ПЛАТОН

ІОН

Дійові особи діалогу: Сократ, Іон.

Сократ. Здоров, Іоне! Звідкіля ти приїхав до нас? Чи не з батьківщини, з Ефеса?

Іон. Нічого подібного, Сократе, — з Епідавра, зі свята Асклепія.

Сократ. Що? Хіба епідаврійці влаштовують на честь цього бога також змагання рапсодів?

Іон. Аякже! Та й в інших видах музичного мистецтва там змагаються.

Сократ. І що ж? Чи й ми виступали на змаганнях? І з яким успіхом?

Іон. Ми дістали першу нагороду, Сократе.

Сократ. Це прекрасно! Тепер гляди, щоб ми перемогли й на Панафінеях!

Іон. Це й збудеться, якщо Бог зволить.

Сократ. Далебі, Іоне, часто я заздрив вам, рапсодам, заради вашого мистецтва. Бо ваше мистецтво вимагає, щоб ви завжди виступали ошатно вдягненими й виглядали якнайгарніше, причому вам треба постійно мати справу з багатьма чудовими поетами, особливо ж із Гомером, найкращим та найбожественнішим із поетів, і вникати в його мислення, а не тільки заучувати напам'ять його вірші. Як вам тут не заздрити? Адже не може стати добрим рапсодом той, хто не розуміє слів поета, бо рапсод повинен бути для слухачів тлумачем поетових думок. А виконати добре це завдання, не розуміючи того, що говорить поет, — неможливо. Усе це не може не викликати заздрощів!

Іон. Твоя правда, Сократе. Для мене принаймні ця частина мистецтва становила найбільшу трудність; все ж мені здається, що я тлумачу Гомера найкраще з усіх, так що ні Метродор Лампсакський, ні Стесімброт Фасоський ні Главкон, ні хто інший, що жив коли-небудь, не був спроможний висловити про Гомера стільки таких прекрасних думок, як я.

Сократ. Це похвально, Іоне; ти, певне, не відмовиш, поділишся ними зі мною.

Іон. Так, Сократе, справді варто послухати, як я прекрасно відтворюю Гомера; на мою думку, я заслуговую на те, щоб гомериди увінчали мене золотим вінком.

Сократ. Я неодмінно знайду вільний час, щоб послухати тебе. А зараз скажи мені ось що: чи тільки в Гомері ти такий сильний, чи також у Гесіоді й Архілосі?

Іон. Ні, тільки в Гомері. Мені здається, що цього цілком достатньо.

Сократ. А чи є щось таке, про що й Гомер, і Гесіод говорять одне й те ж?

Іон. Гадаю, що є, і навіть багато.

Сократ. Із того ти краще пояснив би те, що говорить Гомер, ніж те, що говорить Гесіод?

Іон. Однаково добре пояснив би те, про що вони говорять одне і те саме.

Сократ. А як із тим, про що вони говорять не те саме? Наприклад, про віщування чи говорять щось і Гомер, і Гесіод?

Іон. Звичайно.

Сократ. Так що ж? Хто пояснив би краще те, що однаково, і те, що по-різному говорять обидва поети про мистецтво віщування — ти чи хтось із досвідчених віщунів?

Іон. Хтось із віщунів.

Сократ. А якби ти був віщуном, то, вміючи пояснити те, що сказано однаково, міг би пояснити і те, що сказано по-різному? Іон. Звичайно, що міг би.

Сократ. То чому ж ти сильний тільки в тому, що стосується Гомера, а в тому, що стосується Гесіода та інших поетів, не сильний? Хіба Гомер говорить про щось інше, ніж усі інші поети? Хіба він не розповідає багато про війну та взаємини між людьми, добрими й поганими, такими, що нічого не вміють, і такими, що щось уміють, про богів, як ті спілкуються між собою і з людьми, про те, що діється на небі та в Аїді, про походження богів і героїв? Чи не це становить предмет поезії Гомера?

Іон. Твоя правда, Сократе.

Сократ. А як інші поети? Хіба вони не говорять про те саме?

Іон. Так, Сократе, але їхні твори не такі, як Гомера.

Сократ. Що ж? Гірші?

Іон. Так, значно гірші. Сократ. А Гомерові кращі?

Іон. Звичайно, кращі, клянусь Зевсом.

Сократ. Чи не правда, милий Іоне, коли, приміром, про число говорить багато людей, а один з них говоритиме найкраще, то, певне, хтось відрізнить того, що найкраще говорить?

Іон. Думаю, що так.

Сократ. Чи не буде це той самий, що відрізнить і тих, що говорять погано, чи хтось інший?

Іон. Той самий, звичайно.

Сократ. Чи не той, хто обізнаний з арифметикою?

Іон. Так.

Сократ. Гаразд. А коли багато розмірковують, яка їжа корисна, і хтось із них буде говорити найкраще, чи тоді розпізнати того, хто говорить найкраще з усіх, може один чоловік, а того, хто говорить найгірше — хтось інший, чи зробить це той самий чоловік?

Іон. Ясна річ, що той самий.

Сократ. Хто ж це такий? Як він називається?

Іон. Це лікар.

Сократ. Отже, зробимо такий висновок: якщо багато людей говорять про одне й те саме, то завжди той самий чоловік розпізнає, хто говорить добре, а хто погано; а хто не відрізнить того, що говорить погано, той, ясна річ, і не розпізнає того, хто говорить добре, коли вони говорять про одне і те саме.

Іон. Так воно і є.

Сократ. Виходить, той самий чоловік здатний оцінювати їх обох.

Іон. Так.

Сократ. Ти твердиш, що Гомер та інші поети, серед них Гесіод і Архілох, говорять про одне й те саме, тільки не однаково: Гомер добре, а ті гірше.

Іон. І правду кажу.

Сократ. Але якщо ти розпізнаєш тих, що говорять добре, то ти повинен би розпізнавати і тих, що говорять гірше, тобто міг би відрізнити, що вони говорять гірше.

Іон. Здається, що так.

Сократ. Значить, мій друже, ми не помилимось, якщо скажемо, що Іон однаково сильний як у Гомері, так і в інших поетах, оскільки він сам погоджується, що один і той самий чоловік може бути добрим суддею всіх, хто говорить про одне й те ж саме, — а поети майже всі трактують про одне і те саме.

Іон. Все ж, що це за причина, Сократе, що коли хтось говорить про іншого поета, то я навіть не звертаю на це уваги й не спроможний додати нічого путнього, а прямо-таки дрімаю, а як тільки хтось згадає Гомера, я зразу прокидаюсь, зосереджуюсь і маю що сказати? Сократ. Це не важко пояснити, мій друже. Кожному ясно, що не завдяки умілості й знанню ти здатний говорити про Гомера. Адже якби ти міг робити це завдяки вмілості, то ти міг би говорити і про всіх інших поетів, бо поетичне мистецтво — це єдине ціле. Хіба не так?

Іон. Так.

Сократ. А якщо взяти будь-яке інше мистецтво як ціле, то хіба не існує той самий спосіб розгляду, придатний до всіх мистецтв? Чи хочеш послухати, як я це розумію, Іоне?

Іон. Ще й як хочу, Сократе, клянусь Зевсом; із насолодою слухаю вас, мудреців.

Сократ. Я був би дуже радий, якби це була правда, Іоне. Але мудреці — то радше ви, рапсоди, актори й ті, чиї творіння ви виголошуєте, а я всього-на-всього тільки говорю правду, як личить звичайній людині. Адже й те, про що я тебе тепер запитав, зваж, яке воно благеньке та просте: кожній людині зрозумілі мої слова, що розгляд кожного мистецтва є той самий, якщо взяти мистецтво як ціле. Справді-бо, розгляньмо це питання як належить. Чи мистецтво живопису є чимось цілим?

Іон. Так.

Сократ. Правда, що було і є багато живописців, добрих і поганих?

Іон. Авжеж.

Сократ. Так ось, чи бачив ти когось такого, хто був би здатний пояснити, що Полігнот, син Аглаофонта, малює добре, а що ні, а стосовно інших живописців не міг би нічогісінько сказати? І коли той хтось описує картини інших живописців, то він дрімає, стає безпорадним і не може нічого додати, а як тільки треба висловити думку про Полігнота або когось іншого, але тільки одного якогось живописця, він ураз прокидається, стає уважним і бере участь у розмові?

Іон. Ні, клянусь Зевсом, такого я не бачив.

Сократ. Далі. А якщо йдеться про скульптуру, чи бачив ти коли-небудь такого, хто був би здатний правильно оцінити твори Дедала, сина Метіона, чи Епея, сина Панопея, чи Феодора Самосця, чи якогось іншого скульптора, окремо взятого, які з них виконані добре, а які ні; а коли мова зайде про твори інших скульпторів, то він насуплюється, дрімає і не знає, що сказати?

Іон. Ні, клянусь Зевсом, такого я не бачив.

Сократ. Це зрозуміло, і мені здається, що коли йдеться про гру на флейті чи на кіфарі чи про мистецтво рапсодів, то ти ніколи не бачив такого чоловіка, який був би здатний говорити про Олімпа, про Таміра, про Орфея чи про Фемія, ітакійського рапсода, а про Іона-ефесця не зумів би нічого сказати, ні збагнути, що він добре співає, а що ні.

Іон. Не можу тобі нічим на це заперечити, Сократе. У мене тільки немає сумніву, що про Гомера я говорю найкраще з усіх і маю що сказати, та й всі інші підтверджують, що я про нього гарно говорю, а про інших поетів — ні. Ось і розбери, в чому тут річ.

Сократ. Розумію, Іоне, в чому річ, і готовий тобі пояснити, що це, на мою думку, значить. Твоя здатність добре говорити про Гомера — це, власне кажучи, не мистецтво, як я тільки-но казав, а божественна сила, яка тобою рухає, мов той камінь, що його Евріпід назвав магнесійським, а звичайно звуть гераклейським. Отож цей камінь не тільки притягає залізні кільця, а й надає їм такої сили, що вони своєю чергою можуть робити те саме, що й камінь, тобто притягати інші кільця, внаслідок чого інколи утворюється довжелезний ланцюг із шматочків заліза й кілець, які висять одне за другим; а притягальна сила всіх їх походить від того каменя.

Подібно й Муза сама робить натхненними одних, а від них тягнеться ланцюг інших захоплених. Адже всі добрі епічні поети складають свої прекрасні поеми не завдяки вмілості, а бувши натхненними й одержимими. Подібно й добрі мелічні поети: як корибанти танцюють у нестямі, так і мелічні поети в нестямі творять свої прекрасні пісні; тільки тоді, коли їх охоплює гармонія і ритм, вони стають нестямними й одержимими, немов вакханки, які в стані одержимості черпають із рік мед і молоко, а в здоровому умі не черпають; так і душа мелічних поетів творить те, що ми від них чуємо. Адже запевняють нас поети, що вони в якихось чудесних садах і гаях Муз збирають із медоносних джерел і приносять нам свої пісні, немов бджоли, і подібно до них літають. І правду вони кажуть, бо поет — це істота легка, крилата й священна. І здатний він творити не раніше, ніж стане натхненним та нестямним і позбудеться розсудку, а поки людина володіє цим даром, вона не здатна творити й віщувати. Оскільки поети творять і говорять багато прекрасного про різні речі, як ось ти про Гомера, не завдяки вмілості, а з Божої ласки, то кожний може добре творити тільки те, до чого спонукає його Муза: хто — дифірамби, інший — енкомії, ще інший — гіпорхеми, цей — епічні поеми, той — ямби, а у всьому іншому кожний з них нічого не вартий. Адже не завдяки вмілості вони це говорять, а від божественної сили: якби вони завдяки вмілості добре говорили про одне, то могли б говорити й про інше, тим-то Бог, віднімаючи в них розсудок, послуговується ними як своїми слугами, віщунами та божественними провидцями, щоб ми, слухачі, знали, що не люди, які не в своєму розумі, говорять такі важливі речі, а то промовляє сам Бог, через них звертаючись до нас. А найпереконливішим доказом такого твердження служить Тинніх-халкідець, який ніколи не написав жодного поетичного твору, гідного згадки, крім того пеана, що його всі співають, — це чи не найкраща із усіх пісень і прямо-таки «винахід Муз», як висловлюється сам Тинніх. Ось тут-то, по-моєму, Бог найпереконливіше показав нам, аби ми не сумнівалися, що не людські ці прекрасні творіння і не людям вони належать, а божественні й належать богам, а поети — не що інше, як тлумачі богів, одержимі тим богом, якому хто підвладний. Щоб це довести, Бог на вмисно проспівав найпрекраснішу пісню устами найслабшого поета. Чи тобі не здається, що я правду кажу, Іоне?

Іон. Клянусь Зевсом, мені здається, що правду, бо якось ти захоплюєш мою душу своїми словами, Сократе, і в мене складається враження, що саме під впливом божественного натхнення добрі поети тлумачать нам слова богів.

Сократ. Ну, а ви, рапсоди, своєю чергою тлумачите творіння поетів?

Іон. І тут ти слушно кажеш.

Сократ. Значить, ви стаєте тлумачами тлумачів?

Іон. Цілком правильно.

Сократ. Далі, скажи мені ось що, Іоне, і не приховуй від мене того, про що я тебе прошу. Кожного разу, коли ти добре виголосиш епос і справиш якнайсильніше враження на слухачів, чи співаєш, як Одіссей вискакує на поріг, відкривається женихам і висипає собі під ноги стріли, або як Ахілл кидається на Гектора, або розповідаєш щось жалісливе про Андромаху, Гекубу або Пріама, чи тоді ти при своєму розумі, а чи в нестямі і чи тобі не здається, що душа твоя, охоплена натхненням, перебуває там, де відбуваються події, про які ти розповідаєш, — на Ітаці, в Трої чи іншому місці?

Іон. Який напрочуд ясний доказ навів ти для мене, Сократе! Відповім тобі, нічого не таючи. Кожного разу, коли я відтворюю щось зворушливе, сльозами наповнюються мої очі, а коли жаске й грізне, то від страху волосся стає дибом і серце сильно б'ється.

Сократ. То як же, Іоне? Чи ми скажемо, що при здоровому глузді та людина, яка, вдягнена в різноколірну одежу, із золотим вінком на голові, почне плакати під час жертвоприношення і на святах, не втративши нічого з тих прикрас, або впаде у переляк, знаходячись серед більш ніж двадцятьох тисяч зичливих людей, коли ніхто її не оббирає і не кривдить?

Іон. Клянусь Зевсом, Сократе, така людина, щоб правду сказати, не зовсім-то при своєму розумі.

Сократ. А чи знаєш ти, що багатьох глядачів ви доводите до такого стану?

Іон. Знаю це дуже добре, бо щоразу я бачу згори, з висоти свого підвищення, як глядачі плачуть і налякано вирячують очі під враженням розповіді. Адже мені треба звертати на них пильну увагу, бо якщо я доведу їх до плачу, то сам буду сміятися, одержуючи гроші, а якщо викличу в них сміх, сам заплачу, втративши гроші.

Сократ. Отже, ти тепер розумієш, що такий глядач є останнім із тих кілець, які, як я говорив, одержують один від одного силу під впливом гераклейського каменя. Середнє кільце — це ти, рапсод і актор, перше — це сам поет, а Бог через посередництво вас усіх тягне душі людей, куди йому заманеться, передаючи силу від одного іншому. І тягнеться, мов від того каменя, довгий ланцюг хоревтів і вчителів та їхніх помічників: вони причепилися збоку до тих кілець, які тримає Муза. І один поет залежить від однієї Музи, інший — від іншої. Ми називаємо цей стан словом «одержимий», і це близько до правди, бо Муза держить його. А від цих перших кілець, тобто від поетів, залежать інші натхнені: один — від Орфея, інший — від Мусея, більшість же одержима Гомером, бо Гомер надихає їх. Одним із таких є ти, Іоне, як одержимий Гомером. Тим-то, коли хтось виконує твори іншого поета, ти спиш і не маєш що сказати, а як тільки залунає пісня цього твого поета, ти вмить прокидаєшся, твоя душа збуджується, і ти маєш що сказати. Адже не завдяки вмінню й не завдяки знанню, а завдяки Божій ласці й одержимості, — як-от корибанти чутливо сприймають тільки мелодію, що походить від того бога, яким вони одержимі, і для цієї мелодії їм вистачає і рухів тіла, й слів, а про інші мелодії вони не дбають, — так і ти, Іоне, як тільки хто згадає Гомера, маєш що сказати, а коли когось іншого — то нічого тобі сказати. А причина того, про що ти мене раніше питав, чому ти про Гомера знаєш, а про інших ні, полягає в тому, що не завдяки вмілості, а через божественне веління ти — неабиякий хвалитель Гомера.

Іон. Добре говориш, Сократе; все ж я здивувався б, якби тобі вдалося переконати мене, що я хвалю Гомера в стані одержимості й нестями. Думаю, що ти не мав би такого враження, якби почув, як я говорю про Гомера.

Сократ. Авжеж, мені хочеться послухати, але не раніше, як ти відповіси мені на таке запитання: з того, що говорить Гомер, про що ти добре говориш? Адже не про все, очевидно.

Іон. Будь певний, Сократе, що про все без винятку.

Сократ. Але, певне, не про те, в чому ти нічого не тямиш, хоча Гомер про це і згадує?

Іон. Про що ж таке Гомер говорить, а я цього не знаю?

Сократ. Хіба не говорить Гомер часто й багато про різні мистецтва? Наприклад, про управління колісницею — зараз скажу тобі, якщо згадаю місце.

Іон. Та я сам скажу, бо пам'ятаю.

Сократ. Тоді скажи мені, що говорить Нестор своєму синові Антілоху, коли радить йому бути обережним на поворотах під час колісничних перегонів на честь Патрокла.

Іон. Нестор каже:

Сам же міцніше тримайся в кузові, сплетенім гарно,

Вліво схилившись, і сильно по правому хльосни коневі

З криком гучним, і ремінні в той час попусти йому віжки.

Лівий же кінь хай тримається ближче стовпа, щоб здавалось,

Ніби на всьому бігу об нього черкне неминуче

Колеса вісь. Стережися, щоб каменя не зачепити.

Сократ. Досить. Хто міг би сказати, чи правильно говорить Гомер у цьому місці, чи ні — лікар чи візник?

Іон. Візник, певна річ.

Сократ. Чи не тому, що він знає це мистецтво, чи з якоїсь іншої причини?

Іон. Не інакше, ніж завдяки своєму мистецтву.

Сократ. Хіба не кожному мистецтву призначено Богом відати однією якоюсь діяльністю? Адже те, що ми пізнаємо за допомогою мистецтва стерничого, ми ж не пізнаємо, очевидно, за допомогою мистецтва лікаря?

Іон. Ні, звичайно.

Сократ. І за допомогою мистецтва лікування не пізнаємо того, що за допомогою мистецтва будівельника, чи не так?

Іон. Ні, зрозуміло.

Сократ. Так само, очевидячки, стосовно і всіх мистецтв. Що ми пізнаємо, опанувавши одне мистецтво, того ми не пізнаємо, опанувавши інше. Але спочатку відповіси мені ось на що: чи визнаєш ти одне мистецтво відмінним від іншого?

Іон. Так.

Сократ. Значить, думаєш так, як я, адже я, вважаючи одне мистецтво відмінним від іншого на тій підставі, що одне мистецтво є знанням одних речей, а інше — інших, відповідно до цього називаю одне мистецтво так, а інше — інакше. Чи й ти такої думки?

Іон. Такої ж.

Сократ. Адже якби те й інше мистецтво було знанням одних і тих самих речей, то навіщо називати одне так, а інше — інакше, коли можна було б дізнатися те саме з допомогою будь-котрого з двох? Так, наприклад, я знаю, що ось тут п'ять пальців, і ти знаєш те саме, що й я; і якби я тебе запитав, чи не за допомогою того самого мистецтва пізнаємо одне й те ж, а саме мистецтва рахування, чи за допомогою різних мистецтв, то ти, звичайно, сказав би, що за допомогою одного і того ж.

Іон. Так.

Сократ. Так ось скажи мені тепер те, про що я хотів тебе раніше запитати: чи ти вважаєш, що це стосується всіх мистецтв і що за допомогою одного якогось мистецтва здобувається одне знання, а за допомогою іншого — інше, але, якщо це є інше мистецтво, то й пізнається через нього щось інше.

Іон. Так мені здається, Сократе.

Сократ. Значить, хто не опанував якогось мистецтва, той і не буде здатний оцінити те, що говориться або робиться згідно з цим мистецтвом, хіба не так?

Іон. Твоя правда.

Сократ. Ну, а стосовно тих віршів, що ти їх навів, то хто краще знає, чи Гомер говорить добре, чи ні — ти чи візник?

Іон. Візник.

Сократ. Очевидно, тому, що ти рапсод, а не візник?

Іон. Так.

Сократ. А мистецтво рапсода — інше, ніж мистецтво візника?

Іон. Так.

Сократ. І якщо воно інше, то воно є знанням інших речей?

Іон. Так.

Сократ. Ну що ж; а коли Гомер говорить про те, як Гекамеда, служниця Нестора, дає пораненому Махаону випити цілющий напій, в таких словах:

...прамнійського вливши

В келих вина, натерла козиного сиру на мідній

Терці і білого борошна ячного ще домішала;

Приготувавши напій, їх пити вона запросила, —

то чи тут правильно говорить Гомер, чи ні, яке мистецтво може розпізнати — мистецтво лікаря чи рапсода?

Іон. Мистецтво лікаря.

Сократ. Ну, а коли Гомер говорить:

Миттю в безодню поринула, наче грузило свинцеве. Що до розложистих рогів вола польового припнуте, Тягне донизу гачок на загибель зажерливим рибам,

то як тут скажемо: чиє мистецтво — рибалки чи рапсода — краще розпізнає, що він говорить і чи правильно говорить, чи ні?

Іон. Ясно, Сократе, що мистецтво рибалки.

Сократ. Гляди тепер: якби ти ставив мені запитання й запитав мене так: «Оскільки ти, Сократе, знаходиш у Гомера для кожного мистецтва те, що йому належить вирішувати, то знайди мені й для віщуна, і для мистецтва віщування щось таке, про що йому слід вирішувати, добре чи погано воно написано», — як легко і правильно я тобі відповім. Адже це є в багатьох місцях і в «Одіссеї», — наприклад, те, що говорить женихам віщун, Феоклімен із роду Мелампа:

О жалюгідні! Яке це вас лихо спостигло? Обличчя.

Голови ваші й коліна — вам темрява ночі окрила!

Стогоном все запалало, всі лиця спливають сльозами!

Сіни вже привидів повні, й подвір'я наповнене ними,

В пітьму Ереба вони поспішають, сонце у небі

Зникло раптово — імла лиховісна його огорнула,

часто і в «Іліаді», приміром, у «Бою біля валу», бо й там Гомер каже:

Мали той рів перейти вже, як раптом ліворуч над військом

Птах з'явився, орел, що високо в небі ширяє,

В пазурах ніс він потвору скривавлену — змій величезний

Був ще живий і звивався, готовий з ним битись і далі.

Спритно зігнувшись, орла, що тримав його міцно, він раптом

В груди вкусив біля шиї; і той від нестерпного болю

Кинув на землю його, між троянського війська вронивши.

Сам же із клекотом дужим за вітру диханням полинув.

Ось таке, скажу я, і тому подібні місця повинен розглядати й оцінювати віщун.

Іон. Твоя правда, Сократе.

Сократ. А тепер ти вибери, як я вибрав тобі місця з «Одіссеї» і з «Іліади», те, що стосується віщуна, лікаря й рибалки, — так і ти, Іоне, вибери мені — ти ж бо більш обізнаний з Гомеровим епосом, — і те, що стосується рапсода та його мистецтва і що повинен розглядати й оцінювати радше рапсод, ніж інші люди.

Іон. Я тверджу, Сократе, що все взагалі.

Сократ. Ні, раніше ти не говорив, Іоне, начебто все, — невже ти такий забутливий? Адже не личило б рапсоду мати слабку пам'ять.

Іон. А що я, до речі, забув?

Сократ. Хіба ти не пам'ятаєш, як ти сказав, що мистецтво рапсода — інше, ніж мистецтво візничого?

Іон. Пам'ятаю.

Сократ. І ти погодився, що воно, бувши іншим, буде давати інші відомості?

Іон. Так.

Сократ. Значить, за твоїми власними словами, не все входить в обсяг знань рапсода і його мистецтва.

Іон. Крім, можливо, тільки таких речей, Сократе.

Сократ. Кажучи, «крім таких речей», ти розумієш, очевидно, те, що належить іншим мистецтвам; але якщо не все, то що саме буде предметом знання рапсода?

Іон. По-моєму, предметом його знання буде те, що личить говорити чоловікові і що — жінці, що — рабу і що — вільній людині, що — підлеглому, а що — начальнику.

Сократ. Невже рапсод, на твою думку, буде краще знати, ніж стерничий, що слід доповісти власникові корабля, якого буря заскочила на морі? Іон. Ні, це краще знає стерничий.

Сократ. А хіба рапсод буде краще, ніж лікар, знати, що треба приписати в разі хвороби?

Іон. Ні.

Сократ. Виходить, ти краще знаєш, що повинен говорити раб?

Іон. Так.

Сократ. Наприклад, що повинен сказати раб-волопас, який хоче приборкати оскаженілих биків, по-твоєму, буде краще знати рапсод, ніж пастух?

Іон. Ні, звичайно.

Сократ. Або те, що повинна сказати жінка-пряля про переробку вовни?

Іон. Ні.

Сократ. А можливо, рапсод буде знати, що повинен сказати полководець, коли промовляє до воїнів?

Іон. Так, саме це рапсод буде знати.

Сократ. Що таке? Мистецтво рапсода — це мистецтво полководця?

Іон. Я-то принаймні знав би, що полководець повинен сказати.

Сократ. Либонь, тому що ти знавець у полководчій справі, Іоне? Адже, якби ти, припустімо, був одночасно наїзником і кіфаристом, то ти, звичайно, міг би розпізнати добре й погано об'їжджених коней, і я запитав би тебе: «Завдяки якому мистецтву, Іоне, розпізнаєш добре об'їжджених коней? Чи робиш це як наїзник чи кіфарист?» Що відповів би ти мені?

Іон. Що як наїзник.

Сократ. А якби ти розпізнав тих, що добре грають на кіфарі, то ти погодився б, що робиш це за допомогою того мистецтва, яке робить тебе кіфаристом, а не завдяки тому, що ти — наїзник?

Іон. Так.

Сократ. А якщо ти знавець у військовій справі, то чи розбираєшся в ній за допомогою того мистецтва, завдяки якому ти — полководець, чи того, завдяки якому ти — відмінний рапсод?

Іон. По-моєму, немає тут ніякої різниці.

Сократ. Як? Ти твердиш, що немає ніякої різниці? На твою думку, мистецтво рапсода й мистецтво полководця — одне мистецтво чи два?

Іон. Мені здається, що одне.

Сократ. Значить, хто добрий рапсод, той, виявляється, добрий полководець?

Іон. Безперечно.

Сократ. Виходить тоді, що хто є добрий полководець, той і добрий рапсод?

Іон. Ні, так я не думаю.

Сократ. Однак ти думаєш, що хто добрий рапсод, той і добрий полководець?

Іон. Звичайно.

Сократ. А правда, що ти найкращий рапсод між греками?

Іон. Немає сумніву.

Сократ. То не ти, Іоне, і найкращий полководець серед греків?

Іон. Знай, що воно так і є, Сократе, а навчився я цього у Гомера.

Сократ. Як це так? Скажи ради богів, Іоне, чому ти, бувши в одній особі і найкращим полководцем, і найкращим рапсодом із греків, тільки співаєш, роз'їжджаючи по Греції, а не стоїш на чолі війська? Невже ти думаєш, що у греків є велика потреба в рапсоді, увінчаному золотим вінком, а в полководцеві немає ніякої потреби?

Іон. Наше місто перебуває під вашою владою і вашим військовим керівництвом, через те не відчуває потреби у полководцеві, а ваше місто й місто лакедемонян не вибрали б мене полководцем. Адже ви вважаєте, що вам своїх вистачає.

Сократ. Дорогий Іоне, чи знаєш ти Аполлодора з Кізіка?

Іон. Хто це такий?

Сократ. Це той, якого афіняни часто обирали своїм полководцем, хоч він і чужинець; і Фаносфена з Андросу й Геракліда з Клазомен наше місто висуває на стратега та на інші урядові посади, оскільки вони довели, що заслуговують на відзначення. То хіба Іона-ефесця наше місто не мало б вибрати полководцем і не вшанувати цим званням, якби він виявився достойним його? Що ж? Хіба ви, ефесці, не є афінянами з давніх-давен, і хіба Ефес поступається якому-небудь іншому місту? Якщо ти, Іоне, говориш правду, що завдяки вмінню і знанню ти здатний славити Гомера, то тоді ти підводиш ось у чому: запевнявши показати, як багато прекрасного знаєш про Гомера, ти обманюєш мене і далекий від того, щоб показати мені це. Ти навіть не маєш бажання сказати, що це таке, в чому саме ти сильний, хоч я давно цього домагаюсь. А ти, просто-таки мов Протей, викручуєшся на різні боки, робишся багатоликим. Нарешті, намагаючись вислизнути від мене, об'являєшся раптом полководцем, аби тільки не показати, в чому ж полягає оця твоя гомерівська премудрість. Отже, якщо ти володієш мистецтвом — про що я тільки-но говорив, — то ти обманюєш мене, хоч обіцяв показати мені це на Гомері, й чиниш несправедливо; якщо ж ти не знавець і, нічого не знаючи про Гомера, але одержимий божественним натхненням, говориш про цього поета багато прекрасного, як я вже тобі говорив, то ти нічого не винен. Отже, тепер вибирай, що тобі до вподоби: вважати нам тебе людиною несправедливою чи божественною?

Іон. Велика це різниця, Сократе: адже далеко краще називатись божественним.

Сократ. Отже, оце — прекрасніше — і залишиться у нас за тобою, Іоне; ти — божественний, а не з науки хвалитель Гомера.