Тетяна Пахомова

Карпатське танго

Лікареві Олегу Сабатовичу,

провідному пластичному хірургові Бразилії, присвячую

Оркестр для мертвих

Я напружено спостерігав за татом. О-о-о, мій великий тато-лісоруб… Перед ним капітулювало все, що тільки могло. Він косив так, як жодна машина, придумана для цієї справи. Товстезні дерева під його натиском не могли протриматися довше, аніж я дожовував другий окраєць. Свині перед Різдвом падали швидко й мовчки – чи то від ножа, чи то від погляду батька. Та зараз тато зосереджено вдивлявся в підручник із математики для дев’ятого класу. Довго… Уже й чайник на печі закипів. Цівка темних підозр капнула на мій мозок. Задачник не знав того, що перед ним – мій усемогутній Тато. Задача викривляла дійсність татового реального світу, вона була для нього чужою, як загнана в тіло скалка, і він виставляв перед собою щільну завісу несприйняття. П’єдестал, на якому стояв тато, починав потроху репатися… Фантомний поїзд їхав немислимим шляхом із куцого пункту А в загадковий пункт Б, чогось змінюючи швидкість і розминаючись з іншим, не менш непередбачуваним поїздом. У поїзді сиділи люди, які бачили те саме, що і я, – повільне падіння батьківського авторитету.

– Поїзд… – замислено протягнув тато.

Він бачив його тільки в кіно, коли районний кіномеханік Славко раз на місяць завозив до нас у сільський клуб великі бобіни, і ті зі страшним тріском піднесено оповідали, як добре живуть люди в нашій країні. Та до карпатського села те добре чогось не доходило. Ну, та то не дивина: країна займала одну шосту суходолу як-не-як. Тут городу на сотку більше – і вже сон на годину менший…

– Де є оті міста А і Б? – видав тато нарешті.

– Не знаю… – перелякано знизую плечима.

– То ти… То ти, Андрію, навіть не знаєш, де у світі що є?.. – Батько вихопив зі всієї задачі зачіпку, яка поволі виростала у великого дрина. – Стільки літ до школи ходиш і не знаєш, де є оті А і Б?

Тепер ситуація перевернулася, як та кругленька забавка в маленької сестрички Марійки: чи пхай, чи штовхай, а вона завжди вертається в те саме місце. Тільки тепер я був тим місцем, у якому зійшлися поїзди. А всі їхні пасажири з мовчазним докором дивилися на мене, чекаючи відповіді на батькове запитання. Щось важке вмить наповнило мою середину, і живіт глухо буркнув у недоброму передчутті. З точки зору тата причина, з якої я не міг розв’язати задачу, лежала під носом – незнання двох букв. Я не був вартий нічого.

– То ти нігди навіть того поїзда не зовидиш, як так ніц не будеш учити… Вівці на полонині будеш пасти. І як то буде? Котра дівка у твій бік подивиться? Із села, сину, не вийдеш, як навіть тих А і Б не знаєш…

Львів – місто кохання

Ну здрастуй, поїзд. Нарешті тебе побачив… Колись я думав, що в ньому обов’язково мають цокотіти зуби: «Зд-зд-зд-зззд…» Чи цокотітимуть – не знаю, та в одному впевнений точно: він хоче вивезти мене із села на територію справжньої свободи – у велике місто. Як Мойсей колись вивів свій люд із рабства. Видно, що перевіз уже багатьох: стоїть брудний, неприємно пахне. Двоє смішно підстрижених хлопчаків повільно наминають варені яйця. Вони цього не хочуть, але хоче їхня мама:

– До цирку не пустять, як будете голодні…

Старша жінка з тривогою витирає піт з обличчя блідого дідуся. Він крекче й тримається за серце. Замріяні панянки незграбно підібгали ноги, щоб ніхто не зачепив і не розірвав дефіцитні панчохи. Смагляві циганчата голосно перегукуються й простягають немиті рученята зі всіх закутків. Поважний чоловік у костюмі міцно притискає до живота жовтий шкіряний портфель. Зелений поїзд здригує довгим черевом й шумно рушає. У ньому люди везуть надії, гроші й болячки у Львів.

Усі великі міста гамірні. Серед незнайомих людей і нагромадження високих будинків завжди почуваєшся маленьким і беззахисним Гулівером у країні велетнів. Лише через деякий час починаєш розуміти, чи стане це місто твоїм, чи випхає тебе як чужинця, що не зумів пройнятися його духом.

Дух Львова стояв над містом мудрим сивим чоловіком. Він пізнав любов усіх тих, хто вважав це місто своїм. Тих, хто до оніміння в руках і крові захищав його. І тих, хто зайшов у нього чужинцем і став своїм. Люди перемагали чи програвали, та краса міста не знала поразок. Усі укладали бруківку камінь до каменя. Залишали часточку душі через вишукані архітектурні стилі своїх епох у храмах, ратушах, будинках. Змагалися з попередніми поколіннями в жертовності духу міста. Велетень-дух міцно стояв на Замковій горі від часів Данила Галицького, споглядаючи неймовірної краси українські, вірменські, польські храми та єврейські синагоги біля своїх ніг. Його мало хвилювало, хто владарює в місті. Від початку дух служив лише тому, хто заснував місто й породив його, поєднавши молитвами за свій народ найвищу гору й небо. Він завжди знав, що володіння Лева рано чи пізно знову відійде до його нащадків. З поблажливим спокоєм приймав численні символи краси й любові від різних націй і володарів. Його призначення – берегти й примножувати у своїх мешканцях толерантність, відданість і красу.

Пізніше я побачив багато різних міст, та Львів закарбувався в пам’яті особливим. Він не є помпезним, не душить своїм багатством. Він не є одноманітним. У ньому завжди можна знайти куточок, співзвучний твоєму настрою. Львів кожному дарує розкіш, майже недоступну в інших великих містах, – можливість залишитися собою. Витончені меломани й театрали захоплено пірнають під фантазійне покривало вистав і концертів, шукаючи припорошені пилом істини й себе. Бешкетні гульвіси з бокалами вина народжують жарти й нові філософські течії в стінах, що бачили молодшого Моцарта, Грушевського, Крип’якевича, богемних художників і скульпторів. Вразливі інтроверти втікають до обителі сумної краси й зелені – Личакова… Тут усюди багато плавних ліній, парків, природних кольорів. Тут живе гармонія. Музика в камені з численними острівцями зелені. Така, як у Карпатах. Така, як на горі Пікуй, де живе моя Ба. Князь Лев Данилович теж це відчував. Він зустрів там молоду дружину, угорську королівну, і привіз її до Львова, на Замкову гору. Вони обоє були і дітьми, і слугами гір…

Я впізнав ці камені, їдучи з вокзалу до центру. Велике місто прийняло часточку природи мого краю. Воно вже мені не чуже… Усотую Львів. Маленький трамвайчик жовто-червоною гусінню повзе по столітній бруківці до центру. Заклопотані люди-мурахи поспішають між горами величних будівель. З кожного підвищення їм дарують німе благословення величні храми – обереги сотень поколінь. Час урятував їх від загибелі від рук безбожників. Бачу коло храмів лише літніх людей. Молодих сварять і карають у різних колективах однаково. Не можна, Бога нема, релігія – непотрібний дурман… Старі моляться і за себе, і за нащадків.

Трамвай привіз мене в центр. Хвилин із двадцять, роззявивши рота, роздивляюся оперний театр. Колони, красиві статуї… За важкими коричневими дверима ховається щось таємниче й неймовірно прекрасне. Світле, як і ця красива кам’яна споруда. Навіть контрастний пам’ятник Володимиру Іллічу з вишневого граніту на майдані перед театром не відволікає. Він тут захоплений глядач, що кличе всіх в обитель Мельпомени. Вулицею Першого травня повільно рухаюся в бік медінституту. Товсті стіни потемнілих кам’яниць нагадують урвисті карпатські скелі. Вони надійно захищають своїх мешканців від холоду, спеки й чужої цікавості.

А ось і омріяне морозиво: привітна тітонька дістає з надр чарівного ящика срібні ескімо. Ось вона, перша перевага великого міста. Трохи повагавшись, розпочинаю витрачати батьківське багатство – фіолетові двадцять п’ять карбованців. Треба бути дуже ощадливим… Та я не встояв. З кожним шматочком ескімо бажання залишитися у Львові міцнішає. Плавний вигин вулиці зі смачною назвою Пекарська – і ось мій медінститут. Тут гамірно. Юрми збудженої молоді, а на лавках у тіні втомлені батьки. У молодих очах жевріє надія, у старших – тривога. У приймальній комісії чомусь майже всі розмовляють по-російськи. Дивляться уважно й привітно. Моя рекомендація спрацьовує, наче чарівна паличка: дівчина зривається з місця й поквапом іде до поважного пана в костюмі. Пан вивчає мене, робить дзвінок із чорного телефона. Приязна розмова ні про що з нашим першим секретарем райкому партії – підтвердження виданої рекомендації. Пан іще раз окидає мене уважним поглядом, розшнуровує кілька папок і в кожну вносить мої дані.

– Ну що ж, Андрію Зайчук… Бажаю вам успіху. Постарайтеся добре скласти іспити. Вашому району, кажуть, потрібні молоді кадри… Факультет ви обрали найпрестижніший, тож старайтеся, – на прощання говорить важливий чоловік. – Сподіваюся, ваше бажання стати медиком достатньо сильне?.. – питає й продовжує у відповідь на мій ствердний кивок: – А то ще маєте час подумати. Там, у кінці нашої вулиці, місце для роздумів підходяще є… – усміхається якось загадково й водночас серйозно…

До мене звернулися на «ви»! Уперше в житті! Я офіційно визнаний дорослим! Якесь радісне відчуття наповнює мене по самісінькі вінця й змушує гордовито розправити плечі. Навіть думка «Вгамуйся, іще іспити попереду» не вистуджує його. Як ти там, Катю? Шкода, що не зі мною. Ми б зараз ішли вдвох цим чудовим містом, тримаючись за руки, сміялися й раділи б… Та я напишу тобі про цей день… Я хочу бути тут, серед оцих гарних і ввічливих людей. Щодня зустрічатися поглядами з лікарями й науковцями з численних портретів на стінах. Уважно слухати те, що розповідають в оцих аудиторіях. Хочу стати своїм у цьому великому місті. Бути потрібним людям і собі. Тут уже ніхто мною не командуватиме й не повчатиме, як думати й що говорити. Навіть рясні плакати на стінах «Хай живе комунізм!» і «Слава КПРС!» із натхненними профілями вождів видаються лишень дріб’язковим, не вартим уваги антуражем.

Що мав на увазі отой викладач, коли говорив про «підходяще місце»?.. Цікавість виводить мене в кінець Пекарської. Переходжу дорогу і… За кілька метрів від себе бачу трамвай, багато автомобілів. Чомусь зовсім не чую їхнього шуму. Невидима прозора стіна відгороджує вулицю від мене. Тут час зупинився. Це оселя того невидимого, що керує світом видимим. Ця капсула в центрі Львова наскрізь пробиває землю й врізається в безодню неба. Вона дає живим розуміння вічності й швидкоплинності, пам’яті й забуття, марнотного й справжнього. Сюди приходять, щоб подумати про цінність життя. Або щоб залишитися навіки.

Кожен крок Личаківським цвинтарем приносив нові думки. Це рукотворна осанна величі смерті й красі скорботи. Ніколи доти я не бачив такого болю, застиглого в камені. Темна вирізьблена усипальниця завбільшки з будинок… Понад століття тому померла ця полька, шістнадцятирічна юнка. Давно немає серед живих її батьків. Та їхній біль поза часом, він вічний. Він пронизав тіло космосу страшними муками материнського жалю й залишився висіти в ньому чорним згустком назавжди. Батьківське горе й відчуття провини застигли в білому мармуровому надгробку. Кам’яні складки сукні… Як дбайливо вирізьбив їх скульптор. Там сховався невимовний жаль за єдиною дитиною й ненародженими онуками. Батьки жили, будучи мертвими. Ці згорьовані люди будували цю велику гробницю для доньки й себе, утішаючись єдиною радісною думкою – очікуванням близької смерті. «Янголе мій, переді мною стій, а я за тобою, як за кам’яною стіною», – промовляли всі в нашій сім’ї зранку. Великий білий янгол іде перед кожним спереду, а чорний янгол смерті ступає крок у крок і терпляче чекає свого часу. Ніщо у світі людей не викликає настільки сильних і різних емоцій, як смерть. Згадую, як довго мучила хвороба бабусю Миколи. Як вона плакала й щодня просила смерті! А рідних – щоб завезли її на цвинтар і залишили, бо там, у своїй оселі, безлика нарешті зглянеться над нею… Коли бабуся померла, то була усміхнена й гарна, як ніколи за життя. Які ж сильні почуття навіки закарбовані в камені Личакова… Страждання. Біль живих. Сподівання на зустріч. Холодна байдужість. Була людина – і нема. Якою вона була за життя, про що мріяла, що залишила?.. Рідкісної краси скульптури заворожували й вивертали душу. Дивна суміш роздумів та естетичної насолоди заволоділа мною. На кладовищі вповільнений плин часу для живих. Тут краще розумієш і цінуєш життя. Добре, що існує смерть. Її подих робить людей добрішими. Якими непередбачуваними й жорстокими могли б бути безсмертні люди?.. Та людське життя не вічний математичний промінь, а часовий відрізок між двома янголами. Тепер я зрозумів, що близькість медінституту й Личакова, може, і випадкова, та дуже символічна. Лікар має допомагати великому білому янголу. Для того й носить його символічні одежі. Утім, медик запросто може почати служити й іншому, чорному. Повільність кладовища відганяє поспіх і легковажність: «Геть, вам не треба жити в лікареві…» Твої виваженість і знання – стрілки на вагах між чорним і білим янголами. Дякую, мудрий пане-товаришу з інституту, я все зрозумів…

Вступні іспити стали для мене наче гарний спуск на санчатах із найвищого сільського пагорба: після поколювання в животі мчиш із вітерцем, минаючи ялини, – і відро гормону щастя за зупинки. На кожному іспиті викладачі спочатку знаходили моє прізвище в теці збоку, а далі… А далі просто не ставили мені запитань. А ще усвідомив неприємну річ: я слабак. Або егоїст. Або те й те вкупі. Двічі зі мною складав іспит старший за мене юнак. Напевно, вступав не вперше й не вдруге. Як він відповідав! Які речі знав! Добре, що мене про таке не питали. Та оцінки отримував нижчі, ніж я. Він мав би вчитися в медінституті, а не я… Та я недостатньо сильний відкрито визнати це: «Прошу, ти більш достойний, а я відходжу…» Не буде в мене більше такого шансу потрапити сюди. Вибач мені, моє сумління. Я люблю себе, як і всі. Егоїзм перемагає благородство з рахунком 10: 1. Варіації на тему меншовартості й власної садомазохістської екзекуції тут недоречні. Вихід – рости й наздоганяти. Та я готовий сидіти в бібліотеках, лікарнях, моргах скільки потрібно. Те, що робиш, треба робити добре. Або не робити ніяк. Особливо лікареві. Не хочу, щоб якась душа під час зустрічі з Богом пожалілася на мене як на винуватця фальстарту.

Перше вересня 1974 року. Лагідне сонце через жовтаве кленове листя зігріває шеренги студентів на майдані перед медичним інститутом. Халати першокурсників вирізняються цнотливою білизнóю й накрохмаленим шурхотом. Неподалік від мене моя красуня-однокласниця Таня Вергун. Світле пишне волосся, блискучі очі, кокетлива усмішка – на неї з цікавістю задивляються хлопці-старшокурсники. Як тут багато іноземців… Араби, індійці, негри – від світло-шоколадних до чорних, як сажа. Розрізняю деякі німецькі слова в притишеній розмові двох рослих дівчат. Мені таки пощастило. Так вважає й моя мама. Вона стоїть трохи поодаль, серед батьків. Її вишиванка дисонує з яскравим і блискучим одягом та прикрасами інших жінок. У неї немає ні таких масивних золотих каблучок, ні сережок, які б відтягували вуха нижче за підборіддя. Та мама світиться зсередини усмішкою щастя й плаче, коли чує в списку першокурсників моє прізвище. Тепер вона мама майбутнього лікаря, і це перехід її і життєвого, і сільського статусу на вищий щабель. Після посвяти ми поспішаємо на поїзд. Дорогою в чергах скупляємо небачені для села гостинці – ковбасу з гарною назвою «Лікарська», хліб і шоколадні цукерки. Мама роздивляється й обережно гладить потрісканими руками яскраві обгортки, нюхає смаколики й замріяно закочує очі. Вона ніколи не їла шоколаду.

– Скуштуй, мамо, – намагаюся розгорнути одну.

– Ні, Андрійку, ні, – перехоплює цукерку й кладе назад до згортка. – Нашим меншим буде…

На вокзалі обіймає мене, просить:

– Учися, Андрійку… Добре вчися, не ходи нікуди ввечері. Я молитимуся, щоб у тебе все було добре. Дякую тобі, сину, я така щаслива… І вперше у великому місті побувала. Тут тобі буде краще, ніж у селі. Матиму що вдома розповісти й до кінця життя згадувати, – і поквапом ховається в запиленій електричці. Це була її єдина подорож до великого міста.

Знаєте, що буває, коли різних за характером молодих людей – амбітних і дуже амбітних, спокійних і шаленців, любителів тиші й гучної музики, жайворонків і сов, стриманих і нетерплячих – розміщають під одним дахом? Ні, не психоневрологічний диспансер. Це гуртожиток. Усі гуртожитки божевільні по-своєму. Дух організованості та єдності ненадовго оселяється в них тільки на час сесії. Для спокійних людей гуртожиток – це тест на виживання. Для шаленців – благодатний ґрунт для розгону й підживлення емоціями. У школі я вчив роман Островського «Как закалялась сталь». Так от, гуртожиток – це і є те місце, де гартується криця кожного. Місце першого сексу, першої п’яної гульби й пізнання перших прописних істин інститутського життя. Місце відмови від рожевих окулярів і болючої регуляції самооцінки. Твоя вершина щастя й глибока прірва образ та розчарування. Дружнім гуртом тут живуть хіба що бактерії в санвузлах і віруси під час епідемій. Відсутність особистого простору змушує тебе вибрати найвірніших друзів, які непомітно й швидко стають частиною твого життя, як і ти – їхнього.

Біля кожного гуртожитку має стояти пам’ятник бабі Зіні – вахтерці, яка утримує студентський вулик із героїзмом останніх захисників Брестської фортеці. Його потрібно було б зробити з титану – твердого, тугоплавкого й стійкого до зовнішніх впливів; на поясі в’язанка чудернацьких ключів, окуляри в кишені, окуляри на потилиці, окуляри на носі – поверх грізного погляду – і по годиннику з великим циферблатом на кожній руці… Авторитет цих енергійних жіночок у мій час був більшим, аніж генсека компартії. Маленьке, кругленьке, червоненьке, бензином пахне – відгадайте загадку… Відповідь: помідор… Пояснюю: «Мій помідор, чим хочу, тим і поливаю». Саме за такою схемою – цілковитої відсутності логіки – діяла кожна баба Зіна в кожному гуртожитку. «Сам п’ю, сам гуляю, сам стелюся, сам лягаю…» – пісня студента, а «Я сама керую й відміняю, коли треба – виганяю» – так звучав виклад законів гуртожитку у виконанні невсипущої й куленепробивної баби Зіни. Цілі покоління студентів із наполегливістю алхіміків-золотошукачів намацували людську слабинку баби Зіни. Таку, яка стала б гарним лазом для втілення бажань молоді в гуртожитських стінах. Та баба Зіна – це космічна істота, яка не має слабинок…

Нас четверо в невеликій кімнаті з високою стелею: Валерій, Віктор, я і Сергій. Цей старий австрійський будинок збудований на віки. Та навіть товсті стіни не гасять екзальтовані крики гулянок чи спроб самоствердження. Мені пощастило, що мої товариші по кімнаті стримані й розсудливі.

Валерій вступив до університету з п’ятої спроби. За плечима в юнака рік учителювання в селі й служба в армії. Густий баритон, красива усмішка й спортивна постава створюють навколо нього ауру магнетизму, під вплив якого потрапляють усі. Ми обрали його профоргом курсу, і тепер до нього раз у раз із якимись дріб’язковими запитаннями прибігають таємно закохані студентки. Та він не помічає того: занадто скромний чи сам іще не усвідомлює своєї привабливості. У сільській школі він викладав фізику й навіть обладнав спеціальний кабінет. Служив у Забайкаллі в ракетних військах. Руки в нього ростуть із правильного місця. Я матиму чого повчитись у нього.

Віктор теж старший від мене. Йому б дуже пасувала зачіска а-ля Че Гевара: він був би тоді викапаний кубинський романтик. Та навряд чи його прийняли б із такою зачіскою до вузу. Однакові думки потребують однакових зачісок. Інша зачіска чи одяг – сигнал інакших думок, а таких у радянських інститутах не треба. Тож жвавий та усміхнений Віктор – обстрижений двійник Че Гевари. Серед нас він справжній медичний профі: з відзнакою закінчив медичне училище й встиг пропрацювати рік у лікарні. Від його розповідей про приколи лікарняного життя ми надриваємо животи перед сном.

Валерій, окрім усіх своїх талантів, ще й дуже добре грає на гітарі, а Віктор – на саксофоні. Коли вони зрідка проводять репетиції перед виступами факультетського ансамблю, то гуртожиток на знак поваги хоч ненадовго, та стишується. Звуки сріблястого саксофона такі ж плавні й ніжні, як і його вигини. Вони вимальовують переді мною тендітний образ Каті. Після випускного я ходив із нею на кілька побачень. Згадував кожну мить, проведену разом, усі вигини її тіла, усі слова, що пов’язали нас великою силою першого кохання. Між нами зараз велика віддаль. У куточку шухлядки я зберігаю стосик дівочих листів. Стосик моїх листів до неї точно більший. Мені бракує її, особливо коли бачу закоханих на вулиці чи в кінотеатрі. Щотижня відсилаю їй пухкенького листа зі словами кохання й малюнками. Ми домовились одружитися через два роки. Тоді Катя закінчить музичне училище й приїде до Львова вступати до консерваторії. А поки що я щодня потроху пишу й малюю Катрусі лист, а в суботу, після навчання, біжу до Головної пошти – так швидше долетить послання до моєї дівчини. Ми побачимось аж на Новий рік, швидше не вийде ніяк. Перший рік навчання важливий для нас обох.

Мої сподівання щодо того, що у вузі не буде зайвих предметів, не виправдалися. Чомусь медицини поки дуже мало. Курс вищої математики змусив скривитися нас усіх.

– Чи хтось із вас знає, нащо нам вища математика? Я що, ті інтеграли й похідні з хворими обговорюватиму? Чи в рецептах виписуватиму? Куртка на ваті… – обурюється Віктор, ладнаючи мундштук до саксофона: коли він нервується, то може заспокоїтися, тільки видаючи якусь мелодію.

Сергій, наш четвертий співмешканець, загадково всміхається. Він усміхається завжди, щоправда, якось невпевнено-винувато. Математика дається йому легко. У нього все йде як по маслу. Напевно, тому, що частка мізків по відношенню до маси тіла в нього більша. Невисокий зріст, велика голова та окуляри на носі – він нагадує прилиплого до скла акваріума цікавого пуголовка. Сергій – мій одноліток. Його тато – секретар якогось райкому партії. Та всі ми розуміємо, що у вступі кожного з нас є частка блату. Тема «Хто як вступив» – табу. Навіть за дуже дружнім столом.

– Чуєш, Валерію, спитай у нашого викладача завтра, навіщо нам його математика, – не заспокоюється Віктор навіть після гри на саксофоні.

– От сам візьми й спитай, – не відривається від паяльника Валерій.

– Куртка на ваті… – звично бурчить Віктор. – Андрію, може, ти то зробиш?

Я всміхаюсь і хитаю головою.

– Не треба кликати вовка з лісу.

– Точно, я забув, що ти заєць, Зайчук… Ну, тоді зіграймо в карти, – хитрувато примружується й майстерно перекочує колоду. – Ходи, малий, – кличе мене, – ми з профоргом маємо добре тебе навчити картярських премудростей… А то що то за лікар, який не вміє з медсестрами на роздягання грати.

Оце я вскочив у халепу… Те, що починалося вчора веселою забавою, сьогодні стало тісним залізним обручем на моїй голові. І чого той Віктор так зачепився за ту математику… Є собі, то й є… Понад сто людей у білих халатах ретельно переписують довжелезні формули з великої, на всю стіну, дошки. Наш викладач висушений, як усі математики. Він вистукує крейдою й спритно бігає між закарлючками, тицяючи то в одну, то в іншу, і натхненно розповідає про їхні кревні математичні зв’язки. Боже, нехай та пара не має кінця, прошу… Та час ікс настав.

– Ну от на сьогодні і все, молоді люди. У кого які будуть запитання? – Математик окидає напівсонний байдужий люд уважним поглядом із-під окулярів.

– Ну ж бо, Андрійку, твій зоряний час настав, – енергійно штовхає мене в бік Вітя. – Ну ж бо, куртка на ваті, підводься…

З іншого боку Валерій ледве придушує сміх. Я піднімаю руку.

– Дуже перепрошую, я… я… маю запитання. Ми, звісно, любимо математику… Але для чого?.. Ну… Нам, медикам, було б достатньо того, що було…

– Ви хочете сказати «у школі»? Як вас?..

– Зайчук Андрій.

Усі моментально прокидаються й зацікавлено очікують відповіді на те запитання, яке мучить кожного. Викладач витирає руки від крейди й обводить аудиторію зосередженим поглядом.

– Хто ще так вважає?..

Шурхіт – усі роззираються: я один. Решта вже достатньо пожили, розумні… Бісове парі…

– Ну що ж, Андрію Зайчук, я вас вітаю: маєте оригінальне мислення й відвагу. Лише ті, хто ставлять запитання, потім роблять відкриття.

– …і довго не живуть, – пошепки додає Віктор збоку.

– Наступне заняття підготуєте ви, Андрію. На тему, яка близька кожному медикові. Та навіть не те що близька, це і є медицина. Називається вона, – загадковий погляд і піднесений вказівний палець, – увага, запам’ятайте всі, – «Золотий переріз у математиці і його вияв у біології». На все добре. – Задоволений викладач прямує до виходу.

Більшість аудиторії тихо зловтішається. Двоє моїх старших друзів регочуть до сліз. Я влип, як муха – у мед. Цікаво, як вилізу.

Чотири вечори під зеленою лампою в читальному залі бібліотеки змусили мене по-новому подивитися на цей світ. Прості й добре знайомі речі виявилися загадковими, геніально сконструйованими й математично визначеними. Ще день я бігав із лінійкою по всіх прилеглих парках та сквериках і вимірював, вимірював… Мою свідомість розривали нові запитання, на які не було відповіді навіть у мудрих трактатах. Текст кожного підручника – чи з хімії, чи з анатомії, чи з математики – розпочинався болючим притягуванням за вуха геніальних цитат Маркса, Енгельса й Леніна, які знали все. Та думаю, що якби вони ще жили, то теж не змогли б пояснити все те, про що я дізнався.

Цікаво стояти на місці викладача перед студентами-медиками. Білий колір одягу концентрує увагу на обличчях. Сьогодні на математиці всі на диво уважні й усміхнені. Наш викладач теж на студентській лаві. Усі погляди спрямовані на мене. Я пам’ятаю бабусину науку: плечі розправлені, упевнена усмішка. Набираю повітря в груди й починаю:

– Щодня ми виявляємо цікавість до багатьох речей. Назвіть кожен по одній, – звертаюся до однокурсників.

– Хліб, кава, туфлі, – говорить зі сміхом найближча студентка.

Інші продовжують:

– Автобус… музей… будівля… гарна дівчина… презерватив, – легкий регіт шириться рядами.

– Дякую, достатньо. Отож усе назване можемо об’єднати у дві групи. Перша – функціональне: хліб, кава, туфлі, автобус, музей і презерватив – ці речі потрібні нам завдяки своїм функціям. А от є в нашому переліку таке, що привабило нашу увагу своєю симетрією й довершеністю. Це те, що ми називаємо красою. Ми дивимося на будівлі чи людину як на довершене ціле, та наш мозок у момент споглядання інтуїтивно аналізує співвідношення окремих частин і цілого. Хоча… Те, що ми називаємо інтуїцією, напевно, теж закладено в нас генетично спостереженнями мільйонів наших предків за ідеалом пропорцій…

Я собі навіть подобаюся. Викладачеві, напевно, теж: очі його світяться цікавістю. Товариші-студенти уважно слухають. Беру крейду до рук і починаю освоювати цілинну поверхню дошки. Хоч би мені її вистачило.

– Ніхто з нас не замислюється над тим, чому вважає щось красивим. Та математика дала на це відповідь. От дивіться, перед нами чотири прямокутники. – Швидко вимальовую різні за шириною та довжиною й позначаю цифрами. – А тепер піднесіть, будь ласка, руки, голосуючи за той номер прямокутника, з якого, на ваш погляд, вийде найгарніша будівля.

Усі вибирають потрібний мені прямокутник. Яке щастя: я на зв’язку з аудиторією. Окрилений першим успіхом, швидко витираю зайві фігури й пливу в море математичних формул.

– Гени кожного з вас спрацювали безпомилково. Поясню, чим привернув увагу кожного з вас саме цей прямокутник. Погляньте спочатку на цей відрізок, – малюю й ділю його на дві частини, – довжина цілого відрізка співвідноситься з більшою його частиною так, як більша частина – з меншою… Для того, щоб у нас таке вийшло, має бути витриманий поділ у пропорції 62 до 38, тобто якщо прийняти одне ціле за 100, то дві частини мають співвідноситись як 62 і 38 чи 38 і 62. Якщо точніше, отримуємо число 1,618033. Ця пропорція й дістала назву золотої, або золотого перерізу, або пропорції краси. Давні греки називали її також божественною. Усе красиве містить у собі цю пропорцію. Усе функціональне є красивим, і все красиве – функціональним і завжди саме так пропорційним. Золотий прямокутник цікавий тим, що коли ми відріжемо від більшої сторони квадрат, довжина сторони якого дорівнює довжині меншої сторони цього прямокутника, то отримаємо золотий прямокутник. Видалення квадратів можна продовжувати нескінченно… – Я гарячково вибудовую всередині фігури менші прямокутники. – Коли з’єднаємо середні точки поділу, то отримаємо логарифмічну спіраль… Усе живе йде по такій спіралі. А ще є числа Фібоначчі, дивіться…

Однокурсники слухали мою розповідь як вище математичне одкровення. Я заповнював дошку формулами, кутами, колами, зобразив навіть п’ятикутну зірку, усі відрізки якої діляться в золотій пропорції… Пара добігала кінця, і дошка була майже заповнена.

– Вродлива людина – це суцільна золота пропорція. – Швидко й упевнено малюю людину (спасибі вам, вільнодумні шкільні зошити з минулого). – Якщо вважати пуп за центр людського тіла, то співвідношення відстані від ступні до пупа й від пупа до маківки теж становитиме 62 до 38. Як і відношення довжин у відрізках руки, передпліччя, довжини кисті й довжини руки від ліктя. Як і в пропорціях обличчя… – Швидко виділяю відрізки 62 і 38 по всьому зображенню. – Художники минулого визначили ідеальні пропорції людського тіла. Це малюнок вітрувіанської людини, який зробив Леонардо да Вінчі. Та й усе наше життя підпорядковане золотому перерізу. Тривалість доби – 24 години. У ній певний час ми активні, а решту займає сон. Якщо розділимо тривалість доби в золотій пропорції, то дістанемо ідеальну тривалість сну – трохи більше від семи годин. От чому всі науковці говорять про необхідну тривалість сну від семи до восьми годин. Окрім того, електрокардіограма роботи здорового серця, на якій виділяються дві ділянки різної тривалості, систолічна й діастолічна, теж підпорядкована золотій пропорції: тривалість систоли, діастоли й повного серцевого циклу співвідносяться як 0,382: 0,618: 1. Та що там казати… Молекула ДНК складається з двох вертикально переплетених спіралей. Довжина кожної – 34 ангстреми, ширина – 21 ангстрем. Ділимо й знову отримуємо золоте число.

Я почувався Миколаєм Коперником, який тільки-но спростував концепцію геоцентричної будови Всесвіту. Та це ще було не все. Я продовжив:

– Золота пропорція – це принцип самоорганізації всього живого. Усе, що виходить за межі цих чарівних цифр, починає хворіти. Я дуже вдячний нашому шановному викладачеві й ще декому за те, що мав можливість дослідити й викласти вам сьогодні цю важливу тему. І наостанок хотів би ще дещо показати. Дивіться, ось цю рослинку цикорію я знайшов неподалік від університету. Коли виміряв і співвідніс усі відрізки між вузлами стебла, з яких починаються листочки, то знову вийшла золота пропорція. Вона ж криється в будові ось цієї соснової шишки: тут є дві спіралі, що перетинаються під прямим кутом. Одна спіраль має вісім рядів, друга – тринадцять. Або тринадцять і двадцять один. Так-так, не сумнівайтеся, іншого поєднання нема – я роздивився добру сотню шишок. Так ось, ці числа теж діляться в золотій пропорції. А ще є таке поняття, як філотаксис, – це спіральне розташування листя на дереві чи насіння соняшника в кошичку. Воно влаштоване так, щоб усім частинкам було максимально комфортно жити й розвиватися, і ця спіраль – теж вияв золотого перерізу. Золотий переріз – це життя. Отож формула краси математична за своєю природою. Її знають і використовують композитори, художники, архітектори. Ну й ми, медики… – Я почувався так, ніби нарубав купу дров на зиму.

Викладач математики повільно зааплодував. Його починання радісно підхопили мої однокурсники. Я стояв на тлі повністю списаної дошки й щасливо всміхався.

– Бачу, моє завдання подарувало вам радість пізнання математики як мистецтва. Більшість людей любить математику, принаймні класу до п’ятого. Вона дає відчуття впорядкованості. А впорядкованість – це передбачуваність, що полегшує життя. Передбачуваність завжди математична. Коло замкнулося. Доведіть складне до краси простого, і ви – геній. Як Менделєєв. Як Дарвін. Мої вітання, Андрію Зайчук. Ви блискуче впоралися. – Викладач вийшов з-за парти. – То що, потрібна медикам математика? – обвів переможним поглядом аудиторію. Дружне й радісне «так» було йому відповіддю. – Так, математика – це життя. А вам, Андрію, уже не потрібно перейматися через іспит із математики: ви його сьогодні склали. На «відмінно».

Заздрісне «у-у-у-у» було так само дружним, як і «так».

– Ну ти, малий, ушкварив, – поплескав мене по плечу Валерій.

– Ти на нас часом не сердишся? – радісно поцікавився Віктор.

– Та я вам, хлопці, насправді вдячний. Не існує такого лиха, яке б добром не обернулося. Тепер матиму на один іспит менше.

– То ти нам тепер винен! Маєш виставитися, – зразу окреслює плани на вечір Віктор.

І хто там на його колишній роботі шефствував над ним? Зіпсували хлопця. А тепер він псує мене. Та я радий, що все так обернулося. Чомусь згадую Ба.

– Ну й добре, – за звичкою промовляю й усміхаюся.

– О, диви, нині буде свято, чи що?.. – штовхає Віктор Валерика під бік.

Чотири пляшки смачного вина, картопля в мундирах і тушонка зі свинини – справжнє багатство вечора. Змінюються епохи, світогляд, та всі покоління студентів уперто шукають істину у вині. Горілка для пияків. Для богів і студентів лише вино. Десятки очей із вікон гуртожитку давно запеленгували Віктора з Валерієм і їхню оранжеву сітку з «чорнилом». Тепер двері нашої кімнати не зачинятимуться: прикриваючись різними дріб’язковими приводами – пошуками олівця, лінійки, голки, солі – наше товариство невпинно зростатиме аж до останньої краплі вина.

– Цариця Тамара! – захоплено зустрічає Віктор невисоку руду дівчину з жіночними формами. – Яка честь для нашої кімнати та її чотирьох мушкетерів!

Галантність Віктора видається мені підозріло небезкорисливою. Тамара чарівно всміхається й протискується в хлопчаче товариство. Згодом за нею приходить Галя, теж залишається. Та ми «за», бо колежанки люблять вино, життя й хлопців. Усі дівчата в чоловічих компаніях украй потрібні, та мають один мінус: більше їдять, аніж п’ють. Скоро залишається тільки вино. Ми швидко п’яніємо.

Брат Валерія вчиться по сусідству, у ветеринарному інституті, де теж цікаве життя. І коли мій сусід щось розказує про це, то сміється настільки щиро й заразливо, що вже й не важливо, про що йдеться.

– Нещодавно група брата мала практичне заняття на фермі з визначення терміну вагітності в корів. Для того руку в довгій гумовій рукавиці аж по лікоть треба засунути в ректальний прохід корові, намацати там матку, ну й за її розмірами визначити термін… А в них у групі є такий собі Васько. Два дні не просихав, приходить із похмілля – ледве очі бачать, писок запух, спить по всіх кутках… Дійшла черга до нього, ну й він… – Валерій починає сміятися, а ми – за ним. – …ну й він… не побачив, що його до бика підвели. Як то можна було таке велике господарство в бика не побачити… – Зі сміху ми вже качаємося по підлозі. – Поставив бику діагноз: три місяці вагітності. Там апендикс узагалі-то намацав…

Наш регіт уже чутно на весь гуртожиток. Він викликає заздрість в одних і дратує інших. Та нам на всіх начхати: ендорфіни вихлюпуються з кожного. Хочеться, щоб так тривало вічно. Для цього треба ще вина, та вже немає грошей. Віктор бере один карбованець, віднайдений у чиїхось кишенях, і ненадовго зникає з Валерієм. Згодом вони повертаються з кількома пляшками й жменею паперових грошей. Валерій виглядає трохи схвильованим і все повторює Вікторові: «Ну ти й гад, Вітьку…» Той відмахується: «Тс-с, мовчи, куртка на ваті…» – і свято триває.

Сергія геть розвезло: він уже спить, по-дитячому згорнувшись калачиком. Його подушка вся в рожевій винній слині. Галя безпричинно сміється й безвідривно водить рукою у хвилястому волоссі притихлого Валерія. Віктор усе наполегливіше притискається до Тамари. Яскравий сливовий рум’янець на білій шкірі їй дуже пасує.

– Малий, іди погуляй, – просить розпашілий Віктор. – Кімната Тамари знаєш де.

Я заздрю Сергієві: і я так хочу – лицем у подушку… Та щось у вигляді Віктора змушує мене покірно піднятися і йти. Стіни плавно сунуть мені назустріч. Я відважний моряк у штормовому океані. Якась хвиля перекочує в моїй голові Тамару. Де ж її каюта. Я врятую її.

Шторм заспокоївся – мені затишно й добре. Крізь далекі голоси чую, як хлюпочеться океан. Вода проникає в каюту й дзюркотить уже десь зовсім близько. Починаю рухати ногами – хочу в туалет. Звук падаючої води наростає. Йой… мені вже, уже треба… Зриваюся, сідаю на ліжку. Несамовитий дівочий регіт: коло мене стоять дві дівчини. Одна тримає залізну миску, а друга з висоти ллє в неї воду.

– Нарешті прокинувся, бейбі. Наші вітання. Іди вже до себе. Не переймайся: ми тебе не чіпали. Хоча ти навіть дуже симпатичний. А може, спробуємо? – Переглядаються, мов досвідчені спокусниці.

Боже, який сором! Зриваюся, хапаю одежу й біжу у свою кімнату.

Ковдра з Вітькового ліжка скотилася на підлогу – я бачу красиві вигини тіла Тамари. Про Галю нагадує лише забута рожева шматинка біля ліжка Валерія. Сергій накрився з головою і якось ритмічно вовтузиться на ліжку. Студентське життя триває.

Треба якомога швидше прибрати сліди вечірки. Усі бояться несподіваних рейдів голови студради, коменданта гуртожитку, викладачів, секретаря партійного комітету й чоловіка-бульдога з таємничого кабінету без таблички. Чомусь вони завжди знають, коли приходити. Не інакше як хтось повідомляє, хто, де й коли щось святкує. Тоді у твоїй тумбочці й шафі знаходять давно забуті речі, що все ніяк не потрапляли на очі й не дочекалися вояжу на смітник. Комісія стоїть і зловтішається твоїм жалюгідним виглядом останнього нечупари-горопахи. Чоловік-бульдог із випнутою масивною нижньою щелепою мовчки залазить в усі найпотаємніші закутки шафи й твого ліжка. Ніхто не знає, як його звати, проте кожне покоління студентів передає наступникам загрозливе прізвисько Цербер. Усі інші учасники рейду ганять тебе за те, що немає порядку у твоїх речах, хоча видається, ніби шукають щось заборонене. Хоч і одягнутий, ти стаєш голим, беззахисним і вразливим. Лише Валерій не дивується таким перевіркам: звик в армії.

За три місяці навчання вже було два такі візити. Я думав, що велике місто врятує мене від тотального контролю, та, схоже, помилявся. Ці поважні люди мають уважно стежити за молоддю. Молодість – це нові течії в мистецтві й літературі, винаходи. Та й непослух, що виростає в революції, – справа гарячих молодих голів. У світі зовсім свіжа пам’ять про те, як шість років тому, у 1968-му, студенти повністю змінили Францію. Розпочалося з банального невдоволення викладанням у Сорбонні, яке невдовзі переросло в багатотисячні демонстрації студентів, а закінчилося масовим страйком усієї Франції і, врешті-решт, відставкою знаменитого Шарля де Голля.

Думаю, з лозунгами того часу й ми могли б спокійно рушити сьогодні вулицями всього Радянського Союзу – від Львова й аж до Владивостока. Це справжній вибух молодого мозку: «Усе й негайно!», «Секс – це прекрасно!», «Заборонено забороняти!», «Структури для людей, а не люди для структур!», «Революція має відбутися до того, як вона стане реальністю!», «Кордони – це репресії!», «Революцію не роблять у краватках», «Анархія – це я!»… Особливо мені подобались ось ці три гасла: «Розчахніть вікна своїх сердець!», «Забудь те, чого тебе навчили, – почни мріяти!» і «Оргазм тут і зараз!». Вони були природні й свіжі, без звичної патини застарілих мудрованих істин померлого тріо бороданів-марксистів. Я почав підозрювати, що мрії, кохання й студентський секс якимсь чином покращують навчання. Напевне, тому, що це і є вияв свободи і зовні, і всередині.

У підшивках радянських газет і журналів були і фото, і описи тих лозунгів. Їх вважали яскравим підтвердженням того, що капіталізм загниває й агонізує. Утім Франція пережила студентську революцію. На диво, не вмерла, а відродилася молодою Афродітою, здатною любити, творити нове й рухатися вперед. Зате на радянських студентів чекав іще пильніший нагляд старших та мудріших за правом влади. Тепер навіть повторення гасел французьких студентів вважали крамольним і небезпечним. Воно загрожувало, як той чорний пудель, якого Мефістофель відправив до доктора Фауста, щоб відгризти кутик чарівної охоронної пентаграми на дверях – лише тоді диявол зміг нарешті увійти. Тепер я знаю, що наша радянська п’ятикутна зірка, ця довершена форма золотого перетину, є давнім важливим охоронним символом. Її начепили на Кремль, на багато будівель і на груди малих і дорослих людей недарма. Вона покликана відганяти демона інакодумства. А може, янгола розуму? Бога ж від радянських людей відігнали…

За інакші думки можна не те що з гуртожитку вилетіти, а й узагалі з вузу. Тисячі людей приставлені слідкувати за студентами й інститутами – розсадниками свіжих революційних ідей, анархізму, сексу й оргазму. Наш мовчазний чоловік-бульдог був працівником Комітету держбезпеки. Коли він проходив коридором до свого таємничого кабінету, галасливі натовпи миттєво розсіювалися. Кожен старався крутнутися кудись вбік, щоб нічим не привернути уваги непривітного чоловіка. Погляд його невеликих очей завжди був ніби відсутній. Лише біля дверей свого кабінету-бункера Цербер пильно роззирався, остаточно відганяючи колючим позирком останніх небажаних свідків, і довго вводив таємний код доступу на замку дверей. Тепер я розумів, чому інколи люди підсвідомо уникають інших, навіть знайомих. Непропорційність обличчя чоловіка-бульдога будила в закутках мозку цілком логічну думку про якусь непропорційність і його внутрішнього світу. А все непропорційне – це загроза живому. Тож наші молоді інстинкти берегли нас від зіткнення з неприродним і загрозливим. Тим, що оселилося в таємничій кімнаті з обмеженим доступом. Студенти, що часом виходили з неї, мали переляканий і стурбований вигляд.

Краще позбирати всі сліди вчорашнього свята. Не хочу я в гості до Цербера, ні…

Я починаю думати, що студентське життя – зубчасте колесо передач. Тільки-но з полегшенням відкараскуєшся від однієї проблеми, як тут же тебе затискає свіжа. «Математика – це цариця наук» – згоден, усвідомив, переконався. Та нащо медикам вивчати історію КПРС – ото хай би вже хтось інший спитався у викладача. Та ризикувати тут дурних немає. Героїня мультиків про Чебурашку – тітонька Шапокляк – точна копія нашої Галини Сергіївни. Щоправда, на відміну від Шапокляк, ця навіть не намагається хоч інколи бути приязною. Її не любить ніхто. Та й Галині Сергіївні ніхто не потрібен, окрім чотирьох котів у невеликій кімнатці гуртожитку для педіатрів. До сухого прокуреного голосу й гострого обличчя дуже пасували б шкіряний плащ, кобура й наган. Та добре, що зброї в неї немає, а то, здається, вона б розстріляла нас за недосконало зазубрені дати численних партійних з’їздів, конференцій та пленумів і небажання вникати в партійні гріхи віровідступників Троцького й Зинов’єва. Заглиблюватися в якісь дріб’язкові партійні інтриги було так нудно й важко, ніби перебирати мішки засміченої гречки. Там існувало повно недомовок, через які ми ніяк не розуміли, чому саме колись вірні пацани, що робили одну справу, так серйозно посварилися й розбіглися.

Окрім того, Галина Сергіївна плекала якусь патологічну ненависть до хлопців. Мені здається, що, навіть якби я все знав, вона б ніколи цього не визнала. Передчуття не обмануло: грудневий залік із першого разу не склав ніхто. Другий наступ – і склали лише дівчата. Термінова нарада в нашій кімнаті ставила питання руба: або залік, або позбавлення стипендії. А цього допустити не можна було ніяк. Вирішили негайно послати профорга зі звичними атрибутами на переговори. Через годину Валерій повернувся весь у червоних плямах, з шампанським, цукерками й потріпаним букетом, який узимку вартував ого-го… Важко зітхнув, а у відповідь на всі розпитування мовчки похитав головою.

– От зараза висушена, – крекнув Віктор. – Ну то що, хлопці, залишається тільки вдарити нижче пояса, по слабкому місцю… Хоч не допоможе, та нам уже не нашкодить. Хто зі мною, куртка на ваті?..

У герої захотіли четверо. Ми тихцем пробралися під кімнату Галини Сергіївни в педіатричному гуртожитку. Вона мешкала на першому поверсі. Вікно було прочинене: викладач курила, дивлячись телевізор. Віктор присів під вікном і обережно підніс угору палицю з настромленим шматком риби. За деякий час коти підтягнулися до вікна й почали нявчати.

– Що, мої хороші, вийти хочете? Ну, давайте, – ласкаво загомоніла Галина Сергіївна. Коти один за одним пострибали вниз – прямісінько в наші мішки. За годину вони були готові. Білого пухнастого товстуна ми пофарбували в яскраво-рожевий колір. Худий брунатний смугастик, який недоїдав через білячка, став ядучо-зеленим. Чорному ми вибілили широкі поперечні смуги перекисом водню. Їхня чорно-біла подруга була турботливо пофарбована хною. Коти виглядали стильно і якось по-інопланетному. Ми швидко доправили їх назад. Стиляги почали проситися додому. Ми принишкли за рогом, очікуючи на теплий прийом блудних котів.

– Што, што ето такоє?!! А-а-ааа! Сволачі! – пролунав несамовитий крик Галини Сергіївни. Вона висунулася з вікна й дико верещала в порожнечу. – Да ви у мєня… Да ви у мєня кров’ю срать будете! – Істерична обіцянка трохи наполохала, та Віктор махнув рукою, і ми, заливаючись сміхом, побігли до себе.

Та видно, наша Шапокляк любила своїх котів понад усе. Адже що ще бідолаха мала любити у своєму житті? Навряд чи комуністичну партію, історію якої змушувала нас так ґрунтовно вчити і яка зовсім не дбала про неї. Тоді квартири давали всім безкоштовно, а для неї чомусь не знайшлося. Тож жінка добре зважила шанси своїх улюблених пухнастиків на виживання серед підлих студентів і пішла у відступ. Залік був прийнятий у всіх мовчки, зі стиснутими в шнурочок губами. Кожен із нас обстоював свою молодість: викладач – найкращий період життя в минулому, а ми – теперішнє, у якому не знайшлося місця для штучних ідей комунізму.

Це був тільки початок нашої довготривалої партизанської боротьби, яка, утім, була заздалегідь програшною: у кожному семестрі для промивання студентських мізків було передбачено по два-три предмети, які метастазами виросли з наукового фентезі Маркса, Енгельса й Леніна. Безглуздо було шукати раціональне зерно чи якусь логіку в підручниках із політичної економії, діалектичного матеріалізму, наукового комунізму. Для майбутніх лікарів, які мали досконало розбиратися в людині та її хворобах трьома мовами – українською, російською й латиною – це було колосальне марнування часу… Добре, що після перших відвідин моргу залишилися навчатися найбільш стійкі. Серед стоматологів-студентів дівчат була десь третина, і ми ставилися до них дуже ввічливо. Та перед дверима моргу жодна не захотіла дотримуватися етикету: усі заходили, ховаючись за хлопчачі спини. На двох металевих столах лежали трупи. Важкий запах гниття людської плоті викликав непереборне бажання розвернутися й утекти. Викладач анатомії вичекав, поки ми розмістилися навколо столів, натягнув рукавички й узяв скальпель зі словами:

– Сьогодні ми вивчатимемо будову органів черевної порожнини. Дуже важливо знати, як правильно тримати скальпель, щоб розріз вийшов рівним і потрібної глибини… – Він спокійно ввійшов ножем у мертве тіло літнього чоловіка.

Одразу ж почулося приглушене гупання об підлогу кількох студентів. Ще двоє видали звук стримуваного блювання й чимдуж погнали до виходу. У результаті нас поменшало десь на десяток. Та ті, що залишилися, потихеньку видушили із себе залишки і бридливості, і неприродної сором’язливості. Нагота людського тіла переставала бути якимсь табу. Думаю, що тепер я міг би спокійно ходити нудистським пляжем, споглядаючи людські тіла без жодних емоцій. Вони стали буденною й природною складовою мого життя. Побачивши багато голих людей, – молодих і старих, вродливих і спотворених хворобою чи віком, – я почав пильніше вдивлятися в очі. Там ховаються біль, страждання, хвороби чи здоров’я, сум чи радість, сумніви чи впевненість. Звідти промовляє до світу душа людини. Саме вона оживляє тіло, дає емоції, які наповнюють обличчя красою чи спотворюють його. Тіло – амфора, душа – вино, слова й учинки – його дегустація… Найвигадливіша посудина втрачає привабливість, коли вино несмачне.

Горизонти мого пізнання розширювалися. Тепер я розумів, як мудрець Сократ, що дивував сучасників своїми знаннями, міг сказати знамените: «Я знаю, що нічого не знаю…» Те, що раніше я трактував як скромність давнього філософа, тепер поставало переді мною як невпинний пошук безмежної кількості істин. Ми пізнавали людину. Ми пізнавали себе. У собі й інших наполегливо шукали любов – те, що штовхає світ до продовження спіралі життя. Тих, хто став нашим навчальним матеріалом у моргах, не любив ніхто. Їх не поховали, за ними не плакали рідні й близькі. Не так уже й багато хворобливих змін було в їхніх тілах. Думаю, що вони померли передусім через відсутність любові. Та й, напевно, самі себе не любили теж. Хоч раз, та пережили кохання, але завжди нещасливе. Таке, що зламало слабку волю й кинуло її плисти за течією інстинктів виживання.

Істини, які більшість людей усвідомлює, перетнувши екватор життя, звалилися на нас, студентів-медиків, якимось одкровенням. Воно не узгоджувалося з нав’язаними суспільством і класичною літературою ідеалами високих людських стосунків. Тисячолітній страх дошлюбного сексу, подружньої зради, укритий мільйонами особистих драм і трагедій, обмотаний колючим дротом моралі й заборон, насправді лишень прикривав іще більший страх за своє потомство. Лише вдвох батьки могли дати раду дітям. Та тепер у кожному магазині за чотири копійки можна було купити презерватив. Він не просто захищав від появи дітей. Полегшуючи тіло, він вивільняв розум і душу. Він давав можливість вибрати найкращих батьків для своїх дітей. А ще – час зрозуміти, чи підходять люди одне одному за духом. Наша молодість кричала: «Кохай, уже час!» – а наш фах: «Кохай якомога більше, негайно!» Старші люди згадували, що під час війни стосунки між чоловіком і жінкою були простіші й стрімкіші. Перед лицем смерті відмітали довгі залицяння. Хоч зараз не війна, та щоденне споглядання мертвих тіл справляло подібний ефект.

Щовечора я згадував свою Катю. Уявляв її й себе в ліжку. На вулиці, у кінотеатрі. Шкода, що вона так далеко. Та ніхто навіть у думках не міг зайняти її місце – ні в ліжку, ні на вулиці. Можливо, з часом я перейду цю межу, як мої старші друзі Валерій і Віктор. Інколи Віктор кепкує з мене:

– Малий, годі вже тільки листи писати. Так застій крові дістанеш в одному місці. Ми тобі знайдемо гарну дівчину – досвіду наберешся.

– А там, диви, і листи перестанеш писати, – підхоплює Валерій.

– Хтозна, може, і, навпаки, Шекспір у тобі прокинеться. Знатимеш краще, про що писати, – додає Віктор. Вони вправляються в жартах, мов популярні артисти Штепсель і Тарапунька.

Усміхнений Сергій уважно прислухається: може, і йому щось запропонують?.. Та його ще не сприймають як дорослого гравця на полі сексу. Вісімнадцять йому буде лише через кілька місяців. Та й до вечірніх розмов на вічну тему кохання йому нічого додати.

– Спасибі, хлопці, – відмітаю всі спроби підштовхування у світ Камасутри. – Може, воно й добре, та я хочу під час зустрічі дивитися Каті в очі, а не відводити їх убік. У мене це серйозно.

– О-о-о, як я тебе розумію… – замріяно мовить Віктор. – У мене так серйозно щонайменше двічі на тиждень. Вони всі такі… усі такі… – Віктор набирає повні груди повітря й смішно показує жіночі обриси руками. – От узяв би й з’їв… Або гарем собі завів би…

– А коли до одруження дійде, то як буде? – питаю.

– Йой, Андрійку… Так то ще дійти має до тієї справи отут, у голові, розумієш? Гарних багато, але мене жінка зачепити має. А не так, що я поманив пальцем – і вона вже готова до вживання. Легка здобич не трофей. Уже й хотів би, щоб котрась мені відкоша дала. Та не зустрів я ще такої. Самі пишуть, самі йдуть – напрошуються, одне слово. А воно не те зовсім. Що ти на це скажеш, герою-коханцю? – звертається до Валерія.

– Та ти дівчат саксофоном заманюєш, як той щуролов – дудкою. А я не проти, нехай ідуть, – широко всміхається Валерій. – Нав’язливості теж не люблю, але коли можна, то чого ж ні?

– То що, ти готовий їх усіх до себе в ліжко прийняти чи як? – не можу второпати політику Валери.

– Чого всіх? Загнув ти, малий. Мій бос не на всіх реагує. Ляля повинна мати фігурку гарну, попу, груди…

– Бачиш, Валерію, і мій бос тільки на думки про Катю реагує. Я з нею всюди хотів би бути… Вона дуже цікава людина. А в голові твоя дівчина що повинна мати? – вирішую з’ясувати.

– Насамперед із людиною має бути легко. Тільки відчуваєш, що щось не загорілося, не закурилося і якісь неприємні відчуття всередині – не твоя людина, відходь. Ще щоб поговорити було про що, а не просто лялька… З іншого боку, не люблю, як забагато говорять. Гарна людина – та, з якою й помовчати приємно. Та найстрашніше, Андрію, коли тільки починаєш зустрічатися, а вона вже вважає тебе своєю власністю: туди не йди, туди не дивися, того не роби. Ти й ніби все ще лев, але вже в зоопарку. Утікати від такої треба. Ти їй усе життя винен будеш, як селянин – колгоспу.

– …і закінчиш підневільним дідом із казки про золоту рибку, – підхоплює Віктор. – Та ти, малий, і за той досвід думай. У нас у лікарні випадок був: приходить до гінеколога дівчина й жаліється, що вже три місяці як заміжня, а ніяк не завагітніє. Ну й наш лікар починає її розпитувати: «А як там ваше статеве життя, як часто?» А вони з чоловіком – молоденькі вчителі музичної школи. Він як потім розказував, ми за животи трималися та все не могли повірити, що таке може бути: жінка неторкана була! Чоловік до неї тулився, ставало добре засранцю-онаністу – і все, щастя набік ішло. А вона, бідолашна, думала, що діти від поцілунків народжуються, уявляєш?.. Потім гінеколог покликав чоловіка на розмову, то він теж, з’ясувалося, не знав, що й куди… Думав, що то все нормально, що так усі живуть! Нічого, тепер уже двійко дітей бігає…

Згадую кіносеанси в нашому сільському клубі:

– Та й у нас усі мої однолітки так думали… Тільки-но привезуть кіно в село, а ще й напишуть на афіші «Дітям до 16 років вхід заборонено» – о-о-о… То вже й назва не важлива – значить, кіно варте уваги. Усі дорослі поспішають до клубу, дехто зі своїми табуретками, бо місць бракує. Наб’ються, як оселедці – до бочки. А ми, дітлахи, обліпимо всі шпарини навколо клубу, стоїмо на плечах одне в одного й заглядаємо… Та й так усе село чекає, коли ж то шматочок того забороненого покажуть. А там уся радість – пару пристрасних поцілунків та оголене плече.

Віктор сміється.

– І в нас те саме було, куртка на ваті… Бачиш, хто його зна, чи Ленін із Крупською любов’ю займалися. Хоча він не красень, та вона як жаба з виряченими очима від базедової хвороби. Ні дітей не залишили, ні прізвища спільного не мали. Може, усім нам іще сильно пощастило, що на ту справу заборони нема – що скажете?..

Через багато років я дізнався, наскільки правий був Віктор: у Леніна ліва півкуля мозку, яка відповідає за любов і співпереживання, була уражена сифілісом. Він був здатен лише на почуття жорстокості, тому й видав тисячі наказів про вбивства й тортури. Відтоді людське життя на довгі роки почали вимірювати зрубаними в тайзі деревами, прокладеними метрами колій і тонами намитого золота з Колими. Так, ми живемо в країні найбільших конституційних прав і найбільших людських заборон.

Уже глупа ніч. Та гуртожиток замовкає десь аж о третій годині. Замикаємо двері на ключ, щоб ніхто не застукав і потім не доніс про те, що ми доволі часто робимо. Сьогодні вечір чергового одкровення. Присуваємося впритул до старого громіздкого радіоприймача. Валерій знайшов його на вулиці й відремонтував. Крізь страшний свист і тріск ми вловлюємо ворожі голоси радіостанції «Свобода» служби Бі-Бі-Сі. Мова, що проривається крізь радіохвильові глушники, проста й логічна. Ми дізнаємося про справжнє життя в Радянському Союзі: порушення прав людей, аварії поїздів та авіакатастрофи, розпусту радянських чиновників, прорахунки партійних вождів. Про це не говорять наші солодкоголосі й правильні радіо- й телепередачі. Про цю правду ніколи не напише газета «Правда». Потроху починаю розуміти, що моє село – це весь Радянський Союз у мініатюрі. Та, може, я ще не все знаю й помиляюся? Та й Бі-Бі-Сі, можливо, щось вигадує? Уже й не певен…

На другий день після занять біжу на Головну пошту відправляти листа. Зовсім скоро Новий рік. А значить, я побачусь із Катрусею. Дуже, дуже чекаю того моменту… У голові вже сотня картин нашої зустрічі. Вони гарні та яскраві. Сутеніє. Швидко перебігаю через центр міста. Усюди чомусь потрапляють на очі закохані. У темній юрмі зіщулених і похмурих людей вони як зірочки на нічному небі. Їм не холодно, і вони не поспішають. Замріяні усмішки й блиск в очах виділяють їх із безликого сірого натовпу. Я заздрю їм. Туга за Катею загрожує стати чорною депресією. На прохідній гуртожитку мене гукає баба Зіна:

– Красеню, а йди-но сюди, щось для тебе маю. Тільки пересунь-но спочатку ось це, – тицяє рукою з білим конвертом у бік громіздкої шафи.

Шафа швидко опиняється н потрібному місці. Злітаю сходами в радісному передчутті, розриваю дорогою конверт. Щасливий, з розгону скочу на ліжку. Розгортаю незвично маленький аркуш, пробігаю очима. Нічого не розумію. Перечитую знову й знову… Щось важке здавлює горло й наче перекриває дихання. Моє життя закінчилося. Спинилося тут і зараз. Білий аркуш – епітафія на моїй могилі. У голові гучний подзвін… Ні, я таки ще живий… Перше бажання – бігти. Прямо зараз, через ніч і відстань. Зриваюся й починаю збирати сумку.

– Малий, ти куди проти ночі? – відривається від конспекту Валерій. До нього долучається стурбований Сергій:

– Андрію, у тебе все гаразд?..

Та я втратив дар мови. Мене лихоманить. Гроші. Потрібні гроші.

– Хлопці, позичте грошей. – Голос якийсь здушений, наче не мій.

Усі шукають – ледве назбирується два карбованці. Мало, дуже мало. Та я доїду туди, куди вистачить грошей, а далі піду пішки.

– Зайцю, послухай мене, – перегороджує вихід Віктор. – Нехай ти поїдеш не зараз, а через два дні, у суботу. Грошей тобі назбираємо. Та й практичне з анатомії завтра, не можна його пропускати. З інституту вилетіти легко, ти ж знаєш…

Та я бачу перед собою тільки двері. Мені треба побачитися з Катею зараз. Іду напролом на двері за спиною друга. Віктор зітхає:

– Ну, вибач, малий… Змінюватимемо твій емоційний стан через зміну фізичного, куртка на ваті…

Сильний удар по обличчю чомусь не дивує й не спиняє мене. Другий, третій… Валерій із Віктором вклали й притиснули мене до ліжка. Борсаюся, та вони сильніші, чортяки. Ще й тут я безсилий. Валерій бере мого листа. Читає вголос. Значить, я все прочитав так. Вибухаю плачем. За півгодини тремтячими руками тримаю повну склянку вина. Душевний біль трохи притуплюється, та сльози самі течуть з очей. Віктор стурбовано переглядається з Валерієм, дістає свій круглий срібний годинник на ланцюжку й ритмічно розхитує його переді мною. Щось говорить… Усе пливе, і мій біль кудись зникає.

Рана в моїй душі не гоїться. Хоча хлопці переконали мене, що не варто боротися за ту, яка зробила вибір не на мою користь, усе не можу забути отих трьох фатальних речень: «Я люблю тебе. Та обставини склалися так, що я виходжу заміж. Прийми все так, як є…» Клята відстань. Колись не розумів, що означають слова «випробування часом», «випробування відстанню»… Тепер знаю. Зусиллями волі сам намагаюся змінити свій психічний стан через зміну фізичного, спасибі Віктору за науку. Щоранку відтискаємося з Валерієм від підлоги й робимо стійку на голові. Поки що натягнута усмішка поступово притягує звичні барви життя й повертає інтерес до нього. А ще рятуюся вивченням анатомії: усі органи, більш ніж двісті кісток і шістсот тридцять дев’ять м’язів, їхні розміри, взаємне розташування, з’єднання, функції, назви латиною…

Періодично проскакує думка, що людина – математично довершена біологічна машина, яку сконструював вищий розум. Якихось два мільйони років існування біологічного виду людини розумної – надто малий відтинок часу для такого досконалого еволюціонування. Може, цього достатньо для зміни поведінки й дзьобів у тих в’юрків на Галапагоських островах, що надихнули молодого Дарвіна на теорію еволюції видів, та стосовно функціонально досконалої людини конче мала відбутися лише якась біологічна революція. Та й, правду кажучи, голову інколи відвідують доволі гнітючі фантазії на тему еволюції видів. Якщо поведінка й зовнішні умови є чинником мінливості видів, то мої майбутні діти й онуки, народжені в СРСР, повинні вже значно швидше писати ленінські зошити, не всміхатися, ходити строєм, починаючи з дитячого садка і, не роздумуючи, віддавати життя за комуністичні ідеали. Напевно, головний мозок буде один, і він міститиметься в головній голові країни. У всіх решти через невикористання він атрофується. Прощавайте, роздуми… Плюс зсутулена поза раба – здрастуй, видова деградація, привіт, мавпо совєтікус. З’їжджаю з глузду, здається…

Назад, до анатомії. На практичних заняттях виловлюємо з ванн, наповнених формаліном, то руку, то ногу й ретельно препаруємо їх. Задубілі волокна тканин відкривають таємниці розташування й кріплення м’язів, нервових волокон, каналів, борозен, горбиків і просторів, таких важливих для хірургії. Хірург – це сапер у медицині, його помилка, навіть найменша, завжди вдаряє по організму. Кожен із нас багато разів заносить скальпель над потрібним місцем і повторює до міліметра точні рухи ним. Пам’ять наших м’язів підкаже потрібний рух у потрібний момент. На живих тканинах усе буде значно складніше через постійний притік крові. Похмілля, захворювання щитоподібної залози, хвороба Паркінсона, нервові розлади чи й банальне хвилювання – ти вже не хірург, не стоматолог… Хіба що терапевт. Тремтіння твоїх рук – зачеплені нервові волокна, перерізані сухожилля, погано зашита рана, розрізаний бормашиною язик. Байдуже, що ми майбутні стоматологи. У разі якихось небезпек ми можемо стати військово-польовими хірургами. А небезпеки таки існують: у кожному номері «Правды» чи «Огонька» хоч карикатурно, та змальовано головного ворога – США. Дві наддержави давно змагаються за першість у випробуваннях атомної зброї, освоєнні космосу та поширенні впливу на інші країни. Перед кожним заняттям викладач ставивить нас у шеренгу й наказує заплющити очі й витягнути руки. Виявляє тих, у кого тремтять кінчики пальців. Завжди говорить приблизно те саме:

– За таке не виганяють з інституту. Та якщо ви хочете бути гарними лікарями, маєте розуміти, що ваші руки дуже цінні. Ви віддаєте їх на служіння людям. Тож як не хочете когось скалічити – не пиячте, не влазьте в конфлікти й добре спіть. Якщо добре спите, не пиячите, не дратуєтеся, та руки все одно тремтять – поки не пізно, змініть спеціалізацію.

Ми розглядаємо безліч рентгенівських знімків. На них уже безпомилково бачимо, де стопа балерини, а де – водія вантажівки. Уміємо визначати вік людини. Знаємо схеми м’язових і фасціальних шарів. Сотні рисунків оселилися в товстих зошитах. Тисячі латинських слів міцно засіли в голові. Ідеальні знання мають зростися з ідеальним умінням, як сіамські близнюки. Одне без іншого не варте нічого. Кожен із нас – це стрілка на вагах виживання пацієнта. Помічник одного з двох янголів – хранителя чи смерті. Щодня помалу ми наповнюємося важливими знаннями. Звичний алгоритм життєвого шляху: мета велика, а кроки маленькі. У медичній науці немає поділу на важливу й несуттєву інформацію. Значення має все.

Навчання забирає дуже багато часу й енергії. Постійно хочеться їсти, особливо взимку. Додому кожному з нас далеко, а стипендії вистачає лише на тридцять повних обідів. Та четвер для всіх нас голодний день. У країні, де виробництво всього розраховано й сплановано згідно з нормами споживання, мало хто в курсі того, що не можна з’їдати більше від ста з чимось грамів м’яса на день і менше ста грамів масла… Постійно хтось невтаємничений із більшим апетитом з’їдав мої й моїх товаришів м’ясо, масло та ковбасу. Усе це, як і майонез, шампанське і взагалі все смачне та якісне, – дефіцит. Щоб придбати ці товари, потрібно вистояти в довжезній черзі. Наша країна – країна довгих черг. Знайти таку чергу – теж везіння. Люди, які йшли містом і бачили чергу, спочатку ставали в неї, а вже потім запитували: «Що дають?..» Безліч часу всі ми проводимо в чергах. Партійні очільники країни, щоб прогодувати населення, придумали рибний день. У четвер в усіх кафе і їдальнях м’ясного нема зовсім. В’їдливий рибний запах лине містом. Четвер у нашій кімнаті – хлібно-бубликовий день. Добре, що хліб іще не є дефіцитом… У суботу ввечері йдемо розвантажувати вагони. За ніч два вагони на трьох. У неділю ми дуже втомлені, але ситі. Уже й не знаю, чого більше в цій ситуації – плюсів чи мінусів. Усе навчання тоді зводиться до ледачого перегукування між ліжками:

– Вікторе, як твій трапецієподібний м’яз? Мені мішки його геть розчавили…

– Ох, Андрійку, у мене він іще так нічого, а от задня група м’язів у тазостегновій області, куртка на ваті… Ну та так: ти носив, я нахилявся й складав… Валерію, у тебе м’язи ніг мають найбільше боліти, так?

– Так і є… А ще gluteus maximus [1]… Завтра на парах хіба стоятиму…

Сергій не ходить із нами. Йому батьки передають гроші. Він добряк і часто нас підгодовує, та не хочеться цим зловживати. Хлопець сором’язливо всміхається, слухаючи скарги перемучених товаришів…

Наш Віктор – генератор ідей зі студентського виживання. Кілька разів використовував він свій дар гіпнотизера: спочатку уважно дивився продавчині в очі, потім простягав дрібну купюру, набирав повно вина й отримував велику решту. Ми йшли, не обертаючись, і спина в мене горіла. Валерій незмінно бурчав: «Ну ти і гад, Вітька». Удома вино розвіювало сором. Тверезими ми довго минали місце гріхопадіння й намагалися вигнати спогад про те наше свинство з пам’яті.

Скоро весна, і в нас пробуджуються прадавні інстинкти. В один із таких днів, спостерігаючи нашу ранкову зарядку, Віктор замислено видав:

– Гарні ми чоловіки, хлопці… Кожен як Аполлон, бог краси й кохання. Поки не одягнемося. Бо одяг в нас такий, що вся та краса до лампочки… Треба до весни змінити вигляд, – закінчив несподівано й ефектно клацнув пальцями…

Ми з Валерієм переглянулися.

– Мій мене влаштовує, – буркнув старший товариш, натягуючи светр, який зв’язала йому мама. – Те, що ми носимо на обличчі, говорить набагато більше, ніж наш одяг.

– Нецікавий ти, хоч ніби й людина мистецтва, куртка на ваті. Так ти підсилюй ефект: промовляй і обличчям, і одягом, – обурився Віктор. – А ні, то ще б кожуха зі своїх домашніх кріликів надів і так виліз на сцену до Восьмого березня. Ти ж не забув, що ми тоді виступаємо? І всі дівчата мають бути наші?..

– Я з тобою, Вікторе, – підтримую нове починання друга.

– О, малий, ти нарешті ожив! Індіанець Красивий Чорний Заєць виходить на стежку кохання! – пафосно проголошує Віктор.

Сергій прокашлюється й несміливо подає голос:

– І про мене не забудьте…

– О-о-о, «в сім’ї новій, вольній» більшає членів, – знову дивується Вітя. – Наша кімната явно буде чемпіоном із розбитих дівочих сердець! То що, Валерію, ти з нами?

– З вами, з вами… – сміється зовсім неконфліктний профорг.

У мене ніколи не було багато одягу. І в батьків моїх теж. Кожна обнова, придбана для кого-небудь із членів сім’ї, діставала поважний статус «Буде на вихід». Сукня, костюм, штани з цієї категорії одягали на 1 травня, 7 листопада й Новий рік. Вони пахли нафталіном і швидко втрачали зв’язок із параметрами фігури. Дві красиві квітчасті хустини мама завжди прасувала зі словами: «Колись вдягну. Буде на потім…» – і ховала в найглибший куток шафи. Усе життя нагадувало якийсь відкладений на потім сир. Мені й на думку не спадало просити в батьків якийсь новий одяг. Та й не зрозуміли б мене: є штани, є сорочка. Усе в них на місці: рукави, ґудзики – чого хотіти? Аби лишень чисте було…

Не рахував, скільки ми розвантажили вагонів. Найбільше було шкода Сергія. Та його героїчні потуги були гідні поваги. Віктор сказав, що маємо піти на зустріч з однією блатною дівчиною, яка обміняє наші карбованці на чеки. А опісля омріяна «Берізка» зробить із нас красенів Голлівуду. Дорогою заходимо до велетенського універмагу. Довжелезні ряди з костюмами, сорочками. Усі однакового кольору, крою, з тієї ж тканини, відрізняються тільки розмірами. Тисячі мовчазних і зосереджених жінок із року в рік байдуже, наче роботи, шиють їх на однакових машинках, а ввечері поспішають до своїх однаково одягнених дітей і чоловіків, що на однакових диванах шукають правду свого сумного життя в газеті «Правда» і чорно-білому телевізорі. Телевізор далекий від кольорів життя. Там усе просте й зрозуміле, адже у світі є лише чорне й біле: правда і неправда, друзі і вороги, правильне і неправильне. Магазин відлунює думки телевізора. Основне в одязі – функція, і це правильно. Скромність прикрашає людину – цього достатньо. Не треба нічим вирізнятися, це не по-радянськи. Усі, хто вирізняється, – стиляги-американофіли, а від такої позиції й до зради батьківщини недалеко…

До радянського одягу пасують лише сумні й змучені обличчя. Тих, хто перебуває в депресивному стані й носить такий одяг, легше зомбувати потрібними думками. Збоку спокушає покупців стометрова шеренга чорних кострубатих туфель однакового фасону, за ними аж до стелі височіє кучугура гумових чобіт. Це найбільш популярний товар серед покупців-селян. Засіб виживання серед забутого богом і керівництвом країни бездоріжжя. Згадую, як Віктор змінював мій емоційний стан через фізичний – биттям. Ці сорочки, мешти, костюми – не просто одяг і взуття. Вони мають змінити внутрішній світ радянських людей: від однаковості зовнішньої до внутрішньої.

– Ми ж не хочемо, куртка на ваті, бути як курчата з інкубатора. Що скажете, хлопці? – підсумовує огляд Віктор. Поспішаємо на місце зустрічі.

На нас чекає гарно одягнена білявка.

– Привіт, хлопці! – Нам усміхається моя однокласниця Таня Вергун.

Неподалік за ходом зустрічі спостерігають двоє арабів. У тісному колі ми віддаємо Тані наші «вагонні» гроші в обмін на інші, небачені досі з написом «Чеки», що дозволять нам скупитися у валютному магазині. Магазини з романтичною назвою «Берізка» – це солодка мрія всіх модників і модниць Радянського Союзу. У них є якісні першокласні сукні, сорочки, костюми, мешти й навіть справжні фірмові джинси. Їх повідкривали для того, щоб за здирницьким курсом цивілізовано вилучати валюту в іноземних студентів, моряків далекого плавання, дипломатів і туристів. Радянський Союз – закрита для всіх інших країна, як для в’їзду, так і для виїзду. І для всіх валют світу також. Однак ми дуже хочемо гарно виглядати. Шлях до цього один – незаконна купівля валюти в тих, хто її має й хоче продати вигідніше, ніж у банку. Таня дуже ризикує: вона валютниця, і це тяжкий злочин. Ми всі його співучасники. Таня теж хоче гарно виглядати. Вона дарує нам усмішку й неквапно відходить. Я не стримуюся:

– Таню, зачекай… – Підбігаю й наважуюся таки спитати: – Чи ти, бува, не знаєш, що там із Катею?

Таня знизує плечима.

– Та заміж вийшла. Щоправда, якось дуже несподівано й швидко… На весіллі, казали, чогось плакала… Стрес дістала чи що там – не знаю деталей… Бувай, Андрію. Рада була тебе бачити…

Почуте роз’ятрює свіжу рану. До самісінького магазину я мовчу. У вузенькій вуличці навпроти пам’ятника Міцкевичу сховався найбажаніший і найнедоступніший магазин Львова. Заходимо, мов до музею. На поличках поштучно розкладений одяг вабить своїми небаченими кольорами та якістю. Дівчата-продавчині привітні й вродливі. Продавець усміхається! Королева прилавка йде до нас! Ці таємничі чеки дійсно стали перепусткою в небачений досі світ. Нам і нашим грошам тут були раді. Зніяковіло передивляємося цінники. Стає зрозуміло, що вагонів ми розвантажили замало. Не хочеться, щоб до нас перестали всміхатися ці елегантні дівчата. Робимо вигляд, що нам не підійшли ні штани, ні костюми. Наша напускна чванливість – захист від зовнішньої атаки на пониження самооцінки. Кожен із нас власник мізерної суми грошей. Усвідомлення цього й так уражає чоловіче его. Сюди вартувало насправді прийти хоча б для того, щоб знати, скільки потрібно заробляти в майбутньому. Усі купляємо по сорочці та галстуку й із сумним туманом фетишизму в очах виходимо з магазину. Нас випускає чоловік із холодним і зверхнім поглядом. Уперше я побачив охоронця в магазині.

– Отак, хлопці: і гроші ніби маєш, і магазини, і країну велику, а купити того, що треба, права не маєш. Гарні речі від простих людей охороняють. Гроші, виявляється, не ті… А чи люди не такі… А може, уся країна не така? – роздумує Віктор.

– Тихіше ти, філософе. Коло тебе і нас упізнають, і житло безкоштовне дадуть… І форму в смужку, з номером. Тоді й універмаг за щастя матимеш… – вистуджує товариша Валерій, оглядаючись навсібіч. Ну вулиці й справді без діла стоять якісь непримітні чоловіки з газетами.

Сьогодні в нас складний залік із патологічної анатомії. Потрібно знати не лише варіативні значення того, що прийнято за норму в людському організмі, а й пояснення можливих причин патологічних змін. Тисячі хвороб чатують на людину. Симптоми деяких дуже подібні, а лікування різне. Спостережливість та увага лікаря тут надважливі. Дорогою ще раз прокручую в голові латинські назви й цифрові показники. Заходжу до невеликого кабінету Тетяни Василівни. Професор піднімає голову з акуратною гладенькою зачіскою й уважно вивчає мене.

– Доброго дня, Тетяно Василівно! Можна?.. – По очах бачу, що чимось уже розчарував.

– Давайте залікову, Зайчук. Сідайте, – указує на крісло навпроти. Довго мовчить, гортає заліковку й вивчає мої досягнення. Про щось розмірковує й нарешті запитує з цікавістю у великих карих очах: – То за той навчальний рік, що ви провели у Львові, де вже встигли побувати?

– Правду кажучи, е-е-е… – розводжу руками зі щасливою й дурнуватою усмішкою, – на Личаківському цвинтарі хіба що…

– Зрозуміло… – зводить брову професор. – Чи ви знаєте, Андрію, що гарний лікар – це не лише ходяча медична енциклопедія? Хто його зна, де мають стояти його загальна ерудиція й особисті культурні надбання – попереду медичних знань чи позаду. Ваш контакт із пацієнтом… Розумієте, про що я? – допитливо дивиться на мене Тетяна Василівна.

Киваю на знак згоди… Професор продовжує:

– Блиск в очах пацієнта дуже важливий. Коли він є, то є й шанси на одужання. Ви розмовляєте з хворим про його захоплення, уподобання, а цікавість в очах дає вам сигнал: людині краще… Чи гірше… Ви поспілкувалися день, другий, третій. Аналізи можуть бути однакові, та ви з розмови краще розумітимете перебіг хвороби та способи її лікування. То про що ви, Андрію, розмовлятимете з хворими? – несподівано закінчує Тетяна Василівна.

Ніяково чухаю потилицю й не знаю, як вийти із ситуації. Нарешті в голові проблискує ідея:

– Про кіно. Кіно люблять усі… Про якусь цікаву статтю.

Професор зажурено хитає головою.

– Не смішіть мене, Андрію. Цікава стаття? У котрій із наших газет?.. Одне словом, не маєте ви про що поговорити. Це на ліжку вони хворі, а насправді – інженери, колгоспники, учителі, митці. Наскільки ви цікаві собі самому, настільки будете цікаві і їм. А ви собі як, цікаві?

Ну й запитаннячка на заліку з патологічної анатомії… Тетяна Василівна подивилася на роботу думки, яка відображалася на моєму обличчі, і простягнула заліковку.

– Сходіть на виставу в театр імені Марії Заньковецької. Зараз там такий гарний спектакль іде – «Доки сонце зійде, роса очі виїсть»[2]. Сходіть, Андрію, – не пожалкуєте. Прийдете – поговоримо…

– Доброго дня, Тетяно Василівно! – лунає ззаду приємний голос.

– О, доброго дня, мій улюблений аспіранте! Як твої мистецькі справи, Володю? – аж світиться радістю пані професор.

Я прямую із заліковкою до дверей. Чорнявий хлопчина з очима кольору весняного неба спішить до Тетяни Василівни з букетиком тюльпанів. Краєм ока впізнаю фірмовий одяг із «Берізки». Ну що ж, іду і я поєднувати мистецтво з патанатомією…

Вистава дійсно була цікава. Хоч і написана багато років тому, а наче вийнята з нашого життя. На сцені русофіл Гордій, що бив клинці до багатеньких дівчат, раз за разом видавав кумедні перли, які я мотав на вус: «Чєловєк із капіталом всєгда імєєт настоящую хвізіономію у хорошій кумпанії». У мене була «настояща хвізіономія»: завдяки кремовій сорочці з «Берізки» я добре вписався в «хорошу кумпанію» глядачів. Сьогодні, як і колись, усі «хоч трохи-таки шурупалі по-руськи», а містянин Гордій уперто пропихав російську мову й культуру в село. Оті інтриги навколо кохання Оксани пробудили якесь сум’яття в душі. Та я відганяв думки про Катю: вона вже заміжня… Пихатий Гордій на сцені відверто зневажав селян, їхні звичаї. Виявляється, ще в таку давнину городяни ставили себе вище від селян. Цього мені ніколи не зрозуміти: місто без села як будинок на піску. Звідки та пиха? Місто завжди вважало й понині вважає себе головнішим. Навіть тоді, коли співає народні пісні, народжені в селі, одягає вишиванку, за якою їде в село, чи їсть сало, яке виросло зовсім не на балконі. Усе, що є в місті, починалося в селі. З його життєдайного джерела лине безперервний потік людей до міста. Через покоління містяни вже цураються села. Починають із мови, а далі з ентузіазмом шльондри продають усе, що продається. Як «його високомордіє» Гордій, що кожній багатій нареченій пропонував золотий перстень і звично освідчувався…

П’єса будила цікаві думки. Головні ролі виконували молодесенькі вродливі артистки, а в масовці були задіяні старші жінки. Я ловив заздрісні й недобрі погляди масовки на юні обличчя. Колись і вони, вродливі й життєрадісні, діставали лише головні ролі. Втрата привабливості перевела їх у масовку. Напевно, для них це трагедія. Кожна з тих жінок віддала б багато за повернення юнацької вроди. Тепер я починав розуміти, звідки береться так багато знервованих старших жінок у громадському транспорті, від спілкування з якими ніби б’є електричним струмом. Зате чоловіки-актори були, як налиті груші, апетитні й достиглі. Годинники по-різному цокали для жінок і чоловіків. Театр показував життя. Зрілість відбирає в жінок головну роль у почуттях чоловіків. А чоловікам у світі жінок, навпаки, пропонує її. У тому є й певний медичний підтекст, який я ще не до кінця осмислив, та для складання заліку, думаю, достатньо. Може, мені потрібно взяти приклад із Гордія й «поднести конфєтов»?.. Та ні, це принизливо для викладача. Це сигнал, що я від неї чогось хочу чи купую оцінку. Це був би удар по людській гідності – і її, і моїй. Не навчуся я цього ніколи. А вартувало б у нашій країні…

– Доброго дня, Тетяно Василівно! Можна? – звично завмираю біля дверей у позі бабака-вартового.

Викладач переводить усміхнений погляд із мого обличчя на ноги й сухо киває головою. За нею сидить уже знайомий аспірант Володя і якось цікаво всміхається. Хоч надворі дощ, та з мене не крапає… Нічого не розумію. Парасоля в коридорі за дверима, гм…

– Сідайте. Ну то як вам вистава, Зайчук? – Тетяна Василівна тримає заліковку в руках.

– Дуже сподобалася. Гра акторів і костюми чудові, пісні цікаві, я ще таких не чув…

Професор задоволено киває головою.

– Так, пісні там є гарні, а є просто цікаві. Оті російські й суржиком, що співає Гордій, вони ж таки не прижилися, зараз їх нема… А ви чули «Червону руту»?

– Так, звісно. Це улюблена пісня нашого гуртожитку, – захоплено відповідаю.

Тетяна Василівна обертається до аспіранта Володі.

– Бачиш, і твоя пісня вже стала народною… Познайомтеся, Андрію, це гордість нашого медінституту й моя особиста – Володимир Івасюк.

У мене завмирає серце. Так ось який ти, легендарний Івасюк! Та знаменитий композитор і просто вродливий юнак навіть ніяковіє. Я зриваюся на ноги й завмираю в шанобливому напівпоклоні.

– Мені дуже, дуже приємно! Я Андрій. Коли чую ваші пісні, ніби бачу своє карпатське село. Спасибі вам велике… І вам, Тетяно Василівно, за знайомство…

Викладач хитає головою й задумано крутить мою заліковку.

– Добре, що ви із села. А ще й карпатського, – переводить усміхнений погляд із Володі на мене. – Скажіть, Зайчук, а як вплинули історичні зміни в харчуванні людини на її анатомічну будову?

– Ми можемо говорити про явище акселерації й збільшення кількості хвороб, пов’язаних із порушенням обміну речовин. Вони змінюють розподіл речовин у тканинах та органах, спричиняючи накопичення жирових відкладень і зменшення частки м’язів. А це призводить до ослаблення опорно-рухової системи організму… – упевнено відповідаю на загалом просте запитання.

Тетяна Василівна уважно слухає.

– Добре, Андрію, добре… Дійсно, доступність їжі не тільки збільшила кількість людей на планеті, а й завдала їм чимало шкоди. Навіть у Біблії переїдання віднесено до гріхів… А що ви думаєте про картину Себастьяно Річчі[3] «Перенесення ковчега царем Давидом до Єрусалиму»? – Викладач знову робить несподіваний поворот у складанні заліку.

Я заскочений запитанням зненацька. Івасюк відверто тішиться ситуацією. Тетяна Василівна знову простягає мені заліковку без свого підпису.

– Сходіть, Зайчук, до Львівської картинної галереї. Десять хвилин ходу звідси. Одна з найкращих у Радянському Союзі. Дослідіть зміну анатомічних особливостей у людині за якихось триста років. Та й із майбутніми пацієнтами-митцями матимете про що спілкуватися… Чи просто з дівчатами на побаченні. На все добре, – стримано й приязно прощається зі мною.

Ну та добре, сходжу ще й туди. Почуваюся Вінні-Пухом, що застряг у ході Кроликової нори. Ні вийти, ні зайти. Залік із патанатомії надійно тримає мене. На вулиці дощ. Згадую про парасольку, яку забув під кабінетом професора, повертаюся. Зустрічаюсь у коридорі з аспірантом Івасюком. Він плескає мене по плечу.

– Ти не переживай, Андрію: усе складеш як годиться. Ти просто сподобався Тетяні Василівні. Вона нецікавих людей нікуди не посилає. Бачить у тобі потенціал для розвитку. Ще будеш вдячний за ті екскурсії… А що, надворі досі дощ? Я без парасолі…

– Матиму за велику честь для себе й своєї парасолі супроводити вас, – галантно пропоную Івасюку.

– На «ти», Андрію, на «ти», – усміхається Володя, і ми виходимо під дощ, який мені сьогодні дуже подобається.

– Мені потрібен саксофоніст на один виступ, а то мій захворів. Ти часом не знаєш котрогось? – запитує Володя.

– Знаю, навіть живу з ним в одній кімнаті, Віктором звати. Як заведе мелодію – усі дівчата його.

– О, значить, гарний музикант. Мені такий підходить, – сміється Володя. – Ходімо швиденько, познайомиш мене з ним…

Баба Зіна не хоче пропускати мого нового знайомого, і лише серенада Володі розчулює вахтерку.

– Привіт, хлопці. Це Володимир Івасюк, – представляю сусідам у кімнаті нового друга.

Усі ошелешено мовчать, застигнувши з розгорнутими конспектами на колінах.

– Ну, хто тут із вас Віктор-музикант? – питає всміхнений хлопчина.

Віктор першим віднаходить дар мови:

– Та тебе треба на руках носити, як єгипетського фараона. За ті пісні про кохання. А то все навколо мура ідейна… Віктор, – простягає руку, – саксофон.

– Дуже приємно, Вікторе-саксофон. Якби ти знав, як мене пісочать за ту любов у деяких кабінетах і навертають до мури ідейної… – Івасюк щиро сміється й закочує очі. – Зіграй мені щось.

– Валерію, гітара, – командує Віктор.

Удвох вони починають грати «Червону руту». Володя уважно слідкує за тональністю й ритмом, нарешті починає співати. У Сергія захоплено блищать очі, які через скельця окулярів видаються величезними. Я заплющую очі й подумки злітаю над Карпатами. Пісня несе потужний сигнал молодості й кохання. Вільного, нестримного й вічного, як гори. Я наче лечу над горою Пікуй, бачу маленьку хатинку бабусі. Десь там, під смереками, блукає моє кохання… Пісня закінчилася, Володя задоволений.

– Добре, хлопці. Шкода, що мені тільки саксофоніст потрібен… Та, думаю, десь колись принагідно ми з вами щось разом утнемо, гаразд? Приємно було з вами посидіти, та часу в мене обмаль. Проведи мене, Вікторе, дорогою перетремо тему, – швидко одягає гарний плащ під пояс і йде до виходу. У дверях обертається. – Андрію, забув тобі дещо сказати. Сподіваюся, ти бачив килимок біля кабінету Тетяни Василівни? Ото для неї індикатор вихованості студента. На ньому треба загальмувати й ногами шур-шур, ніби ти додому заходиш, зрозумів?..

Я б отут і жив. Постійно. Не виходячи нікуди. Навіть поїсти. Ситий був би, вбираючи кольори й відтінки трьохсотлітньої селери, завжди свіжих риб, мідій, винограду з полотен голландських художників. Потребу в спілкуванні задовольняв би, розмовляючи з надійним другом – усміхненим Франческо Бартолоцці[4], якого намалював Рафаель Менгс[5]. Щовечора бігав би освідчуватися в коханні завжди юній і прекрасній Катерині Стаженській на двометровому полотні Франсуа Жерара[6]. Може, вона ожила б і ми б навіть кохалися в оцій обителі вічної й бездоганної краси. Наші діти були б такі ж гарні й милі, як діти художника Матейка[7]. Наше щастя тривало б вічно… Я ходив картинною галереєю серед досконалості, яку створили люди, що не помічали бруду ні земного, ні людського. Вони мали великий талант бачити й передавати лише красу. І ця будівля теж створена насамперед для краси. Ніхто в нашому селі не будував оселі з високою стелею: даремна витрата деревини й втрата тепла, що йде вгору. Хата має бути затишна й тепла, наче нірка. Цей палац інакший. У маленькій хатині й усі думки приземлені – про те, щоб було добре тілу, а в отаких високих будівлях добре розмірковувати про щось духовне й вічне. Почуття голоду, з яким я зайшов сюди, уже понад дві години мовчало. Я всотував барви, стилі, епохи. Якби я міг повернутися в часі на рік і в мене, випускника, хтось спитав, ким я хочу стати, то я відповів би: «Художником»…

Лише зміна освітлення привела мене до тями. Уже вечоріє. Літня поставна жінка в одному з великих залів підходить і стиха мовить:

– Ви, юначе, тут уперше, бачу. Вас часом не з медінституту прислали?

Я широко всміхаюся. Подумки віддаю належне своєму викладачеві: «От Тетяна Василівна, от молодець! Правильно кує медичні кадри!» Киваю.

– Так, із медінституту. Казали одну картину добре роздивитися. Та ви знаєте, тут мене все так вразило, що я вже й забув, яке то полотно…

Музейний працівник із розумінням хитає головою.

– Ходіть, я вам покажу. Це дуже талановитий живописець Венеціанської школи… Себастьяно Річчі жив майже триста років тому… – розповідає дорогою. – Ви знаєте, що таке ковчег?

– Той, що Ной збудував для порятунку від потопу? – згадую давно забуті епізоди таємного читання Біблії вдома.

– Так, є ковчег-корабель, який створив Ной, а є ще скриня, призначена для зберігання кам’яних табличок із десятьма заповідями, які Мойсей отримав від Бога. Ви, напевно, з ними не знайомі… – зітхає жіночка й зупиняється.

– Чому ж, знаю.

Жіночка нічого не відповідає, тільки приємно всміхається й легким дотиком до плеча прощається зі мною. Залишаюся наодинці з полотном. Чесно, якби не акцент саме на цій картині, я б ніколи не звернув на неї особливої уваги. Приглушені природні кольори вечірньої пустелі. На тлі клаптика сірого вечірнього неба білий янгол, що дивиться на хмару, за якою криється Бог. Видно лише його руку, що вказує на скриньку. Ковчег стоїть на підводі, запряженій двома білими волами. Ліворуч від підводи панують радість і веселощі. Цар Давид грає чи то на арфі, чи то на якомусь іншому, невідомому мені інструменті. Навколо нього танцюють жінки й чоловіки. Праворуч кипить якась робота: несуть хворого чи мертвого… тягнуть худобу… приносять жертву… Це ескіз – незавершена картина. А може, у тому є сенс? Щоб глядач додумав недомальоване сам? Як відкритий фінал у фільмі чи цікавій книжці, що дає простір для твоїх думок і мрій?.. Відходжу на відстань. Знову присуваюся ближче.

Ну що ж, почнімо зі зміни пропорцій. У всіх чоловіків м’язисті тіла: люди багато фізично працювали й не споживали великої кількості їжі, багатої на жири… Навіть цар Давид навряд чи харчувався повноцінно – кожен м’яз виділяється. Не жирував – це точно. І працював фізично – це однозначно: не завдяки ж спортзалу такий м’язистий. Видно, що тоді в царів як влади було більше обов’язків, аніж привілеїв. Зараз усе навпаки… Жінки стрункі та з гарними формами. Можна визначити зріст людей, орієнтуючись на висоту волів, та не знаю, яка це порода. Гм… Для чого ж я вивчаю саме це полотно?.. Знову відходжу. І нарешті починаю бачити геніальний задум художника й моєї любої пані професора. Швидко дістаю з кишені невеличку лінійку, яку після математичного осяяння завжди тепер ношу із собою. Блискавично перемірюю всі параметри, подумки виконую ділення – усе збігається. Художник не просто намалював картину, враховуючи правило золотого перерізу. Цей принцип був витриманий усюди: у співвідношенні неба й землі, у людських пропорціях, а найголовніше – у розподілі правої й лівої частин полотна. Та, на якій панували веселощі, займала 62 відсотки, а та, де були змальовані хворі, похмурі люди, побої й жертвоприношення, – 38. Напевно, це і є межі гармонії людського життя. У кожного в ньому трапляються і світлі, і темні моменти. Ніхто не безгрішний.

Як і всі, я свято вірив у просвітленість давніх людей. Річчі знав щось таке, що дозволяло впевнено балансувати між світлою й темною сторонами. Між добрими вчинками й тими, через які потім шкребе в душі. Недарма золоту пропорцію називають божественною. Бог же теж робив вчинки, які аж ніяк не можна назвати гуманними. Особливо коли насилав кари на давніх єгиптян. А людина ж створена за образом і подобою Бога… Не дивно, що Його не видно на картині. Кожен має сам створити Бога в собі через заповіді. У житті головніше давати, аніж брати. Ось чому показана тільки небесна рука з-за хмари.

– Доброго дня, Тетяно Василівно! – Щиро радий бачити свого прискіпливого викладача. Підошви туфель вправно контактують із килимком – шур-шур. – Можна?

Тетяна Василівна, схоже, теж рада мене бачити.

– Доброго дня, Андрію! Ну що, готові до заліку?

Упевнено всміхаюся.

– Думаю, що так. Хочу подякувати вам за те, що направили мене до картинної галереї. Вона дійсно чудова. А картина Річчі безцінна, справді.

Тетяна Василівна зацікавлено дивиться на мене.

– І що ж ви там знайшли, Андрію?

– Я там знайшов межу, за якою розпочинаються людські хвороби.

Професор здивовано підносить брови.

– Ну, здивуйте, Андрію… Такого мені ще ніхто не казав після її оглядин.

– Ось людські емоції: гнів, заздрість, страх. Вони ж є виявом роботи гуморальної системи організму, правильно? І за сильних чи тривалих стресів гормони, що супроводжують негативні емоції, руйнують тіло. Так от, людина, щоб не захворіти, має переживати обмежену їх кількість. У житті має бути приблизно вдвічі більше позитивних моментів – і за силою впливу, і за кількістю. Тоді гнів, страх, заздрість розчиняються в позитиві й не завдають ударів хворобою. Кожна хвороба – це сигнал організму, який закликає уважно придивитися до свого життя: а що в тобі не так?

– Та ви філософ, Зайчук! Це, взагалі-то, точка зору давньогрецьких медиків.

– А ще так думає моя бабуся: «Ноги болять – не туди йдеш, живіт – забагато їси. Голова – не те думаєш». І ви знаєте: вона не хворіє. Вона вчила мене завжди всміхатися, за будь-яких обставин. На картині цар Давид, від якого пашить здоров’ям, теж усміхається. У нього піднесене догори обличчя: цар наче не помічає тих неприємних речей, що відбуваються неподалік.

– Так, у житті важливо не звертати уваги на те, що б’є потім по твоєму здоров’ю. Ви праві. Ну що ж, Андрію, маєте свіжий погляд на відомі речі. Тепер я спокійна за ваших пацієнтів, – заповнює залікову книжку Тетяна Василівна. – І знаєте що?.. Обов’язково відвідайте кінотеатр «Львів»: там гарний кінофільм показують, – простягає книжку.

– Обов’язково сходжу, – нахиляюсь і цілую руку Тетяні Василівні. Вона не просто розумна, а мудра жінка. І добре, що поганяла мене. Залік, що став каменем спотикання, допоміг мені багато що осмислити. Тепер знаю, що, коли доля кладе на дорозі камінь, вона хоче, щоб його використали для зведення будинку… Ми розсталися друзями.

Інколи мені здається, що час не стала величина. Він по-різному плине, коли думаєш про різні речі. Радість і щастя стають митями, болі й розчарування – вічністю. Думка про те, що я не зустріну нікого, досконалішого від Каті, спричиняла цілковиту зупинку часу. Тема стосунків стала в моїй душі островом, на якому зневажене давнє кохання було закопане в потаємній печері, а нове стало табу. Десь на цьому забутому острові летаргічним сном Білосніжки спала моя здатність кохати. Я оминав цей закуток свого єства, бо боявся нового розчарування. Коли блукав вечірнім Львовом, зустрічав десятки казкових красунь – струнких, довгоногих, що наче зійшли з полотен найкращих майстрів пензля. Вони милували око довершеністю, яку породили сила пристрасті й кохання та поєднання генів українців, поляків, вірмен, євреїв та угорців. Не лише божественна пропорція робила бездоганними їхні тіла, а й печать інтелектуальності й духовності на обличчях. Я міг довго милуватися їхніми жестами, мімікою, ходою, та моє серце мовчало. Можливо, потрібно було взяти приклад із просунутих хлопців Львова, та суто зовнішнє не моє.

У моду саме входили сильно розкльошені штани. Ширина штанини знизу досягала п’ятдесяти сантиметрів і більше. Найбільші відчайдухи від моди ще й підшивали до країв того дива різнокольорові лампочки, від яких до кишені тягнулися тоненькі дроти. Коли потрібно було вразити дівчину, що проходила повз, легеньким порухом руки замикали клеми на батарейці – і штани спалахували знизу кольоровим мерехтінням.

У Львові все навколо дихало молодим дивакуватим залицянням і пристрасним бажанням кохання. Входження в його світ кожен розумів по-різному: дівчата – як довге тупцювання в передпокої душі, а хлопці – як максимально швидке просування в обитель тілесну. Навчання в інституті створювало найкомфортніші умови для поєднання чоловічої нетерплячості й жіночих вимог до платонічної складової кохання. Удень милі зустрічі під час навчання й приємне спілкування-залицяння, уночі логічне продовження всього цього. Так, як і передбачає українська мова: день – чоловік, ніч – жінка… Ми із Сергієм лише спостерігали, як перед старшими товаришами по кімнаті капітулюють усе нові дівочі серця й тіла. Валерій і Віктор були гарні, щирі, сильні. Їхні музичні інструменти промовляли на вечірках численними мелодіями кохання, створюючи навколо хлопців необхідну романтичну ауру. Дівчата не могли перед цим встояти. Вони просто приходили самі, без зайвих слів, щоб віддатися красеням на скрипучому ліжку гуртожитку. Інколи ті звуки завдавали мені болю, а часом пробуджували заздрощі. Іноді в глибинах свідомості проскакувало бажання теж отак відірватися. І вже зовсім не важливо з ким.

Моє тіло дозріло до кохання й вимагало задоволення своїх потреб. Образ Каті віддалявся все більше. Ліки допомагають тілу, час – душі. Мислитель Платон вважав, що організмом людини керують три речовини – пневми з трьох найважливіших органів: мозку, серця й печінки. Легендарний Авіценна додав до цього переліку органів ще й четвертий – яєчка. Усі мої пневми зібралися й десь там, усередині, потихеньку залікували душевну рану й почали будити мою Білосніжку.

Щоб пневма Авіценни стала солістом у цьому хорі, потрібен був іще якийсь поштовх. Він, як і годиться стовідсотково природному поклику, наздогнав мене навесні. Це був майже кінець другого курсу. У нас мала бути пара з фізкультури. У спортзалі добігала кінця волейбольна гра між дівчатами з лікувального факультету. Якщо чоловічий волейбол видовищний, зі стрибками й виходами, то жіночий насамперед емоційний. У повітрі, здавалося, виникла електрична дуга над сіткою. Дівочі тіла з котячою спритністю металися майданчиком, вигукуючи інколи щось незрозуміле. Хлопці-одногрупники з цікавістю спостерігали біля стіни за перебігом цього спортивно-театрального дійства.

Я зігнувся, щоб зав’язати шнурівку. Удар м’ячем був настільки несподіваним і сильним, що моя голова теліпнулася, а всередині зацвірінькали десятки горобців. Шнурівка потьмяніла й розчинилася десь у тумані… Я потрапив до раю. Янгол схилився наді мною й ніжно гладив по обличчю. У його великих чорних очах бриніла стурбованість. «Який він вродливий…» – промайнула квола думка. Свідомість повернулася остаточно з двома дзвінкими ляпасами по обличчю.

– Вибачити, аміго, вибачити… Так вийшло, – повторювала вродлива чорнявка наді мною.

Я встав. На мене з почуттям провини дивилася гарно збудована тендітна дівчина в білій тенісці. Я стріпнув головою й потер рукою чоло. «Треба ж таке… Сам винен…» – промайнуло в голові. Та красуня зачекалася на прощення.

– Ти мене вибачити?.. Чого ти мовчати?.. Що, що я маю зробити, щоб ти мене вибачити? – туркотіла поруч, позираючи на мене знизу вгору. Хлопці-одногрупники відверто потішалися із ситуації.

– Не продешеви, Андрійку, – напучував збоку Валерій.

– Сказати, що ти мене вибачити, ну! Що ще мені зробити? – повторювала красуня.

– Вийти за мене заміж, – видав несподівано для себе самого.

Хлопці збоку заіржали табуном коней і зааплодували. Та дівчина не розгубилася:

– Добре, тоді ти мене вибачити? Ізабель, – простягнула невелику долоньку й усміхнулася так чарівно, що я подумав, що з нею й справді вартувало б одружитися, щоб бачити таку красу щодня біля себе.

Так у моє життя прийшла прекрасна Ізабель Корадо. Вона приїхала навчатися до Радянського Союзу з далекого острова Куба. У свідомості радянських громадян Куба була оповита романтичним ореолом свободи, мужньо відвойованої в найсильнішої й найбагатшої країни світу. Це було неймовірно, як перемога невеликої відважної пташки в бою з великим хижим орлом. Донині пам’ятаю цю карикатуру Бориса Єфімова в журналі «Огонек»: роздратований орел у зоряно-смугастому циліндрі тікає від набагато меншого птаха. Нам розповідали про кубинців-революціонерів як послідовників радянського народу. Я не міг збагнути, чим їм так сподобалося життя в нашій країні, але все одно це дарувало відчуття якоїсь спорідненості душ із далекими островитянами. Наш вуз узагалі був Ноєвим ковчегом для студентів із тих країн, які чи то через сліпоту розуму, чи з розрахунку проголосили курс на побудову соціалізму чи комунізму. Якби наша Земля мала здатність до біологічного поділу, як клітина, то вже давно була б поділена між США й Радянським Союзом на автономні й несумісні частини. Вони відштовхнулися б у своїй непримиримій агонії й розлетілися б на відстань у тисячі світлових років. Відсталі, та хитрі країни, прагнучи прогресу, оголошували про підтримку СРСР. Або США. Кому що ближче за духом чи за відстанню. Або ж хто більше запропонує. «Двоє б’ються – третій користає», – просте правило виживання післявоєнного світового ладу. Величезні кошти відривали від радянської економіки, щоб будувати заводи, електростанції, дороги, школи в далеких Індії, Монголії, Анголі, Ефіопії… Куба теж діставала великий шмат радянського пирога. Сотні тисяч студентів із «країн соціалістичної співдружності» також стали частиною цієї «братньої» підтримки. Інколи було дуже шкода їх, особливо темношкірих. «Диви, диви: негр!» – наче у звіринці, тицяли в них пальцями дітлахи й нерозумні дорослі, навіть не підозрюючи, що слово «негр» зрозуміле всім у світі й перекладається з португальської як «чорний»…

Наступного дня я перечитував конспект на лавці перед інститутом. Тепле квітневе сонце, ніжна зелень кленів, безтурботний сміх навколо. Хтось підійшов ззаду й на мить затулив мені очі руками.

– Андрі! – витончене личко Ізабель кокетливо притискається до моєї щоки. – Ти мене вибачити?

Від дотику її оксамитової щоки тану, як масло на сонці.

– Як твої справи, Ізабель?.. – дуже радий її бачити.

– Я думати, Андрі, що ти і я… запросити мене в кіно! – бісики стрибають у чорних очах дівчини.

– Звісно, Ізабель. Я запрошую тебе в кіно. Сьогодні о сьомій. Ти в якому гуртожитку живеш?..

Вона гарна: коротка квітчаста сукня, розпущене густе чорне волосся контрастує з ніжною білою шкірою. У кінотеатрі довірливо тримає мене за руку. Стискає її, переживаючи за героїв фільму. Я не розумію, про що кіно. Усередині мене народжується бажання захищати й оберігати цю дівчину. Хочу оточити її ласкою й теплом. Тримати весь час отак за руку. Милуватися кокетливою усмішкою. Чути милі, неправильно побудовані речення. Здається, моя Білосніжка прокинулася.

Відтоді ми з Ізабель майже не розлучалися. На літо записались у студентський будівельний загін. Їдемо в Тернопільську область будувати в мальовничій долині Дністра базу відпочинку для нашого медінституту. Місцевість навколо дуже нагадує краєвиди мого рідного села. Поблизу майже немає людей. Стрімкі пагорби, порослі кизилом і тереном, розсуває широкий Дністер. На схилах каньйону повно нірок берегових ластівок. Кажуть, що трохи далі за течією є й справжні печери. Живемо в наметах. Уночі у них холодно, а вдень спекотно. Тому ми не поспішаємо до сну: довго сидимо біля вогнища, бесідуємо й співаємо. За старшого в нас Валерій: він тямить у будівництві. Дівчат у загоні троє, вони куховарять. Провіантом і будматеріалами нас забезпечує Ігор Кіндратович із господарської частини інституту. Він завжди вифранчений і напахчений дешевим одеколоном. Схоже, що ще й недочуває, бо говорить надто голосно й дуже багато. Либонь, намагається вразити студенток своїм красномовством і при цьому наче облапує їх масним поглядом.

Наші дівчата, хоч і молоденькі, та вже знають споконвічну жіночу істину «Хто багато говорить, той мало робить», тому швидко зникають у разі його появи. Метушливий Кіндратович не дуже тямить у будівництві, зате добре засвоїв таблицю ділення: половина цегли з вантажівки завжди опиняється на його подвір’ї. Зовсім неподалік, у сусідньому селі, він зводить собі дачу. Ми встаємо зі сходом сонця й муруємо цегляні стіни. Десь о дев’ятій дівчата кличуть нас на сніданок. Після обіду, коли сонце починає немилосердно пекти, тікаємо в затінок і на воду. Це найкращий час для нас з Ізабель. Вона плаває найшвидше з усіх. Удвох наввипередки ми пливемо вниз за течією. Марно намагаюся наздогнати дівчину. Десь за півгодини кричу:

– Ізабе-е-ль! Я здаюся…

Вибираюся на берег. Дівчина сміється й біжить назустріч мені, розставивши руки. Струнке пружне тіло опиняється в моїх обіймах. Я люблю ці миті. Підхоплюю її на руки й кружляю над пахучими травами. Усе у світі притягується. Та сила нашого тяжіння дуже велика: ця дівчина – мій космос, моє сонце. Притуляюся до гарного обличчя. Її очі заворожують і кличуть. Наші поцілунки довгі й пристрасні. Та завжди настає момент, коли Ізабель притихає й раптово серйознішає:

– Ні, ще ні. Ще ні, Андрі…

Я поважаю її «ні» й чекаю того моменту, коли буде «так». На все має бути дозвіл – зайти в будинок, душу чи тіло. Скількох особистих і світових трагедій вдалося б уникнути, якби всі поважали хоча б кордони іншої людини. Ця неповага – далекий доеволюційний привіт, рудимент із тваринного світу. Це там відбувається жорстока боротьба за їжу, житло, самиць. Надможливості людського розуму тисячоліттями намагаються вийти з в’язниці тваринних інстинктів. Я поки що мало знаю людей, їхні стосунки, історію, та відчуваю, що світ міг би бути набагато досконалішим, якби ми не тиснули одне на одного. Шквал негативних оцінок, насильство, приниження – усе це забирає енергію й час в одних і робить безмежно нещасними інших. Кожен у світі людей і тюремний наглядач, і ув’язнений. Я не хотів би бути для когось тюремником. Та інакше ризикую стати довічно ув’язненим у багатьох тюрмах, найстрашнішою з яких може стати моя власна… Мої бажання не мають призвести до руйнування чийогось світу. І я не дозволю комусь топтатися в моєму власному. Гамую свою пристрасть холодною водою Дністра.

Узявшись за руки, ми йдемо в бік табору. З літнього різнобарв’я Ізабель виплітає величезний вінок. Він їй дуже личить. Десь там, на небесах, Леонардо да Вінчі, Себастьяно Річчі, Сандро Боттічеллі люто заздрять мені й просяться назад на землю. Моя засмагла усміхнена Ізабель перевершила вродою їхніх найкращих моделей. З нею легко й приємно. Вона – це я. Я – це вона. Наші почуття схожі на переплетене коріння двох дерев, що зрослися між собою. Ми поступово стаємо одним цілим, і це додає сил і снаги до життя. Біля табору спиняємося. Кохана кладе мені на голову вінок і промовляє по-іспанськи:

– Guapo… Eres muy guapo… Me parece que te amo…[8] – Відверто милується мною.

– Що, що ти сказала, Ізабель? – намагаюся дізнатися, та дарма: вона зі сміхом обертається й прямує до табору.

Нас уже виглядають: спека трохи спала, тож час повертатися до роботи. Стіни вже доволі високі. Ми стоїмо на риштуваннях. Звідси добре видно мою Ізабель. Час від часу вона енергійно махає мені рукою й усміхається. Бронзовий Валерій хитро мружить очі.

– Тобі тут рай, малий… Шалаш є, мила поруч… Ти маєш бути ситий коханням… А я б уже щось з’їв. М’ясного, і бажано багато.

Та вечеря викликає в нас німе здивування: розварена вермішель щедро полита незрозумілим коричневим варенням. Ліля в маленькому віконечку кухні незворушно спостерігає за нашою реакцією, зводить вищипані брови й видає:

– Очєнь вкусно. Єврейскоє національноє блюдо. Пріятного апєтіта, мальчікі!

Завжди спокійний і врівноважений Валерій вибухає:

– Лілю, та де ти бачила єврея з молотком чи кельнею, твою дивізію?! Та при всій повазі до тебе й до твоєї національної кухні дай нам нормальну калорійну білкову вечерю для вимучених роботяг!.. І чим ти то полила? Краще не відповідай! – кинув спересердя ложку.

– А гдє я вам мяса возьму? – обурюється Ліля. – З жопи чьєй-то отрєжу, што лі? – різко закриває віконечко й зникає з кухонної сцени.

Голод не тітка. Намагаючись не дивитися в тарілку, запихаємося вермішеллю незабутнього кольору й смаку. Валерій ходить по їдальні й бурчить:

– Хай-но він тільки з’явиться, курвий син. Я від нього відріжу. На все вистачить…

На другий день крики Кіндратовича линуть іще далі, ніж його неземні парфуми:

– Що, досі не знаєте, що не все собаці Великдень? Перший рік на світі живете? Та де ж я вам м’яса візьму? Нема, розумієте, не-ма! Сам його бачу через раз! Та хто його студентам спішить давати?! Виділили на вас по рублю в день, і всьо, баста! Усі претензії в космос, поняли, нє?

– Ми все зрозуміли, Кіндратовичу, – упевнено басить Валерій. – Та ви теж не перший рік у світі живете, хіба нє? То маєте знати, що ні коняка не йде, ні корова молока не дає, як їх погано годують. Ми на хлібі й повидлі довго не протягнемо.

– Та ви… Та чого вас там в інституті вчать?! Що, забули, як Ленін сказав: «Работать, работать і єщо раз работать!» Працюйте, для чого сюди приїхали?! Жерти чи роботу виконувати?! – бризкає слиною навсібіч завгосп.

– То поставте тут портрети Леніна, нехай вони й работають без їжі… А ми не будемо. Даю вам час до завтра, Кіндратовичу, – добиває Валерій завгоспа ультиматумом.

– Ах ти, засранцю… Бунтувати задумав? Та я тебе службі нашій здам! Знаєш якій? З інституту тебе попруть, і всіх вас! – розпалився Кіндратович.

Валерій дарує йому усмішку Чеширського Кота.

– Ну-ну, спробуй. Бачив я таких ідейних в армії. Змушували солдатів рибу в Амурі сітками ловити, а по відомостях проводили як закупівлю червоної риби. Я з капітаном той вилов у магазини відвозив. А потім комісія приїхала, про все дізналася. Злодії в погонах так кричали, як ти, Кіндратовичу, ото зараз. А потім мовчали як риби, тільки вже за ґратами. Я теж матиму що сказати. Цеглу за накладними служба ота легко звірить і порахує. До дачі твоєї скоро добереться. І скільки насправді виділили на наше харчування, теж стане відомо. Тож біжи, доповідай. А ми – за тобою.

Завгосп хапнув повітря розчервонілою мармизою, крутнувся кілька разів дзиґою – усе не міг уторопати, у який бік йому тікати.

– І одеколон свій краще випий, а не псуй нам тут повітря, – гукнув йому навздогін Валерій.

День минув, а від Кіндратовича ні слуху, ні духу. У нас геть нічого нема на вечерю. Знаходимо кілька бляшанок бичків у томаті. Не вихід… Я помічаю неподалік від табору заблукалу корову.

– О, вечеря. Дівчата, хто вміє доїти?..

В оточенні хлопців корова лише злякано поводить здивованими очима. Напевно, згадує студентів-ветеринарів. Ізабель вправно видоює її. На вечерю молочна каша. Відтак Валерій обводить нас, двадцятьох хлопців, зосередженим поглядом.

– Товариші, хто зі мною по м’ясо?..

На ставку, за кілька кілометрів від нашого табору, страшно кричачи, попрощалося з життям із десяток колгоспних гусей. Переляканий сторож стрельнув кілька разів із дубельтівки й побіг по допомогу. Пізно: кожен хлопець уже поволік до табору по гусці. Уночі біля вогнища відбулося свято вдалого полювання. Гуска, запечена в глині, – це сила, скажу вам. Як і гусячі котлети, які ми наминали три дні поспіль. Дівчата зробили собі з пір’я кокетливі обручі «а-ля індіанка». На ситий шлунок робота просувається швидко. На четвертий день у розташування табору прибув Кіндратович уже без звичного різкого запаху одеколону. Привіз цілісіньку свиню. Дівчата очманіло дивилися на небачену купу м’яса.

– Маєте… – процідив чоловік, обвівши всіх недобрим поглядом. – Ледве голову колгоспу впросив. Та за гусей ви повинні заплатити: з кожного по десятці із зарплатні… І допомогти два-три дні на будівництві ферми.

– Ну-ну, нехай буде, Кіндратовичу, – вийшов уперед Валерій. – То ми вважатимемо, що ви нас зрозуміли, а ми – вас, так?

Завгосп сухо кивнув головою. Більше в нас проблем із постачанням не було. Ми провели три дні на будівництві колгоспної ферми від світанку до смеркання. Завершальний штрих у вигляді почепленого над її входом плаката «Слава будівникам комунізму!» зробили. Коровам і дояркам буде веселіше, парторгові й голові – спокійніше. Своє ми відпрацювали, як раби, – за їжу. Голова щедро віддячив нам і Кіндратовичу. Завгосп задоволено запихав гроші в кишеню, навіть не ховаючись. Ми теж були щасливі: несли в табір яйця, молоко, цілу свинячу задню ногу й вино із сільського магазину. Їжа, тепло, річка – чого ще треба молодим, здоровим і веселим студентам? Вина й кохання… А мені та Ізабель достатньо й лише одного.

Того спекотного липневого дня ми запливаємо далі, ніж зазвичай. На стрімкому березі помічаємо темне провалля-заглиблення. Цікавість приводить нас до печери. Вона невелика, за розмірами десь завбільшки з кімнату нашого гуртожитку, тільки нижча. У ній сухо й прохолодно. Таємнича напівтемрява, заспокійливий шум течії річки сповільнюють час. Сідаємо відпочити всередині. Переглядаємося з Ізабель. Уловлюю щось нове в її погляді. Тут нас ніхто не бачить і не чує. Це наче подарований долею наш перший дім. Може, саме його нам бракувало?.. Ми довго й пристрасно цілуємося.

– Me parece que te amo… – у напівзабутті шепоче моя Ізабель.

Я вже чув це. Та сьогодні мова наших тіл важливіша, аніж слова. Ми Адам і Єва. У нас усе вперше. Нове повторення вічного кола життя.

Відтоді ми щодня кохаємось у печері. У перервах багато розмовляємо. Ізабель все краще й краще говорить українською. Мені кортить більше дізнатися про кохану та її далеку батьківщину.

– У нас немає зими. А тут люди взимку такі смішні й незграбні. У нас би всі мої сміялися, якби побачили мене в шубі й у чоботах. Я як ведмідь… На Кубі багато сонця. А ще – дощів, – з меланхолійним блиском в очах розповідає усміхнена Ізабель.

Ми розмовляємо, а мої руки повільно ковзають звабливими вигинами тіла дитини кубинського сонця. Мені важко зрозуміти, чим смішна тепло одягнута людина взимку. Хоча… Людина в літньому одязі серед снігів теж виглядала б дивно… Уявляю той острівний Едем, який вона покинула. У ньому, напевно, є все й завжди. І люди там ситі та задоволені… Згадую бабусину яблуню.

– То у вас що, і яблука цілий рік є?

Ізабель щиро сміється.

– У нас є все, Андрі. Виноград, кава, банани, ананаси… Усе-усе… А от яблука не завжди.

– Виноград я їв. А соку виноградного в кожному магазині повно, ти його любиш, – спиняюся й цілую личко коханої. – От ананасів ніколи не куштував, та пам’ятаю вірш зі школи, слухай: «Їж ананаси, рябчиків жуй, день твій останній приходить, буржуй…» То є щось із багатого життя, не для робітників і селян. Тож ти, кохана, справжня панночка… І у вас що, усе те росте й усі їдять досхочу?.. А банани – які вони, Ізабель? Їх люди теж можуть їсти чи вони тільки для мавп?

Дівчина щиро й довго сміється. Її слова будять мою уяву:

– Панночка… Панночка – це маленька пані? Кумедне слово, треба запам’ятати. У нас в іспанській мові до великого додають інакші… ну… букви. Якщо ім’я – Анхела, це «янгол», а Анхеліта – «янголятко»… А Венесуела – це «маленька Венеція»… Ананаси в нас ростуть усюди. Їх усі їдять, як ти казав, дай згадаю… досхочу. А банани, о-о-о, мені їх бракує. Тут їх не продають. Вони дуже смачні. Вони є різні… Ми їх смажимо, як ви – картоплю. Я знаю ще мало твоїх слів, щоб добре розказати… Вони такі… такі… Схожі на твій банан… – Хитро скошує очі й кладе руку нижче пупа. – О-о-о, тепер зовсім схоже…

Розум мовчить, слухаючи мову тіла. Шкода, що в нас не Куба з її вічним літом. Мені буде жаль покидати нашу печеру. А час прощання з літом уже наближається…

До Львова ми в’їхали засмаглими й сильними ковбоями з голлівудських вестернів. Табір виживання зробив нас загартованими до хамства, кулінарних «шедеврів» і побутових незручностей. Розвіялися юнацька наївність і свята віра всьому, що написано в газетах чи книжках. Перед тими, хто прикривається цитатами класиків комунізму й влади, мій внутрішній вартовий тепер одразу опускав невидимий шлагбаум. Такі люди несуть брехню, фальш і підлість. Старші перестали бути для мене авторитетом тільки тому, що вони старші. Тепер я вірив лише у дві речі – медицину й кохання. Мої очі прозріли, а мозок озброївся фільтром. Вітаю, Андрію Зайчук! Ти остаточно став дорослим індивідом із добре розвиненими навичками виживання в цікавій країні пафосної брехні…

Навчання стає дедалі важчим. Не підозрював про таке різноманіття галузей хімії. Кожна складна, безкрая й потрібна. Починаються практичні роботи зі зубопротезування – цікава практика, яка потребує максимальної концентрації й точності.

Кожна частка міліметра важлива для виготовлення гарного зубного протеза чи штучного зуба. Я довго сиджу, підпасовуючи металеві коронки під гіпсовий відтиск щелепи.

Люди не думають про зуби, поки ті здорові й добре хрумають. Іще якихось неповних сто років тому втрата зуба була майже катастрофою. Красуні моментально ставали нещасливими й покинутими чудовиськами. А ще страшенно заздрили чоловікам: беззубі чоловіки маскувалися бородами й вусами. Звісно, виготовляти штучні зуби додумалися давно. Їх випилювали з кісток тварин. Інколи забирали здорові зуби в померлих і прикріплювали до щелеп живим пацієнтам. Дуже багаті люди шукали собі зубного донора, який продавав їм свої здорові зуби. Через ось таке пересаджування зубів в середині ХІХ століття в Україні ледь не спалахнула епідемія сифілісу. Зуби, поставу й честь краще берегти змолоду.

Ходимо в інститутську клінічну лікарню на загальну хірургію. Асистую на кількох операціях із видалення апендикса. Дурень є той, хто говорить: «Та це просто, як апендикс видалити!» Насправді це складно. Від апендициту за всю історію людства померло більше, ніж у якійсь відомій і тривалій війні. Та й сьогодні він може дати ускладнення, які виявляться занадто важкими навіть для сучасної медицини. Спостерігаючи за тим, як хірург створює операційне поле, розумію, наскільки важко оперувати повних людей. Та є й такі, по яких із вигляду і не скажеш, що повні, а на животі кількасантиметровий шар жирової тканини. Важко й довго доводиться добиратися до кишечника. А кров тече, не зупиняючись, постійно ховаючи від лікарських очей потрібне місце! Мушу швидко промокати рану пінцетом із марлевим тампоном. Дійсно, руки, що трусяться, не для лікаря. Післяопераційний період у повних людей теж минає з ускладненнями. Добре, що я стоматолог і мені в майбутньому не доведеться оперувати на черевній порожнині. Із задоволенням роблю перев’язки й уже вправно знімаю шви. Останній пацієнт, десятирічний Мишко, навіть не скривився під час неприємної процедури. Час від часу в кишенях мого халата навіть заводяться цукерки та яблука. З ними я біжу до своєї Ізабель. Вона вміє радіти маленьким знакам уваги. Задоволена усмішка не сходить із її обличчя.

– О, мій Андрі… Як твої справи? Я рада тебе бачити, коханий, – вимовляє впевнено й майже без акценту. – Бачу, ти думав про мене? – утішається цукерці.

– Моя маленька Ізабель, я не забуваю про тебе ніколи, – цілую кохану. – Ти в мене ось тут, – прикладаю руку до серця.

– Ми сьогодні кудись підемо? – вистрибує навколо малим дівчиськом Ізабель.

Кудись ми йдемо завжди, тільки-но випадає вільна хвилина. Тепер я експерт-культуролог Львова – спасибі Тетяні Василівні. Сьогодні підемо в оперний театр. Внутрішній трепет проймає тіло, коли йдеш широкими кам’яними сходами фойє. Тисячі людських ніг до нас проходили ними повз стрункі колони й прекрасні фрески на стінах і стелі. Там, де мають заговорити струни людських душ, завжди дуже високі стелі. Тут чудова акустика. Струнка Ізабель у червоній сукні могла б стати героїнею опери «Кармен». На неї задивляються поважні чоловіки в костюмах. Та моя Кармен кидає на мене довгий тривожний погляд і шепоче:

– Мені здається, що всі ці жінки дивляться на тебе.

– Ізабель, вони думають, що в мене чудовий смак і що коло мене найгарніша дівчина у світі.

Ізабель кокетливо всміхається й бере мене під руку.

– Ми гарна пара, – гордо розправляє плечі.

У взаємному коханні всі пари гарні, це правда. У двох людей тоді спільна душа, яка посилає в космос лише світло. Наша від незабутнього оперного свята ще більше вібруватиме добром і любов’ю. У нас місця на балконі, з нього все чудово видно. Уже в залі помічаю Володю Івасюка з величезним букетом троянд. Він сідає в другому ряду. Сьогодні слухатимемо оперу «Запорожець за Дунаєм». Стиха розповідаю сюжет Ізабель:

– Колись наші українські військові називалися козаками. Цариця Росії вигнала їх разом із сім’ями з України – далеко-далеко, аж у Туреччину, за річку Дунай… І вони мріють повернутися до України з чужини… – Сильно в історію не заглиблююся: боюся, що Ізабель не збагне цього. – Зрозуміла хоч трішки?..

Дівчина уважно слухає й із розумінням киває головою:

– Сі, сі… розумію. У нас на Кубі було схоже…

Роль дівчини Оксани, дочки Карася, виконує висока ставна красуня з оксамитовим сопрано. Моя Ізабель через широко розплющені очі, здається, вбирає голоси, неймовірні декорації й народні костюми. Час збігає швидко. Уся трупа на сцені вклоняється глядачам. Зал захоплено аплодує на біс. Сходами збоку квапиться до молоденької співачки Івасюк із букетом. Володя сходить, а до артистки впевнено крокує інший чоловік із великим кошиком квітів. Ізабель усе дуже подобається, і вона світиться від щастя. Виходимо в осіннє підвечір’я. Львів не бачив того, що ми. Він сірий і буденний. Переходимо дорогу, озираюся. Біля службового входу красуня співачка сідає в чорну «Волгу». Поодаль стоїть сумний Володя Івасюк. Ця картина залишає в пам’яті глибокий чорно-білий відбиток. Збоку Ізабель торкає мене за рукав. Тепер вона нагадує мою маленьку сестричку Марійку: у неї завжди сотня дитячих запитань, що хочуть непростих і розлогих відповідей.

– Андрі, то Росія не любить українців?

Раптом усвідомлюю, що не знаю відповіді. Мовчу, зводячи в голові докупи сільські перекази й красиві загальники про «п’ятнадцять республік, п’ятнадцять сестер», вбиті нам у голови в школі. Про таке нам там не говорили… Ніяк не можу видзьобати зернята правди. Ізабель запитально дивиться на мене. Боже, як багато слів сховали одну просту на перший погляд відповідь. Спрощую до мінімуму:

– Бачиш, Росія велика, дуже велика. І росіян більше. Ти ж знаєш: сильніший завжди перемагає. Колись не любили, а зараз ніби так… А може, українці надто терплячі…

Ізабель знизує плечима.

– Ні, Андрі, ні. Сильніший не завжди перемагає. Моя маленька країна перемогла великі Штати: маленьке може перемогти велике, може. Не треба терпіти. Треба захотіти. І в медицині все маленьке завжди перемагає. Хвороби починає маленьке. І віруси маленькі… Люди-велетні здаються перед ними, правда? Як довго терпіти, то можна померти!

Розумію, що вона права. Обіймаю й цілую в носик.

– Ти такий філософ, кохана… Так, маленьке завжди перемагає велике. І маленькі таблетки теж перемагають хворобу.

Та дівчина замовкає лише на мить. Її допитливий розум далі прагне відповідей:

– Ми, кубинці, не залежимо тепер ні від кого. А ви, українці, теж не залежите від Росії? Чи все так, як в опері, є й сьогодні?

У голові кружляють спомини про сільську історію із синьо-жовтим прапором, мою розкуркулену вчительку Надію Василівну, виселення наших бойків… Погляд ковзає по численних плакатах. На кожному обриси Кремля із зіркою. У натовпі навколо лунає російська мова. Усе добре побачила моя Ізабель. Просто мовчки киваю головою. І додаю:

– Є… Але ти ні з ким про таке більше не говори, добре?..

– Чому? – щиро дивується дівчина. – Це ж видно, то чому цього не можна сказати?

– Люба моя Ізабель, ти пам’ятаєш казку Андерсена про голого короля? У нас така країна, де всі теж говорять не те, що бачать. За правду в нас карають.

– Андрі, ти неправий. Ти забув кінець тієї казки: знайшовся маленький хлопчик, який сказав правду, а всі решта підхопили! Треба, щоб хтось почав. Як у нас Фідель…

– Ізабель… Я хочу кохати тебе, а не скидати короля. Тим більше, що їх у нашій країні дуже, дуже багато. І ці сучасні королі добре подбали, щоб їм ніхто нічого не сказав… А ти чого більше хочеш: щоб я скидав королів, як Фідель, чи щоб кохав тебе?

Моя красуня сміється й тягнеться навшпиньки для поцілунку. Цим я хотів би займатися з нею день і ніч. Її пружні губи створені для наших поцілунків, пристрасних і вигадливих, мов аргентинське танго. Тепер я не уявляю життя без неї. Наші почуття сильні, взаємні й загартовані буднями студентського табору. Дедалі частіше я думаю про одруження з Ізабель. Я кохаю її й ті оригінальні думки, які вона обстоює, але сьогодні радий, що дискусія закінчилася. А ще зрозумів, що мої знання справжньої історії схожі на суцільні дірки в головці твердого сиру. Є правда, а є гола правда, вам яку й скільки? Влада поставила дозатор на правду. І ота дозована правда в історії була так добре вдягнута в суб’єктивні думки тих, хто її писав, що нагадувала скарб, який Генрі Морган[9] закопав на острові Кокос: усі точно знають, що є, та ніхто не бачив – вірте на слово… Віра не знання. Згодом я отримав шанс їх поповнити.

У своїй зачиненій кімнаті ми напружено вслухалися в тріскотню громіздкого радіоприймача. Радіо «Свобода» розповідало про книгу російського письменника Олександра Солженіцина «Архіпелаг ГУЛАГ». Хоча він і наш сучасник, його твір заборонений у Радянському Союзі. Нещодавно книга була видана у Франції. Світ здригнувся від прочитаного. Від тих уривків, що їх озвучували по радіо, нам теж ставало моторошно. Люті пани доби кріпацтва ніяково тупцяли в тіні людиноненависництва радянського часу. Ми почули свідчення знущань над мільйонами людей у тюрмах і таборах. Це нагадувало катування й тортури фашистів. Почуте довго не виходило з голови.

Трохи згодом, коли я їхав у поїзді додому, зі мною заговорив худий і вимучений чоловік із сумним поглядом.

– Студент? – і продовжує на мій кивок голови: – Курити хочеш? – Витягує з надірваної кишені пачку цигарок. «Біломорканал» – найбільша пачка зі всіх, що продаються. І сигарети з неї найпекучіші – убивають і відганяють усе живе. І діаметр у них патронний – 7,62.

– Ні, спасибі, – відмовляюся. – Я майбутній медик. Куріння дуже шкідливе для здоров’я.

Чоловік якось гірко всміхається. Дивиться довгим поглядом у вікно, повільно розминаючи цигарку.

– Краще вже хай вона вбиває… Я будував оце, – тицяє пальцем у синьо-червону мапу побудованого каналу на пачці цигарок. Знаєш, де це?

– Десь на півночі?

– Північ. Гарне слово… Якби ти знав, як там холодно. – Чоловік крутить головою. Спогади даються йому важко. – Ми довбали ту мерзлу землю. Голодні… До крові в руках. І вівчарки навколо гавкали… Нас цькували ними, коли ми не витримували й падали перепочити. І українців там найбільше було…

– Але ж тепер уже всі вийшли, як і ви? – Цікавість переповнює мене.

Чоловік чомусь роззирається навколо. Нахиляється ближче:

– Ніхто не вийшов. Нас лише кілька… Коли вже залишалося пару десятків метрів прокопати, то… То нас усіх зігнали на дно того каналу й наказали дружніше довбати… Кінця-краю нашим людям у рові не було видно – тисячі… А самі взяли та й вибухівкою ту перемичку підірвали. Вода як рвонула шаленим потоком… Усіх поховала. Солдати по берегах з автоматів розстрілювали тих, хто намагався випливти. Я не знаю, як вижив і виповз звідти… – Чоловік замовк і втупив погляд у брудну долівку. – Я офіційно мертвий, хлопче… Бувай, мені час сходити, – простягнув на прощання руку, покручену артритом, і вийшов на невеликій зупинці.

У занімінні думаю про те, що така доля може чекати й мене. Чи вже не такий час? То чому не можна вголос говорити про ЦЕ? Я не хочу такого… А хто питає, чого ти хочеш? Ніхто. Нецікаво це нікому. Короткий і сухий ритм коліс поїзда: та-дих, та-дих… Сухий, як постріли. Такі ж короткі думки молотком стукають у голові. Наче забивають цвяхи у віко труни. У труні мої бажання, мої плани. Моє покручене дійсністю «я». Я – мураха під важким чоботом влади. Може, усе якось зміниться? А що можу зробити я? Поступово стаю інфантильним нуворишем радянського суспільства. Спочатку – цікавим, а потім – байдужим і з опущеними руками. З часом ненавидітиму всіх. І себе. Аж до бажання сплигнути зі скелі, щоб хоч на коротку мить падіння почутися вільним. Не знаю…

Поступово час стирав мою наївну мрію знайти у великому місті справжню свободу. Смішна людина, що зранку живе очікуваннями вечора, а ввечері – спогадами про ранок. Мої мрії про краще завтра ставали жалем за втраченим вчора. Де тепер моє «я» в цьому колі пошуків і очікувань? Ні село, ні велике місто не давали особистої свободи. Я їв, одягав, читав не те, що хотів би. Я волів би не знати нічого того, що відкрило мені очі на правду життя. Вона виявилася гіркою, несправедливою й болючою. Вона перевертала золоту пропорцію життя догори дриґом і душила його: щастя й радість ставали крихітними острівцями в океані сліз. Та я не можу поперти проти молодості, природної цікавості до людей і життя та оселитися десь відлюдником. У майбутньому я приречений стати ще однією маленькою цяткою, органічно вписаною у величезний сірий похмурий натовп однаково одягнутих однодумців. Кожен у ньому або є жертвою, або оберігає страшну родинну таємницю жертовних страждань. Мені здається, що кожен настільки звикся зі своїм болем, що несе його на лиці, як мітку. Усі жаліються одне одному, міряються своїми стражданнями й підсвідомо пишаються ними, як досягненням… Суцільне суспільство самозакоханих жертв-невдах. Те саме несуть у маси радянські фільми: страждання й терпіння. Еталоном стають книжки, що драматично й криваво описують муки інших. Щасливі обличчя з’являються на екранах лише після тривалої боротьби з чимось недозволеним – і знову доза страждань.

Чому люди не бунтують? Невже всі, знаючи ось таку страшну правду, переживши її на власній шкурі, принесли її у свої сім’ї і… І що?.. Наказали нащадкам мовчати. Жити мовчки, без спротиву. Терпіти насильство, людиноненависництво, ставати насильниками й людиноненависниками, щоб вижити. Їсти, пити, розмножуватися. Фіксувати вже генетично свою покірність владі й викривлену мораль, плодити собі подібних. Як оті третє-четверте покоління моїх старших сучасників. Стогнати й виконувати накази нашої унікальної держави. І не розуміти, чому, чому так? Усе навколо робив хтось, а вони… А вони натягнули личину страждальців, яка зрослася зі шкірою. Здається, старий Дарвін таки був правий: людина розумна успішно еволюціонує, намагаючись пристосуватися й вижити. Антропологічні зміни радянської людини очевидні. Усвідомлення того, що я поповню слухняну отару людиноовець, породжує відчай і якусь тупу ненависть. Хочеться негайно зірватися на комусь або втекти, щоб не чути, не бачити й не знати жорстокої правди минулого й мого майбутнього… Та вже пізно не знати. Уже обізнаний, як Адам після гріхопадіння. Єдине, чим можу розпоряджатися сам, – моє кохання. Нас з Ізабель ніхто не розлучить. Утім, як показав час, навіть це я не міг гарантувати.

Число «п’ять», на думку математика Фібоначчі, є числом кохання. Та й Львів – місто кохання: дата його заснування в сумі цифр теж дає п’ять. У нашому медінституті на останньому, п’ятому курсі цей факт знаходить стовідсоткове підтвердження. Віктор уже одружений: літні підробітки музи´кою на весіллях зробили своє. Тепер його саксофон із подвоєною енергією заробляє на молоду сім’ю. Він навіть придбав вживаний червоний «москвич». Автомобіль стоїть під вікнами нашого гуртожитку, викликаючи заздрість в усіх і безсоння у Віктора: потрібно пильнувати, щоб ніхто не вкрав чи не пошкодив. Валерій теж одружився зі своєю землячкою. Я вже пропонував руку й серце Ізабель, та вона каже, що це надто серйозний крок і нам не слід поспішати. Лише Сергій, у якого донедавна очі блищали, варто було дівчатам лише з’явитися на обрії, раптово збайдужів і до дівчат, і до теми кохання. Усі поспішали узаконити свої стосунки: від цього залежав розподіл майбутніх місць роботи.

Утім, скоро весь наш інститут закляк, занімів і перемкнув увагу з власного життя на перешіптування й обговорення нечуваної новини. Усі, хто доти пишався своїми фірмовими джинсами, сорочками й мештами, поникли, як квіти в букеті тижневої давності й заховали улюблені речі в найглибші надра своїх шаф. Самозакохані, стильні й упевнені в собі раптово захотіли стати сіренькими й непомітними. Та вже було запізно. Снігова куля викликів до спецкімнати кадебістів невпинно наростала.

– Валютників спіймали… Трохи арабів, трохи наших… Допитують усіх… – повзли коридорами й аудиторіями чутки.

Ніхто не відважувався розповідати, що там і як. Тим, хто вже побував на аудієнції в Цербера, узагалі ніби заціпило. Під наполегливим натиском цікавих вони кричали, як обпечені: «Самі скоро там будете!» – і допитливі кидалися від них навтьоки.

Усі розуміли, що арабам не зроблять нічого. А от нашим буде непереливки. Найшвидше запрошення до спецкімнати дістав Валерій. Повернувся до гуртожитку геть знервований. Ліг на ліжко й довго не хотів ні з ким розмовляти. Навіть не реагував на те, як Віктор зумисне водив перед його обличчям шматком улюбленої ковбаси – обернувся на другий бік і продовжував мовчати. Нарешті дочекався, коли Сергій пішов кудись, чогось роззирнувся й мовив:

– Хлопці, я тут усе думав, думав…

– Ну, Сократе ти наш, до чого нарешті додумався? – бухнувся на ліжко поруч Віктор.

– Не перебивай… – Погляд Валерія не допускав жартів. – Усі можемо вилетіти з медінституту. Усе надто серйозно. І п’ять років навчання й ще п’ять до того – мої невдалі вступи – упадуть у болото. Десять років життя псу під хвіст…

– Та що ж уже там таке?! Не тягни, куртка на ваті, – не витримав Віктор.

– Не знаю як, та Цербер знає, що ми були в «Берізці». Спіймали на гарячому оту білявеньку дівчину, що нам чеки продала.

– Таню? Таню Вергун?! – Моє серце впало до п’ят. – Як?! Не може бути…

– Може, Андрію, може… Отож ми всі учасники злочину з валютою. То є стаття й виліт з інституту… Та найгірше те, що він знає, що ми слухали ворожі голоси.

Віктор присвиснув. Ми перезирнулися, добре розуміючи, що стоїть за тим звинуваченням. Сибір, золото, Магадан, новий Біломорканал. Ліс і ручна пилка «Дружба-2» на довгі роки. За прослуховування й поширення ворожої пропаганди давали більший строк, аніж кримінальникам. Як поширення могло бути розцінене й просто жваве обговорення почутого. Розмитість меж між «слухати» і «поширювати» дозволяла давати максимальний термін.

– Я все заперечував. Як вас будуть кликати – теж заперечуйте й стійте на своєму: неправда, не чув, не знаю… Глухий, сліпий, дурний, імпотент – так, згоден, а слухати – не слухав… Нас тут четверо було завжди. І двері замикали на ключ. Ще такого пеленгатора, щоб умів слухати, хто що в гуртожитку вмикає, ніхто не придумав. Тільки тепер я ні в кому з нас не впевнений. Десь прокололися ми, хлопці. Свідомо, несвідомо – важко сказати. Тож так: нікому нічого. І в хаті мовчимо… У Сергія батько – партійний чин, його відмажуть. А нас кóпнуть тушканчикам казахським у нори…

Через день поріг кабінету з таємним кодовим замком переступив і я. Звичайна кімната зі стелажами під самісіньку стелю. На них величезна кількість папок. Моя вже лежить перед Цербером.

Пам’ятаю настанову Віктора: «Ти тільки в очі йому не дивися. Домінантні самці того не люблять. Ти, Андрію, звісно, домінантніший, але там його територія…» Погляд спиняю на красивому сучку в поверхні стола перед собою. Довго мовчимо обоє. Цербер спідлоба вивчає мою міміку. Я натягнув маску байдужості й тримаю паузу.

– Владлен Вікторович мене звати, – порушує тишу чоловік-бульдог.

Стримано киваю головою. У голові проскакує: «Невже батьки від самого народження готували його до цієї собачої функції? Це ж треба бути ідейним фанатом настільки, щоб дати дитині таке ім’я – Владлен, Владімір Ленін… Ти точно син придурків. Побачимо, куди відкотилося яблуко від яблуні…»

– То що, Андрію, як у вас, без п’яти хвилин дипломованого радянського лікаря, справи? – наче насолоджуючись своїм голосом, питає Цербер.

– Дякую, добре мої справи, Владлене Вікторовичу.

– Так-так… Це ви так думаєте, Андрію. – Витримує довгу паузу. – А я думаю, що справи ваші, м’яко кажучи, о-йо-йо-й… – дивиться в папку, шурхотить аркушами. – Грішків за собою не відчуваєте?

– Та грішки у всіх є, чому ж, – спокійно відповідаю. Бачу в папці стос паперів, написаних різними почерками. Невже доноси?

Кадебіст кидає на мене кілька швидких поглядів. З хрускотом розминає пальці. Нагадує тигра перед стрибком.

– На що ви натякаєте, Зайчук? Ви що, знаєте щось таке, що може зменшити вашу провину? Чи хочете повідомити про когось органи держбезпеки?..

– І в чому, по-вашому, моя провина, Владлене Вікторовичу? – Мій голос спокійний. Я впевнений, зі звичним усміхом.

Це дратує Цербера. Собаки не люблять усмішок: у їхньому тваринному світі це вищир, демонстрація суперникові сили.

– Я б на вашому місці не сидів тут із виглядом незайманої дівиці. Почнімо з того, що ви причетні до крадіжки колгоспного майна. – Вичікувально дивиться на мене. Трохи згодом продовжує: – Працюючи в студентському будівельному загоні, ви пішли проти волі Ігоря Кіндратовича й вкрали колгоспних гусей. Правда це? – Двома пальцями виймає з папки й підносить над столом списаний кострубатим почерком аркуш.

– Правда. Ми хотіли їсти. А Ігор Кіндратович про нас не дбав.

– Ну-у, це все ваші наклепи й намагання виправдатися. Ігор Кіндратович – перевірений член партії. Дуже багато робить для інституту й всіх нас. Тож світить вам тюремний строк. Та ще й не один… Бо, по-друге, ви однокласник Вергун Тетяни. Я знаю, що ви користувалися її послугами як валютниці. Так?

– Ні, не так, – спокійно заперечую.

– О-о-о, та в нас така тактика цікава… Заперечувати очевидні речі… – Цербер встав. Походив по кімнаті. Постояв, дивлячись у вікно. Поспостерігав за мною у вузеньке дзеркальце на віконній рамі поруч. Розвернувся й хряснув кулаком по красивому сучку стола переді мною: – Брешеш, сука…

Раптово спокійний та інтелігентний на вигляд чоловік перетворився на брутальну сволоту.

– Ти, засранцю сільський… Думаєш, потрапив сюди за протекцією й можеш зі мною так говорити?! Ні-і-і, так не вийде… Ні в тебе, ні в тієї хвойди арабської, твоєї однокласниці…

– Вона не хвойда, – спокійно вставляю репліку.

– О-о-о, так, так… Бо ти ж знавець хвойд, – бризкає слиною прямо мені в обличчя Цербер. – Ізабель Корадо – персональна проститутка сільського мачо…

Не знаю, яка сила підняла мене зі стільця й змусила завалити кулаком прямо в пику бридкому Церберу. Кадебіст схопився за обличчя й перелякано відсахнувся. Я попрямував до дверей. Цербер оговтався й почав вигукувати навздогін погрози:

– Та ти, сука, у мене організатором валютчиків підеш! Розмотаю так, що всі твої дружки з тобою полетять з інституту… Та твоя родина в тайгу до ведмедів поїде…

Це було занадто. Я розвернувся вже від самісіньких дверей. Цербер дістав іще один удар. Він перелякано затулився руками й заціпенів.

– Ти мою родину не чіпай. Не ті часи, зрозумів? А зробиш щось – пожалкуєш. Я терплячий. Знайду тебе. Не стане тобі місця на землі…

Я пішов до виходу. Ззаду почулося якесь металічне клацання. Я рвонув двері й опинився в коридорі. Куля застрягла з протилежного боку дверей.

Після злощасного допиту я зробив найтупішу, та дієву й помічну річ у житті – напився до мерехтіння в очах. Конче потрібно було перемкнутися, щоб не з’їхати з глузду. За ту годину, поки добирався до кімнати гуртожитку, у якій почав набувати свинського стану, у голові проносилися темні картини мого майбутнього. Тепер мене посадять. Тіло моє прикрашатимуть бандюганські наколки. Я стану особистим лікарем смердючого тюремного авторитета. Волі більше не побачу ніколи… Моїх вивезуть на заболочені промерзлі сибірські простори. Сестричка Марійка жалісливо скривиться, плакатиме й усе питатиме маму: «За що Андрій так із нами?..» Менші брати ніколи не здобудуть освіти. Щоб вижити, намагатимуться стати своїми серед чужих: будуть матюкатися, горлопанити «Ой мороз, мороз, не морозь меня…» і питимуть усе підряд – від самогонки до тройного одеколону… Тато валитиме ліс і навіть не приходитиме додому, щоб не бачити того всього. Мама, о-о-о, моя мама… Хоч би вона те все витримала… Моя Ізабель повернеться на свою Кубу, трохи поплаче й вийде заміж за того, хто найбільше схожий на її ідеального Фіделя Кастро. Далі їстиме свої ананаси й банани… А її улюблений банан уже ніколи не буде затребуваний…

Усі картини зливалися в одну суцільну чорноту. Справжній «Чорний квадрат» Малевича. Колись зовсім не розумів ні задуму художника, ні тих, хто захоплювався цим полотном. Для цього треба було вскочити в сьогоднішню халепу. Тепер знаю. Чорний квадрат – ода самотності. Гімн суїциду. Математично довершений ідеал безвиході. Ти в центрі. Вершини – твоє замкнуте на чотирьох кутах життя. Любов. Робота. Дім. Друзі. Вага й місце кожного – на однаковій віддалі від твого «я». Чорне, бо ти загубив у СРСР своє «я», свої відстані, свої пріоритети. Ти блукаєш там у суцільному чорному безумстві, не знаючи, ні де ти, ні де твої цінності. Бо тебе змалечку доводять до цілковитої дезорієнтації в думках, почуттях, історії, просторі й часі. То нічого, що картина була намальована 1913 року. Казимир Малевич просто був екстрасенсом. Він провидець радянського майбутнього, його безмовний, німий апологет. Перенасичена Європа знайшла в картині космос, видиме й невидиме. Дизайнери – елегантну довершеність. А я думаю, що то є і моє, і всіх інших радянських людей теперішнє життя. Життя в чорній клітці. Без світла думки і ззовні, і всередині. Без права вийти з неї й побачити інший світ. Це квадратне поле чорнозему. Як добре придивитися, то я теж був у цій картині. І я, і всі-всі… Ми хробаки, яким не дозволено виповзати назовні. Завдання – плазувати. Підтримувати родючість радянського поля. Це портретне фото кожного з нас – минуле, теперішнє й майбутнє. Радянський варіант вітрувіанської людини, приреченої на вимирання під чорним гнітом зла, жорстокості й руху в нікуди…

Мені стало легше на душі, та тепер непереливки тілу. Воно не справляється з такою дозою алкоголю. Якби печінка була з автономними мізками, то вона б уже взяла відпустку й кудись утекла від такої інтоксикації. Єдине, що я хочу зараз, – побачити свою Ізабель. Востаннє перед тим, як за мною приїдуть «компетентні органи»… О, моє бажання здійснилося аж із подвійною силою: переді мною аж дві Ізабелі. Вони такі гарні. Зі щасливою усмішкою я намагаюся доторкнутися до близького міражу й лепечу неслухняним язиком:

– Ізабелі. Ви такі одинакові. Але я кохаю лише одну з вас…

Близнята тривожно вдивляються в мене, синхронно розмахуються й б’ють мене по обличчі. Це наводить різкість в очах. Ізабель рішуча й турботлива водночас. Змушує мене випити багато солоної води й допомагає дійти до туалету. Згодом я здатен викласти подробиці зустрічі з Цербером. Кохана трохи роздумує, а далі вирішує:

– Значить так, Андрі. Ми станемо подружжям. Тоді ніхто тебе не посадить, будь певен. І родину твою не рушать. І ще дещо зробимо. Усе буде добре. Ми не будемо відступати доти, доки не побачимо, як відступають наші вороги…

Назавтра ми обоє мовчазні й зосереджені. Напевно, не так повинні виглядати люди, які несуть заяви в загс. Та в нас хочуть забрати те єдине, що ми вважали своїм. Наше кохання має належати тільки нам. Працівниця загсу стримана й холодна. Приймає наші заяви й пояснює, що від Ізабель потрібні ще якісь дозволи. Моя наречена все нотує й киває головою. Далі ми йдемо до таємного кабінету Цербера. Довго стоїмо під дверима. Нарешті він виходить. Його щелепа бульдога робить красномовний рух уперед. Він намагається оминути нас. Та тепер ми на своїй території. Я рішучий, спокійний, зі стиснутими кулаками: готовий дати йому по пиці ще раз. Ізабель дивиться йому у вічі й дуже голосно говорить:

– Я громадянка вільної Куби. Це мій наречений. Хочу знати, чому ви назвали мене проституткою?

Владлен Вікторович мимовільно втягує голову в плечі й ціпеніє. Студенти навколо з цікавістю прислухаються. Нарешті він розвертається і йде в інший бік. Ізабель іде за ним і голосно продовжує:

– Я буду жалітися своєму консулові, що ви образили громадянку Куби…

Цербер розвертається, буравить очима Ізабель і мене, тихо промовляє:

– Не треба. Я беру свої слова назад… – і швидко йде коридором.

Мене розпирає від радості після нашої перемоги. Не зводжу очей зі своєї усміхненої Ізабель.

– Я не знав, що ти, мала, така відважна.

– А я не відважна, Андрі. Ти відважний, що вдарив його. Мені теж було страшно. Сьогодні він міг повестися як завгодно. Просто відучора я собі повторювала: «Мале перемагає велике… Мале мусить перемогти велике…» Ходімо в кіно… – несподівано пропонує. Що ж, дуже доречно…

Спочатку дивимося на екран, а потім довго цілуємося решту сеансу. Добре, що ми на останньому ряду.

Ми подружжя. Андрій та Ізабель Зайчуки. Їдемо до мене додому. Ми не помічаємо ні бруду поїзда, ні агресивних та п’яних пасажирів. Навколо нас захисна аура кохання. Вона прозора й міцна водночас. В очах своєї дружини я бачу любов. Вона не дратується, коли інколи я сьорбаю чай чи не закриваю дверцята тумбочки.

Мене теж у ній влаштовує все-все. Цілу дорогу по-дитячому тримаємося за руки. Ізабель із захопленням зустрічає хвилясті передкарпатські краєвиди. Каже, що вони схожі на її Кубу. Добираємося до нашого райцентру. Він зовсім не змінився. Щоправда, навколо стало якось більше нетверезих людей. Стоїмо на зупинці, чекаємо на автобус у село. З брудної забігайлівки навпроти непевною ходою до нас іде хлопчина в пошарпаному одязі.

– Привіт, Зайчук… Тобто Андрюха, – простягає правицю нетверезий молодик.

Придивляюся… Не можу повірити: переді мною мій однокласник, розумник і комсорг Андрій Гук.

– Привіт, Андрію… – подаю руку й навіть не знаю, чи варто щось запитувати або говорити.

– Що, додому їдеш? З дружиною? Вітаю. – Андрій усе правильно зрозумів. – А я от… бачиш…

– Як твоє навчання? – не можу збагнути очевидної деградації однокласника.

– А ніяк, – криво всміхається Гук. – Мало знав, не те що треба вчив. Вигнали…

Бачить німий подив у моїх очах і продовжує:

– Був комсоргом факультету. Підвищену стипендію отримував, старався. Доценти навіть першими здоровкалися. Поселили мене, як правильного радянського хлопця, у кімнаті з трьома арабами. Усе добре було: дружили, допомагали один одному… – Андрій по-паханськи сплюнув набік, помовчав і продовжив: – Дружили, поки вони всі гроші на дівок не протринькали. Сидять у кімнаті, по-своєму ґелґочуть, їсти хочуть. А я якраз із дому приїхав, торбу привіз – не буду ж друзів у біді залишати, так? Узяв тушонку домашню, – удома тільки-но свиню закололи, – підігрів, ну й нагодував друзів. Жеруть, нахвалюють. Десь за півгодини питають у мене, з чого та тушонка. Відповідаю, що зі свині… Відлупили мене так, що ключицю й два ребра зламали… Потім іще й пішли до деканату й заяву на мене написали: мовляв, нагодував нас нечистою й забороненою для мусульман твариною… Усе вчив, а того не знав. Мовчали в нашому університеті про те, у що саме хтось десь там у світі вірить. Усе якось неконкретно вчили, розмито… Релігія – опіум для народу, ти ж знаєш… Образив я їхні релігійні почуття, виявляється. Міжнародним скандалом запахло. Добре, що після тривалих допитів до Сибіру не вислали, а тільки вигнали… – Погляд Андрія був зболений. Відчувалося, що це його незагоєна рана.

– Життя всіх випробовує на міцність, – несподівано вступила в розмову Ізабель. – Не треба здаватися. Можна спробувати щось інше.

Колишній комсорг якось відсахнувся від слів моєї дружини. Подивився дивно й сказав:

– Я піду, певно… То що, Андрюхо, на все добре… Може, маєш позичити мені на пляшечку горілочки?.. – Схопив простягнутий зеленавий трояк і ступив крок назад. Обернувся і якось знічено мовив: – Ти того… Не тримай на мене зла. Не хотів я тоді вас із Миколою… Змусили. Не винуватий я.

– Так, звісно. Що було – загуло. Може, ти здивуєшся, та я вдячний тобі за те, що було. Це змінило моє життя на краще. Так-так, – перехоплюю недовірливий погляд однокласника. – Та знаєш, тепер мене мучить інше: у нас країна невинуватих, еге ж? Як гадаєш? А ті, що тебе з вузу вигнали, як, винуваті, по-твоєму, чи ні? – запитую. Я зовсім далекий від зловтіхи. Але й не варто підгодовувати своїм співчуттям його жаль до себе. Злість у таких випадках може стати корисною.

Колишній комсорг морщить чоло, намагаючись народити думку. Та надто довго послуговувався чужими. Канал для власних забито вщент.

– Вони… – хотів щось сказати, та роздумав, махнув рукою. – Бувай… – і рушив до товаришів по чарці.

– О, наш Андрюха-професор іде… Ходи, розвіємо горе-печаль… Щось нам мудре розкажеш… – У натовпі його зустріли радо. Там ніхто не повчав. Усі були жертвами життєвих обставин. На запитання «Який шлях легший – з гори чи на гору?» там могли б образитися. Або натовкти пику. Просто жертви – і крапка…

Мама не знала, де нас посадити. Зрештою ми опинилися під потемнілим образом святого Миколая. Марійка з братами Іванком і Петром уже майже дорослі. Усі сидять навпроти нас і вивчають Ізабель.

– То… як? Ви вже одружилися? І як то буде? – усе не могла второпати мама кардинальних змін у родинному житті.

– Нормально буде, ма… Ще рік інтернатури, а потім…

– А потім на Кубу… – радісно підхопила Ізабель. – Ми будемо жити на Кубі.

Мати довго кліпала очима, перетравлюючи інформацію.

– І де є ота… купа? Ми в гості туди поїздом доберемося?

– Ні, сеньйоро Анно, – жвавій Ізабель подобається моя мама, – туди можна тільки літаком дістатися. Або кораблем. Та літаком швидше. Треба їхати поїздом до Москви, а звідти вже летіти. Куба – це острів в Атлантичному океані. Він близько до США. Вам сподобається, от побачите…

Мама втупила вологі очі в стелю й надовго замовкла. Аж тепер я побачив, що Ізабель дуже схожа на мою матір. Тато, коли зайшов, аж стріпнув головою.

– Це треба ж… Диви, Ганю: викапана ти замолоду… Ну, невістко, здоровенькі були в нашій хаті…

Мама замислено киває. Ту схожість вона вже давно помітила. Бачу, що потоваришує з Ізабель. Та зараз вона застрягла у своїх страхах-роздумах:

– Те, що Америка близько, не є добре. Усяке погане за неї розповідають по телевізору й на зборах колгоспних. Бомбу хоче на нас скинути чогось. Там люди тільки за гроші думають. І бездомних багато. Така вже гарна жіночка ота негритянка, Анжела Девіс[10]. Волосся має зовсім як шапочку. Усе воює проти несправедливості й воює. – Мама в курсі всіх телевізійних новин.

– Зате тут, мамо, за гроші ми не думаємо, ніякої несправедливості в нас нема, а все погане тільки в Америці. Так?.. Чи довго б Анжела Девіс у нас повоювала за свої права?

– Що нам за гроші думати, як у нас їх нема. Тут навіть Анжела Девіс не хоче жити. У поганій Америці їй усе одно краще, – долучається тато.

Мама кидає перелякані погляди на молодших і мовчки сварить мене, як у дитинстві, вказівним пальцем. Швидко переводить мову на безпечну стежку:

– Одне є добре, що вже закінчуєте й ні в які халепи не вскочили. А то в тому світі на молодих усякі спокуси чекають. Ти, може, чув, що сталося з твоєю однокласницею Танею Вергун?

– Ні, – брешу й навіть не відчуваю поколювання сумління: не треба мамі того всього знати.

– Як не чув?! Та ви ж в одному інституті вчитеся… Принеси-но, Марійко, газету…

Постаралися ідейні журналісти. Чим нижчий ранг газети, тим більше жовчі. Районна «Зоря комунізму» захлиналася і жовчю, і вигаданими пікантними подробицями. Та мою увагу привернуло інше. Я перечитав тричі й усе не йняв прочитаному віри. Звів очі на батьків. Вони зажурено похитали головами. Тато сказав:

– Ми б із тобою такого не зробили, не переживай. Нам нічого втрачати. А йому є…

Батько Тані публічно відрікся від своєї доньки. Писав, що йому соромно за те, що вона вчинила. Що це не по-радянськи й не так він її виховував. Просив вибачення в радянського народу й Комуністичної партії. Я не знаю, що змусило старшу людину піти на такий страшний крок. Та в моїй душі залишився болючий слід. Навіть не хотілося думати, що відчувала Таня в тюремній камері і як вона не збожеволіла без підтримки рідних. Найболючіша зрада тих, кого найбільше любиш. Рани від неї або смертельні, або кровлять решту життя. Батько Тані став Павликом Морозовим навпаки. Новітній Павлик поважного віку мав слугувати прикладом для всіх. І це лякало найбільше. Я побачив нову гримасу мерзенної деформованої моралі. Вона нагадувала збій у роботі генів. Тоді на світ з’являються нежиттєздатні діти з різними вадами. Важко передбачити, що зроблять зі своїми дітьми люди, які вважатимуть такий приклад правильним. Як і те, що втнуть їхні діти, знаючи, що їхнє коріння слабке…

Мама вже не та. Пальці від доїння стали вузлуваті й покручені. Вона не така моторна, як раніше. Стогне, що не встигає приготувати вечерю. Ізабель обіймає її й заспокоює:

– Сеньйоро Анно, не переживайте: ми з Андрі все зробимо.

У мами свято душі й тіла. Із закутків скрині вона витягає нову квітчасту хустину й довго вив’язує її перед потьмянілим дзеркалом.

– Ну що, сеньйоро Анно, здивуємо колежанок? – задоволено промовляє сама до себе й спішить до корів на ферму.

Брати розпалюють у печі вогонь, а Ізабель роздивляється запаси. Щось мугикає, наказує принести найбільшу каструлю й починає куховарити. До невеликої свинячої ніжки додає все, що тільки є в хаті: квасолю, горох, картоплю, капусту, моркву, гарбуз… Ми з цікавістю спостерігаємо за творенням якоїсь незбагненної страви. На красивий рум’янець і спритні рухи Ізабель можна дивитися безкінечно.

– Потахе, – урочисто оголошує моя чудова дружина.

У густому вариві важко розібрати, що де є. Та суп дуже смачний. Тато задоволений:

– Ну, Андрійку, з цією дівчиною ти точно не пропадеш…

Це найкраща оцінка для Ізабель. У пориві радості вона цілує тата в щоку. Наш тато часто кліпає, ніяковіє, а потім розпливається в широкій усмішці. Це справді незабутній день…

От і добігає кінця наш п’ятий курс. Львів укотре переживає весняну повінь запахів, кольорів і кохання. Час від часу встигаю перед заняттями забігти на маленький базарчик у центрі й купити для коханої букетик весняних квітів. Мені подобається захоплення в очах Ізабель, з яким вона топить обличчя в пахучій зелені. Травнева конвалія – вершина досконалості. На Кубі вона не росте. Ізабель її дуже любить: глибоко вдихає цілющий запах і випускає по-дитячому зі звуком «А-а-а…». Ми сидимо на подвір’ї медінституту біля фонтана й насолоджуємося весною. Товсті коричневі хрущі бринять у зелених кронах кленів над нами; час від часу вони падають і вдаряються неповороткими тілами об асфальт. Моїй чорнявій дружині дуже пасує білий колір халата й ніжні бутони конвалій. Бажання, яке пробуджується в мені, таке ж сильне й загадкове, як запах квітки. Маскуємо букетиком наш пристрасний поцілунок. Краєм ока бачу, що до нас поспішає Віктор. Він чимось стривожений.

– Привіт, любасики… Володя Івасюк зник. Ми хотіли з ним на нашому випускному заграти… І десь як крізь землю провалився…

Увечері в гуртожитку Віктор схвильовано міряє кроками кімнату.

– Не інакше, як уже до нього кадебісти добралися. Багато чого мені розказав цікавого. Він там на шпагах зійшовся з одним. За ту свою співачку неземну…

Валерій обводить усіх нас уважним поглядом і стримано покашлює. Наука не пішла до бука. Та Віктор не заспокоюється:

– У суботу мені ніяк не вийде репетицію з ним зробити: на весілля їду. Гроші треба заробляти. Жінці от-от народжувати…

Нам із Сергієм нічим утішити Віктора – лише співчутливо дивимося на товариша.

У п’ятницю ввечері, повертаючись від Ізабель, помічаю біля машини Віктора якихось двох зацікавлених чолов’яг. Вони шарпають дверцята й заглядають під днище.

– Гей, хлопці, ви що тут робите? – підходжу ближче.

– Та Віктор попросив машину глянути, – відповідає впевнено один, не повертаючи до мене голови, а другий знову лягає, намагаючись щось розгледіти знизу.

– То я його покличу, – поспішаю до дверей гуртожитку.

Ні в кімнаті, ні поблизу Віктора не було. Аж пізно ввечері я сказав йому, що майстри приходили машину лагодити. Віктор спантеличено закліпав і крутнув головою.

– Які майстри, Андрію? Я нікого не кликав і нічого не просив, куртка на ваті… – і погнав у темну ніч.

Прийшов, із полегшенням видихнув:

– Ху-у-у… нічого не зникло. Усе зачинене, як і має бути. Хто ж то такі, куртка на ваті? Ну, потім розберуся…

Потім так і не настало… У понеділок ми всі їхали вже на похорон Віктора. Від нього лишилося суцільне криваве місиво. В’їхав у дерево на узбіччі на великій швидкості. Смерть настала миттєво… Погнутий сріблястий саксофон, що був частиною душі нашого товариша, стояв збоку біля труни. Прямо на цвинтарі в згорьованої молодої дружини товариша почалися перейми. Батько Віктора плакав і примовляв здушеним голосом:

– Казав я йому, що з гальмами не жартують…

Смерть Віктора стала для нас страшною й незрозумілою несправедливістю. У гуртожитку ми влаштували йому поминки. Пили вино, згадували товариша й не соромилися сліз. З нашого життя випала яскрава й сонячна людина. Усе здавалося, що усміхнений Віктор ось-ось відчинить двері кімнати й скаже: «Чого сумуємо, куртка на ваті? Чого бракує – вина, дівок чи музики?..»

Не встигли оговтатися від страшної втрати, аж через три дні надійшла нова сумна звістка: 22 травня 1979 року ми ховали вже Володю Івасюка. Весь Львів принишк і плакав за тим, хто підніс любов і романтику на вершину сірого життя. Десятки тисяч згорьованих людей під пильним наглядом міліціонерів і кадебістів стікалися вулицями Львова до Личаківського цвинтаря. Завше всміхнений життєлюб покінчив із собою в лісі неподалік від Львова. Повісився на тоненькому деревці, яке чомусь не зламалося. У газетах надрукували розлогі статті, у яких за вуха понатягували незрозумілих фактів і свідчень. Нібито Володя був психічно нестійкий тип, що знехтував лікуванням. Ніхто з нас не вірив цьому. На відміну від журналістів, ми добре знали цю людину. Він любив життя, дівчат, музику, і це було взаємно. Такі не шукають зашморгу, ще й далеко від рідної оселі. Дійсність навколо ставала щораз жорстокішою, брехливішою й непередбачуваною. З чергових халеп уже не можна було вибратися з невеликими втратами, послуговуючись звичними викрутасами. Яскраві й оригінальні особистості заважали владі своєю інакшістю. Вони взагалі не повинні були народжуватися в країні лише дозволених думок. Янголи помилилися, пославши їхні душі на батьківщину п’ятикутної зірки. Та вже коли народилися, то мали загинути.

Через місяць в орендованому драматичному театрі відбувся наш випускний. Ми хором повторювали Присягу лікаря СРСР латиною, більш відому всім як клятву Гіппократа. Було багато усмішок, букетів, вина й музики. Від пафосних промов і привітань лише російською мовою відгонило якоюсь нещирістю. Усі вже знали, де проходитимуть іще рік інтернатури й де працюватимуть опісля. Валерій отримав призначення на Рівненщину, Ліля – у Львів, Сергію дали дуже хлібне місце в курортному Трускавці. Ізабель і я будемо інтернами у Львові, а опісля на нас чекає Куба…

Я дивився на однокурсників і згадував нас, наївних, усміхнених і амбітних, п’ять років тому. У всіх в очах, як і колись, горів вогонь сподівань. Він спалахує завжди на межі фінішу й нового старту. Наші надії знову були великі й рожеві. Випуск поставив усіх на межу, за якою для нас змінювалися правила життя. Друзі, кохання й знання ставали тим капіталом, якому настав час віддавати відсотки. Звісно, десь там, де пустимо коріння, ми обростатимемо новими зв’язками, уподобаннями. Мудрішатимемо разом зі своїми дітьми. Ставатимемо обережнішими в словах, учинках і виборі друзів. Дедалі більше згадуватимемо те, що колись здавалося цілковитою дурнею, зі словами: «А мама була права…» Чи тато… Встановимо нові, жорсткіші рамки для себе й оточення. Та ніколи ці рамки не будуть переглянуті для друзів молодості. Їм завжди буде дозволено все: говорити дурниці, напиватися досхочу, приходити в гості посеред ночі. Шкода, що серед них не буде Віктора. Він навчив мене шукати вихід із патових, здавалося б, ситуацій і ніколи не здаватися…

На сцені, на тлі завіси з великою головою Ілліча й ще якимись зовсім недоречними сьогодні символами країни, грає «Адоніс» – вокально-інструментальний ансамбль нашого інституту. Ми відбиваємо шалені ритми, що чергуються з повільними романтичними танцями. Моя пластична Ізабель танцює, напевно, від народження. З нею я хочу робити це цілу вічність. Вона найбільше моє інститутське надбання. Мені не хочеться з нею розставатися ні на мить. Те, що ми вчилися на різних факультетах, розлучало нас зовсім ненадовго, та тепер… Тепер ми назавжди разом, і це мені подобається. Наші серця повсякчас вистукують в однаковому ритмі – і коли спимо, і коли танцюємо. Повітря в театрі вже густе від гарячих тіл і випитого шампанського. Переглядаємось з Ізабель і розуміємо одне одного без слів. Виходимо у львівську ніч. Місто зустрічає рятівною прохолодою й нагромадженням контрастних тіней.

– Я така щаслива, Андрі! – кружляє усміхнена Ізабель навколо скульптури Нептуна на площі Ринок. – Тепер ми подружжя лікарів!

– Я теж щасливий! – розкриваю обійми їй назустріч. На безлюдних вулицях можемо обійматися досхочу. – Я кохаю тебе, Ізабель… – виціловую красиве лице дружини. Її близькість наповнює мене великою ніжністю й силою водночас.

Ізабель усміхається й шепоче:

– Я вже так хочу додому… Тобі сподобається Куба, коханий. І ти їй сподобаєшся. Ти добрий і гарний, Андрі.

– Навіть гарніший, ніж твій Фідель?

Ізабель лукаво дивиться на мене, трохи відходить і повільно киває головою. Потім усміхається й прикладає пальця до вуст. Ну що ж, я перевершив самого Фіделя! Нехай це буде нашою родинною таємницею!

Моя красуня скидає туфлі й біжить у вузеньку вуличку. Мчу за нею. Підхоплюю на руки й знову цілую. Повільно прямуємо до гуртожитку. У маленькому скверику помічаємо двох цікавих чоловіків. Здається, вони добряче напилися: стоять в обіймах, наче скам’янілі. Та більший раптом схиляється й цілує нижчого в щоку пристрасно й довго, наче дівчину. Тоді вони прощаються, довго тримаючись за руки. Невисокий чоловік рушає в наш бік. Світло ліхтаря осяває знайомі окуляри й постать. Упізнаємо й кремезного друга. Не можу повірити…

– Сергій?! – не стримую свого здивування.

Хлопець задкує й злякано сахається вбік. Цербер незворушно крокує своєю дорогою далі. Більше Сергій ніколи не потрапляв мені на очі. Він навіть не приїхав забрати речі з гуртожитку. Даремно ми його чекали майже тиждень. Молодик зник, мов шубовснув у воду…

Великі міста нагадують велетнів у куцих штанцях: вони повільно ростуть і ростуть, приймаючи в себе дедалі більше натхненних мрією про краще життя талановитих і не дуже, розумних, дурнів, амбітних і нещасних, наївних, щирих і шахраїв. Вони разом з усіх сил пнуться вгору, до сонця. Люди – працюючи ліктями, місто – зводячи висотки. Та житла все одно бракує. Чим далі від центру, тим одноманітніші урбаністичні краєвиди. У вічному змаганні між красою й ціною перемагає аскетична економія. Однакові коробки-шпаківні приймають у своє нутро одних і дарують потрібну ілюзію про безкоштовне отримання помешкання іншим. Багатотисячна черга охочих стати своїми в оспіваних телевізором містах із роками тільки зростає. Безкоштовне житло від держави – теж дефіцит. Терплячі чекають, нетерплячі тихцем платять потрібним людям. Любов до ближнього, приємні усмішки й показова інтелігентність закінчуються там, де починається квартирний інтерес. Блатні, грошовиті й потрібні краще працюють ліктями на шляху до власного кубельця. Добре, що нам з Ізабель не доведеться правдами й неправдами добиватися дармового житла. Закінчиться інтернатура – ми вирушимо на Кубу. А зараз потрібно знайти помешкання на рік. Це складне завдання. Хочеться щось затишне й захищене від надмірної цікавості господарів.

Острівці одноповерхової забудови, колишні околиці міста, час від часу стають пасторальним вкрапленням у сумному нагромадженні коробок. Нам пощастило знайти помешкання в такому міні-Едемі. На невеличкому подвір’ї стоять два будинки. У більшому живуть господарі, а менший, на одну кімнатку, винаймаємо ми. Щовечора щільно запинаємо штори, зачиняємо двері, вмикаємо мерехтливу лампу-нічник і переносимось у студентську печеру нашого кохання. Тіла віддаються солодкій спокусі. Душі купаються в океані ніжності. Наш вік сигналить: час настав, пора… Гама небесних відчуттів штовхає обох до продовження роду.

– Знаєш, Андрі, у нас на Кубі подружжя не користується презервативами… – задумано говорить дружина. – Коли люди довіряють одне одному, то навіть прозора й тонка гума зайва… У мене душа кричить: «Хочу дитину!» – а отут, у голові, інший голос наказує почекати. Кого мені послухати? – запитально дивиться на мене.

– Кохана моя, зробімо це на Кубі. І тобі буде легше – усе-таки будеш удома. Сама розумієш: вагітність, переліт із маленьким… – заспокоюю Ізабель.

Дружина повільно киває головою, та в очах бринить інше. Переводжу тему в рятівне русло:

– А як ми назвемо наших дітей?..

Це завжди спрацьовує. Ми натхненно перебираємо десятки імен, промовляємо їх уголос у зменшувальній формі, поєднуємо з моїм прізвищем. Згадуємо людей із такими іменами. Виявляємо, що однакове поєднання звуків дивним чином уподібнює власників того ж імені.

– Бачиш, спочатку потрібно визначитися з іменем, а потім кликати янгола на землю, – затято переконую дружину.

Ця гра тішить нас і збуджує. А ще щовечора моя дружина навчає мене іспанської мови.

– Ке таль ля віда? Як твоє життя? Повтори, – лагідно всміхається Ізабель.

Та мій мозок звик до логіки й аналізу. Просто запам’ятати для мене зовсім не просто. Уявляю маленьку деталь, яку необачно начепив на пальця, а вона тепер не злазить і загрожує моєму «віта»:

– Деталля віда! Деталля віда?.. Ке таль ля віда?.. «Віда» – це життя? – намагаюся відшукати схоже слово серед уже відомих. Усміхнена Ізабель терпляче киває. – Угу… отож це як у латині «віта» – «життя» і фактично спільнокореневе до імен Віталій, Віталіна, так?

– Так, іспанська мова – донька латини. Там майже всі слова схожі. І португальська теж подібна до іспанської.

– Добре, що мені не доведеться опановувати ще й португальську… Ке таль ля віда, сеньйоро Ізабель?..

Сеньйора Ізабель спалахує своєю чарівною усмішкою й тягнеться до мене з поцілунком. Як я люблю наші львівські вечори… Ранки ж завжди зіпсуті. Спочатку – криками незадоволення господаря Степана й жалібними виправданнями його дружини, пані Галі. А потім – нашим хоч недовгим, та розставанням, адже ми працюємо в різних лікарнях Львова.

Мій шеф – стоматолог поважного віку Єфим Єгорович, його всі називають Є. Є. У нього уважний погляд, спокійна вдача й дуже добра усмішка. Щоправда, я бачу її дуже рідко: Є. Є. зазвичай стриманий і зосереджений. Під кабінетом сидять мої пацієнти. Я в білому халаті, бормашинка підключена, інструменти розкладені по лотках. Медсестра намотує із сотню невеликих ватних тампонів, поправляє кактуси на підвіконні. У стоматологічних відділеннях інші рослини не витримують стогонів і страху пацієнтів – в’януть. Моє людське співчуття теж мусить трансформуватися в стан кактуса: маю слухати й уперто робити своє. Єфим Єгорович спускає окуляри на носа й урочисто киває головою. Прийом розпочинається. Для мене стало відкриттям те, що люди не спішать до стоматолога. Карієс накидає чорну павутину на зуби швидко й агресивно, відкриваючи шлях до інфікування інших органів. Люди роками безрезультатно лікують серце, шлунок, нирки, зовсім не думаючи, що слід розпочинати із зубів. Випивають тисячі мікстур, пігулок від доброї сотні хвороб, скаржаться близьким на біль, шамкаючи чорним чи беззубим ротом. Усе одно це їм видається легшим і прийнятнішим, аніж витримати повільні оберти вітчизняних стоматологічних установок. Та й слова «Потерпіть, іще трішки» найбільш уживані в усіх стоматологічних кабінетах країни. Страх перед зубним болем уже, напевно, закріпився в генах: до початку двадцятого століття не існувало анестезії. Багатії могли купити собі опіум, а от для бідних застосовували фізичне утримування. Навіть сьогодні Єфим Єгорович, дивлячись, як хвицає й здригається молодик у мене в кріслі, не витримує:

– Рауш-наркоз тобі б підійшов, хлопче…

Парубійко кліпає очима й шепелявить:

– Наркошшш?.. А даєте?

Я стримую сміх:

– То поганий наркоз, він вам не підходить. Ви ще трохи потерпіть… Канал уже майже відкритий. Зараз покладу всередину миш’як – і днів за два ви забудете про біль.

Якби хлопець почув, що таке отой рауш-наркоз, то дременув би так, що тільки п’ятки б блимнули. Колись для знеболення пацієнта били по голові через дощечку спеціальним дерев’яним молотком. Людина непритомніла, а лікар спокійно працював над зубом. Сьогоднішнє знеболювальне не дуже далеко втекло від середньовічного – це новокаїн. Тримає недовго, шкідливий і підходить не всім. Та це офіційне доступне знеболювальне в нашій країні. Країна безкоштовної медицини не може дозволити закупляти деінде у світі щось інше, більш якісне й дороге, на мільйони зубів. Навіть зірки вітчизняного кіно не завжди мають ідеальну усмішку. Сцени, де достатньо було б красивої усмішки, як в Алена Делона чи Мерілін Монро, замінюють каскадом примітивних фраз і надуманих емоцій.

Подейкують, що саме красива усмішка посприяла вибору космонавта номер один. Юрій Гагарін демонстрував типове обличчя радянської людини, щасливої й усміхненої від народження. Зуби першого космонавта – далекий і недосяжний ідеал, як і космос. Напевно, половина населення в нас носить залізні протези, здатні налякати й відштовхнути. Вони, як і одяг, просто функціональні. У роті вони чорніють і дають постійний металевий присмак, який передається навіть за поцілунку. Краса? До біса. Тому краще не всміхатися: у сутінках сталеві протези нагадують беззубе провалля. Слова «серйозний» і «усміхнений» – антоніми в нашій країні. Будівництво комунізму – справа серйозна. Без жартів та усмішок. А жувати можна й сталевими протезами. Проте країні мільйонів в’язнів цікавіші й ближчі інші стоматологічні вподобання. Злодії в законі й тюремні авторитети мусили чимось виділитися серед сірої маси ув’язнених у місці, де неможливо було чимось виділятися. Наколки – це, звісно, потужний пласт інформації про власника, але то ще треба роздягнутися… У холодній камері це не завжди виходить, та й довго… А от єдина крива усмішка – і блиск золотої фікси моментально сигналить, хто є хто в малому просторі… Ось і сьогоднішня моя пацієнтка стала жертвою тюремної моди. Чорнява красуня з незрівнянною усмішкою просить поставити золоту коронку на цілком здоровий зуб. Я переглядаюсь зі своїм наставником. Є. Є. з жалем дивиться на красиві зуби.

– Панянко, та такі зуби, як у вас, у стоматології вважають ідеалом краси: і прикус, і форма… І не потребують вони лікування. Не радив би я вам того.

– Єфиме Єгоровичу, це питання мого особистого щастя, – благає дівчина. – Мені так це подобається! І кавалерові моєму теж… Мама свою обручку віддає, аби тільки зуб був. Ви ж знаєте теперішніх наречених…

– Та знаю, – скрушно зітхає лікар. – Сам такого придурка вдома маю. Дівка на виданні, варта уваги, повинна мати хату, автомобіль і золоту коронку…

– Так, так, саме так… – утішається пацієнтка. – Автомобіля нема, та коронка нехай буде…

Мій наставник крутить головою, хвильку про щось розмірковує й зрештою відступає під натиском дівчини.

– Добре, пишіть заяву на протезування… – Дивиться вслід красуні, зітхає й несподівано мовить до мене: – Як будеш колись вибирати коханку, то дивися, щоб звалася так само, як твоя дружина… – Перехоплює мій ошелешений погляд і доповнює: – Щоб пам’ять і язик часом не підвели. Жінки того страх як не люблять. Бо то вже доведеться комусь тобі зуби вставляти.

Мені щиро шкода дівочої усмішки. Я не бачу великої різниці між листком петрушки, що застряв у зубах після споживання салату, і золотою коронкою. Ефект той самий. Якісь незрозумілі ідеали краси в нашій країні. Та для дівчини це талісман вічного кохання й щасливого майбутнього, перифраз Гамлетового «Бути чи не бути?». Будь… Вона плаче від болю, але терпить неприємну процедуру обпилювання переднього зуба. Тепер він нагадує маленький огризок. Уже за кілька днів цей зуб стане коронованою золотою міткою, що посилатиме навсібіч сигнал від своєї господині: «Я своя… Я багата…»

Усі протезні роботи із золотом строго контрольовані. Державу не цікавлять зуби. Державу цікавить золото. Тому заборонено потай робити з нього протези. За це можуть посадити, і то надовго. Пацієнти пишуть заяви, які зберігають і перевіряють. Виклик на допит із проханням відкрити рота, як у стоматолога, – звична справа. Століття дантистської практики визнали золото найкращим матеріалом і для протезування, і для пломбування. Колись пломби із золотої фольги надійно слугували своїм господарям десятиліттями. Були й свинцеві, які більше шкодили організму, та що тоді не шкодило… Та й металевого присмаку, як за використання сталевих коронок, благородний метал не дає. У результаті всіх плюсів золота стоматологи в нашій країні дістали суттєвий мінус – підвищений інтерес із боку кадебістів. А я так сподівався, що після закінчення інституту ми з «компетентними органами» станемо двома паралельними прямими з геометрії Лобачевського…

Згодом Єфим Єгорович відводить мене до відділу протезування. У ньому всюди гіпсовий пил і безкінечний перестук мініатюрних молоточків. Зубні техніки, згорбившись, виготовляють коронки й зубні протези. Я повинен до найменших дрібниць опанувати цю копітку справу. Сиджу довго: моделюю й відливаю золоту коронку для модної дівчини. Дивно, що оцей маленький жовтий ковпачок здатен зробити людину щасливою. Упевнений, що її наречений – недолугий самовпевнений тип – спочатку милуватиметься усмішкою, а потім усвідомить, що то його перемога й символ повного домінування в стосунках. Бідна дівчина має всі шанси стати слухняною лялькою. Та кожен сам вирішує, де на гойдалці стосунків місце власного «я»: зверху, знизу чи поряд. Уже хочу додому.

Неквапний червоно-жовтий трамвайчик привозить мене на кінцеву зупинку. Ізабель сьогодні має нічне чергування – шкода…

– Доброго дня, пані Галю! – вітаюся зі своєю господинею, відчиняючи невисоку металеву хвіртку.

– Доброго здоров’я, Андрію, – піднімає голову з абияк закрученою гулькою пані Галя. – Як там справи в молодого дохтора? – Її усмішка й погляд наче змащені салом: надто улесливі, наче вона зовсім і не моя квартирна власниця.

Усе це чомусь виймає із закапелків пам’яті батьківські слова-настанову: «Будеш, сину, зубним дохтором… Зубів тридцять два, і кожен боліти може…» Ця усмішка господині адресована не мені, а моїй гарній професії: видно, що пані Галя вже досконало пізнала садистські тонкощі зубних мук. Її губи старанно знаходять баланс між демонстрацією сонцесяйної радості й умінням приховати численні зубні вади. Їй приємно хвалитися перед недалекою сусідкою, пані Іванкою, своїми інтелігентними квартирантами-лікарями. Жінки часто зустрічаються на невеликому подвір’ї, голосно й жваво розмовляють та емоційно вовтузяться на широкій лаві. Модні довгі квітчасті байкові халати щодня шліфують ослін до блиску, як самурай – свого меча. У тих посиденьках уся мудрість усесвіту дрібніє й меркне перед двома всезнаючими й всерозуміючими львівськими панями.

– Дякую, пані Галю. День був неважкий, – ґречно відказую господині й поспішаю усамітнитися у своєму помешканні.

– Ну та то чиста робота, не в шумі… Файна робота. Ну та так: хто на що вчився… – зітхає мені в спину господиня.

Її чоловік працює на автобусному заводі. Цілісінький день серед стукоту й скреготу металу – увечері навіть не хоче дивитися новини по телевізору. Хоча які там новини… Таке враження, що у великій країні тільки Генеральний секретар КПРС і дехто з його політбюро живуть, а решта – так собі, дрібні людці, що випадково затесалися між новин про партійних богів. Разів зі сто повторять усі титули головної бозі, покритикують підлу й злочинну Америку – та й по новинах. Дивіться телевізор, працюйте й будуйте комунізм. Нічого нового… Довго курить надворі й сидить на лавці під вікном, звісивши голову. Інколи кидає довгі гіркі погляди на наш маленький будиночок. Щось важке його мучить. Та він здебільшого мовчить, лише зранку, перед роботою, його злість вибухає каскадом гнівних криків на адресу дружини.

Стіни ховають нас від чужих сімейних тортур. Тут наш острівець кохання, романтики й мрій. Він ніколи не стане сірою драмою сімейної буденщини, ні… Прочиняю віконце й вмикаю програвач. Блискуча вінілова платівка неспішно починає рух. Іду вслід за голкою програвача чорними борозенками в майбутнє життя. Звукова доріжка сховала десятки іспанських слів. Я мушу їх вивчити. З конверта платівки до мене всміхається синьоокий Каміло Сесто[11]. Жінки божеволіють від нього й переливів юнацького голосу, який укупі з бездоганним білосніжним костюмом посилає флюїди незайманості, чистоти й надії. За хвилю стіни кімнати відсуваються вдалечінь. Зникає осіння прохолода. Я в білому-білому костюмі «а-ля Каміло Сесто» на тлі голубого-голубого неба й тропічної зелені витанцьовую серед тисяч рожевих-рожевих фламінго… Ми граційно рухаємося в такт пісні «No se luehar contra el amor…» – «Я не вмію боротися з любов’ю…».

– Y ya no puedo más… – «І я так більше не можу…»

– «Y ya no puedo más…» – старанно виводжу разом зі співаком, кружляючи кімнатою. На руках легенька, мов пір’їнка, уявна Ізабель заливається щасливим сміхом. – «Еstoy harto de rodar como una noria…» – повторюю в енний раз, видихаю й проговорюю по-українськи: – «Я змучився крутитися на місці, наче колесо»… – У кімнаті вже тропічна спека. Нам із програвачем час перепочити. – Ну що, Сесто, зробимо сієсту? – підморгую до чорнявого красунчика з конверта й із розгону падаю на пляж.

Та голоси за вікном миттю перетворюють його на розхитане дерев’яне ліжко. Стіни зсуваються, рожеві мрії й фламінго розчиняються.

– Ниньки «Докторську» ковбасу давали в гастрономі на Першотравневій. По кілограму в одні руки… То вже матиму на канапки. Годину вистояла.

– О, пані Іванцю, то вам пощастило. Мені щось ніколи не виходить таке свято мати… – скрушно зітхає моя господиня.

– Бо то знаєте чого, пані Галю? Пороззиралася я по тій черзі – та там саме село стоїть… Наші по роботах, а ті наче з голодного краю… Бозюню милий. Та ж маєш у тому своєму колгоспі все, що треба, – чого ще місто прешся обжирати, нє?

– І не кажіть, Іванцю… То вже як тут нам самі щось там вділили, то ще й тре зразу приїхати й вивезти. Мали б ми тут кавалок поля, як вони в селі…

Не витримую. Знову вмикаю платівку. «І я так більше не можу…»

– «Y ya no puedo más…» – уже більш енергійно починаю знову.

Тепер я втікаю голяка. Від довгих черг. Від однаково вдягнених людей з однаковими схибнутими думками. Вони зі здивуванням дивляться на мою втечу. Лише сумна мама в оточенні корів-коліжанок махає чорною порепаною рукою мені вслід. Усміхнена Ба спокійно споглядає з гори мій відхід у край тепла, радості й фламінго… Знову треба перепочити. Голоси з лави й далі несуть і мораль, і правду життя.

– …А що вже тих курвів розвелося!

– А чого, думаєте, Іванцю, мій Степан щоранку дуріє? Та надивиться по тих трамваях, як ті безстидниці ноги понаставляють з-під тих куцих спідничин, тьфу! Та то є хлоп, йому щось там ся захоче… Де ми колись так… Якась дівоча стриманість має бути, маєш почекати, щоб чоловік на твою скромність, акуратність звернув увагу, а то… Тьфу!

– Та то направду безсоромність, пані Галю… – вторує пані Іванка. – Той шматок матерії й спідницею назвати не можна. А вітер підвіяв – і їй труси з-під спідничини видно, позорисько! Нє, нема вже так, як колись було: коси файно заплетені, спідниця довга, блузка на всі ґудзики защебнута… Та й до весілля ні-ні… А ниньки Анжелка руда, через кілька хат від нас, знаєте? Так то вже курва з курвів: через шість місяців після весілля вродила! Я то всьо порахувала… Та й тих хлопів тепер теж не розбереш, чого вони хочуть. Тепер на ту, що на всі ґудзики застібнута й спідницю нормальну має, хлоп навіть си не подиве… – Дві дупи в байкових халатах з обуреним сопінням шліфують лавку.

– Та ті дівки теперкай тільки й думають, як того хлопа на себе затягнути. Не то що я: заміж мене мій Степко взяв такою, якою мене мама на світ привела… – укотре гордо повідомляє пані Галя.

Добре, що господиня не бачить придуркуватий усміх на моїй фізії. Цнота як нетлінний знак якості. Найжирніший плюс до самооцінки того, хто став достойним… Ще б щасливчик то зрозумів. Ілюзорна гарантія безсмертного й трепетного кохання. Довічний вимпел чи то переможниці, чи то страдниці… Боже, як же то мій господар не оцінив таку жертовну цінність її цноти… Весь мій подальший життєвий досвід лише підтверджував те, про що я почав здогадуватися замолоду: цноту як найвищу жіночу чесноту ставлять на п’єдестал або чоловіки-деспоти, або сексуальні слабаки: для одних то незабутній трофей, для других – можливість не напружуватись і уникнути порівняння в конкурентному світі самців. А жінки після цієї почесної капітуляції з теплотою зрубаної сосни лежать у ліжку й чекають на вічну вдячність «лісоруба»: запали мене, мій господарю… Колись ця анархічна пересторога стримувала появу дітей, яких надто важко ростити самому, а сьогодні?.. Зі страху й обов’язку постають фальш, підлість, тиранія й війни. З любові – дружба, радість і мистецтво. Не можна кохати з примусу чи помилки незнання. Цнота – це поріг знання. Коли його перейти і як – кожна дівчина має вирішувати сама. Це просто шлагбаум, підйом якого кожен розпочинає сам у голові й серці. Це частина особистої свободи. Історія людства її старанно й тривало придушувала.

У нашій країні й досі тема сексу відсутня, бо його нема й не може бути в країні високих людських ідеалів. Тож знань про ЦЕ не існує. Мовчанкою старанно обходять відверті давньогрецькі ілюстрації, античні статуї, індійське мистецтво досконалого кохання. Найсексуальніша частина тіла радянської людини – очі. І в кіно, і в піснях. У кіно краще очі єврейські – такі, як у Тетяни Самойлової чи Фаїни Раневської: мовчання пережитого болю сотень поколінь генетично зробило їхній погляд промовистішим за слова. А момент першого пізнання плоті автоматично запускає всіх на орбіту вічного й неземного кохання… І в кіно, і в піснях… Тільки не в дійсності. Залишається нездоланна сила фольклору. Домисли й здогади на тему кохання на тисячах ось таких лав стають народними знаннями. Те, що народилося сьогодні на ослоні й зайшло в мої вуха, смішне й недолуге. Ну та не може чоловік все життя, до глибокої старості радіти кубку, який виграв нехай навіть під час дуже складних змагань замолоду! Ні, я так більше дійсно не можу… Щоб не чути двох апологетів сучасної моралі, швидко ставлю платівку Хуліо Іглесіаса. Спочатку його чуттєвий голос проникає в усі закутки душі й змушує вібрувати в унісон із ним чистою любов’ю. Так може співати тільки він – колишній талановитий футболіст, що дивом вижив після важкої аварії. Біль, кохання й жага до життя бринять у кожній ноті. Швидко вловлюю вже деякі знайомі іспанські слова й тихо підспівую. Щемливий голос Іглесіаса навіть змушує замовкнути на деякий час двох мотрон неподалік від мого вікна.

– Перепрошую, а майстер Саша тут живе? – проривається крізь пісню жіночий голос із вулиці.

– Тут, тут, – зривається з лавки моралі моя господиня.

– А можна його покликати? У мене тут праска є до ремонту… – приязна жіночка очікувально дивиться на пані Галину.

– Ой ні, панунцю… Він, розумієте, хворий. Не хоче, щоби його люди бачили, розумієте? Я його мама, – по-змовницьки стишується господиня. – Давайте мені, я йому занесу, – приймає пакунок з усвідомленням своєї значущості посередника й зникає в будинку.

За кілька хвилин виходить.

– Завтра ввечері зайдіть. То буде вартувати два карбованці. Влаштовує вас?

Жінка киває головою й прощається. Пані Галя опускається на лаву й зітхає:

– Отак воно і є… І де серед тих розпусниць ще й хворій дитині дружину надибати? Ну, обділив його Бог, то таке. Але руки ж золоті має. Що, не міг би сім’ю утримувати? Та міг би. Але де ти тепер нормальну дівку знайдеш? Бо як воно слабе, бідне, то що, права на щастя вже не має? – Пані Галя замовкає.

Дві тітоньки з гіркотою дивляться поверх паркана на міську обитель несправедливості й розпусти. У вікні за їхніми спинами бовваніє темний силует Саші. Він слухає розмову мами й сусідки. Я його ще не бачив, хоча живу тут уже понад місяць. Він якийсь невидимка. А може, справді важко хворий – у візку чи каліка?.. Мама його дуже жаліє. Ну, на те вона й мама.

– Добре, пані Іванцю… Приємно було з вами поговорити, – порушує мовчанку моя господиня. – Мушу збиратися на службу замість Саші. Завтра обов’язково приходьте. Добра сусіда вартісніша від родини, направду, – улесливо зазирає в очі коліжанці-порадниці.

Пані Іванка неквапно віддаляється, несучи свої масивні надбання, обтягнуті байковим квітчастим полем неймовірних кольорів, а пані Галя збирається на роботу. У нашій країні є робота для всіх. Вона і право, і обов’язок. Не хочеш працювати – тебе змусять. Або запроторять до в’язниці як трутня. Творчий, кажеш? Тоді йди у творчу спілку – письменників, журналістів, художників. Для обліку й тримання під контролем. Чомусь навіть важкохворий Саша має працювати. Чи він не важкохворий?.. Не знаю. Та його любляча мама йде замість нього в ніч сторожувати на склад продтоварів. У сутінках вона розминається з чоловіком, який тільки-но повертається з роботи.

– Вечеря на столі, Степане, – повідомляє сухо й заклопотано, закриваючи хвіртку.

Чоловік байдуже киває головою. Це він чує щовечора. Розставання не напружує їх, а навіть, здається, навпаки. А от мені б так хотілося, щоб моя Ізабель сьогодні була вдома. Лежала на ліжку й мило щебетала по-іспанськи… А я б удавав, що не все зрозумів… Співав би їй, як… Ну, не так, як Хуліо Іглесіас, а як його троюрідний кузен, то точно. Або як Каміло Сесто після ангіни.

Під тиху мелодію ненадовго засинаю. Прокидаюся, вимикаю програвач. За звичкою визираю у вже чорне вікно. Дві темні постаті пройшли повз – від хати до хвіртки. Невже злодії? Приглядаюся й прислухаюся. Ні, це мій господар Степан проводжає якусь жінку. Вони похапцем обіймаються. Жінка стиха задоволено говорить:

– Файний ти, Степане… Приходь до мене завтра зранку. Вгощу тебе канапкою з «Докторською» ковбасою: заслужив. Бувай… – тихенько промовляє й зникає за парканом.

Спочатку ошелешено перетравлюю побачене, далі всміхаюся сам до себе й лягаю спати. От тобі й ветерани сексу. Чудять, як молоді… А що вже молодим казати! Як там моя Ізабель? Незрозуміла тривога й ревнощі відганяють мій сон – його вже не буде. Встаю, швидко натягую одяг і підтюпцем біжу до своєї дружини. Щоб відкинути дурні думки, уголос рахую ліхтарі на шляху. Півгодини, шістдесят ліхтарів, і я, Отелло Зайчук, на місці. Прослизаю повз охоронця, лечу сходами й порожніми коридорами. Третя ночі – навіть хронічне безсоння провалюється в дрімоту. Тихо прочиняю двері ординаторської. Моя гарненька дружина спить на кушетці, згорнувшись калачиком. Як би я тебе зараз поцілував у ті розтулені губки – для початку… Раптово мені стає соромно за дурні підозри. Уявляю, як дружина розплющує очі, радіє й усміхається мені, а потім… Треба йти звідси, доки Ізабель не прокинулася… Обережно накриваю голу п’ятку дружини ковдрою. Не втримуюся від спокуси й легенько торкаюся губами оксамитової щоки, потім навшпиньки виходжу.

Шістдесят друзів-ліхтарів мовчки й без докорів освітлюють мій шлях додому. Тепер я часто згадуватиму їх і це нічне рандеву, перш ніж у мене коли-небудь знову виникне ідіотське бажання стати більярдною кулею підлих гормонів. Треба постояти, як отой укопаний стовп, і пустити світло думки у голову. Мої ревнощі заженуть особисту свободу Ізабель у клітку – це перший ліхтар… Огорожа недовіри роз’єднає наші душі – другий… Її «я» коли-небудь не витримає – третій… Того дня, коли Ізабель стане вільною, – а він таки колись настане, – у клітці опиниться вже моє «я». Його роздиратимуть демони жалю, спогадів і злоби. Маленький простір боротьби не вміщатиме нікого й нічого, що допомогло б вийти. Я ненавидітиму себе, усе і всіх… Особливо їх, закоханих – щасливих, усміхнених і задоволених. Тих, що триматимуть одне одного за руки, а не за душі… Адже схочу повернення в минуле, та ніяк не знайду ні виходу з клітки, ні машини часу для повернення. Нестиму отруту ненависті в собі. Впорскуватиму її невидимі молекули в погляди, слова, стосунки з іншими людьми. Навіть коли говоритиму не про кохання, а про політику, їжу, магазини, погоду… Вони запускатимуть ланцюгову реакцію роздратування, хамства, злості й болю в інших. Свобода світу починається з мене. Як і злість світу. Треба бути вищим за це. Як мій улюблений Пікуй. Він далеко. Шкода…

Піднімаю голову – черговий німий друг посилає світло осяяння: потрібно просто бути вищим за бруд і суєту, тоді й побачиш більше. Освітиш шлях і собі, і іншим – як оцей, п’ятдесят дев’ятий ліхтар… Проминаю шістдесятого «постового» – і здрастуй, моє тимчасове житло й мій душевний спокій. Сподіваюся, уже не тимчасовий. Одне вікно будинку вже світиться. Кому ж то не спиться? Над столом коло вікна схилився юнак. У світлі настільної лампи він зосереджено щось ладнає. З передранішніх сутінків двору мені добре його видно: хвилясте русяве волосся, правильні риси обличчя з якимись зовсім не розвинутими мімічними м’язами нагадують казкового П’єро з казки про Буратіно. Така ж чуттєва лінія губ. Раптом хлопчина підносить голову й спрямовує погляд у вікно. Подібність із П’єро таки цілковита: в очах повно якоїсь старечої задуми й болю. По-своєму він гарний, дуже гарний. Йому б пасували трагічно-романтичні ролі в кіно. І що з ним може бути не так?.. Раптом гримаса страху перекошує його лице. Саша різко зривається на ноги, затуляє обличчя руками й відсахується від вікна. Ну я й бовдур! Так злякав хлопця. Хоча… Що, він не знає, що в них у дворі вже понад місяць живуть квартиранти? Може, я просто вийшов подихати ранковим повітрям? Гм… Начувайся, Андрію: влетить тобі від мами-господині…

Сьогодні в нашій поліклініці особливий день. Усі в піднесеному настрої, жартують. У жіночок підмальовані губи, у чоловіків з’явився блиск в очах і покращилася постава. По черзі групами йдемо до бухгалтерії, там ставимо підписи й отримуємо зарплату. Здрастуйте, перші чесно зароблені гроші новоспеченого лікаря-інтерна! Сто двадцять карбованців приємно гріють душу. Та-а-ак… Сьогодні підемо з Ізабель до найкращого ресторану Львова – це мінус двадцятка. Сорок – оплата помешкання. Треба ще купити пристойні черевики: зима ж на носі… Пристойні – це тільки чехословацької фірми «Цебо», вартуватимуть вони теж сорок карбованців. Блиск в очах і запал споживача поступово згасають: що, двадцятка на все інше до наступної зарплати?.. Ізабель іще раніше намітила купити зі своєї зарплати пальто й чоботи. Халепа.

Зосереджено вивчаю обличчя навколо: і як вони всі виживають? Єфим Єгорович байдуже запихає не набагато більшу зарплатню до кишені піджака. І як йому вдалося придбати машину? Тепер вічно тільки й бурчить через неякісний бензин. Щойно розпочали випускати «жигулі» на основі італійського «фіата», а він уже придбав. Ну, та вже тридцять років видзьобує гроші з чужих ротів… Боже, і коли я назбираю отих п’ять із половиною тисяч? Напружую мізки й ворушу губами. Отож, якщо я три роки й дев’ять місяців не витрачатиму ні копійки, то… Ні, це нереально. Отож, якщо я заощаджуватиму половину зарплатні, то за неповні вісім років стану водієм. Сушена вобла із завжди голодним поглядом. У лискучому на колінах і дупі костюмі, у запраних сорочках із протертими комірами. До батьків не їздитиму: дорого… Брехатиму про страшенну зайнятість. На весілля до друзів, братів і сестрички, щоб зайвий раз не витрачатися, не піду, «хворітиму»… А якщо четвертину в місяць? Майже шістнадцять років вставати й лягати з цифрами в голові й чухати застарілий геморой від довгого клепання протезів.

Тепер я знаю, чого в нас люди в натовпі сірі й похмурі. Їхні голови зайняті арифметикою виживання: скільки на хліб, ковбасу, мешти собі й дітям, на меблі. А я ще й дивувався під час практики в психіатричній лікарні, звідки в нас так багато душевнохворих… Це від математики й телевізора. Він весь час розказує, як усім добре жити. А ти сидиш і напружено думаєш: «Де, де моє “добре”?.. Чому хтось може, а я – ні?..» На дріжджах того самоїдства мозок, що не знаходить відповіді, надимається й вибухає. Так і вся країна – суцільні кульпарки… От і добре, що я не житиму так. На Острові Свободи все інакше. Мабуть… Ні, точно не так. От на що треба відкладати – то це на шістдесят доларів. Саме стільки дозволено вивезти нам обом. Ну, ще із сорок, може, і сховаю… Так… ресторан сьогодні відміняється… Але натомість одну покупку зробити ну конче потрібно.

– Ой, Андрі! Яке ж то диво! – Моя казкова фея кохання сплескує в долоньки й підстрибує навколо столика, зусібіч оглядаючи нового члена нашої родини. – Як, як ми його назвемо?

– Соля, – несподівано для самого себе кажу я.

– Гарно… Соля, сонечко, крихітко ти наша… – примовляє Ізабель. – А це хлопчик чи дівчинка?

– Е-е… Навіть не спитався… Та навіщо це нам?

– Ну-у-у… Ти, Андрі, думаєш, що їжа – це все? Це ж жива істота, а не забавка, – випинає губки дружина. – Якби тебе отак у кліточку, тобі б як було?

– Не хочу в кліточку… Хіба з тобою… Згодом купимо йому чи їй компанію, обіцяю.

Товстун Соля сидить у дерев’яній кліточці, втиснувшись у купку сіна, і роздивляється блискучими оченятами-намистинками навкруги. Насипаю трішки насіння соняшника. Пухнаста оранжево-біла кулька відновлює інтерес до життя: на коротеньких лапках перекочується до зерняток і починає поквапом запихати їх за щоки. Вони роздуваються й стають більшими за черевце, перетворюючи очі на вузькі щілинки. Хом’ячки – це таки неймовірно кумедні створіння. Ще й невибагливі в догляді.

– Буде з ким поговорити на самоті тобі чи мені, коли інший на нічному чергуванні. Ти, Ізабель, будеш на ньому відточувати свої ніжні, пестливі рухи. А потім, коли я повертатимуся, даруватимеш їх мені…

– Я, а інколи й ти… А він не залишиться без шубки, коли ми його вдвох так вигладжуватимемо? – сміється Ізабель. – Коханий мій Андрі… Він такий гарний… Як добре, що ти додумався до такого… А що, ти сумував за мною? – горнеться до мене дружина.

– Дуже… – щиро зізнаюся й цілую її.

– А ти мені навіть снився, – кокетливо сміється й заглядає у вічі.

– Так, так… Це моя душа так тягнулася до тебе, що прийшла у твій сон. Я так скучив за тобою…

Ізабель лише сміється, закинувши голову. «Хоч би ти думала, що це дійсно був сон», – пробігає думка й швидко розчиняється в тумані пристрасті…

– Є хто вдома? – Обережний стук у двері перериває нашу сімейну ідилію й зриває мене з ліжка: за дверима стоїть незнайома жіночка. – Перепрошую… Я тут учора праску на ремонт віддавала, казали ввечері підійти.

– Так, пані, я чув таке. Вам туди, – киваю на більший будинок господарів.

Жінка довго стукає й гукає, та чомусь ніхто не виходить.

– Пані Галя, напевно, пішла до магазину, – поспішаю я на допомогу. Іду до великого будинка. – Господарі, тут за праскою прийшли!

У відповідь шарудіння й звуки падаючих речей.

– Вам треба трошки почекати, – звертаюся до відвідувачки. Та за хвильку хтось дуже нерішуче відкриває двері зсередини. У вузьку щілину юнак пропихає праску, а другою рукою прикриває своє обличчя й боязко промовляє:

– В-візьміть. Тен там… перегорів. З-замінив, – і швидко закриває двері.

Жінка здивована, я теж. Вона кілька разів переводить очі з праски на двері. Урешті дістає з гаманця два карбованці й просить передати їх за ремонт.

Тінь прикрого розчарування змінює звичну улесливу маску на обличчі моєї господині, коли передаю їй гроші.

– Бідна моя дитина… Саша так не любить показуватися комусь на очі. Люди ж такі недобрі є… – похитує головою пані Галя й свердлить мене поглядом спідлоба, шукаючи співчуття.

Розумію, що автоматично я став одним із когорти «недобрих». Господиня ж скрушно продовжує:

– Що то вже в школі над ним насміхалися через його хворобу… Дітиська ж є жорстокіші за дорослих! Що прийде зі школи – плач і сльози щодня. Мусила його щораз забирати й школи міняти. Я його дуже жалію, не те що чоловік… Ледве вісім клясів закінчив. Добре, що якось навчився побутову техніку ремонтувати. Золоті руки хлопець має. А! – Махає рукою й з гіркотою в погляді замовкає.

– А лікарі що кажуть? – заходжу здалеку, намагаючись дізнатися діагноз Саші.

– Перепрошую, Андрію, та ви є ще замолодий лікар… Може, як будете такий, як оті, що в комісіях засідають і тільки грошей хочуть, то таже будете говорити: «Йому ніц не є! То не хвороба! Він добре бачить!» А яке, яке він добре бачить?! Дитина вивчила ті ваші таблички з буквами вже напам’ять, тільки всього! Виписали йому окуляри – і що йому з них?

Жінка ковзає поглядом по вікнах будинку, помічає силует сина, що прислухається до розмови, і продовжує зі ще більшою енергією:

– То якби їхні діти з такою бідою народилися, то я б на них подивилася… Правда, то не дівчина, для якої краса важливіша, але як йому між люди з таким іти?.. То мій хрест, мушу його нести. Я для сина все зроблю, – поправляє пасмо вічно засмальцьованого волосся пані Галя і йде в будинок.

Намагаюся зліпити у своїй голові щось цілісне, медичне й логічне з почутого та побаченого. Мозок загрожує вибухнути від перенапруження. Заспокоююся думкою: «Ще чогось не знаю. Треба ще поспостерігати». Діагноз Саші для мене цікавий як для лікаря. Не можна чогось не знати – тоді ти не фахівець. А я хочу бути не просто стоматологом, а й лікарем у широкому сенсі. Ні Парацельс, ні Авіценна не були терапевтами, окулістами чи гінекологами, вони були просто Лікарями. Вони поклали до ніг людства безцінний багаж знань не про якісь окремі органи чи поодинокі хвороби. Це сьогодні стражденні люди смикають мене за рукав халата, коли проходжу повз реєстратуру.

– Пане дохтор… А до якого мені лікаря йти, як у мене всі суглоби викручує?..

І я не маю що порадити… Не тому, що не знаю, а якраз навпаки – тому, що задосить знаю. Що їм – до ревматолога… Або до ендокринолога: порушення в роботі щитоподібної залози теж спричиняє набрякання, скутість і болі суглобів. А чи до кардіолога. А взагалі-то найкраще розпочати ходіння з терапевта. І якщо знайдеться в цьому ланцюжку фахівців хоч один надто самовпевнений медик, ще й колишній студент-трієчник, то таємниця болю в суглобах буде помилково потрактована й пролікована за схемою «одне лікує – інше руйнує». Хвороб є сотні тисяч, а кількість їхніх комбінацій годі й полічити. Закони хвороб не вписуються в графіки й формули, як у фізиці, математиці чи хімії. Їх не можна описати якимись моделями. У законах хвороб стільки ж винятків, скільки й правил, а винятки такі значні, що мають власні правила. Інфаркт може скидатися на пневмонію, апендицит – на грип, грип – на апендицит, гастрит – на інфаркт, а інфаркт – відгукуватися блювотою й болями, як гастрит. Усі ці болячки можуть мати стерту або «німу» клінічну картину. Медицина – це галузь знань, у якій закономірності діагнозів нагло зіштовхуються з нетиповими симптомами, а перебіг хвороби непередбачуваний. У медичного діагнозу ніколи не буває стовідсоткової гарантії точності. Ні-ко-ли… І на це не впливають ні вік, ні знання, ні поважний титул лікаря.

Від людини в трішки пом’ятому білому халаті не залежить несподівана комбінація кількох хвороб. Не залежить цікава медична спадковість. Ризики ускладнень… Лікування пацієнта – це проходження лікаря разом із хворим тоненькою мотузкою, натягнутою над прірвою – між берегами Хвороба й Здоров’я. Звідти, з туману Випадку, простягає свої кістляві руки Смерть. Вона терпляче очікує, коли ти випишеш не ті ліки, чи знехтуєш якимсь аналізом, чи банально вирішиш почекати до завтра, бо сьогодні був важкий день… Та під час складних перегонів типового й нетипового, відомого й невідомого, поспіху й очікування, рішучості й невпевненості, закономірності й винятку я мушу зібрати й відшліфувати до бездоганної досконалості те, що залежить тільки від мене, – свої знання. Матиму міцні знання – рішуче переведу людину на берег квітучого саду життя. Не повинні прогалини в моїх знаннях стати причиною тих п’яти відсотків неправильних діагнозів, що призводять до смерті пацієнта. Лікарська помилка є, була й буде. Фатальні п’ять відсотків сумної медичної статистики є для пацієнтів смертю, а для їхніх родин – зламаними долями.

Я люблю вчитися. Знання – це порядок і свобода у твоїй голові. Уже як щось робити, то робити добре. Або не робити зовсім. У медицині насамперед. У нашій сільській школі малювання викладала вчителька, яка зовсім не вміла малювати, навіть коло від руки. Зате впевнено й амбітно критикувала та вимагала від нас гарних малюнків, нічого не показуючи й не пояснюючи… У медицині так не вийде. Тепер розумію, що вчитель може одних навчити, а інших – ні. Швачка може дозволити собі кривий шов. Журналіст – надрукувати красиву чи огидну, але брехню. Шкода від того, що вони зробили щось не те, не висітиме на їхньому сумлінні багатотонною каменюкою. Вона не є життєво важливою для конкретної людини. Якщо вони й несуть відповідальність за свої помилки, то набагато меншу, аніж медик. Лікар-проводир стає для пацієнта або богом, або дияволом. Для моєї господині і її сина лікарі, на жаль, стали другим. Ну що ж, у медицині помилка одного лікаря – хоч і сумна, та можливість навчитися для іншого. І врятувати майбутніх пацієнтів. Колись усе-таки час покаже, що там у Саші таке…

Ізабель і я, будучи інтернами, набували навіть не стільки нових знань, скільки виваженості в прийнятті лікарських рішень. Це на іспиті тебе похвалять за швидкість відповіді, а в реальному житті твій поспіх може стати фатальним для пацієнта. Утім, як і неквапливість. А ще за півроку мій лікарський досвід обріс важливими навичками й знаннями. Навіть такими, про які ще обережно написано в старих підручниках із медицини. Цивілізація таки змінює анатомію людини. Людську еволюцію добре видно й у ротовій порожнині: зуби-«вісімки», або зуби мудрості, насправді в багатьох людей взагалі не прорізуються. Колись кутні зуби допомагали пережовувати грубу сиру їжу, та за тисячі років полегшення, що дала людям термічна обробка їжі, організм багатьох відкинув потребу в цих «жорнах». От і тепер на прийомі я часто бачив: якщо навіть і настав час появи зубів мудрості, нижня щелепа пацієнта вже й не має місця для нових мешканців. Та часто організм усе одно виконує свою генетичну програму: зуби вперто намагаються вилізти, посуваючи сусідів і провокуючи нестерпний біль. Доводиться видаляти їх, щоб полегшити муки пацієнтів. Через ті ж харчові лінощі предків і зменшення довжини нижньої щелепи почастішали випадки неправильного прикусу. А він теж здатен спровокувати в організмі багато болячок: проблеми з травленням, часті головні болі й ранню втрату зубів через нерівномірний розподіл навантаження. Людина майбутнього, швидше за все, матиме вже не тридцять два, а двадцять вісім зубів. Пропорції людського обличчя теж зміняться. І хтозна, які нові сюрпризи готує людству еволюція?..

Мені дуже подобалася ця робота. Стоматологія – це моє. Хоч трошки, та я змінював цей світ на краще, бо давав людям те, що найбільше цінував сам: волю і красу. Звільнившись від болю, вони всміхались і несли світло гарного настрою із собою. Єфим Єгорович усе частіше кидав на мене схвальні погляди. Я перейняв його педантичність та акуратність: баночки, колбочки й лотки з інструментами теж стоять на моєму робочому столику в найбільш зручній позиції, інструменти вчасно очищаю від пломбувальних матеріалів, не допускаю перевитрат медикаментів. Упевнено проводжу санацію й видалення. У результаті після тижня роботи наші з Є. Є. халати ідеально білі.

– Добре набираєш обертів, Андрію. Колись зі стану халату робили висновок про майстерність лікаря. У давнину йшли на операцію до того, хто найменше плям крові на халаті ставив. Тому відтоді одежа ескулапів традиційно має бути лише біла. Ти, здається, правильний хлопець. І стоматолог із тебе буде добрий, – поплескав мене якось по плечу. – Ще тебе дечого маю навчити, щоб ти вижив у цьому світі, – спустив окуляри на кінчик носа й по-змовницьки підморгнув. – Десь так після новорічних свят.

Обіцянка заінтригувала. Та як же мені пощастило, що Є. Є. її так і не виконав! Попит породжує пропозицію – це закон не ринку, а життя. Він змушує думати, шукати, знаходити, робити, творити, обманювати. Це безупинний рух людини, сім’ї, суспільства вперед замкнутим колом перетворення кавалка хліба на діаманти. Це гриби-печериці, що пруть крізь товстий міський асфальт. Піднімають його й змушують тріскатися, бо хочуть жити. Бажання одних усміхатися й бажання інших їсти більше ковбаси знайшли одне одного. Любов радянського люду до золотих зубів і незадоволення стоматологів малою зарплатою зустрілися й зав’язалися у вигадливий потайний вузол. Та асфальт таємниці над ним тріснув з та-а-аким гуркотом…

Єфим Єгорович любив клієнтів із села. Особливо тих, які просили зробити їм золоті протези. Селяни були більш терплячі й завжди мали із собою невеликий клуночок із гостинцями для лікаря. Вони йшли щасливі, з ідеально припасованими й блискучими новими зубами та більше не поверталися. Натомість брати, свати, куми вдячних клієнтів шанобливо переступали поріг кабінету й з надією в очах передавали вітання від Івана, Степана, Василя, Ганни… Сільська клієнтура Є. Є. зростала в геометричній прогресії. Єфим Єгорович, показно зітхаючи, брав новачків на протезування. Два зубні техніки-веселуни середньої віку, що приходили за зліпками ротових порожнин до лікаря, світилися від задоволення: роботи в них було через край. Для мене це було дивним: наша зарплатня не передбачала заохочення позапланового ентузіазму. Ти міг полікувати чи зробити хоч десять, а хоч тисячу зубів чи протезів – гроші отримував ті самі. Горіти чи не горіти на роботі – питання, радше, недосвідченості й подальшого поступового прозріння. Численні заохочувальні моменти у вигляді грамот, вимпелів і стіннівок ніяк не допомагали придбати меблевий гарнітур, килим чи квартиру. Тож я працював у команді справжніх фанатів стоматології й не ставив запитань…

Єфима Єгоровича заарештували прямо на моїх очах. Три чоловіки в костюмах і хутряних шапках та один міліціонер завалилися до кабінету без стуку. Я безпомилково визначив за колючими поглядами, звідки вони є. Без зайвих слів на зап’ястки Є. Є. наділи кайданки. Мій статечний колега й наставник несподівано якось обм’як, кутики його губ затремтіли, а погляд зробився відчуженим. Його провели як злочинця через переляканий онімілий натовп хворих і колег. Спитали й записали й мої дані. Обох зубних техніків, напарників Є. Є., теж забрали. Арешт співробітників обростав чутками й таємницями. Від часу створення на нашу країну вперто зазіхали численні шпигуни, завербовані агенти, приховані вороги трудящого народу чи просто неблагонадійні люди. Вони були страшніші від злодіїв, ґвалтівників і вбивць, бо мали здатність мислити, ставити незручні запитання й бачили не те, що було наказано бачити. Люди в костюмах приходили лише за тими, хто перебував у першому списку. Ніхто не хотів повірити в те, що добрий та інтелігентний Єфим Єгорович потрапив до довгого переліку страшенно небезпечних злочинців. Світло, як і годиться в нашій країні, почали проливати численні збори – комсомольців, комуністів і профспілкові.

– Не знав добре таблиці ділення, от і залетів наш Єфим Єгорович… – скрушно закрила тему на лавочці під туалетом наша прибиральниця.

Знати таблицю ділення в нашій країні мав кожен, хто прагнув незаконного приробітку: платиш потрібним людям високого партійного рангу – і вони стають твоїм «дахом». Ніхто не осуджував прагнення трьох лікарів заробити зайву копійку своєю працею. Кожен безуспішно відкладав на щось роками, відмовляючи собі в морозиві, ресторанах, театрах, новій одежі… У якійсь іншій країні Єфим Єгорович мав усі шанси стати просунутим науковцем чи успішним бізнесменом. Виявилося, що робив він років із десять тому протези якомусь полковникові, другові дитинства. Потім, як і годиться, добре посиділи з випивкою й гарною закускою. Розповів полковник нашому Є. Є. про цікаву військову технологію напилення нітрату титану на залізні деталі: не ржавіють довго й виглядають ну зовсім як золото… Голос бізнесових генів штовхнув стоматолога в правильний бік.

Коли мене викликали на допит, Єфим Єгорович уже був дуже схудлий і до всього байдужий. Я нічого не знав, і моє незнання врятувало мене. Єдине, що зачепило, – слова кадебіста:

– Я не бачу вашої вини. Але, – підняв вказівний палець, – ви вже втретє потрапляєте в поле нашого зору… Хм. Можете поговорити наодинці з вашим колегою, я покурю… – і вийшов.

– Єфиме Єгоровичу, мені дуже вас шкода. Що я можу для вас зробити? – присунувся ближче до наставника.

– Нічого ти для мене вже не зробиш. Я хоч трохи нормально пожив. Не шикував, а просто пожив. Котлету мав щодня, ще й навіть на власній машині поїздив… У країні розбавленого бензину й рибного дня важко бути білим і пухнастим. Навіть якщо ти в білому халаті. Ти, Андрію, добра людина. Усміхайся, це тобі личить.

– Може… – почав я, та старий приклав палець до губ і кивнув у бік місця слідчого: там під столом старанно накручував плівку маленький магнітофон.

На вулиці йшов дощ зі снігом. Можна було не витирати сльози. Удома я довго вичухував Солю. Хом’як принишк. Здається, він усе розумів.

Той 1980 рік узагалі видався якимсь буремним. Він уперто намагався мене як не зламати, то чимскоріше випхати з країни. Телевізійна новина, що пройшла в грудні 1979-го повз мою аполітичну увагу, тепер обернулася несподіваним боком. Я так і не допетрав достоту, з якого дива Радянський Союз увів свої війська в далекий пустельний і малонаселений Афганістан. Ну живуть собі люди, трохи сваряться, та розвиваються – чого лізти туди? Не потребують вони вашого втручання. Навіть якщо його красиво назвати «інтернаціональною допомогою». Уже потім я дізнався, що маленький Афганістан намагалися підкорити й підім’яти під себе всі сильні світу цього. І нікому не вдавалося! Середньовічні в побуті афганці мали свою тактику боротьби й виживання. Перед нею були безсилі найкращі армії. Бо сильні звикли як? Велике скупчення ворога, правильний розподіл сил: потужна артилерія накриває вогнем, далі вступають у бій найновіші танки й піхота, добиваємо ворога з повітря – і тра-та-там! Перемога! Та неможливо перемогти країну, у якій три чверті населення проживає в селах. Просто немає звичного великого скупчення ворога. Усі відомі військові тактики й стратегії виявилися провальними в Афганістані. Є люди, що збираються невеликими загонами й успішно виганяють більш сильних чужинців зі своєї території. Якби партійні чини краще вчили давню історію, а не тільки свою партійну, то згадали б: військо Александра Македонського так само ганялося по всій Скіфії за її жителями, а ті просто тікали. Так і відступили голодні й виснажені македоняни ні з чим.

Слово «душман», що звучало в усіх новинах, стало образливою лайкою. Хоч для мене душман – це був чоловік, що має душу. Людська гідність і гордість давали йому наснагу виганяти тих, кого він не кликав до свого дому. Для нього радянські солдати були тими ж, ким для нас колись німці – загарбниками-поневолювачами. Душмани просто прагнули свободи. Але в нашій країні її нема. Не може бути її поруч із кордонами СРСР: ні в Польщі, ні в Угорщині, ні в Болгарії… Слухняні прорадянські сусіди навіть не пробують виявляти непослух чи прагнення вийти з табору соціалізму, бо ж «брати» роздушать і свободу, і бунтівників гусеницями танків так, як у непокірній Чехословаччині у 1968-му… Не пощастило Афганістану із сусідом, от і все. Але не пощастило й мені: одного холодного дня мене викликали до військкомату й поставили на військовий облік. Сухо попередили:

– Тільки закінчите інтернатуру – відправимо військовим медиком у гарячу точку. Будете виконувати інтернаціональний обов’язок.

Я не став говорити про те, що їду з дружиною на Кубу. Стримано кивнув головою. Подумки дякував долі за зустріч з Ізабель. Дорогою назад зловив себе на думці, що не всміхаюся, зсутулився й човгаю ногами. Я роззирнувся: усі, хто йшов вулицею, були похмурі й згорблені. Мої намагання розправити плечі мали успіх. А от усмішка тремтіла й не хотіла затримуватися на обличчі. Не виходило в мене відчувати внутрішню свободу. Я був невиразною часточкою радянського народу, яку можна закинути куди завгодно проти її волі. Бо волю кожного довго й уперто виймають зсередини. Наче намотують на голочку нерв із хворого зуба. Зуб залишається, виконує свої функції, та він уже нечутливий, бо мертвий. Не реагує ні на кип’яток, ні на лід. Кожен із цього натовпу нагадує пролікований мертвий зуб. Межі чутливості кожного відсунуті в безкінечність. З кожним можна робити що завгодно. Терплячі, слухняні, безголосі. І останнє – найстрашніше… Схоже, теорія золотої пропорції має виняток. А я її підніс і поставив на власноруч зведений постамент як універсальний рецепт краси й щастя – наївний… Не працює вона щодо історії. А чи працює? Може, ота одна третина поганого – це біди людини від суспільства? Чи навпаки? Де ти, щастя моє, на відрізку між точками «я» й «держава»? За двадцять три роки мого життя щось його було надто мало. А якщо на омріяній Кубі, що дружить із нами, буде те саме?..

Я вдома. Треба погодувати хом’яка. Він швидко й ритмічно напаковує щоки. У клітці Соля не голодний. У нього є все. І завжди. Та вмонтована в кожну його клітинку генетична пам’ять про голод попередніх поколінь вимагає пакувати ще й ще. Щоки роздуваються до неймовірних розмірів. Напевно, лише мільйон поколінь його нащадків після перебування в ситій кліточці зменшать оті знамениті щічки. Ну що, друже, об’ївся? Не завжди те, що маєш, тобі на користь… Кладу товстеньке волохате тільце в дерев’яне колесо-тренажер: «Уперед, грубасику!» Я його бог. Даю і їжу, і випробування. Дам щось одне – він загине. Колесо – теж частина пам’яті його поколінь. Крихітні лапки несуть пухнасту кульку по колу. У витріщених оченятах пробігають страхи-примари далеких предків. Швидше вперед! Лисиця… хижий птах над тобою… Достатньо. Соля відсапується після випробувань і неквапно повзе в куточок із сіном. Його не цікавлять відчинені дверцята клітки. Свобода вб’є його. А може, навпаки, удосконалить? Чому держава, що дає мені такий мізер зарплати, у такий же мізер оцінює моє життя й грається ним, наче в мене воно не одне, а дев’ять? Спасибі тобі, друже… Я посадив тебе до клітки. Та ти, схоже, допомагаєш мені вийти з моєї власної.

Гарний сон та ранок кохання – і день розпочинається з веселки. Запашна кава удвох і загадкова усмішка Ізабель навпроти – усе це відсуває недавнє душевне сум’яття за нещільну ширму минулого. Радісний прихід нового дня не псують навіть сварки господарів майже під нашим вікном. Вони видаються милими й кумедними. Схоже, Степанові ніхто не давав такої слушної поради стосовно вибору коханок, як мені – Єфим Єгорович. Лемент пані Галі чути на пів-Львова:

– Що, що тобі бракує? Наварено, випрано, дитину пильную… А він до мене: «Іванцю те, Іванцю се…» Що, вже забув, що твою жінку Галею звати?! Що то все має означати?!

– Дитину менше б пильнувала, може б, хлопом став! Зі здорового лоба слабака ліпить! І відчепися від мене, просто обмовився! – затято борониться Степан.

– А вночі, крізь сон, двічі «Іва-а-анцюююю…» – то як, га?! Що, здибав файнішу від мене?! – шаленіє жінка.

– А може, мені з нею добре, не подумала?! – нарешті не витримує господар.

Пані Галя хапає ротом повітря й знесилено нащось уточнює:

– А… то… як?..

– А так! Як у раю! Тепло й добре! А не як біля купи льоду! – Степан грюкає хвірткою і йде на роботу.

Пані Галя нагадує жабу в анабіозі. Вона сидить нерухомо й не реагує ні на привітання, ні на наш відхід на роботу. Через кілька годин нашого господаря не стало: широкий інфаркт не дав шансів на порятунок. Увечері потай запросили священика для відправлення панахиди. Навколо домовини позбиралися лише найближчі й безпартійні. Умить постаріла пані Галя тихо голосила й не відходила від труни. Лише на хвилину, затуливши половину лиця тремтячою рукою, зайшов син Саша. Він мав вигляд загнаної звірини: боязкий, зсутулений і заплаканий. Хтось із родичів рушив до нього зі співчуттям, та юнак злякано метнувся в іншу кімнату. Більше він не виходив. На другий день навіть не пішов із процесією на цвинтар. Тепер я знав причину такої його поведінки. Вона була смішна й безглузда. У моїх очах його мати – справжній злочинець. У Саші звичайна гетерохромія. Або різнокольорові очі. Я вдруге натрапив на такий випадок. Це ординарне порушення в розподілі меланіну між двома райдужками очей, абсолютно нешкідливе для людини. Рідкісне – так, але нешкідливе. Колись таких вважали чаклунами, здатними зурочити людину чи худобу. Такий погляд незвичний, він приваблює увагу. Для загалом вродливого Сашка це могло стати плюсом: упевнена постава, магнетичний погляд… Не стало, бо забракло невеликого, але суттєвого – підтримки близьких. Мама вийняла чи то з глибин підсвідомості, чи то з болота середньовічних пересудів страх несприйняття незвичайної дитини й заселила його в душу сина. Тепер він боявся й уникав людей. Став приреченим на самотність і цілковиту залежність від матері. А може, вона того й прагнула? Не знаю… Якось усі були в клітках, наче мій Соля. І пані Галя, і Саша, і я, і мої пацієнти, і всі-всі навколо.

– Може, нам слід поговорити з господинею про її сина? – Ізабель була налаштована допомогти Саші.

Я стенув плечима.

– Не варто, кохана. Принаймні зараз. Ми не достукаємося до її здорового глузду. Втрата чоловіка, зрада подруги… То справжній нокдаун. Почекаймо.

Ізабель задумано кивнула головою.

– Так… Ти правий. А якщо щось піде не так – вижене нас із квартири… Ближче до тепла спробуємо поговорити.

А що весна, а що вже красна… Її львівський варіант має якийсь особливий шарм. Найшвидше в місті розквітають новими барвами афішні тумби: театри оновлюють репертуари, приїздить новий цирк. Перше тепло й новизна культурних розваг витягують на вулиці вишуканих пань поважного віку в модних аксесуарах часів довоєнної Польщі. Із задумливим виглядом вони неспішно кришать хліб для схудлих за зиму голубів. Юні красуні поспішають показати світу стрункі тіла в супроводі розмаїтих собачок на повідцях. Від їхнього гордовитого дефіле віє якоюсь таємничістю. Хлопці даремно намагаються познайомитися з красунями й біжать до бібліотеки читати про породи собак. Люд насолоджується спогляданням ніжної зелені сквериків і парків, у яких малеча активно досліджує пошарпаних зимою котів, мушок і жуків. Старшокласники тікають зі шкільних мурів і набираються премудрості життя в численних кінотеатрах і дешевих забігайлівках. Навіть червоно-жовті трамвайчики навесні дзеленчать енергійніше й веселіше, особливо поблизу базарчиків із першими квітами й ритуальним щавлем: зелений борщ офіційно відкриває весняний раціон у кожній львівській господі. Самотні жіночки купляють тоненькі букетики квітів і притискають їх до грудей із сумішшю смутку й надії в очах… Усе прагне жити, творити, розмножуватися. Час природної й людської активності вправно керує світом.

Навіть ті, хто боявся візитів до стоматологів, за зиму набралися рішучості й дружно рушили лікувати зуби: весна існує для усмішок і кохання. Тепер роботи побільшало. Шкода, що не зарплати… Та те, що ми з дружиною молоді, гарні, закохані й маємо грандіозні плани на переїзд, якось відсуває проблему накопичення грошей. Та й не дадуть нам вивезти більше від дозволеної суми: з радянського раю випускають так, як і годиться, – майже голими…

Щодня після роботи зустрічаю свою кохану Ізабель. Вона випромінює щастя й задоволення від моїх маленьких сюрпризів, а найбільше любить лісові квіти. Вдихаємо на повні груди п’янке весняне повітря, тримаємося за руки й любо спілкуємося по-іспанськи. Я вже говорю без помилок і знаю багато слів. Час від часу випрошую в неї нагороду – ми пристрасно цілуємося під товстими деревами й летимо у свій рай почуттів, аж поки звідти нас не виганяє довгий допитливий погляд чергового юного дослідника з іграшковою лопаткою. Сьогодні до нього долучилася ще й бабуся, яка голосно намагається спустити нас на землю: «Зовсім сором втратили!» Але після слів «Та всі його колись втрачали, хіба ні?» замовкає й із сопінням тягне за руку подалі милий доказ моєї правоти. Весняний настрій важко зіпсувати, він розмальовує вечірні сутінки й наче підносить нас над цією сірою вулицею. Навпроти винної крамнички дивимося одне на одного. Сміємося й без слів наввипередки пропихаємось у двері. Сьогодні ми будемо, як цар Соломон і цариця Савська, знесилені від вина й кохання. Кожен крок вечірнім Львовом наближає нас до сімейного палацу й бажаної вакханалії. Ось ми й удома. Довго шукаємо ключ, вивертаємо всі кишені – нема. Доведеться звертатися до господарів. Пані Галя вже пішла сторожувати, удома лише Саша.

– Сашку! – стукаю у двері. – Це Андрій, ваш квартирант… Ми ключ загубили, допоможи…

– Зараз, почекайте трохи, – чую несміливий голос Саші.

Хлопець старанно відвертає від нас обличчя й намагається в темряві вставити запасний ключ у замок.

– Наш хом’ячок уже, напевно, зголоднів, – порушує мовчання приязна Ізабель. – О… Нарешті! Спасибі тобі, Сашку! – щебече дружина. – А ти не хочеш глянути на нашого Солю?..

– Ні, дякую… – крутить головою Саша, ховаючись у темряві.

Та за хвильку повертається назад.

– А… можна… я… на Солю?..

Хлопчина зачудовано спостерігає за хом’ячком і дивом збільшення його безрозмірних щічок. Він таки ще зовсім юний. На красивому обличчі сяють безпосередня дитяча цікавість і таке захоплення, що він навіть забув прикрити інакше око. Ми завмерли. Та за мить хлопчина отямився: звично втягує голову в плечі, механічно прикриває половину обличчя й прямує до дверей.

– Сашку, почекай… – Мені в голову прийшла добра думка. – Тобі Соля сподобався?

– Так… – не обертаючись, відказує хлопець.

– Може, ти був би не проти того, щоб ми подарували його тобі?

Юнак завмер. Аж десь через хвилину ми чуємо несміливе:

– Т-так… А… можна?..

– Звісно, Сашку, – приєднується Ізабель. – Ми ж скоро покидаємо країну назовсім, тому не зможемо взяти його із собою. У тебе буде гарний друг.

Ще ніхто на цьому світі не ніс звичайного хом’яка з такою радістю й обережністю. Руки Сашка були зайняті кліточкою, а погляд, спрямований на Солю, світився обожнюванням. У дверях Сашко розвернувся й уперше звів на нас очі.

– Мені ніхто нічого не дарував… Крім мами… І в мене ще ніколи не було друга. Спасибі вам…

– У тебе тепер їх троє. – Я обійняв Ізабель.

Ми всміхалися Саші й теж почувалися дуже щасливими.

Тепер пані Галя почала ставитися до нас якось насторожено. Коли ми приходили додому, вона виходила надвір і стовбичила там аж до нашого відходу на роботу.

– Здається, вона нас ревнує. І не хоче, щоб Сашко розмовляв із нами, – мовила якось Ізабель, спостерігаючи у вікно за безцільними походеньками пані Галі подвір’ям.

– Та ні… Їй просто сумно без чоловіка й подруг. – Я обіймаю дружину за плечі.

– Може, і так… До речі, – Ізабель обернулася й глянула мені у вічі, – у нас із тобою є проблема.

– Не бачу проблем-м-м… Просвіти, м-м-мила, – муркочу й труся щокою об оксамитове личко.

– У нас із тобою зовсім немає друзів.

– Боже… І це ти називаєш проблемою?

– Так, Андрі, це є проблема. Що буде, коли ми вивчимо одне одного до найменших дрібниць і станемо передбачувані аж до нудоти? Про що ми тоді говоритимемо? Я думаю, що кожному з нас потрібні свої друзі. А коли станеться якесь нещастя, то що, ти чи я будемо такі самотні, як оця бідолашна жінка?

– Може, ти в чомусь і права, Ізабель… Але коли починаю думати про те, що замість вечора з тобою мав би тинятися по якихось забігайлівках і слухати теревені друга… Ні, я не хочу друзів. Принаймні поки що. Як собі вважаєш, та для мене наявність друзів чи подруг – показник негараздів у сім’ї. Я просто щасливий егоїст. І хочу залишатися ним довго-довго. Та й друзі бувають різні. О! Згадав… – Киваю на вікно. – Такі, як пані Іванка для нашої господині. Ти й тільки ти зараз і моя пристрасть, і мій друг. Ми ж про все-все у світі з тобою розмовляємо. І нам не набридає, еге ж?

Ізабель мовчить, а погляд великих чорних очей випромінює загадковий магнетизм.

– У твоєму роду часом ніяку жінку не спалили на вогнищі за відьомство? – Цілую дружину. – Я так кохаю тебе… У нас усе буде добре…

– Так, Андрі, так, – шепоче моя кохана. – Ти зараз думаєш про те ж, що і я?..

– Звісно, ми ж із тобою в резонансі… Ти підсилюєш мене, а я – тебе.

Слова штовхнули нас до мови тіла, і це було прекрасно…

Час спливає дуже швидко – ось уже й кінець травня. Через два тижні ми покинемо Радянський Союз. Удома поміж сторінок паспорта вже лежать два квитки на поїзд «Львів – Москва» і триста карбованців на авіаквитки до Гавани. Цілий рік ми працювали лише на цю поїздку. У знайомих студентів-арабів медінституту придбали сто американських доларів – шістдесят нам дозволено вивезти, а от сорок доведеться в щось зашити… Решта грошей нам уже не знадобиться. Утім, їх не так уже й багато залишається. На них купляємо гостинців і вирушаємо до села, щоб попрощатися з рідними. Щойно тепер, коли за вікнами поїзда мигтять звичні пасторальні краєвиди, у моїй душі народжується якийсь щем. Невже я незабаром покину все це? Ген ті зелені пагорби з вівцями. Квітучі сади… Оці розкішні кущі рожевого бузку. Стовп із лелечим гніздом. Смішного сільського вуйка на підводі, що чекає на переїзді. Замурзаних дітлахів уздовж колії, які радо махають рученятами пасажирам… Ізабель уловлює мій сум і бере мене за руку.

– Мені теж було важко покидати Кубу, Андрі. Я тебе дуже добре розумію.

– Чуєш, кохана, а лелеки там є? – зненацька надихає мене на запитання бузько за вікном.

– Ні. Там є фламінго. Ти ж любиш фламінго? – усміхається дружина.

– Так, це моя мрія… Дуже хотів би побачити. Розкажи, які вони?

– Вони такі, якими й повинні бути мрії, – великі й сильні, видаються спочатку фантастичними… Але насправді цілком реальні, здатні до польоту. І рожеві, як у казці.

– Як гарно… А я колись вирізав із дерева кулон у вигляді цього птаха.

– І де він?

– Я подарував його… – відвертаюся до вікна: мені не хочеться більше спогадів.

Ізабель це відчуває – просто мовчки тримає мене за руку. От ми й у селі. Яке ж воно гарне навесні! Побілені хатки на пагорбах, величні смарагдові ліси за ними, дзюркотливі потічки, задиристий переспів півнів… Та все одно чогось бракує, тільки ніяк не можу зрозуміти чого. Ізабель зауважила це швидше від мене:

– Чуєш, Андрі, а тут завжди було багато дітей на вулиці. Де вони? Якось надто тихо без них…

– Не знаю… – відказую й відчуваю, як недобре передчуття заповзає в душу.

Карпатські села як довга стрічка: повторюють вигини долини й тягнуться вдалечінь єдиною вулицею з розкиданими обабіч на пагорбах хатинками. Ще один плавний поворот – і ми вдома. Та що це?.. Здається, усе село зібралося тут… Проходимо крізь юрми заплаканих дітей з учительками в темних хустках. Дорослі чорною хмарою оточили сусідський будиночок Вихренків. Мене смикає за рукав сестра Марійка.

– Андрій… А ми не знали, як тебе повідомити… Добре, що ти приїхав… Миколу ховають…

Це був удар блискавки, що розкраяла мене навпіл. Микола… Не просто сусід-одноліток. Мій друг, однокласник, бойовий побратим. Мій названий брат. З ним ділили один окраєць хліба на двох, билися на власноруч змайстрованих дерев’яних шаблях, пізнавали прості істини життя й довіряли один одному таємниці першого трепетного кохання. Разом відганяли вовків дорогою до школи й разом червоніли за бешкетні витівки… Сльози потекли обличчям. Я повільно рушив до хатинки. Цього не може бути… Зараз він вийде, високий і ставний, засміється й зніяковіло витиратиме тверду долоню від мазуту для рукостискання… Подвір’я. Люди мовчки розступаються. Холодний блиск цинкової домовини на необтесаних дерев’яних лавах… У ній Микола. Його мати вже не має сліз. Погляд її сухий і далекий. Мій прихід пробуджує в ній життя. Почорнілими губами вона хрипко промовляє:

– Андрійку… Йому там холодно… Нема нашого Миколки… – Помовчала трохи й обвела напівбожевільним поглядом односельців. – А може, і є… – І раптом закричала так несамовито, що аж пішло відлуння від горбів: – А може, є?! Може, живий він?!

– Успокойся, мать, – виокремився з натовпу військових поважний майор. – Погіб он. Как гєрой. В Афганістанє.

– А нащо, нащо ви його туди?! – заходилася криком мати Миколи. – Скажі-і-іть…

– Долг ісполнять інтернаціональний. – Майор не втрачав витримки.

– Долг?! Який долг?! – Миколина мати вп’ялася руками в мундир майора. – А ти, ти своїх дітей туди послав?! Ні?! То ти не зрозумієш… А я… я його народила для себе, розумієш, для себе! Щоб він мене онуками втішив. Щоб води на старості подав, розумієш?! Ото є людські обов’язки… Але у вас долг… – Мати ридала, і ніхто не мав чим її втішити. Раптом вона стихла й метнулася в бік хліва. Вернулася, несучи в руках сокиру й молоток.

– Відкривай! Уже! – простягнула інструменти майорові.

– Зачєм?

– Попрощатися з ним хочу… Побачити востаннє… Поцілувати. Пробачення попросити, благословити… Забрали мого сина, то хоч то від мене не забирайте. Давай…

– Успокойся, мать. Нє паложено.

Мати звернула благальний погляд на мене й мовчки простягнула сокиру. Я повільно вставив її в щільне місце з’єднання й почав постукувати молотком.

– Потрібна викрутка…

Мати Миколи побігла до хліва.

– Ей, парєнь… Нє делай етаво… – Майор загрозливо підійшов впритул.

– Роби, Андрійку, роби, сину… – Миколина мати простягнула викрутку.

Віко вже почало піддаватися. Зі щілини полинув страшний трупний запах обгорілої плоті.

– Так! Рєбята, давай! – коротко скомандував майор.

Двоє кремезних солдатів вивернули мені руки й відтягнули від труни. Решта стала навколо домовини обличчями до натовпу. Загрозливо клацнули затвори автоматів. Майор вийшов наперед.

– Так. Слушайтє мєня вніматєльно. Ваш крестьянін погіб как герой. Гроб долго бил в дорогє. Тєло уже нє узнать. І запах… Так што нєчєво… Пашлі!

Мати Миколи впала на землю й заголосила. То був крик найстрашнішого болю у світі. Його розуміли всі, хто плакав разом із нею. Проте вбивчої сили материнського болю не дано пізнати до кінця тим, хто не пережив смерть власної дитини. В очах односельців теж був біль – біль співчуття. Та він не підносився до небес і не ставав стрілою помсти тим, хто послав Миколу до далекого Афганістану. Він стояв при землі, наче густий туман. Його тримали пазури тваринного страху за своїх дітей. Тих, що стояли поодаль на пагорбі. Стражденне мовчання старших ставало закликом до терпіння молодшим. Священика не допустили до поховання. На кладовищі майор сухо сказав:

– Так. Гаварітє, кто там должен.

– Наш комбайнер і тракторист Микола Вихренко любив свою працю, – пафосно розпочав голова колгоспу. – Він був вірний ідеалам нашої Комуністичної партії і її геніального… – і тут Українець перетнувся поглядом зі зболеними очима матері й затнувся. – І хай земля йому буде пухом, – закінчив і відійшов убік.

– Миколко, любий… – плакала наша перша вчителька. – Ти станеш взірцем героїзму для наших учнів. Вони братимуть із тебе приклад…

Я слухав і згадував Катю. Усі ці люди звучали, мов фальшиві музичні інструменти. Та те, що їх змусили тут говорити, зовсім не означало, що вони не могли відмовитися. Або зазвучати по-справжньому. Люди не інструменти. Вони ж мають свою волю й можуть її виявляти. Та вже забули, як це робиться. Усі-усі забули. Чи, точніше, їх змусили забути? Не знаю.

Поряд стоїть Ізабель. Вона тримає мене за руку. Як добре, що ми вдвох і що нас оминає лихо. Але в цій країні наше щастя виглядає паперовим дитячим корабликом у морі людських сліз і розчарувань. З часом він ризикує розм’якнути й розчинитися. Страх – повільна отрута для любові. І неважливо, звідки він приходить. Я не хочу цього.

Добігав кінця передостанній тиждень нашого життя у Львові. Я всотував красу вуличок та архітектури міста, уривки розмов львів’ян, безтурботний сміх молоді. Ці дні мали назавжди оселитися в моїй пам’яті. Спогади – це те, що я зможу забрати із собою й розгортати, як книгу, коли захочу. Як і кожен із тих вісімдесяти фоліантів, що заповнили дві важезні валізи в нашій кімнаті й уже чекають на від’їзд.

У п’ятницю ми довго гуляли вуличками міста й згадували своє студентське життя. Крутими стежинами вийшли на Високий замок, щоб востаннє помилуватися червоними черепичними дахами серед острівців зелені. Ми залишаємо тут часточку себе. Але й це місто подарувало нам одне одного. Ми трималися за руки й мовчки йшли крізь нічну задуму Львова додому.

– О, нарешті! Слава Богу, дочекалася! – біля хвіртки нас зустрічає стурбована пані Галя. – У Сашка зуб болить другий день, уже пачку пігулок випив… Може, маєте анальгін удома? А то, знаєте, усі аптеки вже зачинені…

У мені клацає стоматолог, і в нього недобрі передчуття.

– То я хоч подивлюся на той зуб, гаразд? А то починаються вихідні і…

Господиня не дає навіть договорити:

– Та нема що там ся дивити… Зуб як зуб. Не хоче бідна дитина, щоб його хто видів, розумієте?

– Пані Галю, – втручається в мову Ізабель, – ваш Сашко дуже вродливий хлопець, і йому саме це треба говорити, а не «хворий і хворий»…

Такою ми нашу господиню ще не бачили: раптовий хижий погляд з-під лоба й стиснуті губи, які випустили майже зміїне шипіння:

– Не пхайтеся до моєї дитини… Ні з хом’яком, ні з порадами… Зрозуміло? Це моя дитина… Це мій хрест… Маєте анальгін – давайте, а ні – вимітайтеся…

Пані Галя йде з таблетками, а ми залишаємося зі змішаними почуттями. Добре, що проникливий голос Хуліо Іглесіаса здатний вилікувати будь-який зіпсутий настрій. І створити інший…

Зазвичай у суботу ми довго спимо. А сьогодні ще довше, бо вона особлива: не просто вихідний, а остання субота, проведена в Радянському Союзі. Та солодку дрімоту перериває наполегливий стук у двері. На порозі страшенно стурбована пані Галя.

– Пробачте, пане Андрію, та… – Жінка заходиться плачем і не може навіть договорити, лише махає в бік будинку.

Розумію, що щось сталося із Сашком. Так і є… Це сумно, дуже сумно. Хлопчина блідий і вимучений, з величезною пухлиною на лівій щоці.

– Що, був не пролікований кутній зуб у нижній щелепі?

– Та… сидів гнилий пеньок… – ледве вимовляє Саша.

– Зробіть щось, пане Андрію, – благально заломлює руки мати.

Ретельно добираю слова, щоб не налякати й без того настрашених людей:

– Розумієте, що сталося… Коли інфекція потрапляє з кореня зуба в м’язи, це спричиняє нагноєння. Оця пухлина – це гній…

– То я зараз його нагрію сіллю – і він прорве… – заметушилася пані Галя.

Та-а-ак… Треба називати речі своїми іменами.

– Ні! Цей гній не має шансів вийти. Він може лише опуститися у своєрідну м’язову кишеню між стінками горла і…

– І що?.. – обоє напружено чекають на продовження.

– І звідти вже виходу нема. У кров і далі по всьому організму. Це флегмона, причому одна з найнебезпечніших. Поки що в нас іще є час доїхати до лікарні й зробити невеличкі надрізи, щоб випустити гній.

– А вдома… удома в нас ви можете це зробити, Андрію?

– У мене нема тут інструментів. Крім того, потрібно буде пройти ще й курс лікування антибіотиками.

Поки ми всі зібралися, поки доїхали до лікарні, пухлина почала загрозливо опускатися в зону шиї.

– Почекайте, будь ласка, кілька годин… – щебече молоденька медсестра у відділенні швидкої допомоги, – наш лікар за містом на відпочинку, за ним уже поїхали…

Та в нас зовсім не залишилося часу. Прошу дати мені дозвіл зробити термінову операцію. Неохоче, але дозволяють. Обережно роблю надріз на шиї, вставляю дренажну трубку. У медичний лоток біжить кривавий гній. Саша мужньо витримує неприємну процедуру. Відвозимо його в палату. Медсестра метушиться й ставить систему. Усе вдалося… Ургентний лікар, коли нарешті прибув, лише потиснув мені руку.

– Спасибі, молодий колего. Ви діяли рішуче й усе зробили правильно.

Схвильована пані Галя витирає сльози й просить дозволу залишитися біля сина, та їй забороняють:

– Жіночко, ми для того тут є, щоб пильнувати хворих. Ідіть, усе буде добре…

У неділю ми відвідуємо Сашка. Він дуже блідий та слабкий. У палаті ще сім чоловіків. Та найголовніше те, що Саша не затуляє обличчя. Може, просто не має сили. Але коли заходить молоденька медсестра, він інстинктивно таки підносить руку й кладе її на око.

– Що, Сашку, обличчя болить? Ну, нічого, скоро перестане… Гною було багато, та й так… – усміхається й робить юнакові укол. – Ти ж такий красень… Скоро підеш на поправку й покличеш мене на побачення, згода?..

Сашко ніяково всміхається у відповідь.

– А які в нього руки золоті, якби ви знали, – підморгує мені Ізабель.

Зацікавлена медсестра зупиняється у дверях.

– О, це добре… А в нас тут кип’ятильник зламався – може, глянеш?..

Коли вона йде за кип’ятильником, Сашко кидає на нас тривожні погляди. Його щось починає мучити. І ми здогадуємося що.

– Сашо, мушу тобі сказати, як жінка: ти їй сподобався! – шепоче Ізабель.

– І ти маєш діяти, – приєднуюся до розмови. – Головне для чоловіка – упевненість і рішучість. Ти дивися їй у вічі й усміхайся.

– …І скажи, що вона тобі подобається! Для нас, дівчат, це важливо, – закінчує Ізабель.

Саша з доброю усмішкою слухає нас, та раптом схлипує й відвертає обличчя до стіни.

– Мої очі… Вони не можуть подобатися…

– Сашку, у тебе дуже гарні очі. По-перше, ти ними бачиш, і це велике щастя, повір нам, лікарям. Може, ти й не знаєш, та в нашому місті є багато незрячих людей. Вони ніколи не бачили ні неба, ні зелені й квітів, ні пташок, ні своїх батьків, ані себе. Вони не знають кольорів. Вони не можуть так, як ти, відремонтувати праску. А по-друге, твої очі просто рідкісного кольору. Є люди, які багато б віддали, щоб мати такі очі, як у тебе.

Сашко повертає обличчя. На ньому світиться надія.

– Я… вперше таке чую. І я ніколи над таким не думав.

До палати повертається медсестра. Саша автоматично заносить руку над лицем, та за мить опускає її й усміхається дівчині. Ізабель тягне мене до виходу.

– Нам час. Сашку, ми до тебе ще прийдемо, гаразд?

У відповідь хлопець киває. Та найголовніше – не затуляє обличчя й не відводить погляду.

Виходимо з лікарні й потрапляємо до світу здорових людей і весни. Травневе сонце виганяє холод і людей із товстих мурів кам’яниць. У неділю спраглі тепла львів’яни заполонили парки й скверики. Ми теж неквапно йдемо в Стрийський парк. Раптом Ізабель зупиняється, дарує мені неймовірну усмішку й тягне до кольорової афіші при вході в парк.

– Глянь, Андрі, глянь сюди… Це ж для тебе!

Очам не можу повірити… Поспішаємо туди, де неподалік від центрального входу розташувався невеликий пересувний зоопарк. Купляємо квитки й намагаємося знайти поміж тісних вольєрів клітку з фламінго. Ось, є… Птахи заклякли поміж вузьких брудних дзеркал, які мають створити для двох бранців ілюзію великої зграї. Їхні пропорції ідеальні, це справжній гімн красі, але… Вони більше не рожеві, як на афіші. Колір світанків і заходів сонця вицвів і змінився на сіру барву неволі. Час для них сповільнився й перетворився на очікування. Ні невисокі ночви з водою, ані десятки сумних відображень не можуть замінити їм безкрайні водні простори й тисячі вільних та гордих родичів. Немає більше ні дивовижних танців між двома синіми світами, ні вільних диких глядачів. Нас розділяє сітка. Птахи теж бачать невільників – тих, що ніколи не спостерігали, як вони, справжньої свободи: інших гір, океанів, країн. Нас розділяє сітка. Примарний кордон між двома ілюзорними світами. Насправді вона зайва. Люди створили для гордих птахів світ, звичний і прийнятний для себе, – такий, у якому живуть й самі. Шукають сили й ідеали у відображеннях чужих думок, облич і вчинків. Садовлять у невидимі клітки уявлень, забобонів і обмежень себе та інших. Нас розділяє сітка. Намагання відділитися від того, від чого неможливо: людина – частина природи, бо належить до тварин. Немає поваги до рівних за щаблем – немає поваги між собою. Завжди є спокуса перенести сітку, яка нас розділяє, у стосунки, почуття, політику. Небезпечний шлях у прірву… Я, народжений у неволі, дивився на невільників. Ми були однаково нещасні. Вишневі очі фламінго не відображали почуттів. Зате в мене з’явилося неприємне відчуття провини. Тим, що прийшов подивитися на страждання цих птахів, я заохотив тих, хто посадив їх у клітку.

– Вони тут якісь дуже бідні… Зовсім не такі, як на волі. – Ізабель була розчарована побаченим, як і я. – Скоро ти побачиш їх справжніх, ходімо звідси…

Два дні я вперто шукав по книгарнях міста книжку для Саші.

– Це тобі… Вона про одну людину, котра зробить тебе сильнішим. – Простягаю Сашкові гарно ілюстроване видання. – Тим більше, що у вас однакові імена. І не лише…

Юнак зацікавлено гортає сторінки. Погляд його зупиняється на малюнку. Він зосереджено й довго вдивляється в обличчя Александра Македонського й нарешті переводить недовірливий погляд на мене.

– Не може бути…

– Може, Сашку, може. Саме через різнокольорові очі його вважали особливим. Цим пояснювали його силу, заповзятливість і численні перемоги.

– Ти теж Олександр, пам’ятай про це, – говорить Ізабель.

Ми прощаємось із Сашком. Навряд чи колись побачимося. Через день нас розділятимуть тисячі кілометрів та Атлантичний океан.

Москва зустріла сірістю, яку навіть не розбавляли численні намальовані ведмедики з відставленими задками й олімпійськими кільцями на пасках. Ту знамениту Олімпіаду-80 проігнорувало півсвіту: державу, що попхалася в Афганістан, мудрі країни не сприйняли за світоча миру й дружби. Звична картинка Кремля з годинником, яку я бачив щодня в телевізорі, була як той привабливий льодяник на паличці, що його продавали в антрактах циркових вистав. Його солодкий смак змушував полюбити цирк і повірити в те, що слухняні звірята розуміють мову людей і з півслова виконують їхні команди. Червоні прозорі льодяники – півники й ведмедики – та довгі смугасті цукерки обдурювали глядачів. Вони підсилювали смак феєричного задоволення від тупого споглядання. Запитання «А що там, за ширмою?» у зацукрованій голові не виникало. Звісно, те саме, що й на арені: краса, порозуміння й гори льодяників… Годинник на Спаській вежі Кремля дійсно був красивий. Проте це була єдина гарна часточка Москви й занадто мала, щоб стати ширмою для того, що бачиш.

Ми з Ізабель їдемо в тролейбусі вулицями Москви. Широкі проспекти, примітивні будівлі. Бракує вигадливості й архітектурного різноманіття Львова, елегантності, щирості й зелені Києва. Та тут серце країни, яке штовхає її ідеї у всі закутки величезного тіла СРСР. Погляди мовчазних людей байдужі й відчужені. На кожного з них заведено теки: благонадійний – неблагонадійний… що читає, з ким дружить… що говорить на роботі, а що – удома… що говорив, будучи жовтенятком, піонером, комсомольцем. Привітних облич мало, усі якісь похмурі. Біля вікна попереду від нас сидить дівчина з книжкою. Юнка читає щось гарне, що накладає усмішку на кутики вуст і робить її гостею з якогось іншого, прекрасного світу. Пасажири якось жадібно дивляться на неї. Вони теж хочуть туди, де є щось цікавіше, аніж одноманітна буденність. Та згодом дівчина згортає книжку, гасить вогники в очах і квапливо виходить із тролейбуса. Ми всі стаємо однаково нецікаві. Сумні погляди концентруються на чорних блискучих «Волгах», що самовпевнено й пихато тіснять решту машин. Такі ж самовпевнені й пихаті їхні партійні пасажири.

Ну що ж… «прощай, немытая Россия», як влучно відзначив твій поет Лермонтов… У тебе стане на одного раба менше. Мала втрата для тебе та великий здобуток для мене. В аеропорту довго проходимо митний контроль. Хлопчина у формі дрібним гострим обличчям нагадує тхора. Він заглибився у вміст наших валіз: гортає й перетрушує всі вісімдесят підручників із медицини, просить викласти на огляд речі з кишень. Затримує погляд на зеленкуватих купюрах і недовірливо перепитує: «Це все?» Ствердно киваю: «Так». Він просить роззутися. Покірно виконую. Прикордонник простукує підошви й гидливо заглядає всередину. Пройшли, фу-у-ух… Моя малесенька схованка із сорока доларами у шві холоші вціліла. Довго очікуємо на посадку. Ось люди поспішають на рейс до Тель-Авіва. Обличчя в них інтелігентні й світлі. Вони обертаються й стримано махають тим, хто залишився за перегородкою. Тих, що проводжають євреїв-емігрантів, непомітно фотографують. Думаю, що тепер їм не пощастить. Хоча вже й так достатньо не пощастило.

Сутінки. Ми летимо за сонцем.

– Боїшся? – з лукавим вогником в очах запитує Ізабель.

– Ні, – усміхаюсь у відповідь. – Ми ж потрапимо туди, де тепло й достатньо світла, правда?

Дружина не зводить із мене променистого погляду й киває.

– Хто був у темряві, того світло не лякає, Ізабель…

Вона притуляється до мене й починає звично дрімати. А я ще ніколи не літав. Відчуття свята охоплює душу. Літак набирає висоту. Хмари зверху зовсім інакші. Дивитися на їхні голови тут набагато цікавіше, ніж на підошви із землі. Там, унизу, лишився реальний світ. А цей, фантастичний, створений думками мільйонів істот. Маленькі краплинки води після відвідин планети створили навколо химерне відображення побаченого. Велетенські стада слонів, динозаврів і табуни різних казкових істот спокійно пропускають крізь себе маленьку сріблясту мушку літака. Залізний птах минає молочні голови добрих тварин і занурюється в бездоганно чисту синь неба. Монотонний шум двигунів заколисує.

Інколи для того, щоб щось оцінити, потрібно віддалитися. Відстань, що збільшувалася, діяла поза всіма законами фізики. Вона притягувала до мене спогади. Вони затоплювали мозок і розбурхували його емоціями, наче на батуті. Приємні спогади несли мене ввись, невтішні – кидали вниз, де знову відштовхувалися й оберталися молодецькими надіями на краще. Я буду щасливий. Ні, ми… Тепер уже ми. Ми будемо багаті, бо станемо вільними. Такими, як оцей захмарний світ – дивакуватий, але добрий і сповнений світла сонячних мрій. Моя душа ширяє за ілюмінатором літака. Там спокійно, затишно й удосталь місця для всіх. На обрії бачу велетенські рожеві хмари. Вони швидко змінюють обриси. Мить – і велетенські фламінго витанцьовують на синьому тлі. Вони вітально змахують крилами, потроху розчиняючись у вітрі й небесному ефірі. Це неймовірно… Літак націлений туди, де живе мій омріяний символ свободи. І тут я знову не повірив своїм очам… Вітер і вода надіслали вітання з дому: маленька хмаринка всміхалася рідним обличчям моєї Ба. Вона знайшла мене, щоб попрощатися, щоб благословити. Піднялася так високо, щоб показати свою любов. Спасибі, Ба!..

Карамба, Куба, карамба!

Через дванадцять довгих годин перельоту наш літак плавно знижується. Хмари розступаються, і на безмежному синьому полотні повітря й води з’являються вигадливі лінії острова. Він яскраво-зелений, довгастий і дійсно нагадує ящірку. Навколо нього смарагдові намистинки маленьких острівців. Цей острівний Едем – мій омріяний світ краси, досконалості й цілковитої свободи. Цікавість і якесь внутрішнє хвилювання охоплюють мене. Усі чуття дивовижним чином загострюються. Починаю вбирати все навколо ще й шкірою – здається, вона дістає сотню широко розплющених очей. Сходимо з трапа літака. Гаряче вологе повітря атакує цікавими запахами, змушує мозок вібрувати в намаганні проаналізувати й запам’ятати їх. Здрастуй, моя нова домівко!

Гавана. Багато сонця, води й молоді. Рай для довгоногих, струнких чи повних, та однаково життєрадісних і верескливих. Його центр – витягнута набережна з білосніжним піском. Ближче до вечора тут стає гамірно. Білі, чорні й жовті дитячі попки енергійно виринають із води й чергуються з бешкетними білозубими усмішками на різнокольорових обличчях. Височенні королівські пальми зверхньо споглядають свято юнацького гедонізму. Сонце повільно садовить розпечене тіло в океан. Розмірене дихання безмежного велетня приносить нові хвилі й вітер укупі з бажаною нічною прохолодою. Жарти, сміх, музика – Гавана приходить до тями після важкої денної спеки. Вечірнє повітря має присмак солі, рому й сексу. Безкінечний голос пристрасті не дає розійтися по домівках – розпочинаються запальні й відверті танці. То тут, то там у компаніях починає кружляти по колу пляшка.

За неповні два місяці я вже свій. Разом з усіма обпікаю горло ковтком пахучого шістдесятиградусного рому й віддаюся швидким латиноамериканським ритмам. Ром, музика й молодість запалюють вогонь в очах і вулкан усередині. Ізабель плавно вигинається й спокусливо вихитує стегнами. Ловлю її схвальний погляд – і мова мого тіла стає ще більш відвертою. Піт стікає по спині й сідницях, та океан завжди поруч. Він забирає спеку й таємниці голих тіл.

У танцях немає рівних атлетичному Хорхе. Він нагадує кубинську сигару: високий, тонкий і шоколадний. Коли починає звучати мелодія, юнак заплющує очі й вібрує, пропускаючи музику крізь тіло. Його рухи неможливо повторити: для цього потрібно було народитися Хорхе – сховати в собі гени тисяч негритянських поколінь. Дівчата шаленіють від його танцю й щирої білосніжної усмішки, відтак обіймають і виснуть у нього на шиї. А Хорхе віддихується, блаженно закочує очі й повторює: «Б’єн, муй б’єн!» – «Добре, дуже добре!», а за хвилю з вигуком шаленства «Карамба!» починає нові магічні рухи. Час від часу його відкликають вбік знайомі моряки, і він ненадовго зникає, та хутко знову опиняється в центрі диких танців.

Наш натовп – дитина ночі, химерна клаптикова істота на набережній, породження чотирьох світів: суходолу, океану, зоряного неба й мрій – рухається в молодому шаленстві, аж поки не зазоріє на сході. Час… Обійнявшись, рушаємо з Ізабель додому. Ми обоє вільні, щасливі й закохані. Усвідомлення цього й коротка передранкова прохолода підсилюють наші почуття. Скрип залізного ліжка нестерпно ріже вуха й розходиться відлунням по заспаному будинку, випурхує крізь дерев’яні жалюзі на вулицю. На хвильку спиняємось, сміємось і кидаємо старенький матрац на підлогу… Кілька годин сну в переплетенні тіл – і настає день – затяжна спекотна пауза перед ніччю справжнього життя.

Сеньйора Алісія вже наготувала нам сніданок. Він завжди однаковий. Та відблиск нічної тілесної насолоди перетягує увагу із сухих паляничок із кислуватим банановим пюре на загадкові очі моєї дружини-красуні. Спогади про нічне життя змушують нас безпричинно й багато сміятися. Гірка запашна кава повертає в земний світ.

– Спасибі, мамо!

– Спасибі, сеньйоро Алісіє! – повторюю я відлунням.

Завжди усміхнена жінка киває головою у відповідь. Ми одночасно цілуємо її в засмаглі щоки й поспішаємо звільнити місце за невеличким дерев’яним столиком. У дверях уже чекає своєї черги сеньйор Пабло, вітчим Ізабель.

– Як спалося, любий? – запитання Алісії традиційне, як і сніданок.

– Чим ближче до вічності, тим гірше, – бурчить схожий на гриб-зморшок, набагато старший за дружину Пабло. – Як починаю думати, що стільки красунь навколо, які тепер проходять повз мене, то вже не до сну… Що, у цьому світі залишилися тільки банани з борошном?..

Бурчання сеньйора Пабло видається нам смішним і милим, як і деренчливий старий автобус, яким добираємося на роботу. Хоча ще тільки ранок, та вже немилосердно пече. Одноліток автобуса, чорношкірий водій у запраній картатій сорочці, від поту схожий на начищені до блиску лакові туфлі. Він ритмічно вигинається сидячи, наче пританцьовує над потрісканим кермом, і горланить разом із радіоприймачем веселу пісеньку про героя революції Фіделя. Для нього щоденні ранки з автобусними танцями й вдячними глядачами, що час від часу аплодують і схвально кричать «Б’єн! Карам-ба-а-а!», стали безперервним святом життя.

За вікном дивна суміш вишуканих класичних будівель у європейському стилі «красиво – на віки» і обшарпаних хижок. Це враження підсилюють незасклені вікна: нащо, як ураганні вітри все одно виб’ють?.. Так, напевно, виглядав би наш Львів, якби в ньому проходив міжнародний конгрес кочівних циган. Та в кожному місті головне – його дух, і місцевий мені подобався. Денна Гавана дарує усмішки, оптимізм і з величезних плакатів дивиться в майбутнє впевненими поглядами трьох бороданів (по-іспанськи «барбудас»): Фіделя Кастро, його брата Рауля й красеня Че Гевари. Вони нагадують трійцю радянських «барбудас» – Маркса, Енгельса й Леніна, тільки молодші, набагато вродливіші, сексуальні, а головне – двоє з них, брати Кастро, живі й дуже енергійні. Фідель щотижня звертається до свого народу з натхненними промовами про батьківщину, рівність, людяність і те, як протистояти тим, хто прагне відібрати їх у Куби. Четвертина з більш як десятимільйонного населення острова знає живих богів особисто, а всі решта – родичі тих, хто воював пліч-о-пліч із братами Кастро, а потім зробив із них живу легенду.

Тепер я розумію захоплення Ізабель цим чоловіком: багатій, який мав забезпечене майбутнє, зумів побачити з вікна свого палацу бідність, нерівність, голод простих людей. Відмовився і від плантацій, і від багатства, повстав спочатку проти власного батька, а потім – проти Батисти й змінив-таки Кубу на краще. За диктатора Батисти Куба була раєм для багатих і пеклом для бідних. Багаті американці володіли тут усім: плантаціями, будівлями, казино. Кастро й Че Гевара згуртували навколо себе революційних романтиків. Неповна сотня відважних вступила в бій з армією Батисти всупереч усім військовим канонам і законам логіки. Ті п’ятнадцять, що вціліли, подалися високо в гори й зібрали навколо себе цілу армію! (Після перебування на Кубі завжди, коли я вагався, приймаючи важливі життєві рішення, на легшу шальку терезів клав ризиковий авантюризм Фіделя і йшов за його прикладом проти течії очевидного…)

Шоста частина кубинців не сприйняла революції й вигнання американців – вони з прокльонами втекли за Батистою. Та ті, що залишилися, стали рівними й щасливими: селяни дістали земельні наділи, а медицина й освіта стали безкоштовними. Хоча минуло більш як двадцять років із часу проголошення незалежності, маленька Куба продовжує сильно дратувати свого сусіда й найбільшого господаря світу. Та те, що роблять США, тільки зміцнює незламний дух протиріччя кубинців. Вони готові терпіти нестачу всього: бензину, запчастин для авто, літаків, тракторів, м’яса, зерна, масла, але жодна економічна блокада не змусить Кубу знову ввійти в підданство США. «Батьківщина або смерть!» – повторюють на мітингах, стиснувши кулаки, сотні тисяч голосів за запальним оратором у незмінному зеленкуватому френчі «вердо оліво». Френч – постійне нагадування про небезпеку, яка загрожує батьківщині. Про те, що революція триває. Про готовність дати відсіч пихатим американцям. Упевнений голос високого красеня спонукає вірити кожному його слову. Адже понад п’ятдесят спроб американців убити Фіделя провалилися! Це у своїх голлівудських кінофільмах вони супермени, здатні перемогти всіх на суходолі, під водою й у космосі. А тут ні отруєні сигари, ні коробки, що мають вибухнути, ні заражене хворобами дайверське устаткування – ніщо не допомогло знищити справжнього лідера нації. Та й уже, напевно, навіть смерть Кастро нічого не змінила б: завдяки його промовам ідеї й ідеали революції стали ідеями й ідеалами мільйонів кубинців. Скидається на те, що ці люди на вулицях здобули свободу щойно вчора: багато усмішок, жартів і вуличних музикантів. Мені таки добре тут…

Сходимо з Ізабель біля свого госпіталю, цілуємось і ненадовго розлучаємося. Кубинці з черги під кабінетом привітно всміхаються мені: для них я не просто лікар, а ще й уособлення країни, яка рятує їх постійною допомогою – нафтою, продовольством, зброєю. Та нам, простим смертним з обох боків кордону, не дано знати того, що гнітить велета Фіделя: його країна стала пішаком на геополітичній шахівниці світу в затяжній партії протистояння. Моя колишня батьківщина допомагає теперішній не з любові до Куби, а з ненависті до США…

Стоматологічна установка, на якій я працюю, уже справжня бабуся: їй під тридцять. Та вона американського виробництва й значно краща від радянського «молодняку». Мої пацієнти мужні, витривалі й емоційно дякують біля дверей. А може, я стаю вправний, як мій колишній наставник Є. Є.? Хочеться в це вірити. Щаслива усмішка не полишає й мене – схоже, я перетворююся на справжнього кубинця. А сьогодні ще й свято нашої першої зарплати в новій країні. Розгублено тримаю в руках кубинські песо з високочолим поетом Хосе Марті. Цікаво, скільки й чого за них можна купити? На хвилях радості поспішаю до Ізабель.

– Кохана, ми з тобою багаті, дуже багаті, – розмахую віялом із песо. – Це потрібно відсвяткувати. Ходімо, як справжні мільйонери, витрачати їх, згода?

Ізабель лише сміється у відповідь. У моєї коханої ніколи не буває поганого настрою – ні у Львові, ні на Кубі. Тут вона взагалі наче розквітла по-справжньому. Напевно, так буває зі всіма після повернення додому. Ми поспішаємо в магазин. До нього черга. Вона чомусь зовсім не напружує мене. Усі задоволені й усміхнені, стоять на доволі великій відстані одне від одного. Я прислухаюся до швидкої мови й намагаюся запам’ятати нові слова. Спекотно. Купляємо скручені паперові пакетики з льодовою крихтою, политою фруктовим сиропом. Сьорбаємо холодну рідину з паперовим присмаком і сміємося, як діти. Хоча прохолоди нема, та якась безтурботність наповнює по вінця. Після залитої сонцем вулиці очі довго звикають до півтемряви крамниці. Ні, це щось не те… На напівпорожніх полицях пачки чаю, солі, борошна, кави, цукру, якісь рибні консерви, знайомі з СРСР, – і все… Розгублено вглядаюся вглиб скляних вітрин: може, щось просто сховано через спеку? Дарма. Ізабель кидає на мене хитрий погляд.

– Звикай. Зате ніколи не розповнієш. І пітнітимеш менше. – Дружина спритно вкладає в мої руки зовсім не святкові продукти.

– Ну, так… І какати менше буду… І зуби на довше збережуться. – Мій сарказм починає аж пінитися. – Тотальна свобода від їжі на Острові Свободи… Сала хочу!

– Ну, що ж робити… Це все тимчасові труднощі. Фідель Кастро їздить по світу й шукає тих, хто зможе нам допомогти. Поки що всі бояться США.

– Знайде, Ізабель, він друзів, аякже… Наш Фідель крокує в ногу, а всі решта – не в ногу…

– Знаєш що, Андрі? – Терпець в Ізабель уривається. – Припини.

Уперше за час наших стосунків я таке почув. Та це ще нічого порівняно з дуже серйозним довгим поглядом. Відступаю.

– Зайдемо ще на ринок, – стримано веде дружина.

На невеличких прилавках капуста, авокадо, лимони, банани, боби… Знову капуста.

– Ну, найкращий продукт для подружжя Зайчуків, – не стримуюся від жарту.

– Андрі, я прошу тебе: облиш.

– Кохана, а що я?.. Просто переживаю за наше виживання тут. Це не критика твого… ну, згода, нашого, нашого Фіделя. Це здоровий людський егоїзм. Немає нічого поганого в тому, щоб любити спочатку себе, а потім… Ну, знаєш кого. Повір, м’ясо – нормальний продукт. І корисне – ти, як лікар, це знаєш. Я не звинувачую тебе в його відсутності. Просто поки що кепкую. А далі потрібно буде щось із цим робити…

– Ми наситимося нашим коханням! – розпалена Ізабель розвертається й спідлоба дивиться на мене.

Звучить як погроза. Гм… Я не прихильник садо-мазо…

– Добре, серденько, добре. Твій зайчик після капусти працюватиме цілодобово, присягаюся! – З невинним поглядом ледь стримую сміх.

Ізабель веде бровою, задоволено киває й заспокоюється. Треба поспішати додому: різкі пориви вітру женуть на острів щоденну тропічну зливу. Одяг на мені вже й так можна викручувати від поту: висока вологість повітря робить своє. Нарешті ми вдома. Сеньйора Алісія світиться приязністю. На столі вже чекає традиційний обід – чорний суп із бобів. Організм, спраглий білка, вдячно сприймає його рослинну обманку: відчуття ситості й задоволення розливається по тілу.

– Андре, сходи, будь ласка, за сеньйором Пабло, – просить моя люба теща.

Спускаюсь кам’яними сходами й виходжу до внутрішнього дворика старого, вочевидь, іще іспанського періоду будинку. Пабло ніде не видно. Заглядаю за ледь прочинені широкі двері – із крісла в кутку старий задумливо спостерігає за двома маленькими чорними курочками, що хазяйновито походжають якимось великим брезентовим підвищенням. На його найвищій точці в бойовій позі охоронця застиг такий самий маленький чорний півник. У мені прокидається спраглий до м’яса хижак. Зусиллям волі притлумлюю в очах блиск гурманських спогадів. У пам’яті зринають картини пишних домашніх курей. Стає приємно і якось щемко водночас.

– Сеньйоре Пабло, ви що, не хочете їсти? Мене відправили за вами.

– А-а-а, Андре… – Старий переводить погляд на мене й совається в кріслі. – Колись я поспішав додому з двох причин – до дружини й поїсти… А тепер жодної не залишилося… Що там, чорний суп? – питає з якоюсь безнадією.

– Так… І дуже смачний.

– Смачне ось, – киває головою на карликових курей. – Тільки множитися поки що не хочуть. Задушно їм, бач… Ну нічого, через кілька місяців стане на три-чотири градуси менше, ось тоді… Зате люди на Кубі справно множаться… Вихвалявся головний барбудас, що так нам добре-е-е, ну так нам уже добре, що населення аж удвічі більше стало… Придурок він. Люди не пальми – сонцем, водою й словами ситі не будуть.

От тобі й маєш! Я вперше зустрів людину, що критикує загального улюбленця Фіделя. Від здивування аж присідаю на ящик біля чоловіка.

– Знаєте, сеньйоре Пабло, а я думав, що то зі мною щось не те… Усім, бачу, тут так добре, і всі його так люблять, а я свіжим оком помітив тут дещо не те.

– О, мій любий Андре… – Старий скрушно зітхає. – Я за нього й сушеної мухи не дав би. Може, занадто вже старий став і бачу більше, ніж ті, що його вихваляють. А може, через те, що… – Сеньйор Пабло на хвилю замовкає, блимає на мене з гіркотою й продовжує: – …через те, що сина втратив і двох онуків. Син першим побачив, що тут нічого доброго не буде. Спорядив човна, посадив туди моїх хлопчиків і невістку – і через море до Флориди. Не доплив. Ураган тоді налетів сильний… От і все.

Пабло притих, мовчав і я: усі слова осипаються пилом перед стіною горя від втрати найрідніших.

– Це для нього смерть дитини не страшна, – продовжує Пабло, – він має їх пів-Куби… Так-так, – сміється, перехопивши мій здивований погляд. – жінки люблять нескупих і впевнених у собі. Це для тебе він Фідель, а між собою ми називаємо його інакше – Кінь. От у цьому він вартий наслідування. Ох, мені б назад у молодість… – прицмокує старий. – Єдине, про що шкодую на схилі літ, це те, що не мав більше дітей. Не за курми зараз спостерігав б, а за онуками. Та що поробиш: інколи життя бере завелику плату за навчання.

Тепер ми обоє в глибокій задумі спостерігаємо за пересуванням курячої компанії. Раптом помічаю, що з-під брезенту виглядають колеса.

– Сеньйоре Пабло, а це що, якесь авто?

– Так, Андре. Тільки тепер воно теж мертве. – Старий, крекчучи, встає й відкидає брезент.

Від побаченої краси перехоплює подих: яскраво-лимонне авто з чорним дахом вражає і кольорами, і плавними лініями кузова, і чудовим станом.

– Це мій «янкі». – Пабло з любов’ю поправляє дзеркала. – «Шевроле» 1952 року випуску. Я колись працював круп’є в казино. Веселі часи були: витончені жінки, парфуми, досить м’яса… Господар мій, пан Річард, коли залишав Кубу, віддав авто мені. «Користуйся, доки я не повернуся», – сказав. Не вертається… От і милуємося ним уже понад двадцять років – я і мої кури.

– Сеньйоре Пабло, ваш «янкі» – справжній красень, – заглядаю в салон, – І всередині, бачу, теж.

Коричневі шкіряні сидіння й біле кермо вражають розкішшю.

– От інколи я й думаю: гарячих би сюди молодиць – і з вітерцем у минуле…

– Так що ж, можемо це влаштувати, сеньйоре Пабло, хіба ні?

– О-о-о, юначе… Це тобі вік дозволяє, а мені… Коли ти вже пісяєш, сидячи на унітазі, – старий крутить головою й сміється майже беззубим ротом, – тоді не знайдеться в цілому світі тієї, що вдихне вогонь у твій згаслий вулкан.

– А я б дуже хотів проїхатися в цьому авті. Може, спробуємо його завести?

– Спробуй, Андре, чого ж…

Мої знання про автомобілі обмежувалися «москвичем» покійного друга Віктора. На невеличкому львівському подвір’ї перед гуртожитком ми оточували авто й заглядали в його залізні нутрощі, як студенти на операції, а Віктор командував: «Ключ подай… Угу… Викрутку. Так і є: свічка запалювання полетіла… Ще стартер глянемо…» Та, на моє здивування, під капотом «янкі» не було нічого зовсім уже інакшого. Тепер моє життя дістало нову мету, яка цілковито мене захопила. Сеньйор Пабло із задоволенням спостерігав за промивкою й змащуванням деталей, подавав викрутки й тестував гальма та замикання. Старенький амперметр, що знайшовся серед інструментів Пабло, допоміг за кілька днів усунути несправність. Майже ціла моя зарплата пішла на бензин: він тут страшенно дорогий, бо на Кубі лише три невеличкі заводи, що працюють на нафті аж із СРСР. Тепер лимонний «янкі» чекав наших вихідних. Життя, схоже, зовсім нормалізувалося: кохання, робота, гарні стосунки з усіма, авто, що гріє душу сподіваннями, танці під нічним небом – усе-усе чудово. Мені навіть подобаються виступи Фіделя Кастро: стільки говорити довго й емоційно зможе не кожен на цій планеті. Він свято вірить у те, що каже. Його впевненість надихає людей. Ніде більше я не бачив, щоб особа так впливала словом на натовп. Для кубинців він Мойсей, що вивів їх з американського полону. Для мене Фідель – символ радше не абсолютної свободи, а руху до неї. На моїй колишній батьківщині все набагато гірше. Тут я нарешті почуваюся спокійним і щасливим. А їжа… Ізабель права: менше пітнітиму. Та й за картками раз на місяць м’ясо все-таки можна придбати – вистачає…

– Тож куди поїдемо? – запитую в рідних, що зачудовано дивляться на заведений автомобіль.

На мій подив, усі троє розгублено переглядаються. Нарешті Ізабель порушує мовчанку:

– Колись я чула про парк орхідей неподалік від міста. Розпитаю у своїх друзів докладніше…

У неділю лимонний «янкі» уперше за багато років полишив своє сховище. Сеньйора Алісія, умостившись на передньому сидінні біля чоловіка, аж зронила сльозу радості. Мені з Ізабель на широкому задньому дуже комфортно. Люди на вулиці емоційно реагують на наше авто: аплодують, широко всміхаються й вітально махають. За Гаваною розпочинається зовсім інший світ: клаптики полів із цукровою тростиною, кукурудзою й тютюном чергуються з невеликими благенькими будинками, покритими дахами з пальмового листя. Де-не-де пасуться худі корови. І тут село лишається далеко позаду міста – видно, така його доля всюди…

Сеньйор Пабло помолодшав років на тридцять. Він вправно кермує й встигає ще й час від часу пригорнути й чмокнути в щоку сеньйору Алісію. Вона ніяковіє й сміється. За майже півтори години їзди з нами розминулася лише одна стара вантажівка, тож Пабло почувається в безпеці. Ось і маленьке містечко Сороа. Розпитуємо в життєрадісної мулатки, як потрапити до парку квітів. Занурюємося в дивосвіт каміння, цвіту, сукулентів і тропічного різнобарв’я. Білі, фіолетові, жовті, навіть шоколадні квіти дивують формою й відтінками. Згадую свої дослідження золотого перерізу: кожна рослина тут – закодований мікрокосмос, бездоганна симфонія математики, кольорів і форми. І взагалі оцей парк – це суцільне свято досконалості й гармонії. Ось вона, моя жадана обитель краси.

– Подобається? – зупиняється біля нас літній чоловік. – Колись сеньйор Томас Феліпе Камачо позвозив їх сюди з цілого світу. Я знав його. Тепер доглядаю це диво.

– Карамба! Це ж треба настільки захопитися квітами, щоб таке створити! – захоплено вигукує Ізабель.

– Ну… він не так любив ці квіти, як своїх доньку й дружину… Це в пам’ять про них він викупив землю й розбив парк. Донька з дитятком померла під час пологів, а дружина – трохи згодом. Обидві дуже любили ці аристократичні квіти. Сеньйор Томас казав, що хоче відчувати присутність рідних у кожній квітці орхідеї.

– Як зворушливо… – В очах Ізабель оселився сум.

Ми довго блукаємо поміж сплетінь вигадливих рослин, запахів і кольорів.

– Знаєш що, Андрі? – Ізабель спиняється й обіймає мене обома руками за шию. – Якщо я помру швидше за тебе, то ти теж посади квіти, згода?

– Люба моя, усе квітує й дихає життям. Звідки такі думки? – виціловую засмагле личко.

Великі чорні очі дивляться так серйозно, що аж щемить усередині.

– Не знаю. Але я люблю маленькі запашні білі квіти – ті, що ти дарував мені навесні у Львові…

– Конвалії?

– Так, конвалії. Вони такі ніжні, як моє кохання до тебе. Пригортаю дружину й відчуваю, що зроблю для неї все, окрім висаджування конвалій.

– Кохана, краще я виконуватиму все-все, що ти захочеш, щодня.

Ізабель сміється.

– Гаразд, це мені подобається. – Та за хвилю серйознішає. – Та про конвалії все ж не забудь.

Уночі ритмічний скрип із сусідньої кімнати змушує нас усміхнутися. Ми раді, що парк орхідей повернув сили сеньйорові Пабло.

Насправді любов цілого світу вартує менше, ніж однієї бажаної людини.

Зранку Ізабель знудило. Чесно кажучи, оті палянички з бананом уже й мені стоять хроном у носі. От його вже краще б і з’їв із бурячком і салом… Та нема.

Понеділок видався взагалі якийсь нещасливий: моя робоча конячка – стоматологічна установка-американочка – не витримала. Вийшов із ладу компресор. Троє товаришів-стоматологів довго заглядали всередину механізму, нарешті зітхнули й винесли сумний вердикт: ремонту не підлягає.

– Як? Їй же нічого не бракує, лише компресор замінити… – Я ніяк не міг прийняти некролог по своїй лялі.

Колеги засміялися.

– Ми на Кубі, Андре. А це американська машина. США не продає Кубі жодних запчастин. І інші країни теж не продадуть. Це називається «ембарго». Так що піди й пом’яни свою красуню ковтком рому… Десь за півроку-рік привезуть тобі нову із Союзу. Можливо…

Оте «можливо» мене добило. Та й перспектива працювати в тандемі з вітчизняною бормашиною не дуже тішила. Це ж те саме, що після лимонного «янкі» їхати в автобусі, як сьогодні. Уже нема того звичного щоденного замилування й хочеться якоїсь приватності. Гм, до доброго звикаєш таки швидко.

Лише вечір приніс приємну новину, яка перевернула наше сімейне життя. На маленький кухонний столик Ізабель поставила пляшку рому, обвела всіх загадковим поглядом і промовила просто:

– Я вагітна.

Сеньйора Алісія розплакалася й поквапилася обійняти доньку, вітчим сплеснув у долоні й вигукнув традиційне «Карамба!», а я сидів із роззявленим ротом та ошелешено перетравлював новину. Так, звісно, це ж мало колись статися, ми для цього й одружилися. Але все-таки якось несподівано… Відтепер багато чого зміниться. Дитина – це ж така відповідальність. І витрати… А тут усіх накопичень – вісімдесят доларів, залишок іще привезених радянських…

– Ти не привітаєш мене? – В очах Ізабель скачуть знайомі бісики. Іще пару днів тому я знав, куди нам слід іти після їх появи, а сьогодні…

– Я щось розхвилювався, вибач… Вітаю тебе, кохана.

– А я тебе, любий татку.

– А у вас є якісь дитячі фотографії Ізабель? Хочеться трохи уявити нашого майбутнього малюка…

Алісія приносить невеличкий згорток. У ньому лише три фото: Ізабель-піонер зі смішними косичками, Ізабель після закінчення школи й ще зовсім малесенька дівчинка на руках у вродливого юнака.

– Це тато Ізабель. Їй тут два рочки. Це ще до революції. – Тремтячі пальці матері виказують хвилювання від спогадів.

– А що з ним сталося? – Моє запитання кидає тінь смутку на личко коханої.

Сеньйора Алісія зітхає.

– Та… Поїхав слідом за Че Геварою нести революцію в інші країни. Як не вмовляла – не послухав. Та далеко не заїхав. Живе зараз у Гондурасі, одружився. Пише час від часу, цікавиться, як донька поживає.

– Вам було, напевно, важко? – співчуваю матері.

– Ти що, Андре! – втручається сеньйор Пабло. – Ти думаєш, що така вродлива жінка може бути обділена чоловічою увагою? Мені, мушу зізнатися, дуже пощастило!

Гарний сьогодні вечір. І спека вже хоч трішки, та спадає. Скільки ще треба всього переосмислити…

Щодня тепер доводиться більше ходити пішки: в автобусі дружина відчуває геть усі запахи, і вони провокують страшенну блювоту. Вона не може їсти вже майже нічого. Гінеколог показав мені аналізи.

– Ти сам усе розумієш. Гемоглобін занизький. Треба м’яса, масла – сам знаєш чого.

– А де ж його взяти?

Колега знизує плечима.

– Там, де всі беруть: або підкотися до своїх земляків із торговельних представництв чи дипломатів, їм раз на місяць видають шикарні продуктові набори, або до моряків у порт піди. Щось та й вийде, аби долари були чи куки.

Конвертованих кубинських песо, або куків, у мене немає. Зате є вічно живі американські президенти. Це добре.

Невеличка фора часу в мене була. Її жертовно забезпечила маленька чорна курочка сеньйора Пабло. Геть змарніла Ізабель жадібно пила курячий бульйон. У нас усіх краялося серце від споглядання тієї картини. Я сповнився рішучості дістати потрібні продукти й рушив у порт. Кораблі, контейнери, неприємні запахи, гудки… Не знати, до кого тут і рушити. Раптом помічаю знайомого.

– Хорхе, аміго! Радий тебе бачити!

Білозуба усмішка Хорхе випромінює щирість.

– Буенос діас, Андре! Ти що тут робиш?

– Хорхе, дружина моя вагітна…

– Карамба, вітаю, це дуже, дуже добре! – радісно перебиває Хорхе.

– Так, це добре, але треба м’яса. А ще – згущеного молока, масла, – з надією дивлюся на друга.

– О, розумію… Скільки маєш справжніх грошей?

– Ось, – витягую з кишені трохи вологі купюри.

Хорхе відділяє десять доларів.

– Цього має вистачити. Чекай на мене тут.

Через дві години я з гордістю первісного мисливця ставлю на стіл перед дружиною залізну банку тушонки й дві синьо-білі баночки радянського згущеного молока. Запалі очі Ізабель світяться вдячністю. Розумію, що заради неї я ладен на все. За тиждень знову вирушаю до порту, та Хорхе ніде нема. Увечері йду на набережну. Вона, як завше, оповита молодою енергією, музикою й танцями. Та тепер вони якось боляче ріжуть серце. Хорхе, де ж ти? Ніде нема. Знаходжу знайомих дівчат і запитую, чи не бачили Хорхе.

– О, ти що, не в курсі? – відводить мене вбік симпатична негритянка. – Його заарештували й вислали з Гавани.

– За що? – Новина окропом обливає свідомість.

– За те, що хлопців любив. А вони – його. А цього в нас не дозволяють… Тепер він у трудовому таборі… Бувай! – і побігла до гурту.

Мені стало страшенно шкода Хорхе, Ізабель і себе. Я не розумів, чим могли так нашкодити комусь чи Кубі особисті вподобання доброї й чуйної людини. Хто нам тепер допоможе? Чужі веселощі поруч завдавали якогось майже фізично відчутного болю. Це був біль безвиході. Раптом я почувся безпомічною мушкою з намоклими крильцями в глибокому колодязі. Чорне бездонне небо наді мною злилося з океаном. Захотілося чимдуж вибратися на волю.

Уночі не можу заснути. Крізь дерев’яні жалюзі пробивається світло повного місяця. Колись плавні вигини тіла дружини загострилися. Чим бідність відрізняється від неволі? Нічим. Прийняти лозунг Фіделя «Батьківщина або смерть!» ніяк не можу. Мій вибір між вільною Кубою й двома найдорожчими людьми очевидний. Так, чоловіки, коли йдуть воювати, добре знають, за кого. Ідеали боротьби завжди мають обличчя найрідніших. За них можна й померти. Але оця латентна війна, що висмоктує сили в моєї жінки й майбутньої дитини, є гірша. Вона змушує мене дивитися на їхні спільні муки й завдає не меншого болю, аніж під час бою. Ні, я не хочу потім звинувачувати Америку чи Кубу. Вони надто великі й розпливчасті як для злочинців. Доля моєї сім’ї передусім залежить від мене. Нова батьківщина помалу перейняла в моєї попередньої все те, що не давало мені колись почуватися вільним там.

Робота більше не приносить мені задоволення. Тепер займаюся лише видаленням зубів. Сьогодні вперше у своїй практиці вирвав зуб у новонародженого. Це досить рідкісний випадок, який перешкоджає грудному вигодовуванню. Усмішка його мами вже нагадувала радше гримасу болю: малий смоктунець зранив їй груди. Вона з любов’ю й страхом водночас дивилася на миле червонясте личко свого малюка. Ну що ж, усе за Фрейдом: із молоком матері такі дітки всмоктують страх і ненависть у буквальному розумінні. Перевертаю малого набік, швидко витягую маленький білий гострячок. Дві хвилини дикого репету – кров згортається, слина вже чиста.

– Вітаю, мамо, – віддаю малюка щасливій жіночці, – уже не мучитиме вас.

Жінка дякує й виходить. Думаю, що їй не варто знати того, що тільки-но ми обоє врятували світ від майбутнього диктатора. Наполеон, Гітлер і Муссоліні теж народилися одразу із зубами. Історія не зберегла інших імен, але підозрюю, що цей список значно більший.

Ідучи вулицею після роботи, помічаю те, що раніше просковзувало повз мою увагу: обдерті будинки, ями на дорогах, бідно вдягнені люди, які нікуди не поспішають. Їм просто нікуди поспішати. А ще всюди діти. Це діти революції, відлуння радості від очікування свободи. Майже на всіх з одягу лише труси або шорти. Вони біжать за мною, смикають за штани, усміхаються й запитально дивляться в очікуванні гостинця. Невже й мій малюк приречений стати ось таким гаванським циганчам? Напевно, що так: за зарплатні, що становить близько двадцяти доларів, я зможу приносити йому лише баночку згущенки на місяць. Трохи згодом він одягне червоний галстук і теж ходитиме зі всіма факельною ходою по Гавані, вигукуватиме традиційні лозунги, котрі перейме в дорослих.

Погляд падає на плакат із революційними барбудас. Так, вони дійсно леви – імпозантні, гривасті, з бородами, войовничі… І, як справжні леви, не здатні забезпечити свій прайд їжею. У природі цим займаються левиці. Не царська то справа. Хоча й навряд чи мої кубинські леви травоїдні, як я. Сиві вуличні музиканти виконують веселу пісню про незламного Фіделя. Глядачі щиро тішаться й захоплено аплодують із традиційним вигуком «Карамба!». Це слово звучить тут часто. Воно подобається мені своїми музикально збалансованими голосними й приголосними. Цей вигук не має однозначного перекладу: «Кар-р-рамба…» – «Дідько…» у разі роздратування; «Карамба!» – «О Боже!» як висловлення щастя й захоплення; «Карамба?..» – «Що вдієш?..». Слово уявлялося то запашною карамелькою в роті під час гри на барабані, то карою чорної мамби за якісь страшні гріхи, то пристрасним негритянським поцілунком темної ночі… Слова «Куба» і «карамба» пасували одне одному. Куба – суцільна карамба: і чорт, і Бог, і щастя, і нещастя, і свобода, і неволя. Карамба, Куба, карамба…

– Кохана, як ти? – обіймаю вимучену дружину. – Усе буде добре.

Вона всміхається й мовчить. Усмішка її теж вимучена. Потрібно діяти рішуче.

– Ти знаєш, Ізабель, я тут сьогодні вичитав у «Гранмі», що всі, хто не задоволений життям на Кубі, можуть без перешкод покинути її. Куба, мовляв, не має вигодовувати ворогів. Але, думаю, і патріотів вона теж не має чим дуже потішити.

– Ти про що, Андрі?

– Переїдьмо до твого батька в Гондурас. – Очікую палкого спротиву, та, на диво, його нема.

– А робота? Як ми там її отримаємо? – стривожилася дружина.

– Не думаю, що слід триматися за роботу, за яку платять менш ніж двадцять доларів. Та й що, там не потрібні лікарі? Як ні, землю оброблятиму, я звичний. Вівці й свині розводитимемо зрештою. Хоч матимемо що їсти. Хатку збудую, я вмію.

– А може, просто треба ще трохи потерпіти, як каже наш команданте?

– Твої батьки терплять уже понад двадцять років – і що? Ти, як медик, добре знаєш, що терпіння перетворює слабкий біль на хронічний. Відтоді, відколи лікар вимовляє слово «терпіти», наступним звучить «смерть». Є речі, які непідвладні навіть команданте. Тут суцільна бідність. І думаю, що вона надовго. Я терпів би. Та не хочу, щоб терпіли наші діти.

Ізабель щось обдумує, схиливши голову. Коли вона зводить очі, бачу в них відповідь. От і добре… Терпіння – усвідомлене насильство над собою. Ним ти самотужки затягуєш особисту свободу вибору в гамівну сорочку. Тривале терпіння кожного звільняє шлях тиранам: поволі вони з’їдають твоє «я» з твого ж мовчазного благословення й смикають тебе, як маріонетку. Потім ти з’їдаєш себе за тривале мовчання. Згасають бажання, світ тьмяніє – він стає для тебе таким, до якого ти зовсім не прагнув. Терпіння народу – це оргазм тиранів.

– Не треба боятися змін, кохана. Планета велика, і десь має бути добре нам і нашим дітям.

– Ти маєш рацію, Андрі. Треба спробувати. – Нові надії спалахують в очах дружини.

– Та ви ще не жили при Батисті, – плаче сеньйора Алісія після того, як почула наше рішення. – Я могла вмерти під плотом, і ніхто б не звернув на те уваги. Тепер медицина безплатна, живіть і радійте… Якби не революція, то ти б, доню, не те що лікарем – школу б навіть не закінчила. Це, повірте, тимчасові труднощі й не найгірше, що може бути…

Мені щиро шкода сеньйору Алісію, але ніщо не похитне моє бажання полишити Кубу.

– Так, згоден, це не найгірше. Але й не найліпше, що може бути. Якби я народився кубинцем, то, можливо, погодився б із вами. Не треба боятися світу. От куди ви найдалі їздили у своєму житті?

– Ото з вами… до парку орхідей, – схлипує теща.

– А от ваша донька перетинала Атлантичний океан, причому кілька разів. Усе буде добре. Гондурас – це ж зовсім неподалік. Ми приїдемо до вас. Або ви до нас.

– Та там і немає такої таблички, як, кажуть, при вході в парк у Маямі: «Чотирилапим, неграм, мексиканцям і кубинцям вхід заборонено», – долучається до розмови сеньйор Пабло. – І мова в Гондурасі теж іспанська. Відпусти, Алісіє, дітей. Не на човні ж попливуть. Колись не пускали, а от тепер… Від початку року аж сто двадцять тисяч, як пишуть, виїхало з Куби. Не пропали без Фіделя ж…

– Так, так… – витирає сльози сеньйора Алісія. – Нехай вам буде добре, їдьте, а ми вже тут якось…

– А може, і ви з нами поїдете? – пропоную. – Думаю, що ми там усі прилаштуємося.

– Стара коняка мріє про тиху стодолу й відро вівса, а не про новий плуг. Нам достатньо й відра бобів та даху над головою. А ви їдьте й мрійте, світ чудовий… – Сеньйор Пабло добре розуміє нас.

У моїх спогадах Куба лишилася лимонним автомобілем сеньйора Пабло, що чекає на свого розумного керманича під брезентом, який обсіли маленькі курочки. Сподіваюся, час зніме покривало економічної блокади з цієї прекрасної й щедрої країни й вона впевнено рушить у майбутнє. А поки що карамба, Куба, карамба…

Гондурас і шкіра кайсаки

Я ніколи не заздрив космонавтам. Мільйонерам, акторам, банкірам, художникам – так. Їх поцілували і Бог, і чорт одночасно: ці люди купалися в розкошах, змінювали вродливих жінок на ще гарніших, їли й пили, не зважаючи на нулі в рахунках, з шиком грішили, та ще й були для когось втіленням доброчесності завдяки вмінню поділитися. Звісно, їх на цьому світі в тисячі разів більше, ніж космонавтів, і деякі з них навіть невідомі загалу. Та те, що відчуває пестунчик долі, приблизно уявляють усі, тому й заздрять, ще й маскуючись словесними вибриками на кшталт «біла заздрість» – смішне намагання відбілити себе перед власним сумлінням. Заздрість як бруд. І зовсім неважливо, звідки і якого кольору… А от що відчуває космонавт – спитайте в мене. Ним можна бути й на землі. Кожна нова країна – космос, у якому ти маєш однакові шанси стати як своїм, так і чужим. Страх невідомого, що виростає з глибин прадавньої підсвідомості, – з розвіяних по світу генів диких вікінгів, перших європейських переселенців до Нового світу чи Австралії, – затято б’ється з логічними аргументами перегрітого мозку. Геракла, Одіссея, Наполеона й інших реальних чи вигаданих відчайдухів любили жінки, бо слабкі завжди тягнуться до сильнішого. Тож абсолютних героїв на планеті немає, усі ми – численне потомство слабких жінок і героїв. Та в момент потрапляння до іншого світу ця істина випадає зі свідомості, залишаючи всередині тільки слабкість жінки. Наш літак робить круті розвороти, заходячи на посадку в аеропорт Тегусігальпи. Столиця на пагорбах виглядає величезним одноповерховим селом із вкрапленнями більших будівель у центрі. Усередині будівлі аеропорту віддихуюся від спеки й ваготи валіз. На контролі жінка-поліцейська привітно звертається до нас:

– О, лікарі… Це добре. Нашій країні потрібні медики, – кидає швидкий погляд на наших сорок кілограмів медичних підручників і розмашисто ставить печатку на в’їзних документах.

Ну що ж, гарний початок – це добрий знак. У невисокого літнього чоловіка на виході міняємо десять доларів на небачені досі гарненькі лемпіри. Нам потрібно дістатися до Сан-Феліпе – містечка за майже двісті кілометрів від столиці. Немає звичних для Куби уазиків, «жигулів» і «москвичів», зате багато «мерседесів» і «фордів». Сідаємо в довгий американський автобус, чимось схожий на двох спарених закоханих хрущів. Усе ніби й нормально, і перемовляємося ми з Ізабель по-іспанськи, та відчуваю, що щось не так. Хоча пасажирів багато, та чомусь саме ми привертаємо найбільше довгих зацікавлених поглядів. Долоня Ізабель трохи тремтить, і я стискаю її своєю вологою правицею. Ми не виказуємо внутрішнього хвилювання й з упевненими усмішками дивимося за вікно автобуса. Бідні будиночки, брудні вулички й дуже багато дітей. Вивчаю обличчя: вони цікаві, дуже цікаві. Трохи згодом розумію, що в нас не так: білошкірих тут майже не видно. Усюди нащадки плодів дружби, любові чи випадкової пристрасті африканців, індіанців і жменьки викинутих Старим світом білих чоловіків. Шоколадні гаруфани – справжній вибух гетерозису, потужної життєвої сили. Вони вирізняються зростом і гарною тілобудовою, успадкованими від витривалих африканських рабів, завезених на цукрові й бананові плантації, і випуклими вилицями монголоїдів від предків-індіанців. Усі решта – варіації світлішого шоколаду. Він довго варився в котлі племен, рас і народів, увібравши в себе дитячу довірливість індіанців, любов до свят африканців, ризиковість і впертість європейців. Парадоксом виглядає те, що цей дивний мікс залишив тут від найсильнішої складової – іспанських колонізаторів – мову, проте майже не зберіг расової чистоти білих. Тепер я сповна відчув, що пережив Гулівер у країні велетнів. Так, навколо велетні, тому що вони в себе вдома, а ми… Ще невідомо, як зустріне нас батько Ізабель…

Автобус натужно гуде, долаючи гірські підйоми й спуски. Інколи дійсно захоплює дух від близькості урвищ до дороги. Річки внизу широкі й нестримні. У долинах видніються стада корів та акуратні плантації. Хмари виходять молочним димом прямісінько з верхівок густих лісів. Згадую рідні Карпати: гори таки всюди гарні. Якби ще не ота спека, що перетворює тебе на сонну черепаху…

– Який я щасливий… – Сеньйор Томас Корадо витирає сльози й не може надивитися на Ізабель. – Яка ж ти красуня, доню! Добре, що ти приїхала… А ти пам’ятаєш, як я вчив тебе плавати?

Ізабель зніяковіло киває.

– Так, звісно…

Сеньйор Томас зовсім не схожий на того юнака з давнього дореволюційного фото. Він потішний лисуватий товстун із чорним кільцем-німбом залишків колись пишної шевелюри. Йому пасує великий картатий фартушок, припорошений борошном.

– Зараз… Іще дам вказівки Кларіс – і я вільний. – Чоловік поспішає до невеликої пекарні на своєму подвір’ї.

– Ти знаєш, а я не пам’ятаю нічого. Зовсім нічого… – шепоче дружина.

– Головне, що тато не забув того. Він дійсно радий нам, – упівголоса підбадьорюю її.

Батько Ізабель добре облаштувався: у нього цегляний будинок і власний бізнес. Ну що ж, ми вже не пропадемо. З коридору нас вивчають три пари цікавих дитячих очей. Двоє хлопчаків-підлітків і смішна товстенька дівчинка років чотирьох – зведені брати й сестричка Ізабель. Несподівано маленька рішуче чалапає до Ізабель і мовчки простягає надкушену булочку.

– О, грасіас… Як тебе звати? – Ізабель садовить пампушку на коліна.

– Мейбелін. – Маля поважно оглядає мене й за мить видає: – Ти дуже посипаний борошном. Тобі треба помитися.

– О, це борошно вже в’їлося йому в шкіру, – сміється Ізабель.

Я роблю вигляд, що обтрушуюся. Двоє хлопчаків пирхають від сміху. Потроху стаємо своїми. Увечері на столі багато їжі. Є навіть курча з овочами, тушковане в кокосовому молоці. Вистачає всім по шматочку на маїсові палянички, смакота неймовірна. Сеньйора Кларіс – низенька енергійна індіанка – має широку усмішку, що ніколи не сходить з обличчя.

– Добре, що ти, Андреу, чорнявий. Уже ближче до наших. На, візьми, – простягає мені маленький срібний хрестик сеньйор Томас. – Будеш під захистом Всевишнього. І люди тебе краще сприйматимуть.

– Так, святий Андреу – перший апостол, який пішов в учні до Ісуса, – підтримує чоловіка Кларіс.

– Дякую, ви дуже добрі до нас… Сподіваюся, що ви прихистите нас на деякий час, поки ми станемо на ноги? – запитую в господарів.

– Так, звісно. Скільки потрібно. Ми не голодуємо, вистачить усім, живіть тут, скільки потрібно. – Сеньйор Томас із замилуванням спостерігає за старшою донькою.

Ізабель, схоже, нарешті може похвалитися гарним апетитом. Вона підводить очі, окидає всіх поглядом, відкладає свою панде-чата – булочку з бананами – і зніяковіло прокашлюється.

– Ми не хочемо бути для вас тягарем. Ми подали документи на проходження інтернатури в Гондурасі, хоча вже й проходили її в Союзі. Але тут вимоги інші… Та й Андрі мусить змінити спеціалізацію, бо стоматологія тут приватна справа й дуже дорога… Ну і я при надії, от… Ви маєте все це знати перед тим, як давати згоду.

– Доню, я завинив перед тобою, і ми всі це розуміємо, тож… Усе добре. Бідності, як на Кубі, нема, хвала Господу.

– А як ви потрапили сюди? – цікавлюся в тестя.

– О… Молодість – то час для дурниць, кохання й революційної романтики. – В очах Томаса спалахнув відблиск спогадів. – Алісія навколішки благала мене не їхати за Ернесто Че Геварою, а я… А я мусив, бо, по-перше, був чоловіком, по-друге, – зі зброєю, а по-третє, – запалений бажанням змін. Хоча ми вигнали всіх тих американських кровососів із Куби, але інстинкт переслідувачів погнав нас далі. Ми мали намір іти й вести за собою всіх знедолених цього світу, щоб вони відчули радість життя без поневолювачів. Та люди всюди різні, – зітхнув сеньйор Томас. – Не всіх так припекло, як на Кубі… Щовечора біля вогнища Ернесто розмовляв із нами, а ми, неграмотні чоловіки, сприймали його мову як одкровення Бога… Про багатих, жадібних, що підім’яли під себе світ і забрали його в бідних… Якось він розповів, що ще в Давньому Римі люди хотіли двох речей – хліба й видовищ. Я ніколи не вчився. Та тоді подумав: «А що? Це зовсім, зовсім непогано… Тіло хоче ситості, а душа – емоцій. Чому нести кудись далеко те, що, може, і зовсім не потрібне?» Я зі своєю пораненою ногою подумав, що мені, маленькій людині цього світу, нічого більше й не треба… – Мій тесть замовк на хвилинку й глянув на дружину. – Якраз зустрів Кларіс, вона випікала дуже смачні тортильї. Ми знайшли одне одного, нам не треба було революцій. Ми печемо хліб, а гарнішого видовища за наших дітей немає. Ось так, – закінчив оповідь сеньйор Томас.

– У вас найкраща у світі професія. Ми будемо пишатися вами, – додала сеньйора Кларіс.

Мейбелін ображено відкопилила пухкенькі губки.

– Мамо, а ти казала, що у світі я найкраща…

– Так, зі всіх дівчаток на землі, – підхопила Кларіс доньку на руки. – Ходімо спатоньки, найкраща ти наша…

– Чому всі на землі хочуть ніби й одного й того самого, але дехто сильно ускладнює життя іншим? Як гадаєш? – запитую в Ізабель уже в ліжку.

Та у відповідь чую розмірене дихання. Змучилася, бідолашна: день видався довгий. Спи…

Довелося трохи зачекати на дозвіл для проходження інтернатури в клініці «Ескуелья» містечка Сан-Феліпе. Це були два тижні мого посиленого навчання: повторював усі нормативні показники людського організму, назви хвороб латиною та їхні типові симптоми. Усе, що повторив, записував на аркушиках і вкладав у кишені. Від полудня й до вечора передивлявся мексиканські серіали. Вони стали для мене справжнім відкриттям латиноамериканців і їхніх звичаїв. Хоча сюжети фільмів були смішні й по-дитячому наївні, та цілком виправдані для країн із великою кількістю неписьменного люду. Я старанно ворушив губами, повторюючи кумедні фрази:

– Я кохаю Педро… Мої почуття до нього сильніші, ніж тайфун… Він для мене як сонце…

– А ти сказала йому про це?.. А що буде, як дізнається Родріґес?..

– Я не можу сказати Педро про своє кохання. Родріґес не дізнається… Я довіряю цей секрет тільки тобі й Санті…

Нестриманість Санти на язик розкручувала сюжет іще на десять серій. Додавалися й інші щирі та брехливі персонажі, які розмотували клубок подій далі… Фільми були прості й життєві. У них діти від народження носили в собі таку неймовірну таємницю появи на світ, що інколи навіть їхні матусі важко виходили з абсолютної амнезії, здивовано споглядаючи вже дорослих нащадків. Зло було прогнозованим, добро завжди перемагало – і старші глядачі, і втричі більша молода аудиторія вчилися на помилках Санти, Педро, Родріґеса, раділи чужому щастю й більш упевнено шукали власне. Рецепти його теж були прості: шиття, майстрування, кулінарія завжди розгорталися в перспективний бізнес, як і здобута прихильність якоїсь багатої людини. Мені подобалися ці серіали. У них ніхто не змушував персонажів помирати заради ідей чи вірити в ще щось, окрім вічних людських ідеалів. Буде добре тобі – буде добре й державі.

Під час невеликих перерв я працював «коником» для Мейбелін: садовив її собі на плечі. Мала пришпорювала мене товстенькими ніжками й захоплено верещала, учепившись руками в моє волосся. «Коник» мчав невеликим подвір’ям навколо пекарні, будинку й розлогого дерева, викликаючи радість глядачів: Кларіс, Ізабель і великого червоного папуги. Я спинявся, відхекувався й театрально видавав у бік Ізабель завчену фразу:

– Я кохаю тебе, Ізабель… Мої почуття до тебе сильніші, ніж тайфун. Ти для мене як сонце…

Мала пирскала від сміху, потішалися й жінки. Здивований червоний ара смішно крутив головою, намагаючись розгледіти мене зусібіч. Сеньйор Томас викочував із пекарні возик із розфасованими в коробки ароматними булочками. Хлопці мали везти їх до міста.

– Може, я піду з ними? – пропонував хоч якусь допомогу.

– Ні, Андреу, у жодному разі. Ти лікар. І маєш ним залишатися. Ти обрана людина, що має робити велику справу. Колись давно я прийшов додому до священика. Він був зайнятий прибиранням хліва. Я все розумію: і те, що він теж людина, і те, що заробітки в нього маленькі, але я не зміг більше ходити до нього ні на проповідь, ні на сповідь. От, – здвигнув плечима сеньйор Томас, – сам не знаю, чому так. Тож, пане лікар, ваше призначення вище, аніж булочки. Кожен має займатися тим, що в нього виходить найкраще.

Ну що ж, кесарю кесареве – розумна й проста істина. Та я повинен не тільки займатися тим, що можу робити найкраще. Я маю стати найкращим у своєму найкращому. Знову час для схованих у кишенях аркушиків: дістаю, перечитую й запам’ятовую. Ходжу по оселі й уголос повторюю. Мейбелін із цікавістю спостерігає за мною.

Мова, знання й наполегливість залишать мене тут. Стоматологія не потребувала великого словникового запасу: я лікував переважно те, що бачив. А от лікар загальної медицини має і запитувати, і говорити, ще й утішати. На інше нема чого й сподіватися.

Та-а-ак… Знову час до телевізора. Марія Кончіта Алонсо – кумир мільйонів іспаномовних глядачів. Чорнява невисока співачка хрипким голосом якось натужно співає-вигукує про життя, сповнене кохання й пристрастей. Пісня штовхає до повторення її енергійних рухів. Разом із Мейбелін танцюємо й повторюємо за Алонсо приспів. Ось і новий серіал розпочинається. Моя маленька подруга засинає, згорнувшись калачиком на канапі. А я й далі тихо повторюю за акторами їхні репліки. З кожним днем мій запас слів зростає.

У когось зі своїх клієнтів сеньйор Томас знайшов надзвичайно цінну для мене річ – іспансько-польський словник. Невідомо, як він опинився тут, на краю світу, та ми з ним – майже земляки. Записую іспанські слова й запам’ятовую, запам’ятовую… У суботу ввечері вдвох із сеньйором Томасом ідемо в місцевий паб. Тут дуже гамірно. Усі чоловіки вітаються один з одним, наче не бачилися цілу вічність. Це місце – зона їхньої особистої свободи й підтвердження власної успішності. Ми беремо по одному коктейлю й пляшку кока-коли. Маленька доза алкоголю навіть не відчувається, та й вона зайва: по телебаченню розпочинається футбол між збірними Мексики й Сальвадору. Усі притихають і зосереджено цмулять свої напої й кока-колу. Мені подобаються бойовий дух і наполегливість сальвадорців. Вирішую вболівати за них.

– А вони молодці! А ви за кого, сеньйоре Томас?

Хоча спитав я, здається, тихо, та чомусь чоловіки з-за найближчих столиків обернулися й підозріло дивляться на мене. Сеньйор Томас спокійно відповідає:

– Так, Андреу, мексиканці – молодці… Вони ще себе покажуть, надеруть дупи цим задавакам. Скуштуй кока-колу, синку.

Чоловіки втрачають інтерес до мене й починають цілим пабом відчайдушно вболівати за мексиканців. Мексиканці виграли! Справжня фієста для розкутих чоловіків: обійми, рукостискання й поплескування по спинах, нові порції коктейлів. Близько дванадцятої ночі повертаємося притихлими вуличками додому.

– Гарно було сьогодні, – вдихаю насичене пахощами навколишніх тропічних лісів нічне повітря.

– Так, Андреу, – погоджується сеньйор Томас. – Я давно мрію про те, щоб мої хлопці подорослішали і я ходив би з ними до пабу. Та тепер Бог дав мені тебе, і це добре, – поплескав мене по плечу. – До речі, без образ. Якщо ти хочеш стати своїм у цій країні, ніколи не хвали сальвадорців, особливо під час футболу. А ще краще – ніколи не хвали ні Сальвадор, ні сальвадорців.

– Чому, сеньйоре Томас? – стишено запитую в чоловіка.

– Уяви собі, що до тебе додому нишком прийшли люди. Вони бідні, добре поводяться, тобі їх шкода, і ти думаєш: «А чого? Нехай живуть, вистачить і їм, і мені». Та натомість вони починають насміхатися й обзивати тебе. От що б ти зробив?

– Та вигнав би їх, звісно, – намагаюся зрозуміти Томаса.

– От і ми всі про те саме… У Сальвадорі майже стільки люду, скільки й у нас, але землі там значно менше. От вони потроху і почали перетинати кордон із Гондурасом й займати тихцем наш землі, будувати будинки, влаштовувати бізнес. Ми не мали нічого проти, хоча й тут земель для плантацій не надто багато. А що, християни ж, як і ми, говорять по-іспанськи. Ми допомагали і людям, і сусідній країні вижити в цьому світі. Усі добре знали це й у Сальвадорі. Та замість вдячності гондурасцям вони відповіли злом. Та ти, напевно, чув про оту знамениту п’ятиденну футбольну війну? Весь світ тоді сміявся з неї…

– Ні, не чув, таке я б точно запам’ятав…

– Там, крім назви, зовсім нема нічого смішного. Наша збірна з футболу в шістдесят дев’ятому поїхала до Сальвадору й виграла в їхньої національної команди. Сальвадорські вболівальники страшенно побили й облаяли наших – їх гнали вулицями, як скажених псів… Кожен сальвадорець – від дорослого до дитини – вважав за потрібне наздогнати гондурасця й плюнути в нього. Дні нашої помсти були страшними. Уся країна повстала проти нечуваного приниження. Тоді бути вихідцем із Сальвадору означало смертний вирок для всієї родини: палали їхні магазини, будинки, людей витягували надвір і або вбивали, або кидали напризволяще напівживими. Понад дві тисячі вбитих… Фермери кидали свої стада, плантації й лісами тікали до Сальвадору. Довго ще в наших околицях блукали покинуті корови… Але ми змусили невдячних сусідів поважати себе.

Мовчу й довго перетравлюю почуте. Чомусь згадую Україну. Гм… А молодці-таки гондурасці…

Клініка «Ескуелья» розташована в центрі Сан-Феліпе. Звичний лікарняний запах і хоч трохи прохолоди в товстих кам’яних мурах. Іспанці таки добре розуміються на будівництві. Тут є кілька відділень. У кожному з них ми проходитимемо інтернатуру під пильним наглядом досвідчених фахівців. Дев’ять місяців тут і шість – у столиці. Поважний директор клініки неквапно проводить мене до першого пункту призначення – відділення травматології й хірургії.

– Ось, сеньйор Андреу Зайчук, ваша царина на найближчі три місяці. Бажаю вам успіху в навчанні. Головне – нікому не зашкодити. – Його погляд крізь товсті скельця окулярів видається схвильованим. – Хоча ваша інтернатура не буде оплачуватися, та це може стати перепусткою на посаду лікаря. – Помовчав трішки й додав: – Або не стати…

Яке вже «не стати»?! Мости спалено. Я зможу. Дружина, малюк… Останні тридцять доларів – це тільки «стати». Львівський медичний, я ж твій випускник – зможу…

Сеньйор Антоніо Куесто – мій новий шеф. Флегматично розглядає мої документи й нарешті запитує:

– А де є оцей Радянський Союз?

– У Європі… і в Азії…

– А-а-а… Згадав. Це велика країна, закрита від усього світу. Далеко. Не дивуйся, хлопче, – таки помітив моє зчудування, – мені байдуже до всього світу. Справжнє життя – те, що навколо тебе. Ми всі дивимося на нього крізь фокус власних проблем і мало цікавимося політикою. Хоча, напевно, так є всюди.

– Сеньйоре Антоніо, – зазирнула до кабінету медсестра, – привели Хосе, автомобільного майстра. Ручка домкрата відскочила від колеса, ударила в обличчя.

Хосе закривавлений і не може говорити. Сеньйор Антоніо оглядає пацієнта й стурбовано мугикає.

– Що скажеш, молодий колего? – запитує в мене трохи згодом.

Упевнено відповідаю, як на іспиті:

– Попередній діагноз – подвійний перелом нижньої щелепи. Потрібно зробити рентген. А далі шинування, фіксація через гіпсування й лише рідка їжа через трубочку.

Сеньйор Антоніо схвально киває головою.

– Добре, Андреу. Тут загалом важкий перелом. Ці кості чи не найбільш робочі в організмі. Тож склади з ювелірною точністю, ти ж працював стоматологом. Дій.

Я вражений, наскільки тут краща апаратура: вона компактніша й функціональніша, аніж радянська. Американська інженерна думка пішла далеко… Ну, звісно, як тривають змагання за першість у космосі, то який може бути прогрес у радянській медицині. Згадую добрим словом практику з щелепно-лицьової хірургії й своїх строгих львівських викладачів. За півтори години Хосе скидається на єгипетську мумію, що прийшла до тями. Маленький отвір для годування, великі чорні очі й лоб виділяються на загіпсованій голові. Його дружина й троє дітей вдячно гладять мої руки й схвильовано дякують.

– Усе буде добре. Сеньйор Хосе два місяці зможе їсти лише суп, – заспокоюю родину.

Трохи згодом обережно зрізаю підірваний ніготь на великому пальці ноги в підлітка, обробляю й закриваю рану, прописую пігулки. Нігті на пальцях ніг ростуть удвічі повільніше, ніж на руках, – довго прийдеться зважати на болючий палець.

– У футбол краще грати в закритому взутті, – проводжаю хлопчину та його батьків до виходу.

Пацієнтів у мене багато. У Гондурасі більш ніж половина населення – молодь і діти. Це в старших думка йде попереду ніг і рук, а за молодими вона біжить навздогін. Молодість як молодість: активне пізнання себе й світу – переломи, вивихи, рани. Через місяць зі мною наввипередки вітаються всі, кого зустрічаю на вуличках Сан-Феліпе. Душно й волого, весь час відчуваю спрагу. Знаю, що від кока-коли схочу пити ще більше, та ніяк не можу стриматися. Колись майонез був для мене вершиною бажань, а тут, у Гондурасі, ароматний коричневий американський напій будить у мені капризну дитину. Добре, що коштує лише п’ять пенсів – майже нічого. Заходжу до бару.

– О, сеньйор Андреу! Яка честь для мене! – Власник бару дуже радий мене бачити. Він виходить з-за стійки й квапиться витерти й так чистий стіл. – Сідайте, прошу… Коктейль, кава й кока-кола за рахунок закладу.

– Дуже дякую… Як там нога вашого сина?

– Завдяки вам і Господу добре. У вас золоті руки, сеньйоре лікар.

Мені приємно це чути. Та кожна така похвала діє не як розслаблюючий коктейль, а як кінська доза гіркої кави: підсилює розуміння того, що я не маю права схибити. Ні-ко-ли… Ні перед пацієнтами, ні перед своєю сім’єю. Тут з обох боків на мене тисне психологічний закон Пігмаліона: великі очікування збільшують продуктивність. Я не маю права впасти в очах людей, що чекають від мене допомоги. І я мушу, якщо потрібно, зробити хоч подвійне сальто, але стати лікарем у цій країні. Це моя омріяна вершина самоствердження, а я альпініст, що веде за собою в одній зв’язці дружину й майбутніх дітей. Тут, у майже гірському Гондурасі, життя всіх теж нагадує гори: ти або на вершині суспільства, або в долині бідності. Проте на вершини тут виводять не блат, слухняність вівці чи ідеологія. Шлях увись вільний і залежить тільки від мене. Знання й уміння поважати людей стають найкращими моїми проводирями. Знання мови – найперший вияв поваги. Це як в одній родині дихати одним повітрям і їсти хліб з одного поля. Коли я почав добре говорити по-іспанськи, то відігнав те найперше, що перешкоджало мені стати тут своїм. Ці люди мені подобаються, і я щиро всміхаюся їм, а вони – мені. Світ як дзеркало. Він віддає тобі те, що ти туди посилаєш.

Святкування настання нового, 1981-го року було фантастичним. До оселі сеньйора Корадо завітали брати й сестри Кларіс із дітьми.

Червоний папуга на дереві біля хати виглядає великою гарною іграшкою поміж численних різнокольорових стрічок. Він зависає в чудернацьких гімнастичних позах і вперто стягує прикраси з гілок. Час від часу сеньйор Томас підгодовує птаха шматочками булочки, і ара ненадовго відволікається. Мейбелін здала свого «коника» в оренду найближчим родичам, тож я з диким іржанням бігаю навколо хати й по черзі катаю верхи на собі найменших. Жінки готують святкову вечерю. Чоловіки складають піньяту – мішок із солодощами. Увечері всі збираємося за довгим столом на подвір’ї. Бахо – яловичина, смажена на вугіллі з бананами й маніокою, – неймовірно смачна. Бананів сьогодні досить і в пудингу, і в булочках, є й обсмажені до хрусту тостонес. Гондурас – батьківщина бананів, їх тут багато різних видів. Це звичний гарнір до м’яса. Усі із задоволенням наминають кесільйо – кукурудзяні палянички з плавленим сиром і зеленню. Орчата – неміцний алкогольний напій із рису – сьогодні замість новорічного шампанського. За столом господар із гордістю киває на нас:

– Це мої діти – Ізабель та Андреу, найбільше надбання минулого року. Вони скоро стануть лікарями й зроблять мене дідом. Скажи щось, Андреу.

Гамір навколо стихає, усміхнені смагляві обличчя виражають повагу.

– Сеньйоре Томас і сеньйоро Кларіс, Ізабель і я дуже хочемо подякувати всій вашій родині за те, що прихистили нас. Від початку року ми змінили аж три країни: провели п’ять місяців у Радянському Союзі, чотири – на Кубі, три – у Гондурасі. Усюди нам допомагали рідні люди, без яких ми не змогли б стати на ноги. Коли питають, де моя батьківщина, то я відповідаю: там, де моя сім’я. Там, де мій дім. Там, де моя робота. Там, де моя дорога не впирається у високу скелю. Там, де я зможу злетіти й мені ніхто не підріже крила. Тут ми обоє зможемо злетіти. Тепер ви наша родина, дружна й велика. Ми ще не маємо ні роботи, ні свого дому… – Я розхвилювався. У голові працює потрійний перекладач – українсько-польсько-іспанський. Проте мої слова йдуть від самого серця. Усі притихли й слухають. – Люба Ізабель, – зустрічаю щирий погляд коханої й продовжую: – ми з тобою матимемо і роботу, і дім, обіцяю. І спасибі всім… Сподіваюся, я не зробив багато помилок?..

– Ні, ні… – Усі аплодують, а Ізабель цілує мене в щічку й шепоче:

– Не переживай за мову. У тебе все добре виходить. Окрім того, на твою користь психологічний ефект помилки: «Якщо ви недосконалі, то люди будуть любити вас більше»[12]. Твій акцент майже непомітний. Головне, що ти щирий.

Для дітлахів настає час розбивати піньяту. Цей зворушливий звичай, запозичений у мексиканців, прижився тут. Мішечок із солодощами вже підвішений на дереві, а дітлахи із зав’язаними очима по черзі намагаються поцілити в нього палицею. Під веселі крики мішок падає, малеча з блиском захоплення в очах розбирає його вміст. Мені в голову приходить одна чудова ідея. Тихо раджуся із сеньйором Томасом – він дає згоду. Швидко збираю нову піньяту з бананів, булочок і цукерок і поспішаю до клініки. Мої хворі ще не сплять. Обличчя розквітають усмішками.

– Ну що, розіб’ємо піньяту? – підвішую мішечок зверху на одвірок.

Тимчасово однорукі й одноногі дорослі ненадовго стають дітьми: шкутильгають, але регочуть і підскакують. Солодощі розходяться за мить. Мої пацієнти щасливі, я теж. Дорогою додому мене затягують на новорічну дискотеку. Кілька хвилин придивляюся й відтак намагаюся повторити танцювальні рухи. Схвальні відгуки й поплескування – удалося! Виходжу геть спітнілий і поспішаю додому. І тут танці! Дикі, нестримні індіанські танці! Я люблю тебе, Гондурас! Тільки б трохи снігу сюди, хоч на Новий рік. Щоб отак, як колись у Карпатах, з гірки в-ж-жух!

«Господи, пробач мені, що майже не молився… Я ніколи не звертався до тебе з проханнями… Ти, вища сило, що звідусіль сигналиш своїм сліпим дітям ідеальними пропорціями золотого перерізу як свідченням своєї присутності… Пробач мені, що ніколи не дякував Тобі за все і… що ще?.. Не знаю…» – шепочу, крутячи хрестик у руках. Крики Ізабель стають нестерпними. «Господи, допоможи їй розродитися… Ти ж добрий до нас… Отче наш, ти, що єси…» Моє очікування теж стає нестерпним. Хочеться піти й допомогти, та дружина заборонила:

– Не хочу, щоб ти приймав мої пологи. В інших скільки завгодно, але не в мене. Не хочу, щоб у момент нашої близькості ця картина зринала перед твоїми очима. Навіть не смій заходити. Наші стосунки мають бути насамперед красивими.

Спочатку я наполягав:

– Не буде в мене такої картинки…

Ізабель була непохитна.

– Навіть якщо в тебе її не буде, то цей незручний спомин перешкоджатиме мені. Не хочу. Он, Елвіс Преслі ніколи не кохався з жінками, що мали дітей. Мати його єдиної доньки стала глибоко нещасною людиною: після пологів вона перестала цікавити обожнюваного чоловіка. Не знаєш, чому Елвіс так чинив?..

Не знаю. Це загадка для дідуся Фрейда та його учнів. Але я, як поціновувач краси й особистої свободи кожного, відступив. Не треба було… Нарешті стає тихо. Коли мені виносять маля й дають потримати, щось величезне й ніжне накриває мене з головою. Дівчинко, моя кровиночко… Я все-все зроблю в цьому світі для тебе, присягаюся…

За чотири місяці я вирушаю до Тегусігальпи, на нове місце інтернатури. Дев’ять місяців у клініці Сан-Феліпе дали мені дуже багато. Я вмію розмовляти з пацієнтами і про хворобу, і ні про що, вести записи іспанською, опанував багато небачених до Гондурасу медичних приладів. Близькість до США сприяє гарному забезпеченню медичним устаткуванням. Воно не завжди нове, але в робочому стані й ефективне. Директор клініки, прощаючись, дав мені дуже схвальні оцінки. Мої документи про проходження інтернатури поки що бездоганні. Проте Ізабель і крихітка Марія залишаються в домі батька. Та, правду кажучи, це навіть утішає мене. Попереду півроку безоплатної роботи без житла й з тридцятьма доларами в кишені. Вирушати з такими активами в інше місто з маленькою – ризик. Та й не думав, що маленькі діти потребують стільки догляду. Чогось у дитинстві, коли моя сестричка була маленькою, на це зовсім не звертав уваги. Та тепер я зрозумів, що мої батьки здійснили справжній подвиг, узявши на себе відповідальність за аж чотири нові життя. Правду кажуть, що батьків починаєш розуміти, коли сам стаєш батьком.

Запити в моєї малечі поки що мінімальні: спить, їсть і знову спить, розкинувши ручки. Думаю, що до того часу, коли вона почне тицяти крихітним пальчиком у вітрини магазинчиків з іграшками, я вже зможу заробляти на те, щоб туди заходити. Як і в численні ювелірні крамнички, щоб потішити свою кохану. У Гондурасі ці індикатори достатку й чоловічої щедрості трапляються на кожному кроці: країна видобуває і срібло, і золото. Мініатюрні шедеври тішать око загадковими індіанськими мотивами й довершеністю, ними можна милуватися довго-довго… А поки що вперед, до омріяної лікарської ліцензії.

Нова клініка нічим не поступається тим найкращим медичним закладам, які я бачив в СРСР і на Кубі. Вона має навіть набагато кращу базу для діагностики й лабораторних досліджень. Лікар Лорена – мій теперішній патрон. Мені подобається спостерігати за тим, як вона працює. Аналізувати й приймати рішення в приймальному відділені клініки доводиться швидко. Коли вона думає, то застигає й зосереджено дивиться з-під лоба в одну точку. У її дуже розумній голові пролітають усі варіанти схожої симптоматики й назв хвороб. Десь хвилин за п’ять мовчанки вона доходить кінцевого висновку, розправляє плечі, підносить голову, упевнено поправляє закручене в гульку волосся й швидко видає вказівки щодо всіх необхідних досліджень. Її попередній діагноз завжди співпадає з остаточним.

Для мене ця чорнява усміхнена жіночка – лікарський ідеал зібраності, чудової реакції й ґрунтовних знань. Після кожного робочого дня я перечитую у своїх привезених медичних довідниках усе-усе про ті випадки, з якими довелося зіткнутися. Заплющуючи очі, уже бачу сторінки підручника й можу відтворювати написане з пам’яті дослівно. Проговорюю прочитане іспанською мовою, старанно записую нове. Ще трапляються невідомі слова, які вишукую в іспансько-польському словнику. І важко, і цікаво водночас. Якийсь внутрішній азарт керує мною. Я альпініст, що вперто йде до своєї вершини. Розгадка хвороби нинішньої пацієнтки, що сидить перед нами, стане ще одним кроком угору. Лікар Лорена все ще не озвучує діагноз. Смагляву літню жінку мучать висока температура, блювота й біль у попереку. Нарешті погляд лікаря Лорени фокусується в одній точці для знаходження істини.

– Швидше за все, щось із нирками. Скеровуємо пацієнта до нефрології? – чи то запитально, чи то ствердно говорить Лорена, дивлячись на мене.

За інтонацією розумію: або мене перевіряють, або… Ні, Лорена ніколи не помиляється. Ще раз кидаю погляд на хвору, яка дивиться на нас стражденними очима. Раптом помічаю жовтавий відтінок очних білків.

– А це не може бути гепатит?

Лорена придивляється, киває головою.

– Так, мабуть, так і є.

Мій мозок швидко гортає сотні сторінок. Ні, не те, не те… Та за мить мене осяює новий здогад:

– Узагалі-то симптоми дуже схожі на лептоспіроз.

Лорена кидає на мене швидкий погляд.

– Там, де ви живете, – звертається до пацієнтки, – є щури або миші?

– Є, де ж їх нема… Кіт здох три тижні тому – так уже їх розвелося… – стогне хвора. – Щура нещодавно навіть зі стола на кухні довелося зганяти.

Ми обоє зітхаємо з полегшенням: діагноз встановлено. Лорена звично виструнчується й торкається гульки на голові.

– Аналізи потрібно робити негайно. Це важка інфекція. Два-три дні такого стану – і смерть неминуча. Ти молодець, Андреу. – Тисне мені руку. – Це той випадок, коли на лікарську помилку просто немає часу.

Я задоволений собою. Похвала такої обізнаної людини багато важить для мене. Є нагода влаштувати собі особисте свято й спустити цілісінький долар. Неподалік від клініки є пристойне кафе. Сьогодні воно заповнене футбольними вболівальниками – місць майже нема.

– Можна? – звертаюся до високого молодика за маленьким столиком біля вікна.

– Звісно. – Чорнявий красень кидає на мене допитливий погляд. – Ти лікар? – несподівано запитує.

– Так, – усміхаюсь, а за мить уточнюю: – А ти звідки знаєш?

– Дужий чоловік, що пахне ліками й збирається пити подвійний коктейль, просто не може бути хворим. Ґільєрмо Мартінес, художник, – подає правицю чоловік.

– Андреу Зайчук, майбутній лікар. А ти знаєш, я б, дивлячись на тебе, не вгадав би, що ти художник. Радше спортсмен.

Мій новий знайомий відповідає широкою усмішкою й довгим поглядом синіх очей. У нього дуже незвична й доладна зовнішність.

– Ну, тепер угадав ти, Андреу. Я навіть грав за національну збірну. Та переломи ніг у футболі – звична справа. Особливо коли суперник вдостоює тебе двійником на всю гру, а той – по ногах, по ногах… Ось, як зараз, – киває в бік великого телевізійного екрана. – Тож тепер малюю й продовжую сімейний бізнес. Там ніхто не б’є ні по ногах, ні по руках. Хіба сам себе.

– Муки творчості? – киваю головою. – Знайоме…

– А що, ти теж малюєш? – зацікавився Ґільєрмо.

– Ні, колись малював. У зошитах. Зазвичай тільки милуюся роботами інших. Зате теорію золотого перерізу вивчав. Вона для мене як музика.

– О, Андреу, а ти цікава людина! Узагалі-то золотий переріз – це еталонний ідеал, а життя трохи відхиляється від нього. Потрібно ще враховувати фокус зору…

Несподівані зойки й крики переривають розмову:

– Лікаря, лікаря! Негайно викликайте допомогу! Може, тут є лікар?

На підлозі біля віддаленого столика б’ється в судомах і хрипить хлопець. Він спершу побілів, а потім почервонів. Його друг перелякано дивиться на нього. Обоє білошкірі, з вигляду американські туристи. Миттєво оцінюю ситуацію. На столі стоїть тареля з асорті з морепродуктів. Та-а-к… Ясно. Алергік нарвався на заборонені продукти.

– Схоже на анафілактичний шок. Потрібно чекати на допомогу. Необхідний укол адреналіну з антигістамінними препаратами. Може, у його сумці чи кишенях є готовий шприц з адреналіном? – переводжу погляд на друга алергіка.

– Де його сумка? – запитує Ґільєрмо.

Хлопець не розуміє по-іспанськи. Чорт… Ґільєрмо вириває сумку й витрушує її вміст на столик. Жестами пояснюємо, що потрібно. Сполотнілий юнак розводить руками – нема шприца. Швидкої нема, алергік синіє й спухає на очах, йому дедалі важче дихати. Набряк Квінке – найбільш гостра форма відповіді організму на алерген. Ще мить – і молодик задихнеться. Залишається єдиний шанс.

– Так! Спокійно! Я все роблю правильно! – з такими словами хапаю зі стола виделку й з розмаху встромляю її в стегно хлопця.

Дружній зойк свідків. Несамовитий крик помираючого. Мить гробової тиші – і на мене з кулаками суне розлючений натовп.

– Він лікар. Заспокойтеся, сеньйор Андреу – лікар. – Ґільєрмо розставляє руки й упевнено відтісняє юрму.

Хлопець на підлозі тримається вже не за горло, а за стегно. Йому дуже боляче, та він вийшов зі стадії «майже труп». Наднирники виділили необхідну кількість адреналіну для того, щоб протриматися до отримання уколу. Через кілька хвилин він дістає потрібну допомогу. Лікар, що приїхав на виклик, тисне мені руку.

– Ваші дії були професійні й виправдані. Респект вам.

Люди, що недавно прагнули роздерти мене на шматочки, тепер дивляться приязно й з повагою. Молодик швидко приходить у норму. У супроводі друга він кульгає до виходу. У дверях хлопці про щось перемовляються, і здоровий повертається до нас. Він усміхається й простягає мені стодоларову купюру. Я ошелешено дивлюся на неї, таку бажану й потрібну зараз. Мить мого замішання юнак розуміє по-своєму: швидко витягує ще одну банкноту й кладе на стіл переді мною, дякує й відходить. Зводжу очі до неба, подумки дякую добрим силам усесвіту й запихаю гроші в кишеню. Ґільєрмо приязно всміхається. До нас поспішає офіціант із цілою тацею гостинців від власника кафе. Життя, ти чудове!..

Ґільєрмо зі здивуванням роззирається по моєму помешканні. Відтак спиняє погляд на мені:

– Вибач, Андреу, та це житло не для тебе. Житло кожного – це як рама для картини: вона або гармонізує цілісність сприйняття, або калічить враження від твору. Це, врешті-решт, як напій, що повинен мати свою спеціальну посудину. А ти тут те саме, що дороге вино в надщербленому глеку.

– Ґільєрмо, мені, звісно, ніяково, та це тимчасово. Коли я стану лікарем, то куплю собі гарне житло. – Я не бачу нічого страшного у своїй ситуації. Шкода, що не можу перекласти йому вислів російського класика: «Бедность не порок»[13].

Ґільєрмо не згоден зі мною:

– А я вважаю, що в житті все впливає на нас: люди, предмети, їжа, думки. Навіть якщо ти допускаєш хаос і бідність у думках, то вони вже починають руйнувати твій світ. Ті речі, що нас оточують, формують або підсвідоме задоволення життям, або незадоволення, або терпляче примирення. А від них походить усе решта у твоєму житті – наче кола від кинутого у воду каменя. Ти чув про сучасну американську теорію розбитих вікон[14]? – Ґільєрмо бачить мій подив і продовжує: – А життєва теорія, між іншим. Психологи встановили, що якщо в шикарному багатоповерховому будинку розбити одну шибку й не вставляти її хоча б пару тижнів, то за місяць більшість вікон у будівлі буде вибито… Тож як поживеш хоч трохи в оцьому хліві – пустиш його до свого життя й розшириш.

– Бачиш, друже, я поки не можу жити за принципом «Усе або нічого»: мої статки не дозволяють.

– Знаєш, Андреу… – Високий Ґільєрмо міряє кроками невеликий периметр кімнати, бо не хоче навіть сідати в моєму вбогому помешканні. – Я колись чув історію про те, як молодий Оноре де Бальзак відніс рукопис видавцеві. Твір був чудовий, видавець – у захваті, тож захотів негайно придбати повість і поквапився до письменника з пропозицією в три тисячі франків. Коли він потрапив до кварталу, де жив Бальзак, подумки зменшив пропозицію до двох тисяч. Коли знайшов будинок – до тисячі. Коли піднявся на останній поверх і ступив за поріг злиденної кімнати – запропонував триста франків. І, що цікаво, письменник погодився!

– То що ти пропонуєш, щоб від мене не втікали гроші, яких я, між іншим, поки що й не маю? Як мені засклити мою розбиту шибку? – Мій терпець уже лускає.

– Ти неординарна людина, яку я можу назвати своїм другом. Ти недавно став частиною мого світу… Уловлюєш, куди я веду?.. – хитро примружує очі Ґільєрмо.

– Поки що ні, – зізнаюся чесно.

– Збирай своє добро – житимеш у мене. Я оберігаю свій світ від бідності, зате відкриваю його для розумних і порядних людей. Мені буде з ким поговорити й до дівчат та на футбол сходити, а в разі чого ти й виделку в мою дупу всадиш… Ну як, згода?

Цікавий мій новий друг. З вигляду він звичайна людина. Та коли я дзвоню у двері великого будинку, що став тепер і моїм житлом, їх відчиняють аж четверо озброєних людей. Така безпека виправдана: Ґільєрмо – власник ювелірного бізнесу. Ще його далекі предки, голодні й войовничі іспанські конкістадори, зрозуміли нетлінну цінність золота та срібла.

– Мистецтво годує мою душу, а ювелірка – тіло… Ще жоден художник за життя не був достойно оцінений, – роздумує Ґільєрмо, кладучи натхненні мазки на полотно.

У його натурниці молоде звабливе тіло. Пропорції хоч і не ідеальні, але пружні груди й вродливе обличчя пробуджують у мені чоловіка. Ґільєрмо перехоплює мій погляд.

– Хочеш?

– Ні, що ти… Я одружений.

– Але ж не кастрований… Ну то як?

– Ні, не спокушай, – виходжу з майстерні.

Тепер знаю, що в Ґільєрмо є ще три захоплення, окрім малювання й бізнесу: жінки, футбол та гори. Жінки перестають мислити від того моменту, як зустрічають його погляд. Вони здатні йти за ним хоч на край світу мовчки, слухняно й з блискучими очима, причому всі без винятку. І він це знає, тому довго й прискіпливо вивчає тих, на кого звертає увагу.

– Розумію, що час одружитися, та ніяк не можу через те, що забагато знаю, – зітхає атлетичний смаглявий красень. – Збирайся, Андреу, до ресторану. Двом достойним людям треба красиво повечеряти в достойному місці.

Не «смачно», а саме «красиво» є визначальним для Ґільєрмо. Наші душі співають в унісон, як дві скрипки в камерному оркестрі. Мені подобається його оригінальне мислення й ставлення до життя. Коричневий «бентлі» везе нас до найдорожчого ресторану. Виходимо. Невисока молода жіночка з немовлям неподалік від входу привертає увагу Ґільєрмо. Він підходить і простягає бідно вдягненій молодиці крупну купюру.

– Скупий ніколи не буде багатим, – відповідає на моє мовчазне здивування. – А бідним треба вірити в дива. Сьогодні вона повірить людям, завтра – в удачу, а післязавтра – у себе.

– Так, це дієвий рушій життя, – погоджуюся з другом. – У мене складається враження, що ти живеш уже добру тисячу літ.

Ґільєрмо сміється.

– І сам так думаю. Маю двадцять вісім, а здається, що всі вісімдесят два… Ми сядемо он там, щоб добре бачити публіку. Люблю спостерігати за людьми. – Прямуємо з Ґільєрмо до віддаленого столика. – Вони такі різні й такі несподівані.

Тонкий аромат білого іспанського вина налаштовує на хвилі розслаблення й тілесного блаженства. Мимоволі спиняю погляд на жінках. Вони розкішні: одні – у вишуканих вечірніх вбраннях, інші – у коктейльних сукнях, та всі гарні й безтурботні. Наші з Ґільєрмо думки, схоже, перебувають в одній площині.

– Що для тебе вродлива жінка, Андреу? – запитує друг.

– О-о-о… Тут багато намішано. Гарна шкіра. Чорне волосся. Постава. Інтелект. Щоб була здорова. Хвора жінка не буває вродливою. Тоді вона втрачає або в зовнішності, або в інтелекті.

Друг зацікавлено слухає й киває головою.

– А чого обов’язково чорнява, Андреу?

– Бо я дуже люблю свою маму.

– Так… Ми, люблячі сини, усі такі, – зі сміхом погоджується Ґільєрмо. – У кожній шукаємо продовження коханої матусі… І ще щоб купляла нам пістолетики, відпускала гуляти з друзями й на риболовлю, не сварила й завжди всміхалася, як мама.

– А я, Ґільєрмо, дивлюся на всіх оцих жінок, молодих і дорослих, і в кожній бачу щось своє, особливе. Я добре розумію, що з кожною з них я провів би різний час. Ми колись студентами жартували одне над одним: з’їдали шоколадні цукерки, а яскраві обгортки наповнювали чимось і підкладали друзям. Так і в житті: ніколи не знаєш, що там, усередині людини, – смак життя чи смак розчарування.

– Ти, Андреу, сказав краще, ніж я хотів би почути, лише одним словом – «людини». – Ґільєрмо неквапно доливає вина в наші бокали. – От я дивлюся на оцих красунь і бачу, як вони не приймають свою природну привабливість. Вони накручують волосся, фарбують у неприродний колір нігті й губи, стаючи під модним макіяжем запорошеними й стандартними ляльками Барбі. Це ж дивно, правда? Ляльку ж зробили за подобою людини, а зворотний шлях від неживого й штучного мені видається смішним. Вони набувають такого вигляду, щоб привернути увагу так само безликого містера Кена. Обманутися, узяти участь у нетривалих шлюбних ігрищах і народити нещасливих дітей.

– Це те саме, що ти говорив про вплив речей на свідомість? Від шару макіяжу на шкірі до фальші в поведінці?

– О, так, це і фальш, і обман… і це погано, дуже погано… Доки його відгорнеш, сам забруднишся. Та, скажу тобі правду, я інколи не маю бажання копирсатися в цьому. Те, що легко дається, легко відпускати. Я вже втомився шукати людину в кожній ляльці. Тому приймаю її лялькою, не напружуючись. А часом уже й шукаю тільки ляльку.

– Це жорстоко, друже, – сміюсь із філософії Ґільєрмо. Принесли наше замовлення – сопа-де-каракол. З цікавістю занурюю ложку в бульйон із молюсків, овочів та спецій.

– Чому жорстоко? Життя як оцей традиційний гондураський суп, – знизує плечима друг. – У цьому світі всі когось з’їдають. Та тільки люди піднесли це в ранг мистецтва. Мистецтво кулінарії, мистецтво спокушання, мистецтво кохання…

– Думаю, що все це – макіяж на основному мистецтві – виживанні. Як мімікрія серед тварин і рослин: запозичити зовнішні ознаки в інших й удати свого, щоб вижити.

Ґільєрмо сміється.

– Так, згода. Однак було б значно краще як для самих жінок, так і для чоловіків, якби вони не імітували когось. От поводиться вона, як міс-усесвіт, – спіймає такого ж нарциса. Піде до нічного клубу – має всі шанси знайти мисливця за одноразовим товаром. Підкреслить свої принади короткою спідничиною чи обтислою одежею – привабить любителя тілесних утіх, який насолоджуватиметься її тілом до появи зайвого кілограма чи першої зморшки. Буде молодитися – підчепить інфантильного чоловіка, який, прокинувшись одного ранку, побачить біля себе на подушці просто стару жінку, тихо збере свої речі та її гроші й піде. Схоче маніпулювати – знайде такого ж пройдисвіта, з яким змагатиметься, як таємні розвідки двох супердержав, і таки програє йому… І в кожному випадку рюмсатиме ночами в подушку: немає, мовляв, справжніх чоловіків, перевелися… Не треба обманювати світ – і він не буде обманювати тебе.

– То що, їхнє бажання гарно виглядати ти називаєш обманом? Погодься, Ґільєрмо: часом вони роблять це феєрично.

– Так, тільки свято називають святом тому, що воно буває зрідка. А що ми робимо у свято? – Чоловік загинає пальці, перераховуючи: – Їмо, розважаємося, відкидаємо клопоти, пов’язані із зароблянням грошей, турботи про сім’ю… Коли кожен день стає святом, ми свідомо чи несвідомо уникаємо відповідальності за основи життя, погодься. Нести на собі щодня атрибути свята – болісно обманути і когось, і себе, – знову наповнює келихи Ґільєрмо.

– Як це? – не можу вхопити нитку його роздумів.

– Зрештою ти починаєш очікувати, що вона буде такою завжди: і на кухні, і коли виношуватиме й часом доглядатиме твоїх хворих дітей, і коли хворітиме сама, та ще й не старітиме зовсім… Твій мозок, коли зрозуміє, що обманувся, надішле сигнали розчарування тілу. Ти почнеш просто уникати її… Бо всім нам найбільш прикро зізнатися і собі, і іншим у власних помилках.

– То що ж для тебе краса, друже? – запитую тепер я.

– Молодість, природність і власна гідність. Звісно, я не противник макіяжу. Але такого, який підкреслював би молодість, природність і власну думку. Ти поглянь навколо: тут макіяж розуміють як повний тюнінг авто. І поведінка стає відповідною: усе що завгодно, аби вирізнитися. Але коли всі вирізняються, хочеться зупинити погляд на ретромобілі… Вони не розуміють, що отим посилають світу сигнали невпевненості в собі: сильно підведені очі – жінка вважає, що вони в неї недостатньо гарні. Вкрила шкіру товстим шаром рум’ян і пудри – сумнівається в красі обличчя. Дивно думати, що мене здатні збудити руки з яскраво-червоними нігтями, наче тільки-но вийняті з нутрощів убитої тварини. Чи із синім лаком, що кидає трупний відблиск на пальці, бр-р-р…

– Це тому, що ти, друже, художник. Але старіти – це природно. Не можна ставити молодість і природність в один ряд вимог до жінки.

– Можливо, Андреу, можливо…

– Утім, більшість чоловіків проковтують таку наживку. Вони вважають цих дівчат гарними, закохуються й створюють із ними сім’ї. Що скажеш?

Ґільєрмо замислено крутить бокал із вином у руках і зітхає.

– Так, створюють… Інколи. Усі добре розуміють правила тієї гри: одні обманюють, а інші знають це, але готові обманюватися. Гормони молодості звучать, як ієрихонські труби… Але ще мої прабатьки-індіанці визнали священними папугара. А знаєш чому? – Ловить моє заперечливе хитання головою й продовжує: – Тому що вони створюють подружню пару раз на все життя, а живуть довго – до сімдесяти, як люди… А ще вважали, що ці птахи мають зв’язок із душами наших померлих предків. Ось так, Андреу. І я вже не знаю, чи в мені говорять індіанські гени, чи художник, та щось вони ніяк не можуть домовитися й допомогти в пошуках земної богині кохання.

– Знайдеш, обов’язково знайдеш. Ти ж он як Аполлон. Усі модниці від тебе в захваті.

– Зате я від модниць не шаленію зовсім. Є мода висока, а є й зовсім далека від неї мода масова. Висока – це творчий пошук краси, вишукане мистецтво, яке не сходить із подіумів на тротуари, а лише дозволяє моді мас відщипнути невеличкий шматок від себе. Масова мода – це вже диктат упевнених невпевненим. Я хочу гарну й впевнену, але таку, що зійшла зі шляху решти модників, розумієш? – Ґільєрмо зітхає й продовжує: – Гарно ми з тобою поговорили, Андреу… Треба красивого продовження. – Чоловік підкликає офіціанта: – Пляшку віскі, – і додає з посмішкою досвідченого спокусника: – Настав час закрити мозок від нас самих і відкрити наші вродливі тіла іншим…

Наче читаючи мої думки, зауважує:

– І не говори мені, що ти одружений. Ми в місці гріха, а не в монастирі…

– Ізабель… – муркочу крізь сон. Вона така ніжна й зваблива. У передранкових сутінках я бачу її плавні вигини.

– Анхеліта, – чомусь виправляє мене сонна кохана.

Я широко розплющую очі. Боже, чому я голий? І що я робив із цією жінкою? А може, не робив? Ні, таки… Встаю і йду в душ. Намагаюся змити свою нікчемну зраду. Сподіваюся, що нас розділяв презерватив. Ну я й слабак. Танці в ресторані пам’ятаю. Двох дівчат у нашій машині – теж. Ми ж збиралися відвезти їх додому. Не до себе, звісно. Просто проводити, як галантні чоловіки. Це все оте шампанське в машині. Ґільєрмо… Друг називається. Він уже в майстерні. Його нова подруга анітрохи не бентежиться через мою появу. Оголена німфа нічного кохання стоїть, тримаючи яблуко. Ґільєрмо робить швидкі замальовки.

– А, Андреу… Як спалося? – і, не чекаючи на відповідь, продовжує: – А я вирішив намалювати індіанську Єву. Правда ж, вона чудова?

Красуня кокетливо вигинає тіло.

– Єва чудова. Та думаю, що Адам – я, а змій-спокусник – ти. І мене чекає вигнання з мого раю, – серйозно озвучую свій жаль.

Ґільєрмо сміється, кладе пензля й відводить мене вбік.

– Друже, Бог вдихнув у людину душу. Віддаючи тіло, ти ж не віддав душу, еге ж? Твоя дружина – це частина не стільки твого тіла, як насамперед душі. Якщо молодий чоловік, що досить довго живе без дружини, навіть і переспав з іншою, то це не зрада. Зрада розпочинається в голові. А ти ж цього не прагнув, чи не так? Твоє тіло – так, бо це природно. Як їсти й спати… Тож не переживай із цього дурного приводу, гаразд? – поплескав мене по плечу.

– Дрібка істини в цьому є… Але в голові процес може початися й зі зворотного напрямку, розумієш? А я дорожу своєю дружиною…

– Гаразд, більше тебе не спокушатиму, – обіцяє Ґільєрмо. І за мить додає: – Я виготовлю тобі пояс вірності на причинне місце…

– Ну ти й зараза, Ґільєрмо… Гаразд, я все зрозумів. Не бери мене більше на алкогольні дегустації… – Рушаю до порога.

– А в гори? – лунає пропозиція позад мене.

– У гори – так. І обоє з поясами вірності, – обертаюся до друга.

– Гаразд, гаразд… Не гнівайся, – щиро всміхається Ґільєрмо.

– Та не маю чого… Знаєш, як говорять у мене на батьківщині, «сама свиня мішок дере, ще й кричить». Чого вже там…

Ми вирушаємо на північ від столиці, у бік кордону з Гватемалою. Там, у густих тропічних лісах, Ґільєрмо обіцяє показати щось надзвичайне. Він вправно кермує невеликим мікроавтобусом.

– Люблю гори. На моїй батьківщині я теж жив біля гір, – згадую рідні Карпати, дивлячись на круті вершини обабіч дороги.

– Я ще не зустрічав чоловіка, який не любив би гори, Андреу. У тому солідарні всі чоловіки світу. А ти за що любиш гори? – Усміхнений Ґільєрмо кидає на мене зацікавлений погляд.

– Бо то було єдине місце, де я почувався вільним. А ще там живе моя бабуся. Вона завжди мала час поговорити зі мною. Батьки – ні, а вона – так…

– А я люблю гори тому, що нічого більш сексуального в природі не існує. Роздивися навколо: гори схожі на жіночі груди, правда ж? Усі чоловіки відчувають це й нестримно прагнуть підкорити вершини. Вершина гори як жіночий сосок, що дарує життєдайне молоко… Бачиш, як воно витікає он з-за тієї гори білим туманом? Там чоловіки отримують благословення неба й землі для підкорення жіночих сердець. Ось ти казав, що молодість і природність несумісні… Тут сумісні. Вони постаріють набагато пізніше від того часу, як ми розкладемося на молекули й атоми.

– Як гарно ти вмієш сказати, Ґільєрмо… Усе не можу зрозуміти, як у тобі поєднуються дві речі: з одного боку – повага до жінок аж до майже обожнювання, а з другого, – велика їх кількість.

Друг м’яко всміхається й про щось роздумує.

– Напевно, у всьому винен художник, що живе в мені. Його пензель хоче доторкнутися до всього прекрасного, що бачить, – видає за хвилю.

– Гм… А мене колись у вузі вчили, що того, хто має такий енергійний пензель, називають просто альфа-самцем.

Ґільєрмо заходиться від сміху. Мусимо спинитися. Неподалік помічаємо невеликий водоспад з озерцем унизу. Струмінь води зі скелі сильно масажує тіла й аж зносить труси – доводиться пірнати за ними. Регочемо, витираємося та їдемо далі. Після душу стає легше, та волосся через високу вологість повітря не хоче сохнути.

– А тут, у Гондурасі, ти, Андреу, почуваєшся вільним? – продовжує тему Ґільєрмо.

– Навіть не знаю… – Я задумався. – Колись думав, що свобода людини залежить лише від зовнішніх життєвих обставин, влади чи інших людей.

– А тепер? – Ґільєрмо уважно глянув на мене.

– А тепер я знаю, що свобода є ще й внутрішньою… Знаю, що я сам стримую себе чи штовхаю… Стаю сильнішим і впевненішим або й навпаки. Думаю, що гори – тренувальний табір для нашої чоловічої наполегливості: ми падаємо, набиваємо ґулі, піднімаємось і, зціпивши зуби, ліземо все вище… Тоді стаємо більш вільні в прийнятті життєвих рішень. Он там, за тим твоїм молочним соском, бачиш, – показую на віддалену вершину. – Коли б ми піднімалися на неї, то бачили б обабіч лише хащі, що стримують рух уперед і зменшують коло огляду. Точно, як поміж людей: вони тиснуть на нас своїми думками, стереотипами, враженнями, забираючи й зменшуючи простір нашого «я». Та коли й далі відсувати вбік чужі думки-хащі, опиняєшся на своїй, власній вершині… Так і ми бачили б оці хащі вже внизу, коло ніг. І не зважали б на них. І картина була б неймовірна.

– Гарно ти вмієш сказати, Андреу, – говорить тепер Ґільєрмо. – Респект.

– А знаєш, Ґільєрмо, я також дуже хочу побачити фламінго. Я їх бачив, але якось дуже здалеку. А от так, щоб можна було роздивитися й поспостерігати – ні. Це незвичайні птахи.

– О, так. На зворотному шляху ми від’їдемо трохи вбік, там є одне велике солоне озеро.

Села вздовж дороги трапляються дедалі рідше. Тропічний ліс реагує на шум двигуна здивованими вигуками різних птахів. Раптом гущавина розступається. Посеред величезної зеленої галявини, залитої сонцем, розкидані масиви сірого каменю. У центрі велична східчаста піраміда. Німію від подиву. Я бував у містах і селах різних країн. Та піраміда… Досі я бачив тільки фото пірамід Єгипту. Та й ніколи не думав, що вони є ще десь у світі. Сьогодні завдяки своєму другові я потрапив в інший вимір часу. У ньому законсервовані інші цінності, інші знання, інші ідеали. Невже я доторкнуся до цієї сивої давнини, що несе загадки й світогляд давніх людей?

– Це місто Копан, – веде мене Ґільєрмо до каменів. – Воно було столицею давніх майя. З якихось причин вони покинули його ще в дев’ятому столітті. Річка й джунглі знищили його. Руїни Копана віднайшли щойно півтора століття тому. Оце стела Великої площі. На ній зображені правителі майя.

На камені викарбувані масивні обличчя з широкими губами й орлиними носами. З-під ледь опущених повік вони холодно дивляться вбік чи донизу.

– Як думаєш, – питаю в Ґільєрмо, – чому всі правителі не дивляться прямо у вічі?

– Придивися: вони ні добрі, ні злі. Влада – це завжди насильство над іншими. І неважливо, це спонукання до вбивства чи випікання хліба, але завжди відбувається підкорення когось своїй волі. Їм доводилося приймати всілякі рішення. Жертвувати меншою кількістю своїх людей, щоб вижила більша. Чи навпаки… Так, вони тут упевнені й жорстокі. Тільки такі люди здатні приймати рішення й диктувати свою волю іншим. Тільки таких людей і слухають інші, невпевнені в чомусь. Бояться чи поважають – неважливо, але таким підкоряються. Їм не треба шукати чийсь погляд, бо їм не цікаві ні чужі думки, ні чужі погляди. Так, як тобі чи мені. Вони самодостатні, і все тут…

Самодостатні байдуже споглядають плин часу. Невідомо, чи їхня жорстокість урятувала, а чи знищила давній народ. Та залякала аж до фіксації в генах – це точно: три сотні іспанців хитрістю й металом перемогли багатотисячні війська нерішучих індіанців, нащадків підданих оцих правителів, по всій Латинській Америці.

– Ти знав, Андреу, що дев’яносто відсотків корінного населення Америки вимерло від хвороб, які привезли європейці? І воювати не треба. – Ґільєрмо здається схвильованим.

Він несе в собі гени обох цивілізацій – і Нового, і Старого світу. Сьогодні одні з них тужать.

– Так, лікар Лорена згадувала про вітрянку. У Європі це була дитяча хвороба, а тут викосила майже всіх.

Ми рухаємося до піраміди в центрі. Сонце стоїть наче прямо над нею.

– Це шлях до сонця. – Ґільєрмо ступає на вищерблену часом сходинку.

– А піраміда – це людина? – стаю поруч із ним.

– Можливо… Людина теж виходить із землі, і від неї найбільше залежить, чи буде це основа життя, як і в цій піраміді, – роздумує Ґільєрмо.

– А потім росте, і досвід вивищує її над світом, – підхоплюю факел роздумів. – Ти знаєш, я колись думав: ось піду до школи й усе-усе знатиму. Закінчив інститут – думав, що вже знаю все у світі. Та чим далі, тим більше згоден із Сократом: «Я знаю, що нічого не знаю…»

Ми стоїмо майже на вершині піраміди. Те, що знизу видавалося значущим, зверху стає дрібним мазком великої картини. Так само змінюються думка, людина чи подія з віддалі твого життєвого шляху. Там, за верхівками лісу, білий туман нещільно закриває те, що чекає пізнання. Уява переносить мене в сиву давнину. Ґільєрмо – верховний жрець – дивиться на свій народ.

– Якби ти був правителем, то звідки звертався б до свого народу? З вершини, правда ж? – Друг киває, а я продовжую: – А вершина передбачає мало місця. Ніхто не повинен тиснути на правителя ні своїми порадами, ані…

– Десь я вже це чув, – усміхається Ґільєрмо, – причому зовсім недавно. – Я з віком й справді потребую дедалі менше чужих порад. Друзів, щоб стали коло мене, з часом теж меншає. Це в сім-вісім років ними є всі, кого знаєш. І сходинки, бач, зменшують периметр… Отож, Андреу, ми, два туристи-філософи, дійшли цікавого висновку: піраміда – символ людини. Ходімо подивимося, що давні майя вважали найціннішим у тогочасній людині.

Археологічний музей зустрічає нас майже цілковитою тишею. Лише групка американських туристів стиха перемовляється й захоплено клацає кнопками фотоапаратів. До нас підходить гід.

– Буенос діас… Чим можу допомогти?

– Розкажіть нам, що найцінніше знайшли всередині цієї піраміди? – просить Ґільєрмо.

– О, це, звісно ж, ієрогліфічна драбина, ходімо – покажу. Це найбільший стилізований текст у всій Америці. Спочатку була чверть мільйона кам’яних блоків з ієрогліфами, та дуже багато не збереглося… Ось, прийшли. – Ми зупиняємося перед неймовірно великою кількістю припасованих одне до одного каменів.

Ягуари, люди, кукурудза, фантастичні добрі й злі духи виплели килим прадавніх знань. Кам’яна книга-спогад від мертвих живим. Тисячі вправних рук століттями вкладали силу й мистецький хист у найміцніше, що було поруч. Воно не мало зникнути за жодних обставин. Такі були наказ і воля тих, хто знав щось таємне й особливе. Його до кінця добре не розуміли навіть ті, хто вирізьбив оці знаки.

– Цих людей немає вже цілу вічність… Вони стали пилом, деревами й атомами, а й досі піднімають нас у наших же очах. Я все зрозумів, Андреу, – обертається до мене Ґільєрмо. – Тут те, що додає впевненості цілому сучасному народу. От я пишаюся тепер тим, що є нащадком майя. Мене не бентежитиме відчуття меншовартості чи заздрості ні в Луврі, ні в Римі, ні в Єгипті.

– То оці кам’яні ієрогліфи, говорячи спрощено, є словами? Тоді все правильно: людину підносить над навколишнім світом слово…

Ґільєрмо повільно киває головою.

– Так, це великий дарунок вищих сил, що передається від покоління до покоління… – Несподівано друг зітхає. – Ніколи не думав, що скажу це, та я змучився. Напевно, старію… Ходімо, друже, знайдемо нічний притулок для двох… ні, для одного старшого чоловіка та його молодого друга.

Старий індіанець із найближчого до Копана селища став для нас духом гондураської ночі. У грі темряви й відблисків вогнища він напрочуд схожий на своїх вирізьблених у камені предків. Роки життя в цілковитій згоді зі світом закарбувалися на зморшкуватому обличчі лагідною, доброзичливою усмішкою.

– Смачно? – питає в нас після простої вечері з тушкованого листя з невеличкого кущика біля вогнища.

– Гм, несподіваний смак, – відповідає Ґільєрмо.

– Ми їмо те, що дарує природа.

– А вам неважко тут жити? – цікавлюся в старого.

– Я тішуся з того, що маю, – відповідає індіанець, підкладаючи хмиз у багаття. – Коли почну думати про те, чого не маю, то знищу себе. А згодом – і світ навколо.

– Як це? – прагне зрозуміти Ґільєрмо.

Господар сміється.

– Так, як у казці моїх предків. Ми розповідаємо її своїм дітям та онукам, «Апокаліпто» називається. Розказати?

Ми киваємо головами й ненадовго стаємо цікавими індіанськими дітьми. Тропічний ліс неподалік теж стихає, видаючи лише загадкові шурхоти. Нічні метелики над вогнищем виконують ритуальний танець самоспалення.

– Людина сіла віддалік, заглиблена в похмурі думки, – розпочав старенький. – Зібралися навколо неї звірі й запитують: «Боляче нам бачити твої печалі. Проси, чого хочеш, – і все отримаєш». Сказала тоді людина: «Хочу мати гострий зір!» І відповів стерв’ятник: «Я дам тобі свій!» Зітхнула людина й мовила: «Хочу бути сильною!» І відповів ягуар: «Ти будеш сильною, як я!» Знову людина незадоволена: «Хочу знати всі таємниці землі!» Змія прошипіла: «Я відкрию тобі їх…» І кожна з живих істот піднесла свій дар людині. Отримавши останній, людина встала й пішла. І тоді сова сказала іншим: «Тепер, коли людина стільки знає й уміє, мені стало страшно…»

Лань заперечила: «Людина здобула всі необхідні знання й перестане сумувати». Але сова продовжила: «Ні. Я бачила в людині порожнечу, невгамовний голод. Це він робить її сумною. Це він змушує її чогось бажати. Людина забиратиме й забиратиме, поки одного разу світ не скаже їй: “Мене більше немає. І мені нічого тобі дати…”».

Шлях додому пролягає через щільну завісу тропічної зливи. Автомобільні двірники ритмічно постукують, працюючи на максимальній швидкості. Ґільєрмо напружено намагається розгледіти дорогу. Я теж шукаю дорогу, але всередині себе. Те, що вважав простим та очевидним, тепер видається складнішим за вивчені інститутські науки. Усі люди на землі або коротко-, або далекозорі. Усі-усі, вбираючи запахи, кольори, страхи, болі, радості, хочуть насправді лише захисту, затишку й любові, розкладаючи на безкінечні полички свідомості людей, події, учинки й закони всесвіту. До одних істина приходить здалеку, як до Миколая Коперника, а інші знаходять її зовсім поруч, як Нільс Бор – у мікросвіті. Та і будова атома, і геліоцентрична будова Сонячної системи подібні, як краплина води й наша планета. Уся мудрість повторюється, виростаючи від крихітних атомів до космічних масштабів. Велике фокусується в малому й наче простягає людині знання: «Бери… вчи… поважай».

Людський ембріон на шляху чудових перетворень торкається всіх живих істот планети. Там, у маленькому, криється підказка до розуміння великого призначення людини на цій планеті. Кожен, прагнучи осягнути світ навколо, має передусім пізнати найбільшу загадку – самого себе. Життя – це суміш подій. Приємних для одних, неприємних для інших і буденних для більшості. Кожен вдягає подію в певну емоцію й стає в її світлі або героєм, або приниженою жертвою. Життя – складний мікс драми, трагедії й комедії. Нюанси в значенні слів, що народжують одежу для подій, здатні фатально змінити поведінку людини. Ким бути – героєм чи жертвою? Кожен вибирає сам.

Я розгадав таємницю пірамід. Світом керують тріади. Чоловік – жінка – дитина. Драма – трагедія – комедія. Народження – кохання – смерть. Жертва – герой – байдужість. Чотири трикутники, з’єднавшись у піраміду, стають символом людського життя. Події – її цеглинками. Не існує чоловіка без жінки. Вона не тільки його життя, а й сенс його існування. Немає героя без жертви, як і жертви – без героя. Сильніший – завжди герой. Слабший – завжди жертва. Жертва роздимає свій біль до меж усесвіту. Герой стискає кулаки й робить крок уперед. Я вже був жертвою. Тепер настав час ставати заповзятливим героєм…

Моє особисте апокаліпто станеться тоді, коли я перестану рухатися вперед, – давно це усвідомив. Медичні підручники й довідники знову й знову наповнюють мене правилами, законами й винятками з винятків. Добігає кінця п’ятнадцятий місяць моєї інтернатури. У відділі нефрології завжди стоїть запах сечі. Хворі після операцій ходять із прив’язаними прозорими пакетами, куди повільно збирається рідина. Жіночка, що сидить переді мною, страшенно налякана. Ультразвукове дослідження виявило в неї рідинну кісту на нирці.

– Не переживайте: усе буде добре, – намагаюся вселити спокій у пацієнтку.

Вона киває головою, та очі кричать про переляк. Звісно, статистика невблаганна: у більшості випадків такі кісти з часом з’являються й на другій нирці. Та я їй цього не казатиму. Вирішую вперше зробити тут те, що рідко робив навіть у Львові.

– Ваше лікування буде максимально не травматичним і дуже ефективним. Я проведу його, дивлячись на нирку через екран апарата УЗД. Та ви не повинні рухатися, гаразд? Ви будете відчувати невеличке поколювання чи біль, але не сильні, обіцяю, – упевнено говорю, дивлячись в очі жіночці. – Згода?

Вона згодна. Обколюю знеболювальним нирку. Дивлюся на екран і повільно скеровую шприц у ділянку кісти. Влучив… Обережно витягую рідину. Тепер потрібно припекти оболонку кісти, щоб вона не наповнювалася знову. Закачую туди спирт. Жіночка тихо зойкає.

– Усе, усе, сеньйоро. Ви молодець.

За кілька хвилин вона самотужки повертається в палату. Медсестри й мій шеф дивляться на мене з повагою. На другий день щаслива пацієнтка поспішає додому. Я також щасливий. Увечері дивимося з Ґільєрмо телевізор. Давні майя любили футбол, для них це була гра на виживання. Їхні нащадкилатиноамериканці теж до нестями захоплюються ним. Розпита на зручному дивані пляшка вина кличе нас як не до м’яча, то до інших чоловічих подвигів.

– А ти ніколи не думав над тим, Андреу, що всі види спорту – це секс? – Ґільєрмо, як завжди, несподіваний. Він вловлює мій здивований погляд і продовжує, киваючи на екран телевізора: – Як тобі он цей сперматозоїд, що щойно поцілив у ворота?

Сперматозоїд бігає полем із піднятими руками й волає від радості. Усі інші заздрять.

– І так усюди: ціль одна, охочих влучити багато. А от жінок порівняно недавно почали пускати в спорт. І то лише туди, де потрібно імітувати втечу чи відбивати напад, – роздумує Ґільєрмо. – Теніс, кінний спорт, плавання, біг. Якась гендерна дискримінація, що скажеш?

– Нічого мудрого, окрім продовження гендерної дискримінації: я вже теж хотів би влучити в рідні ворота, – зітхаю, згадуючи Ізабель. – А може, слова «секс» і «сенс» не випадково співзвучні?

Ґільєрмо пускає очима бісики.

– То що, може, доставимо сюди парочку воріт, як ти?..

У роздумах мовчки чухаю щоку. Ґільєрмо йде до телефона.

– А, забув, – повертається назад, – тут тобі лист із дому, – простягає конверт від Ізабель. – То що з воротами?..

Я вже не вагаюся:

– Ні, я пас…

На фото моя пампушечка Марічка – неземна краса. Чорні виразні оченята від Ізабель і моя українська біла шкіра. Аж Ґільєрмо зачудувався, а вразити його непросто. Схоже, я багато пропустив: Ізабель пише, що мала вже спинається на ніжки й навіть промовляє кілька слів. Мене огортає незбагненний смуток. Це, напевно, ревнощі: я хотів би, щоб Марія розуміла й українську. Ота нитка, що пов’язує мене з Україною, хоч невидима, та міцна. Коли зіпнемося на ноги, потрібно буде все-таки відвідати українську родину. Я мушу передати своїм дітям найважливішу часточку їхньої прабатьківщини. Треба буде надолужити це. Добре, що зовсім трохи залишилося до мого возз’єднання з родиною.

У просторій кімнаті ми, п’ятнадцятеро колишніх інтернів, складаємо конкурсні іспити. На кону лише два місця лікарів загальної медицини. Це в Радянському Союзі було неважливо, як ти вчився, – роботу отримували всі. Як жартував наш куратор: «Ті, що добре вчаться, будуть лікарями, а ті, що не вчаться, – головними лікарями». У Гондурасі ж ніхто не хотів ризикувати здоров’ям пацієнтів і своєю репутацією. Тут волілибрати на роботу обізнаних, відповідальних і добре перевірених. Дві з половиною години – і складні тести повністю виконано. Через три дні, коли, схвильований, приходжу за результатом, голова комісії щиро вітає мене й поплескує по плечу.

– Так, сеньйоре Андреу, у вас найкращі результати. А ще дуже добрі відгуки з місць проходження інтернатури. Те, як швидко ви змогли адаптуватися, теж викликає повагу. Вітаю!

Мене переповнює щастя: я виліз на свою піраміду… осідлав коня чи птаха удачі, я… Яка різниця, урешті-решт, якими словами затрубити про свою радість на весь світ! Я лікар. Я зможу забезпечувати свою сім’ю, і це головне…

Я люблю свою роботу. Уже минуло півроку на посаді, тож я можу переконано про це заявити. Мені подобається розв’язувати щоденні загадки діагнозів, роздумувати над симптоматикою й динамікою перебігу хвороб. Хоч яким дивним було б це для самовпевнених перців від радянської медицини, та тут, у країні, яку вони презирливо називають «банановою республікою», рівень медицини та її забезпечення анітрохи не нижчий, а деколи навіть і вищий, ніж в одній із супердержав світу. Лікарська допомога тут не цілком безкоштовна: є і державні, і приватні медичні заклади. Але всюди до здоров’я пацієнтів ставляться дуже відповідально, а до лікарів – вимогливо. Та за зарплату, яка в десятки разів вища, ніж у Союзі, й у двісті, ніж на Кубі, я готовий удосконалюватися, скільки потрібно. За отой невеликий час ми змогли придбати і простору квартиру, і новенький американський «форд». Бідність не тисне більше на мозок і не робить із мене нікчему. Життя налагодилося. Головне, що всі ми разом. Тепер уже моя кохана щодня після обіду поспішає на проходження своєї інтернатури. Після роботи недовго дрімаю біля донечки. Вона першою прокидається, смикає мене за руку й усміхається. Час вставати. Поки нема дружини, розмовляю з крихіткою українською:

– Що, моє сонечко, встала? Панночко Марічко Андріївно, ходімо на горщик.

Маля, що раніше просто здивовано слухало, тепер уже розуміє мене й повторює:

– На горцик.

Моя дівчинка любить цей процес. Вона сидить на своєму синенькому «троні» й прислухається до себе. Проходить десь із півгодини, як дійство закінчується: у малої заокруглюються очі й з’являється задоволена усмішка. Я завжди терпляче чекаю й хвалю її за добре зроблену роботу. Потім розповідаю казку: спочатку іспанською, а потім українською мовою. Інколи нас навіщає Ґільєрмо й на ходу робить ілюстрації. Марічка і я із захопленням дивимося, як на папері оживають казкові персонажі.

– Мені здається, що ти дозрів до того, щоб стати батьком, – серйозно говорю йому.

Друг зітхає й знизує плечима.

– Навіть перезрів. Знайди мені таку, як твоя Ізабель, і я здамся.

Ізабель добре сприйняла мого друга. Вони завжди мають про що поговорити й багато жартують. Ґільєрмо ніколи не приходить у гості без подарунків для кожного з нас. Часом це милі дрібнички, а інколи – солідні ювелірні прикраси.

– Який ти щедрий, Ґільєрмо, – завжди захоплюється Ізабель. – Тобі потрібна вродлива подруга.

– Спасибі, але якщо вона схоче познайомитися зі мною тільки тому, що я щедрий, то краще не треба, – відмітає пропозицію Ґільєрмо.

Та, схоже, моїй дружині передалися в спадок здібності якоїсь кубинської свахи. Уже тиждень слухаю її захоплене щебетання про красуню Кончіту, що працює медсестрою у її відділенні. Вирішуємо в найближчий вихідний запросити дівчину із собою на пікнік.

Зранку довго чекаємо свята повного горщика від Марічки. Вона, схоже, насолоджується нашим очікуванням: сидячи на «троні», мило всміхається й роздивляється забавку.

– То не можна якось пришвидшити? – стиха цікавиться друг.

– Ні, – одночасно відповідаємо з Ізабель і сміємося.

– Бачиш, Ґільєрмо, – м’яко пояснює Ізабель, – це перший процес, яким дитина керує самостійно. І ти, напевно, здивуєшся, але від нього залежать потім сила волі й упевненість людини. Ті, кого зривають із горщика, виростають безхарактерними. Психічне народження не співпадає з фізичним.

– Ти ба, як воно, а я й не знав… – дивується Ґільєрмо. – Відчуваю, що мене з горщика ніхто не стягував достроково… Подяка моїм батькам.

Їдемо за подругою Ізабель. Кончіта вже зачекалася, але не подає виду й приязно знайомиться зі мною й Ґільєрмо. Бачу, що вона сподобалася моєму другові. У неї гарні пропорції обличчя й пружна шкіра. Коли всі поспішаємо до невеликого озерця під скелею, то висока й гарно збудована дівчина викликає захоплення в Ґільєрмо:

– А тебе можна й на конкурс краси відправляти…

– А я вже й була два роки тому, – відгукується дівчина. – на «Міс Усесвіт».

– О-о-о… – видаємо хором.

Дівчина сміється й продовжує:

– Та такі конкурси мають політичну складову… А коли без неї, то вискакує Венесуела. А, не хочу про це, – з розгону застрибує у воду.

– Дивися, яка з них гарна пара, – промовляє до мене втішена Ізабель.

Ми спостерігаємо за тим, як молоді люди по-дитячому змагаються наввипередки. Шкода, що нам не можна так: наша дівчинка у великому брилі потребує нагляду. Малюю паличкою на піску.

– Це для тебе, Маріє. Дивися, ось мама… тепер тато… А тепер малюємо сонце…

Несподівано доня каже:

– Я сонце. Ти сонце. Мама сонце.

– Так, моя хороша, – продовжую я, – сонце всюди, де ти його бачиш. І ти наше сонечко. – Я підхоплюю свою донечку й кружляю з нею навколо дружини.

Ізабель підставляє обличчя сонцю. Трохи згодом сідаємо за обід. Ґільєрмо захоплений Кончітою, і ми всі це розуміємо. Він наливає їй повний бокал і галантно виголошує тост:

– Мушу визнати, що я радий нашому знайомству як поціновувач краси й лікарського фаху. Тож із задоволенням вип’ю за наше близьке знайомство. Якщо ти ще й любиш футбол і гори, то я віддам тобі своє серце, – закінчує напівжартома.

Та дівчина навіть не шаріється, а лише кокетливо всміхається.

– Мушу визнати, що я чула надто багато таких компліментів. – У її голосі несподівано звучать нотки зверхності.

– Але ж, можливо, ти чекала саме на наше бентежне знайомство? – Ґільєрмо гіпнотизує красуню поглядом синіх очей і щирою усмішкою.

– Буду відвертою в колі своїх друзів, – відкидає волосся Кончіта. – Якщо в мене є те, що цікавить чоловіків, то чому я не можу зустріти такого чоловіка, який матиме те, що цікавить мене?

Я переглядаюся з Ізабель: ми отетеріли від цікавого віражу розмови. Може, це спека й вино?

– Краще бути одразу чесною, аніж потім – стервом, правда? – відповідає Кончіта на наше німе здивування.

Ґільєрмо зацікавлено дивиться на дівчину.

– І що ж ти цінуєш у чоловіках?

– Я знаю, що вродлива, тому хочу вийти заміж за достойного – вродливого й багатого чоловіка. А що тут такого? Невже моя краса не заслуговує на такий варіант? – холодний погляд Кончіти якось дисонує із сонцесяйною усмішкою.

Ізабель, схоже, приймає почуте за жарт:

– О-о-о, подруго, то тобі, вважай, пощастило: наш друг Ґільєрмо – багатій.

Ґільєрмо показно поправляє золотий ланцюжок на шиї:

– Так, я такий. Тобі, можливо, дійсно пощастить. Як старатимешся.

– Як це – «старатимешся»? – знизує плечима дівчина.

– Як, як… Закохаєш мене в себе, – гне якусь цікаву лінію Ґільєрмо. – Так, ти вродлива. Але кохання – це не лише тіло, тут обов’язкова ще й капітуляція душі. А душа не займається грошима, Кончіто. Тож підключаємо розум. А тут ти вже якось дивно мислиш, мушу сказати тобі, як бізнесмен, – робить ковток вина чоловік, ловить спантеличений погляд Кончіти й продовжує: – Дивися: ти урівняла свою красу й мої гроші. Умовно кажучи, ти вважаєш це рівнозначними активами, так?

– Так, усе правильно, – киває Кончіта.

– Тож подумаймо далі, – продовжує Ґільєрмо. – Будь-який актив має приносити прибуток і з часом лише зростати, так?

Ми троє мовчки погоджуємося. Ґільєрмо веде бровою й говорить далі:

– Але це зовсім не так: гроші зростають, а краса в’яне. Тобто той актив, яким володієш ти, зовсім не рівноцінний грошам з економічної точки зору, тому мені зовсім не цікавий. З часом він лише втрачатиме й не приноситиме ніякого прибутку.

– Але я можу зробити пластичну операцію й залишатися принадною для тебе, – захищається Кончіта.

– За мій рахунок? Вибач, але тоді такий актив іще більш затратний. За ці гроші я зможу купити собі любов десятків молодих і пружних тіл. Тож таких непотрібних активів слід просто позбуватися. Ось так, Кончіто: твоя краса – невигідне вкладення грошей і зовсім не потрібне мені. Тобі варто навчитися заробляти самій, – завершив Ґільєрмо.

Нам стає прикро від зіпсутого пікніка. Та Кончіта простягає Ґільєрмо руку.

– Мушу визнати, що ти правий.

– Мушу визнати, що оце твоє визнання говорить про тебе як про сильну людину, – усміхається Ґільєрмо.

Розумію, що в них іще не все втрачено. Та коли, залишившись удвох із другом, запитую про враження від красуні, уздріваю на його обличчі вагання.

– Вродлива напрочуд, але незрозуміла. Чи схочу зрозуміти її – не знаю. Жадібність – це як пожиттєвий діагноз. Крім того, подібно до хвороби, теж має властивість обростати букетом інших дивацтв. Колись в академії мистецтв кожен із моїх друзів мав свого кумира. У мене це був Сальвадор Далі. І ти знаєш, Андреу, – замислено потер лоба Ґільєрмо, – щось у тому-таки є: події з життя людей, які слугують тобі провідною зорею, вискакують дивними збігами у твоїй долі. Навіть коли ти того абсолютно не прагнеш… Як і Далі, я люблю і життя, і жінок. Та не хочу, щоб після одруження моя дружина теж купляла собі коханців, розраховуючись із ними моїми картинами, як російська шльондра видатного Сальвадора, а мене приймала за наперед узгодженим графіком…

Так стосунки Ґільєрмо й Кончіти стали на паузу. Може, мій трохи старший друг і справді забагато знає й бачить? Зате ми з Ізабель тепер могли насолоджуватися одне одним і всіма радощами життя. Із задоволенням ми витрачали зароблені гроші на милі дрібнички, наповнювали ними помешкання й святкували появу кожної, кохаючись. Тож дуже скоро Ізабель завагітніла вдруге.

– Якби в мене була можливість іще до свого народження обирати, ким би я хотіла народитися, то я б воліла бути чоловіком. – Радість в очах Ізабель змінилася роздумами. – Ти, Андрі, удосконалюєшся як лікар, а я відкинута в професійному розвитку щонайменше на три-чотири роки. Ось тому світ і належить чоловікам…

Я не знав, як маю заперечити. І сказати, що хотів би народитися жінкою, теж не міг, бо це було б неправдою. Чоловіки легше крокують світом, не обтяжуючи себе великими муками сумління щодо покинутих родин. Це жінки зв’язані з дітьми товстим канатом інстинкту. Чоловіки ж – воїни. Чоловіки – мисливці. Чоловіки – правителі. А ще мислителі, геніальні майстри слова, пензля й каменю. Великі творці й руйнівники історії водночас. А доля жінки – народжувати дійових осіб для драм і трагедій історії, яку режисирують чоловіки. Щойно у двадцятому столітті світ почав визнавати жінок. Тож єдине, на що я спромігся, – пригорнути дружину зі словами:

– Так, кохана, ми обоє зараз хочемо чути слова вдячних вилікуваних пацієнтів. Та не наші пацієнти проводитимуть із нами дні народження, свята, підтримуватимуть нас у радості й горі. І не вони, коли постаріємо, зігріють нас теплим словом і підтримкою. Це роблять лише рідні для рідних… Ми влаштуємо свято, що скажеш? Запросимо Ґільєрмо, Кончіту…

Ресторан, гарна музика, море їжі, випивки й фруктів. Запальні латиноамериканські танці поміж розслаблених і радісних людей. Наша улюблениця Марія в білій пишній сукенці енергійно вихиляється коло нас, намагаючись повторити танцювальні рухи. Ізабель сміється й говорить, нахиляючись до мене:

– Яка я щаслива, Андрі! Заради такого свята готова вагітніти й народжувати знову й знову!

Ґільєрмо не зводить захопленого погляду зі смаглявки Кончіти в яскраво-червоній сукні. Коли його, ставного красеня, жінки запрошують до танцю, Кончіта квапиться до найближчого вільного кавалера й звабливо витанцьовує неподалік від нашого друга.

– Бачиш, як розпалює апетит художника? – дивлячись на них, сміється Ізабель.

Та коли розходимося, подруга просить відвезти її додому, а на цікаву пропозицію продовження свята від Ґільєрмо відказує:

– Ні, красеню, спасибі. «Кохання – це повна капітуляція не тільки тіла, а й душі», – я це пам’ятаю. Моя душа ще не готова до капітуляції. Я вмію вчитися, спасибі…

Розпалений Ґільєрмо скрушно зітхає.

– Усе життя підозрював, що вчительство – це не моє…

У найближчий вихідний вирішуємо поїхати за місто. На жаль, з жіночого товариства в нас лише Марічка. У вагітної Ізабель впав тиск, і в неї залишилося єдине бажання – спати, а Кончіті випало чергування в клініці. Донечка безупинно щебече, мило змішуючи іспанські й українські слова. Ґільєрмо лише крутить головою й сміється.

– І як ти лишень розумієш оцей суп? Чи не простіше для тебе й дитини говорити лише іспанською?

– Нічого, нехай. – З гордістю гладжу чорняву голівку Марії. – Один розумник сказав: «Скільки ти знаєш мов, стільки разів ти людина». Вони їй не зашкодять.

– Яка вона, твоя Україна? – запитує Ґільєрмо.

– Дуже гарна. У ній багато лісів, полів, чистої води, і там не так спекотно, як тут. Люди дуже працьовиті.

– То вона, напевно, дуже багата? – припускає друг.

Якийсь час мовчу, бо не все так просто передати кількома словами:

– Вона є дуже багата, але і… дуже бідна.

– Як це? – не розуміє Ґільєрмо.

– Влада витягує з країни дуже багато, але витрачає все на себе й на гонку озброєнь, тому й людям нічого не перепадає, – нарешті знаходжу просте формулювання причин парадоксу.

– А люди? Чому люди не бунтують? – дивується друг. – Що, у вас мало людей? Напевно, менше, ніж у Гондурасі?

– Ні, Ґільєрмо, українців у десять разів більше, ніж населення тут. Просто винищують нас зі всіх боків і залякують. Для кожного покоління знаходять свою сокиру. Напевно, лякливими й обережними ми стали вже генетично.

– А що, немає своїх героїв? Як у нас вождь Лемпіра?

– Були в нас герої. Одних – пам’ятаємо, інших – змусили забути й замінити на зручних. А тепер… А тепер усі наділи поверх вишиванки маску жертви й терплять.

– А ти? Ти не захотів бути героєм?

– А що я, Ґільєрмо? Я захотів стати лікарем. З мене вийшов би поганий герой. Мене, як і всіх, з дитинства заганяли в рамки й контролювали. У нас неконтрольовані й самостійні не виживають. Та й відчайдух без підтримки людей знаєш як називається? Шизофренік. Бунтівник. Дивак. Але не герой. Герой веде когось за собою. А тут… – Я махнув рукою. – Залякані всі надто. Кожен рід тягне за собою довгий віз убитих владою. От, – згадую наше перебування на Кубі, – казали, що підлітком Фідель Кастро підтримав бунт селян проти власного батька, уявляєш? Мені важко помислити, що таке було б можливим у Союзі. Такий незгідний валив би сосни в тайзі до старості.

– Цікаві бувають країни, – покрутив головою Ґільєрмо. – У нас тільки щось не те – одразу або переворот, або зміна влади. Хоча… Не буду засуджувати: он, у сусідній Гватемалі вже понад двісті тисяч убитих у громадянській по суті війні. Я не знаю, як це – ховати рідних. І не хочу знати… Приїхали. Ти хотів колись до фламінго. Злива тоді перешкодила.

Ми виходимо з автомобіля. Ось він, мій бажаний ідеал краси й свободи зблизька. Величезна зграя граційних фламінго ритмічно рухається, виписуючи кола зеленкуватим мілководдям. Птахи одночасно піднімають голови, вивчають нас, а відтак злагодженим організмом знову починають рожевий танець життя. У них немає вожака, звичного для людей, – того, якого спочатку звеличували б, а потім ховали в чорній дірі забуття. Фламінго розуміють одне одного без слів. Їхній вишуканий полонез відбувається зовсім без штовханини. У них, мабуть, колективний мозок і одна душа на всіх. У ропі повільно вишукують мікроскопічну живність. Вони нікого не вбивають, щоб жити. Нікого не утискають і не займають чиєсь місце. Їхнє кохання святе й незрадливе, допоки малеча не зміцнить крила. Їхнє найвище призначення в цьому світі – бездоганна краса й гармонія з усім живим на планеті. Це символ мого тривалого руху до здійсненої мрії. Колір птахів вражає. Він насичено-рожевий. Діти заходу й сходу сонця, його живі промінчики на нашій планеті.

– Так виглядав колись мій улюблений львівський молочний коктейль із подвійним малиновим сиропом, – говорю в задумі.

– Що таке «малиновий»? – запитує Ґільєрмо.

– Малина – це найсмачніша дика ягода в Україні, – відповідаю, і щось сумне тенькає всередині.

Відпускаю донечку розім’яти ніжки.

– Цікавий колір, – задумливо говорить друг. – Гм… Треба буде пошити собі такий костюм. – А що? – перехоплює мій здивований погляд. – Головне – упевненість, і ти в цьому гарний приклад для наслідування. Чому я маю копіювати когось? Що, я не можу теж бути законодавцем моди? Мені подобається. Це ж не образить когось… Треба подумати… – Ґільєрмо повертає голову вбік і зненацька кидається в бік Марічки.

Вчасно, ой як вчасно… Марічка впритул наблизилася до змії. Ґільєрмо тримав маленьку на руках, а вона наполегливо тягнулася в бік доволі великої гадюки. Блискуче тіло неквапом щезає в траві, залишивши по собі стару шкіру.

– Це кайсака – найотрутніша гадюка в нас… Живородна, до речі. Навіть новонародженими вони мають смертельну отруту. Пощастило, що вона трохи знесилена, а то б… – Ґільєрмо промовисто дивиться на мене.

У мене й так уже трусяться руки й ноги. Добре, що маленька не знає, яка небезпека їй загрожувала. Тепер я не спускатиму її з рук. Ґільєрмо обережно піднімає стару шкіру кайсаки й задумливо розглядає на сонці. Вона прозора й із цікавим візерунком.

– Навіщо вона тобі? – запитую.

– Ти знаєш, я не фаталіст, та думаю, що у світі немає нічого випадкового. Настав час і нам із тобою вилазити зі старої шкіри й рости далі. В Америці є одне плем’я – пірухана, де люди протягом життя змінюють кілька імен. Кожне нове ім’я – зовсім інша особистість, адже людина теж виростає зі старої шкіри. Що думаєш?

– Думаю, що якраз нещодавно я наростив нову. Треба в ній іще трохи пошикувати.

– А моя якось уже набридла. Так… Рожевий костюм і… – якось урочисто розпочав Ґільєрмо й не закінчив.

– І що?.. – хочу почути закінчення.

Та друг дарує мені широку білозубу усмішку у відповідь і лише одне загадкове:

– Побачиш…

На їхньому весіллі гуділа вся Тегусігальпа. Хтось – усередині найбільшого ресторану міста, а хтось – за його високою огорожею. Наречений із високого й плечистого Ґільєрмо вийшов розкішний, а його костюм кольору фламінго викликав подив і непідробне захоплення. Коли Ґільєрмо вів наречену до вівтаря, то був найвродливіший з усіх богів-красенів минулого й сучасного. Він випромінював упевненість і чоловічу силу. Біло-рожева сукня Кончіти дуже пасувала до його костюму. Молодята були казковою парою людей-фламінго. Тиждень їхні весільні фото не сходили з перших сторінок газет. Через півроку на модні подіуми Південної Америки вийшов рожевий чоловічий костюм. Нова сім’я вирушила у весільну подорож світом. Ґільєрмо виглядав щасливим. Чесно кажучи, я переживав, щоб Кончіта не зіштовхнула мене з високої сходинки на життєвій піраміді друга. У Гондурасі він став мені братом по духу, рідним і потрібним не менше за Ізабель. А інколи – і більш важливим…

Домінік народився трохи кволим. Аналізи його не мали відхилень, проте малюк потребував багато уваги й часто капризував. Ізабель не відходила від сина. Вона стала вимученою та якоюсь безбарвною. Мені здається, що навіть коли ми кохалися, вона не могла розслабитися, а відтак поспішала до сина. Якось непомітно ми віддалялися через це. Та і я був не святий: доводилося багато й напружено працювати, щоб заробити гроші та ім’я.

Доволі швидко я став відомим лікарем у Тегусігальпі. Усі дивувалися влучності діагнозів та ефективності призначеного лікування. Проте нікому не треба було знати, що мене гнав угору величезний страх. Страх поставити неправильний діагноз. Страх стати причиною фатальної помилки. Страх втратити довіру людей, які щиро дивилися мені у вічі з надією. Цей страх не давав спинитися в розвитку: я жадібно перечитував найновіші наукові статті зі всього світу. Інтернет, що щойно почав переможну ходу планетою, досяг мого дому й перевернув усталений світогляд догори дриґом. Я читав і всотував важкодоступну раніше інформацію з медицини. Перелік можливих варіантів встановлення діагнозу весь час зростав із прогресом різноманітних досліджень, генетики й технологій. Можна пропрацювати лікарем і п’ятдесят років і не помітити того, що вже багаторазово просигналило схожими випадками в інших колег. Інтернет збирав протоколи лікування звідусіль і відкривав очі тим, хто стояв на порозі лікарської помилки. У світі фармакології теж були свої цікаві підводні течії: ті ліки, які вважали основними й незамінними, час від часу з тріском падали з вершини в прірву забуття. Жадібні й безпринципні компанії випускали пігулки, приховуючи їхній справжній побічний вплив на організм та натомість вип’ячуючи в рекламі окремі, потрібні ефекти лікування. Підтасовка результатів тестування ліків ставала страшною таємницею збагачення фармацевтичних корпорацій. У двадцятому столітті людство прийняло вже вдосталь морфію за рецептами, жахнулося від появи безногих і безруких дітей після вживання вагітними талідоміду, з цікавістю протестувало на собі ЛСД, за стражданнями немовлят дізналося про наслідки лікування ібупрофеном…

Моя вершина лікарської досконалості й абсолютних знань гралася зі мною в перегони: я йшов угору, а вона зростала й віддалялася. Для сім’ї часу залишалося зовсім обмаль. Маленька Марія поспішала забрати всю мою увагу. Я пишався нею: дівчинка зростала дуже допитливою. У моєму кабінеті вона викидала вміст шаф і роздивлялася кожну річ. Я не заважав: дотик, смак – початок пізнання світу, те видиме, до якого ведуть батьки. Світ невидимого зазвичай опановуєш сам. Дитина, якій дорослі часто кажуть «ні» у рожевому віці пізнання, потім сама собі часто це повторює. Батьківський голос перетворюється на її внутрішній. Марічка тицяла пухкеньким пальчиком в ілюстрації медичних підручників і з цікавістю вислуховувала спрощений виклад побаченого.

– Наша дівчинка продовжить династію, – з гордістю говорив я Ізабель.

Дружина всміхалася, та за хвилю заклопотано поспішала до Домініка. Навіть коли йому виповнилося чотири рочки, ситуація мало змінилася. За інерцією Домінік отримував найбільшу порцію уваги від Ізабель. Вона часто засинала біля малого. Вечірня казка для Марійки входила в мої обов’язки. От і сьогодні мала уважно дивиться на мене виразними чорними оченятами.

– Тату, що ти мені читатимеш?

– Думаю, тобі треба вивчити одну українську пісеньку. «Я лисичка, я сестричка, не сиджу без діла: я гусяток пасла, полювать ходила…» – проспівую слова з далекого дитинства. А тепер повтори, – прошу доню.

– Я лисичка, у мене є сестра. Я ніколи не сиджу без роботи…

– Ні, Марічко, ні. Ще раз: «Я лисичка, я сестричка, не сиджу без діла…»

– Тату, а що, я сама собі сестра?

– Ні, то так потрібно говорити…

Мала совається по ліжку, зводить очі до стелі й намагається знову повторити:

– Я лисичка, я і моя сестричка, завжди маю роботу…

Боже… У душу закрадаються темні підозри щодо можливостей пам’яті моєї дитини. З хвилюванням продовжую:

– «Я гусята пасла, полювать ходила» – повтори…

– Я сьогодні пасла гусята й полювала на них… – видає моя Марічка. – Тату, а хто такі «гусята»?

– Це діти дорослих гусей… – замовкаю майже у відчаї. – «Я гусята пасла, полювать ходила»… Може, повториш?

У малої вже майже істерика:

– Тату, так що робила ота лисичка: пасла гусей чи кинула їх і пішла полювати? Чи вона полювала на них? На своє ж ніхто не полює! І ніхто ж одночасно не робить дві справи!

Та тут я усвідомлюю, що насправді в мене геніальна дитина. Як вона розумно все вибудувала! Проста пісенька мого дитинства, без якої не обходився жоден шкільний новорічний ранок, завдяки логічній інтерпретації доньки відкрилася для мене як безглуздий набір слів. Розумію, що я, навіть не прагнучи того, міг придушити свободу вибору своєї дитини та її природну цікавість. Я хотів змусити її, як бездумного папугу, покірно повторити й прийняти зовсім незрозумілий, узагалі-то, текст. Більше не змушуватиму свою дитину вчити вірші. У неї чудова пам’ять, подарована природою, – словесно-логічна, яка залежить передусім від власної волі людини. Цілую свою донечку на ніч і кажу:

– Ти права, Маріє. Той віршик не підходить тобі…

Мала виглядає змученою.

– Тату… Мені вже важко думати українською. Ти мені краще читай казки іспанською, добре?

– Добре, моє сонечко. Тато хотів тебе сьогодні навчити, та натомість ти навчила тата багато чого… Дякую тобі. На добраніч, зіронько.

Відтоді в нашому вечірньому меню лише класика. Після кожної прочитаної казки Марія дивує мене дедалі більше:

– Тату, а чому мама відправила Червону Шапочку до бабусі саму через густий ліс? Їй же було страшно, хіба ні?..

У мене немає простої відповіді на ці дитячі запитання. Мама Червоної Шапочки втратила материнський інстинкт – це точно. Напевно, діставала задоволення від психічного насильства над донькою. А може, це була сексуально незадоволена жінка, що підсвідомо не хотіла повторення своєї сумної жіночої долі для доньки й воліла, щоб вовки позбавили малу життя? А чи прагнула влаштувати своє особисте щастя? Згадую свої походи з однолітками до школи через нічний ліс із вовками. А хтозна, може, мадам Червоний Капелюх працювала, як і моя мама, на фермі і її пригноблював бригадир-наглядач…

– А як ти сама думаєш? – запитую в Марічки.

– Е-е-е… Може, щоб Червона Шапочка перестала боятися? – уважно дивиться на мене дитина.

– Як це?

– От дивись… Я колись дуже боялася хробаків, аж поки не доторкнулася до них. І мій страх зник!

– Але не всього в житті можна торкатися, Марічко. Є страшні речі, що вбивають: блискавка, отруйна змія, хвороба.

Маленька слухає й довго роздумує. Її висновки завжди оригінальні.

– Я думаю, тату, що не треба нічого боятися, краще просто підготуватися до того, що може бути сильнішим від мене, правда?

– Ти боєць, маленька. І це добре…

Казка Андерсена «Нове вбрання короля» узагалі приголомшила мою доньку-філософа.

– А чому король повірив своїм міністрам?.. Невже він сам не бачив, що на ньому нічого немає? Ні, тут щось не те, – роздумує мала. – Напевне, тату, уся штука в дзеркалі. Які тоді були дзеркала? Йому точно дали погане дзеркало.

– Напевно, доню. Коли ми одягаємось і зачісуємось, то хочемо сподобатися собі в дзеркалі. Інші люди – це теж дзеркало, якому ми інколи занадто довіряємо… – не хочу вступати в довгу дискусію: робочий день сьогодні був важким і очі вже злипаються. – Ми договоримо потім, добре? На добраніч, моя хороша…

Раз на місяць зустрічаємось із сім’єю Ґільєрмо й Кончіти. Їхні хлопчики-близнята дуже жваві. З Ґільєрмо вийшов чудовий батько.

– Діти – це цікаво. Як я раніше без них жив? – щиро тішиться друг витівкам синів. – На бізнес новий мене наштовхнули. Парк розваг хочу відкрити в Тегусігальпі. Ось, ходіть сюди, – запрошує нас до високої стіни з випуклими дерев’яними виступами-кілками. – Нумо, мої відчайдухи, гайда в гори, – підсаджує синів на перші виступи Ґільєрмо.

Трирічні хлопчики вправно видираються на чотириметрову висоту й поволі спускаються. Мій Домінік лише перелякано спостерігає за цим, виглядаючи з-за Ізабель.

– Домініку, а ти не хочеш спробувати? Ходи, – кличе Ґільєрмо.

– Не треба йому, іще впаде, – відгукується Ізабель.

– Хто ніколи не падає, той не знає смаку перемоги, – сміється друг, підхоплює Домініка й допомагає йому розпочати сходження. – Ну ж бо, ти зможеш. Уявляй, що ці виступи – те, чого ти прагнеш. Чого ти хочеш, Домініку?

Дитинство малого нафаршироване іграшками: велосипед, автомобіль на батарейках, машинки. Цікаво, що він скаже?

– Я хочу з татом… Ось так… – крекче малий, потроху піднімаючись.

– Ану, – підштовхує мене Ґільєрмо.

Потроху піднімаюся через дві сходинки, опиняюся на одному рівні з Домініком. Я його ще таким не бачив: очі сяють, усмішка від вуха до вуха. Ми це зробили. Ґільєрмо задоволено підхоплює мого сина й обережно ставить на долівку. Обіймаю малого.

– Я пишаюся тобою, Домініку!

Хлопчик світиться від задоволення. Тепер він тримає мене за руку й не відходить ні на крок. Маю якесь відчуття провини перед Домініком. Треба більше часу присвячувати синові. Краєм ока помічаю, що Ізабель стиха розмовляє з Кончітою. Подруга обіймає й щось співчутливо говорить моїй засмученій дружині. Та коли ми повертаємося до столу, обидві вже налаштовані відсвяткувати успіхи масового альпінізму. Ну що ж, маленькі жіночі таємниці роблять красунь привабливішими, нехай…

Щось змінилося в мені. Маю все, чого прагнув якихось вісім років тому: сім’ю, дім, добробут, улюблену роботу, вірного друга. Повний комплект для щастя. Та дедалі частіше, дивлячись у дзеркало, згадую старого індіанця з Копана. Мій погляд дістає всі ознаки невгамовного голоду. Я більше не належу собі. Ідучи щодня на роботу, хвилююся, як уперше, і переживаю, немов спортсмен на Олімпійських іграх за свій виступ. Удома ділю вільний час між дітьми, інтернетом і сном. Я стаю загнаним хом’яком Солею на тренажерному колесі. Ізабель? Так, я кохаю її, але… Між котом і кастрованим котом немає на перший погляд великої різниці. Та на несподівані витівки другий, «спрощений» варіант пухнастика вже не здатен. Його життя стає розміреним, спокійним, ситим і, що найсумніше, прогнозованим аж до могилки в саду: їжа, прогулянка, сон і роль живої забавки для господарів-садистів. З нашого кохання потроху вивітрилася пристрасть, і воно почало нагадувати життя «спрощеного» кота. Та й узагалі моя дружина змінилася на лиці. Раніше на ньому відображалися кохання й очікування нашого усамітнення. Нині ж Ізабель має обличчя працюючої мами: на ньому закріпився стійкий інтерес до прального порошку, дитячої одежі й правильного розпорядку дня цілої сім’ї. Побут – невидимий убивця кохання. Я знаю, коли вона спитає: «Любий, що там нового на роботі?» – і в її очах не сяятиме, як колись, непідробна цікавість. Так і є…

– Любий, які там новини на роботі? – кидає в мій бік погляд Ізабель і збирає вечерю на стіл, заклопотано вишукуючи щось у холодильнику.

– Усе нормально, – відповідаю я, як і зазвичай. – Як там наші діти?..

Якийсь елемент несправжнього є і в мені, і в дружині. Воно було б непомітним для тисяч сторонніх очей, та не для мене… У пам’яті залишилися яскраві картини нашого печерного кохання, незабутні вечори й ночі у Львові та на Кубі. Час наче омивав полотна спогадів чистим весняним дощем, і вони мінилися новими відтінками. Згадуючи все це, я насолоджувався тими митями, як чудовим серіалом, продовження якого, проте, не мало тепер такого яскравого й чуттєвого сюжету. Може, це говорить мій егоїзм кохання? Чи просто егоїзм, здатний відсунути навіть базові інстинкти? Життя не кавун: ніхто з нас не може поділити свою душу на рівні частини між усім, що вважає дорогим у житті. Напевно, після одруження й батьківства моя робота все-таки урвала собі більшу скибку. Адже сім’ю я вважав чимось стабільним і таким, що завжди буде поруч.

– Може, заведеш собі коханку? – порадив якось під час зустрічі за пляшкою віскі Ґільєрмо. – Нічого так не розганяє кров по тілу, як нова жінка. Тоді наче заново народжуєшся, – солодко потягнувся у фотелі.

– А ти вже народжувався після Кончіти?

– Вона ще не давала підстав, справляється добре. Нехай у мене не завжди прибрано й вчасно випрасувана сорочка, але я… – Ґільєрмо задоволено примружив очі. – Я почуваюся коханим. Дружина виділила мені найкраще місце у своєму житті. Знаєш, вона каже: «Діти колись підуть, а я залишуся з тобою. Тож спочатку ти, а потім діти…» Але, як відчую щось подібне до твого, то не вагатимуся. Я не кінь, сам собі пута надівати не стану.

– Напевно, Ґільєрмо, я просто виріс зі своєї шкіри… Як та кайсака – пам’ятаєш, тоді, кілька років тому? – Віскі прояснило думки й пустило їх у вільне плавання.

– Добре, що ростеш, – усміхнувся друг. – Це шлях до вершини. Опісля тільки вниз.

Раптово я зрозумів, чому все, що доти здавалося прийнятним, почало бачитися сірим і надокучливим. Моє розмірене життя ставало плавним спуском із вершини. Бунтівник, що завше сидів усередині мене, почав нудитися й просити руху вперед. Залишалося пильно роззирнутися в пошуках наступної своєї вершини. Доля завжди вправно робила розмітку мого життєвого шляху й надсилала сигнали, а я просто мав побачити їх. Людина, що запитує, завжди отримує відповіді. Тканина невидимої темної матерії Всесвіту плавно перекочує запитання й пружинить інформацію-відповідь якомога ближче до тебе. Вона не завжди в словах, буває і в снах, у зустрічах із потрібними людьми, у випадково підслуханих розмовах…

Минуло майже два роки, і нарешті одного вечора я знайшов свій дороговказ в інтернеті. Спасибі тобі, світова павутино! Католицький університет Святого Понтифіка в Ріо-де-Жанейро оголошував міжнародний конкурс на навчання за напрямом «Естетична медицина». Втупившись у монітор, я довго зважував плюси й мінуси нової мети. Вона потребувала всього мого попереднього лікарського досвіду й водночас надихала рухатися вперед. Той прогрес, як не дивно, був продовженням моєї дитячої мрії про бездоганну красу й нові світи. Новий світ потребував як не зречення, то часткового жертвоприношення від зручного й усталеного світу сьогодення. Та геть роздуми: ще не відомо, чи я пройду. Подам резюме й усі необхідні документи, а там час покаже. Мимохідь повідомив новину Ізабель. Дивно, та вона зреагувала спокійно:

– О, це було б чудово. Бразилія – гарна країна. І краще розвинута за Гондурас.

– Може, відсвяткуємо? – бентежний азарт повертає мене в юність.

Дружина пригортається до мене, і на мить у її очах спалахують колишні бешкетні вогники, однак хутко згасають.

– Шкода… Спасибі, коханий, та маю невідкладний виклик до клініки. Зроби уроки з дітьми, гаразд?.. А завтра, може, і відсвяткуємо…

– Люба моя, де ти бачила вибухівку з таким витривалим детонатором? Завтра це вже буде сир із пліснявою.

– Я люблю сир. Навіть із пліснявою, – промовляє дружина вже з порога.

Так, але феєрверк дає відчуття свята і його довго згадуєш…

Шкода, що вона не вибрала вибухівку сьогодні…

Ріо: маракуйя, фієста, сієста

Маленька Португалія спритно обійшла свою більшу і єдину європейську сусідку Іспанію в тривалих історичних перегонах, закріпивши за собою поділом по папському меридіану[15] великий, різнобарвний і дуже ласий шмат Нового світу. Бразилія – донька Португалії й моя нова батьківщина. Якщо місто Бразиліа – її командний пункт, Сан-Паулу – руки, то Ріо-де-Жанейро – душа, скарбниця історії й традицій.

Лікар Алваро Сілва запрошує мене сісти в зручний фотель, люб’язно подає склянку води, гортає документи й час від часу кидає на мене променистий погляд з-під кошлатих брів. Я всміхаюсь у відповідь і попиваю теплувату воду, гамуючи легке хвилювання. Його невисокий зріст, ледь червоняста шкіра й очі кольору океану промовисто розповідають давню історію кохання самотнього морського вовка, викинутого Європою, і юної довірливої індіанки. Нарешті лікар Алваро приязно всміхається й виносить вердикт:

– Пане Андре, мої вітання вам як переможцеві цього складного конкурсу. Маю сказати, що всі двадцять вісім ваших конкурентів є вельми, вельми достойні й шановані люди у своїх країнах: усі, як і ви, кандидати медичних наук із вагомим послужним списком. Проте! – Чоловік піднімає коротенького вказівного пальця. – Ви вразили журі конкурсу своєю, так би мовити, упертістю. Ми ще не зустрічали людини, яка була б однаково фахівцем у багатьох галузях медицини. А ваша двічі пройдена інтернатура з кардинальною зміною профілю – о-о-о… Це багато. До того ж департамент медицини Гондурасу назвав вас найкращим лікарем країни. Ми вітаємо людей, відкритих до змін і готових адаптуватися на «відмінно». Думаю, ви знаєте, що естетична медицина потребує досконалого знавця, загартованого саме таким неоціненним досвідом. – Алваро пригладжує своє густе темне волосся й переводить погляд на мої руки зі склянкою. – А ще мені подобаються ваші руки, пане Андре. Вони у вас, як я спостеріг, добре розроблені: весь час у м’якому русі. І вони не тремтять. І, як свідчать папери, зробили безліч вдалих операцій. Тож ви нам підходите якнайкраще. Тепер у вас є вибір: можете використати отриманий на навчання грант так, як вважатимете за потрібне. Тобто можете навчатися в тій країні, у якій захочете: Ізраїль, США, Німеччина, Мексика, Італія, ну і, звісно, Бразилія. Яку красуню з-поміж усіх цих обираєте? – Лікар Алваро з приязною широченною усмішкою чекає на мою відповідь.

– Думаю, лікарю Сілва, що Бразилія підійде якнайкраще. Я знаю, що Ріо-де-Жанейро – визнана столиця пластичної хірургії. А ще це найбільш прийнятно для моєї родини, яка поки що залишиться в Гондурасі.

Поважний чоловік задоволено киває головою.

– Так, ми багато в чому просунулися, це правда. Сьогодні Бразилія посідає друге місце у світі за кількістю проведених пластичних операцій після США. Хоча, – хитро примружує очі лікар Сілва, – через менші ціни до нас злітається дедалі більше клієнтів зі всіх країн світу. Співвідношення ціни та якості на нашу користь. Навчаючись, ви побачите тут і акторів Голлівуду, і дружин політиків зі всього світу, і арабських принцес. Але про це тсс… – Лікар підніс пальця до губ. – Нам, посвяченим у чужі таємниці, треба добре лавірувати в потоці комунікації. Розкутість і витонченість у спілкуванні з клієнтами й табу на розмови про пацієнтів за межами клініки. Напевно, ви вже навчилися відповідати менше, аніж запитують?

– О, це так, – сміюсь у відповідь. – Тим більше, що моя португальська ще не на висоті.

– Я цього й не помітив, – лестить мені новий шеф. – І добре, що ваша родина поки залишиться в Гондурасі: вам доведеться активніше спілкуватися португальською. Вона, звісно, близька до іспанської, але все ж не близнючка. Ну що ж, мої вітання, пане Андре. На найближчі чотири роки ви резидент-хірург Католицького університету Святого Понтифіка в Ріо-де-Жанейро.

Черговий життєвий старт… Знову в мені прокидається настирний і вимогливий суддя. Усі проведені досі операції мали на меті лише зробити людей здоровими. Тепер робитиму своїх пацієнтів просто щасливими. Медицина краси довго втоптувала ґрунт для свого ефектного й остаточного виходу на світло у двадцятому столітті: осьдечки я, примадонна, вродлива, бажана, ідеальна. Навколо овації, захоплення й натовпи охочих познайомитися ближче й облагородитись…

Невідомо, чим так дратували давні цивілізації людські носи, але саме їх передусім відрізали за якісь провини. «Не пхай носа до чужого проса!» – схоже застереження існувало не тільки в українців. «Тримай ніс за вітром», – традиційне гасло виживання росіянина. Злодія, воїна чи сифілітика було не просто видно здалеку – відсутність носа ставила на них страшне тавро вигнанців, відвертала від них найближчих, перетворювала на відлюдників і самогубців. Та ж Індія, що породила найбільше безносих, найшвидше й додумалася формувати носи з клаптика шкіри, узятого з лоба пацієнта, а нитки з жил чи кишок тварин робили шви майже непомітними. Давній Єгипет і Китай теж не пасли задніх у пластичній хірургії. Але тільки двадцяте століття після пережитих жорстоких війн зуміло трансформувати співчуття до скалічених жертв у діяльну й ефективну допомогу та перетворити естетичну медицину на розгалужену систему наук. Сьогодні ринопластика – одна з найбільш затребуваних галузей пластичної хірургії. Зміни величини чи зовнішнього контуру носа шляхом видалення чи переміщення кісток і хрящів прагне чи не найбільша кількість люду. Особливо багато невдоволених грою генів серед жінок. Навіть чуттєва, солодкоголоса й носата Барбра Стрейзанд своєю завше задоволеною усмішкою ніяк не змогла переконати жінок світу в перевагах і привабливості масивного носа. Маленькі однакові носики новонароджених лише з часом стають фамільними носами й носярами. Власники великого дихального органа менше схильні до інфікування й здоровіші, бо повітря, що проходить довший шлях, краще нагрівається. А фізіономісти, назбиравши спостережень протягом багатьох століть, назвали власників великих носів непересічними особистостями. Тож фактично видатні таланти дістали індульгенцію на видатні носи. Та сьогодні всі прагнуть бути непересічними особистостями лише з пересічними вродливими носиками. Ніхто й чути не хоче про успіх серед жінок Сірано де Бержерака з його велетенським носом. Тепер, маючи навіть неперевершений голос Барбари чи безсумнівний талант поета, ніхто не воліє затіняти свої обдарування масивним шнобелем – уперед, до пластичного хірурга! Хоча, думаю, не кожен європеєць безболісно сприймає те, що в Китаї всіх без винятку білих нарікають насмішкуватим прізвиськом «довгоносик». Усе відносно у світі людей…

Ну що ж, тепер у мене попереду довгий шлях освоєння і рино-, і хейло-, і абдомінопластики, а також фейсліфтингу й ще понад двох десятків пластик – повноцінних хірургічних втручань, кожне з яких здатне покращити зовнішній вигляд людського тіла. Хоча… Як показав час, у більшості випадків я таки займався навіть не вдосконаленням тіл, а поверненням їх до початкового стану. Вікові зміни організму – повільна смерть привабливості. Молодість, рух, кохання й секс – постійні супутники краси. Викинь із цього ряду щось одне – почнеться пришвидшене цокання твого біологічного годинника. З втратою колагену шкіра втрачатиме молодечу пружність і привабливість, брак емоцій запустить зміну гормонів і невідворотне накопичення жиру, зменшить блиск волосся та очей і прибере променисту усмішку з обличчя. Поступово дзеркала зі стелі в спальні почнуть мігрувати до коридору, і залишиться врешті-решт невеличке дзеркало в темному кутку біля вхідних дверей.

Ріо – дивовижне місто. У ньому всі розуміють, що призначення людини – рухатися, кохатися й любити життя. Безкінечні марафони людей в однакових футболках – за порятунок тропічних лісів, папуг ара, далеких білих ведмедів. Безліч спортивних майданчиків найнесподіванішої форми, а на них – азартна молодь з акробатичними пасами-передачами, вивертами й переможними криками. А футбол у Бразилії – це взагалі національний діагноз. Довго я навіть вважав, що деталь прапора, ота частина небесної сфери, що навіки зафіксувала щасливе поєднання зір у мить здобуття Бразилією незалежності понад століття тому, – звичайнісінький футбольний м’яч. Ледь зіп’явшись на ноги, хлопчаки марять футболом. Є м’яч – добре, нема – не біда: ним стає все, що здатне котитися, навіть смішні панцирники-броненосці. Усі дворики заповнені майбутніми Пеле й Роналду… Стрункі й гнучкі серфінгісти на атлантичних хвилях. Шалені велосипедні вуличні перегони. Фітнес-центри й спортзали на кожному кроці. Усі ловлять свою хвилю невпинного руху й фізичного вдосконалення. Бути молодим – насамперед значить бути спортивним. Це нові знайомства, нові пригоди, це рух.

Що відчуває людина, дивлячись на енергійних і струнких людей навколо себе? Доки це бажання бути серед них, доти й вона молода. Я почав бігати вранці. Серце гігантського міста – вічнозелений парк Барра-да-Тіжуко з понад ста тисячами дерев-велетнів. Місця завжди у всіх великих містах або бракує, або бракує катастрофічно, та ще століття тому бразильці зрозуміли, що ліс для них – основа життя, і віддали центр Ріо частинці тропіків так, як віддають найкраще місце найдорожчому гостеві. Тут не просто викохана сонцем і людьми величезна зелена зона. Парк змушує людей сприймати світ крізь призму живої зелені й симфонію звуків її неймовірних мешканців. На широких алеях Тіжуко щоранку можна зустріти сотні спортивних людей. Стрункі, різнокольорові, білозубі, вони стають часточкою енергії завше молодого тропічного лісу. Кожен рух м’язів відгукується викидом у кров ендорфінів – гормонів радості й щастя. Є й легший шлях до їх вироблення – догодити собі смачними наїдками, але це шлях ледачих. Або моїх майбутніх пацієнтів. А моє тіло й моя професія повинні злитися в єдине ціле, щоб створити цілковиту гармонію і для мене, і для потенційних пацієнтів. Після годинної пробіжки тут я дістаю енергію усміхатися, навчатися й цікавитися життям навколо. Насправді всі, як і я, пробігають через живу зелену модель людського суспільства. Люди ж зовсім як рослини в тропіках: одні стрімко йдуть угору, обходять і використовують інших; деякі вражають буйним цвітінням, коло них плодоносять інші, неподалік мовчки вмирають старі велетні. Проте вони не нарікають одне на одного. Просто поєднують усі земні стихії, відгукуючись життям на сонце, тепло й воду.

Тут не помітні сліди смерті. Це безперервне свято життя. З перемогою вічної молодості, кохання й руху вперед. Біжу, вдихаю нові несподівані квіткові аромати, усміхаюся привітним людям. Ми всі вчимося поважати і ліс, і одне одного. Істина сонця, істина лісу… Тоталітарні Радянський Союз і Куба видаються далеким і неприємним спогадом. Шкода, що гарні країни з волі диктаторів перетворюються на суцільну розбиту шибку. Тільки тепер я відчув смак справжнього життя. Потрібно навчатись у тропічного лісу. Зрозуміти, що в кожного свій час зростання, цвітіння й дозрівання думок. Такий, а не інакший, і його треба прийняти, а не критикувати й нав’язувати щось інше. Думаю, що тоді сонце істини зійде над лісом. Повага до природи й турбота про ближнього – те, що забезпечує наш рух уперед. Це як основна заповідь лікаря. Не нашкодь… словами, ідеями, звичками, вчинками святу життя.

Ось я і вдома. Мій новий друг Чучо вже чекає на мене. Маленька чорна мавпочка-ігрунка трясе верхівку дерева біля мого вікна, смішно шкірить зуби й витягує губи.

– Зараз, Чучо… Уже б ти краще до ближнього базарчика приписався, – бурчу й простягаю мавпочці банан.

Тваринка блимає на мене вдячними оченятами-намистинками й починає снідати. Ранкове сонце, що виринуло з Атлантичного океану, стрімко набирає висоти й починає припікати. До полудня стане неймовірно спекотно – потрібно поквапитися до університету.

Лікар Сілва пригладжує рукою густе волосся й розправляє брови. Кидає на мене лукавий погляд.

– Що, заздриш мені, правда? З таким лісом на лобі й парасолю можна інколи вдома забути. Брови – моя візитівка. Вони подобаються жінкам: поліпшують їм настрій. Бути смішним – частина мого іміджу. Заходь, – пропускає мене вперед мій шеф.

Його кабінет обставлений комп’ютерами, стелажами й безліччю фото «до і після». Зацікавлено роздивляюся жіночі обличчя. Пан Алваро теж милується своїми роботами.

– Жінки так схожі на маракуйю… Андре, ти куштував маракуйю?

– О, так. Це неперевершений смак коктейлю з ківі, суниць, абрикосів і персиків, – киваю головою.

– От юна жінка – це молодий плід маракуйї, тугий, блискучий і смачний. А проте, коли він уже трохи полежить, то стає набагато смачнішим і солодшим. Тільки оболонка зверху геть зморщується, – зітхає лікар Сілва. – Повернути молоду оболонку маємо ми, – кидає на мене хитрий погляд. – Тоді маракуйя стає божественною і на вигляд, і на смак. І буде м-м-м… – Пан Алваро цілує складені пальці рельєфними губами.

Мені подобаються шеф і його цікаві думки. Мовчки всміхаюся. Наставник продовжує:

– Ми не відрізняємося від тих, хто виробляє, наприклад, туфлі. І вони, і ми продаємо емоції, які покращують настрій людини. І основний наш, так би мовити, клієнт, – це жінка. Дами становлять дев’яносто відсотків наших пацієнтів. Вони взувають на свої гарненькі ніжки туфлі зі шкіри страуса, обтягують мереживними трусиками плаский животик і задок, як у бушменської богині кохання, несуть попереду бюсти, як у Памели Андерсон, копилять виразні губки й нарешті починають собі подобатися. Це найголовніший результат нашої роботи. Ну що, розпочинаємо шліфування нового фахівця бельєзи? – поплескує мене по плечу лікар Сілва.

Бельєза – естетика краси тіла. Тієї, на яку благословляє велетенська статуя Христа на найвищому пагорбі Ріо. Він тут не звична для Старого світу смиренна жертва за всі гріхи людства. Велетенський Ісус стоїть у позі вітрувіанської людини. Це гімн людині з часточкою Бога всередині. Символ віри й захисту нагадує ще й величезного птаха, готового злетіти. Чи ступити на нову вершину… Ріо – місто, благословенне Богом і небом на пошук краси та гармонії. Південний Хрест над ним підсилює магію місця.

Моя нова робота неймовірна. Новий космос, пронизаний суцільними відкриттями – медичними й психологічними. Поки тобі не виповниться тридцять, запитання «Скільки тобі років?» тут ставлять хіба що під час приймання на роботу. А потім вік наскакує на тебе, як іспанський тореадор – на бика, і починає дошкуляти запитаннями-уколами… Узагалі-то, запитання щодо віку зароджуються не так у голові людини, як у тих, хто її оточує. Вони спочатку погано закамуфльовані: «Твоє обличчя… Ти погано спав (спала)?.. Ти колись мені не заважала (заважав) на сидінні поруч із водійським… Здається, нам потрібно придбати ширше авто… Чому ти більше не одягаєш оту червону сукню (отой кашеміровий костюм)?..» Потім приходить болісне усвідомлення того, що гарний новий одяг, придбаний із надією схуднути, став іще тіснішим… Поступово надія поєднатися з ним у розпачі розчиняється за твоїм віддзеркаленням, а бажане вбрання навіки зникає в утробі шафи чи найближчого смітника…

До психічних екзекуцій штовхають вікові зміни шкіри й перемога жирової тканини в співвідношенні з м’язовою. Чверть маси в навіть не дуже повних жінок становлять жирові відкладення – так матінка природа забезпечила надійний захист функції продовження роду. Чоловікам із цим поталанило набагато більше, хоча правильніше буде уточнити – «колись». Від початку еволюції жир вправно виконує роль енергетичної комори людського організму: їжі мало – комора віддає з ближніх закутків – обличчя й шиї, це пункти швидкої енергетичної допомоги. Там команду на вихід дають особливі бета-рецептори. Вони приносять першу жертву голоду й прикривають спокій надійніших довготривалих запасів на животі, стегнах, спині. Якщо колись не таланило вчасно роздобути мамонта, а тепер почути чиєсь чи власне осудливе зауваження про набуття схожості з біг-маком, починаємо провокувати до спалювання свій золотий запас. Та от біда: на службі в нього вже альфа-рецептори, які набагато повільніше за бета змушують жирові клітини недоторканного запасу виконувати накази. Повільний рух крові в закутках комори стає їхнім союзником. Усі жирові клітини такі схожі на нас! Вони копіюють нашу фінансову поведінку: кошти, що маємо в гаманці на щодень, витрачаємо легко, та навіть подумки не наближуємося до святая святих – таємної депозитної скриньки в найнадійнішому банку. Та на те, щоб здійснити фінансове святотатство, потрібне лише наше рішення. А от жирові депозити… Вони на диво вперті й живуть окремо від головного мозку. Вони швидше доведуть його до сказу, аніж підкоряться. Зі сховку їх не дуже успішно виганяють навіть дієти й тривалі заняття спортом. Радше навпаки. Наші запаси поводяться, як люди, що зазнали вимушеного голоду: хліб – під подушку, крупи – у банку аж до пліснявіння, мистецтво консервування довести до досконалості, і нічого не віддавати!

Сьогодні вперше асистуватиму лікареві Сілві під час операції з абдомінопластики. Через скло у дверях бачу нашу пацієнтку. Вона доволі висока як для колумбійки.

– Маємо все зробити на найвищому рівні, – стишено говорить і смішно рухає густими бровами дон Алваро. – А то приїде її чоловік чи хтось із його мафії й зробить безплатну операцію нам. – Змовницьки мені підморгує й колобком закочується в палату.

– Моє шанування, сеньйоро Кармеліто! Усі зірки сьогодні найсприятливіше склалися для вас.

– Маю надію, що й для вас, сеньйоре лікар. – Повна чорнява жінка, схоже, не дуже хвилюється, але її відповідь несподівано криє в собі цікавий підтекст для лікаря Сілви.

– О, звісно. На місто Ріо й на нас іще й сам Бог руки поклав, – віджартовується мій шеф. – А це мій асистент, сеньйор Андре.

Привітно всміхаюся до пані Кармеліти.

– Усе буде добре, от побачите, – промовляю з легким напівпоклоном.

Сеньйора Кармеліта зітхає.

– Сподіваюся. Бо чогось усе життя переконуюся, що чоловіки брешуть, як собаки – на повний місяць.

Вона відверта до безпардонності. Точно відчуває за спиною тінь свого наркобарона з автоматом. Та усміхнений дон Сілва завжди знаходить аргументи потрібного рівня інтелектуальності:

– Ну, як уже говорити за собак, то моя мама казала колись, що всіх чоловіків потрібно час від часу відпускати на свободу. А то, каже, буде, як із тим псом, що роками був на прив’язі: зірветься й пропаде навіки…

– Та й чоловіки в білих халатах зовсім не брехуни, сеньйоро Кармеліто, – запевняю. – А до всіх решти просто треба мати імунітет. Фокусники й клоуни в цирку теж брешуть, а людям подобається.

– Бо жінки того й хочуть, – підтримує мене лікар Алваро. – Весь час питають: «Чи я вродлива? Чи я худа? Чи ти мене кохаєш? Чи я смачно готую?» Що, хтось сам собі ворог, щоб відповісти «ні»? Від того й усі проблеми.

– Та й якби брехні не було, ніхто й заміж не виходив би й не одружувався. Уявіть, що замість «Як гарно ти виглядаєш» раптом можна було б почути «Ти якась прим’ята сьогодні…» чи «Любий, у тебе волосся з носа стирчить».

Кармеліта дивиться на мене й заливисто сміється. Лікар Алваро і я теж сміємося: задоволена й розслаблена пацієнтка – це пацієнтка, готова до операції. Її живіт нагадує товстий фартушок із білими післяпологовими розтяжками. Четверо дітей, порушення гормонального фону й продуктові інвестиції кардинально змінили початковий задум природи. Уважно спостерігаю за тим, як мій шеф робить розмітку маркером на животі. Тепер це операційне поле нашого бою за красу Кармеліти. Роботу розпочинає анестезіолог. Лікар Алваро робить невеликий розріз, вводить довгу трубку насоса під шкіру, вправно проштрикує нею жировий прошарок у горизонтальній площині. Вмикаємо відсмоктування жиру. Жовто-червона драглиста субстанція повільно наповнює скляний циліндр.

– Два з половиною літри. Більше з неї не варто тягнути… – заклопотано промовляє Алваро, спостерігаючи за позначками на жирозбірнику. – З ліпосакцією, Андре, абдомінопластика дає кращий результат. Ти, до речі, спостерігай за роботою моєї руки. Музиканти й кишенькові злодії – найближчі родичі хірургів, – кидає на мене ясний погляд колега.

Тепер настав час для недоладного обвислого фартушка. Уважно слідкую за відточеними рухами Алваро. Дивно, наскільки вправні й швидкі його коротенькі пальці. Лікар робить розріз по лінії зони бікіні й підвертає шкіру.

– Кетгут, – командує Алваро.

Він зшиває й зменшує проміжки між розтягнутими пологами м’язами передньої стінки черевної порожнини.

– Я колись гарно вишивав… Спасибі моїй мамі. – Очі лікаря Сілви сміються поверх пов’язки. – Тепер ти, Андре. Ну ж бо, відрізай шкіру по намічених лініях.

Відтак обережно вирізаємо зону пупка й поміщаємо його вище, на нове місце. У дві руки накладаємо акуратні шви. Алваро задоволений.

– Схоже, і твоя мама вчила тебе вишивання.

– Так, пробувала… Але далеко та справа не пішла. А от у стоматології зашити розріз на яснах… Повірте, це важче, ніж тут.

Акуратно проводжу голку через товсту й слизьку шкіру. Анестезіолог подає голос:

– У вас зовсім небагато часу залишилося.

– А нам його вже й небагато треба… – Руки Алваро починають нагадувати руки фокусника. Він швидко й вправно робить останні стібки, прибирає всі інструменти, відходить убік і милується, як у художньому музеї, своєю роботою.

– Ти глянь, Андре: молоденька маракуйя! – захоплено потирає руки. – Щоправда, для повної схожості їй би ще й вагінопластику зробити… Ну, потім побачимо… Як тобі? – переводить погляд на мене.

– Мені сподобалося, пане Алваро. Я дуже вдячний вам. – Потискую руку своєму наставникові.

– Мені теж приємно було працювати з тобою, лікарю Андре. Коли повториш зо двадцять таких ось операцій, буду спокійний за твою підготовку. Тепер сієста. Ми її заслужили.

Ну що ж, сієста – то святе. Час найбільшої спеки, коли все живе падає з дерев перестиглою грушею в тінь. Зайва активність тоді шкодить усім. Спокій, сон чи невеличка прогулянка розуму…

Увечері телефоную Ізабель:

– Привіт, мої любі! Як ви там?

– Привіт, Андрі! – Голос дружини втомлений. Вона чомусь покашлює. – Добре ми, добре. Трохи важко без тебе. І діти сумують. Марія в школі побилася…

– Овва! З ким? Через що? – не можу стримати здивування.

– Татусю, привіт… Я була права! Ти сам казав бути бійцем, – торохкотить мала в слухавку. – Я заступилася за свою подружку Софі. Хлопці назвали її товстою свинею. А вона так плакала! У неї буде травма дитинства!

– Ти молодець, Маріє! – заспокоюю доньку.

– Тату, тату, а мене вчителька в школі похвалила! – проривається голос Домініка. – А дядько Ґільєрмо на вихідні візьме мене в гори!

– Ти теж боєць, Домініку! В Україні про таких кажуть «козак»!

– А в Гондурасі, тату?

– Ти… ти справжній вождь Лемпіра!

Мені раптом дуже хочеться повернутися до своєї сім’ї, аж до болісного щему всередині. Не треба викохувати того в собі…

– Дайте слухавку мамі… Ізабель, я дуже всіх вас люблю… Скоро тут буде карнавал – я куплю нам квитки, гаразд?

– Це майже чотири години польоту, – вагається дружина.

– Люба… Один самотній чоловік на великій відстані весь час думає про тебе… Ну дуже самотній…

– Гаразд. Мені подобається твій благальний голос. Приїдемо, – обіцяє Ізабель. – Ми розвіємо самотність того чоловіка. І Ґільєрмо з Кончітою приїдуть. Але місця мають бути найкращі!

Середина лютого. Спе-е-е-ка-а-а… Неймовірна-а-а-а… Її не полегшує навіть пасат з Атлантики. Температуру підсилюють сотні тисяч туристів з усього світу. Їхні розпечені тіла випромінюють не менш палке бажання пізнати найспокусливішу, найкрасивішу у своїй гріховній відвертості традицію карнавалу в Ріо-де-Жанейро. Фієста-а-а! Лише частини двадцятого століття Бразилії вистачило, щоб місцеві веселі театралізовані бійки тухлими яйцями під час зустрічі Великого посту перетворилися на кількаденне костюмоване буйство танців, музики й людської плоті. Яке там тривіальне «Бувай, м’ясо!»… Уже як довгі сорок днів до Великодня і стримувати свої апетит та пристрасть, і поводитися, як кастрований представник чернечого ордену, то треба наостанок так нагрішити, щоб кожен день із сорока наступних було чим потішити і пам’ять, і язик, і настрій.

Португальська традиція передсвяткового бешкету замісила в Бразилії круте тісто із соковитими барвами африканської матриці й тваринним ідолопоклонством індіанців. Самбодром – велетенська сімсотметрова вулиця для проведення карнавалу – сьогодні перетворився на багатомовний Вавилон. Його призначення – народити таку хвилю радості й енергії, що спонукала б весь світ знову заговорити мовою злагоди, що зайшла б у вуха невидимого Бога й змусила б Його почухати маківку в глибокій задумі: «А що, може, повернути їм усе-таки одну мову? Може, не будуть більше турбувати мене своїми вежами? Нехай живуть у мирі, сексі й радості?..»

Фієста-а-а!.. У нас дуже вигідні місця в середньому ряду. Пригортаю до себе Ізабель. Десь удома вона примудрилася застудитися й трохи покашлює. Каже, через купання під водоспадом. Відчуття свята наповнює нас молодою пристрастю. Ґільєрмо в рожевому блискучому циліндрі обіймає Кончіту. Відколи я бачив її востаннє, вона ще більше розквітла. Біла прозора сукня дає простір для лету чоловічої фантазії. Та сьогодні і чоловіча, і жіноча увага прикута до середини самбодрому. Чорношкірий товстун, якого обрали на роль короля Момо[16], піднімає вгору символічний ключ від міста й гучно оголошує старт святкової ходи шкіл самби.

Тисячі тіл звабливо й ритмічно вихиляють стегнами в пов’язках із пір’я неймовірних кольорів. Папуги ара сьогодні злетіли зі своїх верховіть. Той, хто високо літає, може дозволити собі виділятися. Віват, розмаю кольорів!

На велетенській платформі лякає всіх зубатою пащею гігантський крокодил – привіт з епохи динозаврів. Вистояв, вижив, пристосувався… Віват, сило!

Над ним, серед буйства тропічних квітів, невпинно вібрує крильцями колібрі – дивовижний невтомний згусток енергії… Віват, руху!

Сотні яскравих ягуарів сьогодні полюють у ритмі самби… Віват, щастя!

У центрі платформи танцюють красиві оголені жінки з велетенськими блискучими коронами. Їхні стрункі тіла бездоганні. Ні грама зайвого жиру, ні тіні печалі. Геть вік, геть турботи. Віват, красо!

Десь там, у далекому еталонному Парижі, манірно-вишуканий сигнал до кохання подаватиме мереживний пеньюар… Чи наганятимуть сексуального апетиту суперечливі парфуми, довгий погляд крізь дим папіроски… Пробудження тіла розпочнеться витягуванням душі через вуха – догідливою музикою настрою… розпалюванням хворобливої уяви віршами…

Тут це зайве. На землі Санта-Крус, благословенній Південним Хрестом, кольори, ритми й одежа від неба, води й землі. Вони несуть життя. Віват, природна гармоніє!

Віват, секс! Віват, неоціненний Божий подарунку! Ти сіль людського життя, причина радості, драми, трагедії! Ти цивілізація, мистецтво й війни… Усе живе просто спарюється. У сезони дощу, тепла чи надміру їжі. Йому не дано права керувати чуттєвою насолодою власного тіла. Лише для продовження роду. Віват, людино!

Десь там, у невідомих запилених трактатах і давніх сувоях Ватикану схована страшна правда післясмертних мук. А чи неправда? Чутки-страхи, закріплені холодом сніжних зим, довгими годинами сутінків і кривими тінями-примарами, породили в душах Старого світу сумніви, потрібну слухняність, фальшиву цнотливість одежі, думок і поведінки.

Віват, сонце! Віват, життя! Щасливі в незнанні ті, кого відділяє від бібліотек Ватикану Атлантика! Муки тропічної темряви недовгі. Це лише бажана прохолода. Нема коли дивитися у вікно в очікуванні світла чи тепла. Радощі життя, а не далекі загробні вже тут! Фієста-а-а!

Віват, жінко! Усміхнена, молода й відкрита для кохання! Ти, що ввібрала ритм африканських тамтамів, колір і смак місцевого шоколаду, відвагу й відречення білої жінки від середньовічної інквізиції й народилася тут новою Афродітою за подобою Землі-матері! Віват, маракуйє!

У жорстокому Середньовіччі впали жертвами безглуздих уявлень про красу тисячі безневинних красунь. Важку свинцеву пластину – на юні груди іспанок, щоб не росли, бо некрасиво… Тугий аж до непритомності корсет для фігури а-ля «пісковий годинник» – це гарно… Перетягнуті бинтами до повного каліцтва ноги-ратички китаянок – терпи, це красиво… І – ще до сьогодні – звіряче обрізання дівчаток-мусульманок. Це потрібно. Оргазм – гріх. Не треба тобі його в житті, як і клітора… Ти додаток до сильнішого, до чоловіка…

Тільки не тут! Тут оргазм уже й негайно! Усе, що є в Ріо, красиве, молоде, життєлюбне. Тут криється зародок нової гармонійної раси, що витягне світ із диму, фальші й воєн! Геть чернечий послух! Жаль, трагедію, усі-усі маски геть! Кохання обертає й тримає Землю… Віват, любове!

Захоплення починає вистрілювати стиснутою пружиною. Ми пританцьовуємо на трибунах і палко цілуємося з Ізабель. Неподалік туристи з Німеччини залишили на собі з одягу лише чудернацькі окуляри. У світлі різнокольорових прожекторів відбувається радісна зустріч первісних дикунських племен із блискучими інопланетянами. Кожен глядач усією душею ввібрав неземну красу голих струнких богів і богинь і вже поєднав своє «я» з ними. Не з манірними й зверхніми богами-вішалками фешен-подіумів, а ось із цими – з плоті, молодості й самби.

Я знову закоханий. У передранкових сутінках виціловую й гладжу вигини тіла дружини. Коли зупиняюся на животі, вона ніяковіє й легенько відштовхує мою руку:

– Тепер мені якось незручно перед тобою через те, що він не плаский.

– Ти колись казала, що неідеальних люди схильні любити більше, – шепочу над ніжним обличчям.

– Так… Але зі всіх правил є винятки. Не всі ж ділять ліжко з пластичним хірургом, – зітхає Ізабель.

– Так, колись ми це виправимо, не біда. Це дурниці. Думаю, це твій славетний перфекціонізм.

– А може, вплив красунь із карнавалу?..

– Може. Але ти знаєш, Ізабель… Може, це й дивно звучить, але саме завдяки цим красуням я зрозумів, що дуже, дуже сильно кохаю тебе. Сьогодні красу можна виліпити чужими руками – яку схочеш. Люди навколо стають схожими на прекрасні античні статуї. Милують око, але не чіпляють за душу. А от спільні спогади, емоції – це тільки наше. Тож ти зі своїм непласким животиком для мене найбільш бажана на цій планеті.

Очі Ізабель зблискують зрадливою сльозою. Вона обіймає мене й повільно цілує. Чогось згадую нашу студентську печеру кохання. Сила прибуває в мені… Добре, що пристрасть повернулася.

Увечері йдемо з дітьми до найбільшого в Латинській Америці океанаріуму «Аква-Ріо».

Тут хочемо заночувати. Матраци всередині скляного тунелю зайняті глухонімими дітьми: раз на місяць Національний інститут освіти глухих привозить сюди особливу малечу для ознайомлення зі світом і розвитку мови жестів. Нам іще пощастило з квитками.

– Які вони гарні, – з жалем у голосі говорить Марія. – І такі бідолашні…

– Хто, доню? – розглядаю скляне склепіння над собою.

– Оці глухонімі діти…

– З ними все буде гаразд, якщо їх не жаліти. Та й вони не знають, що чимось відрізняються від нас. Вони ніколи не чули мови, тож…

– Але вони ніколи не дізнаються, як багато важать для своїх тата, мами чи інших людей.

– Чому? Дивися, доню. – Ізабель складає пальцями сердечко, усміхається й показує його Домініку.

Син сміється, складає й собі сердечко й сигналізує ним своєму сусідові. Хлопчина приязно всміхається й відповідає Домініку.

– Мова добра зрозуміла всім, – пригладжує волосся Домініка Ізабель.

– А мови зла їм краще не вчити, – задумливо промовляє Марія.

Ми лежимо на дні глибокого океану. У лазуровій товщі води в плавному танці кружляють дельфіни, тунці, медузи, кити-підлітки. Поважний восьминіг над нами незмигним мудрим поглядом вивчає тих, хто самовпевнено поставив себе на вершину земної піраміди життя. У своїх холодних водах він бачив повільну круговерть смерті потопельників після кораблетрощі… Їхні душі, що вийшли з бульбашками останнього подиху й розчинилися в колисці земного життя… Обмацував щупальцями вишукані амфори, золото, діаманти, слонову кістку – те, що цінують люди у своєму світі… Усі ці фетиші, що прикрашають та ускладнюють людське буття, нікчемні й зайві у світі мудрого восьминога. Вони не вартують тієї останньої бульбашки повітря. У боротьбі з океаном людині не варто битися об заклад. Ставки надто високі. Тут, під прозорою синню «Аква-Ріо», починаю розуміти, що на вершині піраміди океану стоїть хтось інший. Сьогоднішня ніч – ніч народження поваги до величі океану та його мешканців…

Стоїмо в аеропорту. У наших з Ізабель очах сумна порожнеча розставання.

– Коли ви знову приїдете до мене? – запитую в дружини.

– Якось виберемося, любий… Перебиратися назовсім поки немає сенсу. Мені треба вивчити мову й отримати дозвіл на лікарську практику тут. Я ще до того зовсім не готова. Та й Домінік погано запам’ятовує нові іноземні слова. Йому тут буде важко вчитися.

– Нічого, усе з часом, – говорю впевнено. – Он, Марія тут би вже не пропала, – киваю на доньку, що діловито вибирає товар у крамниці поруч.

– Мабуть, оті чотири роки твого навчання ми вже якось витримаємо в Гондурасі. А тоді, як ти станеш на ноги, почнемо освоювати Бразилію й ми, гаразд?

– А я б сюди охоче переселився, – підхоплює розмову Ґільєрмо.

– Сильно вподобав у ресторані жакаре, – сміється Кончіта.

– Так, від м’яса алігатора його сила переходить тобі, – жартую.

– І я вподобав не тільки жакаре… – загадково підморгує Ґільєрмо.

За це отримує гострий штурханець ліктем від Кончіти.

– Ну-ну… Чекай-чекай, приїдеш ти додому.

– І що буде? – напівжартома питає плечистий красень.

– Підемо обоє вчитися в школу самби. – Погляд Кончіти цілком серйозний.

– От за що я люблю свою розумну дружину, – усміхнений Ґільєрмо цілує її в щоку.

Слід літака в небі вибудовує прозору стіну очікування в душі. Я знаю, що на цій планеті є мої найрідніші, і це зігріває. Зустріч із ними – моє майбутнє.

Та в іншій частині душі, за перегородкою, немає місця нічому, окрім теперішнього. Тут і зараз уже відбувається моє фізичне й професійне вдосконалення. Зазвичай після традиційного карнавалу кількість охочих покращити зовнішність сильно зростає.

Годинна пробіжка в Тіжуко й ранковий банан для Чучо – святий щоденний ритуал. Хоча й мій шеф, дон Алваро, відверто посміюється наді мною:

– Заняття спортом для подовження життя – це смішно, Андре. Заєць, який скаче все життя, живе п’ятнадцять років, а повільна черепаха – триста-чотириста.

– Так моє ж прізвище, лікарю Сілва, між іншим, українською й означає «заєць». Мушу скакати, щоб бути привабливим для наших пацієнтів.

Сілва заливисто сміється. Він завжди в доброму гуморі. Правду кажучи, я теж. Тут мені легше й цікавіше працювати. Не треба ламати голову над постановкою діагнозу. Вродливими зазвичай прагнуть стати здорові люди. У них тисячі бажань і планів. Тож наше завдання – ретельно перевірити загальний стан організму, резистентність до ліків та анестезії.

Сьогодні вкотре перед нами Дженніфер Памплона із СанПаулу. Жива копія граційної Одрі Хепберн, тільки не з романтичним, а з твердим чоловічим поглядом. Ще з півроку тому ми витягнули із зони її живота півтора літра жиру й сформували ним округлості сідниць. Чотири видалені ребра зробили її талію осиною. Імпланти в грудях довершили перетворення Дженніфер на Афродіту.

– Я вдячна вам, пане Алваро й пане Андре. Я більше не бідна й зневажена селючка. У мене тепер свій фітнес-центр і косметологічна клініка. Людям подобається те, що бачать, і вони прагнуть стати моїми клієнтами.

– А ви собі вже подобаєтеся? Ви ж така красуня… – цікавиться пан Сілва.

– Я, правду кажучи, і одразу собі подобалася, – усміхається жінка. – Та в цьому світі, щоб чогось досягти, треба не тільки фарширувати й вдосконалювати мозок. Для людей обгортка чомусь не менш важлива. Тож мені бракує ще трохи клієнтів, щоб заробляти більше й відкрити нарешті свою фірму з виробництва високотехнологічних протезів. – Пауза, задумливий погляд прекрасних чорних очей, і Дженніфер продовжує: – Тому хочу, щоб ви додали трохи об’єму моїм вилицям і покращили форму носа, гаразд?

– Люблю відвертих людей, а відвертих жінок – особливо, – захоплено говорить мій шеф. – Але мушу й з вами бути чесним: ви не боїтеся померти через таку кількість операцій? Ваше серце не настільки міцне, ми про це вже говорили…

– Лікарю, любий… Ви хоч і медик, та все ж чоловік. А більшість із них, пробачте, сексисти. Ви, як і всі, бачите в мені насамперед жінку. Я ж почуваюся не так жінкою, як… Як просто людиною з метою поза статевою належністю, розумієте? Знаю, знаю, що ви хочете мені зараз сказати… – скидає на мене поглядом і застережливо піднімає долоню Дженніфер. – Так, я ще зустріну свого чоловіка, мені лише двадцять чотири. Але я не збираюся залежати від нього фінансово. Ні-ко-ли. І я ненавиджу гендерний поділ. Та якщо для того, щоб просувати свою справу у світі, треба мати гарну зовнішність, я зроблю все для цього. Нехай краса першою стукає в душі співрозмовників. А мої ідеї легше просуватимуться дорогою, намащеною чарівним маслом ефекту першого погляду… Ну, а якщо ваш сумний прогноз справдиться, то я помру щасливою й вродливою.

– Ну що ж, готуватимемо вас до операції, – зітхає й усміхається лікар Сілва.

Не знаю, на якому етапі еволюції людина змінила стереотипи статевої поведінки, властиві всьому тваринному світу. У всіх тварин самці – красені, а самиці непоказні, просто ніякі. Його призначення – сподобатись, Її – вижити й довести до пуття потомство. Розкішна грива виділяє лева. Її величина затьмарює все інше. Левиці це подобається. Аж до самозречення в ім’я краси того, хто стане батьком її дітей, аж до готовності померти на полюванні. Купа самиць годує неробу, що в тіні баобаба ліниво спостерігає за приготуванням свого обіду. Павичі розпускають вигадливі хвости перед миршавими павами. Райські птахи виробляють чудернацькі танцювальні па перед своїми непомітними дівчатами. Він завжди більший і гарніший за Неї. Щоб сподобатися Їй. А не навпаки… Лише чорна темрява здатна показати істинну сутність речей. Там, у холодній пітьмі океанських глибин, самець морського вудильника зменшився до мікроскопічних розмірів і навіки вріс у тіло розкішної хижої й вигадливої рибини. Чоловіча функція всіх тварин світу сконцентрувалася в жалюгідний виріст на тілі богині продовження роду. Крапку в призначенні самців ставить хрумкіт павучихи чорної вдови. Стати обідом для дружини – останнє призначення павука.

Біологічно люди – тварини. Та все ж боги тваринного світу. А в богів життя геть інакше. Краса – найсильніша струна світу емоцій. Мені дозволено змусити її звучати. Спасибі тобі, доле… Бажання бути молодим – цілком природне. Милувати око собі й людям. Від зміни зовнішньої до виникнення добрих і гарних думок усередині. Хоча й не все так однозначно тут. Для усунення зморщок, цих підлих зрадників біологічного віку, застосовують ботулотоксин, або ботокс, – засіб, що блокує нервові закінчення мімічних м’язів. Ін’єкції знижують їхню чутливість. Відмирає міміка – послаблюється зв’язок нервових закінчень із мозком, що призводить до збіднення емоційної палітри. Менше всміхаємося – мозок дістає менше сигналів про те, що життя чудове… Дивно, та натомість виходить замкнуте коло: коли ми нещасливі, зморшки з’являються особливо інтенсивно. Тож проблеми краси позначаються на внутрішньому житті. Психодерматологія – наука, що має органічний підхід до зв’язку краси й психіки. Пам’ятаю цікаві слова своєї першої пацієнтки:

– Краса душі? Не зараз… Я теж буду розповідати своїм онукам про красу душі. Але я хочу впізнавати в їхніх очах, губах, носі риси обличчя своєї коханої людини. Не тієї, випадкової, що звернула на мене увагу. А тієї, на яку звернула увагу я…

Напевно, це відлуння далеких генів тваринного світу. А може, протест… Надто довго жінка була приниженою. Хоча чому «була»? Досі є, на жаль. Світ людей змінюється. І, думаю, у напрямку краси, добра й гармонії з довкіллям. Люди хочуть бути молодими й вродливими. Я перебуваю на передньому краї боротьби за красу тіла й душі. І улюблене місто Остапа Бендера Ріо-де-Жанейро – центр розвитку ідей удосконалення людства взагалі.

Сьогодні – день велосипеда. Авто заборонено, стоп! Надто багато вас, шкідливих, розвелося. Бразильці це вчасно зрозуміли: у фаворі автомобілі на спирті з цукрової тростини й багато велосипедів у містах. Їду додому в широкому потоці всміхнених велосипедистів. Нема звичних стінок, що відгороджують від інших. Охоплює відчуття єдності зі світом. Велосипед несе мене повз чергову фієсту Ріо. Вуличний фестиваль блюзу. Чисте джерело, що вихлюпнуло на поверхню джаз і рок-музику, сьогодні загальмувало міський поспіх багатомільйонного мегаполіса й зібрало юрми вдячних шанувальників. Колоритні музиканти й співаки з не менш колоритними столітніми піаніно, саморобними гітарами-артефактами із сигарних коробок і саксофонами дарують глядачам проникливі мелодії з африканським чорним корінням і кроною переплетених емоцій різнокольорового світу. Ці звуки бринять у моїй душі незрозумілою ностальгією й сумом за сім’єю. Ще менш ніж рік – і ми зможемо бути разом. Увечері вирішую поспілкуватися з рідними по скайпу.

– Привіт, тату! – Моя Марічка вже справжня красуня. Вона щиро рада мене бачити. – Тату, а я вже вирішила, ким хочу бути! Психологом! Або психотерапевтом!

– О, це добре! Ти можеш навчатися тут, у Ріо. Португальську вчиш?

– Звісно, тату!

– А Домінік де? Мама?

– Домінік на тренуванні з альпінізму в дядька Ґільєрмо. А мама… зараз покличу.

Ізабель виглядає геть виснаженою й ледь тамує кашель. Геть нічого не розумію.

– Що з тобою?.. – з тривогою вглядаюся в монітор.

– Нічого, Андрі, зовсім нічого, – намагається всміхнутися дружина. – Вечеряла й дивилася телевізор… Просто вдавилася, ніяк не можу відкашлятися.

– А-а-а, буває, – усміхаюся. – Я до вас приїду за пару тижнів.

– Не варто, Андрі, – раптово заперечує кохана. – Діти хочуть подивитися музей майбутнього в Ріо… Нехай ми до тебе через місяць, згода? – і знову закашлюється. – Ох уже ця каша… Вибач, іду викашлювати. Па, любий. Через місяць чекай на нас. Бувай.

Зв’язок урвався, а я ще довго сидів перед чорним екраном. Якась каша, кашель, «не треба»… Ну що ж, через місяць, нехай…

Дивно, як швидко йде вперед наука! Ті імпланти, що зовсім недавно виробляли зі шкідливим силіконом, тепер успішно поєднують інертний матеріал, чудову пружність і дивовижну міцність. Тепер штучні груди можуть навіть урятувати життя під час автомобільної аварії, зменшуючи травматичну силу удару. Поява інших драглистих і пластичних речовин – філерів – дозволила успішно вирівнювати глибокі зморшки. Світ не стоїть на місці. Дедалі більше розумію, що для мене єдиний спосіб перебувати в рядах успішних лідерів – постійно навчатися. Вечорами сідаю вчити англійську мову, бо нею написано багато цікавих для мене наукових праць. Немає часу для телевізора й самозаспокоєння. Хоча мій любий і поважаний шеф не надто переймається пошуками ультранови-нок, проте і його прості на перший погляд думки дають несподівану й цікаву поживу для мого розуму.

– Відкрию тобі найбільший свій секрет, Андре, – сказав він якось за обідом, укотре вислухавши мою захоплену розповідь про перспективну медичну технологію. – Насправді жіноче щастя від нас зовсім не залежить. Ну, може, хіба трохи… – перехопив мій здивований погляд. – Телефонував мені якось колишній учень зі Штатів… Нещодавно там один експеримент провели: дали дівкам поносити футболки. Чотири з них були красуні, а шість – ні. Вони бігали, пітніли, спали в тих футболках. А через два дні зняли. І от, Андре, – шеф смішно крутить головою й сміється, – то ж треба було таке придумати… Ну, от, дають ту одежу чоловікам нюхати. І вони всі – затям, Андре, усі без винятку – правильно визначили футболки красунь! За запахом, як і належить справжнім самцям. А здогадуєшся, яке пояснення тій чудасії? – дивиться на мене хитрим поглядом лікар Сілва. – От подумай і скажи…

Я задумався. Дещо пригадав:

– Ви знаєте, колись мій друг Ґільєрмо, митець із Гондурасу, теж брав участь у подібному експерименті: кількох художників відділяли перегородкою від сторонніх людей, і вони малювали незнайомців за словесним описом. Спочатку художники малювали портрет людини з її слів, а згодом – іще один, тільки вже зі слів спостерігача. Що цікаво: усі портрети, намальовані зі слів самої моделі, показували людину більш непривабливою. Тож ми схильні сильно перебільшувати свої вади. А сторонні бачать у нашій зовнішності плюси.

– Так, завдяки цьому ми й можемо сидіти в цьому ресторані, Андре, – сміється дон Алваро.

– А щодо вашого експерименту… Схоже, є пояснення… Запах – результат змішування хімії гормонів та емоцій…

– Правильним шляхом ідеш, Андре. Люди з твого експерименту, як і всі, що почуваються невродливими, хвилюються, дратуються, переживають. Це виливається і в слова, і в запах. Їхній запах – це запах знервованої самиці, невпевненої в собі. Красуні щасливі, і це лине від них із секрецією в запах. Доки жінка не буде впевнена в собі, доти її не помічатимуть чоловіки. Її запах стане запахом красуні після змін у голові.

– Гм… Це правдиво, та якось занадто просто, доне Алва-ро, – у задумі воджу виделкою по своєму салату.

– Андре… Ти ж знаєш, що люди схильні століттями ускладнювати якусь проблему, поки – гоп! – якийсь розумник не знайде просте до безсоромності рішення? От що, що ти зараз їси? – кидає насмішкуватий погляд на мою тарілку Алваро. – Як ти ускладнюєш роботу свого бідолашного організму, не подумав? Він має побудувати з ось цього свої повноцінні клітини. Нащо їсти всіляку зелень і продукувати гази, як слон? Краще візьми приклад зі свого шефа, – киває на свій стейк. – З’їж шматок добірної яловичини: корова спожила достатньо зелені до знайомства з кухнею й у своєму тілі перетворила траву на білки.

Ну що ж, багато в чому лікар Сілва має рацію. Відповіді часто лежать на простій грані багатогранного. Задумливо киваю й роблю ковток апельсинового соку.

– І пий вино, Андре: то є фрукти з корисними ферментами. Це краще, ніж свіжі фрукти чи сік. І не всміхайся до моїх фірмових брів, – сяє шеф. – Я не Ален Делон і ніколи не прагнув ним бути. Я розумний, щасливий і маю безцінний талант бути переконливим. Це важить більше, ніж презентабельна зовнішність… Тож тобі поганого ніколи не пораджу.

– Так, шефе, ви дуже переконливі, особливо зі скальпелем. У нас, до речі, сьогодні ще одна операція – яке вже вино… – відмовляюся від пропозиції.

– Пропоную тобі не напитися, як на вік-енд, Андре, а просто покращити роботу серця. Невелика доза доброго ферментованого вина мобілізує.

Через годину в доброму настрої проводжу під наглядом шефа фейсліфтинг. Після десяти-двадцяти днів, коли зійде набряк і відновиться контур обличчя, я почую дві оцінки – остаточну від свого наставника та від пацієнтки. Обидві для мене дуже важливі. Мої послуги – теж товар. А статистика невблаганна: про поганий товар антиреклама повідомляє в сорок разів більше споживачів, ніж про добрий. Акуратно закріплюю малесенькі шви на межі волосяного покриву голови й за вухами; старанно накладаю пов’язку. Сьогодні чую лише коротке «добре» від лікаря Сілви. Ще зовсім небагато – і я вирушу в самостійне вільне плавання. Скоро приїдуть мої найрідніші. При цій згадці мені починає все подобатися ще більше. Тепло, світло, улюблена робота, здоров’я й гроші – усі складові щастя чекають лише прибуття родини…

Це дуже болюче й неправильно… Це операція на головному мозку без наркозу. Ураган Мітч вісімдесят шостого в Гондурасі, що зніс дах із мого будинку й надовго засів у моїй свідомості, відтоді став мікроскопічною дурницею, не вартою уваги. Той чорний день січня… Жовта висохла Ізабель лежала в обрамленні розкішних різнокольорових орхідей. Мертва Ізабель і живі орхідеї. Сліз я не мав. Були закривавлена душа й розуміння того, що діти потребують мого сильного плеча. Нудна заспокійлива меса. Чорна порожнеча могильної ями. Плавне похитування катафалка. Схилені голови моїх дітей. Ґільєрмо й Кончіта поруч. І страшенна чорна пустка всередині. Умить не стало того, що ще вчора наповнювало життя сенсом. Воно розсипалося порохом по дну цієї могильної ями. Я, той, хто до найменших дрібниць знає, що і як працює в людському організмі, де знайти і як полагодити його поломки, сьогодні стою безпорадний і безсилий. Те загадкове, що вмить змінює слово «життя» на «смерть», ставить непробивну стіну між лікарем і Богом. Я, створений за Його подобою, не можу того найважливішого, що може Він, – вдихнути душу, оживити. Не можу… Він залишив мені сумніви, каяття й неспокій. Лише подоба. Але не Бог. Я приречений громадити мільйони слів-пірамід, блукати в лабіринтах думок, подій, винаходів, щоб сповільнити відхід душі з тіла тих, кого люблю. Але ніколи не зупинити.

– Вона довго боролася. Ізабель – боєць, – говорить Кончіта за поминальним столом.

Мені страшенно боляче. Розмови видаються недоречними й безглуздими. Ґільєрмо мовчки наливає мені міцного алкоголю. Вибір невеликий: зійти з глузду тверезим чи пірнути в алкогольну прірву безпам’ятства. Якоїсь миті мене прориває:

– Чому? Чому ви всі все знали, а я – ні?!

– Ізабель так вирішила. Тримайся, друже, – кладе мені руку на плече Ґільєрмо. – Вона не хотіла стати тобі перешкодою.

– А мене, мене хтось спитав, як мені тепер?.. Ви що, не розумієте, що я почуваюся винним? Як жити й усвідомлювати, що я не був гідний того, щоб знати про її онкологію? – Сльози течуть моїм обличчям. – Як тепер усміхатися своїм дітям чи пацієнтам? І, головне, навіщо?..

– Прийми цей біль, Андре. Змирися й прийми. Тоді ти зрозумієш ту любов, якою вона тебе захистила. Вона буде з тобою поруч. Насправді ти ж сам знаєш, що саркома невиліковна… І вона знала. Тому найкраще, що могла зробити, – подбати про майбутнє твоє й дітей.

Кончіта зітхає й додає:

– Вона знала, що, як скаже тобі, то ти покинеш навчання в Бразилії… Ізабель не хотіла, щоб її хвороба стала твоїми путами.

– Воно-то так… Але боюся, що її жертовність стане моїми путами…

Витираю кулаком сльози. Не можна мені бути слабким. Так, діти… Життя триває…

Майже епілог

– Андре, любий, ти готовий? – поспішає до мене Паула.

– Допоможи зав’язати краватку, серденько, – обертаюся до неї.

– Готово, – тендітна жінка зробить це навіть навпомацки.

– Дякую. Твої руки вправні завжди й усюди: і в клініці, і вдома, – усміхаюся до своєї красуні.

– Мені здається, до цієї сорочки більше пасувала б та фіолетова краватка, куплена під час симпозіуму в Монте-Карло, – довго й прискіпливо оглядає моє вбрання Паула.

– Сьогодні до мого настрою пасує зелений. Це колір надії й молодості.

– Андре, щось мені здається, що ми вже трохи розминулися з молодістю, – усміхається Паула, поправляючи біляве волосся перед дзеркалом.

– Так, не зрозумів, – кидаю погляд на жінку, – чого вже серце й тіло потребує?

– Серце все ніби влаштовує, а от підтяжку повік годилося б зробити, – складає губки «качечкою» і вичікувально дивиться на мене.

– Зробимо… Нехай розсмокчеться наплив отих майбутніх конкурсанток «Бум-буму».

Імпланти в сідницях – тренд останнього десятиліття. Щоб пружні м’ячики сідниць збуджували погляд і фантазію під час ходьби чи засмагання на пляжу Копакабани. Або ж створювали звабливу лінію силуету. Або принесли перемогу в національному конкурсі сідниць «Бум-бум».

– Усе-таки через два місяці десята річниця, як ми разом, пам’ятаєш? – м’яко запитує Паула. – Тоді матимеш змогу догодити й серцю, – ніби мимохідь промовляє, відкриваючи дверцята нашого автомобіля.

– Так, я пам’ятаю, – киваю головою.

Насправді забув. Ношу в голові дати міжнародних зустрічей і симпозіумів. Дні народження Марії й Домініка. Дні зустрічей із Ґільєрмо. Дні народження своїх батьків. І ще одну дату, яку найбільше хотів би забути, та чомусь не можу. У цей день іду до церкви й довго слухаю заспокійливий спів хору. А потім до повного виснаження й сутінків граю в теніс. Щоб знесилити тіло й чимшвидше заснути. Так уже майже шістнадцять років… Паула збоку кидає на мене кілька уважних поглядів, та я мовчу.

– До речі, Андре, сьогодні можемо піти на концерт Адріано Челентано. Як тобі?

– Люблю старого шибеника, – усміхаюсь у відповідь. – Та сьогодні хочу побачитися з донькою. У неї день народження скоро.

Паула розуміюче всміхається.

– Так, і мені до сина в Белу-Орізонту треба з’їздити. Мої онучки такі гарні…

Моя клініка затишна й сучасна. Маю багато постійних клієнтів. Інколи думаю, що вони свідомо хочуть зазнати болю перед кожною важливою подією в житті. Байдуже, радісною чи сумною. Напевно, біль підсилює радість у першому випадку, а в другому – притлумлює розчарування. Схоже на те, як використовують біль від шрамування під час обряду ініціації хлопчиків африканських племен, а чи від татуювань у племен маорі або від спилювання зубів у молодят Індонезії. Той, хто пізнав біль, більше цінує життя – отакий дивний людський парадокс досягнення гармонії душі й тіла. Він став однаково дієвою аксіомою і для дикунських племен, і для розвинених цивілізацій. Сьогодні нема операцій. Залишаю клініку на лікаря Паулу.

В аудиторіях медичного університету зовсім не відчувається тропічна спека. Усе-таки з настанням квітня-травня стає на два-три градуси прохолодніше. Ось вона, потрібна аудиторія. Обережно прочиняю важкі двері. У напівтемряві знаходжу вільне місце. Десятки студентів уважно слухають молоду викладача психології. Моя Марія впевнена й переконлива.

– Світ емоцій, слів і подій навколо стає тим, що ми називаємо школою життя. Одні в ній успішні учні, а для інших той самий урок стає надто важким для засвоєння. Одні люди можуть дати нам крила, а інші – штовхнути в прірву депресії. Важливо, щоб у момент духовного дозрівання біля нас був той, хто б добрими словами підтримки зростив оті крила. Знайомтеся, це Томас Едісон, винахідник. Колись його мати заплакала від прочитаного листа зі школи. «Мамо, чому ти плачеш?» – поцікавився маленький хлопчик. «Від щастя, сину. Директор пише, що ти настільки розумний, що школа тобі не має що дати…» Лише багато років по тому дорослий та успішний Едісон дізнався жорстоку правду: тоді його відрахували за неуспішність.

Марія змінює картинку на екрані:

– А це онучка Ернеста Хемінгуея, красуня й модель. На жаль, загинула через уживання наркотиків і депресію… На цьому фото найтовстіша жінка США з вагою майже двісті сорок кілограмів… А тепер знаменита бразильська модель, що стала жертвою анорексії… І ось отут ілюстрація до моєї улюбленої казки дитинства – «Нове вбрання короля». Як ви думаєте, що їх усі пов’язує?

– Депресія… Молодість… Тип темпераменту?.. Схильність до суїциду… Залежність від чужої думки!.. Бажання бути гарними! – студенти горохом сиплять відповіді.

Граційна Марія рухається навсібіч дзиґою, виловлюючи відповіді й усміхаючись своїм слухачам. Вона таки природжений викладач.

– Так, ви всі праві загалом. Вони були молоді й не мали стійкого імунітету до чужих негативних думок. І головне – у них всіх була занижена самооцінка. Мій тато, коли вперше прочитав мені цю казку, сказав річ, над якою я довго думала і яку пам’ятаю донині: «Усі люди навколо нас – це дзеркало, якому ми занадто довіряємо». Нас назвали товстими – і ми повірили, тому або доводимо себе до анорексії, або ще більше заїдаємо депресію. Боїмося бути неуспішними – уживаємо наркотики чи стаємо слухняними маріонетками, що йдуть на війну чи слухняно повторюють дурню інших. Та от халепа: усередині кожного з нас живе голий король. І щоб уникнути долі героя Андерсена, мусимо шліфувати своє власне дзеркало. Маємо управляти своїми емоціями. Хто з вас ніколи не зазнавав образ від інших людей? – несподівано питає Марія.

Молодь роззирається й усміхається: жодної піднятої руки. – Тож, мої любі, ніхто з нас не є унікальним у своїх проблемах…

– Пані професор, перепрошую, а як ми маємо допомогти своєму «я»? – піднімає руку хлопчина неподалік від мене.

– Допомога нашому «я» конче потрібна. Ви ж знаєте, що таке психосоматика? – Марія обводить поглядом аудиторію.

– Так, це зв’язок стану душі й тіла…

– Умовно кажучи, пригнічений стан душі починає відлунювати хворобами в тілі. А все тому, що неприємний спогад, біль втрати коханих чи рідних потрібно вчасно відпускати. Знаєте, це зовсім так, як ви слухаєте чарівну музику, але з динаміка ще й час від часу тріщать дикі шуми, що псують загальне враження… Уникайте токсичних людей у своєму житті. Неважливо, чи це друг, чи родич. Ніхто, чуєте, ніхто не має права говорити вам неприємні речі! Але й ви теж не маєте. А зараз дієва вправа з гештальт-терапії. Візьміть за обидві руки людину, що сидить поруч. Уявіть, що навпроти той, хто образив вас. Тепер скажіть йому все, що тримаєте в душі як поганий спогад… А потім – слова прощення…

Я захоплено слухав свою розумну доньку. Теперішні діти таки розумніші від батьків. Чи, може, Бог посилає на землю душі у зворотному порядку, аніж приймає? Так, слово… Це наповнення тих чотирьох сторін піраміди людського життя, що піднімає кожного над світом на різну висоту, породжує бажання життя, вдосконалення… чи смерті.

Удома довго згадую нашу вечерю. Заповзятлива Марія така схожа на мене в бажанні пізнати світ. І Домінік уже має свою туристичну фірму. Зараз він в Андах…

– Андре, я у ванну, – гукає Паула.

Сьогодні мені хочеться побути на самоті. Чомусь роблю те, чого не робив жодного разу за всі шістнадцять років… Горище зустрічає відлунням денної спеки. Вмикаю світло й виймаю свій студентський фотоальбом. Сяйво приємних спогадів заливає душу. Навіть те, що колись видавалося катастрофою, тепер миле й смішне. Мої однокурсники – як там вони? Напевно, облисіли, набрали вагу й стали схожими на мого колишнього наставника Єфима Єгоровича… Як витримав тюрму старий? Не знатиму того. Не впевнений, що й хочу знати деталі. Аби лишень іще вдихнув повітря свободи… Валерій, Сергій, Тамара… Мабуть, теж уже всі з клініками, статками, великими родинами… Ізабель… Чорно-біле фото несе і радість, і болючий щем за грудиною. Вона, слабка, насправді виявилася набагато сильнішою за мене. У сімнадцять потрапити до геть іншої країни – це великий стрес, як я тепер розумію… Відкорковую запилену пляшку рому. Вона теж стояла тут цілу вічність і чекала сьогоднішнього вечора. Напій обпалює горло й швидко несе свідомість в океан спогадів. Довго сиджу й милуюсь усміхненим коханням молодості. Перегортаю сторінку. Якийсь кутик пожовклого паперу висунувся з-за фото. Обережно витягую складений аркуш. Не може бути… Тепер уже й не помічаю, що ром міцний і пекучий. Ставлю недопиту пляшку на підлогу й схвильовано розгладжую аркуш. Як, як я міг таке забути…

– Андрі, Андрі… – чую тихий напівзабутий голос.

– Ізабель, ти?.. – піднімаю голову.

– Так, коханий. Я довго тебе чекала. Ось тут, на горищі, – усміхається з крісла навпроти юна Ізабель.

– Ти… Ти пробачиш мені, Ізабель? – Сльози течуть моїм обличчям.

– За що, любий? За кохання не потрібно пробачати…

– Але я забув про це, – простягаю пожовклий аркушик.

– Та тепер згадав, – усміхається дружина.

– Андре, де ти пропав? Андре-е! – лунає знизу голос Паули.

– Вона чекає на мою пропозицію… Ти дозволиш?..

– А ти її кохаєш? – усміхається Ізабель.

– Напевно… Мені затишно з нею…

Дружина нічого не відповідає, лише з усмішкою переводить погляд на аркуш.

– Ось де ти, любий… А що це за висушені квіти? – Паула з цікавістю нахиляється до аркушика.

– Конвалії… Ростуть на моїй батьківщині…

Фієста спогадів і…

Час дає, час забирає. З віком обростаєш грошима, зв’язками й жиром. Тонке павутиння забуття дедалі щільніше оповиває душу. Спалахи давніх подій лише інколи зблискують крізь тканину часу. Перша двійка, погляд чорнявої юнки з-за сусідньої парти… Буяння неторканих трав біля дому. Щемливий повільний танець-«медляк» під пильним поглядом учительки на вогнику… Де вони?.. Що було далі? Нема… Час дає, час забирає. Нема того решета, щоб відсіяти непотрібне й залишити те, що наповнює душу ніжністю квіткової пелюстки. Зажерливий Хронос засмоктує в себе емоції, знайомих, друзів, події, улюблені речі, залишаючи тільки одне – досвід. Великий живий багаж життя. Досвід любити, говорити, творити, а чи стримуватися, щоб менше били, сварили, насміхалися, а ти – жив. Та так: хтось жив, а хтось виживав, підкоряючись великому закону виживання через пристосування. Час дає, час забирає… Хтось вдячний, а хтось потонув у безмежному жалі за солодкими муками від довгого випадкового погляду чи дотику – за тим, що могло б дістати продовження, та обірвалось і залишилось тільки згадкою-спалахом… Де ви, зорі мого дитинства?.. Нагадайте мені, чого я хотів колись…

Моя батьківщина змінилася за більш як тридцять років. Колись вільні вулиці Львова тепер ущерть забиті автомобілями зі всього світу. «Москвичі», «жигулі» і «Волги» з пихатих фаворитів радянського часу перетворилися на поодиноких бідних родичів, що сором’язливо притискаються до бордюрів облупленими проржавілими боками. Хоча вони, як і всі авто на планеті, жертовно виконують своє основне призначення – відгородити від решти світу тих, хто зручно влаштувався всередині. Людина, що сідає в автомобіль, не просто відокремлюється від усього фізично. Їй байдуже до інших. Вона любить весь світ загалом, а себе – найбільше. Блискучі металеві перегородки на колесах ховають більш успішних від заклопотаних поглядів скромно вдягнутих літніх людей. Їх стало дуже багато. Молодих і дітей у рази менше, ніж за часів мого студентства. Львів перетворився на місто старих. Молодих скажених витівок тут точно поменшало…

Треба пропустити трамвай. Він такий самий, як і колись, – жовто-червоний. Стомлений скрегіт гальм виказує його справжній вік. Його ровесниці й пасажирки – поважні пані з незмінними кучерями від нічних папільйоток і в окулярах із товстими скельцями – споглядають із незворушним виглядом міську суєту. Трамвай і сиві пані в його вікнах – це, схоже, єдине, що не змінилося з часом.

З цікавістю роздивляюся центр Львова. Перед оперним театром не стало архітектурно недолугого пам’ятника Іллічу. Зате трохи поодаль милує око плавними лініями й бронзою новий – Тарасу Шевченку. Тепло й гордість огортають моє серце. Прислухаюся до розмов: не чую колись звичної російської – буття таки впливає на свідомість, як учили забуті класики комуністичної ідеології. Та чогось думаю, що слід російського чобота таки залишився й у свідомості, й у пам’яті ще живих поколінь: навколо я бачу, як сусідять бідність та егоїзм. Бачу стрибки поодиноких бізнесменів і дуже мало поступального руху громади. Вона ще й досі, напевно, боїться усвідомити себе силою. Оці старі трамваї, обдерті фасади музеїв, наступи на парки й сквери – програшний варіант порівняно з Бразилією. Вітрини магазинів тішать багатством і різноманіттям – не колишні, ні… Купую морозиво: хочу згадати смак юності. Ну що ж… Нічого мені так не шкода з моєї молодості, як того незабутнього смаку кавового морозива. Не те, зовсім не те… Небо й земля помінялися місцями, як молодість і старість. Маю те, що хотів. Не вернути того, що мав. А може?..

Я вже звик до вічного тропічного літа. Та, стоячи посеред скверика у весняному Львові з морозивом у руці й вдихаючи запах молодої зелені, раптом відчуваю непояснюваний молодечий азарт. Весна знімає заскорузлу шкаралупу з душі. Здається, що ось-ось із-за рогу вибіжить моя юна Ізабель і кинеться в мої обійми. Щем торкає серце й готує там вибухову суміш спогадів і незрозумілих надій. Те, що так довго обростало в душі захисною плівкою забуття, уперто проривається назовні. Ноги несуть мене призабутим маршрутом.

Маленький будиночок поміж висотками не змінився. Наша колишня обитель кохання поруч… Заглядаю на подвір’я з надією побачити знайомі обличчя. На ньому маленька дівчинка зосереджено викладає пасочки з піску неподалік від хвіртки.

– Тук-тук, хто в цій хатці живе? – звертаюся до малої.

– Я! – гордо повідомляє дівча й підносить голову.

Не може бути… Усміхнена дівчинка уважно дивиться на мене різнокольоровими очима.

– Яка ж ти гарна! – захоплююся незвичайним дитям. – Ти знаєш це?

– Знаю! Мені дідусь про це щодня говорить! – відповідає дитина. – Але мені не можна розмовляти з незнайомими. А вам – із маленькими дівчатками, знаєте про те? – струшує пісок і дивиться на мене несподівано суворо.

– Знаю, серденько, знаю. А дідуся твого часом не Сашком звати?

– Ні. Його звати Олександром.

– А поклич його сюди, будь ласка…

Сивий поставний чоловік із порога намагається розгледіти мене.

– Андрію, ти?! Невже… Який я радий, що ти не забув про мене!

Наші обійми довгі й теплі. Вони відживляють спогади й молодецький блиск в очах. Дівчинка з цікавістю спостерігає за нами.

– Це, Галинко, мій друг – дядько Андрій. Він урятував мені життя.

– Та вже не перебільшуй, – ніяковію від такого представлення. – Від флегмони – так…

– А я не про флегмону, Андрію. Проходь, – пропускає мене вперед Сашко. – Якби не ваша з Ізабель підтримка свого часу, то я б не був тим, ким є. Як там, до речі, Ізабель?

– Її більше немає. Рак… – Щось стискає мене за горло й не пускає слова далі.

– Мої співчуття. Усі ми гості в цьому світі, – зітхає Саша. – Мами теж уже давно немає. Не дожила до мого повернення з Афганістану.

– А ти… ти був в Афганістані? – дивлюся зі здивуванням на співрозмовника.

– Так. І вижив у тому пеклі. Я сам попросився туди. Коли ви поїхали, а я повернувся сюди з лікарні, то вже не зміг жити колишнім життям. Я мусив стати своїм тезкою Александром Македонським, щоб перемогти самого себе й не боятися своєї фізичної вади… Той біль, якого я зазнав в Афганістані, усе одно був меншим за ті душевні муки самоти й приниження, які я пережив тут. Там був поранений… Нас покинули на гірському перевалі без води, лише з маслом. Цілий місяць на топленому маслі. Дотепер не можу його їсти. З шістдесяти вижило троє. Чотири місяці в шпиталі Душанбе, одну легеню майже повністю вирізали. – Спогади важко даються Сашкові.

– Але тепер, бачу, усе гаразд? – усміхаюся до принишклої біля дідуся внучки.

– Так. Інколи знаходиш відповіді на прості запитання, подолавши півсвіту, – киває чоловік. – Я зрозумів, що має найбільшу силу в цьому житті. Це слово. Так, так, – перехоплює мій зачудований погляд Сашко. – Піди, Галинко, принеси нам печива, – м’яко випроваджує внучку й продовжує: – Моя мама… Царство їй Небесне. Вона дала мені життя, але й… забрала його. Я став її мискою для жалю, який вона випрошувала для себе, як милостиню. Їй подобалося страждати. Хоча, думаю, не тільки їй. Чомусь тоді всі жалілися, і хто більше, того і якось більше поважали, чи що… Оті її слова: «Ти – каліка», – закрили мене у власній клітці. Тепер я вже знаю, що не варто шукати жалю в собі. Не варто чекати й на співчуття від когось. Вони сповивають людину в щільний кокон, що не дає рухатися далі. А ваші слова підтримки й книжка про Македонського стали порятунком. Афганістан зробив із мене чоловіка. Слова здатні з тієї ж людини зліпити або Аполлона, або Квазімодо… Дивися, Андрію: ми ж думаємо словами. Вони звучать у голові нашим або чужим голосом. Ми згадуємо події, слухаючи слова у власній голові. Коли засинаємо, думка про минулий день дає нам спокій або неспокій, бажання жити або навпаки. Слово – початок і кінець наших мрій. Воно зростає красою справи. Краса світу розпочинається зі слова. Обережного, урівноваженого. Не з того, що продиктоване заздрістю, гнівом, хіттю. А з того, що несе повагу до всього…

– Як гарно… І як правильно, Олександре. Як лікар, мушу визнати твою правоту.

– Так, Андрію. Ти завжди відповідально ставився до слів. І я завжди знав, що ти мусиш стати лікарем із великої букви. Я не помилився?

– Ні… Я успішний лікар. У мене своя клініка пластичної хірургії в Бразилії. І знаєш, ти правий: якби люди були обережніші в словах, то я мав би менше роботи.

– О, не ти один, Андрію, – сміється Сашко. – Я теж несу слово. Слово поваги та любові. Любові до ближнього.

– То ти священик? – укотре дивуюся сьогодні.

– Так. Ти лікуєш тіла, а я – душі. Я зрозумів, що війна і мир, кохання і ненависть, життя і смерть розпочинаються й живляться словами. То чого б не спробувати забрати непотрібне з нашого життя? Слова добра й підтримки дають упевненість і зміцнюють свободу всередині нас, несучи мир, кохання й бажання жити, чи не так?

Маленька дівчинка обережно виносить тарілку з печивом:

– Ось, пригощайтеся…

– Спасибі, Галинко… Така ж турботлива, як і її покійна прабабуня, – погладив дівчинку по голівці дідусь Сашко. І, наче випереджаючи моє німе запитання, проказав: – Я вдячний долі за те, що все склалося саме так, а не інакше. Як би там не було, та я б не став тим, ким є зараз, без мами й тих людей, що зустрілися на моєму шляху…

Поїзди, виявляється, теж можуть бути довгожителями. Як оцей потріпаний динозавр радянської епохи, що із загрозливим металевим скреготом несе мене в молодість. Я вже й за-був, як воно – їхати в такому обдертому й брудному вагоні. Час неначе спинився тут. Цигани, схоже, ніколи не виходили звідси. Вони такі ж надокучливі реп’яхи, як і десятки років тому. Групи молодиків грають у карти, голосно лаючись. Їхня лайка боляче ріже слух і осідає на мені, наче бруд. Колись таки більше зважали на інтереси оточення. Кожна хвилина в товаристві не дуже ввічливих людей наближає мене до рідного дому. Радісне передчуття росте, незважаючи ні на що.

У райцентрі помічаю разючі зміни: ось воно, ринкове перетворення суспільства: багаті кам’яниці сусідять із геть обдертими халупами. Дороги, до яких ніхто не має приватного інтересу, зяють величезними ямами. Згадую теорію розбитих вікон. Тут повно таких чорних дір із радянських часів, які наче затягують усередину теперішнє й не дають навести лад навколо. Беру таксі. За двадцять хвилин мене зустрічає рідне село: акуратні дерев’яні хатинки на зелених пагорбах уздовж вулиці стоять в обіймах квітучих садків. Невеличкі отари овець не підводять голів від паші, надолужуючи зимовий простій. Старенькі жінки на лавці біля дороги намагаються мене розгледіти. Щось нікого не можу впізнати. Вони хором відповідають на моє «Доброго дня!» і довго дивляться вслід. Прискорюю ходу й бачу рідний пагорб. Здається, мама розвішує білизну.

– Добрий день у рідній хаті! – Сам дивуюся надтріснутому голосу.

– А ви хто?.. Божечку, Андрій… Андрій приїхав! Який же ти вродливий і молодий! – поспішає до мене літня жінка зі знайомими очима.

– Марійка… – ледь упізнаю сестру.

Ми обіймаємось і довго так стоїмо. Марійка схлипує, підводить голову й довго вивчає моє обличчя. Час і важка сільська праця не пожаліли її. Та сестра світиться тією чистою щирістю й добротою, які однаково променисті й упізнавані в усіх куточках світу.

– Яка ж ти гарна, менша сестричко. А тато й мама… – боюся почути фатальні слова й з надією дивлюся на Марію.

Не судилося…

– Тата вже двадцять літ як нема. Як шкода, що не побачить тебе, такого ладного… Після грози світла в хаті довго не було, так він на електричний стовп поліз ремонтувати… – Марійка витирає сльози з кутиків очей. – Після удару струмом жив іще пару годин, а швидка не могла приїхати, бо бензину не мала заправитися. Важкі тоді часи були, та й так… А мама… А мамця наша є, ходімо, – поспішаємо до хати. – А я сина меншого Андрієм на твою честь назвала, двоє старших уже вчаться у Львові, а він іще зі мною тут…

– А в мене донька Марія.

Мама підкладає дрова в пічку. Вона стала схожа на засушену квітку. Та погляд чорних очей жвавий і допитливий.

– Сину мій ріднесенький! – поспішає до мене, накульгуючи. Довго виціловує й вигладжує моє обличчя пошерхлими руками. Я притискаю її до грудей, і спогади мовчки обступають наші душі.

– А брати мої – як вони? – запитую.

– Добре. Іван у Росії, у Сибіру, на нафтопромислах, а Петро на Одещині. Часом приїжджають. По-російськи балакають, ніби й не наші… Але добра нажили, здорові, та й яка різниця… Тішуся, що знайшли своє місце в тім світі. От і тебе дочекалася нарешті. А Ізабель де? Не приїхала з тобою?

– Ні, мамо… Померла Ізабель.

У мами течуть сльози. У мене також.

– Так, мамо, довго не бачилися, мусимо все сумне за той час виплакати… А потім насміятися, – витираю мамине й своє обличчя. – Життя триває, і треба йому радіти, що скажете?

– Так, сину, так… Не можна жити бідою. Треба йти в радості, – зітхає мама й усміхається.

– А глянь-но, мамо, яка ж ти гарна будеш в ось цих хустках, – витягую із сумок гостинці.

– Йой… Яка ж то краса… – прицмокує мама й звертається до Марійки: – Поклади, Марійцю, до скрині – буде на вихід.

– Ні, мамо, ні, – рішуче заперечую. – Ніякого «потім» чи «на вихід». Надягай уже й тішся життям.

Мама вагається й обережно зав’язує нову хустину.

– От і добре, – милуюся нею.

Мама заглядає в потемніле дзеркало, задоволено всміхається, розправляє зігнуту роками спину й дістає інтерес до життя.

– Ну, то я перейдуся до магазину, гречки й ковбаси куплю, чи що, – рушає потихеньку до виходу, спираючись на два ціпки. – А ти, Андрійку, за той час ніц не розказуй, допоки я не повернуся, – додає вже з порога.

Марійка захоплено дивиться на мене й раптом згадує:

– Йой, а мені треба корови подоїти. Вибач, я недовго, – збирається до хліва. – Андрій, малий мій, на косовицю пішов…

– Чуєш, сестро, може, я краще дам тобі на дві корови грошей, і ви не будете мучитися, що скажеш? – пропоную Марії.

Та вона вагається лише мить:

– Ні, Андрію, що ти! Як тут, у селі, без корови!

– Так купиш молока й сметани, скільки захочеш.

– Ні, Андрію. Ми тут звикли до неї. Без неї ніяк. – Не хоче сестра ніякого полегшення. – Та й що люди в селі скажуть?

О-о-о, це аргумент світового масштабу. Пропоную останній варіант:

– Дам тобі на будинок у місті, аби ти тільки не мучилася. І на автівку, щоб їздити до села за молоком, згода?

Марійка заперечно крутить головою.

– Та… – махає якось приречено рукою, – нащо міняти шило на мило? Пізно мені вже записуватися в міські пані, – вправно готується до доїння й іде у хлів.

Мій племінник Андрій нівроку: чорнявий, стрункий та усміхнений. Він веде мене на цвинтар, до могилки тата. «Отче наш» заспокоює розбурхану душу.

– Здрастуй, тату… Вибач мені за пізнє повернення. Завдяки тобі я став людиною, – промовляю до маленького горбика.

– Дідуньо пережив прабабцю на тиждень, – стиха говорить племінник. – Мама розказувала, що за тиждень до смерті прабабуня прилетіла пташкою й у вікно постукала. Дідо застав її ще живою. Поховав на горі, а через тиждень і сам… Нумо, дядьку Андрію, приберімо все до Великодня, – поправляє дерев’яний хрест і заходиться скубти суху траву.

Неподалік могила Миколи. Її прибирають двоє – старша сива жінка й високий молодий чоловік. Він видається мені дуже схожим на покійного друга. Придивляюся й вагаюся: підходити чи ні? Коли вкотре спрямовую туди погляд, то виявляється, що ті люди вже пішли.

– Ти не знаєш, хто то прибирав могилку Миколи Вихренка? – запитую в Андрійка.

– Його вдова із сином, – відказує юнак. – Вони завжди це роблять. Он, від’їхали машиною щойно…

– Так він же, наскільки я знаю, не встиг одружитися?..

– Усі так думали, дядьку. А він потай одружився з якоюсь трохи старшою від себе. Кажуть, колись учителькою тут, у селі, була…

Радість огортає серце від того, що Микола таки спізнав радість земного кохання й залишив після себе такого гарного сина. Любов – найправильніший вибір у світі… На душі стає світло й легко. Свіжий весняний вітер із гір несе неповторні аромати юної зелені. З кожним його ковтком мої далекі світи віддаляються ще більше, наче казкове марево. Чуюся двадцятирічним – так, наче й не покидав ніколи рідної оселі. Ми неквапом повертаємося додому.

– Які в тебе плани на життя, Андрійку? – запитую свого усміхненого племінника.

Він серйознішає й знизує плечима.

– Якось усе важко, дядьку Андрію… Не можу дивитися, як наш ліс нищать. Гори без лісу як людина без обличчя. Я садив би дерева хоч і все життя… Хочу вступати до лісотехнічного інституту, та боюся, що мама з татом не потягнуть ту науку, мою й ще двох старших. Грошей у нас нема, хоча працюємо від рання до смеркання… Ви, може, того не знаєте, бо багаті, а ми… Розкажіть про своє життя краще. Воно гарніше за наше тут, – просить племінник.

– А що, розкажу… – вирішую згадати свою молодість. – Нас було четверо, і я був найстарший, тому мусив щодня не тільки вчитися, а й розпалювати піч та викидати гній від худоби. Після восьмого класу пішов вчитися до міської школи. З товаришами ми щодня долали десь по вісім кілометрів туди й назад через ліс, де на нас чатували голодні вовки. Мене ледь не вигнали за погане навчання, і я дістав сильного прочухана від твого покійного дідуся. У медінституті я вчився й розвантажував вагони, щоб мати гроші на їжу й одяг. Згодом лише зі ста доларами в кишені ми з дружиною поїхали на її батьківщину. Там, щоб стати своїм, мусив багато працювати й досконало вивчити мови – одну, другу, а потім і третю… Ну, як життя у твого дядька?.. – обриваю монолог.

– Та теж якесь зовсім сумне, – здивовано відповідає мій племінник.

– Тоді послухай усе спочатку… Нас було четверо, я був найстарший – і це було добре, дуже добре: я змалечку дізнався, що таке відповідальність, і ніколи не цурався жодної роботи, бо будь-яка давала мені змогу потім заробити на прожиття, як оті вагони… Ми щодня проходили з товаришами шістнадцять кілометрів через ліс до школи й назад – і це добре, дуже добре: я став фізично витривалий, а ще завдяки вовкам позбувся страху перед невідомим. Я дістав сильного прочухана від тата й вдячний йому за це, бо повернувся лицем до науки й захотів стати лікарем. У Радянському Союзі тоді ніхто не належав сам собі, і для мене це стало плюсом: я захотів покинути країну, де зовсім не було волі. Сто доларів у кишені – мізер, щоб вижити для двох… Але це було добре, дуже добре, бо підштовхувало мене вперто вчитися й удосконалюватися, щоб вижити в чужій країні. Далі я не вдовольнився зарплатою в чотири тисячі доларів і захотів більшого… Тому знову переїхав, навчився ще однієї мови, відкрив свою клініку…

– О, то вже інша справа. Тепер вас усе задовольняє, дядьку? – Андрій вислухав нову розповідь із великою цікавістю.

– Ні, – усміхаюся до юнака. – Не все можна придбати за гроші. Є ще душа.

– А чого вона потребує? – цікавиться хлопчина.

– Думаю, що найбільше – свободи. Тієї, що навколо тебе, і тієї, що всередині. Тоді душа змінюється й росте знову й знову. Навіть тоді, коли твоє тіло вже не росте. Колись відчуєш сам. Розбираюся поки що в ній… А ти затям собі: усе, що відбувається, веде до кращого. Колись моя бабуня, а твоя прабабця, навчила мене завжди, що б не сталося, проказувати чарівні слова. Можу тобі по секрету їх сказати.

– Я готовий закарбувати їх ось тут! – жартома б’є себе в груди племінник.

– Як би тобі погано не було, ніколи, ніколи не скигли. Ти можеш почуватися або жертвою, або бійцем. Ким почуватимешся, тим і станеш. Кожна-кожнісінька людина навколо тебе, Андрійку, пережила якусь особисту трагедію. То нічого не значить, що хтось всміхається. Ти просто можеш не знати того, що в цієї людини померли батьки. Або кохана зрадила з найкращим другом… Чи під час страшної війни розстріляли всю родину… Що не вдався бізнес… Що попереду чекає важка операція… Що збанкрутував банк із депозитом. А дехто має талант роздувати трагедію з підгорілої каші, поїздки в переповненому автобусі, не такого погляду, усмішки, зросту чи форми носа. Навчися вчасно перегортати трагічні сторінки. Вони блокують твої мрії й твій рух уперед. Краще не зраджуй своїм мріям, а всміхайся, розправляй плечі й повторюй: «Ну й добре!» Трохи згодом і вихід зі скрутної ситуації знайдеш, і життя переміниться на краще.

– Так просто? – дивується хлопчина.

– Якось так мене життя навчило, що все складне насправді просте, як день і ніч. І кожен із нас як день і ніч…

Дивлюся на свого тезку, ми разом сміємося й промовляємо:

– Ну й добре…

Шлях на Пікуй – іще одне повернення в молодість. На невеличкому возику складено провіант, свічки, шматок смоли, лопатку й столярський інструмент. У батьківському кожусі я геть не схожий на бразильського лікаря. Та й, правду кажучи, у мене якось немає поки що бажання повертатися ні до країни вічної фієсти, ні до своєї клініки. Я маю відчуття свята від щоденного перебування тут. Насолоджуюся краєвидами свого дитинства й приємною прохолодою. Я скучив за цим. Як і за стриманим шумом карпатських верховіть, весняним дзюрчанням струмочків і радісними криками виснажених перелітних птахів. Я теж один із них, прилетів набратися чистої джерельної сили від свого родового коріння. Мені подобається, що течія мого часу сповільнилася. У голові з’являються спокійні й далекі від медицини думки. Думаю, що я починаю відроджуватися.

Учора телефонувала Паула й цікавилася, коли я повернуся. Сказав, що поки не знаю. Вона запевнила, що дає всьому раду сама. От і добре.

На Пікуй тепер веде досить широка стежка: схоже, тут відкрили якийсь туристичний маршрут. Зарості чагарнику надійно сховали наш родовий будиночок від зайвих очей. Розчищаю маленький горбик землі з невисоким поржавілим хрестом.

– Здрастуй, рідна Ба… Знай, що ти живеш у моєму серці…

Проказую молитву. Тепер бабуся стала живильною частинкою гір і дерев. Вона в ось цій маленькій карпатській смереці, що проросла в її ногах. Оглядаю родове помешкання. Час і дощі понищили лісову хатинку бабусі. Відсуваю стару металеву колодку й беруся до роботи. Підлатую покрівлю, замазую шпарини гарячою смолою. Від цієї роботи душа й тіло наче співають, мені легко й приємно. Усе недавнє життя відступає за далекий обрій, а я поринаю в призабутий світ юності. Невеличка піч у кутку навіть не димить, тож вечір зустрічаю з ласкавим теплом. Ліжник[17] у пересохлій скрині дбайливо складений іще руками Ба. Він приносить із собою міцний, як у юності, сон. Під ранок до мене прийшла бабуня; усміхаючись, простягнула мені букетик едельвейсів. Ну, що ж, вона, напевно, навіть і на небі знає, для чого я сюди приїхав.

На світанку глибоко вдихаю молочний туман, настояний на ароматі карпатської глиці, і починаю готуватися до походу. Думаю, он та полога гора з геть вирубаним схилом підійде для мого задуму. Довго спускаюся вниз. У мішаних лісах передгір’я вишукую зарості конвалій та обережно викопую рослинки. Вони поки не цвітуть, до цього ще тиждень. Тепер шлях із повним візком на гору. Перехід займає багато часу, та я впертий. На пологому схилі вибраної гори починаю втілювати свій задум. Кілками розмічаю контур насадження й обережно прикопую кволі саджанці. У вологій землі вони знову тужавіють і стають стрункими рядами. Щоденне полотно густих туманів огортає їх життєдайною росою.

Мені знадобився тиждень. Тепер, стоячи біля своєї хатинки, я здалеку бачу навпроти велике біле серце з квітучих конвалій. Це спогад про ніжне кохання моєї молодості. Напевно, Ізабель теж його побачить… Не знаю, чи пробачить мені мою сліпоту, та принаймні знатиме, що я виконав її прохання. Я не відчуваю більше тягаря провини на душі. Лише світло вдячних спогадів із запахом конвалій. Залишається зробити невисокий тин, щоб вівці часом не витоптали. На це піде ще тиждень-два.

На дні старої скрині знаходжу невеликий згорток. Дбайливо натерта олією бабусина дримба навіть не поіржавіла. Сідаю на невеликій галявині, затискаю дримбу губами й боязко рухаю струну пальцем. Дивний магічний звук спочатку несміливо бринить, а потім дедалі впевненіше розходиться навколо. Я заплющую очі й пропускаю вібрацію через себе. Відтак зливаюся із смереками, чистим повітрям і стаю частинкою цього вічного світу краси, його мікрокосмом. Плавно торкаю раз у раз струну – саму-самісіньку, та таку сильну. Один її кінець – народження, другий – смерть. Посередині дорога мого життя, і від неї йде відгомін моїх справ, моїх слів – мій зв’язок зі світом. Дримба – мій родинний оберіг у звуковому всесвіті.

Якби з’єднати всі слова, які сказали всі люди на планеті за один день, вийшло б гігантське плетиво. Десь колюче, мов мільярд шипів молоха, десь гарне та яскраве. Воно є відображенням тисяч новонароджених паралельних світів, реальних чи фантастичних. Моя струна веде мене між ними, відсуваючи багатоголосу фальш… Голова стає чистою й вільною, у ній лунає лише заспокійливий гомін навколишніх лісів. Я набрався сили від дримби й гір.

Вечоріє – час повертатися до хатинки. Ступаю кілька кроків і… Ні, здалося. Я йду далі, та знову чую людський стогін чи плач. Неподалік, на схилі, помічаю дівчину. У неї заплакане обличчя і, схоже, щось із ногою. Вона молода й гарна.

– Чарівні гуцулки вечорами вдома сидять, знаєш те? – спускаюся до чорнявої красуні, що тримається за ногу.

– Знаю… Добре, що гуцули ще не всі сплять. – Хоча на обличчі написаний переляк, та намагається всміхнутися. У неї приємний глибокий голос.

Оглядаю глибоку рану. Дівчина напоролася на гострий сук у чагарнику. Підхоплюю її на руки й помалу несу в хатинку.

– Гм… Як тебе сюди занесло? – запитую дорогою.

– Привезли нас сюди на екскурсію. Не люблю натовпу… відійшла. Дивлюся, а якась старенька мене рукою до себе кличе. Я ближче до неї, а вона наче й розчинилася. Видно, десь тут живе…

– Нема тут більше нікого, я сам тутечки, – заперечую й перемикаю увагу на рану.

– То як ти тут сам? – дивується вона. – Це ж важко: без людей, без цивілізації.

Хоча розумію, що я десь удвічі старший від нової знайомої, та, на мій подив, її «ти» мене чомусь зовсім не вражає й не ображає, а, навпаки, тішить.

– Інколи добре без них. А часом і треба. Ти ж он теж хотіла самоти, – відказую.

– Та тепер уже не хочу, – відповідає тихо й серйозно.

Розпалюю піч і грію воду. Обережно промиваю рану. У дівчини тремтять стиснуті губи, та вона стримується.

– Побудь трохи сама, мені треба дещо знайти.

Дівчина проводжає мене настороженим поглядом великих сірих очей. У вечірніх сутінках знаходжу на галявині дрібно посічені листочки деревію. Тепер рана швидше загоюватиметься. Красуня уважно спостерігає за моїми вправними рухами.

– Ти знахар-травник? Чи мольфар? Я чула, як ти грав на дримбі… – несміливо цікавиться.

Я щиро всміхаюся дівчині.

– Ну, як ти мене таким побачила, то нехай. Що, готуватимемо якесь їдження?

Моя гостя теж нарешті всміхається.

– Їдження… Гарне незвичне слово. Ти, напевно, давно тут?

– Якщо душею – то все життя. А тіло… Тіло носило всюди. – Підкладаю у піч дрова. – Та годі про це. Вівсянку будеш?

– Мене Юля звати… і я буду вівсянку. А тебе як?

– О-о-о… Вибач, що не спитав, – усміхаюся дівчині. – Та для тебе спершу вівсянка важливіша, щоб ти одужувала. Я Андрій.

– Ні.

– Що «ні»? – не можу зрозуміти.

– Важлива не кава, а те, з ким ти хочеш її випити. Для мене важливіші люди поруч. У тебе гарне ім’я – «чоловік». – У її голосі з’являється довіра. – Мій старший брат – теж Андрій.

У відблисках граційного полум’я свічки вона вже схожа на молоду чаклунку первісних часів. Густе шовковисте волосся й вогники-відблиски в очах додають їй таємничості.

– Ну… Мені теж приємне твоє несподіване товариство, правда. – Кидаю погляд на дівчину. – Шкода, що вечерю за усталеним шаблоном треба віддати ворогові. Думатимемо, що ото тільки наш обід. – Подаю Юлі мисочку із запареною кашею.

Дівчина сміється.

– Згода…

Віддаю Юлі свій лежак і накриваю її стареньким ліжником. Сам умощуюся на долівці під батьковим кожухом.

– Я завдала тобі клопоту, Андрію? – запитує дівчина.

– У житті немає випадкових людей. Навіть як їх приводить випадок. Тож мої клопоти десь, колись та якось буде винагороджено. Знаєш отой закон: «Нічого не виникає нізвідки й не зникає в нікуди»? То фізика життя.

– Знаю, добре знаю, – чомусь зітхає Юля й замовкає.

Вогонь у печі гіпнотично жевріє й тихо потріскує. У голові швидко починають мерехтіти смереки, конвалії, возик, дримба, далекий образ Ба – я засинаю… Ніч видається короткою. Прокидаюся від того, що відчайдушно намагаюся стати меншим і сховати холодні ноги під закороткий кожух. Не виходить. Крізь шпарини пробивається ранок нового дня. Таки не зігріюся. Кидаю погляд на Юлю: вона смішно спить, згорнувшись калачиком і виставивши з-під ліжника лише ніс. Тихо виходжу з хатинки й рушаю на заготівлю кілків для своєї огорожі. Робота зігріває тіло й полегшує голову. Згадую про свою гостю, аж коли сонце стає зовсім високо. Спускаюся до потічка. Трохи терпіння – і велика форель моя. Двері хатинки відчинені навстіж, усередині нікого. Ну що ж… Нема чого молодій і вродливій робити зі мною в цій глушині.

Зате тепер ліжник буде мій, нехай. «Ну й добре», – зітхаю й проганяю звичними словами легенький смуток від себе. Чищу форель і наспівую «Червону руту».

– А ти ще й гарно співаєш.

Піднімаю голову: Юля стоїть, обпершись на палицю-рогач. На голові розкішний вінок із різнотрав’я.

– О, Юля… Доброго дня! А ти винахідлива. Костур де взяла?

– Тут вони безплатно на кожному кроці, – жартує дівчина. – Зате знахар на всю околицю лише один, і той утік.

– Мусив сходити до місцевого ресторану, щоб нагодувати таку витончену панянку обідом. – Знизую плечима. – Королеві Карпат дієти ж протипоказані, що скажеш?

Дівчина дарує сяйливу усмішку. Мені легко з нею. Може, я навіть зможу потерпіти ще одну ніч без ліжника.

– Як твоя нога, до речі? Зараз зробимо перев’язку.

Для розкішної рибної юшки вже все-все готове. Роздивляюся рану.

– Схоже, усе добре. Аби лишень сепсису не було. Треба буде ще відвар із деревію тобі попити, він кров очищає. – Обережно перев’язую ногу. – Десь за день, думаю, зможеш потихеньку на неї ступати. Тебе ж, напевно, шукають уже? Коли там той автобус буде? Я б допоміг тобі дійти до нього. Що скажеш?

Юля чомусь підозріло довго мовчить. У її очах незрозуміла туга. Зітхає та якось здушено говорить:

– Хотіла б я, щоб хтось на мене чекав… А туристичний автобус раз на тиждень сюди ходить, тож залишуся хомутом на твоїй шиї ще на кілька днів. Витримаєш, Андрію?

– Не знаю, що й сказати. Хіба назву тебе П’ятницею. Чим там Робінзон навантажував свого соратника, не пам’ятаю вже… – кидаю хитрий погляд на дівчину.

Вона вмить веселішає.

– Ну, щось із сидячої роботи могла б виконувати.

– Ну то й добре. Піду розпалю вогонь у печі. А ти будеш верховною жрицею карпатського вогнища, гаразд?..

Робота на моїй плантації конвалій просувається повільніше, ніж хотілося б. Невисокий тин потребує багато матеріалу. Мурахою сновигаю до ліщинника й назад на схил. Сутеніє, темрява в горах швидко накидає покривало ночі – треба поспішати до хатинки.

– Усе гадаю: чого-то життя мені отут хоче дати? – Хатинка зустрічає мене затишним теплом і зосередженим поглядом Юлі.

Хоча мій мозок і мав тривалі канікули, та сьогодні здатен слухати лише знесилене працею тіло.

– Менше думай, слухай тіло… Воно саме скаже, – бурчу, розтягуючи короткуватий кожух на собі. Миттєво провалююсь у міцний сон.

Уже майже половина периметра огорожі готова. П’янкий аромат конвалій лине дуже далеко. Він приваблює і бджіл, і кумедних джмелів, і навіть блискучого жука-оленя. Уся та спільнота тішить мене на перепочинку вправною акробатикою поміж білих мініатюрних квіточок. Час і собі пошукати поживу. Знову йду до потічка. Скидаю одежу й змиваю піт та втому. Холодно, бр-р… На десять хвилин би до Бразилії, не більше. Ще не сильно тягне до країни тропіків, ні… Збираю на великий листок мати-й-мачухи равликів – гарний буде обід.

– Вітання моїй любій П’ятниці! – зустрічаю на порозі Юлю з палицею.

– Привіт, Андрію. – Юля сьогодні якась незвичайна. – Я… Я бачила тебе, – дивиться на мене якось дуже проникливо.

– І я тебе бачу, – усміхаюся до дівчини. – На, тримай провізію, – висипаю на пеньок біля порога равликів.

– Ти не зрозумів, я бачила тебе ТАМ, – серйозно говорить красуня.

– То все природно. Мусив помитися. Сподіваюся, бінокль ти не використовувала?

– Ні, Андрію, просто роздягнені чоловіки мене мало збуджують. Ти зараз хоч і вдягнений, та більше відкрився, ніж голий. Я про оте квіткове серце… Можна, я тебе щось спитаю?

– Запитуй, – зітхаю. – Та на всю правду не розраховуй.

– Так, знаю, що шпаринка до душі лише поступово стає воротами для інших. Та те, що ти робиш, мене так вразило… Правду кажучи, я заздрю тій жінці, що надихнула тебе на таку працю.

– Не заздри мертвим, не треба, – спокійно відказую. – То про що ти хотіла спитати?

Дівчина задумливо мовчить, утупившись у мене довгим поглядом.

– А ти знаєш, – каже трохи згодом, – заради такого я б воліла навіть померти.

– Ну й дурна. Хочеш – ображайся, хочеш – ні. Мертвим насправді не потрібно вже нічого. Це потрібно мені, щоб жив я, розумієш? Щоб мене відпустило, як… – Не можу дібрати слів у несподівано розбурханому потоці свідомості. – …як старого пса з ланцюга, ось.

– Равлики не смачні, – порушує тривалу мовчанку Юля. – Я колись думала, що це вершина гурманства.

– Так, трохи не те. Але тут це доступне джерело білка, – відповідаю з долівки. – От їх би зварити в кокосовому молоці та ще й полити лимонним соком – смакота!

У відблиску свічки бачу над собою здивоване обличчя.

– Ти вкотре мене дивуєш… Хто ти?

– Я той, ким ти мене бачиш. Ти та, ким я бачу тебе. Думаю, для тих трьох днів до автобуса нам достатньо знати це одне про одного, що скажеш? – вирішую обмежити цікавість Юлі.

Не треба прив’язуватись – і нікому нічого потім не болітиме.

– Я хотіла б, щоб ти мене побачив так, як я тебе, – несподівано твердо каже Юля. – Я розумію, що нахабно втрутилася у твоє життя, та через свою ногу я обмежена в модних демонстраціях, розумієш?

– Гм… Зі здоровою ногою ти не вивчала б мене тут, погодься. Не затрималася б навіть на день. Та й доречне запитання: «Навіщо?» Навіщо тобі мене вивчати? – дивуюся й спиняю свій погляд на чорній деревині стелі. – Он, краще знайди цятку на стелі над собою й вдивляйся. Це гарне заняття, повір. Медитацією називається. Світ розширюється, люди добрішають… Сон швидше накриває.

– Світ, може, і розшириться, Андрію. Питаєш: «Навіщо?» Кожен виймає з того розширення щось цікаве для себе, правда? А я вже вийняла: таких чоловіків, як ти, іще не зустрічала. Усе якісь не такі попадалися.

– Тобі? – щиро дивуюся тепер я. – Ти ж красуня, розумниця. Головне – ціну собі знати. Що, батьки мало говорили тобі, що ти багато вартуєш?

– Я? Вродлива? – ніяково перепитує Юля. – Я звичайна… А що для тебе краса?

– Краса є в усьому… Колись, як моя бабуся таке сказала, я заперечив їй. Вона все життя прожила тут, серед гір, лісів і потічків… Тепер знаю, що вона була права. Ти можеш знову й знову повертатися до улюбленої картини, занурюватися в неї й жити там серед мінливих тіней сонячного дня на полотнах імпресіоністів. Хоч ненадовго, та ставати тим, ким насправді не є. Чи милуватися досконалістю ліній готичної архітектури день у день. Ті, кого ми називаємо геніями, змусили нас подивитися на світ їхніми очима. Ця краса вічна. Вона з тобою й більша за тебе. Ти прийдеш до неї завтра, післязавтра чи через рік, і вона зустріне тебе знайомими лініями, барвами й настроєм. Це як пігулка для твоєї хворої душі. Ти розумієш це, зітхаєш і вертаєшся у свої будні. Проте ця краса не спитає, що в тебе на серці. Не всміхнеться, не розділить щасливих митей твоїх буднів. Найкраща краса – та, що має душу. Та й світ змінюють не красиві тіла, а красиві душі.

– Хто ти, Андрію? – зосереджено дивиться на мене дівчина. – Невже це все ти осягнув, живучи відлюдником отут?

– Ну, відлюдник я тимчасово, – віджартовуюся. – Та й усе найкраще народжується на самоті, знаєш це?

– Який же ти філософ… А батьки… Батьки зовсім не говорили мені компліментів. Може, і не встигли… Сварилися більше. Мама вчителькою музики була в дитсадку, тато – партійний працівник. Мама за нього з примусу вийшла заміж… Хоча й уже вагітна від іншого була. Не вийшло їй то приховати, – якось відсторонено згадує батьків Юля.

– І що з ними сталося?

– Мій старший брат зовсім не подібний ні на тата, ні на маму. А батько був іще той Отелло… Сварилися всюди: і вдома, і за кермом авто. Розлучення батько не хотів, щоб партійна кар’єра не посипалася, тільки все пиляв маму, пиляв… Їхали з гостини, де мамі хтось пару компліментів сказав, ну і… Врізались у фуру.

– Мені шкода, але я не буду підгодовувати твої жалощі. Мушу то сказати, щоб ти не скисала. Ти ще знайдеш свій осередок щастя, свою зону комфорту. Обов’язково знайдеш. Ти ж зовсім молода.

– Тридцять два – це вже не дуже й молода, – зітхає Юля. – До речі, тобі сорок уже є чи ще нема?

– Дівчинко моя… – У темряві мої очі аж широко розплющуються від здивування. – А ти, перепрошую, мені лестиш чи… навіть не знаю… Скажу лише, що мені б годилося бути твоїм батьком. Тож спи давай.

– Ти був правий: випадкових зустрічей і випадкових людей не буває, – чую вже крізь сон.

Ранок зустрічає монотонним стукотом дощу по даху хатинки. Потихеньку встаю і, намагаючись якомога менше шарудіти, розпалюю піч. Готую відвари трав для Юлі й запарюю залишки вівсянки. Дівчина ще солодко спить. Відчуття не доведеної до кінця роботи якось гнітить і зрештою виганяє з теплої домівки. Холодний дощ швидко перетворює мене на геть мокру часточку навколишнього краєвиду. Ноги ковзають по вологій глині, я часто спотикаюсь і падаю. Але це ще більше розпалює в мені бажання довести задумане до кінця. До роботи підштовхує й сумна отара овець, що застигла по сусідству жалюгідною вовняною ковдрою. Залишилося зовсім небагато, якихось пару метрів огорожі – і мій запашний міні-парк буде захищений від овечого апетиту.

…Ну що ж, відчуваю, що на сьогодні досить. Видряпуюся схилом до хатинки. Неподалік від стежини, серед вмитої дощем зелені, знаходжу сімейку розкішних боровиків. Акуратно викручую гриби, відділяючи від грибниці. Грибна юшка буде нашою вечерею. Біля хатинки зупиняюся й обтрушую одяг. Несподівано чую приємне соковите сопрано: «Ніч яка місячна, зоряна, ясная, видно, хоч голки збирай…» Чуттєвий голос переливається неймовірними барвами. Він знімає з моєї закляклої від холоду й часу душі наліт перенасиченості та пробуджує в ній забуті вібрації молодості. Обережно прочиняю двері. Дівчина замовкає й ніяковіє:

– Йой… А я вирішила тут попрацювати місцевою радіостанцією.

– Тоді прийми вітання від вдячного радіослухача. Готуй концерт на замовлення, я вибагливий, – випростую задубілі руки над пічкою.

– Залюбки. А ти зовсім мокрий. Переодягнутися маєш у що? Треба ж просушити оцей одяг, – оглядає мене дівчина.

– Ну, з цим тут не дуже… – Починаю знімати мокру одежу й розвішувати її ближче до пічки. Знаходжу серед своїх запасів футболку з шортами, кидаю погляд на Юлю. – Відвернися.

Вона слухняно повертається до мене спиною.

Ми присуваємося ближче до теплої печі.

– У тебе дуже гарний голос. Заспівай іще, – прошу дівчину. Вона починає щось тихе й щемливе. Я заплющую очі. Голос, що грає ніжними переливами й вабить за собою, поступово міцнішає й дістає нестримну енергію гірської річки. Стаю пожовклим осіннім листком, який несе гінка вода… клаптиком синього неба в її переливах… глибоким ковтком гірського повітря з її берегів. Тепле сонячне проміння ковзає по тілу, звільняючи мою душу.

Її руки такі ніжні… Вона весна. Я осінь. Між нами тропічне літо. Гаряче, легковажне, усередині зграї тисяч красивих метеликів. Вони несуть нас на хвилях задоволення, підіймаючи наді всім світом. Зима за мільйон світлових років від нашої свідомості. Холод, забуття, розчарування, біль спогадів – усе це згодом… Неважливо, що потім. Є «зараз», і воно чудове. Ми обдурюємо час так, як усі закохані на цій планеті. Любов – геніальний обман невблаганного стража всесвіту. Невпинний танець слів, почуттів і тіл для створення маленької часової капсули з новим життям і нашими ініціалами…

Добігло кінця моє останнє карпатське танго – танець шаленої пристрасті із сивиною на скронях. Вона поїхала, а я не стримував. Не хочу, щоб мій егоїзм укупі з різницею у віці колись зробили її нещасною. Самотність, якої я прагнув іще тиждень тому, уже не тішить, а починає обтяжувати. Дотягую й підганяю свій тин із такою завзятістю, ніби від нього залежить порятунок цілої планети. Та робота до сьомого поту ніяк не гамує тугу за Юлею.

– Не треба вона тобі, – стиха промовляю сам до себе знову й знову та укріплюю огорожу. – Не тре-е-е-ба-а-а! – волаю на всю горлянку, та підсвідомість не хоче того розуміти й не відпускає дівчину із серця.

Спересердя кидаю своє поле конвалій і рушаю до хати. Годі ілюзій. Що, собаки на трьох лапах не виживають? Нічого, бігають, ще й інтерес до життя мають. Трьох точок математично достатньо для площини. Робота, друзі, діти – обійдуся без кохання. От мій надкушений життям варіант вітрувіанської людини. Я приїхав за ним сюди, щоб тут, на землі своїх предків, і здобути усвідомлення цього, і взяти силу, щоб прийняти це. Мушу скинути стару шкіру й наростити нову. Краса й свобода не для мого віку на порозі старості. Свобода, якої я так прагнув для себе й своїх коханих, примхливо обійшлася зі мною. Схоже, тепер я роблюся взагалі вільним від усього, і неважливо – поганого чи доброго. Болячки, досвід і знання стають для колишніх ідеалів уже путами. Це відчуття, коли людина ще не розтулила рота, а ти вже знаєш, що зараз почуєш від неї… Чим закінчаться книжка, фільм, черговий скандал у суспільстві. Усі стають надто передбачуваними. Це те, чого я прагнув у молодості й що так закриває мою душу тепер. Де те чарівне джерело, що знову наповнить мене здивуванням, пристрастю, цікавістю до світу? У зародку я, як і всі, був рибкою, ящіркою, потім – безпомічним кенгуру, грайливим кошеням, левом… Та ким я тільки не був у своєму житті! І до сьогодні не знаю, чи правильний мій вибір. Чи є я тим, ким хотів стати? Чи досягнув межі того краю, куди йшов?

Настав час перетворитися на дерево, тихе й байдуже, здатне лише спостерігати ігри світу й спокійно чекати свого кінця. Не хочу бути деревом! Треба боротися! Чи не треба вже? Кляті вагання старого й тому занадто розумного егоїста в суперечці з тінню молодого альтруїста. Моє апокаліпто тривалістю в життя. Я просто йду по горах, які будую собі сам. Клята передбачуваність. Вона спинила мене… Чому я той, хто все життя допомагав Богові робити щасливішими й досконалішими когось, не можу зробити таким себе? Настав час знову прислухатися до самого себе.

Галявина одкровень зустрічає мене світлом, легеньким вітерцем і спокоєм. Вона центр усесвіту. Космічні звуки дримби женуть мої думки хвилями над світом. Молочна хмарина неквапно заходить на Пікуй і дбайливо навішує на гору напівпрозору фіранку туману. Маю все, про що мріяв замолоду: свободу, друзів, гарну роботу, гроші – усе-усе стало дійсністю. Натомість дійсність дитинства – недосяжними зорями. Під сузір’ям Південного Хреста я знайшов свободу, я навчився творити красу. Та, здається, цієї свободи в мене забагато. Чи, може, вона не має меж? Не знаю.

– Ку-у-уди-и-и йти-и-и?.. – дзвенить довгим запитанням мій чаклунський інструмент. З білого туману неквапно виходить Микола. Він молодий і всміхнений.

– Привіт, Андрію. – Сідає неподалік. – До свого кохання йди. Воно найголовніше в цьому світі.

– Не зупиняйся, сину. – Тато виглядає щасливим. – Рух – то життя…

Я чомусь зовсім не дивуюся їхній появі. Торкаю щемливу струну далі – боюся, що коли перестану, то вони покинуть мене.

– Шукай нову вершину там, де тобі буде добре, Андрійку… – виринає з прозорого полотна моя маленька Ба. – І вона кохає тебе, – додає, радісно всміхаючись.

Заплющую очі й уперто торкаю струну. Дякую вам, Карпати… Спасибі, добрі духи моєї пам’яті…

– Андрію, щастя моє мольфарське… – м’який голос Юлі звучить десь зовсім поруч.

Розплющую очі: моя кохана усміхнена й щаслива. Вона напрочуд вродлива в цій лляній вишитій сорочці. Зриваюся й обіймаю її.

– Ти добре подумала? – шепочу, дивлячись у вічі.

– Так. Іще задовго до того, як пізнала тебе, – відповідає твердо й спокійно, відкинувши пасмо густого волосся.

– Звідки це в тебе? – ошелешено роздивляюся прикрасу Юлі – овальний шматочок дерева на шкіряній шнурівці.

– Від мами залишилося. Вона дуже дбайливо берегла його. Казала, що цей кулон допоможе мені знайти кохання. Правда, вирізьблений фламінго дивовижний?..

У мовчазному здивуванні розглядаю стару деревину. Вона така ж рожева, як і майже сорок літ тому. Він гарний – маленький випуклий птах, що вів мене по життю. Виявляється, не тільки мене. Дивна річ – людська віра, зоря, що світить над вершиною бажань.

– Фламінго… – задумливо проводжу пальцями по вигинах свого давнього творіння. – А для мене він завжди був уособленням краси й свободи. Твоя мама була права: головне – вірити і йти. Тоді все-все здійсниться… Я маю тобі багато чого розповісти.

– І я тобі… – відповідає Юля. – Хоча в мене таке враження, що ти все життя був зі мною…

Світ став тісним. Я жив у ньому, а він – у моєму серці. Усі віддалі – математичні чи людські – не більш ніж умовна перешкода. Нова вершина була поруч, близька й далека водночас. Тут, на Пікуї, я залишу свою чергову стару шкіру. Я… Ні, ми. Ми народилися знову. А спогади… Це як дзеркало заднього огляду: у нього потрібно зазирати час від часу, щоб не повторювати помилок. Щастя криється в простих речах. Життя – це мить. Віват, життя! Віват, руху вперед! Фієста, Карпати!..

Я роблю в цьому світі свою справу, а ти – свою.

Я в цьому світі живу не для того, щоб відповідати твоїм сподіванням.

Хоча і ти зовсім не для того, щоб відповідати моїм.

Ти – це ти, а я – це я. І якщо вже нам пощастило зустріти одне одного в цьому світі, то це прекрасно.

А якщо ні – з цим нічого не поробиш.

Ф. Перлз. Гештальт-молитва