Петер Адамс

ПОЗИЧЕНЕ ОБЛИЧЧЯ

Перекладено за виданням:

Addams Peter, Das geborgte Gesicht, Verlag Volk und Welt, Berlin, 1970

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Готель «Блідий місяць» стояв осібно на вулиці, що вела повз цвинтар до рибальських хатин на березі моря. Це була старовинна двоповерхова кам'яниця з маленькими шибками, величезними віконницями і ґонтовим дахом, вкритим латками моху. Готель виглядав досить мальовничо, як і більшість ірландських готелів на північно-західному узбережжі, які правили за притулок для рибалок, контрабандистів і зубожілих гендлярів. Лише зрідка в забутій богом і людьми гавані Кілдар з'являвся чужинець з туго набитим гаманцем, щоб помилуватися каменями друїдів, вічним туманом та руїнами романтичного минулого. До найближчої залізничної станції було миль двадцять, дорога рясніла вибоїнами.

Девітт прибув до містечка пізно і тепер безуспішно торгав дзвоник на дверях. У жодному вікні не зблиснув вогник, стара кам'яниця неначе вимерла.

Девітт уже збирався повернутись до свого автомобіля, коли між хмарами заяснів сріблястий місяць. Холодне світло надавало звабливо-романтичного вигляду гавані, будинкам, скупченим довкола базарного майдану, сірій кам'яній церковці біля цвинтаря, морю, прибережним скелям, навіть мокрій бруківці.

Девітт побачив шмат картону з написом: «Готель зачинено на ремонт». Водночас він почув рипіння і чоловічий голос. Хтось наспівував: «О господи небесний, на тебе лиш надія — в коханої дівчини знов серце холодніє…»

Рипіла ґратчаста хвіртка цвинтаря, а співав кощавий дідок, веселий, піднесений настрій якого можна було пояснити лише чарчиною віскі. Похитуючись, старий наближався до Девітта. В одній руці він тримав паперову торбу, а в другій — букет червоних троянд.

Підійшовши зовсім близько, дідок зупинився, і Девітт привітався до нього.

— Знову голос з того світу, — промовив збентежено старий, не помічаючи незнайомця, що стояв у затінку. Чарчина, либонь, добре затуманила його зір.

Потім він плюнув і забурмотів:

— Ну, піду-таки до лікаря! Бо це не діло! Така робота у могилу зажене!..

Девітт вийшов із затінку і спитав, чи мешкає хто у готелі.

— Пхе! — вигукнув старий, умить схаменувшись. — Звідки мені знати? Це ж розбійницьке кубло! Я вночі до нього навіть підходити боюся і вам не раджу туди потикатись.

Дідок хапливо приклався до пляшки, але ні краплини віскі в ній більше не було. Тоді він гірко мовив сам до себе:

— Порожня, мов череп покійного Сіда: земля йому пером, негідникові. Як люди виставляють таке на свої комоди, не розумію… зовсім не розумію…

— Світ повен незрозумілих речей, — серйозно зауважив Девітт. — Ви тутешній гробар, приятелю?

— Звідки ви знаєте?

— Я бачив, як ви вийшли з цвинтаря, — пояснив Девітт. — Окрім того, любов до сумовитих пісень, до троянд, поцуплених з могил. Вгадати не так уже й важко. Кому ж, цікаво, призначений цей прекрасний букет?

— Якщо ви гадаєте, що я, О’Гвінн, обкрадаю могили, то помиляєтесь, добродію. — Старий погрозливо випнув підборіддя. — Букет — моя особиста справа. Нічого поганого тут немає. І взагалі, задля чого в'янути на цвинтарі десятьом шилінгам, коли їх можна перетворити на три у власній кишені. То вам ніхто не відчиняє? Нічого дивного, добродію! Скрогг — помилуй господи і цього негідника! — швидше відкрив би віко своєї домовини, аніж двері свого готелю. Перед вами, пане, важка загадка.

— Безперечно. А ви, бачу, досвідчена, бувала людина. — Девітт витяг з кишені пляшку. — Отже, Скрогг був такий шахрай, що його не очистила навіть остання сповідь?

— Він мав мене за ніщо, — очі старого прикипіли до пляшки. — Та не лише за це смажитиметься він у пеклі… Тепер вони, бачте, ремонтують будинок… Ще б пак: свіжа фарба пахне куди приємніше від ладану… Не вірите? Тоді хай вам розкажуть про Кессея — помилуй, господи, і цього шельму! — що зарубав свою дружину сокирою. Тут не зарадили ні меси, ані свята мати божа. І тільки коли пофарбували підлогу, зникли рипіння дощок і шепіт.

— А що, у Скроггів теж хтось раптово помер? — Девітт нарешті простяг старому пляшку.

— Атож, — звівши дух після затяжного ковтка, промовив дідок. — Кажуть, хазяїна печінка доконала. Що ж, можливо! Та щось не віриться… Світ повен загадок!

Та коли Девітт почав розпитувати, що сталося в домі померлого Скрогга, — адже саме задля цього він, працівник відомої юридичної контори в Дубліні, й прибув у Кілдар, — як О’Гвіннові закортіло додому.

— Раджу вам, добродію, не марнувати часу: Скрогг лежить під землею, а поночі в готелі дверима не миші грюкають…

Він хотів ще щось сказати, але так і застиг, роззявивши рота: з будинку раптом почулась органна музика. Водночас в одному з вікон спалахнуло світло.

— Там, напевне, дідько виграє! — шепотів О’Гвінн, хрестячись.

Освітлене вікно відчинилося, з нього виглянула молода жінка і невдоволеним сонним голосом спитала:

— Хто там? Хіба не видно — будинок на ремонті!

— Це найстарша, — Енн! — пробурмотів старий, відступивши у затінок.

Девітт привітався до господині, розповів, що він у містечку проїздом, і спитав, чи не можна переночувати у «Блідому місяці». По короткій паузі Енн поцікавилась, хто він.

— Я журналіст, — збрехав Девітт, — повертаюся з невдалого весілля: наречена в останню мить втекла з іншим.

— Нічого не вдієш, доведеться впустити! — Вікно зачинилося. З тіні виринула голова старого гробаря.

— Ну й ну! Весіллячко вам випало пречудове! Але й тут начувайтеся…

Старий явно не бажав зустрітися з Енн і прагнув якнайшвидше забратися геть.

Збагнувши це, Девітт притримав О’Гвінна за плече, вихопив з його рук букет і замість нього поклав у долоню старого п'ятишилінгову монету. О’Гвінн так поспішав, що навіть забув біля тумби свою торбу. Вона була зав'язана шнуром, щось округле, схоже на футбольний м'яч, розпирало паперові стінки. Девітт хотів покликати старого, аж тут у дверях з'явилася Енн.

Дівчина мала гарне, хоча й грубувате обличчя, пишне чорне волосся спадало на оголені повні плечі. Девітт вирішив, що Енн надто огрядна, як на свій вік.

Вона прискіпливо розглядала Девітта, його обличчя, одяг.

— То де ж трапилася ця історія з нареченою?

— У Чезвіку, — відповів Девітт і простяг трояндовий букет. — Але, гадаю, я витратився недаремно: є кому подарувати ці квіти!

Енн взяла букет і, коли вони ввійшли до пивного залу, поставила у глек на стойці, крадькома придивляючись до пізнього гостя: засмагле, зморшкувате обличчя, коротко підстрижене волосся вже посивіло, хоч йому, либонь, не більше сорока. Спортивний піджак і темно-сірі штани, шиті на замовлення, черевики теж дорогі. Справжній денді!..

Девітт тим часом мріяв про ліжко… Слова підпилого О’Гвінна, що готель, мовляв, — це розбійницьке кубло, його анітрохи не злякали. Він уже чув, що кам'яниця на скелі донедавна була пасткою для рибалок: штормової ночі власники будинку засвічували на березі ліхтарі й заманювали судна.

З горішнього поверху знову долинула органна музика.

— Це Ерріс, хай йому грець, — лайнулася Енн. — Ніяк не вгамується, знову дудлить…

— Пожилець? Я гадав, що в зв'язку з ремонтом ви тільки мені виявили таку люб'язність!

— Ерріс невибагливий. Він і в клозеті на голому матраці переспить. — з люттю мовила Енн. — Самі переконаєтесь…

По сходах вони піднялися в коридор, від якого в різні боки відгалужувалось безліч ходів. Заплутані, немов середньовічні провулочки, з багатьма сходинками, вони вели до дверей, серед яких не було і двох однакових.

Бічні переходи захаращені цеглою, кахлями, сміттям, мішками з цементом, діжками з глиною, меблями, винесеними з кімнат. Тут були старі селянські шафи, оббиті залізом скрині (одна з них, хоч Девітт не збагнув чому, на мить привернула його увагу), стільці, комоди, ліжка — ледве можна протиснутися. Зі стін звисали обірвані електричні проводи, які, певне, мають сховати під штукатурку. Світло горіло тільки подекуди, і Енн, перш ніж зайти в суміжний коридор, запалила свічку, котру передбачливо взяла з собою. В кінці коридора Енн відімкнула двері просторої кімнати, де стояло двоспальне ліжко.

— Тут спали мої батьки, — пояснила вона. — Та відколи мати в притулку, кімната вільна.

Енн клацнула вимикачем, але даремно. Їй здалося, що Девітт пильно розглядає її. Згадала про Ерріса. Кілька днів поспіль не встає з ліжка і, слухаючи церковну музику, мережить свої чудернацькі віршики. Коли входила, він промовисто дивився на неї, мовляв, я тебе наскрізь бачу, потім жбурляв їй в обличчя слова, яких не стерпіла б жодна жінка…

Вигнати? Але ж він заборгував більше як за тиждень. Та й не тільки в цьому справа. Часом буває він такий гарний, милий, хоч до рани прикладай, і тоді його просто шкода.

Девітт витягнув зі своєї шкіряної сумки піжаму, несесер, дорожній будильник.

— Вранці разом із сніданком принесете мені всі свіжі газети, — попрохав господиню.

Помітивши в його гаманці чималу пачку грошей, Енн вирішила виявляти новому пожильцеві якнайбільшу гостинність.

— Ще раз дякую за троянди! — солодким голосом промовила вона. — Завтра вони стоятимуть у найкращій вазі.

Девітт майже не слухав її. Він раптом збагнув, чому привернула його увагу велика, оббита залізом скриня. Ні, то не мигтіння свічки, не перебіги тіней створювали враження, ніби віко скрині ледь двигтить! Там хтось ховається. Але ж дубова скриня тісна, як сейф. Той, хто забрався туди, вже, певно, задихається, коли ще не сконав.

Знову почулася музика, цього разу дикий какофонічний джаз.

— Перш ніж лягти спати, я мушу вгамувати цього пана, — сказав Девітт. — Зачекайте хвильку. Я зараз повернуся…

Девітта турбував не стільки галасливий сусід, скільки таємнича скриня, до якої він поспішав покрученими коридорами. Нарешті світло ліхтарика вихопило з темряви замок. Він був не защеплений. Девітт рвонув віко — скриня була порожня.

Розчарований, він хотів був опустити віко, але раптом помітив на дні чорну перлину.

В руках Девітта під променями ліхтарика вона зразу заяскріла, мов рубін. Її носили, певне, на тоненькому ланцюжку, про що свідчило зламане вушко.

Він сховав перлину в кишеню, закрив скриню й квапливо рушив до дверей, за якими кумкав саксофон. Вони були не причинені й вели до кімнати, де стояли ліжко, шафа, стілець і умивальник. Електрична груша під стелею випромінювала кволе світло; в брудному ліжку розкинувся п'яний молодик. Він, видно, давно не голився, розпатлане волосся спадало на лоба, витріщені очі, здавалося, нічого не бачили. Півдюжини пляшок валялося біля ліжка.

На стільці стояв програвач, по всій підлозі розкидано списані аркуші паперу. Девітт зупинився на порозі.

— Вже глупа ніч, і, крім вас, на світі є й інші люди, — промовив стримано.

— Ніч? Люди? Світ? — пробурчав молодик. — Забирайтеся під три чорти!

Девітт помітив біля програвача кишеньковий ножик. На відкритому штопорі жовтів корок. Девітт схопив ножика, відкрив лезо і різонув дріт, який з'єднував програвач з гучномовцем. Виття одразу урвалося.

Коли він повернувся до своєї кімнати, господиня розглядала себе перед люстром. Але не вона — сімейне фото привернуло увагу Девітта. З нього дивилися дві сестри, що стояли по обидва боки Енн. Погляд наймолодшої, рудоволосої красуні Гайлен, був холодно-жорстоким, білявої Лайн, середульшої, — втомлений і розчарований. Попереду трьох сестер сиділи батьки: жінка в чорному — висохла, злостива, й чоловік-здоровань, м'ясистий, самовпевнений, у капітанському кітелі з галунами та якорями.

Вражала майже невловна і все ж досить помітна схожість трьох сестер. Хоч здавалися вони різними, щось чільне єднало їх між собою і з батьком. Мати ж була тут зовсім чужа, ніби випадкова. Дочки взяли від батька жадобу до життя, хтивість — це виказували їхні очі, губи. Мати — втілення волі, владності, розрахунку. Кохала вона свого чоловіка? Ненавиділа його? Страждала від численних зрад? Чи давно примирилася з ними? І яку роль відіграла вона в цій історії зі спадщиною? А що, як знищила заповіт, за яким чоловік нібито відписав усі гроші дочкам?

— Якщо я вам більше не потрібна, то на добраніч, — голос Енн перервав роздуми Девітта. — Коли вам принести каву?

— Не раніше десятої…

Він повісив піджак на спинку стільця, натякнувши цим, що господині пора вже йти, аж раптом щось у її погляді змусило його насторожитися. Здавалося, вона боїться вийти з кімнати.

— Що з вами?

— Я знаю, це дурниці, та я… боюсь лишатися сама. Відколи одвезли матір до Чезвіка, втратила спокій. Ледь сутеніє, мені вчуваються кроки, шурхіт. А в будинку ж, крім того п'яного телепня, нікого немає…

— Де ваші сестри?

— Ще в Дубліні…

— Може, це Ерріс нишпорить всюди?

— Ні. Щовечора я ставила перед його дверима перекинуте відро з пляшкою на денці. Якби він одчиняв двері, пляшка неодмінно впала б. Я почула б шум. Взагалі я не з боязких, — вела далі Енн. — Але відколи тато помер, місця собі не знаходжу — всього боюся!

— Чому ж саме?

— Він не йде мені з думки. І зовсім не тому, що заповів усі гроші мені, Лайн і Гайлен. Він був гарний чоловік! — Її обличчя пом'якшало. — Хоч і завжди п'яний, але весь час у доброму гуморі! Жартує, усміхається. Як такого не любити! А скільки історій розповідав! Героєм кожної був він сам. Ми ладні були годинами слухати його. Співав теж чудово. Тому кохали його жінки. Правда, останнім часом він був страшенно неврівноважений: мало не щодня складав новий заповіт, а гроші ховав по всіх закапелках.

— Оце так! — удавано здивувався Девітт. — А як ставилася до цього мати?

— Два місяці тому вони святкували срібне весілля. І привселюдно мати плюнула батькові в обличчя, бо він упадав коло однієї рибачки. Навіть у свої шістдесят жодної спідниці не пропускав. А тепер я вам розповім таємницю… — Енн притишила голос. — Перед смертю покликав батько мене, тільки мене одну, і сказав, що всі свої гроші відпише нам, своїм дочкам.

— Але ж поки що заповіт не знайдено? — удав Девітт, ніби позіхає.

— Так, — засмутилась Енн. — В усякому разі я не знаю про нього нічогісінько. А мої любі сестриці, котрі далі свого носа нічого не бачать, і поготів! Вони зневажають мене, — мовила з ненавистю, — бо, бачте, вчилися, а я — ні. В мене серце слабе, часто хворіла, потім зовсім кинула школу…

Девітт пильно глянув на неї. Ні хтиве обличчя, ні повне, дуже тіло не виявляли ніяких слідів тяжкої хвороби. Могутнім рукам, мабуть, не страшна найважча робота, ноги дебелі, міцні.

— Чому ви так дивитесь на мене? — зашарілася вона і захихотіла. — Якщо вам більше нічого не треба, я піду.

— Вже не страшно? — спитав Девітт.

— В домі з'явився мужчина, тепер усе буде гаразд.

На порозі вона зупинилась, озирнулася, але Девітт лише кивнув їй на прощання. Зітхнувши, дівчина зачинила за собою двері.

В коридорі зарипіла підлога, тоді рипнули двері, й почувся гучний шум води. Спочатку Девітт подумав, що цей звук іде з туалету, але потім вирішив, що Енн або Ерріс миються у ванні.

Влігся під свіжим простирадлом. Довго не міг заснути, перевертався з боку на бік, проте, хоч як дивно, зовсім не думав про Скроггів, про заповіт. Хвилями наринули спогади з власного життя.

В один з останніх днів війни — радянські війська були вже в Берліні — його поранив осколок гранати, який ще й досі сидить у черепі. Потрапив у госпіталь, де й познайомився з сером Річардом Бердом, відомим юристом, брат якого був провідним працівником Скотланд-Ярду. Саме Річардові Девітт завдячує своїм інтересом до особливих випадків, що їх він, як адвокат, доти ніколи не розслідував. Останні роки він цілком присвятив істотам, яких суспільство штовхнуло на стежку насильства, шахрайства, крадіжок. Девітт умів досить швидко викликати довіру цих істот, вони зізнавалися йому в усіх своїх гріхах, тоді як інші слідчі марно намагалися видобути з них бодай слово.

Завдяки цьому винятковому вмінню Девітт нерідко добував такі відомості, яких не могли дати ні навички, ні судово-медична експертиза. Слідча робота допомагала йому забувати про біль у пораненій голові краще, ніж книги чи канцелярська буденщина юридичної контори. Коли та буденщина надто вже набридала йому, він брався за таку справу, як оця, в Кілдарі, і йшов по сліду. Одного разу багатотижневі розшуки привели Девітта аж на Берег Слонової Кістки в Західній Африці. Такі випадки дуже дратували його ділового партнера, вельмишановного сера Вільяма: скільки часу і грошей змарновано! Але Девітта це анітрохи не турбувало…Вода все ще шуміла, і він згадав про мету свого приїзду до Кілдара. Пропахлий стружкою і фарбою готель, букет червоних троянд в руці гробаря, таємнича скриня, п’яниця Ерріс, налякана Енн — все це досить незвичайне. Навіть шум води здавався Девітту дивним. Але він був надто втомлений, щоб підвестися з ліжка і подивитися, що там з тією водою.

Вітер надворі вгамувався. Проте вогник свічки, поставленої Енн на столі, хилитався, наче в приміщенні ворушилося щось незриме.

— Протяг, — мовив Девітт, погасивши свічку, і все поглинула нічна темрява…

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Коли він, здригнувшись, прокинувся, у вікно вже сірими очима заглядав день. Вода шуміла, як і раніше. Девітт вистрибнув з ліжка і прожогом кинувся в коридор. Ванна кімната була порожня, вода вже давно переповнила не тільки білий резервуар, а й усе приміщення і дзюркотливими струмками текла по сходах. Здіймаючи бризки, Девітт побіг униз. Рвонув кілька дверей, аж поки не знайшов кімнату Енн, і закляк на порозі: господиня висіла на мотузці, міцно прив'язаній до сволока. Її обличчя було скривлене, чорне волосся спадало на лівий бік. Підійшов ближче. В очі впало, що волосся Енн було пофарбоване: у проділі воно було світле. Перевів погляд на її босі ноги. Два пальці на них — нігті вкриті яскраво-червоним лаком — набрякли, неначе їх хтось подряпав.

Девітт подумав, чи не витягти Енн із зашморгу, але в ту ж мить збагнув, що це ні до чого: вона вже задубіла. Холод пройняв усе його тіло. Девітт чхнув, і лише тоді усвідомив, що стоїть босий, у самій піжамі. Насамперед треба вдягнутись. Ще раз глянувши на Енн, пішов до своєї кімнати. Одягнувшись, Девітт згадав, що в будинку, крім нього, є ще Ерріс.

Той лежав, роззявивши рота, й хропів. Хвилин п'ять термосив його Девітт, але марно. Вилив йому на обличчя кухоль холодної води, і Ерріс прокинувся. Почувши про лихо, він сторопіло витріщився на Девітта — ніяк не міг збагнути, про що йдеться. Так само безтямно стояв він у кімнатці Енн перед повішеною.

Тим часом Девітт розглядав кімнату. Ліжко з досить брудним простирадлом, хиткий туалетний столик, дзеркало, прикрашене поштовими листівками з кінозірками. У бляшаній коробці бігуді, далі баночки з кремом, флакони духів, губна помада. На нічному столику дешевий бульварний роман і пляшечка із снотворними таблетками. На столі перед вікном звисав з надбитого глека трояндовий букет, подарований ним учора, поруч півпляшки віскі, склянка, розірваний конверт із листівкою, біля чорнильниці списаний аркуш паперу. З нього випливало, що Енн добровільно пішла з життя. Вона писала, що не може більше терпіти, мучитися; самотність і хвороба, яка точить її так само, як безсердечність сестер і матері, змусили її шукати втіхи в кращому світі.

Лише в останньому реченні чотири орфографічні помилки — констатував Девітт, обережно витягаючи листівку з конверта. На ній було написано: «Люба Гайлен! Можливо, ці квіти зроблять тебе трохи привітнішою. Коли я побачу тебе знов? Повідом. Твій Ф.».

Девітт збагнув, що листівку було сховано в букет, і автор її доручив О’Гвінну купити квіти і передати їх сестрі Енн, яка, він гадав, зараз у Кілдарі. Замість купити троянди, старий вкрав їх з могили, а гроші пропив. І саме, цей букет він, Девітт, подарував господині, яку, очевидно, цей Ф. покинув.

Ерріс прочитав листівку та записку Енн і скривився:

— Дурниці. Щоб вона та повісилась! Поліція мусить розшукати того, хто це написав, і нехай хлопець одразу голить шию під зашморг.

– Є люди, здатні підробити будь-який почерк, — сказав Девітт багатозначно.

— Дурниці! Я не раз пробував підробляти на векселі підпис мого старого, і мене завжди викривали… І взагалі, кому потрібна її смерть? Я знав її надто добре, цю чорняву… цю…

Обличчя йому перекосилося, в раптовому спалаху почуттів він схопив руку Енн і ледве не розридався.

Зворушений Девітт одвернувся і в цю мить помітив дещо вельми важливе. Вірьовку було закріплено на балці не простим вузлом, а так званим морським. Сама Енн, якби вона навіть і вміла зав'язати такий вузол, ніколи б не змогла так вправно закріпити вірьовку на сволоці.

Ерріс, опанувавши себе, зник на хвилину і з'явився з пляшкою. Він ковтнув з неї, і алкоголь, мов той чарівний еліксир, заспокоїв нерви, вдихнув у нього нові сили. У двадцять п'ять років Ерріс був безпробудний п'яниця, не міг жити без спиртного. Лише зараз він збагнув, як може обернутися для нього загибель Енн.

— Справді, мені будуть непереливки, якщо вони вирішили чужими пирогами свого батька поминати, — сказав він. — А це вельми ймовірно. Мабуть, недаремно банда після смерті Скрогга залишила мене в цьому льоху Пиячити… Отже, коли на склянці знайдуть відбитки моїх пальців, до шибениці доведеться готуватись мені…

— Чому ви так думаєте?

— Цією склянкою я користувався кілька днів тому. Спершу в ній була гірчиця. До того ж усі знають, що Енн іноді мерзла у своїй кімнаті й приходила до мене погрітися.

Девітт пильно вдивлявся у дзеркало туалетного столика. Тут щось не так. Але що? Він ще раз пробіг очима по листівках з кінозірками. Нарешті знайшов! Серед стандартних усміхнених кінокумирів на блискучому папері було фото такого ж розміру, але на матовому. З нього дивився молодик років двадцяти, явно не схожий на кінозірку. Молодик мав грубувате, але симпатичне обличчя.

— Бандит, який після вбивства покладе вінок на могилу своєї жертви, а потім висякається на неї, — зауважив з ненавистю Ерріс.

— Ви його знаєте? Хто він?

— Жених.

— Жених?

— Брак чоловіків теж одна з ірландських хвороб, — пояснив Ерріс. — Хто тільки може, тікає з нашого зачуханого острова. Один парубок на кілька дівчат…

— Він упадав біля Енн?

— Раніше, перш ніж став залицятись до Лайн. Тепер цей Фінніген прилип до Гайлен… Для неї й троянди.

— Що ви знаєте про сестер? Розкажіть докладніше.

— Чого це раптом я повинен вам про них розповідати?

— Ви скажете мені все, — з притиском мовив Девітт. — Чи хочете, щоб підозра впала на вас? Ви були близькі з Енн. Фінніген вас відтер. Ви напилися — на склянці є відбитки ваших пальців — і хотіли помститися! Ви змусили Енн — можливо, навіть погрожуючи зброєю, — написати прощального листа, проковтнути кілька таблеток снотворного, бо пляшечка наполовину порожня, і коли вона міцно заснула, повісили її.

— Дурниці! — силувано посміхнувся Ерріс. — А між іншим, у мене під матрацом таки лежить пістолет. Я хотів з його допомогою погасити вогонь своєї власної душі.

— Ви любите прогулянки на парусному човні?

— Що?

— Відповідайте! Так чи ні?

— Так, дуже люблю, якщо… якщо, звичайно…

— Тоді ви знаєте, що таке морський вузол?

— Так, але…

– Єдине, що змушує мене сумніватись у вашій вині, це надто велика кількість доказів проти вас, — уголос подумав Девітт. — Але час повідомити поліцію.

Обидва пішли до телефону. Девітт набрав потрібний номер. Обізвався заспаний жіночий голос. Трубку взяла дружина інспектора О'Брайна. На Девіттове запитання, чи може він поговорити з її чоловіком, відповіла, що його викликали до Чезвіка, але вона спробує з ним зв'язатися. Девітт поклав трубку і наказав Еррісові йти за ним. Прийшли у кімнату Ерріса. Під матрацом справді лежав пістолет. В обоймі не вистачало одного патрона, дуло почорніло від пороху.

— Ви можете це пояснити? — спитав Девітт.

— Я випробував зброю. Але якщо ви не вірите, то мені, зрештою, однаково, — промовив Ерріс.

— Якщо випадково знайдеться ще один труп і в ньому сидітиме куля такого ж калібру, я віддам вас у руки закону, незважаючи на те, що ви гідна співчуття людина!

— Ви, певно, маєте себе за великого розумника! — Ерріс презирливо скривився. — Можливо, хтось і лежить закопаний з такою кулею в тілі. Але як ви доведете, що саме я вбивця? Хіба не могли викрасти мій пістолет?

Девітт глянув на аркуші, розкидані по підлозі:

— Що ви там понаписували?

— Пусте! Своєрідна хроніка… тутешнього життя. Що ірландці роблять удень і вночі, про що думають, мріють… Та ще кілька віршів…

Ерріс сів на ліжко, схилив голову на руки, заплющив очі. Внизу все ще було тихо. Девітт підняв один з аркушів і прочитав:

«І сліпий боцман мріє: небо ясне, таке прозоро-ясне, що навіть удень при сліпучому сонці мерехтять зорі. І він вірить: липка кров знову стане бистрою, мов джерельна вода, і червоною, як смородинове вино, зашумує, задзюрчить по його венах, і він знов стане молодий і вродливий; гарна королівська донька усміхнеться до нього… Отак мріє він, шамкаючи беззубим ротом, не розуміючи, що людина — купка зоряного пилу, обтягнута чудовою оксамитною шкірою богів…»

Ерріс лежав боком на ковдрі, його одутле обличчя закам’яніло. Девітта раптом охопила байдужість до всього, відчував гостру тугу за своїм будинком у Кейп-Флурі, за садом, за стежкою до озера, оточеного старими буками.

Пронизливий крик повернув його до дійсності. Девітт стрибнув до дверей і чимдуж помчав сходами вниз.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

На порозі кімнати Енн, прикипівши поглядом до повішеної, стояла молода жінка в сірому дорожньому костюмі. Девітт упізнав її одразу. То була середульша з трьох сестер, білява Лайн. Вона щойно ввійшла до будинку: біля її ніг стояла валізка, на підлогу впала рукавичка.

Девітт кількома словами пояснив Лайн, хто він. Вона ввійшла до пивного залу. Тільки тут Лайн ніби збагнула, що сталось, і розридалася.

Проте дівчина опанувала себе напрочуд швидко: вона розповіла Девіттові, що прибула вранішнім поїздом з Дубліна, і додала, що вчинок Енн їй абсолютно незрозумілий. Правда, останнім часом Енн була дуже стурбована, забагато пила, але хто б міг подумати, що вона може вчинити таке, заподіяти собі смерть…

— Я не вірю, що це самогубство, — з притиском проказав Девітт.

— Що? Гадаєте, її хтось убив? — наче вжалена, підскочила Лайн. — Хто ж міг це зробити?

— Той, кого добре знала ваша сестра і кого ви теж, напевне, знаєте.

Лайн зняла капелюшок і потерла чоло, наче в неї боліла голова. Коротко підстрижене розпатлане волосся робило її схожою на школярика, котрий довгий час уникав перукаря. Але круг очей дівчини помітні були старанно загримовані зморшки, очі налиті втомою і смутком, а м'який чуттєвий рот виказував розчарування і гіркоту, — все це старило її. Здоров'ям вона теж, либонь, не могла похвалитися: безкровна шкіра, під очима сині глибокі півкола.

— Не знаю людини, котра мала б якусь причину вбивати Енн, — мовила вона тихо. — У неї не було ворогів.

— Чия це перлина? — Девітт підніс камінець до її очей. — Ви повинні знати. Гляньте, як міниться проти світла, — то чорна, то червона! Чия вона?

— Не знаю, — відповіла Лайн після хвилинного роздуму. — Де ви її взяли?

Девітт пояснив. Дівчина знову сказала, що ніколи раніше її не бачила.

— Вашу сестру вбив той, хто почувається тут, як риба у воді, і вбив тому, що вона щось знала. Що б це могло бути?

Лайн не розтулила уст. Девітт, який сидів спиною до дверей, обернувся.

Незважаючи на свою огрядність, інспектор О'Брайн майже нечутно зайшов до приміщення.

Вгодований інспектор, здавалося, над усе в житті цінував спокій. Він був байдужий і до більшої зарплати, і до просування по службі. Кохався у бджільництві, збирав марки, здобувши в усіх кілдарських філателістів репутацію небезпечного хитруна. Любив попоїсти і випити. Начальство любило його за те, що інспектор ніколи не потикався із складними проблемами. Контрабандисти — за те, що він волів дивитися на них крізь пальці. О'Брайн не мав у маленькому містечку жодного ворога.

Вислухавши Девітта, О'Брайн подався до кімнати Енн. Лагідно торкнувшись руки небіжчиці, перекреслив здогади Девітта:

— Ай-яй-яй! Хто б міг чекати цього від Енн! Така гарна, життєрадісна дівчина! І раптом викинула такого коника! Та ще й у святу неділю! Бідна дитина! Нумо, містере Девітт, знімемо бідолаху, і я покличу нашого священика. Ми йому скажемо, — ну, що ми скажемо? — що бідна дівчина впала з драбини і вбилася.

Девітт промовчав. Енн поклали на ліжко, накрили простирадлом.

— Чудові троянди! — О'Брайн підійшов до столу і понюхав букет. — Яка пишнота!

Лайн стояла біля ліжка і порожнім поглядом дивилася на простирадло. Лише тремтіння уст виказувало її хвилювання. Почувши про троянди, вона збентежилась, підійшла до інспектора і раптом скрикнула:

— Ці троянди я поклала у четвер на батькову могилу! Я їх сама зв'язала цією голубою ниткою.

«Старий О’Гвінн, видно, недаремно вкрав саме цей букет — за цим щось приховується», — подумав Девітт.

Інспектор хотів поставити кілька запитань Еррісу. Але двері його кімнати були замкнені.

Між ріденькими бровами О'Брайна з'явилося кілька зморщок.

— Хлопець спить, напевно? Ай-яй-яй! Щоб отак надудлитись! Це вже занадто. А втім, чому б йому не пити? Чи не почуває він себе щасливішим за того, хто все життя цідить саму воду?!

Виголосивши таке глибокодумне міркування, він хотів був піти геть. Проте Девітт постукав у двері. Мертва тиша!

— А чи не пішов хлопчисько погуляти? — спитав О'Брайн.

Коли вони повернулися до пивного залу, інспектор сів на стілець, шумно зітхнув і закурив сигарету.

— Час складати протокол! Правда, перед цим непогано було б випити кави. Кава діє благотворно. Надто після такої історії. Ай-яй-яй! Тільки коли станеться щось страшне, починаєш цінувати життя — запашну сигару, смак віскі, партію в покер. Невже це зробив Ерріс? — запитання прозвучало несподівано.

З першого погляду інспектор викликав у Девітта антипатію. Особливо неприємний був його зовсім недоречний оптимізм. Рот О'Брайна, облямований щетинистою бородою і вусами, був дуже малий, і коли інспектор випинав губи, то ставав схожий на свиню. Водяві очиці посилювали цю схожість.

— Це міг зробити кожен, хто добре орієнтується в лабіринтах будинку, — відповів Девітт. — Ерріс, Лайн або ж отой Фінніген.

— Ви й про Фіннігена знаєте? Похвально, похвально… — лопотів О'Брайн. — Взагалі я про вас чув. Один з моїх дублінських колег відпочиває в Кілдарі, він дещо про вас розповідав. А щодо Фіннігена, то він загалом не такий уже й поганий хлопець. Я б сказав, у нього золоте серце. Має батьків і вісім братів і сестер, а землі не вистачило б і на трьох. Без Фіннігена вони б з голоду вмерли. Отже, що ми маємо зробити? Пустити поголос про вбивство, хоч нічого не доведено? Наберемося зайвого клопоту. Тому пропоную дещо інше. В Кілдарі ми оголосимо, що Енн заподіяла собі смерть внаслідок душевного розладу. Офіційний рапорт я затримаю на два дні. За цей час ви можете зібрати всі варіанти заповітів і встановити, хто ж тепер успадкує Скроггове добро. Крім того, ви зможете спокійно вивчити, що тут насправді сталося. Як знайдете що-небудь, складемо протокола… Згодні?

Девітт відчував, що інспектор нещирий з ним. А коли він знає більше, ніж каже, то що він має на меті?

— Ви близько знайомі з родиною Скроггів? — ніби між іншим поцікавився Девітт.

— Атож, — з готовністю відповів інспектор. — Я їхній далекий родич і частенько гойдав Лайн на колінах, коли вона була ще малим пустотливим дівчам.

І Енн так само.

Він потер вказівним пальцем під лівим оком, наче витираючи сльозу, й повів далі вже по-діловому:

— Вам, очевидно, відомо, що, крім усіх заповітів, які вже знайдено, має бути ще один, захований Скроггом десь тут, у будинку. Згідно цього, останнього, дружина його позбавлена спадщини, всі гроші відписано трьом дочкам.

— Саме тому я прибув сюди, — уточнив Девітт.

Він слухав О'Брайна неуважливо, поринувши в роздуми про те, яке відношення може мати інспектор до смерті Енн. Злочинець, очевидно, знав, що О'Брайн його вигородить.

— Не збивайтеся на манівці, — застеріг Девітта інспектор, наче вгадав його думки. — Ми часто читаємо в газетах, з якою неймовірною хитрістю діє вбивця і з яким неймовірним умінням поліція викриває його. По-перше, все це казки. По-друге, ми в Кілдарі, маленькому рибальському селищі, де такого, як у Нью-Йорку чи Лондоні, не трапляється.

Лайн принесла каву, і він з насолодою вихлептав її.

— Люди тут нужденні, лагідні, побожні, у переважній більшості дуже скромні у своїх прагненнях. Правда, трапляється, іноді дружина підсипле чоловікові до кави чайну ложку отрути… Наша кава теж має якийсь дивний присмак. — О'Брайн засміявся і насварився на Лайн вказівним пальцем. — Трапляється також різанина й інші такі жертви. Але це нікого не вибиває з колії звичайного життя. Щось мені недобре, — несподівано мовив він.

Тремтячими пальцями О'Брайн розірвав комір сорочки — йому, раптом забракло повітря; очі дивилися перелякано, мов у дитини, яка ні за що дістала від матері ляпаса.

«Прикидається?» — подумав Девітт. Але ядуха, блідість обличчя свідчили, що інспекторові справді погано.

З несподіваною для нього рішучістю О'Брайн раптом встромив у рота товсті пальці і виблював.

Віддихавшись, інспектор напрочуд спокійно сказав:

— Моє щастя. Якби вчора я не наївся пиріжків, а сьогодні вранці не полив їх склянкою сметани, мене спіткала б доля любої Енн. У всякому разі це натяк, якого не можна ігнорувати. Чи не так, Девітте?

Лайн, ошелешена і перелякана, стояла поруч.

— Витри підлогу, дитинко, — мовив О'Брайн. — А тепер ходімо на кухню, подивимось, як це могло статися.

Приміщення кухні було досить просторе, з плитою, спорудженою років півтораста тому. Димар був ще старіший. Товстий шар кіптяви вкривав його сіре тіло і тхнув гостро та неприємно. Посеред кухні стояв вишаруваний, аж блискучий стіл. Підлогу було викладено червоно-бурою цеглою.

Одні з трьох дверей вели на чорний хід і були зсередини заґратовані. Другі відчинялися до пивного залу, треті — на дерев'яні сходи.

— Перш ніж варити каву ти заглянула у кавник? — звернувся інспектор до Лайн.

— У кавнику не було нічого, — відповіла дівчина. — Я витерла його.

— Чим? — спитав О'Брайн, вдивляючись у двері, що вели на сходи.

— Рушником, — Лайн показала на край плити, де лежала ганчірка.

— Чистою її не назвеш, — О'Брайн підніс ганчірку двома пальцями до носа, нюхнув, гидливо кинув. — Не забудь, люба, я тримав тебе на хрестинах оцими руками, і коли я застукав тебе з твоїм першим полюбовником у повітці, то й словом не прохопився твоїй неньці. Хтось хотів спровадити дядечка О'Брайна на той світ, і я дізнаюсь, хто саме!

— Я не дивилася в кавник, — зізналася Лайн, кусаючи губи.

— Хвилинку, інспекторе, — втрутився Девітт. — Скажіть, Лайн, чи виходили ви з кухні бодай ненадовго?

— Так.

— Чому?

— Мені треба було до туалету, — відповіла вона після секундного вагання.

— А коли повернулися назад, не помітили тут нічого підозрілого?

— Ні.

— Казна-що, — зітхнув О'Брайн. — Треба все обшукати. Дух не міг цього зробити, то була людина, хоч я й не збагну, за віщо мене хотіли порішити — я ж ніколи й нікому не зичив зла.

Вони обстежили будинок від підвалу до горища, відчиняли кожну шафу, кожну скриню, але даремно.

Нікого не знайшли і в найглухіших закутках, у сараї, на подвір'ї, у пральні, де лежали порожні ящики з-під пива.

Девітт перейшов двір, зупинився на краю скелі. Схилом її з берега в'юнився шлях.

Зловмисникові скелі могли правити за найліпшу схованку.

— Куди веде ця дорога? — Девітт обернувся до Лайн та інспектора.

— До Чезвіка, — відповіла Лайн. — Але їздять нею дуже рідко, шофери воліють краще об'їхати, ніж труситися на вибоїнах.

Почав сіятись дощик, і вони повернулися до будинку. Інспектор і Девітт сіли у пивному залі, а Лайн знову подалася на кухню.

— Що, коли це зробила сама Лайн? — раптом сказав О'Брайн.

Така думка не полишала і Девітта.

— Але навіщо це їй? Важко пояснити.

О'Брайн кивнув головою.

— Хоч воно ще й рано, але, беручи до уваги все, що сталося, пропоную випити віскі.

— Я не п'ю.

— Ти ба! — здивувався О'Брайн. — Не курите, не п'єте, може, й жінок не любите? Ви одружені?

Девітт усміхнувся:

— Теж ні.

— Мені це, відверто кажучи, не подобається! — Інспектор скрушно похитав головою. — Хіба це життя?

— Я не маю права гаяти час.

— Розумію, розумію. Осколок, — співчутливо пробурмотів О'Брайн.

Він підвівся, дістав з полиці пляшку, налив чарчину і вихилив одним духом.

— Чи зможемо ми розібратися в тому, що діється в цьому домі? — спитав Девітт. — Ясно одне: злочинець, хоч хто б він був і з якою метою вбив Енн, на цьому не зупиниться. Проте навряд чи отрута в каві була така міцна, щоб убити людину. Злочинець прагне чогось іншого! Але чого саме?

— А мені здається, що це була грунтовно продумана спроба здихатись мене.

— Чому ви так думаєте?

— Тому що… Ну, припустимо, хтось такий, хто добре мене знає, боїться мене. Боїться, бо підозрює, що я збагну його задуми… Припустимо навіть, що це Лайн.

— Чому саме вона?

— А чому ні? Адже тут є Фінніген, котрому всі три сестрички не тільки люб'язно усміхалися… — інспектор урвав мову, побачивши Лайн, що повернулася з кухні. Вона тримала в руках тацю з кавником, чашками і цукром.

— Цього разу можете бути спокійні, — з ледь помітним усміхом сказала Лайн. — Я сама покуштувала. А твоя підозра, дядечку О'Брайн, просто ідіотизм!

— Ти підслуховувала?

— А що ж ти думав! Не пропустила жодного слова з вашої розмови. Тільки все, що ти тут плів, нісенітниця, та й годі!

— Ви, мабуть, дивуєтесь, Девітте, чому я не піддаю цю малу справжньому допитові — з викручуванням пальців, з яскравим світлом в очі, таким сильним, щоб розтопити будь-який грим? Але в нас все не так просто. В Кілдарі всі одне одного знають, і ніхто не може всерйоз ні з ким посваритися, бо це призведе до розголошення обопільних таємниць і перетворить життя в цьому чарівному містечку на справжнісіньке пекло…

— Ви сказали, Лайн, — перебив Девітт інспектора, — що прибули з Дубліна ранковим поїздом. Де ваш квиток?

— А це вас не обходить!

— Слухайте, — тон Девітта став суворим і твердим, — якщо ви й далі будете гратись у кота-мишки, то можете легко опинитися в Дублінській жіночій в'язниці. А там розмовляють зовсім інакше! Отже, де квиток?

— Дядечкові О'Брайну ти можеш показати отой маленький шматочок картону?

— Цього вона зробити не може, — сказав Девітт. — Бо не сьогодні приїхала сюди, а ще вчора ввечері. Я довідався в залізничній квитковій касі.g.

— Ай-яй-яй! Це мені зовсім не подобається, люба дівчинко. Де ж усе-таки ти була вчора вночі? Чи маєш те, що зветься алібі?

— На бога, дайте мені спокій!

Плямкаючи і цмокаючи, О'Брайн з насолодою допив каву, підвівся, взяв свій капелюх і, тамуючи зітхання, сказав:

— Таким робом, я бачу, ми не просунемось ні на крок уперед. Але незабаром обід, а дружина не любить, коли я порушую режим харчування. Та й зголоднів я. Отже, бувайте…

Біля дверей він обернувся:

— Не виливай кави, Лайн, отої, що так зашкодила мені. Я пошлю її нашому лікареві Орпену, він зробить аналіз, а Фаркварт потурбується про відбитки пальців і все інше. Побачимо, що вони покажуть. Я звелю також розшукати Ерріса. А тим часом на все добре, дівчинко! Ви, цербере, не дивіться на неї так злісно. Бачите, як вона страждає…

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

О'Брайн вийшов, і Лайн сіла на стілець.

— Як же це пояснити? — спитала вона Девітта злякано. — Невже хтось встиг принести отруту в кухню, поки мене тут не було? Тоді він і досі тут.

— А що, як він був тут, і хтось із нас трьох (ми ж обшукували кімнати не разом) бачив його, але нічого не сказав… — міркував Девітт уголос.

— Гадаєте, О'Брайн замовчує щось?

— Цілком можливо.

— Якби ви жили в Кілдарі, — сказала вона без будь-якого зв'язку, — то теж полізли б у зашморг. Боже мій милий, одне й те саме, день у день! Що ви варите на обід, місіс Келлі? Ах, вона швендяє тепер з молодим О'Вілом. Ні, невже він справді хворий?..

— Чому ж ви не поїдете звідси? Світ великий — подалися б до Англії, Канади, Австралії…

— Тому, що це не в моїх силах, тому, що… Та хіба вам не однаково?

— Тому, що кохаєте Фіннігена?

— А якби й кохала — що з того? Я заздрю Енн! Хоч вона навряд чи страждала тут. — Лайн притулилася до викладеного з грубих каменів каміна, на полиці якого стояли мідні кухлі, олив'яні тарілки. Чорна паща каміна скидалася на вхід до пекла, яке могло нараз проковтнути її.

Девітт сказав:

— Якщо ви під час обшуку будинку бачили когось або помітили щось підозріле і мовчите, то робите жахливу помилку, котра може коштувати вам життя.

— Ну й що? Мені без п'яти хвилин двадцять. Не більш, ніж через десять років, я шкодуватиму, що ваше пророкування не збулося.

— Шкода, що ви не довіряєте мені. Я не з тих найманих мисливців за людьми, я просто добре знаю, що народжує злочинців. Злидні, темрява, хвороби…

— У вас багато грошей, Девітте?

— Для мене вистачає.

— Успадковані?

— Ні, я заробив їх сам.

— Як адвокат?

— О, ні. Головним чином, за кілька книг, які я написав.

— Ви, мабуть, вважаєте себе розумнішим за інших. Так?

– Іноді так.

— Тоді йдіть під три чорти зі своєю зарозумілістю! А мені дайте спокій. Від мене ви нічого більше не довідаєтесь.

— Коли прийдуть О'Брайн з лікарем та фотографом, будьте з ними люб'язні. —Девітт не надав цьому несподіваному вибухові почуттів ніякого значення. — Я не знаю, що він задумав, але не ображайте його даремно. Такі товстуни бувають інколи надто злопам'ятні. І ще — коли я не повернуся до вечора, обіцяйте мені не ночувати тут.

— Припустимо, я на мить сприймаю вас серйозно…

— Можете сприймати, як вам заманеться. Але затямте — добре організованій поліції вдається здебільшого швидко знешкодити банду найтяжчих злочинців, навіть коли вона складається з досвідчених «спеціалістів». Зовсім інша річ, коли вбивство трапляється в родинному колі — скажімо, жінка вбиває свого чоловіка, бо хоче вийти заміж за коханця, чи син убиває матір, бо йому не терпиться одержати спадщину. Тут поліція часто безсила, тому що вбивця добре знає звички своєї жертви. Ходімо, може, мені вдасться це наочно пояснити.

Він схопив Лайн за руку і повів її на кухню. Перед шафою з посудом зупинився. На полиці стояла банка з кавою, цукорниця, кавовий млинок, банка на рафінад.

— Отут банка випала у вас із рук. Так? — Девітт нахилився і пальцем торкнувся підлоги, де ще й досі лежали ледь помітні крихти цукру.

— Так. Банку було важко відкрити, і вона вислизнула з рук, — зізналася Лайн без вагання.

— А де вона стояла?

— Я принесла її з комори, бо цукорниця була порожня. Тепер пригадую: Енн знайшла бляшанку минулого тижня в батьковій кімнаті. Що ви робите?

Девітт висипав цукор, вибрав одну грудочку і лизнув.

— Так я й думав, — задоволено вигукнув. — Героїн! Тепер ясно, звідки взялися вісімнадцять тисяч фунтів!

— Нічого не розумію, — мовила Лайн.

— Перш ніж О'Брайну стало недобре, я випив ковток кави, але вона не зашкодила мені. Отже, «отрута» була не в каві, а в цукрі.

— Але ж ви теж брали цукор?

— Так, саме це мене спершу й спантеличило. В цукорниці, яку ви принесли, лежали різні грудочки. Ось одна з них. Ясна річ, це не отрута, інакше О'Брайн був би вже в лікарні. Це героїн, гидкий наркотик, який контрабандою завозять до Ірландії переважно із Штатів. Ваш батько, певне, брав участь в його перевезенні, тільки так можна пояснити розміри його банківського рахунку, які в нашій конторі, м'яко кажучи, викликали подив.

— Батько займався контрабандою героїну? — Лайн була вражена. — Ніхто з нас і не здогадувався про це!

— Виходить, він діяв дуже обережно. А тепер давайте ще раз спокійно оглянемо кімнату Енн.

Відколи Енн вкрили простирадлом, ніхто більше не підходив до неї, і Лайн стало моторошно, коли вона побачила голу руку сестри, що вислизнула з-під простирадла і звисала з ліжка.

Кілька пелюсток троянд, що стояли на столі, впали на останній лист Енн. Девітт здмухнув їх і почав пильно розглядати аркуш. Вийнявши з кишені лупу, ще раз переглянув папір, придивився до почерку, не пропускаючи жодного слова, жодного розділового знака, і нарешті побачив, що помилявся: ніхто не примушував Енн писати листа, як він гадав спершу! Дівчина сама написала його, з доброї волі! Це було видно і з того, що літери «С» і «К» мали додаткові штришки-прикраси. Їх міг вивести тільки той, хто не квапився. Деякі слова Енн навіть розмалювала, як це роблять тоді, коли обмірковують, що писати далі. Привертало увагу й те, що папір всіяний розпливчатими цятками, форма яких свідчила, що це засохлі сльози.

Отже, пишучи, Енн роздумувала, плакала, зважувала кожне слово. Коротше кажучи, листа вона писала без примусу.

Ці висновки, на думку Девітта, давали ключ до розуміння всієї трагедії. Не тому, що свідчили про самогубство Енн (у це Девітт не вірив!), а тому, що саме вони доводили: дівчину міг убити тільки той, хто близько знав її, проник у найбільшу таємницю її життя.

Хто ж це був?

Лайн?

Ерріс?

Фінніген?

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Незважаючи на туман, що клубочився над землею і морем, було тепло, наче влітку. Як завжди, густий туман поглинав усі звуки. Навіть квиління чайок звучало не так пронизливо.

Сидячи на скелі, Девітт задумливо дивився на море, потім перевів погляд на готель, де залишив Лайн. Після розмови з нею він зателефонував з поштамту до агентства «Меркурій» (спеціалізація: розлучення, поділ, а також охорона рухомого і нерухомого майна) і до Дубліна. Трубку зняв сам Клагг. Девітт попросив його з двома співробітниками приїхати завтра до Дроеди. Покінчивши з цими справами, побрів через базарну площу до шкіряної майстерні Сліма Джойса, брата овдовілої місіс Скрогг.

Джойс був високий, надзвичайно стрункий як на свої п'ятдесят років.

Вітання, яким він зустрів Девітта — «Хай всемогутній господь боронить і тебе!» — прозвучало досить погрозливо.

— Слава Всевишньому, — покірливо відповів Девітт.

Він сказав, що хоче купити гаманець, і Джойс одразу облишив манери проповідника і досить діловито повів мову про ціну та якість товару.

Девітт вибрав собі гаманець, заплатив, не торгуючись, названу ціну і ніби мимохідь поцікавився, чи Джойс часом не родич Енн Скрогг. Майстер сумовито кивнув головою і в свою чергу спитав, чи Девітт, бува, не той пан, що першим довідався про передчасну смерть дівчини. Питання було суто риторичне, бо Джойс, певно, як і все містечко, давно вже знав про Девітта й про все, що сталось у готелі.

— Я завжди казав: де не визнають бога, там оселяється сатана! Це проклятий дім! Прокляття лежить на ньому з давніх-давен.

Девітт почав розпитувати про готель, натякнувши, що писатиме до газети, яка добре оплачує цікаву інформацію.

Джойс відразу поцікавився:

— Скільки, кажете, платять?

— Фунт, коли інформація чогось варта.

— Хіба ви не знаєте, що Енн — земля їй пером! — моя племінниця, а місіс Скрогг моя сестра?!

— Для нашої газети це вельми важливо.

Джойс пустив Девітта за прилавок і відчинив двері, що вели в глиб приміщення.

Вони ввійшли до великої кімнати. Тут стояв різальний стіл, швейна машина і прес, купою лежала шкіра.

Погляд Девітта зупинився на образі Ісуса над швейною машиною. Джойс удав, ніби молиться, відтак гарячково заговорив:

— Він був язичник і вмер як язичник! Знаєте, де він тепер? Там! — майстер показав на підлогу. — У найглибшій з усіх печер! Має тепер по заслугах. Він не вірив у бога, зраджував дружину, шукав тільки втіхи та насолоди. Але тепер… Господи, будь до нього милостивий! Якби він додержав свого слова, я б молився на нього, а так — нема йому прощення! Адже він обіцяв відписати майно церкві й цим очиститись од гріха! Та це було звичайнісіньке лицемірство. І за це йому кара, справедлива кара!

Майстер Джойс втягнув носом повітря, його кощаве обличчя переможно світилося.

— Кому ж він одписав свої гроші?

— Уявіть собі, моя сестра, котра заслужила все, одержить лише половину.

— А другу половину?

– Її він одписав трьом своїм дочкам. Та це ще не все. Я чув, ніби він сховав десь останній заповіт, за яким доньки успадковують всі гроші. Але всемогутній бог — це ви обов'язково підкресліть у своїй газеті — цього не дозволить. Сказано: жодна пилинка не падає без його волі, і то була господня воля, що найстарша з цих трьох шлюх опинилася в зашморгу. Пробувала покінчити іншим способом — не вдавалося. Цього разу вийшло!

Девітт, який удавав, ніби все ретельно занотовував, перестав писати.

— Вона й раніше намагалася заподіяти собі смерть?

— Відколи Енн захворіла на виразки, — а це теж не випадково, — вона двічі пробувала отруїтися.

«Так он звідки лист! — подумав Девітт. — Енн могла написати його перед однією з таких спроб. А хтось потім забрав листа, щоб скористатися ним при нагоді».

— Якби гроші дісталися моїй сестрі, так далеко не зайшло б. Сестра — благочестива душа, віддана церкві. Натерпілася бідолаха… — Джойс схопив зі столу ніж і пальцем випробував його гостроту.

Отже, місіс Скрогг, очевидно, хотіла оскаржити заповіт. Вона ненавиділа дочок, батькових улюблениць…

У блискучому склі образа на стіні Девітт побачив Джойсові очі й прочитав у них не фанатизм, а щось зовсім інше. Погляд Джойса був пронизливий, хитрий — погляд людини, яка ретельно замасковує свою справжню сутність. І ще щось неясне, невловне. Девітт заплющив очі, спробував зосередитись.

Гострий ніж у Джойсовій руці! А на шкурах, наготовлених для нових виробів, у різних місцях видніли численні проколи. Але ж тварині не встромляють ножа куди попало — у живіт, спину, в боки, не псують шкуру! Хто ж це робить? Невже оцей святенник?

Девітт підвівся, вийняв з гаманця фунтову банкноту і поклав на стіл перед Джойсом.

— Ви розповіли багато цікавого, дякую. А вироби у вас чудові! Мені якраз потрібна дорожня сумка.

— Зробимо все, що побажаєте. Дешево і високої якості. Не те, що в місті, де бракороби правлять великі гроші за свою халтуру.

— Я б хотів сумку з телячої шкури, такого кольору, як оця. — Девітт підняв з купи одну і тримав її проти світла. — Ви самі чините шкуру?

— Авжеж. На інших ніколи не покладаюся…

— Здираєте шкуру теж самі?

— Все роблю сам, від закупівлі тварин аж до пришиття останньої пряжки. Навіщо ж віддавати різникові й чинбареві більшу частину заробітку та ще й одержувати потім поганющу шкіру?

Девітт пояснив, якою має бути дорожня сумка, і дав майстрові два фунти задатку. Вони розпрощалися, задоволені один одним.

Джойсова оповідь кидала нове світло на драму в готелі. Девітт згадав фамільне фото Скроггів, схожість трьох сестер з батьком.

Така ж разюча схожість була між Джойсом та його сестрою. Майстер тішився, вбиваючи тварин, це людина жорстока й дуже хитра, його побожність — тільки маска. Невже й сестра така сама? І як усе це пов'язане зі смертю Енн? Прояснити це зможуть до певної міри аналізи, які велів зробити О'Брайн. До нього Девітт і попрямував.

О'Брайн прийняв його на кухні — стояв у квітчастому фартусі біля столу і дерев'яною качалкою розкачував тісто. Інспектор готував слойки.

— Тісто нікудишнє, — мовив спокійно. — Доведеться покласти більше повидла.

— Аналізи Енн уже готові? — спитав Девітт.

— Ви здивуєтеся, коли я скажу, що було в моїй каві.

— Героїн.

О'Брайн випнув губи і здивовано втупивсь у Девітта:

— Ви вже й це знаєте?

Девітт розповів, про що встиг довідатись, а інспектор, слухаючи його, намагався відкрити банку з повидлом.

— Найбільше вразила мене справа з героїном, — заговорив нарешті. — Мені навіть і приснитися не могло, що Скрогг у таку справу встряв. Але, з другого боку, я радий, що все з'ясувалося і ніякого отруєння не було. Я розмовляв з нашим мером і патером Анджелісом. Вони теж вважають, що не слід здіймати галас з приводу смерті Енн.

— Чи знаєте ви, — суворо мовив Девітт, — чим загрожує вам спроба приховати вбивство? Вам не доведеться більше ні пекти, ні їсти ваші слойки.

Обличчя О'Брайна набрало дурнувато-стурбованого вигляду.

— Що ви! Що ви! — він замахав руками, білими від борошна. — Вбивство приховати! Навпаки, я маю чудовий доказ. Наш герой, якого так домагалися три сестрички, кілька днів тому п'яний, мов чіп, розповідав комусь, що Скрогг одурив його, приховавши велику суму, котру був йому винен. При цьому наш герой бавився ножем і багатозначно натякав, що, незважаючи на це, одержить усе йому належне. Навіть коли йому доведеться вирізьбити на могилі Скроггів ще чотири ймення. А експертиза показала, що хтось ударив Енн по голові тупим предметом; можливо, то був дужий чоловічий кулак. Правда, вона могла сама на щось наткнутися…

О'Брайн витяг з горщика новий кавалок тіста, поклав перед собою на столі й посипав борошном.

— Якщо я правильно зрозумів, — обережно сказав Девітт, — ви підозрюєте Фіннігена. Його вже допитали?

— Ще ні, — інспектор посмоктав сигару. — Але скажу вам, що тепер, коли в справі почав фігурувати героїн, нам треба діяти обачніше, куди обачніше, ніж досі. Хоч між нами й Америкою лежить океан, методи тамтешніх гангстерів починають застосовувати і в такій відсталій країні, як наша. Так, так, погана історія з Енн, але є в ній і гарна сторона. Нарешті ми покінчимо з гангстеризмом! У всякому разі в межах нашого славного містечка.

— А якщо Фінніген має незаперечне алібі?

— Виключено! — О'Брайн розплескав повидло на рівненько порізаних шматках тіста. — Тут, у Кілдарі, навряд чи можна щось приховати. Мені вже відомо, кого той хвацький Фінніген обрав свідками своєї непричетності. Я можу з ними поговорити і приперти їх до стіни. Справедливості, любий Девітте, треба допомогти хитрістю. Де ж це моя Мілдред загаялась? Їй потрібно щонайменше півгодини, щоб купити десять грамів прянощів!

— Отже, ви заарештуєте хлопця?

— Ви жартівник. — О'Брайн вийняв з рота сигару й засміявся. — Чого доброго, ви ще дійдете висновку, що я хочу звалити на Фіннігена вбивство Енн, щоб прикрити справжнього злочинця.

— А чом би й ні?

— Ви людина розумна, от і здогадуйтесь самі!

— Постараюсь.

Інспектор, не знімаючи фартуха, провів Девітта в коридор.

— Оскільки рано чи пізно ви про це дізнаєтесь, — сказав О'Брайн, тримаючи руку Девітта у своїй, — я скажу сам. Коли дім Скроггів спорожніє, бо Лайн піде слідом за Енн, а Гайлен — за Лайн, а за донечками — стара мати, моя дружина успадкує левову частку майна Скроггів. Вона теж уроджена Скрогг.

Гладке обличчя інспектора аж сяяло від задоволення.

— Дякую за відвертість, О'Брайне. Я належно оцінюю її. — Девітт вивільнив свою руку з липучої руки інспектора. Якусь мить він розмірковував, потім сказав: — Однаково, відправите ви Фіннігена на шибеницю чи ні, навряд чи щось докорінно зміниться в Кілдарі…

— Чому ж ви хочете спіймати вбивцю Енн?

— Щоб її доля не спіткала Лайн, — відповів Девітт. — Я далеко не такий оптиміст, як ви, інспекторе.

Біля магазину письмового приладдя Девітт зупинився і купив дюжину листівок з кілдарськими краєвидами.

Проходячи повз церкву, Девітт почув органну музику і спів. Зайшов усередину, озирнувся довкола. Священик правив месу. Присутніх було чоловік десять, переважно старі, вбрані у чорне жінки.

Девітт сів на задню лаву, дістав з кишені листівки, поклав перед собою на пюпітр для молитовника і почав розглядати. Тихі вулиці містечка, руїни міського муру, пам'ятник на базарній площі, церква, де він сидів, готель Скроггів «Блідий місяць» — все це були для нього лаштунки, і перед ними рухався натовп мімів, жести яких він хотів збагнути… От хоч би той гробар О'Гвінн з букетом червоних троянд, проколи на телячих шкурах у Сліма Джойса, сумнівна щирість О'Брайна і його натяки на Фіннігена… Що приховується за цим, які наміри, мотиви, міркування керують діями цих людей?

Орган і спів змовкли. Девітт зібрав листівки і вийшов з церкви. Надворі він глянув через мур на цвинтар.

Навколо церкви стояли ветхі, запліснявілі надгробки.

Девітт думав про листівку, на якій був зображений готель Скроггів. Знімок зроблено з моря: сірий будинок височів між чорними скелями, що скидалися на первісний тварин чи казкові потвори.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Наступного дня у вокзальному ресторані Дроеди Девітт зустрівся з Альбертом Клаггом, власником агентства «Меркурій», і двома його співробітниками. Клагг мав кругле обличчя з рум'яними, мов яблука, щоками.

Очі дивилися з-під окулярів так щиро, що найнедовірливіші люди звіряли йому свої таємниці, не здогадуючись, що саме на їхній відвертості він заробляє собі на прожиток.

Вродлива Стелла Уоррен (вона сиділа ліворуч Клагга) була студенткою юридичного факультету і підробляла, збираючи інформацію для агентства.

Праворуч Клагга сиділа місіс Ейн у чорному капелюшку, на крисах якого прикріплено щось схоже на ластівку. Кощаве обличчя з тонкими, міцно стуленими устами свідчило про вдачу недоброзичливу й педантичну. Жінки, нашіптуючи їй найсвятіші плітки, і гадки не мали, що Ейн використовувала почуте проти них самих. Вона була жовчна, злостива та боягузлива, проте Клагг вважав її своєю правою рукою.

Коли Девітт сів біля неї, Ейн, оглянувши його, мовила:

— Ви дуже втомлені, сер. Є вже гори трупів чи танець тільки починається?

— Тільки починається, — засміявся Девітт.

— Бачте, — зауважив Клагг, — ми прибули одразу, хоч…

— … хоч мали безліч інших доручень, — перервала Стелла. — Отже, в чому там справа, Патріку?

Вона була єдиною людиною, що дозволяла собі називати Девітта на ім'я. Подейкували, ніби вони зійшлися надто близько, але це була брехня. Стелла кохала інженера, який працював у Канаді, і незабаром вони мали одружитися.

— У цьому мальовничому містечку, — Девітт порозкладав на столі свої листівки, — вбито молоду жінку, і я дуже побоююсь, що це буде не єдина жертва. Можливо, в ці хвилини, коли ми сидимо тут за чашкою кави і радимося, десь за одною з оцих стін, — він показав на листівки — причаївся вбивця, що вже виробив план нового вбивства.

Стелла спитала:

— Отже, я мушу взяти на себе цього Фіннігена? Який він?

Девітт показав їй фото Фіннігена і коротко схарактеризував його. Потім звернувся до Ейн:

— Спробуйте розвідати все про сім'ю Скроггів. А ви, Клагг, розпитайте про Лайн, передусім про те, що вона робила останніми днями.

— А що з Еррісом? — поцікавилася Стелла. — Де він ховається?

— Про нього потурбується О'Брайн. А може, він з'явиться сам.

— Розслідування буде тривале, це вже ясно, — зітхнув Клагг, — і тому витрати…

Девітт написав чек і простягнув Клаггу через стіл.

— Навколо Кілдара ходить привид — так поетично сказав Клагг. — Місіс Ейн відсунула свою чашку. — Привиди здебільшого вбивають людей їхнім власним страхом. Але мені здається, що привид Кілдара — це людина, у якої кінчилися гроші.

— А любов, ненависть, страждання? — Стелла запалила сигарету.

— Не прикидайтеся дурнішою, ніж ви є, — відрубала місіс Ейн і взяла сигарету зі Стеллиної пачки. — Пристрасті існують! Але тільки у зв'язку з грішми. Хочете ви чи ні, гроші — основа буття. Візьміть, наприклад, чоловіка, котрий гострить ніж, аби перерізати горло дружині, яка стала йому тягарем. Але зробіть його багатим, хай він матиме змогу завести собі кілька жінок — скільки схоче! — і я певна: він викине той ніж геть!

Девітт підвівся.

— Ми зустрічаємося завтра за містом. У вас трапиться автоаварія. Коли буде щось важливе, телефонуйте. Але обережно. На телефонній станції такого містечка слухають усі розмови.

Коли Девітт пішов, Ейн коротко спитала!

— Скільки?

— Тридцять фунтів.

— Він стає скупий, — зауважила Стелла. — І все ж він один з найприємніших чоловіків, яких я знаю. Звичайно, крім мого нареченого.

— Якби я була твоїм нареченим, — буркнула Ейн, — я змусила б тебе ще до шлюбу дати згоду на розлучення.

— Я передчуваю, що на цій справі ми заробимо більше як тридцять фунтів, набагато більше.

Клагг надув рожеві, наче яблука, щічки і поворушив плечима, наче в нього свербіло між лопатками. Насправді ж він поправив ремінь, на якому висів пістолет.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Перед роздоріжжям Девітт мусив різко загальмувати, бо, заглиблений в думки, не звернув уваги на дороговказ. Шлях праворуч вів до Кілдара, ліворуч — до Чезвіка, поблизу якого стояв притулок святої Варвари. Після короткого роздуму Девітт звернув ліворуч, хоч до цієї хвилини й на думці не мав побачитися з місіс Скрогг.

Дорога лежала поміж пагорбів, де паслася худоба і лише зрідка можна було побачити людину. У селах добра третина будинків стояла порожня; чорніли вікна з вибитими шибками, двері були зірвані або навхрест позабивані дошками, не чути ні собаки, ні півня. Неначе тут прокотилася хвиля чуми. Над усім панувала сумна тиша, мов на кладовищі.

Притулок святої Варвари, споруджений у стилі Тюдорів, розташувався у низовині. Здалеку видніли його башточки і високі гостроверхі дахи. Промені вечірнього сонця освітлювали цегляні стіни, подекуди зарослі плющем, в сутінках вікна виблискували золотом.

Метрів за сто від притулку Девітт зупинив машину і далі пішов пішки. Після заходу сонця швидко темніло, але, на подив Девітта, в жодному вікні не спалахувало світло.

Невже й тут така сама пустка? Крім кількох заможних людей, у притулку доживали свої останні літа старі актори й актриси, серед них були й колишні визначні діячі театру та кіно. Тепер вони беззубими ротами пережовували спогади, і навіть вируючий у каміні вогонь не міг уже прогнати пронизливого холоду з їхніх кісток.

Зайшовши на подвір'я, Девітт збагнув, чому у вікнах стояла темрява. Був якраз час вечері, і всі мешканці притулку зібралися в їдальні. Четверо великих вікон яскраво сяяли у пітьмі, і все, що діялось у приміщенні, було видно як на долоні. За довгим столом сиділо кілька старих, дуже охайно вбраних жінок і чоловіків на чолі з поважною дамою. То була наглядачка притулку місіс Гаккетт.

Через головний вхід Девітт увійшов до холу. Звідти сходи вели нагору. Ніхто не вийшов назустріч, і Девітт, одчинивши двері навпроти, потрапив у бібліотеку. Біля каміна сидів якийсь чоловік і читав. Девітт спитав, де можна побачити місіс Скрогг.

— Друга кімната ліворуч на другому поверсі. Але місіс Скрогг, мабуть, зайнята. Якийсь молодик годину тому питався про неї.

Девітт подякував і піднявся на другий поверх. Перед дверима кімнати місіс Скрогг зупинився. Звідти було чути, як жінка рипливим голосом казала, що тепер, на свіжому повітрі, вона почуває себе краще; притишений чоловічий бас рекомендував їй не хвилюватися, берегтись.

— Як вона могла заподіяти таке? — вигукнула місіс Скрогг.

— Я й сам не збагну, — сказав чоловік. — Певне, Енн була дуже хвора, таке трапляється з жінками навіть у молоді роки. Вона давно скаржилася на біль у животі. Хто його зна, може, то був рак. Тоді це краще для неї.

Смерть Енн, либонь, не дуже схвилювала його.

— Коли б господь швидше забрав мене! Це єдине, про що я молюся вдень і вночі! — знову вигукнула місіс Скрогг, але без того розпачу, що є нестерпним для співбесідника. — Було б неправдою, коли б я сказала, що плакала за Джеромом, хоч тридцять років прожила з ним у шлюбі. А смерть Енн уб'є мене. Який жаль, що я не можу провести її в останню путь. Лікар каже, що нормально ходити я більше ніколи не зможу…

— Не забувай, що в тебе ще є Лайн і Гайлен…

— Ти знаєш, які наші стосунки. Енн хоч інколи втішала мене теплим словом, а ці дві були б раді побачити мене у труні. Це так. Не супереч, Фінн!

Фіни! Девітт прислухався, хоч одразу збагнув, хто був співрозмовником місіс Скрогг.

— Воно й справді… Обидві якісь дивакуваті… — погодився. Фінніген.

— Дивакуваті? Вони злі, вони погані, — мовила місіс Скрогг з несподіваною переконливістю. — Вони не мають нічого святого в серці, ніякого почуття обов'язку. Живуть лише для власної втіхи, до всього іншого їм байдуже. Раджу тобі, як синові: не водися з ними! Вони зневажають тебе.

— Якщо Енн не сама заподіяла собі смерть і я знайду винуватця, зажену йому ножа під ребра, бог мені свідок — заприсягався Фінніген, наче не слухаючи старої.

— Не кажи так, — застерегла його місіс Скрогг. — На твоєму сумлінні і так уже стільки всього, що мусиш благати прощення в господа. Тобі не личить роль ангела помсти. Облиш, нарешті, контрабанду, живи чесною працею, і я поверну тобі гроші, які нібито заборгував тобі Джером.

— Нібито? — розгнівався Фінніген. — Яка вже там чесна праця, коли треба годувати дюжину п'явок, у яких доводиться орендувати землю… Присягаюсь тобі…

— Присягаюсь, присягаюсь! — перервала його місіс Скрогг кволим голосом. — Коли саме ти одержиш гроші — вирішую я. І годі про це!

— Годі чи не годі — визначаєш не ти! — Фінніген ударив кулаком по столу або по стільцю і зайшовся реготом. — Ти вже одною ногою стоїш у могилі, а вперта, як ослиця. Але затям, Ейліс, — я не з ваших святенників. Так чи інакше, до грошей своїх я доберуся! Проте для тебе було б краще розплатитися зараз!

— Ах, дай мені спокій, — з досадою відказала місіс Скрогг. — Я навіть не знаю, де сховано гроші.

— Зате я знаю. Там, де сховано заповіт, який зробить тебе жебрачкою. Десь у твоєму власному домі. І, можливо, одна з твоїх любих дочок тримає його в руках. Це була б таки божа справедливість!

Унизу, в залі, почулися кроки — певно, вечеря скінчилася. Девітт відійшов од дверей. Чи доречно розмовляти з місіс Скрогг у присутності Фіннігена? Ні — вирішив він.

Надворі було вже зовсім темно. Девітт оглянув подвір'я притулку. Поряд з будинком для прислуги був сарай, до нього прибудовано гараж, де стояв старий, але ще цілком пристойний форд, між подвір'ям та городом була теплиця.

Повернувшись до головної будівлі, він побачив, що в їдальні все ще світиться. Заглянув усередину. Двоє дебелих сільських дівчат відсунули убік стіл і встановлювали декорації: зоряний обрій, скеля з пап'є-маше, колони, дерева. З'явились і перші актори: дві дами у кринолінах, у білих перуках, з чорними косметичними мушками на припудрених старечих обличчях. Вони махали віялами, кокетували з чоловіками, які йшли за ними в обшитому золотом вбранні з маленькими шпагами при боці. Кожному з них було не менше сімдесяти. Мала розігруватись якась містерія, бо на скелю підіймався, важко дихаючи, мім у чорній накидці, в чорному м'якому капелюсі з червоним пером, а між колонами з'явився старий у білому вбранні. Обидва несли в руках картонні маски, які можна купити на новорічному ярмарку, з короткими паличками внизу, щоб тримати їх перед обличчям. Маскою чорного була потворна сатанинська пика, а білого — миротворний лик ангела. Між ними (поки дами і добродії танцювали менует) виринула третя символічна постать — Смерть з косою. Убрана в сіре трико з намальованими на ньому ребрами, вона тримала перед своїм обличчям білу маску-череп.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Повернувшись у Кілдар, Девітт під'їхав до готелю. Лайн зустріла його дуже привітно, приготувала для нього найкращу кімнату — велику, затишну, з балконом. Стеля вибілена, стіни обклеєні новими шпалерами. Підлогу ще не встигли пофарбувати, але ретельно вимили і застелили килимом. У каміні палав вогонь, на ліжку свіжа білизна, стіл накритий для вечері. Лайн нагріла навіть ванну в кінці коридора. Старомодна ванна, вже пожовкла, розмальована голубими русалками, що пустували між водоростей, була начищена до блиску; два білих рушники висіли напохваті.

Коли Девітт помився, Лайн принесла вечерю — випускну яєчню з салом, сир, компот і пляшку вина, хоч знала, що Девітт не п'є.

Він глянув на дівчину. Ясно-голуба оксамитна сукня без прикрас, проста, але елегантна, дуже пасувала їй. Світле волосся мінилося золотом у відблисках каміна. Зморшки навколо рота й очей були непомітні у м'якому світлі настільної лампи. Стомлений, похмурий, Девітт раптом забув про своє бажання лишитися на самоті.

Лайн сіла в крісло біля каміна, а зголоднілий Девітт накинувся на яєчню.

— О'Брайн ще раз заходив сюди, — сказала дівчина. — Він був надто люб'язний, і це мені не подобається. Видно, щось замислив, але ні пари з уст.

— Пропоную вам, Лайн, — Девітт налив склянку вина і підніс їй, — говорити про що завгодно, тільки не про смерть Енн і все, що з нею зв'язане. Розкажіть мені краще про себе.

— Вона лежить у труні там, унизу, в пивному залі. — Лайн, здавалося, зовсім його не слухала. — Під стіл поставлено чан з льодом. Кінець серпня, надто тепло… Яка жахлива смерть! Я довго розглядала обличчя Енн. Смерть така страшна. Страшнішого нема нічого…

Вона випила вино і тримала склянку в простягнутій руці, щоб Девітт налив знову.

— Я сьогодні весь день думала про вас. Ви не дуже весела людина, Патріку. Та це й не дивно при вашій професії. Одного не розумію: навіщо ви морочитеся з отими розшуками? Енн померла, для неї все скінчилося. Невже так важливо, хто винен у її смерті, хто вбив її? Це не має вже ніякого значення. Правду я кажу чи ні?

— Ні.

— Усе в житті не має ніякого значення.

— Дурниці, Лайн. Та ви й самі в це не вірите.

Лайн тримала склянку з червоним вином проти вогню, і напій виблискував у його мерехтливому світлі.

— Знаєте, про що я іноді думаю, Патріку, перед сном? Було б чудово, якби хтось погасив під час сну свічку мого життя, щоб ніколи вже не прокидатися в цьому пустельному Кілдарі.

— Вам просто треба щось робити або вчитися, тоді ви засинатимете спокійно. — Девітт випив компот. — В тому, що ви не вмієте дати собі ради, винен зовсім не Кілдар.

Лайн поставила склянку на підлогу і підвелася. Ніздрі її тремтіли.

— Надто багато берете на себе, пане з Дубліна!

— Навпаки. Коли б я повірив, що ви розпалили вогонь у каміні і приготували кімнату задля того, щоб порадувати мене, що ви причепурилися тільки задля того, щоб сподобатись мені, — тоді б я, пан із Дубліна, був справді замозакоханим дурнем. Але я, на жаль, не такий. Я чудово знаю, що не задля мене ви хотіли бути гарною; ви керувалися свідомим розрахунком, марним сподіванням, що в Дубліні, — якби я взяв вас туди з собою, — ви позбулися б тієї порожнечі, котру в собі носите.

— А коли це й справді так? Що порадите мені робити?

Девітт знизав плечима.

— Коли ви одержите свою частину спадщини, виходьте заміж, народжуйте дітей, не розглядайте себе надто часто у дзеркалі, заведіть маленький садочок, вирощуйте цибулю і троянди. І якщо, незважаючи на це, ви все одно не зможете спати вночі, то впадіть навколішки і скажіть сто разів поспіль: «Я така щаслива, що на колінах дякую господу!»

— Щастя може бути і в убогій хатині, еге ж? — Лайн кусала губи.

— Все цілком залеить од вас!

— Ви ніби навмисне дратуєте мене. Сподіваєтеся щось вивідати в такий спосіб. Так, ви розумні, ви дуже розумні, Патріку. Що ж, гаразд, я справді вам дещо розповім. Ви можете мати гроші, можете їздити по різних країнах, купувати собі жінок, книги, романтичні місячні ночі, прекрасну музику — але все це вам не потрібно. В суті своїй ви такі самі спустошені, як і я. І лише тому граєте роль адвоката бідних, лише тому полюєте на злочинців, мов на диких звірів. Справедливість, право? Все це не хвилює ні вас, ні мене. Чи винагородяться старання, чи ні — байдуже, головне згаяти час! Його можна згаяти на кохання або на те, що зветься коханням; можна — вистежуючи убивць або вигадуючи вбивство і пояснюючи мого. Ви шукаєте вбивцю Енн? Сказати вам, як вона вмерла? Сідайте до каміна, а я примощуся на подушечці біля ваших ніг, як молода леді Макбет, що перед першою шлюбною ніччю має зробити одне маленьке зізнання.

Вона поклала на підлогу чорну оксамитову подушечку з вишитим на ній букетом жовтих троянд і сіла. Якусь мить дивилась у вогонь, потім промовила:

— Ви повинні знати, що Енн тяжко хворіла, можливо, дався взнаки аборт. І коли Фіни порвав з нею, вона хотіла накласти на себе руки. Тоді й написала листа, відкрутила газовий кран… Проте їй забракло мужності. Листа я забрала собі. Писала його вона сама, але кілька місяців тому…

— За віщо ви вбили Енн? — спитав Девітт.

— Може, через Фінна, через гроші. Частина її спадку припаде мені й Гайлен, а це майже три тисячі фунтів. І, зрештою, мені могло все так набриднути, що я без усякої причини схотіла вчинити щось божевільне. Не вірите? — Вона всміхнулася. — Дати вам ще нові докази мого страшного вчинку? Прошу! Коли я вирішила вбити Енн, то одразу почала шукати, на кого б потім звалити вину. Склянка з відбитками пальців Ерріса, морський вузол — це не випадково. Ерріс сам показав мені недавно, як зав'язувати вузол. До речі, він знову тут: О'Брайн зловив його у пивничці.

Девітт лише кивнув, ніби знав про це, і сказав:

— Перш ніж знову повернутися сюди, я ще раз обійшов дім і перевірив віконниці. Ви замкнули їх зсередини, чого раніше ніколи не робили, а в кухні засувку на віконниці навіть прогоничем закріпили. Тож боїтеся, щоб убивця Енн не добрався й до вас. Сидите тут, біля моїх ніг, не тому, що вам приємно зі мною теревенити, а тому, що вам смертельно страшно самій у своїй кімнаті. Скажіть же мені правду, Лайн! Кого ви боїтеся? Хто справді забрав листа Енн?

— Не знаю. Він весь час лежав у моєму столі і раптом зник…

Девітт відчував, що Лайн щось замовчує, і жодного слова правди з неї в такий спосіб не витягнеш. Тоді він спробував інакше завоювати її довіру.

— Припустимо, хтось хоче забратися в будинок, але всі вікна і двері замкнено, — почав міркувати уголос. — Чи немає іншої можливості потрапити в дім?

— Не знаю. Вікна в льоху заґратовані.

— Ви перевіряли грати? — спитав Девітт швидко. — Може, десь їх перепиляно і знову вставлено?

— Я над цим теж думала, — призналася Лайн. І потім, майже у відчаї: — Як тільки стемніло, я не наважувалася вийти з своєї кімнати. Дякувати богові, близько сьомої прийшов Ерріс. Ми вдвох зачинили всі віконниці й обстукали молотком грати. Їх ніхто не чіпав.

Девітт устав і допоміг Лайн підвестися.

— Ходімо перевіримо все ще раз.

Вона мовчки пішла за ним. На сходах другого поверху із свічкою в руках стояв Ерріс. Він був дуже блідий.

— Мені було… я не знав, що це ваші голоси…

Тіні від свічки стрибали на стіні, — так тремтіла його рука. Девітт засвітив свого кишенькового ліхтарика і наказав іти за ними.

— Цієї ночі теж станеться вбивство? — спитав Ерріс боязко і водночас цинічно. — Я хочу нарешті виспатися, чорт забирай!

Він покірно приєднався до Девітта і Лайн, і вони разом спустились у льох. Девітт ретельно перевірив кожен замок, грати, посвітив у кожній шафі, заглянув під кожну дошку. Прогоничі на чотирьох заґратованих вікнах ніхто не торкав, засув і навісний замок на дверях, які раніше, вели прямо з коридора повз кухню в прибудований сарай, не відмикалися, напевно, вже не одне десятиліття. Засув заіржавів і зовсім не піддавався.

— Можна зайти до вас на хвильку? — благально спитала Лайн Девітта, коли вони вийшли.

— Я теж не можу заснути, — признався Ерріс і запропонував почитати свою сьогоднішню писанину.

Девітт кинув кілька полінець у вогонь каміна, налив Лайн склянку вина. З'явився Ерріс з рукописом і пляшкою коньяку під пахвою.

Він почав читати уривок з якогось твору, сумного, як пожовклий любовний лист, як спогад про нездійснене бажання.

— «І вчителька мріяла… Вона була не стара, не суха… І очі не згасли… Вона бачила свої очі, дивлячись у люстро, зіниці світилися чорними кристалами, і вона розчісувала своє волосся, що спадало на її білі плечі, на дівочі груди, і вона зітхала від щастя, бо була молода і її любили. І пішла до моря, де він її чекав. І вона відчувала, як кохає його, і як пахне він тютюном, і який він дужий. І вона сказала: «Це чудово — жити, Свен! Ми поставимо дім там, де впадає в море річка, ми матимемо багато дітей — п'ятеро-шестеро-семеро-восьмеро дітей, і ми будемо й далі тішитися нашою любов'ю». І вона бачила дітей, — чула їхній сміх, — потім прокинулась. Був похмурий ранок, юрба дітей сунула до школи повз її вікна, але то були не її діти. На спинці стільця вона уздріла шиньйон, а в кімнаті пахло не тютюном коханого, якого звали Свен, бо він ще тридцять років тому разом зі своїм рибальським човном потонув у морі. І коли вчителька подивилася в люстро, то побачила, що вона ще жива, але очі її ніби припали сірим пилом, і він загасив блиск мрій. Вона встала, вмила холодною водою обличчя, жилаву шию, зів'ялі груди, до яких так і не приклався ротик жодної дитини. Потім одяглася в чорне — тридцять років носила вона жалобу по своєму Свенові — і вийшла з дому. Вона вчила дітей, викладаючи ірландську і англійську мови, вчила, що святий Георг був ірландець і що на небі є господь — наймогутніший, наймудріший, найблагородніший…

Може, вона й сама в те вірила, наша стара міс Гайг, про яку ніхто в Кілдарі більше не згадує. На її забутій могилі росте трава…»

Лайн слухала з непорушним обличчям, але видно було, що ще уважніше прислухається вона до кроків і голосів надворі. Сидячи на бильці крісла, Лайн гладила Девіттове волосся.

А він не бачив полум'я в каміні, не сприймав слів Ерріса, не відчував дотиків Лайн. Перед ним в усіх деталях постала картина насильницької смерті Енн. Але вона виглядала надто фантастично і надто неймовірно.

Нарешті Ерріс, хитаючись, підвівся. Алкоголь розморив його, йому захотілося спати. Він пробурмотів щось невиразне, поплентався до дверей і зник.

Лайн дивилася йому вслід.

— Тепер, либонь, моя черга йти?

Вона силкувалася усміхнутись, але було видно, що тепер їй стало ще страшніше, що вона просто боїться іти до своєї кімнати через неосвітлені, покручені, захаращені меблями коридори і там у самоті перебути ніч.

— Все одно я спатиму там у кріслі то чи не краще залишитися тут? — спитала вона благально. — Те, що я наговорила вам, була нерозумна гра. Я думаю зовсім інакше. Мені хочеться жити так, як живе кожна нормальна жінка…

— Скажіть, будь ласка, Лайн, — схопив її за руку Девітт, — чому ви так боїтесь? Кого боїтесь? Довіртесь мені, дівчино!

Вона похитала головою.

— Я не можу вам цього сказати… Я не знаю… Я нічого не знаю… В домі міг бути хто завгодно… Кожен, хто знав Енн… Невже ви цього не розумієте?

— Коли так, лишається тільки одне, — сказав Девітт рішуче і твердо. — Ідіть до своєї кімнати, лягайте в ліжко, як щовечора. Перестаньте гратись у піжмурки й уявіть собі, що хтось стежить за вами, скажімо, крізь щілину віконниці. Але поводьтеся так, щоб у спостерігача склалося враження, ніби ви цілком спокійні, безтурботні. Двері… ні, краще зачиніть їх.

— Ви гадаєте, хтось спробує…

— Так. Але це не становитиме для вас ніякої небезпеки.

— А коли…

— Коли що?

— Я не знаю… Певно, ви маєте рацію… Але як може на мене хтось напасти, коли вікна й двері надійно зачинені… Все-таки приходьте, Патріку, я вам одчиню…

На порозі вона обняла його і міцно поцілувала. Коли Лайн пішла, Девітт прочинив двері.

Він сів перед каміном, узяв книжку. Але Протягом години прочитав ледве десять рядків.

В домі панувала моторошна тиша. Надворі теж не чути було навіть шуму прибою. Тільки раз здригнувся Девітт, коли з коридора долинув несподіваний звук. Виглянувши у двері, він побачив, як щось сіре шаснуло в куток і зникло — напевно, пацюк. Підійшов до вікна. У долині, де пусткою стояли халупи колишнього рибальського селища — в одній з них жив старий О'Гвінн, — Девітт угледів вогник, що проплив уздовж берега і погас.

За чверть друга Девітт саме збирався налити собі кави, як раптом з кімнати Ерріса почулася, точнісінько як два дні тому, органна музика Йоганна Себастьяна Баха…

Девітт хотів кинутися до Ерріса, але передумав і прокрався вниз, у коридор, де була кімната Лайн. Урочисті звуки органа наповнювали весь дім, ніби незримі. духи грали для Енн заупокійну месу.

Минуло з чверть години. Але Девітта мучив неспокій. Він підійшов до кімнати Лайн і натиснув клямку: двері були замкнені. Він почекав. Ніхто не виходив.

Тоді Девітт нахилився до замкової щілини і тихо покликав Лайн. Тхнуло газом. Він щосили смикнув клямку, постукав. Тиша.

Двері з товстих дощок не піддавалися його зусиллям, напохваті не було ніякого інструменту. Він гукнув угору до Ерріса, щоб той негайно спустився, але марно. Тоді він побіг до нього.

Цього разу Девітт не гаяв дорогоцінного часу. Він хлюпнув в обличчя п'яного кухоль холодної води, стягнув його з ліжка й поволік униз.

Сокира, яку Девітт знайшов у кухні, була досить гостра, але надто легка, і минуло ще добрих десять хвилин, поки він виламав двері.

Вскочивши до кімнати, Девітт ривком повідчиняв вікна, закрутив кран газового освітлення.

Лайн лежала в ліжку, обличчя її скам'яніло, серце не билося.

— Я б ніколи не додумався, що це можна зробити у такий спосіб, — винувато мовив Ерріс, ніби це він мав охороняти життя Лайн.

Одного пильного погляду в бік кухні було досить, щоб збагнути, яким приголомшливо простим був задум убивці. Шланг, що вів раніше від газового балона до плити, був знятий і настромлений на кран газового ріжка, яким уже давно не користувалися. Вбивці не треба було заходити в кімнату Лайн.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

— Це жахливо, жахливої — зітхнув О'Брайн. Але так, начебто висловлював задоволення після ситного обіду. Розпатлане волосся, неправильно застебнутий піджак — його серед ночі підняли з ліжка, але на це він не скаржився. Проте Девітт помітив одразу — в очицях його причаїлася настороженість. І ще одна дрібна деталь: О'Брайн носив сіро-зелене галіфе, на правій холоші якого була пошкоджена «блискавка». Але цього разу вона була не розсунута, як завжди, а зашпилена вгорі. Девітт знав, скільки треба поморочитись, щоб упоратися з пошкодженою «блискавкою». Хіба ж мав О'Брайн час і терпіння возитися з нею серед ночі, дізнавшись про нове вбивство?

Отже, О'Брайн прикидався. Коли його викликали, він був напоготові, одягнений, але приховував це. Чому?

— Це жахливо, жахливо, — повторив він, погойдуючись масивним тілом. — Краще б вона провела решту життя в дублінській в'язниці.

— За віщо? — скрикнув Девітт.

— За те, що вона, вона і ніхто інший — сама призналася! — взяла гріх на душу, на її сумлінні смерть сестри Енн. І сумління, ми бачимо це на власні очі, не давало їй спокою. Не чекаючи, поки її засудять, Лайн засудила себе сама.

О'Брайнова брехня була така незграбна, що він, либонь, і сам не сподівався, що Девітт повірить у це. Проте він упевнено закінчив:

— Атож, на жаль, це так. Справу можна вважати розв'язаною.

Девітт поглянув на мертву Лайн. Її невидющі очі дивилися в стелю так напружено, що здавалося, от-от заворушаться повіки і вона скаже щось жахливе.

— Вона хотіла тихо заснути, так би мовити, забутись уві сні без мук, без болю, — солодко-зворушливим тоном проспівав О'Брайн. — Лайн була інтелігентна дівчина і знала, що весь будинок, її кімната і вона сама перебувають під пильним наглядом, от і придумала таке з газом…

— Під пильним наглядом? — перервав його Девітт. — Ваші люди чи ви самі тримали її під наглядом?

— А як же інакше? Кому хочеться перед самою пенсією схопити дисциплінарне стягнення? Так, так, маєте гостре око, друже. Вас «блискавка» цікавить? Поясню — дуже хотілося спати, очі злипалися, тому й ліг о десятій, не роздягаючись.

— Поки я повернувся, ви обшукали дім? — перевірив своє припущення Девітт.

— Від горища аж до льоху. Крім Лайн, вас і наших постових, тут нікого не було, не могло бути. Жодної людини, жодної живої істоти.

— Проте злочинець пробрався знадвору, — заперечив Девітт.

— Виключено. Навіть кішка не могла б непомітно прокрастися в дім!

– І все ж таки…

— Правильно. Або Лайн зробила це сама…

— Або?..

— … один із вас. Я маю на увазі вас і нашого поета.

— Мотиви?

— У поета? Хай краще він скаже сам! — О'Брайн глянув на Ерріса, який весь цей час мовчки дивився на Лайн.

— Що я повинен сказати? — спитав він розгублено.

— З якої причини ви могли вбити Лайн?

— З ревнощів.

— Підходить! Цілком можливо, — погодився О'Брайн.

— А я? — спитав Девітт.

— Осколок у вашому черепі. Тривале розумове напруження. У всякому разі не миші вчинили цей злочин.

— А як же тоді з Фіннігеном? Ваші підозри проти нього розвіялися?

Девітт пильно дивився на інспектора.

— Це просто припущення… А тепер я опечатаю приміщення і надішлю повідомлення до Дроеди. Якщо вони й створять комісію для розслідування вбивств, то все одно з цього нічого не вийде.

— Чому ви такі упевнені?

— Тому що цих панів я знаю давно… — О'Брайн поблажливо усміхнувся. — На що здатні старший інспектор Вестрік, вискочка, найвища втіха для якого ганяти вулицями на голубому лімузині, чи його два помічники, одним миром мазані зі своїм начальником? Вони перевернуть усе догори ногами, опитають кільканадцять чоловік, запідозрять, відкинуть підозру і потім… потім старший інспектор Вестрік знову сяде у свій лімузин, а з ним його помічники, і вони повернуться з тим, з чим і приїздили сюди.

Він підійшов до Девітта і по-батьківському поклав йому на плече м'яку, велику, як лопата, руку.

— Ви все ще не зрозуміли, мій любий друже, що ніяка криміналістика не дасть вам найменшої користі, бо тутешні люди німі й глухі, на ваші запитання вони не кажуть «так» чи «ні», а просто відбуваються бурчанням, у яке можна вкласти все, що заманеться. І це, між іншим, добре, бо до чого б ми дійшли, якби кожен почав лізти в душу іншого.

На обличчі О'Брайна якийсь ідіотський оптимізм, і Девітт відчув раптом, що інспектор має рацію. Криміналістськими методами, які застосовуються у великих містах, нічого не витягнеш ні з отого гробаря з букетом троянд, ні з майстра Джойса, ні з місіс Скрогг і навіть з Фіннігена.

Та цих думок Девітт не висловив уголос.

Він сказав тільки:

— Цілком імовірно, що інспектор з Дроеди не зможе одразу виявити злочинця. Але в одному ви, О'Брайне, можете не сумніватися: коли він повернеться у Дроеду, ви не довго будете інспектором у Кілдарі. Як це позначиться на вашій пенсії, підрахуйте на берегах газети.

— Коли вже ви такі відверті зі мною, — О'Брайн аж сяяв од задоволення, — я відплачу вам тим самим. Можна філософствувати про те, чи стає суспільство кращим, коли якийсь бідолаха потрапить до в'язниці; можна ставити питання, хто взагалі завинив — злочинець перед суспільством чи суспільство перед злочинцем. Для Кілдара це не важливо, як не важливо для мене, якої думки про мою персону в Дроеді чи Дубліні. Якщо я піду на пенсію, то мої наміри сягають трохи ширше, ніж просто жити з неї. Разом з паном бургомістром, нашим шановним священиком та деякими іншими особами, зацікавленими в тому, щоб Кілдар прокинувся від сплячки, я візьму участь у благородній справі. Наше старе романтичне містечко оточене чудовими зеленими гаями і луками, має пляж — кращого не знайти навіть на Рів'єрі. Отож ми й поклали використати ці чудові місця для відпочинку людей, котрим необхідна тиша і спокій.

Девітт похитав головою:

— Але в куточку, де люди сподіваються знайти тишу і спокій, не повинно бути постійних убивств. Інакше слава Кілдара згасне, перш ніж закладуть її підвалини.

— Прекрасно сформульовано! — мовив О'Брайн.

— Тоді я дозволю собі сформулювати ще одне запитання, — сказав Девітт. — Що, коли вбивця, котрий все ще вільно розгулює у вашому високоповажаному Кілдарі серед високоповажаних його мешканців, не спиниться на другій дочці високоповажаного Скрогга, і вам доведеться замовляти лід для третьої, Гайлен?

— Теж прекрасно сказано! — похвалив О'Брайн. — Без перебільшення — ви неабиякий конкурент нашому поетові Еррісу. Водночас визнаю доречність вашого запитання. Припустимо, вбивця гуляє на волі. Припустимо далі, якісь причини спонукають його загнати в могилу всіх трьох дочок Скрогга. Та коли це навіть і так, не варто сушити собі голову. Бо Гайлен, яку він тепер мав би переслідувати, живе не в Кілдарі, а в Дубліні, вона хоче там учитись. Раніш вона не могла цього зробити, бо стара хотіла бачити коло себе улюблену дочку. Які сварки зчинялися через це! Тепер дівчина віддалася честолюбному намірові — стати доктором філософії…

Прихід сержанта Албіна перервав розмову. Сержант подав О'Брайнові телеграму, і пухке обличчя того скам'яніло.

Телеграму було адресовано Лайн. Гайлен повідомляла сестру, що вона глибоко вражена смертю Енн і завтра вранці приїздить у Кілдар.

— Все докорінно міняється! — О'Брайн почухав потилицю.

Девітт скоса стежив за ним. Він був певен, що ця дивакувата поведінка інспектора всього-навсього майстерна гра. Невже він знає злочинця і боїться, що той може розправитися з ним? Чи він занепокоєний, що розкриється якийсь вчинок з його минулого?

Девітт знав надто добре: твердження, що нібито поліція рано чи пізно, але неодмінно знайде злочинця, — звичайнісінька легенда, поширювана самою поліцією заради зміцнення свого авторитету. Насправді ж в Ірландії добра чверть карних злочинців гуляє на волі. Нерозкритим лишилося б і вбивство двох сестер, якби він, Девітт, не натрапив, нарешті, на слід, який надав його розшукам певного напрямку.

— Отже, — мовив О'Брайн, — завтра матимемо важкий день. Тому пропоную не марнувати сил. Ай-яй-яй! Оце світ! Оце життя! Та ми все-таки спіймаємо цього негідника.

Коли Девітт і Ерріс підіймалися до своїх кімнат, останній сказав, гикаючи:

— Що за тип цей О'Брайн? Хотів би я проникнути в його думки. На Гайлен чекаю з цікавістю. Коли жінка хоче стати доктором філософії, то це сам чорт осідлав її.

І присолив цей дотеп ще непристойнішим виразом.

Наступного ранку Девітт побачив перед собою молоду жінку, в якій одразу впізнав Гайлен. Бліде обличчя з широко поставленими сіро-зеленими очима, руде волосся. Повіки ледь почервоніли — певно, вона плакала.

Девітт не знав, як поводитися з нею. За кавою вони обмінялися лише кількома фразами. Коли Гайлен закурила сигарету, Девітт глянув на стіну позад неї, де висіла рекламна картинка. На ній був зображений молодик, що курив з насолодою, а внизу підпис: «Стрункий, гожий пан курить лише Боффін-тютюн». Девітт зняв її і повернувся до столу. Під здивованим поглядом Гайлен він витяг з кишені ножика і розрізав картинку на багато маленьких чотирикутників. На кожному з них він написав поняття або імена, які спали йому на думку, коли він обмірковував кілдарську трагедію. Потім струсив ці клапті в попільничку і перемішав їх. Після цього витягнув і порозкладав на столі, наче карти під час гри у «дев'ятку». Майже годину бавився цим, весь час розкладаючи по-новому, і раптом знайшов разючі комбінації. В другому ряду лежали поруч вісім карток, на яких стояли слова: «мати», «двері», «мародери», «ліхтар», «артисти», «замок», «Лайн», «іржа».

Схвильований, ніби він уже тримав у руках ключ до розгадки, Девітт зовсім забув про присутність Гайлен і аж здригнувся від несподіванки, коли відчув за плечима її подих.

— Що ви робите?

Девітт обернувся, не підводячись.

— Хочете відповісти мені на кілька запитань?

— Охоче, — сказала вона серйозно. — Будь ласка, питайте.

— Скільки років цьому готелеві?

— Щонайменше п'ятсот. У нашому краєзнавчому музеї є документи, які засвідчують це.

— Ви не скажете, чому його спорудили так далеко від центру міста, в глухому закуті?

— Скажу, — Гайлен ставала дедалі уважнішою. — Мої предки були завзяті мародери. Але всі їхні гріхи їм відпущено, бо грабували вони переважно англійські судна, які тут, унизу, розбивались об скелі.

— А тепер відгадайте, що я весь час пробую знайти? — Девітт зібрав картки. — Як саме вбивця проник у дім.

— Розумію, розумію, — схвильовано вигукнула Гайлен. — Ви, либонь, маєте, рацію. Мій старий вчитель, який працював у краєзнавчому музеї, говорив, що чув від людей про підземний хід від прибережних скель у будинок. Здобич з розбитих кораблів через нього…

— Ходімо! — Девітт схопився і швидко вискочив у маленький коридор поруч з кухнею. В кінці його виднілися оббиті залізними штабами двері, заіржавілий замок і засув, які він уже оглядав.

— Цими дверима, скільки я пригадую, ніколи не користувалися, — зауважила Гайлен розчаровано. — Та воно й видно: цій іржі вже, мабуть, не одне десятиліття.

Девітт ще раз перевірив засув, замок, шарніри, але й тепер не знайшов нічого підозрілого. Знесилено опустив кишеньковий ліхтарик. І раптом згадав про листівку, де старий готель був знятий з боку моря. Побіг до своєї кімнати, розшукав її. Стіна будинку на листівці мала четверо вікон, широкий надбудований димар. А дверного прорізу не було.

Він знов вибіг у коридор, знов освітив засув. І тихо свиснув. Засув, близько двох дюймів завширшки і три чверті дюйма завтовшки, був точно на скобі перепиляний тонкою ножівкою. Так само й язичок замка. Отже, вони не становили ніякої перешкоди для того, хто хотів одчинити двері. То чому ж, незважаючи на це, двері не відчинялися? Девітт швидко виявив причину: внизу на дверях між двома брусами була шпарка, в яку вмонтовано непомітно французький замок. Девітт знову побіг нагору і повернувся з сталевою дротиною. Проте тільки через півгодини він одімкнув замок.

— Тепер можна відчиняти двері, — звернувся до Гайлен, яка весь час мовчки стежила за ним. Вона простягла руку і штовхнула двері. Вони безшумно відчинилися! Вбивця все продумав — шарніри були свіжозмащені.

За дверима був лаз, невидимий ззовні, бо він зливався із суміжною шахтою димаря. Залізні скоби для спуску і підйому вмуровано в стінки. Девітт вирішив піднятися нагору і досить швидко опинився в темному приміщенні. Промені ліхтарика вихопили з пітьми спершу купу лахміття, потім розбитий ящик, недогарок свічки і багато спалених сірників. Отже, тут хтось ховався. Міцно тримаючись за скоби, Девітт спустився на дно шахти. Гайлен ішла за ним. В підземеллі було вогко, тхнуло цвіллю. Попереду пробивалося бліде світло.

Коли хід лишився позаду, — він був такий низький, що вперед можна було просуватися тільки пригинцем, — Девітт і Гайлен раптом побачили перед собою кам'янистий морський берег. Які трагедії розігрувалися тут у штормові ночі, коли судна розбивались об прибережні скелі, а сухопутні пірати вбивали моряків, яким щастило допливти до берега?! Через хід стягували вони награбоване в маленьку печеру-схованку, а згодом реалізували свою здобич.

Відтоді минули століття. Прибій, як і раніш, гримів об скелі, в тумані пронизливо квилили чайки, час од часу опускаючись на мокре каміння. Але на все це Девітт не звертав більше уваги. Він перенісся думками в минуле й ніби став свідком далеких подій.

Либонь, щось подібне переживала і Гайлен. Після довгого мовчання вона сказала:

— В цій невеличкій бухті, — вона описала рукою півколо, — знайшли собі могилу більше людей, ніж на кілдарському цвинтарі. Страшно уявити, що наші предки були здатні на таке!

— Відтоді спливли століття, — сказав Девітт. — А той, хто вбив обох ваших сестер, живе серед нас.

Через потайний хід вони повернулися в будинок. У вітальні Гайлен підійшла до столу, де лежали картки з написаними Девіттом словами, і стиха прочитала:

— Мати, двері, мародери, ліхтар, артисти, замок, Лайн, іржа.

Девітт подзвонив Клаггу і мовчки вислухав його інформацію. А потім пішов до Фіннігена.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Монастир августинців між Кілдаром і Чезвіком був закритий ще перед першою світовою війною. Тепер там містилася пивоварня, продукція якої експортувалася навіть у Південну Африку. Маєток святої Варвари, що стояв поблизу, клином вгризався в землі августинців. Подейкували, що покійний Скрогг придбав його нечесним шляхом. Решта землі довкола пивоварного заводу й досі належала августинцям, вони здавали її в оренду бідним селянам, стягуючи з них третину всіх прибутків.

Орендна плата була висока, і селяни бідували. Особливо тяжко жилося батькові Фіннігена.

Садиба, яку він орендував, мала вісім моргів, тобто приблизно півгектара. Частина поля була всіяна камінням. На такій землі можна лише сяк-так вирощувати ячмінь. Молока від трьох корів ледве вистачало для власних потреб.

Дім з прибудованими стайнею і сараєм так похилився, що здавалося, от-от завалиться. Кілька вікон було позабивано дошками, шиферний дах абияк полатано бляхою. На подвір'ї бігали худі й обскубані кури.

Біля ґанку Девітт побачив гурт дітей різного віку, вдягнених у лахміття. В кухні ще кілька дітей з'юрмилися довкола ночов з намоченою білизною. Один пацав долонею по воді, інші, на яких падали бризки, голосно вищали. Найменше плакало.

З хатніх сутінок виринула жіноча постать. Кинувшись до дитини, жінка помітила Девітта, випросталась і, взявшись руками в боки, спитала, що йому тут треба. Девітт сказав, що хоче поговорити з її братом. Вона невдоволено відповіла, що брата немає вдома.

Але тут на порозі з'явився високий чолов'яга, затуливши собою весь прямокутник дверей. Його обличчя не можна було розгледіти в напівтемряві, але з перших його слів Девітт збагнув, що перед ним сам Фінніген.

Кімната була захаращена ліжками, посередині стояв стіл. За ним троє бородатих чоловіків грали в карти. Фінніген примостився четвертим і, не запрошуючи Девітта сісти, гримнув на нього:

— Ну, кажіть уже! Чого вам тут треба? Пошпигувати прийшли? Тут нема чого винюхувати! Тут чесні люди, які заробляють чистими руками!

— О'Брайн має намір, якщо, звичайно, не знайде справжнього злочинця, послати вас на шибеницю. І можете бути певні, він це зробить! — Девітт підсунув ногою ослінчика й сів.

— Чого хоче отой гладкий кабан? — В очах Фіннігена блиснула холодна лють. — Мене через Енн і Лайн послати на шибеницю? Це ж просто сміх.

Він гучно засміявся і ударив кулаком по столу, аж склянки задзвеніли.

— Коли свіжий бриз гойдатиме вас на шибениці, навряд чи це буде смішно!

— Ви гадаєте? — Фінніген підвівся і грізно наблизив до Девітта своє неголене підборіддя.

— Безперечно, — запевнив його Девітт. — Єдине, в чому я сумніваюся, — чи вдасться знайти мотузку, яка вас витримає. Мабуть, доведеться взяти дріт.

— Дай йому в пику, — байдуже порадив один з картярів.

— Справді? — прицмокнув язиком Фінніген.

— Не раджу пробувати, — сказав Девітт.

— Мені начхати на твою пораду! — Фінніген розмахнувся.

Але перш ніж його кулак досяг мети, Девітт висмикнув з кишені ліву руку і завдав йому різкого удару в підборіддя. Фінніген витріщив очі від несподіванки, але другий удар тут же звалив його з ніг. Фінніген не робив спроби підвестися.

— Хто б міг подумати?! — він стріпнув головою, обмацав підборіддя і з подивом звернувся до картярів: — Ви таке бачили? У нього в кулаці вибухівка!

Фінніген підвівся, лагідно усміхаючись: він пройнявся повагою до гостя.

— Після такого треба випити по чарці! — Він узяв пляшку зі столу. — Отже, поліцейська каналія хоче пришити мені два трупи? Від нього всього можна сподіватися! Але мене не залякаєш. Я маю не одне, а цілих три алібі. Ось вони сидять усі три. Перше алібі звати О'Келлі, друге — Макгора, а третє — Сідней. Правда, хлопці?

Троє за столом мовчки кивнули.

— Я б на вашому місці не ставився так легковажно до погроз О'Брайна, — порадив Девітт. — Я не знаю, як ви ставитесь один до одного, але всі три алібі зрадять вас, варто лиш О'Брайну сердито глянути на них.

Фінніген вгамував своїх трьох друзів, які почали протестувати, і голосно гукнув, щоб до нього прийшли Пат, Кон, Джім і Джек.

Чотири хлопчики віком від семи до дванадцяти років умить прибігли з кухні.

— Скажіть панові, що я вчора цілий день працював, — наказав Фінніген.

— Вчора? Так, так… Ти крив сарай.

— А позавчора?

— Цілий день спав, — пропищав найменший. — Ти страшенно хропів, а коли я штовхнув тебе, то заревів, як ведмідь…

— Чуєте — дитячими устами глаголить істина, — Фінніген погладив хлопця по білій чуприні, повернув його і легко підштовхнув до дверей.

— Гаразд, ви там не були. То чия ж це робота? — Девітт узяв колоду засмальцьованих карт, вправним рухом пальця витяг одну і поклав перед Фіннігеном. То була пікова дама.

— Безперечно, все зробила ота стара відьма і ніхто інший! — вигукнув Фінніген. — А як ви дізналися?

— Але ж яким чином із свого притулку місіс добралася до Кілдара? Вона ж не може рухатися без милиць.

— Вона все може, ця стара відьма! — відповів Фінніген переконано. — Бере віник, бурмотить щось і — через димар, куди схоче.

— Можливо. — Девітт не заперечував цієї версії, але додав серйозно: — Притулок майже за тридцять миль від Кілдара. Чи не задалеко для подорожі на вінику?

— Справжня відьма за одну ніч до Місяця злітає й назад повернеться, — буркнув О'Келлі.

— Справжня, відьма не тільки до Місяця на вінику доїде, — додав Макгора. — Вона візьме жменю тіста, зліпить з нього маленького чоловічка, скаже, що це ти, кольне тебе голкою в груди, і ти — мертвий! Я знав одну, вона всю худобу в нашому селі таким робом знищила.

Фінніген наморщив лоба:

— Годі базікати. Джером був веселий хлопець, усіх молодиць до себе скликав, мов той півень курей до купи гною, а про господарство дбала тільки стара. Вона мучилася, поки не стала спершу калікою, а потім і зовсім перевелася. Мій друг Джером віддячив їй, в останній день свого життя склавши заповіт, за яким усі гроші відказав дочкам. Любій дружиноньці дісталася дуля.

— Де ж той заповіт?

— Десь у схованці в будинку. Там лежать також гроші, які мені винен цей волоцюга! В такій ситуації кульгава вдовиця здатна бігти навіть на милицях, аби лиш випередити дочок.

— З усім цим можна погодитися, — промовив Девітт. — Але залишається питання, як удова без чаклунства могла потрапити в Кілдар?

— Цього я не знаю, — знизав плечима Фінніген. — Але я можу заприсягтися, що ніхто інший не мав таких вагомих причин звести зі світу Енн і Лайн, як вона.

— Коли ви були в неї у вівторок, — спокійно зауважив Девітт, — то розмовляли з нею так ніжно, як син з матір'ю.

— Цей хлопець знає все! — здивовано мовив Фінніген до трійці за столом.

— Будь обережний! — застеріг Сідней. — Він знає набагато більше, ніж корисно твоєму здоров'ю.

Девітт кивнув головою.

— Може, й так. Бо гроші, що їх ваш друг, перепрошую, негідник Джером, вам винен, зароблені не на контрабанді віскі. Ви таємно доставляли в Ірландію аптечні товари, і це може принести вам додатково щонайменше десять років в'язниці.

О'Келлі аж рота роззявив з подиву:

— Фіни, цей справді забагато знає. Хоч-не-хоч, нам доведеться його спекатись.

— У неділю ввечері, як ніжний коханець, ви послали Гайлен квіточки, — Девітт дивився тільки на Фіннігена. — У неділю вона вже мала бути в Кілдарі?

— Зупинимось на десяти роках в'язниці, — ухилився від прямої відповіді Фінніген. — Ви прийшли, щоб мене про це попередити?

— Нічого подібного. Я просто хочу взяти у вас кілька показань.

– Ідіть ви під три чорти! Бо дістанете від мене не показання, а синці під очі! — злісно прохрипів Фінніген.

З кухні долинув дитячий галас, потім на дверях стала сестра Фіннігена. Він підвівся і підійшов до неї. Сестра прошепотіла йому щось, він вилаявся і вийшов до кухні.

За хвилину він повернувся з чотирирічною дівчинкою на руках, яка жалісно плакала. Вона прищикнула пальці у дверях, і Фінніген утішав її, роблячи нашвидкуруч качечку з газети.

— Дивіться, шановний всезнайко, — звернувся він до Девітта так голосно, ніби хотів, щоб його почули в кухні. — Отаких замазур тут повзає аж одинадцятеро. Їм треба їсти, пити, вдягатися. А що ми маємо? Дах ось-ось упаде на їхні голови, ходять вони в лахмітті, вранці, в обід і ввечері їдять пісну картоплю. М'ясо буває тільки на великі свята, та й то лиш тоді, коли щастить потай убити косулю чи зайця. Напевне, ви скажете на це: люди ці ледачі, ненажерливі, п'яні, брудні, і живуть вони так, як заслуговують…

— Я такого не кажу! — рішуче перебив його Девітт.

— Але таких, у кого це не сходить з язика, тут вистачає! — не вгавав Фінніген. Він розпалювався, голос його лунав дедалі загрозливіше. — Заради попа череватого вони готові пограбувати своїх братів, вони кровопивці, гірші за блощиць! Коли ж хто-небудь не хоче здохнути і попросить допомоги у клятого святенника, той йому співає: «Господь поможе, молись йому…»

— Неправда! Я ніколи так не говорив! — вигукнув, ускочивши до кімнати, Джойс. Його кощаве обличчя, вкрите червоними плямами, пашіло гнівом. — Ти брешеш і брудниш руку, що хотіла тобі помогти!

— Погляньте-но на цього прусака, який наважується заявляти, ніби я гудив його смердючі лапи! — Фінніген весь тремтів від обурення. — Коли ти хотів допомогти нам, коли? Чи не тоді, коли, як-от зараз, приходив стягнути оренду для свого череватого попа?

— Якщо для тебе оренда зависока, можеш заявити про це, ніхто не забороняє! — крикнув Джойс.

— Ти бачиш на моїх колінах дитину, у якої можна полічити ребра під лахміттям! Ти знаєш, що з трьох картоплин, котрі ми вибираємо, дві потрапляють на горілчаний завод твоїх благочестивих братів! Ви теж не кращі! — накинувся Фінніген на Девітта. — Приходите непрохані, як сніг на голову… Аптечний товар! Якби я тільки міг, чорт забирай, то напхав би цим товаром всіх ледачих панночок у Кілдарі! По саму зав'язку! Вони нудьгують, не знають, як згаяти час. От їм і кортить так наковтатися аптечного товару, щоб на церковних банях замість лелек побачити танцюючих поросят! А тепер згинь, отруйна комахо! — звернувся він знову до Джойса. — Бо інакше юшкою вмиєшся! Твоє щастя, що мені треба з паном порозмовляти, — показав він на Девітта.

Джойс ковтнув слину, хотів огризнутись, але передумав і пішов геть.

Фінніген провів по обличчю рукою і сказав тихо й мирно:

— Всі знають, що Джером завинив мені гроші, але чи побачу я їх коли-небудь?

— Авжеж, ні, — відповів Девітт, — Повішений навряд чи прийде стягати свій борг. Я гадаю, ви типовий убивця, із тих, хто чинить умисний злочин. Де треба говорити, ви мовчите, де треба мовчали, базікаєте, як стара базарна баба. Ви не можете тримати себе в руках, кидаєтесь з однієї крайності в іншу. Яку роль відіграє Джойс в історії зі спадщиною? Він рветься до грошей, щоб збагатити церкву? А що ви знаєте про наглядачку притулку, де живе стара Скрогг? Чи справді така хвора ота місіс Скрогг, що ходить лише на милицях? Кажіть хутчій, чоловіче! Зрозумійте, нарешті, так буде краще для вас!

— Я нічого не знаю. Я справді нічого не знаю. Я тільки чув, ніби наглядачка притулку і стара Скрогг — подруги з дитинства, але…

— Від кого ви це чули? — перебив Девітт.

— Точно вже не пригадую, — Фінніген потер лоба, — але згадаю…

— Чи зустрічалися ви з Гайлен в останні дні?

— Я… так…

— Де?

— В Реммінгтоні.

— Чуєш, ти, перш ніж казати, клади кожне слово на золоті ваги, — втрутився Сідней.

— Заткни пельку! — гаркнув Фінніген.

Він пройнявся незбагненним довір'ям до Девітта і розповів йому щиро все, що знав. Це було не дуже багато, але дещо з кілдарських подій стало для Девітта зрозумілішим.

Маленька Енн, яка прищикнула пальця дверима, встигла потоваришувати з Девіттом. Вона вилізла йому на руки і не давала спокою, аж поки він не зробив їй ще одну паперову качечку.

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

Перш ніж повернутися до готелю, Девітт зробив короткий візит О'Брайну. Від нього він дізнався, що в Кілдар прибула кримінальна поліція з окружного міста, яка завтра продовжить розслідування.

— Повинні ж вони показати, ніби щось роблять, — іронічно зауважив О'Брайн, силкуючись приховати своє занепокоєння. Він сподівався, що Девітт почне розпитувати про наміри приїжджих, але той, обмежившись кількома загальними запитаннями, пішов.

Коли він дістався до готелю, вже вечоріло. Там його чекали Клагг, Стелла і місіс Ейн. Вони сиділи в кухні і пили каву. Нова служниця, Бес, мила посуд. Гайлен була у своїй кімнаті. У пивному залі лежала на помості Лайн, яку після розтину в окружному місті одразу ж привезли назад. Біля труни, вся в чорному, сиділа сестра ордену урсулінок, тихо бурмочучи молитви запалими старечими устами. Чотири товсті свічки дуже коптіли, й від них ішов неприємний запах.

Обличчя Лайн помітно змінилося. Без гриму воно було старішим, шкіра набула голубуватого відтінку, але риси випромінювали спокій і гармонію, яких вона не знала в житті.

За Девіттом увійшли Клагг, Стелла і місіс Ейн. Всі постояли біля труни і повернулися до кухні.

Клагг витяг записничок, почухав носа, надів окуляри, що надали його червонощокому лагідному обличчю кумедної поважності, і сказав:

— Спочатку доповім про особу Сліма Джойса, п'ятдесяти трьох років, кушніра.

— Скоротіть вступ, викладайте факти! — наказав Девітт.

— Фактів обмаль. Ви, напевне, скажете, що змарновано час, але…

— Слухайте, Клагг, про час поговоримо потім. Отже, Джойс…

— Я опитав одинадцять осіб, заглянув у церковні книги, порозмовляв з адвокатом Беллом — одне слово, витратив одинадцять годин. Джойс, нині всіма шанований громадянин Кілдара, глибоко релігійна людина. Він жахається навіть порожньої пляшки з-під віскі. Двадцять років тому лише щасливий випадок допоміг йому уникнути суду. Ще бувши дитиною, розповідала стара селянка (довелося протеревенити з нею дві години), якось у нападі люті він залізякою вбив собаку. Пізніше, коли виріс, його злостивість поглибилась. На весіллі своєї сестри, розповідав церковний служка (на нього я витратив півтори години), він ударив одного з гостей пляшкою по голові, і так невдало, що бідолаха вмер. Тільки завдяки тому, що знайшлися очевидці, які посвідчили, ніби той напав на Джойса з ножем, він уникнув в'язниці. Наступні роки Джойс провів в Англії, повернувся звідти з деякими заощадженнями і відкрив власну майстерню. Торговець папером Шеллей (дві години розмови) розповів, що вже тоді Джойс удався до релігії. Можливо, він утнув щось таке, що мучило його сумління, тому й вирішив шукати рятунку в релігії. Крім того, Джойс заслаб на очі. Коротко і ясно…

— Добре, що коротко і ясно, — буркнув Девітт. — Але викладайте далі…

— Отже, Джойс поступово став великим святенником. А зараз ви дізнаєтесь про велике відкриття. Хоч коштувало воно мені три години, але річ дуже важлива: незважаючи на те, що Джойс присвятив своє життя богові, він і тепер піддається нападам раптового гніву, як тридцять років тому.

— Скільки годин, ви сказали, витратили на це відкриття?

Клагг зазирнув до свого записничка.

— Якщо точно, то три з половиною години.

— Мені для цього вистачило не більше чверті години, — спокійно зауважив Девітт. — Люб'язний, віруючий Джойс став ще злостивіший, ніж колись. Але свою злість він зганяє тепер не на людях, а на телятах, вівцях та коровах. Він убиває їх не гуманним способом, як належить різникові, а так довго мучить, що шкура їх перетворюється на сито.

Клагг знову почухав носа.

— Треба було сказати одразу, сер. Звідки ж я знав, що вам це відомо. Я не ясновидець.

— Кажіть далі!

— Цікаве ставлення Джойса до овдовілої місіс Скрогг, котра нічим не поступається йому в побожності.

— Вони добре порозумілись?

— Дуже добре.

– І скільки годин вам було потрібно, щоб з'ясувати це?

— Не менше години, але її я не включатиму в рахунок, — сказав Клагг тихо. — Усі, з ким я розмовляв, твердили, що зовні скромний кушнір — насправді дуже багата людина, що він привласнив Скроггове майно.

— Хвилинку. — Пам'ятаючи про небіжчицю в домі, Девітт утримався від жарту і мовив, тамуючи усмішку: — Ви сьогодні не на висоті, Клагг. Про те, що Джойс зібрав невеличкі статки як посередник в орендуванні церковних земель, що на його рахунку в банку 1800 фунтів, цвірінчать навіть горобці на дахах.

— Пробачте, але…

— Розміри його заощаджень не зовсім точні, але все інше відповідає дійсності. Будь ласка, місіс Ейн, тепер ваша черга.

— Про Скроггів нічого нового, — вона подала йому кілька списаних аркушів. — Звичайне патякання, до якого завжди вдаються, коли люди невидимими стежками приходять до грошей. Загалом три години, ніяких особливих витрат, ніяких особливих труднощів, ніякої небезпеки для життя. Отже, найнижча розцінка — 5 шилінгів за годину, — підсумувала місіс Ейн, визивно поглядаючи на Девітта.

— Те, що ви тут з'ясували, справді дуже цікаве, — мовив він, гортаючи аркуші. — Отже, цілком можливо, що стара зовсім не кульгава.

Він глянув на двері пивного залу.

— Якби вона змогла відповісти на запитання лиш одним словом «так» чи «ні», таємницю було б розгадано.

— Гадаєте, це робота старої Скрогг? — спитала місіс Ейн, як завжди уїдливо-агресивннм тоном.

— Гаккетт присягалася, що Скрогг дуже хвора, без сторонньої допомоги з ліжка не підводиться, без милиць не ступить і трьох кроків. Але тепер ми знаємо, що це вельми сумнівне твердження.

Місіс Ейн на знак згоди кивнула головою.

— Так, цілком можливо, що обидві вони діють спільно. І Джойс із ними.

Стелла, яка сиділа в кутку і звідти стежила за Девіттом, чекала, чи він ще скаже що-небудь, потім мовила саркастично:

— Видно, що ви цілком у курсі справ, Патріку. Але від мене так легко не відкараскаєтесь, як від Ейн, — вона з симпатії до вас і щоб подражнити нашого шановного шефа, вдає, ніби шпигування — втіха, та й годі, а з себе корчить ясновидицю. Певне, з Фіннігеном ви вже розмовляли і, певне, теж подумали, що переважна частина жінок липне саме до таких типів.

— Не філософствуйте, Стелло. За це нам не платять, — перебив її Клагг.

— Що ж ви цікавого відкрили?..

— Дещо є, — відповіла Стелла сухо. — Гадаю, Патріку, те враження, яке справив на вас Фінніген, точне. Людина набита суперечностями… Проте Фінніген може бути галантним… Він зовсім не дурний. Я просиділа вчора вечір у барі «Веселий ірландець» і без особливих зусиль зав'язала з ним розмову.

— Без особливих зусиль ви зав'язуєте з чоловіками не лише розмову, — підколола її місіс Ейн.

— Довелося стільки випити того жахливого джину, що мене аж занудило, але справа була варта заходу. Виявляється, Гайлен чотири дні перебувала в Реммінгтоні й там часто зустрічалася з Фіннігеном, якщо під цим словом розуміти інтимні стосунки.

— У вас є незаперечні докази? — спитав Девітт.

— Авжеж. Я покладаюся не тільки на сердечні почуття закоханого богатиря, який, наче мала дитина, вчепився у спідницю Гайлен. Він навіть не зробив спроби поцілувати мене. Він марить своєю Гайлен.

— Чи не марив він також і своєю Енн, і своєю Лайн? — кисло спитала місіс Ейн.

— Отже, в той час, коли сталися вбивства, Гайлен і Фінніген були разом? Де ж вони зустрічалися? — допитувався Девітт.

— У готелі «Веселий ірландець». Я розмовляла з його власником, і він присягається, що обоє у неділю ввечері і вночі — тобто тієї ночі, коли загинула Енн, — були у своїй кімнаті, в ліжку. Фінніген навіть кілька разів спускався вниз по пиво.

— Але ж господар не бачив Гайлен, — висловив сумнів Клагг.

— То, кажете, увечері ви розмовляли з Фіннігеном? Довго? — поцікавився Девітт.

— О сьомій вечора я спіймала його на гачок, о дев'ятій ми випили на брудершафт, опівночі він признався мені. у своєму довічному коханні до Гайлен, о першій годині…

— Шість годин бурхливих виявів сердечних почуттів, — констатував Девітт. — А де весь цей час була Гайлен?

Стелла свиснула.

— Ви геній, Патріку. Чому я сама про це не подумала? Наш закоханий Геркулес багато разів поривався піднятись у своє любовне гніздечко, і коли він це, зрештою, зробив, то повернувся назад розчарований. Він сказав, — що вона, певне, в Коннемарі у своєї тітки, яку вже давно збиралася навідати.

— Отже, вона має тітку в Коннемарі, — зауважив Девітт і звернувся до місіс Ейн: — Їдьте туди і довідайтесь, чи є така тітка насправді. Коли так, зберіть відомості про неї, щоб я знав, як з нею розмовляти.

— Загалом, — Клагг зібрав на столі всі записи, — набралася 61 година. Це становить 12 фунтів. Крім того, особливі витрати становлять 4 фунти 8 шилінгів.

— Клагг, ви типовий персонаж з роману Діккенса, — вигукнула Стелла. — Гроші, гроші… Все чисто перетворюєте на фунти і шилінги!

— Моя люба Стелло! — відповів Клагг з гідністю. — Я маю четверо дітей і мушу піклуватися про сім'ю. Протягом двох років я плекаю надію збудувати дім для своєї родини. Але я потрапив до рук шахраїв, негідників, бандитів, гангстерів, які звуться архітекторами, і, нарешті…

— Годі, Клагг, — перебила його місіс Ейн. — Ваше фінансове становище нікого не цікавить. Ми всі знаємо, що ви найнужденніша людина у Дубліні, та коли ви раптом віддасте богові душу, то залишите своїй удові щонайменше п'ять тисяч фунтів. Але годі про це.

Вона звернулась до Девітта:

— Хто, на вашу думку, вбивця? Гайлен? О'Брайн? Джойс? Стара Скрогг? Чи приятелька Гаккетт? Чи хтось такий, про кого ми нічогісінько не знаємо?

— Мотиви є в усіх, — сказала Стелла. — Ми, очевидно, встановимо, що і часу для вбивства кожен з них мав аж занадто.

— Так, убивцею міг стати кожен із цих людей, — погодився Клагг. — Через те ми мусимо продовжувати слідство щодо всіх. Ця справа дорого коштуватиме!

— Хоч я ваша підлегла, Клагг, — не на жарт розсердилася місіс Ейн, — але скажу відверто: ви страшенно нервуєте мене. Нестерпно! Таку низькооплачувану роботу, як у вас, я можу знайти собі і в іншому місці.

— Вбивцею міг бути кожен з них! — наполягав Клагг.

— Ні! — відрубав Девітт. — О'Брайн може здогадуватись, хто злочинець, він міг навіть допомогти йому у вбивстві, але сам він не вбивця.

— Точно, — погодився Клагг.

— О'Брайн не людина, а вгодований слон. А вгодований слон ніколи не зможе спуститися чи піднятись вузькою шахтою по залізних скобах. Вбивці довелося зробити це кілька разів.

— З цим можна погодитися, — мовила місіс Ейн.

— Я б зосередив увагу на обох дамах з притулку для багатих удів і благочестивих мімів, — порадив Клагг. — Віддаленість притулку від Кілдара не є перешкодою. Заклад, безперечно, має машину, щоб їздити на базар за покупками. Можна припустити, що, скажімо, Гаккетт сама водить машину.

Запала тиша. Девітт знову пройшовся по кухні й зупинився біля вікна. Приваблені світлом, знадвору в шибки билися комарі і метелики.

Позаду Девітта дзижчала звичайна кімнатна муха. Він обернувся, провів її очима і мовчки вийшов.

— Ходімо спати. — Стелла позіхнула. — Я ще й досі не можу видихати той клятий джин.

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Наступний день Девітт провів у Дубліні. Невідкладний процес вимагав його присутності у Верховному апеляційному суді. Як і передбачав О'Брайн, кримінальна поліція з Дроеди, включившись у розшуки, не просунула справу ні на крок вперед і доручила, нарешті, дальше розслідування інспекторові.

О'Брайн, який добре знав звичаї Кілдара, призначив похорон обох дочок Скроггів на п'ятницю. Цього дня в Реммінгтоні був базар. З усієї округи приводили сюди племінну худобу. Тут збирались артисти маленьких мандрівних цирків, селяни-кустарі зі своїми виробами.

Про час похорону О'Брайн оголосив лиш у п'ятницю вранці. О десятій годині мала початися заупокійна меса, а потім і похорон. Інспектор був певен, що мало хто з мешканців прийде на церемонію.

Але цей розрахунок виявився помилковим. Уже з самого ранку на базарній площі почали юрмитися люди, у переповнених шинках схвильовано шепотілися, сперечалися. Все це нагадало Девіттові той день чотирнадцять років тому, коли було оголошено про початок Другої світової війни. Кілдарців охопило напружене чекання чогось незвичайного.

Повернувшись із Дубліна, Девітт вирушив у тривалу ранкову прогулянку. Його давній знайомий О’Гвінн мав сьогодні на цвинтарі роботу, і він збирався оглянути його халупу за півмилі від старої кілдарської рибальської гавані.

Від Фіннігена Девітт почув про старого гробаря таке, що потребувало з'ясування. Але на дверях халупи висів величезний замок, а два маленьких віконця були щільно запнуті зсередини. Девітт пішов уздовж берега до гирла Інміс, яка, звиваючись між соковито-зеленими луками, впадала в море. Незабаром почалася злива, і Девітт мусив повернутись до Кілдара.

Небо облягли хмари, і з заходу дув поривчастий вітер. З шаленою силою кидав він на прибережні скелі гриви прибою.

Коли він нарешті дістався до міста, то побачив, що запізнився на добру годину: О'Брайн почав похорон раніше, і, коли Девітт прийшов на цвинтар, там уже нікого не було.

Прямуючи до фамільної могили Скроггів, він розглядав старі надгробні камені. В один з них було вмуровано чотири гарматних ядра, напис унизу сповіщав: «Одне з цих ядер винне в смерті нашого хороброго старшини Стівенсона!» На іншому надгробку красувався вирізьблений цап. Напис давав пояснення: «Якщо моє ім’я зітреться, цей цап скаже, як мене звали». Напис ще зберігся. Померлого звали Теофіл Гоут. Гоут — по-англійському «цап».

Кумедний надгробок розвіяв Девіттові похмурі думки, і він, тихо насвистуючи, попрямував до пагорба свіжої землі, але здивовано зупинився на півдорозі: хтось, не видимий звідси, порядкував у ямі. Повна піску і камінців лопата злітала у повітря. Прислухавшись, Девітт вловив ледь чутний скрипучий спів людини, зайнятої своїм похмурим ремеслом. Девітт обійшов пагорб і заглянув униз. Там то опускалася, то підіймалася сіра потилиця його давнього знайомого О’Гвінна. Біля його ніг лежала торба, відома Девіттові ще з першої зустрічі, а на ній два обсипаних піском черепи. О’Гвінн помітив Девітта лише тоді, коли обернувся, щоб узяти пляшку з віскі.

— Ти диви! Знову наші дороги схрещуються! — вигукнув старий без найменшого здивування. — Що ви тепер хочете від мене почути?

Чому зморшкувате О’Гвіннове обличчя справляло приємне враження, Девітт не міг пояснити. Гробар був напідпитку, хміль пожвавлював і звеселяв його.

— Знов шукаємо черепи? — спитав Девітт, ховаючи усмішку.

— Не завадило б ще кілька викопати, — одверто відповів О’Гвінн. — Але ж черепи, як ті гриби в лісі, — більше знайдеш, коли не шукаєш.

— Авжеж, — сказав Девітт, хоч ніколи в житті не збирав грибів.

— День у день стає важче заробляти на хліб насущний, — зітхнув О’Гвінн. — Раніш я знаходив їх на глибині двох метрів, тепер і трьох не досить.

— Щось на зразок пошани до померлих, мабуть, ніколи не прокидалось у вас? — Девітт присів навпочіпки над ямою.

— Тридцять років тому мене аж нудило від цієї пошани, — промовив О’Гвінн з кумедною серйозністю. — Не кривіться, вельмишановний. Я був тоді молодий і в цій справі недосвідчений. Сьогодні я кажу, що в людини безсмертна лише душа. А все інше — брехня. Мертві речі, до яких тільки невиправний дурень може відчути пошану.

— Ось який у вас на все це погляд, — підсумував Девітт.

— Скажіть, нарешті, чого ви хочете від мене? Не для того ж ви прийшли сюди, щоб просто побалакати зі мною.

— А чом би й ні? Я охоче розмовляю з людьми, які розповідають мені неймовірні речі. У житті так багато дивного!

— Наприклад?

— Наприклад, справа з чудовим букетом троянд. Один з моїх працівників розпитував торговця квітами, і той нічого не знає про троянди.

— Він бреше, бо боїться.

– І не бреше, і не боїться. Справа в тому, що п'ять шилінгів, які дав Фінніген, аби ви купили букет троянд і передали Гайлен, ви пропили. Потім «купили» на могилі старого Джерома троянди і продали їх мені. Кожна порядна людина сказала б, що це свинство.

— Тоді йдіть собі своєю дорогою, щоб я міг працювати далі.

Девітт кинув у ямку кілька камінчиків і коротко спитав:

— Хто це був?

— Про що це ви питаєте?

Девітт знову кинув у яму камінчика.

— Майте на увазі, друга з молодих жінок, похованих сьогодні, не загинула б, якби ви не вирішили нажити на деяких своїх спостереженнях капітал. Нажити — це надто м'яко сказано. Ви, старий негіднику, через свою пожадливість дали можливість убивці вчинити ще один злочин. Можете клеїти дурника, розповідаючи про порожні черепи і вкрадені з могил квіти, але не тоді, коли йдеться про людське життя. Смерть Лайн на вашій совісті, і якщо ви не розповісте мені зараз про все, я подбаю, щоб останні роки свого життя ви провели у в'язниці.

Але О’Гвінн не збирався ні в чому зізнаватися і тільки сердито шкірився з ями, і Девітт, охоплений раптовим гнівом, жбурнув йому в обличчя жменю піску.

Старий схопив лопату і замахнувся на нього. Але Девітт вирвав її з його рук. Від ривка круто насипана купа піску почала сповзати, і частина її обвалилася вниз. О’Гвінн опинився по пояс у піску. Вираз обличчя Девітта нагнав на нього страх. Він тільки пробелькотів, що все, в чому звинувачує його Девітт, неправда, що він ніколи нікого не шантажував і все це сталося зовсім випадково.

— Кого ви бачили? — крізь зуби спитав Девітт.

— Я не бачив… Я не міг бачити… Був туман, дощ…

Девітт знову схопив лопату, встромив у пісок, і він знову посипався в яму. Тепер О’Гвінна засипало аж до грудей.

— Якщо ви й тепер не скажете, — пригрозив Девітт, — я засиплю яму, і нікому навіть на думку не спаде шукати вас тут. Гадатимуть, що ви п'яний упали в море або втекли з Кілдара. А коли мине років п'ятдесят чи сто, можливо, ваш наступник викопає ваш череп, вишкребе гарненько в теплій содовій воді і вмонтує в лоба будильник. А душа ваша буде вічно каратися, старий дурню! Отже, кого ви бачили?

Девітт збагнув нарешті, що погрозами старого не візьмеш.

Він кинув лопату вбік, сів на піщану кучугуру. Дивлячись, як О’Гвінн, ніби велетенська мураха, борсався в піску, вигукуючи богохульні прокляття, Девітт зайшовся реготом.

— Ну й вигляд у вас! Коли б тут були діти, вони б спитали: «Що робить унизу цей дідусь?»

— Проклятий шпигун! Якщо я виберуся, то потрощу вам усі кістки! Я перегризу вам горло! Я вирву вам очі!

— Ви й справді кровожерний тип. Тож мій святий обов'язок подбати, щоб, вибравшись із цієї нори, ви опинилися в іншій…

— Скажений собако! — вигукнув О’Гвінн, коли йому вдалося нарешті витягнути одну ногу з піску, хоч і без черевика. Поворушивши пальцями, він заходився видобувати черевика. — Потрібні мені ваші вбивства! Нашого брата, що мусить тут колупатися за півтора фунта на місяць, цікавить тільки одне — як прожити! Гляньте, не шкарпетки, а самі дірки…

— Це я вже давно бачу, — співчутливо мовив Девітт і вийняв гаманець. — Скільки, ви кажете, заробляєте за місяць?

— Копання могил — лише побічне заняття, на думку церковної служби. І забирає всього кілька годин на тиждень…

— Не дуріть мене, О’Гвінн, цим ви тільки шкодите собі…

— Півтора фунта на місяць. Лише в березні та квітні, коли весна забирає на той світ сухотних, мій заробіток зростає до двох фунтів. Та це не щороку.

— Гаразд, два фунти на місяць… Отже, за рік ви заробили б двадцять чотири фунти, — Девітт відкрив гаманця, витяг з нього кілька асигнацій і сунув під ніс О’Гвінну. — Тут ваш річний заробіток. Але ви б мали ще більше, якби не шахраювали! Відповідайте: кого ви бачили?

— П'ятдесят фунтів.

Девітт поклав банкноти назад у гаманець.

— Тоді бувайте здорові!

Не зробив Девітт ще й десяти кроків, як старий покликав його. Він, мовляв, бідний ірландець, і злидні примусять його навіть матір божу за безцінь продати…

— Кого я бачив? — перепитав О'Гвінн, ховаючи гроші в кишеню. — Цього я не можу сказати. Але я можу показати щось варте уваги, коли підете зі мною. Воно вам дещо прояснить.

Девітт допоміг старому вибратися з ями, і той хутенько подріботів до сарайчика поблизу каплички, де зберігалося його знаряддя. Він відкрив ящик, дістав спершу два мішки, потім жорстку маску на дерев'яній ручці. Девітт одразу ж згадав містерію в притулку і впізнав маску: це була та сама, яку старий мім, що грав ангела, тримав перед обличчям. Тиснені з пап'є-маше риси приваблювали добротою, мудрістю.

— Де ви знайшли її?

— На Шулічих скелях, неподалік од входу до тунелю.

– І хто ж тримав її перед носом?

— От саме цього я й не знаю, — промимрив О’Гвінн. — Коли б знав, мав би за це не кілька фунтиків, а разів у десять більше.

— Але хоч що-небудь в особі, яка прокрадалася до шахти, впало вам в око? То був чоловік чи жінка? Рухи її були скуті чи жваві?

— У всякому разі то був не чоловік. Скуті рухи? Ні! Зовсім навпаки. Аби ви бачили, як вона мчала і стрибала по скелях! Швидше за сарну!

— Ви бачили, коли вона вийшла з підземного ходу?

— Так. Я хотів наздогнати її, але про те годі було й думати.

– І все ж таки, хто, на вашу думку, була ця жінка?

— Я думаю те саме, що й ви… — О’Гвінн ухилився від прямої відповіді. — Але що з того, коли немає жодного доказу. Маска — це ще не доказ. Я вже скрізь нишпорив, передусім у притулку, де мій знайомий служить садівником. Нічого не пощастило довідатись!

— А що, по-вашому, вона шукала потай в будинку?

— Не інакше, як заповіт! І тут вона натрапила спершу на Енн, а другого разу на Лайн. Як усе сталося в старій кам'яниці, знає тільки вона сама. А оскільки навіть найспритніший суддя не витягне з неї ні слова, то вся справа залишиться таємницею.

Девітт сховав маску під свій твідовий піджак.

— Чи вмієте ви тримати язик за зубами, О’Гвінн? Коли ви це доведете, матимете щодня по п'ять шилінгів додатково. Подумайте про мою пропозицію, надто після третьої склянки віскі.

Вийшовши з цвинтаря, Девітт попрямував до старої гавані. Він пройшов повз готель, звернув на стежку до Шулічих скель, сів там на камені. Було тепло й туманно, хоч дув різкий вітер. Невеликий вітрильник виринув з-за скелястого берега і перетнув бухту, борючись із хвилями. З повитого туманом морського простору долинали приглушені крики чайок. Поступово різкі пориви вітру переросли в шторм.

Девітта огортала тиха млість, якої він так боявся. Як завжди в таких випадках, заболіла ліва частина голови. Чинити опір напливу болю він не міг, і його охопило чуття безнадії: всі його намагання — зрештою, пусті ілюзії. Із сотень розслідуваних злочинів він зробив лиш один висновок: більшість людей від природи ні злі, ні добрі, ні надто дурні, ні надто розумні, надзвичайно обдарована людина така ж рідкісна річ, як і абсолютно безсовісний насильник. Але що саме формує людей так по-різному — одного робить убивцею, іншого — благодійником, більшість — невдоволеними?

Коли Гайлен сіла біля нього на гостроребрий камінь і Девітт відчув тепло її плеча, йому видалося, ніби він весь час чекав тут на неї. Вона заговорила одразу, без ніякої передмови:

— Я ніколи не любила Енн, а Лайн і зовсім терпіти не могла. Інколи ж я її навіть ненавиділа. Вона вважала, що покликана для чогось вищого і це вище впаде їй манною з неба. Все робила під жалібний акомпанемент: «Ох, навіщо старатися, навіщо напружувати сили?» Та коли я побачила, як їх обох опускають у могилу, все погане відлетіло, пішло в небуття. Обидві вони з'явилися мені в зовсім іншому світлі… Я втратила двох найближчих людей. Незважаючи на те…

— Так, — бездумно мовив Девітт.

— Енн була вульгарне і дурнувате створіння. На жаль, тут нічим не можна було зарадити. Одне-єдине хвилювало її: швидше лягти в ліжко з будь-яким чоловіком!

— Навіть з Фіннігеном?

Гайлен пропустила цей натяк повз вуха. Вона втупилася в море, обличчя її пересмикнулося, за хвилину почулося гірке ридання.

— Мені страшно, що Енн і Лайн більше немає в живих. Я весь час бачу їх там, унизу, в могилі. Мене так мучать докори сумління, ніби це я винна в їхній смерті.

— Не треба докоряти собі, Гайлен!

— Не можу! Хоч і розумію, що ні самокатуванням, ні самозвинуваченням нічого не зміниш!

— Авжеж, нічим тут не зарадиш.

— То чому ви вже дві години сидите тут під мжичкою і мокнете? Про що ви думаєте? Про них?

— Я повинен мати в руках усі докази, довести, як і чому вбито Енн та Лайн, дізнатися, хто це зробив, послати вбивцю на шибеницю, хоч хто б він був.

— Я розмовляла з Лайн по телефону. Ви справили на неї сильне враження.

— Дощ припускає, — сказав Девітт. — Між іншим, вам відомо, Гайлен, що всі гроші, які мали успадкувати три сестри, тепер належать вам?

— Не турбуйтеся, Девітт, я зумію їх використати! Під час телефонної розмови Лайн, сміючись, розповідала (хоч це був силуваний сміх), нібито вона запропонувала вам узяти її з собою до Дубліна. Це правда?

— Коли ви повертаєтесь до Дубліна?

— Ще не знаю. Якщо й повернуся, то ненадовго. Я не люблю Ірландії, її міста мертві — вони живуть лише минулим. Оселюся в Англії, куплю собі будинок серед густого саду і житиму між простими людьми. Ви б узяли Лайн з собою до Дубліна?

— Ні.

— А коли б я вас попросила? — Її сіро-зелені очі блищали, великі м'які уста всміхалися водночас глузливо й спокусливо. Краплини дощу яскріли в рудому волоссі.

— Коли ви в середу прибули в Кілдар, то сказали, що прийшли прямо з поїзда? — спитав Девітт. — Це неправда. Вже кілька днів ви були тут, поблизу.

— Так, я збрехала, — відповіла вона щиро. — Я разом з Фіннігеном була в Реммінгтоні. Це вас влаштовує?

— Не зовсім.

— Чому?

— З Фіннігеном вас і справді нічого не зв'язує, крім любощів?

Гайлен злісно засміялася.

— Побачили б ви його влітку, коли він стоїть на березі моря у самих плавках. Чисто бог! Тоді б ви зрозуміли бідолашну, самотню жінку. Але з цим покінчено. Я вірю, ви захистите мене і візьмете з собою до Дубліна!

— Якщо ви успадкуєте всі гроші, а також материну половину, — я чув, вона дуже хвора і довго не протягне, — то станете багатою жінкою. А багата, молода, вродлива жінка може мати в житті все, чого забажає…

Гайлен сміялася, і якісь холодні, жорстокі нотки бриніли в її сміхові.

— Коли мою матір навіть паралізує, вона і в дев'яносто літ стрибатиме на своєму костурі. Вона жорстока, вона переживе всіх нас…

— Чи всіх, це ми ще побачимо, Гайлен.

Вона швидко повернула голову до Девітта, очі її розширились і дивилися непорушно, по-гадючому. Спитала голосно і неквапливо:

— Гадаєте, це я вбила Енн і Лайн?

— Напередодні смерті я просив Лайн розповісти все, що вона знала про загибель Енн. Я попереджав її, що йдеться не тільки про виявлення злочинця, а передусім про її власне життя. Вона вперто мовчала. Через день Лайн була мертва. Ви зараз точнісінько в такому становищі, Гайлен. Ідеться про ваше життя…

— Що ви хочете цим сказати?

— Якщо це були ви, Гайлен, то я не дам вам утекти. Якщо це не ви, то скажіть, що вам відомо, бо вбивця все ще на волі і ви станете його третьою і останньою жертвою…

— Отже, ви не дасте мені втекти?

— Ні. — Девітт підвівся.

— Але чому? Хіба це справедливо? — Гайлен теж підвелася. — І що таке справедливість? Уявіть собі: ми б відгородилися від сучасності. Обоє, як і зараз, стояли б край стрімкого скелястого урвища, глибоко внизу вирував би прибій, і я була б не Гайлен Скрогг, а одна з жінок, які всемогутньо, божою милістю панують над землями й океанами; а ви були б убогий дворянин, і я звеліла б стратити двох своїх підданих, котрі розгнівили мене. Чи вимагали б ви тоді справедливості від мене? — Вона гірко засміялася. — Якби визнали, як мені набридло належати до тих, що там, унизу, як я прагну звільнитись від буденного життя! Та може статися, вбивця добереться й до мене, але, мій любий апостоле справедливості, все одно від мене ви не дізнаєтесь нічого.

Девітт потер рукою лоба.

— Я не належу до тих мисливців, які, прикриваючись законом, влаштовують облави на беззахисну дичину. Багатьом людям, яких закон називає злочинцями, я допоміг урятуватися з лабетів несправедливого закону. Чи не зміг би я й вам допомогти? Але ви мусите сказати мені правду. Без цього про підтримку навіть мови не може бути.

Він схопився за голову, Гайлен співчутливо спитала:

— У вас болить голова?

— Трішки, — мовив Девітт спокійно, хоч від болю на очі наверталися сльози.

— Я, напевне, була несправедлива до вас. Вибачте, будь ласка!

— Зараз мені конче треба йти, щоб з'ясувати те, що ви приховуєте від мене. Увечері я повернуся, — сказав він і, спробувавши усміхнутися, додав: — Саме такого вечора Лайн потурбувалася, щоб у моїй кімнаті горів камін, поставила на стіл світильник і сама причепурилася.

— Мені теж причепуритися?

— До вечора. — Він одвернувся і швидко попростував стежкою.

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Містечко Коннемар стоїть миль за двадцять від Кілдара, проте дорога туди надовго запам'ятається Девіттові. Спочатку вона йшла між розкішних пасовиськ з острівцями дерев — буки, дуби, горобина. Потім ландшафт став непривабливий: поля вкривало каміння дедалі більшого розміру, нарешті з'явилися скелі… Лише зрідка зустрінеш тут людину, що йде за плугом чи пасе худобу. Зелений острів — це пустка.

Девітт думав про суперечності тутешнього життя, про народ, який століттями знав тільки лихо та злигодні.

Коннемар, містечко по дорозі до Дубліна, — найкрасномовніший свідок цього. Колись містечко разом із двома тисячами гектарів найкращої землі належало лорду Річмонду. Для того, щоб на цих велетенських угіддях тримати в покорі нужденних і бунтівних ірландців, які, крім лорда, мусили годувати ще понад сто землевласників, в Коннемарі спорудили замок. Ця фортеця з високими зубчастими мурами мала загрозливий вигляд. Кам'яне громаддя паралізувало жахом всю округу і водночас будило в ірландських селян жадобу помсти. Озброєні косами та вилами, вони не раз марно штурмували її. Кожен камінь муру був политий їхньою кров'ю, а з підземелля й досі, здається, чути їхній стогін. Ірландці й досі співають старі балади про фортецю сатани Коннемара, у підвалах якої ірландську свободу прикуто до кам'яної стіни, віддано на поталу ворогам Зеленого острова.

Зовні мало змінившись, ще й нині височіла над приземкуватими будиночками похмура фортеця, але колишня її зловісна сила була зламана. Вона стала лише романтичною бутафорією для туристів. Заржавілий рицарський обладунок по закутках, старі зазубрені мечі, келихи в скляних шафах, мідні кухлі на полицях величезних камінів — все це тільки романтичне, вкрите пліснявою часу минуле.

Місіс Дороті Девін, маленьку, товсту й привітну сиву даму, орендаторку того замку, страхітлива історія цікавила лише як тема лекцій, що їх вона читала допитливим туристам. Вона захоплювалася сучасним живописом, про що свідчили репродукції на стінах її схожої на підземелля кімнати. Серед зібраних нею митців Пікассо був найстриманішим.

Місіс Девін (вона гойдалася у старому кріслі-гойдалці) помітила, що Девітта вразила її колекція, і зауважила з теплим усміхом, що молодою дівчиною цікавилася всім новим і мріяла про романтичну професію льотчиці.

— … Тоді ці крилаті машини називалися біпланами, монопланами, планерами, і кожен, хто мав жмуток дроту й кілька шматків клеєної фанери, міг таке диво техніки власноручно збудувати у своєму сараї. І коли хтось забирав собі в голову, що тільки у повітрі може позбутися земних турбот, він міг це легко зробити.

– І все ж таки ви стали вчителькою, а не льотчицею? — спитав Девітт. Він сказав старій дамі, що прибув сюди у справі заповітів Скрогга, і обмінявся з нею кількома ввічливими фразами.

— Так, але я завжди була за нове. Те, що я мешкаю на схилі віку саме тут, — справжнісінький курйоз, з якого я сміюся не менше, ніж з того, що мелю туристам, аби заробити гроші.

Одним поглядом Девітт окинув кімнату: дібрані зі смаком меблі, дорогі репродукції на стінах, книжкові полиці. Серед книжок не лише брошуровані видання, а й солідні, в гарній оправі томи, які колишня вчителька навряд чи могла придбати за свою пенсію.

— Цікавитесь, де я все це дістала? — спитала місіс Девін з тонкою усмішкою. — Я могла б розповісти, що кілька років тому виграла в лотерею п'ятсот фунтів, і вам довелося б довго спростовувати це. Але я люблю правду. Картини і більшу частину книжок принесла мені моя небога Гайлен. Вона знає антикварний та інші магазини, де тямуща людина може купити дещо варте уваги не дуже дорого.

— Мабуть, ви з Гайлен у добрих стосунках?

— О, звичайно!

— А як ви ставились до інших двох своїх племінниць?

— Я їх терпіти не могла, — призналася місіс Девін щиро.

— Чому?

— Енн була дурнувата і нічого, крім чоловіків, у голові не мала. Лайн — розумніша, але безвільна. Своїми скаргами і скигленням вона так мене нервувала, що я не знаходила в своєму серці ні крихти співчуття до неї. Гайлен зовсім інша! Де в чому вона схожа на батька і водночас успадкувала тверду вдачу матері.

— А покійного Скрогга ви любили?

— Ще як! Коли вдома у нього були неприємності, — а він мав їх зі своєю жінкою кожного другого дня, — він часто навідувався до мене. Скільки радісних годин провели ми разом! Він співав, розповідав, жартував! У його присутності навіть така стара жінка, як я, могла забути про свій вік. Так, він був негідник, але вартий любові! — Крісло її знову розгойдалося.

— А вам відомо, що цей негідник, вартий любові, займався контрабандою героїну?

— Це правда? — Гойдалка зупинилася. — Я нічого про це не знала.

Вона вставила сигарету в довгий мундштук і закурила. Потім простягнула руку і взяла візитну картку Девітта.

— Ви адвокат, сер, і я гадаю, що ви прийшли сюди не для того, щоб зі мною, старою жінкою, марнувати час зайвою балаканиною. Викладіть мені все одверто, і я одверто відповім.

— Гаразд. Скажіть, будь ласка, в ніч з вівторка на середу Гайлен була тут і, якщо була, то чи довго?

— Невже ви припускаєте, що вона має якесь відношення до вбивства Лайн? — Місіс Девін зовсім не збентежило запитання Девітта.

— Припускаю. Але Гайлен не єдина, на кого падає підозра, і я сам був би радий, коли б щодо неї ця підозра виявилася безпідставною.

— Так воно і є. Гайлен прийшла до мене у вівторок після обіду і лишилася ночувати.

— Вона спала тут? — Девітт подивився на тахту.

— Ні, коли вона залишається в мене, то завжди спить у кімнаті нагорі, — місіс Девін показала у вікно на бічну башту замку. — Там я обладнала їй кімнатку, з якої вона може милуватися прекрасними краєвидами.

— Отже, Гайлен ночувала у баштовій кімнатці? Ви можете заприсягтися?

Місіс Девін завагалась, потім енергійно кивнула головою.

— Якщо потрібно, я поклянуся на біблії. За всіма законами! Майже до півночі я бачила, що вгорі світилося, і кілька разів промайнула тінь Гайлен за фіранками. Години через дві мене розбудила гроза, і по фіранках, які метлялися, я зрозуміла, що Гайлен не зачинила вікно. Я піднялася нагору. Вона спала, мов убита, не чуючи ні грози, ні мого пиходу.

— Отже, ви ходили нагору зачиняти вікно і бачили, що Гайлен спала? — перепитав Девітт.

— Так. Тож коли ви гадаєте, ніби Гайлен має якесь відношення до вбивства Лайн, ви глибоко помиляєтеся, сер. Гайлен надто розумна, щоб вплутатися в таку справу. Та коли б вона й пішла на це, ви б ніколи не запідозрили її, настільки майстерно все було б зроблено. Вона завжди знала, чого прагнула в житті, завжди. Ось історія, що сталася років два тому. Гайлен познайомилася з багатим земельним маклером Баддоком. Він ходив за нею, мов тінь, хотів розлучитися з дружиною. Але Гайлен сказала коротко і ясно: ні! Вона досить твереза людина, щоб плекати ілюзії і наївно вірити у щасливий шлюб з цим чоловіком. Баддок — не тільки страшний деспот, недовірливий, ревнивий. Він нестямно любить обох своїх дітей. Його доньці сповнилося сімнадцять, і вона ненавиділа Гайлен. На цьому місці, де ви тепер сидите, сиділа моя небога, коли розповідала мені цю історію. Я дивилась на все це досить легковажно і намагалась обгрунтувати доцільність такого шлюбу, більше того — вигідність. Але Гайлен залишилась при своєму «ні». І вона мала рацію! Не минуло й півроку, як Баддок, розгнівавшись, скалічив свою коханку і мало не потрапив до в'язниці.

— Безперечно, ваша небога — розумниця, — погодився Девітт. Він підвівся і підійшов до книжкових полиць. — Отже, ви готові заприсягтися, що ніч на середу Гайлен провела нагорі, у баштовій кімнатці?

— Ясна річ, адже я вже сказала. — В голосі місіс Девін бриніло нетерпіння. — Мені добре відомо, що фальшиві свідчення обертаються багатьма роками в'язниці і що взагалі фальшива клятва — гріх перед богом.

Рішучий тон старої дами, яка загалом викликала симпатію, здався Девіттові трохи запальним. Несподівано він подумав, чи не підготував її хтось до його відвідин. Якщо так, то хто саме? Він уже збирався обернутись і пояснити місіс Девін, в яку халепу втягне вона Гайлен, коли показання її виявляться фальшивими, як погляд його зупинився на корінці однієї з книжок. То був тонкий томик поезій Ерріса. Девітт витягнув його і розгорнув.

Місіс Девін, яка пильно стежила за кожним його рухом, ніби між іншим, сказала:

— Це вірші одного молодого поета. Але я з більшою охотою читаю романи.

Девітт перегорнув кілька сторінок і помітив, що хтось читав поезії з великим хвилюванням. Про це свідчили не лише позначки нігтем біля різних віршів, а й загнуті кутки сторінок. Девітт уже хотів закрити томик, коли зробив ще одне відкриття: між двома останніми сторінками лежав згорнутий удвоє папірець-закладка. Верхній кінчик його був обгорілий. Девітт розгорнув папірець. То був аркуш зі старого календаря, на якому надруковано кольорову репродукцію Ревоккіо «Марія Магдалина, що оплакує Спасителя».

— Знайшли щось цікаве? — спитала місіс Девін. Її крісло знову спинилося.

Девітт сів і поклав розгорнутий томик разом з обгорілою на кінчику репродукцією на стіл.

Вперше місіс Девін не змогла приховати свого занепокоєння. Вона хапливо вставила в мундштук нову сигарету. Девітт підніс їй вогню.

— Якщо ви мене обманюєте, то допускаєте помилку, — сказав спокійно. — Є люди, просто не здатні брехати, бо брехня — то мистецтво, і такі люди, як ви, зовсім не можуть опанувати його. У брехні так само важливо про щось змовчати, як і про щось сказати, і тут ви припустилися першої помилки. Я навіть не питав, чи любите ви поезію і хто автор цього томика. Ви наговорили багато зайвого, і саме це дозволило мені зробити висновок, що ви мені збрехали. Ви любите вірші, й Еррісову поезію читали з особливим хвилюванням. Про це свідчать сліди нігтів на папері і загнуті сторінки. Не перебивайте мене, — спинив він стару даму, яка хотіла щось сказати. — Це велика помилка, — вважати, ніби речі німі. Нерідко вони розповідають про людину більше, ніж може почути її сповідник. Щойно ви казали тоном побожної людини, що ніколи б не дали фальшивої клятви. Але… — він показав на обгорілу репродукцію, — щиро побожна людина ніколи б не використала релігійну картину як закладку чи як папір для запалювання сигарет. Отже, ваша віра і ваші твердження про чесність мало чого варті. Заради Гайлен ви порушите не одну клятву. Це не докір, це вимога! Відтепер ми мусимо розмовляти відверто.

— У вас блискучий розум, проте мушу зауважити, що всі ваші міркування грунтуються на самих припущеннях, — не здавалася стара вчителька. І що Девіттові сподобалося — вона не вдавала ні розгніваної, ні ображеної, а ледь помітна усмішка зробила її не торкнуте старістю обличчя ще симпатичнішим.

Зітхнувши, Девітт підвівся.

— На когось іншого. я міг би розсердитись, — признався він. — Але на вас… не можу. Допустимо, мої аналітичні судження грунтуються лише на припущеннях, а ви й далі заприсягаєтесь, ніби Гайлен провела всю ніч у баштовій кімнатці. Тоді, на жаль, мені доведеться попросити вас, щоб ви провели мене до тієї кімнатки.

— А коли я не пущу вас туди? — схиливши голову набік, спитала місіс Девін. — Тоді вам доведеться відступитись, і навряд чи ви зможете провадити далі свої аналітичні судження.

— Правильно. Та на моє місце прийдуть поліцейські чиновники, які можуть виявитися дурними і впертими. Вони напосідатимуть на вас, аж поки про все не дізнаються.

— Гаразд, гаразд. Ваша взяла. З поліцією я не хочу мати нічого спільного. Якось узимку під час ожеледі я не додумалася посипати вулицю біля замку піском. Кларр, старий п'яниця, послизнувся і зламав собі ногу. І зовсім не тому, що я не посипала бруківку піском, а тому, що був п'яний як чіп. Він би й на килимі послизнувся. Але поліція і слухати мене не схотіла. Навіть коли Кларр заявив, що сам винен у нещасті. Отож ходімо.

Вона жваво підхопилася зі свого крісла і взяла в'язку ключів. Девітт пішов за нею в коридор, а звідти в залу. Проходячи мимо двох схрещених велетенських мечів, що висіли на стіні, місіс із гумором сказала:

— Коли хтось у давні часи зазіхав на чиєсь життя, все було набагато простіше. Бачите мечі? Кожен з них важить мало не центнер. Завдати удару можна було тільки обома руками. Правда, був тут один скажений барон, такий дужий, що однією рукою вимахував таким мечем, наче хлібним ножем. І одного разу, коли інший барон одурив його під час гри в карти, розлючений богатир розрубав шахрая на дві половини. Смішно, еге ж?

Девітт усміхнувся.

— В цивілізованому суспільстві убивство втратило свою романтичність, стало негідним людини. Раніш про такого барона складали балади, його вчинки оспівували. А нині він через місяць гойдався б на шибениці.

Місіс Девін засміялася. Був то приємний, ясний сміх людини, яка багато в своєму житті передумала і знає, що навіть найгірші речі не слід сприймати надто серйозно.

Девітт вирішив підтримувати знайомство з старою дамою. Від неї можна почути багато цікавого.

Баштова кімната була свіжовибілена, барвисті гардини висіли на вікні. Біля нього стояла кушетка, перед нею лежав килимок. Крім цього, були тут маленький стіл, два стільці, шафа на одяг. На столі лежало кілька зошитів та книжок, що належали Гайлен. Про її перебування тут свідчили і деякі інші дрібнички.

Девітт підійшов до вікна, потім по рипливій підлозі попрямував до порога і став там навколішки. Витягши кишенькового ножа, встромив лезо в щілину між дошками, кивнув сам до себе і підвівся.

— Знову знайшли якийсь доказ, що я збрехала? — лагідно спитала місіс Девін.

— Мусите мені щиро дякувати.

— За віщо?

— За те, що врятував вас принаймні від двох-трьох років тюрми.

— Припущення, все припущення, сер!

— Що це? — Девітт простягнув їй брудного ножа.

— Я назвала б це грязюкою, — грайливо промовила місіс Девін. — Але з цього не можна судити про неохайність Гайлен. Тут, між цими дошками, лежить пил століть!

— Справді! Пил століть! — засміявся Девітт. — Цей бруд і досі вологий. Я поясню чому. Тому, що, незважаючи на грозу, у вівторок ви міцно спали і вам навіть не снилося піднятися сюди, щоб зачинити вікно. Воно лишилось відчиненим, отож сильний дощ залив усю підлогу. Дошки висохли, але не в щілинах. Навіть килимок перед вікном ще вогкий. А тепер судіть самі, що все це означає.

— Боже мій! Про це я не подумала! Але ж ви не поліцейський, ви порадите, що ми маємо робити? Повірте, Гайлен не винна.

— Останнім часом Ерріс навідувався до вас? Тільки, прошу, кажіть правду.

— Так, він приходив сьогодні вранці й попередив мене, що ви, очевидно, завітаєте. Він і порадив говорити те, що я вам сказала.

— Він кохає Гайлен?

— Гадаю, так, але для Гайлен це нічого не важить.

— Коли він кохає її, то правдами і не правдами вигороджуватиме її, робитиме й далі такі ж дурниці.

— Що ж тепер? Прийде поліція, спитає мене… Сказати правду? Чи спробувати обманути? Поліція, певне, не така розумна, як ви, і якщо ви порадите, як викрутитись…

— Ви знаєте інспектора О'Брайна?

— Авжеж, дуже добре. Він навіть якийсь мій далекий родич.

— Коли він з'явиться тут і поставить вам те саме питання, що і я, скажіть… Ну, заплутайте його… Але скажіть, що Ерріс приїздив сюди і ви з ним розмовляли, менше про Гайлен, більше про його вірші.

— А що робити з грязюкою між дошками?

— Візьміть відро води і вимийте підлогу. Ще й відро перекиньте. Цілком вичерпне пояснення.

— Ви таки розумна людина! — захоплено вигукнула місіс Девін.

Коли Девітт попрощався з нею, Гайлен ще довго не йшла йому з думки.

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

У Кілдар Девітт повернувся після обіду. Дзвонити йому не було потреби, бо Гайлен дала ключ від готелю. Вже переступивши поріг своєї кімнати, він побачив, що в кінці коридора відчинилися двері й показалася скуйовджена голова Ерріса. Поет, напевне, зіскочив з ліжка, почувши кроки на сходах. Девітт знаком запросив його до себе.

Кімната була прибрана, у каміні горів вогонь, на сніжно-білій скатерті стояла ваза з трояндами і вечеря.

— Ну, що ви з'ясували? — глухо спитав Ерріс. — Спіймали вбивцю?

Цього безвільного, розчарованого, завжди п'яного чоловіка гнітила безглуздість такого життя, але йому бракувало сил змінити його.

Девітт зупинився перед каміном і сказав, не обертаючись:

– Іноді йдеться не стільки про те, щоб схопити злочинця, скільки про те, щоб зрозуміти його.

— Ви надто широко розумієте справедливість, — саркастично зауважив Ерріс. — Боюся, що присяжні, коли одного чудового дня убивця Енн і Лайн стане перед ними, будуть не такі тямущі й чуйні.

Девітт не відповів нічого.

Погода стояла м'яка, вогонь у каміні палахкотів, і Девітт одчинив вікно, щоб впустити прохолодне повітря. Обернувшись, побачив, як жадібно дивиться Ерріс на карафку з вином.

Девітт налив склянку і поставив перед ним. Ерріс ухопив її і підніс до уст. Руки його тремтіли, аж склянка стукала об зуби. Одним духом Ерріс вихилив вино і одразу заспокоївся, в очах зник гарячковий блиск.

— Я припускаю, що ви підозрюєте всіх, навіть мене, — мовив Ерріс серйозно. — Але ви помиляєтесь, дуже помиляєтесь. І знаєте чому? Тому, що я не здатен на таке. Гляньте на мене, що я? Купка попелу, привид, алкоголік, який не може витримати навіть півгодини без спиртного.

— Можливо, все це так, — відповів Девітт. — Проте статистика свідчить, що велику частину злочинів чинять люди з порушеною алкоголем чи наркотиками психікою. Між іншим, що ви шукали в Коннемарі?

— Ах, ви вже й це знаєте? Ну й ну! Я оглядав там фортецю. Мета туристських екскурсій відома. Але, бачу, ви мені не вірите. І справедливо. Можна ще скляночку вина? — Налийте самі.

Знов одним духом вихиливши склянку, Ерріс витер губи й признався:

— Я навідувався в Коннемар, щоб поговорити з місіс Девін, тіткою Гайлен. Вона ладна заприсягтися…

— Я теж розмовляв з нею, — перебив Девітт. — І навіть якби вона все ще ладна була заприсягтися, що Гайлен ніч з вівторка на середу провела в баштовій кімнаті, навряд чи її свідчення зможе відвернути шибеницю, яка загрожує Гайлен.

— Але Гайлен цього не зробила! Ні! — гаряче вигукнув Ерріс.

— Ви були у місіс Девін, бо так само добре, як і я, розумієте, що Гайлен, потрапивши на лаву підсудних, опиниться у надзвичайно складному становищі. Доведуть, що вона в ту саму ніч могла бути тут, що вона мала мотиви для вбивства сестри, і всі побічні докази свідчать про те, що тільки вона, і ніхто інший, вчинила злочин. Можливо, адвокат, який має потрібні зв'язки, витягне її. Але ж підозра завжди лишатиметься на ній, навіть і тоді, коли її виправдають за недостатністю доказів. Та йдеться, зрештою, не про те. Ідеться про те, чи вбила вона Лайн, чи ні.

— Невже так важливо знати, що там трапилось?

— Якщо вона цього не зробила, їй треба допомогти; якщо зробила — наша допомога потрібна їй ще більше.

— Мусимо допомогти їй втекти або щось інше придумати?

— Не можна нікому сприяти у втечі. Тим більше тому, хто вчинив убивство, — сказав Девітт. — Його треба притягти до відповідальності. Так, притягти до відповідальності, але не мститися… Коли б ви хоч раз заглянули у камери в'язниці, ви б зрозуміли мою думку.

— Хіба я не можу уявити собі, хоч і не бачив цього! Гайлен у в'язниці! Як на це піде, я назву злочинцем себе! — нетерплячим рухом Ерріс наказав Девіттові мовчати. — Не турбуйтеся, я все зроблю правильно. Я не буду вдаватися ні в які деталі. Я тупо бурмотітиму під ніс — психопат, внаслідок зловживання алкоголем… Цю комедію зіграти неважко, бо це лише наполовину буде комедія. Знаєте, що то є поет? Знаєте, чому Шекспір зміг створити образи недолюдків, кровожерних королів і катів? Тому, що всі ці люди жили в ньому!

— Вам треба менше пити, — мовив Девітт. — А якщо все-таки це зробила Гайлен… — Він замовк, швидко підійшов до дверей і прочинив їх. За дверима стояла Гайлен.

— Заходьте, — запропонував Девітт. — Хіба обов'язково стояти під дверима, щоб почути нашу розмову. Так буде значно зручніше.

Він підсунув їй крісло.

Її обличчя, облямоване густим рудим волоссям, було сьогодні надто бліде. Цього вечора Гайлен ніби належала до якихось далеких часів, а не до сучасної дійсності з літаками, ядерними реакторами й електричними лініями.

Ерріс висловив це по-своєму.

— Ви сьогодні, Гайлен, красива, як молода відьма. В добу середньовіччя вас спалили б на вогнищі.

Погляд Девітта зупинився на важкому срібному ланцюжку, що прикрашав шию Гайлен. Такий самий ланцюжок носила вона й на зап'ясті. Девітт раптом згадав про перлину; він зовсім забув спитати Гайлен, чи відома їй ця річ. Вийнявши перлину із шухляди, він підніс її до світла, 1 вона заяскріла червоними відблисками. Але Гайлен байдуже мовила:

— Ефектна дрібничка…

— Оскільки ви, напевне, чули все, що ми про вас говорили, — сказав Девітт, ховаючи перлину в конверт, щоб передати О'Брайнові, — то чи не хочете поділитися своїми міркуваннями!

— Я не вбивала своїх сестер — ні Енн, ні Лайн! — відповіла вона гостро.

— А як ви оцінюєте намір Ерріса в разі небезпеки для вас взяти вину на себе?

— Йому не треба так багато пити, тоді він не молотиме дурниць, — відпарирувала Гайлен холодно.

— Вчора я написав свої найкращі вірші, — сказав Ерріс. — Я міг це зробити лише завдяки тому, що всі свої роздуми втопив у віскі. О, ваша розсудливість! Я повісився б від такого життя!

— То повісьтеся — принаймні перестанете верзти дурниці.

Ерріс підвівся.

— Я починаю вірити, що це була ваша робота. — Він зачинив за собою двері.

— Бідолаха, — похитав головою Девітт.

— Недоумкуватий хлопчисько, бридкий п'яниця! — Гайлен здригнулася. — Навіщо такі люди по світу ходять?!

— Він ладен до в'язниці йти замість вас!

— Коли дійде до діла, він полінується навіть листа у скриньку вкинути! Вигадувати, мріяти, обіцяти, поринати у світ фантазії — тут він геніальний. А при першому ж зіткненні з дійсністю від його благородства й сліду не лишиться!

— Ви кохали його колись?

— Дуже. Коли він уперше тут з'явився, я була ним зачарована. Але далі почалася пиятика до нестями, свинство, і все це зображалось як багатство душі…

— Було б чудово, якби ви справді виявилися непричетною до всієї цієї справи! — Девітт обійняв її за плечі і довго дивився їй в обличчя. Уста її ледь затремтіли, і Девітт відчув глибоку вдячність до неї. Це бувало з ним завжди, коли він зустрічав жінку, здатну викликати в ньому приплив життєвої сили. Щось подібне траплялося з ним і тоді, коли щастило прочитати цікаву книгу, прослухати фортепіанний концерт чи побачити прекрасний краєвид. Без усього цього життя перетворилося б на сумну плетеницю днів і ночей. Девітт несподівано збагнув, що Гайлен могла б стати для нього чимось більшим; аніж просто однією з багатьох жінок на його шляху.

— То не я, — мовила нарешті вона. — Присягаюсь тобі, не я.

— Якщо це правда…

— Якщо, якщо! Ти не віриш мені? Чого варте довір'я, яке грунтується тільки на доказах і здоровому глузді?

— Дурниці, — відповів Девітт спокійно. — Ми не маємо нічого іншого, крім розуму, щоб судити про людей і речі. Сліпе довір'я, віра, яка зберігається всупереч розумові, — це наробило вже досить лиха. Я знаю, тобі важко це збагнути.

— А якщо не важко, якщо я можу зрозуміти, і дуже добре? — пожвавішала Гайлен. — Не думай, що тільки ти розчаровувався… Та все ж, кажу ще раз, то не я. І знаєш чому? Мені не було потреби влаштовувати весь цей спектакль. Ще кілька днів тому ми з Лайн гуляли на крутому березі бухти Слайго. Прямовисні скелі височать майже на сто метрів над морем. Огорожа — не вище колін. Якби я хотіла вбити Лайн, найменшого поштовху було б досить… Ніхто й ніколи не зміг би нічого довести. Не виникло б навіть підозри…

— Можливо.

— Бачу, ти не віриш мені. Гаразд. Тоді облишмо розмову. Хто ти такий, власне кажучи, щоб я тебе переконувала? — Її зелені очі гнівно блищали. — Не розігруй із себе господа бога! — Вона зупинилася перед дзеркалом у дверцятах шафи. — Хоч ти й маєш гроші, буваєш у вишуканому товаристві, але нічим не відрізняєшся від інших!

— Чого ти шукала у вівторок увечері в підземному ході? Що ти там робила? Навіщо ти сюди пробралася?

Гайлен скам'яніла від несподіванки, проте не сказала й слова.

— Може, хочеш заперечувати, що була тут?

— Я. Я не була в будинку, — прошепотіла вона.

— А це тобі відоме? — Девітт витяг з-під подушки на дивані маску і простягнув її Гайлен, яка все ще стояла обличчям до дзеркала. Вона тихо зойкнула і відскочила назад.

— Це… Де ти?.. Що це таке?

— Дехто бачив тебе внизу, в підземеллі, з цією маскою в руці.

— Неправда! Я ніколи раніше її не бачила! — вигукнула Гайлен голосно. — Ніякого уявлення про хід я не мала! Це ти сам знаєш!

Щирий тон Гайлен розвіяв сумніви Девітта. Він бачив, як вона вся тремтить од хвилювання, і, незважаючи на те, що поклав собі не давати волі почуттям, Девітт пригорнув її.

… Настала ніч, у кімнаті повіяло холодом, і Гайлен встала з ліжка, щоб зачинити вікно, потім підійшла до столу і зробила собі бутерброд: сміючись, призналася, що зголодніла.

Показавши на червоні троянди, мовила:

— Я ходила за ними аж в оранжерею.

Девітт згадав перший вечір у Кілдарі, О’Гвінна з букетом троянд при виході з цвинтаря й усміхнувся.

З коридора линула церковна музика. Ерріс, самотній у своїй кімнаті, знову заливав сумні думки міцним віскі.

РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ

Гайлен ще спала, коли Девітт прокинувся. Він почував себе щасливим. Відколи Гайлен заснула, її сон був глибокий і спокійний. Людина, яка вчинила вбивство, не могла так спати. Клятвам він вірив лише наполовину, її міцний сон був переконливішим за будь-які слова. Він погладив її по голові, вдягнувся і пішов униз, у пивний зал. Звідти зателефонував Клаггу й умовився з ним про зустріч у готелі «Червоний бик».

За годину вони зустрілися. Як звичайно, перед Клаггом лежали розкритий записничок та кілька аркушів з колонками цифр. Клагг зібрався був доповідати, як з'явилася місіс Ейн (Стелла вже повернулася до Дубліна). Її воскове обличчя під чорним капелюхом неначе ще більше змарніло, колючий погляд, міцно стулені уста виказували злостиве презирство до всього на світі. Тільки той, хто знав її так добре, як Девітт, розумів, що то тільки захисна оболонка доброї і вразливої душі.

Клагг розповів насамперед про стару Скрогг та її подругу Гаккетт і одразу ж, як завжди, почав підраховувати витрати.

Місіс Ейн зауважила:

— Ваші розслідування, мій любий, не варті й трьох шилінгів. Старість, старість, мій любий!

— Прошу не робити мені таких зауважень! — вибухнув Клагг, але вона не вгавала:

— Ах, що ви можете мені заборонити! Я завжди знайду роботу. — Вона спокійно пила каву. — Ну й часи настали! Довкола злодійство, обман, подружні зради, розбійницькі напади. Візьмімо лише кількість зареєстрованих злочинів. Вони зросли майже в п'ять разів! Про незареєстровані нема чого й говорити. Хіба раніше були оці безсоромні номери із стриптизом! — Вона повернулася до Клагга. — Що там казати! Навіть такі доброчесні батьки сімейства, як ви, захоплюються цими непристойностями. Ви ж не будете запевняти, ніби цілу ніч займалися розслідуванням поведінки сера Джонсона у цих домах розпусти? Та й не тільки це. Хоч і цього не слід приховувати від вашої нещасної дружини. Коли я побачу її, то дам зрозуміти, яка важка ваша так звана нічна робота.

Незабаром Девітт довідався, що цього разу злостивість Ейн викликала Гайлен. Коли він спитав, що вона дізналася про останню з трьох сестер, її обличчя скривилося, наче від зубного болю.

— По-перше, це зарозуміла гуска! — відказала Ейн. — Уже в середній школі вона пише твір про Катерину Другу, де твердить, що людині, обдарованій більше за інших, все дозволено… Своїх ближніх вона взагалі зневажає, не терпить матері так само, як обох сестер. До них Гайлен ставилась, як до нікчем…

— Але ж усе це загальні твердження, — перебив Клагг.

Ейн зупинила його таким рухом, наче відганяла муху.

— Не перебивайте!

— Прошу факти, — в свою чергу зупинив її Девітт. Вона перевела дух, і голос її зазвучав майже вороже:

— Електромонтер, який перевіряв у Скроггів елекропроводку, мав ліквідувати старе газове освітлення в усьому будинку. Але з півмісяця тому до нього прийшла Гайлен і наказала лишити газові ріжки на нижньому поверсі. У кімнаті Лайн мали збудувати газовий камін.

— Чудово! — радісно вигукнув Клагг. — Та коли Гайлен заздалегідь підготувала вбивство, чому вона так грубо поводилася з сестрами? Чи не логічніше було примиритися з ними про людське око?

— Можливо, це було б логічніше, але психологічно правильнішим здається мені шлях, обраний Гайлен. Кого підозрюють більше: того, хто раптово мириться зі своїм ворогом і грається в дружбу, чи того, хто перед усім світом заявляє, що він переріже горло своєму супротивникові? Мені здається вірогіднішим, що Гайлен обрала другий варіант.

— А як же монтер? — спитав Клагг. — Вона мусила враховувати, що їхня розмова рано чи пізно стане відома.

— Можете робити свої висновки, — відрубала Ейн. — Я не слідчий, не мені визначати, чи зітнуть Гайлен Великій голову, чи ні. Ось ще одна дрібничка. Скрогг займався контрабандою героїну. Гайлен знала про це півроку тому. І не лише знала! Вона допомагала батькові, розповсюджувала цей чортів товар. І, нарешті, проблиск божої справедливості: не так давно Гайлен сама стала наркоманкою.

Девітт підвівся:

— Тепер мені ясно, звідки отой дивний блиск в її очах, — від уживання героїну!

— Мені дуже шкода, — місіс Ейн зняла свій жахливий капелюшок, — але залишити цей факт поза увагою не можна. Є й дещо інше. Подейкують, що перед самою смертю Скрогг сховав не лише духівницю, а й більше тисячі фунтів новенькими банкнотами.

— Оце так! — не витримав Клагг. — Від кого ви дізналися?

— Зв'язані в пачки гроші Скрогг заховав у підвалі, щоб помучити свою дорогу дружину. В будинку сила-силенна пацюків, і думка про те, що вони можуть своїми гострими зубками попсувати п'яти- і десятифунтові купюри, справді могла позбавити сну стару даму. В усякому разі, так розповідають.

— Хто?

— Я чула, наприклад, від дружини О'Брайна. Вона купувала капелюшок, я дала їй кілька порад — отак і розговорилися.

— Мені б не хотілося нагадувати, — почав Клагг, — але розслідування уже коштує вам, сер, сімдесят чотири фунти. Чи не надто дорогою стає ця справа? До того ж попереду ще цілий ряд труднощів. Розслідування у притулку дало досить суперечливі факти. Там діються дивні речі, які варто вивчити грунтовно, інакше все лишиться недоведеною підозрою.

— Що ж там діється? — поцікавився Девітт.

— О'Брайн годинами кудахкає біля старої Скрогг, до них приєднується побожний містер Джойс. Іноді в цих збіговиськах бере участь і Гаккетт.

— Що ж тут особливого? — допитувався Девітт. — Троє з них родичі, і всі прагнуть одержати спадщину. Ну, а Гаккетт…

— Гаккетт — колишня акушерка, вона вісімнадцять років тому піймалася на абортах і попала під суд, Скрогг з допомогою адвоката потурбувалася, щоб деякі дівчата відмовились від своїх показань, і Гаккетт відбулася лише півтора роками тюрми.

— Ваше відкриття може повернути хід усієї справи, — доброзичливо заговорила Ейн. — Якщо Гаккетт завдячує старій Скрогг, то цілком можливо, що вона бреше, ніби ця бідолашна паралітичка ніколи не залишала притулку. А що, коли це Гаккетт відправила обох сестер на той світ? Стара Скрогг ненавидить своїх дочок, вона радиться з Гаккетт, з братом Джойсом. Під розп'яттям, що висить над столом, народжується задум злочину, а здійснює його Гаккетт.

— Так воно могло бути, — погодився Клагг. — І тому згадка перед цим про витрати, сер… — Він збентежено кахикнув, — Якщо ми будемо вести розслідування далі…

Девітт вийняв чекову книжку і виписав чек на п'ятдесят фунтів.

— Ми будемо розслідувати справу до кінця. Стежте за притулком і спробуйте дізнатися, чи справді паралізована місіс Скрогг. Потім — як швидко можна дістатися з притулку до Кілдара. Нарешті, розслідуйте історію з маскою.

— А що робити мені? — спитала Ейн. — Я вам більше не потрібна? Тоді я поїду додому: моя небога захворіла на свинку, і сестра мусить відриватися від роботи, а цього вона собі не може дозволити.

— Для вас — особливе завдання. Потоваришуйте з гробарем, який за сумісництвом грабує могили. Він краде черепи та свіжі квіти і потай перепродує їх любителям, бо, каже, церква платить дуже мало, і він змушений вдаватися до побічних заробітків.

— Цікавий тип, — зауважила Ейн сухо. — Що я маю робити? Допомагати йому в розкопках?

— Ні. Ви з його допомогою в разі потреби доставите мені труп дорослої людини.

— Зроблю, це дрібниця, — погодилася місіс Ейн. — Якщо йдеться лише про один, а не про цілий вагон. Цікаво, навіщо вам потрібен такий реквізит?

— Хочу відчути страх, — спробував пожартувати Девітт. — Гробар — веселун і ласий на гроші. Йому однаково, яку саме казку ви для нього вигадаєте. На мій знак все повинно бути готово. Але можете витратити на це не більше тридцяти фунтів.

— Тридцять фунтів! — жахнувся Клагг. — За такі гроші ми можемо притягти з дублінського моргу стільки трупів, скільки заманеться. Хіба ми гірші за університет? А він не платить і десяти фунтів.

Девітт підвівся.

— Я зателефоную вам завтра в цей самий час. Щасливо!

— Яке вже там щастя з таким дорученням! Та коли старий осквернитель могил і справді веселий дивак, то буде не так уже й погано, — сказала Ейн. Вона здогадувалася, що між Девіттом і Гайлен щось е. А за Девітта вона ладна була у вогонь і воду.

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

Другого дня, повернувшись із Дубліна, куди він повинен був навідатись у службових справах, Девітт застав Гайлен мовчазною і пригніченою. Вона лежала в його кімнаті й читала.

Коли він сів біля неї, на його запитання вона спершу відповідала дуже коротко, потім підвелася й гірко промовила:

— Я сама себе ненавиджу. Як я могла закохатися в тебе! Ти підозрюєш мене, ти вважаєш мене впертою, зарозумілою… Ми, жінки, просто дурні, слабкі істоти! Досить нам переспати з чоловіком, і ми ладні обманути самих себе: те, що вчора ми вважали правильним, втрачає своє значення. Я ненавиджу себе, Патріку!

— Мені треба ненадовго відлучитися. — Девітт переодягнувся. — За одну-дві години я повернуся, і ти зустрічатимеш мене, як вірна дружина, з теплими хатніми черевиками та щирою прихильністю. Прошу тебе тільки — не запалюй вогню в каміні. Надворі тепло, і ми задихнемося.

— Але ж минулої ночі тут було досить холодно.

— Коли в будинку знову з'являться майстри? — Девітт повернувся спиною до Гайлен. — Треба в деяких кімнатах обладнати каміни газовим опаленням.

Він почув, як рипнула пружина кушетки. Гайлен підхопилась і боса стала біля нього.

— На що ти натякаєш?

— Натякаю?

— Не обманюй! Навіщо ти обманюєш мене? Ти не просто підозрюєш — ти певен, що я винна. І впадаєш коло мене, тільки щоб вивідати всі мої таємниці, щоб у твоїх обіймах я втратила обережність і розповіла те, чого ти не знаєш. Ти, Патріку, негідник, підлий негідник!

Вона призналася, що мала багато таких зв'язків, як з Фіннігеном, але жоден з них не залишив у її душі глибокого сліду. Вона говорила щиро, Девітт бачив, що це не гра. Але чому такий раптовий спалах хвилювання? Докори сумління? Страх перед в'язницею?

— Один з моїх працівників довідався, що ти розмовляла з майстром, коли він хотів ліквідувати газове освітлення, і що Лайн була проти встановлення в її кімнаті газового каміна. Поясни, що все це означає?

— Абсолютно нічого! — вигукнула вона майже істерично. — Лайн, мати і я говорили, що в найкращих кімнатах треба обладнати каміни, і Лайн сама запропонувала використати для цього стару систему газового освітлення. Та коли склали попередні підрахунки, стало ясно, що все це коштуватиме надто дорого, і ми відмовились.

— Ще хто-небудь знає про це?

— Моя мати, — сказала Гайлен уже спокійніше. — Давай біжи туди, спитай у неї. Мені ти все одно не віриш!

— Ерріс у себе в кімнаті?

— Не знаю. Він мене не цікавить! Я спакую валізу і поїду з Кілдара. Це смердюче гніздо остогидло мені. І ці плітки, і це патякання!

— Можеш пакувати валізу і, коли хочеш, замовити квиток на літак. Але я не думаю, що далеко заїдеш. Уже на аеродромі тебе схоплять і відпровадять до слідчої в'язниці.

Гайлен тихо зойкнула.

— Але ж я нічого не зробила, нічого! За віщо ж до в'язниці. — У її очах застиг переляк. Вона відчувала себе на краю прірви.

— Я їду до твоєї матері, — сказав Девітт. — Там зустріну О'Брайна, тоді все скажу тобі. А ти повинна терпляче чекати тут. Спроба залишити Кілдар розглядатиметься, як втеча, і коли дійде до судового розгляду, твій адвокат буде в незавидному становищі.

Вона опустилася на стілець.

— Якщо справа зайде так далеко, я накладу на себе руки. Мені так страшно, Патріку!

І знову він подумав, що вона не причетна до вбивства, але тут-таки сказав собі, що не повинен піддаватися настроєві хвилини.

— Ти знаєш, що твій батько займався контрабандою героїну? Кажуть, ти допомагала йому і сама стала наркоманкою.

— Патріку! — вона схопилася зі стільця. — Як ти можеш таке говорити! Така мерзенна брехня!

Це звучало непідробно й щиро, і Девітт відмовився від дальших розпитів. До того ж він поспішав.

— Найпізніше о восьмій я буду тут. — Біля дверей він обернувся: — Візьми себе в руки, Гайлен, незабаром усе з'ясується.

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

Жовтаве світло надвечірнього сонця мовби сіяло якийсь тихий смуток на краєвид, що пропливав обабіч Девіттової машини. Це враження посилилось, коли перед ним виринула самотня будівля з крутими дахами, багатьма димарями і зарослими плющем стінами. Вигляд старовинного будинку, де старі напівживі люди проводили свої останні дні, навіяв настрій, що виникає, коли бачиш речі, які давно вийшли з ужитку і зберігаються тільки як спомин про минуле, — древній олив'яний кухоль, майстерно виготовлена гасова лампа, пожовкла гравюра.

Проїжджаючи повз ворота парку, Девітт помітив там деяких мешканців притулку. Вони дріботіли непевним кроком, важко спираючись на палиці, стомлено опускалися на лави.

Біля під'їзду Девітт зупинив машину і зайшов до залу. Гаккетт, напевне, побачила його здалеку і вийшла назустріч. Коли він висловив бажання зустрітися з місіс Скрогг, вона, завагавшись, сказала, що зараз у старої дами сидять гості. Девітт саме тому й квапився сюди, тож попрохав Гаккетт передати місіс Скрогг, що він приїхав у справі спадщини.

Гаккетт пішла. Незабаром вона повернулася й запросила Девітта йти за нею.

Кімната місіс Скрогг була простора і світла, вельми затишна. Гарні шпалери, оббивка меблів витримана у світлих тонах, абажур сучасний. Стара Скрогг лежала у ліжку в нічній байковій блузі. Сиве волосся було дбайливо зачесане, схожі на пазури кістляві пальці мирно лежали поверх ковдри. Праворуч неї сидів на стільці майстер Джойс, вбраний у чорне, бундючний, похмурий. З протилежного боку на плетеному стільці вмостився інспектор О'Брайн. Він тримав у роті велику незапалену сигару.

О'Брайн привітався до Девітта без своєї звичайної грайливості.

— Бачу по вашому обличчю, що ви принесли нам добру звістку, — сказав інспектор. — Пора, пора нарешті розплутати цю прикру справу з духівницею. На нашого доброго Джерома, хоч він і чудово співав, у грошовий справах не можна було покластися.

Джойс повідомив:

— Ваша шкіряна сумка вже давно готова і чекає на вас. Не забудьте — робота виконувалась на замовлення!

Місіс Скрогг розглядала Девітта незвичайно жвавими очима й мовчала. Гаккетт, стоячи біля одвірка, уважно стежила за всіма, не втручаючись у розмову. Після короткої умисної паузи Девітт сказав:

— Сьогодні вранці, переглядаючи батькові папери, міс Скрогг знайшла проект духівниці, за яким Джером Скрогг відписав усе майно своїм трьом дочкам, а вам, місіс Скрогг, лише ренту — 250 фунтів на рік.

— Яка несправедливість! — обурено скрикнув Джойс. Очі його ніби ще більше звузились, голос звучав ще пронизливіше, ніж завжди. Він намагався приховати тремтіння рук.

— Ми подамо в суд, Ейліс! Нехай процес тягтиметься хоч десять років, нехай скликають Верховний суд — ми не відступимося, поки не переможе справедливість! Ти одна, лише ти одна нажила всі гроші, ти працювала з ранку до пізньої ночі! То чому ж ти мусиш отримати якісь жалюгідні крихти?

— Заспокойся, Сліме, — спробував утихомирити його О'Брайн. — Проект — це ще не духівниця!

— На проекті Скрогг зазначив, що бере за свідків служницю Бес та містера О’Гвінна, — брехав далі Девітт. — Я розмовляв із гробарем, і він підтвердив, що підписував духівницю. А що місіс Бес і містер О’Гвінн люди нічим не заплямовані, їхня правдивість не підлягає сумніву…

— О’Гвінн незаплямований? Від цих слів може обвалитися тюремний мур! — крикнув майстер. — Богохульник він! Осквернитель могил! Він…

— Спокійно, — спинив його О'Брайн. — За такий тон тебе можуть оштрафувати на шість фунтів. Обуренням тут не зарадиш. Якщо ж міркувати спокійно, то навіть добре, що все з'ясувалось і Ейліс зможе нарешті зробити все, аби довести свої права.

— Гайлен — безбожна повія! — не вгавав Джойс. — Вона вже обдумала, що брехати судові.

— Свідки тут, свідки там, а де ж духівниця? Покажіть нам її! — мовила раптом стара Скрогг спокійним голосом.

Руки вона сховала під ковдру, і Девітт не сумнівався, що стисла їх там у кулаки. Він сказав підкреслено сухо:

— Духівниця знайдеться! Позначка на проекті не лишає сумніву, що ваш чоловік сховав її у будинку.

— Покажіть мені проект.

— Я надіслав його до нашого головного бюро, — пояснив Девітт. — Якщо дійде до судового розгляду…

— … мій адвокат легко доведе, — перебила стара, — що для мого чоловіка складання духівниць стало манією — він навіть склав духівницю на користь Товариства собак. А є закон, який, при доведенні душевного розладу заповідача, дає право оскаржити кожну духівницю.

– І ми оскаржимо її, можете бути певні! — гаркнув Джойс.

— Ви вважаєте нас дурнішими, ніж ми є, — вступила в розмову Гаккетт. Її рішучий тон свідчив, що вона має тверду вдачу і пречудово знає, як поводитись. — Про що ви розмовляєте з Гайлен, нікого не цікавить. Та коли ви твердите, ніби Гайлен знайшла духівницю, за якою усе майно припадає їй одній, тоді я скажу вам — шукайте дурнів в іншому місці. Отже, чого ви прийшли сюди? Чого хочете від місіс Скрогг?

— Вас це не обходить, — відказав Девітт. — Наскільки мені відомо, ви з місіс Скрогг не родичі.

— Я її подруга і користаюсь правом її довіреної особи. Чому ви не відповідаєте на моє запитання?

Девітт засміявся їй в обличчя.

— Не дуже пишайтеся дружбою з місіс Скрогг. Мені відомо, як ця дружба зав'язалася…

— Ви натякаєте на те…

— Так, саме на те.

— Я виправдалася тоді в усіх пунктах, крім одного, — не здавалася Гаккетт. — І цей один пункт…

— Ви дістали тільки півтора року за недостатністю доказів. Місіс Скрогг подбала, щоб кілька свідків говорили на суді не те, що на слідстві. Але ще дещо про духівницю, — звернувся Девітт до Скрогг. — Ваша дочка запросила на завтра муляра і теслярів, щоб вони ретельно оглянули будинок, і я прийшов дістати вашу згоду на це, як співвласниці…

— Не погоджуйся, Ейліс! Гайлен безбожна повія, і кожне її слово — брехня! Придивіться до неї, якщо ви справді хочете знайти вбивцю! — знову почувся верескливий голос Джойса. Змінивши тон, він з покірливим і водночас підступним усміхом додав:

— Вся ця морока з духівницею чистісінька комедія, хоч вона коштувала двох жертв. Я знаю Гайлен з дитинства, і знаю, що з цієї дитини — хай бог милує! — вийшло! Ви створите для себе додаткові труднощі, пане адвокат, якщо будете вірити теревеням Гайлен. Ще більші труднощі вас спіткають, коли ви діятимете заодно з Гайлен і допомагатимете їй одержати майно, на яке вона не має ніякого права.

— Поки він не покаже духівниці, я б на твоєму місці, Ейліс, і розмовляти не стала, — порадила Гаккетт.

— Ви щойно твердили, — спокійно звернувся Девітт до Джойса, — ніби Гайлен вбила своїх сестер. Гаразд! Але як вона проникла в дім? Про це ви подумали?

— Не маю жодного уявлення, — відповів Джойс неохоче.

— А ви, місіс Скрогг? — спитав Девітт. — Ви знаєте, як можна непомітно проникнути в дім? Або ви, Гаккетт?

Обидві жінки тільки знизали плечима. О'Брайн задоволено смоктав свою сигару.

— Що я казав? Такою тактикою допиту нічогісінько тут не доб'єшся! Відповіді, які ви щойно дістали, найкращий доказ. Кожен з присутніх знає, що є можливість потрапити в дім, не користуючись дверима. Я маю на увазі старий хід. Але, наприклад, нашого любого Джойса можете допитувати хоч до страшного суду — все одно нічого не дізнаєтесь. Чи не так, старий пророче?

Джойс з овечою покірливістю кивнув головою.

— Я взагалі не скажу більше нічого. Хіба що перед судом, і лише під присягою!

— Тільки так, — підтвердила Гаккетт. — Адже йдеться не лише про гроші, а про два вбивства!

— Кожен з нас, включаючи мене, знав про хід, кожен з нас так чи інакше зацікавлений у спадщині. Отже, кожен з нас міг бути вбивцею, — підсумував О'Брайн самовдоволеио. — Якщо ви мали на меті тільки це з'ясувати, то не варт було так далеко їхати: Лемерт, шановний директор краєзнавчого музею, багато років тому відкрив отой підземний хід.

Девітт зрозумів, що О'Брайн розгадав його план. Він підвівся і сказав зневажливо:

— Гаразд, нехай суд розбереться, як пов'язані між собою підземний хід і вбивства. Але все це не стосується духівниці. Вона знайдеться і буде визнана законною.

— Мій чоловік, як я вже казала, склав кілька духівниць, — стояла на своєму Скрогг.

— Це нічого не важить, — заперечив О'Брайн. — Якщо заднім числом його не оголосять божевільним, суд може стати на бік Гайлен.

— То була б страшна несправедливість, — сказала Гаккетт.

О'Брайн казав правду: докопатися до справжніх думок присутніх було неможливо. Але нехай вони вірять, що Гайлен знайде духівницю і доб'ється свого. Девітт був певен, що таку думку він нав'язав їм. Вже зібравшись іти, він раптом кинув погляд на нічний столик біля ліжка. Там лежав молитовник з тисненим хрестом, стояли кілька слоїків з таблетками, будильник і настільна лампа. Поряд з нею — обрамлене чорним крепом фамільне фото, вже знайоме Девіттові: огрядний, життєрадісний Скрогг і маленька, висохла, вся в чорному жінка, позад яких стояли з награними усмішками три дочки — Енн, Лайн, Гайлен. Таке фото є майже в кожній сім'ї. Але місіс Скрогг поставила його на своєму нічному столику, та ще й облямувала чорним крепом, і це раптом відкрило Девіттові всю брехливість її і всіх тих, хто називав себе її довіреними особами. Стара ненавиділа свого покійного чоловіка, ненавиділа своїх дочок, які зі свого боку платили їй тим самим, і все ж вона поставила фамільне фото на нічний столик, щоб всім показати, яка дорога для неї її сім'я.

Тут йому сяйнула нова думка. Він знав, що місіс Скрогг не подасть йому руки, та, незважаючи на це, підійшов до неї і простягнув руку. Поки, як він і передбачав, стара розглядала його руку, він ногою відхилив дверцята тумбочки. Побачивши там нічну посудину, переконався, що не помилився. Симулюючи зніяковіння, він щось промимрив і вийшов з кімнати. Але, ще не дійшовши до сходів, почув позад себе кроки О'Брайна. Девітт зупинився.

— Ви хитрий, мов диявол, — почав з компліменту О'Брайн. — Тепер ви думаєте, що загадку розв'язано і вже відомо, хто спровадив на той світ обох сестер? Але раджу не поспішати. Те, що ви побачили, є лише побічний доказ. А побічні докази завжди можна витлумачити по-різному. Спроможність місіс Скрогг, яка нібито ледве ворушить пальцями, користуватися нічною посудиною, — ще далеко не доказ того, що вона здатна дістатися Кілдара, прокрастися через підземний хід в будинок і одну із своїх дочок повісити, а другу отруїти газом. Навіть якби стара могла бігати, навряд щоб хтось в Кілдарі не побачив би її й не впізнав. А літати вона не може, це вже напевне.

— Хто його зна, — промовив Девітт і пішов од спантеличеного інспектора.

По дорозі до Кілдара Девітт так заглибився в роздуми, що не помітив, як праве переднє колесо потрапило у вибоїну, і машину так трусонуло, що він мусив мерщій натиснути на гальма. Він вискочив з машини і побачив, що переднє колесо стоїть на ободі. Аж ось коли довелося гірко пошкодувати, що весь час відкладав придбання запасного колеса! Тепер треба було самому латати камеру. Ця кропітка робота ускладнювалася ще й тим, що він забув інструмент для зняття шин і мусив користуватися незручною викруткою. Незабаром і вона зламалася, і якщо спершу, лаючи себе, Девітт все-таки сприймав аварію з гумором, то тепер він серйозно занепокоївся. Темніло, а йому після всього побаченого і почутого в притулку конче треба ще завидна прибути в Кілдар, бо там може статися те, що він мусить попередити.

Уламком викрутки Девітт лише зламав ніготь на пальці, а шини так і не зняв. Єдине, що він міг зробити, це якось відсунути машину вбік, щоб на неї не наскочило інше авто. Проте, незважаючи на всі його зусилля, «ягуар» не зрушив з місця.

З боліт густою завісою підіймався туман, місцевість здавалася вимерлою.

Девітт уже втратив всяку надію, коли раптом вдалині з боку Чезвіка спалахнули вогні фар. Він стояв посеред дороги і вимахував руками, щоб привернути увагу водія. Коли машина наблизилася, Девітт упізнав той самий старий форд, що стояв у гаражі притулку. А за вітровим склом він побачив непорушне воскове обличчя… То була маска, за якою водій сховав своє обличчя. Девітт ледве встиг відскочити вбік: машина звернула праворуч і, мало не зачепивши «ягуара», зникла в долині.

Девітт не мав права гаяти ні хвилини: якщо йому не вдасться вчасно прибути в Кілдар, цієї ночі трагедія дістане своє жахливе завершення. Ввімкнувши стоп-сигнал і підфарники, він покинув машину на дорозі і мерщій подався пішки до Кілдара.

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

Годинник на церкві святого Томаса вибив чверть на дев'яту, коли Девітт, украй стомлений, дістався готелю.

Гайлен запалила камін у пивному залі і сиділа біля вогню разом з Клаггом та Еррісом. Впадала в око її надзвичайна схвильованість, хоч вона й намагалася приховати її. Ерріс виглядав збудженим, незважаючи на те, що випив небагато.

Лише Клагг був зовні спокійний.

— Ну, що ти дізнався у Чезвіку? — поцікавилася Гайлен.

— По дорозі назад у вас трапилась аварія? — спитав Клагг. — І, мабуть, на чималій віддалі від Кілдара? — Він кивнув самовдоволено. — Так, так, автомобіль — чудова річ, але я завжди кажу своїй дружині, що, маючи таку річ, ніколи не знаєш, як далеко на ній заїдеш. Варто загубитися лиш якомусь одному шурупчику, щоб міцно засісти.

— Ви помічаєте геть усе, — пробурчав Ерріс. — Навіть мертва муха, що лежить між віконними шибками, розповіла б вам, напевне, про власника квартири, який дивиться у це вікно. Якби ви могли робити правильні висновки з усіх спостережень, то стали б найбільшим генієм розшуку. А так ви тільки шпигун, що визбирує порошинки, — грубо закінчив він.

Клагг захихотів:

— Щоб приховати свою нервозність, не обов'язково бути таким колючим, любий друже!

— Я зовсім не ваш друг. І тим більше не любий. Коли я кажу, що ви мене дратуєте, це не має нічого спільного з нервозністю.

— Облиште гризтися! Що ж там, у Чезвіку?

Девітт скинув черевики і випростав ноги перед каміном.

— Ерріс, ідіть до себе. Цим ви зробите приємність і мені, і передусім самому собі. І ще одне. Не зачиняйте дверей вашої кімнати і віконниць. Клагг вам пояснив, що може статися цієї ночі.

— Ви й справді гадаєте…

— Тримайте двір під наглядом. Якщо туман розвіється, ніч буде місячна, і навряд чи хтось зможе прокрастися до будинку непомітно.

— Я зварю собі міцну каву і буду чатувати, — пообіцяв Ерріс і пішов.

— Гідна співчуття людина, — зауважив Клагг. — Моя дружина завжди каже, що надмір фантазії, особливо у митців, веде до переоцінки своїх можливостей, а оскільки для світу самопереоцінка нічого не варта, такі люди шукають втіху у пляшці віскі. У моїй слідчій практиці я сто разів переконувався, що люди, які забагато п'ють…

— Все, що я вам доручав, зроблено? — перебив Девітт.

— Само собою! Місіс Ейн, хоч і має гострого язика, зате надійна людина. — Клагг вийняв записничка, вирвав звідти списаний цифрами аркуш і простягнув Девіттові. — Тут все підраховано якнайточніше — 17 фунтів 9 шилінгів 9 пенсів.

— Отже, все готово, і я можу не турбуватися більше про справу? — перепитав Девітт.

— Все готово, все у зразковому порядку, — підтвердив Клагг і захоплено додав: — Першокласна пастка, сер!

— Про що ви? Яка пастка? — Гайлен підійшла до Девітта ззаду і поклала руки йому на плечі.

Клагг кахикнув і підвівся.

— Я, мабуть, піду. Якщо, не випогодиться і задощить, буду, як умовились, під навісом, звідти можна чудово оглядати місцевість.

— Коли це затягнеться, йдіть тихенько до кухні, — там на плиті стоятиме кавник. Склянка кави в такій ситуації не завадить.

Біля дверей Клагг зупинився.

— Ще одне, сер! Чи не краще було б юному поетові ночувати в кімнаті на нижньому поверсі? Бо коли він знову набереться, може статися…

— Ні, це може викликати підозру. В разі потреби, я подбаю про нього.

Залишившись з Гайлен, Девітт узяв її за руку і посадив собі на коліна. Вона прошепотіла:

— Ти щось приховуєш, Патріку. Про що ти довідався у Чезвіку від матері? З нею щось трапилось? Чи вона…

— Ні, нічого не трапилось. Вона почуває себе добре, як завжди. Є дещо інше, Гайлен. Тепер я знаю, хто винен у смерті Енн і Лайн.

— Ти дізнався нарешті? — скрикнула. Гайлен. — Хто ж?

— Хтось із цих двох або трьох. Гаккетт, твоя мати…

— Божевільний! Мати ледь підводиться з ліжка! Як же їй подолати тридцять миль до Кілдара?

— Я не кажу, що це була саме вона. Хоч балачки про те, що вона не може рухатися, безпідставні.

— А хто ще? Я, напевно? Навряд чи ти зняв підозру з мене. — Гайлен вивільнила руку з його долонь. Пальці її були холодні, як лід, а щоки пашіли, немов у гарячці.

— Що не ти, я тепер твердо знаю, — промовив він тихо.

— Ах Патріку!..

Вона дихала важко й швидко. На запитання, чи залишиться він цієї ночі у неї, Девітт через силу відповів: «Ні!»

— Послухай-но, Гайлен, — він одвів її руки від своєї шиї. — Через кілька годин ми знатимемо все. Може статися, що це прикро вразить усіх нас, а особливо тебе. Але будемо мужні, бо інакше ніколи не знайдемо спокою. Тож слухай мене уважно, я поясню, що ти маєш робити у найближчі години…

У коридорі почулися кроки, двері відчинились… Це був Ерріс. І хоч він побачив Гайлен на колінах Девітта, не визнав за потрібне вибачитися, що зайшов, не постукавши.

— Я повинен зробити повідомлення, капітане! — він приклав долоню до уявного кашкета. Видно було, що Ерріс встиг уже добряче хильнути.

— Яке повідомлення? — спитав Девітт.

— Дике повідомлення, капітане. Довкола нашого готелю ходить привид. Душі померлих мародерів крадуться у свої старі розбійницькі нори. Світло спалахує і гасне там і тут — але це не світляки. Можу заприсягтися, що бачив на причалі ліхтар, потім стало зовсім темно.

— У вашій кімнаті світилося? — спитав Девітт.

— Ні.

— А ви певні, що це вам не привиділось?

— Виключено, капітане. Навіть враховуючи те, що моя фантазія схильна легко змішувати вигадку з дійсністю.

— Може, до бухти зайшов рибальський катер, — висловила припущення Гайлен.

Ерріс глянув на неї і раптом сказав:

— Можливо, мені привиділося. Але річ не в тім. Одна думка непокоїть мене: що, як убивця не один, а їх багато? Це може перешкодити вашому планові — сьогодні вночі остаточно з'ясувати справу.

Засунувши руки в кишені штанів, широко розставивши ноги, він стояв перед кріслом, в якому сиділи Девітт з Гайлен.

— Чого ви на мене витріщилися? — не витримала нарешті Гайлен. — Я теж здаюся вам привидом?

Ерріс не відповів. Він згадав вираз її обличчя, коли Девітт дістав чорну перлину і тримав її проти електричного світла. Чому вона не сказала тоді, що знає, кому належить перлина? Адже видно було, що вона таки знала. Чому ж мовчала? Це питання весь час не давало йому спокою, навіть у найкращі години самоти, коли із плутаних, туманних, підсвідомих марень вимальовувались образи людей, яких він примушував плакати, радіти, скаржитися, співати, якими він населяв світ, у котрому сам собі здавався могутнім творцем.

Але сьогодні нічого цього не було. Раптова думка пришпорила фантазію, малювала нові версії вбивства обох сестер.

Ерріс повернувся до своєї кімнати. Він дивився у вікно, але не бачив ні місяця, що зійшов, ні чорних штормових хмар, які сунули з півночі. Він не побачив навіть, як Клагг, скрадаючись, перейшов двір перед його вікном. Поклавши голову на руки, Ерріс заснув. Поруч лежала перекинута пляшка з-під віскі.

… Разом з Ейн, Лайн і Гайлен він заплив на човні далеко в море. Всі три сестри любили його і належали йому. Він узяв Гайлен на руки, легко ступив на поверхню води і пішов до берега. Між двома горбами білого піску він опустив Гайлен на пісок і пригорнув, але вона кістлявими пальцями, схожими на пазури, як у старої Скрогг, схопила його за горло і почала душити. Дихати ставало все важче. Розпечена куля сонця запалила небо, і смолисто-чорні стовпи диму здіймалися з усіх боків.

Ерріс скрикнув і прокинувся. В перші секунди навіть не знав, де він. Підхопився, зачепив ногою ніжку стола і впав.

В кімнаті було повно їдкого диму. Вогняно-червоне світло за вікном витісняло ніч — більша частина готелю палала. Дим виїдав очі. Ерріс ледве знайшов двері і, спотикаючись, вибрався в коридор. Заточуючись, спустився по сходах до кімнати Гайлен. Тут дим був густіший. За рогом коридора він побачив вогонь. Жарота стала нестерпною. Почувся тріск, потім глухо обвалилася перегоріла балка.

Поповзом добрався він до кімнати Гайлен, намацав клямку. Двері були замкнені. Як божевільний, він гатив кулаками у двері, голосно кликав Гайлен, але марно. Ступив кілька кроків назад, схопив стілець і спробував ним висадити двері. Але вони не піддавалися. Пізніше Ерріс ледве згадував те, що було далі. Він ударився головою об дерев'яний стовп, відчув різкий запах гасу, потім перед ним знову замиготіло червоне світло. «Це вже кінець», — подумав він і впав, але хтось підняв його й виніс з палаючого будинку.

Опритомнівши, побачив, що лежить кроків за сто від вогню на покривалі, розісланому долі. Високе полум'я шипіло, штормовий поривчастий вітер кидав його в різні боки. Воно злизало старий будинок до підмурків. Люди бігали туди-сюди, лунали крики, накази. Тоненька цівка води з одного пожежного шланга нічого не могла змінити. Над полум'ям гойдалися чорні тіні. Ерріс не міг збагнути, що то за тіні, й знепритомнів.

Коли він знову прийшов до тями, то все ще лежав на землі. Хтось прикрив його ковдрою і підклав щось під голову. Вже сіріло, високе полум'я над кам'яною стіною готелю зникло. Гостро тхнуло холодним згарищем.

Ерріс відкинув ковдру і відчув, що може рухатись. Опіки були незначні, лише костюм пропалений у кількох місцях. Біля почорнілих мурів він побачив О'Брайна, якогось незнайомця і Девітта. Останній рушив йому назустріч.

— Навіщо ви встали? Зараз прибуде машина медичної допомоги, — сказав Девітт співчутливо. — Вам холодно?

Ерріс показав на спалений будинок і спитав:

— Вона лишилася там?

Девітт кивнув і відвернувся.

— Я намагався врятувати її, але двері були замкнені.

— Не можу збагнути, — промовив Девітт, — чому вона всупереч моїм вказівкам зачинила на засув двері й віконниці.

— Як все це могло статися?

— Клагга побили, палій облив майже весь нижній поверх гасом, — пояснив Девітт. — А пожежники прибули тільки через три чверті години. Хтось умисно викликав їх до іншого місця.

Отже, Гайлен згоріла живцем у своїй кімнаті — це був страшний удар для Ерріса.

Коли О'Брайн і незнайомий, що відрекомендувався інспектором поліції Вестріком, підійшли до нього, Ерріс звернув увагу на те, що товсте, з трьома підборіддями обличчя інспектора мало незвичайно серйозний вигляд.

— Я пізніше вислухаю вас, Ерріс, — сказав О'Брайн. — Приходьте до мене в бюро. Пан інспектор теж хоче дещо з'ясувати.

— Вона там? — знову спитав Ерріс, показавши на згарище.

О'Брайн ствердно кивнув головою.

— Але від неї лишилося дуже мало.

Ерріс стояв похитуючись. Нарешті приглушеним голосом видушив:

— Я хочу її побачити.

— Там нема на що дивитися, — невдоволено протягнув інспектор.

О'Брайн щось прошепотів інспекторові на вухо, і той, важко зітхнувши, дав згоду показати труп Гайлен. Ерріс у супроводі Девітта ступив на руїни. З вулиці почувся шум мотора — то під'їхала машина.

Ерріс нічого не чув і нічого не бачив, окрім якоїсь обгорілої маси біля колишнього вікна. Це все, що лишилося від Гайлен!

— Пробачте… Я не можу, — прошепотів він, неспроможний відвести очі від обвуглених решток людського тіла.

— Боже мій! Як це могло статися? Як тільки це могло статися? — машинально белькотів він.

З'явився Фінніген. Його обличчя змарніло, наче він щойно підвівся після тяжкої хвороби, в очах відбивався жах. Фінніген марно намагався щось сказати. Він кинувся до обгорілого трупа, впав на коліна і, не тямлячи себе, заридав.

Підійшов Джойс.

— Гайлен! Не може бути! Я не знав! — застогнав він, схопившись за стіну. — Клянуся господом богом, я не знав, не знав… Інакше я б ніколи не пішов на це, ніколи, ніколи!

— На що не пішли? — кинувся до нього інспектор.

— Арештуйте мене, закуйте в кайдани, але я не знав цього, не знав! — Джойс плакав, як мала дитина. Він бив себе кулаками по. обличчю, скреготав зубами, мов мандрівний актор у трагедійній виставі. Але це була не поза.

— Так-так, Джойсе. Не лише небесна справедливість, а й земна зуміють оцінити відверте зізнання. Це буде пом'якшуюча обставина, — сказав О'Брайн єлейно. Проте надто ясно було, що він приховує подив.

— Пом'якшуюча чи ні, я хочу в усьому зізнатися, — повторив Джойс уже спокійніше. — Це я отого шпигуна…

— Заткни пельку, Джойсе! — пролунав різкий голос позаду О'Брайна. Інспектор з несподіваною жвавістю відскочив убік. Вся в чорному, висячи між двома милицями, стояла стара Скрогг. Витріщеними очима вона вп'ялася у майстра. — Заткни пельку, Джойсе! Інакше буде погано!

— Я, я лише хотів сказати…

— Цить, бовдуре! — просичала стара. — Пізніше можеш признатися в усьому, що тобі забагнеться, та коли це зробиш зараз, усе звалять на тебе. Хіба не бачиш, що вони хочуть відігратися на тобі? Як потрапиш в їхні сіті, можеш стати навіть убивцею Ени і Лайн.

— Ейліс, місіс Скрогг, я забороняю таке втручання! — О'Брайн говорив сухо й офіційно, але це не справило ніякого впливу.

— Не мели дурниць, Вільяме! — місіс Скрогг повернулася до інспектора. — Я теж мушу полегшити свою совість і можу розповісти не дуже приємні для тебе речі. Джойс нехай розкаже, що знає, але спершу він мусить прийти до тями. Коли він заспокоїться і матиме свого адвоката, можеш з ранку до вечора допитувати його, але не зараз! — повторила вона і грюкнула милицею.

Джойс закліпав очима, облизав губи й сказав, заникуючись, що було б краще, коли б він порадився зі своїм адвокатом. Він хоче зізнатись у всьому, але не тепер і не тут. Побачене — показав рукою на труп біля вікна — так вразило його, що він не здатен зібратися з думками.

— Ну, гаразд, якщо ти не хочеш полегшити своє становище, твоя справа. — О'Брайн, обмінявшись швидким поглядом з інспектором Вестріком, подав сержантові Албіну знак. Той наклав на Джойса наручники і повів його геть.

З неймовірними зусиллями переставляючи милиці, місіс Скрогг теж подибала з двору. Купа кісток і попелу, що лишилася від Гайлен, не вивела її з рівноваги. На превеликий подив Ерріса, ніхто її не затримав.

На вулиці на неї чекав старий форд, за кермом якого сиділа Гаккетт. Вона допомогла Ейліс Скрогг сісти в машину, і вони поїхали.

О'Брайн стояв, бурмочучи щось незрозуміле. Ерріс скулився і тремтів од ранкової холоднечі.

Минула хвилина, друга — мовчанка ставала нестерпною.

Аж тут прокукурікав півень.

— П'ята година, — порушив мовчання О'Брайн, глянувши на годинник.

— Пани з Дубліна примушують довго чекати на себе, — зауважив інспектор Вестрік. Він, либонь, не полюбляв чиновників з управління так само, як О'Брайн — поліцейських з Дроеди.

Ерріс дивився на сірі хмари.

— Дощ припускає.

Для О'Брайна ці слова стали ніби поштовхом до дії. Він одійшов убік і за хвилину повернувся з брудною попоною, якою старанно прикрив обвуглений труп.

— Треба зберегти кожен слід, — пояснив він і звернувся до Ерріса:

— Ви, юначе, зовсім закоцюбли, ще застудитесь. Ідіть випийте чогось гарячого, а потім чекайте у відділку, поки почнуться допити. І не робіть ніяких дурниць. Справа надто серйозна!

Ерріс хотів заперечити; але інспектор Вестрік узяв його під руку і повів на вулицю. Ерріс ішов покірливо, мов сновида.

О'Брайн зітхнув:

— Це наївне дитя гадає, що світ обвалився над його головою, як стеля цього будинку. Але ж світ так швидко не обвалюється, правда ж?

— Шкода старого готелю, — промовив Девітт. — Кілдар, ваш майбутній курорт, втратив одне з визначних місць.

— Дуже шкода, — погодився О'Брайн. — Але тепер ми будемо розумніші.

— В тому разі, якщо продовжимо розслідування, — зауважив Девітт. — Коли Вестрік поставить Джойсу кілька запитань і натякне йому про шибеницю, то, напевне, про дещо дізнається.

— Натякне про шибеницю — чудово сказано! — похвалив О'Брайн. — Та коли ви гадаєте, що Джойс, котрий підпалив будинок і залишив Гайлен у вогняному пеклі, вчинив оті вбивства, то ви на хибному шляху. Настав час закликати до порядку осквернителя могил, покласти край його витівкам! — додав він раптом без усякого зв'язку. — Що старий пройдисвіт регулярно цупить квіти з могил, з цим ще можна якось миритися, на його торгівлю черепами я теж дивлюся крізь пальці. Але буквально вчора, я чув, О’Гвінн потягнув зі цвинтаря труп. Це вже занадто! Зрештою, ми всі християни і віримо у вищу справедливість, чи не так?

— Безперечно, — погодився Девітт.

— А тепер скажіть мені, — раптом спитав О'Брайн, — де ви сховали Гайлен?

— Сховав?

— Слухайте, Девітте! — засміявся інспектор. — Ви великий хитрун, але навряд чи вдасться вам одурити такого стріляного зайця, як я. Можу навіть сказати, скільки коштував вам цей спектакль — не більше сімнадцяти фунтів! Але придумано блискуче!

– Ідентичність цих останків з Гайлен буде встановлено.

— Ліззі Брентон була сирота, трохи недоумкувата, але жила вона не на місяці, — сказав О'Брайн з підкресленою серйозністю. — Роздивляючись труп, я дещо знайшов. Для певності загляну ще до зубного лікаря. Ця дівчина була, мабуть, така ж ледача, як я. Зуби… У неї майже не залишилось зубів. І це в дев'ятнадцять років! А Гайлен має чудові зуби! Але скажіть мені, де ви сховали Гайлен?

— У тітки, в Коннемарі.

— Так я й думав, — вигукнув О'Брайн. — Але поговоримо потім. Не треба, щоб Вестрік одразу про все дізнався!

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ

Коли близько одинадцятої Девітт з'явився в бюро, черговий полісмен повідомив йому, що інспектор О'Брайн хотів би поговорити з ним у себе вдома.

Місіс О'Брайн відчинила Девіттові й провела його до вітальні.

О'Брайн був не сам. Біля столу сидів чоловік приблизно його віку, але в сутані.

Обидва товстуни мали кумедний вигляд: ніби за командою, обидва складали руки на животах і крутили пальцями. Впадала також у вічі схожість фізіономій. Маленькі масні очиці гостро поблискували. Побачивши Девітта, вони одразу замовкли.

— Добре, що ви нарешті прийшли, — перервав інспектор коротку мовчанку. — Я вже давно чекаю на вас.

Він одрекомендував Девітта священикові, його превелебності патерові Томасу.

— Радий познайомитися з вами. — Патер простягнув м'яку руку й усміхнувся, хоч було видно, що ніякої радості не відчуває.

Девітт озирнувся. Все дихало затишком: глибокі крісла, килими, багато подушок на канапі, на стінах дешеві олеографії. На одній зображено альтанку із закоханою парою у саду, на іншій — млин біля зарослого ставу. На столі між О'Брайном і патером на аркуші паперу лежала чорна перлина, знайдена Девіттом на дні скрині. Поряд стояла скляна банка, напхана погризеними зеленувато-голубими папірцями.

— Я справді дуже радий, — повторив священик. — Я стільки чув про вас, що мені вже не терпілося побачити вас на власні очі.

Він знову покрутив пальцями і сказав м'яким, але наполегливим тоном:

— Пан інспектор сказав мені, що майже немає сумніву в тому, хто вчинив оті злочини у готелі Скрогга. Я зробив йому одну пропозицію: як духовний пастир, я можу умовити місіс Скрогг, щоб вона, пам'ятаючи про спасіння душі, зізналася добровільно і відверто перед владою могутньої церкви.

— Розумію, — мовив Девітт. — Адже після неї залишаться гроші.

— Нічого ви не зрозуміли, — заперечив священик. — Щодо земних благ церква теж багата і могутня, їй не потрібні кілька талерів старої жінки.

— Тобто десь понад десять тисяч фунтів. Всемогутня церква буде вдячна вам. Чи не так?.. Але з цього нічого не вийде. Не сьогодні завтра ваша грішниця опиниться за гратами і вже не зможе лишити по собі навіть шилінга. На її майно прокуратура накладе арешт і після вироку конфіскує його. Врахуйте це, ваша превелебність.

— Ай-яй-яй, ви сьогодні не в настрої! — О'Брайн спробував звести все на жарт.

З гідним подиву самовладанням священик стримався і сказав:

— На жаль, як і багато інших вельми розумних людей, ви почали з упередженості. Навіть церкву і її святі діяння осуджуєте. Так робить часто і світська влада, а потім усі дивуються, чому дух людський втрачає чистоту. А ці жахливі події в Кілдарі дають поживу всім, хто нападає на церкву. З цим треба покінчити!

Він вихопив з-під сутани газету. То був лондонський «Івнінг пікчерс», бульварний листок. На першій сторінці красувалася майже гола дівчина, напис над нею величезними жовтими літерами сповіщав про гастролі ансамблю французьких дівчат. Внизу повідомлялося про страту гангстера, а праворуч містився репортаж про події в Кілдарі під заголовком «Ірландська трагедія», з фотографіями Енн, Лайн і Гайлен.

— За вісім останніх років у Кілдарі не вчинено жодного тяжкого злочину, — наголосив патер. — Навіщо ж таке писати!

— Ясно, — розлютився Девітт. — Це заважає вашим намірам перетворити Кілдар у містечко-курорт! Але того, що сталося, нікому не вдасться приховати!

— Мені час іти. Я ще хочу сказати дещо інспекторові Вестріку. — Патер підвівся. — Ми ще поговоримо, Вільяме, пізніше.

Він кивнув Девіттові і вийшов. О'Брайн похитав головою:

— Ай-яй-яй, маєте неабияку здатність наживати ворогів! А наш добрий брат Томас дуже лагідна людина, він передусім дбає про добробут Кілдара. Ви б хоч раз відвідали молодіжний клуб, яким він керує. Навіть хулігани, побувавши там кілька разів, стали нормальними хлопцями. Добрий панотець Томас уміє підібрати ключик до сердець.

— Слухайте, О'Брайн, я втомлений і прийшов сюди не для того, щоб теревенити. Ви чудово знаєте, як стоїть справа з підпалом. Злочинець замислив його як убивство.

О'Брайн глянув на картину з тихим ставом та млином і зітхнув:

— Який ви нетерплячий! Але, з іншого боку, це добре…

— О котрій годині приїде комісія з Дубліна? — спитав Девітт грубо.

— Не знаю. Тепер тут командує мій шеф. А комісія нам, власне кажучи, не потрібна. Адже все ясно.

— Ясно! Та чи маєте ви достатні докази, щоб посадити стару відьму?

Із удаваним переляком інспектор підняв руки вгору.

— Девітте! Навіщо ви хочете мене, старого чоловіка, знеславити? Я ж нікому не роблю зла. Хіба ви не помітили, що я найлагідніша людина у світі й потрапив до поліції лише через нещасний збіг обставин? А моє справжнє покликання — бути садівником або придбати зоомагазин і продавати черепах.

— Хай вам чорт, — вилаявся Девітт, але не міг приховати усміху. — Одного не розумію — як ви могли двадцять років працювати поліцейським інспектором у Кілдарі?

— Я ніколи не завдавав начальству такого клопоту, як оце ви мені. Ви як літак, а я… як лагідний лелека…

— Якби щось таке товсте могло ширяти у повітрі, то й бегемот навчився б літати. До речі, там, у банці, либонь, частина майна веселого негідника Скрогга?

— Джером, щоб тільки дошкулити родині, переховував частину своєї готівки у погребі. І що сталося? Пацюки випробували свої зуби на п'яти-, десятифунтових банкнотах! Комедія, та й годі! Тепер, коли я все знаю, мене часом бере сумнів…

— Отже, вам все ясно? — спитав Девітт з викликом. — Це мене радує.

— Я дійшов до всього сам, тільки сам! Я не міг, як ото ви, заплатити понад сто фунтів за розслідування. Інспекторів держава не балує. Навіть проїзд на таксі я не можу включити у службові витрати. А мої помічники? Ви ж розмовляли з сержантом Албіном. Знайшовши мертву курку, він навряд чи визначить, переїхала її машина чи загризла лисиця. А знаєте, чому я одразу збагнув, що Енн вбито?

— Чому?

— Два пальці на її ногах були подряпані.

— Енн протягом кількох днів шукала духівницю і гроші. Того вечора, коли я прибув до Кілдара, вона гадала, що напала на слід, незадовго до смерті батько приносив у свою кімнату драбину, — про це Клагг довідався від служниці Бес, — і Енн вважала, що духівницю заховано десь між кроквами і стіною. Драбина все ще стояла в кімнаті, де вмер старий Скрогг. Енн полізла вгору, і в цю мить зайшла мати. Зустріч кінчилася серйозною сваркою, мати дряпала — хоч як це смішно — голі пальці на нозі Енн, та впала з драбини, і вони почали душити одна одну. Хвора на серце дочка не могла чинити серйозного опору й знепритомніла. Стара схопила її під пахви, потягла до її кімнати. Потім забрала прощального листа Енн. Що трапилось далі, ясно. Запитання будуть?

— Ні, тут все зрозуміло.

— Але довести нічого не можна, — підкреслив Девітт, кинувши погляд на перлину, яка при денному світлі здавалася чорною. — Можливо, мати вже була в будинку, коли я прийшов. Енн, щоб впустити мене, вийшла в коридор, і стара сховалась у великій скрині. Тут вона й загубила оцю перлину.

— Так, саме так, — погодився О'Брайн. — Ця чорна вдень і червона при штучному світлі перлина! Якби ви її не знайшли, Лайн була б жива!

— Можливо. Але ж Лайн і без перлини могла підозрювати матір?

— Могла. Та коли ви показали їй перлину, яку мати знімала тільки на ніч, вона зрозуміла, що стара була тут, у будинку. Лайн почала загрожувати матері. Що ж тоді лишалося робити старій?

— Може, за її дорученням діяв хтось інший — Гаккетт чи Джойс? — спитав Девітт. — Проте вона занадто недовірлива, щоб поставити себе у залежність від когось. Отже, вбила вона сама. З другого боку, якщо й справді стара знає щось таке, що компрометує Гаккетт чи Джойса, могло бути, що один з них насадив шланг на газопровід.

— Це зробила стара, — відрубав О'Брайн. — Але ж немає жодного доказу.

— Коли ви знайшли цю поживу для пацюків? — показав Девітт на погризені гроші.

— Коли обшукував будинок після смерті Лайн. Ви теж скрізь нишпорили, але не здогадалися, що Джером міг понабивати грошима свої старі черевики, — тріумфував інспектор. — А вигаданий проект духівниці — теж блискуча ідея!

— Хто учора ввечері у форді прикривав обличчя маскою? — спитав Девітт.

— Це була стара.

— А вона може водити машину?

— Ще й як. Їздить, як гонщик! Раніше у Скроггів було вантажне авто, і вона блискавкою гасала по вузьких провулках Кілдара.

— Гаразд, припустимо, це була вона, — міркував Девітт. — Але ж пожежу готувала стара не сама. Джойс допомагав їй.

— На жаль, в цьому випадку, Девітте, ви зіграли вельми двозначну роль. — О'Брайн посварився на нього пальцем. — Ви знали, що може статися, і не зробили ніяких приготувань, коли поставили Клагга охороняти будинок. Навіть не визнали за потрібне попередити мене! А за ваше незрозуміле довір'я до кілдарської пожежної охорони вас треба покарати!

— Не базікайте так багато, ближче до справи.

— Я не базікаю, друже. Якщо наш добрий патер дійде до такої думки і повідомить страхове товариство, то вам доведеться потрусити гаманець.

Девітт засміявся.

— Отже, розкриваючи злочин, я став його співучасником. Ще які запитання будуть?

— Найголовніше ми ще маємо зробити: викрити злочинця. Бо де ж тоді справедливість, коли стара Скрогг вільно роз'їжджає у кріслі на колесах!

Девітт відкинувся на спинку крісла і пильно розглядав інспектора. Людина, вдоволена собою і життям! У вільний час він поповнює свою колекцію поштових марок, випорожнює банки, з повидлом, щоб товстішати й далі, а в неділю мирно дрімає у церкві.

Девітт підвівся, ступив кілька кроків і зупинився перед олеографією, на якій зображено старий сад, затишну альтанку і закохану пару.

— Ви тямущий чолов'яга, О'Брайн, — промовив він, обертаючись. — Ви розумні. І незважаючи на це, я не второпаю, як ви, покладаючись лише на самого себе, стільки дізналися про кілдарську трагедію.

І

— Пригадуєте, при першій нашій зустрічі я сказав, що треба знати тутешніх людей, аби знайти підхід до них. Мабуть, я їх таки знаю.

— Тепер я в цьому переконався. Це той священик? — спитав Девітт.

— Частково, — відповів О'Брайн ухильно. — Так уже в нас ведеться, що церква має велику владу над душами і звичаями людей. Це не означає, що всі наші любі громадяни надто побожні люди. Ні в якому разі. Але деякі, — наприклад, стара Скрогг, Джойс, — вірують щиро. А побожна людина сповідається…

— А отець-сповідник не мовчить, хоч повинен мовчати…

— Повинен, повинен! Кожен із нас багато що повинен. Якби ми жили за євангелієм, то не повинні були б заздрити своїм ближнім, брехати, зраджувати дружин, не повинні… Ах! Біс його знає, що ми повинні і чого не повинні. І все одно ми робимо те, що мусили облишити, і полишаємо те, що мусили зробити. Думаєте, патер не із того самого тіста і не в одній з нами печі печений. Звісно, мій друг Томас не прибіг до мене, щоб виказати таємницю сповіді. Але одна чарочка викликає другу, друга — сьому. 1 хто не розбалакається, вливши в себе сімнадцять чарок вишневого лікеру? Навіть глухонімий розповів би мені дещо, якби я мав намір щось вивідати в нього.

— Заздрю вам, О'Брайн, — пожартував Девітт. — Коли я повернуся додому, в Кейп-Флур, то почну жити по-новому. Наберу кілограмів тридцять жиру, почну дистилювати лікерчик, повішу на стіни отакі олеографії. Чом би й ні, коли це приносить щастя?

— Звідки ви знаєте, що я щасливий? — вихопилося в інспектора.

— А хіба ні?

— Так, звичайно… Але я думаю про докази… Ви маєте рацію, у нас ціла купа побічних доказів. Та коли навіть сам інспектор схоче особисто піддати стару чи Джойса, Гаккетт чи Фіннігена найгострішому перехресному допитові, він не витягне з них жодного зізнання. Як примусити вбивцю відчути, що на світі є коли не божа, то людська справедливість? Ну, кажіть же, що ми можемо зробити?

— А йдіть ви під три чорти! — процідив раптом Девітт крізь зуби, вийшов з кімнати, грюкнувши дверима, і, не прощаючись з місіс О'Брайн, яку зустрів у передпокої, подався геть.

Місяць, який учора зник за хмарами (це вельми сприяло появі на голові Клагга чималої гулі і спаленню готелю), сьогодні світив так ясно, що в маленькій кімнатці так званої Перцевої башти туристського замку місіс Девін можна було читати газету. Гайлен розсунула фіранки, і місячне сяйво намалювало на підлозі голубувато-білий чотирикутник з чорним хрестом. Девітт лежав на канапі.

— Чому ти мовчиш? — Гайлен схрестила голі руки під головою, її молоді повні груди біліли у місячному світлі.

— Я міркую, — сказав Девітт. Він трохи змерз і натягнув ковдру до підборіддя.

— Про що?

— Про те, що твоя мати — найхитріша жінка з усіх, яких мені доводилося зустрічати.

— Так, вона жорстока людина, — погодилася Гайлен. — Нам, трьом дівчатам, вона ні в чому спуску не давала. За найменшу провину била і не на жарт.

— Ти й справді не знаєш більше того, що розповіла? — спитав Девітт, не повертаючи голови. — Скажи мені все, бо падалі твоє мовчання нічим не можна буде виправдати, навіть тим, що вона твоя мати.

— Але ж, Патріку, як ти можеш думати, ніби я щось замовчую! — Гайлен натягнула ковдру до плечей, ніжно погладила Девітта і зітхнула. — Дивне відчуття! Люди вважають, що я мертва, а я лежу тут, дихаю і розмовляю з тобою.

Девітт подумав, що коли О'Брайн чи священик справді повідомлять страхове товариство про його причетність до пожежі, це обійдеться йому надто дорого.

— Що ж буде далі? — спитала вона, прикро вражена його байдужістю. — Ах, Патріку! Коли б ти тільки знав, як мені хочеться жити гарно, щедро, цікаво!

Девітт глибоко співчував їй. Він розумів, як гнітило її все дотеперішнє життя.

Пізніше Гайлен сказала те, що, очевидно, весь час не давало їй спокою:

— Як одержу гроші, то ніколи не повернусь у Кілдар.

І після тривалого мовчання:

— Що мені робити, коли ти мене справді кохаєш, Патріку?

— Ти повинна ближче зійтися з місіс Девін. Вона весела, життєрадісна людина, хоч має більше причин, аніж ти, скаржитися на життя. Вона стара і самотня…

— Я теж самотня, — вигукнула Гайлен, стрибнула з ліжка і підійшла до вікна. Її мертвотно-бліде у світлі місяця обличчя, мідно-червоне волосся та блиск зеленуватих очей нагадали Девіттові зауваження Ерріса, що в середні віки її спалили б як відьму.

Він сказав:

— Лягай під ковдру, бо застудишся!

— Облиш мене! Може, було б таки краще для мене лежати замість тої дівчини під попоною.

– Іди сюди, бо застудишся, — повторив Девітт заспокійливо.

Вона плакала біля нього, аж поки не заснула. А Девітт ще довго крутився в ліжку. Місяць уже сховався за лівою кутовою вежею. Лиш вузенька смужка світла ще падала в кімнату, в ній рухалася на підлозі маленька чорна цятка — муха чи павук.

Він обережно погладив Гайлен по спині. Чомусь пригадалися слова з Еррісового твору: «…І не знав, що людина — купка зоряного пилу, обтягнута чудовою оксамитною, теплою шкірою богів…»

Наступного ранку місіс Девін принесла сніданок: грінки, масло, джем, яйця, гарячу каву.

Вона невимушено зайшла до кімнати, підсунула стіл до канапи і сіла скраєчку.

— Про мене, можете спати хоч до обіду — молода любов стомлює. Це мені відомо з французьких романів, — сказала вона. — Але ж ви самі просили мене, Патріку, збудити вас о дев'ятій. Попереджаю: до яєць треба принюхатись. Вони ніби й свіжі, але від тривалого перебування в морозильнику майже кожне третє має неприємний присмак.

Девітт, якого присутність місіс Девін настроїла на радісний лад, сміючись, схопив яйце і розбив його ножем. Воно таки мало не дуже приємний запах, і він задовольнився грінкою з маслом і джемом. А Гайлен попалося свіже яйце, і вона заявила, що це треба сприймати як визнання її переваги.

Через годину обоє сіли в машину і виїхали зі старої розбійницької фортеці. Гайлен умостилася так, щоб її ніхто не бачив.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ

— Це був один з найпрекрасніших днів у моєму житті — призналася Гайлен, тепло глянувши на Девітта, коли вони пізнього полудня їхали до Чезвіка.

Сонце стояло вже низько, години через півтори воно торкнеться верховіть дерев; прозорі промені освітлювали непривітний краєвид: курна, вибоїста дорога, сірі громадини стрімчаків, дерева і далеко на обрії будівлі притулку з багатьма димарями.

— Чому так не може бути завжди? — спитала Гайлен більше саму себе, ніж Девітта. — Чому незабаром посутеніє, кольори згаснуть, і все, що ми сприймаємо зараз як первісну істину, як вінець краси, як свою власну суть, стане спершу близьким, а потім далеким минулим?

Девітт не піддався мінорному настроєві Гайлен:

— Чекай на мене в машині за сараєм. Дивись, щоб тебе ніхто не побачив. Це головне.

— Хоч тепер скажи мені, що буде далі? Що ти робитимеш з моєю мамою? Чому ти приховуєш від неї, що я тут?

— Я тобі все поясню.

Девітт поставив машину за сараєм, оддалік від головної будівлі, Ще раз суворо наказав Гайлен чекати, поки він повернеться, і подався до каплиці, що стояла за кілька сотень метрів од притулку в кипарисовому гаю. За каплицею був цвинтар, старий мур ховав його від очей, щоб відвідувачі каплиці не мали перед собою це сумне видовище.

Ще здалеку Девітт побачив О'Брайна і Ерріса — вони походжали біля каплиці. Кумедна пара! Інспектор був щонайменше вчетверо ширший від маленького виснаженого поета. Було видно, що прогулянка ця О'Брайнові не подобалася. Він пирскав, як морж, тоді як Ерріс, жваво, жестикулюючи, щось говорив йому.

— Слава богу, що ви прийшли! — вигукнув інспектор, побачивши Девітта. — Цей клятий хлопчина хоче переконати мене, що всі наші теорії фальшиві.

— Джойс ще ні в чому не признався? — спитав Девітт.

— Ні. Він заперечує все, твердячи, що тоді, на місці пожежі, не тямив себе.

– І ніяких показань свідків, якими можна приперти його до стінки?

— Ні.

— А стара?

– І з старої відьми не видобудеш і слова!

— Вона там? — показав Девітт на каплицю. О'Брайн кивнув.

— Боюся, що ви дозволили собі забагато. Якщо справа скінчиться погано, я чи не назавжди зіпсую стосунки з патером Томасом. Але все це я вже казав. Ви самі взяли на себе повну відповідальність. Отже…

— Ви старий фарисей, — буркнув Ерріс, який невідомо чому був у чудовому настрої. — Навіть негідник Понтій Пілат порівняно з вами людина порядна.

— Я приведу Гайлен. Уявляєте, як все піде далі?

— Нічого не знаю, — замахав руками О'Брайн. — Я тут випадково і не маю найменшого уявлення, що тут розігрується.

— Старий донощик, — лагідно мовив Ерріс.

Коли Девітт повернувся з Гайлен, вони вже зникли.

— Кажи, нарешті, Патріку, що я мушу робити, інакше я поверну назад!

– Іди! — Він міцніше стиснув її руку і повів дівчину до каплиці.

Там, як і годиться, обабіч стояли лави, в кінці середнього проходу містився вівтар. Горіло кілька свічок, перед образом богоматері лежав букет зів'ялих гладіолусів. Перед вівтарем, до якого вели три сходинки, зігнулась жінка в чорному. Справа і зліва від неї лежали милиці.

Девітт, який стояв позад Гайлен, злегка штовхнув її в серединний прохід і, ховаючись за однією з колон, так сильно хряпнув дверима, що стара Скрогг здригнулася й обернулась. Її обличчя з неприродно великими очима було вкрай втомлене. Стару змучили страх, думки про смерть Гайлен.

Поява Гайлен у білій з легким візерунком сукні посеред напівтемної каплиці смертельно вразила стару. Вона простягла руки, ніби захищаючись, якісь гортанні звуки вирвалися їй з горла. Не чіпаючи милиць, вона зробила кілька кроків до проходу і впала на коліна. Певне, вона дуже забилася, бо голосно застогнала. Нескоро її заціпенілі губи вимовили перші осмислені слова: «Боже мій… Боже мій… Це неправда… Цього не може бути!»

Гайлен, наскільки Девітт міг роздивитись у тьмяному світлі, стала така ж біла, як її плаття. Вона кинулась до матері, щоб допомогти їй підвестись.

Стара намагалася сама стати на ноги, але послизнулася на кам'яних плитах.

— Ні… ні… Я не хотіла цього… Я не знала… Боже мій, змилуйся наді мною, допоможи мені!. — вигукнула вона не своїм голосом.

І тут сталося те, чого не врахував Девітт. Надворі було тепло, і там Гайлен у своєму легенькому платтячку не мерзла. А в каплиці було набагато прохолодніше, і Гайлен кілька разів чхнула. У порожньому приміщенні, підсилене луною, чхання прозвучало особливо гучно.

Мати застигла, недовірливо витріщившись на дочку. Потім, наче великий павук, поповзла і кинулася на Гайлен, вхопила її обома руками за ноги, підвелася, чіпляючись за неї, і глухо зойкнула: «Ах!»

Гайлен схлипнула:

— Я не витримаю більше… Я поверну тобі гроші… Я скажу все… Навіть про героїн… Мені все одно, що зі мною станеться… Я признаюся…

Девітта наче хтось штовхнув у спину. Треба вийти, припинити цю сцену! Та було пізно. Він не єдиний свідок очної ставки — Ерріс і О'Брайн теж чули кожне слово. А інспектора не примусиш мовчати!

— В чому ти хочеш признатися? — оскаженіла раптом стара. — Що ти скажеш? Що ти сама — вбивця? Ти сама, безбожна повіє, ти сама!

Кощавими руками вона схопила дочку за горло, а та, інстинктивно обороняючись, уп'ялася у матір нігтями.

Щось подібне діялося тоді, коли Ейліс Скрогг стояла проти Енн, і тоді вона теж виявилася дужчою. Хватка Гайлен ослабла, дівчина знесиліла, заточилась і, коли мати відпустила її, впала на кам'яні плити. Стара, ніби скликаючи свідків, верещала:

— Ти хочеш говорити? Гаразд, говори! Кажи все, що знаєш! Що ти одержала шістсот фунтів за своє мовчання — гроші, які знайшла Енн і які я забрала собі! Ти мовчала, бо ти, підла брехухо, боялася, що я тебе викажу. Ти мовчала б навіть тоді, коли б хтось замордував пів-Кілдара! А може, ти сама вбила Лайн? Ти сама?

Девітт розумів: останнє питання було розраховане на те, щоб збити з пантелику тих, хто, як здогадувалася стара, стояв за колонами. Все інше була правда. Незважаючи на всі його умовляння бути щирою, Гайлен весь час обманювала його. Вона мовчала про смерть Енн, бо мати тицьнула їй гроші, а потім шантажувала, знаючи про її участь у збуті героїну. Але ж Гайлен знала, що мовчання може привести до небезпечних наслідків, знала, що мати не стерпить шантажистських натяків Лайн і піде на новий злочин.

Девітт вийшов у прохід, тоді з'явились О'Брайн і Ерріс.

— Ай-яй-яй! Оце несподіванка! — інспектор похитав головою. — Хто б повірив, що наша люба Гайлен здатна на таке!

— Я ж казав, що вийде не гаразд, — сказав Ерріс хрипко. — Але ж ви, сер, — накинувся він на Девітта, — ви знали це краще за інших!

— Тепер можете забрати обох, інспекторе, — сказав Девітт похмуро.

— Патріку, я тобі все поясню! — Гайлен неначе не розуміла, що сталося. — Я тобі все поясню…

– Іди, йди! Тут більше нема чого пояснювати, — буркнув О'Брайн. — Ми знаємо, що ти не вбивала Лайн. Отже, носитимеш свою гарну голівоньку на плечах. Одержиш років три-чотири, вони пролетять непомітно. Тож годі прикидатись, іди за мною сама. Ти ж знаєш, я принципово проти насильства.

Він витяг з кишені наручники й помахав перед очима Гайлен. Вона знітилась і мовчки пішла до дверей. О'Брайн повернувся до старої Скрогг:

— На жаль, мушу і тебе взяти з собою, кузинонько. Тут уже не зарадять ні бог, ні патер.

А коли та озирнулася на свої милиці, додав сміючись:

— Нехай милички тут полежать! Те, що ти бігаєш і стрибаєш, мов той олень, тепер відомо всім.

— Я завжди не терпіла тебе, Вільяме! — проказала Ейліс Скрогг спокійно.

— От і гаразд, кузинонько. Тепер іди до машини, бо я хочу до вечері бути вдома. У нас сьогодні фарширована форель, яку я страшенно люблю.

За три місяці Девітт одержав через канцелярію адвокатської контори «Редстон, Клабб і Девітт» листа від Ерріса. Він був написаний на пожмаканому клаптику паперу і коротко повідомляв, що Гайлен засуджено до двох років і трьох місяців з конфіскацією майна. Фінніген дістав півтора року за контрабанду. Джойс — два за підпал.

Судити місіс Скрогг відмовилися: її поклали у тюремну лікарню для душевнохворих.

Після цього Девітт довгий час не знав більше нічого, аж поки одного вечора не ввімкнув приймач і почув радіопостановку «Мрійники Кілдара». Вона тривала півтори години. Девітт слухав, як розмовляли люди, що жили у вимріяному світі й не мали нічого спільного з дійсністю.

Ця радіовистава і ще один томик поезій швидко зробили Ерріса популярним далеко за межами Ірландії. Проте для нього це було вже запізно. Незабаром він помер у лікарні від алкогольного отруєння.

До Гайлен у в'язницю Девітт писав не раз, але відповіді не одержав.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ

Це ж несерйозно, сказав сам собі Девітт, нервуватися через таку дрібницю, як несправність «двірників» на вітровому склі, проте, вона отруїла йому всю поїздку. Ще й погода видалася поганюща. Дощ і туман, мокре шосе не давали можливості розвинути швидкість, вищу за вісімдесят кілометрів. Щоб позбутися похмурого настрою, який, власне, спричинився до цієї несподіваної подорожі у свят-вечір, Девітт увімкнув радіо і шукав на шкалі так довго, поки не зловив концерт класичної музики: передавали третю сюїту Баха. Завжди, коли він вмикав приймач або телевізор, його проймало відчуття таємничості навколишнього світу. Але цього разу навіть звуки фортепіано не могли відвернути його від думок про Гайлен.

Минуло чотири з половиною роки після трагедії у портовому містечку. Довідавшись, що стара Скрогг знов оселилася в притулку, Девітт вирішив побачитися з нею.

У притулку світилися тільки високі вікна їдальні, де мешканці зібралися на свят-вечір. Тихо відчинивши двері залу, Девітт побачив яскраво освітлену ялинку, обвішану ліхтариками та блискучими кулями. Довкола неї сиділо чоловік п'ятнадцять, нерухомо втупившись у полум'я свічок. Девітт мав чудову пам'ять на обличчя і одразу помітив, що серед них було лише чоловік зо два з тих, кого він бачив тут колись. Решта, певне, спочивала вже на цвинтарі.

Якийсь дідок виступив наперед і притиснув підборіддям скрипку. Він заграв різдвяну мелодію, і кволі голоси почали підспівувати.

Ейліс Скрогг у залі не було.

Служниця провела Девітта нагору. Стара Скрогг нерухомо сиділа в кутку своєї кімнати в чорному шкіряному кріслі, неначе спала з розплющеними очима.

Девітт підійшов ближче, і стара захихотіла.

— Ніхто не вірить, що оця, на картині, — показала вона пальцем на богоматір, — кожного вечора натирає мої подагричні ноги мурашиною кислотою. Але, їй-богу, вона це робить! І чого це вона була така дурна і вішалася на Фіннігена! Чіпляла в коси білу гвоздику і чепурилася, але чоловіки тільки сміялися з неї. Отакий світ, мій пане! Любий господь прислав вас по мене?

Девітт сів і грубо обірвав її.

— Годі прикидатися! Було б добре, якби ви справді збожеволіли. Але це так малоймовірно, як і все інше!

— Де ми бачились?

— Ви прекрасно знаєте, коли й де ми бачились!

— Що б, на вашу думку, зі мною сталося, якби я не була така розумна, — сказала раптом місіс Скрогг цілком нормальним тоном. — Бачите, як вчасно я сховала свої гроші в гарному зеленому полив'яному горщику і закопала його під опалим листям у потаємній місцині. Я не така дурна, щоб довіряти свої гроші банкам, — додала вона і знов захихотіла: — Кожен сподівається, що гроші залишу саме йому. Та я роблю так, як мій Джером — усіх дурю!

— Скільки ж ви закопали? — спитав Девітт.

— Вісім тисяч фунтів, — відповіла стара без вагання, неначе їй кортіло висловитися хоч раз без усяких викрутів. — Вони хотіли забрати в мене всі гроші, бо ви сказали, що ці фунти нажиті на контрабанді отрутою. Але я не дурна! Нехай спробують знайти їх. Не знайдуть ніколи! Тепер усі плазують переді мною, доглядають і підглядають, а я роблю точнісінько так, як негідник Джером, точнісінько!

— Ви знаєте, де Гайлен? — спитав нарешті Девітт. Але стара наче й не чула.

— Коли я вийшла за Джерома — ах! тоді я була щаслива! — Очі її ожили. — Знаєте, тоді була я на голову нижча за всіх дівчат, мала криві зуби, а з носом своїм не змогла б виграти на конкурсі краси навіть череп'я від квіткового горщика. Але я мала невеличку спадщину — двісті фунтів. Це були неабиякі гроші на той час, і це вирішило мою долю. Красень Джером одружився не на Марії і не на Бессі, а на мені, чесно кажучи — на моїх двохстах фунтах. А я, дурна гуска, місця від щастя не знаходила. Для нього ж я була крива смердюча гава, годна тільки чоботи з нього стягувати. Порпалася з ранку до вечора, щороку ходила вагітна, щороку народжувала дитину, але тільки ці три дочки лишилися. А він собі розважався… Але тепер його вже нема, давно нема, а я живу і житиму до дев'яноста років. І всі вони будуть про мене піклуватися, будуть мене доглядати, мріючи добратися до чудового полив'яного горщика, повного грошей. Але навіть після смерті я їм таке встругну! До грошей не доберуться! До моїх грошей!

— Де Гайлен? Що вона робить? — повторив Девітт.

Стара мовчала хвилин п'ять, потім, ніби прокинувшись, сказала тихо:

— Бідна дівчина! Як тяжко жилося їй у перші роки після в'язниці!

— Чому ж ви їй не допомагаєте? Вона в Кілдарі?

Скрогг пильно подивилася на нього, примружила очі:

— Ви здавалися мені дивною людиною ще тоді, коли я вперше вас побачила. Я їй допомогла, але не питайте чому. Зрештою, через неї я мало не загинула, та незважаючи на це… Не повірите, але якби ви побачили Гайлен сьогодні, то переконалися б: вона щасливіша за нас. Вони з Фіннігеном побралися, мають у Лондоні аптеку чи, здається, пральню, — весь час забуваю…

Девітт підвівся. Кімната видалася йому раптом не такою похмурою, доля старої Скрогг не такою жахливою. Він спромігся навіть пожартувати:

— Ви скажете мені, де закопано той зелений полив'яний горщик з вісьмома тисячами фунтів?

Вона думала довго й серйозно, потім усміхнулася:

— Гаразд, відкрию вам свою таємницю, але дайте слово, що не прохопитесь нікому. Жодного пенні не одержить від мене ні церква, ні мій побожний Джойс, ні О'Брайн, ні Гаккетт, ні будь-хто! Все візьме Гайлен! А вони нехай хоч луснуть від злості. Вона єдина нічого не випрохувала в мене, вона єдина навіть сьогодні, у свят-вечір, не прийшла сюди, щоб здобути мою прихильність. Отож… Підійдіть до мене, нахиліться, я скажу вам на вухо, — звеліла стара. А коли він нахилився до неї, сказала:

— Ти теж дурник! Якщо тоді з мене нічого не витягли, гадаєш, що тепер я не зможу тримати язик за зубами?

За півгодини Девітт зупинив машину на базарній площі Кілдара. Хоч свят-вечір був у розпалі й на вулиці можна було зустріти тільки випадкову людину, він помітив, що містечко вже не таке занехаяне, як раніш. Сяяли нові вуличні ліхтарі, над магазинами миготіли неонові реклами, чисті вітрини були зі смаком декоровані.

Перша стежка привела до будинку О'Брайна — вийшовши на пенсію, він жив тепер у провулку Лінкольна. Девітт хотів був подзвонити, аж тут в одній з кімнат першого поверху спалахнуло світло. Крізь прозорі гардини все було добре видно.

О'Брайн стояв посеред кімнати, неначе вагався, до чого насамперед взятися. Потім сів за стіл, на якому стояла різдвяна ялинка з вигорілими свічками. З-поміж різноманітних подарунків перед ним лежав альбом з марками. О'Брайн з радісним обличчям розгорнув його. Він сяяв, мов той хлопчик, котрий одержав нарешті довгождану іграшку. Боязко зиркнувши на двері, шугнув раптом до письмового столу, де стояла таріль з печивом. Одне він поклав до рота, кілька запхав у кишеню. Потім спокійно вимкнув світло і вийшов з кімнати.

Вибравшись на вулицю, що вела до старої рибальської гавані, Девітт уже здалеку побачив відбудований готель «Блідий місяць». Нові мури мали пісковий колір, чотиригранні балки пофарбовані у зелене. Будинок справляв приємне враження. Але Девітт не мав бажання заходити туди. Він уже хотів повернутися назад, як почув кроки. Це йшов од своєї халупи О’Гвінн з мішком за плечима, і Девітт вловив брязкіт металу. Коли ж О’Гвінн, як завжди напідпитку, наблизився, бурмочучи пісеньку, Девітт вийшов із затінку і гукнув його. Старий перелякано впустив мішок, наповнений поламаними металевими вінками, за які О’вінн сьогодні, у свят-вечір, сподівався дістати трохи віскі.

Впізнавши Девітта, старий усміхнувся:

— Ну й служба у вас — чесних людей серед ночі лякати! Невже вам не можна, як іншим, у таку пізню пору грітися в ліжку?

Відчинилися двері готелю, на вулицю вийшли молодик з дівчиною. Акцент свідчив, що вони не ірландці. Молодик сказав:

— Бридка волога холоднеча та й більш нічого! У нас, в Осло, тепер лежить сніг.

Дівчина зітхнула:

— Зате тут все чарівне, мов у казці. Коли вони відійшли, О’Гвінн промовив:

— Ех, якби замість старого бляшаного мотлоху то був букет троянд! Мав би тоді якусь пару шилінгів!

Девітт поклав йому в долоню кілька монет і пішов до своєї машини.