Стівен Левітт, Стівен Дабнер

Фрікономіка. Зворотний бік усього на світі

Пояснювальний коментар

У дві тисячі третьому році журнал «Нью-Йорк Таймз» відрядив Стівена Дж. Дабнера, письменника й журналіста, написати короткий нарис про Стівена Д. Левітта, перспективного молодого економіста з Чиказького університету.

Раніше Дабнер, збираючи матеріал для своєї книжки про психологію грошей, брав інтерв’ю в різних економістів і виявив, що вони часто розмовляли англійською так, наче вона була четвертою чи навіть п’ятою мовою їхнього спілкування. А у Левітта перед тим брали інтерв’ю численні журналісти, і він дійшов висновку, що їхнє мислення було… не надто раціональним, як кажуть економісти.

Та Левітт з’ясував, що Дабнер — не цілковитий ідіот. А Дабнер виявив, що Левітт — не логарифмічна лінійка в людській подобі. Журналіста вразила винахідливість і майстерність, з якою цей економіст виконував свою роботу, а також ентузіазм, з яким він про неї розповідав. Попри елітні дипломи Левітта (бакалавра Гарварду, доктора філософії Массачусетського технологічного інституту) та купу всіляких нагород і премій, він вивчав економіку у виразно неортодоксальний спосіб. Схоже, що молодий економіст сприймав світ не стільки як вчений, скільки як надзвичайно кмітливий і допитливий дослідник — скажімо, як кінорежисер-документаліст, чи експерт-криміналіст, або ж як букмекер, чия сфера бізнес-інтересів охоплює і спорт, і кримінал, і поп-культуру. Його мало цікавили ті фінансові проблеми, котрі зазвичай спадають на думку більшості людей, коли вони замислюються над економікою; Левітт фактично хизувався власним самозреченням. «Насправді я мало тямлю в царині економіки», — якось сказав він Дабнеру, змахуючи спадаюче на очі волосся. «Мені погано дається математика, я мало знаю про економетрику, крім того, я не вмію формулювати теорії. Спитайте мене, зросте чи впаде ринок цінних паперів, розвинеться чи занепаде економіка, дефляція — це добре чи погано, — і якщо я скажу, що добре знаюся на всіх цих речах, то це буде цілковита брехня».

Що конкретно цікавило Левітта — так це загадки повсякденного життя. Його дослідження — це справжній бенкет для тих, хто бажає знати про те, як функціонує реальний світ. Його унікальна методологія добре відображена в завершальному нарисі Дабнера:

На думку Левітта, економіка — це наука, яка має чудові знаряддя для отримання відповідей, але водночас відчуває серйозний брак цікавих запитань. Його унікальним даром є здатність ставити саме такі запитання. Ось, наприклад: Якщо наркодилери заробляють такі великі гроші, то чому вони й досі мешкають зі своїми матусями? Що є небезпечнішим — пістолет чи плавальний басейн? Що насправді спричинило падіння показників рівня злочинності протягом останнього десятиріччя? Чи справді агенти з нерухомості щиро переймаються інтересами своїх клієнтів? Навіщо чорношкірі батьки дають своїм дітям імена, що можуть зашкодити їхнім кар’єрним перспективам? Чи шкільні вчителі вдаються до незаконних підкупів, щоб відповіді їхніх учнів були правильними на критично важливих тестуваннях? Чи існує корупція в боротьбі сумо?

Багато людей — включно з його колегами — можуть сказати, що праця Левітта не має до економіки жодного стосунку. Але він просто звів так звану «нудну науку» до її головної й первісної мети: пояснити, яким чином люди отримують те, чого бажають. На відміну від більшості вчених, Левітт не боїться наводити особисті спостереження та всілякі цікаві бувальщини; він також не боїться розповідати анекдоти та історії (хоча боїться навмисності й планування). Він покладається на інтуїцію. Він просіює цілу купу інформації, щоби віднайти історію, якої ще ніхто не чув. Він винаходить спосіб виміряти явище, яке маститі економісти поквапилися наректи таким, що вимірюванню не підлягає. Незмінними сферами його інтересу є шахрайство, корупція та кримінал, хоча Левітт стверджує, що особисто він не має до них жодного стосунку1.[1]

А ще невгамовна допитливість Левітта привабила тисячі читачів журналу «Нью-Йорк Таймз». Його засипали запитаннями й зверненнями, запитами й загадками — від компанії «Дженерал моторз» до бейсбольного клубу «Нью-Йорк Янкіз» і американських сенаторів, тюремних в’язнів, батьків і навіть одного чоловіка, який двадцять років поспіль записував детальну інформацію про бублики, які він продавав. Один із колишніх переможців «Тур де Франс» зателефонував Левітту й попрохав допомогти йому довести, що нині вживання допінгу набуло серед учасників цих велоперегонів значного поширення; представники Центрального розвідувального управління забажали дізнатися, чи зміг би Левітт використовувати інформацію таким чином, щоб допомогти їм ловити відмивальників «брудних» грошей і терористів.

До такої реакції читачів спричинилася потужна сила засадничого переконання молодого економіста в тому, що сучасний світ, попри навмисні ускладнення, заплутаність і відверте шахрайство, не є чимось незбагненним і непізнаваним, навпаки — якщо поставити правильні запитання, то він є навіть ще цікавішим, ніж нам здається. Для цього лише потрібно поглянути на нього по-новому.

Видавці Нью-Йорка неодноразово радили Левітту написати книжку. «Написати книжку? Та не хочу я писати книжки», — відповідав він. Бо й так мав у мільйон разів більше нерозгаданих головоломок, ніж часу для того, щоб займатися їх розв’язанням. Та й думки про свої письменницькі здібності він був невисокої. Тож Левітт сказав «ні», відповівши, що йому це нецікаво. «Хіба що, може, ми зробимо це разом із Дабнером», — запропонував він.

Співпраця — це не для кожного. Але ці двоє (відтоді відомі як «двоє нас») вирішили все обговорити й прикинути, чи вийде в них написати таку книжку. На нашу думку, їм це вдалося. Сподіваємося, ви з нами згодні.

Вступ

Усе на світі має зворотний бік

Чому усталені істини так часто виявляються хибними — Яким чином «експерти» (від кримінологів та агентів з нерухомості до політологів) маніпулюють фактами — Чому знання про те, що і як потрібно вимірювати, є ключовим для розуміння сучасного життя — І що, зрештою, означає слово «фрікономіка»

Кожен, хто жив у Сполучених Штатах на початку 90-х і хоча б краєм ока дивився нічні новини, а вдень читав газети, постійно потерпав від паралізуючого страху, і причини для цього були більше ніж вагомими.

Винуватцем того страху була злочинність. Вона нещадно зростала: протягом останніх десятиріч графік рівня злочинності в усіх американських великих містах невпинно рухався вгору і, схоже, уособлював кінець світу в тому вигляді, у якому ми звикли його уявляти. Смерть, спричинена застосуванням вогнепальної зброї, — як умисним, так і неумисним, — перетворилася на цілком звичне явище. Так само звичними стали викрадання автомобілів і торгівля наркотиками, пограбування й зґвалтування. Насильницькі злочини стали повсякденними моторошними супутниками мешканців великих міст. І ситуація ось-ось мала погіршитися ще більше. Значно погіршитися. На цьому сходилися всі експерти.

Образом страху був такий собі «суперхижак»2. У ті часи цей тип траплявся повсюдно. Він похмуро поглядав з обкладинок щотижневих видань. Хвалькувато й самовдоволено крокував з одного товстелезного урядового звіту до іншого. Це був худорлявий міський підліток з дешевим пістолетом у руці та самою лише безжальною жорстокістю в серці. Нам казали, що їх тисячі довкола нас — точнісінько таких, як він, представників покоління вбивць, готових будь-якої миті затягнути нашу країну в глибочезний хаос.

У 1995 році кримінолог Джеймс Алан Фокс надав генеральному прокурору США звіт, у якому змалював страшні подробиці прогнозованого сплеску вбивств, учинених підлітками. Фокс запропонував два варіанти розвитку подій — оптимістичний і песимістичний. На його думку, за оптимістичного сценарію протягом наступного десятиріччя кількість умисних убивств, скоєних підлітками, мала зрости ще на 15 %; за песимістичного ж сценарію цей показник мав бути більш ніж удвічі вищим. Він стверджував: «Наступна хвиля злочинності буде такою жахливою, що середина 90-х здасться старими добрими часами»3.

Інші кримінологи, політологи й прогнозисти із суміжних наукових галузей окреслювали не менш страхітливе майбутнє, з-поміж них був і президент Клінтон. «Ми усвідомлюємо, що маємо у своєму розпорядженні близько шести років, щоб побороти цю підліткову злочинність, — заявив Клінтон. — Інакше нашій країні судилося жити в хаосі. А мої наступники не виголошуватимуть промов про чудесні перспективи світової економіки, а перейматимуться проблемами людей на вулицях наших міст, аби ті люди могли хоч якось звести кінці з кінцями»4. Здавалося, злочинці неминуче візьмуть гору, і на них можна було робити безпрограшні ставки.

Та раптом рівень злочинності, замість ставати дедалі вищим, вищим і вищим, несподівано почав падати — дедалі нижче, нижче й нижче. Таке зниження було вражаючим і спантеличувало в кількох аспектах. Воно було повсюдним: падіння показників спостерігалося в кожній категорії злочинів у кожній частині країни. Воно було напрочуд стабільним. А також воно було абсолютно неочікуваним, особливо для тих експертів, які пророкували геть протилежну тенденцію5.

Масштаби цього зворотного руху приголомшували. Показник убивств, скоєних підлітками, замість того щоб зрости на п’ятнадцять чи навіть на сто відсотків, як застерігав Джеймс Алан Фокс, протягом п’яти років знизився більш ніж на п’ятдесят відсотків. Станом на 2000-й рік загальний показник смертності в результаті вбивств у Сполучених Штатах впав до свого найнижчого рівня за тридцять п’ять років. Схоже падіння відбулося також у сфері практично кожної категорії злочинності: від умисного нанесення тілесних ушкоджень до викрадення автомобілів.

Експерти, не спромігшись передбачити такого спаду (який насправді розпочався вже тоді, коли вони робили свої моторошні прогнози), тепер поквапилися пояснити його. Більшість їхніх гіпотез мали бездоганно логічний вигляд. Значне покращення економічної ситуації в буремні 1990-ті допомогло зупинити й повернути навспак хвилю злочинності, сказали вони. Цьому посприяло й поширення законів, які обмежували продаж вогнепальної зброї, додали вони. І ще до зниження рівня злочинності спричинилися нові стратегії поліції, впроваджені в Нью-Йорку, де кількість убивств упала з 2262 у 1990 році до 540 в 2005, згадали вони.

Ці гіпотези звучали не лише логічно — вони звучали ще й оптимістично, бо репрезентували спад рівня злочинності як результат цілеспрямованої роботи держави. Виявилося, що весь цей страшний час ми просто мали напохваті сили й засоби для того, щоб зупинити злочинців: це було обмеження продажу вогнепальної зброї, розумна тактика поліції та створення високооплачуваних робочих місць. І зрозуміло, якщо наступного разу, не дай Боже, злочинність знову розгуляється, держава знову зможе всі ці сили й засоби застосувати ще раз.

Означені гіпотези безперешкодно промандрували з язиків експертів до вух журналістів, а звідти — у свідомість пересічних громадян. І невдовзі стали загальноприйнятими усталеними переконаннями.

Проте була одна-єдина проблема. Ці переконання були хибними.

Був іще один чинник, який справді значною мірою посприяв гігантському обвалу рівня злочинності в 1990-х роках. Цей чинник сформувався на двадцять років раніше і стосувався однієї молодої мешканки Далласа на ім’я Норма Маккорві6.

Норма Маккорві, наче казковий метелик, чий помах крил на одному континенті призводить до бурі на іншому, різко змінила хід подій, не маючи щодо того жодного наміру. Усе, чого вона хотіла, — це зробити аборт. Норма була бідною, неосвіченою й некваліфікованою двадцятиоднорічною алкоголічкою й наркоманкою, яка раніше вже встигла віддати в притулок двох своїх дітей, і тепер, 1970 року, виявила, що завагітніла знову. Але в ті часи в Техасі, як і в усіх, за невеликим винятком, штатах, аборти були поза законом. Та за проблему Маккорві взялися люди значно впливовіші за неї. Вони зробили цю жінку головним позивачем у колективному позові, спрямованому на легалізацію абортів. Відповідачем був Генрі Вейд, прокурор округу Даллас. Кінець кінцем справа потрапила до Верховного суду Сполучених Штатів, і на той момент Маккорві вже фігурувала під вигаданим ім’ям Джейн Роу. Двадцять другого січня 1973 року суд виніс постанову на користь міс Роу, що уможливило легалізацію абортів на всій території Сполучених Штатів. Звісно, на той час міс Маккорві/Роу було вже запізно робити аборт. Вона народила дитину й знову віддала її під опіку до того часу, поки не знайдуться охочі прийомні батьки. (Через багато років ця жінка зречеться своїх поглядів стосовно легалізації абортів і стане активісткою із захисту «права на життя»).

Тож яким чином справа «Роу проти Вейда» через двадцять років спричинилася до найбільшого в історії офіційно задокументованого спаду рівня злочинності?

Коли йдеться про злочинність, то виявляється, що не всі діти народжуються рівними. Аж ніяк. Дослідження, здійснювані протягом десятиріч, засвідчили, що дитина, народжена в проблемній сім’ї, має значно більше шансів стати злочинцем, аніж інші діти. А мільйони жінок, найбільш схильних до аборту через позитивне завершення справи «Роу проти Вейда» — небагатих, незаміжніх, а також неповнолітніх матерів, для яких нелегальні аборти раніше були надто дорогими або недоступними, — часто є таким собі еталоном проблемності. Вони були саме тими жінками, чиї діти (якби їм довелося народитися) мали значно більше шансів вирости злочинцями, ніж середньостатистичні бажані дітки. І якраз через рішення суду у справі «Роу проти Вейда» цим дітям народитися не довелося. Ця потужна першопричина зумовила значний віддалений ефект: через багато років, саме тоді, коли ці ненароджені діти перетворилися б на отих «суперхижаків», рівень злочинності різко пішов на спад.

Отже, хвилю злочинності, яка впала на Америку, вгамували не жорсткіші закони з обмеження продажу вогнепальної зброї, не значне покращення економічної ситуації й не нові поліцейські стратегії. Спад цієї хвилі спричинило те, що в реальному житті скоротився резерв потенційних злочинців7.

А тепер порахуємо: скільки разів вищезгадані експерти зі спаду злочинності (колишні провісники кримінального апокаліпсису) посилалися на легалізацію абортів як причину цього спаду, коли вони виголошували свої теорії засобам масової інформації?

Жодного.

А ось типове поєднання комерції з приятельськими стосунками: ви наймаєте агента з нерухомості, щоби продати свій будинок.

Агент оцінює його плюси, робить кілька фотознімків, призначає ціну, створює спокусливе рекламне оголошення, нав’язливо й активно пропонує потенційним покупцям ваш будинок, торгується з ними — і доводить усю справу до кінця. Звичайно, це — чимала робота, але агент теж відкушує ласий шматок. Коли будинок продається за 300 тисяч доларів, то типові 6 % винагороди за агентські послуги — це 18 тисяч доларів. І ви кажете собі: вісімнадцять тисяч доларів! Та це ж величезні гроші! Але ви також кажете, що ніколи не спромоглися би продати свій будинок за триста тисяч доларів самотужки. Бо агент добре знає — яку там фразу він ужив? — як «максимізувати вартість будинку». Тому він і забезпечив вам максимум доларів за ваш будинок, чи не так?

Чи не так?

Агент з нерухомості належить до іншої породи експертів, ніж кримінологи, але разом із тим він — експерт з ніг до голови. Тобто агент знає царину своєї діяльності значно краще, ніж пересічна людина, від чийого імені він здійснює операції. Він краще поінформований про вартість будинків, про ситуацію на ринку нерухомості, він краще знається на ментальності покупця, ніж сам покупець. І саме від нього залежить, чи отримаєте ви цю інформацію. Фактично саме для цього ви його й найняли8.

У міру того як наш світ ставав спеціалізованішим, з’являлися легіони експертів, без чиїх послуг, здавалося б, не можна обійтися. Лікарі, адвокати, підрядники, біржові брокери, автослюсарі, іпотечні брокери, фахівці з фінансового планування — усі вони володіють величезними інформаційними перевагами. І вони використовують ці переваги, щоб допомогти вам, людині, яка їх найняла, отримати те, чого вам забажалося, за якомога меншу ціну.

Чи не так?

Було б надзвичайно приємно вважати, що саме так воно і є. Але експерти — звичайні люди, а людям властиво реагувати на стимули. Тому ставлення будь-якого конкретного експерта до вас залежатиме від призначених йому матеріальних стимулів. Інколи ці стимули можуть діяти на вашу користь. Ось приклад: дослідження, проведене в Каліфорнії серед автомеханіків, виявило, що вони часто не брали грошей за невеличкий ремонт, даючи змогу старим авто проходити екологічну інспекцію. А причина полягає в тім, що поблажливі механіки винагороджуються повторними замовленнями на ремонт9. Але бувають випадки, коли матеріальні стимули експерта можуть зіграти проти вас. У результаті одного медичного дослідження виявилося, що акушери в районах з низькою народжуваністю значно більше схильні до виконання кесаревого розтину, ніж акушери в районах з високою народжуваністю: це свідчить про те, що в умовах, коли викликів обмаль, лікарі намагаються виконувати дорожчі процедури10.

Припускати, що експерт зловживає своєю посадою, — одне, а довести це — зовсім інше. Найкращий спосіб довести зловживання — це порівняти ставлення цього експерта до вас із тим, як він надає ту ж послугу самому собі. На жаль, хірург сам себе не оперує, а його медичний архів не є документом публічного характеру; автомеханік теж не веде журналу обліку ремонтних робіт власного автомобіля.

Однак документи з продажу нерухомості мають публічний характер. І агенти з нерухомості вельми часто продають власні будинки. Нещодавно отриманий масив даних з продажу майже 100 тисяч будинків у передмістях Чикаго свідчить, що понад 3000 з цих будинків перебували у власності самих агентів з нерухомості.

Перед тим як зануритися в цей масив, варто поставити запитання: а які матеріальні стимули має агент з нерухомості, коли продає власний будинок? Відповідь проста: матеріальний стимул полягає в тому, щоб продати будинок якомога дорожче. Імовірно, схожим мотивом керуєтеся й ви, коли продаєте свій будинок. Тому ваш матеріальний інтерес начебто має дивовижним чином збігатися з матеріальним інтересом агента з нерухомості. Бо, зрештою, його комісійна винагорода залежить від ціни продажу.

Але коли йдеться про матеріальні стимули, то з комісійною винагородою не все так просто. По-перше, 6-відсоткова комісія з продажу нерухомості зазвичай розподіляється між агентом продавця та агентом покупця. Потім кожен з агентів віддає своєму агентству приблизно половину свого заробітку. А це означає, що лише 1,5 % від вартості проданого будинку потрапляє безпосередньо до кишені вашого агента.

Тому після продажу вашого будинку за 300 тисяч доларів особиста частка вашого агента від комісійної винагороди у 18 тисяч доларів становитиме 4500 доларів. Теж непогано, скажете ви. Але що як насправді ваш будинок коштує більше, ніж 300 тисяч? Що як, доклавши трохи більше зусиль, виявивши трохи більше терплячості та розмістивши кілька додаткових рекламних оголошень, агент спромігся б продати ваш будинок за 310 тисяч доларів? У результаті, після вирахування комісійних, до вашої кишені потрапили б додаткові 9400 доларів. Але додаткова частка агента — його особисті 1,5 % від надлишкових 10 тисяч доларів — складає лише якихось 150 доларів. Коли ви отримуєте 9400, а він — усього-на-всього 150, то, можливо, ваші матеріальні інтереси, зрештою, не такі вже й тотожні. (Особливо коли саме агент платить за оголошення і виконує всю необхідну роботу). Тож чи захочеться йому витрачати додатковий час, гроші та енергію заради якихось мізерних 150 доларів?

Є лише один спосіб дізнатися про це: визначити розбіжність між даними продажів будинків, що належать самим агентам з нерухомості, і тих будинків, які вони продають за дорученням своїх клієнтів. Якщо скористатися вищезгаданими даними продажів 100 тисяч будинків у передмістях Чикаго й зважити при цьому на максимальну кількість змінних чинників — розташування, вік і якість будинку, його естетику, споруджувалося це нерухоме майно як капіталовкладення чи ні й таке інше, — то виявиться, що агент з нерухомості тримає власний будинок на ринку в середньому на десять днів довше і продає його дорожче на три з гаком відсотки, або 10 тисяч доларів на будинок вартістю 300 тисяч доларів. Продаючи власний будинок, агент чекає на максимально вигідну пропозицію; коли ж він продає ваш будинок, то заохочує вас пристати на перший-ліпший пристойний варіант. Як і біржовий брокер, що прагне знизити комісійні, агент прагне здійснювати угоди і, до того ж, здійснювати їх якомога швидше. А чом би й ні? Адже частка, отримувана агентом з кращої пропозиції, а саме 150 доларів, є надто мізерним стимулом, щоби заохотити його чинити інакше.

З усіх труїзмів, що стосуються політики, один вважається ближчим до істини, ніж решта: гроші купують (визначають) вибори. Арнольд Шварценеґґер, Майкл Блумберг, Джон Корзін — ось лише нещодавні яскраві приклади того, як цей труїзм працює на практиці. (Забудьте на мить такі протилежні приклади, як Стів Форбс, Майкл Гаффінґтон, а особливо — Томас Голісано, який, тричі балотуючись на посаду губернатора штату Нью-Йорк, витратив 93 мільйони доларів власних коштів і здобув відповідно 4,8 та 14 відсотків голосів). Більшість людей погодиться з думкою, що гроші справляють надмірний і неналежний вплив на вибори і що під час виборчих кампаній їх витрачається занадто багато11.

І справді — відомості про вибори свідчать, що зазвичай перемагає саме той кандидат, який витрачає більше грошей. Та чи є гроші причиною перемоги?

Здавалося б, така думка є логічною, як і була б логічною та думка, що бурхливе економічне піднесення 1990-х посприяло зниженню злочинності. Але той факт, що якісь дві речі співвідносяться одна з одною, ще не означає, що одна з них є причиною другої. Така кореляція просто свідчить, що існує зв’язок між двома чинниками — назвімо їх Х і Y — але це не говорить нам нічого про спрямування такого зв’язку. Можливо, Х спричиняє Y; цілком можливо також, що Y і Х спричинені якимось іншим чинником, скажімо, Z.

Поміркуймо про ось яке співвідношення: існує тенденція, що в містах із високим показником убивств працює також велика кількість офіцерів поліції. А тепер розгляньмо кореляцію «кількість полісменів/кількість убивств» у двох реальних великих містах. Денвер і Вашингтон (округ Колумбія) мають приблизно однакову кількість населення, але Вашингтон має втричі більшу кількість поліції, ніж Денвер, а ще він має у вісім разів вищий показник убивств. Допоки ви не матимете більше інформації, важко сказати, що є першопричиною. Людина необізнана може поміркувати над цими цифрами й дійти висновку, що весь отой надмір поліції у Вашингтоні і є причиною надміру вбивств. Таке недолуге мислення, яке має тривалу історію, зазвичай провокує недолугу реакцію. Згадайте лишень байку про правителя, який дізнався, що найбільш уражена хворобами провінція його імперії має водночас найбільшу кількість лікарів. І яке рішення ухвалив той правитель? Він хутко наказав стратити всіх лікарів.

А тепер повернімося до проблеми грошей, які витрачаються на передвиборчі кампанії. Щоби визначити зв’язок між грошима та виборами, незайве було б проаналізувати стимули, що впливають на те, скільки коштів витрачається на передвиборчі кампанії. Уявімо, що ви — людина, яка здатна пожертвувати кандидату 1000 доларів. Найімовірніше, ви дасте ці гроші в одній із двох нижчезазначених ситуацій: в умовах напружених перегонів із майже рівними шансами, коли ви гадаєте, що ваші гроші вплинуть на остаточний результат; або ж під час кампанії, де наперед визначився беззаперечний переможець, і вам хотілося б поніжитися в променях його слави або ж отримати в майбутньому відповідні дивіденди. Кому ви однозначно не дасте грошей, так це явному невдасі. (Спитайте будь-кого з тих кандидатів у президенти, які програють у штатах Айова і Нью-Гемпшир). Тому лідери виборчих перегонів і чинні політики збирають значно більше коштів, ніж кандидати, які грають на довгострокову перспективу. А як же ті гроші витрачаються? Чинні політики й лідери перегонів мають явно більше грошей на свої кампанії, але витрачають їх лише тоді, коли перед ними миготить цілком реальна перспектива програти вибори; інакше навіщо витрачати стратегічні резерви, що можуть стати у пригоді пізніше, коли з’явиться якийсь значно серйозніший і загрозливіший конкурент?

А тепер уявімо двох кандидатів: одному з них притаманна харизма, а другий є менш привабливим. Привабливіший кандидат збирає значно більше грошей і легко перемагає. Але чи справді саме гроші забезпечили йому голоси, чи то була харизма, яка допомогла йому здобути і гроші на кампанію, і голоси виборців?

Це — основне запитання, на яке, однак, важко знайти відповідь. Зрештою, симпатії виборців нелегко піддаються кількісним підрахункам. Як же їх виміряти?

Насправді — ніяк. За винятком одного особливого випадку. Ключовий момент полягає в тому, щоби порівняти кандидата… з ним самим. Тобто Кандидат А, найімовірніше, буде аналогічним Кандидатові А через два або чотири роки. Те саме можна стверджувати стосовно Кандидата В. А тепер уявімо, що Кандидат А конкурував з Кандидатом В на двох виборах поспіль, але в кожному випадку витрачав різні суми грошей. У такому разі, зважаючи на те що симпатії виборців є незмінними, ми могли б виміряти вплив грошей на вибори.

Виявляється, одні й ті самі два кандидати постійно конкурують між собою на кількох виборах поспіль — це ілюструє майже тисяча конгресових перегонів, починаючи з 1972 року. І що ж про такі випадки нам кажуть цифри?

А ось що. Кількість грошей, витрачених кандидатами, фактично не має жодного значення. Кандидат-переможець може скоротити свої витрати вдвічі і втратити при цьому лише 1 відсоток голосів. При цьому кандидат-невдаха, який подвоює свої витрати, може розраховувати тільки на те, що йому вдасться змінити настрої виборців на свою користь лише на той самий 1 відсоток. Для кандидата-політика неважливо, скільки він витрачає; важливо яким він є. (Те саме можна сказати — і це буде сказано в розділі 5 — щодо батьків). Одні політики за своєю сутністю привабливі для виборців, інші — ні, і жодна кількість грошей нездатна тут істотно вплинути на ситуацію. (Пани Форбс, Гаффінґтон та Голісано, звичайно ж, уже добре знають, про що йдеться).

А як же бути з другою половиною вищезгаданого електорального труїзму — що кількість грошей, витрачених на фінансування виборчих кампаній, є непристойно великою? Протягом типового електорального періоду, коли відбуваються вибори до Сенату, Конгресу та вибори Президента, щороку витрачається близько 1 мільярда доларів — і це здається величезними грішми, допоки ви не візьмете на себе клопіт порівняти цю суму з чимось явно менш важливим, ніж демократичні вибори.

Наприклад, таку саму суму грошей американці витрачають щорічно на жувальну гумку.

Перед вами — книжка не про вартість жувальної гумки в порівнянні з вартістю виборчої кампанії, чи про хитрих і шахраюватих агентів з нерухомості, чи про вплив легалізації абортів на рівень злочинності. Так, у ній неодмінно розглядатимуться ці теми та десятки інших тем — від мистецтва виховання дітей до шахрайських схем, від внутрішнього устрою банди злочинців, що торгують креком, і до расової дискримінації на телегрі «Найслабша ланка». Проте йдеться в цій книжці про те, як зняти два-три шари з поверхні сучасного життя й подивитися, що ж там відбувається під ними. Ми поставимо багацько запитань: декотрі — легковажні й пустотливі, а декотрі торкатимуться проблем життя і смерті. Часто відповіді здаватимуться дивакуватими, але (постфактум) і вельми очевидними. Ці відповіді ми шукатимемо в інформації, хоч якою вона надходила б: чи то у вигляді результатів шкільного тестування, чи то у вигляді статистики злочинності в Нью-Йорку, чи у фінансовій документації наркодилера, який торгує креком. Часто ми будемо послуговуватися випадково залишеними інформаційними візерунками на зразок конденсаторного сліду літака високо у небі. Міркувати й теоретизувати на ту чи іншу тему — легке й приємне заняття, до якого зазвичай виявляють схильність представники роду людського, та коли моралізаторство змінюється на чесну оцінку інформації, результатом часто буває несподівано новий і проникливий висновок.

Можна стверджувати, що мораль показує, яким люди хотіли би бачити довколишній світ, тоді як економіка демонструє, яким він є насправді. Економіка — це передусім наука вимірювання. Вона містить комплект навдивовижу потужних і гнучких інструментів, здатних надійно виміряти товщу інформації з метою визначення ефекту, спричиненого тим чи іншим окремим чинником, чи навіть усього ефекту загалом. Такою і є «економіка»: це величезний масив інформації про робочі місця й нерухому маєтність, про банківську діяльність та інвестиції. Але інструменти економіки можна з такою самою легкістю застосувати й до тем, які є, чесно кажучи, більш цікавими.

Отже, ця книжка була написана з дуже специфічної точки зору, яка ґрунтується на кількох фундаментальних поняттях.

Стимули — це наріжний камінь сучасного життя. Тому здатність розуміти стимули, а часто — і буквально винюхувати їх, є ключовим моментом при розгадуванні практично кожної таємниці й кожної головоломки — від насильницького злочину й шахраювання у спорті до знайомства через інтернет.

Узвичаєна істина часто буває хибною. Усупереч пророцтвам, подальшого різкого сплеску злочинності в 1990-х так і не сталося; одні лише гроші не гарантують перемоги на виборах, а вісім склянок води на день — яка прикра несподіванка! — жодним чином не покращують вашого здоров’я, бо це так ніколи й не було доведено на практиці12. Загальноприйняте переконання часто виявляється нашвидкуруч зліпленою фальшивкою, яку до біса важко, та все ж можливо розпізнати.

Епохальні явища часто мають віддалені і навіть приховані причини. Відповідь на ту чи іншу головоломку не завжди лежить у вас перед очима. Норма Маккорві значно вагоміше вплинула на рівень злочинності, ніж жорсткіші закони з продажу вогнепальної зброї, міцна економіка та новаторська тактика поліції разом узяті. Не менш вагомий вплив справив, як ми переконаємося згодом, і такий собі Оскар Даніло Блендон, відомий за прізвиськом Джонні Яблучне Зерня Креку.

Так звані «експерти» — від кримінологів до агентів з нерухомості — користуються своєю інформаційною перевагою заради власної вигоди. Одначе їх можна перемогти на їхньому ж полі. А за наявності інтернету їхня інформаційна перевага зникає день за днем, про що свідчить, зокрема, падіння цін на труни та зниження вартості страхування життя.

Коли знаєш, що вимірювати і як вимірювати, то складний довколишній світ стає менш складним. Якщо навчитеся правильно аналізувати інформацію, то будете в змозі розгадувати таємниці й головоломки, котрі в інакшому разі розгадати було б неможливо. Бо ніщо так добре не знімає шари плутанини й протиріч, як величезна сила цифр.

Отже, мета цієї книжки полягає в дослідженні прихованого боку… усього сущого. Часом це може виявитися болісним і гнітючим заняттям. Інколи може виникнути таке відчуття, що ми вдивляємось у світ крізь малесеньку шпаринку або ж витріщаємося в криве дзеркало в кімнаті сміху, але основна думка полягає в тому, щоб споглядати численні й різноманітні варіанти розвитку подій і досліджувати їх так, як це рідко робилося в минулому. Певною мірою така концепція книжки видається химерною. Більшість книжок пропонують якусь одну тему, стисло висловлену в двох-трьох реченнях, а потім повністю цю тему розкривають: наприклад, історія солі; крихкість демократії; правильне і хибне використання пунктуації. Ця ж книжка не має в собі такої наскрізної теми. Ми все ж таки розмірковували близько шести хвилин про те, щоб написати книжку, яка оберталася б довкола єдиної теми — теорії та практики прикладної мікроекономіки (агов, охочі!), але натомість зробили вибір на користь принципу такого собі «пошуку скарбів». І справді, такий підхід зумовлює застосування найкращих інструментів, які тільки може запропонувати економіка, але він також дозволяє нам відслідковувати всі ті химерні специфічні випадки, які нам будуть траплятись. Отже, ми самі вигадали галузь нашого дослідження, і називається вона — «Фрікономіка». Ті історії, які розповідаються в цій книжці, не входять до курсу вступу до економіки, але ця ситуація може змінитися. Оскільки наука економіка являє собою, головним чином, набір інструментів — на відміну від предмета дослідження — то жоден предмет, хоч яким ексцентричним він видавався б, не має залишатися поза її межами.

Не варто забувати, що Адам Сміт, засновник теорії класичної економіки, був передусім філософом. Він прагнув бути моралістом і, намагаючись ним стати, став натомість економістом. Коли 1759 року він опублікував свій твір «Теорія моральних почуттів», капіталізм тільки-но починався. Бурхливі всеосяжні зміни, спричинені цією новою суспільною силою, зачарували Сміта, але його зацікавили не лише голі цифри. Його зацікавив вплив капіталізму на людину, зацікавив той факт, що економічні сили ґрунтовно змінювали те, як людина думала й поводилася в конкретній ситуації. Що змушувало одну людину шахраювати й красти, тоді як інша й думки про це не припускала? Яким чином, здавалося б, невимушений вчинок однієї людини — хороший чи поганий — міг у подальшому вплинути на велику кількість людей? У добу Адама Сміта причинно-наслідкові зв’язки страшенно пожвавилися й стали значно виразнішими; стимули зросли вдесятеро. Сила й разючі наслідки цих змін були для тогочасних громадян так само приголомшливими, як і сила й разючі наслідки сучасного життя — для громадян сьогодення.

Істинним об’єктом дослідження для Сміта стала суперечність між бажаннями окремого індивіда й суспільними нормами. Історик економіки Роберт Гайльбронер, пишучи свою працю The Worldly Philosophers, дивувався, як Сміту вдалося відокремити вчинки людини, істоти егоїстичної, від тієї ширшої моральної площини, у якій людина діяла. «Сміт стверджував, що відповідь полягала в здатності поставити себе в ситуацію третьої особи — неупередженого спостерігача, — писав Гайльбронер, — і в такий спосіб сформувати поняття об’єктивних обставин… того чи іншого випадку»13.

Тож уявіть себе в компанії третьої особи або, скажімо, двох таких осіб, які палають бажанням досліджувати об’єктивні обставини цікавих випадків. Зазвичай ці дослідження починаються з того, що ставиться просте запитання, яке раніше не ставилося. Наприклад: що спільного між шкільними вчителями й борцями сумо?

Розділ 1

Що спільного між шкільними вчителями й борцями сумо?

Хто шахраює? Та майже всі — Як шахраюють шахраї і як їх спіймати — Історії з дитячого садка в Ізраїлі — Раптове зникнення семи мільйонів американських дітей — Учителі-шахраї з Чикаго — Чому шахрайство заради програшу є гіршим за шахрайство заради перемоги — Чи може боротьба сумо, національний спорт Японії, бути корумпованою? — Що помітив Чоловік-Бублик: людство спроможне бути чеснішим, ніж ми вважаємо.

Уявіть на хвилину, що ви — директор дитячого садочка. Ви керуєтеся чітко окресленими правилами, згідно з якими батьки мають забирати дітей до 16:00. Але батьки часто спізнюються. У результаті під кінець дня у вас і досі залишаються кілька стривожених дітлахів та щонайменше одна вихователька, яка змушена чекати, доки не з’являться батьки. Що ж робити?

Двоє економістів, які почули про цю проблему (вона видалася їм досить простою і звичайною), запропонували ось таке вирішення: штрафувати несумлінних батьків. Зрештою, з якого дива дитсадок має опікуватися їхніми дітьми задарма?

Вищезгадані економісти вирішили перевірити свій варіант розв’язання цієї проблеми, здійснивши тестове дослідження в десяти дитсадках Ізраїлю. Це дослідження тривало двадцять тижнів, причому штраф не був запроваджений одразу. Протягом перших чотирьох тижнів економісти просто реєстрували кількість батьків, які спізнювались: у середньому на кожен дитсадок припадало вісім запізнень щотижня. На п’ятий тиждень був запроваджений штраф. Було оголошено, що всі батьки, які спізнюватимуться на більш ніж десять хвилин, платитимуть по три долари на дитину за кожен випадок. А потім цей штраф додавався б до щомісячної суми, що батьки платять за дитсадок, яка складала приблизно 380 доларів.

Після запровадження штрафу кількість батьківських запізнень швидко… злетіла догори. Невдовзі їхня кількість склала двадцять на тиждень — тобто більше ніж удвічі перевищила попередній середній показник. Стало очевидним, що стимул дав протилежний ефект14.

У своїй основі економіка — це наука про стимули й мотиви: яким чином люди здобувають те, чого прагнуть або потребують, особливо коли інші люди прагнуть або потребують того самого. Економісти полюбляють стимули. Їм подобається вигадувати їх, упроваджувати, а потім досліджувати й бавитися з ними. Типовий економіст переконаний, що світ іще не вигадав такої проблеми, якої він не зміг би розв’язати, коли б йому дали змогу на власний розсуд змайструвати «правильну» схему стимулів. Можливо, запропонований ним варіант матиме не надто привабливий вигляд, бо може містити в собі примус або захмарні штрафи, або ж обмеження громадянських прав і свобод, але саму первинну проблему буде розв’язано, можете не сумніватися. Стимул — це мов куля, важіль, ключ, часто це — крихітний об’єкт, який має вражаючу здатність змінити ситуацію.

Від самого початку нашого життя ми навчаємося реагувати на стимули, як негативні, так і позитивні. Коли ви у віці двох-трьох років підійдете до розпеченої груби й торкнетеся її, то обпечете свій палець. Коли ж ви принесете зі школи купу відмінних оцінок, то отримаєте у винагороду велосипед. Коли ваші однокласники помітять, як ви колупаєтеся в носі, вони кепкуватимуть з вас. Коли ж ви потрапите до футбольної команди, то неодмінно підніметеся догори соціальними сходами. Якщо ви прийдете додому пізніше зазначеної години, то батьки покарають вас і певний час не випускатимуть гуляти ввечері. Якщо ж ви складете випускний тест ЗНО на двісті балів, то зможете потрапити до престижного ВНЗ. Якщо ви пропускатимете пари в Київському національному університеті, то вам доведеться працювати в страховій компанії вашого батька. Та коли ви навчатиметеся настільки добре, що вас запросять працювати до компанії-конкурента, то ви станете заступником голови компанії, і вам більше не доведеться працювати на свого батька. Якщо ви так зрадієте вашому призначенню на посаду заступника голови, що мчатимете додому зі швидкістю сто двадцять кілометрів на годину, то вас зупинить поліція і оштрафує на сто доларів. Але якщо ви виконаєте свій план із продажів і наприкінці року отримаєте премію, то ви не лише не перейматиметеся через квитанцію на сплату штрафу, а й зможете дозволити собі придбати оту плиту фірми Viking, про яку ви завжди мріяли, і об яку тепер ваш малюк зможе обпекти свій пальчик.

Стимул — це просто засіб, щоб спонукати людей робити більше хорошого, ніж поганого. Але більшість стимулів не з’являються самі по собі. Хтось, скажімо, економіст, політик чи батько, має їх вигадати. Ваша трирічна донька з’їдає всі належні овочі протягом усього тижня? Тоді вона заслужила на похід до магазину іграшок. Великий сталеливарний завод випускає в атмосферу надмірну кількість диму? Тоді цю компанію штрафують за кожну метричну тону забруднювача, яка перевищує дозволений законом ліміт. Надто багато американців не сплачують свій податок на доходи? Економіст Мілтон Фрідман знайшов спосіб розв’язання цієї проблеми: автоматичне вирахування податку з зарплатні працівника.

Існують три основні різновиди стимулів: економічні, соціальні й моральні. Дуже часто одна схема стимулювання містить усі три різновиди. Пригадайте лише кампанію проти куріння, яку проводили в Європі та Америці протягом останніх років. Запровадження «податку на гріхи»[2] у розмірі три долари за пачку — це сильний економічний стимул проти купівлі цигарок. Заборона паління в ресторанах і барах — потужний соціальний стимул. А коли уряд Сполучених Штатів стверджує, що терористи накопичують свої кошти за допомогою продажу сигарет на чорному ринку, то це є ще й вельми гострим моральним стимулом.

Одними з найвагоміших стимулів, винайдених на сьогодні, є ті, які були запроваджені з метою стримування злочинності. Зважаючи на цей факт, незайве було б поставити вже знайоме нам запитання: чому ж тоді в сучасному суспільстві такий високий рівень злочинності? — а потім перевернути це питання з ніг на голову: а чому рівень злочинності не зріс іще вище?

Зрештою, кожен із нас регулярно нехтує можливістю когось обдурити, скалічити або щось украсти. Шанс потрапити до в’язниці — і таким чином втратити роботу, дім і свободу (а втрата кожного з цих благ є економічним покаранням за своєю сутністю) — безперечно, є сильним економічним стимулом. Та коли йдеться про злочин, то люди реагують також на моральні (бо не бажають робити те, що вважають неправильним) і соціальні стимули (бо не бажають, щоб хтось бачив, як вони чинять щось неправильне). Для певних типів неналежної поведінки соціальні спонуки є надзвичайно потужними. За аналогією з історією про Естер Прінн та червону літеру «А» (що означало «адюльтер»), яку вона змушена була носити на своєму одязі, у багатьох американських містах нині поборюють проституцію за допомогою «кампаній ганьби», розміщуючи фотографії спійманих на гарячому бабіїв (і повій) на відповідних веб-сайтах або демонструючи їх на місцевих телеканалах. Що є страшнішим стримувальним чинником: штраф у розмірі 500 доларів за користування послугами повії чи одна лише думка про те, що ваші друзі та рідні матимуть приємність споглядати вас на спеціальному сайті www.HookersAndJohns.com?

Отак через складну, безсистемну і безперервно змінювану мережу економічних, соціальних і моральних стимулів сучасне суспільство робить усе, щоб унеможливити злочинність. Деякі люди скажуть, що нам це вдається не надто добре. Але в довгостроковій перспективі це не так. Візьмімо, наприклад, історію тенденції показника умисних убивств (не беручи до уваги вбивства в результаті воєнних дій), який є і найбільш надійним вимірюваним показником злочинності, і найкращим барометром загального рівня злочинності в суспільстві. Нижче наводиться статистика, складена кримінологом Мануелем Айснером, яка відстежує в історичній перспективі показники умисних убивств у п’яти європейських регіонах15.

Різке падіння цих чисел протягом сторіч свідчить, що стосовно одного з найсерйозніших страхів людини — бути вбитим — стимули, які ми колективно запроваджуємо, працюють дедалі краще.

Так що ж було не так зі стимулом, запровадженим в ізраїльських дитячих садках?

Ви, напевно, вже здогадалися, що штраф у розмірі 3 долари виявився занадто малим. За таку ціну батьки, які мали одну дитину, могли дозволити собі спізнюватися кожного дня і додатково платити лише 60 доларів щомісяця — всього-на-всього одна шоста повної вартості. Це — досить мала сума, якщо порівнювати її з ціною послуг няньки. А якби штраф встановили на рівні 100 доларів замість 3? Це, безумовно, поклало би край батьківським запізненням, хоча водночас спричинило б ворожість з їхнього боку. (Будь-який стимул є компромісом за своєю сутністю; секрет полягає в тому, щоби збалансувати крайнощі).

Але зі штрафом у дитсадках була ще одна проблема. Моральний стимул (почуття провини, яке з’являлося б у батьків у разі їхнього спізнення) був замінений на матеріальний (тридоларовий штраф). Лишень за кілька додаткових доларів щоденно батьки отримали змогу «відкуплятися» від свого почуття провини. Ба більше: малий розмір штрафу давав батькам сигнал про те, що запізно забрати дитину — не така вже й велика проблема. Якщо дитсадок зазнає лише тридоларового збитку через кожне запізнення, то чи варто завдавати собі клопоту, перериваючи, скажімо, гру в теніс? І справді: коли на сімнадцятий тиждень свого експерименту економісти скасували тридоларовий штраф, кількість батьків, що запізнювалися, не змінилася. Тепер вони отримали змогу приходити за дітьми пізно, не платити штрафу і не почуватися винними.

Такою дивовижною й потужною є природа стимулів. Легенький поштовх здатен викликати разючі й часто непередбачувані результати. Томас Джефферсон звернув увагу на цю обставину, коли розмірковував про крихітний стимул, який призвів до «Бостонського чаювання» і, в кінцевому підсумку, — до Американської революції: «Взаємозв’язок між причинами та наслідками у нашому світі є настільки непередбачуваним, що двопенсове мито на чай, несправедливо запроваджене на його секвестровану частину, змінило умови життя кожного»16.

У 1970-х вчені здійснили дослідження, яке, подібно до експерименту в ізраїльських дитсадках, протиставило моральний стимул економічному. У цьому випадку дослідники хотіли дізнатися про мотивацію донорства крові. І ось що вони виявили: коли людям дають невелику грошову винагороду за те, що вони здають кров, замість того щоб просто подякувати за альтруїзм, вони в подальшому виявляють меншу схильність до донорства. Ця винагорода перетворила шляхетний акт благодійності на болісний спосіб заробити кілька доларів, і він виявився того не вартим17.

А якби донорам крові запропонували матеріальний стимул у розмірі 50, 500 чи 5000 доларів? Ясна річ: кількість донорів різко змінилася б.

Водночас разом із кількістю змінилося б ще дещо, бо кожен стимул має свій темний бік. Якби вартість літру крові раптом зросла б до 5000 доларів, то це, безперечно, зауважила б значна кількість людей. Вони могли би буквально добувати кров з ножем у руках. Могли б видавати свинячу кров за власну. Могли б уникати донорських обмежень за допомогою фальшивих посвідчень особи. Незалежно від стимулу і ситуації нечесні люди неодмінно спробують на цьому нажитися будь-якими засобами, які для цього знадобляться.

Або, як колись сказав американський комік Філдс: «Річ, яку варто мати, варта того, щоб задля неї шахраювати».

А хто ж шахраює?

Та майже всі — якщо ставки високі. Ви могли б сказати собі: «Особисто я не шахраюю — незалежно від ставок». І відразу ж змогли б пригадати, коли ви шахраювали востаннє, скажімо, під час якоїсь настільної гри: це сталося минулого тижня. Або ж отой м’ячик для гольфа, який ви злегка й непомітно підштовхнули, бо він лежав не зовсім правильно. Чи бублик, якого вам захотілося в офісній кімнаті відпочинку, але у вашому гаманці не знайшлося доларової купюри, яку ви мали б кинути до бляшанки з-під кави. Та ви все одно взяли того бублика. І сказали, що наступного разу заплатите вдвічі більше. Але так і не заплатили.

На кожну розумну людину, яка завдасть собі клопоту створити ту чи іншу систему стимулів, завжди знайдеться ціла армія індивідів, розумних і не дуже, які неодмінно витратять ще більше часу, аби цю систему розвалити. Шахрайство може бути частиною людської натури, а може й не бути, але воно, безсумнівно, є неабияким чинником чи не в кожній ініціативі людини. Шахрайство — це первинний, праісторичний акт: бажання витратити менше, а отримати більше. Тому шахрайством займаються не лише відомі фігури — директори корпорацій, які торгують секретною внутрішньою інформацією, спортсмени, що приймають пігулки з допінгом, нахабні й безцеремонні політики, що не виконують своїх передвиборчих обіцянок. Шахрайством займається й офіціантка, яка приховує свої чайові, замість того щоб здавати їх до каси. Шахраює менеджер, що розраховує зарплату в «Космо»: він заходить у базу даних і «зрізає» робочі години підлеглих, щоб додати їх собі. Шахраює третьокласник, який, боячись не потрапити до четвертого класу, списує на контрольній з математики у свого сусіда по парті.

Деякі різновиди шахрайства майже не залишають після себе слідів. А бувають випадки, коли їх — море. Пригадаймо лише, що трапилося посеред одної весняної ночі 1987 року: сім мільйонів американських дітей раптово зникли. Наймасштабніше викрадення в історії людства? Аж ніяк. Це була ніч на 15 квітня, коли Служба внутрішніх доходів Сполучених Штатів змінила правила роботи. Замість того щоб просто перелічити дітей-утриманців, податкові декларанти відтепер мусили надати номер соціального страхування кожної дитини. Зненацька сім мільйонів дітей (які до того існували лише фіктивно в формах для отримання податкових пільг) зникли, а вони складали приблизно одну десяту всіх дітей-утриманців у Сполучених Штатах18.

Стимули цих шахраюватих платників податків є цілком очевидними. Те саме стосується й офіціантки, менеджера з розрахунку зарплати й третьокласника. А як стосовно вчительки цього третьокласника? Чи мала вона мотивацію до шахраювання? А якщо мала, то яку саме?

А тепер уявіть, що ви керуєте не дитсадочком у Хайфі, а державними школами Чикаго — системою, яка щороку дає освіту 400 тисячам учнів.

Нині найбурхливіші дискусії, що точаться між директорами американських шкіл, учителями, батьками й самими учнями, стосуються підсумкового тестування. Це тестування вважається вкрай важливим тому, що замість простої перевірки учнів з метою виміряти прогрес, якого вони досягли у навчанні, школи дедалі частіше залучаються до відповідальності за результати.

Федеральний уряд Сполучених Штатів запровадив обов’язкове підсумкове тестування як частину закону «Жодної відсталої дитини», підписаного президентом Бушем 2002 року. Та навіть до прийняття цього закону в більшості штатів учні початкових і середніх шкіл мусили здавати стандартні щорічні екзамени. У двадцяти штатах окремі школи отримали винагороду за високі екзаменаційні результати або значне підвищення рівня знань; у двадцяти трьох штатах проти шкіл, які продемонстрували погані результати, було запроваджено санкції.

Система державних шкіл Чикаго ввела таке тестування 1996 року. Згідно з новою політикою, школі з низькими показниками в читанні призначали випробувальний термін; цій школі загрожувало закриття, а її персоналу — звільнення чи переатестація. Система державних шкіл Чикаго скасувала також так зване соціальне сприяння. У минулому на другий рік залишали тільки абсолютно нездатного чи «складного» учня. Але тепер, щоб перейти до наступного класу, кожен учень третього, шостого й восьмого класів мав набрати мінімальну кількість балів під час стандартного багатоваріантного державного екзамену, відомого як «айовський тест основних умінь».

Прихильники підсумкового тестування стверджують, що воно підвищує рівень знань і дає учням більше мотивації до навчання. Крім того, якщо цей тест не дасть змоги учням із незаможних родин переходити до наступного класу, не користуючись при цьому соціальними пільгами, то вони не будуть захаращувати старші класи, і, таким чином, не заважатимуть розвитку здібніших учнів. Тим часом опоненти підсумкового тестування висловлюють занепокоєння, що деякі учні можуть зазнати несправедливих утисків, якщо їм з певних причин не вдасться успішно пройти це тестування; і що вчителі можуть зациклитися на темах тесту на шкоду важливішим предметам.

Звісно, школярі отримали мотивацію до шахраювання ще відтоді, як було запроваджене тестування як таке. Але нове тестування настільки радикально змінило стимули вчителів, що тепер і в них з’явилася додаткова причина шахраювати. Після запровадження такого тестування вчитель, чиї учні демонструють погані результати в навчанні, може отримати догану або залишитися без надбавки до зарплати чи без підвищення на посаді. Якщо погані результати демонструє вся школа, її можуть позбавити державного фінансування; коли ж школі призначають випробувальний термін, то перед учителем майорить перспектива звільнення. Така система тестування також дає вчителям і деякі позитивні стимули. Якщо їхні учні вчитимуться достатньо добре, учителів можуть відзначити подякою, підвищити на посаді або навіть зробити багатшими: якось у штаті Каліфорнія запровадили премії в розмірі 25 тисяч доларів для вчителів, чиї учні показали високі результати.

І якщо вчитель, окинувши оком цей новий, збагачений матеріальними стимулами ландшафт, замислиться — а чи не варто йому дещо «покращити» показники своїх учнів, то переконати його остаточно зможе ось який вирішальний стимул: на вчителів-шахраїв майже ніколи не «полюють», їх майже ніколи не ловлять на гарячому й практично ніколи не карають.

Як же шахраюють учителі? Для цього є широкий спектр можливостей — від шахрайства зухвалого до витонченого. Нещодавно одна п’ятикласниця з Окленда прийшла додому й радісно розповіла своїй матусі, що їхня супердобра вчителька написала відповіді до державного іспиту просто на дошці. Таке трапляється рідко, бо ввіряти свою долю в руки тридцяти неповнолітніх свідків — на такий ризик навряд чи піде навіть найгірший із несумлінних вчителів. (До речі, ту вчительку з Окленда хутенько поперли з роботи)19. Існують значно хитріші й витонченіші способи завищення учнівських показників. Наприклад, учитель просто може дати своїм учням більше часу для виконання завдання. Якщо він зможе завчасно, тобто незаконно, отримати примірник екзаменаційного завдання, то отримає змогу підготувати своїх учнів до конкретних запитань. У ширшому сенсі, учитель зможе підготувати учнів спеціально до роботи з тестовими завданнями, складаючи плани уроків на основі торішніх екзаменаційних запитань, що не вважається шахрайством, хоча все одно порушує сам принцип тестування. Оскільки ці тестові завдання мають багатоваріантні відповіді, причому покарання за неправильну відповідь не передбачене, то вчитель має змогу дати своїм учням настанову заповнити кожен пробіл навмання в міру того, як збігатиме час, наприклад, проставити в них низку відповідей «В» або ж розташувати «В» і «С» так, щоб вони чергувалися. Він навіть може власноруч заповнити пробіли замість учнів, коли ті підуть із класу20.

Та якби вчитель справді захотів учинити справжнє шахрайство — яке було б того вартим, — він міг би зібрати аркуші з відповідями своїх учнів і за годину з гаком до того, як здати їх, зчитати їх електронним сканером, стерти помилкові відповіді й замінити їх на правильні. (А ви завжди вважали, що олівець № 2 призначений для дітей, щоб вони мали змогу коригувати свої відповіді). Якщо такі різновиди вчительського шахраювання справді трапляються в реальному житті, то як же їх можна помітити?

Аби спіймати шахрая, треба мислити як шахрай. Якби у вас з’явилося бажання стерти помилкові відповіді ваших учнів і підмінити їх правильними, то ви, напевно, не стали б змінювати надто велику кількість таких відповідей. Бо це було б явною «зачіпкою». Ви, ймовірно, не стали б навіть змінювати відповіді в аркуші кожного учня, бо це було б іще одною зачіпкою. Та й часу вам, найімовірніше, забракло би, бо аркуші з тестовими завданнями треба здати одразу після завершення тестування. Тож що ви реально зможете зробити — це вибрати низку з восьми або десяти послідовних запитань і заповнити правильні відповіді в роботах, скажімо, половини чи двох третин ваших учнів. Ви легко змогли б запам’ятати коротку схему правильних відповідей, і це дало б вам змогу набагато швидше стирати помилкові відповіді й вставляти замість них цю схему, аніж окремо проглядати аркуш з відповідями кожного учня. Ви навіть можете спробувати такий варіант: зосередитися на завершальній частині тестового завдання, де запитання зазвичай бувають найважчими, а кількість неправильних відповідей — найбільша. Таким чином ви, майже напевно, зможете замінити максимальну кількість помилкових відповідей на правильні.

Якщо економіка — це наука, яка передусім зосереджує свою увагу на стимулах, то вона — на щастя — є також наукою, яка має статистичні інструменти для виміру реакції людей на ці стимули. Усе, що вам треба, — це мати достатньо інформації.

У цьому випадку нам стала у пригоді Чиказька система державних шкіл. Вона забезпечила доступ до бази даних з результатами тестування кожного учня цієї шкільної системи з третього до сьомого класу включно за період з 1993 по 2000 рік. Їхня кількість сягає приблизно 30 000 учнів щорічно на кожен клас, тобто понад 700 000 комплектів з результатами тестування і близько 100 мільйонів окремих відповідей. Ці дані, упорядковані за класами, містили ланцюжки відповідей кожного учня на послідовні запитання в тестових завданнях з читання й математики. (Реальних паперових аркушів як додатку до цифрового масиву даних не існує, бо вони зазвичай знищуються шляхом подрібнення одразу після тестування). Ці дані містили також певну інформацію про кожного вчителя та демографічну інформацію про кожного учня, включно з його тестовими оцінками як у минулому, так і в подальшому (що й стало основним чинником при виявленні вчительського шахрайства).

Потім настав час скласти алгоритм, спроможний виділити певні висновки з цього масиву інформації. Який же вигляд матиме типовий клас, де вчитель займається шахраюванням?

Перше, що слід шукати, — це незвична структура відповідей у тому чи іншому конкретному класі: наприклад, блоки ідентичних відповідей, особливо на складніші запитання. Якщо десять дуже здібних учнів (про що свідчать тестові оцінки як у минулому, так і в подальшому) дали правильні відповіді на перші п’ять екзаменаційних запитань (типово ці питання є найлегшими), то такий ідентичний блок не слід вважати підозрілим. Та коли десять слабких учнів дають правильні відповіді на останні п’ять екзаменаційних запитань (зазвичай найважчих), то до цього варто придивитися уважніше. Ще одним «червоним прапорцем» може слугувати дивна структура відповідей в екзаменаційному аркуші того чи іншого конкретного учня, наприклад, правильні відповіді на складні запитання і неправильні — на легкі; це дуже чітко виявляється на тлі тисяч учнів інших класів, які отримали схожі оцінки за те саме тестування. Крім того, цей алгоритм допоможе розшукати клас, де повно учнів, які отримали оцінки набагато кращі, аніж можна було припустити з огляду на їхні минулі результати, і які наступного року продемонстрували значно гірші показники. Спершу однорічний сплеск екзаменаційних оцінок можна було б пояснити появою гарного вчителя, та коли наступного року відбувається різкий спад, то існує висока ймовірність того, що цей сплеск був спричинений штучними заходами.

А тепер погляньте на ланцюжки відповідей учнів двох шостих класів у Чикаго, які складали ідентичні тести з математики. Кожен горизонтальний рядок є відповідями одного учня. Літера a, b, c або d означає правильну відповідь; цифра означає помилкову відповідь, де 1 відповідає a, 2 відповідає b і так далі. Нуль означає відсутність відповіді на запитання. В одному з цих класів явно був учитель-шахрай, а в іншому — ні. Спробуйте визначити різницю — хоча зважте, що неозброєним оком зробити це буде нелегко.

Якщо ви здогадалися, що шахраювання відбувалося в класі А, то наші вам вітання. А тепер — знову ланцюжки відповідей з класу А, тільки цього разу впорядковані комп’ютером, що запрограмований застосовувати алгоритм шахраювання та розшукувати підозрілі структури відповідей.

Погляньте на відповіді, виділені жирним шрифтом. Невже п’ятнадцять із двадцяти двох учнів якось примудрилися самотужки позначити одні й ті самі шість послідовних правильних відповідей (низка d-a-d-b-c-b)?

Це є малоймовірним щонайменше з чотирьох причин. Перша: ці запитання, розміщені наприкінці тесту, є важчими за попередні. Друга: це були здебільшого учні нижче середнього рівня, з яких мало хто спромігся дати в інших розділах цього тесту шість послідовних безпомилкових відповідей, і це ставить під сумнів їхню здатність дати правильні відповіді на вищезазначені шість складних запитань. Причина третя: аж до цього місця в тесті між відповідями цих п’ятнадцятьох учнів не спостерігалося фактично жодного взаємозв’язку. Причина четверта: троє з учнів (номери 1, 9 та 12) залишили більше ніж одне запитання без відповіді до появи підозрілого ланцюжка, а потім завершили тест іще одною низкою незаповнених клітинок. Це свідчить про те, що довгий безперервний ланцюжок порожніх клітинок був перерваний не учнем, а вчителем.

У цій підозрілій низці відповідей є ще одна дивна річ. У дев’яти з п’ятнадцяти тестів вищезгаданим шести правильним відповідям передує ще одна ідентична низка, тобто 3-а-1-2, яка містить три з чотирьох помилкові відповіді. І в усіх п’ятнадцяти тестових завданнях після шести правильних відповідей є неправильна, тобто 4. З якого це дива вчитель-шахрай узяв на себе клопіт стерти справжні учнівські відповіді і замінити їх на помилкові?

Цілком можливо, що він мислив стратегічно. У тому разі, якби його викрили й привели до кабінету директора, він зміг би послатися на неправильні відповіді як доказ того, що він не шахраював. Чи, можливо (і ця відповідь буде менш доброзичливою, але не менш імовірною), учитель сам не знав правильних відповідей на ці запитання. (Під час проведення стандартизованого тесту вчителям зазвичай не дають тестового ключа). Якщо це справді так, то ми маємо цілком чітке пояснення, чому його учням знадобилися штучно завищені результати: їх навчає поганий учитель.

Ще одним свідченням учительського шахрайства в класі А є загальні результати цього класу. Як шестикласники, які проходять тестування на восьмому місяці навчального року, ці учні мали здобути середній показник 6,8 для відповідності загальнодержавним стандартам. (П’ятикласники, які проходять тестування на восьмому місяці навчального року, мають набрати 5,8; семикласники — 7,8 і т. д.). Учні класу А набрали в середньому 5,8 під час проведення тесту для шестикласників, і цей показник аж на одну цілу нижчий за той, яким має бути. Вони, безсумнівно, є слабкими учнями. Проте попереднього року ці самі учні показали ще гірший результат, набравши в середньому 4,1 під час тестування для п’ятикласників. Замість того щоб покращитись, як можна було б припустити, на один пункт після переходу з п’ятого класу до шостого, їхній показник виріс аж на 1,7 пункту, тобто майже до того рівня, якого вони мали б сягнути за два роки. Та це чудесне покращення виявилося короткочасним. Коли ці ж самі шестикласники стали семикласниками, вони набрали в середньому 5,5 — більш ніж на два пункти нижче стандартного показника для сьомого класу, і ця цифра виявилася навіть гіршою, ніж у шостому класі. Ось погляньте на хаотичні результати трьох конкретних учнів із класу А:

Тим часом результати класу В за три роки також є незадовільними, але вони принаймні свідчать про чесно докладені зусилля: 4,2; 5,1 і 6,0. Натомість у класі А ціла купа дітей раптом одного року порозумнішали, а наступного року — подурнішали, або ж, найімовірніше, їхня вчителька просто трохи «почаклувала» над їхніми результатами.

Слід пригадати ще два вартих уваги моменти щодо дітей з класу А, що стосуються шахраювання як такого. Перший полягає в тому, що ці учні явно перебувають у поганій академічній формі, а це — саме ті діти, яким підсумкове тестування, на переконання його прихильників, мало б сприяти найбільше. Другий момент криється в тому, що на цих учнів (а також їхніх батьків) чекає страшне потрясіння, коли вони довчаться до сьомого класу. Усе, що вони знали, — що їх успішно перевели до наступного класу завдяки результатам, які вони показали під час тестування. (А як же ж інакше — «Жодної відсталої дитини», звичайно). Ці діти особисто не займалися штучним завищенням своїх оцінок; мабуть, вони очікували, що й у сьомому класі продемонструють такі само гарні результати, — та раптом зазнали принизливого фіаско. Напевно, це наразі є найбільш жорстокою обставиною, що стосується підсумкового тестування. Учитель-шахрай скільки завгодно може казати собі, що він допомагає учням, але реальність полягає в тому, що він, вочевидь, значно більше переймається тим, щоб допомогти самому собі.

Аналіз усього масиву даних щодо Чикаго свідчить, що щороку в більш ніж двох сотнях класів учителі займаються шахраюванням — приблизно 5 % від загальної кількості. І це — найменш песимістична оцінка, оскільки алгоритм дозволив виявити лише найбільш очевидний різновид шахраювання, коли вчителі систематично змінювали учнівські відповіді, і не врахував велику кількість більш витончених способів шахраювання, до яких можуть вдатися вчителі. Згідно з дослідженням, здійсненим нещодавно серед шкільних учителів Північної Кароліни, близько 35 % респондентів відповіли, що були свідками того, як їхні колеги шахраювали у той чи інший спосіб — даючи учням додатковий час і підказки, змінюючи учнівські відповіді від руки тощо21.

Що ж є характерним для вчителя-шахрая? Дані з Чикаго свідчать, що вчителі-жінки й учителі-чоловіки схильні до шахрайства рівною мірою. Зазвичай учителі-шахраї є молодшими і менш кваліфікованими порівняно зі своїми колегами. Також вони стають більш схильними до шахрайства після того, як їхні стимули змінюються. Завдяки тому, що масив даних з Чикаго стосувався періоду з 1993 по 2000 рр., він охопив також і запровадження підсумкового тестування в 1996 році. Ясна річ, того самого 1996 року стався помітний сплеск шахраювання. І це було невипадковим явищем. Найбільше схильними до нього виявилися саме вчителі у класах із найгіршими академічними показниками. Слід також зазначити, що премія в розмірі 25 тисяч доларів для каліфорнійських учителів була в кінцевому підсумку скасована частково через підозри, що значна частина цих грошей опиняється в руках учителів-шахраїв.

Але не всі результати аналізу шахраювання, яке відбувалося в середніх школах Чикаго, були такими гнітючими. Окрім виявлення шахраїв, алгоритм зміг також виявити і найкращих учителів цієї системи державних шкіл. Вплив хорошого вчителя був помітним майже так само виразно, як і вплив учителя-шахрая. Замість випадкових правильних відповідей учні такого вчителя зазвичай демонстрували помітне покращення щодо легших запитань, на які вони раніше давали більше помилкових відповідей, і це стало показником реального підвищення рівня їхніх знань. І учні хорошого вчителя всі свої здобутки зберігали в наступних класах.

Більшість таких наукових аналізів опиняються, як правило, на бібліотечній полиці і лежать собі там, жодного разу ніким не прочитані. Але на початку 2002 року новий керівник Системи державних середніх шкіл Чикаго Арне Дункан вийшов на контакт з його авторами. Він не збирався ані заперечувати їхніх висновків, ані приховувати їх. Натомість він хотів пересвідчитися, чи й справді вчителі, виявлені завдяки алгоритму, займалися шахраюванням, а потім вжити щодо цього певних заходів.

Дункан був нетиповим кандидатом на таку впливову посаду. Коли його призначили, Арне було лише тридцять шість років; свого часу він був членом збірної ВНЗ США, а згодом грав у професійній баскетбольній команді в Австралії. До свого призначення керівником він устиг пропрацювати в Системі державних шкіл Чикаго лише три роки й ніколи не обіймав посади достатньо високої, щоб мати власного секретаря. Та все ж Дункан виріс у Чикаго. Його батько викладав психологію в Чиказькому університеті, а мати сорок років безкоштовно вела групу продовженого дня в бідному районі. Коли Дункан був ще хлопчиком, його товаришами в іграх після школи були саме ті діти з незаможних сімей, про яких піклувалася його мати. Тому коли він обійняв посаду керівника системи державних шкіл, його симпатії були радше на боці школярів і їхніх родин, аніж на боці вчителів і їхньої профспілки.

Дункан вирішив, що найкращий спосіб позбутися вчителів-шахраїв — це ще раз провести стандартизований іспит. Однак він мав у своєму розпорядженні ресурси, достатні для повторного тестування лише 120 класів, тому новий керівник державних шкіл попросив творців алгоритму шахраювання допомогти йому визначити — які саме класи слід протестувати22.

Яким же чином ці 120 повторних тестів можна було здійснити у найефективніший спосіб? Могла видатися доцільною думка про те, що слід повторно протестувати лише ті класи, де були явно нечесні вчителі. Та навіть якби результати повторного тестування цих класів виявилися нижчими, їхні вчителі могли б стверджувати, що учні цього разу продемонстрували гірші показники, бо їм сказали, що результати цього тестування жодним чином не вплинуть на офіційні показники їхньої академічної успішності — і це й справді було б доведено до відома всіх учнів, які мали бути повторно протестовані. Для того щоб зробити результати повторних іспитів переконливими, у ролі контрольної групи були потрібні учні й учителі, які не брали участь у шахраюванні. А що таке найкраща контрольна група? Це ті класи, які, згідно з алгоритмом, мали найкращих учителів, класи, де значного прогресу було досягнуто, як вважалось, у законний спосіб. Якщо ці класи збережуть свої здобутки під час повторного тестування, а класи, де вчитель підозрювався у шахрайстві, свої здобутки втратять, то нечесні вчителі вже навряд чи зможуть наполягати на тому, що їхні учні показали гірші результати через те, що результати повторного тестування не мали жодної офіційної ваги.

Тому було ухвалено рішення зупинитися на змішаному варіанті. Більше половини зі ста двадцяти класів, які підпадали під перевірку, мали вчителя, підозрюваного у шахрайстві. Решта ж розділилися на класи з чудовими вчителями (результати високі, але без підозрілих шаблонів у структурі відповідей), а також, як ще один спосіб контролю, на класи з посередніми результатами та без підозрілих відповідей.

Повторне тестування було проведене через кілька тижнів після офіційного іспиту. Дітям не повідомили причини переекзаменування. Але вони, можливо, здогадалися, в чому річ, коли було оголошено, що іспит проводитимуть не вчителі, а посадовці з Чиказької системи державних шкіл. Учителів попросили залишатися в класі, але не дозволили навіть доторкнутися до аркушів з відповідями.

Як і прогнозував алгоритм, результати виявилися разючими. У контрольних класах, які не підозрювали у шахрайстві, результати лишилися приблизно на тому самому рівні або навіть покращилися. На відміну від них, учні в тих класах, де вчителів спіймали на шахрайстві, показали значно гірші результати — у середньому вони виявилися навіть нижчими за показник повного навчального року.

У результаті в Чиказькій системі державних шкіл почалися звільнення нечесних педагогів. Беззаперечних доказів накопичилося достатньо для того, щоб звільнити лише дванадцять вчителів, але все ж багато інших шахраїв отримали належне попередження. Остаточний результат чиказького дослідження став ще одним підтвердженням сили стимулів: наступного року рівень шахраювання серед учителів впав на 30 %.

Можна подумати, що витонченість методів, до яких вдаються нечесні педагоги, зростає разом з рівнем освіти. Але іспит, проведений в Університеті Джорджії восени 2001 року, ставить цю ідею під сумнів. Курс називався «Принципи тренування й тактики в баскетболі», і підсумкова оцінка ґрунтувалася на єдиному екзамені, що містив двадцять питань. Серед них були, наприклад, такі.

Зі скількох половин складається університетська баскетбольна гра?

а.1 б. 2 в. 3 г.4

Скільки очок приносить триочковий кидок?

а. 1 б. 2 в. 3 г. 4

Як називається екзамен, який мусять скласти всі студенти-старшокурсники в штаті Джорджія?

а. Офтальмологія

б. Екзамен на тему «Якою є на смак кукурудзяна каша?»

в. Екзамен з дезінсекції

г. Випускний екзамен штату Джорджія

Хто, на вашу думку, є найкращим у країні помічником тренера в Першому дивізіоні?

а. Рон Джирса

б. Джон Пелфрі

в. Джим Геррік-молодший

г. Стів Войцеховський

Якщо вас спантеличило останнє запитання, то було б незайвим знати, що «Принципи тренування й тактики в баскетболі» викладав Джим Геррік-молодший, він же — помічник тренера університетської баскетбольної команди. Незайве також було б знати, що його батько, Джим Геррік-старший, був провідним баскетбольним тренером. Тож недивно, що «Принципи тренування й тактики в баскетболі» були улюбленим предметом у гравців команди Герріків. Кожен студент у групі отримав відмінну оцінку — «A». Невдовзі обох Герріків звільнили з їхніх тренерських посад23.

Якщо ви прикро вражені тим ганебним фактом, що чиказькі вчителі та викладачі Університету Джорджії схильні до шахраювання (бо, зрештою, учитель покликаний не лише викладати факти, а й прищеплювати моральні цінності), то думка про шахраювання серед борців сумо також має бути глибоко бентежною. У Японії сумо — це не лише національний вид спорту, а й осередок релігійного, воєнного та історичного духу цієї країни. Сумо, зі своїми ритуалами очищення та імперським корінням, є таким недоторканно-священним, яким жодному з американських видів спорту ніколи не судилося стати. І справді, кажуть, що сумо — це не так змагання, як уособлення честі як такої24.

Правдою є те, що спорт і шахрайство ідуть пліч-о-пліч. Це пояснюється тим, що до шахрайства зазвичай вдаються тоді, коли бачать перед собою чітко окреслену і яскраву мотиваційну лінію (наприклад, лінію між перемогою й поразкою), а не якийсь там нечіткий розмитий стимул. Олімпійські спринтери та важкоатлети, велосипедисти на змаганнях Тур де Франс, футбольні нападники та бейсболісти із сильним ударом — усі вони, як ми переконалися, готові ковтати будь-які пігулки чи порошки, аби забезпечити собі перевагу над суперником. І шахраюють не лише учасники змагань. Спритні баскетбольні менеджери намагаються поцупити символи й емблеми суперників. На зимових Олімпійських іграх 2002 року французького та російського суддів спіймали на тому, що вони намагались обмінятися балами заради того, щоб забезпечити представникам своїх країн призові місця. (Чоловіка, який організував цей обмін балами, відомого кримінального боса з Росії Алімжана Тохтахунова, підозрювали також у фальсифікації результатів конкурсів краси в Москві).

Зазвичай атлета, спійманого на шахрайстві, осуджують, але більшість його фанатів щонайменше поблажливо ставляться до його мотивів: йому так хотілося перемогти, що він порушив правила. (Як сказав колись бейсболіст Марк Грейс: «Якщо ти не шахраюєш, ти не прагнеш перемоги»). Водночас атлет, який вдається до шахрайства заради власної поразки, приречений пройти надзвичайно болісне коло спортивного пекла. У 1919 році бейсбольна команда Chicago White Sox, змовившись із власниками тоталізатора, програла свої ігри у Світовій лізі (саме тоді до неї й пристала назва Black Sox[3]). І про цей прояв шахрайства й аморальності й досі добре пам’ятають навіть не надто палкі прихильники такої гри, як бейсбол. Баскетбольну команду Сіті-коледжу, яка брала участь у чемпіонаті Нью-Йорка і яку вболівальники любили за розумну й агресивну гру, одразу ж зненавиділи, коли 1951 року виявилося, що кілька гравців цієї команди брали гроші у мафії за те, що «зрізали» очки — навмисно кидали м’яча повз кошик, щоб допомогти шахраям змінити ставки на очікувану різницю в рахунку гри. Пам’ятаєте Террі Маллоя, нещасного колишнього боксера, якого грав Марлон Брандо у фільмі «У порту» (On the Waterfront)? На думку Маллоя, усі його біди почалися саме з того бою, у якому він навмисне програв. А коли б він цього не зробив, то міг би пройти до наступного кола змагань і поборотися за чемпіонський титул.

Якщо шахрайство заради поразки є у спорті найбільшим гріхом, і якщо боротьба сумо є спортом номер один великої нації, то шахрайство заради поразки саме в цьому виді єдиноборства не може існувати жодним чином. Чи все ж таки може?

І тут нам знову стає у пригоді масив накопиченої інформації. Як і у випадку з Чиказькими державними школами, масив, про який ідеться, є надзвичайно великим: він містить результати майже всіх офіційних поєдинків серед японських борців сумо найвищого рангу з січня 1989 по січень 2000 рр.; загальна кількість поєдинків за участю 281 борця сягає тридцяти двох тисяч26.

Схема стимулів, які регулюють боротьбу сумо, є складною й надзвичайно потужною. Кожен борець здобуває ранг, який впливає на кожну складову його життя: скільки грошей він заробляє, наскільки широким є його оточення, скільки він їсть, скільки спить і як користується здобутками свого успіху. Шістдесят шість японських борців найвищого рангу, що входять до складу дивізіонів макуучі та дзурьо, є елітою сумо. Борець, який перебуває біля вершини цієї елітної піраміди, може заробляти мільйони, і до нього ставляться як до царственої особи. Будь-який борець з горішніх сорока заробляє щонайменше 170 тисяч доларів на рік. Проте сімдесятий за рангом борець заробляє всього-на-всього 15 тисяч доларів на рік. Поза межами еліти життя не надто приємне й легке. Борці низького рангу мусять коритися зверхникам, готувати їм їжу, прибирати їхнє житло і навіть намилювати важкодоступні частини тіла. Тож ранг у боротьбі сумо — це все.

Ранг борця залежить від його виступів на елітних турнірах, які відбуваються шість разів на рік. Кожен борець має по п’ятнадцять поєдинків на турнір, тобто один на день п’ятнадцять днів поспіль. Якщо він завершує турнір з переможним рахунком (вісім перемог або більше), то його ранг зростає. Якщо ж борець за час турніру має більше поразок, аніж перемог, то його ранг падає. Коли ранг падає надто сильно, то спортсмена зовсім викидають за межі елітного кола. Тому восьма перемога на будь-якому турнірі є критично важливою, вона є межею між підвищенням і пониженням; вона приблизно в чотири рази цінніша для місця в рейтингу, ніж звичайна перемога.

Таким чином, борець, який напередодні фіналу змагань опинився в ризикованій ситуації з рахунком сім перемог і сім поразок, може здобути значно більше в разі своєї перемоги, ніж може втратити його опонент з вісьмома перемогами та шістьома поразками.

Виходячи з цього, чи існує можливість, що борець з рахунком 8:6 дозволить борцю з рахунком 7:7 перемогти? Поєдинок сумо — це концентрований вихор сили, швидкості й натиску, який часто триває лише кілька секунд. Тому зовсім неважко піддатися й дозволити себе перемогти. Уявімо собі на хвилину, що поєдинки сумо справді фальшуються. Як же можна оцінити наявні дані й довести це?

Перший крок — це виокремити поєдинки, які стають об’єктом підозри, тобто ті двобої, що відбуваються в завершальний день турніру й проводяться між борцем, який опинився в ризикованій ситуації, і борцем, який уже здобув вісім перемог. (Через те що понад половина всіх борців завершують турнір з сімома, вісьмома чи дев’ятьма перемогами, під категорію «підозрілих» підпадають сотні поєдинків). Поєдинок, що відбувається у завершальний день між борцями з показником 7:7, навряд чи буде сфальсифікованим, бо обом учасникам конче потрібна перемога. Борець з десятьма чи більше перемогами теж навряд чи погодиться «здати» поєдинок, бо має власний потужний стимул: приз 100 тисяч доларів за звання абсолютного чемпіона турніру та цілу низку додаткових призів у розмірі 20 тисяч доларів за «видатну техніку», «бойовий дух» тощо.

А тепер поміркуймо над нижченаведеною статистикою, яка містить сотні поєдинків, де борець із результатом 7:7 протистояв у фінальний день змагань борцеві з рахунком 8:6. Ліва колонка відображає імовірність перемоги борця «7:7», визначену на підставі всіх попередніх матчів між такими учасниками, проведених у завершальний день змагань. Права колонка показує, скільки перемог борець «7:7» здобув насправді.

Отже, зважаючи на статистику попередніх результатів, борець «7:7» мав би перемогти в менш ніж половині поєдинків. І це нормально, бо показники таких борців під час конкретного турніру засвідчили, що борці «8:6» все ж таки були в дещо кращій формі. Але в дійсності борець, який був у ризикованій ситуації, виграв майже вісім поєдинків із десяти. До того ж, борці «7:7» показували напрочуд добрі результати в змаганнях проти опонентів «9:5»:

Хоч який би підозрілий вигляд це мало, сам по собі високий відсоток перемог ще не є доказом фальсифікації поєдинку. Від восьмої перемоги борця залежить так багато, що він, цілком очікувано, у фінальному поєдинку битиметься з подвоєною силою. А може, статистичні дані містять ще якісь зачіпки, які підтверджують наявність змови?

Варто поміркувати над стимулами, які могли б спонукати борця програти поєдинок. Він міг би взяти хабара (який, звісно ж, у статистиці відображений не буде). Або ж, можливо, двоє борців укладають якусь іншу угоду. Не забувайте також і про те, що елітарне коло борців сумо є доволі вузьким. Кожен із шістдесяти шести борців виступає проти п’ятнадцятьох інших під час турніру, який відбувається щодвамісяці. Ба більше: кожен борець належить до гурту, яким зазвичай керує колишній чемпіон сумо, тому навіть гурти, що конкурують між собою, тісно пов’язані. (Борці, які належать до одного гурту, не міряються силами один з одним).

А тепер погляньмо на відсотки перемог і поразок у змаганнях між борцями «7:7» та «8:6» під час їхньої наступної зустрічі, коли жоден із них не перебуває в загрозливій ситуації. У такому випадку той чи інший конкретний матч не викликає особливої напруги, бо від його результату залежить не так багато. Отже, можна спрогнозувати, що борці «7:7», які виграли свої поєдинки на попередньому турнірі, покажуть приблизно такі ж результати, які вони показали проти своїх колишніх опонентів у попередніх некритичних поєдинках, тобто здобудуть приблизно 50 % перемог. Навряд чи можна очікувати, що вони збережуть свій останній показник, який дорівнював майже 80 %.

Та виявляється, що, згідно з даними, борці «7:7» перемагають лише в 40 % повторних матчів. Вісімдесят відсотків в одному матчі і 40 відсотків у наступному? Як же ж усе це пояснити?

А найпростіше це можна пояснити тим, що борці уклали угоду «ти мені — я тобі»: ти дозволяєш мені перемогти сьогодні, коли перемога мені конче потрібна, а я дозволю тобі перемогти наступного разу. (Така змова не виключає хабара готівкою). Особливо цікаво зазначити, що після другого послідовного поєдинку між двома конкретними борцями кількість перемог повертається до очікуваного рівня (приблизно 50 %), і це свідчить про те, що змова охоплює лише два поєдинки.

Та підозру спричиняють не лише результати конкретних борців. Колективні результати різних гуртів сумоїстів також виглядають ірраціонально. Тоді як борці з одного гурту, перебуваючи в загрозливій ситуації, виступають напрочуд добре проти борців з якогось іншого гурту, вони зазвичай виступають напрочуд погано саме тоді, коли виступають проти борців, котрі самі тепер опинилися в загрозливому становищі. Це свідчить про те, що фальшування певних змагань може організовуватися на найвищому рівні цього виду спорту — приблизно так само, як організовувався обмін балами під час змагань фігуристів на Олімпійських іграх.

Жодного разу жоден з японських борців сумо не був офіційно притягнутий до відповідальності за фальсифікацію поєдинків. Зазвичай посадовці з Японської асоціації сумо відкидають такі звинувачення як фабрикації з боку чимось незадоволених колишніх учасників змагань. Навіть одні лише слова «сумо» і «фальсифікація», вимовлені публічно, здатні призвести до страшенного скандалу на загальнодержавному рівні. Тому коли під сумнів ставиться чесність їхнього національного спорту, японці, як правило, займають захисну позицію.

Проте звинувачення у фальшуванні матчів час від часу все ж таки потрапляють до японських мас-медіа. Ці рідкісні медіа-буревії дають додаткову можливість визначити потенційний рівень корупції в царині сумо. Зрештою, прискіплива увага засобів масової інформації створює потужний стимул: якщо борці сумо справді займалися фальсифікуванням поєдинків, то вони, можливо, стануть значно обережнішими, якщо на них налетить цілий рій журналістів із телекамерами.

І що ж трапляється в таких випадках? Дані свідчать, що під час турнірів, які проводяться відразу ж після того, як були озвучені звинувачення у фальшуванні, борці «7:7» перемагають лише в 50 % своїх поєдинків проти опонентів «8:6» замість типових 80 %. Можна пояснювати ці дані як завгодно, але вони неминуче вказують на одне: важко стверджувати, що поєдинки борців сумо не фальсифікуються.

Кілька років тому двоє колишніх борців сумо виступили з масштабними обвинуваченнями у фальшуванні поєдинків — і не тільки. Окрім шахрайських матчів, заявили вони, в сумо буйним цвітом квітнуть наркоманія та сексуальні оргії, хабарництво й несплата податків; а також там мають місце тісні зв’язки з якудзою, тобто японською мафією. Ці двоє чоловіків почали отримувати телефонні дзвінки з погрозами; а один із них сказав друзям про побоювання, що його може вбити якудза. Однак вони не відмовилися від своїх планів провести прес-конференцію в токійському Клубі іноземних кореспондентів. Та незадовго до її проведення ці двоє чоловіків померли — буквально з інтервалом у кілька годин — в одному шпиталі й від одного респіраторного захворювання. Представники поліції заявили, що нічого підозрілого тут не бачать, і розслідування не ініціювали. «Видається дуже підозрілим, що ці двоє чоловіків померли одного й того самого дня в одному й тому ж самому шпиталі, — заявив Міцуру Міяке, редактор журналу про сумо. — Однак ніхто не бачив, як їх отруїли, тому ці підозри підтвердити неможливо»27.

Була їхня смерть невипадковою чи не була, але ці двоє чоловіків зробили те, чого жоден борець сумо не спромігся зробити раніше: вони назвали імена. З двохсот вісімдесяти одного борця, охопленого вищенаведеною інформацією, вони точно вказали на двадцять дев’ять борців-шахраїв і на одинадцятеро тих, хто, за їхніми словами, залишилися непідкупними.

Що ми отримаємо, взявши до уваги ці свідчення двох викривачів під час аналізу результатів поєдинків? У змаганнях між двома ймовірно корумпованими борцями той, якому загрожувало зниження в рейтингу, перемагав приблизно у 80 % випадків. Однак у критичних поєдинках з імовірно чесним опонентом такий борець не міг виступити краще, ніж прогнозували його попередні показники. До того ж коли ймовірно нечесний борець виступав проти опонента, якого двоє вищезгаданих викривачів не назвали ані продажним, ані непідкупним, результати були приблизно такими ж спотвореними, як і тоді, коли в поєдинку зустрічалися двоє корумпованих борців — і це свідчить про те, що більшість тих борців, чиї імена не були названі конкретно, також були шахраями.

Тож якщо і борці сумо, і шкільні вчителі, і батьки, що користувалися послугами дитсадка — всі шахраюють, то чи маємо ми на підставі цього зробити висновок, що схильність до шахрайства є рисою, внутрішньо притаманною всьому людству? А якщо це справді так, то наскільки виразною є ця схильність до корупції та шахрайства?

Можливо, відповідь на це запитання криється в… бубликах. Візьмімо, наприклад, відому історію чоловіка на ім’я Пол Фельдман.

Свого часу Пол Фельдман плекав сміливі й великомасштабні мрії. Ставши в молоді роки фахівцем з економіки сільського господарства, він забажав боротися з таким світовим явищем, як голод. Натомість йому випала праця у Вашингтоні — аналізувати витрати на озброєння у Військово-морському флоті Сполучених Штатів. Це було 1962 року. Наступні двадцять з гаком років Фельдман і далі займався у Вашингтоні аналітичною працею. Він обіймав високі посади й заробляв великі гроші, але його якісна праця не завжди отримувала належне визнання. На різдвяних вечірках в офісі колеги зазвичай представляли його своїм дружинам не як «керівника дослідницької групи, що фінансується державою» (він справді був керівником цієї групи), а як «хлопця, що приносить бублики»28.

Історія з бубликами почалась як неформальний жест: керівник частував своїх підлеглих бубликами щоразу, коли вони здобували контракт на дослідження. Потім він вирішив перетворити це на свого роду традицію: щоп’ятниці приносив бублики, зазублений ніж і вершковий сир. Службовцям із сусідніх поверхів, які почули про бублики, захотілося й собі поласувати. У результаті Фельдману доводилося приносити близько двохсот бубликів щотижня. Для компенсації своїх витрат він установив коробочку для готівки, а на ній написав пропоновану ціну. Процент компенсації витрачених коштів складав приблизно 95 %; невеличку нестачу Пол Фельдман пояснював не чиєюсь скупістю, а просто забудькуватістю.

У 1984 році, коли в його дослідницькому інституті відбулася зміна керівництва, Фельдман окинув поглядом своє майбутнє і невдоволено скривився. Тож він вирішив полишити свою роботу й зайнятися продажем бубликів. Його друзі-економісти вирішили, що він з глузду з’їхав, але Фельдмана підтримала його дружина. Двоє їхніх дітей уже отримали освіту, третій мав невдовзі закінчити інститут, а кредит на придбання будинку вони вже встигли виплатити.

Об’їжджаючи офісні зони, що з усіх боків оточують Вашингтон, Фельдман знаходив собі клієнтів нехитрим прийомом: рано-вранці привозив до офісної кімнати відпочинку бублики та коробочку для готівки, а в передобідній час повертався, щоб забрати гроші й недоїдки. Це була комерційна схема, побудована на довірі й чесності, і вона спрацювала. Минуло кілька років, і Фельдман уже постачав 8400 бубликів ста сорока компаніям щотижня, заробляючи при цьому максимум того, що він отримував, працюючи аналітиком у дослідницькому центрі. Він скинув із себе кайдани затворницького конторського життя й став щасливою людиною.

А ще він, абсолютно ненавмисно, здійснив чудовий економічний експеримент. Фельдман від початку вів ретельну бухгалтерію свого бубликового бізнесу. І завдяки цьому, порівнюючи кількість зібраних у коробочки грошей із кількістю спожитих бубликів, він отримав змогу визначити чесність своїх клієнтів із точністю до копійки. Чи цупили вони його бублики? Якщо так, то чим за своїми характеристиками відрізнялася компанія, де працювали здебільшого крадії, від компанії, де працювали переважно чесні люди? За яких обставин люди схильні красти більше чи менше?

Це випадкове й побічне дослідження, яке здійснив Фельдман, фактично дало змогу ретельно придивитися до різновиду шахрайства, який уже давно спантеличував науковців і став відомим під назвою «посадові злочини», тобто злочини, скоєні службовцями. (Так, недоплатити грошей булочнику — це також службовий злочин, хоча й дрібний). Спроба висвітлити таку велику й складну проблему — посадові злочини — крізь призму діяльності торговця бубликами може видатися смішною. Та часто трапляється так, що одне маленьке питання допомагає пролити світло на великі й важливі проблеми.

Попри всю увагу, приділену таким компаніям-шахраям, як Enron, дослідники не надто розуміються на практичних аспектах посадової злочинності. Питаєте, у чому причина? А причина — у відсутності надійних даних. Основною особливістю службової злочинності є той факт, що ми дізнаємося лише про дуже малу частку тих людей, яких ловлять на гарячому в процесі шахраювання. Більшість розтратників живуть собі тихенько і в теорії вельми щасливо; службовців, які розкрадають майно та кошти компаній, виявляють не надто часто.

Але з вуличною злочинністю ситуація інакша. Пограбування перехожого чи помешкання або вбивство реєструється, як правило, незалежно від того, спіймали злочинця чи ні. Результатом вуличного злочину є жертва, яка зазвичай повідомляє поліцію про скоєний злочин; поліція збирає й узагальнює дані, з яких, своєю чергою, утворюються тисячі наукових праць, що виходять з-під пера кримінологів, соціологів та економістів. Але у випадку зі службовою злочинністю конкретної жертви не видно. Кого конкретно обікрали шахраї з корпорації Enron? І як можна щось визначити, коли невідомо — з ким це відбувалось, як часто і в якому масштабі?

У цьому аспекті бубликовий бізнес Пола Фельдмана був інакшим. Там справді була жертва. І цією жертвою був сам Пол Фельдман.

Коли він започатковував свій бізнес, то розраховував на 95 % оплату, бо виходив з досвіду, отриманого у власному офісі. Але, подібно до того, як рівень злочинності зазвичай буває найнижчим саме там, де зупинилося поліцейське авто, рівень 95 % оплати був штучно завищеним: бажання споживати бублики задарма стримувалося присутністю Фельдмана. І стримувальною була не лише ця обставина, а й те, що споживачі бубликів чудово знали, хто їх постачає, і мали до цього чоловіка певне ставлення (імовірно, ставилися вони до нього добре). Величезний масив психологічних та економічних досліджень засвідчує, що люди платитимуть різні суми за одну й ту саму послугу залежно від того, хто є її постачальником. У 1985 році у своєму дослідженні «Пиво на пляжі» (Beer on the Beach) економіст Річард Талер продемонстрував, що спраглий пляжник, який засмагає на сонці, готовий платити $2,65 долара за пиво, принесене з курортного готелю, і тільки $1,50 долара за те саме пиво, але з якої-небудь убогої крамнички.

У реальному світі Фельдман навчився обходитися менш ніж дев’яноста п’ятьма відсотками. Йому довелося вважати «чесною» ту компанію, чий коефіцієнт оплати за бублики перевищував 90 %. Коефіцієнт оплати, що перебував у діапазоні 80–90 відсотків, вважався «дратівливим, але припустимим». Якщо ж компанія мала схильність сплачувати менше 80 %, Фельдман міг залишити попереджувальне повідомлення на зразок такого:

«Від початку року собівартість бубликів різко зросла. На жаль, зросла також і кількість бубликів, що споживаються неоплаченими. Далі так тривати не може. Не думаю, що ви вчите своїх дітей шахраювати, тоді чому ж ви шахраюєте самі?».

Спочатку Фельдман залишав коробочку для готівки відкритою, але гроші часто зникали. Потім він спробував використовувати бляшанку з-під кави з щілиною для грошей у пластмасовій кришці, але такий варіант також виявився надто спокусливим. Насамкінець Фельдману довелося змайструвати невеличку фанерну скриньку зі щілиною, прорізаною у верхній частині. І ця фанерна скринька спрацювала напрочуд добре. Кожного року Пол Фельдман залишає в офісах приблизно сім тисяч таких скриньок і при цьому через крадіжки втрачає у середньому лише одну. Тож маємо цікаву статистику: ті самі люди, які зазвичай крали понад 10 % його бубликів, майже ніколи не опускалися до того, щоб поцупити скриньку з грішми, — саме завдяки диференційованим соціальним наслідкам крадіжки. З Фельдманової точки зору офісний працівник, який безоплатно з’їдає бублик, скоює злочин; хоча сам офісний працівник так не вважає. Така розбіжність в оцінках радше пояснюється не так начебто невеликою сумою грошей, про які йшлося в цьому конкретному випадку (бублики Фельдмана коштували долар за штуку плюс безкоштовний вершковий сир), як самим контекстом цього «злочину». Той службовець, який не платить за бублик, здатен також відпити добрячий ковток лимонаду, наливаючи собі склянку в їдальні самообслуговування, але він навряд чи піде з їдальні, не розплатившись.

Отже, про що каже нам інформація про бублики? Протягом останніх років існувало дві тенденції щодо загального коефіцієнта оплати. Перша полягала в його повільному тривалому падінні, яке почалося 1992 року. Станом на літо 2001 року загальний коефіцієнт оплати бубликів упав приблизно до 87 %. Але відразу ж після 11 вересня того самого року він різко підскочив аж на 2 % і відтоді вже ніколи суттєво не знижувався. (Якщо двовідсоткове зростання вам видається не надто вражаючим, то можете поглянути на нього ось із якого боку: коефіцієнт несплати впав з 13 до 11 відсотків, тобто рівень крадіжок знизився аж на 15 %). Завдяки тому, що значна частина клієнтів Фельдмана працює в галузі національної безпеки, цілком можливо, що до цього «ефекту 9/11» спричинився певний елемент патріотизму. Або ж підвищення коефіцієнта оплати просто відбило спалах альтруїстичних емоцій серед широкого загалу. Ці дані свідчать також про те, що малі офіси є чеснішими за великі. Зазвичай офіс, де працює кілька десятків службовців, сплачує на 3–5 % більше за компанію з кількома сотнями працівників. Спершу це може здатися парадоксальним. У більшому офісі біля столика з бубликами неодмінно збиратиметься більший натовп, де буде більше свідків того, що ви чесно кинете свої гроші до скриньки. Але, здається, у цьому порівнянні малих офісів з великими крадіжки бубликів віддзеркалюють вуличну злочинність. Показник вуличної злочинності на душу населення є значно нижчим у сільських районах, ніж у великих містах, значною мірою саме завдяки тому, що сільський злочинець має значно більше шансів бути впізнаним (і, відповідно, спійманим). Крім того, як правило, у маленькій громаді діють значно сильніші соціальні стимули, що запобігають злочинності, і основними з них є сором і ганьба.

Бубличні дані відображають міру, якою чесність залежить від настрою, в якому перебуває людина. У цьому аспекті важливим чинником є, наприклад, погода. Нехарактерно гарна для сезону погода надихає людей охочіше розлучатися з грішми, тоді як нехарактерний для сезону холод (а також сильний дощ і вітер) підштовхує людей до безсоромного й масштабного шахрайства. Найгірша ж ситуація спостерігається під час свят. Різдвяний тиждень призводить до 2-відсоткового падіння коефіцієнта оплати (а отже — і до 15-відсоткового сплеску крадіжок; фактично має місце тенденція, яка є зворотною тенденції «9/11»). На День подяки становище є майже так само поганим; святковий тиждень св. Валентина також огидний — як і тиждень до та після 15 квітня. Є, однак, кілька гарних свят: тижні, пов’язані з Четвертим липня,[4] Днем праці та Днем Колумба. Яка ж різниця між вищеназваними групами свят? Свята, позначені низьким рівнем шахрайства, є чимось більшим, ніж один вихідний день. Свята ж, позначені високим рівнем шахрайства, пов’язані з численними турботами й завищеними очікуваннями з боку рідних та близьких.

Фельдман теж зробив певні власні висновки про чесність, виходячи більше з досвіду, аніж з даних. Він переконався в тому, що мораль є важливим чинником: офіс є чеснішим, якщо працівники люблять свого шефа і свою роботу. У нього також з’явилося переконання, що службовці на вищих посадових щаблях шахраюють більше за своїх колег, які перебувають на нижчих щаблях. Цього висновку він дійшов після того, як протягом трьох років постачав бублики одній компанії, яка була розташована на трьох поверхах: верхній поверх — керівники, а два нижніх — службовці, відповідальні за продаж, адміністративний та обслуговуючий персонал. (Фельдман ставив собі таке запитання: а чи, бува, не шахраюють боси через гіпертрофоване відчуття своєї належності до керівного прошарку? Напевне, він мав поставити собі ще й таке запитання: а чи не вибилися ці люди в люди, тобто до керівного прошарку, саме завдяки своїй схильності до шахрайства?)

Якщо мораль — це те, яким нам хотілося би бачити світ, а економіка демонструє нам, яким він є насправді, тоді історія про бубликовий бізнес пана Фельдмана потрапляє на самісіньке перехрестя моралі й економіки. Так, багато людей крали його бублики, але ж значна більшість цього не робили, навіть знаючи, що за ними ніхто не стежить. Такий висновок може декого здивувати — включно з економістами, приятелями Фельдмана, які двадцять років тому застерігали, що його схема, побудована на чесності, виявиться нежиттєздатною. Але цей висновок не здивував би Адама Сміта. Насправді темою першого твору Сміта, який називався «Теорія моральних почуттів», була внутрішня чесність, притаманна людству. «Хоч якою егоїстичною вважалася б пересічна людина, — писав він, — у її природі є, вочевидь, певні засадничі речі, які цікавлять її в долях інших людей і які роблять їхнє благополуччя необхідним для неї, хоча вона не отримує з цього нічого, окрім задоволення їх споглядати».

Є історія про перстень Гіга, яку Фельдман інколи розповідає своїм приятелям-економістам. Вона наводиться у «Республіці» Платона. Один учень на ім’я Главкон розповів її у відповідь на повчання Сократа, який, як і Адам Сміт, стверджував, що людям загалом властиво бути добрими навіть без примусу. Главкон, як і приятелі-економісти Фельдмана, з цим твердженням не погодився. І розповів історію про пастуха на ім’я Гіг, який випадково знайшов таємну печеру, у якій лежав мрець із перснем на руці. Коли Гіг одягнув цей перстень собі на палець, то виявив, що став невидимим. Оскільки ніхто не мав змоги бачити його, Гіг почав займатися речами огидними й мерзенними: спокусив царівну, убив царя тощо. Притча про Гіга порушувала моральне питання: чи зможе людина здолати спокусу злодійства, коли вона знатиме, що її вчинків ніхто не бачитиме? Вочевидь, Главкон дав на це запитання заперечну відповідь. Але Пол Фельдман стає на бік Сократа й Адама Сміта, бо відповідь на це запитання, принаймні у 87 % випадків, буде ствердною.

Розділ 2

Чому Ку-клукс-клан схожий на групу агентів з нерухомості?

Викриття таємниць Ку-клукс-клану — Чому всілякі експерти мають чудову змогу експлуатувати вас — Інтернет як протиотрута від зловживання інформацією — Чому нове авто різко дешевшає тієї миті, коли воно полишає автостоянку — Декодування шифру, яким користуються агенти з нерухомості: що насправді означає вислів «у доброму стані» — Чи є сенатор Трент Лотт більшим расистом, ніж пересічний учасник телеконкурсу «Найслабша ланка» — Про що брешуть ті, хто шукає собі партнера в інтернеті

Як організація Ку-клукс-клан мав історію, багату на різкі злети й падіння. Він був заснований одразу ж після закінчення Громадянської війни шістьма колишніми вояками-конфедератами в місті Пуласкі, штат Теннессі. Ці шестеро молодиків, з яких четверо були юристами-початківцями, бачили себе як звичайне коло друзів-однодумців. Тому й назву своєму товариству вони вибрали відповідну: «kuklux» — дещо видозмінене kuklos, що грецькою означає «коло». Кажуть, що спочатку їхня діяльність полягала в безневинних нічних витівках: наприклад, вони їздили верхи в білих накидках з простирадл і капюшонах із наволочок. Та невдовзі Ку-клукс-клан перетворився на терористичну організацію з осередками в багатьох штатах, чиєю метою було залякувати й убивати звільнених рабів. Серед її регіональних лідерів були шість колишніх генералів армії конфедератів; її найзатятішими прихильниками були власники плантацій, для яких період Реконструкції став економічним і політичним кошмаром. У 1872 році президент Улісс Ґрант виклав Палаті представників американського Конгресу істинні цілі Ку-клукс-клану: «Удаючись до сили та залякування, перешкоджати всім політичним акціям, що не збігаються з поглядами його членів, позбавляти кольорових громадян права носити зброю й права вільно голосувати на виборах, перешкоджати діяльності шкіл, де навчаються кольорові громадяни, і привести кольорових громадян до становища, дуже схожого на рабство».

Представники раннього Клану поширювали памфлети, лінчували темношкірих, стріляли їх, кастрували, спалювали, били рукоятками пістолетів і всіляко залякували. Вони нападали на колишніх рабів та всіх тих білих громадян, які підтримували права чорношкірих брати участь у голосуванні, володіти землею чи здобувати освіту. Та буквально протягом якихось десяти років Клан було знищено, здебільшого завдяки втручанню органів правопорядку та військових, керованих із Вашингтона.

Однак попри те, що сам Клан зазнав поразки, цілі, які він проголошував, були, в основному, досягнуті через запровадження так званих Законів Джима Кроу.[5] Конгрес, який у період Реконструкції похапцем запроваджував законодавчі заходи задля юридичної, соціальної та економічної свободи темношкірих, невдовзі так само швидко почав їх згортати. Федеральний уряд погодився вивести свої окупаційні війська з Півдня, що фактично призвело до відновлення панування білих. Верховний Суд Сполучених Штатів своїм рішенням у справі «Плессі проти Фергюсона» узаконив повномасштабну расову сегрегацію. (1892 року Гомер Плессі, який був на 1/8 чорним, сів у поїзді у вагон для білих і був заарештований за законами Луїзіани. Вважаючи, що влада штату порушує Конституцію США, яка гарантує рівність громадян перед законом, Плессі звернувся до суду. У 1896 році Верховний суд ухвалив рішення про те, що поділ громадян на біло- і чорношкірих не порушує Конституції).

Ку-клукс-клан перебував переважно в стані сплячки аж до 1915 року, коли фільм режисера Д. В. Гріффіта «Народження нації» (The Birth of a Nation), початкова назва — «Член Клану» (The Clansman), став тією жариною, з якої спалахнуло його відродження. У своєму фільмі Гріффіт зобразив Клан як захисників усієї білої цивілізації й одну з найшляхетніших сил в американській історії. У кінострічці цитувався рядок з «A History of the American People», написаний відомим істориком: «І нарешті постав великий Ку-клукс-клан, справжня імперія Півдня, щоби захистити південний край». Істориком, про якого йдеться, був президент Сполучених Штатів Вудро Вілсон, який свого часу був викладачем і президентом Принстонського університету.

У двадцяті роки відроджений Клан уже налічував, як стверджували його представники, аж вісім мільйонів членів. Цього разу організація не обмежилася Півднем Сполучених Штатів, а поширилася всією країною; і об’єктом її уваги стали не лише чорношкірі, а й католики, євреї, комуністи, профспілки, іммігранти, агітатори й інші «порушники фактичного порядку». У 1933 році, коли Гітлер прийшов до влади в Німеччині, Віл Роджерс першим указав на момент, який пов’язував новий Клан з новою загрозою в Європі: «Усі газети кажуть, що Гітлер намагається копіювати Муссоліні, — писав він. — Та мені здається, що він намагається копіювати Ку-клукс-клан».

Початок Другої світової війни й низка внутрішніх скандалів знову спричинилися до того, що Клан заліг на дно. Настрій широкого загалу обернувся проти Клану, бо голоси, що відстоювали єдність країни під час війни, заглушили голоси сепаратистів.

Проте через кілька років знову з’явились ознаки широкомасштабного відродження цієї організації. Тривога часів війни змінилася післявоєнною непевністю, і кількість членів Клану росла, мов на дріжджах. Буквально через два місяці після Дня перемоги над Японією, тобто 15 серпня 1945 року, члени Клану в Атланті спалили стометровий хрест на схилі гори Стоун-Маунтін, де був викарбуваний легендарний барельєф генерала Роберта Лі. Як згодом заявив один із членів Клану, таке видовищне спалення хреста було здійснене «просто для того, щоби нігери знали: війна скінчилась, і Клан знову повернувся до міст і сіл».

Тепер штаб-квартирою Клану стала Атланта. Вважалося, що Клан мав значний вплив на політиків штату Джорджія; подейкували також, що до складу кланівських місцевих організацій у цьому штаті входило багато полісменів і помічників шерифів. Так, Клан був таємним товариством, чиї члени з насолодою користувалися паролями та хитрощами в стилі «лицарів плаща й кинджала», але справжня сила крилася саме в тому страху, який він поширював серед широкого загалу і який підтверджувався тією всім відомою таємницею, що Ку-клукс-клан та правоохоронні органи були братами за зброєю.

Атланта, яка на жаргоні куклукскланівців називалася Столицею невидимої імперії ККК, була також рідним містом Стетсона Кеннеді. Цей тридцятирічний чоловік мав гени куклукскланівця, але цілковито протилежну вдачу. Він походив з поважної південної родини, серед предків якої, як стверджувалося, були двоє підписантів Декларації Незалежності, офіцер армії Конфедерації, а також Джон Стетсон, засновник відомої капелюшної компанії та людина, чиє ім’я носить Стетсонський університет.

Стетсон Кеннеді ріс у будинку з чотирнадцяти кімнат у Джексонвіллі, що у штаті Флорида, і був наймолодшим з п’яти дітей. Його дядько Бреді був куклукскланівцем. Але Кеннеді виріс, за його ж власною характеристикою, «вільним дисидентом», написав незліченну кількість статей і кілька книжок, у яких він висловлювався проти упередженості й фанатизму. Спершу Кеннеді працював фольклористом, подорожуючи Флоридою й збираючи старовинні перекази та пісні тубільних мешканців. Через багато років, працюючи одним із нечисленних білих кореспондентів видання Pittsburgh Courier, найбільшої місцевої газети для чорношкірих, він писав під псевдонімом Дедді Меншн — на честь героя негритянського фольклору, який, згідно з міфом, міг обігнати постріл з дробовика шерифа.

Головним внутрішнім рушієм Кеннеді була відраза до вузьколобості, невігластва, обструкціонізму та залякування, які, на його думку, жодна організація не виставляла напоказ так гордо, як Ку-клукс-клан. Кеннеді вважав Клан терористичною рукою самого ж білошкірого істеблішменту. Через низку причин він вважав цю проблему нерозв’язною. Клан був пов’язаний таємними змовами з політичними та бізнесовими лідерами й керівниками правоохоронних структур. Широкий загал був заляканий і почувався надто слабким, щоби вести діяльність проти Клану. А ті нечисленні тогочасні групи, які виступали проти розпалювання ненависті, мали не лише мало важелів впливу на ситуацію, вони мали обмаль інформації навіть про сам Ку-клукс-клан. Як пояснював згодом Кеннеді: «Майже все, що писалося на цю тему, — це редакторські статті, а не викривальні матеріали. Так, автори висловлювалися проти Клану, але вони мали про нього вкрай бідну внутрішню інформацію, яка була буквально на вагу золота».

Тому Кеннеді вирушив збирати цю інформацію сам. Він витратив роки на здобування інтерв’ю в лідерів Клану та їхніх симпатиків, інколи користуючись своїм походженням і вдаючи, що поділяє їхній погляд на ту чи іншу проблему. Кеннеді також брав участь у публічних заходах Клану і, як він згодом написав, навіть вирішив пробитися до лав Клану в Атланті.

Спогади Кеннеді про свої діяння «всередині» Клану під назвою «The Klan Unmasked» насправді є радше белетристикою, ніж чітким документальним викладенням фактів. Очевидно, Кеннеді, будучи фольклористом у глибині душі, захотів зобразити цю історію якомога драматичніше, і тому включив до неї не лише свою антикланівську діяльність, а й діяльність ще одного чоловіка на вигадане ім’я Джон Браун. Браун був профспілковим активістом і колишнім функціонером Клану, який змінив свої погляди й запропонував Кеннеді проникнути до лав цієї організації. Вочевидь, саме Джон Браун фігурував у більшості найдраматичніших та найнебезпечніших епізодів, описаних у книжці «The Klan Unmasked» — беручи особисту участь у зібраннях Клану й інших акціях в Атланті — та оскільки Стетсон Кеннеді й був тим чоловіком, який згодом написав цю книжку, то він зобразив дії Брауна як власні29.

При цьому з розповідей тандему Браун/Кеннеді можна почерпнути чимало інформації. Браун, зокрема, оприлюднив те, про що дізнавався на щотижневих зборах Клану: імена місцевих і регіональних ватажків, їхні плани на майбутнє, тогочасні ритуали Клану, паролі, а також жаргон. Наприклад, куклукскланівці мали звичай додавати буквосполучення «кл» до багатьох слів. (Скажімо, двоє куклукскланівців клобідали в місцевій клаверні). Таємне куклукскланівське рукостискання здійснювалося розслабленою лівою рукою й нагадувало помах риб’ячого хвоста. Коли куклукскланівець під час подорожі хотів знайти своїх побратимів у чужому місті, то він питався про такого собі пана Аяка, що закодовано означало Are You a Klansman? (Ви — член Клану?) І сподівався почути у відповідь: «Так, а ще я знаю такого собі пана Акая (Akai)», що закодовано звучало як A Klansman Am I (Я — член Клану).

Невдовзі Джону Брауну запропонували вступити до Клавальєрів — таємної поліції Клану й «загону шмагальників». Для нього, як розвідника, це стало вельми дражливою проблемою: що станеться, якщо його покличуть чинити насильство?

Але виявилося, що основним принципом життя у Клані — і принципом самого тероризму загалом — є те, що більша частина насильства, яким лякають, ніколи не виходить за межі самої стадії залякування.

Візьмімо, наприклад, лінчування — «візитівку» насильства, скоєного Кланом. Перед вами — складена Інститутом Таскіджі статистика лінчування чорношкірих у Сполучених Штатах за кожні десять років з 1890 по 1969 рр.

Зважте на те, що ці цифри відображають не ті лінчування, які приписують Ку-клукс-клану, а загальну кількість задокументованих випадків. Ця статистика розкриває принаймні три вартих уваги факти. Перший — це очевидне зменшення кількості лінчувань з плином часу. Другий — це відсутність зв’язку між лінчуванням і належністю до Клану: у період між 1900 та 1909 рр., коли Клан перебував у стані сплячки, сталося навіть більше лінчувань, ніж протягом 1920-х років, коли Клан налічував мільйони членів, і це свідчить про те, що Ку-клукс-клан здійснив значно менше лінчувань, ніж прийнято вважати.

І третій факт — це вкрай мала кількість лінчувань порівняно з чисельністю чорношкірого населення. Ясна річ, навіть одне лінчування — це вже занадто. Але на перехресті сторіч лінчування навряд чи було настільки поширеним, мало не щоденним явищем, як про це часто йдеться у спогадах широких мас. Порівняйте кількість жертв (281) лінчування в 1920-х роках із кількістю чорношкірих дітей, що помирали тоді від голоду, пневмонії, діареї та інших подібних причин. Станом на 1920 рік близько 13 зі 100 чорношкірих дітей помирали в ранньому дитинстві, або ж приблизно 20 000 дітей щорічно — і це порівняно з 28 людьми, які щороку зазнавали лінчування. Навіть у 1940-х кожного року помирало близько 10 000 чорношкірих дітей.

На які ж ширші висновки наштовхують цифри про кількість лінчувань? Що означає той факт, що лінчування траплялися відносно рідко і з плином часу їхня кількість зменшувалася навіть попри бурхливе зростання кількості членів Клану?

Найбільш парадоксальне й дратівливе пояснення полягає в тому, що всі ці початкові лінчування дали бажаний результат. Білошкірі расисти, незалежно від того, належали вони до Клану чи ні, своїми акціями та риторикою створили міцну схему стимулів — моторошно-чітку й моторошно-страхітливу. Якщо чорношкірий індивід порушував прийняті правила поведінки, чи то заперечуючи у відповідь на зауваження водія автобуса, чи то насмілюючись піти на вибори, він усвідомлював, що його можуть за це покарати, а, можливо, навіть і вбити.

Тому цілком імовірно, що в середині 1940-х, коли Стетсон Кеннеді намагався підірвати Клан ізсередини, останньому вже не треба було вдаватися до широкомасштабного насильства. Більшість чорношкірих, яким уже давно наказували поводитись як громадянам другого сорту (інакше нехай начуваються!), — просто скорилися. Одного-двох лінчувань вистачило надовго, щоб вселити покірливість навіть серед великої групи людей, бо люди зазвичай сильно реагують на сильні стимули. Крім того, мало є стимулів, сильніших за страх несподіваного й безпідставного насильства, — і саме тому тероризм є настільки ефективним.

Але якщо Ку-клукс-клан у 1940-х роках не був абсолютно насильницьким, то яким же він тоді був? Той Клан, про який писав Стетсон Кеннеді, насправді виявився жалюгідною спільнотою чоловіків, здебільшого малоосвічених та з поганими перспективами в житті, які потребували місця, де можна згаяти вільний час, і хоч якогось приводу час від часу цілу ніч не бувати вдома. Те, що члени цього братства скандували псевдорелігійні тексти, складали присягу та співали осанну — і все це у цілковитій таємності, — робило його ще привабливішим.

Кеннеді також виявив, що Клан — це добре злагоджений механізм заробляння грошей, принаймні для тих, хто перебував на вищих щаблях ієрархії. Ватажки Клану мали багато джерел доходу: тисячі членів, які сплачували внески; бізнесмени, які наймали Клан для того, щоб той наводив страх на профспілки, або платили йому за «захист»; велелюдні збори, під час яких збиралися велетенські суми пожертвувань; час від часу куклукскланівці не гребували навіть продажем самогону чи нелегальної зброї. А ще були хитрі контори на зразок куклукскланівської «Асоціації зі страхової допомоги в разі смерті», яка продавала страхові поліси членам Клану, приймаючи при цьому лише готівку або персональні чеки, виписані на ім’я самого Великого Дракона.

Але навіть попри те, що Клан міг і не бути таким смертельно небезпечним, як зазвичай вважалося, він усе одно чинив багато насильства і, що було, мабуть, іще гіршим, мав далекосяжні плани щодо поширення свого політичного впливу. Тому Кеннеді всіляко намагався завдати Клану шкоди в будь-який доступний йому спосіб. Довідавшись про плани Клану розігнати профспілкові збори, він передав цю інформацію одному приятелеві, який був членом профспілки. Він передав також інформацію про організацію помічнику генерального прокурора штату Джорджія, відомому борцю з Кланом. Дослідивши статут ККК, Кеннеді написав листа губернатору Джорджії, у якому зазначив причини, на підставі яких реєстрацію цього статуту можна було скасувати: Клан визначав себе як неприбуткову й неполітичну організацію, але Кеннеді мав докази, що її діяльність була недвозначно спрямована як на отримання прибутку, так і на здійснення політичного впливу.

Однак проблема полягала в тім, що більшість зусиль, які докладав Кеннеді, не давала належного ефекту. Клан був вкорінений настільки міцно й мав настільки широку соціальну базу, що в Кеннеді з’явилося таке відчуття, наче він кидає камінцями у велетня, намагаючись завдати йому шкоди. Та навіть якби йому й вдалося зашкодити Клану в Атланті, сотні інших підрозділів деінде в країні так і лишилися б недоторканними.

Кеннеді був у розпачі, і з цього розпачу зродилася його нова стратегія. Одного дня він помітив групу хлопчиків, які гралися в шпигунів, обмінюючись при цьому якимись дурнуватими таємними паролями. І це нагадало йому про Клан. От якби взяти, подумав він, та й передати всі паролі Клану та решту його таємниць дітям усієї країни, і не лише дітям, а й їхнім батькам! Ото була б чудасія! Немає кращого способу знешкодити те чи інше таємне товариство, ніж розголосити його найпотаємніші секрети. Замість того щоб безуспішно нападати на Клан ззовні, можливо, слід якимось чином розкрити всю таємну інформацію, яку збирав Джон Браун на щотижневих зборах куклукскланівців, ізсередини? Зважаючи на таємні дані, які постачав Джон Браун, і результати власних розслідувань, можна було сказати, що Кеннеді знав значно більше секретів організації, аніж пересічний куклукскланівець.

Кеннеді звернувся до найпотужнішого засобу масової інформації того часу — радіо. Він почав постачати звіти про Клан журналісту Дрю Пірсону, чию програму «Washington Merry-Go-Round» слухали щодня мільйони дорослих, а також до продюсерів шоу «Adventures of Superman», яке щовечора збирало багатомільйонну аудиторію дітей. Він розповів їм про панів Аяка та Акая, а також познайомив їх з емоційно зарядженими рядками зі священного писання Клану, яке називалося «Клоран». (Кеннеді так і не дізнався, з якого дива спільнота білих християн-расистів дала своїй «біблії» майже таку саму назву, як і в священної книги мусульман). Він пояснив роль функціонерів Клану в кожній Клаверні (тобто в кожному місцевому підрозділі Клану): Клаліф (заступник голови), Клокард (лектор), Клудд (капелан), Кліграпп (секретар), Клабі (скарбник), Кладд (управитель), Кларого (внутрішній охоронець), Клекстер (зовнішній охоронець), Клоканн (слідчий комітет з п’яти осіб), а також Клавальєри (чийого ватажка називали також «Головним лупцювальником дуп»). Кеннеді розкрив також ієрархію Клану — від місцевого й аж до загальнодержавного рівня: Величний Циклоп і його дванадцять Жахіть; Великий Титан і його дванадцять Фурій; Великий Дракон і його дев’ять Гідр; а також Імперський Маг і його п’ятнадцять Геніїв. До того ж Кеннеді передав усю інформацію, яку дбайливо зібрав Джон Браун, проникнувши в лави основного підрозділу Клану — Натан Бедфорд Форрест, Клаверна № 1, регіон Джорджія.

Під час війни герой шоу «Adventures of Superman» воював з Гітлером, Муссоліні та Хірохіто. Але згодом йому знадобилися нові негідники. Клан виявився ідеальною мішенню, і Супермен застосував проти нього всю свою міць. І Дрю Пірсон, відомий своєю ненавистю до куклукскланівців, почав регулярно давати найновішу інформацію про Клан під час свого радіошоу, доповнюючи її найсвіжішою інсайдерською інформацією від Джона Брауна про те, як казилися від злості функціонери Клану, дізнаючись, що просочилися нові факти. Виглядає, що такі дії Пірсона створювали щось на зразок резонансної камери, яка доводила до сказу Семюеля Гріна, Великого Дракона Клану. Ось про що йшлося в радіозвіті Пірсона від 17 листопада 1948 року.

Виступаючи через тиждень після виборів у Клаверні № 1, Атланта, штат Джорджія, Великий Дракон, заламуючи руки, ще раз наголосив, що куклукскланівці мають бути пильними й не допускати просочення інформації.

«На наших нарадах я мушу говорити відверто, — сказав він, — але перед тим, як прийти сюди, я також запросто міг би зателефонувати Дрю Пірсону і розповісти йому все, про що тут ітиметься, бо наступного дня він усе одно переповість це кожному — від Атлантичного узбережжя нашої країни до Тихоокеанського. А наступного ранку, під час сніданку, мені телефонують із “Атлантик Пост” та “Юнайтед Прес” і повідомляють про це…»

Великий Дракон говорив про плани спалення великого хреста, яке мало відбутися 10 грудня в місті Мейкон, штат Джорджія. Це мало бути найграндіознішим спаленням хреста в історії Клану, сказав він, і додав, що розраховує на присутність 10 000 членів Клану, одягнених у свої накидки…

Він сказав також, що Клуб Клавальєрів (шмагально-нагайковий підрозділ Клану) знову повернувся до роботи і має багато друзів серед поліцейського загону Атланти.

У той час, коли Пірсон продукував свої радіошоу, а Стетсон Кеннеді — знову й знову викривав таємниці Клану (здобуті Джоном Брауном), передаючи їх іншим радіопрограмам і друкованим виданням, і сталася така річ: число присутніх на зборах Клану почало зменшуватися — разом із кількістю заяв на членство в цій організації. З усіх методів боротьби з упередженістю й фанатизмом, до яких вдавався Кеннеді, ця кампанія виявилася, безсумнівно, найвдалішою й найуспішнішою. Таємничість Клану він обернув проти неї ж самої, розголошуючи секретну інформацію, — так факти, які раніше були дорогоцінними, перетворилися на поживу для глузування.

Американці, які були схильні не погоджуватися з Кланом суто на філософському рівні, тепер отримали достатньо багато конкретної інформації, щоб протидіяти йому активніше — і громадські настрої почали змінюватись. Американці ж, які, так само суто на філософському рівні, готові були підтримати Клан, тепер отримали більше ніж достатньо підстав для того, щоб цього не робити. І хоча Клан ніколи не зник би остаточно, особливо на крайньому Півдні США (Девід Дюк, красномовний ватажок Клану з Луїзіани, неодноразово набирав багато голосів під час виборів до Сенату Сполучених Штатів та інших представницьких посад), він усе одно зазнав важкого удару, принаймні в короткочасній перспективі, у результаті сміливих викриттів, які здійснив Стетсон Кеннеді, розголошуючи таємниці Клану. Хоча той вплив, який мала його діяльність на Клан, практично неможливо визначити більш-менш точно, багато людей все ж віддають належне Кеннеді за те, що він завдав значної шкоди організації, якій просто конче необхідно було завадити.

Це сталося не тому, що Стетсон Кеннеді був хоробрим, рішучим і непоступливим, навіть попри те, що йому було притаманне і перше, і друге, і третє. Це сталося завдяки тому, що він усвідомив: інформація є надзвичайно потужною й гострою зброєю. Ку-клукс-клан, здебільшого так само, як і політики, агенти з нерухомості чи біржові брокери, являв собою групу, чия влада і вплив значною мірою забезпечувалися тим, що ця група накопичувала інформацію. А коли інформація потрапила не до тих рук, що треба (або, залежно від вашої точки зору, саме до тих, що треба), ця група втратила значну частину свого впливу.

Наприкінці 1990-х вартість полісів страхування життя різко впала30. Певною мірою це було загадковим явищем, бо для такого падіння не існувало очевидної причини. Інші різновиди страхування, включно зі страхуванням здоров’я, автомобілів і житла, явно не подешевшали. Не відбулося також жодної радикальної зміни в царині страхових компаній, серед страхових агентів або ж людей, які купували поліси страхування життя. Що ж трапилося?

А трапилося те, що з’явився інтернет. Навесні 1996 року Quotesmith.com став першим із кількох веб-сайтів, що дав клієнтам змогу буквально за кілька секунд порівняти ціни полісів страхування на певний період, пропонованих різними компаніями. Для таких веб-сайтів поліси страхування життя виявились ідеальним продуктом. На відміну від інших видів страхування (особливо довічного, що є значно складнішим фінансовим інструментом), поліси страхування життя є приблизно однаковими: будь-який гарантійний поліс на тридцять років і суму один мільйон доларів фактично ідентичний іншому. Тому основна різниця між ними полягає в ціні. Пошук найдешевшого страхового поліса, цей складний процес, що потребує багато часу, раптово спростився. Відтоді як клієнти отримали змогу віднаходити найдешевші страхові поліси, компанії, чиї послуги коштували надто дорого, були змушені зменшити свої ціни. Несподівано клієнти почали сплачувати щорічно за поліси страхування життя на 1 мільярд доларів менше.

Варто зазначити, що ці веб-сайти просто давали списки цін; вони навіть не займалися продажем полісів. Тому насправді вони торгували не страхуванням. Як і Стетсон Кеннеді, вони пропонували інформацію. (Якби інтернет існував у ті часи, коли Кеннеді воював з Кланом, він, напевно, тільки й встигав би, що писати в блоги). Звісно ж, є різниця між викриттям Ку-клукс-клану та викриттям зажерливих страхових компаній, які встановлювали за свої послуги завищені ціни. Клан поширював інформацію, таємничість якої породжувала страх, тоді як ціни на страхові послуги були не так секретом, як набором фактів, поширюваних у спосіб, що ускладнював порівняння цін. Та в обох випадках поширення інформації значно послабило їхній вплив. Як одного разу написав Луїс Брандейс, суддя Верховного суду: «Кажуть, що найкращим дезинфекційним засобом є сонячне світло»31.

Інформація — це маяк, ломака й запобіжний засіб — усе залежить від того, хто нею користується і як. Інформація є таким потужним знаряддям, що навіть припущення існування певної інформації (навіть якщо насправді її не існує) може справити витверезний ефект.

Розгляньмо приклад автомобіля, що був виготовлений лише день тому.

День, коли автомобіль полишає стоянку, є найгіршим днем у його житті, бо він миттєво втрачає аж чверть своєї вартості. Це може видатися смішним, але ми знаємо, що так воно і є. Нове авто, придбане за двадцять тисяч доларів, можна перепродати не більш ніж, скажімо, за п’ятнадцять тисяч доларів. Чому? Адже, коли подумати логічно, то єдиним, кому раптово закортить продати нове авто, може бути індивід, який виявив у ньому ті чи інші дефекти. Тому навіть якщо воно не має жодного недоліку, потенційний покупець усе одно припускає, що вади існують. Тож він вважає, що продавець має якусь інформацію про цей автомобіль, якої не знає він, покупець, тому продавця й карають ціною за цю ймовірну інформацію.

А якщо автомобіль і справді є таким собі котом у мішку і має приховані дефекти? Продавець учинить мудро, якщо чекатиме рік, перш ніж продавати його. До того часу всі підозри стосовно дефектності авто зникнуть, деякі люди теж забажають продати свої ідеальні однорічні автомобілі, тому машина з вадами зможе легко загубитися серед них і продатися за ціну більшу, ніж вона насправді варта32.

Зазвичай один учасник угоди має більше інформації, ніж інший. На жаргоні економістів такий випадок називається інформаційною асиметрією. Коли хтось (зазвичай експерт) знає більше, ніж хтось інший (зазвичай клієнт), то ми сприймаємо це як неминучу реальність капіталізму. Але насправді інтернет повсюдно завдав інформаційній асиметрії серйозних ударів.

Інформація — це валюта інтернету. Як середовище інтернет неймовірно ефективно передає інформацію від тих, хто її має, до тих, хто її не має. Часто, як і у випадку з полісами страхування життя, ця інформація до появи Всесвітньої павутини існувала лише в жахливо розпорошеному вигляді. (Нині ж інтернет діє як гігантський підковоподібний магніт, що пропливає понад безкінечним полем копиць сіна, витягаючи голки з кожної). Всесвітня павутина спромоглася здійснити те, що було не до снаги навіть найзавзятішим помічникам споживачів: вона значно зменшила дистанцію між експертами й широким загалом.

Особливо корисним інтернет виявився в тих ситуаціях, коли особиста зустріч споживача з експертом могла навіть загострити проблему інформаційної асиметрії, тобто йдеться про ті випадки, коли експерт користається своєю інформаційною перевагою для того, щоб ми відчули себе або дурними, або похапливими, або скупими, або неблагородними. Візьмімо, наприклад, такий сценарій подій: щойно помер хтось із ваших рідних чи близьких, і директор похоронного бюро (який у курсі, що ви не знаєте нічого про його бізнес та ще й перебуваєте в стані емоційного стресу) підводить вас до труни з червоного дерева, яка коштує аж вісім тисяч доларів. А можна ж просто зайти на сайт www.TributeDirect.com і самому купити ту саму труну лише за 3595 доларів, і вам привезуть її протягом доби. Звісно, якщо вам не забажається викласти додаткові 2300 доларів за «Прощальну лунку» (труну зі сценами гри в гольф) чи «Спогади про полювання» (домовину з зображенням оленів із гіллястими рогами й іншої здобичі) або ж придбати одну з дешевих моделей, про які директор похоронного бюро чомусь забув вам сказати.

Однак попри всю свою міць інтернет так і не спромігся вбити звіра, що зветься «інформаційна асиметрія». Згадайте лишень про корпоративні скандали початку 2000-х років. До складу злочинів, скоєних корпорацією Enron, входили такі: приховане партнерство, замаскований борг, а також маніпуляції на енергетичних ринках. Генрі Блоджет з інвестиційного банку Merrill Lynch і Джек Грубман з банку Salomon Smith Barney написали приголомшливі дослідницькі звіти про компанії, що, як їм було відомо, оперували недійсними цінними паперами. Сем Ваксал позбувся своїх акцій фармацевтичної компанії ImClone після того, як його встигли дочасно попередити про вбивчий звіт, складений Управлінням з контролю за продуктами і лікарськими засобами; його приятелька Марта Стюарт також «злила» свої акції, а потім збрехала про причини такого кроку. Компанії WorldCom та Global Crossing надали фальшиві дані про мільярди доларів прибутку для того, щоб роздути ціни своїх акцій. Одна група компаній, що входила до пайового інвестиційного фонду, надавала можливість своїм привілейованим клієнтам продавати й купувати акції за привілейованими цінами, а ще одну групу компаній звинуватили в тому, що вона приховувала зарплату менеджерів.

Попри своє надзвичайне розмаїття, усі ці злочини мають спільну рису: це були кримінальні маніпуляції з інформацією. У більшості з цих випадків ішлося про експерта або ж групу експертів, які надавали неправдиву інформацію чи приховували істинну; у кожному випадку ці експерти намагалися зберігати інформаційну асиметрію максимально асиметричною.

Ті, хто практикував такі злочинні діяння, особливо в царині масштабних фінансових операцій, незмінно наводили на свій захист такий аргумент: «Усі решта також цим займалися». І це може бути правдою. Однією з характерних властивостей інформаційних злочинів є те, що виявляють лише дуже малу їх частку. На відміну від вуличних, такі злочини не залишають по собі ані трупів, ані розбитих вікон. На відміну від «бубликового злодія», тобто людини, яка їсть бублики Пола Фельдмана, але не платить за них, інформаційний злочинець не боїться, що прийде пан Фельдман і порахує всі гроші до останньої копійки. Аби інформаційний злочин виплив на поверхню, мусить трапитися щось надзвичайне. І коли це трапляється, результати, як правило, бувають дуже промовистими. Зрештою, злочинці, які скоюють інформаційні злочини, не думають про те, що їхні потаємні дії стануть надбанням широкого загалу. Згадайте лишень про «плівки Enron» — таємно записані розмови між службовцями цієї компанії, що випливли на поверхню після того, як вона зазнала краху33. Під час телефонної розмови 5 серпня 2000 року двоє трейдерів балакали про те, що велика пожежа в Каліфорнії дозволить їхній компанії різко підвищити ціни на електрику. «Заклинання дня, — сказав один із них, — це “палай, вогнику, палай!”». Через кілька місяців двоє трейдерів на ім’я Кевін і Боб розмовляли про те, як посадовці штату Каліфорнія намагалися змусити Enron повернути кошти, переплачені споживачами в результаті того, що ця компанія підвищила ціни.

Кевін: Вони що, в біса, забирають у вас, хлопці, всі гроші? Усі гроші, які ви вкрали в тих рознещасних бабусь у Каліфорнії?

Боб: Так, чуваче, у бабусі Міллі.

Кевін: Еге ж, і тепер вона хоче повернути свої довбані гроші за всю ту електроенергію, яку ти їй впарив за ціною 250 доларів за мегават-годину!

Припустивши, що багато експертів можуть скористатися своєю інформацією вам на шкоду, ви, безперечно, матимете рацію. Експерти розраховують на те, що ви не маєте інформації, яку мають вони. Або на те, що ви, заплутавшись у складних нюансах їхньої роботи, усе одно не знатимете, що робити з тією інформацією, навіть якщо матимете її. Або ж на те, що ви будете в такому захваті від їхньої професійності, що навіть не насмілитеся сперечатися з ними. Якщо ваш лікар запропонує зробити ангіопластику (хоча деякі сучасні дослідження свідчать, що така операція не надто допомагає уникнути серцевих нападів), вам навряд чи спаде на думку, що лікар користується своєю інформаційною перевагою, аби заробити додаткові кілька тисяч доларів самому або ж дати заробити своєму приятелю-хірургу34. Але, як пояснив Девід Гілліс, хірург-кардіолог з Південно-західного медичного центру при Техаському університеті в Далласі в інтерв’ю «Нью-Йорк Таймз», у лікаря можуть бути такі самі матеріальні стимули, як у продавця автомобілів, директора похоронного бюро чи менеджера пайового інвестиційного фонду. «Якщо ви працюєте хірургом-кардіологом, а Джо Сміт, місцевий лікар-терапевт, відправляє до вас пацієнтів, а ви кажете їм, що вони не потребують процедури, то незабаром Джо Сміт не буде відправляти до вас пацієнтів».

Озброєні інформацією, експерти можуть застосувати такий потужний, хоча й прихований важіль, як страх. Страх, що ваші діти одного разу знайдуть вас на підлозі туалету, померлим від серцевого нападу, — якщо ви не зробите ангіопластику. Страх, що дешева труна зробить існування вашої бабусі на тому світі нестерпним. Страх, що авто вартістю 25 тисяч доларів під час аварії помнеться, як дитяча іграшка, тоді як машина за 50 тисяч доларів огорне вас і ваших близьких коконом з міцної сталі. Можливо, між страхом, породжуваним комерційними експертами, і страхом, що поширюють терористи на зразок куклукскланівців, знак «дорівнює» ставити не можна, але принцип є однаковим.

Візьмімо операцію, яка, на перший погляд, не має породжувати сильний острах: продаж вашого будинку. Що в ній страшного? За винятком того, що продаж будинку є зазвичай найбільшою фінансовою операцією вашого життя, і що ви, найімовірніше, мало тямите в такій сфері, як нерухомість, а також того факту, що ви, певно, маєте величезну емоційну прив’язаність до вашого будинку, у цій ситуації існують принаймні два сильних страхи: ви боїтеся, що продасте будинок за ціну, значно меншу від його справжньої вартості, і що ви можете не продати його взагалі35.

У першому випадку ви боїтеся призначити надто низьку ціну; у другому ж випадку ви боїтеся встановити занадто високу. Звичайно, віднайти золоту середину — це робота вашого агента з нерухомості. Саме він володіє всією необхідною інформацією: відомостями про схожі будинки, нинішніми тенденціями продажів, коливаннями на ринку нерухомості; можливо, він навіть має вихід на конкретного зацікавленого покупця. Ви почуваєтеся щасливим з того, що звернулися до такого обізнаного експерта, який є вашим спільником у складній операції.

Та, на жаль, ваш експерт часто бачить усе під зовсім інакшим кутом. Агент з нерухомості може вважати вас не так спільником, як об’єктом маніпуляцій. Пригадайте дослідження, про яке йшлося на початку цієї книжки, у якому вимірювалася розбіжність між продажними цінами будинків, що належали самим агентам з нерухомості, і тими будинками, що належали їхнім клієнтам. У цьому дослідженні було зроблено висновок, що агент з нерухомості продає власний будинок у середньому на десять днів довше, очікуючи на найкращу пропозицію, і на 3 % (тобто на 10 тисяч доларів за умови, що продажна ціна — 300 тисяч доларів) дорожче за ваш будинок. Це — ті 10 тисяч доларів, які потрапляють не до вашої кишені, а до кишені вашого агента, і є чималою винагородою, що з’являється завдяки володінню інформацією та чудовому розумінню стимулів. Проблема полягає тільки в тому, що за продаж вашого будинку на 10 тисяч доларів дорожче агент отримає лише на 150 додаткових доларів більше особистого прибутку, а це — замала винагорода за купу додаткової праці. Отже, робота агента полягає в тому, щоб переконати вас, що 300 тисяч доларів — це справді дуже гарна і навіть щедра пропозиція і що лише повний бовдур здатен від неї відмовитися.

Проте це може бути доволі складно. Агент не бажає просто взяти і обізвати вас бовдуром. Тому він тонко натякає на це, можливо, розповідаючи, що у вашому ж кварталі будинок значно більший, гарніший та новіший не можуть продати ось уже півроку. Тут агент застосовує свою головну зброю: він обертає інформацію на страх. Ось вам реальна історія, яку розповів Джон Доног’ю, професор права, який викладав у Стенфордському університеті: «Я збирався придбати будинок на території Стенфорда, — пригадує він, — і агент продавця все розказував, як мені поталанить із покупкою, бо невдовзі ціни на ринку житла різко збільшаться. Щойно я підписав договір купівлі-продажу, як агент спитав мене, чи я, бува, не збираюся продати свій колишній стенфордський будинок. Я відповів, що, можливо, спробую продати його, не користуючись послугами агента, і він відповів: “Джоне, цей варіант міг спрацювати за нормальних умов, але нині, коли ціни на ринку різко падають, тобі без допомоги брокера не обійтися”».

Отже, не минуло й п’яти хвилин, як ринок, що зростав, перетворився на такий, що падає. Ось які чудеса здатен творити агент у пошуках наступного контракту.

А ось іще одна реальна історія про те, як агент з нерухомості зловживав інформацією. У ній ідеться про К., близького друга одного з авторів цієї книжки. К. мав бажання купити будинок, виставлений на продаж за ціною 469 тисяч доларів. Він був готовий запропонувати 450 тисяч, але спершу зв’язався телефоном з агентом продавця й попросив його назвати найнижчу ціну, прийнятну для його клієнта. Агент продавця відразу ж насварив К. «Як вам не соромно! — сказав він. — Це ж явне порушення морального кодексу агентів з нерухомості!»

К. вибачився. Потім розмова перейшла до інших, менш нагальних проблем. Через десять хвилин, уже наприкінці розмови, агент сказав: «І останнє, що мені хотілося б зазначити. Мій клієнт готовий продати свій будинок за значно меншу суму, ніж ви могли подумати».

Тож, зважаючи на цю розмову, К. запропонував за будинок 425 тисяч доларів замість запланованих 450 тисяч. Зрештою продавець погодився на 430 тисяч. Через втручання свого ж агента, продавець втратив щонайменше 20 тисяч доларів, тоді як сам агент втратив лише 300 доларів — невелика ціна за те, щоби швидко й легко завершити операцію з продажу, яка принесла йому комісію в розмірі 6450 доларів.

Отже, може здатися, що значна частина роботи агента з нерухомості полягає в тому, щоб переконати власника будинку продати його за меншу суму, ніж йому хотілося б, водночас даючи зрозуміти потенційним покупцям, що будинок можна придбати за суму, меншу від заявленої. Звісно, цього можна досягнути значно витонченішими засобами, ніж просто взяти й сказати покупцеві, щоби той збивав ціну. Вищенаведений аналіз поведінки агентів з нерухомості містить також дані про те, як вони подають інформацію в рекламних оголошеннях. Вислів «у доброму стані», наприклад, означає для агента з нерухомості приблизно те саме, що слова «пан Аяк» — для куклукскланівця: він значить, що будинок старий, але ще не розвалюється. Кмітливий покупець знає про це (або сам у цьому пересвідчиться, побачивши будинок на власні очі), але для шістдесятип’ятирічного пенсіонера, який продає цей будинок, такий вислів може прозвучати як комплімент — і саме на це й розраховує його агент.

Аналіз лексикону, який використовується в оголошеннях про продаж нерухомості, свідчить, що певні слова містять у собі потужний натяк на остаточну продажну ціну будинку. Це не обов’язково означає, що ярлик «у доброму стані» призводить до того, що цей будинок продається за нижчу ціну, ніж його аналог. Проте він свідчить, що коли агент з нерухомості характеризує будинок як такий, що перебуває в доброму стані, він може при цьому тонко натякати покупцеві, щоби той збивав ціну.

Нижче наведено десять термінів, які зазвичай використовуються в рекламних оголошеннях про продаж нерухомості. П’ять із них містять у собі сильний позитивний імпульс щодо остаточної ціни будинку, а п’ять інших — сильний негативний імпульс. Здогадайтеся, де які.

Десять традиційних термінів у оголошеннях з нерухомості

Фантастичний

Граніт

Просторий

Сучасний

!

Акриловий камінь

Чарівний

Кленовий

Чудовий район

Вишуканий

Ясно, що «фантастичний» будинок є достатньо фантастичним, щоб установити за нього фантастично високу ціну, еге ж? А як стосовно «чарівного» та «просторого» будинку в «чудовому районі»? Ні, ні, ні і ще раз ні. Ось як ці терміни розподіляються насправді:

П’ять термінів, що асоціюються з високою продажною ціною

Граніт

Сучасний

Акриловий камінь

Кленовий

Вишуканий

П’ять термінів, що асоціюються з невисокою продажною ціною

Фантастичний

Просторий

!

Чарівний

Чудовий район

Три з п’яти термінів, асоційованих з високою продажною ціною, є фізичним описом самого будинку: граніт, акриловий камінь і кленова деревина. У контексті сприйняття інформації такі терміни є конкретними й недвозначними, а тому — і корисними. Якщо ви любите граніт, рекламований будинок може вам сподобатися; та навіть якщо не любите, «граніт», безперечно, не асоціюється з тим, що будинок потребує ремонту. Також не асоціюються з цим ані «вишуканий», ані «сучасний», бо обидва ці терміни, вочевидь, призначені для того, щоби поінформувати потенційного покупця, що будинок справді є у певному сенсі хорошим.

Водночас «фантастичний» є небезпечно двозначним прикметником, так само, як і «чарівний». Схоже, що агенти з нерухомості використовують ці обидва слова як умовне позначення будинку, що не має якихось конкретних властивостей, вартих того, щоб їх рекламувати. А «просторі» будинки часто бувають старими, недоглянутими або ж непрактичними. Вислів «чудовий район» сигналізує покупцеві, що, мовляв, так, цей будинок, може, й не дуже гарний, зате сусідні будинки, мабуть, нічогенькі. А знак оклику в рекламі нерухомості — це однозначно поганий знак, спроба приховати реальні вади під завісою напускного ентузіазму.

Але якщо дослідити слова та вислови в рекламних оголошеннях, де агенти з нерухомості пропонують на продаж власні будинки, то можна побачити, що вони справді роблять наголос на описових характеристиках (особливо на таких словах, як «новий», «граніт», «кленовий», стан «заходь і живи»), уникаючи при цьому беззмістовних прикметників як-от «прекрасний», «бездоганний» і вже знайомого знаку оклику. А потім агент терпляче очікує на появу покупця з найвищою ціною. Він може розповісти тому покупцеві про сусідній будинок, який щойно продали на 25 тисяч доларів вище від початкової ціни, або про ще якийсь будинок, який є предметом заповзятих торгів. Отже, агент з нерухомості сумлінно користується кожною перевагою інформаційної асиметрії, які він має у своєму розпорядженні.

Чи означає це, що він — погана людина? Важко сказати, принаймні нам важко сказати. Річ не в тім, що агенти з нерухомості — погані люди, річ у тім, що вони — просто люди, а люди неминуче реагують на стимули. А стимули бізнесу в галузі нерухомості — у їхньому нинішньому вигляді — однозначно заохочують деяких агентів діяти всупереч інтересам своїх клієнтів.

Але, подібно до директора похоронного бюро, продавця автомобілів і страхової компанії, агенти з нерухомості також стали свідками того, що останнім часом інтернет значною мірою нейтралізував їхні переваги. Зрештою, кожен, хто продає будинок, тепер має змогу вийти в інтернет і самотужки зібрати інформацію про тенденції продажів, виставлене на продаж житло й ціни на нерухомість. Тепер ця інформація є у вільному доступі. І останні дані продажів демонструють нам відповідні результати. Агенти з нерухомості й досі мають змогу продавати власне житло дорожче, ніж житла своїх клієнтів, але відтоді як в інтернеті набули значного поширення сайти з нерухомості, розрив між цими двома цінами зменшився на третину.

Було б наївно припускати, що люди зловживають інформацією лише тоді, коли вони діють у ролі експертів або ж комерційних агентів. Зрештою, агенти й експерти також є людьми, а це означає, що в нашому особистому житті всі ми також схильні зловживати інформацією — або приховуючи правдиві дані, або подаючи їх у вигідному нам світлі. Можливо, агент з нерухомості й хитрує, характеризуючи будинок як такий, що перебуває «у доброму стані», але в кожного з нас теж є власні хитрощі.

Пригадайте, як ви характеризуєте себе під час співбесіди, і порівняйте, як ви описуєте себе під час першого побачення. (А щоби вам стало ще смішніше, порівняйте свою розмову під час першого побачення з розмовою з тією самою людиною після десяти років подружнього життя). Або уявіть собі, як ви позиціонуватимете себе під час першої появи на загальнонаціональному телеканалі. Який образ вам хотілося б створити? Мабуть, вам хотілося б видатися розумним чи, скажімо, красивим; думаю, вам однозначно не захотілося б показати себе людиною жорстокою та упередженою. У часи сплеску популярності Ку-клукс-клану його члени вихвалялися тим, що публічно принижували всіх, хто не належав до консервативно налаштованих білих християн. Але відтоді публічні прояви фанатизму й упередженості зазнали значного обмеження. Нині навіть непрямі й замасковані вияви упередженості, якщо вони набувають розголосу, можуть дорого обійтися. Трент Лотт, лідер більшості в Сенаті Сполучених Штатів, дізнався про це 2002 року, а саме — після того, як виголосив тост на святкування сторіччя з дня народження Строма Термонда, його колеги-сенатора й земляка. У своїй промові Лотт послався на президентську кампанію Термонда 1948 року, яка була побудована на платформі сегрегації; Міссісіпі, рідний штат Лотта, був одним з чотирьох штатів, де перемогу здобув Термонд. «Ми пишаємося цим, — сказав Лотт, звертаючись до учасників свята. — А якби решта країни наслідувала наш приклад, то ми не мали б тих проблем, із якими стикалися всі ці роки». Натяк на те, що Лотт є прихильником расової сегрегації, спричинив такий скандал, що він був змушений залишити посаду лідера сенатської більшості36.

Навіть якщо ви — приватна особа, вам не хотілося б постати перед широким загалом як людина упереджена й фанатична. А чи існує спосіб перевірити людину на схильність до дискримінації в публічному просторі?

Хоч яким би неймовірним це видавалося, телевізійна гра «Найслабша ланка» (The Weakest Link) виявилась унікальною лабораторією для дослідження дискримінації37. Запозичена з Великої Британії, ця гра на нетривалий час стала у Сполучених Штатах страшенно популярною. У грі беруть участь вісім учасників (або шість, як це згодом відбувалося в денному варіанті цієї вікторини), кожен з яких дає відповіді на тривіальні запитання, змагаючись за один-єдиний готівковий приз. Але не факт, що гравець, який дає найбільшу кількість правильних відповідей, буде успішно просуватися до перемоги. Після кожного раунду кожен змагальник голосує за те, щоб усунути одного з решти учасників. Здавалося б, єдиним об’єктивним критерієм, який при цьому має братися до уваги, є здатність учасника відповідати на банальні запитання — расова належність, стать і вік начебто не мають жодного значення. А чи й справді не мають? Порівнявши реальне голосування учасника з голосуванням, яке справді мало б прислужитися його егоїстичному інтересу, можна зробити висновок, чи впливала схильність до дискримінації на хід самої гри.

Під час розгортання гри стратегія голосування змінюється. Протягом кількох перших раундів є сенс усунути поганих гравців, оскільки приз зростає лише тоді, коли змагальники дають правильні відповіді на запитання. У подальших раундах стратегічні стимули відкидаються геть. Необхідність збільшення призу тепер переважується прагненням кожного учасника заволодіти ним. Це буде легше зробити, якщо усунути решту вправних гравців. Отже, грубо кажучи, типовий змагальник голосуватиме за усунення найгірших гравців у початкових раундах і найкращих — у наступних раундах.

Основне для аналізу голосування під час гри «Найслабша ланка» — це відокремити потенціал гравця від його раси, статі та віку. Якщо молодий чорношкірий хлопець дає правильні відповіді на більшість запитань, але його усувають голосуванням ще на початковій стадії, то, мабуть, чинник дискримінації дійсно впливає на розгортання гри. А коли літня біла жінка не дає жодної правильної відповіді на запитання, але змагальники не голосують за її усунення, це свідчить про наявність у грі такого чинника, як вибірковий фаворитизм.

І, знову ж-таки, зважайте, що все це відбувається в прямому ефірі. Учасник знає, що його друзі, його родина, його колеги — разом із мільйонами незнайомців — усі вони спостерігають за ним. То хто ж зазнає дискримінації у грі «Найслабша ланка», і чи справді є такі, що її зазнають?

Ні, як виявилося, це — не чорношкірі. Аналіз ста шістдесяти серій свідчить, що чорні учасники, як на початковій стадії, так і на завершальній, усуваються голосуванням з частотою, прямо пропорційною їхнім здатностям давати відповіді на банальні запитання. Те саме стосується й жінок-учасниць. У певному сенсі такі результати аналізу не є аж надто дивними. Двома з найпотужніших суспільних кампаній другої половини двадцятого сторіччя був рух за громадянські права та рух за емансипацію жінок, які боролися з дискримінацією темношкірих і жінок відповідно.

То що ж, спитаєте ви з надією в голосі, протягом двадцятого сторіччя дискримінацію було практично ліквідовано, як і поліомієліт?

А може (і це є більш імовірним), дискримінація певних груп стала настільки немодною, що всі, за винятком хіба що людей вкрай безцеремонних і некультурних, намагаються хоча б здаватися справедливими й неупередженими, принаймні на публіці? Це навряд чи означає, що дискримінація зникла як така — просто люди соромляться її демонструвати. Як же визначити — чи справді відсутність дискримінації темношкірих і жінок репрезентує реальну ситуацію, чи це просто лицемірство? Відповідь на це запитання можна знайти, якщо поглянути на інші групи, які суспільство не захищає належною мірою. І справді — результати голосувань під час вікторини «Найслабша ланка» таки вказують на два типи учасників, які зазнають реальної дискримінації: це літні люди та латиноамериканці.

Серед економістів існують дві основні теорії дискримінації. Цікаво, що літні учасники «Найслабшої ланки», безумовно, потерпають від одного типу дискримінації, а латиноамериканці — від іншого. Перший тип має назву «дискримінація на основі особистого (негативного) ставлення», і це означає, що одна особа виявляє упередженість щодо іншої лише тому, що воліє не мати стосунків з конкретним типом людей. За дискримінації другого типу, відомого як «дискримінація на основі інформації», одна особа вважає, що інший тип людей має слабкі навички, і тому поводиться відповідним чином38.

У грі «Найслабша ланка» латиноамериканці зазнають дискримінації на основі інформації. Вочевидь, інші змагальники вважають латиноамериканців поганими гравцями, причому навіть тоді, коли це не відповідає дійсності. Таке уявлення призводить до того, що латиноамериканців усувають ще в перших раундах, навіть якщо ті грають добре, і не усувають у подальших раундах, коли інші учасники бажають залишити латиноамериканців у грі, щоб послабити потенційну конкуренцію.

А літні гравці стають жертвами дискримінації на основі особистого ставлення: як у початкових раундах, так і в завершальних їх усувають дуже непропорційно до їхніх навичок. Здається, що інші учасники (а в цьому шоу їхній середній вік становить тридцять чотири роки) просто не бажають бачити поруч із собою людей старшого віку.

Цілком можливо, що пересічний учасник «Найслабшої ланки» навіть не усвідомлює своєї упередженості стосовно латиноамериканців і літніх людей (або її відсутності у випадку з темношкірими й жінками). І це, зрештою, нормально, адже він неодмінно нервує й збуджується, бо бере участь у динамічній грі під сліпучим світлом телевізійних софітів. Що, природно, підводить нас до наступного запитання: а яким чином та сама особа висловлює свої вподобання — і розкриває інформацію про себе — у приватному просторі своєї оселі?

Близько сорока мільйонів американців протягом року обмінюються своїми інтимними таємницями з людьми, яких вони абсолютно не знають. Це відбувається на інтернет-сайтах знайомств. Деякі з них, такі як Match.com, eHarmony.com і Yahoo!Personals, апелюють до широкої аудиторії. Інші ж орієнтуються на людей з конкретизованішими вподобаннями: ChristianSingles.com, JDate.com, LatinMatcher.com, BlackSingles Connection.com, CountryWesternSingles.com, USMilitarySingles.com, OverweightDate.com і Gay.com. Бізнес-модель сайтів знайомств є найуспішнішою в інтернеті з-поміж тих, що ґрунтуються на передплаті39.

Кожен із цих сайтів працює трохи інакше порівняно з іншими, але їхня суть полягає ось у чому: ви заповнюєте особисту анкету про себе, яка має містити фото, а також відомості про зріст, вагу, вік, рівень доходів, рівень освіти, ваші симпатії й антипатії тощо. Якщо ваша анкета сподобається якомусь користувачу, то ця людина може надіслати вам повідомлення електронною поштою або ж призначити побачення. На багатьох сайтах ви також зазначаєте мету знайомства: «серйозні стосунки», «епізодичні інтимні зустрічі» або «просто цікавлюся».

Тому із цих сайтів можна видобути два величезні масиви даних: ту інформацію, яку вкладають люди у свої анкети, а також рівень реагування, породженого тією чи іншою анкетою. І до кожного з цих масивів даних можуть виникнути конкретні запитання. До анкет: наскільки відвертими й чесними є люди, коли йдеться про оприлюднення їхньої особистісної інформації? До реагування: яку інформацію в особистих оголошеннях можна вважати найбільш (і найменш) бажаною?

Нещодавно двоє економістів і психолог об’єднали свої зусилля, аби дати відповідь на ці запитання. Ґюнтер Дж. Хітш, Алі Хортачсу й Ден Аріелі проаналізували дані з одного популярного сайту знайомств, зосередившись на двадцяти з гаком тисячах активних користувачів, половина з яких мешкає в Бостоні, а половина — у Сан-Дієго. П’ятдесят шість відсотків цих користувачів складали чоловіки, а середній рік усіх користувачів становив 21–35 років. Хоча серед них і були представники різних рас у кількості, достатній, щоб зробити певні висновки, користувачі цих сайтів були здебільшого білими.

Вони також були значно багатшими, вищими на зріст, худішими та симпатичнішими, ніж пересічні люди. Принаймні так вони про себе писали. Понад 4 % тих, хто шукав знайомство в інтернеті, стверджували, що заробляють більше ніж 200 тисяч доларів на рік, тоді як насправді таку суму заробляють менше 1 % типових користувачів інтернету. Це свідчить про те, що троє з чотирьох імовірних багатіїв явно перебільшували свої доходи. Користувачі чоловічої й жіночої статі типово зазначали, що вони є на кілька сантиметрів вищими на зріст порівняно із середнім загальнонаціональним рівнем. Щодо ваги, то чоловіки не відхилялися від загальнонаціональних показників, зате жінки типово зазначали, що важать приблизно на дев’ять кілограмів менше за середній показник.

А найбільше вразило те, що аж 72 % жінок визначили свою зовнішність рівнем «вище середнього», з яких 24 % стверджували, що мають «дуже гарну зовнішність». Інтернет-чоловіки також виявилися красенями: 68 % оцінили свою зовнішність рівнем «вище середнього», з яких 19 % стверджували, що є «дуже гарними». У результаті лишається близько 30 % користувачів із «посередньою» зовнішністю, включно з 1 % людей, які схарактеризували свою зовнішність як «гіршу за посередню». Це свідчить, що типовий відвідувач сайтів знайомств є або байкарем, або нарцисом, або особою, яка просто терпіти не може слово «посередній». (Чи, можливо, усі вони є просто прагматиками: кожен агент з нерухомості знає, що типовий посередній будинок не є ані «фантастичним», ані «чарівним», але якщо його таким не назвати, то ніхто навіть не спроможеться піти й глянути на нього). Двадцять вісім відсотків жінок на цьому сайті заявили, що є білявками; цей показник значно перевищує середньостатистичний рівень, а отже, свідчить, що вони або багато фарбуються, або багато брешуть, або роблять і перше, і друге.

Утім деякі користувачі виявили гідну поваги чесність. Сім відсотків чоловіків визнали, що є одруженими, причому невеличка частка із цих 7 % заявила, що їхній шлюб — щасливий. Але їхня відвертість не свідчить про сміливість. Із двохсот сорока трьох «щасливців у шлюбі» лише дванадцять наважилися розмістити в анкеті власні фото. Напевно, страх, що дружина може випадково побачити анкету, узяв гору над бажанням отримати винагороду в особі коханки. (Звісно, схоплений на гарячому чоловік може гнівно спитати у відповідь: «А що ти робила на цьому сайті, га?». Хоча користі від такого запитання, безперечно, буде мало).

Відмова від розміщення власного фото на сайті знайомств — один із найнадійніших способів зазнати фіаско. (Звісно, можна розмістити й чуже фото, скажімо, зображення якогось симпатичного незнайомця, але така хитрість згодом неодмінно вдарить бумерангом). Чоловік, який не розміщує свого фото, зазвичай отримує лише 60 % від тієї кількості електронних листів, які отримує чоловік, що не боїться надати свою фотографію; жінка ж, яка не розміщує свого фото в анкеті, отримує відповідно лише 24 %. Товстуватий чоловік з маленькою зарплатою і невеличкою лисиною, який надає своє фото, має більше шансів отримати відповідь на свою анкету, аніж чоловік, який стверджує, що заробляє 200 тисяч доларів на рік і має надзвичайно вродливу зовнішність, але своєї фотографії чомусь не розміщує. Небажання показати фото можна пояснити різними причинами — і браком суто технічних можливостей, і острахом, що можуть помітити друзі й знайомі, і просто тим, що чоловік є відверто непривабливим, але, як і у випадку з новісіньким авто з наліпкою «Продається», потенційні покупці замисляться: «А може, у нього під капотом якась серйозна проблема?».

Влаштувати побачення — справа сама по собі непроста. П’ятдесят відсотків чоловіків, які розміщують свої анкети, не отримують у відповідь жодного електронного листа; це стосується й 21 % жінок. Узагалі-то ті риси, які реально забезпечують значну кількість відгуків, не є сюрпризом для тих, хто хоча б трохи тямить у психології стáтей. Фактично вподобання завсідників сайтів знайомств чітко вкладаються в межі найбільш поширених стереотипів стосовно чоловіків і жінок.

Наприклад, чоловікам, які заявляють про своє бажання мати «серйозні стосунки», щастить значно більше, ніж тим, хто прагне «нерегулярних інтимних зустрічей». Зате жінкам, які шукають «нерегулярних» коханців, таланить значно частіше. Для чоловіків жіноча зовнішність є найважливішим чинником. А для жінок украй важливим моментом є заробіток чоловіка. Що багатшим є претендент, то більше відповідей він отримує. Тим часом ставлення до доходу жінки нагадує криву Гауса: чоловіки не бажають зустрічатися із жінками, які мають низькі доходи, але коли жінка починає заробляти аж надто багато, це, вочевидь, їх також відлякує. Жінки охоче знайомляться з військовими, полісменами, пожежниками (вочевидь, унаслідок ефекту 9/11, який у випадку з бубликовим бізнесом пана Фельдмана спричинив підвищення платні), а також із юристами й лікарями; натомість людей, чия робота пов’язана з виробничими галузями, вони зазвичай уникають. Великим мінусом для чоловіків є маленький зріст (і, напевно, саме через це дуже багато чоловіків кажуть про свій зріст неправду), зате вага великого значення не має. Тоді як для жінок зайва вага — чинник убивчий (мабуть, саме через це і вони також вдаються до обману). Для чоловіка мати руде або кучеряве волосся — це мінус, так само, як і лисину, зате до голеної голови претензій немає. Для жінки сиве волосся — це погано, тоді як біляве — це дуже добре, що, зрештою, і не дивно.

На додачу до інформації про доходи, освіту й зовнішність, чоловіки та жінки на аналізованому сайті знайомств зазначали свою расову належність. Їх також просили зазначити свої вподобання щодо расової належності потенційного партнера. Було два типи вподобань: «така сама, як і моя» і «не має значення». Як і учасники «Найслабшої ланки», користувачі цього сайту висловлювали своє ставлення до несхожих на них людей публічно. Свої ж справжні вподобання вони, як правило, демонстрували пізніше, у конфіденційних електронних листах до людей, з якими їм хотілося б зустрічатися.

Приблизно половина білих жінок на цьому сайті та близько 80 % білих чоловіків заявили, що раса для них не має значення. Але дані про отримані відповіді свідчать про інше. Ті білі чоловіки, які стверджували, що не беруть до уваги расової приналежності, 90 % своїх відповідей надіслали білим жінкам. А білі жінки, для яких раса начебто також не мала значення, 97 % своїх відповідей надіслали білим чоловікам. Це означає, що симпатичний, багатий та освічений азіат отримає більше ніж у чотири рази менше відгуків порівняно з білим чоловіком, який має аналогічні дані; так само темношкірі чоловіки й чоловіки-латиноамериканці отримають від білих жінок удвічі менше позитивних відповідей порівняно з білими чоловіками.

Може, для цих білих чоловіків і жінок расова належність справді не мала значення? Може, вони просто не бачили на тому сайті небілого партнера чи партнерку, які могли б їх зацікавити? Чи, можливо (і це здається більш імовірним), вони заявляють про свою байдужість до расової належності лише тому, що хочуть позиціонувати себе неупередженими, — особливо в очах своїх потенційних партнерів, які належать до тієї самої раси, що й вони?

Прірва між інформацією, яку ми прокламуємо публічно, та інформацією реальною часто буває надто великою. (Простіше кажучи, ми кажемо одне, а робимо інше). Це виявляється в особистих стосунках, у комерційних трансакціях і, звичайно ж, у політиці.

До неправдивих заяв політиків ми вже звикли. Але виборці також схильні до брехні. Візьмімо, наприклад, вибори, де чорношкірий кандидат змагається з білим. Чи можуть білі виборці брехати соціологам і стверджувати, що вони проголосують за чорношкірого кандидата, щоб здаватися більш байдужими до кольору шкіри, ніж вони є насправді? Звичайно, можуть. Під час виборів мера Нью-Йорка у 1989 році, коли змагалися Девід Дінкінс (чорношкірий кандидат) і Рудольф Джуліані (білий), Дінкінс переміг, набравши лише на кілька відсотків більше. Хоча Дінкінс і став першим чорношкірим мером Нью-Йорка, та невелика перевага, з якою він переміг, стала несподіванкою, бо передвиборні опитування свідчили, що Дінкінс мав перемогти з відривом у 15 %40. У 1990 році, коли білий расист Девід Дюк балотувався в Сенат Сполучених Штатів, він отримав на 20 % голосів більше, ніж прогнозували передвиборні опитування, і це свідчило про те, що тисячі виборців штату Луїзіана не бажали публічно визнавати, що віддають перевагу кандидатові з расистськими поглядами41.

Дюк, попри те, що йому так жодного разу й не вдалося здобути високу політичну посаду, до якої він завжди прагнув, виявився справжнім майстром зловживання інформацією. Будучи Великим Магом Лицарів Ку-клукс-клану, Девід Дюк спромігся скласти розсильний список тисяч куклукскланівців і прихильників Клану, яким згодом судилося стати його політичною базою. Не вдовольнившись використанням цього списку тільки для себе, він згодом продав його за 150 тисяч доларів губернатору Луїзіани. Через кілька років Дюк знову скористається тим списком з особистою метою, повідомивши своїх прихильників, що потрапив у скрутне становище й потребує їхньої допомоги — грошових пожертв. Таким чином Девід Дюк спромігся зібрати сотні тисяч доларів для продовження своєї праці в царині зверхності білої раси. У листі до своїх прихильників він пояснив, що перебуває у такій фінансовій скруті, що банк намагається реквізувати його будинок42.

Насправді ж Дюк уже встиг на той час продати свій будинок за чималенькі гроші. (Невідомо, правда, чи скористався він тоді послугами агента з нерухомості). А більшу частину грошей, які він зібрав у своїх прихильників, було використано не для поширення ідей зверхності білої раси, а для того, щоб задовольнити пристрасть Дюка то азартних ігор. І таку зручну схему він використовував доти, доки його не заарештували й не відправили до федеральної в’язниці в місті Біг Спрінг, штат Техас.

Розділ 3. Чому наркодилери й досі живуть зі своїми батьками?

Чому експерти зазвичай маніпулюють статистичними даними; як було вигадано хронічний галітоз — Як варто ставити гарні запитання — Довга й химерна подорож соціолога Судхіра Венкатеша до лігва наркоманів — Чому повії заробляють більше за архітекторів — Що спільного мають між собою наркодилер, нападник шкільної футбольної команди та помічник редактора — Як поява кокаїну «крек» віддзеркалила винахід нейлонових панчіх — Чи був крек найгіршим лихом, яке спіткало чорних американців з часів, коли були впроваджені расистські закони Джима Кроу

Лейтмотивом двох попередніх розділів були два начебто безглузді запитання: Що спільного мають між собою шкільні вчителі та борці сумо? і Чому Ку-клукс-клан схожий на групу агентів з нерухомості? Але якщо поставити достатню кількість запитань, хоч якими дивними вони здавалися б, можна зрештою дізнатися щось путнє.

Якщо ви збираєтеся ставити запитання, то маєте знати, що перший фокус — це визначити, чи є воно цікавим і слушним. Запитання не стане цікавим лише тому, що його поставили вперше. Розумні люди ставлять запитання ось уже кілька століть поспіль, тому багато з досі непоставлених запитань, найімовірніше, отримають нецікаві відповіді.

Проте коли ви спитаєте про щось таке, що справді хвилює людей, і відшукаєте відповідь, яка зможе їх здивувати, — тобто якщо ви спроможетеся перевернути догори дригом якусь узвичаєну істину — то вам, можливо, поталанить.

Вислів «узвичаєна істина» вперше розтлумачив Джон Кеннет Ґелбрейт — суперобізнаний і мудрий економіст. «Істину ми асоціюємо зі зручністю, — писав він. — Із тим, що цілком узгоджується з егоїстичним інтересом та особистим добробутом або ж якнайкраще сприяє уникненню надмірних і незвичних зусиль чи небажаних та різких змін у житті. Те, що сприяє підвищенню нашої самооцінки, ми також вважаємо вкрай бажаним». За словами Ґелбрейта, типи поведінки в економічній і соціальній сферах «є складними, і аби зрозуміти їхній характер, треба докласти чималих виснажливих інтелектуальних зусиль. Тому ми й хапаємося, немов за рятівний круг, за ті уявлення й ідеї, які відбивають брак нашого розуміння»43.

Тому, у розумінні Ґелбрейта, узвичаєна істина має бути простою, зручною та заспокійливою і не обов’язково правдивою. Було б абсурдно стверджувати, що узвичаєна істина ніколи не буває правдивою. Але той момент, у який ви зауважили потенційну фальшивість узвичаєної істини (або, можливо, помітили ознаки недбальства чи егоїстичного мислення, схожі на конденсаційний слід від літака у небі), є гарним відправним пунктом, від якого можна починати ставити запитання.

Візьмімо, наприклад, нещодавню історію з проблемою безхатченків у Сполучених Штатах. На початку 1980-х борець за права безхатченків на ім’я Мітч Снайдер неодноразово заявляв про існування трьох мільйонів бездомних американців. Безперечно, широкий загал одразу ж насторожився. Більше ніж один зі ста людей є безхатченком? Щось забагато… Утім це ж експерт заявив, не абихто. І проблема, яка до того моменту перебувала в стані спокою, несподівано, мов з катапульти, вилетіла на передній план й оселилася в національній свідомості. Снайдер навіть виступив перед Конгресом, наголосивши на загрозливому масштабі цього питання. Як повідомляли засоби масової інформації, у своїй промові перед студентами одного ВНЗ він заявив, що сорок п’ять безхатченків помирають щосекунди, тобто кількість бездомних, які помирали щороку, начебто складала приголомшливу цифру — аж 1,4 мільярда людей. (На той час населення Сполучених Штатів налічувало 225 мільйонів). Та навіть якщо припустити, що Снайдер обмовився, маючи на увазі, що кожні сорок п’ять секунд помирає один бездомний, це все одно означало б 701 000 померлих безхатченків щороку — приблизно третина всіх смертей у Сполучених Штатах. Гм, дивно. Урешті-решт, коли Снайдера приперли до стінки, він змушений був визнати, що 3 мільйони бездомних — сфабриковане число. Він пояснив це так: мовляв, журналісти напосідали на нього, вимагаючи конкретну цифру, і йому не хотілося, щоби вони пішли, так би мовити, з порожніми руками44.

Сумно — хоча й недивно — дізнаватися, що експерти типу Снайдера можуть бути настільки егоїстичними, що вдаватимуться до брехні. Але ж вони обманюють людей не самі. Журналістам експерти потрібні так само, як експертам — журналісти. Щодня існує потреба чимось заповнювати сторінки газет і телевізійні новини, тому експерт, котрий виголошує інформацію, яка шокує, завжди є бажаним гостем. Журналісти й експерти, працюючи разом, і стають архітекторами значної кількості узвичаєних істин.

Одним з інструментів, придатних для продукування таких постулатів, є також рекламні оголошення. Наприклад, «Лістерин» був винайдений у дев’ятнадцятому сторіччі як сильний антисептик, що використовувався під час хірургічних операцій. Згодом його почали продавати розбавленим як засіб для миття підлоги й ліки від гонореї. Але його зоряна година настала лише в двадцяті роки минулого століття, коли цю речовину почали рекламувати як розчин проти «хронічного галітозу» — цим туманним медичним терміном у ті часи називали неприємний запах із ротової порожнини. Нова реклама «Лістерину» зображала хлопців і дівчат, які хочуть одружитись, але неприємний запах з рота потенційного обранця чи обраниці відвертає їх. «Чи можу я бути щасливою при цьому?» — питалась одна дівчина з рекламного оголошення. А до того часу неприємний запах з рота не вважався катастрофою. Та з появою «Лістерину» ставлення суспільства до цієї проблеми змінилося. Як пише дослідник реклами Джеймс Б. Твітчелл, «“Лістерин” рекламував не так полоскання ротової порожнини, як проблему галітозу». За якихось сім років прибутки компанії-виробника «Лістерину» зросли зі ста п’ятнадцяти тисяч доларів до понад восьми мільйонів45.

Хоч у який спосіб була б витворена узвичаєна істина, спекатися її може виявитися справою вельми непростою. Економіст Пол Кругман, оглядач газети «Нью-Йорк Таймз» і запеклий критик Джорджа Буша, із сумом констатував цей факт, коли на початку 2004 року стартувала кампанія переобрання чинного президента: «Загальноприйнята сюжетна канва історій про пана Буша полягає в тому, що його зображають таким собі прямолінійним, чесним і щиросердим чолов’ягою, тому репортери жваво підхоплюють ті оповідки, які зручно лягають у цю канву. Але якби узвичаєна думка полягала натомість у тім, що він є пустопорожнім базікалом, якому просто поталанило народитися в сім’ї багатих і впливових батьків і який вдає із себе такого рішучого ковбоя, то журналісти мали б для своєї праці значно більше матеріалу»46.

Протягом місяців, що передували вторгненню Сполучених Штатів до Іраку 2003 року, експерти, які конкурували між собою, видавали діаметрально протилежні прогнози стосовно зброї масового знищення, якою, імовірно, володів Ірак. Але, як і у випадку з «безхатченковою» статистикою Мітча Снайдера, перемогла та сторона, на боці якої була узвичаєна істина. Наприклад, борці за права жінок роздули дані про сексуальне насильство, стверджуючи, що протягом свого життя кожна третя американка стає жертвою зґвалтування або спроби зґвалтування. (Насправді це стається з кожною восьмою американкою, але борці за права жінок чудово знають, що лише ница особа здатна публічно поставити під сумнів їхні заяви). Активісти, які працюють над створенням ліків від різноманітних смертельних хвороб, регулярно роблять те саме. А чом би й ні? Трохи винахідливої брехні допоможе привернути увагу, викликати обурення і — чи не найважливіше — забезпечити гроші й політичний капітал задля розв’язання реальної проблеми47.

Зрозуміло, що експерт, чи то захисник здоров’я жінок, чи то політичний радник, чи то рекламний менеджер зазвичай має інакші стимули, ніж решта загалу. І ці стимули залежно від ситуації можуть зміщуватися на 180 градусів.

Розгляньмо, наприклад, поліцію. Нещодавня перевірка виявила, що ще з початку 1990-х поліція в Атланті сильно занижувала дані про рівень злочинності. Очевидно, це стали практикувати тоді, коли в Атланті розпочалася підготовка до Олімпійських ігор 1996 року. Місту треба було позбутися свого злочинницького іміджу, причому швидко. Тому щороку тисячі злочинів переводилися з категорії насильницьких до категорії ненасильницьких або ж просто ігнорувалися48. (Та незважаючи на всі зусилля — в одному лише 2002 році зникло понад 22 тисячі заяв до поліції — Атланта й досі регулярно займає перші місця серед великих міст Сполучених Штатів із найвищим рівнем насильницьких злочинів).

Тим часом у 1990-х роках поліція інших великих міст мусила провадити інакшу інформаційну політику. Несподівана й брутальна поява курильного кокаїну (креку) змусила відділи поліції по всій країні квапливо шукати додаткові ресурси. Правоохоронці відразу ж заявили, що ця боротьба буде нерівною: наркодилери мали у своєму розпорядженні найновіші зразки зброї та бездонні запаси готівки. Оцей наголос на готівці виявився вдалим переможним ходом, бо ніщо так не обурює й не дратує законослухняних громадян, як імідж мільйонера-наркоділка. Засоби масової інформації швидко підхопили цю версію і почали змальовувати торгівлю креком як найприбутковіший бізнес в Америці.

Проте якщо провести трохи часу поблизу багатоквартирних комплексів, де креком торгують найчастіше, то можна помітити дещо дивне: попри свої величезні прибутки, більшість дилерів не лише не переїхали звідти до особняків, а й досі мешкають зі своїми мамцями. Отже, є привід почухати потилицю й спитати: «А чому ж це так?».

Відповідь на це питання криється у важливій інформації, а для того, щоб віднайти її, треба віднайти людину, яка розуміє, що до чого, — це, однак, зробити значно важче, аніж сказати. Наркодилери рідко вивчають економіку, а економісти рідко тусуються з наркодилерами. Тому відповідь на це запитання починається зі знаходження кого-небудь, хто справді крутився б серед торговців наркотиками і примудрився піти від них неушкодженим, прихопивши із собою таємниці їхнього ремесла.

Судхір Венкатеш (у дитинстві друзі називали його «Сід», але з тих часів він давно став Судхіром) народився в Індії, виховувався в передмістях Нью-Йорка та в південній Каліфорнії і закінчив Каліфорнійський університет у Сан-Дієго, отримавши диплом математика. У 1989 році він вступив на докторську програму із соціології Чиказького університету49. Судхір зацікавився дослідженням того, як молодь формує свою ідентичність, і тому провів три місяці, роз’їжджаючи країною з рок-гуртом «The Grateful Dead». Проте його не цікавила важка й виснажлива практична робота, яка і є основою соціології.

Однак його куратор, відомий дослідник бідності Вільям Джуліус Вілсон, хутко відправив Венкатеша на практику. І дав йому таке завдання: відвідати найбідніший негритянський квартал Чикаго, узявши із собою планшет та анкету з сімдесятьма запитаннями, що передбачали різні варіанти відповідей. Першим запитанням цієї анкети було таке:

Як ви почуваєтеся, будучи чорним і бідним?

а. Дуже погано.

б. Погано.

в. Ні погано, ні добре.

г. Радше добре.

ґ. Дуже добре.

Одного дня Венкатеш пройшов аж двадцять кварталів від університету до багатоквартирного комплексу на березі озера Мічиган, аби здійснити своє опитування. Той комплекс складався з трьох шістнадцятиповерхових будівель з сіро-жовтої цегли. Невдовзі Венкатеш дізнався, що відомості про імена та адреси, які він отримав напередодні, виявилися страшенно застарілими. Будинки були визнані непридатними для проживання, і мешканці фактично полишили їх. Утім на нижніх поверхах жили кілька сімей, які незаконно споживали воду й електроенергію, але ліфти в цих спорудах не працювали. Не було й освітлення на сходових майданчиках. Був початок зими, уже вечоріло, і надворі було майже темно.

Венкатеш, чоловік розсудливий, вродливий і стрункий, відчайдушністю не вирізнявся, але все ж таки добрався до шостого поверху, аби знайти охочих відповісти на запитання зі своєї анкети. Раптом на сходовому майданчику він сполохав групу підлітків, які грали в кості. Вони виявилися бандою з «молодшої групи» торговців креком, чия «штаб-квартира» розташовувалася в цій споруді, і вони явно не горілим бажанням бачити його.

— Я — студент Чиказького університету! — випалив Венкатеш, дотримуючись процедури опитування, — і я здійснюю…

— Та пішов ти до дупи, нігер! Що ти робиш у нашому під’їзді?

У Чикаго тривала перманентна війна між різними гангстерськими угрупованнями. Останнім часом сталося кілька актів насильства, а стрілянина чулася мало не щодня. Тому члени цієї банди, яка була підрозділом «Нації чорних гангстерів-апостолів», явно були на нервах. Вони не знали, як поставитися до Венкатеша. Він аж ніяк не був схожий на члена банди конкурентів. Але, можливо, він — якийсь шпигун? Ні, незнайомець не був копом, це однозначно. Не був він також ані білим, ані чорним… І начебто нічим їм не загрожував (єдиною його зброєю був планшет), але й цілковито безневинним цей студент також не здавався. Завдяки тримісячним мандрам з гуртом «The Grateful Dead» Венкатеш, як він схарактеризував себе згодом, «був схожий на справжнього фріка з волоссям аж до дупи».

Бандити почали сперечатися про те, що їм робити з прибульцем. Відпустити? Але він може розповісти супротивникам про те, що вони тусуються саме в цьому під’їзді, і тоді вони можуть зазнати несподіваного нападу. Якийсь аж надто знервований підліток раз по раз вертів якоюсь штукою, перекладаючи її з руки в руку. Нарешті в слабкому світлі згасаючого дня Венкатеш побачив, що то був пістолет; психований підліток безперервно бурмотів: «Дайте мені з ним розібратися, та дайте ж мені з ним розібратися…». Венкатеш не на жарт перелякався, дуже перелякався50.

Юрба ставала дедалі більшою й галасливішою. Раптом з’явився якийсь бандит трохи старшого віку. Він вихопив планшет із рук Венкатеша, та коли побачив, що там — анкета, отетерів.

— Щось я не можу розібрати, що за лайно тут написане, — промимрив він.

— Це тому, що ти читати ні хріна не вмієш, — зауважив один підліток, і всі зареготали, насміхаючись над старшим «колегою».

Він сказав Венкатешу, щоб той починав ставити йому запитання зі своєї анкети. І той розпочав із того, як почувається людина, коли вона є чорною та бідною. Запитання зустріли черговим вибухом реготу, хоча цього разу в ньому подекуди чулися сердиті нотки. Як Венкатеш згодом розповів своїм університетським колегам, він збагнув, що варіантів відповідей від А до Ґ було замало, і запитання насправді мали бути ось якими:

а. Дуже погано.

б. Погано.

в. Ані погано, ані добре.

г. Радше добре.

ґ. Дуже добре.

д. Пішов до дупи.

Саме тоді, коли становище, у якому опинився Венкатеш, досягло, здавалося, критичної межі, з’явився ще один чоловік. То був Джей Ті — ватажок банди. Він спитав, що відбувається. А потім сказав Венкатешу, щоб той зачитав йому запитання з анкети. Він вислухав, а потім сказав, що не може дати відповідь на запитання, бо він не чорний.

— Гаразд, — зметикував Венкатеш, — як ви почуваєтеся, будучи афроамериканцем і бідняком?

— Та ніякий я не афроамериканець, ідіоте. Я — нігер. — І Джей Ті прочитав жваву, але цілком доброзичливу описову лекцію про різницю між словами «нігер», «афроамериканець» і «чорний». Коли він скінчив, на мить запала ніякова мовчанка. Та все одно ніхто не мав гадки, що робити з Венкатешом. Джей Ті, якому було вже під тридцять, витверезив своїх поплічників, але, здавалося, йому не хотілося відкрито втручатися в питання, що робити зі здобиччю своїх малолітніх «колег». Надворі стемніло, і Джей Ті пішов. «А чи відомо тобі, що звідси живими не виходять?» — спитав Венкатеша нервовий підліток з пістолетом.

Коли зовсім звечоріло, його поневолювачі дещо розслабилися. Вони пригостили Венкатеша пивом, потім ще раз, потім знову і знову. Коли йому захотілося «відлити», він пішов туди, куди ходили й вони: на сходовий майданчик наступного поверху. Уночі кілька разів ненадовго з’являвся Джей Ті, але нічого особливого не сказав. Прийшов ранок, а потім настав день. Венкатеш час від часу намагався зав’язати розмову про опитування, але молоді наркодилери тільки й робили, що піднімали його на кпини й казали, що його запитання — це повна дурня. Нарешті, через добу після того як Венкатеш на них натрапив, його відпустили.

Він пішов додому й помився в душі, відчуваючи глибоке полегшення й водночас зацікавленість. Його вразила несподівана думка про те, що більшість людей, включно з ним самим, ніколи не замислювалися про щоденне життя злочинців із гетто. І йому захотілося дізнатися, як працювали «Чорні апостоли» — від низів організації і до її верхніх щаблів.

Через кілька годин він вирішив ще раз піти до того багатоквартирного комплексу. Але цього разу Венкатеш збирався поставити кілька цікавіших запитань.

Переконавшись на власному досвіді, що в такому випадку вдаватися до традиційних методів опитування є повним абсурдом, Венкатеш твердо вирішив відмовитися від своєї анкети й приєднатися до банди. Вистеживши Джей Ті, він змалював йому свою пропозицію. Спершу Джей Ті подумав, що Венкатеш реально збожеволів: студент університету намагається стати членом банди торговців креком? Але водночас йому дуже сподобалася його відчайдушність. Виявилося, Джей Ті сам свого часу закінчив інститут, де вивчав бізнес. Після інституту влаштувався на роботу в діловому районі Чикаго й працював у відділі маркетингу однієї компанії, яка продавала офісне обладнання. Але він почувався там зовсім чужим — як білий чоловік у штаб-квартирі компанії, яка випускає «Afro Sheen» (популярний серед чорношкірих американців спрей для волосся). І він пішов геть. Однак Джей Ті добре затямив те, чого навчили в інституті. Він усвідомлював важливість збору інформації й відкриття нових ринків збуту і завжди прагнув до вдосконалення стратегій управління. Інакше кажучи, Джей Ті невипадково був ватажком цієї банди: він був природженим керівником.

Після нетривалої суперечки він пообіцяв надати Венкатешу необмежений доступ до всіх операцій банди за умови, що Джей Ті зберігатиме за собою право вето на будь-яку інформацію, яка в разі оприлюднення могла завдати шкоди.

Коли сіро-жовті споруди на березі озера були знесені невдовзі після того, як там побував Венкатеш, банда перебралася до іншого багатоквартирного комплексу, розташованого далі на південь Чикаго. Наступні шість років Венкатеш фактично жив там. Користуючись захистом, який забезпечував йому Джей Ті, він зблизька спостерігав за діяльністю членів банди — як на роботі, так і вдома. Він ставив їм нескінченні запитання. Інколи гангстерів дратувала його допитливість, але часто вони користувалися його незмінною готовністю слухати й виливали йому душу. «Розумієш, чоловіче, тут іде війна, — сказав йому один дилер. — Кожного дня люди щосили намагаються вижити, тож маєш зрозуміти, що ми просто робимо те, що вміємо й можемо. У нас немає вибору, і якщо це означає, що одного дня нас уб’ють, то й дідько з ним — хіба ж не цим займаються всі тутешні нігери, аби прогодувати свої родини?»

Венкатеш часто перебирався від однієї родини до іншої, прибирав їхні помешкання й ночував на підлозі. Купував іграшки дітям тих людей, які давали йому притулок. А одного разу бачив, як жінка взяла слинявчик свого малого, щоби витерти ним кров малолітнього наркодилера, якого застрелили буквально на очах у Венкатеша. А тим часом Вільяму Джуліусу Вілсону, викладачу Чиказького університету, через Венкатеша снилися кошмари.

Протягом багатьох років банда переживала криваві війни за сфери впливу, і зрештою над нею нависла загроза обвинувачення з боку федеральної влади. До Венкатеша прийшов член банди на ім’я Буті (він був на один ранг нижчий за Джей Ті) і розповів йому свою історію. Решта членів банди звинувачували його в тому, що саме він навів на них поліцію, тому Буті підозрював, що його невдовзі вб’ють (так воно й сталося). Та спершу Буті захотів трохи покаятися. Попри всі розмови торговців креком про те, що їхній бізнес не завдавав помітної шкоди (вони навіть вихвалялися, що сприяли тому, щоб гроші чорних залишалися у їхній громаді), Буті почувався винним. Тож йому захотілося залишити по собі щось таке, що хоч якимось чином змогло б піти на користь наступному поколінню. І він передав Венкатешу цілий стос добряче заяложених спіральних блокнотів у блакитно-чорних кольорах їхньої банди. Вони містили вичерпний звіт про фінансові операції групування за останні чотири роки. За наказом Джей Ті бухгалтерські звіти велися із суворою ретельністю: до них заносилися дані продажів, відомості про зарплати, «внески» і навіть фінансові компенсації родинам загиблих гангстерів.

Спершу Венкатеш не захотів навіть торкатися тих гросбухів. А що як представники влади знайдуть їх у нього — і теж відкриють проти нього кримінальне провадження? Крім того, що йому робити з тими даними? Попри свою математичну освіту, він уже давно перестав мислити цифрами.

Після захисту дисертації в Чиказькому університеті Венкатеша винагородили трирічним перебуванням у Гарвардському товаристві стипендіатів. Тамтешня атмосфера гострого інтелекту й доброзичливості, а також стіни горіхового кольору та столик з хересом, що належав колись Оліверу Венделлу Голмсу — усе це викликало захват. Венкатеш так захопився, що навіть став сомельє Гарвардського товариства. Однак він усе одно покидав Кембридж, знову й знову повертаючись до банди торговців креком у Чикаго. Це польове дослідження робило Венкатеша аномальним ученим. Більшість інших молодих науковців були рафінованими інтелектуалами, які розважалися каламбурами давньогрецькою мовою.

Однією із цілей Гарвардського товариства було об’єднання докупи вчених з різних галузей знань, які за інших обставин могли й не зустрітися одне з одним. Невдовзі Венкатеш натрапив на ще одного аномального молодого науковця, який також ламав стереотипи місцевого товариства. Ним виявився економіст, який замість того щоб мислити масштабними категоріями макроекономіки, віддавав перевагу власному переліку неординарних невеличких економічних курйозів. На самісінькій вершині його переліку розмістилася злочинність. Через десять хвилин після їхнього знайомства Судхір Венкатеш розповів Стівену Левітту про спіральні блокноти із Чикаго, і вони вирішили разом написати наукову працю. Це стало першим випадком, коли така інформація потрапила до рук економіста, надавши можливість здійснити аналіз доти недослідженої діяльності кримінальної структури.

Як же функціонувала ця банда?51 Фактично так само, як і переважна частина американських підприємств, хоча найбільшу схожість вона мала саме з компанією «Макдональдз». Насправді якщо покласти поруч організаційну схему «Макдональдзу» і «Чорних апостолів», то ви навряд чи помітили б різницю.

Банда, з якою співпрацював Венкатеш, була одним із сотні відгалужень (фактично філією) масштабнішої організації «Чорні апостоли». Джей Ті, голова цієї філії, який мав вищу економічну освіту, звітував центральному керівному органу, що, без натяку на іронію, називався радою директорів. (Тоді як білі мешканці передмість завзято переймали культуру чорних реперів із гетто, чорні злочинці з гетто так само запозичали корпоративне мислення білих «поважних людей» із передмість). Джей Ті сплачував раді директорів 20 % своїх прибутків за право торгувати креком у заздалегідь визначеному районі, який налічував дванадцять багатоквартирних будинків. Рештою грошей він міг розпоряджатися на власний розсуд.

Під безпосереднім керівництвом Джей Ті були троє помічників, які називалися офіцерами: охоронець (стежив за безпекою членів банди), скарбник (ніс відповідальність за ліквідні активи банди) і кур’єр (перевозив великі партії наркотиків та грошей до і від постачальника). Під керівництвом офіцерів були вуличні торговці, або ж піхотинці. Мета кожного піхотинця полягала в тому, щоб одного дня стати офіцером. У різні періоди зарплатна відомість Джей Ті налічувала приблизно від двадцяти п’яти до сімдесяти п’яти піхотинців залежно від пори року (найкращим сезоном для реалізації креку була осінь; влітку та на Різдвяні свята бізнес уповільнювався) і розміру території, яку охоплювала банда (ця територія одного разу збільшилася вдвічі в результаті «примусового злиття» з територією банди конкурентів, яка зазнала поразки у війні за сфери впливу). На найнижчому ієрархічному щаблі організації, якою керував Джей Ті, були аж двісті членів, відомих як рядові. Зарплати вони не отримували жодної. Проте сплачували банді внески: одні — за захист від інших банд, решта — за можливість одного дня стати піхотинцем.

На ті чотири роки, що були відображені у гросбухах банди, припав пік розквіту крекового бізнесу, і справи у наркодилерів ішли напрочуд добре. Протягом цього періоду філія, якою керував Джей Ті, збільшила свої прибутки вчетверо. За перший рік вони склали 18 500 доларів щомісяця; а за останній рік банда вийшла на рівень 68 400 доларів. Ось який вигляд мали щомісячні прибутки за третій рік:

Продаж наркотиків — $24 800

Внески — $5100

Примусові податки — $2100

Загальна сума щомісячного доходу — $32 000

У рядку «Продаж наркотиків» зазначена сума грошей, виручена лише від продажу креку. Банда фактично дозволяла декотрим із підконтрольних рядових продавати на своїй території героїн, але замість частки прибутку брала фіксовану плату — щось на зразок ліцензійного збору. (Ці кошти в гросбухах не фіксувалися і йшли напряму до кишені Джей Ті; вочевидь, він знімав вершки й з інших джерел доходів). Внески у сумі 5100 доларів надходили винятково від рядових, оскільки повноправні члени банди внесків не сплачували. Примусові податки сплачували інші бізнесмени, які діяли на території банди, включно із власниками бакалійних крамниць і нелегальних таксі, сутенерами, людьми, які збували крадені товари, і майстрами, які ремонтували авто просто на вулиці.

А ось які суми витрачав Джей Ті, щоби виручити вищезазначені $32 000 щомісяця:

Оптова ціна наркотиків — $5000

Відрахування раді директорів — $5000

Наймані бійці — $1300

Зброя — $300

Різне — $2400

Загальна сума щомісячних видатків, непов’язаних із зарплатою — $14 000

Наймані бійці були не членами банди, а людьми «зі сторони», яких наймали на короткий час на основі контракту, аби вони допомагали банді вести війну за сфери впливу. У цьому випадку вартість зброї є низькою, бо «Чорні апостоли» мали домовленість із місцевими постачальниками нелегальних «стволів»: вони допомагали їм знаходити клієнтів у конкретному районі в обмін на великі знижки на ціни вогнепальних засобів. Видатки з рядка «Різне» містять витрати на легальні гонорари, вечірки й свята, хабарі, а також оплачувані бандою «громадські заходи». («Чорні апостоли» докладали багато зусиль, створюючи собі імідж не прокляття, а опори громади, що населяла багатоквартирні комплекси). До витрат з рядка «Різне» входили також виплати, пов’язані зі смертю того чи іншого члена банди. Банда не лише оплачувала похорон, а й часто виплачувала компенсацію родині загиблого в розмірі його трирічної зарплатні. Якось Венкатеш поцікавився, чому гангстери виявляють таку щедрість до цього. «Яке ж, з біса, дурне запитання! — відповіли йому. — Ти стільки з нами пробув, а й досі не втямив, що їхні родини — це наші родини. Ми не можемо отак просто взяти й начхати на них. Цих людей ми знаємо все своє життя, чоловіче, тому коли вони сумують, сумуємо й ми. Родину треба поважати». Була ще одна причина виплати «похоронних» грошей: бандити боялися громадського осуду (бо їхній бізнес мав явно руйнівний характер) і тому вирахували, що зможуть купити трохи доброзичливості, виплачуючи то тут, то там по кілька сотень доларів.

Решта грошей, які отримувала банда, витрачалися на її членів, починаючи з Джей Ті. А ось той єдиний рядок у бюджеті банди, який приносив її ватажку найбільшу радість:

Чистий прибуток керівника — $8500

За умови доходу 8500 доларів щомісяця річна зарплата Джей Ті складала приблизно 100 000 доларів — звичайно, неоподаткованих — і без урахування тих грошей, які він отримував «нелегально», не фіксуючи в бухгалтерській звітності. Це було значно більше, ніж він заробляв під час нетривалої роботи у фірмі, що продавала офісне обладнання в одному з районів Чикаго. Зважте, що Джей Ті був лише одним із приблизно сотні керівників свого рівня в структурі «Чорних апостолів». Отже, і справді бувають наркоділки, які можуть дозволити собі жити на широку ногу, або, як у випадку з членами гангстерської ради директорів, на дуже широку ногу. Кожен із цих «високопосадовців» отримував ніяк не менше ніж близько 500 000 доларів на рік. (Однак третина з них опиняється час від часу за ґратами, що є доволі істотним мінусом керівної посади в незаконному бізнесі).

Отже, сто двадцять осіб на вершечку піраміди «Чорних апостолів» справді отримували величезні гроші. Але річ у тім, що піраміда, на якій вони сиділи, мала воістину гігантські розміри. Якщо взяти за мірило філію під керівництвом Джей Ті (троє офіцерів та приблизно п’ятдесят піхотинців), то на цих сто двадцять босів працювало аж 5300 осіб. А були ще 20 000 неоплачуваних рядових членів, з яких багато хто прагнув лише одного: отримати змогу стати піхотинцем. Вони навіть були готові сплачувати банді внески, аби лише мати шанс.

А які ж гроші давала омріяна робота? Ось щомісячні відомості про зарплати, які Джей Ті виплачував членам своєї банди:

Загальна сума виплат трьом офіцерам — $2100

Загальна сума виплат всім піхотинцям — $7400

Загальна місячна сума виплат усім членам банди (за винятком керівника) — $9500

Отже, Джей Ті виплачував усім своїм працівникам 9500 доларів щомісяця — суму, яка лише на $1000 перевищувала його офіційну зарплату. Джей Ті заробляв 66 доларів на годину. Тим часом кожен з його трьох офіцерів приносив додому 700 доларів щомісяця, що становило 7 доларів на годину. А піхотинець заробляв лише 3 долари 30 центів на годину, тобто менше офіційної мінімальної зарплати. Тому відповідь на початкове запитання про те, чому наркодилери й досі живуть зі своїми батьками, якщо заробляють так багато грошей, є такою: за винятком горішніх «тузів», великих грошей наркоділки не заробляють. Тому й іншого вибору не мають, крім проживання зі своїми батьками. На кожного, хто гребе величезні гроші, припадають сотні тих, хто задовольняється крихтами. Сто двадцять керівників «Чорних апостолів» складають у цій структурі лише 2,2 % від загальної кількості членів підконтрольних банд, але забирають вони більше половини всіх грошей.

Іншими словами, банда торговців креком значною мірою нагадує типове капіталістичне підприємство: щоби мати велику зарплату, треба бути біля вершини піраміди. Попри риторику керівництва про родинну природу їхнього бізнесу, різниця між зарплатами в банді є такою ж великою, як і в американських корпораціях. Піхотинець має багато спільного з членом бригади «Макдональдзу» або робітником складу «Вол-март». Цікаво, що більшість піхотинців підрозділу Джей Ті мали низькооплачувану роботу в легальному секторі економіки, щоб отримувати додаток до своїх мізерних незаконних заробітків. Якось ватажок іншої банди торговців креком сказав Венкатешу, що запросто міг би дозволити собі платити піхотинцям більше, але це було б нерозумно. «Маю під собою всіх отих нігерів, які прагнуть зайняти моє місце — розумієш, про що я? — пояснив він. — Тому, звичайно, я намагаюся піклуватися про них, але, знаєш, я мушу також демонструвати їм, хто тут бос. Треба всюди встигати першим, інакше ти не лідер. Якщо почнеш програвати й зазнавати втрат, вони почнуть вважати тебе слабаком і лайном».

На додачу до низької зарплати піхотинцям ще й доводилося працювати у жахливих умовах. По-перше, вони були змушені цілий день стирчати на перехресті вулиць, збуваючи свій товар обдовбаним наркоманам. (Самим членам банди настійно рекомендували не вживати свого товару, і ця рекомендація часто підкріплювалася кулаками, якщо така потреба виникала). Крім того, піхотинцям загрожував арешт чи дещо ще гірше — насильницькі напади. За допомогою фінансових документів банди та решти дослідницьких матеріалів Венкатеша можна обчислити показник несприятливих подій, що трапилися з членами банди Джей Ті за чотири роки. Результати виявилися навдивовижу похмурими. Якби ви всі ці чотири роки були членом банди під керівництвом Джей Ті, то за цей період вас могла би спіткати така доля:

Кількість арештів — 5,9

Кількість несмертельних ран чи травм (не враховуючи ушкоджень, завданих членами банди за порушення внутрішніх правил) — 2,4

Імовірність бути вбитим — 1/4

Імовірність бути вбитим — один до чотирьох! Порівняймо ці потенційні небезпеки з тими, що загрожують лісорубові, чию професію Бюро трудової статистики назвало найнебезпечнішою в Сполучених Штатах. Протягом чотирьох років американський лісоруб має лише одну можливість із двохсот загинути на роботі. Або порівняймо небезпеки роботи наркодилера з небезпеками, які чекають на мешканців камери смертників у Техасі, де страчують більше в’язнів, ніж у будь-якому іншому штаті США. Протягом 2003 року в Техасі було страчено двадцять чотири в’язні, або лише 5 % із тих п’ятисот засуджених, які перебували в камері смертників. А це означає, що ви маєте більше шансів померти, продаючи крек у Чиказьких багатоповерхівках, аніж сидячи в камері смертників у Техасі52.

Виникає слушне запитання: якщо торгівля креком є найнебезпечнішою роботою в Сполучених Штатах, а платять за неї лише три долари й тридцять центів на годину, то з якого ж дива люди за неї беруться?

Та з того самого дива, з якого гарненька сільська дівчина зі штату Вісконсин вирушає до Голлівуда. З тієї самої причини, з якої нападник шкільної футбольної команди прокидається о п’ятій ранку, щоб тягати штангу й гирі. Усі вони прагнуть успіху в надзвичайно конкурентній царині, де, якщо поталанить дістатися вершини, можна купатися в грошах (не кажучи вже про супутні славу та впливовість).

Дітям, які ростуть у багатоповерхівках південних мікрорайонів Чикаго, торгівля креком здається гламурною професією. А багато з них роботу ватажка банди — добре помітну й неймовірно прибуткову — без найменшого сумніву вважають найкращою роботою, про яку тільки можна мріяти. Якби ці дітлахи зростали в інших умовах, вони могли б мріяти про те, що подорослішають і стануть відомими письменниками чи економістами, але в мікрорайоні, де орудував Джей Ті, шлях до пристойних і законних професій заріс терном. П’ятдесят шість відсотків дітей із цього мікрорайону жили за межею бідності (порівняйте з середньостатистичним показником, що становив 18 %). Сімдесят вісім відсотків зростали в родинах без батька. Менше 5 % дорослого населення мікрорайону мали вищу освіту, а серед дорослих чоловіків роботу мав лише кожен третій. Середньорічний дохід у цьому мікрорайоні становив близько $15 000, значно менше половини середньостатистичного показника в США. У ті роки, коли Венкатеш жив із бандою, якою керував Джей Ті, піхотинці часто просили його допомогти їм влаштуватися на роботу, яку вважали «хорошою»: прибиральником або сторожем у Чиказькому університеті.

Проблема з продажем креку є такою самою, як і з будь-якою іншою гламурною професією: велика кількість людей змагається за вкрай обмежену кількість призів. Шансів заробити великі гроші в банді торговців було не набагато більше, ніж у сільської дівчини з Вісконсина стати кінозіркою, або у футболіста зі шкільної команди потрапити до Національної футбольної ліги. Але злочинці, як і всі інші, також реагують на стимули. Тому якщо потенційна винагорода буде достатньо великою, вони вишикуються в чергу з квартал завдовжки, сподіваючись на свій щасливий шанс. І тому в південних околицях Чикаго кількість людей, охочих продавати крек, значно переважала кількість вуличних перехресть.

Та майже всі ці майбутні наркобарони наштовхнулися на неминучий, як захід сонця, закон праці: там, де скупчується багато людей, охочих і здатних виконувати конкретну роботу, високих зарплат зазвичай не буває. Це — один із чотирьох важливих чинників, які визначають розмір зарплати. А решта три є такими: професійні навички, яких вимагає та чи інша праця, її непривабливість, а також попит на послуги, які ця робота задовольняє.

Нетривкий баланс між усіма цими чинникми дає змогу пояснити, наприклад, чому звичайна повія заробляє більше за звичайного архітектора. На перший погляд, такого не має бути. Адже архітектор, безсумнівно, є людиною більш кваліфікованою (у традиційному сенсі цього слова) та більш освіченою (знову ж таки — у загальноприйнятому сенсі цього слова). Але маленькі дівчатка не ростуть з мрією стати повіями, тому надходження кадрів у цій царині є відносно невеликим. Їхні «навички» (хоча й не завжди «спеціалізовані»), використовуються в дуже специфічному контексті. Ця робота є непривабливою й загрозливою щонайменше з двох причин: імовірність зазнати насильства і втрачена можливість мати стабільне сімейне життя. А як же з попитом? На це запитання можна відповісти так: радше архітектор скористається послугами повії, аніж навпаки.

У престижних галузях — кіно, спорт, музика і мода — діє інша динаміка. Навіть у престижних царинах нижчого рівня, як-от видавнича справа, реклама й засоби масової інформації, легіони талановитої молоді охоче беруться за важку й нецікаву роботу, що оплачується погано й вимагає беззастережної відданості. Помічник редактора у видавництві на Мангеттені, який заробляє 22 000 доларів за рік, нападник шкільної футбольної команди, який грає безоплатно, і неповнолітній торговець креком, який отримує три долари тридцять центів на годину — усі вони грають в одну й ту саму гру, що найкраще було б уявити як турнір.

Правила цього турніру є простими. Аби досягти вершини, треба розпочати з нижнього рівня. (Так само, як захисник із Вищої бейсбольної ліги, напевно, розпочинав свою кар’єру в нижчій лізі, так само, як Великий Дракон Ку-клукс-клану, імовірно, починав зі звичайного члена організації, і так само, як наркобарон типово починав свою кар’єру торговцем наркотиками на розі вулиць). Ви мусите бути готовими працювати довго й тяжко за зарплату нижче середнього рівня. Аби мати успіх у цьому турнірі, ви маєте проявити себе не просто як людина непересічна, а як людина напрочуд талановита. (Звичайно, спосіб, у який можна себе проявити, різниться залежно від професії; дійсно, Джей Ті незмінно контролював торговельні показники своїх піхотинців, але насправді найголовніше значення мала сила їхньої особистості — навіть більшою мірою, ніж, скажімо, для бейсбольного захисника). І насамкінець, коли ви приходите до сумного усвідомлення, що видертися нагору вам не судилося ніколи, ви кидаєте цей турнір. (Деякі люди чіпляються за надію довше за інших — пригадайте лише сивочолих «акторів», які працюють офіціантами в Нью-Йорку — та зазвичай люди усвідомлюють безперспективність своїх подальших зусиль вчасно).

Більшість піхотинців із банди Джей Ті втрачали бажання працювати після того, як усвідомлювали відсутність перспектив. Особливо швидко їхній ентузіазм зникав тоді, коли починалася стрілянина. Після кількох відносно спокійних років банді Джей Ті довелося брати участь у війні за територію із сусідньою бандою. Стрілянина «на колесах» стала буденним явищем. Для піхотинця як члена банди, що працював безпосередньо на вулиці, такий поворот подій був особливо небезпечним. Природа його бізнесу вимагала, аби клієнти завжди мали змогу знайти продавця легко й швидко; якщо ж йому доводилося переховуватися від банди конкурентів, то в такому разі він втрачав можливість реалізувати свій товар.

Допоки не розпочалася ця війна, піхотинці Джей Ті були готові терпіти свою ризиковану низькооплачувану роботу заради перспективи підвищення на посаді. Але, як сказав Венкатешу один із них, тепер йому забажалося компенсації за додатковий ризик: «Ти будеш тут стирчати, коли довкола відбувається все це лайно? Звісно, що не будеш, еге ж? Тому якщо комусь знадобиться, щоб я пішов під кулі, то спершу — гроші, чоловіче. Підвищуй платню, бо інакше мені немає сенсу стояти тут, знаючи, що вороги можуть щомиті завдати удару».

Джей Ті не хотів цієї війни. По-перше, йому довелося підняти своїм піхотинцям платню через додатковий ризик. Та значно гіршим було те, що війна між бандами негативно впливала на бізнес. Коли «Бургер кінг» і «Макдональдз» розпочинають цінову війну, щоб відтяти собі додатковий шмат ринку, вони частково компенсують збільшенням торгового обороту те, що втрачають через зниження цін. (І, крім того, ніхто не гине через стрілянину). Та під час війни між бандами продаж товару різко падає, бо клієнтів настільки лякає перспектива стати жертвою насильства, що вони починають обходити торговців креком десятою дорогою. У будь-якому разі, війна для Джей Ті коштувала дуже дорого.

Тоді чому ж він розпочав цю війну? Власне, це зробив не він. Війну розпочали його піхотинці. Виявилося, що ватажок банди не має над своїми підлеглими такого контролю, якого йому хотілося б. Бо в нього й у них були різні стимули.

Для Джей Ті насильство було перешкодою для бізнесу, яким він займався; він волів би, щоб його підлеглим ніколи не доводилося стріляти. Проте для піхотинця насильство мало певну мету. Одним зі способів, у який піхотинець може себе проявити — і досягнути успіху в турнірі, — є демонстрація своєї схильності до насильства й готовності до неї вдаватися. Кілера поважали й боялися, про нього ходили легенди. Стимул піхотинця полягав у тому, щоб заробити собі ім’я; тоді як стимулом Джей Ті було не дати своїм піхотинцям змоги це зробити. «Ми намагаємося донести до наших малюків, що вони є членами серйозної організації, — якось сказав він Венкатешу. — Мета полягає не в тому, щоб когось убити. Усі вони надивилися різних фільмів та всякого іншого лайна й гадають, що головне — це гасати, мов скажені, стріляючи навсібіч із пістолета. Але це не так. Треба навчитися бути частиною організації; не можна весь час тільки те й робити, що воювати. Бо це погано для бізнесу».

Зрештою Джей Ті взяв гору. Він суворо контролював чисельність банди і відкрив нову еру процвітання й відносного спокою. Джей Ті переміг. Йому добре платили, бо дуже мало хто спромігся досягнути того, чого досяг він. Джей Ті був високим, вродливим і суворим чоловіком, який розумівся на тому, як мотивувати людей. А ще він був хитрим і ніколи не наражався на небезпеку арешту через носіння з собою зброї чи значної кількості готівки. У той час як решта його підлеглих жила у злиднях зі своїми мамцями, Джей Ті мав кілька будинків, жінок і авто. А ще, звичайно ж, він мав економічну освіту. І тому постійно працював над тим, щоб повною мірою використовувати цю свою перевагу. Саме із цієї причини він і наказав вести бухгалтерську звітність, яка зрештою потрапила до рук Судхіра Венкатеша. Жоден із ватажків гангстерських філій ніколи не робив нічого подібного. Одного разу Джей Ті показав раді директорів ті гросбухи, щоб продемонструвати їм свій діловий хист.

І цей хід виявився вдалим. Після шести років перебування на посаді керівника банди Джей Ті підвищили, надавши йому членство в раді директорів. Свій турнір він виграв. Але цей турнір мав одну непереборну ваду, якої не мають ані видавничий бізнес, ані професійний спорт, ані навіть Голлівуд. Як не крути, а продаж наркотиків — це бізнес незаконний. І невдовзі після того, як Джея Ті підвищили на посаді, «Чорних апостолів» фактично знищили обвинувальним висновком федеральної влади — тим, що змусив члена банди на ім’я Буті передати свої блокноти Венкатешу, — і Джей Ті опинився за ґратами.

А тепер повернімося до ще одного дивакуватого запитання: що спільного мають між собою крек і нейлонові панчохи?

У 1939 році, коли фірма «Дюпон» винайшла нейлонові панчохи, незліченна кількість американських жінок відчули себе так, наче на їхню честь здійснили диво. До того часу панчохи виробляли з шовку, а шовк був матеріалом нетривким, коштовним, і його весь час бракувало53. Станом на 1941 рік було продано близько сорока шести мільйонів пар нейлонових панчіх — більше тогочасної кількості дорослих жінок у Сполучених Штатах. Були вони легкодоступними й надзвичайно привабливими — майже як наркотик.

Фірмі «Дюпон» вдалося здійснити те, про що мріє кожен маркетолог: вивести елегантність і шик у широкі маси. І в цьому аспекті винахід нейлонових панчіх був явно схожим з винаходом кокаїну «крек».

Якщо в 1970-х роках ви були серед тих, хто вживав наркотики, то вам, напевно, відомо, що найшикарнішим та найшляхетнішим із них вважався кокаїн. Улюбленець рок-зірок і зірок кіноекрану, футболістів та інколи навіть політиків, кокаїн був наркотиком, який уособлював силу, владу та вишуканість. Він був чистим, білим, привабливим на вигляд. Героїн затьмарював свідомість, марихуана розслабляла, зате кокаїн забезпечував справжній кайф.

На жаль, він був також доволі дорогим. А кайф тривав недовго. Це змусило споживачів кокаїну шукати способів підвищення міцності та ефективності цього наркотика. Вони досягали цього переважно за допомогою екстракції: додавали аміак та етиловий ефір до гідрохлориду кокаїну, або ж порошкового кокаїну, а потім випарювали цю суміш для отримання «вільної основи» кокаїну. Але це була потенційно небезпечна технологія. Не один споживач кокаїну з пошрамованим у результаті опіків обличчям може підтвердити, що хімію краще залишити хімікам.

Тим часом дилери й палкі прихильники кокаїну по всій країні, а також, можливо, у країнах Карибського басейну та Південної Америки, напружено працювали над створенням безпечнішого різновиду дистильованого кокаїну. Вони виявили, що коли змішати у блюдці порошковий кокаїн з харчовою содою й водою, а потім цю рідину випарити на вогні, то можна отримати малесенькі грудочки кокаїну, придатного для куріння. Його назвали «крек» через тріскотливі звуки, які видавала харчова сода, коли суміш ставили на вогонь (to crack — з англ. «тріскатися», «шуміти», «розколюватися»). Невдовзі з’явилися ніжніші назви, які виражали любов споживачів до цього продукту: «камінчик», «криптоніт», «гранулка» та «крихітка»54. І на початку 1980-х років цей престижний наркотик уже був готовий піти у широкі народні маси. Бракувало лише двох чинників, щоби зробити крек широкомасштабним явищем: щедрого припливу сирого кокаїну та конкретного способу доставки нового продукту на масовий ринок.

Дістати кокаїн було нескладно, бо поява креку збіглася з надлишком кокаїну в Колумбії. Наприкінці 1970-х оптова ціна кокаїну в Сполучених Штатах різко впала навіть попри те, що ступінь його очистки постійно зростав. Одного чоловіка, нікарагуанського емігранта на ім’я Оскар Даніло Блендон, запідозрили в тому, що він завозив до Сполучених Штатів значно більше кокаїну, ніж хто-небудь інший. Блендон вів настільки жвавий бізнес із перспективними торговцями креком у південно-центральній частині Лос-Анджелеса, що отримав прізвисько Джонні Яблучне Зерня Креку55. Згодом Блендон заявив, що продавав кокаїн, аби зібрати гроші для нікарагуанських контрас, котрих підтримувало й озброювало ЦРУ. Він залюбки повторював, що ЦРУ, своєю чергою, прикривало його сідниці в США, дозволяючи безкарно торгувати кокаїном. Така заява стала тією іскрою, з якої розгорілася віра (вона тліє й донині, особливо серед чорношкірих мешканців великих міст) у те, що саме ЦРУ було основним спонсором та організатором торгівлі креком у Сполучених Штатах.

Перевірка істинності такого твердження лежить поза межами цієї книжки. А істиною, яка не потребує перевірки, є те, що Оскар Даніло Блендон посприяв створенню сполучної ланки між колумбійськими кокаїновими картелями й міськими торговцями креком, і цій ланці судилося змінити хід американської історії. Вклавши величезну кількість кокаїну в руки вуличних гангстерів, Блендон і його послідовники спричинили нищівний крековий бум. І всі банди на кшталт «Чорних апостолів» отримали нову причину для існування.

Відтоді як виникли великі міста, у них орудували ті чи інші банди. У Сполучених Штатах банди завжди були чимось на зразок притулку для емігрантів. У 1920-ті роки в одному лише Чикаго існувало понад 1300 вуличних банд, орієнтованих на представників усіх етнічних, політичних і кримінальних груп, які тільки можна було собі уявити56. Як правило, бандам краще вдавалося породжувати хаос і безладдя, аніж заробляти гроші. Деякі з них претензійно вважали себе комерційними структурами, а решта — у першу чергу мафія — справді гребли гроші лопатою (принаймні ті, хто сидів на вершечку кримінальної піраміди). Але більшість гангстерів, як ми вже встигли переконатися, були просто жалюгідними копійчаними заробітчанами.

Особливого поширення чорні вуличні банди набули в Чикаго, де кількість їхніх членів у 1970-х роках обчислювалася тисячами. Вони були саме тим типом злочинців, дрібних і не дуже, які буквально висмоктували життєві соки з міських мікрорайонів. Частина цієї проблеми полягала в тім, що ці кримінальники, здавалося, ніколи не потрапляли за ґрати. Тепер, згадуючи минуле, можна сказати, що шістдесяті та сімдесяті роки двадцятого сторіччя стали золотою добою для вуличних злочинців більшості великих американських міст. Імовірність покарання була настільки малою (бо саме на ті часи припав розквіт ліберальної судової системи й руху за права правопорушників), що скоєння злочину не загрожувало хоч якимись серйозними наслідками.

Проте на початку 1980-х судова система почала радикально змінювати цю тенденцію. Права злочинців були обмежені, а також були впроваджені суворіші принципи винесення вироків.

Дедалі більше чорношкірих чиказьких гангстерів почали потрапляти до федеральних в’язниць. За «вдалим» збігом обставин часом їхніми співкамерниками були мексиканські гангстери, що підтримували тісні зв’язки з колумбійськими наркоторговцями. Раніше чорні бандити купували наркотики в посередника — мафії (яка саме тоді зазнала потужного удару, адже федеральний уряд прийняв нові закони проти рекету). Тож на той час, коли до Чикаго прийшов крек, чорні гангстери вже встигли встановити зв’язки з колумбійськими дилерами й почали купувати кокаїн безпосередньо у них.

Раніше кокаїн ніколи не продавався в чорних гетто у великих кількостях, бо коштував надто дорого. Але так було до появи креку. Цей новий продукт виявився ідеальним для вуличних споживачів з низькими доходами. Завдяки тому, що для його виробництва була потрібна крихітна кількість чистого кокаїну, одна доза креку вартувала всього-на-всього кілька доларів. Він досягав мозку буквально за кілька секунд і забезпечував потужний кайф, який так само швидко минав, змушуючи клієнта знову звертатися до продавця по дозу. Тому від самого початку креку судилося мати величезний успіх серед споживачів.

А хто може краще його продавати, як не тисячі малолітніх членів вуличних банд на зразок «Чорних апостолів»? Ці банди вже мали власну територію — щось типу нерухомого майна, яке фактично було основою їхнього бізнесу — а вигляд мали достатньо загрозливий, щоб відбити у клієнтів навіть думку про те, аби силоміць забрати у малолітнього бандита товар, яким він торгував. І раптом ці вуличні банди вмить перетворилися з клубів для байдикуватих підлітків на справжні комерційні підприємства.

Банда також надавала перспективу постійної зайнятості. До появи креку заробити на життя членством у банді було майже неможливо. Коли для гангстера наставала пора заробляти на хліб для власної сім’ї, йому доводилося кидати банду. Такого явища, як тридцятирічний гангстер, просто не існувало: він або обіймав законну посаду, або лежав на цвинтарі, або сидів у тюрмі. Але з появою креку з’явилася й можливість заробляти реальні гроші. Замість того щоб змінювати «фах» і звільняти, таким чином, місце для молодших бандитів, ветерани почали чіплятися за свої місця. І це відбувалося саме тоді, коли традиційні різновиди «довічних» робіт, особливо такі, як робота на заводі, почали вимирати. У минулому малокваліфікований чорношкірий чоловік у Чикаго мав змогу пристойно заробляти, працюючи на заводі. Але тепер, коли ця життєва стезя почала звужуватися, робота торговця креком почала набувати дедалі привабливішого вигляду. А чи важка це праця? Аж ніяк. Бо крек настільки швидко спричиняв залежність, що продавати його міг навіть повний ідіот.

Усім було байдуже, що торгівля креком була змаганням, у якому могли перемогти лише одиниці. Усім було байдуже, що ця гра була вкрай небезпечною: стирчиш собі на розі, торгуєш креком, швидко й анонімно збуваючи його так само, як і гамбургери у «Макдональдзі», не маючи жодної гадки про своїх клієнтів і постійно боячись — а чи не прийде хтось колись для того, щоб заарештувати тебе чи навіть убити? Усім було байдуже, що цей товар робить і дванадцятирічних, і бабусь, і проповідників-моралістів такими залежними від нього, що вони стають нездатними думати ні про що інше, крім наступної дози? Усім було байдуже, що крек винищує цілі мікрорайони.

Для чорношкірих американців ті чотири десятиріччя, що проминули між Другою світовою та бумом торгівлі креком, позначилися поступовим, але невпинним покращенням їхнього життя. Нарешті з’явилися промовисті ознаки тривалого суспільного прогресу, що вкоренився серед чорношкірих американців, особливо після того, як в середині 1960-х були прийняті закони про рівні громадянські права. Розрив між доходами білих і чорних громадян почав різко зменшуватися57. Напевно, найоптимістичнішим здобутком стало різке зниження рівня дитячої смертності. Ще 1964 року чорношкіра дитина мала, порівняно з білошкірою, удвічі більше шансів померти, причому причиною часто бувала така несмертельна й виліковна хвороба, як діарея чи пневмонія. Лікарні були розділені за расовою ознакою, і численні чорношкірі батьки задовольнялися медичним обслуговуванням рівня країн третього світу. Однак коли федеральний уряд своєю постановою змусив лікарні припинити сегрегацію, буквально протягом семи років рівень смертності чорних дітей зменшився вдвічі. На початок 1980-х покращення зазнав буквально кожен аспект життя чорношкірих американців, і цей прогрес мав усі ознаки тривалості й стабільності.

А потім з’явився крек.

Хоча вживання креку й не було явищем, характерним лише для чорношкірих, найбільше постраждали від нього саме чорні райони. У цьому можна переконатися, дослідивши ті самі показники суспільного прогресу, про які йшлося вище. Після десятиріч безперервного падіння, у 1980-х рівень дитячої смертності серед чорних дітей почав різко зростати, як і рівень народжуваності немовлят з аномально низькою вагою та кількість немовлят, кинутих у пологових будинках. Розрив між чорними й білими школярами зріс. Кількість чорношкірих, засуджених до тюремного ув’язнення, зросла втричі. Вплив креку виявився настільки руйнівним, що коли його розподілити в середньому на всіх чорношкірих американців, а не лише на споживачів наркотику та їхні родини, то стає очевидним, що післявоєнний прогрес цієї групи не лише зупинився, а й був відкинутий у багатьох аспектах аж на десять років у минуле. Крек завдав чорношкірим американцям більшої шкоди, аніж будь-який інший чинник з часів прийняття Законів Джима Кроу58.

А потім стався сплеск злочинності. Протягом п’яти років показник умисних убивств серед молодих темношкірих мешканців великих міст зріс аж учетверо. Раптом виявилося, що мешкати в деяких кварталах Чикаго, Сент-Луїса або Лос-Анджелеса стало так само небезпечно, як і в Боґоті.

Насильство, пов’язане з реалізацією креку, набувало різноманітних форм і було невпинним. Воно збіглось із навіть ще більшою хвилею загальноамериканської злочинності, яка наростала протягом двох десятиріч. І хоча зародження цієї хвилі відбулося задовго до появи креку, останній настільки загострив цю тенденцію, що кримінологи буквально впали у відчай і почали виступати з апокаліптичними пророцтвами. Мабуть, найчастіше з-поміж експертів-кримінологів засоби масової інформації цитували Джеймса Алана Фокса, який прогнозував «криваву різанину» внаслідок майбутнього сплеску насильницьких злочинів серед молоді.

Але Фокс та інші творці узвичаєних істин помилилися. Кровопролиття так і не сталося. Ба більше: рівень злочинності почав навіть знижуватися, до того ж, настільки різко, несподівано й неухильно, що тепер, з відстані семи років, задушлива хватка тієї хвилі злочинності видається чимось далеким і нереальним.

Чому ж рівень злочинності впав?

Це сталося в результаті кількох причин, але одна з них є значно дивовижнішою за решту. Можливо, Оскар Даніло Блендон, відомий на прізвисько Джонні Яблучне Зерня Креку, і став ініціатором хвильового ефекту, коли його одноосібні дії несподівано призвели до появи океану людського горя й відчаю. Проте нещодавно почав діяти ще один надзвичайно потужний ефект, про який не знає майже ніхто і який цього разу рухається в протилежному напрямку.

Розділ 4 Куди зникли всі злочинці?

Що дізнався Ніколае Чаушеску про аборти — Чому 1960-ті роки були для злочинців «золотою добою» — Гадаєте, що економіка 1990-х різко обмежила можливість скоєння злочинів? А ви добряче поміркуйте ще раз — Чому смертна кара не стримує злочинців — Чи справді поліція стримує зростання рівня злочинності? — Тюрми, всюди тюрми… — Розвінчання «дива» нью-йоркської поліції — Чим насправді є вогнепальна зброя? — Чому перше покоління торговців креком нагадувало мільйонерів з компанії Microsoft, а друге — власників інтернет-магазину Pets.com — Суперхижак проти представника старшого покоління — Джейн Роу — жінка, яка зупинила злочинність: як легалізація абортів змінила буквально все

У 1966 році, через рік після того як Ніколае Чаушеску став комуністичним диктатором Румунії, він заборонив аборти. «Людський плід належить усьому суспільству, — проголосив він. — Усі, хто уникає дітонародження, є дезертирами, які порушують закони безперервності існування народу»59.

Під час правління Чаушеску такі грандіозні заяви були звичною справою, бо його головний план — створити націю, гідну Нової Соціалістичної Людини — і був вправою у грандіозності. Він будував собі палаци, а до своїх громадян ставився з байдужою жорстокістю. Занедбавши сільське господарство на користь промислового виробництва, він загнав румунських селян у неопалювані багатоквартирні будинки. На державні посади Чаушеску призначив сорок членів своєї родини, включно зі своєю дружиною Єленою, якій знадобилося аж сорок будинків, а також величезна кількість хутра й коштовностей. Мадам Чаушеску, яку офіційно називали Найкращою Матір’ю Румунії, особливо теплими материнськими почуттями не вирізнялася. «Хоч скільки глистів годуй, вони все одно ніколи не нажеруться», — якось заявила вона, коли румуни поскаржилася на нестачу харчів, спричинену безгосподарністю її чоловіка. Розмови ж власних дітей вона наказала прослуховувати, щоби бути впевненою у їхній беззаперечній відданості.

Чаушеску заборонив аборти задля досягнення однієї з його основних цілей: швидко зміцнити позиції Румунії за допомогою значного збільшення кількості її населення. До 1966 року румунська політика стосовно абортів була однією з найліберальніших у світі. Фактично аборт був однією з форм регулювання народжуваності, і на одну народжену дитину там припадало аж чотири аборти. Але раптом, буквально в один день, аборти потрапили під заборону. Єдиним винятком були матері, які вже мали чотирьох дітей, і ті жінки, які обіймали високі посади в комуністичній партії. Водночас були заборонені засоби контрацепції, а також статеве виховання молоді. Урядові агенти, відомі під саркастичною назвою «менструальна поліція», регулярно збирали жінок на їхніх робочих місцях, щоби зробити тест на вагітність. Якщо жінка довгий час не вагітніла, її змушували сплачувати великий податок на бездітність.

Ініціативи Чаушеску дали бажаний ефект. Через рік після запровадження заборони абортів рівень народжуваності в Румунії зріс удвічі. Ці немовлята народилися в країні, де життя було важким і злиденним, — якщо не належати до клану Чаушеску або до комуністичної еліти. Але конкретно цим дітям судилося жити ще злиденнішим життям. Порівняно з румунськими дітьми, народженими лише на рік раніше, на дітей, народжених уже після запровадження заборони на аборти, чекало погіршення життя буквально в кожному з його конкретних аспектів: їм судилося гірше навчатись у школі, мати більше проблем на ринку праці, і їм також судилося частіше потрапляти до в’язниці60.

Ця заборона на аборти протрималася фактично аж до того моменту, коли Чаушеску втратив контроль над Румунією. Шістнадцятого грудня 1989 року тисячі людей вийшли на вулиці міста Тімішоара протестувати проти його режиму, який, мов іржа, роз’їдав країну. Багато демонстрантів були підлітками й студентами. Поліція застрелила не один десяток цих юнаків та дівчат. Один із лідерів опозиції, сорокаоднорічний викладач, згодом розповів, що саме його тринадцятирічна донька наполягла на тому, щоб він пішов на демонстрацію попри свій страх. «Найцікавішим є те, що нас учили не боятися саме наші діти, — зазначив він. — Більшості з них було від тринадцяти до двадцяти років». Через кілька днів після різанини в Тімішоарі Чаушеску виголошував у Бухаресті промову перед стотисячним натовпом. І знову молодь з’явилася у великій кількості. Вони змусили Чаушеску замовкнути, вигукуючи «Тімішоара!» та «Геть убивць!». Його година настала. Зі своєю дружиною він спробував утекти з країни, прихопивши із собою один мільярд доларів, але їх спіймали, спішно судили і на Різдво розстріляли.

З усіх комуністичних лідерів, скинутих за роки, що припали на розпад Радянського Союзу, лише Ніколае Чаушеску загинув насильницькою смертю. Не варто забувати, що його падіння великою мірою прискорила румунська молодь, значній частині якої не судилося б народитися, якби не його заборона абортів.

Історія заборони абортів у Румунії може видатися вельми дивним способом почати розповідь про американську злочинність у 1990-ті роки. Але насправді нічого дивного тут немає. Точка дотику між цими двома явищами припадає на той Різдвяний день, коли Ніколае Чаушеску на власній шкурі — з кулею в голові — переконався, що запроваджена ним заборона на аборти мала значно глибші наслідки, аніж він міг уявити.

Тими днями злочинність у Сполучених Штатах сягнула свого піку. За попередні п’ятнадцять років рівень насильницької злочинності зріс на 80 %. Повідомлення про злочини заповнили ефіри нічних новин і стали темою номер один розмов, які точилися країною.

Коли ж на початку 1990-х рівень злочинності став падати, швидкість самого падіння була такою несподіваною, що вразила всіх. Деяким експертам знадобилося багато років, щоб принаймні визнати сам факт падіння рівня злочинності, бо надто вже впевненими були вони в тому, що він зростатиме й далі. Насправді протягом тривалого часу після того, як рівень злочинності сягнув свого піку, деякі з тих експертів і далі прогнозували ще похмуріші сценарії. Але факти були незаперечними: тривала і нищівна хвиля злочинності почала рухатися у зворотному напрямку й не зупинилася доти, доки її рівень не впав до показників сорокарічної давнини61.

І тоді експерти почали квапливо виправдовуватися за свої хибні прогнози. Вищезгаданий кримінолог Джеймс Алан Фокс пояснив, що його застереження про «криваву різанину» насправді було навмисним перебільшенням. «Я ж ніколи не казав, що вулицями литимуться потоки крові, — сказав він. — А такий сильний вислів я вжив для того, щоби привернути увагу суспільства. І привернув. Я не збираюся перепрошувати за використання панічних фраз». (Якщо Фокс, судячи з усього, вбачає відмінність там, де її немає, порівнюючи «криваву різанину» з «потоками крові», нам варто запам’ятати, що експерти, навіть коли вони визнають свої помилки, усе одно діють у власних егоїстичних інтересах)62.

Після того як люди з полегшенням зітхнули, пригадавши, як це — жити нормальним життям без постійного страху стати жертвою злочину, постало цілком слушне запитання: а куди ж, власне, поділися всі злочинці?

У певному сенсі це запитання здавалося дивним. Зрештою, якщо ніхто з кримінологів, поліцейських чиновників, економістів, політиків та інших фахівців, які мали б розумітися на цьому питанні, не спромігся передбачити падіння рівня злочинності, то з якого ж дива вони раптом почали завзято пояснювати нам його причини?

А тепер ця армія різноманітних експертів висунула безліч гіпотез. У газетах з’являлися статті на цю тему. Їхні висновки залежали переважно від того, що експерт нещодавно розповів журналісту. Пропонуємо вам ознайомитися з поясненнями причин падіння рівня злочинності (розміщеними відповідно до частоти їх згадування), що наводилися у статтях, опублікованих з 1991 по 2001 рр. у десяти найбільших газетах (матеріал узятий з бази даних Lexis Nexis):

Якщо ви — людина, яка полюбляє ігри на відгадування, то пропонуємо вам кілька хвилин поміркувати ось над яким запитанням: які з вищенаведених пояснень видаються слушними, а які — ні? Підказуємо: із семи основних пояснень лише три можуть на підставі надійних даних, вважатися такими, що справді посприяли падінню рівня злочинності. Решта ж здебільшого являють собою плоди чиєїсь фантазії, продукти чиїхось егоїстичних інтересів чи просто результати прийняття бажаного за дійсне. Ще одна підказка: одна з найвизначніших причин різкого падіння рівня злочинності в цьому переліку не фігурує взагалі, бо вона не була наведена в жодній газеті.

Почнімо з нібито найменш суперечливого пояснення: зі зміцнення економіки. Падіння рівня злочинності, яке почалося з початком 1990-х, супроводжувалося бурхливим зростанням національної економіки та істотним зменшенням числа безробітних. Може здаватися, що саме економіка й стала тим молотом, що допоміг розтрощити злочинність. Та прискіпливіший погляд руйнує цю теорію. Справді, розвиток ринку праці здатен зробити певні різновиди злочинів менш привабливими. Але це стосується лише злочинів із прямою грошовою мотивацією: крадіжок, пограбувань зі зламом та викрадення автомобілів — і не стосується умисних вбивств, актів насильства і зґвалтувань. Крім того, дослідження засвідчили, що зменшенню числа безробітних на 1 % відповідає такий самий спад кількості ненасильницьких злочинів. Протягом 1990-х рівень безробіття знизився на 2 %, тоді як кількість ненасильницьких злочинів зменшилася приблизно на 40 %. Проте найбільша вада гіпотези про роль зміцнення економіки пов’язана саме із насильницькою злочинністю. З-поміж усіх видів злочинів, скоєних у 1990-х, найбільш очевидним був спад кількості умисних вбивств, і водночас низка переконливих досліджень продемонструвала, що між економікою та насильницькими злочинами не існує практично жодного зв’язку. Ця малопереконлива гіпотеза стає ще менш переконливою, якщо пригадати, що 1960-ті роки були періодом стрімкого економічного зростання — як і злету кількості насильницьких злочинів. Тож попри те, що на перший погляд сильна економіка 1990-х і може видатися слушним поясненням падіння рівня злочинності, нема аніякого сумніву, що вона жодним істотним чином не вплинула на схильність певних індивідів до кримінальної поведінки.

Утім термін «економіка» можна тлумачити в ширшому сенсі — як засіб споруджувати й утримувати сотні в’язниць. У зв’язку із цим розгляньмо ще одну можливу причину падіння злочинності: збільшення кількості ув’язнень. Почнімо ось із чого: перевернімо проблему злочинності з ніг на голову. Такий підхід інколи буває корисним. Замість допитуватися про те, що ж спричинило зменшення кількості кримінальних правопорушень, подумаємо над таким запитанням: чому їхня кількість спершу так різко зросла?

Протягом першої половини двадцятого століття показники насильницької злочинності у Сполучених Штатах були здебільшого стабільними. Але на початку 1960-х вони почали зростати. У ретроспективі тепер уже ясно, що одним із найважливіших чинників, які штовхали цю тенденцію вгору, була більш поблажлива система правосуддя63. У 1960-ті кількість ухвалених обвинувальних вироків знизилась, а ті злочинці, які все ж таки опинялися за ґратами, відбували там коротші терміни. Ця тенденція частково пояснювалася розширенням прав обвинувачуваних, і дехто почне стверджувати, що це було вже давно на часі. (Інші ж наполягатимуть, що розширення зайшло аж надто далеко). Водночас політики ставали дедалі толерантнішими до порушників закону: «Через страх, що тебе вважатимуть расистом, — написав колись економіст Гері Беккер, — бо афроамериканці й латиноамериканці скоюють непропорційно велику кількість правопорушень». Тому якби ви були в ті часи індивідом, схильним до скоєння злочину, усі обставини складалися б на вашу користь: невисока ймовірність бути засудженим і коротший термін ув’язнення — якщо ви все ж таки потрапили б за ґрати. Оскільки кримінальники реагують на стимули з такою самою готовністю, як і будь-хто інший, результатом вищеописаного став різкий сплеск злочинності.

Знадобилося трохи часу та багато політичного збурення, щоби врешті-решт ці стимули обмежити й згорнути. Злочинців, яких раніше відпускали (за правопорушення, пов’язані з наркотиками) або призначали виконання призначеного покарання умовним, почали натомість саджати до в’язниць. У період між 1980 та 2000 роками кількість людей, яких відправляли до в’язниць за незаконні оборудки з наркотиками, зросла в п’ятнадцять разів. Злочини, особливо насильницькі, почали каратися довшими термінами ув’язнення. Загальний ефект був вражаючим. На 2000 рік у в’язницях перебували понад два мільйони осіб, приблизно вчетверо більше, аніж 1972 року. Половину з них було ув’язнено протягом 1990-х64.

Статистика, що пов’язує посилення покарання зі зниженням рівня злочинності, є надзвичайно переконливою. Виявилося, що триваліші терміни тюремного ув’язнення діють і як запобіжний захід (для потенційних правопорушників на свободі), і як профілактичний (для тих, хто вже встиг опинитися за ґратами). Хоч якою б логічною така залежність здавалася, деякі кримінологи цю логіку заперечували. У науковому дослідженні 1977 року під назвою «Про користь мораторію на спорудження в’язниць» зазначалося, що рівень злочинності має тенденцію до зростання тоді, коли показники ув’язнень є високими. Наприкінці дослідження був зроблений висновок про те, що зменшення кількості ув’язнень неодмінно сприятиме зниженню рівня злочинності65. (На щастя, тюремники не відчинили ні сіло ні впало двері камер у своїх в’язницях і не повсідалися чекати, поки він не знизиться. Політолог Джон Дж. Ділуліо-молодший згодом прокоментував: «Вочевидь, треба мати диплом з кримінології, щоб засумніватися в тому, що перебування небезпечних кримінальників за ґратами сприяє зниженню рівня злочинності»66).

Аргументація «Мораторію» ґрунтується на тій засадничій помилці, коли кореляцію плутають із причинно-наслідковим зв’язком. Розгляньмо такий паралельний аргумент: мер великого міста спостерігає, як його мешканці шаленіють від радості, коли їхня команда перемагає у щорічному чемпіонаті США з бейсболу. Мер натхненний цим взаємозв’язком (як і автор «Мораторію»), але не бачить його спрямованості. І наступного року видає постанову, згідно з якою мешканці його міста мають розпочинати святкування перемоги в чемпіонаті ще до того, як здійснюється перший кидок, бо в його затьмареній голові панує переконання, що це дійство має забезпечити перемогу.

Безумовно, існує багато причин негативного ставлення до різкого зростання кількості ув’язнених. Не всім до вподоби той факт, що значний відсоток американців, особливо чорношкірих, перебувають за ґратами. Тюрми ані на крок не наближають нас до усунення глибинних причин злочинності, які є складними й різноманітними. І, насамкінець, в’язниці навряд чи є дешевим варіантом розв’язання проблеми: утримання за ґратами однієї людини коштує 25 000 доларів на рік. Але якщо мета полягає в знаходженні причини різкого падіння рівня злочинності у 1990-ті роки, то ув’язнення, безперечно, буде однією з основних відповідей на це запитання. Бо на ув’язнення припадає приблизно третина загального зниження рівня злочинності.

У тандемі з ув’язненням часто наводиться ще одна можлива причина різкого зниження рівня злочинності: збільшення кількості смертних вироків. У період між 1980 та 1990 роками кількість страт у Сполучених Штатах зросла вчетверо, і це навело значну кількість людей на думку (у контексті дискусії, яка триває вже кілька десятиріч), що смертна кара посприяла зменшенню рівня злочинності67. Однак у цій дискусії загубилися два важливі факти.

По-перше, зважаючи на те, як рідко смертні вироки ухвалюються в країні, а також на тривалі затримки з їх виконанням, загроза бути страченим навряд чи зупинить розсудливого правопорушника. Навіть попри те, що за десятиріччя кількість страт зросла вчетверо, у Сполучених Штатах протягом 1990-х років їх було виконано лише 478. Будь-який батько, який коли-небудь казав своїй дитині: «Ну, начувайся! Зараз я порахую до десяти і цього разу неодмінно тебе покараю», — добре знає різницю між пустою погрозою та реальним стримувальним засобом. Наприклад, у штаті Нью-Йорк на момент написання цієї книжки не було страчено жодного злочинця, незважаючи на поновлення 1995 року смертної кари у цьому штаті. Навіть серед в’язнів у камері смертників щорічний показник страт становить всього-на-всього 2 % — порівняно із семивідсотковим шансом загинути, що світить членам банди «Чорні апостоли», які продають крек. Якщо життя в камері смертників є безпечнішим за життя на вулиці, то важко повірити, що страх бути страченим є найважливішим чинником у міркуваннях того чи іншого кримінальника. Як і тридоларовий штраф для батьків, що спізнилися до дитсадка у Хайфі, негативний стимул смертної кари є просто недостатньо серйозним для зміни поведінки злочинця.

Друга хиба аргументу про смертну кару є ще очевиднішою. Уявіть собі на хвилину, що смертна кара справді є серйозним стримувальним чинником. Скільки ж протиправних дій він стримає насправді? Економіст Ісак Ерліх у своїй часто цитованій праці, опублікованій 1975 року, навів розрахунки, які широкий загал вважає вельми оптимістичними: страта одного злочинця означає мінус сім убивств, котрі він міг би скоїти68. А тепер — трохи порахуємо. У 1991 році в Сполучених Штатах було виконано чотирнадцять смертних вироків; 2001 року їх було 66. Згідно з розрахунками Ерліха, ці додаткові 52 страти запобігли 2001 року 364 умисним убивствам — не маленька краплина, ясна річ, але це менше ніж 4 % від фактичної цифри, на яку зменшилася їх кількість за той самий рік. Тобто навіть за найкращих для прибічника смертної кари обставин на страти припадає лише одна двадцять п’ята загального падіння числа умисних вбивств у 1990-ті роки. А через невелику кількість злочинів (окрім умисних вбивств), що караються смертною карою, на її стримувальний ефект припадає лишень крихітна частка в загальній цифрі, яка відображає зниження кількості інших насильницьких злочинів.

Тому навряд чи смертна кара в тому вигляді, у якому вона наразі практикується у Сполучених Штатах, справляє хоч якийсь реальний вплив на показники злочинності. До такого висновку дійшли навіть колишні прихильники цієї гіпотези. «Я відчуваю моральний та інтелектуальний обов’язок просто взяти й визнати, що експеримент зі смертною карою провалився, — сказав 1994 року суддя Верховного суду США Гаррі Блекмун — майже через двадцять років після того, як він проголосував за її повернення. — Я більше не бажаю ремонтувати й тримати у справному стані цю машину смерті»69.

Отже, причиною падіння рівня злочинності не були ані смертна кара, ані економічний бум. Хоча збільшення кількості ув’язнень і справді значно вплинуло на цей показник. Утім усі ті кримінальники вирушили до в’язниць, звичайно ж, не з власної волі. Хтось мав розслідувати скоєні ними правопорушення, ловити лиходіїв, відкривати проти них кримінальні провадження, щоби гарантувати надалі вирок та ув’язнення. І це закономірно підводить нас до взаємопов’язаної пари ймовірних причин падіння рівня злочинності: 1) нові стратегії поліції; 2) збільшення кількості працівників поліції.

Спершу розгляньмо друге пояснення. Протягом 1990-х кількість полісменів на душу населення зросла у Сполучених Штатах на 14 %. Проте чи справді просте збільшення кількості працівників поліції призводить до зниження рівня злочинності? Відповідь видається очевидною: «Так». Але довести її очевидність не так уже й просто. Бо коли рівень злочинності зростає, люди прагнуть захищеності, і тому на додаткових полісменів завжди знаходяться додаткові кошти. Тому, якщо просто поглянути на взаємозв’язок як такий між поліцією та злочинністю, то можна помітити, що коли на вулицях більше полісменів, там, як правило, більше і правопорушників. Звичайно, це не означає, що поліція спонукає до протиправної діяльності, як і не означає це того (як намагаються переконати нас деякі кримінологи), що рівень злочинності знизиться, якщо кримінальників повипускати з в’язниць70.

Аби продемонструвати причинно-наслідковий зв’язок, нам треба розглянути таку ситуацію, коли нарощування чисельності працівників поліції не пов’язане зі зростанням рівня злочинності. Якщо, наприклад, у деяких великих містах кількість правоохоронців збільшується, а в інших — ні, ми, придивившись пильніше до цих випадків, зможемо побачити, чи знизився рівень злочинності у тих містах, де чисельність працівників поліції збільшилася.

Виявляється, що таку ситуацію часто породжують політики, які полюють на голоси потенційних виборців. Протягом місяців, що передують виборам, чинні мери зазвичай намагаються забезпечити собі голоси законослухняних громадян за допомогою наймання додаткової кількості полісменів — навіть тоді, коли показник рівня злочинності є стабільним. Тому, порівнявши його показники в низці міст, де щойно пройшли вибори (і де через це з’явилася додаткова кількість працівників поліції), зі ще однією низкою міст, де виборів не було (а, отже, і не було додаткової кількості полісменів), ми матимемо змогу встановити вплив збільшення чисельності працівників поліції на рівень злочинності. І отримати таку відповідь: справді, збільшення чисельності полісменів істотно знижує показник рівня злочинності.

Знову-таки, буде незайвим і корисним озирнутися в минуле, щоби визначити: а чому, зрештою, відбулося таке різке зростання криміналу? Порівняно з кількістю скоєних правопорушень за період з 1960 до 1985 рр. чисельність поліції зменшилася більше ніж на 50 %71. В одних випадках найняти додаткову кількість полісменів означало порушити ліберальну естетику тогочасної доби; в інших — такий крок просто вважався занадто дорогим. Це п’ятдесятивідсоткове падіння чисельності полісменів обернулося приблизно таким самим зниженням імовірності затримання того чи іншого конкретного злочинця. У поєднанні з вищезазначеною поблажливістю судової системи таке зниження кількості працівників поліції створило сильні позитивні стимули для злочинців.

Та в 1990-ті філософія, як і суспільні потреби, змінилася. Радикальних змін зазнала тактика роботи поліції, і у великих містах усієї країни відбулося масштабне поповнення її лав. Додаткові кадри зіграли роль не лише стримувального засобу; вони також забезпечили кількість персоналу, необхідну для ув’язнення злочинців, які за інших умов розгулювали б на свободі. Наймання додаткової кількості полісменів забезпечило у 1990-ті приблизно 10 % зниження рівня злочинності.

Але в 1990-ті роки змінилася не лише кількість працівників поліції; не забуваймо найбільш популярну причину різкого падіння рівня злочинності: нові стратегії поліції.

Мабуть, не було тоді привабливішої гіпотези, ніж віра в те, що розумна поліційна тактика здатна зупинити злочинність. Бо вона передбачає не лише зменшення чисельності негідників, а й появу когорти хоробрих і безстрашних героїв. Ця гіпотеза швидко стала символом віри, бо апелювала до чинників, котрі, як зазначав Джон Кеннет Ґелбрейт, найбільше сприяють формуванню узвичаєної істини: до легкості сприйняття самої ідеї і до тої міри, якою вона впливає на наш особистий добробут.

Найдраматичніше ситуація розвивалася в Нью-Йорку, де новообраний мер Рудольф Джуліані та призначений ним комісар поліції Вільям Бреттон присягнулися розв’язати нестерпну проблему злочинності. Бреттон запровадив новаторський підхід до охорони правопорядку. Як згодом сказав один поліцейський високопосадовець, з приходом Бреттона в поліції Нью-Йорка розпочався «афінський період», протягом якого нові ідеї взяли гору над закостенілою практикою72. Замість того щоб панькатися з керівниками поліцейських дільниць, Бреттон почав вимагати від них звітності. Замість того щоб покладатися винятково на застарілі методи, він запровадив технічні новації на зразок CompStat — комп’ютеризованого методу контролю за зонами з найвищим рівнем злочинності.

А найрадикальніша нова ідея, яку втілив у життя Бреттон, походила з теорії розбитої шибки, яку вперше сформулювали кримінологи Джеймс К. Вілсон та Джордж Келлінг. Відповідно до цієї теорії, дрібні проблеми, якщо їх не вирішувати, згодом перетворюються на великі неприємності: тобто якщо хтось розбиває шибку у вікні й бачить, що його не ремонтують якомога швидше, отримує сигнал про те, що можна порозбивати й решту шибок, а може, і сам будинок підпалити73.

Тому в ситуації, коли кількість убивств уже зашкалювала, копи Біла Бреттона почали боротися з тими порушеннями, з якими ніхто раніше не боровся: з перестрибуванням через турнікети в метро, з агресивним жебрацтвом, зі справлянням малої потреби на вулицях, з «миттям» лобового скла брудною ганчіркою, поки водій не зробить відповідну «пожертву» тощо74.

Більшість мешканців Нью-Йорка схвально поставилися до цієї кампанії. Але особливо припала їм до вподоби ідея про те, що запобігання дрібним правопорушенням перекриває кисень кримінальним елементам, енергійно пропагована Джуліані та Бреттоном. Сьогоднішній стрибун через турнікет може виявитися особою, розшукуваною за вчорашнє вбивство. Наркоман, що справляє малу потребу в алеї, можливо, якраз збирався когось пограбувати.

І коли рівень насильницької злочинності почав різко знижуватися, зраділі мешканці Нью-Йорка співали осанну своєму меру — уродженцю Брукліна, що вирізнявся дещо театралізованою поведінкою, та довгообразому керівнику нью-йоркської поліції із сильним бостонським акцентом. Але ці двоє вольових чоловіків не змогли поділити між собою славу. Невдовзі після того як рівень злочинності в місті різко впав, на обкладинку журналу «Тайм» потрапив Бреттон, а не Джуліані. Бреттона змусили піти у відставку. Комісаром поліції він пробув лише двадцять сім місяців.

У період зниження рівня злочинності в 1990-ті Нью-Йорк був беззаперечним новатором у галузі тактики охорони правопорядку, а його мешканці стали свідками наймасштабнішого його падіння серед усіх великих міст Америки. Показник умисних убивств впав з 30,7 на 100 000 осіб у 1990 році до 8,4 на 100 000 у 2000 році, тобто зменшився на 73,6 %. Проте ретельний аналіз фактів свідчить, що вищезгадані новаторські стратегії поліції лише незначною мірою посприяли цьому гігантському обвалу.

По-перше, зниження рівня злочинності почалося в Нью- Йорку ще з 1990-х років. Станом на кінець 1993 року показник майнових та насильницьких злочинів, включно з умисними вбивствами, уже впав на 20 %. А Рудольф Джуліані став мером (і призначив Бреттона керівником поліції) лише в 1994 році. Рівень злочинності вже знижувався повним ходом іще до того, як ці двоє встигли обійняти свої посади. І це падіння тривало довго після того, як Бреттона відправили у відставку.

По-друге, нові стратегії охорони правопорядку супроводжувалися значно важливішою зміною, що відбулася тоді в поліції: вони були підкріплені різким збільшенням кількості полісменів. З 1991 по 2001 роки кількість працівників нью-йоркської поліції зросла на 45 %, тобто втричі перевищила середній показник по країні. Як уже зазначалося вище, збільшення кількості правоохоронців — незалежно від нових стратегій — справді спричинило зниження рівня злочинності. За традиційними обчисленнями, таке величезне зростання чисельності працівників нью-йоркської поліції мало б забезпечити зниження рівня злочинності в місті на 18 % стосовно середньостатистичного загальнонаціонального показника. Якщо відняти ці 18 % від показника зменшення кількості умисних вбивств у Нью-Йорку, не зважаючи таким чином на кадровий бум у поліції, то Нью-Йорк уже не буде національним лідером зі своїми 73,6 %, а скотиться десь до середини загального списку. Насправді значну кількість нових полісменів найняв Девід Дінкінс — мер, який зазнав поразки від Рудольфа Джуліані. Дінкінс відчайдушно намагався забезпечити собі голоси законослухняних громадян, будучи свідомим того, що його опонентом буде Джуліані, колишній федеральний прокурор. (Ці двоє чоловіків уже змагалися один з одним чотири роки тому). Тому ті, хто бажають віддати Джуліані належне за зниження рівня злочинності, можуть все ж зробити це, бо саме його репутація борця за правопорядок змусила Дінкінса наймати додаткових поліцейських. Зрештою, звичайно, збільшення їх чисельності допомогло всім, але воно допомогло Джуліані значно більшою мірою, аніж Дінкінсу.

Найбільш нищівним для твердження, що нова тактика нью-йоркської поліції спричинила радикальне зниження рівня злочинності, є один простий, але часто ігнорований факт: протягом 1990-х цей показник упав повсюдно, а не лише в Нью-Йорку. У кількох містах спробували запровадити таку саму тактику правоохоронної діяльності, як і в Нью-Йорку, та, безумовно, без такого запалу. Навіть у Лос-Анджелесі — місті, відомому поганою роботою своїх правоохоронців, рівень злочинності впав приблизно на такий самий відсоток, як і в Нью-Йорку після збільшення кількості полісменів.

Було б безглуздо стверджувати, що розумна тактика охорони правопорядку не йде на користь суспільству. Безперечно, треба віддати належне Білу Бреттону за активізацію діяльності нью-йоркської поліції. Але існує дуже мало свідчень того, що його стратегія була панацеєю від протиправної діяльності — як він та засоби масової інформації намагалися нас запевнити. Нашим наступним кроком буде подальше визначення впливу інноваційних стратегій поліції — наприклад, у Лос-Анджелесі, де Бреттон став керівником поліції наприкінці 2002 року. Належним чином запровадивши ті самі інновації, якими він уславився в Нью-Йорку, Бреттон тим часом заявив, що його пріоритетом буде більш приземлене завдання: знайти кошти для того, щоб найняти на роботу тисячі нових полісменів.

А тепер перейдімо до розгляду другої пари популярних пояснень падіння рівня злочинності: 1) жорсткіші закони про зброю; 2) зміни на ринку креку та інших наркотиків.

Спершу — про зброю. Дебати на цю тему рідко проходять спокійно. Прихильники вогнепальної зброї переконані, що законодавство у цій галузі є занадто жорстким, тоді як опоненти стверджують протилежне. Чому ж розумні й розважливі люди так по-різному бачать світ? Річ у тім, що зброя порушує цілий комплекс проблем, що змінюються залежно від одного чинника: у чиїй руці вона, зрештою, опиниться.

Варто було б зробити крок назад і поставити примітивне запитання: а що таке «вогнепальна зброя»? Звичайно, це — інструмент, призначений для вбивства, але важливішою обставиною є те, що він також є великим руйнівником природного порядку речей.

Скажімо, пістолет робить непередбачуваним результат будь-якої суперечки. Наприклад, крутий хлопець обмінюється репліками в барі з не надто крутим хлопцем, і це призводить до бійки. Абсолютно очевидно, що не дуже крутому хлопцю натовчуть пику, тож навіщо завдавати собі клопоту й битися? Порядок щаблів ієрархічної драбини залишається незмінним. Але якщо в не надто крутого хлопця раптом опиниться пістолет, він отримає непоганий шанс на перемогу. За такого сценарію поява пістолета може призвести до ще більшого насильства.

А тепер замість крутого та не дуже хлопців уявіть собі, що якась школярка вийшла на нічну прогулянку, а на неї раптом нападає грабіжник. Що ж буде, якщо зброю має лише бандит? А що, як озброєними виявляться обоє? Противник вогнепальної зброї може стверджувати, що спершу слід зробити так, щоби пістолет ніколи не зміг потрапити до рук злодія. А прибічник носіння зброї може заперечити, що пістолет потрібен школярці для того, щоб зруйнувати той природний порядок, що склався. І цей порядок полягає в тому, що озброєними здебільшого бувають саме «погані хлопці». (Якщо дівчині вдасться відстрашити нападника, тоді поява пістолета стане причиною зменшення насильства). Будь-який бодай трохи ініціативний грабіжник неодмінно буде озброєним, бо в такій країні, як Сполучені Штати, де чорний ринок зброї процвітає, заволодіти пістолетом здатен кожен охочий.

У США так багато стрілецької зброї, що якщо роздати кожному дорослому по пістолету, то дорослі скінчаться швидше, ніж пістолети75. Вогнепальна зброя фігурує майже в двох третинах умисних убивств, скоєних у Сполучених Штатах, і цей показник значно перевищує цифри решти промислово розвинених країн. Рівень умисних убивств у США також є значно вищим, ніж у цих країнах76. Тому може видатися цілком імовірним те, що цей показник є таким високим саме через ту легкість, з якою можна добути вогнепальну зброю. Дослідження свідчать, що так воно і є.

Але річ не лише у стрілецькій зброї. У Швейцарії кожен дорослий чоловік отримує штурмову гвинтівку для виконання військового обов’язку, яку дозволяється тримати вдома. За кількістю на душу населення Швейцарія має більше стрілецької зброї, ніж будь-яка інша країна, однак вона є одним із найбезпечніших місць у світі77. Інакше кажучи, зброя сама по собі не породжує злочинності. При цьому слід зважити на ту обставину, що прийняті у Сполучених Штатах методи зберігання зброї поза досяжністю людей, схильних до протиправної діяльності, є, м’яко кажучи, недостатньо суворими. А оскільки пістолет чи автомат, або ж гвинтівка є предметом із практично необмеженим терміном використання, на відміну від, скажімо, пакету з кокаїном, штанів чи автомобіля, то навіть якщо «перекрити кран» постачання, усе одно на руках у населення залишиться ціле море зброї.

Тому, взявши все це до уваги, розгляньмо різноманітні законодавчі ініціативи стосовно вогнепальних засобів, щоб визначити їхній потенційний вплив на злочинність у 1990-ті роки.

Найвідомішим законом про контроль зброї є Закон Брейді, ухвалений 1993 року, яким передбачається, що перед тим як отримати дозвіл на придбання вогнепальної зброї, індивід муситиме пройти перевірку на причетність до кримінальних правопорушень у минулому, а потім певний час чекати78. Для політиків такий закон може видатися привабливим, але для економіста він позбавлений сенсу. Чому? А тому, що законодавчі заходи з урегулювання легального ринку зброї неодмінно зазнають фіаско, бо в країні вже існує чорний ринок аналогічної продукції, який процвітає. Коли зброя є дешевою й легкодоступною, то типовий злочинець не матиме стимулів заповнювати бланк заяви у місцевій збройній крамниці, а потім іще тиждень чекати79. Тому Закон Брейді виявився практично безсилим щодо зниження рівня злочинності. (Дослідження, здійснене серед ув’язнених порушників, продемонструвало, що навіть до ухвалення Закону Брейді лише п’ята частина їх придбала свої стволи у легальний спосіб). Різноманітні місцеві закони про контроль над зброєю також зазнали невдачі. У Вашингтоні та Чикаго була введена заборона на вогнепальну зброю ще задовго до того, як у 1990-ті рівень злочинності почав знижуватися по всій країні. Проте ці два міста стали не лідерами загальнонаціонального зниження, а пасли задніх. Одним зі стримувальних чинників, який справді виявився почасти ефективним, стало збільшення терміну ув’язнення за незаконне володіння вогнепальною зброєю. Але тут ще є над чим попрацювати. Хоча це й виглядає малоймовірним, але якби кожного, хто має незаконну зброю, засуджували до смертної кари і якби ці вироки справді виконувалися, то показник правопорушень, скоєних із застосуванням вогнепальної зброї, неодмінно би впав.

Ще одним важливим методом боротьби зі злочинністю — і однією з головних тем вечірніх новин — був викуп зброї у населення. Пригадуєте картинку: загрозлива блискучо-чорна купа стрілецької зброї, а біля неї стоять мер міста, керівник поліції та місцеві активісти? Вони отримували змогу покрасуватися на публіку, але іншої більш-менш істотної користі від викупу не було. Зброя, яку здавали в обмін на гроші, виявлялася або старовинним родинним мотлохом, або просто металоломом. Тим, хто здавав її, платили по 50 або 100 доларів, а одного разу в Каліфорнії в обмін на зброю людям запропонували три години безкоштовної психотерапії — не надто адекватний стимул для осіб, які планують скористатися своїм пістолетом за призначенням80. Крім того, кількість зданої зброї неможливо було навіть порівняти з кількістю нової, що відразу ж з’являлася на ринку. Зважаючи на кількість пістолетів у Сполучених Штатах та кількість умисних убивств, що скоюються щороку, імовірність того, що зданий за гроші конкретний пістолет був використаний того ж року для вбивства, становить 1 до 10 000. «Урожайність» типової програми викупу нелегальної зброї становить менше 1000 одиниць вогнепальної зброї. Отже, імовірність того, що така програма здатна запобігти одному вбивству, дорівнює одній десятій. Цього недостатньо навіть для мізерного впливу на зниження рівня злочинності81.

Існує ще й такий контраргумент: мовляв, потрібно, щоб на вулицях було іще більше зброї — але в руках «правильних» людей (звісно, типу вищезгаданої школярки, а не грабіжника). Головним пропагандистом цієї ідеї є економіст Джон Р. Лотт-молодший. Його візитівкою стала книжка «Більше зброї — менше злочинів» (More Guns, Less Crime), у якій він стверджує, що кількість насильницьких злочинів знизилася в тих місцевостях, де законослухняним громадянам дозволили носіння зброї82. Така гіпотеза може видатися дивною, але в ній є раціональне зерно. Якщо злочинець усвідомлює, що його потенційна жертва може бути озброєною, то, цілком можливо, це застереже його від скоєння правопорушення. Противники права на носіння пістолетів називають Лотта «ідеологом зброї», а сам він мимоволі прийняв на себе удар у суперечках про вогнепальну зброю. Свої проблеми Лотт ускладнив тим, що вигадав псевдонім Мері Рош, аби захищати свою гіпотезу під час дебатів в інтернеті. Рош, яка називалася колишньою студенткою Лотта, вихваляла інтелект свого викладача, його об’єктивність та харизму. «Мушу сказати, що він був найкращим викладачем, який мені коли-небудь траплявся», — писала вона (чи він?). «З його лекцій неможливо було зробити висновок, що він є ідеологом “правих поглядів”… У нас була група студентів, які намагалися записатися на всі предмети, де він викладав. Лотту зрештою довелося порадити нам відвідувати лекції інших викладачів також, щоб ознайомитися з інакшими підходами до викладу матеріалу, що стосувався нашого майбутнього фаху»83. А потім з’явилося бентежне звинувачення у тому, що Лотт фактично вигадав деякі дослідницькі дані на підтвердження своєї теорії «більше зброї — менше злочинів». Незалежно від того, були ці дані фальшивими чи ні, беззаперечно цікава гіпотеза Лотта видається безпідставною. Коли інші дослідники спробували перевірити його висновки, то виявили, що закони, які давали право на носіння зброї, жодним чином не сприяли зменшенню рівня злочинності84.

А тепер розгляньмо наступну причину стрімкого падіння рівня злочинності: розрив мильної бульбашки під назвою «крек», або ж різкий спад популярності курильного кокаїну. Крек виявився потужним наркотиком, який спричиняє залежність. Тож надзвичайно прибутковий ринок його збуту утворився за якихось кілька днів. Так, це правда, що з його продажу багатіли тільки лідери наркоугруповань. Але ця обставина лише заохочувала вуличних торговцв до відчайдушніших кроків. Заради просування «службовою драбиною» вони були готові вбивати своїх конкурентів не лише з чужих банд, а й із власної. Типове вбивство через наркотики виглядало так: один наркодилер вбиває іншого (або двох чи трьох), і зовсім не так, як свідчить узвичаєна істина: якийсь обкурений креком наркоман із виряченими очима вбиває власника крамниці, щоби заволодіти кількома доларами. Результатом крекового буму стало стрімке збільшення кількості насильницьких убивств. В одному з досліджень його автори дійшли висновку, що 1988 року понад 25 % всіх умисних вбивств були пов’язані з креком85.

Приблизно з 1991 року хвиля таких убивств почала поволі спадати. Це навело багатьох на думку про те, що крек почали вживати менше. Але це не так. Курильний кокаїн донині залишається значно популярнішим, аніж багато кому здається. Майже 5 % усіх арештів у Сполучених Штатах і досі пов’язані з кокаїном (порівняно з 6 %, що припали на пік популярності креку); та й випадків потрапляння споживачів креку до реанімації поменшало зовсім не набагато.

Що справді зменшилося, так це велетенські прибутки від продажу креку. Ціна на кокаїн падала вже багато років, і це тривало навіть тоді, коли популярність його курильного різновиду швидко зростала. Дилери почали боротися між собою, знижуючи ціну, і їхні прибутки різко впали. І, зрештою, крекова бульбашка луснула не менш драматично, аніж, скажімо, бульбашка показника Nasdaq на фінансовій біржі. (Якщо перше покоління торговців креком можна було порівняти з мільйонерами Microsoft, то друге — із власниками інтернет-магазину Pets.com). Ставши свідками того, як ветеранів торгівлі креком убивали або відправляли за ґрати, молодші крек-дилери вирішили, що прибутки не виправдовують ризику. І турнір утратив свою привабливість. Зиск більше не вартував того, щоб убивати когось заради заволодіння його ринком збуту, і, безумовно, не вартував того, щоб самому опинитися на цвинтарі.

Тому пік насильства минув. З 1991 по 2001 рік показник убивств серед чорношкірої молоді, частка якої серед торговців креком була непропорційно високою, упав на 48 %, тоді як аналогічний показник серед чорних та білих більш старшого віку впав на 30 %. (Ще одним незначним чинником, який посприяв зменшенню кількості умисних вбивств, стало те, що деякі торговці креком замість того, щоб убивати своїх ворогів, почали стріляти по їхніх сідницях; такий метод насильницької розправи вважався принизливішим — і карався законом менш суворо, ніж убивство). Зважаючи на все вищенаведене, крах ринку креку пояснює падіння рівня злочинності на 15 % у 1990-ті — чинник, безперечно, істотний, хоча слід при цьому зазначити, що крек призвів до значно вищого за 15 % зростання рівня злочинності у 1980-ті роки. Інакше кажучи, ефект креку й досі дається взнаки у вигляді насильницьких злочинів, не кажучи вже про ті численні нещастя, до яких і далі призводить цей наркотик86.

Остання пара пояснень падіння рівня злочинності стосується двох демографічних тенденцій. Перша часто згадувалася в засобах масової інформації: старіння населення.

Поки рівень злочинності не знизився так різко, ніхто навіть не говорив про цю гіпотезу. Фактично, кримінологи, які прогнозували «потоки крові», пропагували протилежну теорію про те, що зростання частки підлітків у загальній кількості населення дасть рясний урожай суперхижаків, які буквально поставлять країну на коліна. «Недалеко за обрієм причаїлася темна хмара, якою вітри скоро накриють нас, — передрікав Джеймс К. Вілсон 1995 року. — Населення знову почне молодшати… Тож будьте напоготові»87.

Проте частка підлітків у загальній кількості населення так і не стала значно більшою. Кримінологи типу Вілсона та Алана Фокса страшенно помилились у своєму тлумаченні демографічних даних. Насправді ж у 1990-х збільшилася частка літніх людей. Можливо, ця новина й була страхітливою у площині безкоштовної медицини та державного соціального забезпечення, але середньостатистичний американець не мав жодних підстав боятися навали бабусь і дідусів. Не секрет і те, що літні люди виявляють мало схильності до протиправної діяльності; середньостатистичний шістдесятип’ятирічний індивід має в п’ятдесят разів менше шансів бути заарештованим, ніж середньостатистичний підліток. Саме це й робить такою напрочуд привабливою теорію зниження рівня злочинності внаслідок старіння населення. Проте ретельне дослідження статистичних даних ілюструє, що старіння населення Америки жодним чином не спричинилося до зменшення цього показника у 1990-х роках. Демографічні зміни — процес надто повільний і складний (ви не перетворюєтеся з підлітка в куртці з капюшоном на пенсіонера за якихось кілька років), щоби хоч якось спробувати пояснити з його допомогою всю несподіваність різкого зниження рівня злочинності88.

Утім відбулася ще одна непередбачена демографічна зміна, яка назрівала протягом довгого часу і яка стала причиною обвалу криміналу в 1990-х.

Згадаймо на мить Румунію 1966 року. Раптом, без попередження Чаушеску оголосив аборти незаконними. Діти, народжені після запровадження цієї заборони, мали значно більше шансів вирости бандитами, аніж діти, які народилися раніше89. Чому так сталося? Дослідження, здійснені з 1930-х по 1960-ті роки в країнах Східної Європи та Скандинавії, свідчать про аналогічну тенденцію90. У більшості досліджених випадків аборт не потрапив під цілковиту й повну заборону, але для того щоб зробити його, жінці доводилося отримувати дозвіл суду. Дослідження засвідчили також, що жінка, яка не отримала такого дозволу, часто відчувала до своєї дитини відразу і тому не могла забезпечити їй комфортних умов життя. Дослідники встановили також, що навіть у заможних, молодих, освічених і здорових матерів такі діти все одно виявляли більшу схильність до злочинної діяльності.

На відміну від Європи, у Сполучених Штатах ситуація з абортами склалася інакше. На початку існування цієї держави дозволялося робити аборт до того, як мати відчує перше ворушіння плоду, що зазвичай відбувається в період між шістнадцятим і вісімнадцятим тижнями вагітності. У 1828 році Нью-Йорк став першим штатом, де обмежили аборти, а на 1900 рік їх заборонили по всій країні. Аборт у двадцятому столітті часто був процедурою небезпечною та зазвичай дорогою. Тому незаможні жінки рідше могли дозволити її собі. Вони також мали обмежений доступ до контрацептивів. Отже, вони народжували значно більше дітей.

Наприкінці 1960-х років у кількох штатах дозволили аборт в екстрених ситуаціях, як-от зґвалтування, інцест або загроза життю матері. На 1970 рік п’ять штатів зробили аборти абсолютно законними й широкодоступними: Нью-Йорк, Каліфорнія, Вашингтон, Аляска та Гаваї. Від 22 січня 1973 року аборти були несподівано узаконені по всій країні завдяки постанові Верховного суду США у справі «Роу проти Вейда». Думка більшості верховних суддів, яку сформулював їхній представник Гаррі Блекмун, стосувалася негараздів, які чекали на потенційну матір:

«Шкода, яку держава може заподіяти вагітній жінці, позбавивши її права на такий вибір, є очевидною… Незапланована вагітність може скинути матір у жебрацтво й злиденне майбутнє. Психологічна шкода буде майже неминучою. Догляд за дитиною може негативно позначитися на розумовому й фізичному здоров’ї матері. Слід також зважати на страждання, яких зазнають усі ті, кого це стосуватиметься внаслідок появи небажаної дитини, а також на проблему появи ще однієї дитини в родині, яка буде вже не в змозі — психологічно та в інших аспетах — виховувати її»91.

Верховний суд Сполучених Штатів озвучив те, про що матері Румунії й Скандинавії (та й інших країн) знали вже давно: якщо жінка не хоче народжувати дитину, то вона зазвичай має для цього вагомі підстави. Вона може бути незаміжньою чи нещасливою у своєму шлюбі. Вона може вважати себе надто бідною, щоби дозволити собі виховувати дитину. Вона може вважати, що її життя є надто нестабільним чи нещасливим, або ж знати, що алкоголізм чи вживання наркотиків справить негативний вплив на здоров’я майбутньої дитини. Вона може бути переконана в тому, що є надто молодою, чи що їй потрібно отримати кращу освіту. Вона може дуже хотіти мати дитину, але нехай це станеться не тепер, а через кілька років. Існують сотні причин, через які жінка може відчувати, що не матиме змоги забезпечити такі умови, які сприятимуть вихованню здорової й розвиненої дитини.

Протягом першого року після постанови у справі «Роу проти Вейда» близько 750 000 жінок зробили аборти у Сполучених Штатах (що становило 1 аборт на 4 вагітності). Станом на 1980 рік кількість абортів сягнула 1,6 мільйона (1 аборт на 2,25 вагітності), і невдовзі цей показник стабілізувався. У країні з населенням 225 мільйонів осіб 1,6 мільйона абортів на рік — один на кожні 140 американців — може здатися не такою вже й тривожною цифрою. Протягом першого року після смерті Чаушеску, коли аборти в Румунії були знову легалізовані, їхня частка склала один на кожні двадцять два румуни. Та все ж щороку 1,6 мільйона вагітних жінок відмовлялися народжувати дітей.

До постанови Верховного суду у справі «Роу проти Вейда» безпечний нелегальний аборт могли дозволити собі переважно доньки представників середнього класу та його верхнього прошарку. А тепер, замість незаконної процедури, вартість якої могла сягнути 500 доларів, кожна жінка отримала змогу без проблем зробити аборт, який часто коштував менше ста доларів.

Якого ж типу жінки були найбільш схильні скористатися цією постановою? Дуже часто це були неодружені жінки, неповнолітні або бідні, а часто всі ці три показники поєднувалися в одній особі. Яке майбутнє могло чекати на дітей таких жінок? Одне дослідження продемонструвало, що типова ненароджена дитина в перші роки після легалізації абортів мала на 50 % більше шансів, ніж середньостатистична, жити у злиднях; вона мала б також на 60 % більше шансів зростати в неповній сім’ї92. Ці два чинники — злиденне дитинство та виховання лише одним із батьків — серед найпотужніших передумов того, що на дитину чекає кримінальне майбутнє93. Зростання в неповній сім’ї посилює схильність дитини до скоєння злочинів приблизно вдвічі. Те саме стосується й дитини, яка виховується малолітньою матір’ю94. Ще одне дослідження продемонструвало, що низький рівень освіти матері також є потужним чинником, що призводить до протиправної діяльності її дитини95.

Інакше кажучи, причини, які змушували мільйони американок робити аборти, мабуть, були також передумовами того, що ці діти, якби вони народилися, жили б нещасливим, а може, і злочинним життям.

Зрозуміло, що легалізація абортів у Сполучених Штатах мала тисячі різноманітних наслідків. Сильно зменшилася кількість дітовбивств96. Різко зменшилася кількість вимушених шлюбів, а також кількість дітей, яких віддавали до дитбудинків (що стало причиною буму усиновлення малюків з інших країн). Кількість запліднень зросла майже на 30 %, хоча кількість народжень фактично знизилася на 6 %, і це свідчило про те, що жінки використовували аборт як засіб контролю народжуваності, жорстокий і радикальний різновид «страхування».

Проте найбільш значним наслідком легалізації абортів, який проявився лише через багато років, став її вплив на рівень злочинності. На початку 1990-х, щойно перше покоління дітей, народжених після відомої постанови Верховного суду, досягло юнацького віку, тобто періоду, коли люди починають проявляти нахил до протиправної діяльності, рівень злочинності почав падати. Звичайно, цій когорті дітей бракувало тих ненароджених однолітків, які мали найвищі шанси поповнити лави криміналітету. А рівень злочинності й далі падав навіть після того, як ціле покоління досягло повноліття — за винятком тих дітей, чиї матері не захотіли, щоби вони з’явилися на світ. Легалізація абортів зменшила кількість небажаних дітей; небажані діти поповнюють лави злочинців; отже, легалізація абортів сприяла зменшенню рівня злочинності.

Ця гіпотеза неодмінно породить розмаїття реакцій — від неприйняття до відрази, а також розмаїття заперечень — від банально-нудних до моралізаторських. Найбільш часто вживаним запереченням буде пряме й безпосереднє: а чи правильна ця гіпотеза? Можливо, між абортами та злочинністю існує якийсь зв’язок, але не причинно-наслідковий.

Мабуть, так зручніше — вірити написаному в газетах, що різке падіння рівня злочинності відбулося завдяки визначній діяльності правоохоронних структур, розумним законам про контроль зброї та зміцненню економіки. Протягом своєї еволюції людство завжди прагнуло пов’язати причинно-наслідковим зв’язком речі, які можна помацати або відчути, а не якісь далекі чи важкі для розуміння явища. Особливо ми віримо в безпосередній причинно-наслідковий зв’язок: змія кусає вашого приятеля, приятель кричить від болю і помирає. Ви робите висновок, що він, напевно, помер від укусу змії. Здебільшого такі прив’язки бувають правильними. Та коли йдеться про причину й наслідок, то таке прямолінійне мислення часто може загнати вас у пастку. Тепер, думаючи про представників стародавніх культур, які вірили в хибні причинно-наслідкові зв’язки, ми саркастично посміхаємося: наприклад, воїни вірили, що здобули перемогу саме завдяки тому, що перед битвою зґвалтували цнотливу дівчину. Але ми також віримо хибним причинно-наслідковим зв’язкам, зазвичай під впливом експерта, який виголошує істину, що містить у собі його егоїстичний інтерес.

Отже, як нам визначити: чи є зв’язок між абортами й злочинністю причинно-наслідковим, а чи це просто кореляція?

Один зі способів перевірити вплив абортів на злочинність — це оцінити дані щодо правопорушень у п’яти штатах, де аборти були легалізовані ще до того, як постанова Верховного суду зробила їх законними на решті території країни. У штатах Нью-Йорк, Каліфорнія, Вашингтон, Аляска та Гаваї жінки мали змогу робити аборти щонайменше протягом двох років до рішення Верховного суду у справі «Роу проти Вейда». І справді, на територіях, де аборти були легалізовані раніше, рівень злочинності почав знижуватися раніше, ніж в інших сорока п’яти штатах та окрузі Колумбія. Від 1988 року по 1994-й кількість насильницьких злочинів у штатах, що першими легалізували аборти, зменшилася на 13 % порівняно з іншими; від 1994 по 1997 рік показник убивств у цих штатах зменшився на 23 % порівняно з іншими.

Але що коли цим піонерам легалізації абортів просто пощастило? Яку ще інформацію нам слід віднайти, щоб засвідчити достовірність зв’язку між абортами й злочинністю?

Наприклад, варто було б дослідити взаємозалежність між рівнем абортів і рівнем злочинності у кожному штаті. Зрозуміло, що штати з найвищими показниками кількості абортів у 1970-ті зазнали найбільшого падіння злочинності у 1990-ті, тоді як штати з низьким рівнем абортів стали свідками менш істотного зниження рівня злочинності. (Такий взаємозв’язок простежується навіть за умови врахування різноманітних чинників, що впливають на рівень злочинності: показник кількості тюремних ув’язнень, чисельність полісменів, а також економічна ситуація у штаті). З 1985 року в штатах з високим показником кількості абортів рівень злочинності знизився приблизно на 30 % у порівнянні зі штатами з низьким показником. (Місто Нью-Йорк мало високий рівень абортів і було частиною штату, де їх легалізація відбулася раніше, ніж в інших — ці два факти ще більше послаблюють аргумент, що падіння рівня злочинності спричинили нові стратегії поліції). Ба більше: зв’язок між рівнем абортів та злочинності в окремо взятому штаті не простежувався до кінця 1980-х (коли перше покоління молоді, на яке вплинула легалізація абортів, сягнуло віку найбільшої схильності до криміналу), і це є наступною ознакою того, що постанова у справі «Роу проти Вейда» справді стала тією подією, яка змінила ситуацію не на користь злочинності.

Існує багато інших кореляцій, позитивних і негативних, які підтверджують зв’язок між абортами й злочинністю. У штатах з високим рівнем абортів спад злочинності стосувався покоління народжених після загальної легалізації абортів — старше покоління злочинців ця тенденція оминула. Крім того, дослідження, здійснені в Австралії та Канаді, установили схожий зв’язок між легалізацією абортів і рівнем злочинності97. Слід зазначити, що постлегалізаційному поколінню бракувало не лише тисяч хлопців-бандитів, а й тисяч самотніх матерів-підлітків, бо багато абортованих плодів жіночої статі виросли б дітьми, які, найімовірніше, повторили б долю власних матерів98.

Зайве й казати, що висновок про те, що одним із найважливіших факторів зниження рівня злочинності у Сполучених Штатах стала легалізація абортів, вражає і шокує. У ньому більше від Свіфта, ніж від Дарвіна; він наводить на думку про один гострий вислів, що приписують Г. К. Честертону: «Для боротьби з проблемою нестачі капелюхів не відтинають зайві голови». Послуговуючись мовою економістів, падіння рівня злочинності стало «неочікуваною вигодою» від легалізації абортів. І не обов’язково бути противником абортів з моральних чи релігійних причин, щоби вас вразило те, що чиєсь особисте горе було обернено на користь для суспільства.

Утім є багато людей, котрі вважають, що аборт сам по собі є насильницьким злочином. Один знавець права сказав, що легалізація аборту — це гірше за рабство (оскільки він завжди передбачає смерть дитини)99 та за Голокост (бо кількість абортів, зроблених після легалізації, на 2004 рік склала в Сполучених Штатах приблизно тридцять сім мільйонів, що значно перевищило кількість знищених у Європі євреїв, яка склала шість мільйонів). Незалежно від того, наскільки упереджено чи неупереджено хтось ставиться до абортів, вони залишаються вкрай дражливою проблемою. Ентоні В. Боуза, колишній поліцейський чиновник високого рангу, дізнався про це, балотуючись на посаду губернатора штату Міннесота 1994 року. За кілька років до того Боуза написав книжку, у якій назвав аборт «безперечно, єдиним ефективним інструментом профілактики злочинності з-поміж запроваджених у країні з кінця 1960-х років»100. Коли це висловлювання Боузи оприлюднили напередодні виборів, його рейтинги різко впали. А потім він програв.

Хоч би як людина ставилася до абортів, на думку спадає ось яке запитання: який висновок слід нам зробити про кореляцію «більше абортів — менше злочинів»? Чи існує взагалі можливість числового вираження такого складного взаємозв’язку?

Виявляється, економісти мають дивну звичку виражати цифрами складні й заплутані явища. Згадаймо лишень зусилля, спрямовані на порятунок північної плямистої сови від вимирання. В одному економічному дослідженні було зроблено висновок, що для захисту приблизно п’яти тисяч сов доведеться пожертвувати потенційним прибутком (тобто прибутком, який могла б отримати лісозаготівельна промисловість та інші галузі) розміром 46 мільйонів доларів, тобто по дев’ять мільйонів на кожну сову101. Після витоку нафти з танкера «Ексон Вальдез», що стався 1989 року, інше дослідження встановило кількість грошей, яку типова американська сім’я мала б заплатити для того, щоби уникнути ще однієї такої катастрофи. Ця сума склала 31 долар102. Економіст здатен навіть обчислити вартість конкретної частини людського тіла. Перед вами — прейскурант, згідно з яким у штаті Коннектикут здійснюється компенсація травм, отриманих на роботі103:

А тепер, для переконливішої аргументації, поставимо таке обурливе питання: якою є вартість плоду порівняно з новонародженим немовлям? Якби вам довелося приймати Соломонове рішення — пожертвувати життям одного немовляти заради неозначеної кількості ембріонів, то яку кількість зародків ви протиставили б його життю? Це — всього-на-всього вправа на кмітливість і не більше, бо правильної відповіді, вочевидь, не існує, але вона здатна прояснити вплив, який справляють аборти на рівень злочинності.

Для людини, яка вважає, що кожен має право на життя, або затятого прибічника права на аборт це обчислення буде дуже простим. Перша особа, будучи переконаною, що життя починається в момент зачаття, безсумнівно, визначить цінність плоду порівняно з цінністю новонародженої дитини як 1:1. Друга ж особа, переконана в тому, що право жінки на аборт переважає будь-який інший чинник, безперечно, стверджуватиме, що жодна кількість ембріонів не може зрівнятися з життям навіть однієї дитини.

Але візьмімо до уваги ще й третю особу. (Якщо ви твердо асоціюєте себе з особою номер один або номер два і пропонована вправа може видатися вам образливою, то ви просто можете оминути цей абзац, як і наступний). Третя особа не вважає, що плід є повноцінним еквівалентом новонародженого у співвідношенні 1:1, і вона також не вважає, що ембріон не має жодної відносної вартості. Уявімо, що ця третя особа просто змушена, для підтвердження свого погляду, призначити таку вартість, і встановлює її на рівні, скажімо, 1 новонароджений за 100 плодів.

Щороку в Сполучених Штатах жінки роблять близько 1,5 мільйона абортів. Для особи, яка вважає, що одне немовля вартує 100 ембріонів, ці 1,5 мільйона абортів будуть еквівалентними — 1,5 мільйона ділимо на 100 — втраті 15 000 людських життів. П’ятнадцять тисяч життів: приблизно стільки ж людей щороку гинуть у Сполучених Штатах у результаті умисних вбивств. І це число значно перевищує кількість убивств, яких щороку вдається уникнути завдяки легалізації абортів. Тому навіть для того, хто вважає, що вартість плоду є в сто разів меншою за вартість одного новонародженого, питання компромісу між більшою кількістю абортів і нижчим рівнем злочинності видається, з точки зору економіста, страшенно дилетантським і позбавленим глузду.

Насправді зв’язок між абортами та злочинністю свідчить ось про що: коли держава надає жінці можливість приймати власне рішення щодо аборту, та зазвичай добряче думає, прораховуючи, чи буде вона в змозі забезпечити дитині належне виховання. Якщо жінка дійде висновку, що не зможе, тоді вона здебільшого вдається до аборту.

Але якщо жінка вирішує, що вона все ж таки народить дитину, то виникає цілком слушне запитання: що мають робити батьки після того, як дитина народиться?

Розділ 5

Що робить батьків ідеальними?

Нагальне запитання: чи справді батьки відіграють велику роль у вихованні дитини? — Перетворення виховання з мистецтва на науку — Чому експерти з дитячого виховання полюбляють наганяти страх на батьків — Що є небезпечнішим: пістолет чи плавальний басейн? — Економіка страху — Занадто турботливі батьки і трясовина дискусій про те, що є визначальним: спадковість чи виховання — Чому гарна школа буває не такою гарною, як вам здається — Розрив між чорними і білими в екзаменаційних оцінках і «поведінка білих» — Вісім речей, які допомагають дитині вчитись у школі, і вісім речей, які цього не роблять

Чи є на світі ще одне таке мистецтво, яке так уперто прагнуть перетворити на науку, як мистецтво виховання дітей?

Протягом останніх десятиріч з’явилася величезна купа різноманітних фахівців із виховання. Усякий, хто навіть побіжно спробує скористатися їхніми порадами, може стати жертвою громадського осуду, адже загальноприйнята думка про батьківську майстерність, здається, змінюється мало не щогодини. Інколи це стосується розбіжностей між тим чи іншим експертом. А часом найгаласливіші з них раптом сходяться на тому, що вчорашня істина була хибною, і що тепер абсолютно і беззаперечно правильною є новий постулат — принаймні на сьогодні. Наприклад, зараз вважається, що грудне вигодовування — це найкращий і єдиний спосіб гарантувати, що дитина виросте здоровою та інтелектуально розвиненою — але завтра раптово виявиться, що цієї мети можна досягнути лише за допомогою годування з пляшечки. Або: наразі дитину неодмінно слід вкладати спати на спинку, але трохи згодом виявиться, що її слід вкладати винятково на животик. Споживання печінки одного дня є шкідливим і токсичним, а іншого — вкрай корисним для мозкового розвитку. Зрештою, не даси вчасно різок — зіпсуєш дитину; відшмагаєш її — потрапиш за ґрати.

У своїй книжці Енн Галберт задокументувала, як експерти з виховання суперечать один одному і навіть самим собі104. Їхні взаємні глузування могли б видатися кумедними, якби все це не було так сумно, а часом — і моторошно. Гері Еццо, який у своїй серії книжок «Babywise» пропагує «стратегію дитячого менеджменту» для татусів і матусь, які намагаються «досягнути бездоганності у вихованні своїх дітей», наголошує, настільки важливим є ще з народження привчати дитину спати вночі на самоті. Інакше, застерігає Еццо, «позбавлення сну може негативно позначитися на розвитку центральної нервової системи дитини», — і згодом призвести до проблем із навчанням. Тоді як прихильники спання дитини з батьками попереджають, що сон на самоті є шкідливим для психіки дитини, і тому її слід брати до себе в «сімейне ліжко»105. А як щодо стимуляції й спонукання дітей? У 1983 році відомий педіатр Томас Беррі Брейзлтон написав, що немовля з’являється на світ «чудово пристосованим до завдання вчитися й дізнаватися про себе й навколишній світ»106. Брейзлтон — палкий прихильник ранньої й інтенсивної стимуляції розвитку малюка, щоби той був «інтерактивним». Однак ще за сто років до того Л. Емметт Голт застерігав: «Дитина — це не іграшка»107. Голт вважав, що протягом перших двох років життя дитини не має бути «ані примусу, ані тиску, ані зайвої й непотрібної стимуляції розвитку»; річ у тім, що мозок протягом цього часу розвивається настільки швидко, що надмірна стимуляція здатна завдати йому «значної шкоди». Він вважав також, що заплаканого малюка ніколи не слід брати на руки, якщо він плаче не від болю. Голт стверджував, що дитині слід дозволяти поплакати від п’ятнадцяти до тридцяти хвилин на добу: «Це для дитини — як фізичні вправи»108.

Типовий експерт з дитячого виховання, як і фахівці в інших галузях, має схильність висловлюватися надміру самовпевнено. Він не так бере участь в обговоренні різних думок щодо тієї чи іншої проблеми, як безапеляційно чіпляє власний фірмовий знак на певну позицію. Це відбувається тому, що той експерт, в аргументації якого відчувається брак впевненості й однозначності, часто залишається непоміченим широкою публікою. Аби, немов алхімік, обернути свою сиру гіпотезу на узвичаєну істину, експерт має бути сміливим. А найкращий спосіб досягнути цього полягає в збуренні емоцій широкого загалу, бо емоції є ворогом раціональних аргументів. А коли йдеться про емоції, то одна з них, а саме страх, є значно потужнішою за всі інші. Суперхижак, іракська зброя масового ураження, коров’ячий сказ, смерть малюка в колисці: хіба ми можемо проігнорувати поради фахівця, коли він, мов суворий дядько, який розповідає страшні розповіді малим дітям, змусив нас тремтіти від страху?

Немає вразливіших до залякування експертів людей, ніж батьки дитини. Фактично, страх є основним компонентом акту виховання. Батьки є охоронцями життя істоти, яка на початку свого життя є безпораднішою й незахищенішою, аніж новонароджене потомство всіх інших біологічних видів. Це призводить до того, що багато хто з батьків значну частину своєї енергії, яка могла би бути спрямована на виховання, витрачають на страх за дитину.

Проблема полягає в тому, що вони часто бояться не того, чого слід боятися. Утім це не їхня провина. Відокремлювати факти від чуток — це завжди важка праця, особливо коли батьки дуже зайняті. А інформаційний фоновий шум, що створюють експерти (уже не кажучи про тиск з боку друзів і знайомих, які також виховують дітей), є настільки приголомшливим, що вони майже втрачають здатність до незалежного мислення. Ті факти, до яких їм усе ж таки вдається добратися, зазвичай бувають відлакованими, перекрученими або ж вихопленими з контексту з певною егоїстичною метою, яка суперечить батьківським інтересам.

Візьмімо, наприклад, батьків восьмирічної дівчинки на ім’я Моллі. Її найкращі подружки — Емі та Імані — живуть поруч. Батькам Моллі відомо, що батьки Емі зберігають у своєму домі рушницю, тому вони заборонили Моллі гратися там. Натомість Моллі проводить багато часу, граючись у будинку Імані, у дворі якої є басейн. Батьки Моллі спокійні, адже вони зробили мудрий вибір і захистили свою доньку від потенційної небезпеки.

Однак, згідно зі статистичними даними, їхній вибір — аж ніяк не мудрий. Щороку на 11 000 плавальних басейнів у приватних помешканнях припадає одна втоплена дитина. (А в країні з шістьма мільйонами приватних басейнів це означає, що кожного року в них тоне приблизно 550 дітей віком до десяти років). Водночас на кожен мільйон з гаком одиниць вогнепальної зброї гине одне дитя. (У країні, де, за приблизними оцінками, на руках у населення зберігається 200 мільйонів пістолетів та рушниць, це означає, що кожного року від стрілецької зброї гине приблизно 175 дітлахів). Можливість потонути в басейні (1 з 11 000) та ймовірність загинути від вогнепальної зброї (1 з понад мільйона) навіть порівнювати важко: Моллі має значно більше шансів випадково потонути, граючись у басейні Імані, аніж загинути в будинку Емі, граючись із рушницею109.

Проте більшість із нас, як і батьки Моллі, є нікудишніми оцінювачами потенційних небезпек. Пітер Сендмен, «консультант з інформування про можливі ризики» (як він сам себе схарактеризував) з Принстона, штат Нью-Джерсі, привернув увагу до цієї обставини на початку 2004 року. Це сталося після того, як єдиний випадок захворювання на коров’ячий сказ призвів до панічної кампанії відмови від споживання яловичини, що спалахнула у Сполучених Штатах. «Реальність, — сказав Сендмен у своєму інтерв’ю “Нью-Йорк Таймз”, — полягає в тому, що ризики, які лякають людей, і ризики, які вбивають їх, є абсолютно різними»110.

Для прикладу Сендмен порівняв коров’ячий сказ (страшну загрозу, але надзвичайно рідкісну) і наявність патогенних мікроорганізмів на кухні середньостатистичної родини (явище надзвичайно поширене, але чомусь не надто страхітливе). «Ризики, які ви здатні тримати під контролем, значно рідше бувають причиною паніки, аніж ті ризики, які ви контролювати неспроможні», — заявив Сендмен. «У ситуації з коров’ячим сказом я відчуваю, що він — поза межами мого контролю. Я не можу з певністю сказати, містить придбане мною м’ясо пріони чи ні. Я не можу їх побачити, визначити їх за запахом. Тоді як я майже повністю можу контролювати чистоту своєї кухні. Можу придбати нові губки для миття посуду. Можу помити підлогу».

За допомогою принципу «контролю» Сендмена можна також пояснити, чому багато людей більше бояться літати літаком, ніж їздити автомобілем. Вони думають так: оскільки я контролюю авто, моя безпека залежить від мене; оскільки контролю над літаком я не маю, то я залежу від милості великої кількості зовнішніх чинників.

То чого ж ми насправді боїмося більше — літати чи керувати авто? Спершу цілком слушно було б поставити простіше запитання: а чого ми боїмося конкретно? Імовірно, смерті. Але цей страх потрібно конкретизувати. Ясна річ, усі ми знаємо, що неодмінно помремо, і час від часу щодо цього у нас виникають тривожні думки. Але якщо вам скажуть, що ймовірність померти наступного року становить 10 %, ви занепокоїтеся значно більше і, можливо, навіть вирішите змінити свій стиль життя. А коли вам скажуть, що ймовірність смерті протягом наступної хвилини є десятивідсотковою, то вас охопить панічний страх. Отже, рушієм страху є можливість неминучої швидкої смерті, і це означає, що найреалістичніший спосіб раціоналізувати страх смерті — це думати про неї як про чинник, який може спрацювати щогодини.

Якщо ви збираєтеся вирушити в подорож і маєте вибір — поїхати авто чи полетіти літаком, ви, можливо, порівняєте, скільки людей щогодини гине на дорогах і під час польоту. Правдою є те, що значно більше людей у Сполучених Штатах гине щороку в автокатастрофах (приблизно сорок тисяч), ніж у катастрофах авіаційних (менше тисячі). Але правдою є також і те, що більшість людей значно більше часу проводять в автомобілях, аніж у літаках. (Щороку більше людей гине в кораблетрощах, аніж в авіакатастрофах; як ми вже пересвідчилися щодо смертей у басейнах порівняно з випадковими смертями від вогнепальної зброї, вода буває значно небезпечнішою, ніж багато хто вважає). Проте кількість смертей на годину в автомобільних аваріях та в авіаційних катастрофах є приблизно рівною. Ці два засоби пересування з однаковою ймовірністю (або радше малоймовірністю) здатні призвести до загибелі.

Але страх буяє саме в теперішньому часі. Тому експерти й покладаються на нього; у світі, що стає дедалі нетерплячішим до тривалих процесів, страх перетворюється на потужний короткочасний чинник. Уявіть, що ви — державний службовець, чий обов’язок полягає в тому, щоби знайти кошти для боротьби з двома добре відомими смертельними чинниками: терористичними актами й серцевими хворобами. Як ви гадаєте, для боротьби з яким із них члени Конгресу охочіше виділять необхідні кошти? Імовірність того, що хтось стане жертвою терористів, є значно меншою, ніж імовірність, що та сама жертва закупорить свої артерії жирною їжею й помре від серцевого нападу. Але терористичні напади трапляються тепер, тоді як серцевий напад — це якась віддалена в часі катастрофа. Терористичні акти лежать поза межами нашого контролю, а картопля фрі — ось вона, під рукою. Не менш важливим, ніж елемент контролю, є те, що Пітер Сендмен називає чинником страху. Смерть від терористичної атаки (або від коров’ячого сказу) вважається неймовірно жахливою, тоді як смерть від серцевої хвороби такою чомусь не вважається.

Сендмен — експерт, який досліджує обидва аспекти проблеми. Одного дня він може допомогти групі захисників довкілля надати розголосу тій чи іншій небезпеці для здоров’я громадян. А наступного дня його клієнтом може стати директор мережі ресторанів швидкого харчування, зайнятий подоланням спалаху захворювань, спричинених кишковою паличкою. Свої фахові знання Сендмен звів до простого й зручного рівняння: ризик = небезпека + громадське обурення. Для директора мережі закладів харчування, де клієнтам трапилися гамбургери з несвіжим м’ясом, Сендмен працює над «зменшенням громадського обурення»; а для захисників довкілля він працює над «збільшенням громадського обурення».

Зважте на те, що Сендмен працює з «обуренням», а не з самою небезпекою. Він визнає той факт, що в його формулі ризику обурення й небезпека мають різну вагу. «Коли рівень небезпеки високий, а рівень обурення низький, то люди схильні реагувати мляво, — зазначає він. — Та коли рівень небезпеки низький, а рівень обурення високий, люди реагують надмірно бурхливо».

То чому ж плавальний басейн лякає менше, аніж рушниця чи пістолет? Сама думка про те, що дитині прострелять груди з рушниці, є моторошною, драматичною та жахливою — словом, обурливою. Зате басейни на обурення не надихають. Частково це пояснюється чинником звичності. Так само як люди звикли багато часу проводити в авто, а не в літаку, переважна більшість нас має більше досвіду плавання в басейні, ніж стрільби з рушниці чи пістолета. Але дитині потрібно всього-на-всього півхвилини, щоби потонути, і це часто відбувається безшумно. Дитина може потонути у водоймі лишень кілька десятків сантиметрів завглибшки. Тому заходи для запобігання нещасному випадку є простими: пильний батько чи мати поруч із дитиною, огорожа довкола басейну, замкнені двері, що ведуть до заднього двору, щоб кількарічне дитинча не могло прослизнути туди непоміченим.

Якби всі батьки дотримувалися цих простих пересторог, то щороку можна було б урятувати життя приблизно чотирьох сотень малюків. Ця цифра значно перевищила б кількість життів, урятованих за допомогою двох найбільш рекламованих винаходів нинішнього часу: безпечних дитячих колисок і автокрісел. Статистичні дані свідчать, що з цих автомобільних сидінь є певна користь, принаймні суто номінальна. Безсумнівно, що дитині безпечніше сидіти позаду, аніж на руках у дорослого на передньому місці, яке в разі автокатастрофи фактично розчавиться. Але тут безпека гарантується завдяки тому, що дитині не дозволяють сидіти спереду, а не тому, що її прикріплюють ременями до автокрісла вартістю 200 доларів. І все ж таки багато батьків настільки перебільшують користь таких сидінь, що вирушають до місцевого відділку поліції, щоби встановити це крісло «як слід». Звичайно, це — жест турботи, але це є також проявом того, що можна було б назвати надмірною турботою. (Батьки, які надміру опікають дітей, свідомі і зазвичай пишаються цим; батьки, які надмірної опіки не виявляють, знають про нав’язливих батьків і, як правило, насміхаються з них).

Більшість інновацій у царині дитячої безпеки пов’язані із супермодною новинкою — продуктом, який щойно з’явився на ринку і, звісно, потребує реклами. (Щороку продається близько п’яти мільйонів дитячих автокрісел). Такі вироби часто являють собою реакцію на якийсь страх, що наростає, і в якому, як сказав би Пітер Сендмен, чинник обурення переважає чинник небезпеки. Порівняймо ті чотириста життів, які можна врятувати завдяки низці запобіжних заходів у будинках із басейном, і кількість життів, урятованих галасливо рекламованими виробами та заходами, як-от: захищена від дітей упаковка (згідно з оцінками, врятовує п’ятдесят життів щороку); незаймисті піжами (десять життів); перевезення дітей в авто на безпечній відстані від подушок безпеки (менше п’яти дітей гинуло щороку відтоді, як авто почали оснащати подушками безпеки), і безпечні паски для дитячого одягу (два життя).

Хвилинку, скажете ви. А що з того, що експерти та маркетологи маніпулюють батьками? Хіба нам не варто вітати кожне зусилля, хоч яким би маніпулятивним воно було, спрямоване на те, щоби посилити безпеку хоча б одної дитини? Чи в батьків і без того мало турбот? Вони ж відповідальні за одне з найдивовижніших та найважливіших у світі завдань — формування характеру дитини. Хіба ж ні?

Нещодавно найрадикальнішу зміну в узвичаєних поглядах на виховання спровокувало одне просте запитання: а наскільки важливу роль відіграють батьки насправді?111

Звичайно ж, важливу, коли йдеться про поганих батьків. Як продемонстрував нам зв’язок між абортами й злочинністю, небажані діти, на яких припадає непропорційно велика частка недбалості й знущань, мають гірші перспективи, ніж діти, чию появу батьки зустріли з великим ентузіазмом і радістю. Але чи справді багато здатні зробити ці мотивовані батьки заради своїх дітей?

Це запитання являє собою свого роду крещендо, у якому відобразилися численні дослідження, здійснені протягом десятиріч. Автори низки досліджень, включно з вивченням двійнят, розлучених при народженні, уже дійшли висновку, що одні лише гени визначають близько 50 % особистості й здібностей тієї чи іншої дитини.

Тож коли за одну половину дитячої долі відповідає природа, то чим же визначається друга половина? Безперечно, вона визначається батьківським вихованням: адаптованими для дітей записами музики Моцарта, церковними службами, відвідуванням музеїв, уроками французької мови, умовляннями, обніманнями й покараннями, які разом і формують акт виховання. Але як же тоді пояснити ще одне відоме дослідження — Колорадський проект усиновлення, який відстежував життя 245 усиновлених немовлят і не виявив буквально жодного зв’язку між рисами характеру дітей та їхніх прийомних батьків? А також інші дослідження, які продемонстрували, що формування характеру дитини мало залежало від того, чи водили її до дитсадка, чи росла вона в повній сім’ї, чи працювала її мама, чи мала дитина вітчима або мачуху.

Такі розбіжності між природою і вихованням стали темою книжки раніше маловідомої авторки посібників на ім’я Джудіт Річ Гарріс. Книжка «The Nurture Assumption» вийшла друком у 1998 році і практично атакувала одержимих батьків і їхній стиль виховання; вона виявилася настільки провокативною, що потребувала двох підзаголовків: «Чому діти стають такими, якими вони є» та «Батьки важать менше, а однолітки — більше, ніж ви вважаєте». Гарріс стверджувала, хоча й ненав’язливо, що батьки помиляються, гадаючи, що справляють сильний вплив на формування особистості своєї дитини. Це переконання, на її думку, є просто «культурно обумовленим міфом». Авторка стверджувала також, що нібито всеохопний вплив батьків нівелюється на низовому рівні ефектом тиску, який справляють на дітей їхні однолітки112, тупою й безцеремонною силою, яку до них щодня застосовують приятелі та однокласники.

Оригінальність погляду Джудіт Гарріс, що справив ефект вибуху бомби — так, вона вже встигла стати бабусею, це вже не абищо, але не мала диплома про вищу освіту й не працювала в жодній науковій установі, — спричинила як здивування, так і засмучення. «Людям можна пробачити, що вони кажуть: “Ще один знавець заявився!”, — писав один оглядач. — Спочатку нам втовкмачують, що головне — це емоційний зв’язок між матір’ю та дитиною, потім заперечують: ні, найголовніше — це черговість народження. Е, ні, стривайте, стимуляція — ось що насправді має визначальне значення! Перші п’ять років життя є найважливішими; та ні — перші три роки; та що ви кажете — найбільше важить саме перший рік! Усе це — дурниці, забудьте про них, усе визначається генетикою!»

Але гіпотезу Джудіт Гарріс підтримала ціла низка авторитетів у цій галузі. Серед них виявився Стівен Пінкер, когнітивний психолог, відомий автор, який у своїй книжці «Blank Slate» назвав погляди Гарріс «запаморочливими» (у хорошому сенсі слова)113. «На традиційних сеансах психотерапії пацієнти протягом п’ятдесяти хвилин лише те й роблять, що розповідають про свої дитячі негаразди й конфлікти, і вчаться, як треба звинувачувати у своїх нещастях батьків, бо вони, бач, погано до них ставилися, — писав Пінкер. — Численні біографи порпаються у дитинстві героїв своїх досліджень, вишукуючи коріння їхніх дорослих трагедій та тріумфів. “Експерти з виховання” змушують матерів почуватися справжнісінькими потворами через те, що вони стиха вислизнули з дому на роботу або не прочитали дитині на ніч казочку. Усі ці глибоко вкорінені переконання слід переглянути».

Чи не слід? Батьки й виховання просто не можуть не мати великого значення, кажете ви собі. Крім того, коли друзі-однолітки справляють такий великий вплив на дитину, то хіба ж не батьки відіграють основну роль у виборі друзів для неї? Хіба не через це батьків так глибоко турбує проблема «правильного» мікрорайону, «правильної» школи та «правильного» кола друзів?

А проте ж, питання реального впливу батьків є дуже хорошим. А ще це питання є дуже складним. Визначаючи батьківський вплив, який аспект життя дитини ми оцінюємо: її особистість? Оцінки, які вона отримує у школі? Її поведінку з погляду моралі? Її творчі здібності? Її зарплату у дорослому віці? І яку значущість нам слід надати кожному з численних чинників, що впливають на те, якою дитина виросте: спадковості, родинному середовищу, соціально-економічному рівню, шкільному вихованню, дискримінації, щасливій випадковості, хворобі тощо?

Заради переконливішої аргументації візьмімо історію двох хлопців — білого і чорного.

Білий хлопчик зростає в передмісті Чикаго в родині батьків, які читають багато книжок і беруть активну участь у шкільній реформі. Його батько має пристойну роботу на фабриці й часто бере хлопця із собою на прогулянки парком чи лісом. Його мати — домогосподарка, яка врешті-решт поновлює своє навчання в університеті й отримує диплом про вищу освіту. Хлопець щасливий, і він добре навчається у школі. Його вчителі вважають, що з хлопця може вирости справжній математичний геній. Батьки заохочують його до навчання й страшенно тішаться з того, що їхній син «перестрибнув» через клас. У цього хлопця є пречудовий молодший брат, який також є надзвичайно обдарованим. Ця родина навіть влаштовує у себе вдома літературні вечори.

Чорний хлопчик народився в Дейтона-Біч, у Флориді, і мати лишає його напризволяще у віці двох років. Його батько має гарну роботу в галузі комерції, але п’є. Він часто лупцює хлопця металевим кінцем садового шланга. Одного вечора, коли одинадцятирічний хлопчик прикрашав настільну новорічну ялинку — першу у своєму житті, його батько на кухні накинувся з кулаками на свою подругу. Він ударив її так сильно, що в неї з рота вилетіли кілька зубів і впали прямо біля ялинки. Та хлопець знає, що краще мовчати. До навчання у школі він ставиться абсолютно байдуже. Невдовзі він уже продає наркотики, грабує мешканців передмість і носить у кишені пістолет. Хлопець старається заснути ще до того, як повернеться п’яний батько, а з дому намагається піти до того, як батько прокинеться. Насамкінець батько потрапляє до в’язниці за спробу зґвалтування. На той час, коли йому виповнюється дванадцять, хлопець фактично залишається сам на сам із життям і з необхідністю самотужки влаштовувати своє майбутнє.

Не треба бути прибічником надмірної батьківської опіки, щоби збагнути, що другий хлопець не має жодного шансу на успіх, тоді як першому хлопцю фактично надані всі можливості. Чи існує ймовірність, що другий хлопець, уже маючи перед собою таку штучно створену перешкоду, як расова дискримінація, усе ж таки житиме нормальним плідним життям? Чи існує ймовірність, що перший хлопець, настільки вправно налаштований на успіх, якимось чином примудриться зазнати життєвого фіаско? І якою мірою доля цих хлопців залежить від їхніх батьків?

Можна вічно теоретизувати про те, якими мають бути ідеальні батьки. Та автори цієї книжки не робитимуть цього з двох причин. По-перше, жоден із нас не наважиться проголосити себе експертом з дитячого виховання (хоча маємо на двох шестеро дітей віком до п’яти років). По-друге, до теорій виховання ми ставимося з меншою довірою, ніж до того, що кажуть нам статистичні дані.

Певні аспекти формування дитини — наприклад, її характер чи творчі здібності — за допомогою інформаційних даних визначити нелегко. Але за допомогою цих відомостей можна визначити успішність її навчання у школі. А оскільки більшість батьків не заперечуватимуть, що шкільне навчання лежить в основі формування дитини, то видається доцільним розпочати дослідження з промовистої добірки шкільних даних.

Ці відомості стосуються вибору школи для дитини, тобто проблеми, до якої більшість людей так чи інакше виявляє небайдужість. Ті, хто вірять у надзвичайну важливість вибору школи, стверджують, що їхні долари, сплачені як податки, забезпечують право відправляти своїх дітей на навчання до найкращої школи, яку тільки можна вибрати. А критики стурбовані тим, що можливість обирати школу призведе до того, що найгірші учні опиняться у найгірших школах. Та все ж здається, що майже всі батьки переконані в тім, що їхнє дитя зможе успішно розвиватися лише тоді, коли навчатиметься у «правильній» школі з належним рівнем викладання, цікавими факультативними заняттями, доброзичливою атмосферою та високим рівнем безпеки.

У Чиказькій системі державних шкіл можливість вибору школи існує вже давно114. Річ у тім, що Чиказька система, як і більшість таких систем у США, мала непропорційно велику частку учнів, які належали до національних меншин. Незважаючи на постанову Верховного суду Сполучених Штатів у справі «Браун проти Управління освіти міста Топека», що наказувала здійснити десегрегацію шкіл, велика кількість афроамериканців і далі ходила у школи, майже всі учні яких були чорними. Тому 1980 року Міністерство юстиції США та Управління освіти міста Чикаго об’єднали свої зусилля заради покращення інтеграції міських шкіл. Постановою передбачалося, що прибулі учні-новачки матимуть змогу подати заявку до практично кожної середньої школи району.

Окрім її тривалого існування, існує кілька причин для вивчення програми вибору шкіл у Чиказькій державній системі як вельми вдалої. Ця програма забезпечує користувачеві велетенський масив даних (шкільна система Чикаго є третьою за величиною в країні після Нью-Йорка та Лос-Анджелеса), велику кількість варіантів вибору (понад шістдесят середніх шкіл) і такий фактор, як гнучкість. Таким чином, дуже високим є й показник її практичного використання, бо приблизно половина учнів Чиказької системи вирішують ходити до школи в іншому районі. Проте найцікавіший аспект дослідження полягає в тому, як здійснювалася процедура вибору школи.

Імовірно, коли широко прочинити двері будь-якої школи перед кожним новачком, то в результаті це призведе до тотального хаосу. Школи з високими показниками результатів тестувань і випускних оцінок мали би бути абсолютно переповненими, і це унеможливлювало би прийняття заявки кожного охочого учня.

Заради забезпечення справедливості відбору Чиказька система вдалася до застосування лотереї. Для дослідника ця лотерея — наче вдала знахідка. Кращого експерименту не зміг би винайти навіть дослідник, який вивчає поведінку. Чиказьке управління освіти фактично працювало за принципом ученого, який довільно призначає одну мишу до складу експериментальної групи, а іншу — до контрольної. Уявімо двох учнів, ідентичних зі статистичної точки зору, кожен з яких хоче відвідувати нову кращу школу. Кулька, що випадає в лотерейному автоматі, визначає, який з учнів вирушає до нової школи, а який залишається в старій. А тепер уявіть, що кількість цих учнів помножили на тисячі. І ми отримаємо масштабний природний експеримент. Та навряд чи такий експеримент був метою посадовців-освітян з Чикаго, які винайшли цю лотерею. Але якщо поглянути на неї саме з цього боку, лотерея забезпечує чудовий спосіб визначити — яке значення насправді має вибір іншої школи, або ж реально кращої школи.

Отже, що ж ці відомості продемонстрували?

Для батьків, які виявляють надмірну опіку, відповідь на це запитання явно не буде втішною: цього разу можливість вибирати бажану школу не мала майже ніякого значення. Так, ті чиказькі учні, які брали участь в лотереї з вибору школи, мали більше шансів ці школи успішно закінчити — порівняно з тими учнями, які в ній участі не брали — і це начебто свідчить, що можливість вибирати школу все-таки має значення. Але це — ілюзія. І доказ полягає ось у якому порівнянні: ті учні, які перемогли в лотереї і отримали змогу потрапити до «кращої» школи, вчилися не краще за тих учнів, які програли в ній і до омріяної школи не потрапили. Тобто учень, який вирішив піти зі школи у своєму мікрорайоні, мав більше шансів успішно завершити навчання — незалежно від того, випав йому насправді шанс потрапити до нової школи чи ні. А те, що видається користю від потрапляння до нової школи, насправді не стосується її взагалі. Про що конкретно йдеться? А про те, що учні (та їхні батьки), які вибирають школу в іншому мікрорайоні, зазвичай виявляються насамперед кмітливішими та більш мотивованими на отримання знань. Але, як свідчить статистика, від зміни школи вони не отримують жодних переваг у навчанні.

А чи правда, що ті учні, які лишились у школах своїх мікрорайонів, якимось чином постраждали? Ні: вони і далі складали іспити приблизно на тому самому рівні, що й до того, як відбувся передбачений «витік мізків» до інших шкіл.

Проте була одна група учнів у Чикаго, у яких справді сталася помітна й різка зміна: це були ті, хто перейшов до нових технічних шкіл або професійних училищ. Ці учні вчилися значно краще, ніж їхні однолітки, які залишилися у своєму звичному навчальному середовищі, і отримали значно вищі випускні оцінки, аніж можна було припустити, зважаючи на їхню академічну успішність у тих закладах, де вони навчалися до переходу. Тож чиказька програма справді допомогла невеличкому сегменту учнів побудувати успішну кар’єру, озброївши їх фаховими навичками, бо інакше їм було б значно важче вибитися в люди. Однак не схоже, щоби ця програма зробила когось набагато розумнішим.

Невже ж можливість вибору школи справді не має великого значення? У це не повірить жоден батько, який поважає себе, незважаючи на те, одержимий він опікою власних дітей чи ні. Але ж стривайте: можливо, це тому, що дослідження чиказької програми стосувалося учнів середніх шкіл, мабуть, на час його проведення жереб уже було кинуто? «Надто багато учнів приходять до середньої школи непідготовленими до її вимог, — зазначив нещодавно Річард П. Міллз, керівник департаменту освіти штату Нью-Йорк. — Надто багато учнів приходять до середніх шкіл, уміючи читати, писати й рахувати на рівні початкової школи. Маємо виправляти цю проблему на більш ранніх стадіях»115.

І справді, наукові дослідження підтверджують стурбованість Міллза. Вивчаючи розрив між доходами білих та чорних громадян дорослого віку (добре відомо, що чорношкірі заробляють значно менше), науковці виявили, що цей розрив практично зникає, якщо взяти до уваги екзаменаційні результати за восьмий клас. Іншими словами, розрив у доходах між чорними та білими значною мірою є продуктом розриву у якості освіти чорних та білих, який можна було спостерігати на багато років раніше116. «Зменшення розриву в екзаменаційних оцінках між чорними та білими, — зауважили автори одного дослідження, — зробило би більше для сприяння расовій рівності, ніж будь-яка інша стратегія, що потребує широкої політичної підтримки».

Отже, звідки ж узявся цей результат тестувань чорних і білих? Протягом багатьох років висувалося багато гіпотез: злидні, генетичні властивості, феномен «літнього регресу» (вважається, що чорні більше схильні забувати засвоєний матеріал під час канікул, ніж білі), расова упередженість у ставленні вчителів під час іспитів, а також відмова чорношкірих наслідувати «поведінку білих»117.

У праці «The Economics of ‘Acting White’» молодий гарвардський економіст Роланд Ґ. Фраєр-молодший стверджує, що деякі представники чорношкірої молоді відчувають страшенне небажання займатися певними видами діяльності (наприклад, навчанням, балетом тощо) через те, що їх можуть визнати індивідами, котрі намагаються наслідувати «поведінку білих» (іншими словами, які «стали запроданцями»). У певних громадах тавро запроданця може тягнути за собою види покарання, що охоплюють діапазон від соціального бойкоту до побиття і навіть убивства. На підтвердження Фраєр наводить дитячі спогади Каріма Абдул-Джаббара, відомого на той час під іменем Лью Елсіндор, який, щойно прийшовши до четвертого класу нової школи, виявив, що читає навіть краще за семикласників: «Коли діти про це дізнались, я перетворився на мішень для нападок… Я вперше опинився далеко від домівки, це був мій перший досвід існування в суцільно чорному середовищі, і я збагнув, що мене карають за все те, чого мене навчили раніше і що вважалося правильним. Я отримував відмінні оцінки з усіх предметів, і мене за це ненавиділи; я розмовляв правильною мовою — і мене обзивали бовдуром. Мені довелося навчитися іншої мови хоча би для того, щоб відвести від себе загрозу. Я мав гарні манери, був вихованим маленьким хлопчиком — і заплатив за це власною шкурою»118.

Фраєр є також одним із авторів статті «Аналіз розриву між чорними та білими в результатах тестувань в перші два роки у школі»119. У цій праці було використано новий масив державних статистичних даних, які допомогли реалістично розглянути проблему розриву між чорними та білими. Мабуть, ще цікавішим є те, що ці дані чудово прислужилися до відповіді на запитання, яке бажає поставити кожен батько — і білий, і чорний, і всякий інший: які саме чинники впливають і не впливають на успішність навчання дитини в перші шкільні роки?

Наприкінці 1990-х років Міністерство освіти Сполучених Штатів вдалося до реалізації монументального проекту під назвою «Багаторічне дослідження раннього дитинства». Це дослідження мало визначити академічний прогрес більше двадцяти тисяч дітей, починаючи з дитячого садка і до п’ятого класу включно. Об’єктів для дослідження вибрали з усієї країни, щоби вони відображали точний представницький підбір американських школярів.

У «Багаторічному дослідженні раннього дитинства» визначалась академічна успішність учнів та збиралися типові інформаційні відомості щодо кожної дитини: її расова приналежність, склад сім’ї, соціально-економічний статус, рівень освіти батьків тощо. Але автори дослідження вийшли далеко за межі цієї базової інформації. У свою працю вони додали також інтерв’ю з батьками учнів (і з вчителями та шкільними керівниками), ставлячи їм довгий перелік більш делікатних запитань, ніж ті, що містить типове державне опитування: чи лупцювали ці батьки своїх дітей, а якщо так — то як часто; чи водили вони їх до бібліотек або музеїв; чи багато часу проводили їхні діти перед телевізором.

У результаті був отриманий неймовірно багатий масив даних, який, якщо поставити правильні запитання, зможе розповісти нам багато цікавого й дивовижного.

Що ж зробити, щоб ці відомості розповіли нам історію, яка заслуговувала б на довіру? А ось що: застосувати до них улюблений прийом економістів: регресійний аналіз. Ні, регресійний аналіз — це не якась там забута форма психіатричного лікування. Це потужний, хоч і обмежений інструмент, що використовує статистичні методи для розпізнавання кореляцій, які іншими способами визначити неможливо.

Кореляція — це ніщо інше, як статистичний термін, що вказує, чи рухаються дві змінні величини в одному напрямку. Зазвичай коли падає сніг, на вулиці холодно; ці два чинники мають позитивну кореляцію. А сонце та дощ корелюють між собою негативно. Все дуже легко, просто треба мати дві змінні величини. Та коли таких величин є не дві, а дві сотні, то ситуація вельми ускладнюється. Тож регресійний аналіз є саме тим інструментом, що дає економістові змогу розсортувати всі ці величезні купи даних. Досягає він цього у такий спосіб: штучно усталює і зупиняє всі змінні, за винятком тих двох, на яких зосереджується увага, а потім демонструє, яким чином ці дві величини змінюються одна щодо іншої.

В ідеальному світі економіст міг би провести експеримент так само, як фізик або біолог: брав би два зразки, здійснював би довільні маніпуляції з одним із них, і вимірював би отримуваний ефект. Але такий експеримент є радше розкішшю, аніж звичною практикою. (Саме тому чиказька лотерея з вибору школи і виявилася такою рідкісною щасливою знахідкою). Зазвичай економіст має у своєму розпорядженні масив даних з великою кількістю змінних величин; жодна з них не генерується довільно, одні пов’язані взаємозв’язком, а інші — ні. І у всій цій плутанині він має визначити ті чинники, які корелюють, і ті, які не корелюють.

У випадку з даними «Багаторічного дослідження раннього дитинства» було б корисно уявити, що регресійний аналіз виконує наступне завдання: він перетворює кожного з двадцяти тисяч дітей на таку собі мікросхему з однаковим числом перемикачів. Кожен перемикач являє собою одну конкретну категорію відомостей про дитину: її оцінки з математики за перший клас, її оцінки з математики за третій клас, її оцінки з читання за перший клас, її оцінки з читання за третій клас, рівень освіти матері цієї дитини, дохід її батька, кількість книжок у її домівці, відносний рівень добробуту її сусідів тощо.

Отже, тепер дослідник матиме змогу вивудити з цього складного набору даних певні перспективні результати. Він зможе поєднати всіх дітей з численними однаковими характеристиками — тобто об’єднати всі мікросхеми, чиї перемикачі увімкнені в одному напрямку — а потім точно визначити ту єдину характеристику, яка не є для цих дітей спільною. Так він і виокремлює реальний вплив конкретного перемикача на велику мікросхему. Таким чином і стає очевидним ефект, який справляє конкретний перемикач, — і, зрештою, той ефект, який справляє кожен перемикач.

Припустімо, що ми хочемо дізнатися з даних «Багаторічного дослідження» відповідь на фундаментальне запитання про виховання й освіту: чи є велика кількість книжок у вашому домі причиною того, що ваша дитина добре вчиться у школі? Регресійний аналіз не зможе відповісти на це запитання, але він зможе відповісти на запитання, поставлене дещо інакше: чи існує тенденція, що дитина, яка має вдома багацько книжок, навчається у школі краще, ніж дитина, яка не має вдома книжок? Різниця між першим і другим запитаннями — це різниця між причинно-наслідковим зв’язком (запитання 1) та кореляцією (запитання 2). Регресійний аналіз здатен продемонструвати кореляцію, але він не визначає причинно-наслідкового зв’язку. Зрештою, дві змінні величини можуть корелювати у різні способи. Х може спричиняти Y; Y може спричиняти X; а може бути й так, що появу як X, так і Y спричиняє якийсь третій чинник. Сама лише регресія нездатна засвідчити, чи падає сніг тому, що надворі холодно, чи обидва ці явища просто трапляються одночасно.

Наприклад, дані «Багаторічного дослідження» справді свідчать, що дитина, яка має вдома велику кількість книжок, зазвичай отримує кращі оцінки, ніж дитина без книжок. Отже, ці два факти корелюють між собою, і про це нам приємно дізнатись. Але вищі оцінки корелюють також і з багатьма іншими чинниками. Якщо ви просто порівнюватимете дитину з багатьма книжками з дитиною без книжок, то відповідь може й не бути достатньо інформативною. Можливо, кількість книжок у дитини вдома просто є показником кількості грошей, які заробляють її батьки. А нам треба порівняти двох дітей, які є схожими в усіх аспектах, окрім одного, у цьому випадку — кількості книжок у їхніх домівках, і побачити, чи є ця обставина тим чинником, що впливає на їхню успішність у школі.

Слід зазначити, що регресійний аналіз є радше мистецтвом, ніж наукою. (З огляду на це він має багато спільного з вихованням). Але досвідчений практик знає, як з його допомогою визначити інформативність кореляції і, можливо, навіть визначити, чи є ця кореляція показником наявності причино-наслідкового зв’язку.

Отже, що ж каже нам аналіз відомостей «Багаторічного дослідження» про академічну успішність учнів? Він каже нам про кілька речей. І перша з них стосується розриву між екзаменаційними балами білих та чорних120.

Уже давно було зауважено, що чорні діти поступаються своїм білим одноліткам навіть іще до того, як увійдуть до шкільного класу. Ба більше, чорні діти відстають навіть за умови врахування великої кількості змінних величин. (Врахувати змінну величину означає нейтралізувати її вплив, приблизно так само, як один гравець у гольф використовує гандикап проти іншого гравця. А у випадку з «Багаторічним дослідженням» науковець може враховувати будь-яку кількість негативних чинників, що можуть впливати на одного учня у порівнянні з іншим). Але новий масив даних свідчить зовсім не про це. Якщо врахувати буквально кілька змінних, включно з рівнем доходів та рівнем освіти батьків конкретної дитини, а також із віком її матері, коли вона народила свою першу дитину, то розрив між чорними та білими дітьми практично зникає до того часу, коли ці діти вперше переступають поріг школи.

Цей висновок є оптимістичним у двох аспектах. Він означає, що чорні дітлахи і далі прогресували щодо своїх білих однолітків. Він означає також, що той розрив, який усе ж таки залишається, можна пов’язати з невеликою кількістю швидко й легко визначуваних чинників. Вищезгадані відомості свідчать, що чорні діти, котрі погано навчаються у школі, демонструють незадовільні результати не тому, що вони чорні, а тому, що чорна дитина має більше шансів походити з родини із низькими доходами та низьким рівнем освіти. Проте типова чорна й типова біла дитина з однакового соціально-економічного середовища демонструють однакові здібності до математики й читання, коли їх уперше приводять до дитсадка.

Цікава й вельми несподівана новина, еге ж? Так, але не треба поспішати з висновками. По-перше, через те, що середньостатистична чорна дитина має більше шансів походити з родини з низькими доходами та низьким рівнем освіти, розрив між чорними та білими дітьми є річчю цілком реальною: чорні діти й досі отримують гірші оцінки. А ще сильніше, навіть якщо враховувати рівень доходів та освіти батьків, цей розрив проявляється лише через два роки після того, як діти прийдуть до школи. Під кінець першого класу чорний малюк поступається статистично рівному білому. І цей розрив невпинно зростає протягом другого й третього класів.

Чому так відбувається? Це — заплутане й важке запитання. Але одна з відповідей може критися в тому факті, що школа, до якої ходить типова чорна дитина, відрізняється від тої школи, до якої ходить типова біла дитина, а типовий чорний малюк ходить до школи, яка є просто… поганою. Навіть через п’ятдесят років після постанови суду в справі «Браун проти Управління освіти» багато американських шкіл фактично залишаються сегрегованими. Проект «Багаторічне дослідження» охопив близько тисячі шкіл, беручи з кожної по двадцять учнів як піддослідні екземпляри. У 35 % цих шкіл до вибірки не потрапила жодна чорношкіра дитина. Згідно з «Багаторічним дослідженням», типова біла дитина ходить до школи, де навчається лише 6 % чорних; тоді як типова чорна дитина ходить до школи, де навчається приблизно 60 % чорних.

А наскільки поганими є школи, де навчаються переважно чорні? Ні, поганими, як це не дивно, не в тому сенсі, у якому традиційно оцінюється якість шкіл. Щодо кількості дітей у класі, рівня освіти вчителів та співвідношення «кількість комп’ютерів/кількість учнів» школи, до яких ходять чорні та білі, є однаковими. Але типова школа «для чорних» має значно вищий показник тривожних індикаторів, таких, наприклад, як проблеми, пов’язані з бандитизмом, з великою кількістю не-учнів, що вештаються біля школи, а також брак належного фінансування Батьківсько-вчительської асоціації. У цих школах панує атмосфера, яка просто не сприяє навчанню.

Чорні учні навряд чи єдині, хто зазнає негативного впливу в умовах поганих шкіл. Білі діти в цих школах також вчаться погано. Якщо ви забажаєте проконтролювати успішність учнів поганої школи, то побачите, що у початкових класах розриву між чорними та білими фактично не існує. Але всі учні з поганих шкіл — і чорні, і білі, справді поступаються учням із хороших шкіл. Можливо, працівники освіти й дослідники неправі в тому, що так пильно зосереджують свою увагу на чорно-білому розриві в екзаменаційних оцінках; можливо, більш загальною проблемою є розрив між поганими школами і хорошими. Зважте ось на який факт: відомості «Багаторічного дослідження» свідчать, що чорні учні з хороших шкіл не поступаються своїм білим однокласникам, а також чорні учні з хороших шкіл випереджають білих із поганих шкіл.

Отже, згідно з даними, школа, у якій навчається дитина, очевидно, справляє чітко виражений вплив на її академічну успішність, принаймні в перші роки навчання. А чи можна сказати те саме про батьківське виховання? Чи є якась користь з усіх отих адаптованих творів класичної музики на кшталт «Моцарт для малюків»? А з нескінченних, як марафонський забіг, казочок, що читаються на ніч кожного дня? Чи дійсно був якийсь сенс перебиратися до передмістя? Чи справді малюки, чиї батьки відвідують збори Батьківсько-вчительської асоціації, навчаються краще за тих дітей, чиї батьки про цю асоціацію ніколи не чули?

Масштабні дані «Багаторічного дослідження» забезпечують цілу низку кореляцій між особистими умовами дитини та її академічною успішністю. Наприклад, якщо врахувати інші чинники, то стане зрозуміло, що сільські учні зазвичай учаться гірше середнього рівня. Діти з передмість перебувають посередині умовної кривої, тоді як міські діти демонструють вищі за середні результати навчання. (Можливо, це пояснюється тим, що міста приваблюють більш освічену робочу силу, а отже, і батьків із кмітливішими дітьми). Загалом дівчата демонструють кращі оцінки, ніж хлопці, а азіати мають кращі екзаменаційні бали, ніж білі — хоча, як ми вже переконалися, чорні вчаться приблизно так само успішно, які і білі з однаковим рівнем дошкільного виховання та в школах одного рівня.

Тепер, коли ви вже знаєте про регресійний аналіз, узвичаєну істину та мистецтво виховання, розгляньмо нижченаведений перелік із шістнадцяти чинників. Згідно з даними «Багаторічного дослідження», вісім із цих чинників мають сильну кореляцію — позитивну чи негативну — зі шкільною успішністю. Решта вісім начебто до них стосунку не мають. Які чинники, на вашу думку, належать до першої групи, а які — до другої? Зважайте на те, що ці результати відображають лише екзаменаційні бали у початкових класах — показник корисний, але вельми обмежений, бо хороші оцінки в ранньому дитинстві не обов’язково є надійним провісником майбутніх заробітків, творчих здібностей та щастя.

Батьки дитини є високоосвіченими.

Дитина росте в повній сім’ї.

Батьки дитини мають високий соціально-економічний статус.

Батьки дитини нещодавно переїхали в кращий мікрорайон.

На час народження дитини її матері було тридцять або більше років.

Від народження дитини й до дитсадка її мати не працювала.

Дитина мала низьку масу тіла при народженні.

Дитина ходила до підготовчої дошкільної групи.

Батьки дитини вдома розмовляють англійською.

Батьки дитини регулярно водять її до музеїв.

Дитина є всиновленою.

Дитину регулярно лупцюють.

Батьки дитини беруть участь у діяльності Батьківсько-вчительської асоціації.

Дитина часто дивиться телевізор.

Дитина має вдома багато книжок.

Батьки дитини читають їй уголос майже щодня.

А ось вісім чинників, які справді корелюють зі шкільною успішністю:

Батьки дитини є високоосвіченими.

Батьки дитини мають високий соціально-економічний статус.

На час народження дитини її матері було тридцять або більше років.

Дитина мала низьку масу тіла при народженні.

Батьки дитини вдома розмовляють англійською.

Дитина є всиновленою.

Батьки дитини беруть участь у діяльності Батьківсько-вчительської асоціації.

Дитина має вдома багато книжок.

І вісім, які не корелюють:

Дитина росте в повній сім’ї.

Батьки дитини нещодавно переїхали в кращий мікрорайон.

Від народження дитини й до дитсадка її мати не працювала.

Дитина ходила до підготовчої дошкільної групи.

Батьки дитини регулярно водять її до музеїв.

Дитину регулярно лупцюють.

Дитина часто дивиться телевізор.

Батьки дитини читають їй уголос майже щодня.

А тепер — по два чинники з кожної групи.

Має значення: Батьки дитини є високоосвіченими.

Не має значення: Дитина росте в повній сім’ї.

Дитина, чиї батьки є високоосвіченими людьми, зазвичай добре вчиться у школі, і це не дивно. Сім’я, у якій багато вчились, як правило, цінує освіту. Мабуть, ще важливішою є та обставина, що батьки з вищим IQ часто мають вищий рівень освіти, а такий показник, як IQ, сильно залежить від спадковості. Зате цілісність сім’ї, у якій живе дитина, схоже, помітного значення не має. Так само як вищезгадані дослідження свідчать, що структура сім’ї справляє незначний вплив на особистість дитини, вона, схоже, має також незначний вплив і на здібності дитини до навчання, принаймні в перші роки. Звісно, це не означає, що батьки дитини мають тепер змогу вільно розлучатися, коли їм заманеться. Однак цей факт мусить прислужитись як заохочення для тих близько двадцяти мільйонів американських школярів, котрі виховуються в неповних сім’ях.

Має значення: Батьки дитини мають високий соціально-економічний статус.

Не має значення: Батьки дитини нещодавно переїхали в кращий мікрорайон.

Високий соціально-економічний статус сильно корелює з високою успішністю, і в цьому начебто є сенс. Соціально-економічний статус узагалі є надійним показником життєвого успіху, адже він свідчить про наявність високого IQ і високого рівня освіти, а успішні батьки мають більше шансів мати успішних дітей. Але переїзд до кращого мікрорайону жодним чином не покращує шансів дитини у школі. Сам по собі переїзд може навіть виявитися руйнівним чинником; кращий будинок навряд чи покращить оцінки з математики та читання, так само як кращі кросівки не допоможуть вам стрибнути ані на сантиметр вище.

Має значення: На час народження дитини її матері було тридцять або більше років.

Не має значення: Від народження дитини й до дитсадка її мати не працювала.

Жінка, яка не народжувала принаймні до тридцяти років, має більше шансів стати свідком того, що її дитина навчатиметься добре у школі. Зазвичай це та жінка, котра прагнула здобути більш високий рівень освіти або забезпечити собі надійну кар’єру. Як правило, така жінка більше хоче мати дитину, ніж мати підліткового віку. Звісно, це не означає, що старша за віком жінка неодмінно виявиться кращою матір’ю, але вона створює для себе — і своїх дітей — більш сприятливі умови. (Варто зазначити, що ця перевага не працює в тому разі, коли чотирнадцятирічна мати чекає, коли їй виповниться тридцять, щоби народити другу дитину. Дані «Багаторічного дослідження» свідчать, що її друга дитина вчитиметься не краще за першу). Водночас схоже, що мати, яка не йде на роботу, допоки її дитина не піде до дитсадка, не забезпечує їй таким чином жодної істотної переваги. Надмірно турботливим батькам така відсутність кореляції може видатися прикрою (а навіщо ж ми тоді ходили на всі ті заняття «Матуся і я»?), але статистика — річ уперта.

Має значення: Дитина мала низьку масу тіла при народженні.

Не має значення: Дитина ходила до підготовчої дошкільної групи.

Малюк з низькою вагою при народженні, як правило, у школі навчається погано. Можливо, це пояснюється тим, що передчасне народження є просто шкідливим для загального стану дитини. Низька маса при народженні може також бути промовистим показником недбалого ставлення матері до своєї майбутньої дитини, бо мати, яка курить, п’є або завдає шкоди своїй ненародженій дитині у якийсь інший спосіб, навряд чи різко змінить своє ставлення до неї лишень тому, що дитина нарешті народилася. Своєю чергою, дитина з низькою вагою при народженні має більше шансів бути бідною, і тому існує більша ймовірність того, що вона ходитиме до підготовчої шкільної групи в межах фінансованої державою програми. Але, згідно з даними «Багаторічного дослідження», дошкільні підготовчі групи жодним чином не сприяють покращенню академічної успішності дитини. Попри глибоко вкорінене позитивне ставлення до цієї державної програми (один з авторів цієї книжки в дитинстві ходив до привілейованої підготовчої групи), мусимо визнати, що в довгостроковій перспективі вона вже не раз продемонструвала свою неефективність. Імовірною причиною тут може бути ось що: замість того щоб проводити день зі своєю малоосвіченою і втомленою роботою матір’ю, типова дитина в підготовчій групі проводить його з малоосвіченою й втомленою працею матір’ю якоїсь іншої дитини. (Та ще й у кімнаті, що повниться такими ж нужденними дітьми). Фактично диплом про вищу освіту мають менше 30 % учителів, які працюють у підготовчих групах. А зарплата за цю роботу така мізерна (близько 21 000 доларів на рік у порівнянні з 40 000 доларів у середньостатистичного вихователя дитсадка при державній школі), що вона найближчим часом навряд чи зможе привабити кращих учителів.

Має значення: Батьки дитини вдома розмовляють англійською.

Не має значення: Батьки дитини регулярно водять її до музеїв.

Дитина англомовних батьків у США вчиться краще, ніж та дитина, чиї батьки англійською не розмовляють. І знову — нічого дивного. Ця кореляція підтверджується також академічними показниками латиноамериканських учнів, як засвідчує «Багаторічне дослідження». Якщо розглядати їх як групу, то латиноамериканські учні мають низькі оцінки; непропорційно високою є також імовірність того, що їхні батьки англійською не розмовляють. (Однак ці учні зазвичай наздоганяють своїх однолітків у старших класах). А тепер розгляньмо протилежну ситуацію: а що як мати й батько учня не лише добре володіють англійською мовою, а й приділяють на вихідних багато часу розширенню культурних обріїв своєї дитини, відвідуючи з нею музеї? А нічого. Може, «нашпиговування» дитини інформацією з царини культури і є одним із наріжних каменів «одержимого» виховання, але дані «Багаторічного дослідження» засвідчують, що між результатами тестувань та походами до музеїв кореляційного зв’язку не існує.

Має значення: Дитина є всиновленою.

Не має значення: Дитину регулярно лупцюють.

Між усиновленням дитини та її шкільною успішністю існує міцний кореляційний зв’язок, до того ж негативний. Чому? Дослідження продемонстрували, що на здібності дитини до навчання значно більший вплив має IQ її біологічних батьків, ніж IQ батьків, які її всиновили. А матері, які відмовляються від своїх дітей, зазвичай мають значно нижчий IQ, аніж люди, які всиновляють їх121. Існує ще одне пояснення низьких академічних результатів прийомних дітей, яке, попри свою цинічність, цілком відповідає економічній теорії егоїстичного інтересу: жінка, яка знає, що згодом віддасть свою дитину на усиновлення, може не дбати про неї до її народження так само ретельно, як та жінка, яка цього робити не збирається. (Хоч це може бути ще неприємніше, пригадайте, як ви поводитеся з власним автомобілем у порівнянні з тим, який ви орендуєте на вихідні).

Але якщо прийомне дитя виявляє схильність до низьких оцінок, то малюк, якого б’ють, — ні. Можливо, це виглядає дивним — не тому, що лупцювання дитини є шкідливим саме по собі, а тому, що, формально кажучи, воно вважається ознакою дикунства. Тому можна припустити, що батьки, які вдаються до фізичного насилля стосовно своїх дітей, є також невігласами і в інших аспектах. Може, це зовсім не так. Або, можливо, історію про лупцювання розповіли не так, як це було насправді. Не забувайте, що в межах проекту «Багаторічне дослідження» відбувалися співбесіди з батьками учнів. Тож батьку чи матері доводилося сидіти пліч-о-пліч з дослідником і розповідати йому про те, як вони шмагають свою дитину. Це свідчить, що батьки, які про це розповіли, зробили це тому, що були невігласами, або — і це є значно цікавішим — тому, що виявилися людьми напрочуд чесними. Мабуть, для хорошого виховання чесність і щирість є важливішими, аніж лупцювання — для поганого.

Має значення: Батьки дитини беруть участь у діяльності Батьківсько-вчительської асоціації.

Не має значення: Дитина часто дивиться телевізор.

Дитина, чиї батьки беруть участь у роботі Батьківсько-вчительської асоціації (БВА), як правило, добре вчиться у школі; мабуть, це свідчить про те, що у діяльності цієї організації беруть участь люди, небайдужі до питань освіти, а не про те, що причетність до БВА якимось чином робить їхніх дітей розумнішими. Водночас дані «Багаторічного дослідження» не демонструють кореляції між результатами тестувань дитини та кількістю часу, який вона проводить перед екраном телевізора. Попри узвичаєну істину, перегляд телепрограм не перетворює мозок дитини на тирсу. (У Фінляндії, чия освітня система за своїми рейтингами є найкращою у світі, більшість дітей ідуть до школи аж у сім років, але часто навчаються читати раніше, дивлячись американські телепрограми з фінськими субтитрами122). Не перетворює дитину на Ейнштейна і наявність удома комп’ютера: дані «Багаторічного дослідження» не свідчать про кореляційний зв’язок між використанням комп’ютера і шкільними оцінками.

А тепер — завершальна пара чинників:

Має значення: Дитина має вдома багато книжок.

Не має значення: Батьки дитини читають їй уголос майже щодня.

Як уже зазначалося вище, було встановлено, що дитина, у якої вдома є багато книжок, справді має кращі екзаменаційні бали. Але регулярні читання вголос малій дитині не впливають на оцінки в ранньому дитинстві.

Це видається парадоксальним. І цей парадокс повертає нас назад до початкового запитання: а чи дійсно батьки відіграють істотну роль, а якщо й відіграють, то як?

Почнімо з позитивного кореляційного зв’язку: наявність книг у домівці означає високі екзаменаційні бали. Більшість людей поглянуть на цю кореляцію і подумають, що перед ними — типовий і очевидний приклад причинно-наслідкового зв’язку. Наприклад, маленький хлопчик на ім’я Ісая має вдома багато книжок; Ісая чудово склав свій шкільний іспит з читання, напевно, це завдяки тому, що його мати чи батько часто читають йому ті книжки. Але Емілі, подруга Ісаї, яка також має вдома багато книжок, майже ніколи їх не чіпає і більш радо грає зі своїми ляльками або дивиться мультики. Але екзамен з читання вона склала не гірше за Ісаю. Тим часом Рікі, приятель Емілі та Ісаї, вдома книжок не має. Але Рікі щодня ходить зі своєю матір’ю до бібліотеки. Та попри це він має гірші оцінки, ніж Емілі та Ісая.

Який висновок маємо ми з цього зробити? Якщо читання книжок не справляє впливу на екзаменаційні результати в ранньому дитинстві, то, може, одна лише фізична присутність книжок у домі якимось чином робить дитину розумнішою? Можливо, книжки чинять якийсь магічний вплив на її мозок? Якщо так, то виникає спокуса привезти цілу вантажівку книжок до кожного будинку, де мешкає дитина дошкільного віку.

Саме це, між іншим, і намагався зробити губернатор штату Іллінойс. На початку 2004 року Род Благоєвич оголосив про план щомісяця надсилати поштою по одній книжці кожній дитині в Іллінойсі від її народження і до дитсадка. Цей план обходився б у 26 мільйонів доларів щороку. Але Благоєвич наполягав, що це буде корисною інвестицією у штаті, де 40 % третьокласників читали гірше належного для свого класу рівня. «Коли у тебе є книжки, і вони — твої, — казав губернатор, — і коли вони стають частиною твого життя… ти починаєш відчувати, що книжки… дійсно мають бути частиною твого життя»123.

Отже, кожна дитина, народжена в Іллінойсі, мала б отримати шістдесят книжок до того часу, як вона піде до школи. Чи означає це, що всі ці діти дістануть кращі екзаменаційні оцінки з читання?

Мабуть, ні. (Хоча ми вже ніколи не дізнаємося про це достеменно: кінець кінцем законодавчий орган штату Іллінойс відхилив цей благородний план). Зрештою, дані «Багаторічного дослідження» не містять інформації про те, що наявні вдома книжки справді є причиною вищих оцінок; ці дані кажуть лише про те, що між цими двома явищами існує кореляційний зв’язок.

Як же цей зв’язок пояснити? Ось слушна гіпотеза: по-перше, більшість батьків, які купують багато книжок для своєї дитини, є зазвичай розумними й добре освіченими. (І свою кмітливість та ставлення до праці й навчання вони передають дітям). А може, вони приділяють велику увагу освіті взагалі та вихованню своїх дітей зокрема. (І це означає, що вони створюють таке середовище, яке заохочує до навчання й сприяє йому). Такі батьки можуть щиро вірити (так само палко, як і губернатор Іллінойсу), що кожна дитяча книжка — це талісман, що відкриває шлях до розвитку інтелекту. Але вони, очевидно, помиляються. Книжка є радше індикатором розвиненого інтелекту, а не причиною його появи.

І що ж усе це каже нам про важливість батьків узагалі? Повернімося знову до восьми зазначених у вищезгаданому дослідженні чинників, які мають кореляційний зв’язок з успішністю в навчанні:

Батьки дитини є високоосвіченими.

Батьки дитини мають високий соціально-економічний статус.

На час народження дитини її матері було тридцять або більше років.

Дитина мала низьку масу тіла при народженні.

Батьки дитини вдома розмовляють англійською.

Дитина є всиновленою.

Батьки дитини беруть участь у діяльності Батьківсько-вчительської асоціації.

Дитина має вдома багато книжок.

…і які не мають:

Дитина росте в повній сім’ї.

Батьки дитини нещодавно переїхали в кращий мікрорайон.

Від народження дитини й до дитсадка її мати не працювала.

Дитина ходила до підготовчої дошкільної групи.

Батьки дитини регулярно водять її до музеїв.

Дитину регулярно лупцюють.

Дитина часто дивиться телевізор.

Батьки дитини читають їй уголос майже щодня.

Якщо вдатися до надто спрощеного узагальнення, то перший список чинників містить опис того, якими батьки є, тоді як другий список містить опис того, що батьки роблять. Діти високоосвічених, успішних та здорових батьків, як правило, добре вчаться у школі; але, напевно, те, чи водять дитину до музеїв, чи лупцюють її, чи віддають до підготовчої дошкільної групи, чи часто їй читають вголос, чи просиджує вона годинами перед телевізором, не має особливого значення.

Для батьків (а також для експертів з дитячого виховання), одержимих «правильною» методикою виховання дітей, це може стати витверезною новиною. Реальність полягає в тім, що, очевидно, методикам виховання приділялося занадто велике значення.

Але це не означає, що батьки не відіграють жодної ролі. Звичайно, відіграють, і чималу. Маємо такий парадокс: на той час, коли більшість людей беруть до рук посібник з дитячого виховання, буває вже надто пізно. Більшість речей, що мають велике значення, були вирішені багато років тому: хто ти є, з ким одружився, яким життям живеш. Якщо ти — кмітливий, працьовитий, добре освічений і добре оплачуваний, та ще й одружився з кимось так само обдарованим, то діти твої матимуть більше шансів досягнути успіху в житті. (А до того ж не завадило б також бути чесним, розважливим, добросердим та допитливим до світу, в якому живеш). Але справа не лише в тім, що ти робиш як батько; найголовніше — яким ти є. У цьому аспекті надміру турботливий і владний батько є схожим на політичного кандидата, який вірить, що на виборах перемагають гроші, тоді як насправді жодні гроші у світі не допоможуть кандидатові, якщо він від початку не подобається виборцям.

У статті під назвою «The Nature and Nurture of Economic Outcomes» економіст Брюс Сакердот приєднався до дискусії на тему спадкових чинників та набутих у результаті виховання, застосувавши довгостроковий кількісний підхід до впливу, який має виховання124. У своїй праці він використав результати трьох досліджень — двох американських і одного британського — проведених серед прийомних дітей. У кожному з них містилися детальні відомості про усиновлених дітей, їхніх прийомних і біологічних батьків. Сакердот виявив, що батьки, які всиновлюють дитину, зазвичай є розумнішими, освіченішими та мають більшу зарплату, ніж її біологічні батьки. Проте всі ці переваги лиш незначною мірою впливали на те, як дитина вчилась у школі. До того ж із даних «Багаторічного дослідження» випливає, що усиновлені діти мають у школі відносно погані оцінки; схоже, що весь той вплив, який справляють на них прийомні батьки, нівелюється й переважується силою генів. Але Сакердот виявив також, що прийомні батьки не назавжди залишаються безпорадними й безпомічними. На той час, коли усиновлені діти стають дорослими людьми, вони різко відхиляються від тої долі, яку їм можна було б пророкувати, зважаючи лише на успадкований IQ. У порівнянні з подібними дітьми, яких не всиновили, вони мали більше шансів вступити до університету, отримати добре оплачувану роботу й одружитися в зрілому, а не в підлітковому віці. Сакердот доходить висновку, що причиною цієї різниці є вплив прийомних батьків.

Розділ 6

Ідеальне виховання, частина друга, або Чи буде троянда, тобто Рошанда, такою ж духмяною, якщо дати їй якесь інше ім’я?[6]

Хлопець на ім’я Віннер, тобто «переможець», і його брат Лузер, тобто «невдаха» — «Найчорніші» та «найбіліші» імена — Сегрегація культури: чому серіал «Seinfeld» так і не піднявся вище п’ятдесятого місця серед чорношкірих глядачів — Якщо ви маєте справді негарне ім’я, то, може, його слід просто змінити? — Елітні імена та імена «простолюдинів» (і як перші стають другими й навпаки) — Брітні Спірс: симптом, а не причина — Чи стане Авіва наступною Медісон? — Що казали ваші батьки світові, коли дали вам ваше ім’я

Будь-яка мати, виявляє вона надмірну турботу чи ні, вірить, що саме від неї великою мірою залежить, якою особистістю стане її дитина, коли виросте. Інакше навіщо ж тоді старатися?

Ця віра в силу батьківського впливу проявляється уже в першому офіційному акті, який здійснюють батьки: у виборі імені для своєї дитини. Як відомо кожному сучасному батьку та матері, із цим пов’язана ціла індустрія, що наразі переживає розквіт, і про це свідчить величезна кількість книжок, веб-сторінок та консультантів. Здається, багато батьків справді вірять у те, що їхня дитина не зможе досягти успіхів у житті, якщо їй не дати правильного імені; вважається, що імена несуть у собі велику естетичну чи навіть провісницьку силу.

Можливо, саме цим пояснюється, чому 1958 року такий собі Роберт Лейн з Нью-Йорка вирішив дати своєму сину ім’я Віннер, тобто «переможець». Сім’я Лейнів, яка мешкала в багатоквартирному будинку в районі Гарлем, уже мала на той час кілька дітей, і у кожного з них було досить типове ім’я. Але цей хлопчик… Вочевидь, Роберт Лейн мав до нього особливі почуття. Віннер Лейн: хіба ж міг зазнати життєвого фіаско хлопець із таким іменем?

Через три роки в сім’ї Лейнів народився ще один хлопчик — це була їхня сьома й остання дитина. З причин, які нині геть ніхто не може пояснити, Роберт вирішив назвати цього хлопця Лузер, тобто «невдаха». Навряд чи Роберт Лейн був незадоволений народженням ще одного хлопця; найімовірніше, він просто тішився з того комічного ефекту «завершеності дії», який це ім’я справляло. Спершу Переможець, а згодом — Невдаха. Але якщо Віннер Лейн навряд чи міг зазнати фіаско, то як же ж тоді міг розраховувати на успіх Лузер Лейн?

Та насправді Лузер Лейн досягнув успіху. Він здобув стипендію для навчання в підготовчій школі, закінчив коледж Лафаєт у Пенсильванії і пішов працювати до Управління поліції міста Нью-Йорк (про це давно мріяла його мати), де став детективом, а згодом і сержантом. Хоча він ніколи не приховував свого імені, багато хто соромився називати його так. «Тому я маю нині цілий букет імен, — розповідає цей чоловік тепер. — Від Джиммі та Джеймса до будь-якого імені, яким їм заманеться мене назвати. Тіммі, наприклад. А Лузером мене звуть дуже рідко. Час від часу, — продовжує він, — люди надають моєму справжньому імені такого собі французького звучання, і звуть мене Лузьє. А колеги з поліції називають мене Лу»125.

А як же ж поживає його братик з іменем, що не дає права на поразку? Найпомітнішим досягненням Віннера Лейна, якому нині сорок п’ять років, є досить довгий список скоєних злочинів: майже тридцять арештів за крадіжки, домашнє насильство, порушення недоторканності житла, опір при затриманні та інші правопорушення.

Нині Віннер і Лузер майже не спілкуються один з одним. Батька, який дав їм такі імена, вже немає на світі. Він, безперечно, мав правильне уявлення про те, що ім’я — це доля, але явно переплутав хлопців.

Розгляньмо хоча б нещодавній випадок із п’ятнадцятирічною дівчиною на ім’я Темптресс, тобто «спокусниця», яка через свої витівки опинилася в Сімейному суді округу Олбані, штат Нью-Йорк. Суддя В. Денніс Дуґґан уже давно помітив, що деякі порушники мають химерні імена. Одного хлопця-підлітка звали Амчер, тобто його назвали на честь першого-ліпшого предмета, який побачили його батьки після прибуття до лікарні. А побачили вони вивіску з написом «Albany Medical Center Hospital Emergency Room» (Медичний центр Олбані, кімната невідкладної допомоги). Але ім’я Спокусниця видалося судді Дуґґану найскандальнішим і найганебнішим з усіх, які він чув.

«Я наказав їй вийти із зали засідань, щоб отримати змогу поговорити з її матір’ю про те, чому вона назвала свою доньку Темптресс, — згадував через деякий час суддя. — Вона відповіла, що саме тоді дивилася серіал «The Cosby Show», і їй сподобалася там одна молода акторка. Я зауважив, що насправді ту акторку звали Темпест Бледсоу. Мати дівчини відповіла, що дізналася згодом про те, що не розчула імені. Я спитав, чи знає вона, що таке «спокусниця», і матір дівчини відповіла, що про це вона також дізналася пізніше. Її доньку обвинувачували в аморальній поведінці, яка полягала також і в тім, що вона приводила додому чоловіків, поки її мати була на роботі. Я запитав матір, чи замислювалася вона колись над тим, що її донька справджує ім’я, яке вона їй дала. Та жінка не могла збагнути, про що йдеться»126.

Чи справді Темптресс «справджувала своє ім’я», як висловився суддя Дуґґан? Чи вона б потрапила в халепу, навіть якби мати назвала її Честіті, тобто «незаймана»?

Неважко припустити, що Темптресс мала неідеальних батьків. Її мати не лише нарекла її Спокусницею, їй ще й забракло розуму навіть дізнатися, що це слово означає. У певному аспекті не є також дивним той факт, що хлопець на ім’я Амчер зрештою опинився в сімейному суді. Люди, яким лінь дібрати нормальне ім’я для своєї дитини, навряд чи стануть добрими батьками.

Отже, чи справді ім’я, яке ви даєте своїй дитині, має вплив на її життя? Чи, може, у цьому імені віддзеркалюється ваше життя? Та все ж який сигнал посилає світу ім’я, яке носить дитина? І найважливіше — чи дійсно ім’я має важливе значення?

Так сталося, що Віннер і Лузер, Амчер і Темптресс — усі вони були чорними. Цей факт є просто курйозним збігом обставин чи свідчить про щось важливіше щодо імен і культури?

Здається, кожне покоління породжує кілька видатних науковців, які розвивають знання про «чорну» культуру. Мабуть, одним із таких дослідників невдовзі стане Роланд Ґ. Фраєр-молодший, молодий чорношкірий економіст, який проаналізував феномен «поведінки білих», а також розрив між чорними та білими у шкільних оцінках127. Його поява серед маститих науковців була несподіваною. Будучи байдужим до навчання учнем середньої школи з нестабільної сім’ї, він вступив до Техаського університету м. Арлінгтон завдяки спортивній стипендії. Під час навчання у виші з ним трапилися дві речі: Роланд швидко збагнув, що ні до Національної футбольної ліги, ні до баскетбольної ліги потрапити йому не вдасться ніколи; вперше у житті серйозно поставившись до навчання, він із подивом виявив, що воно йому подобається. Після захисту дипломної роботи в Державному університеті штату Пенсильванія та Чиказькому університеті двадцятип’ятирічного Роланда запросили на професорську посаду до Гарвардського університету. На той час він уже мав усталену репутацію неупередженого дослідника расових проблем.

Свою місію Фраєр вбачає у дослідженні причин неуспішності чорношкірих. «Можна знати напам’ять усю статистику неуспішності чорних, — каже він. — Можна досліджувати відмінність між чорними та білими за кількістю позашлюбних дітей, рівнем дитячої смертності та тривалості життя. Чорні є етнічною групою з найгіршими показниками результатів стандартизованого тесту готовності до навчання у вищій школі. Чорні заробляють менше за білих. Вони й досі живуть погано — і крапка. Я просто хочу дізнатися, що чорні роблять не так і де криється причина їхніх проблем, я хочу присвятити цьому своє життя.

Окрім економічної та соціальної нерівності між чорними та білими Фраєр зацікавився фактичною сегрегацією у царині культури. Чорні й білі дивляться різні телевізійні шоу. («Monday Night Football» — єдине шоу, яке зазвичай входить у десятку програм, найпопулярніших серед обох етнічних груп; «Seinfeld» — одна з найпопулярніших ситуаційних комедій в історії — за своїм рейтингом серед чорних ніколи не піднімалася вище п’ятдесятого місця). Чорні й білі курять різні цигарки. (Ринкова частка сигарет «Ньюпорт» серед чорних підлітків складає 75 %, а серед білих — 12 %; білі підлітки курять переважно «Мальборо»128). А чорні батьки дають своїм дітям імена, які разюче відрізняються від імен білих малюків129.

Фраєр захотів дізнатися, чим є особлива «чорна» культура: причиною економічної нерівності між чорними та білими чи просто її віддзеркаленням?

Як і у випадку з даними «Багаторічного дослідження», Фраєр подався шукати відповідей у величезній, мов гора, купі даних — у інформації з довідок про народження, виданих кожній дитині, народженій у Каліфорнії після 1961 року. Ці дані, які охоплювали понад шістнадцять мільйонів новонароджених, містили стандартні пункти, як-то: ім’я, стать, расова приналежність, маса тіла при народженні, сімейний стан батьків, а також певні більш промовисті відомості про батьків: їхній штрих-код (що вказує на соціально-економічний статус та расовий склад мікрорайону проживання), їхні способи оплати рахунків за послуги лікарні (ще один економічний індикатор), а також рівень освіти.

Ці каліфорнійські дані демонструють нам, наскільки ж по-різному називали своїх дітей чорні та білі батьки. Водночас білі та азійсько-американські батьки дають своїм нащадкам напрочуд схожі імена; щодо цього існує певна розбіжність між білими американцями та американцями латиноамериканського походження, але вона є незначною в порівнянні з прірвою між чорними й білими.

Ці дані свідчать також, що ця прірва є відносно новим явищем. До початку 1970-х років існувала велика кількість аналогічних імен, які давали своїм дітям чорні та білі батьки. Типова новонароджена дитина у чорношкірому районі в 1970-ті отримувала ім’я, яке було вдвічі поширенішим серед чорних, ніж серед білих. А у 1980-х роках вона вже отримувала ім’я, яке було в двадцять разів поширенішим у чорних. (Серед хлопчачих імен проявилася така сама тенденція, але не так різко — мабуть, тому що батьки усіх рас менше схильні експериментувати з хлоп’ячими іменами у порівнянні з дівочими). Зважаючи на місце та час, коли відбулася ця зміна (щільно заселені міські райони, де саме тоді набирав силу рух афроамериканських активістів), найбільш імовірною причиною такого буму типово «чорних» імен став рух «Чорна сила», метою якого була боротьба за особливість африканської культури та проти тверджень про неповноцінність чорних. Якщо революція імен справді була інспірована цим рухом, то їй судилося стати одним з його найбільш тривалих пережитків. Нині зачіски в стилі «афро» — це велика рідкість, чоловічі сорочки в африканському стилі — рідкість ще більша, а засновник «Чорних пантер» Боббі Сіл більше відомий нині тим, що рекламує товари для барбекю.

Нині існує велика кількість імен, поширених винятково серед чорних. Понад 40 % чорних дівчат, народжених у Каліфорнії, у якомусь конкретному році отримали ім’я, яке того ж року не отримала жодна з приблизно 100 000 білих дівчат. А ще цікавішим є те, що близько 30 % чорних дівчат дають ім’я, яке є унікальним серед імен усіх дітей — як чорних, так і білих, — народжених того ж року. (Упродовж одних тільки 1990-х було 228 немовлят, названих іменем Unique (Унікум), і по одному з іменами Uneek, Uneque та Uneqqee). Навіть дуже популярні «чорні» імена з «білими» фактично не перетинаються. З 626 дівчат-немовлят, названих упродовж 1990-х іменем Дежа (Deja), 591 була чорною. З 454 дівчат, яким дали ім’я Прешес (Precious), 431 була чорною. З 318 дівчат на ім’я Шаніс (Shanice) 310 були чорними.

Яким є типовий портрет матері, яка, найімовірніше, дасть своїй дитині таке виразно «чорне» ім’я? І дані каліфорнійського дослідження дають на це запитання чітку відповідь: це — незаміжня, бідна і малоосвічена матір підліткового віку з чорного району, яка сама має типово «чорне» ім’я. На переконання Фраєра, коли дитині дають «суперчорне» ім’я, то з боку чорношкірих батьків це є сигналом солідарності з громадою. «Якщо я назву свою дитину Медісон, — пояснює він, — то люди можуть подумати: “А ти що, збираєшся перебратися жити за залізничну колію, до іншого району, еге ж?”. Якщо вважається, що чорні дітлахи, які вивчають диференціальне числення й займаються балетом, “поводяться, як білі”, — каже Фраєр, — то ті, хто дають своїм дітям ім’я Шаніс, просто “поводяться, як чорні”».

Каліфорнійське дослідження свідчить, що багато білих батьків посилають так само сильний сигнал у протилежному напрямку. Більш ніж сорока відсоткам білих немовлят дають імена, які є принаймні вчетверо поширенішими серед білих. Візьмімо, наприклад, такі імена: Коннор, Коді, Емілі й Абіґейл. Упродовж останніх десяти років кожне з цих імен дали щонайменше двом тисячам немовлят у Каліфорнії, і лише 2 % з них були чорними.

Отже, які імена є «найчорнішими», а які — «найбілішими»?

Двадцять «найбіліших» дівочих імен

1. Моллі

2. Емі

3. Клер

4. Емілі

5. Кеті

6. Меделін

7. Кетелін

8. Емма

9. Абіґейл

10. Карлі

11. Дженна

12. Хізер

13. Кетрін

14. Кейтлін

15. Кайтлін

16. Голлі

17. Елісон

18. Кетлін

19. Анна

20. Катрін

Двадцять «найчорніших» дівочих імен

1. Імані

2. Ебоні

3. Шаніс

4. Аалія

5. Прешес

6. Нія

7. Дея

8. Даймонд

9. Ейша

10. Алія

11. Джейда

12. Тьєрра

13. Тіара

14. Кіара

15. Джезмін

16. Джесмін

17. Джазмін

18. Джасмін

19. Алексус

20. Рейвен

Двадцять «найбіліших» хлопчачих імен

1. Джейк

2. Коннор

3. Таннер

4. Ваятт

5. Коді

6. Дастін

7. Люк

8. Джек

9. Скотт

10. Логан

11. Коул

12. Лукас

13. Бредлі

14. Джейкоб

15. Гарретт

16. Ділан

17. Максвелл

18. Гантер

19. Бретт

20. Колін

Двадцять «найчорніших» хлопчачих імен

1. ДеШон

2. ДеАндре

3. Маркіз

4. Дарнелл

5. Террелл

6. Малік

7. Тревон

8. Тайрон

9. Віллі

10. Домінік

11. Деметріус

12. Реджинальд

13. Джамал

14. Моріс

15. Джален

16. Даріус

17. Ксав’єр

18. Терренс

19. Андре

20. Дарріл

Отже, яке значення має той факт, що у вас дуже «біле» ім’я або дуже «чорне»? Багато років автори певних «контрольних досліджень» намагалися визначити, як люди сприймають різні імена. Здійснювалося типове контрольне дослідження: науковець надсилав потенційним роботодавцям два ідентичні (і вигадані) резюме; одне — з традиційно «білим» іменем, а інше — з «іммігрантським» чи тим, яке звучало «не по-білому». І «білі» резюме завжди забезпечували більшу кількість співбесід130.

У відповідності до одного з таких досліджень, якщо ДеШон Вільямс та Джейк Вільямс надсилали ідентичні резюме до одного й того ж роботодавця, то Джейк Вільямс мав більше шансів, що на його резюме відгукнуться. Таким чином, імена з чорним звучанням криють у собі загрозу економічної дискримінації. Такі дослідження є надзвичайно цікавими, але дуже обмеженими, бо вони нездатні пояснити, чому ДеШон не отримав відгуку на своє резюме. Його проігнорували через те, що потенційний роботодавець виявився расистом, переконаним у тому, що ДеШон Вільямс — це чорношкірий чоловік? Чи він відкинув його кандидатуру тому, що «ДеШон» скидається на ім’я людини з бідної й малоосвіченої сім’ї? Резюме — це вельми ненадійна добірка основних відомостей про людину: одне з нещодавніх досліджень виявило, що всі вони на 50 % складаються з неправдивої інформації, тому «ДеШон» може просто сигналізувати роботодавцю, що претендент походить з бідної сім’ї й має слабку підготовку, а роботодавець переконаний у тому, що люди з таким походженням та підготовкою є ненадійними працівниками.

Контрольні дослідження не кажуть нам нічого й про те, що могло трапитися під час співбесіди. А що, коли роботодавець — дійсно расист, і якщо він необачно погодився на співбесіду з чорношкірим чоловіком, чиє «білозвучне» ім’я збило його з пантелику, то чи збільшиться ймовірність того, що він візьме цього чоловіка на роботу після зустрічі віч-на-віч? А може, співбесіда виявиться для чорного претендента болісним та принизливим марнотратством часу, тобто стане свого роду економічним покаранням за те, що його ім’я начебто свідчило, що він — білий? Можливо, за таким самим принципом чорний індивід з «білим» ім’ям зазнає економічної дискримінації і в чорній громаді; а чи отримає носій виразно «чорного» імені якусь потенційну користь у чорній спільноті? Але через те, що вищезгадані контрольні дослідження неспроможні визначити фактичні життєві наслідки для вигаданого ДеШона Вільямса у порівнянні з так само вигаданим Джейком Вільямсом, вони не можуть оцінити масштабніший вплив типово «чорного» імені.

Можливо, ДеШону варто було би просто змінити своє ім’я.

Звичайно, люди роблять і робили це завжди. Клерки цивільного суду Нью-Йорка нещодавно засвідчили у своєму звіті, що нині зміни імен відбуваються як ніколи часто. Деякі зміни мають суто естетичний, хоча й нерідко химерний характер. Одне молоде подружжя на ім’я Наталі Єремієнко та Далтон Конлі перейменувало свого чотирирічного сина на Йо Цзин Гейно Августус Айзнер Александер Вайзер Наклз Єремієнко-Конлі131. Деякі люди змінюють свої імена з економічних міркувань: після того як 2004 року застрелили Майкла Гольдберга132, який офіційно працював водієм жовтого нью-йоркського таксі, виявилося, що насправді пан Гольдберг був сикхом, який, іммігрувавши до Нью-Йорка, вирішив, що йому буде вигідно взяти єврейське прізвище. Таке рішення Гольдберга могло би спантеличити деяких людей у колах шоу-бізнесу, де зміна єврейських імен на англосаксонські є традицією давньою й поважною. Наприклад, Іссур Данієлович став Кірком Дугласом; а Агентство Вільяма Морріса стало відомим саме після того, як його власник Зельман Мозес став Вільямом Моррісом133.

Питання полягає ось у чому: чи зміг би Зельман Мозес досягти такого приголомшливого успіху, якби він не став Вільямом Моррісом? І чи пішли б краще справи у ДеШона Вільямса, якби він назвався Джейком Вільямсом або Коннором Вільямсом? Хотілося б вірити, що так би воно й було — як хотілося б також вірити, що вантажівка з книжками неодмінно зробить дитину кмітливішою.

Хоча контрольні дослідження неможливо використати для об’єктивної оцінки впливу імені людини на її життєвий шлях, це можна зробити за допомогою каліфорнійських даних з іменами новонароджених.

Яким же чином це зробити? Річ у тім, що каліфорнійські дані містили не лише фізичні показники кожної дитини, а й інформацію про рівень освіти матері, дохід, а найголовніше — її дату народження. Ця остання обставина дала можливість ідентифікувати сотні тисяч каліфорнійських матерів, які теж народилися в Каліфорнії, а потім дослідити їхні метричні дані. І тоді з цих даних виводився новий і надзвичайно цікавий сценарій: з’являлася можливість відстежити життєву історію кожної окремої жінки. Саме про таку низку даних мріє кожен дослідник, бо вона забезпечує можливість визначити дітей, народжених у схожих умовах, а потім знайти їх знову через двадцять або тридцять років, щоби подивитись, як склалося їхнє життя. Серед сотень тисяч жінок з каліфорнійських даних було багато таких, що мали виразно «чорні» імена; не менше було й тих, які таких імен не мали. Подальше використання регресійного аналізу задля контролю інших чинників, здатних вплинути на життєвий шлях, уможливило визначення впливу єдиного чинника (у цьому випадку — імені жінки) на її здобутки в освіті й кар’єрі, а також дохід і здоров’я.

Отже, чи має значення ім’я людини?

Дані свідчать, що зазвичай людина з виразно «чорним» іменем (чи то жінка на ім’я Імані, чи то чоловік на ім’я ДеШон) справді досягала у житті гірших результатів, ніж жінка на ім’я Моллі або чоловік на ім’я Джейк. Але їхні імена у цьому невинуваті. Якщо двоє чорних хлопців, Джейк Вільямс та ДеШон Вільямс, народжуються в тому самому районі та в ідентичних родинних та економічних умовах, то, напевно, їхні життєві шляхи також будуть схожими. Але ті батьки, що називають свого сина Джейком, зазвичай не мешкають в одному районі або в однакових економічних умовах із тими батьками, які називають свого сина ДеШоном. Саме тому хлопець на ім’я Джейк буде, як правило, заробляти більше грошей та отримає кращу освіту, аніж хлопець на ім’я ДеШон. Існує більша ймовірність того, що ДеШон постраждає від того, що виріс у середовищі, для якого характерні низькі доходи, низький рівень освіти та велика кількість неповних сімей. Його ім’я — це індикатор, а не причина його життєвого неуспіху. Так само як дитина без книжок у своїй домівці навряд чи отримуватиме високі оцінки у школі, хлопець на ім’я ДеШон навряд чи досягне великих успіхів у своєму житті.

А якщо ДеШон змінить своє ім’я на Джейк або Коннор — чи покращиться внаслідок цього його становище? Даємо підказку: як і вступник до школи у Чикаго, котрий бере участь в лотереї з вибору кращого навчального закладу, кожен, хто завдає собі клопоту змінити ім’я задля економічного успіху, є щонайменше людиною дуже мотивованою, а мотивація, мабуть, є кращим індикатором успіху, аніж, скажімо, ім’я.

Як дані «Багаторічного дослідження» дали нам відповіді на ті запитання про виховання, що виходили далеко за межі розриву між білими та чорними в результатах тестів, так і каліфорнійське дослідження про імена теж розповідає нам багато інших історій на додачу до інформації про виразно «чорні» імена. У широкому сенсі слова ці дані розповідають нам, якими батьки бачать самих себе, і, що є ще важливішим, які надії покладають вони на своїх дітей.

Спершу слід відповісти ось на яке запитання: а справді, звідки береться ім’я? Ні, йдеться не про фактичне джерело імені — з цим усе ясно: у розпорядженні охочих є і Біблія, і величезні скупчення традиційно англійських, німецьких, італійських та французьких імен, є імена принцес та хіпі, імена ностальгійні та назви місцевостей. Дедалі ширше використовуються найменування відомих марок (Лексус, Армані, Бакарді, Тімберленд); існують також імена, які можна було б назвати амбітними. Згідно з каліфорнійськими даними, упродовж 1990-х народилося вісім Гарвардів (усі чорні), п’ятнадцять Єлів (усі білі) і вісімнадцять Принстонів (усі чорні). Докторів не було, зате були Адвокати (усі чорні), дев’ять Суддів (вісім з них — білі), троє Сенаторів (усі білі) і два Президенти (обидва чорні). До того ж існують ще й вигадані імена. Коли Роланд Ґ. Фраєр обговорював своє дослідження імен на одному радіошоу, йому зателефонувала чорна жінка, невдоволена іменем, яке щойно дали її племінниці. Вимовлялося воно як «Щітхед», але фактично писалось як «Shithead», тобто «Довбня»134.

Що ж, імені Довбня ще належить завоювати своє достойне місце серед широких мас населення, але для багатьох імен цей процес уже почався. Як же те чи інше ім’я мігрує серед мас населення, і чому це трапляється? Може, це просто відбувається під впливом духу часу, чи все-таки існує якесь раціональне пояснення? Всі ми знаємо, що популярність імен то зростає, то спадає, то зростає, то спадає знову — візьмімо хоча б відродження Софі та Макса після майже повного вимирання — але чи існує у цих рухів якийсь неприхований алгоритм?

Відповідь криється в даних каліфорнійського дослідження, і вона є ствердною.

Одним із найцікавіших відкриттів, зроблених завдяки цим даним, є існування кореляційного зв’язку між іменем дитини та соціально-економічним статусом батьків. Порівняймо найтиповіші жіночі імена, що трапляються в білих сім’ях із середнім і низьким достатком. (Ці та інші нижченаведені списки містять дані лише за 1990-ті роки задля забезпечення великої актуальної вибірки).

Найпоширеніші імена білих дівчат у сім’ях із середнім достатком

1. Сара

2. Емілі

3. Джессіка

4. Лорен

5. Ешлі

6. Аманда

7. Меган

8. Саманта

9. Анна

10. Рейчел

11. Ніколь

12. Тейлор

13. Елізабет

14. Кетрін

15. Медісон

16. Дженніфер

17. Александра

18. Бріттані

19. Даніель

20. Ребекка

Найпоширеніші імена білих дівчат у сім’ях з низьким достатком

1. Ешлі

2. Джессіка

3. Аманда

4. Саманта

5. Бріттані

6. Сара

7. Кайла

8. Ембер

9. Меган

10. Тейлор

11. Емілі

12. Ніколь

13. Елізабет

14. Хізер

15. Алісса

16. Стефані

17. Дженіфер

18. Ханна

19. Кортні

20. Ребекка

Безсумнівно, тут простежуються збіги. Але зважте на те, що це — найтиповіші імена з усіх наявних, і візьміть також до уваги сам обсяг даних. Розбіжність між послідовними позиціями у цих списках може становити кілька сотень або навіть кілька тисяч дітей. Тому якщо Бріттані є п’ятим номером у другому переліку і вісімнадцятим у першому, то можете не сумніватися, що Бріттані — це однозначно ім’я, характерне для нижчого суспільного прошарку. Інші приклади є більш промовистими. П’ять імен із кожної категорії абсолютно не фігурують в іншій. Перед вами — п’ять найпопулярніших імен серед родин вищого та нижчого суспільних прошарків, розташовані в порядку їхньої відносної розбіжності з наступною категорією:

Найпоширеніші імена білих дівчат у сім’ях вищого суспільного прошарку

1. Александра

2. Лорен

3. Кетрін

4. Медісон

5. Рейчел

Найпоширеніші імена білих дівчат у сім’ях нижчого суспільного прошарку

1. Ембер

2. Хізер

3. Кайла

4. Стефані

5. Алісса

І серед хлопців:

Найпоширеніші імена білих хлопців у сім’ях вищого суспільного прошарку

1. Бенджамін

2. Семюел

3. Джонатан

4. Александр

5. Ендрю

Найпоширеніші імена білих хлопців у сім’ях нижчого суспільного прошарку

1. Коді

2. Брендон

3. Ентоні

4. Джастін

5. Роберт

Зважаючи на зв’язок між доходами та іменами, а також враховуючи той факт, що між доходом та освітою існує сильна кореляція, немає нічого дивного у тому, що був виявлений міцний зв’язок між рівнем освіти батьків та іменами, які вони дають своїм дітям. Ще раз звернувшись до найпоширеніших серед білих дітей імен, отримуємо такі фаворити освічених батьків у порівнянні з малоосвіченими:

Найпоширеніші імена білих дівчат, батьки яких є високоосвіченими

1. Кетрін

2. Емма

3. Александра

4. Джулія

5. Рейчел

Найпоширеніші імена білих дівчат, батьки яких є малоосвіченими

1. Кайла

2. Ембер

3. Хізер

4. Бріттані

5. Бріанна

Найпоширеніші імена білих хлопців, батьки яких є високоосвіченими

1. Бенджамін

2. Семюел

3. Александр

4. Джон

5. Вільям

Найпоширеніші імена білих хлопців, батьки яких є малоосвіченими

1. Коді

2. Тревіс

3. Брендон

4. Джастін

5. Тайлер

Ефект стає навіть ще більш промовистим, якщо вибірку розширити поза межі найпоширеніших імен. Беручи за основу всю каліфорнійську базу даних, отримуємо імена, які є своєрідними маркерами білих батьків з найнижчим рівнем освіти.

Двадцять імен білих дівчат, які є найкращими індикаторами батьків з низьким рівнем освіти[7] (у дужках зазначена середня кількість років освіти матері)

1. Енджел (11,38)

2. Хевен (11,46)

3. Місті (11,61)

4. Дестіні (Destiny) (11,66)

5. Бренда (11,71)

6. Табата (11,81)

7. Боббі (11,87)

8. Бренді (11,89)

9. Дестіні (Destinee) (11,91)

10. Сінді (11,92)

11. Джазмін (11,94)

12. Шаєнн (Shyanne) (11,96)

13. Брітані (Britany) (12,05)

14. Мерседес (12,06)

15. Тіффані (Tiffanie) (12,08)

16. Ешлі (12,11)

17. Тоня (12,13)

18. Крістал (12,15)

19. Бренді (12,16)

20. Бранді (12,17)

Якщо вас або жінку, яку ви кохаєте, звуть Сінді або Бренда, і їй, скажімо, сорок з гаком років, і якщо вам здається, що раніше ці імена не асоціювалися з родиною з низьким рівнем освіти, то ви маєте рацію. Ці імена, як і багато інших, нещодавно різко змінили своє значення. Деякі з інших «малоосвічених» імен є очевидними прикладами орфографічно неправильного написання (навмисного або ненавмисного) стандартних імен. Щоправда, стандартне написання імен Табіта, Шаєнн, Тіффані, Брітані і Джасмін здебільшого також вказує на низький рівень освіти. Проте різноманітні варіанти написання навіть одного імені можуть продемонструвати значні розбіжності:

Десять варіантів імені Джасмін, розташовані в порядку зростання рівня освіти матері (у дужках зазначена середня кількість років освіти матері)

1. Джазмін (11,94)

2. Джазмайн (12,08)

3. Джаззмін (12,14)

4. Джаззмайн (12,16)

5. Джасмайн (12,18)

6. Джасміна (12,50)

7. Джезмін (12,77)

8. Джасмін (12,88)

9. Жасмін (13,12)

10. Джесмін (13,23)

Нижче наведено список «малоосвічених» імен білих хлопчиків. Подекуди в ньому трапляються орфографічні помилки (Мікел і Тайлор), але найпоширенішою тенденцією тут є перетворення зменшувально-пестливої форми імені на повну.

Двадцять імен білих хлопців, які є найкращими індикаторами батьків з низьким рівнем освіти[8] (у дужках зазначена середня кількість років освіти матері)

1. Рікі (11,55)

2. Джої (11,65)

3. Джессі (11,66)

4. Джиммі (11,66)

5. Біллі (11,69)

6. Боббі (11,74)

7. Джонні (11,75)

8. Ларрі (11,80)

9. Едгар (11,81)

10. Стів (11,84)

11. Томмі (11,89)

12. Тоні (11,96)

13. Майкл (11,98)

14. Ронні (12,03)

15. Ренді (12,07)

16. Джеррі (12,08)

17. Тейлор (12,14)

18. Террі (12,15)

19. Денні (12,17)

20. Гарлі (12,22)

А тепер перейдімо до імен, які є показниками найвищого рівня освіти батьків. Ці імена мають мало спільного — і фонетично, і естетично — з іменами «малоосвіченими». Дівочі імена здебільшого є різноманітнішими, у них простежується вплив літератури й інших видів мистецтва. Маємо застерегти майбутніх батьків, зайнятих пошуками «розумного» імені: пам’ятайте, що таке ім’я не додасть розуму вашій дитині; однак воно зробить її тезком інших розумних дітей принаймні на час навчання у школі. (Значно довший і різноманітніших список імен дівчаток та хлопчиків дивіться в примітках135).

Двадцять імен білих дівчат, які є найкращим індикатором високоосвічених батьків[9] (у дужках зазначена середня кількість років освіти матері)

1. Люсьєн (16,60)

2. Мері-Клер (16,50)

3. Глінніс (16,40)

4. Адер (16,36)

5. Мейра (16,27)

6. Беатрікс (16,26)

7. Клементайн (16,23)

8. Філіппа (16,21)

9. Авіва (16,18)

10. Фланнері (16,10)

11. Ротем (16,08)

12. Оона (16,00)

13. Атара (16,00)

14. Лінден (15,94)

15. Вейверлі (15,93)

16. Зофія (15,88)

17. Паскаль (15,82)

18. Елеанора (15,80)

19. Еліка (15,80)

20. Ніка (15,77)

А тепер перейдімо до хлоп’ячих імен, які нині звучать у родинах з високим рівнем освіти. Цей список переобтяжений іменами давньоєврейського походження; до того ж він демонструє помітну тенденцію до ірландського традиціоналізму.

Двадцять імен білих хлопців, які є найкращим індикатором високоосвічених батьків[10] (у дужках зазначена середня кількість років освіти матері)

1. Дов (16,50)

2. Аківа (16,42)

3. Сандер (16,29)

4. Яннік (16,20)

5. Саша (16,18)

6. Гійом (16,17)

7. Елон (16,16)

8. Ансель (16,14)

9. Йона (16,14)

10. Тор (16,13)

11. Фіннеган (16,13)

12. МакГрегор (16,10)

13. Флоріан (15,94)

14. Зев (15,92)

15. Бекетт (15,91)

16. Кіа (15,90)

17. Ашкон (15,84)

18. Гарпер (15,83)

19. Самнер (15,77)

20. Кальдер (15,75)

Якщо більшість імен з вищенаведених списків є для вас незнайомими — не переймайтеся. Останнім часом шаленими темпами зростає кількість навіть хлоп’ячих імен, яких раніше було значно менше за дівочі. Це означає, що ті імена, які колись були дуже популярними, нині вже не є такими поширеними. Візьмімо, наприклад, десять найпопулярніших імен, що їх давали чорним хлопчикам у 1990 році, а потім — у 2000-му. У 1990 році десять найпопулярніших імен охопили 3375 немовлят (18,7 % народжених того року), тоді як найпопулярніша десятка 2000 року охопила лише 2115 немовлят (14,6 % народжених того року).

Найпопулярніші імена чорних хлопців

1990

1. Майкл (532)

2. Крістофер (531)

3. Ентоні (395)

4. Брендон (323)

5. Джеймс (303)

6. Джошуа (301)

7. Роберт (276)

8. Девід (243)

9. Кевін (240)

10. Джастін (231)

2000

1. Ісая (308)

2. Джордан (267)

3. Елайджа (262)

4. Майкл (235)

5. Джошуа (218)

6. Ентоні (208)

7. Крістофер (169)

8. Джелін (159)

9. Брендон (148)

10. Джастін (141)

Упродовж десяти років навіть найпопулярніше ім’я серед чорних хлопчиків (Майкл, 532 випадки) стало значно менш популярним (308 випадків, Ісая). Це, безперечно, свідчить про те, що вподобання батьків щодо імен їхніх дітей урізноманітнюються. Але в цих списках простежується ще одна варта уваги тенденція: дуже швидка зміна лідерів. Зверніть увагу, що чотири імені зі списку 1990 року (Джеймс, Роберт, Девід та Кевін) геть зникли з десятки 2000 року. Це цілком зрозуміло, бо вони й так пасли задніх у списку 1990 року. Але імена, які витіснили їх у 2000 році, аж ніяк не були останніми. А три нових імені — Ісая, Джордан та Елайджа — стали в 2000 році номерами один, два і три. Щоби отримати ще більш промовистий приклад того, як швидко й радикально ім’я може змінити свої позиції в рейтингу популярності, візьмімо десять найпопулярніших імен, що їх давали дівчатам у Каліфорнії 1960 року, а потім — 2000 року136.

Найпопулярніші імена білих дівчат

1960

1. Сюзанн

2. Ліза

3. Карен

4. Мері

5. Сінтія

6. Дебора

7. Лінда

8. Патрісія

9. Дебра

10. Сандра

2000

1. Емілі

2. Анна

3. Медісон

4. Сара

5. Саманта

6. Лорен

7. Ешлі

8. Емма

9. Тейлор

10. Меган

У першій десятці 2000 року не лишилося жодного імені з 1960-го. Але ж важко залишатися популярним упродовж сорока років, скажете ви. Тоді що ви скажете про порівняння нинішніх найпопулярніших імен з десяткою тих, що були популярні на двадцять років раніше?

Найпопулярніші імена білих дівчат

1980

1. Дженніфер

2. Сара

3. Мелісса

4. Джессіка

5. Крістіна

6. Аманда

7. Ніколь

8. Мішель

9. Хізер

10. Ембер

2000

1. Емілі

2. Ханна

3. Медісон

4. Сара

5. Саманта

6. Лорен

7. Ешлі

8. Емма

9. Тейлор

10. Меган

Утрималося лише одне ім’я — Сара. А звідки ж взялися всі ці Емілі, Емми та Лорен? Звідки ж, у біса, взялася Медісон?[11] Неважко помітити, що нові імена стають популярними дуже швидко, але чому?

Погляньмо ще раз на два останні списки. Ось найпопулярніші імена, які давали новонародженим дівчатам у 1990-ті в сім’ях з низьким доходом, а також у родинах з середнім і високим доходом.

Найпоширеніші «елітні» імена білих дівчат у 1990-ті

1. Александра

2. Лорен

3. Кетрін

4. Медісон

5. Рейчел

Найпоширеніші «простолюдні» імена білих дівчат у 1990-ті

1. Ембер

2. Хізер

3. Кайла

4. Стефані

5. Алісса

Ви нічого не помітили? Чи не хочете ви порівняти ці імена зі списком найпопулярніших імен білих дівчат на с. 218, що містить десятки лідерів за 1980 та 2000 роки? Лорен та Медісон, два з найпопулярніших «елітних» імен 1990 року, потрапили на верхівку десятки лідерів і в 2000 році. Водночас Ембер та Хізер, два з найпопулярніших імен 1980 року, тепер перебувають уже серед «простолюдних» імен.

Тут простежується чіткий алгоритм: якщо ім’я стає популярним серед високоосвічених батьків з високим рівнем доходу, воно починає прокладати собі шлях до нижчих соціально- економічних щаблів. Ембер та Хізер спочатку були «елітними» іменами, так само як Стефані та Бріттані. А згодом упродовж десяти років на кожне немовля на ім’я Стефані або Бріттані додалося по п’ять дівчат з родин із низьким доходом.

Де ж сім’ї, що належать до нижчого суспільного прошарку, шукають імен для своїх дітей? Багато людей вважають, що тон у цій царині задають відомі люди. Але насправді вони мало впливають на імена немовлят. Станом на 2000 рік поп-зірка Мадонна продала 130 мільйонів своїх альбомів по всьому світу, але так і не спромоглася породити хоча б десять наслідувальних імен — і не будь-де, а в Каліфорнії — котрі є необхідними для потрапляння у список з чотирьох тисяч імен, із яких був виведений перелік дівочих імен, наведений на сторінці 245. Або, коли ви згадаєте всі оті Бріттані, Брітні, Бріттні тощо, які трапляються нині щокроку і щодня, вам може спасти на думку Брітні Спірс. Але вона насправді є симптомом, а не причиною буму цих імен. Зважаючи на те, що це ім’я у його традиційному написанні (Бріттані) посідає вісімнадцяте місце серед заможних родин і місце номер п’ять серед бідних, можна дійти висновку, що термін вживання цього продукту швидко добігає кінця. Кілька десятиріч тому Ширлі Темпл так само була симптомом сплеску популярності імені Ширлі, хоча нині про неї згадують саме як про причину цього явища137. (Варто також зауважити, що багато дівочих імен, включно з Ширлі, Керол, Леслі, Гіларі, Рені, Стейсі і Трейсі розпочинали своє життя як хлоп’ячі імена, зате дівочі імена майже ніколи не обертаються на хлоп’ячі).

Тому не відомі люди є рушіями гри під назвою «дай ім’я дитині». Справжній рушій — це сім’я, що мешкає на відстані кількох кварталів, та, що має більший будинок та новіше авто. Ті родини, що колись першими назвали своїх доньок Амбер або Хізер, тепер називають їх Лорен або Медісон. Ті сім’ї, що колись називали своїх синів Джастін чи Брендон, тепер називають їх Александр або Бенджамін. Батьки неохоче запозичають ім’я у когось, хто живе надто близько — у членів родини чи близьких друзів, але багатьом батькам, незалежно від того, усвідомлюють вони це чи ні, подобається звучання імен, які звучать «успішно».

Та коли «елітне» ім’я стає надбанням широких мас, «елітні» батьки відмовляються від нього. Насамкінець його починають вважати настільки тривіальним, що від нього відмовляються навіть батьки з нижчого прошарку суспільства, і в результаті воно повністю випадає з обігу. Тим часом «неелітні» батьки вже починають шукати наступне ім’я, що його тільки-но встигли запровадити в моду «елітні» батьки.

Тому висновок напрошується сам собою: батькам всіх Александрів, Лорен, Кетрін, Медісон та Рейчел не варто сподіватися на те, що цього запасу імен вистачить надовго. Бо вони вже прямують до надмірного поширення й подальшого зникнення. Звідки ж тоді з’являться нові імена?

Не варто дивуватися, якщо ми знайдемо їх серед «найрозумніших» дівочих та хлоп’ячих імен у Каліфорнії, перелічених на сторінці 216; ці імена наразі є маловідомими. Можна майже не сумніватися, що деяким із них, таким, наприклад, як Оона і Глінніс, Флоріан та Кія, так і судилося залишитися маловідомими. Те саме припущення можна зробити і щодо більшості імен давньоєврейського походження (Ротем і Зофія, Аківа і Зев), навіть попри те, що більшість нинішніх модних імен (Давид, Джонатан, Семюел, Бенджамін, Рейчел, Ханна, Сара та Ребекка), є, безперечно, давньоєврейськими біблійними іменами.

Та, можливо, давньоєврейське ім’я Авіва невдовзі спроможеться порушити цю тенденцію: його легко вимовляти, воно гарненьке, зручне та милозвучне.

Пропонуємо вашій увазі низку нинішніх «елітних» імен, складену з двох баз даних, що містять «розумні» імена. Деяким із них, хоч яким би дивним це здавалося, судилося назавтра стати модними іменами. Перш ніж зневажливо пирхнути, поставте собі таке питання: чи звучить хоча б одне з них смішніше, ніж ім’я Медісон звучало десять років тому?

Найпопулярніші дівочі імена 2015 року

Анніка

Елеанора

Ізабель

Майя

Енслі

Елла

Кейт

Філіппа

Ава

Емма

Лара

Фібі

Ейвері

Фіона

Лінден

Квінн

Авіва

Фланнері

Міві

Софі

Клементайн

Грейс

Мері-Клер

Вейверлі

Найпопулярніші хлоп’ячі імена 2015 року

Айдан

Беннетт

Йоган

Рейган

Альдо

Картер

Кейон

Сандер

Андерсон

Купер

Ліам

Самнер

Ансель

Фіннеган

Максиміліан

Вілл

Ашер

Гарпер

МакГрегор

Беккетт

Джексон

Олівер

Вочевидь, коли батьки розмірковують над ім’ям для своєї дитини, на них впливає ціла низка різноманітних мотивів. Їм може забажатися чогось традиційного або богемного, чогось унікального або абсолютно тривіального. Було б перебільшенням припустити, що всі батьки шукають — свідомо чи несвідомо — «розумне» ім’я або ж ім’я «елітне». Але всі вони хочуть цим іменем щось сказати, хочуть дати сигнал, незалежно від того, що це за ім’я — Лузер чи Віннер, Медісон чи Ембер, Шутід чи Сандер, ДеШон чи Джейк. Каліфорнійські дані свідчать саме про те, що переважна більшість батьків використовує ім’я дитини, щоби продемонструвати свої сподівання щодо рівня успіху, якого вона має досягнути в житті. Це ім’я не матиме ані найменшого впливу на долю нащадка, але батькам принаймні буде приємно думати, що вони від самого початку зробили все, що змогли.

Епілог Два шляхи до Гарварду

Тепер, коли ми лишили позаду стільки прочитаних сторінок, підтвердилося наше початкове попередження: ця книжка справді не має «наскрізної теми».

Та якщо «Фрікономіка» й не має такої теми, то в ній існує принаймні спільна нитка, яка пронизує щоденне практичне застосування цієї книжки. Ця нитка стосується раціонального осмислення того, як люди поводяться в реальному світі. Усе, що для цього треба, — це новий і нетрадиційний спосіб спостереження, виокремлення й вимірювання. Це не надто важке завдання, воно не потребує якихось там надскладних інтелектуальних зусиль. Загалом ми просто спробували розгадати хід думок типового члена банди чи борця сумо (хоча нам довелося робити це в зворотному порядку).

Чи зможе нове мислення покращити ваше життя матеріально? Мабуть, ні. Можливо, ви встановите надійну огорожу довкола свого басейну чи спонукатимете свого агента з нерухомості до активнішої праці. Але сумарний ефект неодмінно буде складнішим, ніж ці конкретні висновки. Можливо, ви почнете скептичніше ставитися до загальноприйнятих постулатів; може, ви почнете вишукувати приховані ознаки того, що насправді все не так, як видається на перший погляд; можливо, ви розшукаєте якусь скарбницю даних і почнете просіювати їх, збалансовуючи свій розум та інтуїцію, щоби дійти до блискучої нової ідеї. Деякі з цих ідей можуть завдати вам клопоту, ви навіть можете стати непопулярним. Заява про те, що легалізація абортів спричинилася до масштабного падіння рівня злочинності, неминуче призведе до вибухової реакції з погляду моралі. Але суть полягає в тому, що мислення в стилі «Фрікономіки» просто не прямує стежинами моралі. Як ми зазначали на початку книжки: якщо мораль відображає ідеальний світ, то економіка віддзеркалює реальний.

Найімовірніший результат прочитання цієї книжки буде простим: ви почнете ставити собі багато запитань. Багато з них не дадуть анічогісінько. Зате деякі з них породять відповіді, які будуть цікавими, навіть неймовірними. Пригадайте запитання, поставлене на початку передостаннього розділу цієї книжки: чи справді батьки відіграють важливу роль у вихованні дитини?

Завдяки розглянутим даним ми вже знаємо, що батьки важать багато в одних аспектах (більшість з яких були з’ясовані ще задовго до народження дитини) і не важать абсолютно нічого в інших (особливо в тих, що є предметом надмірної турботи). Не можна звинувачувати батьків у тому, що вони намагаються щось (або хоча б що-небудь) зробити для того, щоб допомогти своїй дитині досягти успіху в житті, навіть якщо це «щось» є чимось абсолютно недоречним, чимось на зразок дати дитині «елітне» ім’я.

Але існує також і випадковий ефект, який зводить нанівець навіть найкращі зусилля батьків. Якщо ви — людина з певним життєвим досвідом, то ви, напевно, зустрічали розумних і турботливих батьків, чия дитина «не по-дитячому» з’їхала з рейок. Вам, мабуть, також траплялися й протилежні приклади, коли дитина досягала успіху всупереч лихим намірам і звичкам своїх батьків. Пригадайте на мить двох хлопців — білого та чорного, змальованих у розділі 5. Білий хлопець, який виріс у передмісті Чикаго, мав розумних, солідних, мотивованих батьків, які любили його і приділяли багато уваги освіті та стосункам у сім’ї138. Чорного хлопця з Дейтона-Біч покинула матір, лупцював батько, і у підлітковому віці з нього вже сформувався повноцінний бандит139. І ким же виросли ці двоє хлопців?

Другому хлопцю зараз уже двадцять вісім років; звати його Роланд Ґ. Фраєр-молодший, він — гарвардський економіст, який досліджує проблеми неуспішності чорношкірого населення.

Білий хлопець також потрапив до Гарварду. Та невдовзі після цього його життя змінилося на гірше. Звали його Тед Качинський.

Подяки

Хотілося б висловити нашу спільну подяку двом людям, які допомагали народитися цій книжці: Клер Уотчел з видавництва William Morrow та Сюзанн Глак із William Morris Agency. Це вже третя книжка, яку Стівен Дабнер написав за їхнього сприяння, і його ніколи не полишає почуття вдячності, яке час від часу змінюється на благоговіння. Для Стівена Левітта це була перша така книжка, і тому він, звичайно, був дуже вражений. Висловлюємо також велику вдячність талановитим та співчутливим колегам: Джейн Фрідман, Майклу Моррісону, Кеті Геммінг, Лізі Ґаллахер, Деббі Штір, Ді Ді Де Бартло, Джорджу Біку, Браяну Макшеррі, Дженніфер Пулі, Кевіну Каллагену, Тренту Даффі та багатьом іншим з видавництва William Morrow; Трейсі Фішер, Рафаеллі Деанґеліс, Карен Джервін, Ерін Малоне, Джорджії Кул, Кендейс Фінн, Анді Макніколу та багатьом іншим з William Morris Agency. Нам також хотілося б подякувати багатьом персонажам цієї книжки (особливо Стетсону Кеннеді, Полу Фельдману, Судхіру Венкатешу, Арне Дункану і Роланду Фраєру) за приділений нам час і надану допомогу. Дякуємо також тим друзям та колегам, які допомагали удосконалювати рукопис, включно з Мелані Тернстром, Лізою Чейс і Коліном Камерером. Спасибі також Лінді Джинс, яка запропонувала заголовок: вийшло дуже добре.

Особисті подяки

Я безмежно вдячний моїм співавторам і колегам, чиї талановиті ідеї наповняють цю книжку, а також усім тим людям, які приділили час, щоби навчити мене тому, що я тепер знаю про економіку й життя. Особливо я вдячний Чиказькому університету, чий Беккерівський центр чиказької теорії цін забезпечує мені ідеальний домашній затишок для дослідницької праці; спасибі також Американській фундації адвокатів за колегіальність і підтримку. Моя дружина Джанет і наші діти Аманда, Олівія, Ніколас і Софі перетворюють кожен день на радість, навіть попри те, що ми так сумуємо за Ендрю. Я дякую своїм батькам, які навчили мене, що бути інакшим — це добре. А більше за все мені хочеться подякувати своєму доброму приятелеві й співавтору Стівену Дабнеру — талановитому письменнику й творчому генію.

С. Д. Л.

Я ще не мав досвіду написання книжки, яка не постала зі сторінок журналу «Нью-Йорк Таймз», або принаймні не з’явилася б за його сприяння. І ця книжка не є винятком. За що я й вдячний Гуґо Ліндґрену, Адаму Моссу і Джеррі Марцоратті; дякую також Вірі Тітунік та Полу Тафу за те, що вони запросили Чоловіка-Бублика до редакції. А особливо я вдячний Стівену Левітту — він такий розумний, мудрий і навіть добросердний, що мені захотілося — майже захотілося — самому стати економістом. Тепер мені відомо, чому половина представників моєї професії мріють мати офіс у сусідстві з Левіттом. І, насамкінець, як і завжди, моя вдячність і любов до Еллен, Соломона та Ані. Побачимося за обідом.

С. Дж. Д.

Примітки

Більша частина цієї книжки була запозичена з досліджень Стівена Левітта, які він часто здійснював спільно з одним або кількома авторами. Нижченаведені примітки містять посилання на наукові роботи, на яких ґрунтується цей матеріал; більшість із них є доступними для завантаження на сайті http://pricetheory.uchicago.edu/levitt/LevittCV.html. Ми також широко послуговувалися дослідженнями інших вчених, зазначених нижче; ми вдячні їм не лише за їхню працю, а й за подальші дискусії, що дали нам змогу якнайкраще відобразити їхні ідеї. Ще одна частина матеріалу цієї книжки була запозичена з раніше не опублікованих дослідницьких робіт або інтерв’ю одного чи обох зі співавторів. Матеріал, не зазначений у цих примітках, запозичений, як правило, із загальнодоступних інформаційних ресурсів, новинних репортажів і довідників.

1 Цей уривок уперше з’явився в статті Stephen J. Dubner, “The Probability That a Real- Estate Agent Is Cheating You (and Other Riddles of Modern Life). The NewYork Times Magazine, August 3, 2003.

2 Суперхижак: див. Eric Pooley. Kids with Guns. New York Magazine, August 9, 1991; John J. DiIulio Jr. The Coming of the Super-Predators. Weekly Standard, November 27, 1995; Tom Morganthau. The Lull Before the Storm? Newsweek, December 4, 1995; Richard Zoglin. Now for the Bad News: A Teenage Time Bomb. Time, January 15, 1996; Ted Gest. Crime Time Bomb. U.S. News & World Report, March 25, 1996.

3 Моторошні прогнози Алана Фокса можна знайти у двох звітах державних структур: Trends in Juvenile Violence: A Report to the United States Attorney General on Current and Future Rates of Juvenile Offending (Washington, D.C.: Bureau of Justice Statistics, 1996) і Trends in Juvenile Violence: An Update (Washington, D.C.: Bureau of Justice Statistics, 1997).

4 Переляканий коментар президента Клінтона трапився під час його промови в Бостоні, де він оголошував про нові заходи у боротьбі зі злочинністю; див. Alison Mitchell. Clinton Urges Campaign Against Youth Crime. The New York Times, February 20, 1997.

5 Steven D. Levitt. Understanding Why Crime Fell in the 1990’s: Four Factors That Explain the Decline and Six That DoNot. Journal of Economic Perspectives 18, no. 1 (2004), pp. 163–90.

6 Історія Норми МакКорві/Джейн Роу: див. Douglas S. Wood. Who Is ‘Jane Roe’? Anonymous No More, Norma McCorvey No Longer Supports Abortion Rights. CNN.com, June 18, 2003; і Norma McCorvey with Andy Meisler, I Am Roe: My Life, Roe v. Wade, and Freedom of Choice (New York: HarperCollins, 1994).

7 Зв’язок між абортами й злочинністю висвітлюється в дослідженні John J. Donohue III and Steven D. Levitt, The Impact of Legalized Abortion on Crime. Quarterly Journal of Economics 116, no. 2 (2001), pp. 379–420. Інші науковці висловили свою незгоду з певними аспектами цієї теорії. Див. Ted Joyce. Did Legalized Abortion Lower Crime?. Journal of Human Resources 39, no. 1 (2004), pp. 1–28; і відповідь Donohue-Levitt. Further Evidence That Legalized Abortion Lowered Crime: A Response to Joyce. Journal of Human Resources 39, no. 1 (2004), pp. 29–49. Див. також Christopher L. Foote and Christopher F. Goetz. Testing Economic Hypotheses with State-Level Data: A Comment on Donohue and Levitt (2001). Federal Reserve Bank of Boston working paper05–15 (2005); і Donohue-Levitt. Measurement Error, Legalized Abortion, the Decline in Crime: A Response to Foote and Goetz (2005). National Bureau of Economic Research working paper, 2006.

8 Історія про нерухомість: дослідження, у якому демонструється, як агент з нерухомості ставиться до продажу власного будинку порівняно з продажем будинку свого клієнта, міститься в праці Steven D. Levitt and Chad Syverson. Market Distortions When Agents Are Better Informed: A Theoretical and Empirical Exploration of the Value of Information in Real Estate Transactions. National Bureau of Economic Research working paper, 2005.

9 Поблажливі автомеханіки з Каліфорнії обговорюються в статті Thomas Hubbard. An Empirical Examination of Moral Hazard in the Vehicle Inspection Market. RAND Journal of Economics 29, no. 1 (1998), pp. 406–26; і в Thomas Hubbard. How Do Consumers Motivate Experts? Reputational Incentives in an Auto Repair Market. Journal of Law & Economics 45, no. 2 (2002), pp. 437–68.

10 Про лікарів, які роблять непотрібні кесареві розтини, йдеться в дослідженні Jonathan Gruber and Maria Owings. Physician Financial Incentives and Caesarean Section Delivery. RAND Journal of Economics 27, no. 1 (1996), pp. 99–123.

11 Значно детальніше міф про фінансування виборів висвітлюється в працях: Steven D. Levitt. Using Repeat Challengers to Estimate the Effect of Campaign Spending on Election Outcomes in the U.S. House. Journal of Political Economy, August 1994, pp. 777–98; Steven D. Levitt. Congressional Campaign Finance Reform. Journal of Economic Perspectives 9 (1995), pp. 183–93; і Steven D. Levitt and James M. Snyder Jr.The Impact of Federal Spending on House Election Outcomes. Journal of Political Economy 105, no. 1 (1997), pp. 30–53.

12 Вісім склянок води щодня: див. Robert J. Davis. Can Water Aid Weight Loss? // The Wall Street Journal, March 16, 2004, де автор посилається на звіт Інституту медицини, який містить висновок про те, що «не існує наукових підстав для рекомендування [вживати вісім склянок води на день] і що більшість людей отримує достатньо рідини через нормальне споживання харчових продуктів та напоїв».

13 Звісно, що Адама Сміта й досі варто читати (особливо якщо вам притаманне безмежне терпіння); так само варто прочитати й книжку Robert Heilbroner. The Worldly Philosophers (New York: Simon & Schuster, 1953), у якій містяться надзвичайно цікаві біографічні нариси про Сміта, Карла Маркса, Торштайна Веблена, Джона Мейнарда Кейнса, Йозефа Шумпетера та інших гігантів економічної думки.

14 Дослідження про дитсадки в Ізраїлі: див. Uri Gneezy and Aldo Rustichini. A Fine Is a Price // Journal of Legal Studies 29, no. 1 (January 2000), pp. 1–17; та Uri Gneezy. The ‘W’ Effect of Incentives. University of Chicago working paper.

15 Убивства — погляд крізь віки: Див. Manuel Eisner. Secular Trends of Violence, Evidence, and Theoretical Interpretations. Crime and Justice: A Review of Research 3 (2003); ця тема представлена також у праці Manuel Eisner. Violence and the Rise of Modern Society. Criminology in Cambridge, October 2003, pp. 3–7.

16 Томас Джефферсон про причину й наслідок: Autobiography of Thomas Jefferson (1829; reprint, New York: G. P. Putnam’s Sons, 1914), p. 156.

17 Кров за гроші: див. Richard M. Titmuss. The Gift of Blood. Transaction 8 (1971); ця тема також висвітлюється в книжці The Philosophy of Welfare: Selected Writings by R. M. Titmuss, ed. B. Abel-Smith and K. Titmuss (London: Allen and Unwin, 1987). Дивіться також William E. Upton. Altruism, Attribution, and Intrinsic Motivation in the Recruitment of Blood Donors. Ph.D. diss., Cornell University, 1973.

18 Див. Jeffrey Liebman. Who Are the Ineligible EITC Recipients? National Tax Journal 53 (2000), pp. 1165–86. У цій статті Лібман посилався на John Szilagyi. Where Some of Those Dependents Went. 1990 Research Conference Report: How Do We Affect Taxpayer Behavior? (Internal Revenue Service, March 1991), pp. 162–63.

19 П’ятикласниця з Окленда та занадто співчутлива вчителька: написано з використанням докладної розмови автора з колишнім помічником керівника Оклендської системи державних шкіл.

20 Це дослідження, яке також містить значний обсяг даних щодо результатів підсумкових іспитів, детально висвітлюється у двох статтях: Brian A. Jacob and Steven D. Levitt. Rotten Apples: An Investigation of the Prevalence and Predictors of Teacher Cheating. Quarterly Journal of Economics 118, no. 3 (2003), pp. 843–77; а також у Brian A. Jacob and Steven D. Levitt. Catching Cheating Teachers: The Results of an Unusual Experiment in Implementing Theory. Brookings- Wharton Papers on Urban Affairs, 2003, pp. 185–209.

21 Див. G. H. Gay. Standardized Tests: Irregularities in Administering of Tests Affect Test Results // Journal of Instructional Psychology 17, no. 2 (1990), pp. 93–103.

22 Історію Арне Дункана, директора Системи чиказьких державних шкіл, було написано здебільшого з використанням авторських інтерв’ю; див. також Amy D’Orio. The Outsider Comes In // District Administration: The Magazine for K–12 Education Leaders, August 2002; а також різноманітні статті Рея Квінтанілли в Chicago Tribune.

23 Результати баскетбольного тестування в Університеті штату Джорджія стали відомими внаслідок публікації 1500 сторінок документів на вимогу учасників розслідування, влаштованого Національною колегіальною асоціацією легкої атлетики.

24 Ми ще багато чого не знаємо про сумо, і вельми багато про нього можна дізнатися з цих книжок: Mina Hall. The Big Book of Sumo (Berkeley, Calif.:Stonebridge Press, 1997); Keisuke Itai. Nakabon (Tokyo: Shogakkan Press, 2000); and Onaruto, Yaocho (Tokyo: Line Books, 2000).

25 The Chicago Black Sox:: Деякі читачі початкових видань «Фрікономіки» зазначали, що Whitesox почали називати Black Sox не через скандал з тоталізатором, а зовсім з іншої причини. Ось як це пояснюється в wikipedia.org, енциклопедії, створеній самими користувачами: «Назва Black Sox з’явилася раніше [1919 року], коли [власник команди] Комінскі вирішив змусити гравців самим платити за прання своєї форми. На знак протесту гравці припинили прання, тому їхні білі шкарпетки забруднилися й потемніли, і через це до них і причепилося те прізвисько». Та хоч яким би привабливим це пояснення не видавалося, Левітт з Дабнером не знайшли його підтвердження в історичних документах.

26 Шахрайство в сумо: Див. Mark Duggan and Steven D. Levitt. Winning Isn’t Everything: Corruption in Sumo Wrestling. American Economic Review 92, no. 5 (December 2002), pp. 1594–1605.

27 Двоє правдошукачів — борців сумо помирають загадковою смертю: Див. Sheryl WuDunn. Sumo Wrestlers (They’re BIG) Facing a Hard Fall. The New York Times, June 28, 1996; а також Anthony Spaeth. Sumo Quake: Japan’s Revered Sport Is Marred by Charges of Tax Evasion, Match Fixing, Ties to Organized Crime, and Two Mysterious Deaths. Репортажі Irene M. Kunii and Hiroki Tashiro, Time (InternationalEdition), September 30, 1996.

28 Пол Фельдман шукав економіста-дослідника, який би зацікавився його даними, і зрештою привернув до себе увагу Стівена Левітта. (Кілька інших науковців не відреагували). Левітт, а потім Дабнер згодом відвідали бубличне підприємство Фельдмана біля Вашингтона, округ Колумбія. Їхнє дослідження вилилося в статтю, яка в основному є ідентичною тій історії, про яку йдеться в цій книжці: Stephen J. Dubner and Steven D. Levitt. What the Bagel Man Saw // The New York Times Magazine, June 6, 2004. Левітт написав також наукову працю про бубличне підприємство Фельдмана: An Economist Sells Bagels: A Case Study in Profit Maximization // National Bureau of Economic Research working paper, 2006.

29 Розголошення секретів Клану: цей підрозділ зазнав істотної переробки відтоді, як вийшла початкова версія «Фрікономіки», бо автори виявили, що Стетсон Кеннеді — і у своїх мемуарах «The Klan Unmasked», і у своєму інтерв’ю, яке він дав двом авторам цієї книжки, — спотворено змалював свою роль в особистому проникнені до лав Клану й завданні йому дошкульних ударів. (Докладнішу розповідь про цю проблему див на стор. 240 Hoodwinked? // The New York Times, January 8, 2006). Загальні відомості про історію Клану читайте в таких працях: Col. Winfield Jones. Knights of the Ku Klux Klan (1941); David M. Chalmers. Hooded Americanism: The First Century of the Ku Klux Klan, 1865–1965 (Garden City, NY: Doubleday, 1965); Wyn Craig Wade. The Fiery Cross: The Ku Klux Klan in America (New York: Simon & Schuster, 1987). До найважливіших творів Стетсона Кеннеді належать Southern Exposure (Garden City, NY: Doubleday, 1946; republished in 1991 by Florida Atlantic University Press) і The Klan Unmasked (Boca Raton: Florida Atlantic University Press, 1990, спершу виданий друком під назвою I Rode with the Ku Klux Klan (London: Arco Publishers, 1954). Цікаво також почитати твір Ben Green, Before His Time: The Untold Story of Harry T. Moore. America’s First Civil Rights Martyr (New York: Simon & Schuster, 1999). Документи Стетсона Кеннеді, які стосуються Клану, а також звіти «Джона Брауна» та інший супровідний матеріал можна знайти в різноманітних архівах, включно з архівом Центру Шомбурга з досліджень «чорної» культури (громадська бібліотека міста Нью-Йорк; у бібліотеці Державного університету штату Джорджія, м. Атланта; та в архівах Антидифамаційної ліги в Нью-Йорку. Роздруківки радіопрограми Дрю Пірсона Washington Merry-Go-Round можна знайти за адресою http://www.aladin.wrlc.org/gsdl/collect/pearson/pearsons.html.

30 Що сталося з вартістю полісів страхування життя? Див. Jeffrey R. Brown and Austan Goolsbee. Does the Internet Make Markets More Competitive? Evidence from the Life Insurance Industry // Journal of Political Economy 110, no. 3 (June 2002), pp. 481–507.

31 Див. Louis D. Brandeis. Other People’s Money — and How Bankers Use It (New York: Frederick A. Stokes, 1914).

32 Головоломка з новим авто: ця теза, та й більшість із того, що ми сьогодні називаємо «асиметричною інформацією», походить зі статті, яку Джордж А. Акерлоф написав у перший рік своєї роботи асистентом професора в Берклі, в період 1966–67 рр. Її тричі повертали — як пригадує Акерлоф, у двох журналах йому сказали, що «ми не публікуємо статті на такі тривіальні теми, — але згодом вона все-таки вийшла друком як George A. Akerlof. The Market for ‘Lemons’: Quality Uncertainty and the Market Mechanism // Quarterly Journal of Economics, August 1970. Приблизно через тридцять років ця праця здобула Акерлофу Нобелівську премію з економіки; побутує поширена думка, що він — найгарніша людина з усіх, хто отримували цю премію.

33 Плівки корпорації Enron: на час написання цієї книжки ці плівки можна було почути на сайті http://www.cbsnews.com/stories/2004/06/01/eveningnews/main6_20626.shtml. Див. також Richard A. Oppel Jr. Enron Traders on Grandma Millie and Making Out Like Bandits // The New York Times, June 13, 2004.

34 Gina Kolata. New Heart Studies Question the Value of Opening Arteries // The New York Times, March 21, 2004.

35 Повертаючись до історії агентів з нерухомості: Див. Steven D. Levitt and Chad Syverson. Market Distortions When Agents Are Better Informed: A Theoretical and Empirical Exploration of the Value of Information in Real-Estate Transactions // National Bureau of Economic Research working paper, 2005.

36 Трент Лотт — погано замаскований прихильник сегрегації? Обставини довкола викривальних коментарів Лотта добре підсумовані в статті Dan Good game and Karen Tumulty. Lott: Tripped Up by History // Time.com/cnn.com, December 16, 2002.

37 Див. Steven D. Levitt. Testing Theories of Discrimination: Evidence from The Weakest Link // Journal of Law and Economics 17 (October 2004), pp. 431–52.

38 Гіпотеза дискримінації, породжуваної особистими уподобаннями, була висунута в книжці Gary S. Becker. The Economics of Discrimination (Chicago: University of Chicago Press, 1957). Гіпотеза інформаційної дискримінації запозичена з кількох робіт, включно з Edmund Phelps. A Statistical Theory of Racism and Sexism. American Economic Review 62, no. 4 (1972), pp. 659–61; та Kenneth Arrow. The Theory of Discrimination. Discrimination in Labor Markets, ed. Orley Ashenfelter and Albert Rees (Princeton, N.J.: Princeton University Press, 1973).

39 Історія про інтернет-знайомства: див. Günter J. Hitsch, Ali Hortaçsu and Dan Ariely. What Makes You Click: An Empirical Analysis of On-line Dating. University of Chicago working paper, 2005.

40 Виборці брехали щодо Дінкінса/Джуліані: див. Timur Kuran. Private Truths, Public Lies: The Social Consequences of Preference Falsification (Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 1995); а також Kevin Sack. Governor Joins Dinkins Attack Against Rival // The New York Times, October 27, 1989; та Sam Roberts. Uncertainty over Polls Clouds Strategy in Mayor Race // The New York Times, October 31, 1989.

41 Виборці брехали щодо Девіда Дюка: див. Kuran. Private Truths, Public Lies; а також Peter Applebome. Republican Quits Louisiana Race in Effort to Defeat Ex-Klansman // The New York Times, October 5, 1990; і Peter Applebome. Racial Politics in South’s Contests: Hot Wind of Hate or Last Gasp? // The New York Times, November 5, 1990.

42 Девід Дюк, майстер інформаційних зловживань: серед численних корисних джерел цього матеріалу були Karen Henderson. David Duke’s Work-Release Program // National Public Radio, May 14, 2004; і вичерпна стаття John McQuaid. Duke’s Decline // New Orleans Times-Picayune, April 13, 2003.

43 Див.: The Concept of the Conventional Wisdom // The Affluent Society (Boston: Houghton Mifflin, 1958).

44 Скандал навколо активної діяльності Снайдера набув широкого розголосу в засобах масової інформації, особливо в газетах штату Колорадо на початку 1980-х років, і спалахнув з новою силою в 1990-х, коли Снайдер учинив самогубство. Добрий огляд цієї історії міститься в Gary S. Becker and Guity Nashat Becker. How the Homeless ‘Crisis’ Was Hyped // The Economics of Life (New York: McGraw-Hill, 1997), pp. 175–76; цей розділ був переробкою статті цих самих авторів, опублікованої 1994 року в тижневику Business Week.

45 Дивна й цікава історія ополіскувача «Лістерин» чудово викладена тут: James B. Twitchell. Twenty Ads That Shook the World: The Century’s Most Groundbreaking Advertising and How It Changed Us All (New York: Crown, 2000), pp. 60–69.

46 Paul Krugman. New Year’s Resolutions // The New York Times. December 26, 2003.

47 Не так багато зґвалтувань, як прийнято було вважати: статистика за 2002 рік, отримана за допомогою програми National Crime Survey, складеної так, щоби отримати від респондентів чесні відповіді, свідчить: ризик того, що жінка стане жертвою небажаної сексуальної активності або спроби примусу до небажаної сексуальної активності, становить один до восьми, а не один до трьох, як зазвичай стверджували борці за права жінок. Для чоловіків те саме опитування показало імовірність один до сорока, а не один до дев’яти, як стверджували активісти.

48 Див. Mark Niesse. Report Says Atlanta Underreported Crimes to Help Land 1996 Olympics. Associated Press, February 20, 2004.

49 Довга й химерна подорож Судхіра Венкатеша до лігва торговців креком: на момент написання цієї книжки Венкатеш є професором соціології та афроамериканських студій у Колумбійському університеті.

50 Біографічний матеріал про Венкатеша запозичений переважно з авторських інтерв’ю; див. також Jordan Marsh. The Gang Way. Chicago Reader, August 8, 1997; і Robert L. Kaiser. The Science of Fitting In. Chicago Tribune, December 10, 2000.

51 Подробиці про банду торговців креком висвітлюються в чотирьох працях: Sudhir Alladi Venkatesh and Steven D. Levitt. The Financial Activities of an Urban Street Gang // Quarterly Journal of Economics 115, no. 3 (August 2000), pp. 755–89; ‘Are We a Family or a Business?’ History and Disjuncture in the Urban American Street Gang // Theory and Society 29 (Autumn 2000), pp. 427–62; Growing Up in the Projects: The Economic Lives of a Cohort of Men Who Came of Age in Chicago Public Housing // American Economic Review 91, no. 2 (2001), pp. 79–84; а також The Political Economy of an American Street Gang. American Bar Foundation working paper, 1998. Див. також Sudhir Alladi Venkatesh, American Project: The Rise and Fall of a Modern Ghetto (Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 2000).

52 Продаж креку як найнебезпечніша робота в Америці: згідно з даними Бюро трудової статистики, до десятки найбільш небезпечних законних професій входять лісоруби, рибалки, пілоти та штурмани, монтажники металевих конструкцій, водії-експедитори, покрівельники, електромонтажники, сільськогосподарські робітники, будівельники та водії вантажівок.

53 Винахід нейлонових панчіх: Воллес Каротерс, молодий хімік з Айови, який працював у компанії «Дюпон», після семи років спроб винайшов спосіб продувати рідкі полімери крізь малесенькі сопла, щоби створити тканину, яка складалася з надміцних ниток. І так з’явився нейлон. Через кілька років «Дюпон» розпочав продаж нейлонових панчіх у Нью-Йорку та Лондоні. Всупереч легенді, назва чудесної тканини походить не від сполучення назви цих двох міст. Неправдивою була й чутка про те, що «нейлон» (nylon) був акронімом зневажливого виразу «Now You’ve Lost, Old Nippon» (Ось ти й програла, стара бабо Японіє. — Прим. видав.), бо Японія домінувала на ринку шовку. Насправді ж nylon був спотвореним висловом «NoRun» («без дірок) — рекламним гаслом, якому нові панчохи насправді не відповідали, та ця невідповідність жодним чином не применшила їхнього успіху. Каротерс, який багато років страждав від депресії, не дожив до того часу, коли його винахід став популярним: він вчинив самогубство, випивши ціанід. Див. Matthew E. Hermes, Enough for One Lifetime: Wallace Carothers, Inventor of Nylon (Philadelphia: Chemical Heritage Foundation, 1996).

54 Крек-сленг: Рада Далласу зі зловживання алкоголем та наркотиками склала розлогий та надзвичайно цікавий список вуличних назв кокаїну. Отже, кокаїн у вигляді порошку називають так: Badrock («Лихий» кристал; bedrock — з англ. «наріжний камінь»), Bazooka (Гранатомет), Beam (Промінь), Berni (Берні), Bernice (Берніс), Big C (Поважний К), Blast (Вибух), Blizzard (Завірюха), Blow (Удар), Blunt («Косяк»), Bouncing Powder (Порошок-стрибунець), Bump (Ґулька), C, Caballo (Кінь), Caine (Наркота), Candy (Цукерка), Caviar (Ікра), Charlie (Чарлі), Chicken Scratch (Каракулі), Coca (Кока), Cocktail (Коктейль), Coconut (Кокос), Coke (Кокс), Cola (Кола), Damablanca (Біла дама), Dust (Порох), Flake (Сніжинка), Flex (Вибухівка), Florida Snow (Флоридський сніг), Foo Foo (Парфум), Freeze («Прихват»), G-Rock (Чарівний кристал), Girl, Goofball (Снодійне), Happy Dust (Порох щастя), Happy Powder (Порошок щастя), Happy Trails (Стежини щастя), Heaven (Рай), King (Цар), Lady (Дама), Lady Caine (Дама Наркота), Late Night (Пізня Ніч), Line (Стрічка), Mama Coca (Мама Кока), Marching Dust/Powder (Марширувальний порох/порошок), Mojo (Соус), Monster (Монстр), Mujer (Баба), Nieve (Морозиво), Nose (Нюх), Nose Candy (Льодяник для носа), P-Dogs (Бутерброди), Peruvian (Перуанський сніг), Powder (Порошок), Press (Прес), Prime Time (Прайм-тайм), Rush (Кайф), Shot (Укол), Sleighride (Щастя), Sniff (Понюшка), Snort (Понюшка), Snow (Сніг), Snowbirds («Наркоша»), Soda (Сода), Speedball («Спідбол»), Sporting (Забава), Stardust (Зоряний пил), Sugar (Цукор), Sweet Stuff (Солодощі), Toke («Тяга», затяжка), Trails (Стежинка), White Lady (Біла дама), White Powder (Білий порошок), Yeyo (Кокс), Zip («Прискорювач»).

Кокаїн для куріння: Base (Узвар), Ball (Кулька), Beat (Удар), Bisquits (Бісквіти), Bones (Прах), Boost (Прискорювач), Boulders (Глиби), Brick (Цегла), Bump (Ґулька), Cakes (Кекси), Casper (Каспер), Chalk (Крейда), Cookies (Коржики), Crumbs (Крихти), Cubes (Кубики), Fatbags (Льодяники), Freebase (Чистяк), Gravel (Гравій), Hardball (Крутий), Hell (Пекло), Kibbles ’n Bits (Гранулки), Kryptonite (Криптоніт), Love (Крихітка), Moonrocks (Місячна порода), Nuggets (Самородки), Onion (Цибуля), Pebbles (Камінці), Piedras (Бруківка), Piece (Грудочки), Ready Rock (Збуджувальні камінці), Roca (Каміння), Rock(s) (Каміння), Rock Star (Рок-зірка), Scotty (Злючка), Scrabble (Каракулі), Smoke House (Коптилка), Stones (Камінці), Teeth (Зубці), Tornado (Ураган).

55 Джонні Яблучне Зерня Креку: Про Оскара Даніло Блендона та його можливий зв’язок із Центральним розвідувальним управлінням вельми докладно (і в такий спосіб, що спричинився до великого скандалу) розповідається в газеті «San Jose Mercury News», де Гері Вебб опублікував свій матеріал із трьох частин, починаючи з 18 серпня 1996 року. Див. також Tim Golden. Though Evidence Is Thin, Tale of C.I.A. and Drugs Has a Life of Its Own // The New York Times, October 21, 1996; а також Gary Webb, Dark Alliance. The CIA, the Contras, and the Crack Cocaine Explosion. New York: Seven Stories Press, 1998. Згодом Міністерство юстиції Сполучених Штатів детально розглянуло цю справу у звіті «The C.I.A. — Contra — Crack Cocaine Controversy: A Review of the Justice Department’s Investigations and Prosecutions», який на час написання цієї книжки був у вільному доступі на сайті www.usdoj.gov/oig/special/9712/ch01p1.htm.

56 Банди в Америці: Див. Frederick Thrasher. The Gang (Chicago: University of Chicago Press, 1927).

57 Зменшення розриву між чорними та білими в різноманітних галузях до появи креку: Див. Rebecca Blank. An Overview of Social and Economic Trends by Race, in America Becoming: Racial Trends and Their Consequences, ed. Neil J. Smelser, William Julius Wilson and Faith Mitchell (Washington, D.C.: National Academy Press, 2001), pp. 21–40. /111–112. Щодо смертності серед чорних немовлят див. Douglas V. Almond, Kenneth Y. Chay and Michael Greenstone, Civil Rights, the War on Poverty, and Black-White Convergence in Infant Mortality in Mississippi. National Bureau of Economic Research working paper, 2003.

58 Різноманітні руйнівні ефекти креку розглядаються в дослідженні Roland G. Fryer Jr., Paul Heaton, Steven D. Levitt, and Kevin Murphy,“The Impact of Crack Cocaine,” University of Chicago working paper, 2005.

59 Заборона на аборти, яку запровадив Ніколае Чаушеску: Загальна інформація щодо Румунії та Чаушеску була запозичена з різних джерел, зокрема статей Eastern Europe, the Third Communism // Time, March 18, 1966; Ceausescu Ruled with an Iron Grip // The Washington Post, December 26, 1989; Ralph Blumenthal. The Ceausescus: 24 Years of Fierce Repression, Isolation and Independence // The New York Times, December 26, 1989; Serge Schmemann. In Cradle of Rumanian Revolt, Anger Quickly Overcame Fear // The New York Times, December 30, 1989; Karen Breslau. Overplanned Parenthood: Ceaus ¸escu’s Cruel Law // Newsweek, January 22, 1990; а також Nicolas Holman. The Economic Legacy of Ceausescu. Student Economic Review, 1994.

60 Зв’язок між забороною абортів у Румунії та життєві зміни тих, на кого вона вплинула, був досліджений у двох працях: Cristian Pop-Eleches. The Impact of an Abortion Ban on Socio-Economic Outcomes of Children: Evidence from Romania. Columbia University working paper, 2002; а також Cristian Pop-Eleches. The Supply of Birth Control Methods, Education and Fertility: Evidence from Romania. Columbia University working paper, 2002.

61 Велике американське падіння рівня злочинності: як уже зазначалося вище, цей матеріал запозичений з праці Steven D. Levitt. Understanding Why Crime Fell in the 1990’s: Four Factors That Explain the Decline and Six That DoNot // Journal of Economic Perspectives 18, no. 1 (2004), pp. 163–90.

62 Див. статтю Torsten Ove. No Simple Solution for Solving Violent Crimes // Pittsburgh Post Gazette, September 12, 1999.

63 Ця, а також кілька супутніх проблем обговорюються в дослідженнях Gary S. Becker and Guity Nashat Becker. Stiffer Jail Terms Will Make Gunmen More Gun- Shy, How to Tackle Crime? Take a Tough, Head-On Stance, а також The Economic Approach to Fighting Crime, all in The Economics of Life (New York: McGraw-Hill, 1997), pp. 135–44; ці розділи є переробленими статтями тих самих авторів з тижневика Business Week.

64 Дедалі більші надії на тюрми: щодо п’ятнадцятикратного збільшення кількості ув’язнених за злочини, пов’язані з наркотиками, див. Ilyana Kuziemko and Steven D. Levitt. An Empirical Analysis of Imprisoning Drug Offenders // Journal of Public Economics 88, nos. 9–10 (2004), pp. 2043–66.

65 А що як випустити всіх в’язнів на волю? Див. William Nagel. On Behalf of a Moratorium on Prison Construction // Crime and Delinquency. № 23 (1977), pp. 152–74.

66 John J. DiIulio Jr. Arresting Ideas: Tougher Law Enforcement Is Driving Down Urban Crime. Policy Review, no. 75 (Fall 1995).

67 Повний звіт про неспроможність влади штату Нью-Йорк стратити хоча б одного злочинця читайте в матеріалі Capital Punishment in New York State: Statistics from Eight Years of Representation, 1995–2003 (New York: The Capital Defender Office, August 2003), що на момент написання цієї книжки був доступний на ресурсі nycdo.org/8yr.html. А нещодавно Нью-Йоркський апеляційний суд визнав смертну кару неконституційною, таким чином фактично заблокувавши виконання всіх смертних вироків.

68 Див. Isaac Ehrlich. The Deterrent Effect of Capital Punishment: A Question of Life and Death // American Economic Review 65 (1975), pp. 397–417; а також Isaac Ehrlich. Capital Punishment and Deterrence: Some Further Thoughts and Evidence // Journal of Political Economy 85 (1977), pp. 741–88.

69 Цитата з особливої думки судді Гаррі А. Блекмуна, яку він висловив у зв’язку з рішенням Верховного суду, яке наклало заборону на перегляд смертного вироку у Техаській справі «Коллінз проти Коллінза»: Callins v. Collins, 510 U.S. 1141 (1994); цей вислів наводиться у виданні Congressional Quarterly Researcher 5, no. 9 (March 10, 1995). Слід зазначити, що американські суди присяжних, здається, також втратили апетит до винесення смертних вироків — схоже, це сталося частково внаслідок великої кількості невинних людей, які були страчені за останні роки або реабілітовані тоді, коли вже перебували в камері смертників. Протягом 1990-х до смерті засуджували в середньому 290 злочинців щороку; за перші чотири роки, починаючи з 2000, ця кількість впала до 174. Див. Adam Liptak. Fewer Death Sentences Being Imposed in U.S. // The New York Times, September 15, 2004.

70 Див. Steven D. Levitt. Using Electoral Cycles in Police Hiring to Estimate the Effect of Police on Crime // American Economic Review 87, no. 3 (1997), pp. 270–90; Steven D. Levitt. Why Do Increased Arrest Rates Appear to Reduce Crime: Deterrence, Incapacitation, or Measurement Error? // Economic Inquiry 36, no. 3 (1998), pp. 353–72; а також Steven D. Levitt. The Response of Crime Reporting Behavior to Changes in the Size of the Police Force: Implications for Studies of Police Effectiveness Using Reported Crime Data // Journal of Quantitative Criminology 14 (February 1998), pp. 62–81.

71 Див. Gary S. Becker and Guity Nashat Becker. The Economics of Life (New York: McGraw-Hill, 1997), pp. 142–43.

72 Цитата «афінський період» запозичена з інтерв’ю автора з колишнім капітаном поліції Вільямом Дж. Гортою, одним із винахідників CompStat.

73 Див. James Q. Wilson and George L. Kelling. BrokenWindows: The Police and Neighborhood Safety. Atlantic Monthly, March 1982.

74 Див. Terry McCarthy. The Gang Buster // Time, January 19, 2004.

75 Закони про зброю: щодо того факту, що у Сполучених Штатах є більше одиниць зброї, ніж дорослих людей, див. Philip Cook and Jens Ludwig. Guns in America: Results of a Comprehensive Survey of Gun Ownership and Use (Washington, D.C.: Police Foundation, 1996).

76 Див. Mark Duggan. More Guns, More Crime // Journal of Political Economy 109, no. 5 (2001), pp. 1086–1114.

77 Див. Stephen P. Halbrook. Armed to the Teeth, and Free // The Wall Street Journal Europe, June 4, 1999.

78 Див. Jens Ludwig and Philip Cook. Homicide and Suicide Rates Associated with Implementation of the Brady HandgunViolence Prevention Act // Journal of the American Medical Association 284, no. 5 (2000), pp. 585–91.

79 Див. James D. Wright and Peter H. Rossi. Armed and Considered Dangerous: A Survey of Felons and Their Firearms (Hawthorne, N.Y.: Aldine de Gruyter, 1986).

80 Wise Climb-Down, Bad Veto. Los Angeles Times, October 5,1994.

81 Див. C. Callahan, F. Rivera and T. Koepsell. Money for Guns: Evaluation of the Seattle Gun Buy-Back Program // Public Health Reports 109, no. 4 (1994), pp. 472–77; David Kennedy, Anne Piehl, and Anthony Braga. Youth Violence in Boston: Gun Markets, Serious Youth Offenders and a Use- Reduction Strategy // Law and Contemporary Problems 59 (1996), pp. 147–83; а також Peter Reuter and Jenny Mouzon. Australia: A Massive Buyback of Low-Risk Guns in Evaluating Gun Policy: Effects on Crime and Violence, ed. Jens Ludwig and Philip Cook (Washington, D.C.: Brookings Institution, 2003).

82 Див. John R. Lott Jr. and David Mustard. Right-to-Carry Concealed Guns and the Importance of Deterrence // Journal of Legal Studies 26 (January 1997), pp. 1–68; а також John R. Lott Jr. More Guns, Less Crime: Understanding Crime and Gun Control Laws (Chicago: University of Chicago Press, 1998).

83 Джон Лотт під псевдонімом Мері Рош: Див. Julian Sanchez. The Mystery of Mary Rosh. Reason, May 2003; і Richard Morin. Scholar Invents Fan to Answer His Critics // The Washington Post, February 1,2003.

84 Див. Ian Ayres and John J.Donohue III. Shooting Down the ‘More Guns, Less Crime’ Hypothesis // Stanford Law Review 55 (2003), pp. 1193–1312; а також Mark Duggan. More Guns, More Crime // Journal of Political Economy 109, no. 5 (2001), pp. 1086–1114.

85 Крекова бульбашка луснула: про дискусію навколо історії креку та її подробиці читайте в праці Roland G. Fryer Jr., Paul Heaton, StevenLevitt and Kevin Murphy. The Impact of Crack Cocaine. University of Chicago working paper, 2005.

86 Див. Paul J. Goldstein, Henry H. Brownstein, Patrick J. Ryan and Patricia A. Bellucci. Crack and Homicide in New York City: A Case Study in the Epidemiology of Violence // Crack in America: Demon Drugs and Social Justice, ed. Craig Reinarman and Harry G. Levine (Berkeley: University of California Press, 1997), pp. 113–30.

87 Див. James Q. Wilson. Crime and Public Policy // Crime, ed. James Q. Wilson and Joan Petersilia (San Francisco: ICS Press, 1995), p. 507.

88 Теорія старіння населення: див. Steven D. Levitt. The Limited Role of Changing Age Structure in Explaining Aggregate Crime Rates // Criminology 37, no. 3 (1999), pp. 581–99. Хоча від теорії старіння нині вже переважно відмовились, обізнані експерти і далі тримають її на плаву; див. статтю Matthew L. Wald. Most Crimes of Violence and Property Hover at 30-Year Low // The New York Times, September 13, 2004, у якій Лоренс А. Грінфільд, директор Бюро правоохоронної статистики, зазначає: «Мабуть, неможливо пояснити якимось одним чинником, чому показники рівня злочинності знижувалися протягом усіх цих років і нині перебувають на своєму найнижчому рівні відтоді, як 1973 року ми почали їх вимірювати. Можливо, причина криється в демографічних змінах, а можливо, — у тому, що багато рецидивістів опинилися за ґратами».

89 Зв’язок між абортами й злочинністю: для повторного ознайомлення з темою див. John J. Donohue III and Steven D. Levitt. The Impact of Legalized Abortion on Crime // Quarterly Journal of Economics 116, no. 2 (2001), pp. 379–420; а також John J. Donohue III and Steven D. Levitt. Further Evidence That Legalized Abortion Lowered Crime: A Response to Joyce // Journal of Human Resources 39, no. 1 (2004), pp. 29–49.

90 Дослідження теми абортів у Східній Європі та Скандинавії: див. P. K. Dagg. The Psychological Sequelae of Therapeutic Abortion — Denied and Completed // American Journal of Psychiatry 148, no. 5 (May 1991), pp. 578–85; and Henry David, Zdenek Dytrych, et al. Born Unwanted: Developmental Effects of Denied Abortion (New York: Springer, 1988).

91 Думка більшості суддів Верховного суду США у справі «Роу проти Вейда», Roe v. Wade, 410 U.S. 113 (1973).

92 Див. Jonathan Gruber, Philip P.Levine, and Douglas Staiger. Abortion Legalization and Child Living Circumstances: Who Is the ‘Marginal Child’? // Quarterly Journal of Economics 114 (1999), pp. 263–91.

93 Найбільш експресивні прогнози кримінального майбутнього: див. Rolf Loeber and Magda Stouthamer-Loeber. Family Factors as Correlates and Predictors of Juvenile Conduct Problems and Delinquency. Crime and Justice, vol. 7, ed. Michael Tonry and Norval Morris (Chicago: University of Chicago Press, 1986); а також Robert Sampson and John Laub. Crime in the Making: Pathways and Turning Points Through Life (Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 1993).

94 Див. William S. Comanor and Llad Phillips. The Impact of Income and Family Structure on Delinquency. University of California — Santa Barbara working paper, 1999.

95 Pirkko Räsänen et al. Maternal Smoking During Pregnancy and Risk of Criminal Behavior Among Adult Male Offspring in the Northern Finland 1966 Birth Cohort // American Journal of Psychiatry 156 (1999), pp. 857–62.

96 Див. Susan Sorenson, Douglas Wiebe, and Richard Berk. Legalized Abortion and the Homicide of Young Children: An Empirical Investigation // Analyses of Social Issues and Public Policy 2, no. 1 (2002), pp. 239–56.

97 Дослідження в Австралії і Канаді: див. Anindya Sen. Does Increased Abortion Leadto Lower Crime? Evaluating the Relationship between Crime, Abortion, and Fertility, неопублікований рукопис; Andrew Leigh and Justin Wolfers. Abortion and Crime // AQ: Journal of Contemporary Analysis 72, no. 4 (2000), pp. 28–30.

98 Див. John J. Donohue III, Jeffrey Grogger, and Steven D. Levitt. The Impact of Legalized Abortion on Teen Childbearing. University of Chicago working paper, 2002.

99 Див. Michael S. Paulsen. Accusing Justice: Some Variations on the Themes of Robert M. Cover’s Justice Accused // Journal of Law and Religion 7, no. 33 (1989), pp. 33–97.

100 Див. Anthony V. Bouza. The Police Mystique: An Insider’s Look at Cops, Crime, and the Criminal Justice System (New York: Plenum, 1990).

101 Див. Gardner M. Brown and Jason F. Shogren. Economics of the Endangered Species Act // Journal of Economic Perspectives 12, no. 3 (1998), pp. 3–20.

102 Див. Glenn W. Harrison. Assessing Damages for the Exxon Valdez Oil Spill. University of Central Florida working paper, 2004.

103 Прейскурант частин тіла складений на основі Інформаційного пакету про компенсацію шкоди, завданої робітникам, с. 27, на момент написання цієї книжки був доступний на ресурсі wcc.state.ct.us/download/acrobat/info-packet.pdf.

104 Ann Hulbert. Raising America: Experts, Parents, and a Century of Advice About Children (New York: Knopf, 2003), є вкрай корисною збіркою порад з виховання.

105 Див. Gary Ezzo and Robert Bucknam. On Becoming Babywise (Sisters, Ore.: Multnomah, 1995), pp. 32 and 53.

106 T. Berry Brazelton. Infants and Mothers: Difference in Development, rev. ed. (New York: Delta/Seymour Lawrence, 1983), p. xxiii.

107 L. Emmett Holt. The Happy Baby (New York: Dodd, Mead, 1924), p. 7.

108 L. Emmett Holt. The Care and Feeding of Children: A Catechism for the Use of Mothers and Children’s Nurses (New York: Appleton, 1894), p. 53.

109 Див. Steven Levitt. Pools More Dangerous than Guns. Chicago Sun-Times, July 28, 2001.

110 Див. Amanda Hesser. Squeaky Clean? Not Even Close // The New York Times, January 28, 2004; а також The Peter Sandman Risk Communication Web Site на http://www.psandman.com/index.htm.

111 Наскільки важливу роль відіграють батьки насправді? Див. Judith Rich Harris. The Nurture Assumption: Why Children Turn Out the Way They Do (New York: Free Press, 1998); біографічний нарис Гарріс, а також чудовий огляд дискусії про те, що є первинним: спадковість чи виховання, див. Malcolm Gladwell. Do Parents Matter? // The New Yorker, August 17, 1998; і Carol Tavris. Peer Pressure // New York Times Book Review, September 13, 1998.

112 Див. Tavris. Peer Pressure.

113 Steven Pinker. Sibling Rivalry: Why the Nature/Nurture Debate Won’t Go Away. Boston Globe, October 13, 2002, адаптовано з: Steven Pinker. The Blank Slate: The Modern Denial of Human Nature (NewYork: Viking, 2002).

114 Вибір шкіл у Чикаго: цей матеріал запозичено з праці Julie Berry Cullen, Brian Jacob and Steven D. Levitt. The Impact of School Choice on Student Outcomes: An Analysis of the Chicago Public Schools // Journal of Public Economics, forthcoming; а також Julie Berry Cullen, Brian Jacob and Steven D. Levitt. The Effect of School Choice on Student Outcomes: Evidence from Randomized Lotteries. National Bureau of Economic Research working paper, 2003.

115 Tamar Lewin. More Students Passing Regents, but Achievement Gap Persists // The New York Times, March 18, 2004.

116 Розрив у доходах між чорними та білими пов’язаний з розривом між екзаменаційними балами у восьмому класі: див. Derek Neal and William R. Johnson. The Role of Pre-Market Factors in Black-White Wage Differences // Journal of Political Economy 104 (1996), pp. 869–95; а також June O’Neill. The Role of Human Capital in Earnings Differences Between Black and White Men // Journal of Economic Perspectives 4, no. 4 (1990), pp. 25–46.

117 Див. David Austen-Smith and Roland G. Fryer Jr. The Economics of ‘Acting White’. National Bureau of Economic Research working paper, 2003.

118 Kareem Abdul-Jabbar and Peter Knobler. Giant Steps (New York: Bantam, 1983), p. 16.

119 Див. Christopher Jencks and Meredith Phillips. America’s Next Achievement Test: Closing the Black- White Test Score Gap // American Prospect 40 (September — October 1998), pp. 44–53.

120 Розрив між результатами тестувань чорних і білих та дослідження ECLS: цей матеріал був запозичений з праці Roland G. Fryer Jr. and Steven D. Levitt. Understanding the Black-White Test Score Gap in the First Two Years of School // Review of Economics and Statistics 86, no. 2 (2004), pp. 447–64. Хоча ця праця містить мало обговорення кореляційного зв’язку між результатами тестувань та домашніми чинниками (перегляд телевізійних програм, лупцювання тощо), регресію даних, які вона репрезентує, включено до складу додатку до цієї праці. Щодо самого дослідження ECLS: на момент написання цієї книжки огляд цього дослідження був на сайті nces.ed.gov/ecls/.

121 Див. Bruce Sacerdote. The Nature and Nurture of Economic Outcomes. National Bureau of Economic Research working paper, 2000.

122 Див. Lizette Alvarez. Educators Flocking to Finland, Land of Literate Children // The New York Times, April 9, 2004.

123 Див. John Keilman. Governor Wants Books for Tots; Kids Would Get 60 by Age 5 in Effort to Boost Literacy. Chicago Tribune, January 12, 2004.

124 Див. Sacerdote. The Nature and Nurture of Economic Outcomes.

125 Історія Лузера Лейна запозичена з авторських інтерв’ю та з матеріалу Sean Gardiner. Winner and Loser: Names Don’t Decide Destiny. Newsday, July 22, 2002.

126 «Суддя й Спокусниця»: написано на основі авторських інтерв’ю.

127 Роланд Ґ. Фраєр-молодший і дослідження причин неуспішності чорношкірих: написано на основі авторських інтерв’ю.

128 Цигарковий розрив між білими та чорними: див. Lloyd Johnston, Patrick O’Malley, Jerald Bachman and John Schulenberg, “Cigarette Brand Preferences Among Adolescents. Monitoring the Future Occasional Paper 45. Institute for Social Research, University of Michigan, 1999.

129 «Чорні» імена (та інші розбіжності між культурами чорних та білих): див. Roland G. Fryer Jr. and Steven D. Levitt, “The Causes and Consequences of Distinctively Black Names // Quarterly Journal of Economics 119, no. 3 (August 2004), pp. 767–805.

130 «Білі» резюме долають «чорні» резюме: найостаннішим з досліджень, де було зроблено такий висновок, є праця Marianne Bertrand and Sendhil Mullainathan. Are Emily and Greg More Employable than Lakisha and Jamal? A Field Experiment Evidence on Labor Market Discrimination. National Bureau of Economic Research working paper, 2003.

131 Див. Tara Bahrampour. A Boy Named Yo, Etc.: Name Changes, Both Practical and Fanciful, Are on the Rise // The New York Times, September 25, 2003.

132 Див. Robert F. Worth. Livery Driver Is Wounded in a Shooting // New York Times, February 9, 2004.

133 Вільям Морріс, або ж Зельман Мозес: інтерв’ю автора з Аланом Каннофом, колишнім головним операційним директором Агенції Вільяма Морріса.

134 Дівчинка на ім’я Shithead, тобто «довбня»: жінка, яка зателефонувала на радіошоу, аби розповісти Роланду Фраєру про свою племінницю Довбню, можливо, мала хибну інформацію або просто брехала. Та хай там як було, вона, напевно, була не самотня у своєму враженні, що «чорні» імена інколи перегинають палицю. Білл Косбі у своїй промові в травні 2004 року під час свята, влаштованого Національною асоціацією сприяння прогресу чорношкірого населення з нагоди п’ятдесятиріччя перемоги у справі «Браун проти Управління освіти», шпетив малозабезпечених чорношкірих за численні різновиди саморуйнівної поведінки, включно з називанням дітей «у стилі гетто». Косбі зазнав показової критики як з боку чорних, так і з боку білих опонентів. (Див. Barbara Ehrenreich. The New Cosby Kids // The New York Times, July 8, 2004; а також Debra Dickerson. America’s Granddad Gets Ornery. Slate, July 13, 2004.) Невдовзі після того директор управління освіти в Каліфорнії Ричард Ріордан — заможний білий чоловік, колишній мер Лос-Анджелеса — опинився під вогнем критики за те, що начебто виявив расову упередженість. (Див. Tim Rutten. Riordan Stungby ‘Gotcha’ News // LosAngelesTimes, July 10, 2004). Ріордан, відвідуючи одну бібліотеку в Санта-Барбарі задля популяризації читацької програми, зустрів шестирічну дівчинку на ім’я Ізіс. Вона сказала Ріордану, що її ім’я означає «єгипетська принцеса»; Ріордан невдало пожартував, відповівши: «Це ім’я означає “дурненька нечупара”». У результаті здійнялася хвиля обурення, і чорні активісти почали вимагати відставки Ріордана. Мервін Дімаллі, чорношкірий представник місцевого законодавчого органу м. Комптон, заявив, що Ізіс є «маленькою афроамериканкою. Чи вчинив би він так стосовно білої дівчинки?». Та виявилося, що Ізіс була білою. Певні активісти намагалися й далі підживлювати протести проти Ріордана, але Трініті, матір Ізіс, закликала всіх вгомонитися. Її донька, пояснила вона, не сприйняла жарту Ріордана серйозно. «У мене склалося враження, — додала Трініті, — що моїй доньці він видався не надто розумним».

135 Тут наведено довільну колекцію імен, які є цікавими, гарними, непростими, дуже простими або чимось знаменними, — разом із відповідним до них рівнем освіти матері. (У даних каліфорнійського дослідження імен кожне з нижченаведених імен трапляється принаймні десять разів). Деякі дівочі імена (у дужках зазначено роки материної освіти): Абіґейл (14,72), Аделаїда (15,33), Алессандра (15,19), Александра (14,67), Аліса (14,30), Алісон (14,82), Аллісон (14,54), Амалія (15,25), Аманда (13,30), Ембер (12,64), Емі (14,09), Анабелль (14,68), Анастасія (13,98), Анжеліна (12,74), Аннабель (15,40), Енн (15,49), Аня (14,97), Ешлі (12,89), Отемн (12,86), Ава (14,97), Азіза (11,52), Бейлі (13,83), Беатріс (14,74), Беатріц (11,42), Белінда (12,79), Бетті (11,50), Бреанна (12,71), Брітт (15,39), Бріттані (12,87), Бронте (14,42), Бруклін (13,50), Бруклінн (13,10), Кейтлін (14,36), Кейтлінн (13,03), Кемі (12,00), Кемпбелл (15,69), Карлі (14,25), Кармелла (14,25), Кассандра (13,38), Кессіді (13,86), Кейт (15,23), Кетлін (14,31), Сесілія (14,36), Шанель (13,00) Харизма (13,85), Шарлотта (14,98), Честіті[12] (10,66), Черокі (11,86), Хлоя (14, 52), Крістіна (13,59), Чіара (13,40), Сьєрра (12,97), Корделія (15,19), Кортні (13,55), Крімсон (11,53), Сінтія (12,79), Далія (14,94), Даніель (13,69), Дафна (14,42), Дарлен (12,22), Дон (12,71), Дебора (13,70), Десембер (12,00), Даліла (13,00), Деніс (12,71), Деніз (15,27), Дезіре (12,62), Дестіні (11,65), Даймонд (11,70), Діана (13,54), Діан (14,10), Дора (14,31), Еден (14,41), Ейлін (14,69), Єкатерина (15,09), Елізабет (14,25), Елізабетанн (12,46), Елла (15,30), Еллен (15,17), Емеральда (13,17), Емілі (14,17), Емма (15,23), Фейт (13,39), Флоренс (14,83), Франческа (14,80), Френкі (12,52), Франциска (15,18), Габріель (14,26), Дженіфер (14,75), Джорджія (14,82), Джеральдіна (11,83), Джинджер (13,54), Грейс (15,03), Грейсі (13,81), Гретхен (14,91), Гвінет (15,04), Гейлі (13,84), Галль (14,86), Ханна (14,44), Гіларі (14,59), Гілларі (13,94), Ілана (15,83), Ілен (13,59), Індіго (14,38) Ізабель (15,31), Ізабелль (13,50), Айві (13,43), Жаклін (12,78), Жакліна (14,40), Джейд (13,04), Джемі (13,52), Джейн (15,12), Джанет (12,94), Джанетт (13,43), Джаннетт (13,86), Джемма (15,04), Дженіфер (13,77), Йоганна (14,76), Джордан (13,85), Джойс (12,80), Джульєт (14,96), Кайлі (13,76), Кара (13,95), Карісса (13,05), Кейт (15,23), Кейтлінн (12,65), Кетрін (14,95), Кайла (12,96), Келсі (14,17), Кендра (13,63), Кеннеді (14,17), Кімія (15,66), Кайлі (13,83), Лейсі (12,41), Ладонна (11,60), Лорен (14,58), Лея (14,30), Ленора (13,26), Лексінгтон (13,44), Лексус (12,55), Ліберті (13,36), Лізл (15,42), Лілі (14,84), Лінда (12,76), Лінден (15,94), Лізабет (13,42), Лізбет (9,66), Лючія (13,59), Люсілль (14,76), Люсі (15,01), Лідія (14,40), Маккензі (14,44), Маделіна (15,12), Медісон (14,13), Менді (13,00), Мара (15,33), Маргарет (15,14), Марія (13,00), Мері (14,20), Матісс (15,36), Мая (15,26), Медоу (12,65), Меган (13,99), Мелані (13,90), Мередіт (15,57), Мікаела (14, 13), Мікеала (12,95), Міллісент(14,61), Молліф (14,84), Монтана (13,70), Наомі (14,05), Насім (15,23), Наталі (14,58), Невада (14,61), Ніколь (13,77), Нора (14,88), Олів (15,64), Олівія (14,79), Пейдж (14,04), Пейслі (13,84), Періс (13,71), Пейшенс (11,80), Перл (13,48), Пенелопа (14,53), Феба (15,18), Фенікс (13,28), Філліс (13,93), Портія (15,03), Прешес (11,30), Квінн (15,20), Рейчел (14,51), Рейчелл (11,76), Ребекка (14,05), Рені (13,79), Ріаннон (13,16), Ріккі (12,54), Ронні (12,72), Росалінд (15,26), Рубі (14,26), Сабріна (13, 31), Седі (13,69), Саманта (13,37), Сара (14,16), Саша (14,22), Сає (15,25), Скарлетт (13,60), Сельма (12,78), Септембер (12,80), Шеннон (14,11), Шейла (12,77), Шейна (14,00), Шелбі (13,42), Шеррі (12,32), Шира (15,60), Ширлі (12,49), Симона (14,96), Шивон (14,88), Скайлінн (12,61), Сольвейг (14,36), Софі (15,45), Стейсі (13,08), Стефані (13,45), Стеві (12,67), Сторм (12,31), Саншайн (12,03), Сюзан (13,73), Сюзанна (14,37), Світлана (11,65), Табіта (12,49), Талія (15,27), Таллула (14,88), Татьяна (14,42), Татум (14,25), Тейлор (13,65), Тесс (14,83), Тая (12,93), Тіффані (12,49), Трейсі (13,50), Трініті (12,60), Труді (14,88), Ванесса (12,94), Венера (12,73), Вероніка (13,83), Веронік (15,80), Віолет (13,72), Вітні (13,79), Віллоу (13,83), Яел (15,55), Ясмін (14,10), Івонна (13,02) і Зоуї (15,03).

Деякі хлопчачі імена (у дужках — роки освіти матері): Аарон (13,74), Абдельрахман (14,08), Ейс (12,39), Адам (14,07), Айдан (15,35), Александр (14,49), Алістер (15,34), Ендрю (14, 19), Аристотель (14,20), Ешлі (12,95), Аттік (14,97), Бейлор (14,84), Бйорн (15,12), Блейн (13,55), Блу (13,85), Браян (13,92), Бак (12,81), Бад (12,21), Бадді (11,95), Калеб (13,91), Каллум (15,20), Картер (14,98), Хайм (14,63), Крайст (11,50), Крістіан (13,55), Клайд (12,94), Купер (14,96), Дакота (12,92), Даніель (14,01), Дешилл (15,26), Девід (13,77), Деніз (15,65), Ділан (13,58), Еймон (15,39), Елтон (12,23), Еміль (14,05), Ерік (14,02), Фінн (15,87), Форрест (13,75), Франклін (13,55), Габріель (14,39), Гері (12, 56), Джанкарло (15,05), Джузеппе (13,24), Грейдон (15,51), Густаво (11,68), Хашем (12,76), Г’ю (14,60), Гуґо (13,00), Айдін (14,35), Індіана (13,80), Ісая (13,12), Джексон (15,22), Джейкоб (13,76), Джеґґер (13,26), Джемісон (15,13), Джедідія (14,06), Джефрі (13,88), Джеремі (13,46), Джизус (8,71), Джихад (11,60), Йоган (15,11), Джон-Пол (14,22), Джонатан (13,86), Джордан (13,73), Йорг (10,49), Джошуа (13,49), Іосая (13,98), Жюль (15,48), Джастіс (12,45), Кай (14,85), Кіану (13,17), Келлер (15,07), Кевін (14,03), Кіерон (14,00), Кобе (13,12), Крамер (14,80), Курт (14,33), Лаклан (15,60), Ларс (15,09), Лео (14,76), Лев (14,35), Лінкольн (14,87), Лонні (11,93), Лука (13,56), Малкольм (14,80), Марвін (11,86), Макс (14,93), Максиміліан (15,17), Майкл (13,66), Мікеланджело (15,58), Міро (15,00), Мохаммад (12,45), Мойзес (9,69), Мозес (13,11), Моше (14,41), Мухаммад (13,21), Мустафа (13,85), Натаніель (14,13), Ніколас (14,02), Ной (14,45), Норман (12,90), Олівер (15,14), Орландо (12,72), Отто (13,73), Паркер (14,69), Парса (15,22), Патрік (14,25), Пол (14,13), Пітер (15,00), Філіп (14,82), Філіпп (15,61), Фенікс (13,08), Преслі (12,68), Квентін (13,84), Ральф (13,45), Рафаель (14,63), Рейган (14,92), Рекс (13,77), Рексфорд (14,89), Рокко (13,68), Рокі (11,47), Роланд (13,95), Ромейн (15,69), Ройс (13,73), Рассел (13,68), Раян (14,04), Сейдж (13,63), Салех (10,15), Сетчел (15,52), Шуйлер (14,73), Шон (14,12), Секвоя (13,15), Сергей (14,28), Серджіо (11,92), Шон (Shawn) (12,72), Шелбі (12,88), Симон (14,74), Слейтер (14,62), Соломон (14,20), Спенсер (14,53), Стівен (Stephen) (14,01), Стетсон (12,90), Стівен (Steven) (13,31), Таннер (13,82), Теннісон (15,63), Теренс (14,36), Террі (12,16), Таддеуш (14,56), Теодор (14,61), Томас (14,08), Тімоті (13,58), Тобі (13,24), Трейс (14,09), Тревор (13,89), Трістан (13,95), Трой (13,52), Улісс (14,25), Уріель (15,00), Валентино (12,25), Віргіл (11,87), Владімір (13,37), Вокер (14,75), Вітні (15, 58), Віллем (15,38), Яссер (14, 25), Захарій (14,02), Захорі (11,92), Зейн (13,93) і Зебулон (15,00).

136 Найпопулярніші імена білих дівчат у 1960 і 2000 рр.: каліфорнійська база даних імен фактично була започаткована 1961 року, але різниця між суміжними роками є несуттєвою.

137 Ширлі Темпл — симптом, а не причина: див. Stanley Lieberson. A Matter of Taste: How Names, Fashions, and Culture Change (New Haven, Conn.: Yale University Press, 2000). Гарвардський соціолог Ліберсон є відомим знавцем з академічного дослідження імен (разом з іншими темами, якими він займається). Наприклад, A Matter of Taste детально оповідає, як, починаючи з 1960 року, першими популяризаторами багатьох дівочих імен (Емі, Даніель, Еріка, Дженніфер, Джессіка, Мелісса, Рейчел, Ребекка, Сара, Стейсі, Стефані, Трейсі) стали американські євреї, тоді як лише незначна кількість імен (Ешлі, Келлі та Кімберлі) походила з неєврейських родин. Ще одне цікаве обговорення традицій, що пов’язані з іменами, можна віднайти в матеріалі Peggy Orenstein. Where Have All the Lisas Gone? // The New York Times Magazine, July 6, 2003; хоча б задля розваги можете подивитися документальний фільм Алана Берлінера The Sweetest Sound, 2001 про імена; а чудову візуальну демонстрацію того, як те чи інше конкретне ім’я набуває популярності й втрачає її, можна переглянути на ресурсі http://babynamewizard.com/namevoyager/lnv0105.html.

138 Цей уривок був запозичений з авторських інтерв’ю та з неопублікованого рукопису Теда Качинського Truth Versus Lies від 1998 року; див. також Stephen J. Dubner. I Don’t Want to Live Long. I Would Rather Get the Death Penalty than Spend the Rest of My Life in Prison. Time, October 18, 1999.

139 Цей уривок запозичено з інтерв’ю, яке автор взяв у Роланда Ґ. Фраєра-молодшого.