Олександр Крамаренко

Лічильник для нашої незалежності ввімкнуто?

Результати останніх президентських виборів в Україні засвідчили, що її громадяни, у своїй більшості (хоча й сумнівної), зробили вибір на користь благ матеріальних (здебільшого популістських), а не духовних. На користь не своєї національної та європейської ідентифікації, а євразійської єдності у рамках ЄЕПу. На користь сильного правителя, а не громадянського суспільства. Але, як не парадоксально, навряд чи після такого вибору Україна стане ближчою до європейських стандартів життя. Швидше — навпаки.

Тобто можна сказати, що то був вибір неєвропейської нації. А європейською вона є сьогодні тільки у промовах наших нещирих політиків, які, на відміну від державників, ніколи не скажуть правди в очі своєму народові.

Але тут виникає велике запитання: чому ми, українці, будучи за багатьма людськими параметрами все ж таки європейцями, ментально сьогодні не є ними? Відповідь на це, на мій погляд, є такою.

Сьогодні від багатьох наших політиків можна почути, що все це маячня, що тільки оздоровлення економіки та певні соціально-економічні реформи виведуть Україну з глибокої кризи. Але тоді мені хочеться їх запитати: чому після Другої світової війни так зване економічне диво сталося лише в Німеччині та Японії, хоча США допомагали тоді відроджувати післявоєнну економіку багатьом країнам, крім цих двох? Чому Франція, хай і без особливих див, але й без допомоги ззовні, після повоєнної руїни знову стала тією державою, з якою сьогодні всі рахуються у світі? Чому, врешті-решт, лише в одному Китаї, здавалося б, утопічний комуністичний експеримент не привів цю країну до банкрутства у всіх сферах життя, а навпаки, зробив її світовою наддержавою?

Відповідь на ці запитання, на мій погляд, очевидна. Ті післявоєнні дива стали можливими тільки завдяки особливій працелюбності німців та японців, їх високій природній пунктуальності та відповідальності за доручену справу, здатності терпіти нестатки заради великої мети. Французи здолали свої негаразди завдяки своїй високій національній культурі, яка давала їм змогу свідомо обмежувати себе в розвагах, вихідних і відпустках кільканадцять років поспіль після Другої світової війни. Китайці ж узагалі вирізняються фанатичною працелюбністю, згуртованістю та діловою хваткою з-поміж усіх народів азійського тихоокеанського узбережжя. Так, у всіх цих націй були свої національні герої, які уособлювали ті дива. Але вони були лише елітарним проявом знов-таки національних якостей тих народів, не більше.

Тобто економічне диво в тій чи іншій державі стає можливим тільки завдяки національно-культурним особливостям її титульної нації, яка здатна реалізувати те диво. Ясна річ, що для самої тієї нації дивом це зовсім не видається. Для неї це лише копітка щоденна праця всіх її працездатних представників. А дивом це здається тільки націям або досить ситим, або недостатньо згуртованим та працелюбним. От і все.

Висновок із усього цього для нас, українців, напрошується вельми невтішний: доки ми не усвідомимо своєї національної ідентичності (окремішності), доти й надалі залишатимемося ментально роз’єднаними, і ніякий месія й ніяка допомога ззовні не приведуть нас ані до соціально-економічного благополуччя, ані до європейських інституцій, куди сьогодні, між іншим, прагнуть далеко не всі наші співгромадяни.

Але тут виникає ще одне запитання: невже цей вирок остаточний, адже українці за всіх часів мали авторитет однієї з найпрацелюбніших націй з-поміж наших європейських сусідів? Та й прикладів згуртованості нашого народу в історії достатньо. Чому ж тоді такий безнадійний вигляд має наше сьогодення? Може, нам, українцям, як кажуть прості люди, було щось наврочено?

Здається, що все ж таки було. Аби зрозуміти це, потрібно зробити екскурс у нашу історію, десь на кінець 20-х років минулого сторіччя. При цьому бути чесними самими з собою та не боятися називати речі своїми іменами. Інакше, якщо ми не поставимо точного діагнозу нашому, здається, невиліковно хворому суспільству, воно ніколи не одужає, і Україна, врешті-решт, уже назавжди зникне з політичної мапи світу. Тобто потрібен відвертий самоаналіз, який не всім сподобається, образить деяких наших політичних зірок та багатьох співгромадян. Потрібен, бо на кону стоїть саме буття української нації та її державності.

Отже, тоді, у 20-ті, перша хвиля сталінської політики колективізації зазнала найбільшого провалу саме в Україні та в тих регіонах Росії, де переважали етнічні українці, — на Північному Кавказі, Нижньому Поволжі та в Центрально-Чорноземному районі.

Такий, можна сказати, суто етнічний опір перетворенню села на комуністичний лад був зовсім не випадковим. Ось як пояснює його відомий український правозахисник, а в минулому — в’язень сумління Василь Овсієнко: «Українці як етнос з їх глибокою релігійністю, індивідуалізмом, приватновласництвом, прив’язаністю до своєї землі не підходили для будівництва комунізму — і на це вказували радянські високопосадовці». Приблизно таку саму ментальність мають і до сьогодні сільські жителі Польщі, Німеччини, країн Балтії. Тобто можна сказати, що тоді українці ментально були ще європейцями, на відміну від наших «старших братів» — росіян, які з давніх-давен тяжіли до колективного («общинного») господарювання на землі, з чим безпосередньо й зіткнувся свого часу реформатор дореволюційного села Петро Столипін.

Але це була не єдина проблема з українцями в більшовицької влади того часу. Українці сприймали радянську владу більше як окупаційну, аніж свою. Це відзначив і такий видатний гуманіст сучасності, як Андрій Сахаров: «Великая страна находилась под коммунистическим контролем. Большинство ее населения враждебно относилось к системе. Представители национальной культуры и даже значительная часть коммунистов приняли московское господство только условно. С точки зрения партии, это было плохо не только само по себе, но и таило большую опасность для режима в будущем».

Не випадково ледь не в усіх своїх листах та виступах того часу відносно України Йосип Сталін закликав своїх підлеглих товаришів до пильності щодо агентів Петлюри і навіть Пілсудського, які начебто «заполонили» Україну та Кубань. Незважаючи на всю свою параноїдальність, ці застереження були не такі вже й безпідставні. Бо якби в тогочасній Україні з’явилась особистість на кшталт Нестора Махна, це могло б мати певні наслідки для всієї європейської, якщо не світової, історії. Безсумнівно, що українці повстали б тоді проти модернізованої комуністичною ідеологією імперії, і ще невідомо, хто б у тому протистоянні переміг. Бо більшовицький популізм наприкінці 20-х уже не спрацював би, та й танки і літаки в Червоної армії тоді були ще поодинокими, а національна самосвідомість українців в імперії була на достатньо високому рівні для визволення з-під імперського ярма.

Для тих, хто сумнівається в цьому, наведу лише один приклад з історії. Своєю постановою від 14 грудня 1932 року ЦК ВКП(б) та РНК СРСР впровадили, між іншим, тотальну русифікацію Кубані. Це викликало масовий спротив та саботаж владним діям серед усіх українців краю. А декілька великих кубанських станиць взагалі повстали проти русифікації. Тут треба зазначити, що повстали тоді вже виснажені голодом люди. Якщо спроектувати цей подвиг кубанців на наше сьогодення, то повторити його могли б, на мою думку, хіба що окремі гуцульські села на Франківщині, і більше ніхто й ніде в сучасній Україні.

Тобто зрозуміло одне: з українцями тоді більшовицькій владі треба було щось терміново робити. У Кремлі вирішили перевиховати наших дідів та прадідів штучним голодом. Цей різновид геноциду був обраний комуністичними керманичами зовсім не випадково. Розрахунок при цьому вони робили на тих українських селян, кому пощастило б вижити після керованого голоду. Бо то були б, за їхніми розрахунками, ментально вже зовсім не українці, а раби, з якими комуністична влада зможе робити все, що завгодно: без зайвих зусиль примушувати майже без платні працювати в колгоспах, щиро любити своїх «російських братів», ненавидіти «український буржуазний націоналізм» і багато ще того, чого природні українці ніколи б не робили.

Ось як описує незворотні зміни в людській психіці внаслідок довготривалого суцільного голодування Григорій Бевз — людина, яка особисто пережила Голодомор в українському селі: «Водночас із фізіологічними змінами тіла голодної людини змінюється і її психіка. Сильне і довготривале голодування приглушує або й зовсім убиває нормальні людські відчуття та почуття. Голодна людина не так ставиться до добра і зла, правди і неправди, справедливості і несправедливості, як людина не голодна. Природні загальнолюдські цінності здаються другорядними, не вартими уваги. Над усе хочеться їсти. Вмирають або зовсім не народжуються почуття патріотизму, віри, дружби та кохання».

Саме такими трансформаціями пояснює ті злочинні наміри більшовиків щодо нашого народу й Василь Овсієнко: «Україна повинна була бути стертою з лиця землі, а остатки українського народу повинні стати матеріалом для «нової історичної спільноти» — радянського народу, основою якого було б російське населення, мова, культура. Увійти до комунізму українцем як таким було неможливо у принципі».

Але звідки кремлівські ідеологи Голодомору могли ще тоді, у двадцяті, знати про такі його руйнівні для психіки людини наслідки? Але виходить, що все ж таки знали, і знали достеменно. Так, коли до Лева Троцького (Бронштейна) ще в голодному 1921 році прийшла делегація українських селян, той «заспокоїв» їх, сказавши, що справжній голод у них почнеться лише тоді, коли їхні жінки почнуть їсти власних дітей.

Троцький не був великим фахівцем з абсолютного людського голодування та його ментально-психічних наслідків, але він, напевне, добре знав історію свого власного народу. Єврейські жінки їли з голоду власних дітей ще в першому сторіччі нашої ери, коли римський імператор Тит Флавій морив голодом захисників Єрусалима у повсталій Юдеї. Знав він також і те, що після того з тими захисниками у всіх інших євреїв були певні проблеми.

Коли в Політбюро ЦК ВКП(б) приймалося рішення про голодоморний геноцид українських селян, Троцький давно вже був в еміграції. Але у Кремлі й без нього було достатньо «товаришів», які знали ту єрусалимську історію не гірше за нього…

Отже, більшовики, керуючись принципом революційної доцільності, вирішили перевиховати штучним голодом наше село і дуже ретельно підготувалися до того геноциду. Так, у 1931 році тільки в українських селян була вилучена вся зареєстрована мисливська зброя. Приблизно в той самий час усіх наших кобзарів було зібрано начебто на їхній з’їзд у Харкові, звідки жоден із них уже не повернувся. І найголовніше — для більш чіткого виконання геноцидних дій на місцях наприкінці 1932 та на початку 1933 років Кремлем була майже повністю замінена українська радянсько-комуністична номенклатура районного та нижчого рівнів на російську, яка вже в 1933 році не знала жодних жалощів до конаючих від голоду українців та їхніх дітей. На чолі прибулих катів з Півночі стояли сумнозвісні «сталінські соколи» Павло Постишев та Лазар Каганович.

Ліга Націй та провідні країни світу з певної причини (загравання з СРСР перед лицем загрози агресії фашистської Німеччини) зробили вигляд, що не помітили Голодомору, і найжахливіший та наймасштабніший геноцид в історії людства все ж таки відбувся на нашій землі. Його наслідки для української нації, як і очікували в Кремлі, були просто фатальними.

Ось як характеризує декотрі зміни української ментальності всесвітньо відомий дослідник Голодомору та його наслідків Джеймс Мейс: «В умовах масового винищення українського народу такі споконвічні риси його етики, як привітність, доброзичливість, ввічливість, чуйність залишилися в минулому. Натомість запанували байдужість та жорстокість».

Промовистою тут є вже хоча б та обставина, що постгеноцидна (термін того ж таки Мейса) Україна досі не мала і не має дослідника Голодомору та його суспільно-політичних наслідків рівня того американця зовсім не українського походження. Для дослідників Голокосту чи геноциду вірмен 1915 року це взагалі нонсенс. А це, своєю чергою, вже є ніщо інше, як непрямий доказ того, що за своїми наслідками голодоморний геноцид українців був незрівнянно трагічнішим для нашої нації, ніж геноциди фізичного знищення частини їхніх націй для євреїв чи вірмен.

Про те, що тут немає жодного перебільшення і будь-якого натяку на цинізм, свідчить хоча б така характеристика постгеноцидного розвитку України академіком Іваном Дзюбою: «Голодомор 1932–1933 років був тим страхітливо-переламним часом української історії, після якого вона пішла вниз». Сказати щось подібне про Голокост євреїв чи геноцид вірмен не може жоден їхній авторитетний учений. Я ж кажу це зовсім не для того, щоб українці піднялись у своїй трагедії вище тих народів, а щоб ми усвідомили, що Голодомор, на відміну від тих національних трагедій, привів Україну майже до всіх її сучасних негараздів, у тому числі й до такого парадоксу, як байдуже та навіть негативне ставлення до пам’яті про його жертви більшої частини громадян сучасної України. Так, наприклад, у Луганську в День пам’яті його півмільйонне населення запалює у вікнах своїх домівок не більше сотні свічок…

Але той самий Джеймс Мейс як іноземець був занадто делікатний для того, щоб, ведучи мову про наслідки Голодомору, називати всі речі своїми іменами.

Найбільш жахливі наслідки у плані руйнування національної самосвідомості голодоморний геноцид селян мав, за спостереженнями нашого відомого інтелектуала Вадима Скуратівського, у степовій (південно-східній) частині України та на Кубані. Пояснює він це тим, що там у голодуючих людей не було ніякої їстівної підтримки з лісу — більш багатого, ніж степ, не тільки на гриби та ягоди, але й на рибу, птахів та звірів. Тобто можна сказати, що, враховуючи такий історичний факт, як вилучення комуністичним режимом в українських селян до решти всіх їстівних запасів, штучний голод у степу був фактично абсолютним — таким самим, як свого часу в Єрусалимі.

Такий голод настільки руйнує людську психіку, що перетворює її носія на жалюгідного раба того, хто утримує голодуючого в цьому стані. Про що тут можна казати, коли абсолютний голод примушує матерів їсти власних дітей, повністю руйнуючи таким чином один із найпотужніших людських інстинктів — материнський!

Комуністичні керманичі дуже пильно стежили за тим, щоб іще живі навесні 1933 року українські селяни були доведені саме до цього стану. Коли цього було досягнуто, то здичавілих від голоду людей радянська влада стала потроху підгодовувати, починаючи з червня того ж таки 1933 року. Це ще більше загнало живих жертв Голодомору в психологічну залежність від їхніх катів.

Ось чим, перш за все, пояснюється помітна ментальна відмінність так званих східняків від решти населення України, а зовсім не «багатовіковими зв’язками з братнім російським народом», як у цьому намагаються переконати нас сьогодні кремлівські політтехнологи. І ментальний поділ українців, якщо придивитися пильніше, іде зовсім не по Дніпру, як твердять уже наші політики. Бо повністю лівобережні території сучасних Сумщини, Чернігівщини, Полтавщини та частково Київщини й Черкащини ввійшли до складу Російської імперії приблизно на сторіччя раніше, ніж, скажімо, землі правобережних Миколаївщини, Одещини та частково Херсонщини, а також Дніпропетровщини, Донеччини, частково Луганщини та Запорізької області. Але національна самосвідомість населення тих північних (лісостепових) областей у середньому значно вища, ніж у названих південних (суто степових), у чому нас переконують результати кожних загальнонаціональних виборів.

Не витримують жодної критики й намагання деяких пострадянських учених (як-от, Мирослав Попович) довести проросійську ментальність східняків здебільшого їхнім частково неукраїнським етнічним походженням. Але ж добре відомо, що в усіх областях південно-східної України, крім Кримської автономії, українці становлять більшу частину населення. Тож якби в них на тих теренах із національною самоідентифікацією було все гаразд, проросійські політичні партії були б сьогодні в нас на маргінесі, а не на Банковій та Грушевського.

Дуже наочно наслідки Голодомору спостерігаються на Кубані. Відчуваючи, що більшовики їх нищили найстрашнішою на світі смертю саме за те, що вони були українцями, козаки свідомо й навіть на рівні підсвідомості витравлювали з себе все українське, аби догодити владі, яка їх катувала голодом, та позбавити себе й своїх дітей повторення цього жаху в майбутньому. Вони змінювали свої старовинні козацькі прізвища на однозвучні російські та взагалі записувалися росіянами на чергових переписах населення. Своїх дітей вони виховували вже не тільки росіянами, але й затятими українофобами.

Позбавлення ж Кремлем кубанських козаків рідної української мови остаточно завершило зміну домінуючого етносу на Кубані. Якщо за переписом 1926 року там жило 57 % українців, то сьогодні — лише 3 %(!). Так майже всі онуки та правнуки тамтешніх українців стали росіянами. Більше того, на початку 2009 року отаман козачого Кубанського Війська зробив публічну заяву про те, що кубанці готові в перших лавах російської армії йти наводити лад в Україні…

Добре бачили, що влада нищить їх саме як українців, і мешканці прикордонних із Росією регіонів України. Інколи відстань між вимираючим від голоду українським селом та російським, де нічого подібного не було, становила всього кілька кілометрів. Урятуватись у Росії нашим селянам не давала та ж таки влада. Догодити їй усіма засобами після Голодомору було надзавданням перероблених нею на покірних колгоспних рабів людей.

Тваринний жах повторення страждань убивчого голодування вичавлював із наших селян їхню українську (європейську) ментальність. Росіяни, з якими їхні пращури прожили пліч-о-пліч кілька сторіч на певній ментальній відстані, відразу ж стали «братами на віки». Цікаво, але, за віковою інерцією цих неприязних стосунків, сьогодні на побутовому рівні росіяни ставляться з певною упередженістю навіть до постгеноцидних українців (хохлів). Адекватне ж ставлення до росіян (москалів) із боку українців збереглося тільки західніше Збруча, де Голодомору, як відомо, взагалі не було.

Про сам Голодомор-геноцид, на вимогу влади, люди нічого не казали навіть своїм дітям. Будь-яка національна окремішність та пам’ять були смертельно небезпечними. І якби більшовики забрали тоді в селян ще й українську мову, то результат був би тотожний із кубанським. Але комуністи не пішли на це лише з власних «шкурних» міркувань. Бо якби український етнос як такий зник у СРСР, то геноцидні дії Кремля (заміна одного етносу іншим) були б уже просто кричуще очевидними для всієї світової спільноти.

Але й без того постгеноцидна українська нація існувала, так би мовити, тільки де-юре. Українська національна спільнота як така була вщент зруйнована комуністичною владою у 1933 році, чого та влада й прагнула. Прислів’я колишніх українських маргіналів «Моя хата скраю — нічого не знаю» стало трохи не національною ідеєю для смертельно травмованого Голодомором народу.

Залишається воно таким для нашого суспільства, на жаль, і до сьогодні. Звідси й походять всі ті непереборні труднощі на шляху розбудови громадянського суспільства в Україні, на відміну від усіх посткомуністичних країн Центральної Європи та Балтії. Сьогодні вже для багатьох стає очевидним, що ніякі громадські організації, які існують на закордонні гранти, не побудують у нашій країні громадянського суспільства. Воно існує тільки в самих тих організаціях, та й то тільки доти, доки вони підживлюються тими грантами.

Бо недарма ж один із батьків французького націоналізму Шарль Моррас сказав про здорову націю як місток до громадянського суспільства: «Нація являє собою найбільше з існуючих громадське об’єднання, потужне і самодостатнє. Розбийте його, і ви оголите індивіда. Він утратить усе — захист, підтримку, допомогу».

Саме такими «оголеними індивідами» і є сьогодні абсолютна більшість громадян українського походження нашого постгеноцидного суспільства південно-східної України. Вони — люди без роду та племені — є найкращою здобиччю для брудних політтехнологій, які заганяють їх під дах антиукраїнських політичних сил. Про це вельми доказово сказав видатний російський соціолог Сергій Кара-Мурза: «У періоди суспільних криз руйнування історичної пам’яті виконується як цілеспрямована програма політичних сил. Людина, яка нічого не пам’ятає з історії свого народу, країни, сім’ї, випадає із цього соціуму і стає зовсім беззахисною проти маніпуляції. Людина без пам’яті поставлена перед необхідністю заново визначати своє місце у світі, людина, звільнена від історичного досвіду свого та інших народів, опиняється поза історичною перспективою і здатна жити лише сьогоденням».

Тобто можна припустити, що, крім задоволення своїх фізіологічних потреб та емоційних бажань, такий манкурт майже нічим у своєму житті не керується. Йому хочеться їсти, і тут перед ним з’являються політики з «дешевою ковбаскою з минулого». Йому не зрозуміло, навіщо треба читати, писати та спілкуватися ненависною українською — будь ласка, голосуй за тих, хто бореться за конституційну двомовність в Україні. Ось саме звідки, така велика підтримка на півдні та сході нашої країни певних політичних сил. Бо саме там Голодомор зібрав свій найбільшій урожай смерті та призвів до найглибших ментальних зламів тих людей, що пережили його. Звичайно, що ті антиукраїнські політичні сили дуже зацікавлені в існуванні тих манкуртів, а тому ніколи не визнають ані Голодомор геноцидом, ані наше постгеноцидне суспільство як таке.

Але ті сили самі мимоволі доводять його існування, коли їхні лідери, говорячи про Україну, замість словосполучення «наша країна» вживають помітно відчужене — «ця країна», або навіть «ця територія». Така їхня обмовка, за Фрейдом, свідчить про те, що їхня справжня країна розташована десь за межами України. Але, незважаючи на це, вони залишаються в нас високорейтинговими політиками. Таке диво можливе лише в тяжко хворому суспільстві, із зародковим лише почуттям патріотизму в більшості його громадян. Хіба це не є найкращим доказом того, що у ХХІ сторіччі цей стан у далеко не наймолодшого європейського етносу є можливим лише внаслідок його тяжкої ментальної хвороби, яку й спровокував саме Голодомор-геноцид?

А ще одним непрямим доказом «необхідності заново визначати своє місце у світі» для більшості громадян південно-східної України є найбільші відсотки по країні самогубств, наркоманії та алкоголізму серед населення саме в тих регіонах. Бо визначитись заново самостійно «зі своїм місцем у світі», погодьтеся, під силу далеко не кожному.

Загальновідомо, що великою проблемою сучасної України є повний брак у нашій державі національної еліти як такої. Її джерелами в сучасних європейських країнах, як відомо, є здебільшого національна інтелігенція та селянство. В Україні ж ці джерела були або взагалі знищені комуністами, або забруднені ними ж настільки, що продукують сьогодні не національну еліту, а дещо їй зовсім протилежне.

Національна українська інтелігенція та духовенство були вщент (до останніх їхніх представників) знищені сталінським режимом разом із нашими кобзарями ще до Голодомору, під час його та трохи пізніше. Потім в Україні була вихована так звана радянська інтелігенція, яка не мала вже майже нічого спільного з національною.

Щоб переконатися в цьому, достатньо пильніше придивитись до її окремих перефарбованих представників, які сьогодні саме й удають із себе поодиноких «світочів справжньої національної еліти». Їхнє глибоко аморальне, як для справжніх інтелігентів, минуле проросло виразними метастазами продажності й у наше сьогодення. Інша справа, що в нашому постгеноцидному суспільстві це помічають лише поодинокі люди.

Так, один із них співав оди «найвищому у світі званню комуніста» ще в 1989 році, коли багато хто з рядових українських комуністів вже давно кинув свої партійні квитки на столи місцевим партсекретарям. Сьогодні цей «елітарій» міцно вчепився у спідницю своїй партайгеноссе — приховано проросійській Сарі Бернар від політики та, проголошуючи в такій незручній для патріота позі українські національні пріоритети, мимоволі червоніє від сорому, як печений рак.

Другий, який свого часу головував на засіданні Спілки письменників УРСР, коли там «перевиховували» Василя Стуса, не соромиться сьогодні вихвалятися тим, що він отримав без черги (тільки «за исключительные заслуги перед партией и отечеством») свого часу дві квартири в Києві з рук першого секретаря КПУ-КПРС.

Нарешті, третій кілька років тому очолював Державний комітет із телебачення та радіомовлення, і саме з його «легкої руки» в Україні відбулося тотальне зросійщення вітчизняних електронних ЗМІ. Звичайно, в нашій суперліберальній державі того штатного патріота не було засуджено ані за зраду державних інтересів, ані за корупцію. Але найстрашніше тут те, що про його псевдоелітарну сутність в Україні публічно заявила лише професор філології Лариса Масенко, і він разом із першими двома й надалі залишається в нас чи не найбільшим моральним авторитетом у колах патріотичної творчої інтелігенції.

Мені чомусь здається, що коли Росія в черговий раз здійснить такий жаданий нею сьогодні «аншлюс» України, ті троє дістануть із своїх шухляд власні твори «во славу КПРС та СРСР» і знову збережуть таким чином своє місце під сонцем. Бо чогось подібного українського за художнім рівнем у них просто немає, а свою нібито проукраїнську балаканину сьогодні вони пояснять своїм новим хазяям необхідністю приспати ворога заради власного виживання. І будуть, швидше за все, прощені.

Повірте, тут немає нічого особистого. Бо поки в нас буде національна еліта такого ґатунку, Україна й надалі впевнено будуватиме в себе латиноамериканську суспільно-політичну модель, а зовсім не європейську.

Тепер щодо нашого постгеноцидного селянства як джерела національної еліти. У страшному 1933 році селяни дуже добре бачили, що комуністична радянська влада, яка їх тоді морила голодом, сама при цьому зовсім не голодувала. Після ж Голодомору, зламавши ментальний опір українського селянина колективному господарюванню на землі, та влада широко розчинила перед ним свої двері.

У ці відчинені двері й увірвався потужний потік постгеноцидних рабів. Їхня рабська підступність, нещирість, підлабузництво та пристосуванство дуже природно вписувалися в необхідні кар’єрні якості комуністичних апаратників. Тож не дивно, що вони робили у КПУ-КПРС свої карколомні кар’єри, дивуючи при цьому радянського обивателя непропорційно великою кількістю «хохлів» на вищих щаблях партійно-державного керівництва в імперії. Усі ці виховані Голодомором та їхніми перевихованими владою батьками підгорні, кириленки, полянські, горбачови, гарбузови, щербицькі та інші так успішно дерлися по головах своїх конкурентів на провладний Олімп у СРСР зовсім не випадково.

Така їхня висока конкурентоспроможність пояснювалась тим, що будь-яка влада в постгеноцидних українських селах та станицях була просто сакралізована. Там вибитися в люди (потрапити до владної номенклатури) означало не тільки забезпечити власне благополуччя, а й гарантувати собі та своїй родині на рівні підсвідомості недоторканість при будь-яких нових владних екзекуціях, тобто вже стовідсотково уберегти себе від повторення в майбутньому жахів новітнього Голодомору.

Та ж сама виняткова кар’єрна конкурентоспроможність збереглася в наших вихідців із села і в незалежній Україні. Те, що в нас три президенти з чотирьох та шість спікерів із семи народились та виросли в сільській хаті, можна ще якось пояснити випадковістю. Але чим, як не зазначеним вище, можна пояснити переважну більшість селюків за походженням у всіх без винятку скликаннях Верховної Ради у країні, де міське населення вже більше півсторіччя в кілька разів перевищує сільське?

Ми всі добре знаємо і наших спікерів, і наших президентів, і народних депутатів, щоб зайвий раз переконатись у тому, що постгеноцидне село продукує сьогодні не національну еліту, а спритних політиканів.

Як не дивно, у великому та середньому бізнесі (за винятком сільськогосподарського) українці в нашій країні представлені вже непропорційно слабенько. Стосовно ж колишніх селян, то там їх узагалі майже немає. Деякі наші, з дозволу сказати, інтелектуали пояснюють цей парадокс по-дурному просто — засиллям «жидівської мафії» в Україні. У цих «супер-патріотів» бракує розуму або щирості, щоб визначити справжню природу цього парадоксу. Просто для того, щоби спочатку пробитись у середній, а особливо у великий бізнес, а потім утримуватися там на плаву, бізнесмен повинен щоденно виявляти ініціативу, ризикувати та брати велику відповідальність на себе. А це все вже, погодьтеся, якості внутрішньо вільної людини, а зовсім не ментальних рабів. От чому сьогодні у великому бізнесі у нас українців приблизно десь у межах 10 %.

Але шкодувати тут нема чого. Бо навіть у того мізеру, із названих історичних причин, українськими є тільки прізвища, а зовсім не душі. Саме тому серед них немає меценатів української справи. І це повинні знати й розуміти ті громадяни України інших національностей, які мають у нашій державі свій великий бізнес та займаються благодійністю виключно на користь своїх націй та на задоволення власних естетичних потреб. Тоді ми, сподіваюсь, не почуємо від тих меценатів те, що чуємо сьогодні: «Не певен, що я повинен профінансувати високохудожній фільм про Голодомор».

Рабська психологія наших сучасних селян наочно розкривається і в їхньому вкрай негативному ставленні до своїх сусідів-фермерів (індивідуалів). Більшість із останніх вийшла безпосередньо з лав того ж таки селянства. І пояснюється це зовсім не природною заздрістю українців, як про це торочать деякі наші, з дозволу сказати, інтелектуали. Бо не заздрять же так по-чорному дієво ті ж самі селяни земельним баронам («фермерам») на кшталт Лозинського. Не заздрять, бо ті барони вийшли з колгоспної та радянсько-комсомольської номенклатури а то й з кріміналітету, по-перше, а по-друге, в них уся районна влада, як то кажуть, у кишені. Отже, ненависть до фермерів — це ніщо інше, як ненависть рабів сьогоднішніх до рабів учорашніх. Ця ненависть, як відомо з історії, одна з найсильніших у світі.

Ось що зробив із нашим колись славетним селянством Голодомор. Особливо хотілось би сказати про ті мільйони українців, від немовлят до сивочолих дідів, що полягли у братські могили в перше півріччя 1933 року по всіх наших селах. Можна без будь-якого художнього перебільшення сказати, що в тих могилах похована совість української нації — багатодітні сім’ї гордих та щирих хліборобів-землевласників. Вони ніколи не були рабами і померли вільними людьми.

Я певен, що Україна ніколи не підведеться з колін, ніколи не стане європейською країною, поки ті могили не будуть належним чином упорядковані та вшановані. Бо жоден європейський народ не може одним своїм загиблим ставити пам’ятники та меморіальні комплекси, а іншим (до речі, більш численним) — або нічого не ставити, або ставити жалюгідний дерев’яний хрестик.

Дуже показовою на цьому тлі видається генеза пам’яті такої відомої у нас особистості, як лідер КПУ Петро Симоненко. За його особистим зізнанням, у Голодомор у нього в Запорізькій області померли дві тітки, які в 1933 році були ще дітьми. Тобто виховали Петра Миколайовича або їхня перевихована більшовицьким геноцидом сестра, або їхній брат. Виховали, як було зазначено вище, у генетичному жахові до всього українського, включно з пам’яттю про той штучний голод. Тому Симоненко абсолютно щирий, коли заперечує той геноцид. Для нього як цілком радянської людини пам’ять про жертви «Великої вітчизняної війни» значно ближча та дорожча. А його навіки маленьких тіточок, схоже, більше шкода пересічному галичанину (в якого з українською ментальністю все гаразд), ніж їхньому племіннику. Ось що таке збочена постгеноцидна ментальність!

І саме таку ментальність, на превеликий жаль, має переважна частина населення України. Вона не тільки збочена в загальнолюдському вимірі, вона ще й євразійська за свою суттю. Тому скільки б не пояснював свого часу Президент Ющенко своїм співгромадянам, що НАТО — це єдиний вибір незалежної України, що знати про Голодомор, Батурин та Крути необхідно для того, щоб бути українцем, більшість наших співгромадян його не чула, не чує і не може почути апріорі. Бо з усіх європейських цінностей постгеноцидні українці сповідують тільки матеріальні — євроремонт, євроуніверситет, євроавто, єврокурорт та євроклініку. «Совок» сидить у них дуже глибоко на підсвідомому рівні, і щоб вичавити його звідти, потрібна велика копітка державна робота в руслі української національної ідеології. Ліберальна ж державна ідеологія, як показав час, із цим завданням впоратися не в змозі.

Більше того, якщо Україна й надалі буде такою ж ліберальною, як сьогодні, вона дочекається, швидше за все, чергового краху своєї державності. Бо поза рамками чіткої національної державної ідеології пострадянські люди, як і раніше, виховують тільки пострадянських дітей. У школі учителі історії викладають їм свій предмет на власний розсуд, нехтуючи державними підручниками. Пройти ж дуже складний шлях від «совка» до українця самотужки за таких обставин можуть тільки обрані. Ось чому ми з вами ніяк не дочекаємося так давно обіцяної нашими політиками появи елітарної молоді, яка вже два десятиріччя «ось-ось прийде до влади і приведе Україну до Європи».

До речі, браком в нас державної національної ідеології дуже вправно користаються регіональні царьки з колишньої радянської та комсомольської номенклатури. Вони впевнено та безсоромно насаджують на півдні та сході України сьогодні не просто радянську ідеологію, а, швидше за все, вже неоімперську російську. Бо майже одночасне спорудження по всіх обласних центрах колишньої Новоросії пам’ятників Катерині ІІ, погодьтеся, аж ніяк не може бути викликане випадковим збігом історичних уподобань тієї політичної еліти. Це вже, скоріше, тест Кремля на можливість збереження посад її представниками після «аншлюсу» України, до якого імперія «в поте лица своего» вже давно готується.

Бо якби Росія хотіла загарбати Україну тільки в економічній царині (що їй уже майже вдалося), вона б не роздмухувала у своїх тоталітарних ЗМІ ненависть до всього українського за своїм духом — від наших героїв до мови та історії. Це потрібно вже тільки для морального духу війська, яке рано чи пізно може вторгнутися «в пределы ненавистного соседа». Війни, схоже, все ж таки не буде, бо боєздатної армії в нас вже фактично нема, а на проросійські душі постгеноцидних українців і далі ллється рясний дощ пропаганди «вічного братерства з російським народом». Тобто все йде саме до «аншлюсу» з квітами та сльозами нашого мирного населення на броні російських БТРів та танків. При чинній в нас владі цей «аншлюс» може здійснитися й суто мирним шляхом.

До речі, мирний шлях більш бажаний для Кремля, бо тоді, погодьтеся, немає ніякої потреби робити новий російсько-український кордон по Дніпру, як це пророкує дехто з прокремлівських політологів…

Схоже на те, що ніякого спротиву тому возз’єднанню не передбачається, бо національна свідомість населення в ліберальній Україні не тільки не зростає, а стрімко падає. Так, по-справжньому проєвропейських кандидатів на останніх президентських виборах підтримало тільки близько 10 % українців. Домінуючий у країні «совок» нав’язує свої цінності і в західній Україні, де постгеноцидного синдрому, здавалося б, із відомих причин досі не було. Проросійські кандидати в президенти отримали там у кілька разів більше голосів, ніж на попередніх виборах.

Про те, що все йде саме до такого фіналу нашої чергової незалежності, свідчить той факт, що найпопулярнішим політиком в Україні сьогодні є зовсім не хтось із двох лідерів останніх президентських перегонів, а Володимир Путін, який, вочевидь, поставив собі за політичну мету приєднання Малоросії до імперії. Цього разу, як розумієте, вже назавжди. Якщо наші можновладці не помічають цього, зануривши, як той страус, голову в пісок, то невідворотність «возз’єднання народів-братів» від того стає тільки ще більш вірогідною.

У цій надскладній для нашої незалежності ситуації мимоволі постає запитання: що ж нам, українцям, зараз треба робити? Наша сучасна інтелектуальна еліта не має на це запитання ніякої відповіді, бо вона також не є елітою національною. Гірше того, вона навіть не в змозі дослухатися до слушних порад з-за кордону, бо не усвідомлює до кінця, в якій ситуації перебуває Україна сьогодні.

Так, ще у 2006 році майже всі представники тієї еліти були присутні на лекції одного з провідних соціологів світу Френсіса Фукуями в Києві, і ніхто з них навіть упритул не почув того, що радив українцям той геній сучасної соціологічної думки. А поради, між іншим, були вельми конкретними та дієвими щодо нашого суспільства.

Пан Фукуяма, судячи з його лекції, дуже добре усвідомлює, в якому постгеноцидному багні перебуває сучасна Україна. Тому виборсуватися звідти він радить нам, перш за все, починаючи з засвоєння всіма громадянами нашого «спільного травматичного досвіду», яким для українців може бути тільки той самий Голодомор. Тільки коли ми хоча б у своїй переважній більшості будемо ставитися до тієї нашої національної Голгофи так само, як євреї до Голокосту, ми, на думку Фукуями, зможемо створити свою єдину помісну православну церкву.

Тільки після того в Україні, на його ж переконання, з’являться умови для появи політичної нації. Вона ж, у свою чергу, стане вже надійним підмурівком для розбудови в нашій країні громадянського суспільства, яке й стане нашою перепусткою до всіх євроструктур і унеможливить таким чином наше повернення до імперії. Саме тому сучасна Росія (де з національною та інтелектуальною елітою все гаразд) нізащо не визнає Голодомор геноцидом, незважаючи на багаторазові запевнення Президента Ющенка в тому, що таке визнання не призведе до вимог будь-яких компенсацій Україні з її боку.

Здавалося б, ті поради Френсіса Фукуями такі прості, як і все геніальне. Але в тому-то й справа, що в постгеноцидному суспільстві ніхто, за великим рахунком, не почув тих порад. Це приблизно так, коли психічно хвора людина, як правило, не визнає себе хворою в розмові з лікарем і всіх його порад, звісно, не сприймає. Фукуяма ж був надто тактовним для того, щоб повторювати та наполягати — прочитав ту лекцію, посміхнувся та й відлетів у свої благополучні Штати.

Але навіть коли він урешті-решт буде все ж таки почутий, то вже тепер зрозуміло, що найскладнішим у плані втілення в життя є перший пункт його дорожньої мапи для України. Як показав досвід того ж Президента Ющенка, достукатися до міцно замурованих Голодомором українських душ наших співвітчизників через їхній надійно зомбований розум практично неможливо.

Тут треба, вочевидь, застосовувати інші засоби. Іти, наприклад, до тих понівечених штучним голодом українських душ через їхні емоції. Для цього, на мою думку, треба заохочувати кращих вітчизняних та закордонних митців на створення високохудожніх творів з тематики Голодомору. Насамперед треба було б створити, знов-таки на мою думку, телесеріал, де в суто морально-психологічному (без будь-якої ідеології) плані показати історію кількох українських сімей (у тому числі сімей більшовиків і сільських активістів) до геноциду, під час його та після нього, аж до наших днів. Якщо це все буде на високому художньому рівні, то це не зможе залишити байдужими людські серця. Особливо коли наші телеглядачі впізнають у героях серіалу добре знайомі їм риси своїх родичів, сусідів та навіть самих себе (не виключено, що такий серіал може викликати у нашому постгеноцидному суспільстві просто шок).

І коли їм просто по-людськи стане соромно за себе, тоді вже можна буде починати суспільні дискусії про необхідність ушанування пам’яті жертв Голодомору в Україні належним чином. Звичайно, що часу в нас обмаль, а наша держава в найближчі п’ять років цей проект, із відомих причин, нізащо не підтримає. Тому це має бути надзавданням українського бізнесу та нашої творчої інтелігенції.

Без усвідомлення цього майбутнє України буде невизначеним та примарним, якщо воно буде взагалі. Бо лічильник для нашої незалежності вже, здається, увімкнуто: ще рік тому віце-спікер Державної Думи Російської Федерації Володимир Жириновський публічно заявив про те, що через п’ять років південний схід України стане новим округом Росії.

Як бачимо, невизнання Голодомору геноцидом (а разом із цим існування постгеноцидного суспільства в сучасній Україні) широкою світовою спільнотою, з одного боку, і незасудження нею ж комунізму на рівні фашизму — з іншого, стають фатальними не тільки для нашої державності, а й української нації взагалі.

Олександр Крамаренко, заслужений журналіст України (Луганськ)