичною українською культурою. Водночас поезія «Кобзаря» була справжнім відкриттям, творінням не просто поета, а поета-революціонера; вона підносила соціальну та національну самосвідомість українського народу на новий, вищий рівень розвитку. Гігантський маяк «Кобзаря» відкрив перед тогочасною літературою нові шляхи, нові, значно ширші, обрії. Після Шевченка вже не можна було повторювати пройдене, його поезія – могутня в своїх гуманістичних ідеалах, довершена в своїй художній красі – показала, якою може й повинна бути новітня українська література.

Це було перемогою в поезії живої революційної мислі, утвердженням високохудожнього реалізму, це був вихід української літератури на простори світові.

Одним з перших це відзначив Чернишевський…

Усім дальшим розвитком української літератури була засвідчена її величезна життєздатність. Сила цієї життєздатності коренилась в народному ґрунті, успіхи пояснювались вірністю літератури тим реалістичним традиціям, які заповідав їй Шевченко. Глибоко розуміючи суспільні завдання, які постали перед українською літературою того часу, Шевченко спрямував її розвиток на шлях революційний, на шлях народності і реалізму. Сила науки Шевченкової виявилась напрочуд живущою і плідною, і сам він ніби продовжив себе в новій українській літературі, що так бурхливо розів’ється після нього, розгорнеться великою творчістю Івана Франка, Лесі Українки, Михайла Коцюбинського, Павла Грабовського, Панаса Мирного, Василя Стефаника, Карпенка-Карого, Степана Васильченка та багатьох інших наших класиків, чиї невмирущі традиції живуть і розвиваються в наші дні в сучасній літературі українського народу.

Поборник боротьби за волю й щастя близьких і далеких народів

…Шевченкові боліло не тільки горе українського народу, хоч природно, що воно було йому найпекучіщим. Всюди, де він тільки бачив гніт і безправ’я, приниження людини – хай було це на волзькому пароплаві, в азіатських пустелях чи грізним стогоном докочувалось із Кавказьких гір, – всюди зло і неправда викликали вибух поетового протесту, і щоразу він був готовий стати до бою з насильством і злом. Ні відмінність у кольорі шкіри, ні іномовність не могли стати перешкодою для вияву його природної гуманності і братолюбства. Справді символічною була його зустріч з англійським артистом-трагіком – негром Айрою Олдріджем у Петербурзі. Не тільки ж виняткова артистичність їх поєднала, не тільки любов до Шекспіра, якого обоє вони глибоко розуміли й любили, – спільну мову вони знайшли в спільності долі своїх народів, у гарячому взаємному співчутті до всіх знедолених і покривджених. Шевченко не роз’єднує, він об’єднує народи, цим він великий, цим дорогий людству.

Луначарський з його ясним розумом побачив у житті й творчості Шевченка найважливіше, найістотніше.

«Великий Шевченко тим, що він поет української нації, але ще більше тим, що він поет народний, а над усе тим, що він поет глибоко революційний і духом своїм соціалістичний.

Найбільша слава для кожного краю, для нації – це творити загальнолюдське; завдяки Шевченкові скарби української душі немов повною річкою влилися в загальний потік людської культури, що своїми хвилями пливе назустріч світлій будучності».

Багатостраждальним було його життя. По колючих тернах ішло Тарасове кріпацьке дитинство, в терновім вінку страдника бачимо поета й на схилі віку.

Наскільки ж глибокими й пекучими були враження сирітського підневільного дитинства, що протягом усього свого життя Тарас раз у раз повертався до них! Досить було забачити йому сумне дитяче обличчя десь біля убогої киргизької кибитки чи загледіти такого ж малолітка в українському селі, як в душі вже виливалась голублива ласка, щемлива поетова ніжність:

Кріпацький син і сам кріпак, безправний, беззахисний перед панською сваволею, з душею тонкою, вразливо-чуйною, він на кожному кроці бачив довкола себе картини горя народного, беззаконня, здирства. Над усім дитинством його, як і над цілою Україною, посвистував канчук панського осавула.

Трагедія поневоленого народу була для Шевченка особистою трагедією.

Саме життя його – це трагічна поема, сповнений драматизму життєпис людини, яка пройшла всі Дантові кола чорного кріпацького пекла, залишаючись при тому до кінця днів своїх у чистоті своєї волелюбності, нескореності, душевної стійкості, і наперекір усьому зберегла в собі почуття честі й достоїнства, сонячного, нічим не отруєного людинолюбства. Коли ми хочемо бачити, чим може бути людина, який справді прометеївський дух у ній живе, – гляньмо на Шевченка. Хай невимовно дорогою ціною, але він здобув собі право в найтяжчі дні свого життя, в каторжній солдатчині, в засланні сказати про себе з гідністю:

Підлітком Тарас – козачок покойовий – разом з панською челяддю потрапляє у Вільно (тепер Вільнюс) – місто, де в повітрі вже відчувалось передгроззя польського повстання. Після того він – у Петербурзі, де ще жива згадка про декабристів, де уява ще малює йому на Сенатській площі тіні героїв-мучеників, «поборників святої волі». Юнакневільник відчуває в собі готовність стати на шлях боротьби. Він відчуває, що життя його повинно належати народу, його рідній, палко любимій Україні, поетичний образ якої він потім, ставши людиною зрілою, намалює в «Кобзарі» найпроникливішими, найспівучішими барвами.

У боротьбі за діло народне, в захисті пригнічених вбачає він зміст і доцільність свого існування, невсипущої творчої праці.

З кріпаків на волю – до багатогранної творчості

Напівлегендарною здається нам та далека біла петербурзька ніч, коли в алеї Літнього саду український художник Сошенко зустрів юнака-підмайстра, який саме малював статую Сатурна. Зустрічі цій судилося стати історичною. Завдяки зусиллям російської та української прогресивної інтелігенції, щирим клопотам В. Жуковського, К. Брюллова, В. Григоровича, Є. Гребінки молодий Шевченко був викуплений з рабства. Він міг тепер сказати про себе: «Велике щастя бути вільною людиною».

Перед ним відкриваються зали Академії художеств; оточений друзями, він працює натхненно, багато вчиться. Відвідує клас історичного живопису в Академії, буває на лекціях в Петербурзькому університеті та Медичній академії, вивчає вітчизняну і всесвітню історію, читає класиків світової літератури. У спогадах сучасників він постає перед нами як людина високоосвічена, широко ерудована.

На цей час припадає і початок його поетичної творчості. Цей недавній невільник, цей козачок, якого не раз було карано, виявляється, виношував у собі нещадну відплату за безправ’я свого народу, за покривджених сестер своїх і братів. Такою відплатою, карою ворогам стала його поезія.

«Кобзар» – початок становлення геніального народного поета

У 1840 р. з’явилось перше видання «Кобзаря». І хоч книга та вийшла не в тому обсязі, як її знають тепер мільйони людей (там було вміщено всього вісім перших творів поета), все ж ця подія була справді епохальною. В наступному році окремим виданням з’явилась поема «Гайдамаки» – творіння могутнє, грандіозне.

Віднині трудовий люд України мав свого поета.

Шевченко не потребує канонізації. Твори його, як і кожне явище мистецтва, не можна розглядати поза часом, поза історією. Поет був живою людиною, він був пристрасним, весь час розвивався у своїй творчості – цього не слід забувати. В горінні боротьби, в складних духовних процесах формувався він як митець і революціонер. Природно, що ранні твори поета відрізняються від тих, які він напише згодом, мандруючи по кріпацьких селах України, або складе на засланні чи після заслання; замість одних образів з’являться інші, замість юнацько-романтичної поетики посилиться поетика реалістична, з’являться нові ритми, інтонації; незмінною ж – протягом усього життя – буде в Тарасовій поезії алмазно-чиста її правдивість, нелукава щирість його слова, ніби вимовляли це слово самі уста народу.

Живучи в Петербурзі, Шевченко спілкувався зі студентами столиці, зблизився з передовими діячами російської культури. Серед них були майбутні петрашевці. Саме в цьому колі зміцнювалися революційні переконання поета. Його молода гаряча душа не могла не повернутись у новім напрямі, «тим більше, – зауважує Іван Франко, – що й власні його мужицькі симпатії віддавна тягли його в той бік…».

На захисті національної української культури

Шевченко жив і творив в умовах безперервного цькування царськими реакціонерами української національної культури. В той час, як один з таких мракобісів – редактор «Московских ведомостей» Катков – твердив, що «…Україна ніколи не була окремою державою… Малоросійської мови ніколи не було…», великий поет і художник закликає розвивати українську культуру, більше випускати літератури українською мовою для народу, таврує ганьбою українське панство, шляхетних виродків давніх козацьких родів, які пішли слугувати царату. У передмові до підготовленого (але не здійсненого видання) «Кобзаря» 1847 р. Шевченко закликає розумно працювати «во ім’я матері нашої, України безталанної». Він сам дуже багато зробив для розвитку культури рідного народу. Крім своєї блискучої поетичної творчості, він видав альбом «Живописная Украина», для якого відібрав сюжети з минулого українського народу. Сам Шевченко склав і випустив у світ буквар для початкової школи і навіть, обираючи собі фах гравера, думав про те, щоб мати змогу поширювати в народі найкращі надбання образотворчого мистецтва.

Він був людиною всебічно обдарованою. Глибокий, здатний на геніальні передбачення мислитель, незрівнянний лірик, сатирик, прозаїк, драматург, живописець. Багатобарвність і багатогранність генія Кобзаревого вражає. Довгий час його недооцінювали як майстра живопису, графіки, а тим часом понад 1200 картин він залишив нам на цій ниві, і серед них багато акварелей, чудових портретів, де Шевченко розвивається як глибокий психолог. Його недарма вважали одним з найкращих портретистів свого часу. Але Шевченко передусім, звичайно, поет. Всю пристрасть серця він вклав у найбільше своє творіння, ім’я якому – «Кобзар». Ще за життя поета «Кобзар» став найдорожчою книгою народу.

Вже сучасники Тараса Шевченка, передові люди Росії розуміли величезне значення цієї книги, оцінили титанічну постать поета і його життєвий подвиг. Твори Шевченка дали змогу Добролюбову, як і Чернишевському, сказати гарячі слова про цінність поезії «Кобзаря», про силу й зрілість української літератури.

Українські попередники творчості Шевченка

Поезія Тараса Шевченка з’явилась не на голому місці, вона мала своїх попередників. Українські думи, українські народні пісні були її старшими сестрами. На час виходу «Кобзаря» з української сцени лунала вже «Наталка Полтавка», виблискувала, переливалась народним гумором «Енеїда» Івана Котляревського, з уст в уста передавались вірші й притчі нашого мандрівного народного філософа Григорія Сковороди. Шевченко невіддільний від української культури. Він виріс на її ґрунті, піднявся з моря пісень, чумацьких переказів, козацьких літописів, гайдамацького епосу… Незліченні джерела живили його творчість, та головним джерелом народних образів, гнівних барв «Кобзаря» були враження самої навколишньої дійсності – живої, реальної, що обпалювала душу горем, стражданнями матерів, поругою поглумлених, занапащених сестер.

Шевченко мав народитись. Про творця «Кобзаря» можна сказати, що він був вистражданий Україною, багатовіковою визвольною боротьбою українського народу. Україна трудова, волелюбна, палаюча ненавистю до кріпацтва, жадала нової поезії. Цій Україні потрібен був поет, який би став виразником дум і устремлінь народних, співцем повстанських заграв, провісником грядущої революційної бурі.

Шевченко став таким поетом. Могутнім весняним громом прогриміло його слово про Україну.

Вивезений з дому майже непомітним хлопчиком у натовпі панської челяді, Тарас Шевченко повернувся в Україну через 14 років загальновизнаним народним поетом. Як свого рідного співця зустрічали Шевченка селяни. З ентузіазмом розкрила йому обійми передова українська інтелігенція, навіть поміщицтво, пожвавішавши, запобігало перед ним. Молодий Тарас сповнений життя, енергії, він багато подорожує по селах Київщини, Полтавщини, Чернігівщини; як художник Археографічної комісії відвідує Волинь і Поділля, змальовує історичні місця, збирає етнографічні матеріали. Всюди по селах бачить він жахливі картини кріпаччини, народного безправ’я. Серце поета обливається кров’ю. У Києві в середовищі передової, революційно настроєної молоді Тарас зустрічається з багатьма однодумцями, стає незабаром членом Кирило-Мефодіївського братства, таємного політичного товариства, що ставило собі за мету знищити кріпацтво, самодержавство, створити вільну республіку – федерацію слов’янських народів.

Арешт і заслання

Навесні 1847 р., повертаючись з подорожі по Україні, Шевченко був зустрінутий на Дніпровській переправі жандармами. Мабуть, якби знайшли в арештованого бомбу, вона б не вразила їх так, як той рукописний збірник творів поета, що потрапив до їх рук. Звався збірник «Три літа» і складався він з віршів та поем, які тільки в рукописах і могли поширюватись. Тут була поема «Сон» – геніальна сатира на самодержавство – твір, що вражав силою реалізму, викривальним гнівом, вістря якого було спрямовано проти царя і всієї придворної царської камарильї; було тут також послання «І мертвим, і живим…», в якому Шевченко таврує презирством оте саме українське панство, тупе, бездушне, продажне, що недавно визискувало «братів незрячих, гречкосіїв»; був у збірнику, вилученому жандармами, також грізний «Кавказ» – твір, що, мабуть, не має собі рівних у світовій літературі за силою викриття розбійницького колоніалізму. Тоді, коли на всіх язиках все мовчало, коли покірливість і рабство для багатьох уже ставало нормою існування, Шевченко оспівує лицарів боротьби, лицарів святої волі і, звертаючись до них, проголошує своє пророче «Борітеся – поборете!».

У рукописному збірнику, що потрапив до жандармів, був також і «Заповіт», написаний Шевченком у Переяславі, на квартирі свого друга лікаря Козачковського в 1845 р., коли був тяжко хворий. У натхненні хвилини творення «Заповіту», що його згодом співатиме вся Україна, перед поетом у його жагучих бунтівливих видіннях виникали картини майбутнього революційного струсу, розливалась грізна музика перемоги народної, виникав той прекрасний образ сім’ї вольної, нової, – що жила тоді тільки в мріях, в сонячних сновидіннях поета.

Арештованого Шевченка було негайно відправлено до Петербурга і кинуто в каземат, як найнебезпечнішого злочинця. Але й тут, у казематі жандармського управління, Тарас Шевченко живе думою про Україну, в похмурій в’язниці створює цикл найніжніших ліричних поезій, і серед них така перлина, як «Садок вишневий коло хати» – поезія, що мовби зіткана не із словесного матеріалу, а з чистих пелюсток вишневого цвіту і вся напоєна чаром, задумливим смутком тихої краси українського вечора, лагідним настроєм трудової сім’ї; в казематі Шевченко створює і другий вірш, що своєю мученицькою любов’ю і майже шаленою силою патріотичного почуття викликав захоплення Луначарського:

Не про себе думає поет, не про свою гірку долю – майбутнє народу тривожило його.

Підтримка видатних представників громадськості – сучасників Шевченка

Десятирічною каторгою солдатчини повинен був заплатити Шевченко за свою волелюбну творчість. Однак і в закаспійських степах знайшлися люди, які, наперекір дикому варварському розпорядженню царя, подали поетові руку дружньої підтримки. Російський учений, дослідник Аральського моря Бутаков, польські революціонери, що відбували в тих краях заслання, немало зробили для того, щоб Тарас Шевченко зміг продовжувати свою творчість і в нелюдських умовах солдатчини. Навряд чи без підтримки друзів з’явились би ті майстерні Шевченкові картини, що їх казахи вважають сьогодні своєю класикою. Тільки людині, що сама зазнала всієї гіркоти безправ’я, людині, що серед казенної осоружної муштри й грубощів життя не втратила найтоншої чутливості й ласкавості серця, дано було так глибоко відчути горе інших, з такою щирою симпатією відтворити нужденне життя казахів, киргизів, зневажених царатом степових народів.

Яким же вийшов Тарас із цього безрадісного каторжного десятиріччя?

Після заслання царизм поволі нищить Шевченка

Роки заслання передчасно зістарили поета, надломили його здоров’я; та не був зламаний його дух! Після заслання поетичний голос Тараса Шевченка лунає все з більшою переконаністю революціонера. Молода революційна Росія в підпіллі зачитується полум’яними поезіями українського Кобзаря, вони не менш близькі їй, як і пушкінське «Послание в Сибирь», як поезія Некрасова, як слово герценівського «Колокола».

Останнє прижиттєве видання «Кобзаря»

На початку 1860 р. виходить нове, хоча й скалічене цензурою, але повніше видання «Кобзаря». Це був своєрідний підсумок життя поета, життя мужнього, трагічного, дивовижно цілеспрямованого, до кінця відданого народові. Книга під іменем «Кобзар» була вироком кріпацтву. Думки й почуття трудової експлуатованої людини були відтворені в «Кобзарі» з незнаною доти глибиною і силою. Сама лише правда була передана в цій книзі з точністю і зіркістю великого художника-реаліста. Генію Шевченковому завдячуємо тим, що в нашу літературу повновладно ввійшла нова революційна думка, глибоко реалістичний образ, народне реалістичне мислення. «Кобзар» – вершина революційної поезії, він означав переможне утвердження естетики реалізму.

Поетичний діапазон голосу «Кобзаря» величезний, для нього природними є перехід від співучого смутку ранніх балад до героїчної громовиці поеми «Гайдамаки» – цієї української «Іліади», від довірливої інтимної лірики до гнівної, вбивчої сатири, від тих майже шепітних віршів-роздумів до біблейських суворих філософських поем.

Пісенність Шевченкової лірики настільки приваблива й природна, що багато його поезій стали народними піснями, та хоч твори Шевченкові такі близькі до народних безіменних джерел, вони ніколи не були простим переспівом, штучним наслідуванням усної творчості, вони завжди несуть на собі суб’єктивні риси геніальної Шевченкової індивідуальності.

Для свого часу «Кобзар» був величезним художнім відкриттям. Сучасники побачили в ньому не тільки гори Кавказу, що вперше з’явилися в тогочасній українській поезії, не тільки «Сибір неісходиму», а й безліч нових, по-теперішньому сказати б, новаторських реалістичних художніх образів, мистецьки сміливих і свіжих. Дослідники слушно відзначають незвичайну простоту й ясномовність Шевченкового вислову, неприйняття ним будь-якого словесного штукарства. Його поезії властива яскрава мальовничість, природний артистизм, плавність і співучість, які, на жаль, так важко відтворити в перекладі.

Кожним своїм нервом поет відчував народне життя, і це дало йому змогу в усіх відтінках передати соціальні погляди людини праці, її мораль, філософію, естетичні уподобання, що складались віками, передати мудрість, набуту досвідом поколінь.

Трагедії, скорботи, війни, сльози, кров і помста відплати – все є у цій книзі, в її симфонічній багатозвучності, а лейтмотивом через увесь «Кобзар» проходить думка-мрія про волю, про щасливе людське життя, любов до трудящої людини, що їй Шевченко співає свій натхненний гімн:

Народ вшановує свого видатного сина

З покоління в покоління передавалась любов народу до свого співця. 1918 р., в розпал громадянської війни, В. І. Ленін підписує декрет про спорудження пам’ятників великим діячам революції, і серед них – ім’я Тараса Шевченка. Ще раніше, в 1914 р., Ленін затаврував реакційні заходи царату, який заборонив відзначати 100-річчя з дня народження українського Кобзаря.

Слово Тараса Шевченка, на шляху якого раніше було стільки перешкод, після революції лунає вільно для мільйонів і мільйонів людей. У Радянському Союзі нема народу, який би не зробив надбанням своєї соціалістичної культури Шевченкові поезії в перекладах рідною мовою. За роки радянської влади вийшло в світ 453 видання творів поета 42-ма мовами народів Радянського Союзу і зарубіжних країн загальним тиражем понад 12 мільйонів примірників.

Як нетлінний знак любові народів Радянського Союзу до нашого великого поета український народ сприймає ухвалу радянського уряду про спорудження в цьому році пам’ятника Тарасові на березі Москви-ріки в столиці нашої Батьківщини.

Письменники всіх братніх літератур Радянського Союзу сприймають спадщину Кобзаря як науку чесного служіння своєму народові. Про це схвильовано говорили свого часу Янка Купала і Якуб Колас – народні поети Білорусії, сини того кревно близького нам народу, який Тарасову поезію завжди вважав і вважає своєю рідною.

Колись у поемі «Кавказ» Шевченко з нищівним сарказмом затаврував розбійництво царату і його витвір – тюрму народів:

Роки випробувань, незламна єдність у боротьбі проти фашизму, десятиліття спільного будівничого труда, велетенської всесвітньо-історичної творчості – все це здружило, назавжди збратало наші народи…

Як радісно бачити на нашому святі друзів, що приїхали з просторів Росії, з гір Кавказу, з гір і степів квітучої Середньої Азії, з берегів Балтики, посланців братньої Білорусії та Молдавії. Щиро вітаємо вас, друзі, на нашій українській землі!

Був час, коли саме слово «Україна» було під забороною. Мова, якою написано «Кобзар», зазнавала утисків і репресій, царські мракобіси пророкували нашій мові кінець, але вона живе й квітне…

Шевченко й українська національна культура ХХ сторіччя

Становище дореволюційної України було напівколоніальним, землі її належали до різних державних утворень… Але ще раніше, ніж були возз’єднані землі, відбувався довготривалий процес возз’єднання культури, і цьому величезною мірою сприяла творчість Шевченка, яка пробуджувала й викликала до активного життя здорові творчі сили як України Наддніпрянської, так і Галичини, Буковини, українського населення Карпат. Ми не можемо не згадати з глибокою шаною сьогодні цю велику об’єднуючу місію Кобзаря – натхненника й збирача передових сил української культури, його неоціненну роль у творенні спільної, загальнонаціональної мови.

Багато народів здавна знають і люблять Тараса Шевченка, а ще для багатьох народів світу він відкривається в усій своїй привабливості і величі тільки сьогодні. Шевченко належить не вчорашньому дню, він не відходить у минуле, він тільки починається. Від порога убогої селянської хати шлях Тараса Шевченка пролягає до вершин світової поезії…

Не в безплідний ґрунт лягли добірні зерна Тарасової мислі і любові! Шевченкові традиції народності, правди й краси мистецтва наснажують творчість наших сучасниківмитців, ми відчуваємо їх у кіноепосі Довженка, в художньому повноквітті української радянської поезії, прози, драматургії, в нашому яскравому малярстві, в художніх перлинах української радянської музики, в мистецтві красного співу, в багатющих талантах старших і молодих наших митців, що несуть усьому світові живу красу української пісні, народного танцю, блиск і чарівність української культури!..

Кожним своїм рядком, усією геніальною силою своєї нев’янучої поезії Шевченко живий для нашого часу.

Великий гуманіст, співець свободи, поборник дружби й солідарності народів – таким він був, таким входить у свідомість сучасного людства наш безсмертний Кобзар»109.

ТАРАС ШЕВЧЕНКО – ВЕЛИКИЙ ПОЕТ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Доповідь академіка М. Т. Рильського 11 березня 1964 р.110

Творчість поета після заслання

У славетному нижегородському триптиху 1859 р., що написаний в один день високого натхнення і складається з віршів «Доля», «Муза» і «Слава», Шевченко висловив заповітні думки про своє життя, про свою творчість, про свій тернистий і прекрасний шлях. Звертаючись до долі, поет каже:

«Слава – заповідь моя». Цей рядок міг би здатися у Шевченка дивним і несподіваним. Але коли ми згадаємо, що ніколи і ніде не шукав він собі дешевих лаврів, ніколи не запобігав ласки у сильних світу сього, що раз і назавжди відкинув пораду співати «про Матрьошу, про Парашу, радість нашу», що девізом його в найтяжчі хвилини було «караюсь, мучуся, але не каюсь», ми пильно вчитаємось у рядки «ми просто йшли, у нас нема зерна неправди за собою», коли припом’янемо звернення – в другому вірші триптиху – до музи: «учи неложними устами сказати правду», коли перечитаємо третій вірш – «Слава», де ту саму славу зовсім непоштиво називає поет «задрипанкою», «шинкаркою», «перекупкою п’яною», коли пролунають у нашій душі віщі слова «борітеся – поборете», і громовий заклик «поховайте та вставайте, кайдани порвіте», – то нам стане ясно вочевидь, що йдеться не про славу взагалі, а про добру славу, славу чесної людини, непохитного борця і непідкупного співця.

Добра слава рано знайшла Шевченка. Добра – і дуже широка. Його поетичний геній непереможними чарами вабив за його життя не тільки людей з одного табору – Герцена, Добролюбова, Чернишевського, Некрасова, Марка Вовчка, Акакія Церетелі, а й людей зовсім іншого світогляду, як мінливий Пантелеймон Куліш, як С. Т. Аксаков, Аполлон Григор’єв, що називав Шевченка першим великим поетом слов’янщини, як суперечливий Лєсков. За пізніших років незмірно високо підносили Шевченка не тільки Плеханов, Горький, Луначарський, Жеромський, Франко, Леся Українка, Стефаник, Ісаакян, Янка Купала, Якуб Колас, а й такі, здавалось би, далекі від нього творчі індивідуальності, як Іван Бунін.

Але справжнє чудо – не те, як бурхливо, сказати б, поширювалися Кобзареві пісні серед селянства, в масі своїй тоді ще неписьменного, серед робітництва, в революційних колах підпільної Росії. Поширювалися і речі, дозволені царською цензурою, і речі заборонені, що ходили в списках, поширювалися, щоб стати не тільки предметом схвильованого читання, а й бойовою зброєю.

Полум’яний володар дум народних

Як висловився Володимир Самійленко111, «поет живе в серцях свого народу».

Але «свого народу» – цим ще не все сказано. Шевченко належав до «володарів дум», кажучи по давньому, не одного покоління всіх народів, що жили в царській Росії. Шевченкова муза стала давно рідною в слов’янських країнах – у Польщі, Болгарії, Чехословаччині, Югославії. І якщо в інших зарубіжних землях слово Шевченкове довгі роки було відоме тільки небагатьом, то соті роковини з дня смерті, відзначені на Україні, по всьому Радянському Союзу і в усіх країнах світу, слід вважати межею, від якої починається тріумфальний похід Кобзаревої слави по всій земній кулі.

Нині ми святкуємо 150-ту річницю з дня Тарасового народження. Літературу, присвячену життю й творчості Шевченка, по справедливості можна назвати величезною. І всетаки, коли стаєш перед завданням у стислій доповіді окреслити цю велетенську постать хоч би в найістотніших її рисах, то почуваєш себе хлопчиком на березі неосяжного вічношумного моря, яке не можна охопити оком і до дна збагнути думкою. Отже, заздалегідь перепрошую слухачів за неповноту, а може й однобокість оцього мого слова.

Завдяки щасливому випадкові я недавно прочитав у рукопису статтю одного відомого польського літературознавця про Шевченка. Цей польський наш товариш без усякого вагання каже, що ні один народ у світі не має такої книги, як «Кобзар». Продовжуючи цю справедливу думку, я додам, що нема в світі поета, який стільки важив би в житті свого народу, як Шевченко. Я говорю тут не про творчу геніальність, не про художню силу, я не хочу в цьому розумінні якось протиставляти Шевченка Байронові, Пушкіну, Гете, Міцкевичу, усьому сонмові великих. Я маю на увазі, що вся історія українського народу після появи Шевченка освітилась і обарвилась Шевченковими барвами, пішла Шевченковським шляхом. До відомих Шевченкових слів, що вся історія його життя є частиною життя українського народу, треба додати, що всю історію України, починаючи з другої половини ХІХ ст., не можна мислити без Шевченка. Шевченко – поет, художник, філософ, громадянин – на довгі роки став у центрі всього художнього життя нашого народу… Я не бачу жодної ділянки нашої культури, жодної сторінки в нашій літературі, де так чи інакше не лежала б печать Шевченкового духу.

Багатогранність і новизна творчості Шевченка

Ми всі погодились на тому, що Шевченко – поет дійсно великий і дійсно народний. Правда, слово «народний» ми тлумачимо тепер значно ширше, ніж ті шанувальники Шевченка, які бачили в ньому тільки письменного співця «із народу», тільки носія і продовжувача фольклорних традицій. Але раз у раз обертаючись у колі все тих самих загальників, ми ще не зовсім, здається мені, охопили всю велич життєвого і творчого подвигу Шевченка. Шевченко приніс в українську літературу нове слово. Мало про кого із світових титанів можна сказати це з такою певністю, з такою повнотою. Перший великий Шевченків твір – «Гайдамаки» – не має рівноцінних попередників. І то не тільки в нашій літературі. Я аж ніяк не хочу запевняти, ніби Шевченкова творчість виникла без будь-якого зв’язку з попередньою літературою і з сусідніми літературами, виросла на голому місці. Так не буває, не може бути. Були перед Шевченком і Сковорода, і Котляревський, і Квітка-Основ’яненко, і Гулак-Артемовський, і Боровиковський, буяла, нарешті, й розквітала і при Шевченкові могутня народна творчість. Не тільки Пушкін та Лермонтов, але й Державін, і Жуковський, і Рилєєв позначили благотворним повівом Шевченків шлях. Пильний інтерес Кобзаря до Міцкевича, до волелюбної польської літератури відомий усім. Але вертаюсь до «Гайдамаків» – досить порівняти поему Северина Гощинського «Канівський замок» з «Гайдамаками» (а ці твори зіставляли наші історики літератури не раз), щоб побачити, що «Гайдамаки» – якісно нове і ні на що доти не схоже явище. Ні в творчості згаданих вище українських письменників, ні деінде в якій-будь літературі не можна знайти близької паралелі до того своєрідного, єдиного і неповторного, що становить суть і особливість поеми «Гайдамаки».

Справа не тільки в тому, що Шевченко вже з перших кроків своєї творчої діяльності піднявся на ідейні височини, які неприступні були ані творцеві «Енеїди» та «Наталки Полтавки», ані авторові «Марусі», ні тим паче меншим попередникам Шевченка. Своєю композицією, своєю манерою вислову, своїм мовним характером і діапазоном, нарешті небувалим у світі поєднанням в одному творі двох віршових систем – народнопісенної чи умовно-силабічної і силабо-тонічної (що ми бачили ще і в першому відомому нам творі Шевченка, баладі «Причинна), своїм безоглядно-сміливим сполученням прямого аж до жорсткості реалізму з вогненною романтикою «Гайдамаки» височать у літературі, як стрімкий і одинокий острів.

У чому таємниця генія?

У вступі до поеми Шевченко накреслює свій майбутній шлях як поета українського і поета мужицького, іншими словами – національного і демократичного – і, обстоюючи вірність цього шляху, гостро полемізує з тими, хто пропонував йому «теплий кожух» – не на нього шитий. Цей славетний вступ – декларація обов’язків поета і громадянина, якій Шевченко зостався вірним протягом усього свого життя. Звідки це у нього? Звідки ця свідомість обраного в літературі шляху молодого учня Карла Брюллова, кріпака, що вчився письма у п’яних дяків, був панським козачком, працював у малярській майстерні Ширяєва, обертався потім серед передової, але все-таки далекої від думки піднесення українського слова на світову височінь петербурзької інтелігенції, стрічався з українцями, ліберально, а то й радикально, патріотично настроєними, від яких, одначе, навряд чи щось міг у цьому напрямі взяти? Звідки – таємниця генія?

Звичайно, був Радищев, був Рилєєв, були декабристи, був Грибоєдов, було животворне сонце Пушкіна. Звичайно, спілкування з передовими людьми Росії благотворно вплинуло на світогляд молодого поета, як благотворно вплинуло воно свого часу й на Адама Міцкевича. Але все-таки доводиться визнати, що свою дорогу, як дорогу національного й народного поета, обрав собі й визначив собі Шевченко сам. І разом з тим він, спираючись на традиції української, російської, польської, світової літератури, вільно плаваючи в безмежному морі народної творчості, вже замолоду виробив свій самобутній стиль, свою манеру, своє віршування, свій неповторний голос.

Початок літературної праці

Шевченко почав свою літературну діяльність баладами, романсами, піснями народного характеру, реалістичними поемами, як «Катерина», поемами-фантазіями, як «Гамалія» та «Іван Підкова»; про «Гайдамаків» вже була річ. Загалом кажучи, багато речей Шевченка ми тільки штучно, умовно підводимо під поняття того чи іншого жанру. Своєрідність написаного він сам усвідомлював, даючи несподівані підзаголовки: «Сон» – комедія, «Великий льох» – містерія… «Сон», «Кавказ», «Посланіє» («І мертвим, і живим…») показали на весь зріст Шевченка як поета-революціонера, поета-трибуна і поета-мислителя. Ми часто називаємо ці речі сатирами або, вживаючи вишуканішого терміну, інвективами. Але як же переплетений у цих творах сатиричний елемент з елементом високопатетичним! Один тільки приклад із «Кавказу»:

Зовсім у різних, у протилежних тональностях лунає слава в чотирьох перших рядках цього уривка і далі: з гострого сарказму вона без усякого переходу обертається в палку і щиру хвалу. На цих змінах тональності побудовані і «Сон» і «Посланіє», де так дивовижно сусідять одно з одним і ліричний плач, і гротеск, і вбивча сатира, і урочиста ода… Сказати, що нічого подібного не було в українській літературі до Шевченка, – мало. Не так багато було таких явищ і в світовій літературі.

Лірична сутність Шевченкової поезії

Шевченко – лірик передовсім. Ліричним тоном закрашені всі його твори, він раз у раз звертається в своїй розмові до своїх героїв – і до безщасної Катерини, і до мальовничого Гамалії, і до гайдамак, що нібито обступили поета в петербурзькій кімнаті. Він чудовими ліричними словами починає свого «Сліпого», свою «Княжну». Але цікаво, що ліричні поезії в точному розумінні слова, поезії-сповіді повним цвітом розцвіли у нього не змолоду, як це звичайно буває, а в цілком дозрілому вже віці.

1844 р., тобто через сім літ після «Причинної», вилилося з поетового серця таке інтимне признання:

Велику поетичну сміливість, сміливість генія треба було мати, щоб так звертатись до свого серця: «Чи пити, чи їсти, чи спатоньки хочеш?», «Закрий, серце, очі». Такою сміливістю й граничною щирістю позначено і вірш «Заворожи мені, волхве», де поет звертається до свого друга Щепкіна:

Знов-таки – як ніби прозаїчно, розмовно звучить оте «тім’я розбити» – і яку ж силу почуття воно ховає в собі!

У тому самому ряду стоїть і вірш «Гоголю» з отією глибокою кінцівкою, зі стислою характеристикою своєї і Гоголевої творчості:

У «Заповіті» (1845) чудесно поєднана ніжна мрія поета з високим революційним піднесенням.

Але справжнє буяння Шевченкової лірики припадає на роки ув’язнення, солдатчини, повернення з неї і на останній, петербурзький період. Поет, що ніби досі приховував найпотаємніше, найглибше, найболючіше, найлюбіше, кинувши в «Заповіті» могутній клич до поколінь – «Поховайте та вставайте», проголосивши нечуваної сили безсмертну любов до рідного краю й рідного народу в вірші «Мені однаково», вплівши у філософський роздум про смерть – «Косаря» – гідний нагад, що безжалісний косар «не мине й царя», Шевченко час від часу пише чисто ліричні, глибоко суб’єктивні, автобіографічні признання, яких досі уникала його муза. Як відомо, у Шевченка майже немає так званої любовної лірики у вузькому значенні слова; така лірика з’являється аж 1847 р. в Орській фортеці: «Сонце заходить, гори чорніють…» Ця поезія перегукується з пушкінським «Редеет облаков летучая гряда», та коли для Пушкіна зоря, «звезда» – це тільки один з багатьох його образів, то зоря у Шевченка – і зірка, і світанок – центральний мотив, уособлення всього найдорожчого поетові – жіночої краси й чистоти, дитячої усмішки, рідної країни, мрії про людське, вселюдське щастя, поезії і правди. Простота, з якою сповідається Шевченко перед читачем і перед самим собою, щирість його признань воїстину не мають собі рівних:

Ось яке мав «добром нагріте серце» Тарас Григорович, сам же сказавши колись, що таке серце «вік не прохолоне». І воно не прохололо, воно не знало тільки власного болю – без болю за людину, за людей:

Від свого болю, своєї печалі, свого смутку падала у Шевченка проекція на людські страждання і муки, він переживав їх як свої. А яку треба було мати силу уяви, щоб із пустельного Кос-Аралу, що ним позначено цей вірш, так виразно перенестися думкою в рідне село на Україні, в свою молодість!

Контрастними барвами малює те село Шевченко у всім відомому початку «Княжни». Гнівними залізними прокляттями затаврував він тих, хто пише солодкі елегії про те ж таки село, ситих паничів, що бачили р а й там, де Тарас за дитячих літ своїх бачив пекло…

А раю, раю на землі прагнув усе життя поет, закоханий у світлу красу людини, в світлу красу Катерини, Наймички, Марії.

Якби я був скульптором, то викарбував би саме ці слова на пам’ятнику Шевченкові. Мрією про рай на землі овіяний початок «Наймички», всі персонажі якої передовсім добрі люди. Мрія ця увінчує й поему «Сліпий»:

Але найдивніше, просто-таки неймовірно, як сполучаються з гнівними прокльонами «злим людям», тобто панам, гнобителям, осквернителям жіночої краси й дитячої радості, душогубам і хижакам, – як сполучаються в найтяжчі роки поетового життя – у казематі, в солдатчині – з найчорнішими фарбами фарби найясніші, як виникають «в темній ямі, як на те» сонячні, безхмарні картини, які я не побоюсь назвати ідиліями. Поруч з безмірно печальним «Заросли шляхи тернами на тую країну» – погоже, як літній ранок, «Зацвіла в долині червона калина», поруч з розпачливим «Огні горять, музика грає» – прегарне, як лагідний вечір, «І досі сниться під горою, між вербами та осокою біленька хаточка…» І так до кінця життя поетового: з глибоким зітханням – «Дівча любе, чорнобриве несло з льоху пиво» межує закоханий гімн природі «Ой діброво, темний гаю». За саркастичним «Гімном черничим» безпосередньо виступає залитий сонячним промінням малюнок – «Над Дніпровою сагою», після трагічного «І день іде, і ніч іде» – повне радості й надії «Тече вода з-під явора»… А останній, незадовго до смерті написаний вірш «Чи не покинуть нам, небого» кінчається зверненням до музи:

Це все я веду до того, що душевний діапазон Шевченка був надзвичайно, незмірно широкий – від найглибшого трагізму до висот блакитної радості. У тій частині своєї поезії, яку я умовно назвав колись «жіночою лірикою Шевченка», тобто в піснях від дівочого, від жіночого імені, паралелі до яких я знову-таки не можу знайти в світовій літературі, Шевченко перебрав усю гаму людських почуттів – від розпачливих «Ой люлі, люлі, моя дитино» або «Ой пішла я у яр за водою» – до грайливого «Утоптала стежечку», до визивного, відчайдушного «У перетику ходила…». Відчайдушного – це я не випадково сказав. Пустотлива дівчина, що по черзі кохалась то з мірошником, то з лимаренком, то з бондарем, на питання матері, кого ж вона матиме своїм зятем, жартома відповідає:

Підозріла якась веселість, нарочита якась легкодухість, за якою криється майбутня, може, вже сьогоднішня, трагедія. Можливо, що з цих саме рум’яних безжурних уст незабаром вирветься:

Великий співець гніву, Шевченко був і великим співцем любові. Шевченко був нестримний, титанічно грізний у своїх прокльонах, зверненнях до царів і царят, панів і панят, гнобителів усього живого і гасителів усього світлого. Він вергав на них нещадні громи й блискавки, ніби зібрані з усіх гроз на світі. Не тільки до України, а до великої світової правди звертався він у таких вогненних, багряних рядках:

Так. Грізні, гнівні, жорстокі, нещадні слова. Але не розпачем вони народжені, а вірою в ту невідкладну «правду-мсту», що очистить від скверни і кривди землю, і тоді на ній

Даремно, отже, порівнював великий польський письменник Жеромський Шевченка з італійським поетом-песимістом Леопарді. У Шевченка міг вирватись хвилевий зойк зневіри, але вся істота його, вся його творчість, вся його боротьба звернені були до грядущого царства правди, все серце віддав він отим «малим рабам німим», на сторожі яких «поставив слово», отим Катеринам, Маринам, Маріям, наймичкам, дітям, що гралися «на великдень в соломі» і хвалилися немудрими своїми обновами, отим «невольникам і сиротам», для яких у нього билося в грудях невичерпне джерело ніжності й теплоти, «роботящим умам, роботящим рукам», яким дано «думать, сіять, не ждать і посіяне жать…».

Скорбота Шевченкова нерозлучна була протягом усього його життя з надією й вірою в те, що «настане суд, заговорять і Дніпро, і гори» – і після того праведного суду «світ ясний, невечерній тихо засіяє». Віра в той невечерній світ, у те, що «Сонце йде і за собою день веде», не покидала поета ніде й ніколи. Із передмови-післямови до «Гайдамаків», із «Єретика», із «Заповіту», з «Неофітів», з усієї лірики останнього, петербурзького періоду ми знаємо, що проміння того невичерпного світу бачили віщі очі поета не тільки над Україною, а над усіма народами світу. Він провидів і провіщав:

Шевченко приніс в українську літературу нове слово. Він назнаменував шляхи, якими йшли потім – кожне по-своєму – Панас Мирний, Іван Франко, Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Павло Грабовський, Василь Стефаник. Він кинув проміння свого генія на всю радянську літературу. Він вивів українську літературу на верховини світової культури. Він усе життя присвятив народові і народам. І нині український народ і всі народи світу вклоняються йому доземним уклоном»112.

ШЕВЧЕНКО Й СВІТОВА КУЛЬТУРА

З доповіді члена-кореспондента АН СРСР М. Ф. Бєльчикова113

1

Великі епохи висувають і великих діячів. «Великі твори мистецтва збігаються з великими суспільними рухами», – писав Герцен В. В. Стасову 5 вересня 1862 р.

Про роль Шевченка в боротьбі селянства за волю

У велику епоху 40 – 60-х років ХІХ ст., коли вирішувалось найважливіше питання про долю селян-кріпаків, і коли натиск народно-визвольного руху примусив царизм піти на поступки й дати мільйонам селян хоча б ілюзорну волю, повною мірою розквітнув геній народного поета України, революціонера й художника Тараса Григоровича Шевченка.

Він був другом не лише українського й російського народів, а й народів Кавказу і Казахстану, другом усіх трудящих та пригноблених націй. Благородні ідеї визволення всіх поневолених народів, що борються за свою свободу, глибокий гуманізм, безмежна любов до простих людей, гнівне викриття гнобителів народних мас, мрії про щасливий суспільний лад і віра в могутні сили народу – всі ці особливості поетичної спадщини Шевченка близькі й зрозумілі всім народам. Життєстверджуюча сила творінь Шевченка чарує передових людей в усьому світі.

Яскраво сказав про це свого часу К. С. Станіславський: «Великий син українського народу піднісся на сяючі вершини поезії, його гаряче серце билося удар в удар з серцями кращих людей Росії, що мріяли про золоті, щасливі дні для народу. Твори Шевченка переживуть віки і вічно будитимуть у серцях людей благородні, великі почуття».

Тарас Шевченко – один з найвидатніших поетів людства

Наукова історіографія здавна називає ім’я Шевченка в сузір’ї великих поетів світу. Молода Росія 60-х років устами вождя революційних демократів Чернишевського проголосила світове значення поезії Шевченка. 1861 р. Чернишевський писав: «Когда у поляков появился Мицкевич, они перестали нуждаться в снисходительных отзывах каких-нибудь французских или немецких критиков: не признавать польскую литературу значило бы тогда только обнаруживать собственную дикость. Имея теперь такого поэта, как Шевченко, малороссийская литература также не нуждается в какой-либо благосклонности»114.

Так само високо оцінював творчість Шевченка й Плеханов: «Про поетичний талант Шевченка, – говорив він, – може бути тільки одна думка – покійний Тарас Григорович належить до числа найбільших народних поетів, яких тільки знає всесвітня історія літератури».

Невичерпні джерела могутньої поезії Шевченка

2

Для генія Шевченка характерне те, що, беручи матеріал для своїх творів з національного життя, він умів надати йому всесвітньо-історичного звучання.

Образи Шевченка, відображаючи дійсність, сугестивні і надзвичайно місткі політичні події та явища, і його історико-художні узагальнення (наприклад, «Гайдамаки», 1841) стали невмирущими епохальними шедеврами.

Особисте життя поета було тяжким і гірким. А могутня сила душі, зраненої знегодами і безпросвітною долею батьківщини, рвалась назовні й виливалась у чарівний світ поезії. І Шевченко писав і повинен був писати вірші співучі, яскраві, палкі, хвилюючі. Це були не просто інтимні відгуки, а глибокі думи, філософські осмислення, до яких могла піднестися думка геніального самородка, що вже прилучився до світового мистецтва, до світової культури. Як лермонтовський Мцирі:

Цією пристрастю була любов до України – вбогої й славної, жадоба щастя для простих людей, земляків-кріпаків, жадоба «Свободы людям – в братстве их» («Тризна», 1843). Могутні поривання генія виливалися в загальнолюдські мрії про свободу та заклики до боротьби за неї, тобто мрії справжніх демократів і гуманістів. Шевченко, скажемо словами В. В. Воровського про Красінського115, «бере елементи національного в їхньому безпосередньому розвитку до загальнолюдського».

Ось чому ідеї й образи Шевченка з усіма їх особливостями споріднені з образами письменників світової літератури. Ось чому мотиви його поезії, осяяні національним колоритом, знаходили й знаходять відгук у серцях усіх знедолених та їм співчуваючих.

Нитки йшли від Шевченка до поетів слов’янського світу. Поетичний стиль Шевченка відбився в творчості видатних польських поетів, поетів Болгарії, Чехословаччини, Хорватії. Шевченко завоював собі з повним правом пріоритет і славу першовідкривача естетичних цінностей.

Занепащена доля жінки-кріпачки – провідна тема епічної й ліричної поезії Шевченка

3

Які ж питання віку пристрасно переживав і художньо яскраво висловив чарівник слова Шевченко?

Великі письменники відображають найважливіші тенденції суспільного розвитку в прогресивно-історичному розумінні. У похмуру добу кріпосництва й царизму Шевченко підніс могутній голос на захист принижених кріпосних рабів, виступив проти зневажання їхньої людської гідності, проти страждань народних мас з примхи лютого панства, проти руйнування мирного й здорового життя «братів-гречкосіїв».

Зворушливий образ жінки, що страждає в умовах кріпацької неволі, проходить червоною ниткою крізь усю творчість Шевченка. Поет проникливо зобразив радощі й трагедію дівочого кохання, гірку долю зневаженої «покритки» й хвилюючу картину материнської незавидної долі. Поема «Катерина» (1838), що розповідає про занапащену долю «покритки», набула характеру нещадного викривального документа й осяяна мрією поета про високий ідеал жінки.

Водночас образ Катерини – символічне узагальнення народу, що бореться за щастя трудового творчого життя. Шевченко крізь гру випадковостей проник у глибини народного життя й виділив із складної дійсності, осмислив і висвітлив у широкому плані трагедію зіткнення гуманізму з антилюдяністю, трагедію страждань простих людей від безсердечності та жорстокості пануючого класу. Шевченко, справжній демократ і гуманіст, стояв на сторожі закріпачених мас. Щоправда, ліризм віршів, чарівна безпосередність авторського співчуття героям, безперечно, пом’якшували соціальний антагонізм у зображенні життя.

Але твердий реалізм поета, живе відчуття сучасності штовхали його до шукання шляхів подолання й усунення цієї критичної суперечності. І душею, і змістом своєї поезії 60-х років Шевченко зробив заклики до революційної перебудови життя.

У поемі «Марія» (1850) – визнаному шедеврі творчості Шевченка – реалістичне трактування відкрило поетові широкий простір для іносказання про майбутню долю жінки в історичному процесі.

У цій поемі, а також у вірші «Така, як ти, колись лілея» (1851) Шевченко змалював образи жінок – проповідниць «святого слова (правди) на землі».

Думка Шевченка про високий революційний подвиг жінки була в ті роки не стільки підсумком життєвих спостережень, скільки передбаченням історичного майбутнього. Жінок-подвижниць Шевченко міг бачити в декабристах116, а жінки-революціонерки прийшли пізніше – в 70-х роках. Марія змальована як стійка провісниця революції. В критиці відзначалось, що Марія жадібно ловить слова про волю для всіх людей. Вона створює з них ціле вчення, наставляє сина.

Критика останнім часом схильна бачити в поемі відгук книжки Л. Фейєрбаха «Сутність християнства» (1841), яку добре знали представники західної та російської революційної демократії. Свого часу книжка ця була однією з стежок, що підводила до марксистської філософії. «І можна думати, – писав акад. О. І. Білецький, – що при своїй незвичайній чулості до прогресивних ідей доби Шевченко зумів розшукати цю стежку».

Поетична переконливість та глибокий історичний зміст передбачення участі жінок у революційному русі дали підстави І. Франкові 1881 р. твердити, що український поет «на загальнолюдській канві рисує картини тиранства та боротьби за правду, рисує високий, аж до наших днів ледве достижимий ідеал жінки-матері».

Багатьох письменників Заходу хвилювала тема страждань і загибелі жінки від звірячої злоби міщанства або від злиднів, на які прирікав капіталізм тих, хто переступав брехливі закони його моралі…

А. В. Луначарський простежив паралелі в змалюванні нещасних жінок у Шевченка й письменників Франції початку ХХ ст. та ще яскравішу паралель знаходить він у зіставленні Шевченка з романом Горького «Мати». «Квінтесенція тих почувань, які Максим Горький поклав в основу своєї «Матері» – вже висловлена Шевченком у його великому поясненні євангельської родинної драми. Марія і Христос – це мати й син, герої і мученики правди. Тут Шевченко більш ніж будь-коли творить вічне й вселюдське, бо відноситься до величавої символіки».

Незламний борець проти соціального й національного гноблення народів

4

Перейдемо до іншої проблеми, яка здобула загальноросійський відгук. Це сміливе проголошення Шевченком в епоху царського деспотизму ідеї дружби народів, рушійної сили історії, яка підносить передове людство.

Правильний погляд Шевченка на тогочасне становище народів Росії, скутих ярмом царського самодержавства, і спілкування з кращими людьми 40-х років, з передовими представниками російської, української, білоруської та польської громадськості переконали Шевченка, що гноблення народів – загальне, і викликали в нього палкий протест проти існуючого ладу. В чудовій поемі «Кавказ» (1845) Шевченко яскраво, стисло й виразно засудив царизм і піднісся до ідеї об’єднання всіх народів Росії для боротьби проти спільного ворога – самодержавства.

Ця геніальна ідея увійшла в політичний кодекс діячів загальноросійського визвольного руху й була підхоплена революційною демократією 60-х років. Чернишевський у статті «Национальная бестактность» (1861), характеризуючи тогочасне становище в країні, послався на цей афоризм Шевченка.

Поряд з убивчим викриттям царизму в поемі звучить симфонія світлої людської любові до поневолених народів Кавказу, мотиви дружньої симпатії до бідної саклі й черствого шматка чурека, гімн захопленого схиляння перед святою свободою, зневаженою й окраденою царськими «милостивцями».

Шевченко в поемі славить доблесті народів Кавказу й провіщає світле майбутнє борцям за визволення. Запоруку цього він бачить в єднанні народів.

Оспівуючи єдність народів як оплот свободи й щастя, Шевченко створив у тій же поемі образ безсмертного Прометея – символ народної могутності й свободи. Поетові близькі й зрозумілі були слова Пушкіна, звернені до Міцкевича, – «про ті часи грядущі, коли народи чвари відметуть й з’єднаються в одну сім’ю велику». Але Шевченко поглибив політичний зміст цього заповіту Пушкіна й виступив від імені пригноблених і поневолених царизмом народних мас прямим викривачем самодержавства, його політики.

Гнівна й нещадна інвектива на адресу царизму, що прозвучала в поемі «Кавказ», – це не лише усвідомлення невтішної дійсності. Це «прорив» у майбутнє, це й безприкладний виклик царизму, який порушив безпросвітний морок нестерпного гніту. Це подвиг поета, бо, за влучним висловлюванням П. Г. Тичини, вміти «за всіх сказать, за всіх переболіти» душею – є героїчне діяння поета.

Шевченко – противник реакційного панславізму, ідеолог і співець демократичного майбутнього слов’янства

5

Творчий геній Шевченка завжди дивився вперед. А в сучасному він умів роздивитися, зрозуміти й виділити найважливіше й значне. В середині ХІХ ст. гострою міжнародною проблемою стояло слов’янське питання. У ті роки кипіли пристрасті й теорії слов’янофілів, які мріяли про об’єднання слов’ян під егідою царя, стикались з протиставленими їм по глядами демократично настроєних людей 40-х років.

Шевченко, розвиваючи гуманістичну традицію декабристів, проголосив у поемі «Єретик» (1845) ідею єдності слов’ян на основі вільного братерства й рівноправності у вигляді демократичної федерації, ідею, що її обстоював революційно-демократичний табір того часу.

Не погоджувався Шевченко й з панславізмом кирило-мефодіївців, які суперечливо розв’язували слов’янське питання то як федеративний союз, то як монархію, підтримувану релігією.

Неясну мрію про щасливе єднання слов’ян, яка намітилась у «Гайдамаках» («Нехай житом, пшеницею, як золотом, покрита, нерозмежованою останеться навіки – од моря до моря – слов’янськая земля»), він доповнив побажанням про припинення міжусобиць між слов’янами й кликав мудрого вождя з середовища слов’ян, щоб «погасить пламеннник раздора и слить воедино любовию и братством могущественное племя». Не зовсім чітку формулу – «Нерозмежована слов’янськая земля» – Шевченко замінює в поемі «Єретик» поетичним образом багатоводного моря, куди зливаються «слов’янськії ріки».

Плідну ідею декабристів, вільну від націоналістичного розбрату, від протиставлення культури Заходу слов’янам, Шевченко поєднав з близькою Бєлінському теорією вільного й рівноправного слов’янського союзу. В своїй концепції він виходив з можливості використання єднання слов’янства для революційно-визвольної боротьби проти феодальнопоміщицького ладу, проти будь-якого гноблення й поневолення.

Заклики Шевченка до єднання слов’янських народів зустріли свого часу палкий відгук серед слов’ян. Болгарські письменники в листі на адресу Спілки письменників СРСР у 1939 р. відзначили цю історичну заслугу Кобзаря: «Частина вогню, що палахкотіла в поезії Шевченка, перейшла в плоть і кров болгарського народу в епоху його національновизвольної боротьби».

Про історичну прогресивність поглядів Шевченка на майбутнє слов’ян справедливо сказав у наші дні угорський дослідник Геза Кепеш: «У питанні про братерство слов’ян він пішов далі за своїх учителів, він не просто закликав до національного об’єднання, а й до визволення пригноблених верств усіх слов’янських народів. Єдність слов’ян проголошувалась ним в ім’я утвердження справедливості й свободи на землі. Слов’яни повинні стати синами свободи й нести повсюди мир і щастя».

У поемі «Єретик» Шевченко виступив співцем усіх слов’янських народів, піддав різкій критиці ворожу діяльність підступної німецької реакції – баронів, герцогів і дюків. Героєм поеми виступає носій ідеї національно-визвольної боротьби проти гніту з боку німецького бюргерства й капіталізму. В цій поемі Шевченко змалював бурхливе море чеського народного руху, на чолі якого стояв Ян Гус. Сучасникам було ясно, що крізь призму історичної поеми Шевченко затаврував політику агресії й тиранії, з допомогою якої Ватикан і папа Григорій XVI розправились з «Молодою Італією», з революційними карбонаріями. Гордий образ славного сина Чехії, що загинув на вогні за свободу й правду, став символом національно-визвольної боротьби проти будь-якого гніту, агресії й експлуатації в ім’я свободи й рівності. В особі Гуса дано образ войовничого гуманіста, стійкого поборника народної правди, який сміливо виступив за пригноблений народ проти «кровожерливих звірів в овечих шкурах». У поетичних гімнах Шевченка во славу чеського народного героя – борця за свободу народу – світова література має одне з найглибших художніх узагальнень. Сучасні вчені багатьох країн розцінюють цю поему як своєрідний вияв національного слов’янського генія, який збагатив уяву людства про його історичний шлях, створивши образ борця за ідею рівності й братерства.

Ідея поеми Шевченка історією розширена і стала звучати в свідомості всього прогресивного світу як ідея боротьби за визволення всього людства, як ідея, що мобілізує пригноблені маси на боротьбу, як фактор, що прискорює хід історії.

У таких узагальненнях Шевченка можна бачити передчуття майбутніх загальнолюдських зв’язків та шукання шляхів до справді гуманістичного розв’язання пекучих питань історії. В похмурі часи царизму побачити й оспівати зорю вільного єднання народів – це великий внесок в історію.

Спільність Шевченка з поетами слов’янського світу, зокрема з чеськими, встановлена проф. Ю. Доланським, який простежив спільне у Шевченка і таких поетів, як Карел Гавлічек Боровський (у поемі «Хрещення святого Володимира», 1844 – 1854) і Йозеф Каетан Тил (трагедія «Ян Гус»).

При спільності ідейних позицій існують, звичайно, відмінності в стилі і тональності творів цих поетів. Наприклад, у викритті деспотизму – гнів у Шевченка, насмішка й гумор – у Гавлічека. Висловлені в поетичній формі ідеї не вмирають і, народжені на національному ґрунті, можуть стати елементами світового культурного спілкування і свого часу, і в майбутньому.

Тарас Шевченко – провісник революції, світоч людства

6

Шевченка з прогресивним людством зближувала й зближує ідея боротьби за визволення, ідея народної революції, якій він служив з непоборною стійкістю. Недарма А. В. Луначарський переконливо сказав: «Шевченко передусім належить до трудящих класів свого народу, але разом з тим є святим поетом революційних низів усього світу».

Ще в 70-х роках російська демократична критика відзначала близькість Шевченка й Петефі як авторів творів, овіяних революційним диханням.

Шведський історик літератури і критик А. Єнсен у 1916 р. писав, що межі слави Шевченка розкинулись надзвичайно широко: «Його ім’я справедливо належить всесвітній літературі… бо Шевченко був не лише національним поетом, а й універсальним за духом світочем людства». Високо оцінюючи поеми «Сон», «Кавказ», критик за одну поезію «Лілея» ставить Шевченка поряд з Гете.

Проголосивши в одну з річниць грудневого повстання – 14 грудня 1825 р. – в посланні «І мертвим, і живим…» шлях революції як єдиний шлях до волі, український Кобзар до кінця днів своїх лишався провісником революції.

Ідея боротьби за свободу, боротьби проти будь-якої експлуатації й гніту, ідея революції, що відображала найглибше розуміння корінних інтересів загальнонародного світового руху незмінно осявала творчість українського Кобзаря. Шевченко то алегорично, то безпосередньо й на весь голос сміливо провіщав сучасникам і заповідав нащадкам цей постулат доби.

Десятирічне заслання не зламало поета. Після повернення з нього, в 60-х роках, Шевченко виступає таким же полум’яним співцем народної революції, безстрашним борцем проти царсько-поміщицького ладу, захисником високої ідеї братерства народів, політичним однодумцем борців за свободу всіх народів-слов’ян, народів Заходу (французів, італійців, угорців) і народів Сходу (Казахстану й Китаю). Всі ці виступи прозвучали в «невольничій поезії» періоду заслання й художньо яскраво і ще з більшою силою революційного пафосу – в поезії 60-х років.

Шевченко володів, за словами М. Горького, «відчуттям майбутнього». І в 60-х роках поет, закликаючи до революції, висловлював певність, що на зміну царизму прийде демократичний лад:

Шевченко не вважав царсько-поміщицький лад непорушним. Революційний переворот пророкував поет прибічникам царизму:

Вникаючи в твори Шевченка, ми ніби торкаємось джерел того, чим і сьогодні живе людство. Панівна ідея нашого часу – це боротьба за людину та її творчу волю, за «людське, велике людське» – хіба не попереджена вона в мрії Кобзаря про такий лад, коли

У 1914 р., в дні сторічного ювілею з дня народження Шевченка, газета канадських українців «Гайдамаки» писала: «Як геній вищим духом, оспівав Шевченко два найвищих ідеали: «Україна без холопа і без пана» й ідеал добра найкращого на світі, ідеал міжнародного братерства пролетаріату».

Не менш глибоко ввійшла ця ідея в свідомість сучасних письменників. Болгарин Людмил Стоянов сформулював її так: «Велике значення Шевченка не лише для України чи Росії, а й для всіх слов’янських народів, для всієї світової культури. Шевченко не з тих поетів, про яких ми згадуємо в зв’язку з якоюсь ювілейною датою. Він з тих творців, справи яких – прапор цілої епохи, провісник майбутнього».

Усі питання віку, виражені в поезії Кобзаря з винятковою проникливістю й глибиною в високоестетичному відбитті, були по суті історично непорушними закономірностями, живими й дійовими для розвитку української й світової літератури. Поетична проникливість допомогла великому поету побачити в дні теперішньому день прийдешній, написати твори, що не втратили свого художнього значення й тоді, коли життя, що їх породило, відійшло в минуле, коли їх час був відтіснено новим. «У справді народному творі, – сказав І. Бехер, – є не лише сьогоднішнє».

У Шевченкові вражає не лише сила історичного передбачення, а й здатність надати здобутим цінностям поетично яскравої форми.

Шевченко свої ідеї, відкриття зігрів промінням свого таланту й перетворив їх у перлину поезії, у високе мистецтво, підніс на височінь, якої досягають лише генії світової літератури.

Естетичну значимість поезії Шевченка й для нашого часу підтвердив давній друг Радянського Союзу англійський письменник Джек Ліндсей. У передмові до своїх перекладів з Шевченка він пише: «Я перекладав вірші Шевченка з великим задоволенням. Як мені здається, я правильно відчув основну якість шевченківського вірша, простоту, точність опису й силу почуття. Я прагнув передати цю якість».

Невмируща чарівність поезії Шевченка й неминуще значення ідейно-естетичних цінностей, внесених генієм Шевченка в культуру світу, очевидні117.

ШЕВЧЕНКО-ХУДОЖНИК118

Доповідь голови правління Спілки художників України народного художника СРСР В. І. Касіяна

Геніальний поет-революціонер і художник-реаліст Тарас Григорович Шевченко належить до найвидатніших діячів світової культури. Він дорогий трудящим як автор творів, сповнених безмежної любові до пригноблених і священного гніву до поневолювачів, незламної віри в творчі сили народу і торжество людського щастя.

Т. Г. Шевченко – геніальний народний митець

Ще за життя поета високу оцінку його творчості дали російські революціонери-демократи Чернишевський, Добролюбов, Герцен. Після його смерті Карл Маркс, читаючи французькою мовою книжку М. Драгоманова про Шевченка, підкреслив у ній слова: «Тарас Шевченко є сином народу в повному розумінні цього слова. Більш ніж хто інший він заслуговує на титул народного поета». А через кілька років марксистська критика устами Г. Плеханова назавжди закріпила за Шевченком славу одного з «найбільших народних поетів, яких тільки знає історія всесвітньої літератури».

З таким же правом ми називаємо Шевченка і великим народним художником у повному розумінні цього слова.

Тарас Шевченко виріс, сформувався як художник на ґрунті російської художньої культури. В ідеях і тематиці творів Шевченка-художника відбились настрої пригноблених і закріпачених мас не тільки України, а також думи й сподівання трудового народу різних національностей Росії.

Одночасно з Федотовим він стверджував критичний реалізм як новий, передовий напрям у російському образотворчому мистецтві того часу. У кращих своїх творах останніх років, особливо в серії «Притча про блудного сина», цій гнівній притчі на самодержавство, Шевченко виступав як попередник художників-передвижників.

У листі до редактора журналу «Народное чтение» Шевченко писав: «Історія мого життя становить частину історії моєї батьківщини». Ці слова є ключем до розуміння творчої діяльності Шевченка – художника і поета.

Історія України – одна з провідних тем художньої творчості Шевченка

Уже з перших років свого учнівства в Петербурзі «у кімнатного живописця» Василя Ширяєва, відвідуючи рисувальні класи Товариства заохочування художників, молодий кріпак Шевченко звертався і до тем з історії своєї батьківщини. Він прагнув передати в своїх композиціях найпотаємніші думи і мрії українського народу, правдиво показати його життя і побут, відтворити образи його героїчного минулого.

Різноманітною є тематика творів Шевченка раннього періоду. У ній виділяється акварельна композиція 1841 р. «Циганка-ворожка», відзначена радою Академії мистецтв срібною медаллю. Це були вже підходи до найбільшого за розміром полотна художника – «Катерина», в якому гостра соціально-викривальна тема вперше прозвучала на весь голос в українському і російському мистецтві. Шевченко розкрив трагічну долю української дівчини-кріпачки, яку занапастив офіцер-поміщик. У художньому виконанні картини, в її композиційному і кольоровому вирішенні немало умовного, що пояснюється впливом академічної школи. Однак за своїм ідейним напрямом ця картина є важливою віхою в історії українського мистецтва, новим словом у становленні принципів народності і критичного реалізму.

Заповітне прагнення художника – розповісти правду про рідну Україну, її історію й красу

Навесні 1843 р., після 14-річної розлуки, Шевченко відвідав Україну. Тут під впливом баченого і пережитого в Шевченка виник задум організувати періодичне художнє видання «Живописная Украина». Після приїзду до Петербурга він з ентузіазмом взявся за його здійснення. Естампи, виконані в техніці офорта, повинні були виходити окремими випусками з пояснювальним текстом. Шевченко перший з українських художників поставив собі завдання великого патріотичного значення, а саме – познайомити передових людей Росії з життям і побутом українського народу, з чарівною красою української природи.

Та не вдалося йому повністю здійснити свій задум: арешт і заслання перервали роботу. У 1844 р. вийшов тільки перший і єдиний випуск «Живописной Украины», що складався з шести офортів.

Історизм, народність, правдивість і художність «Живописной Украины»

В одному з них – «Дари в Чигирині 1649 року» – Шевченко показав події, які передували возз’єднанню України з Росією. На офорті бачимо трьох послів – російського, турецького і польського – з дарами гетьману Богданові Хмельницькому. Досить поглянути на розгублену постать турка, на похмурого польського посла, щоб зрозуміти всю безнадійність їх дипломатичної місії. Гострою психологічною характеристикою персонажів Шевченко показує, що воля українського народу возз’єднатися з російським була взаємно бажаною і що саме Богдан Хмельницький був виразником цієї волі. В офорті історія України розкривається з реалістичних і демократичних позицій. Саме тому він і вважається першим твором на історичну тематику в українському образотворчому мистецтві.

Багато сюжетів з життя знедоленого народу жило в творчій уяві автора «Живописной Украины». Він змалював найближче, найрідніше його серцю. «Хата батьків Шевченка в Кирилівці…» – у ній минуло його безрадісне сирітське дитинство, у ній його серце вперше защеміло від людської несправедливості, яка ґрунтувалась на пануванні поміщиків-кріпосників. Мріючи про щасливе життя простих людей, Шевченко збирав натурні зарисовки до картини «Селянська родина». Ця картина зігріта великою любов’ю до народу, від неї віє людяністю і лірикою простого життя.

В офортах «Старости» і «Судна рада», створених у наступному році, звучать уже соціально-викривальні мотиви.

«Старости» – простонародна сцена сватання. Здається, звичайна побутова картина – народний звичай. Однак коли пригадати, що в закріпачених селах примусове одруження з волі пана було звичайним явищем, то стане зрозуміло, який глибокий соціальний смисл вклав Шевченко в офорт, захищаючи вільний вибір молодого і молодої.

В «Судній раді», на перший погляд, теж зображена проста жанрова сценка – старовинний народний звичай, що зберігся з давніх часів, – громадський суд. Але який глибокий смисл закладено в цій сцені! В Росії – країні дикої сваволі – єдиним суддею селян був їх володар – поміщик. Передові уми миколаївської Росії рішуче виступали проти цієї сваволі. Ось чому офорт Шевченка, де показано народний гласний суд, був твором глибоко актуальним для свого часу. Справедливий народний суд протиставляється тут продажному офіційному царському суду. Ще гострішою є соціальна спрямованість офорта «Казка». Тут під казковою оболонкою ховається зла сатира на миколаївську солдатчину.

До першого випуску «Живописной Украины» увійшли також два пейзажі, створені на основі натурних зарисовок «У Києві» і «Видубецький монастир у Києві».

Офортами «Живописной Украины» Шевченко заклав основи критичного напряму в українському мистецтві, і в цьому їх велике значення. «Живописная Украина» є важливою віхою в історії не тільки української і російської естампної графіки: ми не знаємо нічого подібного і в графічному мистецтві сусідніх народів Східної Європи.

Шевченко ілюструє твори видатних російських письменників

Ще будучи учнем Академії мистецтв, Шевченко брав участь в ілюструванні кращих російських видань того часу. У 1840 р. він створив прекрасну акварель «Марія» на тему поеми Пушкіна «Полтава», а навесні 1841 р. ім’я Шевченка вже стоїть поряд з іменами Карла і Олександра Брюллових, Федора Толстого, Андрія Сапожникова та інших визнаних художників у виданні «Сто русских литераторов». Через рік Шевченко виконав першу взагалі ілюстрацію до гоголівського «Тараса Бульби» – «Зустріч Тараса Бульби з синами». Важливо відзначити, що Шевченко як ілюстратор творчо об’єднується з групою художників Росії, які заклали основи російської книжної графіки.

Навесні 1845 р. Шевченко закінчив Академію мистецтв і повернувся на Україну. Подорожуючи по рідній землі як співробітник Київської археографічної комісії, Шевченко виконав численні натурні зарисовки й акварелі історичних та архитектурних пам’яток, створив кілька олійних портретів.

Але недовго довелось Шевченкові жити й працювати на Україні. Як відомо, 5 квітня 1847 р. він був заарештований і засланий рядовим солдатом у далекі Закаспійські степи.

На вирокові цар Микола І власноручно написав: «с запрещением писать и рисовать»119. Заборона писати й малювати була жорстоким ударом для поета і художника, який був у розквіті творчих сил. І все ж у своїй, як він говорив, «незамкнутій тюрмі» Шевченко за десять років створив велику кількість чудових творів, сповнених глибокого змісту. Його художня майстерність стала досконалішою, а думка, закладена в них, гострішою і глибшою. У цих творах Шевченко постає перед нами як однодумець і соратник великих революційних демократів.

Художник Шевченко досягає попри заборону вершин творчості в царському засланні

Твори періоду заслання можна поділити на три групи: портрети, пейзажі і жанрові композиції. З портретів – найцікавіші автопортрети. Треба зазначити, що протягом свого життя Шевченко створив велику кількість автопортретів. Усі вони становлять найцінніший матеріал для дослідження життєвого шляху художника.

Прикомандирований солдатом вартової роти до експедиції Бутакова120, яка протягом 1848 – 1849 рр. досліджувала береги Аральського моря, Шевченко був і художником цієї експедиції. Під час походу в гори Кара-Тау і пізніше, під час перебування в Новопетрівському укріпленні, Шевченко виконав багато акварельних пейзажів. Ці пейзажі приваблюють нас зрілістю реалістичної майстерності. В них немає й тіні тієї умовності, яка була властива академічній школі пейзажного живопису.

Сама природа Казахстану з його безкраїми далями підказала Шевченкові колорит і композиційне вирішення пейзажів. У відомій акварелі «Новопетрівське укріплення з Хівинського шляху» Шевченко зобразив форт, в якому провів сім тяжких років. З напрочуд вірним відчуттям природи Середньої Азії Шевченко зобразив опалений сонцем, ніби заснулий безкраїй степ, серед якого самотньо височить розташоване на пагорбі укріплення. Хмара, що нависла над землею, не тільки підкреслює безмежність простору, а й ще більше підсилює почуття безлюдності, пустелі.

Значне місце в творчості Шевченка періоду заслання займають твори жанрової тематики. Придивляючись очима друга до життя й побуту людей, яких самодержавство називало інородцями, Шевченко побачив те, що знав з дитинства на Україні – соціальний і національний гніт.

«Перший національний казахський художник»

У сепії «Казахські діти-байгуші» Шевченко зобразив на другому плані себе. Впадає в око сумний, співчутливий погляд автора. Цей автопортрет, включений у жанрову сценку, дав художникові можливість показати своє ставлення до знедолених дітей, до простого казахського народу, приреченого царизмом на голод і вимирання. У сепії «Казашка Катя» Шевченко зобразив дівчину із світильником у руці перед дерев’яним надмогильним пам’ятником. У яскраво освітленому обличчі дівчини художник любовно, з великою симпатією передав її душевну чистоту.

До Шевченка ніхто так правдиво не зображав у мистецтві життя і побут казахського народу. І казахський народ, який не мав до Великої Жовтневої соціалістичної революції свого образотворчого мистецтва, з повагою і вдячністю називає Шевченка своїм першим національним художником.

«Притча про блудного сина» – одна з вершин майстра живопису

В останні роки заслання Шевченко створив один з головних своїх художніх творів – серію малюнків «Притча про блудного сина». Твори цієї серії вражають глибиною думки, критичною гостротою, з якою художник засудив пороки дійсності, що його оточувала. За задумом Шевченка, «Притча про блудного сина» повинна була стати сатирою на дикі звичаї російського купецтва, але вона переросла в гнівне викриття всього феодально-кріпосницького ладу, що морально й фізично калічив людей. В одному з творів цієї серії – «Кара колодкою» – зображений на фоні казарми Новопетрівського укріплення герой «Притчі» з кляпом у роті сприймається як символ народу, позбавленого голосу. В іншому, незакінченому творі – «Кара шпіцрутенами» – протест Шевченка проти дикої сваволі досягає найбільшої сили. Ніхто з художників на Україні і в Росії до Шевченка не підіймався до такої височини соціального протесту.

У «Щоденнику», в повістях і передусім в автобіографічній повісті «Художник» містяться дуже важливі висловлювання поета про мистецтво. Шевченко виступає переконаним реалістом. Гостро критикуючи ідеалізм, він утверджує природу, життя як основу художньої творчості. В той же час він рішуче виступає проти сліпого копіювання природи, тобто натуралізму. Найвищий витвір природи – людину Шевченко проголошує головним об’єктом мистецтва.

У безпосереднім зв’язку з цим матеріалістичним розумінням мистецтва є і його погляд на роль мистецтва в суспільстві. Вищим покликанням художника він вважає служіння людям.

Мистецьке багатство художника Шевченка

Усе найкраще, що було створено Шевченком після заслання, виконано переважно в техніці офорта з акватинтою. Виняток становлять лише деякі автопортрети і портрети, виконані в живопису і малюнку. Серед останніх виділяються чудові «Портрет артиста Щепкіна» і «Портрет Айри Олдріджа» – видатного негритянського актора. Досить порівняти ці портрети з портретами ранніх років, щоб переконатися, як незмірно зросла реалістична майстерність Шевченка. За сміливістю, свободою почерку, за глибиною психологічної характеристики ці портрети можна поставити поряд з кращими портретами майстрів другої половини ХІХ ст.

У мистецтві офорта Шевченко досяг таких надзвичайних успіхів, що по праву здобув славу першого офортиста Росії. Художники, друзі Шевченка, називали його російським Рембрандтом, а імператорська Академія мистецтв присвоїла йому почесне звання академіка гравюри.

Влітку 1859 р., в дні останнього перебування на Україні, Шевченко створив лише невелику кількість зарисовок. За ним було встановлено таємний жандармський нагляд. У таких умовах нічого було й говорити про будь-яку бажану спробу натхненної творчості. Але й те, що зміг створити Шевченко, являє для нас величезний інтерес. Його твори, виконані на Україні, за силою майстерності й реалістичної виразності набагато випереджають свій час і можуть бути сміливо поставлені поряд з видатними творами найпередовіших російських майстрів-реалістів кінця ХІХ ст.

Геніальний поет, полум’яний патріот і мислитель-гуманіст Шевченко є одночасно основоположником народності й критичного реалізму в українському образотворчому мистецтві.

Міцно зв’язана з дійсністю того часу творчість Шевченка, що виросла на ґрунті визвольної боротьби народів Росії, всією суттю спрямована в майбутнє. Справжнім покликанням Шевченка і як поета, і як художника була його революційна боротьба за щастя трудящих.

Художня спадщина Шевченка мала величезний вплив на подальший розвиток українського мистецтва. Мов той маяк, вона вказувала справжній перспективний шлях наступним поколінням митців. Однак демократичні традиції реалізму й народності в творчості Шевченка спочатку частково сприйняли тільки його демократичні сучасники І. Соколов121, Л. Жемчужников та К. Трутовський.

У творчості радянських художників живуть і розвиваються життєдайні традиції Шевченка-художника.

Як і вся творча спадщина Шевченка, його твори живопису і графіки безсмертні. Вони житимуть у віках, нагадуючи людству про те, який творчий подвиг для блага трудящих здійснив великий син українського народу122.

ДОВГОЛІТНЯ ВІРНА ДРУЖБА ВЕЛИКИХ СИНІВ УКРАЇНИ

У домівці щирого, незмінного друга Шевченка – М. С. Щепкіна

Дещо порушуючи послідовно-академічний характер розповіді, перервемо її свідченнями одного з друзів і сучасників Тараса Григоровича Шевченка, спогадами рідних його великого друга й соратника – неперевершеного майстра сцени Михайла Семеновича Щепкіна. Здається, таке виправдано тим, що дружба між цими видатними особами пройшла крізь все їхнє славне, але часами гірке життя.

Правнучка М. С. Щепкіна, відома письменниця Тетяна Львівна Щепкіна-Куперник починала спогади про свого предка – широкознаного й улюбленого в Росії актора – природно, згадуючи його людські та професіональні уподобання. Розповідаючи про атмосферу, що панувала в театральному домі, вона писала: «… Шевченко говорил: «У Щепкина во всём поэзия, даже домашний доктор – поэт». Или украинские стихи Шевченко и вслед за ними такие горячие речи, что обеспокоенный будочник заглядывал через забор… Любимыми друзьями Щепкина были его земляки: сперва Гоголь, а потом Шевченко.

Дружба его с Шевченко стоит того, чтобы отдельно рассказать о ней.

К началу сороковых годов Щепкин переживал тяжёлое время в смысле творческом. Он уже успел отпраздновать пышный пир на празднике искусства, сыграв «Горе от ума» и «Ревизора». Как говорится, «отведав сладкого, не захочешь горького», и тот репертуар, который держался тогда в драматическом театре, удручал его. С годами всё повышались и его требования к себе и его требования к искусству…

Не лучше обстояло и со стихами. Щепкин любил стихи и читал их великолепно. В русской поэзии тогда уже был Пушкин, который озарил её невиданным блеском, преобразил русское стихосложение, обогатил русский язык. Но вслед за ним явилось много стихотворцев, принявших его урок чисто механически. Большинство из них забыто всеми, кроме литературоведов… И вдруг Щепкин, в доме которого следили за новинками, получил маленькую, скромную на вид книжку: «Кобзарь» Т. Шевченко на украинском языке. Свежесть чувства, простота, музыкальность напева живо напомнили Щепкину песни милой ему Украины. Вместе с тем он почувствовал, что Шевченко не подражает народным песням, – наоборот, его стихи должны стать народными песнями. Стихи сразу очаровали Щепкина, и он один из первых угадал в Шевченко будущего великого поэта. Он стал пропагандировать в литературных и профессорских кругах Москвы (в которых всегда был желанным гостем) стихи молодого поэта и читал их постоянно. Особенно хорошо, говорят, читал он «Думы мои, думы мои, лыхо мени з вамы» – одно из первых стихотворений Шевченко.

Джерела солідарності видатних сучасників

Когда Щепкин узнал, что Шевченко, подобно ему, из крепостного звания, и только каких-нибудь два-три года назад его выкупили на волю, он всецело понял ту боль и тоску, что слышались в песнях поэта, и горячо захотел с ним познакомиться. В первый же приезд Шевченко в Москву земляки, с которыми Щепкин никогда не терял связи, привели поэта к Щепкину, и начало их знакомства было и началом их дружбы. Это было в 1843 году. Шевченко сразу подпал под обаяние Щепкина. Щепкину было тогда пятьдесят пять лет, Шевченко – двадцать девять. Пылкий неуравновешенный поэт поддался благотворному влиянию светлой природы Щепкина. Он быстро стал звать его «батьку» – и это не было пустым словом: Щепкин полюбил его как сына. Они пользовались каждой возможностью встречи: ехал ли Шевченко через Москву на Украину, приезжал ли Щепкин на гастроли в Киев. У Шевченко скоро не стало секретов от своего «великого старого друга». Он рассказал ему всю свою жизнь…

К этому периоду относится стихотворение Шевченко «Пустка», посвящённое Щепкину:

В юности Шевченко учился живописи в петербургской Академии художеств. Попутно с любовью к живописи у Шевченко явилась потребность выражать свои мысли и чувства в стихах. Он уже в детстве, в деревне, запрятавшись в бурьян, пел свои песни, обливая их слезами. Он долго не верил, что из него выйдет поэт, и друзья уговаривали его не бросать живописи. Но в 1840 году он решился издать «Кобзарь», а спустя год вышла его поэма «Гайдамаки», сразу выдвинувшая его в ряды лучших поэтов. Окончив академию, Шевченко уехал на родную Украину. Картина его угнетённой родины заставила поэта всецело дать волю своим революционным настроениям. Он быстро вырос как поэт-революционер в огромную силу. Это кончилось, как и надо было ожидать, пожизненной ссылкой рядовым в Оренбургский край, и – что было для поэта ужаснее ссылки – Николай І на приговоре написал своей рукой: «Под строгий надзор с запрещением писать и рисовать».

Когда весть об этом достигла Москвы, Щепкин был как громом поражён. Он знал, что с долей крепостного могла сравниться только участь солдата.

Никакие хлопоты не помогли. Шевченко протомился в ссылке десять лет.

При каждой редкой оказии друзья помогали ему. Щепкин был одним из них. Дружба их не охладевала за эти десять лет.

Зустріч після десятирічного заслання

Николай І умер, Александр ІІ сперва не желал прощать Шевченко, «оскорблявшего его родителей», но потом ему пришлось уступить общественному мнению: Шевченко подпал под общую амнистию и получил дозволение выехать в Нижний. Одним из первых, о ком он справлялся в письме к Максимовичу, был Щепкин. «Жив ли мой старый друже, с душой молодой, как у ребёнка? – и, узнав, что жив, написал ему из Нижнего (от 12 ноября 1857 года):

«Друже мой давний, друже мой единый! Из далёкой киргизской пустыни, из тяжкой неволи, приветствовал я тебя, голубь мой сизый, щирыми сердечными поклонами. Не знаю доходили ли они до тебя, до твоего щирого, великого сердца? Да что из того, если и доходили? Как бы то нам увидеться, как бы то нам хоть часок один посмотреть друг на друга, хоть часок поговорить с тобой, друже мой единый? Я ожил бы, я напоил бы своё сердце твоими тихими речами, как животворной водой!»

Достойно внимания, что этот образ речи Щепкина – животворная вода – повторяется у него: первый раз он встречается тринадцать лет назад в его стихах «Пустка». В упомянутом письме он мечтает о том, как им повидаться, но прибавляет: «Я теперь в Нижнем на воле – на такой воле, как собака на привязи…» – и спрашивает, нет ли у Щепкина под Москвой какого-нибудь уголка, где им можно было бы встретиться. Щепкин немедленно отвечает ему и зовёт его на дачу своего сына. Но узнав, что Шевченко не разрешают ехать и под Москву, Щепкин решил поехать к нему в Нижний. Артисту было тогда 70 лет. Поездка в Нижний лошадьми – тогда ещё не было железнодорожного пути из Москвы в Нижний – в мороз и вьюгу была подвигом. Но Щепкин не испугался этого. Он вообще не знал страха – ни физического, ни нравственного. И теперь он, не думая ни о чём, собирался к своему другу.

Хвилююча зустріч у Нижньому

Когда старик приехал, друзья бросились друг другу в объятия, и оба разрыдались так, что долго не могли вымолвить ни слова.

Щепкин прожил у Шевченко шесть дней. Эти дни остались в памяти поэта как великая радость. В письме к А. И. Толстой он писал: «Какая свежая поэтически натура. Великий артист и великий человек. И с гордостью говорю: самый нежный, самый искренний мой друг, я бесконечно счастлив. Проводив Михаила Семёновича, я долго не мог придти в себя от этого переполненного счастья…»

Шевченко написал в своём «Дневнике» после отъезда Щепкина: «В 12 часов ночи уехал Михаил Семёнович. Шесть дней. Шесть дней полной радостно-торжественной жизни. И чем я заплачу тебе за это, мой старый, мой единый друже? За эти радостные, сладкие слёзы?.. Любовью? Но я люблю тебя давно, да и кто, зная тебя, не любит!.. Чем же?..»

Ставлення Шевченка до вимогливого товариша й друга

Зная пылкую натуру Шевченко, Щепкин боялся за своего друга и вскоре после своего отъезда писал ему: «Не вытерплю, скажу: ты, кажуть, дуже кутнув!.. никакая пощёчина меня так бы не оскорбила. Не щадишь ты ни себя, ни друзей своих… Не набрасывай этого на свою натуру и характер: я этого не допускаю: человек только и отличается от животных, что у него есть воля». Шевченко обыкновенно очень нетерпимо относился к таким упрёкам, вспоминая слова Сальери о Моцарте как о «гуляке праздном». Но к упрёку старика он отнёсся иначе. Он оправдывался, что слухи неверны, и прибавляет: «А тебе – великое-превеликое спасибо за щирую любовь твою, мой голубь сизый, мой друг единый. Я аж заплакал на старости лет, как прочитал письмо твоё, полное самой чистой, неподкупной любви…»

По дорозі з заслання Шевченко прибуває в Москву

Шевченко, наконец, вырвался из Нижнего благодаря хлопотам президента Академии художеств. Поздно вечером он приехал в Москву, взял в гостинице рублёвый номер, но уже в семь часов утра отправился отыскивать своего друга к «Старому Пимену», где тот тогда жил. Шевченко приехал совсем больным, и пришлось ему, по крайней мере на неделю, засесть дома. «Заточение и пост», которыми он был очень недоволен, скрашивались дружескими беседами. Лечил его домашний доктор Щепкиных… а Щепкин ухаживал за ним, как за ребёнком, приглашал для него певицу, чтобы та пела его любимые украинские песни. В эти дни невольного заточения Шевченко рисовал портрет Щепкина. Постепенно больной стал поправляться и начал выходить из дома. Тут Щепкин вызвался показать ему Москву. В то время Великим постом спектаклей в театрах не было, и он был свободен. С утра они выходили из дома. Две характерные фигуры: маленький, круглый, светло улыбающийся Щепкин, которого почти все прохожие узнавали и приветствовали (даже извозчики, величавшие его по имени-отчеству), кто поклоном, кто улыбкой, и суровый, с густыми бровями Шевченко в смушковой шапке и смазных сапогах. Не взирая на воду и грязь, они обходили пол-Москвы. Шевченко любовался Кремлём, но порицал за неудачную архитектуру храм Спасителя, который, по его словам, «точно толстая купчиха в золотом повойнике, остановился среди Москвы белокаменной».

Зустрічі Шевченка й Щепкіна з друзями й знайомими

По пути заходили к друзьям и знакомым. Всюду радостно принимали их, не знали, чем угостить, чем одарить. Якушкин123 подарил Шевченко портреты Новикова124 и декабриста Волконского125, семья Станкевичей – стихотворения Тютчева, Кетчер – все свои издания. У артиста Шумского их угощали сливянкой и вестфальской ветчиной, у Аксакова – украинскими песнями. Обедали у Николая Михайловича Щепкина, сына Михаила Семёновича, издателя и крупного общественного деятеля. Там Шевченко встретился с «молодыми литературными знаменитостями» того времени. Шевченко встретили как родного. «И за всю эту великую126 радость я обязан моему великому другу Михаилу Семёновичу», – записывает он в свой дневник 24 марта 1858 года. Так пролетело время в Москве. Это были одни из немногих вполне счастливых страниц жизни Шевченко.

В мае Щепкин приезжал на гастроли. В течение этих дней он читал у Толстых, по просьбе Шевченко, «Скупого рыцаря». По словам Шевченко, читал он так, что «слушатели видели перед собой юношу пламенного, а не семидесятилетнего старца… Гениальный актёр – и удивительный старик!»

Эти годы и для Щепкина были последними счастливыми годами»127.

Марієтта Шагінян про українського поета-революціонера

Захищаючи присвячену Тарасу Григоровичу Шевченку докторську дисертацію у святкові дні відзначеного усією нашою тодішньою країною 130-річчя його народження128, Марієтта Сергіївна відзначила: «Мы видим, как на протяжении ста лет со дня выхода «Кобзаря» поэтика Шевченко заинтересовывает не только критиков, но и переводчиков, биографов, комментаторов поэта. Все они сознательно или бессознательно участвуют в поисках секрета его большого эмоционального действия на слушателей и в подкрепление того первого слова, каким, как будто, даётся его разгадка. Слово это – «народность».

М. Шагінян з’ясовує, переборюючи досить поширене явище, властиве різним інтерпретаторам творчості Шевченка, які вкладають у це визначальне слово теж різне, але шаблонне твердження. «И вплоть до десятых годов ХХ века это определение не только всеми повторяется, но и всё больше принимает форму простого уравнения: Шевченко равен народной поэзии, Шевченко абсолютно народен, и, наконец, у Шевченко почти нет стиха, подобно которому нельзя было бы найти в сборниках украинских народных песен… Иначе сказать, понятие «народность» всё больше и больше суживалось, покуда не превратилось – перед самой революцией – в вопрос отвлечённых «формы» и «темы»…»129.

Що означає поняття «народність». Пушкін і Шевченко – однодумці

М. Шагінян прояснює й те, як розумів народність геніальний однодумець свого послідовника Тараса Шевченка – Олександр Сергійович Пушкін.

Основоположник великої російської літератури написав задовго до виходу в світ «Кобзаря»… але, на превеликий жаль, залишив незакінченою статтю «О народности в литературе». Неповна сторінка друкованого тексту насичена властивими Олександру Сергійовичу зацікавленими принциповими роздумами… «С некоторых пор, – стверджував О. С. Пушкін, – в произведениях вошло в обыкновение говорить о народности, требовать народности, жаловаться на отсутствие народности в произведении литературы, но никто не думал определить, что разумеет он под словом народность». Олександр Сергійович Пушкін встиг визначити два основні трактування цього поняття, які належали, щоправда, далеким від справжньої народної поезії особам, а також з’ясувати їхню неспроможність.

«Один из наших критиков, – зазначав Пушкін, – кажется, полагает, что народность состоит в выборе предметов из отечественной истории». «Другие, – вказував він, довівши примітивність першого погляду, – видят народность в словах, т. е. радуются тем, что, изъясняясь по-русски, употребляют русские слова».

Між тим, попри ці ознаки, які – у кращому разі, – можна назвати формальними, О. С. Пушкін звертає увагу на внутрішній зміст розуміння народності: «Народность в писателе есть достоинство, которое вполне может быть оценено одними соотечественниками, – для других оно либо не существует, или даже может оказаться пороком».

І ще одне – як видно з цього коротенького уривка – О. С. Пушкін закликав до ствердження права народів на національну самобутність, а звідси й до необхідності толерантного до них ставлення: «Климат, образ правления, вера дают каждому народу, – звертає увагу геніальний російський поет, – особенную физиономию, которая более или менее отражается в зеркале поэзии. Есть образ мыслей и чувствований, есть тьма обычаев, поверий и привычек, принадлежащих какому-нибудь народу»130.

ОЛЕКСАНДР СЕРГІЙОВИЧ ПУШКІН І ТАРАС ГРИГОРОВИЧ ШЕВЧЕНКО. ОРГАНІЧНА СЕРДЕЧНА БЛИЗЬКІСТЬ ЇХНІХ ДУМ, ПОРИВАНЬ І ПОЕЗІЇ

М. Т. Рильський – вдумливий дослідник творчості найбільшого російського поета

Олександр Сергійович Пушкін не встиг познайомитись із творчістю геніального українського поета, та він добре знав Україну, по-справжньому любив її, присвятив їй, її історії написані з любов’ю ґрунтовні й щирі праці. Про близькість творчості видатних російського та українського поетів з глибоким проникненням у суть справи натхненно писав класик української літератури ХХ століття Максим Тадейович Рильський.

Академіку Рильському належить низка творів, присвячених О. С. Пушкіну. Вище наводилось яскраве висловлювання Максима Тадейовича Рильського про той органічний вплив зачинателя російської поезії на свого українського собрата – «животворне сонце». Додамо й визначення, яким сучасники О. С. Пушкіна характеризували свого улюбленця. Це – «России вечная любовь». Воно відповідало й тому, як ставилась передова українська громадськість до Т. Г. Шевченка. І те, й друге зв’язувало, зближало поезію, думи й прагнення найбільших в історії російського та українського поетів. Захоплені дослідницькі твори поета-академіка М. Т. Рильського не можна читати, не насолоджуючись їх справжньою поетикою, вони написані справжнім митцем.

«России первая любовь». Цю характеристику Пушкіна, справедливо вважає М. Т. Рильський, можна було б змінити так: «России вечная любовь». Пушкін – не тільки великий поет. Пушкін – живе втілення найблагородніших рис великого російського народу. Він мав повне право сказати про свою поезію, про свій голос:

Таке ж право й щодо свого рідного народу, безперечно, належало й Тарасові Григоровичу Шевченко.

Няня – найулюбленіша вихователька геніального російського поета

Глибоко справедливі слова Чернишевського: «Незважаючи на французьке виховання, незважаючи на те, що в його родинному колі говорилося переважно по-французьки, Пушкін, як відомо, вже в дитинстві був оточений елементом народності, відомо, що головною представницею цього впливу була няня Орина Родіонівна».

Майже ту саму думку знаходимо ми й у другого поважного російського революціонера-демократа Добролюбова, який казав, що Пушкін умів осягнути потреби та істинний характер народного побуту.

Максим Горький, називаючи трьох найбільших поетів слов’янства – Пушкіна, Міцкевича, Шевченка – «радісними явищами», підкреслює, що ці геніальні люди з найбільшою повнотою втілювали в собі основні риси, прагнення й жадання своїх народів.

Пушкін вірив у прекрасне майбутнє «Русі великої» і в те, що у сузір’ї її слави засяє і його зоря.

«И долго буду тем любезен я народу…»

Для Пушкіна вся Русь велика – це всі «язики», всі народи тодішньої Російської імперії. «Нині дикий» – це дуже характерне для Пушкіна слово, він знав, що культура прийде до всіх. Вона й прийшла до всіх у сяйві Жовтня, і в усі ізби, хати, юрти, кибитки, робітничі доми ввійшов Олександр Пушкін, який найбільшу свою життєву заслугу характеризував так:

Відомо, звичайно, що третій рядок цієї строфи спершу написаний був так:

І це слід пам’ятати, адже Олександр Радіщев був одним із духовних попередників Олександра Пушкіна.

Молодий Пушкін читав Радіщева, він виховувався разом з майбутніми декабристами Пущиним і Кюхельбекером, він приятелював з Чаадаєвим. Мрії про вольність – нехай і невиразні – були тим повітрям, яким дихав Пушкін-ліцеїст. Ось чому його ранній вірш «Ліцинію»132 своїм сатиричним жалом спрямований проти вельмож і проти рабства, от чому кінчається він знаменитими словами – «Свободой Рим возрос, а рабством погребён».

На ґрунті таких настроїв виникає знаменита ода «Вольність» з огненними рядками:

Правда, поет ще вірить, що з царями можна «домовитись», він звертається до них:

Але вже недалекий час, коли він напише сатиричний різдвяний вірш «Noel», де говоритиме про царя Олександра І зовсім уже непоштивими словами, називаючи його «кочующим деспотом» і їдко висміюючи, як «царь-отец рассказывает сказки», обіцяючи людям «дать права людей». Недалекий час, коли він вступить до товариства «Зелёная лампа», яке було, по суті, чимось як філіал об’єднання майбутніх декабристів. Недалекий час, коли той же таки «кочующий деспот», «плешивый щёголь, враг труда, нечаянно пригретый славой», як назове його Пушкін пізніше, коли Олександр І, розгнівавшись на молодого поета за волелюбні його вірші, що ходили в списках по руках читачів, захоче вислати його до Сибіру чи на Соловки і тільки з особливої «ласки» замінить заслання – висланням поета до Катеринослава (нині – Дніпропетровськ), «на південь Росії», як тоді говорено.

Цареві не до вподоби поезії Пушкіна: «Деревня», «Noel», «Вольность»

Та й як було не гніватись цареві на автора «Села», «Noel» і «Вольності».

Звичайно, ні заслання «на південь Росії», ні пізніше заслання до села Михайловського під поліційний нагляд не могли пригасити волелюбного духу поета. Саме на Україні, в Кам’янці, де Пушкін не раз гостював і бував учасником одвертих розмов майбутніх декабристів, цей дух іще покріпився. І коли спалахнуло в 1825 році декабристське повстання, коли на трон зійшов новий «деспот» Микола І, Пушкін мав цілковиту підставу заявити йому (в уявній бесіді), що якби він, Пушкін, був у дні повстання в Петербурзі, то, звичайно, опинився б на Сенатській площі, у рядах повстанців.

Засланий коронованим деспотом поет, перебуваючи в Одесі під «началом» пишного «полу-милорда, полу-купца… полу-невежды, полу-подлеца», – писав у одній зі строф «Онєгіна»:

«Жду погоди» – себто можливості поїхати з-під ненависного воронцовського, скоріше – царського «начала» за кордон. Ми знаємо, що про таємний від’їзд за кордон Пушкін дійсно мріяв, ба навіть брався був за його практичне здійснення. Характерно, що цитована строфа має на закінченні такі слова:

Яка вже там «моя» Африка, коли «смутна» Росія навіки увійшла в поетове серце, в серце того поета, який промовив віщі слова: «Все треба творити в цій Росії і в цій російській мові!» Для Пушкіна була глибоко ненависна Росія царя, Росія грубого солдафона Аракчеєва і вишукано підлого «європейця» Воронцова, але Росія Кузьми Мініна і Степана Разіна, Росія Радищева і Грибоєдова, Росія, в якій жив і творив, знемагаючи під ігом рабства, великий народ, – ця Росія була в душі поета найсвятішою святинею.

Ось чому Пушкін завжди з нами. Але повністю ввійшов він у життя народу тільки нині, в наш радянський час. Колись Володимир Ілліч Ленін сказав, що твори геніального світового письменника відомі в царській Росії лише невеликому гуртові людей. Ці слова можна прикласти і до Пушкіна, і до Шевченка. Справді-бо, згадаймо, який низький рівень письменності був у дореволюційній Росії, згадаймо, що були в ній народи, які зовсім не мали свого письма, а російською також не могли читати. Згадаймо, що в нижчі та й середні школи того часу допускалось далеко не все, написане Пушкіним, а тільки невеличка частина його творів. Згадаймо, нарешті, що збірники творів Пушкіна, які тоді виходили, містили в собі знов-таки тільки деякі речі, та й то покалічені царською цензурою, а багато з чого, написаного ним, зовсім не могло з’явитися на людські очі. Саме ім’я Пушкіна було відоме далеко не всім. Отже, слова:

Про мене відголос пройде по всій Русі великій – це слова про майбутнє, про те, що було колись і у що він вірив усією душею.

Мрія поетова справдилась. «Всяк язик», тобто кожний народ у Радянському Союзі, не тільки знає тепер ім’я Пушкіна, а й читає рідною мовою твори великого російського поета…

За що ж ми так любимо, так шануємо Пушкіна, за що ж ми вважаємо його живим?

Згадаймо знов-таки безсмертні строфи «Пам’ятника». Мені хочеться особливо спинитися на рядку – «в мій жорстокий вік прославив я свободу». Саме свободі, вольності присвятив Пушкін все своє життя.

Заслання Пушкіна на Україну. Він полюбив її назавжди

Два царі – Олександр І і Микола І – всіляко знущалися з поета: Олександр за «вільнодумні» вірші спочатку заслав його – поета світового значення! – як урядовця на «південь Росії» – до Катеринослава, Кишинева й Одеси, та й взагалі ніяк не міг примиритися з поетом-бунтівником. А поет, як він сказав, «підсвистував» цареві Олександру до самої його смерті. Микола ніби простив поетові його «гріхи» і осипав його своїми «ласками», які були страшніші від усяких покарань, і закономірним кінцем яких було те, що поет упав у рідний російський сніг, смертельно поранений кулею чужинця, врешті, кулею царя, бо це ж він улаштував усе для того, щоб відбулася страшна дуель на березі Чорної річки! До речі, від «ласкавої» руки того ж таки Миколи передчасно вмер і Шевченко, замучений десятьма роками тяжкої солдатчини.

«Товарищ, верь, взойдёт она, звезда пленительного счастья…»

Ми пам’ятаємо, що Пушкін належав до поміщицького класу і що цим пояснюється багато протиріч у його світогляді. Але великий він тим, що умів підноситися над своїм класом. Тоді він усім серцем відчував свою єдність із трудящими, свій кровний зв’язок не з тими, хто їсть хліб, здобутий хліборобами, і одягається в пишну одіж, виткану рабинями, а з тими, хто добуває той хліб і тче ту одежу. У посланні до друга свого Чаадаєва він писав:

«Принадливе щастя» – це, розуміється, повалення кріпосницького ладу. «Руїни самовластя» – повалення самодержавства. От таким духом дихав, от такими сподіваннями жив той, кого Микола І, Микола «Палкін», хотів зробити вірним своїм царедворцем!

Пушкін ненавидів царя і царських прислужників. Всією душею любив він російський народ, той народ, що за юних літ вигнав за межі своєї рідної землі наполеонівські орди, отой народ, що створив прекрасні пісні й казки, які співала й розказувала йому улюблена няня, його найщиріший друг – проста селянка Орина Родіонівна. Це ж до неї звертався він у найгірші хвилини свого життя:

Орина Родіонівна була для Пушкіна, – зазначає М. Т. Рильський, – тим же самим, чим для Шевченка був його дід, що розповідав сусідам, а малий Тарас те слухав і запам’ятав навіки – про гайдамацьке повстання проти панів, і тоді в нього «столітнії очі, як зорі, сіяли».

І, звичайно, не тільки пісні про те, «як синиця десь жила», а й пісні про народні страждання, про народні прагнення, про народний гнів цікавили Пушкіна. Недарма він на основі цих пісень написав свої вірші про незламного повстанця проти царського ярма – Степана Разіна.

Незмінна велика любов Пушкіна до України

Пушкін, автор поеми «Полтава», знав і любив Україну. В Кам’янці та її околицях поет уважно прислухався до розмов селян, слухав пісні й думи сліпого кобзаря. Роздумуючи над минулим України, він картав царицю Катерину ІІ за те, що вона закріпачила «вольную Малороссию». Перечитуючи прекрасні твори Пушкіна і Шевченка, ми повинні сказати, що вони обидва своїми серпами – кожен на своєму полі – жали на один сніп. Сніп народної волі, народного щастя.

Тарас Шевченко знав і любив твори Пушкіна, він охоче читав їх напам’ять своїм друзям. У його душі завжди жив той, хто з такою глибиною і ясністю змалював російське життя у віршованому романі «Євгеній Онєгін», хто з такою силою показав велич Росії і силу російського народу в трагедії «Борис Годунов», хто так само, як і він, Шевченко, все життя боровся проти кріпосництва і самодержавства.

Тарас Шевченко ріс на благородному ґрунті народної пісні, але його «Марія», його «Неофіти», такі поезії, як «Муза», свідчать про те, що ми знаємо і з біографії «Кобзаря»: він безмежно любив Пушкіна і вчився у нього. Вчився, як геній вчиться у генія»133.

Нема правди діти – історичний світогляд О. С. Пушкіна не був послідовним. Зокрема, він переоцінював діяльність Петра І, не бачив, як дії останнього щодо України та її народу були вигідні передусім царизму, панівним класам Росії, однак він таврував одверту гнобительську політику Катерини ІІ, яка придушивши Коліївщину, запровадила на Україні кріпосництво.

Пушкін про події 1709 року

Та, на наш погляд, вищенаведені хитання історичних поглядів не дають підстав вважати Пушкіна противником України та її народу. Вище йшлося про доволі тісні взаємини великого російського поета – царського засланця з декабристськими осередками на Україні. Нема – певні, – належних причин геть відкидати небезпідставні думки про те, що ці рішучі борці з царизмом не бажали офіційно декларувати свої незаперечні зв’язки з поетом і спільність намірів однодумців. До речі, нагадаємо також – на нашу думку – про подібне ставлення до Шевченка впливових діячів Кирило-Мефодіївського братства.

Пушкін взагалі люто ненавидів царів та їх сатрапів. І через те що він був у Михайлівському в Україні, не брав участі в повстанні у грудні 1825 року на Сенатській площі Петербурга. Коли на початку січня 1827 року дружина декабриста Микити Муравйова Олександра Григорівна від’їжджала до чоловіка-каторжанина в Сибір О. С. Пушкін передав їй знаменитого віршованого листа до шанованих ним царських засланців, яких він щиро любив:

«Нас было много на челне»

Великий поет-вільнолюбець не відступив від цього послання. Він продовжував перейматися долею декабристів – борців проти жорстокого й ганебного царату й вірити в переможну долю їхніх прагнень. Влітку того ж 1827 року Пушкін написав присвячений декабристам вірш, названий ім’ям міфічного героя Аріона, врятованого дельфіном від загибелі. Ось ці щирі промовисті рядки:

Восени того ж 1827 року – 19 жовтня – поет знову звертається до засланих Миколою І близьких друзів колишніх ліцеїстів-каторжан І. І. Пущіна та В. К. Кюхельбекера:

Звернемось наразі також і до останньої глави його безсмертного «Евгения Онегина», яка залишилася в уривках. Ось деякі з них:

Гігант російської поезії впливав на становлення українського генія

Шевченко знав і шанував Пушкіна, який, буваючи в Україні, безпосередньо відчував особливості й потреби її життя перших десятиліть ХІХ століття, цікавився її минулим. Звернемося нині знову до українського поета М. Т. Рильського. Це потрібне тому, що видатний український поет-дослідник саме через власну небуденну поетичну творчість і непересічне дослідницьке вміння глибоко проникав у саме серце поетичної сили й поривань його великих і геніальних попередників. «Свого часу, – зазначає Максим Тадейович Рильський, – українські націоналісти безсоромно твердили, ніби Пушкін – поет тільки для росіян, ніби він мало цікавий для європейців, перед якими ці панове били лобами об землю, а для українців, – то й просто «протипоказаний», що автор «Полтави» не мав нібито ніякого інтересу до України…» Треба сказати, що й Шевченка – часом при зовнішньому пієтеті, а часом і не маскуючись – не дуже-то полюбляли… усіляки запроданці, накидаючи йому вузькість, провінціальність, брак «європейської культури» і таке інше. А коли, скажімо, суб’єкти типу Микити Шаповала і підносили Шевченка, то саме за ту якість, якої в нього не було, а зате було її вище голови у тих шаповалів та петлюр.

Пушкін і Шевченко. Принципова проблема взаємовідносин російської та української літератури

«Шевченко, – писав М. Т. Рильський, – однодумець Добролюбова і друг Чернишевського, нерозривними нитками зв’язаний був з російською культурою, і нитки ці неспроможна перетяти ніяка націоналістична лапа… Коли ми вимовляємо слова – Пушкін і Шевченко, – називаємо людей, які з найбільшою силою втілили в собі найкращі думи і найзаповітніші прагнення двох братніх народів, дружбу яких, міцну, як сталь, так само нездатні розрубати ніхто і ніколи. Ми називаємо імена людей, що саме й були глашатаями і проповідниками цієї дружби».

Тема – «Пушкін і Шевченко» – це разом з тим і тема «Пушкін і Україна».

Пушкін на Україні: засланець Олександра І на братній землі

Прибуття Пушкіна в Україну року 1820 на службу при генералі Інзові було, по суті, приїздом опального поета на місце заслання. Це заслання було ласкою, «милостью» «благословенного» Олександра І, якого зовсім непоштиво атестував поет в одному з волелюбних своїх віршів. До Сибіру чи на Соловки – от куди хотів спершу запроторити молодого вільнодумця, невдячного вихованця Царськосельського ліцею, великого Пушкіна Олександр І. Тільки клопотання друзів поетових урятувало його від цієї долі, від загину «во глубине сибирских руд», «во мраке заточенья».

Так, висилка поета Пушкіна як урядовця на Україну, «на юг России», в Катеринослав, у розпорядження попечителя іноземних колоній Інзова, – що виявився, на щастя, благородною і доброзичливою людиною, – це було, розуміється, політичне заслання.

Цікаво, що коли іншого великого слов’янського поета, який став другом Пушкіна, Адама Міцкевича вислали у 1824 році за участь у гуртку вільнолюбної молоді за межі Литви, він теж опинився на Україні. Пізніше, правда, «мудрі властителі» опам’ятались і перевели польського поета спочатку в Москву, а потім у Петербург. Не їх, властителів, заслуга, що перебування Міцкевича в Росії – у Москві та Петербурзі – дало йому можливість на всю широчінь розправити свої крила: як рідного прийняли його передові люди Росії, чиї інтереси були значно глибші і ширші, ніж інтереси того кола людей, з якими поет зустрічався у Новогрудку, Вільні, Ковні. Поет зблизився з майбутніми декабристами, він духовно поріднився з Пушкіним.

Розквітає творчість Пушкіна «на юге России»

Перебування Пушкіна в Україні – це було заздалегідь заплановане заслання. Але якщо служаки в голубих мундирах сподівались, ніби тут вони зможуть ізолювати молодого урядовця, який «пописував возмутительные стишки», від небезпечних знайомств і згубних захоплень, то сильно вони помилились! Поет не тільки залишився поетом, а й незмірно зріс у своїй творчості, – адже тут створювався «Онєгін»! Вільнодумець не тільки не став слухняним, а й безмежно поглибив свою ненависть до рабства, свою любов до волі і народу. Тут зауважимо тільки, що не все, писане Пушкіним «на юге России» – в Одесі, в Кишиневі тощо – дійшло до нас, поет-бо не раз палив свої папери, а те, що дійшло, писалось, завжди оглядаючись на цензуру та на шпигів. Пам’ятати про цензуру радить Пушкін у своїх листах до друзів і приятелів. А втім, конспіратор із нього був абиякий, і не раз поривався він із безоглядно сміливими висловлюваннями перед людьми, які навряд чи були цього варті.

Захворівши на приступ малярії після приїзду в Катеринослав, Пушкін із сім’єю славного генерала, героя 1812 року, як відомо, поїхав лікуватись на Кавказ, а потім жив серед гостинної і милої його серцю сім’ї в Криму.

Подорожі на Кавказ в Крим щедро розширили й збагатили внутрішній світ поета і відбились на його творчості. Тут також не можна не бачити аналогії з Міцкевичем, автором «Кримських сонетів», і з Лермонтовим, у серце якого, як друга батьківщина, увійшов Кавказ, та що й казати! Навіть безводні, безрадісні азіатські степи, де страждав, мучився, але не каявся рядовий Оренбурзького лінійного полку Тарас Шевченко, живили його як поета – це стосується не лише багатьох його віршів і особливо повістей, а ще більше – як художника. Поет і художник подібні до бджіл: з найрізноманітніших квітів збирають вони янтарний і запашний, цілющий мед.

Україна в творчості найбільшого поета Росії

Пушкін скрізь і завжди жадібно прислухався і придивлявся до життя – і це збагачувало його творчість:

Захоплений красою Кавказу і Криму, полюбив Пушкін і ласкаву природу України. «В тени украинских черешен» мріяв поет про жагуче щастя любові, «Тополь киевских высот» виник у нього – в значно пізніше написаній «Полтаві» – як найкращий символ дівочої цноти, краси й гордості. Які глибокі були в нього враження від української природи, свідчить знаменитий вступ у тій же «Полтаві» – «Тиха украинская ночь…» При всій своїй пушкінській геніальній стислості, що являє собою цілковиту протилежність гоголівській невичерпній і так само геніальній щедрості («Знаете ли вы украинскую ночь»?), вступ цей є однією з вершин словесного пейзажу в світовій літературі.

Пушкін про знедолене селянство

А проте в душі поета звучали як лейтмотив слова, написані ще 1819 року в поезії «Деревня»: «Но мысль ужасная здесь душу омрачает». Невідступна гадка про рабство, про гноблення людини людиною, про кріпацтво не залишала поета й в Україні. Саме перебування на Півдні дало багату поживу для поглиблення і покріплення цієї думки: Пушкін побачив тут одну з найогидніших форм рабства – аракчеєвські військові поселення. Поет з усією силою зненавидів не тільки «всей России притеснителя», як сказано в одній із його епіграм, – Аракчеєва, а й аракчеєвщину, як одне з найбридкіших явищ в історії людства. І він, розуміється, знав, що Аракчеєв – не тільки чорна тінь, що її відкидає на землю постать «благословенного» царя, з гнівом і обуренням писав він про Катерину ІІ, що на словах буцімто знищила рабство, а насправді з небувалою жорстокістю посилила кріпосницький гніт, протегувала дикому поміщицькому свавіллю, роздала своїм фаворитам близько до мільйона селян і закріпачила «вольную Малороссию».

«Мысль ужасная здесь душу омрачает…» Пушкін багато їздив по Україні, багато бачив, багато чув. До нас, між іншим, дійшла карта України, намальована самим поетом. Пушкін був свідком того, як «барство дикое» – вислів із тої ж таки «Деревни» – знущається з людини, топче людську гідність, наругу чинить над людиною. Але доходили до нього і безпосередні відомості про народні повстання, про народних месників – таких, як Устим Кармелюк, як селяни села Дорогинки, що вбили свого жорстокого пана Саливона. Ці бунти жахали Олександра Романова, що посилав вірних своїх сатрапів усмиряти їх. Ці бунти покріпляли у Олександра Пушкіна думку, що в народі ненастанно палає любов до волі – та сама любов, що так ясно горіла в грудях самого поета. Пушкін бачив яскравий вияв цієї любові: втеча з катеринославської тюрми двох прикованих один до одного арештантів. Цей епізод він використав, як відомо, за основу поеми «Братья-разбойники». Деякі мотиви цієї поеми цікаво було б, до речі, зіставити з відповідними мотивами в поемі Шевченка «Варнак».

Пушкін і декабристи, майбутні засланці до Сибіру

Любов до волі… Засланий поет знайшов саме в засланні родючий для неї ґрунт. Над річкою Тясьмином, в селі Кам’янці, в маєтку Давидових, єдиноутробних братів Раєвського, де Олександр Сергійович гостював того ж таки року 1820, він бере участь у волелюбних розмовах членів потаємного товариства, що не відкрилися, проте, палкому поетові, – майбутніх декабристів. Тут поет чує вперше прізвище Пестель, а незабаром знайомиться він і з самим Павлом Івановичем, якого характеризував, як «розумну людину в повному значенні слова», як «одного з найбільш оригінальних умів», які він знав.

«Революционная традиция реабилитировала дело декабристов, как исторически важное и нужное, – відзначає академік М. В. Нечкіна. – Историография движения не может в этом отношении пройти мимо имени А. С. Пушкина. «Послание в Сибирь» (1827) появилось через полгода после царского «Донесения»».

Видатний російський поет захоплюється Україною

Інтерес Пушкіна до України виник задовго до «царської волі» послати поета туди служити. Уже в юнацькому вірші «Казак» чуємо ми безперечні відгуки українських пісень. Цікаво, до речі, що вірш цей написано ще до того, як вийшли в світ збірники українських пісень Церетелєва, Максимовича, Лукашевича, які потім стали відомі поетові. Отже – пісні, що були джерелом цього вірша, чув Пушкін із живих уст. Але, звичайно, перебування в Україні поглибило інтерес поета до того краю, який він потім добродушно-жартівливими словами, перегукуючись із пасічником Рудим Паньком, чиї «Вечера» так захопили поета, опише в «Гусаре» і урочисто-високими – в «Полтаве». Пушкін добре знав названі вже вище збірки пісень, уважно і критично читав «Историю русов», помилково приписувану архієпископу Георгію Кониському, вивчав чотиритомну «Историю Малой России» Бантиш-Каменського, захоплювався «Вечерами на хуторе близ Диканьки» і «Тарасом Бульбою». Його «Полтава» – не тільки геніальний вицвіт поетичної уяви, але і наслідок серйозного вивчення минулого нашої землі.

Взаємна любов, розуміння й шана

Пушкін знав Україну і любив її. Гарячою любов’ю відповідали Пушкіну кращі люди України. Починаючи з Боровиковського138, що ще за життя поетового переклав баладу «Ворон к ворону летит», а потім і «Зимний вечер», та Євгена Гребінки, що переклав і опублікував так само за поетового життя «Полтаву», присвятивши її переклад авторові, і Старицький, і Руданський, і багато інших дореволюційних поетів охоче перекладали Пушкіна. Високу ціну склав Пушкіну поет-революціонер Павло Грабовський, назвавши його одним із передових людей свого часу, на чиїх творах виховувалися покоління. Незаперечний глибокий зв’язок драматичних поем Лесі Українки з «маленькими трагедіями» Пушкіна, а «Камінного господаря» з «Каменным гостем». Іван Франко, тяжко хворий, в останні роки свого життя перекладав «Маленькі трагедії» й «Бориса Годунова».

Шевченко і Пушкін. Різне походження та спільні думки

Пушкін і Шевченко… Дві різні людські долі, представники двох різних, більше – полярних класів, вихідці із різного оточення, вихованці двох різних верств суспільства… Але ні в кого із українських поетів не було такої спорідненості з Пушкіним, як саме у Шевченка…

Які несхожі були у них дитинство та юність! Російська сім’я, де говорили французькою мовою, цитували Вольтера і Парні, вели змагання в створенні дотепних, еротичним повівом овіяних віршиків, де думали головним чином про світські розваги та бали. Притому сім’я дворянська, де з гордістю згадували шістсотрічну давність того дворянства… Батьківська бібліотека, здебільшого французька, де Пушкін ще отроком, без жодного над собою контролю, зачитувався творами легковажної, пустотливої, не завжди пристойної анакреонтичної поезії… Далі – Царськосельський ліцей під опікою «самого імператора», більш чи менш невинні пустощі – «проказы», рано пробуджена почуттєвість, рано виявлений поетичний талант, знайомство з гусарами Семеновського полку, з якими, як сказано в одному доносі, «куликали», тобто пиячили юні ліцеїсти… і – волелюбні розмови, «души прекрасные порывы», Кюхельбекер, Пущин, Чаадаєв та Каверін, проростання зерен, з яких колись виросте і забушує на Сенатській площі дворянська революція… Так було в одного.

Убога селянська хата… Під’яремна праця батьків… Убожество на лоні прекрасної української природи. Пастушок, що пасе чужі ягнята, хлопчик, що забравшись у бур’яни, снує якісь невиразні мрії про прекрасне, млою таємничості повите життя… Чумакування з батьком, дитяча мандрівка в степ з метою знайти ті казкові стовпи, де, за переказами… кінчається світ… Далі – «наука» у п’яного дяка, якому треба ненастанно носити горілку, вся педагогічна мудрість якого полягає у нещадному шмаганні своїх учнів різками… Ще далі – служба «козачком», тобто лакеєм у пана Енгельгардта, який за перемальовування портрета Платова (при свічці, від якої міг же загорітись панський дім!) застосував до юного Тараса, в якого з ранніх літ палав нестримний огонь мистецтва, той же самий засіб виховання – різки… Потім подорожування з паном до Вільно – і Петербург, і майстерня живописця Ширяєва, і раптом викуп і «воля, воленька…» Так було у іншого.

Далі – в одного – бурхливе, мінливе, трагічне життя, царська опала і царська «ласка», страшніша за опалу, придворні бали і героїчний літературний труд, і нарешті – нагла смерть від руки царського поплічника, по суті – від руки Миколи І.

А в іншого майстерня «великого Карла» – Брюллова, могутній зліт на вершини поезії, «возмутительные стихи», і мчиться божевільна трійка з Петербурга в Оренбург, несучи бентежного поета, рядового Тараса Шевченка, заслати в безводні степи, «с запрещением писать и рисовать…» Десять років солдатчини, десять років поневіряння. Далі – поворот, Петербург, дружба з передовими, найкращими людьми Росії… Україна, знов Петербург – і смерть виснаженої, фізично замученої роками неволі, але незламної духом людини. По суті, Шевченко, так само, як і Пушкін, помер від руки Миколи І. І коли взяти творче життя одного й другого в цілому, то саме про внутрішню схожість і спорідненість, а не про зовнішню неподібність, і треба говорити.

«Деревня» Пушкіна й село Шевченка

Молодий Пушкін починає свій знаменитий вірш «Деревня» з традиційного захоплення «красотами природы», з гораціївського вихваляння простого й тихого життя на лоні природи:

Далі йде чудесний опис села – і справді мальовничого, прекрасного. І раптом:

Несподіваний поворот! До речі, останні два рядки з процитованого уривка – це ніби програма для цілого ряду основних творів Шевченка, що починається з «Катерини».

І ось те саме село – байдуже, що тут воно українське, а там було російське – під пером Тараса Григоровича:

Далі йде страшний у своїй правдивості опис кріпацького села. Шевченко не починає тут з ідилії, як починав «Деревню» Пушкін, але в іншому місці він таки з ідилії починає:

Це вже той самий контраст, що і в «Деревне» Пушкіна. Ми можемо сміливо сказати, що в своїй оцінці кріпацького села «шістсотлітній дворянин» Пушкін і вчорашній кріпак Шевченко зійшлися. Проте Пушкін у своїй «Деревне», так само, як і в оді «Вольность», ще надіється, ще мріє про те, що рабство впаде «по манию царя». А втім, надія ця в нього не раз хиталась, і то дуже сильно. Уже в різдвяному вірші «Noel», що починається словами»: «Ура! В Россию скачет кочующий деспот!» – наводячи сказані нібито імператором слова: «людям все права людей, по царской милости моей, отдам из доброй воли», – поет дає таку скептичну кінцівку:

Пушкін на Україні та в Молдові

«А як жахав нерозкаяний вільнодумець Пушкін сослуживців своїх страшними розмовами в Кишиневі! От запис одного з них, Долгорукова: «Штатские чиновники (говорив Пушкін) – подлецы и воры; генералы – скоты большей частью; один класс земледельцев (тобто селян. – М. Р.) – почтенный. На дворян русских особенно нападал Пушкин. Их надобно всех повесить, а если бы это было, то он с удовольствием затягивал бы петли».

Ми повинні пам’ятати про класову обмеженість Пушкіна, ми не маємо права надмірно «революціонізувати» його і затирати суперечності, що, безумовно, були в його світогляді. Але нема сумніву, що він підносився над своїм класом, розривав його пута могутнім поривом свого генія.

Я сказав: нерозкаяний вільнодумець. Були намагання представити Пушкіна саме як розкаяного грішника. Одним із перших авторів цієї легенди, що поширював її задля добра родини Пушкіна, був той, хто все життя доброзичливо піклувався про арзамаського «Сверчка» і хто відіграв одмітну роль у викупі Шевченка, – Василь Андрійович Жуковський. Проте ми з усією рішучістю повинні відкинути цю легенду. Шевченківське «караюсь, мучуся… але не каюсь» міг з повним правом сказати про себе й Пушкін. У своєму першому засланні (друге було в селі Михайловському) Пушкін пише в посланні до Чаадаєва:

Ні, не покаявся автор «Вольности», а тільки хоче поглибити розуміння цієї вольності, свободи. У знаменитім вірші «Арион», написаному незабаром після грудневого повстання, згадуючи, як він співав колись «пловцам», тобто декабристам, заявляє твердо: «Я гимны прежние пою». А хіба «Анчар» – не покарна блискавка на голову самодержавству? І хіба не голос полум’яного борця проти царя Миколи, який мав цілковиту підставу ненавидіти автора «Бориса Годунова», лунає в давно знайденому, та маловідомому уривку:

Спільне видання творів Пушкіна й Шевченка

Року 1859 в Лейпцігу (через цензурні умови) вийшла книжечка під заголовком «Новые стихотворения Пушкина и Шевченко». Отже – зовсім не нова думка, що Пушкін і Шевченко йшли в одному річищі!

Невситима волелюбність, глибока любов до народу, палкий патріотизм – риси, однаково властиві і Пушкіну, і Шевченкові. І ще – високе благородство, людяність почуттів. Читаємо у Пушкіна:

Поезію цю, між іншим, написано на Україні, в Кам’янці, і перша частина її містить у собі опис скелястих берегів ріки Тясьмину. А тепер розгортаємо Шевченка:

Можна говорити про вплив Пушкіна на Шевченка. Але важливіше інше: однаковий душевний стрій.

Шевченко не раз згадує Пушкіна і цитує його і в «Щоденнику» своєму, і в повістях. Він хотів написати – причому доконче по-російськи – поему на зразок пушкінського «Анжело». Він любив перечитувати і читати вголос вірші Пушкіна, а серед них був найулюбленіший вірш про Міцкевича, де говориться:

Мрія про «сім’ю вольну, нову» була спільною у геніального поета російського народу і геніального поета народу українського»139.

Пушкін на нашій землі

І ще одна праця М. Рильського, якою не можна не захоплюватися – «Пушкін на нашій землі». Вона починається із звернення до першої поеми поета. «Дія молодечої поеми Пушкіна «Руслан і Людмила», – нагадує Рильський, – починається і кінчається в Києві. Це Київ казки, Київ билини, Київ народних переказів, Київ «старины глубокой», легендарної і фантастичної. Аріостівська грація, вольтерівська усмішка віють над цією поемою, яка, однак, «простонародністю» своєю накликала пересердя суворих класицистів, отже, становила один із перших кроків російського «романтизму», вживаючи терміну Пушкіна та його друзів, а по суті – реалізму. Годі, звісно, шукати в поемі реальної давньої Русі, реального Києва, хоч би й огорнутого в історичний серпанок. Казковий, фантастичний Київ устає перед нами і в звуках геніальної опери Глинки, що так чудесно перейнявся чарами пушкінського сонця. І проте приємно уявити собі на мить, що цими от хвилястими зеленими узгір’ями, які я бачу в своє вікно, справді летів колись, під радісний гомін народу, богатир із притороченим до сідла чаклуном, що тут, у теремі князя Володимира, справді відбулося весілля Руслана та Людмили, вигаданих поетом, але живих навіки. Приємно подумати, що погляд великого поета ще в ліцеї звертався до нашого Києва – нехай і уявного, а проте Києва.

Багато на Україні слідів Пушкіна. Багато слідів України в творчості Пушкіна. Катеринослав, де почався вигнанський етап у житті поета, дав йому тему для кованої, залізної, напруженої, мов тятива лука, поеми «Брати-розбійники», поеми не тільки про злочинців та душогубів, але й про нестримну жадобу волі, – жадобу, яка особливо болюче сповняла тоді серце самого поета, – і про незламну дружбу, і про людське пробудження сумління. Мальовниче село Кам’янка, де гостював поет у Давидових та Раєвських, осяяне двома іменами: Пушкіна та Чайковського. Тихий Тясьмин чув там волелюбні розмови майбутніх декабристів, чув палкі, беззавітно сміливі слова поета і навівав йому своїм плескотом сумні й світлі ліричні рядки, такі як «Редеет облаков летучая гряда», – поезія, з якою внутрішньо споріднене Шевченкове «Сонце заходить, гори чорніють…»

Саме з Кам’янки вперше, року 1821, приїхав у гурті друзів Пушкін до Києва, де бував і потім. Бачив він у подвір’ї Печерської лаври надгробок Іскри та Кочубея, – чи не там зародилась у нього ідея «Полтави»? Ходив по старовинній горі Щекавиці, де, за літописним переказом, поховано князя Олега, – чи не там уперше виникла ідея «Пісні про віщого Олега»? Хто зна! Але і «тополю київських висот», хоч і під сніговим покровом (це було в січні – лютому), і наддніпрянські урвища, і гомінливі київські Контракти він бачив, – а знаючи вдачу поета, можна собі уявити, як він придивлявся до будинків, до людей, які жваві заводив розмови. І йдучи, скажімо, по давньому Печерську чи переходячи Подолом, мимоволі з особливою гостротою думаєш: тут ступала нога Пушкіна… Тут лунав голос Пушкіна… Чорне море, грайливо набігаючи хвилями на стрункі ніжки юної Марії Раєвської, – тієї Марії, що потім, вийшовши заміж за декабриста Волконського, пішла за ним у Сибір і була оспівана в поемі Некрасова «Русские женщины», – Чорне море навіяло Пушкіну глибокоінтимні рядки в першій главі «Євгенія Онєгіна», але ж до нього звернені і прекрасні, горді, мужні слова: «Прощай, свободная стихия…» Свобідна, вільна стихія – скільки жагучого захоплення було в цьому визначенні!

Пушкінська скарбниця барв незмірно збагатилася в Криму, як збагатилася вона у Міцкевича, – обидва, до речі, подорожували як вигнанці. І якщо в одному з славетних «Кримських сонетів» Міцкевича оплакується доля легендарної польки, яка нібито загинула в бахчисарайському гаремі, то на тому самому сюжеті побудована чарівлива поема Пушкіна «Бахчисарайський фонтан».

З Кримом, зокрема з Гурзуфом, тісно пов’язані імена двох великих поетів, російського і польського. І треба на всю силу підтримати ініціативу представників інтелігенції Москви і Ленінграда, що звернулися до Всесоюзного музею О. С. Пушкіна встановити у Гурзуфі бронзову постать Пушкіна. Оскільки мені відомо, щось у цій справі вже робиться…

Хто хоче уявити собі Одесу 20-х років ХХ століття, той не знайде собі кращого джерела, як в «Уривках із подорожі Онєгіна» у романі «Євгеній Онєгін». Одесу тих часів не можна собі уявити без постаті Пушкіна, а трохи пізніше – Міцкевича. І знову-таки конкретна думка: пора вже в одеському будинку, нерозривно пов’язаному з іменем найбільшого російського поета, широко розгорнути пушкінський музей. Для цього є всі можливості, не бракує в Одесі й ентузіастів цього діла.

Пушкін знав Україну і любив український народ, цікавився історією і любив творчість цього народу. Тому багато свідчень. Поема «Полтава» – найбільший пушкінський твір на українську тему.

Не можна уявити собі розвитку російської поезії аж до наших днів без Олександра Пушкіна. Але міцно ввійшов він у серця Шевченка, Франка, Лесі Українки, Грабовського, Старицького, Руданського, Самійленка. Творчість Пушкіна – факт історії не тільки російської, але й української літератури (і звичайно, літератури світової). Я не можу собі назвати ні одного радянського українського поета, який би не відчув на собі подиху пушкінського генія, не перекладав би Пушкіна, не писав би про Пушкіна.

Пушкін ходив, Пушкін ходить по нашій землі… Пушкін ваш, дорогі брати, але він і наш!»140

ДЕКАБРИСТИ Й ШЕВЧЕНКО

Шевченко, як і Пушкін, з молодих літ ставився з величезною повагою та симпатією до революціонерів-декабристів. Одним з переконливих свідчень цього є те, що ще у 1838 р. Тарас Григорович намалював портрет двоюрідного брата, можна сказати – однодумця, одного з найвидатніших декабристів Михайла Сергійовича Луніна – Миколи Олександровича Луніна. Стверджуємо: однодумця, зважаючи на те, що М. О. Лунін «прагнув виконати заповіт брата про звільнення селян-кріпаків (1000 чоловік)»141.

Цей духовний заповіт переконаний вольнолюбець Михайло Сергійович Лунін склав більше ніж за шість років перед подіями на Сенатській площі. Ось текст заповіту142: «Лета 1819 марта 27 дня. Во имя Отца и Сына и Святого Духа, я, нижеподписавшийся, отставной гвардии ротмистр и кавалер Михаил Сергеевич Лунин, находясь в совершенном здоровье и полном разуме, но убеждённый неизвестностью смертного часа, который постигнуть может и в самых молодых годах, по собственной воле делаю сие моё духовное завещание в следующем:

1-е. На основании указа 1714 года марта 23 дня, всё доставшееся мне после покойного родителя моего и после покойной родительницы моей недвижимое и движимое имение, в разных губерниях состоящее, также и денежные капиталы, всё предоставляю двоюродному брату моему, камер-юнкеру 5 класса Николаю Александрову сыну Лунину, и делаю его единственным по себе наследником.

2-е. Имея в виду благосостояние крестьян моих и сохранение в целости наследственного имения в нашем роде, завещаю брату моему, Николаю Александрову сыну Лунину, пещись о благе всего достающегося ему имения, не продавать его ни порознь, ни в целости, не закладывать, не дарить, и в другой род ни под каким предлогом не выпускать, а в течение пяти лет после моей смерти, войдя в подробное рассмотрение свойств того имения и средств получения доходов, непременно уничтожить в оном право крепостное над крестьянами и дворовыми людьми, не касаясь земель, лесов, строений, имуществ вообще и прочих угодий.

3-е. Уничтожение крепостного права на крестьян и дворовых людей должно последовать, во-первых, по распоряжению наследника моего, брата Николая Александрова сына Лунина, не далее пяти лет от дня моей смерти; условия с крестьянами, образ освобождения их от крепостного состояния, предоставление им прав и обязанность крестьян в отношении доставления доходов избираемому мной наследнику зависит от воли его, брата моего Николая Александрова сына Лунина, который в сем случае может руковод ствоваться правилами, ему от меня внушёнными; во-вторых, с утверждения правитель ства. Но крестьяне и дворовые люди должны находиться в непосредственном брата моего повиновении до того времени, пока не уничтожится законным образом по прошению брата моего, крепостное над ними право, и в сем случае главнейшее основание должно быть распоряжение оного брата моего…

5-е. По смерти моей брат Николай Александров сын Лунин немедленно вступает во владение моего имения…

7-е. Тех дворовых людей, кои по старости или немощи не будут в состоянии пропитать себя, прошу тебя, брата моего, их призреть…

11-е. Поелику главнейшие предметы моей духовной состоят в том, чтоб после смерти моей устроить благосостояние крестьян и оставить имение нераздельным в нашем роде, то я надеюсь, что брат мой обратит всё своё внимание на сии два предмета, сохранив собственные выгоды и тем содействуя к поддержанию нашей фамилии, составит счастье крестьян и дворовых людей освобождением их от крепостного состояния на том основании, которое он признает за благо, и, дав тем опыт своей благодарности за мою к нему дружбу, успокоит прах мой и соделает память мою для крестьян и потомства нашего священной. И потому, любезный брат, прошу тебя, ни на какое лицо, сие моё духовное завещание, как согласное с законами, привесть в исполнение. А вас, почтеннейшие друзья, как свидетелей сего добровольного моего завещания, прошу удостоверить перед лицом правосудия, что изложенное здесь есть точно моя воля, коей цель есть освобождение от крепостного состояния и вообще устройство благосостояния крестьян и сохранение имения нераздельным в роде предков наших»143.

Декабристи відповідають своєму прихильнику Пушкіну. Його послідовники пам’ятають борців за свободу

Декабристи, як і вся передова російська громадськість, завжди шанували О. С. Пушкіна. На засланні вони радісно й гаряче зустріли послання великого співвітчизника. Їх почуття висловив з Сибіру декабрист граф Олександр Іванович Одоєвський:

Світле ім’я О. І. Одоєвського, який з підірваним на каторзі здоров’ям помер у 1839 р., вшановано великими поетами. Перший з них – глибоко хвилююче увічнив пам’ять про мужнього автора, який сповідував оптимістичну віру декабристів у правоту свого діла, звитягу та непереможність всенародної боротьби проти царського гноблення – славетний і щирий його друг, неперевершений поет-лірик Михайло Юрійович Лермонтов:

1

2

3

4

5

6

Також гаряче й одверто йдеться про жорстоке гноблення народу у вірші, автором якого вважається відомий поет В. С. Курочкін:

ПИСЬМЕННИКИ Й ЛІТЕРАТУРОЗНАВЦІ ПРО ШЕВЧЕНКА

А. В. Луначарський про творчість Т. Г. Шевченка

«Любой стране, любой нации, – зазначав сто років тому – у 1911 р. Анатолій Васильович Луначарський, – нет славы большей, как создать нечто для всего человечества. Благодаря Шевченко сокровища украинской души, словно полноводная река, влились в общий поток человеческой культуры, волнами плывущий навстречу будущему»147.

«Говоря об украинской литературе, – відзначав цей глибокий знавець вітчизняної та світової культури, – прежде всего вспоминаешь настоящего великомученика, человека, который непосредственно представлял собой крестьянские массы и в буквальном смысле слова был замучен, – Тараса Шевченко. Можно только удивляться тому, что при такой судьбе он смог сделаться одним из мировых поэтов»148.

Згадуючи найвеличніші постаті світового письменства, ерудований дослідник та визнаний організатор літературного процесу наголошував: «Под народом разумеются люди необразованные, задавленные трудом и бедностью. Им, конечно, – хотя это несправедливо и грустно, – чрезвычайно трудно подняться до какой-нибудь тонкой литературной работы. Но в этом народе бывают высокоталантливые люди. Вспомните Ломоносова, Кольцова, Шевченко. Эти талантливые люди иногда становятся писателями, очень недюжинными… Если говорить о писателях из народа до чрезвычайности талантливых, вроде Шевченко, то в общем тип писателей из народа – интересный, самобытный. Такой человек может рассказать кое-что, что он видел там, в низах, и что не очень хорошо видно сверху… В те времена, когда народ был глухо запаян в своём трудовом гробу, писатель из народа – это был пришелец из мира истинного горя, истинного гнева, истинного будущего, которое там готовилось.

Разумеется, писателю из народа было трудно подняться, разумеется, нужны были огромные способности, чтобы такой писатель стал большим. Но раз он уже становился большим, то значение его приобретало уже контуры колоссальности.

Я не скажу, чтобы Горький был, например, талантливее Шевченко. Кто знает? Шевченко тоже был гениальный человек, но обо многом он писать не смел, многое затоптали в нём, в сущности, и его самого замучили, не давши ему и наполовину раскрыть свои богатырские, радужные крылья»149.

Максим Горький про Шевченка

Сам Олексій Максимович Горький все своє свідоме життя любив та шанував Тараса Григоровича. 29 березня 1933 р. в листі з Сорренто до призабутого сьогодні дослідника української літератури І. Ф. Єрофєєва150 він писав: «Впервые я читал Шевченко ещё юношей, в Казани, в конце 80-х годов. Тогда ходили по рукам сборники запрещённых цензурой стихов – рукописные. Помню, что мне очень понравилось четверостишие «И день иде, и ничь иде», а также «Катерина». Затем летом 97 и 8-го гг., живя в Мануйловке, Кременчугского уезда, я читал Шевченко на украинском языке крестьянам; книжка дана была мне учителем Самойленко – кажется, львовское издание. Стихи Шев(ченко) вообще очень нравились мне, да и вообще я питал «влеченье, род недуга к литературе украинской»151.

Прогресивні російські мислителі про творчість Шевченка

Поетична творчість Шевченка захоплювала передову Росію і вкрай непокоїла царизм. Попри заборону миколаївської цензури, справжні цінителі поезії з великим задоволенням і наснагою вчитувались у видані за кордоном вірші й поеми Кобзаря. «О поэтическом таланте Шевченко может быть только одно мнение: покойный Тарас Григорьевич принадлежит к числу самых крупных народных поэтов, каких только знает всемирная история литературы, – зазначав Георгій Валентинович Плеханов. – Вот почему всякий, не совсем беззаботный насчёт литературы, русский поблагодарит лиц, издавших в Женеве запрещённые в России или дозволенные там с пропусками, стихотворения Шевченко»152.

Великий Каменяр про свого попередника

«Дуже багато для вивчення спадщини Шевченка, – зазначає український літературознавець Михайло Давидович Бернштейн, – зробили Франко, російські революційні демократи. Їх праці, окремі висловлювання і досі мають велику вагу при дослідженні естетично-літературних поглядів Шевченка»153.

І. Я. Франко – вдумливий, відповідальний дослідник творчості геніального поетареволюціонера, його наступник. Йому належать чимало глибоких статей, що розкривають багатогранність поезій Тараса Григоровича. Показово й те, що 25 березня 1895 р., сподіваючись викладати у Львівському університеті, І. Я. Франко виступив з ґрунтовним розбором першого прозового твору Т. Г. Шевченка «Наймичка» та його поеми з такою ж назвою154.

«Поява Шевченкового «Кобзаря» 1840 р. в Петербурзі, – наголошував Іван Якович в «Нарисах…», – мусить уважатися епохальною датою після «Енеїди» Котляревського. Ця маленька книжечка відразу відкрила немов живий світ поезії, вибухла, мов джерело чистої холодної води, заясніла невідомою досі в українському письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову»155.

Ґрунтовні наукові дослідження творчості Шевченка

Називаючи основні кількатомні колективні праці, в яких розкривається місце й значення творчості Т. Г. Шевченка в становленні й розвитку культури нашого народу, слід указати на «Історію української літератури» у восьми томах (головний редактор – один з провідних шевченкознавців Є. П. Кирилюк), видання якої завершилось у 1971 році156. В перший рік третього тисячоліття вийшов у світ перший том фундаментального дослідження, яким розпочато видання багатотомної «Історії української культури»157.

У 1975 р. другим виданням було опубліковано дослідження академіка Євгена Степановича Шабліовського «Т. Г. Шевченко и русские революционные демократы». Автор починає свою працю визначенням історичного значення творчості й діяльності найзнанішого українця в світі: «В истории мировой культуры есть имена, вобравшие в себя живую душу народа, ставшие частью его жизни. К ним принадлежит и имя Тараса Григорьевича Шевченко – гениального поэта Украины, пламенного революционера и мыслителя-демократа.

Мужественное стремление к полному свержению современного ему крепостнически-самодержавного строя, к коренному решению жгучих социальных вопросов, которые развивающаяся жизнь ставила перед поэтом, обуславливали исключительную действенность творчества Шевченко, находившегося, говоря словами В. Маяковского, «в центре дел и событий» эпохи.

Історичне місце Шевченка – вірного сина знедоленої України

Историческую роль Шевченко нельзя отделить от его личной судьбы: во всей плеяде выдающихся борцов революционного фронта Шевченко выделяется твёрдостью воли, непреклонной верностью своим убеждениям, пронесённым через жесточайшие испытания. «Я по плоти и духу, – писал поэт в одном из своих писем, – сын и родной брат нашего обездоленного народа, да и как же себя породнить с собачьей панской кровью».

Общественно-литературная деятельность Шевченко – одно из замечательнейших явлений в истории украинского народа, его освободительной борьбы, его культуры. Творчество украинского поэта, выражавшее передовые философские, политические и эстетические идеи эпохи, стало важным фактором развития в 40 – 60 годы ХІХ века общественной мысли и литературного движения на Украине, в России, во многих славянских странах»158.

У 1991 р. побачило світ фахове енциклопедичне видання, цілком присвячене багатогранному життю, діяльності та поезії Тараса Григоровича Шевченка. Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка Академії наук Української РСР та головна редакція Української енциклопедії видали «Шевченківський словник».

Відзначаючи безсумнівні успіхи сучасного шевченкознавства, на наш погляд, не слід недооцінювати зроблене щиро захопленими його життям і творчістю працями більш ранніх авторів, які свого часу доклали чимало плідних зусиль до розробки наукової біографії Тараса Григоровича.

Популярність Тараса Шевченка у рідному народі

Сучасники згадують, наскільки популярними були твори Шевченка (серед них позацензурні) в передових колах тодішнього суспільства і як це турбувало царську владу. Є. С. Шабліовський посилається на спогади М. Д. Шигаріна159.

«Шевченко був у Києві двічі: в середині 40-х років і наприкінці 50-х. І вперше і вдруге пробув він тут досить довго, і багато хто знав його особисто, інші тільки бачили його, але спогади про цю подію дуже виразно збереглися в їхній пам’яті. Я небезпідставно підняв до високого ступеня подію давню, вже і миттєву лише зустріч киянина з рідним і близьким його серцю Тарасом. В очах малоросів батько Тарас, який не так давно перебував тут серед них, тепер став уже чимось великим, неземним, ніби освяченим джерелом любові, світла, і якщо хтось бачив Шевченка, розмовляв з ним, то це надовго освітило його осяйним промінням, і це світило й донині ще в очах малоросів ніби відбивається на щасливцеві й створює ореол навколо нього…

І освічені, й малописьменні малороси однаково знають і боготворять перед батьком Шевченком. Заговоріть лишень із порядним малоросом, звичайно, коли він відпочиває, а до того ще й у доброму гуморі, про його Тараса, і ви неодмінно почуєте тремтіння голосу, побачите особливий блиск в очах, а часто сльози. Цей збуджений душевний стан наводить на різні думки і навіює поетичні мрії, які часто виявляються в певних, сильних, яскравих, а іноді й не позбавлених вишуканості формах. Мені не раз доводилося замислюватися над цією зворушливою властивістю наших південних побратимів.

Батько одного з моїх знайомих Г-а був у дружніх стосунках з покійним Шевченком, а сам Г., хоч був тоді, коли знав Шевченка, чотирнадцятирічним хлопчиком, але не один раз розмовляв з ним і добре пам’ятає як його самого, так і багато того, що мало до нього відношення.

Відбувалося це в Києві в 1844 і 1845 роках. За словами Г., Шевченко був учителем у школі малювання в Києві, про що, однак, не згадує ніхто із тих, хто писав свої спогади про Шевченка. Батько Г. був тоді беззмінним черговим поліцейським чиновником при тодішньому військовому генерал-губернаторі Дмитрові Гавриловичу Бібікові. Основним приводом для зближення між Шевченком та Г. було те, що останній дуже любив Малоросію, знав багато народних пісень і гарно їх співав… Іноді Шевченко виїздив із Києва за Дніпро у Полтавську губернію. І ці поїздки є свідченням того, що вже тоді Шевченко мав у своїх родичів повсюдну популярність, викликав у них добре і глибоке співчуття.

Я теж жив тоді у Києві й добре пам’ятаю, – розповідає той про одну, зв’язану з цим подію, яку пережив у юнацтві, – що Шевченкові вірші з особливим захопленням читали в багатьох гуртках, найбільше кровні малороси та студенти різних національностей. Дехто вчив тоді малоруську мову власне лише для того, щоб читати й розуміти Шевченка. Крім надрукованої книжки, ходили по руках зошити, що їх Шевченкові шанувальники переписували навперебій один перед одним. Я й сам провів не один вечір над переписуванням віршів для себе і для своїх знайомих, яким посилав зошити в провінцію. Пам’ятаю, як було заарештовано Шевченка, Костомарова та декого, як про це говорили потайно і скрізь, але пошепки, і як після одного вечора в товариша, де цілу ніч розмовляли про цікаву й таємничу історію арешту та про те, що призвело до нього, я потрапив у дуже неприємну історію, і мене, раба Божого, наступного ранку потягли до тодішнього київського губернатора, суворого Дмитра Гавриловича Бібікова, в канцелярії якого я значився. А було це так: відомий тоді на весь Південно-Західний край Писарєв керував канцелярією генерал-губернатора і правив самочинно цілим краєм. Не тільки місцеві поміщики-поляки, різні засідателі, пристави й справники, але навіть радники, прокурори й голови палат тремтіли перед ним. Дами генеральського рангу, клопочучись про вступ дочок до інституту, чекали його в приймальні по кілька годин, а потім стояли перед грізним правителем струнко. До віце-губернаторів і до самих губернаторів Писарєв ставився також вельми згорда. Я дуже добре пам’ятаю, як після призначення волинським губернатором князя Васильчикова, Писарєв, побоюючись його як сина колишнього голови державної ради, а отже, особи, добре відомої государеві, розпорядився по канцелярії про пом’якшення тону до нього, бо до інших губернаторів писали у формі наказів. У канцелярії губернатора значилися тоді, хоч нічого й не робили, діти багатьох заможних поміщиків-малоросів, поляків, росіян, це було в моді, а серед них також і я. Всі службовці повинні були чергувати по канцелярії, але Писарєв дозволив паничам наймати замість себе військових писарів-аудиторів; ті, що були багатші, користувалися цим дозволом, і я теж платив, здається, по три карбованці за добу мого чергування одному з писарів, прізвища якого не пам’ятаю. Наступного ранку після згадуваного мною вечора, який припадав на день мого чергування, не заходячи до себе додому, заходжу в канцелярію і дізнаюся, що вночі була естафета, але оскільки мій писар був п’яний, то поштар відніс пакет генерал-губернаторові додому і пояснив там, що черговий по канцелярії не може язиком повернути. Дійшло це до Бібікова, і він викликав чергового до себе. Оскільки за списком черговим значився я, то мені й належало йти для пояснення. Перед Бібіковим ми всі тремтіли, і я добре знав, що з ним не поговориш, а тому я кинувся до Писарєва, щоб просить його пояснити, що я не винен. Але, на моє лихо, тільки я зайшов у кабінет, з моєї кишені вивалився невеликий пошарпаний зошит і впав до ніг Писарєва.

– Що це у вас?

– Нічого… зошит… – зніяковіло відповів я і кинувся піднімати контрабанду, але через незграбність впустив її з рук і, вже сам не знаю як, вона зробила рикошет і опинилася на столі перед самим носом Писарєва. Я ще й тут сподівався врятуватись і простяг руку до зошита, надало ж Писарєву (змогу) подивитися, а там були вірші Шевченка, того Шевченка, імені якого в Києві тоді ніхто не смів вимовити без трепету.

– Ідіть до генерал-губернатора, – різко і зловісним тоном наказав мені грізний правитель, і я не смів уже навіть подумати про те, щоб просити про заступництво.

Але ж до губернатора не можна було йти у куцому піджачку, в якому я був, і мені дав віцмундир один із моїх товаришів.

На лихо, мій товариш був вище за мене і значно огрядніший, і я виглядав у його віцмундирі, як корова в сідлі. Уявіть собі хлопчака років сімнадцяти, блідого, худого, яким я був, наїжаченого, із скуйовдженим волоссям, у несвіжій білизні, а до того ще – (в) мішкуватій, хвостатій халамиді з мідними ґудзиками, і ви матимете уявлення про те, в якому вигляді став я перед очі розгніваного начальника.

– Так от воно що! Пиячити! Розпутничати! Ліберальничати! Хлопчисько! Погань! – суворо зустрів мене Дмитро Гаврилович.

– Ваше високопре… – затинаючись, хотів був виправдатись я.

– Мовчати! Без виправдань! – перебив мене грізний голос, і знову посипався град докорів і лайки.

– Ваше високопре… – у відчаї знов спробував я, але знову почулося владне «Мовчати!», і я, певна річ, замовк.

– У солдати! – вирішив нарешті Дмитро Гаврилович.

Лише завдяки клопотанню Всеволода Гавриловича Політковського, який був товаришем мого батька по службі – обидва служили в артилерії ще за Олександра І, – а в 40-ві роки перебував при Д. Г. Бібікові, який ставився до нього з великою ласкавістю, мене помилували, наказали тільки звільнитися з канцелярії генералгубернатора»160.

Шевченко у співдружності російських та українських демократичних сил

Звернімося до важливого положення праці Є. С. Шабліовського161, який наголошує на близькості й спорідненості передових представників російської та української демократії: «Белинский, Шевченко и Герцен 40-х годов были бойцами одного лагеря. Не случайно ещё в царской России исследователи, которые черпали сведения о Шевченко и Белинском из непосредственных источников той эпохи, писали: «Мы не сомневаемся, что доживи Белинский до возвращения Шевченко из ссылки, они бы взаимно поняли друг друга, и у Шевченко не было бы более страстного поклонника и толкователя, как Белинский»»162.

Українські поети – послідовники Т. Г. Шевченка

З-поміж українських послідовників Т. Г. Шевченка ХХ століття, які захоплювались його грандіозним внеском в українську літературу, прагнули довести до широких мас велич його життя й творчості, назвемо видатного українського поета Володимира Миколайовича Сосюру – талановитого уродженця славного Донбасу. Відомий лірик віддав щиру й глибоку шану великому синові України:

Не можна обійти й натхненні слова неперевершеного українського сатирика Павла Михайловича Губенка – славнозвісного Остапа Вишні. Наприкінці свого життя, підводячи його підсумок, він розкривав свої літературні захоплення й уподобання: «Т. Г. Шевченко! Досить було однієї людини, щоб урятувати цілий народ, цілу націю. Що це – бідність?! Ні, це якраз велике багатство нашого народу, коли одна людина підставляє свої могутні плечі за цілий народ! Який же ж він могутній – народ наш! Умирав уже, царі його додавлювали, а він узяв та й дав Шевченка! І ожив народ, і розцвів народ! Бо він – народ!

І став народ поруч свого великого брата, народа руського. Як рівний!

Коли входиш у літературу, чисть черевики!

Не забувай, що там був Пушкін, був Гоголь, був Шевченко!

Обітри черевики!

Одного хочеться – не принизити Шевченка, не принизити Пушкіна, не принизити Котляревського, і Горького, і Коцюбинського, і Грабовського, і всіх… всіх…»164.

Одна з найвеличніших постатей українського письменства ХХ століття, незаперечний класик вітчизняної літератури Максим Тадейович Рильський у досить далекому від сьогодні 1933 році присвятив Тарасу Григоровичу Шевченку натхненні поетичні рядки:

ВИДАТНИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ПОЕТ ХХ СТОЛІТТЯ М. Т. РИЛЬСЬКИЙ ПРО ТАРАСА ГРИГОРОВИЧА ШЕВЧЕНКА

Поряд із нерідким зверненням, а головне, – глибоким вивченням творчості свого великого попередника, – М. Т. Рильський, крім власних поезій, присвятив Тарасові Шевченку наведену вище наукову доповідь та кілька спеціальних надзвичайно цікавих, яскравих, по-справжньому ґрунтовних наукових досліджень. Вони вражають щирістю, любов’ю й відданістю, які не можуть не хвилювати читача, переносять його у світ Шевченкових почуттів, думок і мрій, розкривають перед шанувальниками його життя й творчості неординарність, сміливість та глибину прагнень, світогляд великого сина українського народу.

Невід’ємна риса творчості Шевченка – незмінна боротьба за вікові прагнення рідного народу

Загальна кількість присвячених Шевченкові праць близько 90, у найбільшій166, якій Максим Тадейович присвятив понад півтора десятиліття напруженої дослідницької творчої праці – з 1939 по 1955 рік, – авторитетний академік, класик української літератури ХХ століття, звертає увагу на основне й вирішальне у творчості Великого Кобзаря.

Але спочатку мусимо звернути увагу читача про єдине місце, де Шевченкові робиться закид, що у своїх перших творах 1839, 1842 і 1845 рр. він прагне – на думку поважного М. Т. Рильського – тільки до повернення козацької минувшини, справедливо зауважуючи, що в той час існували різні соціальні прошарки цього війська. Але, гадаємо, цей закид – зайвий.

Адже, не можна не зважати на об’єктивну обставину: тоді ще не було наукового пояснення закономірностей історичного розвитку.

І все ж вважаємо працю М. Т. Рильського одним із кращих узагальнюючих досліджень, якому і належить одне з першорядних місць у шевченкознавстві.

ТАРАС ШЕВЧЕНКО

1

Шевченко – незаперечний фундатор сучасної української поезії

«Великі народні поети промовляють за свій народ, говорять від його імені, але говорять своїм голосом, в усій неповторній красі свого обдарування, своєї культури». Цього не треба забувати, цитуючи відомі слова Добролюбова про те, що Шевченко – поет цілком народний і що навіть Кольцов не може з ним зрівнятися. В певному розумінні не тільки «Евгений Онегин», але і «Вновь я посетил» або «Брожу ли я вдоль улиц тёмных» не менш народні, ніж «Ну! тащися, сивка».

Шевченко – поет народний тому, що він плоть од плоті і кість од кості свого народу. Але великої помилки припускалися ті, які вважали, що весь його художній арсенал взято із народних пісень. Ясна річ, пісні, під звуки яких зростав і формувався Шевченко, бувши, до речі, дуже музикальною людиною і чудовим співаком, – були одним з головних джерел його, висловлюючись по-старовинному, натхнення. Деякі з його віршів навіть знавців приводили до хибного висновку, і вони питали у поета, чи не є ті твори його звичайним записом якоїсь невідомої ще для них пісні. Таку думку викликала ось хоч така чудесна пісенька:

Все в цьому маленькому шедеврі дише народною поезією, народною поетикою, народною піснею аж до того «пісенного наголосу «забуду», що передбачає локальне виконання. Можливо, що, творивши подібні речі, Шевченко наспівував сам собі, або в голові його звучала якась народна пісня, як те бувало, за власним його визнанням, з іншим чудовим українським поетом, буковинцем Федьковичем.

Поетична майстерність Шевченка

Але погляньмо хоча б на початок іншого шевченківського твору, його «Музи»:

Не можна не погодитись, що тут нема й сліду народної пісні, що ці рядки нагадують, скоріш усього, чіткі ямби гаряче любленого Шевченком Пушкіна.

Шевченко – поет народний у тому розумінні, в якому народними ми називаємо Пушкіна і Некрасова.

Еволюція поетики Шевченка

Шевченко як майстер пережив цікаву еволюцію. Вона виявилась у потягу, дедалі більшому, до ямба, частіш за все, – до чотиристопного ямба, яким він, правда, й розпочинав свою поетичну діяльність. (Початок першого, який дійшов до нас, твору Шевченкового – «Причинна» – написано саме чотиристопним ямбом.) Хоч, правда, не зраджував поет і улюбленої ним силабіки167. Походження цієї силабіки корениться, за моїм переконанням, не стільки в книжних зразках – хоч важко заперечувати і вплив останніх, – скільки в народній пісні.

Та, звичайно, незмірно важливіша для нас є еволюція змісту шевченківських творів, що виявилась у поширенні тематики та сюжетів (не лише українське село та українська старовина, а й стародавній Рим, а й біблійні мотиви, і сучасне місто тощо), а головне – в його ідейному зростанні, в усе більш поглиблюваному погляді на історію та на сучасність, в розвитку та зміцненні революційного світосприймання, світогляду.

Передові люди українського, російського та інших братерських народів давно визнали всю висоту поетичного дарування, всю силу революційного темпераменту, всю могутність невтомної й незламної думки Шевченка.

Добролюбов, Чернишевський, Луначарський, Горький, Франко, Леся Українка рішуче ставили його в ряд з найбільшими поетами світу. В наші дні Шевченко є всенародно визнаний, а вивчення його творів ставиться на справді наукову височінь.

Сила поетичного слова – найвагоміша «суспільна зброя» поета

Бунтарський і пристрасний дух Шевченка нелегко вкладається в які б там не було рамки. Нам здається незаперечним, що між Шевченком до 1847 року (рік заслання), коли він бував серед «кирило-мефодіївців», які проповідували всеслов’янську федерацію і в багато дечому тоді вже жорстко сперечались з Тарасом (він палко закликав до повстання в ім’я національного і соціального визволення народу), а згодом невпинно відходили праворуч, – і Шевченком 1857 – 1861 років, коли відбулося ідейне зближення поета з Чернишевським та іншими представниками передової російської думки, є істотна різниця. Однак усе життя і вся його творчість підпорядковані одній центральній ідеї. Ця ідея – вірність народу, зненависть до всякого гніту і сваволі, діяльна любов до батьківщини. Про силу слова як зброї говорив він чітко і ясно:

М. Т. Рильський про місце російської мови у літературній спадщині геніального українського поета

Варто, мабуть, відзначити, що Шевченко, як один з творців сучасної літературної мови, не раз звертався й до мови російської, і що не лише кількісно більша частина його літературної спадщини (проза), а така інтимна річ, як «Щоденник», написані були російською мовою. Повз цей факт пройти неможливо, хоч і треба нам пам’ятати про його історичну зумовленість.

Багатовимірність творчого таланту Шевченка

Три дари відпущено було Шевченкові щедрою природою: дар співця, дар художника, дар письменника (поета і прозаїка).

Саме як художник звернув на себе увагу інтелігентних сучасників кріпак – учень малярної справи, син бідного українського селянина, волею поміщика потрапивши до Петербурга, саме ж то дар художника й відчинив перед ним двері, щоб увійти в коло гуманних людей, які допомогли юнакові одержати освіту й які допомогли викупити його з кріпацтва. Значення Шевченка як живописця, рисувальника, гравера само вже могло б забезпечити йому почесне місце в історії мистецтва.

Ті із сучасників, хто чув шевченківське виконання народних пісень, стверджують, що нічого рівного по силі вони не чули. Музикознавці наших днів на підставі висловлювань Шевченка в «Щоденнику» та повістях і на підставі того, як він словесно передає свої віршування від музики, кажуть, що і в цій галузі Тарас Григорович був глибоко обдарований і мав великі, хоч і не систематичні знання.

Але, звичайно, Тарас Шевченко увійшов в історію нашої і світової літератури, як поет – і як поет здобув собі безсмертя. Разом з тим треба відзначити, що елементи живопису і, особливо, музики надзвичайно сильні в його творчості. Як інакше назвати, коли не чудовою мальовничою панорамою, його «Сон» («Гори мої високії»).

Співзвучність шевченківського вірша дивовижна – недаром його творчість притягала й притягує багатьох композиторів. Виключно багатий Шевченків звукопис. Ось рядки з балади «Утоплена», які передають шелест осоки коло берега:

У своїй поетиці, у своєму стилі, в своїм світовідчуванні Шевченко пройшов шлях такий же, який пройшли Пушкін і Міцкевич, шлях, характерний для ХІХ сторіччя взагалі, – від романтики до реалізму. Відзначимо, між іншим, що цей тонкий і ніжний майстер слова, який знав і вживав найласкавіші його відтінки, не був скупий і на дуже різкі, навіть лайливі вислови на адресу ворогів, що не подобалось багатьом «естетам», але виходило у «мужицького» поета цілком природно і художньо переконливо.

Шевченко – співець найвищої й найчистішої краси світу

Один із наскрізних образів у творчості Шевченка – це образ матері, матері-страдниці, матері-мучениці. «Катерина», «Наймичка», «Княжна», «Відьма», «Марина», «Марія» – не називаю цілого ряду інших речей – це, по суті, широкі варіації на одну й ту ж тему. Такого полум’яного культу материнства, такого апофеозу кохання і жіночої муки не знайти, мабуть, ні в одного з поетів світу. Нещасливий в особистому житті, Шевченко найвищу і найчистішу красу світу бачив у жінці, в матері.

І ось цю кохану, цю матір, цю святиню топчуть, втоптують у грязь «злії люди» (один з улюблених висловів поета). Хто? Конкретно, в Шевченкові дні – пани, паничі, ситі і ласолюбні представники пануючого класу. І протест морального порядку переростає в протест соціальний. Шевченко, що на своїй спині спробував сваволю дикого панства, Шевченко, чиї брати й сестри до самої його смерті томилися в кріпацькій неволі, Шевченко до глибини серця ненавидів поміщиків і найголовнішого з-поміж них – царя. В «Княжні» у вірші, позначеному ініціалами «П. С.», що змальовує портрет одного з потомків гетьмана Івана Скоропадського і предка опереточного гетьмана Павла Скоропадського, ми бачимо, що Шевченко добре знав справжню ціну і тим поміщикам, які називали себе «лібералами». Контраст між найненависнішим для поета поміщиком-самодуром і найсвятішим для нього – чистим образом дівчини, жінки, матері, – одне з найулюбленіших його поетичних знарядь у боротьбі проти соціальної несправедливості…

Жінка-мати… У цьому образі в усіх народів символізується і найдорогоцінніше, найрідніше для людини – вітчизна. Шевченко називає матір’ю свою вітчизну – Україну, і їй він присвячує свої рядки, про неї він нестримно мріє і пише в похмурому солдатському засланні, про неї він говорить потрясаючі слова, стверджуючи, що йому байдужа навіть власна доля, але дорожча за все – доля вітчизни.

Шевченко полум’яно любив життя, красу, радість. Взяти хоча б такий його вірш, як «Тече вода з-під явора…». Ви бачите, якою чистою, якою ласкавою хотів бачити «гениальный горемыка»168 нашу землю.

Нестримна гаряча любов Тараса Григоровича до дітей

Ви неначе підслухали биття люблячого ніжного серця, неначе бачите батьківський погляд, звернений до милішого, що тільки має людина, – до дітей. До речі, і діти любили нашого поета, і він напівжартома говорив: «Той, ще не зовсім поганий чоловік, кого діти люблять».

Хто такі «злії люди», до яких Шевченко все життя не змінював свого ставлення

Так, життя могло бути простим і чистим, якби не «люди злії», що осквернили і забруднили його, і зненависть до цих людей охоплює душу Шевченка. «Злії люди» – це категорія передовсім соціальна. Із цими «злими людьми», з національною і соціальною несправедливістю, з експлуататорами і гнобителями, з «царями й царенятами» боровся геніальний поет все життя. Коли його заслали в солдати, в глухі азіатські степи, «с запрещением писать и рисовать» (особиста дописка Миколи І на вироку), то заслання це не тільки не зламало його бунтарського духу, а навпаки – розпалило в ньому справедливий гнів, поглибило його революційні настрої. «Так тяжкий млат, дробя стекло, куёт булат». Творчість Шевченка за період після заслання, коли могутній організм поета був фізично надломлений, разом з тим свідчить, що він не тільки не покаявся в тому, що вважав святою справою свого життя, але й віддав цій справі останні свої сили.

У своєму знаменитому «Заповіті» Тарас звертається до сучасників:

Поет непохитно вірив, що народ повстане проти гнобителів і сокрушить їх силу.

У дні Великої Вітчизняної війни нам не раз доводилося пригадувати його пророчі слова. З вільнолюбивими Шевченковими віршами на вустах ішли радянські воїни у бій за Батьківщину. Про це є в нас прямі свідчення фронтовиків. Як і всі великі поети, Шевченко – наш сучасник. Він був з нами на війні. Він з нами – в дні миру і священної боротьби за мир на всій землі.

2

Головна сутність творчості великого поета

Великий поет – поет народний. Це зовсім не рівнозначне тому, що звали колись «простонародністю» і що пов’язували з доконечним переспівуванням себе тільки вузьким колом національних фарб і тонів, місцевих пейзажів, застиглих характерів. Разом з тим, поезія, що не виростає з національного ґрунту, не відбиває кращих рис народу, з якого вийшов поет, завжди – пустоцвіт.

Великий поет – це голос доби, це той вічовий дзвін, до якого уподібнював його Лермонтов. Він може оплакувати славне й сумне минуле, але очі його завжди дивляться вперед, у славне й радісне майбутнє. У класовому суспільстві, побудованому на соціальній та національній нерівності, на гнобленні людини людиною, великий поет завжди стоїть на боці гноблених, проти гнобителів. Гете великий, коли у «Фаусті» ставить і глибоко розв’язує світові проблеми, показуючи моральну загибель людини-індивідуаліста і пророкуючи світле майбутнє людства в боротьбі і творчій праці, коли разом з Прометеєм підносить голос проти тирана Зевса – проти тиранії. А коли він з жахом одвертається від грізної постаті революції, замикаючись в олімпійській своїй художницькій майстерні, – він стає дрібним філістером, обмеженим міщанином. Маркс і Енгельс милуються геніальним даром Гейне, коли він тне бичем сатири сучасну йому буржуазію, вельможне панство, королів і попів, коли він разом із своїми «Сілезькими ткачами» тче саван старій Німеччині, коли він своєю лірикою щиро й гранично просто виявляє найтонші й найніжніші людські почуття. І різко осуджують його, коли він збочує з дороги демократизму і виявляє негідні справжнього поета й передового громадського діяча хитання в політичних справах.

Байрон і Пушкін могутнім помахом крил злітають над своїм класом і своєю добою, стають речниками передових ідей людства, – і тому вони, а не тільки завдяки геніальному дарові слова, справді великі народні, національні поети.

Тарас Шевченко – поет дійсно народний, дійсно національний. І саме тому він – великий світовий поет.

Про Шевченка багато написано і сказано. Такі сучасники його, як Чернишевський і Добролюбов, у духовному спілкуванні з якими загартувався і вигострився революційний світогляд поета, добре розуміли все його значення, всю глибочінь його і своєрідність. «Доня» Шевченкова, як він ласкаво й з любов’ю називав її, – Марко Вовчок у своїх «народних оповіданнях» перегукувалася з грізним і ніжним голосом свого «батька». Некрасов обізвався на смерть Тараса Григоровича проникливим, гарячим віршем. Івану Франкові належать чи не найглибші розвідки про творчість Шевченка, про окремі його твори. Федькович, Старицький, Грабовський, Леся Українка, Мирний, Коцюбинський, Стефаник, Васильченко з незмінною пошаною схиляли чоло перед пам’яттю Кобзаря. Максим Горький залічив його до найбільших поетів світу, поставивши поруч з Пушкіним і Міцкевичем…

М. Т. Рильський про наклепницьке трактування творчості Шевченка

Але скільки ж нестерпно фальшивого, наклепницького, ворожого сказано було про поета нечистими і нечесними устами! Доходило до того, що полум’яного борця проти всякого насильства й гніту, співця народного гніву називали «апостолом всепрощення»! Українські буржуазні націоналісти препарували його твори, штучно висмикуючи звідти місця, які, як їм здавалось чи як намагались вони довести, підпирали їх людиноненависницькі гасла. Його, провісника того часу, коли «врага не буде, супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люди на землі!», – його, що закликав до того, щоб «усі слов’яни стали добрими братами», – його, що любовно схиляв чоло перед Пушкіним, Гоголем, Лермонтовим, Щедріним, – його, друга Чернишевського і польських революціонерів Броніслава Залеського та Сигізмунда Сераковського, трагіка негра Олдріджа і російського Щепкіна, – його, що з обуренням протестував проти антисемітських вихваток одного брудного друкованого органу, – його, автора «Кавказу», де поет з огненним гнівом таврував царський уряд, що проводив політику гноблення «інородців», – його намагались показати проповідником національної обмеженості, звірячого шовінізму, ворогом російського та інших народів! Того, хто всім єством своїм ненавидів сучасний йому громадянський та політичний лад, непримиренного ворога самодержавства, кріпацтва, «візантійства», автора таких антимонархічних речей, як «Сон» («У всякого своя доля»), як «Царі» і «Неофіти», мислителя, який передбачав, «що молоде… дитя Уатта і Фултона незабаром пожре батоги, престоли і корони, а дипломатами і поміщиками тільки закусить, поласує, як школяр цукерком», революціонера-демократа, який разом з Чернишевським та його однодумцями закликав народ «до сокири», – «громадою обух сталить», – тобто закликав до збройного повстання, – його виряджали в мирного співця предківських «устоїв», наївного аматора старовини й вишневих садків, сентиментального й безвольного плакальщика…

І так бувало не тільки з ворогами.

Щодо принципового розуміння творчості Шевченка

Однобічно, невірно й солодкаво-фальшиво малювали іноді постать поетову і люди, що від щирого серця любили по-своєму і його, і оспівану ним землю та народ її, а не бачили, одначе, нічого далі за огорожею вишневого садочка. Нема чого й казати, що до невірних вузьких поглядів на Шевченкову поезію спричинилось за дожовтневого часу і те калічення безсмертних творів, якому піддавала їх царська цензура…

Багато було різнобою, помилок, а інколи й нісенітниць і в естетичних оцінках Шевченкової спадщини. Довгий час навіть деякі освічені і тонкі читачі, визнаючи геніальність Шевченка, ладні були дивитись на нього, як на самоука, дилетанта, що незграбно й невміло володів пером. Легенда про технічну слабкість віршів Шевченка тільки недавно остаточно розвіяна. Довго існувала й гадка про виключну «простонародність» (під якою мислились примітивність і вузький етнографізм) автора «Неофітів», «Марії», дивовижної лірики періоду заслання й повернення. Недалекосяглі й малообізнані люди твердили про «невисоку культуру» поета, про незначність, вузькість його філософського кругозору.

Міркування про «невисоку культуру» та «вузький етнографізм» з лютою радістю підхоплено було українськими націоналістами. Це міркування не треба навіть спростовувати. Досить прочитати славетний «Щоденник» Шевченка, який охоплює, на жаль, невеликий період з життя поетового (1857 – 1858), щоб побачити, як упевнено поводиться його автор з думками художників, поетів, мислителів, яка у нього строга й струнка система естетичних поглядів і політичних переконань, які в нього широкі історичні концепції, які точні і влучні оцінки, які чудові передбачення, що їх тільки наївна людина могла б пояснювати самою лише геніальною інтуїцією.

Щодо визначення віршувальної техніки Тараса Григоровича як «слабкої», то пояснюється воно або зловмисністю його авторів, або обмеженим їх смаком, що був вихований на певних канонах і далі цих канонів не йшов. Можна сміливо стверджувати, що силою думки і силою її висловлення Шевченко стоїть поряд з такими поетами, як Пушкін, Лермонтов, Некрасов, Гете, Байрон, Гюго, Гейне, Міцкевич, Руставелі, Бернс, Петефі – в ряду світових поетів.

Періодизація життя й творчості поета

Творчість Шевченка поділяється на три основні періоди: до арешту і заслання, час ув’язнення і заслання, після заслання. Це не механічний поділ, хоча, звичайно, всяка періодизація завжди і скрізь – прокрустове ложе, якщо йдеться про такий живий і трепетний організм, як поезія. Проте дуже повчально поглянути, як могутній потік поезії Шевченка, що ніс на своїх хвилях і романтичні балади типу балад Бюргера, Жуковського, Міцкевича, але все більш і більш земні, тутешні, і потрясаючу в своїй простоті та щирому реалізмі «Катерину», і палких, освітлених пожежами народного повстання, зігрітих любов’ю поета «Гайдамак», і чудесні картини козацьких походів («Гамалія»), – як цей потік, загримівши прокльонами царсько-поміщицької Росії в «облитих гіркотою і злістю» «Сні», «Кавказі» й «Посланії», вдаряється об кам’яний мур миколаївської неволі і розсипається сотнями бризок у цілому ряді ліричних шедеврів, де майже вперше, по суті, Шевченко говорить на весь голос, про себе, про суб’єктивні переживання, але де сяє непереможне сонце Шевченкового волелюбства й ненависті до тиранів – «своїх» і чужих.

З роками революційна непримиренність Шевченкової поезії неухильно посилюється

Повчально спостерігати, як потік цей, випущений на примарну, ілюзорну волю після десяти років гірких поневірянь, не йде по уготованому ним руслу покори та смирення, а ще гнівніше вирує й піниться, все ширше й ширше виходячи з берегів і захоплюючи світові теми у «Неофітах», «Марії», ставлячи питання про повалення тогочасного громадського й політичного ладу, про революцію, про майбутнє царство волі й справедливості, і розв’язуючи ці питання з нечуваною прямотою і суворою різкістю.

Розкриваємо «Кобзар». Він розпочинається першим, що дійшов до нас, віршем Шевченка «Причинна»169. Ніч, буря, Дніпро, закохана дівчина на котру наслала причину ворожка, русалки, які замучують дівчину лоскотанням, коханий дівчини, що розбиває собі голову об дуба, побачивши труп своєї милої… Щонайтиповіша балада, побудована на мотивах народних переказів і забарвлена тонами Бюргера і Жуковського, фантастичним сяйвом блідого місяця з «Леоноры» та «Светланы».

Можливо, до речі, що коханий, який розбиває собі голову об дуба, викликав згодом на устах зрілого Шевченка таку ж посмішку, яка світиться в одному з висловлювань Пушкіна про романтичні перебільшення в «Бахчисарайском фонтане».

Читаємо наступний твір:

Що це таке? Це пісня, романс, скоріше, саме романс, далекий од тих пізніших пісень Шевченка, про які іноді навіть знавці народної творчості могли запитувати: чи це не запис справжньої народної пісні?

Народна пісня й творчість поета

Так поверхово подорожуючи сторінками книги, ми можемо сказати, що шлях розвитку Шевченкової творчості – од пісні-романсу до суто народної пісні і до самобутньої лірики, од романтичної балади до реалістичної поеми, до гнівної політичної сатири, до речі, названої не умовно-літературними, а своїми прямими і жорстокими іменами. Це – схема. Але ось що цікаво. У тому ж 1838 р. написана Шевченком і поема «Катерина» – поема цілком реалістична, де йдеться про дуже в ті часи звичайні, на жаль, речі – змальовується трагічна доля спокушеної офіцером селянської дівчини. Поема насичена такими конкретними деталями і образами, як опис пліток сільських кумась, прощальне попутнє слово Катерині її суворого, по-своєму чесного батька.

А ось маємо пейзаж:

Або таке:

Творчість Тараса Шевченка – торує шлях до реалізму української літератури

Ми бачимо, що реалізмом позначені вже перші літературні кроки Тараса Шевченка. Реалізм цей зростав і розвивався в міру зростання і розвитку поетичного обдарування Шевченка.

Так само, як пушкінський реалізм освітив шлях російській літературі, реалізм Шевченка освітив шлях літературі українській. Я не кажу про дрібних епігонів Шевченка, які підхопили і опошлили його романсні мотиви, – я кажу про велику літературу – про Степана Руданського, Лесю Українку, Михайла Коцюбинського, Карпенка-Карого, Івана Франка, Павла Тичину.

Шевченко не належить до поетів з такою різноманітністю тем і мотивів, як Пушкін або Гете. У цьому відношенні він схожий скоріше на поетів-однолюбів, на поетів-однодумів – Лермонтова, Байрона, Блока.

Основні мотиви і теми найзначніших творів «Кобзаря» – любов, найчастіше обдурена і розбита «злими людьми», часто зневажена, втоптана в грязь (слід зауважити, до речі, що в більшості своїх пісень і пісень-романсів Шевченко говорить від імені дівчини або жінки, дуже рідко від імені мужчини), знеславлена дівчина-«покритка», причому кривдником завжди є представник панівного класу – офіцер, панич, – і цей соціальний мотив все посилюється, робиться все яскравішим і більш виразним; мати, як найсвітліше, найсвятіше явище на землі; позашлюбна дитина – «байстрюк» (від сина Катерини до цілком земного сина цілком земної Марії) і його гірка сирітська доля; любов до батьківщини («Чернець») і боротьба за її свободу та щастя, ненависть до всякого гніту, до всіх земних деспотів і тиранів; боротьба за свободу духу («Єретик»), героїчне минуле України («Гамалія», «Іван Підкова», «Тарасова ніч»); грізний розлив народного повстання («Гайдамаки»); гаряча ненависть до всіх форм національного і соціального пригноблення, з такою силою висловлена в «Кавказі», «Сні» і в цілому ряді невеликих розміром, але титанічних своєю силою віршів, написаних після заслання.

Незмінна вірність ідеалам поета-революціонера

Але ці теми і мотиви – назвав я, звичайно, не всі – як вони з роками зміцнюються, зростають, поглиблюються! Яка велика відстань між натхненною піснею про морський козацький похід («Гамалія») і цими пророчими рядками:

Яка велика різниця між зойком сумніву: «Чи бачить Бог із-за хмари наші сльози й горе?» – зойком, в якому, правда, криється явне заперечення, – і цими гнівними антицерковними, атеїстичними словами:

Проти спрощенства у розумінні матеріалістичного світогляду Тараса Шевченка

Треба зауважити, що, говорячи про Шевченка як про послідовного матеріаліста й атеїста, деякі наші дослідники впадають у спрощенство. У муках мислі, у неустанному борінні, у спраглому шуканні правди, вчитуючись у кров’ю написані сторінки Герцена, Чернишевського, Добролюбова, виковував Тарас Григорович свій політичний, соціальний, філософський світогляд.

Звичайно, біблійний стиль геніальних його переспівів, Давидових псалмів, звертання до тем і мотивів, узятих із Святого Письма, – це тільки оболонка, якою огортав поет найсміливіші, найдерзновенніші свої думки про сучасність. Знамените «подражаніє» «Осія.

Глава XIV» починається словами, що нічого спільного не мають із древнім пророком, крім провіщання загибелі країни (у Осії мова йде про Самарію):

Це провіщання у Шевченка переходить у гнів, у страшні прокльони «лукавим чадам», царським рабам і підножкам, і кінчається оптимістичним акордом:

«Молитви» Шевченка – це далекий од усякої релігійності, тим паче містики, ще більше – церковності – заклик до покари «царям, всесвітнім шинкарям», це високий гімн на славу «роботящим умам, роботящим рукам».

І все-таки твердити, що Шевченко ніби вродився готовим матеріалістом, готовим атеїстом – щонайменш неісторично. Не вродився, а став.

У цьому розумінні варто порівняти писаний року 1845 «Кавказ», де поруч із покірним «лояльним» зверненням до Бога – «не нам на прю з тобою стати, не нам діла твої судить» – бачимо вже й гірку «богоборську» іронію – «коли одпочити ляжеш, Боже, утомлений? І нам даси жити!» – варто, кажу, порівняти «Кавказ» з писаним після заслання «Юродивим», де громово лунає гірке знущання з «всевидящого ока» («Око, око! Не дуже бачиш ти глибоко…»), з писаним за рік до кончини уже цитованим «Світе ясний…», – щоб погодитись, що Шевченків атеїзм – наслідок гарячої й невтомної розумової праці, а не щось «наперед дане». І саме тому він став незламно-міцним.

Моральний імператив Шевченка, його жагуча любов до простої людини

Тема знеславленої дівчини багато разів повторюється і варіюється у Шевченка. Але якщо Катерина кінчає життя самогубством, якщо деякі печальні його героїні стають дітовбивцями, – в чому Шевченко розвиває мотив цілого циклу народних пісень про матір-дітовбивцю, – якщо наймичка покірливо до самої смерті несе хрест самопожертви, а героїня однойменної та односюжетної прозаїчної повісті навіть знову ледве не піддається спокусам офіцера, що вже раз обдурив її, – то в руках нещасної Марини ми бачимо вже закривавлений ніж помсти, ніж відплати за зневажену людську гідність. І як втішно зустріти в героїні «Сотника» дівчину, що вирвалася з полону домостроївських традицій і будує своє особисте життя по-новому, сміливо, просто і рішуче!

Тема матері, що пронизує світлим променем усю творчість Шевченка, найвищої своєї межі досягає в «Марії», одному з останніх великих творів поета. Яка ж вона земна, тепла, проста, людяна, далека від усякої містики, від усякої релігійної лузги, яка вона наша, ця свята мати, цей «пресвітлий рай», цей найулюбленіший і найніжніший образ Шевченка!

Шевченко був безмежним, був жахливим у своєму гніві:

Але розкриваємо «Кобзар» в іншому місці:

Любов до життя та до людей пересилює гіркоту солдатчини

Шевченко був безмежний у своїй любові до людей, до простих і чистих людей. Звідси йдуть у автора гнівних «Якби ви знали, паничі» світлі картини мирного людського життя на тихому лоні природи.

І характерно: саме ряд таких безхмарних ідилій написано в найскорботнішу і найтяжчу пору життя поета – в казематі, у засланні, де пильне начальство, пам’ятаючи резолюцію Миколи І про заборону писати й малювати, стежило за підневільним співцем.

як прекрасно сказав Майков.

У казематі створено «Садок вишневий коло хати», в Орській фортеці продзвеніла граціозна пісенька «Ой стрічечка до стрічечки», Кос-Аралом позначене відчайдушновеселе «Утоптала стежечку через яр, через гору, серденько, на базар».

Але в казематі ж написаний і «Косар»:

Ви ніби чуєте чавунну ходу цього безжалісного, безвідкличного косаря – смерті, але ці страшні кроки заглушаються живим і сміливим голосом поета, що нагадує про смерть своєму мучителеві – царю.

Найполум’яніші поезії створено на засланні, в неволі

І найполум’яніші свої антицаристські, антипоміщицькі, антипопівські вірші великий Тарас пише саме в неволі, в шинелі рядового, ховаючи їх за «халяву», з дивовижною вірою, що вони дійдуть до людей і скажуть їм найпотрібніше, насущне: «борітеся».

Шевченко – складний, він не завжди так легко доступний до розуміння, як це здається деяким читачам. Я принаймні не берусь ясно й точно визначити, що саме хотів сказати поет своєю байкою «На ниву в жито уночі». Знамените «Посланіє» («І мертвим, і живим…») (1845) не позбавлене протиріч. Милування романтичною минувшиною України («Було колись на Вкраїні, ревіли гармати…»), плач над її високими могилами не зразу перейшли у Шевченка в ясне розуміння того, що не тільки не можна, але й не треба мріяти про повернення тієї минувшини, що козацька доба позначена була не лише високими патріотичними подвигами, не лише «червоними жупанами», а й гострою соціальною боротьбою. «Іван Підкова» датований 1839 роком, «Гамалія» – роком 1842. У цих невеличких малюнках-поемах козацтво виступає як одна-єдина маса, як люди, що «вміли панувати», що «панували, добували і славу, і волю»…

Нестримна ненависть до гнобителів

А вже в поемі «Сліпий» («Невольник»), писаній у році 1845, чуєш із уст «невольника» Степана такі слова про козацьку старшину:

Далі й далі – і дійде поет до гнівного осуду «золотого віку минулого», до злісно-гіркого насміху з «Галаганів, і Кисилів, і Кочубеїв-Нагаїв»…

Отже – складний шлях, а не проста лінія.

Але основне в Шевченковій творчості, в Шевченковому світогляді – любов до пригноблених, ненависть до гнобителів – ніколи й ніде не зраджувало поета, ідучи вгору й розростаючись протягом усього його життя.

Воля Шевченка незламна – воля до правди, до справедливості, до помсти, до свободи. Вираз цієї волі —

воістину вражає.

Неперевершений поет-лірик

Якщо говорити про основний характер творчості поета, то слід визнати, що мали рацію ті, хто бачив у ньому передовсім лірика. Ліризм, особисте ставлення автора до змальованого світу, освітлює то теплим, ніжним сяйвом любові, то загравою гніву і ненависті майже всі сторінки «Кобзаря».

І так скрізь. У цьому розумінні Шевченко – прямий продовжувач безіменних авторів українських історичних дум і їх виконавців – сліпих кобзарів-бандуристів. Характерна риса дум, що відрізняє їх від російських билин, позначених суворо епічним складом, – це саме ліричні відступи серед епічного змалювання подій, те, що славетний Остап Вересай називав «жалощами». Іноді хвилювання автора думи було таке, що йому недосить було слова: виникала так звана «заплачка», вигук, що виливався у мелодійну фігуру.

Зазначу, однак, побіжно, що, може, і не слід вважати ліризм ознакою виключно українських дум, хоч у них він і виступає з особливою виразністю.

Шевченко був закоханий у думи, яким у захопленні ладен був оддати перевагу перед гомерівським епосом. Як у Гоголя в «Тарасі Бульбі» є цілі уступи, де майже дослівно цитуються думи, так і Шевченко показав неперевершений зразок творчого використання думового стилю в Степановій «Думі» (поема «Сліпий»).

Давно вже відзначено, що першу збірку своїх віршів молодий поет зовсім не випадково назвав іменем народних виконавців дум і пісень – «Кобзар».

«Зоренька вечірняя» – найулюбленіша муза поета-лірика

Як у кожного справжнього поета, були в Шевченка свої улюблені центральні образи, які проходили через усю творчість. Таким є образ «зорі», «вечірньої зорі».

так починається знаменитий вступ до «Княжни», що своєю побудовою і змістом нагадує пролог до «Руслана и Людмилы», але зовсім інший характером. І цій зорі вечірній поет вірний завжди і всюди. Звертаючись – це вже було після заслання – до музи, поет говорить:

І в останньому своєму передсмертному вірші «Чи не покинуть нам, небого», написаному в значній мірі травестійними жартівливими фарбами, поет з серйозною задушевністю звертається до тієї ж музи:

Моя зоре!

І ще улюблені образи: степова могила, курган як символ славного і печального минулого України; Дніпро як символ невичерпних сил народу; вітер, буйний вітер як символ волі; тополя як символ самотньої дівчини; хрещатий барвінок як символ дівочої чистоти і ясності. Таких наскрізних образів у поета – багато…

Витоки поетичної творчості Шевченка

«Ораторами робляться, поетами народжуються», – каже латинська приказка. Але, звичайно, поетами також у значній мірі робляться. Чим більший поет, тим глибші корені його творчості. Перше, що впадає в око при читанні поезій Шевченка, – це найтісніший зв’язок його з народною піснею. До речі, найулюбленіша його пісня була теж про вечірню зорю: «Ой зійди, зійди, зіронько та вечірняя».

Народна пісня поклала відповідну печать на всю творчість поета. Шевченко широко користується традиційними сталими епітетами. Користувався Шевченко оригінальними епітетами скупо, вони не були для нього такою незмінною зброєю, як, скажімо, для Тютчева, але вони завжди були необхідні, внутрішньо виправдані, завжди точно влучали в ціль.

Широко застосовував Шевченко в своїй поезії порівняння, причому вони завжди дуже конкретні, дуже ясні, реалістичні, прості.

[(У словнику Грінченка слово покотьоло пояснюється так: деревянный кружок (детская игрушка.)]

Повертаюся до зв’язку творчості поета з фольклором. Іноді складав він пісні цілковито, од слова до слова, в народній манері («Утоптала стежечку…»).

Але найчастіше Шевченко застосовує в своїй творчості окремі елементи народної поезії, з якої він органічно виріс, мова якої була його мовою.

Підспівачем народної поезії, тим паче – стилізатором та імітатором Шевченко ніколи не був… Не міг бути.

Візьмемо уривок з чисто ліричного вірша останнього періоду:

Спільне в поетиці Пушкіна, Лермонтова, Шевченка

Тут ми виразно чуємо пушкінський чотиристопний ямб, пушкінські інтонації, високу пушкінську простоту – при повній своєрідності і самобутності поета.

Пушкіна Шевченко любив благоговійною любов’ю, і сліди впливу автора «Евгения Онегина» у творчості автора «Гайдамаків» безсумнівні.

Це той самий настрій, який породив елегію «Редеет облаков летучая гряда».

З глибокою любов’ю Шевченко ставився і до поезії Лермонтова. Для підтвердження цього є ряд прямих свідчень, в тому числі і висловлювання самого автора.

Можливо, в усіх слов’янських літературах не було більших співців гніву, співців обурення, співців зневаги, як Лермонтов і Шевченко.

Незважаючи на велику відмінність світоглядів і поетичних темпераментів, ми бачимо у Шевченка і сліди впливу травестійної манери Івана Котляревського; саме під знаком цього впливу стоїть твір Шевченка «Старенька сестро Аполлона»173.

Увібравши в себе кращі традиції російської й української літератури, використавши творчий досвід таких поетів, як Міцкевич, як Барб’є, як Бернс і Беранже, Шевченко скрізь залишався самим собою – і приніс в українську літературу цілком нові теми й образи.

Поетична майстерність Шевченка

Шевченко – природжений новатор. Досить відзначити хоч би жанрову новизну таких творів, як «Гайдамаки», «Сон», «Кавказ». Вимагає глибокого наукового аналізу і віршувальна техніка Шевченка. Одним з перших звернув увагу на його версифікаційну майстерність і дав вдумливий аналіз форми Шевченкових віршів покійний білоруський поет і літературознавець Максим Богданович174. Не можна не визнати в цьому відношенні також і заслуг К. І. Чуковського і М. С. Шагінян.

У метричному відношенні віршова спадщина Шевченка поділяється на дві основні групи. Перша група – умовно звана силабічною – це так звані «коломийкові» вірші за схемою 8 складів, 6 складів, 8, 6 із загальною хореїчною тенденцією, але з дуже вільним розміщенням наголосів:

і 11 – 12-складові вірші з загальною амфібрахічною тенденцією, але також із дуже вільним розміщенням наголосів по обидва боки обов’язкової цезури:

Давнішні перекладачі знебарвлювали ритміку Шевченка, перекладаючи вірші першого типу чистими хореями, другого типу – амфібрахіями. Перекладачі нинішні зробили значний крок вперед, але й вони вважають чомусь потрібним навіть російський рядок у «Катерині» —

рядок дуже виразний і енергійний – хореїзувати:

Мені здається, що ключ до розуміння ритмічного секрету цілого ряду віршів Шевченка треба шукати в пісні. Шевченко був з тих поетів, які, складаючи вірші, внутрішньо співають їх. Це, може, найважчі поети для перекладу.

Друга віршова група – це чотиристопний ямб пушкінського типу. Приклад я вже наводив. Не раз указувалось на надзвичайно ритмічну і метричну різноманітність Шевченкової поезії, на дуже сміливі переходи одного розміру на інший, глибоко внутрішньо обґрунтовані. Це факт незаперечний. Шевченко дуже вільно розставляє наголоси не тільки в «силабічних», але й силабо-тонічних своїх поезіях. Це зокрема стосується і його російських поем.

Про вміле користування римою – причому часто дуже свіжою (особливо для того періоду розвитку українського слова) і глибокою, про асонанси та дисонанси, про те, що буквально немає сторінки «Кобзаря», де б не було чудової гри внутрішніми римами, про майстерність звукопису:

або

про все це говорилося вже неодноразово.

Широкі перспективи відкрито і для вивчення багатої лексики та гнучкого синтаксису Шевченка.

Якщо нудні епігони до невпізнання змінили характер його вірша – їм здавалось, що їхні шарманочні хореї й є «шевченківський розмір», – і цілком витравили в своїх творах ідейний дух «Кобзаря» – то такі творці, як Леся Українка, як Іван Франко, йдучи зовсім самостійними шляхами, органічно засвоїли і розвинули славні шевченківські традиції.

Думаю – в цьому погодяться зі мною і українські поети, і поети, що перекладали «Кобзар» на мови народів Радянського Союзу, – що вірші автора «Катерини» і «Кавказу» є і довго ще будуть, разом з віршами Пушкіна, Лермонтова, Некрасова, Івана Франка, Лесі Українки, Хачатура Абовяна, Давида Гурамішвілі, Янки Купали, оплодотворяючим началом нашої поезії.

Я не кажу про пряме наслідування. Кращий спосіб наслідувати великого поета – це бути оригінальним…

Великі поети – завжди сучасники для нових поколінь, які щоразу відкривають у них нове, суголосне своїй добі. Досить подумати, чим є для наших робітників, колгоспників, інтелігенції Пушкін чи Некрасов, досить пригадати хоч би той момент із «Молодої гвардії» О. Фадєєва, коли Уля Громова захоплено читає вголос Лермонтова.

Нав’язливі спроби загасити ідеї й спрямованість поезії Шевченка

Навколо великих людей і круг їх пам’яті завжди точиться явна чи приглушена боротьба. Коли Шевченко перебував у таємному Кирило-Мефодіївському товаристві, то за нього боролися буржуазні ліберали типу Костомарова чи Куліша і такі радикально настроєні люди, як Гулак і Савич. Сам поет, розуміється, не тільки був на боці останніх, але й очолив ліве крило товариства, в трепет приводячи богобоязливого й смиренного Костомарова своїми сміливими речами.

Всебічне зростання ідейності й поетичної майстерності Шевченка в роки заслання

Могутній і незламний Шевченко під час довголітнього заслання не тільки не занепав духом, не «змирився», а навпаки, виріс, змужнів, поглибив і загартував свій революційний світогляд. І не диво, що після повороту з заслання потягся він серцем не до Куліша, а до Чернишевського, не до «праздно болтающих» лібералів та буржуазних націоналістів, що дедалі ясніш відкривали свої обличчя, а до рідних йому світоглядом, світовідчуванням, любов’ю до народу революціонерів-демократів, людей революційного слова і революційного діла. Куліша обурювало це єднання поета з «чужими», на його погляд, людьми, – і по смерті Кобзаря той самий Куліш, що зворушливо-патетичну промову виголосив над його труною, не посоромився незабаром закидати пам’ять свого «друга» і «брата» найбруднішими наклепами.

Боротьба за Шевченка не вщухла й нині

Боротьба за Шевченка продовжувалася і по його смерті, аж до наших днів175. Російські та українські революціонери-демократи бачили в ньому те, чим він саме був: великого народолюбця, правдолюбця, непримиренного борця проти соціального та національного гніту, глибокого й далекоглядного мислителя, полум’яного поета, гарячого патріота і переконаного співця дружби народів. А націоналісти різних мастей і космополіти спотворювали образ поета до невпізнання, намагаючись то показати в ньому смиренно-мудрого аматора «вишневих садочків», то проповідника звірячої національної ненависті, то обмеженого віршописця-самоука.

Видатні митці шанують Шевченка

Року 1908 славетний російський художник Рєпін намалював ілюстрації до Шевченкової поеми «Кавказ», де зобразив прикутого до скелі Прометея. На ілюстрації зробив напис: «Памяти великого народного поэта Украины. И. Репин, 1908», а в правому кутку дав цитату: «Споконвіку Прометея там орел карає» («Кавказ»)». Саме прометеївський дух бачили в Шевченкові великі його нащадки.

У зв’язку з цим слід нагадати, що не тільки основоположник нової української музики Микола Лисенко протягом усього життя писав музику до «Кобзаря» Шевченка, а геніальні Шевченкові тексти навіяли чудові твори й таким великим велетням російської музики, як Чайковський, Мусоргський, Рахманінов.

«Напередодні Першої світової війни пролетарі Росії, – повідомляла робітнича преса, – виявляли зростаючий інтерес до творчості письменників-реалістів: «Постоянно помещаемые в «Звезде» объявления (наряду с отчётами) о лекциях для трудящихся масс – о Пушкине, Гончарове, Некрасове, Салтыкове-Щедрине, Чехове, Толстом, Шевченко и др. – также свидетельствовали о широком интересе рабочих к классической и современной литературе»176.

Цьому сприяли й інші органи антицаристської преси: «Правда», наприклад, «знакомила своих читателей и с литературными богатствами братских народов России (Церетели, Шевченко, Коцюбинский, Л. Украинка, М. Конопницкая, А. Акопян и др.)…»177.

Царські сатрапи панікують

А як боялися царські урядовці самого імені Тараса, – про це є безліч свідчень. Наведу хоч би таке. Це було 1914 року, коли царський уряд заборонив прилюдне святкування пам’яті поета. В ті дні харківський губернатор Катеринич звернувся до начальника гарнізону м. Харкова з таким «секретним» листом:

«Ввиду могущих быть 25 сего февраля в день юбилея малороссийского поэта Шевченко беспорядков, имею честь покорнейше просить ваше высокопревосходительство, не признаёте ли вы возможным командировать в этот день с утра одну сотню казаков в управление полицмейстера, а две сотни казаков иметь в казармах наготове на случай необходимости оказать гражданским властям содействие к подавлению беспорядков».

Тоді ж, у 1914 році, незважаючи на заборону в Києві, як і по інших містах, відбувалися багатолюдні демонстрації. Їх розганяла поліція, арештовувала учасників. Очевидці розказують про таке: в Києві серед демонстрантів були й студенти-грузини, що вчились у Київському університеті. Коли одного з них, заарештованого, спитали про його національність, він гнівно відповів: «Пиши – украинец!». Чудесний штрих, в якому яскраво виявилась давня дружба народів!

Класики української літератури – «духовні діти Шевченка»

Іван Франко, Павло Грабовський, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, усі передові діячі української культури з повним правом можуть бути названі духовними дітьми Шевченка, що сміливо розвивали далі назнаменовані ним лінії. Особливо треба підкреслити тут ім’я Франка, котрий залишив нам ряд блискучих статей про Шевченкову творчість; статті найбільшого у нас критика дожовтневої доби мають і по цей день неабияке значення, всебічно і глибоко висвітлюючи спадщину Тараса Григоровича, хоч подекуди автор «Мойсея» і впадає у властивий йому суб’єктивізм та допускається окремих спірних тверджень. Щодо Грабовського, то годиться звернути увагу на те, як добре і тонко розумів ідейне значення Шевченкових творів цей один з найпослідовніших у нашій літературі поетів, що порвав, як пізніше Леся Українка, з народницькими традиціями і боровся з ними.

Величезне значення Тарасового доробку, Тарасової діяльності прекрасно розуміли представники передової російської мислі – Добролюбов, Чернишевський, Некрасов…

Я не можу назвати імені жодного радянського українського поета, який би не відчував на своєму чолі дотику гарячої долоні Тараса Григоровича. Хай навіть дехто з моїх товаришів, як, приміром, Микола Бажан, іде в зовсім іншому, відмінному стилістичному річищі, – духовний вплив на нього Шевченка, разом з впливом Франка і Лесі Українки, разом з впливом Пушкіна і Маяковського, разом з впливом великих ідей нашого часу – не підлягає сумніву.

Павло Тичина ще на світанку своєї поетичної діяльності, року 1918, написав диптих «На могилі Шевченка». Ясно, в яку добу нашої історії це писалось, отже, ясні й рядки, насичені чисто шевченківським гнівом:

Про інші пісні, про інший спів іде мова в поезії «Там, на горі за Дніпром», датованій 1920 роком:

Це вже не компанія п’яних гетьманців кощунствує на священній могилі, – це народ, трудовий народ славить свого співця, і тому зовсім в інші струни ударив Павло Тичина. Ці струни лунатимуть дедалі голосніше, дедалі урочистіше.

Андрій Малишко просто-таки закоханий у Шевченкову поезію. Він не наслідує її, але подекуди вдається до одвертого цитування й перефразування:

Цілком зрозуміло, до кого звертається радянський поет. І зовсім ясно, що тут не тільки шевченківський стиль, а й шевченківський гнів.

Образові Шевченка присвятив Малишко не один вірш, не один десяток рядків – і серед цих рядків особливо гордо й велично лунають такі:

Спадщина Шевченка у художніх творах, у музиці

Пильну увагу приділяють Шевченкові наші художники, наші композитори. Після монументальної праці над Шевченківськими текстами, яку здійснив незабутній Микола Лисенко, після композицій на тексти Кобзаря, створених Стеценком та іншими музикантами дожовтневої пори та перших післяреволюційних років, радянські композитори раз у раз дають нові, свої інтерпретації Тарасового слова. Досить назвати Л. Ревуцького (чудесний хор «Хустина» і низка інших речей), К. Данькевича (балет «Лілея»), М. Вериківського (опери «Сотник» і «Наймичка», великий твір для баса з оркестром «Чернець»), Г. Майбороду (симфонічна поема на шевченківську тему, Г. Жуковського (опера «Марина»), Б. Лятошинського (хорові і сольні співи), А. Штогаренка, Ю. Мейтуса (опера «Гайдамаки», здається, незакінчена), С. Людкевича («Кавказ»), Коломійця (гопак из «Чернеця»), Прекрасну сюїту на шевченківські слова дав і сучасний російський композитор В. А. Золотарьов.

Коли ми говоримо, що Шевченко – наш великий сучасник, то маємо на оці не тільки те, що оточує його могилу, «на горі над Дніпром» весь радянський народ, не тільки те, що з дня на день зростає коло уважних і шанобливих читачів його, а й те, що називано колись «пророцтвами» поета. Розуміється, слово «пророцтво» беремо ми умовно, жодної містики в тих «пророцтвах» не вбачаючи. Справа в тому, що Шевченко був не тільки геніальний мистецтвом слова, а й великим мислителем, чиє око бачило на багато-багато літ уперед. Це і давало йому змогу провіщати, що в майбутньому

Коли перекласти це на прозаїчну мову, то вийде: настане час, коли не буде гнобителів і гноблених.

Цікаво, між іншим, відзначити: віра у майбутнє торжество «правди на землі» у Шевченка з роками, незважаючи на тяжкі муки, яких він зазнавав, дедалі зростала. Коли замолоду і властива була йому якась віра у «золотий вік» у минулому, то пізніше вона рішуче змінилася вірою в «золотий вік» у майбутньому – у золотий вік, який настане, коли остаточно повалений буде старий лад.

Цю віру в нездужалому, змученому поетові підтримували, звичайно, друзі його останніх літ – Чернишевський та його однодумці.

У наші дні звучить, ніби сьогодні складене, закінчення поезії «Радуйся, ниво неполитая»:

В. А. Симоненко про свого «батька й вчителя»

Великий син українського народу Тарас Григорович Шевченко завжди з нами. Ці почуття висловив – на думку Олеся Терентійовича Гончара – «витязь молодої української поезії» Василь Андрійович Симоненко:

Недовго прожив цей надзвичайно талановитий непересічний поет, але він постійно відчував закономірний свій та його колег зв’язок із батьком Шевченком – звитяжним і, особливо, невмирущим поетом – виразником заповітних прагнень українського народу, його найбільшим сином-велетнем:

Тарас Григорович Шевченко – загальновизнаний митець світового рівня. Таке переконливо доводять дослідники багатьох літератур у виданому до 150-річчя з дня його народження науковому збірнику «Шевченко и мировая культура».

Російські поети про Шевченка

До грона російських поетів, які вже на початку ХХ століття добре знали й любили Шевченкову поезію, належав і титан революційної поезії Володимир Володимирович Маяковський. Весною 1915 р. у домі Корнія Івановича Чуковського він та Ілля Юхимович Рєпін слухали, як господар читав вірші поета. «На літ(ературному) вечорі в Київ(ському) ін(ститу)ті нар(одного) г(осподарст)ва 27.ІІІ.1928 (року) на запитання, кого з укр(аїнських) поетів він любить, Маяковський сказав: «Я люблю Кобзаря українського народу Тараса Григоровича Шевченка»181.

Про відвідини восени 1919 р. невтомного шевченкознавця К. І. Чуковського, який постійно знайомив видатних російських поетів з творчістю Великого Кобзаря, згадує й Олександр Блок у сцені з жартівливої п’єси «Всемирная литература»:

«Чуковский (с воплем):

Хвилюючу данину Т. Г. Шевченку віддав відомий російський поет Герой Соціалістичної праці Олександр Андрійович Прокоф’єв. «Творчество Великого Кобзаря давно стало гордостью и русского народа. Наш народ принял его песни, его поэтические раздумья как свои и пронёс их через целое столетие. В свою очередь, жизнь Т. Г. Шевченко, отмеченная дружбой с замечательными деятелями русской культуры, всё его творчество слились с жизнью России.

Особенно тесно был связан поэт с Петербургом. Так называемый петербургский период занимает в его биографии важное место. В это время сформировался его талант художника и поэта, укрепились и углубились его революционно-демократические взгляды. В Петербурге создал Шевченко свои первые картины, написал первые стихи. Здесь увидела свет его первая книжка – бессмертный «Кобзарь». Мы гордимся, что именно здесь родились такие изумительные произведения, как «Порченая», «Катерина», «Гайдамаки», «Сон», «Вишнёвый садик возле хаты», «Думы мои, думы мои» и множество других знаменитых лирических миниатюр. Петербург же (не казённый, разумеется, не царский) гостеприимно принял Кобзаря и в конце его жизни.

Но где бы ни находился поэт – в Петербурге ли, в далёкой оренбургской степи или на родной украинской земле, он всегда оставался вместе с подневольным, страдающим от угнетения народом.

Какой человечности, какой боли за обездоленного труженика преисполнены строки великого Кобзаря:

С любовью говоря о простых людях, о народе, Шевченко с чувством гнева бичевал панов, господ, богатеев. Царская Россия была для него страшным местом, где «от молдаванина до финна на всех языках всё молчит».

Безмерно дорог для Шевченко был край, где он родился и вырос, Украина навсегда осталась для поэта матерью-родиной. «Я не могу назвать, не знаю на свете лучшего, чем Днепр и чем родная Украина», – говорил Шевченко. В стихотворении, созданном в каземате, с огромной силою звучит голос пламенного самоотверженного патриота. «Мне, право, всё равно, – писал он, – буду я на Украйне жить иль нет. Забудут или не забудут меня в далёкой стороне…»

Одно лишь – мне не всё равно:

Высшей страсти, высшего накала эта любовь к родной земле достигает в потрясающем «Завещании»:

Набатным колоколом, зовущим к расправе над мучителями народа, звучит это произведение, которое и по революционной силе, и по выдающимся художественным достоинствам можно поставить рядом с «Марсельезой»:

«Последние песни» Некрасова и шевченковское стихотворение – произведения разного плана, разного содержания, разного настроения, но сила у них одна.

Эти стихи потрясают мою душу.

Слова «Завещания» – слова такой мощи и гнева, на которые способен только человек большого сердца и могучего таланта. Так мог сказать только гениальный человек.

«Завещание» переведено более чем на сорок языков мира. И оно всегда будет привлекать поэтов, которые станут пробовать свои силы на переводе этого наполненного грозой стихотворения.

«А покуда я не знаю Бога…» Надо помнить, в какое время было это сказано, чтобы понять всю смелость шевченковского протеста. Бог, каким его изображает поэт, – пособник царя, источник зла и несправедливости:

Поэзия Тараса Шевченко – воистину голос народа. Хорошо сказал об этом Н. А. Добролюбов: «Весь круг его дум и сочувствий находится в совершенном соответствии со смыслом и строем народной жизни».

Да ведь и сам Тарас Григорьевич заметил однажды, что история его жизни составляет часть истории его родины.

Сам крепостной, получивший волю только благодаря случаю, человек, чьи родные и близкие до самой смерти его так и остались крепостными, Шевченко видел в искусстве народа выражение его мыслей, его чувства – всю его душу. Он сознательно искал сближения с фольклором, так что порой не угадаешь, что поэт взял у народа и что дал народу.

Величие Шевченко проявляется не только в его больших эпических произведениях типа «Катерины» и «Гайдамаков». Он и изумительный мастер лирической миниатюры:

Это стихотворение – настоящий поэтический шедевр, оно остаётся в памяти, как музыка, как аккорд глубоко потрясающей лирической силы.

Шевченко, подобно всем великим художникам, умел находить поэзию в самой гуще народной жизни. Искусство – свет, и поэт – сам источник света. Луч может скользнуть на что угодно: он может осветить мрачную аральскую пустыню, упасть на пышную зелень украинского сада; вот он выхватил из мрака небольшое и небогатое украинское село… вечер… пахари, возвращающиеся после работы… приветливые огоньки в домах, где ждут своих кормильцев… ужин. Обо всём этом рассказал поэт в каких-то пятнадцати строчках!

Мы видим и девушек, которые, возвращаясь с поля, поют песни, слышим соловья.

Тут же – дети, уснувшие возле хаты, и мать, задремавшая вместе с ними… Всё затихло, всё спит.

Такое познание жизни народа – радость для художника и для читателя, такое произведение не может не тронуть душу человека любого поколения.

Даже если бы Шевченко за всю свою жизнь написал бы только два эти стихотворения – «Завещание» и «Вишнёвый садик возле хаты», он и тогда был бы гениальным поэтом. А ведь он – автор «Гайдамаков» – этой эпопеи жестокой, кровавой борьбы украинского народа со своими врагами и «Катерины» – потрясающего рассказа о трагической судьбе девушки из народа, и многих других больших эпических полотен.

Ряд строк Шевченко написаны рукой провидца, они просто пророческие:

Или:

В наши дни поэзия Шевченко живёт полной жизнью. Глубина поэтической мысли, искренность, лиризм, задушевность, подлинный гуманизм – всё это очень дорого нам. Мы ценим художественное новаторство поэта, смело порвавшего с обветшалыми литературными канонами и обратившегося к великому сокровищу – фольклору.

Совсем не обязательно подражать Шевченко, использовать найденные им художественные формы и образы. Но невозможно пройти мимо тех замечательных традиций патриотизма и народности, которые связаны с его именем.

Ещё до революции слово великого поэта услышали многие поэты. Его ценили Некрасов, Чернышевский, Добролюбов, Герцен, с восторгом говорил о нём классик грузинской литературы Акакий Церетели.

Нет, кажется, в советских республиках поэзии, где бы не было стихов, посвящённых Шевченко. О нём с любовью и уважением писали народные поэты Белоруссии – Янка Купала и Якуб Колас…

Всё, сделанное Шевченко, – бессмертно. И сегодня, в день 150-летия со дня его рождения, словами другого бессмертного поэта – Некрасова – выражаем мы свою любовь, своё преклонение перед мученической и героической жизнью украинского поэта-революционера:

Слава Шевченко вышла далеко за пределы любимой им Украины. Он поэт мирового звучания. Но он не только поэт-художник, он и глашатай революции. Искры, вылетевшие из-под его пера, это искры бури. Они превратились в молнию и осветили свинцовое небо тогдашней России.

Я хочу закончить заметки о гениальном сыне украинского народа своим стихотворением, обращённым к нему:

ШЕВЧЕНКО І СУЧАСНИЙ СВІТ

Доповідь члена-кореспондента АН УРСР письменника Л. М. Новиченка

Поет найвищого світового значення

Ось уже більше віку ця поезія з потрясаючим «Поховайте…», з своєю джерельно чистою лірикою і вогняною патетикою, з своїми думами, пристрастями, скорботами й надіями крокує по великих шляхах народної історії…

У свій час поет писав, що історія його життя є частиною історії його батьківщини. Можливо, ще більше, ніж про особисту долю Шевченка, це можна сказати про наступне історичне життя його поезії – з тим лише корективом, що вона стала частиною історії не тільки українського народу, а й багатьох народів, і перш за все – його братів по долі, по визвольній боротьбі і творчих ділах.

Разом з Пушкіним, Лермонтовим, Байроном, Гюго, Міцкевичем, Гейне, Петефі, Шевченко стоїть у ряду найбільших європейських поетів ХІХ століття. Так само, як і вони, залишаючись поетом глибоко національним, він говорить тією могутньою художньою мовою, яка хвилює людей усіх націй і рас.

Тарас Шевченко – наш сучасник

Чим же близький і співзвучний сьогодні Шевченко не тільки нам, його нащадкам і співвітчизникам, а й багатьом народам світу, до яких нині по-братерськи приплив корабель його поезії?

Відповідь на це питання, очевидно, великою мірою збігається із з’ясування того, в чому полягає оригінальний самобутній внесок великого українського Кобзаря в світову поезію. Справді, чим визначається те неповторне «шевченківське», що ввійшло в культурно-естетичну свідомість людства нарівні з тим, що ми називаєм «шекспірівським», «гетевським», «байронівським», «пушкінським»?

Чим відрізняється український поет Тарас Шевченко від інших апостолів світової поезії

Чи маємо ми право на таку постановку питання? Адже мова йде про співставлення українського поета і письменників світової слави, які вражають своїм глибоким проникненням у таємниці людської душі, широчінню інтелектуальних обріїв, вагомістю філософської, загальнолюдської проблематики, письменників, чия творчість втілила зрілу силу високорозвинених національних культур, багатство їх вікових традицій, тоді як Шевченкові довелось боротися за саме право на існування своєї літератури.

Так, ми маємо підстави для таких зіставлень. Вустами багатьох авторитетних письменників і критиків – і не тільки вітчизняних – вже давно стверджено об’єктивне світове значення творчості Шевченка, «першого справді народного поета», як його назвав М. Горький, «святого поета революційних низів усього світу», як його характеризував Луначарський. І хоч це значення, до речі, зовсім не адекватне поняттю простої популярності, поезія Шевченка тепер і за своїм міжнародним поширенням виходить на рівень великих явищ світової культури.

Про новаторський внесок автора «Кобзаря» в європейську поезію ХІХ ст. вже чимало сказано в працях дореволюційних і радянських, а також зарубіжних дослідників (слід особливо сказати про стислу, але глибоку розвідку академіка О. І. Білецького «Світове значення творчості Шевченка», опубліковану в 1961 р.»)184.

Значення й місце поезії та революційної діяльності Т. Г. Шевченка в історії українського народу

Спробуємо хоч ескізно доповнити деякі їх роздуми на цю тему.

З іменем Шевченка в світовій літературі позаминулого століття зв’язаний перш за все образ народу, поданий, так би мовити, від першої особи – з точки зору поневоленого трудівника, який усвідомив себе представником не тільки свого класу й своєї нації, а усього пригнобленого людства. Революційне заперечення всієї системи соціального й національного гноблення, всієї самодержавно-кріпосницької держави, церкви, релігії, реакційної ідеології, – все це високо підносить Шевченка над відомими до нього «поетами з народу», включаючи блискучого Бернса й талановитого Кольцова, і надає яскравих новаторських рис цілісному й багатоликому образові народу, який постає з сторінок «Кобзаря».

Непохитна віра поета в перемогу над гнобителями

Народна маса в поезії Шевченка пригноблена, страждаюча, запряжена в панське ярмо, – це, звичайно ж, читачем відчувається на повну силу. Але Шевченко не лише «зображувач тяжкого життя селянства», як часом і досить одноманітно повторюється в деяких підручниках, статтях і висловлюваннях. Поет бачив: можна поневолити народ, можна присипати сірим попелом рабства його волю, щастя і гідність, але під цим попелом у найчорніші історичні моменти не згасла іскра, з якої неминуче розгориться полум’я боротьби:

Співцем цієї волелюбної іскри в душах скривджених і зневажених, іскри, що таїть у собі великий вогонь, і був Шевченко. Він геніально втілив у своїй поезії нову концепцію народу, стверджуючи його як закутого, але незборимого велетня, якому належить вирішальне слово в історичному процесі (звідси, з другого боку, рішучий осуд поетом будь-яких виявів суспільної пасивності й покори мас в умовах того часу). Вже «Гайдамаки» відкривали нову сторінку в європейському поетичному епосі своїм героїко-романтичним уславленням народу як справжнього творця історії.

«Художня сміливість і правдивість» – необхідна зброя у подоланні зневіри в сили й історичне покликання трудящих

Ми не можемо в усій європейській поезії того часу вказати на інший твір, в якому селянсько-плебейська маса стала б не тільки «активним фоном» національної епопеї, але й її головним героєм, носієм революційних ідеалів самого поета. І мова йде не тільки про ідейну новизну цього твору – моторошно-правдиві і водночас романтично-піднесені «чорно-багряні» картини Коліївщини по праву входять у світову літературу, як найяскравіший приклад художньої сміливості і правдивості у зображенні повсталого народу. У молодого Шевченка бачимо безумовний потяг до шекспірівської повнокровності й багатобарвності в живописанні народної маси, що піднялася на боротьбу.

Без цих художніх досягнень Шевченка вже не можна скласти собі належного уявлення про те, як вирішувалась тема народу і народного руху в усій поезії ХІХ століття. Але ще більш показовий у цьому розумінні і ще більш важливий для світової поезії образ народу – Прометея, що з такою силою заговорив на патетичних верховинах «Кавказу», а потім так чи інакше відгукнувся і в «Заповіті», і в «Неофітах», і в пройнятій соціалістичними видіннями ліриці останніх років. Хочеться, щиро кажучи, щоб світовий читач оцінив духовний і творчий подвиг поета, мало відомого тоді народу, – цей поет зумів винести кожну сльозу, кожний зойк, кожен рух протесту своїх героїв на художнє і вселюдське поле вселюдського бою між свободою і рабством, правдою і кривдою, «чоловіцтвом і звірством». І немає нічого дивного в тому, що саме в наш час ця світова, загальнолюдська «перспектива» багатьох образів Шевченка розкривається з особливою повнотою й ясністю.

Поет-революціонер захищає «кращу половину людства»

Але це тільки один, хоч і дуже важливий з багатьох ідейно-тематичних аспектів, у яких можна розглядати міжнародне і не обмежене вузькими історичними рамками значення цієї поезії. А ось другий з можливих аспектів, може, більш частковий, – я дозволю собі охарактеризувати його, пославшись на висловлювання Івана Яковича Франка.

«Не знаю в літературі всесвітній поета, – писав автор «Мойсея», – котрий би так витривало, так гаряче і з цілою свідомістю промовляв в обороні жінок, в обороні їх права на повне, чисто людське життя, котрий би таким могучим словом бичував усе те, що в’яже, деморалізує і тисне женщину. Не знаю в літературі всесвітній поета, котрий представив так високо і так щиро людський ідеал жінки-матері, як се вчинив Шевченко в своїх поемах «Відьма», «Неофіти» і «Марія»».

Політична поезія Шевченка

Шевченко – один з наймогутніших політичних поетів ХІХ віку, – і не тільки за глибиною й категоричністю своїх революційних висновків, але й за самобутністю трактування теми. Пригляньмося, наприклад, до таких вершинних творів українського поета, як поеми «Сон» і «Кавказ». Ці речі узагальнюючої місткості – їх можна назвати повздовжнім розрізом усієї тодішньої Росії, всієї системи царського деспотизму, кріпосницької неволі, загарбницьких воєн. Само собою напрошується порівняння їх з видатними творами європейської поезії, що виникли на основі такої ж всеосяжної і нещадної соціальної критики, з поемою Гейне «Німеччина», із знаменитим «Додатком» до ІІІ частини «Поминок» («Dziadow») Міцкевича, з книгою віршів Гюго «Покари» («Возмездия»). Дослідники вже зіставляли поеми Шевченка і названі твори з погляду їх ідейного змісту й громадянської позиції. Але звернемо увагу на художній тип цих двох найвідоміших політичних поем Шевченка, – важко знайти щось подібне серед аналогічних за темою зразків. І якщо Пушкін якось зазначив, що сам план «Божественної комедії» Данте є витвором генія, то ми можемо сказати, що жанр і стиль цих поем Шевченка, особливо «Кавказу», являє собою таке художнє відкриття, яке має значення не тільки для його епохи. Справді, це поеми, позначені геніальною творчою свободою в композиції, в поєднанні різних стильових потоків – від патетики до бурлеску, від скорботного плачу – до громів обурення; поеми, в яких безроздільно володарює ліричне начало – і водночас один за одним проходять, неначе на екрані, суворі епічні «кадри», що відтворюють широку картину дійсності: поеми, в яких демократичне плебейське просторіччя постійно переходить у хоральну музику високої мови, і навпаки; поеми, в яких найбільші світові питання вирішуються на фоні такої різкої, такої «буденної» конкретності («а онде під тином опухла дитина – голоднеє мре, а мати пшеницю на панщині жне»), до якої майже ніхто не піднімався в дошевченківській політичній поезії; нарешті поеми, які можуть правити за неабиякий зразок стислості, – вся, наприклад, колосальна панорама російського життя в «Кавказі» з безліччю внутрішніх планів і переходів, зі складними образами, розміщеними принаймні в трьох площинах, умістилася в 178 рядків! Перед нами – чудова своєрідність і майстерність у галузі поеми, покликаної дати високоузагальнену картину епохи, і хто знає, чи не співзвучне все це в Тараса деяким важливим шуканням сучасної прогресивної поезії світу?

Ліричний герой поезії Тараса Шевченка

Сам образ поета в «Кобзарі» або, як кажуть, ліричний герой, входить у світову поезію як один з найсвітліших провісників великої і вільної людини майбутнього. Пройдуть віки, одшумлять класові бої, одшумлять війни, а Шевченко – син свого гіркого й жорстокого віку – залишиться в певному розумінні високою людською нормою і зразком для поколінь. Чим? Передусім – своїм невгасимим гуманістичним горінням, бо важко назвати в поезії іншого такого ж полум’яра, вогненосця людяності і свободи, яким був цей співець поневоленої народної маси. Були поети багатогранніші за Шевченка, були художники психологічно тонші й глибші, але цей поет має сферу, в якій він неперевершений і всесильний, я дозволю собі сказати, що він більше, ніж будь-хто, утвердив у літературі тип людини з геніально розвиненою здатністю соціального співпереживання, людини, яка бурхає вогнем, прагне негайної дії, сходить на вершину гніву й радості при кожному зіткненні з людським горем і щастям. І здавалося б, перед лицем прикладу Шевченка мусили б назавжди замовкнути бюрократи від ідеалістичної естетики, які і досі прагнуть зображувати громадянського поета таким собі сухарем-мозковиком, речником голих програм, доктрин і лозунгів. Так, автор «Кобзаря» – поет програмний, він прямо декларував це і в «Гайдамаках», і в «Неофітах», але з цією програмою зв’язане все життя його духу і серця, і саме тому великий революційний трибун Шевченко був великим ліриком, був художником надзвичайної внутрішньої свободи й рідкісного емоційного багатства.

Революційний гуманізм поезії Шевченка

Проблема оцінки будь-якого явища мистецтва тісно пов’язана з проблемою його гуманістичного змісту. Немає потреби докладно характеризувати пристрасний революційний гуманізм Тараса – він очевидний.

І хоч за століття, що минули від епохи Кобзаря, розвиток гуманістичних ідей в суспільній свідомості й літературі пішов далеко вперед, породивши діяльний всеосяжний гуманізм нового, соціалістичного світу, – вистраждані революціонером-демократом Шевченком ідеали щирого, активного людинолюбства нам кровно близькі й дорогі.

Гуманізм автора «Заповіту», який злив у єдине ціле і велику любов до пригнобленої людини, і грізну ненависть до її ворогів, і прометеївський дух революційної героїки, був і буде нашим спільником у викритті фальшивих псевдогуманістичних концепцій, змістом яких є лицемірне, чисто словесне «співчуття» пригнобленим масам і заперечення реальної боротьби за їх свободу і щастя.

Сяйливість Шевченкової поезії

Разом з тим у світі ідей і образів поета, який бачив у народній революції шлях до щастя, до розквіту людини і всього людського, ми знаходимо також спільні художні елементи для боротьби проти викривлень сучасного революційного гуманізму. Шевченко – один з тих поетів, які з найбільшою силою стверджують, що в основі справедливої ненависті революціонера лежать найвищі позитивні цінності – глибока любов до людини, до народу, любов, без якої вся ненависть, всяке насильство не можуть мати виправдання. При сяйві шевченківської поезії, для якої найменший з рабів старшого покоління був світовою цінністю, перед лицем поета, для якого звичайна, «буденна» трагедія знедоленого кріпака дорівнювала за глибиною трагедіям Едіпа, Коріолана або Ліра, – ми ще ясніше бачимо антигуманність доктрин, згідно з якими проста людина в історичному процесі – поняття чисто функціональне, вона не більше, ніж звичайний «гвинтик».

Щирий гуманізм, революційно-демократична спрямованість визначають позиції Шевченка – поета і мислителя – і в сфері національній. Нема потреби доводити, яким високим патріотизмом і яким могутнім національно-визвольним пафосом насичена поезія «Кобзаря»; водночас проблема національної свободи й гідності нерозривно злита у Шевченка з ідеєю соціального визволення трудящих і братерського союзу всіх народів. Саме цим найбільший поет України завжди протистояв і буде протистояти реакційному націоналізму.

Шевченко жив і творив у ті часи, коли нелюдський гніт царизму, позбавляючи народи соціальних прав, глибоко ранив їх ображене національне почуття. Ці рани кровоточать у поезії Тараса, але ще більше нас вражає інше: яка потрібна була велич духу і яка колосальна робота мислі мала відбутися, щоб на зорі історичного пробудження народу здійснити те, що здійснив Шевченко, – подати братню руку передовим борцям усіх народів і водночас сміливо оголити у власній нації глибокі соціальні антагонізми, що ділять її на бідних і багатих, на покривджених і кривдників, на народ і «панів лукавих»!

Відомо, з яким жадібним інтересом зустрічають нині музу Шевченка читачі країн, що визволились або визволяються з-під колоніального, імперіалістичного ярма. В особі українського Кобзаря до них приходить поет, наділений особливо принадним даром вихователя почуттів патріотизму та інтернаціонального братерства. Нещодавно я прочитав у якійсь газеті, що в Єгипті зараз перекладаються арабською мовою твори Шевченка. Мимоволі подумалось: ось поет, який уміє надихнути свого читача справді патріотичними почуттями, невіддільними від радості єднання з народами-братами і від справедливої ненависті до будь-яких антинародних сил у власній нації. Ось поет, що промовив слова про сім’ю велику, вольну, нову, такі ж прості й потрібні людству, як слова «мати», «хліб», «земля», «небо»!

Шевченко – невмирущий співець дружби народів

Своїм життям, творчістю й революційною діяльністю Шевченко увійшов в історію українського народу як його найкраща пісня про братерство з народом Росії, з великою слов’янською сім’єю, з усіма народами, серед яких він живе… Як про поета, що своїм життям і творами кликав до єднання народів, про нього пишуть у наші часи і польський романіст Є. Путрамент, і болгарський філософ Т. Павлов, і югославський дослідник О. Флакер, і американський співак П. Робсон, і ліванський поет М. Нуайме. І якщо й сьогодні з деяких закордонних поетичних закутків на благородний інтернаціоналізм Шевченка, на його братні почуття до народів Росії намагаються кинути тінь прислужники темних реакційних сил, то їм можна відповісти словами французького письменника Ш. Стебера185, який ще у 1939 р. писав з цього приводу: «Великий поет їм не належав і не може належати, бо справжня мета цих «патріотів» – відновлення тих соціальних привілеїв, проти яких Шевченко виступав з самого дитинства й яким пророкував трагічний кінець».

Невичерпна сила реалізму Шевченка

На закінчення кілька слів про художню природу поезії Шевченка й її відношення до естетичних проблем сучасності.

Книги таких великих художників, як Шевченко, нагадують про невичерпну життєву силу передового реалістичного мистецтва. Письменники багатьох поколінь вчились і вчаться на поезії «Кобзаря» умінню бути близькими і зрозумілими не для сотень, а для мільйонів читачів, та є ще один бік великого художнього реалізму, на якому хочеться сьогодні окремо наголосити, говорячи про поезію Шевченка. Це – здатність справжнього реалістичного мистецтва – завжди бути відкритим, завжди нести в собі потужний заряд новаторства. Про це, власне, говорив Л. Толстой, коли твердив, що мало не кожен видатний твір російської літератури ХІХ ст. такий різко своєрідний за художньою формою, що не вкладається в канонічні жанрові визначення. Хіба ми не можемо сказати те ж саме й про поезію Шевченка або принаймні про її визнані перлини? Зовнішня простота їх таїть глибини, які в деяких випадках ще й досі нами не осягнуті.

Я вже наводив як приклад глибоку своєрідність політичних поем Шевченка, та печаттю оригінальності позначено майже кожен з жанрів і кожна з форм у «Кобзарі». Один з сучасних зарубіжних літературознавців недавно писав про «стилістичну відвагу», яка вражає його в поезії Шевченка. Сказано точно. Цю відвагу справді можна побачити в усьому – і в композиційних прийомах, і в епітетах та метафорах, і в надзвичайно оригінальній, різноманітній Шевченковій ритміці. Реалізм Шевченка був крилатим реалізмом, і ця його властивість вкрай важлива для нас сьогодні…

Свято Шевченка, відзначене в багатьох і багатьох країнах світу, – це свято великого гуманістичного та революційного мистецтва, яке, навіть віддалене від нас столітньою далиною, продовжує жити й боротися.

Добре говорив недавно М. Тихонов, що приклад таких борців, як Шевченко, нещадно викриває егоїзм (однаково який – самозадоволено-цинічний чи сповнений відчаю), егоїзм, який у наш час особливо наочно виступає як моральний ґрунт дегуманізації і художнього розкладу того мистецтва, яке зреклося народу та його ідеалів. З цим мистецтвом, з його ідеями та його естетикою у нас немає і не може бути примирення.

А в літературі, яка віддає себе складним, але почесним завданням побудови нового світу і виховання нової літератури, досвід героїчної поезії Шевченка потрібний, як чиста джерельна вода, що додає сили подорожньому, як прекрасна школа справжнього мистецтва.

Шевченків «Заповіт» сьогодні

Творчість Шевченка являє собою таку дійову силу і таке велике явище в історії українського народу, що навколо цього завжди точилася ідейна боротьба. У цій боротьбі закономірно перемогли прогресивні сили.

Сама історія написала і продовжує писати хвилюючу книгу буття Шевченкової поезії – поезії, що стала довічним і вірним супутником народів у їх боротьбі за справедливе, гідне людини життя186.

Творчість Шевченка надихає народ у найважчі роки війни з фашизмом

Велич найсвітліших постатей світової історії дістає найбільш точну й виважену оцінку, яка йде від самих глибин людського буття, у найважливіші й найвідповідальніші її часи, коли на першому плані з усією невблаганністю постають питання про саме продовження існування як окремих народів, так і самого людства. Так було й у найтяжчі роки Великої Вітчизняної війни, коли фашистські війська плюндрували українські землі, значна частина українських установ – серед них і академічні – були перебазовані на Схід. У скрутних умовах евакуації науковці продовжували самовідданну працю. Об’єднаний Інститут мови і літератури створив підписаний до друку вже після повернення до звільненого Києва – ще у воєнний час (10 лютого 1945 р.) – «Нарис історії української літератури».

Її редактори – визначні вчені, яким належить великий внесок у наукове шевченкознавство – Сергій Іванович Маслов і Євген Прохорович Кирилюк пояснювали читачам: «Книга писалася в Уфі, далеко від культурних центрів України. В важких умовах евакуації. Автори не раз гостро відчували брак потрібних для роботи джерел, літератури та різних довідників. Умови, в яких складався «Нарис», не могли не відбитися негативно на глибині в з’ясуванні окремих питань, на повноті в збиранні матеріалу, на точності в наведенні цитат і в передачі окремих фактів. У разі книга потребує повторних видань, автори сподіваються, що їм пощастить виправити всі хиби цієї першої спроби»187.

Фахівцям-літературознавцям вдалося-таки знайти сили, шляхи й засоби покращення першого, систематичного дослідження історії української літератури. Але загальна характеристика творчості й діяльності Тараса Григоровича Шевченка – принципова основа її – була й залишається незмінною.

Суттєві причини цього полягають у тому, що вони збіглися з тим, як оцінили й оцінюють поезію й діяльність Шевченка народні маси. Автори зазначеного видання мали незаперечні підстави назвати розділ, присвячений йому, «Тарас Шевченко – творець нової української літератури». Далі визначена тема розкривається далеко ширше:

«1840 року в Петербурзі вийшла з друку невеличка книжка під назвою «Кобзар», що відкрила нову сторінку не тільки в українській літературі, а й поклала початок справді глибоко народній, революційно-демократичній літературі всіх слов’янських народів. Автором її був геніальний український поет Тарас Шевченко.

Шевченко – епохальне явище не лише художньої літератури. Своєю революційнодемократичною діяльністю він виходить далеко за межі літератури, мистецтва, культури. Шевченко – видатний, великий, геніальний поет, драматург, прозаїк, майстер пензля, але, крім того, Шевченко – політична постать у нашій історії, перший революційний демократ на Україні і в Росії. У революційних прагненнях він іде далі своїх сучасниківдемократів – В. Бєлінського і Герцена і тільки пізніше знаходить собі спільників в особі Добролюбова і Чернишевського.

І разом з тим Шевченко – син своєї епохи. Ідеї Французької революції 1789 і 1830 року, декабристський рух, революційні традиції Коліївщини, далі зростаючі кріпацькі повстання на Україні – все це разом підготувало ґрунт, зумовило формування революційнодемократичного світогляду великого сина українського народу»188.

Про значення творчості Шевченка в історії українського народу

Дещо іншу – в окремих моментах більш розгорнуту, співзвучну з часом характеристику, – знаходимо у виданій академічним Інститутом літератури ім. Т. Г. Шевченка в 1954 р. «Истории украинской литературы»:

«Тарас Григорьевич Шевченко – великий украинский народный поэт, художник, мыслитель, революционер-демократ. Восприняв и развив прогрессивные традиции русской и украинской культуры, он выразил свободолюбивые мечты и стремления украинского народа, прежде всего закрепощённого крестьянства, в его освободительной борьбе. Своим гениальным творчеством Шевченко открыл новую эпоху в украинской литературе. Он является основоположником новой украинской литературы, родоначальником её революционно-демократического направления. Революционная деятельность и творчество Шевченко – образец беззаветного служения народу.

Тарас Григорович Шевченко – з народами всієї Росії

Ещё при жизни поэта великий русский критик революционер-демократ Н. Добролюбов в рецензии на «Кобзарь» 1860 г. отмечал, что Шевченко – поэт совершенно народный, вышел из народа и не только мыслью, но и обстоятельствами был с ним крепко и кровно связан. Шевченко принёс в литературу пламенную, неугасимую ненависть ко всем угнетателям, начиная от помещичьего приказчика, гнавшего крепостных на барщину, и кончая первым помещиком-крепостником – царём.

Слово Шевченко было великой общественной силой, орудием классовой борьбы против крепостничества и самодержавия. Большевистская газета «Правда» в 1914 г. назвала поэта «борцом за счастье народа». В течение всей своей сознательной жизни он боролся за свободу.

Воплотив в своей поэзии пафос и страстность революционного протеста народных масс, Шевченко неутомимо и последовательно искал новых путей и средств в борьбе за их освобождение. Осознавая и обобщая опыт крестьянских выступлений против помещиков, высоко оценивая деятельность «первых русских благовестителей свободы» – декабристов, поэт связывал свою борьбу с общероссийским освободительным движением, с его лучшими представителями – петрашевцами, революционными демократами. В творчестве Шевченко нашла своё отражение могучая сила всё нараставших крестьян ских вооружённых восстаний против помещиков и самая передовая общественная мысль современной ему России. Творчество великого поэта отражает процесс его идейного роста, происходившего на основе материализма, атеизма, революционного демократизма. В борьбе против национализма, космополитизма, либерализма, в борьбе со всем отжившим, отсталым, реакционным Шевченко был соратником и единомышленником русских революционеров-демократов. Полным поражением окончились все попытки украинских буржуазных националистов идейно повлиять на народного поэта и оторвать его от русских просветителей»189.

Тарас Григорович Шевченко і його поезія у Великій Вітчизняній війні

У 1943 році у важкі дні битв за першу столицю УРСР – робітничий український Харків як завжди пристрасно, гнівно, натхненно й поетично писав у статті під промовистим заголовком «Шевченко-воїн» письменник Ярослав Олександрович Галан:

«Десять років тому, коли з криком біснуватого дервіша вибіг на сцену історії Адольф Гітлер, світ жахнувся. В ХХ сторіччі в самому серці Європи виник режим, який здичавіння і варварство поставив на височінь ідеалу. Погаслі в мороці віків вогнища знову запалали на майданах німецьких міст. Безсмертна тінь Івана Гуса руками гітлерівських катюг вдруге вже кинута на вогнище.

Спершу вони спалили тисячі книжок – твори людського генія – і, перетворивши свою країну в царство торжествуючого хама, пішли війною на схід і захід сонця. Того самого сонця, що в ньому людство споконвіку вбачало символ волі і щастя, а вони вирішили перекреслити його чорним знаком свастики. Розперезаний прусський мугир, «куций німець узловатий» з шевченківського «Посланія» святкував своє свято на вулицях переможеного Парижа, на вкритих славою минулих тисячоріч руїнах Акрополя, а згодом його гусячий крок задудонів на спорожнілих, як під час чуми, майданах священного Києва.

Їм здавалося, що окупуванням Києва, Львова і Харкова вони покладуть важкий камінь на могилу України, що їм вдасться одним махом німецького меча зробити те, чого не змогли домогтися польські королі і російські царі. Перейменуванням України на «рейхскомісаріат» вони гадали вибити з голів українців думку про українську державність, а терором гестапо умертвити дух свободи, що ним пройняте кожне українське серце.

Для них Україна була лише географічним поняттям, а її люди – сірою безголосою масою, «іванами без роду і долі», голотами без традиції і національної гордості.

Ці ілюзії гітлерівських песиголовців не тривали довго. Вони розвіялись, як дим, уже в перші дні війни, коли німецька орда надибала запеклий збройний опір усього українського народу. Досить було кількох днів Вітчизняної війни, щоб ожили великі тіні Богдана і Богуна, Залізняка і Гонти.

У хвацькуватих прусських офіцерів, які з міною переможців фотографували в українських містах пам’ятник Шевченка, і на думці не було, що вони фотографують не бронзову постать, а вічно живий символ непоборності великого народу, його співця і натхненника, що перший навчив його любити волю і боротися за неї до загину.

Вони не змогли втоптати в болото того, хто силою свого таланту підняв і очистив з панського намулу прапор української держави і віддав його своїм онукам <…> …

У надвечір’я визволення Харкова Червоною армією навколо Тарасового пам’ятника палали і злітали в повітря кращі будинки, рука варвара в безсилій люті руйнувала найбільше місто України. Однак пам’ятника німці не насмілились повалити. Вони знали вже з гіркого досвіду, що цей акт вандалізму тільки вщерть переповнив би чашу народного гніву, а слово геніального бунтаря ще яскравішим полум’ям спалахнуло б у душах українських людей.

У цей великий час відзначаємо 129-ті роковини народження Тараса Григоровича Шевченка, відзначаємо пам’ять генія, вільна пісня якого стає на наших очах піснею всього людства. В цей Тарасів день ми святкуємо грядущий день цілковитого тріумфу ідей, відчутих великим серцем Шевченка.

Це буде день тріумфу і слави України»190.

ЯСКРАВИЙ ТВІР І. Я. ФРАНКА «ТЕМНЕ ЦАРСТВО»

«Темне царство», в якому перебував молодий Шевченко, – пробуджується

Визначаючи бажану, переломну віху, яка поділила життя й долю Тараса Григоровича Шевченка на волю й недолю, Іван Якович Франко висвітлює у своєму епохальному глибокому й яскравому творі «Темне царство» реальну й складну обстановку, в якій перебував визволений з кріпацтва молодий художник і початківець-поет.

«Аби докладно зважити, який се був перелом, – зазначав Великий Каменяр, – треба згадати, що Шевченко жив тоді в Петербурзі, обертався серед високоосвічених кружків, свобідний і люблений своїми земляками та чужими. Треба нагадати, яка то пора була в російській літературі в початку сорокових років, і які думки носилися в головах передових російських людей і висловлювалися в передовій російській печаті. Три великі російські письменники, Пушкін, Грибоєдов і Лермонтов, усі передчасно посходили вже в могилу, але твори їх, особливо ті, що могли вважатися останнім словом кожного з них («Горе от ума» Грибоєдова, «Евгений Онегин» Пушкіна, «Герой нашего времени» Лермонтова) жили серед читачів громади і робили великий вплив на думки та переконання, тим більше, що сміле, гаряче слово Бєлінського додавало їм ясності і ширини. Четвертий великий поет і геніальний письменник російський, Гоголь, саме тоді стояв у найкращім розцвіті своєї поетичної творчості, писав або задумував писати тоді свої найкращі твори – «Ревизор» і «Мёртвые души». І сам Бєлінський у невтомній роботі над розвитком своїх думок починає покидати становище естетичної критики, починає добачати ціль усієї культурної праці людськості в тім, аби ущасливити всіх людей, дати всім можність всестороннього розвитку всіх вроджених сил, а спеціально сил штуки в тім, аби показувати правдиво дійсність з її хибами та задатками ліпшої будущини, будити в людей охоту до поправи тих хиб і віру в можність поправи. До довершення того переходу в Бєлінськім, ба й до зміни поглядів усієї інтелігентної російської громади, чимало причинилися й вільнодумні та радикальні діячі-письменники Герцен і Бакунін, що за границею, в Німеччині та Франції, пильно слідили за духовним розвитком рідного краю і вдержували живі зносини з передовими людьми в Росії.

Подібний прогресивний літературний процес відбувається й у Західній Європі

Та й узагалі в цілій Західній Європі йшов тоді великий поступовий рух. Французька романтична школа від радикалізму чисто естетичного переходила до радикалізму політичного (Віктор Гюго) та релігійного; побіч романтиків, хоч і під їх впливом поставали нові напрями, Жорж Санд уже розпочала гарячим словом проповідь рівності та свободи жіноцтва; вона ж і много читаний Ежен Сю були найвиднішими представниками сен-симонізму у французькій літературі. А рівночасно вже Бальзак, і ще перед ним Стендаль, клали підвалини нової, реалістичної школи. Такий самий поворот до реалізму та до порушування суспільних питань у літературі доконували в Англії Діккенс («Різдвяні повісті») і Теккерей, у Німеччині Ауербах, не згадуючи вже про Генріха Гейне, який рівночасно з Шевченковим «Сном» (1844 р.) своєю поемою «Німеччина, зимова казка», формою та напрямом багато в чім подібною до Шевченкового «Сну», сильно та дотепно вдарив на передрухнілий політичний лад Німеччини.

Твори тих європейських письменників, а особливо Жорж Санда, Бальзака, Сю, Діккенса, перекладалися та читалися многими в Росії і мусили показати також немалий вплив.

Та не тільки в надобній літературі, але також у філософії та інших науках із початком сорокових років завважуємо загальне змагання до реалізму, до опирання загальних висновків на фактах, на досвіді, на статистиці. Рівнобіжно зі зростом реалізму в штуці і науці іде зріст демократизму, республіканізму та соціалізму в питаннях політичних і суспільних.

Перші здобутки демократичних письменників Росії

Ся велика хвиля європейського духовного руху захапує також чільних людей у Росії, будить їх до нового життя. Перед тим уже Пушкін у «Онегіні» та Лермонтов у «Герої нашого часу» в ярких картинах показали були цілу духовну нікчемність пануючої верстви в Росії. Ті твори враз із Гоголевими сатирами розбили сліпе самозадоволення російської інтелігентної громади, збудили глибшу настанову над собою і над існуючим ладом. Усе те вкупі мусило викликати новий поворот у літературі. Швидко появляться на світ «Мертві душі» Гоголя, а за ними підуть «Записки охотника» Тургенєва – перший прилюдний удар на велику, наболілу рану російської суспільності, на кріпацтво.

Закономірний розвиток особистості Шевченка – поета й мислителя

Неможлива річ, аби Шевченко, живучи під той час у Петербурзі, не мав також захопитися тою великою хвилею поступового руху, аби його гаряча, молода душа не повернулася також у новім напрямі, тим більше, що й власні його мужицькі симпатії віддавна тягли його в той бік. Тому не дивно, що супроти напливу тих нових ідей давніші його старокозацькі ідеали бліднуть, що його вузький український націоналізм звільна перетворюється сам у собі, перероджується у любов до всіх слов’ян, тиснених чужими, а далі в любов до всіх людей, тиснутих путами суспільної нерівності, неправди й неволі. Від початку сорокових років Шевченко чимраз виразніше та сміливіше вступає на нову дорогу. Майже кожний новий його твір – се крок наперед по сій дорозі. Велике нещастя, що, мов грім, ударило в нього в хвилі найкращого розцвіту його поетичної сили (його арештування і засудження до смерті на службу в солдатах 1847 р.), не тільки не могло змінити того напряму, але навпаки, утвердило в нім поета; по увільненню з десятилітньої страшної неволі він творить свої безсмертні поеми «Царі», «Неофіти» та «Марію», в яких, покинувши рамки українського націоналізму, на загальнолюдській канві рисує картини тиранства та боротьби за правду, рисує високий, аж до наших днів ледве достижимий ідеал жінки-матері»191.

Дослідники ХХ століття про місце Шевченка з-поміж демократичних сил Росії

Положення І. Я. Франка підтримує і розвиває відомий український дослідник Євген Степанович Шабліовський. «В тягчайших условиях 40-х годов, когда открытая политическая борьба была невозможна, – пояснює він, – огромная роль в революционном воспитании общества принадлежала литературе, представленной её корифеями – Белинским, Герценом, а также поэтами Шевченко, Некрасовым.

Вспоминая 40-е годы, А. И. Герцен в письме к Н. П. Огарёву писал в 1869 году: «Всякое другое действие, кроме слова, и то маскированного, было невозможно, зато слово приобретало мощь, и не только печатное, но ещё более живое слово, меньше уловимое». Революционные кружки Петербурга, Москвы, Киева, Харькова, существовавшие в середине и конце 40-х годов, использовали наряду с запрещёнными царской цензурой революционными произведениями Пушкина и Рылеева, Радищева и Белинского, Лермонтова и Полежаева, такие пламенные произведения Шевченко, как «Сон», «Кавказ». «Заповіт», «Холодний яр», «І мертвим, і живим…» и ряд других…

Белинский, Шевченко и Герцен 40-х годов были бойцами одного лагеря. Не случайно ещё в царской России исследователи, которые черпали сведения о Шевченко и Белинском из непосредственных источников той эпохи, писали: «Мы не сомневаемся, что, доживи Белинский до возвращения Шевченко из ссылки, они бы взаимно поняли друг друга, и у Шевченко не было бы более страстного поклонника и толкователя, как Белинский».

Уже в 40-х годах Шевченко был тесно связан с участниками ряда современных ему полулегальных и нелегальных демократических кружков и организаций.

Революційна діяльність Шевченка та його однодумців на Україні набирає сил

Характерно, например, что городничий г. Лубны… подполковник Андреев в своём «всеподданнейшем» доносе Николаю I (1848) аттестовал Шевченко как «известного возмутителя», который «старался бросить пламенник мятежа и кровавых междоусобий и в Малороссию, подобно происходившим в западных губерниях, восстановить народ противу законной власти». Не случайно знакомый Шевченко С. П. Левицкий192 в 1850 году писал из Петербурга сосланному поэту193: «Осьде вже третій місяць, як ми не бачились з Вами, мій дорогий земляче! Неначе третій рік тому пішов, так мені показалось се время; вибачайте, будьте ласкові, за те, що я до сих пор не писав к Вам, да мені совісно і в руки пера взять, для того, щоб сказать, що я ще досі не бачився ні с Остроградським, ні с Чернишовим, … а мені хотілось разом сказать Вам об усіх, к которим Ви писали, да поки скажу хоч те, що знаю. Доїхавши до Москви, письмо Ваше к Р[єпнін]ой я отправив і пішов до Бодянского, насилу достукався, да вже ж зато як сказав, що я від Вас і ще маю писульку, то із його зробилось таке, як буцім він чує об браті, або об кімнебудь, дуже близькім його щирому серцю; довго балакали про Оренбург, як жить там усім, і як жить Вам, бідковали і горювали вмісті, да після, поговоривши як родичі, розійшлись і чи зійдемось знову, – святий знає: він на прощання дав мені білетиків до Редькіна194, що вмісто Даля при Перовськом, і той, спасибі йому, привітав добрим словом і тож розпрошував, як живете Ви, да тільки мені вже кажеться, що се вже не то, що Бодянский, видно, що воно чи боїться чого, чи вже, мабуть, так надрався того кепського духу петербурського і дивиться, як би собі гарно, а не до других. Бачився на сих днях із Бутаковим, казав він мені, що – начав діло і двинув баб за Вас, да не знаю, каже, що буде.

Багацько єсть тут наших, да кажеться, люди такі, що проміняв би їх за німця, не тільки, що на хрещеного, а єсть між їми, конешне знаю, один – се Николай Алексеевич Головко195, магистр математических наук из Харькова; от де правдива душа, і як зійдемось, то перве слово його об Вас, він сотрудником у некоторых журналах і хлопець дуже розумний; жаль тілька, що своєю правдивостю чи не наробить того, щоб не запроторили і його куди, бо вже і тепер під надзором полиции, часто він буває у Остроградського, і я помандрую коли-небудь з їх до його; багацько єсть тут таких, що згадують Вас, а Головко каже, що Вас не стало, а на місто того стало більш людей – аж до 1000, готових стоять за все, що Ви казали і що кажуть люде, для котрих правда – така голосна і велика істина, що хоч би її казати и при самом Карле Ивановиче196, то не спугались би…»197.

Співробітництво Шевченка з петрашевцями та іншими революційними течіями перервано арештом та засланням

У середині 40-х рр. ХІХ ст. Т. Г. Шевченко заслужено посідав визначне місце в загальноросійському революційному русі. Він активно співробітничав з петрашевцями, виношуючи плани організації народних селянських повстань у Росії та в Україні. Надзвичайно високо оцінював послідовну революційну спрямованість усієї творчості й діяльності Михайло Васильович Петрашевський.

З роками набирав небаченої сили вплив його могутньої поезії на уми та дії революційно налаштованих шарів вітчизняного суспільства.

«Поэзия Шевченко, начиная с 40-х годов, оказывала заметное воздействие на развитие русского освободительного движения. Преданность народу подсказывала поэту правильную постановку важнейших проблем современности…

Арест Шевченко в 1847 году и последующее многолетнее заключение поэта были тяжелейшим ударом не только для украинского революционного движения, но и для всего освободительного движения России, для всех славянских народов… Это была поистинно чудовищная кара. Бдительное начальство, памятуя указание Николая I о запрещении ссыльному поэту писать и рисовать, неусыпно следило за подневольным певцом, «готовясь выстрелить по первому стиху и в крепости поднять военную тревогу», как прекрасно сказал А. Н. Майков». Шевченка любили й шанували всі справжні митці. Практично, думається й теоретично, їх не можливо навести в нашій розповіді про найбільш шанованого в світі сина українського народу. Зворушливо й душевно висловив свою любов до українського поета Корній Іванович Чуковський – відомий письменник і літературознавець, прискіпливий фахівець з питань перекладу.

«Никогда, – відкриває своє серце Корній Іванович, – я не мог без слёз читать шевченковскую

Это с детства так. Сейчас для какой-то цитаты развернул Шевченка – открылась эта стихота, и глаза сами собой мокреют»198.

СТАРЕ-НОВЕ «ВІДКРИТТЯ» ЧАСОПИСУ «КРИТИКА»

Навіщо шеф-редактору «Критики» Маланюк

Друкується «Критик» у Києві, однак про його дійсний, так би мовити, «статус» дізнаємось на останніх сторінках, де подані далеко не менш суттєві «додаткові відомості»: «Критика» співпрацює з Українським науковим інститутом Гарвардського університету, а її головним редактором є професор цього заокеанського учбового закладу Григорій Грабович. Нещодавно Г. Грабович виступив із статтєю: «Шевченко у критиці Євгена Маланюка». Цікаво, що для розповіді про найвеличнішого в історії українця – Тараса Григоровича Шевченка – обрано «об’єктивну особу», або навіть «надоб’єктивну особу», звертаючись до якої у 20-ті роки минулого століття Володимир Сосюра писав: «Шановний пане Маланюче, ми ще зустрінемось в бою!» – Як бачимо, зустрілися й нині.

Ми не прагнемо воювати з професором Григорієм Грабовичем. До того ж нашу увагу привернула варіація назви статті, що міститься на обкладинці «Критики» – «Націоналізований Шевченко».

Разом із цим не зовсім зрозуміло, чому для об’єкта дослідження творчості Шевченка обрано твір Маланюка, який все своє життя перебував у найближчому обозі загальновідомого метра українських націоналістів Д. Донцова.

Заокеанський професор, бодай не повністю, прагне усвідомити знакове місце Шевченка в громадсько-політичному розвитку України за його життя та після відходу поетареволюціонера у вічність. У той самий час гарвардський професор назагал погоджується із тим, що, «як це переконливо насвітлює Драгоманов, – кожен новоз’явлений соціяльний чи політичний напрямок ґрунтував свою легітимність на вірності Поетові або ж, частіше, на реінтерпретації його на власний ідеологічний лад».

Ідейна основа та фахова неспроможність апологетів Донцова

Завдання свого журнального виступу Г. Грабович вбачає у «підправленні» спроб переосмислити сутність творчості Тараса Шевченка у бурхливому ХХ сторіччі. «В сучасній літературній практиці, – зазначає гарвардський професор, – такі спроби є половинчастими і схильними відбивати раніші не- або антисовєтські (переважно емігрантські) ідеологічні прочитання. Часом вторинність тих спроб компенсується ще більшою категоричністю. Постсовєтська рецепція Маланюка і не меншою мірою Донцова тут особливо показова. За кількома винятками, сучасні українські дослідження про Маланюка (приклади не наводяться. – Автори) перебувають здебільше у модусі національного патосу й апологетики і не демонструють глибшого розуміння теми, зокрема врахування раніших еміграційних досліджень.

Чому Маланюк так «полюбляє» Шевченка

Що Шевченко посідає центральне місце у текстах Маланюка, не повинно дивувати. Поет, який проголосив своїми сутнісними чеснотами патріотизм і відданість нації й уважав себе не лише її представником, а й речником, покликаним вести, спрямовувати і викорінювати її вади та прогріхи, не міг не звертатись до Шевченка, національного поета, того, хто став уособленням цієї настанови, особливо ж у межах націоналістичної ідеології… Водночас це відсилає нас до найширшої проблеми у рецепції Шевченка – її різнобічної та мінливої природи. Бо Маланюкове розуміння Шевченка як трибуна не є помилковим, це не просто витвір його ідеології, наслідок концепційних зсувів його покоління. Пророчий голос – реальність Шевченкової поезії… Але навіть і домінуючи, цей голос завжди пом’якшується і переплавляється складнішою загальною динамікою Шевченкового голоса, закладеного у його поетичному тексті та самопрезентації; і ці нюанси ідеологічний порив Маланюка запрограмований ігнорувати або й просто не бачити.

Хоча Шевченко присутній також у поезії Маланюка, і комплексне дослідження передбачає увагу й до цього аспекту, осердя його рецепції Шевченка містяться в есеях та літературознавчих дослідженнях… Однак, поглянувши на діяпазон його інтересів… видно, що тема Шевченка чітко виділяється і стає зіставною з іншими головними представниками Шевченкової (чи не Маланюкової?) рецепції…

Ці есеї, зокрема найраніші, мали здебільша програмову, ідеологічну орієнтацію. Настанова, яку обирає собі Маланюк, не є позицією нейтрального спостерігача або академічного дослідника, хоча певний нахил до академічного тону також помітно, принаймні увидатнюється сенс історії («історіософічність») і те, що ми назвали б тепер культурологічною перспективою: проте він не є літературознавцем ні за освітою, ні за темпераментом. І переважно з більшою або меншою наполегливістю Маланюк артикулює нову націоналістичну ідеологію Дмитра Донцова та його часопису «Літературно-наукового вісника» (від 1933 року – «Вісник»).

Маланюк залишається в таборі Донцова

Історію взаємин Маланюка і Донцова ще не вивчено, – зазначає Г. Грабович, – зокрема потребує дослідження обширне й досі не опубліковане листування. Наприкінці їхніх листів, тобто у 1960-х, вони розійшлися, передусім це спричинила Маланюкова потреба переорієнтувати своє мислення щодо сучасної України. Але у вирішальний міжвоєнний період Маланюк перебуває цілком у таборі Донцова. Сенс того впливу, що Донцов на нього мав, його відданість справі видно у статті, що її Маланюк написав до 75-річчя Донцова, де він – з вірою і патосом щирого адепта – простежує ту роль, яку «доктор» (як його називали послідовники) відіграв для України і для нього особисто. Стаття – по суті панегірик, сконструйований із есенціялістських і маніхейських топосів донцовської візії української історії: темна ніч українського безсилля, безладу і браку волі, що позначали кінець ХІХ століття і були втіленням раціоналізму і федералізму, а також нібито русоцентризм Драгоманова, героїчні визвольні змагання і згодом поразка української війни за незалежність, а потім відповідь на причини поразки – і разом з тим візія відновлення та справжнього звільнення від психологічного стану облоги. Таким звільненням постає Донцов і «Літературно-науковий вісник», що почав виходити 1922 року, коли багато хто дослівно ще переживав травму війни».

Пишучи про Шевченка, Маланюк дотримується аксіом Донцова

«Ідеологічну спрямованість Маланюкових есеїв про Шевченка, – пише далі Г. Грабович, – можна представити кількома основними тонусами або рубриками, які мають низку відгалужень або нюансів.

1. У центрі цієї критики є об’єднувальна, формальна і апріорна віра, чітко орієнтована на концепцію (насправді це радше аксіома) Донцова, що, мовляв, Шевченко артикулює у своїй поезії, як політичну, так і національну візію України. Така позиція вповні співзвучна із загальною рецепцією початку ХХ століття, в самій же поезії, особливо в Шевченкових так званих (??) «політичних поемах» («Сон», «Кавказ, «Посланіє», «Розрита могила» та інших), є, річ ясна, формулювання, які водночас передбачають політично забарвлене прочитання і спираються на колективні почуття, які є інтернаціональними, і водночас посутньо, стають стимулом і засобом для формування національної свідомості. Проте сама собою Шевченкова візія України та його відчуття авдиторії, до якої він звертається, позначені символічними, мітичними, міленарними199 моментами, а також постійним децентруванням і, понад усе, присутністю сакрального. Все це окремо і сукупно принципово упосередковує ті політичні і національні віри, які тут зароджуються. Маланюк, спираючись на Донцова, ці упосередкування чи пак нюанси ігнорує, або попросту не сприймає. Його аргументація є принципово есенціялістська або апріорна. Шевченко ео ipso200 є національним пророком і національним генієм, тож завдання критика – не перевіряти цей постулат, а утверджувати його й використовувати для розбудови більшої справи. Реальність літературного твору та потреба його висвітлити, його апотезувати є взаємопов’язаними: пропедевтика201, завдання конструювати національність і свідомість, до якого критик – справжній критик! – має прагнути, вповні віддзеркалюються в характері, риторичних прийомах і полемічному тоні Маланюкових есеїв. Тому-то по суті і немає шевченкознавства як такого, або рецепції Шевченка як такої: є тільки боротьба за Шевченка». Зауважимо, що з останнім висновком першого розділу статті професора Г. Грабовича варто в основному погодитись. Але читаємо далі:

Нація і національне – «понад усе»

2. Домінування ідеї нації й її основні прояви («національна перспектива», «національна справа», «національний геній», «національний підхід до національного генія» тощо) накладають чітку телеологію, навіть детермінізм на Шевченків поетичний світ, на його значення і його вагомість…

3. Як продовження обох попередніх рис, націоцентричної і телеологічної, погляди на Шевченка і Донцова, і Маланюка відображають реальний і глибоко самосвідомий історичний перелом… Водночас, це відчуття винятковості й нового порядку супроводжує фактично будь-який програмовий і полемічний підхід і є результатом прагматичної функції критики. В цьому випадку, однак, є якісне розходження: перерва або цезура202 є ідеологічною і в її повному охопленні (тобто із Донцовим) стає тотальною або тоталізаційною. Для них справжнє, тобто національне – ідеться тут, звісно, про тавтологію – розуміння починається лише від них, перед ним існувало (переважно, а то й винятково) тільки псевдошевченкознавство. Маланюк, щоправда, допускає певні нюанси. У пізнішій статті (рецензія 1956 року на біографію Шевченка Павла Зайцева) він перелічує письменників, які «відбронзовували» канонічного «Кобзаря Тараса» і відновлювали справжнього, живого Шевченка. Список є досить осяжним, хоч усе-таки обмежується до виразно антисовєтських критиків… Єдиний, хто не пов’язаний із цими академічними науковцями, це публіцист-ідеолог Донцов, і його присутність тут відбиває Маланюкову залежність і пієтет. Одначе 1937 року, напередодні війни, коли насувалися нові потрясіння, його судження категоричніші і, як завжди, емоційні…

У самій рецепції Шевченка центральним завданням, із яким стикається критик і його авдиторія, рецепції, що стисло втілює всі три ідеологічні конструкти – національне, теологічне та історичне – є відчути і потім діяти відповідно до фундаментального зсуву чи переходу парадигми203, який оприявнюється в цій рецепції, тобто переходу від народницького до волюнтаристсько-націоналістичного Шевченка…

Полеміка навколо народницької ікони – Шевченка в «шапці і кожусі», – триває і досі, у незалежній вже Україні.

З другого боку, Шевченко «грядучий» – є не селянином, а козаком, «паном», народженим, аби бути провідником, аби випрямити спини своїм співвітчизникам, перетворити їх у націю.

Далі текст Маланюка: «Вкладаючи своє життя в історію своєї батьківщини, «кріпак» Шевченко був свідомий свого творчого «обаполи времени» пов’язуючого чину.

Бо він був, повторюю, козак, себто пан, та ще й над панами, що одразу загетьманував над всіми тими Гребінками, Галаганами, Лизогубами, Маркевичами… Недарма дехто з них називав його «отаманом».

Був він свідомий, що своєю визвольною, переможною, панівною поезією випростує тих, що «похилились, що зробилися «душевбогими», відродить самий інстинкт панування.

До «рабів незрячих – гречкосіїв», до «німих підлих рабів», до «підніжків» і «овечих натур», до «капусти головатої» різних повітових «громадівців», до «мільйонів полян, дулібів і древлян», як стисло в «Юродивому» окреслює він українську національну дійсність, «до недолюдків», – він вогненний віддає наказ: «Будьте люди»! «Схаменіться»! – яке глибоке й яке ж стисле це слово! – відчуйте той сором, що я відчуваю за ваше внутрішнє каліцтво, каліцтво недолюдків, неповних, часткових істот. Адже ви «козацькі діти», «лицарські сини».

«Будьте люди» – в устах Шевченка то велике слово бути «людиною», бо то «образ Божий», а він, як правдивий геній, носив у собі полум’яну віру в Бога.

«Будьте люди» – значить будьте народом, будьте нацією так, як ваші славні козацькі прадіди».

(«До справжнього Шевченка»).

У цьому пасажі бачимо квінтесенцію прагнень Маланюка, який бомбардує (цілком у дусі Донцова) читача/слухача цитатами (деякі з них є позатекстовими), проектуючи центральну ідеологічну настанову, вправно заплітаючи її основні топоси – «чину», «аристократії духу», провінціалізму («плебейства», як любив це називати Донцов) старого устрою і «старої «Громади», а разом з тим уявлення про Шевченка як про отамана, а про його поезію, – як про ту, яка формує «полум’яні накази», і все це врешті кульмінується основною цінністю – Нацією, а з нею поверненням до славних цінностей предків. І все це формується риторикою, яка буцімто спирається тільки на самому поетичному тексті. Сама її пристрасність, як і самі цитати, приховують її вибірковість та упущення.

Г. Грабович все ж намагається відшукати розбіжності у «рецепціях» Маланюка й Донцова

І хоча Маланюкова рецепція204 Шевченка надзвичайно закорінена в ідеології, вона все одно значно відрізняється від рецепції його редактора, видавця і гуру. Переважно кожна із цих відмінностей діє на користь Маланюка, ослаблюючи категоричність і жорстку заідеологізованість Донцова.

Маланюк зазвичай урівноваженіший, нюансованіший і не такий відверто доктринальний і пропагандистський, як Донцов. Це особливо видно в їх судженнях про різних осіб із шевченківського оточення, а потім про їх коментаторів. Скажімо, Куліша Донцов бачить переважно в негативному світлі, як недостойного і заздрісного сучасника, проросійського антипода до Шевченкового патріотизму, натомість для Маланюка, який присвячує Кулішеві вдумливий есей і часто його згадує, він є провідною постаттю, яка формує національне відродження, втілює сам сенс національного обов’язку, здійснює низку першочергових літературних осягнень. Це ж саме можна сказати про Франка, якого Донцов регулярно висміював у міжвоєнний період і прийняв лише у пізніший час свого життя. І хоча Маланюк переважно наслідує Донцова у засудженні Драгоманова за його ніби брак відданості українській національній справі, за його нібито русоцентризм, холодний раціоналізм тощо, він ніколи не робить цього в дусі принизливої лайки та огульного очорнювання, що так характерно для Донцова.

Розбіжність між дослідником і досліджуваним – ставлення до Шевченка

Фундаментальна різниця, однак, полягає в тому, вважає Г. Грабович, що Маланюк розглядає Шевченка з іманентно літературних позицій. Критик бачить поета і його тексти, його багатовимірну присутність у літературному процесі. Тобто Шевченко не як стійкий топос, або як приклад, exemplium, але як феномен, вартий критичного прочитання – а насправді, програмового прочитання. Це прочитання починається від самого тексту, що його Маланюк, на відміну від Донцова, так чи інакше бачить у контексті – хоч і з чіткою інтерпретаційною парадигмою на увазі (яка серйозно обмежує готовність простежувати непередбачувану лінію дослідження). Зсув до ідеологічного метатексту, однак, відбувається майже завжди. Його аргументи не мають академічної строгості і не сперті на якихось теоретичних основах. Водночас, хоча він і визнає літературно-історичну диференціацію або внутрішні зміни у Шевченковому поетичному корпусові, наприклад у періоді «Трьох літ» (поезія 1843 – 1845 років) або у ранній поезії (корпус прозових текстів і загалом Шевченкові російськомовні тексти, так само як і його живопис, по суті ігноруються), він вочевидь не визнає їхньої автономності й окремішності. Це своєю чергою, – саме як результат базового еселенціалізму і телеології – робить Шевченка не лише монолітним і наперед визначеним (будь-які ідеї про його «зростання» і «розвиток» суворо обмежуються), а й радикально усіченим: кричущо відсутнім у такій візії Шевченка є психологічний вимір його поезій, а разом з тим і пов’язані питання іронії і децентрування, повороту до релігійного виміру, а також універсальних цінностей, взаємодія колективного і індивідуального, і головне – постійний пошук власного покликання і самовизначення. Для Маланюка, як і для Донцова, все це не є предметом обговорення, для них Шевченко є тим, чим він є – і процес самовизначення і самотворення попросту не передбачається; допускати це, навіть як предмет для дискусії, значить руйнувати всю есенціалістську і телеологічну побудову. Зрозуміло, що за такого підходу набагато більше пропускається, ніж розглядається.

Однак в одному аспекті Маланюк демонструє справді глибоке розуміння, і це стосується того, що є постійним і домінантним мотивом цих есеїв, тобто наша рецепція Шевченка, з одного боку, а з іншого – те, в якій формі сам поет формує цю рецепцію, діючи на нас як динамічна, навіть надприродна сила (його улюблений образ тут – вулкан або тектонічний зсув), яка переорієнтовує колективні уявлення про ідентичність і справді формує нову ідентичність. Основним топосом тут, як уже було згадано, виступає єдність Шевченкової візії і самої його поезії, яку можна інтерпретувати як монолітну або органічну єдність. Якщо згадані перед тим погляди тяжіють до статичності (і до доктринального прочитання – як у Донцова), топос органічної єдності є внутрішньо динамічним і вельми продуктивним. Маланюк не раз користується однобічними та доктринальними інтерпретаціями, проте інтуїтивно відчуває цей органічний момент – і робить він це двояко. Насамперед це проявляється у вигляді постійного питання: як ми сприймаємо Шевченка? якою є адекватна реакція на Шевченка? І проблематичніше питання: як ми можемо формувати або виховувати нашу реакцію?

Відповідь на останнє питання проста: ми не можемо.

Маланюк розпочинає один із своїх пізніх есеїв, «Шевченко живий» (якого написано 18 березня 1961 року, як підказує дата з нагоди традиційних у цьому місяці шевченківських святкувань), твердженням (що є відгомоном уже згаданої статті «Ранній Шевченко»), з яким будь-хто, хто глибоко вивчав Шевченка, не може погодитися.

Далі – абзац Маланюка: «Хочеться ще згадати про таємницю наших відносин з Тарасом Шевченком і таємницю самої постаті Шевченка. А що постать його – і в історії нашої літератури, і в історії нашої Батьківщини – є таємниця – згодиться більшість земляків, які мали нагоду над тією справою замислитися».

Твердження – приголомшливе. Можна дійсно сперечатися про те, чи насправді більшість українців, які про це замислювались, погодяться з цим (гадаю, лише незначна меншість погодиться – більшість, мабуть, нездатна насправді замислитися), але загалом таке твердження звучить переконливо.

На продовження він пише, що шевченкознавство, «так розквітле на переломі 20-х і 30-х рр. – нині силою речей загальмоване, зробило все ж, на шляху до розкриття тієї таємниці, немало. Щонайменше, згромадило певний матеріал, щоправда, в великій мірі знищений, або не завжди доступний.

Але шевченкознавство є галуззю літературознавства, отже науки, отже категорії раціональної. А для виявлення Шевченка взагалі, а феномену його поезії зокрема, самої лише розумової аналізи напевно не вистачає.

Продовжуючи, він розмежовує слово як простий засіб вербальної комунікації і Слово, Логос як глибоку, Богом дану істину, наводить Франкове:

І бачить у цих рядках вогонь, який є самою сутністю Шевченка:

«…цей вогонь, так чи інакше присутній в кожній справжній творчості, – є передовсім незаперечним, суттєвим, істотним і природним складником поезії Шевченка, можна сказати, душею її. Той вогонь відчувається майже в кожнім його рядку, хоч температура його, розуміється, не завжди однакова. Але той вогонь з вулканічною силою проривається наверх у «Кавказі», «Посланії», «Марії», переспівах псалмів, ліриках заслання й по повороті.

Проривається майже наочно, майже намацально, майже, так скажу, фізикально».

«І це є саме та протеїчна сила, яку можна зрозуміти раціонально», – вважає Г. Грабович.

Далі автор розвідки продовжує цитувати Маланюка: «Того вогню, розумово, «науково», аналітично – викрити, зважити, підрахувати – не можна. Переконати когось, що такого вогню ще не відчув, або не відчуває – способу немає.

Реєстрування метафор чи ритмічних ходів, класифікація епітетів чи розгляд навіть синтаксису Шевченка – дає вже багато, але не дає (і не може дати) істотного.

Скажу коротко і просто – навчитися Шевченка не можна.

Його можна сприймати або не сприймати як явища творчості взагалі, і це не довільне твердження. Як можна навчити, наприклад, Гете або музику Вагнера, тим більше людину чужу? Згадаймо, як остаточно даремні наші зусилля передати Шевченка іншим народам, Шевченка, який є органічним згустком нашої нації аж до майже повної герметичності для не-українця» («Шевченко живий»).

«Цей пасаж порушує низку питань і роздумів, – вважає Г. Грабович. – Хоча на цьому пізньому стані життя (1961 рік) Маланюк уже не перебував в ідеологічних оковах, і його поезія набула елегійного звучання, відбиток попередніх часів є і досі помітним у цьому есеї. Статтю Маланюк завершує повторним посиланням на події 1917 року, й відродження, яке було викликане цією поезією, знову наголошує на досі актуальних спробах совєтського режиму придушити українську ідентичність, і нарешті висловлює переконання, що це випробування може бути подоланим поезією генія, що це єдина можливість порятунку. «Про це треба пам’ятати особливо тепер, коли Батьківщина є фізично беззборонна, і коли її сливе єдиною «військовою силою, єдиною справді «атомовою бомбою» є саме книга де між іншим стоїть:

Попри те, що така аргументація будується на провіденціялістському та «національно» – герметичному підході й повертає нас до часів боротьби і випробувань (1917 року і визвольних змагань), і що все знову підлягає політичному та ідеологічному прочитанню, і навіть попри те, що він знову мусить спиратися на голос держави слова, розуміння літератури-поезії як останнього пристановища для нації – основа цього твердження є незаперечною: зв’язок, що встановився між Шевченковою поезією і колективною рецепцією, є насправді надзвичайно глибоким, багатогранним і стійким до звичайних раціоналістичних прочитань… Шевченкова поезія стає співмірною з досвідом українського народу – не так зі справжнім історичним досвідом (хоча вочевидь і з ним теж)…»205.

«Шевченкознавець» Донцов. Його брудні й підступні фальсифікаторські «фантазії»

Головна зухвала мета «апостола» українського націоналізму Донцова: видати себе за однодумця поета-революціонера Шевченка

Нескладна річ – пояснити саму зацікавленість Донцова особою Тараса Григоровича Шевченка. Пігмеї завжди марять бути подібними до велетнів, та ховаючись за ними – не опинятися в їх тіні. Сучасники не обійшли цю рису, тільки ознайомившись з появою цього крикливого маніфесту. «Як дикун, поначипляв він на себе шнурки блискучих фальшивих коралів, – відзначало у 1926 р. поважне видання тодішньої столиці України Харкова, – прикрасив себе пестрою орнаментикою татуїровки – чужих цитат, нап’ялив на себе дуже «модерний» циліндр і в такому костюмі продукує він своє крикливе танго перед історією, яка пройде спокійно мимо цього настирливого шуму»206.

У цій показній «татуїровці» з чужих цитат і з’являються фальшиві спроби Донцова будь-що підладитись під Шевченка.

Відзначимо праці, які переконливо розкривають фальсифікаторські вправи Донцова й його прісних207.

Зі свого боку, силкуючись будь-що нав’язати українцям власні безславні невідступні руїнницькі маячення, Донцов, по-перше, на власний «компетентний» розсуд у програмному опусі «Націоналізм»208, – прагнучи оббрехати найбільшого народного велетня, Тараса Григоровича Шевченка, – звертається до науковоподібного, з дозволу сказати, – «теоретизування». Він винаходить і головну причину гіркого історичного минулого України. Вона оголошується так званим «провансальством» – тобто ідеологією жителів Провансу, які – без помітного опору змирились із перебуванням у складі Франції на статусі провінції. Новоявлений історик виявляє і діяча, який «мужньо» виступав проти такого.

«Пригадаймо собі, – просторікує Донцов, – рабську філософію провансальства, яке застерігалося проти того, щоби право на життя мали собі окупати нації більшим виявом життєвої енергії, і аж тоді з’ясуємо, оскільки инша, мужнійша, не розхлябана жебрацька фільософія містилася… в висказах Куліша!..»

По Кулішу: за Донцовим нібито прямують «богомильний» Тарас Шевченко і Леся Українка

Стверджується, ніби останнього підтримував і Шевченко. «Коли в сих немногих провідників нашої громадської думки стрічаємо нотки протесту проти декадентського світогляду провансальства, – заявляє Донцов, – то найкращий і найповніший свій вираз знайшов він, звичайно, у Шевченка. Гоголь протестував проти «меркантилізма» окруження, Куліш – проти життєвої мудрості «під’яремних биків», протиставляючи їм кождий свою велику, ще не здійснену мрію, свою фантазію. Сю фантазію – «загальне», що стоїть над «поодиноким», що має бути накинене силою тому, що вже існує, свідомо бере себе за провідника муза Шевченка. «Фантазія, – пише він в однім листі, – щястя в уяві… І сього доволі! Для душ, що спочувають і люблять, – замки в повітрі тривалійші і кращі за матеріяльні палаци егоїста».

Наведемо й далі: «…Як Гоголь, що шукав щастя в жорстоких і крівавих чеснотах середньовіччя, як Куліш, що шукав його в силі, зверненій однаково чи на те, що люди звуть «добром», чи на те, що звуть вони «злом», – так і Шевченко, лише з більшою силою і переконанням, молився до «такого страшного в нашій душі, що аж холод іде по серцю, як хоч трошки його розкриєш», що було в нас, «окрім Бога і чорта», що може бути їх синтезою – жорстокою і владарною мораллю сильних, які знають оден закон – власну «фантазію» і волю, не потребуючи нічієї санкції над ними, далекі від гуманності і сентименталізма підбитих, від відрази до хижацьких інстинктів сильних, навпаки спрагнені засвоїти собі їх».

«Провансальський загал» не зрозумів Тараса Шевченка й Лесю Українку

«І тому його (Шевченка), – вважає Донцов, – у нас так мало розуміли! З кождої великої особистости, не розуміючи її, але улігаючи мимоволі її чарові, брало наше провансальство не її суть, але те, що яко таке відповідало й о г о світоглядові. Тому найпопулярнішою річию в Шевченка стала в нас «Катерина», а в Лесі Українки – «Лісова пісня», себто як раз найменч характеристичне для генія сих авторів, яке хоч і перевисшало о цілу голову твори провансальства, але всеж ідейно було найбільш зближене – до його солодкаво пасивного світогляду.

У сім непоборнім туподумстві нашого провансальства і треба шукати причину того, що всі ці виломи, які робили в його світогляді-в’язниці Гоголь, Куліш, Шевченко, Леся Українка, автор «Самостійної України», почасти Грінченко, та инші – зараз заростали мохом провансальської маніловщини. Наші провідники бачили у відважнім дусі батьків, що його оживляли в їх струхлявій совісті Шевченко та инші, мов той Гамлет, – диявола. Слова цих кількох пророків занадто суперечили їх вдачі, щоби без застережень могли вони їх приняти. Забагато в їх макбетівській натурі було «молока людської лагідности». Мов горох о стіну ударялися слова тих пророків о мур їх зкам’янілих чеснот, а «ясна, створена для тихого щастя душа (українця) з тяжкою бідою піддавалась нашептам фанатизма»209.

Після слів Донцова відносно того, нібито поета-революціонера Тараса Шевченка «в нас так мало розуміли!», таких же «реверансів» на адресу Лесі Українки, він приписує Тарасу Григоровичу те, чого він не писав і що аж ніяк не відповідало його світогляду, про який так «турбується» націоналістичний ідеолог.

Виявляється, що Донцов свідомо «забув» вказати дату листа, з якого запозичені наведені вище слова «фантазія» та похідні від нього, які нібито належали Шевченкові й які Шевченко вживав у своєму листуванні. З’ясуємо предметно це питання.

Як же поділився Шевченко довгоочікуваною радістю з Броніславом Залеським

Насправді, виявляється, що Тарас Григорович Шевченко лише одного разу вжив слово «фантазія» в листі, відісланому з Новопетрівського укріплення на десятому році заслання, нечуваного за жорстокістю та повсякденними моральними знущаннями. Повідомлений друзями про очікуване невдовзі припинення каторги, Тарас Григорович сповіщав цю радісну довгоочікувану звістку своєму польському побратимові Броніславу Залеському210. Лист цей не можна читати без зрозумілого радісного хвилювання. Наводимо відповідне місце, яке підтвердить це:

«Ты пишешь, что кароокие и голубоокие siostrzency твои спрашивают тебя, когда приедет к ним старый друг твой, который любит добрых и милых детей? Целуй их, мой единый друже, и скажи им, что сердце моё давно уже с ними и что сам я приеду к ним скоро и поцелую их так, как ты их теперь целуешь. Фантазия! воображаемое счастие! пока и этого довольно. Для душ сочувствующих и любящих воздушные замки прочнее и прекраснее материальных палат эгоиста. Эта психологическая истина непонятна людям положительным. Жалкие эти положительные люди, они не знают совершеннейшего, величайшего счастия на земле, они, одурманенные себялюбием, лишены этого безграничного счастия – рабы лишённые свободы и ничего больше.

Реальні підстави для вжитого в листі слова «фантазія»

Вместе с твоим радостным письмом получил я письмо из Академии художеств от жены нашего вице-президента – графа Толстого. Она пишет мне, что сделано всё для моего искупления и что в скором времени она ожидает счастливого результата. Как ты думаешь, можно ли на этом фундаменте строить воздушные замки? Ты скажешь: можно, а я уже их и построил. И какие прекрасные, какие светлые замки! Без бойниц и амбразур, без золота и мрамора мои роскошные прекрасные замки! но им позавидовал бы и сам несвижский «Panie kochanku»211, если б он мог теперь завидовать чему-нибудь. Я вот что построил на этом прекрасном фундаменте.

Первое, или первая поэма, интродуксио: расставанье с пустыней, в которой я столько лет терпел, расставанье с Карлом, Михайлом212 и Бюрно, которого я только раз увидел и полюбил, потом пауза до Москвы, потом Москва, оставшиеся друзья и школьные товарищи, потом, потом… вот какой финал. Вместо петербургской железной дороги я выбираю простую почтовую дорогу – смоленскую или виленскую и приезжаю прямо в Рачкевичи213. Здесь начинается вторая часть поэмы. Встречаюся с тобою, плачу и целую руки твоей счастливой матери, целую твоего счастливого отца, сестёр, карооких и голубооких siostrzencow твоих и в объятиях полного счастия отдыхаю, повторяя стих великого поэта: «Мало воздуха всей Аравии наполнить мою свободную грудь»214. Вместо Аравии я буду говорить Литвы… Вильно так же дорого по воспоминаниям моему сердцу, как и твоему215. Из литовской столицы по варшавскому шоссе мы летим прямо в Академию художеств и дополняем наше и без того полное счастие двумя годами студенческой затворнической жизни. А сколько радости в этой затворнической жизни! Эта радость и это счастие понятно только тому, кто любит божественное искусство так, как мы с тобою его любим.

Не правда ли, – прекрасный, великолепный и не совсем воздушный замок?

Второй воздушный замок, или поэма на одну и ту же тему: вступление в то же самое, сцена в Москве та же самая, но вместо смоленской дороги выбрана петербургская железная, и я в Петербурге, в скромной квартире о двух комнатах, изучаю искусство акватинта, и ожидаю к себе тебя, моего искреннего друга. Ты приехал, живём мы с тобою скромно, почти бедно в маленьких комнатках, неутомимо работаем и наслаждаемся своим учением. Два года пролетают незаметно над нами, и мы, ежели не полные, по крайней мере, сознательные артисты, через Вильно и Слуцк возвращаемся в Рачкевичи, целуем твою мать, отца, сестёр и карооких и голубооких сынцов твоих.

Вторая моя поэма немного прозаичная, но в сущности полнее первой. Так или иначе, а ты должен быть в Академии художеств. Или будет прореха, не зашитая дыра в твоей и моей жизни. Недостаточно видеть, любоваться прекрасным, умным, добрым челом человека, необходимо нарисовать его на бумаге и любоваться им, как созданием живого бога».

Тяжкі реалії «фантазій» Шевченка на очікуваній волі

Але життя – не «фантазия» – на кожному кроці вривалося в їх голодне буття, нагадуючи про необхідність хоч якось існувати, щоб творити. І Шевченко звертався до свого польського друга з уклінним проханням: «Позыч, выпроси 25 рублей на месяц, в продолжении двух лет. Как знаешь, сделай, только сделай; это для тебя и даже для меня необходимо: для меня потому, что я желаю видеть и целовать моего друга совершенного, а для твоего совершенства необходима Академия художеств. Без разумного понимания красоты человеку не увидеть всемогущего бога в мелком листочке малейшего растения. Ботанике и зоологии необходим восторг, а иначе ботаника и зоология будет мёртвый труп между людьми. А восторг этот приобретается только глубоким пониманием красоты, бесконечности, симметрии и гармонии в природе. О как бы мне хотелось теперь поговорить с тобою о Космосе216 и послушать, как ты читаешь песни Вайделоты!» 217

Тільки одного разу Тарас Григорович використав у листуванні й похідне від слова «фантазия» слово – «фантазировать». Він зробив це, адресуючись до названого брата. Тепер йшлося, як не прикро, зовсім не про те, що в попередньому листі. Тепер – йшлося виключно про грошові справи, пов’язані з наміром Шевченка придбати хату над Дніпром і переселитися в Україну. 25 серпня 1860 р. він писав Варфоломію Григоровичу: «Добре я зробив, що позавчора не дописав свого письма і не послав тобі: сьогодні я получив твоє письмо і бачу, що ти з Кулишем аж надто расфантазировались. Книгар Кожанчиков218 сьогодні сказав мені от що (а він се діло добре знає): «на 3000 готовика і на 3000 кредиту в книжной торговле можно получить 10 % с усиленным трудом». Мені самому не подобається твоє сіпачество, та нема де діться»219.

Що ж намагався довести Донцов

Співставляючи те, що намагався приписати патентований ідеолог «інтегрального» українського націоналізму українському поету-революціонеру і що в дійсності мав на увазі та писав Тарас Григорович – неважко дійти до висновку, що між цим – надто глибока прірва. За висловленими ними думками й почуттями вони – людські й громадські антиподи.

Інакше й бути не могло. Адже на цю зухвалу масштабну, але незграбну підробку, що мала на меті скомпрометувати величні постать та погляди Шевченка, належала особі, позбавленої найменшої поваги до найбільш знаного українця в світі, особистості, яка все своє свідоме життя була речником неправди й зла.

Утім, щоб краще зрозуміти «шевченківські трактування» нашого героя розглянемо показові «штрихи» вкрай непривабливого обличчя Д. Донцова.

Цілком позбувшись найменших ознак совісті, схильний на кожному кроці й повсюди гендлювати нею заради неправди й зла, Донцов на той час вже здобув чималий досвід політичного фальсифікатора та авантюриста. Він постійно зраджував і своїх, скажімо так, нехай тимчасових колег по тимчасовим політичним об’єднанням.

«Уже в студентські роки [Донцов], – справедливо зазначає М. Є. Горєлов у статті «Дмитро Донцов: штрихи до політичного портрета»220, – прилучився до політичної діяльності. З 1903 р. входив до Української студентської громади в Петербурзі, а згодом – до Української соціал-демократичної партії (УСДРП). Донцов вивчав марксистську літературу, часто виступав на студентських зборах. Переважна частина його біографів вважає, що в той час він був переконаним соціал-демократом. За революційну діяльність 1905 р. Д. Донцова було заарештовано й перевезено в Київ, до Лук’янівської в’язниці.

Звільнившись за амністією, він 1905 р. повертається до Петербурга, але невдовзі їде до Києва. З січня 1906 р. він член Київського комітету УСДП. Влітку 1907 р. він знову потрапляє до в’язниці, де пробув до весни 1908 р., коли його було умовно звільнено на поруки та під грошову заставу. 20 квітня втікає до Львова, який перебував тоді у складі Австро-Угорщини, 1909 р. переїздить до Відня і там продовжує навчання.

Правовірний соціал-демократичний, антинаціоналістичний початок діяльності Донцова

На цей період припадає початок його публіцистичної діяльності. Донцов друкується в австро-угорській, галицькій, московській соціал-демократичній періодиці, пропагуючи ідеї революції в Україні.

Показово для характеристики політичного обличчя цього унікального перевертня, що на початку своєї політичної діяльності майбутній автор «Націоналізму» вкрай негативно ставився до найменшого національного ухилу. На його тодішню думку, одне з головних завдань українських соціал-демократів полягало в тому, щоб «визволити маси українські від впливу націоналістичної ідеології буржуазних груп з їх теорією «надкласовості» української національної ідеї»221. Український націоналізм, писав Донцов, «виявляє явну тенденцію стати вождем загальнонаціональної опозиції, вождем, що не терпить коло себе жодних конкурентів. Він уже зачинає прищеплювати робітничим масам отруту своїх ідей. Він має свої «Просвіти», газети, видавництва, які роблять у масах свою роботу. На наших очах він вибивається в силу, силу, нам шкідливу: боротьба з нею в добре зрозумілих інтересах українського виробництва є для нас конечною»222.

Із соціал-демократичних позицій критикував Донцов і теорію безкласовості української нації – всеукраїнства за його термінологією. «Ідеологія всеукраїнства ворожа самим підвалинам пролетарського руху, – писав він, додаючи, – … національний момент мусить зайняти належне йому місце в нашій політичній акції, аби… не «виключне» і «переважне». Будемо певні, що в боротьбі української спільності за національне визволення український пролетаріат виступить не під синьожовтою корогвою всеукраїнства, а під червоним прапором революційної демократії»223. У ці роки Донцов так бачив кінцеву мету революційної боротьби: «Повалення абсолютизму, демократична Росія з автономною Україною… Ми повинні скрізь і повсюду вияснити в українських пролетарських масах нашу тверду принципіальну позицію в національному питанні, повинні боротися з шовінізмом певних верств російської і польської суспільності, також з всеукраїнством та випливаючим із самої його суті намаганням затемнювати класову свідомість українського робітництва, з його ворожістю до соціал-демократії, з його безпринципністю, однобокістю та шовіністичною засліпленістю».224

Як бачимо, на початку політичної кар’єри Д. Донцов досить часто виступав з позицій «ортодоксального марксизму». Більше того, притаманна йому безапеляційність суджень дуже нагадувала справжні революційні гасла того часу.

На антиросійську діяльність Донцова ще в рік початку Першої світової війни звертав увагу (про що йшлося вище) відомий лідер кадетів та історик. Йдеться про Павла Миколайовича Мілюкова, який у виступі на засіданні Державної Думи в лютому 1914 р. заявив: «В українців ми помалу відбираємо останню надію на те, що їх становище дещо покращає в межах Росії; тепер українці починають голосно говорити, як це говорить Донцов і його товариші, що будь-яка надія на Росію – це утопія і що лишається шукати порятунку в сепарації… Ми бачимо знову зародження сепаратистських настроїв, на доказ чого я навів вам брошуру Донцова. Я скажу вам: бійтеся його! Якщо ви будете продовжувати вашу політику, Донцови обчислюватимуться не одиницями і не десятками, а сотнями, тисячами, мільйонами»225.

Донцов в українській Галичині вже напередодні загальноєвропейської війни, що назрівала, заявив себе активним дійовим прихильником «проавстрійської орієнтації» українського руху. Позицію таку Донцов обґрунтовував тим, нібито мало не всі в Росії – запеклі шовіністи та антиукраїнці. «Полишаючи навіть на боці російський імперіалізм, – твердив він у виданій за рік перед війною у Львові брошурі, – перспективи, які відкриває український рух перед Росією, наповнюють панічним страхом кожного російського буржуа. Випустити з-під своєї контролі колосальну територію з кількадесят мільйоновою людністю, посіданню котрої Росія завдячує своє великодержавне становище, соками (якої) досі годується російська промисловість і державний бюджет, на котрім знаходять свій хліб десятки тисяч російських урядників, учителів, суддів і прочих культуртрегерів, дати свободу самовизначення 30 мільйонам людності, від якої виключно залежить, чи Росія зостанеться державою однонаціональною, чи перетвориться у федерацію націй – на це жодний росіянин не піде. Прикладів такого самопожертвування не знає історія». На основі цього висновку, Донцов пропонує пов’язати майбутнє України з Німеччиною та Австро-Угорщиною. Зокрема, він – ще раз повторимо – напередодні очевидного конфлікту Росії та її союзниками – з одного боку, та «Серединного блоку» з другого, закликав у разі поразки перших до створення в межах Австрійської імперії «Українського коронного краю».

«Таким чином, Донцов не вважав за можливе для України на тому етапі добитися самостійності, – підсумовує М. Горєлов. – Розв’язку української проблеми він вбачав у воєнній поразці Росії та входженні України до складу Австро-Угорщини на засадах широкої автономії. «Не буду розважувати тут, – писав він у своєму рефераті, – сих форм (автономізму і сепаратизму), бо уважаю се за річ другорядну. Тим самим полишаю на боці й питання «самостійності» України. Бо актуальним є не гасло самостійності – мріяли ж колись наші українці про ту самостійну Україну у союзі з Росією!226 Актуальним, більш реальним, більше конкретним і скоріше здійсненним є гасло відірвання від Росії, зірвання будь-якої злуки з нею, політичний сепаратизм»».

На наш погляд, кожному ясно, що у самий переддень Першої світовой війни Донцов настирливо закликав до відриву України від Росії за рахунок перетворення її на «крайовий край» у складі Австро-Угорщини. У цьому власне й полягала мета Донцова. Вже в перший період кривавої війни виявилася нездійсненність обох донцовських програм. Успішний наступ армій російського Південно-Західного фронту під командуванням генерала О. О. Брусилова примусив австрійські власті рятувати Донцова з його спільниками. Всі вони були вивезені зі Львова до Відня227.

«…Виразна проавстрійська позиція викликала негативну реакцію в українських політичних колах. М. Грушевський на засіданні очолюваної ним ради Товариства українських поступовців (ТУП) наполіг на прийнятті резолюції, в якій висловлювався протест проти того, що СВУ декларував свої наміри від всієї України, та й інші партії, за свідченням відомого українського політичного діяча Є. Чикаленка, не вважали за можливе вступати в контакт з Союзом.

…Після проголошення Донцовим сепаратистської програми намітився його розрив з УСДРП. Процес цей був досить тривалий і стосувався, – вважає М. Горєлов, – швидше питань програмових, ніж світоглядних. Донцов продовжував інколи друкуватися в соціал-демократичній пресі, але з деяких видань (наприклад, київський «Дзвін») його, за власним визнанням, «за шовінізм викинули». Вже згадувана «Украинская жизнь» наголошувала, «що шляхом, вказаним Донцовим, українська демократія не піде». За свідченням тодішнього голови закордонної групи УСДРП В. Винниченка, Донцова було виключено з цієї партії. Проте слід повторитися, соціалістичні ідеї ще тривалий час накладалися в його творчості на розроблені ним концепції «чинного націоналізму», яка була, по суті своїй типовою націонал-соціалістичною теорією».

Останнє положення М. Горєлова викликає деяке нерозуміння дещо формалістичним підходом і викликає категоричне заперечення, адже в ньому – бодай соціалістичні елементи одразу приписуються ідеології націонал-соціалізму, тобто фашизму.

Продовжуємо виклад – цього разу положень М. Горєлова, які не викликають особливих зауважень. «Донцов запропонував двоступеневу концепцію визволення України.

На першому етапі мало відбутися відокремлення української території від Росії та створення автономної одиниці під її протекторатом. У складі Австро-Угорщини, вважав Донцов, український народ швидше міг би підготуватися до чергового етапу – створення політично незалежної держави»228.

Донцов продовжував торувати свої «принади», опинившись у роки Першої світової війни на посаді голови горезвісної проавстрійської й прокайзерівської «Спілки визволення України» (СВУ). «Під егідою останнього, – зазначає М. Горєлов, – з військовополонених українців було сформовано дві дивізії, відомі під назвами синьо- та сірожупанників, які мали брати участь у воєнних діях на боці центральних держав».

Донцов визначає зміст «української ідеї»

На початку першого розділу останньої частини «Націоналізму» під претенційною назвою «Українська ідея» – читаємо: «Мотто229 до сеї книги виглядає наче загальне місце. Але воно представляється в іншім світі по виясненню того, що я до цього дав в перших частинах.

Те, що бракує українській ідеї, се «цілком новий дух». Наша мандрівка по пустелі ще не скінчилася тому, що в нас була тисяча воль, замість одної і сотки туманних замість одної яскравої думки, що лучила б усіх в одну цілість. Бо що є нація, коли не скупчення мільйонів воль довкола образу спільного ідеалу? Ідеалу пановання певної етничної групи над територією, яку вона одержала в спадщину від батьків і яку, може поширену, залишить своїм дітям…

України ще нема, але ми можемо, – запевняв Донцов, – створити її в нашій душі. Можемо і повинні опалити сю ідею фанатичного привязання, і тоді се не лише з’їсть у нас нашу рабську «соромливість» себе, що нищить нас як соромливість своєї правди знищила французьку аристократію, як ідеольогія «кающагося дворянина» знищила російську шляхту, – але тоді спопеліють у сім огні і чужі ідоли. Але лише тоді. Бо поки ми не виплекаємо в собі того бажання хотіти створити новий світ з зовнішнього хаосу, поки вертерівську ніжність не заступить в нас зачіпна любов посідання, теореми – догмати, «соромливість» – брутальність, Сковороду – Совонароля, Костомарова – Маціні, а безхребетне народолюбство – агресивний націоналізм, доти не стане Україна нацією. Се є той «суб’єктивний момент», досі в нас нехтуваний, без якого ані природне багат ство, ані число людності, ані жадна «еволюція» нам не поможуть… Всім, лежить, м. і. точка тяжости проблеми України».

Досі в нас сим моментом нехтували. Замість розпалювати до білого сю «емотивність», в нас її гасили. Ніколи національні постуляти не вязалися в українстві з «залізною силою ентузіазма». Слово націоналізм опльовували. Його соромилися. Привязання (Українця) «до того, що дає йому жити», до свойого, він уважав «смішним»230, як і «всі інстинкові почуття». Його ідея не сміла мати нічого з «релігійного фанатизму», нічого з «розпалу змагань». Треба було зробити так, щоб «розумові виводи брали верх над емоціями». Здушити екстаз, забити в їдеї її нерв, зробити з неї нудну партійну програму – ось чого хотіли в нас. «Різка напруженість» національних стремлінь пятнувалася як пережиток некультурних віків, як «хоробливе явище». Драгоманів гремів проти «духу старозаконної нетерпимости», випоминаючи його навіть Шевченкові. Він забував, що нетерпимість до чужих богів – лиш відворотний бік непохитної віри в своїх…

«Досі наше українство, – просторікував Донцов, – не здобулося на велике хотіння. Його хотіння покривалося досі з «ніжною любовю» до свого, не знаючи волі накинути сіломіць і свойому окруженню і зовнішньому світові, не маючи такого заперечення чужої ідеї, що захитало б її в її підвалинах. «Чому ми такі нікчемнії? – питається одна з «роздвоєних» українських душ, і відповідає – тому, що нема в нас хочу, а коли й є, також нікчемне, як і ми. Се була нікчемність волі…

Не можна сказати, щоб українська ідея була зовсім позбавлена «емотивного» забарвлення, лише воно було «нікчемне і кволе». Затрималося на примітивнім щаблі розвою. Наша воля до утвердження національної особовости не піднеслася до заперечення її в інших, до свідомости, що «кождий лиш те посідає, що в іншому видер»; без панських забаганок, «ми просто любили своє, просто без свідомости почували ніжність» до всього рідного, свого, «наського»231. І поскільки тут дійсно в гру се «без свідомости», то ся «емотивність» в українстві була, але недорозвинена, пасивна, лише оборонна. «В питаннях національних ми не йшли дальше тої границі, котра визначалася потребою самооборони. Дуже гидким був нам так польський, як і московський націоналізм, націоналізм з інстинктом державного насильства. Інстинкт, без якого мертва всяка ідея, якому завдячує свою життєвість польщизна і російщина, був ненависний нам. Незрозумілою мовою говорили для нас ті, що не уявляли собі «нового ладу» без «нового невільництва», парадоксом звучало, що всяка здорова ідея, що хоче перемогти силою, мусить поконати світ.

Українець не хоче побіди своєї ідеї, коло вона до того вимагає насильства, коли її тріумф купується ціною «знущання над людиною», або «насильством, примусом, обманом і грабіжом чужого». Перемога повинна прийти без заклику до «національної ненависти», на якій нічого «не можна будувати»; «злоба» супроти ворожої думки, «жагуче, одважне прагнення знищення в самих його основах» противної ідеї, заклик до «темних інстинктів мас» – се були емоції, які треба було укоськати, навіть супроти ворожого невільно було виступити «з чимсь несправедливим».

Донцов боготворить культ насильства

І навіть тоді, коли український патос переходив до заперечення чужого, воно було неповне, половинчате. Навіть революційне українство знало в сути річі лише «чого воно не хотіло, а не чого хотіло». Його бажання «зруйнувати істнуючий лад» було лиш виразом того почуття, що стреміло тільки знищити «насильство» в світі; до організації нового «насильства» революційне українство не додумалося. В нього не було «бажання панувати над кимсь», лиш гола непродуктивна, чисто оборонна «ненависть до рабства».

А сього було так мало! Сама «ніжність», пошанівок до свого – не тільки не дасть перемоги ідеї, але й не пірве свого народу. Латинська церква, з чужою мовою, так само як східна з церковнословянщиною, – помимо того пірвала маси, а яке спустошення робить чужий в нас російський большевизм. Очевидно, сама «ніжність», сама поверхова «наськість», любов до свого не дасть ідеї перемоги. Щось інше мусить ще в ній бути, в її патосі. І се «щось», до чого горнуться підсвідомо маси, що є суттю ідеї, освячуючи її незрозумілі й чужі масі деталі, – якраз і є власне сей інстинкт пановання, влади, бажання накинути себе ворожій думці і світові, вести за собою, уряджувати життя, хоч би й силою. Маси, так вражливі на сей «інстинкт насильства», вірять його навіть в чужій по формі ідеї, і часто приймають її, жертвуючи їй млявою, недокровною, однобокою, лише оборонною, та «ніжною», трусливою, – хоч і «своєю».

Наш патос був «тугою за чистим, людським, мирним… життям». Але ж життя се не лиш туга, але і гнів! Не лиш чисте, а й брудне! Не лиш мир, а й війна! Підставою українського відродження було «щиросердне хотіння», а не «примус, не обман, не грабіж чужого». Але ж, щоб перемогти, патос нової ідеї не може обійтися без волі до примусу, часом до обману, а часом до «грабіжа чужого». Бо що в підбитій нації є ще «своє», що не стало привлащене чужими? Навіть на своїй території чується така нація «на нашій несвоїй землі». В полудневім Тиролі навіть прастару назву країни, навіть німецькі назвиська зіталізовано, зроблено «чужими».

Інстинкт пановання («примусу»), властивий всякій великій ідеї, і ніколи без нього вона жадною «ніжністю» Винниченка, ані «сопілковою» фільософією Федьковича, ані «антиберкутством» Франка, ані «антифанатизмом» Драгоманова, ані Тичиновою «музикою», ані «народолюбством» соціалістів, – не здобуде вона собі справи на буття. Мало хотіти підважити волю, треба поставити на її місце свою, яка увібрала б у нові ланцюги ворохобний світ фактів.

В нас протестувалося проти чужої ідеї тільки в ім’я гуманності, ніжності… І в сім страшне засліплення. Бо лиш той спротив творчий, який є вагітним грядущим «знущанням» над опірними, волею до сього, – продовжує просторікувати Донцов. – Коли б воюючий фашизм або большевизм не мали в собі того святого, яким натхненний був тріумфуючий фашизм і большевизм – ніколи б вони не перемогли. Християнство, що вийшло з катакомбів, видало Торквемаду. І коли б його дух не жив вже в перших християнах, не схилилися б перед ними римські вірли.

Драгоманів гримав проти сього патосу погромів, бо мало в них було гуманності, «альтруїзтичних думок», а натомість богато скаженої злости п р о т и тих, хто не приймає віри пророків і апостолів». Знов скажене засліплення! Бо безсила є та ідея, яка обмежується лиш «альтруїзмом» для себе, а позбавлена «скаженої» злости проти чужого світа. Ось слова одного большевика: «РСФСР не лише п’ять букв, а й п’ять огненних знаків, що звістують світові нову правду. За сі п’ять знаків я, що до нестями ненавиджу убійство, візьму рушницю і піду вбивати». Посилаючи на смерть тих, хто не поділяв його науки, Кальвін казав: «Бог так хоче, щоб пішла в непам’ять ціла людськість, коли треба битися за його славу». Ось той патос, який бракує українській ідеї, що знала лише захват до свого, але не заперечення чужого»232.

Певні, саме цим войовничий націоналізм Донцова привертає увагу окремих сьогоднішніх видавців. У Львові, де – нагадаємо – свого часу побачив світ «Націоналізм», а через три роки потому було створено зовсім недоброї пам’яті «ОУН» («Організацію українських націоналістів») на самому початку нинішнього століття вийшов 1-й том зібрання творів Донцова.

Останнє українськомовне енциклопедичне видання повідомляє такі дані про основного ідеолога українського націоналізму: «Від 1922 року проживав у Львові. Засновник Української партії національної роботи, редактор її органу «Заграва (1923 – 1924). Відновив видання «Літературно-наукового вістника» (1922 – 1932). Редагував «Вістник» (1932 – 1939), видання якого поновив Є. Коновалець, та книгозбірню «Вістника». З 1939 р. жив у Берліні та Бухаресті (Румунія), видавав журнал «Батава» (1940 – 1941). Від 1941 р. перебував у Берліні й Празі, де писав статті для німецької преси. Од 1945 р. мешкав у американській окупаційній зоні в Берліні, потім – у Франції, Великій Британії, США. 1947 р. оселився в Канаді, викладав українську літературу в Монреальському університеті (1949 – 1952).

У своїх теоретичних поглядах пройшов еволюцію від прийняття соціалістичних і марксистських ідей до їх повного заперечення. Обґрунтував ідею українського націоналізму. Відстоював ідею крайнього войовничого християнства, ідею незалежності України, ідеологічно обґрунтував діяльність Організації українських націоналістів.

Для гострополемічних публіцистичних творів Донцова характерна пристрасна аргументація без будь-яких компромісів. Тривалий час його ідеологічні засади зустрічали критику з боку демократичної і церковно-релігійної (переважно католицької) громадськості за волюнтаристський і пантеїстичний монізм»233.

Донцов проти значення та ролі Шевченка в історичному розвитку України

Цей одвертий і запеклий ворог людства не обмежувався брудною підтасовкою, що стосувалася тексту Шевченка. Йому належать також фронтальні спроби знецінити творчість геніального сина України, нав’язати своє «виняткове» розуміння епохи і багатьох – навіть сумнівних друзів і сучасників Тараса Григоровича, а головне – самого Шевченка, який оспівував героїчне минуле України ні в якому разі не з позицій касти «луччих людей», а як поет-революціонер, виразник інтересів волелюбного, працьовитого українського народу. Це робилось на протязі майже всього дев’яносторічного життя справді несамовитого ідеолога націоналізму. Вкажемо наразі на писане у 1943 р. – коли успішно почалося визволення України від німецько-фашистських загарбників – псевдоісторичне «творіння» Донцова «Дух нашої давнини»234. Залишимо на розсуд читачеві пояснення того, хто міг стояти за перевиданням його в 1991 р. і на що розраховували спонсори цієї, м’яко кажучи, сумнівної акції. Слід подумати й про те, чому це було зроблено на заході від Збруча.

Утім, очевидно, Донцов зовсім не встидався, а, навпаки, радів з приводу перевидання. Мету свого видання Донцов патетично викладає одразу: «Ця книга є дальший розвиток писаного мною в попередні роки. В творах «Модерне москвофільство», «З приводу одної єреси», «Сучасне політичне положення нації і наші завдання», «Підстави нашої політики», «Націоналізм», «Політика принципіяльна і опортуністична» й ін., намагався я вирвати українську думку з пут сателітства, ворожого великим гаслам, на шлях сепаратизму, окремішности, що вів до власних цілей, висував вимогу атрофованого у нас майже духа комбативности, що його заступив у нашій інтелігенції ідеал «сірої буденної праці», защепленої вихолощеним марксизмом, капітулянтською драгоманівщиною і галицьким «реалізмом».

Ідеї цієї книги – засадничо інакші від ідей демократії, клясократії або націократії. Ці останні рвуть з духом нашої давнини – як драгоманівці, висуваючи гасла інтернаціональної демократії, марксизма, прудонізма чи соціялістичного російського народництва (Маркс, Лавров, Чернишевський і ін.); намагаються погодити свій «націоналізм» з ідеями Грушевського і Драгоманова, з ідеями західньо-європейського парламентаризму («Націократія») або, як консерватисти, тримаються інтернаціонально-демократичних ідей «братерства народів» (програма «союзу трьох Русей»), далеких нашій історичній давнині. Їм протиставляю ідею гієрархізованої суспільности.

Яка сила – за Донцовим – має очолювати націю

Відмінна є й ідея цієї книги про провідну верству. Базою творення цієї верстви є для мене не мітичний «демос», не маса (демократія), ані та чи інша кляса («клясократія»), ані партійно-політична програма (націократична монопартія), лише – каста «луччих людей», як каста оперта на чужій всім згаданим течіям засаді суворого добору й чистки, на засаді персональної моральної (насправді – винятково антиморальної. – Автори) якости. Репрезентувати націю має, на думку цієї книги, не «трудова інтелігенція», не кляса хліборобів, не монопартія, лише окрема верства «луччих людей». Ні демо-кратія, ні клясо-кратія, ні націо-кратія, лише аристократія, каста ліпших людей.

Під кастою розумію тут не щось подібне до замкнених каст Індії, лише щось інше. Під правлячою кастою, під «аристократією» розумію щось подібне до Ордену, окрему положенням у суспільстві й духом верству «луччих людей», як їх знала наша старовина, верству, яка поповнювалася б вихіднями з усіх станів суспільства на підставі суворого добору ліпших, а з другої сторони – суворим перецідженням, «чисткою» охороняла б свою духову й моральну вищість і чистість, свою форму й силу.

Таким уняттям основної проблеми нашого часу виходить ця праця поза межі нашої національної проблеми, зачеплюючи найважнішу проблему загально-європейську, яку еспанець Ортега-і-Гассет схарактеризував як кризу провідних верств, як кризу «віку мас», я б сказав – віку голоти.

В аспекті негативнім я зачерпнув проблему касти в першій моїй окремій публікації – «Модерне москвофільство» в Києві, дальше в книзі «Де шукати наших традицій». Ідею кастовости я лянсував у статтях «Партія чи Орден», «Козак із міліона свинопасів»; також у ряді статей і заміток, присвячених боротьбі з демократичною елітою. В вересні 1938. я писав: «Об’єднати розпорошені енергії нашого загалу в однодумну й карну цілість зможе тільки нова каста нових людей, з новою думкою, з новими організаційними ідеалами… Активна верства, що об’єднає націю, вийде не з вибору, а з добору… Створити цю нову касту – завдання нашого часу». Дальше, я розвивав детальніше ту ж ідею в «Батаві»235.

Мета Донцова – отворити роль Шевченка в історії й розвитку України

Закінчимо на цьому цитувати підставові «непересічні» думки головного натхненника сьогоднішніх «інтегральщиків».

Говорячи про численні видання, в яких переконливо з’ясовувалися кричущі невідповідності між правдою історії та настільки широкомовними, настільки й безпідставними заклинаннями її фальсифікаторів, – Донцов галасує: «Ідеї традиційної, воюючої України мають бути ще більш ширені. Цією думкою кермувався я, годячись на ласкаву пропозицію приятелів і однодумців, перевидати «Дух нашої давнини»»236.

Неспроможність ворожих Шевченку – по душі й серцю намагань політиканствуючих літераторів – очорнити перед українським народом світлий образ Шевченка, його невпинно зростаючі популярність і авторитет в народі, поширення вагомих наукових праць, що правдиво відтворюють велике значення творчості поета в суспільному розвитку України й Росії, так само, як і цілковита неспроможність тих, хто намагався привласнити собі його невмирущий геній, переконливо довели марність та нездатність намагань підірвати Шевченків образ поета-революціонера, у творчості й діяннях якого яскраво відбилися найзаповітніші прагнення народу, що його породив, його улюбленої батьківщини – України, яка прагнула соціального та національного визволення, докладала всіх зусиль, щоб навіки-вічні скинути експлуататорське ярмо російського царизму та австро-угорського монархізму, здобути волю – вільне соціальне й національне майбуття й завоювала його в союзі та при допомозі – передусім російського та всіх інших трудящих братніх народів нашої спільної вітчизни.

Справжні підступні прагнення фальшивих захисників Шевченка

«Назад до Шевченка» – з таким галасливим гаслом виступив інший ідеолог українського націоналізму, член проводу ОУН Юліан Вассиян237.

У статті 1935 р. під таким гучноголосим та войовничим заголовком колишній старшина УГА, а від І конгресу ОУН один з її провідних ватажків та одночасно її офіційний «ідеологічний референт» настійно, але марно сподівався вирішити два завдання, які виключають одне одного (їх зазвичай домагаються антинародні політикани: одне нібито щире, друге – одверто фальшиве). У даному разі – прикриваючись показним галасуванням про велич Шевченка, знеславленого, до речі, власними ідейними попередниками й однодумцями та російськими шовіністами – поставити спадщину геніального українського народного поета на озброєння інтегрального українського націоналізму.

«Цей поклик висить у повітрі, – характеризує минулі «надбання» своїх попередників черговий уявний «оборонець Шевченка», розкриваючи завдання свого виступу, – надходить пора, коли треба кинути авторитет українського божища на терези історії і здійснити остаточне психичне оформлення великої етнографічної маси238. Шевченка самого не вистане – це зрозуміло, проте він єдиний має потрібний формат всеукраїнської загальності, що є конечна як духова форма єдності, як тіло, на якому новий український пророк-поводир довершить перелом нашої історії від рабства до державності».

Гарячкові намагання знайти «другого Шевченка»

Вассиян не знаходить потрібним повідомити, хто ж цей «переможний» новий «пророк-поводир», продовжуючи, про людське око, вимагати від своїх підлеглих та прихильників кончу необхідність зважати на велич Шевченка:

«Шевченко здобув почуття і серце української маси неподільно, – змушений визнати Вассиян, – сьогодні є він єдиним моральним критерієм, перед яким мовкне хаотична душа сучасного українства, ніби заклята своїм образом у магічному дзеркалі національного етносу. Можливо, що це ще не виявилося наочно у конкретних формах, але це колись напевно станеться».

«Шевченко є найбільш живим авторитетом сучасного українства. У конфронтації з ним не витримає принозливого блиску його пророчого погляду ніяка ворожа велич… – просторікував «ліберальний» націоналістичний ідеолог. – Однак невичерпна динаміка Шевченкового генія не знайшла досьогодні нагоди вв’язатися в чинний процес. Момент «другого Шевченка» в дійсності вже наступив. Переживаємо, поки що майже підсвідомо, радикальний злам української психіки, зворот від «пасивного, емоційного українства», як психологічного комплексу протягом більше сотні літ, до «вольового чинного українства», як завтрашньої форми національної душі. Уже Шевченко, єдиний в українському минулому, творить яскраво зазначений перехід одного типу в другий. У ньому обидві форми українського етосу із себе розвиваються».

З якою метою Вассиян змушений присягатися в «любові» до Шевченка

Вассиян, який не може ніде відкрито заперечувати велич Шевченка, бажає знайти другого Шевченка. Тому він раз у раз намагається – так чи інакше – пояснити нинішнє становище недозрілістю українців. Винайдену ним її причину він іменує: «змеханізуванням національних почувань». Ось як пропагує Вассиян свій задум: «Відомий у нас «культ Шевченка» є систематичним, чи пак періодичним поворотом хвиль «патріотичного комплексу». Цей культ наочно ілюструє високий рівень змеханізування національних почувань, що завдяки постійності перейшли у звичку і нині повторюються вже майже з автоматичною докладністю. Поет став національним пророком, неподільно опанував «святая святих» священних почувань народу, не має в тому небезпечних суперників, не боїться забуття».

Саме в подальшому обурливому пасажі розкривається уся зневага ультранаціоналістичного ідеолога до українського народу та його найщирішого, непідробного почуття до свого улюбленого сина й генія: «Своєю непорушною позицією завдячує він не геніальності свого твору, яким насякла душа його нації, не чарові моральної величі незламного його характеру, (??!!) а… психічному квієтизмові239 народу раба-наймита, що в культі свого генія-пробудника вибрав собі найдешевший (бо найбільш безпечний) спосіб заспокоювання своїх патріотичних емоцій, доведений до бездушних декламацій його пророчих слів, що в інтерпретації рабів утратили вогонь пориву і чар героїчної простоти. Як вигідно сховатися в крилатій тіні легендарного велетня, що, мов Атлант земну кулю, взяв на себе сутність українства. На культі Шевченка, на його всенаціональному характері, на боротьбі громадсько-суспільних груп за душу поета, викривлену й покалічену прокрустовим ложем ідеологій, програм, маніфестів, – пізнається мораль суспільності, залінивої, щоб пошукати собі нові предмети зацікавлення, замало амбітної, щоб свою убогість признати… і перемогти. Шевченка зроблено повновартісним синонімом українства; тому, хто вміє завоювати «Кобзаря», той панує над життям цілого народу, що не діється ніяким робом відділити від його особи і подумати інакше, як крізь призму його творчої індивідуальності. Синкретизм240, чи радше синтетизм241 моральних національних цінностей у пророчій ролі Шевченка полегшив українським ворогам боротьбу проти визвольницьких прямувань нації настільки, наскільки воююче українство закривалось щитом свого генія як найпевнішою своєю зброєю, і боючись якою-небудь зміною послабити свою позицію, закостеніло на місці і щодалі, то судомніше тримається своєї незмінної зброї.

Показова «шляхетність» Вассияна у ставленні до «простонародного» Шевченка

«Благородна душа» націоналістичного повчальника не може змиритися з виразами поваги й пошани рядових українців до Тараса Шевченка.

«Шевченко служив усім і всяким способом: він апостолує, демонструє, грозить ворогам, розраджує своїх – суцільно він поставлений на сторожі боронити чистоту його образу національного пророка і заслужений спокій в пантеоні «великих предків». Однак, – продовжує Вассиян, – там, де втрачено почуття достойності, сорому й такту, насилуються й найбільші імена героїв до пересічних функцій, а іменем країни називають спортовий клуб і преспокійно десятки літ виставляють його на шикани й хамські жарти вуличного босяцтва, що товчеться по спортових грищах. Але цей рух нескромності не випадковий, – робить висновок теоретик ОУН, – він відповідь на почуття меншовартості – що менше певності в собі, то сильнішою треба зовнішнього жесту, тому сягається по найбільше: назву рідної землі. Класичний приклад, як індивідуальність національного пророка зводиться до рівня пересічності й шаблону – це Шевченко».

Вассиян очікує появи конгеніального дослідження творчості поета

Це вже початок наскрізь фальшивого жалю по Шевченку і розвиток не звичайної волюнтаристської ідеї, а маніакальне прагнення – відкопати «Шевченка-2»:

«Розміняний, затомізований причинкарями, зінтерпретований на прокрустовім ложі політичних і соціальних ідеологів – Шевченко утратив поривний чар безпосередньої особовості, який вимагає перспективи, історичної віддалі-дистансу, що їх дають належна пошана і стриманість. Влізлива демократична щирість, настирлива сльозоточива любов до безталанного Кобзаря – заялозили образ поета товстою поволокою відпустового, ярмаркового «лобзанія». Чи це не доказ тупої бездумності і бездушності, що час одного століття, затопленого повінню Шевченкового культу, не дав Україні буквально ні одного суцільного твору про його творчість, конгеніального рівнем з мистецькою висотою Кобзаревого слова? Шевченко донині не дочекався свого критика – ученого, що опанував би в цілості його появу, як поета й людини. А коли ця своєю двозначністю і фальшивістю нестерпна ситуація далася вкінці відчути, – треба було змобілізувати легіон імен, щоб приступати до змалювання вичерпного образу Шевченка. Заслуга починників, без уваги на рід спонуки, перед рідною наукою – безсумнівна, але навіть шістнадцятитомна праця не змінить факту, а саме: що «століття Шевченка» не надихнуло – бодай одного таланту до монументальної наукової праці про національного генія. З хмари українських мовоз навців та істориків літератури не виринув ні один світоч, щоб над ярмарковим крамом шевченкознавства розвинути великий фільм геніальної критичної синтези. Довкола поета і надалі пустка, бо ганебна метушня торгівців-богомазів не може входити в поважний розрахунок.

Уявімо собі ближче «культ Шевченка» в його середовищі: єдиний поет, пророк, учитель в одній особі; беззастережна пальма першенства, загальна прив’язаність. Ця ситуація не видає впродовж десятків літ ніякого геніального інтерпретатора. Аж дивна ця наукова кволість української душі, тієї душі, що видала, чи радше стихійно зродила культ української пісні, дива народної творчості, словесної, пісенної, рухово-танкової»242.

Сатирик Остап Вишня дотепно й переконливо висміяв нездійсненність націоналістичних замірів «привласнити» Шевченка

У 1924 р. Павло Михайлович Губенко – улюблений народний сатирик Остап Вишня – написав фейлетон «Чий Шевченко?».

« – Наш Шевченко!

– Ні, наш Шевченко!

– Так ні, таки наш Шевченко!

– Наш! – Наш!

А як насправді, чий же Тарас Григорович? Наш чи їхній?

– Їхній!

Факт! Що факт, то нема де правди діти – їхній…

– Який там, – вони кажуть, – Шевченко революціонер, коли він і віру, і церкву так поважав, так славословив, так шанував!

– І що ви на це скажете?

– Правда!

– Читайте, як він до цього всього ставився:

– Бачите?

Пожар, небезпека, згоріти можна, загинути – раз плюнуть, а ми, незважаючи на все це, в огонь, мовляв, ліземо, щоб свиснути покров і богові в дар принести…

– Хіба це не любов, не самопожертва?

– Хіба це не повага до релігії, до церкви?

І це ще не все…

У поемі «Іван Гус» Тарас Григорович прямо кричить за автокефальну церкву:

«Автодафе» – це тоді так звалась автокефалія.

Можна дуже багато в Шевченкових творах таких прикладів понаводити, але гадаємо, що досить буде і тих.

Далі…

Відношення Т. Г. Шевченка до панів. Безперечно, дуже симпатичне, та й інакше і бути не може. Сам кріпак, змалечку вихований на панській ласці, він все життя про панів згадує…

Послухайте, з якою любов’ю Лукія («Відьма») розказує дівчатам, як вона пана любила:

Ви бачите, з якою любов’ю ставилось населення до панів. Проста дівка Лукія настільки любила пана, що не одну дитину йому народила, а цілих двоє. І дівчатам потім розказує. Дівчата з радості аж плачуть, і в екстазі їхньому їм навіть пан увижається («Ніби пан у хаті…»).

Далі…

Ми вважаємо Шевченка за борця за волю. Помиляємося ми. Шевченко любив неволю. Він навіть її ідеалізував.

Пригадайте:

«Свиня в калюжі»… Верх блаженства… Ми ж прекрасно всі знаємо, що ніхто так красиво себе не почуває ніколи й ніде, як свиня в калюжі…

Далі…

Помиляємося ми так само, що Шевченко ненавидів царів. Чому ми це приписали Тарасу Григоровичу, я просто не розумію. Він же ясно і недвозначно каже:

Все їм! Все їм оддавай! Хіба це не пошана царів та богів?

А оце приміром:

Прямо благає!.. Навіщо вони вам? Дайте їх нам! Страшенно-бо любив він їх…

Наведені приклади, думаю, переконають, що Шевченко, безперечно, їхній… Панський Тарас Григорович.

У «Заповіті» так якнайяскравіше і виявилась його поміщицька ідеологія, його бажання великої земельної власності:

Бачите, який?! Не просить якихось півдесятини, а цілі лани з кручами, з Дніпром… До графині Браницької хоче дорівнятися…

Так чий він? Правда, їхній?!»248

ЖИТТЄВИЙ ШЛЯХ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

АВТОБІОГРАФІЯ

У п’ятому томі Зібрання творів Т. Г. Шевченка надруковані два тексти його автобіографії. Вони супроводжуються поясненнями редакторів тому:

«Автобіографія Т. Г. Шевченка відома в двох редакціях: перша – в автографі, друга – надрукована в журналі «Народное чтение» (1860, № 2) під заголовком «Письмо Т. Гр. Шевченка к редактору «Народного чтения».

Текст автобіографії записаний в саморобному зошиті з восьми сторінок, незакінчений, без назви.

Вперше надруковано в журналі «Киевская старина» (1885. № 11. С. 431 – 435) під заголовком «Автобіографія Т. Гр. Шевченка, писанная для «Народного чтения» (публікація П. Куліша).

Друкуючи автобіографію, П. Куліш писав у примітці:

«В своё время издатель «Народного чтения» обратился к Т. Гр. Шевченко с просьбой написать свою биографию для журнала, им издаваемого. Не будучи в состоянии написать её так, как хотелось бы, он обратился за помощью ко мне и отдал мне свою рукопись. Я написал от его имени то, что напечатано, по его одобрении, в «Народном чтении», а неоконченная автобиография поэта лежала в моих бумагах, забытая мною, до 1885 года» (Киевская старина. – 1881. № 11. С. 231).

Написання і публікація автобіографії пов’язані зі справою звільнення з кріпацтва родичів поета, яку порушив комітет Літературного фонду незабаром після повернення Шевченка до Петербурга влітку 1859 р. Оскільки поміщик В. Е. Фльорковський не погоджувався дати волю родичам Шевченка, було вирішено привернути до цього увагу громадськості, опублікувавши автобіографічний лист поета. Однак значення автобіографії виходить за межі конкретного практичного завдання. Це публіцистичний твір антикріпосницького змісту.

Автобіографія вперше введена до збірника творів у виданні: Шевченко Т. Твори: В 2 т. – СПб., 1911. – Т. 2. – С. 86 – 87; до зібрання творів – у виданні: Шевченко Т. Повне зібрання творів у 10 т. – К., 1951. – Т. 5. – С. 187 – 189249.

ПИСЬМО Т. ГР. ШЕВЧЕНКА К РЕДАКТОРУ «НАРОДНОГО ЧТЕНИЯ»

Датується за першодруком: 18 лютого 1860 р. С. – Петербург.

Текст, відредагований, доповнений і пристосований до підцензурного друку П. О. Кулішем, авторизований Шевченком. Поет двічі називає журнальний текст автобіографії своїм: у листі до В. Г. Шевченка від 27 квітня 1860 р. – «Чи получив ти сьогодні другу книжку «Народного чтения»? Там єсть моє письмо до редактора. Воно вже перетлумачене в польських газетах. Прислухайся, що польські пани і полупанки на се письмо казатимуть» – та у листі до В. Е. Фльорковського250 від 27 листопада 1860 р., надрукованому також у журналі «Народное чтение» (1860. № 5…) – «О письме моём редактору журнала «Народное чтение» и о наших народностях я вашего мнения не оспариваю…»

Редагуючи «Автобіографію», П. О. Куліш вилучив з неї все, що могло видатись неприйнятним з погляду цензури (згадки про арешт і заслання «без суда и следствия», про цензурні утиски), зосередивши увагу на долі талановитого юнака до його викупу з кріпацтва та наголосивши на тяжкій долі його родичів-кріпаків.

Відразу ж після першої публікації «Письмо Т. Гр. Шевченка…» було передруковане в багатьох виданнях, перекладене польською та німецькою мовами, майже повністю наведене в рецензії М. О. Добролюбова на «Кобзар» 1860 р. (Современник. – 1860. – № 3…), уміщене в «Кобзаре» Шевченка в перекладі російських поетів за редакцією М. Гербеля (1860 р.)251.

ГІРКІ Й ЗЛИДЕННІ РОКИ ДИТИНСТВА ТА ЮНОСТІ

Куточок України, де вперше побачив світ Тарас Шевченко

«Життя Т. Г. Шевченка завжди інтересовало мене до високого ступеня, – цими словами відкривав перед порогом ХХ століття (1897 р.) свою копітку шестирічну працю невтомний зацікавлений біограф народного поета Олександр Якович Кониський. – Тарас Григорович Шевченко-Грушівський родом зі Звенигородського повіту252 (в Київщині). З усіх 12 повітів Київщини повіт Звенигородський і тепер ще, коли майже усі ліси сплюндровано, видається красою своєї природи. Вітки Карпатів перерізують його вздовж і поперек. Найвищий шпиль горбів сягає до 700 ступнів253. Тим-то більша частина повіту, найпаче куток південно-східний, горбковата, хвилясто-розлога.

З півночі на південь повіту плине річка Гнилий Тикіч, приймаючи чимало невеличких допливів: Шполу, Попівку, Посоховату, Вільшани і інші. Взагалі місцевість повіту, найпаче тепер, коли лісів нема, не маючи характеру лісового, не набрала й характеру чисто степового; хоч і зустрінете степову розкішну рівнину, заслану зелено-оксамитовим килимом, але вона невелика і глянь: впирається вона в гору, колись покриту було віковічним гаєм! Зустрінете гарну долину між горбами, а за нею зараз байрак, підперезаний веселим гайком. Така різноманітність надає обширу характер країни, середньої між степовою і лісовою. Не почуєте тут того потужного стогону, що під час бурі реве в лісі; нема і того невблаганного приголомшування пустелі, яким дише степ влітку під час спеки; тут усе: і густа блакить неба, і зелений або жовто-золотий килим поля, і гомін гаїв, і журливий та сумний вид могил, і тиха течія річок, і скляний поверх ставів мають вдачу тиху, привітну, м’яку, що не тільки не дратує дух, не озвірює чоловіка, а лащить серце пестощами нені доброї, ніжної, гріє його теплом кохання, наливає в душу того ліризму, що вабить до життя спокійного, до волі та до згоди і братолюбія між людьми. Найбільшою красою видається північно-східний куток Звенигородського повіту. Тут навкруги містечок Вільшаної та Лисянки порозкидалися густі та людні села. Колись, було, вони тонули в густій сутіні темних лісів та прегарних садів. Краса природи, мабуть, перш за все сприяла тому, що в сьому кутку, як і в сусідньому з ним кутку Каневського повіту, пишалося колись малярство, найпаче між духовенством: ледве чи було таке село, щоб не було там свого маляра. Тепер за останні роки тут і малярство підупало. З сього кутка, опріч добрих художників, як Сошенко, Превлоцький та інші, вийшов не один письменник, не один учений, перейнятий ідеєю свідомої національної любові до України254.

Села, яких ніколи не забуде український народ

Так от у цьому хвилястому та зеленому кутку Звенигородського повіту є двоє сіл: Моринці й Кирилівка255, яких до віку вічного не забуде український народ: доки житиме на світі українське слово, доки лунатиме українська пісня, доти Моринці і Кирилівка стоятимуть перед очима історії відродження українського письменства і національно-культурного життя нашого, бо ймення сих сіл навіки нероз’єднано зрослися з йменням генія українського слова Тараса Шевченка, що (став) на сторожі біля нашої національності.

Кирилівка і Моринці належали до маєтностей Енгельгардта. Між кирилівськими крепаками його з початку ХІХ віку була родина посполитого Івана256 і жінки його Марти Шевченків-Грушівських257. Син його Григорій258 одружився з дочкою посполитого з Моринець – Якима Бойка – Катериною259, і жив з нею при батьках в Кирилівці. Невідомо певно, з якої причини Григорій, проживши кілька років з батьками, перебрався в Моринці. Мабуть, тісно було жити, бо у батьків, опріч його, було ще шестеро дітей, а у його теж було двоє: Катерина і Микита. Тим часом сусідня з хатою його тестя, межа в межу, хата посполитого Копія опустіла. Яким Бойко – не відомо мені, якими заходами – придбав собі Копіїв ґрунт і хату і переселив туди свого зятя Григорія Шевченка. Тут ото 25 лютого ст. ст. р. 1814 Катерина Шевченчиха повила сина Тараса…

Григорій Шевченко, як і всі крепаки, бідував, але він був стельмах, дещо заробляв і сяк-так перебивався б, коли б був не напосівся на нього Копій; а то, коли вняти віри народному переказу, Копій, помщаючись за те, що Шевченко живе на його ґрунті, забрав у його розбишацьким чином і овець, і корову і приневолив покинути його хату.

Батько і тесть Григорія бачили, що Копій руйнує побут їх дітей; тямили, що з таким розбишакою нічого вони не вдіють, і стали на тому, щоб Григорій кидав Моринці і перебирався в Кирилівку. Вони купили йому ґрунт і хату у Тетерюка за 200 рублів «асигнаціями». Коли саме Григорій перебрався назад у Кирилівку, не відомо, але, в усякому разі, не пізніш р. 1816; бо р. 1817 Григорієва родина з сином Тарасом записана вже в книгах не Моринецької, а Кирилівської церкви. В Кирилівці вже й перебував Тарас перші 15 років свого віку, аж доки не взяли його до панського двору»260.

Мальовнича українська природа – єдина втіха кріпацького життя

«Село Кирилівка (за місцевою вимовою і написанням Шевченка – Керелівка), – зазначається в науковому життєписі найзнанішого в світі нашого земляка, – розташоване в мальовничій місцевості українського лісостепу, її хвилясту поверхню перетинають маленькі річки, на схилах пагорбів – вікові ліси, зелені долини, байраки. Де-не-де височать(?), повз які в кінці XVIII і на початку ХІХ ст. проходив чумацький шлях до Одеси й Криму. Тут проминули дитячі літа майбутнього поета і художника261.

В одній із пізніших поезій (1850 р.) Шевченко згадував:

Життя родини Тараса

«З усього життя Тараса Шевченка певного фактичного матеріалу про його дитинний і парубоцький вік ми маємо найменш, – констатує О. Кониський. – Матеріалом за сей вік перш за все мусимо брати автобіографічний лист поета до Олександра Оболонського263 та дрібні споминки його, порозкидувані – що в віршах, що в оповіданнях, писаних мовою російською, а що в листах його до приятелів і до кревняків. На жаль, споминки ті короткі, часом невиразні, часом поплутані, а інде і непевні, взагалі ж убогі вони. Шевченко не любив висловлюватись і взагалі в йому знати було скритість.

Додавши до отого основного матеріалу життєписного деякі споминки Шевченкових кревняків, звістки, переказані деким з старих людей з Кирилівки, що знали Тараса дитиною, перевіримо їх скільки можливо і, згуртовавши все те, розповімо про дитинний вік поета, скільки можна ширше.

Як минали перші 6 – 7 літ дитинного віку Тараса, – зазначає О. Кониський, – жодних звісток про се нема. З того, що Тарасові батьки були крепаками, не трудно вгадати, яке вони проводили життя, які були в них обставини матеріальні, які достатки. Батько Тарасів був людина тиха, рахманна264, трохи письменна, вмів читати по-церковному. Оприч хліборобства, він стельмахував, а інколи і чумаковав (властиво фурмановав), але чи багацько ж він заробляв на себе? То був час (перша четвертина віку ХІХ) найвищого росту крепацтва і утисків після втихомирення гайдамаччини і прилучення Правобережжя до Росії. Всі крепаки, роблячи тоді майже день в день на панів, жили злиденно. Нема причини гадати, щоб і Тарасові батьки жили ліпше за інших і не зазнавали злиднів.

Панщина забирає у Тараса, його братів і сестер любу неню

Панщина забирала у матері час, і тим самим забирала і у неї, і у дітей неминуче потрібний, навіть хоч би один матеріальний догляд. Тим-то Тарас, молодші за його брат і сестри зростали майже без догляду. Ніколи було доглядати: єдиною його «нянькою незабутньою, терпеливою, ніжною» була сестра його Катерина, на вісім літ старша за його. Але ж невеличкого догляду можна сподіватися від дівчини-підлітка, та ще коли у неї на руках, опріч Тараса, троє менших за його. За доброго ладу Катерині Григорівні самій ще треба було догляду та матчиного пікловання і научування.

Уже ж коли мати була на панщині, так Катря, опріч догляду за дітьми, мусила доглядати і дбати і про господарство жіноче, і в хаті, і надворі: корову до череди прогнати, з череди зустріти, нагодовати і подоїти; приглянути, може, й за овечатами, і за дробиною. Таким чином, хоч би як вона запопадливо не пікловалася про Тараса, а увесь її догляд не йшов, не можна було йому йти далі того, щоб вранці дитину вмити, розчесати, Богу помолити та сніданням нагодовати. Часом може те снідання було тільки й того, що дасть хлопцеві шматок хліба. Таким чином, цілий день Тарас був під доглядом єдине Бога! Ішов він собі з хати, ходив, бігав, вештався де-хотя, бавився собі на волі, як умів і бажав, чи сам, чи з іншими такими, як сам, недоглядними крепацькими дітьми. Ніхто його не спиняв, ніхто не навчав; гуляв собі на вулиці, на городі, в саду, в леваді; хата їх стояла на краю села, дак, певна річ, ходив він гуляти і в ліс, і в поле. До господи вертався він, звичайно, замурзаний, часом з ґулею на лобі, з підбитим оком, часом з різачкою у животі, коли було наїсться глини, а він любив її їсти… Так і за нашого часу зростає по селах без догляду велика сила дітей.

Пізнавальні дитячі мандри

Повна воля дитині вештатися і бігати де хоче і скільки хоче, маючи свої лихі сторони, має і добрі: дитина мусить сама мірковати про свої забавки; привчається мізковати, придивлятися до всього, що діється навкруги, спостерігати і природу і людей. Так було і з Тарасом, – і воля його, не спинена зайвою часом опікою догляду, мала добрий вплив на склад його хисту і кебети265. Ходячи по могилах та по долинах, по ярах та по гаях, сидячи біля ставу або біля ручая в саду, він придивлявся до всього і мірковав своїм дитинячим мозком. Хлопець з природи цікавистий і перенятливий, він придивлявся до природи, прислухався до гомону її і переймався враженнями її. Гайсання вітру по полю, гомін листви в дуброві, пісні солов’я і щебетання птаства глибоко западали в молоду його душу;

природна краса місцевості брала його за очі, вабила його серце і наповала йому не сидіти в тій хаті, де він бачив «пекло». На волі, на просторі, найпаче на шпилю Пединівському266, де був і вітряк, і печера, або в кущах густого саду Желеха в душу до маленького Тараса западали перші зерна тієї широкої фантазії, що потім розгорнулися так сяєвно, пишно, розкішно. В голівці дитини природа будила природжену Тарасові допитливість, бажання довідатися, спізнати, що, як, і через що так сталося і так діється в природі.

Лежачи було під грушею чи під яблунею в батьківському саду, «дивиться він на супротилежну могилу, дивиться, дивиться і сам себе питає: «А що там за горою? Там повинні бути залізні стовпи, на яких стоїть небо…»

Про ті залізні стовпи, що підпирають небо, певна річ, не раз доводилося йому чувати і від людей, старших за його.

І от раз якось, коли Тарасові йшло шосте або сьоме літо, зайнялося у нього непереборне бажання піти подивитися на ті залізні стовпи»267.

Чи ходив-таки Тарас шукати залізні стовпи, на яких тримається небо?

«Оцей епізод з дитинного віку Тараса треба вважати цілком достовірним: бо про його, опріч самого Тараса, розповіли майже однаково і інші люде. Першим розповів його О. М. Лазаревський, коли російські оповідання Шевченка, де в «Княгині» розказав і поет про ті стовпи, не були ще надруковані, значить, Лазаревському розповів хтось із Тарасових кревняків. Перегодом те саме читаємо в «Споминках» Варфоломея Шевченка268 з додатком деяких подробиць, які здаються мені непевними. Наприклад, Варфоломей каже, що коли Тарас вернувся з своєї «подорожі» до «стовпів», дак брат Микита хотів його побити, але сестра Ірина заступилася і не дала, за те б то Тарас і любив її більш за всіх своїх братів і сестер. Тут очевидна помилка. Микита не був такий старший, щоб Тарас дався йому побити, а Ірина була на два роки молодша від Тараса і, очевидна річ, не спроможна була заступатися за його, а тим паче «взяти на руки і положити в постіль». Не певне й те, що Тарас, пішовши до «стовпів», коли прийшов в Пединівку (село верстов 4 – 5 від Кирилівки), дак здивовався, що є на світі ще й інші села. Коли Тарас відав тоді, що є Одеса, так чудно було б йому не знати, що є Пединівка! Нарешті, Варфоломей подав не певну звістку, що Тарасової матері під час того епізоду не було вже на світі. Небавом побачимо, що Тарас осиротів після матері на десятому році. В усякому разі, головні риси наведеного епізоду свідчать нам, що Тарас на 6 – 7 роки був дитина допитлива, правдива, розважна і що сестра Катерина любила його і як змога пікловалася про його, вона з усієї родини більш за всіх і впливала на Тараса. Сама вона була вдачі доброї, ніжної; під впливом її вдачі зростала і розвивалася природжена Тарасові любов до природи, до людей і добрість його.

Тарасів портрет на 6 – 7 році здається мені більш-менш от яким: білявий, оклецьковатий, меткий, непосидящий; хлопчик цікавий і допитливий; босоногий, часто замурзаний; обірваний; пустотливий, але розважливий, розумний, перейнятливий і добрий.

Небавом у характері його спостережемо упертість, риси неслухняності, задирливості, хитрощів і замкненості в самому собі. Сприяли сьому те безталання, ті нещасливі обставини життя родинного, що невилазно сиділи в хаті його батьків, що раз у раз все більшали і позбавляли його і сестриного, і матчиного догляду. Насовується хмара негоди, сліз, і недоля змалку обгортує Тараса так чіпко, що не покидає вже його до останку. Похмурий обрій життя його все темнішає і не прояснюється за увесь час дитинного віку поета»269.

Це все – здається, мало викорінити незрівнянний оптимізм і прагнення змінити кріпацький побут його рідних та близьких. Однак, відзначені щойно риси Тараса Шевченка змалку виховував незабутній образ батьківщини, незрівнянно чудова, мальовнича природа українського Подніпров’я.

Злиденне й мученицьке життя маленького сироти

Доповнюючи свою розповідь про Шевченкове дитинство та умови, в яких зростав поет, О. Кониський пише: «Хата їх (в Кирилівці) була убога, стара, але зокола побілена; на ній почорніла солом’яна стріха з чорним димарем. Коло хати на причілку яблуня з краснобокими яблуками, а округ яблуні квітник старшої Тарасової сестри Катерини, «його няньки незабутньої, терпеливої, ніжної». Біля брами стояла верба розлога з засохлим верхів’ям, за вербою клуня (стодола), біля клуні стоги збіжжя, за клунею по косогору йшов сад густий, темний, тихий. За садом левада, за левадою долина, а в долині ручай тихий, що ледві бренів; ручай обсаджений вербами, берестами та калиною і закутаний темно-зеленими лопухами». В оцьому ручаю під лопухами купається було «оклецьковате, біляве хлоп’я (себто сам Тарас), викупавшись перебіжить через долину і леваду, прибіжить в сад, впаде під першою грушею або яблунею і засне спокійним, дійсно незворушеним сном»270.

«Хата Шевченкових батьків, як знати по останкам печища і ін., що я бачив р. 1892, була невеличка, звичайна хата убогого селянина, ступнів 7 – 8 в довжину, до ступнів шести завширшки. Задля тієї сем’ї, яка була у Григорія Шевченка, хата тісна; на той час, з якого Тарас пам’ятає себе, – у тій хаті, опріч батьків його, жили старші за його сестра Катерина, брат Микита і сестри Ірина та Марія. Коли не помилився Петро Павлович Шевченко (брат Тараса в третіх, розповідаючи мені), дак вкупі з родиною Григорія якийсь час жила родина і його батьків. Вся родина Григорія була – малеча, наприклад р. 1820, з якого, можна гадати, Тарас пам’ятав себе, старшому хлопцеві Микиті йшов 13 рік. Значить, на таку родину був один-єдиний робітник-дбаха – батько, та й той, може, щодня був на панщині.

Очевидно, що з дітей не могло ще бути ні праці, ні запомоги; всі вони були такого ще віку, що вимагали від батьків єдине – годовання та догляду. І мені здається досить певним, коли Тарас, згадуючи батьківську хату і життя в їй, каже, що там була

Нужда, неволя та праця тяжка була в Шевченковій хаті такі великі, що поет рівняє хату до пекла. В тій хаті, каже поет, «я мучився колись, мої там сльози пролились»271.

Дитинству поета присвятив окрему розвідку «Детство Шевченко» близький друг Тараса Григоровича, ґрунтовний знавець його життя й творчості, старший з братів Лазаревських – Олександр Матвійович272. Ось її початок: «Дед Шевченко (со стороны отца) по ремеслу был швец273, отсюда и произошла фамилия его. Родители его были крепостные крестьяне помещика Энгельгардта: отец родом из села Кереливки, а мать – из села Моринцы (оба села Звенигородского уезда).

Женившись, отец Тараса Григорьевича по распоряжению помещика переселился на короткое время (года на полтора) из Кереливки в Моринцы. Во время этого переселения и родился наш поэт, в 1814 году, 25 февраля. Таким образом, родиною Шевченко было село Моринцы, а не Кереливка, как думали до сих пор274. Но подрос и стал помнить себя он уже в Кереливке, почему и все детские воспоминания его связаны с этим селом.

Первые годы детства Тараса Григорьевича прошли незаметно. В семье его сохранилось предание, что Шевченко в раннем своём детстве любил очень есть землю: бывало недосмотрят за ним – животик у Тараса и вздует, точно в болезни какой; расспросят, и окажется, что он земли объелся»275.

Батьківська хата

О. Кониський наводить власний опис батьківської хати, зроблений самим Шевченком. Відвідавши у 1843 році родинне село, Тарас Григорович намалював в альбомі олівцем хату276, в якій провів своє дитинство, а в повісті «Княгиня», написаній на засланні, дав докладний опис садиби: «Село! О сколько милых, очаровательных видений пробуждается в моём старом сердце при этом милом слове. Село! И вот стоит передо мной наша бедная, старая белая хата с потемневшею соломенною крышею и чёрным дымарём, а около хаты на причылку яблуня с краснобокими яблоками, а вокруг яблуни цветник любимой моей незабвенной сестры, моей терпеливой, моей нежной няньки! И у ворот стоит старая развесистая верба с засохшею верхушкою, а за вербою стоит клуня, окружённая стогами жита, пшеницы и разного всякого хлеба, а за клунею, по косогору, пойдёт уже сад.

Розповідь самого Тараса про сад, який він любив і який викликав бажання допитливого хлопчика відвідати «залізні стовпи»

Да какой сад! Видал я на своём веку таки порядочные сады, как Уманский и Петергофский, но это что за сады! Гроша не стоят в сравнении с нашим великолепным садом: густой, тёмный, тихий, словом, другого такого саду нет на всём свете. А за садом левада, а за левадою долина, а в долине тихий, едва журчащий ручей, уставленный вербою и калиною и окутанный широколиственными тёмными зелёными лопухами; а в этом ручье под нависшими тёмными зелёными лопухами купается кубический белокурый мальчуган, а выкупавшись, перебегает он долину и леваду, вбегает в тенистый сад и падает под первою грушею или яблонею и засыпает настоящим невозмутимым сном. Проснувшися, он смотрит на противуположную гору, смотрит, думает и спрашивает сам у себя: «А что же там за горою? Там должны быть железные столбы, что поддерживают небо! А что если бы пойти и посмотреть, как это они его подпирают? Пойду да посмотрю, ведь это недалеко».

Омріяні дитячі мандри Тараса

Встал и, не задумавшись, пошёл он через долину и леваду прямо на гору. И вот выходит он за село, прошёл царыну, прошёл с полверсты поля; на поле стоит высокая чёрная могила. Он вскарабкался на могилу, чтобы с неё посмотреть, далеко ли ещё до тех железных столбов, что подпирают небо.

Стоит мальчуган на могиле и смотрит во все стороны; и по одну сторону село, и по другую сторону село, и там из тёмных садов выглядывает треглавая церковь, белым железом крытая, там тоже выглядывает церковь из тёмных садов, и тоже белым железом крытая. Мальчуган задумался. Нет, думает он, сегодня поздно, не дойду я до тех железных столбов, а завтра пойду вместе с Катрею: она до череды коров погонит, а я пойду к железным столбам; а сегодня я одурю Микиту (брата), скажу, что я видел железные столбы, те, что подпирают небо. И он, скатившись кубарем с могилы, встал на ноги и пошёл не оглядываясь в чужое село, к счастью его, ему встретились чумаки и, остановивши, спросили его:

– А куда ты мандруеш, парубче?

– Додому.

– А де ж твоя дома, небораче?

– В Киреливци.

– Так чого ж ты йдеш у Моринци?

– Я не в Моринци, а в Киреливку йду.

– А коли в Киреливку, так сидай на мажу, товаришу, мы тебе довеземо додому.

Посадили его на скрыньку, что бывает в передке чумацкого воза, и дали ему батиг в руки, и он погоняет себе волы, как ни в чём не бывало. Подъезжая к селу, он (увидал) свою хату на противуположной горе и закричал весело:

– Онде, онде наша хата!

– А коли вже ти бачиш свою хату, – сказал хозяин воза, – то и йды соби з Богом!

И снявши мене с воза, поставил на ноги, и обращаясь к товарищам, сказал:

– Нехай соби йде з Богом.

– Нехай соби йде з Богом, – проговорили чумаки, и мальчуган побежал себе с Богом в село.

Смеркалось уже на дворе, когда я (потому что этот кубический белокурый мальчуган был не кто иной, как смиренный автор сего, хотя и не сентиментального, но тем не менее печального рассказа) подошёл к нашему перелазу. Смотрю через перелаз на двор, а там около хаты, на тёмном, зелёном бархатном шпорыше, все наши сидят себе в кружке и вечеряют; только моя сестра и нянька Катерина не вечеряет, а стоит себе около дверей, подпёрши голову, и как-будто посматривает на перелаз. Когда я высунул голову из-за перелаза, то она вскрикнула: «Прийшов! прийшов! – и подбежав ко мне, схватила меня на руки, понесла через двор и посадила в кружок вечерять, сказавши: – Сидай вечерять, приблудо!» Повечерявши, сестра повела меня спать и, уложивши в постель, перекрестила, поцеловала и, улыбаяся, назвала меня опять приблудою.

Я долго не мог заснуть; происшествия прошлого дня мне не давали спать. Я думал всё о железных столбах и о том, говорить ли мне о них Катерине и Миките. Никита был раз с отцом в Одессе и там, конечно, видел эти столбы. Как же я ему буду говорить о них, когда я их вовсе не видал? Катерину можно б одурить… нет, я и ей не скажу ничего. И подумавши ещё недолго о железных столбах, я заснул»277.

Тарас після смерті матері

А. М. Лазаревський278 розповідає й про те, як вкрай змінилось життя дев’ятирічногоТараса після смерті рідної матусі:

«До смерти матери Шевченко, живя под её крылышком, не знал горя. Но со смертью её (1823 г.) для него начался ряд тех житейских невзгод, которые преследовали поэта до самой могилы.

По смерти жены у Шевченко-отца осталось пятеро детей: Никита, Катерина, Тарас, Ирина и Осип. Последнему было года полтора. В крестьянском быту вдовцу с таким семейством жить трудно; необходима женщина, которая бы и по хозяйству поралась, и за детьми присмотрела. Поэтому очень естественно, что скоро по смерти матери в семью Шевченко вошла мачеха. По народным понятиям, образ мачехи постоянно соединяется с чем-то недобрым, эгоистическим; не добро внесла мачеха и в хату Шевченко…

У мачехи были дети от первого брака, и от них-то маленькие Шевченко терпели особенно много горя; больше всего доставалось неуступчивому Тарасу, постоянно с ними ссорившемуся»279.

Розповідає О. Кониський і про перші невідступні дитячі гіркоти малого Тараса, які він переніс після смерті нені та які були пов’язані з приходом у батьківську хату мачухи: «Коли в Тараса не стало ні матері, ні сестри-няньки, то вже ж лишився він без жодного догляду, та ще й сам мусив доглядати менших сестер і брата. Очевидно, що такій малечі не можна було лишатися і надалі без догляду жіночого, треба було, щоб Григорій примірковав чимсь запомогти лихому побиту і своєму, і своїх дітей. Взяти наймичку – нічим платити. Вдовіти хоч на кого тяжко, а вдовіти зневоленому крепакові з дрібними дітьми – і не сказати, як тяжко! усі умови життя, і хатнього, і родинного, усі обставини вимагали, щоб Григорій побрався вдруге. На Україні – тим паче того часу, – звичайно удовець береться з удовою; з дівчат «хіба вже яка остання» згодиться одружитись з удовцем, найпаче, коли у його, отак, як у Григорія, була ціла низка дрібних дітей».

У батьківському домі з’являється мачуха

Про цю ж гірку подію розповідає О. М. Лазаревський, посилаючись на повість самого Шевченка «Княгиня»: «Кто видел хоть издали мачеху (говорит сам Тарас Григорьевич в том же рассказе «Княгиня») и так называемых сведенных детей, тот, значит, видел ад в самом отвратительном его торжестве. Не проходило часу без слёз и драки между нами, детьми, и не проходило часа и без ссоры и брани между отцом и мачехой; меня мачеха особенно ненавидела, вероятно, за то, что я часто тузил её тщедушного Степанка…» Того же года отец осенью поехал зачем-то в Киев, занемог в дороге и, возвратясь домой, вскоре умер»280.

Умираючи, батько пророкує Тарасове майбутнє

«Отец, умирая (1825 г.), высказал, между прочим, замечательное пророчество насчёт будущности сына:

« – Синові Тарасу із мого хазяйства нічого не треба – він не буде абияким чоловіком: з його буде або щось дуже добре, або велике ледащо; для його моє наслідство або нічого не буде значить, або нічого не поможе».

Слова эти очень знаменательны, чтоб видеть в них одну случайность; жаль только, что память родных Тараса Григорьевича не сохранила данных, которые привели отца к такому заключению»281.

«Та предсмертне пророцтво батька, ця його прозорливість на порозі смерті: що «Тарас буде неабияким чоловіком», – зазначав у своїй – за висловом однієї з провідних сучасних шевченкознавців Валерії Леонідівни Смілянської – «знаменній праці» Михайло Корнійович Чалий, який знав Тараса Григоровича Шевченка і товаришував з ним у останні роки життя поета, – висловлено було недаремно. Старий Шевченко добре розумів нахили свого сина.

Несправедливе й жахливе знущання над малим Тарасом

Ставлення мачухи до малого Тараса, як тільки-но бачили, яскраво виявилось і у намовах на нього та – відповідно – нещадному катуванню хлопчика. Про один з цих обурливих за своєю жорстокістю фактів розповідав М. К. Чалий: «На проводах тіла Шевченка в Києві сестра Ярина передала нам один показовий факт із цього темного періоду життя поета. У постояльця-солдата було вкрадено три злотих. Позбувшися свого майна, служивий зняв цілу бучу – ледве не повиганяв усіх з дому. На кого ж скласти провину? Звичайно ж, на ненависного мачусі пасинка Тараса. Той божився й присягався у своїй безневинності, та мачуха стояла на своєму. Щоб уникнути покарання, хлопчик утік із двору, заховався в бур’янах закинутого городу й просидів там чотири доби у кущах калини. Сестра Ярина, боячись за брата, старанно приховувала від домашніх його криївку, нишком носила йому їсти й розважала іграшками. У кущах калини Тарас влаштував собі курінець, проклав навколо нього доріжки й посипав їх піском. Влаштувавши на дереві щось на зразок мішені, він стріляв у неї з бузинової пукавки. На п’ятий день мачушині діти знайшли криївку Тараса. Його взяли на допит, зв’язали по руках і ногах, і різки щедро посипалися на хлопця, що без вини терпів обмову. Головним слідчим і катом у цій справі був рідний Тарасів дядько Павло, «великий катюга», за словами оповідачки. Катування тривало три дні з невеликими перервами. Не витримавши мордування, а більше на прохання сестри, хлопчик взяв на себе злочин, якого він не скоїв; та коли його запитали, куди він подів вкрадені гроші, маленький мученик відповів, що заховав їх у садку, а коли його примушували показати місце, де закопано гроші, хлопчик відрікся від своїх слів, і катування відновилося. Нічого не досягши, його, змученого, кинули до темної комори. Продавши юпку покійної матері, солдата задовольнили. А справжнього злодія викрито було згодом: гроші вкрав мачушин син Степанко, сховавши їх у дуплі старої верби.

Перенесені в дитинстві подібні несправедливості не забуваються протягом усього життя, озлоблюючи серце людини проти своїх ближніх. Зненависть, яку мав Шевченко до своїх зведених братів і до свого дядька, він зберіг до кінця своїх днів; з іншого боку, співчуття молодшої сестри до гнаного брата, її гаряча до нього прихильність і її власна гірка доля в заміжжі за п’яницею-чоловіком пояснюють нам ту пристрасну любов, яку почував поет усе своє життя. Вмираючи, він просив своїх друзів не забувати сестри Ярини»282.

Д’ячки – перші вчителі школяра Шевченка

Про першого вчителя Тараса Шевченка розповідає у своїх «Некоторых дополнениях и поправках к его (Шевченко) биографии П. Г. Лебединцев: «Первый учитель Тараса Григорьевича Шевченко, стихарный дьячок села Кириловки, Пётр Фёдороич Богорский, был сын священника села Верещак, учился в бывшей Киевской академии до среднего класса риторики, а по изучении при архиерейском хоре церковного устава и нотного пения, в 1824 году определён дьячком в село Кириловку, в 1827 году он имел отроду двадцать семь лет. Он-то приютил и просветил книжною мудростию блуждавшего по селу Тараса и ввёл в связь с диаконом местечка Лысянки маляром, дьячком села Тарасовки, маляром села Хлипновки и другим грамотным людом, стоявшим выше крестьянской среды. По свидетельству покойного священника села Кириловки о. Григория Кошица, Богорский сам добровольно принял к себе Тараса, и никто ему за него ничего не платил. Каким-нибудь горьким пьяницей он не был, хотя на требах и в обществе не отставал в выпивке от своих прихожан… Не возьми его Богорский к себе в науку, Тарас, верно, затерялся бы в числе других сельских детей. Что дьячок посылал Тараса читать псалтырь над покойниками, за это нельзя его осуждать: таков был общий в церковных школах обычай, чрез который мальчики приобретали навык в чтении; обычай этот нравился самим родителям детей, а дьячка облегчал в исполнении лежавшей на нём обязанности, служа некоторым возмездием за даровое обучение. А если вспомнить обычаи и городских училищ того времени, гимназий и пансионов, где не щадили лозы для шалунов-детей, то нечего удивляться, что дьячок Богорский не особенно был нежен с мальчиком такого предерзливого и непостоянного нрава, каким был Тарас Шевченко во время своего детства.

В доме священника Ивана Нестеровского Тарас не жил и ничему не учился у него, да и не мог учиться, так как Нестеровский был уже стар для того, чтобы учить грамоте, а жил он некоторое время у другого священника той же кириловской церкви, о. Григория Кошица, исполняя обязанности хлопца-погоныча, присматривавшего за скотиной и запрягавшего буланую и широкохвостую кобылу его, что вспоминалось и впоследствии во время двух приездов Тараса Григорьевича в Кириловку в 1845 и 1859 годах. Покойная жена о. Григория передавала нам, что, находясь в её доме, Тарас в зимние вечера всегда в кухне что-нибудь читал про себя, как грамотный мальчик, а по словам о. Григория, Тарас в кухне его выучил две кафизмы из псалтыря».283

«Учитель» дяк Богорський та школа, в якій навчався Тарас Шевченко

У школі оцих учителів і перебував Тарас, доки консисторія не прислала з Києва нового дяка Богорського. Богорського прислано р. 1824; Тарас каже, що він у Совгиря вивчив Псалтир. Задля такої науки в тодішніх школах треба було два роки. З сього без помилки можна вивести, що Тарас першим разом пішов у школу р. 1822, значить, на дев’ятому році свого життя, ще за життя матері. Вже ж все одно, хто був той Совгир, чи Губський, чи Рубан, а погляньмо, що ж то була за школа, як у тій школі проваджено науку і як тоді жилося Тарасові.

Кирилівська школа церковна була звичайна хата біля церкви на майдані284, обідрана, не обмазана, шибки у вікнах повибивані; від сусідніх хат вона відрізнялася тільки тим, що була більша за їх, стояла на майдані, на одшибі, без двору. А на кирилівський шинок не походила тільки тому, що більш за його була неохайна, нечепурна і більш за його запущена. Тут жили і дяки, в Кирилівці їх було два, і у кожного були свої школярі. Через усю школу стояв довгий стіл, за ним і вчилися разом школярі. Кому не ставало місця, той сідав просто на долівці. Кожний школяр мав піти в сусідній сад Грицька П’яного і там крадькома нарізати вишневих різок, принести їх у школу, ждучи, поки тими різками учитель виб’є його. Не битим лишався тільки той школяр, до якого не доходила черга через те, що учитель утомиться було б’ючи і ляже спочивати.

Тарасова «шкільна наука»

Науку починали з «Аз, буки, віді, глаголь» і, вивчивши азбуку, починали складати слова»285. А ось що розповідає про своє шкільне навчання сам Шевченко в тій же «Княгине»: «Через два-три года я уже вижу себя в школе у слепого Совгиря (так назывался наш нестихарный дьячок), складывавшего «тму, мну». И, проскладавши бывало до «тля, мля», выйду из школы на улицу, посмотрю в яр, а там мои счастливые сверстники играют себе на соломе около клуни и не знают, что есть на свете и дьяк, и школа. Смотрю, бывало, на них и думаю: «Отчего же я такой бесталанный, зачем меня, сердечного, мучат над этим проклятым букварём?» И махнувши рукою, дам драла через цвынтарь в яр к счастливчикам, на светлую, тёплую солому, и только что начну свои гимнастические упражнения на соломе, как идут два псалтырника, берут меня, раба Божия, за руки и обращают вспять, сиречь ведут в школу, а в школе, сами здорово знаете, что делается за несвоевременные отлучки.

Вихователь – сліпий Совгир та його методи навчання

Совгирь-слипый (слепым его звали за то, что он был только косой, а не слепой) был в нашем селе дьячком – не то чтобы стихарным, настоящим дьячком, а так соби, приблудою. Предшественник его Никифор Хмара, тоже был у нас нестихарным дьячком; только раз у тытаря на меду захворал ночью, а к утру и помер, бог его знает отчего. А Совгирь-слипый случился тут же у тытаря на банкете, да, не долго думаючи, в следующее же воскресенье стал на клиросе, пропел обедню, прочитал Апостола, да так прочитал, что громада и сам отец Касиян только чмокнули. Вот так после обедни громадою был провозглашён слепый Совгирь дьячком и с честию, подобающею его сану, введён был в школу, яко в свою дидивщыну. Великий человек громада! Поселился он в своей школе, и школяры, в том числе и аз, невелий, пошёл к нему за наукою.

А собою он был росту высокого, широкоплечий и смотрел бы настоящим запорожцем, если бы не был косой; даже свою незаплетённую косу носил он как-то вроде чупрыны. Нрава он был более сурового, нежели весёлого. А в отношении житейских потребностей и вообще комфорта он был настоящий спартанец. Но что мне более всего у него не нравилось, так это то, что, когда, бывало, в субботу после вечерни начнёт нас всех, по обыкновению, кормить берёзовой кашею, – это всё ещё ничего, пускай бы себе кормил, нам эта берёзовая каша была в обыкновение, а то вот где, можно сказать, истинное испытание: бьёт, бывало, а самому лежать велит, да не кричать, а не борзяся и явственно читать пятую заповедь. Настоящий спартанец!

Ну скажите, люди добрые, рождался ли когда на свет такой богатырь, чтобы улежал спокойно под розгами? Нет, я думаю, такого человека ещё земля не носила.

Бывало, когда дойдёт до меня очередь, то я уже не прошу о помиловании, а прошу только, чтобы он умилосердился надо мной и велел меня ради субботы святой, придержать хоть немножко: иной раз, бывало, и умилосердится, да уж так отжарит, что лучше б и не просить о милосердии…

И вот я, к несказанной радости моей, кончил «Мал-бех», т. е. кончил Псалтырь, поставил по обыкновению кашу братии с грошами, совершил сей священный обряд неукосновенно по всем преданиям старины и на другой же день принялся мелом выводить примерные каракули на крашеной доске, сиречь я был уже не псалтырник, а скорописец. В эту-то почти счастливую для меня эпоху случилось преобразование в школе: прислали к нам из самого Киева стихарного дьячка. Совгирь-слипый сначала было поартачился, но принужден был уступить перед лицом закона и, собравши всю свою мизерию в одну торбу, закинув её на плечи, взял патерыцю286 в руку, а тетрадь из синей бумаги с скороводинскими псалмами в другую и пошёл искать себе другой школы. А братия по науке, аки овцы от волка россыпашася, так они от нового стихарного дьячка, зане пьяница бе паче всех пьяниц на свете. Тяжко противу рожна прати! И я, терпеливейший из братии, наконец взял своё орудие – таблицу, перо, каламарь с мелом и пошёл восвояси с миром, дивяся бывшему»287.

Як прагнув учитися малий Шевченко. Малого Тараса спіткало лихе горе

«Далі більше, – продовжує О. Кониський. – З того часу починає лиха доля ходити нерозлучно з Тарасом.

Ще раніш, як покинув він Совгиреву школу, ледві минуло йому 9½ літ, як «матір добрую його, ще молодую, нужда та праця звалили в могилу»: 20 серпня р. 1823 неня його, дійсно ще молода, померла на 32 році свого віку. «Помре батько, – каже народна мудрість, – дитина – півсиротини, а помре мати – дитина кругом сиротина». Отож, як померла Катерина Шевченчиха, на руках удівця Григорія лишилося таких сиріт п’ятеро: Микита на 12, Тарас на 10, Ірина на 8, Марія на 4 і Йосип на 2 році. Старійша доня їх Катерина, Тарасова дбаха-улюблениця, ще за життя матері, саме 28 січня р. 1823, одружилася з Красицьким і перебралася жити до Красицьких в село Зелену Діброву»288.

Знову слово М. Чалому: «Невдовзі після цієї сумної в житті Шевченка події батько віддав його на навчання до міщанина Губського. Грамота далась йому відразу. Тільки вчитель ніяк не міг утримати його від нескінченних витівок. Батько теж не міг з ним упоратись…

Таким чином в одинадцятирічному віці, позбавлений останньої опори (після смерті батька. – Авт.), Тарас наш опинився під опікою мачухи. Від найніжнішого віку, не знаючи любові й материнського милування, хлопчик замкнувся в собі, став відлюдкуватим, зустрічаючи з недовірою кожне привітне слово:

Зненавидівши сироту за потайливість і впертість, мачуха, щоб не мати його перед очима, з ранньої весни до пізньої осені доручала йому пасти телят і свиней в околицях Кирилівки і Тарасівки. Поля навколо цих сіл мають хвилеподібну місцевість; подекуди степову долину застують високі могили, яких особливо багато в Звенигородському повіті.

Зі шматком черствого хліба хлопчик перебував у полі цілісінькі дні. Улюбленими місцями його відпочинку були ці могили; він часто сидів коло їхнього підніжжя, втопивши відсутній зір у синю далечінь. Відомо, яким чином ці перші вражіння дитячих років озвалися в душі поета:

Коло села Тарасівки лежить мальовничий став, зарослий осокою й облямований стрункими тополями. Споглядаючи цю мальовничу місцевість, мимоволі згадаєш чудову баладу про «тополю – лиху долю»:

А другу баладу – «Утоплена», де так разюче точно передано таємничу розмову вітру з осокою:

Очевидно, барви для цих поетичних творів запозичені поетом із рідних околиць.

А між тим навчання, яке розпочав Тарас ще за життя батька та яке мачуха перебила на букварі, відновилося однієї зими: сироти всіма засобами намагалися позбутися. Його віддали до школи сільського дячка Бугорського (Богорського), в якого хлопчик вивчив Часословець і Псалтир; потім він перейшов до священика Нестеровського, де й навчився писати, а тоді знову повернувся до Бугорського…»

Помста і втеча дитини

Про своє дворічне перебування в Бугорського школярем-попихачем поет сам досить докладно розповів у відповіді на лист редактора «Народного чтения»:

«Моё детское сердце было оскорблено этим исчадием деспотических семинарий миллион раз, и я кончил с ним так, как вообще оканчивают выведенные из терпения беззащитные люди, – местью и бегством. Найдя его однажды бесчувственно пьяным, я употребил против него собственное его оружие – розги и, насколько хватило детских сил, отплатил ему за все его жестокости. Из всех пожитков пьяницы дьячка драгоценнейшею вещью казалась мне всегда какая-то книжечка с кунштиками, то есть гравированными картинками, вероятно, самой плохой работы. Я не счёл грехом или не устоял против искушения похитить эту драгоценность и ночью бежал в местечко Лысянку»292.

Малий Тарас ховається від жорстоких «вихователів»

«Частково внаслідок неподобств цього пияка-педагога, частково через свою непосидячу вдачу, – зазначає М. Чалий, – Тарас часто залишав школу, вештаючись по різних пустирищах. Улюбленим сховком його у таких випадках був сад Жениха293, де він залишався інколи по декілька днів. Сестри постачали йому харчі. Як збував час втікач у саду, про це в поета збереглася розповідь у його посланні до А. О. Козачковського:

Невдалі спроби юного Шевченка стати художником

В «Автобіографії», написаній на початку 1860 р., Тарас Григорович розповідав, як він після того, як помстився дякові – п’яниці та катюзі Бугорському – та взявши у нього «какую-то книжечку с кунштиками, в ту же ночь бежал в местечко Лысянку, где и нашёл себе учителя живописи отца диакона… Терпеливо бродяга-школяр носил из Тикича воду и растирал медянку на железном листе и на четвёртый день бежал. Бежал он в село Тарасовку к дьячку-маляру, славившемуся в околотке изображением великомученика Никиты и Ивана Воина; у последнего для большего эффекта рисовал он на левом рукаве две солдатские нашивки. К сему то Апеллесу295 обратился школяр-бродяга с твёрдым намерением перенести все испытания, только бы хоть малость научиться его великому искусству. Но увы! Апеллес посмотрел внимательно на левую ладонь бродяги, отказал ему наотрез, не находя никакого таланта не только к малярству или шевству, ниже к бондарству.

Потеряв всякую надежду сделаться когда-нибудь хоть посредственным маляром, с сокрушённым сердцем бродяга возвратился в своё родное село с намерением наняться в погонычи или пасти громадскую ватагу и, ходя за стадом овец и свиней, читать краденую книжечку с кунштиками»296.

М. Чалий продовжує: «Так мандрував бідолаха-сирота селами й хуторами, «без свити, без хліба», пристрасно прагнучи навчитись чомусь корисному —

Велика пристрасть малого Тараса

Більше всього малий Тарас бажав стати художником, та кріпакові було практично неможливо без якихось чудодійних обставин здійснити цю заповітну мрію. І не стільки через недбалість, некваліфікованість чи байдужість, а то й просте небажання звичайних сільських малярів, скільки через кріпосницькі порядки царської Росії та суспільних і клерикальних сил, які виступали її опорою».

О. Кониський зазначає: «Охота і кебета до малярства прокинулася у Тараса Шевченка ще змалку. Де і на чому можна було, він виводив крейдою або вуглем свої «малюнки». Річ певна, що ще в школі і учителі, і товариші школярі помітили за ним малярську кебету…

Тарасові малюнки, що робив він, коли був у школі у Богорського, «були коні і москалі, намальовані на грубому папері сірому». Варфоломій Шевченко бачив їх поприліплюваними на стіні в хаті Гончаренка, шкільного Тарасового товариша. Тарас спізнався з малярами з сусідніх сіл… Опріч великої природної охоти до малярства, вабило Шевченка ще й те, що малярський заробіток, здавалося йому, дасть хліб. Навіть геть пізніше, вже на віку підтоптаному, Тарас був тієї думки, що «живопис його професія, його хліб насущний»298.

«Від раннього дитинства, – зауважує й інший біограф Шевченка М. Чалий, – пробудилася у Шевченка пристрасть до малювання: де лише можна було – на стінах, на дверях, на воротах – він увесь час малював вугликом чи крейдою. Трохи пізніше, після короткого перебування в брата, він ще раз спробував знайти вчителя й пішов у село Хлибнівку299, яке уславилося своїми малярами. В одного з них він і знайшов пристановище, та пробув там лише два тижні. Хлибнівський маляр, хоча й визнав його здатним до малярства та, боячись відповідальності за те, що прийняв до себе кріпацького хлопця без посвідки на проживання, порадив Тарасові спершу виклопотати собі в поміщика дозвіл на вільне проживання, а тоді вже поступити до нього в науку. Шевченко вирушив у м. Ольшану300, де розташована була резиденція Дмитренка, головного управителя маєтками Енгельгардта, й став просити в нього дозволу жити у хлибнівського маляра. Розбалакавшися з хлопчиком і завваживши його кмітливість, Дмитренко, замість того, щоб видати цю посвідку, взяв його між свою дворову челядь. Це було 1829 року. Шевченкові виповнилося тоді 15 років.

Ось так усі зусилля нещасного сироти вибитися на світ Божий, усі його прагнення вгамувати спрагу до знання, яка несвідомо пробудилася в молодій душі, зустріли непереборну перешкоду; гніт кріпосного права, що мертвив усе живе й убивав у самому зародку будь-яке шляхетне поривання…»301

Про нестерпні умови життя і жахливий стан малого хлопчика Тараса розповіла матері Лебединцева – Катерина Красицька – рідна сестра Шевченка: «Приблудою його, матушечко, звали, їй-богу. Було оце й не видно, як воно рип і ввійде тихенько до хати, сяде собі на лаві та й все мовчить. Нічого в світі у його не допитаєшся: чи його прогнали відтіля, чи його били, чи їсти йому не давали. Було манівцями ходить, геть попід дібровою, та через Гарбузів яр, та через левади, та могилками. І як пришло раз воно, то так впало грудочкою і заснуло на лаві, а я як загляну йому в голову, аж у його, пробачайте, матушечко, в голові… як у свинячому стегні… Еге, отаке було, а далі вистербало… Ніхто й не сподівався з його чоловіка…».

Пастух у рідному селі

Зрештою, втративши будь-яку надію зробитися коли-небудь хоча б пересічним маляром, Тарас наш із розбитим серцем повернувся до рідного села. «Я мав на увазі (говорить поет) скромну долю, яка в моїй уяві, однак, мала якусь незбагненну привабливість: я бажав стати, як висловлюється Гомер, пастирем стад непорочних».

Старший брат поета Микита спробував був привчити його до господарства, та всі його зусилля були марними. Тарасу швидко набридло й це заняття; він покидав у полі волів та йшов десь вештатися на волі.

Малий Тарас захоплюється розповідями діда про старі часи

Від найранніших років Тарас дивував усіх незвичайною допитливістю, нестримною уявою та ексцентричністю. Із не дитячою увагою прислухався він до розмов старших, особливо тоді, коли, бувало, на свята батько з дідом поведуть жваву бесіду про старовину. Тарасів батько був письменний і для свого середовища доволі освічений, а тому він більше звертав розмову на божественне; зовсім іншим характером вирізнялася мова столітнього діда, живого свідка Коліївщини, який особисто знав головних дійових осіб цієї кривавої драми. Саме про них і любив він оповідати своїм дітям і внучатам:

За свідченням самого поета, ці розповіді справляли велике враження на сприйнятливу душу майбутнього творця «Гайдамаків»:

Малий Тарас у монастирі, де святили ножі гайдамаки

Пов’язана з розповідями діда, який помер у 40-х роках, коли йому було 115 років305, й мандрівка Тараса до Лебединського, Мотронівського монастиря, куди він ходив із сестрами на прощу. Хоча у 20-х роках за розпорядженням Синоду цей монастир був понижений до третьокласного й з чоловічого перетворений на жіночий, він не втратив від того особливого пошанівку від людей, бо з цією святинею в народній пам’яті асоціювалася недавня подія 1768 року: тут освятили свої ножі гайдамаки.

Окрім того, ця обитель була тоді прикметна ще й тим, що на її цвинтарі, коло церкви, було поховано чимало колїїв, про що свідчили кам’яні могильні плити з уцілілими на них написами. Тарас, уже тоді грамотний, задовольняючи цікавість богомольців, читав ці написи, а між прочанами, можливо, знайшлись тоді старі, що добре знали небіжчиків і тут же доповнювали лаконічні епітафії усними оповідками про страшні подвиги гайдамаків. А маленький Тарас усе слухав і подумки переносився в минуле. У його уяві на все життя закарбувалися ті місця,

Гіркий початок великого шляху

О. Я. Кониський, представляючи підсумок дитячих років Шевченка, не може стримати обурення та біль, коли із зрозумілою пристрастю пише: «Кинувши тепер загальним поглядом на увесь дитинний вік Тараса Шевченка, не можна нам не перейнятися глибоким вражінням і сумною думкою! Ледве чи можна вказати якого іншого ще великого поета, щоб у його був такий сумний, безрадісний, так скорботно охмарений вік дитинний, який був у нашого генія слова. Крепацька неволя вкупі з великими злиднями, сирітство, сварка, бійка, тяжке і несправедливе катовання, пекло в родині і в хаті… брудна сорочка, дірява свитина; ноги босі, голова і влітку і зимою не прикрита і повна нечисті… Голодовання і різки у дяка в школі, носіння відрами води на гору… Усе, що приголомшує людей, що знищує, нівечить у людей поривання до світа, до добра, до любові чоловіка яко брата; усе, що тушить, заливає святий огонь вищого дару, – усе оце немов навмисне згуртовалося в одну густу, аж темну, хмару і впало на Тараса Шевченка під час найліпшої доби віку людського, під час його віку дитинного. Усе, що обурює чоловіка проти людей, що озвірює і заскоринює серце, що сплоджує почуття ненависті й мстивості, – все оце, наче туман осінній, огортало дитинний вік Тарасів.

Незвичний та непереборний мужній опір маленького Тараса

Одначе такі лиходійні умови життя щоденного не підбивають під себе Тараса: він не підлягає; несвідомо і свідомо, як уміє і як спроможно йому, він з ними бореться. Він рветься з темного льоху неволі й темноти;

він шукає хоч маленьку щілинку світа в соціально моральній темряві. Вбачаючи його святі поривання і боротьбу, ми ще гірш сумуємо і вболіваємо серцем, що навкруги його не бачимо ніже єдиної поради, підмоги і підпори. Хоч би тобі один ясний промінь того сонця ласки, поради й запомоги людської, що гріє серце, бадьорить дух, надає енергії, віру в надію та веде к світу! Нема сього нічого. Сама неволя та темрява, темрява та неволя. Нехай вже маса, зневолена і зубожена, не спроможна була спостерегти іскри того «огню святого», що, жевріючи в Тарасовій природі, «дожидав рук твердих та смілих», так би й не диво було, і жаль не брав би, а то бачимо, що й людина освічена, добра, як Григорій Кошиця307, – і той не спостеріг, які високі дари Божі носило в собі те «ледащо», що наймитовало у нього за попихача. Раз, єдиний тільки раз за увесь дитинний вік блиснув був Тарасові промінь з хати хлипівського маляра, але крепацтво рукою Дмитренка поспішило швидше затулити той промінь курткою панського кухарчати.

Вимушене й рятівне чумакування Тараса

Нестерпні родинні відносини занадто гризли Тарасового батька і діда Івана. Бачили вони неминучу потребу розлучити якось пасинка з мачухою і хоч трохи притушити хатнє пекло.

Примірковали, щоб Григорій, їдучи куди під фіру в дорогу, брав з собою і Тараса, а прийде зима, віддати останнього знов до дяка в школу.

І ото влітку р. 1824 Тарас чумаковав з батьком. Згадуючи про одну таку поїздку, Тарас каже: «Виїздили ми з Гуляйполя. Я сидів на возі і дивився не на Новомиргород, що лежить в долині над Тикичем (річка), а на степ, що лежить за Тикичем, і думав… Що я тоді думав, те розгадає сам тільки Господь Бог… от ми взяли бродом, переїхали Тикич, піднялися на гору: дивлюся: знов степ, степ широкий, без краю; тільки вліворуч мріє щось похоже на гайок. Я питаю у батька: «Що то таке?» – «То, – каже він, – Дев’ята рота». Сього з мене не досить. «Що воно таке «Дев’ята рота»308? Їдемо далі – степ і степ. Ми заночовали в «Дідовій Балці». На другий день – знов той самий степ і ті самі думки дитячі…

Скорботно мені, сумно згадувати мою молодість, мій вік дитинний…»

Чи ходив Тарас в зиму в 1824 на р. 1825 до школи – жодної звістки не маємо. Певніш, що не ходив; бо зараз побачимо, що, як і сам Тарас каже, ходити до школи другим разом почав він по смерті батька. Батько його восени того ж року поїхав до Києва та в дорозі і занедужав. Нездужав він, очевидно, вельми довго, бо помер 21 березіля р. 1825.

Тепер ми виразно бачимо, що Тарас помилився, говорячи в своїй автобіографії, що після батька лишився він на восьмому році. Круглим сиротою зостався він на самім початку 12 року свого життя…

Поневіряння малого Тараса після смерті батька

«По смерті батька, – каже Тарас, – один з моїх дядьків (Павло), щоб вивести мене, сирітку в люде, взяв був до себе, щоб я за хліб влітку пас його свиней, а зимою помагав його наймитові по хазяйству».

Дійсно, як розповів і Павлів син Петро, Тарас не довгий час жив у дядька Павла і помагав у роботі по хазяйству. «Оце було, як окремо, – розповідав Петро, – на зеленому полі309, дак я і Тарас поганяємо волів; орали восьмериком. Як у добру злагоду, дак Тарас і нічого, поганяє, аби ж хоч трохи розсердився – зараз покине і піде у бур’ян, да там «фонтали» (сікавки) і робить. Батько мій, було, підкрадеться до його та й поб’є! Він тоді й зовсім покине та й піде на могилу до Пединівки у Кульбашів ліс. Той ліс від могили був з півверсти. У лісі з лопухів зробить щитку, щоб сонце не пекло, та й сидить тоді на могилі біля вітряка, а то у печеру залізе, що була на тій могилі».

Одне слово: не гаразд було жити Тарасові у дядька, він подякував дядькові і вернувся до батьківської хати. Але тут нове лихо. Мачуха Оксана сподобалася дяку Богорському, і почали вони з ним бенкетувати. «Марусю сліпу, було, вижене з хати, а сама з дяком п’є».

Тоді ото чи з власної волі, – як каже Тарас, – чи з примусу діда Івана, як розповів мені Тарас, пішов вдруге в школу вже до Богорського і «поселився у його, як школяр і робітник». Тут була обопільна вигода: Тарас, живучи у школі, спекався ненависної йому мачухи, а у Богорського з його був робітник, що давав і заробіток, а до того, йдучи до Оксани, він кидав школу на Тараса і, щоб надати йому більшого авторитету і більш прикрепити його до школи, зробив його «консулом».

Практичні заняття «консула» Тараса

«З того часу, – каже Шевченко, – починається моє життя практичне. Перебування моє в школі було не зовсім комфортабельне, – іронізує він далі. – Добре ще, коли траплялося, що хтось вмре на селі, а то просто доводилося голодовати по кілька день».

Тарас знав тоді увесь Псалтир по пам’яті, читав його виразно, голосно і тямив, що людям подобається, коли над покійником читають виразно, голосно. Відав він і те, що читання над померлим Псалтиря було привілеєм дяків, а дяки часто замість себе посилали школярів. Нарешті, розумів, що дяк, людина п’яна, не завжди через підпиток спроможен читати Псалтир, значить, – охоче візьме його яко доброго читаку і посилатиме читати Псалтир. Згуртовавши все оце, бачимо, що Тарас, може, і з доброї волі пішов до дяка Богорського, щоб добувати собі мізерний заробіток.

Виразне і голосне читання Тарасове подобалося людям, його охоче кликали, де траплялася потреба читати Псалтир. І не було в селі поховано ні одного мерця, над яким Тарас не читав би Псалтир. Коли було читання утомить хлопця, він, щоб швидше почитати до краю, візьме, було, та на половині кафізми310 і почне «прийдіте поклонімося». Люде зараз хрестяться, б’ють поклони, а він, відвернувши від себе увагу слухачів, перегорне кілька аркушів не читаних. «За читання давали книш і копу грошей. Гроші брав собі дяк, а Тарасові давав з них п’ятак на бублики. Раз якось за читання Псалтиря один селянин подарував йому ремню на пришви, але дяк одібрав яко свою власність»311.

Злидні примушують «консула» шукати засобів проживання

«Заробіток Тараса у дяка був дуже мізерний, а з того треба було одягатися і обуватися. Тим-то й нема нічого чудного, що хлопець «ходив звичайно в сірій дірявій свитці; завжди в брудній сорочці, бо випрати було нікому, мачуха про його зовсім не дбала, а про шапку і чоботи і спомину не було ні влітку, ні зимою»312. Замість шапки він сам пошив собі щось таке, що походило на польську конфедератку. Коли траплялося, що він приходив в Зелену Діброву до сестри Катерини, так завжди босий, трохи не голий і з усякою нечистю в голові. Опріч одежі, страшенно бідував він і на харчі. Богорський, звісно, п’ючи та гуляючи з Оксаною, й не гадав про їжу задля свого «консула». «Консульство», хоч і поліпшувало трохи матеріальний побут хлопця, зате ж вельми псовало його морально. Головним обов’язком «консула» було сікти школярів різками; тим-то школярі, щоб прихилити до себе ласку «консула» і щоб він під годину екзекуції не дуже боляче бив різками, приносили йому гостинці. Тарас зробився страшенним хабарником. Хто приносив йому більше дарунків, тому він менш різок давав; одну чи дві і то злегенька, та хватаючись швидше перечитати четверту заповідь;

а хто приносив мало або зовсім не приносив хабара, того бив боляче, читаючи повагом та зупиняючись: «Помни… день… суб…ботній»313.

«Чортяка» в печері

Школярів у школі було небагацько; через те самими хабарями не можна було прохарчуватися, і «консул», голодуючи, мусив пускатися на інший «промисел»: він крав курей, гусей, поросят і серед ночі варив собі юшку отам у печері на Пединівській могилі. Кирилівці, помітивши, що в печері часом вночі горить огонь, почали гадати, що в печері поселилася «нечиста сила», і просили попа вигнати чортяку. Піп, взявши громаду, пішов до печери, вичитав молитви, окропив свяченою водою вхід у печеру і казав, щоб хто поліз туди та подивився, хто там є. Ніхто не відважувався. Тоді люде скинулися і зібрали скільки там грошей, щоб заплатити тому, хто полізе в печеру. Охочим перш за всіх виступив Тарас; спершу громада не хотіла його пускати, жаль було, щоб там не знівечив його чортяка, а далі згодилися: «Нехай лізе, воно ще мале, до його нечиста сила не пристане». А Тарас і виду не подав, що він добре знає, що в печері тій чортяки нема, а є тільки кістки з покрадених їм птахів та поросят. Навпаки, він вдавав, що боїться, і казав, щоб до його прив’язали верьовку про всяк случай: коли, мовляв, нечиста сила скоїть над ним у печері що непевне, так буде принаймні яким робом витягти його. Люде послухалися, вволили його волю, і він на прив’язі поліз у печеру; там поприбирав сліди свого куховарства і виліз назад в доброму гаразді, повідаючи, що в печері жодного чортяка нема. От і заробив гроші.

«Консульство» однак не убезпечало самого Тараса від різок з рук Богорського, людини не тільки п’яної, але і жорстокої; до того ж, можна гадати, що проти його мстива мачуха під’южувала дяка. «Тарас, як розповів П. П. Шевченко, був язикатий, мовчати не вмів: бачив, що мачуха поводиться недобре, його не любить, лютує на його… він дорікав їй, що вона гуляє з дяком, а вона цьковала на його дяка. Вона й била його». Мусив він з дому тікати до школи. А в школі дяк б’є… треба знов тікати. Було так, що «доки дяк у Оксани п’є, доти Тарас у школі; дяк до школи, а Тарас в кущі, в калину до Желеха. Часом цілий день, а то й два ховається від мачухи да від дяка. Тоді сестра Ірина, як піде в яр по воду, то й однесе йому хліба, а то було й сам він підкрадеться до хати, а Ірина нишком винесе йому попоїсти314.

Мачуху виганяють з рідного дому Тараса, він мститься Богорському

Дід Іван стратив нарешті терпець з Оксаною. Брат Тарасів Микита навчився стельмахувати і «дійшов до зросту»; дід оженив його, гадаючи, що Оксана схаменеться і не бешкетуватиме з дяком315. Тим часом Тарасові з того ліпше не стало: дяк Богорський почав ще більше пиячити з своїм приятелем Іоною Лимарем. Вертаючи з читання Псалтиря, Тарас трохи що не завжди заставав у школі і Богорського, і Лимаря «мертвецьки п’яними»316. Звісно, чим більше запивав Богорський, тим більше бив і школярів, і Тараса. Безглузда причепистість дякова робила школярів у відносинах до нього – лукавими і мстивими. За всякої зручної нагоди школярі обдурювали свого учителя і чинили йому які тільки спроможно було пакості. «Оцей деспот, – каже Тарас, – в моєму серці викоренив на весь мій вік глибоку огидливість до всякого надсильства чоловіка над чоловіком. Моє дитяче серце міліони разів було ображено отим нащадком деспотичних семінарій і я скінчив на тому, на чому люде беззащитні, у яких порвався терпець». Раз якось, вернувшись у школу, Тарас побачив, що Богорський – п’яний без пам’яті; тоді він ужив проти учителя власну останню зброю – різки. Зв’язав його і вибив його різками, скільки стало дитячих сил, і таким чином поквитовав з ним за його жорстокість. «З усіх пожитків п’яниці-дяка Тарас уважав за річ найкоштовнішу якусь книжечку з кунштуками, себто з гравірованими малюнками. Він не встояв проти спокуси забрати нишком ту книжечку і не вважав ту крадіжку за гріх; та серед ночі і втік з Кирилівки в Лисянку»317.

Отож школою Богорського й скінчилася шкільна наука Тараса Шевченка»318.

Сьогодення місця, де минуло дитинство поета

Нині село Кирилівка носить назву Шевченкове. «Село Шевченкове, – розповідають музеєзнавці-шевченкознавці – батьківщина великого поета і художника, революційного демократа Тараса Шевченка…»

У 1816 році родина Шевченків повернулася до Кирилівки й оселилася в ній назавжди. Тут минуло тяжке дитинство Тараса, тут він зріс і тому називав Кирилівку своєю батьківщиною…

Шевченко любив Кирилівку за мальовничу природу, але ніколи не забував про тяжке життя селян-кріпаків:

Не таке тепер село, як було за Шевченка. Земляки Тараса Григоровича свято шанують пам’ять поета, місця, пов’язані з його життям у рідному селі.

Подвір’я, де була хата батьків, обнесено огорожею з литого чавуну. Тут знаходиться літературно-меморіальний музей Кобзаря України, який побудовано в 1938 році. Експозиція цього музею висвітлює життя і діяльність великого поета і художника. Експонати показують село Кирилівку в минулому і сучасному.

Після смерті батьків Тараса господарство і все подвір’я перейшло до найстаршого сина Микити, який згодом поділив його між двома синами – Петром і Прокопом. Минули часи. Стара батьківська хата згоріла, на її місці Петро і Прокіп – племінники поета – поставили млиновий камінь і викарбували: «Тут була хата Т. Г. Шевченка». Камінь цей стояв серед городу. Навколо росли квіти.

На цім місці тепер поставлено обеліск, а саме подвір’я, змережане доріжками і влітку засаджене квітами, чарує око екскурсантів. Садиба спускається в долину. Все узгір’я і долина засаджені садком, де ростуть і кілька кущів калини. В яру дзюрчить річечка, яка тихо біжить від громадського ставка. Збереглася копанка часів Шевченка. Калина щорічно пускає молоді пагони, а місце, де колись ховався Тарас від лютої мачухи, нагадує відвідувачам про поневіряння малого сироти і ніби переносить у далеке минуле шевченківської доби.

За часів Шевченка у Кирилівці не було жодної школи. В селі, що простягнулося вздовж ярів більше як на шість кілометрів, де жила не одна сотня кріпаків, навчалося у дяка грамоти всього п’ятеро-шестеро хлопчаків.

Від подвір’я музею тягнеться вузенька вуличка, колись вкрита споришем і калачиками, тепер замощена камінням. Вулиця веде до невеликого подвір’я з вишневим садом, де стоїть укрита соломою старенька хата, в якій Тарас Шевченко навчався грамоти у дяка. Малесенькі віконця, чорні від давнини двері, струхлявілі одвірки, сволок з вирізьбленим написом, що дім цей споруджено «року Божого 1782», земляна долівка, лави, ослін, мисник, – все це вражає відвідувача, нагадуючи місце, де ходив Тарас. Для збереження цієї хатини над нею побудовано критий із цегли і скла павільйон.

У цьому селі сирота Шевченко поневірявся у наймах.

Від дяківської хати вуличка веде в центр села мимо колишнього попівського двору, де Шевченко був наймитом у попа Кошиця. У центрі села, на широкому постаменті – пам’ятник Т. Г. Шевченку, відкритий 28 квітня 1957 року. Його споруджено замість зруйнованого гітлерівськими загарбниками пам’ятника, поставленого в 1927 році за проектом скульптора Терещенка. Велично стоїть поетова постать на початку просторого бульвару імені Шевченка, що тягнеться через усе село.

З майдану видно двоповерховий будинок десятирічки, триповерховий будинок технікуму механізації сільського господарства. Влітку потопають у зелені садів чепурні хати. Удалині видно с. Боровикове і смужку Чорного шляху, що веде з Вільшаної на Тарасівку. Це той Чорний шлях, що йшов від Дніпра між гирлами річок Сороківки і Носачівки і біг через запорозькі степи на Червону Русь, до Львова. Поет оспівав його в поемі «Гайдамаки». Цим шляхом ішов Залізняк з гайдамаками:

Поруч з триповерховим будинком технікуму механізації сільського господарства, де ще недавно було кладовище, збереглися могили батька і діда Тараса Шевченка, обнесені залізною огорожею. Камінь з могили діда Івана Андрійовича не зберігся, а могилу батька поета – Григорія Івановича перенесено на подвір’я музею і встановлено на постаменті.

Дід поета Іван Андрійович прожив до глибокої старості і помер 28 січня 1849 року. Тарас Григорович бачився з ним під час першої і другої подорожей по Україні. Поет намалював свого діда в альбомі 1839 – 1843 рр.

Подвір’я діда Івана, де часто бував Тарас Григорович у дитинстві і під час перебування в рідному селі в 1843 та 1845 рр., недалеко від батьківської садиби.

Коли Шевченко був у рідному селі, він навідував свою сестру Ярину. На цім подвір’ї тепер живуть правнуки поета. Стара хата не збереглася.

Спогади сучасників, родичів, архівні документи та літературні джерела багато розповідають про життя та перебування поета на батьківщині, звідки забрали його у панський двір до Енгельгардта.

Хвилюючі зустрічі з рідними й односельцями

У вересні 1843 року, після 14-літньої розлуки з рідними, Шевченко приїхав до Кирилівки. У брата Йосипа якраз народився син Трохим, якому поет став хрещеним батьком. У метричній книзі записано:

«Воспреемники: Санкт-Петербургской Академии художеств вольный художник Тарасий Григорьевич Шевченко и крестьянка Ирина Григорьевна, Фёдора Бойченка жена».

1843 р. Шевченко в Кирилівці був двічі: в червні, коли заїздив з Корсуня по дорозі в Лисянку, Шендерівку, Росану, Трипілля та інші села Київщини, й у вересні, коли гостював у родичів у Кирилівці та Зеленій Діброві.

Про відвідання Кирилівки після заслання лишилося багато спогадів у земляків та родичів поета.

«Коли Тарас Григорович приїхав до батьківської хати, брата Микити не було дома. Жінка братова, Палажка, господарювала в хаті, а дочка Ярина (племінниця поета) була на городі.

Глянула Палажка у вікно, а хтось незнайомий іде у сіни.

– Не пізнаєш, Палажко?

Так той голос і покотився в серце. Обнімає, цілує, а сльози так і капають.

Тарас Григорович далі пішов до сестри Ярини… Зустрівся поет з сестрою на городі. – Була я на вгороді, копала грядки, – розповідала потім Ярина. – Дивлюся, біжить моя дівчинка:

– Мамо, мамо, вас якийсь Тарас кличе…

– Який Тарас? – питаю, а сама з місця не можу здвигнути, аж ось він і сам іде.

– Здрастуй, сестро…

Я вже не знаю, що діялось зі мною тоді. Сіли ми з ним на призьбі…»

«Погостював Тарас Григорович кілька днів у рідному селі. Зупинявся й у брата Йосипа. Син Йосипа Андрій був козачком у пана і завів здорового чуба, бо пан не дозволяв йому стригтись. Тарас Григорович остриг його під макітру. А другого дня пан накинувся на хлопця:

– Хто тебе постригти смів?

Андрій сказав, хто. Пан розсердився:

– Ох мені вже той Тарас!»

З Кирилівки поїхав поет у Корсунь. З сумом покидав він рідне село.

Давно минули ті часи, коли в Кирилівці поміщик продавав кріпаків поодинці і цілими родинами, карав за найменші провини і без вини «батогом і нагаєм», засікав на смерть різками. Коли поглянути на полиці архіву, де зберігаються пожовклі аркуші документів канцелярії київського генерал-губернатора, і перечитати хоча б заголовки справ, перед нами стане весь жах кріпацької України часів Шевченка. Ось «Дело о наказании досмерти кнутом крестьянина Савчука», «Дело о насильствах над крепостными». І так без кінця.

І не один Енгельгардт, а й інші поміщики Київщини були жорстокими деспотами.

В. Енгельгардт (власник родини Шевченків) володів 8542 кріпаками, в тому числі 1102 душами в Кирилівці та 794 – у Моринцях.

Село Кирилівка в XVII cт. належало жорстоким князям Любомирським, що випалювали очі розпеченим залізом «занадто цікавим хлопам», ставили босими на розпечені сковороди, вирізували з шкіри ремені.

На початку XVIII ст. Кирилівка й Моринці перейшли до Яблонських319, в кінці XVIII ст. стали власністю Енгельгардтів.

Енгельгардти примушували кріпаків працювати на себе з останніх сил.

Залишився в архіві запис, як Василя Демченка, кріпака пана Енгельгардта, на смерть забив батогами наглядач гуральні Шлюневський за те, що кріпак спізнився на роботу через хворобу жінки. Суд розглянув справу й обмежився таким «вироком»: «Самое наказание произведено не жестоко, ибо при освидетельствовании трупа особенных знаков не найдено, и при том, дабы Шлюневский имел намерение злостно вредить крепостному Демченку, не оказывается, а видно, что увлёкся излишним в соревновании по должности и Демченка наказал за вину».

Управитель Кирилівського маєтку дворянин Чайковський не відставав від Шлюневського, на що звернув увагу навіть генерал-губернатор Бібіков: «Дворянин Чайковский жестоко обращался с крестьянами, неаккуратно рассчитывался с ними за переработанную барщину так, что крестьяне собираются целыми полками и объезжают по три-четыре дня, пока получат следуемые деньги; книжки неаккуратно ведёт, общественный хлеб употребляет на выкурку вина, собранные крестьянские податки расходует на свои надобности. Кроме того, этот Чайковский, не давая подчинённым экономическим служителям инструкций наказывать крестьян, требует от них и словесно приказывает соблюдать неумеренную строгость в отношении с крестьянами, угрожая лишением должности, с какого поводу происходят смертные случаи».

Селяни проти безрадісного кріпацького стану. Погляд з прийдешніх часів

З року в рік Кирилівка убожіла. Селяни поодинці і навіть цілими селами тікали від своїх поміщиків. У листі з кирилівського маєтку про втечі від остогидлої панщини писалось: «Один из крестьян с начала весны и через целое лето находился в бродяжничестве, единственно дабы во время уборки хлеба уклониться от отработки барщины; другие же бывали по два года в самовольной отлучке».

Досить часто на Київщині, і зокрема на батьківщині Тараса Шевченка, відбувалися повстання кріпаків. Горіли панські маєтки, море крові пролилося в часи повстання, відомого під назвою Коліївщина. Прокотилася хвиля кривавих боїв у шевченківських селах: Вільшаній, Кирилівці, Лисянці. 1818 р. у моринському лісі в сутичці між загоном царських військ і озброєними кріпаками забито трьох солдатів, вісімнадцять кріпаків та багатьох поранено.

Землі навколо Кирилівки після смерті В. Енгельгардта перейшли до його сина Павла Васильовича, в якого Тарас Григорович був козачком, пізніше перейшли до поміщика Фльорковського, а потім до цукрозаводчика Терещенка.

З наведених матеріалів путівника запозичено лише змістовну історичну довідку. Змушені, – на превеликий жаль, у зв’язку з посиланням тільки на неї, – щиро порадити читачеві ознайомитися зі всім надзвичайно цінним доробком невтомних співробітників Київського державного академічного музею Т. Г. Шевченко. Завдяки їх наполегливим розшукам у виданні «Шляхами великого Кобзаря» шевченкознавство збагатилось цінним описом 70 населених пунктів, крізь які пройшов Тарас Григорович Шевченко спочатку босими хлоп’ячими ногами, а потім впевненою ходою вірного й великого сина своєї безмежно любимої батьківщини.

Спогади Теофана Лебединцева про малого Тараса Шевченка

Засновник і перший редактор журналу «Киевская старина» Теофан Гаврилович Лебединцев був не лише добрим знайомим Т. Г. Шевченка в останні роки життя поета, а й вдумливим дослідником його життя. Він згадує: «…Ім’я Тараса стало відоме мені в юнацькі роки із спогадів про нього в нашій сім’ї, що стосувалися головним чином тієї пори його життя, коли до його християнського імені не прикладалося ще ніякого іншого, крім імені хлопця і погонича, коли він, не скінчивши навчання, ні в школі дячка Петра Богорського, ні в хіромантика-диякона с. Майданівки, жив кілька років на невизначеному становищі чи то наймита, чи то приймака у священика с. Кирилівки о. Григорія Кошиця. Сім’я цього сусіда була близько знайома з нами, і якщо, наприклад, приїжджав до нас у гості о. Григорій із своєю дружиною… то їхньою широкохвостою буланою кобилою найчастіше правив Тарас, майбутній український поет, він же годував її у нашій стайні й водив на водопій до Нечитайлового ставка. На тій самій кобилі привозив він сина о. Григорія Яся на навчання у Богуслав і згодом у Київ, а іноді возив сливи, яблука чи дині на продаж у сусідні містечка Бурти і Шполу, щоразу проїжджаючи через наше село. Під час одного з таких переїздів Тараса і Яся на Нечайловому містку «спіткала лиха година»: чи віз, а чи місток підломився, не пам’ятаю, тільки сливи висипалися з воза у той ставок, у якому й курці втопитися було не можна, але й вилізти з нього важко. Прибігали вони до нас просити «поратунку»… і довго витягали сливи з болота й полоскали їх у болотній же воді. Пригадую, що торговельна експедиція закінчилася невдало: так звані ранні сливи не витримали далекого переїзду, і оскільки вони побували ще в болоті, то й ціна їм була гріш. Тарасу і Ясю дісталося, здається, на бублики від ощадливого, навіть трохи скупого й вимогливого о. Григорія, хоча громада околиці звинувачувала саме його за те, що він здумав транспортувати в далеку дорогу такий ніжний продукт, і навіть сама матушка Ксенія Прокопівна не схвалювала, по суті, такого сміливого й ризикованого проекту свого «пана», доводячи, що Бог родить ранні сливи «на всякого долю», і що добрі люди віддають їх за спасибі, а лишок – навіть собакам і свиням, та о. Григорій був оригінальний саме тим, що чужих доказів, а тим більше доказів свого подружжя, не визнавав, дивився на речі взагалі по-філософському або ж з економічного погляду. Чи доводилось мені бачити коли-небудь Шевченка в такому первісному принизливому становищі, ніяк не можу пригадати; не можу також напевно сказати, яке було життя Тараса у о. Григорія, як довго і на яких умовах він жив у нього. Спочатку, за малим віком, він був креденсовим (буфетчиком), як казав жартома, тобто чистив і ховав у шафу ножі й виделки, перемивав тарілки і ложки, топив грубку у покоях, був на дрібних побігеньках по селу та в полі, вечорами повторював Псалтир і читав житіє святих, у вільні години малював вуглиною на коморі й стайні півнів, людей, церкву і навіть київську дзвіницю, а потім його почали використовувати на всіх інших господарських і польових роботах і навіть виряджати у самостійні й відповідальні поїздки з Ясем у школи та на ярмарки. Чи одержував Тарас за свою працю і послуги якусь платню, не знаю; думаю, що спочатку, будучи ще хлопцем, він не мав ніякої грошової винагороди, як сирота, котрого треба було одягти й прогодувати, і як не навчений ще і малоздатний до роботи. Та й пізніше найомна плата його не могла бути набагато більшою: в ті роки дужий парубок на хазяйській одежі отримував 15 – 20 карбованців асигнаціями на рік, а хлопчик років шістнадцяти, з жартівливим прізвиськом «креденсового» служив у нас приблизно тоді ж за три карбованці асигнаціями на рік»320.

Малий Тарас продовжує знайомитись з героїчною історією свого народу

Розповівши про вже відомі нам обставини зворушливого піклування сестри Ярини до малого Тараса, про що він не забував до самої смерті, М. Чалий продовжує: «На той час, а може, трохи пізніший, припадає подорож Тараса з сестрою на богомілля до Лебединського монастиря. Про це поет сам розповідав Сошенку, котрий якось поцікавився, коли саме він почав думати про українську минувшину? Розповідь цю слово в слово підтвердила й сестра. Лебединський чоловічий монастир став тепер парафіальною церквою, а в 20-х роках, хоч він і вважався третьорозрядним, але був у найбільшій пошані в народі, оскільки з цим святим місцем пов’язаний у пам’яті народній переказ про Коліївщину (1768). На той час були ще живі люди, які розповідали про цю подію. У Лебедині освятили свої ножі гайдамаки. Був і серед монахів вельми балакучий старець, який розповідав богомольцям криваву повість про те, як гайдамаки покарали своїх пригноблювачів. Серед богомольців, які оточили оповідача, ніхто не помітив тоді босоного хлопчину, який жадібно ловив слова монаха. За свідченням самого поета, відтоді, власне, й зародилася в його душі ідея майбутніх «Гайдамаків»:

Мабуть, нелюбов до Тараса злої мачухи, яка постійно гнала його геть, прискорила його вступ у школу до парафіяльного дячка, в «попихачі». Сироту хотіли збути з рук хоч би там що. Про своє перебування у цього п’яниці поет досить докладно розповів у своїй автобіографії. До цієї розповіді можна додати тільки те, що дячок часто морив його голодом. Сліпа Тарасова сестра сховає, було, за обідом кусень хліба і покладе на умовне місце в саду. Вибравши вільну хвилину, хлопчик поза огорожею пробирався в сад і, схопивши хліб, тікав у школу, боячись потрапити на очі лютій мачусі. Розповідаючи про свій перехід від одного вчителя до іншого, Тарас не згадав ще про одного маляра в с. Стеблеві (Канівського повіту), куди він ходив, здається, з Лисянки:

А потім уже прийшов у Тарасівку. Після суворого вирока дячка-хиромантика, який визнав його ні до чого нездатним, навіть ні «до шевства, ні до бондарства», хлопчик дуже неохоче повернувся у рідне село до свого брата Микити322 й почав допомагати йому в господарстві, мало не ставши пастухом ex professo323, в чому він знаходив якусь принадність. та доля готувала йому інше поле діяльності.

Отже, усі оці занадто лихі умови й обставини не зламали Тарасової природи. Сказано: «жива душа поета». Хто його зберіг нам? З людей єдине тільки сестра його Катерина, «його нянька, ніжна терпелива», доглядала його, доки не пішла заміж в Зелену, та й вона «не сподівалася, щоб з його вийшов коли чоловік». Опріч Катерини ніхто. Зростаючи, Тарас «хилився ні до кого». Ніхто з людей не дав йому нічого, а не взяли люде у його тільки того, чого не спроможні були взяти. Оборонителем, хранителем Тараса, дбахою його стала тільки сама природа його духова та природа околишня. Остання гріла і пестила йому серце і душу; вона будила і годовала допитливий мозок; вона наповала його фантазію і вигодовувала весь його організм духово-моральний. Вплив блакитного, зорями мережаного неба та срібловидного місяця; чарівна краса навкруги: сад, долина, байрак, гори, став – от хто разом з Псалтирем та з народною піснею були батьками, що зростили Тарасів дух!

Тепер, знаючи умови і обставини, за якими перейшло перших 15 років Шевченкового віку, не можна не дивоватися незвичайно міцній його природі. Ніщо не спроможне вияловити йому серце, виснажити його душу, заморозити – сковати кригою егоїзму. Не можна не дивоватися потужній силі організму, що винісши на собі стільки лиха тяжкого, зберіг в собі свіже почуття і до краси природи, і до життя народного. З сього знати, яка то глибочезна криниця любові і гуманності була в серці Тараса Шевченка! І що б спромігся дати людям такий потужний організм, коли б люде дали були йому інші умови віку дитинного! Замість ясної годинної молодості люде та «право» крепацьке дали Тарасові ту молодість, що, як справедливо мовив він, «пролізла – проминула в неволі, в злиднях, у темноті та в приниженню»»324.

ВІД ЗЛИДЕННОГО ПАНСЬКОГО НАЙМИТА – ДО АКАДЕМІКА: ШЛЯХ Т. Г. ШЕВЧЕНКА ДО ВИСОКОГО ХУДОЖНЬОГО МИСТЕЦТВА

Десь між дитячим і юнацьким віком Шевченко покинув покріпачене село. Зрозуміло – не по своїй волі. Кмітливий хлопець сподобався управляючому поміщицьким маєтком, який добирав селянських хлопців, здатних, на його думку, прислуговувати свому панові безпосередньо у поміщицькому маєтку. На звиклому перегляді молодих кріпаків юнак Тарас виділявся не лише своєю нехіттю займатися – як пересічний кріпак – звичною для закабалених селян працею.

Дар живописця, який ще змалку прокинувся у Шевченка, виділяв його серед кріпацької молоді, яку цього разу переглядав управляючий маєтків одного з найзаможніших господарів людських душ середини Правобережжя України – Енгельгардта. Тарас одержав призначення у прислужники свого хазяїна – креденсовим, тобто працівником панської кухні, завжди оточеним пильною увагою безпосередніх прислужників поміщика та й самого пана.

Ось як розповідав про обставини, що призвели до цієї важливої події, яка відіграла помітну роль у житті великого українця, сам Тарас Григорович Шевченко у «Автобиографии»: «Потеряв всякую надежду сделаться когда-нибудь хоть посредственным маляром, с сокрушённым сердцем возвратился я в родное село. У меня в виду была скромная участь, которой моё выражение придавало однако ж какую-то простодушную прелесть; я хотел сделаться, как пишет Гомер, «пастырем стад непорочных», с тем, чтобы, ходя за громадскою ватагою, читать свою любезную краденую книжку с кунштиками. Но и это не удалось мне. Помещику, только что наследовавшему достояние его, понадобился расторопный мальчик, и оборванный школяр-бродяга попал прямо в тиковую куртку, в такие же шаровары и наконец – в комнатные казачки.

Изобретение комнатных казачков принадлежит цивилизаторам заднепровской Украины, полякам; помещики иных национальностей перенимали и перенимают у них казачков как выдумку, неоспоримо умную. В краю некогда казацком сделать казака ручным с самого детства – это то же самое, что в Лапландии покорить произволу человека быстроногого оленя… Польские помещики былого времени содержали казаков, кроме лакейства, ещё в качестве музыкантов и танцоров. Казаки играли для панской потехи весёлые двусмысленные песенки, сочинённые народною музою с горя под пьяную руку, и пускались перед панами, как говорят поляки, сюды-туды-навприсюды. Новейшие представители вельможной шляхты с чувством просвещенной гордости называют это покровительством украинской народности, которым-де всегда отличались их предки.

Обов’язки, покладені господарем, – зросійщеним німцем на козачка Шевченка

Мой помещик, в качестве русского немца, смотрел на казачка более практическим взглядом и, покровительствуя моей народности, на свой манер, вменил мне в обязанность только молчание и неподвижность в уголку передней, пока не раздастся его голос, повелевающий подать стоящую тут же возле него трубку или налить у него под носом стакан воды. По врождённой мне предерзости характера, я нарушал барский наказ, напевая чуть слышным голосом гайдамацкие унылые песни и срисовывая украдкою картины суздальской школы, украшавшие панские покои. Рисовал я карандашом, который – признаюсь в этом без всякой совести – украл у конторщика.

Барин мой был человек деятельный: он беспрестанно ездил то в Киев, то в Вильно, то в Петербург и таскал за собой, в обозе, меня для сидения в передней. Нельзя сказать, чтоб я тяготился своим тогдашним положением: оно только теперь приводит меня в ужас и кажется мне каким-то дивным и несвязным сном. Вероятно, многие из русского народа посмотрят когда-то по-моему на своё прошедшее. Странствуя с своим барином с одного постоялого двора на другой, я пользовался всяким удобным случаем украсть со стены лубочную картинку и составил себе таким образом драгоценную коллекцию. Особыми моими любимцами были исторические герои, както Соловей-разбойник, Кульнев, Кутузов, казак Платов и другие. Впрочем не жажда стяжания управляла мною, но непреодолимое желание срисовывать с них как только возможно верные копии.

Однажды, во время пребывания нашего в Вильно, в 1829 году, декабря 6, пан и пани уехали на бал в так называемые ресурсы (дворянское собрание), по случаю тезоименитства в Бозе почившего императора Николая Павловича. В доме всё успокоилось, уснуло. Я зажёг свечку в уединённой комнате, развернул свои краденные сокровища и, выбрав из них казака Платова, принялся с благоговением копировать. Время летело для меня незаметно. Уже я добрался до маленьких казачков, гарцующих около дюжих копыт генеральского коня, как позади меня отворилась дверь, и вошёл мой помещик, возвратившийся с бала. Он с остервенением выдрал меня за уши и надавал пощёчин – не за моё искусство, нет! (на искусство он не обратил внимания), а за то, что я мог бы сжечь не только дом, но и город. На другой день он велел кучеру Сидорке выпороть меня хорошенько, что и было исполнено с достодолжным усердием»325.

Відкладемо на певний час подальші спогади Т. Г. Шевченка про свою нестримну жагу до малювання та перші кроки на шляху до успішного здійснення для того, щоб показати нерівну боротьбу надзвичайно талановитого юнака зі, здавалось би, нездоланними перешкодами кріпосництва.

Поневіряння хлопця-кріпака в Енгельгардта

За розповідями Сошенка, Тарас не одразу від брата Микити потрапив у козачки. Це було не так. Новому панові потрібні були різні дворові, котрих він, як бундючний аристократ, хотів спеціально підготувати для всіляких надвірних посад: кучера, форейтора, кухаря, лакея, конторника, кімнатного живописця326 і т. п. Головному управителю К…му було наказано набрати з селянських дітей близько дюжини хлопчиків, придатних на ці посади, і приставити їх у Варшаву (за розповідями інших – у Вільно).

І от одним розчерком пера взяли у батьків дітей (не всі ж вони були сироти, як Тарас) і привезли у центральний маєток поміщика, в містечко Вільшани. Перед тим як відправити до пана, їх для перевірки розподілили на панському дворі. Наш Тарас потрапив у кухарчуки, під команду головного кухаря: почав чистити каструлі, носити на кухню дрова, виносити помиї тощо. У цих заняттях, певна річ, він не міг знайти нічого спорідненого із своїми природними нахилами, а тим часом пристрасть до малювання і книжок не полишала хлопчика ні на хвилину. При нагоді він купував за перший-ліпший гріш якийсь витвір суздальської школи у мандрівного коробейника… Придбавши досить значну колекцію подібних картинок, він ховався з нею від численної двірні в саду. В гущавині, далі від будинку, він влаштував собі щось подібне до галереї, наклеївши на дерева свої малюнки. Тарас ходив туди співати пісень, розглядати і копіювати якогось солов’я-розбійника чи Кутузова. За таке ухиляння від служби йому не раз перепадало від кухаря.

Якось Тарасу пощастило одержати цілий сороковець327 від одного приїжджого пана за вичищені чоботи. Коли його відвідав брат Микита, він віддав йому увесь цей нажитий капітал на дорогу. На проводах його тіла в Києві Микита зі сльозами на очах згадував про це: «Що то за добра душа була! Я таки бив його маленьким, та й здорово бив, а він, покійник, оддав мені посліднє!»

«Кімнатний живописець»

Коли скінчилася перевірка майбутніх дворових, склали список із зазначенням здібностей і вдачі кожного хлопчика. Тарас у цьому списку був записаний як придатний на «кімнатного живописця». Цю перелікову відомість у вигляді накладної, яку звичайно дають візникові, який доставляє товари у різні місця Російської імперії, відправляли до пана разом з його рухомою власністю.

Але, як нам відомо, атестація управителя не врятувала Тараса від тикової куртки: з якихось своїх міркувань пан повернув його в кімнатні козачки. На щастя, і ця нова посада була лише тимчасовим випробуванням; і на цьому новому для себе місці, як і на кухні у Вільшаній, його не покидала пристрасть до живопису, завдавши йому чимало горя. Кочівне життя пана по ярмарках різних західних міст і містечок мало не як ремонтера закінчилось, мабуть, у зв’язку із підвищенням у чині, і Тараса було віддано в науку до кімнатного живописця у Варшаві328. Хазяїн, помітивши в свого учня незвичайні здібності до живопису і не спромігшись навчити його нічого путнього, крім розмальовування стель і стін, а іноді й парканів, був такий добросовісний, що, як тільки минув рік, він, прийшовши до пана за домовленою платою, прямо висловив йому, якої він думки про молодого кріпака. За порадою цього доброго маляра Тараса віддали до відомого тоді в місті портретиста, нащадка знаменитого дамського живописця катерининських часів – Лампі329. Дбаючи про свої інтереси, поміщик розрахував, що від здібного кріпака можна з часом мати ще більшу вигоду, якщо він стане непоганим живописцем, і тому пішов на угоду з Лампі, який не взяв учня до себе в дім, а погодився на те, щоб той приходив. Тараса трохи причепурили і наказали ходити на уроки…

Поміщик його вийшов у відставку і переїхав до Петербурга. Разом з іншими дворовими людьми Тараса відправили до столиці по етапу за паном330. Такий спосіб переселення людей, які не зробили ніякого злочину, викликаний зайвою обережністю поміщика, щоб вони дорогою не розбіглись»331.

Етапом до Петербурга

Видавець «Южнорусских летописей» Микола Михайлович Білозерський332 на підставі зібраних ним спогадів сучасників відтворив гірку й звичну картину кріпацької недолі, яку демонстрував кожний крок Шевченка на цьому вимушеному етапі шляху до столичного Петербурга: «Шевченко, в сороковых годах, рассказывал Виктору Николаевичу Забеле, … что когда его как крепостного дворового, вели зимою по этапу… в Петербург, то у него порвался один сапог, так как отпадала подошва, и Шевченко вынужден был переменять сапоги, надевая на время один сапог на мёрзнувшую в драном сапоге ногу; эти остановки надоели этапным солдатам, и один из них ударил Шевченко по шее. Это может относиться к 1831 году…»333

Вплив рідної природи на майбутнього художника

Близький друг Тараса Григоровича Шевченка в останні роки життя поета художник Л. Жемчужников334, якого також приваблювали чудові українські краєвиди й який створив, за прикладом Шевченка, серію естампів «Живописная Украина», писав: «Тарас Шевченко родился посреди степей Днепровских, и там, с молоком матери, всосал любовь к родине, её предания, её поэтические песни. Грустная песнь носилась в убогой хате, качалась убогая колиска; мать прерывала пенье… и горячие, сердечные слёзы капали на его лицо; мать брала его на руки, повитого в лохмотья, и плелась с ним на панщину в зной и ненастье.

Подрастая немного, он уже слушал козацкие песни и рассказы старого деда – современника, а быть может, и сподвижника гайдамак, – который выводил перед его глаза кровавые сцены, полные ужаса и отваги. Всё закаливало эту душу. Жизнь его, от рождения была заполнена то горем, то драмой, то поэзией. Все житейские бедствия были для него не слухом, а действительностью; нищета и жалкая доля преследовали по пятам и его, и всё, что было ему близко. Поэтическая и действительная жизнь народа нераздельно отпечатлевались на его душе»335.

Тарас Григорович про повернення на рідну Батьківщину

«После двадцатилетних испытаний, – згадував Шевченко на засланні у своїй російськомовній повісті «Княгиня», – я немного оперился и, разумеется, полетел прямо в родимое гнездо. Вскоре передо мной засверкали давно знакомые мне беленькие хатки. Они как будто улыбались мне из тёмной зелени.

Может ли быть место в этих милых приютах нищете и её гнусным спутникам? Нет! А иначе человек был бы не человек, а простое животное. С этим сладким убеждением я проехал почти всю Черниговскую губернию, нигде не останавливаясь. С города Козельца мне нужно было взять в сторону от почтовой дороги – взглянуть поближе на мой эдем и даже выслушать сию печальную и правдивую повесть.

Город Козелец не отличается своею физиономиею от прочих своих собратий, поветовых малороссийских городов. В истории нашей он тоже не играет особенной роли, как, например, заднепрянские его товарищи, разве только, что в 16(63) году здесь была собрана знаменитая Чёрная рада. Словом городок ничем не примечательный, но проезжий, если он только не спит во время перемены лошадей или не закусывает у пана Тихоновича, то непременно полюбуется величественным храмом грандиозной архитектуры растреллевской, воздвигнутой Наталией Розумихой, родоначальницей дома графов Разумовских.

В шести верстах от г. Козельца, в селе Лемешах, в бедной хатке, на сволоке или балке, читаешь: «Сей дом соорудила раба Божия Наталия Розумиха, 1710 року Божого». А в г. Козельце, в величественном храме на мраморной доске: «Сей храм соорудила графиня Наталия Разумовская в 1742 году». Странные два памятника одной и той же строительницы!

В Козельце нанял я пару немудрых лошадок вместе с рыжим жидком и поехал себе просёлком, куда мне нужно было…

Не доезжая Трубежа, или, по-местному, Трубайла, нам показалося на косогоре село. Подъезжаем ближе – и действительно – село, только погорелое, и ничего живого на чёрной улице не видно. А за греблею, по ту сторону Трубежа, мы увидели между вербами и едва начинающими желтеть садами белые хаты. Проехали мы по плотине мимо двух шумящих мельниц и очутились в большом козачьем селе…»

У цьому селі розповіли Тарасу Григоровичу про трагедію, що сталася з юною Катеринкою, яку віддали заміж за п’яницю, крадія й шибенника графа Мордатого.

«Через несколько дней я был уже в Киеве, и, поклонившись святым угодникам печерским, в тот же день посетил я Кирилловский монастырь. И увы! Лучше было б не посещать его. Я слишком убедился в горькой истине печального этого рассказа, так неотрадно приветствовавшего меня на моей милой родине»336.

«У Вільні, городі преславнім…»

Про життя Тараса Григоровича в незабутній Литві не так багато матеріалів. Між тим, вони суттєво допомагають уточнити шлях Шевченка до вершин мистецтва. Адже перед тим, як стати учнем знаменитого К. П. Брюллова, юний Тарас пройшов школу видатного литовського майстра Йонаса Рустемаса337. Навряд чи можна заперечити, що саме навчання у Вільно допомогло Шевченкові зробити потрібний впевнений крок до Петербурзької академії мистецтв. Між тим, про це чомусь майже не пишуть.

Не можна не відзначити й того, що перебування у волелюбному краї опалило Тараса Григоровича загравою революційних повстань, які могутніми хвилями раз у раз прокочувалися європейськими теренами в Шевченківську добу. Воно збагатило Шевченка й глибокими особистими переживаннями. Саме про цей – хронологічно короткий, але важливий етап у недовгому житті великого українця йдеться у художньо-документальному диптиху, названому за шевченківським твором: «У Вільні, городі преславнім». Він складається з повісті російського автора Георгія Метельського «Провесінь над Вілією» та художньо-документального есе українського дослідника й поета Анатолія Непокупного «Балтійські зорі Тараса».

Коли йдеться про людину – непересічного творця, чи не найбільш показовим і важливим є питання: коли й чому в своїй творчості він повертається до тієї або іншої події у власному житті. Після того як минуло майже десятиліття з часу приїзду й перебування у Вільно, в далекому Кос-Аралі «державний ворог», засланий у далекі степи, що тоді йменувалися «киргизькими», рядовий солдат Шевченко згадав про знаменні події в Литві.

Кріпак Шевченко знайомиться з вільною Дунею Гусаковською

Вкарбувалася йому в душу й пережита у Вільно любов до місцевої дівчини Дуні (Ядвіги) Гусаковської. Цьому присвятив кілька сторінок автор першої частини диптиху Г. Метельський.

Познайомилися хлопець і дівчина в костелі Святої Анни, куди Тараса привело прагнення познайомитися з внутрішнім убранством цієї чарівної будівлі (котра кілька років тому вразила й французького імператора Наполеона).

«Тарас побожно увійшов під холодне кам’яне склепіння…

До кінця служби було ще далеко, коли, протиснувшись через юрбу молільників, уперед вийшла дівчина і одразу ж опустилася на коліна трохи ліворуч від Тараса. «Де я бачив її?» – подумав Тарас і враз згадав: у будуарі в пані Софії Григорівни. Вона приносила від кравчині сукню, а потім підшивала… Він згадав, що дівчину звати Дзюня, і вже не спускав з неї зацікавленого погляду.

Коли закінчилася служба, Тарас пішов слідом, намагаючись не втратити її з поля зору; на ній була червона хустинка, і це допомогло йому. Дзюня підійшла до розп’яття, що висіло біля входу, опустила в чашу з водою два пальці і перехрестилась.

Тарас вибрався з костьолу раніше, побачив, як вона вийшла, хотів підійти до неї, але злякався й не підійшов.

І раптом дівчина посміхнулась і сама підійшла до Тараса. З нагоди свята в костелі горіло кілька каганців, і їхнє світло падало Тарасові на обличчя.

– Здрастуй, козачку! – сказала Дзюня. – Я тебе відразу впізнала… А ти мене?

– Я тебе перший упізнав, іще в костьолі, – відповів Тарас. – Весь час дивився на тебе.

– І заважав мені молитися… Я відчувала твій погляд.

– Чого ж ти не обернулася?

– А хіба можна обертатися в костьолі? – спитала вона суворо. – Тебе Тарасом звати, я не забула?

– Не забула… А тебе – Дзюня. Проте я тебе зватиму по-нашому – Дуня. Гаразд?

Вона знизала плечима.

– Будь ласка, якщо тобі так хочеться… А де ти навчився розмовляти по-польськи?

– У маєтку мого пана – у Вільшані.

– Вільшана? Це Польща?

– Ні, Україна. Там я жив, а потім знадобився панові, і він пригнав мене у Вільну.

– Тобі тут погано? – спитала вона співчутливо.

– Я підневільна людина, Дуню. А де підневільній людині добре?

Вони пішли разом і біля старого будинку, де жив Енгельгардт, зупинились.

– Ти часто ходиш у цей костьол? – запитав Тарас.

– Ні, рідко. Я далеко звідси живу.

– Шкода. – Він зітхнув. – А то б я також приходив до Святої Анни.

– Ти ж православний.

– Я б приходив на тебе подивитись.

Вона посміхнулась.

– Он як? Тоді я, можливо, прийду сюди в суботу.

Давно Тарас не почувався так легко, як зараз. Йому подобалася ця дівчина, подобалась схована під червону хустку коса, маленькі руки білошвейки, які вона виймала з кишень свого дешевенького пальтечка, дрібні риси її обличчя, які він зараз, у темряві віленських вулиць, не міг бачити, але які пам’ятав іще з тієї першої зустрічі в будуарі своєї пані.

Софія Григорівна також подобалась Тарасові, але інакше, не так, як Дуня. Там було багато забороненого, він не міг, не мав права навіть у найпотаємніших думках зазіхнути на дружину свого хазяїна, не міг зазіхнути на його власність. Він цілував руку Софії Григорівни не тільки тому, що так заведено у товаристві, в якому він жив. Він цілував і руку ненависного йому Енгельгардта, не виявляючи і тіні улесливості, собачої відданості своєму панові, і не виявляючи при цьому сорому, навіть огиди.

Рука Софії Григорівни була зовсім інша, тепла, м’яка і пахла парфумами. Іноді Тарас трохи довше, ніж треба, затримував свої губи на цій руці, що пахла лавандою. Відчував при цьому коротке запаморочливе щастя. Потім це відчуття минало, і все знову ставало на свої місця – неприступна красуня пані Софія Григорівна, його зарозумілий пан з олов’яними холодними очима і він, козачок Тарас.

…Дзюня простягла Тарасові маленьку тверду натруджену руку, зовсім не таку, як у Софії Григорівни, і Тарас по-дружньому потиснув її.

– Отже, до суботи! – сказала Дзюня.

– До суботи… Якщо пан відпустить мене.

– Ти скажи, що ідеш у церкву, і він повинен відпустити тебе.

– Ти не знаєш мого пана, Дуню.

У суботу пан Енгельгардт не відпустив Тараса до вечерні і сам не пішов у недавно освячену палацову церкву – завтра рано-вранці штаб-ротмістр їхав у Київ з важливим дорученням Римського-Корсакова338, і козачок весь час був при ділі: чистив одяг пана, бігав по тютюн у крамницю Опіца, потім у флігель по Прехтеля, якому Енгельгардт давав останні розпорядження по господарству, на стайню, щоб передати повеління пана, яких завтра запрягати коней.

Довго і голосно дзвонили до вечерні, і Тарас уявляв собі, як у костел Святої Анни зайде Дуня, стане на те ж місце, де стояла минулого разу, озирнеться, чи немає Тараса, і, можливо, буде, порушуючи благочестя молитви, скоса позирати то праворуч, то ліворуч – чи не прийшов він.

– Прочитай на сон грядущий десять разів «Отче наш», це цілком замінить тобі вечерню, – сказав Енгельгардт, порушивши своє правило спілкуватися з козачком тільки жестами.

Софія Григорівна не проводжала чоловіка, який від’їжджав о дев’ятій годині: вона не звикла вставати так рано.

Тарас подав панові шинелю і розчинив двері, що виходили у двір, де на Енгельгардта чекала зимова упряжка і стояв пан Прехтель; а раптом панові штаб-ротмістрові треба буде зробити нові розпорядження. Розпоряджень не надійшло. Енгельгардт кивнув домоправителю і, не глянувши ні на кучера, ні на козачка, сів на візок. Коні рвонули з місця і понесли по першому справжньому снігу, який уже пролежить до весни. Тарас полегшено зітхнув: якийсь час він не бачитиме свого пана.

Він усівся на своє звичне місце біля дверей до кабінету, запалив свічку і розгорнув книжку, яку взяв не спитавшись у бібліотечній кімнаті. Книжка називалась «Твори Василя Жуковського». Тарас уже прочитав «Ундіну», потім про єпископа і порадів, що Бог так суворо покарав багатого скнару, та ще з попівської братії. Хоч чому дивуватися! Скільки за своє коротке життя зустрічав Тарас і дяків, і попів, у яких працював з ранку до вечора й які через свою зажерливість не платили йому ні копійки.

– Здрастуй, Тарасе! – пролунало у нього над вухом.

Тарас від несподіванки здригнувся й одразу ж спробував сховати книжку, але Софія Григорівна вже побачила її і поцікавилася, що він читає.

– Жуковського? Це похвально… Якщо хочеш, я тобі підберу що-небудь іще. Тарас із вдячністю подивився на неї.

– Здрастуйте, пані Софіє Григорівно! – сказав він запізніло і поцілував їй руку.

– Павло Васильович поїхав?

– Поїхав, пані Софіє Григорівно. Певно, з годину, як поїхав.

– Так, я чула якусь метушню у дворі… Мене мучить безсоння, Тарасе.

– У мужиків безсоння не буває. Тому що натомляться за день. – Він сумно посміхнувся. – Пам’ятаю, темно, а вже у вікно стукає наглядач, кричить, щоб ішли на панщину. А спати так хочеться.

Софія Григорівна слухала мовчки, не знаючи, що сказати цьому дивному кріпакові, який читає балади Василя Жуковського і вміє малювати краще за найздібнішого богомаза.

– Поки немає Павла Васильовича, то можеш займатися чим хочеш, – сказала вона. – Малювати, читати, ходити по місту.

– Я пана Прехтеля боюся, пані Софіє Григорівно. Він вважає, що без пана штабс-ротмістра він над нами хазяїн.

– Добре, Тарасе. Я скажу домоправителю, щоб він не чіпав тебе… А зараз, коли хочеш, ходімо виберемо книжки.

Бібліотечна кімната була заставлена шафами з червоного дерева. За склом дверцят тьмяно поблискували золотом і сріблом корінці палітурок. Руссо, Вольтер, Річардсон, Сервантес, Бокаччо, Дефо і поряд Ломоносов, Державін, Жуковський, Пушкін. Тарасові очі розбіглись. В одній із шаф стояли підручники із фортифікації, математики та інших предметів, які свого часу вивчав у корпусі Енгельгардт.

– Шкода, що ти не знаєш французької, я б тобі запропонувала ось це… – Софія Григорівна дістала з полиці «Сповідь» Руссо.

– Я вже трішечки розумію, – Тарас посміхнувся. – Мадемуазель Мадлен…

– Тебе вчить… Дивись не закохайся в неї!.. – Софія Григорівна жартівливо насварилася пальцем. – Хоч вона ж погануля і не може подобатись чоловікам.

Тарас згадав, якими очима дивився на гувернантку Павло Васильович, хотів заперечити, але розважливо промовчав.

Софія Григорівна продовжувала говорити про те, про се. В її присутності Тарас почувався вільно, не було тієї скутості, настороженого чекання, які він відчував у присутності пана.

– Це тобі нецікаво, – сказала Софія Григорівна, помітивши, що Тарас узяв якусь книгу із шафи з підручниками…

– Що ви, пані Софіє Григорівно. Це ж посібник із малювання.

– Так?.. Візьми, коли хочеш, та хіба можна по книжці навчитись малювати, ліпити, писати музику і вірші? Для цього потрібен талант, а не книжка… І ще гарний вчитель. Увечері до мене повинен зазирнути професор Рустем, я поговорю з ним про тебе.

Користуючись тим, що над ним не була занесена палиця Енгельгардта, він вирішив заглянути у вітальню, де висіли два портрети, намальовані Рустемом. Це про них говорила Софія Григорівна перед балом.

Стіни вітальні були оббиті полотняними шпалерами, зітканими у Вільшані кріпосними дівчатами, а столи, столики, два дивани, крісло і стільці були такі розкішні, що Тарас засумнівався – чи можна ними користуватися, чи всю цю розкіш поставлено лише для краси. Усе-таки він сів у глибоке крісло і відразу потонув у ньому. Сидіти було незвично. Тарас зітхнув, згадавши дубову лаву у рідній хаті, і подумав, що якби раптом трапилось диво, і йому дали право вибирати, на чому сидіти – на твердій лавці в Кирилівці чи в цьому м’якому кріслі, – він, звичайно ж, вибрав би свою лаву.

Картин у вітальні висіло кілька, усі в позолочених великих рамах. На найвиднішому місці красувався портрет до пояса якогось пана, що здався Тарасу знайомим. Художник, напевно, був сердитий на цю людину. З полотна дивився похмурий, старезний дід у круглій шапочці на лисій голові і в парчевім халаті, перетягненому поясом з китицями. У кривому перекошеному роті самотньо стирчав довгий жовтий зуб. Венозні руки були молитовно складені на грудях, немов старий просив прощення за все, вчинене ним у житті.

Дивитися на портрет було неприємно, водночас якась сила змушувала Тараса не відривати від нього погляду.

– Милуєшся батечком Павла Васильовича? – почувся знайомий голос, і Тарас збентежився, підхопився з крісла.

– Пробачте, пані Софіє Григорівно…

– Ось Павло Васильович на старості літ буде таким же, – продовжувала вона, і в її голосі Тарас не вловив особливого жалю.

Юний Тарас прагне вчитись художньої майстерності

– Це пан Рустем малював? – запитав Тарас.

– Ні, – сказала Софія Григорівна. – Це іншого художника. А Рустем на отій стіні. – Вона показала рукою на два портрети, що висіли поряд. – Сам художник і його молода дружина.

З портрета дивилась молода повногруда пухкенька жінка із серйозним виразом на рум’яному обличчі простолюдинки. Рустем теж не мав панського вигляду і нагадав Тарасові цигана з Тарасівки: такі самі товсті м’ясисті губи, волосся, що стирчить урізнобіч, орлиний ніс.

– Він прийде до вас сьогодні в гості? – спитав Тарас. – Так хочеться хоч одним оком подивитися на справжнього художника.

Софія Григорівна посміхнулась.

– Гаразд, Тарасе. Я познайомлю тебе з Рустемом.

…Тарас ледве дочекався вечора. Він навіть побоявся вийти в челядню, пообідати, – а раптом у цей час Софія Григорівна покличе його знайомитись з Рустемом? Який він, цей Рустем? Пихатий? Добрий? Злий?.. Ні, судячи з портрета, він не повинен бути злим. Швидше добрий…

Йонас Рустемас. Його перша зустріч з юним Тарасом

Понад тридцять років тому, ще замолоду, Рустем приїхав до Вільни на запрошення засновника художньої кафедри університету професора Франца Смуглевича. Тут він виявив себе з кращого боку, а коли Смуглевич помер, зайняв його місце на кафедрі живопису, яка була в складі факультету літератур і вільних мистецтв.

Тарас про це, звичайно, нічого не знав, він просто з нетерпінням чекав художника. Рустем увійшов несподівано, енергійною молодою ходою, і відразу заповнив собою передпокій. Тарас упізнав його по портрету, переплутати Рустема з ким-небудь було важко через його чудовий м’ясистий ніс і великі витрішкуваті очі, які відразу звернули увагу на козачка, що підхопився при його появі.

– Добрий вечір, юначе! – сказав Рустем по-польськи, проте з тим легким акцентом, який видавав, що він усе-таки не поляк.

Ніхто із знаті, що приходила сюди, ніколи не вітався з Тарасом, багато хто просто не помічав його, декотрі ковзали по ньому байдужим поглядом, немов по непримітній речі. І йшли мимо до кабінету пана Енгельгардта. У дверях у них у всіх на обличчях з’являлися посмішки – то улесливі, то зарозумілі, то люб’язні, залежно від того, яке становище посідав той, хто входив, і в якій справі він прийшов до ад’ютанта генералгубернатора.

Посмішка, якою обдаровував незнайомого хлопчика Рустем, була доброзичлива і відкрита.

Тарас поспішно підхопився зі стільця і кинувся, щоб поцілувати руку художника, але Рустем м’яко відсторонив його.

– Я не жінка, щоб мені цілували руки, – мовив він. – Правда, в Росії кріпаки цілують руки своїм панам, але цей звичай мені незрозумілий і я його не схвалюю.

Він сам, без допомоги Тараса, зняв шубу і залишився в костюмі, що сидів на ньому мішкувато, немов з чужого плеча. Навколо товстої шиї був пов’язаний пишний бант, а на голові красувалася червона феска, з-під якої стирчали пасма сивого волосся.

Тарас мовчки спостерігав за Рустемом, дедалі більше переймаючись симпатією до цієї людини.

– Ви професор Рустем? – нарешті зважився спитати Тарас.

– Він самий, юначе.

– Пані Софія Григорівна веліла передати, що чекає на вас.

Знаний майстер зацікавився обдарованим початківцем

– Дуже приємно… А ти, напевно, і є той самий юний художник, про якого вона одного разу говорила?

– Не знаю, пане Рустеме… Можливо.

Рустем посміхнувся.

– Тобі подобається малювати? – спитав він.

– Звичайно! – Тарас здивувався такому наївному запитанню.

– Тоді неси свої малюнки, я хочу подивитись їх.

Тарас хотів миттєво кинутись на своє горище, але в цей час до передпокою увійшла Софія Григорівна.

– А ви, бачу, вже встигли познайомитися, – сказала вона. – Добрий вечір, Іване Францевичу… Це і є Тарас, про якого я вам казала… Козачок мого чоловіка.

– Його рухома власність. – Рустем поморщився. – Втім, у моїй Туреччині також існує подібний вид рабства.

– Який ви, певна річ, не схвалюєте.

– Не схвалюю, Софіє Григорівно. Ні в Туреччині, ні в Росії.

– Я також… – Вона подивилась на Тараса. – Дуже здібний хлопець. Я б хотіла, щоб ви звернули на нього свою увагу, Іване Францевичу.

– Слово такої чарівної жінки, як ви, для мене закон! – Рустем галантно вклонився. – Що стосується юнака, то ми вже домовились. Зараз він покаже мені свої малюнки.

– Дуже добре, Тарасе… Ми будемо у вітальні.

Тарас стрімголов кинувся на горище.

І тут його охопив страх: а раптом усе, що він малював, не варте і ламаної копійки, раптом у нього немає ніяких здібностей? Що тоді? Сказав же йому тарасівський дячок-хіромант, що лінії його лівої руки показують цілковиту відсутність у нього будь-яких нахилів до живопису. А той же дячок вважався найкращим богомазом у селі, і написані ним ікони висіли в тарасівській церкві. В якому відчаї був тоді Тарас! Що ж загрожує йому зараз, коли не сільський дяк, а сам професор подивиться його малюнки?

У вітальні горіли свічки, їх неяскраве світло, кидаючи густі тіні, різкіше підкреслювало неправильні, крупні риси Рустемового обличчя. Він так і не зняв своєї червоної фески, насунутої по самі вуха, що робило його трошки смішним… Софія Григорівна при свічках здавалася ще чарівнішою і весело поглядала на художника. Розмовляли вони французькою мовою, та коли з’явився захеканий Тарас із пачкою малюнків під пахвою, замовкли і добродушно подивились на нього.

– Ну, юначе, показуй, чим багатий, – пробасив Рустем, переходячи на російську.

Тарас приніс кілька копій, які він робив із гравюр і лубочних картинок суздальської школи, і збентежено, боячись глянути на Рустема, розклав їх на столі.

Рустем мовчки роздивлявся їх.

– А ще що-небудь є в тебе? – спитав він, і в Тараса похололо серце. «Отже, не сподобалось…» – вирішив він.

Крім цих копій, у нього був тільки портрет батька. Тарас його недавно намалював з пам’яті. Якось ввечері згадалися рідний дім, батьківська могила і сам батько, який щойно повернувся з далекої дороги. Олівець, туш, папір були під рукою, і за півгодини портрет був готовий: бравий козак у свитці, перетягнутий паском, у хвацько заломленій шапці, з обвислими запорізькими вусами і поглядом, опущеним долу. Під малюнком стояв напис: «Це мій батько».

– Оце мені подобається! – продовжував бадьорий голос Рустема, і Тарас нарешті підвів на художника враз повеселілі очі. – Для того, щоб копіювати не треба великого таланту. А от щоб самому передати людську душу, потрібен талант. Ти показав мені всього лише слабий начерк, але й по ньому я можу скласти уявлення про твого батька… Софія Григорівна мені говорила, що ти допомагав розписувати палацову церкву.

Тарас кивнув.

– Як-небудь я сходжу подивитись твою роботу. Ти що там писав?

– Іуду в «Тайній вечері».

– Іуду? – спитала Софія Григорівна. – Між іншим, цей апостол чимось виділяється серед інших… Манерою письма, чи що… Я не знала, що його писав Тарас.

– Тебе хтось учив малювати? – спитав Рустем.

– Дяк із нашої церкви… та ще один богомаз… А тут пан Верба…

– Цей пан Верба, – перебила Тараса Софія Григорівна, – недавно прийшов до чоловіка і знаєте, що він сказав? – Вона підвела на Рустема веселі очі. – Він сказав, що відмовляється навчати Тараса, оскільки учень перевершив свого вчителя у майстерності.

– Я трохи знаю цього литвина, – сказав Рустем. – Якби йому дати освіту, з нього вийшов би непоганий живописець.

– Ну от ви його й підучіть!

Рустем, протестуючи, підняв обидві руки.

– Ні вже, звільніть мене, Софіє Григорівно. Вашого Тараса я, мабуть, зможу навчити. А Вербу треба переучувати, що в моєму з ним юнацькому віці справа, прямо скажемо, безнадійна. А Тарас хай приходить до мене в майстерню хоч завтра. Заняття я починаю після обіду. Ти зможеш?

Рустем запитав Тараса, але подивився на Софію Григорівну.

– Звичайно, він зможе, – поспішно відповіла вона. – У пообідні години він майже завжди вільний, навіть при Павлові Васильовичу… Що стосується плати за навчання…

Рустем перебив її.

– Ніякої плати мені не треба, Софіє Григорівно. – Він помовчав. – Доля цього хлопця мені чимсь нагадує мою власну…

Цю ніч Тарас спав погано. Думка про те, що завтра він піде у майстерню великого майстра, що стане його учнем, хай не студентом, як інші, а просто любителем, який мріє зайнятися живописом і малюнком, ця думка не давала йому заснути. Він вчитиметься улюбленої справи! Чи це не щастя? Чи це не фортуна, яка раптом повернулася до нього обличчям? І що означають слова Рустема про те, що його і Тарасова долі схожі? Хто всетаки цей Рустем?

Час до обіду тягся для Тараса нестерпно довго, і він був радий, коли Софія Григорівна послала його із запискою до професора Пелікана, ректора університету і одночасно лікаря, який лікував у Вільні багатьох високопоставлених осіб. Іти було зовсім недалеко, але Тарас не поспішав і пішов у обхід занесеними снігом вулицями. Снігу ніхто не прибирав, і він прикрив звалища сміття на вулицях і в дворах. Непролазна осіння багнюка на вулицях замерзла, і місто мало чистий і навіть ошатний вигляд.

На Ятковій вулиці, одній із небагатьох, де за наказом короля Владислава IV могли жити євреї, зустрілась жалобна процесія. На однокінному возі дуже швидко везли якусь подобу закритої скрині, очевидно, труну, за якою, стогнучи і плачучи, майже бігли одягнуті в чорне родичі і плакальниці. Тарасові стало жаль цієї незнайомої людини. Ось вона померла, її везуть на іудейське кладовище, а в Тараса такий щасливий день: він піде на урок до самого професора Рустема!

На сусідній вулиці жваво йшла торгівля сіллю, дьогтем, хомутами, рибою, борошном, оливками – чого тут тільки не було! Втім, жваво лише пропонували товар, що ж стосується покупців, то вони брали розважливо, торгувались, багатіїв тут не було, і ті, хто купував, лічили кожну копійку. Ціни були досить високі, принаймні вони здавались такими Тарасові, в якого взагалі не водилися гроші: фунт хліба – дві копійки, фунт м’яса – чотири, глечик схожого на пиво напою – два шеляги. За паюсну ікру, яку регулярно їв за сніданком пан Енгельгардт, взагалі заломили неймовірну ціну – двадцять п’ять копійок за фунт.

Тарас пройшовся всією вулицею, забудованою з обох кінців бідними крамничками, в яких, проте, можна було придбати все, – від окосту і сьомги до кругів голландського сиру і пляшок іспанського вина.

Тарас із цікавістю дивився на строкату юрбу, на господарів, які, ще здалеку намітивши жертву, самовіддано кидались за нею, випереджаючи конкурентів. Зараз у поле зору потрапив літній господар тютюнової крамниці, який перегородив шлях пихатому франтові в модному пальті і капелюсі, одягнутому трохи набік.

– Є гарні гаванські сигари! – вигукнув господар.

– Відчепіться, мені ніколи! – пролунав у відповідь роздратований голос франта.

– Як такому видному панові і не потрібні гаванські сигари? – здивувався продавець.

– Дайте мені спокій, я не курю…

Господар прикро похитав головою і трохи відстав від франта, але тут-таки отямився і знову кинувся за ним.

…Нарешті Тарас дістався квартири Пелікана і смикнув за ручку дзвінка, що висіла біля парадного входу. У передпокої, куди його впустив служник, пахло ліками і травами. Тарас передав служникові записку і почав роздивлятись розвішані на стінах кольорові малюнки серця, легень, нирок. У кутку стояв скелет людини з опущеними руками. Ці руки легко хитнулись, коли гамірно розчинились двері, і в передпокій вийшов сам господар, моложавий, лисіючий, з довгим похмурим обличчям і довгими пальцями, які здались Тарасові схожими на пальці скелета, що стояв у кутку.

– Це ти від Софії Григорівни? – спитав Пелікан, і Тарас нахилив голову у відповідь. – Листа не буде. Передай баронесі на словах, що я обов’язково виконаю її прохання.

Він порився у гаманці, дістав п’ятака і дав його Тарасові.

Мабуть, ні про кого в університеті не ходило стільки суперечливих чуток, як про теперішнього ректора Венцеслава Венцеславовича Пелікана. «У нього відкрите обличчя, весела вдача, він чесний, добрий і великодушний», – казали одні. «Це п’яниця і розпусник, картяр і новосільцевський обмовник і підлабузник», – казали інші. Проте всі сходились на одному в оцінці Пелікана як лікаря: рівних йому хірургів у Вільні не було.

Тарас починає навчання у Рустема

Точно о п’ятій Тарас переступив поріг головної будівлі університету, де містилася художня майстерня Яна (Йонаса) Рустема.

У темних коридорах, куди через вузькі вікна ледь пробивалося денне світло, шастали туди-сюди і голосно розмовляли між собою студенти. Тарас їх соромився, але, на щастя, ніхто не звернув уваги на несміливого юнака в сірому сюртучку з блискучими, надраєними звечора ґудзиками. Тарас заблукав, ходив з поверха на поверх, наштовхувався на студентів і, злякавшися, що так і не знайде Рустема, вирішив ризикнути і спитати, де майстерня. Він пропустив кількох студентів, які здалися йому занадто поважними, щоб їх можна було потурбувати, і, нарешті, побачивши зарослого веснянкуватого молодика з голубою пов’язкою на рукаві, кинувся йому навперейми і плутано пояснив, у чому справа.

– Ти від якогось пана до пана професора? – спитав студент.

Тарас зніяковів.

– Та ні, я сам від себе.

– Гаразд, ходімо. Я також у майстерню.

– Ви вчитесь у пана професора?

– Учусь… Тільки ти не називай мене на «ви», добре?

– Добре. – Тарас відчув себе вільніше. – Я хочу вчитись у пана професора… Він запросив мене…

– Запросив? – Тарасів супутник здивувався. – Отже, будемо вчитися разом… А де твій папір, олівці, туш, вугілля?

Тарас винувато знизав плечима.

– Я не взяв. – Він посоромився сказати, що нічого цього в нього немає.

– Не біда. На перший раз я тобі позичу… Як тебе звати?

– Тарас… А тебе?

– Гнат… Гнат Щедровський. Це щоб мене не плутали з іншим Гнатом – Снитком.

Стрибаючи через дві сходинки, вони піднялися на верхній поверх, пройшли довгий коридор, кудись завернули і нарешті опинились перед широко розчиненими дверима у велику залу, освітлену неяскравим західним промінням. Хтось із студентів запалював свічки у бронзових канделябрах. Свічки чаділи, високі склепінчасті стіни і стелі, колись розписані яскравим рослинним орнаментом, уже помітно почорніли.

У різних місцях зали стояли статуї – мармурові, вирізані з дерева, відлиті з бронзи. На стінах висіли картини, витримані в темних тонах, – коваль, базар, голова сивобородого старця. У великій кахляній грубі в кутку весело потріскували дрова.

На низеньких, розставлених півколом ослонах сиділи студенти з дошками на колінах і жваво перемовлялися між собою.

Усе це Тарас устиг роздивитись у ті перші хвилини, коли зайшов до зали. Хтось із цікавістю ковзнув по ньому очима, але відразу ж зайнявся своєю справою. Очевидно, новачки в майстерні були частими гістьми, і їм не дивувались.

– Проходь, проходь, не соромся, – підбадьорив Тараса Гнат. – Зараз я тобі дам, що обіцяв.

– А де ж пан Рустем? – спитав Тарас, ще раз оглядаючи залу.

– Тут, тут пан Рустем! – пролунав у відповідь гучний голос, і сам Рустем у своїй незмінній фесці і тому ж мішкуватому костюмі з бантом увійшов до майстерні. – Здрастуйте, панове! – Він подивився на Тараса. – Здрастуй, Тарасе… Панове, я хочу відрекомендувати вам ще одного майбутнього художника Тараса Шевченка, який мав нещастя народитися кріпаком пана Енгельгардта. Прошу прийняти його в нашу сім’ю і ставитись до нього як до рівного, по-братському.

Цього вечора Тарас нічого не малював – заборонив Рустем, – а лише дивився, як малюють інші. Він тінню ходив за старим художником, прислухаючись до його слів, і пильно дивився, коли професор, взявши роботу якого-небудь учня, двома-трьома штрихами поправляв малюнок, який від цього оживав, наче до нього доторкнулись не олівцем, а чарівною паличкою.

Тарас придивлявся до учнів і прикидав у думці, чи зміг би змалювати оту статую голої жінки чи того бородатого дядька із змією і сам собі відповідав, що, певно, зміг би. А от намалювати з натури людину, яка стояла на підвищенні в центрі майстерні і трималася рукою за мотузку, що спускалася зі стелі, навряд. Тут довелося б попомучитись, хто знає, чи домігся б він схожості з тією людиною, передав би її характер?.. А ось у Гната натурщик, що тримався за мотузку, вийшов як живий. Тарас дивився, як його новий друг малює вірною рукою, майже без поправок; довго прицілюється, мружиться, думає, немов збирається із силами, потім одразу береться за олівець і малює впевнено й точно.

– Ну як, схожий? – спитав Гнат скоса, знову вгору поглянувши на Тараса, який стояв поблизу.

– Наче живий вийшов!

– Правду кажеш? Хоч я і сам бачу, схоплено схожість.

Час для Тараса пробіг дуже швидко. О восьмій годині Рустем повідомив, що урок закінчено, але чомусь ніхто не розходився.

– Зачекай і ти, Тарасе, – звернувся до нього Рустем. – Чи тобі треба поспішати додому?

– Ні, ні, пане Рустеме. – Тарас захитав головою. – Пані Софія Григорівна відпустила мене.

– Тоді подивись, а вірніше – послухай.

Шевченко знайомиться з поезією Міцкевича й Донелайтіса

Поки вони розмовляли, на поміст, де стояв натурщик, став студент у мундирі з фіолетовим комірцем і почав декламувати:

– Хто це написав? – тихенько спитав Тарас у Гната.

– Адам Міцкевич. «Ода до молодості». Подобається?

– Дуже!

– Ти що-небудь читав Міцкевича?

– Нічого не читав… А хто це – Міцкевич?

– Надія нашої польської поезії, – відповів Гнат. – Якщо хочеш, я дам тобі почитати його вірші.

Студент у мундирі з фіолетовим комірцем зіскочив з помосту, і туди відразу ж піднявся юнак у байковому піджаку. Він також читав вірш, але по-литовськи, і далеко не всі зрозуміли його. Тараса знову виручив Гнат, який перекладав рядок за рядком.

– А це хто написав? – Тарас подивився на Гната.

– Не знаю… Якщо хочеш, спитай у того, хто читав. Його звати Повілайтіс.

Вони підійшли до юнака, вбраного по-сільському.

– Я йому перекладав, але пробач, – не знаю, кого, – мовив Гнат.

– Донелайтіса… Був такий пастор, настоятель лютеранської парафії в маленькому прусському містечку.

– Наче про наших панів з України написав, – сказав Тарас, дивлячись на Повілайтіса.

– Це про наших литовських панів…

– Пани, мабуть, скрізь однакові – що на Україні, що в Литві…

– Що в Польщі, – весело додав Гнат.

Додому Тарас повернувся пізно, пройшов чорним ходом, через який ходила челядь. У будинку світилося лише одне вікно, де спав маленький Вася з нянькою. Пані Софії Григорівни, напевно, не було вдома. Тарас запалив свічку, пішов у бібліотечну кімнату і почав роздивлятися книги – чи немає там Міцкевича і Донелайтіса.

Донелайтіса він не знайшов, а томик Міцкевича стояв на полиці. Тарас узнав його. На титульній сторінці було намальовано янголятко з лірою і було надруковано: «Балади і романси». Вільно. У друкарні Юзефа Завадського. 1822».

Спокуса почитати вірші Міцкевича була великою, але брати книжку без дозволу пані Софії Григорівни Тарас не захотів. У пана Енгельгардта він узяв би обов’язково, навіть знаючи, що за це перепаде, але до Софії Григорівни він ставився зовсім інакше, тому з жалем поставив книжку на місце. «Завтра вранці попрошу, пані дозволить», – подумав Тарас і поліз на своє горище спати»339.

Юнак Тарас Шевченко переїжджає з Литви до Петербурга

«Перша Шевченкова адреса в Петербурзі – будинок Щербакова – знаходилася всього за кілька хвилин ходу від Літнього саду, де благословлялося на світ Кобзареве натхнення: «…я в светлые весенние ночи бегал в Летний сад рисовать со статуй, украшавших сие прямолинейное создание Петра… О первых литературных моих опытах скажу только, что они начались в том же Летнем саду в светлые безлунные ночи».

«Основним поетичним твором Шевченка, написаним на литовську тему, є вірш «У Вільні, городі преславнім…». Як і поема «Царі» з її тричі згаданим князем «із Литви», ця поема виникла на острові Кос-Арал наприкінці 1848 р.

Існує висловлена В. А. Дьяковим думка, що задум вірша «У Вільні, городі преславнім…» міг виникнути внаслідок спілкування поета зі старшим лікарем Раїмського укріплення С. С. Кількевичем, який 1833 р., наступного року після закриття Віленського університету, вступив вільним слухачем до Віленської медико-хірургічної академії і в 1839 р. закінчив її. Це припущення є ймовірним, але не єдиним… Викладач музики Віленського університету Ф. К. Атце був одним з перших, кого було увільнено від роботи у зв’язку з закриттям цього вищого навчального закладу і, очевидно, першим, хто приніс цю звістку в петербурзьку квартиру Енгельгардта…

Нестримна воля юнака стати художником

Копітка розвідка Г. Метельського простежує місця проживання юнака Тараса – «кімнатного козачка» Енгельгардтів, котрі, служачи цареві, привезли й свого підлеглого в найзахіднішу частину тодішньої Росії.

Це був час, коли полум’я революційних заграв освіщало й сокровенні сподівання кріпацького сина Тараса Шевченка. Повстання 1830 – 1831 рр. у Королівстві Польському та Литві, будучи боротьбою поневолених народів проти соціального й національного гноблення з боку царизму, водночас являло собою частину революційного руху в Європі. Зокрема повстанню в Литві сприяло те хистке міжнародне становище, яке склалося в Європі після Липневої революції 1830 р. у Франції, бельгійської революції, що почалася в серпні того ж року під впливом французької, і, нарешті, листопадового повстання в Королівстві Польському, безпосереднім продовженням і однією з ланок якого, власне, й стали обговорювані події в Литві…

Ось дещо з хроніки того часу.

Після вибуху повстання в Королівстві Польському 10 грудня (28.ХІ) вже 13(1) грудня 1830 р. наказом царя було впроваджено воєнний стан у Віленській та інших суміжних з Королівством губерніях. І цього ж дня за наказом Римського-Корсакова з віленського арсеналу запаси арсеналу було вивезено до більш безпечного місця – Дінабурга (Даугавпілс, Латвія). Через тиждень було заборонено будь-яке сполучення між жителями Литви та Королівства Польського. Наступного дня 21(9) грудня в циркулярі цивільного губернатора Горна поліцмейстери міст Віленської губернії та земські справники були попереджені про те, що готується повстання.

Якщо до цього додати, що генерал-майор Обручов345, командир 3-ї піхотної дивізії в один і той самий день, 6 грудня (24 листопада) пропонував фельдмаршалу (командуючому) 1-ї армії Сакену закрити Віленський університет та видав наказ про зміцнення віленського гарнізону двома полками та двома артилерійськими ротами з батареями, то загальна ситуація у Вільні та Литві напередодні увільнення Римського-Корсакова стане досить ясною.

З кожним днем становище ставало дедалі напруженішим, і в цих умовах царський уряд не міг більше розраховувати на 77-річного генерала на посаді військового губернатора.

У листі від 24 грудня 1830 р., адресованому Римському-Корсакову, Микола І писав: «Сучасне становище губерній, суміжних з Королівством Польським, покладає на тих, хто начальствує в них, дуже складні обов’язки, пов’язані з частими роз’їздами та особливими зусиллями… побоюючись, щоб надмірні зусилля при роках ваших не мали несприятливого впливу на ваше здоров’я, я визнав за благо призначити вам коло дій не таке обтяжливе… У цьому переконанні, увільнивши вас від посади литовського військового губернатора і призначивши членом Державної ради, я цілковито впевнений, що ви в цьому новому званні принесете всю ту користь, якої я чекаю…»

Наведений документ визначив подальшу долю не тільки Римського-Корсакова, але водночас і його ад’ютанта. Усього за 18 днів до цього, 6 грудня, за імператорським наказом ад’ютанта литовського військового губернатора штабс-капітана Енгельгардта було підвищено у званні – він став ротмістром «із залишенням на попередній посаді». Однак тепер враз було скасовано й саму посаду, так що новоспечений ротмістр залишався, як то кажуть, у пришвах.

28 грудня Римський-Корсаков у зв’язку із своїм новим призначенням віддає відповідні розпорядження місцевим владам у Вільні.

29 грудня новопризначений тимчасовий віленський та гродненський військовий губернатор генерал-лейтенант М. С. Храповицький приступив до виконання своїх обов’язків…

Довгі роки служби у Вільні для Римського-Корсакова скінчилися, для його ад’ютанта закінчувалися теж. До того, як Енгельгардт покине столицю Литви, лишалося трохи більше місяця.

Уже при новому військовому губернаторові Храповицькому йшла інтенсивна підготовка до війни з повстанцями Королівства Польського. У цей час на Литву покладалося завдання значною мірою забезпечити постачання армії провіантом та фуражем. Унаслідок розпорядження військових властей від 12.І.1831 р. (31.ХІІ.1830 р.) про випічку сухарів, у Вільні цим мали займатися не лише в пекарнях, але й в усіх міських будинках та монастирях. Отже, безсумнівно, що такі сухарі готувались і в будинку Перцовича-Клячки ще до від’їзду звідти Шевченка.

Наступний документ аналогічного характеру від 15(3).І.1831 р. вимагав розширити військовий госпіталь у Вільні з 300 до 1200 місць. Отже (так і хочеться вжити Шевченкові слова, щоправда, сказані ним у зв’язку з Віленським університетом): «Тойді здоровийпрездоровий / зробили з його лазарет…»

А тим часом до повстання в Литві готувались і його майбутні учасники. Так, у Вільні, напевно, в кінці січня 1831 р. для організації повстання у Литві та Білорусії було створено таємний Верховний комітет. Продовжували поширюватись надіслані з Королівства Польського відозви та прокламації із закликом скинути ярмо самодержавства та приєднатися до польських братів.

5 лютого (24 січня) 1831 р. російська армія вступила в межі Королівства Польського. 25(13) березня того ж року почалося повстання в Литві.

У проміжку між цими двома подіями П. В. Енгельгардт залишив Вільно й переїхав до Петербурга, куди він прибув 21(9) лютого 1831 р.

Однак, повернемось до січня 1831 р., коли Енгельгардт уже при Храповицькому залишався у Вільні, готуючись (чи не готуючись) до свого від’їзду до Петербурга.

Не зовсім ясно, яке було службове становище Енгельгардта після від’їзду РимськогоКорсакова. Прямих офіційних документів про це знайти нам не вдалося. Деякі припущення можна зробити лише на підставі того, як у цей проміжок часу складалися справи у колег Шевченкового пана, що раніше також перебували на службі при особі тепер уже колишнього військового губернатора.

…можна припускати, що в січні 1831 р. Енгельгардт… залишався серед близького оточення нового губернатора, який придивлявся до «старих кадрів». Однак Храповицький зробив свій вибір… не на Енгельгардті…

Повстання, яке тривало з листопада 1830 р. по жовтень 1831 р. у Королівстві Польському, а також у Литві, Західній Білорусії та на Правобережній Україні, істотно вплинуло на життєві шляхи багатьох людей, зокрема й Шевченка: увільнення з посади литовського військового губернатора Римського-Корсакова та переїзд його до Петербурга, переїзд слідом за ним туди ж і його ад’ютанта Енгельгардта, а відтак – і майбутнього поета.

З примхи долі український геній стояв четвертим у соціально низхідному ряду: Микола І – Римський-Корсаков – Енгельгардт – Шевченко.

Мине час, і відлуння цих подій відізветься у творчому доробку Шевченка, та це буде нескоро, аж на засланні. А поки що майбутнього поета і художника чекав переїзд до Петербурга»346.

Подальші зусилля здійснити заповітні мрії й присвятити себе живопису Тарас Григорович Шевченко здійснював уже в Петербурзі, куди він дістався в кріпацькому обозі Енгельгардта.

На шляху до своєї виплеканої з дитинства мети – стати майстром живопису – Шевченкові довелося виявити непересічну волю, здолати чимало, здавалося, непереборних перешкод. В. П. Маслов розповідає: «Разочарованный в лакейских способностях Шевченка и заметив в нём очевидный талант и призвание к живописи, Энгельгардт уступил его просьбам и отдал его в учение к живописцу вывесок Ширяеву по контракту на 4 года.

Хотя и здесь хозяйская работа состояла в раскрашивании вывесок и окраске заборов, но в столице для Тараса открылось широкое поле к изучению любимого искусства347. Несмотря на усталость от заказных трудов, он уходил ночью в Летний сад и просиживал там до утра, срисовывая статуи или мечтая под впечатлением светлой, как день, северной ночи, напоминавшей ему родную серебристую ночь на Днепре. Тишина и уединение сада и сияние ночи раздражали юное воображение и вызывали воспоминания горькие и вместе сладкие о прожитом времени, о невзгодах детства, о счастии первой любви. По праздникам Тарас посещал залы музеев и тут наслаждался оригиналами великих мастеров и сокровищами искусства, мечтая, быть может, достичь такого же совершенства»348.

У будні – особливо спочатку – Тарасу у Ширяєва було непереливки. Земляк Шевченка – недавній кріпак, художник-портретист Іван Кіндратович Зайцев згадував: «Я нередко бывал у Ширяева, и мы беседовали по вечерам, иногда я у него читал и декламировал произведения Пушкина и Жуковского. В это время в соседней комнате, у растворённых дверей, постоянно стояли два мальчика, лет 16 – 17, ученики хозяина, которые были у него на побегушках, тёрли краски и рисовали немного, пока учитель не доставил им возможность посещать академические классы. Всё, что я читал, мальчики слушали очень внимательно. Почему же, спросят меня добрые люди, я распространяюсь с такими подробностями о каких-то мальчиках. Потому, отвечу я, что один из них сделался впоследствии любимым малороссийским поэтом – то был Тарас Шевченко…»349

Перебування Шевченка в «артілі Ширяєва» розширило коло його знайомих художників. Тут він діяльно спілкувався зі своїми земляками – недавніми кріпаками братами Ткаченками – Георгієм350, Денисом351 та Федором352, це сприяло його входженню до грона столичних професіональних митців.

Вільно – важливий етап у становленні художника й поета Тараса Григоровича Шевченка

Кріпак Тарас Шевченко змалку тягнувся до світла знань. Мабуть, вперше йому вдалося практично познайомитися з книгами у Вільні. Випадкове знайомство з ними рідко траплялося у Вільшаній; але помітно змінилося в Литві, де Шевченко дізнався, що існують такі необхідні заклади поширення друкованої літератури, як книжкові крамниці.

Прощання з доброю заступницею Софією Григорівною

Та наставав час від’їзду. У ящики вкладали кришталь, срібло, китайські порцелянові сервізи, картини, книжки, величезний гардероб Софії Григорівни…

– Якщо хочеш, можеш взяти собі на пам’ять яку-небудь книжку, – сказала вона Тарасові. – Що б ти хотів?

– Вірші, якщо можна.

– Я тобі дам Пушкіна.

Тарас зрадів.

– Дякую вам, пані Софіє Григорівно! Мені так подобається, як він пише!..

– Може, ти й сам пишеш? Зробився віршотворцем?.. У твоєму віці багато юнаків закохуються і пишуть мадригали дамам свого серця.

– Ну що ви, пані Софіє Григорівно! Який з мене віршотворець…

…Нарешті, все було готове до від’їзду. У дворі стояли навантажені ящиками та валізами підводи, у стайні, де шмагали Тараса, відпочивали перед важкою дорогою куплені коні. Челядь зв’язувала в клунки свій убогий скарб.

Тарас також був готовий до відправки. Речей у нього майже не було. Він склав у папку лубочні картинки і свої малюнки, над якими працював у пана Рустема – копії з античних статуй, пейзажі, що відкривалися з вікон майстерні, малюнки батька, портрет Софії Григорівни… Він так і не зваживсь подарувати його.

– Не журися, Тарасе, подаруєш у Петербурзі, так буде навіть цікавіше, – сказав Рустем. – Ти їдеш разом із Софією Григорівною?

– Не знаю, пане професоре. Кажуть, що всю челядь під конвоєм у Петербург поженуть. Пішки.

Рустем похитав головою.

– Я поговорю з Павлом Васильовичем, – сказав він.

З розмовою, однак, нічого не вийшло. Енгельгардт Рустему відмовив. Не допомогло і втручання Софії Григорівни.

– Цього разу, Софі, ми обійдемось в дорозі без козачка, – відповів Енгельгардт.

– А як же престиж, Полю? – вона глузливо подивилась на чоловіка.

– Зараз не до престижу, Софі. І, крім того, я не бажаю всю дорогу бачити це гадюченя… Ще, бува, втече до інсургентів.

– Та хіба ж від тебе втечеш! – Софія Григорівна зітхнула. Вона могла б наполягти на своєму, але цього разу не захотіла засмучувати чоловіка. Їх справді чекала дорога довга, важка і небезпечна – через ліси.

Тараса – в супроводі солдат – ведуть до столиці пішки разом із челяддю

– Уся челядь, у тому числі і твій улюблений Тарас, буде відправлена етапом. Стосовно конвою я вже домовився з полковником Юкевичем. Він обіцяв виділити надійних солдатів.

– Я не зовсім тебе розумію, Полю… Адже раніше ти ніколи не вимагав солдатів для твоїх кріпаків.

– Ти забуваєш про те, що робиться в Польщі. В литовських лісах також хазяйнують банди. І якщо моїх кріпаків відправити без надійного нагляду… Адже це бидло мріє про волю, про якесь там звільнення…

Перед новим 1831 роком Римський-Корсаков підписав своє останнє розпорядження, після чого відбув з Вільни. Коли вдалині затих дзвін бубонців, Енгельгардт зітхнув.

– Найбездарніший дідуган, – сказав він сам собі. – Розвалив губернію, а в результаті став членом Державної ради. Втім, дурням щастить.

Енгельгардти виїхали за кілька тижнів.

Знову, як тоді у Вільшані, перед будинком вишикувалась челядь, коли в дверях показався пан Енгельгардт, схилилась у глибокому поклоні.

– Щасливої дороги, ясновельможний пане!..

За паном вийшла Софія Григорівна, няня з маленьким Васею, покоївка мадемуазель Мадлен. Їм челядь також вклонялась. Городяни, які стояли віддалік від вулиці, з цікавістю спостерігали цю сцену.

Тараса серед челяді не було, він востаннє допомагав своїм панам.

– Прощавай, Тарасе, – сказала Софія Григорівна. – Тепер ми побачимось нескоро, уже в Петербурзі.

– До побачення, пані Софіє Григорівно. – Тарас поцілував простягнуту руку. – Щасливо вам добратися!

Вона полізла в гаманець і сунула Тарасові в кулак дрібну монетку.

– Купи собі що-небудь.

– Дякую вам, пані Софіє Григорівно!

– Ви не вважаєте, баронесо, що ваше прощання з козачком затяглося? – Енгельгардт перевів погляд з дружини на козачка. – Забирайся геть!

Одразу ж по від’їзді панів у двір прибув загін солдат, які звичайно супроводжували до в’язниці арештантів. Конвойний офіцер з осетинів звелів усій челяді вишикуватися в один ряд, чоловікам спереду, жінкам у хвості, і дістав з кишені заяложений аркуш паперу.

– Нечипуренко? – Офіцер заглянув у список. – Де тут Нечипуренко? Меліхов?.. Шевченко?

– Тут, пане офіцер!..

– Письменчук!

Ніхто не відізвався.

Офіцер закінчив перекличку і тричі перелічив усіх дворових. Не вистачало одного Івана Письменчука.

– Цей холоп був не дуже надійним, пане офіцер, – поскаржився домоправитель.

«Невже Іван втік?» – подумав Тарас, і йому раптом стало кривдно за себе. Була можливість піти разом з Дунею, а він не пішов, залишився.

На вулицю вже нікого не випускали, біля воріт стояв літній солдат з гвинтівкою.

У дорогу вирушали вранці. Усю ніч ішов мокрий сніг, лапаті сніжинки падали на ще теплу багнюку і танули.

Усю челядь знову вишикували і перелічили.

– У дорозі не бешкетувати, не відлучатись, буду стріляти! – попередив офіцер.

Несподівано у брамі з’явився Рустем і попросив покликати Тараса.

– Не дозволено, ласкавий пане, – відповів вартовий.

Професор Рустем прийшов попрощатись з Шевченком

– Та як ти смієш! – Рустем розгнівався. – Перед тобою професор університету, дійсний статський радник!

– Тоді інша справа, пане раднику… Шевченко! – крикнув він. – Ходи сюди!

– Здрастуй, Тарасе! – сказав Рустем. – Щойно дізнався, що тебе відправляють, і прийшов попрощатись, – він притишив голос. – І передати привіт від Гната.

– Від Гната? – перепитав Тарас. – Де він – тут? там?

Рустем багатозначно скосив очі:

– Уже там…

– Він мені свій револьвер залишив. Віддав сховати, коли обшук був, а потім не прийшов.

– А ти його куди подів?

– Он у тому дуплі лежить. – Тарас показав очима на стару липу, яка росла біля стайні. – Бачите?

– Бачу… Його, мабуть, треба забрати, може, ще комусь знадобиться.

– Правильно, Іване Францовичу!

Підійшов конвойний офіцер і з подивом уп’яв очі в обірваного дворового слугу, з яким бесідував поважний старий у багатій шубі і червоній турецькій шапочці.

– Десять на підводі, останнім іти пішки! – розпорядився офіцер.

– Мені пора, пане Рустеме, – сказав Тарас.

– Прощавай, Тарасе… Ти іноді згадуватимеш свого старого професора?

– Згадуватиму, пане Рустеме… Я весь свій вік пам’ятатиму вас. І вашу пораду шість років рисувати олівцем і шість місяців малювати фарбами.

– І тоді ти станеш хорошим живописцем…

– Шевченко, кончай розмову! – прикрикнув офіцер.

Тарас схопив Рустемову руку і спробував поцілувати, але Рустем відсмикнув її.

– Ніколи не будь рабом, Тарасе!

– Кро-оком руш! – подав команду офіцер.

Візники смикнули за віжки, напружились коні, зрушуючи з місця важкі вози, на які сіли найслабші чоловіки і жінки. Тарас разом з іншими дворовими пішов поряд.

Рустем стояв на узбіччі й махав рукою, доки валка з конвойними не зникла за поворотом…

Тарасові хотілось плакати. Він опустив голову на груди і нестямно крокував, тримаючись за край підводи. Вітер наскрізь продував його легку, не по сезону одежину. Через благенький чобіт одразу набралася вода.

Попереду було вісімсот верст важкої дороги»353.

Перше перебування Тараса Григоровича Шевченка в Петербурзі. На шляху до волі

Земляк Шевченка І. М. Сошенко ініціює боротьбу за визволення Тараса з кріпацтва

Демократична петербурзька українська громадськість та їх добрі знайомі виявляли зростаючий зацікавлений інтерес до творчості юного Тараса. Яскравий приклад цього виявить учень Академії мистецтв земляк Тараса – Іван Максимович Сошенко354. В біографічній книзі про цього художника, яка належить І. М. Чалому, вміщено чимало цікавих спогадів Сошенка, присвячених Шевченку. Наведемо один з них: «Он был пуглив и застенчив. С первого дня нашего с ним знакомства я в нём заметил сильное желание учиться живописи. Он стал бывать у меня по праздникам, потому что в будни мне было некогда, да и его хозяин не отпускал. Во время таких посещений Тарас урывками сообщил мне некоторые эпизоды из своего невесёлого прошлого и почти всегда завершал свою речь ропотом на судьбу.

Меня до глубины души тронула жалкая участь молодого человека, но помочь ему я был не в состоянии. Да и чем мог пособить его горю я, бедный труженик-маляр, работающий беспрерывно из-за куска насущного хлеба, без связей, без денег, без протекций? А спасти даровитого юношу нужно было во что бы то ни стало.

В это время я был довольно близко знаком с известным нашим малороссийским писателем Гребёнкою, с которым прежде всего посоветовался, каким образом помочь нашему земляку. Гребёнка принял к сердцу моё предложение, стал часто приглашать Тараса к себе, давал ему для чтения книги, сообщал полезные сведения и проч. Потом я представил Тараса конференц-секретарю Академии В. И. Григоровичу с убедительнейшей просьбой – освободить его от жалкой участи крепостного. Григорович вместе с придворным живописцем Венециановым представили Шевченка Жуковскому, который горячо принялся за решение вопроса о его освобождении от власти помещика.

Юнака-вольнодумця врятовано від жорстокого покарання різками

Около этого времени, в одни из каникул, я был приглашён домоправителем Шевченкова барина Прехтелем355 (с которым я познакомился ещё в Ольшаной) перебраться к нему на Моховую улицу. Господа уехали на дачу, и я расположился там с комфортом. Тарас не переставал навещать меня и здесь. Посещения его весьма не нравились Прехтелю: он возненавидел Тараса за его вольные речи в присутствии дворовых, которые, наслушавшись либерала, и сами начали вольничать с дворецким и заявлять ему о своих человеческих правах. Взбешённый Прехтель решился проучить либерала-крепака. И вот, с субботы на воскресенье, кучеру приказано было приготовить что следует на конюшне. На другой день, едва только земляк мой показался на господском дворе, его арестовали. Вижу, что лях шутить не любит, я принял на себя роль защитника. Но как я не просил этого варвара, ничто не помогало. К счастию, в это время я писал портрет его жены (Прехтель недавно женился). Я к ней. Едва-едва она уж успела упросить своего супруга, который до того расходился, что с ним сделался нервный припадок. Не насытив своей мести, он даже слёг в постель. Казус этот стоил мне немало: я «падал до ног», «сцискал рацицы» и прошлые шляхетские штуки выкидывал. Но как бы там ни было, а Тарас высечен не был. Ему запрещено было видеться с дворовыми людьми под страхом жесточайшего наказания.

Шевченко наполегливо займається живописом, тяжко страждаючи від неволі

Настала осень 1837 года. Из панских палат я переселился в свою убогую квартиру, к немке Марье Ивановне. Тарас продолжал навещать меня всё чаще и чаще. Я заметил, что ему день ото дня становилось всё тяжелее и тяжелее. Малюя по целым дням заборы, штахеты и крыши, Тарас по ночам уходил в Летний сад рисовать со статуй и предаваться любимым мечтам о свободе, а по праздникам не переставал заглядываться на великие произведения живописи в Эрмитаже. Душа его рвалась в Академию. В это время он уже довольно удачно рисовал портреты акварелью…

Состояние души Тараса в это время было ужасно. Узнав о том, что дело его освобождения, задуманное такими влиятельными людьми, какими были Венецианов, гр. Виельгорский, Жуковский, несмотря на все их старания, всё-таки вперёд не подвигается, он однажды пришёл ко мне в страшном волнении. Проклиная свою горькую долю, он не щадил и эгоиста-помещика, не отпускавшего его на волю. Наконец, выругавшись вволюшку и погрозив своему господину страшною местию, он ушёл. Не знаю, что бы он сделал, если бы дело о его освобождении не закончилось благополучно: по крайней мере, я сильно перетрусил за своего земляка и ждал большой беды»356.

«Свобода! свобода»!

Відзначаючи те, що сталося незабутнього для всієї української культури, всього українського народу – в кінці квітня 1838 р., І. М. Сошенко розповідав: «Получив работу… – написать четырёх евангелистов, я сидел в квартире и работал очень прилежно. Это было в последних числах апреля 1838 года. Жил я всё на той же квартире, почти в подвале огромного четырёхэтажного дома, у той же немки Марьи Ивановны. В нашем морозном Петербурге запахло весной. Я открыл окно, которое было аккурат вровень с тротуаром. Вдруг в комнату мою через окно вскакивает Тарас, опрокидывает моего евангелиста, чуть и меня не сшиб с ног; бросается ко мне на шею и кричит: «Свобода! свобода!» – Чи не здурів ти, кажу, Тарасе! А он всё своё – прыгает и кричит: «Свобода! свобода!» Понявши в чём дело, я уже со своей стороны стал душить его в объятиях и целовать. Сцена эта кончилась тем, что мы оба расплакались, как дети. С этого самого дня Шевченко стал посещать академические классы и вскоре сделался одним из любимейших учеников знаменитого Карла Брюллова»357.

Радощі життя на волі

Так, отримавши довгоочікувану волю, Шевченко одразу прагнув жити й працювати на повні груди. Його біограф В. П. Маслов відзначав: «Стряхнув с себя иго чужой воли и сделавшись свободным гражданином, Шевченко горячо принялся за свои любимые занятия живописью. Теперь перед ним отворились двери академии, куда давно уже рвалась его душа; он начал усердно посещать её классы, деятельно работать и скоро сделался любимым учеником-товарищем Брюллова, которому он тоже был обязан долею своей свободы. Знаменитный художник охотно и дружески руководил занятиями молодого ученика, следя за развитием его успехов и гордясь ими, а Шевченко, кроме признательности за перемену своей судьбы, любил и уважал великий талант Брюллова и изо всех сил старался сделаться достойным его дружбы.

Вчорашній кріпак озброюється знаннями

В то же время, чувствуя всю недостаточность своего образования, Тарас Григорьевич жадно предался чтению, которым он начал заниматься ещё у Ширяева358, чтобы сколько-нибудь обогатить свой ум научными сведениями. Он читал, лишь только выпадала свободная минута, читал много и по всем отраслям знаний. Но, чтобы приобрести научное образование, основательное и прочное, требуется постепенная элементарная подготовка, которой был лишен Шевченко в детстве, а потому поэту-самоучке всякое научное знание давалось с большим усилием. Только благодаря изумительной памяти и природному светлому уму он преодолевал все трудности, и научные факты укладывались в его голове не беспорядочною массою, а в известной системе и в стройном порядке, так что Шевченко поражал иногда сведущих людей ясностью взгляда на некоторые предметы, меткостью и смелостью своих выводов. Чего не мог или не успевал Шевченко путём чтения и размышления, то давали ему общение и беседы со многими образованными людьми и писателями, которые сами искали с ним знакомства, отчасти по сочувствию к молодому таланту, отчасти из интереса к его оригинальной судьбе. Он был вхож в дома Жуковского, Брюллова, Гребёнки и друг(их). И всегда принимался радушно. Оживлённые споры об искусстве и разных политических и научных вопросах, при которых он присутствовал, значительно расширили область его понимания; но этими успехами не мог удовлетвориться Шевченко. Он продолжал учиться постоянно и искренне жалел о том потерянном времени, когда знание даётся легче и быстрее и когда было больше досуга собирать его богатства»359.

Дружба та близькість двох майстрів пензля

А ось які спогади самого Тараса Григоровича Шевченка занотував його шанувальник в останні роки життя Г. М. Честахівський: «Колись то було, ми з… Штернбергом ходили на Смоленське кладовище рисувать лопухи, – воно ж дуже пригоже на картині; як змалювать на переднім плані, то воно дуже гарно. Тоді ще ми були учениками в академії. Оце було, як настане літо, то ми повстаємо раненько, до схід сонечка, та й попластаєм на Смоленське рисувать лопухи, та позарошуємось по траві, як добрі рибалки, поки набредем на самі гарніші, і розташуємось ділом. та рисуєм-рисуєм, поки сонечко геть-геть підіб’ється. А як стане дуженько пригрівать, отоді вже зашморгнем діло в капшуки, позаховуєм в кишені та й гайда додому! та по дорозі й завернем в другу смугу, за великим граданом (проспектом), там була невеличка дерев’яна хатка, а в тій хатиночці жила німкеня з дочкою, – ото вона було зваре кофе, а ми нап’ємось, подякуємо та тоді вже йдемо в академію, в наші майстерні, та й заходимось коло доброго заходу – мурувать Спаса та гострі верхи (?) виводить, до години третьої або четвертої, поки пора обідать. А пообідавши, рисуємо часів до семи, а тоді нап’ємося чаю та й підем вештаться по великому градану або до знакомих у гості.

Дуже добре тоді жилося! Що то за добряча, що за щира людина був отой Штернберг! Боже мій, як згадаю, як то гарно, як весело було товаришувати з ним! Оце було гуляєм, гуляєм на градані, а товариство, малярі, нам назустріч, то один, то двойко, та й назбирається чималий гурт. От ми намовимось, куди звертать, та й підем – або до кого з товаришів, або в академію, в майстерні, пробалакать вечір, – іноді було і Брюллов опиниться серед нашого гурту, та люба, та щира розмова, як те море, грає, золотом горить на сонці, гомонить та блискотить, так ми гучно та весело гайнуєм час бесідою. А як коли посідаєм на човники та дмухнуємо було на вольні острови! Раз якось намовились з Брюлловим погулять-рисувать, захотіли вже і по чарочці, на пристані коло академії сіли в човник, Брюллов, я, Штернберг і Михайлов360, і поплили… А день – не день, а рай божий, ясний, тихий та веселий… Тільки чути рітень (sic) жайвороній! Перевожчик добре гнав човен, доплили острова, висіли, а йому дали два карбованці, й випроводили додому, наказавши йому, щоб приплив за нами перед вечором. Ото ми й розташувались… І що то за день був золотий! І рисували, і читали, бо Брюллов дуже любив читання: оце було, як дома малює, то щоб хто-небудь читав йому, а він слуха та малює. Або як занедужа та лежить на ліжку, то теж щоб читали йому. І розмовляли, і співали, і пили по чарочці та заїдали усячиною. І дуже, дуже веселі були! От уже й вечоріє, і вечір, а перевожчика – нема; уже й ніч, а його не чуть… Коли, якраз опівночі, чуємо – плескоче веслами по воді, аж гульк – пливе човник до нашого берега… Приплив, а відтіля знялось три чоловіка, виступили на остров двоє з клунками, а третій з сапетиком361 у руках. То наше товариство: вони увечері вештались по лісу, на другому боці, та з того берега розчули наш галас, та ударились до Петербурга, захопили з собою всякої злагоди на човник та й прилаштувались до нас… От – ніч іще сталася нам яснішою, і сон розігнався… А вранці, дивимось – ще три човники прибились до нас з товариством: вони прочули, що ми на вольнім розволлі з Брюлловим бенкетуєм, та цілісінькою батавою злаштувались додать нам і – додали: привезли з собою кашовара з усякою знадобою і самоварами і – чого там не було… І знову таку бесіду зачинили, що й досі гикається, як згадаєш, чого там не переговорили… Що ще до Адама було, то й те згадували! та отак ми – два дні з ясним сонечком і дві ночі з білолицим місяцем, укупці, проярмаркували, а на третій, увечері, поплили додому спочивать. А про перевожчика дознали, що він за два карбованця упився, а про нас і забув… Боже-батьку, як згадаєш оте життя вольне, молоде, веселе! Наче сонця освіт розсвіте чорну хмару, осяє мою сумну душу, серце зрадіє, обновиться, як та божа веселочка після тучі-грому, від ясного сонечка і ріє в високості! – І туман хмари-думи, як та павутина, спадуть з мозгу.

А зимою частенько траплялось сидіти без копійки в холодних майстернях: ні в його, ні в мене нема ані півшеляга у кишені…»362

Шевченко з друзями по Академії мистецтв навчаються у «великого Брюллова»

Федір Павлович Пономарьов363 – інший співучень Тараса Григоровича по Академії мистецтв, згадує: «Я был с Шевченком самый близкий друг. В конце 1830-х и в начале 1840-х годов мы были неразлучны почти ежедневно. Он жил на Острову, в 5-й линии, дом Аренста, а я в Академии художеств, где имел мастерскую, данную мне за успехи в рисовании и лепке. Эта мастерская (бывшая старая церковная ризница) состояла из одной комнаты с антресолями… Рядом с моею мастерской находилась мастерская художника Петра Степановича Петровского364, работавшего над программою «Агарь в пустыне». Мы с Тарасом, подобно Петровскому – ученики Брюллова, часто посещали его, наблюдая за его работой. Однажды Петровский слезно жаловался нам на затруднение к окончанию картины: оно заключалось в приискании большой птицы для скопирования крыльев ангела. Где её найти? Мы с Шевченко искренне сочувствовали горю товарища, но от наших сетований ему легче не было, и ангел-утешитель Агари оставался без крыл. Помимо этого общего, так сказать, горя, мы все трое тужили на пустоту наших желудков, так как сидели без куска хлеба, не имея ни гроша наличных и ни на полушку кредита. Петровский предложил нам идти обедать к его старушке-матери на Пески. Предложение заманчивое; но путешествие с Острова на Пески и обратно, заняв у нас время, могло заставить нас опоздать к вечерним рисовальным классам, которые начинались в 5 часов вечера. Отказались мы от радушного предложения Петровского; он отправился один, а мы с Тарасом, оставшись у него в мастерской, с голодухи принялись «спевать» малороссийские песни, вопреки словам дедушки Крылова, «кому же в ум придёт на желудок петь голодный!». От матери Петровский возвратился сытый да ещё и с рублём серебра в кармане: старушка отдала ему последние деньги на покупку живого гуся для копирования крыльев ангела. Проголодавшемуся Тарасу пришла в голову злая мысль: мигнув мне запереть дверь и держать Петровского за руки, он моментально вынул у него из кармана целковый!.. Взяв фуражки, мы пустились бежать по академическим коридорам; Петровский бежал за нами, умоляя возвратить ему отнятые деньги! Так и пробежали мы до 6-й линии, прямёхонько в трактир «Рим». Здесь Шевченко скомандовал подать себе рюмку «горилки», заказал две порции бифстексу и бросил рубль буфетчику. Бедняк Петровский волей-неволей, но закусил с нами, а там мы отправились в наши рисовальные классы.

По возвращению из них, сидя вечером в моей мастерской, мы с Шевченко толковали, чем бы помочь Петровскому. Вдруг Тарас громко захохотал:

– Чего ты дурень, так зеваешь? – сказал он. – Ходим на охоту да Петровскому поможем.

– Чем?

– Увидишь. Да ходим же сейчас.

Дело в том, что у помощника полицмейстера Академии Соколова был на заднем дворе небольщой табунок гусей. Мы с Шевченкой, накрыв одного шинелью и зажав ему клюв, потащили его в мастерскую Петровского. Уморительно вспоминать, как мы чередовались зажимать клюв гусю, чтобы не кричала эта неспокойная птица: у Петровского же дверь мастерской заперта. Когда он явился, мы к нему – в мастерскую гуся, который, радуясь свободе и распустивши крылья, с криком вбежал в комнату. Петровский ошалел от изумления: гусь то и нужен был ему! Крылья ангелу были живо написаны, а гуся солдат-истопник сварил у нас в самоваре на тризну.

Петровский представил картину на суд профессоров и отправлен в Италию365. Шевченко вскоре разбогател так, что по уплате Соколову за гуся рубля осталось у него ещё столько же. К. П. Брюллов долго смеялся нашей проделке. Тараса он любил, хотя нередко журил…»366.

Тоді ж «багатій» Шевченко розпочинав свою безсмертну поетичну діяльність. Автори академічного життєпису Тараса Григоровича, однак, у цілковитій певності зазначають: «Якими б не були успіхи Шевченка в поезії в цей час, він усе ж значно більше займався малюванням. Не кажучи вже про природний нахил і той ентузіазм, з яким письменник вчився в Академії, до цього кликало й бажання виправдати довір’я свого великого вчителя»367.

Молодий Шевченко впевнено крокує у велике мистецтво

Від початку 1846 року Шевченко – громадянин столиці Росії. Цією датою позначена і його заява до правління Академії: «Получив свободу от помещика своего, вот уже год посещаю рисовальные классы императорской Академии художеств.

Не будучи приписан ещё ни к какому званию, числясь только посторонним учеником Академии, прошу покорнейше Правление императорской Академии художеств в таком качестве выдать мне на свободное жительство в С. – Петербурге билет, какой по положению выдаётся для вольноприходящих учеников Академии»368.

Вийшовши на волю, Шевченко тужить за Україною, листується з рідними

Перші листи по визволенню з кріпацтва Тарас Григорович надіслав своїм рідним. Не люблячи скаржитися на свою недолю, він проте міг тепер вільніше й частіше спілкуватися з своєю родиною, виявляючи палку любов та сердечне піклування про сестер і братів.

15 листопада 1839 р. Тарас Григорович звертається до старшого в родині, що залишилася в селі: « Микито, рідний брате!

Минуло вже більш як півтора року, як я до тебе не написав ні півсловечка. Вибачай, голубе сизий, так трапилось. Скажу щиру правду, не те, щоб ніколи було або що, а так собі, ні се ні те, ще раз вибачай; я так собі думав – що ж, що я напишу письмо, хіба їм буде легше? Твого лиха не візьму на себе, а свого тобі не оддам. Так що ж з тих писем? Папір збавлять та й годі. Воно, бач і так і не так, а все-таки лучше, коли получиш, прочитавши хоч одно слово рідне. Серце ніби засміється, коли знаєш, що там діється. Так отаке-то, мій голубе, нудно мені стало, що я не знаю, що у вас робиться, та й ти таки не без того, щоб не згадав свого брата Тараса, школяра, – бо вже дуже давно, як ми з тобою бачились, та що ж робити ма(є)ш, коли Бог так хоче, потерпим ще трохи, а там, коли живі та здорові будем, – то може й побачимось.

Ну коли то ще буде, чи побачимось, чи ні, а тепер про себе скажу от що, – слава Богу милосердному, жив і здоров, учуся малювати, коли трапиться, заробляю гроші, оце на тім тижні заробив трохи, то й тобі посилаю – (25 рублів асигнаціями). А коли буде більш, то й ще пришлю. Так от, бач, живу, учусь, нікому не кланяюсь, і нікого не боюсь, окроме Бога – велике щастя бути вольним чоловіком, робиш, що хочеш, ніхто тебе не спинить. Поклонися усім родичам од мене, а надто дідові, коли живий, здоровий. Скажи, нехай не вмира, швидко побачимось, поцілуй брата Йосипа так, як би я його поцілував, і сестер Катерину, Ярину і Марусю, коли жива, та скажи, будь ласкав, як і де вона живе, чи одягнена, чи обута. Купи їй що-небудь к святкам з оцих грошей, що я тобі посилаю – поки що, а то я їй буду посилать окреме, коли трапляться у мене гроші.

Та ще скажи зятям нашим Антонові і Федорові, щоб і вони до мене коли-небудь написали хоч одне слово. А сам, як тільки получиш оце моє письмо, зараз до мене напиши, щоб я знав. Та, будь ласкав, напиши до мене так, як я до тебе пишу, не по-московському, а по-нашому.

Та нехай же я хоч через папір почую рідне слово, нехай хоч поплачу веселими сльозами, бо мені тут так стало скушно, що я всяку ніч тілько й бачу во сні, що тебе, Керелівку, та рідню, та бур’яни (ті бур’яни, що колись ховався од школи); весело стане, прокинусь, заплачу. Ще раз прошу, напиши мені письмо, та по-своєму, будь ласкав – а не по-московському. Коли напишеш письмо, то проси Івана Станіславича Димовського369, щоб послав до мене, бо він знає, де я живу. Оставайся здоров – лягаю спать, уже північ, може, ві сні й тебе побачу…

Ще письмо, яке найдеш у моєму письмі запечатане, оддай Івану Станіславичу Димовському і поклонись йому від мене та попроси, щоб і він написав до мене що-небудь, та вкупі пришліть, як я вам посилаю, оставайся здоров —

Не забудь же, зараз напиши письмо – та по-своєму»370.

Одужавши після хвороби, Т. Г. Шевченко знову 2 березня 1840 р. пише старшому братові: «Брате Микито, треба б тебе полаять, та я не сердитий. Нехай буде так, як робиться. Бач за що я тебе хочу лаять, чом ти, як тільки получив моє письмо, до мене не написав, бо я тут турбувався. Трапляється, що письма з грішми пропадають, – а вдруге за те, що я твого письма не второпаю, чорт зна, як ти його скомпонував, не по-нашому, не по-московському – ні се ні те, а я ще тебе просив, щоб ти писав по-своєму, щоб я хоч з своїм письмом побалакав на чужій стороні язиком людським. Ну та й за те спасибі, а тепер ось що. Просиш грошей, а не пишеш, чи багато тобі їх треба, – ну, та гроші така річ, що хоч і сто рублів, то не пошкодить, а поки у мене їх не трапилось – то візьми поки що 50 рублів асигнацій, а коли треба буде ще, то напиши, та знай, що мені гріх позичать братам гроші – коли трапляться, то так дам, а коли ні (?), то вибачайте.

Що-то як маляр, то вже скрізь понамальовує всякої всячини. Ти вибачай, забув, що письмо до тебе, та й ну малювать – задумуюсь іноді, не тобі кажучи.

Поцілуй старого діда Івана за мене і поклонись всій рідні нашій, яка єсть, доглядай сестру Марусю та, коли можна, помагай і бідній Ярині – а малярові поганому скажи, коли він не схаменеться, то опиниться там, де йому й не снилось. Кланяйся сестрі Катерині і Антонові, братові Йосипу і всім, хто мене не забув. Може, я літом приїду побачиться, коли матиму час, та навряд, треба перш добре навчиться малювать…

Як тілько получиш моє письмо, зараз пиши до мене – та поклонися Івану Станіславичу Димовському»371.

Шевченко хворіє

У колективній біографії Шевченка розповідається про захворювання його на тиф. Ця небезпечна хвороба спіткала Тараса Григоровича наприкінці 1839 року. «Щоб створити йому кращі умови і можливість постійно наглядати за ним, друзі подбали про переведення його на квартиру до Академії. Тут поет жив в одній кімнаті з художником П. Пономарьовим. Останній писав у своїх спогадах, що його майстерня складалася з однієї кімнати й антресолів. «На этих антресолях, – читаємо в його спогадах, – мой бедный Тарас помещался во время болезни, поглощавшей наши скудные средства. В это самое время он написал с себя масляными красками свой портрет… и подаренный мне торс св. Севастьяна с натуры в классах академии…»372

Після одужання, десь на початку 1840 р., Шевченко перейшов на квартиру в будинок… на Василівському острові (нині № 16). Про цю квартиру поет пізніше згадав у повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали»: «Мне представилась комната в 9-й линии, в доме булочника Донерберга; комната со всеми её подробностями, не говорю с мебелью – это была бы неправда. Вдоль передней стены над рабочим столом висят две полки: верхняя уставлена статуэтками и лошадками барона Клодта, а нижняя в беспорядке завалена книгами. Стена противуположная полузакрытому единственному окну, увешана алебастровыми слепками следков и ручек, а посреди их красуется маска Лаокоона и маска знаменитой натурщицы Фортунаты»373.

Дружба Шевченка з польськими студентами

У повісті «Художник», як відомо, Шевченко багато й щиро говорить про дружбу з студентом-поляком Леонардом Демським. У списках студентів Петербурзького університету такого прізвища досі не виявлено, але цілком можливо, що поет за рекомендацією знайомого інспектора університету Фіцтума, запросив до себе на квартиру якогось бідного студента-поляка, який допомагав йому вивчати французьку мову.

Навіть після того, як студент-поляк перейшов на іншу квартиру, щирі дружні стосунки з ним Шевченко не поривав. Він часто відвідував його, допомагав йому матеріально, хоч і сам жив бідно, клопотався про його лікування. Безнадійно хворий на туберкульоз, студент наполегливо вчився, мріяв про написання дисертації, та сили його швидко згасали, і весною 1841 р. він помер, не дочекавшись, як пише Шевченко, і «вскрытия Невы».

Смерть товариша поет переживав дуже боляче. В повісті «Художник» детально описуються останні хвилини життя студента. Шевченко заплатив господарці квартири борг покійника, за свій рахунок організував похорон, поклав на могилу друга гранітну плиту з написом «Leonard Demski, mort anno 18…»374.

Разом з друзями-поляками, зокрема з братами Карлом і Рудольфом Жуковськими, Шевченко читав багато творів польської літератури, серед них – Адама Міцкевича і польського історика Й. Лелевеля, твори якого в Росії були заборонені.

Художник Шевченко добивається визнання

Учився Шевченко з захопленням, оволодіваючи різними жанрами художнього мистецтва. Його успіхи відзначалися авторитетними фахівцями. 4 жовтня 1835 р. «Общество поощрения художников» вирішило: «…По рассмотрении рисунков постороннего ученика Шевченко, Комитет нашёл оные заслуживающими похвалу и положил иметь его в виду на будущее время»375. До чергового терміну щорічного нагородження Ради Академії в кінці вересня 1840 р. не додавався вже колишній термін «посторонний»: «Определено: записать в журнал настоящего Собрания имена учеников, удостоившихся за представленные работы награды серебряными медалями:

2-го достоинства Тараса Шевченко за первый опыт его в живописи масляными красками – картину «Нищий мальчик, дающий хлеб собаке», сверх того положено объявить ему похвалу»376.

Непересічний талант юнака вражав. Через два місяці Шевченка привітав віце-голова Товариства заохочення художників: «Известясь, что Вы за первый опыт в живописи удостоились награждения от императорской Академии художеств серебряною медалью 2-й степени, Комитет Общества поощрения художников поставляет себе приятною обязанностью изъявить Вам, сколь радостны для него успехи, оказываемые Вами на избранном Вами поприще, и если в дальнейших Ваших занятиях по живописи Вы будете продолжать оказывать то же прилежание и ревность к искусству, то бессомненно всегда найдёте в членах Комитета самых усердных и постоянных одобрителей»377.

Колишній кріпак стає вільним студентом Академії художеств

Зрозумілим наслідком високої оцінки творчості молодого художника стало прийняття його рівноправним учнем найвидатнішого тодішнього метра Академії мистецтв. Таке рішення стало відповіддю на звернення Т. Г. Шевченка від 10 грудня 1840 р.: «Желая посвятить себя изучению живописи под руководством г. профессора К. Брюллова и с сею целью посещать художественные классы императорской Академии и представленный мне от сей Академии на жительство билет и рисунки с натуры – прочих же документов никаких не имею, покорнейше прошу Совет императорской Академии художеств принять меня в число вольноприходящих учеников, посещающих художественные классы, причём обязываюсь вносить следуемую плату за билеты до входа в рисовальные классы и в точности исполнять всё, что о вольноприходящих учениках постановлено; а равно посещать и классы наук – по избранному мною роду художеств в Академии преподаваемых; в случае же неисполнения сего подвергаюсь строгой ответственности»378.

Прохання було задоволено. Шевченко плідно навчався у Брюллова, що дістало належну оцінку Ради Академії. 26 вересня 1841 р. вона постановила: «Определено: вольноприходящих учеников Академии за успехи в художестве, доказанные представленными работами по живописи исторической и портретной, Тараса Шевченко за картину, изображающую «Цыганку», наградить серебряными медалями 2-го достоинства…»379

Улюблений учень Брюллова

Починалось активне творче життя Тараса Григоровича Шевченка в образотворчому мистецтві. «В то время, – згадує відомий російський письменник Дмитро Васильович Григорович (1822 – 1899), – вся Академия (художеств) фанатически была увлечена Брюлловым: он сосредоточивал на себе всё внимание, ни о чём больше не говорили, как о нём. Все академисты, от мала до велика, горели одним желанием: попасть в ученики к Брюллову.

В числе учеников Брюллова находился в то время Т. Г. Шевченко, с которым, сам не знаю как, я близко сошёлся, несмотря на значительную разницу лет. Тарасу Григорьевичу было тогда лет тридцать, может быть, больше; он жил в одной из линий Васильевского острова и занимал вместе с каким-то офицером крошечную квартиру. Я посещал его довольно часто и заставал за работой над какою-нибудь акварелью – единственным его средством к существованию. Сколько помню, Шевченко был тогда постоянно в весёлом настроении духа; я ходил слушать его забавные рассказы и смеялся детским простодушным смехом»380.

Про це ж згадує його молодший товариш по Академії В. В. Ковальов: «В 1844 году я поступил в Академию художеств; тогда же Тарас Григорьевич за исполненную им программу «Мальчик с собачкою» получил звание художника. Я, подобно многим нашим землякам, стремящимся к художественному образованию, приехал в столицу с ничтожными денежными средствами. В таком положении обычно сближаешься с подобными же себе товарищами и устраиваешь жизнь свою сообща, как можно проще; и вот, сойдясь с такими же тремя юношами К(арпом), Г(удовским) и Р(аевым), мы заняли в доме Бема на Васильевском острове в 1-й линии весьма скромное помещение, состоящее из одной проходной комнаты с перегородкой. За перегородкой жили мы четверо, а налево, не доходя до перегородки, вела дверь в другую комнату, которую занимал Тарас Григорьевич. Это была уютная комнатка с одним окном, убранная заботливой женской рукой кисейными занавесками. Мы, как новички, только что поступившие в Академию, смотрели на Тараса Григорьевича с подобострастием; в наших глазах это был уже законченный художник и притом ещё поэт, получивший уже среди малороссов известность. Случалось, что Тарас Григорьевич, когда, бывало, захочется отвести душу народной песней, выходил к нам за перегородку, садился на единственный, стоявший в комнате деревянный диван, и говаривал: «А нуте, хлопцы, заспеваем!» Карпо брал свою скрипку, Гуд(овский) держал баса – и при помощи наших молодых тогда голосов песня лилась, и мы забывали нашу тяжёлую нужду. Чаще всего при этом пели песню на слова Тараса Григорьевича: «Ой повій, вітре, з великого лугу, та розвій нашу тугу»; эту песню он сам пел с нами и руководил пением; и напев к ней был им же сочинён; пели, конечно, без нот.

Тарас Григорьевич в то время был в дружественных отношениях с Брюлловым К. П., у которого часто собирались два Кукольника; вечера у них кончались не всегда благополучно. Брюллов наконец не выдержал и, разойдясь с Кукольниками, впоследствии говаривал: «Чёрт бы их побрал, я чуть не сделался через них горьким пьяницей». К тому же времени относятся и шалости Брюллова карандашом: так в альбоме Тараса Григорьевича я видел карикатуру, начерченную Брюлловым, где Тарас Григорьевич изображён с растопыренными пальцами, за ногтями которых была намазана чернейшая грязь; в этом же альбоме было много эскизов друга Тараса Григорьевича – Штернберга (из Диканьки), необыкновенно талантливого молодого человека, отправленного за границу для совершенствования и там, к сожалению, умершего. Из числа эскизов Тараса Григорьевича в этом альбоме лучшим был «Король Лир», нарисованный сепией. Энергическая фигура короля была почти в нагом виде, с факелом в руках, в припадке безумия бегущего поджечь свой дворец. В таком положении мне никогда не случалось видеть «Короля Лира» на сцене при выполнении этой роли лучшими артистами. Эскиз Тараса Григорьевича производил сильное впечатление и по эффективному освещению. Тарас Григорьевич готовился его исполнить, но неблагоприятные обстоятельства тому воспрепятствовали: тут же был эскиз «Мальчик с собачкой», за исполнение которого он получил звание художника»381.

Художник Шевченко отримує мистецьке звання

10 грудня 1845 р. йому було надано звання «неклассного художника». У відповідному документі зазначалось: «Из импер[аторской] Акад[емии] художеств бывшему вольноприходящему ученику её Тарасу Шевченко в том, что он во внимание к хорошим успехам его в живописи исторической и портретной, за которые он награждён от Академии серебряною медалью второго достоинства, на основании параграфа 13, высочайше утверждённого в 4 день марта 1840 года преобразования училища императорской Академии художеств, Академическим Советом 22 марта 1845 (года), возведён в звание неклассного художника и утверждён в оном публичным Собранием Академии 18 ноября того же года бывшим, с правом, по силе всемилостивейше дарованной Академии художеств привилегии, пользоваться с потомством его вечною и совершенною свободою и вольностью и вступать в службу, в какую сам как свободный художник пожелает. Во уверение чего и дан ему, Шевченко, сей аттестат с приложением академической печати»382.

«Живописная Украйна»

Свідоцтвом визнання Тараса Григоровича як молодого перспективного митця стало задоволення його омріяного бажання про відрядження Академією творчої поїздки до рідної України. Весною 1845 р. у відповідному «Прошении» Шевченко писав: «Имея надобность по художественным моим делам ехать в Малороссию, всепокорнейше прошу правление Академии о выдаче мне билета на проезд как туда, так и обратно, равно как и на беспрепятственное на месте пребывания жительство»383.

Через три дні Шевченко отримав «Билет № 275», в якому зазначалося: «Предъявитель сего, удостоенный звания неклассного художника имп[ераторской] Акад[емии] худ[ожеств] Тарас Шевченко отправляется в малороссийские губернии для художественных занятий, почему г.г. (господа) на заставах команду имеющие, благоволят чинить ему как туда, так и обратно свободный пропуск, равно и беспрепятственное на месте, где сколько нужно будет, пребывание. Во уверение чего и дан ему, Шевченко, сей билет с приложением академической печати»384.

Не всім до вподоби прагнення Шевченка малювати історичні картини й краєвиди рідної України

Однак, все виглядало не так райдужно. Вже на шляху до України виникли перешкоди. Річні звітні збори «Общества поощрения художников» за 1844 р. досить прохолодно сприйняли омріяне прагнення Тараса Григоровича створити альбом «Живописная Украина». У відповідному протоколі зазначалось: «…Читая прошение бывшего воспитанника Общества Тараса Шевченка об оказании ему пособия по случаю предпринятого им издания «Живописной Украины» с определением представить Обществу 100 экземпляров этого издания, – Комитет с одной стороны не признал нужным приобрести означенное число экземпляров, по неимению в виду никакого для них употребления, но с одной стороны находя, что труд Т. Г. Шевченки и самое предприятие его заслуживает некоторого поощрения, положил выдать ему одновременно триста рублей ассигнациями безвозмездно, с тем, чтобы он по выпуске первой тетради представил один экземпляр в Общество»385.

Чому власті в Україні особливо не заперечували проти творчого плану митця Шевченка

Дещо інакше поставились до задуму Тараса Григоровича власті в Україні. Вони прагнули використати «Живописную Украйну» для зміцнення власного самоутвердження й популярності. У вересні 1844 р. чернігівський, полтавський і харківський губернатор князь М. А. Долгоруков радив предводителю чернігівського (очевидно, й іншим підлеглим йому предводителям) губернського дворянства сприяти виданню «Живописной Украины»: «Находящийся при императорской Академии художеств в С. – Петербурге классный художник Шевченко, известный поэт-живописец, посвятив себя изучению всего достойного замечания в пределах отечества, – повідомляв він, – предпринял периодическое издание, которое будет иметь целью изображение в картинах важнейших достопримечательностей южного края России, столь богатого историческими воспоминаниями и разнообразными красотами природы.

Издание своё г. Шевченко назвал «Живописной Украиною». Оно выходить будет отдельными выпусками, в количестве 12 эстампов ежегодно по программе, распубликованной в столичных газетах и ведомостях. В последней половине текущего года выйдут первые шесть выпусков, из коих три уже совершенно готовы.

Не сомневаясь в том, что в числе г. г. дворян, предводительствуемых вашим превосходительством, найдутся многие лица, любители изящного, коим приятно будет содействовать успеху сего предприятия, тем более, что оно по назначению своему непосредственно касается их родины и, следовательно, не может быть для них чуждым, – я покорно прошу вас, милостивый государь, принять в этом деле зависящее с вашей стороны участие приглашением желающих из дворян Черниговской губернии к подписке на упомянутое издание г. Шевченко, которому он назначил цену за шесть гравюр первого выпуска три рубля серебром. Подписку эту не оставьте препроводить в канцелярию мою, коею немедленно потребовано будет от издателя потребное количество экземпляров, и по получении тотчас же вышлют подписчикам отпечатанные уже эстампы, изображающие: а) вид в Киеве, б) мирскую сходку и в) приношение даров в 1649 году от трёх держав Богдану и украинскому народу; на остальные же три эстампа, предназначенные к выпуску не позже будущего декабря месяца, подписчики вместе с тем получат билеты.

О распоряжениях, какие по предмету сему будут вами сделаны, и о последующем прошу ваше превосходительство уведомить меня безотлагательно»386.

Невдовзі М. Долгорукий особисто зустрівся з Т. Г. Шевченком. 16 січня Тарас Григорович, дотримуючись прийнятої тоді манери листування, – так би мовити, «на вищому рівні», – дякував князеві: «Ваше сиятельство соизволили, в пребывание своё в Петербурге, осчастливить меня дозволением поднести вам первые три эстампа издаваемой мною «Живописной Украйны»387.

20 жовтня предводитель відповів: «Отношение вашего сиятельства… я сообщил г. уездным предводителям дворянства для приглашения г. г. дворян к подписке на периодическое издание г. Шевченка… и просил их подписку на это издание проводить прямо от себя в канцелярию вашего сиятельства»388.

Громадськість дізнається про творчі плани Шевченка

Широка громадськість була ознайомлена з задумом і програмою «Живописной Украины». Цим займалася тодішня преса, розраховуючи «мати зиск» від праці молодого талановитого митця. Перше відкрите повідомлення про творчі плани Т. Г. Шевченка надрукувала столична газета: «Назначение всех изящных искусств представлять взору или воображению красоты и ужасы природы, жизнь государств и быт частного человека, силу страстей и события, поражающие душу или наполняющие нас чувством тихим и безмятежным, – солодкоголосо починаючи, рекламувала «Северная пчела», приписуючи ідентичність свого бачення видатному випускникові Академії художеств, та цього разу розсипаючись у компліментах на його адресу, – …Исполненный этого убеждения, известный и любимый поэт-живописец Т. Г. Шевченко решается приступить к изданию, названному им «Живописная Украина».

Сюда войдут рисунки по следующим предметам:

¹. Виды южной России, примечательные по красоте своей или по историческим событиям. Всё, что время пощадило от совершенного истребления: развалины замков, храмов, укрепления, курганы найдут здесь своё место.

2. Народный быт настоящего времени, обряды, обычаи, поверья, содержание народных песен и сказок, и

3. Важнейшие события, известные из бытописаний Южной России, начиная от оснований Киева, имевшие влияние на судьбу этого края. В сем последнем отношении г. Шевченко воспользовался сведениями, почерпнутыми им от известнейших учёных малороссиян: Буткова, Стороженко, Бодянского, Кулеша и пр. Эстампы гравированы будут на меди, шириною в 6 и высотою в 5 вершков. Первые четыре картины уже готовы и изображают:

1. Вид в Киеве, 2. Мирскую сходку, 3. Содержание известной сказки: Солдат и Смерть, 4. Приношение от трёх держав даров Богдану и украинскому народу в 1649 году. «Живописная Украина» продаваться будет: в С. – Петербурге, … в Москве, … в Киеве, Харькове, Одессе и Варшаве»389.

Газетну рекламу підхопили губернатори на місцях та відповідні губернські предводителі.

Як бачимо, спершу неабияку майстерність художника-початківця не могли не схвалювати й власті, сподіваючись використати у своїх інтересах появу мистецького зібрання «Живописная Украина». Звідси первісна підтримка запланованого Шевченком періодичного видання «Живописная Украина», що – за задумом Тараса Григоровича – мало складатися з офортів, які б наочно й переконливо розкривали перед громадськістю красу його рідної землі, її складну, але героїчну історію.

Між тим сама передплата розгорталася поволі. В середині листопада від «щедрот своїх» мало не «постраждав» Харківський університет. Його правління повідомило Т. Г. Шевченка: «Правление императорского Харьковского университета, желая приобрести издаваемую вами в картинах «Живописную Украйну», покорнейше просит ваше высокоблагородие, по выходе в свет сказанных картин, доставлять таковые в правление университета в двух экземплярах, за каковые издания следующие деньги будут к вам высылаемы, за картины сего года, по получении оных, а за продолжение издания, в следующие годы – по получении годового издания»390.

29 грудня 1844 р. керуючий справами канцелярії чернігівського, полтавського та харківського генерал-губернатора писав «Господину классному художнику состоящему при Императорской Академии художеств Шевченку»: «Канцелярия, … препровождая при сём к вашему высокоблагородию 18 р. сер., покорнейше просит Вас, м(илостивый). г(осударь), выслать ей 6 экземпляров издаваемых Вами эстампов под названием «Живописная Украина», для вручения оных г. г. подписчикам.

При сём канцелярия генерал-губернатора прилагает также у сего и билет, присланный от начальника Харьковской губернии на получение от вас второго выпуска изъяснённых эстампов»391. Ця інстанція продовжувала поширювати подальші замовлення на одержання Шевченкового видання. Відповідно у Полтавському облархіві зберігся аналогічний документ, датований 7 вересня 1846 р.392

Сподівання молодого українського майстра живопису

Щодо самого живописця, то ще 7 травня 1844 р. Т. Г. Шевченко писав землякові, видатному вченому, засновникові вітчизняної славістики, О. М. Бодянському про свій первісний задум: «Ще ось що, чи я вам розказував, що я хочу рисовать нашу Украйну, коли не розказував, то слухайте. Я її нарисую в трьох книгах393, в першій будуть види, чи то по красі своїй, чи по історії прикметні, в другій теперішній людський бит, а в третій історію. Три естампи уже готові – Печерська, Київська криниця, Судна рада в селі і Дари Богданові й українському народові. У тім місяці пришлю в Москву з білетами на подписку. В год буде виходити 10-ть картин. На види і на людський бит тексти буду сам писать або Куліша проситиму, а на історію потурбуйтесь, будьте ласкаві, ви писати три листочки в год»394.

Визнаний майстер офорта серйозно, гаряче й відповідально готуючись до роботи, діяльно брався за неї. Її зміст, природно, уточнювався. 29 червня 1844 р. Шевченко писав Бодянському: «Я рисую тепер Україну – і для історії прошу вашої помоги, я, здається, тойді вам розказував, як я думаю це зробить. Бачите, ось як. Нарисую види, які єсть на Україні, чи то історією, чи красотою прикметні, вдруге – як теперішній народ живе, втретє – як він жив і що виробляв; із теперішнього биту посилаю вам одну картину для штампа, а ще три будуть готові в августі, а в год будуть виходить 10-ть з текстом, а текст исторический будете ви компоновать, бо треба, бачте, по-нашому або так, як єсть в літописях. А ви як що-небудь начитаєте таке, що можна нарисовать, то зараз мені і розкажіть, а я й нарисую. Будкова і Стороженка я теж оцим турбую, а Грабовський буде мені польські штуки видавать, а Куліш буде компоновать текст для народного теперішнього биту, так отакуто я замісив лемішку, якби тільки добрі люди помогли домісить, а потім і виїсти. Будьте здорові, пишіть швидче, бо лаятиму»395.

Гарячі сподівання й невтішна дійсність

6 – 7 вересня Шевченко писав М. А. Цертелєву396 про труднощі, які доводилося долати йому, тяжко зайнятому задуманою великою працею: «Якби мені Бог поміг докончить те, що я тепер зачав, то тойді склав би руки та й у домовину. Було б з мене: не забула б Україна мене мізерного, та ось що! зачав-то я зачав, а вже кончу, не знаю як, бо без людей і грошей не втну нічого, та здається, що ще ніхто нічого не зробив без цього товариства. На те вони люди, на те вони гроші, будьте ласкаві, помагайте мені, ви маєте і силу, і славу, і любите ту країну, що я тепер заходився рисовать. Ось як я її рисую. Спершу види, чи то історією, чи то красотою прикметні, вдруге народний бит, так, як він тепер єсть, а третє – історію, все те, що робилось на нашій Україні колись-то. Тепер уже три картини готові, а ще три вийдуть к Новому року. Посилаю вам оці три і вельми прошу наберіть субскрементів у Харкові, коли вам Бог поможе, і шліть до мене за квитками і картинами. За 6-ть картин три карбованці. Спасибі, сіятельний наш губернатор узявся мені помагать, та ще як ваша мость та інші добрі люди скинуться та поможуть, то тойді оживе наша країна хоч на папері. Шлю вам оці три картини і квит на шталт, а ви, якщо там зберете, то шліть до мене в С. П. Б. в імпер. Академію художеств на ім’я Тараса Григоровича Шевченка»397.

Ще до того Тарас Григорович відвідав рідні землі. 26 листопада в листі на Кубанщину Я. Г. Кухаренку він писав: «Був я уторік на Україні – був у Межигірського спаса. І на Хортиці, скрізь був і все плакав, сплюндрували нашу Україну катової віри німота з москалями, щоб вони переказилися.

Заходився оце, вернувшися в Пітер, гравировать и издавать в картинах остатки нашої України. На тім тижні вийде 6-ть картин, і тобі пришлю»398.

А ось що згадує про здійснення Шевченкового задуму В. В. Ковальов: «Около 47 года Тарас Григорьевич предпринял издание альбома «Живописная Украина»399, которого была одна тетрадь в небольшом количестве экземпляров; тетрадь эта состояла из четырёх рисунков: «Дары в Чигирине», «Подача рушников», третьего не помню, и четвёртый – «Судная рада» (гравированные самим Тарасом Григорьевичем иглою на меди). На этом последнем рисунке с удивительною верностью схвачены экспрессии наших заспоривших на сходке землячков; в их числе изображён, по-видимому, старшина, который, потупив глаза в землю, тычет палочкою кизяк. Под картиною написано: «Се дило треба розжувати». Теперь это рассказывается как анекдот, и я хочу восстановить в памяти (читателей), откуда он взят и кто творец этого сюжета. Издание это, как и вообще вся другая его деятельность, вследствие ссылки Тараса Григорьевича прекратилась.

Тут уместно вспомнить, что Тарас Григорьевич первый у нас в России начал гравировать иглою на меди по способу и манере фламандцев XVII стол., придерживаясь манеры Рембрандта»400.

М. С. ШАГІНЯН ПРО ТВОРЧІСТЬ ШЕВЧЕНКА-ХУДОЖНИКА

Перервемо спогади товаришів Шевченка по навчанню в Академії художеств ґрунтовними науковими нотатками Марієтти Сергіївни Шагінян про особливості розвитку й значимість мистецької творчості Т. Г. Шевченка.

«Наше искусство, – починає свою вдумливу, змістовну і, як завжди, емоційну розповідь М. С. Шагінян, – знает немало ярчайших дарований, вышедших из крепостных (Тропинин, Щепкин, Шевченко), из народа («мужичок Дорофей Мякишев», гениальный архитектор). Все эти дарования роднит одна черта, общая и у художника, и у актёра, и у зодчего, и у балерины, – совершенство, достигнутое как будто с необычайной лёгкостью. Зрителю кажется, что безукоризненность образа, глубина композиции, свежесть красок – всё это далось «счастливцу» прямо нутром, силою таланта, и сам он, творец своего искусства, как дети, не знает полной цены тому, что создаёт; так обычно подходили искусствоведы к творчеству крепостных. И вот почему нигде (почти нигде) не найдёшь в обширнейшей литературе о Шевченко (библиография о котором лишь до 1903 года составляет целую книгу!) попытки поставить вопрос, как же работал Шевченко, каковы были принципы, способы, приёмы и привычки, которыми он руководился, каков был его рабочий день или режим, что за техника лежит в основе его мастерства…

Между тем за совершенством «крепостных дарований» скрывается невидимый, молчаливый, упорный, напряжённейший труд, словно «само собой разумеющийся» для того, кто трудится, не открываемый перед зрителем и отнюдь не бессознательный, а, наоборот, связанный с огромной работой пробудившегося сознания.

Основна риса культури панівних верств Росії в середині ХІХ сторіччя

В сороковых годах прошлого столетия, как характерная черта дворянско-помещичьей культуры была очень сильна среди дворян особого рода художественная «самодеятельность» – всех видов дилетантизм. Чуть ли не в каждом доме и усадьбе «пописывали», «помалёвывали», сочиняли музыку, «подправляя» иногда, как это делал, например, помещик Г. Тарновский в своей знаменитой Качановке401, бетховенскую партитуру. Искусство для них не было средством заработка, не имело никаких социальных целей, – оно развлекало, они баловались.

«Великий Брюллов» про вимоги до творчості справжнього художника

Когда талантливый молодой человек, Лев Жемчужников пришёл к больному и почти умирающему Брюллову за советом (он хотел бросить пажеский корпус и стать художником), то Брюллов, лёжа в постели, стал с жаром его отговаривать. Он говорил о том, «как упорно должен заниматься художник, садиться за работу с восходом солнца и кончать работу, ложась спать… что надо начать рисовать с младенческого возраста, чтобы приучить руку передавать мысли и чувства, подобно тому, как скрипач передаёт пальцами на скрипке то, что чувствует… Что же предстоит начавшему учиться так поздно? Ему предстоит всю жизнь не быть удовлетворённым…»402

Ставлення Брюллова до молодого Шевченка

Эти замечательные слова, где Брюллов с большим тактом удерживает Жемчужникова от дилетантства в живописи, бросают свет и на его отношение к молодому Шевченко: не за один только талант полюбил Брюллов Шевченко и приблизил к себе больше, чем остальных учеников, а вот за эту рабочую психологию, за тренировку сызмальства, за приученную им с детства к рисунку руку. Крепостные, одарённые талантом, не «баловались», по примеру своих господ, а проходили иногда зверскую учёбу. Хозяева стремились сделать из них профессионалов для себя, – таких, чтоб можно было ими щегольнуть перед соседом, затмить другого владельца «талантов». Актрис, художников, музыкантов, отмеченных гением, муштровали, пороли, заставляли учиться до головокруженья, приучали к казарменной дисциплине, потому что искусство их было лишней прибавочной стоимостью для господ, если артист становился «оброчным», и лишней экономией, если артист работал «для дома».

«Звіряча школа» малярства, яку пройшов молодий Шевченко

Такую зверскую школу прошёл и Шевченко. Бывшему пастушонку нипочём было вставать с петухами, сыну умершей от «праци» матери естественным казался длинный рабочий день, ученику маляров и цеховых дел мастера – пустяком войти в сложный мир изготовления красок. Мастер Ширяев, у которого юношей работал Шевченко, вовсе не был неграмотным маляром, каким-нибудь «живописцем вывесок», он выполнял сложные декоративные композиции, и ученикиподмастерья проходили у него суровое, тщательное обученье. Лёгкость перехода Шевченко из класса рисунка в натурный, три полученные им медали, быстрое усвоенье приёмов Брюллова – мелкого тщательного мазка, добротной доделанности деталей; блестящее уменье схватывать портретное сходство и в то же время по-брюлловски облагораживать оригинал – всё это шло не от «лёгкости», а от здоровой нерастраченной крестьянской работоспособности и хорошей, пройденной у Ширяева выучки.

Школа великого Брюллова. Прогалини, які доводилося долати Шевченкові самому. Чому він «заспівав»?

Брюллов учил своих учеников понимать и любить натуру, никогда не отходить от неё, но самого Брюллова можно было бы назвать «метафизикой природы»: он видел её неподвижной, стоячей, позирующей. Чтоб придать ей движение, он вводил манерность, условные повороты головы и рук, вызванные аллегорическим толкованьем сюжета, – а потом сам тщетно боролся с этим «манером», понимая, что он не нужен, что он отдаляет художника от «натуры». Лошадиные копыта под его амазонкой стыли в воздухе, не передавая движенья, как деревянные или чугунные, складки тканей развевались в пустом и безветренном пространстве, он не видел того истока и силы, от которой приходит движение, – и бросался в исторические сюжеты, громоздил лошадей и всадников, ломал копья и колонны, – но и тут движенье как бы не имело третьего измеренья, заканчивалось на плоскости. Долгое время Шевченко чувствовал себя скованным по-брюлловски, и ленты на голове его Катерины не хотели развеваться, стыли в воздухе, как металлические стружки. Но вот, в великолепном окружении брюлловских картин, в замечательной его мастерской, он вдруг запел, забросал бумажные лоскутки каракульками своих поэм и стихов, из него стихийно вырвалась песня. Она пела – о том потаённом, что Шевченко принёс с собой в стены Академии, о сыновней тоске по матери-земле, по народу, скованному рабством, о всех впечатлениях детства. В песнях был воздух, пейзаж, чувство, социальная воля к действию, – движенье пришло к нему вместе с темой.

Уже зрілий Шевченко – великий поет в мистецтві

Но поэтическая разрядка обокрала живописца Шевченко и до самой его смерти осталась как бы тем ближайшим каналом, по которому прорывалась его социальная эмоция. Мы имеем замечательное об этом свидетельство. Скрытный и неразговорчивый по природе, Шевченко нежно любил детей и был с ними простодушно-открытым. В последние годы жизни судьба привела к нему того самого мальчика… Этот мальчик (Суханов) три раза в неделю приезжал к нему учиться рисовать, не потому, что был талантлив (он никак в живописи не проявился), а потому, что мать его хотела помочь Шевченко материально. С ним проводил Шевченко сам-друг долгие часы работы, он писал портрет Кочубея, «Днепровских русалок», делал офорты, – был весь, как на ладони, перед свежим детским восприятием, и мальчуган, всем сердцем полюбивший «лысого, усатого дядю с доброй и умной улыбкой», – оставил нам, когда вырос, сердечные воспоминания, – пожалуй, самое лучшее, что есть в мемуарной шевченковской литературе. Он рассказал, как у старого Шевченко была привычка разговаривать во время работы со своею картиной, давать ей нежно-ругательные клички в случае удачи и крепко поругивать в случае неудачи: как упрямо, упорно работал он, бурча себе что-то под нос. Фигура казака в «Днепровских русалках» долго ему не давалась, он и соскабливал, и начинал её снова и снова десятки раз, именуя «бисовой дитыной».

Спогади Б. Суханова-Подколзіна про своє дитяче спілкування з Шевченком

Виходячи з наведеної вище характеристики вельмишановного, професійного шевченкознавця М. С. Шагінян, наводимо не скорочуючи спогади Б. Суханова-Подколзіна. «Покойная моя матушка, Наталья Борисовна, в конце 50-х и начале 60-х годов подобно многим членам тогдашнего русского общества, – поведал Суханов, – поддалась влиянию новых, гуманных «веяний» и, как женщина умная, для светской же барыни начитанная и образованная, сумела привлечь в свою гостиную кружок людей, подвизавшихся на литературном и художественном поприщах.

Достаточно сказать, что писатели Полонский, Щербина, Майков, художники Пименов, Айвазовский, Соколов и другие были постоянными посетителями нашего дома. Ив. С. Тургенев в свой приезд в Россию также появлялся в гостиной матушки. Кроме дебатирования всевозможных и невозможных вопросов, возникавших в то время, как грибы после дождя, смею теперь думать, что крепостной повар наш Семён, ученик славной кухни графа Нессельроде, немало способствовал своими гастрономическими талантами привлечению и сплочению этого небольшого интеллигентного кружка.

Хотя я был совершенным ещё мальчиком (мне было лет 13 – 14), на мне отразились упомянутые «веяния» благодаря моему наставнику В. А. Фуксу, человеку умному и пылкому. Я восторженно относился к бывавшим у матушки литературным и артистическим корифеям и, сколько мог, старался вникать в смысл неумолкаемых диспутов и пререканий, которые велись с редким увлечением и во всех тогдашних салонах и кабинетах.

Атмосфера спілкування в тодішніх салонах

То было время общей лихорадки, когда, например, из-за какой-нибудь статьи «Современника» люди, в обыкновенное время степенные и неречистые, обращались в каких-то исступлённых, готовых в первом попавшемся стакане Chateau Lafi tte’а или ликёра утопить неуступчивость оппонента. Понятно, что это не могло не иметь влияния на шустрого мальчика, и он невольно настраивался под общий диапазон.

Не вспомню в точности, когда именно всё чаще и чаще стало при мне повторяться имя Шевченко. От учителя своего я проведал, что этот Шевченко – великий малорусский поэт, поэт-самородок, вышедший из народа, много пострадавший правды ради. Кто-то продекламировал мне целое стихотворение этого поэта, в котором попадается комический эпизод подзатыльника, берущего своё начало сверху и спускающегося по всем градациям нисходящей служебной иерархии403.

Опять теперь не вспомню, когда и кем введён был в наш дом приземистый, лысый, усатый человек, которого все сразу, а мы, дети, в особенности, полюбили и с которым встали, так сказать, на короткую ногу. Особенно ухаживали за ним и старались ему угодить наши крепостные люди – все уроженцы Малороссии.

Оказалось, что они все давно его знали, что он всем им был знаком благодаря тому обстоятельству, что у дворецкого Писаренко имелось старое издание «Кобзаря»; эта маленькая, засаленная книжка переходила из рук в руки, безжалостно трепалась, путешествуя из кухни в переднюю; стихи выучивались наизусть и своими родными, тёплыми мотивами помогали этим простым людям переноситься мысленно на далёкую родину. На заглавном листке этой книжки из-под толстого слоя грязи выглядывал бандурист, сидевший под вербами. С того времени мне ни разу не удалось напасть на это издание. Тем, что Шевченко, войдя в дом моей матери, сразу и без всякого с его стороны заискивания сумел завоевать общую симпатию всех домашних, начиная с затянутых гувернанток-англичанок и кончая выездным «человеком», лучше всего доказывается, насколько он был симпатичен, насколько своей простотой, сердечностью, одним своим появлением непроизвольно привязывал к себе всех, от малого до великого. Его несколько угловатые, но нисколько не вульгарные манеры, простая речь, добрая, умная улыбка – всё как-то располагало к нему и оставляло впечатление старого знакомства, старой дружбы, при которой всякого рода церемонии становились излишними.

Под непосредственным влиянием восторженного наставника, весьма понятно, для меня этот добрый, чудаковатый поэт в моём почти детском воображении принимал вид мученика, за правду претерпевшего, и становился ещё более милым моему сердцу.

Матушка была хорошо знакома с семейством временного президента Академии художеств графа Толстого, принимавшего, как всем известно, горячее и благотворное участие в судьбе Тараса Григорьевича и доставившего ему при возвращении из ссылки мастерскую в самом здании Академии. Весьма вероятно, что с общего согласия было условлено пригласить Тараса Григорьевича давать мне уроки рисования, дабы под видом гонорара оказать ему на первых порах материальную помощь. Предложить ему денег никто бы не решился, и я имею основание предположить, что благодаря этой маленькой хитрости я стал в одно прекрасное утро учеником этого, по-институтски «обожаемого» мною человека.

Три раза в неделю отправлялся я в Академию и проводил предобеденные часы в мастерской моего учителя. Учение в строгом смысле было очень незначительно, оно главным образом ограничивалось рисованием одного и того же цветочного горшка в разных положениях и на разных плоскостях. Особенной пользы от него быть не могло уже потому, что однообразие сюжета парализовало всякую охоту в ученике.

Поездки же на дальний Васильевский остров, сидение на положении взрослого в мастерской уважаемого художника-поэта, артистическая, не виданная ещё обстановка самой мастерской, наконец, «пробривание» более сериозных, но зато и более скучных занятий, – всё это обращало для меня поездки в Академию в настоящий праздник, для которого я охотно мирился с монотонией неизменного горшка с цветами.

Находясь, таким образом, довольно часто «с глазу на глаз» с Тарасом Григорьевичем, я вполне имел случай видеть его, не стеснённым никакими светскими условиями, и пользуясь этим, чтобы из всех сил восстать против тех биографических портретов, которые силятся изобразить моего учителя каким-то спившимся дикобразом. <…>

Мне очень досадно было читать в книге М. К. Чалого описание дорогой мне по воспоминаниям мастерской, в которой она изображается известным монументных дел мастером404. Чем-то вроде отвратительного сивушника. Соглашаясь с тем, что студия Тараса Григорьевича, а также и спальня его в антресолях, не представляли из себя interseur’а голландского Minhtrru, не могу согласиться с безобразной картиной валяющихся повсюду гадостей, неубранной постели и прочих проявлений неряшества, описанных вышесказанным отливателем комковидных памятников. Кто когда-либо бывал в студии художника, а тем более небогатого, тот не мог не приметить присущий этим помещениям специфический беспорядок, происходящий частью от самого рода занятий.

Такой именно беспорядок царил и у Шевченко в его мастерской. Неряшества же, грязи и безобразия в ней было столько же, сколько правды в описаниях господ, уподобляющих её кабаку или чему-то хуже.

В ту зиму, когда мне впервые пришлось ездить к Тарасу Григорьевичу, он начал заниматься офортными (eau forte) работами; причём он избрал себе в наставники величайшего мастера этого дела – Рембрандта и усердно копировал его неподражаемые рисунки.

Бывало так, что моё рисование прерывалось предложением идти в академическую библиотеку, Эрмитаж или к кому-либо из коллекционеров, чтобы посмотреть какой-нибудь не виданный ещё рембрандтовский офорт. Понятна радость, с которой я шёл на такое предложение, и гордость, с которою шествовал по коридорам Академии или улицами Петербурга, сопутствуя моему дорогому учителю в его невероятной, всем знакомой мерлушечьей шапке. Часто заходил к Шевченко господин Марин, обладатель чудесной коллекции гравюр, причём, как большой знаток этого дела, толковал с Тарасом Григорьевичем о разных тонкостях этого своеобразного и трудного искусства. Помнится, что однажды я нашёл Тараса Григорьевича в большой суете. Он собирался писать масляными красками портрет известного Кочубея, по заказу одного из его потомков. Требовались: холст, разные аксессуары – вроде бархата, парчи, собольего меха и т. п. Тарас Григорьевич взял меня с собою, и мы до позднего вечера прошлялись по городу, разыскивая все эти вещи, причём, нисколько не стесняясь сопровождавшим его «хлопцем», он заходил в лавки, к костюмерам, в знакомые ему дома.

По поводу того же Кочубея один из уроков прошёл в том, что мы, забравшись в какую-то преогромную академическую не то кладовую, не то чердак, рылись в целом хаосе запылённых старых картин, чтобы разыскать какие-то портреты каких-то малороссий ских гетманов (или даже гетмана), нужные ему для большей вероятности кочубеевского костюма. После долгих поисков, измазанные, как черти, открыли мы какого-то старого чубатого господина и, окрестив его почему-то «Мазепой», торжественно приволокли в студию. Был ли когда окончен этот кочубеевский портрет, натворивший столько хлопот Шевченко, и где он теперь находится? Посещавшие Шевченко художники единогласно хвалили его работу, что приводило его в отличное расположение духа, выражавшееся тем, что он, подходя к своей работе, давал разные нежно-ругательные прозвища «богатой и знатной» Мазепиной жертве.

Кроме этой работы, помню ещё выполнявшиеся при мне рисунки сепией. <…>

Иногда же он садился к маленькому столику и начинал тихо, почти осторожно выводить на первом попавшемся клочке бумаги какие-то не то старческие, не то старинные каракули и читал «хлопцу» «тихим добрым голосом» свои стихи, а мальчик, не понимая, плакал, – «так уж жалостно, припевисто-нежно выходили эти стихи из уст «Кобзаря». Впрочем, Шевченко не оставлял мальчика непонимающим: он говорил ему о том, как тяжело живётся крестьянину, как страшна доля царского солдата, как его наказывают шпицрутенами… Так, и в последние годы жизни Шевченко, в его занятия живописью врывалась песня.

Дитячі враження та історичні реалії в творчості художника Шевченка

Ещё мальчиком Шевченко жадно вбирал и как бы складывал впрок в своей памяти множество зрительных впечатлений – детали архитектуры, геральдику знамён, мельчайшие подробности костюмов. Юношей он часами просиживал в музеях, рылся в архивах, записывал всё, что пленяло его в народном фольклоре. Его исторические полотна безукоризнены в смысле достоверности малейшей детали. Художественные критики писали о «Дарах в Чигирине» и других картинах: «У Шевченко историческая обстановка передана во всех подробностях верно, вплоть до резьбы на сволоке и картины Мамая на стене… Гамалию… поместил на корме казацкого байдака, плывущего по морю, почти в той же композиции, какую видим в изображении плывущего по морю запорожского корабля на одном казацком знамени в Эрмитаже… Умирающего Хмельницкого поэт тоже рисует сообразно той обстановке, которая указывается в народной думе о смерти Хмельницкого»405. Никто и никогда не бросал упрёка Шевченко в какой-либо неверности положения или аксессуара его многочисленных исторических работ. Но это – результат огромного труда, добросовестнейшего изучения истории и фольклора, тщательного, любовного собирания знаний.

У засланні Шевченко вдосконалює майстерність художника

Так честно и вдумчиво работал Шевченко в исторической живописи. В сюжетную историческую тему, помогшую ему впоследствии перейти к жанровому пейзажу, он своеобразно вводил не только «обстановку», но и пейзаж. Существует мнение, что новое слово как художник Шевченко сказал лишь в ссылке, повидав мир, залитый ярким полуденным солнцем. Это правда, что южное солнце совершенствует дарование живописца, обучает мастерству, – чётко выявляя, благодаря резким контрастам освещённых и теневых плоскостей, фактуру пейзажа, горы, деревья, небо; правда, что Средняя Азия, Крым, закаспийские и уральские степи, Астрахань, Аральское море были (и будут) таким же откровением для живописца, каким был Кавказ для поэзии Пушкина и Лермонтова, для Толстого. В киргизских степях Шевченко вырос как художник, и его сепии и акварели, вывезенные оттуда, неизмеримо выше академических картин доссыльного периода. Но надо сказать, что искорку, разгоревшуюся под полуденным солнцем, Шевченко подхватил в украинских степях, откуда он вынес любовь к светотени, противопоставление тёмной внутренности здания – яркому клочку природы в окне или в двери, блестящее по-рембрантовски разрешение световых задач, особенно в пейзаже и в интерьерах.

Тёмную комнату он разрывает потоком света, льющимся из дверей. В пёстрый гомон ярмарки бросает яркое, кричащее пятно красной рубахи. Пейзаж пишет в световых контрастах, причём стягивает их к одному, доминирующему пятну, будь это белые стены укрепления или церкви на горе, или луна в облаках. Людей и животных в пейзаже он даёт большей частью тёмными силуэтами, не только в ссылке, но и в ранних украинских зарисовках, подчас делая их несоразмеримо-большими. В фигурах людей, в их манере носить одежду, кого бы ни изображал он, всегда угадывается нечто национально-украинское, и это особенно сильно в солдатских сценках и в серии о блудном сыне, где дано своеобразное сочетание рембрандтовского стиля с украинской народной пластикой.

Шевченко – портретист та ілюстратор

Портретистом Шевченко был превосходным, хотя больших психологических проблем он себе не ставил. Портрет смолоду был для него средством заработка и остался им чуть ли не до последних дней его жизни. Слегка стилизуя и облагораживая натуру (миндалевидные глаза, удлинённый овал, освещение волос, поза), Шевченко давал изящный портрет типа лучших работ Жерарда Доу. Как на образец можно указать на малоизвестный, но замечательный портрет Н. А. Лунина, созданный Шевченко ещё юношей, в 1838 году. Находится он в Харьковской картинной галерее и почему-то нигде не воспроизводился. Был Т. Шевченко и хорошим иллюстратором, будучи ещё учеником Академии. Иллюстрируя ради заработка, он и тут работал не поверхностно. В издании Смирдина «Сто литераторов» есть его иллюстрация к рассказу Надеждина «Сила воли». Рассказ длинный, тягучий и совершенно бездарный, от первого лица, но его повествовательная форма, типичная для сороковых годов, оказала влияние на Шевченко и в литературном отношении, – все свои повести и рассказы на русском языке он пишет в той же манере. Так вот, герой этого рассказа, католический монах, дан в целом ряде сложных драматических положений. Однако Шевченко выбрал для иллюстрации не их, а менее сложное, зато такое, где он мог применить любимейший свой приём: монах сидит в нише, как бы в полутёмной раковине, – а за стеною её бушует море, волнуется небо и яркий зигзаг молнии стягивает к себе все контрасты светотени. Нарисовано ещё наивно, неумело, – но это уже своё, шевченковское. Позднее, через десять лет, в картине распятого Христа, он даст ту же бушующую небесную стихию, пронизанную ветром, но уже с законченным бесподобным мастерством.

Новаторство художника Шевченка в мистецтві гравюри

Шевченко никогда не шёл в искусстве к новому через поиски формы как таковой. Он ненавидел декадентов, воплощённых для него в то время не совсем справедливо в образе Бруни, называя их картины уродством, убожеством, бесплодием. Но Шевченко был подлинным новатором там, где этого требовала выразительность самой темы. Так, работая в офорте классическим приёмом Рембрандта (длинными штрихами для тёмного фона, мелкими, переходящими в точки, для светлых фигур), он непрерывно искал и изобретал новое в самой технике гравированья: сам сделал новые инструменты, более удобные, и придумал исправлять гравюру на ходу, уже во время её печатания, что называется, «заглянув ей в лицо», чего в гравировальном деле до Шевченко не делали.

Большой и глубокий мастер, он не был самолюбив, и его не оскорбляло глубокое невежество не только критики, но таких писателей, как Тургенев, в отношении его художественных работ. Но когда перед самой смертью он выставил на петербургской выставке несколько своих вещей, и небрежные фельетонисты приписали ему, несмотря на печатную программу, чужие картины и перепутали в своей рецензии пейзаж с портретом, возмущённый Шевченко дрожащей рукой набросал два письма в редакцию. Их черновики были найдены в вещах Шевченко. Эти возмущённые строки во всей их выразительной краткости как бы завещают нам – не быть равнодушными к той области его творчества, которой отдал, быть может, меньше огня, но гораздо больше труда и сил, нежели поэзии. <…>

На засланні художник Шевченко займається скульптурою

Под конец жизни Шевченко стал выходить за рамки живописи, в смежные пластиче ские искусства. Когда в Новопетровском укреплении снова усилился для него запрет рисовать, он попробовал себя в скульптуре.

О Шевченко-скульптуре мы знаем очень мало, потому что не сохранилось его работ. Сделанные в глине, отлитые из ломкого алебастра, они крошились и ломались, когда их везли из Новопетровского укрепления. Но и по тем немногим данным, какие можно найти в мемуарах и в его письмах, ясно видишь, как основательно и серьёзно, с глубокой внутренней честностью, подошёл Шевченко и к скульптуре. Он просил прислать ему барельефы для образца, чтоб иметь перед глазами «изящное»; он хочет копировать только несомненно прекрасное. Он осваивает по-своему, по-рабочему, как делал всегда в жизни, практику формовки и пишет подробно Залесскому (точно, как рецепт!) обо всей процедуре разливки. По-видимому, сперва Шевченко учился копировать, потом стал пробовать себя в орнаментике, сделал двух львов у подъезда коменданта Ускова, использовал религиозные сюжеты (статуэтка Христа) и, наконец, перешёл к жанру. Скульптурный жанр – это смелая новость в искусстве… Если то, что пишет Косарев о скульптурных группах Шевченко, правда, – делается и больно и горько, что они не дошли до нас хотя бы в фотографиях. «Из множества фигур и статуэток, которые он выливал из алебастра, – пишет Косарев, – мне особенно врезались в память две его фигуры». Одна религиозного содержания. «Другая группа изображала сцену из киргизской жизни: стоит кибитка с поднятою от жары кошмою. В глубине сидит киргиз в кошемной, несколько набок шляпе, с довольною физиономиею, и играет на домре… Снаружи у дверей с улыбкою на губах и с головой, повёрнутой к нему, стоит его жена и толчёт просо. У ног её двое маленьких голых киргизяток, играющих между собою. С правой стороны лежит привязанный к кибитке телёнок, а с левой – две козы. Превосходные, знаете, были эти две группы. Алебастровые свои произведения нам раздавал Шевченко обыкновенно даром». Судя по этой группе, Шевченко пытался лепить «жанровые сценки», реальные изображения труда, быта и человеческих отношений, – как раз то, что хорошо отдаётся в фарфоровой скульптуре.

Українські мотиви в архітектурних темах Шевченка

Скажем ещё несколько слов о Шевченко-архитекторе. Исторические темы в живописи научили его видеть и понимать архитектуру, использовать каждую её деталь. Занятия археологией, когда по поручению археологической комиссии он должен был объезжать старые украинские города и срисовывать древние памятники, дали ему огромный опыт в стилях. И до сих пор нет ни одного писателя, который оставил бы в своём литературном наследстве так много и так тщательно сделанных архитектурных наблюдений, как Шевченко. По его повестям можно восстановить не только пейзаж Украины, все её главные «шляхи» и местечки, но и основные типы зданий и строительных комплексов, какие в ней тогда встречались.

Украинская хата, со всеми особенностями её построек, крыши, плетня, внутренней планировки (место печи, светлицы, крыльца) и отделки (жёлтая и белая глина, жёлтый местный и белый киевский песок, посыпаемый на пол, душистые букетики на стенах, лавы вдоль стен, рушники у божницы, названия предметов обихода), – дана в мельчайших подробностях. Деревня в целом, – с пригорком, прудом (ставом, ставочком), мельницей на нём, длинной насыпной дорогой через болото, обсаженной вербами (гребля), тёмной, неказистой казацкой церковью (с круглыми оболонками, похожими на «выпученные глаза», на конических куполах), вишнёвыми садами за плетнём и обязательным «шинком» на выезде из неё – описана им так многократно, что вы запоминаете и узнаёте отдельные её сохранившиеся черты в теперешних преобразованных сёлах.

С гётевской добросовестной и умной точностью, с огромной культурой видения и запоминания изображает Шевченко и самые разные помещичьи усадьбы, и самые различные архитектурные капризы в них, от растреллевских часовен до китайских парковых беседок. Ни одной произвольной детали, ни одной выдуманной формы, и главное – ни одной общей фразы, за которой ни автор не чувствует ничего, кроме зыбкой неопределённости, ни читатель, – нет у Шевченко в его описаниях. Кажется иногда, что описания эти вышли из-под пера не литератора, а техника, рабочего человека, или, как немцы говорят, Fachmann’a – человека специальности, – так велико в нём уважение к видимому миру и к точности слова. Но кроме этого большого знания зодчества, у Шевченко был и хороший, совершенно самостоятельный вкус к литературе, было и то, что можно назвать «профессиональным убеждением». Так он всей душой восставал против укоренившегося в доме Романовых правила – отдавать Россию на застройку иностранным архитекторам и высоко ценил русских зодчих, которых царское правительство держало тогда «в чёрном теле». В длинном письме к Осипову406 из ссылки (от 20 мая 1856 года) Шевченко пишет:

«Вы говорите, что Логановский имел для московского храма работы на 80 000 рублей. На какую же сумму имеют другие достойнейшие художники, как, например, Пименов и Рамазанов? О как бы мне хотелось взглянуть на эти колоссальные работы! (Речь идёт о скульптурах для Храма Христа Спасителя в Москве. – М. Ш.). Похвальный патриотизм и тем более похвальный, что… у нас есть… шишка предпочтения немцев всему отечественному; например, старик Мельников так и умер в забвении. Построивши единоверческую церковь во имя св. Николая на Грязной улице, а Сенат поручили выстроить какому-то инженеру Шуберту; проект же Мельникова, великолепнейший проект, нашли неудобоисполнимым…»

Здесь Шевченко имеет, вероятно, в виду архитектора Штауберта, бывшего помощником Росси при постройке Сената. Память лишь немного изменила ему, и он не совсем точно воспроизвёл фамилию. Резкое выступление Шевченко за Мельникова, обойдённого Александром в пользу Монферрана и при постройке Исаакиевского собора, ставит тут Шевченко в ряды самой передовой интеллигенции русской, в ряды борцов за национальное реалистическое искусство. И эта позиция тем более замечательна, что сохранил её человек, девять лет оторванный от общекультурной жизни, похороненный в глухих песках Новопетровского форта. По достоинству оценил он и бездарную казёнщину К. Тона, построившего так называемый «Храм Христа Спасителя». Вернувшись из Новопетровской ссылки и увидя храм, Шевченко резко отрицательно высказался о нём в дневнике (19 марта 1858 года).

Того дня Шевченко вместе с М. С. Щепкиным осматривали Москву. В «Дневнике» Тарас Григорьевич записал: «В 10 часов утра вышли мы с Михайлом Семёновичем и несмотря на воду и грязь под ногами, обходили пешком по крайней мере четверть Москвы. Я не видал Кремля с 1845 года. Казармовидный дворец его много обезобразил, но он всё-таки оригинально прекрасен. Храм Спаса вообще, а главный купол в особенности, безобразен. Крайне неудачное громадное произведение. Точно толстая купчиха в золотом повойнике остановилася напоказ среди белокаменной»407.

Восторженное упоминание о Логановском и Пименове служит как бы ключом ко всему письму: у Шевченко ещё в памяти, как в 1836 году оба эти талантливые скульптора, тогда выпускники Академии художеств, получили по золотой медали за две работы, в которых они смело нарушили традицию обязательного классического сюжета. Логановский выставил скульптуру юноши, играющего в свайку, а Пименов – игрока в бабки. Обе эти скульптуры на национальную русскую тему «Игра в свайку» и «Игра в бабки», – вместо официальных «Давидов» и «дискоболов» были целым событием в петербургских художественных кругах. Пушкин даже посвятил им два четверостишия.

Письмо к Н. О. Осипову говорит поэтому об очень многом, – и о тех передовых кругах, в которых складывались реалистические вкусы и убеждения Шевченко в ранней его молодости (с академической скамьи), и о прочности и последовательности этих вкусов. Но вернёмся к Шевченко-архитектору. Хороший вкус ещё не делает профессионала. И мы не имели бы права заговорить о Шевченко как об архитекторе, если бы он не оставался в этой области работой, сделанной по всем правилам профессиональной архитектуры. Эта работа – проект его будущего дома, лелеемой им мечты «будинка», который он хотел построить над Днепром, на родной земле.

Проект состоит из пяти листов; двух эскизных вариантов плана; окончательного плана; головного фасада к плану и бокового фасада к плану.

В этом проекте выявилось не только блестящее знание Шевченко законов и требований архитектуры (правильный расчёт высоты, кубатуры, экономический проект печи, умное расходование пространства и т. д.), но и удивительно практичное, по-крестьянски жизненное понимание условий, нужных для удобства жилья. Учёт четырёх сторон света и того, какую часть жилья на какую сторону света удобнее расположить: рабочий кабинет, по академическому правилу – на север; кухня и хозяйственные пристройки, а также чёрное крыльцо – на запад; спальня и светлица – на юг, – Шевченко помечает его, как «день», а север, как «нич»; и наконец, головной фасад с крыльцом, лицо дома, – на восток; при этом учёт климата и «видов» из окна; учёт требований тишины и изоляции при расположении дверей и окон; отсутствие сквозняков (глухая стена между двумя выходами).

Но самое главное, что поражает в «будинке» Шевченко, это замечательная комбинация между деревенским и городским жильём. «Будинок», рассчитанный на семью, очень скромен, в нём всего четыре комнаты, причём четвёртая – кухня, она же и столовая. Это, в сущности, хата, жильё сотника, хуторянина, – простая одноэтажная, по-крестьянски задуманная. Но в то же время это и глубоко творческое, высококультурное жильё человека умственной профессии. Рабочий кабинет в этом жилье изолирован от шума, от кухонных запахов, от солнца, от всей жизни дома, – в нём всё рассчитано на профессиональную работу, и Шевченко отвёл даже в нём угол для камина, думая, вероятно, и о тепле для обнажённой натуры.

Чем больше рассматриваешь этот простой с виду план, тем больше убеждаешься, что в будущем – и не раз, – на стыке деревни и города, на встрече городского и сельского интеллигента, на взаимопроникновении народного стиля и требований городского комфорта, – молодые наши художники будут учиться простейшему разрешению архитектурной задачи жилья у этого шевченковского «будинка», реальной мечты, не осуществившейся для её собственного автора!

М. Шагінян про загрозу для прозової спадщини Шевченка

Марієтта Сергіївна Шагінян досліджує також і прозову творчість Шевченка. «Подобно живописному наследству, – пише письменниця, – не посчастливилось и прозе Шевченко. Долго, почти до наших дней, были разбросаны его рисунки и картины по частным коллекциям и отдельным собственникам, недоступные для народа; и долго, почти двадцать семь лет после смерти поэта, лежали его прозаические сочинения припрятанными в архиве историка Н. И. Костомарова. Хорошо ещё, что их попросту не сожгли. «Якби у мене були гроші, я купив би їх у тебе разом, та й спалив», – писал Кулиш Шевченко в 1858 году про его «Московські повісті»408.

Куліш та його однодумці незадоволені, що Шевченко написав свої повісті російською мовою

Что же побудило его друзей так резко восстать против этой области его творчества, очень важной и серьёзной для самого Шевченко? Свою прозу (повести, рассказы, дневник), так же как и юношеские поэмы («Слепая», «Тризна») Шевченко писал по-русски. И его друзья, считая эту прозу «слабой» и объясняя её «слабость» именно тем, что она создана не по-украински, не желали её печатать из ложной боязни «поколебать» репутацию Кобзаря. При этом они ссылались и на мнение русских редакций.

К этому надо прибавить и тот факт, что Шевченко не пощадил в своих повестях украинских помещиков, которых он перевёл в рассказ живьём, методом реального портрета, подчас не спрятанного даже под вымышленную фамилию. Многие из тех, кого беспощадно описал Шевченко со всем их семейным и бытовым окружением, были живыми современниками и даже друзьями и Кулиша, и Костомарова, и Кухаренки. Например, Тарновские, Галаганы, Солонины. Вот почему печатанье русских повестей Шевченко должно было казаться его современникам бестактным. И, наконец, самое главное: Шевченко доссыльного периода был одним человеком, а послессыльного – другим, и эта разница нашла своё отражение и в повестях. В молодом Шевченко было больше доверия и меньше критики, он так легко мог повторять в письмах к Кухаренке собственные выпады против «москалей». Ссыльный Шевченко стал более колючим, его резкая самостоятельность начала пугать былых друзей, расхожденье становилось явным, неминуемым, и этот чужой, новый, самостоятельный Шевченко, со всей его «мужицкой непокладистостью», нежеланием подчиняться чужой указке, огромным презрением и к либеральной дипломатичности, и к скидке на национализм в отношении своего помещичьего класса, – резко сказывался и в сюжете повестей, и в самом факте написания их по-русски. За время ссылки вкусы Т. Шевченко ещё более революционизировались. Его влекло к молодой русской демократической литературе, к Герцену, Салтыкову-Щедрину. Он мечтал о сатире».

Три призабуті листи Куліша, який прагнув бути не тільки цензором і наставником, а ще й співавтором Шевченка

Проникливій дослідниці М. С. Шагінян належить введення в сучасний науковий ряд перевірених і опублікованих наприкінці 20-х років ХХ століття у «Повному зібранні творів Тараса Шевченка» листів П. Куліша, про які чомусь не згадується сьогодні. На нашу думку, згадана обставина не може не обмежувати суттєво розуміння вагомості революційної творчості Тараса Шевченка. На таке певною мірою впливають і коментарі, видані до останньої публікації листів до нього.

«Друзьям же его казалось, что поэт, – вважає М. Шагінян, – нуждается в руководстве, в указке, – и в этом отношении особенно характерны были письма к нему П. Кулиша. Кулиш никогда не говорил с поэтом просто, своим голосом, но по возвращении Шевченко из ссылки он усвоил в отношении его тон взрослого к ребёнку, нечто вроде засахаривания ласкою и прибауткою горьких, но необходимых нравоучений, этакое менторское водительство, словно поэт – стихийный и несознательный младенец, творящий «начерно», а он, Кулиш, делает «начисто». Он так и пишет ему – «ми»: «Почали ми з тобою велике діло, – треба ж ёго так и вести, щоб була нашому народу з наших річей шаноба»409; то есть начали мы с тобой великое дело, так и нужно его вести так, чтоб была от нашего народа ему честь и слава. В том же письме он просит у Шевченко новых стихов, чтоб прежде они прошли «через его руки»: «…прийшли перше мині их на прогляд, щоб пішло воно з моєї руки… щиро кохаю твою музу и не пожалую часу переписать, щоб вона тобі внушила, – нехай не виходить між люде розхрістана й простоволоса, циганкою…»410. Гениальных «Неофитов» Шевченко он советует не только (не. – Авт.) печатать, но даже и (не. – Авт.) показывать Щепкину, чтоб тот не носился с ними и не разглашал. Причина – не раздражать царя Александра II, который «в нас тепери первый чоловик: як бы не вин, то и дыхнуть нам не далы б. А воля крипакив тож ёго дило. Найближши тепер до ёго люде по души – мы, писатели, а не пузатыи чыны. Вин любить нас, вин йме нам виры, и вира не посрамыть ёго»411. Эта неприкрытая идеализация царя, даже с помощью церковного текста412, – «он нам верит и вера не посрамит его»; это представление о том, что писатели царю теперь самые близкие по душе люди, преподносится человеку, искалеченному десятью годами ссылки, проклинающему царский строй и ещё задолго до общественного разочарования в Александре II, отлично понимающему, что «новые веяния» и надвигающиеся реформы – вовсе не «благодеянье» нового царя, а вырваны у самодержавия давлением новых общественных сил. Но Кулиш не только не видит того, что ясно Шевченко, не понимает, что взятый им менторский тон может только раздражать поэта, даже если в первые месяцы свободы поэт и будет под смягчающим влиянием встречи с ними и ассоциациями с доссыльными дружескими отношениями их. «Пишуть до мене з Москвы, щоб у московському журналі що-небудь твое напечатать. Не квапся на се, мій голубе, до якогось часу. Одно – що тобі треба спростовати дорогу до столиці, а друге – з великою увагою треба тепер роздивлюватись, що печатать, а що й придержать… Оце ж будуть тебе підбивать москалі, то и не дуже поддавайся і моєї ради не занехай»413.

Довольно прочесть эти письма, бегущие навстречу Шевченко, возвращавшемуся из ссылки, и как бы торопливо навязывающие ему потребную линию поведенья, чтобы понять разницу в оценке политических событий поэта и его бывших друзей. Он в одиночестве ссылки, вне общества, сумел пройти более длинный и глубокий путь сознания, более вырасти политически, больше понять, передумать и увидеть в «новой» России, нежели все они вместе на свободе. Он возвращался знатоком передовой русской мысли, единомышленником Герцена, восторженным читателем Салтыкова-Щедрина, в то время, как его былые украинские друзья сделались апологетами царского строя, буржуазными националистами, – того типа, какой прекрасно уживается с угнетением собственного народа и всегда скатывается к бешеной реакции.

Когда Шевченко, проездом в Петербург, остановился в Москве, профессор Максимович устроил для него обед, где были Шевырёв, Погодин и другие москвичи. Присутствовавшая на обеде старушка А. П. Елагина оставила нам чудесную характеристику тогдашнего Шевченко: «Простой, добродушный, умный мужик». Слово «мужик» было в то время у славянофильствующей московской публики, собравшейся на обеде, лучшим определением народности. Ум Шевченко, ясный, трезвый, толковый, удивительное уменье держать себя в обществе просто, тактично и спокойно – отмечалось не одной Елагиной, а почти всеми современниками, видевшими поэта и общавшимися с ним по возвращении его из ссылки, в том числе Тургеневым и Полонским. Каково же было этому много пережившему «умному мужику» читать наивно хитрые строки Кулиша с претензией «руководить» и наставлять его «уму-разуму»? Расхождение поэта со старым доссыльным кругом друзей неизбежно должно было начаться с первых же их домогательств на его внутреннюю свободу и завоёванные им вкусы и убеждения. Но вернёмся к повестям Шевченко. Кулиш, как было выше указано, ссылается на мнение «русских редакций», которые не хотели печатать их: «Читав я твою «Княгиню» и «Матроса». Може, ты мене вже не піймеш, може скажеш, що я московщыны не люблю, тому и ганю. Так от же тоби: ни одна редакция журнальна не схотила их друковати»414. Но на мнение русских редакций могло повлиять внешнее обстоятельство.

Тот, кто видел рукописи Шевченко, знает, что поэт писал до крайности своеобразным почерком и подчас с фантастической орфографией, и притом не только по-русски, а иногда и по-украински.

Гениальный дар, вырвавшийся у него в песне, опередил и, можно сказать, опрокинул в нём простого «грамотея». Часто он рассказывал и в стихах, и в прозе, как допекали его в детстве проклятые «тму, мну», и признался в «Гайдамаках», что так до конца и не осилил их:

На русском языке эта своеобразная особенность Шевченко переходила иногда все пределы удобочитаемости. Он писал совершенно вне всяких правил и привычек, иной раз старательно чётко, а иногда вдруг так, что понять было трудно, тем более, что рука его после ссылки стала заметно дрожать. Запятых он обычно не признавал или расставлял их произвольно, большие буквы ставил в середине фразы и, вдобавок, не в имени существительном, а в глаголе. Весь этот стихийный произвол знаков, эти «не то старческие каракульки», по свидетельству современника, должны были оказывать немалое воздействие на суждение писательской братии о достоинствах русских вещей Шевченко. Вероятно, отразилось оно и на решительном совете С. Т. Аксакова бросить прозу, крепко повлиявшем на Тараса Григорьевича. Когда Шевченко послал ему, возвращаясь из ссылки и застряв временно в Нижнем, рукопись своего «Матроса или Прогулки с удовольствием и не без морали» и в большом волнении ждал и напоминал про обещание ответа, С. Т. Аксаков написал ему (19 червня 1858 р.):

«Я не советую Вам печатать эту повесть: она несравненно ниже вашего огромного стихотворного таланта, особенно вторая половина. Вы лирик, элегист, ваш юмор невесел, а шутки не всегда забавны. Правда, где только вы касаетесь природы, где только доходит дело до живописи, там у вас всё прекрасно, но это не выкупает недостатков целого рассказа. Я без всякого опасения говорю Вам голую правду. Я думаю, что такому таланту, как Вы, можно смело сказать её, не опасаясь оскорбить самолюбия человеческого. Богатому человеку не стыдно одеть сапог с дырой. Имея перед собой блистательное поприще, на котором Вы полный хозяин, Вы не можете оскорбиться, если Вам скажут, что Вы не умеете искусно пройти по какой-нибудь лесной тропинке»415.

Саме на засланні Шевченко вперто й наполегливо працює над своїми російськими повістями

Но для самого Шевченка русская его проза вовсе не была «какой-нибудь тропинкой». Не считая того, что его душеприказчики утеряли его поздние («Повесть о несчастном Петрусе» и «Отрывок драматического сочинения»), он привёз с собой из ссылки девять крупных вещей: «Наймичка», «Варнак», «Близнецы», «Художник», «Капитанша», «Прогулка с удовольствием и не без морали», «Музыкант», «Княгиня», «Несчастный», составивших сейчас два тома его академического собрания. Из них только две первые вещи Шевченко пометил доссыльными датами. Однако, ясно, что и эти повести он написал уже в ссылке, проставив доссыльные даты умышленно, поскольку писать в ссылке ему было запрещено. «Варнак» построен на рассказе ссыльного, что исключает возможность написания этой вещи до 1847 года; а в «Наймичке» есть место, где он очень недружелюбно упоминает о «мочемордах», с которыми до ссылки он был близок и о которых не мог бы в то время писать так резко и как о чём-то давно прошедшем. Таким образом, вся русская проза Шевченко – плод его зрелого творчества. Над повестями он работал всерьёз и подолгу, вкладывал в них весь свой зрелый, нажитый опыт, начиная с детских воспоминаний, юношеских годов в Академии, двух первых поездок на Украину и кончая пережитым в ссылке. Да и не только писал всерьёз, – он упорно сидел над этими вещами, тшательно их переписывая и уверяя в шутку, что писателю нужно платить не за написание, а за переписывание своих вещей. Он употреблял огромные усилия, чтобы овладеть русским языком.

«Трудно мне овладеть великорусский язык, а одолеть его необходимо. Он у меня теперь, как краски на палитре, которые я мешаю без всякой системы…» (письмо из Нижнего от 16 февраля 1858 года). Особенно долго работал он над рассказом «Матрос».

И в ссылке и по выезде из неё он стремился устроить свои вещи в печати. В письмах к друзьям он очень прозрачно конспирировал: рукописи посылал для «известного употребления», то есть для устройства в журнале; рисунки называл «кусками материи». Чуть ли не в каждом письме последнего года ссылки попадаются эти конспиративные поручения от имени «К. Дармограя» (выбранный Шевченко псевдоним для своей прозы). Всё это убеждает исследователя в том, что сам Шевченко не только очень серьёзно смотрел на свою прозу, но и, как он выразился однажды о писании своего дневника, «смешал её со своим насущным хлебом».

Яке місце займають повісті Шевченка в російській прозі середини ХІХ століття

Потомство судит несколько иначе, чем современники. Перечитывая сейчас повести Шевченко в ряду беллетристики сороковых годов, видишь, насколько они явно превосходят огромное большинство повестей и рассказов, выходивших тогда в печати. Впечатление такое, будто из мусора и хлама сверкают блестки золота, и оно тем сильнее, что форма, избранная Шевченко, манера его (долгий, с отступлениями и лирическими восклицаниями, повествовательный рассказ от первого лица о чужих приключениях, в которых автор оказывается замешанным большей частью лишь как свидетель или зритель) в конце сороковых уже устарела и начала сходить со сцены. И в этой старомодной форме исключительно свежее впечатление производит язык повестей. Чудесно взволнованный, драматический, нежно-ласковый в эпитетах, своеобразный в синтаксисе, этот язык украинца, заговорившего по-русски, помогает нам сейчас понять большой органический процесс, происходивший в ту пору в русской литературе. Целая плеяда прозаиков, по происхождению украинцев, завоевала тогда страницы журналов, пленяя читателей новым складом русской речи: каждый из них, начиная с Гребёнки и до Марко Вовчка, вносил свою лепту в эту речь, и ещё не было видно разницы между качеством и удельным весом этих писателей. Гребёнка (любимец публики, очень модный писатель, собиравший у себя весь цвет литературного Петербурга) ещё читался наряду с Гоголем, и многие даже предпочитали его Гоголю, как ни дико звучит это для нас.

Спорідненість Шевченка-художника і Шевченка-повістяра. Плани засланця

Я не случайно сравнила повести Шевченко, писанные в пятидесятых годах, с тем, что печаталось в сороковых годах. Дело в том, что именно литература сороковых годов и определила собой русскую прозу Шевченко, не только через чтение, но и через участие молодого Шевченко в тогдашних изданиях как иллюстратора. Он был, как мы уже знаем, прекрасным иллюстратором ещё в стенах Академии, его приглашали иллюстрировать наряду с такими блестящими знаменитостями, как Тимм и Клодт. До нас дошли иллюстрации Шевченко к рассказу Надеждина «Сила воли» и к рассказу Грицка Основьяненко «Знахарь». И Надеждин в своём рассказе, и Основьяненко в «Знахаре» культивировали жанр полуочерка, полунаблюдения над действительной жизнью, хотя у первого… это была напыщенная романтика во вкусе Марлинского, а у второго – живая народная речь украинца, говорящего по-русски.

Из встречи двух направлений – старой школы Марлинского и возникавшей школы Гоголя – богато черпал впечатлительный юноша-поэт, подхватив от первого романтику личного повествования, от второй – описательную и речевую сторону. Иллюстрируя, он тоже, несомненно, вникал в текст и впечатлялся им, хотя текст этот был ничтожен сам по себе.

Но вот наступило другое десятилетие, – время жатвы. Стало ясно, что Гоголь уже прошёл могучим серпом по литературной пажити и как бы вобрал в себя, синтезировал, отлил, закрепил за всех кропотливую работу десятков его собратьев, вносивших каждый свою лепту в российскую речь. Уже расстояние от Гребёнки до Гоголя удлинилось перед глазами современников. Всё становилось на своё место, дутые репутации сникали, подлинное наливалось весом, а Шевченко, в глубокой киргизской ссылке, измученный бездействием, оторванный от культуры, со страшной тоскою моливший «книг, журналов» и не получавший их годами, вполне отвыкший от них, – был только свидетелем, а не соучастником этого глубокого процесса, переживавшегося всей русской литературой. И за скобками исторического процесса он писал свои повести, остановившись на этапе сороковых годов. Чувствуя себя больше профессионалом в живописи, он отлично понимал, что отстаёт от своей профессии. «О живописи мне теперь и думать нечего, – пишет он в дневнике 26 июня 1857 года. – Это было бы похоже на веру, что на вербе вырастут груши. Я и прежде не был даже и посредственным живописцем. А теперь и подавно. Десять лет неупражнения в состоянии сделать и из великого виртуоза самого обыкновенного кабашного балалаешника. Следовательно о живописи и думать нечего»».

На цьому М. С. Шагінян закінчує цитувати вказаний запис Шевченка у «Щоденнику». Але Тарас Григорович, не складаючи рук у жорстокому засланні, був оптимістом. Оптимістом і надзвичайно скромною людиною. Він так бачив своє майбутнє: «А я думаю посвятить себя безраздельно гравюре акватинта. Для этого я полагаю ограничить своё материальное существование до крайней возможности и упорно заняться этим искусством. А в промежутке времени делать рисунки сепиею с знаменитых произведений живописи, рисунки для будущих эстампов. Для этого, я думаю, достаточно будет двух лет прилежного занятия. Потом уеду на дешёвый хлеб в мою милую Малороссию и примуся за исполнение эстампов, и первым эстампом моим будет «Казарма» с картины Теньера. С картины, про которую говорил учитель мой, великий Карл Брюллов, что можно приехать из Америки, чтобы взглянуть на это дивное произведение. Словам великого Брюллова в этом деле можно верить.

Из всех изящных искусств мне теперь больше всех нравится гравюра. И не без основания. Быть хорошим гравёром, значит быть распространителем прекрасного и поучительного в обществе. Значит быть распространителем света истины. Значит быть полезным людям и угодным Богу. Прекраснейшее, благороднейшее призвание гравёра. Сколько изящнейших произведений, достойных только богачам, коптилось бы в мрачных галереях без твоего чудотворного резца? Божественное призвание гравёра!

Шевченко про свій задум створити «Притчу о блудном сыне»

Кроме копий с мастерских произведений, я думаю со временем выпустить в гравюре акватинта и собственное чадо – «Притчу о блудном сыне», приноровленное к совремённым нравам купеческого сословия. Я разделил эту поучительную притчу на двенадцать рисунков, они уже почти сделаны. Но над ними ещё долго и прилежно нужно работать, чтобы привести их в состояние, в котором они могут быть переданы меди. Общая мысль довольно удачно приноровлена к грубому нашему купечеству. Но исполнение её оказалось для меня не по силе. Нужна ловкая, меткая, верная, а главное – не карикатурная, скорее драматический сарказм, нежели насмешка. А для этого нужно прилежно поработать. И с людьми сведущими посоветоваться. Жаль, что покойник Федотов не наткнулся на эту богатую идею. Он бы из неё выработал изящнейшую сатиру для нашего тёмного полутатарского купечества.

Мне кажется, что для нашего времени и для нашего полуграмотного сословия необходима сатира, только сатира умная, благородная. Такая, например, как «Жених» Федотова или «Свои люди – сочтёмся» Островского. Наше юное среднее общество, подобно ленивому школьнику, на складах остановилось и без понуканья учителя не хочет и не может перешагнуть через эту бестолковую тму-мну. На пороки и недостатки нашего высшего общества не стоит обращать внимание. Во-первых, по малочисленности этого общества, а, во-вторых, по застарелости нравственных недугов, а застарелые болезни если и излечиваются, то только героическими средствами, кроткий способ сатиры тут недействителен. Да и имеет ли какое-небудь значение наше маленькое высшее общество в смысле национальности? Кажется, никакого. А средний класс – это огромная и, к несчастию, полуграмотная масса, это половина народа, это сердце нашей национальности, ему-то и необходима теперь не суздальная лубошная притча о блудном сыне, а благородная, изящная и меткая сатира. Я считал бы себя счастливейшим в мире человеком, если бы удался мне так искренно, чистосердечно задуманный мой бессознательный негодяй, мой блудный сын.

Свежо предание, а верится с трудом. Мне здесь года два тому назад говорил Н. Д. Данилевский416, человек, стоящий веры, что будто бы комедия Островского «Свои люди – сочтёмся» запрещена на сцене по просьбе московского купечества. Если это правда, то сатира, как нельзя более, достигла своей цели. Но я не могу понять, что за расчёт правительства покровительствовать невежество и мошенничество. Странная мера!

«Притча о блудном сыне» потрібна й для викриття справжнього обличчя російського офіцерства

27 (июня). От купечества перехожу к офицерству. Переход не резкий, даже гармоничный. Эта привилегированная каста также принадлежит среднему сословию. С тою только разницею, что купец вежливее офицера. Он офицера называет: вы, ваше благородие. А офицер его называет: эй ты, борода. Их однако ж, нисколько не разъединяет это наружное разъединение, потому что они по воспитанию родные братья. Разница только та, что офицер вольтерьянец, а купец старовер. А в сущности одно и то же».

Шевченко, вже повідомлений про своє визволення, з години на годину чекав на відповідне офіційне розпорядження. Але Тарасу Григоровичу довелося пережити ще підлоту, що повністю відповідала обурливій сутності російського офіцерства, яку він прагнув розкрити в «Притче о блудном сыне» з певним почуттям іронії:

«Сегодня к вечеру появилися комары на огороде, и я, чтобы избавиться этих несносных насекомых, ушёл на ночь в укрепление. Но увы! Неумолимая Немезида преследует меня на каждом шагу. Избегая комаров, я наткнулся на шмелей. С подобающим почтением, проходя мимо офицерского корпуса, я услышал новую для меня песню, начинающуюся так:

Далее я ничего не мог расслышать, потому что писец слишком густо забасил и потому что пьяный Кампиньони, инженерный офицер и отчаянный пьяница, выбежал на площадь, не знаю для какой надобности, и, увидя меня, вздумал оказать мне небольшую услугу, покровительство, познакомив меня с вновь прибывшими офицерами, с лихими ребятами, по его выражению. Для этого схватил он меня за рукав и потащил в коридор. Вновь прибывшие лихие ребята сидели и лежали в одних красных рубахах на разостланной кошме, и перед ними красовалась полуведёрная бутыль сивухи. Живая сцена из «Двухмужницы» князя Шаховского417. Я, чтобы не дополнять собою группы волжских разбойников, вырвался из объятий покровителя и выбежал на площадь. Покровитель выбежал за мною, закричал дежурного унтер-офицера по роте и велел взять меня на гауптвахту за лично нанесённую дерзость офицеру. Приказание офицерское было исполнено в точности. После пробития зори дежурный по караулам доложил коменданту о вновь прибывшем арестанте, и комендант сказал: «Пускай проспится». Итак, я, избегая кровопийц комаров, отдан был на терзание клопам и блохам. Как после этого не верить в предопределение?

Сегодня новый дежурный по караулам разъяснил тёмное происшествие коменданту, и я милостиво освобождён от беспощадных инквизиторов. Записывая в журнал эту весьма обыкновенную в моём положении трагишутку, я в глубине души прощаю моих гонителей и только молю Всемогущего Бога избавить скорее от этих получеловеков. Сегодня ожидают пароход с почтою из Гурьева. И никто его не ожидает с таким трепетным нетерпением, как я. Что, если не привезёт он мне так долго ожидаемой свободы? Что я тогда буду делать? Придётся во избежание гауптвахты с блохами и клопами знакомиться со вновь прибывшими офицерами и в ожидании будущих благ пьянствовать с ими. Мрачная, отвратительная перспектива. А если, паче чаяния, привезёт эту ленивую колдунью свободу? О, какая радостная, какая светлая перспектива! Иду в укрепление и, на всякий случай, упакую в чувал (торба) мою мизерию, авось либо и совершится.

20 (июня). Совершилось, только не то, что я ожидал. А совершилась мерзость, которую нельзя было предполагать даже в совершителе её мерзавце Кампиньони. Пошёл я вчера в укрепление, во ожидании парохода, паковать свою мизерию. И как это обыкновенно бывает, когда человек ожидает чего-нибудь хорошего, то на этом хорошем и строит свои планы. Так и я, во ожидании вестника благодатной свободы, развернул ковёр-самолёт, и ещё одна, одна только минута, и я очутился бы на седьмом Магометовом небе. Но, не доходя до укрепления (встретился) посланный за мною вестовой от коменданта. «Не пришёл ли пароход?» – спрашиваю я у вестового. «Никак нет», – отвечает он. «Какая же встретилась мне надобность коменданту?» – спросил я сам себя и прибавил шагу. Прихожу. И комендант, вместо приветствия, молча подаёт мне какую-то бумагу. Я вздрогнул, принимая эту бумагу как несомненную вестницу свободы. Читаю и глазам не верю. Это рапорт на имя коменданта от поручика Кампиньони о том, что я в нетрезвом состоянии наделал ему мерзости матерными словами. В чём свидетельствуют и вновь прибывшие офицеры. И в заключении рапорта он просит и требует поступить со мной по всей строгости закона, то есть немедленно провести следствие. Я остолбенел, прочитав эту неожиданную мерзость. «Посоветуйте, что мне делать с этой гадиной?» – спросил я коменданта, придя в себя. «Одно средство, – сказал он, – просите прощения, или по смыслу дисциплины вы арестант. Вы имеете свидетелей, что вы были трезвы, а он имеет свидетелей, что вы его ругали». «Я приму присягу, что это неправда», – сказал я. «А он примет присягу, что это правда. Он офицер, а вы всё ещё солдат». У, как страшно отозвалось во мне это, почти забытое, слово. Делать нечего, спрятал гордость в карман, напялил мундир и отправился просить прощения. Простоял я в прихожей у мерзавца битых два часа. Наконец, он допустил меня к своей опохмелившейся особе. И после многих извинений, прошений, унижений даровано мне было прощение с условием сейчас же послать за водкой. Я послал за водкой, а он принёс рапорт и прислал своих благородных свидетелей.

«Что, батюшка, – сказал один из них, подавая мне дрожащую с похмелья руку, – вам не угодно было познакомиться с нами добровольно, как следует с благородными людьми, так мы вас заставили». На эту краткую и поучительную речь уже пьяная компания захохотала, а я чуть-чуть не проговорил: мерзавцы! да ещё и патентованные мерзавцы»418.

Огидні знущання над Шевченком в останні дні десятилітньої каторги

29 (июня). «Широкий бытый шлях из Раю, а в Рай узенька стежечка, та ще й колючим терном поросла», – говорила мне, ещё ребёнку, одна замиравшая старуха. И она говорила истину. Истину, смысл которой я теперь только вполне разгадал.

Пароход из Гурьева пришёл сегодня и не привёз мне совершенно ничего, даже письма. Писем, впрочем, я не ожидал, потому что верные друзья мои давно уже не воображают меня в этой отвратительной конуре. О мои верные, мои искренние друзья! Если б вы знали, что со мной делают на расставании десятилетние палачи мои, вы бы не поверили, потому что я сам едва верю в эти гнусности. Мне самому это кажется продолжением десятилетнего отвратительного сна. И что значит эта остановка? Никак не могут себе её растолковать. Мадам Эйгерт от 15 мая из Оренбурга поздравляет меня со свободой. А свобода моя где-нибудь с дельцом-писарем в кабаке гуляет. И это верно, верно потому, что ближайшие мои мучители смотрами, ученьями, картами и пьянством проклажаются, а письменные дела ведает какой-нибудь писарь Петров, разжалованный в солдаты за мошенничество. Так принято искони, и нарушить священный завет отцов из-за какого-то рядового Шевченка было бы противно и заповеди отцов, и правилам военной службы.

На сердце страшная тоска, а я себя шуточками спотешаю. А всё это делает со мною моя ветреница надежда. Не вешаться же и в самом деле из-за какого-нибудь пьяницы отца-командира и достойного секретаря его.

Сегодня празднуется память величайших двух провозвестников любви и мира. Великий в христианском мире праздник. А у нас колоссальнейшее пьянство по случаю храмового праздника.

О святые, великие, верховные апостолы, если б вы знали, как мы запачкали, как изуродовали провозглашённую вами простую, прекрасную, светлую истину. Вы предрекли лжеучителей, и ваше пророчество сбылось. Во имя святое, имя ваше, так называемые учители подрались, как пьяные мужики на Никейском вселенском соборе. Во имя ваше папы римские ворочали земным шаром и во имя ваше учредили инквизицию и ужасное аутодафе. Во имя же ваше мы поклоняемся безобразным суздальским идолам и совершаем в честь вашу безобразнейшую вакханалию. Истина стара и, следовательно, должна быть понятна, вразумительна, а вашей истине, которой вы были крестными отцами, минает уже 1857 годочек. Удивительно, как тупо человечество.

30 июня. Чтобы придать более прелести моему уединению, я решился обзавестись медным чайничком. И эту мысль привёл я в исполнение только вчера вечером, и то случайно. К тихому прекрасному утру на огороде прибавить стакан чаю – мне казалося это роскошью позволительною. С самого начала весны меня преследует эта милая, непышная затея. Но я никак не мог привести её в исполнение по неимению здесь в продаже такой затейливой вещицы. Только вчера пошёл я к Зигмонтовским (поверенный винной конторы и отставной чиновник 12 класса) и, проходя мимо кабака, увидел я оборванного, но трезвого денщика одного из вновь прибывших офицеров с медным чайником такой величины, какой мне нужно.

«Не продаёшь ли чайник?» – спросил я его. «Продаю», – отвечает он. «Не хапаный ли?» – «Никак нет-с. Сами барин велели продать. Они думают самовар завести». – «Хорошо, я спрошу. А что стоит?» – «Рубль серебра». – «Полтину серебра», – сказал я, сколько мог хладнокровнее, и пошёл своей дорогою.

Едва успел я сделать несколько шагов, как он догнал меня и без торгу вручил мне давно желанную посуду. А денщик, получивши полтину серебра, отправился прямо в кабак и через минуту вышел из него со штофом в руке и направился прямо к офицерским квартирам. «Туда и дорога», – подумал я. Проведя вечер в сообществе Телемона и Бавкиды (так я в шутку называю Зигмонтовских), по дороге зашёл я к маркитанту, взял у него полфунта чаю, фунт сахару и сегодня в 4 часа утра сибаритствую себе на огороде и вписываю в свой журнал происшествие вчерашнего вечера, благословляя судьбу, пославшую мне медный чайник.

Собираясь путеплавать по Волге от Астрахани до Нижнего, я обзавёлся чистой тетрадью для путевого журнала и пологом от комаров, которые неутомимо преследуют путешественника от устья Волги до самого Саратова. Запасаясь этими вещами, мне и в ум не приходил медный чайник. И вчера только, спасибо старику Зигмонтовскому, он объяснил мне важность этой нехитрой посуды во время плавания по речной воде, где необходим крепкий чай во избежание поноса и просто для препровождения времени, как он выразился в заключение. И многим ещё кое-чем советовал он мне запастись в Астрахани на дорогу. Но это всё лишнее. Я отправляюсь не на пароходе, а на одной из барок, буксируемых пароходом, просто отставным солдатом.

Странно, что меня считают здесь все, в том числе и Зигмонтовские, тёмным богачом. Это, вероятно, потому, что если я делаю долги, разумеется, ничтожные, то в сказанный срок их выплачиваю, не прибегая к помощи Израиля и не закладывая последней рубашки, как это делают многие из офицеров. Когда я сказал Зигмонтовским, что весь мой капитал состоит из 100 рублей серебра, на который я, кроме дорожных издержек, намерен ещё сделать в Москве необходимое платье, то они в один голос назвали меня Плюшкиным. Я не нашёл нужным разочаровывать их своей нищетой и расстался с ними как настоящий богач…

1 июля. Сегодня послал я с пароходом письмо М. Лазаревскому. Быть может, последнее из душной тюрьмы – дал бы Бог. Я много виноват перед моим нелицемерным другом. Мне бы следовало отвечать ему на письмо его от 2 мая»419.

Ось цей – справді довгоочікуваний – лист:

«Друже мій милий Тарасе Григоровичу!

Ну, поздравляю, наконец, тебя, дорогой мой Тарас Григорьевич, с великою милостью царя. Дай Бог, чтобы ты воспользовался ею счастливо и чтобы жизнь твоя с сего времени текла в покое и довольстве; а ты, я уверен, сумеешь заслужить и милость царя, и доброе имя всех твоих друзей. Но без объяснений: я узнал только, что третьего дня послана бумага командиру Оренбургского корпуса, что ты, согласно просьбе гр. Толстого и засвидетельствованию гр. Перовского получаешь отставку, с предоставлением избрать род и место жизни. Но так ли это – не убеждён, потому что сам не видел бумаги и увижу её только чрез несколько дней. Потерпи, дружище, немного и, вероятно, сам узнаешь всё вернее, нежели я теперь пишу.

Я слышал, что граф Толстой имеет у себя для тебя некоторую сумму денег, которую будто бы думает передать тебе по приезде сюда; вероятно, он сам будет тебе писать: я с ним незнаком.

Я же посылаю теперь же в особом конверте на имя твоего начальника из числа переданных мне 75 рублей серебром для возможного пособия тебе к выезду.

Теперь же пишу тебе в Оренбург к М. В. Ладыженскому, чтобы не задержали там о тебе бумаги.

Пиши же: ты совсем замолчал; а мы жаждем слышать об тебе хоть какую-нибудь весточку; пиши подробно. Будь здоров и счастлив и молись Богу»420.

Запальні листи надійного польського товариша

Щиро радів звістці про наближення довгоочікуваного звільнення Шевченка польський товариш по засланню Броніслав Залеський. 30 травня 1857 р. він звернувся до Тараса Григоровича з щирим хвилюючим листом. В ньому переконаний революціонер, можна сказати, сповідувався й перед своїм українським побратимом у власних, глибоко людських синовніх почуттях, у вірності батькам і рідній, дорогій для нього, землі: «Друже мой дорогой! Письмо твоё от 10 февраля я получил, хотя очень поздно – и со слезами прочитал и прочитывал его несколько раз; но не меня одного слова твои так глубоко тронули, друже ты мой, мать моя, эта святая женщина, не могла удержаться от слёз и даже отец, – они тебя обнимают как брата, как сына, по праву почтенных лет своих они тебя благословляют, желая от глубины души всякого тебе благополучия и добра, а прежде всего, выезда из пустыни, среди которой ты изнываешь, и новой, полной жизни.

Ах, поэма твоя, друже ты мой! В этом году послал мне Бог много, много счастия, более чем грешный человек мог не только заслужить, но даже надеяться; я ещё до сих пор опомниться не могу и иногда спрашиваю ещё себя, не сон ли это всё? Однако ж, теперь, друже мой, ничем более не мог я обрадоваться более, как свиданием с тобою, ежели б Бог послал мне эту величайшую радость, это был бы самый счастливейший год моей жизни. А разве это воображение? пустая надежда? Нет, друже мой, не сегодня, то завтра мы с тобою встретимся. Бог наделил нас желанием этим, любовию. Он дозволит и осуществить. В эту прекрасную минуту, когда ты писал ко мне и создавал чудную, сердечную поэму поездки своей в Петербург, свысока сошло на тебя вдохновение, – увидишь, Бог пошлёт жизнь, действительность созданию поэта. Ты будешь в Академии художеств, а ехать в Рачкевичи дозволят тебе обстоятельства, то я приеду в Петербург, а после когда-нибудь, отправляясь поклониться старому Киеву и Днепру, ты заедешь и в мой уголок, – помолимся вместе в «Острой браме»421.

После письма, на которое ты мне отвечал, я писал ещё и весной, друже мой, рассчитывая, чтобы письмо моё пришло на берега вашего моря в начале навигации, в тот раз я адресовал уже чрез Гурьев. Ежели ты послание это получил, то знаешь уже, что я решился делать. Так, друже мой, вместо того, чтобы ехать в Академию учиться божественному искусству, я хозяйничаю, не говори, однако ж, «анафема»! Мне нельзя было иначе сделать, не нарушая первейшего из всех, нравственного закона. Ты чудно хорошо меня знаешь, когда говоришь, что таким образом делается прореха, не зашитая дыра в моей жизни, я в истине такого сказания всё более и более убеждаюсь, но хуже ещё было бы со мною, с моею душою и жизнию, если бы я заставил стариков моих тревожиться и грустить весь век, после восемнадцатилетней по поводу моему тоски и грусти. Решено, друже мой, и перекрестившись, я поставил ногу на новый свой путь. Живу в деревне и надолго не могу переселиться в столицу; приехать для того, чтобы обнять и поцеловать тебя, присмотреться к твоим трудам, с тобою обойти все галереи, узнать творения великих мастеров – это я надеюсь сделать.

Жизнь в деревне во многих отношениях чудно хороша – я давно, очень давно не видал подобной весны, не прожил такого мая, как теперь. Как чудно поют соловьи, как благоухают рощи, – садик в Рачкевичах так цветёт, что на деревьях не увидишь листочка, – всё преисполнено жизни и любви, и человек ближе к природе и как-то ближе к Великому Богу, грудь становится теплее, и сердце как будто сильнее бьётся. Занятия около земли преисполнены тоже особенной поэзии, и люди здесь как будто лучше городских… О, как бы я хотел поговорить теперь с тобою о многом, обо всём.

Я взял с собою много оренбургских эскизов и думал тогда, что их употреблю в дело, но, прожив весну в прекрасной Литве, вижу, что не дотронусь до них. Рисую и изучаю наши деревья… Я, друже мой, не в состоянии создать «Блудного сына», например, – но мне бы хотелось изучить этот уголок земли – для меня святой и, по крайней мере, в нескольких рисунках красоту его представить. Есть же в этой земле и особая мысль Создателя, ради которого она так, а не иначе устроена, то есть создана, – такие в ней деревья, такие воды, такая почва, и даже облака. Ежели б суметь выучиться всему этому и постичь основную идею Создателя! – Мать понимает голос ребёнка, но может ли дитя постичь жизнь матери? Не останется ли для него закрытым и неизвестным очень много? Любовь одна может послать вдохновение – оно ведёт ко всему высокому и прекрасному, она есть орудие мужей нового времени и всех будущих времён. Но не немецкая, сентиментальная любовь, – а любовь деятельная, сильная, как её понимал св. Павел.

Сию минуту я получил письмо Сигизмунда422; он мне пишет, что ты свободен. Поздравляю тебя, мой дорогой, обнимаю, целую, обливаю слезами радости… – ты художник, ты можешь ехать в Петербург окончить «Блудного сына», ты можешь иметь ещё дни счастия… Не забывай меня и напиши, когда оставишь Новопетровск и как далее располагать думаешь собою.

Родители мои поздравляют тебя от полного сердца, брат – тоже, сестёр в эту минуту нет дома, – детей только двое, карооких девчонок, те скачут и радуются, что друг их счастлив и приедет»423.

Листування Б. Залеського з недавнім засланцем інтенсивно продовжувалося протягом повернення Шевченка до Петербурга. Головним змістом його було подвійне прагнення десятилітнього засланця: по-перше, здобути гроші на життя на волі; подруге якнайшвидше та найповніше ознайомити громадськість зі своєю творчістю на каторзі. 20 серпня друг писав Тарасу Григоровичу: «Друже мой дорогой! Две твои посылки424 я получил, хотя очень поздно, и теперь по указанному тобой адресу спешу передать тебе сцену «Хиосского горшечника» и «Молитвы по умершим», именно, семьдесят пять рублей серебром. Другие три штуки проданы тоже. Извини, что это длилось так долго, – живя в деревне, подобные дела не устраиваются так скоро, как в городе, и покупателя нужно искать довольно далеко; я сам в настоящее время аичею425 не богат.

Что касается до каратауских видов, то я тебе, друже мой, напишу об них в следующем письме. Издатель «Виленского альбома» уехал за границу на целый год, и я вынужден искать другого любителя. Не хотелось мне отдавать их по одиночке, рассчитывая всё-таки найти кого-нибудь, кто бы пожелал иметь полный объём, до сих пор подобный ангел не нашёлся, но я ещё не теряю надежды и сделаю всё возможное, чтобы найти его.

Пишу второпях и потому так коротко, в следующем письме найдёшь ответ на дорогое твоё послание. Теперь, друже мой, целую тебя от полного сердца не только за себя, но и за всех моих, знающих и искренне любящих тебя, от стариков до маленьких ребят, сестёр моих. Все приветствуем тебя от полного сердца среди старых друзей, среди очаровательных творений искусства, среди новой жизни. Да благословит тебя Господь и посылает тебе вдохновение и средства к тому, чтобы работать – и ты будешь счастлив, счастьем немногих избранных…

Не забывай меня – окружат тебя теперь много умнейших и лучших людей – дай Бог!

Но верь, друже мой дорогой, что немногие искреннее меня любить тебя будут.

Когда придёт тебе издать «Блудного сына», вспомни, что ты мне обещал познакомить с ним.

Прощай на этот раз; через десять дней опять напишу, а может быть, ещё увидимся…»426

15 вересня датований останній з цієї серії листів Б. Залеського. Нарешті вирвавшись з заслання, Шевченко розпочинав тоді Волгою тривалий шлях у нове життя до волі. «Друже мой дорогой! Третьего дня я получил записку твою из Астрахани, а вместе с нею подоспели и запоздалые деньги, – спешу послать их тебе – 75 рублей серебром за три куска твоей материи – столько же я переслал Михаилу Матвеевичу прежде, и ты их, верно, уже получил.

Каратауских видов мне здесь продать не удалось – по одиночке я их отдавать не хотел, потому что всех бы не роздал, а на весь альбом не нашёлся покупатель, хотя во всех моих странствиях в последнее время альбом был моим спутником. Сигизмунд писал мне, что легко нашёл бы место для Чиркалы в Петербурге, и ежели одна ещё попытка здесь будет неудачна, то альбом весь переедет к нему. Очень мне прискорбно, что я не могу переслать тебе за него денег; в Петербурге найдешь что продавать и так, но в скором времени ничего нельзя было сделать, а откладывать я боялся, думая, что всё-таки копейка тебе нужна.

Целую тебя, друже мой, от полной души и радуюсь твоею радостью, твоим счастием – ты живёшь опять полною жизнью, в мире искусств – и между добрыми, хорошими людьми; ты, верно, создаёшь теперь прекрасные вещи. Не забывай меня, любящего тебя целым сердцем. Ты, верно, познакомился уже с Сигизмундом и Эдуардом – ты, верно, их полюбил. Как бы мне хотелось побывать между вами!

Есть у меня здесь, т. е. в Литве, знакомая женщина с удивительно развитым эстетическим чувством, страстная любовница искусства… Она лет пять прожила в Риме – там училась живописи и скульптуре. Нигде в деревне нельзя найти такого собрания гравюр и разных произведений искусств из волшебной Италии. Она меня познакомила с Фюрихом и Каульбахом, потому что Германия ей также известна. Я ей послал две первые сепии – «День хиосского горшечника» и «Сцену из казарм» – тогда больше у меня ничего не было. Вот что она мне ответила, благодаря за то, что я доставил ей удовольствие иметь что-нибудь собственно твоего: «Эти вещи очень хороши, но мне жаль, что такой замечательный талант nie czerpie z siebie, lub z szmielej z tego, co jego otacza – ze jakby przytumial rodzimy ideal, ktorego blysk w kilku tlumach nieraz lsmi moca»427. Из этого ты, друже мой, можешь заключить, что она будет в состоянии оценить твои произведения, ежели у тебя будет что такое, чем ты сам будешь совершенно доволен, то присылай мне, назначив, разумеется, цену, а я отошлю или сам отвезу этой знакомой, хотя она и живёт в 150 вёрстах от меня. Ведь и тебе будет приятно отдать вещь, взлелеянную в душе, дитя твоё, тому, кто примет его с любовью, как мать.

Прощай, друже мой дорогой.

Твой всегдашний

Бронислав

P. S. Твой «Киргизёнок» давно уже у Сигизмунда, которому я поручил передать его графине Настасии Ивановне, она была на водах, и он ждал её возвращения, теперь, верно, уже передал ей»428.

Царська влада лякається приїзду Шевченка до Петербурга. Затримка в Нижньому

Довгоочікуваного прибуття царського засланця у столицю, звідки його відвезли на каторгу, з хвилюванням, нетерпінням і радістю чекали друзі та шанувальники Шевченка. Затримка, непорозуміння з виїздом, причіпки «власть имущих» серйозно турбували їх.

Приховуючи власну тривогу, вони прагнули підбадьорити недавнього каторжанина. Проте воно відчувалося і в окремих листах до самого Тараса Григоровича.

12 жовтня 1857 р. М. М. Лазаревський ділився з ним: «Около месяца назад я получил письмо от Ираклия Александровича429 о вышедшем там недоразумении и был в сильном недоумении насчёт тебя, дорогой друг. Полученное вчера вечером письмо хоть несколько успокоило за тебя. Жаль, что ты был болен. Пожалуйста, голубе сизый, береги себя и своё здоровье, ты не имеешь права рисковать этим.

Прилагаю два письма Залесского к тебе; а 150 рублей сегодня отправил в особом конверте на имя г. Овсянникова430. От Кухаренка ничего не имею. По письму Ираклия Александровича отсюда писали о тебе к Катенину431; писали к Алексею Николаевичу Муравьёву432. Усков сильно боится и беспокоится. Напиши к нему. Тебя здесь ждали с нетерпением.

Сейчас еду к графине Настасье Ивановне, с которою я ещё , но которая присылала Сигизмунда Сераковского узнать о тебе и я посылал ей твоё и Ускова письма, её хвалят до чрезвычайности.

Был у графини: она сильно беспокоилась о тебе и благодарит тебя за письмо. По совету с графом решили, чтобы ты написал графу Фёдору Петровичу (Толстому) письмо, что ты сильно хочешь заниматься живописью и изучать её, чего не можешь нигде так достигнуть, как в Академии художеств, а посему просишь исходатайствовать дозволение на приезд в Петербург. Граф по этому письму будет просить президента.

Ты, вероятно, дождёшься в Нижнем паспорта и если получишь, то пробирайся сюда, т. е. поближе к Петербургу, но в Малороссию не езди433, а главное, береги себя, о чём поручила мне просить тебя графиня; а ты её просьбу должен исполнить: она о тебе заботится, как о родном; да и не одна она. У неё есть для тебя деньги, но она положила их в банк, до твоего сюда приезда. Если бы тебе ещё нужны были деньги, то пиши не стесняясь; скоро я ещё буду иметь для тебя деньги.

Вечер. Белозерский женат на родственнице Катенина и обещает, что ему ещё напишут о тебе; и он советует тебе не возвращаться в Оренбург, а ожидать паспорта в Нижнем…»434.

Щиру радість з приводу повернення Шевченка з каторги висловлював і М. І. Костомаров. 28 жовтня 1857 р., починаючи з хвали Богові, «визволившему тебе, друже, з тяжкої неволі «між народ хрещений на надію всім кохаючим щиро Україну і всі братерські народи слов’янські! Два тижні чекав я тебе щодня в Петербурзі, повернувшись з чужини; істинно, найкраща радість для мене була почути, що Бог тебе напослідок вертає з гіркої неволі. Брати і приятелі наші в Петербурзі – Білозерський, Навроцький, Сєраковський і другі казали, що мусив ти приїхати к 1 октябрю, одначе ти не явивсь, і я поїхав, а в Саратові узнав, що був єси у моєї матері, за що тобі велике спасибі. Швидше пиши та старайся, щоб тебе пропустили до Петербурга та пиши, пиши, пиши, тільки ж по-нашому пиши»435.

Щиросерда схвильованість дружини й натхненниці віце-президента Петербурзької академії мистецтв

Раділа й не могла дочекатися Шевченка в столиці графиня Анастасія Іванівна Толстая436, яка так багато зробила, щоби визволити його з небачено жорстокого заслання: «Мне так хочется сказать: друже мой единый, Тарас Григорьевич, мы с графом ждём Вас и не дождёмся. Только и есть, что всякий день говорим об Вас. То с Михаилом Матвеевичем, то с Сераковским или с собратами художниками.

Вы не можете себе представить, как заболела у меня душа с тех пор, как я узнала, что Вы не будете у нас в Петербурге. Ну да, Бог даст, всё поправится. Виноват во всём Ваш новопетровский комендант437. Чего он так испугался? Ему бы только отвечать в Оренбург, что вот как случилось; много, что получил бы выговор от губернатора за поспешность, вот и всё. А то начал звонить в колокола. Напишите мне, ради Бога, что вы теперь делаете, получили ли пачпорт? Пишите графу, проситесь в Академию. – Письмо это предоставят Великой Княгине Марии Николаевне. Вы не знаете нашего Царя – ведь это сама доброта.

Вы получите свободу жить в столице (?!) для Божественного Искусства.

У меня есть Ваши деньги – 500 рублей серебром, распорядитесь ими. Отослать ли их к Вам в Нижний или сберечь до Вашего приезда в Петербург? Во всяком случае, уведомьте меня. Я видела все Ваши рисунки438, они очень хороши. А за мой рисунок, то есть присланный мне в память 1-го генваря 1857 года, кланяюсь по-русски и глубоко благодарю за святые минуты счастия, которые мне доставили и вид этого рисунка, и перемена судьбы рисовавшего. Да, есть у людей святые, отрадные минуты счастия.

Пишите мне, пишите скорей…»439

Тепер останнє в нашій книзі свідчення про час, коли Тарас Григорович займався виключно живописом. Воно належить троюрідному брату українського генія Варфоломію Григоровичу Шевченку: «…я довідався, що Тарас живе в Петербурзі. Пишучи лист від Микити, я не знав, від чого й як прийшла мені охота приписати і від себе поклін Тарасові. Через якийсь час Микита знов прийшов, просячи прочитати відповідний лист, котрий він одібрав від Тараса. Тарас передавав і мені поклін. То була наша перша завічна знаємість.

Усі свої листи до Микити Тарас писав по-українськи; я й подумав, що він пише по-українськи через те, що думає, що ми такі дурні, що й не розуміємо по-великоруськи. Мене це образило, одначе я нікому про це ні слова не сказав, а Микита просто розсердився і просив, щоб написав про це до Тараса. Не пам’ятаю вже добре, що іменно я написав на таку тему… Трохи потроху далі Тарас іноді, хоч і рідко, писав до мене, просячи передати братам його то те, то інше. Дуже жалко, що я не зберіг перших листів Тараса! Пам’ятаю лише одно: довідався Тарас, що маляр Федір Бойко, жонатий з його сестрою, почав напиватися через міру і зобиджає з п’яних очей свою жінку – Тарасову сестру. От і пише через мене до Микити Тарас такий лист: «скажи отому поганому маляреві, що як він не покине пити та бити сестру, то єй-богу, піде в солдати». Пам’ятаю ще, що раз Тарас, пишучи до мене, додав: «скажи братові Микиті, що як писатиме до мене, то нехай пише по-нашому, бо як ні, то й читати не буду…». Тоді я зрозумів, що Тарас бажає мінятися хоч зрідка рідним словом; з того часу я раз у раз писав до нього по-нашому»440.

М. І. Костомаров про важкий Шевченків вибір:

якому з мистецтв – поезії чи малюванню – віддати життя й сили

Тепер, так би мовити, свідчення перехідного періоду, звичайно, умовно кажучи, – від переважного заняття художництвом до майже повного – головного – поезією.

У своєму есе «Воспоминание о двух малярах» Микола Іванович Костомаров, який зустрічався з Т. Г. Шевченком вже в перший петербурзький період його діяльності, – пропонував власну розповідь про непересічного художника, – додаючи власні, в більшості своїй ліберальні пояснення щодо життя кріпосних в Україні. Перший маляр – вигаданий, покірний кріпацькій долі Грицько – літературний прийом Костомарова, потрібний, щоб порівняти цього вигаданого Грицька з реальною людиною, яка, присвятивши все своє життя боротьбі проти кріпацтва, страждала від неможливості реалізувати свій непересічний талант митця-художника – з Тарасом Григоровичем Шевченком. «В тот же год, когда я видел в последний раз Грицька-маляра… случай свёл меня с другим маляром. Первоначально судьба его была похожа на судьбу Грицька; но природа, щедрая для обоих, даровала этому маляру иные дарования и потому судила иной путь. Этот маляр назывался Тарас Григорьевич Шевченко… Этот маляр не завяз в цепях, которые обвивали его при рождении, его талант прервал их, вывел его из тесной сферы неизвестности для высоких дум, тяжёлых страданий и бессмертия. «Той бе слава дней своих», – скажет о нём Малороссия, как это некогда было сказано об одном из гетманов.

С Тарасом Григорьевичем я познакомился в Киеве в 1845 году. На первый раз в нём не показывалось ничего привлекательного, ничего тёплого; напротив, он был холоден, сух, хотя прост и нецеремонен. Он измерял мои слова и движения с недоверчивостью; он поступал, как часто поступает очень честный и добрый малороссиянин, встречая незнакомое лицо, и при этом это лицо чем навязчивее старается вызвать его на откровенность и искренность, тем становится он осторожнее. Иначе и быть не может в народе, который слишком часто видит обман и двоедушие. Это качество изменилось у Шевченко в последние годы, когда мы с ним увиделись после долгой разлуки, оно даже перешло в другую крайность – излишнюю доверчивость. Но в те времена, в те поры его молодости он сохранял эту всенародную черту. Скоро однако мы сошлись и подружились. Тарас Григорьевич прочитал мне свои ненапечатанные стихотворения. Меня обдало страхом: впечатление, которое они производили, напомнило мне Шиллерову балладу «Занавешенный санский истукан». Я увидел, что муза Шевченко раздирала завесу народной жизни. И страшно, и сладко, и больно, и упоительно было бы заглянуть туда!!! Поэзия всегда идёт вперёд, всегда решается на смелое дело; по её следам идут история, наука и практический труд. Легче бывает последним, но тяжелее первой. Сильное зрение, крепкие нервы нужно иметь, чтобы не ослепнуть или не упасть без чувств от внезапного света истины, дружелюбно сокрытой для спокойной толпы, идущей по торной колее мимо таинственного занавеса, не знающей, что скрывется за этим занавесом! Тарасова муза прорвала какой-то подземный заклеп, уже несколько веков запертый многими замками, запечатанный многими печатями, засыпанный землёю, нарочно вспаханною и засеянною, чтобы скрыть для потомства даже память о месте, где находится подземная пустота. Тарасова муза смело вошла в эту пустоту со своим неугасимым светочем и открыла за собою путь и солнечным лучам, и свежему воздуху, и людской любознательности. Легко будет входить в это подземелье, когда воздух туда проникнет; но какая человеческая крепость может устоять против убивающего в мгновение все силы жизни, погашающего всякий земной огонь векового испарения! Горе дерзкому поэту! Он забывает, что он человек, и если первый решается вступить туда, то может пасть… Но поэзия не устрашится никакого губительного испарения, если только она истинная поэзия; и не погасит её светоча никакая историческая или нравственная углекислота, ибо этот светоч горит нетленным огнём – огнём Прометея…

Не долго видел я Тараса-маляра в Киеве; обстоятельства нас разлучили… Не мне рассказывать его дальнейшую биографию…»441

ДОПОВНЕННЯ

ХУДОЖНИК

25 января 1856

Великий Торвальдсен начал свое блестящее артистическое поприще вырезыванием орнаментов и тритонов с рыбьими хвостами для тупоносых копенгагенских кораблей. Герой мой тоже, хотя и не так блестящее, но тем не менее артистическое поприще начал растиранием охры и мумии в жерновах и крашеньем полов, крыш и заборов. Безотрадное, безнадежное начинание. Да и много ли вас, счастливцев гениев-художников, которые [иначе] начинали? Весьма и весьма немного. В Голландии, например, во время самого блестящего золотого ее периода Остаде, Бергем, Теньер и целая толпа знаменитых художников (кроме Рубенса и Ван-Дейка) в лохмотьях начинали и кончали свое великое поприще. Несправедливо было бы указывать на одну только меркантильную Голландию. Разверните Вазари и там увидите то же самое, если не хуже. Я говорю потому хуже, что тогда даже политика наместников святого Петра требовала изящной декорации для ослепления толпы и затмения еретического учения Виклефа и Гуса, уже начинавшего воспитывать неустрашимого доминиканца Лютера. И тогда, говорю, когда Лев X и Леон II спохватились и сыпали золото встречному и поперечному маляру и каменщику, и в то золотое время умирали великие художники с голоду, как, например, Корреджио и Цампиери. И так случалося (к несчастию, весьма нередко) всегда и везде, куда только проникало божественное животворящее искусство!

[Случается] и [в] наш девятнадцатый просвещенный век, век филантропии и всего клонящего[ся] к пользе человечества, при всех своих средствах о[т]странить и укрыть жертвы Карающей богине обреченной.

За что же, вопрос, этим олицетворенным ангелам, этим представителям живой добродетели на земле, выпадает почти всегда такая печальная, такая горькая доля? Вероятно, за то, что они ангелы во плоти.

Эти рассуждения ведут только к тому, что отдаляют от читателя предмет, который я намерен ему представить как на ладони.

Летние ночи в Петербурге я почти всегда проводил на улице или где-нибудь на островах, но чаще всего на академической набережной. Особенно мне нравилось это место, когда Нева спокойна и, как гигантское зеркало, отражает в себе со всеми подробностями величественный портик Румянцовского музея, угол сената и красные занавеси в доме графини Лаваль. В зимние длинные ночи этот дом освещался внутри, и красные занавеси как огонь горели на темном фоне, и мне всегда досадно было, что Нева покрыта льдом и снегом и декорация теряет свой настоящий эффект.

Любил я также летом встречать восход солнца на Троицком мосту. Чудная, величественная картина!

В истинно художественном произведении есть что-то обаятельное, прекраснее самой природы, – это возвышенная душа художника, это божественное творчество. Зато бывают и в природе такие чудные явления, перед которыми поэт-художник падает ниц и только благодарит творца за сладкие, душу чарующие мгновения.

Я часто любовался пейзажами Щедрина, и в особенности пленяла меня его небольшая картина «Портичи перед закатом солнца». Очаровательное произведение! Но оно меня никогда не очаровывало так, как вид с Троицкого моста на Выборгскую сторону перед появлением солнца.

Однажды, насладившись вполне этою нерукотворенною картиною, я прошел в Летний сад отдохнуть. Я всегда, когда мне случалося бывать в Летнем саду, не останавливался ни в одной аллее, украшенной мраморными статуями: на меня эти статуи делали самое дурное впечатление, особенно уродливый Сатурн, пожирающий такое же, как и сам, уродливое свое дитя. Я проходил всегда мимо этих неуклюжих богинь и богов и садился отдохнуть на берегу озера и любовался прекрасною гранитною вазою и величественною архитектурою Михайловского замка.

Приближаясь к тому месту, где большую аллею пересекает поперечная аллея и где в кругу богинь и богов Сатурн пожирает свое дитя, я чуть было не наткнулся на живого человека в тиковом грязном халате, сидящего на ведре, как раз против Сатурна.

Я остановился. Мальчик (потому что это, действительно, был мальчик лет четырнадцати или пятнадцати) оглянулся и начал что-то прятать за пазуху. Я подошел к нему ближе и спросил, что он здесь делает.

– Я ничего не делаю, – отвечал он застенчиво. – Иду на работу, да по дороге в сад зашел. – И, немного помолчав, прибавил: – Я рисовал.

– Покажи, что ты рисовал.

И он вынул из-за пазухи четвертку серой писчей бумаги и робко подал мне. На четвертке был назначен довольно верно контур Сатурна.

Долго я держал рисунок в руках и любовался запачканным лицом автора. В неправильном и худощавом лице его было что-то привлекательное, особенно в глазах, умных и кротких, как у девочки.

– Ты часто ходишь сюда рисовать? – спросил я его.

– Каждое воскресенье, – отвечал он. – а если близко где работаем, то и в будни захожу.

– Ты учишься малярному мастерству?

– И живописному, – прибавил он.

– У кого же ты находишься в ученьи? – У комнатного живописца Ширяева.

Я хотел расспросить его подробнее, но он взял в одну руку ведро с желтой краской, а в другую желтую же обтертую большую кисть и хотел идти.

– Куда ты торопишься?

– На работу. Я и то уж опоздал, хозяин придет, так достанется мне.

– Зайди ко мне в воскресенье поутру, и если есть у тебя какие-нибудь рисунки своей работы, то принеси мне показать.

– Хорошо, я приду, только где вы живете?

Я записал ему адрес на его же рисунке, и мы расстались.

В воскресенье поутру рано я возвратился из всенощной своей прогулки, и в коридоре перед № моей квартиры встретил меня мой новый знакомый, уже не в тиковом грязном халате, а в чем-то похожем на сертук коричневого цвета, с большим свертком бумаги в руке. Я поздоровался с ним и протянул ему руку; он бросился к руке и хотел поцеловать. Я отдернул руку: меня сконфузило его раболепие. Я молча вошел в квартиру, а он остался в коридоре. Я снял сертук, надел блузу, закурил сигару, а его все еще нет в комнате. Я вышел в коридор, смотрю, приятеля моего как не бывало. Я сошел вниз, спрашиваю дворника:

– Не видал такого?

– Видел, – говорит, – малого с бумагами в руке, выбежал на улицу.

Я на улицу – и след простыл. Мне стало грустно, как будто я потерял что-то дорогое мне. Скучал я до следующего воскресенья и никак не мог придумать, что бы такое значил внезапный побег моего приятеля. Дождавшись воскресенья, я во втором часу ночи пошел на Троицкий мост и, полюбовавшись восходом солнца, пошел в Летний сад, обошел все аллеи – нет моего приятеля. Хотел было уже идти домой, да вспомнил Аполлона Бельведерского, т. е. пародию на Бельведерского бога, стоящего особнячком у самой Мойки. Я туда. А приятель мой [тут] как тут. Увидя меня, он бросил рисовать и покраснел до ушей, как ребенок, пойманный за кражею варенья. Я взял его за дрожащую руку и, как преступника, повел в павильон. И мимоходом велел трактирному заспанному гарсону принести чаю.

Как умел, обласкал моего приятеля, и когда он пришел в себя, я спросил его, зачем он убежал из коридора.

– Вы на меня рассердились. И я испугался, – отвечал он.

– И не думал я на тебя сердиться, – сказал я ему. – Но мне неприятно было твое унижение. Собака только руки лижет, а человек этого не должен делать. – Это сильное выражение так подействовало на моего приятеля, что он опять было схватил мою руку.

Я рассмеялся, а он покраснел как рак и стоял молча, потупя голову. Напившись чаю, мы расстались. На расставаньи я сказал ему, чтобы он непременно зашел ко мне или сегодня, или в следующее воскресенье.

Я не имею счастливой способности сразу разгадывать человека, зато имею несчастную способность быстро сближаться с человеком. Потому, говорю, несчастную, что редкое быстрое сближение мне обходилося даром. В особенности с кривыми и косыми: эти кривые и косые дали мне знать себя. Сколько ни случалося мне с ними [встречаться], хоть бы один из них порядочный человек. Начисто дрянь. Или это уже мое такое счастье. Всего третий раз я вижу моего нового знакомого, но я уже с ним сблизился, я уже к нему привязался, уже полюбил его. И действительно, в его физиономии было что-то такое, чего нельзя не полюбить. Физиономия его, сначала некрасивая, с часу на час делалась для меня привлекательнее. Ведь есть же на свете такие счастливые физиономии! Я пошел прямо домой, бояся, чтобы не заставить приятеля своего ждать себя в коридоре. Что же? Вхожу на лестницу, а он уже тут. В том же коричневом сертучке, умытый, причесанный и улыбающийся.

– Ты порядочный скороход, – сказал я. – Ведь ты еще заходил к себе на квартиру? Как же ты успел так скоро?

– Да я торопился, – отвечал он, – чтобы быть дома, как хозяин от обедни придет.

– Разве у тебя хозяин строгий? – спросил я.

– Строгий и…

– И злой, ты хочешь сказать.

– Нет, скупой, хотел я сказать. Он побьет меня, а сам рад будет, что я опоздал к обеду.

Мы вошли в комнату. У меня стояла на мольберте [копия] с старика Веласкеца, что в Строгановой галерее, и он прильнул к ней глазами. Я взял у него из рук сверток, развернул и стал рассматривать. Тут было все, что безобразит Летний сад, от вертлявых, сладко улыбающихся богинь до безобразного Фраклита и Гераклита. А в заключение несколько рисунков с барельефов, украшающих фасады некоторых домов, в том числе и барельефы из купидонов, украшающие дом архитектора Монферрана, что на углу набережной Мойки и Фонарного переулка.

Одно, что меня поразило в этих более нежели слабых контурах, это необыкновенное сходство с оригиналами, особенно контуры Фраклита и Гераклита. Они выразительнее были своих подлинников, правда и уродливее, но все-таки на рисунки нельзя было смотреть равнодушно.

Я в душе радовался своей находке. Мне и в голову тогда не пришло спросить себя, что я буду делать с моими больше нежели ограниченными средствами с этим алмазом в кожуре? Правда, у меня и тогда мелькнула эта мысль, да тут же и окунулась в пословице: «Бог не без милости, козак не без доли».

– Отчего у тебя нет ни одного рисунка оттушеванного? – спросил я его, отдавая ему сверток.

– Я рисовал все эти рисунки поутру рано, до восхода солнца.

– Значит, ты не видал их, как они освещаются?

– Я ходил и днем смотреть на них, но тогда нельзя было рисовать: люди ходили.

– Что же ты намерен теперь делать: остаться у меня обедать или идти домой?

Он, с минуту помолчав и не подымая глаз, едва внятно сказал:

– Я остался бы у вас, если вы позволите.

– А как же ты после разделаешься с хозяином?

– Я скажу, что спал на чердаке.

– Пойдем же обедать.

У мадам Юргенс еще посетителей никого не было, когда мы пришли, и я был очень рад. Мне неприятно бы было встретить какую-нибудь чиновничью выутюженную физиономию, бессмысленно улыбающуюся, глядя на моего, далеко не щеголя, приятеля.

После обеда я думал было повести его в Академию и показать ему «Последний день Помпеи». Но не все вдруг. После обеда я предложил ему или идти погулять на бульвар, или читать книгу. Он выбрал последнее. Я же, чтобы проэкзаменовать его и в этом предмете, заставил читать вслух. На первой странице знаменитого романа Диккенса «Никлас Никльби» я заснул. Но в этом ни автор, ни чтец не повинны: мне просто хотелося спать, потому что я ночью не спал.

Когда я проснулся и вышел в другую комнату, мне как-то приятно бросилась в глаза моя отчаянная студия. Ни окурков сигар, ни табачного пеплу нигде не было заметно, везде все было убрано и выметено, даже палитра, висевшая на гвозде с засохшими красками, и она была вычищена и блестела как стеклушко; а виновник всей этой гармонии сидел у окна и рисовал маску знаменитой натурщицы Торвальдсена Фортунаты.

Все это было для меня чрезвычайно приятно. Эта услуга ясно говорила в его пользу. Я, однако ж, не знаю почему, не дал ему заметить моего удовольствия. Поправил ему контур, проложил тени, и мы отправились в «Капернаум» чай пить. «Капернаум» – сиречь трактир «Берлин» на углу Шестой линии и Академического переулка. Так окрестил его, кажется, Пименов во время своего удалого студенчества.

За чаем рассказал он мне про свое житье-бытье. Грустный, печальный рассказ. Но он рассказал его так наивно-просто, без тени ропота и укоризны. До этой исповеди я думал о средствах к улучшению его воспитания, но, выслушавши исповедь, и думать перестал. Он был крепостной человек.

Меня так озадачило это грустное открытие, что я потерял всякую надежду на его переобразование. Молчание длилось по крайней мере полчаса. Он разбудил меня от этого столбняка своим плачем. Я взглянул на него и спросил, чего он плачет? «Вам неприятно, что я…» Он не договорил и залился слезами. Я разуверил его как мог, и мы возвратились ко мне на квартиру.

Дорогой встретился нам старик Венецианов. После первых приветствий он пристально посмотрел на моего товарища и спросил, добродушно улыбаясь:

– Не будущий ли художник?

Я сказал ему:

– И да, и нет.

Он спросил причину. Я объяснил ему шепотом. Старик задумался, пожал мне крепко руку, и мы расстались.

Венецианов своим взглядом, своим пожатием руки как бы упрекнул меня в безнадежности. Я ободрился и вспомнил некоторых художников, учеников и воспитанников Венецианова, увидел, правда, неясно, что-то вроде надежды на горизонте.

Protégé мой ввечеру, прощаясь со мною, просил у меня какого-нибудь эстампика срисовать. У меня случился один экземпляр, в то время только что напечатанный «Геркулес Фарнежский», выгравированный Служинским по рисунку Завьялова, и еще «Аполлино» Лосенка. Я завернул оригиналы в лист петергофской бумаги, снабдил его италианскими карандашами, дал наставление, как предохранять их от жесткости, и мы вышли на улицу. Он пошел домой, а я к старику Венецианову.

Не место, да и некстати распространяться здесь об этом человеколюбце-художнике; пускай это сделает один из многочисленных учеников его, который подробнее меня знает все его великодушные подвиги на поприще искусства.

Я рассказал старику все, что знал о моей находке, и просил его совета, как мне действовать на будущее время, чтобы привести дело к желаемым результатам. Он, как человек практический в делах такого рода, не обещал мне и не советовал ничего положительно. Советовал только познакомиться с его хозяином и по мере возможности стушевывать его настоящее жесткое положение.

Я так и сделал. Не дожидаясь воскресенья, я на другой день до восхода солнца пошел в Летний сад, но, увы! не нашел там моего приятеля; на другой день тоже, на третий тоже. И я решился ждать, что воскресенье скажет.

В воскресенье поутру явился мой приятель. И на спрос мой, почему он не был в Летнем саду, сказал мне, что у них началася работа в Большом театре (в то время Кавос переделывал внутренность Большого театра) и что по этой причине он теперь не может посещать Летний сад.

И это воскресенье мы провели с ним, как и прошедшее. Ввечеру, уже расставаясь, я спросил имя его хозяина и в какие часы он бывает на работе.

На следующий же день я зашел в Большой театр и познакомился с его хозяином. Расхвалил безмерно его припорохи и потолочные чертежи собственной его композиции, чем и положил прочный фундамент нашему знакомству.

Он был цеховой мастер живописного и малярного цеха. Держал постоянно трех, иногда и более замарашек в тиковых халатах под именем учеников и, смотря по надобности, от одного до десяти нанимал, поденно и помесячно, костромских мужичков – маляров и стекольщиков, – следовательно, он был в своем цеху не последний мастер и по искусству, и по капиталу. Кроме помянутых материальных качеств, я у него увидел несколько гравюр на стенах Одрана и Вольпато, а на комоде несколько томов книг, в том числе и «Путешествие Анахарсиса Младшего». Это меня ободрило. Но, увы! когда я ему издалека намекнул о улучшении состояния его тиковых учеников, он удивился такой дикой мысли и начал мне доказывать, что это не повело бы ни к чему больше, как к собственной их же гибели.

На первый раз я ему не противоречил. Да и напрасно было б уверять его в противном. Люди материальные и неразвитые, прожившие свою скудную юность в грязи и испытаниях и кое-как выползшие на свет Божий, не веруют ни в какую теорию. Для них не существует других путей к благосостоянию, кроме тех, которые они сами прошли. А часто к этим грубым убеждениям примешивается еще грубейшее чувство: меня, дескать, не гладили по головке, за что я буду гладить?

Мастер живописного цеха, кажется, не чужд был этого античеловеческого чувства. Мне, однак, со временем удалося уговорить его, чтобы он не препятствовал моему protégé посещать меня по праздникам и в будни, когда работы не бывает, например зимою. Он хотя и согласился, но все-таки смотрел на это как на баловство, совершенно ни к чему не ведущее, кроме погибели. Он чуть-чуть не угадал.

Минуло лето и осень, настала зима. Работы в Большом театре были окончены, театр открыт, и очаровательница Тальони начала свои волшебные операции. Молодежь из себя выходила, а старичье просто бесновалось. Одни только суровые матроны и отчаянные львицы упорно дулися и во время самых неистовых аплодисментов с презрением произносили: «Mauvais genre». А неприступные пуританки хором воскликнули: «Разврат! разврат! открытый публичный разврат!» И все эти ханжи и лицемерки не пропускали ни одного спектакля Тальони. И когда знаменитая артистка согласилася быть princesse Troubeckoy – они первые оплакивали великую потерю и осуждали женщину за то, чего сами не могли сделать при всех косметических средствах.

Карл Великий (так называл покойный Василий Андреевич Жуковский покойного же Карла Павловича Брюллова) безгранично любил все прекрасные искусства, в чем бы они ни проявлялись, но к современному балету он был почти равнодушен, и если говорил он иногда о балете, то не иначе, как о сахарной игрушке. В заключение своего триумфа Тальони протанцовала качучу (в балете «Хитана»). В тот же вечер разлетелася качуча по всей нашей Пальмире. А на другой день она уже владычествовала и в палатах аристократа, и в скромном уголке коломенского чиновника. Везде качуча: и дома, и на улице, и за рабочим столом, и в трактире, и… за обедом, и за ужином – словом, всегда и везде качуча. Не говорю уже про вечера и вечеринки, где качуча сделалась необходимым делом. Это все ничего, красоте и юности все это к лицу. А то почтенные матери и даже отцы семейств – и те туда же. Это просто была болезнь св. Витта в виде качучи. Отцы и матери вскоре опомнились и нарядили в хитан своих едва начинавших ходить малюток. Бедные малютки, сколько вы слез пролили из-за этой проклятой качучи! Но зато эффект был полный, эффект, дошедший до спекуляции. Например, если у амфитриона не имелося собственного карапузика, то вечеринка украшалася карапузиком-хитаном, взятым напрокат.

Свежо предание, а верится с трудом.

В самый разгар качучемании посетил меня Карл Великий (он любил посещать своих учеников), сел на кушетке и задумался. Я молча любовался его умной кудрявой головой. Через минуту он быстро поднял глаза, засмеялся и спросил меня:

– Знаете что?

– Не знаю, – ответил я.

– Сегодня Губер (переводчик «Фауста») обещал мне достать билет на «Хитану». Пойдемте.

– В таком случае пошлите своего Лукьяна к Губеру, чтобы он достал два билета.

– Не сбегает ли этот малый? – сказал он, показывая на моего протеже.

– И очень сбегает, пишите записку.

На лоскутке серой бумаги он написал италианским карандашом: «Достань два билета. К. Брюллов». К этому лаконическому посланию я прибавил адрес, и Меркурий мой полетел.

– Что это у вас, модель или слуга? – спросил он, показывая на затворяющуюся дверь.

– Ни то, ни другое, – отвечал я.

– Физиономия его мне нравится: не крепостная.

– Далеко не крепостная, а между тем… – я не договорил, остановился.

– А между тем, он крепостной? – подхватил он.

– К несчастию, так, – прибавил я.

– Барбаризм! – прошептал он и задумался. После минуты раздумья он бросил на пол сигару, взял шляпу и вышел, но сейчас же воротился и сказал: – Я дождусь его, мне хочется еще взглянуть на его физиономию. – И, закуривая сигару, сказал: – Покажите мне его работу!

– Кто вам подсказал, что у меня есть его работа?

– Должна быть, – сказал он решительно. Я показал ему маску Лаокоона, рисунок оконченный, и следок Микель-Анжело, только проложенный. Он долго смотрел на рисунки, т. е. держал в руках рисунки, а смотрел – Бог его знает, на что он смотрел тогда. «Кто его господин?» – спросил он, подняв голову. Я сказал ему фамилию помещика. «О вашем ученике нужно хорошенько подумать. Лукьян обещался угостить меня ростбифом, приходите обедать. – Сказавши это, он подошел к двери и опять остановился: – Приведите его когда-нибудь ко мне. До свидания». И он вышел.

Через четверть часа возвратился мой Меркурий и объявил, что они, т. е. Губер, хотели сами зайти к Карлу Павловичу.

– А знаешь ли ты, кто такой Карл Павлович? – спросил я его.

– Знаю, – отвечал он, – только я его никогда в лицо не видел.

– А сегодня?

– Да разве это он был?

– Он.

– Зачем же вы мне не сказали, я хоть бы взглянул на него. А то я думал, так просто какой-нибудь господин. Не зайдет ли он к вам еще когда-нибудь? – спросил он после некоторого молчания.

– Не знаю, – сказал я и начал одеваться.

– Боже мой, Боже мой! Как бы мне на него хоть издали посмотреть. Знаете, – продолжал он, – я, когда иду по улице, все об нем думаю и смотрю на проходящих, ищу глазами его между ими. Портрет его, говорите, очень похож, что на «Последнем дне Помпеи»?

– Похож, а ты все-таки не узнал его, когда он был здесь. Ну, не горюй, если он до воскресенья не зайдет ко мне, то в воскресенье мы с тобой сделаем ему визит. А пока вот тебе билет к мадам Юргенс. Я сегодня дома не обедаю.

Сделавши такое распоряжение, я вышел.

В мастерской Брюллова я застал В. А. Жуковского и М. Ю. графа Вельегорского. Они любовались еще неоконченной картиной «Распятие Христа», писанной для лютеранской церкви Петра и Павла. Голова плачущей Марии Магдалины уже была окончена, и В. А. Жуковский, глядя на эту дивную плачущую красавицу, сам заплакал и, обнимая Карла Великого, целовал его, как бы созданную им красавицу.

Нередко случалось мне бывать в Эрмитаже вместе с Брюлловым. Это были блестящие лекции теории живописи. И каждый раз лекция заключалась Теньером и в особенности его «Казармой». Перед этой картиной надолго, бывало, он останавливался и после восторженного, сердечного панегирика знаменитому фламандцу говаривал:

– Для этой одной картины можно приехать из Америки.

То же самое можно теперь сказать про его «Распятие» и в особенности про голову рыдающей Марии Магдалины.

После объятий и поцелуев Жуковский вышел в другую комнату; Брюллов, увидевши меня, улыбнулся и пошел за Жуковским. Через полчаса они возвратились в мастерскую, и Брюллов, подойдя ко мне, сказал улыбаясь: «Фундамент есть». В это самое время дверь растворилась, и вошел Губер, уже не в путейском мундире, а в черном щегольском фраке. Едва успел он раскланяться, как подошел к нему Жуковский и, дружески пожимая ему руку, просил его прочитать последнюю сцену из «Фауста», и Губер прочитал. Впечатление было полное, и поэт был награжден искренним поцелуем поэта.

Вскоре Жуковский и граф Вельегорский вышли из мастерской, и Губер на просторе прочитал нам новорожденную «Терпсихору», после чего Брюллов сказал:

– Я решительно не еду смотреть «Хитану».

– Почему? – спросил Губер.

– Чтобы сохранить веру в твою «Терпсихору».

– Как так?

– Лучше веровать в прекрасный вымысел, нежели…

– Да ты хочешь сказать, – прервал его поэт, – что мое стихотворение выше божественной Тальони. Мизинца! ногтя на ее мизинце не стоит, Богом тебе божусь. Да, я чуть было не забыл: мы сегодня у Александра едим макароны и стофатто с лакрима-кристи. Там будет Нестор, Миша и cetera, cetera… И в заключение Пьяненко. Едем! – Брюллов взял шляпу. – Ах, да! Я и забыл… – продолжал Губер, вынимая из кармана билеты. – Вот тебе два билета. А после спектакля к Нестору на биржу (так в шутку назывались литературные вечера Н. Кукольника).

– Помню, – отвечал Брюллов и, надевая шляпу, подал мне билет.

– И вы с нами? – сказал Губер, обращаясь ко мне.

– И я с вами, – ответил я.

– Едем! – сказал Губер, и мы вышли на коридор. Лукьян, затворяя двери, проворчал:

– Вот тебе и ростбиф!

После макарон, стофатто и лакрима-кристи компания отправилась на биржу, а мы, т. е. я, Губер и Карл Великий, пошли в театр. В ожидании увертюры я любовался произведениями моего protégé. (Для всех орнаментов и арабезок, украшающих плафон Большого театра, рисунки были сделаны им по указаниям архитектора Кавоса. Это сообщил мне не сам он и не честолюбивый его хозяин, а машинист Карташов, который присутствовал постоянно при работах и по утрам рано угощал чаем моего протеже.) Я хотел было сказать Брюллову про арабезки своего ученика, но увертюра грянула. Все, в том числе и я, устремил[и] глаза на занавесь. Увертюра кончилась, занавесь вздрогнула и поднялась. Начался балет. До качучи все шло благополучно, публика держала себя, как и всякая благовоспитанная публика. С первым ударом кастаньет все вздрогнуло и затрепетало. Аплодисменты тихо, как раскаты грома вдали, пронеслись по зале, потом громче и громче, и – качуча кончена, – и гром разразился. Благовоспитанная публика, в том числе и я, грешный, взбеленилась, ревет, кто во что горазд: кто браво, кто da capо, а кто только стонет да ногами и руками работает. После первого припадка взглянул я на Карла Великого, а у него, бедного, пот катится – работает руками и ногами и что есть духу кричит: «Da capo!» Губер тоже. Я немного перевел дух, да и себе ну валять за учителем. Мало-помалу ураган начал стихать, и в десятый раз вызванная чаровница выпорхнула на сцену и после нескольких самых грациозных приседаний исчезла. Тогда Карл Великий встал, вытер пот с чела и, обращаясь к Губеру, сказал:

– Пойдем на сцену, познакомь меня с ней.

– Пойдем, – сказал Губер восторженно. И мы пошли за кулисы.

За кулисами уже роилася толпа поклонников, состоящая большею частию из почтенных лысин, очков и биноклей. Мы и себе пристроились к толпе. Не без труда просунулись мы в центр этой массы. И Боже, что мы там увидели! Порхающая, легкая, как зефир, очаровательница лежала в вольтеровских креслах с разинутым ртом и раздутыми, как у арабской лошади, ноздрями, а по лицу, как мутные ручьи весной, текут смешанные с потом белила и румяна.

– Отвратительно! – сказал Карл Великий и обратился вспять. Я за ним, а бедный Губер! Воистину бедный! Он только что кончил приличный случаю комплимент и, произнеся фамилию Брюллова, оглянулся вокруг себя, а Брюллов исчез. Не знаю, как он выпутался из беды.

Оставалось еще один акт балета, но мы оставили театр, чтобы не портить десерта капустой, как выразился Брюллов. Не знаю, посещал ли он балет после «Хитаны», знаю только, что он никогда не говорил о балете.

Обращаюсь к моему герою. После слов, сказанных мне Брюлловым: «Фундамент положен», в воображении моем надежда начала принимать более определенные формы. Я начал думать, чем бы лучшим занять своего ученика. Домашние средства мои ничтожны. Я думал об античной галерее. Андрей Григорыч (смотритель галереи), пожалуй, и согласился бы, да в галерее статуи так освещены, что рисовать невозможно. После долгих размышлений я с двугривенным обратился к живому Антиною, натурщику Тарасу, чтобы он в неклассные часы пускал моего ученика в гипсовый класс. Так и сделано. В продолжение недели (он и обедал в классе) нарисовал он голову Люция Вера, распутного наперсника Марка Аврелия, и голову «Гения», произведение Кановы. Потом перевел я его в фигурный класс и велел ему на первый раз нарисовать анатомию с четырех сторон. В свободное время я приходил в класс и поощрял неутомимого труженика фунтом ситника и куском колбасы. А постоянно он обедал куском черного хлеба с водою, если Тарас воды принесет. Бывало, и я полюбуюсь Бельведерским торсом, да не утерплю и сяду рисовать. Дивное, образцовое произведение древней скульптуры! Недаром слепой Микель-Анжело ощупью восхищался этим куском отдыхающего Геркулеса. И странно. Некий господин Герсеванов в своих путевых впечатлениях так художнически верно оценивает педантическое произведение Микель-Анжело «Страшный суд», фрески божественного Рафаэля и многие другие знаменитые произведения скульптуры и живописи, а в торсе Бельведерском видит только кусок мрамора, ничего больше. Странно!

После анатомии сделал он рисунок Германика и танцующего фавна. И в одно прекрасное утро я его представил Карлу Великому. Восторг его был неописанный, когда Брюллов ласково и снисходительно похвалил его рисунки.

Я в жизнь мою не видал веселее, счастливее человека, как он был в продолжение нескольких дней. «Неужели он всегда такой добрый, такой ласковый?» – спрашивал он меня несколько раз. «Всегда», – отвечал я. «И эта красная – любимая его комната?» – «Любимая», – отвечал я. «Все красное! Комната красная, диван красный. Занавеси у окна красные. Халат красный, и рисунок красный! Все красное! Увижу ли я еще его когда-нибудь так близко?» И после этого вопроса он начинал плакать. Я, разумеется, не утешал его. Да и какое участие, какая утеха может быть выше этих счастливых, этих райских, божественных слез? «Все красное!» – повторял он сквозь слезы.

Красная комната, увешанная большею частию восточным дорогим оружием, сквозь прозрачные красные занавеси освещенная солнцем, меня, привыкшего к этой декорации, на минуту поразила, а ему она осталася памятною до гроба. После долгих и страшных испытаний забыл он все: и искусство, духовную жизнь свою, и любовь, отравившую его, и меня, искреннего друга своего, – все и все забыл, но красная декорация и Карл Павлович было его последним словом.

На другой день после этого визита встретился я с Карлом Павловичем, и он спросил у меня адрес, имя и фамилию его господина. Я сообщил ему. Он взял извозчика и уехал, сказавши мне:

– Вечером зайдите!

Ввечеру я зашел.

– Это самая крупная свинья в торжевских туфлях! – этими словами встретил меня Карл Павлович.

– В чем дело? – спросил я его, догадавшись, о ком идет речь.

– Дело в том, что вы завтра сходите к этой амфибии, чтобы он назначил цену вашему ученику.

Карл Великий был не в духе. Долго он молча ходил по комнате, наконец плюнул и проговорил: «Вандализм! Пойдемте наверх», – прибавил он, обращаясь ко мне. И мы молча пошли в верхние комнаты, где помещались его спальня, библиотека и вместе столовая.

Он велел подать лампу. Просил меня читать что-нибудь вслух, а сам сел кончать рисунок – сепию «Спящая одалиска» для альбома, кажется, Владиславлева.

Мирные занятия наши, однако ж, продолжались недолго. Его, как видно, все еще преследовала свинья в торжевских туфлях.

– Пойдемте на улицу, – сказал он, закрывая рисунок.

Мы вышли на улицу, долго ходили по набережной, потом вышли на Большой проспект.

– Что, он у вас теперь дома? – спросил он меня.

– Нет, – отвечал я, – он у меня не ночует.

– Ну, так пойдемте ужинать. – И мы зашли к Дели.

Я видел немало на своем веку разного разбора русских помещиков: и богатых, и средней руки, и хуторян. Видел даже таких, которые постоянно живут во Франции и в Англии и с восторгом говорят о благосостоянии тамошних фермеров и мужичков, а у себя дома последнюю овцу у мужика грабят. Видел я много оригиналов в этом роде. Но такого оригинала, русского человека, который бы грубо принял у себя в доме К. Брюллова, не видал.

Любопытство мое в сильной степени было возбуждено; я долго не мог заснуть, все думал и спрашивал сам себя, что это такое за свинья в торжевских туфлях. Любопытство мое, однако ж, охладело, когда я на другой день поутру стал надевать фрак. Благоразумие взяло верх. Благоразумие говорило мне, что эта свинья не такая интересная редкость, чтобы из-за нее жертвовать собственным самолюбием, хотя дело требовало и большей жертвы. Но вот вопрос: а если и я, по примеру моего великого учителя, не выдержу пытки? Тогда что?

Подумавши немного, я снял фрак, надел свое повседневное пальто и отправился к старику Венецианову. Он практик в подобных делах, ему, верно, не раз и [не] два приходилося иметь стычки с этими оригиналами, стычки, из которых он [выходил] с честью. Венецианова я застал уже за работою. Он делал тушью рисунок собственной же картины «Мать учит дитя молиться Богу». Рисунок этот предназначался для альманаха Владиславлева «Утренняя заря».

Я объяснил ему причину несвоевременного визита, сообщил адрес амфибии, и старик оставил работу, оделся, и мы вышли на улицу. Он взял извозчика и уехал, а я возвратился на квартиру, где уже и застал моего веселого счастливого ученика. Веселость его и счастливость как будто омрачались чем-то. Он был похож на человека, желающего поделиться с приятелем великою тайной, но и боится, чтобы эта тайна не сделалась не тайной. Прежде чем я снял пальто и надел блузу, я заметил, что с моим приятелем что-то так, да не так.

– Ну, что же у тебя новенького? – спросил я его. – Что ты делал вчера ввечеру? Как поживает твой хозяин?

– Хозяин ничего, – отвечал он запинаясь. – Я читал «Андрея Савояра», пока не легли спать. А потом зажег стеариновую свечу, что вы мне дали, и рисовал.

– Что же ты рисовал? – спросил я его. – С эстампа или так что-нибудь?

– Так, – сказал он краснея. – Я недавно читал сочинения Озерова, и мне понравился «Эдип в Афинах», так я пробовал компоновать…

– Это хорошо. Ты принес с собой свою композицию? Покажи мне ее.

Он вынул из кармана небольшой сверток бумаги и, дрожащими руками развертывая его и подавая мне, проговорил:

– Не успел пером обрисовать.

Это было первое его сочинение, которое с таким трудом решился он показать мне. Мне понравилась его скромность или, лучше сказать, робость. Это верный признак таланта. Мне понравилось также и самое сочинение его по своей несложности: Эдип, Антигона и вдали Полиник. Только три фигуры. В первых опытах редко встречается подобный лаконизм. Первоначальные опыты всегда многосложны. Молодое воображение не сжимается, не сосредоточивается в одно многоговорящее слово, в одну ноту, в одну черту. Ему нужен простор, оно парит и в парении своем часто запутывается, падает и разбивается о несокрушимый лаконизм.

Я похвалил его за выбор сцены, посоветовал читать, кроме поэзии, историю, а больше всего и прилежнее срисовывать хорошие эстампы, как, например, с Рафаэля, Вольпато или с Пуссена, Одрана.

– И те, и другие есть у твоего хозяина, вот и рисуй в свободное время. А книги я тебе буду доставать. – И тут же снабдил его несколькими томами Гилиса («История Древней Греции»).

– У хозяина, – проговорил он, принимая книги, – кроме тех, что на стенах висят, у него полная портфель эстампов, но он мне не позволяет рисовать с них: боится, чтобы я не испортил. Да… – продолжал он, улыбаясь, – я сказал ему, что вы водили меня к Карлу Павловичу и показывали мои рисунки и что… – тут он запнулся, – и что он… да, впрочем, я сам тому не верю.

– Что же? – подхватил я. – Он не верит, что Брюллов похвалил твои рисунки?

– Он не верит, чтобы я и видел Карла Павловича, и назвал меня дураком, когда я его уверял.

Он хотел еще что-то говорить, как в комнату вошел Венецианов и, снимая шляпу, сказал усмехаясь:

– Ничего не бывало! Помещик как помещик! Правда, он меня с час продержал в передней. Ну, да это уж у них обычай такой. Что делать, обычай – тот же закон. Принял меня у себя в кабинете. Вот кабинет мне его не понравился. Правда, что все это роскошно, дорого, великолепно, но все это по-японски великолепно. Сначала я повел [речь] о просвещении вообще и о филантропии в особенности. Он молча долго меня слушал со вниманием и наконец прервал: «Да вы скажите прямо, просто, чего вы хотите от меня с вашим Брюлловым? Одолжил он меня вчера. Это настоящий американский дикарь!» И он громко захохотал. Я было сконфузился, но вскоре оправился и хладнокровно, просто объяснил ему дело. «Вот так бы давно сказали. А то филантропия! Какая тут филантропия! Деньги, и больше ничего! – прибавил он самодовольно. – Так вы хотите знать решительную цену. Так ли я вас понял?» Я ответил: «Действительно так». – «Так вот же вам моя решительная цена: 2500 рублей! Согласны?» – «Согласен», – отвечал я. «Он человек ремесленный, – продолжал он, – при доме необходимый…» И еще что-то хотел он говорить. Но я поклонился и вышел. И вот я перед вами, – прибавил старик улыбаясь.

– Сердечно благодарю вас.

– Вас благодарю сердечно! – сказал он, крепко пожимая мне руку. – Вы мне доставили случай хоть что-нибудь сделать в пользу нашего прекрасного искусства и видеть, наконец, чудака: чудака, который называет нашего великого Карла американским дикарем. – И старик добродушно засмеялся. – Я, – после смеха сказал он, – я положил свою лепту. Теперь за вами дело. А в случае неудачи я опять обращуся к Аглицкому клубу. До свидания пока.

– Пойдемте вместе к Карлу Павловичу, – сказал я.

– Не пойду, да и вам не советую. Помните пословицу: «Не вовремя гость хуже татарина». Тем паче у художника, да еще и поутру. Это бывает хуже целой орды татар.

– Вы меня заставляете краснеть за сегоднишнее утро, – проговорил я.

– Нисколько. Вы поступили как истинный християнин. Для труда и отдыха мы определили часы. Но для доброго дела нет назначенных часов. Еще раз сердечно благодарю вас за ваш сегоднишний визит. До свидания! Мы сегодня обедаем дома. Приходите. Бельведерского если увидите, тащите и его за собой, – прибавил [он] уходя. Бельведерским называл он Аполлона Николаевича Мокрицкого, ученика Брюллова и страстного поклонника Шиллера.

На улице расстался я с Венециановым и пошел сообщить Карлу Павловичу результат собственной дипломации. Но, увы! даже Лукьяна не нашел. Липин, спасибо ему, выглянул из кухни и сказал, что они ушли в портик. Я в портик – и там заперто. (Портиком называлось у нас здание за теперишним академическим садом, где помещались мастерские Брюллова, барона Клодта, Заурвейда и Басина.) Через Литейный двор я вышел на улицу и, проходя мимо лавки Довициелли, увидел в окне кудрявый профиль Карла Великого. Увидя меня, он вышел на улицу.

– Ну что? – спросил он.

– Где вы сегодня обедаете? – спросил я.

– Не знаю. А что?

– А вот что, – говорю я. – Пойдемте к Венецианову обедать, он вам такие чудеса расскажет про амфибию, каких вы, наверное, никогда не слыхали да никогда и не услышите.

– Хорошо, пойдем, – сказал он, и мы отправились к Венецианову.

За обедом старик рассказал нам историю своего сегоднишнего визита, и, когда дошла речь до американского дикаря, все мы захохотали, и обед кончился истерическим смехом.

Между Большим и Средним проспектом, в Седьмой линии, в доме Кастюрина, нанималася большая квартира Обществом поощрения художников для своих пяти пансионеров. Кроме комнат, занимаемых пансионерами, там еще были две учебные залы, украшенные античными статуями, как-то: Венерой Медицийской, Аполлино, Германиком и группою гладиаторов. Этот приют (вместо гипсового класса под покровительством Тараса-натурщика) я прочил для своего ученика. Кроме сказанных статуй, там был еще человеческий скелет, а познание скелета для него было необходимо; тем более, что он наизусть рисовал анатомическую статую Фишера, а о скелете не имел понятия.

С такою-то благою целью, на другой день после обеда у Венецианова, сделал я визит бывшему тогда секретарю Общества В. И. Григоровичу и испросил у него позволения моему ученику посещать пансионерские учебные залы.

Обязательный Василий Иванович дал мне в виде билета на вход записку к художнику Головне, живущему вместе с пансионерами в виде старшины.

Не следовало бы мне останавливаться [на таком] жалком явлении, как художник Головня. Но как он явление редкое, тем более редкое между художниками, то я и скажу о нем несколько слов.

Сильно, резко нарисованная фигура Плюшкина бледнеет перед этим антихудожником Головнею. У Плюшкина, по крайней мере, была юность, а следовательно, и радость, хоть не полная, не ликующая радость, но все-таки радость, а у этого бедняка ничего и похожего не было на юность и на радость.

Он был пансионером Общества поощрения художников, и когда он, по конкурсу Академии художеств, должен был исполнить программу на вторую золотую медаль (сюжет программы был: Адам и Ева над трупом своего сына Авеля), для исполнения картины понадобилась женская модель; а ее в Петербурге не легко, а главное, не дешево достать можно. Парень смекнул делом и отправился к щедрому покровителю художников и тогдашнему президенту Общества поощрения художников Кикину просить вспомоществования, т. е. денег для наемки натурщицы. И, получивши сторублевую ассигнацию, зашил ее в тюфяк, а первозданную красавицу написал с куклы, которую употребляют живописцы для драпировок.

Кто знает, что значит золотая медаль для молодого художника, тот поймет отвратительную душонку юноши-скареды. Перед ним Плюшкин просто мотыга.

Этому-то нравственному уроду представил я при записке моего нравственно прекрасного найденыша.

На первый раз я сам вынул из шкафа скелет, усадил его на стуле в позиции самого отчаянного кутилы и, легкими чертами назначивши общее положение скелета, предложил ученику своему нарисовать подробности.

Через два дня я с великим удовольствием сравнивал его рисунок с анатомическими литографированными рисунками Басина и находил подробности отчетливее и вернее. Но это, может быть, увеличительное стекло виновато, в которое я смотрел на своего найденыша. Как бы то ни было, только мне его рисунок нравился.

Он продолжал в разных положениях рисовать скелет и, под покровительством натурщика Тараса, статую повешенного Аполлоном Мидаса.

Все это шло своим чередом; и своим же чередом зима уходила, а весна близилась. Ученик мой заметно стал худеть, бледнеть и задумываться.

– Что с тобою? – я спрашивал его. – Здоров ли ты?

– Здоров, – отвечал он печально.

– Чего же ты плачешь?

– Я не плачу, я так. – И слезы ручьем лилися из его выразительных прекрасных очей.

Я не мог разгадать, что все это значит? И начинал уже я думать, не стрела ли злого амура поразила его непорочное молодое сердце; как в одно почти весеннее утро он сказал мне, что ежедневно посещать меня не может, потому что с понедельника начнутся работы и он должен будет опять заборы красить.

Я как мог ободрял его. Но о намерениях Карла Павловича не говорил ему ни слова, и более потому, что сам я положительно ничего такого не знал, на чем бы можно было основать надежду.

В воскресенье посетил я его хозяина с тем намерением, что нельзя ли будет заменить моего ученика обыкновенным простым маляром.

– Почему нельзя? Можно, – отвечал он. – Пока еще живописные работы не начались. А тогда уж извините. Он у меня рисовальщик. А рисовальщик, вы сами знаете, что значит в нашем художестве. Да вы как полагаете? – продолжал он. – В состоянии ли он будет поставить за себя работника?

– Я вам поставлю работника.

– Вы? – с удивлением спросил он меня. – Да из какой радости, из какой корысти вы-то хлопочете?

– Так, – отвечал я. – От нечего делать. Для собственного удовольствия.

– Хорошо удовольствие! Зря сорить деньгами. Видно, у вас их и куры не клюют? – И, улыбнувшись самодовольно, он продолжал: – Например, по скольку вы берете за портрет?

– Каков портрет, – отвечал я, предугадывая его мысль. – И каков давалец. Вот с вас, например, я более ста рублей серебра не возьму.

– Ну, нет, батюшка, с кого угодно берите по сту целковых, а с нас кабы десяточек взяли, так это еще куда ни шло.

– Так лучше же мы сделаем вот как, – сказал я, подавая ему руку. – Отпустите мне месяца на два вашего рисовальщика, вот вам и портрет.

– На два? – проговорил он в раздумьи. – На два много, не могу. На месяц можно. – Ну, хоть на месяц. Согласен, – сказал я. И мы, как барышники, ударили по рукам.

– Когда же начнем? – спросил он меня.

– Хоть завтра, – сказал я, надевая шляпу.

– Куда же вы? А могорычу-то?

– Нет, благодарю вас. Когда кончим, тогда можно будет. До свидания!

– До свидания!

Что значит один быстрый месяц свободы между многими тяжелыми, длинными годами неволи? В четверике маку одно зернышко. Я любовался им в продолжение этого счастливого месяца. Его выразительное юношеское лицо сияло такою светлою радостию, таким полным счастием, что я, прости меня Господи, позавидовал ему. Бедная, но опрятная и чистая его костюмировка казалась мне щегольскою, даже фризовая шинель его казалась мне из байки, и самой лучшей рижской байки. У мадам Юргенс во время обеда никто не посматривал искоса то на его, то на меня. Значит, не я один в нем видел такую счастливую перемену.

В один из этих счастливых дней мы шли вдвоем к мадам Юргенс и встретили на Большом проспекте Карла Павловича.

– Куда вы? – спросил он нас.

– К мадам Юргенс! – отвечал я.

– И я с вами, мне что-то вдруг есть захотелось, – сказал он и повернул с нами в Третью линию.

Карл Великий любил изредка посетить досужую мадам Юргенс. Ему нравилась не сама услужливая мадам Юргенс и не служанка ее Олимпиада, которая была моделью для Агари покойному Петровскому. Ему нравилось, как истинному артисту, наше разнохарактерное общество. Там он мог видеть и бедного труженика, сенатского чиновника, в единственном, весьма не с иголки вицмундире, и университетского студента, тощего и бледного, лакомившегося обедом мадам Юргенс за деньгу, полученную им от богатого бурша-кутилы за переписку лекций Фишера. Тут многое и многое он видел такое, чего не мог видеть ни у Дюме, ни у Сан-Жоржа.

Зато всегда, когда он приходил, внимательная мадам Юргенс предлагала ему в особенной комнате накрытый стол и особенное какое-нибудь кушанье, наскоро приготовленное, от чего он, как истинный социалист, всегда отказывался. В этот же раз не отказался и велел накрыть стол в особой комнате на три прибора и послал Олимпиаду к Фоксу за бутылкой джаксона.

Мадам Юргенс земли под собой не слышала; так забегала, засуетилась, что чуть-чуть было свой новый парик не сдернула вместе с чепцом, когда вспомнила, что надо чепец переменить для столь дорогого гостя.

Для нее он был, действительно, дорогой гость.

С того самого дня, как он в первый раз посетил ее, нахлебники стали множиться со дня на день. И какие нахлебники! Не шушера какая-нибудь – художники, да студенты, да двугривенные сенатские чиновники, а люди, для которых нужна была бутылка медоку и какой-нибудь особенный бефстек.

И это весьма естественно. Если платят четвертак за то, чтобы посмотреть даму из Амстердама, то почему же не заплатить тридцать копеек, чтобы посмотреть вблизи на Брюллова? И мадам Юргенс вполне это понимала и по мере возможности пользовалась.

Ученик мой молча сидел за столом, молча и бледнея выпил стакан джаксона, и молча пожал он руку Карла Великого, и на квартиру пришел молча, а дома уже, не раздеваясь, упал на пол и проплакал остаток дня и целую ночь.

Еще неделя оставалася его независимости, но он на другой день после описанного мною обеда свернул в трубку свои рисунки и, не сказавши мне ни слова, вышел за двери. Я думал, что он пошел по обыкновению в Седьмую линию, а потому и не спрашивал его, куда он идет? Пришло время обеда – его нет, и ночь пришла – его нет. На другой день я пошел к его хозяину, и там нет. Я испугался и не знал, что думать. На третий день перед вечером он приходит ко мне более обыкновенного бледный и растрепанный.

– Где ты был? – спрашиваю я. – Что с тобою? Ты болен? Ты нездоров?

– Нездоров, – едва внятно отвечает он.

Я послал дворника [за] Жидовцовым, частным лекарем, а сам принялся раздевать его и укладывать в постель. Он, как кроткий ребенок, повиновался мне.

Жидовцов пощупал у него пульс и посоветовал мне отправить его в больницу.

– Потому, – говорит, – что горячку при ваших средствах дома лечить опасно.

Я послушался его и в тот же вечер отвез своего бедного ученика в больницу св. Марии Магдалины, что у Тючкова мосту.

Благодаря влиянию как частного лекаря Жидовцова, больного моего приняли без узаконенных формальностей. На другой день я дал знать его хозяину о случившемся, и форма была исполнена со всеми аксессуарами.

Я посещал его каждый день по нескольку раз, и всякий раз, когда я выходил из больницы, мне становилося грустнее и грустнее. Я так привык к нему, я так сроднился с ним, что без него я не знал, куда мне деваться. Пойду, бывало, на Петербургскую сторону, сверну в Петровский парк (в то время еще [только] и начинавшийся), выйду к дачам Соболевского и опять назад в больницу. А он все еще горит огнем. Спрашиваю у сиделки:

– Что, не приходит в себя?

– Нет, батюшка.

– Не бредит?

– Одно только: красный и красный!

– Ничего больше?

– Ничего, батюшка.

И я опять выхожу на улицу, и опять прохожу Тючков мост, и посещаю дачу г. Соболевского, и опять возвращаюся в больницу. Так прошло восемь дней; на девятый он пришел в себя, и, когда подходил я к нему, он посмотрел на меня так пристально, так выразительно, так сердечно, что я этого взгляда никогда не забуду. Хотел он сказать мне что-то и не мог, хотел протянуть мне руку и только заплакал. Я ушел.

В коридоре встретившийся мне дежурный медик сказал, что опасность миновалась, что молодая сила взяла свое.

Успокоенный добрым медиком, я пришел к себе на квартиру. Закурил сигару, сигара как-то плохо курится, я бросил ее. Вышел на бульвар. Все что-то не так, все чего-то недостает для моей радости. Я пошел в Академию, зашел к Карлу Павловичу, его нет дома. Выхожу на набережную, а он стоит себе у огромного сфинкса и смотрит, как по вскрывшейся Неве скользит ялик с веселыми пассажирами и за ним тянется длинная тоненькая серебреная струйка.

– Что, вы были у меня в мастерской? – спросил он меня, не здороваясь.

– Не был, – отвечал я.

– Пойдемте.

И мы молча пошли в его домашнюю мастерскую. В мастерской застали мы Липина. Он принес с свежими красками палитру и, усевшись в спокойные кресла, любовался еще не высохшим подмалевком портрета Василия Андреевича Жуковского. При входе нашем бедный Липин соскочил, переконфузился, как школьник, пойманный на месте преступления.

– Спрячьте палитру. Я сегодня работать не буду, – сказал Карл Павлович Липину. И сел на его место. По крайней мере полчаса молча смотрел он на свое произведение и, обращаясь ко мне, сказал: – Взгляд должен быть мягче. Его стихи такие мягкие, сладкие. Не правда ли? – И, не дав мне ответить, продолжал: – А знаете ли вы назначение этого портрета?

– Не знаю, – отвечал я.

Еще минут десять молчания. Потом он встал, взял шляпу и проговорил: «Пойдемте на улицу, я расскажу вам назначение портрета».

Выйдя на улицу, он сказал: «Я раздумал. Об этих вещах не рассказывают прежде времени. Притом же я вполне уверен, что вы не любопытны», – прибавил он шутя.

– Если вам так хочется, – сказал я, – пусть это останется загадкой для меня.

– Только до другого сеанса. Ну, что ваш протеже, лучше ли ему?

– Начал приходить в себя.

– Стало быть, опасность миновала?

– По крайней мере, так медик говорит.

– До свидания, – сказал он, протягивая руку. – Зайду к Гальбергу. Едва ли он, бедный, встанет, – прибавил он грустно, и мы расстались.

Меня чрезвычайно заинтересовал этот таинственный портрет. Я издалека догадывался о его назначении, и как ни сильно хотелось мне убедиться в истине моей догадки, однако я имел столько мужества, что даже и не намекнул о ней Карлу Великому. Правда, в одно прекрасное утро сделал я визит В. А. Жуковскому, под предлогом полюбоваться сухими контурами Корнелиуса и Петра Гессе, а на самом деле, не проведаю ли чего о таинственном портрете. Однако ж я ошибся.

Кленц, Валгалла, Пинакотека и вообще Мюнхен занял все утро, так что даже о Дюссельдорфе не было помянуто ни одного слова, а портрета просто на свете не существовало.

Восторженные похвалы германскому искусству незабвенного Василия Андреевича были прерваны приходом г[рафа] М. Ю. Вельегорского.

– Вот вина и причина теперишних хлопот ваших, – сказал Василий Андреевич, указывая на меня графу.

Граф с чувством пожал мне руку. Я сделал уже проект на вопрос, как вошел слуга и проговорил какую-то незнакомую мне превосходительную фамилию. Я нашел свой проект неудобоисполнимым, раскланялся и вышел, как говорится, с носом.

А между тем молодое здоровье брало свое. Ученик мой, как тот сказочный пресловутый богатырь, оживал и крепел не по дням, а по часам. Он в какую-нибудь неделю после двухнедельной горячки стал на ноги и ходил, хотя придерживаясь за свою койку, но так скучно и невесело, что я, невзирая на наставление медика не говорить с ним об отвлеченных предметах, спросил его однажды:

– Ты здоровеешь? Тебе весело, чего же ты скучаешь?

– Я не скучаю, мне весело, но я не знаю, чего мне хочется… Мне хотелось бы читать.

Я спросил у медика, можно ли ему дать читать что-нибудь?

– Не давайте. Тем более чтения сурьезного…

– Что же мне с ним делать? Сиделкой я его не могу быть, а более помочь ему нечем.

В этом тяжелом раздумье вспала мне на память «Перспектива» Альберта Дюрера с русским толкованием, которую я во время оно изучал, изучал, да и бросил, не добравшись толку. И странно. Я вспомнил о путанице Альберта Дюрера и совсем забыл о толковом прекрасном курсе линейной перспективы нашего профессора Воробьева. Чертежи этого курса перспективы у меня были в портфели (правда, в беспорядке). Я собрал их и, сначала посоветовавшись с медиком, отдал их ученику своему вместе с циркулем и треугольником и тут же прочитал ему первый урок линейной перспективы. Второй и третий уроки перспективы мне уже нечего было толковать ему: он как быстро выздоравливал, так быстро и понимал эту математическую науку, не знавши, впрочем, четырех правил арифметики.

Уроки перспективы кончились. Я просил старшего медика выписать его из больницы, но медик гигиенически растолковал мне, что для окончательного излечения ему необходимо еще пробыть под медицинским надзором по крайней мере месяц. Скрепя сердце я согласился.

В продолжение этого времени часто я встречался с Карлом Павловичем, видел раза два или три портрет Василия Андреевича после второго сеанса. В разговоре с Карлом Павловичем замечал неумышленные намеки на какой-то секрет, но, не знаю почему, я сам отстранял его откровенность. Я как будто чего-то боялся. А между прочим, почти угадывал секрет.

Тайна вскоре открылась. 22 апреля 1838 года поутру рано получаю я собственноручную записку В. А. Жуковского такого содержания:

«Милостивый государь N. N!

Приходите завтра в одиннадцать часов к Карлу Павловичу и дождитесь меня у него, дождитесь меня непременно, как бы я поздно ни приехал.

В. Жуковский.

P. S. Приведите и его с собою».

Слезами облил я эту святую записку и, не доверяя ее карману, сжал в кулаке и побежал в больницу. Швейцар, хотя и имел приказание пропускать меня во все часы дня, на этот раз, однако ж, не пустил, сказавши: «Рано, ваше благородие, больные еще спят». Меня это немножко охолодило. Я разжал кулак, развернул записку, прочитал ее чуть-чуть не по складам, бережно сложил ее, положил в карман и степенными шагами воротился на квартиру, в душе благодаря швейцара за то, что он остановил меня.

Давно, очень давно, еще в приходском училище, украдкою от учителя читал я знаменитую перелицованную «Энеиду» Котляревского. И

эти два стиха так глубоко мне врезались в память, что я и теперь их повторяя часто применяю к делу. Эти-то два стиха и пришли мне на память, когда я возвращался на квартиру. И в самом деле. Знал ли я наверное, что эта святая записка относится к его делу? Не знал, только предчувствовал, а предчувствие часто обманывает. А что, если б оно и теперь обмануло? Какое бы я страшное сделал зло, и кому еще? Любимейшему человеку. Я сам себя испугался при этой мысли.

В продолжение этих длиннейших суток я раз двадцать подходил к двери Карла Павловича и с каким-то непонятным страхом возвращался назад. Чего я боялся, и сам не знаю. В двадцать первый раз я решился позвонить, и Лукьян, выглянувши в окно, сказал: «Их нет дома». У меня как гора с плеч свалилась. Как будто я совершил огромный подвиг и наконец вздохнул свободно.

Бодро выхожу я из Академии на Третью линию, и [тут] как тут Карл Павлович навстречу. Я совершенно растерялся и хотел было бежать от него, но он остановил меня вопросом:

– Вы получили записку Жуковского? – Получил, – едва внятно ответил я.

– Приходите же ко мне завтра в одиннадцать часов. До свидания. Да… Если он может, приведите и его с собой, – прибавил он удаляясь.

«Ну, – подумал я, – теперь ни малейшего сомнения. А все-таки:

Прошло несколько минут, и это мудрое изречение выпарилось из моей весьма непрактической головы. Мною овладело непреодолимое желание привести его завтра к Карлу Павловичу. А позволит ли медик? Вот вопрос. И чтобы разрешить его, я пошел к доктору на квартиру, застал его дома и рассказал ему причину моего внезапного визита. Доктор привел мне несколько фактов умопомешательства, причиною которых были внезапная радость или внезапное горе. «А тем более, – заключил он, – что ваш протеже не совсем еще оправился после горячки». На такие аргументы отвечать было нечем. И я, поблагодаривши доктора за добрый совет, откланялся и вышел на улицу. Долго шлифовал я мостовую без всякого намерения; хотел было зайти к старику Венецианову, не скажет ли он мне чего определеннее, но было уже за полночь; а он не наш брат холостяк, – следовательно, и думать нечего о полунощном посещении. «Не пойти ли мне, – подумал я, – на Троицкий мост полюбоваться восходом солнца?» Но до Троицкого моста не близко, а я начинал уже чувствовать усталость. Не ограничиться ли мне безмятежным сидением у сих огромных сфинксов? Ведь все равно та же Нева. Та же, да не та. И, подумавши, я направился к сфинксам. Севши на гранитную скамью и прислонясь к бронзовому грифону, я долго любовался на тихоструйную красавицу Неву.

С восходом солнца пришел на Неву за водой академический швейцар и разбудил меня, приговаривая вроде поучения:

– Благо еще люди не ходят, а то б подумали б, какой гулящий.

Поблагодарив гривенником швейцара за услугу, я отправился на квартиру и заснул уже настоящим, как говорится, хозяйским сном.

Ровно в одиннадцать часов явился я на квартиру Карла Павловича, и Лукьян, отворяя мне двери, сказал: «Просили подождать». В мастерской в глаза мне бросилась только по славе и Миллерову эстампу знаемая знаменитая картина Цампиери «Иоанн Богослов». Опять недоумение! Не по случаю ли этой картины пишет мне Василий Андреич? Зачем же он пишет: «Приводите и его с собою»? Записка была при мне, я достал ее и, прочитавши несколько раз p[ost] s[criptum], немного успокоился и подошел к картине поближе, но проклятое сомнение мешало мне вполне наслаждаться этим в высшей степени изящным произведением.

Как ни мешало мне сомнение, однако ж я не заметил, как вошел в мастерскую Карл Великий в сопровождении графа Вельегорского и В. А. Жуковского. Я с поклоном уступил им свое место и отошел к портрету Жуковского. Они долго молча любовались великим произведением бедного мученика Цампиери, а я замирал от ожидания. Наконец Жуковский вынул из кармана форменно сложенную бумагу и, подавая мне, сказал:

– Передайте это ученику вашему.

Я развернул бумагу. Это была его отпускная, засвидетельствованная г[рафом] Вельегорским, Жуковским и К. Брюлловым.

Я набожно перекрестился и трижды поцеловал эти знаменитые рукоприложения. Благодарил я, как мог, великое и человеколюбивое трио, и, раскланявшись как попало, я вышел в коридор и побежал прямо к Венецианову.

Старик встретил меня радостным вопросом:

– Что нового?

Я молча вынул из кармана драгоценный акт и подал ему.

– Знаю, все знаю, – сказал он, возвращая мне бумагу.

– Да я-то ничего не знаю! Ради Бога, расскажите мне, как это все совершилося?

– Слава Богу, что совершилося, а мы сначала пообедаем, а потом и примуся рассказывать. История длинная, а главное, прекрасная история.

И, возвыся голос, он прочитал стих Жуковского:

– Читаем, папаша, – раздался женский голос, и в сопровождении А. Н. Мокрицкого вышли из гостиной дочери Венецианова, и мы сели за стол. За обедом против обыкновения как-то было шумнее и веселее. Старик воодушевился и рассказал историю портрета В. А. Жуковского. И почти не упомянул о собственном участии в этой благородной истории. Только в заключение прибавил: «А я только был простым маклером в этом великодушном деле».

А самое-то дело было вот как.

Карл Брюллов написал портрет Жуковского, а Жуковский и граф Вельегорский этот самый портрет предложили августейшему семейству за 2500 руб[лей] ассиг[нациями] и за эти деньги освободили моего ученика. А старик Венецианов, как он сам выразился, разыграл в этом добром деле роль усердного и благородного маклера.

Что же мне теперь делать? Когда и как мне объявить ему эту радость? Венецианов повторил мне то же самое, что и врач сказал, и я совершенно убежден в необходимости этой предосторожности. Да как же я утерплю! Или прекратить свои посещения на некоторое время? Нельзя, он подумает, что я тоже заболел или покинул его, и будет мучиться. Подумавши, я вооружился всею силою воли, пошел в больницу Марии Магдалины. Первый сеанс я выдержал как лучше не надо, за вторым и третьим визитом я уже начал его понемногу приготовлять. Спрашивал медика, как скоро его можно выписать из больницы? И медик не советовал торопиться. Я опять начал мучиться нетерпением.

Однажды поутру приходит ко мне его бывший хозяин и без дальних околичностей начинает меня упрекать, что я ограбил его самым варварским образом, что я украл у него лучшего работника и что он через меня теряет по крайней мере не одну тысячу рублей! Я долго не мог понять, в чем дело? И каким родом я попал в грабители? Наконец он мне сказал, что вчера призывал его помещик и что рассказал ему весь ход дела и требовал от него уничтожения контракта. И что вчера же он был в больнице, и что он ничего про это не знает. «Вот тебе и предосторожность!» – подумал я.

– Чего же вы теперь от меня хотите? – спросил я у него.

– Ничего, хочу узнать только, правда ли все это?

Я отвечал:

– Правда. – И мы расстались.

Я был доволен таким оборотом дела. Он теперь уже приготовлен и может принять это известие спокойнее, чем прежде.

– Правда ли? Можно ли верить тому, что я слышал? – таким вопросом встретил он меня у дверей своей палаты.

– Я не знаю, что ты слышал.

– Мне говорил вчера хозяин, что я… – И он остановился, как бы боясь окончить фразу. И, помолчав немного, едва слышно проговорил: – Что я отпущен!.. Что вы… – И он залился слезами.

– Успокойся, – сказал я ему, – это еще только похоже на правду. – Но он ничего не слышал и продолжал плакать.

Через несколько дней выписался из больницы и поместился у меня на квартире, совершенно счастливый.

Много, неисчислимо много прекрасного в божественной, бессмертной природе, но торжество и венец бессмертной красоты – это оживленное счастием лицо человека. Возвышеннее, прекраснее в природе я ничего не знаю. И этою-то прелестию раз в жизни моей удалося мне вполне насладиться.

В продолжение нескольких дней он был так счастлив, так прекрасен, что я не мог смотреть на него без умиления. Он переливал и в мою душу свое безграничное счастие. Восторги его сменились тихой, улыбающейся радостию. Во все эти дни хотя он и принимался за работу, но работа ему не давалась. И он, было, положит свой рисунок в портфель, вынет из кармана отпускную, почитает ее чуть не по складам, перекрестится, поцелует и заплачет.

Чтобы отвлечь его внимание от предмета его радости, я взял у него отпускную под предлогом засвидетельствования ее в гражданской палате, а его каждый день водил в академические галереи. А когда было готово платье, я, как нянька, одел его, и пошли мы в губернское правление. Засвидетельствовавши драгоценный акт, сводил я его в Строганова галерею, показал ему оригинал Веласкеца. И тем кончились в тот день наши похождения.

На другой день, часу в десятом утра, одел я его снова и отвел к Карлу Павловичу, и, как отец любимого сына передает учителю, так я передал его бессмертному нашему Карлу Павловичу Брюллову.

С того дня он начал посещать академические классы и сделался пансионером Общества поощрения художников.

Давно уже я собирался оставить нашу северную Пальмиру для какого-нибудь смиренного уголка гостеприимной провинции. В текущем году желаемый уголок опростался при одном из провинциальных университетов, и я не преминул воспользоваться им. Во время оно, когда я посещал гипсовый класс и мечтал о стране чудес, о всемирной столице, увенчанной куполом Буонарроти, в то время, если бы мне предложили место рисовального учителя при университете, я бросил бы карандаш и воскликнул: «Стоит ли после этого изучать божественное искусство!» А теперь, когда уравновесилось воображение с здравым смыслом, когда в грядущее не сквозь радужную призму, а так просто смотришь, то против воли лезет в голову поговорка: «Не сули журавля в небе, а дай синицу в руки».

Еще зимою мне следовало отправиться на место, но кое-какие собственные делишки, а в особенности дело ученика, теперь уже не моего, а К. Брюллова, меня задержали в столице, потом болезнь его и продолжительное выздоровление и, наконец, финансы. Когда все это пришло к благополучному концу, я, как сказал уже, приютил своего любимца под крылом Карла Великого и в первых числах мая оставил, и надолго оставил, столицу.

Оставляя возлюбленного моего, я передал ему свою квартиру с мольбертом и прочею мизерною мебелью, и со всеми гипсовыми вещами, которые тоже нельзя было взять с собою. Советовал ему до следующей зимы пригласить товарища к себе. А зимой приедет к нему Штернберг, который был тогда в Малороссии и с которым я условился встретиться у одного общего знакомого нашего в Прилуцком уезде и при этой встрече [собирался] просить добрейшего Вилю, по возвращении в столицу, поселиться с ним на квартире. Что и случилось к величайшей моей радости. Советовал еще ему посещать Карла Павловича, но осторожно, чтобы не надоедать ему частыми визитами, не манкировать классами и как можно больше читать. А в заключение просил его писать мне чаще письма, и писать так, как он бы писал отцу родному.

И, поручивши его покрову предвечной матери, я расстался с ним, и, увы! расстался навеки.

Первые письма его однообразны и похожи на подробный и монотонный дневник школьника. И только для меня они интересны, ни для кого больше. В последующих письмах начали проявляться и склад, и грамотность, а иногда и содержание, как, например, его девятое письмо.

«Сегодня, в десятом часу утра, свернули мы на вал картину распятия Христова и с натурщиками отправили в лютеранскую Петропавловскую церковь. Карл Павлович поручил мне сопровождать ее до самой церкви. Через четверть часа он и сам приехал; при себе велел натянуть опять на раму и поставить на место. Так как она не была еще покрыта лаком, то издали и не показывала ничего, кроме темного матового пятна. После обеда пошли мы с Михайловым и покрыли ее лаком. Вскоре пришел и Карл Павлович; сначала сел он на передней скамейке; недолго посидевши, он перешел на самую последнюю. Тут и мы подошли к нему и тоже сели. Долго он сидел молча и только изредка проговаривал: «Вандал! Ни одного луча свету на алтарь. И для чего им картины? Вот если бы! – сказал он, обращаяся к нам и показывая на арку, разделяющую церковь. – Если бы во всю величину этой арки написать картину «Распятие Христа», то это была бы картина, достойная богочеловека».

О, если бы хоть сотую, хоть тысячную долю мог я передать вам того, что я от него тогда слышал! Но вы сами знаете, как он говорит. Его слова невозможно положить на бумагу, они окаменеют. Он тут же сочинил эту колоссальную картину со всеми мельчайшими по дробностями, написал и на место поставил. И какая картина! Николая Пуссена «Распятие» – просто суздальщина. А про Мартена и говорить нечего.

Долго он еще фантазировал, а я слушал его с благоговением; потом надел шляпу и вышел, а вслед за ним и я с Михайловым. Проходя мимо статуй апостолов Петра и Павла, он проговорил: «Куклы в мокрых тряпках! А еще с Торвальдсена!» Проходя мимо магазина Дациаро, он вмешался в толпу зевак и остановился у окна, увешанного раскрашенными французскими литографиями. «Боже мой, – подумал я, глядя на него. – И это тот самый гений, который сейчас только так высоко парил в области прекрасного искусства, теперь любуется приторными красавицами Гревидона! Непонятно! А между прочим, правда». Сегодня в первый раз я не был в классе, потому что Карл Павлович не пустил меня, усадил нас с Михайловым за шашки двоих против себя одного и проиграл нам коляску на три часа. Мы поехали на острова, а он остался дома дожидать нас ужинать.

P. S. Не помню, в прошедшем письме писал ли я вам, что я в сентябрьский третной экзамен переведен в натурный класс за «Бойца» № первым.

Если бы не вы, мой незабвенный, и через год меня бы не перевели в натурный класс. Я начал посещать анатомические лекции профессора Буяльского. Он теперь читает остов. И тут вы причина, что я знаю наизусть остов. Везде и везде вы, мой единственный, мой незабвенный благодетель. Прощайте.

Всем существом моим преданный вам N. N.»

Я намерен досказать его историю собственными его письмами, и это будет тем более интересно, что в своих письмах он часто описывает занятия и почти вседневный домашний быт Карла Павловича, которого он был и любимым учеником, и товарищем. Для будущего биографа К. Брюллова я со временем издам все его письма, а теперь помещу только те, которые непосредственно касаются его занятий и развития на поприще искусства и развития его внутренней высоконравственной жизни.

«Вот уже октябрь месяц в исходе, а Штернберга все нет как нет. Я не знаю, что мне делать с квартирою. Она меня не обременяет, я плачу за нее пополам с Михайловым. Я почти безвыходно нахожусь у Карла Павловича, только ночевать прихожу домой, а иногда и ночую у него. А Михайлов и на ночь домой не приходит. Бог его знает, где он и как он живет? Я с ним встречаюся только у Карла Павловича да иногда в классах. Он очень оригинальный, доброго сердца человек. Карл Павлович предлагает мне совсем к нему перейти жить, но мне и совестно, и, боюся вам сказать, мне кажется, что я свободнее при своей квартире, а во-вторых, мне ужасно хочется хоть несколько месяцев прожить вместе с Штернбергом, потому собственно, что вы мне так советовали. А вы мне дурного не посоветуете.

Карл Павлович чрезвычайно прилежно работает над копиею с картины Доменикино «Иоанн Богослов». Копию эту заказала ему Академия художеств. Во время работы я читаю. У него порядочная своя библиотека, но совершенно без всякого порядка; несколько раз мы принимались дать ей какой-нибудь толк, но только все безуспешно. Впрочем, недостатка в чтении нет. Карл Павлович обещался Смирдину сделать рисунок для его «Ста литераторов», и он служит ему всею своей библиотекою. Я прочитал уже почти все романы Вальтер Скотта и теперь читаю «Историю крестовых походов» Мишо. Мне она нравится лучше всех романов, и Карл Павлович то же говорит. Я начертил эскиз, как Петр Пустынник ведет толпу первых крестоносцев через один из германских городков, придерживаясь манеры и костюмов Реча. Показал Карлу Павловичу, и он мне строжайше запретил брать сюжеты из чего бы то ни было, кроме Библии, древней греческой и римской истории. «Там, – сказал он, – все простота и изящество. А в средней истории – безнравственность и уродство». И у меня теперь на квартире, кроме Библии, ни одной книги нет. «Путешествие Анахарсиса» и «Историю Греции» Гилиса я читаю у Карла и для Карла Павловича, и он всегда слушает с одинаковым удовольствием.

О, если бы вы видели, с каким вниманием, с какой сердечною любовию кончает он свою копию! Я просто благоговею перед ним, да и нельзя иначе. Но что значит волшебное, магическое действие оригинала! Или это просто предубеждение, или время так очаровательно стушевало эти краски, или Доменикино… Но нет, это грешная мысль. Доменикино никогда не мог быть выше нашего божественного Карла Павловича. Мне иногда хочется, чтобы скорее унесли оригинал.

Как-то раз за ужином зашла речь о копиях, и он сказал, что ни в живописи, ни в скульптуре он не допускает истинной копии, т. е. воссоздания. А что в словесной поэзии он знает одну-единственную копию – это «Шильонский узник» Жуковского. И тут же прочитал его наизусть. Как он дивно стихи читает, ей-богу, лучше Брянского и Каратыгина.

Кстати о Каратыгине. На днях случайно зашли мы в Михайловский театр. Давали «Тридцать лет, или Жизнь игрока» – пересоленная драма, как он выразился. Между вторым и третьим [актом] он ушел за кулисы и одел Каратыгина для роли нищего. Публика бесновалась, сама не знала отчего! Что значит костюм для хорошего актера.

Тальони уже приехала в Петербург и вскоре начнет свои волшебные полеты. Он, однако ж, что-то ее не жалует. Ах, если бы скорее Штернберг приехал! Я не видавши полюбил его. Карл Павлович для меня слишком колоссален, и, несмотря на его доброту и ласки, мне иногда кажется, что я один. Михайлов прекрасный и благородный товарищ, но ничем не увлекается, никакая прелесть его, кажется, не чарует; а может быть, я его не понимаю. Прощайте, мой незабвенный благодетель».

«Я в восторге! Давно и так нетерпеливо ожидаемый мною Штернберг наконец приехал! И как внезапно, нечаянно! Я испугался и долго не верил своим глазам; думал, не видение ли. Я же в то время компоновал эскиз «Иезекииль на поле, усеянном костями». Это было ночью, часу во втором. Вдруг двери растворяются, – а я углубился в «Иезекииля» и двери забыл запереть на ключ, – двери растворяются, и является в шубе и в теплой шапке человеческая фигура. Я сначала испугался и сам не знаю, как проговорил:

– Штернберг!

– Штернберг, – отвечал он мне, и я не дал ему шубу снять, принялся целовать его, а он отвечал мне тем же.

Долго мы молча любовались друг другом, наконец, он вспомнил, что ямщик у ворот дожидается, и пошел к ямщику, а я к дворнику – просить перенести вещи в квартиру. Когда все это было сделано, мы вздохнули свободно. И странно. Мне казалося, что я встретил старого знакомого или, лучше сказать, вижу вас самих перед собою. Пока я расспрашивал, а он рассказывал, где и когда он вас видел, о чем говорили и как рассталися, пока все это было, и ночь минула. И мы тогда только рассвет заметили, когда увидели от подсвечника упавшую ярко-голубую тень.

– Теперь, я думаю, можно и чаю напиться, – сказал он.

– Я думаю, можно, – отвечал я. И мы пошли в «Золотой якорь».

После чая уложил я его спать, а сам пошел сказать о моей радости Карлу Павловичу, но он тоже спал. Делать нечего, я вышел на набережную и не успел пройти несколько шагов, как встретил Михайлова, тоже, кажется, всю ночь не спавшего; он шел с каким-то господином в пальто и в очках.

– Лев Александрович Элькан, – сказал Михайлов, указывая на господина в очках. Я сказал свою фамилию, и мы пожали друг другу руку. Потом я сказал Михайлову о приезде Штернберга, и господин в очках обрадовался, как прибытию давно жданного друга.

– Где же он? – спросил Михайлов.

– У нас на квартире, – отвечал я.

– Спит? – Спит.

– Ну, так пойдем в «Капернаум», там, верно, не спят, – сказал Михайлов. Господин в очках в знак согласия кивнул головою, и они, взявшись под руки, пошли, и я вслед за ними. Проходя мимо квартиры Карла Павловича, я заметил в окне голову Лукьяна, из чего и заключил, что маэстро уже встал. Я простился с Михайловым и Эльканом и пошел к нему. В коридоре я [встретил его] с свежей палитрой и чистыми кистями, поздоровался с ним и возвратился назад. Теперь я не только вслух, и про себя читать был не в состоянии. Походивши немного по набережной, я пошел на квартиру. Штернберг еще спал; я тихонько сел на стуле против его постели и любовался его детски-непорочным лицом. Потом взял карандаш и бумагу и принялся рисовать спящего вашего, а следовательно, и моего друга. Сходство и выражение вышло порядочное для эскиза, и только я очертил всю фигуру и назначил складки одеяла, как Штернберг проснулся и поймал меня на месте преступления. Я сконфузился; он это заметил и засмеялся самым чистосердечным смехом.

– Покажите, что вы делали? – сказал он вставая.

Я показал; он снова засмеялся и до небес расхвалил мой рисунок.

– Я когда-нибудь отплачу вам тем же, – сказал он смеясь. И, вскочив с постели, умылся и, развязавши чемодан, начал одеваться. Из чемодана, из-под белья, вынул он толстую портфель и, подавая ее мне, сказал: «Тут все, что я сделал прошлого лета в Малороссии, кроме нескольких картинок масляными красками и акварелью. Посмотрите, если время позволяет, а мне нужно кое-куда съездить. До свидания! – сказал он, подавая мне руку. – Не знаю, что сегодня в театре. Я ужасно за ним соскучился. Пойдемте вместе в театр.

– С большим удовольствием, – сказал я, – только вы зайдите за мною в натурный класс.

– Хорошо, зайду, – сказал он уже за дверями.

Если бы не пришел за мною Лукьян от Карла Павловича, мне обед и на мысль не пришел [бы], мне даже досадно было, что для лукьяновского ростбифа я должен был оставить портфель Штернберга. За обедом я сказал Карлу Павловичу о моем счастии, и он пожелал его видеть. Я сказал ему, что мы условилися с ним быть в театре. Он изъявил желание сопутствовать нам, если дают что-нибудь порядочное. К счастью, в тот день на Александринском театре давали «Заколдованный дом». В конце класса Карл Павлович зашел в класс, взял меня и Штернберга с собою, усадил в свою коляску, и мы поехали смотреть Людовика XI. Так кончился первый день.

На второй день поутру Штернберг взял свою толстую портфель, и мы отправились к Карлу Павловичу. Он был в восторге от вашей однообразно-разнообразной, как он выразился, родины и от задумчивых земляков ваших, так прекрасно-верно переданных Штернбергом.

И какое множество рисунков, и как все прекрасно. На маленьком лоскутке серенькой оберточной бумаги проведена горизонтально линия, на первом плане ветряная мельница, пара волов около телеги, наваленной мешками. Все это не нарисовано, а только намекнуто, но какая прелесть! Очей не отведешь. Или под тенью развесистой вербы у самого берега беленькая, соломой крытая хатка вся отразилася в воде, как [в] зеркале. Под хаткою старушка, а на воде утки плавают. Вот и вся картина, и какая полная, живая картина!

И таких картин или, лучше сказать, животрепещущих очерков полна портфель Штернберга. Чудный, бесподобный Штернберг! Недаром его поцеловал Карл Павлович.

Невольно вспомнил я братьев Чернецовых; они недавно возвратились из путешествия по Волге и приносили Карлу Павловичу показать свои рисунки: огромная кипа ватманской бумаги, по-немецки аккуратно перышком исчерченная. Карл Павлович взглянул на несколько рисунков и, закрывши портфель, сказал, разумеется, не братьям Чернецовым: «Я здесь не только матушки Волги, и лужи порядочной не надеюсь увидеть». А в одном эскизе Штернберга он видит всю Малороссию. Ему так понравилась ваша родина и унылые физиономии ваших земляков, что он сегодня за обедом построил уже себе хутор на берегу Днепра, близ Киева, со всеми угодиями в самой очаровательной декорации. Одно, чего он боится и чего никак устранить от себя не может, – это помещики, или, как он называет их, феодалы-собачники.

Он совершенное дитя, со всею прелестию дитя.

И сегоднишный день мы заключили спектаклем; давали Шиллеровых «Разбойников». Оперы почти не существует, изредка появится или «Роберт», или «Фенелла». Балет или, лучше сказать, Тальони все уничтожила.

Прощайте, мой незабвенный благодетель».

«Вот уже более месяца, как мы живем вместе с несравненным Штернбергом, и живем так, как дай Бог, чтобы братья родные жили. Да и какое же он доброе, кроткое создание! Настоящий художник! Ему все улыбается, как и он сам всему улыбается. Счастливый, завидный характер! Карл Павлович его очень любит. Да и можно ли, знавши, не любить его?

Вот как мы проводим дни и ночи. Поутру, в девять часов, я ухожу в живописный класс. (Я уже делаю этюды масляными красками и в прошедший экзамен получил третий номер.) Штернберг остается дома и делает из своих эскизов или рисунки акварелью, или небольшие картины масляными красками. В одиннадцать часов я или захожу к Карлу Павловичу, или прихожу домой и завтракаем с Штернбергом чем Бог послал. Потом я опять ухожу в класс и остаюся там до трех часов. В три часа мы идем обедать к мадам Юргенс. Иногда и Карл Павлович с нами, потому что я почти каждый день в это время заставал его у Штернберга, и он часто отказывался от роскошного аристократического обеда для мизерного демократического супа. Истинно необыкновенный человек! После обеда я отправляюся в классы. К семи часам в классы приходит Штернберг, и мы идем или в театр, или, немного погулявши по набережной, возвращаемся домой, и я читаю что-нибудь вслух, а он работает, или я работаю, а он читает. Недавно мы прочитали «Вудсток» Вальтер Скотта. Меня чрезвычайно заинтересовала сцена, где Карл II Стюарт, скрывающийся под чужим именем в замке старого баронета Ли, открывается его дочери Юлии Ли, что он король Англии, и предлагает ей при дворе своем почетное место наложницы. Настоящая королевская благодарность за гостеприимство. Я начертил эскиз и показал Карлу Павловичу. Он похвалил мой выбор и самый эскиз и велел изучать Павла Делароша.

Штернберг недавно познакомил меня с семейством Шмидта. Это какой-то дальный его родственник, прекрасный человек, а семейство его – это просто благодать Господня. Мы часто по вечерам бываем у них, а по воскресеньям и обедаем. Чудное, милое семейство! Я всегда выхожу от них как будто чище и добрее. Я не знаю, как и благодарить Штернберга за это знакомство.

Еще познакомил он меня с домом малороссийского аристократа, того самого, у которого вы с ним встретились прошедшее лето в Малороссии. Я редко там бываю и то, собственно, для Штернберга. Не нравится этот покровительственный тон и подлая лесть его неотесанных гостей, которых он кормит своими роскошными обедами и поит малороссийскою сливянкой. Я долго не мог понять, как это Штернберг терпит подобные картины? Наконец дело открылося само собой. Он однажды возвратился от Тарновских совершенно не похож на себя, т. е. сердитый. Долго молча ходил он по комнате, наконец лег в постель, встал и опять лег; и это повторил он раза три, наконец успокоился и заснул. Слышу, он во сне произносит имя одной из племянниц Тарновского. Тут я начал догадываться, в чем дело. На другой день Виля мой опять отправился к Тарновским и возвратился поздно ночью в слезах. Я притворился, будто не замечаю этого. Он упал на диван и, закрыв лицо руками, рыдал, как ребенок. Так прошло по крайней мере час. Потом поднялся он с дивана, подошел ко мне, обнял меня, поцеловал и горько улыбнулся; сел около меня и рассказал мне историю любви своей. История самая обыкновенная. Он влюбился в старшую племянницу Тарновского, а та хоть и отвечала ему тем же, но в деле брака предпочла ему какого-то лысого доктора Бурцова. Самая обыкновенная история. После исповеди он немного успокоился, и я уложил его в постель.

На другой и третий день я его почти что не видел: уйдет рано, придет поздно, а где он проводит дни, Бог его знает. Пробовал я с ним заговаривать, но он едва мне отвечает. Предлагал посетить Шмидтов, но он отрицательно кивнул головою. В воскресенье поутру предложил я ему поехать в оранжереи Ботанического сада, и он, правда принужденно, но согласился. Оранжерея на него подействовала благодетельно. Он повеселел. Начал мечтать о путешествии в те волшебные края, где растут все эти удивительные растения, как у нас чертополох.

Выйдя из оранжерей, я предложил пообедать на Крестовском, в немецком трактире; он охотно согласился. После обеда мы послушали тирольцев, посмотрели, как с гор катаются, и поехали прямо к Шмидту. Шмидты в тот день обедали у Фицтума (инспектора университета) и вечер там осталися. Мы туда, нас [встретили] вопросом с восклицанием, где мы пропадали? У Фицтума насладившись квинтетом Бетговена и сонатою Моцарта, где солировал знаменитый Бем, часу в первом ночи возвратилися на квартиру. Бедный Виля опять задумался. Я не утешаю его, да и чем я его могу утешить?

На другой день, по поручению Карла Павловича, пошел в магазин Смирдина и между прочими книгами взял два номера «Библиотеки для чтения», где помещен «Никлас Никльби», роман Диккенса. Думаю устроить литературные вечера у Шмидтов и пригласить Штернберга. Как затеяно, так и сделано. В тот же день, после вечерних классов, отправились мы к Шмидтам с книгами под мышкой. Выдумка моя была принята с восторгом, и после чая началося чтение. Первый вечер читал я, второй Штернберг, потом опять я, потом опять он, и так мы продолжали, пока кончили роман. Это имело прекрасное влияние на Штернберга. После «Никласа Никльби» таким же порядком прочитали мы «Замок Кенильворт», потом «Пертскую красавицу» и еще несколько романов Вальтер Скотта. Часто просиживали мы за полночь и не видали, как и Рождественские праздники наступили. Штернберг почти пришел в себя, по крайней мере работает и меньше грустит. Даст Бог, и это пройдет. Прощайте, мой отец родной. Не обещаюся писать вам в скором времени, потому что праздники наступают, а я уже сделал себе по милости Штернберга, кроме Шмидтов, еще некоторые знакомства, и знакомства, которые следует поддерживать. Сделал я себе к празднику новую пару платья и из английской байки пальто, точно такое, как у Штернберга – чтобы недаром нас Шмидты называли Кастором и Поллуксом. А к весне думаем заказать себе камлотовые шинели. У меня теперь деньги водятся. Я начал рисовать акварельные портреты, сначала по-приятельски, а потом и за деньги, только Карлу Павловичу еще не показываю, боюся. Я больше придерживаюсь Соколова, Гау мне не нравится, приторно-сладкий. Думаю еще заняться французским языком, это необходимо. Предлагала мне свои услуги одна пожилая вдова с тем, чтобы я ее сына учил рисовать. Взаимное одолжение, но мне оно не нравится: во-первых, потому, что далеко ходить (в Эртелев переулок), а во-вторых, возиться два часа с избалованным мальчуганом – это тоже порядочная комиссия. Лучше же я эти два часа употреблю на акварельный портрет и заплачу учителю деньги. Я думаю, и вы скажете, что лучше. У Карла Павловича есть Гиббон на французском языке, и я не могу смотреть на него равнодушно. Не знаю, видели ли вы его эскиз или, лучше сказать, небольшую картину «Посещение Рима Гензерихом». Теперь она у него в мастерской. Чудная! как и все чудное, что выходит из-под его кисти. Если не видали, то я сделаю небольшой рисунок и пришлю вам. «Бакчисарайский фонтан» тоже пришлю. Это, кажется, еще при вас начато?

Ах, да! чуть-чуть было не забыл. Готовится необыкновенное событие. Карл Павлович женится, после праздника свадьба. Невеста его – дочь рижского почетного гражданина Тимма. Я не видел ее, но, говорят, удивительная красавица. Брата ее я встречаю иногда в классе: он ученик Заурвейда, чрезвычайно красивый юноша. Когда все это совершится, то опишу вам с самомельчайшими подробностями, а пока еще раз прощайте, мой незабвенный благодетель».

«Вот уже два месяца, как я не писал вам. Такое долгое молчание непростительно. Но я как будто нарочно выжидал, пока кончится интересный эпизод из жизни Карла Павловича. В последнем письме писал я вам о предполагаемой женитьбе. Теперь опишу вам подробно, как это совершилось и как разрушилось.

В самый день свадьбы Карл Павлович оделся, как он обыкновенно одевается, взял шляпу и, проходя через мастерскую, остановился перед копией Доменикино, уже оконченной. Долго стоял он молча, потом сел в кресла. Кроме его и меня, в мастерской никого не было. Молчание длилось еще несколько минут. Потом он, обращаясь ко мне, сказал:

– Цампиери как будто говорит мне: «Не женись, погибнешь».

Я не нашелся, что ему сказать, а он взял шляпу и пошел к своей невесте. Во весь этот день он не возвращался к себе на квартиру. Приготовлений к празднику не было совершенно никаких. Даже ростбифа Лукьян не жарил в этот день. Словом, ничего похожего не было на праздник. В классе я узнал, что будет он венчаться в восемь часов вечера в лютеранской церкви Св. Анны, что в Кирочной. После класса взяли мы с Штернбергом извозчика и отправились в Кирочную. Церковь уже была освещена, и Карл Павлович с Заурвейдом и братом невесты был в церкви. Увидя нас, он подошел, подал нам руку и сказал: «Женюсь». В это самое время вошла в церковь невеста, и он пошел ей навстречу. Я в жизнь мою не видел да и не увижу такой красавицы. В продолжение обряда Карл Павлович стоял, глубоко задумавшись. Он ни разу не взглянул на свою прекрасную невесту. Обряд кончился, мы поздравили счастливых супругов, проводили их до кареты и по дороге заехали к Клею, поужинали и за здоровье молодых выпили бутылку клико. Все это происходило 8 генваря 1839 года. И у Карла Павловича свадьба кончилась бутылкой клико. Ни в тот, ни в последующие дни не было никакого праздника.

Через неделю после этого события встретился я с ним в коридоре, как раз против квартиры графа Толстого, и он зазвал меня к себе и оставил обедать. В ожидании обеда он что-то чертил в своем альбоме, а меня заставил читать «Квентин Дорварда». Только что я начал читать, как он остановил меня и довольно громко крикнул:

– Эмилия! – Через минуту вошла ослепительная красавица, жена его. Я неловко поклонился ей, а он сказал: – Эмилия! На чем мы остановились? Или нет, садись ты сама читай. А вы послушайте, как она мастерски читает по-русски. – Она сначала не хотела читать, но потом раскрыла книгу, прочитала несколько фраз [с] сильным немецким выговором, захохотала, бросила книгу и убежала. Он позвал ее опять и с нежностью влюбленного просил ее сесть за фортепиано и спеть знаменитую каватину из «Нормы». Без малейшего жеманства она села за инструмент и после нескольких прелюдий запела. Голос у нее не сильный, не эффектный, но такой сладкий, чарующий, что я слушал и сам себе не верил, что я слушаю пение существа смертного, земного, а не какой-нибудь воздушной феи. Или это магическое влияние красоты, или она действительно хорошо пела, теперь я вам не могу сказать основательно, только я и теперь как будто слышу ее волшебный голос. Карл Павлович тоже был очарован ее пением, потому что сидел он сложа руки над своим альбомом и не слышал, как вошел Лукьян и два раза повторил:

– Кушанье подано.

После обеда на тот же стол подал Лукьян фрукты и бутылку лакрима-кристи. Пробило пять часов, и я оставил их за столом и ушел в класс. На прощанье Карл Павлович подал мне руку и просил приходить к ним каждый день к обеду. Я был в восторге от такого приглашения.

После классов встретил я их на набережной и присоединился к ним. Вскоре они пошли домой и меня пригласили к себе. За чаем Карл Павлович прочитал «Анджело» Пушкина и рассказал, как покойный Александр Сергеевич просил его написать с его жены портрет и как он бесцеремонно отказал ему, потому что жена его косая. Он предлагал Пушкину с самого его написать портрет, но Пушкин отплатил ему тем же. Вскоре после этого поэт умер и оставил нас без портрета. Кипренский изобразил его каким-то денди, а не поэтом.

После чаю молодая очаровательная хозяйка выучила нас в гальбе-цвельф и проиграла мне двугривенный, а мужу каватину из «Нормы» и сейчас же села за фортепиано и расплатилась. После такого великолепного финала я поблагодарил очаровательную хозяйку и хозяина и отправился домой. Это уже было далеко за полночь; Штернберг еще не спал, дожидался меня. Я, не снимая шляпы, рассказал ему свои похождения, и он назвал меня счастливцем.

– Позавидуй же и мне, – сказал он. – Меня приглашает генерал-губернатор Оренбургского края к себе в Оренбург на лето, и я был сегодня у Владимира Ивановича Даля, и мы условились уже насчет поездки. На будущей неделе – прощай! – Меня это известие ошеломило. Я долго говорить не мог и, придя в себя, спросил его:

– Когда же это ты так скоро успел все обделать?

– Сегодня, – отвечал он. – Часу в десятом присылает за мною Григорович, я явился. Он предлагает мне это путешествие. Я соглашаюсь, отправляюся к Далю – и дело кончено.

– Что же я буду без тебя делать? Как же я буду жить без тебя? – спросил я его сквозь слезы.

– Так, как и я без тебя. Будем учиться, работать – и одиночества не заметим. Вот что, – прибавил он, – завтра мы обедаем у Йохима. Он тебя знает и просил меня привести тебя к себе. Согласен?

Я отвечал:

– Согласен. – И мы легли спать.

На другой день мы обедали у Йохима. Это сын известного каретника Йохима. Веселый, простой и прекрасно образованный немец. После обеда показывал он нам свое собрание эстампов и, между прочим, несколько тетрадей только что полученных превосходнейших литографий Дрезденской галереи. Так как это было в субботу, то мы и вечер провели у него. За чаем как-то речь [зашла] о любви и о влюбленных. Бедный Штернберг как на иголках сидел. Я старался переменить разговор, но Йохим, как нарочно, раздувал его. И в заключение про самого себя рассказал следующий анекдот:

– Когда я был влюблен в мою Адельгайду, а она в меня нет, то я решился на самоубийство. Я решился умертвить себя угаром. Приготовил все, что следует, как-то: написал записки нескольким друзьям, и между прочим ей (и он указал на жену), достал бутылку рому и велел принести жаровню с холодным угольем, лучины и свечу. Когда все это было готово, я запер на ключ двери, налил стакан рому, выпил, и мне начал грезиться «Пир Балтазара» Мартена. Я повторил дозу, и мне уже ничего не грезилось. Уведомленные о моей преждевременной и трагической смерти друзья сбежались, выломали двери и нашли меня мертвецки пьяного; дело в том, что я забыл уголья зажечь, а то бы непременно умер. После этого происшествия она сделалась ко мне благосклоннее и, наконец, решилась сделать меня своим мужем.

Рассказ свой заключил он добрым стаканом пунша. Йохим мне чрезвычайно понравился своею манерой, и я вменил себе в обязанность навещать его как можно чаще. Воскресенье мы провели у Шмидта, в одиннадцать часов возвратились на квартиру и уже раздеваться начали. Штернбергу понадобился носовой платок, он сунул руку в карман и вместо платка вынул афишу.

– Я и забыл! Сегодня в Большом театре маскарад, – сказал Штернберг, развертывая афишу. – Поедем!

– Пожалуй, поедем, спать рано, – сказал я, и, надевши вместо сертуков фраки, поехали сначала к Полицейскому мосту в магазин костюмов, взяли капуцыны, черные полумаски и отправились в Большой театр. Сияющий зал быстро наполнялся замаскированной публикой, музыка гремела, и в шуме общего говора визжали маленькие капуцыны. Скоро сделалося жарко, и маска мне страшно надоела; я снял ее, Штернберг тоже. Можеть быть, иным показалося это странным, да нам-то какое дело.

Мы пошли в верхние боковые залы вздохнуть от тесноты и жару. Нас, хоть бы на смех, не преследовала ни одна маска. Только на лестнице встретил нас Элькан, тот самый господин в очках, что встретился мне однажды с Михайловым. Он меня узнал, Штернберга он тоже узнал и, хохоча во все горло, заключил нас в свои объятия. В это время подошел к нему молодой мичман, и он отрекомендовал нам, называя его своим искренним другом Сашею Оболонским. Был уже третий час, когда мы поднялись наверх. В одной из боковых зал накрытый стол и жующая публика возбудили во мне аппетит. Я это сообщил Штернбергу шепотом, а он вслух изъявил согласие. Но Элькан и Оболонский против этого протестовали и предложили ехать к неизменному Клею и поужинать как следует. «А то, – прибавил Элькан, – здесь не накормят, а возьмут вдесятеро». Мы единодушно изъявили согласие и отправились к Клею.

Мне молодой мичман понравился своею разбитною манерою. До сих пор встречался я только с своими скромными товарищами, а светского юношу еще в первый раз увидел вблизи. Каламбурами и остротами так и сыплет, а водевильных куплетов без счету, – просто прелесть юноша. Мы просидели у Клея до рассвета, и как удалый мичман был немного подгулявши, то мы взяли его к себе на квартиру, а с Эльканом расстались в трактире.

Вот как я нынче живу! По маскарадам шляюся, в трактире ужинаю, деньги как попало трачу. А давно ли, давно ли сияло над Невой то незабвенное утро, в которое вы меня в первый раз увидели в Летнем саду перед статуей Сатурна? Незабвенное утро, незабвенный мой благодетель. Чем я и как я достойно возблагодарю вас? Кроме чистой сердечной слезы-молитвы, я ничего не имею.

В девять часов я по обыкновению пошел в класс, а Штернберг с гостем осталися дома, гость еще спал. В одиннадцать часов зашел я к Карлу Павловичу и получил милейший выговор от милейшей Эмилии Карловны. До второго часу играли мы в гальбе-цвельф. Она хотела, чтобы я до обеда оставался с ними. Я уже начал было соглашаться, но Карл Павлович заметил, что манкировать не должно, и я, сконфуженный по уши, пошел в класс. В три часа я опять явился, а в пять часов оставил их за столом и опять ушел в класс. Так проводил я все дни у них, как вышеописанный, кроме субботы и воскресенья. Суббота была посвящена Йохиму, а воскресенье Шмидту и Фицтуму. Вы замечаете, что все мои знакомые – немцы. Но какие прекрасные немцы! Я просто влюблен в этих немцев.

Штернберг в продолжение недели хлопотал о своем путешествии и, верно, что-нибудь забыл, это в его натуре. В субботу мы отправилися к Йохиму, встретили там старика Кольмана, известного акварелиста и учителя Йохима.

После обеда заставил Кольман ученика своего показать нам свои этюды с деревьев, на что ученик неохотно согласился. Этюды сделаны черным и белым карандашом на серой бумаге. И сделаны так превосходно, так отчетливо, что я не мог налюбоваться ими. За один из этих этюдов он получил вторую серебряную медаль. И добрый Кольман, как торжество ученика своего, хвалил этот рисунок до небес и всем святым божился, что он сам не нарисует так прекрасно.

Так как Штернбергу оставалось только два дня, не более, провести с нами, то Йохим и спросил у него, как он намерен распорядиться этими днями? Штернберг, кажется, об этом и не подумал. И Йохим предложил вот что. Завтра, т. е. в воскресенье, посетить Строганова и Юсупова галереи, а в понедельник Эрмитаж. Проект был принят. И на другой день заехали мы к Йохиму и отправились в галерею Юсупова. Доложили князю, что такие-то художники просят позволения посмотреть его галерею, на что вежливый хозяин велел сказать нам, что сегодня воскресенье и прекрасная погода, а потому и советует нам, вместо изящных произведений, насладиться лучше великолепной погодою. Нам, разумеется, осталося поблагодарить князя за обязательный совет и больше ничего. Чтобы не выслушать подобного совета и у Строганова, мы отправились в Эрмитаж и часа три наслаждались, как истинные поклонники прекрасного искусства. Обедали у Йохима, а вечер провели в театре.

В понедельник поутру Штернберг получил записку от Даля. Владимир Иванович писал ему, чтобы он в три часа был готов к выезду. Он поехал проститься с своими друзьями, а я принялся укладывать его чемодан. К трем часам мы уже были у Даля, а в четыре мы поцеловались с Штернбергом у Средней рогатки, и я один возвратился в Петербург, чутьчуть не в слезах. Думал было заехать к Йохиму, но мне хотелось уединения и не хотелось ехать к себе на квартиру: я боялся пустоты, которая меня поразит дома. Отпустив у заставы извозчика, я пошел пешком. Пространство, пройденное мною, не утомило меня, как я этого ожидал, и я долго еще [ходил] по набережной против Академии. В квартире Карла Павловича светился огонь; огонь вскоре погас, и через минуту вышел он с женою на набережную. Я, чтобы не встретиться с ними, ушел к себе и, не зажигая огня, разделся и лег в постель.

Я теперь почти не бываю дома: скука и пустота без Штернберга. Михайлов опять поселился со мною и по-прежнему не сидит дома. Он тоже где-то познакомился с мичманом Оболонским, вероятно у Элькана. Он часто приходит ночью, и если Михайлова нету дома, то он ложится спать на его постели. Юноша этот мне начинает менее нравиться, чем прежде: или он действительно однообразен, или это мне так кажется, потому что я сам теперь на себя не похож. И в самом деле, классы посещаю по-прежнему исправно, но работаю вяло. Карл Павлович это заметил; мне это досадно, и я не знаю, как исправиться. Эмилия Карловна со мною по-прежнему любезна и по-прежнему играет со мною в гальбе-цвельф. Вскоре после уезда Штернберга он велел мне приготовить карандаши и бумагу. Он хочет нарисовать 12 головок с жены своей в разных поворотах для предполагаемой картины из баллады Жуковского «12 спящих дев». Бумага и карандаши лежат, однако ж, без всякого употребления.

Это было в конце февраля; я по обыкновению обедал у них. В этот роковой день она мне показалась особенно очаровательною; за обедом потчевала меня вином и была так любезна, что когда пробило пять часов, то я готов был забыть про класс, однако ж она сама мне про него напомнила. Делать было нечего, я встал из-за стола и ушел не прощаясь, обещаяся зайти из класса и непременно обыграть ее в гальбе-цвельф.

Классы кончились. Захожу я по обещанию к ним, меня в дверях встречает Лукьян и говорит, что барин никого принимать не приказали. Я немало удивился такому превращению и пошел к себе на квартиру. Против обыкновения застал я дома Михайлова и удалого мичмана. Вечер пролетел у нас в веселой болтовне. Часу в двенадцатом они пошли ужинать, а я лег спать.

На другой день поутру из класса захожу я к Карлу Павловичу, вхожу в мастерскую, и он встречает меня весело такими словами: «Поздравьте меня, я холостой человек!» Сначала я его не понял, но он повторил мне еще раз. Я все еще не верил, и он прибавил совсем невесело: «Жена моя вчера после обеда ушла к Заурвейдовой и не возвращалась». Потом он велел Лукьяну сказать Липину, чтобы тот подал ему палитру и кисти. Через минуту все было подано, и он сел за работу. На станке стоял неоконченный портрет графа Мусина-Пушкина. Он принялся за него. Как ни старался он казаться равнодушным, работа ему сильно изменяла. Наконец, он бросил палитру и кисти и проговорил как бы про себя: «Неужели это меня так тревожит? Работать не могу». И он ушел к себе наверх. Во втором часу я ушел в класс, все еще не совсем уверенный в случившемся. В три часа я вышел из класса и не знал, что делать: идти ли мне к нему или оставить его в покое. Лукьян встретил меня в коридоре и разрешил мое недоумение, сказавши: «Барин просят обедать». Обедал я, однако ж, один, а Карл Павлович ни до чего не дотронулся, даже за стол не садился, жаловался на головную боль, а сам курил сигару. На другой день он слег в постель и пролежал две недели; в это время я не отходил от него. В нем по временам показывался горячечный бред, но он ни разу не произнес имя жены своей. Наконец, он начал поправляться и в один вечер пригласил брата своего Александра и просил его рекомендовать ему адвоката, чтобы хлопотать о формальной разводной. Теперь он уже выходит и заказал Довициелли большой холст – думает начать картину «Взятие на небо Божией матери» для Казанского собора. А в ожидании холста и лета начал портрет во весь рост князя Александра Николаевича Голицына [для] Федора Ивановича Прянишникова. Старик будет изображен в сидячем положении, в андреевской ленте и в сером фраке.

Не пишу вам о слухах, которые ходят о Карле Павловиче и в городе, и в самой Академии; слухи самые нелепые и возмутительные, которые повторять грешно. В Академии общий голос называет автором этих гадостей Заурвейда, и я имею основание этому верить. Пускай все это немного постареет, и тогда я вам сообщу мои подозрения. А пока скопятся и выработаются материалы, прощайте, мой незабвенный благодетель.

P. S. От Штернберга из Москвы получил я письмо. Добрый Виля, он и вас не забывает. Кланяется вам и просит, если случится вам встретить в Малороссии племянницу Тарновского, госпожу Бурцову, то засвидетельствуйте ей от него глубочайшее почтение. Бедный Виля, он все еще ее помнит».

Следующее за этим письмо я не помещаю, потому что оно, кроме нелепых сплетен и самой гнусной клеветы, адресованной на имя Карла Великого, ничего в себе не заключает, а такие вещи не должны иметь места в сказании о благороднейшем из людей.

Несчастное его супружество кончилось полюбовной сделкой, т. е. разводом, за который он заплатил ей 13 000 рублей ассигнациями. Вот и весь интерес письма.

«Петербургского серенького лета как не бывало. На дворе сырая, гнилая осень, а в Академии нашей блистательная выставка. Что [бы] вам приехать взглянуть на ее? А я на вас бы полюбовался. По части живописи из ученических работ особенно замечательного ничего нет, кроме программы Петровского «Явление ангела пастухам». Зато скульпторы отличились – Рамазанов и Ставассер, особенно Ставассер. Он исполнил круглую статую молодого рыбака. И как исполнил! Просто прелесть, особенно выражение лица – живое, дыхание затаившее лицо, следя[щее] за движением поплавка. Я помню, когда статуя была еще в глине, Карл Павлович нечаянно зашел в кабинет Ставассера и, любуясь его статуею, посоветовал ему вдавить немного нижнюю губу рыбака. Он это сделал, и выражение изменилось. Ставассер готов был молиться на великого Брюллова.

О живописи вообще скажу вам, что для одной картины Карла Павловича стоило приехать из Китая, а не только из Малороссии. Чудо-богатырь за один присест и подмалевал, и кончил, и теперь угощает алчную публику своим дивным произведением. Велика его слава! И необъятен его гений!

Что мне вам про [себя] самого сказать? Получил первую серебряную медаль за этюд с натуры. Еще написал небольшую картину масляными красками. «Сиротка мальчик делится милостыней с собакою под забором». Вот и все. В продолжение лета постоянно занимался в классах и рано по утрам ходил с Йохимом на Смоленское кладбище лопухи и деревья рисовать. Я более и более влюбляюсь в Йохима. Мы с ним почти каждый день видимся, он постоянно посещает вечерние классы, хорошо сошелся с Карлом Павловичем, и часто бывают друг у друга. Иногда мы позволяем себе прогулки на Петров ский и Крестовский острова с целью нарисовать черную ель или белую березу. Раза два ходили пешком в Парголово, и там познакомил я его со Шмидтами. Они летом живут в Парголове. Йохим чрезвычайно доволен этим знакомством. Да кто же не будет доволен семейством Шмидта!

Расскажу вам еще одно презабавное происшествие, недавно со мною случившееся. В одном этаже со мною поселился недавно какой-то чиновник с семейством. Семейство его – жена, двое детей и племянница, прекрасная девушка лет пятнадцати. Каким родом я узнал все эти подробности, я вам сейчас расскажу.

Вы помните хорошо вашу бывшую квартиру: из крошечной прихожей дверь отворяется на общий коридор. Однажды я отворяю эту дверь, и представьте мое изумление! Передо мною стоит прекрасная девушка, сконфуженная и раскрасневшаяся до ушей. Я не знал, что сказать ей, и, с минуту помолчавши, поклонился, а она, закрыв лицо руками, убежала и скрылась в соседней двери. Я не мог понять, что бы это значило, и после долгих догадок и предположений пошел в класс. Работал я плохо; мне все мешала загадочная девушка. На другой день она [встретилась мне] на лестнице и вспыхнула, как и прежде; я тоже по-прежнему остолбенел. Через минуту она захохотала так детски, так чистосердечно, что я не утерпел и начал ей вторить. Чьи-то шаги послышались на лестнице и уняли наш смех. Она приложила палец к губам и убежала. Я тихо поднялся по лестнице и вошел в свою квартиру, еще больше озадаченный, чем в первый раз. Она мне несколько дней покою не давала. Я поминутно выходил в коридор в надежде встретить знакомую незнакомку, но она, если и выбегала на коридор, то так быстро пряталась, что я не успевал ей кивнуть головою, а не то чтобы порядочно поклониться. В таком положении прошла целая неделя. Я уже начал было ее забывать. Только слушайте, что случилось. В воскресенье, часу в десятом утра, входит ко мне Йохим, и отгадайте, кого он ввел за собою? Мою таинственную раскрасневшуюся красавицу.

– Я у вас поймал вора, – говорил он смеяся.

При взгляде на загадочную шалунью я сам сконфузился не меньше пойманного вора. Йохим это заметил и, выпуская руку красавицы, лукаво улыбнулся. Освобожденная красавица не исчезла, как можно было предполагать, а осталася тут же и, поправивши косыночку и косу, осмотрелася и проговорила:

– А я думала, что вы как раз против дверей сидите и рисуете, а вы вон где, в другой комнате.

– А если бы против дверей он рисовал, тогда что бы? – сказал Йохим.

– Тогда бы я смотрела в дырочку, как они рисуют.

– Зачем в дырочку? Я уверен, что товарищ мой настолько вежлив, что позволит оставаться в комнате во время работы. – И я в подтверждение слов Йохима кивнул головою и предложил стул гостье. Она, на мою вежливость не обратив внимания, обратилась к стоявшему на станке недавно мною начатому портрету госпожи Соловой. Только что она начала приходить в восторг от нарисованной красавицы, как послышался резкий голос в коридоре:

– Где же это она пропала! Паша!!

Гостья моя вздрогнула и побледнела.

– Тетенька, – прошептала она и бросилась к дверям, у дверей остановилась, и, приложа пальчик к губам, с минуту постояла, и скрылась.

Посмеявшись этому оригинальному приключению, отправились мы с Йохимом к Карлу Павловичу.

Приключение это само по себе ничтожно, но меня оно как будто беспокоит, оно у меня из головы не выходит, и я об нем постоянно думаю; Йохим иногда подтрунивает над моей задумчивостью, и мне это не нравится. Мне даже досадно, зачем он случился при этом приключении.

Сегодня я получил письмо от Штернберга. Он собирается в какой-то поход на Хиву и пишет, чтобы не ждать его к праздникам, как он прежде писал, в Петербург. Мне скучно без него. Он для меня никем не заменимый. Михайлов уехал к своему мичману в Кронштадт, и я уже более двух недель его не вижу. Прекрасный художник, благороднейший человек и, увы! самый безалаберный. На время его отсутствия я пригласил к себе, по рекомендации Фицтума, студента Демского. Скромный и прекрасно образованный и, вдобавок, бедный молодой поляк. Он целый день проводит в аудитории, а по вечерам занимается со мною французским языком и читает Гиббона. Два раза в неделю по вечерам я хожу в зало Вольного экономического общества слушать лекции физики профессора… Хожу еще, вместе с Демским, раз в неделю слушать лекции зоологии профессора Куторги. У меня, как вы сами видите, даром время не проходит. Скучать совершенно некогда, а я все-таки скучаю. Мне чего-то недостает, а чего – я и сам не знаю. Карл Павлович теперь ничего не делает и почти дома не живет. Я с ним вижуся весьма редко, и то на улице. Прощайте, мой незабвенный, мой благодетель. Не обещаюсь вам писать вскоре: время у меня проходит скучно, монотонно – писать не о чем, и я не хотел бы, чтобы вы дремали над моими однообразными письмами так, как я теперь дремлю над этим посланием. Еще раз прощайте!»

«Я обманул вас. Не обещал вам писать вскоре, и вот не прошло еще и месяца после последнего моего послания, я опять принимаюсь за послание. Событие поторопило! Оно-то обмануло вас, а не я. Штернберг заболел в хивинском походе, и умный, добрый Даль посоветовал ему оставить военный лагерь и возвратиться восвояси, и он совершенно неожиданно явился передо мною 16 декабря ночью. Если бы я был один в комнате, то я принял бы его за видение и, разумеется, испугался бы; но мы были с Демским и переводили самую веселую главу из «Брата Якова» Поль де Кока. Следовательно, явление Штернберга мне показалось почти естественным явлением, хотя удивление и радость моя от этого нисколько не уменьшились. После первых объятий и лобзаний отрекомендовал я ему Демского, и как еще было только десять часов, то мы отправились в «Берлин» напиться чаю. Ночь, разумеется, прошла в расспросах и рассказах. На рассвете Штернберг изнемог и заснул, а я, дождавшись утра, принялся за его портфель, такую же полную, как и прошлого года он привез из Малороссии. Но здесь уже не та природа, не те люди. Хотя все так же прекрасно и выразительно, но совершенно все другое, кроме меланхолии, но это, может быть, отражение задумчивой души художника. Во всех портретах Ван-Дейка господствующая черта – ум и благородство, и это объясняется тем, что Ван-Дейк сам был благороднейший умница. Так и я толкую себе общую экспрессию прекрасных рисунков Штернберга.

О, если б вы знали, как весело, как невыразимо быстро и весело мелькают для меня теперь дни и ночи. Так весело, так быстро, что я не успеваю выучивать миньятюрного урока г. Демского, за что и грозит он вовсе от меня отказаться. Но, Боже сохрани, я себя до этого не доведу. Знакомства наши не уменьшились, не увеличились, все те же, но все они расцвели, так повеселели, что мне просто не сидится дома. Хотя, правду вам сказать, дома у меня тоже не без прелести, не без очарования! Я говорю о соседке, о той самой воровке, что у дверей поймал Йохим. Что это за милое, невинное создание! Настоящий ребенок! И самый прекрасный, неиспорченный ребенок. Она ко мне каждый день несколько раз забежит, попрыгает, полепечет и выпорхнет, как птичка. Просит меня иногда рисовать ее портрет, но никак более пяти минут не высидит. Просто ртуть. Недавно понадобилась мне женская рука для дамского портрета. Я попросил ее подержать руку; она, как добрая, и согласилась. И что ж вы думаете? Секунды не подержит спокойно. Настоящий ребенок. Так я бился, бился и, наконец, должен был пригласить модель для руки. Что ж вы думаете? Только что я усадил модель и взял палитру в руки, вбегает в комнату соседка, как всегда резвая, смеющаяся и, только увидела натурщицу, вдруг окаменела, потом зарыдала и, как тигренок, бросилась на нее. Я не знал, что и делать. По счастью, случилась у меня малиновая бархатная мантилья той самой дамы, с которой портрет я писал. Я взял мантилью и накинул ей на плечи. Она опомнилась, подошла к зеркалу, полюбовалась на себя с минуту, потом бросила на пол мантилью, плюнула на нее и выбежала из комнаты. Я отпустил модель, и рука по-прежнему осталась неоконченною.

Три дня после этого происшествия не показывалась соседка в моей квартире. Если встречалась со мной в коридоре, то закрывала лицо руками и убегала в противуположную сторону. На четвертый день, только что я пришел из класса домой и начал приготовлять палитру, как входит соседка, скромная, тихая, я просто не узнавал ее. Молча обнажила по локоть руку, села на стул и приняла позицию изображаемой дамы. Я, как ни в чем не бывало, взял палитру, кисти и принялся за работу. Через час рука была окончена. Я рассыпался в благодарности за такую милую услугу. Но она хоть бы улыбнулась, встала, опустила рукав и молча вышла из комнаты. Меня это, признаюся вам, задело за живое, и я теперь ломаю голову, как восстановить мне прежнюю гармонию. Так прошло еще несколько дней, гармония начала видимо восстановляться. Она уже не бегала от меня в коридоре, а иногда даже и улыбалась. Я уже начинал надеяться, что вот-вот дверь растворится и влетит моя птичка красноперая. Дверь, однако ж, не растворялась и птичка не показывалась. Я начинал беспокоиться и придумывать силок для коварной птички. И когда рассеянность моя стала делаться несносною не только мне самому, но и добрейшему Демскому, в это самое время, как ангел с неба, является ко мне Штернберг из киргизской степи.

Теперь я живу совершенно одним Штернбергом и для одного Штернберга, так что если б соседка не попадалась мне иногда в коридоре, то, может быть, я бы и совсем ее забыл. Ей ужасно хочется забежать ко мне, но вот горе: Штернберг постоянно дома, а если уходит со двора, то и я с ним ухожу. На празднике она, однако ж, не утерпела, и так как нас по вечерам дома не бывает, то она замаскировалася днем и прибежала к нам. Я притворился, что не узнаю ее. Она долго вертелася и всячески старалася показать, чтобы я узнал ее, но я упорно стоял на своем. Наконец, она не вытерпела, подошла ко мне и почти вслух сказала:

– Несносные! ведь это я!

– А когда вы, снимите маску, – сказал я шепотом, – тогда узнаю, кто вы!

Она немного замялася, потом сняла маску, и я отрекомендовал ей Штернберга.

С того дня у нас пошло все по-прежнему. С Штернбергом она не церемонится точно так же, как и со мною. Мы ее балуем разными лакомствами и обращаемся с нею, как добрые братья с родною сестрою.

– Кто она такая? – однажды спросил меня Штернберг.

Я не знал, что отвечать на этот внезапный вопрос. Мне никогда и в голову не приходило спросить ее об этом.

– Должно быть, или сирота, или дочь самой беспечной матери, – продолжал он. – Во всяком случае она жалка. Умеет ли она хоть грамоте?

– И этого не знаю, – отвечал я нерешительно.

– Давать бы ей читать что-нибудь. Все бы голова не совсем была праздна. А кстати, узнай, если она читает, то я ей подарю весьма моральную и мило изданную книгу. Это «Векфильдский священник» Гольдсмита. Прекрасный перевод и прекрасное издание. – А минуту спустя продолжал он, обращаясь ко мне с улыбкою: – Ты замечаешь, я сегодня чувствую себя в припадке морали. Например, вопрос такого роду: чем могут кончиться визиты этой наивной резвушки?

По мне пробежала легонькая дрожь. Но я сейчас же оправился и отвечал:

– Я думаю, ничем.

– Дай бог, – сказал он и задумался.

Я всегда любуюся его благородной, детски-беззаботной физиономией. Но теперь эта милая физиономия мне показалася совсем не детской, а созревшей и прочувствовавшей на свою долю физиономией. Не знаю почему, но мне невольно на мысль пришла Тарновская, и он как бы подстерег эту мысль, посмотрел на меня и глубоко вздохнул.

– Береги ее, мой друг! – сказал он. – Или сам берегись ее. Как ты сам себе чувствуешь, так и делай. Только помни и никогда не забывай, что женщина – святая, неприкосновенная вещь и вместе так обольстительна, что никакая сила воли не в силах противустать этому обольщению. Кроме только чувства самой возвышенной евангельской любви. Оно одно только может защитить ее от позора, а нас от вечного упрека. Вооружись же этим прекрасным чувством, как рыцарь железным панцырем, и иди смело на врага. – Он на минуту замолчал. – А я страшно постарел с прошлого года, – сказал он улыбаясь. – Пойдем лучше на улицу, в комнате что-то душно кажется.

Долго молча мы ходили по улице, молча возвратились на квартиру и легли спать.

Поутру я ушел в класс, а Штернберг остался дома. В одиннадцать часов я прихожу домой и что же вижу? Вчерашний профессор морали нарядил мою соседку в бобровую с бархатным верхом с золотою кистью татарскую шапочку и какой-то красный шелковый, татарский же, шугай, и сам, надевши башкирскую остроконечную шапку, наигрывает на гитаре качучу, а соседка, что твоя Тальони, так и отделывает соло.

Я, разумеется, только всплеснул руками, а они хоть бы тебе глазом повели – продолжают себе качучу, как ни в чем не бывало. Натанцовавшись до упаду, она сбросила шапочку, шугай и выбежала в коридор, а моралист положил гитару и захохотал как сумасшедший. Я долго крепился, но наконец не вытерпел и так чистосердечно завторил, что примо заглушил. Нахохотавшись до упаду, уселись мы на стульях один против другого, и, с минуту помолчав, он первый заговорил:

– Она самое увлекательное создание. Я хотел было нарисовать с нее татарочку, но она не успела нарядиться, как принялася танцовать качучу, а я, как ты видел, не утерпел и вместо карандаша и бумаги схватил гитару, и остальное ты знаешь. Но вот чего ты не знаешь. До качучи она рассказала мне свою историю, разумеется, лаконически, да подробности едва ли она и сама знает, но все-таки, если б не эта проклятая шапка, она бы не остановилась на половине рассказа, а то увидела шапку, схватила, надела – и все забыто. Может быть, она с тобою будет разговорчивее, выспроси у нее хорошенько. Ее история должна быть самая драматическая история. Отец ее, говорит она, умер в прошлом году в Обуховской больнице.

В это время дверь растворилась, и вошел давно не виданный Михайлов, а за ним удалый мичман. Михайлов без дальних околичностей предложил нам завтрак у Александра. Мы переглянулися с Штернбергом и, разумеется, согласились. Я заикнулся было насчет класса, но Михайлов так неистово захохотал, что я молча надел шляпу и взялся за ручку двери.

– А еще хочет быть художником! Разве в классах образуются истинные великие художники? – торжественно произнес неугомонный Михайлов.

Мы согласились, что лучшая школа для художника – таверна, и в добром согласии отправились к Александру.

У Полицейского моста мы встретили Элькана, прогуливающегося с каким-то молдаванским бояром и разговаривающего на молдаванском наречии. Мы взяли и его с собой. Странное явление этот Элькан. Нет языка, на котором бы он не говорил. Нет общества, в котором бы он не встречался, начиная от нашей братии и оканчивая графами и князьями. Он, как сказочный волшебник, везде и нигде. И на Англинской набережной, у конторы пароходства – приятеля за границу провожает, и в конторе дилижансов или даже у Средней рогатки – тоже провожает какого-нибудь задушевного москвича, и на свадьбе, и на крестинах, и на похоронах, и все это в продолжение одного дня, который он заключает присутствием своим во всех трех театрах. Настоящий Пинетти. Его иные остерегаются, как шпиона, но я в нем не вижу ничего похожего на подобное создание. Он, в сущности, неумолкаемый говорун и добрый малый и вдобавок плохой фельетонист. Его еще в шутку называют Вечным Жидом, и это он сам находит для себя приличным. Он со мною иначе не говорит как по-французски, за что я ему весьма благодарен, это для меня хорошая практика.

Вместо завтрака у Александра мы плотно пообедали и разошлися восвояси. Михайлов и мичман у нас переночевали и поутру уехали в Кронштадт. Святки прошли у нас быстро, значит весело. Карл Павлович велит мне приготовляться к конкурсу на вторую золотую медаль. Не знаю, что-то будет? Я так мало еще учился. Но с Божиею помощию попробуем. Прощайте, мой незабвенный благодетель. Не имею вам ничего сказать более».

«Уже и Масляница, и Великий пост, и, наконец, праздники прошли, а я вам не написал ни одного слова. Не подумайте, мой бесценный, мой незабвенный благодетель, что я забываю вас! Боже меня сохрани от подобного греха. Во всех помышлениях, во всех начинаниях моих вы, как самое светлое, самое отрадное существо, присутствуете в моей благодарной душе. Причина же моего молчания очень проста: не о чем писать, однообразие. Нельзя сказать, чтобы это однообразие было скучное, монотонное. Напротив, дни, недели и месяцы для меня летят незаметно. Какое благодетельное дело труд, особенно если он находит поощрение! А я, слава Богу, в поощрении не нуждаюсь: на экзаменах я постоянно не сажусь ниже третьего №. Карл Павлович постоянно мною доволен – какое же может быть отраднее, существеннее поощрение для художника? Я безгранично счастлив! Эскиз мой на конкурсе приняли без малейшей перемены, и я уже принялся за программу. Сюжет я полюбил, он мне совершенно по душе, и я весь ему предался. Это сцена из «Илиады» – Андромаха над телом Патрокла. Теперь только я совершенно понял, как необходимо изучение антиков и вообще жизни и искусства древних греков. И как мне в этом случае французский пригодился. Я не знаю, как [благодарить] доброго Демского за эту услугу.

Мы очень оригинально встретили праздник Христова Воскресения с Карлом Павловичем. Он днем еще говорил мне, что намерен идти к заутрене в Казанский собор, чтобы посмотреть свою картину при огненном освещении и крестный ход. Ввечеру велел он подать чай в 10 часов, чтобы незаметнее прошло время. Я налил ему и себе чаю. Он закурил сигару, лег на кушетку и начал читать вслух «Пертскую красавицу». А я ходил взад и вперед по комнате. Только я и помню. Потом слышу неясно как будто гром, раскрываю глаза – в комнате светло, лампа на столе едва горит, Карл Павлович спит на кушетке, книга на полу лежит, а я лежу в креслах и слушаю, как из пушек стреляют. Погасивши лампу, я тихонько вышел из комнаты и пошел к себе на квартиру. Штернберг еще спал. Я умылся, оделся и вышел на улицу. Люди уже с освященными пасками выходили из Андреевской церкви. Утро было настоящее праздничное. И знаете, что меня больше всего занимало в это время? Совестно сказать. А сказать необходимо, необходимо потому, что мне грешно было бы скрывать от вас какую бы то ни было мысль или ощущение. Я был в это время настоящий ребенок. Меня больше всего занимал тогда мой новый непромокаемый плащ. Не странно ли? Меня тешит праздничная обнова. А если подумать, так и не странно. Глядя на полы своего блестящего плаща, я думал: «Давно ли я в затрапезном, запачканном халате не смел и помышлять о подобном блестящем наряде. А теперь! Сто рублей бросаю за какой-нибудь плащ. Просто Овидиево превращение. Или, бывало, промыслишь как-нибудь эту бедную полтину и несешь ее в раек, не выбирая спектакля. И за полтину, бывало, так чистосердечно нахохочуся и горько наплачуся, что иному и во всю жизнь свою не приведется так плакать и так смеяться. И давно ли то было? Вчера, не дальше, – и такая чудная перемена. Теперь, например, я уже иначе не иду в театр, как в кресла и редко когда в места за креслами, и иду смотреть не что попало, а норовлю попасть или на бенефис, или на повторение бенефиса, или хоть и старое что-нибудь, то всегда с выбором. Правда, что я утратил уже тот непритворный смех и искренние слезы, но мне их почти не жаль». Вспоминая все это, я вас вспоминаю, мой незабвенный благодетель, и то святое утро, в которое вас сам Бог навел на меня в Летнем саду, чтобы взять меня из грязи и ничтожества.

Праздник встретил я в семействе Уваровых. Не подумайте – графов. Боже сохрани, мы еще так высоко не летаем. Это простое, скромное купеческое семейство, но такое доброе, милое, гармоничное, что дай Бог, чтобы все семейства на свете были таковы. Я принят у них как самый близкий родной. Карл Павлович тоже их нередко посещает.

Праздник провели мы весело. В продолжение недели ни разу не обедали у мадам Юргенс, а все в гостях – то у Йохима, то Шмидта, то Фицтума, а вечера или в театре, или Шмидта. Соседка наша по-прежнему нас посещает, и все такая же шалунья, как и прежде была. Жаль, что она не может служить мне моделью для Андромахи: слишком молода и субтильна, если можно так выразиться. Я удивляюсь, что это за женщина ее тетенька. Она, кажется, и не думает о своей шалунье-племяннице. Она иногда у нас бесится часа два сряду, а тетеньке и нуждушки нет. Странно! Штернберг досказал мне ее историю. Матери она не помнит, а отец ее был какой-то бедный чиновник и, как кажется, пьяница, потому что, когда они жили в Коломне, то он каждый день приходил из должности «краснехонькой» (как она сама выразилась) и сердитый, и если у него были деньги, то он посылал ее в кабак за водкою, а если денег не было, то посылал ее на улицу просить милостыню. А вицмундир носил всегда с прорванными локтями. Тетка ее, теперишняя покровительница, а его родная сестра, иногда приходила к ним и просила его, чтобы он Пашу отдал ей на воспитание, но он и слышать не хотел. Долго ли они так жили в Коломне, она не помнит. Только однажды зимою он из должности не пришел ночевать на квартиру, она одна ночевала дома и ничего не боялась. На другую ночь он тоже не приходил, а на третий день уже пришел за нею от отца из Обуховской больницы служитель. Она пошла к нему, и служитель дорогой ей рассказал, что отца ее будочники ночью подняли на улице и отправили в часть, а из части уже на другой день в горячке привезли его в больницу, и что прошлой ночью он ненадолго пришел в себя, сказал свою фамилию, рассказал, где его квартира, и просил привести ее к себе. Больной отец не узнал ее и прогнал от себя. Тогда она пошла к тетке и осталась у нее.

Вот и вся ее грустная история.

На днях подарил ей Штернберг «Векфильдского священника». Она схватила книгу, как дитя хватает хорошенькую игрушку, и, как дитя, поиграла ею, посмотрела картинки и бросила на стол, а уходя и не вспомнила о книге. Штернберг решительно уверен, что она безграмотна, я то же думаю, судя по ее печальному детству. У меня даже родилася мысль (если она действительно безграмотна) выучить ее по крайней мере читать. Штернбергу мысль моя понравилась, и он вызвался помогать мне. И он так уверен в ее безграмотности, что в тот же день пошел в книжную лавку и купил азбучку с картинками. Но благой проект наш только проектом и остался. Вот почему. На другой день, когда мы хотели приступить к первой лекции, приехал из Крыма Айвазовский и остановился у нас на квартире. Штернберг с восторгом встретил своего товарища. Но мне, не знаю почему, на первый раз он не понравился. В нем есть, несмотря на его изящные манеры, что-то не симпатическое, не художническое, а что-то вежливо-холодное, отталкивающее. Портфели своей он нам не показывает, говорит – оставил в Феодосии у матери, а дорогой ничего не рисовал, потому что торопился застать первый заграничный пароход. Он прожил с нами, однако ж, с лишком месяц, не знаю по каким обстоятельствам. И в продолжение этого времени соседка нас ни разу не посетила: она боится Айвазовского. И я его за это готов каждый день проводить за границу. Но вот мое горе: с ним вместе и мой бесценный Штернберг уезжает.

Еще прошло несколько дней, и мы проводили моего Штернберга до Кронштадта. Около его собралось нас человек десять, а около Айвазовского ни одного. Странное явление между художниками! В числе провожавших Штернберга был и Михайлов. И одолжил же он нас! После дружеского веселого обеда у Стеварта он заснул богатырски. Мы его хотели разбудить, но не могли и, взявши пару бутылок клико, отправились с Штернбергом на пароход. На палубе «Геркулеса» выпили вино, вручили нашего друга г. Тыринову (начальнику парохода), простились и возвратилися уже вечером в трактир. Михайлов уже полупроснулся. Мы принялися рассказывать ему, как провожали мы Штернберга, – он молчал, и как были на пароходе, – он все молчал, и как выпили две бутылки клико. «Негодяи! – проговорил он при слове «клико». – Не разбудили товарища проводить!..»

Скучно мне без моего милого Штернберга. Так скучно, что я не только от квартиры, где мне все его напоминает, даже от резвой соседки своей готов бежать. Не пишу вам теперь ничего больше – скучно, а я вам не хочу навести скуку своим монотонным посланием. Примуся лучше за программу. Прощайте».

«Лето так у меня быстро промелькнуло, быстрее, чем у праздного денди одна минута. Я после выставки едва только заметил, что оно уже кануло в вечность. А между прочим, в продолжение лета мы с Йохимом несколько раз посещали на Крестовском острове старика Кольмана, и под его руководством я сделал три этюда: две ели и одну березу. Добрейшее создание этот Кольман! Шмидты возвратилися уже в город, и они-то мне напомнили своими упреками, что уже прошло лето. Я их ни разу не посетил. Далеко, а у меня все дни и ночи были отданы программе. Зато как они искренно поздравляли меня с успехом. Да, с успехом, мой незабвенный благодетель! Какое великое дело для ученика программа! Это его пробный камень, и какое великое для него [счастье], если он на этом камне оказался не поддельным, а истинным художником. Я это счастье вполне испытал. Не могу описать вам этого чудного, этого беспредельно сладкого чувства. Это продолжительное присутствие всего святого, всего прекрасного в мире в одном человеке. Зато какое горькое, какое мучительное состояние души предшествует этой святой радости. Это ожидание. Несмотря на то, что Карл Павлович уверял меня в успехе, я так страдал, как страдает преступник перед смертной казнью. Нет, больше. Я не знал, умру ли я или остануся в живых. А это, по-моему, тягостнее. Приговор еще не был произнесен. И в ожидании этого страшного приговора зашли мы с Михайловым к Дели сыграть партию в бильярд, но у меня дрожали руки, и я не мог сделать ни одного шара, а он, как ни в чем не бывало, так и режет. А ведь он тоже был под судом. Его программа стояла рядом с моею. Меня бесило такое равнодушие. Я бросил кий и ушел к себе на квартиру.

В коридоре встретила меня смеющаяся, счастливая соседка.

– Что? – спросила она меня.

– Ничего, – ответил я.

– Как ничего? А я убрала вашу комнату, как для светлого праздника. А вы идете такой скучный. – И она тоже хотела сделать скучную мину, но никак не могла.

Я поблагодарил ее за внимание и просил в комнату. Она так детски-непритворно [стала] утешать меня, что я не утерпел, расхохотался.

– Ничего еще неизвестно, экзамен еще не кончился, – сказал я.

– Так зачем же вы меня обманули, бессовестный! Если б знала, не убирала и комнату. – И она надула розовенькие губки. – У Михайлова, – продолжала она, – небось я не убрала. Пускай себе с своим мичманом валяются, как медведи в берлоге, мне какое дело!

Я поблагодарил ее за предпочтение и спросил ее – будет ли она рада, если Михайлов медаль получит, а я нет.

– Я ему руки переломаю. Глаза выцарапаю. Я его убью до смерти!

– А если я?

– Я тогда сама умру от радости.

– За что же мне такое предпочтение? – спросил я ее.

– За что?.. За то… за то… что вы меня обещалися зимою грамоте учить…

– И сдержу слово, – сказал я.

– Идите же в Академию, – сказала она, – и узнайте, что там делается, а я вас подожду в коридоре.

– Зачем же не здесь? – спросил я.

– А если придет мичман, что я тогда буду делать?

«Правда», – подумал я и, не говоря ни слова, вышел в коридор. Она замкнула дверь и ключ спрятала в карман.

– Я не хочу, чтобы они без вас вошли в вашу комнату и что-нибудь испортили. – «С чего она взяла, что они у меня что-нибудь испортят, – подумал я, – так просто, детский каприз».

– До свидания! – сказал я, спускаясь по лестнице. – Пожелайте мне счастья.

– От всей души! – сказала она восторженно и скрылась. Я вышел на улицу. Я боялся войти в Академию. Академические ворота мне показалися разинутою пастью какогото страшного чудовища. Побродивши до поту на улице, я перекрестился и пробежал в страшные ворота. Во втором этаже, в коридоре, как тени у Харонова перевоза, блуждали мои нетерпеливые товарищи. В толпу их и я вмешался. Профессора уже прошли из цыркуля в конференс-зало. Ужасная минута близилась. Андрей Иванович (инспектор) вышел из круглой залы, я ему первый попался навстречу, и он, проходя мимо меня, шепнул мне:

– Поздравляю.

Я в жизнь свою не слыхал и не услышу такого сладкого, такого гармонического звука. Я стремглав бросился домой и в восторге расцаловал мою соседку. Хорошо еще, что никто не видел, потому что это было на лестнице. Хотя я здесь ничего предосудительного не вижу, но все-таки слава Богу, что никто не видел.

Так или почти так совершился этот душу потрясающий экзамен. И все то, что я вам написал теперь, это только темный силуэт с живой природы, слабая тень настоящего происшествия. Его ничем нельзя выразить – ни пером, ни кистью, ни даже живыми словами.

Михайлову экзамен не удался. Боже сохрани, если бы со мной случилось подобное несчастье. Я бы с ума сошел, а он как ни в чем не бывало, зашел на квартиру, надел теплое пальто и уехал к своему мичману в Кронштадт. Я не знаю, что у него за симпатия к этому мичману. Я в нем совершенно ничего не нахожу привлекающего, а он от него без души. Сначала, правда, он и мне понравился, но это ненадолго. А бедный мой учитель Демский! Вот истинно симпатический человек. Он, бедный, болен, и неизлечимо болен. Чахотка в последнем периоде. Он еще ходит, но едва-едва ходит. На днях зашел поздравить меня с медалью, и мы с ним провели вечер в самой сладкой дружеской беседе. Он мне предсказывал мое будущее с таким убеждением, так натурально, живо, что я невольно ему верил. И бедный Демский, он и не подозревает своей болезни. Он так искренно увлекается своим будущим, как может увлекаться только полный здоровья юноша. Счастливец, если можно назвать мечту счастием! Он говорит, что главное и самое трудное уже уничтожено, т. е. нищета, что он не обязан уже просиживать ночи над перепиской лекций за какой-нибудь рубль, что он теперь совершенно не зависим от нищеты, может предаться своей любимой науке, что он, если не превзойдет своего идола Лелевеля в отечественной истории, то по крайней мере сравняется с ним, что будущая его диссертация откроет ему все средства осуществить свои блестящие надежды. А между тем бедняк кашляет кровью и старается это скрыть от меня. И, Боже мой, чего бы я не отдал за осуществление его пламенных желаний! Но, увы! совершенно никакой надежды. Едва ли проживет он и до вскрытия Невы.

В минуту самых сердечных излияний Демского с шумом отворилася дверь и вошел удалый мичман.

– Что, Мишка у себя? – спросил он, [не снимая] шапки.

– Он вчера еще уехал к вам, – отвечал я.

– Значит, мы с ним разъехались. Пусть его прогуляется. А между прочим, я у вас ночую.

И он вошел в комнату Михайлова. Я ему подал свечу. Что мне было делать? Я Демскому предложил постель Михайлова в совершенной надежде, что у нас ее никто не завоюет. Демский заметил мое невыгодное положение, улыбнулся, взял шапку и протянул мне руку. Я тоже молча взял шапку и вышел с ним на улицу, предоставив мичмана самому себе. Проводивши Демского до его квартиры, я весьма неохотно возвратился назад, и что же застаю дома? Соседка моя не знала, что меня дома нет, и забежала в мою комнату, а удалый полураздетый мичман схватил ее и хотел было дверь на ключ запереть, но в это время я подошел к двери и помешал ему. Соседка вырвалась у него из рук, плюнула ему в лицо и убежала.

– Настоящая ртуть, – сказал мичман утираясь. Меня эта сцена оскорбила, но я этого не дал ему заметить, и как еще было не поздно, то без церемонии оставил его на квартире, а сам пошел искать лучшего товарища коротать осенний вечер.

Визиты мои товарищам были неудачны, я кланялся только замкам дверей, к Шмидтам идти было поздно, Карла Павловича тоже не было дома, и я не знал, что с собою делать. Меня мучил проклятый мичман. Я ненавидел его. Не знаю, была ли то ревность. Или просто чувство отвращения к человеку, который поругал святое чувство скромности в женщине. Женщина, какая бы она ни была, мы ей обязаны если не уважением, так по крайней мере приличием. А мичман пренебрег и то, и другое. Он просто пьян или в глубине души мерзавец. Я как-то невольно верую в последнее.

В квартире Карла Павловича засветился огонь, и я зашел к нему и у него переночевал. Карл Павлович заметил, однако ж, мое ненормальное состояние, но был так любезен, что не сделал мне ни одного вопроса. Велел мне сделать постель в одной комнате с собою и сам стал читать вслух. То была книга Вашингтона Ирвинга «Христофор Колумб». Читая, он тут [же] импровизировал картину, как неблагодарные испанцы выводят с баркаса на берег обремененного цепями великого адмирала. Какая грустная, поучительная картина. Я предложил ему лоскуток бумаги и карандаш, но он отказался и продолжал читать. Так однажды во время ужина, рассказывая свое путешествие по древней Элладе, он набросал чудную картину под названием «Афинский вечер». Картина представляла афинскую улицу, освещенную вечерним солнцем. На горизонте вчерне оконченный Парфенон, но еще леса не убраны. На первом плане среди улицы пара буйволов везут мраморную статую «Река Илис» Фидия. Сбоку сам Фидий, встречаемый Периклом и Аспазией и всем, что было славного в Перикловых Афинах, начиная с знаменитой гетеры и до Ксантиппы. И все это освещено лучами заходящего солнца. Великолепная картина. Что «Афинская школа» перед этой животрепещущей картиной? А он именно потому только ее и не исполнил, что уже существует «Афинская школа». И сколько подобных картин [он] оканчивает или вдохновенным словом, или вершковым эскизом в своем весьма невеликолепном альбоме. Так, например, прошедшей зимой он начертил несколько самых миниатюрных эскизов на одну и ту же тему. Я ничего не мог понять и только догадывался, что великий мой учитель замышляет что-то великое. И я не обманулся в своих догадках.

Нынешнее лето я стал замечать, что он до восхода солнечного ежедневно начал уходить в свою мастерскую, в портик, в своей серой рабочей куртке и оставался там до самого вечера. Один Лукьян только знал, что там совершается, потому что он приносил ему воду и обед. Я тогда работал над программой и не мог предложить ему услуг книгочия, хотя я был уверен, что он охотно принял бы такую услугу, потому что он любит чтение. Так прошло три недели. Я трепетал от нетерпения. Никогда он так постоянно не посещал свою студию. Должно быть, что-нибудь необыкновенное. Да и что обыкновенное создает такой колоссальный гений!

Однажды я перед вечером отпустил натурщика, хотел выйти на улицу. В коридоре встретился мне Карл Павлович с небритой бородою. Он пожелал видеть мою программу. Я с трепетом ввел его в свой кабинет, он сделал несколько неважных замечаний и сказал: «Теперь пойдем смотреть мою программу». И мы пошли в портик. Я не знаю, рассказывать ли вам о том, что я там увидел? Рассказать я вам должен. Но как я расскажу нерассказываемое?

Отворив двери в мастерскую, мне представилось огромное темное полотно, натянутое на раму. На полотне черной краской написано: «Нач. 17 июля». За полотном музыкальный ящик играл хор ноблей из «Гугенотов». С замиранием сердца прошел я за полотно, оглянулся, и у меня дыхание захватило: передо мною стояла не картина, а со всем ужасом и величием живая осада Пскова. Вот где смысл крошечных эскизов. Вот для чего он прошедшее лето делал прогулку в Псков. Я знал о его предположении, но никогда не мог вообразить себе, чтобы это так быстро исполнилось. Так быстро и так прекрасно! Пока я сделаю для вас небольшой контур с этого нового чуда, опишу вам его, разумеется, очень ограниченно.

На правой стороне от зрителя, на третьем плане картины, взрыв башни, немного ближе пролом в стене и в проломе рукопашная схватка. Да такая схватка, что смотреть страшно: кажется, слышишь крики и звон мечей о железные ливонские, польские, литовские и бог знает еще о какие железные шлемы. На левой стороне картины, на втором плане, крестный ход с хоругвями и иконой Божией матери, торжественно-спокойно предшествуемый епископом с мечом святого Михаила, князя псковского. Какой удивительный контраст! На первом плане, в середине картины, бледный монах с крестом в руке, верхом на гнедой лошади. По правую сторону монаха издыхающий белый конь Шуйского, а сам Шуйский бежит к пролому с поднятыми вверх руками. По левую сторону монаха благочестивая старуха благословляет юношу, или, лучше сказать, мальчика, на супостата. Еще левее девушка поит водою из ведра утомленных воинов. А в самом углу картины полуобнаженный умирающий воин, поддерживаемый молодою женщиною, быть может, будущей вдовою. Какие чудные, разнообразные эпизоды! И я вам их и половины не описал. Мое письмо было бы бесконечно и все-таки не полно, если бы я вздумал описывать все подробности этого совершенства искусства.

Удовольствуйтесь на первый раз хоть этим прозаическим очерком в высшей степени поэтического произведения. Со временем пришлю вам контур с него, и вы тогда яснее увидите, что это за божественное произведение.

О чем же мне еще писать вам, мой незабвенный благодетель? Я так редко и так мало пишу вам, что мне совестно. Упреки ваши, что я ленив писать, не совсем справедливы. Я не ленив, а не мастер о обыденной жизни своей рассказывать увлекательно, как это другие умеют делать. Я недавно (собственно для писем) прочитал «Клариссу», перевод Жуль Жанена, и мне понравилось одно предисловие переводчика. А письма такие сладкие, такие длинные, что из рук вон. И как это достало терпения у человека написать такие бесконечные письма? А письма из-за границы мне еще менее понравились: претензии много, а толку мало. Педантизм и больше ничего. Я, признаюсь вам, имею сильное желание выучиться писать, да не знаю, как это сделать. Научите меня. Ваши письма так хороши, что я их наизусть выучиваю. А пока овладею вашим секретом, буду вам писать, как сердце продиктует. И моя простосердечная откровенность пускай пока заменит искусство.

Переночевавши у Карла Павловича, я часу в десятом весьма неохотно пошел к себе на квартиру. Михайлов уже был дома и наливал в стакан едва проснувшемуся мичману какое-то вино, а моя ветреная соседка как ни в чем не бывало выглядывала из моей комнаты и хохотала во все горло. Никакого самолюбия, ни тени скромности. Простая ли это, естественная наивность? Или это следствие уличного воспитания? Вопрос для меня неразрешимый. Неразрешимый потому, что я к ней безотчетно привязан, как [к] самому милому ребенку. И, как настоящего ребенка, я посадил ее за азбучку. По вечерам она твердит склады, а я что-нибудь черчу или с нее же портрет рисую. Головка просто прелесть. И замечательно что? С тех пор как она начала учиться, перестала хохотать. А мне смешно становится, когда я смотрю на ее серьезное детское личико. От нечего делать в продолжение зимы я думаю написать с нее этюд при огненном освещении. В таком точно положении, как она сидит, углубившись в азбучку, с указкою в руке. Это будет очень миленькая картинка – а lа Грез. Не знаю, совладаю ли я с красками. В карандаше она порядочно выходит.

На днях я познакомился с ее тетушкой и весьма оригинально. По обыкновению в одиннадцать часов утра возвращаюсь я из класса; в коридоре встречает меня Паша и именем тетеньки просит к себе на кофе. Меня это изумило. Я отказываюсь. Да и в самом деле, как войти в незнакомый дом и прямо на угощение? Она, однако ж, не дает мне выговорить слова, тащит меня за рукав к своим дверям, как упрямого теленка. Я, как теленок, упираюсь и уже чуть-чуть не освободил свою руку, как растворилася дверь и явилася на помощь сама тетенька. Не говоря ни слова, схватывает меня за другую руку, и втаскивают в комнату; двери на ключ – и просят быть как дома.

– Прошу покорно, без церемонии, – говорит запыхавшись хозяйка. – Не взыщите на простоте. Пашенька, что же ты рот разинула? Неси скорее кофей!

– Сейчас, тетя! – отозвалась Паша из другой комнаты и через минуту явилась с кофейником и чашками на подносе. Настоящая Геба. Тетя тоже немного смахивала на Тучегонителя.

– Нам с вами давно хотелося познакомиться, – так начала гостеприимная хозяйка. – Да все как-то случаю не выпадало, а сегодня, слава Богу, я таки поставила на своем. Уж вы нас извините за простоту. Не угодно ли чашечку кофею? Давно что-то нашей охтянки не видать. А в лавочке сливки такая дрянь, да что будешь делать? Ко мне Паша давно уже пристает, чтоб я познакомилася с вами, да вы-то такой нелюдим, настоящий затворник, и в коридор-то вы лишний раз не выглянете. Кушайте еще чашечку. Вы с нашей Пашенькой просто чудо сотворили. Мы ее просто не узнаем. С утра до ночи за книжкой, воды не замутит, так что даже любо. А вчера, вообразите наше удивление. Достала с картинками книжку, ту самую, что ваш товарищ подарил ей, раскрыла и принялася читать, правда, еще не совсем бойко, но понимать совершенно все можно. Как бишь называется эта книга?

– «Векфильдский священник», – сказала Паша, выходя из-за перегородки.

– Да, да, священник. Как он, бедный, и в остроге сидел, как он и дочь свою беспутную отыскивал. Всю книжку, как есть, прочитала; куда и сон девался. «Кто это выучил тебя?» – спрашиваю я ее. Она говорит – вы. Вот уж, правду сказать, одолжили вы нас. Кирило Афанасьич мой, если не в должности, так дома сидит за бумагами. Настанет вечер, мы и примемся за молчанку, и вечер тебе годом кажется. А теперь! Да я просто и не видала, как он пролетел! Не угодно ли еще чашечку?

Я отказался и хотел уйти. Не тут-то было. Самым нецеремонным образом хозяйка схватила меня за руку и усадила на свое место, приговаривая:

– Нет, у нас, – не знаем, как у вас! – так не делают. Вошел и вышел. Нет. Просим покорно побеседовать с нами да закусить, чем Бог послал.

От закуски и от беседы я, однако ж, отказался, ссылаясь на боль в животе и на колотье в боку, чего у меня, слава Богу, никогда не бывало. А дело в том, что мне нужно было идти в класс, первый час уже был в исходе. На честное слово я был отпущен до семи часов вечера. Верный данному слову, в семь часов вечера я явился к гостеприимной соседке. Самовар уже был на столе, и она меня вст[ретила] со стаканом чая в руках. После первого стакана чая она отрекомендовала меня хозяину своему, как она выразилась, лысому в очках старичку, сидевшему в другой комнате за столиком над кипою бумаг. Он встал со стула, поправил очки и, протянувши мне руку, сказал:

– Прошу покорно, садитесь.

Я сел. А он снял с носа очки, протер их носовым платком, надел их опять на нос, сел молча на свое место и по-прежнему углубился в свои бумаги. Так прошло несколько минут. Я не знал, что мне делать. Положение мое становилось смешным. Хозяйка, спасибо, меня выручила.

– Не мешайте ему, – сказала она, выглядывая из другой комнаты. – Идите к нам. У нас веселее.

Я молча оставил трудолюбивого хозяина и перешел к хлопотунье хозяйке. Смиренница Паша сидела за «Векфильдским священником» и рассматривала картинки.

– Видели нашего хозяина? – сказала хозяйка. – Вот он всегда такой. Так он привык к этим бумагам, что минуты без них не проживет.

Я сказал какой-то комплимент трудолюбию и попросил Пашу, чтобы она читала вслух. Довольно медленно, но правильно и внятно прочитала она страницу из «Векфильдского священника» и была награждена от тетеньки стаканом чаю внакладку и панегириком, которого и на трех страницах не упишешь. А мне, как ментору, кроме бесконечной благодарности, предложено было рому с чаем. Но как он был еще у Фогта и Паша должна была за ним сбегать, то я отказался от рому и от чая, к немалому огорчению гостеприимной хозяйки.

В одиннадцатом часу поужинали, и я ушел, давши обещание навещать их ежедневно.

Не могу вам ясно определить, какое впечатление произвело на меня это новое знакомство. А первое впечатление, говорят, весьма важно в деле знакомства. Я доволен этим знакомством потому только, что знакомство мое с Пашей до сих пор казалось мне предосудительным, а теперь как бы все это устранилось, и наша дружба как будто бы скреплялась этим нечаянно-новым знакомством.

Я стал бывать у них каждый день и через неделю был уже как старый знакомый, или, лучше сказать, как свой семьянин. Они мне предложили у себя стол за ту самую цену, что и у мадам Юргенс. И я изменил доброй мадам Юргенс и не раскаиваюсь: мне наскучила беззаботная холостая компания, и я охотно принял предложение соседки. У них мне так хорошо, тихо, спокойно, все это по-домашнему, все это так в моем характере, так в гармонии с моей миролюбивою натурой. Пашу я называю сестрицей, а тетеньку ее своей тетенькой называю, а дяденьку никак не называю, потому что я его только и вижу за обедом. Он, кажется, и по праздникам ходит в должность. Мне так хорошо у них, что я почти никуда не выхожу, окроме Карла Павловича. У Йохима не помню когда и был, у Шмидтов и Фицтума тоже. Сам вижу, что нехорошо я делаю, но что же делать: не умею врать перед добрыми людьми. Недостаток светского образования, ничего больше. В следующее воскресенье сделаю им всем визиты и вечер у Шмидта проведу, а то как бы и в самом деле не раззнакомиться. Все это ничего, все это как-нибудь уладится. А вот мое горе: не могу поладить с Михайловым, т. е. собственно не с Михайловым, а с его сердечным другом мичманом. Он почти каждую ночь ночует у нас. Это бы еще ничего, а то наведет с собою Бог знает каких людей и напролет всю ночь карты и пьянство. Не хотелось бы мне переменять квартиры, а, кажется, придется, если эти оргии не прекратятся. Хоть бы скорее весна настала, пускай бы себе ушел в море этот несносный мичман.

Начал я этюд с Паши красками при огне, очень миленькая выходит головка; жаль только, что проклятый мичман мешает работать. Хотелось бы к празднику кончить и начать что-нибудь другое, да едва ли. Я пробовал уже у соседок расположиться с работой, да все как-то неловко. Мне так понравилось огненное освещение, что, окончивши эту головку, я думаю начать другую, с Паши же – «Весталку». Жаль только, что теперь нельзя достать белых роз для венка, а это необходимо. Но это еще впереди.

Паша начинает уже хорошо читать и полюбила чтение. Это мне чрезвычайно приятно. Но я затрудняюсь в выборе чтения для ее. Романы, говорят, нехорошо читать молодым девушкам. А я, право, не знаю, почему нехорошо. Хороший роман изощряет воображение и облагораживает сердце. А сухая какая-нибудь умная книга, кроме того, что ничему не научит, да, пожалуй, еще и поселит отвращение к книгам. Я ей на первый раз дал «Робинзона Крузо», а после предложу путешествие Араго или Дюмон-Дюрвиля, а там опять какой-нибудь роман, а потом Плутарха. Жаль, что нет у нас переведенного Вазари, а то бы я ее познакомил и с знаменитостями нашего прекрасного искусства. Хорош ли мой план? Как вы находите? Если имеете что-нибудь сказать против его, то сообщите мне в следующем письме, и я вам буду сердечно благодарен. Меня она теперь занимает, как будто что-то близкое, родное. Я на нее, грамотную, теперь смотрю, как художник на свою неоконченную картину. И великим грехом считаю для себя предоставить ей самой теперь выбор чтения или, лучше сказать, случай чтения, потому что ей не из чего выбирать. Лучше было не учить ее читать.

Я надоел вам своими соседками. Но что делать? По пословице: «У кого что болит, тот о том и говорит».

А если правду сказать, то у меня теперь и говорить больше не о чем. Нигде не бываю и ничего не делаю. Не знаю, что-то мне судьба готовит будущего лета? А я его не без трепета ожидаю, да и можно ли его ожидать иначе. Будущее лето должно положить настоящий фундамент избранному мною или, лучше сказать, вами поприщу. Карл Павлович говорит, что вскоре после праздников будет объявлена программа на первую золотую медаль. Со мной чуть-чуть не делается обморок при одной мысли об этой роковой программе. Что, если мне удается? Я с ума сойду. А вы? Неужели вы не приедете посмотреть трехгодовую выставку и взглянуть на мою одобренную программу и на смиренного творца ее, как на свое собственное создание? Я уверен, что вы приедете. Напишите мне о вашем приезде в следующем письме. И я буду иметь благовидный предлог отказать Михайлову от квартиры. Мичман, кажется, и ему уже надоел. Хорошо еще, что я имею приют у соседок. А то пришлось бы бегать собственной квартиры. Напишите, сделайте милость, что вы приедете. Тогда я все разом покончу.

Прощайте, мой незабвенный благодетель. В следующем письме сообщу вам о дальнейших успехах моей ученицы и о следствиях предстоящего конкурса. Прощайте.

P. S. Бедный Демский уже с комнаты не может выйти. Не пережить ему весны».

По получении этого письма я написал ему, что не к выставке, а может быть, и к Святой неделе приеду к нему в гости и что приеду к нему прямо на квартиру, как Штернберг приезжал. Я написал ему это для того собственно, чтобы избавить его от неотвязчивого мичмана. Я, правду сказать, опасался за его еще не установившийся молодой характер. Чего доброго, как раз может сделаться двойником беспардонного мичмана. Тогда прощай все – и гений, и искусство, и слава, и все очаровательное в жизни. Все это уляжется, как в могиле, на дне всепожирающей рюмочки. Примеры эти, к несчастию, весьма и весьма даже нередки, в особенности у нас в России. И что за причина? Неужели одно пьяное общество может умертвить всякий зародыш добра в молодом человеке? Или тут есть еще что-нибудь для нас непонятное? А впрочем, народная мудрость вывела одно заключение: «Скажи, с чем ты знаком? Я тебе скажу, кто ты таков». А Гоголь, вероятно, тоже не без основания, заметил, что русский человек, коли хороший мастер, то непременно и пьяница. Что бы это значило? Ничего больше, я полагаю, как недостаток всеобщей цивилизации. Так, например, сельский или другой какой писарь в кругу честных безграмотных мужичков – все равно, что Сократ в Афинах. А посмотрите – самое безнравственное, беспросыпно пьяное животное, потому именно, что он мастер своего дела, что он один-единственный грамотей между сотнею простодушных мужичков, на счет которых он упивается и распутничает. А они только удивляются его досужеству и никак не могут себе растолковать, что бы такое значило, что такой умнейший человек и такой великий пьяница. А простакам и невдомек, что он один между ими мастер письменного или другого какого дела, что нет ему соперника, что давальцы его навсегда останутся ему верны, потому что, кроме его, не к кому обратиться. И он себе спустя рукава, кое-как делает свое дело, а легкие заработки пропивает.

Вот, по-моему, одна-единственная причина, что у нас, коли мастер своего дела, то непременно и горький пьяница. А кроме этого, замечено, что и между цивилизованными нациями люди, выходящие из круга обыкновенных людей, одаренные высшими душевными качествами, всегда и везде более или менее были чтителями, а нередко и усердными поклонниками веселого бога Бахуса. Это уже, должно быть, непременное свойство необыкновенных людей.

Я лично и хорошо знал гениального математика нашего О[строградского] (а математики вообще люди неувлекающиеся), с которым мне случилось несколько раз обедать вместе. Он, кроме воды, ничего не пил за столом. Я и спросил его однажды: «Неужели вы вина никогда не пьете?» – «В Харькове еще когда-то я выпил два погребка, да и забастовал», – ответил он мне простодушно.

Немногие, однако ж, кончают двумя погребками, а непременно принимаются за третий. Нередко и за четвертый и на этом-то роковом четвертом кончают свою грустную карьеру, а нередко и самую жизнь.

А он, т. е. мой художник, принадлежал к категории людей страстных, увлекающихся, с воображением горячим. (А это-то и есть злейший враг жизни самостоятельной, положительной. Хотя я и далеко не поклонник монотонной трезвой аккуратности и вседневно-однообразной воловьей деятельности, но не скажу, чтобы и был я открытый враг положительной аккуратности. Вообще в жизни средняя дорога есть лучшая дорога. Но в искусстве, в науке и вообще в деятельности умственной средняя дорога ни к чему, кроме безыменной могилы, не приводит.)

В художнике моем хотелося бы мне видеть самого великого, необыкновенного художника и самого обыкновенного человека в домашней жизни. Но эти два великие свойства редко уживаются под одной кровлей.

Сердечно желал бы я предвидеть и предотвратить все вредно действующее на молодое воображение моего любимца, но как это сделать, не знаю. Мичмана я решительно боюся. Да и от соседки нельзя ожидать ничего доброго. Это ясно, как день. Теперь еще это могло бы кончиться разлукой и слезами, как обыкновенно кончается первая пламенная любовь. Но при содействии тетушки, которая ему так понравилась с первого разу, кончится все это факелом Гименея и, дай Бог мне ошибиться, развратом и нищетой. Он мне прямо не говорит, что он влюблен по уши в свою ученицу. Да и какой юноша прямо откроет эту священную тайну? По одному слову своей обожаемой он бросится в огонь и в воду, прежде чем [выговорит] ей словами свое нежное чувство. Таков юноша, любящий искренно. А бывают ли юноши, любящие иначе?

Чтобы хоть сколько-нибудь отвлечь его от соседок, с умыслом не упоминая об них ни слова, я советовал ему посещать как можно чаще Шмидта, Фицтума и Йохима как людей, необходимых для его внутреннего образования. Навещать старика Кольмана, которого добрые советы по части пейзажной живописи ему необходимы. И каждый Божий день, как храм, как светильник прекраснейшего искусства, посещать мастерскую Карла Павловича. И во время этих посещений сделать для меня акварелью копию с «Бакчисарайского фонтана». А в заключение описал ему всю важность предстоящей программы, для которой он должен посвятить всего себя и все свои дни и ночи до самого дня экзамена, т. е. до октября месяца, – такой срок и такого рода занятие мне казалися достаточными хотя немного охладить первую любовь, – и что если мне нельзя будет на все лето остаться в столице, то к осени я непременно опять приеду собственно для его программы.

Письмо мое, как я и ожидал, имело свое доброе действие, но только вполовину: программа ему удалась, а соседки – увы! Но зачем прежде времени подымать завесу таинственной судьбы? Прочитаем еще одно и последнее его письмо.

«Волею или неволею, не знаю, а знаю только то, что вы меня жестоко обманули, мой незабвенный благодетель. Я дожидал вас как самого дорогого моему сердцу гостя, а вы, – Бог вам судия… И зачем было обещать? А сколько было хлопот мне с моими жильцами, насилу выжил. Михайлов, правда, сейчас же согласился, но неугомонный мичман дотянул-таки до самой весны, т. е. до Страстной недели, и на расставаньи мы чуть было с ним не поссорились. Он непременно хотел остаться и на Святую неделю, но я решительно сказал ему, что это невозможно, потому, говорю ему, что я вас дожидаю.

– Эка важная фигура ваш родственник! И в трактире может поселиться! – сказал [он], покручивая свои глупые усы.

Меня это взбесило. И я готов уже был наделать Бог знает каких дерзостей, да, спасибо, Михайлов остановил меня. Я не знаю, что ему особенно понравилось в нашей квартире, вероятно только то, что она даровая, не нанятая. Зимой, бывало, Михайлов по нескольку ночей дома не ночует и днем изредка заглянет и сейчас же уйдет. А он только и выйдет пообедать да напиться пьяным и опять лежит на диване – или спит, или трубку курит. Последнее время он уже было и чемодан с бельем перетащил. И когда уже совсем я ему отказал от квартиры, так он все еще приходил несколько раз ночевать. Просто бессовестный. И еще одна странность. До самого его выезда в Николаев (он переведен в Черноморский флот) я его каждый вечер, возвращаясь из класса, встречал или в коридоре, или на лестнице, или у ворот. Не знаю, кому он делал вечерние визиты. Но Бог с ним. Слава Богу, что я его избавился.

Какие успехи сделала в продолжение зимы моя ученица! Просто чудо! Что, если бы начать ее учить в свое время, – из нее могла бы быть просто ученая. И какая она сделалась скромная, кроткая, просто прелесть. Детской игривости и наивности и тени не осталось.

Правду сказать, мне даже жаль, что грамотность – если это только грамотность – уничтожила в ней эту милую детскую резвость. Я рад, что хоть тень той милой наивности осталась у меня на картине. Картинка вышла очень миленькая. Огненное освещение, правда, не без труда, но удалось. Прево предлагает мне сто рублей серебром, на что я охотно соглашаюсь, только после выставки. Мне непременно хочется представить мою милую ученицу на суд публики. Я был бы совершенно счастлив, если б вы не обманули меня в другой раз и приехали к выставке. А она в нынешнем году особенно будет интересна. Многие художники – и наши, и иностранцы из-за границы – обещают прислать свои произведения, в том числе Горас Верне, Гюден и Штейбен. Приезжайте, ради самого Аполлона и девяти его прекрасных сестриц.

До сих пор моя программа идет тупо; не знаю, что дальше будет. Композицией Карл Павлович доволен, больше ничего не могу вам о ней сказать. С будущей недели примусь вплотную. А до сих пор я ее как будто бегаю. Не знаю, что это значит? Ученица моя, и та уже начинает понукать меня. Ах, если б я вам мог рассказать, как мне нравится это простое доброе семейство. Я у них как сын родной. Про тетушку и говорить нечего: она постоянно добрая и веселая. Нет, угрюмый и молчаливый дядюшка, и тот иногда оставляет свои бумаги, садится с нами около шумящего самовара и исподтишка отпускает шуточки. Разумеется, самые незамысловатые. Я иногда позволяю себе роскошь, разумеется, когда лишняя копейка зазвенит в кармане: угощаю их ложей третьего яруса в Александринском театре. И тогда всеобщее удовольствие безгранично, особенно, если спектакль составлен из водевилей, а ученица и модель моя несколько дней после такого спектакля и во сне, кажется, поет водевильные куплеты. Я люблю или, лучше сказать, обожаю все прекрасное как в самом человеке, начиная с его прекрасной наружности, так само, если не больше, и возвышенное, изящное произведение ума и рук человека. Я в восхищении от светски образованной женщины, и мужчины тоже. У них все, начиная от выражений до движений, приведено в такую ровную, стройную гармонию. У них во всех пульс, кажется, одинаково бьется. Дурак и умница, флегма и сангвиник – это редкие явления, да едва ли они и существуют между ими. И это мне бесконечно нравится. Ненадолго, однако ж. Это, может быть, потому, что я родился и вырос не между ими, а грошовым воспитанием своим и подавно не могу равняться с ними. И потому-то мне, несмотря на всю очаровательную прелесть их жизни, мне больше нравится простых людей семейный [быт], таких, например, как мои соседи. Между ними я совершенно спокойный, а там все чего-то как будто боишься. Последнее время я и у Шмидтов чувствую себя неловко. И не знаю, что бы это значило? Бываю я у них почти каждое воскресенье, но не засиживаюсь, как это прежде бывало. Может быть, это оттого, что нету милого, незабвенного Штернберга между нами. А кстати, о Штернберге. Я недавно получил от него письмо из Рима. Да и чудак же он препорядочный! Вместо собственных впечатлений, какие произвел на него Вечный город, он рекомендует мне: и кого же вы думаете? Дюпати и Пиранези. Вот чудак! Пишет, что у Лепри видел он великий собор художников, в том числе и Иванова, автора будущей картины «Иоанн Предтеча проповедует в пустыне». Русские художники подтрунивают исподтишка над ним, говорят, что он совсем завяз в Понтийских болотах и все-таки не нашел такого живописного сухого пня с открытыми корнями, который ему нужен для третьего плана своей картины. А немцы вообще в восторге от Иванова. Еще встретил он, в кафе Греко, безмерно расфранченного Гоголя, рассказывающего за обедом самые сальные малороссийские анекдоты. Но главное, что он встретил при въезде в Вечный город, в виду купола св. Петра и в виду бессмертного великана Колизея, это качуча. Грациозная, страстная, такая, как она есть в самом народе, а не такая чопорная, нарумяненная, как ее видим на сцене. «Вообрази себе, – пишет он, – что знаменитая Тальони – копия с копии с того оригинала, который я видел бесплатно на римской улице!» Но для чего мне делать выписки, я пришлю вам его письмо в оригинале. Там вы и про себя кое-что небезынтересное прочитаете. Он, бедный, все еще вспоминает о Тарновской. Вы ее часто видите. Скажите, счастлива ли она с своим эскулапом? Если счастлива, то не говорите ей ничего про нашего друга. Не тревожьте пустым воспоминанием ее тихого семейного покоя. Если же нет, то скажите ей, что друг наш Штернберг, благороднейшее создание в мире, любит ее до сих пор так же искренно и нежно, как и прежде любил. Это усладит ее сердечную тоску. Как бы человек ни страдал, какие бы ни терпел испытания, но, если он услышит одно приветливое, сердечное слово, слово искреннего участия от далекого неизменного друга, он забывает гнетущее его горе хоть ненадолго, хотя на час, на минуту. Он совершенно счастлив. А минута полного счастия, говорят, заменяет бесконечные годы самых тяжелых испытаний!

Прочитывая эти строки, вы улыбнетесь, обожаемый мой друже. И, чего доброго, подумаете, не терплю ли и я какого-нибудь испытания, потому что так красно рассуждаю об испытании. Божусь вам, у меня никакого горя, а так что-то взгрустнулось. Я совершенно счастлив, да и может ли быть иначе, имея таких друзей, как вы и милый незабвенный Виля. Немногим из людей выпадает такая сладкая участь, как выпала на мою долю. И если бы не вы, пролетела бы мимо меня слепая богиня, но вы ее остановили над заброшенным бедным замарашкой. О Боже мой! Боже мой! я так счастлив, так беспредельно счастлив, что, мне кажется, я задохнуся от этой полноты счастия, задохнуся и умру. Мне непременно нужно хоть какое-нибудь горе, хоть ничтожное. А то сами посудите: что бы я ни задумал, чего бы я ни пожелал, мне все удается. Все меня любят, все ласкают, начиная с нашего великого маэстро. А его любви, кажется, достаточно для совершенного счастия.

Он часто заходит ко мне на квартиру, иногда даже и обедает у меня. Скажите, мог ли я тогда думать о таком счастии, когда я в первый раз увидел его у вас, в этой самой квартире? Многие и весьма многие вельможи-царедворцы не удостоены такого великого счастия, каким я, неизвестный нищий, пользуюсь. Есть ли на свете такой человек, который не позавидовал бы мне в настоящее время?

На прошедшей неделе заходит ко мне в класс, взглянул на мой этюд, сделал наскоро кое-какие замечания и вызывает меня на пару слов в коридор. Я думал, что и Бог знает какой секрет. И что же? Он предлагает мне ехать с ним вместе на дачу к Уваровым обедать. Мне не хотелося оставить класс. И я начал было отговариваться, но он мои резоны назвал школьничеством и неуместным прилежанием и что один класс ничего не значит пропустить. «А главное, – прибавил он, – я вам дорогою прочитаю такую лекцию, какой вы и от профессора эстетики никогда не услышите». Что я мог сказать на это? Убрал палитру и кисти, переоделся и поехал. Дорогой, однако ж, и помину не было об эстетике. За обедом, как обыкновенно, был общий веселый разговор, а после обеда уже началась лекция. Вот как было дело.

В гостиной, за чашкой кофе, старик Уваров завел речь о том, как быстро летят часы и как мы не дорожим этими алмазными часами. «Особенно юноши», – прибавил старик, глядя на сыновей своих. «Да вот вам животрепещущий пример, – подхватил Карл Павлович, показывая на меня. – Он сегодня оставил класс, чтоб только побаклушничать на даче». Меня как кипятком обдало. А он, ничего не замечая, прочитал мне такую лекцию о всепожирающем быстролетящем времени, что я теперь только почувствовал и понял символическую статую Сатурна, пожирающего детей своих. Вся эта лекция была прочитана с такой любовью, с такой отцовской любовью, что я тут, в присутствии всех гостей, заплакал, как ребенок, уличенный в шалости.

После всего этого скажите, чего мне еще недостает? Вас! Только одного вашего присутствия недостает мне. О! дождусь ли я той радостной великой минуты, в которую обниму вас, моего родного, моего искреннего друга? А знаете что? Не напишите вы мне, что вы приедете ко мне к Святой, я непременно посетил бы вас прошедшею зимой. Но, видно, святые в небе позавидовали моему земному счастию и не допустили этого радостного свидания.

Несмотря, однако ж, на всю полноту моего счастия, мне иногда бывает так невыносимо грустно, что я не знаю, куда укрыться от этой гнетущей тоски. В эти страшно продолжительные минуты одна только очаровательная моя ученица имеет на меня благотворное влияние. И как бы мне хотелось тогда раскрыть ей мою страдающую душу! разлиться, растаять в слезах перед нею… Но это оскорбит ее девственную скромность. И я себе скорее лоб разобью о стену, чем позволю оскорбить какую бы то ни было женщину, тем более ее. Ее, прекрасную и пренепорочную отроковицу.

Я, кажется, писал вам прошедшей осенью о моем намерении написать с нее весталку в пандан прилежной ученицы. Но зимою трудно было достать лилии или белой розы, а главное, мне мешал несносный мичман. Теперь же эти препятствия устранены, и я думаю между делом, т. е. между программою, привести в исполнение мой задушевный проект. Тем более это возможно, что программа моя немногосложна, всего три фигуры. Это – Иосиф толкует сны своим соузникам, виночерпию и хлебодару. Сюжет старый, избитый, и поэтому-то нужно хорошенько его обработать, т. е. сочинить, механиче ской работы тут немного. А впереди еще с лишком три месяца времени. Вы мне пишете о важности моей, быть может, последней программы. И советуете как можно прилежнее изучить ее, или, как вы говорите, проникнуться ею. Все это прекрасно, и я совершенно убежден в необходимости всего этого. Но, единственный мой друже! Я боюся выговорить. «Весталка» меня более и постоянно занимает. А программа – это второй план «Весталки». И как я ни стараюсь поставить ее на первый план, – нет, не могу. Уходит, и что бы это значило – не знаю. Думаю прежде окончить «Весталку» (она у меня уже давно начата). Окончу, да и с рук долой, тогда свободнее примуся за программу.

Программа! Я что-то недоброе предчувствую с моею программой. И откуда берется это роковое предчувствие? Не отказаться ли мне от нее до следующего года? Но потерять год времени! Чем вознаградится эта потеря? Верным успехом. А кто поручится за этот успех? Не правда ли, я болен? Я, действительно, немножко как будто бы рехнулся. Я становлюся похожим на Метафизика Хемницера. Бога ради, приезжайте, восстановите мою падающую душу.

Какой же я бессовестный эгоист! На каком основании я почти требую вашего визита? Во имя какой разумной идеи вы должны оставить ваши занятия, ваши обязанности и ехать за тысячу верст для того только, чтобы увидеть какого-то полуидиота?

Прочь недостойное малодушие! Ребячество, ничего больше. А я уже, слава Богу, допущен к программе на первую золотую медаль. Я уже человек кончающий… нет, нет, художник, начинающий свою, быть может, великую карьеру. Мне стыдно перед вами, мне стыдно самого себя. Если только не имеете крайней надобности, то, Бога ради, не ездите в столицу, не приезжайте по крайней мере до тех пор, пока я не окончу мою программу и мою задушевную «Весталку». А тогда, если приедете, т. е. к выставке, о, тогда моя радость, мое счастие будет бесконечно.

Еще одно и странное, и постоянное мое желание: мне ужасно хочется, чтобы вы хоть мимоходом взглянули на модель моей «Весталки», т. е. на мою ученицу. Не правда ли, странное, смешное желание? Мне хочется показать вам ее, как самое лучшее, прекраснейшее произведение божественной природы. И, о самолюбие! Как будто и я споспешествовал нравственному украшению этого чудного создания, т. е. выучил русской грамоте. Не правда ли, я бесконечно самолюбив? А кроме шуток, грамотность придала [ей] какую-то особенную прелесть. Один маленький недостаток в ней, и это маленькое несовершенство недавно я заметил: она, как мне кажется, неохотно читает. А тетенька ее давно уже перестала восхищаться своей грамотницей Пашей. После праздников дал я ей прочитать «Робинзона Крузо». Что ж бы вы думали? Она в продолжение месяца едваедва прочла до половины. Признаюсь вам, такое равнодушие меня сильно огорчило. Так огорчило, что я начал уже раскаиваться, что и читать ее выучил. Разумеется, я ей этого не сказал, а только подумал. Она же как будто подслушала мою думу. На другой же день дочитала книгу и ввечеру за чаем с таким непритворным увлечением и с такими подробностями рассказала бессмертное творение Дефо своей равнодушной тетеньке, что я готов был расцаловать свою умницу ученицу. В этом отношении я нахожу много общего между ей и мною. На меня иногда находит такое деревянное равнодушие, что я делаюся совершенно ни на что не способен. Но со мною, слава Богу, эти припадки непродолжительны бывают, а она… И что для меня непонятно? С тех пор, как оставил меня неугомонный мичман, сделалась как-то особенно скромнее, задумчивее и равнодушнее к книге. Неужели она?.. Но я этого допустить не могу: мичман – создание чисто антипатическое, жесткое, и едва ли может он заинтересовать женщину самой грубой организации. Нет, это мысль нелепая. Она задумывается и впадает в апатию просто оттого, что ее возраст такой, как уверяют нас психологи.

Я вам надоедаю своею прекрасною моделью и ученицей. Вы, чего доброго, пожалуй, подумаете, что я к ней неравнодушен. Оно, действительно, на то похоже. Она мне чрезвычайно нравится, но нравится как что-то самое близкое, родное. Нравится, как самая нежная сестра родная.

Но довольно о ней. А кроме ее, в настоящее время мне и писать вам больше не о чем. О программе теперь писать еще нечего, она едва подмалевана. Да и по окончании ее я вам писать не буду. Мне хочется, чтобы вы о ней в газете прочитали. А больше всего мне хочется, чтобы сами ее увидали. Я говорю с такою самоуверенностью, как будто уже все кончено, остается только медаль взять из рук президента и туш на трубах прослушать. Приезжайте, мой незабвенный, мой сердечный друг. Без [вас] мой [триумф] неполный будет. Потому неполный, что вы один-единственный виновник моего настоящего и будущего счастья.

Прощайте, мой незабвенный благодетель. Не обещаю вам писать вскоре. Прощайте!

P. S. Бедный Демский и вскрытия Невы не дождался: умер, и умер как истинный праведник, тихо, спокойно, как будто бы заснул. В больнице Марии Магдалины мне часто удавалося наблюдать за последними минутами угасающей жизни человека. Но такого спокойного, равнодушного расставанья с жизнью я не видел. За несколько часов перед кончиной я сидел у его кровати и читал вслух какую-то брошюру легкого содержания. Он слушал, закрывши глаза, и по временам едва заметно приподымались у него углы рта; это было что-то вроде улыбки. Чтение продолжалось недолго. Он раскрыл глаза и, обратя их на меня, едва слышно проговорил:

– И охота же вам на такие пустяки дорогое время тратить. – И, переведя дух, прибавил: – Лучше бы рисовали что-нибудь. Хоть с меня. – Со мной по обыкновению была книжка, или так называемый альбом, и карандаш. Я начал очерчивать его сухой, резкий профиль. Он опять взглянул на меня и сказал, грустно улыбаясь: – Не правда ли, спокойная модель? – Я продолжал рисовать. Тихонько растворилася дверь, и в дверях, обернутое чем-то грязным, показалося грязное лицо квартирной хозяйки, но, увидя меня, спряталося; и дверь притворилась. Демский, не раскрывая глаз, улыбнулся и дал знак рукою, чтобы я наклонился к нему. Я наклонился. Он долго молчал и наконец едва внятно, со вздрагиванием, проговорил: – Заплатите ей, Бога ради, за квартиру. Даст Бог, сквитаемся. – Со мною не было денег, и я тотчас пошел на квартиру. Дома меня, не помню, что-то задержало. Тетушкин кофе или что-то в этом роде. Не помню. Пришел я к Демскому уже перед закатом солнца. Комнатка его была освещена ярко-оранжевым светом заходящего солнца. Так ярко, что я должен был на несколько минут глаза зажмурить. Когда я раскрыл глаза и подошел к кровати, то под одеялом уже остался только труп Демского, в таком точно положении, как я его оставил живым. Складки одеяла не сдвинулись с места, улыбка на пол-линии не изменилась, глаза закрыты, как у спящего. Так спокойно умирают только праведники, а Демский принадлежал к сонму праведников. Я сложил ему на груди полуостывшие руки, поцеловал его в холодное чело и прикрыл одеялом. Нашел хозяйку, отдал ей долг покойника, просил распорядиться похоронами на мой счет, а сам пошел к гробовщику. На третий день пригласил я священника из церкви Св. Станислава, взял ломового извозчика, и с помощию дворника вынесли и поставили скромный гроб на роспуски и двинулися с Демским в далекую дорогу. За гробом шел я, патер Посяда и маленький причетник. Ни одна нищая не сопутствовала нам, а их немало встречалося дорогою. Но эти бедные тунеядцы, как голодные собаки, носом чуют милостыню. От нас они не предвидели подачи и не ошиблись. Ненавижу я этих от вратительных промышленников, спекулирующих именем Христовым. С кладбища пригласил я патера на квартиру покойника, не с тем, чтобы тризну править, а затем, что бы показать ему скромную библиотеку Демского. Вся библиотека заключалась в небольшом, едва сколоченном ящике и состояла из 50 с чем-то томов, большею частию исторического и юридического содержания, на языках греческом, латинском, немецком и французском. Ученый патер весьма неравнодушно перелистывал греческих и римских классиков весьма скромного издания, а я отклады вал книги только на французском языке. И странно, кроме Лелевеля, на польском языке только один крошечный томик Мицкевича самого лубочного познанского издания. [Больше] ничего не было. Неужели он не любил своей родной литературы? Не может быть. Когда библиотека была разобрана, я взял себе французские книги, а все остальные предложил ученому патеру. Добросовест ный па тер никак не соглашался приобрести такое сокровище совершенно даром. И предложил на свой счет положить гранитную плиту над прахом Демского. Я со своей стороны предложил половину издержек. И мы тут же определили величину и форму плиты и надпись сочинили. Надпись самая нехитрая: «Leonard Demski, mort. anno 18…» Покончивши все это и взявши всякий свою долю наследства, мы рассталися как давнишние приятели.

Странно, однако ж, неужели покойный Демский не приближал к себе и сам не приближался ни к кому, кроме меня? В квартире его я никогда никого не встречал. Но когда выходили мы с ним на улицу, на улице часто встречались его знакомые, по-приятельски здоровались, а некоторые даже пожимали ему руку. И все это были люди порядочные. И то правда, так называемый порядочный человек посетит ли труженика бедняка в его мрачной лачуге? Грустно! Бедные порядочные люди!

Прощайте еще раз. Не забывайте меня, мой незабвенный благодетель».

Из этого пространного и пестрого письма я вычитал, во-первых, что художник мой, как и следует быть истинному художнику, в высокой степени благородный и кроткий человек. Простые люди не могут так искренно, так бескорыстно прилепляться к таким горьким, всеми покинутым беднякам, каков был покойник Демский. В этой прекрасной, бескорыстной привязанности я ничего не вижу особенного: это обыкновенное следствие взаимного сочувствия ко всему великому и прекрасному в науке и в человеке. По своей природе и по завещанию нашего божественного учителя мы все должны быть таковы.

Но, увы! весьма и весьма немногие из нас соблюли святую заповедь его и сохранили свою божественную природу в любви и целомудрии. Весьма немногие! И потому-то нам и кажется необыкновенным чем-то человек, любящий бескорыстно, человек истинно благородный. Мы, как на комету, смотрим на такого человека. И, насмотревшись досыта, и чтобы наше грязное, себялюбивое существо не так резко самим нам бросалося в глаза, начинаем и его, чистого, пачкать, сначала скрытой клеветой, потом явной, а когда и эта не взяла, обрекаем его на нищету и страдания. Это еще счастье, если запрем в дом умалишенных. А то просто вешаем, как самого гнусного злодея. Горькая, но, увы, истина!

Я, однако ж, некстати зарапортовался.

Второе, что я вычитал из нескладного письма моего возлюбленного художника, – это то, что он, сердечный, сам того не замечая, влюбился по уши в свою хорошенькую вертлявую ученицу. Это в порядке вещей. Это хорошо, это даже необходимо, тем более художнику, а иначе закоптится сердце над академическими этюдами. Любовь есть животворящий огонь в душе человека. И все, созданное человеком под влиянием этого божественного чув ства, отмечено печатью жизни и поэзии. Все это прекрасно, но только вот что. Эти, как называет их Либельт, огненные души удивительно как неразборчивы в деле любви. И часто случается, что истинному и самому восторженному поклоннику красоты выпадает на долю такой нравственно безобразный идол, что только дым кухонного очага ему впору, а он, простота, курит перед ним чистейший фимиам. Очень и очень немногим этим огненным душам сопутствовала гармония. От Сократа, Бергема и до наших дней одна и та же безобразная нескладица в обыденной жизни. И, к большому горю, эти огненные души влюбляются совсем не по-кавалерийски, а хуже всякого самого мизерного пехотинца, т. е. на всю жизнь.

Вот что для меня непонятно и чего я боюся в моем х удожнике. Пожалуй, и он, по примеру всемирных гениев, закабалит свою нежную, восприимчивую душу какому-нибудь сатане в юбке. И хорошо еще, если он, подобно Сократу и Пуссену, шуточкой отделается от домашней сатаны и пойдет своею дорогой, а в противном случае – прощай, искусство и наука, прощай, поэзия и все очаровательное в жизни, прощай навеки. Сосуд разбит, драгоценное миро пролито и с грязью смешано, а лучезарный светильник мирной артистической жизни погас от ядовитого дыхания домашней медяницы. О, если бы могли эти светочи мира обойтись без семейного счастия, как бы прекрасно было! Сколько бы великих произведений не потонуло в этом домашнем омуте, а остались бы на земле в назидание и наслаждение человечеству. Но, увы! и для гения, вероятно, как и для нашего брата, домашний к амин и семейный кружок необходим. Это, верно, потому, что для души, чувствующей и любящей все возвышенно-прекрасное в природе и в искусстве, после высокого наслаждения этой обаятельной гармонией необходим душевный отдых. А сладкий этот успокоитель утомленного сердца может существовать только в кругу детей и доброй, любящей жены. Блажен! стократ блажен тот человек и тот художник, чью так несправедливо называемую прозаическую жизнь осенила прекрасная муза гармонии. Его блаженство, как Господний [мир], необъятно.

В наблюдениях своих по делу семейного счастия я вот что заметил. Замечание мое относится вообще к людям, но в особенности к вдохновенным поклонникам всего благого и прекрасного в природе. Они-то, бедные, и бывают тяжкою жертвою своего обожаемого идола – красоты. И их винить нельзя, потому что красота вообще, а красота женщины в особенности, действует на них всесо крушительно. Иначе и быть не может. А это-то и есть мутный, всеотравляющий источник всего прекрасного и великого в жизни.

– Как так? – закричат неистовые юноши. – Красавица Богом созданная для того только, чтобы услаж дать нашу исполненную слез и треволнений жизнь.

Правда. Назначение ее от Бога такое. Да она-то, или, лучше сказать, мы ухитрилися изменить ее высокое божественное назначение. И сделали из нее бездушного, безжизненного идола. В ней одно чувство поглотило все другие прекрасные чувства. Это эгоизм, порожденный сознанием собственной всесокрушающей красоты. Мы еще в детстве дали ей почувствовать, что она будущая раздирательница и зажигательница сердец наших. Правда, мы ей только намекнули, но она так это быстро смекнула, так глубоко поняла и почувствовала эту будущую силу, что с того же рокового дня сделалася невинной кокеткой и домогильной поклонницей собственной красоты; зеркало сделалося единственным спутником ее жалкой одинокой, жизни. Ее не может переменить никакое воспитание в мире. Так глубоко упало случайно брошенное нами зерно себялюбия и неизлечимого кокетства.

Таков результат моих наблюдений над красавицами вообще, а над привилегированными красавицами в особенности. Привилегированная красавица ничем не может быть, кроме красавицы. Ни любящей кроткою женою, ни доброй, нежной матерью, ни даже пламенной любовницей. Она деревянная красавица и ничего больше. И было бы глупо с нашей стороны и требовать чего-нибудь больше от дерева.

Вот почему я и советую любоваться этими прекрасными статуями издали, но никак с ними не сближаться, а тем более не жениться, в особенности художникам и вообще людям, посвятившим себя науке или искусству. Если необходима красавица художнику для его любимого искусства, для этого есть натурщицы, танцовщицы и прочие мастерицы цеховые. А в доме ему, как и простому смертному, необходима добрая, любящая женщина, но никак не привилегированная красавица. Она, привилегированная красавица, на одно только мгновение осветит яркими, ослепительными лучами радости мирную о битель любимца Божия; а потом, как от мелькнувшего метеора, так от этой мгновенной радости и следа не останется. Красавице, как и истинной актрисе, необходима толпа поклонников, истинных или ложных, для нее все равно, как для древнего идола: были бы поклонники, а без них она, как и древний кумир, прекрасная мраморная статуя и ничего больше. «Не всякое слово в строку», – говорит наша пословица, бывают же исключения и между красавицами: природа бесконечно разнообразна. Я глубоко верую в это исключение, но верю как в самое необыкновенное явление; потому я так осторожен в своем веровании, что проживя уже между порядочными людьми с лишком полвека, а такого чудного явления не случилось мне видеть. А нельзя сказать, чтобы я принадлежал к числу мизантропов или к числу беспардонных хулителей всего прекрасного. Напротив, я самый неистовый поклонник прекрасного, как в самой природе, так и в божественном искусстве.

Недавно со мною вот что случилось. Далеко, очень далеко от порядочного или цивилизованного общества, в захолустьи, почти необитаемом, досталось мне случайно прозябать довольно не короткое время. И в это самое захолустье залетела, только не случайно, светская красавица, – такою, по крайней мере, она впоследствии сама себя называла. Вот я знакомлюсь, а я, нужно вам заметить, на знакомства не очень туг. Знакомлюсь, наблюдаю новую знакомку-красавицу и, о чудо из чудес! Ни тени сходства с прежде виденными мною красавицами. «Не одичал ли я в этой пустыне?» – думаю себе. Нет, во всех отношениях прекрасная женщина. И умная, и скромная, и даже начитанная, и, что называется, ни тени кокетства. Мне совестно самому стало моей наблюдательности, и я всякую недоверчивость в сторону, и делаюся не то что поклонником, – это ремесло мне не далось, – а делаюся добрым, искренним приятелем. Не знаю за что, но и я ей понравился, и мы сделались почти друзьями. Я не навосхищаюсь моим открытием, так даже, что в старом сердце пошевелилось больше обыкновенной простой привязанности, чуть-чуть было не сыграл роль во девильного старого дурака. Случай спас. И самый обык новенный случай. Однажды поутру, – я был принят ими в доме как свой, так что они меня часто на утренний чай приглашали, – так однажды поутру я заметил у нее над самым затылком в мелкие косочки заплетенные волосы. Мне это открытие не понравилось. Я прежде думал, что у нее естественно завиваются волосы на затылке, а это вот что. И это-то самое открытие остановило меня к признанию в любви. Я снова стал простым добрым приятелем. Почти ежедневно разговаривая о ли тературе, музыке и прочих искусствах, с образованной женщиной совестно же сплетничать. В этих разговорах я заметил, и то уже на другой год, что она весьма поверхностна и о прекрасном в искусстве или в природе говорит довольно равнодушно. Это немного поколебало мою веру. Далее. Нет на свете на немецком и русском языке такой книги, которой бы она не читала, и ни одной не помнит. Я спросил причину. Она сослалася на какую-то женскую болезнь, которая отшибла у нее память еще в девицах. Я простодушно поверил. Только замечаю: какие-нибудь пошленькие стишки, читанные ею еще в де вицах, она и теперь читает наизусть. После этого мне стало совестно говорить с нею о литературе. А после этого вскоре я заметил, что у них ни одной книжки в доме, окроме памятной на текущий год. По вечерам зимою она играла в карты, если собиралась партия, но это из приличия, а того и не замечал, что она была ужасно не в духе, ежели ей не удавалось составить партию. У нее сейчас же начинала страшно голова болеть. Если же партия собиралась у мужа, то она как ни в чем не бывало садилась около стола и смотрела в карты игроков, как бы в свои собственные карты, и это милое занятие часто продолжалось у нее далеко за полночь. Я, как только начиналась эта бездушная сцена, сейчас же уходил на улицу. Отвратительно видеть молодую прекрасную женщину за таким бесчувственным занятием. Я тогда совершенно разочаровывался; и она казалась мне тогда полипом или, вернее, настоящей привилегированной красавицей.

И если бы продлилось ее уединение еще год-другой в этом темном углу без кровожадных обожателей, т. е. без львов и онагров, я уверен, что она бы одурела или сделалась бы настоящей идиоткой. Состояния полуидиотки она уже достигла. А я-то, я-то, простофиля! Вообразил себе, что вот, наконец, открыл Эльдорадо. А это Эльдорадо – просто деревянная кукла, на которую я впослед ствии не мог смотреть без отвращения.

Прочитывая эту грозную сентенцию красавицам, иной подумает, что я второй Буонарроти в этом роде. Ничего не бывало. Такой же самый поклонник, как и любой из леопардов, а может быть, еще и неукротимее. А дело в том, что люблю открывать мои убеждения во всей их наготе, несмотря на чин и звание. Притом же я это делаю теперь собственно для друга моего художника, а не с намерением печатать свое мнение о красавицах. Боже меня сохрани от этой глупости. Да меня тогда сестра родная готова б была повесить на первой осине, как Иуду-предателя. Впрочем, она не красавица, ее нечего опасаться.

Где же начало этого зла? А вот где: начало в воспитании. Если нежных родителей Бог благословит красавицей дочечкой, они сами начинают ее портить, предпочитая ее другим детям. А о образовании своей любимицы они вот [что] думают и даже говорят: «Зачем напрасно убивать дитя над пустою книгою? Она и без книги и даже без приданого сделает себе блестящую карьеру». И красавица, действительно, делает блестящую карьеру. Предсказание родителей сбылось, чего же больше? Это начало зла. А продолжение (я, впрочем, не уверяю, а только предполагаю), продолжение вот где.

Наше любезное славянское племя, хотя и причисляется к семейству кавказскому, но наружностию своею немногим взяло перед племенами финским и монгольским. Следовательно, у нас красавица – явление весьма редкое. И это редкое явление едва только из пеленок, мы начинаем его набивать своими нелепыми восторгами, себялюбием и прочею дрянью. И, наконец, делаем из нее деревянную куклу на шарнирах, наподобие той, какую живописцы употребляют для драпировок.

В странах, которые Бог благословил породою прекрасных женщин, там они должны быть обыкновенными женщинами. А обыкновенная женщина, по-моему, есть самая лучшая женщина.

К чему же это я развел такую длинную рацею о раздирательницах сердец человеческих, в том числе и моего? Кажется, в назидание моему другу. Но я думаю, что это наставление будет для него совершенно лишнее. Да и весталка его, сколько мог я заключить из его описаний, едва ли способна залезть поглубже в сердце художника, который так прекрасно чувствует и понимает все возвышенно-прекрасное в природе, как мой приятель. Это должна быть быстроглазая, курносенькая плутовка, вроде швеи или бойкой горничной. А подобные субъекты не редкость, и они совершенно безопасны.

А вот такие субъекты, как ее шелковая тетушка, они тоже не редки, но чрезвычайно опасны. Тетушка ее, хотя и сладко он ее описывает, напоминает мне гоголевскую сваху, которая отвечает [на вопрос] искателя невесты, оженит ли она его? «Ох, оженю, голубчик! Да так ловко, что и не услышишь». Приятель мой, разумеется, не имеет ничего общего с гоголевским героем, и в этом отношении я за него почти не опасаюсь. Огонь первой любви хотя и жарче, но зато и короче. Но опять, как подумаю, нельзя и не опасаться, потому что эти удивительные браки без услышанья очень часто случаются не только с умными, но даже с осторожными людьми. А в друге моем я большой осторожности не предполагаю. Эта добродетель – не художника. На всякий случай я написал ему письмо, разумеется, не назидательное (Боже меня сохрани от этих назидательных посланий). Я написал ему дружески-откровенно, чего я опасаюсь и чего он должен опасаться. Указал ему без церемонии на милую тетеньку как на самую главную и самую опасную западню. На письмо мое я не получил, однако ж, ответа: вероятно, оно ему не понравилось. А это худой знак. А впрочем, в продолжение лета он был занят программой, так немудрено, что мог и забыть о моем письме.

Прошло лето, прошел сентябрь и октябрь месяц, приятель мой ни слова. Читаю в «Пчеле» разбор выставки, бойко написанный, должно быть, Кукольником. «Весталку» моего друга превозносят до небес, а о программе ни слова. Что бы это значило? Неужели она ему не удалась? Я написал ему еще письмо, прося его объяснить мне свое упорное молчание, о программе и вообще о его занятиях не упоминая ни слова, зная из опыта, как неприятно отвечать на приятельский вопрос – каково идет работа? – когда работа идет скверно. Через месяца два получил я на письмо мое ответ. Ответ лаконический и крайне бестолковый. Он как бы стыдился или боялся высказать мне откровенно то, что его терзало, а его что-то ужасно терзало. Между прочим, в письме своем он намекает на какую-то неудачу (вероятно, на программу), которая его чуть в гроб не свела. И если он существует на свете, то существованием своим он обязан доб рым своим соседям, которые в нем приняли самое живое, самое искреннее участие; что он теперь почти ничего не работает, страдает и душевно, и физически и не знает, чем все это кончится.

На все это я [смотрел], разумеется, как на преувеличение. Это обыкновенно в молодых восприимчивых натурах: они всегда делают из мухи слона. Мне хотелось узнать что-нибудь обстоятельнее о его положении. Меня что-то беспокоило. Но как, от кого? От самого его я толку не добьюся. Я обратился к Михайлову, прося его написать мне все, что он знает о моем друге. Обязательный Михайлов не заставил долго ждать своего оригинального и откровенного послания. Вот что написал мне Михайлов:

«Друг твой, брат, дурак. Да еще какой дурак. От сотворения мира не было еще такого необыкновенного дурака. Ему, видишь ли, не удалась программа; что же он сделал с отчаяния? Вот уже не отгадаешь: женился. Ей-богу, женился. И знаешь на ком? На своей весталке! Да еще на беременной. Вот потеха! Беременная весталка. И, как он сам говорит, что беременность именно и заставила его жениться. Но не думай, чтобы он сам был причиною этого греха. Ничего не бывало. Это бестия мичман напакостил. Она сама созналась. Молодец мичман! Накуролесил, да и уехал себе в Николаев, как ни в чем не бывало. А твой-то великодушный дурак и бух, как кур во щи. Куда, говорит, она теперь денется? Кто ее приютит теперь, бедную, когда родная тетка выгоняет из дому? Взял да и приютил. Ну, скажи сам, видал ли ты подобного дурака на белом свете? Верно, и не слыхал даже. Правду сказать, беспримерное великодушие. Или, вернее, беспримерная глупость. Это все еще ничего. А вот что до бесконечности смешно. Он написал с нее свою «Весталку», с беременной. Да как написал! Просто прелесть. Такого, такой наивно-невинной прелести я еще не видывал ни на картине, ни в природе. На выставке толпа от нее не отходила. Она сделала в публике такой шум, как, помнишь, когда-то сделала «Девушка с тамбурином» Тыранова. Превосходная вещь! Сам Карл Павлович перед нею много раз останавливался. А это что-нибудь да значит. Ее купил какой-то богатый вельможа и хорошо заплатил. Копий и литографий с нее – во всех лавках и на всех перекрестках. Одним словом, успех полный. А он, дурак, женился. На днях я заходил к нему и нашел в нем какую-то неприятную перемену. Тетушка, кажется, его прибрала к рукам. У Карла Павловича он никогда не бывает. Вероятно, стыдится. Начал он с своей жены и не с своего дитяти мадонну с предвечным младенцем. И если он кончит так хорошо, как начал, то это превзойдет «Весталку». Экспрессия младенца и матери удивительно хороша. Как это ему не удалась програма, я удивляюсь. Не знаю, допустят ли его, как женатого, будущий год к конкурсу. Кажется, нет. Вот все, что я могу тебе сообщить о твоем бестолковом друге. Прощай. Карл Павлович наш не совсем здоров; весною думает начать работать в Исакиевском соборе.

Твой М.»

Невыразимая грусть овладела мною по прочтении этого простого приятельского письма. Блестящую будущность моего любимца, моего друга я видел уже оконченною, оконченною на самом рассвете лучезарной славы. Но помочь горю уже было невозможно. Как человек, он по ступил неблагоразумно, но в высокой степени благородно. Будь он простой живописец-ремесленник, это событие не имело бы на его занятия никакого влияния. Но на него, на художника, на художника истинно пламенного, это может иметь самое гибельное влияние. Потерять надежду быть посланным за границу на казенный счет – этого одного достаточно, чтобы уничтожить самую сильную энергию. На свой счет побывать за границей – об этом ему теперь и думать нечего. Если усиленный труд и даст ему средства, то жена и дети отнимут у него эти бедные средства прежде, нежели он подумает о Риме и его бессмертных чудесах.

Итак.

этот счастливый, очаровательный край закрылся для моего друга навсегда. Разве какой необыкновенный случай раскроет ему двери этого не мечтательного рая. Но эти случаи весьма и весьма даже редки. У нас перевелися те истинные покровители, которые давали художнику деньги, чтобы он ехал за границу и учился. У нас теперь если и рискнет какой-нибудь богач на подобную роскошь, то из одного только детского тщеславия. Он берет художника с собою вместе за границу, платит ему жалованье, как наемному лакею, и обращается с ним, как с лакеем, заставляет его рисовать отель, где он остановился, или морской берег, где жена его принимает морские ванны, и тому подобные весьма нехудожественные предметы. А простофили барабанят: «Вот истинный любитель и знаток изящного, художника с собою возил за границу!» Бедный художник! Что в твоей кроткой душе совершается при этих неистовых глупых возгласах? Не завидую тебе, бедный поклонник прекрасного в природе и искусстве. Ты, как говорится, был в Риме и папы не видал. И слава, что ты был за границею, тебе должна казаться жесточайшим упреком. Нет, лучше с котомкой идти за границу, нежели с барином ехать в карете. Или вовсе отказаться видеть

а приютиться где-нибудь в уголку своего прозаического отечества и втихомолку поклоняться божественному кумиру Аполлона.

Глупо, удивительно как глупо распорядился своею будущностию мой приятель. Вот уже недели две как я ежедневно прочитываю откровенное письмо Михайлова и все-таки не могу убедиться в истине этой непростительной глупости. До того не верится, что мне приходит иногда мысль побывать самому в Петербурге и собственными глазами увидеть эту отвратительную истину. Если бы это было каникулярное время, я и не задумался бы. Но, к несчастию, теперь учебные месяцы. Следовательно, отлучка если и возможна, то только двадцативосьмидневная. А в половину этих дней что я могу сделать для его? Ровно ничего, увижу разве только то, чего бы не желал и во сне видеть. Подумавши хорошенько и оправившись от первого впечатления, я решился ждать, что скажет старый Сатурн. А между тем завести постоянную переписку с Михайловым. На его письма я потерял надежду. А надежда на письма Михайлова совершенно не сбылася. Рассчитывая на Михайлова, я упустил из виду, что этот человек менее всего способен к постоянной переписке. И если я получил от него ответ на мое письмо, и так скоро, как и не ожидал, то я должен был считать это осьмым чудом. И по одному письму никак не должно было рассчитывать на постоянную переписку. Делать нечего, ошибся. Да и кто же не ошибается? Сгоряча я написал ему несколько писем. И в ответ не получил ни одного. Это меня не остановило. Я – еще, и чем далее, тем чувствительнее. В ответ ни слова. Наконец, я вышел из себя и написал ему грубое и самое недлинное письмо. Это подействовало на Михайлова, и он прислал мне ответ такого содержания:

«Удивляюся, как у тебя [хватает] терпения, время и, наконец, бумаги на твои уморительные, чтоб не сказать глупые, письма. И о ком ты пишешь? О дураке. Стоит ли он того, чтобы о нем думать, не только писать, да еще такие уморительные письма, как ты пишешь? Плюнь ты на него, – пропавший человек, ничего больше. А чтобы тебя утешить, то я вот еще что прибавлю. Он вместе с женою и мамашею, как он ее величает, начал тянуть проволоку, т. е. принялся за сивуху. Сначала он повторял все свою «Весталку», и повторял до того, что и на толкучем перестали брать его копии. Потом принялся раскрашивать литографии для магазинов, а теперь не знаю, что он делает. Вероятно, пишет портреты по цалковому с рыла. Его никто не видит. Забился где-то в Двадцатую линию. В угоду твою я пошел его отыскивать на прошлой неделе. Насилу нашел его квартиру у самого Смоленского кладбища. Самого его не застал дома. Жена сказала, что на сеанс ушел к какому-то чиновнику. Полюбовался его неоконченной «Мадонной». И, знаешь ли, мне как-то груст но стало. За что, подумаешь, пропал человек? Не дождавшися его самого, я ушел и с хозяйкой не простился – мне она показалась отвратительною.

Карл Павлович, несмотря на болезнь, начал работать в Исакиевском соборе. Доктора советуют ему оставить работу до будущего года и уехать на лето за границу. Но ему не хочется расставаться с начатой работой. Что ты не приедешь хоть на короткое время в Питер, хоть только [взглянуть] на чудеса нашего чудотворца, Карла Павловича? Да и своим бы дураком полюбовался. Ты, кажется, тоже женился, только не признаешься. Не пиши ко мне, отвечать не буду. Прощай.

Твой М.»

Боже мой! Неужели одна-единственная причина, эта несчастная женитьба, могла так внезапно, так быстро уничтожить гениального юношу! Другой причины не было. Печальная женитьба!

С нетерпением ожидал я каникул. Наконец экзамены кончились. Я взял отпуск и марш в Петербург. Карла Павловича я уже не застал в Петербурге. Он, по совету врачей, оставил работу и уехал на остров Мадеру. С большим трудом нашел я Михайлова. Этот оригинал никогда не имел своей постоянной квартиры, а жил, как птица небесная. Я встретил его на улице об руку с удалым мичманом, теперь уже лейтенантом. Не знаю, каким родом он очутился снова в Петербурге. Я не мог смотреть на этого человека. Поздоровавшись с Михайловым, я отвел его в сторону и начал спрашивать адрес моего приятеля. Михайлов сначала захохотал, а потом, едва удерживая смех, он обратился к мичману и сказал:

– Знаешь ли, чью квартиру он спрашивает? Своего любимца N. N. – И Михайлов снова захохотал. Мичман ему вторил, но неискренно. Михайлов бесил меня своим неуместным смехом. Наконец, он опомнился и сказал мне: – Твой друг живет теперь в самой теплой квартире. На седьмой версте. Его, видишь ли, не допустили к конкурсу, так он, недолго думавши, спятил с ума, да и марш в теплое место. Не знаю, жив ли он теперь? Я, не простясь с Михайловым, взял извозчика и отправился в больницу Всех скорбящих. Меня к больному не пустили, потому что он был в припадке бешенства. На другой день я его увидел, и если б не сказал мне смотритель, что № такой-то – художник N. N., то сам бы я никогда его не узнал. Так страшно изменило его безумие. Он меня, разумеется, тоже не узнал. Принял меня за какого-то римлянина с рисунка Пинелли. Захохотал и отошел от решетчатых дверей.

Боже мой, какое грустное явление – обезображенный безумием человек! Я не мог и несколько минут пробыть зрителем этого печального образа. Простился с смотрителем и возвратился в город. Но несчастный друг мой не давал мне нигде покоя. Ни в Академии, ни в Эрмитаже, ни в театре, словом, нигде. Его страшный образ везде преследовал меня. И только ежедневное посещение больницы Всех скорбящих мало-помалу уничтожило первое ужасное впечатление.

Бешенство его с каждым днем становилось слабее и слабее. Зато и силы физические быстро исчезали. Наконец, он уже не мог подняться с кровати, и я свободно мог входить к нему в комнату. По временам он как будто приходил в себя, но все еще меня не узнавал. Однажды я приехал поутру рано. Утренние часы были для него легче. Застал я его совершенно спокойного, но так слабого, что он не мог рукою пошевелить. Долго он смотрел на меня, как будто что-то припоминая. После долгого задумчивого, умного взгляда он едва слышно произнес мое имя. И слезы ручьями хлынули из его просветлевших очей. Тихий плач перешел в рыдание, в такое душу терзающее рыдание, что я и не видел, и дай Господи не видеть никогда так страшно рыдающего человека.

Я хотел его оставить, но он знаками остановил меня. Я остался. Он протянул руку;

я взял его за руку и сел около него. Рыдания мало-помалу утихли, катилися одни крупные слезы из-под опущенных ресниц. Еще несколько минут, и он совершенно успокоился и задремал. Я потихоньку освободил свою руку и вышел из комнаты в полной надежде на его выздоровление. На другой день, также рано поутру, приезжаю я в больницу и спрашиваю попавшегося мне навстречу его сторожа:

– Каков мой больной? И сторож мне ответил:

– Больной ваш, ваше благородие, уже в покойницкой. Вчера как уснул поутру, так и не проснулся.

После похорон я оставался несколько дней в Петербурге, сам не знаю для чего. В один из этих дней встретился мне Михайлов. После рассказа о том, как он провожал вчера мичмана в Николаев и как они кутнули на Средней рогатке, речь зашла о покойнике, о его вдове и, наконец, о его не оконченной «Мадонне». Я просил Михайлова проводить меня на квартиру вдовы, на что он охотно согласился, потому что ему самому хотелося еще раз посмотреть на неоконченную «Мадонну». В квартире покойника мы ничего не встретили, что бы свидетельствовало о пребывании здесь когда-то художника, окроме палитры с засохшими красками, которая теперь заменяла разбитое стекло. Я спросил о «Мадонне». Хозяйка не поняла меня. Михайлов растолковал ей, чтобы она показала нам ту картину, которую когда-то смотрел он у них. Она ввела нас в другую комнату, и мы увидели «Мадонну», служившею заплатой старым ширмам. Я предложил ей десять рублей за картину. Она охотно согласилась. Я свернул в трубку свое драгоценное приобретение, и мы оставили утешенную десятью рублями вдову.

На другой день я простился с моими знакомыми и, кажется, навсегда оставил Северную Пальмиру. Незаб венный Карл Великий уже умирал в Риме.

4 октября 1856

АВТОБІОГРАФІЯ

Тарас Шевченко – сын крепостного крестьянина Григория Шевченка. Родился в 1814 году, февраля 25. В селе Кирилловке, Звенигородского уезда, Киевской губернии. В имении помещика Василия Васильевича Энгельгардта. На осьмом году, лишившись отца и матери, приютился он у дьячка в школе в виде школяра-попыхача. По многотяжком двухлетнем испытании прошел он граматку, Часословец и, наконец, Псалтырь. Дьячок, убедившись в досужестве своего школяра-попыхача, посылал его вместо себя читать Псалтырь по усопших крепостных душах, за что и платил ему десятую копейку, яко поощрение. Но, несмотря на столь лестное к себе внимание сурового спартанцаучителя, в один из многих дней и ночей, когда спартанец-учитель со своим другом Ионою Лымарем были мертвецки пьяны, школяр-попыхач без зазрения совести, обнажив задняя своего наставника и благодетеля, всыпал ему великую дозу березовой каши. Помстившись до отвала и похитивши какую-то книжечку с кунштыками, в ту же ночь бежал в местечко Лысянку, где и нашел себе учителя живописи отца диакона, тоже спартанца. Терпеливо бродяга-школяр носил из Тикича три дня ведрами воду и растирал медянку на железном листе и на четвертый день бежал. Бежал он в село Тарасовку к дьячку-маляру, славившемуся в околотк е изображением великомученика Никиты и Ивана-воина; у последнего для большего эффекта рисовал он на левом рукаве две солдатские нашивки. К сему-то Апеллесу обратился школяр-бродяга с твердым намерением перенести все испытания, только бы хоть малость научиться его великому искусству. Но увы! Апеллес посмотрел внимательно на левую ладонь бродяги, отказал ему наотрез, не находя в нем таланта не только к малярству или к шевству, ниже к бондарству.

Потеряв всякую надежду сделаться когда-нибудь хоть посредственным маляром, с сокрушенным сердцем бродяга возвратился в свое родное село с намерением наняться в погонычи или пасти громадскую ватагу и, ходя за стадом овец и свиней, читать краденую книжечку с кунштыками.

И это не сбылось. Помещику Павлу Васильевичу Энгельгардту, только что наследовавшему достояние побочного отца своего, понадобился расторопный мальчик, и оборванный школяр-бродяга попал прямо в тиковую курт ку, в такие же шаровары и, наконец, в комнатные козачки. В должности козачка он втихомолку срисовывал украденным у конторщика карандашом картины суздальской школы, украшавшие панские покои. Странствуя с обозом за своим дидычем в Киев, Вильно и в Петербург, на постоялых дворах крал он изображения разных исторических героев, как-то: Соловья Разбойника, Кульнева, Кутузова, козака Платова и прочих, с намерением скопировать их на досуге точь-в-точь.

Случай и досуг представился в Вильне. Это было в 1829 году, декабря 6. Пан и пани уехали в рессурсы на бал, в доме все успокоилось, уснуло. Тогда он развернул краденые сокровища и, выбрав из них козака Платова, принялся благоговейно-тщательно копировать. Уже дошел до маленьких козачков, гарцующих около дюжих копыт коня козака Платова, как растворилась дверь – пан и пани возвратились с балу. Пан с остервенением выдрал его за уши, надавал пощечин за то, дескать, что он мог не только дом, – город сжечь. На другой день пан велел кучеру Сидорке выпороть его хорошенько, что и было исполнено сугубо.

В 1832 году в С. – Петербурге, по неотступной его прось бе, помещик законтрактовал его на четыре года разных живописных дел цеховому мастеру, некоему Ширяеву. Ширяев был ретивее всякого дьячка-спартанца. Но, несмотря ни на какие стеснения, он в светлые летние ночи бегал в Летний сад рисовать с безобразных неуклюжих статуй (достойное украшение Петрового сада!). В этом саду и в то же время начал он делать этюды в стихо творном искусстве; из многочисленных попыток он впо следствии напечатал только одну балладу «Причинна». В один из этих сеансов познакомился он с художником Иваном Максимовичем Сошенком, с которым и до сих пор в самых искренних братских отношениях. По совету Сошенка он начал пробовать портреты с натуры аква релью. Для многочисленных проб терпеливо служил ему моделью его земляк и друг Иван козак Нечипоренко, дворовый человек того же Энгельгардта. Однажды тот же Энгельгардт увидел у Нечипоренка работу своего крепост ного артиста, которая ему, верно, очень понравилась, потому что он начал употреблять его для снятия портретов с своих любимых любовниц, за которые иногда и награждал рублем серебра, не более.

В 1837 году И. М. Сошенко представил его конференц-секретарю Академии художеств В. И. Григоровичу, с целию освободить его от горестного состояния. В. И. Гри горович просил о нем В. А. Жуковского, а В. А. Жуков ский, предварительно узнавши цену от помещика, просил К. П. Брюллова написать его, В. А. Жуковского, портрет для императорской фамилии с целью разыграть его в лотерею в царском семействе. Великий Брюллов охотно согласился. Портрет написан. В. А. Жуковский с помощию графа М. Ю. Виельгорского устроили лотерею в 2500 рублей ассигнациями, и этою ценою была куплена свобода Т. Шевченка в 1838 году, апреля 22.

С того же дня начал он посещать классы Академии художеств и вскоре сделался одним из любимых учеников-товарищей великого Карла Брюллова.

В 1844 году удостоился он звания свободного художника, а в 1847 году был арестован вместе с Костомаровым, Кулишем и многими другими по доносу студента Киевского университета, некоего Петрова. Без суда и следствия разослали их в разные крепости, а 30 мая того же года из каземата Третьего отделения Т. Г. Шевченко был сослан в Орскую крепость и потом в Новопетровское укрепление с строжайшим запрещением писать и рисовать.

В 1858 году 22 августа по ходатайству графини Анастасии Ивановны Толстой освободили его из Новопетровского укрепления. И по ее же ходатайству всемилостивейше повелено быть ему под надзором полиции в столице и заниматься своим художеством.

В 1859 году летом, после долгой и тяжкой разлуки, увидел он свою прекрасную родину, крепостных братьев, сестру и благополучно осенью возвратился в Академию художеств, где, благодаря правящим Академиею, с любовью истинного художника занимается гравюрою акватинта и аквафорта.

После долгих двухлетних проволочек Главный цензурный комитет разрешил ему напечатать только те из своих сочинений, которые были печатаны до 1847 года, вычеркнувши из них десятки страниц (прогресс).

[Перша половина 1860,С. – Петербург]