Світлана Поваляєва Сімурґ

«Тут є і самотні привиди. Найпростецькі з усіх.

Вони не просять багато. Єдине бажання самотніх примар в тому, щоби хтось розповів про них нашому Отцю», «…бо те, що на цьому світі поламане, на тому світі стане цілим».

Флорінда Доннер, «Сон відьми» Мілорад Павич, «Капелюх з риб'ячої луски» (зі збірки «Страшні любовні історії»)

Playlist:

1. Клоун for sale (20: 693)

2. Листи на осінньому листі (22: 059)

3. Землетрус (23: 086)

4. Перпендикулярна течія (44: 518)

5. Тінь або ключ (13: 850)

6. Чіл-аут з привидами (46: 728)

7. Мовчки beyond (36: 070)

8. Помста-помсти-помсті (18: 423)

9. Загибель ескадри, або Іграшки ніколи не засинають (31: 136)

10. Зміст апельсина (29: 754)

11. Мить NUMO (37: 096)

1

Клоун for sale

Крихітний, щемкий і теплий світ, щільний нерозмежований простір, світ без часу — тут і тепер — ось він! Бурштин. Якщо впритул наблизитись і уважно придивитись до його волокон і порожнин — ти побачиш себе — мурашку. І все, що довкола тебе відбувається — без жодної кінцевої мети, без сенсу та сюжетної схеми, — просто відбувається, ніби в кумедних американських трилерах по ящику:

— Ти поводишся як божевільний!

— Я просто роблю, що мушу!

— Що ти мусиш?

— Всюди прибульці!

— Ти кажеш правду?

— Після того як на мене напала риба, мене викрали!

— Так, ти правий! Так більше тривати не може!

— Ми повинні знайти цих вишкребків!

— Ми мусимо врятувати себе і всіх, хто залишився!

— Ми не можемо цього дозволити!

— Так! Тепер я бачу, що ти не божевільний!

— Ти зі мною?

— Ми команда!

— Візьми ще чіпсів!

Ти береш іще чіпсів, бо що ще робити в нічному супермаркеті, після епохального діалогу, коли всюди — прибульці, зомбі та андроїди? Подивувавшись, чому всі ці твари досі не захопили супермаркет і не зжерли всі чіпси, ти виходиш на спустошену монтажними склейками вулицю і йдеш додому. Тебе звуть Numo (ім’я цілком адекватно вписується в довколишній абсурд, особливо з огляду на прибульців і зомбі), ти перукарка, натурниця або репортер нікчемного молодіжного гламурного журнальчика, яка різниця, ким себе називати, адже, якщо ти скажеш, що ти — клоун, тобі ніхто не повірить, люди вірять тільки брехні, правда для них занадто неправдоподібна, тим більше, ніхто не знає, скільки тобі років, навіть ти сама. Ти — пасажир. Нестямний пасажир машини швидкої допомоги, котра ганяє по всьому місту, по всьому світу, без водія, наче привид Арізонської мрії. Ти весь час перебуваєш в комі, й тому збоку видається, що ти дуже веселий пасажир. Просто трохи схиблений. Клоун проти ввічливих клонів, хоч клоун і не може бути проти, не має такого права, зате клоун не може бути клоном, це тішить, особливо з огляду на прибульців і зомбі. Твоє «скромне життя, з самим тільки ліфтом за стіною, який невпинно гуде», сіра магія повсякдення, так на світанні безглуздо і сіро, сіро-зелено, сіро-червоно, сіро-жовто переморгуються світлофори…

Numo стає навшпиньки й витягує з кухонної шафки чвертку «Ужгородського» коньяку. Босоніж на холодному лінолеумі, ковтає прямо з пляшки, її пересмикує. А не забагато для такого крихкотілого створіння? Саме те, каже Numo сама до себе, вивуджуючи пальцями з великого горнятка висмоктаний вчорашнім чаєм плястерок цитрини, драглистий і брунатний, кривлячись, зажовує коньяк. Numo ставить пляшку назад до шафки і закурює. Щоранку їй доводиться стримуватися, щоб не загримуватися вдома, проїхатись би так на роботу в метро, було б весело, і не таргати торбу з костюмом, просто вийти на вулицю в робочому одязі, дитячій блакитній кофтинці зверху і ще червоній курточці теж майже дитячого розміру, вийти і заусміхатися. Усмішка Numo — природний дар, не професійна, а своя, рідна, усмішка-сонечко до всього світу. Numo, закинувши на плече торбу з уніформою, бліда без гриму і косметики, їде в метро й усміхається всім довкруж, що там, у черговому замовленні? Дитєтко з крутого ліцею, а у гардеробі — охоронці, батько-андроїд, не припиняє щось бурмотіти в мобілку, дружина його, ввічлива стірвоза (я вас всіх теж люблю), серйозні, блідувато-сірі клони дорого й зі смаком вбраних діточок, чи навпаки, гармидер і галас, невгамовні дітлахи, мама-квочка, або квочка бабуся (або обидві), оплатила це замовлення і залишилася з проїзним на всі види транспорту до кінця місяця та двома пачками макаронів у кухонній шафці, теж до кінця місяця? Пішкувати вгору від станції метро «Університет» під першим березневим дощем не дуже приємно, особливо з торбою, усмішка не знаходить відповіді ані у перехожих, ані в шибках заляпаних по самі дахи авт, ані в акваріумних відображеннях роздратованих пробкою водіїв, ані серед присмеркових, хоч насправді ранок надворі, дерев Ботанічного саду, кожна галузочка рясно, мовби в сльозах, крізь які просвічує, коли придивитися, сіре низьке небо, перетворене кожною краплею на каламутний опал, однозначно веселіше було би в робочому одязі, сюрприз для тих, хто не спить на дорозі. Numo навіть слова такого не знає — «епатаж».

Ну й погодка! До цирку. Десять гривень. З того боку, де ходить трамвай, до Будинку Клоунів, двері клаць, можна у вас курити? та куріть, що, вирішили онучку замовити клоуна на день народження? пфффф, уявіть собі, на тридцятник подорожчали, не минуло й року, та ще й саме сьогодні на якесь рекламне свято всіх розібрали, сказали, тільки дівчина лишилася, з таким іменем чудернацьким, що я й забула вже, чи то Будьмо, чи то Гейно, я записала, звичайно, але, не треба, кажу, дівчини, хай мужик буде, що це таке — дівчина-клоун, це неправильно якось, правда ж? Блять, та ти охуїв, урод!!! тваю м’аать, ти, підар, не видиш, я питаюся стати?! і шо ти тут став, уйобок, їхай давай, коззел! тібє шо, памочь?! Вибачте, пані, будь ласка… от же ж уроди! і всі так їздять! всі! права у всіх куплені, і все у нього є, падли! спить на дорозі, мерзотник! Вибачте… десять… дякую, що без здачі… і вам до побачення… ой, ні-ні-ні, ви зачекайте! може, ви почекаєте, усього п’ять-десять хвилин, і нас відвезете до зоопарку, а потім клоуна назад, сюди? Тридцять гривнів і оплата стоянки. Нда? ну ладно… зачекайте тоді. Двері знову клаць.

Будь ласка, вашу квитанцію… таак, ось ваше замовлення, угу, оплатіть, будь ласка, рахунок, квитанція (тут розпишіться, будь ласка… ага…) дає вам право на п’ятдесятивідсоткову знижку при наступному замовленні… скільки дитині років? чим цікавиться? будете вдома чи у школі? в зоопарку? угу, зрозуміло, кафе «Білочка», чудово… ні, знаєте, залишилася тільки наша Numo, але ви не хвилюйтеся, вона дуже хороша у нас, і весела, і дуже любить діточок! Ось ваше замовлення. Беккет, Рішар у «Іграшці», Іонеско і Кортасар в одному флаконі абсурду, подумала б Numo, якби знала, хто такі Беккет, Рішар, Іонеско і Кортасар, якби вміла дратуватися з неіснуючих обставин, якби не була тим, ким вона є — подарунком, замовленням, клоуном… Numo працює недавно. Перевдягаючись у маленькій тісній гримерці, вона радісно хвилюється, дзвоники і крильця калатають й тріпочуться по всьому тілі з тієї миті, як Numo потрапляє до напхом напханого іграшками, маріонетками, масками, цукерками та повітряними кульками строкатого затишку. Приємно розмальовувати лице теплим гримом, радісно: черрвоооооний, білий, чер-во-ний, блакит. нниий, бі. бі. білий, жоооовтий, тааак, обмальовуємо усмішку, в цей час в жодному разі не сміємося, щоб не довелося перемальовувати, хи-хи-хи, ой! хочеться розтягнути це задоволення ще і для того, аби не тинятися в очікуванні замовника поміж ланками костюмів на вішаках, полицями з іграшками та масками, а створити робочу атмосферу і «бути при ділі», але, ясна річ, гримування та перевдягання займають, може, чверть години, не більше, останнє, що треба на себе вчепити, поролоновий писок — це кілька секунд, ще хвилин п’ятнадцять (півтори-дві насправді) можна протриматись у гримерці, спробувати ретельно і повільно перевірити, чи все гаразд із виглядом, кумедно покривлятися своєму відображенню, змінюючи відстань до люстра, але це й усе, терпець уривається, Numo здається, що вона стирчить тут вже хвилин сорок, півгодини, це щонайменше, маленька Numo пробирається поміж костюмів… ось. Ваше замовлення. Numo променисто усміхається назустріч пані з владним штучно доброзичливим лицем. Пані вбрана в охайний несмак, у ретельно відпрасовану уніформу пострадянського мейнстріму: біла блузка, зав’язана бантом під комірець, пересічно-червоного кольору пряма вовняна спідниця до середини гіпертонічної литки, з коротким розрізом ззаду, чорна кофта з анґорки з глибоким V-подібним вирізом та монументальними золотими гудзиками, тілесні колготки, чорні лакові «човники», розперті кісточками великих пальців, чорна лакова сумка-книжка під пахвою, на голові — депресія дешевого цирульника, недбало пофарбована у домашніх умовах на колір присадибної катастрофи й висушена протягом ночі на алюмінієвих бігуді з розтягнутими резиночками, Numo, ясна річ, нічого про це не знає, і взагалі не думає про якісь там бігуді, подумаєш, її мама все життя проспала на бігуді, а порвані колготки зашивала капроновою ниточкою, витягнутою зі спеціально збережених на такий випадок геть убитих і непридатних для носіння капронок, Numo раптом стає до сліз шкода і свою маму, і цю підтоптану бабу, вони ж обидві кращу частину свого життя, ту, де все було попереду, прожили у країні зашитих капронок і жахливо-хімозних парфумів «Ландиш», Numo крижаніє під пласким поглядом замовниці, розуміючи, що завинила перед нею ще тоді, коли народилася дівчинкою, що завинила перед своєю горопашною мамою тоді, коли почала носити джинси, пити коньяк і не вийшла заміж… Ви розумієте, що таке свято для дитини? із сумнівом запитує Numo клієнтка, я сподіваюся, що ваші погляди на свято співпадають з моїми, мій хлопчик мусить запам’ятати це на все життя, він мусить відчувати, що у нього щасливе дитинство…

Еееееее, гальмує Numo, а чим цікавиться ваш хлопчик? я прочитала у замовленні, що він любить техніку і читає сучасні казки… так, неохоче кривиться пані, цю інформацію надала його мама по телефону, насправді наш Павлік дуже розвинена дитина, він дуже любить Пушкіна, знає напам’ять все «Бородіно», читає Жуля Верна і ееее… він не любить комп’ютерні ігри і різні там бойовики, і ці жахливі сучасні мультики, якось непереконливо додає пані, ви розумієте, ми його оберігаємо від цього… угу, мимрить Numo, так-так, я розумію, ми тоді поговоримо про тварин, про книжки, будемо грати у різні вікторини, звітується Numo, слова з неї висипаються, наче з кросівок річковий пісок, Numo хронічно не висипається, тобто не висинається вже кілька років, можливо, все це якось пов’язане або між собою, або з наслідками і причинами чиїхось смертей, локальних і світових катастроф, хоча, здається, у останніх причин не буває, а тільки наслідки, часто краса виникає з якогось безглуздя, просто красі потрібна для власної форми ніша у просторі, ось вона її і займає, породжуючи безглуздя: трактування, інтерпретації, поклоніння, ну, зрозуміло, як люди можуть все зіпсувати, пані схвально відкашлюється, і вони з Numo виходять на вулицю.

Востаннє Numo була в зоопарку, може, років десять тому, і, знаєш… яким би не було твоє дитинство, або, може, ти взагалі його навіть не пам’ятаєш, але, якщо тебе народили у місті, де є зоопарк, ти завжди асоціюватимеш його з дитинством, бо тоді твоє «я» було центром всесвіту, тебе любили батьки і купували тобі цукрову вату, мильні бульбашки, кукурудзяні пластівці, пластмасових вікінгів і ще купу якогось барахла, яке ти у них безпардонно випрошував, катали тебе на автодромі, як це було неймовірно — ніби перший стрибок з п’ятиметрівки у холодний просмерділий хлоркою басейн, — коли тобі вперше дозволили залізти до автівки без мами, а тато сів до іншої автівки і ганявся за тобою, намагаючись підрізати на крутих віражах, по всьому автодрому розсіювалися іскри і якийсь дивовижний запах розігрітого металу, озону і спеченого пилу, потім, значно пізніше, у дев’ятому класі середньої школи, так пахли електроліти на лабораторках з фізики та злиплі циліндри прострочених батарейок для радіоприймача, так пахло метро і татові інструменти у майстерні, так пахли космічні кораблі з планети неймовірного чоловічого життя, а тоді, в зоопарку, тобі завжди хотілося ще пограти у «морський бій» і встигнути до пташника — подивитися, як пелікани заковтують рибу, і щоразу замість радості підступало клубком до горла розчарування, жалість до цих обскубаних брудних скуйовджених птахів з підрізаними крилами, флегматичних і кволих, мабуть, ця жалість потім, у дорослому віці, спонукала тебе триматися подалі від людей й не надто демонструвати, що там у тебе під одежами, не кажучи вже про те, щоб показати, що там у тебе всередині, може, ще й тому, що не склалося з довірою до концепції існування «душі», а блювати життя так і не навчило. Numo дивиться крізь шибу на дощ і брудні віяла бризків з-під авт, підморгуючи невидимим літакам, гріючи під сідницями руки, згадуючи торішній Геловін, коли вона вбралася Чорною Сніжинкою на прохання тодішнього коханця, і вся тусня текла з того видива перші півгодини, доки не набухалися і не попригадували усього, що зазвичай щодня тлумили в собі якнайглибше, тоді Арсен-Вовкулака півночі обіймався з унітазом, його Вампірочка, смачна й іронічна цицьката Юлька, сидячи на холодній кахляній підлозі лазнички, розмазувала по собі модну готичну косметику, обоє вони періодично ригали, роз’єднані лише тонкою мембраною стінки, а Numo металася між ними, як дурна, бо їй шкода було обох однаково, і нікому, крім неї, не було до цієї парочки діла.

Кафе «Білочка», це ж треба… мабуть, в країнах перерозвиненого шоу-бізнесу, кафе у столичному зоопарку називалося б принаймні «Навіжений Тапір» або «Веселий Вомбат», або, на крайняк, «Жирафлячі шмарки» чи «Голубі Пінгвіни», хоча, у цьому Місті існує кафе «Пінгвін», але цей пострадянський гадючник-недобиток з дрібнокримінальною та лірично-бомжуватою публікою знаходиться дуже далеко від зоопарку і дитячим святам прислужитися міг би хіба що в контексті алкогольно-трансцедентних, знову-таки, депресивно-радянських мультиків про крокодила Гєну, Йожика-в-тумані, та Дракончика-який-рятував-фарби, втім, названі персонажі, безумовно, присутні в «Пінгвіні» щодня, попри всі метеополітичні прогнози.

Numo вже хвилин десять сидить навпочіпки біля прочинених дверей кухні кафе «Білочка» й спостерігає, як молода офіціянтка з вуграми на густо помащеному тональним кремом обличчі флегматично розкладає хімозно-жовте желе у рожеві пластмасові вазочки. Біля Numo тусує лискучий чорно-білий кіт, а в кутку невеличкої кухні стоїть возик зі сплячим немовлям, імовірно, це офіціянтчина дитина. Нарешті з-за рогу «Білочки» з боку «парадного» входу на мить виринає наелектризована голова пані замовниці, ствердно сіпається у бік Numo і зникає.

Numo ховається за найближчим до дверей літаком-автоматом, випорпує з торбинки величезний строкатий лантух й залазить у нього, посунувшись якнайближче до входу в кафе, вона чує дитячий гамір та голос пані, котра її замовила і привезла сюди: хвилиночку тиші, дорогі діти, сідайте за свої столики і… я попрошу вас посидіти тихенько і подивитися, що за дивовижний подарунок прибув до нашого іменинника… Павлік!!! помовчи секунду!.. подарунок для нашого уродинника, котрий прибув з далекої Африки!

Чому з Африки?! спантеличено думає Numo, натягуючи на голову лантуха, хто прибув з Африки, я чи Павлік? цій жінці треба було б бути масовиком-затійником у санаторіях для героїв мануфактурного виробництва… Numo грюкає у двері, дитячі голоси, наче скеровані диригентською батутою, кричать «УВІЙДІІІІІІТЬ!», і, так-сяк штовхнувши двері, Numo застрибує у своєму лантусі досередини й вкотре, посміхаючись у темряві, відчуває безпрограшність цього трюку: діти зацікавлено перешіптуються…

Numo закінчила свою програму, дітки вмить рвонули до гральних автоматів, розташованих по периметру приміщення, а бабуся Павліка цвірінькає з чиєюсь мамашею, ніби й не збиралася відвозити Numo назад до Будинку Клоунів. Numo плентається у найдальший куточок приміщення і раптом помічає там самотню похмуру дівчинку… дівчинка мовчки дивиться у вікно і гризе коктейльну трубочку, Numo обережно сідає на пластмасовий стілець навпроти дівчинки і відчуває, що на неї… окошилося… тобто почався пантомімічний напад, який Numo ще ніколи не вдавалося приборкати, доводилося підкорятися: Numo впритул дивиться на дівчинку і чує, як її розмальоване обличчя поступово набуває такого самого виразу сумної й самотньої дитини, ніби разом з гримом її брови, ніздрі, кутики очей, її рот стікають повільними дощовими струменями з лиця і крапають на груди, на стіл, на складені перед собою руки, на долівку, на яскравий клоунський костюм. Дівчинка уважно придивляється до Numo, а Numo починає тихо плакати, справжнісінькі живі сльозинки викочуються з її очей, Numo зводить брови дашком і тяжко зітхає, незмигно дивлячись на дівчинку повними сліз очима. Чого ти плачеш? запитує клоуна візаві, ти ж клоун, клоуни не можуть плакати, клоуни повинні сміятися і смішити інших, а я неправильний клоун, говорить Numo, бачиш, мені стало сумно і тепер я плакатиму, поки мене хтось не розвеселить, може, ти спробуєш мене розсмішити, га? ні, розважливо відповідає дівчинка, я не можу, ти ж бачиш, мені самій сумно, а у тебе прикольне ім’я, тебе дійсно так звуть, Нумо? Numo починає схлипувати, ага, так, дійсно, уяви собі, як мені з таким іменем жити: кричать, наприклад, на вулиці комусь: «Нумо з нами!», а я думаю, що то мене кличуть, або, уяви, підходить до мене гарний чоловік і каже, привіт, мене звуть Арсен, а я йому: Нумо! він такий, мовляв, шо нумо? ну, ти розумієш, всяке можна подумати, знову глибоко зітхає Numo, а тебе як звати? дівчинка усміхається, Ліля мене звати, каже вона, слухай, Нумо, хочеш я розкажу тобі анекдота? ой, хочу, хочу, гарячково киває головою Numo, я знаєш як люблю анекдоти, а особливо ті, котрі не можна розказувати дорослим, вибалушує вона очі й затискає долонею рота, нажахано кліпаючи. Дівчинка зневажливо усміхається, явно відчувши награність, але загалом Numo їй симпатична, тож вона пробачає це, таке необачне, ставлення до себе як до маленької дитини, слухай, каже, значить так: жили в лісі Лев, Лиса, Ведмідь і Чупачупс… рот Numo розтягується ледь не до вух, їй дійсно смішно вже від того, що у лісі живе Чупачупс… ааа, он ви де, виголошує бабуся Павліка, підходячи до Numo, ми всі йдемо зараз на автодром кататися на машинках, чи можу я попросити вас піти разом з нами, це було б дуже логічно, а потім я вас відвезу назад, як ми і домовлялися, Numo підводиться, так-так, звичайно ж, я піду (Numo не наважується нагадати про те, що її робочий час вже закінчився, що варто було б оплатити їй додатковий час), ходімо, Лілю…

Під стелею автодрому гуляє дитячий вереск, пересіяний іскрами від антен, скреготом ґуми на бортах автомобільчиків, гудінням усього цього казкового агрегата… всі ганяють по колу і намагаються підрізати одне одного, хлопчики сваряться за кермо, хвацько віражують, штовхають дівчачі автівки, дівчата пищать і регочуть, їхні машинки заціплює частіше, ніж ті, де за кермом хлопці… маленька крихкотіла Numo сидить поруч з Павліком і теж заливається сміхом, коли вони з кимось зіштовхуються, вона корчить всім дітям кумедні мармизи, вимахує руками, діти регочуть з клоуна, який боїться кататися на машинках. Numo схоплюється на рівні, натхненно репетуючи, Павлік раптом різко викручує кермо, синя автівка йде юзом, штовхає жовту, п’ять машин, не в змозі уникнути струсу, наражаються на безладну штурханину, збиваються у заціплену купу, Numo від потужного удару перелітає через борт, скронею б’ється у борт жовтої машинки, котра не встигла загальмувати, працівник автодрому тисне на всі кнопки, тягне якісь важелі, Ліля, роззявивши рота, вчепилася в кермо, глибокий зойк полинув, мов повітряна куля, в осіннє небо, пропхавшись між стелею і сіткою огорожі, завищала чиясь мама, мабуть, та, з якою цвірінькала Павлікова бабуся… виск гуми, виск дівчаток, регіт і галас кількох, найдальших від аварії хлопчиків, машинки ще інерційно соваються в купі, на всі боки з сичанням розлітаються іскри, антени ще хилитаються, інерційно ковзають по залізній сітці стелі автодрому, Numo стрімко несеться крізь небо і воду — крізь веселку, дротики черкають по хмарах, викликаючи веселі грозові блискавиці й святкові спалахи, жонґлерські кульки розбризкуються, розлітаються навсібіч, проносяться повз розмотані серпантинові спіралі, зграї мильних бульбашок, лелітки і конфеті, вгору, мов перпендикулярною течією піднесені, спливають цілі грона різнокольорових повітряних кульок, до яких прив’язані зайчики, ведмедики, клоуни, балерини, м’ячі, пупси, а хмари, теж як у дитинстві, перетворюються на зайчиків, баранців, ведмедиків, рибок, їжаків, черепах і крокодилів, на маски чаклунів, скелетів і монстрів, на крилатих слонів, на пуделочка снів, вічні безсонні хмари. Numo верещить і регоче від щастя, мов дитя, занурюючись у цукрову вату й знову виринаючи у веселковому тунелі з доброзичливими скелетами обабіч та флуоресцентними потворами, цілий шлейф тюленів і морських котиків тюлюхає за її маленьким яскравим автом, схожим на космічну тарілку з мультика «Таємниця третьої планети», такий кумедний космолет на гумовій подушці, зграї папужок та голубів супроводжують антенку, що викликає громовиці, Numo проноситься крізь палаючі обручі, а з боків мчать зграї усміхнених тигрів, гуси на ковзанах і зосереджені дикобрази, все починає крутитися, мов карусель, і Numo дедалі темніє й темнішає в очах, доки, віддаляючись і віддаляючись, не згасає у чорному мороці остання веселкова цятка.

2

Листи на осінньому листі

Дорогий мій таємний друже! Вже осінь, і твоя Реона плаче за тобою дзвінкопрозорими сльозами.

Ті сльози — ніби шкло улюбленого келишка моєї прабабці. Я вчора його розбила. Випадково. Кожна моя сльозинка — скляна літера. Або навпаки: кожна моя літера до тебе — сльозинка розбитого на друзочки прабабчиного келишка. Келишок був з фіолетово-зеленкуватого шкла. Друзочки я не стала замітати. Вчора я пішла купатися і купалася майже до ранку. А сьогодні вранці я бачу, що розсіяне підлогою бите шкло почервоніло, мовби то — зернята стиглого граната, котрий так і лежить на підвіконні — їсти його мені розхотілося. Я не люблю чистити гранати, ти знав? Цей великий стиглий гранат лежить на підвіконні, ніби лист до тебе. Слова складені щільно, мов ікра, — прозорі і червоні, як сльози, бубки. Холодні, як шкло. З білими, як у скелета, кісточками всередині. І не лише як у скелета. Я бачила свою кістку — вона також біла.

Біла в червоній м’якоті. Але потім червоне гоїться дуже довго, нерви не зростаються, і шкіра втрачає чутливість довкола шраму. І ще треба кілька років, аби шрам став гарним, бо шрами не старіють, а навпаки… спочатку вони жалюгідні… Кістки вже не видно, але я знаю, що вона там, всередині. Біла, як молоко з цукром. Я вчора пила молоко з цукром зі свого улюбленого червоного горнятка. У світі дуже багато білого і червоного. Всередині кожного з нас взагалі тільки біле і червоне.

* * *

Дві години я не писала до тебе, бо стояла перед люстром і ретельно (повільно-повільно) обводила очі своєю чорною тушшю для таємних листів. А потім я так само обвела пипки на грудях, і вони стали схожі на очі. На твої, коли ти вдаєш, ніби дивуєшся!

У мене місячне. Червоне на білому, котре шкода викидати. Тому я довго сиджу у ванні і навіть ліплю там свої сни — у теплій воді, щоби зелена вода взяла у мене червоне. Я почуваюся черепахою. Я завжди ховаю залишки червоного на білому в землю під горіхом в саду.

Мені наснився сон, ніби я подорожую навколо Світу з прозорим наплічником-акваріумом за плечима, а в ньому — водяна черепашка. А Світ такий маленький, що його по екватору можна обійти за тиждень, і я — ніби дівчинка на кулі: бачу перед собою «край Землі». Як у фільмі «Напевне, боги збожеволіли».

P.S. Я купила собі капелюшок, як у Мері Попліне, уявляєш?!

Нда, слайди зі скарбнички віртуального клептомана, home video 35 mm: відбиток масною червоною шмінкою на папері (смачний цьомчик пухкими губенятами), поряд нашкробано сердечко, пробите стрілою. Під ногами — засушений осінній листок канадського клена, все ще яскравий. Він випав з конверта, коли Валерія витягала цього незбагненного листа від незнайомки. Валерія заціпеніло дивиться на «поцілунок», довкола якого жовтувато змаснів папір, ніби його підкладали під канапку. Валерія чудово усвідомлює, як був би шокований її чоловік, дізнавшись, що вона нишпорить по його приватних речах і читає його кореспонденцію. Але наразі шокована вона. Навіть не змістом цього неоковирного листа, а тим охайним каліграфічним дитячим почерком, яким його написано, дивним і небезпечним поєднанням інфантильності та зрілої жіночності, пафосу і простоти, кітчу і витонченості, мармулядної бабської банальності та живої відьомської непересічности. Хто така Реона? «Таємний друже»… ха! Настільки таємний, що їй, Валерії, за півтора роки жодного разу ніде нічого навіть не тьохнуло! Паскуда! Курва! Скільки ж їй років? Не більше як двадцять, мабуть. А Валерії майже сорок. Забути про це дедалі важче, бо, хоч вона все ще молодо виглядає, всередині вже — розладнаний депресіями механізм. Нишпорення по речах чоловіка може засмоктати, як паління, комп’ютерні ігри, мастурбація та вичавлювання прищів. А що, як буде ще один лист? Вона спустить його в унітаз, не читаючи, але й адресату нічого не скаже? Надвечір повалить раптовий сніг, від землі йтиме пара, біла мжичка клубуватиметься за вікном, а в тій мжичці ховатиметься, наче велетенський кит, нічний морок. Потихеньку ллятиме червоне — зсередини, вибулькуючись порціями, мов із зіпсутого кавного автомата, густо-червоне. Чорна кава з каламутною хмаркою білих вершків чекатиме у червоному горняткові на повернення чоловіка, але той вперше за стільки років затримуватиметься так пізно. А під ранок з’ясується, що він зник. Безвісти.

Валерія повільно опускає руку з цим безглуздим листом і повільно наступає на яскравий осінній листок канадського клена. Літо її дефлорації — котре? Спроквола одним твістовим порухом стопи розтирає сухий багряновий листок на комашиний порох. Шкода, що і з листом не можна так — наступити і розтерти на порох, ніби його і не було. Бридливість цією тупою жіночою злобою душить за горло так, що аж погідний осінній світ посеред покою починає плавати, брижитись, мерехтіти, хитатися, гойдатися, крутитися, ковзати по діагоналі, танцювати в очах. Зараз він повертається з роботи, зайде до міні-маркету по туалетний папір, серветки, пиво, зелений чай, каву, гумку, блок сигарет напровсяк, хліб з висівками, ґелеву ручку, мінералку, точно не забуде фарбу для волосся саме того відтінку за саме тим номером, який назвала йому Валерія, і тільки вдома згадає, що сіль закінчилася ще позавчора… Завжди, коли він цілує її на ніч — вже уві сні, — на її губах утворюється наступний, завтрашній день, це ніби запорука того, що день настане, стане сьогоднішнім і буде вже. Синя мишка… Хто зна, коли вона знесе пурпурове яєчко світанку і чи відкладе солону ікру спадню посеред глибоконебесної омели. І навіщо ці чорні сни у переддень? Ці чорні-чорні, як волосся і очі японки, сни.

Погляд Реони у напівтемряві: очна рогівка, підбілена матовим відблиском подушки, вогко зблискує, ніби лезо ножа. Всередині у неї все червоне, а рогівка — біла, вона мовби розтинає все до кісток, вивільняє біле з простору, бо подушка — чорна. Чорний напірник, чорне простирадло, чорна ковдра з не більшою за хруща вишивкою в кутку.

— Твою дружину звуть Мальвазія? — Голос у Реони глухий, вуркотливо-сиплуватий, лінивий, такий, ніби в нього піску натрусили, і той скрегоче на зубах, або такий, цей її голос, ніби на ранковому асфальті гулюкають голуби, а глибоко під ними прокволо гуркоче підземна ріка — брунатні ґрунтові води, тлустий і чорний, як сон, каналізаційний потік. Сон як вистава тіней на споді повік, слова як тіні на білому папері очної рогівки.

— Мальва. У мене все дитинство спливло серед мальв, я досі їх люблю, але купую чомусь завжди жовті айстри.

Цілий сон я блукаю між полицями велетенського супермаркету (а я і наяву завжди гублюся посеред безглуздя вибору), мене оточують найрізноманітніші предмети, чий сенс і призначення вислизає з моєї уваги і мого глузду. Проте я цілеспрямовано блукаю поміж колготками, копченими вуграми, довжелезними шеренгами шампунів, фарб для волосся, гелів для душу, пральних порошків та миючих засобів, блукаю, доки не вивітриться з мене запах Реони. Її запах — осіннє листя, горіхи, мед, латаття, глиця, дим ватри, сухі водорості, шкіряний портсигар, пачулі, полірована акацієва дощечка під кавник, болотяна вода, перестигла калина, осінній дощ, вогке каміння, пухкі гриби — залишається у відділі пральних порошків, гублячись серед їдкого запаморочливого хімічного смороду, котрий просотується в мене, як вірус грипу.

— Чому ти називаєш мене Мальвою? Хто така Мальва? — запитує Валерія у напівтемряві, підвівшись на лікті з подушки. Білий напірник не вступає в реакцію з її очною рогівкою.

— Хіба? — сонно муркоче лагідний, вдоволено-розслаблений чоловік. Його гнучкі й пружні м’язи плавають під шкірою, немов повільні хижі риби. Червоні підшкірні акули і скати, білі глибинні дельфіни, мурени, вугри. Невже його скелет, там, всередині, цілковито білий, мов сніг?

— Ти мене з кимсь плутаєш, — мстиво править своєї Валерія й самій себе бридко. Що затягує Валерію в цю траншею неконтрольовано-ідіотської примітивно-бабської поведінки? Невже це неуникно?

— Дивна фантазія. Якщо хочеш, будь Любою Валерією. — Голос його вже зі сну.

Чорний сон виринає, мов кит, що ковтає мою свідомість. Всередині пащі все червоне, а ікла білі, а хіба у китів бувають ікла? У китів, принце, буває все, кит — це світ і всесвіт, сутність існування в неіснуванні, кит — це все, що ти можеш собі уявити, і все, що тобі навіть не насниться, кит — це неосяжний пра-сон у безмежності… Червона пульсація всередині Реони з кожним поштовхом вкладає до мого напруженого єства її слова, транслює чорні й білі слова якоюсь заспокійливо-океанською морзянкою. Я — телеграфний стовп. Червона і чорна порожнина-пустка-пастка-середина — внутрішній вакуум-осердя нестерпної насолоди. Всесвіт втискає інформацію в мене з кожною конвульсією. Все густіше, щільніше насичену собою, свідомість м’якне. Спілкування всередині кита. Біле полум’я випалює мій мозок. Десь на дні морському, на березі, у прибої, на мілині, весь цей час незворушно лежать наші білі з темними трикутниками тіла. Чорне підкоряє червоне, чарне, черне, чворне. Золоте сяйво світання натирає до блиску мокру шкіру велетенського кита. Сон крізь солону блакить. Тепер ми з тобою і зовні і всередині — одне незворушне тіло зі сміливо заштрихованим міжніжжям. Реона мовчить, і її незбагненна замшева квітка мовчить також, стікаючи білими струмочками клею, роси, молока молочаю. Я — повалений стовп, обірваний дріт. Полиски світання. Іскри електричних розрядів розсіяно лискучою шкірою цього величного і неосяжного сну. Гроза і злива за шибою — з дерев невпинно ллється змішане з водою листя. Солодка тепла липкість швидко холоне, пробуджуючи непевними спогадами про дитячий енурез. Знову дрочив уві сні. Валерія відчуває, напевне. Навіть якщо не прокидається. Бідна моя, кохана забетонована дівчинка…

Клацає дверний замок. Валерія з листом в руці повільно (тепер все довкруж повільне-повільне, загальмоване, затоплене прозорим гліцерином зухвалої миті) й непевно рухається в цьому затишному вереснево-медвяному світі (як там в листі? Вона «повільно-повільно малювала очі»?) до передпокою, зачудована власною прозорістю: ніби страх її осклів, а відчуття всохли, наче осінній гербарій у грубих бібліотечних волюмах.

— Лєрочко, люба моя, сонечко, це все тобі! — вигукує неприродно привабливий чоловік у довгополому чорному пальті. У нього родимка біля кутика вуст. Лівого. Це Грек. Виявляється, Грек одружений! Космічна Дівчинка не пробачить йому Numo. Або дружину…

«Така щира усмішка, такі щирі очі, руки… такий привабливий, веселий, відкритий… чому він весь час кличе мене Лєрочкою?..» — ховаючи від шелестких пакунків та оберемка манюсіньких жовтих айстрочок руки (у правій — лист) за спину, паморозиться Валерія. Потім поволі витягає правицю з листом з-за спини, зводить очі на чоловіка.

— Хто така Реона?

Валерія стежить пильно, впритул, проте не впольовує жодного нещирого мікропоруху. Чоловік направду здивований, і зрозуміло, що він, поглянувши на вистромленого, мов кухонний ніж, листа, навіть і не второпав одразу, що то таке. Він все ще простягає Валерії квіти і подарунки. Пауза утворюється на диво нейтральною, безбарвною, наче порожнина у горіховій шкаралупці.

— Хто така Реона, котра пише тобі листи? Зокрема оцей лист, — запитує голос Валерії, а сама вона лежить горілиць на дні гірського струмка й очі її бачать крізь воду стелю своєї смерті — блакитне вересневе небо.

— Лєрочко, яка Реона? Що сталося? — Грек трусить головою, навіть всім лицем, мов басет мордою, так, що перед очима Валерії аж заметалася, наче агонізуюча рибка в акваріумі, його сексапільна родимка. Валерія отямлюється і тепер вже буденно, хоч і вперто, простягує чоловікові листа з ідеальними чорними рядками та плямкою шмінки. Грек, притиснувши до грудей пакети і квіти, двома пальцями, наче ножицями, бере папірець і втуплюється в нього, пробігає рядки поглядом. Заусміхався.

— Де ти це взяла?

— В нашій поштовій скриньці, — проартикульовує Валерія і відчуває, що з очей поповзли сльози. Плакати вона не вміє, тому їй здається, що вона лежить на дні гірського струмка і ніщо вже не має значення, бо нічого більше нема. Навіть вішака з її рудим шкіряним пальто у передпокої нема. І чорно-білого перемикача на стіні біля одвірка нема.

— Можливо, якась закохана в нашого сусіду однокласниця випадково вкинула не в ту скриньку?

— Закохані ніколи не вкидають листи не в ту скриньку. А на конверті стояла наша адреса і твоє ім’я.

Подружжя так само і далі стоїть у передпокої біля вхідних дверей — ніби на краю рампи, що мала б обірватися до оркестрової ями. Але Валерія вже забула про свій страх, що чоловік викриє її втручання в його приватний світ, а Грек не вміє повертати ситуацію на свою користь дріб’язковими жіночими методами. Йому це зараз навіть не спало б на думку. Він — саме здивування, сама щирість. Врешті йде до кухні.

Валерія слідом. Грек звалює на стіл все, що притискав до грудей, і з листом в руках опускається на ослінчик. Поли його елегантного пальта вкладаються на підлогу біля ніг, мов дві чорні кицьки. Валерія стоїть перед столом і водить нігтем по голівках айстрочок, ніби вичісуючи з них різкий, трохи мильний запах. Грек повільно перечитує листа.

— Лєро, я не можу собі навіть уявити, хто ця дівчина, але це відгонить серйозною шизою. Кажу як психіатр.

— От, власне, як психіатр і скажи: звідки цей лист взявся? Там ще був засушений листок, але я випадково наступила на нього.

— Де?! Ти його прибрала?!

— Ні ще. А що таке? Там, у покої. Що таке?

Грек метнувся до покою і закляк на порозі, уважно вивчаючи долівку. Помітив іржу розлізлої мертвої тканини листка перш, ніж Валерія встигає показати. Край рампи, ніби пересувна стрічка, рухається за подружжям по хаті. Грек, присівши навпочіпки, починає обережно збирати порох на пучку пальця, струшуючи на списаний папірець.

— Де конверт?

Не може такого бути, щоби Лєра остаточно збожеволіла, почувши її ім’я під час моїх нічних вивержень, і почала сама писати ці листи, аби мене викрити. Може, вона розшукує її, потихеньку з’їжджаючи з глузду, коли ж навіть я сам не маю жодної гадки, де і кого шукати. Я весь час знаходжу на підвіконні осіннє листя, але нічого прочитати на ньому не можу. Я не вмію ані читати, ані писати, ані говорити, я — телеграфний стовп всередині кита.

У мене сталося роздвоєння твоєї особистості, любий, я вірю в твоє тепло, це як віра в янгола, у цій любові нема нічого статевого і особистого. І я щойно полюбила чоловіка на твоє ім’я, котрий також видається мені лагідним янголом, настільки відстороненим, делікатним, недолугим і довершеним водночас, що ніби я весь час наступаю йому на крила (легені), а він проживає то як день, і правильно робить, янголи не мусять діяти, вони не мусять структурувати простір, янголи Живуть і Спостерігають, може, є десь у Просторі якась точка, де існує один-єдиний цілісний Ти, але він також янгол, тому запросто може огорнути крилами (легенями) і сказати «ятебелюблю», ну, бо це його суть, це означає: «Я люблю цей світ. Я люблю життя. Я люблю тебе, як все решту, бо ти невиокремлювана, невід’ємна частка цього світу, цього життя», і так воно і є, це допомагає усвідомити свою громіздкість: янголи існують для того, щоби своєю присутністю, наче світловим колом кишенькового ліхтарика, виявляти на мить застиглу огрядність інших, їхнє невміння текти, ковзати, літати, іронізувати без зла, сміятися, жити і любити… а ще я не вмію пекти пляцки, вправно ховати зуби, коли відсмоктую… і неуважна до життя: то МЕНІ смішно, то МЕНІ рве дах, то МЕНІ по цимбалах, то МЕНІ кортить чогось хоч сонце не світи, — все решта не має жодного значення… ти знаєш, якесь особливо відчутне кужеління протоплазми в точці умовної розбіжності пересічного у громадському транспорті та завуальовано пересічного на різних заходах, бо там — «народ», а тут — «багєма», а взагалі-то «люде в нас хороші»… кентаври на контролі соціального «підсвідомого», фублятьдкхцш, недбало зібраний калейдоскоп — скельця випадають то тут, то там і — впадають в око, я надмірно серйозна, важка, занудна, я в курсі, почуваюся якимось танком, Бабою-Родіною (монументом), Командором — громіздкою почварою, котра, мов туля до порцелянової крамнички, вдерлася до хижки обкуреного янгола і трощить все довкруж, навіть не зваживши на янголячу параною щодо рипучих паркетин та голосного п’яного матюкання й реготу, янгол з тим змирився, на то він і янгол, щоби заколисувати неспокій минущістю усього сущого, на те він і янгол, Щоби терпіти такі от кострубаті агресивні людські конструкції, щедро насичуючи їхню неоковирність димом зі своїх великих, наче крила, янгольських легенів. Легені замінюють янголам крила, «душу», серце і «розум». Вони мов коралі. Вони мов хмари. Вони чоловічої статі.

Погляд Валерії ллється, мов листя з дерев під час дощу. Грек помічає конверт на ліжку перш, ніж Валерія встигає ворухнутись, обережно зсипає до нього рослинні рештки, вкладає слідом листа. Тепло і міцно бере Валерію за руку, веде до вхідних дверей, відпускає, знімає з вішака її руде шкіряне пальто. Валерія мовчки пірнає в подану одіж.

Всі речі, вчеплені серед нездалих і випадкових шопінґів, Валерія носить як є. Ніколи не переробляє їх під себе — жодної деталі не змінить, наче не має власного стилю, а має лише одяг. Або стиль саме і полягає в такому носінні одягу, коли немає ані декорацій довкола, ані вистав, які вимагали б декорацій. Її одяг — ніби світлове коло, услід за яким слухняно рухається у нашому сприйнятті рампа.

Пара виходить з хати — ніби потрапляє у сонячний простір порожнього під час уроків, такого затишного, світлого і таємничого шкільного актового залу, де полуденне сяйво кружляє і ковзає, відлунюючи від паркету, небо дихає на повні груди прозорою стратосферою, легені дахів надимають ребра пір’ястих хмар, схожих на літаючі кістки в каньйоні семи небес, на косяки риб-чехоней, на велетенський скелет прадавнього кита посеред пронизливої блакиті, терпкий, невловний, всеохопний запах останнього сонця, конаючого листя, мокрого граніту і схолоднілої річкової води, запах валування далеких димів з парку, де палять купи старого одягу і волосся дерев, запах деревної кори, горіхів, всіяної осінніми пелюстками землі, земля муркоче і позіхає, прогулянкові пароплавчики у прозорій духмяній блаженній осінній тиші схожі на білих метеликів-капустянок, що перелітають річку, на розі поїдженого часом будинка біля вузлуватих кодол розпатланої виноградної лози, серед рубінового виноградного листя гріється на сонці триплямний кіт — біло-чорно-рудий, з каналізації відсунуто люк, крізь шпару прокволо переливається й розтікається по асфальту окріп, валить молочна пара, мабуть, це і є фабрика хмар, безпосередньо поєднана з небесним океаном… Мій шовковий Князю, як я картаюся власною стриманістю! Я не змогла розповісти тобі про кита, що розливає своє молоко — чоловіче і жіноче — довкола себе у прозорій воді білою каламутною хмарою. Він ховається так від страху! Червоний спрут викидає чорне чорнило і тікає, а кит ховається всередині білої хмари. Адже той, хто тікає, забирає з собою і свій страх, вони тікають разом, але страх спритніший, швидший, тому втеча — це завжди червона агонія.

Я сиджу на підвіконні, гола, а між пальцями ніг у мене кленові листки — вісім по одному на кожну порожнинку. Так я заважаю своїм стопам перетворюватися на плавці. Це останні теплі дні індіанського літа, така сонячна океанська блакить і таке червоне і золоте листя у білих хмарах. Пробач мені те, що я так банально описую нестерпну і пронизливу красу, яка мене оточує. Я не поет, я просто відчуваю, як світ прощається зі мною, а вода у ванні розчиняє моє тіло. Від мене тільки й лишається, що вісім осінніх листочків на поверхні води. І червоне і чорне розчиняються у прозорості. І навіть біле. Твоя Реона.

Грек і Валерія мовчки йдуть вздовж набережної, спускаються кам’яними східцями до чорної міської води, на поверхні якої нестерпно-жовте листя кружляє і ковзає, ніби жучки-водомірки. Над головами Грека і Валерії, спершись попереком об гранітовий бордюр, замріяно жує канапку зі шпондером сухенький сивий чоловічок, до його пояса прив’язане за ниточки величезне гроно повітряних кульок. Його спину вклеєно в осінній колаж, углиб танцівної перспективи Міста — листя, листя, листя: на прозорому дашку автобусної зупинівки, на асфальті, на хідниках, на шибі нічного з-від учора трамваю (спогад про щоденний шлях домів), Небо, дай цій Країні Щастя (не шанс, ні, бо скільки вже їх було, тих шансів, країна У шансів не помічає, одразу — Щастя!) понад усіма її засіяними осіннім листям водами!

Грек обережно нахиляється до мозаїчної річкової мембрани і пускає по воді листа Реони, мов човник, ледь помітно прогинається веселкова стінка мильної бульбашки, ріка погоджується взяти цей лист, вода розважливо несе яскраве листя і білий лист, по якому зачудовано розтікаються літери, ієрогліфи снів, малюнки зітхань, до пірсів нікому не відомого приморського містечка, аби суворий метранпаж похвалив її, мудру воду, і погладив її, наче кішку. Чоловік і жінка повертаються назад, повільно піднімаються сходами до набережної, так, ніби дійсно вийдуть прямо у небо, стариган з повітряними кульками байдужо зиркнув на них і, задерши до неба зморшкувате лице з розкуйовдженим сірим пасмом волосся над скронями й сталевою густою щетиною аж до адамова яблука, задивився у щось, то зажурено похитуючи головою, то замріяно усміхаючись, але, в будь-якому разі, демонстративно відсторонюючись від земного світу жінок, чоловіків, котів, голубів, машин і пароплавів. Грек мовчки простягує чоловічкові купюру, номінал якої значно перевищує вартість яскравого скарбу з гелію і кольорової гуми, й чоловічок, німало не знітившись і не здивувавшись, запихає останній шматочок своєї канапки до рота, обтрушує долоні, діловито відв’язує величезне гроно повітряних кульок від свого пояса і урочисто подає цьому штивному й анітрохи не дивному добродію. Грек жестом пропонує Валерії також взятися за жмуток ниточок, і — величезне гроно повітряних кульок тягне їх вгору, чоловік і жінка повільно, не відриваючи поглядів одне від одного, лицем до лиця, затоплюючись ніжною усміхненою бездумністю, піднімаються над закутою в граніт і бетон річкою, ніби їх всмоктує пронизане вересневим сонцем ультрамаринове небо, а звільнений продавець повітряних кульок, задерши свою сиву поскубану голову, щиро маше їм рукою на прощання, на щастя і просто з радості.

3

Землетрус

Порохнява сіро-жовта розпечена алея зі злинялими платанами, непритомними від спеки художниками-крамарями, з остовпілим перед невтомними туристами кітчем, з проламаними лавочками і переповненими урнами — просякнута всепоглинаючою шерхло-солонуватою, як фісташки, присутністю Моря. На алеї з’являється Меґаном, голий до пояса, з невисловленою пропозицією до спостерігачів пофантазувати самим з приводу того, яка частина тіла у нього гола — верхня чи нижня, від його кедів розпурхуються навсібіч насіннєві лушпайки і недокурки. І що? І він зникає, навіть не глянувши у бік спостерігачів. Через паузу на граничній межі непорозуміння з публікою з’являється захекана і розгублена Казка, віддихуючись, роззирається навкруги й зривається навздогін Меґаномові, котрий зник у невідомому напрямку. А у своїй пошарпаній готельці на підлозі розвалилися Джанкой з Мангупом, та спостерігають, як Ялта міняє в магнітофоні касету і водночас пильнує каву і макарони. З балкона, попри глибокий і спекотний полудень, долунює хропіння Чатердага, або просто Чорта, його вранці випустили з дільничного мавпника. А ще є Марва, але її немає зараз, вона десь із тиждень тому подалася пішкарусом до скель по новий перкусійний реманент: тріскачки, дощ, бубни, бонґи та афро-арабські буґдуни, можливо, їй пощастить назбирати свіжих, ще зелених, сріблястих, мов оливкове листя, бубонців, і ще вона пообіцяла дочекатися тронки з дельфіна. Хвалько!

Вулиці подібні до жовклих і витертих на згинах газет з минулої епохи — дзижчання цикад трамбує і розмаює водночас гаряче зомліле повітря.

Кіт Сіма шматою лежить на порохнявій шафі майже під самісінькою задимленою полущеною стелею та її брудно-масними клаптями застарілого павутиння. Ані ворухнуться навіть фіранки на вікнах, ще з бозна-якої зими не розклеєних, від застарілого клейстеру брунатно-жовклі, мов сеча у слоїку для аналізів, поскручувалися на кінцях в трубочки, забиті мертвим сірим павутинням з крихкими залишками колишньої здобичі давно померлих від передозування свободою павучків. І насрати, власне, на скільки десятків пар кінцівок тут кульгає синтаксис, нема взагалі ніякого синтаксису, спіть собі і дрочіть уві сні спокійно, ву-а!

Цієї ж миті десь далеко й зовсім в іншому просторі, навіть в зовсім іншому часі, ближче до кінця осені, на мосту стоять двоє молодих людей і дивляться вниз на річку і на пришвартовані баржі. Вони розмовляють про щось, швидше за все, про себе і про свої почуття, а слова їхні вкладаються у свинцеву воду, ніби пуансони в типографську матрицю, молоді люди жестикулюють, ніби жести допомагають їм набирати вручну і втискати у річку слова і шпації з ясного гарту. Схоже, суворий метранпаж вийшов кудись на перекур, наприклад, крізь старий док — до маленького приморського містечка, і потаврована текстами ріка, розмотуючись, мов рулон, неквапно несе їх у бік моря — на звірку з небесною типографією. Відтиснений діалог приблизно такий: ми ніби лежимо горілиць і зорі падають нам в очі а в очах розходяться кола до вуст, грудей, животів, аж до кінчиків пальців бо ми кохаємо і нам ніколи не набридне якщо набридає то це не любов можливо ти перебігаєш вулицю на червоне світло в ту мить коли я слухаю старі аргентинські танго на вініловій платівці можливо ти відкриваєш зубами пиво тоді коли я їду в метро і слухаю в плеєрі саундтрек до «Арізонської мрії» і кришечка падає на асфальт а з пляшкового горлечка лізе піна тієї миті коли зупиняється потяг можливо ти позіхаєш коли я закурюю або я виписую з книжки цитату коли ти стоїш під душем однаково ми зустрінемося і питимемо пиво або чай і звуки наші й наші рухи й уламки світу зійдуться на якийсь час у картинку короткометражного фільму котрий закінчиться титрами сну і хтось або щось дивитиметься всю ніч нон-стоп кіно про те як ми спимо що цікавого? справа смаку або швидкості сприйняття але як нам вижити серед всього що сталося це ж кінець проти чого боротися це ж безглуздя країни У як зНати куДи зник Арсен коТРого ми знаЄмО сто років, як знатИ куди вЗАгалІ зникаЮть люди країни У і чи знав Арсен що ОрисЬка ваГІТна? якщо набридає то це не любов просто не варто нікому розкривати таємницю татуювання тіней на наших тілах ми щасливі закохані коханці сильні вільні й надвразливі у цьому зварйованому штучному світі в цій благословенній країні зґвалтованих індіанців і східноєвропейських брамінів але ми не матросови нас не звабити боротьба це безглуздя і хріна лисого ви отримаєте ще одну лав-сторі аби зробити з неї чергову історію хвороби МИ НЕ АЛЬТРУЇСТИ ми відверто не хочемо ділитися з людством нашим досвідом і нашим щастям любов тече крізь нас любов належить всім на цій планеті тому дайте нам спокій інакше тільки розкрийся вам назустріч ми пречудово знаємо не одну нагоду мали переконатися у що все це врешті-решт виллється через ці ваші споживацькі рефлекси тупорилих хижаків тому затямте собі ми навіть не знаємо що таке кохання ми просто зустрілися пристали на пересічний секс з усіма вашими психосоціальними протезами ваших ґламурношоколаднопластмасовосиліконовомармеладнокарамельних таблоїдів легітимного сексизму ми прогнозовано розбіжимося через два роки ось вам хавайте!……… дівчина заглибоко перехилилася через поруччя моста щоби сплюнути у воду знак оклику і багато-багато схожих на гомеопатичне драже крапок…

На чиїйсь кухні, невідомо де, море закипає в чайнику і чайник виразно засвистів, але, можливо, то просто реактивний літак…

…гЛИна ваМ пухом, І мертвІ, і Живі, І ненародЖенІ! В сенсі, привіт, як ви, «безсМертнІ», вітаєтеся. Усього лише 23:20. Я зачароВАний вашиМи цифраМи на ваших пристроях! СаМе в цю мить — на чиїйсь кухні, поспІхоМ втраПивши-залетівши, не вибираючи, з чуЖого випадкового холодильника жеру, краючи криво кухонниМ ноЖем, свіЖу свину печінку, макаЮчи в сіЛЬницю; й сиру виРізку, так саМо нетерпляче й недолуго креМсаючи й раз по раз цЯпаючи у сіль та чорний молотий пеРець. ОбоЖнюю сиру свинину та її похідні, гадаю, й серед вас багато таких. Але Ж ви — безсМертні, Жоден з вас не зізнається у кровоЖерливоМу м’ясоїдЖенні. Не варто потурати собі! Живіться гаМбурҐерами. Або тим, що відповідає вашій метрИчній системі. ДоЖовуючи останнє сире соковите волоконце, мушу повідомити: одна моя нога вЖе ТАМ! Я вЖе біЖу. «Хтось Із нас повинен писати, і нехай краще я, якщо вЖе я поМер І моЖу бути цілковито неупередЖеним», як скАзав Переслідник. Зникаю. Мушу якнайшвидше… Глина вам пухом!

Докторе!!! Ми втрачаєМо її!!! Шепіт. Сміття. НаМул. Яквсірешта. ДокТоре!!! Ми її втратили!!! ТікАю. Глина вам пухом! Що моЖе відбуватися зі свідомістю і спогадаМи зниклої безвІстИ людини, що стається з паМ’яттю І спогадами і життям тих, що чекатимуть зНиклОго все Життя? страшенно не хочеться повертатися У так зване «минуле» — у катакоМби пам’яті, але надзвичайно захопливою постає одна ідейка: стерти плівку нанівець, звільнити цей нещасний вінчестер від непотребу гнилих файлів, ідея-вірус, вірус — рятівник, рятівник — асенізатор, винищувач психіатричного, рефлексійного сМіття, «санітар дЖунҐлів», снайпер Фіолетових варанів підсвідомого-відомого-лише-ЦапаМ-потойбІччя невИЗначеного… до того Ж, коли їдеш один у потязі, дуМки, спогади вилітають крізь шибу, неМов харчки-недопалки-недогриЗки-загортки-І-роЗволочУються-за-видноколоМ-у-спаднІ…моЖе, розбризкуються, роЗПОрошуються, роЗбиваються на друЗки, залишаються сміттям на паралельному залізничній колії шосе поЗаду, потрапляють під колеса машин? зникають разоМ із простором? I не маєш при собі книЖки, не моЖеш заснути, — не залишається нічого іншого, окрім як дуМати про «минуле», втуплюючись у звукову доріЖку теМряви за шибою купе. МоЖна часто бігати до тамбура курити, або в туалет, — для урізноманітнення свого виМушеного доЗвІлля. Але це ніяк не впливає на процес, що відбувається у голові. Перші хвилин двадцять після відправлення потяга до тебе беЗ надмірного ентузІаЗму намагаються заговорити сусіди по купе. Ти (як вЖе кілька останніх років у будь-якій ситуації) каЖеш «так» або «ні», чудово усвідомлюючи беЗглуздість І необов’язковість будь-якої відповіді. Просто у такий спосіб підтриМуєш відносну працездатність свого мовного апарату. Якщо протягом, скаЖімо, тиЖня не вліПиш у чергову шаБЛОнну мішень гнилиМ помідором своєї відповіді Жодного раЗу, твої щелепи заІрЖавіють, мов у Залізного Лісоруба. Ти навіть не помітиш, що втратив останню й найважливішу ознаку соціальної істоти: здатність до так званого «спілкування» — вербального контакту з оточуючиМи. Потреба в інших людях є цІлкоМ ілюЗорною, ця ілюзія швидко розпадається на порох під владою ірЖі мовчання. Потреба в людях і потреба у до себе подібних — різні речі. Перше — інстинкт саМозбереЖення, рефлекс виЖивання. Друге — повний святковий набір енергетичних, хімічних, каЗна ще яких коМпонентів, які перетворюють головолоМну моЗаїку твоєї істоти на бездоганну дієЗдатну біологічну систему: всі схеми вмикаються у процес існування, який, щоправда, не завЖди моЖна назвати соціально адекватниМ. У яскравості дуЖе мало точок дотику із соціумом. Це як графіті на мурі: ніби й не робить нікому шкоди, але когось та й дратує саМим фактом свого існУвання. Рано чи пізно всі графіті знищують. З’являються інші. Іноді на тому Ж місці. Але рестаВРАторсТво не моЖе бути способом Життя — це шляхетне реМесло, не більше. Черепахи І мушлі з’являються нізвідки! У підЗеМному барі, стерильному, як і все довколишнє (шкляні стільники підзеМних шопів, ескалаторів, ресторанів, водограйчиків, ліфтів), я виМовляю (артикулюю, вербалізую) своє кохання, мовби виконую танГо на милицях, ніби (не «ніби», так І є!) кохання — це танго, а слова — милиці.

Я стояв на високій похМурій скелі й дивився на сіре непривітне море, на спис наВпРОТної скелі: міЖ нею І тією, де я стояв, море бриЖилося — пінявилася вороЖо і відсторонено могутня течія Bathory. Я знав, що ця течія так називається, бо в мені звучали Bathory — Shores In Flames, Valhalla, Baptised In Fire And Ice, Father To Son, Song To Hall Up High, Home Of Once Brave, One Rode To Asa Bay — поволі весь альбоМ «Hammerheart». На валунах й улаМках скельних ікол стояли люди. Вони були схоЖі на шкляних сувенірних звіряток, якиМи приКРАшають офісні електричні фонтанЧики. Або на пласкі, вирізані з картону реклаМні фігури в натуральний зріст, котрі розставляють в одвірках супермаркетів, кРАмничок і ресторацій. На плеКСигласовІ манекени. У мене був вибір: або настуПНОго сновидіння роздивитися, хто ці люди, або одразу Ж пРОКинутися в течії Bathory та дістатися нею навпротної скелі. Ця течія була моїМ романом, а навпротна скеля — його форМою та логічним завершенням. Довколишнє море, наче якийсь там Солярис, містило весь той вир варіантів і варіацій, котрий моЖе засМоктати мене… I я там загину, загублюся. Точніше загубиться I загине мій роман. А я навіть не дізнаюся, хто поруч зі мною стояв на скелі Вибору Форми жанру. В даному разі це ніби мав бути gothic-poман. ОтЖе, Я І моє кохання у стерильноМу підземному барі, за моДЕРновим трикутним столикоМ з попелясто-чорного грубого шкла, з якиМись витребенькуватими шклянкаМи й мацьопкими мобільними слухавками перед коЖниМ на цьому кретинськи модному столикові. Дівча ніби Жартує, от уяви каЖе воно, я заХодЖу до хати, а у моїй ванній миється неЗнайоМий чоловік, що би ти зробив? — і, не чекаючи відповіді, що би я зробив, побАЧивши у своїй ванні незнайоМого голого муЖика, править своєї, перше: я пересвідчуюся, що це моя лаЗничка, друге: я пересвідчуюся, що чоловік — незнайоМець, третє: я з ним знайоМлюся, висновок: тепеР у моїй ванній миється знайомий чоловік! яка дотЕПна дівчинка! моє освідчення в коханні затинається, виходить дещо дивниМ… себто, почав я «за здравіє», а закінчую «за упокій»: говорив їй про своє кохання до неї, а з’їхав на свій роМан, на сон про свій роман, знов на себе потяг коца, кумедні ми такі, коли серйоЗні! за столиком біля зовнішньої шкляної стіни-вітрини четверо людей ведуть серйоЗну розмову і напруЖено п’ють чай, партнери, мабуть, ділова бесіда, за столикоМ, що біля густо-виШневого рояля, доглянута молода жінка серйозно щось пояснює чоловікові у дорогому костюмі, уривки її монологу подеКоли прохоплюються кріЗь невиМушено адаПТОваний до широкого загалу дЖаз, але долунюють, напевно, не в усі кути кав’ярні: акустика тут якась сХИблена, ніби у дірявій мушлі… для мене ваЖлива Справедливість… ідея жіночого щастя для мене, наприклад… ні, я не говорю, що це погано… ти мене не поваЖаєш!.. бреШеш, і навіть не червоніЄш!.. брехати не вМієш! — заповнює жінка муЗичну паузу саркастичними вібраціями обраЗи у голосі із присмаком якогось металу. Такий присМак має гаряча чайна лоЖечка, коли її облизати, розМішавши чай. моє кохання кліпає прекрасними тією, знаєте, еМалевою свіЖістю сімнадцятирічної пороЖності очиськами, і нічогісінько не второпує, її ніЖна, мовби стиГлий абрикос, буЗька схоЖа на пласке зображення на стіні, відбйває, чого не розуМіє, і водночас всотує це незрозуміле, навіть не силкуючись збагнути, дурне Оленятко! а скільки тобі заплатять за твій роМан? — серйозно запитує Оленятко, вдаЮчи, що воно вЖе доросла Жінка, як ота краля біля рояля, — та я його ніяк до путгя не доведу, а ти запитуєш, скільки заплатять! мені ваЖливо його написати й видати якнаЙШВидше, аби не валАнцаВся два роки у видавництві! за моїми стандартними угодами виХодить так, що я своїми книЖками не заробляю нічого майЖе, — моя серйозність огидна мені самому, і це такоЖ дуЖе серйозна позиція ставлення до власної персони, я не в гуморі, й нестерпна легкість буття не приносить Жодної полегкості, скільки ще тих лушпайок? до всього, моє дівчисько має пересічну (а тоМу складну, принаймні для мене — нестерпну) вдачу майбутньої бізнес-вуМен, її почуття гумору перебуває в зародковоМу стані, як, власне, і розумова Жвавість, про рівень її інтелектуального та культурного розвитку взагалі промовчу, я Ж поставив собі, що це — не головне в Жінці, тиМ більше, у сімнадцятирічному Оленяткові, мій серйозний монолог безЖально й несподівано оголюЄ переді мною сеРйозну проблеМу: я анітрохи не закоханий, як виДавалося мені протягом останніх тиЖнів, я просто хочу трахнути цю тваринку, анічогісінько спільного, окріМ сексу, у мене з цим діВЧИськом і бути не моЖе, я пРикандИЧив би її за враніШньою кавою на другий день спільної ідилії, та й засмаЖив би у духовці до неВпізнавАності її «закатруплений труп», добре, хоч набувся хоробрості зізнатися собі в цьоМу до того, як завалив лялю в ліЖко! я Жахливо серйозний чоловік. Жах І ОбРуда Не в Лас-ВеҐаСі кіна нЕ буДе пИва! Ше пива! Білого! — гукаю охайній кельнерці й «роблю їй очка», себто маслянО-фатально витріщаюся, Оленятко дещо напруЖується, хе! коли мені було стільки, скільки цій офіціантці (а вона не набагато старша за нетяМуще Оленятко навпроти мене), ми всі пили темне пиво і портер, то мода була така, чи що, чи, моЖе, організм був мІЦніший, чи просто через те, що не випуСКали тоді «білого нефільтрованого», котре всі тепер дудлять, знов-таки, мода, чи що, адЖе тепер усіляцького пива доста… ми чекаєМо на якесь літературне збіговисько, пХілолОгіЧний шабаш на Лисій горомові, парад голоМозих текстів на розпечених вуГлинах здорової кон’юнктури, добре, що завбачливо не запросили адептів босоніЖжя, я прИтяг Оленятко до «вищого світу», наміряючись (як я щойно собі зізнався) його, тобто її трахнути по всьоМу, або хоч посунути нехитрий розвиток подій в цьоМу напрямку, поступово хиМерна зальця всотує знайомі мармизи, моє дівчисЬко розпускає пера: незлецький вигляд маю! ті всі старі пердуни, котрі з моїМ вітаються, аЖ стікають слиною від мене, а баби (оце з ниМи він повсякденно спілкується?! не дивно, що запав на мене!) аЖ зубаМи скреготять, і баньки у них — як отрута з цукроМ! а мій — як хлопчисько з тими поряд! ні, ну її на фіг, я застарий, мабуть, я вЖе не мисливець, воно мені вишкрябає чайною лоЖечкою і зЖере мозок… ми п’ємо тепер горілку, дякуючи СивоМу Бізонові, з невеличкої сцени одноМанітно линуть окремі тексти і окремі слова, тих, що вміють добре вербалізувати свої тексти, не запросили, я встиг добряче накидатися, і, якщо на початку вечора серйозно вирішив будь-що униКнути публічного виступу (симптом «зіроньки», хто не в курсах), то нині стає нестерпно легко і взагалі пофіг: п’яний катарсис для всіх приСутніх із бРУТАльниМи танЧями на столах та биттям посуДу вкупі забеЗПЕЧений! А це, часом, не твій сон? Твій? А чи не прямо зараз він тобі сниться? А хіба мертвим сняться сни?.. Вона відпускає мене гЕть — на волю життя і вибору, перетворивши на колонію ластівок. Я — кОлонія ластівок. Мара говорить мені, що має владу тільки над живими формами, а простір і відстані — теж живі, але течії їй непідвладні. Вона називає мене Сімурґ, і я навіть знаю чому: вона пропонує негайно прямо зараз зберегти моїй фоРмі життя, осеЛю для розуму, але оселю своїй формі я мушу відшукати сам, якщо на тому шляху загине хоч одна ластівка, загине вся форма, і вже тоді навіть Мара нічого не вдіє. Щасливої дороги! — кричить вона, і я спурхую зі скелі у простір — понад густим і поХмурим варивом непривітної течії Bathory, вона так називається, ця течія, невідомо, що це за море, що це за океан, але повітряна течія волочить мене геть від скелі, де і досі стовбичить Мара у чорному плащі не знаної у Містах ночі. Чому вона не перетворила мене на зграю риб? — думаю я кожною своєю ластівкою, і чому я… ми… Сімург… я пролетів повз скелю Форми, невЖе Мара неправильно скЕрувала мене, я ж стрімко вилітаю у відкритий простір! може, всі мої крильця знають, де ліпити гнізда, краще за мою, все ще людську свідомість? чи людська це свідомість? чи моя? WSідомість, ха! а хто я? попри стрімку фрагментацію, це все ще я, занурюючись у просолене повітря, я востаннє встигаю подумати: за яким дідьком я так несамовито чіплявся за життя у формі, за будь-яку плоть?!

ОленятКо пишається Арсеном, котРий, хИлитаЮчись, виДряпався на сЦену і тепер читає уривки нового роману, розсіюючи долівкою аркушики свого щойно розДертого нотатника, звісно все це не поЗбавить їх обох ані п’яного бешкету, ані сварки, ані доленосних наслідків, жоДен люДський порух не залишається без наслідків. Зоряна Пугач піДсіДає до них ніби знічев’я, хоча, звісно, активно намірялася вчИнити це ще до того, як роЗПочалися читання. За що я люблю тебе, сичить Зоряна, то це за твою причмеленість, довбаний лесбіян, заКоном цих богемнИх дЖунґлів ми з тобою оДнієї крові! ну й теРаріум, думає Оленятко, ну і серпентарій! що ця баба жене проти всіх знайомих і віДомих! «Мову вона віДчуває пеЧІнкою»! Ха! справа принЦипу: ані Мар’яну Прут, ані Ляну НазгаДку, ані Олексу Женця не перепРосить, клАСНа тьотКа! Арсен вЖе наллятий, хто це такий, Арсен? ага, це Ж я! хто Арсен — я Арсен?! хто наллятий?! Я наллятий?! моЖе, я фемініст, але Ж поглянЬте, що з нормальними жінками робить сімейне житТя! ось вам, буДь ласка: ще одна відЬМа (в найкращому розумінні цього слова) перетворилася на статево проОПерованого ДжиМмі Раквая, якби мені баБа отак цілком відЦалася, я б зДурів! відповідальність, а я Ж ттТттакккиий серйозний чо-ло-вік! гИк! наллятий, правДа, старію, от зараз як застрОМлю Оленяткові, щоб оченятка емалеві повилазили! поДивись, ЗорянКо, яке воно поВне і несхиблене! вЖе готова і тебе, зміЮко, і всіх реШту в цьому коДлі полюбити, бо це — мій світ, а мене воно любить! тому ви всі до нашого столика посповзалися? не до мене Ж… від неї підЖивитись! Сивий БіЗон каламуТно і агресивно вирячився на ОлеНятко, хоча гоВорить до Арсена: ти, Гикаре, таки маєш вДачу, і пишеться тобі, і в ліЖку веДеться, от тільки бабок нема, перемоЖно завершУє він, перехиляє чарку й з уДаваною смиренністю додає, але що — бабки?., угу, «о душе, о душе поДумайтє, Клюквін!» — знаємо, читали, я Б на тебе поДивився, труХлявий Фавне, якби твоя баба не…………….

До сонного кишла безгучно, нудьгуючи, заходить Меґаном, двері з розшарпаною оббивкою самі тихцем прихиляються за його м’язистою оголеною спиною. Просто з передпокою крізь дверний проріз Меґаном бачить в кухні Ялту, ніби дивиться у театральний бінокль. Ялта саме налаштувалася відкинути макарони, вчасно натиснувши каві на пінявий хвіст. Меґаном стягує з босих ніг кеди, почергово наступаючи носаком однієї ноги на п’яту іншої. Обтріпані до стану торочок холоші запраних занадто довгих джинсів шурхають долівкою в такт крокам. Ледве чутно, але для слуху Ялти і Сіма — достатньо. Ялта обертається на звук. На її чоло зісковзує сталка слабо підв’язаного волосся, з плеча сповзає тасьмочка злинялого топа, з переповненого сита склизько вислизають і падають долу, мов черваки, дві макаронинки з обкусаними хвостами. Меганом усміхається цьому потрійному зісковзуванню, це трохи розважає його, порох і якісь незнані рештки простору кужеляться в сонячному промені, що продерся до кухні крізь густу крону старезного платана-мамонта. Ялта усміхається з макаронами в руках. Раптом з боку передпокою накочується гуркіт чийогось відчайдушного бігу, й за мить до того, як двічі глухо траскають вхідні двері (рвучке відкривання, майже вибивання, інерційне закривання за чиєюсь спітнілою спиною), чути навіть кілька судомних видихів. Бліда від напруги Казка влітає до кухні повз Меганома і зупиняється між ним і Ялтою, знесилено плітьми кинувши тонкі руки вздовж тіла. Оооууууууу, задихаючись із заплющеними очима випускає з себе Казка, я так і думала, що ти сюди пішов, каже вона, Ялто, дай води, і притуляється боком до пошкодженого холодильника, і сповзає на підлогу, вхопившись правою рукою за ліве плече, голе, як і у Ялти. Казко, навіщо ти так бігла, одноманітно і незацікавлено запитує Меґаном, о, Казко, привіт, мляво гукають з кімнати Джанкой і Манґуп, а Сім нічого не каже, а хризолітово-попелясті очі Ялти зблискують своїм бурштиновим осердям, пульсують звуженими зіницями, ніби то іскрить пошкоджений електродріт. Мег! Ти! Казав! Що Ми! З Тобою! Сьогодні! Підемо до мідійної баржі! Меґ! хрипко шепоче задихана Казка, не зважаючи на гнучку і привабливу Ялту, Сімову коханку, принаймні в цьому переконаний Сім, Манґупову коханку, в чому щосили переконує себе Казка, Меґ скаженіє, але нічим себе не виказує, занадто парко сьогодні, Казко, ми за пиво й план сьогодні домовлялися, нових мольфарів-дримбарів послухати, ліпить з себе мертвонародженого Меґ, я не пригадую, щоб ми домовлялися про баржу, тьмяно додає він, будеш каву і макарони? доброзичливо пропонує Казці Ялта на завершення цього абсурдистського діалогу. Але тут замість правдивого опису романтично-трагічних канікул відбувається наглий незапланований виверт: раптом зі схлипом прогинається й судомно спучується земля, тріскає кора не такої вже і витривалої планети, розлазяться, мов черепахи, тектонічні плити, стеля обвалюється і вся струхлявіла ґотелька під платаном, з усіма її мешканцями, холодильниками, телевізорами, ліжками, павучками і мертвими комахами, начинням і ганчір’ям, кіблями і ваннами, вимпелами і значками на килимах, сувенірами у креденсах, плакатами на стінах, бульбуляторами під канапами, розкладачками, попільничками, повними скам’янілого попелу і бичків, пранням і роверами на балконах, протертими пантофлями, лижами, кедами, дзеркалами і люстрами, лампочками і зашарпаними косметичками з юзаною косметикою, сміттям, кавою і макаронами зникає у хмарі пороху, тиньку та бетонної окрушини.

4

Перпендикулярна течія

Велика Спека тече, немов Жінка, вохряно-жовтими обширами, не знаходячи припонів. Цитринове плато, оточене кривулями сірчаних скель на обрії, млоїться кожною своєю піщинкою в густому мерехкому тремі повітря, котре, мабуть, і не повітря у звичному розумінні. Й навіть не випари. Чисте прозоре полум’я вогню, засліпленого променями полуденного сонця. Простір живе майже незворушними течіями, мікропорухами, ледь вловними легкими коливаннями й перемішуваннями високих температур. Угорі, там, де у людей завжди небо, а тут — ніби прадавній притлумлено-жовтий тиньк, — млисте сонце поглинає собою всю розпечену поверхню завмерлого плато. Немає меж, окреслених фізичними законами. Розсохлу пергаментно-жовклу поверхню плато від краю до краю прорізує звивна тектонічна розколина з гострими, наче лезо, берегами. Кутасте уособлення зображеного звуку. Імовірно, розколина була річкою, бо в ній живе на межі закипання жовта вода, безгучно зливаючись зі Всеохопною Спекою. Попри безсумнівні ознаки геологічного рельєфу довкола річки, жоден дрібний камінчик або спечена грудка піску не відкидають тіні. У цьому просторі найрізноманітніших відтінків жовтого, цегляного, брунатного й сірого — барв, сухих, ніби крила мертвої комахи, — не існує жодної тіні. Тіні живуть по інший бік скель — медвяно-теракотових, попелясто-горіхових. Можливо. Можливо, там є небо, яке змінює своє освітлення й забарвлення протягом доби. Можливо, там існують рослини, тварини, вітер і дощ, хмари, зорі й комахи, у воді плавають риби і вночі виходить на побачення з травами туман, запліднюючи пахощами квіти. Але на плато, серед нібито мертвотного одноманітного краєвиду, царює Жива Спека, сповнена Усвідомлення.

Перед річкою сидить Істота, схожа на дерев’яну скульптуру велетенського чорного ворона. Чорний силует без тіні посеред піщаного простору. Чоловік у чорному шкіряному плащі й чорному шкіряному капелюсі, криси якого не відкидають тіні на лице. Те, на чому незворушно завмерло елегантне чорне Створіння, скидається на неоковирно-недолугий стілець. При ближчому спогляданні конструкція для сидіння являє собою дерев’яний ящик для овочів та фруктів, наче поцуплений на задвір’ї овочевого магазину. З прилаштованого на ящику кінського сідала звисають приторочені предмети якогось побутового призначення. Ніби Істота, що осідлала цю гротескну конструкцію, звичайнісінький вершник, що неквапно просувається на коні крізь краєвиди своїх мандрів. Можливо, образ вершника на коні цупко тримається в уяві через густе воронове зі срібними сталками волосся, забране під капелюхом в основі черепа у кінський хвіст.

Чоловік дивиться в себе бурштиново-чорними очима, його різьблене засмагле обличчя безвиразне, наче продовжує картину всеохопного спекотного трансу, мов якийсь всезагальний пра-тотем. Ані поруху волосся, ані краплини поту на чолі, ані змиґування очей, дбайливо оточених дужками зморшок та брунатними колами синців — єдиного, що нагадує тіні. Засмаглі породисті, сухорляві руки, з видовженими ніби в піаніста пальцями, на яких виграють сріблом грубі персні, мертво лежать на колінах, на поверхні чорних шкіряних штанів, без найменшої ознаки руху. Чоловік уособлює собою заперечення аксіоми «життя — це рух», настільки ж безперечно живий, наскільки ідеально, всепоглинаюче нерухомий. Здається, ніби він і є епіцентром й водночас генератором цієї гіпнотичної Спеки, творцем, чиєю галюцинацією існує це завмерле жовте плато. Щось у цьому всьому нагадує охайний дитячий малюнок, хоча й не видається пласким, спливаючи у перспективу, — діти не малюють тіней. Якщо плато з річкою і чоловіком змалювала якась Космічна Дитина, то вона явно перебувала під впливом картин Сальвадора Далі. Хоча, швидше, це Сальвадор Далі підпав колись під вплив Космічної Дитини, але так до кінця і не позбувся власної тіні.

Зараз, там, де є час і географія, безпосередньо в центрі країни Париж, на вуличці Сен-Жене де Флер у підземному філіалі модного голландського Анального ресторан-театру «Пекельний Жан», куди, одноманітно відміряючи перпендикуляр до земного ядра, двоє масних євнухів спускають публіку на ланцюгах через колодязь — тільки після того, як одягнуть памперс на кожного з довжелезної черги, йде п’єса відомого рекламіста і колумніста Фуя Жабо «Абсурд на три літери: Б, О та Г». Всі глядачі можуть не тільки скористатися спеціальною послугою бути насильно загодованим до ригачки, і не лише сидіти, не міняючи памперса, на вторяках того, чим їх загодували, а й детально ознайомитися з усіма технічними подробицями сценографії вистави, а також з повним текстом п’єси відомого рекламіста і колумніста Фуя Жабо «Абсурд на три літери: Б, О та Г», надрукованим на туалетному папері, рулонів з п’єси особливо потребують ті, хто відмовився від памперсів. Першими метрами вже можна сміливо користатися, не конче за прямим призначенням, а, наприклад, як серпантином або святковими стрічками, бо кого, окрім спеціалістів, може зацікавити:

РЕКВІЗИТ:

Картина перша:

Радіатор, пінг-понгова ракетка та кулька, бляшанка з недопалками, пательня з яєчнею, клепсидра, портьєра.

Картина друга:

Холодильник, вуличний ліхтар-стовп (робочий, тобто щось на кшталт торшеру), столик з чотирма стільцями і лампою (як у кав’ярні), розбита клепсидра, декоративна подушечка у вигляді серця з рожевого шовку.

Картина третя:

Нагромаджені в глибині сцени старі меблі, музичні інструменти для оркестру, запахуща паличка, сигарети, декоративна подушечка у вигляді серця з рожевого шовку.

Всі ці предмети можуть бути одразу розташовані по сцені, бо вона затемнена, і просто освітлюватись у відповідні моменти.

ДІЙОВІ ОСОБИ:

Ланцет Чорний П’єро (той же актор грає і Ертебіза у картині третій). Це юнак, принаймні молодий чоловік, але у першій картині грим (пергаментна шкіра, мішки під очима, зморшки), одяг і поведінка роблять його набагато старшим — чоловіком років сорока, а то й п’ятдесяти (якщо вдасться). Хирлявий, обличчя гостроносе, кощаве, з хижо прорізаною кривулею тонких губів й глибокими запал ими очницями — погляд з них виблискує, наче лезо викидного ножа. Він у пожмаканому фрачному костюмі (має бутоньєрку з нечуйвітра, засмальцьовану шийну хустину та поверх неї грубий дірявий сірий плетений з вовни шарф), жалюгідних плетених рукавичках з обрізаними пальцями, тлустим, недбало забраним у хвіст волоссячком. Його жести нервові, рвучкі, пафосні та нещирі, але водночас виказують великого Комедіанта. Він природний Мім. Він гріє руки біля радіатора, грається пінг-понговою ракеткою, кілька разів відбиваючи від стіни м’ячик, футболить бляшанку з-під розчинної кави (з котрої розсипаються підлогою недокурки), робить па, що перетворює його на літеру «Б», зображає ворону, сумує і усвідомлює свою велич, бавиться клепсидрою, стягає і знову натягує свої бридкі рукавички. Також колупає на старій поіржавілій пательні виделкою всохлу яєчню. У нього непроглядно-чорні, як вуглини, очі з хворобливим відблиском.

Мара (вона ж Соул, вона ж Ленні Ріффенштайль). Тінь, відьма, примара… Безсумнівно, це один з осиротілих привидів — людина незрозумілого віку, з ледь вгадуваною статтю (жінка) та непоказною зовнішністю портрета-графіті, майже зведеного нанівець кількома сезонами дощів. Вона з’являється ніби нізвідки — наче прядеться з мороку, власних слів і дощу. З вух цього бляклого привида незворушно звисають хитромудрі дармовиси з дешевого срібла — такі на кічку зазвичай впарюють довірливим незаможним жіночкам під виглядом «справжніх індійських». Темне в’юнке волосся майже зливається зі мжичною темрявою.

У неї такий глибокий голос, що, якби не цілковита байдужість та відсутність будь-яких натякаючих інтонацій, його можна було би визнати сексапільним. Але голос не має відлуння, наче погано зведений звук, — плаский, без холу. У неї чорні очі, виснажена посмішка, що прокладає зморшки на її видовженому обличчі — наче поволі брижиться осіннє озеро. Лице крейдяне, сполотніле, схоже на маску з пап’є-маше, під очима — глибокі брунатні тіні. Це ніби замордований героїном янгол. Розмовляючи з Ланцетом, вона часто мерзлякувато обіймає себе за лікті. Виникає і зникає завжди безгучно і несподівано.

У картині другій вона грає стару порохняву, наче пергаментну, відьму, схожу на останній портрет Ленні Ріффенштайль, вона крихка, немов фігурка з пустельного піску, і має скреготливий голос.

Він (Той-Хто-Між-Людьми-І-Тінями). Пересічний чоловік. їсть сирі м’ясива та печінку. Під просторим довгим чорним пальтом ховає поцуплене на початку другої картини шовкове серце-подушку). Багато курить. Коли розмовляє, дивиться кудись вбік. Закремпований.

Диригент. На подібному до черепа обличчі — божевільні очі. Голомозий. Вдягнений як кришнаїт. У кістлявих пальцях — замість батути — запахуща паличка. Поводиться, мов справжній кретин, але знає свою справу.

Музиканти симфонічного оркестру (актори, що грають музикантів, бо виконувати музику там не треба).

Голоси з динаміків.

Співчутлива Кельнерка.

Вагітна молода жінка в жалобі та із заступом.

Головна розвага присутніх в ресторані — одночасно слідкувати за текстом і за дією, звіряючи одне з іншим й визвіряючись на кельнерів. Картина (або Літера) Перша починається несподівано — просто без зайвого ажіотажу піднімається завіса й на затемненій сцені вже сидить навпочіпки біля радіатора спиною до залу та гріє руки Ланцет Чорний П’єро, ледве освітлений червонувато-жовтуватим. Коли говорить — закашлюється, замотує і розмотує шарфа, простягає до радіатора і розтирає руки.

— …от і вір після цього кумірам! нашо тада всьо? вся ця хрінотєнь з міразданієм і прочей божествєнай поїбєнью?.. всі ви, люди, прагнете сподобатися іншим, одне одному, решті… Навіть той, хто не плазує заради симпатії, то і він також прагне сподобатися своєму одноплеміннику: богу. Гиии, сорі: Богу. Я знаю все про виникнення симпатії, про її зародження, про способи її викликати… ага, я деміург, а ви — уйобки в памперсах! І про закляття поглядом, котрий, як відомо, є провідником бажання — наглого і начебто безглуздого — від самого серця — знаю!!! Я можу розітнути бажання, симпатію, пристрасть, і передбачити коротку долю цього горіння одним поглядом. Я патологоанатом душ людських! Страшно?! Ха-ха-ха!!!

Ланцет Чорний П’єро колупає яєчню, закурює, крутить в руках клепсидру. Публіка обурено пердить, особливо на слові «сорі», бо на розмотуваних рулонах написане щось зовсім інше, і то невідомо, чи у всіх одне і те саме.

— …прикро, коли дізнаєшся, що більше не можеш вважати себе жертвою обставин, правда ж? Ох, ці «обставини» — це ж ти сам, ніщо інше, хіба ні? А вважати себе власною жертвою — то вже якесь садо-мазо-просвітлення. Stairway То Heaven і одразу Medeski Martin & Wood, а на Fugees наябується персональна вінда, і нічого, крім US-3, не залишається на планеті вобше! а ти прибери свій інвізібл — і зразу з’явиться, з ким пиздіти, угу… Спам господень! Хто тут Адмін?! Світовий, всезагальний адмін, котрий регулює всезагальний світовий спам!? Це я, господи твоя срака, я! Я не можу зникнути. В буквальному сенсі. В буквальному сексі. Я — безсмертна істота. Принаймні поряд з такими засранцями, як ви! Які вже тут просвітлення! Прости мене, Отець, я — робот з майбутнього!

Ланцет Чорний П’єро грає в пінг-понг і кривляється.

Раптом похмурніє, старіє… втомлено:

— … всі вони прагнуть сподобатися. Безліч їх що тільки не вчворяла, аби сподобатися мені. І декому це вдавалося! Тут я безпорадний: мені так і не вдалося викрити механізм цього явища. Як це відбувається поміж людцями — знаю, а як між людиною і мною — ні! Цей парадокс мучив мене кілька століть, але зара мені вже по киям. Встановив лише таке: особи, котрі мені подобалися, навіть на думці того не мали й нічого, аби мені сподобатися, не робили. Можливо, то були випадкові обранці бажання, котре на мить залітає в серце лише для того, аби через випадковий мимовільний погляд досягти адресата і… фуй його жене, що з тим бажанням далі відбувається. В сенсі, як із субстанцією. Мить, Гра Всесвіту, Спалах… І це спонукає людей далі вигадувати і розігрувати ролі вже за власним сценарієм. Ніби в ляльковому театрі, де Лялькар, закурює, затягується димом і йде, полишаючи виставу напризволяще. Але мить, коли закурює Лялькар, і є тим сакральним знаком, що надихає манекени! Ну, мальвіни-буратіни, ви де? Ретельно наповнюєте памперси? Хи-хи-хи…

Ланцет Чорний П’єро бридко блазнює, підбиває ногою бляшанку з-під кави, недокурки розсипаються.

— …гра безпорадних маріонеток при штучному світлі! О! Мертва Мальвіна, Чорна Блядь Сніжинка, Коза Дереза Конопляна Лоза, Трансформер Рікі Тікі Таві, Афєлія О’Німфа, Нумо, дівчинко моя! ФЕСька-Песька… всі історії — про це. Просто інколи їх, вдивляючись у «чарівне пуделко» чи пак «живе віконечко» на списаній сторінці, описує Лялькар, курячи одну від одної сигарети. Такі романи живуть вічно. В буквальному сексі. В буквальному сенсі. Вічно ридатимуть над ними буратіни-мальвіни, а крейда закінчується… давно панує глупа ніч над людцями… готично сказано!..

Чуються звуки шелестіння листя, чи то прибою, чи, можливо, далекої піщаної бурі… Глуха портьєра в глибині сцени коливається, ніби від легкого нічного вітру, і входить Тінь. Поступово освітлюючись, вона ніби поволі наповнюється плоттю жінки. Ланцет, котрий знов сидить навпочіпки перед радіатором, не озираючись, ліниво піднімає руку на знак вітання. Він має витончені породисті руки музиканта і аристократа. Мара невловно здригається, ніби від несподіванки, її очі лихоманково зблискують. Вона шанобливо шепоче своїм глухим низьким голосом:

Мара: Глупої Ночі тобі, Чорний П’єро!

Ланцет: Навзаєм, чарівна Маро! Ти ж не залетіла на мій вогник, мов дурна нічниця, га, сестричко? Які негаразди змусили тебе відвідати невдаху Ланцета?

Мара: Побажай мені всіх своїх негараздів, Чорний П’єро, щоби і я була такою невдахою, як ти!

Ланцет: Уй, які ми серйозні, які готичні. Ходи ближче, я помилуюся на твоє крейдяне личко. Сподіваюся, за весь той доооовгий нечас, як ми не бачилися, воно сполотніло, наче мармуровий янгол-плакальник при Повні?

Мара: Даруй, Чорний П’єро, я не можу зараз наближатися до тепла…

Ланцет рвучко обертається — він шокований словами Мари. Його обличчя запинає густа тінь, мовби темрява обертається разом з ним. Мара відсахується, чи то здушено скрикнувши, чи судомно зітхнувши.

Ланцет: Не лякайся так — ти МЕНЕ налякала, істерична Тінь! Кажи, що трапилось!

Мара: Прийшов Той-Хто-Між-Людьми-І-Тінями! Твій наступник з’явився, Чорний П’єро!

Лунає «Bathory», початок з «Hammerheart»: від низької стелі в темряві відбиваються рипіння кроків по снігу, далекий плач немовляти, іржання коней, Ланцет поволі опускається на підлогу — це справжній шок на межі кататонічного ступору.

Мара:…поза сумнівами. Лише Він не знає, як це відбулося. Він випадково потрапив у місто — через Вокзал…

І найгірше, Чорний П’єро:…

Він пам’ятає свою Смерть.

Пам’ятає потяг, Місто вночі, мене, Павутиння Непам’яті, шлях до моєї хавіри!

Навіть своє попереднє життя!

Він просто не усвідомлює, що помер.

Він прямо перед мої очі робився Тінню з плоті і плоттю з Тіні, але сам про це не знав!

З Ланцетом — справжня ганебна чоловіча гістерика, він метушиться по сцені, катуляється, верещить, гарчить, плюється, мотлошить на собі одіж, лупцює себе кулаками по голові.

Ланцет: То ти, кур-рво, його привела!!! Ти прошморгнула його крізь Тканину Нечасу! У-у, паскудна серпйонта!.. т-таааа… доросла дівчинка — дорослий підступ! Мав би не залишати тебе без нагляду! Та я гадав, що тобі Терренса Маккени ще на пару століть вистачить!

Мара: Клянуся, Чорний П’єро, то не був підступ! Я сама не знала, що мені з тим робити!

Ланцет: Чого ж ти одразу до мене не прибігла?! Що ти, хвойдо, взагалі робила на вокзалі?!

Мара:… то… то Він мене витягнув… Я НЕ МОГЛА ОПИРАТИСЯ! То було… ТАК САМО ЯК ВЕСЬ ЧАС РОБИВ ТИ! Я подумала спочатку, що це ти — я злякалася!

Брови Ланцета лізуть догори аж ледь не до макітри.

Ланцет: То ти і досі боїшся мене, Маро? Так сильно?

В голосі — недобрий усміх, обличчя запинає морок, між Марою та Ланцетом — неймовірна напруга, ніби між давніми коханцями і водночас давніми запеклими ворогами, які надміру та попри волю усілякого пережили разом. Мара відповідає раптом тихо і твердо:

Мара: Це тепер не має значення, Чорний П’єро.

Ланцет, ніби раптом знекровлений, сідає до радіатора, підставляючи теплу долоні, мовби два люстерка у спробі зловити «зайчика». Поволі зіщулюється під радіатором у позі ембріона, здригаючись і тихо скимлячи — з нього має вже зовсім нелюдське, він конає — це зрозуміло.

З динаміків лунає голос Ланцета:

— …тіні зникають… Той-Що-Між-Людьми-І-Тінями зникає… я мусів би розчинитися у Безконечності просто зараз… але чомусь я ще тут… Мара все Ще тут… де — «тут»?., хто?., «я»?., котре «я»?., нашо тада всьо? вся ця хрінотєнь з міразданієм і прочєй божествєнай поїбєнью?.. спам господень…

З динаміків лунає сичання — як між радіохвилями, або як розладнаний телевізор, або як затерта платівка — або як усі ці звукові перешкоди разом, але дуже різко, голосно і несподівано. Голос Ланцета з динаміків вимовляє востаннє на тлі цих шумів — вже ніби якось по-зміїному:

— розззпуссскаааааааааааю сссссссссвееееееееееедраааааааааа….

Картина, або ж Літера, Друга починається без жодного попередження, тому багато хто з глядачів все ще рухається по сцені у ритмі техно, трусячи памперсами, продовжуючи дискотечну двадцятихвилинку, на всі боки летять якісь друзки, диски і платівки, кельнери дубасять ді-джея бейсбольними битками по голові. Несподівано врубається світло: посеред сцени стоїть холодильник («бажано старий „Днепр“» — написано в тексті на рулонах, і тут у декого виникають підозри, що Фуй Жабо не француз, а дехто, мстиво пригадавши слівце «сорі», сягає абсолютної упевненості, що автор — підступний зайда з якоїсь посткомуністичної країни). У картині першій холодильника не було помітно, бо освітлювалися лише Ланцет, Мара та радіатор. Він (Той-Хто-Між-Людьми-І-Тінями) хутко з’являється, озираючись і мерзлякувато щулячись, помічає холодильник і, знервовано роззирнувшись довкола, починає у ньому порпатись. Ніби схаменувшись, звертається до залу:

Він: Глина вам пухом, і мертві, і живі, і ненароджені! В сенсі, привіт, як ви, «безсмертні», вітаєтеся. Усього лише 23:20. Я зачарований вашими цифрами на ваших пристроях!

…страшенно не хочеться повертатися у катакомби пам’яті — у так зване «минуле». Та захоплює мене одна ідейка: стерти плівку нанівець!

Випорпує і починає пожадливо жерти сиру печінку, розмазуючи по лицю кров. Глядачі починають ридати, сякатися і пердіти.

Він:…обожнюю сиру свинину та її похідні!…гадаю, й серед вас багато таких. Але ж ви — безсмертні, тому жоден з вас не зізнається у кровожерливому м’ясоїдженні. Треба весь час подобатися подібним! Не варто потурати собі! Живіться гамбургерами! Або тим, що відповідає вашій метричній системі.

Голоси з динаміків:

— ДокторЕ!!! Ми ВТРАЧАЄМО її!!!

Він:…от коли, наприклад, їдеш в потязі і не маєш при собі книжки, і не можеш заснути, — що залишається, окрім як думати про «минуле», дивлячись у вікно, прилипаючи до шиби, спостерігати, як відлітають, розмазуються, розволочуються, спурхують навспак краєвиди, наче викинуті з вікна недогризки, пляшки і паки, як проносяться автобанами авта, пролітають літаки чи зграї птахів? Можна часто бігати до тамбура курити, або в туалет, але це ніяк не впливає на процес думання. Перші хвилин двадцять після відправлення потяга до тебе без надмірного ентузіазму намагаються заговорити сусіди по купе. Ти кажеш «так» або «ні», чудово усвідомлюючи безглуздість і необов’язковість будь-якої відповіді. Просто у такий спосіб підтримуєш відносну працездатність свого мовного апарату. Потреба в людях і потреба у до себе подібних — різні речі. Рано чи пізно всі графіті знищують. З’являються інші. Іноді на тому ж місці. Реставраторство — шляхетне ремесло… Все, тікаю! Глина вам пухом! Намальоване не ворушиться, а черепахи і мушлі з’являються нізвідки — запам’ятайте це! — Вигукує Він, тікаючи зникає, прихопивши з собою ще шмат печінки, та, раптом помітивши на холодильнику декоративне шовкове рожеве сердечко-подушечку, якийсь час, вагаючись, крутить його в руках і нарешті забирає з собою.

Голоси з динаміків:

— Докторе!!! Ми її втратили!!!

Западає темрява, потім поволі розвиднюється… Ліхтар на стовпі в колі світла. Ніч. Сцена відбувається у світлі ліхтаря. Він роззирається довкола, притискаючи до грудей цю неоковирну подушечку-серце. Виникає Соул (Мара).

Соул: Гей, маєш вогонь?

Він: На жаль… сам щойно просив на вокзалі…

Соул: Я — Соул. Давай зайдемо до найближчого під’їзду й покуримо спокійно, без дощу. У мене є вогонь.

Він: Вибач, але я втомився у потязі й хотів би швидше знайти собі якийсь готель там, чи що… не ображайся… я не мав наміру знімати собі жінку на сьогодні, цієї ночі я хочу бути один.

Соул: Можеш у мене переночувати. Тобі сподобається моя домівка, тебе тягне до таких місць.

Він: Вибач, але…

Соул його перебиває: Ти зараз нічого не надибаєш у цій дірі. Про наш єдиний готель можеш навіть не мріяти — тебе туди не поселять навіть вдень. Якщо ти залишишся на вулиці, то дощ — не найстрашніша біда, що тебе спіткає. До ранку ти навряд чи доживеш. Ходімо.

Робить перший за цей час порух, а її дармовиси, як і одяг (щось схоже на довгий темний плащ або демісезонне пальто), як і волосся, навіть не гойднулися, неначе вона — пересувна картинка. Він пхає їй до рук дурне шовкове серце, котре до того не знав куди подіти.

Він: Ні, сонечко, дякую. Пошукай собі іншого клієнта, я з тобою не піду.

Він наче не в собі. Навмисне не дивився на Соул, вдаючи, ніби порпається по кишенях у пошуках якоїсь страшенно важливої речі, що терміново знадобилася, і водночас роблячи кілька кроків у протилежний бік.

Соул: Запам’ятай: кругле слухове вікно у п’ятиповерховому будинку з трикутним дахом й двома симетричними димарями з боків, воно єдине у цьому місті буде світитися до ранку… у жодному разі не стукай у двері — просто заходь.

Соул (відлунює вже здалека): Я не повія.

Коли Він озирається на це, її вже ніде нема.

Він (гукає): Гей! А є у тебе музика? Що ти слухаєш?!

Відповіді не дістає, зрозуміло.

Він: А ванна й гаряча вода?

Напровсяк ще раз вигукує у дощ.

Він: А кава?

Мимрить собі під ніс.

Голоси з динаміків: лунає Bathory, «Hammerhead», track «Valhalla».

Йому погано і дедалі гіршає. Простір довкола наповнений дощем та химерними тінями, котрі кривляються, танцюють і вар’юють, концентруючись довкола Нього. До балету тіней затесалися обидва масні євнухи, котрі допомагали глядачам спускатися у колодязь. їм очевидно куди більше подобається балет, аніж відмірювання перпендикулярів до земного ядра і роздача памперсів, обличчя у них натхненні. Зі стелі цвіркає на всіх виконавців підсвічена вода.

Він: Це грип. А може… може, цей холод пристав до мене і пронизав зсередини звідтоді, як я вирушив на вокзал з метою сісти на потяг до цього осоружного містечка?

З динаміків щось уїдливо пугукає, наче пугач. Він підводиться, відчуваючи колінами, литками, гомілками холодну намоклу тканину штанів, роззирається.

Голоси з динаміків: Все, що в тебе є — вже було. Було — і не повернеш ти, а решту — винен! Нам. Вам. їм. Імвам. Намім. Меніму. Їміїй. Йомуні. Йомені. Імені. Йо! Оммммманіпадмайооооооооооо…

Він (бурмоче, ніби в лихоманці): Я — всередині павутиння, сплетеного з міазмів та вібрацій. Павутиння, позв’язуваного вузлами каналізаційних люків. Павутиння з чорними ротами — пульсуючими пащами — м’язистими гортанями — голодними отворами — роззявленими пустками — декоративними пастками — всепоглинаючими роззівами — просторовими мухами — конвульсивними жертвами — агонізуючими просторами — бездонними вікнами — гнилими тунелями — безконечними дверима — дірками у часовій ґумі з німо горлаючими віками трун — колодязями нескінченних шляхів…

Голоси з динаміків:

Безбарвний голос Мари: Не руш зі свого місця, і вони не зможуть тебе заманити і засмоктати!

Він (сам до себе): І що, мені тут стовбичити до ранку посеред вулиці?!

Голоси з динаміків:

Безбарвний голос Мари: Так.

Він (волає): Що?!

Мряка заковтує Його крик, не повертаючи зі своєї безконечної ватяності ані луни.

Він: Я нічого не знаю про Тишу. Безумовно, це — ніч або дощистий день, вода ув осінньому озері, новели Кортасара, густа кава, з якої вихмарюється коньяк, відсутність кольорів… людині відомо, що тиша — це відсутність звуків, якої не буває у повсякденній реальності: щомиті час скавульне про свою смерть… для людини Тиша — це образ, картина, театральна пауза у виставі, новела, гобелен, мить, коли саксофоніст набирає дихання… роман з Тишею (примарою, Мореллою, Прекрасною Незнайомкою, — плетивом, мереживом ідеалістичних уявлень, високої температури, нездійсненого життя, які зростаються в Образ) недосяжний для смертних. Я — смертний, але чомусь не сумніваюся, що Вічність — безгучна і тому Тиша дорівнює Вічність. Так само, як Людська Реальність дорівнює Банальність: спроби уникнути її у пошуках Тиші — проливання ягнячої крові на жертовник Форми. Кумири людства — лише конгломерати поклоніння, пам’яті та уявлень: Форма дорівнює Метушня дорівнює Кров. Печінка мусить бути сирою й свіжою… Це все мені мариться!!!

…Пекельно кортить прикластися пляшки з коньяком! Видудлити, не спиняючись, половину!!! І закурити! О, так, закурити!!! І тоді б ми побачили, хто кого…

Голоси з динаміків: насмішкувато пугукає пугач.

«У цій сцені герой потрапляє у пастку вулиці з відкритими каналізаційними люками, і тут, на розсуд режисера, може бути що завгодно: хаос-балет, пантоміма з демонструванням відео-арту, але неодмінно музика і голоси з динаміків», — можуть прочитати ті, хто ще не витратив весь свій рулон спочатку на загравання з публікою за сусідніми столиками, а на початку Другої Літери — на шмарки. Але, мабуть, режисер знайшов оптимальне і малобюджетне рішення цієї сцени: замість «хаос-балету» і «пантоміми з демонструванням відео-арту», довкола героя кружляють у цілковитій тиші натхненні євнухи, судячи з усього, вони виконують зведені в дует партії Одетти та Оділії з балету «Кривенька Качечка», і, попри відсутність музики, сюжетний малюнок їхнього танцю ясно прочитується як політ кондора над зозулиними гніздами, лебединими озерами, тропіками, Піренеями та емпіреями.

Коли євнухи під всезагальне пердіння, схвальне рохкання і стогони граціозно тікають зі сцени, починається пісня… якого кольору іржавий скрип воріт? Як пахне смерть? Напевно, черепками… тужливі слова, тужлива світла мелодія. Розвиднюється. Він опиняється за столиком кнайпи. На столику — розбита клепсидра (але пісок у ній залишився). Світло скероване тільки на Нього, він угнувся лицем в стіл, поклавши голову на руки.

Він (бурмоче в долоні):…місто нерозгаданої душі, паралельного життя, яке завжди закінчується разом з обраним… місто, де вичісуєш духів з волосся разом із порохнявими слізьми, віковим тиньком, лупою і лускою деревної кори… місто, в якому росте моє дерево, живе моє кохання і спить моя Смерть…

за прядивом моїх днів, що спливали шорсткою вовною у Тишу в іншому Місті, бо в цьому — тільки чіпляються вузликами, немов древні послання…

Освітлюється повільно весь столик, і виявляється, що навпроти нього сидить Ленні Ріффенштайль.

Ленні Ріффенштайль (далі Л.Р.): Сідай, кури.

Він механічно закурює.

Ленні Ріффенштайль: Знаєш, що мене насторожує?

Він нарешті приходить до тями, усвідомлює, що знову десь опинився, та не один, намагається щось бодай прокукурікати, але голосові зв’язки відмовляють, і він тільки й може, що вирячити очі та похлинається димом аж до спазму.

Ленні Ріффенштайль:…це те, що єдина у світі річ, — веде вона далі так, ніби вона Його дівчина, з якою вони годин вже зо п’ять прогулюють стипендію у затишній кав’ярні, — річ, яка може тебе заспокоїти до стану щасливого ідіотизму, суцільної прострації та відсутності опікування Майбутнім, це — наявність запасу сигарет (або грошей на сигарети).

Старушенція витримує паузу, гідну маркізи з передмістя Сен-Жермен, похованої, коли Оноре де Бальзак був іще незайманим хлопчиськом, і ексгумованої зараз, з метою доведення, що справжнім аристократам аристократична гідність й вишукані манери притаманні навіть після того, як згниють їхні кістки.

Ленні Ріффенштайль:…і так само єдина у світі річ, що здатна довести тебе до психлікарні — це загроза закінчення сигарет та відсутність грошей на наступну пачку. Для тебе опікуватися своїм майбутнім означає перейматися підтриманням тютюнового балансу. Звісно, це нічим не відрізняється від страху втратити дах над головою, хліб, роботу або рахунок у банку. Між усім цим, ясна річ, можна поставити знак рівняння…

Він сіпається, наче від електричного розряду.

Сигарети — еквівалент твого майбутнього. Твоє майбутнє — сигарети! — переможно закінчує ця потойбічна маріонетка з дитячими скляними кульками у запалих очницях.

Він (хрипить):…яке майбутнє?

Ленні Ріффенштайль: Ти куриш, отже ти існуєш. Бажання курити — найпотужніша з думок. А у того, хто існує, завжди є хоч якесь майбутнє. Час добігає дна. Прозоре скло келишка з хмільним медом на дні, піщаний годинник — час нашого з тобою спілкування. Час — це форма. Залишилося ще трохи піщинок і порошинок твоєї історії… простягни долоню…

Він підставляє долоню, Ленні висипає на неї пісок з розбитої клепсидри і зникає.

Музика і Голос Ленні Ріффенштайль з динаміків:

Ти гадав (і вірив!): вони — твої послідовники. Вони були — твої переслідники. Люди слідують за своєю подобою (навіть якщо це всього лише вдала імітація). А переслідують — тих, що високо думають про себе як про вищих. Ти високо думав про себе як про вищого… Тобі дали спокій, коли зауважили твою пересічність: ти саме замилувався якоюсь неповнолітньою мандрьохою. Коли вона завагітніла, у тебе почалося місячне, і це означає, що завагітніла вона від тебе, хай би там що ти собі намудрував. Коли нарешті, виструнчившись, навшпиньки, вона дотягнулася всіма десятьма своїми шедеврами дактилоскопії (і хіромантії) — з обкусаними нігтями — до неба (вмить линула злива і впала на землю разом із мокрим слизьким безпорадним янголом в оберемку), ти панічно втік з тієї землі, ти загубився десь у химернохмарному плетиві каналізаційних лабіринтів… бо небо і земля — єдиний простір, їх перемішано, як пісок, як час для людей, як воду в судинах повітряних шляхів Вітру… Тебе змило зливою з лиця землі розміром у шість соток, і ти захлинався у брудно-пінявих потоках, і пісок скреготав на зубах і забивав твій шлунок, твої нирки, твої мозки… А вона — підібрала з лиця землі янгола і пішла додому — сушитися.

Він сам. Розпружує судомно стиснену долоню та поволі висипає на стіл пісок. Співчутлива Кельнерка приносить йому графин з горілкою, міняє попільничку, змітає на тацю ганчіркою пісок і розбиту клепсидру, накриває картатою хусткою лампу, щоби приглушити світло.

Він: Так просто?! Це так просто?! Я прийшов, а Він — зник?! І все?! І ЩО я тепер? Я ніби стою, впираючись чолом в холодну шибу, котра чомусь не гріється від мого притуленого чола. Мені здається, що це умовне місце умовного дотику чола до умовної шиби — то моя єдина точка опори, до якої я прилип, присмоктався, ніби якась дивовижна рибка-прилипайло. Взагалі відчуваю тільки чоло і шибу — решти мене наче і нема. Єдине, що є «мною» — чуже, крижане, щільне, всеохопне бажання заподіяти смерть всьому, що би не зустрілося — байдуже, живе воно чи не живе з погляду людей. Все живе. І тінь, і камінь, і хмари, і дощові краплі, і вітер, і грунт, і померле дерево, і шкло… пісок… нашо тада всьо? вся ця хрінотєнь з міразданієм і прочей божествєнай поїбєнью?..

Падає головою на руки. Поки він не дивиться — з’являється Мара з лицем Ленні Ріффенштайль (вона встигла тільки переодягтися — може, накинути плащ Соул…). В руках у неї дурне шовкове серце-подушечка.

Мара: Ну, дорогенький, може, закуриш?

Його голос з динаміків (ніби внутрішній голос):

Нема і не було нічого, окрім цього, а це, що зараз є, було завжди, здається, і не застиглим у часопросторі, а нескінченно повторюваним, ніби я — запис на короткому відтинку плівки, що весь час перемотується на початок і знов програється до кінця. Так. Стоп! Коли плівка перемотується, що відбувається? Зосередитись і не прогавити! Зачекати кінця і не прогавити час перемотки! Хто тисне на REW1NT? Де я тоді, коли плівка мотається?! Хто тисне на PLAY? Тоді з’являюся я. Тут. В цій кнайпі. З нею. «Закурити»? Про що це вона?

Мара: О-о! Нарешті! На кількатисячній пачці сигарет наш Обраний второпав, що він тута застряг! Ти не куриш, отже тебе нема! Тебе нема — і ти є! І як це тобі, сновидо?!

Він (кричить): Хто перемотує плівку і тисне на PLAY?! Хто зробив один-єдиний — перший — раз RECORD?!

Мара: Ой, лишечко! Не кричи так, бо я зараз розсиплюся! Ану, добре подумай, хлопчику, хто б то міг бути?

Її насмішкуватий злинялий мертвотний драглистий погляд раптом скліє од жаху. Серце випадає з рук. Тихенько навшпиньки з протилежних боків сцени вибігають євнухи і одночасно хапають сердечко-подушку, кожен тягне до себе, ця пантоміма сварки зовсім нікого не відволікає від основного дійства.

Він (кричить): Я!!!

Мара блякне, прозорішає, її зображення брижиться і розтікається, тане, сцену заволікує туман…

Його голос з динаміків:…я знищую цей світ?..

Він (горлає): Я знищую цей світ!!! Я знищую цей світ!!!

Він бігає, катуляється по сцені, розштовхує нажаханих євнухів, ті з писком розбігаються, кинувши подушечку-серце, Він звивається в «літеру О», завмирає у позі ембріона, зникає в темряві. Весь час лунає «Bathory».

Голоси з динаміків: відлуння його крику розбиває десь павутиння отворів, позв’язуваного вузлами каналізаційних люків. Павутиння з чорними ротами — пульсуючими пащами — м’язистими гортанями — голодними отворами — роззявленими пустками — декоративними пастками — всепоглинаючими роззівами — просторовими мухами — конвульсивними жертвами — агонізуючими просторами — бездонними вікнами — гнилими тунелями — безконечними дверима — дірками у часовій ґумі з німо горлаючими віками трун — колодязями нескінченних шляхів…

Темрява. Нічого нема. Все.

На мить висвітлюється і фіксується софітом у колі мовчазна вагітна молода жінка. Видно, що вона у жалобі — вся в чорному, з покритою головою, спирається на заступ. Біля її ніг лежить дурне шовкове серце.

Вагітна молода жінка: Отак і закінчується світ: гіблизь — і ти помираєш. Все.

Раптом несамовито регоче, поступово зникаючи в мороці.

Більшість панянок у театрі вже зомліли від задушливого смороду, решта попріли у переповнених памперсах і сидять сполотнілі, пожовкло-зеленілі або розчервонілі, стікаючи потом. Закривавлений ді-джей вмикає барабанні соло на жахливій, нестерпній гучності, все це триває і триває, в залі метушаться євнухи, виносячи і допроваджуючи нагору непритомних, мало хто доживає до Третьої Літери, вона ж Картина, а найвитриваліші пересідають за найближчі до сцени столики, здійснивши у такий спосіб заздалегідь продуманий план економії на білетах. Нарешті зі стелі на ді-джея зрушує каскад води, з отворів у стінах, мов люфи, висуваються брандспойти і потужними струменями збивають залишки публіки на підлогу, ще певний час звідусіль періщить вода, а потім вмить вгамовується, потоки вщухають, і вже не чутно плюскоту, криків і барабанів, а тільки гурчання у стоках і каналізаційних отворах, рівень води швидко спадає, залишаючи ресторан-театр схожим на загиблий у кораблетрощі салон-їдальню. Знесилені люди розповзаються хто куди, збираючи вцілілі стільці і столики, влаштовуючи собі місця під сценою, кельнери примушують всіх пити віскі, абсент і горілку, змішані з пивом у велетенських кухлях. Заспана білетерка дає останній дзвоник буддійським шепотуном, човгаючи між залишками кораблетрусу, шепіт гасить кілька вогників цигарок за найближчими до сцени столиками. Поблизу рампи в повній темряві чути гуркіт пересування меблів. На мить спалах запальнички вихоплює скуйовджені сталки волосся біля блідої, наче вогка крейда, скроні; заплакані очі; щоку в патьоках змішаного зі сльозами гриму понад цигаркою… Знову — гуркіт, схлипування, шаркання, сякання, шмаркання, плямкання, притамовані стогони, зітхання…

З рампи зненацька промовляє масний, проте надзвичайно холодний мефістофельський бас:

Ертебіз: Вона гадає, їй це допоможе!

Зелений промінь освітлює миршавого неохайного юнака в гіповому шматті.

Ертебіз: Вона гадає, пересування меблів розрадить її істерику!

Хлопець ліпить ідіотську мармизу і напружено по-гуімпленівськи шкіриться. Чується з глибин сцени дуже втомлений, глухувато-хрип кий жіночий голос. І потому — знову грюкання, зітхання та інші подібні вияви поневоленої істерики.

Мара: Заткайся, Ертебізе!

Кожен рух Ертебіза, жест, кожна гримаса, — все, особливо перекручені щодо змісту тексту інтонації, — підкреслено фальшиво, — озирається через плече:

Ертебіз: Вдала спроба себе опанувати!

Мара жбурляє в Ертебіза стільцем. Услід за стільцем в Ертебіза летить дурне шовкове серце. Ертебіз блискавично відхиляється, і стілець з тріском падає в темну оркестрову яму, виниклу з якоїсь потаємної печери щойно опісля водяної атаки. А подушечка-серце падає біля Ертебізових ніг. Перші скрипки одразу озиваються какофонією різких істерично-високих звуків, серед яких і звуки тріскання струн.

Диригент: Гол!!!

Тенором кричить, спалахуючи у жовто-зелено-рожевому промені. З ідіотським ентузіазмом звертається до темряви, де присутня Мара.

Диригент: Дозвольте підкурити, мадам!

Ертебіз навшпиньки, перебільшено високо, мов чорногуз на болоті, піднімаючи ноги, вимахуючи руками, зникає в темряві глибин сцени, у напрямку вогника цигарки і звуків поневоленої істерики. Повертається з вогником до своєї світлової плями. Намагається відтворити літеру Г. Потім лягає на живіт і простягує диригентові цигарку, що тліє. Диригент лізе назустріч по головах музикантів — чути глухі зойки і жалібні стогони струн, — дотягується паличкою до цигарки. Руки тремтять від напруги, і він довго не може влучити кінчиком палички у вогник. Залишки публіки, що завдяки кухлям з йоршем вже цілком опанували себе і знову почуваються глядачами вистави, починають кахиканням та шарудінням висловлювати занепокоєння і демонструвати нудьгу. Врешті диригентова паличка спалахує і від неї тягнеться смуга запахущого диму. Ертебіз витирає піт з обличчя. Диригент, знов-таки по головах музикантів, повертається на своє місце. Ертебіз робить останню затяжку і кидає недопалок до оркестрової ями. Жіночий зойк.

Ертебіз: Мадам, я пропоную вам цілу і недоторкану цигарку замість тієї, що витліла через недолугість нашого диригента! Чудовий ситний недоторканий джойнт! Від себе відриваю!

Голос Мари вагається.

Мара: Йди в дупу!

Ертебіз знизує плечима і раптом влучно кидає косяком просто в публіку, і публіка радо озивається гуркотом стільців, шарудінням, шарканням, матюканням, вовтуженням, — звуками, схожими на ті, що на початку Третьої Картини відтворювалися на сцені.

Диригент (репетує): Кінець літер! Всі — в дупу!

Ертебіз: А всі вже і так в дулі.

Світло зникає.

Світло виникає, висвітлюючи в колі дурне шовкове серце-подушечку.

— Тату! Подивись, що у мене! — дзижчить раптом голосок, подібний до комашиного.

Чоловік поволі озирається, і Створінь на плато стає двоє.

— Глянь, яку маю забавку! Мама дала мені миску і шмату!

Крихкотіла бліда дівчинка у простій сукенці з чорного шовку простягує батькові обома восковими рученятами велику брудно-зелену стару балію для прання з відбитою емаллю й проїдженими іржею дірочками, напхану густо-синім шовком.

Чоловік ледь ворухнув кутиками вуст, проте все його лице засвітилося усміхом, ніби кожна зморшка перетворюється на пульсацію теплого сяйва — так інколи рівно й глибоко горять свічки.

Дівчинка влаштовує мидницю на батькових колінах. Чоловік ледь поводить бровою, і усміх майже згасає — так свічка інколи мало не захлинається власним стопленим воском. Око на плечі дівчинки, глянувши крізь продертий рукав на далекі скелі, глипає і заплющується. З порцелянового личка дівчинки крізь матово-чорне розкудлане волосся уважно дивляться два ока нічного створіння — майже без білків. Очі батька й доньки ще трохи стоять впритул, і погляд батька зсувається до вмощеної на колінах забавки.

— Бачиш, тут складки такі, западини, ніби печери-оселі — в кожній хтось живе і їх видно через ці віконця.

Чоловік темніє з лиця так, що все плато згасає, і западає напружена штучна стума, яка буває на Землі під час сонячного затемнення.

— Де ти взяла це? — Чоловік видобуває з шовкового нагромадження слайд у пожовклій картонній облямівці, тримаючи його двома пальцями так, наче це повний памперс. Дівчинка миттю напружується й підібгає усмішку, мов хвоста; око на плечі зіщулюється, облизнувшись, злякано замружується. Втім, переляк цей дещо удаваний.

— На горищі знайшла, — ніби знічев’я белькоче дівчинка і додає поквапом: — їх там була ціла скриня, я спочатку передивлялася все, але мені це набридло, і я повибирала те, що сподобалося… я хотіла зробити з червоних мушель-арду палац для цвіркуна і богомолів, а ці штучки припасувати замість шиб… але… я передумала — мама дала мені мидницю і шмату, я помітила, як утворюються печерки (це схоже на термітник, правда?)…

Чоловік не відповідає, залишаючись незворушним, не змінює бридливо-гнівного виразу обличчя.

— …і я тоді вирішила їх поселити в мидниці — це дім, котрий мандрує разом зі мною…

— Ці «штучки» називаються слайди. — Одноманітно вимовляє батько. — Кілька витків тому, коли я жив у Містах, я взяв до себе фотоапарат. Це пристрій, котрий перетворює на таку нерухому картинку будь-яку мить в Містах. Я мусив терміново залишити Міста, і я їх залишив. Але мав необачність, навіть — превелику дурість, прихопити з собою проектор і слайди, які встиг зробити. Пристрій, якого ти, напевне, також знайшла на горищі. Встромляєш до шпари слайд і дивишся велике зображення хоч на стелі або стіні, хоч навіть на фіранках. Я не знав, що ти маєш ключа від горища.

— А чому ти мусив тікати?

Чоловік не наділений можливістю скараскатися дитини словами на кшталт «ти ще маленька — не зрозумієш» або «я розкажу тобі якось іншим разом, згодом» — Закон Плато змушує відповідати на запитання і не відкидати тіні. Тобто дії простору збіглися таким чином, що донька поставила фатальне запитання — так сказала б людина.

Батько задирає лице до спеки, що загусає, тьмяніє, мов швидкісна липнева гроза.

— Один з мешканців Міст випадково пронизав простір. Він створив текст.

— Що?

— Це намальовані слова.

— Намальовані слова? Як це? Навіщо малювати слова?

Око на плечі дівчинки здивовано закліпало. Дівчинка, схоже, готова вмить переключитися на кумедну і божевільну гру — бігти малювати слова. Мидниця її вже не цікавить. Батько одноманітно веде далі — він ніколи не дозволяє доньці перебивати себе, змушувати перестрибувати на інші теми і пояснювати безліч речей водночас.

— Текст називався «Слини диявола». Це було схоже на те, якби він зробив слайд з мого зображення. Його одноплемінники називали щось подібне «іконами». Тобто він викрив мою присутність. Або навіть так: ВІН ВИКРАВ МОЮ ПРИСУТНІСТЬ.

Дівчинка обома руками прибирає з чола волосся і облизує губи. Око на плечі від здивування вже навіть не глипає.

— Я нічого не зрозуміла: а чому ти мусив тікати? А що таке «Міста»?

— Я не маю права залишати жодних слідів своєї присутності в жодному з існуючих світів. Міста — це один зі світів.

— Яких світів? — Дівчинка морщить личко, не добираючи сенсу. Її погляд глибший за будь-яку розколину на Плато.

— Весь простір виглядає так, як забавка-складанка, котру ти зробила. Ти знічев’я змоделювала Простір Осяжного.

— А як потрапляти в ці світи?

Батько похмурніє так, що на плато западає Чорна Спека, схожа на Глупу Ніч — клепсидру перекинуло й встановило на новий відлік. У непроглядній темряві зблискують лише очі дівчинки.

— На жаль, ти сама про це дізнаєшся, коли вже зацікавилася. Ходімо додому. Мама куховарить сьогодні на зелену пісню — я вчуваю запах павутинок зузі у виноградній печені.

Дівчинка підтюпцем біжить плаєм з гори — до затишної зеленої улоговини, де крізь зелену піну буйних заростів ніжно міняться вікна маєтку. Обома руками притискає до живота модель осяжного простору, а на її шиї у такт бігові по-зміїному торохкотить намисто з мушель-арду: фес-фес-фес-фесс-фес-фес-с-с-с-с, так, ніби на бігу з дівчинки сіється пісок. Чоловік стоїть на лезі гірського хребта, схожий на сангіновий шкіц. Тло за його спиною чорне. Він завмер обличчям до наповненого рясними зорями, нічною росою та зеленими пахощами простору, ніби на межі світів. Попереду сходить Молодик — тлустий і жовтий, наче воскова свічка. З маєтку долинає тихий джерґотливий сміх: донька добігла до дверей. Чоловік, гризучи цибух, курить свою різьблену люльку — з гір густо лізе до улоговини сріблястий туман. Докурює, вибиває люльку об коліно, ховає її до кишені свого шкіряного плаща, і, закинувши на плечі свою конструкцію для сидіння, вирушає вниз, поступово занурюючись у туман, який струмує і струмує, мов десь направду існує шпара чи труба фабрики туману, пари і хмар.

5

Тінь або ключ

— І шо у тебе з нею?

— Здається гик! я божеволію, але, знаєш… гик! напевне гик! я їй нафіг не потрібен… ммммм… гик.

— Та вона просто стара хвойда!

— Нєєєєє гик!.. вона каже, «сто років тому це називалося Фрі лав», о! І до гик! до того ж гик, ти сам бачив, шо варто їй лише з’явитися (і вона ж завжди сама, ну погодься!) — вже за десять хвилин довкола неї намальовується тусня!

— Угу, і всі — мужики! Не, от ти помітив, шо самі лише мужики, і завжди з бухлом і гітарами.

— Ну, вона ж нікому з тих не дає, ти ж знаєш… і бухло гик! сама собі завжди бере.

— І наливається так, шо мало хто з тих мужиків на таке здатен!

— Ну і шо?! Хіба гик! то карно?

— Та нє… але якась вона не така. Навіжена. Йобнута. Відьма і курва. І я не знаю, чо’ ти на неї так запав! З тебе нарід вже лахає, наші сучки-зміючки за твоею спиною шелестять своїми роздвоєними язичками.

— О! А т-тобі х-хто гик! б-більше подобається: Оля-Арія чи Фес?

— Ясно, шо Арія! Нормальна тьола, прикиди в неї класні… я би її трахнув.

— Ну, та, чічас! Вона тобі навіть не відсмокче!

— Ця твоя шизічка точно в рота бере, як сигаретку! Ти як — вже пробував?

— Перестань! Гик! Мене гик! до не-гик! — ї тягне. Вона… гик!., м-мудра. І… проста. Без заморочок. У голову не шкварить.

Котяться схилами пивні пляшки батлбатлбатл-батлбатлбатлбам… екологічно. Війнуло каштановим квітом, шашликами, юним реготом, холодним травневим сонцем, підібраним вдень прямо з бруківки, наче призова кришечка. Вітром, бензином, далеким натовпом, дзвонами, що відгули… Яскраво (чи «ярко» або навіть «ярка» в якості займенника, як тепер ці кажуть, а вже скільки після революційної осені україномовних нефорів з’явилося!..) валитизвідсиназвсьокххмспкссчччишшщщщщ… навіть пішкарусом через татарку і трамвайний парк до КПІ а чорт! треба ж в інший бік а то аж на оболоні не так щоб аж але пішкарусом то запара години півтори якщо скоро і не зупинятися на пиво як пес на кожному стовпі але вже там ці тут ті тамтідадамда батлбатл батлбатлбатлбатлбам…

Тендітний серпик-Молодик, жива небесна істотка, поволі суне крізь теплу ранню ніч та поодинокі зоренята, мовби замріяний слимачок — виноградним листом. Густа бузина, оцвілий бузок і непролазний живопліт кущів, котрі всюди ростуть, але ніхто ніколи не знає, як вони називаються (окрім, імовірно, якогось причмеленого ботаніка), млосно вростають рясним, іще свіжим листям в аромат старезних акацій, у спокій прадавніх каштанів, котрі навіть вночі відкидають густу тінь. Неголосна розмова двох молодих людей (зовсім молодих, не більш як на двадцять років, судячи з тембру та інтонацій голосів) долинає саме з тих кущів, назви яких ніхто, окрім причмеленого якогось ботаніка, не знає. Невдовзі пауза перетворюється на звук двох потужних (постпивних, швидше за все) струменів.

По тому наповнюється шарудінням і подвійним клацанням запальнички. І завершується мелодійним звуком порожньої пляшки, що покотилася бруком, і далі — схилом, тихо потренькуючи об гілля та дрібні камінці.

Тінь оцінює ситуацію як сприятливу. Шпарка між павзою і першим вимовленим словом — менша за голчане вушко — є найбільш вдалою миттю для… Ну, вас це не стосується. Це просто невловна для звичайної швидкості сприйняття мить концентрації тиші. Ніхто б не помітив Тінь біля кущів, якби пішов на голоси двох п’яних створінь. Тому ніхто б і не помітив, як вона зникає — прослизає у голчане вушко. Просто замість першого після паузи слова розлігся нічними заростями несамовитий крик жаху, навіть не крик — вереск. В один голос. Триває не більше двох секунд.

(С-)Казка незворушно сидить на Замковій горі — саме під Молодиком і якоюсь зіркою. Перед нею жаріють вуглини догорілої ватри, розкіш нічного літа підступає звідусіль, ніби приплив, немов сон щастя, мовби щастя спокою. (С-)Казка (так вона називається, бо іноді буває Казкою, казкою, а подеколи — Сказом) чекає на Тінь. Якби хтось побачив Казку при ватрі, то не зауважив би тіні від неї. Вона пустила свою Тінь (те саме (С-)) погуляти — на полювання, ще коли спадень бавився сангінами, і тепер чекає на її повернення. Тепер, навіть якби Казку дійсно хтось побачив, то окрім Казчиної незворушності, більше нічого загрозливо-неприродного (як от відсутність тіні, наприклад) в око не впало б: помаранчеві жарини не відкидають світла навіть на її лице.

Доки Тінь гуляє, Казка вчиться давати собі на стрим від ворушіння ватри. Позбавляється манії «допомоги подорожнім равликам». Вчиться терпінню. Вона не торкає ватру, навіть коли найгрубші та напівсирі дрова починають щулитися, мружитись, згасати, пускаючи їдкий білий дим. Або тоді, коли раптом спалахують і розвалюються, викидаючи навсібіч іскри. Шкода, нема мідного дротика — кинути у вогонь і викликати зелену саламандру, усміхається Казка сама до себе. Вона не підправляє дрова, не допомагає ватрі весь час підтримувати буйне полум’я. На початку це вартувало потужних зусиль. Ватра чудово впорувалася і без втручання, довелося Казці позбавлятися метушливого бажання «бути при справі» — лише відсторонено спостерігати всепоглинаюче життя вогню, його цикли, метаморфози. Казка навіть не підкидає дрова, долаючи власну ненажерливість. Потужної ватри вистачає години на три. І жодної думки. Алкоголь вихмарюється з Казки, щойно вона потрапляє на Замкову. А потрібний тільки для того, аби відпустити Тінь. (С-)Казка відчуває, як тінь росте в геометричній прогресії до спадання Місяця. На Гекати Тінь вже заповнює собою всю хату — рухатись і дихати робиться так важко, ніби (С-)Казка вже у могилі. Тоді Казка з Тінню ((С-)), наче з гірським наплічником, повним каміння або піску, за спиною, вирушає в Місто. Купує дві літрових пляшки пива і йде на БЖ — на Дерев’яні Сходи. Вибирає собі місце, зручно вмощується, закурює і починає методично наливатися пивом.

Варіантів подальшого розвитку подій лише два. А в кінцевому підсумку — один. Або з’являється хтось з олдових знайомих, або підканує із залицяннями котресь із юних створінь — «нових неформалів», що заселили Сходи. Менше ніж за двадцять хвилин довкола (С-)Казки намальовується ціла тусня. Далі йдуть за сценарієм водки-портвейни-пива-гітари-пєсні-а-вєчнам-сіські-піські-грушки-яблучка-травичка інколи, але рідко… Осіб жіночої статі найчастіше в розпалі діонісії чомусь не спостерігається. Або присутні одна-дві невиразні чувіхи — чиїсь декорації, та й те — епізодично. Подеколи відбуваються самотні казкові Казчині або ж масові відливання конденсату — посеред нікому невідомих кущів, на зміїстих стежинках, всіяних ніжним акацієвим цвітом (химерне це видиво, особливо затемна). Періодично хтось, або сама Казка, або Казка і ще хтось ідуть по пиво, портвейн чи горілку.

— БляаааааааааааааааааааааааааааааааААААААА!!! я впав у прірву!

— Єдєм на море все і піздєц!

— Яке нах море?! Я впав у прірву!!!

— Лююуууди! хто має грубу англійську шпильку?

— На фіга тобі?

— Ти шо, камасутру не вчив у дитинстві?

— …і карабок в рюкзакє!!!…

Коли Казка припиняє себе усвідомлювати, вона зникає: іде злити конденсат, і не повертається. Зашпортуючись, іноді навіть падаючи з травматичними наслідками, Казка ломиться у бік Замкової через Узвіз, і в цей час — у медвяно-чайному передзахідному сяйві — вже не відкидає тіні. Тінь безформною субстанцією стрімко віддаляється у протилежному напрямку — навспак, на Сходи. Приблизно з тією ж швидкістю з Казки вихмарюється брутальна п’яна безтямність. А на горі Казка вже цілком в нормі. Вибирає собі місце і розкладає ватру. Ніколи не замислюючись над тим, хто залишає їй дрова.

…півдумки і — ESC, abort, але вони все одно не припиняють думатися… день згадай — коли сонце і ти — як осіння муха на піску — роздратована, зачудована, паралізована, сонно усвідомлюєш свою блискавичність, відсторонена і самотня, зі своїм холодом у хребті та личинками-гробачками в голові, замість ситого спокоєм черепа, спокій пересічного шизофреніка, діагноз… десь там, біля річки, під сонцем, бабки балансують на тичках, спінінгах, вудках, чиїхось великих пальцях ніг або колінах — таким у чистому вигляді є «місце під сонцем», ДНК спаплюженої метафори, основний хромосом закладеного сенсу… дощ без грози — це осінь, це сталість, це старість, кого ти хочеш обдурити? себе, звичайно! ти носиш у собі старість від зачаття, утім, як і будь-хто, просто не кожен відчуває це з дитинства, і не кожен усвідомлює це в юності, і не кожен хворіє на це замість квітнути молодістю, але що тобі до решти? це ж тобі, хоч волай на весь світ, боляче від своєї вічної старості, ніби смерть пошматувала тобі всі кишки і легені, і зябра, в горлі — ніби перманентна ангіна, в голові — цілий музей ентомології, теж вічний, хоча й щомиті розсипається на порох наступний вид комах, безліч ретельно добраних екземплярів залишається на своїх місцях: пінопласт, шпильки, шкло, порох, запах ефіру або хлороформу, дві кварти кропки на Лемківській Ватрі, незмінний залишок химерної хітинової краси усього, що так бридко рухає ніжками, жвальцями, вусиками-антенулами, щелепами, хеліцерами і педіпальпами, щетинками і, звичайно ж, крильцями, — незнищенні думки!

…так ненавмисно псуєш (особливо наосліп вночі) старанно сплетене у найнесподіванішому (для тебе) місці павутиння і вибачаєшся перед павучком, переважно подумки, рідше — пошепки… так стріпуєш з себе комаху і, не розрахувавши сили дотику, зіжмакуєш її всмерть, ще гірше — калічиш, а це зайві миті життєвої агонії, просиш вибачення, але завжди подумки, потай, похапцем, зніяковіло, зіжмакано: зім’ятій комасі — зім’яті вибачення… так необачно і знагла наступаєш на лапу кішці, що крутиться під ногами, нявчить і зазирає тобі у вічі, вимагаючи їжі, ти вибачаєшся вголос, але якось ніби фальшиво і награно, якось побіжно, не від серця, від несподіванки, як перед людиною, котрій у транспорті наступив на ногу, ой, пробачте, будь ласка, це просто рефлекс… ось так весь час невпинно руйнуєш довколишній світ речей, зв’язків, стосунків, енергій в кінцевому підсумку, немов якась сліпоглуха потвора, наче туля у порцеляновій крамничці, і на кожному пазлові світу, не замислюючись, викарбовуєш тавро своїх вибачень, ніколи не спиняючись і не замислюючись, кому вони взагалі потрібні, твої вибачення?! кому вони допоможуть, що вони змінять?! чи комусь колись ставало легше або краще від твоїх вибачень? може, мертвим? безперечно, вибачившись, трохи легше і жити, і помирати особисто тобі, прощення потребують ті, кому є кого прощати, вибачень — ті, кому є перед ким вибачатися, це як дві касти: Ті, що відчувають провину (клінічно вічні Боржники), і Ті, що тамують образу (Ті, кому весь світ винен), є люди, котрі вважають в чомусь або щось винним тебе, та ти втішайся принаймні тим, що ніхто нічого не винен тобі, стільки вільного простору! сальто — і ти — на протилежному березі річки, яка нікому не належить!

Цієї ж приблизно миті, і навіть у цьому ж географічному просторі, тільки, можливо, трохи в іншому часі, але розбіжність така мізерна (може, у кілька місяців, чи у рік), що і говорити про неї не варто, одним словом, зовсім поруч з горою, де Казка палить ватру, розфокусований джаз, відштовхуючись ногами від стін, плаває в маленькому підземному арт-барі «У Феді», мовби у вечірньому акваріумі, і якась ексцентрична парочка — дівчинка Фес і хлопчик Андрій — в очікуванні пива, сперечаються про щось, а може, вони просто так емоційно розмовляють, навіть не помічаючи, як зі стелі повільно виплутується, росте, розгортається, спускається все нижче величезна, мов трал, сажалка. Андрій усміхається, усміхається, усміхається, незмиґно дивлячись на роздратовану Фес, через стіл між ними перехиляється кельнерка, торкаючись стрейтчевими персами поверхні стола, міняє попільничку з єдиним недопалком, забирає порожній бокал, але і вона, здається, також впритул не бачить сажалки, вільно проходить крізь чарунки, повторіть, будь ласка, говорить Фес, і мені, з сумнівом докидає Андрій, от я би запросто за кимось прибирала попільнички і обкінчані пивом бокали, мимрить Фес, а я пішов би зараз на повітря, тоді пішли, як, перепитує Андрій, як це пішли, ми ж замовили «павтаріть», а Фес починає реготати, тоді ходімо швидше, і тут сажалка підчіплює їх і тягне вгору, до стелі, помітно, як чарунки сітки ромбами втискаються в одяг цих двох, — з очей мимовільних незацікавлених спостерігачів Фес і Андрій просто зникають, мов дві скалярії, котрих витягли з акваріума сажалкою.

Іскри ростуть з багаття, вогненні бджоли на тонюніх, як міцелій, пуповинках, стеблинах, павутинках, ниточках, ніде нічого не болить цьому світові, далеко внизу антрацитово ріка зблискує, тихої похмурої ночі росте міцелієм, димом, вовною, пара з її теплої незворушної поверхні, струменить і стелеться пасмом, сотається, вихмарюється під вогкою ковдрою низького захмареного неба, і тоді лише це кужеління пари й пара кажанів, темніших від неба, стрімких, наче плювки іскор з вогню — так само на мить пропалюють дірки у повітрі, чорніші за тіні, тільки вони й виказують рух на тлі завмерлих нічних декорацій… довкола все створене з тихого розпорошеного дощу, ніби він собі назвивав гнізд й завис над ними, наче колібрі, і вся ця розкіш нічної передосінньої вологи не брижиться ані подихом…

Перший подув західного вітру зльоту вичісує суху акацієву квітку з Казчиного волосся, і Казка виринає зі своєї прострації. Закурює і озирається навіщось. Небо змінилося. Жовтуватяні хмари, мовби колонія медуз, сунуть, пливуть, сповзаються до центру неба. Молодик сховався чи то за хмарами, чи вже за видноколом. Вітер знов торкає Казчине волосся, немов струни. Жарини вже посивіли і на струни вже не відгукуються мерехтінням свого скляного голосу. Крізь черговий порух вітру по вогких заростях Казка вчуває масний ситий видих. Вітер зеленкувато-синій, а видих — густо-червоний, кольору сирої печінки. Казка зітхає і підводиться, ховаючи до наплічника сигарети. До кишені Казчиної курточки тихою винуватою мишкою залазить манюня вдоволена тінь. Помітивши ключі, тінь вдає, ніби і вона — ключ. А, можливо, вона і є ключ. Коли маленька.

6

Чіл-аут з привидами

На вокзалі вночі, попросивши вогню у якогось бомжа, мимохідь дізнаюся, що у Місті, куди я щойно приїхав, вчора офіційно урочисто закрито останній у країні шкірвендиспансер, довкола чи то Люрезень або Лютень, чи Квітопад, а може, холодний зЛивень чи Грусень — місяці в’їдаються у шкіру, Сезони перетворюються на Час, а Час — суне по своїй колії, як потяг (поїзд), як протяг… піднесений співрозмовником сірник з вогником миттєво видається заразним, і по дорозі до виходу я починаю нервово сахатися від зморених почварливих вокзальних повій, лякатися тіней та нічних пасажирів, їхніх валіз на коліщатках; міркувати: чи виходити мені взагалі у це місто, чи, поки не пізно, кинутись до кас, на платформу й втекти на першому ж потязі будь-куди, усвідомлюю: від усього, крім СНІДу, тепер лікують, а СНІД — це міф, брутальний бізнес на страхові, банальна PR-вакцина смертельного психологічного трутку, фальшивий діагноз, іграшка Збройних Сил Фармакології, просто звичайний спосіб державних наркобариг і політичних кілерів підтримувати рівновагу свого фінансового благополуччя, та від цього мені не легшає: тіні повій, мусорів, кожен з яких — десятий житель країни У, країни мусорів (невже й кожна десята дівка тепер — ментівка?!), спорожнілі бюсти гральних автоматів, — стають дедалі жаскішими, дедалі потужніше провокують й підживлюють мою параною, дедалі більше лякають, у нестямі тікаю крізь двері вокзалу у нічне незнайоме місто, вулиці якого, напевно, захаращені п’яними самотніми безпритульними привидами загиблих в’язнів шкірвена, примусово позбавлених домівки, бідолашними… Годі й сподіватися на відкритість нічних барів: замкнені у своїй провінційній самоті, зачинені, вони приховують або приберігають на урочистий випадок штибу чергового Геловіна свої химерні історії й монологи біля шинквасу — інфернальний відгомін казок братів Грімм залітає до спорожнілої склянки й утворює там крихітний сірий смерч з попелу сподівань молодості… Дрібний неприємний дощ влучає у сигарету, й та починає смердіти вогким тютюном. Я кидаю її у зморшкувату неглибоку калюжу, так і не задовольнивши нікотинового голоду.

Зсередини на шкло порожнього газетного кіоску біля вокзалу наліплено скотчем великий плакат з братами Клічко. Мене це заспокоює так, наче язичника — несподіване споглядання ікони або тотемного стовпа національним героям-визволителям на Площі Вічного Вогню (Вічного Дощу, Вічної Провини): за цими широкими лискучими м’язами, неосяжними спинами нам нічого боятися. Що може трапитись з країною, яка здатна народжувати Велетів, Гладіаторів, Атлантів, Гігантів? Можливо, те, що й з Афінами, чи з Римською імперією? Але ми не в Афінах і не імперія, а я особисто і зараз — у маленькому нічному містечку, де не працює у цей час жоден бар та блукають попід стінами будинків холодні, голодні й до болю тверезі привиди зі скасованого стаціонарного відділення колишнього міського шкірвена.

— Гей, маєш вогонь?

Безсумнівно, це один з осиротілих привидів — людина незрозумілого віку, з ледь вгадуваною статтю (жінка) та непоказною зовнішністю портрета-графіті, майже зведеного нанівець кількома сезонами дощів. Я не помітив, звідки вона з’явилася. Виткалася зі власних слів і дощу?

— На жаль… сам щойно просив на вокзалі…

З вух бляклого привида (ніби чийсь палець накреслив його попелом на чорно-дощовому тлі провінційного містечка) незворушно звисають (намальоване не ворушиться, затям це, сновидо!) хитромудрі дармовиси з дешевого срібла — такі на кічку зазвичай впарюють довірливим незаможним жіночкам під виглядом «справжніх індійських». Темне звивне-в’юнке-покарлючене-вологою волосся майже зливається зі мжичною темрявою.

— Давай зайдемо до найближчого під’їзду й покуримо спокійно, без дощу. У мене є вогонь.

У неї такий глибокий голос, що, якби не цілковита байдужість та відсутність будь-яких натякаючих інтонацій, його можна було би визнати сексапільним. Але голос не має відлуння, наче погано зведений звук, — плаский, без холу.

— Вибач, але я втомився у потязі й хотів би швидше знайти собі якийсь готель там, чи що… не ображайся… я не мав наміру знімати собі жінку на сьогодні, цієї ночі я хочу бути один.

Вираз її зовнішності не змінюється анітрохи.

Саме так, зовнішності у цілому, бо обличчя її не реагує так, як у переважної більшості людей, якоюсь виокремленою мімікою, навіть очі не сприймаються поза контекстом непевної тьмяної постаті.

— Можеш у мене переночувати. Тобі сподобається моя домівка, тебе тягне до таких місць. — Говорить вона одноманітно: так падає сам на себе зимової ночі рясний лапатий і вогкий сніг.

— Вибач, але…

Вона не дала мені сказати.

— Ти зараз нічого не надибаєш у цій дірі. Про наш єдиний готель можеш навіть не мріяти — тебе туди не поселять навіть вдень. Якщо ти залишишся на вулиці, то дощ — не найстрашніша біда, що тебе спіткає. До ранку ти навряд чи доживеш. Ходімо.

Вона робить перший за цей час порух, а її дармовиси, як і одяг (щось схоже на довгий темний плащ або демісезонне пальто), як і волосся, навіть не гойднулися, неначе вона — пересувна картинка.

— Ні, сонечко, дякую. Пошукай собі іншого клієнта, я з тобою не піду. — Я наче не в собі. Я навмисне не дивлюся на неї, вдаючи, ніби порпаюся по кишенях у пошуках якоїсь страшенно важливої речі, ніби та мені терміново знадобилася, і водночас роблячи кілька кроків у протилежний бік.

— Запам’ятай: кругле слухове вікно у п’ятиповерховому будинку з трикутним дахом й двома симетричними димарями з боків, воно єдине у цьому місті буде світитися до ранку… й у жодному разі не стукай у двері — просто заходь.

— Я не повія, — додає вона, але коли я озирнувся на це, її ніде не було.

— Гей! — гукаю я. — А є у тебе музика? Що ти слухаєш?! — Й відповіді не дістаю, зрозуміло. Хоча, насправді, незрозуміло: її що, темрява всмоктала, чи вона просто чемпіонка-спринтер і встигла втекти від мене за кілька секунд після своєї останньої фрази «Я не повія» на таку відстань, звідки не почути навіть мого крику?

— А ванна й гаряча вода? — ще раз напровсяк вигукую я у дощ.

— А кава? — бурмочу я собі під ніс.

Чорт! Дякувати небу, втратив ночівлю у гіпотетично теплому затишку з кавою, та більш ніж імовірну можливість підчепити трипер! Все, що не робиться — не робиться на краще! Et consummatum est! І я йду собі геть, просто у дощову мрячну ніч, мерзлякувато занурюючись у своє пальто і не маючи жодної гадки, де шукати притулку. Несподівано для себе озираюся. Далеко позаду вирізняю у схожому на пожмакану церату просторі абрис-просто-собі-пса. Шкіц школярською крейдою — крізь ледь відчутний шурхіт мжички. Очі абриса флуоресцентно зблискують. Теж мені, собака Баскервілей. Але у мене знагла закрижаніли спина та усі двадцять пальців. Псячий абрис ледь вимальовується крізь вогкі зморшки щодалі неприємнішої ночі. Подумки посилаю його якнайдалі, проте, ступивши кілька грузьких кроків, чомусь озираюся знову. Від несподіванки мене аж пересмикнуло: пес виявляється на відстані харчка за моєю спиною. І він посміхається. Посміхається! Він посміхається, це не собачий вищир — це мертвотна сардонічна посмішка людини (міма, блазня, наркомана, о’баширова, хворого психіатра, забужки, геловінівського гарбуза…). Ми обидвоє не рухаємося: я заціпенів, а він… вичікує? «Тобі гаплик, сновидо!» — прохрипів зненацька пес, артикулюючи вправно, немов телевізійний диктор. Він неквапно розвернувся (полиск далекого ліхтаря на мить освітив його зсередини фосфорично-зеленкуватим) та підтюпцем потрусив геть. Звичайний пес. А от я, мабуть, підхопив швидкодіючий грип, який лихоманить галюнами. Тепер я точно сконаю до ранку, якщо не знайду собі помешкання. Я роблю ще кілька кроків у безвість засмоктаного глупою ніччю провінційного містечка, і кожен мій крок озивається несподіваною луною. Щось середнє між чваканням багновища та віддаленим брязкотом залізяччя. Це, виявляється, синхронно відсунулися кришки каналізаційних люків, пороззявлявши круглі чорні роти. Я клякну на місці. Хідники довкола вимарюють, вихмарюють, вихаркують, витикають живе срібло та жовклі тремкі скульптури сірчаних випарів, простір насувається та відсахується раптово, надимається та опадає, немов послідовник сучасного американського авангардового балету, клубочиться і чавить звідусіль химерними пантомімами водяних фантомів. Люків-отворів повигулькувало отак знагла більше десятка. З кожного тягне мишами, гнилим ганчір’ям, цвіллю, вогким неорганічним існуванням та, здається, опійним димом. Звідкись я переконаний, що відгонить саме опійним димом, хоча ніколи не курив опіум. Я зірвався з місця, наче той спринтер. Цівки підземного запаху перехрещуються у повітрі, немов лазерні промені новітньої сигналізації у якомусь там банку. Десь на периферії ока праворуч вхоплюю на мертвій стіні будинка велике чорне писало KLOD. Вулиця не закінчується. Я звернув на це увагу, коли помітив, що все довкола водночас проноситься на шаленій швидкості та стоїть на місці. Я задихаюся, біжу усе повільніше: нестача повітря пекельним зашморгом заціпила горлянку, стисла легені, перерізала печінку. Дихання перетворилося на сичання, що, пульсуючи, здається, відлунює навіть від невидимого неба. А небо опустилося на землю, небо вгадується довкола так, ніби я — повітряний змій, що залетів у грозову хмару. Нарешті, падіння на коліна ставить крапку у вщухаючій інерції моєї зашпортаної ходи. З булькотінням і присвистом віддихуючись, я згинаюся навпіл і завмираю: в очах плавають, пульсують, спалахують кола, дуги, цятки, зірки. Згадуються шкільні кроси з фізкультури — я ненавидів бігати до такої міри, що мої приповзання на фінішну риску останнім з усього класу навіть не зачіпали моєї чоловічої гідності. Я збайдужів до всього на світі, окрім бажання більше не рухатися за жодних обставин, як тоді, коли я ще вчився у школі і мусив бігати фізкультурні кроси. Довкола нічого не змінилося. За мить я перестаю усвідомлювати причини своєї наглої істерики. Чого я так перелякався? Мені навіть здається, що мій несамовитий нестямний марафон жаху мені примарився. От лише чому я ніяк не можу віддихатися? І чому мені так холодно? Неприємна вогкість одягу, але здається, що його просочив не мій рясний піт, а густа і голчаста довколишня мжичка. Остаточна знесиленість. Це грип. А може… може, цей холод пристав до мене і пронизав зсередини звідтоді, як я вирушив на вокзал з метою сісти на потяг до цього осоружного містечка? Щось у моєму правому вусі пугукнуло. Уїдливо, як мені здалося. Я підвівся, відчуваючи колінами, литками, гомілками холодну намоклу тканину штанів. Все, що в тебе є — вже було. Було — і не повернеш ти, а решту — винен! Нам. Вам. їм. Їмвам. Намім. Меніму. Їміїй. Йомуні. Йомені. Імені. Йо! Це, безсумнівно, шелестіння бульбашкового блюзу. Але природа його не є звуковою. Є не звуковою. Але є. Є вібрації. Я відчуваю слова, прошурхочені чи промуркочені сонмом голосів, які не є голосами (що відтворюють звук), є не голосами. Але є. Можливо, це лине, сотається, вихмарюється, розволочується з люків разом із запахами паленого пір’я, аміаку, карбіду, сірки та гниття заліза(!). Я роззираюся, придивляючись до чорних отворів… збагнув нарешті: вони розташовані концентрично довкола мене! Я — ні, не центр, — просто всередині павутиння, сплетеного з міазмів та вібрацій. Павутиння, позв’язуваного вузлами каналізаційних люків. Павутиння з чорними ротами — пульсуючими пащами — м’язистими гортанями — голодними отворами — роззявленими пустками — декоративними пастками — всепоглинаючими роззівами — просторовими мухами — конвульсивними жертвами — агонізуючими просторами — бездонними вікнами — гнилими тунелями — безконечними дверима — дірками у часовій гумі з німо горлаючими віками трун — колодязями нескінченних шляхів… Не руш зі свого місця, і вони не зможуть тебе заманити і засмоктати! — відчуваю раптом в собі чийсь знайомий безбарвний голос. «І що, мені тут стовбичити до ранку посеред вулиці?!» — голосно запитую я сам у себе. ТАК — одразу ж озивається голос. ЩО?! — заволав я. Мряка заковтує мій крик, не повертаючи мені зі своєї безконечної ватяності ані луни. Тиша, про яку я нічого не знаю, заковтує мене. Пекельно кортить прикластися до горлечка пляшки з коньяком і видудлити, не спиняючись, половину. І закурити. І тоді б ми побачили, хто кого! Насмішкувато запугукало у витканій тьмяним сріблом темряві. У моєму черепному пуделку. Я розлютився. Розлютився так, що не одразу помічаю, як знову побіг. Я біжу безтямно тисячу років, несу себе, не відчуваючи себе, крізь простір, я несу простір, простір несе мене, я несу свій розум перед собою, як щит ЦЕ ВСЕ МЕНІ МАРИТЬСЯ, мій розум несе мене, як щит, немов бобслеїста, на собі, на шаленій швидкості тунелями, узвозами, віражами, попри жах тіла, мій розум ЦЕ ВСЕ МЕНІ МАРИТЬСЯ, я не… без мети, без думок, що викликають страх та обережність. І я нарешті бачу свою мету. Круглий отвір. Довкола щось чвакає, стогне, сичить, немов під тиском випущена з іржавої труби пара. Але не чорний роззів. Довкола щось обволочує і пропускає мене, зітхає і налипає, відлипає на ходу, залишаючись десь. Кругле слухове вікно, сповнене світла. Звичного людині світла, можливо, від свічок. Я мчу до своєї мети. Мій розум боронить мене від вогких драглів нічного слизу. Фізіологічне, фізичне народження. Я вже переживав це. Але тоді, коли мене народжувала моя мама, я, якщо і усвідомлював щось, то геть забув це. А тепер я усвідомлюю. Я пам’ятатиму. Чи знову забуду? Якщо народжуся, якщо виживу… Чорний простір народжує мене, я судомно виборсуюся з нього, я щосили видираюся з нього, відпихаючись у пустці ногами й шалено працюючи ліктями, судомлячись, мов хробак. Простір мене проштовхує, я рвуся до круглого світла, нічний простір вибльовує мене з себе… і виблював, виштовхнув у світло… я вирвався у світло… того, першого разу я потрапив з тепла у крижаний холод, тепер — я грузько, наче важкий нічний метелик, бражник, вилітаю, м’яко гепаюся у тепло з мокрого чорного холоду, населеного МЕНІ ЦЕ ПРИМАРИЛОСЯ нутросмородами роззявлених чорних бездонних пащек. Мене гальмує перед Прозорою Веселковою Мумією, вона — ніби страж — запинає собою простір на моєму шляху. «Я — шаблон чоловіка» — говорить мумія, точніше, передає мені інформацію густим вібруючим сміхом. Я простягую руки до неї/нього/цього, захлинаючись фізичним щастям, і провалююся крізь, углиб, кудись… нескінченно довго, можливо, якісь світлові тисячоліття незбагненної грузької і тихої миті я вирушаю з місця, якого насправді немає як точки відліку, та йду без мети, цілеспрямований неначе терміт-асфальтоукладальник, йду навпростець на одному місці, якого нема… раптом піді мною щось несподівано сьорбає чи то чвакає і — всмоктує мене, заповнюючи миттєво вакуум світлової мегасекунди, наче луснула ґумка: так опускається стрімко у багновище надшвидкісний ліфт. Трясовиння дощового мороку, сновидіння вогкої пощербленої цегли, вібрації неорганічного блюзу по самі вінця заповнюють мені через рот мою оболонку, швидкість спустошує мозок остаточно, і страху нема. Я знаю: воно мене не впіймало… це вже флешбеки… або щось інше — безпечне, мізерне… я бачу око жарівки у щільній пульсуючій, тлустій на дотик темряві. Простір заспокоївся, тільки ледь шумує іще, ніби море у штиль. Сідай, кури, сказало хто-щось… примара у масці Ленні Ріффенштайль. «Як пахне смерть? Напевне, черепками… а сталось так вона-а-а-а…» — трамвай дзеленькнув, скреготнув, вигинаючись на повороті весняно, наче кіт, воркнув черевом по відталій мозаїчній бруківці… хмари застигли серед веж, дахів, димарів — у підігрітій над свічкою коньячній шклянці музики вітру — вітер зупинився раптово, закляк на слабку долю, немов механічний годинник… соло серед чорних фіранок, дзеркал і важкої музики на стадії народження, серед вогких людей, які ліплять себе від нудьги, немов сіру глину, вичавлюючи соло й випалюючи сміх, наче кераміку… соло у темряві серед акваріумних риб, рудого тиньку, що зсипається зі склепінчастої стелі, як зсипається лупа від жорсткої львівської води… соло триває на спадень з ароматами квітня та хмільного меду… я у маленькому льошку, там, де вростають у брук і зростаються в знак, зливаються з небом, яке починається одразу під ногами, сходяться з двох в одну трамвайні колії — нотний стан для розходження децимами трамвайного львівського блюзу… небо починається від землі, воно не над головою, воно — довкола: хлюпоче біля носаків мешт, витікає з обшарпаних підворотень з випадковими дагеротипами янголів на пощерблених стінах, повз які трамвай везе на своєму даху тремкий скрипковий ключ, доки місто астматично дихає… місто нерозгаданої душі, паралельного життя, яке завжди закінчується разом з обраним… місто, де вичісуєш духів з волосся разом із порохнявими слізьми, віковим тиньком, лупою і лускою деревної кори… місто, в якому росте моє дерево, живе моє кохання і спить моя смерть… за прядивом моїх днів, що спливають шорсткою вовною Тиші ув іншому Місті, бо в цьому — тільки чіпляються вузликами, немов древні послання… о, так, послання, запечатане у синю старовинну пляшку й вкинуте у Тишу… олійний портрет, «вічна мудра ніч» серед свічок, лікерів, кави, Кустуріци й паралельної смерті у real time! Там, де колії сходяться, трамваї везуть весну — оберемки крокусів із цибулинками, вимащеними тлустою землицею — оберемки купчасто-хмарного неба — і обтріскані брами із сухотним харчанням: «підніміть нам повіки!» розліплюють важкі повіки їм назустріч, навперейми… Тож я сідаю, закурюю, і дивовижно розлягається моїми ніздрями, горлянкою, легенями омріяний сигаретний дим, відтворюючи мою людську форму, наповнюючи безтілесний шкіц наляканого сновиди. Наповнений шкіц стає мною… ага, це я «Під клепсидрою», кав’ярня така, ага…

— Знаєш, що мене насторожує? — скрегоче, звертаючись до мене, ота порохнява, наче зроблена з пап’є-маше відьма, крихка, немов фігурка з пустельного піску, схожа на сучасну Ленні Ріффенштайль, та, що першою мене зустріла у цьому просторі словами: «Сідай. Кури». Я намагаюся щось бодай прокукурікати, але голосові зв’язки відмовляються контактувати, очі лізуть мені з очниць, і я похлинаюся димом аж до спазму. Я помічаю, що примара — скляна… скло — це пісок… вона навспак перетворювалася зі скла на пісок і спливає, закінчується, неначе саморозчинна клепсидра!

— Бачиш, яка у мене талія! — Жаско прохихотіла стара. — Простягни долоню! — Шурхотнула вона. — Я простягую, заворожений кужеленням і роїнням її решток. На мою долоню, яка перетворилася на чутливе вухо, ніжним метеликовим пилком, шурхотом воску, пульсацією зірки посипалися-полилися піщані цівочки — піщинки й порошинки слів: ти гадав (і вірив!): вони — твої послідовники.

Вони були — твої переслідники. Люди слідують за своєю подобою (навіть якщо це всього лише вдала імітація). А переслідують — тих, що високо думають про себе як про вищих. Ти високо думав про себе як про вищого… Тобі дали спокій, коли зауважили твою пересічність: ти саме замилувався якоюсь неповнолітньою мандрьохою. Коли вона завагітніла, у тебе почалося місячне, і це означає, що завагітніла вона від тебе, хай би там що ти собі намудрував. Коли нарешті, виструнчившись, навшпиньки, вона дотягнулася всіма десятьма своїми шедеврами дактилоскопії (і хіромантії) — з обкусаними нігтями — до неба (вмить линула злива і впала на землю разом із мокрим слизьким безпорадним янголом в оберемку), ти панічно втік з тієї землі, ти загубився десь у химернохмарному плетиві каналізаційних лабіринтів… бо небо і земля — єдиний простір, їх перемішано, як пісок, як час для людей, як воду в судинах повітряних шляхів Вітру… Тебе змило зливою з лиця землі розміром у шість соток, і ти захлинався у брудно-пінявих потоках, і пісок скреготав на зубах і забивав твій шлунок, твої нирки, твої мозки… А вона — підібрала з лиця землі янгола і пішла додому — сушитися. Це — Непрямі докази людського існування. Під маскою — Ніч!

Вуха і очі замовкають. В долоні (у вусі? ув оці?) залишається грудочка піску. Гучна, мов пір’їна, падає одна лише думка: Під маскою — ніч!

Довго-довго, нескінченно довго здавалося мені, заповненому чорнотою, глухотою й німотою, що я лежу горілиць на зручному ліжку, у пухкій домашній постелі. Лежу собі і сплю. Одужую після якогось там декадентського тифу. Або перебуваю в комі. І так мені хороше, що навіть думки поворухнутися, хоч би й з цікавості, не виникає! І, напевне, я все-таки засинав і прокидався, бо коли вкотре відчуваю всю непередавану приємність свого стану, то зауважую і те, що вуха мої нібито відкрилися. Тобто я починаю чути звуки. І найпрекрасніше та найутопічніше, що лишень могло зі мною трапитися за останній мільйон темних вогких жахливих тисячоліть, сталося так природно: перші звуки, які я чую після Тиші — це музика! Звичайна, земна, людська музика. І — тільки спробуйте уявити!!! і можетеменіневірити!!! але — я впізнаю — це таки справді Масу Gray — heY yOung worLd ||. Я плаваю у собі, наче у теплій ванні з ароматичними маслами й солями, обсмоктуючи вухами кожен звук, як виноградину, і — не хочу розплющувати очі. Точніше, я просто забув про це. Але… так! я відчуваю запах тютюнового диму, який щойно хтось випустив десь поблизу! Я навіть хотів сказати: «Не кури! тобі не можна…», і навіть подумав, що почую у відповідь здивований голос: «Звідки ти це взяв?!», і скажу: «Наснилося!»… і вир нудоти, відчаю і страху захоплює мене, бо я просто не можу подумати так, як за моїх обставин подумав би герой телесеріалу: «Це був кошмарний сон, і зараз я прокинуся!». Все те, після чого я перебуваю вже казна-скільки часу невідомо де у стані щасливого спокою, просто не було сном. Це було… тільки не смійтеся… це дійсно відбулося…

Раптом знайомий одноманітний голос починає стиха підспівувати Мейсі, неначе з іншої кімнати. Звук голосу пересувається тлом пісні, немов човник у нитках гобелену — так чутно людину, яка ходить по кімнаті, підспівуючи і… скажімо, наводячи лад або поливаючи квіти. Я розплющую очі і вдаю, що прокинувся, але зреагувати на моє пробудження нема кому — невеличкий простір неправильної форми, що притулив мене у моїх незбагненних мандрах — неодухотворений: тільки похила стеля мансарди, якийсь столик біля мого ліжка і коробка з-під телевізора в кутку. Не уявляючи, що робити надалі із почуттям власної значущості за відсутності глядачів-спостерігачів-публіки, я ще деякий час лежу і подумки граюся із назвами до тієї музики, що долунює звідкілясь поблизу і тепер вже не так виразно скидається на Мейсі Ґрей: це може бути і Procol Burzum, і 7B-B52-US3-B12, і Jefferson In The Matrix чи Abbantrax, і Buddy Holliday & Tito Cohen, або «Кеннед гед» і «Токін Гіт», Джон Ліззі і Сін Зорн, Брайан Мей і Ванесса Інтернешнл, «Вуличні Мудаки» чи «Сповідники Рудакі», «Crimson Nightwish», «Rolling King», «The Who Is The Beatles»… не знаю, принаймні в кінцевому підсумку, якого не існує, це щось світле, добре, джазодискове чи реподжазове, чи граіндбітове, або хардліричне і блек-попове, у будь-якому разі, для новонародженого у мить зустрічі зі сценою, куди його вивалило Ніщо, приємнішим за музику і бути нічого не може! Окрім циці. Цікаво, які циці має та, що підспівує з сусідньої кімнати цим, не підлеглим визначенню звукам? Я спробував якнайголосніше продерти горлянку. Зачекав, притримуючи на вустах кволу посмішку контуженого луїсальберта і скоса позираючи на двері. Жодної реакції з боку дверей не відбулося. Тоді я трохи погуркотів столиком, соваючи його затерплою рукою, і навіть сором’язливо постукав у стіну. Нуль. Невідомо, коли володарка хрипких підспівувань вирішить зазирнути по мою пробуджену душу, а я вже почав нудитись — ідентифікація і матеріалізація власного «Я» завершилася. Це сталося після того, як реп остаточно переміг всю, що тільки існувала у праісторичні часи, музику, коли зникли всі мови і саме поняття мовлення, коли я зрозумів: якщо вже діти зникають у Мережі, то мені більше нема чого робити у тому світі, принцеси, за яку я міг би віддати життя, я не знайшов, паралелі світів усім своїм розмаїттям дали мені зрозуміти, що всюди — одне і те саме, і по всіх цих людських світах масово знищують журналістів, знищують джерела інформації, та і яка може бути інформація для споживачів, окрім реклами? від інформаційного голоду помирає суспільний організм, але виживає людина, я б допоміг тому, хто рубає інформаційні плавці рибині соціуму, ось я і прийшов допомогти, я, журналіст, інформаційний потік та інформаційний фільтр, приніс тобі, знищувачу, плавці і зябра, я вирішив скипіти на фіґ з цієї планети, бо, можливо, за людським розрахунком кілька століть животіння вона ще має в запасі, але у мене особисто на катапультацію залишилося хвилини дві! Я ще трохи помаявся, підвівся з ліжка і попрямував до дверей.

Кімната, до якої я зазирнув, скидається на костюмерну кіностудії, гардеробну, ательє чи театральну гримерку: простір захаращено одягом, під височезною шибою — прасувальна дошка з сіамськими підпалинами, на підвіконні — чавунна праска. Лахи та перуки звисають заплутаними у павутинні метеликами і кажанами, мертвими птахами й парасолями, покрученим осіннім листям та плодами — з гаків, вбитих у стелю, зі стулок шиби та внутрішніх віконниць, прочинених досередини, з мотузок, протягнутих через кімнату, з вішачків, вчеплених за мотузки, зі стільців. Біля прасувальної дошки, обперте об стіну фрамуги, просто на підлозі — величезне тьмяне люстро без рами. На долівці громадяться, заціпенілими конструкціями спливаючи у позадзеркалля, схожі на стільники, чарунчасті пуделка і скриньки з косметикою та гримом. А перед люстром, у задзеркаллі, я нарешті помічаю елеґантсько-манірне хирляве хлопчисько, що стоїть спиною до мене у повному бальному костюмі позаминулого століття: штиблети, фрак, сліпучо-біла манишка, метелик. Нема тільки штанів. Кумедні старомодні шкарпетки на гумових підв’язках тримаються на литці, мов намальовані, ноги — ідеально стрункі, навіть без натяку на рослинність… ось тобі і «циці», думаю собі я, й навіть не знаю, чи забратися мені геть, поки цей юнак мене не помітив, чи спостерігати за ним, поки він мене не помітить, чи якось привернути до себе увагу прямо зараз… сідниць мугикаючого цього створіння я, на щастя, не бачу, бо їх запинають фалди фрака, але у люстрі я бачу трусики шоколадного кольору, котрі ніде жодним чином не випинаються, а тільки підкреслюють гарний, як мушля, живіт, бачу, як звисають уздовж стегон незадіяні тасьмочка з пояса для панчіх — немов павучі лапки… мене все це просто заціплює, я розгублено спостерігаю за цим банальним сюрпризом долі: ноосферу просто переобтяжено транссексуальними видіннями ошизілого людства!.. бліде від гриму лице, обведені чорним очі, тонюні чорні вусики над губою, ідеально зализане бріоліном (тут навіть поняття «гель» якось не клеїться) русяве коротке волосся, проділ навіює невиразні асоціації з портретом Булгакова… несамохіть мою увагу привертає гарна срібна з чорним каменем запонка в осерді хрумкої манжети… краєм ока вловлюю якесь веселкове розтікання простору, але, зиркнувши в той кут, зауважую тільки тапчан з купою темного мотлоху… і тут я помічаю, що музики нема і ніхто не підспівує!.. уважніше придивляюся до тапчана, з якого потрапляють до периферії мого зору барвисті полиски, і раптом замість мотлоху бачу там прозору лялечку-саркофаґ, якесь ніби видіння тіла дорослого чоловіка… щось викидає мене в коридор, і я ошелешено повертаюся ним туди, де я отямлювався цілу вічність, а там досі звучить музика, схожа на балетну суміш гранджу, поп-корну, нірвани, бюстгальтерів і джодассена… Я приліг на вузьке аскетичне ліжко (вже кимсь прибране), та за мить підірвався, виконав по кімнаті безглуздий гак, зиркнувши похапцем у непроглядну позашибну темряву з відбитком самого себе у значно відмінному від моєї кімнати інтер’єрі, навіть не подивувався з цього, перевів погляд на стелю, знову глянув у вікно — там знову змінився інтер’єр кімнати, а чоловік виглядав не уповні мною, і знову попрямував до тих двох істот, бо що мені було ще робити! Юнак вже має на собі штані й курить, затиснувши між пальцями довжелезного цибуха з агонізуючою зеленкуватим димом папіроскою. Прозора веселкова мумія чоловіка на тапчані то спалахує, то тьмяніє, гуде і потріскує, мов потужна високовольтна лінія. Саме коли я зазираю до кімнати, юнак роздратовано звертається до тапчана: «Ти все одно підеш з нами, навіть не заперечуй! Сама я цього кретина вдруге не порятую! О! А ось і він!» Ага, значить, кретин — це я, а хлопчисько, судячи з усього, все-таки дівчина! І мене пронизує струм: це ж Мара! Та, з вокзалу! Я навіть не встигаю щось вимовити, як Мара починає давати інструкції: ми йдемо зараз до Анального ресторан-театру, у мене сьогодні робота, вихід в кінці першої літери вже був на вокзалі, залишається тільки друга літера, але вся. Ти будеш суфлером пестощів!

Саме зараз, там, де є нормальний відлік часу і географія, а люди перевели свої годинники назад на одну годину (ніби реально цим щось змінивши у своєму осінньому світі), на столі дільничного міліціонера наполегливо дзвонить мобільний телефон. Дільничний чергує, йому нудно і тоскно, він вийшов перекурити і сигналу не чує. Телефон, поставлений власником на режим вібратора, деренчить і суне до краю стола, і нема кому його зупинити. Дільничний повертається до кімнати, і цієї ж миті мобільний зривається з краю стола і падає — міліціонер відчуває, як, під його ногами починає двигтіти підлога, бачить, як, дедалі швидше нарощуючи амплітуду, хилитається лампа, як стіл від’їжджає раптом кудись убік, а стіни починають лущитися, а телефон ковзає по паркету, вібрує і дзвонить… ще секунда — і чоловік зникає з кімнати: міліціонера вже нема, а є тільки настирливий мобільний телефон, який наполегливо надсилатиме свої панічні сигнали у цей світ доти, доки його не розплющить під руїнами будівлі районного відділка міліції.

…значить так: це Терренс Маккена, ти його вже бачив, говорить Мара. Раптом я чомусь почуваюся п’яним, як чіп. Вже ніяка не прозора мумія, а хитрий засмаглий демон з трикутними бровами й клинцюватою борідкою жваво наближує своє гостре спижеве лице майже впритул до моєї п’яної мармизи. У моїх розфокусованих очах розвиднюється, злапаний погляд збігається з його жовто-зеленими очима, всі його карбовані зморшки, що скоріше підкреслюють жорсткість і волю свого власника, аніж вказують на вік, складаються, мов пазли, у візерунок строгої сув’язі, чи це мені просто на тяжкий і несподіваний хміль мариться… Маккена регоче, його прочинений, ніби в оперного співака, голос скаче по кімнаті, хирлявий тулуб розгойдується, водночас зблискують серед мерехкого павутиння тіней яскраві перлисті зуби і кульчик у вусі. Регіт спиняється раптово, мов куранти, коли не знаєш, яка година, і рахуєш удари. Хоч я просто і далі стою посеред кімнати, у мене виникає відчуття, що цей вар’ят зараз розмовлятиме зі мною так, як це зазвичай робила моя мати: завжди, коли я чистив зуби, вона поставала в одвірку лазнички і починала ставити мені якісь нагальні у її порядку денному запитання, вимагати чогось, вимагати пояснень, а я, щоразу мимоволі переймаючись і невимовно дратуючись її промовами, з повним ротом піни і зубної пасти, врешті-решт не витримував, жбурляв брудну щітку до мушлі, схаркував, навіть не прополоскавши недочищеного рота, і починав скажено з нею лаятися, зривався на крик, я не міг побачити себе збоку, праведно обуреного хлопчиська, кумедного з вимащеним пастою ротом… я дивлюся на Маккену, але той, і далі собі усміхаючись, так нічого і не говорить, схоже, він, просто бавлячись, викликав у мене цей спогад, щоб остаточно вивести з ладу. Та коли я відводжу від нього погляд, то розумію, що всі ми троє опинилися в іншому приміщенні: довкола — жарівки на стінах, круглі дубові столики, між якими бігають спітнілі кельнери, розносячи цілі гори їжі відвідувачам, а відвідувачі, мов немовлята — голі і в памперсах, декого з них кельнери, кельнерки і масні євнухи силують їсти, годуючи з ложечки соусами, запихаючи до їхніх знеможених ротів цілі жмені селери та величезні шматки м’яса і смаженої риби, тістечок і пирогів з гречкою, курячих і жаб’ячих стегенець, молюсків прямо з черепашками, фрукти і овочі…

Мара, всідаючись мені на коліна, заводить мою руку собі до розстібнутої ширіньки, поступливо відкидається назад, спираючись на мене спиною, і шепоче на вухо: дивись на сцену і розмовляй зі мною, про що завгодно, але руку не забирай, чим швидше я скінчу, тим швидше закінчиться вистава.

Мені гуде в голові, на сцені двоє людей про щось розмовляють, я остаточно п’янію, і мені здається, що десь я вже все це не просто чув, а навіть говорив сам. Говори! — роздратовано сичить мені на вухо Мара, і мої губи ворушаться, хоч здається, що замість мене Мару запитує Терренс Маккена: як я тут опинився?

— Послухай, ти сам мене виманив… ніби я вийшла на полювання (здається, приблизно таким словом цей стан називається), але ніби мене виманив той, кого я маю вполювати. Щось вивело мене саме тієї ночі після трьох місяців споглядання Терренса Маккени… ти мене виманив… ти втік зі свого міста у пошуках утопічної плісняви на стінах. Для тебе так багато важать архітектурні декорації?

… оооооо, який же я п’яний, в серці мого Міста, там, де колись росли наймасніші коноплі, а по кущах чаїлися поіржавілі рештки Жигулі, будують щось на кшталт Голлівудського знімального майданчика з декорацій різних куточків Європи. Не можу на це дивитися. Людей та машин стало стільки, що легше взагалі не виходити з хати, аніж намагатися кудись дістатися. Місто більше не тримає мене. Хіба що навесні, у травні. Але травень проноситься, як гроза, а улюблені місця вимирають, немов пам’ять про вампірів і домових.

— Га?

— Нічо’, продовжуй.

Я трохи помовчав, відшуковуючи втрачену десь у її горнятку зі скепсисом думку, та, навіть не посміхнувшись, продовжую свою пафосну промову, наче поет на авторському вечорі:

— …робокопи і термінатори не зачіпають моєї захитаної свідомості, моєї похиленої душі, яка ховається від часу…

…а моя рука, ніби сама собою, ковзає у ніжній жіночій волозі, пальці пробираються углиб теплих складок, пелюсток і западин, друга моя рука ставить на стіл келишок з якоюсь рідиною та шукає під фраком груди Мари, у неї маленькі пружні груди з твердими пипками, та я не страждаю на цінепімастію, мені подобається, зрозуміло-зарозуміло, муркоче Мара, на цьому місці читач повинен відірвати погляд від рядка та з урочисто-серйозним виразом на обличчі (цей вираз має виникнути зненацька), знагла зволоживши очі пафосною скупою сльозою, втупити погляд в одну точку, кудись «у далечінь», ніби його, читача, раптом торкнулася Вічність, відкривши структуру, суть і життя Всесвіту, і було б непогано, якби хтось третій заскочив у цю мить читача з невидющим поглядом, обвислими руками та зроненою на долівку під ноги книжкою… аааххххх… який іще читач? — думаю я, що вона верзе? шизонутий привид… я стою на сцені біля вікна, спершись чолом об цю холодну мембрану, що боронить маленький внутрішньоклітинний простір цього приміщення, довкола навшпиньки кружляють євнухи, я раз у раз відлипаю від холодної шиби, щоб зробити черговий ковток кави, а на захмареному шклі від мого тепла залишається чорна, мов роззявлений круглий отвір, пляма кольору зовнішньої моторошної ночі. У мене таке враження, що за вікном… тисяча ротів, мільйон ротів, сонм роззявлених ротів, вогкий шар гнилого листя у парку, кожен лист — як рот, немов прірва, опале листя — це пащі, роти, м’язисті гортані, пульсуючі голодні отвори, кажу я Марі, так і є, сонно відповідає вона, і я, рвучко повертаючись до неї, знову за столиком, і розхлюпую каву собі на светр, на джинси, на коліна Мари.

— Місто, куди ти приїхав, ти обрав з чистого мазохізму. Ти хотів опинитися тут, бо й сам не помітив, як поступово переніс саме сюди хворобливу прив’язаність до свого Міста.

— Як таке могло статися?

— Н-ну… якби ти мені це пояснював, ти сказав би так: у часопросторі існують такі западини, чи складки… моя домівка — саме таке місце. Воно просто існує, наче без якоря, не прикріплене жорстко до конкретної архітектурної реальності. Цей театр, моя хата, вони можуть опинитися де завгодно… точніше, вони існують де завгодно, а де їм виринути — вирішую я… або ти… можеш вийти назовні й пройтися вулицями, переконатися…

тисяча ротів, пульсуючі голодні отвори… аааааа

уууууфффсссс строго кажучи, їх нема взагалі ніде, окрім тебе самого.

— Тобі це щось пояснило б? — Мій палець вже всередині пащі, роту, м’язистої гортані, пульсуючого голодного отвору, сідниці Мари стискаються, втискаються у мою ерекцію.

— Ні. Але мені не потрібні пояснення. Марна справа, згаяний час і зусилля.

— І як тобі без пояснень?

— Нормально. Я просто знаю і все.

Мара схожа зараз на «любительку абсенту», рука її мимохіть зісковзує у міжніжжя, але нічого особливого там не робить, навіть не керує моєю рукою, просто зісковзує і повисає, наче якась деталь гардеробу, наприклад шалик.

— Я можу місяцями споглядати і вивчати спектри Т’Маккени. Він у якомусь сенсі — квінтесенція чоловічих образів, скажімо, у літературі… або у кіно… він — повітряний змій, стробоскоп чоловічих фантазій та рефлексій.

— А що, жінки тебе не цікавлять? Як на мене, природніше вивчати те, що ближче до твоєї сутності.

— Моїй сутності байдуже. Не залежить на статі. Але з боку того, про що говориш ти, чоловіки мене цікавлять більше. Жінки зараз стали передбачуваними, як телевізор, і прагматичними, як праска, як полиця з університетськими підручниками. Для чоловіків зараз одвічне чоловіче «розкладання усього сущого по полицях» знівелювалося до простої ширми, рудиментного способу існування у самозахисті. Насправді, чоловіки у розрізі нагального часу — це хаос саморефлексій, мішанина передбачуваних вчинків з непередбачуваною мотивацією, а це змінює не лише кінцевий результат, а й суть справи.

— Зараз, зараз… ти весь час кажеш «зараз».

— Так. Все змінилося. Але не так кардинально, як тобі тепер здається. Просто якісь певні ознаки набули переваги.

— Зрозуміло… але… мені здається, ти у це не вписуєшся… ти ніби дивишся на все… навіть не збоку… ну, ніби як знизу нагору з глибини колодязя, коли на дворі ясний день, а з глибини колодязя видно зорі на небі…

— Я не з часу, це точно… та й ти вже — також…

— А звідки?!

— Нн-ну, не знаю… за рисами зовнішності ми з тобою, напевно, майже однолітки, десь так… але так склалося, що я можу існувати у ширших часових межах, аніж ти: здебільшого це — лабіринти, коридори, драбини і сходи, кімнати, завулки, западини, тупики… тобі я це можу пояснити лише через просторові категорії. Ти існуєш у прямій лінії, тобі моє існування здається якимось дивом, що зрозуміло для людини, яка жила у вузькому тунелі, просуваючись лише вперед, тобто її просувають, проштовхують помалу м’язи цього тунелю, цієї кишки, немов удав свою запогликовтану жертву, сам знаєш, до чого… насправді від цього «дива» — жодної користі… та ні! не користі… ну, насолоди…

не знаю… для тебе це — шоу, а для мене… незбагненна властивість моєї сутності. Я можу подорожувати, вчворяти якісь фокуси без найменшого сенсу, без жодної мети, а буває й гірше… ЦЕ починає керувати мною попри мої власні наміри, попри моє бажання… як от з тобою.

Голос Мари стає натужним і здушеним, але я продовжую її пестити, і це якимось чином пов’язане з невпинним потоком слів, що виливається, вихлюпується з мене, Маккена свердлить мене поглядом, я вже навіть не усвідомлюю, де я, а хіба я взагалі хоч раз усвідомив, де я? я ув отворі Мари, я на сцені, я розказую Терренсу Маккені, засмаглому демонові, що сидить за столиком навпроти мене: ти знаєш, що таке мексиканський телесеріал, або, скажімо, рубрики у газетах, що ті їх у свою чергу нещадно тягнуть з інтернету, на штиб «Светская жизнь», «КазусЫ» або «Вот ето да!»?.. ну от… тепер уяви собі: вона вагітніє від нього за якісь півтори години до його загибелі. Правда, круто? Вони мають секс, коли їй «не можна», але вона каже, що «можна», й він, підозрюючи, що таки «не можна», ясна річ, миттєво втрачає самоконтроль… незабаром його кудись викликають по мобілці (хто, куди — не суттєво). Вона, розімліла, чекатиме його повернення у ліжку. А він, ідучи до машини, несучись в машині крізь дрібну мжичку слизьким нічним шосеєм, відчуває усім єством, бачить, неначе у фантастичному кіно, як його сперматозоїд дістається її яйцеклітини, — переживає весь процес у спалахах магнію, котрий у фотосправі, здається, вже років сто не використовується. Й за-за чергового сліпучого спалаху, немов розриваючи паперовий рекламний барабан, просторову мембрану, вигулькує, вдирається потужна вантажівка з фірою…

Мара стогне, жодна сила мене вже не зупинить, навіть покійна мати з її зубною пастою і нагальними запитаннями, слухай далі, кажу я, облизуючи вухо Мари: у його гаманці знаходять її фотокартку, на звороті якої нашкрябано олівцем домашню адресу, номери домашнього та робочого телефонів, ім’я, прізвище. Колись він поцупив цей паперовий надгробок особистості, цей трофей фетишиста у відділі кадрів на їхній спільній роботі. Інших зачіпок немає. Ані його особистих документів, ані візитівок, ані навіть прав на машину, від якої мало що залишилося. Під ранок її будить телефонний дзвінок з моргу лікарні швидкої допомоги, та ні, хіба вони здатні на таку оперативність?! до слухавки довго ніхто не підходив, але щодалі мене проймало дивовижне відчуття, а трохи згодом воно переросло у впевненість, що там, куди я телефоную, не хочуть підходити до телефону, вагаються, чим наполегливіше той дзвонить, стоять над апаратом, чекаючи, поки він замовкне, а я не кладу слухавки, і нарешті: «Так», ну, говоріть… не буду я нічого казати! вони не здатні до такої оперативності! ніхто не телефонуватиме суботнім ранком дощу мряки савану снів мумії часу посеред посивілого від вологи прілого листя у лісопарку… Мара вигинається, моя долоня вже повна її соку…

— І далі що?

— Далі? Далі… він зникає з моргу.

— Мгмм… і невідомо за які башлі тікає з Міста залізницею, скориставшись шалено слушною — і, найголовніше, неповторною, єдиною в житті й на мільйон життів — нагодою!

— Ти що, подумала, що я про себе розповів?

— А про кого ж?!

— …у мене в джинсах є внутрішня потаємна кишенька, де я зазвичай тримав ті бабки, які в жодному випадку, за жодних обставин не можна розтринькувати. Поки їх звідтам видобудеш — перехочеш і дівки, і пива, і будь-чого, у якому б не був куражі. Зрозуміло, все, що було у гаманці, по кишенях, шкірянка дуже кльова…

— Зрозуміло.

— Ну от.

— Заспокойся. Вона зробить аборт, щойно помітить свою вагітність.

— Звідки ти знаєш!

— Звідусіль. З тебе. З Всесвіту. Не знаю… знаю, та й усе.

Я спливаю кудись, у якусь каламуть, ніби заливають мене струмені води, але на дотик ця вода зовсім не відчувається, я чую Мару всім своїм тілом, я прагну кінця, Мара волає і перетворюється на Дж. Гендрікса… Порожньо й боляче десь поза межами психологічних збочень витонченої жорстокості видуманого кохання не хочеться жодних садомазохістських уточнень нема на одужання й найменшого сподівання якщо навіть нас рознесе по світу хвороба мозку невиліковна під ногами судомить в агонії брудні затоптані квіти хоч який би воно вигляд не мало зовні всередині розхристаний карнавальний бубон крізь дірки проглядають зорі та хмари о Амок ми не будемо більше ми більше не будемо більше вже неможливо йдемо здавати тару вітер здмухує карткові будиночки Таро… й до наших крилатих мов у Меркурія ніг кружляє й плавко падає біла карта повний місяць поміж козячих грудей ночі — диявольський оберіг вибрязкує вар’яцькими цяцьками страченого кілька століть тому барда… King Crimzon… ми покарали себе собою так що не скоро позбудемося непритомності світанкового попелу випорожнених очей роздерті троянди вуст тремтять коліна порожнеча переповнює спрагле горло поламані пальці загорнуті у пергаментний саван диму зіжмакані випорожнені тіла на лаві охлялі маріонетки дроти щільно обкручують мляві шиї порожні зіниці мертвих будинків Подолу мовчки всотують залишки почуттів Місто бавилося нами всю ніч жорстоко немов чаклунська дитина а на світанні виплюнуло мов виноградні бубки — приречені на асфальтову смерть вони запопадливо на поливальні машини очікують пияк-морозівник підбирає недопалки в першому сонці вени відчувають як літаки збиваються з траєкторій ранкові рейси до Амстердама… карнавальне лахміття нічних фантасмагорій…Так просто?! Це так просто?! Я прийшов, а Він — зник?! І все?! І ЩО я тепер? Я ніби стою, впираючись чолом в холодну шибу, котра чомусь не гріється від мого притуленого чола, мені здається, що це умовне місце умовного дотику чола до умовної шиби — то моя єдина точка опори, до якої я прилип, присмоктався, ніби якась дивовижна рибка-прилипайло, відчуваю тільки чоло і шибу, решти мене наче і нема, єдине, що є «мною» — чуже, крижане, щільне, всеохопне бажання заподіяти смерть всьому, що би не зустрілося — байдуже, живе воно чи не живе з погляду людей. Все живе. І тінь, і камінь, і хмари, і дощові краплі, і вітер, і ґрунт, і померле дерево, і шкло… пісок…

— Ну, дорогенький, може, закуриш? Стара кнайпа і Ленні! Ленні, котра невловно нагадує клепсидру. Вона стоїть на голові! Але не це мене вражає, а те, що НЕМА І НЕ БУЛО НІЧОГО, ОКРІМ ЦІЄЇ СЦЕНИ. Але ця сцена, здається, була завжди — не застиглою у часопросторі, а нескінченно повторюваною, ніби я — запис на короткому відтинку плівки, що весь час перемотується на початок і знов програється до кінця. Так. Стоп! Коли плівка перемотується, ЩО відбувається? Зосередитись і не проґавити! Зачекати кінця і не проґавити час перемотки! Хто тисне на REWINT? Де я тоді, коли плівка мотається?! Хто тисне на PLAY? Тоді з’являюся я. Тут. В цій кнайпі. З Ленні. «Закурити»? Про що це вона?

— О-о! Нарешті! На кількатисячній пачці сигарет наш Обраний второпав, що він тута застряг! Ти не куриш, отже тебе нема! Тебе нема — і ти є! І як це тобі, сновидо?!

— Хто перемотує плівку і тисне на PLAY?! Хто зробив один-єдиний — перший — раз RECORD?!

— Ой, лишечко! Не кричи так, бо я зараз розсиплюся! Ану, добре подумай, хлопчику, хто б то міг бути? Її насмішкуватий злинялий мертвотний драглистий погляд раптом скліє од жаху.

— Я!!! — кричу я — і вона блякне, прозорішає, її зображення брижиться і розтікається, тане…

…я знищую цей світ?..

— Я знищую цей світ!!! Я знищую цей світ!!! — відлуння мого крику розбиває десь павутиння отворів, позв’язуваного вузлами каналізаційних люків. Павутиння з чорними ротами — пульсуючими пащами — м’язистими гортанями — голодними отворами — роззявленими пустками — декоративними пастками — всепоглинаючими роззівами — просторовими мухами — конвульсивними жертвами — агонізуючими просторами — бездонними вікнами — гнилими тунелями — безконечними дверима — дірками у часовій гумі з німо горлаючими віками трун — колодязями нескінченних шляхів…

Темрява. Нічого нема. Все.

Країна У. Місто-столиця. День. Дощ. Цвинтар. Прощання з тілом. Мовчазна робота гробарів. Вагітна молода жінка повертається додому. Її сліз ніхто не бачить — лице заливає дощ, ховаючи її сльози у Світовій воді назавжди.

P.S. Отак і закінчується світ:-) ти помираєш.

Все.

7

Мовчки beyond

…а ні фіга! думаєш, померти — це так просто? Домашня робота з української літератури учня (нерозбірливо) класу Марецького Арсена, твір на тему «Моя сім’я» — це, часом, не твоє, нє? «… моя мама розбилася на дуже класному байку в районі селища депортованих самураїв Кодаки Уманської області. Мого тата — Юду Марецького ліквідували громадяни країни У. Я маю кота Лемура і вужика Воццека. Моя бабуся скоро помре від целюліту…» Дівчинка роздивляється слайд (шкільний коридор, на підвіконні сидить учень у шкільній формі й дивиться у двір крізь свій палець, крізь чорну наскрізну круглу дірочку, поруч стоїть вазонок з якимось фікусом чи фуксією, за вікном — промальовуються безлисті дерева), дівчинка тримає на колінах величезну мидницю, заповнену зіжмаканим синім шовком, дівчинка відкладає слайд набік, мабуть, він її не зацікавив, бере наступний, око на плечі дівчинки розплющується і уважно придивляється до відкладеного слайда…таак, а це що? Гарний портрет, фактурний, глибоко сповнений світла: учениця за письмовим столом задумливо дивиться кудись крізь простір, може, у вікно, накривши руками зошит… щоденник загиблої ластівки Фес? ну-ну:

…число…року.

Я відчуваю кожний порух ночі. Важко прикидатися дитиною, маленькою дівчинкою. Коли я лежу в ліжку і вдаю, що сплю, я відчуваю, як мама з татом граються нашими іграшками. Арсен — кретин. Я завжди мріяла про брата, а не про кретина. Він не уміє прикидатися.

…число…року.

Тато й мама — безсмертні.

…число…року.

Хтось помре завтра.

Те саме число…року, вечір.

Для мене це — завтра. Для тата й мами — позавчора. Для Арсенових шкільних друзів — випускний вечір. Хтось нап ’ється через нещасне кохання й випаде з вікна четвертого поверху, з кабінету хімії, на шкільне подвір’я — точнісінько в ту калюжу, куди Арсен з друзями жбурнули кавалок металевого натра й налякали вибухом хімічку, яка йшла до школи.

…число…року.

Вибух під ногами ви ваше життя це вибух під ногами…

…так, мене цікавлять всі колекції гудзиків до вісімдесятого року, але, як ви розумієте, багато заплатити… — чується в телефонній слухавці голос Казки, з недоречних пауз, іноді навіть на півслові, зрозуміло, що вона, розмовляючи, курить, також лунає і чоловічий голос, відповідаючи Казці, я чув про ваші роботи, каже голос, ви малюєте сніговиків як вони є, так, затягуючись погоджується Казка, у мене теж своєрідна колекція зібралася, ці картини не часто купують, ви розумієте, так-так, я розумію, особливо ті, де сніговик втрачає форму, а замість носа у нього стирчить недокурок… ага, радіє Казка, дійсно, мало хто бачить, що ці — найпривабливіші, мало хто бачить красу нествореною, а єдинонародженою, додає чоловік, обоє сміються, я хочу зробити вам ділову пропозицію, говорить він, давайте просто обміняємо наші колекції, в еквіваленті, зрозуміло… Дівчинка нічого не чує — вона роздивляється по черзі кілька слайдів, на всіх зображено сніговиків і нема двох однакових, навіть віддалено схожих… на останньому слайді погляд дівчинки затримується надовго, ніби вона ніяк не второпає, що там зображено, вона перевертає його і так і сяк… нічого не виходить! якби Казка знала про існування дівчинки, вона б неодмінно підКаЗала їй, бо Казці відомо, що це таке: це сніговик на подвір’ї Казчиного будинку, цього сніговика Казка малювала всю зиму, намагаючись зафіксувати найменші зміни, і, врешті-решт, переглянувши кілька десятків полотен, зрозуміла, що всі вони тотожні, тобто сніговик зовсім не міняв форми протягом зими, а через два тижні, коли стрімко і раптово станув весь сніг, виявилося, що ніякий це був не сніговик, а обмерзле кригою і запорошене снігом гроно замерзлої колонії ластівок, птахи впереміж із гніздами.

Казка має зустрітися з Гикаром. Цікаво, яким виявиться його друг-художник? Настрій такий самий, як і день: мовби на дні колодязя, а десь там високо на поверхні сіро і дрібно дощить. Все завмерло всередині. Тільки не базікай, не виставляйся — слухай, спостерігай, мовчи, — не вимахуйся! — сама до себе мимрить Казка, в метро на величезних екранах демонструється документальний фільм про життя електричних скатів, здуріти можна! глибоководне ширяння океанського зяброптаха-велета, цілі зграї підводних кондорів, шиза якась, скати-манта у метрополітені, скати-мантра… по вагону іде — від дверей до дверей (від зупинки до зупинки, від суботи до суботи) бородата й вусата черниця, хилитається і співає якісь ці… як їх… псалми? гімни? молитви? «…двааадцять роооків я ширялася маріуааааною, вени мої скурені, очі мої сколоті, і тут ісус прийшов і вирішив усі мої проблеми, слава йому!..», грошей черниці ніхто чомусь не дає… з протилежного боку вагона черниці назустріч просуваються два скінгеда, принаймні виглядають вони як скіни, обоє голені, кремезні, але один з гітарою, на грифі теліпається поліетиленовий пакет для грошей, у другого на шиї висить арабський барабан, і ця парочка приємним і чистим, як у харківської «П’ятниці», двоголоссям, у стилі реґґей, виводить «Групу крові» Цоя, блін! — думає Казка, воістину все у цьому світі існує водночас тут і зараз як нероз’ємне ціле! покаянна християнська мантра алкоголічки, котра агітує пасажирів не проти наркотиків, не за алкоголь, і навіть не за ісуса, а за сумнівне милосердя до халявщиків, змішується, мов рідина, зі скінгедівським реґґей про групу крові на рукаві, і, мабуть, це взагалі персонажі однієї милої і зворушливої секти Халявної Милості, супер, думає Казка, милосердя, любов, світло, співчуття, це все ще й досі є сакральною халявою, бо просто досі ще жоден жид не спромігся вигадати, як на цьому заробляти, Казка, звичайно ж думає не про синтетичні замінники, а про те, що просто є, три андеґраундні примари байдужо розминаються у проході, мов кораблі, риби, літаки, птахи, потяги, коні, крижини, хмари, повітряні кульки, іграшкові автомобілі, зупиняючись перед розсувними дверима своєї персональної сансари, щоби перейти на зупинці до іншого вагона метро, майже через всю планету пролітають над головами пасажирів казарки і сірі гуси, зграї пінгвінів мігрують у потоках океанських течій, інколи їм, виявляється, по дорозі з дельфінами і ставридою, танкерами, паромами і баржами, літаками і альбатросами, супутниками і космічним сміттям, уздовж берегової лінії десь пропалюють у земній шкірі паралелі табуни коней, потяги і колони трейлерів, і весь цей рух — це тисячі кілометрів людського виміру, ці незбагненні міграції, пересування, невпинний рух усього сущого, і тільки люди гадають, що зупинки можуть існувати ще десь, окрім їхньої декларації про реальність і сценографію, ось і потрібна станція метро — Казка терпіти її не може!

Він весь час ніби опиняється попереду Казки, незмінно маячить на крок перед Казкою його спина у чорній футболці з білим написом «DON’T PANIC!», великі такі літери, не панікуй! ніби ісус по водах цього людського моря, загнаного у підземний перехід, він йде, мов хоругва для Казки, наче несе на своїй спині важкий гірський наплічник з посланням для Казки «Не панікуй!», я і не панікую, думає Казка, принаймні поки нам по дорозі і можна без шкоди для своєї траєкторії та кінцевого пункту пересувань, зачудовано і безтямно втикати у писало «DON’T PANIC!», не думати ні про що і, відповідно, не панікувати, мовляв, що я для нього (не для ісуса) — усього лише одна з багатьох скриньок з його незбагненним струнким натхненням! вимагаєш для себе статусу винятковості, брило? DON’T PANIC! просто забудь про все… всередині Казки якісь драглі. Серед них дрімає, ніби зародок змії, згорнута пружина. Тільки не дай їй вистрелити й розметати драглі, Казко: феєрверк зі шмарків — дуже гарно! Казка спиняється, а чорна футболка з персональним посланням до мегабайтів персональної Казчиної сансари віддаляється, входить у розфокус, а коли повертається фокус, футболки вже нема. DON’T PANIC! Ніби Гикар не мав спізнитись. Нічого, покури Camel без фільтру, Казко. Дрібки тютюну липнуть до губів, але не курити ж через довжелезний дамський цибух серед оцієї людської протоплазми, котра вихлюпується зі шкляних дверей до переходу, досить звинувачувано у декадентстві, та навіть не в цьому справа, можна ж і око ненавмисне комусь виколоти, або пропекти чиюсь повітряну кульку… Темно, стумно, моторошно — мабуть, через дощ десь замкнуло світло. Пам’ятаєш, як убило струмом продавця компактів? Скільки він так плавав у брудному аргеродінесі підземного переходу, поки його не виловили і не відвезли до моргу? Люди сунуть щільним потоком — певно, там, глибоко внизу, щойно підійшов потяг з черговою порцією одноплемінників. Налазять, штовхаються, лиця мертві. Виходить, що випускаєш дим прямо у ці мертві обличчя, що неприємно бентежить, але якось цьому запобігти неможливо, до того ж, всім, здається, по цимбалах — ніхто навіть не кривиться. Рот повен тютюнових дрібок — хай з нею, з цигаркою, — пожуй гумку. А, он іде Гикар. Тільки б не цьомав у щічку. Привіт! Будь ласка, вибач, я запізнився!., цьом в щічку… навіть Казчина нерухомість не перешкоджає, та ладно, все гаразд, швидше ходім звідси.

Нагорі повітря нагадує губку. Люди в сірому і брунатному одязі товчуться біля маршруток. Казка з Гикаром сідають в одну з них, швидко пересідають до іншої, бо Гикар переплутав — нервується, кремпується, можливо, він завжди такий напружений. Казці через внутрішню завмерлість (ніби годинник став) легше подолати напади огиди від його доторків, коли подає руку чи розпрямлює шкіряну вилогу її старенької косухи, звукове тлоговоріння не припиняється, про що ви лише не говорите, перебиваючи одне одного, кожен про своє, ні про що, зрештою, говорите… Гикар: брунатне-зелене-сіре-фіолетове-квадратне-я-я-я-люди-я-робота-я-лінії-геометричніфігури-я-те-се-плітки-я-колєжанки-компліменти-сіре-брунатне-продруга-художникадоякогоїдете-я — я -требащосьвзятивгастрономі…

Казка: сіре-червоне-сіре-прозоре-чорне-я-я-я-чорне-я-сіре-нехочу-нелюблю-пофіґ-я-червоне-про-сіре-коньяк-курити… Гикар: прийшли. Казка: о.

Зі своєї волі Казка нізащо звідси не піде! Піде за кілька годин, але то буде не її воля! Негайно подякуй тому, хто привів тебе до цієї мушлі, курво!

Казка — вмерзла у кригу риба. Але крига тепла.

З чого б ти мала кремпуватися, Казко? Усмішка Чеширського кота на асфальті, уламком рудої цегли намальована, спливає у ніжний день, чіпляючись за вузлувате гілля дикої груші, де зі струхлявілих дощок збудували щаблисту схованку діти, мабуть діти, майстерня Марка — це сад, Казка лежить на траві під грушею і розмовляє так, ніби тримає в роті воду і боїться, що та витече крізь кутики вуст, а Марк розмовляє так, наче тримає поміж зубів і обережно, щоб не розчавити, пересуває язиком малу зморщену чорну перчинку, ніби танцює повільно, збираючи груші… Казка і Марк, мабуть, цілувалися б так, аби його перчинка мляво плавала у її воді й вони обоє боялися б випустити з рота перцеву настоянку, яку б створювали… але вони не цілуються, нічого нема і не має бути, по той бік тварини є тільки спокій споглядання і світло, або каламутні візії нашарувань, що розшифровуються тільки згодом, та і взагалі, що це з тобою, Казко, ви ж уперше одне одного бачите, тебе щойно привів до Марка Гикар… нема ні радіо, ні телевізора, відповідно, у цьому просторі щільність соціального калу зведено до мінімуму… Гикар ніяк не йде, розказує щось, щось говорить, говорить, Марк забирає волосся круглою гумкою, відірваною від презерватива, мабуть, презервативи він взагалі використовує тільки у такий спосіб, відриває собі ґумки на волосся, що твориться у нього в черепі? старожитності образів, рептилії та велетенські лускокрилі, а що може бути в голові у художника, на якого щомиті ялово дивиться дійсність, чи ростуть у цьому саду посутенілі дерева, оперезані сонячною міддю, чи мідь цього спадню, згасаючих його променів і плям, лежить на вогкій землі, на кленовому листі, на посохлих рослинах, готових до життя в гербаріях? ну, не Шишкін, да… і не Далі, на щастя… і не кислотний вар’ят Куїнджі… але свідомий того, що час перетворить на антикварну коштовність любу попсу:

немає бруду, є досвід, поцілунки з масками, секс із шекспіром, я користуватимусь твоєю щелепою, коли ти помреш, я нізащо не дозволю поховати цю купу грошей, бачиш, довколажиттєвий шар незбагненного забито порожніми пляшками, ніби всі ми живемо у скляному будинку, схожому на орган, у чиїх трубах гуде вітер неосяжних просторів! віддай мені ненамальоване — легше дотягнутись крізь сновидіння, ніж крізь в’язкі драглі наступного дня, з його людьми, сміттям, автами і деревами… в голові у Казки — гаос, каша, вона тане, як сніговик від коньяку, що пробирається манівцями у її мозок, до її серця, вона дивиться зі своєї канапи на волосся, очі, руки Марка, навіть не дослухаючись до сліпого базікання, сама не добираючи слів, коли доводиться щось верзти, в осерді цього всього — мовчання. Так з-під води чуєш чиїсь голоси на березі. Нагла, незбагненна Казчина хіть, нездало закамуфльована незакінченими реченнями… уууууууу і нарешті Гикар прощається і йде, і Казка лишається з Марком, котрий поводиться делікатно і професійно, і Казка спокійно роздягається, а він простягує їй свою кофту і свої величезні пантофлі, щоб вона трохи звикла до оголеності, щоб не змерзла часом… бажання підступно тече з Казки, щойно скинуто лахи, бажання щільно охоплює, коли Марк загортає Казку в тонку пакувальну плівку, торкаючись обережними долонями Казчиного тіла. Казка позує, загорнута у прозору плівку, — у простраційній залежності від бачення художника, та від свого бажання, над яким Казка не владна. Марк ліпить з Казки якусь мадонну, жанну д’арк, драпірує її тіло якимись тканинами, синім шовком, фотоапарат реагує на розширення Маркової зіниці, Казка дивиться у лінзу об’єктива, і їй також передається це відчуття тотальної статики, дедалі потужніше, мов прибій, набігає прагнення вивільнитися з цих штучностей у щось природніше, у власні вистави, мабуть… тому Казка знаходить ледь помітну шпарку у Марковій зосередженості й просить, може, поставити щось інше, може, щось важкіше, що могло б якось змінити ауру цього гламуру… Марк усміхається й знаходить на поличці серед компактів однойменний альбом Metallica, да, ага, і тут з Казки вихмарюється і концентрується на чорних драпіровках, фокусуючись перед живою лінзою фотоапарата, образ недолугої понівеченої ляльки у воєнних шкарах, подертих сітках на голе тіло, з чорними сльозами на похмурому обличчі, такий неоковирний, але дуже відвертий і щирий підлітковий gothic, така блек-німфетка для (зважаючи на високу Маркову собівартість комерційного художника) заможних збоченців, Марк захоплюється, він, можливо, навіть не стільки фотохудожник і художник, скільки скульптор, він ліпить з простору все водночас, а чому почав з Казки ліпити святу? мабуть, просто з делікатності, він же не знає Казку, а раптом вона образилася б на щось, ну, як жінка б образилась, ніби на репортажну істину власної щемної потворності можна образитись! все одно, що образитись на дзеркало! Казка хоче віддатись цьому художнику і сміятися потім з розбитого посуду їхніх снів, Казка позує і снить водночас: їй сниться, як Марк повільно обходить штатив з фотоапаратом, незмигно на неї дивлячись, простягає до неї руки, загортає її тіло у свою грубу строкату затишну кофту і несе до білої канапи під стіною, тієї, де кілька годин тому вони втрьох, Гикар, Казка і Марк, пили каву, Казка воліла б днями лежати на тій канапі та прокволо і зосереджено, так, щоби світ не зреагував на розширення її зіниці й не спотворився, не викривився раптом, роздивлятися бронзове «Мовчання» на скляному столикові поруч з канапою, повільно-повільно зосереджуватися то на рибі, то на богомолі, то на цвірконикові, то на зморшкуватих руках… а тоді перевертатися на спину, не запинаючи на голому тілі розлізлу на боки кофту, і дивитися на голови з прищепками на очах, губах і вухах, виходити до кухні курити, тягнучи за собою, мов шлейф, мов клей павутиння, химерність спижевої тканини часу і думок художника, тканини, що вмить застигає на повітрі, коритися художникові, варити каву на захаращеній його полотнами кухні, човгати його громіздкими пантофлями, забувати свої майтки серед його золотих подушок… з чого б то Марк усе це мав дозволити Казці?! та тому, що Казка несподівано заснула, і Марк продовжує її фотографувати, то розкладає на її тілі іржаві ключі, мушлі, то накидає синій шовк, а Казка знає уві сні, схожому на злиняле графіті, що все у цьому світі створене винятково для неї, що соло на саксофоні, імпровізація розлитої по шкляному столикові кави, спижева скульптура-погруддя, мовчання, штатив, схожий на чорного богомола, пильне око лінзи, вічні негативи, слайди, дагеротипи Казчиної оголеності, соків її бажання, котре так і не вщухло, навіть уві сні, усі відбитки на клітинних плівках всесвіту, все це, а головне, теплі Маркові руки, і його очі, і його рот, і його велике тіло, і хаєр, вхоплений гумкою від кондома, все це створене з неї, для неї і навіки-віків казка!.. ще тому, що у Казки нема пупка, ніби народилася вона з нічого, на місті пупка Казка носить грубий кульчик з сердоліком, щоб ніхто нічого не помітив… і просто тому, що Казка росла по чужих хатах і виросла чужою річчю, і замість пупка носила кульчик просто на гладенькому животі — так не було помітно відсутності цієї найсакральнішої людської ямки…

Міжміська дзвонить у чиїйсь порожній хаті — таким частим кардіоґрамним зумером сигналить лише міжміська, телефон дзвонить у пошкробаній червоно-жовтій телефонній цюпі десь посеред мжички і скам’янілої анатомічної порожності якогось міста… міста, куди повертаються сни… Це не телефон! це чиясь думка, чиясь недолуга язичницька молитва, мовби міношукач, намацує слухача у просторі, шукає артефакти майбутнього… це Марк Авралій, це його думки і авральні бажання, котрі не можуть пробитися до майстерні, коли Марк працює, і вони кричать десь по всьому світі зголоднілими самотніми телефонними голосами, намагаються додзвонитися до майстерні, до Марка, хоча б до фотоапарата, але потрапляються весь час не туди, вибачте, кажуть їм, ви помилилися номером, або взагалі нічого не кажуть… Казка зі свого сну простягує руку і бере слухавку: «Ало?..», а Марк до'ідає квітку, втискаючись писком у Казчине міжніжжя, пожадливо ковтаючи в’язку рідину її персональної сансари, доїдає і гніздо і ластівку, небо майстерні надимається брудно-жовтими вітрилами передчуття снігу, вихмарює важку вогку тугу, ніби жінка у переймах, небо низько нависає над Казкою і Марком, над усіма снами і телефонами, над парковими скульптурами, підземними бажаннями, над трамваями і пивницями, над храмами і будинками, і будівлями, і автами, і людьми, небо загусає в очікуванні першого снігу, але натомість іде осінній дощ, тамуючи подих, вплітається у мжичку передчуттів, зима відступає… взимоване місце, ніби гніздо з кристалів кварцу й гусячого пуху, навіть вночі добре видно порохняві старожитності, мертвий вичовганий килим, світло, що відбивається від снігових покровів і пронизує тьмяний простір задушливих, натоплених пічкою кімнат, відблиски відбиваються від темряви, заповзають всюди північними мишенятами, залітають полярними совами, час полювання, час невпинного лопотіння снігу — цього нечутного, але видимого сурдоперекладу сутінкових кіновистав, це міміка вівторка, що може бути і п’ятницею, вони працюють позмінно, це ж дні! дні — це просто назви, і яка різниця, що саме ти вибереш, адже вони всі однакові — засніжені. Казці сняться її сніговики, її персональна зима, де вона весь час мерзне, зі своїм струмом у хребті і комахами в голові, тому вона тулиться уві сні до Марка, притискає до себе його голову, втискається у його плоть, з обрію виростають хмари, схожі на дерева шкереберть, догори корінням, все це нагадує діораму в історичному музеї, антропологічний стриптиз, думає Марк, він входить у Казку, і думає, думає, углиб, углиб, у казку, думає в неї, сонну, у сплячу Казку думає… мізерні людські молитви про хліб насущний оточують, мов шумовиння, що підбирається до самих ніг, і ти боїшся промочити мешти, але ж ти не бог, Марку, ти не бог! я? я — бог! я бачу все це сміття Світу Речей, як під мікроскопом, я створюю зі сміття рослини і хмари, я увічнюю квіти персональної сансари, я можу проплисти крізь перспективу батерфляєм чи брасом, у той простір, до якого прагне добігти наш погляд, виявляючи там лише пласку декорацію! я ліплю скульптури просто з повітря, я розриваю цю декорацію, цю стіну з намальованим обрієм, по якому від сонячної корони розбігається ряботиння, — неживі полиски вогню у закапелку тата Карла, я в цю мить просто заковтую разом із недолугою язичницькою молитвою свою природну нелюбов до книжних знань: Батечко Карло! Дзвоню Це Я Тобі У Порожнечу, Я Більше Не Буду Тікати Зі Школи, І Продавати Свою Абетку, Абетку Моєї Персональної Сансари, Щоби Піти До Анального Ресторан-Театру, Я Вивчатиму Всі Літери, Я Готовий Зміняти На Літери Всіх Своїх Ляльок, На Три Літери, Б, О Та Г, Казку На Бога, Шило На Мило, Батечку, Я — Риба, Що Йде На Нерест, Заковтуючи По Дорозі У Перпендикулярній Течії Водоспаду Голий Гачок Навіть Без Наживки!.. Казка зітхає і стискає уві сні Марка ногами, казка-в-долонях, сміх на пучках пальців, ніжність уві сні, піііііісняааааа, і Марк-риба перетворюється на Марка-водоспад, і замовкає десь у Просторі Осяжного голодний телефонний зумер, сни свідомості, снід свідомості, всівдомості… всі вдома, просто ми спимо, і на дзвоники не відповідатимемо!…залиште ваші стрілочки ярості на автовідповідачі…

Глибоке сновидіння, гонитва і блукання, Казка не тікає, але Марк не може її наздогнати, щодня Казчину тінь спалюють на величезному багатті: зносять книжки і рукописи, мапи і чиїсь зошити з кулінарними рецептами, листи і рахунки, квитанції та поштівки із закордонними (європейськими) марками. Встановлюють зрубаний телеграфний стовп, видобувають з кишень дбайливо підсушені серед сезону дощів сірники, прикручують ліанами тінь до того стовпа. Але тінь не просто не горить — вона навіть не мучиться. Вогнежерці не знають, що тіні болю не відчувають — просто властивість у тіней така: метатися. Тішаться, невігласи, з тієї метушні, гадають, що постали в історії призвідцями і першими свідками страшних мук та галасу конаючих бузувірів (чи не Мальовані Стовпи з того згарища на собі левії матвеї виносять?).

Марк іде по снігу, іде на тепло, туди, де сніг синіє й підтікає, він шукає Казку, вони заблукали уві сні, вона так глибоко занурилася у сніг, де вона, невідомо, він увійшов у неї, але там вже було порожньо, і він почувся якимось некрофілом, дівчинко, я хочу намалювати твій портрет, де ти?

Казці набридло бачити одне і те саме, щойно склепить повіки (немов у склепі віка трун) — синхронно, безгучно, на добре змащених завісах… наче віконниці, зачиняються віка двох порожніх трун, умовно порожніх, якщо враховувати неодмінний людський кшталт: в труні має лежати небіжчик, «Мертві до мертвих — живі до живих», але в цих — мовби у скринях або футлярах для коштовних прикрас (а труп в кожному разі аж ніяк не може бути за коштовність, труп — це сміття, мотлох, кістки, гниле м’ясо та зіпсована тлінням тканина савану — весільної сукні — військового однострою…) — на пурпуровому оксамиті, посеред синього шовку спочивають кристали гірського кришталю, кожен завбільшки з долоню. Кожен — в своїй труні. Ніби зіниці. І Казка на величезній кухні з теракотовими стінами й потинькованою у заспокійливо-жовте стелею, дубові стельові перекриття, балки і палі, чорні вичовгані до шовкових полисків, прадавні кам’яні плити долівки, шиби запнено щільно чорним. Густим і важким, замість фіранок — мереживом, під цупким шаром пороху, спеченого, злиплого із кухонним гаривом, павутинням та комашиними крильцями, воно подібне швидше до візерунчастої сув’язі різьблених кам’яних ґраток, хоча закіптюжена мапа цього скам’янілого мережива з його ледь відчутним духом застарілого порохнявого гарива, плісняви та спецій більше схожа на чорні ополонки шкла поміж плетивом ласиць на нічній шибці, або на павутиння, куди втрапила зграя манюніх кажанчиків, аніж на плавкі й круглясті кам’яні мережива давніх майстрів… різноманітні старожитності попід стінами — від алхімічного реманенту до китайської порцеляни та черепків дешевого мексиканського посуду, — всі, мариться Казці, або сповнені, або вимащені живим сріблом тьмяної Повні, карбованість найдрібніших рельєфів нагадує Гравюру, посеред цієї музейної гармонії бовванить на залізних ніжках із залишками білої емалі обтріскана газова плитка з чотирма пальниками, залиплими тлустим перегорілим харчовим брудом, всі чотири пальника цієї корозійної незграби завжди квітнуть вічним вогнем аквамаринових газових айстр, поруч із плиткою — іржава бляшанка з-під консервованих ананасів, напхана бичками фільтрових і безфільтрових цигарок, а там, просто на долівці — тінь з цигарковим вогником, котра вже кілька десятиліть по власній смерті дихає і живиться лише газом та останньою перед отруєнням сигаретою. Тут немає кисню, і дим витанцьовує дивовижні й химерні викривлені видіння. Втім… уві сні не існує поняття кисню — є лише відчайдушне відчуття його раптової відсутності. Воно висаджує труни, і Казка ніби прокидається, відсапуючись, сновидіння явилося на її молитовні прохання до Невідь-кого дати Бодай Щось замість Безглуздої Плутанини, прохання було вислухано і прийнято паном Терренсом Маккеною, принцом Газу і Володарем Котів Кожної Статі, але якось викривлено потрактоване: Казка отримує спотворену насолоду власною неміччю замість гаосу тривіальності, вона не може рухатися в цьому сні, не може навіть з’ясувати, хто ця тінь, отруєна газом, і щоразу силоміць потрапляє лише сюди і нікуди більше. Ніби решту галузочок підсвідомого на один помах відчикрижив секатор Неможливого Садівника. Не вартий науковця гербарій. Казчина морока — подолати цю безкисневу, закужелену мовчазну кухню.

З хати Марка Казка контрабандою проносить у свій сон коньяк і намагається почастувати тінь, але між нею та тінню раптом з’являється вагітна кішка у розпалі переймів. Казка мусить облизувати кожнісіньке народжене кошеня аж до пробудження з повним ротом вовни і пологової рідини, і тепер Казка боїться заснути, відчуваючи щодалі то нудотнішу огиду, але насправді вона й не прокидалася, Казка думає навіть уві сні, про одне і те саме: якщо я навіть дістануся тої тіні з цигарковим вогником, нічого розумнішого за пророцтво «Ти — це я років через… отруєння газом…» уявити собі не можу, ну добре, я колись отруюся газом, хоча, з якої радості — неясно, але нехай, і що, хіба це позбавить мене сну?

— Любов beyond смерть… — шепоче Марк, любов beyond смерть, любов поза смертю, любов безсмертна…

…з розпачливого вигуку «Що ти з собою накоїв!» мав починатися мій роман, думає Арсен, заходячи до лазнички, але ж через півгодини Мара дійсно вигукує саме це, зазирнувши до середини і побачивши голого Арсена зі зголеним по всьому тілі волоссям, навіть у паху, навіть брови зголив, повідрізав вії, але, ну як він може починати з пояснень причини?! Мара останнім часом весь час розчісує все волосся, котре тільки бачить, останнім часом розчісує весь час, вичісуючи з нього літери, мов блощиць, Мара розчісує Арсенові навіть волосся на ногах, хоч він як на чоловіка має доволі пересічну густину рослинності, але насправді, хай там як, навіть попри те, що би не робив Арсен, це виглядає як втеча, цей вчинок — тільки шизофренійне скаламучення, незначний збій у програмі, просто істерика, просто пінкфлойд, та все одно, з порізів точиться кров, і Мара змащує якимось густезним зіллям ці смішні порізи, Арсен почувається власним прапрадідом у дитинстві, котрий вперто розгойдується на дерев’яній конячці, доки не беркицнеться на холодний мармур неосяжної кухні, точно: дехто відчуває цілющу силу шоку на межі розладу форми і тяжіє до таких начебто буденних подій, де на мить оселяються небуденні сили, щоби зрушити себе з місця, тобто спочатку хлопчик ламає іграшку, а згодом розуміє, що у нього з нею спільна природа, загусла іграшкова форма всесвіту, котра тільки те й робить, що спить і дивиться свої сни, воля спурхує з підвіконь мільярдів будинків, зграєю запинає небо і розчиняється в небі, залишаючи на балконах санчата або велосипеди, що болісно нагадуватимуть щонайменше про рух, про те, як цей рух збирає людську пам’ять форми. А звідки тут кров? — запитує Арсен, е, ну, ти знаєш, що порізався, ось воно і тече, усміхається Мара, вона або є або її нема, а навіщо ж ти тоді мастиш порізи? — ти сам їх мастиш, мабуть, бо знаєш, що жінка мусить лікувати пораненого чоловіка, — а Ти що робиш в цю мить?! — підкоряюсь твоїм бажанням, лункий сміх Мари чується ніби з іншого приміщення, може, з кухні, з акваріума, з-за люстра, й ця невідповідність відстані між зображенням і звуком лякає Арсена, голос Мари гуляє хатою, ніби вітер у водостоках, вібрації наростають, розкочуються долівкою, наче скляні кульки або градини, або рінь під морською хвилею восени, ти упіймав мене, каже Мара, — то ти тепер мусиш мені служити? — ні, знов сміється Мара, я лише мушу виконувати твої сценарії! — але ж це одне і те саме, говорить Арсен, — ні, служить дух, а сценарій виконує увага… ще може серце служити, але це вже кохання… от і уяви собі: дух — це всесвіт, і він нікому не служить, серця у мене немає, і у мене є любов прямо зі всесвіту! — не бачу навіть натяку на логіку, вперто бурмоче Арсен, і це кумедно виглядає, бо з його лиця зголено брови, — і не побачиш, немає ніякої логіки! ти називаєш логікою закон форми. Колонія ластівок, термітник, мурашник, фотосинтез, філоембріогенез, збереження енергії, закипання кави, сполучені посудини, клепсидра, маса речовин, кристалічні решітки, скелет, книжка, цвинтар, канапа, мусони, пасати, яйце, лялечка, фалос — це закон. Цегляний мур науки. Тупик. — Хто ти? — я? я вода, провідник інформації, будь-якої, всієї, що існує. Не форма води як течія, струмінь, озеро, ванна, і навіть не формула, не ашдвао… — хто ти? — я? я — утоплена, мій дух пішов у воду, через це я вештаюся поруч із людським світом, тому ти зміг впіймати мене саме у дощі. — Слухай, я від декого зі своїх знайомих, схиблених на якійсь магії й езотериці, ще й не такого чував! — та мені по цимбалах! ти чуєш тільки себе, як всі люди. Простір зараз дуже фонить, кожне я трансформує цей фон у я, я не казала того, що ти почув, я — це ти, доки ти транслітеруєш інформацію, перетворюєш її на слова, ти не чуєш що завгодно, треш-платівки, тобі весь час здається, що ти це вже десь чув!… я втомилася, каже Мара, ти добре пестив мене сьогодні, дякую, але, знаєш… ходи он ляж на Маккену, це тобі допоможе. — Що?! ображено скрикує Арсен, — а боже, у тебе плотська свідомість, Маккена — не чоловік! він просто проекція, картинка — еспешіаллі фор ю! це просто канапа! — а що буде? вагається Арсен, схожий на зомбі зі своїм порізаним і поголеним лицем без вій, — Швидше за все, нічого не буде… просто проспишся.

— Розкидайте по підлозі речі і предмети кохання — дайте мене обмовити, — кричить, звиваючись у вогні, Казка, — тінь моя, відрубана чоловіком-рибалкою, чекає на мене сотні століть, душа рибалки з вогником цигарки, джемпер того рибалки — з осіннього листя і павутинок, згорів уві сні, наче птах!

Марк бачить величезне багаття, якісь тіні, привиди, птахи, риби, євнухи, кажани, віверни, гідри, єдинороги, варани, тапіри, вомбати і білочки, клоуни, скелети і чаклуни, продавці повітряних кульок і морозівники, кельнери і кельнерки, революціонери, буддисти і п’яні бомжі, старушенції з хоругвами і блакитними прапорами, сніговики і снігові баби з папіросками у писках, міліціонери, верблюди, мавпи, військові у камуфляжі, перемащеному шмінкою і клеєм, обкурені духи міста, обдовбані анархісти, мізантропи і невротики з розпанаханими венами, пелікани з підрізаними крилами, поні, зебри, — все це кружляє і танцює довкруж вогню, в осерді якого метається, сіпається, рветься кудись прозора тінь і чим далі тим сильніше валить з неба рясний вогкий сніг, тече з-під багаття синім, мов газові айстри…

Нескінченна рівнина — аж до прихованого від зору чи сну тіні виднокола — складена з величезних квадратних плит звичайного мушельника.

На кожній плитці — спижево-м’язистий статурний чоловік, котрий колінкує по периметру. Всі ці створіння тотожні, наче клони. Всі вони мають дивовижно високу зачіску, схожу на хвіст ластівки, що загинула смертю якого-небудь мессершмідта, прооравши дзьобом землю і настромивши у безжальне небо свій, схожий на розкриті ножиці, хвіст. Але клони чоловіків через ці зачіски схожі на круків. Вони можуть тільки плазувати, зосереджено приглядаючись до мікрофактури плит, а Казка ще може задерти голову і подивитися вгору. Обважнілий Казчин погляд помічає сталку власного волосся… чорного на тлі бездоганно-безхмарного безжурно-блакитного вічно-літнього-грецько-турецького Неба! Як перевірити, чи це сон уві сні, чи Казка насправді отруїлася газом і переповзла до іншої іпостасі якоїсь суто людської маячні. Колективний розум тих вороноволосих чоловіків-клонів каже, промовляє до Казки, паралелі, каже, перетинаються, а ці безконечні ланки плит насправді — спіраль, в центрі якої знаходиться Омгун. Абсолют, за межі якого навіть смертній людині не ступити, що вже там казати про «безсмертних», котрі далі свого трупа і кроку не зроблять! І що ж я робитиму в тому Омгуні? — думає Казка, ширятиму в небесному збайдужінні поміж клонами чоловіків? я це і без сновидіння можу, посіпаки Лютого і далі запинають від мене дощ, вихори у снах мого коханого, і я — поруч, але ж я в цей час — більш як добу — майже у летаргії, що знагла мене заскочила, млосно мені, важко мені літати, любий, до тебе, бо не вмію я літати, замалим не померла, побутові жахіття теж не вщухають: то балериною мене вбирають, то нареченою, чудово знаючи, як ненавиджу я біле вбрання уві сні, Марку, ти ж художник, ти мав би це розуміти, стережися, коханий: не клич мене так голосно і запопадливо, бо помру нагло і глупо, мов ніч на світанні, так зі сновидіння і не виплутавшись, так нічого і не збагнувши.

Може, Казку просто відкинуло назад? вона пройшла повз тінь до фіранок, за мереживом — герань, її чітка гравюра тьмяніє на шклі крізь візерунок. Це Символ чи Константа? Бідолашний Поете, незмінний ноктюрн каналізаційних сплетінь та склепінь моїх сновидінь, випадковий, мертвий, вічний, я люблю тебе, плаче Казка і забуває на цю мить і про Марка і про марки (з обгорілих конвертів). А тоді Казка вилазить на дахи якихось замшілих покинутих гаражів, дерева навкруги порипують, немов щогли з подертими вітрилами корабля-привида, Казка мовби сама себе закляла сновидством. Недогризок схудлого Місяця — гнотик свічечки, що потонув у стопленому воску — неухильно йде на Повню, тягнучи за собою припливи, вітри і вовкулак, витріщається крізь фасеткові очі лускокрилих нічних комахохмар, поволі роззирається довкола і таки помічає Марка, який дряпається пожежною драбиною, не відриваючи погляду від Казки. Місяць раптом обливає Марка нестерпним сріблисто-блакитним неоновим світлом, створюючи обабіч декорації плаского і штучного марення, час поводиться дуже химерно: не плине, а мовби стрибає із засідки хижими стрибками гепарда, виринає сам із себе, наче дельфін або кит, і летить, розганяючи хмари. Казка не бачить Марка, вона силкується перекинутися березневою кішкою, проте всі коти або мають собі пари вже поночі, або порпаються по смітниках. Забряжчало у вухах і… знову павучі запони суворого іспанського мережива. Знову кухня. Потяги волають, чисті їхні голоси чутно вночі крізь вікна, залізниця за якийсь кілометр від будинку, це кричать потяги Маркового, західного напрямку, їх несе, куди вітер дме, і коли впаде на Місто дощ тихий, висадить сніги і зрушить з місця абриси ночі, затамувавши темряву, як подих, Казка знатиме, що тінь з цигарковим вогником — то лише тінь, і промине її без вагань, промине увагою пастку мереживних фіранок, не застрягне у виснажливому, достеменному, вічному вивченні цього скам’янілого павутиння. Збоку — між стіною і чорним мереживом є шпарка, біля неї Казка зупиняється і чекає на Марка, і той приходить, виснажений, вимоклий, викачаний у снігу, перемащений гаривом, попелом, іржею, і вони вдвох пірнають у вікно крізь ту шпарку, не відчуваючи константи шкла, сподіваючись, що константою є шкло, а не їхні «я», і сподівання їхні виправдовуються.

8

Помста-помсти-помсті

Кхххппшшшшцццшшшшшссссссссссссккккхх хххххххцццццшшшшшш цей вечір, шановні глядачі, особливий, втім, як і кожна мить нашого безглуздого перебування на цій планеті. Якщо ви ще не попустилися від натужного вигадування чогось небуденного, свіжих фраз та неологізмів, ніколи не вживаних подій і не вимовлених діалогів, то ми попустимо вас прямо зараз — у нас на сьогодні є для вас чудовий відео-палп, де кожне слово і кожен образ пережовані мільйонами ротів і висрані мільярдом мозків. Мжичка. Тепло і хмарно. Жовтень. Надвечір’я. В очікуванні датського кіна Фес курсує між двома барєвічами. Мізерна й навіть не варта уваги сума грошей неухильно зменшується, а Фес ніяк не сп’яніє. А до кіна ще півтори години. Фес вкотре проглядає програмку фестивалю. Аби якось вбити час, починає переписувати в рядок назви фільмів… Кхххппшшшшцццшшшшшссссссссссссккккхххххххххцццццшшшшшш… просунутий стиль в суч. укр. літ. Актуально. Нібиновела, нібитекст, нібилітература, нібипотіксвідомости, ніби ніхто ніколи навіть не чув про Джойса. Радіо моделює простір від нестерпного до прийнятного, гамір формує ставлення до радіопростору від «нічого не чую» до тихого п’яного кайфу, прорізуваного улазливим дзижчанням мобільних телефонів. Знайомі, спонсори і навіть хороше кіно виникають у цьому просторі тоді, коли у Фес є гроші. У «мертві дні» між переглядами Фес тільки й залишається, що грати у «Хто наступний?». Це проста гра, дивіться: Фес знаходить вільне місце. Цього разу вільним виявляється цілий загиджений недоїдками і порожніми горнятами столик. Фес всідається і фундаментально розкладає на столі, посунувши брудне начиння, сигарети, запальничку, блокнот, мобілку, ручку, каталог фестивалю, старенький бронебійний диктофон-мікрокасетник «Соні», програмку, підсуває до себе чийсь келишок з недопитим мартіні, переписує з каталогу: літо моєї дефлорації я можу бути твоєю смаженою ковбаскою після меси слони ніколи не забувають грузинський виноград і червону підв’язку хто перемагає богиню, фанатів, бридкого Орланда і французький канкан, зветься Олександр я помер у дитинстві порнократія oh, shit! диявольська освіта малювати кров’ю ігри дорослих дівчат італійська для початківців ранок понеділка людина звір вже мертвий музика натхнення ще якісь питання убий кого кохаєш а я залишаюсь колісниця кохання доброго ранку, ніч! жили собі ангели, молоді боги танго цукерки Іван Хуан Самболіто найпрекрасніша монгольська Жанна д’Арк пофарбуйте це в чорне мій будинок — галерея, дозвольте бути четвертим… Або так: Світанок. Окупація. Примруж очі. Містерії. Іоселіані без назви. Святкування зимової спеки (погода на ранок: голова у хмарах). Не чіпай здобич. Ніч Світла. Кава і сигарети. Кревні зв’язки. Доріан Ґрей у дзеркалі жовтої преси. Розплата. Вигнанці. День починається. Перед обличчям дитини побачити інші часи по інший бік вулиці. Бензозаправка. Кухонні байки. Пісня Серця. Хлор, аміак і кава. Анжела догори дриґом. Моя мати — провокатор. Моє ім’я Бах. Украдене щастя. Сидячи на білій смузі головою об стіну. Чому б нам не зайнятися цим на дорозі? Два обличчя бога. Ярмарок Див. Контроль. У сузір’ї бика. Без звуку. Листопад. Дім з піску і туману. Свідки далеко від вікна. Довге прощання. Я залишаюсь. Двері у хмарах. Кімната чекань. Erotic tales pom.com Техаські розборки. Бензопилка. Ти там. Двері. Я не піду. А ще так: Ти коли-небудь… один чарівний вечір, час мовчання… найтаємничіша глибинь твоєї шкіри… маленький шанс в твоїх руках, канатоходко… відверті зізнання: моє ім’я клоун… загадки давнини — волога — доторкнись до мене — вруум-вруум-вруум — голосніше від бомб — порнографія… мій Гоголь, Феміда — експерт, гордість, квиток в один бік — не вірю в золоту рибку!., кохання по-турецькому, фантазія номер одинадцять, реванш, сон художника, хор глухонімих… ніч напередодні: бог грає на саксофоні, а диявол — на скрипці, до пари, тінь проти сонця, настрій — пересохла земля, ательє — білявка вмирає двічі… ІНША ВІЙНА з єдиною метою: менше курити, бо сигарети закінчуються. Періодично Фес відправляє есемеси потенційним спонсорам, без жодної надії на їхній вільний час, але збоку Фес у такий спосіб не вирізняється серед решти, добре, що хоч на трубі ще не закінчуються гроші, натомість, щоправда, сідає батарея, вже майже сіла — порожняки і обломи завжди ходять косяками, це всім відомо. Підходить якийсь бородатий дід богемного вигляду, ритуал він знає добре, тому запитує, чи біля Фес місце вільне, або, чи можна взяти стілець, якщо на ньому ніхто не сидить. Фес усміхається (мабуть, це виглядає як вишкір мавпи в зоопарку), хвилин зо двадцять спостерігає, як богемний дідуган зі своїм не менш бородатим, богемним і підстаркуватим колегою сьорбають чай, поїдають з пластмасового контейнера домашню картоплю зі шкварками (яка зворушлива завбачливість бронтозаврів безгрошівної богеми!), бундючно обговорюючи потенціал режисерів проглянутих стрічок, з радіо над головою казиться тогорічний гіт, розпилюючи своїми електронними скрипками череп навхрест, просвердлюючи довкруж макітри дірочки. Наступні за богемними бороданями — виховані ґламурні дівчатка. Вони діловито притарабанюють з шинквасу каву, тістечка, червоне вино, довго вмощуються, зосереджено вивчають вміст своїх сумочок і потім, делікатно відсьорбуючи свої напої, виважено пасують одна одній незначущі фрази. Поруч, за сусіднім столиком бухають якісь англомовці, мабуть, якась знімальна група, гості фестивалю, серед них — як фурункул на носі — жахлива тітка, вона безперестанку повискує і верескливо вигукує: «Вау! Рашшійяа! Вау-вау-вау! Хей! Ітс б’ютіфул! Вау!». Дівчатка звалюють. Періодично на есемески Фес дзвониками відповідають потенційні спонсори, ясна річ, тільки для того, аби висловити шкодування з приводу своєї зайнятості-завантаженості-затраханості-от-чорт-це-ж-треба-саме-сьогодні-вибач-кицю-ти-тільки-не-зникай-дзвони-якось-підемо-на-каву-ну-бувай, люба… і от на фіга Фес те «якось», коли їй треба саме сьогодні!., і чому всі весь час кажуть їй «не зникай», можна подумати, вона привид, здається, вона тільки те й робить, що вламується в чиєсь життя і влаштовує там гармидер, а вони — «не зникай»!., хотіла б вона дійсно зникнути! Не дотримуючись ритуалів, біля Фес нагло всідається масна тітка, розставляючи довкола велетенського бюста тарілки з салатами, і починає жерти. До початку данського кіна залишається хвилин двадцять. З радіва на всі боки штирить «Я нікагдаааа тібяаа нізабуууду», не відомо, хто це співає, від англійської (особливо від «вау» і «б’ютіфул») вже болить голова, десять хвилин до початку данського кіна, тьотка дожерла свій салат й відчалює, Фес закурює чергову сигарету, чорт, мертвий день, докурити і можна вже йти до залу… У ВАС ВІЛЬНО? ого, який красень! Такі бандераси завжди займають місця для цілої компанії. Красень п’є горілку і каву. Компанії нема. Фес залишається дві затяжки. Фес вперто вивчає програмку. Я перепрошую, ви — журналістка, щось пишете про фестиваль?., ніби щось такого, мрячно кидає Фес (от же ж коза, ну, давай, покажи йому, ніби насправді ти тільки й чекала на спілкування з таким макдоналдсом… тьпу!!! бандерасом, як він!), але ні! Фес продовжує зосереджено писати («бєссканєєєєчнаяааа іграааа» — розривається радіо), ледве встигає за читачем, бо написати — довше, ніж прочитати, бандерас допиває свою каву, перехиляє залишки горілки, і, замість піти собі геть, відкидається на спинку стільця і закурює. З-за сусіднього столика за Фес відсторонено спостерігає один з організаторів фестивалю, Фес тут персона нон ґрата, але вони всі настільки виховані і чемні, ці організатори, або просто такі сноби, що вдають, ніби не впізнають її. Ну, давай, дуся, зроби смааааайл, і мяу, і мурррр! Я ПЕРЕПРОШУЮ, чи не могли б Ви дати мені на хвильку запрошення? Я тільки проведу одну людину і одразу Вам поверну, через півгодини! Ну от. Фес до таких ситуацій не пристосована, відмовляти вона не вміє, бо всі люди — брати, мабуть, тому у неї весь час хтось шкуляє останні сигарети, останні десять гривень, останній ковток пива, єдине запрошення, бо ж скільки разів її так само підігрівали найрізноманітніші незнайомі люди! Фес, із внутрішнім рипом і схлипом, вже прощаючись з наступними кінопоказами, простягає бандерасу запрошення, і чвалає на датський фільм, щоби бандерас не подумав, що вона за це чогось хоче (наприклад, коньяку, уродко-здохни-з-погорди!). Під час перегляду Фес, сидячи на долівці, обережно, щоб не розґвезьґати косметику, плаче — після такого фільму дійсно усвідомлюєш обсяг безглуздя всіх своїх пиятик, титри сунуть під the R.E.M. Loosing my religion, Фес мовчки виходить на світло, почуваючись манюнім зимовим лиликом, згадує про бандераса, котрого, ясна річ, ніде немає, і розуміє, що для неї цей день фестиваля — останній. Фес знову йде до прокуреного бару і сидить там, самотня, засмучена, без грошей і запрошення, пригадуючи сцени з датського фільма. Он і творці цього самого фільма, знімальна група, ґелґочуть і п’ють пиво, а он Фома, а он — Вадим Львович Чубасов зі своєю кавою… Фес пригадує, що сьогодні їй снилися сонні риби. Не мертві, але сонні, анабіозні. Фес ворушила їх, і вони коливалися разом з крижаною водою… От чому все припливає до тебе звідусіль тоді, коли ти і так все маєш? Коли тобі фігово — ніхто навіть нитки з одягу для тебе не висмикне. Можна ще востаннє в цьому сезоні сходити на Іоселіані, й спробувати забути про голод і мігрень. Людина людині вовк, зек, хуй і дуля, запам’ятай це, сновидо-Фес, на майбутнє! Від твоєї посмішки люди мають миттєво відлущуватися зі своїми проханнями од тебе, як накладні нігті! О! Знайшовся бандерас! Віддав запрошення — саме тоді, коли Фес вислуховувала одкровення якогось схибленого митця. Той безуспішно намагався нашкуляти на каву з водкою, демонструючи картини-з-торби. Картин було три: невимовно жахливий осінній краєвид (як виявилося, дуби на Биковні), ще жахливіша за дуби гола баба в позі морського котика, воскладена пензлем творця на строкатий туркменський коц (митець стверджував, що це Тарас Григорович Шевченко), і якась міська вуличка з вохряно-синьою мексиканською енергетикою (єдина пристойна річ, якщо не копія, Фес не спиталася, а мужик якось замнув тєму, як і всі творчі люди, він, мабуть, вихваляв зі своєї творчості саме те, чого б не слід було не те що вихваляти, тим більше намагатися продати, а взагалі навіть показувати комусь, ну та вже). Очі цього монструозного. типа з гіпнотизуючою швидкістю оберталися за грубезними лінзами окулярів, він впевнено штовхав відпрацьовані роками тєлєги. Пункт перший: ви, напевно, студентка театрального вузу! Ні?! То ви актриса?! Я хочу вам подарувати (тут Фес ледве не впадає в гомеричну істерику) запрошення на виставку-ярмарок промислових товарів у Палаці Спорту! (Фес обережно кладе флаєр, такі сотнями роздає біля входів до метрополітену найбезнадійніша третина нації). Пункт другий: це мої роботи (далі — випорпування з торби шедеврів та детальна розповідь історії створення кожного), а ще я пишу вірші! Поема спеціально для вас! (спроба зачитати поему і швидкий з’їзд на пункт номер три). Пункт третій: безпосередньо аск, ясна річ, невдалий, бо Фес і сама не проти впасти комусь на хвіст. Я не куплю вам водку, бо я її навіть собі не можу купити. Ті, кому дійсно дуже хочеться асканути грошей, завжди обирають неправильну жертву, зазвичай, таке ж саме голодне зжебріле закремповане з відсутності грошей нещастячко, як і вони самі. Пункт четвертий (це вже від безнадії, мабуть): спроба перетворити колишню жертву на спільника і залучити до аску «ооооон того китайця, чи корейця, котрий белькоче по-французьки». Пункт п’ятий (шокуючо-нетривіальний): «Я завтра іду на військовий парад (той самий, спантеличено думає Фес, на честь таварісча Пуціна, котрий особисто припхався кинути наглядацьким оком на президентські вибори у НАШІЙ, сука, у МОЇЙ країні, блять, воно приїхало сюди, як додому, в МОЮ КРАЇНУ!!!) я колишній військовий, у мене є квиток, окрім того, я маю ще один квиток…», і тут вираз обличчя Фес, мабуть, змінюється настільки разючо і стрімко, що миттєво настає черга пункту номер шість: військовий творець оголеного Кобзаря знервовано відчалює на тлі скривленої мармизи Фес. Саме на цьому тлі до Фес повертається її запрошення на фестиваль. Також око Фес реєструє неодмінного Депутятіна, котрий, як відомо, не терпить сигаретного диму і вкотре безрезультатно запрошує Фес на свої виступи, Поля, п’яного, але не мрячного, як завжди, а просвітленого Рєпіка, Довжика, Томенка-Ткаченка, словом, тих завсідників, які за всі ці роки перетворилися на обов’язкові деталі цього інтер’єру, навіть не деталі інтер’єру, а опорні конструкції всієї тусівкової будівлі. Також Фес згадує про цукорки в наплічнику — терносливи з горіхами в шоколаді (sic!), Фес приходить один важливий есемес і дзвонять приємні знайомі. Життя прекрасне. Перед походом на Іоселіані (не останнього в цьому сезоні!) дуже хочеться принаймні чаю, а так загалом — життя прекрасне! І тут знову поруч із Фес вигулькує бандерас: я ПЕРЕПРОШУЮ, прекрасна панно, врятуйте мене, будь ласка, ще раз! мені терміново треба подзвонити, а у мене розрядився мобільний телефон, можна я вставлю свою картку до вашого і перетелефоную? Фес відчуває щось, не теє, забуває, що її мобільний так само майже розряджений, говорить, що йде на Іоселіані, та бандерас швидко пропонує піти разом з нею і передзвонити вже з зали, бо, дійсно, якщо не піти прямо зараз, то потім не пропхаєшся, і вони йдуть.

І що відбувається далі? Далі Фес віддає бандерасу свою мобілку, той хутко міняє чіпи, ґречно дякуючи, повертає Фес чіп з її мобілки, дзвонить комусь, Фес дивиться на Іоселіані, довкола дихає, мов кит, щільний строкатий натовп кіноманів, журналістів, наркоманів і снобів, студентів і пенсіонерів, акторів і режисерів, растаманів і алкоголіків, сценаристів і операторів, штивних громадян і просто халявщиків, золотої молоді та офісних працівників середнього віку, бандерас щось говорить Фес, та дивиться на нього, мов загіпнотизований кролик, і з третього разу розуміє нарешті, що він каже: я знов перепрошую, мені так незручно користатися з вашої доброти, але тут я нічого не можу почути, може, ми на хвильку вийдемо звідси, або, якщо ви мені довіряєте, то я вийду сам, ось, я навіть лишу вам свої речі, і бандерас наполегливо пхає до рук Фес поліетиленовий пакет, вона зачудовано приймає цю ніби заставу за свою мобілку, не усвідомлюючи, що відбувається, не відриваючи погляду від сцени, зараз почнеться кіно, якщо вийти, то назад вже не проштовхаєшся… ясна річ, бандерас не повертається ані за п’ять хвилин, ані після фільму, взагалі ніколи більше не повертається, це ж зрозуміло! Фес зазирає до пакета і виявляє там примірник журналу «Афіша».

Відверто кажучи, добре, що зник таки мобільний, а не запрошення, запрошення було би шкода набагато більше. Так, Фес, тобі треба: взяти собі ім’я з цілком інакшою енергетикою, і завжди пам’ятати, що, коли твій побут розвалюється, на твоєму чолі виразно висвітлюється спеціальне яскраве табло для усіляких шахраїв, збоченців, різних уродів та прилипайл, убогих і нав’язливих, потенційних ґвалтівників, шизоїдів та безгрошівних старперів: «Я — та сама ідіотка, що вам потрібна!», і це табло можна вимкнути лише в один спосіб: усвідомивши, що побутова дупа — це не кінець життя. Тому не варто себе жаліти, шукати співчуття і спілкування, більше з тим, не варто сподіватися чогось хорошого від оточуючих, коли всі твої думки і прагнення — мізерні та корисливі! Ти ж в курсі: правильні люди тягнуться до тебе лише тоді, коли ти щаслива, успішна і забезпечена всім, абсолютно всім! Забудь про карму! Тобі не потрібна така хуйова карма! У такий самий спосіб, як ти, ніби по якихось дротах, передаєш далі добро, ти можеш передати і зло, навіть не помітивши цього, бо чому це ти вирішила, що ти — кінцевий пункт призначення чиєїсь злої волі?! Чому ти вважаєш, що тобі повертається добро, а зло приходить просто так, нізвідки, і чому ти думаєш, що передане кимсь тобі по тих дротах зло повернеться назад, а добро просто так не приходить? Ти ж не робиш нікому чогось такого, за що би хтось тобі отак «віддячив», звідки ж тоді береться вся ця прутня? Може, взагалі все притягується до тебе випадково, примаґнічене внутрішнім станом? Чому ти віриш у карму, у кару, у «повернення дивідендів»?

Фес раптом несподівано для самої себе підходить до якоїсь ґламурної дівчини і, мов крізь туман, наче з-під води, мов швидко завчену роль, достоту повторює операцію «бандерас»:

— Вибачте, будь ласка, у мене щойно поцупили мобілку, у такий, знаєте, віртуозний і незвичний спосіб, попросили подзвонити зі своїм чіпом, і зни… так, це був молодий чоловік, схожий на бреда піта, ага, то уявіть: мені треба терміново передзвонити, а у мене вкрали мобілку, але, слава богу, залишили чіп, то чи можна скористатися вашою мобілкою, я тільки вставлю свій чіп, зателефоную і одразу вам віддам. Дівчина загальмовано дивиться на Фес, мабуть, відчуваючи «щось не теє», проте простягує свій мобільний телефон, Фес марудиться з задньою панелькою, наче уві сні, але таки міняє чіпи, дівчина стоїть з білим квадратиком свого чіпа в руці, почуваючись, мабуть, ні в сих ні в тих, і роззирається навсібіч, імовірно, вона когось тут загубила, неуважно слідкує, як Фес натискає кнопки, вибачте, каже Фес, тут поганий зв’язок, може, давайте спустимось на перший поверх, її голос лунає, мов з дна акваріума, її несе якийсь безтямний потік абсурду, дівчина вагається, розумієте, відповідає вона, ми домовилися тут зустрітися зі знайомими, якщо я відійду, то ми знову загубимося, авжеж, думає Фес, ти ж навіть не зможеш їм подзвонити, а вголос просить тоді зачекати трохи, ось, каже, потримайте, це мої речі, я тільки подзвоню з першого поверху й одразу повернуся! Фес чарівно усміхається і зникає з чужою мобілкою без найменших докорів сумління. Два дні поспіль вона спокійнісінько відвідує «Краще з Догми» на чолі з Фон Трієром (цікаво, чи бандерас чинить так само?) і жодних змін у своєму житті не відчуває, хіба що відсутність страху перед помстою, в сенсі, вона не боїться тепер мститися, точніше, навіть не мститися, бо нема ніякої помсти, а є тільки спосіб повернення назад, у простір, непотребу, вкинутого звідти до твого життя, але кардинальні зміни рідко впадають в око, майже завжди вони залишаються поза екраном, на якому крутиться фільм. Для того щоби вловити і зафіксувати поворотний момент, 25-й кадр, у нас не вистачає швидкості сприйняття, часто ми намагаємося вклеїти його власноруч, бо, як відомо, на візуальний плин сюжету це ніяк не впливає.

9

Загибель ескадри,

або

Іграшки ніколи не засинають

Ти знаєш, Іграшки ніколи не засинають! Ну, подумай сам: які там «спят усталиє ігрушкі», коли вони спати просто не можуть, не повинні і все тут! І нічого не кажи мені, іграшки ніколи не засинають, вони стережуть простір, ними граються вночі дорослі, іграшки відлякують або притягують привидів, зливаються з тінями, іграшки безсонні — коли ти на них не глянь, як ти не чигай, як не вистежуй, ти ніколи не заскочиш іграшку уві сні, іграшки самодостатні, їм не треба вмикатися у світ і вимикатися з нього залежно від людської уваги, словом, спати можуть навіть книги, рушники, пательні і пантофлі, а іграшки — ніколи не засинають!

Його фінанси проспівали death-metal, ґроулінґові підрикувала вся планета, позаліплювані гумкою шпари довкола ванної мушлі (трісла наскрізно замазка, зшиви і шви, також наскрізно проїджені грибком — всі ці отвори пропускають воду, і долівка теж пропускає воду, всі пропускають воду, вода має універсальний секретний пропуск до просторів цього світу, все це, ясна річ, позначається, щонайменше на стелі і шпалерах, тобто на євроремонті нижніх сусідів, Марк іде додому. Вичерпувати воду і розкладати по стерильних поличках голодного холодильника супермаркетові артефакти відчайдушної хоробрості сучасного чоловіка, ці шістнадцяті й тридцять другі, ці чорні-чорні роїсті, мов комашки, ноти дез-металевої балади Маркових фінансів, виписані на рівних лінійках його сімейного життя, мов колонія попелиці на цупкій стеблині, на стеблині, так, на лінійках, з неодмінним скрипковим ключем в одвірку, тобто дружиною, неодмінним бемолем-сином та дієз-донькою, бідний заможний художник Марк, він панікує, почувається нікчемником, потрапивши до несподіваної фінансової вирви, він, зрілий і впевнений у своїй творчості чоловік, панікує, потрапляючи до супермаркетів, до підземних переходів з піратськими компакт-дисками, квітами, китайським крамом і сигаретами, до громадського транспорту, Марк панікує так, як ніколи не панікує на вокзалах та в аеропортах, на регатах і сафарі, таки-так, на регатах і сафарі, не судіть Марка по казковій занедбаності його будинку, він же митець, не забувайте, він не панікує так у галереях і виставкових залах, і у власній майстерні, він обома руками тримає пакунки і букет жовтих айстр, він точно купив саме той номер фарби для волосся, і — чорт! — він знову забув купити сіль!

Підземні переходи — це судини, артерії і вени, якими цілоденно суне людське терпіння. Щодня Оксанич бачить в переході біля станції метро неймовірної статури монструозного чувака з потужним пивним черевцем, переплутаною гривою хвилястого хайру та з пропірсінґованим, де тільки можливо, бородатим обличчям. Чувак продає піратські аудіо- та відео-диски. Оксанич живе поруч з одним з найстарших рок-клубів Міста, і, проходячи повз, також інколи бачить цього підземного троля з пірсінґом, торговця домашнім людським щастям, торговця заспокійливим і протизаплідним, торговця звуками, картинками і слайдами територій Осяжного Простору. Іноді Оксанич подовгу затримується біля хиткої ятки і порпається в компактах, а монструозний чувак, здається, знає відповіді на всі запитання про кіно і музику, тому Оксанич не квапиться йти, вона розпитує про те і про се, і оскільки Жан Фуй (так, виявилося, зветься хайратий продавець дисків) виявляє схожі смаки та симпатії, та взагалі обоє вже на короткій нозі, то Оксанич замовляє собі і те, і се, і все, чого вона ніде не може знайти, навіть в інтернетрях, і Жан Фуй обіцяє їй це все записати на наступному тижні. Але наступного дня, проходячи повз, Оксанич зауважує, що ятки Жана Фуя немає, і його самого теж. Минає два тижні, місяць. Оксанич давно не бачить свого знайомого, і ятка його зникла, мов і не було. Нарешті, Оксанич наважується спитати про Жана Фуя в одного араба, також продавця компактів, і, виявляється, той бачив на власні очі, як Жана Фуя вбило струмом;

ота шалена злива, пам’ятаєш, розказує араб, тоді затопило перехід і Жана Фуя зненацька довбануло з магнітофона, уявляєш, ніхто і отямитись не встиг… так-так, Оксанич пам’ятає і зливу, змішаної зі сміттям та неживим міським піском брудної води налило по пояс, і китайський магнітофон-мильницю, на якому Жан Фуй програвав аудіо-записи покупцям… він так і упав лицем у ці брудні потоки, захоплено переповідає араб, Оксанич загальмовано уявляє собі, як замкнуло, може, іскри навіть посипалися, нуртовище похилило і ятку і господаря, цей величезний русявий слов’янин Жан Фуй заточився і бехнувся просто лицем у каламутно-брунатний, буремний, брутальний потік міського бруду, котрий з гуркотом і черевним бульканням несе до підземки несамовита, нечиста міська злива, як він безболісно і швидко захлинувся, пронизаний шоком, навіть не втямивши нічого, араби рятують свій крам: батарейки, тюбики з супер-клеєм, майтки, квіти, колготки, фрукти, канцтовари, диски врешті-решт, мертвотний дрібний крам підземки, все по одній гривні з розкрадених китайських фір, бабці істерично нашвидкуруч спаковують сигарети, запальнички, сірники, шоколадні батончики і ящики або паки, що їх користають замість яток, нагла жалюгідна смерть, втім, щось є у цій смерти невимовно слов’янське.

Живе на світі безліч каменів, каменюк, камінців, валунів, брил та скель, а ще рінь, жорства, дрібний гравій. Каміння укриває всю планету, його стільки, що люди могли б давно забути про нього, якби воно щоразу не зустрічалося на людському шляху. Камінці і каменюки самі не дають про себе забути, весь час нагадують про своє існування. Отже, був собі на світі звичайнісінький камінець, такий самий, як і всі решта камінців, як звичайна людина у натовпі інших людей…

Нііі! Не цю! Давай про планету-океан, там, де країн не було, а міста були вітрильниками, пароплавами і баржами, а села — човниками, і вільно плавали… добре, зітхає Оксанич, зараз знайду… час пірнає і плаває колами, і Оксанич вже захрипла, але, на щастя, залишається тільки останній абзац… ні, досить на сьогодні, вже пізно, давайте, засинайте, і подивіться там уважно, уві сні, як дружать міста-вітрильники і утворюють країни-флотилії зі своїх веселих компаній, і хай вони не сваряться, як це дехто інколи робить, а то може так статися, що на цілій планеті-океані не буде жодної країни, а тільки самотні набурмосені міста, усміхається Оксанич, закриває величезну книгу казок, вимикає світло й підходить до двоярусного ліжка, з теплої темряви до неї тягнуться дві пари дитячих рученят. Вона нахиляється до меншого сина, підібгує під нього ковдру (підсвідомо — так, як це робила її мати, щоб затишно було спати «в гніздечку»), довго цілує його, підводиться, ледве умовивши малого розчепити рученята у неї на шиї, тягнеться по обійми до старшої, дівчинки, яка лежить на другому поверсі. Маа, купиш завтра новий мультик? — канючать обоє, Оксанич засмучується, не знаю, каже вона, подивимось, спіть уже, бо пізно, ма, знову похоплюється малий, не прибирай моєї залізниці, будь ласка, ага, і мій палац не прибирай, додає донька, добре, добре, скараскується Оксанич, не буду прибирати, але я завжди перечіплююся вночі через ці ваші штуки, так і вбитись можна, а чого ж ти ходиш вночі? — цікавиться син, ти з нами лягай, Оксанич зітхає, та ні, сонечко, у нас багато з татом ще справ, і посуд помити треба, так що давай, спи, добраніч… нарешті діти погоджуються відпустити її, й вона повертається до канапи, вона завжди ще деякий час лежить з дітьми, поки вони не поснуть, думає про різне, відчуває, як засинають її діти, будинок ніби пливе у нічному океані, мов кит, коливається, ліниво перевіряючи струни власного затишку, самі собою порипують його стіни та сходи, мабуть, це дерево реагує на зміну погоди, висихає після дощів, тихенько побрязкують дерев’яні кільця, що тримають фіранку, ніжно розгойдану вітерцем, сухо підстукує прочинена шиба, торкаючись виноградних лоз та горіхового гілля… Іграшки ніколи не засинають! Ось про що думає Оксанич найчастіше, іграшки не сплять, але і не живуть вночі своїм казковим життям, як це уявляють собі творці мультфільмів і казок, насправді життям іграшок живуть вночі дорослі… періоди усвідомлення статі, пологи кішки, каруселі і несмішні клоуни в цирку, ляльковий театр, діафільми і мультики, іграшки, успадковані невідомо від кого, зашмуляні плюшеві звірятка, неодмінний ведмедик, лялька з порцеляновим личком, розладнана катеринка, іграшки з глини, кераміки, тіста, соломи, паперу, пластиліну, плетені з ниток, пошиті зі старих сорочок і хутряних капелюхів… чому діти так довго не засинають? відчувають, що варто їм заснути, як батьки почнуть копирсатися у їхньому дитячому світі, порушувати тендітний порядок природного безладу, залишеного дітьми до ранку? діти чудово пам’ятають, де саме залишили валятися ту чи іншу неприбрану іграшку, в якому вигляді покинули до ранку недобудований палац або залізницю на ремонті…

У двері шкрябається чоловік. Оксанич обережно підводиться з ліжка. Малий щось промимрив, хлопчик, який не розмовляє, а джергоче та цвірінькає, немов пташка, і не розуміють його не лише люди, а й птахи теж, чи це тільки Валерії так здається?.. Вона незворушно стоїть і чекає, доки син остаточно засне. Шкрябання повторюється, Оксанич робить крок до дверей — ніхто з дітей не реагує. Заснули. Потихеньку відчиняє двері й вислизає з кімнати. Чоловік тиняється кухнею, піднімаючи кришки на каструлях та пательнях, переставляючи горнята, пересуваючи ложки, виделки, ніж, хліб…

— Я думав, ти вже з ними заснула.

— Щоразу тебе прошу: не шкрябайся — вони чутливо засинають… я сама вийду, коли переконаюся, що вони заснули!

Плюшево насувається ніч, і прямо зараз, біля шостої вечора, принаймні, на тій вулиці, про яку йдеться, день лише добігає, Numo зупиняють пронизливі крики суперечки: в центрі міста, у кількох сотнях метрів від бульвару, де шпацирує голий-босий божевільний зек з перебинтованою головою і рукою, з розтатуйованим торсом, а метрдотель нажахано спостерігає крізь тоноване шкло якогось прем’єр-паласу за цим пересуванням чистого божевілля, да, так от, на тій самій вулиці, де випадково присутня Numo і шоста вечора, безтямно сваряться молода доглянута і добре вбрана жінка та статурний засмаглий чоловік, за якого, наче мавпеня, судомно вчепився хлопчик років десяти, чвара відбувається біля чорного ауді, жінка істерично кричить, верещить, матюкається, намагаючись віддерти сина від батька і вдарити, або принаймні копнути шпилькою по гомілці самого батька, смаглявого чоловіка, малий тільки сильніше стискає лещата рук і ніг на батьковому тілі, мабуть, це така сімейна сцена, бурхлива і захоплива у своїй тваринній агресії, але в осерді цього виру прокльонів, стусанів й ляпасів захлинається слізьми і жахом, щосили чіпляючись за тата, маленький хлопчик, Numo зупиняється, мов заклята, Боже мій, ці люди молоді й заможні, гарні й, мабуть, обоє з вищою освітою, у них є все, окрім глузду, вони все мають, окрім любові, вони здатні видирати одне в одного з рук власну дитину, розірвати цю дитину на дві половинки, батько заскакує в машину і намагається закрити дверцята, хлопчик кричить і не відпускає татову шию, жінка з матюками несамовито рве на себе дверцята, пропихає у шпару коліно та гостроносий мештик, чоловік штовхає її ногою і вільною рукою, Numo здається, що зупинився світ… ти сука! Сука! — перекрикує чоловік власного сина, авто поволі рушає з місця, але жінка мертво вчепилася за двері, її волочить по бруківці, вона пропихає в машину голову, намагаючись вкусити чоловіка за ногу…

Numo не витримує, рвучко розвертається і тікає, яка різниця, чим це все закінчиться, найстрашніше вона вже побачила: дитя, хлопчик, маленький син заможних і доглянутих батьків, він як шматок м’яса між двома оскаженілими псами, у нього, мабуть, «є все», і клоуни на день народження, і комп’ютер, і дорогий якісний одяг, він вчиться у приватному ліцеї та їздить за кордон на кожні канікули; він може з’їсти все, що захоче, він може кататися хоч на роликах, хоч на джипі, хоч на ровері, хоч на яхті… Numo гуде в голові й пече очі, вона механічно іде вулицею, мов засліплена — просто назустріч божевільному забинтованому зекові, якого чомусь ще досі не запакували, Numo ледь не наштовхується на людей попереду себе… від несподіванки Numo зупиняється. Двоє манюніх замурзаних циганчат, братики не більш як трьох і чотирьох рочків, міцно обійнявшись, мов п’яні матроси, йдуть собі посеред вулиці, розгойдуючись та зашпортуючись, і натхненно горлають пісню, навіть не пісню, а гімн цьому величезному і прекрасному бурштиновому світові, центром якого вони є зараз, тут і на віки вічні! Numo випадково потрапляє до цієї літаючої тарілки безтямного щастя, а парочку маленьких бодгісатв, цих Ромула і Рема Імперії Світла в центрі столиці країни У раптом наздоганяє струнка й не менш за них замурзана циганка, Свята Трійця повертає до провулка, і Numo, проводжаючи їх очима, розминається із босим перебинтованим мужиком, котрий, виявляється, звалив погуляти, зліз з вороного мармурового коня, зістрибнув зі свого постамента, де на чорному мармурі викарбуване золотим слово ЩОРС, і ще щось, але з того боку, де скоро проходитиме Numo, непомітно, що саме, мабуть ім’я по батькові та ідентифікаційний код, і пішов собі гуляти містом.

Ти голодний? — питає Оксанич Марка, нє, мимрить Марк, прямуючи до вітальні, і починає клацати пультом дистанційного керування, — Ти поводишся як божевільний! Я просто роблю, що мушу! Що ти мусиш?! Всюди прибульці! Ти кажеш правду?! Після того як на мене напала риба, мене викрали! Так, ти правий! Так більше тривати не може! Ми повинні знайти цих вишкребків! Ми мусимо врятувати себе і всіх, хто залишився! Ми не можемо цього дозволити! Так! Тепер я бачу, що ти не божевільний! Ти зі мною? Ми команда! Візьми ще чіпсів! — Аааааааа, зроби тихше!!! Ти здурів, діти щойно поснули! Мааарк!!! Оксанич забігає до вітальні з відвертим наміром дати чоловікові по голові, але той вже швиденько прибрав звук і зацікавлено вдивляється в екран: у напівтемряві супермаркету валандаються якісь замурзані вар’яти з базуками і в подертому камуфляжі, звучить малобюджетна атмосферна музика, зляпана на іоніці якимось блекушником-невдахою за пару ящиків пива — для нагнітання позаекранного настрою, о чорт! як тобі не набридне дивитися цей треш! ну Оксанич, ну почекай, диви, тут зомбі захопили місто! оці? нє, ці якраз від них ховаються в супермаркеті! хто від кого? це зомбі? нє, це люди, зомбі — там, на вулиці… а, я думала, це зомбі, я ше подумала, хіба зомбі їдять чіпси? Марк присідає навпочіпки біля синової електричної залізниці і вмикає її, Оксанич бере ляльку і вдає, що її лялька підходить до вокзалу, Марк і Оксанич якусь мить пильно дивляться одне одному в очі, а потім мовчки беруться за руки і заходять до купейного вагону, усміхнений провідник перевіряє їхні квитки… сухорлява старенька у якомусь неймовірному капелюшку й синьому плащі чимдуж дріботить до вагона, вчіплюється у поруччя, ніяк не влізе на зависокі залізні сходинки, озирається роздратовано і перелякано, платформою, відсапуючись, суне її Равлик, великий сумний Равлик у пошарпаній мушлі… обидві подружніх пари опиняються в одному купе, вони могли би бути родичами, скажімо, Равлик міг би бути Марковим батьком, а Оксанич — донькою жінки в капелюшку, вони могли б жити в одній хаті, і побут поступово вмирав би на траєкторіях їхніх зіткнень, пронизлива здатність залучення будь-кого у коло своїх проблем, пронизливі здібності до енергетичного мордування дужих та піднесення кволих, словом, ісус вирішує питання, всі речі виходили б з ладу, електроприлади і меблі; ламалися б стільці, падали б карнізи, перегорали б лампочки, псувався б телефонний дріт, лущилася би водоемульсійка на стелі лазнички, позабивалися би усі стоки і мушлі: і у ванній, і на кухні, і унітаз також, плодилися б передвісники непам’яті і жебрацтва: таргани, шашіль, мурахи і трав’яні блощиці, і тут, коли всі четверо, не враховуючи ще маленьких дітей, просто оскаженіли б од безвиході, скандалів і безладу на руїнах всезагальної мрії про париж, коли у кімнаті нестерпно горлав би телевізор, якому паралізувало екран і залишився тільки звук, Марк з Оксаничем дістали би, мов чортеня зі скриньки, два квитки до Парижу, і сказали б: тато, мамо, їдьте до свого парижу, бо тут, у цьому світі, вже нічого хорошого на вас не чекає! і вдячні батьки довго плакали б, а потім почався би у хаті справжній гармидер і довгі сварки і суперечки, які завжди супроводжують збори у далеку дорогу, і як би трансформер-Марк і барбі-Оксанич не опиралися двом своїм перестарілим покемонам, їх все одно було би втягнуто у ці безконечні вибори між смертю і смертю, між безглуздям і безглуздям, між капелюшком і плащем, між мушлею і гаманцем, і ніколи ніхто не переконає покемонів у тому, що для цієї подорожі по свою мрію, по свою свободу і власну смерть їм не потрібно анічогосінько! їм не потрібні навіть гроші.

Равлик сумно і з неабиякими складнощами запихається на другу поличку, жінка у капелюшку марно намагається влаштувати собі з простирадла ширму для перевдягання: вона вже наготувала довгу трикотажну нічну сорочку, і тому Марк і Оксанич виходять до коридору й прилипають чолами до нічних шиб, мов піщинки у клепсидрі. В кількох сусідніх купе їде циркова трупа, крізь прочинені двері акробатки, дресирувальники, вольтижери і клоуни жартують, перемовляються, сміються, передають коньяк, свіжі помідори та огірки, шинку, ніж, валандаються з одного купе до іншого, проходять до тамбуру на перекур і, врешті-решт, перемовляючись, висуваються до вагона-ресторана.

На платформу вокзалу Марк і Оксанич ступають ледь не останніми з пасажирів, принаймні циркачі вже зникли, а жінка у капелюшку і Равлик майже подолали перон, Марк і Оксанич навіть чомусь не сумніваються, що зустрічатимуть цю пару в готелі, біля музеїв, принаймні вдень, можливо, по музеях ходитиме тільки жінка у капелюшку, а куди попхається нарешті вільний від нотацій та звинувачень Равлик, взагалі невідомо, але ввечері вони дійсно зустрінуть таки вже добряче п’яного Равлика, звичайно ж, він намагатиметься зняти повію, шляхетний, агресивний і наївний, тому, швидше за все, рано чи пізно, але протягом ночі, він красиво загине у славній бійці, у героїчному і нерівному бою з молодими сутенерами, китайцями, корейцями, нігерійцями, нубійцями, малазійцями, арабами чи албанцями, чи росіянами з підозріло темним кольором шкіри…

Біля виходу з вокзалу сидить неголений чоловік у довгому пальті й з величезною клепсидрою, котру він використовує то як бонги, то як дощ, тільки замість маїсу шурхоче пісок, чоловік не помічає нікого, поруч з ним навіть немає капелюха чи поліетиленового пакета, або коробки — для грошей, словом, у кого як, а його вічність, як і земне життя, і смерть, це явно нічний приміський вокзал, зала-чекальня, мабуть, він колись кудись їздив, просив на нічних вокзалах вогню у бомжів, мимохідь дізнавався, що у Місті, куди він щойно приїхав, вчора офіційно урочисто закрито останній у країні шкірвендиспансер, тоді він далі подорожував, нервово сахався зморених почварливих вокзальних повій, лякався тіней та нічних пасажирів, їхніх валіз на коліщатках; міркував чи виходити йому взагалі у це Місто, чи, поки не пізно, кинутись до кас, на платформу й втекти на першому ж потязі будь-куди, і він тікав, тікав туди, де знову не працює вночі жоден бар, де блукають попід стінами будинків холодні, голодні й до болю тверезі привиди зі скасованого стаціонарного відділення колишнього міського шкірвену, але, куди б чоловік цей не сунувсь, всюди потрапляв до такої самої зали, то ж, мабуть, він просто колись зрозумів: краще сидіти тут і вдавати, що чекаєш потяга… Ні Марк, ні Оксанич, звісно, нічого не знають про повернення до клепсидри зали чекань, про високу смертність перелітних птахів, зокрема і ластівок, вони просто проминають бомжа у довгому пальті й пірнають у власний вереснево-травневий париж, острів відчалює, відпливає геть, трап спалено, причал і міст — також, і вокзал… вокзал підпалюють незадоволені високою смертністю перелітних птахів турки і араби, хоча, можливо, це незадоволені скасуванням останнього у місті Z шкірвена китайці і нубійці, але, яка різниця, Марк і Оксанич просто пропливають якимись закутими у граніт каналами з чорною річковою водою, поплямованою жовтим листям, з обох берегів насуваються й відходять у небуття палаци, будинки і парки, фабрики і утилізаційні заводи, яскраві під небом люди і собаки, голуби, коти і машини, морозівники і продавці повітряних кульок, Марк закурює, а Оксанич раптом бачить, як з набережної прямо до стратосфери на величезному гроні строкатих повітряних кульок злітають якісь чоловік і жінка, чоловік у чорному пальті, а жінка — в рудому, а на кам’яних плитах біля води сидить триплямний біло-чорно-рудий кіт і намагається підчепити лапою осіннє листя, що плине повз кудись у бік моря. Небо — довкола, воно починається під ногами, від самої землі, від самісінької води!

У глибині острова подружжя натрапляє на простору обсаджену кінським каштаном площу, на цій площі — вічне літо, у величезному фонтані купаються студенти і збирають монетки діти, що це за площа? — запитує Марк у фотографа з мавпою, це площа У, втомлено відповідає фотограф, а мавпа пердить у памперс, справді? — чується напружене старече сопрано, Оксанич обертається і бачить жінку в капелюшку, та зосереджено порпається в путівнику і нарешті виголошує: колись давно ця площа називалася Майдан Не Залежності, тут збиралися незадоволені високою смертністю перелітних птахів турки і араби, незадоволені скасуванням останнього у місті Т шкірвена китайці і нубійці та незадоволені соціальною політикою уряду країни У спудеї, таксисти, банкіри і залізничники! Правда? — без ентузіазму перепитує продавець повітряних кульок, так, авторитетно стверджує жінка в капелюшку, а ще он там, звертається вона до Оксанича, вказуючи рукою на височезну споруду, стояв пам’ятник Бабі На Тампаксі! Оксанич, фотограф, мавпа у памперсі, Марк та продавець повітряних кульок дивляться у вказаний бік: на чудернацькій бронзовій колоні, схожій на пізанську вежу, в якій Ґауді повирізав ножицями наскрізні мережива, й зі шпар того мережива визирають спижеві тіні, привиди, птахи, риби, євнухи, кажани, віверни, гідри, єдинороги, варани, тапіри, вомбати і білочки, клоуни, скелети і чаклуни, продавці повітряних кульок і морозівники, кельнери і кельнерки, гарпії, революціонери, буддисти і п’яні бомжі, старушенції з хоругвами і прапорами з незрозумілою абревіатурою «БО», сніговики і снігові баби з папіросками у писках, міліціонери, верблюди, мавпи, військові, скаути, обкурені духи міста, обдовбані анархісти, мізантропи і невротики з розпанаханими венами, пелікани з підрізаними крилами, поні, зебри, письменники, ось, то на цій колоні високо в небі стоїть схожий на торт індуїстський храм, ятково розмальовані фігурки божеств дивляться своїми ляльковими очима в небо, але Оксаничу, фотографові, мавпі у памперсі, Маркові, жінці в капелюшку та продавцеві повітряних кульок не видно, чи зустрічаються їхні погляди, і, тим більше, вони нічого у тих поглядах прочитати не можуть, хай би вони навіть винайняли повітряну кулю і підпливли впритул, хай би вони навіть знали, що ці іграшки також ніколи не засинають, — жодної поради чи послання, чи попередження про небезпеку, або ну хоч староіндійського анекдота про чупачупс!..

Марк і Оксанич валяються на готельному ліжку і дивляться телевізор, там показують спочатку порно-шоу про жахи еротичного процесу у великій групі, але це вже кінець, тобто всіх уже відтрахали на арені, чи на рингу, то ж по рекламі починається якесь божевільне ток-шоу, судячи з усього, присвячене літературі, присутні в студії: письменник, публіка, ведучі, оператори, режисери, гримери, журналісти і п’яний інженер відеомонтажу, але, на жаль, у кадр потрапляють весь час тільки ведучі та гість програми, драматург Жан Фуй, в кульмінації мають спалити або не спалити його книжку, але, здається, він не дуже переймається перспективою прилюдного спалення власного творіння, а прилюдне спалення його творінню вочевидь загрожує, бо вже доповзає до найвищої позначки шкала інтерактивного голосування, і більше восьмидесята відсотків глядачів готові розпочати полювання на відьом з Жана Фуя, ну і найактивніший наш глядач, котрий поставив протягом програми найбільшу кількість запитань, продемонстрував свою обізнаність у творчості шановного Жана Фуя й зміг аргументовано довести необхідність привселюдного спалення твору «Б, О та Г», отримує право здійснити цю необхідність… еее… так! він виходить до нас, ось він! ось ваші сірники… ОоооОоо!!! дивись, це ж Арсен!!! слухай, точно Арсен! тебе це дивує? —

пафкаючи димом, запитує Оксанича Марк… Арсен виглядає якимось чорно-білим, він схожий на два тижні неголеного зомбі з супермаркету, він мовчки бере пуделко сірників з рук ведучого, підходить до металевої чаші, схожої на олімпійський вогонь, де очікує спалення книжка Жана Фуя, відкашлюється, якось зацьковано озирається, черкає сірником і раптом витягує з кишені сигарету і підносить вогник до неї, а не до книжки, аудиторія напружено мовчить… я б краще закурив, хрипко вимовляє Арсен, робить кілька тяг, незмигно втупившись у палітурку книжки на дні чаші, а потім раптом, буркнувши: піду я, мабуть, розвертається і, віддираючи на ходу від свого паску та вилоги прищепки з радіомікрофонами, навскісно прорізує кадр і випадає з нього геть. Весь день, мовби в акваріумі з грубим закаламученим склом, цими жовтаво-попелястими прозорими стінами присмеркових водяних в’язниць у зоопарку, у тераріумі, від чорного, жовтого, сірого, фіолетового, сріблястого, білого снігу тягне гнильною вогкістю, що просочує тіло крізь одяг до кісток, думки, образи, дихання, люди — метушливі чорно-сірі тіні на попелястій стелі, пересувні картинки, тисячі кілометрів німої чорно-білої кінострічки вимотується на всі боки з втомлених кінопроекторів, переплутується, вогшає, перемішується, розчиняється, перетворюючись на желе з попелу, медуз, ґудзиків, мокрого тютюну, лугу електролітів, молюсків, товченої крейди, мжички, каналізаційних випарів, снігу, мряки, мокрого асфальту, мороку, плям світла, хрусне подеколи на зубах не перетравлена акваріумом мобілка, обручка або заколка для волосся, і так поки на відігрітій шибці, в сирі або у розкатаному на вареники тісті, неначе на плечі дівчинки, не з’явиться чорне око у зовнішній світ, у бурштинове миготіння затишного підземного бару, затопленого джазом, схожим на асорті з морепродуктів, коньяком, кавою, випарами мокрого одягу та дрижаками відвідувачів, що забігли з вулиці, Адам і Єва, Глен і Міллер, Ленн і Фюрер, заморожених у цераті, але джаз гарячий, як столики цього бару на пательні й з чілі, ці двоє відвідувачів, мабуть, хронопи, вони неодмінно вимагатимуть подвійного кортасара з артишоками і синьою ниточкою на цитрині…

Пізно ввечері завдяки світловій рекламі проявляється на слайдах і плівках зовсім інше місто, зникають архітектурні старовинні споруди, цвинтарі і некрополіси, зникають дерева, цілі парки, ринки, книгарні, дитячі майданчики, висвітлюється зовсім інше: автозаправки, нічні клуби і нічні кінотеатри, бари і ресторани, більшість з яких вдень просто губиться серед картинок і пазлів міської історії, серед нашарувань часів, історійок та пішохідних маршрутів усіх блаженних і божевільних цього Міста. Оксанич з Марком завертають до бару «Страх і огида» і біля дверей бачать вранішнього вокзального бомжа з клепсидрою, тільки тепер він підіграє своєму внутрішньому хаосу пуделочком сірників, ніби на маракасі, далі в кутку сидить вже геть наллятий Равлик, а назовні, швидко схопившись на рівні, вискакує пара молодих людей, хлопець і дівчина з геловінівським гарбузом. Над шинквасом висить велике гасло «І ХТОСЬ ЖЕ Ж ПРОДАЄ ЦИМ ЧОРТОВИМ ТВАРЯМ БУХЛО!», збоку під гаслом наліпка «Тобі потрібен адвокат!», і два оголошення формату А-4 у файлових папках: «Кожному, хто пред’явить посвідчення особи на ім’я Тімоті Лірі, всі алкогольні напої безкоштовно» та «Бару потрібні офіціантки для єблі з білим ведмедем». Оксанич, поки Марк вивчає стравопис прямо біля шинквасу, йде і сідає поближче до дверей, щоби розчути бурмотіння вокзального музиканта, а він дійсно невпинно бубонить під торохкотіння свого пуделочка з-під мого на пляжі пляжочасу, часопляжу, пляжоплину, з осердя піску, я витягую і виліплюю, і насипаю грудочкою і струмками піщинок мою анабелу, анабело моя, паперовий пляж, ти зіткалася-дотикалася до мене, з-під піску літер, слів, рядків, вигулькувала, мов піщана примара, з ненаписаного мною роману, анабела і ленні, смаглява і порцелянова німфетка та струхлявіла мумія часу, піщана крайність, ти — АНАБЕНА, ти — Мара, немає жінки, пуп’янок і попіл осіннього листя, моя монетка неіснуючого буяння гормонів і материнства, орел, втілена мудрість, а — на — бе — на — а — на — бе — на…. підстукує собі сірниками, трусить головою, пускає слину… я прийшов, а він зник? — мимрить бомж-менестрель і раптом схарапуджено підхоплюється, з диким пронизливим криком вибігає геть зі страху і огиди. Марк навіть не звертає на все це уваги, він повертається від шинквасу з двома келихами червоного вина, я замовив молюсків, сир, зелень, горіхи, самовдоволено повідомляє він Оксанича і розслаблено закурює, вони легенько цокаються і випивають, і тут невідь як перед їхнім столиком постає Равлик, очі у нього червоні, він похитується й вигляд має таємничий, як всі алкоголіки, бо алкоголіки знають дуже багато таємниць, просто вони весь час гублять від них ключі. Вхопившись за край столу, ніби під час шторму, Равлик перехиляється через стіл і голосно шепоче: я можу вивести вас звідси на дах! прямо на дах! звідти видно весь простір Осяжного! я знаю дорогу, ходімо, я вас проведу! що вам робити тут, внизу, пити, пити, пити, не пийте! раптом загрозливо скрикує Равлик, не пийте, ходімо, я покажу вам дах! ви, пані, йдіть до чоловічого туалету і зачекайте, ми удвох зайдемо слідом — і там таємний вхід, я покажу! — урочисто виголошує Равлик і підморгує, Оксанич, з сумнівом глянувши на Марка, підводиться, прихопивши келих, і йде, куди звелів Равлик… всі вони втрьох нескінченно довго у непроглядній темряві піднімаються вгору крученими сходами, такими вузькими, що мусять йти вервечкою, паровозиком, малим ошелешеним власною електрикою паровозиком, випускаючи винну пару й перешарпуючись на зупинівках струмом передчуття.

Трійця довго стоїть на даху, вдивляючись у вогні й світлові плями… Оксанич обережно ставить порожній келих собі під ноги, Равлик плаче, а Марк зненацька скрикує: ми ж на тій вежі, ми на площі У!!! УЩШУУУШШШУУШУУУШУУШУУШУУууууууууууууууууууу накриває всіх трьох глибоким жовтуватим світлом ууууууууУУууууУ!

Приваблива стюардеса, схожа на Одрі Тату, зупиняється поруч з Марком, Равликом і Оксаничем: насправді це ен-ле-о, шепоче вона і підморгує достоту так, як робить це Равлик, тільки тсццццц, не кажіть нікому, воно замасковане під літак, щоби ніхто нічого не зрозумів, і, вже професійно виструнчуючись, вголос пропонує: вина? кави? чіпсів? неодмінно візьміть іще чіпсів!

Марк і Оксанич помітили, що вчорашній день змінився сьогоднішнім, тому що не спали вночі. Помітили. Але так і не зрозуміли, чому все це так далеко… мабуть, вони трохи задрімали у своєму трансатлантичному лайнері, саме тоді, коли пролітали океан. Оксанич зводить на стюардесу очі, так-так, будь ласка, принесіть нам іще чіпсів!

10

Зміст апельсина

Дівчина з пластмасовим лицем насунула каптура ледь не до підборіддя й увійшла до маршрутки — її хитнуло на східцях. Кинуло на перше біля дверей сидіння силою потужного сп’яніння (чотири великих білих нефільтрованих пива і в кожному по сто грамів горілки). Заспівав солодкаво-синтетичним голосом арабську мелодію мобільник у наплічнику дівчини, й вона заходилася нетямущими руками випорпувати драстичну тварючку з-поміж сигарет, нотатника, записничка, книжки й різноманітного дитячого мотлоху: знівельованих носовичків, всохлих каштанів та жолудів, грудочок пластиліну, камінців, горіхових шкаралупок, гілочок та перетертого на порох у чорних нетрях подертої підкладки осіннього листя. На геть розкоординовані зусилля дівчини масно поглядав молодик з навпротного ряду, але тій вже все було по цимбалах. Не млоїлася вона лише через невмирущий рефлекс автопілоту, котрий будь-що вів її додому. Своєрідна відповідальність за власне пробудження вранці. «Та!!! Вже іде!!! Блять, скіки мона!!! Шо таке?!!» — почули істеричний гавкіт дівчини нечисленні пасажири маршрутного таксі. К-курррчччккккккккхххпппсссссчшшшшшш, — просичала вона, силкуючись запхати мобільного назад до торби. Задня панель апарата від надмірних зусиль відскочила з тихим ляскотом, стрибнула підлогою і завмерла під сидінням хтивого молодика. Дівчина жодної уваги на це не звернула. Їй врешті вдалося запхати мобілу до наплічника, і вона припала чолом до шиби, не відсуваючи свого геловінівського каптура. Дівчина вийшла на потрібній зупинці. Виписуючи синусоїди, допленталася до свого будинка. Нічого вже не тямлячи, роздяглася. Невдовзі спала вже важким і моторошним п’яним сном, не змивши косметики й не познімавши численних грубих каблучок з дешевого срібла.

Найстрашніше у дежа вю — це нелінійна повторюваність у часі і просторі, пов’язана з різними й навіть незнайомими між собою людьми, сезонами, приміщеннями, краєвидами, ситуаціями, діалогами — словами, описами, навіть музика! ніби щоразу різна, але…

Андрій цнотливо, «як друг», огортає собою Фес ззаду. Вони дивляться в ліжку «Дракулу» Копполи. Знову хтось в моєму ліжку, думає Фес. От Копполі не потрібно вдаватися до цитування. Великі люди самодостатні. А ми тримаємося лише на цитатах, мов прання на дротах. Тах-тах-тах, шепоче кулемет, ніби мозок знов заціпило на коло, чи він (і нашо він?) збирається мене… трах-трах-трах…

Андрій цнотливо кладе на Фес руку, на її передпліччя, ледь вловно (ніби), невідомо, чи дійсно незумисне пальці, пучки пальців торкаються грудей. Але в ній нема електрики, немає струму — просто чуже незнайоме тіло за спиною, котре усього лише не дратує. Байдужість. Фес знає: пошук братнього, сестринського тепла, андрогінного, людського тепла неуникно зсунеться в еротику, а еротика — в секс. Пучки пальців на грудях пульсують — чи дійсно незумисне? Просто гальваніка плоті, чи ненав’язлива розвідка? Ще не вистачало, аби він сказав, що ніколи не був з жінкою. І коли ж то прогнози почнуть несправджуватися? Від кволенької надії на розрив сценарію якоюсь несподіванкою (хай би й у вигляді тривалої бездіяльності) залишається самий попіл: Фес вже кількасот років знає, що означає таке зітхання біля вуха і така напруга чиєїсь плоті, відчувана власним хребтом. Так і є: чужий писок цнотливо, ніби випадково торкається волосся на потилиці. Завмирання-очікування: якщо вона не ворухнеться геть, можна продовжувати. Вона не ворушиться ані геть, ані назустріч. Рука Андрія, наче випадковий пух тополі, приблукалий з вулиці через прочинене вікно, ковзає до пипки (їй-бо та напружується рефлекторно!) й назад — рух такий легкий та невловний, що його можна переплутати з випадковими мікрозрушеннями тіла на вдих-видих. Млява паніка: що ти не зроби, сценарій вже вкоренився, пустив своє злоїбуче пагіння. Можна рвучко відсунутись. Або схопитися з ліжка й піти на кухню запарювати зелений чай. Паніка: запропоноване — також відомий аж зашмуляний сценарій. Паніка (чужі губи вже ледь відчутними недопоцілунками наліплюють на себе волосся, а пучки пальців на пипці завмерли — ось-ось почнуть непевно притискати), що такого небуденного можна вчворити за таких тривіальних обставин?.. Ааааааааммммммммммммммммссссссссссссссс… Андрій так рвучко повертає (сторінку перегортає) Фес до себе, і вмить навалюється, занурюючись розпашілим лицем в подушку між її плечем та шиєю, захлинається чи то схлипуванням, чи то словами (нііііііііііііііі!!! тільки не це, не слова!), чи то просто слиною, що Фес відбиває думки. На мить. Мені не варто було знімати майку, вибач, нудистські звички, вибач-ну-вибач! вивільняючись дещо істерично, Фес скочується на підлогу. Андрій лежить обличчям в подушку незворушно. Вайнона Райдер п’є з Дракули чорну кров за шклом комп’ютерного монітора. Фес похоплюється з долівки до кухні — запарювати зелений з ясмином чай. Чує з кухні кіно. Андрія не чує. Моторошно передчуває мить повернення з чаєм до кімнати, мовляв, на, серце, сьорбни чайку, який обопільний облом, яке приниження Сценарієм! Раптом чує трісле надламане Йдисюдиииииииии! мозок куйовдиться мило з кров’ю іржа осоружна мила моя з кров’ю ростбіф м’ясо шоколад з кров’ю а ти безкровне ти просто відбиток скляного ока на темній шибці не треба тобі тепер жерти живих людей просто увімкни ящик і крові матимеш на цілу ванну графиня стільки незайманок грохнула задля тих ванн а тобі вже самий рафінад піднесла цивілізація еманації незайманих мозків невиокремлюваних з телемережі волочаться бідолашні зомбі з убивств та зґвалтувань кінчають пральним порошком у борщ з бульйонного кубика випускаючи на волю крилаті прокладки хлебчуть автомобільні мастила у самотній своїй віртуальній недосяжності незчисленні зграї прокладок навіть з даховими посраниками вже конкурують підтримуючи очманілого Дарвіна тільки не смій плакати! я не можу дивитися на заплаканих чоловіків гублюся тоді ще гірше за них, коли вони бачать жіночі сльози! чорт, невже ніколи не навчуся цієї природної вологи? Фес плює на чайник. Плює на все. Стягує чорні майтки. Біжить до кімнати. Горілиць із заплющеними очима Андрій лежить, стискаючи всіма кінцівками коца, і гостро дихає. Фес заціплює на півкроку до ліжка. Вона, гола, опускається на долівку, на порохнявий килим. Дракула, перетворившись на велетенського кажана, розсипається пацюками, розсіюється, здається, не лише за шклом. Вайнона Райдер ремствує. Фес скручується в ембріон, спорожнена деталями спрогнозованості. Гуп.

Андрій скочується з ліжка, падає поряд, підповзає і накриває Фес собою. Вона зіщулюється, він міцнішає. Благаю тебе, тільки не… Андрій ледь не скручує Фес карк, схопивши у жменю її волосся на потилиці, навалюється, лягає на її губи своїми, стримуючи добірні зуби від канібалізму. Не заплющує своїх яскравих очей дивиться дивиться дивиться дивиться дивиться дивиться дивиться дивиться дивиться дивиться дивиться погляд ритмічно рухається впритул-назад впритул-назад наїзд-від’їзд, зводить дух, майже не відриваючись, але Фес встигає простогнати: мені так незручно! навколішки довкола неї — так, щоб не відпустити, а дати лише перекинутись на спину, — Андрій зціпивши зуби… незручно, повторює Фес, нажахано вдивляючись в обличчя, котре подорослішало років на двадцять, спину муляє килим, сідниці теж, чорт, хіба не ясно?! Андрій, мов сновида, не відриваючи погляду, забирає ногу, Фес сідає, звільнена, загіпнотизована: чистий маніяк! Андрій хапає її за плечі, підводить разом із собою і боком валить на ліжко. В цю мить на голові Фес раптом — зі швидкістю річкового моторного човника «Стріла» — починає відростати волосся. Я НІЧОГО НЕ ВІДЧУВАЮ, кричить вона, пручаючись, забувши зроду притаманну їй делікатність, жіночу покірливість будь-що не зламати, не вразити жорстокістю, вперше кричить правду! Сценарій зрушує, осипається друзками лобового шкла. Андрій ціпеніє. Такий ніжний, лагідний, дивний, і далі лежить на ній і дихає, щоразу втискаючись стрижнем в її живіт. Скільки це триває? З Фес не зринає навіть співчуття. Здається, він все ще чекає змін у її мертвих знеструмлених дротах та розетках. Фес заплющує очі. З-під вій куцо спливають сльози. Єдина на цю мить волога. Будь ласка, вихрипує Андрій, і, не встигає Фес навіть наготуватися на відповідь, додає, вибач будь ласка, додає й зісковзує з неї на перемакітрене простирадло. Дракулу везуть домів. Фес хочеться десь подітися. Андрій схожий на павука-мисливця, з тих, що прикидаються мертвими, ледь їх торкнеш. Довкола розбуйовуються чистотіл і хмарно-порохняві кульбаби — вся гіркота маленького байдужого світу. І тут Андрій… починає реготати! Я згадав анекдота, хочеш розкажу?.. Величезний так званий «малярійний» комар бридко торохкотить крильцями у плафоні. Треба ввімкнути світло, бо монітор зробився надто разючим. Влад Дракула помирає на тендітних руцях Вайнони Райдер. Матка зринає до піднебіння. Я себе чи його хочу? — думає Фес. Чергова спекуляція на тлі титрів. Андрій свіжий, мов огірок: чай, мабуть, вихолов. Зара’ зламаю кригу, думає собі Фес, прокволо-прокволо. Перевертається на бік, лицем до Андрія, спираючись на лікоть, мовчки дивиться у вічі: що? нічого, сама не знаю. Чай будемо пити? Нє. Ні? Ні. Чого? Поооооооооооооооооооогггггггггггггллллллллляяяяяяяяяяяяяяяяяд. Ходи сюди з моєї хати. Маятник ціпеніє, туди — сюди, глип. Зараз?

Негайно! До тебе чи з хати, куди? Посмішка. До полички. Вибери якийсь фільм і запхай. Диск у комп. Андрій знехотя, і так, аби не торкнутися Фес, хоча простіше було би через неї перелізти, злазить через бильце ліжка, голий, цнотливий, наче гарбузова квітка. Ретельно вивчає фільмовий стравопис. На його сідниці Фес не може дивитися без сором’язливої огиди — таке своєю довершеною недоторканістю може привабити підарів, мабуть. Давай пограємось у некрофілів! чур я труп! гріхопад горепад зорепад був у серпні листопад падложерам не впадло а громаді взападло шановні відповідь на фундаментальне філософське питання — Апельсин… що ми тут робимо? чи є життя після виборів? скільки разів можна скінчити коли пмс і чи можна? чому речі не брешуть і куди вони зникають з замкненої хати? для того хто досі не навчився спілкуватися у природний для сучасного андроїда спосіб за допомогою цифрових кодів й все ще кульгає спираючись на лексичні милиці відповідь така апельсин цьогоріч філософське питання мордує з непохитністю гемороя так завжди буває коли сидиш в дупі навіть літа не було хіба можуть бути пояснення такого кидалова?! осінь вродила помаранчами завбільшки з гарбуз дупу вони звичайно порвали щось невловно пішло на зміни а Фес зустріла Андрія і ось Come to те and use ту face as а bike seat!BASE МОІ! класичний пмс ходи сюди з моєї хати це ж треба от дура. Така ось запара, «Молодість» скоро, народні маси опритомнюють прямо в реанімації а тут — пмс. Фес не знає чого бажати, Андрієві не дозволяє себе трахнути, трахає йому мозки, бо він її не трахає, якщо їх злити як дві літери, поприбиравши шпації, вийде андроген на ранній стадії токсикозу. І все, що залишається цьому вагітному мозгойобством андрогіну, то це йти в Дім Кіна, пішкарусом, сьорбаючи на ходу пиво та милуючись подарунковою красою осені й незмінними цінами на коньяк та каву на третьому поверсі. 31-го жовтня Фес і Андрій снідають гарбузовою кашею — вишкрябану з гарбуза м’якоть викидати шкода. Видлубаний гарбуз стоїть на столі й усміхається свічкою крізь свою гуімпленівську шпару. Фес і Андрій мовчки йдуть голосувати крізь яскраво-червоний парк, агітацію в день виборів заборонено, але ж осені не заборониш бути помаранчевою. Десь в районі виборчої дільниці їхні сліди губляться і виникають лише о восьмій вечора на Байтовому мості, прямуючи від Рибальського острова до Подолу.

Фес видобуває з кишені свого довгого шкіряного плаща піжонський портсигар і закурює. Вони стоять, спершись на поруччя моста, і невідривно вдивляються в моторошне сяйво правобережного Міста. Ндаааа, жопа, каже Фес, угу, відповідає Андрій, це ж треба. І як це так він взяв і зник? а як у нас журналісти зникають, тіпа сама не знаєш… жопа, констатує Фес. Якщо він живий, то, мабуть, і не знає, що Ориська була вагітна від нього. Андрій з-під лоба зиркає на Фес і відкашлюється, а якщо не живий, то вже по цимбалах, зронює він. Фес розвертається і раптом рвучко притуляється до Андрія, якщо Арсен мертвий, то їм всім трьом, і йому, Арсенові, і Орисьці, і малечі, вже всьо по цимбалах, гугнявить вона в Андрієві груди і починає плакати. Не плач, каже Андрій, не плач, зате вони не бачать цього геловінівського шабашу, і дитина їхня не житиме в країні зникаючих безвісти журналістів, та що там зникаючих! В країні, де журналістам відчикрижують голови і тримають роками в холодильниках їхні тіла, країні, де половина населення готова до громадянської війни тільки через те, що прагне розмовляти чужою мовою і жити в чужій країні, але не хоче забиратися з цієї території. Я не хочу вагітніти, похмуро цідить Фес. Андрій уважно дивиться собі під ноги, на її дотліваючу сигарету. Над островом — ледь підгризена Повня. Місто чорне і порожнє, але напружене, напнуте так, що простір можна мняцкати, різати ножем, втискати в нього слова, кроси, хуки і свінґи, тільки триматися за нього неможливо. Андрій несе вранішнього веселого гарбуза, тепер свічка всередині горить ніжно і затишно, це все виглядає цілком природно, якраз на часі: і вседержавний шабаш, і Геловін, і цей кумедний помаранчевий атрибут піонерської готики й робітничо-селянського декадансу додає трохи впевненості і тепла серед усього цього стрьому:

зараз по всій країні позакривають виборчі дільниці й почнуть рахувати голоси, — гарбуз усміхнено підморгує. І Андрієві і Фес страшно, цей страх, один на двох, не дає тверезо мислити, а тільки затоплює розпачем, — вони не хочуть тікати зі своєї країни, щоби десь мати собі родину й дітей, не уражених пофігізмом і меншовартістю, дітей, котрі розмовлятимуть німецькою, англійською, французькою чи польською. В арт-барі «У Феді» плаває, мовби у вечірньому акваріумі, розфокусований джаз, помережаний метаскерованими барабанними соляками. Думки Фес збовтуються в ядрі власного антиритму, зовнішня музична оболонка починає грузити аж до нудоти, на фіга ми сюди припхалися, тепер сто років чекати, поки вони принесуть замовлене пиво, іреба буде постелити йому в іншій кімнаті, коли повернемось, Андрій усміхається, усміхається, усміхається, незмигно дивлячись на роздратовану Фес, через стіл між ними перехиляється кельнерка, торкаючись стрейтчевими персами поверхні стола, міняє попільничку з єдиним недопалком, забирає порожній бокал, повторіть, будь ласка, говорить Фес, і мені, з сумнівом докидає Андрій, от я би запросто за кимсь прибирала попільнички і обкінчані пивом бокали, мимрить Фес, а я пішов би зараз на повітря, тоді пішли, як, перепитує Андрій, як це пішли, ми ж замовили «павтаріть», а Фес починає реготати, тоді ходімо швидше, і вони зникають з очей мимовільних незацікавлених спостерігачів як дві скалярії, котрих витягли з акваріума сажалкою. В парку Андрій раптом лізе на дерево і вмощує гарбуза високо в розвилці між гілками — залишає цей ніби маяк випадковим нічним блукальцям: хай когось хоч на мить відпустить цей тоскний страх. З кожною годиною простір загусає, важчає — ніби вся країна У — це просто кінокартина жахів, на прем’єрний показ якої зібралися перед своїми екранами і моніторами найближчі сусіди, попкорн, кока-кола, зв’язки ключів і мобільні телефони, авта впереміж зі зграями буддистів, сніг і тріщини в земній корі, мільйони привидів і небіжчиків, заморожені напівфабрикати, домашні тварини, возики з немовлятами, фрукти і молоко, клерки, домогосподарки і бомжі, вся поліетиленова байдужість цивілізації. Щоби остаточно не шизонутись, Андрій і Фес влаштовують собі вдома просто з порогу, навіть не знявши шкар, Hard&True любовно-політичний нон-стоп, зголодніло і здичавіло трахаються по всій хаті: у передпокої, в кухні, у лазничці, в кімнаті, — на підлозі, на столі, на ліжку, навіть на балконі. На всю гучність волає 5-й канал, щогодини, такі зворушливі у своїй нестямній ніжності та лагідній агресії, у своїй тваринній відвертості, Фес і Андрій завмирають у тій позі, в якій їх заскочив черговий випуск новин, репортажі з виборчих дільниць по всій країні діють на них як дихлофос на мух, тобто виводять з ладу на певний час, але не заважають плодитися і розмножуватися. Вперше Фес кінчає десь біля другої ночі, тепер складно в це повірити, вона й сама не вірить, але тоді насправді її мозок висадило каскадами помаранчів, перед її очима сипалися і сипалися ці яскраві фруктові кулі, наче в мультику «Подарунок для найслабшого», і в ту саму мить щось відбулося з простором, щось клацнуло, упевненість прийшла звідкись ззовні: ми перемогли, ми всі перемогли! можливо, самі себе, і цієї ж миті потужно скінчив Андрій. Обоє, тепер коханці, не спали, кохалися і чекали всю ніч аж до одинадцятої ранку. Потім, нарешті переконавшись, що результати голосування зависли намертво, вирубилися, не вимкнувши телевізор. Відносний ранок ошорно-с; рою холодною мрякою дав остаточне розуміння: ЗАМОРОЖЕНО. Андрій і Фес виповзають до міні-маркета — розбиті, сонні, розгублені, вимотані, щасливі, закохані, хоробрі. Буль, відчуває Фес, прорвало. Всі наступні дні Фес почувається щасливою, врівноваженою і впевненою, а Андрій подорослішав років на десять. Обоє буденно й без зайвого пафосу, наче в робочу уніформу, вбираються у всі наявні помаранчеві шмотки, ніби на згадку про літо: у нього майка і стрічка на рукаві куртки, у неї — куртка і шкари. Радість і відстороненість, огида і надія, упевненість і страх — все як у кожному новому році, коли чекаєш дива прямо першого числа, а натомість просто закінчується місячка, зарплата, святковий настрій і хороша погода, календар взагалі втрачає свою актуальність і хочеться просто залягти у барліг і впасти в зимову сплячку. Напередодні другого туру президентських виборів Фес і Андрій йдуть в бік Андріївського узвозу і несуть букет з помаранчевих герберів, помаранчевих троянд, помаранчевих хризантем та бамбукового паростка, обплутаний червономереживними трусиками від якоїсь крутої білизняної фірми. Вони назвали букет «Ми за тебе без жодного політичного контексту» на честь Іди Ворс, до якої вони, власне, і йдуть — на презентацію її персональної виставки «Кутаста реальність-2». Звернення Іди до всіх присутніх зайняло секунд п’ятнадцять: «Гуляють всі! Маестро, урєжтє марш!». З цієї миті настрій починає розморожуватися попри неухильне падіння температури повітря та випадіння мокрого снігу. Багато горілки, теплі картини, розвішані по стінах теплої галереї впереміж з Ідиними кльошами, сукнями і пашмінами, відомі персони сидять на підлозі, п’ють і слухають джаз — без найменшого вияву снобізму, мабуть, через це на ранок нема бодуна. Фес і Андрій намагаються дожити до другого туру виборів й не думати, чи є Бог на Марсі. Певні знайомі з сарказмом пропонують їм демонстративно замовляти у кав’ярнях апельсиновий фреш, а Фес і Андрій, хоча і не ховають руки за спину, вважають за краще дожити до виборів з інакшими знайомими. Зміна синтаксису, колодязь і маятник, весь час щось діється з простором — це відчутно і ніяк не пов’язано з тим, що роблять люди, ким би вони не були. В ту мить, коли відсоток явок населення на східні виборчі дільниці країни У росте, мов опара, зашкалюють комп’ютерні стовпчики діаграм на телеекранах, чорний жах безвиході й зневіри сягає, як тоді здавалося, своєї найвищої риски. Колодязь. СУКИ!!! СУКИ!!! Фес загорнулася в ковдру, Андрій сидить на підлозі й, заскліло втупившись у стіну понад екраном телевізора, методично відламує фільтри від сигарет. Всенощний чіл-аут з ЦВК втрачає всякий сенс — вже і так зрозуміло, чим це все закінчиться, просимо всіх вас, шановні, прийняти колінно-локтьову позу. Андрій вимикає телік, залазить до Фес в ліжко, й вони миттєво засинають, а вночі у довколишньому всесвіті несподівано змінюється синтаксис: з нього зникає крапка, простір деформується, як земна кора, коли зрушують зі своїх лігвиськ тектонічні плити, синтаксис безкрапковий, принаймні, синтаксис багатокрапковий, мабуть, не лише Андрієві та Фес, а всім громадянам цієї святої до маразму території сниться однаковий сон: стрункі ланки «І» викривлюються, над ними зникають всі крапки… гомеопатичні перемоги, філоембріогенез нації, принаймні спроба номер…. Ще не прокинувшись, але вже увімкнувши 5-й канал, вони знаходять явно не свою країну: по ящику показують забитий людьми Майдан Незалежності. Фес і Андрій вихоплюються з хати і мчать до людей, і виявляється, що їх зовсім не так багато — облуда панорамної зйомки. Жодної людини з пивом, ніхто не курить, і всі стоять і мовчать, це все виглядає як фільм жахів, коли місто захоплюють зомбі і починають у цілковитій мовчанці вештатись вулицями, все це не стільки скидається на продовження сну, скільки не скидається на звичну реальність взагалі. Ввечері центр Міста впевнено опановує карнавал, зомбі нема і сліду, гусінь з наметів доповзає до половини центральної вулиці, а тиснява б’є нарешті статистичні показники щовікендової велелюдності. Фес завжди боялася натовпу, але тепер їй страшно лишатися вдома, навіть разом з Андрієм, й вони переселяються на Майдан — в цю окрему карнавальну реальність посеред нажаханого мрячного міста, де батьки не пускають до школи дітей, скуповують крупи і цукор, а пенсіонери позирають на небо в очікуванні бомбардувальників з дружньої московії, банківські клерки слухають профашистський брєд з усіх телеканалів й відпочивають на 5-му, котрий нагнітає жах безконечними сюжетами про хрестовий похід східного криміналітету на столицю, домогосподарки навпаки, трохи розслабляються тоді, коли перемикаються з 5-го на профашистський брєд, бо тут хоча б не показують колони вантажівок з голеними мужиками у шкірянках і розгублено-похмурими підлітками у спортивних костюмах. Позачергове засідання Верховної Ради, маятник. Відсутній майже весь склад парламенту, включно з комуністами, колодязь. 191 присутніх депутатів не можуть ухвалити рішення про нелеґітимність виборів, адже нема кворуму, але тут кандидат, за якого на Майдані стоять люди, присягає на Острозькій Книзі Мертвих яко єдиний президент країни, за головою парламенту гучно затраскуються двері, спрутеніння всіх, хто за цим спостерігає, всуціль затоплює екзальтацію і навіть страх, і тут, ніби вгадавши кульмінацію всезагальної немонтажності зі здоровим глуздом, 5-й припиняє трансляцію. Майдан безмолвствует перед згаслими екранами і багатообіцяючою тимчасовою порожністю сцени, котра в ці дні виконує роль трибуни. Добре, що для опупілого люду знаходиться — маятник — бойове завдання штурмувати Адміністрацію президента, котрий вже не президент, а взагалі незрозуміло хто, втім, взагалі ніколи не було зрозуміло, хто це і що оце воно робить в нашій країні, називаючи себе президентом. 24 листопада, у цей день-колодязь, попри те, що сталося цілком очікуване, тобто всіх просто виїбли, але, можна подумати, в нашій хаті ніхто не їбеться, а ми така цнотлива нація, мабуть, тому, що сусіду не даєм? хе-хе… відчаю таких масштабів не падало на людей, може, з часів початку другої світової, й над усією цією німотою і скорботою, над заплаканими чоловіками і жінками, над наметами і вологими зосенілими головами височіє Баба-на-Тампаксі, здіймаючи традиційний сніп якогось там жита, або велетенське гроно калини-мутанта, і в ногах цієї байдужої споруди, позбавленої величного символізму подібних споруд, тріпочеться у чорному небі, ніби нічого й не сталося, помаранчевий прапор. Буддійська буржуазна революція квітів і домашніх тварин, помаранчеве раблезіанство і давньоруський бурзум. Маятник, що ти не зроби, але всі прості люди, живучи щільним і попервах переповненим любов’ю до ближнього натовпом, мабуть, вперше за життя пронизаються пафосом національної символіки, беруть до серця, запам’ятовують слова рідного, ніколи не знаного національного державного гімну, й співають його, урочисто вхопившись за серце, не стримуючи сліз, а Фес і Андрія взагалі ніби нема — вони молекули розчину, просто народ, й ніхто особливо не звертає увагу на те, що Фес застуджено кашляє на канапки, які вона вже годину невпинно нарізає, а від Андрієвого, мов шинель грубого, светра смердить перепрілим потом, розмоклим тютюном і чиїмись шкарпетками, а по ночах уже справді вогко, хоч жіночими прокладками обкладайся, а до ящику потихеньку вповзають поп-артисти, модні дорогі художники та редактори ґламурної періодики, котрі ще кілька днів тому прикидалися неіснуючими, «мовчазними галюцинаціями», можливо, зокрема і тому, що ентузіазм офісних клерків не вщухає, вони і далі активно вимахують прапорцями з вікон і балконів під час перекуру над безупинними колонами мітингуючих і, невпинно сигналячи, ганяють Містом, щедро оздоблені помаранчевими стрічками, маятник… «ви читали закон про відміну рабства? — ні, я не слухаю гіп-гоп»… разом нас багатооооооооо безконечні вібрації і коливання на межі істерії, невідомо вже, що гірше, колодязь чи маятник, чи просто вони не роз’ємні, все це схоже на перешкоди в ефірі, на тоскні шиплячі брижі телеекрана, все це закінчується застудою і апатією, інакше і не буває, Фес і Андрій, не змовляючись, повертаються до хати, спостерігати за жуванням політичних шмарків, навіть якщо ще досі вирішується доля країни, можна і по телевізору, бухати з ранку до ночі за ідею і просто від очманіння й холоду теж можна і вдома, і бомжів також вистачає і біля рідного будинку, хоча, ні, настав той етап будь-якої революції, коли саме бомжі, бандюки і міські шизофреніки стікаються до центру подій, начіплюючи на себе по дорозі підібрану з хідника революційну символіку, а по ящику показують розгублених неадекватністю свого подвигу Гастелло — силовиків і ментів, після свого публічного зречення системі завислих у просмерділому сечею і нічними багаттями повітрі, і все це на тлі сепаратистських шабашів там, де для Фес з Андрієм завжди починалася країна літа. Блять, каже Фес, та хай вони на хуй валять в свою расію разом зі своїми териконами і шахтами, та то всьо взагалі не У, а от кРим — хуй ми їм віддамо, хай смокчуть! Хочеш кави, люба моя сепаратистко, пригортає до себе Андрій кумедну роздратовану Фес, хочу, буркає вона і додає, хай валять на хуй в свою расію! Країна У в стані клінічного пмс чесно стоїть на Майдані у помаранчевому поліетилені, намагаючись не розірвати світлове поле віри, буденне життя, Фес і Андрій з відразою доживають до «третього туру виборів», до третього акту — переголосування, звичайно ж вони підуть і проголосують, не змінюючи вибору, сподіваючись, що це буде останнє голосування і що у них залишиться хоча би пару днів, аби просто по-людськи почекати Нового року, хай би хто там з ним по тєліку не вітав народ. Без коди. Десь ніби в тому ж просторі, але у трохи промотаному назад часі, ближче до середини осені, на Вантовому мості стоять Фес і Андрій і дивляться вниз на річку і на пришвартовані баржі. Вони розмовляють про щось, швидше за все, про себе і про свої почуття, а слова їхні вкладаються у свинцеву воду, ніби пуансони в типографську матрицю, молоді люди жестикулюють, ніби жести допомагають їм набирати вручну і втискати у річку слова і шпації з ясного Гарту. Схоже, суворий метранпаж вийшов кудись на перекур, наприклад, крізь старий док — до маленького приморського містечка, і потаврована текстами ріка, розмотуючись, мов рулон, неквапно несе їх у бік моря — на звірку з небесною типографією. Відтиснений діалог приблизно такий: дивись як закохані зринають у небо на строкатих повітряних кульках як швидко затягує їх стратосфера і поглинає блакить а ми лишаємось тут нам якщо набридає то це не любов а як нам вижити серед всього що сталося це ж кінець проти чого боротися це ж безглуздя просто не варто нікому розкривати таємницю татуювання тіней на наших тілах ми щасливі закохані коханці сильні вільні й надвразливі у цьому зварйованому штучному світі в цій благословенній країні згвалтованих індіанців і східноєвропейських брамінів але ми не матросови нас не звабити боротьба це безглуздя і хріна лисого ви отримаєте ще одну лав-сторі аби зробити з неї чергову історію хвороби МИ НЕ АЛЬТРУЇСТИ ми відверто не хочемо ділитися з людством нашим досвідом і нашим щастям любов тече крізь нас любов належить всім на цій планеті тому дайте нам спокій інакше тільки розкрийся вам назустріч ми пречудово знаємо не одну нагоду мали переконатися у що все це врешті-решт виллється через ці ваші споживацькі рефлекси тупорилих хижаків тому знайте ми навіть не знаємо що таке кохання ми просто зустрілися пристали на пересічний секс з усіма вашими психосоціальними протезами ваших ґламурношоколаднопластмасово-силіконовомармеладнокарамельних таблоїдів легітимного сексизму ми прогнозовано розбіжимося через два роки ось вам хавайте! Фес заглибоко перехиляється через поруччя моста, щоби сплюнути у воду знак оклику і багато-багато схожих на гомеопатичне драже крапок, цієї миті, можливо, прямо під її ногами, під мостом, під водою, а може, десь дуже далеко, але потужно і невблаганно раптом зі схлипом прогинається й судомно спучується земля, тріскає кора не такої вже і витривалої планети, розлазяться, мов черепахи, тектонічні плити, десь від землетрусу чи цунамі висаджує старі пошарпані готельки, або свіжофарбовані котеджі під пальмами, викорчовує із земним м’ясом дерева: платани, липи і пальми, у роззявинах ґрунту звільнено позіхають земні пащі і отвори, а Фес летить, наче маленька міська ластівка, стрімголов назустріч зімкнутим вустам осінньої річкової води, Андрій заскліло дивиться на фігурку Фес, що розпласталася на далекій — немов закутій у лінзи театрального бінокля — темнавій поверхні, безтямно перемахує через поруччя і летить навздогін. Вода тримає два далеких блаженно розпластаних тіла, немов плоти, поволі втискаючи у свинцеву матрицю, наче гравюру, їхню любов і їхню дитячу пристрасть, розважливо несе до пірсів нікому не відомого приморського містечка, аби суворий метранпаж похвалив її, мудру воду, і погладив її, наче кішку.

11

Мить NUMO

Крихітний, щемкий і теплий світ, щільний нерозмежований простір, світ без часу — тут і тепер — ось він! Бурштин. Якщо впритул наблизитись і уважно придивитись до його волокон і порожнинок — ти побачиш себе-мурашку. І все, що довкола тебе відбувається — без жодної кінцевої мети, без сенсу та сюжетної схеми, але з настирливістю електронних листів щастя і тому подібного спаму, просто відбувається, ніби в кумедних американських трилерах по теліку:

— Ти поводишся як божевільний!

— Я просто роблю, що мушу!

— Що ти мусиш?

— Всюди прибульці!

— Ти кажеш правду?

— Після того як на мене напала риба, мене викрали!

— Так, ти правий! Так більше тривати не може!

— Ми повинні знайти цих вишкребків!

— Ми мусимо врятувати себе і всіх, хто залишився!

— Ми не можемо цього дозволити!

— Так! Тепер я бачу, що ти не божевільний!

— Ти зі мною?

— Ми команда!

— Візьми ще чіпсів!

Ти береш іще чіпсів, бо що ще робити в нічному супермаркеті, після епохального діалогу, коли всюди — прибульці, зомбі та андроїди? Подивуватись, чому всі ці твари досі не захопили супермаркет і не зжерли всі чіпси, ти виходиш на спустошену монтажними склейками вулицю і йдеш додому. Тебе звуть Numo (ім’я цілком адекватно вписується в довколишній абсурд, особливо з огляду на прибульців і зомбі), ти перукарка, натурниця, офіціянтка, диспетчер служби таксі, дівчинка-на-телефоні або репортер нікчемного молодіжного ґламурного журнальчика, яка різниця, ким себе називати, тим більше, ніхто не знає, скільки тобі років, навіть ти сама. Ти — пасажир. Нестямний пасажир машини швидкої допомоги, котра ганяє по всьому місту, по всьому світу, без водія, наче привид Арізонської мрії. Ти весь час перебуваєш в комі, й тому збоку видається, що ти дуже веселий пасажир. Просто трохи схиблений.

Numo, ти лежиш впоперек широчезного ліжка, гортаєш телефонний довідник і смокчеш олівець. Намагаєшся видмухнути дим, презирливо (насправді страшенно кумедно) скривившись. На ліжку, обабіч тебе, Numo, у зворушливо-попсовому хаосі перебувають: попільничка з недопалками, висипані з пачки сигарети, три мобілки різних модифікацій (на двох — купа непрочитаних есемесів та пропущених викликів), дві з них подаровані однією трохи дивакуватою знайомою, і таке враження, що до неї ці телефони потрапили якимось сумнівним шляхом, так, ще там поруч є один звичайний телефон на дротику (наче песик), пухкі розхристані записники, яблуко, грецькі горіхи, пошарпаний мікрокасетник, фісташки на всіх стадіях розпаду, заколки-невидимки (котрим не вдається замаскуватися на чорному пледі, бо вони золотаво-сріблясті), волосини, баночка з червоною гуашшю, зіжмаканий махровий синій рушник, розпластані догори палітуркою зашмуляні книжки, яскраві компакт-диски в коробочках і окремо, крихти і дрібки, шкаралупки і сіль, плямки і бризки. Мандрувати в цьому локальному гармидері можна до безконечності, якщо ти — мурашка, блощиця або сонечко. Ти розпростуєш крильця і зі смаком виконуєш потягусі. Висолоплюєш язика, мружишся, нявчиш, судомно позіхаєш, огладжуючи вздовж своє тіло. Солодко зіщулюєшся у клубочок, затиснувши в міжніжжі руки. Телефонний довідник зачудовано мимрить імена, прізвища і цифри — ніби повторює мантру божественного безглуздя. За вікном тихо і пухнасто-сіро дощить. А довідник і далі гадає, що то він шепоче. Тобто, ти ж бачиш, ранок вдалий, просто чудовий. Ти дрімаєш, ти бачиш мурашку Numo на ліжку і переплутані волокна священного побутового безладу довкола неї, і заспокоєно відлітаєш, перетворюючись на бурштин. Світ — прекрасний.

І життя теж.

Деренчить дзвоник. Numo стає цапки на ліжку — до заглибин від колінок та ліктів сповзають лушпайки і скочуються сигарети. Numo сповзає з ліжка, однією ногою потрапляючи в капця, а другою — ні. Вільна пантофля здушено похихикує під ліжком в оточенні бульбочок пороху і дрібних анемічних павучків. Чорт, мимрить Numo і йде на дзвоник. У передпокої далі наполегливо деренчить допотопний дисковий телефонний апарат. Уздрівши Numo, він аж починає тупцювати від нетерплячки на своїх коротких ніжках. Ну? — каже Numo в ебонітову слухавку, соваючи пальчиком вільної руки по залиплому хатнім брудом диску. Коли? Прямо зараз? Він всох, там нема води, я вчора ввечері туди заходила. Нє, ну драстуйте! А кавці сьорбнути?! От же ж дзиґа в сраці! У мене шину спустило. Мені влом пішки. Ну та вже… за п’ятнадцять біля культури, вел. Угу…

Numo пожбурює з ноги капця і мчить до балкона, хапаючись на повороті коридора за кут. На балконі вона, губу викопиливши, суворо і впритул дивиться на свій велосипед. Той винувато і знічено відвертає ріжки, наче сором’язливий равлик, в якого поцупили мушлю, доки він підглядав за любощами одноплемінників. Не буде тобі нової камери сьогодні, басом кидає до нього Numo і рвучко вилітає геть з балкона. В кімнаті, куди Numo вдирається по хвильці, всі вдають, ніби ніхто нічого не казав. Numo стягує з себе білі трусики, плутаючись в них, переступає вздовж ліжка, наче стриножений кінь, випорпує з-під подушки червоні, міцно тримаючи їх, як тримають шкідливе кошеня, стягує через голову майку — та миттю переплутується з трусиками. Numo гамселить ними об ліжко, ніби вибиває порох, і ті нарешті розчіплюються. На ліжку — локальне заворушення, під ліжком розбігаються навсібіч ошелешені павучки. Далі одягання Numo перебігає в тому ж життєствердному дусі, поки вона, захекана, не зупиняється нарешті перед люстром. Короткі пасмечка Нуминого нещадно сто разів перефарбованого волосся кумедно стирчать навсібіч. На підборідді — якісь крихти, дрібки, чи то сіль з фісташок. Numo обома руками куйовдить волосся, обтирає підборіддя та вибалушує на себе очі. Пу! — ніби дмухає вона у позадзеркальну себе. Бе. Баба. Ги… Numo підстрибує на місці, вилітає з кімнати, хапає з долівки наплічника і вискакує за двері.

На дворі розсотується сірість і лагідний Передспадень розвиднює умитий трохи заспаний світ. Numo в цей час тисне на кнопку ліфта, і, коли той з черевним гурчанням заходиться дряпатися вгору (примовляючи, мовляв, оххххх, крижі мої-дроти-двері, і чого їй в хаті не сидиться!), підривається до чорних сходів, вискакує на балкон (за спиною сухо й роздратовано траскають стулки пошарпаних дверей)…. падаєш, мовби в обійми, грудьми на бильця, судомно втягуєш повітря всіма отворами. Передспадень продирається крізь попелясте рядно хмарної вовни, спливаючи в шиби далеких багатоповерхівок ніжним вулканічним медом. Задираєш лице до неба і видаєш переможне вовче завивання — пісня любові до цього маленького неохопного світу. Мить зворушено дивишся на далекі вогненні шиби Міста, Мить зворушено дивиться на тебе, відштовхуєшся від перетинки балкона, зрушуєш, наче злива, чорними сходами вниз. По слідах Numo зі стогонами та прокльонами суне викликаний тобою ліфт.

На дворі того сакрального відчуття явлення спадню вже нема, хоч і фламінгові бліки поплямували дитячий майданчик, липи та припарковані іномарки. Numo, наче спринтер, мчить геть від будинку, минаючи кіоск. Але знов рвучко гальмує, підбігає до кіоску та, запопадливо порпаючись у наплічнику, бубонить у віконечко: Джорж Карелліас звичайні, літру кампай, гумки зі смородиною і цеї… все! — видихає, випорпавши нарешті гаманця, звідки ледь не вивалюються запхані аби як пожмакані гривні. Муаеоооооооууууууврррмруоооуввррррррфффффффффффщщщщщщщ мааау уаау розлунюється раптом десь за спиною Numo, й вона завмирає на мить, впізнавши голос свого кота Шум(ахер)а, а тоді зацікавлено повертається на звуки цих котячих розборок, їй завжди стає смішно, коли вони отак гурчать і завивають, гіпнотизуючи одне одного поглядами. Numo потихеньку просувається ближче до місця імовірної битви, відчайдушно стримуючи регіт, адже котячі стосунки — це дуже серйозно, мабуть, Шум знову дерібанить з кимсь ареал прогулянок і полювання, або попускає якогось зайду, можна лише здогадуватись і припускати, що у них там… і тут ніби щось перемикається всередині Numo, щось клацає чи то в голові, чи то у шлунку, і вона починає достеменно розуміти, про що говорять коти, виявляється, що це не тупа й агресивна суперечка двох відбитих боксерів крузервейта у передрингових прес-конференціях, котрі словесними образами суперника намагаються підняти свій бойовий дух, а просто дещо напружена розмова двох незнайомих чоловіків, котрих доля звела на вже поділеній території, й вони обмінюються світоглядними концепціями, аби з’ясувати свої ієрархічні перспективи і відбутися малою кров’ю: ну, і як ти виживав? — намагається приховати свою зацікавленість зеленкувато-сірий гицель з подертим вухом, ааа, виважено розказує Шум, влітку там — рай, мене всі пси знали звідколи я подер того дога, мишей і птахів там неміряно, всі рибалки пригощають плотвицями або бичками, я їх, до слова, терпіти не можу, ці бички, вони мулом відгонять, всі дачники мають або собак, або котів — біля кожного будинку — миски з їдлом, ніштяків після туристів повно по всьому пляжу, навіть шашлики недогризені, тільки ворони там стірвозні, можуть і башку тобі продзьобати наскрізь, але з ними нормально можна домовитись, якщо знати, як… природа, простір — підходиш до людей разом з вітром, і запаху їхнього тоді майже не чується, єдине, що у вас тут, в Місті, доброго — то це підвали взимку теплі…

І що, ти ніколи у людей не жив?.. Було, злапали мене біля річки люденята, коли я ще був кошеням, притягли до хати, а вони якраз на машині в Місто їхали, якось вже там умовили мамашу мене взяти, і тут почалося! поки довезли (авто — це пекло, скажу тобі), поки в хаті пакунки свої розгрібали, я вже ледь кров’ю не харкав, то, слава Небу, їхня матуся злякалася, що в мене якась зараза, і витурила прямо у цей двір, а то б так і подох молодим, не дочекавшись ні сексу, ні рок-н-ролу, мнда, я їх тут здалека часто бачу… Ти б трави погриз… Мааааауррно, не помагає, та то біда не велика, велика біда, що людей з кожним роком більшає, боюся, місця, де не тхне людом, переведуться швидше, ніж я вріжу дуба від старості… Дивно, людей, ти кажеш, все більшає, а коту зачепитися за них все важче, ніхто до себе на харч не бере… У половини людей алергія на котів: вони задихаються від нашої шерсті… Та ну!.. Мені один ґламурррний, з паспортом і родоводом, клубний мазунчик розповідав, що його взяли кошеням, аби запустити на щастя першим до нової хати молодят, то з нареченою сталося те саме, що зі мною від тих люденят, дівка мало коні не двинула просто першої шлюбної ночі, поки в’їхали, що справа не в сексі, а в коті, то встигли вже і швидку, і мало не літака до Швейцарської клініки викликати… Нє, мужик, щось тут не зростається: ти ж у тої дівчинки живеш, хоч і страшний, як смертний гріх, а ще кажуть, нема котячого щастя… То ти натякаєш, що я тобі дуру жену? Кіса, ку-ку, — Шум загрозливо підвищив тон, притис вуха і роздратовано заметляв хвостом, — мене автом збило, коли я у тій стоматології валер’янки набухався, думав, я вже труп, а Numo підібрала мене, виявилося, тільки лапу потрощило… я себе коли в хаті побачив, всьо, думаю, гаплик! рухатись не можу, то й подохну тут від анафілактичного шоку… Сірий з подертим вухом аж похлинувся: що-що? який шок?., а-на-фі-лак-тич-ний, гордо і зверхньо повторив Шум, явно відвойовуючи собі ще одну, хоч і сумнівну, ієрархічну щаблину… от, а потім дивлюся, людського запаху майже не чую, ну всьо, думаю, або я точно помер, або мені відбило нюх, але виявилося, що та Numo не пахне, від неї взагалі не тхне людиною!.. Як це?! Так не буває!.. Все в цьому світі буває, друже… «Дррруууужжжже»?! Та ти, брехло, мені пацюків тут вішаєш вже півдня, кіт засичав, ніби десь прорвало парову трубу, і настовбурчився, мов дикобраз, але Шум чомусь не зреагував на це як належить, а просто повторив: вона не пахне, от її мужик смердить так, що я б собі всі легені вихаркав, якби лишався з ним в хаті, та він рідко ночує, за добу того смороду вже нема… За добу? — знову недовірливо засичав Шумів візаві…

У Numo така хата, що за добу любий людський сморід розвіюється, одразу видно, хто там хазяйка, от взимку — хоч мороз, хоч тобі що, а тусуйся, де собі знаєш, поки той Грек не піде… А вона взагалі людина, твоя Numo?.. Та людина, людина, — заспокоїв Шум… Numo зачудовано нюхає свою долоню (риба), пальці (попільничка, цибуля і сира риба), передпліччя (ваніль, смажена з цибулею риба, залишки хвойного парфуму), свою одежу, присідає навпочіпки і нюхає коліна, — все пахне тканиною, пральним порошком, смаженою рибою, кількома різними парфумами, котрі закінчувалися поступово протягом року, міським пилом і бензином, травою, тютюном. Numo не знає, як мусить пахнути людина, звісно, якщо піт не враховувати, проте сама Numo пітніє погано і рідко, навіть коли сексом займається, можна сказати, взагалі майже не пітніє, не знає вона, що це таке, людський запах, і де його на собі ловити, може, це і є суміш запахів одягу, їжі й усілякої хімози? але Numo дивує те, що вона взагалі, маючи дуже слабкий нюх, відчула і розрізнила на собі всі ці ледь вловні часові нашарування запахів. До всього, вона ж курить, це остаточно відбило їй залишки нюху, довести її якимось смородом до зомління од відрази неможливо, от нашатир Numo, звичайно, почує, або, скажімо, жахливий солодкавий шлейф парфуму від арабів чи якихось фіф, це ще гірше за нашатир, особливо у ліфті… хммм, виявляється, я не пахну, думає Numo, пришвидшуючи кроки, коту, мабуть, краще знати, хм, а Грек смердить, дивно, ніколи не помічала нічого такого… Numo відчуває механічну роботу всіх своїх суглобів-сухожмутів-сажотрусів-зв’язок, ніби вона — біоробот, ось вона обганяє цокання хитких шпильок метушливої пані в пончо, яка щойно дріботіла попереду, але це перемога сумнівна, жінки на підборах такі самі калічні й недолугі, як і суглобні післяопераційники на реабілітації, щоправда, свого коліна Numo давно вже не чула, хіба що коли доводилося спускатися слизьким схилом, неприродно вивертаючи стопи і напружуючи всі м’язи ніг, буває, правда, і зараз щось ніби глипне під меніском, чи знагла хрусьне, і на мить перехоплює подих: ну, все! знову наркоз! але швидко минає…

На зупинці тролейбуса — жодних ознак потрібного транспорту. Numo не любить чекати — вистрибує на трасу й рвучко піднімає руку. Авта байдужо минають тебе на швидкості щось біля ста кілометрів на годину, а ти тупцюєш на місці, як буратіна, нетерплячо смикаючи в повітрі рукою. Десь за спиною лунає деренчання двигуна, що заводиться. Numo обертається, бачить файнющого байкера, котрий наготувався вже рвонути з місця, й кидається до нього, навперейми, розмахуючи руками, наче млин, еееееей! егей! стій! ффуух, блін… підкинь мене до клубу КПІ, пліііііз. Хлоп здивовано завмирає. Впритул пацан видається не таким вже і гарним, але ж ніщо так не прикрашає мужика, як хороший байк! Цікаво, що роблять у світі негарні жінки і чоловіки? Адже вони не викликають жодного бажання… (даруйте, але в цю мить Numo ще нема двадцяти). Байкер посміхається Numo й подає їй шолом, що висів на кермі. Numo відчайдушно мотиляє головою, ніби їй запропонували скуштувати котячого лайна, і вмощується на байк, охопивши хлопця ззаду, наче мавпеня. Обхоплене тіло виявляється приємним: м’язистим, але не затвердлим — гнучким і якось по-юнацькому теплим.

Numo полегшено зітхає. Вони мчать крізь Місто, розпорюючи простір — бліц-екскурсія місцями пізнього Бабушкіна, великого містоненависника, тотальний пиздець, що колись був Містом, розкраяний байком, зростається за плечима, мов плащ. Байкер гальмує біля парку КПІ.

— Дійдеш далі пішки?

— Угу, дякую, — відлипає від нього Numo й стягує наплічника з відвертим наміром розрахуватися.

— Та не тре, все одно по дорозі.

— А, нула’. Дякую! — кидає Numo й зривається з місця. Обертається за кілька метрів і махає рукою, але байк вже ледь вирізняється на тлі надвечірнього Міста.

Ти вже не біжиш — ти йдеш у бік Дому Культури КПІ. З наплічника раптом горлає бридким електронним голосом «уже сьогодні середааааа-А.-аа!». Ти сповільнюєшся ще, бо Numo вирішує не брати мобілки: за три хвилини той, хто дзвонить, побачить тебе-її-всіх вас біля бювета. Так воно і відбувається, але за мить перед тим твій шлях перетинає хлопчик на триколісному велосипедику з різноманітними яскравими блямбочками і пугукавками, під колесом хруськає смугастий виноградний равлик, а хтось десь зголює собі все волосся, і навіть брови, а хтось цьому комусь лікує порізи, і це там, у місті зед…

…що би не робив Арсен, це виглядає як втеча, цей вчинок — тільки шизофренійне скаламучення, незначний збій у програмі, просто істерика, просто пінкфлойд, та все одно, з порізів точиться кров, і Мара змащує якимось густезним зіллям ці смішні порізи, Арсен почувається власним прапрадідом у дитинстві, котрий вперто розгойдується на дерев’яній конячці, доки не беркицнеться на холодний мармур неосяжної кухні, точно: замість скляних дверей вокзалу, Арсен бачить суцільне шкло, не розмежоване стулками, розуміє, що він — піщинка, притиснена масою піщаних голосів до стінки клепсидри, підбита прибоєм неприкаяних душ до мембрани між світами, у пастці, з якої виходу, мабуть, нема, як у аксолотля в акваріумі — всі ці піщинки притискаються чолами до холодних шиб у потягах, будівлях, авто і літаках, намагаючись роздивитися потойбіччя, котре видається іншим світом. Арсен раптом згадує про молоток у своїй кишені, цей молоток йому подарував Терренс Маккена, коли вони пили текілу в барі «Страх і Огида», без вагань Арсен, плутаючись у тканині підкладки, видирає з кишені подарунок демона-блазня і вперіщує у шкло, скалки висаджують простір, засліплюючи, мов хуртовина, клепсидра перегортається, пісок ринув і тече крізь вузьку горлянку до нижнього резервуару, де шкло виглядає незайманим! втрату однієї піщинки годі помітити навіть у жмені піску, навряд чи клепсидра схибить у часі через втрату однієї піщинки, десь поза дахами пробуджуються тролейбуси, з підкачаних холош джинсів, з кишень рясно із сичанням сіється сріблистий річковий пісок, останній день маніяка, він же перший день самодостатнього екстраверта без прописки та записів про сімейний стан.

— ффууууу… ну шо? привіт? — Зупиняється Numo біля сходинок до бювета.

— Привіт. — Цьомкає Numo істотно старший за неї чоловік, помітно доглянутий, проте без підарських перебільшень: просто зрозуміло, що він свідомий своєї привабливости, котра його тішить і викликає здорову дбайливість. Це Грек, він міцно тримає Numo в колі своїх приятелів, а то — люди, котрим є про що поговорити й чим зайнятися, окрім як перейматися питаннями, що Грек знайшов у цій кумедній дівчинці й чому він з нею вже так довго.

Потроху оживають ліхтарі на алеях, а сутінь випускає з себе, мов дим, кілька постатей: непоказну білявку спортивного вигляду з туго забраним у хвіст волоссям (це (С-)Казка), неймовірної статури монструозного чувака з потужним пивним черевцем, переплутаною хвилястою гривою та пропірсінґованого, де тільки можливо, Numo його не знає, Фес — дівчину з гарним, але похмурим лицем і якимось відсторонено-загальмованим поглядом, саме ту дивакувату знайому, котра дарувала Numo мобілки, а з нею — зовсім юного, тендітного і свіжого, мов розквітлий за ніч ясмин, хлопця, мабуть, першокурсника якогось гуманітарного вузу. Numo, Андрій, — знайомить Грек, чомусь оминаючи монстра з пірсінґом, Numo приязно мружиться, тисне простягнуту Андрієм руку, намагаючись приховати усталені штрих-коди спілкування з рештою, аби він не почувався новачком серед присутніх, чи, не дай боже, зайвим. Ти сьогодні пунктуальна, усміхається Казка, мене байкер підкинув, чіхрає потилицю Numo, куйовдячи свою кумедну зачіску. Ого! — вигукує монстр, — і де ж ти встигла підчепити байкера? це ж Numo, на неї все звалюється прямо з космосу, — стримано, але доброзичливо жартує Грек. Ну що? чекаємо ще три хвилини, куримо, і, якщо Оксанич не з’являється… Фес випорпує піжонського портсигара з внутрішньої кишені шкіряного плаща, Андрій поспіхом підносить їй запальничку, Фес підкурює з заплющеними очима, Numo шкіриться, дивлячись на них, Грек несхвально притискає Numo до себе, але чмокає її за вушком, Андрій в цей час посміхається до апатичної Фес, беручи нарешті її за руку. Всі, окрім Грека, мовчки курять, Фес спідлоба позирає на Андрія, Грек відпускає Numo і зникає десь за її спиною. Швидко сутеніє, і ліхтарі поступово перетворюються на розмиті помаранчеві плями.

— А ось і я! — вихоплюється раптом з повітря важкий густий баритон, це часто трапляється, коли отакі от чудікі в окулярах і картатих ковбойках (і зріст метр з кашкетом, і ніжки, мов у коника) мають такий розкішний сексапільний голос, що, поки ти їх не побачиш, то казна-якого мачо можеш собі намріяти, а виявляється, якийсь хімік-ботанік (щоправда, зазвичай, розумнющий як чорт).

— Знайомтеся. Альона.

Ну, і всі, природно, прутеніють, бо Альона виявляється розкачаним приземкуватим мужиком в тугих джинсах, чорній глибоко вирізаній майці, котра відкриває оптимальні засмаглі м’язи, стриженим під їжачок, з погідним обличчям гопніка: яскраві карі очі, правильні пухкі губи, поламаний ніс. Мужик, німало не знітившись, простягує всім по черзі руку: Арсен. І тут поволі намальовуються ще і ще люди, когось з них Numo знає, когось — ні, всі стиха вітаються між собою, обмінюються рукостисканнями, ого, думає Numo, цілий натовп…

— Ти багатьох не знаєш, але зі своєю дружиною я тебе познайомлю. Валерія, — вигулькує перед Numo Грек, Numo не встигає навіть роззявити рота (Грек одружений?!), бачить перед собою охайну чорняву жінку: коротке ідеальне каре, тонюні зморшки довкруж сяйливий карих очей, ластовиння, під яким ці зморшки намагаються заховатися, погідна, трохи насторожена посмішка, Грек про вас ніколи не розповідав, по-ідіотськи приязно ляпає Numo, Грек? — дивується Валерія, переводячи погляд на чоловіка, зараз це вже не має значення і часу нема, усміхається Грек, ми нарешті Сімурґ, тільки не птах, як це трактувалося за канонічною легендою, а риба. Кит. Риби, що нарешті зібралися у зграю… В косяк! — регоче монстр з пірсінґом, угу, в косяк, просто погоджується Грек, і косяк цей, коли пливе за своєю течією, стає велетенським китом… до відплиття залишилося зовсім мало часу, але я не майстер виголошувати урочисті промови, давайте, блукальці, готуйтеся, голосно звертається Грек до всіх, скажіть цій землі, в якій — ваші могили, все, що не встигли сказати, ми досі тут, бо ніхто з нас не попрощався — хто з упертості, а хто просто не встиг, але це не важливо, ну?

Numo захоплено завмирає в очікуванні, темрява довкола неї зіткана з людей, чи привидів, яка різниця, але всі напружено мовчать, ліхтарі згасають один за одним, тільки один, найдальший, самотньо завмирає у власній світловій плямі… Я… я б хотіла повернути цьому світові все, що поцупила моя тінь, зсілість крові, густину її, смак, наче винного каменя, пружність нічного склепіння, ніби чорне холодне гумове дно рибальського човна, рукавички хірурга, пустку знічев’я прочиненої каналізації, моя тінь відсувала нишком важкі чавунні люки, схожі на круглі торти з андрутиків, робила пастки і засідки, полювала в кущах, я прошу вибачення у всіх жертв, у всіх комах, котів і чоловіків, я хочу їм сказати: обходьте несвідомими петлями ласо кроків отвори каналізацій, озер і неба, і хай береже вас Дощ! я дякую Землі, яка прихищала мене, і деревам, які складали для мене дрова, і вогню ватри, і прошу вибачення у своєї тіні за те, що відлучила її від себе і прирекла на жалюгідне існування хижака! — мов уві сні одноманітно і несподівано дзвінко вимовляє Казка, мамо, тато, ридає Оксанич, я вас дуже люблю, і завжди любила, навіть вашу непробивність і ваш тоталітарний ідіотизм, пробачте мені, будь ласка, пробачте, Марк, Валерія, Арсен, Грек, Мара, Ориська з дитинкою на собі, у «кенгурушці», Андрій, сорі за те, що намагалися привласнити і ув’язнити любов, ми були егоїстами, Фес, Меганом, Мангуп, Ланцет Маккена з вогненним поглядом, Чатердаг, Джанкой, Ялта, Жан Фуй, Равлик, тіні, привиди, птахи, риби, євнухи, кажани, віверни, жінка в капелюшку, гідри, єдинороги, варани, кельнерки і стюардеси, тапіри, вомбати і білочки, клоуни, скелети і чаклуни, продавці повітряних кульок і морозівники, кельнери і кельнерки, гарпії, революціонери, буддисти і п’яні бомжі, старушенції з хоругвами і помаранчевими прапорами з незрозумілою абревіатурою «БО», сніговики і снігові баби з папіросками у писках, міліціонери, верблюди, мавпи, військові, скаути, обкурені духи міста, обдовбані анархісти, мізантропи і невротики з розпанаханими венами, пелікани з підрізаними крилами, поні, зебри, письменники, журналісти, вольтижери, клоуни, редактори, натурниці, всі неприкаяні привиди людей, тварин, почвар і галюцинацій починають говорити водночас, щось бурмотіти, вигукувати, прощатися, просити вибачення, відпускати когось і щось на волю, освідчуватися у коханні, позбавлятися привласненого і ув’язненого, сміятися, схлипувати, шепотіти й вигукувати, голоси зливаються в одне, мов риб’яча ікра із зародками звуків дійсного світла і волі, Numo вихоплює тільки окремі фрази, котрі швидко втрачають сенс, ніби вона опиняється всередині океанської мушлі, над якою кружляє, шурхаючи інколи по дну, зграя скатів-манта, проносяться зграї інших якихось риб, дельфінів, китів, весь океан мовби треться черевом об її мушлю, поволі стишуючи гудіння і бурмотіння, бо привиди, проказавши свої слова, проспівавши свої пісні, молитви і мантри, рухаються до бювета, і врешті Numo залишається останньою, хто ще нічого не сказав, я не знаю, що говорити, розгублено шепоче вона, знизуючи в темряві плечима, всі вже зайшли до скляної альтанки, і Numo, шморгнувши носом, йде до них, мов баранець, навіть не намагаючись усвідомити, що відбувається — сьогодні весь день вона блукає у просторі, розгубивши думки, почуваючись акваріумною рибкою, або равликом. Сам бювет всередині скляної альтанки схожий на трансформаторну будку чи якесь технічне приміщення, облицьоване мармуром з трьох боків, а з четвертого — залізні двері, щільно помальовані графіті: КИСЕНЬ! Свобода, Анархія, іди на хуй, якісь патріотичні гасла, констатації присутності і кохання, пентаграми, назви реп-гуртів, анархістські заклики, чоловіки і жінки, знайомі і незнайомі, мовчки і зосереджено скупчилися довкола кам’яного, схожого на гробівець, куба в центрі павільйону, з мармуру стирчать мідні люфи всохлих кранів, порожнеча з них, мовби з перископів, визирає і вдивляється у кам’яний жолоб по периметру. І раптом щось схлипує десь у кам’яному нутрі, відрижка з глибин свердловини, і крани, здригнувшись і просурмивши ґвалт, вибухають чистою крижаною водою з ледь відчутним мулистим запахом. Світ захлинається, захлинається у нуртовищі Numo, теліпається і судомиться серед щільної маси переляканих риб, склизько видряпується у цьому конвульсійному сріблистому, чорному, страшному, холодному, мокрому тріпотінні, битті, пульсах смерті, зблискують очі риб, Numo здається, що у цьому місиві вона теж вкривається лускою, чужою лускою, втрачає повітря, помирає, стиснена незліченною кількістю в’юнких агонізуючих тіл, котрі мовби тягне тралом крізь затоплений всесвіт чийсь пронизливий і ніжний, мов ультразвук, піщаний голос…

Numo стоїть тут і тепер на ганку всередині миті, всередині вітру, всередині сліпучого плину сонця — в самому осерді цього крихітного, щемкого і теплого світу, щільного нерозмежованого простору без часу — тут і тепер. В осерді неба і подощових хмар, і відчуває, як лущиться… Так вона стоятиме тут і зараз, коли їй буде байдуже до зморшок і сивини, — буде, як була і є — простором, що не має виокремлених і обмежених формою часток. НЕОСЯЖНИЙ ПРОСТІР! Швидше за все, змужніють дерева, постаріють кущі, а Numo забуде свої імена, бо нема ніякої Numo. Це батьки окреслили простір лінійкою й транспортиром, ніби склали казочку — розповіли, що вона є: от, мовляв, є ти і є все, що довкола тебе — є Numo і є простір за межами Numo як окрема умова існування, довколоплідна субстанція для існування форми Numo (якось інакше вони ту форму називали, але це не суттєво — яка різниця, як називати те, чого нема?). Numo не випадає нічого кращого, як накрити мидницю з черепахами напівздутим надувним матрацом, аби не періщила їм на голови перша в їхньому житті нічна злива. Злива як константа склянисто-шмаркатого зачудованого простору. Ну і літо!.. і дощ і сонце водночас… Numo згадує всі свої імена: жодне з них вже навіть не дихає, пульс не вимацується, звідки приходять імена взагалі? Хто їх вигадує? Хто висилає на Землю компактними діловими імейлами? Можливо, ті самі прибульці і зомбі, котрі вживлюють в нашу ноосферу анекдоти… Звідки припливло наймення Numo? Припливло з водоочищувальної або зрошувальної системи космосу, наче велетенська здохла риба-титанік — Дніпропетровськ — Москва — париж — Кассіопея — глибинно-рибинний труп вжитого-прожитого-зужитого часу, мандруючий небесними потоками і водами каналізаційно-юрського періоду напіврозпаду есересер, риба-есер… і всі ці дивні образи, події, думки і форми, що напливають, насуваються на Numo звідусіль, ніби атакують невпинно, навіщо вони, який у цьому зміст і сенс, яке місце в сюжетній структурі одного конкретного життя посідає, наприклад, той сон Numo про повітряні кульки над мостом, звідки ковзнули в річку хлопець і дівчина, залишивши по собі засвічений геловінівський гарбуз? або звідки і навіщо нав’язливі спогади про чоловіка, зсередини холодного, мов крига — ні наступити, ні обпертися, а зовні теплого і сяйливого, мов свічка, — навіть якщо торкнешся, то сильного опіку не буде, про чоловіка, що горнеться до Нуминого похмурого хаосу і залишає решті її сексуальну привабливість, без нагляду, погляду чи дотику, — тільки словами окреслює порожнечу Нуминої жіночості? всі ці невпинні й перемішані, мов пазли в коробці, вистави абсурду, з яких, звичайно, можна скласти картину світу — півжиття копіткої роботи, але тоді тобі точно гаплик, хай краще ці пазли просто рояться, зникають і виникають, пропливаючи повз очі, як все, що рухається, все рухається, і Numo знову ловить думки про чиюсь загибель в руїнах, про свою зубну пасту, котра закінчується, уявляє себе вбраною у шкіряний корсет та шнуровані до коліна шкари, цієї ж миті Numo атакують кпини якихось незнайомців, прибульців, андроїдів, зомбі та одноядерних хламідомонад щодо її готичності, Numo пригадує мантру проти гніву, чи це мантра з’являється на знак гніву, між усім цим немає перетинок і меж, тут знову згадуєш про те, що зійшли нанівець всі харчі в хаті, мовби вони зі снігу, і гроші зі снігу, ага, напливає думка: часу нема і нема ніякого «я», і цієї ж миті уявляєш найближче майбутнє Numo, людини, яка мріє про якесь цунамі, про смерть і безсмертя, хтось промовляє, що це одне і те саме, Numo пригадує, як погано в лікарні, думає про свою бабусю, зринає відчуття її присутності в кімнаті, що накрило Numo як хвиля, з головою, коли ти робила уроки, а тоді вже десять років минуло, як бабусю поховали, але її присутність була з тобою чимось одним, і зараз Numo розуміє, що в її спогаді всі ми і вони присутні тут і є всюди і завжди, навіть спливши з поля зору її мислення, ти хочеш піти в дім, щоб записати все це, ти, Numo, пригадуєш раптом, хто ти: клоун! амнезія після черепно-мозкової травми на дитячому автодромі, Numo лежить в реанімації, смерть присутня довкола, але тебе не торкає — тільки пронизує наскрізно, ти живеш в одній хаті зі своїм котом і чиїмось чоловіком, і цей чоловік прямо зараз, коЛи стрімко наповнюється водою чорна роЗколина ПлаТо і на мить з’являються тіНі, але швидко вОгшають і затоплЮютЬся, і плАто вихоДить З берегів і звільнений водОспад пеРевалюєТься ЧерЕз край Плато Й зрушуЄ з розламаних гір, зникАють неПрикаЯні тіні — зринАє сРібЛистИй косяк РиБ мовби вСі тіні повиринали з дна і БавляТься вистрибують ПОВЕРНУЛИСЯ велетенСЬка сУцільна бРилА З теМної воДи постає горОю, вибухає переможним стрибком прямо в небо, КИТ на мить затинає собою сонце і гепається, висаджуючи бризки і струмені, назад у водоспад, народжуються і зникають веселки і хмари, Сімурґ занурюється у перпендикулярний потік — аж гудуть і кришаться горииииииииии — він є течііііія, риби, безліч риб, він є й вода, бездоганно-прекрасний Сімурґ, він пливе, летить, падає разом з водяним потоком, стрибаючи разом з водою, цунамі, небачене серед існуючого на землі, накриває собою територію сонних Будд, водоспад несе незбагненну велич Сімурґ далі геть з гір — до неосяжної рівнини внизу, поверхні, порожнечі, де стрімко утворюється океан, і Numo знає, що кожна тінь — це риба, і кожна риба — це кит, і Numo є тінню, рибою, всіма рибами безмежного всесвітнього океану, китом — вона і є Сімурґ, і океан, і просто є!.. СсссссВввввввІіііііііТтптЛлллллОоооооооооОвсеЦеСВІТЛОзавжди!

Для Numo це миттєвий всеохопний спалах, відчуття світла, якби вона, будучи цим світлом завжди, усвідомила єдино це і нічого більше, то вона б не стояла зараз в осерді мінливих і різнобарвних форм свого світу, відбиваючись мечем своєї впертості й самозначущості від батальйонів думок про форми, що наповнюють місце і час, де полчища «я» атакують тебе звідусіль, і ця виснажлива битва триває доти, доки ти, Numo, не опустиш свого меча, не заховаєш його отам під горіхом у землю, бо воюєш ти сама із собою, ніде не знаходячи «самої себе», бо воїн і битва — нероз’ємні, вони суть одне… хто і що і від чого, де і куди отямлюється? Numo — це знову усього лише Numo, дівчинка, в якій поволі вщухає переживання світла, і вона знову говорить про себе «я». Numo стовбичить в осерді «цього всього» і є цим всім. І немає ніякого «скільки часу» вона так стоїть і рухається, міниться, спливає, перетворюється, перевтілюється, залишається незмінною, освітлюється і затьмарюється, висвітлюється і захмарюється, захмарюється і розвиднюється — Є. Просто є. Без віку і досвіду завжди є.

Але «щось» же ж таки «через деякий» «час» «хоче» кави і сигарети, «щось» «усвідомлює», як «воно» «піднімається» сходинками до кімнати, падає на ліжко і починає писати. «Щось» «бачить» «перед» «собою» руку, яка виводить кульковою ручкою на папері неслухняні знаки, «слова»… Нумо, Numo, пригадай, що «ти» — це ти, а «довкола» — це кімната, котра знаходиться в будинку, котрий стоїть на захаращеній рослинами ділянці, а довкола — там, за стінами, і далі вітер жене хмари і сонце руслом часу. І що «гирло» — це не топографічна метафора, а конкретне місце, де ти влітку живеш. І що час є, бо є літо — кому б це знати з такою хворобливою виразністю, як не тобі. А ще є берег, пляж — твердь земна, річка — вода і небо з хмарами, комахами, птахами, літаками, зірками, кометами, метеоритами, супутниками і космічними кораблями. І щонайменше один з цих умовно розмежованих просторів для тебе є фізично недосяжним. І не прикидайся, що здатна осягнути безмежну єдність єдиного простору, окрім як інтелектуально (просто подумати у такий спосіб, хоч це нічого й не змінить, навіть якщо «ти» «собі» — о скільки ж «вас»?! — скажеш: «Я вже і так Є. І на небі і всюди водночас»).

Коли Numo з чоловіком, мозгойобка з тими всіма ніби «я» «всередині» форми Numo тільки ускладнюється. Бо коли всі вони — його та її «я» — кохаються, спочатку нібито дійсно нарешті спрощуючись до двох тіл, які задовольняють одне одного, то все здається таким простим: ось «ти», а ось «я», і «це» «зараз» — «ми», майже одне «воно», андрогін… Але тут «Numo» розчиняється, взагалі щезає… Та незабаром «щось» («хтось») вмикається в мережу осяжного простору і починає думати — збирати докупи розсотану форму, нанизувати, мов хребці на спинний мозок, всі ці «я», і, виявляється, Numo нікуди не дівалася, не «розчинялася» — ось вона! (Вони — воно — оце.) Малює слова. Писання, як і будь-яка людська побутова дія, зміцнює, цементує форму «того», «хто» пише. Ну і хто це? Хто?! «Я» просто йобнусь зараз, думає Numo. Хто — «я»? Що за «я»? І так до оскаженіння-виснаження-змаразміння, по колу… То ж дамо бідолашній дівчинці спокій, бо нічого цікавого з «нею» вже не відбувається.

Але Numo… стовбичить посеред ґанку. В осерді літа. Невідомо, хто піднімався сходами, хто з них пив каву, хто курив, а хто читав, бо принаймні постать Numo і далі незворушно стоїть собі в небі, мов у річці, пропускаючи крізь себе хмари, комах, птахів, літаки, зірки, комети, метеорити, супутники, космічні кораблі, павутинки і маленький мандрівний листочок з водяної верби. Numo нуль шістнадцять цілих сімдесят п’ять двадцять один тридцять «років» за людським відліком часу. Годинник в кухні показує 16:45, випереджуючи таймер на мобілці (звірений з верховною телефонною жрицею Точного Людського Часу в цьому часовому поясі) майже на дві години. Світло засліплює світ очей… рано чи пізно Numo зійде зі свого зачудованого місця, припиняючи свій втик, почне «робити» «щось»… тому давайте домовимось: «завтра» існує! Воно є завжди і, менше з тим, все одно настане завтра. Це буде ультрамариново-золотий, ясний і чистий серпневий день, коли вода вже по-осінньому свіжа й прозора, небо лагідне і пронизливо-глибоке, повітря сповнене запахів, не притуплених задухою, а сонце не несе нищівної спеки — лише тепло і цупку, останню цього літа засмагу. Обидва далеких Міста на зелених пагорбах здаватимуться емалево-білозубими посмішками або картинками на щойновимитій порцеляні, а чайки — також.

Пісок вже не обпікатиме ніг, але буде ще теплим і незайманим, як чистий аркуш — лише з подряпинками хмизу і пташиних слідів. Все це станеться завтра, принаймні для всіх нас — воїнів своєї битви, — і довіку буде там, де воно вже і так є!

Світлана Поваляєва (сама про себе):

Очевидно, що народилася, бо ж якщо три книжки під моїм прізвищем не є містифікацією, то я, значить, живу і помирати не збираюся. Ніколи…

Нині я нарешті знов дорвалася до тележурналістики, до монтажу і до штатива (камеру оператор мені ще не довіряє, і правильно робить!). Одним словом, людина я цілком щаслива, бо всі мої мрії збуваються. Інколи мені навіть аж страшно))). Три книжки вже вийшли, четверту ви зараз тримаєте в руках. Голос мій можна почути на 5-му каналі майже щодня у програмі Романа Чайки «Новий Час». А іноді і мармизу можна побачити. На стенд-апах. Якщо пощастить.

Казка — вампір, Марк — художник снігу, Арсен — загиблий журналіст, Мара навіть серед примар собі не знаходить місця, Терренс Маккена виявляється Чорним П’єро, а Ленні Ріффенштайль — клепсидрою… Всі неприкаяні привиди збираються у старому бюветі, й пробуджена артезіанська вода перетворює їх на Сімурґ… Словом, це готичний роман, або роман-хорор, хоча й софт, бо в кінці на вас чекає який не який, а гепі-енд.