РОДОЛЬФО ПЕРЕС ВАЛЕРО

ТАЄМНИЦЯ ПІРАТСЬКИХ ПЕЧЕР

Повість

ПІД ПРИКРИТТЯМ НОЧІ

Через непроглядну темряву маленьке судно поволі пробивалося до берега. Двоє піратів веслували над силу. А третій сидів на носі човна, вдивляючись у морок, що панував над безкраїм морем.

Коли слабке місячне сяйво освітлювало морську гладінь, на його правій щоці чітко було видно страхітливий шрам.

— Капітане, — стиха промовив до нього Спрут, не кидаючи гребти. — Ця ніч така ж темна, як і та, коли ми пустили на дно моря «Гавйоту».

Але той, зі шрамом, не відповідав. Тоді Спрут обернувся до другого — худорлявого, з гачкуватим носом, який веслував поруч.

— Правда ж, Невмирако?

— Я й досі пам’ятаю обличчя тих бідолах, — сказав другий весляр. — Забити довелося всіх.

Піратське судно посувалося по чорній воді. Місяць ледь-ледь прозирав крізь хмари.

Капітан непокоївся і мимохіть потирав знівечену щоку. Раптом порив вітру доніс до нього добре знайоме клекотіння — це хвилі билися об рифи.

— Пильнуй, Спруте! — застеріг він. — Берег уже недалеко.

Кремезний і дужий Спрут завмер і якийсь час сторожко роззирався, щоб визначити напрямок.

— Вусань тут, Капітане! — сказав він нарешті і штовхнув ліктем Невмираку: — Он туди, і хутчій.

Пірати налягли на весла. Те, що вони йшли правильним курсом, додало їм снаги, і морські розбишаки завзято веслували, збурюючи воду. Перед ними помалу зростало якесь громаддя з невиразними обрисами.

— Скеля Корсара, — сказав Капітан вдоволено і додав уже тихіше: — Візьми трохи ліворуч, Спруте. Це безпечне місце. Тут ми й пристанемо.

Спритно маневруючи, вони наближались до берега — туди, куди показував Капітан. Скеля Корсара, яку вже добре було видно, лишалася праворуч від них.

Весла то били по воді, то ледь її торкались. Пірати, що звикли у скрутних обставинах плавати поночі, тихо посувалися вперед. Здавалось, вони бояться порушити нічну тишу, щоб нічим не виказати себе.

Причалили до берега. Капітан відразу скочив на пісок і широкими кроками рушив уперед.

— Беріть скриню і йдіть за мною, — наказав він. — Та обережно! Адже це наше золото!

Мертвотне місячне світло відбивалося на гребені кожної хвилі, що набігала на берег, у краплинах води, що спадали з їхньої одежі.

Спрут і Невмирака важко ступали зі своєю ношею, вгрузаючи в пісок.

— Капітане, — озвався Спрут, важко дихаючи. — Як Вусань називав оце місце?

Капітан зупинився і знову потягся рукою до щоки. Він завжди так робив, коли замислювався. Тим часом сірі хмари поволі заступили місяць, немовби полонивши його навіки.

Коли ті двоє поминули Капітана зі своєю дорогоцінною ношею, він ураз пригадав:

— Гуанабай, Спруте. Гуанабай.

Глупа ніч стала для них доброю помічницею, бо місяць зовсім зник і густий морок покрив пісок, скелі, печери, так ніби їх ніколи й не було.

Це була новорічна ніч з пахощами моря, повита теплуватим і вогким серпанком вічного карібського літа. Ніч — таємна спільниця. Ніч піратів.

Розділ І

ЧАСИ МІНЯЮТЬСЯ

Долина з розкиданими по ній тваринницькими ферма ми з білими огорожами тепер ніби повужчала. Нова дорога розділила її навпіл. Щоправда, людям стало легше діставатись у віддалені місця, та й вантажі перевозити зручніше.

Так думав білявий парубійчак років п’ятнадцяти, що разом зі своєю сестричкою сидів на брилі обіч дороги.

— Може, вони й не приїдуть? — спитала дівчинка, і в її чорних, метких очах промайнуло занепокоєння.

— Не хвилюйся, Аліно, — спробував втішити її Маркос. — Не минуло й десяти хвилин, відколи ми прийшли сюди, а тобі вже терпець уривається.

— Просто боюсь, що вони не приїдуть, — сказала дівчинка, підводячись із брили. Потім нахилилась, узяла камінець і щосили пожбурила його.

Вони чекали приїзду Пако і Пепе — своїх двох найкращих друзів.

Почалося це давно. Селестіно — Алінин батько — познайомився з Хосе Луїсом у народному ополченні. Чимало днів їм довелося воювати пліч-о-пліч. Відтоді ця дружба зміцніла і навіть передалася їхнім дітям, які теж стали щирими приятелями. Тому Селестіно й спало на думку, щоб діти разом провели канікули. І ось уперше Пако й Пепе мали приїхати в селище у гості до своїх друзів.

Тоді Аліна на радощах не могла натішитись, що її тато такий добрий. А от тепер не могла знайти собі місця. Вона знову схилилась над травою, щоб знайти камінець, аж тут схвильований голос брата змусив її повернути голову.

— Автобус!

Справді, далеко на дорозі з’явився міжміський автобус, що швидко наближався до них.

— Їдуть! — вигукнула Аліна і підстрибнула на радощах.

Невдовзі автобус зупинився, дверцята розчинились.

— Маркосе! Аліно! — гукнув Пако ще на сходинках, а за ним вигулькнув другий, схожий на першого, хлопчик — теж темношкірий і з таким самим радісним обличчям. Це був Пепе, його брат-близнюк. На руках він тримав Мочіту.

Автобус відійшов, полишивши галасливий гурт дітлахів. Вони говорили один поперед одного, а цуценя аж захлиналося від гавкоту.

— Мочіто! Мочіто! — покликала Аліна, і цуценя підбігло до неї. Дівчинка взяла його і ніжно пригорнула до себе. — Я так хотіла познайомитися з тобою. Не знала, що й ти приїдеш.

— Ми її сховали до цієї валізи, — жартівливо сказав Пако. — Отак і довезли.

Ніби зрозумівши, про що йдеться, Мочіта вислизнула з Аліниних рук і стала на задні лапки.

— Та ти розумниця, Мочіто! — захоплено вигукнула дівчинка, заплескавши в долоні.

Маркос, що теж тішився з цієї сценки, нараз обернувся до близнят.

— На жаль, ми не зможемо взяти Мочіту, — сказав він. — Я забув написати вам, що в селищі заборонено тримати тварин, щоб не розносили різні хвороби.

— Що ж нам робити? — розгубився Пепе.

Маркос, засмучений своєю забудькуватістю, почував себе винним. Цуценя не могло зоставатися зі своїми друзями. Але куди його подіти?

Хлопчик почав гарячково шукати виходу і знайшов.

— Знаю! — зрадів він. — Я відведу Мочіту до дядька Мануеля, який живе на хуторі. — А щоб заспокоїти близнят, Маркос обіцяв, що після сніданку вони гуртом навіщають її.

— Отже, побачимось вдома, — сказав хлопчик і подався з Мочітою на хутір.

Діти зійшли крутосхилом з дороги і рушили до селища. Аліна була за провідника. Близнята йшли мовчки, трохи зажурені. Нараз Пако зупинився, вражений видовищем, до відкривалося перед ними.

— О! — вигукнув він здивовано. — Що то за будинки?

Пепе й собі поглянув уперед і став, зачудований. Серед рівнини, поміж одноповерхових споруд, виділялося з десяток яскраво пофарбованих будинків цілком сучасного вигляду.

Брати були в захваті. Крихітне місто серед степу! Розміщені вкупі будинки іскрились на сонці, нагадуючи різноколірні крейдяні палички.

— Отут я й живу, — пояснила Аліна, вдоволена тим враженням, яке справило на її друзів селище. — У тому жовтому будинку, найгарнішому на весь Гуанабай.

Розділ II

АЛІНА ЩОСЬ ПРИДУМАЛА

Тітка Хосефіна, невисока й моторна, як і її донька, радо зустріла гостей.

— Приїхали нарешті! — вигукнула вона розчулено, щойно близнята переступили поріг, і кинулась їх обіймати та цілувати. — Та й вигнало ж вас за рік — геть парубками стали!

З неприхованою гордістю жінка показала їм своє нове помешкання, а особливо — давно вимріяну кухню з холодильником.

— Все як у місті! — здивувався Пепе.

Господиня завела хлопчиків до кімнати Маркоса, що мала бути їхньою спальнею. Одна із стін була поклеєна фотографіями спортсменів. Це дуже сподобалось Пако.

— Речі складіть в оці дві шухляди, — показала вона. — Будуть вашими… Ну, гаразд. Я сьогодні вихідна, то треба попоратись по господарству.

Хосефіна вийшла. Тут нагодився Маркос, і діти вирішили сходити на ферму, де на них чекав Селестіно.

— Тато хотів, щоб ви відразу зайшли до нього, — сказав хлопчик.

Вузенька дорога бігла через селище й тяглася далі по зеленій рівнині. Четверо дітей прямувало до білих корпусів, що бовваніли ген-ген попереду. Почало припікати в спину. Маркос та Аліна, здавалося, не помічали цього, в близнятам був до вподоби жаркий дотик сонця. Воно обіцяло їм привільне життя й розваги.

— Не таким мені уявлялося життя на селі,— почав був Пепе, озираючись на високі будинки, і затнувся. — Я хотів сказати, що на село це мало схоже… Словом, ви мене зрозуміли.

— Я радий, що людям тут добре живеться, — підтримав брата Пако. — Але хочеться побачити бодай трошки… незайманої природи. Чи нема тут місця, де б можна було побігати, полазити по деревах…

— Це від тебе не втече. Ось підемо до мого дядька Мануеля, — перебив його Маркос, — то й подряпаний ходитимеш, і сам зриватимеш манго з дерева.

— Послухай-но, Пако, — озвалась Аліна. — Ми ж можемо попросити тата, щоб він повів нас на узбережжя і…

Дівчинка раптом змовкла, очі в неї загорілися, вона на радощах заплескала в долоні й почала підстрибувати. Решта дітей стояли й з усмішкою поглядали на неї.

— Що ти придумала? — спитав Маркос, який добре знав її вдачу.

— Я таке придумала! Таке!.. — Аліні навіть дух перехопило. — Тепер тато не відбудеться обіцянками Ура!

— Та кажи вже! — допитувався Пако. — Ти тільки те й робиш, що стрибаєш і стрибаєш, а не поясниш.

— Є одне прегарне місце, де я давно хотіла побувати. А вам тато не відмовить. Ура! Ура!

— Де це, Аліно? — запитав брат.

— Хіба ти забув, — по-змовницькому почала дівчинка, — що там — між отими горами? — і показала вдалину.

— Справді,— усміхнувся Маркос. — Непогана ідея! — І обернувся до друзів. — Певний, що вам сподобається.

— Що ж це за місце? — спитав заінтригований Пако. — Скажеш ти чи ні?

— У-у-у-у-у-у, — загула дівчинка, потішно імітуючи завивання вітру. — Ми підемо до Піратських печер.

Ця назва подіяла на близнят, як магічне слово. Піратські печери! Було тут щось таємниче, привабливе і бентежне. Повіяло старовиною, незвіданим і передчуттям пригод.

Безліч планів зароїлося в їхніх головах. Вони вже уявляли собі, як оглядатимуть гроти, печери, блукатимуть у їхніх лабіринтах.

— Піратські печери, — повторив Пепе. — А чому вони так називаються, Маркосе?

— Та кажуть, що туди навідувались пірати.

— І що там заховано скарб! — втрутилась Аліна. — Скарб захований десь на узбережжі!

— Скарб! — широко розкрив очі Пако. — Це правда?

— Я завжди кажу правду, Пако, — обурилась дівчинка. — Скарб є.— І, зачарована самою лиш думкою про те таємниче місце, додала — Люди кажуть, що він захований на скелі Корсара.

— Місце на березі, куди заходили пірати, — повторив Пепе захоплено. — Печери, скеля Корсара… Хай ми навіть і не знайдемо ніякого скарбу, але побувати там, я думаю, треба. Тільки як туди потрапити?

— Це дуже просто, — впевнено відповіла дівчинка. — Якщо ми всі разом попросимо тата, він нас зводить туди. Ось побачите. Ходімте.

Усі поспішно рушили за нею. Аліна пишалася, що саме їй спала на думку така захватна ідея.

Маркос був на узбережжі лише раз. Він пам’ятав, що те місце безлюдне, бо досить віддалене від селища, і що там добре купатися.

— Але, — промовив Пако мовби сам до себе, — якщо є печери, то, напевне, є й якісь старожитності.

— Що-що? — перепитала Аліна, яка вперше чула таке мудре слово.

— Старожитності — це предмети матеріальної культури індіанців[1]. Тобто те, що збереглося там, де вони жили, Це дає змогу дізнатися, як вони жили до завоювання Куби іспанцями, — пояснив Пепе і зрадів — Слухай, Аліно! Якщо я знайду щось, то стану знаменитим серед моїх товаришів у шкільному археологічному гуртку.

— Я тобі допоможу, — запевнила хлопчика Аліна, дарма що не дуже втямила про індіанські старожитності.— Ми теж щось знайдемо. Хоча Пако в це й не вірить, — додала вона, щоб вколоти задаваку. — Якщо, звісно, тато погодиться…

— Ось і ферма, — показав Маркос.

Метрів за п’ятдесят перед собою вони побачили низенькі білі споруди, обнесені побіленими огорожами. На порозі однієї з них з’явився розкуйовджений чорнявий чоловік з капелюхом у руці. На вигляд мав років сорок і був страшенно схожий на Маркоса, тільки огрядніший.

— А-а, приїхали! — озвався він і пішов їм назустріч. Обійняв близнят і відразу засипав запитаннями: як там Луїс та Ана, чи не збираються й вони погостювати хоча б день-два, як діти почуваються в селищі, чи сподобалась їм оселя.

— Але ж, Селестіно, кому може не сподобатись ваш дім? — знизав плечима Пако.

— Е, ні, хлопці, називайте мене Ніно. Це ім’я коротше, усі мене так кличуть. Ну, гаразд. Чи не хочете подивитись! як доглядають корів? — спитав він і почав показувати їм корівник.

Аліна майже не слухала пояснень. Вона напружено обмірковувала, як вблагати батька зводити їх на узбережжя. Нарешті екскурсія скінчилась і Селестіно вивів їх на дорогу. Сам він лишався, бо мав ще роботу на фермі. Чоловік був задоволений, що дітям сподобався комплекс.

Кінець кінцем Аліна наважилась.

— Знаєш, тату, ми хотіли попросити тебе дещо, — сказала вона тихо, заклавши від хвилювання руки за спину.

— Справді? Що ж саме? — перепитав Селестіно. Він зрозумів, що у дітей були якісь наміри.

— Річ у тому, що… зовсім випадково Маркос і я згадали про одне місце, і Пако та Пепе дуже сподобалось… Думаю, що… Я знаю, що їм хочеться побувати там, якщо ти їх туди зводиш.

— І що ж це за місце, Аліно?

— Берег, тату.

— Пляж?

— Н-ні, тату. По-моєму, їм хочеться побачити… Піратські печери.

— Печери?

— Так, — підтвердила Аліна і заторохтіла на одному подиху: — Річ у тому, що Пепе дуже багато знає. Він вивчає у школі щось про печери. А в Піратських печерах він, може, знайде щось стародавнє, індіанське, огляне їхні оселі, щоб знати, як вони жили. Поведеш його туди?

Селестіно насилу стримувався, щоб не посміхнутись. Але, переборовши себе, споважнів і поклав руку на плече Пепе:

— Гаразд, хлопче. Цими днями я осідлаю коня, і ми вирушимо на узбережжя, щоб подивитися ті печери.

— Тату, — занепокоїлась Аліна. — Але ми теж хочемо подивитись.

— Он як! То й ти вивчаєш це в школі?

— Ні, але… Тату… Я теж… Я вже велика. Ти візьмеш нас, правда?

Селестіно зміряв доньку поглядом. Потім зняв капелюха і пригладив волосся.

— І справді, ти вже виросла. Від горшка — три вершка, — усміхнувся він. — Гадаю, тебе можна взяти. — І додав заклопотано — Хоча не знаю, чи дозволить нам мама заночувати там… Та й намет треба дістати.

Такого діти не сподівались. Не могли повірити власним вухам. Вийшло набагато краще, ніж могли собі уявити. Вони не тільки побачать узбережжя, де жили індіанці і куди заходили пірати, а й ночуватимуть там.

— Ой тату! — вигукнула щаслива Аліна і поцілувала його. — Який же ти хороший! А про намет не турбуйся. Я роздобуду його десь у селищі.

Дітлахи невимовно зраділи і водночас збентежились. Ще б пак! Вони проведуть ніч у Піратських печерах! Про таке можна було тільки мріяти!

Розділ III

БАБУСЯ РОЗПОВІДАЄ ЛЕГЕНДУ

Після сніданку діти вирушили до дядька Мануеля. Аліна вже роздобула у Артеміо, свого сусіди, намет, і вони в піднесеному настрої йшли навідати Мочіту. Тільки-но ватага вибралась за околицю, як позаду почувся гуркіт мотора. Старезне авто обігнало їх і зупинилось. За кермом сидів чоловік років тридцяти п’яти.

— Ти часом не син завідуючого фермою? — звернувся він до Маркоса.

— Так.

— А куди ви йдете?

— На хутір Ла Каррета. А ви, мабуть, племінник Белісаріо?

— Так. Мене звати Омар Монтен. Сідайте, підвезу. Я їду до свого дядька. Це на півдорозі, але все-таки вигадаєте якийсь час.

— Гайда! — обернувся Маркос до гурту.

Діти сіли в автомобіль. Двигун задеренчав і оглушливо стрельнув. Аліна скрикнула з несподіванки.

— Не лякайтеся, — сказав водій, коли машина рушила з місця. — Цей ридван доброго слова не вартий.

Авто звернуло на нову широку асфальтівку, проїхало нею трохи, а потім збочило на погано второвану грунтівку. Проте Омар не зменшив швидкості, і дітей підкидало так, що, здавалося, душу витрясе. У Аліни було лиш одне на думці: швидше б уже доїхати.

— А ви не тутешні? — спитав Омар, придивляючись до близнят у люстерко, прикріплене перед ним.

— Ні, ми тут гостюємо, — відповів Пепе.

— Я теж, — сказав чоловік. — Допомагаю дядькові.

— А Белісаріо досі не надумав перебиратись до селища? — поцікавився Маркос.

— Де там! — затявся старий. — Я вже йому казав і про кухню, і про телевізор, меблі. І що не треба буде воду носити, і що лікар поруч. Та дарма. У свої сімдесят п’ять років він неначе приріс до землі. Каже, що вона йому нелегко дісталася. Революція дала землю, і він не збирається від неї відмовлятись. Словом, не хоче переїздити. І переконати його несила.

— Річ у тому, що землю легше обробляти спільно, та й врожаї вона тоді дає більші,— розважливо промовив Маркос. — Одного дня Белісаріо зрозуміє це і зважиться на переїзд.

— Та він швидше помре, ніж згодиться, — посміхнувся Омар.

Діти сиділи мовчки. Авто мчало дорогою, підстрибуючи на вибоях, та чоловік і не думав стишити швидкість. Малих пасажирів добряче кидало на сидінні.

— Я тут житиму якийсь час, то мені треба стати на облік в уповноваженого мілісіано[2], — сказав чоловік і спитав Маркоса: — Твій батько мілісіано?

— Авжеж.

— От і добре. Якось заїду до нього. А отут я вас висаджу. Мені праворуч, а вам — прямо.

Діти вийшли. Авто понеслося далі, підстрибуючи на вибоїстій дорозі.

— Доїхали нарешті,— з полегкістю зітхнув Маркос і рушив уперед. Друзі пішли за ним.

За годину діти сиділи під манговим деревом. Земля навколо них була всіяна лушпинням. Мочіта лащилась до кожного з них, але найбільше — до Пако. Цуценя плигало біля нього, гавкало, ставало на задні лапи — прямо не знало, що робити на радощах.

— Ну, що, вдоволені? — спитав Маркос близнят. — Полазили по деревах, з’їли стільки…

— Я вже стомився зривати манго для цього дівчиська, що саме боїться вилізти на дерево, — зневажливо поглянув Пако на Аліну.

— Що? Я, боюсь? Дивися, ти… — насувалася дівчинка на близнюка, та раптом послизнулася на лушпинні й упала.

Усі, навіть сама Аліна, розреготалися. У цю мить від оселі почувся чийсь голос. Діти обернулися й побачили стару сиву жінку, яка скликала курей і кришила їм хліб з великого глека.

— Це моя бабуся, — сказала Аліна, не встаючи з землі.— Ходімте до неї.

Діти підійшли до старої, яка присіла на ослінчик і далі кидала крихти хліба. Аліна та Маркос поцілували її. А Мочіта кинулась до курей, і ті перелякано закудкудакали й порозбігалися. Цуценя загавкало на них і ще більше налякало, бо, хоча на хуторі й були собаки, але жоден з них не мав такої звички.

— Бабусю, — сказав Маркос. — Це наші друзі. Вони приїхали погостювати до нас.

— Здоров був, Атанасіо! — звернулась вона до Пепе. — Де ви вже побували? Ходили в Герменгільдо до гаю?

Маркос і Аліна перезирнулись. Батько їм колись розповідав про те місце. Ще хлопчиком він бігав туди разом з Мануелем. Але того гаю вже давно нема. Бабуся через свій похилий вік плутала різні часи, людей, і подеколи немов опинялась у минулому.

— Ні, бабусю, — сказав Маркос. — Ми збираємось завтра піти на узбережжя і заночувати в печерах.

— Еге ж, там гарно, — згодилася стара і знову заходилась годувати курей. — У дитинстві мій дід Бернардіно водив мене туди не раз. Ми ловили рибу в Індіанській бухті.

Почувши це, Пепе насторожився. Індіанська бухта! Може, й справді на узбережжі жили індіанці? Він уже міркував про це. І коли є місце з такою назвою, то це повинно означати, що воно було заселене аборигенами. Схоже на те, що він знайде там старожитності. Хлопчик так захопився цією думкою, що не втримався від запитання:

— Бабусю! А там, у печерах, жили індіанці?

— Атож. Дід Бернардіно розповідав мені, що їх там було дуже багато. Знаєш, як те місце називається? Гуанабай. А так звали тутешнього індіанського вождя, який боровся проти іспанців, доки його не взяли в полон і спалили на вогнищі. Так-так… Гуанабай.

Пепе розхвилювався. Його здогад підтверджувався: індіанці там жили. Отже можна щось знайти: шліфоване кам’яне знаряддя, якийсь посуд абощо.

— Бабусю, — почав він. — І в цих печерах…

— А чого це ви так цікавитесь узбережжям? — замислилась бабуся. Потім пильно подивилась на кожного, і на її обличчі з’явилась зловтішна посмішка. — Хочете знайти скарб? Чи не так? — спитала вона зненацька.

Розділ IV

СКАРБ

Пако аж стрепенувся, почувши слово «скарб», і почав уважно дослухатися до розмови. Невже це правда?

— Та ні, бабусю. Ми збираємось на прогулянку, — лагідно відказав Маркос.

Стара глузливо посміхнулась і стулила повіки, які стали немов ще двома зморшками на її покарбованому літами обличчі.

— На прогулянку? Я добре, знаю, що ви шукатимете, — запевнила вона, збагнувши наміри свого праправнука. — Скарб Піратських печер. Ці шибеники не такі й дурні. Ще б пак! Вони довідались, що на узбережжі… Але ні. Я нічого не скажу з того, що мені оповідав дід Бернардіно. Це таємниця.

Аліна нетерпляче спитала:

— То на узбережжі є скарб, бабусю?

Стара приклала вказівного пальця до уст і по-змовницькому подивилась на дівчинку. Потім витягла з глечика змочений шматок хліба й кинула ним у цуценя. Мочіта злякалась і швиденько відбігла, сердито гавкнувши. Пако підкликав її й погладив. Кури, побачивши таке, обережно наблизились до крихт і почали їх клювати, позираючи, однак, на цуценя. А бабуся годувала курей, немов і забула про дітей.

Але вони не забули того, що почули від неї. Бабуся плутала часи й імена. Тож не дивно, якщо вона просто вигадала про скарб і навіть сама в це повірила. «Ні, нема чого радіти, — подумав Маркос. — Спочатку треба дізнатись про це якомога більше».

— Бабусю, — почав він, і стара глянула на нього, кидаючи тим часом крихти. — То скарб є чи нема?

— Що? А-а, звісно є. Як ти гадаєш, чому б тоді те місце називали Піратськими печерами? Бо там бували пірати.

Діти уважно слухали. Усе-таки щось тут є. Чому б то така назва? Вони знали (бо читали про це й бачили, в кіно), що острови Карібського моря мали колись сумну славу: саме тут морські розбійники звили своє гніздо. Хіба не була Ямайка великим піратським кублом? Та й сам острів Хувентуд хіба не давав притулку тим розбишакамі То чому б і їхнє узбережжя не могло прихистити цих лиходіїв при якійсь нагоді?

— Сюди, мабуть, справді навідувались пірати, бабусю, — згодився Маркос, проте додав із сумнівом: — Але це аж ніяк не означає, що вони повинні були закопати тут свою здобич. — І, поглянувши на друзів, додав з притиском — Отже скарбу нема. Це просто легенда, в яку майже ніхто не вірить.

— Легенда? Просто ніхто не може знайти. Тому й кажуть, що немає,— відповіла стара з несподіваним обуренням. — Але я знаю правду. І правда полягає в тому, що скарб заховано там. Я певна, бо це була одна з таємниць, яку мені відкрив дід Бернардіно перед смертю. Він повідав мені, що один знаменитий пірат кидав якір біля самого берега, а потім пересідав на шлюпку. Він та його друзяки відсиджувались біля скелі Корсара. То де він, по-вашому, сховав свій скарб? А втім, що про це говорити! Дайте мені спокій.

Маркоса, у якого вже починали розвіюватись сумніви, ці слова немовби підштовхнули.

— Може, Бернардіно помилявся і скарб заховано зовсім не на узбережжі,— сказав хлопчик.

— Тобто як? Тобто як? — обурилась бабуся. — Це така сама правда, як і те, що судно сіло на рифи. Та як ви, шмаркачі, можете казати, що скарбу немає! А коли я вам скажу, що дід сам його бачив? Га?

Діти перезирнулись. Як? Дід бачив скарб? Невже на узбережжі справді заховано скарб?

— Що я наробила! Це ж друга таємниця, і я обіцяла не розкривати її! — зойкнула розпачливо стара і застерегла, стишивши голос: — Але ви мусите мовчати. Чув, Атанасіо?

— Так, так, бабусю… — розгубився Пепе, що його так назвали. — Ми… ми ніколи нікому не скажемо.

— От і добре, бо про це ніхто більше не знає,— сказала стара. — Лиш я. Дід розповів мені, коли я вже була дорослою і заміжньою. Дітлахам із селища він розповідав щось інше, тільки не це. Лиш я це знаю… А тепер ще й ви. Але дивіться мені,— і вона приклала пальця до уст. — Нікому ані словечка, гаразд?

Діти урочисто пообіцяли. А Пако закинув вудку.

— Бабусю, — спитав він. — А дід Бернардіно не казав, де саме закопано скарб?

— Обіцяв сказати, але не встиг, бо помер. Я все розповіла своєму чоловікові, та він мені сказав, що дід несповна розуму. Ніхто мені не вірив. Але скарб там є, саме там. Лежить і чекає, щоб хтось його викопав.

Діти слухали мовчки. Скарб! У них аж голови запаморочились. Скарб, захований сотні років тому. Скрині, повні самоцвітів і коштовностей, яким не скласти ціни. І вони його знайдуть. У газетах з’являться їхні фотографії, а однокласники не даватимуть проходу запитаннями. Скарб! Скарб у Піратських печерах!

Розділ V ЛАШТУВАННЯ

Наступного ранку сяяло сонце. Діти прокинулись рано і вже посідали снідати.

— Після сніданку, — оголосив Маркос, тримаючи в руці бутерброд, — сходимо до крамниці й купимо якихось консервів та всякої всячини.

— Консерви? Навіщо ці консерви? — заперечив Пепе. — От якби там, на узбережжі, жити, як індіанці, і їсти те саме, що й вони!

— А що ж вони їли? — спитала його Аліна.

Пепе навіть снідати кинув. Побут і звичаї аборигенів були його пристрастю. Він стільки читав і сперечався про це зі своїми товаришами по археологічному гуртку, що не міг втриматись від спокуси поділитися з друзями своїми знаннями.

Отож почав розповідати, що індіанці їли ігуан1, та помітивши, як друзі скривились, перейшов до такої вишуканої страви, як печеня з фламінго — цього птаха з яскраво-червоним оперенням. Індіанці якнайближче підкрадалися до нього водою, ховаючи голову у видовбаний гарбуз, і зненацька хапали його.

Вони їли також черепашаче м’ясо, що дуже добре на смак. А ловили черепах на рибу-причепу, до якої чіпляли довгий мотузок. Коли вона помічала черепаху, то прилипала до неї, а індіанці витягали її потім за мотузок на берег.

— Але де взяти ту рибу-причепу? — почав Пако.

Та Пепе його перебив:

— Ми могли б їсти хутії [3]. Індіанці ловили їх з допомогою німих собак.

— Але ж у нас немає німого собаки, — здвигнула плечима Аліна. — Мочіта для цього не згодиться, бо вона гавкає.

Щоб покласти край суперечці, Маркос запропонував проголосувати, хто згоден на консерви. І сам підняв руку. Пако та Аліна приєднались до нього, а Пепе демонстративно склав руки.

— Гаразд. Купимо консерви, — підкорився більшості хлопчик. Він підвівся і з кумедною зневагою кинув: — Ви нічого не тямите в археології.

Діставшись до нового торговельного центру, вони зайшли до продовольчої крамниці. Набравши харчів, £тали в невелику чергу до каси. Підготовка до походу збуджувала їх. На саму лиш думку про це Пако відчував, як схвильовано б’ється серце в грудях. Йому не терпілося опинитись на узбережжі, а тут — стій у черзі!

— Слухайте, — сказав він. — А як прийдемо туди, що робити будемо?

— Ну, влаштуємось… роздивимось, що до чого, а там побачимо, — відповів Маркос, підходячи вже до касира, який привітно усміхнувся до дітей Селестіно.

— Та ні, ні,— не відставав Пако і, нахилившись до товариша, сказав йому довірливо: — Я про… інше. Як ми будемо шукати на узбережжі скарб?

Маркос сердито насупився й зиркнув на нього, щоб той замовк. Хлопчик не помітив, як усмішка сповзла з обличчя касира і він споважнів. Та це тривало лише мить. За хвилину він знову взявся до роботи і, переглядаючи покупки, удавано байдуже спитав:

— У вас гості, Маркосе?

— Так, це наші друзі. Збираються провести тут кілька днів, — відповів хлопчик і познайомив його з близнятами.

— То ви вже показали їм Гуанабай?

— Авжеж, — сказала Аліна. — А сьогодні ми рушаємо до моря.

— А-а! То ви зібрались на пляж?

— Ні-ні, просто на узбережжя, — відповіла дівчинка.

Чоловік схилив голову. Здавалося, він задумався над тим, що сказала Аліна. Потім узяв гроші, які йому простяг Маркос, затримав їх на якусь мить у руці і обернувся до дітей.

— А чого б вам не піти на пляж? Там краще купатися, — сказав він, клацаючи на апараті, і додав з дружньою пересторогою — Окрім того, кажуть, що на узбережжі не зовсім безпечно.

— Не зовсім безпечно? — перепитав Маркос.

— Так. Я хочу сказати… Ви знаєте Хасінто? Йому подобається кривдити дітей, які туди навідуються… І блукає тільки ночами. На пляжі все-таки набагато краще.

Діти розгублено мовчали. Та Аліна безтурботно здвигнула плечима:

— З нами йде мій тато.

І до дітей знову повернувся добрий настрій.

— Ну, коли так… — промовив Антоніо з удаваною полегкістю і дав їм здачу. — А повернетесь, певне, пізно?

— Та ні! Ми там заночуємо, — відказав Маркос. І вже від дверей кивнув касирові головою на прощання.

— Щасти вам, — сказав чоловік.

Але тільки-но діти повернулись до нього спиною, його обличчя знову спохмурніло. Він провів їх занепокоєним поглядом, поки вони не зникли з очей у кінці коридора.

По дорозі назад Пако, якого розбирала цікавість, спитав:

— Маркосе, а хто такий цей Хасінто?

Хлопчик розказав своїм друзям усе, що знав про того чоловіка. З дитинства він чув, що божевільний Хасінто живе самотньо на узбережжі і наганяє страху на непроханих гостей.

Навколо нього завжди було щось таємниче. Але хай їх це не турбує — він не чув, що Хасінто був причетний до скарбу.

— Якби він ного знайшов, — зробив висновок Маркос — у селищі довідались би про це.

— А може й ні,— засумнівалась Аліна. — Якщо він несповна розуму, то хто знає — може, й приховав його як слід?

Коли вони зайшли до квартири, Селестіно складав посеред вітальні речі до двох рюкзаків. Діти заходилися допомагати йому, і через кілька хвилин експедиція була готова. Хосефа попрощалася з ними на порозі. Маркос узяв один рюкзак, Селестіно — другий, і вони вирушили до садиби Мануеля.

Окрім Мочіти, там вони мали забрати двох поштових голубів, щоб уже сьогодні сповістити Мануеля, як вони влаштувались, а він переказав би Хосефі, бо збирався цього вечора до селища на збори свого кооперативу. Це була остання справа, яку їм треба було залагодити.

Їхня нечисленна експедиція нарешті була в дорозі. Попереду на дітей чекало багато цікавого: купання в морі, археологічні відкриття, ночівля на узбережжі, печери… А найголовніше, про що ані на мить не забували всі четверо, — це скарб. Чи знайдуть вони скарб у Піратських печерах?

Розділ VI

НАРЕШТІ УЗБЕРЕЖЖЯ!

Через дві години вони були вже неподалік від своєї мети. Спочатку йшли стежкою, що геть поросла бур’янами, а потім, коли вона зовсім загубилась, довелося продиратися крізь чагарники. Проте Селестіно, добрий знавець цих місць, упевнено вів дітей уперед.

Та ось нарешті дісталися до маленького гірського плато і зупинились на перепочинок. Вище, метрів за сто, тяглась ущелина між двома горами.

— Це Берегова Брама, — сказав Селестіно. — Нею ми вийдемо до моря.

За кілька хвилин вони опинились у довгій ущелині між гір. Попереду блакитно мерехтіло море. Йти захаращеною камінням ущелиною було важко. Та коли вона скінчилась, перед ними відкрився чудовий краєвид.

— Погляньте! Як тут гарно! — захоплено вигукнула Аліна.

Перед ними простягалося вкрите пагорбами, чагарниками, плавнями й соснами узбережжя. А ще — море: широке, блакитне, могутнє, прекрасне і ясне, як безхмарне небо.

Вони стояли на природному спостережному пункті, звідки було видно величезний обшир суші, обмежений праворуч і ліворуч далекими горами.

— Це єдиний вихід до моря, Ніно? — спитав Пако, який притримував Мочіту, щоб вона не виривалася вперед.

— Майже єдиний, хлопче, бо є й інший шлях, там, праворуч, — показав Селестіно, — між отією горою і морем. Але це надто далеко від селища, і треба робити великий гак. Там можна проїхати на джипі.

Діти подивилися у той бік, куди показував Селестіно. Безлюдний і прекрасний краєвид тішив око. Заради цього варто було здолати важкий шлях.

— А де ми станемо табором? — роззирався Пепе в пошуках зручного місця.

Усім до вподоби припала галявина між соснами, що здалася їм сухою, чистою і тінистою. Була вона на півдорозі між берегом і струмком. А Аліна любила запах живиці.

— Гайда вниз! — вигукнув Пако і рушив схилом гори.

За півгодини вже нап’яли намет. Діти перевдяглися для купання. Вони саме допомагали Селестіно розкласти вогнище, щоб приготувати їжу, коли з-поміж сосен вибігла Мочіта, а за нею — Пепе, підперезаний червоною Аліниною хустиною.

— Це моя земля, — виголосив він удавано грубим голосом. — Я касік [4] Гуанабаю. Бачите мій пояс?

— Ура! Ура! — заплескала в долоні Аліна і почала стрибати навколо Пепе. — Я теж хочу бути касіком.

— Жінка не може бути касіком, Аліно. А ось я можу, але мені ще потрібне намисто із зубів акули… і ще одна річ.

— Яка саме? — поцікавився його брат.

— Татуювання на тілі.

— О! Так! — заплескала знову Аліна. — І я себе розмалюю. Я буду «касікою».

— Ні,— заперечив хлопчик. — Тільки чоловіки…

— Так! — підвищила голос Аліна. — Я буду «касікою»! Я розмалюю себе! Хочеш ти цього чи не хочеш!

— Та годі вам сперечатися, — втрутився Маркос, усміхаючись, і вказав до моря: — Нумо, наввипередки!

Зчинивши великий галас, діти помчали до берега. Селестіно лишився в таборі готувати сніданок. На узліссі у Пепе спала хустина, і йому довелося зупинитись, щоб підняти її. Коли він нарешті добіг до Індіанської бухти, товариші почали кепкувати з нього.

— «Касік» програв, — вигукнула Аліна. — Він слабак.

Вода була тепла й прозора, і дітям захотілось помірятися силами в плаванні. Пако виявився неабияким плавцем: весь час був першим. Вони пустували, бризкаючйсь водою. Точилися справжні морські баталії.

— Здаюсь, — загукав Пепе, коли на нього напали всі гуртом. — Здаюсь, бо…

— Дивіться! — перебив його Маркос. — Он там, у кущах…

— Що там? — запитав Пепе. — Нічого не бачу.

— Я теж, — прошепотіла Аліна.

— Там хтось є,— запевнив хлопчик. — Гілки загойдались.

Діти прикипіли очима до берега, вичікуючи. Жодного звіра вони не помітили. Отже, якщо чагарник ворушився, то це була людина. Але хто? Може, за ними хтось стежить:

— Дивіться! — вигукнув цього разу Пако. — Там знову заворушилось.

— Піду погляну, хто там, — сказав Маркос і без зайвих вагань поплив до берега. Він вийшов з води й заглибився в нетрі.

На якусь мить діти розгубились, та потім, ніби змовившись, кинулись за товаришем.

— Маркосе! Маркосе! — покликала Аліна, продираючись крізь хащі.

— Я тут.

Вони зійшлися на галявині, де висока трава була прим’ята.

— Ось погляньте, — показав Маркос на трохи витолочене місце.

На вологій землі було видно сліди босих ніг.

— Сліди людини, — сказав Пепе. — Досить великі. Має бути хтось високий.

Аліна притулилась до брата.

— Може, це той божевільний, про якого говорив касир Антоніо? — спитала вона.

«Хасінто» — промайнуло в кожного. Звичайно, це був Хасінто — той старий, що блукає берегом і лякає людей. Їх бентежило, що за ними спостерігає той волоцюга.

Аліні стало моторошно. Водночас її розбирала цікавість, де живе той чоловік і де тримає своє майно. Звісно, якщо воно в нього є. Припущення, що Хасінто давно знайшов скарб, викликало в Аліни Острах. Маркос теж непокоївся.

— Я не люблю, коли за мною підглядають, — виголосив він. — І хто знає, може, він і досі тут.

Усі роззирнулися навкруги. Берег був спокійний.

— Діти! — долинув здалеку хрипкий від натуги голос Селестіно. — Ідіть їсти.

Це їм було більше до вподоби, ніж відчувати на собі очі якогось дивака. За Маркосом вони попрямували до табору і невдовзі вже обідали. Навіть Мочіті подали їжу на металевій тарілці.

— Ну що, Пепе, ти хотів жити, як індіанець, — нагадала насмішкувато Аліна, — а зараз ласуєш консервами.

— Це не моя вина. Я залюбки їв би те, що вони. Наприклад, папуг, черепах, смачних морських корів або м’ясо… як його? Кобо![5] Так, кобо. Крім того, з їхнього панцира робили ложки та інші речі.

— А хліб? — спитав Маркос.

— У них не було хліба, але…

— Та ні, я питаю не про їхній хліб, а про наш. Де він подівся?

— А, згадав, Маркосе! — зрадів Пепе. — У індіанців не було хліба, вони пекли коржі з маніоки. Це робилося так…

— Пепе не хоче десерту, — у Аліни в очах заграли бісики. — Йому солодко від консервів.

— Якщо нема нічого іншого, то давай, — сказав юний археолог. — А індіанці, щоб ти знала, їли гуайяву, ананаси та всякі інші фрукти.

Після десерту помили в морі посуд, сполоснули водою з джерела зуби і посідали на галявині.

— Не можу й поворухнутись — так наївся, — признався Селестіно. — Полежу трохи на травичці, а тоді, якщо хочете, можемо сходити до печер.

— Ура! — вигукнув Пепе, який давно цього чекав. — Може, знайдемо індіанське поселення.

— Або скарб, — сказав Пако й підморгнув Аліні.

Дівчинка пропустила жарт повз вуха. У глибині душі вона не вірила, що скарб у печерах. Після вранішнього випадку на морі Аліна майже не сумнівалась: скарб здобув Хасінто. Треба тільки з’ясувати, де саме він його ховає.

— А де живе Хасінто? — спитала вона.

— Не знаю, Аліно, — відповів батько. — Кажуть, де йому заманеться.

Дівчинка нахилилась, узяла камінець і з, досади пожбурила його якнайдалі. Потім лягла горілиць у траву.

Тим часом неподалік хтось зачаївся між соснами і пильнував за кожним рухом дітей, кожним жестом. Невідомий прислухався до розмови. Його дуже зацікавили останні слова Аліни. Невідомий спостерігав.

Розділ VII

ПІРАТСЬКІ ПЕЧЕРИ

— Ось ми й прийшли, — вдоволено сказав Маркос. — Нумо, на пошуки!

Гурт рушив довкола бескиду Корсара, і Аліна натрапила на печеру завглибшки не більше метра, яку вони нарекли Карликовою. Тоді дісталися до вузенької тераси, що тяглась від скелі до берега. Вкритий чагарниками схил обривався так круто, що годі було розгледіти, де ті печери.

Маркос запропонував розійтися і спробувати шукати поодинці. Спереду озвався Пепе.

— Тут якась печера! — показав він на скелясту стіну.

Дітлахи підняли голови і справді побачили трохи вище від того місця, де зупинилась Аліна, щось схоже на вхід до грота, напівзакритого виступом.

— Гайда туди, — кинув Селестіно і подерся крутосхилом угору.

Пако прикинув, що не зможе взяти з собою Мочіту, тому вирішив залишити її внизу. Цуценя плигнуло на камінь і загавкало на них, але вгору лізти не зважилось. Слідом за Селестіно спритно вибрався на виступ Маркос. Близнята видерлись самі, Аліні ж допомогли брат і батько.

Коли вони вступили до печери, чоловік, що крався за ними від самого табору, вигулькнув з чагарника, де він ховався, і наблизився до скелі. Мочіта, побачивши його почала задкувати й гарчати.

— Геть! Геть! — прикрикнув він і спробував відігнати цуценя.

Він був худорлявий і високим зростом. Крізь його пошарпаний одяг видно було смагляву шкіру, що задубіла за багато років самотнього й невлаштованого життя. З-під драного капелюха на плечі спадали сиві пасма волосся. Це робило ще довшим його змарніле обличчя з неспокійними й настороженими очима.

Дивний чолов’яга видряпався до входу в печеру і на мить зазирнув туди. Потім підвів очі до вершини скелі. Повагавшивсь, спустився скелястим схилом і подався геть.

Тим часом у печері Аліна нетямилась од захвату. Це ж перша справжня печера, до якої вони забрались. Печера, яка, можливо, була притулком піратів. Тут міг бути скарб.

Вона йшла за батьком і уважно оглядала кожен куточок, який освітлював ліхтарик, сподіваючись знайти якусь старовинну монету чи іншу ознаку перебування тут піратів у давні часи.

Раптом Селестіно вигукнув:

— Гей, товариство! Дивіться, яка краса!

Коли діти підійшли, то побачили, що далі вузенький коридор розширювався і утворював немовби велику височенну кімнату. В світлі ліхтарика замерехтіли незліченні крапельки води, що всіяли темне склепіння, справляючи дивовижне враження.

— Це буде Зоряна печера, — виголосив зачарований Пепе, задивившись угору.

Діти вирішили трохи обдивитись. На чолі з Селестіно почали обхід, намагаючись з допомогою лише променя ліхтарика знайти щось цікаве.

Вони видивлялися, наскільки давало змогу слабке світло, наштовхуючись іноді одне на одного, але пошуки були марні.

— Ні, хлопці, без великого ліхтаря тут не обійтись, — сказав Селестіно і провів променем світла по стінах печери. Востаннє поглянувши навкруги, вони рушили назад.

Пако йшов замислений. Як же шукати скарб? Тут украй потрібне добре освітлення, щоб вільно ходити по бугристій поверхні гротів. Тільки в такому разі можна знайти якийсь слід чи прикмету, щоб зорієнтуватись і визначити, де копати. Але ж у них немає ані лопат, ані кайл… Ні, вже в першій печері все виявилось не таким простим, як вони собі міркували в селищі.

Хлопчик усвідомлював труднощі, але не тому він підупав духом. Треба було все добре обміркувати. Бо скарб… треба знайти.

Та щастя їм не усміхнулось. Оглянули ще дві печери: Холодну і Довгу, але без наслідків. Та й вечір надходив. Коли вони вийшли назовні, сонце заходило, ковзаючи з хмари на хмару.,

— Треба б оглянути ще якусь печеру, — сказав Маркос. — Ходімте.

Ватага рушила на пошуки. Тим часом у своїй новій схованці на вершині скелі Корсара чоловік, що підглядав за ними, витяг з потертої кишені сорочки предмет, схожий, на маленьку картонку. Якийсь час він тримав його в руці й роздивлявся. Потім обережно вихилився і далі пильнував за дітьми.

Цього разу першовідкривачем був Пако.

— Я знайшов величезну печеру! — вигукнув він.

Друзі підійшли до нього й на власні очі побачили широкий отвір. Це мала бути велика печера.

Чоловік у криївці занепокоївся. Він ще раз глянув на те, що дістав з кишені, і знову прикипів очима до дітей.

Експедиція у грот почалася: цього разу з Мочітою. Селестіно ліхтарика не вмикав, бо в печеру проникало сонячне світло. Діти порушили вглиб. Вони сподівалися бачити великий склеп, де пірати, можливо, закопали здобич.

Але що далі вони просувалися вперед, то більше розчаровувались. Печера що далі, то більше звужувалась, аж поки Селестіно вже не міг іти на повен зріст. Він увімкнув ліхтарик і впевнився, що стеля знижувалась і йти далі не варто. Але діти хотіли дійти до кінця. Маркос попросив у батька ліхтарика. Вони дісталися до місця, де посуватися можна було хіба що рачки.

— Цю печеру назвемо Лійкою, — сказала Аліна. — Бо саме на неї вона схожа.

— Далі, мабуть, іти не варто, — сказав Маркос і зупинився. — Вона все вужчає. За кілька метрів стеля й долівка зійдуться.

Але Мочіта й не подумала повертати назад. Вона пішла вперед і зникла в темряві.

— Мочіто! — гукнув Пако їй услід.

Цуценя не послухалось, почало люто гавкати, і його гавкіт підсилювався відлунням печери. Маркос спрямував ліхтарик на звук. Там, у глибині, серед мороку, який світло не могло повністю розвіяти, цуценя неспокійно крутилося й гавкало.

— Мабуть, вона зустріла якусь істоту, — висловила здогад Аліна.

— Павука, — припустив Пепе, — а може, кажана.

Гавкання ставало глухішим. Пако, стривожений, як і Селестіно, поведінкою Мочіти, зробив ще одну спробу.

— Мочіто! — крикнув він суворо.

І це подіяло. Мочіта підняла голову і, трохи повагавшись, вернулась назад. Хлопчик узяв її на руки і погладив.

— Чого ти гавкала? — прошепотів їй на вухо.

У відповідь Мочіта сховала голову попід хлопчикову руку. Пако здивувався й поглянув у глиб печери, але нічого не побачив.

«Дуже дивно, — подумав він. — Мочіта ніколи не гавкає без причини. Там щось має бути. Що б то?»

Коли всі вийшли з печери, хлопчик усе ще міркував над цим.

Червоне коло сонця занурювалось у море, ось-ось смеркне. Селестіно та діти рушили до табору.

Тим часом незнайомець залишив схованку на вершині скелі Корсара і поквапливо подався геть.

Розділ VIII

МАНДРІВНИЙ ВОГНИК ТА ІНШЕ

За жартами та оповідками в таборі, при світлі вогнища, де голоси губилися в гомоні сосон та співі цвіркунів, вечір проминув непомітно.

Діти вже відправили голуба з листом до Хосефи, в якому описали їй усю тутешню красу і як тут добре.

Десь опівночі Селестіно зайшов до намету і виніс джутову торбу та ліхтар.

— Хто хоче ловити раків, — сказав він, — гайда зі мною.

Пако взяв ліхтар, Маркос — торбу, і вони рушили через перелісок до берега. Настрій у Пепе був піднесений.

— Будемо ловити раків, як індіанці,— сказав він.

— Як-то? — спитала Аліна.

— Дуже просто. Треба засліпити рака, а потім в торбу його. Саме так робили індіанці-

Біля моря діти не мали ані хвилини спочинку. Було стільки раків, що не встигали вони витягти одного, як з’являвся другий. За годину торба була майже повна. Цього улову мало вистачити на снідання.

— Повертаймося, — запропонував Селестіно. Усі погодились, бо потомилися й хотіли спати.

Назад вони йшли берегом, аж поки дісталися до сосняка, посеред якого був табір. Селестіно з ліхтарем заглибився в перелісок разом з Аліною. Пако, перш ніж увійти в сосняк, поглянув праворуч. Те, що він побачив, змусило його зупинитися і завмерти.

— Що де там?

Маркос і Пепе, кинувши туди погляд, теж зацікавились. Понад землею швидко пересувався якийсь маленький вогник. На думку не спадало жодного логічного пояснення: хто це робив і для чого. Здавалося, вогник існував сам по собі.

Вони покликали Селестіно та Аліну.

— Не схоже на ліхтарик, — сказав Маркос. — Якось дивно воно рухається.

— Може, це Хасінто? — спитав Пепе і подивився на своїх товаришів.

Йому ніхто не відповів. Проте всі подумали про того чоловіка. Світло рухалось цілком довільно. Тон, хто це робив, або мав якусь незрозумілу мету, або ж був несповна розуму. Селестіно, вийшовши з сосняка, поглянув на світло і засміявся.

— І це вас здивувало? — спитав він.

— Так, тату. А ти знаєш, що це?

— Авжеж, Аліно. Мандрівний вогник, — пояснив Селестіно й повернув до табору. — Такі вогники виникають там, де щось гниє. Лікар із селища так казав. Там може бути болото або кладовище. Якщо хочете — завтра подивимось.

— Але без нас, — сказав Маркос. — Ми з Пепе підемо ловити рибу. Якщо пощастить, принесемо щось мамі.

У таборі всі відразу повкладалися спати, бо дуже стомились. Вхід до намету завісили сіткою від москітів. Діти були вдоволені експедицією і чудовою нагодою провести ніч у наметі.

«Завтра з’ясуємо, що то за світло, — подумала Аліна. — Цей мандрівний вогник — найцікавіше з усього, що ми сьогодні бачили». Аде дівчинка не знала, що на них чекали ще більші несподіванки.

Маркос опустив брезентову заслону так, щоб свіже повітря проникало через сітку. Денна втома, морське повітря і плескіт хвиль об скелі, що долинав до них, як шелест, зробили своє: невдовзі Селестіно й діти поснули. Усі, крім Пако. Він ніяк не міг заснути. Йому було жарко, і він намагався не ворушитись.

«Це просто неможливо, — подумав хлопчик. — Треба пройтись».

Він обережно переліз через Маркоса, відхилив сітку і опинився надворі.

Високо на небосхилі сяяв місяць. Ніч була прохолодна. Сюрчали цвіркуни. За кілька кроків усе губилося в темряві. Пако розім’яв затерплі руки й ноги, не відходячи від намету. Щоб не боліли в’язи, покрутив головою справа наліво, потім зверху вниз.

І тут він побачив світло. Воно з’явилося над наметом і зникло. Був тільки спалах, такий миттєвий, що Пако, коли знову стало томно, засумнівався, чи справді він його бачив.

Після розминки й морського повітря, що проникало поміж сосон, його почало хилити до сну, Хлопчик уже подумав був, що то оптичний обман — наслідок утоми, — як побачив його знову на тому самому місці.

— Мандрівний вогник, — прошепотів він, і його голос якось дивно пролунав у мертвій тиші.

«Тепер він має з’явитись в іншому місці й рухатись, немов великий світляк», — подумав хлопчик і почекав ще трохи.

За мить новий спалах прорізав морок.

«Не зрушив з місця, — сказав Пако сам до себе і позіхнув. — Уранці побачимо, що там таке. Може, це піратське кладовище. Якщо пощастить — знайдемо скарб».

Тихенько, щоб нікого не розбудити, він вліз до намету й ліг.

«Завтра дізнаємось, що то за світло», — вирішив хлопчик і, подумки будуючи плани, заснув.

Таємниче шепотіли сосни, та місяць сяяв у височині.

Минуло трохи часу. Пако спав. Але сон його був неспокійний. Йому наснилося, що він заблукав у печері, де шукав Мочіту, і не міг знайти виходу. Уві сні він штовхнув ліктем Маркоса.

Той прокинувся і не зразу зрозумів, де він.

«Як пахнуть сосни і яке чудове повітря!» — подумав хлопчик і повернувся на бік, щоб спати далі. Крізь сітку було видно непорушні тіні високих дерев. А в гомоні сосон до нього долинав лагідний шепіт хвиль. Десь далеко почувся звук, схожий на людський голос, а потім якийсь невиразний шум. Маркос зібгав удвоє ковдру, що правила йому за подушку, поклав на неї голову і заплющив очі.

«Голос?» — раптом усвідомив він.

Так. Він чув голос. Спершу хлопчик не надав цьому значення. Та за мить де й сон подівся. Невже там хтось є?

Хлопчик завмер, вичікуючи. Напружено прислухався. Не почув нічого незвичного й усміхнувся з полегшеним. «То був Хасінто», — подумав він.

Але з цього відразу випливало логічне питання, яке нову його занепокоїло: з ким він розмовляв?

Маркос довго шукав пояснення і зрештою махнув рукою. «Просто той чоловік несповна розуму. Він балакає сам із собою», — переконував себе хлопчик.

Проте напруження на спадало. Він дослухався до кожного звуку, який йому здавався підозрілим, і вдивлявся в юрок, у чорні сосни. Місяць зник, і стало темно. Це його тривожило ще дужче.

Та невдовзі повиднішало. Тим часом чоловік, голос котрого чув Маркос, віддалявся, трохи припадаючи на носу. Він щось говорив своєму супутникові.

А Маркос спав, знеможений сном.

Розділ IX

ПУСТКА

Вранці Маркос пішов по воду до джерела.

«Може, то мені вчулося, — думав він, повертаючись з відром назад. — Мабуть, то просто вітер шумів у соснах».

У таборі Пако саме розповідав про мандрівний вогник, який він бачив уночі.

— Он там, — показав хлопчик ліворуч.

— Не може бути, — заперечив його брат, поглянувши в той бік. — Увечері ми бачили світло з протилежного боку.

— А може, то був інший мандрівний вогник?

— Але де, хлопче? — втрутився Селестіно. — На скелі Корсака? Звідки йому там узятися? Адже на скелі немає ані звалища, ані чогось подібного.

— Я бачив світло саме там, — повторив Пако. Однак засумнівався і почухав потилицю. «Селестіно має рацію. Там вогника не могло бути. Він таки помилявся».

— Заждіть, — сказав хлопчик і увійшов до намету.

Мочіта подалася за ним. За хвилину Пако виліз рачки у супроводі цуценяти. Він звівся, обернувся до виходу, завішеного сіткою від москітів, розім’яв руки й ноги, в потім глянув на скелю.

— Це було там, — ствердив, тепер уже з цілковитою певністю. — Я виліз із намету точнісінько так, як уночі… Світло було на скелі Корсара.

Але його докази не могли переконати інших. Усі зійшлися на тому, що Пако помилявся.

Після сніданку ескпедиція рушила на пошуки мандрівного вогника, якого бачили минулої ночі. Пішли Пако, Аліна й Селестіно. Мочіта, як завжди, супроводила Пако. А Маркос та Пепе залишилися ловити рибу в Індіанській бухті.

Сонце вже припікало, коли пошукова група дісталася до вершини Соснової гори. Звідти вони замилувались новим краєвидом. За високими деревами, що вкривали крутосхил, щось виднілося.

— Там хатина, Аліно! — вигукнув ГІако, вказуючи у видолинок.

Дівчинка перезирнулася з батьком. Під горою, біля моря, стояла якась халупа. Дах і стіни були з колод і старих дощок. Дерево подекуди прогнило, а псе навколо було всіяне папірцями та іншим сміттям.

— Домівка Хасінто, — промовила зачаровано Аліна.

Діти й чоловік подалися вниз. За кілька хвилин вони опинились разом з Мочітою біля занедбаної оселі.

Аліна наблизилась до хатини. Було тихо. Здавалося, що там нікого немає. Аліна подумала, що той чоловік таки несповна розуму. Тільки божевільний міг жити в такій оселі. «Але ж лиш така людина здатна переховувати скарб, стежити за нами і лякати, щоб ми тримались якнайдалі від моря. Якщо Хасінто заволодів скарбом, то напевне, закопав його неподалік від свого дому… а, можливо, й у самій оселі».

— Ближче не підходь, — застеріг Селестіно.

— Але так ми нічого не побачимо, тату. Я хочу знати, як він живе. Це дуже цікаво.

Але Селестіно стояв на своєму. Адже Хасінто міг повернутись будь-якої хвилини. Тому вони обійшли кругом хатину і рушили далі.

Аліна подумала, що батько мав слушність. Негарно зазирати до чужої оселі. Але якби знати, що це безпечно, то вона б залюбки заглянула туди. Може, ще буде негода…

— О! Що це? — вказав Пако праворуч, на невелику улоговину.

Видовище було таке саме непривабливе, як і запах. Там були накидані на купу недоїдки від риби: хвости, голови, хребти, луска. Смерділо нестерпно.

— Ну от! — вигукнув Селестіно. — Це те, що ми шукали: кладовище. Риб’яче кладовище!

Діти збагнули, що саме тут виникали мандрівні вогники. А Пако так мріяв знайти піратське кладовище.

В Індіанській бухті Маркос уже вшосте закидав вудку.

— Добре, що не послухали тебе і взяли консерви, — сказав він. — Якби нам довелося їсти тільки те, що можемо самі добути, то померли б з голоду. З тебе був би поганий індіанець.

— Але ж я кажу правду, — сказав Пепе. — Вони робили гачки з риб’ячих кісток і ловили усяку рибу… — Хлопчик затнувся і промовив — Він знову тут.

— Хто?

— Той, що за нами стежить. Я обернувся підняти котушку і випадково помітив його. Він ховається в отих кущах.

Маркос нараз підхопився.

— Я його спіймаю, — рішуче промовив він. — І скажу йому, що нам не подобається, коли за нами шпигують.

Та тільки він намірився йти, як з переліску вибігли Пако та Аліна й покликали їх снідати.

Поки Пепе збирав вудки, дівчинка розповіла, де вона була з Пако й татом. Діти вже рушили до табору, коли Маркос показав на кущі:

— Знову він. І не набридло йому?

Вони помітили, як загойдалися гілки. Але ж їм обридло, що за ними хтось стежить. Вони вдивлялися в кущі, де ховався незнайомець. Тільки Пепе махнув на все рукою, повернувся в бік табору… і завмер.

— Неймовірно! — вигукнув він. — Погляньте на скелю!.

Діти не повірили своїм очам. На стрімкій скелі на тлі неба вирізнявся силует людини.

— Він би не встиг… — проказала Аліна і відразу замовкла. Бо біля першої постаті з’явилася друга, менша на зріст. Вони стояли на скелі й дивились на дітей.

— На узбережжя прибули гості: чоловік і хлопчик, — сказав з досадою Пако. Це утруднювало пошуки скарбу.

— Може, це ми гості,— відказав Маркос. — Адже ми не знаємо, хто прибув сюди раніше.

Постаті поменшали і зникли так само раптово, як і з’явились.

— Як ви гадаєте, чи не спробувати нам після сніданку познайомитися з ними? — спитав Маркос.

Так і вирішили. По дорозі до табору Маркос згадав про голос, що вчувся йому минулої ночі.

Розділ X

АРХЕОЛОГИ

Усіх надзвичайно заінтригували ті дві постаті на скелі Корсара. Нашвидкуруч поснідавши, вони вирушили на пошуки незнайомців. Поминули печери, пройшли берегом — і все марно. Тоді Маркос запропонував вийти на гору. Їм нарешті пощастило.

Біля підніжжя гори стояв намет. Коло нього — джип. Від моря діти не могли побачити за очеретом авто й намет.

— У джипі сидить чоловік, — показав Пако і, повагавшись, додав — Може, вони просто приїхали на відпочинок, як і ми.

Друзі не погодилися з ним. Це було б надто просто. Щось тут не те. А може, й справді вони тут відпочивають?

— А де ж хлопчик? — спитала Аліна.

— Мабуть, у наметі,— відказав Маркос.

І справді, завіса відхилилась і з намету вийшла людина. Пепе перший зрозумів:

— Погляньте! Ніякий це не хлопчик!

До джипу прямувала від намету невисока жінка. Вона заговорила до чоловіка. З вершини гори діти, звичайно, нічого не чули. Жінка обернулась — мабуть, щоб зайти до намету, й помітила їх. Якусь мить дивилася, а потім сказала щось чоловікові й показала на дітей.

Він вийшов з джипу. Жінка привітно помахала рукою, запрошуючи їх. Діти та цуценя спустились пологим схилом і підійшли до табору.

— Добридень, — доброзичливо сказала жінка,

— Добридень, — відповіли діти.

Поки вони сходили з гори, чоловік не зводив з них очей, а коли підійшли, пильно подивився на них. Нарешті привітався. Але діти зрозуміли з його тону, що він не дуже їм радий. У нього були розумні очі. Він, принаймні в цю хвилину, не мав охоти усміхатись.

— Ви туристи? — спитала жінка.

— Так, — відповів Пако. І відразу ж з удаваною наївністю спитав — А ви?

— Ми археологи, — відказав чоловік. — Досліджуємо цю місцевість.

Пепе широко відкрив очі і прислухався.

— Ми з Академії наук. Його звати Енріке, а мене — Ірма.

Діти назвали себе.

— Археологи! — захоплено вигукнув Пепе. — Я теж археолог, займаюся в археологічному гуртку в школі.

— Дуже радий, — буркнув чоловік. — Ми недавно приїхали. Ходили на цю гору подивитись печери і бачили, як ви ловили рибу. Ви тут самі?

— Ні,— відповіла Аліна. — Нас привів сюди мій тато. Але він лишився в таборі.

«Якщо вони прибули вранці, то вночі я чув голос Хасінто», — подумав Маркос.

— А що саме ви шукаєте? — поцікавився Пепе. Він зметикував, що коли з Академії наук прислали сюди двох археологів, то тут, можливо, було поселення аборигенів.

— Гончарні вироби, — відповіла жінка. — Сподіваюся знайти щось із кераміки сібонеїв[6].

— Так я й знав! — вигукнув Пепе, мало не підстрибнувши на радощах. — Я знав, що тут повинно щось бути! Я здогадувався! Я теж шукатиму!

— Ви збираєтесь заночувати тут сьогодні? — спитав чоловік удавано байдуже.

— Ні, сказав із жалем Маркос. — Нам треба повертатись. А ви довго тут пробудете?

Ірма поглянула на Енріке й сказала:

— Напевне, тільки сьогодні. Маємо чіткий план. Ми лише оглянемо місцевість і поїдемо. Може, повернемось днів через п’ятнадцять-двадцять.

— Так, — втрутився археолог. — Ми натрапили в одному місці на курган. Треба підготувати розкопки.

— А що таке курган? — спитала Аліна.

— Місце поховання. Яма, де лежать кістки й усілякі предмети.

— А чи не може бути й тут щось подібне? — спитав з надією Пепе. — Тут печери, і можливо, що…

— Іноді шукають роками і не знаходять нічого, — сказав Енріке й поглянув на годинника. — Вже пізно. Нам треба підготувати спорядження.

Діти зрозуміли, що вони заважають археологам, і розпрощалися.

Пепе так розхвилювався, що тільки й говорив про розкопки та знахідки, поки не дійшли до переліску. І тут він, немов пригадавши щось, замовк на мить, а потім тихо промовив:

— Але якщо ми не повернемось на узбережжя, то нема чого радіти.

Діти зупинились. Пепе мав рацію. Вони справді забули, що сьогодні рушають додому і навряд чи повернуться сюди ще, бо Селестіно про це нічого не казав.

— Послухай, Маркосе, — захвилювалась Аліна. — Треба зробити так, щоб тато привів нас сюди ще раз. Тоді Пепе зміг би розшукати індіанські старожитності. Та й я теж хотіла б щось знайти.

— Так, скарб, — сказав Маркос і додав — Ще знаю чому, але мені теж здається, що він у Хасінто. Дуже дивний чоловік. Підглядає за нами, хоче налякати, а ми навіть не бачили його. Він поводиться так, мабуть, для того, щоб ми забралися з узбережжя. Думаю, що скарбом заволодів він. Але щоб знайти його, нам треба сюди повернутись.

— Саме так, — докинув Пако. — То чому б Аліні не піти зараз у табір до Ніно?

Ця пропозиція усім сподобалась, і вони виробили план дій: Аліна поговорить зі своїм батьком, а потім сходить з Маркосом до хатини Хасінто. Пепе буде супроводити археологів у їхніх пошуках, бо це єдине, що його тепер цікавило. А Пако робитиме те, що планував учора: огляне ту частину Лійкуватої печери, де чомусь гавкала Мочіта,

Не гаючи часу, діти розійшлись. Аліна та Маркос рушили до табору, а близнята з Мочітою попрямували до скелі Корсара.

— Он твої археологи біля Піратських печер, — показав Пако, коли вони дістались до скелі.— Що вони, казали, збираються шукати?

— Щось із кераміки… Хоча дивно. Не розумію, чому Ірма так сказала. Бо коли вирушаєш в експедицію— ніколи не можна знати, що саме знайдеш. Ну, гаразд, я пішов до них.

— Поспішай. Вони ось-ось зайдуть до Зоряної печери.

Археологи справді ввійшли до печери, яку до того оглядали діти.

— Бувайте! — кивнув Пепе й побіг.

— Облиш його, Мочіто. Ти підеш зі мною, — сказав Пако. Він підняв із землі палицю й кинув уперед.

Цуценя жваво кинулось шукати її, принесло і поклало перед хлопчиком.

Невдовзі вони опинились перед входом до Лійкуватої печери.

«Я таки дослідник у душі. Нерозгадане не дає мені покою, — подумав Пако. — Треба довідатись, чому гавкала Мочіта»,

Розділ XI

НЕПРОХАНИЙ ГІСТЬ

— Якщо Хосефа наважиться ночувати сама — тоді може… Гаразд, побачимо, — сказав Селестіно своїм дітям. Ті заспокоїлися й подалися в своїх справах. Вони були майже певні, що навідаються на узбережжя ще раз.

Сховавшись на Сосновій горі, дочекалися, поки з хатини вийшов Хасінто й попрямував до моря. Маркос наглядав за ним, щоб сестричка могла спокійно діяти. Аліна тим часом спустилася схилом, поминула смітник перед халупою і поволі підійшла до вікна.

«Чому б мені не зазирнути? — подумала вона. — Може, побачу там якийсь ящик чи скриню…»

Дівчинка боязко заглянула у вікно. В хатині був страшенний розгардіяш. У кутку — поламаний ослін і старий нефарбований столик. Біля нього — складане ліжко з невміло залатаною ковдрою і кількома джутовими мішками, кі, мабуть, правили за простирадла. Окрім того, скрізь було розкидане старе лахміття.

«Якщо він і знайшов скарб, то ховає його десь в іншому місці», — вирішила Аліна. Вона вже випросталась, щоб відійти від вікна, аж тут помітила щось цікаве.

На стіні біля вікна висіла стара шабля. Дівчинка нічого не тямила в зброї, але збагнула, що це старовинна річ. Подекуди лезо було іржаве. На руків’ї — кілька подряпин і якийсь напис. Аліна витягла шию, намагаючись розібрати його.

— Ко-ко-а-нут, — по складах прочитала вона. — Коконут.

«Написано не по-нашому, — подумала дівчинка. — Звідки в нього ця шабля..?»

І раптом у неї промайнув невиразний здогад. Чи не піратська це часом зброя? Може, саме вона служила піратам у їхньому розбої? І якщо шабля у Хасінто, то, виходить, їхні підозри небезпідставні і він таки знайшов… скарб?

Тим часом Пако пробирався печерою вслід за Мочітою. Цуценя дісталося до вчорашнього місця і знову загавкало,

— Зажди, Мочіто! — гукнув позаду хлопчик.

Стеля нависла так низько, що дряпала йому спину, Висота печери тут була футів[7] зо два, не більше. Цуценя не вгавало.

— Я тут, Мочіто, — сказав хлопчик.

Руки й ноги у нього були в глині, але він таки домігся свого. Коли цуценя побачило його поруч, то перестало гавкати, лиш гарчало,

— Побачимо, що тут, Мочіто.

Хлопчик не взяв з собою ліхтарика, тому діяти доводилося наосліп. Він почав обережно обмацувати долівку навколо себе. Нічого не знайшовши, вирішив трошки просунутись уперед і ще пошарити рукою.

Кінець кінцем щось таки знайшов. Його права рука потрапила в порожнечу. Це був отвір. Досить широкий, щоб пролізти людині. Пако підсунувся ближче. Простяг руку, але дна не дістав. Тоді знайшов камінець і кинув його вниз. Камінець упав десь близько внизу. Мочіта загарчала.

«Неглибоко», — зміркував хлопчик.

Він присунувся до отвору і спустив туди ноги. Почав сповзати, аж поки завис на руках.

«Тут можна впасти, — подумав він. — А як же потім вилізти нагору?»

Хлопчик вибрався назад і примостився, коло отвору перепочити.

Раптом він насторожився, та й Мочіта почала гавкати. Чути було якийсь дивний звук, і часом щось неначе шуміло. Пако прислухався. Цей звук йому щось нагадував. Що ж це таке? І тут він зрозумів.

«Який я дурний, — сказав Пако сам до себе, — Це ж море. Море б’ється об скелі».

Але відразу ж заперечив собі. Як море? Море під землею?

Мочіта гавкала далі. Хлопчик зрозумів, що більше нічого не може вдіяти.

«Найкраще вертати назад, — вирішив він. — Але я ще прийду. Візьму ліхтарик та мотузок і повернусь. Треба з’ясувати, чому знизу долинає шум моря».

Через півгодини Маркос у таборі розповідав близнятам новини:

— Хасінто подався на берег, сів у човен і ловить рибу у відкритому морі.

Аліна, яка вже розказала про бачене в хатині, була в цей час разом із Селестіно на березі. Пепе та археологам не пощастило в пошуках. Що ж до відкриття Пако, то всі погодились, що туди треба сходити з мотузком і ліхтариком.

— Цей старий дуже худий і кудлатий, — розповідав Маркос далі.— І не схоже, щоб він розмовляв сам із собою, бо коли я йшов за ним назирці, він не розкрив рота.

У цю хвилину в таборі з’явилась Аліна. Пако, що саме дивився в її бік, скам’янів — лише в кількох метрах за дівчинкою, яка ні про що не здогадувалася, йшов чоловік. То був Хасінто.

— А де тато? — спитав її Маркос і аж тоді помітив старого.

Миттю хлопчик кинувся до Аліни, відтрутив її І став поміж Хасінто й своїми друзями.

— Що ви хочете? — суворо звернувся він до старого.

— Я… — почав чоловік і затнувся. Здавалося, йому важко було говорити. — Я тільки хотів подивитись… — Він дістав з кишені сорочки маленьке фото й показав його Аліні.— Вона схожа на мою доньку.

Тут нагодився Селестіно.

— Що сталось? — спитав він, але, побачивши Хасінто, замовк.

Двоє чоловіків дивилися одне на одного. Маркос, що уважно розглядав непроханого гостя, помітив, як збентеження старого поступово зникало і обличчя його прояснилось.

— Добридень! Ти, бува, не Селестіно? — спитав, на превеликий подив дітей, чоловік.

— Так, Хасінто. А це мої діти — Маркос і Аліна.

— Аліна… — повторив з ніжністю Хасінто. — Аліна. Як вона схожа на…

— На Росіту? — докінчив Селестіно за нього.

— Так. Ти пам’ятаєш? Це було тоді, коли американці зайняли наші землі й жандарми примусили нас піти з них. Ти був ще тоді малий, але й тобі перепало. Пригадуєш? Мені з Росітою довелося сховатись у печерах, і вона там занедужала. Ніяке зілля не могло зарадити… А все ті печери. Вони забирають здоров’я.

— Це правда. Але жити самотньо ще гірше. Чому ти не перебираєшся до нового селища?

Хасінто зніяковів. Дітям здалося, що він вагається.

— Бачиш, на узбережжі не все гаразд. Іноді я чую вночі дивні звуки й голоси…

У Маркоса відразу ж промайнув спогад.

— Це непевне місце. Дарма ви сюди прийшли. А я звик. Не можу піти звідси. Тут… моє життя, — сказав старий, похиливши голову. Потім підвів очі й поглянув на дівчинку. — Прощавай, Аліно. — І зник у соснах.

Діти не промовили й слова, приголомшені такою несподіванкою.

— Нумо збиратись, — сказав Селестіно і заходився лаштуватись у дорогу. — Час додому.

Діти взялися до роботи. Кожен щось робив. Аліна першою порушила мовчанку, бо її розбирала цікавість:

— Тату, а що було далі — після того, як вас вигнали з цих земель?

— Мій батько, Мануель і я переховувались тут недалеко, поки старий помер. Потім ми вдвох подалися до Сьєрри[8] партизанити. Після перемоги революції землю в американців відібрали й віддали селянам. Ось відтоді Белісаріо й має садибу.

— А Хасінто не дали землі? — спитав Пако, згортаючи намет.

— Чому ж? Давали. Але він відмовився. Попросив тільки чомусь, щоб йому дозволили жити на узбережжі.

Аліна подумала, що Хасінто після знегод і страждань, мабуть, трохи схибнувся і, знайшовши скарб, не здав, а десь переховав його. Тому він і залякує їх вигаданими історіями про таємничі випадки та нічні голоси на узбережжі. Вона майже не мала сумніву: скарб у Хасінто.

— Гаразд, ходімте, — сказав Селестіно, коли все було зібрано.

Кожен узяв свою ношу, і вони потихеньку рушили порослим схилом до Берегової Брами. Дійшовши до ущелини, діти озирнулися.

— До побачення, сосни й печери! — сказав Пако, якому страшенно не хотілося йти звідси. — Ми повернемось.

Але це було не так просто. Зовсім не просто.

Розділ XII

БАБУСЯ ЗНОВУ РОЗПОВІДАЄ ПРО СКАРБ

Коли вони повернулись додому, Хосефа мала для них добру звістку: у них два-три дні поживе бабуся, бо Мануель переїздить у селище, а переїзд — це завжди колотнеча.

Після обіду близнята подалися до невеликої селищної бібліотеки, щоб знайти для Пепе якусь книжку з археології, а вся родина, окрім бабусі, сиділа перед телевізором.

Бабуся казала, що телевізор — то дурна вигадка і все нині йде шкереберть. Тож Маркосу довелося завести її до великої кімнати.

Але невдовзі він зазирнув до вітальні.

— Аліно, — покликав хлопчик. — Іди сюди.

— Дайте бабусі спокій, — зауважив Селестіно.

— Та що ти, тату. Ти ж знаєш, як вона любить побалакати з нами, — сказала Аліна, підводячись.

Коли брат і сестра зайшли до кімнати, Маркос причинив двері.

— Я приніс їй кави з молоком, а вона завела мову про скарб, — пояснив хлопчик. — Тому я тебе й покликав.

Старенька з чашкою в руках погойдувалась у кріслі. Маркос та Аліна посідали коло неї.

— То що ти казала про скарб, бабусю? — лагідно спитав хлопчик.

— Я? Я нічого не казала.

Діти мовчки перезирнулись, і Маркос зробив ще одну спробу:

— Але, бабусю! Про скрині, що їх несли…

— Та я майже нічого не пам’ятаю. Я тоді була зовсім мала.

Діти добре знали, що в часи піратів бабусі ще й на світі не було, але водночас розуміли, що стара могла знати перекази, які переходили від батьків до дітей і в яких могли бути зернята правди.

— Вони привозили з мандрів великі скрині до цих берегів, — несподівано почала вона. — Дехто каже, що це не так, — підвищила вона голос, зиркнувши на свою правнучку, — і що пірати ховали свою здобич на острові Пінос або на Ямайці. Але я знаю, що тут вони теж бували.

Діти були в захваті від почутого. Бо після того, як вони побували в печерах і переночували на узбережжі, ці території сприймалися зовсім інакше, ніж перед тим.

— Це недалеко, — показала бабуся десь понад своєю головою. — Саме там заховано скарб.

— У бухті, бабусю? На скелі Корсара? — жадібно допитувалась Аліна.

— Це був великий корабель, — незворушно провадила далі стара, — а на передній частині його напис. Як же він називався? Хай воно сказиться! Ще вчора та назва стояла в мене перед очима. Ми з дідом Бернардіно багато говорили про це. Він називався… Вже стільки років минуло, як я його бачила…

Діти напружено чекали. Старенька опустила голову, але за хвилину підняла очі й звернулась до дівчинки:

— А Атанасіо не прийде сьогодні?

Аліна не знала, що відповісти, і поглянула на брата.

— То не пригадуєш, як він називався, бабусю? — наполягав Маркос.

— Хто? Атанасіо? Його так і звати — Атанасіо. Він не прийде сьогодні?

Діти перезирнулись. Аліна зітхнула. Думки старої вже перескочили на іншу, далеку від скарбу тему. Тепер треба чекати, поки вона знову щось згадає.

— Якщо тобі буде щось треба, гукнеш мене, бабусю, — сказав хлопчик і вийшов із сестрою з кімнати.

Близнята поверталися з бібліотеки з книжкою, коли перед ними зненацька різко загальмував автомобіль. Брати аж підскочили з несподіванки.

— Овва!! То ви такі лякливі? — пожартував Омар, племінник Белісаріо. — Цей ридван не кусається.

— Так не можна їздити по селищу, — дорікнув йому Пако.

— Гаразд. А як справи з екскурсією? Я бачив вас з рюкзаками біля садиби мого дядька. Ви ходили на узбережжя, еге ж?

— Ходили, — відповів Пепе. — Там було дуже цікаво.

— Мені казали, що це безлюдне місце. Не знаю, як ви наважились ночувати там.

— І навіть збираємось туди ще раз, — похвалився Пепе. — Ми провадимо археологічні дослідження.

— Надовго? Знову заночуєте? — спитав чоловік і, помітивши, з якою поважністю дивляться на нього хлопчики, розреготався. — Дивні бувають уподобання. Забруднити весь одяг землею і грязюкою заради якихось індіанських черепків… Крім того, я певний, що ви нічого не знайдете. Там нема ані цурки. Підводне каміння, багно, трохи трави… та й годі. Ну гаразд, поїду, бо мені нема коли.

Він натиснув на акселератор, і авто рушило далі з пекельним гуркотом. Діти відійшли вбік.

— Який дивак! — сказав Пако по дорозі додому.

їх уже чекали на порозі.

— Дивіться, що я взяв у бібліотеці! — показав Пепе книжку. — Це про індіанців Куби.

— То, мабуть, цікаво. Але куди цікавіше те, що нам розповіла бабуся, — відказав Маркос, входячи в дім. Та тільки-но він зібрався поділитися з ними почутим від старої, як його перебив голос:

— Аліно! Аліно! Йди сюди!

Це бабуся озвалася з кімнати.

— Добридень, Атанасіо! — привітала вона Пепе, коли той зайшов до кімнати. — Ти знаєш, я, здається, пригадала назву корабля.

— Якого корабля, бабусю? — здивовано спитав хлопчик.

— Так-так, корабля, — втрутився несподівано Маркос і моргнув близнятам, щоб ті не заважали. — То як він називається, бабусю?

— Оце згадала. Він мав три щогли з вітрилами і чорний прапор з черепом та схрещеними кістками. І звідти вивантажували скриню за скринею.

— А як він називався? — наполягала Аліна.

— Зажди. Щось схоже на Коко… Коко… Погано було видно. Коко… Кокону. Так, саме так. Корабель називався так — «Кокону». «Кокону».

У кафетерії діти ласували морозивом, але одна річ не давала їм спокою. По дорозі сюди вони тільки й говорили про судно «Кокоанут», про шаблю та про скарб. Він таки існує! І якщо зараз панувала мовчанка, то лише тому, ще їм принесли замовлене.

— Хлоп’ята! — пролунав голос від сусіднього столика. Діти озирнулись.

Це був касир Антоніо, який теж ласував морозивом.

— Чи сподобалось вам узбережжя? — спитав він.

— Авжеж, — відповів Маркос. — Було дуже цікаво. Ми багато чого бачили.

— І що ж саме?

— Печери й таке інше, — сказав Пепе і похвалився: — Ми навіть заприятелювали з археологами.

— О! То й печери ви оглядали разом з ними, еге ж?

— Оглядали, — відповів близнюк. — І нічого не знайшли Але завтра ми будемо там, і я ще схожу до печер.

— Ви знову йдете на узбережжя? — серйозно спитав чоловік і, не чекаючи на відповідь, застеріг — Ви не повинні цього робити.

— Чому, Антоніо? — спитала Аліна, здвигнувши плечима.

— Ви бачили Хасінто?

— Бачили, — відповіла дівчинка.

— А він не підглядав за вами?

Діти змовчали. Вони не хотіли брехати. Але ж за ними хтось таки підглядав.

— Він завжди так робить, коли хто-небудь туди заходить. Я вам дам одну пораду: не ходіть на узбережжя. Так буде краще для вас.

— Хасінто й мухи не скривдить, — промовив не дуже впевнено Пако.

— Хтозна, — сказав чоловік, обвівши дітей поглядом.

І тут Аліна перекинула вазочку з морозивом. Кілька крапель шоколаду бризнули їй на блузу.

— Треба швидше йти додому, щоб мама замила плями, — сказала дівчинка.

— Так, ходімте, — підвівся Маркос, глянувши, що всі вже упорались із морозивом.

Потай діти раділи, що так склалось. Розмова з Антоніо стала трохи неприємною, бо чоловік брав під сумнів найпривабливіше і найтаємничіше з усього, що вони будь-коли бачили. Діти попрощалися з ним і пішли, жваво обговорюючи, як вивести плями на одязі.

Касир лишився сидіти в мовчазній задумі, доки зграйка дітей не завернула за ріг, прямуючи додому. Потім він глянув на своє морозиво, відсунув його вбік і підвівся.

Коли Антоніо вийшов з кав’ярні, стало помітно, що він трохи припадав на ногу.

Розділ ХIII

ДОБРІ ТА ПОГАНІ НОВИНИ

Наступний ранок почався добре. Сусіда Артеміо приніс їм свій ліхтарик та міцний мотузок, і діти лаштувались у дорогу, щоб вийти після сніданку.

Але прийшов Селестіно з новиною: його посилали за кордон на курси з генетики, і він мав їхати на кілька днів до міста, щоб підготуватись до подорожі. І те, що іншим разом було б причиною радості, зараз не тішило, бо доводилось відкладати похід на узбережжя.

Маркос, Аліна та близнята навіть подумки не допускали цього. Хоча вони там уже побували й оглянули гарні місця але узбережжя вабило їх своєю безлюдністю, таємничістю і передчуттям пригод. Що ж його робити? Скориставшись із того, що Селестіно читав у вітальні газету, вони мовчки обступили його.

— Ми могли б піти й самі,— звернувся Маркос до батька.

Селестіно закурив і сказав так: він довіряє їм, навіть Аліні, хоч вона й найменша. І, зрештою, під час попереднього походу всі четверо могли ходити, де їм заманеться. Але одна річ — день, коли, якби щось трапилось, одразу б усе стало відомо, і зовсім інше — ніч, коли панує темрява і важко знайти дорогу додому.

— Я, можливо, й погодився б, — запевнив чоловік, — але Хосефа, що лишається тут, у селищі, дуже непокоїтиметься, як ви там будете самі вночі. Отож…

І тут на допомогу прийшов Артеміо, який у них щодня снідав, відтоді як його дружина лежала в пологовому будинку.

— Що сталося, хлоп’ята? Чому зажурились? — життєрадісно спитав він.

Маркос та Аліна розповіли про свою скруту.

— Ну що ж, — промовив чоловік, — оскільки я поки ідо сам, то мені однаково, де ночувати — вдома чи з ними на узбережжі. Чи не так, Ніно?

Селестіно обвів дітей пильним поглядом… і усміхнувся.

— Якщо навіть сусіди до ваших послуг… то змушений погодитись, — сказав він і додав — Не забудьте взяти голубів.

Друзі не вірили своїм вухам. Невже їм так пощастило? Таки пощастило. Вони кинулися збирати речі. Перш ніж вирушати, вони пояснили Артеміо, де стануть табором. Потім попрощалися з Селестіно та Хосефою.

У садибі Мануєля діти забрали Мочіту. Вони аж сяяли від вдоволення. Співаючи й жартуючи дійшли до узбережжя і попрямували на узлісся. Мочіта пустувала як навіжена: хапала зубами кінці вірьовок, ганяла голубів, плигала на рюкзаки.

По обіді Пако пішов забрати кілочки, які він приховав минулого разу, і прибіг з важливою звісткою:

— Ірма та Енріке нас одурили. Вони нікуди не поїхали. Я щойно бачив їх на скелі Корсара.

— Отже, щось знайшли, — жваво озвався Пепе, який сидів під сосною, розглядаючи книжку з археології.— Як тільки дочитаю розділ, піду з ними на пошуки.

— А я з Аліною — до хатини Хасінто, — сказав Маркос, забиваючи кілочок. — Хочу побачити шаблю з написом «Кокоанут». Може, ти кинеш книжку і допоможеш нам поставити намет?

— Зажди, — сказав близнюк, зводячись на ноги. — Зараз дочитаю. Ось послухайте як цікаво: «Коли іспанці прибули на Кубу, то зустріли тут дві великі етнічні групи: перша, що складалася з гуанахатабеїв та сібонеїв, гончарної культури не знала, друга — таїно — мала високорозвинуту гончарну культуру». Ну що? Не розумієте?

— Чого? — спитав його брат.

— Що я зловив Ірму на помилці. Вона нам сказала, що шукає кераміку сібонеїв. А такого не може бути. Сібонеї обробляли камінь, але не були гончарями.

Маркос на хвильку припинив роботу.

— Вона так сказала? — перепитав він.

— Так, я добре пам’ятаю, — підтвердив Пепе.

— Ну, Пепе! — захоплено сказала Аліна. — Ти стільки знаєш, наче справжній археолог.

Хлопчик запишався. Він відклав книжку і приєднався до гурту ставити намет. Невдовзі табір був повністю обладнаний.

Вдоволені своєю роботою, діти пішли на прогулянку. Біля моря група розділилась: близнята попрямували до скелі Корсара, а Маркос та Аліна подалися до хатини Хасінто. За кілька хвилин брат і сестра вийшли на вершину Соснової гори. Навколо, як і завжди, не було ні душі. Але тільки-но вони зібралися зійти вниз, як до хатини зайшов Хасінто.

Діти кинулися у траву і звідти спостерігали за чоловіком. Вони вже думали повертати до табору, але залишилися лежати. Хасінто нагнувся і почав длубатися в долівці лопатою.

— Щось викопує,— промовив Маркос. Він, здавалося, чекав розкриття великої таємниці.

Брат і сестра вирішили не тільки залишитись, а й перебратись у таке місце, звідки було б краще видно.

Вони обережно спустилися з гори, часом нагинаючись і майже плазуючи, аби їх не помітили.

— Зупинимось тут. Ми вже досить близько, — сказав хлопчик.

Вони були вже метрів за двадцять від хатини, але підкрастись ближче не мали змоги.

— Дивись! — показала Аліна. — Він щось витягає з ями! Дивись! Схоже на скриньку!

То справді була скринька. Чоловік дуже обережно відкрив її і неквапливо почав у ній порпатись. Він перебирав щось загорнуте в ганчір’я, але із схованки у високій траві ні Маркос, ні Аліна не могли роздивитися, що саме.

— Що там таке? Може… — почала дівчинка і затнулася.

Можна було не продовжувати. Обоє подумали те саме. Вони розкрили таємницю Хасінто. У кожного промайнула одна й та сама думка — скарб!

— Невже все в одній скриньці? — прошепотіла Аліна братові на вухо.

— Хіба цього мало, Аліно? Якщо в кожному вузлику коштовності, то це великий скарб. Дивись!

Чоловік закрив скриньку і тепер ховав її назад. Потім узяв лопату і почав загортати яму землею.

— Знаєш що я думаю? — занепокоївся Маркос. — Якщо це правда — про скарб, то й інше теж правда.

— Що саме?

— Те, що казав касир Антоніо: Хасінто чинить лихе тим, хто блукає в цих місцях. Отож не дивно, якщо він переховує скарб у своїй хатині. У такому разі нам треба забиратися звідси. Як гадаєш?

Діти почали обережно відходити, щоб їх не помітив Хасінто. Він і досі порався в хатині, затоптуючи землю, щоб зарівняти долівку.

У цю мить Аліна спіткнулась і впала навзнак. Маркос кинувся на землю… Хасінто визирнув у вікно, оглянув усе навкруги, але завмерлих у траві дітей не помітив. Так він вичікував якийсь час, а потім відійшов у глиб хатини.

— Аліно, ти не забилась? — тихо спитав брат.

— Ні,— відповіла дівчинка, потираючи рукою там, де боліло.

На цей раз діти були обачніші. За кілька хвилин вони опинились на вершині гори. Ховаючись за соснами, востаннє поглянули вниз.

— Є що розповісти близнятам, — сяючи від утіхи, сказала Аліна. — Ми розкрили таємницю Хасінто!

Розділ XIV

НЕАБИЯКЕ ВІДКРИТТЯ

Діставшись до скелі Корсара, близнята спіткали Ірму та Енріке. Пепе приєднався до них. Тепер археологи з хлопчиком були у вузькому тунелі Довгої печери. Вони вже обстежили більше половини скелястого грота. Чоловік освітлював долівку метр за метром і раз у раз нагинався, ретельно вивчаючи глинисту землю.

Пепе вичікував слушної нагоди і нарешті зважився:

— То ви шукаєте кераміку сібонеїв? — спитав він уд_авано наївно.

— Кераміку сібонеїв? — перепитав Енріке, не відводячи очей від освітленої ділянки землі.— Хто тобі таке сказав?

— Ірма, — лукаво відповів хлопчик.

— Я? — засміялася жінка. — Я не могла тобі такого сказати. Сібонеї гончарства не знали. Ми шукаємо гончарні вироби таїно.

— А ще маємо надію знайти якесь знаряддя, — додав Енріке.

«Невже я помилився?»— подумав хлопчик, вже не такий певний того, що саме сказала жінка минулого разу.

Лишивши брата з археологами, Пако у супроводі Мочіти подався до Лійкуватої печери. Цього разу хлопчик був добре споряджений. З допомогою ліхтарика він дістався до кінця печери. Що його найбільше затримало, так це пошуки виступу, щоб прив’язати мотузок, по якому йому потім доведеться вибиратись. Мочіта тим часом греблася в кутку й гарчала.

Нарешті хлопчик прив’язав мотузок і закинув кінець в отвір. Потім узяв ліхтарик, підпертий каменем, і посвітив униз: дно було неглибоко. Причепивши ліхтарик до пояса, Пако обережно зсунувся в отвір і стрибнув.

— Неглибоко, — казав сам до себе.

Потяг за мотузок. Тримався добре. Хлопчик пов’язав на ньому вузли, щоб легше було вилазити назад. Після цього взяв ліхтарик і обвів променем довкола себе. Яма була широка. Глина поступалася місцем каменю, а з одного боку стіни не було.

«Тунель», — подумав хлопчик.

Йому довелося нагнути голову, щоб вільно пройти по ньому. Через кілька метрів стеля понижчала, і це змусило його зігнутися, але далі знову повищала.

«Я йду до берега», — подумав він.

Тунель тягнувся в напрямку моря паралельно з печерою, що була нагорі. Хлопчик уже чув шум прибою. Ліхтарик світив тьмяно — орієнтуватися було важко. Він забув поміняти батарейки, хоча іі привіз до селища нові.

Пако почув шум моря ближче, і через кілька кроків тунель несподівано перейшов у печеру. Звідкись долинав плескіт води. Проте слабке світло не діставало до неї.

Хлопчик обережно рухався вперед, орієнтуючись на шум. Скелясте дно було вологе і слизьке. Раптом він відчув, що промочив ноги. Посвітив униз і побачив, що підошви черевиків у воді. Пако витягнув руку з ліхтариком, і тьмяний промінь освітив маленьке озерце в печері. По гладіні іноді котило невелику хвилю.

— Неймовірно, — тихо промовив він, а відлуння повторило:

— …мовірно… вірно…

«Ця печера сполучається з морем попід землею, — зміркував хлопчик. — Вода просочується через глину».

Пако посвітив перед собою, щоб роздивитися, що там далі, але морок був непроглядний.

— Треба повертатись, — сказав сам до себе. — Розповім друзям. Та й ліхтарик уже ледь блимає, а лишатися тут без світла небезпечно.

Хлопчик обернувся, відшукуючи вхід до тунелю.

І тут він побачив якусь невиразну чорну тінь. Пако завмер. Він відчув, як мурашки забігали йому по спині.

— Х-хто там? — проказав він тремтячим голосом і, долаючи страх, рушив уперед, сповнений рішучості відбиватися ліхтариком, кулаками й ногами. Ні, йому не привиділось. Пако підступив ближче і зрозумів, що то.

— Скрині! — вражено вигукнув хлопчик. Відлуння повторило: «…ині!»

Він відчув, що весь спітнів. Але невдовзі переляк минув і його охопила цікавість. Чому ці скрині опинились тут?

Хлопчик освітив їх. Це були два видовжені вузькі дерев’яні ящики. Через край одного з них звисав клапоть поліетилену.

«Це не з піратських часів, — подумав хлопчик. — Їх принесено сюди нещодавно».

Він спробував відкрити ящики, та марно. Тоді Пако освітив ліхтариком навколо себе і помітив камінь. Підняв його і вдарив по ящику, що був зверху. Та камінь був над. то маленький, і він не зміг відірвати жодної дошки, лиш трохи сплющив дерево.

— Треба знайти більший, — сказав собі Пако і пошукав ще. Під тьмяним світлом ліхтарика він побачив ще один, але завважив, що він йому мало підходить. Узяв його в руку. Камінь був круглий і шліфований, похватний. Де він бачив подібні? Де?

Пригадав, що вони були розкладені по порядку, під склом… Та це ж було в музеї Академії наук, куди вони ходили з Пепе. Хлопчик вирішив сховати камінь до кишені.

«Тут потрібна викрутка або щось на зразок лома, — подумав він. — Треба йти. Прийдемо сюди всі разом з новими батарейками».

Пако присвітив і легко знайшов тунель. Поминувшії місце, де стеля знижувалась, він дістався до отвору. Потім причепив ліхтарик до пояса і міцно вхопився за мотузок, збираючись вилазити.

Зненацька хлопчик почув якийсь шерхіт і поглянув угору. В отворі печери він побачив невиразну постать людини. До нього тяглася чиясь рука.

Розділ XV

ДІТИ ЗДОГАДУЮТЬСЯ

Пако зойкнув і випустив з несподіванки мотузок.

— Гей! — озвалася тінь. — Це я.

Близнюк здригнувся, та відразу ж упізнав голос Маркоса. Мочіта загавкала. Вона знудьгувалася за своїм другом.

— А я збирався лізти шукати тебе. Кликав-кликав, та все марно. Я подумав, що ти заблукав. Ходімо! Там усі на тебе чекають. Стільки новин!

Коли вони прийшли в табір, Пепе саме переповідав Аліні свою розмову з археологами, які вирішили не марнувати часу й покинути узбережжя.

— Я їх провів до машини й бачив, як вони поїхали, — сказав близнюк.

Четверо друзів посідали півколом перед наметом, щоб послухати Пако. Коли хлопчик розповів про свою знахідку, Аліна вся аж затремтіла.

— Як страшно! — сказала вона, широко розплющивши очі.

Потім Пако показав їм шліфований камінь. Пепе вихопив його у брата з рук.

— Та це справжнє відкриття! Такими каменями індіанці користувались під час своїх ритуалів.

— Отже, що ви на це скажете? — спитав Пако, скінчивши розповідь.

Друзі були збентежені. їм було ясно, що про скарб не могло бути й мови, бо ж ящики зовсім нові. Але що тоді в них? Ніхто не мав ані найменшого уявлення. Аж тут Пепе, який розглядав камінь, клацнув пальцями.

— Знаю! Слухайте! — сказав він. — Якщо ящики нові, це означає, що їх поставили недавно. А хто зараз на узбережжі? Ми, Хасінто та археологи. Ящики не наші. Та й Хасінто, мабуть, не подужав би занести їх до печери. Хто ж тоді? Виходить — Ірма та Енріке.

— Хай так, — погодився Маркос. — Але що в ящиках?

— Ось це, — відповів близнюк і показав шліфований камінь. — В ящиках індіанські старожитності, що їх знайшли Ірма та Енріке.

Друзі мусили визнати, що Пепе має слушність. Тим паче, що його брат знайшов шліфований камінь біля самісіньких ящиків. Але для Пако не все було настільки ясно.

— Але чому вони ховають ящики? — спитав він.

— Річ у тому, що ти погано знаєш, як поводяться археологи в таких випадках, — сказав Пепе з виглядом знавця. — Певний, що вони хочуть зберегти все в таємниці, поки не скінчать роботу. Там їм ніхто не заважатиме.

— Отже, усі ці дні ти їм заважав, — озвався Пако й додав: —Може, тому вони сказали, що від’їжджають, а самі повернуться згодом. Бо, поки ти ходитимеш за ними слідом, вони не можуть по-справжньому працювати.

— Це легко перевірити, — втрутився Маркос. — Якщо Пепе має рацію, то завтра вони мають повернутись. Якщо ж не повернуться — значить, ящики не їхні.

Усі підтримали Маркоса і вирішили, що завтра підуть до печери подивитись на ящики і підземне озерце.

— Так, але насамперед — скарб, — вигукнула Аліна і розповіла про свою пригоду з Маркосом.

Близнята напружено слухали, коли дівчинка розказувала, як вона впала і їх мало не викрив Хасінто. Що далі Аліна розповідала свою історію, то більше всі, навіть вона сама, хвилювались. Дівчинка понижувала голос, а наприкінці перейшла майже на шепіт.

— Отже, Аліно, — сказав Пако. — Скарб, мабуть, у Хасінто.

— Як то «мабуть»? — обурилась дівчинка. — Ми ж його бачили. Кажу тобі, що він у нього.

Спалахнула суперечка. Близнята допускали, що Хасінто переховує скарб, але стверджувати напевне не могли. Аліна ж була цілковито переконана, що скарб у хатині, і закликала діяти.

— Ви ж бо прийшли по скарб, — говорила вона розгнівано, — а возитеся з тими ящиками.

Пако образився: хоча скарб його цікавив не менше за інших, але ж він знайшов ящики! Пепе довів суперечку до критичної точки, коли заявив:

— Аби ти знала, Аліно: ці ящики, наповнені каменями та черепашками, що їх відшліфували індіанці, набагато важливіші від того «скарбику» в скриньці.

Маркос змушений був нагримати на них, щоб угамувались. Табір огорнули сутінки, на узбережжя насувалась ніч. Хлопчик розпалив вогнище. Діти посідали навколо нього і дійшли згоди.

Маркос добре знав, як хотілося його сестричці побачити ящики й тунель і як близнятам кортіло з’ясувати, чи справді скарб у хатині Хасінто. Нишпорити у чужому домі негарно — це зрозуміло. Єдине, що можна вдіяти — це зазирнути у вікно і пересвідчитись, за якоюсь ознакою, що коштовності таки там. Тому вирішили йти зранку до хатини і розгадати, якщо пощастить, цю загадку. А потім оглянути Лійкувату печеру.

Наближалася ніч, і діти заходилися готувати вечерю, Коли майже все було готове, з’явився Артеміо. Мочіта загавкала, бо не знала його, але коли побачила, що діти заговорили до чоловіка, підійшла і навіть дозволила Артеміо погладити себе.

Попоївши, Артеміо й діти знову зібрались коло вогнища. Пако стурбували братові висновки щодо ящиків. Його охопило занепокоєння: а що як вони вже скінчили свою роботу і тільки зробили вигляд, що їдуть, а насправді повернуться згодом і заберуть усе з печери?

Цілий вечір його непокоїла ця думка. Тим часом друзі розповідали різні кумедні випадки, жартували, гралися з Мочітою.

Пепе, пригадуючи книжку, розповідав про ареїто — танок сібонеїв, про те, як індіанці робили барабани з лункого дерева, обрубували кінчики великих морських скойок, щоб вони звучали як сурми. І здивував усіх твердженням, що цс індіанці винайшли маракаси[9].

Хлопчик балакав би без кінця-краю, та Аліна підвелась і призналася, що хоче спати.

— Вибач, Пепе. Завтра докажеш.

Всі погодилися і вирішили вкладатися спати. Пако ж придумав ось що: лягти біля виходу і, коли всі поснуть, вибратись тихенько, пройти переліском і…

Розділ XVI

ТАЄМНИЦЯ

Пако пройшов переліском і попростував далі. До нього долинав шум моря. Неподалік від печер він зупинився. Хлопчик побоювався, що світло ліхтарика, тепер уже з новими батарейками, хтось може помітити. Було дуже темно, але крізь хмари іноді світив місяць, і він вирішив зачаїтися й почекати, доки знову стане видно.

«Усе йде добре, — подумав Пако. — Пошукаю якусь схованку».

Через кілька хвилин місяць вийшов із-за хмари, і хлопчик побачив перед собою невеликий чагарник та брили каміння. Підійшов, розвів руками гілля й примостився поміж кущем та скелею.

— Тут я добре замаскований, — сказав він сам до себе. — А тепер — чатувати.

З його схованки вхід до печери був як на долоні.

— Що сталося, Мочіто? — прошепотів у наметі Пепе після того, як цуценя вдруге загарчало.

І майже відразу почув, як луснула суха галузка. Тиша. Потім шерех! Схоже на кроки! А його брат був далеко. Чатував.

Біля табору хтось є!

Пепе прислухався. Може, це знову Хасінто. Якщо шерех повториться, доведеться розбудити Артеміо, хоч він і сваритиме їх за те, що Пако немає в наметі.

«Але гірше буде, коли щось станеться з братом», — подумав Пепе.

Цієї ночі не тільки цвіркуни не спали. На узбережжі не спали ще троє.

Розвиднялося. Удосвіта Пако повернувся до табору. Хлопчик мало не засинав на ходу.

— Потім розповім, — сказав братові й ліг. Він прокинувся, коли Артеміо вже подався на роботу, і діти посідали навколо Пако послухати його розповідь.

— Нічого я не побачив. — Це було єдине, що хлопчик міг сказати. Він цілісіньку ніч провів не склепивши очей у засідці. Проте нічого незвичайного не помітив.

Поки Пако снідав, Аліна та Маркос встигли збігати на Соснову гору і повернутися зі звісткою, що Хасінто вдома. Зазирнути до хатини вони не наважились,

— Отже, ящики чекають на нас! — вигукнув Пако, і гурт рушив до скелі Корсара.

Через кілька хвилин четверо дітей і цуценя входили до Лійкуватої печери і прямували в куток, де був отвір. Маркос поставив ліхтар збоку і прив’язав до виступу мотузок. Першим спустився Пако, за ним Пепе, потім вони допомогли Аліні. Останнім стрибнув в отвір Маркос, а Мочіта лишилася нагорі, риючись у землі.

Коли всі опинилися внизу, ліхтарик перейшов з рук у руки до Пепе, який був першим у ланцюжку, і група рушила по тунелю.

У тому місці, де треба було нагинатись, Аліна обернулася до Пако.

— Ми, здається, йдемо…

— Так, Аліно, — перебив близнюк. — Ми йдемо в напрямку моря. Це я вчора з’ясував.

Нарешті тунель скінчився і діти опинились у нижньому гроті. Він був досить просторий, порівняно з тісним коридором. Сюди вже долинав шум прибою. З допомогою великого ліхтаря й ліхтарика вони досить легко знайшли підземне озеро.

— Дивовижно! — вигукнув Пепе,

— …вовижно… вижно… ижно… — пішли виляски.

Дітям аж не вірилось, що під глиною — море. Вони надовго застигли, роздивляючись витвір природи.

— Ця печера сполучається з морем, — пояснив Маркос, показуючи на воду. — Подібно до…

— Неймовірно! — вигукнув Пако, який відійшов від групи з ліхтариком у руці.— Неймовірно! Ящики зникли! Як же це могло статися?

Хлопчик був приголомшений. Ящиків, які він бачив на власні очі, на місці не виявилось. Маркос швидко обійшов печеру з ліхтарем.

— Тут нічого немає,— сказав він. — Їх забрали.

— І кудою ж їх винесли, якщо я чатував цілу ніч? Присягаюсь, що не заснув ані на хвилину.

— Тут немає іншого виходу окрім того, через який зайшли ми, — підтвердив Маркос, анічогісінько не розуміючи. Раптом він нахилився — Дивіться!

Хлопчик тримав у руці компас із розбитим склом. Друзі оточили його, гублячись у різних здогадах.

— Такими користувалися моряки, — сказала Аліна.

— Археологи теж, — промовив Пепе. — Компас потрібен у печерах, щоб не заблукати.

Виходить, що ящики належали таки Ірмі та Енріке. Крім шліфованого каменя, це підтверджував і компас.

— Я знаю, що сталося, — впевнено сказав Маркос. — Коли вони побачили нас на узбережжі, то злякалися, що ми виявимо їхні знахідки, й забрали їх. Скористалися тим, що Пако задрімав ненадовго на чатах і…

— Ні! Ні! Я не спав ані секунди, — обурився враз близнюк. — Тут має бути другий вихід. І я його знайду.

Але виходу він не знайшов. Проте, коли Пако почав гарячково водити навсібіч ліхтариком, промінь світла описав дугу під склепінням, і там щось майнуло.

— Що це? — промовив він і присвітив туди.

Коло входу до тунелю, на стелі грота, було видно якісь неоковирні малюнки.

— Піктограми! — захоплено вигукнув Пепе на всю печеру, неначе знайшов дорогоцінний скарб.

Він підбіг і вихопив ліхтарика з братових рук. Освітив ним стелю і застиг, вражений. Це були схематичні зображення, мальовані колами.

— Оце-то так! Це ж справжнє відкриття!

Усі підійшли подивитись на малюнки. На Аліну вони не справили великого враження.

— Невже вони такі цінні?

— Ти навіть не уявляєш собі,— схвильовано відповів їй Пепе й почав пояснювати друзям, що таке відкриття важить більше, ніж будь-який скарб.

Хлопчик був щасливий. Про таку знахідку мріє кожен археолог. Він невідривно розглядав маленькі малюнки, немовби хотів вирвати в них таємниці минулих століть.

Коли діти вирішили повертатись, Пепе погодився неохоче.

— Як на нього, то він би тут і спати лишився, — пожартував його брат.

Група рушила назад. Дійшовши до отвору, Пако першим виліз нагору, а потім допоміг іншим. Маркос, перш ніж підніматися по мотузку, передав великого ліхтаря. Коли печера освітилася, діти побачили Мочіту, яка щось тримала в зубах.

— Йди сюди, Мочіто! — лагідно покликав Пако.

Мочіта наблизилась, і хлопчик забрав у неї червону палицю.

— Це вона вирила. Для неї це скарб, — сказав він.

Усі вже були нагорі. Відв’язали мотузок і вийшли з печери. І тут Маркос зміркував.

— Якщо археологи ховали тут ящики, — подивився він співчутливо на Пепе, — то вони першими виявили ці малюнки, чи не так?

Маркос мав слушність. Пепе не спало такого на думку. Він відразу знітився. Як можна було припускати, що він перший відкрив малюнки, коли в цій самій печері зберігались знахідки археологів. Отож, прощай його надія на відкриття.

— Гаразд. Тепер ми переконалися, що ящики належали археологам, — сказав його брат. — Але лишається ще одна загадка: як вони могли винести їх, якщо я не зводив очей з печери?

Розділ XVII

АЛІНА ТА ПЕПЕ РИЗИКУЮТЬ

А що як спробувати шукати ящики в таборі археологів? Ця думка Маркоса сподобалася всім. Діти рушили берегом. Аліна гралася з Мочітою. Вона закидала вперед червону палицю, цуценя приносило її й клало до ніг дівчинки, а потім усе повторювалося спочатку. Зрештою палиця впала на піщану косу.

— Гей! Ідіть сюди! — покликала Аліна. — Тут якісь сліди.

Діти підійшли. Це були сліди босих ніг. Навіть пальці було чітко видно. Одні йшли від скель, через пісок, і зникали в морі, а інші вели в зворотному напрямку.

— Судячи з розміру, їх залишила висока людина. Наприклад, Хасінто, — вголос розмірковував Маркос і, підвівши очі, здивувався — От так штука! Сюди йдуть археологи!

І справді, з чагарників вийшли Ірма та Енріке і попрямували до дітей.

— Добридень, — привіталася жінка і незворушно спитала — Ловили рибу?

— Зараз? Ні,— відповів Пако і, на превеликий подив своїх товаришів, додав — Учора ввечері ловили.

— Учора погода була не для ловлі,— зауважила Ірма і звернулась до Аліни — 3 вами не було когось дорослого?

— Артеміо, сусід. Він ночував тут і недавно пішов. А ви коли повернулись?

— Сьогодні вранці,— сказав Енріке. — Нам лишилося дещо оглянути.

Маркос кинув оком на археологів і, здається, почав щось розуміти.

— Ну, що? До табору? Треба навести там лад, — обернувся до друзів хлопчик.

Усі добре знали, що там повний порядок, тож збагнули — це лиш привід. Вони розпрощалися з археологами її рушили. Мочіта побігла за ними з червоною палицею в зубах. У гущавині Маркос зупинив товаришів.

— Треба вирішити, що робити далі,— сказав він. Усі посідали колом на траву.

— Послухай, Пако, чому ти сказав, що ми вчора увечері ловили рибу? — спитала Аліна.

— А щоб вони не зрозуміли, що я спостерігав за печерою, якщо бачили світло мого ліхтарика.

— Ні, ні. Думаю, що вони нічого не бачили, — втрутився Маркос. — Я здогадуюсь, що сталося з ящиками.

— Що? — вигукнули діти майже в один голос.

— Все дуже просто. Вони прибули сьогодні зранку, коли Пако вже повернувся до намету, і спокійно забрали ящики.

Діти мовчали. Вони сподівалися почути розгадку великої таємниці, а все виявилось настільки простим.

— Так воно й було, — сказав нарешті Пепе. — Але якщо вони повернулись, значить, робота ще триває. Може, вони перенесли ящики в інше місце. Я обов’язково знайду їх.

— Пропоную ось що, — оголосив Маркос. — Я йду до Індіанської бухти: може, пощастить зловити щось на сніданок. Пепе шукатиме ящики. А Пако та Аліна можуть сходити на Соснову гору й почекати, поки Хасінто піде з дому.

— А коли впевнимось, що він вийшов, то зайдемо, — підхопила Аліна.

— Ні,— заперечив її брат. — Як побачите, що він вийшов, прийдете й скажете мені. Сходимо разом. Гаразд?

Діти погодились. Кожен подався своєю дорогою.

Коли Пако та Аліна добулись на вершину Соснової гори, хлопчик поглянув у долину, де стояла хатина.

— Будемо чатувати в різних місцях, — сказав він, — Так ми побачимо не тільки як він вийде, а й куди піде.

Аліна згодилась, і вони взяли хатину в облогу. Дівчинка зачаїлася у траві з боку моря, де вони ховалися й минулого разу. Аліна непокоїлась. З братом вона домовилася. Але чи можна бути впевненим, що Хасінто не повернеться додому тоді, коли вони шукатимуть Маркоса? Ні, вона не хотіла пропустити такої нагоди.

Невдовзі вона зі своєї схованки побачила, як вийшов Хасінто. Дівчинка зігнулась у траві і, коли чоловік пройшов повз неї, провела його поглядом. Він підійшов до човна і почав лаштувати снасті.

Аліна подумала, що настала довгождана нагода. Хасінто ловитиме рибу і затримається. То навіщо гаяти часі йти кликати Маркоса? Куди краще піднести вже знайдений скарб як сюрприз. Отож вона обережно вибралася зі схованки і наблизилась до хатини.

Коли дівчинка опинилась перед дверима, то не втрималась від спокуси і ввійшла в хатину. Пако її не помітив і не зміг цьому перешкодити. Аліні було страшно, але цікавість, непереборне бажання відшукати скарб переважили.

— Який безлад! — прошепотіла вона, оббігши очима мотлох і розвішане на стінах лахміття.

Біля вікна висіла шабля з написом «Кокоанут». А ось під ліжком і те, що Аліна шукала: лопату. Вона взяла її. Хвилювання переповнювало дівчинку. Вона поспіхом підійшла до того місця, звідки Хасінто видобув скриньку.

Певна, що знайде скарб, Аліна заходилася копати. Землю відкидала вбік. Лопата вгрузала легко, діло посувалося швидко. Недовго вона й копала, як лопата натрапила на щось тверде. На звук то було дерево.

— Знайшла! — промовила вона стиха.

Викидала землю, аж поки не розчистила поверхню вузької скриньки. Тоді вона опустила руки в яму і спробувала витягти скриньку. їй вдалося зробити це лише з другої спроби. Коли здобич опинилась перед нею, Аліна збиралась підняти віко. І тут якась тінь впала дівчинці на руку. Вона скрикнула і обернулась. У дверях стояв високий чоловік із зморшкуватим обличчям.

У цей час Пепе йшов до археологів і міркував так: Ірма та Енріке не могли здогадатись, що ми знаємо про існування ящиків. Отже, якщо вони забрали ящики з печери, але досі не вивезли їх з узбережжя, значить, ще не закінчили свою роботу.

А що Ірма та Енріке досі були на березі, Пепе вирішив піти до них.

Прийшовши до табору, він насамперед зазирнув у джип. Ні на передніх сидіннях, ні ззаду нічого цікавого не знайшов. За словами Пако, ящики були такого розміру, що їх не просто сховати.

«Напевне, стоять у наметі», — вирішив хлопчик.

Відхилив запону. Щось побачити заважала його власна тінь. Пепе трохи нагнувся. Окрім спальних мішків, там було кайло, яким Енріке користувався під час розкопок, а в глибині намету — якийсь ящик.

Пепе відразу зрозумів, що то.

«Якщо я зараз не наважусь, то не знатиму, що вони знайшли», — подумав хлопчик і ввійшов.

Запона опустилась, і всередині стало темнувато. Пепе підійшов до ящика і відкрив його. Встиг помітити тільки якісь закриті картонні коробочки, зошит для записів та щось загорнуте в тканину.

Надворі почувся якийсь шерех. Кинути останній погляд і закрити ящик було справою однієї секунди. Коли

Ірма та Енріке вийшли з плавнів, Пепе вже сховався в чагарнику, неподалік від намету.

«Мало не заскочили на гарячому», — подумав хлопчик і повеселішав.

Чоловік підійшов до джипу, дістав дві бляшанки консервів і кухонне начиння. Ірма взялася розпалювати вогнище.

«Снідатимуть», — відзначив Пепе.

Хлопчик був збентежений тим, що побачив у наметі.

Тому він занишк у своїй схованці і вичікував слушного моменту, щоб непомітно зникнути. Невдовзі такий момент настав. Як тільки джип на якусь мить закрив його від археологів, Пепе чкурнув нагинці від табору. Діставшись на вершину, він упевнився, що археологи досі пораються коло намету, і бігцем подався геть.

Щойно хлопчик зник з поля зору, як Ірма поглянула в бік гори.

— Вже пішов, — сказала вона.

За кілька хвилин Пепе був в Індіанській бухті. Та тільки-но збирався розповісти Маркосу про свою пригоду, як з’явився Пако.

— Хасінто спіймав Аліну! — вигукнув він, знеможений швидким бігом.

— Як?! — перепитав Маркос, приголомшений такою несподіваною халепою.

Ледь переводячи дух, Пако розказав, що він спокійно чатував у домовленому місці. Час минав. Нарешті він подався шукати Аліну, але не знайшов її. Тоді, пересвідчившись, що в хатині нікого немає, вийшов на галявину і встиг побачити, як Хасінто садовив Аліну в човен.

— Я відразу побіг до вас, — скінчив він.

— Треба щось робити! — схвильовано вигукнув Маркос і глянув мимоволі на море. Те, що він побачив, змусило його заніміти.

До них по морю рухався човен. У ньому сиділо двоє. На веслах був Хасінто. А Аліна жваво розмахувала руками, немов подавала якісь знаки і… здавалося, усміхалась.

Розділ XVIII

ШАБЛЯ «КОКОАНУТ»

Від знадливого запаху риби, що смажилась на сковороді, у дітей, які сиділи навколо вогнища, аж слинка котилася.

«Ну що я можу їм розповісти? Я й сам не певний… Бачив тільки краєчок, та й надто темно було», — міркував собі Пепе, починаючи ласувати смачним сніданком.

Він був збентежений. Якщо в наметі археологів справді лежало те, що йому здалося, то Ірма й Енріке зовсім не ті люди, за яких себе видавали.

— Поки ви їсте, — сказала Аліна, перебиваючи роздуми Пепе, — я вам розповім, що зі мною трапилось.

Коли Хасінто застав її у себе вдома, то не дав їй утекти й показав, що було в скриньці: вбрання його доньки, яке він зберігав як спомин. Чоловік признався, що живе на узбережжі, бо все тут нагадує про Росіту. Він показав Аліні старе пожовкле фото, яке носив у кишені своєї сорочки. Старий сказав, що Аліна дуже нагадує йому Росіту, тому він хотів би дружити з нею.

Потім вони сіли в човен і попливли до дітей з кількома рибинами на гостинець. Оце й усе.

Поки дівчинка розповідала, Хасінто мовчки сидів і лиш усміхався. Пепе був приємно здивований почутим.

— Я радий, що. Хасінто став нашим другом, — озвався хлопчик. — Тепер він не лякатиме нас уночі, блукаючи біля намету.

— Мене й близько не було коло намету, — цілком серйозно відказав Хасінто. — Вночі я сплю або ловлю рибу.

— Але я чув цієї ночі якийсь шерех біля намету…

Хасінто здвигнув плечима.

— Учора я ліг спати рано, — сказав він.

Пепе розгубився. «Мабуть, чоловік каже правду. Його обличчя і тон голосу були надто щирі, щоб запідозрити старого в брехні. Проте він чув шерех — так наче хтось ходив…»

Але ж він зовсім забув про археологів! У ту ж мить йому пригадалося, що він бачив у їхньому наметі. Пепе опустив голову й замислився. А втім, якийсь там шум і миттєве видіння в напівтемряві ще нічого не доводили.

— Мені теж вчуваються вночі якісь звуки, — признався Хасінто. — Я чую голоси і бачу вогні. Старію. Раніше не бачив і не чув нічого подібного. — І додав із сумом:

— У мене вже не все гаразд з головою. Знаю: люди кажуть, що я схибнувся. Мабуть, так воно й є.

— Давайте перевдягнемось і покатаємось на човні!.— запропонувала Аліна, аби розрадити Хасінто і щоб він відчув, з якою довірою ставляться до нього діти.

За кілька хвилин усі сиділи в човні. Не забули й Мочіту.

Хасінто повіз їх на прогулянку уздовж мальовничого берега.

— Хасінто, дайте мені повеслувати, — попрохав Пепе. — Отоді я буду справжнім мореплавцем, як індіанець.

Старий здивовано поглянув на нього.

— Хіба в індіанців були човни? — спитав він.

— Човнів не було. Скоріше щось схоже на судна. Вони брали великі дерева, видовбували стовбури і робили каное, в які могло сісти понад сімдесят чоловік. Індіанці багато чого вміли!

Коли вони пропливали перед Сосновою горою, Аліна запитала:

— Хасінто, а де ви взяли шаблю?

— Оту стару шпагу? Вона в мене з дитинства. Багато років тому у Гуанабаї жив один старий, любитель легенд. Так ось він запевняв, що до цього берега приставали справжні пірати. Я тоді був малий, то й слухав годинами його вигадки. Але більше ніхто не йняв віри тому, що розповідав Бернардіно.

— Хто? — вигукнули діти майже в один голос.

Зараз вони не вірили власним вухам. Та невже ж той вигадник був дід Бернардіно? Як же їм не пощастило! Виходить, розповідь бабусі про скарб не що інше, як легенда, яку Бернардіно розповідав і їй.

— Бернардіно, — відповів Хасінто. — Так його звали. Отож одного разу він з’явився зі шпагою і сказав, що вона піратська. Люди зрозуміли, що він її купив у місті, і відтоді почали говорити, що він з’їхав з глузду, бо тринькав гроші на витребеньки, а сам голодував… Він був такий щедрий, що подарував її мені — єдиному, хто йому вірив. Але ніколи більше не згадував про піратів.

Значить, прощайте, всі надіїї Навіть шабля виявилася несправжньою. Не було скарбу, не заходили пірати на узбережжя. Усе неправда.

— Якщо тобі подобається шпага, я тобі її подарую, — сказав Аліні Хасінто і, звертаючись до дітей, додав:

— Коли хочете, то завтра я можу повести вас в одне місце, де дуже добре клює. Що скажете?

Звичайно, всі погодились. Зрештою, хоча скарбу й нема, узбережжя не втрачало своїх принад. Воно вабило своєю красою і обіцяло багато цікавого — печери, гарні місця, купання, риболовля.

Човен плив уздовж берега. Потім Хасінто скерував його в Індіанську бухту. Дітлахи купалися, стрибали з човна, як з трампліна. Пако знову показав себе вправним плавцем. Маркос збирався пірнати вже втретє, коли раптом помітив Артеміо, який подавав йому з берега знаки.

— Чого це він так рано прийшов? — уголос здивувався хлопчик. Він кинувся у воду, дістався до берега і підійшов до чоловіка.

— Добридень, Артеміо. Щось трапилось?

— Нічого особливого, — винувато усміхнувся чоловік, не наважуючись засмутити хлопчика. — Тільки те, що у моєї дружини ось-ось почнуться пологи, і вона хоче, щоб я їхав до міста і був неподалік від неї, коли вона народить хлопчика… Бо буде хлопчик або хлопчики…

— Отже, ви…

— Я не зможу залишитися сьогодні з вами, бо мушу негайно їхати. Прийшов попередити вас, щоб знали.

Маркос знаками заспокоїв друзів, а сам разом з Артеміо рушив до табору, де вони й розпрощалися.

Маркос зажурився. Єдине, що їм лишилось — це повертатись до селища. Але що скажуть друзі, коли дізнаються, що треба повертатися цього вечора?

Коли діти з’явились через якусь годину в таборі, то застали його розібраним. Маркос їм пояснив, що сталося, і дітей взяв відчай. Іти в такий момент! Це неможливо!

Але іншого виходу не було. Пепе запропонував нашвидкуруч пообідати. Потім вони помили посуд, взяли рюкзаки і рушили. Йшли зажурені. По дорозі Пако, щоб розвіятись, грався з Мочітою, кидаючи вперед червону палицю.

Зі скелі Корсара за ними спостерігали. То були Ірма та Енріке.

Хасінто ловив рибу з човна, коли археологи повернулись у табір. Ірма підійшла до джипу і причесалась перед бічним дзеркальцем.

— Енріке, — мовила вона. — Вже, мабуть, можна їхати.

Чоловік згодився. Вони зібрали речі, склали намет і повкидали все до машини.

Невдовзі джип від’їхав, здіймаючи хмари куряви. Місце, де був табір, стало безлюдним чи майже безлюдним, бо на вершині з-поза кущів вийшов якийсь вусань.

Хасінто тим часом ловив собі рибу з човна. Червоне сонце було вже на прузі.

Розділ XIX

ДІТИ СПЕРЕЧАЮТЬСЯ І…

— Та скільки тебе можна просити? — благала Аліна свого брата. — Не будь упертим.

— Ні, так робити не годиться, Аліно, — доводив Маркос, присівши на рюкзак. — По-моєму, це негарно.

Перед входом до ущелини Аліні спала на думку одна ідея: лишитися ночувати на узбережжі самим. Близнята відразу підтримали її. Лише Маркос був проти. Вони вже довго сперечалися, не доходячи згоди.

— Ми всі пообіцяємо, — сказав Пепе, — не виходити з намету без твого дозволу. Все буде гаразд.

— Можна послати голуба до Хосефи, — підказав Пако, — і сповістити її, що залишаємось самі й не будемо вночі виходити з намету. Щоранку відправлятимемо голуба, щоб вона не турбувалась. А коли Селестіно залагодить свої справи, то прийде сюди до нас.

— А якщо тато не прийде, — пообіцяла Аліна, — повернемось. Але залишімось тут сьогодні, будь ласка.

Маркосу, як і всім, не хотілося йти звідси. Але що скаже батько, коли дізнається, що вони залишились самі? З другого боку, у них був такий переконливий аргумент, що він сам не мав сили опиратись. Хасінто обіцяв узяти їх із собою ловити рибу, зрештою, показати гарні місця — приховані від стороннього ока чарівні куточки узбережжя.

Якщо вони зараз підуть, то втратять цю чудову і, можливо, єдину нагоду.

— Я не розумію, чого ти так затявся, — запально доводила Аліна. — Тато сам казав тобі, що покладається на нас, і майже давав згоду ще до того, як Артеміо зголосився приходити ночувати з нами. Таж ми й не самі — Хасінто вже наш друг. Чи не так?

— Так. То правда.

— Отже, братику, — провадила далі дівчинка, — тут немає ніякої небезпеки…

На ці слова Пепе опустив голову, бо згадав про археологів. Чи справді вони нічим не ризикують, залишаючись на узбережжі? І знову хлопчика охопили сумніви. Але чи ж може він допустити, щоб через ці його сумніви друзі відмовились від таких захоплюючих прогулянок? А якщо він помиляється, якщо то був просто якийсь невинний, невідомий йому інструмент? Ні, краще вже мовчати. А вранці можна знову навідатися до намету археологів, якщо вони не виїхали, і все з’ясувати. А тепер… Тепер він мовчатиме.

— Гаразд, — повагавшись, згодився нарешті Маркос. — Повертаймось. Але пообіцяйте мені, що ніхто не вийде з табору вночі. Згода?

— Так! — гукнули всі гуртом.

До дітей повернувся добрий настрій. Вони рушили назад, але, на пропозицію Маркоса, вирішили отаборитися в іншому місці. Намет у них невеликий, а спорядження займало багато місця, тож хлопчик запропонував стати біля Карликової печери. Якщо розчистити чагарник перед входом, то можна поскладати свої речі до грота. Тоді спати буде вільніше й зручніше.

Отож попрямували до скелі Корсара. Діставшись до обраного місця, завидна поставили намет.

— Обіцяйте, що ніхто не вийде вночі,— звернувся Маркос до Аліни й Пепе, які порядкували в новому таборі.

— Обіцяю, — промовив кожен з них.

Пако саме подався до джерела по воду, а його брат пішов йому назустріч. Перестрівши його на півдорозі, він узяв відро, щоб допомогти. Побачивши їх, Маркос звернувся до Пепе:

— Пако, обіцяй, що не вийдеш вночі з намету.

Пепе звик, що його часто плутають з братом, і вирішив пожартувати з товариша, як уже не раз робили близнята.

— Обіцяю, — серйозно сказав він, поставивши відро перед наметом.

Пако відвернувся, щоб не видно було, як він сміється, А Маркос звернувся до всіх:

— Скоро ніч. Ми вже попоїли, тож немає потреби розпалювати вогнище. Завтра пошукаємо хмизу і сухого листя. А зараз можна присвітити ліхтарем.

Діти спорядили голуба до Хосефи. В листі написали, що залишились ночувати самі і пообіцяли добре поводитись. Щойно Аліна випустила голуба, як на руку їй упала краплина води.

— Зараз піде дощ, — сказала вона.

Невдовзі справді почався дощ. Діти поквапились до намету. Мочіта, як завжди, тулилась до свого друга. Маркос увімкнув ліхтар.

— Таки добре, що ми зупинились тут! — сказав Пако, — Галявину на узліссі незабаром заллє, бо там низина, а ми тут залишимося сухісінькі.

Сидіти в затишку й слухати, як дощ лопотить по брезенту, було приємно. Намет упирався в Карликову печеру, тому вода не загрожувала залити долівку. Світло ліхтаря створювало домашній затишок.

— А що робили індіанці під час дощу? — спитала Аліна. І сама ж відповіла: — Ховалися в печерах, звичайно.

Їхні оселі теж добре захищали від дощу, — озвався Пепе.

— Але циклони руйнували їхні житла. Багато людей гинуло, — додав його брат. — Послухай, Пепе! Як сталося що на Кубі не лишилось індіанців?

— Через пошесті, що їх принесли з собою іспанці, та через свою волелюбність. Ось, скажімо, Гатуей підняв повстання, і його спалили на вогнищі.

— Що ж вони, не вміли воювати? — поцікавився Маркос.

— Ще й як! Гуама із своїм загоном нападав на іспанські поселення, потім зникав і знову нападав. Отак! Індіанці були хоробрі люди!

Злива вщухла. Маркос відкинув запону. Знадвору дихнуло п’янкими пахощами мокрої трави.

— Від цього повітря мені хочеться спати.

— Мені теж, Аліно, — озвався Пепе, позіхаючи.

Маркос сказав, що ніхто їх не змушує товктися допізна.

Тож діти вирішили вкладатися. Та Пепе запропонував випити по склянці молока, бо вони вже давненько їли. Він підняв запону, зайшов до Карликової печери й приніс кухлі та молоко. Діти підвечеряли.

— А тепер спати, — сонним голосом промовила Аліна.

Усі повкладалися. У наметі стало більше місця і можна було зручніше влаштуватись. Пако підійшов туди, де лежало цуценя.

— Забирайся, Мочіто! — наказав він. — Йди в той куток.

Але цуценя незворушно гризло собі червону палицю.

— Дай мені лягти, — гримнув на неї хлопчик і вирвав палицю, щоб викинути її геть. Але щось у ній привернуло його увагу. «Та тут якісь малюнки, хоча Мочіта не випускає її з зубів. Дивно…»

Пако замислився. Він підніс палицю до ліхтаря і пильно оглянув. Потім обережно поклав на землю.

— От, погляньте! — прошепотів він.

— Що таке?

Діти оточили хлопчика.

— Що сталося? — спитав Пепе.

— Річ у тому, що це… — промовив Пако, показуючи покусаний і погризений предмет, — кістка. Кістка, пофарбована в червоний колір!

Розділ XX

ПАКО В НЕБЕЗПЕЦІ

Цуценя, що примостилося біля Пако, нашорошило вуха й підняло голову. Було вже за північ. Діти любісінько спали. Пепе розповів їм на ніч, як індіанці розмальовували в червоний колір кістки, і пояснив, що означає ця нова знахідка Мочіти…

Після дощу повітря посвіжішало. Це відчувалося навіть у наметі. Спалося дуже добре. А втім, цуценя було чимось стривожене. Раптом воно стало на передні лапи й загарчало.

— Що таке? — кинувся спросоння Пако.

Мочіта знову загарчала й ступила до виходу з намету.

— Що сталося, Мочіто? — спитав Пако, остаточно прокинувшись.

Мочіта вийшла з намету й загубилася в темряві.

«Що змусило її вийти надвір?» — здивувався хлопчик.

Він і собі вийшов з намету. Подивився навкруги і не побачив нічого підозрілого. Ніч була така тиха й лагідна, як після дощу.

— Мочіто, — покликав він тихенько, щоб не розбудити решту дітей.

Цуценя підбігло до нього.

— Що з тобою, Мочіто? Чому ти вибігла?

Хлопчик саме нахилився до неї і не запам’ятав, де блимнуло світло. Але він бачив його! Він не мав сумніву. Це було таке саме світло, як і тієї ночі, коли він виходив з намету. Мочіта знову загарчала.

«Дивно», — подумав хлопчик.

Раптом світло спалахнуло ще раз.

Пако вже знав, що мандрівний вогник блукав над риб’ячими недоїдками. Але цього разу світло блимало на скелі Корсара. Проте якщо він розповість про це вранці друзям, то йому знову не повірять. Скажуть, що помилився.

Ні. Цього разу він і не подумає залишити цю загадку просто так. Треба піти на гору й з’ясувати, звідки береться те світло. Може, то ще один смітник. Та хай там що буде, а треба подивитись.

Хлопчик зайшов до намету, намацав черевики і, взувшись, схилився над братом.

— Пепе! Пепе! — покликав тихенько і поторгав його.

Пепе прокинувся.

— Що таке — озвався він.

— Я йду на скелю Корсара. Там блимає якийсь вогник. Хочу подивитись, що там.

— Але ж ми обіцяли не виходити вночі,— нагадав йому брат сонним голосом.

— Я не обіцяв. Хіба ти забув? Отож, якщо й вийду, то не порушу слова.

— Гаразд, — позіхнувши, сказав Пепе.

Лампу й ліхтарик Маркос поклав коло себе, в глибині намету, тому Пако вирішив їх не брати, щоб не розбудити нікого.

— Ходімо, Мочіто, — покликав він цуценя, і вони подалися.

Маленький серп місяця тьмяно мерехтів у височині. Пако був уже під горою, але зупинився й постояв. Коли очі звикли до темряви, рушив угору.

Було слизько. Він не раз падав, піднімався, але йшов далі. Мочіта нечутно бігла за ним. На півдорозі до вершини хлопчик вирішив зачекати, поки знову з’явиться світло. Невдовзі на вершині гори блимнуло.

«Більше схоже на ліхтар, — подумав Пако. — Отже, це Хасінто. Збирається ловити раків? Але навіщо тоді він його вмикає й вимикає?»

Хлопчик рушив далі. Раз він спіткнувся й подряпав коліно. До вершини було вже недалеко.

— Ш-ш-ш-ш-ш, Мочіто, — прошепотів він на вухо цуценяті, і воно принишкло.

Тепер лишалося визначити, де той ліхтар, і з’ясувати, хто подає сигнали. Почекав. Минуло кілька хвилин — світло не з’являлось.

«Що таке? — подумав хлопчик. — Невже не повториться?»

Як на Пако — ніч була досить тиха. Вимушене очікування повернуло його думки до того, над чим треба було замислитись раніше. Якщо то Хасінто вмикав ліхтар, то навіщо він це робив? Певне, не для того, щоб світити собі під ноги, бо світив тільки спалахами. А якщо це не Хасінто?.. То хто?

Нарешті Пако усе збагнув. Ліхтарем, звичайно ж, подають якісь сигнали. І дуже підозріло, що це робиться вночі, крадькома.

«Не треба було діяти самому», — подумав хлопчик.

Він нараз усвідомив, на яку небезпеку наражався. Усе говорило про те, що той невідомий — ворог. А як він спіймає Пако? Цілком імовірно, що тут криється щось серйозне. У такому разі хіба випустять його змовники зі своїх рук? Авжеж ні. А що вони з ним зроблять?

Хлопчикові стало моторошно.

«Треба йти назад», — подумав він.

Пако вже випростався, коли Мочіта раптом загарчала. Хлопчик знову нагнувся. Невже неподалік хтось є? Він напружено вслухався у тишу. Та чути було тільки цвіркунів і звичні нічні звуки.

«Треба повертатись, бо якщо мене спіймають…» — Він аж здригнувся на таку думку.

Пако повільно рушив, пригинаючись і роззираючись довкола. Мочіта бігла поруч, плутаючись під ногами. Хлопчик крався від куща до куща, уникаючи відкритого місця. Кожен горбочок, брила чи кущик ставали йому в пригоді по дорозі до табору. Він обережно спускався з гори.

«Коли прийду в табір, розбуджу всіх, — вирішив він. — Піду через ті кущі».

Він пішов до чагарника, що виднівся попереду.

Мочіта зненацька люто загавкала. Пако зупинився, нажаханий. Кущ ворушився і наближався до нього. Зі страху він хотів тікати, але чиясь рука схопила його за плече. Хлопчик розгубився, відчувши на собі цупкі пальці. Спробував випручатись, але чоловік стиснув його плече ще дужче.

— Пустіть мене! — закричав Пако, силкуючись вирватися.

— Замовкни! — гарикнув чоловік і заломив йому руку за спину.

Пако стало страшно — то був голос не Хасінто. Та за мить, як не дивно, страх минув. А натомість виникло невтримне бажання звільнитись. Він рвучко обернувся. У цю мить Мочіта вкусила чоловіка за ногу. Той скрикнув від болю. У слабкому місячному світлі хлопчик розгледів нападника. Він був у капелюсі й мав великі вуса.

Чоловік вилаявся і дригнув ногою.

Мочіта відлетіла убік і заскавучала.

— Мочіто! — стривожено вигукнув Пако і спересердя копнув незнайомця ногою в коліно.

Чоловік з несподіванки похитнувся. Хлопчик висмикнув руку і ось-ось утік би, та чоловік вхопив Пако за ногу і повалив на землю. Він насів на хлопчика і притиснув йому Дужою рукою потилицю.

— Рятуйте! Рятуйте! — встиг крикнути Пако, перш ніж йому затулили рота.

Розділ XXI

МАРКОС ІДЕ НА ПОШУКИ

— Що таке? — кинувся зі сну Маркос.

Він сів і безтямно вдивлявся в темряву, що панувала в наметі. Спросоння хлопчик забув, де він. Але за мить згадав і стривожився. Міг би присягтися, що його розбудили якісь крики. Хтось кликав на допомогу. Тоді він увімкнув ліхтар. Біля нього спала Аліна, трохи далі близнята. Але… Маркос переліз через Пепе і впевнився — Пако зник.

— Пепе! Пепе! — покликав він стривожено.

Хлопчик прокинувся. З голосу Маркоса він зрозумів, що сталося щось надзвичайне.

— Що? Що трапилось? — спитав він.

— Де Пако?

— Що там таке? — сонно спитала Аліна.

— Пако немає,— відповів Маркос, взуваючись. Він вирішив не казати, що чув якісь крики, щоб не налякати товаришів.

— Він вийшов, — винувато пояснив Пепе. — Сказав мені, що бачив, як на скелі Корсара блимало якесь світло, і хоче подивитись, що то.

— Але ж він обіцяв не виходити з намету!

— Він не обіцяв. Ти нас сплутав, і вийшло так, що то я пообіцяв двічі.

— Все одно негарно зробили. Лишайтеся тут, а я піду його шукати.

— Зажди, Маркосе! — гукнув Пепе і метнувся з намету за ним. — Я тобі щось скажу.

— Що таке? Кажи швидше, — кинув Маркос, невдоволений затримкою.

— Коли я був у таборі археологів, то мені здалося… У наметі була коробка а в ній… пістолет… великий пістолет.

— Пістолет? — занепокоївся Маркос.

— Так. Але я не дуже певний цього, тому досі й не казав нічого. Проте хочу, щоб ти знав.

Маркос замислився на хвильку. Потім кивнув Пепе, щоб той увійшов до намету.

— Щоб ніхто з вас не виходив, — застеріг він. — Хоч би там що. — І пішов.

Маркосу здавалося, що крики долинали десь згори, можливо, зі скелі Корсара. Туди й подався. А в чагарнику, що оточував гору, хтось був. Він бачив, як пішов хлопчик, вийшов зі схованки і підійшов до намету.

— Що там? — злякалася Аліна, почувши шерехи.

— Хто тут ходить? — спитав Пепе, переборюючи страх.

— Це я, — пролунав знайомий голос, і на порозі з’явився Хасінто. — Я бачив, як вийшов Маркос. Щось сталося?

— Пако десь пішов і досі не повернувся. Він бачив якесь світло і захотів дізнатися, що то.

— Непевна якась ніч, — підтвердив старий і сів.

— Хасінто, а як ви взнали, що ми лишились на узбережжі?

— Я бачив з човна, як ви поверталися, дочко. Тож я шукав вас і знайшов ось тут.

— А навіщо ви шукали нас?

— Не хотів кидати вас напризволяще. Цієї ночі я чув якісь підозрілі звуки. Тому краще, щоб з вами був я. Тут, на узбережжі, діється щось дивне. І ніхто не знає, що саме. Іноді чуються голоси і блимає світло. Тут стає небезпечно. Дуже небезпечно.

Маркос оббіг вершину гори, яку тьмяно освітлював місяць. Був певний — з Пако щось трапилось. Тому волів обходитись без ліхтаря, щоб не виказати й себе.

Слова Пепе приголомшили його. Археологам для їхньої роботи зброя не потрібна. Це ясно. Далі: Пако подався з’ясувати, хто це запалює й гасить світло. На горі гнилі для мандрівних вогників не було. Отже, те світло подавала людина.

На узбережжі, окрім них, був тільки Хасінто та археологи. Діти цілковито довіряли старому. А от архео^логи… Щоразу казали, що вже від’їжджають, а потім повертались. Та ще й отой випадок з ящиками. Ящики безслідно зникли. Тепер Маркос питав себе: чи справді то були археологічні знахідки? Адже після появи Пепе вони не знайшли нічого. То чи справжні вони археологи?

Хлопчик знову подумки повернувся до світла. Світло хтось вмикав і вимикав. Навіщо? Це могли бути тільки сигнали. Отже, тут є сигнальник. А кому можуть сигналізувати з берега, як не якомусь судну, ворожому судну? Ірма та Енріке — шпигуни і щось приймали з-за кордону або передавали туди.

Маркос також пригадав, що Пако бачив на ящиках прокладки з поліетилену. Це, певне, для того, щоб зробити їх водонепроникними. Але що там могло бути? Важко уявити. В усякому разі йшлось про щось незаконне і небезпечне.

Мабуть, Пако побачив спалахи, піднявся поглянути, і його спіймали. Маркос обережно просувався далі. Місцевість здавалась безлюдною, але ж він був певний, що крики долинали звідси. Виходило, що гору покинули незадовго до його приходу. Хлопчик вирішив зупинитись на вершині і звідти оглянути усе навкруги.

Нікого. Але ось чиїсь кроки. Хтось ішов. Він сховався за кущем. Невідомий ішов на нього. За мить тінь побільшала і наблизилась до його схованки. Хлопчик напружився, серце в нього калатало. Та він переборов страх, бо заради свого друга був готовий на все.

Коли незнайомець опинився поруч, Маркос спружинив ногами і плигнув на нього. Той ступив два кроки назад і раптово нагнувся. Хлопчик перелетів через його спину і, падаючи, відчув, як йому перехоплюють руку. Маркос опинився на землі, коліно чоловіка вперлося йому в груди так, що годі було й поворухнутися. Зненацька праворуч спалахнув ліхтар, і промінь ударив прямо в очі.

— Це ти? — пролунав жіночий голос.

Маркос його впізнав. Це був голос Ірми.

Розділ XXII

ПОЛОНЕНІ!

Тим часом у наметі Хасінто морочився з ліхтарем.

— Він ледь блимає,— сказав старий.

— Сходи до «крамниці», пошукай батарейки, — попросила Аліна близнюка. Вона мала на увазі Карликову печеру.

Хлопчик підійшов до задньої запони і проник до маленького грота. Далі все сталося блискавично. Почулися кроки.

— Це Маркос і Пако! — зраділа Аліна. Запона, що закривала вхід до намету, рвучко відхилилась.

Спалахнув промінь ліхтарика і пробіг по обличчях Хасінто та Аліни. На якусь мить освітилось лице непроханого гостя. Щоку його перерізав шрам. Аліна аж зойкнула з переляку.

— Замовкни! — наказав їй чоловік і ступив до намету.

Друга постать стала на виході. Спалахнув ще один ліхтарик.

— Якщо поворухнешся, я тебе пристрелю, — сказав чоловік зі шрамом до Хасінто. Нажахана Аліна помітила, що в лівій руці він тримав пістолет. — Хто ще є з вами?

Аліна притулилась до Хасінто. Хто такі ці люди, що вдерлися до намету? Чому вони погрожують їм зброєю?

Дівчинка та старий злякались і розгубились, бо не розуміли, що відбувається. Відчували тільки, що нічого доброго чекати не доводиться. Такі люди здатні на все.

Пепе, що закляк як укопаний з несподіванки, чув усе з Карликової печери. Він уже хотів був кинутись назад, коли до нього долинув Алінин голос:

— Н-немає більше нікого. Я с-сама з Хасінто, — і повторила, схлипуючи, щоб Пепе її зрозумів — 3 нами більше нікого немає.

Хлопчик стримався. Першим його бажанням було заступитися за Аліну. Але краще залишитися на волі, щоб покликати допомогу. Тому він зачаївся.

— А решта? — спитав чоловік. — Хіба вас не четверо? Одного ми зловили. Де ще двоє?

Кого схопили бандити? Пако чи Маркоса?

Аліна тільки здвигнула плечима.

— Гаразд, ви підете з нами, — наказав той, зі шрамом. — І без вибриків! Чув, старий? Виходьте! — і обернувся до того, що стояв на вході:— Наглядай за ними, Спруте, бо ці шмаркачі можуть повідомити міліцію.

Хасінто й дівчинка вийшли з намету. У Спрута теж був у руці пістолет. Перший, що був, мабуть, за ватажка, вийшов за ними.

— Ідіть, — сказав він. — І швидше.

— А як же ті двоє, що зникли, Капітане? — спитав Спрут, прямуючи кам’янистою стежкою.

— Хай благають бога, щоб не зустрітися з нами, бо…

Аліна заплакала. Хто вони, ці люди? Чого хочуть?

Чому вони озброєні? Отак несподівано вони ускочили в халепу.

Хасінто взяв її за руку і потис, щоб підбадьорити. Бо що він міг вдіяти під пістолетом.

— Ти що, віриш у бога, Капітане? — спитав жартома Спрут.

— Я не вірю навіть у диявола. Ти це добре знаєш. Навіть у диявола.

Розділ XXIII

ВЕЛИКА ПОМИЛКА

— Послухай, — сказав Енріке, не відпускаючи Маркоса. — Ти кажеш, що Пако пропав. Ми постараємось знайти його. Розумієш?

Маркос їм не вірив. Він чув, як ного друг кликав на допомогу. Отже Пако потрапив до рук Ірми та Енріке або їхніх спільників. Хлопчик уже не сумнівався: «археологи» вдали, як завжди, що від’їжджають, а самі вештаються по скелі Корсара і сигналять шпигунським суднам.

— Поводитимеш себе добре, якщо ми тебе відпустимо? Обіцяєш? — спитала Ірма. — Віриш нам?

Маркос не міг зрозуміти, навіщо їм його відпускати. Мабуть, вони щось задумали: приспати їхню пильність і затримати в наметі, доки не зроблять свою справу. Або щось подібне. Але в них нічого не вийде. Він постарається зірвати плани цих лиходіїв.

— Так, — збрехав хлопчик.

Чоловік відпустив його.

— Ти пробач, що я швиргонув тебе додолу. Я не знав, що це ти на мене кинувся, — сказав Енріке і звернувся до Ірми — Виклич Пітірре.

Жінка взяла до рук портативну рацію, що висіла в неї на плечі. Увімкнула її.

«Їм не вдасться поговорити з судном, — сказав до себе хлопчик. — Принаймні поки я можу перешкодити».

Енріке вгадав його намір і спробував запобігти цьому, але хлопчик щосили торохнув ногою по апарату. Передавач вилетів з Ірминих рук і брязнув об каміння: ясно, що ради йому вже не даси.

Нічого більше Маркос не встиг. Чоловік ухопив його за ноги і смикнув до себе. Хлопчик упав долілиць, а Енріке насів на нього зверху. Його руки просунулись у Маркоса попід пахвами і замкнулись на потилиці.

— Слухай мене, — сказав Енріке тихо, але рішуче, — Твій батько воював за революцію у Сьєррі, побував в окопах і ладен віддати за Кубу своє життя. Ти його син і мислиш так само, як і він.

— А ви… — почав хлопчик з ненавистю.

— Рація не діє,— перебила Ірма.

Чоловік промовчав, а Маркос зловтішно усміхнувся.

— Присвіти сюди, — попрохав Енріке.

Жінка піднесла ліхтар і ввімкнула його над самою землею. Швидким порухом чоловік висмикнув одну руку, завів її назад і витяг щось із кишені штанів. Хлопчик спробував поворухнутись.

— Спокійно, — буркнув Енріке і, притиснувши його до землі однією рукою, другою розгорнув перед ним якусь книжечку. — Читай отут, — сказав він, коли Ірма присвітила.

Маркос відчув себе несосвітенним дурнем, коли второпав, що йому показують. Документ засвідчував, що Енріке є співробітником держбезпеки. Усе стало ясно. Від самого початку вони помилялись, а зараз він вчинив велику дурницю: розтрощив передавач.

— Вибачте мені,— зніяковів він. — Я просто дурень.

Енріке відпустив його і випростався. Хлопчик сів.

— Коли ми побачили ваші сигнали, — сказав Маркос — то подумали, що…

— Сигнали? — перепитала жінка. — Ми не подавали ніяких сигналів.

— Що за сигнали ти бачив? — спитав чоловік.

Маркос розгубився. Якщо Хасінто — просто собі старе луб’я, а Ірма та Енріке теж не сигналізували, то хто ж їх подавав? Невже ще хтось був на узбережжі, окрім них? Що ж діється насправді?

Він розповів контррозвідникам про останні події.

— Цієї ночі «вони» тут, і, напевне, Пако потрапив до їхніх рук, — сказав Енріке, вислухавши хлопчика. — А найгірше те, що ми не маємо зв’язку і не можемо викликати підмогу.

— Це через мене, це все я… — засмутився Маркос. І тут згадав. — Я знаю, як передати повідомлення, — оголосив він.

— Як?

— Ми взяли у Мануеля голуба. Це поштовий голуб.

— Мануєль — це брат Селестіно? — спитала Ірма. Хлопчик підтвердив. — Йому можна вірити. Він сповістить Пітірре.

— Ми напишемо, де його знайти. Люди в нього напоготові.

— А мій дядько знає того Пітірре?

— І ти теж, — запевнив Енріке. — Пітірре — це Антоніо, касир з торговельного центру.

— Антоніо? — перепитав хлопчик, дедалі більше дивуючись.

— Так, — підтвердив чоловік. — Він очолює бійців, які почнуть діяти за нашою командою, — і звернувся до жінки — Дай-но мені твого записника і олівця.

Енріке вирвав аркуш і начеркав кілька коротких фраз. Потім склав папірець удвоє і передав Маркосу:

— Іди і негайно випусти голуба. Від цього залежить уся операція. А самі чекайте в наметі. Домовились?

— А ви що робитимете? — спитав хлопчик, збираючись іти.

— Підемо шукати Пако, — відповів Енріке. — Напевне, він у дуже поганому товаристві. Ходімо, Ірмо! А ти поквапся.

Маркос хутко подався вниз. Ось і табір. Він спокійнісінько ступив до намету і на когось наткнувся. Обоє попадали додолу.

Маркос миттю відкотивсь убік.

— Хто це? — спитав.

— Маркос? Це я — Пепе.

— Що сталося? Де всі інші?

Пепе увімкнув ліхтар і розповів, що трапилось.

— Не можна гаяти часу, — вирішив Маркос.

Він підняв запону, зайшов до Карликової печери і виніс клітку. Вийняв голуба і прив’язав йому до лапки записку. Потім став на порозі й випустив птаха.

— Лети швиденько, — сказав йому услід і обернувся До товариша — Ходімо шукати решту,

Раптом щось зашаруділо. Пепе відразу вимкнув ліхтар. Невідомий вже був коло намету. Друзі принишкли. Шерех ближчав. Ось він почувся біля самого входу. Пепе різко увімкнув світло. Промінь вихопив з мороку маленьке створіння.

То була Мочіта!

Вона заскавучала, бо мала поранену лапу, й почала лащитись до Пепе. Він узяв її на руки й пригорнув до себе.

— Що тобі зробили? — співчутливо прошепотів він їй на вухо. — А Пако? Де Пако?

Розділ XXIV

ПІРАТИ

Вони вже дісталися до печер, коли Аліна раптом спіткнулася і впала.

— Вставай, дівчисько! — шарпнув її за руку Капітан — У нас обмаль часу.

— Не чіпай її,— заступився Хасінто.

У відповідь Спрут навідліг ударив старого по голові ручкою пістолета. Той аж заточився.

— Не бийте його, — заплакала Аліна і обійняла Хасінто.

— Облиш, Спруте. Нам тільки сліз бракувало, — буркнув Капітан і покликав — Невмирако!

— Я тут, — озвався голос, і з мороку вигулькнули дві постаті.

Коли вони наблизились до гурту, дівчинка впізнала Пако. Його припровадив сюди худорлявий чолов’яга з гачкуватим носом на похмурому обличчі.

— Пако! — зраділа Аліна і гаряче стиснула йому руку.

— Де подівся Вусань? — спитав Капітан.

— Подався шукати якогось транспорту, — відповів Невмирака. — Казав, що його схованки викрили. Тепер треба переправляти вантаж.

Капітан потер шрам на щоці.

— Якщо він не з’явиться через три хвилини, — йдемо без нього. Поки ми тут клеїмо дурня, нас усіх можуть накрити.

— Вусань каже, що йому на п’яти наступає держбезпека і якщо наступного разу йому не заплатять удвічі більше, — нічого не буде, — доніс Капітанові Невмирака.

— І цей бовдур думає, що буде наступний раз? — розлютився Капітан, тицьнувши в бік Хасінто та дітей. — А що робити з ними? Вбити? Це його вина, що не помітив на узбережжі дітлашню. Хіба він не тямить, що гешефт на цьому скінчиться?

— Цим людям потрібна вибухівка, Капітане. А мені потрібні гроші за доставку.

— А я хочу жити. Отак. Сходи до човна і поглянь, чи не повернувся Вусань.

— Гаразд, — погодився Невмирака і кинув на ходу — Але знай, що без грошей не проживеш, — і зник у мороці.

— А ви, — сказав Капітан, — станьте до цієї скелі. І ні з місця.

Діти чули всю розмову. Жахливо! Вони потрапили до рук контрреволюціонерів. Тепер вони зрозуміли, що було в ящиках. Ці сучасні пірати доправляли в країну вибухівку, а археологи, напевне, — їхні спільники. Це вороги їхніх батьків, товаришів, їх самих, вороги народу. Це змовники, які хочуть задушити революцію.

Час минав. Пако, Хасінто та Аліна були в пастці. Перед ними стовбичив Спрут з ліхтарем — тепер вимкнутим — в одній руці і з пістолетом — у другій. Обіч нього на брилі сидів Капітан.

— Слухай, Спруте, — сказав він. — Мені пригадалося, як ми захопили в полон рибалок з «Гавйоти» і тримали їх на острівці. А один був такий затятий, що довелося його…

Хасінто тримався рукою за голову, а Аліна тулилась до нього. Пако глянув на бідолашного старого і перелякану дівчинку. Просто нестерпне видовище. А тут ще ці двоє негідників вихваляються своїми «подвигами». Пако так розлютився, що втратив самовладання і вигукнув, геть забувши про страх:

— Бандити! Ви бандити!

— Що? Що це з негреням? — посміхнувся Спрут трохи цинічно, але більше з подивом.

— Контри! — обізвав їх знову хлопчик.

Спрут розгублено глянув на Капітана, а потім обернувся до Пако.

— Так, — погодився він і ступив на крок уперед. — Я ненавиджу комуністів. Я мав підпільну рулетку і торгував контрабандними сигаретами і парфумами. Жив як у бога за пазухою. А комуністи у мене все забрали. Тому я їх ненавиджу.

Пако, вдоволений тим, що зачепив за живе нікчему, не змовчав.

— Революція правильно зробила, — відказав він. — Несправедливо, коли більшість животіє у злиднях, а купка багатіїв розкошує.

— Я жив добре, а злидні мене не обходили, — цинічно відказав Спрут. — Ось людина, якій не треба було заробляти на хліб. Чи не так, Капітане?

— То правда, Спруте. Я ніколи не був таким злидарем, як ти, — відповів той. — Моя родина мала гроші. Тому я й здобув освіту і тепер поганяю тобою.

— Так, Капітане, — догідливо згодився дебелий контрреволюціонер. — Отож я й кажу. Бо в нас одна мета. Ми боремось, щоб повалити комуністів.

— Ви це робите, бо вам платять, — вихопилось у хлопчика. Він сказав і злякався за свої слова.

— А ви що хотіли? Щоб ми це робили задарма? — розлютився Спрут І замахнувся на хлопчика.

Пако відступив і приготувався оборонятись. Але Капітан підійшов і стримав другого бандита.

— Не дурш, Спруте! Облиш цих розумників, нам треба йти, — промовив він, люто зиркнувши на дітей. — Вусаня досі нема. А я не хочу потрапити до рук безпеки.

— Що сталося? — озвався чийсь хрипкий голос.

Розділ XXV

ПОДІЯ ЗА ПОДІЄЮ

Усі обернулись на голос. Це повернувся Невмирака, а з ним — ще один чоловік. Хоч було й темно, Пако впізнав вусатого.

— Послухайте, — сказав нервово Невмирака. — Треба негайно розвантажитись. На узбережжі стоїть якийсь джип. Я щойно проходив повз машину. Уявляєте, хто то може бути? Отож мусимо поспішати.

— Зажди, — сказав Капітан. — Я поквитаюся з цим хлопчиськом. Спруте, візьми негреня і вкинь його до першої-ліпшої печери. Побачимо, чи не помре він там від страху. А ти, Невмирако, сторожи старого й дівча. Ми з Вусанем самі перенесемо вантаж. Ходімо!

Вусань і Капітан зникли в темряві. Спрут шарпнув Пако за руку.

— Ходімо, — сказав він і зловісно посміхнувся. — Там, у печері, ти не зможеш побачити навіть самого себе, — і повів його, підштовхуючи, перед собою.

Аліна та Хасінто залишились під наглядом бандита з гачкуватим носом.

— Спокійно, старий, — тихо застеріг Невмирака. — Спрут врізав тобі з одного боку, а я можу додати для симетрії з другого, — і показав свого пістолета.

Аліна затремтіла і стиснула руку свого друга, немов благаючи, щоб він поводився розважливо. Дівчинка дуже боялась. Навкруги — анікогісінько. Зоряна печера, куди повели Пако, була трохи далі, у непроглядному мороці. А перед ними двома стовбичив озброєний негідник.

— Що ви збираєтесь робити? — спитав Хасінто. — Це ж діти.

— Те, чого вони заслуговують. Хай не стромляють носа в чужі справи, — розпочав чолов’яга з похмурим обличчям. — Отож…

Усе сталося карколомно швидко. Дівчинка помітила якусь тінь за спиною бандита. Невмирака, мабуть, почув шерхіт і обернувся. Перед ним, розвівши руки, стояла якась жінка. Він підняв пістолет і вже збирався натиснути спусковий гачок. Але не встиг.

Швидким порухом Ірма обхопила його зап’ястя, а ребром другої руки різко вдарила по шиї. По тому ступила крок уперед і наддала коліном чоловікові в живіт. Застогнавши, Невмирака випустив пістолет і впав непритомний на каміння. Усе сталося так блискавично, що Аліна навіть не встигла злякатись.

З темряви виступив Енріке.

— Ви підете з Ірмою, — сказав він і підняв зброю з землі.— А я спробую визволити Пако.

Хасінто та дівчинка ще не оговтались від того, що сталось на їхніх очах, проте підкорились.

Енріке рушив уперед попід кам’яною стіною. Обережно пройшов кілька метрів. Він намагався пригадати, яка відстань до Зоряної печери, аж раптом наступив на якийсь камінь і спіткнувся.

— Невмирако! — озвався Спрут. Промінь ліхтаря прорізав темряву і натрапив на Енріке.

Розвідник завмер у яскравому снопі світла. Стріляти він не міг, щоб не поранити Пако. І тут він помітив виступ, за яким можна було сховатись.

Але він трохи спізнився.

Перша куля влучила йому в руку. Друга ляснула в скелю, коли він уже встиг сховатись.

— Капітане! — заволав Спрут.

— Аліно! — стривожено відгукнувся в печері Пако. Він наблизився до виходу.

Його стороні десь зник. Хлопчик ступив кілька кроків. І тут над ним нависла тінь.

— Ти куди? — промовив Капітан, і його рука опустилась на хлопчикове плече. — 'Ходімо. Допоможеш нам ушитись.

А за кілька метрів над їхніми головами у скелях зачаїлись Маркос і другий близнюк. Почувши слова Капітана, Пепе не міг стриматись. Він випростався й гукнув:

— Відпусти мого брата, негіднику!

Спрут спрямував промінь ліхтаря на голос і освітив хлопчика.

— Утік! — здивувався він, сплутавши Пепе з його братом. — Мабуть, печера має другий вихід.

— Відпусти його! — повторив Пепе.

— Ось я тобі відпущу зараз — промовив Спрут І навів на хлопчика зброю.

Маркос шарпнув до себе товариша і пригнув йому голову.

— Ходімо шукати пістолет Енріке,^;— сказав він.

Капітан вхопив за руку свого спільника.

— Ти збожеволів, — визвірився він. — Подивись-но: негреня тут. А то друге. Нам треба квапитись.

І вони кинулись кам’янистою стежкою. Пако вони потягли з собою. Спрут спіткнувся і впав. Подряпав руки й ноги об каміння, бо намагався вберегти ліхтар. Потім підвівся і, вилаявшись, побіг далі. Діставшись до човна, вони турнули туди хлопчика, відштовхнули суденце від берега і вскочили самі.

— А Вусань? — спитав Спрут.

— Він накивав п’ятами після першого ж пострілу. Він розумніший за всіх нас. Облиш весла й увімкни мотор.

— Нас почують.

— Ну то й що, бовдуре? Мам треба тікати. Якщо ці люди сповістять прикордонників, то ми пропали, — сказав Капітан і обернувся до Пако — Тільки ти можеш врятувати нас. Твоє життя — за наші.

Розділ XXVI

ВТЕЧА

— Ірмо! — пролунав голос у непроглядному мороці.

— Я тут, — відповіла жінка, поспішаючи на допомогу своєму пораненому товаришеві.

— Зв’яжи його, поки він не отямився, — показав Енріке на Невмираку, який досі лежав на землі.

Жінка витягла з кишені мотузок і заходилася в’язати бандита. Тут почулося диркання двигуна.

— Вони забрали Пако! — вигукнув розвідник. — І ми нічим не можемо зарадити.

Крізь плескіт хвиль між скелями долинав приглушений гуркіт мотора, віддаляючись від берега.

— Аліна та Хасінто в безпечному місці за скелями.

— Нам лишається тільки одна надія, — сказав Енріке, прямуючи за Ірмою. — Що Антоніо вже одержав записку.

— То так, — відказала жінка. — Але що буде з Пако?

У таборі археологів Маркос відкрив дверцята джипу і поліз у машину з ліхтарем в руці.

— Шукай його в ящику, — підказав Пепе.

Спереду хлопчик нічого не знайшов і переліз у задню частину авто. Наступив на щось і посвітив собі під ноги.

— Є! — сказав він.

Маркос відкрив ящик і побачив якийсь замотаний у ганчір’я предмет. Хлопчик розгорнув. Це був пістолет з великим дулом.

— А що це на стволі? — поцікавився Пепе.

— Чи я знаю, — відповів йому товариш. — Але якщо вони його тримають, значить, він справний. Ходімо!

Тим часом човен швидко мчав по чорному спокійному морю.

— Якщо дістанемось до судна, ми врятовані,—сказав Спрут.

— Ми ще й на румб не відійшли від берега, — відрізав роздратовано Капітан, — а ти вже каркаєш!

Та не встиг він докінчити, як почувся добре знайомий їм гуркіт мотора великого швидкісного судна.

— Прикордонники! — скрикнув Спрут і кинувся до Капітана, який сидів на кормі.— Що тепер робити?

Пако на якусь мить опинився сам на носі човна. Він боявся темної води за бортом, але ще більше боявся бандитів. Хлопчик навіть не подумав, чи далеко до берега. Він перекинув ноги через борт і безгучно скочив у воду.

— Приготуй зброю, — сказав Капітан, не помітивши зникнення хлопчика. — Вони нам не зроблять нічого, поки хлопчисько на борту.

Спрут перейшов на ніс.

— Капітане! — аж застогнав він. — Його немає.

— Як?

— Нема та й годі! Втік! — розпачливо відказав бандит.

— Треба повернути і наздогнати його, поки він допливе до берега. Це наш єдиний шанс.

— Ні! Знову туди — ні! — заволав Спрут. А коли зрозумів, що човен розвернувся, накинувся на спільника. — Ні, Капітане, — благав він, силкуючись вирвати у того стерно. — Давай вперед! Тільки вперед!

Розділ XXVII

ПОСТРІЛ

Аліна та Хасінто були зі своїми рятівниками. Ірма закінчувала перев’язувати Енріке руку, коли позаду почулися кроки. Хтось наближався. Лягай! — подав знак Енріке і вимкнув ліхтар. Він наготував зброю і гукнув у темряву:

— Хто йде?

— Це я — Пітірре, — озвався голос.

Через кілька секунд їх обступили бійці, що прибули на чолі з Антоніо. Енріке коротко розповів їм усе. Вирішили йти на берег моря. Хасінто та Аліна лишалися тут, у безпечному місці.

Аліна ніяк не могла отямитись від подиву. Антоніо — незворушний касир з крамниці — спритно рухався, незважаючи на свою кульгавість, і командував загоном бійців. Неймовірно!

Пако таки добувся до берега. Пливти в сорочці було дуже важко. Хлопчикові пощастило, що море не штормило. А то його могло б розбити об скелі.

А втім він усе-таки подряпав ногу об риф.

Незважаючи на втому, він підвівся і не дав собі ані хвилини на перепочинок.

«Піду шукати своїх», — вирішив хлопчик. Він досі не знав, хто стріляє на березі.

Пако пішов уперед і раптом помітив світло. Зупинився. Але все навкруги знову покрила пітьма. Хтось ішов. Хлопчик злякався, чи це не Невмирака або той другий, якого звали Вусанем. Він присів і завмер. Зненацька промінь світла блимнув з-поза скелі і освітив його.

— Пако! — вигукнув Пепе й підбіг до нього.

Вони обнялися, раді бачити одне одного живим і здоровим. Тут нагодився Маркос.

— Хто стріляв, Маркосе? — спитав стурбовано Пако. — Когось поранено?

Хлопчик здвигнув плечима. Він не знав, де Аліна й Хасінто і що сталося з Ірмою та Енріке… Тоді Маркос згадав, що Пако досі не відає, хто такі насправді Ірма та Енріке, тож розповів йому все. Пако дуже здивувався, дізнавшись, що то за «археологи», але ще дужче його стурбували події на узбережжі.

— Ходімте шукати решту, — сказав Маркос.

Вони вже збиралися рушати, коли на весь берег пролунав підсилений мегафоном голос:

— Здавайтесь! Відпустіть хлопчика! У вас немає виходу.

Друзі застигли на місці.

— Вони не знають, що я втік, — промовив Пако.

Над темними водами панувала тиша.

— Здавайтесь! — наполягав металевий голос. — Відпустіть хлопчика!

У відповідь блиснули спалахи двох пострілів. Кулі вдарили в кам’яну стіну скелі Корсара.

— Лягайте! — крикнув Маркос і штовхнув своїх товаришів.

Хлопчик стиснув ручку пістолета і завагався. Він упізнав голос Антоніо. Отже, він одержав повідомлення, і на узбережжя вже прибули бійці. Але вони вважали, що Пако досі в руках тих запроданців, і тому не стріляли. А бандити могли втекти. І лише він міг перешкодити цьому.

Пако відкинув вагання. Він прицілився в той бік, де бачив спалахи від пострілів, і натиснув гачок.

Поверхня моря миттєво освітилась. Посеред води стало видно двох бандитів у човні зі зброєю в руках. Це тривало тільки якусь секунду, бо хлопчик цілив надто низько, і ракета відразу впала у воду. Але цього було досить.

— Де хлопчик? — пролунав голос з мегафона. — Якщо не відповісте, будемо стріляти.

— Я тут! — крикнув Пако. — Тут я!

Його слова долетіли до бійців на суші.

Ірма з полегкістю зітхнула.

Від берега почувся гуркіт мотора прикордонного катера, і за мить судно увімкнуло потужні фари.

Промені зійшлися на човні. Обидва бандити затулили очі руками. Вони кумедно силкувались сховатися одне за одного.

— Здавайтесь! — крикнули з катера.

Голос прикордонника змусив піратів підкоритись. Про втечу годі було й думати. Спрут і Капітан викинули пістолети у воду і підняли догори руки.

— Ходімте, — сказав Маркос, підводячись.

Пепе увімкнув ліхтар, і вони рушили до своїх. На березі спалахнуло багато вогнів. Діти мимоволі побігли. Першою вони побачили Ірму.

— Є хтось поранений? — спитав Маркос і віддав їй ракетницю.

— Тільки Енріке. Йому подряпало руку.

До хлопчиків підійшов Енріке і показав свою нашвидкуруч перев’язану руку.

— Гадаю — подряпина, — сказав він. — Аліна і Хасінто трохи далі. Нам треба зараз іти. Аліна каже, що їх було четверо, а ми захопили тільки оцих двох та ще одного, якого кличуть Невмиракою, отже, операція ще не скінчилась.

— Справді,— згодився Пако. — Бракує Вусатого.

— Нам треба до намету, — сказав Пепе. — Ми там прив’язали Мочіту, щоб вона не втекла.

— Добре, ходімте. А по дорозі заберемо Аліну та Хасінто, — сказав Енріке. — Мусимо негайно залишити це місце. Тут небезпечно. Бандит може бути озброєний.

— А чому він не тікав зі своїми спільниками? — спитав Маркос.

— Мабуть, він має якусь схованку неподалік, — припустила Ірма. — Єдине, що ми знаємо про нього, це те, що він вусатий і його кличуть Вусанем.

— Це небезпечний бандит, — сказав Енріке. — І спритний. Такий спритний, що вислизнув у нас з рук… І ми не знаємо, хто він.

Розділ XXVIII

ДЕЩО З’ЯСОВУЄТЬСЯ

— Пірат на прізвисько Капітан признався, що Вусань сигналізував ліхтарем, і вони підходили до берега й вивантажували вибухівку, — пояснював Енріке дітям, — Якщо Вусань міг, то відразу її забирав. А ні, то Невмирака ставив ящики в печері з підземним озером. Він припливав туди з аквалангом попід рифами. Згодом місцеві бандити забирали їх у зручний для себе час.

Ірма та Енріке з перев’язаною рукою сиділи у вітальні Селестінової квартири і розповідали. Контррозвідники ще зранку приїхали в селище.

Вдома вони були самі. Хосефа, хоча й не доспала, бо на світанку її розбудили діти, пішла на роботу. Адже її телятка не вміють, як вона сказала, чекати. Селестіно, приїхавши додому на світанку, подався на узбережжя зібрати речі, що їх покинули діти. Він пообіцяв навідати Хасінто, який був у прикордонників.

Маркос уважно слухав контррозвідників. Але йому не давала спокою одна загадка.

— А я ніяк не можу збагнути, як вони дізнались про печеру. Пако її виявив лише завдяки Мочіті.

— Не забувай, що вся ця зона була американська, — нагадала йому Ірма. — Отже, не дивно, що пірати з ЦРУ знають її як свої п’ять пальців.

До них долинув приглушений гавкіт.

— Це Мочіта, — сказав Пепе. — Вона замкнута в кімнаті. До Мануеля ми не заходили, тож мусили взяти її з собою. Лікуємо їй поранену лапу, і вона вже майже загоїлась. Мочіта поводилася дуже мужньо!

Чоловік і жінка погодились. Діти розповіли їм про події, яких Ірма та Енріке не знали.

— Ви дуже добре поводились, — похвалила їх Ірма.

— Тато нам розповідав саме про таких найманців. Він воював з ними на Хіроні,— сказав Пако.

— Енріке, розкажи нам, чому ви повернулись на узбережжя, — попросив Маркос і додав: — До вчора ми вь рили, що ви археологи.

Чоловік усміхнувся.

— Держбезпеці вдалося закинути нашу людину в контрреволюційну організацію, створену для диверсій у промисловості провінції.

Невдовзі агент знав уже всіх змовників, окрім ватажка. А саме той підтримував зв’язок із закордоном і одержував вибухівку, що потроху надходила десь по морю.

Отож розвідники вирішили арештувати ватажка в момент одержання вантажу і водночас затримати його спільників. Під нагляд довелося взяти десятки кілометрів дуже порізаного берега. Щоб не сполохати банду і не провалити весь план, в операції брала участь обмежена кількість прикордонників.

— Тому Антоніо й умовляв нас не йти до печер, — зміркував Пепе. — Він знав, що там, на узбережжі, могло бути небезпечно.

— Авжеж, — підтвердила Ірма. — Ще чотири доби тому рибалки — помічники прикордонників — повідомили йому, що вони чули звук мотора невідомого катера.

— Це було першої нашої ночі на узбережжі! — вигукнув Пепе. — Саме тоді я бачив світло на скелі Корсара! Вони сигналили піратському судну! Мабуть, бандити не знали про нашу присутність і вивантажили ящики.

— Отже, перед світанком я чув їхні голоси, — здогадався Маркос.

— Ні,— заперечив Енріке. — Ти, напевне, чув голоси Антоніо та прикордонників, що прибули туди після того, як їх сповістили рибалки.

— А чому їх не заарештували тієї ночі? — спитала Аліна.

Їй відповіла Ірма. Антоніо та його люди не знали, де судно приставало до берега. Тому вони не встигли заскочити бандитів на гарячому і навіть упевнитись, чи де те саме місце, бо не виявили жодних слідів. Згодом Невмирака признався, що тієї ночі він переніс ящики з човна прямісінько до печери. До берега вони не приставали.

А наш агент повідомив, що вибухівку група не одержала. Отже, вона мала бути в якійсь схованці. Він гадав, що повинні були підвезти ще один вантаж. Тоді виник план — захопити змовників під час передачі вантажу. Було визначено три ймовірні місця проникнення на узбережжя.

Щоб приспати пильність бандитів, було обмежено патрульні обходи. Натомість у кожну з трьох зон направили розвідників, які видавали себе за випадкових людей.

— Нас послали до Піратських печер під виглядом археологів, — пояснив Енріке. — Того дня, коли ви нас помітили, ми тільки прибули. У нас була підозра, що в печерах могли ховати вибухівку. Але ми нічого не знайшли.

— Коли ми спіткали вас біля слідів на піску, то вже дещо намотали на вус. Ці сліди ми бачили раніше і подумали, що їх залишив Хасінто. А коли почули від вас, що це ви ловили вночі рибу разом з Артеміо, — то повірили в не остаточно, — роз’яснила Ірма. — Тепер ми знаємо, що їх залишив пірат на прізвисько Вусань. Це він переносив ящики.

— Якими ж дурними ми були: не зрозуміли, що їх забирають через озеро в печері,— забідкався Пако і додав: — Напевне, той компас, що ми знайшли, був їхній.

— Не журись, адже вони навіть нас збили з пантелику, — сказав Енріке. — На якусь мить ми майже повірили, що шукаємо не там, де треба.

— Але потім ми змінили свою думку, — зазначила Ірма, — Учора в дзеркальце джипу я помітила людину, що стежила за нами, ховаючись на горі. Ми знали, що Хасінто ловить рибу з човна, отже це був не він. Тоді ми вирішили вдати, що від’їжджаємо, а вночі повернулись.

— А я, дурень, розбив передавач.

— Ну що ти, Маркосе, — сказала Ірма. — Ти ж не знав, хто ми насправді.

— Отже, вони висадились вночі, гадаючи, що на березі нікого немає? — спитав Пепе.

— Авжеж, — підтвердив Енріке. — Вусань не знав про вашу присутність.

— Вибачте, — підвівся Пако. — Я зараз повернусь, — і пішов до своєї кімнати.

Аліна пересіла на його місце, ближче до Ірми.

Пако повернувся до вітальні.

— Я вас запрошую на морозиво, — сказав він і показав гроші.

— Ні в якому разі,— заперечив Енріке і підвівся. — Це ми вас запрошуємо. Ви теж багато зробили для успішного проведення цієї операції.

Розділ XXIX

ВІДВАЖНА МОЧІТА

По дорозі до кафетерію Пепе згадав:

— Ми повинні повідомити Академію наук про наскельні малюнки, кістку та кам’яну кулю!

— Що таке? — зацікавився Енріке, який вперше про це чув.

Хлопчик розповів про відкриття.

— Це місце поховання сібонеїв, — сказав Енріке. — Я недавно перечитував про них. В їхніх могилах звичайно знаходять кам’яні кулі. Розмір цих куль залежить від віку небіжчиків. А кістки вони фарбували в червоне, бо для них цей колір символізував сонце або кров.

Вони вже дійшли до торговельного центру і попрямували до кафетерію.

— Будь ласка, морозива для всіх, — замовила Ірма, коли вони посідали. — Шоколадного.

Вони ласували морозивом, аж раптом почули гавкіт і чоловічий голос.

Пако вискочив надвір. Решта вийшли за ним.

— Це Мочіта! — вигукнула Аліна.

— Я погано причинив двері, коли ходив по гроші,— згадав Пако і покликав: — Мочіто! До мене!

Якийсь чоловік задкував від Мочіти, що оскаженіло на нього гавкала. Це був племінник Белісаріо.

— Заберіть собаку, — попросив Омар здаля.

— Мочіто! — ще раз грізно покликав Пако.

Але цуценя спробувало вкусити чоловіка за литку.

— Вона ніколи так не поводиться, — винувато сказав Пепе.

Пако підбіг до Мочіти і взяв її на руки.

— Вибачте, — сказав він.

— Заберіть її,— буркнув невдоволено Омар і заквапився до свого авто, що стояло біля тротуару.

Ірма, Енріке та їхні друзі підійшли до Пако.

— Не розумію, що це з нею, — дивувався Пепе. — Вона ніколи не кусалась. Чи не так, Пако?

— Мабуть, їй не подобається цей чоловік.

— Давайте повернемось, а то розтане морозиво, — сказала Аліна.

— То кажеш, що ніколи не кусалась… — повільно проказав Енріке. Аж раптом цуценя вислизнуло з хлопчикових рук і майнуло за Омаром, який саме підійшов до свого авто.

— Іди геть! — намагався відігнати Мочїту чоловік.

Маркос кинувся забрати Мочіту, але не встиг: цуценя вчепилося зубами в чоловікову ногу.

— Ах ти стерво! — вилаявся Омар і хотів ударити її ногою, але не влучив.

Пако закляк на місці. Він згадав минулу ніч.

— Це він! — вигукнув хлопчик. — Це він! Це той чоловік, що напав на мене! Це він! Вусань!

Омар був останнім з банди. Зараз утече. Енріке не встигне, бо бандит уже відкривав дверцята авто. Маркос плигнув на ворога.

Омар нагнувся і вдарив хлопця кулаком знизу. Маркос упав як підкошений. Омар озирнувся: біля машини стояли жінка і чоловік з перебинтованою рукою. Вусань накинувся на Енріке.

Перший удар прийшовся в поранену руку. Другий мети не досяг. Енріке зігнувся і ступив крок уперед, повернувшись спиною до Омара. Той здогадався, що тепер треба чекати удару ліктем у живіт. Та було запізно. Від сильного удару в ребра він осів. Далі Енріке звалив бандита з ніг, врізавши його ребром долоні по шиї.

Підійшли інші. Маркос, що вже оговтався, нахилився і задер у чоловіка холошу. Над кісточкою, біля свіжого сліду від зубів цуценяти, виднівся такий самий знак, тільки вчорашній.

— От ми його й спіймали, — сказав, важко дихаючи, Енріке. — Причепіть йому фальшиві вуса і відразу його впізнаєте. Ми схопили останнього з банди.

Розділ XXX

СКАРБ ПІРАТСЬКИХ ПЕЧЕР

— Пепе досі немає, а все вже готове, — непокоїлась Ана, мати близнят. — Хай тільки прийде, я йому покажу.

— Але ж, мамо, — заступився за брата Пако. — Ти гадаєш, він може спокійнісінько снідати, ні про що не дізнавшись? Він навіть уві сні бачить…

Вже минуло півгодини, як Пепе пішов зателефонувати на прикордонну заставу. Вчора на узбережжя прибула експедиція Академії наук, і дослідники сказали йому подзвонити в цей час: вони скажуть свою думку про знахідку.

Окрім Пепе, всі були в повному зборі. Їдальня неначе побільшала завдяки столу, який Селестіно позичив у Артеміо. Добрий сусіда, тепер щасливий батько двох гарненьких синів, звичайно ж, не відмовив. Отож Хосефіна могла посадити за стіл усіх гостей разом. А Пепе все не було…

— Ви тільки подивіться на цей стіл, — промовив Пако до своїх батьків. — Хосефа зготувала чудовий сніданок: смажене порося, білий рис, чорну квасолю, щойно зірвані соковиті банани, маніоку з підливою…

Цього дня всі були щасливі. Батьки пишалися геройськими вчинками своїх дітей. Маркос та Аліна дістали дозвіл старших відвідати своїх друзів у місті під час наступних шкільних канікул.

— Після всіх пригод дітлахи заслужили на таку винагороду, — кивнув Селестіно на накритий стіл.

— І Мочіта теж, — додав Пако, що саме виніс її з кімнати, де цуценя тримали замкнутим. — Це вона вивела на чисту воду Вусаня.

Коли він пустив її додолу, Мочіта почала лащитись до хлопчика.

— А навіщо той чоловік повернувся до селища? — поцікавився Хосе Луїс.

Маркос розповів Тм, що знав від Ірми та Енріке, які допитували бандита. Омар, він же Вусань, вирішив поводитись, ніби нічого не сталося, а згодом спокійно виїхати з селища. Тому й прийшов, як звичайно, у торговельний центр скуповуватися.

Під час обшуку в його кімнаті виявили передавач з антеною. Потім з’ясувалось, що Белісаріо навіть не здогадувався про злочинну діяльність свого небожа і що саме Вусань утримував старого від переїзду до селища. Тепер Белісаріо місця собі не знаходить і хоче якнайшвидше переїхати, як це зробили всі його давні сусіди, серед яких Мануель та їхня бабуся.

— І Хасінто теж! — додала Аліна. — Він сьогодні заходив попрощатися зі мною, бо його кладуть до міської лікарні. Після лікування він перебереться сюди, до людей. А ще він приніс мені шаблю «Кокоанут».

— Як ми вірили бабусі! — зітхнув Маркос. — А виявилось, що дід Бернардіно розповідав казочки… і немає ніякого скарбу.

— Але ж скарб є,—урочисто виголосив Пако. — Таки є!

— Звичайно, є! — жваво відгукнулась Аліна. — Пепе сказав це дуже ясно. Ми знайшли скарб! І неабиякий скарб! Оті малюнки індіанців…

Але їй не дали договорити. Двері розчинились, і до кімнати влетів радісний Пепе.

— Нас візьмуть! — вигукнув він. — Нас візьмуть!

— Кого? Куди? — нарешті здобувся на слово Маркос.

— На виставку… — відповів хлопчик.

— На яку виставку?

— В Академії наук. На виставку наших знахідок. Там будуть фотографії наскельних малюнків і наші — як першовідкривачів. Нас запросять на відкриття виставки. Ми будемо почесними гостями.

— Ми? — не повірила власним вухам Аліна,

— Так, Аліно. Ми. Ти розумієш? Річ у тому, що ми робили відкриття. І повинні бути там.

— Ура! — вигукнула дівчинка.

Діти позривалися з місць, обступили схвильованого хлопчика і засипали його запитаннями. Мочіта аж заходилася від гавкоту, бо і їй передалося збудження дітей. А діти всі разом скакали і били на радощах у долоні.

— Виставка! Виставка! — кричали вони як навіжені.

Селестіно, Хосефа, Хосе Луїс та Ана перезирнулися.

— Виставка! Виставка! — скандували діти.

Мочіта крутилася навколо них, ставала на задні лапи і гавкала, неначе заявляючи, що теж піде на виставку, бо ж і вона причетна до відкриття скарбу Піратських печер.