Оноре де Бальзак

ШУАНИ, АБО БРЕТАНЬ 1799 РОКУ

БАТЬКО ГОРІО

Романи

HONORE DE BALZAC

LES CHOUANS OU LA BRETAGNE EN 1799

1829

LE PERE GORIOT

1834

^©   _{http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література}

_{Переклад з французької}

_{Передмова Вадима Пащенка}

_{ДВА РОМАНИ БАЛЬЗАКА}

_{Французька література може пишатися великою плеядою талановитих письменників, які стали її совістю, її славою, твори яких належать до золотої скарбниці світової культури. Адже кожен з них — творець галереї неповторних образів, в яких відбилися соціально-політичні конфлікти, що ними позначені різні періоди історії Франції. Та навряд чи можна серед усіх французьких літераторів знайти постать величнішу, ніж постать Оноре де Бальзака.}

_{Відзначаючи незгасний інтерес мільйонів читачів до невмирущої «Людської комедії», її величезне виховне значення, член Французької Академії літератор Андре Шамсон у праці «Книга до сторіччя» говорить, що у тривожні 1940–1944 роки «багато хто з нас звернувся до Бальзака, наче «Людська комедія» стала справжнім життям. Яка ж невичерпна доза реальності сповнює такі твори, якщо в період жахливих катаклізмів… з неї можна черпати «справжнє життя».}

_{За задумом Бальзака «Людська комедія» мала складатися із ста сорока трьох романів, які поділялися на три групи: «Етюди про звичаї», «Філософські етюди» й «Аналітичні етюди». Здійснити повністю свій величний задум письменник не встиг, третина творів «Людської комедії» так і не була написана. Найповніше розроблено першу групу творів, яка теж ділиться на шість досить умовних підгруп, т. зв. «сцен»: «Сцени з приватного життя», «Сцени з провінційного життя», «Сцени з паризького життя», «Сцени з політичного життя», «Сцени з воєнного життя» і «Сцени з сільського життя».}

_{Дев’яносто сім творів, що протягом двадцяти років один за одним виходили з-під пера Бальзака, дві тисячі чотириста сімдесят персонажів, які жили пристрастями й пориваннями своєї епохи, вже самі по собі викликають захоплення й здивування. Адже для втілення цього грандіозного задуму письменникові потрібне було граничне напруження всіх його фізичних і духовних сил, глибока віра в можливість здійснення своєї мети, незламна воля — риси, властиві могутнім натурам.}

_{Засновник нової форми реалізму, Бальзак вважав, що в основі розкриття всіх явищ суспільного життя має бути історичний підхід. Лише так можна проникнути в закони розвитку буржуазного суспільства, зрозуміти приховані рушійні сили його існування, показати, що з еволюцією цього суспільства посилюються й загострюються його суперечності, закладені в ньому з моменту народження. Він прагнув розповісти й про ту глуху, приховану, але жорстоку й нещадну боротьбу, що точиться в світі наживи і призводить до деградації і відчуження особистості, до спотворення нормальних почуттів, усіх форм людського спілкування. Це об’єктивне й нищівне викриття антагонізму суспільства, де панують чистоган і експлуатація, стало ідейною основою творчого методу письменника. Прогресивні письменники молодшого покоління взяли на озброєння цей могутній метод, що дозволяв розкривати нові найхарактерніші явища того ж таки буржуазного суспільства пізніших часів.}

_{Написавши «Людську комедію» — художню історію своєї доби, — видатний романіст здійснив те, на що потрібні були б зусилля багатьох письменників. «Якщо вибирати між Фаустом і Прометеєм, я віддаю перевагу Прометею», — писав Бальзак. Бог-Титан став зразком для Титана-людини. Та Бальзак не відмовився й від Фауста. Адже в нього, так само, як і в цього легендарного вченого-чорнокнижника, були розвинуті пристрасна допитливість, жадоба знань, уміння проникати в найпотаємніші секрети природи чи соціального життя, окремої людини, прагнення невпинно йти вперед.}

_{Створена генієм Бальзака «Людська комедія» — це не тільки історія життя окремих родин тих часів, не лише художнє зображення тогочасної моралі. Вона стала цілісною картиною усієї епохи, правдивою епопеєю розвитку французького буржуазного суспільства першої половини минулого століття, дзеркалом, у якому з надзвичайною силою художньої правди відбилися всі явища соціально-політичної та економічної дійсності часів Реставрації та Липневої монархії.}

_{Але до створення цієї величної епопеї Бальзак ішов надзвичайно важким і болісним шляхом.}

_{Перші його романи не мали нічого схожого з тим, що було написано ним пізніше. Бальзак, так само, як і інші початківці, звернувся до жанру модного тоді так званого «чорного», або готичного роману. Він писав надзвичайно швидко — за п’ять років з’явилось близько десяти творів, підписаних його псевдонімами — Віллергле, лорд Р’Оон або Орас де Сент-Обен. Ці романи певною мірою були даниною моді (протягом півріччя у 1821 році з’явилось понад 150 готичних романів), проте вони свідчили, що молодий письменник наполегливо шукає свого, ще ніким не пройденого шляху. Далекі від художньої досконалості, ці ранні твори засвідчили хист і ерудицію молодого автора. Готична тема поєднувалася в них з темами пригодницького, фантастичного, історичного й реалістичного романів.}

_{Письменник сподівався, що готичні романи дадуть йому необхідні для дальшої роботи кошти, та цим сподіванням не судилося справдитись.}

_{Зазнавши поразки в жанрі «бульварної літератури», Бальзак звернувся до жанру історичного роману, що після появи творів Вальтера Скотта і Фенімора Купера набував у Франції дедалі більшої популярності. Через усе життя проніс Бальзак своє захоплення цими двома письменниками, особливо «шотландським чарівником», що, безперечно, якоюсь мірою вплинуло на формування його творчої манери. Зокрема, Бальзак частково сприйняв від Вальтера Скотта інтерес до найдрібніших деталей побуту людей, до так званого «місцевого колориту», що створюють неповторну атмосферу епохи.}

_{Пристрасні пошуки нового методу, нової системи, за допомогою яких можна було б здійснити широкі задуми, що вже зароджувалися, хоч і невиразно, в ньому, перетворились для Бальзака на справжню трагедію — трагедію художника, ідеї якого випереджали можливості їхнього здійснення і який болісно прагнув звершити те, чого нікому ще не щастило звершити. Він відчував свої приховані можливості, але вони не могли матеріалізуватись у вигляді досконалих творів — бракувало письменницького досвіду.}

_{Нарешті Бальзак почав працювати над твором про один з епізодів контрреволюційних воєн, що точилися наприкінці французької буржуазної революції 1789–1794 років і на початку наполеонівської епохи, — про повстання підбурюваних роялістами і реакційним духівництвом темних і забобонних селян Бретані (їх називали «шуанами»). Письменник вивчив численні історичні матеріали, особисто побував на місцях тодішніх подій. Внаслідок копіткої кількарічної роботи з’явився перший історико-реалістичний роман Бальзака, підписаний вже його власним ім’ям, — «Шуани, або Бретань 1799 року».}

_{Пізніше роман увійшов до задуманої на початку 30-х років Бальзаком «Людської комедії», а в 1846 році автор вмістив його у перше повне видання цієї грандіозної епопеї. По суті, «Шуани» стали вступом до гігантської прозаїчної серії, надзвичайно важливим для її загального розуміння. Адже твір розповідав про період, коли закладались основи буржуазних порядків. Буржуазія прагнула втримати політичну владу, яку вона захопила завдяки революційним діям народних мас, захистити свої завоювання як від можливості відновлення монархії з її феодальними установами й порядками, так і від загрози з боку того ж таки народу, що завоював для неї цю владу. Їй потрібна була «сильна особа». Після термідоріанського перевороту і Директорії цією «сильною особою» став Бонапарт, який у 1799 році проголосив себе першим консулом Республіки, а через п’ять років — імператором. Використавши революційну енергію третього стану, Бонапарт спрямував її у вигідне для буржуазії русло і «… створив всередині Франції умови, при яких тільки й стали можливими розвиток вільної конкуренції, експлуатація парцельованої земельної власності, застосування звільнених від оков продуктивних сил нації»}[1]_.

_{В романі «Шуани» Бальзак звернувся до періоду, коли буржуазія тільки приступала до «мирного будівництва свого суспільства». Зображене в творі недавнє минуле було тісно пов’язане з сучасністю самого Бальзака. Змальовану в «Шуанах» приреченість спроб феодальної реакції подолати сили буржуазної демократії письменник ототожнює із спробами поновити у кінці 20-х років знищені революцією дворянські привілеї і феодальні інститути.}

_{Романтична історія кохання фанатично відданого королю маркіза де Монторана і шпигунки міністра поліції Фуше Марі де Верней — представників двох ворожих таборів, розвивається на широкому історичному тлі протиборства соціальних сил. Герої твору — активні учасники цієї боротьби — стають її жертвами: захоплені власними пристрастями, вони забувають про політичні переконання, що роз’єднують їх, про свою належність до різних станів, не помічають хитро підготовленої пастки і гинуть.}

_{Відомо, що за своїми політичними симпатіями Бальзак був монархістом. Проте — і це можна побачити майже в усіх його творах — теоретичні декларації письменника розходилися з художньою практикою. Тому, милуючись представниками дворянства і навіть ідеалізуючи їх, письменник водночас показує і їхню неминучу загибель. Бальзак довів, що контрреволюція на чолі з аристократами-емігрантами спиралась на найтемпіші, найвідсталіші сили, боролася за відродження минулого, приреченого на загибель самою історією.}

_{Образ маркіза де Монторана, або Молодця, як його називали шуани, досить багатогранний. Вродливий і витончений, пристрасний і сміливий, вірний своїм ідеалам, він наче втілює усі доблесті феодальної аристократії. Але поряд із цими властивостями його натури уживаються й такі риси, як глибоке презирство до всіх, хто не належить до його класового стану, жорстокість і підступність, цілковита байдужість до життя і прагнень народу, що його він вважає лише знаряддям для досягнення власної мети. Тому підступний напад шуанів у замку Вівітьєр на республіканських солдатів не викликає в Монторана осуду, хоч він і дав слово честі дворянина, гарантуючи їхню безпеку. Захищаючи несправедливу справу, маркіз вдається до прийомів, які суперечили моралі аристократів, вважаючи, що мета виправдовує будь-які засоби.}

_{Подібними рисами наділено і його прибічників. Високородна аристократка пані дю Га (її іронічно називають Шаретова Лошиця) грабує поштовий диліжанс, мов справжня розбійниця, щоб домогтися свого, вона здатна на найпідліші вчинки і зраду. Типовим представником найчорнішої реакції є також «небезпечна людина», абат-єзуїт Гюден, що, за словами Монторана, звик використовувати релігію як знаряддя боротьби й своїми проповідями розпалює фанатизм; цей священик, ініціатор кривавої сутички, охоче міняє хрест на рушницю і з словом божим на устах вбиває своїх політичних ворогів. Не викликає симпатії і створений Бальзаком образ улесливого й цинічного графа де Бована, що мріє вигідним шлюбом поліпшити свої фінансові справи. Не кращі й інші представники контрреволюції. Автор із сарказмом описує сцену, коли «віддані» захисники короля починають вимагати від Монторана винагороди за свою участь у боротьбі, загрожуючи вийти з неї, якщо їм відмовлять: «Один скромно претендував на посаду губернатора Бретані, інший — домагався маєтку і баронського титулу, цей — чину, той — командування полком; всі вимагали пенсії».}

_{Табору реакції Бальзак протиставляє групу республіканців, моральна перевага яких над аристократами не викликає сумнівів ні в автора, ні в читача. Командир республіканського загону Юло — людина доброчесна, благородна й щира. Його мораллю керує та велична ідея, яку він відважно захищає. Письменник наділив Юло найкращими рисами, властивими французькому народові. Він стає уособленням усіх республіканських чеснот. Юло оточений такими ж вірними й відданими ідеалам Республіки людьми. Його помічників і друзів — майора Жерара й капітана Мерля наділено рисами їхнього командира. Непідкупні й мужні, вони свідомо виконують свій обов’язок і безстрашно зустрічають смерть.}

_{Командир Юло твердо вірить у перемогу революції, але розуміє, що захистити її можна тільки шляхом боротьби. Глибоко людяний, він сприймає війну як сувору необхідність, але, де тільки можна, намагається уникнути зайвого кровопролиття. Як воїн Юло шанує свого противника Монторана за хоробрість. Він прагне знищити вождя шуанів, оскільки той небезпечний для Республіки, але Юло хоче зробити це відкрито, у чесному бою. Йому огидні методи Корантена — підступність, зраду він вважає безчесними навіть щодо найлютіших ворогів. Через де в командира республіканців викликає огиду і самий Корантен, таємний агент всемогутнього Жозефа Фуше, продажного політикана і організатора широкої шпигунської мережі. Потиснувши руку вмираючому Монторанові, Юло проганяє Корантена, загрожуючи розправитись із ним, якщо той коли-небудь зустрінеться йому на шляху.}

_{Зловісно-похмура постать Корантена, загалом епізодична у романі, у Бальзака не випадкова й розкрита повністю. Породжений темними антинародними силами, що намагалися використати революцію у корисливих цілях, взяти владу в Республіці у свої руки, Корантен, як і його хазяїн Фуше, завжди готовий на віроломність заради своїх власних інтересів. Він показаний письменником як людина вкрай аморальна й огидна. Мріючи про політичну кар’єру, Корантен заради неї ладен вчинити будь— який злочин. Він знає, що Марі де Верией ненавидить його, але йому це байдуже, шпигун упевнений, що колись він заволодіє цією красунею і зробить її знаряддям для досягнення своїх честолюбних намірів. Для нього не існують такі поняття, як честь, правда, сумління і благородство чи доброта. Під час сварки з командиром Юло Корантен з презирством думає про цього чесного вояка: «Він вважає, ніби в політиці можна вбивати лише одним способом». Мріючи про владу над людьми, якої він колись доможеться, цей агент таємної поліції готує собі іншу зброю, що вбиватиме не гірше за меч або рушницю. Він знову з’явиться у пізніших творах Бальзака — тепер як підпора буржуазного суспільства, як людина, що вже сама наказує…}

_{Бальзак правильно оцінив суть описаних у «Шуанах» подій. Саме такі безпринципні політикани, як Фуше чи Корантен, а також найспритніші представники буржуазії перші скористаються з завоювань республіканців. Не випадково само цю думку з гіркотою виголошує майор Жерар.}

_{Значне місце в романі займає тема палкого кохання Марі де Верней і маркіза де Монторана. Але й ця романтична історія тісно пов’язана зі складною і суперечливою соціальною дійсністю.}

_{Характерною особливістю роману Бальзака є надзвичайна докладність у змалюванні історичних подій того часу. Письменник детально описує місцевість, краєвиди Бретані, одяг і їжу селян, їхні домівки та побут. Місцевий колорит підкреслює духовну обмеженість шуанів, злиденність їхнього життя.}

_{З усіх творів Бальзака «Шуани» своїми художніми особливостями найбільше схожі на історичні романи Вальтера Скотта. І водночас вони істотно відмінні. Зокрема, особливість історичного твору Бальзака полягає в тому, що він більше тяжіє до сучасності, ніж до минулого. І не випадково письменник включив «Шуанів» до своєї «Людської комедії» як твір цілком сучасний, як дослідження про життя, мораль, закони та звичаї буржуазного суспільства Франції і ту нещадну боротьбу, яка таємно й відкрито, але безнастанно точилася в ньому.}

_{* * *}

_{Вже в «Шуанах» Бальзак почав розробляти тему, що в подальшій його творчості стане головною, — тему влади золота, грошових відносин у людському суспільстві. Золото стає тією силою, що керує усіма вчинками представників контрреволюції. А з якою звірячою жадобою прагнуть здобути золото головні персонажі з табору шуанів, які люті сварки вибухають після кожної кривавої сутички через майно убитих ворогів!}

_{А проте письменник у «Шуанах» лише намітив тему золота, широкого розвитку вона набере в його наступних творах, тоді, коли він звернеться до зображення сучасності.}

_{Перемігши феодальну аристократію, буржуазія з хижацькою настирливістю й жорстокістю почала збагачуватись. Вона не гребувала ніякими, навіть найогиднішими і найжахливішими засобами, бо єдиний бог, перед яким схилялася буржуазія, — гроші — «виправдував» будь-які засоби.}

_{Свідок шаленої гонитви буржуазних хижаків за наживою, Бальзак зрозумів, що найголовнішою рушійною силою капіталістичного світу, мірою усіх його матеріальних і духовних цінностей стали гроші, золото. Вони визначають закони, керують політикою, породжують антагонізм у суспільстві, призводять до морального розкладу людей і встановлюють єдине право — право сильного, право джунглів. І письменник, якого все життя переслідували кредитори, вирішив зірвати добропристойні шати з цього новоявленого бога, викрити його як найстрашнішого і найнебезпечнішого ворога людини.}

_{На перший погляд може здатися, нібито Бальзак не був у цьому такий уже й оригінальний. Художня література з давніх часів зображувала згубний вплив багатства на людину. Героїня Арістофана Лісістрата звинувачує золото в тому, що воно — причина воєн і ворожнечі між людьми. Цар Креонт з трагедії Софокла твердить, що для смертних немає нічого гіршого за гроші — вони руйнують міста, женуть людей з їхньої домівки, спонукають їх до огидних і безсоромних вчинків. Ще частіше вдаються до критики грошових відносин письменники епохи Відродження — гуманісти, ідеологи молодого буржуазного суспільства. Джованні Боккаччо, Франсуа Рабле, Бонавентура Депер’є звертались у своїх творах до проблеми грошей. Томас Мор уже розцінює золото й приватну власність як головне джерело соціальної нерівності й несправедливості. Геніальний Шекспір вважав багатство страшною отрутою, що руйнує людські стосунки. © http://kompas.co.ua}

_{Але саме в творах Бальзака викриття впливу золота на життя людини досягає найглибшої, найразючішої сили. Бальзак зображує цю проблему в «Людській комедії» як найтиповіше явище капіталістичної дійсності. Французький письменник-комуніст, критик і літературознавець Андре Вюрмсер у праці «Нелюдська комедія» (одній з найкращих книг про Бальзака) писав: «Людська комедія» — це тіло, в якому замість крові циркулюють гроші. Бальзак вивчає кровоносну систему суспільства, «обертальний», «поступальний» рух грошей, «єдину в наш час силу», «єдиного бога, в якого зараз вірують», «бога Сто-Су», «культ наживи», «культ бога Долара» (в лапках Вюрмсер подає вирази самого Бальзака, взяті з різних його творів).}

_{З надзвичайною пильністю спостерігав письменник старанно приховані під маскою респектабельності, лицемірного благочестя й удаваної порядності справжні обличчя «сильних світу цього». Прагнучи показати найпотаємніші пружини складного механізму всього буржуазного суспільства, Бальзак відкриває одну за одною заслони, що приховували окремі його коліщатка, і, зрештою, весь цей механізм наживи й збагачення. Нещадно викриває він темні справи ділків і фінансистів, продажність військово-бюрократичного апарату та жовтої преси. У передмові до одного із своїх видань він писав, що віднині «не лишилося нічого вартого уваги, крім описів грізної соціальної хвороби, а вона може бути зображена лише разом із суспільством, бо хворий — це і є сама хвороба».}

_{Перед Бальзаком стояло складне завдання — відкрити, за його словами, «всі суспільні явища», обумовлені одним фактором — грішми, що породжують нерівність людей у суспільстві. Тому письменник цілком серйозно називав себе доктором соціальних наук і твердив, що він у першу чергу — історик. «Автор прагне якомога повніше описати XIX сторіччя і скласти своєрідний опис його вад і чеснот», — пише про себе Бальзак у передмові до «Сцен паризького життя». «Автор завершує працю, що являє собою історію суспільної моралі», — говорить він у передмові до роману «Євина дочка».}

_{Усе це не було просто пишними фразами. Всі твори Бальзака підтвердили справедливість авторських визначень. Тільки геніальному художникові, що володів найпередовішим методом тогочасної науки, під силу було так глибоко зрозуміти таємні закони і приховані явища буржуазного світу. Глибоке осягнення письменником соціальної дійсності відзначив Ф. Енгельс; це він писав, що з книг Бальзака довідався про французьке суспільство першої половини XIX ст. І навіть про його економічні деталі значно більше, аніж із досліджень різних спеціалістів, разом узятих (лист до М. Гаркнесс у квітні 1888 р.).}

_{А. Вюрмсер слушно зауважив, що не було б романів Бальзака, якби не було проблеми грошей. Володарі багатств змальовані Бальзаком як люди аморальні, цинічні, жорстокі й духовно ниці. Ними володіє одна пристрасть — жадоба грошей, золота, їй підпорядковані всі почуття, думки, вчинки, діяльність і, зрештою, все життя буржуазії.}

_{Яскраво ілюструє цю думку образ старого Гранде з роману «Ежені Гранде» (1833). У світовій літературі є чимало персонажів, у яких скнарість була провідною рисою характеру, але вони, як правило, були позбавлені динаміки розвитку, поставали як характери вже сталі, завершені внаслідок якихось невідомих нам внутрішніх процесів, що відбувалися в душі людини. Бальзак іде іншим шляхом. З надзвичайною проникливістю розкриває він картину поступового морального спустошення й зачерствіння людини, у якій жадоба до нагромадження набуває таких патологічно-повторних форм, що перетворює її на огидну, вкрай егоїстичну, позбавлену людських почуттів істоту. Спокійно й діловито, як літописець, що описує важливі історичні події, розповідає письменник про шлях свого героя до вершин багатства.}

_{Прагнення до все більшого нагромадження золота набуває у Гранде гіпертрофованих форм, сприймається як щось дике р неприємне. Але Бальзак нічого не перебільшує і, як він сам писав, показує типові образи в типових обставинах. У передмові до першого видання читаємо: «Тут нічого не вигадано… У кожному департаменті є свій Гранде, тільки Гранде з Маєнни чи Лілля не такий, як колишній сомюрський мер…» Наче підкреслюючи його типовість, Бальзак створив образ ще одного користолюбця-здирника — лихваря Гобсека, дуже близького до образу Гранде. Проте між ними є й певна відмінність. Кожен з них — неповторна індивідуальність, носій нещадно викритої генієм письменника гонитви за багатством. Але Гобсек, нагромаджуючи цінності, стверджує тим самим свою владу над людьми різних станів і професій — аристократів і бідняків, обивателів і буржуа, поетів і акторів, чиновників і міністрів. Він вважає, що влада грошей ставить його вище інших, відчував справжню насолоду, коли може тримати у своїх руках найпотаємніші нитки, що зв’язують людей складними взаєминами, і керувати діями та вчинками цих людей. Він проникає у святая святих своїх жертв, «читає у їхніх серцях», 8 цікавістю передбачав кожен їхній крок, що веде до загибелі. Гобсек не просто лихвар — він філософ, хоча філософія його спотворена й жалюгідна. Розумний і хитрий, він до тонкощів зрозумів таємні сили існуючого ладу. Він пишається можливістю купити все, що йому припаде до вподоби, — совість і кохання, посади й чини, славу й навіть честь. У своїй нестримній жадобі до наживи, в ненависті до людей він викликав огиду. Старий лихвар помирає з однією настирливою думкою: для чого тепер усі його багатства? Адже у нього «усе… є, і все доведеться покинути».}

_{Сила реалістичного таланту Бальзака полягає в тому, що його персонажі були типовими представниками буржуазного суспільства. Вивчаючи тогочасну дійсність, письменник ретельно відбирав спостереження, відкидаючи все другорядне, випадкове, підкреслюючи передусім найголовніше. В. Г. Бєлінський захоплено писав: «Подивіться на Бальзака: як багато написала ця людина, а проте — чи є в його повістях хоча б один характер, хоча б одне обличчя хоч трохи схоже на інше? О, яке незбагненне мистецтво змальовувати характери з усіма відтінками їхньої індивідуальності!» Бальзаківські персонажі — узагальнені й індивідуалізовані типи — поставали зі сторінок романів такими, якими вони були в дійсності. Некороновані королі, вони розуміли свою могутність і цинічно нею вихвалялися.}

_{Бальзак постійно наголошує на одній деталі: те майно, ті мільйони, якими володіють представники «вищого» світу і яке є джерелом ще більшого їхнього збагачення і влади, здобуто завжди нечесним шляхом. У кожному з Бальзакових романів немає випадку, коли б хтось із подібних персонажів здобув багатство важкою працею чи принаймні завдяки своєму розуму або таланту. Шахрайство, підступність, спекуляція, підлота, лихварство, злочин і навіть убивство — ось ті засоби, за допомогою яких досягали своєї мети бальзаківські герої, засліплені таким жаданим для них блиском золотого ідола.}

_{Колишній авантюрист і вбивця, багатство якого здобуте ціною злочинів, ділок-банкір Тайфер (роман «Шагренева шкіра»), ставши одним із стовпів суспільства, з нахабним цинізмом вискочки проголошує тост на бенкеті: «Панове, випиймо за могутність золота. Ставши шестиразовим мільйонером, пан де Валантен досягнув влади. Він — король, він усе може, він вищий за все, як і всі багатії. Слова французи рівні перед законом для нього тепер лише брехня, що увінчує хартію. Не він підкорятиметься законам, а закони — йому. Ні ешафота, ні катів для мільйонера не існує!»}

_{Інший представник цього світу — банкір барон де Нусінген, прототипом якого був Джеймс, перший з родини архімільйонерів Ротшільдів, — здобув багатство шляхом ошуканства, підлих махінацій, що оберталися лихом для багатьох дрібних ремісників і вкладників. Позбавлений почуття честі і совісті, він бачить перед собою лише прибуток, нагромадження мільйонів, «… адже гроші могутні лише тоді, коли їх безмірно багато… В нього було п’ять мільйонів. Він захотів мати десять. Він знав, що з десяти мільйонів йому пощастить зробити тридцять, а з п’яти — лише п’ятнадцять».}

_{Крадіжками, спекуляціями і вбивствами збагатилася також і родина Декуенів. Купець Шарль Міньйон став графом де Лабасті і великим судновласником теж завдяки спекуляціям.}

_{Грошовий фетишизм не лише морально калічить людину, а й руйнує зв’язки між членами суспільства, впливає на економіку, політику, родинні стосунки. У багатьох творах «Людської комедії», зокрема в «Ежені Гранде», Бальзак показує занепад сім’ї внаслідок розтлінного впливу грошових відносин у буржуазному суспільстві. Але найразючіше це показано в романі Батько Горіо» (1834).}

_{Сюжет роману дуже коротко сформульований самим Бальзаком: «Добра душа — буржуазний пансіон — шістсот франків прибутку — позбавив себе всього заради дочок, кожна з яких має п’ятдесят тисяч франків прибутку, помирає, як собака». Проте сюжет твору значно складніший, аніж про нього пише автор. З сюжетною лінією Горіо переплітається лінія Растіньяка, який, власне, стає головним героєм роману, а також лінія Вотрена.}

_{Шлях до збагачення Горіо дещо нагадує шлях Гранде: він спритно використав голод за часів революції і, «продаючи борошно вдесятеро дорожче, ніж воно йому коштувало», нажив великі капітали, став фабрикантом вермішелі; щоправда, його дії позначені певним відтінком патріархальної доброчесності., Для Горіо гроші самі по собі небагато важать, він здобуває їх тільки заради своїх дочок — Анастазі й Дельфіни. Він прагне для них лише щастя і заради цього робить усе, що може, — забезпечує грішми, вигідно з його точки зору видає заміж — за барона і графа… Дійсність стала його спільником, завдяки їй він зміг провести кілька безпечних спекуляцій. І пізніше, коли ця дійсність завдає йому багато тяжких ударів, він і не думає боротися з нею, пасивно сприймає все як щось цілком нормальне. Аж тоді починається його справжня драма. Він мріє про здійснення свого найпалкішого бажання — щоб на його самовіддану батьківську любов дочки відповіли йому таким самим почуттям. Та дівчата змалку звикли до розкошів, і це розтліває їхні душі. А коли Горіо, допомагаючи дочкам вийти із скрутного становища, витрачає на них свої останні заощадження і перетворюється на злидаря, вони забувають про нього. Доля Горіо — це доля шекспірівського Ліра, пограбованого дочками й після того нікому не потрібного. Коли він помирає, за його труною ідуть двоє чужих для нього людей — Растіньяк і Б’яншон. Драматизм долі Горіо розкрито в саркастичних словах Растіньякового приятеля — медика Б’яншона, який радить зробити на надгробку старого такий напис: «Тут спочиває пан Горіо, батько графині де Ресто і баронеси де Нусінген, похований коштом двох студентів».}

_{Трагедія Горіо — яскравий приклад того, як буржуазна дійсність нівечить стосунки між дітьми й батьками. Його багатство перейшло до рук барона Нусінгена і графа де Ресто, представників двох найбільш впливових суспільних прошарків того часу — фінансиста й землевласника. Пізніше дочки Горіо також стають жертвами, а виграють представники нової формації, такі як Шарль Гранде, — Ежен Растіньяк, аристократ-альфонс Максим де Трай.}

_{Ежен Растіньяк — типовий герой того часу. Використавши своє аристократичне походження, він робить блискавичну кар’єру. Спочатку наївний, чесний, сповнений благородних задумів, віри в честь і добро, гордий своєю моральною чистотою, він швидко збагнув суть взаємовідносин того світу, в який будь-що хоче проникнути. Бальзак показує його честолюбцем, людиною, мрії якої сконцентровано на одній меті — досягнути вершин багатства і влади. На своєму шляху він зустрічає досвідчених вихователів і чудових знавців моралі буржуазного суспільства — це насамперед його родичка віконтеса де Босеан і сусід по пансіону — колишній каторжник Вотрен. Треба врізатись «у людську масу, — говорить йому цей злочинець, — як гарматне ядро, або закрастися, як чума… Чесністю не доб’єшся нічого». А пані де Босеан повчає його: «Якщо ви не будете катом, то станете жертвою… Вражайте безжально, і вас боятимуться».}

_{Спочатку Растіньяк вірить у те, що його здібності, талант і працьовитість допоможуть йому досягти успіху в житті. Та надто прозаїчна дійсність, з якою він повсякчас стикається, і повчання його наставників швидко витвережують юнака. Поховавши Горіо, Растіньяк, дивлячись із пагорка на фешенебельний район, де жив паризький «вищий світ», з викликом обіцяє «завоювати Париж».}

_{З інших романів Бальзака можна простежити дальшу долю цього аристократа-пройдисвіта. Типовий представник буржуазно-аристократичного суспільства, Растіньяк перетворюється на цинічного й аморального ділка — спекулює людськими почуттями, пристрастями, їхніми вадами, вдається до відкритого шантажу. Він «завойовує Париж» — стає багатієм, міністром, пером Франції і навіть прем’єр-міністром — завдяки тому, що добровільно грає роль маріонетки Нусінгена, дружина якого Дельфіна була першою його коханкою. Останнім спритним ходом Растіньяка було одруження з Дельфіниною дочкою, що дозволило йому стати спадкоємцем мільйонів барона Нусінгена.}

_{Перейнявши звичаї і закони буржуазного суспільства, озброївшись усіма прийомами і засобами боротьби, Растіньяк стає ще аморальнішим, аніж найтиповіші його представники.}

_{Особливе місце в романах Бальзака займає цікавий, навіть трохи романтичний і зовсім не випадковий образ кримінального злочинця, убивці й каторжника Жака Коллена на прізвисько Дурисмерть, відомого як Вотрен або абат Карлос Еррера («Розкоші і злидні куртизанок»). Він стає одним із важливих персонажів «Людської комедії», письменник вкладає в його уста найважливіші думки. Розумний, добре обізнаний з найпотаємнішими інтригами представників аристократично-буржуазного суспільства, Вотрен викриває його продажність і розтлінність. «Ваше суспільство, — звертається Вотрен до героя роману «Розкоші і злидні куртизанок» Люсьєна де Рюбампре, — вже поклоняється не істинному богові, а золотому тельцю. Такий символ віри вашої хартії, що визнає в політиці лише інститут приватної власності».}

_{Але цікаво, що вчинки самого Вотрена відповідають ідеології того суспільства, яке він піддає гострій критиці. Бальзак підводить читача до найголовнішого висновку: мораль і діяльність буржуазії нічим не відрізняється від моралі і вчинків звичайних злочинців і убивць з тією тільки відмінністю, що перша здійснює свої злочини офіційно, під захистом державної законності, а тих, що піднімають руку на приватну власність самої буржуазії, проголошують поза законом. Так замикається коло!}

_{У розкішних салонах чарівної віконтеси де Босеан збираються представники вишуканого товариства, а проте їхнє місце, — підводить автор читачів до цього висновку, — у в’язниці. І не випадково Растіньяк, порівнюючи поради й настанови аристократки де Босеан і «короля каторги» Вотрена, із здивуванням і жахом виявляє надзвичайну схожість їхніх думок.}

_{* * *}

_{Сучасна бальзакіана з року в рік поповнюється новими дослідженнями. Геній Бальзака давно вийшов за національні межі й став надбанням всесвітньої культури. «Людська комедія» є об’єктом пильної уваги вчених і літературознавців різних країн. Глибоке вивчення світогляду й творчого методу могутнього реаліста дає змогу краще зрозуміти розвиток реалістичного мистецтва взагалі, створення тих реалістичних і демократичних традицій, без врахування яких неможливий дальший розвиток літератури, її перехід до якісно нового етапу.}

_{Цілком зрозуміло, що захисниками і продовжувачами цих традицій стали письменники прогресивного табору французької літератури, зокрема письменники соціалістичного реалізму. У працях, статтях і виступах Луї Арагона, П’єра Гамарра, Андре Вюрмсера, Андре Стіля, Жана-П’єра Шаброля, Жана Лаффіта, П’єра Абраама, Жана Марсенака, Мартіни Моно та багатьох інших не раз наголошувалося на необхідності дбайливо ставитися до спадщини своїх великих попередників, вивчати й творчо осмислювати її. Засвоєння прогресивних традицій минулого є необхідною умовою глибшого розуміння сучасності. Письменники соціалістичного реалізму у Франції вчаться в Бальзака нещадної критики капіталістичного суспільства, сили й глибини викриття його потворної суті.}

_{Понад сторіччя минуло після смерті великого письменника. За цей час капіталізм пройшов значний шлях «вдосконалення»: розширився діапазон його шахрайства, зросла експлуатація людини, до краю загострились його суперечності і класовий антагонізм. І бальзаківські персонажі — типу гранде чи гобсеків, нусінгенів чи тайферів у порівнянні з сучасними капіталістичними акулами й гангстерами здаються невинними дітьми. Але те, що змалював Бальзак у своїй «Людській комедії», лишається й нині злободенним і повчальним. І таким воно лишатиметься завжди, поки існуватиме світ насильства, експлуатації та наживи, — жорстокий і потворний світ капіталу.}

_{Вадим ПАЩЕНКО}

ШУАНИ,

АБО БРЕТАНЬ 1799 РОКУ

Роман

_{Переклала Тамара Воронович}

Панові Теодору Даблену, негоціанту.

Першому другові — перший твір.

Де Бальзак

Частина перша

ЗАСІДКА

У перших числах VIII року, на початку вандем'єра[2], або, за сучасним календарем, наприкінці вересня 1799 року, близько сотні селян і чимало городян вирушили вранці з Фужера до Маєнни і вже сходили на гору Пелеріну, на півдорозі між Фужером і Ерне, маленьким містом, де подорожні звичайно зупиняються на спочинок. Загін, поділений на більші й менші групи, являв собою таку строкату суміш чудернацького одягу й таке розмаїття різних за фахом і місцем проживання людей, що не буде зайвим змалювати їхні характерні прикмети, надавши нашій оповіді яскравих барв, які тепер так високо цінуються, хоча, на думку певних критиків, вони шкодять зображенню почуттів.

Більшість селян ішли босоніж, одягнені тільки в довгі козячі шкури, що вкривали їх від шиї до колін, і штани з грубого білого полотна, — абияк зсукані нитки свідчили про відсталість місцевих промислів. Рівні пасма довгого волосся так природно перепліталися з козячою вовною і так щільно ховали похилені до землі обличчя, що легко можна було подумати, ніби ці шкури — їхні власні, а самі бідолахи — це худоба, в чиє хутро вони були вдягнені. Та, придивившись пильніше, крізь волосся можна було розгледіти очі, вони блищали, наче краплини роси в густому листі, але ці погляди, де блимав людський розум, безперечно, викликали скоріше жах, аніж приязнь. На головах селян були брудні шапки з рудої вовни, схожі на фрігійський ковпак, що його в ті часи Республіка мала за емблему свободи. Кожен ніс на плечі сукуватого дубового кийка, на кінці якого теліпалась довга напівпорожня полотняна торбина. Дехто одягнув на ковпак ще й повстяного капелюха з широкими крисами оздобленого навкруг наголовка різноколірним вовняним шнурком. Одяг у них був пошитий з такого самого полотна, як штани та торбини інших селян, і в ньому майже не були помітні ознаки сучасної цивілізації. Довге волосся спадало на комір куртки із заокругленими полами що сягали до стегон, і з боковими чотирикутними кишеньками — звичайне вбрання селян із Західної Франції Під розстебнутою курткою видніла полотняна жилетка з великими ґудзиками. В декого на ногах були сабо інші з ощадності несли черевики в руках. Їхній одяг, старий, брудний, почорнілий від поту чи пилюки й не такий своєрідний, як змальований вище, мав свою історичну цінність — він був ніби перехідним щаблем до майже розкішного вбрання кількох чоловіків, розпорошених у натовпі, де вони рябіли, наче квіти. І справді, їхні сині полотняні штани, червоні чи жовті жилетки, прикрашені двома рядами мідних ґудзиків і схожі на квадратні кіраси, яскраво вирізнялися серед білої одежі й козячих шкур їхніх супутників, наче волошки й маки на пшеничній ниві.

Дехто з-поміж них був узутий в сабо, що їх бретонські селяни вміють робити самі; але більшість мали грубі черевики з залізними підківками й одяг із цупкого сукна пошитий за старовинним французьким кроєм, — його й досі свято додержуються наші селяни. Комір сорочки застібався на срібний ґудзик, вирізьблений у вигляді серця або якоря. Та й торбини їхні були щільніше напхані, ніж в інших селян; до того ж багато хто додав до свого дорожнього спорядження флягу, напевне, з горілкою, повісивши її собі на груди.

Кілька городян у цій юрбі напівдикунів ніби визначали найвищий в тому краї ступінь цивілізації. В круглих капелюхах, циліндрах або кашкетах, в чоботях із закотами або черевиках і гетрах, вони так само, як і селяни, різнилися між собою своїм одягом. Щось із десятеро були в республіканських куртках, відомих під назвою карманьйоли [3]. Інші, певно з заможних ремісників одяглися від голови до ніг у сукно того самого синього кольору. Найчепурніші хизувалися в приношених фраках чи сюртуках з синього або зеленого сукна Ці статечні особи були взуті в чоботи найрізноманітніших фасонів і йшли, вимахуючи товстими ціпками, з виглядом людей що скорилися своїй долі. Дбайливо напудрені голови й тугенько заплетені коси навіть свідчили про певну вишуканість, що її прищеплюють перші кроки збагачення або виховання.

Всі ці люди, здавалося, здивовані, що їх наче випадково зібрали разом, скидалися на жителів якогось міста, вигнаних із своїх домівок пожежею. Але час і місце надавали тому гуртові зовсім іншого характеру. Кожний спостерігач, утаємничений у громадянські чвари, які тоді збурювали Францію, легко розпізнав би небагатьох громадян, на чию відданість могла сподіватися Республіка в загоні, що майже цілком складався з тих, хто чотири роки тому підняв зброю проти неї. Одна досить визначна риса не залишала ніякого сумніву щодо переконань, які роз'єднували учасників цього зборища: самі тільки республіканці йшли весело. В решти людей, які так різнилися між собою одягом, на обличчі і у всій поставі зберігався той однаковий вираз, що його надає нещастя. І городяни, і селяни були позначені печаттю глибокого смутку. В їхньому мовчанні відчувалося щось запекле, непримиренне, — здавалося, вони зігнулись під гнітом тієї самої думки, напевне страшної, але старанно прихованої, бо всі обличчя були непроникні; тільки незвична повільність ходи могла зрадити їхні таємні заміри. У декого на шиї красувалися чотки, незважаючи на небезпеку зберігати ці ознаки релігії, скоріше скасованої, аніж знищеної; час від часу вони струшували волоссям, обережно підводили голови й крадькома поглядали на ліс, на стежки та скелі обабіч дороги, неначе мисливські собаки, що винюхують дичину; не чуючи нічого, крім одноманітного тупотіння ніг своїх мовчазних супутників, вони знову схиляли голови, й на їхні обличчя лягав вираз безнадії, наче в злочинців, гнаних на каторгу, де їм судилося жити й сконати.

Похід загону в напрямку Маєнни[4], мішаний його склад, різні почуття цієї юрби досить природно наявність у голові колони іншого загону. Близько півтори сотні солдатів із зброєю й військовим спорядженням ішли попереду з командиром півбригади на чолі. Не буде зайвим звернути увагу тих, хто не був свідком драматичних подій революції, що така назва замінила звання полковника, скасоване патріотами як надто аристократичне. Солдати належали до запасних частин піхотної півбригади, розташованої в Маєнні. За тих часів розбрату всі жителі Західної Франції називали солдатів Республіки синіми. Таке прізвисько виникло через їхні перші уніформи, сині з червоним, — згадка про них ще й тепер така свіжа, що описувати їх нема потреби. Отож загін синіх був конвоєм цього збіговиська людей, майже всіх незадоволених тим, що їх вели до Маєнни, де сувора дисципліна мала швидко надати одностайності їхнім думкам, зовнішньому вигляду та військовій виправці, чого їм поки що бракувало.

Ця колона становила контингент ополченців, на превелику силу зібраний у Фужерській окрузі за законом про набір рекрутів, ухваленим 10 месідора[5] минулого року Виконавчою директорією[6] Французької республіки. Уряд зажадав сто мільйонів грішми й сто тисяч солдатів, збираючись негайно послати допомогу арміям, що зазнали поразки від австрійців в Італії, від пруссаків у Німеччині, а в Швейцарії їм погрожували росіяни, яких Суворов надихнув надією здобути перемогу над Францією. Західні департаменти, відомі під назвою Вандея, Бретань та частина Нижньої Нормандії, втихомирені три роки тому заходами генерала Гоша після чотирилітньої війни, очевидно, скористалися з слушного моменту й знову взялися за зброю. Перед такою загрозою Республіка швидко здобула свою колишню енергію. Насамперед вона подбала про захист департаментів, що зазнали нападу, і, спираючись на одну із статей закону від 10 месідора, доручила цю справу місцевим патріотам. А насправді уряд, не маючи ані війська, ані грошей для приборкання внутрішнього ворога, обминув труднощі шляхом законодавчого викруту: неспроможний нічого послати в повсталі департаменти, він виявив до них довіру. Можливо, уряд сподівався, що такий захід, озброївши одних громадян проти інших, придушить заколот у самому зародку. Стаття закону, що стала джерелом згубних утисків, була складена так: організувати в західних департаментах загони добровольців. Цю недипломатичну постанову зустріли на заході Франції з такою ворожістю, що Директорія вже не сподівалась одразу взяти там гору. Отож невдовзі вона звернулась до національних зборів, вимагаючи особливих заходів щодо рекрутських контингентів, які набиралися на підставі статті про добровільні загони. Тому новий закон, виданий за кілька днів до початку подій, зображених у нашій оповіді, і проголошений в третій додатковий день VII року, наказував збирати в легіони ці хисткі з'єднання рекрутів. Легіони мали дістати назви департаментів Сарти, Орна, Маєнни, Іля-і-Вілени, Морбігана, Нижньої Луари й Мена-і-Луари. Ці легіони — говорив закон — призначені виключно для боротьби з шуанами й ні за яких обставин не можуть бути послані на кордони. Такі нецікаві, але мало відомі подробиці висвітлюють заразом і скруту, в якій опинилася Директорія, і самий похід цього товпища людей під конвоєм синіх. Можливо, не зайвим буде додати, що ці прекрасні й патріотичні постанови Директорії так ніколи й не дочекалися іншого здійснення, крім публікації у «Законодавчому бюлетені». Не підтримувані більше високими моральними ідеями, патріотизмом або терором, які нещодавно сприяли їхньому виконанню, декрети Республіки створювали на папері примарні мільйони й численні полки солдатів, що не надходили ані до державної скарбниці, ані до армії. В ослаблих руках рушійні засоби революції вичерпалися, й закони пристосовувалися до обставин, замість того щоб ними керувати.

В департаментах Маєнни та Іля-і-Вілени командував військами тоді старий офіцер; упевнившись на місці, яких саме заходів найдоречніше вжити, він наважився вирвати рекрутів у Бретані, насамперед у Фужера, одного з найнебезпечніших вогнищ шуанського заколоту. В такий спосіб він сподівався послабити сили тих округ, що загрожували Республіці. Відданий офіцер скористався з позірної передбачливості закону й оголосив, що негайно видасть рекрутам військове спорядження, зброю, а також і місячну платню, яку обіцяв уряд цим загонам особливого призначення. Хоча Бретань відмовлялась тоді від будь-яких військових зобов'язань, захід мав успіх завдяки цим обіцянкам і був завершений так неймовірно швидко, що командир навіть стурбувався. Але це був стріляний горобець, і його було важко заскочити зненацька. Тільки-но він побачив, що рекрути позбігалися до окружного центру, то зразу запідозрив якусь таємну причину такого квапливого збору людей і, мабуть, відгадав її, подумавши, що бретонці прагнуть дістати зброю. Він вирішив тоді, не дожидаючи запізнілих, відійти до Алансона, ближче до покірних округ, хоча успіх цього задуму здавався дуже сумнівним, бо повстання в тому краї дедалі розросталося. Старий офіцер зберігав у глибокій таємниці, як того вимагали інструкції, невдачі французьких армій та маловтішні відомості, що надходили з Вандеї, і того ранку, з якого починається наша оповідь, мав намір дійти форсованим маршем до Маєнни і, застосувавши там закон за власним розсудом, поповнити ряди своєї півбригади бретонськими новобранцями. Слово «новобранець», що стало згодом загальновживаним, уперше замінило в тексті законів інше — «рекрут», як називали спочатку молодих солдатів республіканських військ. Перш ніж покинути Фужер, командир наказав своїм солдатам узяти потай патронів і хліба на весь загін, щоб новобранці не здогадалися, що загін збирається в далеку дорогу. Він твердо вирішив не зупинятися в Ерне, де рекрути, опам'ятавшись від несподіванки, могли б змовитися з шуанами, безперечно, розпорошеними по околицях десь поблизу. Похмуре мовчання, що панувало в юрбі рекрутів, збитих з пантелику маневром старого республіканця, й надто повільне їхнє сходження на гору здавалися надзвичайно підозрілими командирові півбригади, що мав прізвище Юло. Характерні подробиці, наведені в попередньому описі, були для нього сповнені гострого життєвого інтересу, і він ішов задуманий та мовчазний між п'ятьма молодими офіцерами — вони шанобливо поглядали на свого занепокоєного командира. Але, зійшовши на гребінь Пелеріни, Юло раптом обернувся, щоб пильно глянути в стурбовані обличчя рекрутів, і врешті порушив мовчанку. Бретонці йшли дедалі повільніше, і конвой уже випередив їх кроків на двісті. Юло скривив обличчя в тільки йому властиву гримасу.

— Якого дідька так відстали оті дженджики? — крикнув він гучним голосом. — Бачу я, наші новобранці, замість розкривати, закривають свої циркулі!

Почувши ці слова, офіцери, що його супроводили, враз озирнулися, немов прокинувшись від раптового гуркоту. Сержанти й капрали зробили те саме, й рота зупинилася, не дожидаючи бажаної команди: «Стій!» Спочатку офіцери кинули погляд на колону — схожа на довгу черепаху, вона п'ялася схилом Пелеріни, — але в наступну мить цих юнаків, яких необхідність захищати батьківщину відірвала, як і багатьох інших, від високої науки і в яких війна ще не згасила почуття прекрасного, так глибоко вразило видовище, постале перед їхніми очима, що вони залишили без відповіді зауваження Юло, не збагнувши його важливості. Хоч вони прибули з Фужера, звідки відкривався той самий краєвид, — правда, трохи інший через зміну перспективи, — вони не могли не помилуватися ним востаннє, подібно до dilettanti[7], що дістають тим більшу насолоду від музичного твору, чим краще знають його найдрібніші деталі.

З гори Пелеріни перед очима розгорталась широка Куенонська долина; на одному з найвищих горбів на обрії видніло місто Фужер. Його фортеця, збудована на високій скелі, панує над чотирма важливими шляхами, і завдяки цій позиції місто колись було одним із ключів Бретані. Згори офіцери побачили всю широчінь Куенонського басейну, який славиться і надзвичайною родючістю грунту, і чудовими краєвидами. Звідусіль півколом здіймаються сланцеві гори, рудуваті схили поросли дубовим лісом, а в міжгір'ях ховаються прохолодні видолинки. Бескиди громадяться навколо, як велетенська округла загорожа, а всередині простяглася, наче в знемозі, широка рівнина, схожа обрисами на англійський парк[8]. Безліч живоплотів оточує численні неоднакові за розміром спадкові ділянки, густо обсаджені деревами, надаючи цьому зеленому килимові вигляду, незвичного для французьких краєвидів: таємниця його принади полягає в розмаїтті контрастів, здатних вразити й найчерствіше серце.

В цю хвилину весь краєвид заяснів у тому миттєвому зблиску, яким природа іноді залюбки підсилює принадність своїх невмирущих творінь. Поки загін перетинав долину, сонце, поволі сходячи, розігнало легенькийбілий туман, що звичайно вересневими ранками клубочиться над луками, і в ту мить, коли офіцери обернулися, наче невидима рука зірвала з краєвиду останню запону, що його обгортала, — ніжне марево, схоже на прозорий серпанок, крізь який, збуджуючи цікавість, поблискують вкриті ним коштовності. Вояки обіймали поглядом широкий обрій без жодної хмаринки, яка переконала б своєю сріблястою ясністю, що ця неозора блакитна баня справді небозвід. Скоріше це був опертий на нерівні гірські вершини шовковий намет, розіпнутий у небесній високості, щоб захистити чарівне поєднання нив, лук, струмків і гаїв. Офіцери неспроможні були відвести очей від широкого простору, де буяло це розмаїття сільської краси. Одні, не знаючи, на чому зупинитись, довго блукали поглядом по різнобарвних гайках; плями пожовклого листя збагачували їх суворими тонами бронзи, ще яскравіше вирізняючи на тлі смарагдового килима нерівно скошених лук. Інші милувалися контрастом відтінків, утвореним золотавими нивками вижатого жита й червонуватими полями гречки, де стояли гостроверхі копи, схожі на зброю, складену в козла солдатами на бівуаку. То тут, то там видніли потемнілі шиферні дахи й білі димки над ними, а ще далі сріблисті змійки покручених приток Куенону вабили око тим оптичним обманом, що хтозна-чому сповнює душу якоюсь невиразною мрійливістю. Духмяна прохолода осіннього вітерцю, пряні пахощі лісу линули наче струминки фіміаму й п'янили тих, хто милувався цим прекрасним краєм, споглядаючи його незнані квіти, буйну рослинність, зелені шати, гідні змагатися з пишним убранням Британії, своєї однойменної сусідки. Невеликі отари пожвавлювали цю картину, вже й так хвилююче виразну. Співали пташки, над долинами бриніла в повітрі неголосна чарівна мелодія. Якщо зосереджена уява зуміє відтворити чудову гру світла й тіні, обриси оповитих туманом гір, фантастичну далечінь, — вона відкривалась там, де розступалися дерева, де прослалися озера або струміли примхливі закрути річок, — якщо пам'ять, так би мовити, одягне в барви цей ескіз, швидкоплинний, як і та мить, коли його схопило око, — то люди, не байдужі до краси природи, і тоді дістануть тільки неповне уявлення про казкове видовище, що глибоко вразило чутливі душі молодих офіцерів. Вони тоді подумали, з яким жалем, мабуть, покидають ці бідолахи новобранці свій рідний край і милі їм звичаї, щоб, може, померти десь на чужині. Офіцери мимохіть пробачали їм зволікання — вони їх розуміли, але з властивою солдатам великодушністю маскували свою поблажливість удаваним бажанням ознайомитися з військовими позиціями цього чудового краю. Однак Юло — називатимем його командиром, щоб уникнути менш милозвучної назви начальника півбригади — був одним із тих військових, хто не дозволяє собі в годину серйозної небезпеки піддатися чарам природи, хоча б це був справжній земний рай. Він сердито труснув головою і зсунув густі чорні брови, що надавали його обличчю суворого виразу.

— Якого дідька вони не йдуть? — запитав він удруге огрубілим у боях голосом. — Чи, може, в селі знайшлася якась ласкава богородиця і вони на прощання тиснуть їй руку?

— Ти питаєш — чому? — озвався чийсь голос.

Почувши цей голос — він нагадував звук ріжка, яким тутешні селяни скликають в долинах свою череду, — командир миттю обернувся, немовби його штрикнули шпагою, і побачив за два кроки від себе створіння, ще дивніше за новобранців, що йшли до Маєнни захищати Республіку. Невідомий — присадкуватий, широкоплечий чоловік — мав голову схожу на бичачу, і не тільки тим, що вона була величезна. Тупий ніс через широкі ніздрі здавався ще коротшим. М'ясисті губи, випнуті над білими як сніг зубами, круглі чорні очі й насуплені брови, відстовбурчені вуха й руда чуприна менш властиві були нашій гарній кавказькій расі, ніж породі травоїдних. Нарешті, цілковита відсутність ознак, притаманних людині як істоті суспільній, робили цю непокриту голову ще прикметнішою. Обпалене сонцем обличчя — його вугласті риси мали щось спільне з гранітом, що становить підґрунтя тієї місцевості,— було єдиною приступною для ока частиною тіла цього химерного створіння. Від самої шиї чоловік був загорнутий у широченний балахон з небіленого полотна, ще грубішого, ніж на штанях найзлиденнішого новобранця, — в його балахоні знавець старовини міг би пізнати стародавній галльський «сей», або «сейон». Він доходив тільки до пояса й був пристебнутий до штанів з козячої шкури грубо обструганими цурпалочками, подекуди із залишками кори. Під козячим хутром, що вкривало стегна й ноги, не можна було розгледіти обрисів людського тіла. Ступні ховалися у величезних сабо. Довге лиснюче волосся, схоже на козячу шерсть, спадало рівними пасмами з обох боків обличчя, нагадуючи голови середньовічних статуй, які ще збереглися в деяких соборах. Замість вузлуватого ціпка, що його несли на плечах новобранці, він притискав до грудей, наче рушницю, майстерно сплетеного з ременю батога, вдвічі довшого, ніж звичайні батоги.

Раптову появу цього дивного створіння, здавалося, неважко було пояснити. Глянувши на нього, офіцери подумали, що невідомий — новобранець, чи рекрут (одне слово вживали тоді замість другого), — побачивши на зупинці колону, хоче до неї приєднатися. Проте його поява чомусь надзвичайно здивувала командира. Хоч Юло зовсім не здавався наляканим, чоло його спохмурніло; змірявши поглядом незнайомця, він машинально знову спитав, немов пригнічений важкими думками:

— Так, чому вони не йдуть? Ти не знаєш?

— Тому, — відповів його похмурий співрозмовник, з великим зусиллям вимовляючи французькі слова й простягаючи широку грубу руку в напрямі Ерне, — що там лежить Мен і там кінчається Бретань.

І він щосили вдарив об землю важким пужалном біля самих ніг командира.

Враження від лаконічної відповіді невідомого на свідків цієї сцени можна порівняти з гуркотом тамтама, що раптом пролунав серед ніжної лагідної музики. Слово «відповідь» ледь спроможне передати всю ненависть і прагнення помсти, що вилилися в гордовитому жесті, уриваній мові, в усій поставі незнайомого, на якій позначалося люте й холодне завзяття. Неоковирна постать цього чоловіка, неначе грубо витесана сокирою, шкарубка його оболонка, відбиток тупого невігластва на обличчі надавали йому подоби якогось поганського півбога.

Він стояв у позі пророка, з'явившись тут наче дух самої Бретані, розбурканої від трирічної сплячки, щоб знов розпочати війну, де кожну перемогу завжди супроводила подвійна жалоба.

— Ну й почвара! — мовив Юло сам до себе. — Як на мене, він — посланець тих людців, що збираються розпочати з нами переговори рушничними пострілами.

Пробурмотівши крізь зуби ці слова, командир перевів погляд з чоловіка на краєвид, з краєвиду на загін, тоді на круті придорожні схили, порослі зверху високим бретонським дроком, потім знову глянув на невідомого, немов піддаючи його німому допитові, і раптом запитав:

— Звідки ти?

Гострий, допитливий погляд командира намагався розгадати таємницю його непроникного обличчя, що прибрало дурнуватого, тупого виразу — звична маска селян у час відпочинку.

— З краю молодців, — відповів незнайомий, анітрохи не збентежившись.

— Як тебе звати?

— Плазуй-по-Землі.

— Чому в тебе шуанське прізвисько? Це проти закону.

Плазуй-по-Землі, як назвав себе незнайомий, глянув на командира з таким невдавано придуркуватим виглядом, що Юло вирішив — той його не зрозумів.

— Ти фужерський новобранець?

На це запитання Плазуй-по-Землі відповів: «Я не знаю» — з інтонацією, що може довести до розпачу й робить розмову неможливою. Він спокійно сів край дороги, витяг із-за пазухи кілька шматків тонкого, темного гречаного коржа — вбога національна страва, здатна давати втіху тільки бретонцям, — і з тупою байдужістю взявся їсти.

Тепер увесь його вигляд так красномовно свідчив про цілковиту нездатність мислити, що офіцери порівнювали цього бретонця з худобиною на ситому пасовищі або з американським дикуном чи тубільцем мису Доброї Надії. Ошуканий тим видовищем, навіть сам командир відкинув свої підозри, та коли він востаннє з обережності глянув на людину, в якій вбачав провісника близької різанини, то помітив у її волоссі, на балахоні й козячій шкурі колючки, клаптики листя, гілочки дерев і чагарів, немовби шуан довго пробирався крізь хащі. Юло кинув багатозначний погляд на свого ад'ютанта Жерара, що стояв поруч, і, міцно стиснувши його руку, мовив упівголоса:

— Ми пішли по вовну, а вернемось острижені.

Здивовані офіцери мовчки перезирнулись.

Тут слід зробити відступ, аби побоювання командира Юло зрозуміли деякі домосіди, звиклі все брати під сумнів, бо, не бачивши нічого в світі, схильні заперечувати існування Плазуй-по-Землі й західного селянства, поведінка якого тоді була надзвичайною.

Слово gars, що вимовляється gа (га), — один із залишків кельтської мови. З нижньобретонської це слово перейшло до французької, і в нашій сучасній мові воно найповніше зберігає спогади про старовину. Gais було головною зброєю гаелів, або галлів; gaisde означало «озброєний»; gais — «хоробрий»; gas — «сила». Ці зіставлення доводять спорідненість слова gars з певними висловами в мові наших предків. Воно має аналогію з латинським словом vir — «муж», що походить від virtus — «сила, хоробрість». Наведену тут нами довгу розвідку виправдує національний її зміст; до того ж вона, можливо, придасться, щоб реабілітувати в свідомості деяких людей такі слова, як gars, garcon, garconette, garce, garcette, — їх звичайно викидають із нашої мови нібито як вульгарні, тимчасом як вони мають таке войовниче походження; іноді траплятимуться ці слова і в нашій розповіді. «Козир-молодиця» — ось малозрозуміла похвала, що її дістала пані де Сталь[9] у глухому закутку Вандеї, де вона провела кілька днів під час свого вигнання. З усіх областей Франції саме в Бретані збереглися найглибші відбитки галльських звичаїв. Та частина цієї провінції, де ще й досі, так би мовити, не вивітрилися залишки первісного життя й забобонного світосприймання наших напівдиких предків, зветься «край молодців». Коли в якій-небудь місцевості живе багато таких дикунів, як змальований у попередній сцені, тамтешні люди кажуть: «Молодці з тієї парафії». Ця стародавня назва — ніби винагорода за їхню вірність і намагання зберегти гаельські традиції у мові і звичаях; усе їхнє життя таїть глибокі залишки давніх вірувань і забобонних обрядів. Тут і досі шанують феодальні звичаї. Тут люди, що кохаються в старовині, знаходять непошкоджені пам'ятники друїдів[10]. Дух сучасної цивілізації не наважується пробитися сюди крізь неосяжні первісні ліси. Неймовірна жорстокість, тваринна впертість, але водночас і вірність своїй присязі, цілковите заперечення наших законів, наших звичаїв, нашого одягу, нашої нової монети, нашої мови і разом з тим патріархальна простота, героїзм і мужність — все це спричиняється до того, що жителі тих країв не наділені таким гнучким розумом, як могікани або червоношкірі Північної Америки, але такі самі міцні духом, хитрі й суворі. Положення Бретані в центрі Європи робить її цікавішою для спостереження, ніж Канада. Цей край оточений світлом культури, та благодійне тепло туди не досягає, і він скидається на застиглий вугіль, що залишається чорним і тьмяним серед палаючого вогнища. Зусилля деяких світлих голів прилучити до соціального життя й прогресу цю прекрасну французьку провінцію, таку багату на незвідані скарби, — все, навіть заходи уряду, гинули, наражаючись на незрушність людності, відданої звичаям далекої давнини. Це лихо достатньо пояснює сама природа тієї місцевості, поборозненої ярами, потоками, озерами й болотами, наїжаченої загорожами на зразок земляних валів, що перетворюють кожне поле у фортецю; брак шляхів і каналів, а також невігластво людей, загрузлих у небезпечних забобонах, — шкідливість їх виявиться в певних деталях нашої оповіді, — людей, що нехтують способами сучасного хліборобства. Гориста поверхня краю й марновірність його жителів заважали створенню великих поселень, а тому не було й доброго впливу спілкування та обміну думками. Тут немає селищ. Нетривкі будівлі,— їх шуани називають дворами, — розкидані то тут, то там. Кожна родина живе в своєму дворі наче серед пустелі. Єдині відомі у цій місцині зборища — це короткі сходини всієї парафії по неділях і в дні релігійних свят. На тих мовчазних зібраннях головує ректор — єдиний наставник темних голів, і тривають вони іноді кілька годин. Вислухавши грізну проповідь священика, селянин повертається на цілий тиждень до свого брудного житла; він виходить звідти вранці на роботу і повертається на ніч. Коли його хто й відвідує, то тільки священик — душа цього краю. Ось чому на поклик пастирів тисячі людей кинулись у бій проти Республіки, а років за п'ять до початку нашої історії саме ця частина Бретані дала незчисленну кількість солдатів для першого шуанського заколоту. Сміливі контрабандисти, брати Котро, чиїм ім'ям названо цю війну[11],— майстри свого небезпечного ремесла, діяли на всій відстані від Лаваля до Фужера. Але в повстаннях тих провінцій не було нічого благородного, й можна сказати з певністю — якщо Вандея зробила з грабунку війну, то Бретань перетворила війну на грабунок. Вигнання королівської родини й скасування релігії були для шуанів тільки приводом до розбоїв, і події тієї міжусобної війни відзначалися лютою жорстокістю, властивою місцевим звичаям. Коли справжні захисники монархії вербували солдатів з-поміж цього темного й войовничого люду, вони марно намагалися, підносячи білий стяг, надати певної величі мерзенним злочинам шуанства, і шуани стали незабутнім прикладом того, як небезпечно підбурювати нецивілізоване населення країни. Змалювання першої долини Бретані, яка відкривається перед очима мандрівника, опис людей із загону новобранців і портрет чолов'яги, що з'явився на вершині Пелеріни, дають стисле й правдиве зображення цієї провінції та її жителів. Жвава уява зможе за цими деталями відтворити і театр, і засоби війни — тут наявні всі її елементи. В мальовничих долинах, за квітучими живоплотами ховалися невидимі напасники. Кожна ділянка землі була тут фортецею, кожне дерево загрожувало пасткою, в кожному дуплистому стовбурі старої верби таїлися воєнні хитрощі. Поле бою було повсюди. За поворотом доріг на синіх чигали ворожі рушниці; дівчата з веселим усміхом заманювали їх під вогонь гармат, не вважаючи це за зраду. Вони ходили на прощу з батьками й братами вимолювати у трухлявої дерев'яної Богородиці відпущення гріхів і напучення в нових хитрощах. Релігія чи, скоріше, фетишизм цих темних істот звільняв їх від докорів сумління за вбивство. Отож від початку війни все в цій країні стало небезпечне: шум і тиша, ласка і терор, затишна господа й широкий шлях. Тут зраджували за переконанням. Ці дикуни служили Богові й королю в той самий спосіб, як воюють могікани. Та щоб дати цілком повне й правдиве зображення цієї війни, історик повинен додати: тільки-но був з ініціативи Гоша підписаний мир, по всій країні одразу запанували веселощі й дружба. Родини, які ще вчора ладні були розірвати одне одного, наступного дня любісінько вечеряли під одним дахом.

В ту мить, коли Юло розгадав таємницю підступних замірів, що їх виказала йому козяча шкура Плазуй-по-Землі, він переконався: благодійний мир, який запанував у Франції завдяки Гошевій мудрості, порушено і зберегти його неможливо. Отож війна, напевне, ще жахливіша, ніж минула, знов починалась по трирічному спокою. Революції, злагіднілій після 9 термідора[12], тепер, мабуть, доведеться знову вдатися до терору, що зробив її ненависною для поміркованих людей. Англійське золото, як завжди, ще більше розпалювало внутрішні чвари у Франції. Республіка, покинута молодим Бонапартом[13], що здавався її генієм-охоронцем, як видно, неспроможна була опиратися стільком ворогам, а останній серед них виявився найлютішим. Громадянська війна, початок якої провістили численні дрібні заворушення, набирала цілком нового серйозного характеру, якщо шуани наважилися атакувати такий сильний загін. Ось які думки, хоч і набагато глибші, вирували в голові Юло, відтоді як він побачив у появі Плазуй-по-Землі ознаку вміло підготовленої засідки, — спочатку тільки він один збагнув таємницю небезпеки.

Мовчанка, що запанувала після звернених до Жерара пророчих слів командира наприкінці попередньої сцени, допомогла Юло повернути собі рівновагу. Старий солдат мало не розгубився. Він був не в силі зігнати хмару зі свого чола, коли уявив себе в лещатах згубної війни, такої лютої, що вона вжахнула б і канібалів. Капітан Мерль і ад'ютант Жерар, його друзі, намагалися пояснити собі такий новий для них боязкий вираз на обличчі Юло й придивлялись до Плазуй-по-Землі, що сидів край дороги, вминаючи свого коржа, — обидва офіцери марно шукали якогось зв'язку між цією подобою тварини й занепокоєнням їхнього відважного командира. Але невдовзі обличчя Юло проясніло. Він журився всіма злигоднями Республіки, та водночас радів, бо йому випало захищати її, і він весело дав собі слово не попастися на гачок та розгадати цю потайну й таку лукаву людину, яку шуани послали на розвідку, виявивши своїм вибором шану ворогові. Перш ніж на щось зважитись, він узявся розглядати позицію, де шуани мали намір захопити його зненацька. Побачивши, що дорога, на якій він стояв, пролягає через неглибокий, але оточений лісом ярок і туди сходяться численні стежки, він насупив густі чорні брови й приглушеним голосом мовив схвильовано до своїх друзів:

— Ми потрапили до гадючого кубла.

— Чого ж ви боїтесь? — запитав Жерар.

— Боюся? — перепитав командир. — Так, я боюся. Я завжди боюся, щоб мене не підстрелили з лісу, наче собаку, навіть не гукнувши «хто йде?».

— Он як! — озвався Мерль, сміючись. — Але «хто йде?» — це вже надмірна делікатність.

— То ми справді в небезпеці? — запитав Жерар, дивуючись витримці Юло так само, як і його скороминущому страху.

— Тихше, — сказав командир, — ми потрапили до вовчої пащі; тут темно, немов у печі, треба запалити свічку. На щастя, — додав він, — вершина цієї гори в наших руках!

Обізвавши гору крутим слівцем, він додав:

— А проте, я таки розберуся, про що тут ідеться.

Командир дав знак обом офіцерам наблизитись, і вони втрьох обступили Плазуй-по-Землі; шуан, удаючи, ніби боїться їм завадити, схопився на ноги.

— Сиди на місці, йолопе! — скрикнув Юло й штовхнув шуана на укіс, де той сидів. З тієї хвилини командир півбригади не спускав із ока безжурного бретонця.

— Друзі,— впівголоса мовив він до обох офіцерів, — настав час сказати вам, що паризька крамничка[14] збанкрутувала. Після колотнечі в національних зборах Директорія знову помотлошила нас своєю мітлою. Ці пентархи[15], чи, вірніше, пеньки, — щойно втратили доброго солдата: Бернадот[16] до них уже не вернеться.

— Хто його заступив? — жваво запитав Жерар.

— Міле-Мюро, прихильник старого режиму. Дуже невчасно випускати тепер на арену таких бовдурів. Англійські ракети вже шугають над нашими берегами. Всі вандейські й шуанські хрущі знялися в повітря, а ті, хто смикає за нитку цих маріонеток, обрали саме такий момент, коли ми знемагаємо.

— Як то? — спитав Мерль.

— Наші армії повсюди зазнали поразки, — провадив Юло, все більше стишуючи голос. — Шуани вже двічі перехоплювали наших гінців; депеші й останні декрети я одержав через спеціального кур'єра, що його надіслав Бернадот, коли залишав міністерство. На щастя, друзі написали мені потай про цей розгром. Паризькі зрадники — Фуше[17] вдалося це викрити — сповістили тирана, Людовіка Вісімнадцятого, що йому треба вирядити до Франції ватажка своїм прибічникам. Гадають, що Баррас[18] зраджує Республіку. Коротко кажучи, Пітт[19] і принци[20] надіслали сюди одного з «колишніх», людину завзяту й талановиту, яка має намір об'єднати зусилля вандейців та шуанів і зірвати з Республіки її фрігійського ковпака. Цей негідник уже зійшов на берег в Морбігані, я перший про це дізнався й сповістив отих паризьких мудраків. Він прибрав собі ім'я Молодець. Всі ці тварюки, — мовив Юло, показуючи на Плазуй-по-Землі, — вигадують собі такі прізвиська, від яких чесного патріота кольки схопили б, якби довелося так зватися. Отож Молодець уже в нашій окрузі. Поява цього шуана, — він знову показав на Плазуй-по-Землі,— свідчить, що нас вистежують. Але стару мавпу не навчають гримасувати, а ви допоможете мені миттю спровадити моїх коноплянок до клітки. Буду я справжній телепень, коли дозволю одурити себе якомусь «колишньому», що примчав із Лондона і бажає струсити порох з наших шапок!

Довідавшись про ці таємні й критичні обставини, обидва офіцери, знаючи добре, що їхній командир ніколи не битиме марно на сполох, одразу споважніли, як то належить військовим у годину небезпеки, коли вони добре загартовані й знаються на людських справах. Жерар, що за своїм чином, згодом скасованим, стояв найближче до командира, хотів був відповісти й розпитати про ті політичні новини, що їх, очевидно, Юло замовчував, але той знаком наказав — ані пари з УСТІ — і всі троє поглянули на Плазуй-по-Землі. Шуан не виявляв ані найменшого хвилювання, опинившись під наглядом людей, небезпечних для нього своїм розумом і фізичною силою. Цікавість двох офіцерів, які вперше брали участь у такій війні, була збуджена вже її початком — він здавався їм майже романтичним; обом навіть захотілося пожартувати, але тільки-но в них вихопилось перше веселе слово, Юло глянув на них суворо й сказав:

— Хай мене грім поб'є! Цигарок не палять, громадяни, сидячи на бочці з порохом. Показувати хоробрість без потреби — однаково що носити воду решетом.

Нахилившись до свого ад'ютанта, Юло додав:

— Жераре, підійдіть непомітно до цього харцизяки і при найменшому підозрілому русі одразу ж проштрикніть його шпагою. А я повинен підготуватися, щоб підтримати розмову, коли нашим незнайомцям заманеться її розпочати.

Жерар злегка нахилив голову на знак послуху і взявся пильно розглядати різні місця у долині, з якою ми вже познайомились. Здавалося, він прагне тільки уважніше їх вивчити і ступає, так би мовити, сам по собі, без ніякої мети, але було ясно, що краєвид цікавить його найменше. Зі свого боку Плазуй-по-Землі нічим не показував, що рухи офіцера для нього небезпечні. Він бавився своїм батогом, наче вудив рибу в рівчаку.

Тимчасом як Жерар намагався наблизитись до шуана, командир мовив стиха до Мерля:

— Дайте якомусь сержантові десятеро найкращих хлопців і самі поставте їх над нами, на вершині гори, — там де дорога ширшає і йде по плато звідти видно добрячий шмат шляху на Ерне. Знайдіть місце де придорожні укоси не поросли лісом, щоб сержант міг спостерігати всю місцевість. Візьміть Серцевідця, він тямущий хлопець… Тут не до жартів, я й щербатого гроша не дам за наші шкури, якщо ми не будемо напоготові.

Поки капітан Мерль поквапливо виконував розпорядження, зрозумівши його важливість, командир підняв праву руку, наказуючи мовчати солдатам що, весело перемовляючись, стояли навколо нього. Потім він подав знак розібрати рушниці. Коли запала тиша, він пильно оглянув один схил дороги, тоді другий, тривожно прислухаючись, наче сподівався вловити приглушений шум, дзенькіт зброї або кроки — провісники очікуваної битви. Його гострі чорні очі, здавалося, пронизували до самої глибини лісові зарості; не помітивши ніяких ознак небезпеки, він почав, як то роблять дикуни, розглядати пісок на дорозі, шукаючи слідів невідомих ворогів, чиє зухвальство було йому відоме. Втративши надію ствердити чимсь свої побоювання, він рушив на узбіччя, важко вибрався на косогір і поволі пройшовся гребенем. Раптом він відчув, який потрібний його досвід для порятунку загону, й одразу повернувся. Обличчя Юло ще більше спохмурніло, бо в ті часи командири завжди шкодували, що не можуть самі виконувати найнебезпечніші завдання. Офіцери й солдати, помітивши стурбований вигляд свого командира, якого вони любили за мужність і щиру вдачу, вирішили, що його настороженість віщує небезпеку; не здогадуючись, наскільки вона серйозна, вони несвідомо завмерли на місці, затамувавши дух. Немов собаки, що марно намагаються вгадати незрозумілі їм наміри спритного мисливця, та змушені все-таки їм коритися, солдати по черзі переводили погляд з Куенонської долини й придорожніх лісів на суворе обличчя командира, намагаючись прочитати на ньому свою долю. Вони перезиралися між собою, й усмішка раз у раз перебігала по їхніх устах.

Коли Юло, за своєю звичкою, скривив обличчя, Прудконогий, молодий сержант, що мав славу ротного дотепника, стиха мовив:

— Куди ж це нас лиха година завела? Бач, яка в старого служаки Юло кисла міна! Наче на військовій раді.

Юло кинув на Прудконогого суворий погляд, і зразу запала тиша, як і належить у війську. В урочистій тиші чулися рівномірні кроки запізнілих рекрутів, приглушено рипів пісок під їхніми ногами, і ці звуки додавали якогось невиразного хвилювання до загальної тривоги. Це невимовне почуття зрозуміють лише ті, хто в хвилину гнітючого чекання лиха відчуває в нічному безгомінні, як повторювані одноманітні звуки підсилюють бурхливе биття власного серця, немов краплину за краплиною вливають у нього жах. Вийшовши на середину шляху, командир запитав себе: «Невже я помилився?» Стримуючи гнів. що вже миготів блискавками в його очах, він глянув у незворушне недоумкувате обличчя Плазуй-по-Землі, але вловив дикунський глузливий осміх у каламутному погляді шуана й переконався: припиняти захисні заходи не можна. Тут до Юло повернувся, виконавши його накази, капітан Мерль. Німі учасники цієї сцени, подібної до численних інших сцен, що обернули ту війну на найдраматичнішу з усіх воєн, нетерпляче очікували нових вражень, сповнені цікавості, сподіваючись побачити такі дії своїх командирів, які пояснили б їм загадкову воєнну ситуацію.

— Ми добре зробили, капітане, — сказав Юло, — поставивши в кінці загону кілька патріотів, що знайшлися серед новобранців. Візьміть іще десятеро хоробрих хлопців на чолі з лейтенантом Лебреном і негайно відведіть їх у хвіст колони на підкріплення тієї групки патріотів; вони підганятимуть весь табун цих гусей, щоб швиденько підтягти його до висоти, де стоять наші товариші. Я на вас чекатиму.

Капітан зник серед вояків. Командир по черзі оглянув чотирьох найвідважніших солдатів, відомих йому своєю спритністю й кмітливістю. Він мовчки підкликав їх, подавши дружній знак: вказав на кожного рукою і швидко покивав пальцем біля свого носа. Ті підійшли.

— Ви служили зі мною під командуванням Гоша, — мовив до них Юло, — коли ми провчили тих розбишак, що називають себе королівськими ловчими; ви добре знаєте, як вони ховалися й обстрілювали із своїх засідок синіх.

У відповідь на похвалу їхній досвідченості солдати значуще покивали головою. Вираз безтурботної покори на геройських войовничих обличчях ясно промовляв, що від початку війни між Францією та Європою їхні думки не сягали далі ладівниці позаду і багнета попереду. Міцно стиснувши вуста, наче стягнений шнурком капшук, вони уважно й допитливо дивилися на свого командира.

— Гаразд, — сказав Юло, що вмів розмовляти соковитою солдатською говіркою, — таким завзятим хлопцям, як ми, не личить ждати, поки шуани заллють нам сала за шкуру, а вони тут є або я не звуся Юло. Вирушайте вчотирьох, прочешіть ліс обабіч дороги. Загін затримається, щоб затягти час. Гайда, хлопці, все розвідайте, та, глядіть, вертайтеся цілі. І не баріться!

Він показав солдатам на небезпечні вершини край дороги. На знак вдячності за довіру кожний з них доторкнувся рукою до старого трикутного капелюха, широкі криси якого, побиті дощем, обм'якли від довгого вжитку й заломилися аж до наголовка. Один з четвірки, капрал Лароз, добре відомий Юло, мовив до нього, дзенькнувши рушницею:

— Ми просвищемо їм пісеньку на цій дуді, командире.

Вони рушили — двоє праворуч, двоє ліворуч. Загін з прихованим хвилюванням стежив, як солдати зникли за укосами дороги. Їхню тривогу поділяв і командир — він гадав, що послав розвідників на певну смерть. Юло навіть здригнувся мимоволі, коли їхні трикутні капелюхи розтанули в темряві. З почуттям тим гострішим, чим глибше воно було приховане, офіцери й солдати прислухалися до шарудіння кроків по сухому листі, що завмирало вдалині. На війні трапляються випадки, коли доля чотирьох бійців, які ризикують життям, жахає більше, ніж тисячі полеглих біля Жемаппа[21]. Почуття, відбиті на обличчях їхніх товаришів, бувають тоді такі різноманітні й невловимі, що митцям доводиться вдаватися до спогадів учасників боїв і полишити мирним людям самим вивчати ці драматичні образи, бо ті бурхливі події, такі багаті на деталі, неможливо змалювати повністю без нескінченно довгих описів.

Тільки-но багнети чотирьох розвідників востаннє блиснули в темряві, повернувся капітан Мерль, неймовірно швидко виконавши наказ командира. Кількома словами команди Юло вишикував на шляху до бою решту свого загону; потім він наказав солдатам зійти на вершину Пелеріни, де стояв його нечисленний авангард. Сам він ішов останній, спиною до загону, щоб примічати найменші можливі зміни в усіх точках місцевості, що її природа створила такою чудовою, а люди зробили такою страшною. Загін дійшов туди, де Жерар стеріг Плазуй-по-Землі, і раптом шуан, який нібито байдужісінько спостерігав маневри командира, а насправді надзвичайно розумними очима стежив за двома солдатами, що заглибились у ліс праворуч, свиснув кілька разів, наслідуючи дзвінкий і пронизливий крик сови. Три славнозвісних контрабандиста — їхні імена тут уже згадувались, — пугукаючи по-совиному з різними переливами, перегукувались між собою вночі, щоб попередити про засаду, відвернути небезпеку чи повідомити якусь важливу звістку. Звідси й виникло прізвисько шуан, що означає говіркою того краю «сова» або «сич». Цим спотвореним словом стали називати усіх, хто брав участь у першому заколоті й наслідував звичаї та гасла трьох братів.

Почувши підозрілий посвист, командир зупинився й пильно глянув на Плазуй-по-Землі. Він удав, ніби повірив дурнуватому вигляду шуана, щоб тримати його біля себе як барометр, який показує дії ворога. Тому він зупинив руку Жерара, що вже хотів був убити шуанського розвідника. Юло поставив двох солдатів за кілька кроків від шпигуна та голосно й чітко наказав їм стріляти в нього, коли він подасть хоч найнепомітніший знак. Незважаючи на очевидну небезпеку, Плазуй-по-Землі не виказав ніякого збентеження, і командирові, який стежив за ним, впала в око ця нечутливість.

— Хитрюга перебрав міру, — мовив він до Жерара. — Так, так, нелегко прочитати що-небудь на шуановому обличчі; але цей зрадив сам себе, прагнучи похизуватися своєю відвагою. Бачиш, Жераре, якби він удав, ніби перелякався, то здався б мені дурнем. І ми з ним були б тоді до пари. Я вже не знав, що й думати. Зараз на нас нападуть! Та хай-но спробують! Тепер я готовий.

Проказавши це впівголоса, старий солдат, з переможним виглядом потираючи руки, глузливо глянув на Плазуй-по-Землі; потім, схрестивши руки на грудях, застиг нерухомо посеред дороги, між двома офіцерами, улюбленими друзями, чекаючи наслідків своїх розпоряджень. Певний, що бій неминучий, він спокійно оглядав солдатів.

— Еге, буде жарко! — сказав стиха Прудконогий. — Командир потирає руки.

Юло і його загін опинилися в критичному становищі, коли загроза смерті настільки очевидна, що мужні люди вважають за честь виявити самовладання й розважливість. В такі хвилини людині ухвалюють остаточний вирок. Тому для Юло, який краще за своїх офіцерів знав про близьку небезпеку, було навіть питанням самолюбства здаватися найспокійнішим з усіх. Затримуючи погляд по черзі то на постаті Плазуй-по-Землі, то на дорозі, то на лісових заростях, він тривожно очікував, коли гримнуть постріли шуанів, що причаїлись, гадав він, наче лісовики, десь навколо; проте обличчя його було незворушне. Очі солдатів прикипіли до нього, і Юло зробив гримасу, що її усі вважали за усмішку: легенько зморщив засмагле, ледь віспувате обличчя, скривив правий кутик рота й примружив очі; потім ляснув Жерара по плечу і сказав:

— Тепер ми можемо бути спокійні. Про що ви хотіли мене запитати?

— Яке лихо спіткало нас знову, командире?

— Справа не нова, — відповів стиха Юло. — Проти нас ціла Європа[22], й цього разу їй усе сприяє. Поки члени Директорії б'ються поміж себе, наче коні в стайні біля порожніх ясел, усе летить шкереберть в їхньому уряді й армія залишається без допомоги. В Італії нас розтрощили. Так, мої друзі, ми покинули Мантую після поразки в Требії, а Жубер тільки-но програв бій під Нові. Сподіваюсь, Массена відстоїть гірські проходи у Швейцарії, захоплені Суворовим. На Рейні ми застрягли. Директорія послала туди Моро. Чи зможе цей сміливець оборонити кордони? Щиро йому цього бажаю. Але коаліція врешті нас розчавить, а єдиний генерал, що міг би нас урятувати, на лихо, десь у чорта на рогах, у Єгипті! Та й як він може повернутися? Володарка морів — Англія.

— Відсутність Бонапарта не турбує мене, — відказав Жерар, молодий ад'ютант, в якому неабиякий природний розум поєднувався з глибокою освітою. — Хіба це зупинить нашу революцію? Ні! Ми зобов'язані не лише боронити французьку землю, у нас подвійна місія. Чи ж не повинні ми також зберегти душу країни, величні ідеї свободи й незалежності, людський розум, пробуджений нашими національними зборами, — сподіваюсь, він усе більше й більше поширюватиметься. Франція — наче мандрівець, якому довірили світоч, вона несе його в одній руці, а другою захищається; коли ваші відомості правдиві, то ще ніколи за останні десять років не оточувало нас стільки ворогів, що прагнуть це світло загасити. Ідеї і країна — все ось-ось загине.

— На жаль, так, — зітхнувши, відповів Юло. — Ці блазні з Директорії примудрилися пересваритися з усіма, хто був би здатний керувати державними справами. Бернадот, Карно[23],— всі, навіть громадянин Талейран[24], покинули нас. Одне слово, залишився тільки єдиний справжній патріот — лукавий Фуше, завдяки своїй поліції він усе тримає в руках. Ось у кого є голова на в'язах! Саме він і попередив мене вчасно про це повстання. І все-таки я певен, що ми потрапили в пастку.

— Так! Коли армія не втрутиться в урядові справи, сказав Жерар, — адвокати доведуть нас до гіршого стану, ніж був перед революцією. Хіба ж ці нікчеми здатні командувати!

— Я завжди боюся почути, — озвавсь Юло, — що вони змовилися з Бурбонами. Бодай їх грім побив! Якщо вони порозуміються між собою, в якому стані тут опинимося ми?

— Ні, ні командире, до цього не дійде, — мовив Жерар. — Армія, як ви кажете, піднесе свій голос, аби тільки вона не позичала слівець із лексикона Пішегрю, і тоді, сподіваюсь, ми побачимо, що рубалися десять років не заради того, щоб зрештою інші пряли льон, який ми вирощували.

— О певне! — вигукнув Юло. — Надто дорого нам коштувало змінити одяг!

— Отже, — мовив капітан Мерль, — будемо діяти, як добрі патріоти, і намагатимемось перешкодити шуанам зв'язатися з Вандеєю; бо коли вони з'єднаються і сюди ще втрутиться Англія, то я не ручуся за фрігійський ковпак єдиної неподільної Республіки.

Далекий крик сови, що пролунав у цю мить, перервав розмову. Командир занепокоївся й одразу пильно глянув на Плазуй-по-Землі, але жодна рисочка не ворухнулась на застиглому обличчі шуана. Рекрути, зібрані кимсь із офіцерів, скупчились серед дороги, немов череда, кроків за тридцять від роти, готової до бою. В десятьох кроках за ними вишикувалися солдати й патріоти під командою лейтенанта Лебрена. Командир обвів очима бойовий лад і востаннє глянув на пікет, виставлений на шляху. Вдоволений цим розташуванням, він повернувся, збираючись дати наказ рушати, коли раптом помітив триколірні кокарди двох солдатів, що повертались із лісу після розвідки з лівого боку дороги. Та розвідників, які пішли праворуч, ще не було видно, і командир вирішив їх почекати.

— Можливо, саме звідти й вилетить бомба, — озвавсь він до офіцерів, показуючи на ліс, де, здавалось, були поховані двоє його солдатів.

Поки прибулі розвідники складали рапорт командирові, Юло перестав стежити за шуаном. Плазуй-по-Землі раптом засвистів так пронизливо, що посвист розлігся дуже далеко. Перш ніж його вартові встигли націлитися в нього, шуан ударом батога відкинув обох на узбіччя дороги. І одразу ж республіканців приголомшили зойки чи, скоріше, дикий лемент. Страшний залп гримнув із лісу, що здіймався над косогором, де сидів шуан, і звалив семеро чи восьмеро солдатів. Плазуй-по-Землі, в якого вистрелили кілька чоловік, та жодний не влучив, швидко, мов дика кішка, видряпався на укіс і зник у заростях; його сабо покотилися в рівчак, і на цих грубих черевиках можна було розгледіти залізні підківки, які носять звичайно королівські ловчі. Почувши крики шуанів, усі новобранці кинулися праворуч до лісу, немов зграя птахів, сполоханих подорожнім.

— Вогонь по негідниках! — крикнув командир.

Загін вистрелив, але новобранці поховалися від пострілів за деревами і зникли раніше, ніж солдати встигли вдруге набити рушниці.

— От тобі й декрет про створення легіонів у департаментах, — мовив Юло до Жерара. — Тільки наша премудра Директорія могла сподіватися на мобілізацію в цьому краї. Замість голосувати в законодавчих зборах про забезпечення нас одягом, грішми й спорядженням, краще б це все справді надіслали нам.

— Мабуть, цим жабам більше до смаку їхні коржі, ніж солдатський хліб, — докинув Прудконогий, ротний жартівник.

Серед республіканців почувся свист і регіт, що ганьбили дезертирів, та раптом галас ущух. Солдати побачили двох стрільців, які через силу спускалися з узбіччя, — то були розвідники, послані командиром оглянути ліс праворуч від дороги. Легше поранений підтримував товариша, що кропив землю своєю кров'ю. Бідолахи вже досягли були середини схилу, коли Плазуй-по-Землі раптом вистромив свою огидну голову і так влучно поцілив, що одним пострілом порішив обох поранених; вони важко скотились у рівчак. Тільки-но з'явилася величезна голова шуана, тридцять рушничних стволів піднялось угору; та, неначе химерна почвара, він зник у непроглядних заростях дроку. Ці події, для опису яких потрібно було стільки слів, сталися в одну мить; потім, також миттю, патріоти й солдати ар'єргарду приєдналися до решти загону.

— Вперед! — вигукнув Юло.

Загін швидко рушив до високого відкритого місця, де стояв пікет. Тут командир вишикував солдатів у бойовому порядку. Проте він не помітив ніяких ворожих дій з боку шуанів і вирішив, що єдиною метою засідки було звільнення рекрутів.

— По отих викриках, — мовив він до двох друзів, — видно, що їх небагато. Підемо швидким кроком — може, досягнемо Ерне без погоні за плечима.

Почувши ці слова, один рекрут-патріот вийшов із строю і виструнчився перед Юло.

— Командире, — промовив він, — мені вже доводилось воювати проти шуанів. Дозвольте сказати кілька слів.

— Це, мабуть, якийсь оборонець, із тих, що завжди уявляють себе на судовому засіданні,— прошепотів Юло на вухо капітанові Мерлю. — Ну, починай свою захисну промову, — звернувся він до молодого фужерця.

— Командире, шуани напевне переманили до себе цих людей і принесли для них зброю. Якщо ми підемо вперед, вони стрілятимуть з-за кожного дерева і переб'ють нас усіх до одного, перш ніж ми дістанемось до Ерне. Треба захищатись, як ти сказав, тільки захищатися кулями. Під час стрілянини — а вона триватиме довше, ніж ти гадаєш, — хтось із моїх товаришів побіжить у Фужер і покличе національну гвардію й вільні дружини. Хоч ми всього-на-всього новобранці, ти побачиш, що ми не з породи гав.

— Отже, ти гадаєш, шуанів тут чимало?

— Поглянь-но сам, громадянине командир.

Він повів Юло до того місця, де пісок був розпушений, наче граблями; звернувши на це увагу командира, фужерець пішов із ним стежкою далеченько, і там вони побачили сліди багатьох ніг. Довкола видніло втоптане в землю листя.

— Тут пройшли молодці з Вітре, — сказав фужерець, — вони подалися на з'єднання з шуанами Нижньої Нормандії.

— Як тебе звуть, громадянине? — спитав Юло.

— Гюден, командире.

— Гаразд, Гюдене, я призначаю тебе капралом. Командуй своїми земляками. Бачу, ти людина надійна. Доручаю тобі вибрати з-поміж твоїх товаришів посланця до Фужера. А ти тримайся біля мене. Але насамперед візьми кількох новобранців, підіть і познімайте зброю, ладівниці й одяг із наших бідолашних товаришів, яких ці бандити уклали на шляху. Ви ж не будете тут ковтати кулі, не частуючи ними ворогів.

Відважні фужерці взялися знімати спорядження з убитих; весь загін прикривав їх сильним рушничним вогнем у напрямі лісу, і вони закінчили свою справу, не втративши жодного чоловіка.

— З цих бретонців вийдуть знамениті піхотинці,— мовив Юло до Жерара, — якщо солдатське життя припаде їм до смаку.

Гюденів посланець побіг стежкою, що звертала до лісу ліворуч. Солдати перевірили рушниці й приготувалися до бою; командир оглянув своє військо, підбадьорливо всміхнувся і вийшов на кілька кроків уперед разом із двома офіцерами — своїми улюбленцями; він безстрашно чекав атаки шуанів. Знову запала на деякий час тиша, але вона тривала недовго. Триста шуанів, одягнених точнісінько так, як новобранці, вибігли з лісу праворуч і, виючи по-звірячому, безладною юрбою зайняли всю дорогу перед маленьким загоном синіх. Командир вишикував солдатів у дві однакові колони по десятеро в шерензі. Між ними він розмістив дванадцять нашвидку озброєних новобранців і сам очолив цей ряд. Невеличке військо захищали з обох боків дороги два крила по двадцять п'ять чоловік під командою Жерара й Мерля. Офіцери мали натиснути на шуанів з флангів і перешкодити їм розсипатися. Місцевою говіркою це слово означає розбігтися по полю й обрати кожному позицію, з якої можна безпечно стріляти в синіх; тоді республіканці вже не знали б, де шукати ворога.

Заходи, до яких удався командир із належною за таких обставин швидкістю, надали солдатам певності в собі, і вони мовчки рушили на шуанів. Через кілька хвилин, потрібних для зближення супротивників, гримнули постріли впритул, і смерть скосила багато бійців. На цей час два крила республіканців, котрим шуани нічого не змогли протиставити, обійшли їх з обох боків і швидким зосередженим вогнем посіяли смерть і розгубленість у ворожих лавах. Цей маневр майже встановив чисельну рівновагу в обох загонах. Але шуани не знали страху, були стійкі та завзяті, втрати не похитнули їх, вони не завагалися, а щільніше зімкнулися, намагаючись оточити невеликий загін синіх; він стояв темними, рівно вишикуваними рядами і займав так мало місця, що скидався на бджолину матку серед рою. Розпочалась одна з тих страшних битв, де поодинокі рушничні постріли змінює брязкіт холодної зброї, — рукопашний бій між рівними своєю мужністю, де перемогу вирішує чисельна перевага. Шуани перемогли б із самого початку, якби республіканцям під командою Мерля й Жерара на обох флангах не пощастило двічі або тричі вдарити перехресним вогнем по ворожому ар'єргарду. Синім, що стояли на обох флангах, слід було залишатися на своїх позиціях і далі влучними пострілами нищити підступного ворога; але занепокоєні загрозою героїчному батальйонові, майже повністю оточеному королівськими ловчими, вони мов несамовиті кинулися на дорогу з багнетами в руках, і сили на деякий час зрівнялися. Супротивників охопила шалена нестяма, загострена усією запеклістю політичної ворожнечі, що робила цю війну такою незвичайною. Кожний бився мовчки, сповнений почуття небезпеки. Бій був похмурий і холодний, наче сама смерть. У дивній тиші, крізь брязкіт зброї й хрускіт піску під ногами, чути було тільки приглушені й болісні стогони тих, хто падав на землю, тяжко або смертельно поранений. Всередині республіканського загону дванадцятеро новобранців так відважно захищали командира, поглинутого спостереженням і різними наказами, що солдати не раз гукали:

— Браво, рекрути!

Юло, незворушний і пильний, невдовзі помітив серед шуанів чоловіка, оточеного, як і він, найхоробрішими бійцями, — то, певно, був їхній ватажок. Командир синіх вирішив роздивитися як слід цього офіцера, але кілька спроб розгледіти його обличчя виявилися марними. бо шуанського проводиря весь час затуляли червоні шапки й капелюхи з широкими крисами. Виразно він бачив тільки Плазуй-по-Землі, що стояв поруч свого начальника, повторював хрипким голосом його накази й безперестану набивав свого карабіна. Нескінченні перешкоди урвали нарешті терпець командирові. З шаблею в руці, запаливши своїм прикладом новобранців, він кинувся в самісіньке стовпище шуанів так шалено, що прорвався крізь їхні ряди й на мить побачив ватажка; та, на жаль, обличчя його було сховане під крислатим капелюхом з білою кокардою. Невідомий, вражений такою зухвалою атакою, відсахнувся й різким рухом збив назад капелюха; тепер Юло зміг схопити нашвидку його головні прикмети. Молодий ватажок, на вигляд років двадцяти п'яти, не більше, був одягнений у мисливську куртку з зеленого сукна. За білим шкіряним поясом стирчали пістолети. Взутий він був у грубі черевики із залізними підківками, як у всіх шуанів. Мисливські гетри до колін і короткі штани із цупкої тканини доповнювали костюм цього невисокого, але стрункого й гнучкого юнака. Він знавіснів від люті, побачивши синіх так близько від своєї особи і, насунувши капелюха на очі, кинувся їм назустріч; та його зразу ж оточили Плазуй-по-Землі й кілька інших занепокоєних шуанів. Між головами людей, що тиснулися навколо молодика, Юло начебто побачив під його напіврозстебнутою курткою широку червону стрічку. Очі командира, приваблені на мить цим королівським орденом, на той час уже зовсім забутим, звернулися на обличчя незнайомого, та Юло відразу загубив його з поля зору, бо мусив у бою берегтися й стежити за діями свого маленького загону. Він ледве запримітив блискучі очі — кольору він не розгледів, — біляве волосся й тонкі риси засмаглого обличчя. Його здивувала сліпуча білість оголеної шиї, яку ще більше підкреслювала чорна, недбало зав'язана краватка. Всі його рухи, палкі й нестримні, виявляли войовничість, властиву тим, хто прагне в кожному бою знайти своєрідну поезію. Рука у вузькій рукавичці вимахувала в повітрі шпагою, що сяяла на сонці. Постава молодика виказувала одночасно зграбність і силу. Щирий захват, підсилений чарами молодості й витонченими манерами, робили цього емігранта вишуканим взірцем французької аристократії; він являв собою цілковиту протилежність Юло, котрий стояв за кілька кроків від нього, — старий солдат здавався втіленням енергійної Республіки, за яку він бився і про злигодні й моральну суть якої так красномовно свідчили його суворе обличчя, синій мундир з червоними обшарпаними вилогами й почорнілі еполети, що зсувалися у нього з плечей.

Струнка постать молодика й граційність його рухів впали в око Юло, і він вигукнув, намагаючись пробитися до нього:

— Гей ти, оперний танцюристе, підходь-но ближче! Я тебе порубаю!

Ватажок роялістів, обурений такою неповагою до нього, відчайдушно метнувся вперед; та шуани, побачивши, що він ризикує життям, одразу ринули на синіх. Раптом над гамором бою піднісся ніжний і чистий голос:

— Тут помер святий Лескюр![25] Невже ви не станете його месниками?

Ці магічні слова викликали шалений натиск шуанів, і республіканці ледве його стримали, напруживши всі сили, щоб зберегти бойовий лад свого маленького загону.

«Якби він був не такий молодий, — думав Юло, відступаючи крок за кроком, — нас не атакували б. Чи бачено, щоб шуани самі розпочинали бій? Але це на краще, нас не перестріляють дорогою, наче собак».

І він гукнув щосили, аж луна пішла лісом:

— Ану, хлопці, вдармо дужче! Невже дозволимо бандитам в кашу нам наплювати!

Дієслово, що тут замінило вислів, ужитий хоробрим командиром, є лише блідим його еквівалентом; але ветерани зуміють, звичайно, поставити замість нього інше слово, яке відповідає найвимогливішому солдатському смаку.

— Жераре, Мерлю! — гукав далі Юло. — Зберіть ваших людей, вишикуйте в колону, відійдіть назад, стріляйте в цих собак, і ми покінчимо з ними.

Наказ Юло був виконаний на превелику силу, бо молодий ватажок шуанів, зачувши голос свого супротивника, вигукнув:

— Заради святої Анни Орейської, не випускайте їх! Розсипайтеся, молодці!

Коли два крила республіканців під командою Жерара й Мерля вийшли з гущі бою, за кожним маленьким загоном погнався завзятий ворог, що набагато переважав його числом. Старі козячі шкури з усіх боків оточили солдатів Жерара й Мерля, в повітрі лунали моторошні зойки, схожі на звіряче виття.

— Та цитьте ви, панове, а то й не почуєш, як тебе вб'ють! — вигукнув Прудконогий.

Цей жарт додав відваги синім. Якщо республіканці раніше билися в одному місці, то тепер їм довелося боротися в трьох різних пунктах плато Пелеріни, гуркіт пострілів перекочувався луною по ще недавно таких мирних долинах.

Жодна із сторін не могла домогтися перемоги і бій міг закінчитися сам собою за браком бійців. Сині й шуани билися з однаковою відвагою. Лють в обох ворожих загонах зростала, та раптом здалеку долинув приглушений гуркіт барабана; військова частина, про яку він оповіщав, судячи з отих звуків, уже перетинала Куенонську долину.

— Це фужерська національна гвардія! — голосно вигукнув Гюден. — Видно, Ваньє її зустрів.

Вигук Гюдена досяг до вух шуанського ватажка і його хижого ад'ютанта; роялісти кинулися назад, але їх зупинив звірячим криком Плазуй-по-Землі. Молодий ватажок упівголоса віддав кілька наказів. Плазуй-по-Землі повторив їх шуанам нижньобретонською говіркою, і вони почали відступати, і то так вправно, що спантеличили республіканців і навіть їхнього командира. За першим наказом найміцніші з-поміж шуанів вишикувалися в рівну шеренгу, утворивши суцільний фронт; позаду ховалися поранені й решта шуанів, які набивали рушниці для передньої лінії бійців. Раптом зі спритністю, зразок якої подав уже Плазуй-по-Землі, поранені, а за ними й половина шуанського загону видерлись на пагорок праворуч від дороги, й незабаром сині могли розгледіти над гребенем лише їхні енергійні обличчя. Сховавшись за деревами, шуани націлили рушниці на решту конвою синіх який за наказом Юло швидко вишикувався на дорозі, щоб протиставити ворогу рівносильний фронт. Шуани поволі відходили, відстрілюючись і повертаючи у такий спосіб, щоб вогонь товаришів захищав їхній відступ. Дійшовши до придорожньої канави, вони в свою чергу вибралися на косогір, де засіли їхні люди, й приєдналися до них, мужньо витримуючи влучний вогонь республіканців, що встелили канаву ворожими трупами. Шуани відповідали з узвишшя таким самим убивчим вогнем. Саме в цей час на місце бою примчала фужерська національна гвардія, і її поява поклала кінець битві. Національні гвардійці й кілька збуджених боєм солдатів перескочили вже через канаву, щоб кинутися до лісу, але командир крикнув гучним голосом:

— Гей куди ви? Заманулося накласти головою?

Тоді вони приєдналися до республіканського батальйону за яким залишилося поле бою, хоч і з чималими втратами. Почепивши на багнети свої старі трикутні капелюхи, солдати підняли догори рушниці й двічі одностайно вигукнули: «Хай живе Республіка!» Навіть поранені, що сиділи на узбіччі дороги, поділяли загальний захват, а Юло, потиснувши руку Жерарові, сказав:

— Ну що? Оце так сміливці!

Мерлеві доручили поховати вбитих у яру край дороги. Інші подбали про транспорт для поранених. На сусідніх фермах реквізували підводи й коней і швидко поклали товаришів на знятий з убитих одяг. Перед тим як вирушити, фужерська національна гвардія передала Юло тяжко пораненого шуана — його підібрали під крутим горбом, на який повтікали шуани; йому забракло сили, й він скотився донизу.

— Спасибі, громадяни, за вашу підтримку, — сказав командир. — Побий мене грім! Без вас нам було б непереливки. Бережіться й ви. Війна почалася. Прощавайте, сміливці!

Потім Юло звернувся до полоненого:

— Як звати твого начальника?

— Молодець.

— Це хто? Плазуй-по-Землі?

— Ні. Молодець.

— Звідки він узявся, ваш Молодець?

На це питання королівський ловчий нічого не відповів, його грубе, дикунське обличчя скривилося від болю, він узяв чотки й зашепотів молитву.

— Молодець — це, напевно, той молодий дворянин з чорною краваткою? Його послав сюди тиран та його спільники Пітт і Кобург…

Шуан, мабуть, не дуже тямлячи, про що йдеться, гордо підвів голову:

— Його послали Бог і король!

Запал, з яким він проказав ці слова, вичерпав його сили. Юло побачив, як важко допитувати вмираючу людину, чиї слова й дії свідчили про темний фанатизм, і відвернувся, насупивши брови. Двоє солдатів, друзі тих вартових, що їх Плазуй-по-Землі по-звірячому забив ударом батога на узбіччі дороги, відступили на кілька кроків й націлилися в шуана, який не опустив навіть нерухомих очей перед наведеними на нього рушницями; вони вистрелили, і він упав. Та коли солдати підійшли, щоб зняти одежу з убитого, він ще голосно вигукнув:

— Хай живе король!

— Гаразд, гаразд, потайна шельмо, — мовив Серцевідець, — забирайся-но швидше вминати пампушки до своєї божої матінки! Ми думали, що він дуба дав, а він гукає просто межи очі: «Хай живе тиран!»

— Гляньте, командире, — сказав Прудконогий, — ось документи цього розбійника.

— Ого-го! — закричав Серцевідець, — а йдіть подивіться на цього божого піхотинця. Яке в нього на череві малювання!

Юло та кілька солдатів оточили голе тіло шуана й побачили в нього на грудях щось подібне до татуювання синюватого кольору, — воно зображувало охоплене полум'ям серце. То був умовний знак членів братства Серця Господнього. Під зображенням Юло прочитав напис: «Марі Ламбрекен» — напевне, шуанове ім'я.

— Ну, добре роздивився, Серцевідцю? — спитав Прудконогий. — Тепер ти цілих сто декад сушитимеш голову й не здогадаєшся, навіщо здалася така оздоба!

— Та хіба ж я тямлю щось у папських уніформах! — відказав Серцевідець.

— Піхтура нікчемна, зроду-віку ти нічого не навчишся! — вигукнув Прудконогий. — Невже ти не зметикував: цьому гусакові пообіцяли, що він воскресне із мертвих, от він і розмалював собі воло, щоб його впізнали.

Цей дотеп — небезпідставний — викликав загальні веселощі, до яких мимоволі приєднався і Юло. Тим часом Мерль поховав убитих, а поранених товариші насилу розмістили на двох підводах. Решта солдатів, за власним розсудом вишикувавшись двома рядами вздовж цього імпровізованого госпіталю, почали сходити з гори схилом, оберненим до Мена, звідки відкривалася прекрасна долина Пелеріни, суперниця Куенонської долини. Юло, у супроводі своїх друзів Мерля й Жерара, поволі йшов за солдатами, сподіваючись без перешкод дістатися до Ерне, де пораненим мали подати допомогу. Цей бій, майже непомічений серед важливих подій, що визрівали тоді у Франції, дістав назву тієї місцини, де він відбувся. Однак він привернув увагу жителів Західної Франції, занепокоєних новою збройною сутичкою, — вони помітили зміну в воєнній тактиці шуанів, які раніше не наважилися б атакувати такий великий загін. Як гадав Юло, молодий рояліст, котрого він запримітив, і був Молодець — посланий принцами у Францію новий ватажок шуанів, що, за звичаями роялістів, ховав, очевидно, свій титул та ім'я під військовим прізвиськом. Ця обставина завдавала командирові після його перемоги стільки ж турбот, як раніше підозра, що він потрапив у засідку; Юло раз у раз обертався на залишене позаду плато Пелеріни, звідки вряди-годи ще долинали приглушені звуки барабана, — то національна гвардія спускалася в Куенонську долину, тимчасом як загін синіх сходив у долину Пелеріни.

— Чи здогадується хто з вас, — раптом запитав Юло своїх друзів, — що спонукало шуанів атакувати наш загін? Рушничні постріли для них — лише комерція, а я не бачу, щоб вони тут виграли. Їхні втрати — щонайменше сто чоловік, а наші,— вів далі Юло, скрививши в посмішці праву щоку й примруживши очі, — а наші — всього шістдесят. Побий мене грім! Не розумію я такої невигідної афери. Негідники чудово могли б обійтися без цього нападу. Ми проскочили б, немов листи поштою, тож я ніяк не втямлю, навіщо їм знадобилось прошивати кулями наших людей. — І він з жалем показав рукою на дві підводи з пораненими. — Може, вони просто хотіли привітатися з нами, — додав він.

— Але, командире, вони цим здобули собі півтораста наших телепнів, — озвався Мерль.

— Та якби рекрути й пострибали в ліс, наче жаби, ми не стали б їх там ловити, особливо після того, як нас обстріляли, — заперечив Юло. — Ні, ні, тут щось та є.

Він ще раз обернувся на гору Пелеріну.

— Заждіть, — гукнув він, — гляньте-но!

Хоч офіцери вже далеко відійшли від фатального плато, досвідченим оком вони одразу помітили там Плазуй-по-Землі та ще кількох шуанів.

— Ширше крок! — гукнув Юло до свого загону, — швидше пересувайте свої циркулі й підганяйте коней! Може, в них поклякли ноги? Чи ці шкапи теж прибічники Пітта й Кобурга?

Після його слів маленький загін пішов швидше.

— Цю таємницю, по-моєму, нелегко розгадати, — мовив Юло до двох офіцерів, — і дай боже, друзі, щоб нам не довелося розплутувати її стріляниною в Ерне. Я боюся, що королівські піддані перетнуть нам шлях на Маєнну.

Стратегічна проблема, від якої стовбурчилися вуса командира Юло, завдавала водночас не меншої турботи й людям, яких він помітив на вершині Пелеріни. Тільки-но вщухли барабани національної гвардії і Плазуй-по-Землі побачив, що сині вже зійшли вниз довгим схилом, він весело закричав по-совиному, й шуани з'явилися знову, але тепер їх було менше. Багато хто, очевидно, перев'язував поранених у селищі Пелеріна — воно лежало на схилі гори, оберненому до Куенонської долини. Двоє-троє старших з-поміж королівських ловчих підійшли до Плазуй-по-Землі. За кілька кроків від них на гранітній брилі сидів молодий аристократ, увесь поглинутий, здавалося, важкими думками про посталі перед ним труднощі. Приклавши руку дашком до лоба, щоб захистити очі від яскравого сонячного проміння, Плазуй-по-Землі сумно дивився на дорогу, якою республіканці перетинали долину Пелеріни. Його чорні проникливі очиці намагалися розгледіти, що відбувається на протилежному узгір'ї, на самому краю долини.

— Сині перехоплять пошту, — похмуро сказав один із старших, що стояв найближче до Плазуй-по-Землі.

— Заради святої Анни Орейської, скажи, — мовив другий, — навіщо ти змусив нас битися? Аби тільки врятувати свою шкуру?

Плазуй-по-Землі кинув на нього злісний погляд і вдарив об землю важким карабіном.

— Хіба ж я командир? — спитав він і, хвилинку помовчавши, додав: — Коли б ви всі билися, як я, жоден з отих синіх не вислизнув би, — і він показав рукою на рештки загону Юло. — Може б, тоді й поштова карета добралася б сюди.

— Ти гадаєш, — втрутився в розмову третій, — їм спало б на думку супроводжувати карету чи затримати її, коли б ми дозволили їм спокійно пройти? Просто ти хотів урятувати свою паскудну шкуру, бо ти ж не бачив синіх на шляху. Через цю мармизу, — додав промовець, обертаючись до решти присутніх, — пролилася наша кров, а до того ж ми ще втратимо двадцять тисяч франків чистим золотом…

— Сам ти мармиза! — вигукнув Плазуй-по-Землі, відступаючи кроків на три й цілячись у свого напасника. — Не сині тобі ненависні, ти золото любиш! Зачекай, проклятий грішнику, ти сконаєш без сповіді, адже цього року ти не причащався!

Така образа роздратувала шуана, він аж зблід і з глухим гарчанням націлився у Плазуй-по-Землі.

Молодий ватажок кинувся поміж них і, вдаривши стволом рушниці по їхніх карабінах, вибив у них зброю з рук; потім він зажадав, щоб йому пояснили причину сварки, бо шуани розмовляли нижньобретонською говіркою, мало йому знайомою.

— Пане маркізе, — сказав Плазуй-по-Землі наприкінці своєї промови, — їм зовсім немає чого злоститися на мене: адже я залишив позаду Хапай-Коровая, а він напевне врятує поштову карету від пазурів отих злодюг.

І він показав на синіх — для відданих слуг вівтаря й трону всі сині були вбивцями Людовіка XVI й розбійниками.

— Що? — гнівно вигукнув молодик. — То ви затримались тут заради того, щоб зупинити поштову карету? Боягузи, не змогли перемогти в першому бою під моєю командою! Та як же можна перемагати з такими думками! Виходить, захисники Бога й короля — грабіжники? Свята Анно Орейська! Наша справа — воювати проти Республіки, а не проти диліжансів. Віднині кожний, винний у таких ганебних нападах, не дістане відпущення гріхів і позбавиться ласки, призначеної хоробрим слугам короля.

Юрба глухо й вороже загомоніла. Видно було, що авторитет нового ватажка, з такими труднощами утверджений серед цієї дикої орди, сильно похитнувся. Це невдоволення не приховалось від молодика, і він уже шукав засобу врятувати свою гідність командира, коли раптом серед тиші почувся кінський тупіт. Усі голови повернулися в той бік, звідки наближався вершник. Це була молода жінка верхи на маленькій бретонській конячці, яку вона погнала вчвал, помітивши в юрбі шуанів молодого ватажка.

— Що тут діється? — запитала вона, переводячи погляд з шуанів на їхнього верховоду.

— Чи повірите, пані, вони чигають на поштовий диліжанс, що йде з Маєнни до Фужера, і хочуть його пограбувати! І це після бою за звільнення наших фужерців, коли ми втратили стільки людей і не змогли знищити синіх!

— Ну, то в чому ж лихо? — спитала молода пані: природженим жіночим чуттям вона схопила суть цієї сцени. — Ви втратили своїх людей, але їх вам ніколи не бракуватиме. Пошта везе гроші, а вони нам завжди потрібні. Ми поховаємо наших покійників, вони попадуть на небо, а гроші візьмемо й розподілимо між цими хоробрими хлопцями. Що ж тут стоїть на заваді?

Шуани одностайно схвалили усмішками її промову.

— Хіба в цьому немає нічого, що примусило б вас почервоніти? — стишивши голос, запитав молодик. — І невже ви так потребуєте грошей, що ладні здобувати їх на дорогах?

— Я так зголодніла за ними, маркізе, що, мабуть, віддала б у заклад своє серце, коли б його в мене вже не одібрали, — мовила жінка, кокетливо до нього всміхаючись. — Але звідки ви взялися, що гадаєте, ніби можна користуватися шуанами, не дозволяючи їм пограбувати синіх? Хіба ви не знаєте прислів'я: «Злодійкуватий, як сова»? А що таке шуан? До того ж — додала вона, підвищуючи голос, — це справедлива справа. Хіба сині не загарбали всього церковного й нашого майна?

Її слова зустрів схвальний гомін, зовсім не схожий на гарчання, яким шуани відповіли маркізові. Чоло молодика спохмурніло, він відвів даму набік і спитав її з очевидним невдоволенням, але стриманим тоном, як то належить добре вихованій людині:

— Ті добродії прибудуть до Вівітьєра в призначений день?

— Авжеж, — відповіла вона, — всі приїдуть: Відповідач, Великий Жак і, можливо, Фердинанд.

— Дозвольте мені туди вернутися: я не можу припустити грабунку в моїй присутності. Так, пані, я кажу: «грабунок». Коли тебе обкрадають, в цьому є щось.

— Гаразд, — перебила вона його, — мені припаде ваша частка, дякую вам, що поступаєтесь нею. Цей додаток до моєї здобичі дуже до речі. Моя матуся так давно не присилала мені грошей, що я просто в розпачі.

— Прощавайте! — вигукнув маркіз.

І він пішов геть. Але молода жінка миттю його наздогнала.

Чому б вам не залишитися зі мною? — запитала вона, кинувши на нього погляд деспотичний і водночас лагідний, яким жінки, що мають право на повагу чоловіка вміють дуже виразно виявити свої бажання.

— Хіба ж ви не збираєтесь грабувати поштовий диліжанс?

— Грабувати? — здивувалася вона, — Який дивний вислів! Дозвольте пояснити вам…

— Ні ні,— мовив він, беручи її руки і підносячи до вуст із витонченою ґречністю придворного. — Послухайте мене, — провадив він далі, трохи помовчавши. — Якщо я залишуся тут під час нападу на диліжанс, наші хлопці мене вб'ють, бо я їх…

— Ви їх не повбиваєте, — жваво заперечила жінка, — бо вони, з усією повагою до вашого рангу зв'яжуть вам руки; а коли вони стягнуть з республіканців данину, потрібну їм на військове спорядження, на харчування й купівлю пороху, то знову будуть беззаперечно вам коритися.

— І ви хочете, щоб я оце ними керував? Коли моє життя потрібне справі, яку я захищаю, то все ж дозвольте мені зберегти мою честь командира. Якщо я піду звідси, то можу й не знати про цю підлоту. Пізніше я повернуся й проведу вас.

Він швидко пішов. Молода пані прислухалася з видимим незадоволенням до його кроків. Коли шелест сухого листя завмер, вона ще деякий час стояла непорушно, потім швидко повернулася до шуанів. В неї вихопився презирливий жест, і вона мовила до Плазуй-по-Землі, що допоміг їй злізти з коня:

— Цей молодик хотів би у війні з Республікою додержувати всіх правил. Ну що ж, мине ще кілька днів, і він змінить свою думку. «Але як він повівся зі мною», — сказала вона потім сама до себе.

Вмостившись на гранітній брилі, на якій недавно сидів маркіз, вона стала чекати на прибуття диліжанса. Досить знаменним явищем тієї доби була ця молода аристократка, яку бурхливі пристрасті кинули у вир боротьби монархій проти духу часу, а палкі почуття штовхнули на вчинки, що не були, так би мовити, їй властиві; цим вона скидалася на стількох інших екзальтованих жінок, яких запал поривав іноді до величних дій. Як і вона, багато жінок у коловороті подій грали роль героїчну або гідну осуду. Роялістам годі було шукати відданіших і діяльніших емісарів, ніж ці жінки; але жодній героїні роялістської партії не доводилося спокутувати помилок своєї відданості й згубності свого становища, забороненого жіночій статі, спокутувати таким страшним розпачем, який охопив цю пані, коли вона сиділа край дороги на гранітній брилі, неспроможна подолати захвату перед благородною зневагою і чесністю молодого шуанського ватажка. Помалу вона поринула в глибоку задуму. В гірких спогадах вона прагнула повернути невинність юних літ і жалкувала, що не стала жертвою революції: переможної її ходи не могли зупинити такі кволі руки.

Поштовий диліжанс, причетний у певній мірі до нападу шуанів, покинув маленьке місто Ерне за кілька хвилин перед сутичкою між двома загонами. Ніщо не може краще змалювати будь-яку країну, ніж стан громадського майна. З цього погляду поштова карета заслуговує на шанобливу згадку. Сама революція не спромоглась її знищити, вона мандрує ще й досі дорогами Франції. Коли Тюрго[26] відкупив привілей однієї компанії, одержаний нею за Людовіка XIV, на монопольне перевезення подорожніх в межах королівства, він заснував візницькі заклади, що дістали назву тюрготини; старі карети панів Вуж, Шантеклера і вдови Лакомб були витіснені в провінцію. Одна з таких карет підтримувала зв'язок між Маєнною і Фужером. Деякі вперті голови глузливо називали її тюрготиною, чи то перекривляючи парижан, чи то з ненависті до міністра, що запроваджував різні нововведення. Ця тюрготина була злиденним екіпажем на двох височенних колесах, де дві огрядні особи насилу могли б уміститися. Тіснота цього хисткого ридвана не дозволяла надто його навантажувати; скриня, що правила за сидіння, була призначена для кореспонденції. Коли пасажири мали при собі якийсь вантаж, вони змушені були тримати його між колін, і без того стиснутих у вузькому кузові, що нагадував формою ковальський міх. Первісний колір кузова й коліс був для подорожніх нерозв'язною загадкою. Дві шкіряні запони, цупкі, незважаючи на тривалий ужиток, мали захищати страдників від холоду й дощу. Візничий височів на ослінчику, схожому на передок найгірших паризьких «зозуль»[27], і хоч-не-хоч брав участь у розмові, бо сидів між своїми двоногими й чотириногими жертвами. Ця карета мала фантастичну подібність до старезних дідів, що хоч і зазнали не раз і катарів, й апоплексичних ударів, та смерть їх ще милувала: дорогою вона без упину стогнала, а іноді, здавалось, навіть зойкала. Як знеможений важким сном мандрівник, вона хилилася то вперед, то назад, немов опираючись відчайдушним зусиллям бретонських конячин, що тягли її вибоїстою дорогою. В цій пам'ятці іншого століття було три пасажири; виїхавши з Ерне, де перепрягали коней, вони провадили з візничим раніше розпочату розмову.

— Чому ви гадаєте, що тут з'являться шуани? — спитав візничий. — В Ерне мені сказали, що командир Юло ще не вийшов із Фужера.

— Ох, друже, — відповів наймолодший серед пасажирів, — адже ти ризикуєш тільки своєю головою! Коли б ти мав при собі, як я, триста екю і тебе знали за щирого патріота, ти б не був такий спокійний.

— Щось ви надто балакучі, — мовив візничий, похитуючи головою.

— Вовк хапає й лічені вівці,— озвався другий пасажир.

Цей чоловік у чорному одязі, років сорока на вигляд, був, очевидно, ректором[28] десь поблизу. Потрійне підборіддя й рум'яні щоки свідчили про його належність до духовного стану. Гладкий і низенький, він, проте, виявляв неабияку спритність щоразу, коли доводилося висідати з карети чи знову туди залазити.

— Ви хто — шуани? — вигукнув пасажир з трьома сотнями екю, судячи з одягу, заможний селянин: розкішна козяча шкура прикривала в нього штани з добротного сукна й дуже охайну куртку. — Присягаюся душею святого Робесп'єра, я дам добру відсіч тому, хто…

І він перевів погляд своїх сірих очей з візничого на подорожнього, показуючи їм на пару пістолів, застромлених у нього за поясом.

— Бретонці того не бояться, — презирливо кинув ректор. — Та невже в нас такий вигляд, ніби ми хочемо загарбати ваші гроші?

Щоразу, коли вимовлялося слово «гроші», візничий змовкав, і в священика вистачило глузду взяти під сумнів наявність у патріота трьохсот екю й припустити, що гроші у візничого.

— Ти сьогодні з вантажем, Купйо? — спитав він.

— Е, пане Гюдене, немає майже нічого, — відповів візничий.

Абат Гюден запитливо глянув спершу на патріота, а тоді на візничого — обличчя в обох були незворушні.

— Тим краще для тебе, — сказав патріот. — А коли трапиться яке лихо, я постараюся врятувати своє добро.

Так відверто проголошене прагнення до диктаторства обурило Купйо, і він грубо заперечив:

— Я господар цієї карети і якщо вас везу…

— Ти патріот? Чи ти шуан? — задирливо перебив його супротивник.

— Ні те, ні те, — відповів Купйо. — Я поштар, та ще й бретонець, а це головне; отже, я не боюся ані синіх, ані аристократів.

— Ти, мабуть, хочеш сказати — аристокрадів? — мовив глузливо патріот.

— Вони тільки повертають те, що в них забрали, — жваво втрутився в розмову священик.

Обидва пасажири пожирали один одного очима — якщо можна запозичити цей вислів з розмовної мови. В куточку карети сидів ще третій пасажир — під час усієї суперечки він зберігав непорушну мовчанку. Візничий, патріот і навіть абат Гюден не звертали ніякої уваги на цю мовчазну людину. То був і справді один із тих незручних і некомпанійських пасажирів, що схожі на покірливе теля із зв'язаними ногами, яке везуть на сусідній ярмарок. Вони починають з того, що захоплюють усе своє законне місце, а закінчують тим, що безцеремонно засинають на плечі свого сусіда. Патріот, Гюден і візничий залишили його на самого себе, певні, що він спить і що нема чого говорити до людини з таким закам'янілим лицем: воно без слів промовляло про життя, що минає у відмірюванні ліктів полотна і в клопотах, як би продати його якнайдорожче. Під час суперечки цей куценький товстун, зіщулившись у кутку карети, розплющував іноді свої маленькі, наче зроблені з голубого фаянсу очиці і зупиняв по черзі на кожному співрозмовникові погляд, в якому світилися переляк, підозра й недовіра. Але, здавалось, він боявся тільки своїх супутників, а шуани його зовсім не турбували. Коли ж він дивився на візничого, то вони скидалися на двох франкмасонів. Раптом почалася стрілянина на Пелеріні. Збентежений Купйо зупинив коней.

— Еге! — мовив священик, який, очевидно, добре розумівся на таких справах. — Сутичка серйозна, там сила людей.

— Атож, пане Гюдене, тільки невідомо, хто в ній переможе! вигукнув Купйо.

Цього разу всі обличчя одностайно виявили занепокоєння.

— Завернімо до отого заїзду, — запропонував ^патріот, — і заховаймо карету там, поки скінчиться бій.

Порада була слушна, і Купйо погодився. Патріот допоміг візничому заховати диліжанс від сторонніх очей за купою хмизу. Абат скористався з нагоди й стиха запитав Купйо:

— Він справді везе гроші?

— Е, пане Гюдене, коли б те, що він має, опинилось у кишенях вашої превелебності, вони від того не поважчали б.

Республіканці, поспішаючи до Ерне, проминули заїзд, не зазирнувши туди. Почувши їхній квапливий тупіт, Гюден і господар заїзду вийшли з цікавості за ворота подивитися на них. Раптом гладкий абат підбіг до солдата, що йшов позаду.

— Що я бачу, Гюдене! — вигукнув він. — Упертюху! Ти таки пішов до синіх. Сину мій, ти подумав, що ти робиш?

— Так, дядечку, — відповів капрал, — я заприсягся захищати Францію.

— Ох, нещасний, ти занапастиш свою душу! — скрикнув священик, намагаючись збудити в свого небожа релігійні почуття, такі сильні в серцях бретонців.

— Дядечку, якби король став на чолі армії, я не кажу, що…

— Ех, дурню, хто тобі каже про короля! Хіба твоя Республіка роздає парафії? Вона все перевернула. Чого ти хочеш домогтися? Залишайся з нами, ми переможемо рано чи пізно, і ти станеш радником у парламенті[29].

— В парламенті? — глузливо перепитав Гюден-молодший. — Прощавайте, дядечку!

— Не дістанеш від мене й щербатого гроша! — вигукнув розлючений абат, — Я позбавлю тебе спадщини.

— Дякую, — відповів республіканець.

І вони розлучилися. Сидр, яким патріот частував візничого, поки проходив маленький загін, уже вдарив у голову Купйо, та він зразу ж отямився й повеселішав, коли господар заїзду, довідавшись про наслідки бою, повідомив, що перемогу здобули сині. Купйо знову виїхав на шлях і невдовзі диліжанс опинився в Пелерінській долині, де його легко було розгледіти з плоскогір'їв Мена й Бретані,— він був схожий на уламок корабля, що пливе на хвилях після бурі.

Зійшовши на вершину пагорба, куди підіймалися сині й звідки було видно Пелеріну, Юло обернувся подивитись, чи немає там і досі шуанів, і побачив блискучі цятки — то сонячне проміння грало на стволах їхніх рушниць. Кинувши останній погляд на щойно залишену долину, перед тим як спуститися до річки Ерне, він помітив на шляху карету Купйо.

— Чи це не маєннська карета? — звернувся він до своїх друзів.

Обидва офіцери, глянувши на стару тюрготину, одразу її впізнали.

— От тобі й маєш! — здивувався Юло. — Як же так сталося, що ми її не зустріли?

Усі мовчки перезирнулися.

— Ось вам іще одна загадка! — вигукнув командир, — А втім, я починаю здогадуватися, в чому тут заковика.

Тим часом Плазуй-по-Землі, що також упізнав тюрготину, подав товаришам сигнал про її появу, і вибух загальної радості розвіяв задуму молодої дами. Вона підійшла ближче і побачила диліжанс — він швидко наближався від протилежного боку Пелеріни собі на згубу. Незабаром безталанна тюрготина з'явилась на верхній площинці гори. Шуани, що знову там поховались, мов ті голодні хижаки, накинулися на свою здобич. Мовчазний пасажир упав на дно карети и зіщулився в куточку, намагаючись набрати вигляду дорожнього клунка.

— Е-гей! — вигукнув Купйо, показуючи з височини передка на селянина. — Ви, бачу, винюхали, що в цього патріота повна торбина золота!

Шуани зустріли ці слова вибухом дружного реготу й закричали:

— Хапай-Коровай! Хапай-Коровай, Хапай-Коровай!

Серед цього сміху, якому вторував, наче луна, і сам Хапай-Коровай, Купйо зліз, геть засоромлений з передка. Коли відомий Сібо, на прізвисько Хапай-Коровай, допоміг своєму сусідові злізти з карети, почувся шанобливий гомін.

— Це абат Гюден! — вигукнули кілька чоловік.

Почувши шановане ім'я, всі шуани поскидали шапки й, ставши навколішки, попросили в священика благословення; абат поважно їх благословив.

— Він обдурив би навіть святого Петра й вкрав би в нього ключі від раю, — мовив ректор і ляснув Хапай-Коровая по плечу. — Якби не він, сині нас перехопили б.

Абат Гюден помітив молоду жінку і, відійшовши вбік, завів з нею розмову. Тим часом Плазуй-по-Землі спритно відчинив у кареті скриню і з хижою радістю показав усім торбину — форма її свідчила про сховані в ній згортки з золотими монетами. Він швиденько поділив здобич. Кожний шуан дістав від нього свою частку, визначену так точно, що розподіл не викликав ніяких нарікань. Потім Плазуй-по-Землі підійшов до молодої дами й абата і передав їм щось із шість тисяч франків.

— Чи можу я прийняти ці гроші з чистим сумлінням, пане Гюдене? — запитала молода жінка, відчуваючи потребу в чийомусь дозволі.

— А чому ж ні, пані? Хіба ж у давнину церква не схвалила конфіскації майна в протестантів? Тим більше право маємо чинити так щодо революціонерів — вони не визнають Бога, руйнують храми й переслідують релігію.

Абат Гюден додав до своєї проповіді ще й особистий приклад, спокійнісінько прийнявши своєрідну десятину[30], запропоновану йому Плазуй-по-Землі.

— До того ж, — додав він, — я можу тепер віддати все своє майно на захист Бога й короля. Мій небіж пішов до синіх!

Купйо лементував і бідкався, що він лишився без шматка хліба.

— Йди до нас, — сказав йому Плазуй-по-Землі,— і ти матимеш свою частку.

— Та коли не буде слідів нападу, подумають, що я зумисне дав себе пограбувати.

— Ото й весь клопіт? — сказав Плазуй-по-Землі.

Він подав знак, і рушничний залп умить продірявив тюрготину. Під цим несподіваним обстрілом стара карета так жалісливо зойкнула, що забобонні шуани від страху аж поточилися назад; але Плазуй-по-Землі примітив, як у куточку кузова вистромилось і знову сховалося бліде обличчя мовчазного пасажира.

— Ти, бачу, маєш іще одну квочку в своєму курнику? — спитав у Купйо пошепки Плазуй-по-Землі.

Хапай-Коровай, збагнувши, про що йдеться, підморгнув йому значущо.

— Так, — відповів візничий, — і завербувати мене до себе ви зможете тільки тоді, коли дозволите відвезти цього чесного чоловіка цілим і здоровим до Фужера. Я обіцяв йому це ім'ям святої Анни Орейської.

— Хто він? — спитав Хапай-Коровай.

— Я не можу вам цього сказати, — відповів Купйо.

— Облиште його! — мовив Плазуй-по-Землі, штовхнувши ліктем Хапай-Коровая. — Він поклявся святою Анною Орейською, хай же виконує обіцянку.

Звертаючись до Купйо, шуан додав:

— Не спускайся з гори надто швидко, ми тебе доженемо, так треба. Я хочу побачити пику твого пасажира, й тоді ми дамо йому перепустку.

Нараз почувся кінський тупіт, що швидко наближався до гори: кінь біг учвал. Невдовзі показався молодий ватажок шуанів. Дама швиденько заховала за спину торбинку, яку тримала в руці.

— Ви можете спокійно взяти ці гроші,— мовив молодик і відхилив її руку з-за спини. — Ось лист для вас, я натрапив на нього серед кореспонденції, яка чекала на мене у Вівітьєрі. Це лист від вашої матінки. — Глянувши на шуанів, які поверталися до лісу, а потім на диліжанс, що спускався в Куенонську долину, він додав — Хоч як я поспішав, а таки не прибув вчасно. Дай боже, щоб мої побоювання не справдилися…

— Це гроші моєї бідолашної матусі! — вигукнула молода жінка, розпечатавши листа й перебігши очима перші рядки.

З лісу почувся приглушений сміх. Навіть молодий ватажок мимоволі посміхнувся, дивлячись на цю аристократку, що тримала в руці торбинку зі своєю часткою від грабунку її власних грошей. Вона й сама засміялася.

— Ну, маркізе, хвала Богові! Цього разу я щасливо відбулася, — мовила вона.

— Які ви легковажні в усьому, навіть у докорах сумління, — сказав молодик.

Вона зашарілась і глянула на маркіза з таким щирим каяттям, що це його обеззброїло. Священик чемно, але досить холодно повернув їй щойно одержану «десятину» і пішов слідом за молодим ватажком до бічної дороги, якою той сюди прибув. Перш ніж приєднатися до них, молода пані знаком підкликала до себе Плазуй-по-Землі. Той одразу підійшов.

— Тепер влаштуйте засідку перед Мортанью, — сказала вона стиха. — Мені відомо, що сині мають незабаром надіслати до Алансона велику суму готівкою на воєнні витрати. Я залишаю твоїм товаришам сьогоднішню здобич, але з умовою, що вони повернуть мені втрачені гроші. Головне, щоб Молодець не дізнався, чого ви туди йдете: він може заперечувати. Та коли й трапиться таке лихо, я сподіваюсь його власкавити.

— Пані, — мовив маркіз, коли вона сіла позад нього на коня, віддавши свого абатові,— наші друзі з Парижа пишуть, щоб ми були насторожі. Республіка вирішила боротися з нами хитрощами й підступністю.

— Що ж, це непогано вигадано, — відповіла вона. — В цих людей бувають розумні ідеї. Я можу взяти участь у такій війні й знайти собі гідних супротивників.

— Певна річ! — вигукнув маркіз, — Пішегрю порадив мені бути дуже пильним і обережним, зав'язуючи різні стосунки. Республіка робить мені честь, уважаючи за найнебезпечнішого з усіх вандейців; вона сподівається захопити мене, скориставшися з моїх вразливих місць.

— Ви й до мене, мабуть, не матимете довіри? — спитала вона й рукою, якою трималася за нього, поплескала його біля серця.

— Та що ви, пані! — заперечив він, повертаючи до неї толову; вона поцілувала його в чоло.

— Отже, — втрутився в розмову абат, — поліція Фуше небезпечніша для нас, ніж летючі батальйони й контршуани.

— Атож, ваша превелебність.

— Он як! — вигукнула дама. — Фуше збирається послати проти нас жінок? — І, трохи помовчавши, додала своїм низьким голосом: — Я чекатиму на них.

На відстані трьох-чотирьох пострілів від спустілого плоскогір'я, звідки вирушили шуанські ватажки, відбувалася одна з тих сцен, що з деякого часу частенько траплялися на шляхах. Проминувши сільце Пелеріну, Хапай-Коровай і Плазуй-по-Землі знову зупинили у вибалку диліжанс. Купйо мляво опирався, тоді зліз із передка. Шуани витягли мовчазного пасажира з його схованки й поставили навколішки серед густого дроку.

— Хто ти такий? — зловісним голосом запитав його Плазуй-по-Землі.

Подорожній мовчав, аж поки Хапай-Коровай не запитав удруге, вдаривши його прикладом.

— Я Жак Піно, — відказав той, кинувши погляд на Купйо, — вбогий торговець полотном.

Купйо заперечливо хитнув головою, вважаючи, що цим не порушує своєї обіцянки. Хапай-Коровай зрозумів цей знак і націлився в подорожнього, а Плазуй-по-Землі грізно й рішуче заявив йому:

— Як на злидаря ти надто гладкий. Коли ти змусиш нас іще раз питати твоє справжнє ім'я, то мій друг Хапай-Коровай одним-єдиним пострілом заробить шану й вдячність твоїх спадкоємців. — Він помовчав трохи й додав, — Хто ти?

— Я д'Оржемон із Фужера.

— Ось воно що! — вигукнули разом обидва шуани.

— Я вас не називав, пане д'Оржемон, — сказав Купйо. — Присягаюся Святою Дівою, я чесно вас захищав.

— Якщо ви пан д'Оржемон із Фужера, — глузливо-шанобливо мовив Плазуй-по-Землі,— ми вас і пальцем не зачепимо. Але оскільки з вас ані добрячий шуан, ані справжній синій — хоч ви й купили землі Жювінійського абатства, — то ви маєте сплатити нам відкупного, — вів далі шуан, удаючи, ніби перелічує своїх товаришів, — триста екю по шість франків. Нейтралітет вартий таких грошей.

— Триста екю по шість франків! — хором повторили бідолашний банкір, Хапай-Коровай і Купйо, але кожний з іншою інтонацією.

— Ох, мій ласкавий пане, та я ж банкрут, — сказав д'Оржемон. — Ця клята Республіка оголосила примусову позику в сто мільйонів франків, з мене взяли величезний податок, я сиджу на мілині.

— Скільки ж узяла з тебе твоя Республіка?

— Тисячу екю, мій любий, — жалісливо відповів банкір, сподіваючись на знижку.

— Якщо твоя Республіка здерла з тебе таку силу грошви на примусову позику, то ти тепер сам бачиш, що з нами тобі мати справу вигідніше: наш уряд дешевший. Триста екю — хіба ж це надто дорого за твою шкуру?

— Де ж мені їх узяти?

— В своїй скрині,— відповів Хапай-Коровай, — та гляди, щоб екю не були обчухрані, а то ми тобі обчухраємо на вогні нігті.

— Де я маю вам їх сплатити?

— Твій фужерський будинок за містом недалеко від ферми Жібарі, там живе мій двоюрідний брат Налий-Кухоль, або ж Великий Сібо; передай йому гроші.

— Але це не за правилами! — вигукнув д'Оржемон.

— А що нам до того? — відказав Плазуй-по-Землі.— Пам'ятай, коли за два тижні не віднесеш грошей до Налий-Кухля, то ми відвідаємо тебе й швиденько вилікуємо від подагри, якщо в тебе хворі ноги. А ти, Купйо, — додав він; звертаючись до візничого, — будеш тепер зватися Вези-Добро.

І обидва шуани подалися геть. Подорожній знову сів у карету, і візничий, хльоскаючи батогом, погнав коней до Фужера.

— Якби у вас була зброя, — сказав Купйо, — ми змогли 6 себе краще оборонити.

— Ото йолоп! В мене тут десять тисяч франків, — мовив д'Оржемон, показуючи на свої грубі черевики. — Хіба ж можна захищатися, маючи при собі такі гроші!

Вези-Добро почухав за вухом і обернувся назад, але його нові товариші вже зникли.

Юло зі своїми солдатами зупинились в Ерне, щоб завезти поранених до міського шпиталю; потім республіканський загін без усякої халепи дістався до Маєнни. Наступного дня підтвердилися командирові сумніви щодо поштового диліжанса — городяни ще вранці дізналися, що його пограбовано. За кілька днів представники влади відрядили до Маєнни чималий загін новобранців-патріотів, щоб Юло зміг поповнити свою півбригаду. Невдовзі надійшли невтішні чутки: заколот знову спалахнув у тих місцях, що їх під час останньої війни шуани й вандейці зробили головними його осередками. В Бретані роялісти захопили Понторсон, щоб відкрити собі шлях до моря. Вони здобули також містечко Сен-Джемс, що лежить між Понторсоном і Фужером, очевидно збираючись перетворити його тимчасово на свій плацдарм — центр військових складів чи воєнних операцій. Звідти вони могли вільно сполучатися з Нормандією і Морбіганом. Роялістські ватажки нижчих чинів їздили по цих трьох провінціях, намагаючись підбурити прихильників монархії і домогтися об'єднаних дій. Звістки про ці інтриги збігалися з тими, що надходили з Вандеї, де всю країну баламутили такі самі підступні дії чотирьох відомих роялістських проводирів: абата Верналя, графа де Фонтена, Шатійона і Сюзанне. Говорили, що шевальє де Валуа, маркіз д'Егріньйон і пани Труавіль стали їхніми спільниками в департаменті Орн. Керівником усіх широко задуманих операцій, що поволі, але грізно розгорталися, був Молодець — таке прізвисько шуани дали маркізові де Монторану відтоді, як він зійшов на французький берег. Відомості, що їх надіслав Юло міністрові, були правильні. Верховну владу цього присланого з-за кордону ватажка було відразу ж визнано. Маркіз здобув великий вплив серед шуанів, він навіть домігся від них усвідомлення справжньої мети війни й переконав, що їхні злочинства плямують розпочату ними благородну справу. Смілива вдача, мужність, хист і витримка молодого аристократа збудили надії ворогів Республіки і так роздмухали похмурий запал у цих краях, що й найбайдужіші брали тепер участь у готуванні подій, вирішальних для поваленої монархії. Юло не діставав відповіді на свої численні запити й реляції. Ця дивна мовчанка свідчила, безперечно, про нову кризу революції.

— А може, там, в уряді, таке саме становище, як і в скарбниці, — казав старий командир до своїх друзів, — і всі наші рапорти — пустий звук?

Але незабаром розповсюдилися звістки про несподіване повернення генерала Бонапарта і про події 18 брюмера. Командири військових частин у Західній Франції зрозуміли тоді, чому мовчали міністри. Та це тільки посилювало нетерпляче бажання офіцерів позбутися важкої відповідальності, і вони з цікавістю чекали, яких заходів уживе новий уряд. Довідавшись, що генерал Бонапарт став першим консулом Республіки, військові дуже зраділи: вперше вони побачили одного із своїх біля державного керма. Франція, створивши собі кумира з молодого генерала, стрепенулася від надії. Енергія нації відродилася. Столиця, втомлена від своєї похмурої нудьги, поринула в розваги й святкування, яких так давно вже не бачила. Перші заходи консула не пригасили сподівань і не сполохали Свободи. Перший консул оголосив звернення до жителів Західної Франції. Ці красномовні відозви до народу, так би мовити, винайдені Бонапартом, справили в ті часи патріотизму й чудес надзвичайне враження. Голос його пролунав у світі, наче голос пророка, бо кожну його відозву підтверджувала перемога.

«Французи!

Нечестива війна вдруге охопила західні департаменти.

Заколот підняли зрадники — англійські запроданці або розбійники, що шукають у громадянських чварах лише власної вигоди й безкарності своїх злочинів.

Таких людей уряд не повинен ані милувати, ані доводити їм свої принципи.

Але є громадяни, дорогі своїй батьківщині, заколотники тільки підступно збили їх зі шляху; цих громадян треба просвітити й відкрити їм істину.

Були проголошені й застосовані несправедливі закони; громадян стурбували свавільні дії, що порушували їхню безпеку й свободу совісті; повсюди багатьох громадян тяжко скривдили тим, що безпідставно внесли їх до списків емігрантів; отже, основні засади суспільного ладу було порушено.

Консули оголошують, що свободу віровизнання, гарантовану конституцією, забезпечить закон від 11 преріаля[31] III року, за яким громадянам надається право користуватися будівлями, призначеними для відправлення релігійних культів.

Уряд простить і помилує всіх, хто розкаявся, прощення буде повне й беззастережне; але він каратиме тих, хто наважиться після цієї відозви повстати проти верховної влади нації».

— Ну що ж, — казав Юло, коли було прилюдно прочитано консульську декларацію, — Хіба це не по-батьківському? Однак ви побачите, жодний розбійник-рояліст не зречеться своїх переконань.

Командир мав рацію. Відозва сприяла лише тому, що кожний утвердився в своїх поглядах. За кілька днів Юло і його офіцери дістали підкріплення. Новий військовий міністр повідомляв, що до них прибуде генерал Брюн, призначений командувачем військами Західної Франції. Юло, який мав славу досвідченого офіцера, тимчасово призначили командувати військами в Орнському і Маєннському департаментах. Невдовзі не знана досі діяльність закрутила всі колеса урядової машини. Циркуляр військового міністра й міністра поліції сповіщав: військовим командирам наказано вжити надзвичайних заходів для придушення заколоту в самому його зародку. Але шуани й вандейці вже скористалися з тимчасової бездіяльності Республіки, збурили села й цілком заволоділи ними. Тому з'явилася нова консульська відозва. Цього разу генерал Бонапарт звертався до армії.

«Солдати!

На заході Франції залишилися самі розбійники, емігранти й англійські найманці.

В нашій армії понад шістдесят тисяч сміливців. Сподіваюсь почути незабаром, що ватажки заколотників загинули. Славу здобути важко; якби можна було уславитися, не виходячи з штаб-квартири в великих містах, хто б не вкрив себе лаврами?

Солдати, хоч би який ранг ви мали в армії, всіх вас чекає вдячність нації. Щоб бути її гідними, треба нехтувати негодою, морозом, снігом, лютим нічним холодом; захоплювати зненацька ворогів на світанку, знищувати негідників, що ганьблять ім'я «француз».

Ведіть війну швидко й рішуче; будьте невблаганні до злочинців, але додержуйте суворої дисципліни.

Національні гвардійці, з'єднайте ваші зусилля з зусиллями лінійних військ.

Якщо виявляться між вами прихильники заколотників, арештуйте їх! Хай ніде вони не сховаються від солдатів, що їх переслідуватимуть скрізь, а коли знайдуться зрадники, які наважаться дати їм притулок і захищати їх, то хай вони гинуть разом із заколотниками!»

— Бач, який розумник! — вигукнув Юло. — Точнісінько як в Італійській армії: сам дзвонить до обідні й сам її править. А говорить знаменито!

— Так, але говорить він один і лише від свого імені, — зауважив Жерар: його вже почали непокоїти наслідки 18 брюмера.

— Ох, свята душе! — вигукнув Мерль. — То що з того? Адже він людина військова.

За кілька кроків від них біля наліпленої на мурі відозви юрмилися солдати. Та оскільки жоден із них не вмів читати, то вони тільки розглядали її — хто безтурботно, хто зацікавлено, а двоє-троє шукали серед перехожих вченої на вигляд людини.

— Глянь-но, Серцевідцю, що воно там за папірець, — насмішкувато мовив Прудконогий до товариша.

— Неважко здогадатися, — відповів Серцевідець.

По цих словах усі глянули на обох приятелів, завжди готових зіграти роль дотепників.

— Диви-но сюди, — вів далі Серцевідець, показуючи на неоковирну віньєтку вгорі відозви, де циркуль нещодавно замінив нівелір 1793 року. — Це означає, що наш брат піхотинці повинні бути витривалі в походах. Тут намальовано розкритий циркуль. Це емблема.

— Ти, хлопче, краще не вдавай із себе вченого. Це зветься проблема. Я раніше служив в артилерії,— сказав Прудконогий, — так наші офіцери на цих проблемах зуби з'їли.

— Це емблема.

— Ні, проблема.

— Биймося об заклад!

— На що?

— На твою німецьку люльку!

— Згода!

— Дозвольте запитати, громадянине майоре: адже це емблема, а не проблема? — звернувся Серцевідець до Жерара, що, замислений, ішов слідом за Юло й Мерлем.

— І те, і те, — поважно відповів офіцер.

— Майор пожартував із нас, — сказав Прудконогий. — Цей папірець означає, що наш генерал із командувача армії в Італії став консулом, — чин дуже високий, і тепер ми одержимо шинелі й черевики.

Частина друга

ІДЕЯ ФУШЕ

Наприкінці брюмера, коли Юло якось уранці провадив навчання в своїй півбригаді, розташованій за наказами згори в Маєнні, з Алансона прибув кур'єр і передав йому депеші; командир одразу взявся їх читати, й велика досада відбилася на його обличчі.

— В похід! — вигукнув він із серцем, засовуючи депеші на денце капелюха. — Дві роти виступають зі мною на Мортань. Там шуани.

— Ви мене супроводжуватимете, — звернувся він до Мерля й Жерара. — Якщо я хоч слово втямив у цих депешах, хай мене зроблять дворянином. Може, я просто безголовий! Та дарма. Рушаймо! Не можна втрачати й хвилини.

— А що за чортівня була в цій торбині, командире? — спитав Мерль, показуючи носком чобота на конверт міністерської депеші.

— Хай їх грім поб'є! Нічого особливого, сама гидота для нас!

Коли в командира вихоплювалося круте солдатське слівце, передане тут натяком, воно завжди провіщало бурю. Різні його інтонації були для півбригади своєрідними градусами на термометрі терпіння їхнього командира; завдяки щирій вдачі старого солдата розпізнати їх було так легко, що й найнікчемніший барабанщик знав їх напам'ять, так само як і всі зміни його гримаси, коли в нього сіпалась щока й примружувалися очі. Цього разу в тоні, яким він промовив ці слова, вчувався приглушений гнів, і обидва його друзі принишкли й насторожилися. Навіть віспини на войовничому смаглявому обличчі командира немов поглибшали, й сам він ніби потемнішав на виду. Коли він натягав свого трикутного капелюха, пасмо густого, заплетеного на кінцях волосся впало на еполет, і Юло відкинув його назад з такою люттю, що дрібні кіски на скронях геть розкуйовдилися. Він стояв нерухомо, стиснувши кулаки, міцно схрестивши руки на грудях, вуса його настовбурчились; однак Жерар насмілився запитати:

— Виступаємо зараз?

— Так, якщо ладівниці повні, — буркнув командир.

— Повні.

— Рушниці на плече! Кроком руш! — скомандував Жерар на знак Юло.

Барабанщики стали попереду двох рот, призначених Жераром, залунали барабани, загін рушив. Командир, заглиблений у свої роздуми, наче прокинувся й вийшов з міста разом із двома своїми друзями, не озиваючись до них ані словом. Мерль і Жерар перезиралися мовчки, немов запитуючи один одного: «Чи довго він лютуватиме?» Йдучи, вони потай спостерігали Юло, який весь час бурмотів крізь зуби щось невиразне. Кілька разів до солдатських вух долинали ніби прокляття, але ніхто не промовив жодного слова, бо всі вміли у серйозних випадках додержувати суворої дисципліни, до якої були призвичаєні солдати, що билися в Італії під командуванням Бонапарта. Більшість із них належали, як і Юло, до решток тих славетних батальйонів, що залишили Майнц під час капітуляції з умовою не брати участі у боях на кордонах; в армії їх називали майнцями. Важко було знайти солдатів і командирів, які краще б розуміли один одного, ніж вони.

Другого дня після виступу Юло й двоє його друзів рано-вранці були вже на шляху до Алансона, на відстані близько одного льє від міста, поблизу Мортані, там, де дорога пролягає вздовж пасовищ, зрошуваних Сартою. Ліворуч одна за одною розкинулися луки, а праворуч густі ліси, сягаючи аж до великих лісових масивів Меніль-Бру, були — якщо можна запозичити цей вислів із живопису — контрастним тлом для чарівних річкових краєвидів. Обабіч дороги тягнулися глибокі рівчаки, землю з них раз у раз викидали на поля, і вона утворила високі насипи, порослі шильником, — так у Західній Франції називають дикий дрік. Узимку ці густі чагарі — чудовий корм для коней і всякої худоби; та поки гілок дроку ще не обламали, за його темно-зеленими кущами ховалися шуани. Тому ці насипи й дрокові зарості, що свідчили про близькість Бретані, робили тоді для мандрівника цю частину дороги такою самою небезпечною, як і мальовничою. Небезпекою, що загрожувала подорожнім на шляху від Мортані до Алансона та від Алансона до Маєнни, й була викликана експедиція Юло; тут виявилася, нарешті, потаємна причина його гніву: загін Юло супроводжував стару поштову карету, запряжену парою коней, що поволі тюпали слідом за потомленими солдатами. Дві роти синіх з мортанського гарнізону, що охороняли цей потворний ридван до кінця визначеного етапу, де їх замінив Юло в тій самій місії — солдати справедливо називали її патріотичною нудотою, — повернули назад до Мортані і тепер видніли вдалині чорними цятками. Один загін старого республіканця йшов попереду, другий за кілька кроків позаду диліжанса. Юло простував між Мерлем і Жераром, на однаковій відстані від карети й авангарду. Раптом він промовив:

— Бодай мене грім побив! Подумати лишень, генерал послав нас із Маєнни тільки для того, щоб ми супроводили двох вертихвісток, які сидять у цьому старому ридвані!

— Однак, командире, — озвався Жерар, — коли ми заступали конвой, ви привіталися з цими громадянками, і то дуже люб'язно!

— Ех! Ось у чому наша ганьба. Хіба ж паризькі дженджики не наказують нам віддавати найвищу шану їхнім бісовим любаскам! Чи ж можна так принизити нас, добрих хоробрих патріотів, — змусити плентатись у почті якоїсь спідниці! Ні, я йду прямо своїм шляхом і не люблю, як збочують інші. Коли я побачив: у Дантона — коханки, у Барраса — коханки, я їм сказав: «Громадяни, Республіка поставила вас до керма не для того, щоб ви дозволяли собі старорежимні розваги». На це ви скажете мені, що жінки… Так, усі ми ласі до жіноцтва, це правда. Гарним хлопцям, звичайно, потрібні жінки, гарні молодиці. Та коли насувається небезпека — геть неподобства! Навіщо ми повимітали паскудство минулих часів, коли патріотам заманулося його повертати? Гляньте на першого консула, оце людина! Ніяких жінок, завжди при справі! Б'юсь об заклад на свій лівий вус, що він не знає, до якої дурної роботи тут нас змусили.

— Слово честі, командире, — мовив, сміючись, Мерль, — я помітив кінчик носика молодої вродливої дами, схованої в кареті, і признаюсь, що кожний без усякого сорому відчув би те саме, що я, — непереборне бажання покрутитися біля цього ридвана, щоб зав'язати хоч коротеньку розмову з мандрівницями.

— Бережися, Мерлю, — озвався Жерар, — цих сорок в капелюшках супроводжує якийсь громадянин, як видно, досить хитрий, щоб заманити тебе в пастку.

— Хто? Отой фертик, що в нього вузенькі очиці безперестану перебігають з одного боку дороги на другий, наче він уже запримітив шуанів! Отой куцоногий джигун? А коли за каретою не видно його коня, він виглядає точнісінько мов той селезень, що вистромив голову з пирога! Якщо цей бевзь спробує перешкодити мені приголубити гарненьку горличку…

— Селезень, горличка! Бідолашний Мерлю, ти надміру захопився птахами! Але не довіряй селезню! Його зелені очі підступні, як у гадюки, і лукаві, як у жінки, коли вона пробачає своєму чоловікові. Я не так боюся шуанів, як отаких захисників, у яких обличчя скидаються на карафу з лимонадом.

— Дарма! — вигукнув весело Мерль. — Коли командир дозволить, я ризикну! В цієї жінки очі, як зорі, можна все поставити на карту, щоб подивитись на них.

— Наш товариш піймався на гачок, — мовив Жерар до командира, — вже починає верзти дурниці.

Юло скривився, знизав плечима й відповів:

— Перш ніж братися до юшки, раджу її понюхати.

— Наш Мерль добрий хлопець, такий веселий! — сказав Жерар, помітивши, що Мерль уповільнює ходу, щоб його наздогнала карета, — Єдина людина, що може пожартувати із смерті товариша, і ніхто не дорікне йому за нечутливість.

— Справжній французький солдат, — поважно мовив Юло.

— Ого! Він поправляє на плечах еполети, щоб було видно, що він капітан, — сказав сміючись Жерар. — Ніби чин щось важить у таких справах!

У кареті, біля якої крутився Мерль, справді їхали дві жінки: одна з них, певне, була служниця, друга — її пані.

— Такі жіночки завжди тримаються в парі,— сказав Юло.

Худорлявий чоловічок гарцював на коні то попереду, то позаду карети; він, очевидно, супроводив цих привілейованих мандрівниць, але ніхто не помітив, щоб він промовив до них хоч одне слово. Ця мовчанка, — свідчення зневаги чи пошани, — численні валізи й картонки тієї жінки, котру командир називав принцесою, навіть одяг її послужливого кавалера — все дратувало командира. Костюм незнайомого являв собою яскравий зразок моди, яка викликала в ті часи дотепні карикатури на так званих неймовірних. Уявіть собі чоловіка, одягненого у фрак, такий куценький спереду, що жилетка виглядала з-під нього на кілька дюймів, і такий довгополий ззаду, що його назва «риб'ячий хвіст» здавалася цілком слушною. Широченна краватка стільки разів обмотувала шию, що голова, яка стирчала з цього муслінового лабіринту, майже виправдувала гастрономічне порівняння капітана Мерля. На незнайомому були облиплі штани й «суворовські» чоботи. Замість застібки на сорочці красувалася велика біла з блакитним камея. З-під пояса звисали два годинникові ланцюжки; довге волосся облямовувало кучериками обличчя, майже цілком закриваючи лоба. Нарешті, остання прикраса: комірці сорочки й фрака піднімалися так високо, що голова нагадувала букет у паперовій обгортці. Додайте до цих химерних вигадок, що не узгоджувалися між собою і не створювали гармонійної єдності, кумедні контрасти барв: жовті штани, червона жилетка, фрак кольору кориці — і ви дістанете повне уявлення про найвищу вишуканість тієї моди, якій корилися всі франти на початку доби Консульства. Цей чудернацький одяг, здавалося, навмисне вигадано як випробування природної грації, щоб показати, що не існує нічого смішного, чого не освятила б мода. Вершникові на вигляд було років тридцять, хоч насправді йому недавно минуло двадцять два. Можливо, на його зовнішності позначилася гульня або небезпеки тих часів. Незважаючи на недоладне вбрання незнайомого, певна елегантність манер виказувала в ньому добре виховану людину. Коли капітан опинився біля карети, чепурун, здавалося, вгадав його намір і, наче бажаючи йому допомогти, притримав свого коня. Кинувши на нього ущипливий погляд, Мерль побачив непроникне обличчя людини, що її злигодні революційних часів привчили приховувати всі свої почуття. Тільки-но дама помітила загнуті криси старого трикутного капелюха й еполет капітана, лагідний, ангельський голосок запитав:

— Пане офіцере, скажіть, будь ласка, де ми зараз проїжджаємо?

Запитання незнайомої мандрівниці сповнене невимовного чару: в найнезначнішому її слові ніби таїться ціла романтична пригода, а коли вона у своїй жіночій слабості або життєвій недосвідченості просить якоїсь допомоги, хіба не схильний кожний молодик створити в уяві нездійсненну казку, де бачить себе ощасливленим? Отож чемна форма звертання «пане офіцере» збудила в капітановому серці якесь хвилювання. Він намагався роздивитись обличчя мандрівниці, але, на його величезну досаду, ревнивий серпанок ховав від нього її риси, і він ледь побачив тільки очі — вони блищали крізь вуаль, наче два осяяні сонцем онікси.

— Ви якраз на відстані одного льє від Алансона, пані.

— О, вже Алансон! — Незнайома дама, нічого більше не додавши, відкинулася назад чи, вірніше, відсунулась у глиб карети.

— Алансон, — проказала за нею друга жінка, очевидно, тільки-но прокинувшись. — Невдовзі ви побачите свій рідний край.

Вона глянула на капітана й замовкла. Мерль, якому не пощастило помилуватися на вродливу мандрівницю, почав розглядати її супутницю. Це була ставна блондинка років двадцяти шести, її свіже рум'яне лице пашіло здоров'ям — колір обличчя, властивий жінкам Валоньї, Бейє й околиць Алансона. Блакитні очі не світилися особливим розумом, але виявляли тверду вдачу, поєднану з ніжністю. Сукня на ній була з темної матерії, волосся за нормандським звичаєм високо підібране під маленький чепчик, і ця немудра зачіска надавала обличчю чару простоти. Її постава, якій бракувало салонної аристократичності, визначалася, проте, природною гідністю скромної молодої дівчини, що, оглядаючись на своє минуле, не знаходить ніякої причини для каяття. З першого погляду Мерль угадав у ній польову квітку, пересаджену в паризькі оранжереї з їхнім згубним промінням, де вона, проте, не втратила ані свіжих барв, ані сільської щирості. Наївний вигляд дівчини, лагідний вираз очей сказали Мерлеві, що вона не шукає співрозмовника. Та й справді, коли він від'їхав, жінки стиха загомоніли між собою, і їхні голоси ледве долинали до нього.

— Ви так квапливо зібрались, що не встигли навіть одягтися в дорогу, — сказала молода селянка. — Гарний же у вас вигляд! Якщо ми поїдемо далі Алансона, вам треба буде обов'язково переодягнутися.

— Ох, Франсіно! — вигукнула незнайома.

— Що накажете?

— Це вже твоя третя спроба дізнатися, куди й навіщо ми їдемо.

— Хіба я сказала хоч слово, щоб ото заслужити такий докір?

— О, від мене ти не сховаєш своїх хитрощів! Ти проста й щира, але в моїй школі вже трохи навчилася хитрувати. Ти вже облишила розпитувати і добре зробила, голубонько. Як на мене, з усіх відомих засобів викрити таємницю — це найбезглуздіший.

— Хай буде так, — мовила Франсіна, — однаково від вас нічого не сховаєш. Але погодьтеся, Марі, що ваша поведінка збудила б цікавість навіть у святого. Вчора вранці ви зовсім не мали грошей, а сьогодні у вас повні пригорщі золота; в Мортані вам дають поштову карету, яку пограбовано, а візничого вбито, вас охороняє загін урядових військ і супроводить людина, яку я вважаю вашим злим генієм…

— Хто? Корантен? — перебила її молода жінка, показавши рукою на вершника, і ці два слова були сповнені такої глибокої зневаги, що вона виявилася навіть у її жесті.— Послухай, Франсіно, — провадила вона далі,— ти пам'ятаєш Патріота, мавпу, яку я навчила передражнювати Дантона і якою ми так утішалися?

— Звичайно, панночко.

— Ну і що ж, ти боялася її?

— Вона була на ланцюгу.

— А Корантен у наморднику, серденько.

— Я пам'ятаю, ми бавилися з Патріотом годинами, — мовила Франсіна, — але наприкінці він щоразу утинав нам якусь гидку штуку.

Франсіна швиденько пересіла в глиб карети до своєї господині й, узявши її руки в свої та пестливо погладжуючи їх, заговорила щирим голосом:

— Ви розгадали мої думки, Марі, але не відповіли мені. Чому після глибокого смутку, що завдавав мені такого болю, за одну добу вас охопила безтямна веселість, як тоді, коли ви хотіли себе вбити? Чому ви так змінилися? Я маю право спитати вас, дізнатися, що у вас на серці. Передусім воно належить мені, а потім уже комусь іншому, бо ніхто ніколи не любитиме вас дужче за мене. Кажіть же, панночко…

— Гаразд, Франсіно. Хіба ти сама не бачиш навколо себе розгадки моїх веселощів? Поглянь на пожовтілі крони отих дерев удалині: жодне з них не схоже на інше. Коли дивишся на них здалеку, на думку спадають старовинні гобелени в якомусь замку. Поглянь на оті живоплоти, — з-за них щохвилини можуть вискочити шуани. Коли я дивлюся на оці дрокові зарості, мені ввижаються стволи рушниць. Я люблю відчуття небезпеки, що безперестану виникає навколо нас. Щоразу, коли дорога стає похмурою, я чекаю: ось-ось гримнуть постріли, і серце починає гучно калатати, мене збуджують незвідані почуття. Це не страх, не п'янка радість, ні, це щось незрівнянно краще — це буяння всього, що живе в мені, це саме життя. Як же мені не радіти, коли сколихнулося трохи моє життя!

— Ох, ви жорстока, ви нічого не хочете мені сказати. Пречиста діво, — додала Франсіна, скрушно зводячи очі вгору, — кому ж відкриє вона свою душу, якщо таїться від мене?

— Франсіно, — мовила молода жінка поважним тоном, — я не можу звірити тобі своїх намірів. Цього разу вони жахливі.

— Навіщо ж свідомо чинити зло?

— Що вдієш! Я часом помічаю за собою, що думаю так, наче мені п'ятдесят років, а дію, ніби мені п'ятнадцять. Ти завжди була мені за тверезу розважливість, моя сердешна Франсіно, але в цій справі я повинна заглушити голос сумління… Та цього, — додала вона, помовчавши трохи й зітхнувши, — я не можу. А ти хочеш, щоб я до того ж узяла собі такого суворого сповідника, як ти? — І вона лагідно поплескала Франсіну по руці.

— Ну коли це я дорікала вам за ваші вчинки? — вигукнула Франсіна. — У вас навіть зло якесь миле. Я щодня молюся за вас святій Анні Орейській, вона простить вам усе. Та хіба ж я не поруч із вами в цій мандрівці, хоч і не знаю навіть, куди ви їдете? — І в пориві ніжності дівчина поцілувала їй руки.

— Ти можеш, — озвалася Марі,— залишити мене, якщо твоє сумління…

— Ой, годі вам, мовчіть уже, пані, — перебила її Франсіна, злегка скрививши з досади губи. — То ви мені так нічого й не скажете?

— Нічогісінько, — твердо відповіла Марі.— Тільки знай, що я ненавиджу це діло ще дужче, ніж того чоловіка, який пояснив його мені своїми медоточивими устами. Признаюсь тобі по щирості, я не дала б себе умовити, коли б не побачила в цьому гидкому фарсі поєднання жаху й кохання. Воно мене й спокусило. До того ж я не хочу піти з цього ницого світу, не спробувавши нарвати в ньому квітів, — я сподіваюсь, що так і буде, хоч би й довелося мені загинути! Але не забувай з пошани до моєї пам'яті, що якби я була щаслива, навіть грізний ніж гільйотини, готовий упасти на мою голову, не примусив би мене грати роль у цій трагедії, бо це — справжня трагедія… А тепер, — додала вона з жестом відрази, — якби її відмінили, я б кинулась у Сарту, і це не було б самогубством — я ж бо ще не жила.

— О свята Діво Орейська, прости її!

— Чого ти злякалась? Ти знаєш, вбоге на зміни домашнє життя не збуджує в мені пристрастей. Це недобре для жінки, але моя душа створена для вищих почуттів, вона здатна витримати тяжкі випробування. Можливо, з мене вийшло б таке лагідне створіння, як ти. Навіщо я піднялася вище чи спустилася нижче середнього рівня моєї статі? О, яка щаслива дружина генерала Бонапарта! Певне, я помру молодою, коли вже дійшла до того, що мене не лякає весела прогулянка, де доведеться скуштувати крові, як казав бідолашний Дантон. Але забудь усе, що я тобі наговорила, з тобою розмовляла п'ятдесятирічна жінка. Дякувати Богу, незабаром з'явиться п'ятнадцятилітня дівчинка.

Молода селянка затремтіла. Вона єдина знала нестримну запальну вдачу своєї господині. Тільки Франсіна була втаємничена в багатства її екзальтованої душі в найглибші почуття цієї істоти, повз яку життя досі пролітало, наче невловна тінь, котру вона марно намагалася схопити. Щедро сіявши повними руками, та не зібравши врожаю, ця жінка залишалась незаймана серцем, але роздратована безліччю нездійснених бажань. Втомлена даремною боротьбою, вона дійшла у своєму відчаї до того, що стала віддавати перевагу добру над злом, коли добро приносило їй утіху, і злу над добром, коли зло здавалося їй поетичним, злидням над сірим животінням, як чомусь величнішому, а похмурому, невідомому майбутньому і смерті — над життям, де було мало надій і навіть страждання. Ніколи ще не було зібрано стільки пороху, готового спалахнути від одної-єдиної іскри, ніколи ще кохання не мало поглинути стільки скарбів, — одне слово, ніколи ще Євина дочка не була створена із глини, де таїлося стільки золота. Франсіна, наче земний ангел, оберігала це створіння, обожнюючи його, вбачаючи в ньому найвищу довершеність, і вірила, що виконає божественну волю, коли збереже цю душу для хору серафимів, звідки її, здавалося, було вигнано, щоб спокутувати гріх гордині.

— Ось алансонська дзвіниця, — сказав, під'їхавши до карети, вершник.

— Бачу, — байдужим голосом відповіла молода дама.

— То й добре, — промовив він і від'їхав, приховуючи розчарування під маскою догідливої покори.

— Поганяйте, поганяйте! — гукнула дама до візничого. — Тепер уже немає чого боятися. Женіть клусом або чвалом, коли можете. Адже ми вже на алансонському брукові.

Проїжджаючи повз командира, вона гукнула до нього лагідним голосом:

— Ми зустрінемось у заїзді, пане командире. Приходьте до мене.

— Ну от! — обурився командир. — «У заїзді! Приходьте до мене!» Отак розмовляти з командиром півбригади!..

І він погрозив кулаком кареті, щй швидко котила шляхом.

— Не гнівайтесь на неї, командире, вона ховає в своєму рукаві ваш генеральський чин, — мовив сміючись Корантен, пускаючи чвалом свого коня, щоб наздогнати карету.

— Е, ні, я не дозволю усяким пройдисвітам морочити мене, — буркнув Юло, звертаючись до своїх друзів. — Я скоріше викинув би генеральського мундира в канаву, ніж заробив би його у ліжку. Чого їм треба, цим гускам? Чи розумієте ви тут що-небудь?

— Так, звичайно, — відповів Мерль. — Я знаю, що ця жінка — найвродливіша з усіх, яких я будь-коли бачив. І, по-моєму, ви хибно зрозуміли метафору. Може, це дружина першого консула.

— Дурниці! Дружина першого консула літня, а ця молода, — заперечив Юло, — До того ж у наказі міністра зазначено її ім'я: мадмуазель де Верней. Це одна з тих, колишніх, хіба ж я їх не знаю? Перед революцією в них усіх було таке ремесло. Колись в одну мить можна було стати командиром півбригади, досить було тільки сказати солодко одній із них: «Серденько моє!»

Тимчасом як солдати, за висловом їхнього командира, старанно розкривали циркулі, старий ридван швидко доїхав до заїзду «Три маври», який стояв посередині головної вулиці Алансона. Почувши гуркіт і деренчання цієї неоковирної карети, господар заїзду вийшов на поріг. Зупинка поштового диліжанса біля заїзду «Три маври» була несподіванкою для жителів Алансона, але страшна подія в Мортані вмить зібрала навколо нього таку величезну юрбу, що обидві мандрівниці, ховаючись від цікавих поглядів, квапливо увійшли до кухні — неминучого передпокою всіх заїздів у Західній Франції. Господар, уважно оглянувши карету, хотів був піти за ними, але візничий зупинив його за руку.

— Почекай, громадянине Бруте[32],— сказав він. — Зараз прибуде конвой синіх. Немає ані поштаря, ані депеш, от я й привіз сюди цих громадянок. Безперечно, вони заплатять тобі, як колишні принцеси. Отже…

— Отже, ми вип'ємо зараз з тобою, хлопче, по склянці вина, — відказав господар.

Кинувши швидким оком на почорнілу задимлену кухню, на стіл із кривавими плямами від сирого м'яса, мадмуазель де Верней легко, мов пташка, пурхнула до сусідньої кімнати, рятуючись від духу й вигляду цієї кухні, а також від цікавості неохайного кухаря й маленької гладкої жінки, які вже почали уважно її розглядати.

— Що будемо робити, стара? — спитав господар, — Хто міг сподіватися, що до нас у такі часи наїде до біса всякого люду? Поки ми приготуємо цій дамі пристойний сніданок, у неї ввірветься терпець. їй-богу, я, здається, добре придумав: раз це пристойні особи, чи не запропонувати їм приєднатися до тієї гості, що живе в нас нагорі! Як ти гадаєш?

Господар пішов шукати новоприбулих, але побачив тільки Франсіну. Відвівши її в найдальший куток кухні, з боку подвір'я, щоб ніхто чого не почув, він сказав їй стиха:

— Якщо ви й друга пані бажаєте снідати окремо, а так, звичайно, буде приємніше для вас, — то в мене є дуже вишукані страви, приготовлені для одної дами та її сина. Вони, напевно, погодяться поснідати разом із вами, — додав він таємничо. — Це високородні особи.

Ледве господар вимовив останні слова, як відчув легкий дотик пужална до своєї спини. Він рвучко обернувся й побачив позад себе присадкуватого, кремезного чоловіка, який нечутно вийшов із сусідньої кімнати; при його появі гладуха, кухар і кухарчук заклякли з жаху. Господар зблід і відвернувся. Присадкуватий чоловік струснув волоссям, яке закривало йому лоба й очі, і, звівшись навшпиньки, щоб дотягтися до вуха господаря, сказав йому:

— Ти знаєш, скільки коштує зрада чи необачність і якою монетою ми за це розплачуємось? Ми щедрі люди…

До цих слів він додав жест, що став їм за грізне пояснення. Хоч опасиста постать господаря заступила Франсіні цього чоловіка, вона впіймала вухом кілька слів із сказаної півголосом фрази й закам'яніла, наче вражена громом, почувши хрипкі звуки бретонської говірки. Франсіна кинулась до присадкуватого чоловіка, що нагнав на всіх такого страху, але той швидко, мов дикий звір, метнувся до бічних дверей і вислизнув надвір. Франсіна подумала, що помилилась у своїх здогадах, бо помітила тільки створіння, схоже на невеликого темно-бурого ведмедя. Здивована, вона підбігла до вікна і крізь пожовтілі від диму шибки побачила незнайомого, що поволі чвалав до стайні. Перед тим як туди увійти, він окинув своїми чорними очима другий поверх готелю, а потім — поштову карету, наче хотів поділитися із своїм другом якимись важливими спостереженнями щодо диліжанса. Коли незнайомець підвів голову, Франсіна змогла розгледіти його обличчя і, хоч він був закутаний у козячі шкури, впізнала в ньому шуана на прізвисько Плазуй-по-Землі; вона впізнала його також по здоровенному батогу і по його скрадливій ході, яка, однак, при потребі ставала дуже швидкою. Франсіна пильно придивлялась, та не змогла його як слід розгледіти через темряву в стайні, де шуан умостився на соломі в такому місці, звідки міг бачити все, що відбувається в заїзді. Плазуй-по-Землі так зіщулився, що здалеку й навіть зблизька він здався б найдосвідченішому шпигунові великим псом, який згорнувся клубком і спить, поклавши голову на лапи. З поведінки шуана Франсіна зрозуміла, що він її не впізнав. Через дражливе становище своєї господині дівчина не знала, радіти їй із цього чи журитися. Але її цікавість розпалив таємний зв'язок між погрозою шуана й пропозицією господаря заїзду, досить звичайною в трактирників, які завжди прагнуть з усього здобути подвійний зиск. Вона відійшла від брудного вікна, крізь яке бачила безформний чорний клубок на тому місці, де причаївся Плазуй-по-Землі, і повернулась до господаря. Весь його вигляд красномовно свідчив, що він зробив непоправну помилку і тепер не знає, як викрутитися з халепи. Погроза шуана приголомшила бідолаху. Кожному в Західній Франції була відома витончена жорстокість тортур, яким королівські ловчі піддавали тих, кого тільки підозрювали в зраді, і господар уже неначе відчував гостре лезо ножа на своїй шиї. Кухар з острахом втупився у полум'я в печі, на якому шуани частенько гріли ноги донощикам. Маленька гладка жінка, заклякнувши з ножем в одній руці і з половинкою картоплини в другій, злякано дивилася на свого чоловіка, а кухарчук намагався дошукатися причини загального, незрозумілого йому жаху. Ця мовчазна сцена, в якій головна дійова особа була відсутня й водночас добре видна всім, звісно, посилила цікавість Франсіни. Грізна влада шуана лестила дівчині, і, хоча хитрі витівки покоївок зовсім не були властиві її лагідній вдачі, Франсіні так кортіло розкрити цю таємницю, що вона вирішила скористатися із свого вигідного становища.

— Гаразд, панночка погоджується на вашу пропозицію, — сказала вона поважно господареві. Той стрепенувся, наче раптом прокинувся від її слів.

— Яку? — спитав він, щиро здивований.

— Яку? — спитав Корантен, увійшовши несподівано.

— Яку? — спитала мадмуазель де Верней.

— Яку? — спитав четвертий персонаж, що з'явився внизу на сходах й легко стрибнув з них у кухню.

— Вашу пропозицію поснідати з якимись високородними особами, — нетерпляче відповіла Франсіна.

— Високородними? — підхопив глузливим тоном чоловік, що зійшов по сходах. — Це вже, мій друже, поганий шинкарський жарт. Та якщо ти, голубе, хочеш запросити до нашого столу цю молоду громадянку, то треба бути несповна розуму, щоб відмовитися, — сказав він, дивлячись на мадмуазель де Верней. — За відсутністю моєї матусі я сам приймаю цю пропозицію, — додав він і ляснув по плечу збитого з пантелику господаря.

Граційна легковажність молодості скрашувала зухвалість його слів, що, природно, привернули увагу всіх учасників цієї сцени до нової дійової особи. Господар повівся, як Пілат, що вмив руки на знак своєї непричетності до Христової смерті, — він відступив на два кроки й сказав на вухо своїй гладкій жінці:

— Коли скоїться якась біда, то не з моєї вини, ти свідок. Зрештою, — додав він, стишивши голос, — біжи попередь про все пана Плазуй-по-Землі.

Подорожній, середнього зросту молодик, був одягнений у синій сюртук, короткі сукняні штани того самого кольору й довгі, вище колін, чорні гетри. Цю скромну уніформу без еполетів носили тоді вихованці Політехнічної школи. Мадмуазель де Верней з першого погляду розпізнала під цим простим убранням струнку постать і щось таке, що свідчило про природжене благородство. Звичайне, здавалося б, обличчя молодика вабило до себе поєднанням рис, що виявляли вдачу, здатну на героїчні вчинки. У нього була смаглява шкіра, хвилясте біляве волосся, блискучі блакитні очі, тонкий ніс, невимушені рухи. Все в ньому промовляло про життя, кероване високими почуттями, і про звичку панувати. Та найхарактернішими ознаками обдарованої натури були його бонапартівське підборіддя і спідня губа: поєднуючись із верхньою, вона створювала гарну вигнуту лінію, подібну до півмісяця акантового листя на капітелях корінфських колон. Природа вклала в ці дві риси якийсь невідпорний чар.

«Для республіканця цей молодик надто витончений», — подумала мадмуазель де Верней.

Миттю схопити все це одним-єдиним поглядом, запалитися бажанням подобатись, млосно схилити набік голівку, кокетливо всміхнутися, кинути один із тих оксамитних поглядів, що оживлюють навіть мертві для кохання серця, прикрити довгасті чорні очі важкими повіками так, щоб на щоки лягли темні тіні від густих вигнутих вій, знайти в своєму голосі наймелодійніші інтонації, аби надати хвилюючої чарівності звичайнісінькій фразі: «Ми вам дуже вдячні, пане», — всі ці хитрощі забрали менше часу, ніж їхній опис. Потім мадмуазель де Верней, звертаючись до господаря, спитала, де її кімната, побачила сходи і зникла разом із Франсіною, полишивши незнайомому розгадати, що означала її відповідь — згоду чи відмову.

— Хто ця жінка? — швидко спитав вихованець Політехнічної школи в остовпілого господаря.

— Це громадянка Верней, одна з колишніх, — уїдливо відповів Корантен, ревниво оглядаючи молодика з голови до ніг, — а що тобі з того?

Незнаиомий, наспівуючи республіканську пісеньку, гордо підвів голову, глянувши в бік Корантена. Обидва молодики на одну мить схрестили свої погляди, немов два півні, ладні розпочати бійку, і в цю хвилину між ними спалахнула ненависть на все життя. Наскільки голубі очі незнайомого випромінювали щирість, настільки зелені Корантенові виказували хитрість і двоєдушність; один виявляв у поводженні природжене благородство, другий — улесливість; один поривався вперед, другий гнув спину; один викликав до себе пошану, другий її домагався; один немовби казав: «Завоюємо!», а другий: «Поділимо!»

— Чи є тут громадянин дю Га Сен-Сір? — входячи до кімнати, спитав якийсь селянин.

— Нащо він тобі? — озвався вихованець Політехнічної школи й ступив наперед.

Селянин низько вклонився й простяг йому листа; молодик швидко пробіг його очима й кинув у вогонь; замість відповіді він схилив голову, й селянин пішов.

— Ти, мабуть, прибув із Парижа, громадянине? — почав Корантен, наближаючись до молодика з якоюсь зухвалою невимушеністю й водночас підлесливо-компанійським виглядом, що, напевне, видався громадянинові дю Га нестерпним.

— Авжеж, — відповів він неприязно.

— І ти, мабуть, одержав якийсь чин в артилерії?

— Ні, громадянине, в морському флоті.

— А! То ти їдеш до Бреста? — безтурботним тоном спитав Корантен.

Але молодий моряк, не бажаючи відповідати, швидко повернувся до нього спиною і невдовзі розвіяв приємне враження, яке справила його зовнішність на мадмуазель де Верней. З дитячою легковажністю він зацікавився сніданком: розпитував кухаря й господиню про способи приготування різних страв; дивувався з провінційних звичаїв; як справжній парижанин, вихоплений із своєї чарівної шкаралупки, виявляв гидливість пещеної модниці — одне слово, не показав жодної з тих рис своєї вдачі, про які промовляли його обличчя й манери. Корантен жалісливо посміхнувся, коли молодик скривився, покуштувавши найкращого нормандського сидру.

— Фе! — вигукнув він. — Як ви можете це ковтати? Ви його п'єте чи їсте? Республіка справді має рацію, не довіряючи провінції, де виноград збивають жердинами й крадькома підстрелюють на шляхах подорожніх. Глядіть, щоб нам до столу подали не карафку з цим зіллям, а добрячого бордоського вина — білого й червоного. Та підіть подивіться, чи добре натоплено нагорі. Тутешні люди, як на мене, дуже відстали від цивілізації. О Париж! — провадив він далі, зітхаючи. — У всьому світі немає кращого міста! Який жаль, що його не можна узяти з собою в море! Ех ти, партачу! — гукнув він до кухаря. — Навіщо ти ллєш оцет у куряче фрікасе, коли маєш для цього цитрини… А ви, хазяєчко, дали мені такі грубезні простирадла, що я за цілу ніч і очей не стулив.

Потім він почав бавитися товстим ціпком, по-хлопчачому старанно виконуючи вправи — бо ж ступінь майстерності й спритності в цьому мистецтві визначала більш чи менш почесне становище серед неймовірних.

— Оце за допомогою таких жевжиків Республіка сподівається відновити свій морський флот? — стиха мовив Корантен до господаря, пильно вдивляючись у його лице.

— Цей чоловічок, — прошепотів моряк на вухо господині,— один із шпигунів Фуше. На його обличчі написано, що він із поліції. Ручуся, що пляма на його підборідді — паризька грязюка. Але наскочила коса на камінь…

У цю хвилину до кухні ввійшла якась дама; молодий моряк кинувся до неї, усім своїм виглядом виявляючи глибоку пошану.

— Йдіть сюди, люба матусю. За вашої відсутності я тут завербував гостей.

— Гостей? — перепитала вона. — Яка легковажність!

— Це мадмуазель де Верней, — сказав він стиха.

— Мадмуазель де Верней загинула на ешафоті після Савенейської битви; вона приїжджала до Мана, щоб урятувати свого брата, принца Лудонського, — гостро відповіла йому мати.

— Ви помиляєтесь, пані, — лагідним тоном озвався до неї Корантен, підкреслюючи слово «пані». — Є дві мадмуазель де Верней, у вельможних родинах звичайно буває кілька паростей.

Незнайома, здивована такою безцеремонністю, аж відступила трохи назад, щоб краще розгледіти свого несподіваного співрозмовника. Вона втупила в нього свої жваві чорні очі, сповнені властивої жінкам глибокої проникливості, і, здавалось, намагалася розгадати, що саме спонукало його стверджувати існування другої мадмуазель де Верней. Водночас Корантен нишком вивчав зовнішність дами; він рішуче відмовив їй у втіхах материнства, лишивши тільки радощі кохання, і люб'язно заперечив щастя бути матір'ю двадцятирічного сина. Все в цій жінці викликало його захоплення: сліпучо-біла шкіра, дуги ще густих брів, довгі, майже не поріділі вії і пишне волосся, що, наче двоє чорних крил, лежало над чолом, відтіняючи її розумне моложаве обличчя. Легенькі зморшки на чолі зовсім не свідчили про прожиті довгі роки, а скоріше виказували бурхливі пристрасті молодості. А коли її пронизливі очі ледь пригасли, важко було сказати, що їх затуманило, — втома від подорожі чи надмірні втіхи. До того ж Корантен помітив, що незнайома дама закутана в плащ із англійської тканини, а фасон її безперечно закордонного капелюшка не має нічого спільного з так званою грецькою модою, що на той час була панівною в паризьких уборах. Корантен належав до породи людей, завжди схильних підозрювати щось лихе швидше, ніж хороше, і в нього відразу виникли сумніви щодо благонадійності обох подорожніх. Незнайома дама, й собі так само швидко придивившись до Корантена, повернулася до сина; її багатозначна міна досить виразно промовляла: «Хто цей дивак? Чи з нашого він табору?» На ці мовчазні питання молодий моряк відповів своєю позою, поглядом і жестом руки: «Клянуся, я нічогісінько не знаю, і він здається мені ще підозрілішим, ніж вам». Далі, полишивши матері самій розгадувати цю таємницю, він повернувся до господині й шепнув їй на вухо:

— Спробуйте дізнатися, що це за тип, чи справді він супроводжує ту панну і чому.

— Отже, громадянине, — сказала пані дю Га, дивлячись на Корантена, — ти певен, що мадмуазель де Верней існує?

— Вона існує у плоті й крові, пані, так само, як і громадянин дю Га Сен-Сір.

Незнайома дама чудово збагнула глибоку іронію, що таїлася в цій відповіді, і будь-яка жінка на її місці неабияк збентежилася б. Її син пильно глянув на Корантена, але той з байдужим виглядом витяг свого годинника, наче й не підозрюючи, яке замішання викликала його відповідь. Занепокоєна пані дю Га, прагнучи негайно дізнатися, чи мала ця фраза якийсь підступний зміст, чи її кинули випадково, невимушеним тоном звернулася до Корантена:

— Боже мій, які ненадійні ці дороги! Поблизу Мортані на нас напали шуани. Мій син, ризикуючи життям, кинувся захищати мене, дві кулі пробили йому капелюха.

— Як, пані? Ви були в тій поштовій кареті, що її пограбували розбійники, хоч вона й мала охорону? Карета, в якій ми щойно приїхали сюди? Ви, напевне, її впізнаєте! Коли ми проїжджали через Мортань, нам сказали, що на диліжанс напали дві тисячі шуанів і що геть усі загинули, навіть подорожні. Ось як пишеться історія!

Безтурботним тоном і дурнуватим виглядом Корантен у цю хвилину скидався на завсідника «Маленького Прованса»[33], коли той із сумом дізнається про брехливість важливої політичної новини.

— Гай-гай, пані,— провадив він, — якщо подорожніх убивають так близько від Парижа, зміркуйте, наскільки небезпечні дороги в Бретані! По правді кажучи, у мене немає бажання їхати далі, я краще повернуся до Парижа!

— Скажіть, мадмуазель де Верней молода й вродлива? — звернулася дама до господині, вражена якоюсь раптовою думкою.

Але саме в цю хвилину хазяїн оголосив, що сніданок на столі, перервавши цим розмову, таку прикру для всіх трьох співбесідників.

Молодий моряк запропонував руку матері з удаваною невимушеністю, що підтвердила підозріння Корантена, й, прямуючи до сходів, голосно сказав:

— Громадянине, якщо ти супроводиш громадянку Верней і вона погодилась на пропозицію господаря, то ти не церемонься…

Хоч він і промовив ці слова недбалим і не вельми люб'язним тоном, Корантен і собі рушив до сходів. Моряк стиснув лікоть дами й прошепотів, коли вже сім-вісім сходинок відділяли їх від парижанина:

— Ви бачите, на які безславні небезпеки наражають нас ваші необачні вчинки. Коли нас викриють, як ми зможемо вислизнути? І яку роль ви змушуєте мене грати?

Усі троє ввійшли до просторої кімнати. Не було потреби багато подорожувати по Західній Франції, щоб зрозуміти, що господар, бажаючи з якнайбільшою пишнотою вшанувати гостей, щедро виставив перед очі всі свої скарби. Стіл був накритий надзвичайно дбайливо. Жар добре натопленого каміна вигнав з кімнати вогкість. Скатертина, серветки, стільці й посуд були не дуже брудні. Корантен помітив, що господар із шкури пнеться (вживемо цього народного вислову), щоб догодити своїм гостям.

«Отже, — подумав він, — ці люди насправді не ті, кого вони вдають із себе. Юнак дуже спритно прикинувся дурником, але тепер я бачу, що в хитрощах він і переді мною не поступиться».

Молодий моряк із матір'ю і Корантен чекали на мадмуазель де Верней — господар пішов її запросити. Але гарненька мандрівниця не з'являлася. Вихованець Політехнічної школи подумав, що вона маніриться, і, наспівуючи «Порятуєм нашу державу», попрямував до кімнати мадмуазель де Верней, охоплений бажанням подолати її сумніви і повернутися разом із нею. Можливо, він хотів розвіяти свою підозру або випробувати на незнайомій свою владу над жінками, якої прагне кожний чоловік, зустрівшись із красунею.

«Якщо це республіканець, — сказав сам до себе Корантен, дивлячись услід молодикові,— то хай мене повісять! Так поводити плечима може тільки придворний. І якщо це його мати, — подумав він, глянувши на пані дю Га, — то я папа римський! До моїх рук потрапили шуани. Треба дізнатися, чи високого це льоту птахи».

Невдовзі двері відчинились і з'явився молодий моряк під руку з мадмуазель де Верней; він підвів її до столу із самозадоволеною галантністю. Минула година не була втрачена марно для диявола. За допомогою Франсіни мадмуазель де Верней добре озброїлася — її дорожній костюм був, мабуть, небезпечніший за бальну сукню. Його простота мала ту привабливість, яка походить від хисту жінки, гарної настільки, щоб, зневажаючи прикраси, відвести одягу лиш другорядну роль. Елегантна зелена сукня і спенсер з брандебурами щільно облягали її постать, що не дуже пасувало молодій дівчині, але підкреслювало тонку талію, високі груди і зграбність рухів. Вона ввійшла усміхнена і привітна, що було природно для жінки, яка може показати між рожевими устами щільні рядочки прозорих, наче порцеляна, зубів і дві ямки на свіжих, мов у дитини, щічках. Тепер, без капелюшка, що ховав її обличчя від поглядів молодого моряка, вона вільно могла вдатися до безлічі дрібних і начебто невинних способів, за допомогою яких жінка вміє показати свою зграбну голівку й гарний вигин шиї і викликати захоплення глядачів. Якась гармонія між манерами й вбранням дівчини надавала їй такого юного вигляду, що пані дю Га могла дати їй щонайбільше двадцять років. Її чепурне вбрання свідчило про бажання подобатися, і це збудило надії в молодика, але мадмуазель де Верней подякувала йому, ледь кивнувши головою, і, навіть не глянувши на нього, відійшла вбік у своїй грайливій безтурботності, залишивши його ні в сих ні в тих. Таку стриманість сторонні люди не могли вважати ані за обережність, ані за кокетування, вона здавалася байдужістю — справжньою чи удаваною. Вираз наївної щирості, якого молода мандрівниця надала своєму обличчю, зробив його непроникним. Вона не виявляла наміру когось полонити, але, здавалося, сама природа обдарувала її милими, чарівними манерами, і вони вже вразили самолюбство молодого моряка. Трохи роздратований, він сів на своє місце за столом.

Мадмуазель де Верней узяла Франсіну за руку й приязно звернулась до пані дю Га:

— Шановна пані, чи буде ваша ласка дозволити цій дівчині, скоріше моїй подрузі, ніж служниці, пообідати разом із нами? В наші бурхливі часи можна платити за відданість тільки своїм серцем… адже це єдине, що в нас іще залишилось!

На цю останню фразу, сказану впівголоса, пані дю Га відповіла легким церемонним реверансом, що показував, наскільки прикра була для неї зустріч із такою гарною жінкою. Нахилившись до сина, вона зашепотіла йому на вухо:

— Оце так! «Бурхливі часи», «відданість», «пані» «служниця»! Це не мадмуазель де Верней — це дівка, яку послав Фуше.

Всі вже посідали до столу, коли мадмуазель де Верней помітила Корантена, — він і далі уважно розглядав обох незнайомих, уже стурбованих його настирливими поглядами.

— Громадянине, — звернулась вона до Корантена, — ти, без сумніву, надто добре вихований, щоб стежити отак за кожним моїм кроком. Пославши моїх батьків на ешафот, Республіка й не подумала дати мені великодушно опікуна. Коли з нечуваної лицарської люб'язності ти супроводиш мене всупереч моїй волі (тут вона зітхнула), я все ж таки не можу припустити, щоб твоє щедре піклування завдавало тобі стільки турбот. Я тут у безпеці, можеш спокійно мене залишити.

Вона кинула на нього пильний і презирливий погляд. Корантен, усе зрозумівши, стримав посмішку, що кривила кутики його лукавих уст, і шанобливо вклонився.

— Громадянко, — мовив він, — я завжди радо тобі скоряюся. Краса — єдина королева, якій справжній республіканець охоче служить.

Мадмуазель де Верней побачила, що він виходить, і очі її вмить спалахнули простодушною радістю, вона глянула на Франсіну з такою красномовною і щасливою усмішкою, що пані дю Га, хоч і стала обережною від ревнощів, вже ладна була відкинути підозру, викликану красою мадмуазель де Верней.

— Можливо, це справді мадмуазель де Верней? — прошепотіла вона на вухо синові.

— А конвой? — відповів їй молодик: досада зробила його розважливим. — Вона в полоні чи під захистом, друг чи ворог уряду?

Пані дю Га кліпнула очима, немов на знак того, що вона обов'язково з'ясує цю таємницю. Однак зникнення Корантена, здавалося, зменшило недовіру моряка, його обличчя втратило суворий вираз, і він кидав на мадмуазель де Верней погляди, в яких палала непогамовна любов до жінок, а не полум'я шанобливої пристрасті, що зароджується в серці. Від цього дівчина стала обачніша й з усіма люб'язними словами зверталася тільки до пані дю Га. Молодий моряк сердився нишком і з гіркої досади спробував теж удати байдужого. Мадмуазель де Верней ніби не помічала його витівок і трималася просто, без сором'язливості, й стримано, без манірності. Отож ця зустріч двох людей, не призначених, як здавалося, до близького знайомства, не збудила в них великої симпатії. За столом запанувала навіть, як то частенько буває, певна ніяковість — вона зіпсувала ту втіху від спільної трапези, якої сподівались за хвилину перед тим мадмуазель де Верней і молодий моряк. Але жінки виявляють у товаристві такий бездоганний такт, дотримуючись найменших правил пристойності, так проникливо розуміють потаємні зв'язки і палке прагнення хвилювань, що в подібних випадках завжди вміють зламати лід. Обидві прекрасні гості, немовби їм набігла та сама думка, раптом почали невинно кепкувати із свого єдиного кавалера, змагаючись у жартах і дбайливій увазі; така єдність думок давала їм волю. Погляд або слово, що, вихопившись у хвилину збентеження, набувають глибокого змісту, тепер ставали незначними. Отож за півгодини обидві жінки, потай відчуваючи себе ворогами, здавалися найщирішими в світі приятельками. Молодий моряк піймав себе на тому, що сердиться на мадмуазель де Верней за її невимушені дотепи так само, як і за її стриманість. Йому було страшенно прикро, і він, насилу стримуючи глухий гнів, шкодував, що вони снідають разом.

— Пані, — звернулась мадмуазель де Верней до його матері,— ваш син завжди такий сумний, як оце зараз?

— Я запитую себе, мадмуазель, — відповів він, — чого варте щастя, яке відразу зникає. Таємниця мого смутку в гостроті моєї насолоди.

— Ах, які мадригали! — мовила вона, сміючись. — Але вони більше пасують придворному, ніж вихованцеві Політехнічної школи.

— Мій син лише висловив цілком природну думку, — сказала пані дю Га: в неї були свої підстави приручити незнайому.

— Гляньте ж веселіше, — сказала мадмуазель де Верней, всміхаючись молодикові.— Який же ви буваєте, коли плачете, якщо вас так засмучує те, що ви зволили назвати щастям?

Ця усмішка і задирливий погляд, скинувши маску наївності з її обличчя, повернули молодикові надію. Але, скоряючись своїй природі, що завжди надихає жінок робити надто багато або надто мало, мадмуазель де Верней то наче прагнула заволодіти цим юнаком і кидала на нього погляд, повний щедрих обіцянок кохання, то у відповідь на його галантні люб'язності обливала його холодом суворої цнотливості: звичайний спосіб, яким жінки приховують свої справжні почуття. Лише в одну-єдину мить, коли обоє гадали, що другий опустив очі, вони прочитали в очах справжні думки одне одного, але зразу ж пригасили полум'я цього погляду, що осяяло й схвилювало їхні серця. Збентежені тим, що сказали так багато єдиним поглядом, вони не наважувались більше дивитись одне на одного. Мадмуазель де Верней, намагаючись розвіяти молодикові надії, трималася з холодною ввічливістю і, здавалося, навіть нетерпляче дожидала кінця сніданку.

— Мадмуазель, ви, певне, дуже страждали у в'язниці? — спитала її пані дю Га.

— На жаль, так, пані, і мені здається, що я й досі там.

— А ваш конвой, мадмуазель, захищає вас чи стежить за вами? Республіка цінує вас чи підозрює?

Мадмуазель де Верней інстинктивно відчула, як мало доброзичливості викликає вона в пані дю Га, й розгубилась від цього запитання.

— Пані,— відповіла вона, — я сама не знаю, які в мене тепер стосунки з Республікою.

— Може, ви змушуєте її тремтіти? — мовив моряк ледь іронічно.

— До таємниць мадмуазель де Верней слід ставитися з пошаною, — зауважила пані дю Га.

— О пані, таємниці молодої дівчини, що знала в житті самі тільки нещастя, не вельми цікаві.

— А перший консул має, здається, чудові наміри, — провадила пані дю Га далі розмову, у якій сподівалась вивідати те, що їй хотілося взнати. — Кажуть, він збирається припинити чинність закону проти емігрантів.

— Це правда, пані,— відповіла мадмуазель де Верней, можливо, надто палко. — Але навіщо тоді ми піднімаємо Вандею і Бретань? Навіщо розпалюємо пожежу у Франції?

Ці відважні слова, в яких учувався наче докір самій собі, змусили моряка здригнутися. Він надзвичайно уважно подивився на мадмуазель де Верней, але не зміг прочитати на її обличчі ані ненависті, ані любові. Не змінилися в цю хвилину навіть ніжні його барви, що свідчили про чутливість тонкої шкіри. Це дивне створіння, до якого його вже поривали бурхливі бажання, збудило в ньому раптом непереборну цікавість.

— Пані,— заговорила після паузи мадмуазель де Верней, — ви їдете до Маєнни?

— Так, мадмуазель, — відповів молодик, запитливо глянувши на неї.

— А знаєте, пані,— мовила мадмуазель де Верней, — оскільки ваш син служить Республіці…— вона вимовила ці слова байдужим тоном, але кинула на двох своїх співрозмовників один із тих потайних поглядів, що властиві тільки жінкам і дипломатам, — то ви повинні стерегтися шуанів, — закінчила вона. — Вам не слід нехтувати охороною. Ми з вами майже стали попутниками, тож їдьмо разом до Маєнни.

Мати й син завагались і ніби радилися між собою поглядами.

— Я не знаю, мадмуазель, — відповів молодик, — чи буде розважливо признатися вам, що дуже пильні справи вимагають нашої присутності цієї ночі в околицях Фужера й що ми не знаємо, як дістатися туди. Жінки звичайно такі великодушні, що мені було б соромно не довіряти вам. І все ж таки, — додав він, — перш ніж віддати себе в ваші руки, ми повинні принаймні знати, чи ми вийдемо з них цілі й здорові. Хто ви? Володарка чи рабиня свого республіканського конвою? Пробачте морякові за відвертість, але в вашому становищі я бачу багато неприродного…

— Ми живемо в такий час, пане, коли все, що відбувається навколо нас, неприродне. Повірте мені, ви без вагань можете прийняти мою пропозицію. А головне, — додала вона, підкреслюючи ці слова, — не бійтеся ніякої зради: пропозицію щиро зробила вам людина, далека від політичних пристрастей.

— В такій подорожі ми не уникнемо небезпеки, — мовив він і лукавим поглядом надав тонкого змісту цій банальній відповіді.

— Чого ж ви боїтеся? — спитала вона з глузливою посмішкою. — Я не бачу ніякої небезпеки… ні для кого.

«Невже це каже та сама жінка, що поглядом, здавалося, поділяла мої бажання? — запитував себе молодий моряк. — А який тон! Вона хоче затягти мене в пастку».

В цю мить, мов зловісне попередження, пролунав дзвінкий, пронизливий крик сови, і то зовсім поруч, ніби вона сиділа на вершечку димаря.

— Що це? — запитала мадмуазель де Верней. — Наша подорож не буде щаслива, це погана прикмета. Але чому це сова кричить серед білого дня? — сказала вона здивовано.

— Іноді таке трапляється, — холодно відповів моряк. — Мадмуазель, — провадив він, — може, ми принесемо вам нещастя, — адже саме це тільки-но спало вам на думку? Ми не поїдемо з вами.

Тон цих слів, спокійний і стриманий, здивував мадмуазель де Верней.

— Пане, — мовила вона гордовито, як справжня аристократка, — я далека від того, щоб вас приневолювати. Збережемо ту крихту свободи, яку залишила нам Республіка. Якби пані була сама, тоді я наполягала б…

В коридорі почулися важкі солдатські кроки, і невдовзі у двері просунулося насуплене обличчя командира Юло.

— Йдіть сюди, полковнику, сказала, всміхаючись, мадмуазель де Верней і показала йому рукою на стілець поруч себе. — Поговоримо про державні справи, коли це конче потрібно. Але ж усміхніться! Що з вами? Чи не з'явились тут шуани?

Командир, помітивши молодого моряка, застиг на місці і пильно дивився на нього.

— Матусю, бажаєте ще шматочок зайчатини? Мадмуазель, ви нічого не їсте, — казав молодик, упадаючи коло гостей.

Але подив Юло й настороженість мадмуазель де Верней мали в собі щось настільки серйозне, що було небезпечно нехтувати це.

— А що, командире, хіба ти мене знаєш? — різко спитав молодик.

— Можливо, — відповів республіканець.

— Справді, здається, я бачив тебе, коли ти приходив до школи.

— Я зроду не ходив по школах, — гостро відказав командир. — А ти з якої школи?

— З Політехнічної.

— Так, так, з тієї казарми, де виховують вояків у дортуарах, — пробурмотів командир, що мав непереможну відразу до офіцерів — вихованців цього вченого розплідника. — А в яких військах ти служиш?

— У флоті.

— Он як! — мовив Юло із глузливим сміхом. — Чи багато знаєш ти учнів вашої школи, що служать у флоті? З Політехнічної школи, — мовив він значущо, — виходять тільки артилерійські офіцери та офіцери інженерних військ.

Молодик нітрохи не збентежився.

— Для мене зробили виняток, зважаючи на моє ім'я, — відповів він. — В нашій родині геть усі були моряками.

— Ага, — мовив Юло, — яке ж твоє прізвище, громадянине?

— Дю Га Сен-Сір.

— То, виходить, тебе не вбито в Мортані?

— О, він мало не загинув, — квапливо заговорила пані дю Га. — Мій син дістав дві кулі…

— А документи в тебе є? — спитав Юло, не слухаючи пані дю Га.

— Ви що, хочете їх перевірити? — зухвало запитав моряк; насмішкуватий погляд його голубих очей зупинявся по черзі то на похмурому обличчі командира, то на личку мадмуазель де Верней.

— А ти, сисунець, часом не збираєшся мені перечити? Давай сюди документи, а ні, то ходімо!..

— Ну, ну, чоловіче добрий! Я не якийсь там дурень. З якої речі я маю тобі відповідати? Хто ти такий?

— Командувач військ департаменту, — відповів Юло.

— О, тоді я можу попасти в халепу. Мене схоплять зі зброєю в руках. — І він простяг командирові склянку бордо.

— Я не хочу пити, — мовив Юло. — Швидше давай свої папери.

В цю мить на вулиці забряжчала зброя і загупотіли кроки кількох солдатів. Юло підійшов до вікна, вираз цілковитого вдоволення на його обличчі змусив мадмуазель де Верней здригнутися. Цей знак прихильності підбадьорив молодого моряка, його лице стало холодним і гордовитим. Порившись у кишені, він витяг елегантного гаманця і простяг командирові документи; Юло почав поволі їх читати, порівнюючи зазначені в паспорті особисті прикмети з обличчям підозрілого подорожнього. Під час цього іспиту знову пролунав совиний крик, але цього разу в ньому неважко було розрізнити звуки й інтонації людського голосу. Командир з глузливим виглядом повернув документи молодикові.

— Все це добре, чудово, — мовив він, — але все ж таки ходімо зі мною до округи. Не подобається мені ця музика.

— Навіщо ви ведете його до округи? — схвильовано спитала мадмуазель де Верней.

— Дівчинко, — сказав командир, і обличчя його скривилося в звичайній гримасі,— це вас не обходить.

Роздратована тоном і словами старого вояки, а найбільше приниженням, завданим їй перед чоловіком, якому вона подобалась, мадмуазель де Верней підвелася, одразу скинувши маску наївної скромності; вона вся зашарілася, очі заблищали.

— Скажіть, документи цієї людини задовольняють усі вимоги закону? — спитала вона лагідно, але тремтячим голосом.

— Формально — так, — відповів насмішкувато Юло.

— Гаразд! Так от, я хочу, щоб ви формально дали йому спокій, — мовила вона. — Ви боїтеся, щоб він не втік? Але ви будете його конвоювати, як і мене, до Маєнни; він поїде в поштовій кареті разом зі своєю матір'ю. Не заперечуйте, я так хочу. Ну що? — додала вона, помітивши, що Юло дозволив собі скривитися. — Ви все ще вважаєте його за підозрілого?

— Так, за дуже непевного.

— Що ви хочете з ним зробити?

— Нічогісінько, тільки трохи охолодити свинцем голову цьому шелихвосту, — відповів глузливо командир.

— Ви жартуєте, полковнику? — вигукнула мадмуазель де Верней.

— Ходімо, друзяко, — кивнувши головою морякові, сказав Юло. — Та швидше!

Почувши зухвалу мову Юло, мадмуазель де Верней раптом заспокоїлася і посміхнулась.

— Ані кроку! — сказала вона молодикові, немов захищаючи його повним гідності жестом.

— Яка ж гарна! — шепнув моряк на вухо матері, і та насупила брови.

Досада й безліч бурхливих, але придушених почуттів надали в цю мить нової краси обличчю парижанки. Франсіна, пані дю Га, її син підвелися. Мадмуазель де Верней швидко стала між ними й командиром, що зневажливо посміхався, й швидко розстебнула дві петельки на своєму спенсері. Діючи в тому засліпленні, що охоплює жінок, коли вражене їхнє самолюбство, а заразом нетерпеливлячись показати свою владу, як дитина, що прагне випробувати нову іграшку, вона вихопила з-за корсажа і простягла командирові розпечатаного листа.

— Читайте, — мовила вона, ущипливо посміхаючись.

Вона повернулася до моряка і в сп'янінні від перемоги послала йому лукавий і закоханий погляд. В обох збуджені обличчя проясніли й розчервонілися від радості, а в душі знялася хвиля суперечливих почуттів. Пані дю Га відразу збагнула, що великодушність мадмуазель де Верней викликана скоріше любов'ю, ніж милосердям, і вона не помилилась. Вродлива мандрівниця спаленіла й скромно опустила очі, вгадавши, що промовляв цей жіночий погляд. Та за мить вона гордо підвела голову перед грізним обвинуваченням і з викликом глянула на всіх. Приголомшений командир повернув їй підписаного міністрами листа, де наказувалося всім представникам влади коритися в усьому цій загадковій особі. Потім він витяг із піхов свою шпагу, зламав її на коліні й шпурнув уламки на підлогу.

— Мадмуазель, ви напевно добре знаєте, як ви маєте чинити, але в республіканця є свої переконання і своя гордість, — сказав Юло. — Я не можу служити там, де командують красуні. Цього ж вечора перший консул одержить мого рапорта про відставку, а вам хай скоряються інші, не Юло. Я зупиняюсь там, де перестаю розуміти, особливо коли я повинен розуміти.

На хвилину запала тиша; її перервала молода парижанка. Вона підійшла до командира, простягла йому руку й мовила:

— Полковнику, хоч ви й запустили бороду, можете мене поцілувати. Ви справжній чоловік.

— І я пишаюся цим, мадмуазель, — відповів він, дещо незграбно цілуючи руку цієї дивної дівчини. — А ти, голубе, — додав він, погрожуючи пальцем молодикові,— ти легко відбувся!

— Командире, — відповів той, сміючись, — час уже припинити жарти, і якщо ти хочеш, я піду з тобою до округи.

— І підеш туди разом зі своїм свистуном-невидимкою, Плазуй-по-Землі!..

— Плазуй-по-Землі? А хто це такий? — запитав моряк із щирим подивом.

— Хіба ж за вікном не свистіли щойно?

— Ну то й що? — відказав молодик. — Скажи мені, що спільного між мною й цим свистом? Я подумав, що це сповіщають про свій прихід солдати, яких ти, певне, викликав для того, щоб заарештувати мене.

— Ти справді так подумав?

— Господи! Звичайно! Але випий же свою склянку бордо, воно чудове.

Щирий подив моряка, надзвичайна невимушеність поводження, молоде обличчя, що його робило таким юним старанно завите біляве волосся, збивали командира з пантелику й викликали безліч підозрінь. Помітивши, що пані дю Га ніби намагається розгадати таємницю поглядів, які її син кидає на мадмуазель де Верней, він раптом спитав її:

— Скільки вам років, громадянко?

— Ой леле! Закони нашої Республіки робляться такі жорстокі, пане офіцер! Мені вже тридцять вісім.

— Хай мене розстріляють, коли я цьому вірю. Плазуй-по-Землі тут, це він свистів, ви переодягнені шуани. Побий мене грім! Я накажу оточити заїзд і все обшукати…

В цю мить надворі почувся уриваний посвист, подібний до того, що вони чули раніше; командир замовк і кинувся до дверей — на щастя присутніх, бо не помітив, як зблідла пані дю Га, почувши його погрозу. Юло побачив, що то свистить візничий, запрягаючи коней в карету, й відкинув свою підозру — настільки неймовірним здалося йому, щоб шуани опинились у центрі Алансона; він повернувся зніяковілий.

— Я йому вибачаю, але прийде час, і він дорого заплатить за хвилину, яку він змусив нас тут пережити, — суворо сказала пані дю Га на вухо синові в ту мить, коли Юло знову входив до кімнати.

Збентежене обличчя мужнього офіцера виказувало боротьбу, що точилася в його серці між суворим обов'язком і природженою добрістю. Вигляд у нього був і досі похмурий, — можливо, він відчував, що припустився помилки. Та все-таки він узяв склянку бордо й сказав:

— Пробач мені, товаришу, але твоя школа посилає до армії таких молодих офіцерів…

— А в розбійників є, певно, ще молодші? — сміючись, докинув удаваний моряк.

— За кого ж ви вважали мого сина? — спитала пані дю Га.

— За Молодця, ватажка шуанів і вандейців, посланого лондонським урядом. Насправді його звати маркіз де Монторан.

Командир знову пильно глянув на своїх підозрілих співрозмовників, які перезирнулись між собою з тим особливим виразом, що його набирають обличчя пихатих невігласів, — його влучно передав би такий діалог: «Ти розумієш, в чому річ?» — «Ні. А ти?» — «Нічогісінько не розумію». — «Що ж він там базікає?» — «Він марить». — Потім образливий, глузливий сміх дурнів, що вважають себе переможцями.

Тільки одна Франсіна, що до найневловніших відтінків вивчила юне обличчя своєї господині, помітила, як вона змінилася на виду і неначе закам'яніла, почувши ім'я роялістського ватажка. Зовсім спантеличений, Юло підібрав з підлоги уламки шпаги й глянув на мадмуазель де Верней — її нестримний запал зворушив його.

— Щодо вас, мадмуазель, — мовив він, — я не зрікаюся своїх слів, і завтра уламки моєї шпаги будуть у Бонапарта, коли тільки…

— Ах, яке мені діло до Бонапарта, до вашої Республіки, до шуанів, короля і Молодця! — вигукнула вона, невдало маскуючи гарячковість поганого тону.

Чи то від якоїсь невідомої примхи, чи пристрасті на обличчі її грали яскраві кольори, й було видно, що для цієї дівчини весь світ нічого не вартий з тієї хвилини, коли її погляд у ньому привабило одне-єдине створіння. Та раптом до неї знову повернувся вимушений спокій — вона відчула, наче натхненний актор, скеровані на неї звідусіль погляди. Командир рвучко підвівся й вийшов. Схвильована й стривожена, мадмуазель де Верней вибігла услід за ним, зупинила його в коридорі й спитала урочисто:

— Ви справді мали вагомі підстави підозрювати, що цей моряк — Молодець?

— Побий мене грім, мадмуазель! Той пішак, що вас супроводить верхи, прийшов до мене попередити, що подорожніх і поштаря вбили шуани. Це я вже знав, але я не знав прізвищ цих подорожніх — виявляється, їх звали дю Га Сен-Сір!

— О, якщо сюди вплутався Корантен, то мене вже ніщо не дивує! — вигукнула вона з огидою.

Командир пішов, не наважившись глянути на мадмуазель де Верней — небезпечна її краса вже бентежила його серце.

«Якби я залишився на дві хвилини довше, то зробив би дурницю: знов узяв би свою шпагу й погодився б її охороняти», — сказав він сам до себе, спускаючися сходами.

Помітивши, що молодий моряк не відриває погляду від дверей, якими тільки-но вийшла мадмуазель де Верней, пані дю Га зашепотіла йому на вухо:

— Завжди те саме! Ви загинете не інакше, як через жінку! Якась лялька змусила вас геть усе забути. Навіщо ви дозволили, щоб вона снідала з нами? І яка це мадмуазель де Верней, коли вона погоджується снідати з незнайомими людьми, коли її охороняють сині і вона їх обеззброює, тицьнувши їм листа, захованого на грудях, мов любовна цидулка? Це одна з тих паскуд, за допомогою яких Фуше хоче вас захопити, а листа, що вона показувала, дали їй для того, щоб сині допомагали цій дівці плести проти вас інтриги.

— Пані, великодушність цієї дівчини спростовує ваші здогади, — мовив він таким їдким тоном, що вколов її в самісіньке серце й змусив збліднути. — Не забувайте, будь ласка, що нас зв'язують тільки інтереси короля. Ви бачили Шарета[34] біля своїх ніг, хіба після того світ не спорожнів для вас? Хіба ви живете тепер не заради того, щоб за нього помститися?

Дама стояла в задумі, наче людина, що бачить з берега, як тонуть у морі всі її скарби, і від цього ще палкіше жадає повернути собі втрачені багатства. Увійшла мадмуазель де Верней; моряк обмінявся з нею усмішкою й ніжно-глузливим поглядом. Хоч яким непевним здавалось їм майбутнє, хоч яке скороминуще було їхнє єднання, — тим більше тішили їх пророцтва надії. Цей швидкий погляд перехопило проникливе око пані дю Га, і вона його зрозуміла: чоло її ледь спохмурніло, а обличчя не могло цілком приховати ревнивих думок. Франсіна спостерігала цю жінку: вона бачила, як заблищали її очі, зашарілися щоки, і дівчині здалося, ніби пекельна лють — відбиток жахливої внутрішньої бурі — спалахнула на її обличчі. Але цей вираз промайнув швидше за блискавицю, за смертельну мить, і пані дю Га знов прибрала свого звичайного життєрадісного вигляду, такого самовпевненого, що Франсіна подумала: все це їй привиділося. Одначе, збагнувши вдачу цієї жінки, принаймні таку саму невгамовну, як і в мадмуазель де Верней, вона здригнулася, уявивши собі можливе жахливе зіткнення двох подібних натур; вона аж стрепенулася, побачивши, що мадмуазель де Верней підійшла до молодого офіцера й, кинувши на нього палкий, сп'янілий погляд, узяла за обидві руки й кокетливо-лукавим жестом повернула його лицем до світла.

— А тепер признайтесь мені,— мовила вона, намагаючись прочитати правду в його очах, — ви не громадянин дю Га Сен-Сір.

— Та що ви, мадмуазель!

— Але ж громадянина дю Га і його матір було позавчора вбито.

— Я дуже сумую з цього приводу, — відказав він, усміхаючись. — Та хоч би там що, а я вам надзвичайно зобов'язаний. Я назавжди збережу почуття глибокої подяки до вас і хотів би мати можливість вам її засвідчити.

— Я гадала, що врятувала емігранта, але ви мені більше до вподоби як республіканець.

Ці слова, злетівши наче ненароком з її уст, збентежили саму дівчину; вона спаленіла, і весь її вигляд промовляв лише про чарівну наївність почуття. Легким порухом вона випустила руки молодого офіцера — не тому, що засоромилась, несвідомо потиснувши їх, а під впливом якоїсь думки, яка важким тягарем лягла їй на серце. Він стояв перед нею, сп'янілий від надії. Дівчина наче розсердилась раптом сама на себе за своє вільне поводження, можливо, й цілком дозволенне у випадкових дорожніх зустрічах. Вона прибрала церемонного вигляду і, вклонившись обом своїм супутникам, зникла разом із Франсіною. Ввійшовши до їхньої кімнати, Франсіна, заломивши в розпачі руки, глянула на свою господиню.

— О Марі, чого тільки не сталося за такий короткий час! — мовила вона. — Тільки з вами можуть траплятися такі історії!

Мадмуазель де Верней стрепенулася і кинулась їй на шию.

— Це справжнє життя! Я почуваю себе на небі!

— А може, в пеклі,— заперечила Франсіна.

— Хай і в пеклі! — весело вигукнула мадмуазель де Верней. — Дай мені руку, послухай, як б'ється серце. Я немов у гарячці. Тепер цілий світ для мене ніщо! Безліч разів бачила я цього юнака в своїх мріях! Яке прекрасне в нього обличчя, який блискучий погляд!

— Та чи покохає він вас? — сумно спитала простодушна селянка, і обличчя її посмутніло.

— І ти питаєш про це? — відповіла мадмуазель де Верней. — Скажи лишень, Франсіно, — додала вона напівжартома-напівсерйозно, — це було б дуже важко?

— Та ні, але чи кохатиме він вас довіку? — мовила Франсіна, усміхаючись.

Хвилинку вони дивились одна на одну, збентежені: Франсіна дивувалася із свого несподіваного життєвого досвіду, Марі вперше побачила щасливе майбутнє в коханні. Вона немов нахилилася над прірвою, прислухаючись до гуркоту каменя, недбало кинутого туди, щоб виміряти глибину безодні.

— Е, то вже моя справа! — вигукнула мадмуазель де Верней, супроводжуючи свої слова жестом завзятого гравця. — Я ніколи не співчуватиму зрадженій жінці, вона сама винна в тому, що її покинули. Чоловіка, що віддав мені своє серце, я зумію зберегти живого чи мертвого. — Помовчавши трохи, вона додала здивовано: — Але звідки в тебе такий досвід, Франсіно?

— Панночко, — хутко мовила дівчина, — я чую кроки в коридорі…

— Ні, це не він, — вигукнула Марі, прислухавшись. — То он як ти відповідаєш на моє запитання, — додала вона, — Розумію!.. Ну що ж, я почекаю щирої відповіді або сама розгадаю тебе.

Франсіна не помилилась. У двері тричі постукали, перервавши їхню розмову. Почувши запрошення Марі, до кімнати ввійшов капітан Мерль.

Вклонившись по-військовому мадмуазель де Верней, капітан наважився кинути на неї захоплений погляд і, засліплений її красою, так розгубився, що спромігся сказати тільки:

— Мадмуазель, я прибув у ваше розпорядження.

— Отже, тепер ви стали моїм захисником, бо ж командир півбригади подав у відставку. Адже так зветься ваша частина?

— Мене послав мій безпосередній начальник — майор Жерар.

— Видно, ваш командир дуже боїться мене? — спитала вона.

— Даруйте, мадмуазель, Юло не боїться, але, бачте… жінки для нього ніщо, і йому прикро коритися генералові у чепчику.

— Проте, — відказала мадмуазель де Верней, — його обов'язок — виконувати накази своїх начальників. Я шаную субординацію, попереджаю вас, і не люблю, коли мені чинять опір.

— О, це було б нелегко.

— Розпочнімо нараду, — провадила далі мадмуазель де Верней. — У вас тут свіжі загони, вони супроводжуватимуть мене до Маєнни. Я повинна прибути туди сьогодні ввечері. Чи знайдемо ми там нових солдатів, щоб їхати далі не зупиняючись? Шуани не знають про нашу маленьку експедицію. Подорожуючи вночі, ми наражаємось, звичайно, на небезпеку, коли нам зустрінуться шуани в такій кількості, що наважаться нас атакувати. Як на вашу думку, це можливо?

— Так, мадмуазель.

— А яка дорога між Маєнною і Фужером?

— Важка. Безперестану то піднімаєшся на гору, то спускаєшся. Цей край створений тільки для білок.

— Рушаймо, рушаймо, — сказала вона. — А що виїжджаючи з Алансона, ми нічим не ризикуємо, то ви йдіть вперед, ми вас доженемо.

«Можна подумати, що вона вже десять років має чин командира, — подумав Мерль, виходячи, — Юло помиляється, ця дівчина не з тих, що заробляють собі ренту на перині. Сто чортів! Якщо капітан Мерль хоче стати майором, я не раджу йому вважати святого Михаїла за диявола».

Поки мадмуазель де Верней радилась із капітаном, Франсіна вийшла з кімнати подивитися крізь коридорне вікно на те місце у дворі, куди від самого прибуття до заїзду її поривала непереборна цікавість. Вона вдивлялась у купу соломи в стайні так пильно, наче молилася перед образом Божої Матері. Раптом вона помітила пані дю Га: обережно, як кішка, що боїться забруднити свої лапки, вона пробиралась туди, де ховався Плазуй-по-Землі. Побачивши пані дю Га, шуан підвівся, вся його постать виказувала найглибшу пошану. Ця дивна зустріч розпалила цікавість Франсіни, вона вибігла надвір, прослизнула уздовж стіни непомітно для пані дю Га й сховалася за дверима стайні. Дівчина йшла навшпиньках, затамувавши дух, ступаючи зовсім нечутно, і їй вдалося наблизитися до Плазуй-по-Землі, не привернувши його уваги.

— Якщо ти про все розвідаєш і виявиться, що вона привласнила чуже ім'я, то вбий її без жалю, як скаженого собаку.

— Гаразд, — відповів Плазуй-по-Землі.

Жінка пішла. Шуан знову натягнув на голову свого червоного шерстяного ковпака і стояв спантеличений, шкрябаючи за вухом, коли раптом, мов якимись чарами, перед ним стала Франсіна.

— Свята Анно Орейська! — вигукнув він, упустив свій батіг і застиг у захваті, склавши руки, як на молитві. Блідий рум'янець забарвив його неоковирне обличчя, очі заблищали, немов діаманти, загублені в багні.

— Невже це котенова дівка? — спитав він глухим голосом, чутним лише їй самій. — Яка ви ловкенька! — додав він після короткої мовчанки.

Трохи дивне слово ловкий, ловка вживається в місцевих говірках як найвищий ступінь прикметника, закохані визначають ним поєднання краси й багатого вбрання.

— Я не наважусь і торкнутися до вас, — провадив Плазуй-по-Землі, простягаючи, однак, до Франсіни свою величезну руку, наче наміряючись зважити на долоні товстий золотий ланцюжок, що оповивав її шию й спускався до пояса.

— І ви вчините добре, П'єре, — відповіла Франсіна, керуючись інстинктом, що обертає жінку на деспота, коли її не пригнічують. Дівчина гордовито відступила на крок, втішаючись подивом шуана, проте різкість своїх слів пом'якшила ніжним поглядом; знову наблизившись до нього, вона спитала: — П'єре, ця дама казала тобі про молоду панну, котрій я служу, правда?

Плазуй-по-Землі мовчав, на обличчі його немов боролись ясний світанок із похмурим присмерком. Він поглядав то на Франсіну, то на здоровенний батіг, якого випустив із рук, то на золотий ланцюжок, що, здавалось, вабив шуана не менше, ніж гарненьке личко бретонки, потім, наче прагнучи покласти край своїй розгубленості, підняв із землі батіг і завмер на місці.

— Ох, неважко здогадатися, що ця жінка наказала тобі вбити мою господиню, — сказала Франсіна. Вона знала мовчазну відданість шуана й хотіла подолати його вагання.

Плазуй-по-Землі значуще кивнув головою. «Котенова дівка» зрозуміла цю відповідь.

— Так от, П'єре, затям собі: коли з нею трапиться хоч найменше лихо, коли хоч одна волосинка впаде з її голови, — ми бачимося з тобою тут востаннє й розлучаємось навіки, бо я буду в раю, а ти — ти підеш до пекла!

Біснуваті, з яких церква в давнину урочисто виганяла диявола, напевно, були не такі ошелешені, як Плазуй-по-Землі, слухаючи віщування, виголошене з глибокою вірою, що надавала йому цілковитої доконечності. Його погляд, спочатку сповнений суворої ніжності, що невдовзі поступилася фанатизмові, такому ж вимогливому, як і любов, раптом став лютим, коли шуан помітив владний вигляд невинної коханої, яку він колись собі обрав. Франсіна по-своєму витлумачила мовчання шуана.

— Отже, ти нічого не хочеш зробити для мене? — спитала вона докірливо.

Шуан відповів на ці слова поглядом, чорнішим за воронове крило.

— А ти вільна? — буркнув він.

— Хіба ж інакше була б я тут? — відповіла вона, обурена. — А от ти, що ти тут робиш? Ти знову злигався з шуанами, ти гасаєш по дорогах, мов скажений звір, шукаючи, кого б покусати. О П'єре, якби ти мав розум, ти пішов би зі мною. Ця гарна панночка — не буду перед тобою критися — колись виховувалася в нашій родині, і тепер вона дбає про мене. Я маю двісті ліврів на рік певного прибутку. Та ще панночка купила для мене за п'ятсот екю будинок у мого дядька Тома, і я сама назбирала дві тисячі ліврів.

Та ні Франсінина усмішка, ні перелік її скарбів не вплинули на Плазуй-по-Землі — його лице залишалось непроникним.

— Ректори наказали братися до зброї, — нарешті відповів він. — За кожного вбитого синього дістаєш відпущення гріхів.

— Але сині можуть тебе вбити.

У відповідь він махнув рукою, наче шкодуючи за мізерність такої жертви Богові й королю.

— А що ж я тоді робитиму? — скрушно мовила дівчина.

Плазуй-по-Землі отетеріло глянув на Франсіну, очі його немов ширше розплющилися, дві сльозини скотились по його волохатих щоках на козячу шкуру, в яку він був закутаний, а з грудей його вихопився глухий стогін.

— Свята Анно Орейська! Оце й усе, що ти можеш мені сказати по сімох роках розлуки! Ти дуже змінився, П'єре.

— Я люблю тебе, як і раніше, — різким тоном промовив шуан.

— Ні,— шепнула вона йому на вухо, — у тебе на першому місці король.

— Якщо ти дивитимешся на мене отак, я піду, — сказав він.

— Ну що ж, прощавай, — сумно сказала вона.

— Прощавай, — повторив Плазуй-по-Землі.

Він схопив Франсіну за руку, міцно її поцілував, тоді перехрестився й кинувся до стайні, немов собака, що вкрав кістку.

— Хапай-Короваю! — мовив він до свого товариша, — я тут не бачу нічогісінько. Де твоя тавлинка?

— Ех, матері його ковінька! А ланцюжок добрячий! — казав Хапай-Коровай, риючись у кишені, пришитій під козячою шкурою. Він простяг Плазуй-по-Землі маленьку конусову тавлинку з бичачого рогу, куди бретонці насипають дрібний тютюн, — вони самі труть його в довгі зимові вечори.

Шуан наставив жменю, піднявши великого пальця, як це роблять інваліди, відміряючи собі понюх тютюну, і сильно труснув тавлинку, з якої Хапай-Коровай уже відкрутив гострий ковпачок. Дрібненький пилок поволі сипався із маленької дірочки на кінчику цієї бретонської табакерки.

Плазуй-по-Землі сім чи вісім разів мовчки проробив цю процедуру, немов тютюновий пил мав силу змінити напрям його думок. Раптом він безнадійно махнув рукою, кинув табакерку Хапай-Короваєві й намацав у соломі схованого там карабіна.

— Сім або вісім понюшок підряд! Це вже занадто, — пробурмотів скупенький Хапай-Коровай.

— Рушаймо! — вигукнув Плазуй-по-Землі хрипким голосом. — Маємо справу.

Щось із тридцятеро шуанів — вони дрімали під яслами і в соломі, — підвели голови, побачили над собою Плазуй-по-Землі, і за хвилину вся зграя вибігла через двері, що виходили в садок, звідки можна було вибратися в поле.

Коли Франсіна вийшла зі стайні, перед ґанком стояла поштова карета. Мадмуазель де Верней і двоє її супутників уже сиділи там. Бретонка здригнулася, побачивши в глибині карети поруч своєї господині жінку, яка тільки що наказала її вбити. Підозрілий молодик умостився навпроти Марі, і, тільки-но Франсіна пробралася на своє місце, важкий ридван рушив, і коні побігли клусом.

Сонце розігнало сірі осінні хмари і якимсь молодим, святковим сяйвом звеселило сумні поля. Такі випадкові переміни на небі закохані частенько вважають за щасливу прикмету. Франсіну дивувала мовчанка, що зразу запанувала в кареті. Мадмуазель де Верней знову прибрала холодного вигляду й сиділа, опустивши очі, ледь схиливши голову й сховавши руки під плащем. Коли вона й підводила очі, то лише для того, щоб глянути на краєвиди, що, немов кружляючи, швидко пробігали за вікном карети. Певна, що нею милуються, вона наче не бажала цього. Але вдавана її байдужість свідчила скоріше про кокетство, ніж про щирість. Зворушлива чистота, що надає такої гармонії різноманітним виразам обличчя, в яких розкривається слабка жіноча душа, здавалося, не могла прикрасити своїми чарами це створіння, чия вразливість прирікала його на любовні бурі.

Сповнений приємних відчувань, які звичайно охоплюють людину на початку любовної пригоди, незнайомець іще не дошукувався причини суперечностей між кокетуванням і екзальтованістю цієї дивної дівчини. Хіба ж її роблена простодушність не дозволяла йому милуватися досхочу личком, однаково принадним і в хвилину спокою, і в хвилину збудження? Ми ніколи не засуджуємо джерела нашої втіхи.

Їдучи в кареті, гарній жінці нелегко уникнути поглядів своїх супутників — їхні очі раз у раз зупиняються на ній, немов шукаючи розваги в нудній подорожі. Отож щасливий з можливості задовольняти жадобу нової пристрасті і з того, що дівчина не ухиляється від його поглядів і не ображається на їхню настирливість, молодий офіцер втішався, вивчаючи чисті, чарівні риси її обличчя. Воно було для нього наче картина. Інколи мінливе світло відтінювало рожеву прозорість ніздрів і дві тонкі лінії, що з'єднували ніс із верхньою губою; іноді бліде сонячне проміння підкреслювало всі відтінки шкіри: перламутровий під очима й навколо уст, рожевий на щоках, матово-білий на скронях і на шиї. Він милувався грою світла й тіні від чорних кучерів, що облямовували чоло, надаючи обличчю якоїсь швидкоплинної чарівності — адже в жінки все таке мінливе. Її краса сьогодні частенько вже не та, що була вчора, можливо, на щастя для неї. Удаваний моряк, перебуваючи ще в тому віці, коли чоловік знаходить насолоду в дрібничках, таких важливих у коханні, спостерігав, сп'янілий від щастя, як тріпочуть її повіки, як від дихання спокусливо здіймаються під корсажем груди. Іноді, послухавшись примхливої думки, він стежив, як зі зміною виразу її очей відповідно міняється ледь вловима гримаска губів. Кожний жест, кожний порух відкривали йому душу цієї дівчини, нову рису її вдачі. Коли від якоїсь думки жвавішали рухливі риси її обличчя, коли раптом на щоках спалахував рум'янець або все лице світилося усмішкою, він відчував невимовну насолоду, намагаючись розгадати таємницю цієї загадкової жінки. Все в ній було пасткою для душі, пасткою для почуттів. Одне слово, мовчанка, аж ніяк не ставши на заваді взаєморозумінню сердець, ще більше єднала думки. Зустрівшись кілька разів очима з поглядом молодого моряка, Марі відчула, що мовчати далі небезпечно, і тоді вона звернулась до пані дю Га з незначними питаннями, щоб зав'язати розмову, але не змогла обминути в ній її сина.

— Пані,— мовила вона, — як це ви наважились віддати свого сина у флот? Адже цим ви прирекли себе на повсякчасні турботи.

— Така доля всіх жінок, мадмуазель, всіх матерів, хочу я сказати — завжди тремтіти за життя тих, хто їм найдорожчий.

— Ваш син дуже схожий на вас.

— Ви так гадаєте, мадмуазель?

Це невинне визнання її віку, проголошеного самою пані дю Га, викликало посмішку молодика й новий напад досади в його названої матері. Ненависть цієї жінки зростала з кожним палким поглядом, що його кидав її син на Марі. І мовчанка, й розмова однаково розпалювали в ній несамовиту лють, приховану найлюб'язнішим поводженням.

— Ви помиляєтесь, мадмуазель, — мовив молодик. — Моряки не більше ризикують життям, ніж інші військові. А жінкам не слід ненавидіти флот: хіба ми, моряки, не маємо величезної переваги перед наземними військами — адже ми зберігаємо вірність своїм коханим!

— О, вимушену вірність, — вигукнула сміючись мадмуазель де Верней.

— Але все ж таки вірність, — озвалась пані дю Га доволі похмуро.

Розмова пожвавішала, зійшовши на теми, цікаві тільки трьом нашим подорожнім; бо в подібних обставинах розумні люди надають навіть банальним фразам нового змісту. Але зовні легковажна розмова, де кожний із чужих між собою людей намагався якомога більше дізнатися про іншого, приховувала справжні бажання, наміри й пристрасті, що хвилювали співрозмовників. Проникливість та дотепність Марі, яка весь час була насторожі, упевнили пані дю Га, що тільки наклеп і зрада здобудуть їй перемогу над суперницею, небезпечною як своїм розумом, так і красою. Подорожні наздогнали конвой, і карета поїхала повільніше. Побачивши, що попереду шлях здіймається довгим узвозом, молодий моряк запропонував мадмуазель де Верней пройтися пішки. Привітна ґречність, гарні манери молодика схилили парижанку до згоди, й це йому полестило.

— А ви, пані, не приєднаєтесь до нас? — звернулася дівчина до пані дю Га, — Не хочете також прогулятись?

— Ото кокетка, — буркнула пані, виходячи з карети.

Марі й молодик пішли поруч, але не під руку. Моряк, охоплений палкими бажаннями, прагнув подолати стриманість, яку їм протиставляли, бо вважав її за нещиру. Він сподівався домогтися свого жартівливою розмовою і вдався до чисто французької люб'язності, дотепів, іноді легковажних, іноді серйозних або глузливих, але завжди лицарських, що відзначали видатних представників вигнаної аристократії. Однак лукава парижанка так дотепно висміяла молодого республіканця, так зневажливо дорікнула йому за фривольність, віддаючи перевагу високим, благородним думкам, які мимоволі прозирали в його словах, що він легко знайшов спосіб їй сподобатись. Тоді характер їхньої розмови змінився: молодик справдив надії, які викликало його виразне обличчя. Та раз у раз він наражався на нові труднощі, намагаючись збагнути вдачу красуні, він закохувався в неї все дужче й змушений був відмовитись від будь-яких суджень про цю дівчину, бо вона спростовувала їх жартома. Спершу він був знаджений її красою, тепер його вабила до таємничої дівочої душі цікавість, яку Марі подобалося збуджувати. Непомітно їхня розмова набула інтимності, дуже далекої від того байдужого тону, що його мадмуазель де Верней марно силкувалась їй надати. Пані дю Га йшла слідом за парою закоханих, та вони непомітно для себе пішли швидше й невдовзі віддалилися від неї на якусь сотню кроків. Ці два чарівні створіння простували піщаною дорогою, щасливі, по-дитячому радіючи з того, що легке шарудіння їхніх кроків зливається в один звук, що на них падає те саме проміння, здавалося, весняного сонця, що вони разом вдихають осінні пахощі зів'ялого листя, яке приносив вітерець, немовби навіваючи світлий смуток юного кохання. Хоч обоє вони вважали своє короткочасне зближення за звичайну пригоду, проте небо, краєвид, прекрасна пора року надавали їхнім почуттям поважності, подоби справжньої пристрасті. Спершу вони захоплювалися чудовою дниною, потім заговорили про їхню дивну зустріч, про те, що невдовзі розірветься таке приємне знайомство, про легкість, з якою в дорозі виливаєш душу перед тими, кого більше ніколи не побачиш. Скориставшися з цього останнього зауваження, що здалось йому прихованим дозволом на ніжну відвертість, молодик, як людина, звична до таких ситуацій, ризикнув зробити туманні признання.

— Чи помітили ви, мадмуазель, — сказав він, — як далеко в нашу жахливу добу людські почуття ухиляються від звичного шляху? Усе навколо нас вражає якоюсь незбагненною раптовістю. В наш час ми любимо й ненавидимо з першого погляду. Люди з'єднуються на все життя або розлучаються так само швидко, як тоді, коли йдуть на смерть. Вони поспішають в усьому, як і сама нація в своїх чварах. Серед небезпек обійми повинні бути палкіші, ніж у звичайній течії життя. В Парижі тепер кожен, немов на полі бою, зрозумів, як багато може означати потиск руки.

— Люди відчувають потребу в житті квапливому й насиченому подіями, — відповіла вона, — бо в них залишилося мало часу жити. — Й, кинувши на свого молодого співрозмовника погляд, що наче показував йому швидкий кінець їхньої спільної подорожі, вона лукаво додала: — Для молодого випускника школи у вас завеликий життєвий досвід.

— Що ви думаєте про мене? — запитав він, трохи помовчавши. — Скажіть мені вашу думку відверто.

— Ви хочете, звичайно, здобути собі в такий спосіб право говорити про мене?.. — відказала вона, сміючись.

— Ви не відповідаєте мені,— промовив він після короткої паузи. — Стережіться, мовчання часто витлумачують як відповідь.

— Хіба ж я не розгадала всього, що ви хотіли б мені сказати? Боже милий, ви вже й так сказали надто багато…

— О, якщо ми зрозуміли одне одного, — відповів він, сміючись, — то я дістав більше, ніж сподівався.

Вона усміхалась так мило, наче погоджувалася на змагання в люб'язності, у яке кожний чоловік охоче вступає з жінкою. І тоді вони напівжартома-напівсерйозно стали запевняти одне одного, що ніколи між ними не може бути стосунків інших, ніж у цю хвилину. Молодик може палати безнадійною пристрастю, а Марі може сміятися з нього. Коли ж вони звели між собою цю уявну перепону, то обом неначе закортіло скористатися з небезпечної свободи, яку вони собі дозволили.

Марі раптом спіткнулась об камінь.

— Зіпріться на мою руку, — запропонував молодик.

— Мабуть, таки доведеться, легковажний юначе! Ви б надто запишалися, якби я відмовилась. Адже вам здалося б, ніби я вас боюся?

— О мадмуазель, — відповів він, притискаючи її руку до своїх грудей, щоб вона відчула биття його серця. — Я й справді гордий з цієї ласки.

— А втім, я зробила це так легко, що ви позбудетесь усіх ваших ілюзій.

— Ви вже хочете захистити мене від небезпеки тих хвилювань, що їх самі викликаєте?

— Годі вже вам, — мовила вона, — я вас прошу, не обплутуйте мене цими заяложеними будуарними люб'язностями, цими салонними логогрифами. Мені зовсім не до вподоби, що людина вашої вдачі сипле дотепами, на які здатні й недоумкуваті. Погляньте — ми в чистому полі, під чудовим небом; навколо нас і над нами все таке величне. Ви хочете мені сказати, що я гарна, правда ж? Але ваші очі вже запевнили мене в цьому, та я й сама це знаю. І я не з тих жінок, що їх спокушають компліменти. А може, ви хочете говорити про свої «почуття»? — додала вона ущипливо. — Невже ви вважаєте мене за таке дурненьке дівча, що може повірити в сильну раптову симпатію, здатну на все життя зберегти в людини спогад про один-однісінький ранок?

— Не про один ранок, — відповів він, — а про одну прекрасну й великодушну жінку.

— Ви забуваєте, — мовила вона, усміхаючись, — про речі незрівнянно привабливіші: незнайома жінка, в якої все — ім'я, походження, становище в суспільстві, вільний розум і вільне поводження — все здається незвичайним.

— Ви зовсім не здаєтеся мені незнайомою! — вигукнув він. — Я розгадав вас і нічого не хотів би додати до ваших чарів, хіба що трохи більше віри в кохання, яке ви викликаєте з першого погляду.

— Ох, мій бідолашний сімнадцятирічний хлопчику! Ви вже говорите про кохання! — мовила вона, сміючись. — Але хай буде по-вашому. Це не гірша тема для розмови, ніж погода, про яку говорять двоє людей під час візиту, чи не так? Отож поговорімо! Ви не знайдете в мені ані вдаваної цнотливості, ані манірності. Я можу чути це слово, не червоніючи: мені стільки разів говорили про кохання без сердечної щирості, що воно майже втратило для мене свій зміст. Його так часто повторювали в театрі, в книжках, у товаристві — скрізь, але я ще ніколи не зустрічала чогось схожого на це велике благородне почуття.

— Ви шукали його?

— Атож.

Це слово вона вимовила так невимушено, що молодик не стримався від здивованого жеста; він пильно глянув на Марі, наче раптом змінив думку про її вдачу і її становище в суспільстві.

— Мадмуазель, — сказав він, погано приховуючи хвилювання. — Дівчина ви чи жінка? Ангел чи диявол?

— І те, і те, — відказала вона, сміючись. — Хіба немає чогось диявольського й водночас ангельського в кожній молодій дівчині, яка нікого не кохала, не кохає і, можливо, ніколи не кохатиме?

— І ви почуваєте себе щасливою? — Його вільний тон і манери виказували, що він відчуває тепер менше поваги до своєї рятівниці.

— Щасливою? Ой ні! — відповіла вона. — Коли подумаю, що я самотня, пригнічена умовностями нашого суспільства, які неминуче роблять мою поведінку штучною, я заздрю привілеям чоловіків. Та коли згадаю про всі ті засоби, які дала нам природа, щоб обплутувати вас, чоловіків, невидимими тенетами тієї влади, якій жоден із вас не в силі опертися, тоді моя роль у цьому світі мені до вподоби; але потім вона раптом здається мені дрібною, і я відчуваю, що зневажатиму чоловіка, звабленого дешевими принадами. Одне слово, я то усвідомлюю наше ярмо, і воно мені подобається, то воно здається мені жахливим, і я його зрікаюсь; я то відчуваю в собі прагнення самопожертви, що надає жінці такої благородної краси, то мене охоплює бажання владарювати. Можливо, це природна боротьба добра і зла, основа життя всіх створінь на землі. Ви сказали: ангел і диявол. О, не сьогодні вперше збагнула я свою подвійну природу! Але ми, жінки, краще за вас усвідомлюємо нашу неповноцінність. Нам властивий інстинкт, що спонукає нас в усьому шукати довершеності, хоч досягти її, безперечно, неможливо. Однак, — додала вона і, глянувши на небо, зітхнула, — звеличує нас у ваших очах те…

— Що саме? — спитав він.

— Те, що… всі ми боремося, хто більше, хто менше, проти долі, що скривдила нас.

— Мадмуазель, чому ми повинні розлучатися сьогодні ввечері?

— Ох, вертаймося до карети, — промовила вона і посміхнулась, помітивши палкий погляд молодика. — Вільне повітря не йде нам на користь.

Марі рвучко повернулася, моряк кинувся за нею й схопив за руку не дуже шанобливо, але в цьому русі виявилися заразом і захват, і нестримність його бажань. Вона пішла швидше; молодик вгадав, що вона хоче уникнути освідчення, можливо, прикрого для неї, але це ще більше його розпалило, і він пішов на все, аби здобути в цієї жінки перший знак прихильності. Він спитав, проникливо дивлячись на неї:

— Хочете, я відкрию вам таємницю?

— О, кажіть швидше, якщо вона стосується вас!

— Я не служу Республіці. Куди ви їдете? Я поїду з вами.

Почувши ці слова, Марі здригнулася, висмикнула свою руку, затулила долонями обличчя, щоб приховати рум'янець чи, може, блідість, які могли її зрадити; але тієї ж миті вона опустила руки й сказала кволим голосом:

— Отже, ви почали з того, чим мали закінчити: ви мене ошукали?

— Так, — відповів він.

Вона повернулася і майже побігла в протилежний бік від незграбної карети, до якої вони прямували.

— Та як же це? — запитав молодик. — Адже вільне повітря нам шкодить?

— О, воно змінилось, — поважно відповіла вона й швидко йшла все далі, поринувши в якісь бурхливі думи.

— Ви мовчите, — сказав моряк, і серце його сповнилося солодкою надією близького щастя.

— О, трагедія почалась надто швидко, — уривчасто мовила вона.

— Про яку трагедію ви говорите? — спитав він.

Вона зупинилася і зміряла його поглядом, в якому світилися страх і цікавість, але одразу приховала свої почуття під маскою непроникного спокою, показавши цим, що і в неї чималий, як на її вік, життєвий досвід.

— Хто ви? — спитала вона й додала: — Але ж я знаю це, знаю! Коли я побачила вас уперше, в мене виникла підозра, що ви ватажок роялістів, на прізвисько Молодець. Правду казав нам єпископ Отенський, що завжди треба вірити лихим передчуттям.

— А навіщо вам знатися з цим чоловіком?

— А навіщо йому критися від мене, якщо я врятувала йому життя? — Вона силувано засміялась. — Я розумно вчинила, перешкодивши вам мені освідчитись. Так знайте, пане, я вас ненавиджу. Я республіканка, а ви рояліст, і я виказала б вас, якби не дала вам слова, якби не врятувала вас один раз, якби не…

Вона зупинилась. Ця раптова зміна, ця бурхлива внутрішня боротьба, якої вона вже й не думала приховувати, занепокоїли молодого моряка; він намагався зрозуміти її, але марно.

— Розлучімось зараз же, — сказала вона. — Так треба. Прощайте.

Вона хутко повернулася, ступила кілька кроків і знову підійшла до нього.

— Ні! Мені дуже, дуже потрібно знати, хто ви, — заговорила вона. — Не крийтеся від мене, скажіть мені правду. Хто ви такий? Бо ж ви не вихованець Політехнічної школи, і вам не сімнадцять років…

— Я моряк, ладний назавжди покинути океан і супроводжувати вас повсюди, куди ваша уява захоче мене повести. Якщо я маю щастя бути для вас загадкою, — я постараюся не розчаровувати вас. Навіщо змішувати важливі інтереси реального життя з життям серця? Адже ми почали вже так добре розуміти одне одного.

— Наші душі могли б знайти спільну мову, — сказала вона поважно. — Але, пане, я не маю права домагатися вашої довіри, і ви так само ніколи не дізнаєтеся, чим ви мені зобов'язані: я нічого вам про те не скажу.

Кілька кроків вони пройшли, не промовивши ні слова.

— Чому вас так цікавить моє життя? — озвався незнайомець.

— Пане, благаю вас, скажіть мені ваше ім'я або ж мовчіть. Ви — дитина, — додала вона, здвигнувши плечима, — мені вас шкода.

Чарівна мандрівниця так наполегливо прагнула дізнатися його таємницю, що удаваний моряк завагався — обачність боролася в ньому з пристрастю. Досада жаданої жінки має могутню принаду, її покірливість і її гнів усевладні, вони змушують бриніти стільки струн чоловічого серця, проникають у нього й підкоряють. Чи не було це новим кокетством мадмуазель де Верней?

Незважаючи на свою пристрасть, молодий моряк знайшов у собі силу не звіритись жінці, що так уперто намагалася вирвати в нього таємницю, від якої залежало його життя або смерть.

— Чому, — сказав він, беручи Марі за руку, а вона цього й не помітила, — чому моя відвертість розвіяла чари цього дня, що обіцяв нам так багато?

Мадмуазель де Верней мовчала; видно було, що вона страждає.

— Чим я міг засмутити вас? — спитав він. — І як я можу вас розрадити?

— Скажіть мені ваше ім'я.

Тепер замовк він, і так вони йшли далі.

Раптом мадмуазель де Верней зупинилася, наче в неї визріло важливе рішення.

— Маркізе де Монторан, — почала вона з гідністю, хоч і не могла приховати свого хвилювання, від якого її обличчя нервово посіпувалось, — чого б це мені не коштувало, я рада зробити вам послугу. Тут ми розлучимося. Конвой і карета потрібні для вашої безпеки, і ви не повинні від них відмовлятись. Не бійтеся республіканців: бачте, всі ці солдати — люди честі; я дам розпорядження майорові Жерару, і він виконає їх неухильно. Я зможу дійти до Алансона пішки з моєю служницею, нас супроводитимуть кілька солдатів. Слухайте мене уважно, бо йдеться про вашу голову. Якщо ви зустрінете, перш ніж опинитесь у безпечному місці, того відворотного чепуруна, якого ви бачили в готелі, — тікайте, бо він вас негайно видасть. А я… — вона хвилинку помовчала. — Я знову гордо порину в нікчемність нашого життя, — мовила вона стиха, стримуючи сльози. — Прощавайте, пане. Бажаю вам щастя. Прощавайте.

І вона подала знак капітанові Мерлю, що вибрався вже на вершину пагорба. Молодик не сподівався такого кінця.

— Зачекайте! — вигукнув він із добре вдаваним розпачем.

Дивна примха дівчини, заради якої він ладен був цієї хвилини накласти головою, так його вразила, що він удався до ницих хитрощів, щоб приховати своє ім'я й водночас задовольнити цікавість мадмуазель де Верней.

— Ви майже вгадали, — мовив він, — я справді емігрант, засуджений до страти, моє ім'я — віконт де Бован. Любов до вітчизни привела мене у Францію, до мого брата. Я сподіваюся, що завдяки впливові пані де Богарне[35], нинішньої дружини першого консула мене викреслять із списків засуджених; та коли я зазнаю невдачі, то хочу померти на рідній землі, борючись поруч Монторана, мого друга. Я їду зараз потай до Бретані, із паспортом на чуже ім'я; хочу дізнатись, чи залишилися ще в мене якісь маєтки.

Поки молодий аристократ говорив, мадмуазель де Верней допитливо й гостро вдивлялася в його обличчя. Вона намагалась узяти під сумнів правдивість його слів, але довірливість, навіть легковірність, перемогли, й обличчя її поволі проясніло.

— Пане, ви кажете мені правду? — вигукнула вона.

— Чистісіньку правду, — підтвердив молодик, як видно, не вважаючи за потрібне бути чесним у стосунках із жінками.

Мадмуазель де Верней глибоко зітхнула, як людина, що повертається до життя.

— Ох! — вихопилось у неї.— Я така рада!

— Виходить, ви дуже ненавидите мого бідолашного Монторана?

— Ні,— відповіла вона, — ви мене не зрозумієте. Я не хотіла б, щоб вам загрожувала небезпека, від якої я намагатимусь його врятувати, бо ж він ваш друг.

— Хто вам сказав, що Монторанові загрожує небезпека?

— Ах, пане, якби я й не їхала оце з Парижа, де тільки й розмов, що про його появу, то ми, я гадаю, вже досить почули про це від командира в Алансоні.

— Тоді я вас запитаю, яким чином ви змогли б врятувати його від небезпеки?

— А що, коли я не схочу відповідати? — мовила вона тим зневажливим тоном, яким жінки так спритно вміють маскувати свої почуття. — За яким правом ви домагаєтесь узнати мої таємниці?

— За правом людини, що вас кохає.

— Так скоро? — сказала вона. — Ні, ви не кохаєте мене, пане, я для вас лише об'єкт скороминущого захоплення, от і все. Хіба ж я не розгадала вас одразу? Чи могла б жінка, якій не зовсім чуже добре товариство і яка знає сучасні звичаї, чи могла б вона помилитися, спостерігаючи вихованця Політехнічної школи, що вживає вишукані вирази й так невдало, як ви це робите, ховає аристократичні манери під маскою республіканця? На вашому волоссі залишки пудри, від вас віє високим дворянством, і це відразу повинна відчути жінка з вищого кола. Мені було страшно за вас, — мій наглядач, лукавий, наче жінка, міг вас викрити, і я його відрядила якнайшвидше. Справжній офіцер-республіканець, що закінчив Політехнічну школу, не покладав би надії на легкий успіх, упадаючи коло мене, і не вважав би мене за гарненьку інтриганку. Дозвольте мені, пане Бован, викласти перед вами мою легковажну жіночу думку з цього приводу. Вам, напевно, через молодість невідомо, що з усіх осіб жіночої статі найважче завоювати ту, цінність якої виражається в цифрах і якій набридли розваги. Такі жінки, як я чула, поступаються лише перед величезною спокусою, скоряються тільки своїм примхам; і претензія їм подобатись — з боку будь-якого чоловіка страшенна зарозумілість. Але облишмо жінок цієї категорії, до якої ви люб'язно зарахували мене, бо ж усі вони завжди бувають гарні; ви повинні збагнути, що молода жінка, шляхетна, вродлива, розумна (а ви визнаєте за мною ці переваги?), не продається, і здобути її можна тільки одним способом: покохати її. Зрозумійте мене! Якщо вона покохає й схоче вчинити якесь безумство, то воно повинне бути виправдане чимось справді величним. Даруйте мені цей надмір логіки — в осіб моєї статі він трапляється рідко; але заради вашої честі і… заради моєї честі,— вона ледь уклонилась, — я не хотіла б, щоб ви були занадто самовпевнені і гадали, ніби мадмуазель де Верней, ангела чи диявола, дівчину чи жінку, можна піймати на гачок банальних люб'язностей.

— Мадмуазель, — мовив удаваний віконт, намагаючись приховати свій надзвичайний подив і відразу перетворившись знову на людину з вищого товариства, — благаю вас повірити, що я готовий уважати вас за вельми шляхетну особу, сповнену високих почуттів і поривань, або… за милу дівчину — полишаю це на ваш вибір!

— Я не прошу в вас так багато, пане, — мовила вона, усміхаючись, — Залишіть мені моє інкогніто. А втім, моя маска тримається міцніше, ніж ваша, і я не скидатиму її, щоб дізнатись, наскільки щирі ті люди, які освідчуються мені в коханні… Отож остерігайтеся поводитись зі мною занадто легковажно. Послухайте, пане, — мовила вона, стиснувши його руку. — Якби ви могли довести, що справді мене кохаєте, ніяка сила в світі не розлучила б нас. Так, я хотіла б поєднати свою долю з життям видатної людини, взяти участь у її широких честолюбних намірах, високих задумах. Благородні серця не бувають зрадливі, бо сильним натурам властива вірність, і я завжди була б коханою, завжди була б щаслива. Та хіба я не ладна щохвилини стати сходинкою, якою зійшов би вище той, кому я віддала свою любов, заради нього пожертвувати собою, усе витерпіти заради нього й любити його довіку, навіть коли б він розлюбив мене… Я ніколи нікому не наважувалася звірити прагнення мого серця, тих пристрасних поривань екзальтованої натури, що буяють у мені повсякчас, але вам я можу дещо сказати, бо тільки-но ви опинитесь у безпечному місці, ми розлучимось.

— Розлучимось? Ніколи! — вигукнув він, наелектризований словами, в яких бриніла сила цієї душі, що, здавалося, боролась проти якоїсь неосяжної думки.

— А ви вільний? — запитала вона, кинувши на нього презирливий погляд, під яким він знітився.

— Чи я вільний? Так, якщо не зважати на смертний вирок.

Тоді вона промовила голосом, повним гіркоти;

— Коли б усе це не було тільки сном, яке прекрасне могло б бути ваше життя!.. Та хоч я й наговорила багато нерозважливих слів, не будемо чинити нерозважливо. Коли я думаю, яким ви повинні бути, щоб оцінити мене справедливо, я сумніваюсь у всьому.

— А я не буду сумніватися ні в чому, якщо ви захочете мені належ…

— Годі! — вигукнула вона, почувши ці пройняті справжньою пристрастю слова. — Вільне повітря таки справді нам не йде на користь, повернімося до наших охоронців.

Карета невдовзі догнала обох мандрівників, вони посідали на свої місця й проїхали кілька льє, не промовивши ні слова. Обоє мали багату поживу для роздумів, але очі їхні вже не боялися зустрічатись. Вони, здавалося, з однаковою цікавістю стежили одне за одним, приховуючи важливу таємницю, але обоє знали, що їх пориває одне до одного почуття, яке після їхньої розмови переросло у пристрасть, бо кожне побачило в співрозмовника риси, котрі поглиблювали в їхніх очах ту насолоду, що їм обіцяли їхня боротьба чи спілка. Можливо, кожне з них, зазнавши повного пригод життя, дійшло до того особливого морального стану, коли людина, чи то від утоми, чи кидаючи виклик долі, відмовляється від серйозних роздумів і віддається на волю випадку, продовжуючи розпочату справу саме тому, що справа ця безнадійна й вона хоче побачити неминучу її розв'язку. Адже моральна природа людини, як і природа фізична, має свої вири й безодні, і сильні натури залюбки в них поринають, ризикуючи власним життям, як гравець, що залюбки ставить на карту весь свій статок. Молодий аристократ і мадмуазель де Верней немов зробили для себе це відкриття — воно виникло в обох унаслідок недавньої розмови й стало за величезний поштовх до зближення, бо за симпатією почуттів іде симпатія душ. І все ж таки, що дужче вони відчували фатальний взаємний потяг, то пильніше вивчали одне одного — можливо, для того, щоб підсвідомим розрахунком збільшити свої майбутні втіхи. Молодик, усе ще дивуючись глибині думок цієї химерної дівчини, раптом запитав себе, як могло в ній поєднатися стільки знань із такою свіжістю і молодістю. І тоді він відкрив у Марі прагнення здаватися доброчесною; в тій надмірній цнотливості, якої вона намагалася надати всім своїм позам і жестам, він помітив щось роблене, став дорікати собі за своє захоплення і вже волів уважати цю незнайому жінку лише за спритну комедіантку. І він мав рацію. Як усі дівчата з вищого кола, мадмуазель де Верней набирала тим скромнішого вигляду, чим палкіше буяли в ній почуття; цілком природно вона одягала маску невинності, під якою жінки так добре вміють ховати свої бурхливі бажання. Всі жінки хотіли б зустріти пристрасть незайманими, і коли не завжди так буває, то саме їхнє прикидання є почесною даниною любові. Ці міркування швидко перебігли в голові молодого аристократа і потішили його. Бо ж взаємне вивчення ще більше розпалювало почуття в закоханих, і наш герой досяг невдовзі тієї фази пристрасті, коли чоловік у вадах своєї милої вбачає підстави ще більше її любити.

Мадмуазель де Верней залишалася в задумі довше, ніж молодий емігрант. Можливо, палка уява перенесла її ще далі в майбутнє. Молодик скорився почуттю, що його, напевне, зазнавав уже безліч разів; а дівчина бачила перед собою ціле життя і тішилась, малюючи його прекрасним, сповненим щастя й високих, благородних почуттів. Поринувши в солодкі мрії, однаково сп'яніла від химер і від дійсності, від майбутнього і від теперішнього, Марі намагалася відступити назад, щоб зміцнити свою владу над цим юним серцем, діючи, як усі жінки, за велінням інстинкту. Наважившись віддатися коханню всім своїм єством, вона бажала йти на поступки поволі; їй хотілося б мати силу виправити свої вчинки, слова й погляди в минулому, щоб зробити їх відповідними гідності жінки, яку кохають. Іноді, коли вона згадувала недавню розмову й свою войовничу зухвалість, в очах її з'являвся страх. Але, вдивляючись у сповнене внутрішньої сили обличчя молодого аристократа, вона казала собі, що така дужа людина повинна бути й великодушна, й пишалася тим, що їй судилася щасливіша доля, ніж багатьом жінкам, бо вона знайшла в своєму коханому людину мужньої, твердої вдачі: приречений до страти, він, важачи головою, самохіть повернувся на батьківщину боротися проти Республіки. Думка, що вона може неподільно володіти такою душею, невдовзі надала всьому нового забарвлення. Лише п'ять годин тому вона намагалася грою свого обличчя й голосу розпалити молодого аристократа, а тепер один її погляд міг збурити всю його душу, — різниця така сама, як між природою мертвою і природою живою. Дзвінкий сміх і кокетлива веселість приховали могутню пристрасть, що постала усміхнена, немов лихо. В тому душевному настрої, в якому перебувала мадмуазель де Верней, зовнішнє життя здавалося їй якоюсь фантасмагорією. Карета минала села, долини, гори, і жодної картини не залишалося в її пам'яті. Прибули до Маєнни, охорона змінилася; Мерль щось казав Марі, вона щось відповідала. Проїхали через усе місто, й карета знов покотила шляхом, але вулиці, будинки, краєвиди, люди й обличчя пролітали, мов розпливчасті обриси вві сні. Настала ніч. Марі їхала фужерським шляхом, під діамантовим небом, огорнута ніжним світлом, не помічаючи, що небо змінило свій вигляд, забувши, що таке Маєнна й Фужер і куди вона їде. Вона не припускала й думки, що їй невдовзі доведеться покинути того, кого вона собі обрала і за чию обраницю вважала себе. Любов — єдина пристрасть, що не зважає ні на минуле, ні на майбутнє. Коли іноді слова Марі зраджували її думку і в неї вихоплювалися фрази, майже позбавлені змісту, вони звучали в серці її коханого як обіцянка любові. На очах двох безмовних свідків цієї новозродженої пристрасті вона росла зі страхітливою швидкістю. Франсіна знала Марі так само добре, як пані дю Га — молодика, і з досвіду минулого вони мовчки чекали жахливої розв'язки. Справді, вони невдовзі побачили кінець цієї драми, що її мадмуазель де Верней з таким смутком, можливо, сама цього не усвідомлюючи, назвала трагедією.

Четверо подорожніх, від'їхавши близько одного льє від Маєнни, почули, як за ними щосили женеться вершник; наздогнавши карету, він нахилився до мадмуазель де Верней, і вона впізнала Корантена. Цей лиховісний чоловік дозволив собі подати їй якийсь змовницький знак, після чого блискавично зник; в його жесті було стільки фамільярно-зухвалого, принизливого для неї, що мадмуазель де Верней уся похолола. Молодий емігрант був неприємно вражений, і це не уникло пильного ока його удаваної матері. Але Марі ледь доторкнулась до нього і немов прихистилася своїм поглядом у його серці, наче єдиному для неї притулку на цілому світі. І чоло молодика проясніло; йому було любе хвилювання від мимовільного дотику коханої, що розкрив глибину її почуття. Незбагненний страх прогнав усе кокетство, і на мить любов постала без серпанку. Вони замовкли, наче хотіли продовжити солодку хвилину. На лихо, разом із ними була пані дю Га; вона бачила все і, мов той скнара, що відраховує гостям шматки на бенкеті, відміряла годину їхнього життя. Впиваючись своїм щастям, закохані й не помітили, що дорога вже стелиться в глибині Ернейської долини — першої з трьох річкових долин, де відбулися події, які стали за вступ до нашої розповіді. Але Франсіна помітила в темряві й показала своїм супутникам на химерні постаті, що, наче тіні, рухалися поміж деревами в заростях, які обступили поля. Коли карета наблизилася до цих примар, гримнув залп, і кулі, пролетівши зі свистом над головами подорожніх, довели їм, що привиддя було дійсністю. Конвой попав у засідку.

Під тим обстрілом капітан Мерль дуже пошкодував, що пристав на хибну думку мадмуазель де Верней, упевненої в безпеці швидкої нічної подорожі, і взяв із собою тільки шістдесят солдатів. За командою Жерара він зразу ж поділив маленький загін на дві колони, щоб захищати обидва боки дороги; потім офіцери побігли через поле, заросле дроком і терниною, наміряючись відбити напад, не довідавшись про чисельність ворога. Сині з відчайдушною відвагою кинулися в кущі праворуч і ліворуч від дороги й відповіли на атаку шуанів дружним вогнем по дрокових заростях, звідки пролунали рушничні постріли.

Мадмуазель де Верней, тільки-но почалася стрілянина, вистрибнула з карети й відбігла якнайдалі від місця сутички, але, засоромившись свого переляку й скоряючись бажанню піднестися в очах коханої людини, вона зупинилася і примусила себе спокійно спостерігати бій.

Емігрант підійшов до неї, узяв її за руку й притулив до свого серця.

— Мені стало страшно, — мовила вона, усміхаючись, — але тепер…

В цю хвилину її покоївка злякано вигукнула:

— Марі, бережіться!

Франсіна метнулася з карети, але її зупинила чиясь дужа рука. Відчувши вагу цієї величезної руки, вона голосно скрикнула, обернулась і замовкла, впізнавши Плазуй-по-Землі.

— Отже, тільки завдяки вашому страху, — сказав емігрант мадмуазель де Верней, — розкрилася наймиліша моєму серцю таємниця. Спасибі Франсіні, я знаю тепер, що вас звати чарівним ім'ям Марі. До Марії звертався я завжди в гіркі години, віднині я проказуватиму це ім'я і в хвилини радості, і я неминуче чинитиму блюзнірство, сполучаючи релігію і любов. А втім, хіба це злочин — молитися й кохати заразом?

Вони міцно потиснули одне одному руки й мовчки глянули в очі, бо від надміру почуттів не могли їх висловити.

— Кому-кому, а вам тут нічого не загрожує,— брутально мовив до Франсіни Плазуй-по-Землі з таким лихим докором у хрипкому голосі і так підкреслюючи кожне слово, що щиросерда селяночка аж остовпіла.

Вперше бідолашна дівчина помітила люту жорстокість в погляді Плазуй-по-Землі. Місячне світло, здавалось, єдине пасувало до цього обличчя. З ковпаком в одній руці і важким карабіном у другій цей приземкуватий, наче гном, бретонський дикун, осяяний блідим промінням, що надавало всім обрисам фантастичного вигляду, здавався істотою скоріше казкового, ніж реального світу. В його несподіваній появі, в його докорі була якась раптовість примари. Він круто повернувся до пані дю Га й швидко перекинувся з нею кількома словами; Франсіна, що вже трохи призабула нижньобретонську говірку, нічого не зрозуміла з їхньої розмови. Пані дю Га, видно, давала шуанові якісь накази. Коротка нарада закінчилася владним жестом жінки, яким вона показала шуанові на двох закоханих. Перш ніж скоритися їй, Плазуй-по-Землі кинув останній погляд на Франсіну, в його очах блиснув немовби жаль; здавалося, він хоче до неї заговорити. Але бретонка знала, що її коханий змушений мовчати. Зашкарубла обвітрена шкіра на чолі шуана взялася зморшками, брови грізно насупились. Може, він повстав проти другого наказу вбити мадмуаузаль де Верней? Його скривлене обличчя, напевне, здалося пані дю Га бридким, але Франсіна побачила в тих блискучих очах майже ніжність і збагнула, що змогла б підкорити цього дикуна своїй жіночій волі, і в неї з'явилася надія, що вона колись пануватиме над цією грубою душею, поступившись у ній місцем тільки Богові.

Ніжну розмову Марі перервала пані дю Га: вона підбігла й, голосно вигукуючи, ніби дівчині загрожувала небезпека, потягла її кудись убік; насправді ж пані дю Га хотіла дати можливість вільно поговорити з емігрантом одному з вершників — вона впізнала в ньому члена роялістського комітету з Алансона.

— Стережіться дівки, яку ви зустріли в заїзді «Три маври».

Проказавши пошепки на вухо молодикові ці слова, шевальє де Валуа повернув невеличку бретонську конячку й зник у дрокових заростях, звідки він тільки-но з'явився.

У цей час розкочувався гуркіт пострілів, проте супротивники не зав'язували рукопашного бою.

— А може, командире, це тільки удавана атака? Просто хочуть викрасти наших подорожніх і взяти за них викуп? — запитав Серцевідець.

— Хай йому біс! Ти ніби в око вліпив! — вигукнув Жерар і кинувся на дорогу.

В цю хвилину вогонь шуанів стих: єдиною метою сутички було повідомлення шевальє де Валуа їхньому ватажкові. Мерль, побачивши, як вороги кинулися крізь кущі живоплоту врозтіч, вирішив не розпочинати марного й небезпечного бою.

Жерар коротко наказав солдатам вишикуватися на дорозі, й загін рушив уперед, не зазнавши ніяких втрат. Капітанові випала тепер нагода запропонувати свою руку мадмуазель де Верней, щоб допомогти їй сісти в карету, бо молодий аристократ стояв, наче вражений громом. Здивована парижанка сіла в карету, відмовившись від послуг республіканця; вона повернула голову до свого коханого, що й досі стояв непорушно, і її вразила раптова зміна в його вигляді, спричинена таємничими словами вершника. Нарешті молодий емігрант поволі попрямував до карети; вся його постать виявляла почуття глибокої відрази.

— Чи ж я не казала вам? — зашепотіла йому на вухо пані дю Га, підводячи його до дверцят. — Ми тепер у руках цієї падлюки, що разом з вашими ворогами продала вашу голову. Та коли вона з дурного розуму закохалася в вас, замість робити своє діло, то не поводьтеся ж і ви по-дитячому, вдавайте, що й собі закохалися в неї, поки не дістанемось до Вівітьєра… А там — раз і по всьому! «Та чи не закохався він уже в неї насправді?» — подумала вона, дивлячись на емігранта, що сидів заціпенілий, наче вві сні.

Карета котилася по піщаній дорозі, колеса глухо шурхотіли. Мадмуазель де Верней озирнулась довкола, і їй здалося, що все раптом змінилося. В її кохання вже закралася смерть. Можливо, різниця була тільки у відтінках, але в очах закоханої жінки вони такі самі виразні, як і яскраві кольори. Бліда, засмучена Франсіна, коли мадмуазель де Верней звертала на неї очі, не могла стримати сліз, бо дівчина зрозуміла з погляду Плазуй-по-Землі, якому вона наказала оберігати мадмуазель де Верней, що доля її господині уже не в його руках. Пані дю Га невдало приховувала під фальшивою усмішкою зловтіху жіночої помсти, і раптова зміна в її ставленні до мадмуазель де Верней, запобіглива облесність в голосі, в обличчі, в усьому поводженні не могли не викликати побоювань у проникливої людини. Мадмуазель де Верней злякано здригнулася й запитала себе: «Чому я здригнулася? Адже це його мати». І раптом подумала: «Чи ж справді вона його мати?» — і затремтіла всім тілом. Перед нею відкрилася безодня, і глибину її показав погляд, який вона кинула на незнайомого.

«Ця жінка кохає його! — подумала Марі.— Але чому вона стала така люб'язна зі мною? Адже недавно вона була вельми холодна! Невже я загину? А може, вона боїться мене?»

Тим часом молодий аристократ то бліднув, то червонів і, намагаючись зберігати спокій, сидів, опустивши очі, щоб приховати дивні почуття, що кипіли в ньому. Суворий вираз спотворив йому витончений рисунок уст, лице пожовкло від неспокійних думок. Мадмуазель де Верней не могла збагнути, чи є в його люті хоч краплина любові. Дорога заглибилась у ліс, і темрява не дозволяла учасникам мовчазної драми запитувати одне одного очима. Гомін вітру, шелест густого листя, розмірена хода конвою надавали цій сцені урочистості, що прискорювала биття сердець. Мадмуазель де Верней здогадувалася про причину раптової зміни: згадка про Корантена спалахнула, мов блискавка, і її справжня доля враз постала перед нею.

Вперше за цілий день вона серйозно замислилася над своїм становищем. Досі, всією істотою поринувши в щастя кохати, вона не думала ні про себе, ні про майбутнє. Не в силі далі нести тягар страшної туги, вона шукала й чекала з лагідним терпінням любові хоч одного погляду юнака; її очі так палко благали, її блідість, її тремтіння були так проникливо красномовні, що він завагався, але від цього її падіння стало ще очевидніше.

— Ви нездужаєте, мадмуазель? — запитав він.

Його голос, уже не такий ніжний, саме запитання, погляд, жест — все переконало бідолашну дівчину, що події цього дня — тільки міраж душі, що він розвіявся, наче гнані вітром легенькі, розпливчасті хмаринки.

— Чи я нездужаю? — мовила вона, силувано засміявшись. — Я тільки-но хотіла це саме запитати вас.

— А я думала, що ви розумієте одне одного, — сказала пані дю Га з робленою доброзичливістю.

Дворянин і мадмуазель де Верней нічого не відповіли. Дівчина була подвійно уражена: з досадою побачила вона безсилля своєї всевладної краси. Вона знала, що будь-якої хвилини може взнати причину того, що сталося, але не виявляла цікавості,— можливо, вперше жінка відступила перед таємницею. Життя людське, на жаль, багате на такі випадки, коли наша думка, чи то через глибокі міркування, чи внаслідок якоїсь катастрофи не має за що вхопитися, втрачає грунт, вихідну точку, і тоді рветься її зв'язок і з минулим, і з майбутнім. У такому стані була й мадмуазель де Верней. Вона застигла в куточку карети, похилившись, наче вирване з корінням деревце. Мовчки страждаючи, не дивлячись ні на кого, вона так глибоко поринула у своє горе і вперто залишалася в тому незнаному світі, де знаходять собі притулок усі нещасливі, аж нічого не бачила довкруг себе. Зграя круків пролетіла, крякаючи, над каретою, але Марі не звернула на них уваги, хоч у неї, як у всіх сильних натур, зберігся в серці куточок для забобонів. Подорожні їхали деякий час мовчки.

«Уже чужі,— думала мадмуазель де Верней. — Однак ніхто навколо мене нічого не говорив. А може, Корантен? Але він у цьому не зацікавлений. Хто ж міг мене звинуватити? Тільки-но я зазнала кохання — і вже мене покинули. Я сію любов, а пожинаю зневагу. Така мені вже судилась доля: завжди бачити щастя й завжди його втрачати!»

Дівчина відчула в своєму серці незнане збентеження, бо щиро покохала вперше в житті. Просто вона не настільки виявила свої почуття, щоб не знайти сили опертися своєму горю в гордості, природній у молодої вродливої жінки. Таємницю свого кохання, таємницю, що її зберігають і на тортурах, вона ще нікому не розкрила. Марі випросталася, соромлячись виказати мовчазним стражданням глибину своєї пристрасті, вона весело струснула головою і показала всім усміхнене обличчя — скоріше усміхнену маску. Змусивши голос звучати спокійно, щоб не зрадити свого хвилювання, вона звернулася до капітана Мерля, що весь час тримався поблизу карети:

— Де ми зараз?

— За три з половиною льє від Фужера, мадмуазель, — відповів той.

— Отже, ми незабаром туди прибудемо? — знову спитала вона, заохочуючи його до розмови і тим самим виявляючи увагу молодому капітанові.

— Льє, — радісно відповів Мерль, — самі по собі не такі вже довгі, але в цьому краї вони справді нескінченні. Коли ми виберемося на цю гору, ви побачите долину, схожу на ту, яку ми щойно залишили, і зможете розгледіти на обрії вершину Пелеріни. Дай боже, щоб шуанам не спало на думку взяти там реванш! Мабуть, ви самі розумієте, що не надто швидко доберешся, коли весь час доводиться їхати то вгору, то з гори. А з Пелеріни ви побачите ще…

Почувши слово «Пелеріна», емігрант удруге здригнувся, але так легенько, що помітила це лише мадмуазель де Верней.

— А що таке Пелеріна? — жваво спитала дівчина, перебиваючи капітана, заглибленого в топографію Бретані.

— Це висока гора, — відповів Мерль, — що дала своє ім'я Менській долині, куди ми зараз прибудемо, вона відмежовує цю провінцію від Куенонської долини, в кінці якої стоїть Фужер, — перше місто Бретані. В один з останніх днів вандем'єра ми билися на Пелеріні з Молодцем і його розбійниками. Ми вели новобранців, і вони, не бажаючи залишати свого краю, вирішили повбивати нас усіх на кордоні; та Юло, старий вояка, добряче їм всипав…

— То ви, мабуть, бачили Молодця? — спитала мадмуазель де Верней. — Який же він?

Її проникливий, глузливий погляд прикипів до обличчя удаваного віконта де Бована.

— Та, господи, мадмуазель, — відповів Мерль, якого вона весь час перебивала, — громадянин дю Га достоту схожий на нього, і якби він не мав на собі уніформи Політехнічної школи, я пішов би в заклад, що це Молодець.

Мадмуазель де Верней пильно вдивлялася в холодне незворушне обличчя чоловіка, що так зневажив її, але ніщо не виказувало в ньому почуття страху; гірка посмішка дівчини дала йому зрозуміти, що в цю хвилину вона розкрила його таємницю, по-зрадницькому приховану від неї. Схиливши голову набік, щоб одночасно бачити молодого дворянина й Мерля, і з радості роздуваючи ніздрі, вона мовила насмішкувато до республіканця:

— Цей шуанський ватажок, капітане, завдає багато турбот першому консулові. Подейкують, що він смілива людина, але в своїх вчинках частенько буває легковажний, особливо щодо жінок.

— Ми на це й розраховуємо, — відповів капітан, — щоб звести з ним рахунки. Коли б він потрапив нам до рук хоча б на дві години, ми всадили б йому в голову дрібку свинцю. Цей посланець Кобленца[36], якби зустрівся з нами, вчинив би так само і загнав би нас на той світ, отже, par pari…[37]

— О, нам немає чого боятися, — мовив емігрант. — Ваші солдати не дійдуть до Пелеріни, бо надто втомлені, і, якщо ви дасте свою згоду, вони зможуть зробити привал тут недалечко. Моя мати зійде у Вівітьєрі — он дорога, що веде туди. Це зовсім близенько. Наші дами, мабуть, уже мріють про спочинок, їх напевно втомив довгий перегін від Алансона. А що мадмуазель де Верней, — він повернувся з вимушеною чемністю до Марі,— з ласки своєї зробила нашу подорож і безпечною, і приємною, то чи не зволить вона прийняти запрошення на вечерю до моєї матусі? До того ж, капітане, — додав він, звертаючись до Мерля, — часи вже не такі лихі, щоб у нас у Вівітьєрі не знайшлося барильця з сидром для ваших солдатів. Адже Молодець не забрав геть усього, — принаймні так гадає моя матуся…

— Ваша матуся? — глузливо увірвала емігранта мадмуазель де Верней, не відповідаючи на його дивну пропозицію.

— Мій вік сьогодні вже не здається вам вірогідним, мадмуазель? — озвалася пані дю Га. — На жаль, я одружилася дуже молодою і в п'ятнадцять років мала уже сина…

— А ви не помиляєтесь, пані, чи не в тридцять?

Пані дю Га аж побіліла, але мовчки проковтнула цю насмішку. Їй кортіло помститись, та вона змусила себе всміхнутися, бо хотіла за всяку ціну, навіть зазнаючи жорстокого глузування, дізнатись, які почуття хвилюють цю дівчину. Отож вона прикинулася, що не зрозуміла її натяку.

— Якщо вірити чуткам, у шуанів ніколи ще не було жорстокішого ватажка, — мовила вона, звертаючись одночасно до Франсіни і її господині.

— Я не думаю, щоб він був жорстокий, — відповіла мадмуазель де Верней, — але він уміє брехати й здається мені надто легковірним. Вождь партії не повинен бути іграшкою ні в чиїх руках.

— Ви його знаєте? — холодно спитав молодий емігрант.

— Ні, — відказала вона, кинувши на нього презирливий погляд. — Я гадала, що знаю…

— О мадмуазель, це хитра бестія, — втрутився до розмови капітан, похитуючи головою й надаючи промовистим жестом цьому слову особливого значення, яке воно втратило в наш час. — У старовинних родин іноді бувають міцні паростки. Він прибув із країни, де, кажуть, колишні не вельми розкошують, а люди, бачте, немов ті плоди, достигають на соломі. Якщо це спритний хлопчина, то нам довгенько доведеться за ним ганятись. Він спромігся виставити проти наших вільних дружин свої летючі загони й звести нанівець усі зусилля уряду. Коли в роялістів спалюють селище, він підпалює двоє в республіканців. Він діє на величезному просторі, й ми змушені кинути проти нього великі сили і то саме тоді, коли у нас обмаль військ. О, він своє діло знає!

— Він занапащає батьківщину, — мовив голосно Жерар, перебиваючи капітана.

— Ну що ж! — відказав дворянин. — Коли його смерть принесе визволення всій країні, розстріляйте його якнайшвидше.

І він втупив у мадмуазель де Верней пронизливий погляд, зазираючи їй в душу; між ними відбулася одна з тих мовчазних сцен, що їх глибоку драматичність і миттєву затаєну гостроту майже неможливо передати словами. Небезпека надає людині привабливості. Коли йдеться про смерть, найогидніший злочинець завжди викликає трохи співчуття. Отже, хоч мадмуазель де Верней була й певна, що її коханий, який так її зневажив, — грізний проводир шуанів, вона зовсім не прагнула переконатися в цьому, побачивши його страту, її цікавість була звернена в зовсім інший бік. Вона воліла сумніватися або вірити залежно від примх своєї пристрасті й почала гратися з небезпекою. Тріумфуючи, вона лукавим глузливим поглядом показала молодому ватажкові на солдатів, як на загрозу, що нависла над ним; вона бавилася, жорстоко подаючи йому наздогад, що його життя залежить від однісінького її слова, і її губи, здавалося, ладні були вже його вимовити. Наче американський дикун, вона запитувала поглядом кожну рисочку на обличчі прив'язаного до стовпа ворога і, граціозно вимахуючи томагавком, тішилася своєю безкровною помстою — вона карала його як жінка, що й досі кохає.

— Коли б я мала такого сина, як ви, пані,— сказала вона видимо наляканій чужинці, — я одягла б жалобу того дня, як віддала його на ласку небезпечної долі.

Мадмуазель де Верней не дістала відповіді. Разів з двадцять вона повертала голову до офіцерів, а тоді раптово оглядалася на пані дю Га, але так і не помітила між нею і Молодцем жодного таємного знаку, що зрадив би їхні інтимні стосунки — вона їх підозрювала, але не хотіла цьому вірити. Жінкам подобається вагання в боротьбі між життям і смертю, коли вони тримають у своїх руках вирок. Молодий шуанський ватажок спокійнісінько посміхався і з безтурботним виглядом витримував тортури, яким піддавала його мадмуазель де Верней; поза його й вираз обличчя свідчили, що він нехтує всі небезпеки, які йому загрожують, і часом його погляд, здавалося, промовляв: «Ось нагода помститися за ваш уражений гонор, не пропустіть же її! Я буду в розпачі, якщо доведеться зректися презирства до вас!» Користуючись своїм вигідним становищем, мадмуазель де Верней почала зневажливо, з удаваною гордовитістю розглядати шуанського ватажка, — в глибині душі вона була в захваті від його мужності й самовладання. Вона зраділа, дізнавшись, що її коханий має старовинний титул — цей привілей завжди жінкам до вподоби, — і відчувала якусь утіху від того, що, ставши на захист справи, облагородженої нещастям, в боротьбі проти переможної Республіки він напружує всі здібності сильної душі й перед лицем небезпеки виявляє відвагу, таку невідпорно принадну для жіночого серця. Разів із двадцять вона випробувала його, можливо, скоряючись тому інстинктові, що спонукає жінку гратися зі своєю жертвою, як кішка грається з упійманою мишею.

— На підставі якого закону ви засуджуєте шуанів до страти? — запитала вона в Мерля.

— На підставі декрета від чотирнадцятого фруктидора цього року, що оголосив заколотницькі департаменти поза законом і запровадив у них військові суди, — відповів республіканець.

— Чому я завдячую, що мені випала честь привертати до себе ваші погляди? — мовила вона до молодого ватажка шуанів, який пильно на неї дивився.

— Почуттям, які жодний порядний чоловік не спроможеться висловити жінці, хоч би хто вона була, — відповів маркіз де Монторан стиха, нахилившись до неї.— Треба ж було дожити до нашого часу, — додав він голосно, — щоб побачити, як гулящі дівчата виконують обов'язки ката й навіть переважають його в майстерності орудувати сокирою.

Вона пильно глянула на Монторана, в захваті від того, що він насмілився образити її в хвилину, коли вона тримала в своїх руках його життя, і мовила до нього пошепки з ніжно-лукавою посмішкою:

— У вас надто вперта голова, катам вона не сподобається, я її збережу.

Вражений маркіз хвилину дивився на цю чудну дівчину, в якій любов перемагала все, навіть найгіркішу зневагу, яка мстилася прощенням за образу, що її жінки ніколи не прощають. Очі його полагідніли, потепліли, на обличчі промайнув вираз смутку. Його пристрасть була вже сильніша, ніж він гадав.

Мадмуазель де Верней, задоволена з цієї малої ознаки бажаного примирення, ніжно глянула на юнака й послала йому усмішку, схожу на поцілунок; потім вона забилася в куточок карети, не наважуючись далі ризикувати щасливою розв'язкою цієї драми, впевнена, що поновила її течію своєю усмішкою. Адже вона була така гарна, так легко вміла долати всі перепони в коханні, так звикла грати геть усім і сміливо йти вперед навмання. Вона так любила в житті несподіванки й бурі!

Невдовзі за наказом маркіза карета звернула з битого шляху і попрямувала до Вівітьєра путівцем, що, затиснений між високими, засадженими яблунями укосами, скидався більше на байрак, ніж на дорогу. Мандрівники перегнали синіх, і конвой поволі простував слідом за ними до старовинного замку — його сіруватий дах то з'являвся, то зникав між деревами край дороги, на якій кілька відсталих солдатів насилу витягали з грузької багнюки обважнілі черевики.

— Оце справжнісінька дорога до раю! — вигукнув Прудконогий.

Завдяки досвідченості візничого мадмуазель де Верней незабаром побачила замок Вівітьєр. Цю будівлю, зведену на вершині скелястого пагорба, оточували два глибокі ставки, й добратися до неї можна було лише через вузьку загату.

Частина півострова позад замку, де розкинулись садки й хатини, була на певній відстані від нього відгороджена глибоким ровом, куди збігала зайва вода з обох ставків, з'єднуючи їх і створюючи в такий спосіб майже неприступний острівець — неоціненний захисток для будь-якого ватажка, де схопити його могли тільки зрадою. Коли заскрипіли поіржавілі завіси брами і мандрівники опинилися під стрілчастим склепінням порталу, напівзруйнованого під час попередньої війни, мадмуазель де Верней визирнула крізь вікно карети. Похмурі кольори картини, що постала перед її очима, майже розігнали заколисливі думки про кохання і звабу. Карета опинилася серед великого, майже чотирикутного двору, замкненого урвистими берегами ставків. Дикі кручі, що обмивалися вкритою зеленими плямами водою, мали за єдину прикрасу безлисті дерева — їхні приземкуваті стовбури й величезні сиві крони, здіймаючись понад очеретом і чагарями, робили їх схожими на чудернацьких почвар. Потворна загорожа неначе ожила й заговорила, коли застрибали, голосно кумкаючи, жаби, сполохані гуркотом карети, і зграї курочок, ляскаючи крильми по воді, злетіли над ставками. Двір, порослий високою прив'ялою травою, терниною, низькорослими деревцями й кущами паразитичних рослин, аж ніяк не навіював думки про лад і пишноту. Замок здавався давно занедбаним. Його покрівлі немов осіли під вагою густої порості. Мури, хоч і складені з міцного сланцю, на який такі багаті тутешні грунти, рясніли шпарами, і плющ чіплявся на них своїми щупальцями. Замок — два крила, з'єднаних під прямим кутом високою вежею, — був обернений фасадом до ставка; трухляві двері й віконниці, що теліпалися на завісах, заіржавіла балюстрада й перекошені віконні рами, здавалося, впадуть на землю від першого подмуху бурі. У цих руїнах, що в непевному місячному світлі видавалися велетенським страховищем, завивав північний вітер. Треба було на власні очі побачити синюваті гранітні брили у поєднанні з чорними й рудуватими сланцями, щоб зрозуміти, наскільки правильний образ викликав у людини вигляд цього порожнього й похмурого кістяка. Каміння, помережане глибокими розколинами, чорні провалля вікон, зубчаста вежа, діряві дахи і справді надавали споруді подоби скелета, а хижі птахи, що з галасом знялися вгору, додали ще одну рису до цієї невиразної схожості. Високі ялини, що росли за будинком, похитували над дахом своїм гіллям, а посаджені для прикраси на ріжках будинку підрізані тисові деревця облямовували його жалобними гірляндами, схожими на торочки похоронного покривала. До того ж форма дверей, неоковирний орнамент, брак єдності архітектурного ансамблю — все показувало, що це один з тих феодальних замків, якими так пишається Бретань, можливо, й не безпідставно, бо вони становлять на цій гаельській землі ніби історію в пам'ятках тих повитих туманом часів, що передували заснуванню монархії. В уяві мадмуазель де Верней слово «замок» завжди викликало певний усталений образ, тому її прикро вразило похмуре видовище, що постало перед її очима. Вона зграбно вистрибнула з карети і з жахом роздивлялась його, міркуючи, як їй діяти далі. Франсіна почула, з якою полегкістю зітхнула пані дю Га, опинившись у повній безпеці від синіх, і дівчина мимоволі скрикнула, коли зачинилася брама й вона побачила себе всередині цієї природної фортеці. Монторан кинувся до мадмуазель де Верней, збагнувши, які думки її непокоять.

— Цей замок, — мовив він з легким смутком у голосі,— зруйнувала війна, так само як ви зруйнували мої надії на щастя.

— Як то? — спитала вона, вкрай здивована.

— Хіба ж ви справді «молода вродлива жінка, шляхетна й розумна?», — спитав він, іронічно повторюючи слова, які так кокетливо вимовила вона під час їхньої розмови на дорозі.

— Хто вам сказав, що це не так?

— Друзі, гідні довіри, що дбають про мою безпеку й оберігають мене від зради.

— Від зради! — вигукнула вона глузливо, — Хіба Алансон і Юло так дуже далеко звідси? У вас погана пам'ять — вада, небезпечна для керівника партії! Та якщо друзі, — додала вона з надзвичайною зухвалістю, — мають таку могутню владу над вашим серцем, ідіть до ваших друзів! Ніщо не зрівняється з радощами дружби. Прощавайте! Ані я, ані солдати Республіки сюди не ввійдемо.

В пориві ураженої гордості й презирства вона метнулася до брами, і весь її вигляд виказував таке благородство й розпач, що всі думки маркіза раптом змінились; так важко було йому відмовитися від своїх бажань, що він знову став необачний і довірливий. Він теж її любив! Обом закоханим не хотілося гніватись одне на одного.

— Додайте хоч одне слово, і я вам повірю, — сказав він благальним тоном.

— Одне слово, — глузливо мовила попа, стиснувши губи. — Слово? Жодного жеста.

— Принаймні посваріть мене, — попросив він, намагаючись узяти Марі за руку, але вона її відсмикнула, — якщо ви все ж таки насмілитесь сердитися на вождя повстанців за те, що він тепер такий недовірливий і похмурий, як був недавно веселий і довірливий.

Марі глянула на нього без гніву, і він провадив далі:

— Ви знаєте мою таємницю, а я вашої не знаю.

Алебастрове чоло дівчини немов захмарилось. Вона кинула на нього докірливий погляд і відповіла:

— Мою таємницю? Ніколи в світі!

В закоханих кожне слово, кожний погляд сповнені особливої промовистості, але мадмуазель де Верней не виявила нічого такого, щоб Монторан, попри всю свою проникливість, зміг розгадати її слова, хоч глибоке хвилювання, яке забриніло в голосі дівчини, розпалило його цікавість.

— Ви вдаєтесь до дивного способу розвіювати підозру, — сказав він.

— А вона у вас іще лишилася? — спитала мадмуазель де Верней, змірявши його очима з голови до ніг, немов кажучи: «А які права ви маєте на мене?»

— Мадмуазель, — мовив він покірно, але твердо, — ваша влада над республіканським військом, конвой, що вас супроводить…

— О, ви мені вчасно нагадали! Скажіть, мій конвой і я сама, — одне слово, ваші захисники, — спитала вона іронічно, — ми тут у безпеці?

— Так, даю вам слово честі дворянина! Хоч би хто ви були, вам і вашим людям немає чого боятися в моєму домі.

В цій клятві звучало таке щире благородство, що мадмуазель де Верней твердо повірила: республіканцям не загрожує ніяка небезпека. Вона хотіла була щось відповісти, але стрималась — до них наближалася пані дю Га. Ця жінка підслухала або вгадала частину розмови між закоханими й дуже стривожилася, побачивши, що між ними вже немає ніякої ворожнечі. Угледівши її, маркіз запропонував свою руку мадмуазель де Верней і пішов з нею до будинку, немов хотів уникнути нав'язливого товариства.

«Я їм заважаю», — подумала пані дю Га й зупинилася. Вона бачила, як закохані поволі попрямували до ґанку й, ставши трохи оддалік, продовжили розмову. «Так, так, я їм заважаю, — сказала вона сама до себе. — Але невдовзі ця погань більше не заважатиме мені. Клянуся Богом, ставок стане її могилою. Хіба ж я не додержу твого «слова дворянина»? Хіба ж вона не буде під водою в цілковитій безпеці?»

Вона пильно дивилася на спокійне плесо ставка, що лежав праворуч від замку, коли раптом почула шарудіння в колючих прибережних кущах і при місячному світлі побачила обличчя Плазуй-по-Землі, який визирнув із-за вузлуватого стовбура старої верби. Треба було добре знати шуана, щоб розгледіти його серед скупчення дерев із обламаним гіллям, з яким так природно зливалась його постать. Пані дю Га сторожко озирнулася довкола і побачила, що візничий веде коней до стайні, яка містилася в крилі замку, оберненому чільною стороною до берега, де ховався Плазуй-по-Землі, а Франсіна прямує до двох закоханих, що в цей час забули про все на світі. Тоді пані дю Га наблизилася до берега, приклавши пальця до уст, вимагаючи цілковитої тиші, а потім шуан скоріше вгадав, ніж почув, такі слова:

— Скільки вас тут?

— Вісімдесят сім.

— А їх тільки шістдесят п'ять, я порахувала.

— Гаразд, — відповів дикун із лютим задоволенням. Він придивлявся, до кожного руху Франсіни і раптом зник за старою вербою, побачивши, що дівчина обернулася, шукаючи очима пані дю Га, свого ворога, за яким весь час підсвідомо стежила.

На парадному ґанку з'явилися, приваблені гуркотом карети, сім чи вісім чоловік; залунали вигуки:

— Молодець! Молодець приїхав! Ось він!..

На галас позбігалися й інші, і розмова закоханих перервалась. Маркіз де Монторан швидко підійшов до купки дворян, владним жестом змусив їх замовкнути і кивнув їм на кінець під'їзної дороги, якою вже крокували республіканські солдати. Вгледівши добре знайомі сині уніформи з червоними вилогами й блискучі багнети, здивовані змовники закричали:

— Ви з'явилися сюди, щоб видати нас?

— В такому разі я не попереджав би вас про небезпеку, — гірко посміхнувся маркіз. — Ці республіканці — конвой тієї молодої дами, — провадив він далі після паузи. — її великодушність врятувала нас від страшної небезпеки, що загрожувала нам в алансонському заїзді. Ми вам розкажемо пізніше про цю пригоду. Я пообіцяв, що дама та її конвой будуть тут у цілковитій безпеці, і ми повинні прийняти їх, як друзів.

Пані дю Га й Франсіна підійшли до ґанку; маркіз галантно запропонував руку мадмуазель де Верней, дворяни розступилися, щоб їх пропустити; кожен намагався розгледіти обличчя незнайомої дівчини, бо пані дю Га, подавши їм потай кілька знаків, вже розпалила в них цікавість.

Мадмуазель де Верней побачила в першій залі розкішно накритий стіл чоловік на двадцять гостей. Їдальня сполучалася з просторою вітальнею, де невдовзі зібрався весь гурт. Обстава цілком відповідала зовнішньому вигляду напівзруйнованого замку. Панелі з полірованого горіхового дерева, але грубої, неоковирної роботи повідставали й розсунулися в багатьох місцях і, здавалось, ось-ось повідпадають від стін. Їхній темний колір робив іще похмурішими ці зали без дзеркал і завіс, де старезні меблі так пасували до загального видовища глибокого занепаду. Марі помітила географічні карти й плани, розгорнуті на великому столі, а по кутках зали купи карабінів та іншої зброї. Все це свідчило про те, що тут відбувається якась важлива нарада між проводирями вандейців і шуанів.

Маркіз підвів мадмуазель де Верней до величезного, поточеного шашелем крісла, що стояло біля каміна, а Франсіна стала позаду своєї господині, зіпершись на бильце крісла.

— Ви дозволите мені відійти на хвилину, щоб виконати свої обов'язки господаря? — мовив маркіз, залишаючи обох жінок, і приєднався до юрби своїх гостей.

Франсіна побачила, як після кількох слів Монторана роялісти почали хапливо ховати зброю, карти — все, що могло збудити підозру республіканських офіцерів; деякі познімали свої широкі шкіряні пояси з пістолетами й мисливськими ножами. Маркіз порадив усім поводитися дуже обережно й, перепросивши, вийшов, щоб прийняти неприємних гостей, посланих йому волею випадку.

Мадмуазель де Верней спокійно грілася біля каміна, простягши ноги до вогню, і, коли Монторан виходив, вона навіть не повернула голови, розчарувавши всіх присутніх, яким хотілося подивитись на неї. Лише одна Франсіна помітила, як змінилася поведінка гостей після того, як молодий ватажок залишив кімнату. Дворяни оточили пані дю Га, вона приглушеним голосом їм щось розповідала і раз у раз оглядалася на обох незнайомих жінок.

— Ви ж знаєте Монторана! — говорила вона, — Закохався миттю у цю дівку, і ви, звичайно, розумієте, що в моїх устах найрозумніші поради здавалися йому підозрілими. І наші паризькі друзі, і пани де Валуа, і пан д'Егріньйон із Алансона — всі попереджали його, що йому готують пастку, що на нього хочуть нацькувати якусь негідницю, а він захопився першою зустрічною, оцією дівкою, яка — я напевне дізналася — привласнила собі вельможне ім'я, аби тільки знеславити його і так далі…

Ця особа, в котрій легко пізнати жінку, що спонукала до нападу на тюрготину, зберігатиме й надалі в нашій розповіді те ім'я, що допомогло їй уникнути небезпеки, коли вона проїздила через Алансон. Назвавши її справжнє ім'я, ми б тільки зганьбили шляхетну родину, вже й без того тяжко засмучену поведінкою цієї молодої жінки; а втім, доля її стала за сюжет одної з наших «Сцен»[38]. Незабаром цікавість присутніх змінилася на зухвальство, майже ворожнечу. Кілька досить гострих вигуків долинули і до вух Франсіни, вона шепнула щось своїй господині і, відійшовши від крісла, сховалась у віконній ніші. Марі встала, повернулася до купки зухвальців й кинула на них погляд, сповнений гідності, навіть презирства. Краса, граціозність, горда постава дівчини відразу змінили поведінку її ворогів і викликали захоплений гомін. Два-три чоловіки, чия зовнішність свідчила про звичку до ґречності, набуту у придворних колах, підійшли до Марі з люб'язним виглядом. Її стримана добропристойність викликала в них пошану, і жоден з-поміж них не насмілився до неї заговорити. Ніхто вже не звинувачував її, здавалося, вона сама їх судила. Проводирі війни за Бога й короля дуже мало нагадували ті портрети, що вона їх залюбки створювала в своїй уяві. Справді велика боротьба звузилась в її очах до мізерних розмірів, коли вона побачила обличчя цих провінційних дворян, позбавлені життя й будь-якого виразу, за винятком двох чи трьох мужніх облич. З поетичного надхмар'я вона впала раптом у реальний світ, їхні обличчя, здавалося, промовляли скоріше про потяг до інтриг, ніж про любов до слави, і насправді лише корисливість вклала зброю в руки всіх цих дворян. І якщо їхні вчинки іноді й були героїчні, тут самі вони показали себе без жодних прикрас. Втрата ілюзій зробила мадмуазель де Верней несправедливою й не дала їй розпізнати щиру відданість тих кількох людей, що стали справді видатними. У більшості дворян були вульгарні манери. Кілька осіб вирізнялися з-поміж інших певною своєрідністю, та вона згладжувалася умовностями аристократичного етикету. Хоч Марі й віддавала належне тонкому розумові й елегантності цих людей, проте побачила в них цілковиту відсутність тієї простоти, тієї величі, до яких призвичаїли її республіканці та їхні перемоги. Це нічне збіговисько в старезному напівзруйнованому замку з обдертими прикрасами, що так пасували до постатей гостей, викликало посмішку Марі: вона побачила в ньому символічну картину монархії. Й вона з радістю подумала, що принаймні маркіз грає першу роль серед тих людей, єдиною заслугою яких в її очах була відданість справі, приреченій на поразку. На цьому тлі вона намалювала образ коханого, захоплено вирізняючи його з-поміж інших дворян, а в отих жалюгідних, убогих постатях уже вбачала лише знаряддя його благородних намірів. Тим часом у сусідній залі почулися кроки маркіза. Миттю змовники розділилися на купки, балачки й шепотіння стихли. Наче школярі, що замислили якусь каверзу за відсутності вчителя, вони зразу ж удали, що в них панують лад і тиша. Увійшов Монторан, і Марі замилувалася ним: серед цих людей він був наймолодший, найвродливіший, найперший. Ніби король серед свого двору, він підходив то до одної купки дворян, то до другої, одним злегка киваючи головою, іншим потискуючи руки, розподіляючи погляди, слова згоди або докору, виконуючи свої обов'язки керівника партії з такою грацією й впевненістю, яких важко було сподіватися від молодика, котрого вона нещодавно звинувачувала в легковажності. Присутність маркіза поклала край надмірній цікавості присутніх щодо мадмуазель де Верней, але незабаром злостивість пані дю Га зробила своє діло. Барон дю Генік, на прізвисько Відповідач, з-поміж усіх цих людей, що зібралися заради важливих справ, за своїм ім'ям і становищем єдиний користувався правом запросто звертатися до Монторана. Він узяв його під руку й відвів убік.

— Послухай, дорогий маркізе, — мовив він, — нам усім дуже прикро бачити, що ти ось-ось вчиниш нечувану дурницю.

— Що ти маєш на увазі?

— Чи ж знаєш ти, звідки взялася ця дівчина, хто вона насправді, які в неї наміри щодо тебе?

— Мій любий Відповідачу, між нами кажучи, завтра вранці моя примха вже мине.

— А що, коли ця негідниця видасть тебе ще до ранку?

— Я тобі відповім, коли ти мені скажеш, чому вона досі цього не зробила, — відказав йому Монторан, набираючи жартома бундючного вигляду.

— Можливо, ти їй подобаєшся і вона не хоче видавати тебе, поки не минула її власна примха.

— Любий друже, поглянь уважно на цю чарівну дівчину, придивися до її манер, і ти не наважишся заперечувати, що вона належить до вищих кіл. Якби вона кинула на тебе прихильний погляд, хіба ти не відчув би себе в глибині свого серця втішеним? Певна особа вже нацькувала вас проти цієї дівчини. Проте якщо після нашої розмови виявиться, що вона — одне з тих пропащих створінь, про яких казали наші друзі, я її вб'ю…

— Невже ви вважаєте Фуше таким великим дурнем, — втрутилася в розмову пані дю Га, — що він може підіслати до вас повію? Він розуміє, що спокуса повинна відповідати вашим чеснотам. Та якщо ви засліплений, то у ваших друзів очі відкриті, щоб оберігати вас.

— Пані,— сказав маркіз, пронизуючи її гнівним поглядом, — якщо ви наважитесь заподіяти зло цій дамі або її конвою, вас ніщо не врятує від моєї помсти. Я хочу, щоб до неї ставилися з глибокою повагою, як до близької мені особи. Адже між нами й фамілією де Верней, здається, давні родинні зв'язки.

Опір, що його зустрів маркіз, вплинув на нього, як на всіх юнаків, перед якими виникають подібні перепони. Хоч як він удавав, що легковажно ставиться до мадмуазель де Верней і запевняв, що його захоплення — скороминуща примха, проте гордість завела його дуже далеко. Признавшись, що він закоханий в цю жінку, він вважав за справу своєї честі оточити її загальною пошаною. Він переходив від одного гуртка до іншого, запевняючи гостей, що незнайома дама — справді мадмуазель де Верней, і видно було, що зачіпати його небезпечно. Одразу всі пересуди припинилися. Коли Монторан відновив у залі деякий лад і задовольнив усі вимоги, він квапливо підійшов до своєї коханої і сказав стиха:

— Ці люди відібрали в мене хвилину щастя.

— Я дуже рада, що ви біля мене, — мовила вона, усміхаючись. — Я страшенно цікава, отож будьте терплячі до моїх запитань. Скажіть насамперед, хто отой чоловік у зеленій сукняній куртці?

— Це славнозвісний майор Бріго, людина з Болота[39], бойовий товариш небіжчика Мерсьє на прізвисько Вандея[40].

— А той огрядний священик з червоним обличчям, який з ним розмовляє безперечно про мене? — питала далі мадмуазель де Верней.

— Ви хочете знати, що вони говорять?

— Чи хочу я знати? Авжеж!

— Але я не зможу переказати їхню розмову, не образивши вас.

— Що? Ви дозволяєте ображати мене у вашому домі? Тоді прощавайте, маркізе! Я не залишусь тут більше жодної хвилини. Мене й так гризе сумління, що я обдурюю бідолашних республіканців, таких чесних і довірливих.

Вона ступила кілька кроків, маркіз пішов за нею.

— Дорога Марі, вислухайте мене. Присягаюся честю, я змусив припинити всі злісні пересуди, сам не знаючи, правдиві вони чи брехливі. Але обставини склалися так, що я повинен стерегтися кожної вродливої жінки, яка трапиться на моєму шляху; наші прихильники в паризьких міністерствах попередили нас, що Фуше хоче підіслати до мене якусь вуличну Юдит, а моїм найближчим друзям дозволено гадати, що для чесної жінки ви надто гарна…

Кажучи це, маркіз пильно дивився в очі мадмуазель де Верней; вона почервоніла і не могла стримати сліз.

— Я заслужила цю образу, — мовила вона. — Я хотіла, щоб ви упевнились, що я — нікчемне створіння, і все ж таки кохали мене… Тоді б у мене зникли всі сумніви. Я вірила вам, коли ви дурили мене, а ви не вірите мені, коли я кажу правду. Покладемо на цьому край, пане, — сказала вона, нахмуривши брови, і пополотніла як смерть. — Прощавайте.

В розпачі вона кинулася до дверей їдальні.

— Марі, моє життя належить вам, — стиха сказав їй маркіз.

Вона зупинилась і глянула на нього:

— Ні, ні, я буду великодушна. Прощавайте! Йдучи сюди за вами, я не думала ані про своє минуле, ані про ваше майбутнє. Я була божевільна.

— Як? Ви залишаєте мене в ту хвилину, коли я віддаю вам своє життя?..

— Ви пропонуєте його в хвилину пристрасті, бажання…

— Без жалю й назавжди, — сказав він.

Вона вернулась. Щоб приховати її хвилювання, маркіз провадив перервану розмову:

— Отой товстун, про якого ви питали мене, небезпечна людина; це абат Гюден, один із тих єзуїтів, таких упертих або відданих церкві, що вони залишилися у Франції, незважаючи на едикт тисяча сімсот шістдесят третього року про їхнє вигнання з країни. Він — підбурювач війни в цій місцевості й проповідник релігійного братства Серця Господнього. Він звик використовувати релігію як знаряддя боротьби, переконує своїх прихильників, що вони воскреснуть, і своїми проповідями спритно підігріває їхній фанатизм. Отже, ви бачите: доводиться використовувати інтереси окремих осіб, щоб досягти великої мети. В цьому весь секрет політики.

— А хто отой старий, ще міцний, м'язистий, з таким бридким обличчям? Отой, у подертій адвокатській мантії?

— Адвокатській? Та він прагне домогтися звання генерал-майора. Хіба ви ніколи не чули про Лонгі?

— То це він! — злякано вигукнула мадмуазель де Верней. — І ви використовуєте таких людей?

— Тихше! Він може вас почути. А ви бачите он того чоловіка, що провадить якусь злочинну розмову з пані дю Га?

— В чорному, схожого на суддю?

— Це один із наших посередників — ла Біллардієр, син радника бретонського парламенту. Його справжнє прізвище Фламе чи щось подібне, але він користується довірою принців.

— А його сусід, отой, що ховає в кишеню череп'яну люльку, а другою рукою зіперся на панель усією долонею, немов який селюк, — мовила сміючись мадмуазель де Верней.

— Їй-богу, — ви вгадали, це колишній єгер покійного чоловіка цієї дами. Командує одним із моїх загонів, кинутих проти летючих республіканських батальйонів. Він і Плазуй-по-Землі, можливо, найретельніші слуги короля з-поміж цього гурту.

— Але вона? Хто вона така?

— Остання з Шаретових коханок, — мовив маркіз. — Має великий вплив на всіх цих людей.

— Вона лишилася вірною Шаретові?

Замість відповіді маркіз зробив гримаску сумніву.

— І ви її поважаєте?

— Та ви справді надто цікаві!

— Вона — мій ворог, бо вже не може бути моєю суперницею, — сказала сміючись мадмуазель де Верней. — Але я прощаю їй давні її провини, хай і вона простить мені мої. А хто цей вусатий офіцер?

— Дозвольте мені його не називати. Він має намір усунути першого консула — напасти на нього зі зброєю в руках. Чи вдасться це йому, чи ні, ви однаково почуєте його ім'я — він уславиться.

— І ви прибули сюди керувати такими людьми! — з жахом вигукнула вона. — Оце такі захисники короля? А де ж дворяни й вельможі?

— Але ж, — мовив маркіз роздратовано, — вони розкидані по всіх європейських дворах! Як ви гадаєте, хто вербує на службу Бурбонам королів, їхні уряди, їхні армії і кидає їх проти вашої Республіки, що загрожує знищити всі монархії й зруйнувати дощенту громадський порядок?

— Ах! — вигукнула вона з глибоким хвилюванням, — Будьте віднині тим чистим джерелом, звідки я черпатиму ідеї, які ще маю засвоїти… Я ладна піти на це. Але дозвольте мені думати, що ви — єдиний дворянин, який, виконуючи свій обов'язок, вчинив напад на Францію силами самих французів, а не чужоземців. Я жінка й відчуваю, що коли б моя дитина, розгнівавшись, вдарила мене, я могла б їй простити; та коли б вона байдужісінько дивилась, як з мене знущається чужинець, то здалася б мені потворою.

— Ви завжди залишитесь республіканкою, — мовив маркіз в солодкому сп'янінні від цих благородних слів, що стверджували його марнолюбні думки.

— Республіканкою? Ні, я більше не республіканка. Я не поважала б вас, якби ви скорилися першому консулові,— додала вона. — Але я б не хотіла бачити вас на чолі цих людей, що грабують куточок Франції замість боротися проти всієї Республіки. Заради кого ви воюєте? Чого сподіваєтесь від короля, якого ви знов посадите на трон вашими руками? Колись одна жінка вчинила такий подвиг, але врятований нею король допустив, щоб її спалили живцем… Ці люди — помазанці Божі, а торкатися святині небезпечно. Полишіть Богові садити їх на пурпурові престоли, скидати й знову на них садити. Якщо ви зважили, яка відплата вас чекає, ви вдесятеро вище піднеслися в моїх очах; тоді, коли хочете, топчіть мене ногами, я вам це дозволяю, я буду від того щаслива!

— Ви чарівна! Не намагайтеся тільки повчати цих людей, я тоді залишуся без солдатів.

— Ах, якби ви дозволили мені навернути вас до моєї віри, ми поїхали б звідси за тисячу льє!

— Ці люди, яких ви, очевидно, зневажаєте, можливо, загинуть у боротьбі,— сказав маркіз поважним тоном, — їхні провини забудуть. А втім, якщо мої зусилля не будуть марні, хіба лаври перемоги не приховають усього?

— Я бачу, що тут тільки ви один чимось ризикуєте.

— Ні, не тільки я один, — щиро й скромно відповів він, — Ось там ви бачите двох нових ватажків Вандеї. Першого, як ви чули, звуть Великий Жак, це граф де Фонтен, а другий — ла Біллардієр, я вам уже його показував.

— А ви пам'ятаєте Кіберон?[41] Біллардієр грав там надзвичайно дивну роль! — сказала вона, вражена якоюсь згадкою.

— Повірте мені, йому багато чого довелося зазнати. То не мед — служити принцам…

— Я вся тремчу, слухаючи вас! — вигукнула Марі.— Маркізе, — заговорила вона таким тоном, наче замовчувала якусь таємницю, відому їй одній, — часом досить хвилини, щоб розвіяти ілюзію і відкрити секрети, від яких залежить життя і щастя багатьох людей… — Вона зупинилася, немов злякавшись, що сказала надто багато, й, помовчавши, додала: — Я хотіла б знати напевно, чи в цілковитій безпеці тут республіканські солдати?

— Я буду обачний, — сказав маркіз, посмішкою приховуючи своє хвилювання, — але не кажіть мені більше про ваших солдатів, я відповідаю за них честю дворянина.

— Зрештою, — провадила вона, — за яким правом мала б я вами керувати? Хай між нами обома вам завжди належить зверхність. Хіба я не казала вам, що була б у розпачі, коли б владарювала над рабом?

— Пане маркізе, — перериваючи їхню розмову, шанобливо запитав майор Бріго, — сині ще довго тут залишатимуться?

— Вони вирушать негайно, як тільки відпочинуть, — вигукнула Марі.

Маркіз кинув навколо пильний погляд, помітив якесь пожвавлення і відійшов від мадмуазель де Верней; його місце зразу ж зайняла пані дю Га. Підступної усміхненої маски на обличчі цієї жінки не зігнала й гірка посмішка молодого ватажка. Саме в цю мить у Франсіни вихопився приглушений зойк, і Марі з подивом побачила, що вірна її товаришка прожогом кинулася до їдальні; вона здивувалася ще більше, коли, глянувши на пані дю Га, помітила смертельну блідість, що вкрила обличчя її ворога. Бажаючи дізнатися, чим викликана дивна поведінка Франсіни, мадмуазель де Верней підійшла до вікна, за нею поспішила пані дю Га, щоб розвіяти підозру, яку могла збудити в дівчини чиясь необачність. Обидві жінки поглянули на озеро і відійшли від віконної ніші до каміна, Марі — не помітивши нічого, що пояснило б їй втечу Франсіни, пані дю Га — посміхаючись загадково-підступною посмішкою, задоволена, що її накази виконані.

Озеро, біля якого Плазуй-по-Землі з'явився у подвір'ї замку на заклик цієї жінки, з'єднувалось із захисним ровом, що загороджував садки, охоплюючи їх своїми повитими сірою млою закрутами, то широкими, як ставки, то вузькими, немов штучні річечки в парках. Високий урвистий берег, що здіймався над прозорою водою, був за кілька сажнів од вікна.

Франсіна довго вдивлялась у чорні лінії тіней, що їх відкидали на поверхню води верхів'я старих верб, неуважно спостерігаючи, як рівномірно погойдується їхнє гілля від повіву нічного вітерцю. Та раптом їй здалося, що одна тінь на гладіні озера рухається поривчастими, безладними стрибками, наче жива істота. Ця темна пляма, хоч і дуже невиразна, ніби нагадувала людську голову. Франсіна спочатку подумала, що це мерехтить на воді хистке місячне світло, яке падало крізь листя; та невдовзі показалася друга голова, а вдалині з'явилося ще декілька. Надбережні чагарі пригнулись і стрімко випростались, і тоді Франсіна побачила, що весь довгий живопліт ледь помітно ворушиться, звиваючись, наче казкова велетенська індійська змія. Потім у дрокових і тернових кущах замерехтіли, забігали світляні цятки. Напруживши зір, кохана Плазуй-по-Землі наче впізнала першу з чорних постатей, що скрадалися у розворушених прибережних заростях. Обриси постаті були дуже невиразні, проте Франсіна упевнилась, що то був Плазуй-по-Землі, бо серце її гучно забилося. Пересвідчившись зі знайомого його жесту в своїй правоті та поспішаючи дізнатися, чи не криється зрада в такій загадковій навалі, Франсіна кинулася на подвір'я. Опинившись серед зеленого майданчика, вона оглянула по черзі обидва замкових крила й обидва береги, але не помітила ніяких ознак потаємного руху на тому боці, що лежав проти незаселеної частини замку. Вона насторожено прислухалась і почула легесеньке шарудіння, схоже на кроки хижака в лісовій тиші. Дівчина здригнулася, але не розгубилась. Хоч яка молода й недосвідчена була Франсіна, цікавість миттю підказала їй хитру вигадку. Вона помітила в глибині двору карету, швиденько забралася туди й обережно підвела голову, неначе заєць, що дослухається до гомону далекого полювання. Дівчина побачила, як із стайні вийшов Хапай-Коровай у супроводі двох селян; усі троє несли оберемки соломи. Вони розіслали її перед незаселеною частиною будинку вздовж берега, порослого низенькими деревцями, де шуани шастали в цілковитій тиші, що свідчила про готування якоїсь жахливої воєнної хитрості.

— Ти так стелиш солому, наче вони справді тут спатимуть. Годі, Хапай-Короваю, годі,— почула Франсіна хрипкий приглушений голос, який вона зразу пізнала.

— Не спатимуть тут, кажеш? — перепитав Хапай-Коровай і вибухнув дурнуватим сміхом. — А ти не боїшся, що Молодець розгнівається? — додав він так тихо, що Франсіна цих слів не почула.

— Ну й нехай гнівається, — відповів упівголоса Плазуй-по-Землі,— але ми все одно повбиваємо синіх. А оцю карету — додав він трохи згодом, — нам з тобою слід було б затягти до возовні.

Хапай-Коровай потяг карету за дишель, Плазуй-по-Землі підштовхнув її, хапаючись за колесо, і Франсіна незчулася, як опинилась у возовні, де її мало не зачинили.

Хапай-Коровай вийшов допомогти іншим шуанам прикотити барило з сидром, що ним маркіз наказав пригостити солдатів-конвоїрів. Плазуй-по-Землі рушив повз карету до дверей, наміряючись вийти й зачинити возовню; раптом він відчув, що його зупинила чиясь рука, міцно вхопивши за волохату козячу шкуру. Він упізнав лагідні очі, що мали над ним незбагненно могутню владу, і на мить застиг, немов зачарований. Франсіна хутко вистрибнула з карети й мовила задирливим тоном, що так чудово пасує розгніваній жінці:

— П'єре, про що сповістив ти на дорозі ту даму і її сина? Що тут коїться? Чому ти ховаєшся? Я хочу знати все.

Від цих слів обличчя Плазуй-по-Землі набрало виразу, ще не відомого Франсіні. Бретонець підвів до дверей свою невинну кохану і, повернувши її лицем до біластого місячного світла, заговорив, дивлячись на неї страшними очима:

— Гаразд, хай я буду проклятий! Я тобі все скажу, Франсіно, але ти повинна мені присягтися на оцих чотках… — І він витяг з-під козячої шкури старі чотки. — Ти знаєш цю святиню, — провадив він, — перед нею ти відповіси мені правду на одне-однісіньке питання.

Франсіна спалахнула, глянувши на старезні чотки — це була запорука їхнього кохання.

— На цих чотках, — сказав шуан, до краю схвильований, — ти присягалася…

Він не закінчив. Молода селянка притиснула руку до уст свого вовкуватого коханця, щоб примусити його замовкнути.

— А навіщо я маю присягатися? — спитала вона.

Він обережно взяв дівчину за руку, дивився на неї з хвилину і спитав:

— Панночка, в якої ти служиш, насправді мадмуазель де Верней?

Франсіна стояла перед ним, опустивши руки, потупивши очі й похиливши голову, бліда й непорушна.

— Вона — повія! — жахливим голосом вигукнув Плазуй-по-Землі.

По цьому слові гарна дівоча рука знову лягла на його вуста, але цього разу він рвучко відсахнувся. Перед молодою бретонкою був уже не її коханий, а дикий звір в усій шаленій люті своєї хижої натури. Брови шуана грізно насупились, губи скривилися, зуби він вишкірив, наче пес, що захищає свого хазяїна.

— Раніше ти була квітка, а тепер ти стала гній. Ох, навіщо я тебе залишив! Ви приїхали, щоб викрити нас, видати Молодця.

Ці слова скоріше скидалися- на гарчання, ніж на людську мову. Почувши такий докір, Франсіна, хоч яка була злякана, наважилася підвести свої ангельські очі, вона глянула в його розлючене обличчя й відповіла спокійно:

— Присягаюся спасінням моєї душі, що це неправда. Це все твоя пані вигадала.

Тоді він похилив голову; дівчина граціозним рухом наблизилася до нього, взяла за руку й мовила:

— П'єре, навіщо нам у все це встрявати? Послухай, я просто не знаю, як ти можеш тут хоч що зрозуміти, бо ж я не збагну нічого! Але пам'ятай, що ця вродлива благородна панна — моя добродійниця, а також і твоя, вона і я — мов рідні сестри. З нею не повинно скоїтися нічого лихого, коли ми біля неї, принаймні поки ми живі. Поклянися мені в цьому! Тут я тільки тобі одному вірю.

— Не я тут верховода, — сердито буркнув шуан.

Його обличчя спохмурніло. Вона взяла його за великі відстовбурчені вуха й легенько поторгала, немов пестила кошеня.

— Гаразд, — мовила вона, помітивши, що обличчя його полагідніло, — обіцяй мені зробити все, що зможеш, для безпеки нашої благодійниці.

Він похитав головою, наче сумнівався в успіху, і бретонка затремтіла. Саме в цю критичну хвилину на греблю вийшов республіканський конвой. Тупіт солдатських черевиків, брязкіт зброї збудив луну в подвір'ї замку й немов поклав край ваганням Плазуй-по-Землі.

— Може, я і врятую її, якщо ти зумієш утримати її в будинку, — сказав він своїй милій, — І хоч би що сталося, — додав він, — залишайся з нею і нікому — ні слова. Чуєш? Інакше нічого не вийде.

— Обіцяю тобі,— відповіла вона, вжахнувшись.

— А тепер біжи. Вертайся зараз же й заховай свій страх від усіх, навіть від своєї господині.

— Гаразд.

Вона потиснула йому руку й полинула легко, мов пташка, до ґанку; шуан провів її батьківським поглядом і шаснув у живопліт, немов актор, що втікає за куліси в ту хвилину, коли підіймається завіса, відслоняючи трагедію.

— Чи не здається тобі, Мерлю, що це місце — справжнісінька пастка? — спитав Жерар, наближаючись до замку.

— Я це сам добре бачу, — стурбовано відповів капітан.

Обидва офіцери поспішили виставити вартових, щоб убезпечити себе з боку греблі та брами, потім недовірливим поглядом окинули береги й весь замковий окіл.

— Ну, — сказав Мерль, — треба або ввійти в це лігво з цілковитою довірою, або зовсім туди не входити.

— Увійдімо, — відповів Жерар.

Як тільки офіцер подав команду «вільно», солдати швидко поставили рушниці в козла й з'юрмилися перед солом'яною постилкою, — посередині красувалося барильце з сидром. Вони поділилися на групи, й двоє селян почали роздавати їм житній хліб і масло. Маркіз вийшов назустріч офіцерам і запросив їх у дім. Коли Жерар зійшов на ґанок, він оглянув обидва замкових крила, де старі модрини розіслали своє чорне віття, і підкликав до себе Прудконогого й Серцевідця.

— Йдіть обидва в розвідку, понишпоріть гарненько в саду і в цьому живоплоті, зрозуміли? Та виставте вартового перед вашим строєм…

— Чи дозволите, командире, перш ніж іти на полювання, розігріти трохи горлянку? — запитав Серцевідець.

Жерар кивнув головою.

— Ти добре бачиш, Серцевідцю, — сказав Прудконогий, — що командирові не треба було лізти в це осине кубло. Якби на його місці був Юло, він нізащо не завів би нас сюди; ми тут — наче в казані.

— Ти просто дурень, — відповів Серцевідець, — Як же ти, король проноз, не зметикував, що ця халупа — палац тієї гарненької дами, біля якої посвистує наш веселий дрізд,[42] найхоробріший з усіх капітанів, і він одружиться з нею — це ясно, як начищений багнет. Що й казати, така жінка зробить честь усій півбригаді.

— Атож! — відповів Прудконогий. — Ти ще можеш додати, що й сидром нас тут частують знаменитим, та щось він мені не до смаку перед цими бісовими загорожами. В мене весь час перед очима, як Лароз і В'є-Шапо котяться шкереберть у рівчак там, на Пелеріні. Скільки житиму, цього не забуду. В бідолахи Лароза косичка підстрибувала на спині, наче молоток на дверях.

— Друже мій Прудконогий, як на солдата в тебе забагато хвантазії. Тобі складати б пісні в Національному інституті.

— Коли в мене забагато фантазії,— заперечив Прудконогий, — то в тебе її зовсім немає. Багато часу мине, поки ти дослужишся до консула.

Сміх солдатів поклав край суперечці, бо Серцевідець не знайшов пороху у своїй ладівниці, щоб відбити напад.

— Ну, ідеш у дозір? Я піду праворуч, — мовив Прудконогий.

— Гаразд, а я піду ліворуч, — відповів йому товариш. — Але стривай, одну хвилинку! Я вип'ю кухоль сидру — у мене язик приклеївся до горлянки, наче той пластир, яким наш Юло заліплює дірки на своєму пречудовому капелюсі.

Ліва сторона саду, куди Серцевідець не поспішав вирушати в розвідку, на нещастя, лежала на тому небезпечному березі, де Франсіна помітила таємничі постаті. На війні усе — випадок.

Жерар увійшов до вітальні, привітався й пильно оглянув присутніх. Ще більша підозра заворушилася в його душі; він швидко підступив до мадмуазель де Верней і сказав, стишивши голос:

— Гадаю, що вам негайно треба їхати звідси, ми тут у небезпечному місці.

— Невже ви боялися б чогось у моєму домі? — спитала вона, сміючись, — Ви тут у більшій безпеці, ніж у Маєнні.

Жінка завжди певна в своєму коханому. Обидва офіцери заспокоїлися. В цю хвилину товариство перейшло до їдальні, хоч іще не прибула, як виявилося з кількох побіжних фраз, очікувана всіма значна особа. Завдяки тиші, яка завжди панує на початку врочистої трапези, мадмуазель де Верней могла уважніше придивитися до цього збіговиська, дуже цікавого в такій обстановці, й гадки не маючи, що сама певною мірою спричинилася до нього, — як і чимало жінок, звиклих в усьому знаходити розвагу, вона виявляла безтурботність і в найвирішальніші хвилини життя. Раптом її вразило одне спостереження. Обидва республіканські офіцери вигідно вирізнялися серед присутніх своїм статечним виглядом. Довге волосся, стягнуте на скронях і заплетене на потилиці в тугу косу, відкривало на їхніх чолах ті чисті лінії, що надають такої щирості й благородства молодим обличчям. Старі сині мундири з потертими червоними вилогами, все, аж до еполет, що позсувалися на спину в довгих походах, свідчило про брак шинелей у цілій армії, навіть у командирів, усе вирізняло цих двох військових серед людей, до яких вони потрапили.

«О, тут уся нація, свобода! — подумки сказала собі Марі. Потім вона кинула погляд на роялістів, — А там тільки одна людина — король, привілеї!»

Вона мимоволі замилувалася обличчям Мерля: цей життєрадісний солдат утілював образ французького піхотинця, що посвистує під кулями й ніколи не забуде пожартувати з невдахи товариша. Жерар викликав до себе пошану. Поважний і стриманий, він, здавалося, мав душу справжнього республіканця, яких у ті часи була сила-силенна у французькій армії і яким їхня скромна, благородна самовідданість надавала не знаної доти енергії.

«Ось людина, що мені до вподоби, людина з широкими поглядами, — подумала мадмуазель де Верней. — Спираючись на сучасне, пануючи над ним, ці люди руйнують минуле, але заради процвітання майбутнього…»

Ця думка засмутила Марі, бо не стосувалася її коханого, і вона обернулася до нього, щоб зовсім іншим захопленням помститися ненависній віднині Республіці. Вона бачила, що маркіза оточують люди досить сміливі, досить фанатичні й досить упевнені в майбутньому, щоб наважитись напасти на переможну Республіку, сподіваючись відновити мертву монархію, заборонену релігію, повернути вигнаних принців, скасовані привілеї. «Маркіз, — подумала вона, — вартий аж ніяк не менше за тих, інших, бо, схилившись над уламками минулого, він прагне побудувати з нього майбутнє».

Думка її, живлячись образами, блукала між руїнами минулого й руїнами теперішнього. Свідомість голосно говорила їй, що один бореться за окрему людину, другий — за всю країну; але почуття привело її до висновку, до якого можна було прийти й міркуванням, що король — це країна.

Почувши у вітальні чиїсь кроки, маркіз підвівся і пішов назустріч новоприбулому. Це був очікуваний гість; побачивши велике товариство, він здивувався й хотів щось сказати, але Молодець потай від республіканців подав йому знак мовчати й запросив до столу. В міру того як республіканські офіцери придивлялись до присутніх за столом, їх знову охоплювала підозра. Сутана абата Гюдена й чудернацький одяг шуанів насторожили їх; вони подвоїли увагу й помітили дивовижний контраст між манерами гостей і їхніми словами. Якщо одні проголошували надмірний республіканізм, то інші вирізнялися дивною аристократичністю манер. Кілька випадково перехоплених поглядів між маркізом і кимось із його гостей, кілька необережно кинутих двозначних слів і особливо вузькі смужки бороди в декого з присутніх, погано сховані високими краватками, одночасно відкрили обом офіцерам правду. Думку, що набігла їм обом у голову, вони передали один одному поглядом, бо пані дю Га спритно їх розсадила, і їм залишилося тільки перемовлятися очима. Становище вимагало обачності; вони не знали, чи господарі вони в цьому замку, чи їх затягли сюди в пастку; чи була мадмуазель де Верней жертва чи спільниця в цій незбагненній пригоді. Але непередбачені обставини прискорили розв'язку, перш ніж вони зрозуміли всю серйозність становища. Новий гість належав до рум'янолицих товстунів, круглих, як бочка, що ходять, підхиляючись назад, наче витискують повітря навколо себе і гадають, що геть усі дивляться тільки па них. Хоч і високородний дворянин, він уважав життя за розвагу, що повинна давати якнайбільшу втіху. Він схилявся перед самим собою, але все-таки був доброзичливий, чемний і дотепний, як деякі дворяни, котрі, закінчивши виховання при дворі, вертаються до своїх маєтків і навіть у гадці не мають, що, проживши там двадцять років, вони обростають цвіллю. Такі люди з непохитною самовпевненістю нехтують правилами звичайності, сиплють пустими дотепами, дуже спритно обминають усе справді хороше й докладають неймовірних зусиль, щоб самому пошитися в дурні. Орудуючи виделкою з ретельністю завзятого їдця, він надолужив згаяний час і врешті підвів очі від тарілки. Його здивування ще збільшилося, коли він побачив двох республіканських офіцерів, і він запитливо глянув на пані дю Га; замість відповіді вона показала йому на мадмуазель де Верней. Побачивши сирену, чия краса вже майже пригасила в серцях гостей почуття, збуджені пані дю Га, товстун посміхнувся зухвалою глумливою посмішкою, за якою, видно, ховалася якась непристойна історія. Він нахилився до сусіда й пошепки сказав йому кілька слів, і ці слова, залишившись невідомими тільки для офіцерів і Марі, переходили з уст в уста, від одного до іншого і дійшли нарешті до того, кого вони мали смертельно вразити в самісіньке серце. Ватажки вандейців і шуанів з жорстокою цікавістю звернули свої погляди на маркіза де Монторана. Очі пані дю Га світилися зловтіхою, перебігаючи від маркіза до здивованого обличчя мадмуазель де Верней. Офіцери занепокоєно перезиралися, чекаючи кінця цієї дивної сцени. Настала хвилина, коли виделки завмерли в руках, в кімнаті запанувала тиша й усі погляди зосередилися на обличчі Молодця. Від шаленого вибуху люті лице його налилося кров'ю, а за мить стало жовте як віск. Молодий ватажок повернувся до гостя, від якого приповзла ця отруйна гадюка, й похмуро спитав:

— Прокляття! Графе, це правда?

— Присягаюся честю! — відповів граф і поважно схилив голову.

Маркіз опустив очі, а за хвилину знову підвів їх і уп'явся в Марі; дівчина, яка уважно стежила за розмовою, зустріла цей погляд, повний смертельної ненависті.

— Я віддав би своє життя, щоб негайно помститися за себе, — мовив маркіз упівголоса.

Пані дю Га вловила зміст його слів лише з поруху вуст і посміхнулася до молодика, як посміхаються другові, обіцяючи, що його прикрощі ось-ось минуться. Презирство до мадмуазель де Верней, написане на всіх обличчях, перевершило міру обурення двох республіканців. Вони рвучко підвелись.

— Чого ви бажаєте, громадяни? — спитала їх пані дю Га.

— Наші шпаги, громадянко, — іронічно відповів їй Жерар.

— За столом вони вам не потрібні,— мовив маркіз крижаним тоном.

— Ні, але ми пограємо з вами в добре знайому вам гру, — відповів Жерар, випростуючись на весь зріст. — І тут ми подивимось один на одного ближче, ніж біля Пелеріни.

Всі заціпеніли. В цю хвилину надворі гримнув рушничний залп, вжахнувши обох офіцерів. Вони кинулися на ґанок і побачили щось із сотню шуанів, які цілилися в солдатів, іще живих після перших пострілів, і стріляли по них, мов по зайцях. Бретонці прийшли з того берега, де Плазуй-по-Землі поставив їх, ризикуючи їхнім життям; коли стихли останні постріли, крізь стогін конаючих чути було, як кілька шуанів попадали в воду, де їх закружляло, наче каміння у вирі. Хапай-Коровай націлився в Жерара, Плазуй-по-Землі взяв на приціл Мерля.

— Капітане, — холодним тоном мовив маркіз до Мерля, повторюючи його власні слова, сказані про нього, — бачите, люди мов плоди, — дозрівають на соломі.

І він показав рукою на скривавлену постилку, де поліг геть увесь республіканський конвой; шуани добивали поранених і з неймовірною спритністю роздягали вбитих.

— Я правду казав, що ваші солдати не дійдуть до Пелеріни, — додав маркіз. — Я певен також, що вашу голову начинять свинцем раніше, ніж мою. Як ви гадаєте?

Монторан відчував непереборну потребу вдовольнити свою лють. Знущання із переможеного ворога, жорстокість, навіть підступність цього вбивства, яке сталося без його наказу, але яке він тепер схвалював, відповідали таємним бажанням його серця. У своєму шаленстві він ладен був знищити всю Францію. Сині, що лежали з перерізаним горлом, і двоє живих офіцерів, не винних у злочині, за який він прагнув помститися, були в його руках картами, що їх шматує у розпачі гравець, спустивши все до нитки.

— Краще загинути, ніж перемагати отак, як ви, — мовив Жерар. Потім, дивлячись на голі, закривавлені трупи солдатів, він вигукнув: — Як підло, по-зрадницькому їх убито!

— Так само, як і Людовіка Шістнадцятого, — жваво відповів маркіз.

— Добродію, — згорда відказав Жерар, — у суді над королями є таємниці, що їх вам ніколи не збагнути.

— Засудити короля! — вигукнув маркіз у нестямі.

— Боротися проти вітчизни! — кинув презирливо Жерар.

— Нісенітниця! — крикнув маркіз.

— Батьковбивці! — відрізав Жерар.

— Царевбивці!

— Е, я бачу, ти завів суперечку перед смертю, — весело гукнув Мерль.

— Атож, — мовив спокійно Жерар і повернувся до маркіза. — Добродію, якщо ви маєте намір нас убити, то зробіть нам принаймні ласку — накажіть розстріляти негайно.

— От тобі й маєш! — вигукнув капітан. — Завжди ти підганяєш кінець. Але, мій друже, коли вирушають у далеку дорогу й вже не матимуть змоги поснідати, то хоча б вечеряють.

Жерар кинувся вперед і гордо став під стіною, не промовивши ні слова. Хапай-Коровай націлився в нього; маркіз стояв непорушно, і той зрозумів його мовчання як наказ. Майор упав, наче підрубане дерево. Плазуй-по-Землі підбіг поділити здобич з Хапай-Короваєм. Вони сварилися, наче голодні круки, й гарчали над іще теплим трупом.

— Коли ви хочете закінчити вечерю, капітане, то ходімо зі мною, — мовив маркіз до Мерля, вирішивши зберегти йому життя для обміну полоненими.

Капітан машинально пішов за маркізом і сказав упівголоса, немов докоряючи собі:

— І все це через ту бісову дівку. Що скаже Юло?

— Через оту дівку! — глухо вигукнув маркіз. — То вона справді дівка?

Слова капітана Мерля, здавалося, тяжко вразили Монторана, він ішов, хитаючись, блідий, похмурий, насуплений.

В цей час у їдальні відбувалась інша сцена; через відсутність маркіза вона набула такого загрозливого характеру, що Марі, опинившись без захисника, вже читала смертний вирок в очах своєї суперниці. Коли пролунали постріли, всі присутні повставали з-за столу, крім пані дю Га.

— Не турбуйтеся, — сказала вона, — то дрібниця, наші люди вбивають синіх.

Коли маркіз вийшов з кімнати, вона підвелась.

— Оця панночка, — вигукнула вона, насилу стримуючи лють, — прибула сюди, щоб занапастити Молодця! Вона хоче видати його Республіці!

— За сьогоднішній день я могла видати його двадцять разів, а я врятувала йому життя, — заперечила мадмуазель де Верней.

Пані дю Га блискавично кинулася до своєї суперниці; у нестямі вона позривала благенькі застібки на її спенсері, роздерла на дівчині, приголомшеній цим раптовим нападом, сукню, мережива, корсет, сорочку і порушила грубою рукою недоторканність священної схованки, де лежав лист; шукаючи його, вона спритно задовольняла свої ревнощі і так несамовито терзала трепетні груди своєї суперниці, що залишила на тілі криваві сліди нігтів, відчуваючи люту втіху від мерзенної наруги, яку чинила над дівчиною. У кволій боротьбі Марі проти розлюченої жінки стрічки її капелюшка розв'язались, він упав, і нічим не стримуване волосся густою хвилею кучерів розсипалося по плечах; обличчя засяяло цнотливістю, дві сльозинки, від яких іще яскравіше заблищали її вогненні очі, покотилися по щоках, залишаючи на них пекучий слід; здригаючись від образи, вона завмерла під поглядами гостей. Навіть найжорстокіші судді, побачивши її горе, повірили б, що вона невинна.

Ненависть погано розраховує — пані дю Га не помітила, що її ніхто не слухає, коли вона, тріумфуючи, вигукнула:

— Ви тепер бачите, панове, хіба ж я обмовила це жахливе створіння?

— Не таке вже воно жахливе, — озвався тихим голосом товстун, винуватець усього нещастя. — Щодо мене, то такі жахи мені вельми до вподоби.

— Ось тут, — заговорила спільниця вандейців, — наказ, підписаний Лапласом і скріплений підписом Дюбуа. — Почувши ці імена, кілька гостей підвели голови. — А ось його зміст, — провадила далі пані дю Га: — «Громадяни військові коменданти всіх чинів, начальники округ, прокурори-синдики й інші представники влади в повсталих департаментах, особливо в тих місцевостях, де з'явиться колишній маркіз де Монторан, ватажок розбійників, на прізвисько Молодець, зобов'язані по змозі сприяти і подавати допомогу громадянці Марі Верней та виконувати її розпорядження, коли вона матиме в цьому потребу, і так далі…» Повія привласнила собі славнозвісне ім'я, щоб зганьбити його такою мерзотою, — додала вона.

Серед гостей знявся гомін подиву.

— Партії у грі не рівні, якщо Республіка посилає проти нас таких гарненьких жінок, — весело зауважив барон дю Генік.

— Особливо жіночок, яким нічого втрачати в цій грі,— докинула пані дю Га.

— Нічого? — перепитав шевальє дю Віссар. — Однак панночка посідає скарб, що напевне дає їй чималий прибуток.

— Республіка, мабуть, любить жартувати, коли шле нам веселих дівчат замість послів, — вигукнув абат Гюден.

— Та панночка, на жаль, шукає розваг, які вбивають, — знов озвалася пані дю Га, і страшна зловтіха заграла на її обличчі, вказуючи на справжній сенс таких жартів.

— А як же тоді ви ще живете, пані? — мовила Марі й випросталась, поправивши на собі одежу.

Ця їдка насмішка викликала деяку повагу до такої гордої жертви й змусила усіх замовкнути. Іронічна посмішка, що промайнула на устах гостей, розлютила пані дю Га; не помічаючи маркіза й капітана, що ввійшли до їдальні, вона гукнула, показуючи рукою на мадмуазель де Верней:

— Хапай-Короваю, забери її звідси, — це моя частка здобичі, я віддаю її тобі, роби з нею все, що захочеш!

Від цих слів «все, що захочеш» присутні здригнулись, бо за маркізом показалися бридкі обличчя Плазуй-по-Землі й Хапай-Коровая, і жахливі тортури постали в кожного перед очима.

Франсіна стояла, наче громом уражена, заломивши руки, з повними сліз очима. Свідомість небезпеки повернула мадмуазель де Верней цілковите самовладання, й вона гордовито підвела голову, кинувши на присутніх зневажливий погляд своїх сухих, палючих очей; вона вихопила листа з рук пані дю Га й метнулась до дверей, де Мерль залишив свою шпагу. Тут вона зіткнулася з маркізом, холодним і незворушним, наче статуя. На його застиглому невблаганному обличчі жодна риса не виявляла найменшого співчуття до неї. Це вразило її в самісіньке серце, і життя їй раптом стало осоружне. Той, хто так палко присягався їй у коханні, чув, звичайно, як глумилися з неї, й лишався байдужим свідком наруги, коли перед очима всіх розкрили скарби краси, що їх жінка береже для любощів. Вона, може, й простила б Монторанові його презирство, але зненавиділа його за те, що він бачив її приниження. Невситима жадоба помсти спалахнула в її серці; вона кинула на маркіза нестямний погляд. Її душило почуття свого безсилля: у неї за плечима вже стояла смерть. В голові її завирував божевільний вихор, кров закипіла, й весь світ постав перед нею в полум'ї пожежі. Замість убити себе, вона кинулася зі шпагою в руках на маркіза і встромила її аж по саме руків'я. Та лезо сковзнуло між рукою та боком; Молодець схопив Марі за руку і потяг із зали за допомогою Хапай-Коровая, що підбіг до знавіснілої дівчини в ту мить, коли вона намірилася вбити маркіза. Вражена цим видовищем, Франсіна пронизливо закричала.

— П'єре! П'єре! П'єре! — жалібно гукала вона й бігла за своєю господинею.

Залишивши приголомшене товариство, маркіз вийшов і зачинив за собою двері. До самого ґанку він міцно тримав Марі за руку, судорожно стискуючи її, а Хапай-Коровай своїми твердими пальцями мало не переламав їй плеча, але Марі відчувала тільки гарячу руку молодого вождя; вона холодно глянула на нього:

— Пане, ви завдаєте мені болю!

Замість відповіді маркіз пильно подивився на свою кохану.

— Скажіть, за що ви хочете помститись на мені так само підло, як та жінка? — спитала вона, та раптом в око їй впали простягнені на соломі мертві солдати. Вона вся затремтіла й вигукнула: — Слово честі дворянина! Ха-ха-ха! — Сміх її був страшний. — Чудовий день!

— Так, чудовий, — повторив він, — день без прийдешнього.

Останнім довгим поглядом він подивився на це чарівне створіння, якого майже не в силі був зректися, потім випустив руку мадмуазель де Верней. Ні одне з цих гордих сердець не хотіло скоритися. Можливо, маркіз чекав сліз; але очі в дівчини світилися сухим блиском і гордістю. Він рвучко відвернувся, залишаючи Хапай-Короваю його жертву.

— Бог почує мене, маркізе, я благатиму його й вам послати чудовий день без прийдешнього!

Хапай-Коровай, збентежений такою гарною здобиччю, обережно потяг її за собою, поглядаючи на дівчину з іронічною пошаною. Маркіз зітхнув і повернувся до будинку; він був схожий на мерця, якому не закрили очей.

Поява капітана Мерля здалась незрозумілою свідкам цієї трагедії; вони дивилися на нього, здивовано перезираючись. Мерль помітив подив шуанів і, вірний своїй вдачі, мовив із сумною усмішкою:

— Сподіваюся, панове, що ви не відмовите в склянці вина людині, яка вирушає в останній свій похід.

Саме в цю хвилину, коли гостей заспокоїли капітанові слова, кинуті з чисто французькою, любою вандейцям безтурботністю, й увійшов Монторан, блідий, з нерухомим поглядом, від якого всі похололи.

— Ви зараз побачите, — сказав капітан, — як мертвий розвеселить живих.

— О, ви тут, мій дорогий військовий прокуроре! — вигукнув маркіз, ніби прокинувшись від сну.

І він простяг капітанові пляшку гравського вина, наміряючись налити йому склянку.

— Дякую, громадянине маркізе, але ж я, бачте, можу сп'яніти.

Всміхнувшись на цей дотеп, пані дю Га мовила до гостей:

— Ну, то звільнімо його від десерту.

— Ви дуже жорстокі в вашій помсті, пані,— мовив капітан. — Ви забули про мого вбитого друга, він чекає на мене, а я ніколи не запізнююсь на побачення.

— Капітане, — сказав тоді маркіз і кинув йому свою рукавичку, — ви вільний. Ось вам перепустка. Королівські ловчі знають, що не слід винищувати геть усю дичину.

— Хай буде життя! — вигукнув Мерль. — Але ви робите помилку: я клянусь, що буду ганятися за вами невідступно, й жалю від мене не ждіть. Ви, може, дуже розумний, але не вартий Жерара; хоч ваша голова — дуже мала плата за його життя, вона мені потрібна, і я її здобуду.

— Він надто поквапився, — заперечив маркіз.

— Я міг би випити зі своїми катами, але не залишуся з убивцями мого друга. Прощавайте! — сказав капітан до здивованих гостей і вийшов з їдальні.

— Ну, що ви скажете, панове, про старшин, лікарів та адвокатів, які керують Республікою? — холодним тоном спитав Молодець.

— Клянуся Богом, маркізе, — відгукнувся граф де Бован, — вони, в усякому разі, погано виховані. Оцей, здається, розмовляв з нами дуже зухвало.

Раптова втеча капітана мала таємну причину. Всіма принижена, затаврована презирством дівчина, яка, можливо, в цю хвилину була близька до загибелі, показала йому в попередній сцені таку душевну красу, що її важко було забути; виходячи, він казав сам до себе: «Якщо це й дівка, то дівка незвичайна, і я готовий одружитися з нею». Він сподівався, що визволить її з рук цих дикунів, тому перша думка його, коли він дістав право на життя, була взяти віднині дівчину під свій захист. Капітан вийшов з будинку й опинився, на нещастя, у порожньому дворі. Він озирнувся довкола, прислухався до тиші, яку порушували тільки галас і сміх шуанів; вони пиячили десь далеко в саду, ділячи між собою здобич. І він наважився зазирнути за ріг того фатального замкового крила, перед яким були розстріляні його солдати; з цього місця він розгледів удалині, при блідому світлі кількох свічок, королівських ловчих, що зібралися купками. Але він не побачив серед них ні Хапай-Коровая, ні Плазуй-по-Землі, ані дівчини; раптом він відчув, як хтось тихенько смикає його за полу мундира, обернувся й угледів Франсіну, що стояла навколішках.

— Де вона? — спитав капітан.

— Я не знаю. П'єр прогнав мене й наказав не рухатися з місця.

— А куди вони пішли?

— Ось туди, — відповіла вона, показуючи на греблю.

І тоді капітан і Франсіна помітили на осяяній місячним світлом поверхні озера якісь темні тіні й розпізнали між ними стрункі, хоч і невиразні обриси жіночої постаті; в обох дуже забилося серце.

— Це вона! — скрикнула бретонка.

Мадмуазель де Верней, здавалося, покірливо стояла серед кількох чоловіків, їхні жести свідчили про якусь суперечку.

— Їх там декілька! — гукнув капітан. — Але однаково, ходімо туди!

— Ви марно загинете! — заперечила Франсіна.

— Я вже був помер сьогодні один раз, — весело відповів Мерль.

Обоє рушили до темної брами, за якою відбувалася ця сцена. На півдорозі Франсіна зупинилась.

— Ні, я далі не піду, — тихо мовила вона. — П'єр мені сказав не втручатися; я його розумію, ми можемо все зіпсувати. Робіть, що хочете, пане офіцере, але відійдіть від мене. Якщо П'єр побачить нас разом, він вас уб'є.

В цю хвилину Хапай-Коровай показався з-за брами — він хотів покликати з возовні візничого, — помітив капітана й заволав, націлившись у нього з рушниці:

— Свята Анно Орейська! Таки правду казав нам антрепський ректор, що сині підписали угоду з дияволом. Зажди, зажди, я тобі покажу, як воскресати!

— Гей ти, зачекай! Мені подарували життя, — гукнув Мерль, побачивши смертельну загрозу. — Ось рукавичка твого командира.

— Ох, гляньте лишень на цю мару! — крикнув у відповідь той. — А я не подарую тобі життя… Ave Varia!

Шуан вистрелив. Куля влучила капітанові в голову, він упав. Коли Франсіна підійшла до Мерля, вона почула його останні, ледь виразні слова:

— Все ж таки краще залишитися з ними, ніж повернутися без них.

Шуан кинувся до синього й почав роздягати його, примовляючи:

— У цих привидів добре те, що вони воскресають у всій своїй одежі.

Побачивши в капітановій руці, якою той поворушив, наче показуючи йому, рукавичку Молодця, цей священний охоронний знак, він остовпів.

— Ох, не хотів би я опинитися в шкурі сина моєї матері! — вигукнув він і миттю зник, немов бистрокрилий птах.

Щоб зрозуміти цю згубну для капітана зустріч, треба простежити за мадмуазель де Верней відтоді, коли маркіз у розпачі й несамовитій люті покинув її, залишивши в руках Хапай-Коровая. Франсіна судорожно схопила тоді руку Плазуй-по-Землі, вимагаючи в сльозах виконати його обіцянку. За кілька кроків від них Хапай-Коровай тягнув свою жертву, немов волочив важкий вантаж. Волосся в Марі розтріпалося, голова похилилась, а очі вперто дивилися в бік озера, але залізний кулак міцно тримав її, і вона проти волі пленталася за шуаном; він раз у раз обертався, щоб подивитись на неї чи поквапити її, і кожного разу якась грайлива думка викликала на його обличчі огидну посмішку.

— Ну й ловка ж! — вихопилось у нього в простацькому захопленні.

Франсіна почула ці слова, й до неї повернулася мова:

— П'єре!

— Ну що?

— Він уб'є мою панночку?

— Трохи згодом, — відповів Плазуй-по-Землі.

— Але вона опиратиметься, і коли вона загине, я теж помру.

— Он як! Надто вже ти її любиш… що ж, хай помирає! — сказав Плазуй-по-Землі.

— Якщо ми будемо багаті й щасливі, то тільки завдяки їй. Та не це головне! Ти ж обіцяв мені визволити її з будь-якої біди!

— Спробую! А ти залишайся тут і не рухайся з місця.

Франсіна зразу ж випустила руку Плазуй-по-Землі і в страшній тривозі залишилась чекати на подвір'ї. Плазуй-по-Землі підійшов до товариша саме тоді, коли той, завівши свою жертву до возовні, змусив її сісти в карету. Хапай-Коровай попросив товариша, щоб той допоміг йому викотити карету у двір.

— Що ти хочеш з усім цим робити? — спитав у нього Плазуй-по-3емлі.

— Отакої! Старша молодиця віддала мені цю дівку, і все її добро тепер моє.

— Карета — нехай, ти вторгуєш за неї гроші. А навіщо тобі жінка? Вона ж очі тобі повидряпує, мов та кицька.

Хапай-Коровай вибухнув голосним реготом і відказав:

— То пусте! Я одвезу її до себе додому й гарненько прив'яжу.

— Ну гаразд. Давай запрягати коні,— мовив Плазуй-по-Землі.

За хвилину, лишивши товариша стерегти свою здобич, Плазуй-по-Землі витяг карету за браму, на греблю, і Хапай-Коровай вмостився поруч мадмуазель де Верней, не помічаючи, що вона приготувалася вистрибнути й кинутись у ставок.

— Агов! Хапай-Короваю! — загукав Плазуй-по-Землі.

— Чого тобі?

— Я купую в тебе всю твою здобич.

— Ти що, кепкуєш з мене? — спитав Хапай-Коровай, ухопивши свою бранку за сукню, немов різник, від якого тікає теля.

— Дай мені глянути на неї, я скажу тобі свою ціну.

Бідолашна дівчина мусила вийти з карети й стати між двома шуанами; кожний тримав її за руку й розглядав так, як, мабуть, двоє біблійних старих розглядали Сусанну в купелі.

— Хочеш, — мовив, зітхнувши, Плазуй-по-Землі,— хочеш мати тридцять ліврів певної ренти?

— А ти не жартуєш?

— Згода? — вигукнув Плазуй-по-Землі, простягаючи йому руку.

— Авжеж, згода! З такими грішми можна знайти скільки хочеш бретонок, та ще. й яких ловких! Ну, а карета чия буде? — спохватився раптом Хапай-Коровай.

— Моя! — гарикнув Плазуй-по-Землі страшним голосом, що свідчив про своєрідну перевагу шуана над товаришами, яку він здобув завдяки своїй лютій вдачі.

— А коли в кареті сховане золото?

— Ти руки перебив?

— Еге ж, перебив.

— Ну, то йди приведи візничого, він лежить зв'язаний у стайні.

— Але… якщо в кареті є зол…

— Є там золото? — брутально спитав Плазуй-по-Землі Марі, струснувши її за плече.

— Я маю щось із сотню екю, — відповіла мадмуазель де Верней.

Шуани перезирнулися.

— Е, друже, навіщо нам сваритися через якусь синю, — зашепотів Хапай-Коровай на вухо Плазуй-по-Землі,— кинемо її в ставок із каменем на шиї, та й по всьому. А сотню екю поділимо.

— Я дам тобі сотню екю з моєї частки викупу д'Оржемона, — вигукнув Плазуй-по-Землі, стримуючи гарчання досади, що її викликала така жертва.

Хапай-Коровай хрипло крекнув і подався шукати візничого, — радість його обернулася лихом для капітана при їхній зустрічі. Почувши постріл, Плазуй-по-Землі прожогом кинувся туди й побачив тяжко вражену жахливим видовищем убивства Франсіну, що молилась навколішках, склавши руки, біля бідолашного капітана.

— Біжи до своєї хазяйки, — грубо сказав їй шуан, — вона врятована!

Він сам кинувся за візничим, зразу ж вернувся назад і, проходячи повз труп Мерля, помітив затиснуту в мертвій руці рукавичку Молодця.

— Ого! — вигукнув шуан. — Хапай-Коровай стрельнув по-зрадницькому. Хтозна, чи доведеться йому пожити на свою ренту. — Він видер рукавичку з рук мерця і звернувся до мадмуазель де Верней, яка сиділа вже в кареті поруч із Франсіною: — Візьміть цю рукавичку. Якщо дорогою наші хлопці нападуть на вас, гукніть: «Молодець!» — і покажіть її, наче перепустку, й ніякого лиха з вами не скоїться. Франсіно, — провадив він далі, повертаючись до дівчини й міцно схопивши її за руку, — тепер ми сквиталися з цією жінкою, ходімо зі мною, і хай вона забирається під три чорти.

— Ти хочеш, щоб я покинула її в таку годину! — скрушно мовила Франсіна.

Плазуй-по-Землі почухав за вухом, потер чоло, потім підвів голову; в очах його світилась лють.

— Твоя правда, — сказав він. — Я залишаю тебе в неї на тиждень. Коли він мине, а ти не прийдеш до мене… — шуан не договорив, але сильно вдарив долонею по дулу карабіна. Жестом показавши, ніби цілиться в свою любку, він зник, не чекаючи її відповіді.

Тільки-но шуан відійшов, якийсь голос приглушено заволав, немов з глибини ставка.

— Пані, пані…

Візничий і обидві жінки затремтіли, бо до берега прибило кілька трупів.

З-за дерева показався якийсь синій.

— Дозвольте мені забратися на зап'ятки вашої карети, або я пропав! Серцевідцеві захотілося випити склянку сидру, і цей проклятий сидр коштував нам не одну пінту крові. Якби він вчинив, як я, і пішов у дозір, наші бідолашні товариші не плавали б тут, ніби човники.

Поки за стінами замку відбувалися ці події, ватажки повсталої Вандеї і шуанів, із келихами в руках, провадили нараду під головуванням маркіза де Монторана. Чималенькі порції бордоського вина дуже пожвавлювали їхню бесіду, яка наприкінці вечері стала особливо значна й важлива. За десертом, коли план спільних воєнних дій було прийнято, роялісти піднесли келихи за процвітання Бурбонів. У цей час пролунав постріл Хапай-Коровая, наче відлуння тієї згубної війни, що її ці веселі вельможні змовники намірялися вести проти Республіки. Пані дю Га стрепенулася і не втрималась від радісного жесту — нарешті вона позбулася суперниці; гості мовчки перезирнулись, а маркіз підвівся з-за столу й вийшов.

— Все-таки він був у неї закоханий, — насмішкувато сказала пані дю Га. — Підіть, пане де Фонтен, розважте його. Він буде нудний, як осіння муха, якщо не розвіяти його похмурих думок.

Вона підійшла до вікна, що виходило у двір, і пошукала очима труп Марі. При світлі останніх променів місяця па обсадженій яблунями дорозі вона розгледіла карету, що мчала геть із шаленою швидкістю. За нею на вітрі маяв довгий серпанок мадмуазель де Верней. Побачивши це, пані дю Га, охоплена люттю, вибігла з кімнати.

Маркіз, спершись на поруччя ґанку й поринувши в похмурі роздуми, спостерігав, як щось із півтори сотні шуанів, поділивши між собою здобич, верталися до замкового двору, щоб доїсти хліб і допити барильце сидру, обіцяні синім. Ці солдати нового типу, надія монархії, пиячили, посідавши купками, а на березі проти ґанку сім чи вісім шуанів розважалися, кидаючи в воду трупи синіх, до яких прив'язували камені. Різноманітний чудернацький одяг і дикий вираз обличчя цих людей, безтурботних і жорстоких водночас, являли собою таке незвичайне й нове видовище для пана де Фонтена, котрий вбачав у вандейському війську певний зразок благородства й дисципліни, що він скористався з нагоди і сказав Монторанові:

— Чого ви сподіваєтесь досягти з отаким бидлом?

— Небагато. Хіба не правда, дорогий графе?

— Чи зуміють вони коли-небудь маневрувати при зустрічі з республіканцями?

— Ніколи!

— Чи зможуть принаймні зрозуміти й виконати ваші накази?

— Ніколи!

— На що ж вони тоді зможуть вам придатися?

— На те, щоб разом із ними встромити шпагу в черево Республіки! — громовим голосом відповів маркіз. — За три дні захопити Фужер, за десять — усю Бретань! Вирушайте, пане, — додав він трохи лагідніше, — повертайтеся до Вандеї, хай д'Отішан, Сюзанне, абат Берньє виступають так само швидко, як і я; і хай не йдуть ні на яку угоду з першим консулом, чого я вже починаю боятися, — маркіз міцно потис руку вандейцеві,— і тоді через три тижні ми будемо за тридцять льє від Парижа.

— Але Республіка посилає проти нас шістдесят тисяч солдатів і генерала Брюна.

— Шістдесят тисяч! Справді? — мовив маркіз, глузливо засміявшись. — А з ким же Бонапарт вестиме італійську кампанію? Що ж до генерала Брюна, він не приїде до Франції. Бонапарт послав його в Голландію битися проти англійців, і тут його замінить генерал Едувіль, друг нашого друга Барраса… Ви мене розумієте?

Почувши таке, пан де Фонтен подивився на маркіза де Монторана проникливим і розумним поглядом, немов дорікаючи, що той сам не до кінця збагнув зміст своїх загадкових слів. Обидва чудово зрозуміли один одного. Молодий ватажок із загадковою усмішкою відповів на думки, що світилися в їхніх очах:

— Пане де Фонтен, чи знаєте ви мій герб? Мій девіз: «Завзяття до загину!»

Граф де Фонтен потиснув Монторанові руку й промовив:

— Мене залишили колись на полі бою біля Катр-Шмен, подумавши, що я вбитий. Отже, в мені ви можете бути певні, але повірте моєму досвіду — часи змінилися…

— Атож, — сказав, підходячи до них, ла Біллардієр. — Ви молодий, маркізе. Послухайте мене. Адже ваші маєтки ще не всі продані…

— О! Ви визнаєте відданість без жертв! — мовив Монторан.

— Ви добре знаєте короля? — спитав ла Біллардієр.

— Так!

— Я у захваті від вас.

— Король — помазаник Божий, — відповів молодий ватажок, — а я б'юся за віру!

Вони розлучилися: вандеєць — переконаний в необхідності скоритися обставинам і зберігати віру в своєму серці, ла Біллардієр — з наміром повернутися до Англії, Монторан — щоб кинутись у запеклий бій і вимріяними перемогами змусити вандейців допомагати здійсненню його планів.

Вкрай знеможена пережитими подіями, мадмуазель де Верней, наказавши везти її до Фужера, похилилась напівмертва в куточку карети. Франсіна мовчала, як і її господиня. Візничий, побоюючись нових пригод, поспішав виїхати на битий шлях, і невдовзі вони опинилися на вершині Пелеріни.

Марі де Верней перетнула в густому білуватому вранішньому тумані прекрасну Куенонську долину, де почалися події описуваної драми, і ледь розгледіла з висоти Пелеріни сланцеву скелю, на якій стоїть місто Фужер. До нього трьом подорожнім залишалося ще близько двох льє. Почуваючи, що клякне від холоду, мадмуазель де Верней згадала про бідолашного піхотинця, який примостився на зап'ятках карети, і, не зважаючи на його відмовляння, наказала йому сісти поруч із Франсіною. Вигляд Фужера відвернув Марі від її роздумів. До того ж варта біля брами Святого Леонарда не впускала до міста невідомих осіб, і їй довелося показати урядову грамоту. Опинившись за брамою міста, вона відчула себе нарешті в безпеці від будь-яких ворожих нападів, дарма що єдиними захисниками Фужера були на той час самі жителі. Візничий не знайшов для неї іншого притулку, крім поштового заїзду.

— Пані,— мовив синій, якого врятувала Марі, — якщо вам будь-коли знадобиться розкраяти шаблею якогось негідника, то моє життя до ваших послуг. У цьому ділі я мастак. Мене звуть Жан Фалькон, на прізвисько Прудконогий, сержант першої роти соколів Юло, сімдесят другої півбригади, так званої майнцської. Даруйте мені мою нав'язливість і хвастощі, але я можу запропонувати вам тільки душу простого сержанта, — єдине, що тепер маю.

Він повернувся на підборах і пішов геть, посвистуючи.

— Що нижче сходиш щаблями суспільства, — гірко мовила Марі,— то більше зустрічаєш щирих і благородних почуттів. Маркіз заплатив мені смертю за врятоване життя, а оцей сержант… Але годі про це.

Коли красуня парижанка вже лежала в теплому ліжку, вірна Франсіна марно чекала від неї звичного ласкавого слова; побачивши, що вона стоїть зажурена, її господиня сумно похитала головою:

— Ну й деньок видався, Франсіно! Я постаріла на десять років!

Наступного ранку, тільки-но вона встала, до неї з'явився Корантен; Марі дозволила йому ввійти.

— Франсіно, — сказала вона, — мабуть, моє нещастя справді величезне, раз мені не надто гидко зустрітися з Корантеном.

І все ж таки, побачивши цю людину, вона відчула в тисячний раз мимовільну огиду, якої не могли пригасити два роки знайомства.

— Ну що? — спитав він посміхаючись. — А я ж вірив в успіх! Виходить, не ви тримали його в руках?

— Корантене, — відповіла вона поволі і з тугою в голосі,— не говоріть зі мною про цю справу, поки я сама не заведу про те мови.

Корантен пройшовся по кімнаті, позираючи скоса на мадмуазель де Верней і намагаючись угадати таємні думки незвичайної дівчини, — одного її проникливого погляду було іноді досить, щоб збити з пантелику й найспритнішу людину.

— Я передбачав цю невдачу, — заговорив він, трохи помовчавши. — Гадаючи, що ви побажаєте влаштувати у цьому місті свою штаб-квартиру, я про всяк випадок здобув усі потрібні відомості. Ми тепер у самому серці шуанського заколоту. Хочете тут залишитись?

Вона ствердно кивнула головою, і ця відповідь упевнила Корантена в його здогадах — почасти слушних — щодо вчорашніх подій.

— Я підшукав для вас будиночок серед непроданого національного майна. Тутешні люди дуже відсталі. Ніхто не наважується придбати його, бо він належить емігрантові, що має славу забіяки. Будиночок стоїть біля церкви Святого Леонарда, і, слово честі, з нього відкривається чудовий краєвид! В цій халупі можна непогано влаштуватися, вона придатна для житла. Бажаєте туди перебратися?

— Негайно! — вигукнула Марі.

— Але мені потрібно ще кілька годин, — дати всьому лад, поприбирати, щоб усе було вам до вподоби.

— Пусте! — мовила вона, — Я ладна жити і в монастирі, і в тюрмі. Тільки постарайтеся, щоб сьогодні увечері я вже змогла там відпочити на самоті. А тепер залиште мене. Ваша присутність мені нестерпна. Я хочу побути удвох з Франсіною, з нею я, можливо, порозуміюся краще, ніж сама з собою… На все добре. Ідіть! Та йдіть-бо!

Ці квапливі слова, то кокетливі, то деспотичні, то пристрасні, свідчили про цілковиту душевну рівновагу Марі. Напевно, вві сні вляглися враження минулого дня, а роздуми привели її до рішення помститися. Якщо на її обличчя іноді набігали хмаринки, то вони лише свідчили про здатність деяких жінок ховати в глибині душі найпалкіші почуття, про їхню потайну вдачу, що дозволяє їм мило всміхатися, обмірковуючи згубу своїй жертві. Коли Марі лишилася сама, всі думки її зосередились на одному — як їй захопити маркіза живого в свої руки. Вперше ця жінка жила таким життям, якого жадала; але в цьому житті їй залишилось тільки одне-єдине почуття — почуття помсти, безмежної, всеосяжної. Помста стала її єдиним помислом, єдиною пристрастю. Марі не відповідала на слова Франсіни, на її піклування; здавалося, вона спала з розплющеними очима; протягом довгого дня вона жодним жестом, жодним звуком не виявила гарячкового вирування думок. Вона мовчки лежала на канапці, зробленій із стільців і подушок. Тільки ввечері, дивлячись на Франсіну, вона сказала недбало, наче між іншим:

— Моя дитино, вчора я зрозуміла, що ми живемо заради кохання; сьогодні я збагнула, що можна вмерти заради помсти. Так, щоб знайти його там, де він ховається, щоб знову його зустріти, спокусити його й здобути — за це я віддам життя. Та коли за кілька днів цей чоловік, який так мене зневажив, не впаде мені до ніг, принижений і покірний, коли я не зроблю його своїм лакеєм, — тоді я буду найнікчемнішою істотою в світі, я не буду жінкою, не буду сама собою!..

У домі, що його Корантен найняв для мадмуазель де Верней, знайшлося чимало засобів задовольнити її природжену схильність до розкошів і вишуканості. Він зібрав тут усе, що повинне було, на його думку, припасти їй до вподоби, і робив це з дбайливістю закоханого, який впадає біля своєї коханої, або скоріше з послужливістю впливової людини, яка догоджає підлеглому, котрий їй потрібен. Наступного ранку він запропонував мадмуазель де Верней перебратися до цього імпровізованого палацу.

Химерна парижанка перейшла з поганенької канапки на старовинну софу, яку Корантен примудрився десь роздобути для неї, і відразу посіла дім, наче мала на нього незаперечне право. На все, що її тут оточувало, вона дивилася з королівською безтурботністю і з раптовою симпатією, немовби речі, які несподівано стали її власністю, були давно знайомі їй аж до найменших дрібничок, — деталі досить звичайні, проте важливі для змалювання таких виняткових характерів. Здавалося, вона раніше, в своїх мріях, призвичаїлась до цієї оселі, де почала жити своєю ненавистю, як могла б жити своїм коханням.

«Принаймні я не збудила в нього тих образливих, убивчих жалощів, — казала вона собі,— я не завдячую йому життям. О моє перше, моє єдине й останнє кохання! Який кінець!»

Вона раптом кинулася до переляканої Франсіни.

— Ти любиш? Так, ти любиш, я пам'ятаю. Як добре мати біля себе жінку, яка тебе розуміє! Ну що ж, бідолашна моя Франсіно! Чи не здається тобі, що чоловіки — жахливі створіння? Подумати тільки! Він казав, що любить мене, і не витримав найлегшого випробування… Та якби геть усі відцуралися його, він знайшов би притулок у моїй душі. Якби цілий світ його звинувачував, я б його захищала. Колись я уявляла собі світ повним людей, що метушаться, наче мурашки, і мені було до них байдуже. Світ був сумний, але не жахливий. А тепер? Який буде світ без нього? Він житиме, а мене біля нього не буде, я не бачитиму його, не говоритиму до нього, не триматиму його в своїх обіймах, не горнутимусь до нього! О, краще зарізати його сонного власними руками!

Франсіна, вжахнувшись, хвилину мовчки дивилася на неї.

— Вбити того, кого любиш? — спитала вона стиха.

— Звичайно, якщо він розлюбив.

Вимовивши ці жорстокі слова, Марі затулила обличчя руками, знову сіла на софу і замовкла.

Наступного дня перед нею несподівано з'явився відвідувач — їй не доповіли про його прихід. Обличчя він мав суворе. То був Юло. Його супроводив Корантен. Марі підвела очі й здригнулася.

— Ви прийшли вимагати від мене звіту за ваших товаришів? Їх убито.

— Я знаю, — відповів він. — Вони загинули не за Республіку.

— Загинули за мене й через мене, мовила вона. — Ви казатимете мені про вітчизну. Та хіба вітчизна повертає життя тим, хто помер заради неї, чи принаймні мститься за них? А я помщуся! — вигукнула вона.

В її уяві раптом постали зловісні картини катастрофи, в якій і вона була жертвою. Ця вродлива дівчина, що вважала соромливість за найперший серед жіночих засобів, наче безумна, хисткою ходою наблизилася до приголомшеного Юло.

— За кількох убитих солдатів я приведу на ешафот, під ніж гільйотини, того, чия голова варта тисячі голів! — вигукнула вона. — Жінки нечасто беруть участь у війні, але ви, з усім вашим досвідом, можете навчитися в мене воєнної хитрості. Я кину на ваші багнети цілий рід: предків маркіза і його самого, його майбутнє і його минуле. Наскільки я була з ним добра й щира, настільки я буду тепер підступна й зрадлива. Так, командире, я хочу приманити цього дворянчика на моє ложе, й він устане з нього, щоб піти назустріч смерті. Отак воно буде… Я ніколи не матиму суперниці… Бідолаха сам виголосив свій вирок: день без прийдешнього! Я помщуся за вашу Республіку й за себе. Республіка! — проказала вона, й дивні інтонації її голосу злякали Юло. — Отже, заколотник має загинути за те, що підняв зброю проти своєї батьківщини? Отже, Франція відбере в мене мою помсту? О, як мало варте життя, смертю він спокутує тільки один свій злочин. Та якщо цьому пихатому аристократові нічого втрачати, крім своєї голови, то я матиму цілу ніч, і я примушу його зрозуміти, що він утрачає більше, ніж життя… І тоді, командире, ви уб'єте його (вона зітхнула мимоволі), але ви нізащо не повинні допустити, щоб хтось відкрив йому мою зраду, нехай він загине, певний у моїй відданості. Тільки це одне я вас прошу. Хай він бачить тільки мене, мене й мої пестощі!

Вона замовкла. Та крізь рум'янець, що палав на її обличчі, Юло й Корантен бачили, що гнів і страшна нестяма не згасили цілком її цнотливості. Марі затремтіла, вимовляючи останні слова, вона сама прислухалася до них, немов дивуючись, що могла їх вимовити, і здригнулася, мимоволі зробивши наївний рух жінки, з якої спадає покривало.

— Але ви тримали його в своїх руках, — сказав Корантен.

— Можливо, — гірко відповіла вона.

— Навіщо ви зупинили мене, коли я хотів його заарештувати? — спитав Юло.

— Ох, командире, ми не знали тоді, що це був він.

Ця збуджена жінка, що металася по кімнаті, спопеляючи поглядом обох свідків її шаленого вибуху, раптом заспокоїлась.

— Я не пізнаю себе, — сказала вона по-чоловічому рішуче. — Навіщо говорити, треба йти шукати його.

— Шукати його? — вигукнув Юло. — Дитино моя, будьте обачні! Наша влада не поширюється на всю цю місцевість, і коли ви наважитесь вийти за межі міста, через сто кроків вас уб'ють чи візьмуть у полон.

— Для тих, хто прагне помститися, не існує ніякої небезпеки, — відповіла вона, презирливим жестом проганяючи обох відвідувачів, на яких їй було соромно дивитись.

— Яка жінка! — вигукнув Юло, виходячи разом із Корантеном. — Що це спало на думку отим паризьким поліцаям! Адже вона ніколи його не видасть, — додав він, похитуючи головою.

— Ні, видасть, — заперечив Корантен.

— Хіба ж ви не бачите, що вона його кохає? — спитав Юло.

— Саме тому й видасть. До того ж, — додав Корантен, позираючи на здивованого Юло, — я тут, щоб запобігти будь-яким дурницям, бо, на мою думку, немає такого кохання, що було б варте трьохсот тисяч франків.

Коли цей дипломат із департаменту поліції залишив старого солдата, той довго дивився йому вслід і, не чуючи більше його ходи, голосно зітхнув.

«Бути таким дурнем, як я, — інколи щастя! — сказав він сам до себе. — Хай мене грім поб'є! Якщо я зустріну Молодця, ми зітнемося з ним врукопаш, не був би я Юло! А якщо цей лис приведе його до мене на суд тепер, коли створено військові суди, я вважатиму, що моя совість забруднена, як сорочка новобранця, котрий вперше побував під вогнем».

Різанина у Вівітьєрі й бажання помститися за двох убитих друзів спонукали Юло знову очолити півбригаду; до того ж новий військовий міністр Бертьє відповів на його рапорт, що за теперішніх обставин він не може дати згоди на відставку Юло. До депеші міністра був доданий конфіденційний лист, де, не згадуючи, яке саме доручення покладене на мадмуазель де Верней, він писав, що цей випадок аж ніяк не стосується воєнних дій і не повинен їх зупиняти. Участь у такій справі військового командування, писав міністр, обмежується сприянням цій шановній громадянці, коли в тому виникне потреба. Дізнавшись із повідомлень, що пересування шуанів свідчать про концентрацію їхніх сил навколо Фужера, Юло потай повернув форсованим маршем два батальйони зі своєї півбригади до цього важливого пункту. Небезпека, що загрожувала батьківщині, ненависть до аристократії, прихильники якої могли захопити значну частину краю, почуття дружби — все разом запалило в старому солдаті вогонь молодості.

— Ось, нарешті, те життя, якого я так жадала! — вигукнула мадмуазель де Верней, залишившись наодинці з Франсіною. — Хоч як швидко минають години, в моїх думках вони наче століття!

Раптом вона взяла руку Франсіни й голосом, подібним до співу вільшанки після грози, промовила поволі:

— Я марно жену від себе спогади, моя дівчинко, повсякчас я бачу перед собою ці чарівні уста, коротке, ледь випнуте підборіддя, вогненні очі, все ще чую, як візничий погукує на коней. Я ніби марю… Але чому, коли прокидаєшся, така страшна зненависть?

Марі глибоко зітхнула, підвелася і вперше глянула крізь вікно на вільний край, що його вкинув у полум'я громадянської війни жорстокий аристократ, якого вона бажала подолати сама-одна. Краса навколишнього краєвиду зачарувала її; вона вийшла подихати свіжим повітрям під неозорим небом, і якщо, йдучи навмання, попрямувала до бульвару, то вела її туди, мабуть, та химерність нашої душі, що спонукає нас шукати надію навіть там, де сподіватися безглуздо. Задуми, породжені такими чарами, частенько здійснюються, і тоді це передбачення приписують передчуттям — силі нез'ясованій, але цілком реальній, що завжди потурає нашим пристрастям, подібно до облесника, який між брехливих вигадок іноді скаже й правду.

Частина третя

ДЕНЬ БЕЗ ПРИЙДЕШНЬОГО

Заключні події нашої оповіді залежали від особливостей тієї місцевості, де вони відбувалися, тому конче потрібно докладно її змалювати, щоб читачеві легше було зрозуміти розв'язку.

Частина міста Фужера стоїть на сланцевій скелі, яка неначе відкололась від гірських кряжів, що обступили з заходу широку Куенонську долину, — вони мають різні назви, залежно від місцевості. З цього боку місто відмежоване від гір ущелиною, де тече невелика річка Нансон. З оберненого на схід боку скелі відкривається той самий краєвид, яким милуються з вершечка Пелеріни, а з боку, оберненого на захід, видно звивисту долину річки Нансон. Але є одне місце, звідки можна охопити поглядом заразом і півколо, утворене широкою долиною, і чарівні закрути невеличкої Нансонської долини, що зливається з нею. Це улюблене місце прогулянок фужерців, куди попрямувала мадмуазель де Верней, і стало ареною, де закінчилася драма, розпочата у Вівітьєрі. Тому, хоч би якими мальовничими були інші частини Фужера, ми зосередимо нашу увагу виключно на околицях, що розгортаються перед очима з міського бульвару.

Щоб легше було уявити собі, як виглядає фужерська скеля з цього боку, можна порівняти її з величезними сарацинськими вежами, що їх будівничі прикрасили широкими балконами, які здіймаються уступами і з'єднані між собою крученими сходами. Та й справді, на вершині скелі височить готична церква, і її дзвіниця, гострі шпилі й контрфорси надають їй майже бездоганної форми цукрової голови. Перед порталом церкви, спорудженої на честь святого Леонарда, лежить невеликий, неправильно окреслений майданчик, обнесений захисним муром із балюстрадою; крутий узвіз з'єднує його з бульваром. Самий бульвар — широка, обсаджена з обох боків деревами смуга землі,— оточує скелю навколо другим уступом на кілька туазів нижче площі Святого Леонарда і закінчується біля міських укріплень. На десять туазів нижче мурів і скелястих виступів, що підтримують цю терасу, утворену завдяки вдалому розміщенню сланцевих шарів і терплячій людській праці, звивається вирубана в скелі зміяста дорога, названа Королевиними сходами — вони ведуть до спорудженого Анною Бретонською містка через річку Нансон. Ця дорога являє собою третій уступ, а під нею терасами спускаються садки, наче уквітчані сходинки, вже до самої річки.

Високі скелі, що звуться горами Святого Сульпіція, за назвою передмістя, над яким вони підносяться, ланцюгом тягнуться вздовж річки, паралельно бульвару, положисто спускаючись до широкої долини, де вони круто завертають на північ. Ці прямовисні, дикі й похмурі скелі немов прилягають до сланцевих уступів бульвару і в кількох місцях віддалені від нього лише на відстань рушничного пострілу; вони захищають від північних вітрів вузьку долину, завглибшки сто туазів, де річка Нансон розливається на три рукавці, що зрошують луки з мальовничо розкиданими де-не-де будівлями і деревами.

На півдні, там, де починається передмістя Святого Леонарда, фужерська скеля вигинається складкою, спадисто знижується й повертає до широкої Куенонської долини вздовж Нансону, відтискає його від гір Святого Сульпіція і утворює в такий спосіб вузьку ущелину, звідки річка вихоплюється двома потоками, що впадають у Куенон. Це мальовниче пасмо скелястих пагорбів зветься Колюче Гніздо, а долина, яку вони охоплюють, називається Жібарійською улоговиною; її розкішні пасовища постачають чимало вершкового масла, відомого гурманам як «масло лугове».

Там, де бульвар прилягає до укріплень, підноситься вежа, названа Папужою вежею. Починаючи від цієї чотирикутної споруди, — на ній зведено дім, де оселилася мадмуазель де Верней, — здіймаються то мури, то стрімкі скелі, і вся частина міста, розташована на цьому високому неприступному п'єдесталі, становить велике півколо, в кінці його скелі знижуються й відступають, вивільняючи шлях Нансону. Тут стоїть брама Святого Сульпіція, що веде до передмістя, теж названого за ім'ям цього святого. Далі, на округлому гранітному пагорбі,— він височить над трьома улоговинами, де перехрещуються численні дороги, — видніють старовинні зубчасті мури й вежі фужерського замку, однієї з велетенських споруд бретонських герцогів — її мури п'ятнадцять туазів заввишки і п'ятнадцять футів завтовшки. Зі сходу замок захищений ставком, звідки витікає річка Нансон, що наповнює водою рови і крутить колеса млинів між брамою Святого Сульпіція й звідними мостами фортеці; з заходу її захищають гранітні урвища скель, на яких вона споруджена.

Від бульвару до цього розкішного уламку середньовіччя, оповитого зеленим плющем і оздобленого чотирикутними й круглими вежами, де в кожній міг би розміститися цілий полк, — замок, місто і скеляста гора, обведені високими мурами або урвистими кручами, утворюють широку підкову, оточену проваллями, на краю яких бретонці з плином часу протоптали вузенькі стежки. То тут, то там гранітні брили виступають, наче орнамент. Вода просочується крізь розколини й дає життя хирявим деревцям. Далі на більш положистих гранітних схилах зеленіє трава, приваблюючи кіз; усе довкола вкрите вересом, що підіймається з вологих тріщин і обплітає рожевими китицями темні вигини скель. В глибині цієї велетенської западини, де розстилаються, наче м'які килими, завжди свіжі луки, звивається річечка.

Біля підніжжя замку, між гранітних круч, височить церква Святого Сульпіція, ім'ям якого названо й передмістя, що розкинулося за річкою Нансон і немов кинуте на дно прірви; шпиль на дзвіниці його церкви не досягає висоти скель, що, здається, ось-ось упадуть на неї і на розкидані навколо хатини. Рукавці Нансону мальовничо огинають селище, затінене купами дерев і прикрашене садками; воно поділяє на нерівні частини півмісяць, утворений бульваром, містом та замком, і являє наївний контраст до величного видовища гранітного амфітеатру. І, нарешті, весь Фужер, його передмістя, його церква й гора Святого Сульпіція облямовані узвишшями Рійє — вони становлять частину того гірського пасма, що обступає широку Куенонську долину.

Такі характерні риси місцевої природи, а головна її прикмета — дика суворість, пом'якшена веселими краєвидами і щасливим поєднанням прекрасних здобутків людської праці з химерними примхами нерівної земної поверхні, — її несподівані протилежності, небачені витвори дивують, вражають і приголомшують. Ніде в іншому місці Франції мандрівник не зустріне таких неймовірних контрастів, як у величезному басейні Куенону і в долинах, що губляться між фужерськими скелями й узвишшями Рійє. Це краса несказанна, де випадковість поєднується з властивою природі гармонією. Тут швидкі, прозорі і ясні струмки, гори, рясно вкриті рослинністю цього краю, похмурі скелі й стрункі будівлі, створені природою укріплення й гранітні вежі, споруджені людиною; всі переливи світла й тіні, всі контрасти різнобарвного листя, що його так полюбляють маляри; купи хатин, де метушиться роботящий люд, і пустельні верховини, де граніт не терпить навіть білого моху, що чіпляється за каміння; одне слово, тут знайдеш усе, чого ми вимагаємо від краєвиду: грацію й сувору велич, поезію, вщерть налиту живодайними чарами, пишні картини й любу серцеві сільську простоту! Бретань тут буяє в повному розквіті своєї краси.

Підвалини так званої Папужої вежі, на якій було зведено будинок, де оселилась мадмуазель де Верней, здіймаються з самого дна прірви, а вершечок її сягає бульвару, що, ніби карниз, пролягає перед церквою Святого Леонарда. З цього будинку, ізольованого з трьох боків від інших осель, можна обійняти поглядом заразом і велику підкову, що починається біля самої вежі, і покручену Нансонську долину, і площу Святого Леонарда. Він належить до тих дерев'яних будинків трьохсотлітнього віку, що простяглися низкою рівнобіжно північній стіні церкви й створюють разом із нею глухий завулок з виходом на спадисту вулицю, яка починається біля церкви й веде до брами Святого Леонарда, — нею й спускалася мадмуазель де Верней.

Звичайно, Марі й на думку не спало піднятися вгору до церковного майдану, — вона попрямувала на бульвар. Коли вона проминула низенький, пофарбований у зелене шлагбаум, споруджений перед вартівнею, що була тоді у вежі біля брами Святого Леонарда, розкішне видовище постало перед нею й вгамувало на хвилину її бурхливі пристрасті. Вона замилувалася величною Куенонською долиною, окинувши її оком від вершини Пелеріни до плато, де проходить шлях на Вітре; потім погляд її зупинився на Колючому Гнізді, на звивистій Жібарійській улоговині й гребенях навколишніх гір, осяяних примерклим світлом призахідного сонця. Марі вразила глибина Нансонської долини, — там найвищі тополі ледь сягали огорож садків, що розкинулися нижче Королевиних сходів. Щохвилини відкриваючи все нові несподіванки краєвиду, вона дійшла до того місця, звідки перед її очима розгорнулась і уся широка Куенонська долина, що видніла крізь Жібарійську улоговину, і чарівний пейзаж, обрамлений підковою міста, скелями Святого Сульпіція й узвишшями Рійє. В цю пору дим, що здіймався вгору від хатин у передмістях і долинах, плавав у повітрі хмаринками, і всі речі на землі неясно просвічували крізь цей голубуватий намет; яскраві денні барви потроху тьмяніли, небесне склепіння набуло перлистого відтінку; місяць накинув серпанок світла на цю прегарну безодню — одне слово, все сприяло мрійливості й викликало в душі образи дорогих істот. Але раптом усе — й ґонтові дахи передмістя Святого Сульпіція, й церква з її відважним шпилем, що губився в глибині долини, і віковічні покрови з плюща й ломиноса на мурах старої фортеці, де поблизу вирує Нансон під колесами водяних млинів, — геть усе в цьому прекрасному видовищі перестало для неї існувати. Марно призахідне сонце вкривало золотавим пилом і рожевою пеленою розкидані на скелях мальовничі хатини, глибокі води й луки, — вона стояла нерухомо перед горою Святого Сульпіція. Одчайдушна надія, що привела її на бульвар, якимсь чудом здійснилася. Крізь зарості тернини й дроку, що вкривали вершини гір, просто себе вона побачила купку людей і, незважаючи на козячі шкури, у які вони були вдягнені, впізнала гостей, котрі приїздили до Вівітьєра; між ними був Молодець; найменший рух його чітко вирізнявся у м'якому світлі надвечірнього сонця. За кілька кроків від цього гурту Марі побачила свого грізного ворога — пані дю Га. Якусь хвилину дівчині здавалося, що вона марить, але лють супротивниці незабаром переконала її, що все в цьому сні було живе. Мадмуазель де Верней так зосереджено стежила за найменшим жестом маркіза, що не помітила, як старанно цілиться в неї з довгої рушниці пані дю Га. Гримнув постріл, гори озвалися луною, і куля просвистіла повз Марі, довівши вправність її суперниці.

«Вона посилає мені свою візитну картку», — подумала Марі, всміхаючись. Зараз же прокотилось багатоголосе «Хто йде?» — від вартового до вартового, від замку до брами Святого Леопарда, показуючи шуанам невсипущу пильність фужерців, що так добре охороняли навіть найменш вразливу частину міських укріплень.

«Це вона, й це він», — сказала собі Марі.

Блискавично виникла в неї думка вистежити маркіза й захопити його зненацька. «Але ж я не маю зброї!» — вигукнула вона. Марі згадала, що, вирушаючи з Парижа, вкинула в одну зі своїх картонок гарненького кинджала, — він колись належав якійсь султанші,— щоб з'явитись озброєною на театр воєнних дій, подібно до тих диваків, котрі запасають альбоми для записування думок, які виникають у них під час подорожі; але тоді її менше спокушало проливати кров, ніж утішатися гарненьким кинджалом, оздобленим коштовним камінням, і бавитися лезом, чистим, наче погляд. Ще три дні тому, коли вона хотіла вбити себе, щоб урятуватися від мерзенних тортур, приготованих для неї суперницею, Марі гірко пошкодувала, що не взяла з собою своєї зброї. Через хвилину вона була вдома, знайшла кинджал і застромила його за пояс, загорнулась у велику шаль, волосся заховала під чорне мереживо й наділа на голову капелюха з широкими крисами, що їх звичайно носили шуани, — вона взяла його в слуги у своєму домі; винахідливість, яку породжують іноді великі пристрасті, підказала їй узяти з собою маркізову рукавичку, що її дав Плазуй-по-Землі як перепустку. Кинувши переляканій Франсіні: «Що вдієш! Я пішла б шукати його в саме пекло!» — вона вернулась на бульвар.

Молодець стояв іще на тому самому місці, але вже без супутників. За напрямом його підзорної труби було видно, що він із ретельністю військового уважно вивчає переправи через Нансон, Королевині сходи, дорогу, що йде від брами Святого Сульпіція, обминає церкву і з'єднується з великими шляхами під захистом замкових гармат. Мадмуазель де Верней кинулась до вузенької стежечки, протоптаної козами й пастухами на схилі гори над бульваром, збігла униз Королевиними сходами на дно прірви, перейшла Нансон, перетнула все передмістя, знаходячи, наче пташка в пустелі, шлях серед урвищ на скелях Святого Сульпіція, швидко дісталася до слизької, прокладеної через гранітні кручі дороги й, не зважаючи на колючі тернові й дрокові чагарі та гострі дрібні камінці під ногами, почала видиратися нагору із завзяттям, можливо, невідомим чоловікам, але властивим іноді жінці, охопленій пристрастю. Ніч заскочила Марі тоді, коли вона зійшла на вершину гори і намагалася при блідому місячному світлі розпізнати дорогу, якою пішов маркіз; марні, хоч і вперті пошуки й тиша, яка панувала навкруги, свідчили, що шуани подалися геть разом із своїм ватажком. Раптом її палкий порив згас водночас із надією, що його породила. Опинившись сама-одна вночі в незнайомій місцевості, де лютувала війна, вона згадала поради Юло, постріл пані дю Га й затремтіла від страху. Нічна тиша, така глибока в горах, давала змогу чути найменший шелест листя вдалині, і ці легенькі звуки бриніли в повітрі журливо, немов розкриваючи всю безмежність самоти й безгоміння. Хмари, гнані шаленим вітром, раз у раз затуляли місяць, і чергування темряви й світла, надаючи звичайним предметам фантастичного й страшного вигляду, побільшували її жах. Вона звернула очі до Фужера, де затишні вогники в будиночках блищали, паче земні зірки, і раптом виразно розгледіла Папужу вежу. Щоб дійти додому, треба було подолати зовсім невелику відстань, але ця відстань була прірвою. Марі уявила собі безодню з протоптаною на самому краєчку вузькою стежкою, якою вона йшла, й зрозуміла, що вертатися до Фужера ще небезпечніше, ніж здійснити свій задум. Марі подумала, що маркізова рукавичка врятує її від усіх небезпек у цій нічній прогулянці, якщо шуани й оточили місто. Лякала її тільки пані дю Га. Ця гадка примусила Марі стиснути руків'я кинджала, і вона пішла в напрямку сільського будиночка, дах якого бачила мигцем, сходячи на скелі Святого Сульпіція. Але йшла вона поволі, бо досі їй невідома була похмура велич, що гнітить самотню людину вночі в дикій місцині, де з усіх боків її обступають гірські вершини, посхилявши, наче велетні, свої голови. Від шелесту сукні, що чіплялася за тернові колючки, вона раз у раз здригалася й прискорювала ходу, а тоді знову її уповільнювала, гадаючи, що вже настала її остання година. Та невдовзі обставини набули такого характеру, що їм, мабуть, неспроможні були б опертися й найвідважніші чоловіки, і мадмуазель де Верней охопив жах, — той жах, який так збурює життєві імпульси, що все в людині досягає найвищої напруги — і сила її, і кволість. Найслабша істота здатна тоді на нечуваний подвиг, а найдужча може збожеволіти від страху. Марі почула десь поблизу якісь дивні звуки, то чіткі, то невиразні, подібно до того, як ніч була то темна, то ясна; ці звуки свідчили про якесь сум'яття, безладну біганину, і вухо втомлювалося їх ловити; звуки ніби виходили із земного лона, що, здавалося, здригалось від тупоту незчисленного людського юрмища. На мить мигнуло світло, й Марі побачила за кілька кроків від себе довгу вервечку огидних істот, що коливалися, ніби колосся в полі, й прослизали, наче привиди. Вона їх ледь роздивилася, бо, немов чорна завіса, знову впала темрява, й сховала від неї страхітливу картину й блискучі жовті очі. Марі метнулася назад і вибігла на вершину схилу, а то вона зустрілася б з трьома жахливими постатями, що йшли просто на неї.

— Ти бачив його? — спитав один.

— Я відчув тільки холодний вітер, коли він проходив повз мене, — відповів інший хрипким голосом.

— А на мене війнуло вологим повітрям і могильним духом, — мовив третій.

— Він — білий? — спитав перший.

— А чому, — мовив другий, — лише він один вернувся з усіх, що полягли на Пелеріні?

— Чому? — озвався третій, — Бо тим, хто з братства Серця Господнього, в усьому полегкість. А все ж таки я волів би краще сконати без сповіді, ніж отак тинятися, як оцей, без їжі, без питва, без крові в жилах, без м'яса на кістках.

— Ой!

Цей вигук або скоріше несамовитий зойк вихопився в трьох шуанів, коли один із них показав пальцем на струнку постать і бліде обличчя мадмуазель де Верней, що бігла неймовірно швидко й нечутно.

— «Ось він!» — «Ось тут». — «Де?» — «Отам». — «Ні, тут». — «Він зник», — «Ні». — «Він тут». — «Ти бачиш його?»

Ці слова лунали, наче одноманітний плюскіт хвиль на піщаному березі.

Мадмуазель де Верней відважно простувала в напрямі будинку й невиразно бачила безліч людей, що кидалися врозтіч, охоплені панічним страхом, тільки-но вона наближалась. Немов якась невідома сила несла Марі, і вона їй корилась; незрозуміла їй легкість власного тіла ще посилювала її жах. Якісь примари раз у раз поставали перед нею, немов із-під землі, де вони спочивали, і вона чула їхні нелюдські зойки. Нарешті Марі насилу дісталася до спустошеного саду з пошкодженим живоплотом й поламаним парканом. Її зупинив вартовий, вона показала йому Монторанову рукавичку. В цю мить місячне світло впало на обличчя дівчини, шуан, що вже був націлився в неї, впустив рушницю, і його хрипкий крик розітнувся по всій садибі. Вона розгледіла неподалік велику будівлю, з кількох вікон лилося світло — отже, там жили люди; без перешкод вона підійшла до будинку і крізь перше вікно, у яке зазирнула, побачила пані дю Га і шуанських ватажків, що приїздили до Вівітьєра. Налякана цим видовищем і усвідомленням власної небезпеки, вона відскочила до маленького віконечка, загородженого товстими ґратами, й за два кроки від себе побачила в довгій склепистій залі маркіза, самотнього й сумного. Він сидів на грубому стільці перед вогнищем, і червонуваті мерехтливі відблиски полум'я, падаючи на його обличчя, надавали сцені примарного вигляду. Тремтячи всім тілом, дівчина припала до ґрат і застигла нерухомо, сподіваючись у глибокій навколишній тиші почути голос маркіза, якщо він заговорить. Марі бачила, що він занепав духом, чимось пригнічений, блідий, і втішалася думкою, що, можливо, вона стала однією з причин його смутку. Поволі її гнів перейшов у співчуття, а співчуття в ніжність, і раптом вона відчула, що її привела сюди не тільки жадоба помсти. Маркіз підвівся, повернув голову до вікна і остовпів, побачивши, наче в тумані, обличчя мадмуазель де Верней. В нього вихопився нетерплячий і презирливий жест разом із вигуком:

— Що за халепа! Повсюди бачу я цю чортицю, навіть коли не сплю!

Вражена його глибокою зневагою, нещасна дівчина зареготала, мов божевільна; маркіз здригнувся й кинувся до вікна. Марі відсахнулась. Почувши поблизу чоловічу ходу, вона подумала, що це Монторан, і кинулась бігти від нього. Для неї не існувало ніяких перепон; вона промчала б крізь мури й злетіла б у повітря, вона знайшла б дорогу в пекло, аби тільки не прочитати вдруге накреслених на його чолі вогненних слів: «Він тебе зневажає», — слів, що їх кричав їй внутрішній голос, наче гучно лунала в ній сурма. Сама не відаючи, куди йде, Марі нарешті зупинилася, відчуваючи, що всю її пройняло вогке повітря. Почувши тупіт багатьох ніг, вона метнулася до сходів, не тямлячи себе від страху, й спустилась у глиб якогось підземелля. Зупинившись на останній приступці, вона прислухалася, щоб визначити напрямок, куди побігли її переслідувачі; незважаючи на великий гамір, що долинав знадвору, вона почула скорботний стогін у підвалі, і її охопив іще більший страх. Промінь світла впав на неї із верхніх східців; Марі вжахнулася, що її схованку викриють, і знайшла в собі нові сили для порятунку. Коли за кілька хвилин вона опам'яталась, їй було важко збагнути, як вона могла оце видряпатися на невисоку стінку й там заховатися. Спочатку вона навіть не помітила, в якому незручному положенні опинилось її скоцюрблене під склепінчастою аркою тіло; але потім ця поза стала нестерпна — Марі була достоту схожа на статую Венери, що сидить навпочіпки, яку аматор мистецтва поставив у надто вузенькій ніші. Ця досить широка, складена з граніту стіна відокремлювала сходи від підвалу, звідки долинав стогін. Невдовзі Марі побачила, як сходами спустився якийсь чоловік у козячій шкурі й увійшов під склепіння, проте жодний рух його не свідчив про квапливі розшуки. Прагнучи якнайскоріше вибратися нагору, мадмуазель де Верней нетерпеливилась, тривожно чекаючи, коли чоловік принесеним вогнем освітить усі кутки підземелля, де вона невиразно бачила долі якусь безформну, але живу купу, що намагалась добратися до стіни швидкими, рвучкими рухами, судорожно звиваючись, наче викинута на берег рибина.

Незабаром невеличкий смолоскип залив підземелля хистким синюватим світлом. Хоч уява мадмуазель де Верней намалювала їй поетичне похмуре склепіння, від якого відлунює скорботний стогін, вона упевнилась, що потрапила до звичайної кухні в підвалі, давно занедбаної. Освітлена смолоскипом, безформна купа обернулась на невеличкого, дуже гладкого чоловічка; руки й ноги в нього були міцно зв'язані, але ті, хто його захопив, з холодною байдужістю кинули свою жертву на вогкі плити кам'яної підлоги. Побачивши людину зі смолоскипом в одній руці і в'язкою хмизу в другій, полонений голосно застогнав, глибоко вразивши чутливу мадмуазель де Верней; вона забула про своє жахливе становище, свій розпач, нестерпний біль у занімілих руках і ногах і завмерла в своєму куточку. Шуан, упевнившись у міцності старого гака, закріпленого високо на чавунній плиті, кинув хмиз у піч і підпалив його смолоскипом. Тут мадмуазель де Верней з жахом упізнала хитрого Хапай-Коровая, якому її віддала суперниця; обличчя шуана, освітлене полум'ям, скидалося на смішні голови химерних дерев'яних чоловічків, що їх вирізьблюють із самшиту в Німеччині. Жалісні зойки полоненого викликали широку посмішку на його поораному зморшками, засмаглому під сонцем обличчі.

— Ти бачиш, — мовив він до своєї жертви, — ми, християни, не ламаємо свого слова, як ти. Оцей вогонь одразу розв'яже тобі руки, ноги й язика. Ой лишенько! Де ж я візьму казанок, щоб підкласти тобі під ноги? А то на них стільки сала, що воно може загасити вогонь. Видно, у тебе в домі немає порядку, раз тут не знайдеш, чого потрібно хазяїнові, щоб він погрівся собі на втіху.

Жертва пронизливо закричала, певно, сподіваючись, що той зойк почують надворі і сюди прибіжить якийсь рятівник.

— Е, ви можете тут виспівувати досхочу, пане д'Оржемон, там нагорі всі сплять, а зараз сюди прийде Плазуй-по-Землі і замкне двері.

Говорячи безперестану, Хапай-Коровай дулом карабіна вистукував піч, комин, кам'яні плити підлоги й стіни кухні, шукаючи потайник, де скнара сховав своє золото. Він розшукував так спритно, що д'Оржемон замовк, наче злякавшись, чи, бува, зі страху не зрадив його котрийсь із слуг; бо хоч він і не звірявся нікому, його звички могли підказати домашнім певний висновок. Хапай-Коровай раз по раз несподівано обертався й дивився на свого бранця, як, буває, діти в грі за виразом наївного обличчя того, хто заховав якусь річ, намагаються вгадати, чи наближаються вони до неї, чи віддаляються. Коли шуан узявся стукати по кахлях каміна і почувся приглушений звук порожнечі, д'Оржемон удав переляк: очевидно, він хотів посміятися з легковір'я загребущого Хапай-Коровая. Саме в цю хвилину троє шуанів швидко збігли сходами і вскочили в кухню. При появі Плазуй-по-Землі Хапай-Коровай припинив свої пошуки, кинувши на д'Оржемона погляд, сповнений люті обдуреного скнари.

— Марі Ламбрекен воскрес, — вигукнув Плазуй-по-Землі, всім своїм виглядом показуючи, що будь-які інші справи — ніщо перед такою важливою новиною.

— Це мені не дивина, — зауважив Хапай-Коровай, — адже він так часто причащався! Наче загарбав собі Господа Бога.

— Ну, це йому помогло, як мертвому кадило, — підхопив інший шуан— Адже він не дістав відпущення гріхів перед боєм на Пелеріні, а всім відомо, що він звів дівку в Гоглю, отож так і не встиг скинути із себе смертного гріха. Ось абат Гюден і каже, що він ще два місяці блукатиме привидом, а тоді вже зовсім воскресне! Ми тільки-но бачили його втрьох, він пройшов повз нас. Блідий, холодний, легкий, і кладовищем від нього тхне.

— Його превелебність казав нам: якщо привид упіймає кого, той мусить тинятися разом із ним, — додав четвертий шуан.

Потворне й смішне обличчя нового співрозмовника відвернуло Плазуй-по-Землі від релігійних міркувань про чудо, що могло статися, за словами абата Гюдена, з кожним побожним і щирим захисником релігії й короля.

— Бачиш, Налий-Кухлю, — мовив він поважно до неофіта, — до чого призводить найменший недогляд в обов'язках, що їх заповіла нам свята релігія. Сама свята Анна Орейська наказувала нам бути невблаганними один до одного за найменшу провину. Твій двоюрідний брат Хапай-Коровай просив доручити тобі нагляд за Фужером, Молодець погодився, й ти матимеш добру платню. Та чи знаєш ти, з якого борошна ми печемо коржі для зрадників?

— Знаю, пане Плазуй-по-Землі.

— А ти знаєш, навіщо я тобі це кажу? Люди подейкують, що ти надто полюбляєш сидр і грошики. Гляди, не хитруй, ти повинен служити тільки нам.

— Дозвольте сказати, шановний пане Плазуй-по-Землі, що й сидр, і грошики дуже добрі речі і спасінню душі аж ніяк не завадять.

— Якщо брат і зробить якусь дурницю, — сказав Хапай-Коровай, — то тільки через свою недосвідченість.

— Від чого б не сталося лихо, — гримнув Плазуй-по-Землі гучним голосом, аж затремтіло склепіння, — я цього не допущу. За нього відповідаєш мені ти, — додав він, повертаючись до Хапай-Коровая, — бо коли він чогось накоїть, то я й під козячою шкурою доберуся до твоєї власної!

— З вашого дозволу, шановний пане, — обізвався Налий-Кухоль, — чи не траплялося вам коли спутати шуанів із контршуанами?

— Знаєш, друже, — сухо відповів йому Плазуй-по-Землі,— хай краще з тобою такого не трапиться, бо я розкраю тебе навпіл, як головку капусти. А в усіх посланців Молодця є його рукавичка. Правда, після події у Вівітьєрі Старша молодиця чіпляє на неї зелену стрічку.

Хапай-Коровай швидко підштовхнув ліктем товариша, показуючи на д'Оржемона: той удавав, ніби спить, але обидва шуани добре знали з досвіду, що досі ніхто ще не засипав при їхньому вогнищі, і хоч останні слова Плазуй-по-Землі, звернені до Налий-Кухля, були сказані впівголоса, в'язень міг їх почути. Четверо шуанів якусь хвилину пильно дивилися на нього, гадаючи, певно, що зі страху йому відібрало тяму. Раптом, за ледь помітним знаком Плазуй-по-Землі, Хапай-Коровай стягнув із д'Оржемона черевики й панчохи, двоє інших схопили його на оберемок і піднесли до вогню; Плазуй-по-Землі взяв перевесло від хмизу й міцно прив'язав ноги скнари до залізного гака. їхні злагоджені й надзвичайно спритні рухи вирвали в жертви пронизливі крики, що перейшли в нестямний зойк, коли Хапай-Коровай підгорнув д'Оржемонові під ноги жарини.

— Друзі мої, любі друзі,— кричав д'Оржемон, — ви робите мені боляче! Я ж такий самий християнин, як і ви!

— Бреше твоя пелька! — відповів йому Плазуй-по-Землі,— твій брат зрікся Господа Бога. А ти купив Жювінійське абатство. Абат Гюден казав нам, що боговідступників можна підсмажувати без найменших докорів сумління.

— Браття мої во Христі! Але ж я не відмовляюся вам заплатити!

— Ми дали тобі два тижні, вже минуло два місяці, а Налий-Кухоль досі нічого не одержав.

— Хіба ти нічого не одержав, Налий-Кухлю? — в розпачі запитав скнара.

— Анічогісінько, пане д'Оржемон, — злякано відповів Налий-Кухоль.

Крики, що перейшли в безперервне гарчання, схоже на хрипіння вмирущого, раптом знову залунали з нечуваною силою. Четверо шуанів, звиклих до такого видовища не менше, ніж до вигляду собак без черевиків, байдужісінько дивилися, як звивається й волає д'Оржемон; вони скидалися на подорожніх, котрі чекають перед вогнищем у якомусь заїзді, поки печеня добре підсмажиться й можна буде її з'їсти.

— Я вмираю! Вмираю!.. — кричав д'Оржемон. — І ви не дістанете моїх грошей!

Незважаючи на несамовиті зойки д'Оржемона, Хапай-Коровай помітив, що вогонь іще не лизнув шкіри в'язня; він надзвичайно вправно згріб жарини, щоб над ними знялося легеньке полум'я. І тоді д'Оржемон сказав кволим голосом:

— Друзі мої, розв'яжіть мене… Скільки ви хочете? Сто екю, тисячу, десять тисяч екю? Сто тисяч? Я вам пропоную двісті екю!

Голос його був такий жалісний, що мадмуазель де Верней, забувши про власну небезпеку, тихо скрикнула.

— Хто там крикнув? — спитав Плазуй-по-Землі.

Шуани злякано озиралися довкола. Ці люди, такі відважні перед смертоносними жерлами гармат, боялися духів. Самий лише Хапай-Коровай уважно слухав признання своєї жертви, що вихоплювалися в неї від дедалі страшнішого болю.

— П'ятсот екю… так, я даю вам п'ятсот, — вказав скнара.

— Он як! А де ж вони? — байдужим голосом спитав Хапай-Коровай.

— Вони закопані під першою яблунею. Пресвята Діво! В глибині саду, ліворуч… Ви — розбійники, злодії… О, я вмираю!.. Там десять тисяч франків.

— Не треба нам франків, — озвався Плазуй-по-Землі,—давай ліври. На монетах твоєї Республіки поганські ідоли, вони ніколи не будуть у вжитку.

— Там ліври, добрі золоті луїдори. Розв'яжіть же мене, розв'яжіть швидше… Ви вже знаєте, де лежить мій скарб… моє життя!..

Чотири шуани перезиралися, міркуючи, на кого з товаришів можна звіритися, кого послати за цим скарбом, їхня канібальська жорстокість так обурила мадмуазель де Верней, що, навіть не знаючи, чи бліде обличчя, що робило її схожою на привид, ще раз врятує від небезпеки, вона відважно вигукнула грудним голосом:

— І ви не боїтеся гніву Божого? Звільніть його, варвари!

Шуани обернулися, побачили вгорі очі, блискучі, мов зірки, і з жаху кинулися геть. Мадмуазель де Верней стрибнула із своєї схованки в кухню, підбігла до д'Оржемона і з такою силою шарпонула його, відтягаючи від вогню, що перевесла розірвалися; потім вона видобула свого кинджала й перерізала ним мотузки на його руках і ногах. Коли звільнений скнара підвівся, на його обличчі з'явилася скорботна й заразом глузлива посмішка:

— Біжіть, біжіть до Яблуні, бандити! Двічі вже я вас обдурював, а втретє ви мене не впіймаєте!

У цей час знадвору почувся жіночий голос.

— Привид! Привид! — кричала пані дю Га. — Телепні! Це ж вона! Тисяча екю тому, хто принесе мені голову цієї повії!

Мадмуазель де Верней сполотніла, але скнара посміхнувся, взяв її за руку й потяг під комин печі, ступаючи дуже обережно, щоб не лишилося ніякого сліду, щоб не зачепити жодної з жарин, згорнутих у невеличку купку; він натиснув пружину, чавунна плита піднялася, і, коли їхні вороги повернулися до підземелля, важка ляда тайника вже безгучно зачинилася. Парижанка збагнула тепер, з якою метою звивався, мов та риба, бідолашний банкір.

— Ось бачите, пані! — вигукнув Плазуй-по-Землі.— Привид узяв собі в супутники синього.

Напевно, шуанів пойняв невимовний жах, бо після цих слів запала така глибока тиша, що д'Оржемон і його супутниця змогли розібрати, як вони стиха бурмотіли:

— Ave sancta Anna Auriaca, gratia plena, Dominus tecum…[43]

— Вони моляться, йолопи! — гукнув д'Оржемон.

— Цитьте! — перебила його мадмуазель де Верней. — Невже ви не боїтеся, що вони викриють нашу…

Старий скнара засміявся, розвіявши побоювання молодої парижанки.

— Чавунна ляда вмурована в гранітну плиту завтовшки десять дюймів. Ми їх чуємо, а вони не можуть нас почути.

Потім він узяв обережно руку своєї рятівниці й підніс її до якогось отвору, звідки тягнув свіжий вітер; вона догадалася, що цю відтулину пробито, в комині.

— Ох, ох! — застогнав д'Оржемон. — Хай йому чорт, ноги мені так пече, — А ця Шаретова Лошиця, як її звуть у Нанті, не так дурна, щоб сваритися зі своїми прихильниками: вона добре знає, що якби вони не були такі тупоголові, то не билися б усупереч власним інтересам. Ось і вона також проказує молитву. Цікаво було б подивитись, як вона читає акафіст на честь святої Анни Орейської. Краще б облущила який диліжанс і повернула позичені в мене чотири тисячі франків. Разом із процентами й різними видатками це становить чотири тисячі сімсот вісімдесят франків і кілька сантимів…

Шуани закінчили молитву, підвелися з колін і подалися геть. Старий д'Оржемон потис руку мадмуазель де Верней, наче попереджуючи, що небезпека ще не минула.

— Ні, пані,— почувся голос Хапай-Коровая по кількох хвилинах мовчанки, — Стережіть їх тут хоч десять років, вони не повернуться.

— Але вона не виходила звідси, вона повинна бути тут, — наполягала Шаретова Лошиця.

— Ні, пані, де там. Вони вилетіли крізь мури. Хіба нечистий не ухопив був отут, у нас на очах, того, хто склав присягу?

— Аякже! Хапай-Короваю, ти ж такий самий скупердяга, як і д'Оржемон, то невже ти не зметикував, що старий скнара вільно міг витратити кілька тисяч ліврів, щоб зробити собі тут, у підмурівку, якусь комірчину з потайними дверима?

Старий скнара й дівчина почули гучний регіт Хапай-Коровая.

— А певне ж так! — мовив він.

— Залишайся тут, — провадила далі пані дю Га, — Чатуй на них біля виходу. За один рушничний постріл я віддам тобі все, що ти знайдеш у скарбниці нашого лихваря. Слухайся мене, коли хочеш, щоб я тобі простила твою провину — адже ти продав цю дівку замість убити її, як я тобі наказала.

— Лихвар! — обурився д'Оржемон. — Адже я позичив їй гроші тільки під дев'ять відсотків. Правда, я взяв з неї заставного листа. Але подивіться, яка мені за все дяка! Знаєте, мадмуазель, якщо Бог карає нас за зло, то диявол завжди готовий покарати нас за добрий вчинок, а людина, поставлена між цими двома силами, нічого не відає про майбутнє, і, по-моєму, все це нагадує задачу на трійне правило, де неможливо знайти невідоме.

Мадмуазель де Верней почула зітхання старого, глибоке і якесь незвичайне: здавалося, проходячи крізь горлянку, повітря зачіпало й змушувало бриніти дві старі ослаблі струни.

Шум, що його зняли Хапай-Коровай і пані дю Га, знову заходившись вистукувати склепіння, муровані стіни й плити підлоги, немов підбадьорив старого. Він узяв за руку свою рятівницю й допоміг їй зійти нагору вузькими крученими сходами, витесаними в гранітному мурі. Коли вони подолали щось із двадцять сходинок, кволе світло лампи впало їм на голови. Скнара зупинився, обернувся до своєї супутниці й втупив очі в її обличчя, наче пильно розглядав і обмацував очима сумнівний вексель, що його дістав для дисконту. Потім знову моторошно зітхнув.

— Я привів вас сюди, — сказав д'Оржемон, трохи помовчавши, — і цим повною мірою заплатив вам за зроблену мені послугу. Отже, я не бачу підстави, чому я ще повинен дати вам…

— Добродію, залишіть мене тут! І я нічого у вас не прошу, — перебила його мадмуазель де Верней.

Ці слова, а можливо, й презирство, що відбилося на гарному обличчі дівчини, заспокоїли старого, і він відповів, знову зітхаючи:

— Привівши вас сюди, я зробив так багато, що вже треба йти до кінця.

Він чемно допоміг Марі зійти ще на кілька приступок, трохи дивно розташованих, і напівгостинно, напівсердито ввів її до маленької кімнатки завбільшки чотири квадратних фути, освітленої підвішеною до склепінчастої стелі лампою. Було видно, що скнара вжив усіх застережних заходів, щоб перебути в цьому притулку не один день, якщо події громадянської війни примусять його переховуватися тут.

— Не підходьте близько до стіни, вберетесь у крейду, — раптом сказав д'Оржемон.

І він хутенько просунув руку між спиною Марі й стіною, як видно, свіжопотинькованою. Однак цей жест подіяв зовсім не так, як сподівався старий скнара. Мадмуазель де Верней глянула просто себе й раптом помітила в кутку якусь дивну річ, обриси якої змусили дівчину скрикнути від жаху: то була поставлена стійма обмазана вапном людська постать. Д'Оржемон грізним жестом звелів дівчині мовчати, і в його маленьких, наче зроблених з голубого фаянсу очицях відбився такий самий жах, як і в його супутниці.

— Дурненька! Ви гадаєте, що то я його вбив? Це мій брат, — мовив він, цього разу зітхаючи скрушно. — Він перший серед тутешніх священиків склав присягу[44] . Оце був єдиний захисток, де він міг сховатися від шуанів та люті інших священиків. Переслідувати таку гідну, таку статечну людину! То був мій старший брат. Лише в нього одного вистачало терпцю втовкмачити мені в голову десяткові дроби. О, він був добрий священик! Був ощадливий і вмів берегти гроші. Ось уже чотири роки, як він помер, — не знаю від якої хвороби. Але, бачте, і священики мають звичку час від часу молитися навколішках, і йому, можливо, було важко призвичаїтися тут стояти, як роблю я… Я лишив його тут, десь-інде його вирили б із могили. Прийде час, я поховаю його в освяченій землі, як він хотів, бідолаха. Він і присягався тільки зі страху.

Із сухих очей старого викотилася сльозинка, і в цю хвилину його руда перука здалася дівчині менш потворною, вона відвела очі, ховаючи почуття пошани до його скорботи. Незважаючи на своє розчулення, д'Оржемон знову сказав їй:

— Не підходьте до стіни, ви…

Він, не відриваючись, дивився в очі мадмуазель де Верней, ніби хотів перешкодити їй уважніше розглянути стіни цієї комірчини, де від важкого повітря спирало віддих у грудях. Все ж таки Марі пощастило потай від свого Аргуса кинути оком навколо себе; дивні виступи на стінах навели її на думку, що скнара сам спорудив їх із мішків з золотом чи сріблом. Тим часом д'Оржемон поринав усе більше в якийсь кумедний захват. Страждання від болю в обпечених ногах і страх від присутності живої істоти серед його скарбів проступали у кожній зморшці старечого обличчя, але в сухих очах з'явився незвичайний блиск — хвилювання, збуджене небезпечним сусідством з його рятівницею: її рожево-біла щічка вабила до поцілунку, а оксамитовий погляд чорних очей викликав такий гарячий приплив крові до серця, що він уже не знав, чи це віщує йому життя чи смерть.

— Ви одружені? — запитав він тремтячим голосом.

— Ні,— відповіла вона, всміхнувшись.

— В мене є дещо, — мовив скнара, і знову почулося його дивне зітхання, — хоч я й не такий багатий, як про мене базікають. Я гадаю, така молода красуня, як ви, повинна кохатися в діамантах, коштовностях, каретах, золоті,— вів він далі, злякано озираючись довкола. — Я міг би дати це все… після моєї смерті. Ех! Якби ви захотіли…

В погляді старого світився такий одвертий розрахунок навіть щодо цього ефемерного кохання, що мадмуазель де Верней, хитнувши заперечливо головою, мимоволі подумала, що скнара вирішив одружитися з нею виключно заради того, щоб заховати свою таємницю в серці свого другого «я».

— Гроші — мовила вона, кинувши на д'Оржемона глузливий погляд, що водночас ощасливив його й розсердив. — Гроші для мене ніщо. Ви були б утричі багатшим, ніж тепер, коли б зібрати тут усе золото, від якого я відмовилась.

— Не підходьте до сті…

— А в мене просили навзамін лише один погляд, — додала вона, і в голосі її забриніла невимовна гордість.

— Ви зробили помилку, це була б чудова угода. Ви тільки подумайте…

— А ви подумайте про те, — перебила його мадмуазель де Верней, — що я тільки-но почула голос, самий звук якого дорожчий для мене за всі ваші скарби.

— Ви їх не знаєте…

Перш ніж скнара зміг її зупинити, Марі зсунула пальцем розмальовану гравюру, на якій був зображений Людовік XV верхи на коні, і раптом побачила внизу маркіза: він набивав довгий мушкетон. Отвір, схований під дощечкою з наліпленою на ній гравюрою, відповідав, певно, якійсь оздобі в стелі нижньої кімнати, де, очевидно, була спальня шуанського ватажка. Д'Оржемон надзвичайно обережно пересунув на своє місце стару гравюру й суворо глянув на дівчину.

— Ані слова, якщо вам дороге життя! — прошепотів він і, помовчавши, сказав їй на вухо. — Та ви, як я бачу, намірилися взяти на абордаж чимале судно. Чи знаєте, що маркіз де Монторан має сто тисяч ліврів прибутку із зданих в оренду і ще не розпроданих земель? А консульський декрет, який я читав у «Щодекаднику Іля-і-Вілени», припиняє надалі чинність секвестрів. Ага! Ви вважаєте тепер цього молодика значно привабливішим, чи не так? Очі у вас заблищали, наче два новісіньких луїдори.

Погляд мадмуазель де Верней запалав, як тільки вона почула знайомий голос. За той час, що вона пробула тут, немов похована у срібній копальні, її снага, пригнічена обставинами, неначе випросталась. Здавалося, в ній раптом визріло якесь суворе рішення і вона тепер шукала шляхів до його здійснення.

«Від такої зневаги немає вороття, — думала вона, — якщо він не може мене любити, я уб'ю його… Він не дістанеться жодній жінці».

— Ні, абате, ні! — раптом почувся голос молодого шуанського ватажка. — Це треба зробити саме так.

— Пане маркізе, — бундючно відказав абат Гюден, — ви знеславите всю Бретань, коли влаштуєте цей бал у Сен-Джемсі. Не танцюристи, а проповідники розворушать наші села. Якнайбільше рушниць і жодної скрипки.

— Абате, у вас досить здорового глузду, аби зрозуміти, що тільки зібравши разом усіх наших однодумців, я побачу, що зможу з ними розпочати. Гадаю, що вивчити їхні обличчя й дізнатися про їхні наміри значно легше за вечерею, ніж засобами будь-якого шпигунства, до речі, завжди мені огидного; з келихами в руках вони у нас виговоряться до кінця.

Почувши ці слова, Марі стрепенулась: їй спало на думку попасти на бал і там помститися за себе.

— Ви вважаєте мене, видно, за якогось недоумка, якщо вичитуєте мені за танці,— провадив далі Монторан. — Та ви самі залюбки протанцювали б якусь чакону, аби тільки відновили ваше братство під іншою назвою: Отці віри! Хіба ж ви не знаєте, що зразу після меси бретонці йдуть танцювати. Мабуть, вам невідомо також, що Ід де Невіль і д'Андіньє п'ять днів тому вели переговори з першим консулом про відновлення на престолі його величності короля Людовіка Вісімнадцятого. Якщо я тепер готуюся до такого сміливого нападу, то тільки для того, щоб наші окуті залізом черевики додали ваги цим переговорам. Невідомо вам і те, що всі вандейські ватажки, навіть Фонтен, говорять про необхідність скоритися. Ох, пане абате, принців, очевидно, ввели в оману щодо справжнього становища у Франції. Їм торочать про відданість, але це відданість, вимушена обставинами. Абате, я вже заплямував собі ноги кров'ю, але перш ніж зануритися в неї до пояса, хочу добре все зважити. Я відданий королю, а не якимось чотирьом головорізам, не гравцям, загрузлим у боргах, як отой Ріфоель, не бандитам, що підсмалюють п'яти своїм жертвам, не…

— Додайте ще, маркізе: «Не абатам, що стягають на битих шляхах контрибуцію для потреб війни!» — перебив його абат Гюден.

— А чому б мені цього не сказати? — відповів маркіз гостро. — Я скажу більше: героїчна доба Вандеї минула…

— Тоді, маркізе, ми творитимемо чудеса без вас.

— Так-так, на зразок чуда з Марі Ламбрекеном, — засміявся маркіз. — Ну, годі вам, абате, не треба ображатися. Я знаю, що ви не жалуєте себе і стріляєте в синіх так само вправно, як читаєте «Oremus».[45] Бог нам допоможе, і я сподіваюся побачити вас в єпископській митрі, на коронації короля.

Ці останні слова, певно, мали магічний вплив на абата, бо почувся брязкіт карабіна і його вигук:

— В моїх кишенях — п'ятдесят патронів, маркізе, а моє життя належить королю.

— Ось іще один з моїх боржників, — озвався скнара до мадмуазель де Верней. — Я не кажу вже про нещасні п'ятсот чи шістсот екю, що він мені винен, а про борг крові — сподіваюсь, він мені його заплатить. Немає такої найстрашнішої кари, якої б не заслужив цей диявольський єзуїт. Він заприсягся, що зведе зі світу мого брата, підбурив проти нього всю округу. А чому? Тому що бідолаха злякався нових законів. — Припавши вухом до стіни комірчини, він прислухався й мовив: — Вони вже забралися геть, ці кляті бандити. Пішли творити ще якесь чудо! Аби лиш не спало їм на думку попрощатися зі мною, як минулого разу, коли вони підпалили мій будинок.

Після цього збігло близько півгодини; мадмуазель де Верней і д'Оржемон мовчки й байдуже дивилися один на одного, коли раптом почувся грубий, низький голос Налий-Кухля:

— Небезпеки вже немає, пане д'Оржемон. Ну, цього разу я чесно заробив свої тридцять екю!

— Дитино моя, — сказав скнара, — дайте мені слово, що ви заплющите очі.

Мадмуазель де Верней затулила рукою приплющені очі, але старий для більшої певності ще й погасив лампу; тоді взяв свою рятівницю за руку й повів її якимсь покрученим проходом; вони ступили сім-вісім кроків, а за кілька хвилин старий обережно зняв з очей її руку, і Марі побачила себе в тій кімнаті, яку щойно залишив маркіз де Монторан; це була д'Оржемонова спальня.

— Дорога дитино, — мовив старий, — тепер ви можете йти. Але не роздивляйтеся так пильно довкола. У вас, напевно, немає грошей? Ось десять екю. Вони трохи стерлися, та дарма, їх візьмуть. Коли вийдете з садка, зразу натрапите на стежку, вона веде до міста, або, як тепер кажуть, до округи. Але навколо Фужера шуани, ви навряд чи зможете скоро туди дістатися. Отож вам напевно потрібний буде надійний притулок. Добре запам'ятайте, що я вам казатиму, але скористайтеся цією порадою тільки в крайньому випадку. На дорозі, що веде до Колючого Гнізда через Жібарійську улоговину, ви побачите ферму, де живе Сібо Великий, на прізвисько Налий-Кухоль. Зайдіть туди і скажіть його жінці: «Добридень, Довгодзьоба!» — і Барбетта сховає вас. Якщо Налий-Кухоль побачить вас уночі, то подумає, що це привид, а вдень ви зможете відкупитися від нього десятьма екю. Прощавайте! Ми з вами розрахувалися. Але якби ви забажали, — він жестом показав на сади й луки навколо будинку, — все це належало б вам!

Мадмуазель де Верней кинула вдячний погляд на старого дивака, і той відповів зітханням найрізноманітніших тонів.

— Безперечно, ви повернете мені ці десять екю, — зауважте, що я нічого не кажу про проценти, — то покладіть їх на мій рахунок у метра Патра, фужерського нотаря. До речі, він міг би скласти нашу шлюбну угоду, якби ви захотіли, моє золотко!.. Прощавайте!

— Прощавайте, — мовила вона, усміхаючись, і помахала йому рукою.

— Якщо вам будуть потрібні гроші,— гукнув він їй навздогін, — я позичу вам з п'яти відсотків. Так, лише з п'яти. О, невже я сказав «з п'яти»?

Марі пішла.

«На вигляд вона наче й хороша дівчина, — думав старий, — проте тайник у комині я перебудую».

Він узяв дванадцятифунтовий буханець хліба, шинку й повернувся до своєї схованки.

Вийшовши в поле, мадмуазель де Верней наче відродилася — передсвітанкова свіжість овіяла її обличчя, що його протягом кількох; годин немов обпалювало гаряче повітря. Вона намагалася знайти вказану їй стежку, але місяць уже зайшов і темрява так погустішала, що їй довелося йти навмання. Раптом у неї похолонуло серце від страху впасти в прірву, і це врятувало її, бо вона зупинилася, відчувши, що досить їй ступити іще один крок — і земля зникне в неї з-під ніг. Прохолодний вітерець, що пестив її волосся, дзюркіт води, власний інстинкт — все підказало їй, що вона опинилася біля самого краю скель Святого Сульпіція. Обхопивши руками стовбур дерева, дівчина чекала світанку, сповнена тривоги: їй вчувалися брязкіт зброї, кінський тупіт, гомін людських голосів. Вона дякувала темній ночі, що врятувала її від небезпеки попасти в руки шуанів, коли вони справді оточили Фужер, як сказав їй старий скнара.

Немов запалені вночі багаття — гасла до повстання за свободу, — спалахнули над гірськими вершинами червонясті відблиски, але підніжжя гір зберігали ще свій синюватий колір, контрастуючи з білою імлою, що колихалася над росяними долинами. Невдовзі з-за обрію поволі випливло рубінове кружало, й небеса привітали його; з темряви помалу виступали всі обриси пейзажу, дзвіниця Святого Леонарда, скелі й луки, повиті сірою запоною, і в променях народжуваного дня вималювалися на верховинах дерева. Чудовим стрибком сонце вихопилося над загравою пурпурових, жовтогарячих, сапфірових смуг, яскраве світло рівними пасмами гармонійно осяяло пагорби і залило долини. Пітьма щезала, в природі переміг день. Знявся холодний вітерець, заспівали пташки, повсюди пробудилось життя. Та тільки-но Марі встигла окинути поглядом прегарний краєвид унизу, як випари, що частенько бувають у цій вологій місцевості, простяглися суцільною пеленою, затопили долини, піднялися до найвищих вершин і поховали розкішну улоговину під сніжно-білим покровом. Невдовзі мадмуазель де Верней здалося, що перед нею розкинулося крижане море, подібне до альпійських льодовиків. Потім по хмарах туману покотилися хвилі, як в океані, здіймаючись високими гребенями, колихаючись, люто вируючи, забарвлюючись під сонячним промінням у яскраво-рожеві тони, а де-не-де нагадуючи своїм прозорим блиском озера рідкого срібла. Раптом північний вітер дмухнув на цю фантасмагорію і розвіяв туман, що впав на траву насиченою озоном росою. І тоді мадмуазель де Верней побачила на фужерських скелях силу-силенну темних постатей. Сімсот чи вісімсот озброєних шуанів метушилися в передмісті Святого Сульпіція, немов мурашки у розворушеному мурашнику. Трьохтисячна навала, з'явившись наче якимсь чудом, захопила околиці замку й розпочала шалену атаку. Незважаючи на свої вкриті зеленню фортечні вали й старезні сірі вежі, сонне місто не встояло б перед ворогом, якби не пильність Юло. Батарея, захована на узгірку в глибині окопу за валами, відповіла вогнем на перші постріли шуанів і перепинила їм шлях до замку. Картеч розчистила, наче вимела, дорогу. Тоді із брами Святого Сульпіція вийшла рота солдатів, вишикувалась на дорозі, скориставшись розгубленістю шуанів, і вдарила по них нищівним вогнем. Побачивши, що замкові вали зразу вкрилися шеренгами солдатів, наче умілий театральний декоратор миттю провів там сині смужки, і упевнившись, що фортечний вогонь захищає республіканських стрільців, шуани не наважились чинити опір. Однак інші шуани, захопивши невелику долину річки Нансон, видерлися по скелястих уступах нагору й добулися до бульвару; відразу бульвар заряснів козячими шкурами й став схожий на потемнілу від давності солом'яну покрівлю. Водночас несамовиті постріли залунали у частині міста, оберненій до Куенонської долини. Очевидно, Фужер оточили й атакували з усіх боків. Шуани навіть спробували підпалити передмістя — червоні спалахи замиготіли на східному боці скелястої гори. Проте вогненні язики, що вихопилися були понад ґонтовими й дроковими покрівлями, невдовзі згасли; натомість розляглися клуби чорного диму — пожежа, видно, вже догоряла. Білі й брунатні хмари ще раз затулили від мадмуазель де Верней це видовище, та незабаром вітер розігнав пороховий дим. Республіканський командир уже звелів повернути жерла гармат так, щоб можна було обстрілювати Нансонську долину, скелю й Королевині сходи, — з висоти бульвару він бачив, що всі його накази виконуються бездоганно. Дві гармати, встановлені на посту біля брами Святого Леонарда, знищили мурашник шуанів, які захопили були цю позицію, а фужерські національні гвардійці, що збіглися на церковний майдан, остаточно прогнали ворога. Бій тривав лише півгодини й коштував синім менше сотні чоловік. Шуани були розгромлені й відкинуті і вже відступали у всіх напрямках за неодноразовими наказами Молодця; він і гадки не мав, що його сміливий напад зазнав поразки через різанину у Вівітьєрі — вона спонукала Юло потай вернутися до Фужера. Артилерія синіх прибула тільки цієї ночі; якби Монторан довідався про перевезення снарядів, то напевне відмовився б від свого задуму, знаючи, що його розголошення спричинилось би до сумного кінця. Справді, Юло так само прагнув провчити Монторана, як той бажав домогтися успіху своєї атаки, щоб вплинути на рішення першого консула. Та тільки-но гримнув перший гарматний постріл, маркіз зрозумів, що було б божевіллям заради честолюбства продовжувати невдалу атаку. Щоб не кидати шуанів на марну згубу, він поспішив відрядити сім чи вісім гінців із наказом негайно відступити з усіх пунктів. Помітивши свого супротивника в оточенні численної військової ради, в якій була й пані дю Га, Юло дав по них залп, але місце на скелястій горі Святого Сульпіція було обрано так вдало, що ватажок шуанів був там у цілковитій безпеці. Тоді Юло раптом змінив роль: від захисту перейшов до нападу. Тільки-но шуани заворушилися, відкриваючи наміри маркіза, сотня, що стояла під замковими мурами, одержала наказ захопити верхні проходи Нансонської долини і таким чином відрізати відступ шуанам.

Незважаючи на свою ненависть, мадмуазель де Верней перейнялася співчуттям до людей, що були під командою її коханого, й хутко обернулася — подивитись, чи ще не закритий інший прохід. Але й там вона побачила синіх, котрі, очевидно, перемогли ворога на протилежному боці Фужера й тепер поверталися з Куенонської долини через Жібарійську улоговину з наміром здобути Колюче Гніздо й ту частину скель Святого Сульпіція, де були нижні проходи в долину. Отож, замкнені у міжгір'ї, на вузькому видолинку, шуани, здавалося, всі до одного були приречені до загибелі, настільки передбачення старого республіканського командира були розумні й усі заходи надзвичайно слушні. Але гармати, що так добре прислужилися Юло, виявилися безпорадними проти цих двох пунктів, де й розпочалася запекла боротьба, і як тільки було відбито напад на Фужер, зав'язався звичний для шуанів бій. Тепер мадмуазель де Верней зрозуміла, що означало збіговище людей на околицях міста, збори шуанських ватажків у будинку д'Оржемона і всі події минулої ночі; вона не могла збагнути, як їй пощастило уникнути стількох небезпек. Боротьба, викликана розпачем, так глибоко захопила її, що вона стояла нерухомо і не відривала погляду від драматичних картин, які розгорталися перед нею. Невдовзі бій біля підніжжя гір Святого Сульпіція набув для неї особливого інтересу. Побачивши, що сині беруть гору над шуанами, маркіз і його друзі кинулись у долину їм на поміч. Групи розлючених бійців укрили підніжжя скель; закипіла смертельна сутичка, але місце бою і зброя давали перевагу шуанам. Поволі бойовище ширшало. Шуани розсипалися і стали п'ястися на стрімкі скелі, хапаючись за кущі, які подекуди стриміли з розколин. Мадмуазель де Верней вжахнулася, побачивши трохи запізно, що її вороги вже досягли вершини і шалено захищають небезпечні стежки, якими туди піднялися. Всі гірські проходи були зайняті бійцями, і Марі злякалася, що може опинитися між ними; вона покинула дерево, за яким ховалася, й кинулась щосили бігти, вирішивши скористатися порадою старого скнари. Довго бігла вона униз схилом, оберненим до Куенонської долини, аж поки не помітила вдалині якийсь хлів і здогадалася, що це садиба Налий-Кухля, де під час бою, мабуть, залишалася тільки його жінка. Підбадьорена такими здогадами й сподіваючись на гостинну зустріч у цій оселі, вона хотіла перебути там кілька годин, поки можна буде повернутися до Фужера. З усього було видно, що Юло незабаром переможе. Шуани тікали так швидко, що постріли лунали вже поруч Марі; страх, що якась куля може влучити в неї, примусив її чимдуж бігти в напрямі хижки — димар правив їй за дороговказ. Стежка привела її нарешті до якоїсь повітки з дахом із сухого дроку, його підпирали чотири грубезних стовпи, ще вкриті корою. Під самановою стіною в глибині повітки стояла чавильня для виготовлення сидру, поруч був маленький тік, де обмолочували гречку і зберігалося різне хліборобське знаряддя. Марі зупинилась біля одного із стовпів, не наважуючись ступити в грузьке, болото, що було подвір'ям при хатині, яка їй — справжній парижанці — здалеку видалася хлівом.

Цій хижці, приліпленій до виступу скелі, що височіла над її дахом і захищала від північного вітру, не бракувало поетичності — берестові пагінці, верес і гірські квіти прикрашали її, китицями звисаючи з гори. Незграбні, видовбані в скелі східці між повіткою й хатиною давали можливість мешканцям вийти на вершечок скелі й подихати свіжим повітрям. Ліворуч хижки гора різко знижувалася й відкривала смужки засіяних нивок, найближча з яких належала, очевидно, господареві цієї ферми. Ці нивки, обрамлені чарівними гайками, відгороджувалися одна від одної земляними насипами, засадженими деревами, найближча з них оточувала своїм живоплотом подвір'я. Стежку до нивок перегороджував величезний стовбур трухлявого дерева — то був бретонський шлагбаум (назва його пізніше стане нам за привід до відступу з метою доповнити характеристику цього краю). Між вирубаними у сланцевій горі сходами і стежкою, перегородженою деревом, в глибині брудного двору, під навислою скелею кілька гранітних, грубо обтесаних каменюк, покладених одна на одну, утворювали чотири кути хижки, підтримуючи стіни цієї непоказної споруди з глини, дощок і дрібних камінців. Хатина, очевидно, ділилася на дві частини, бо одна половина була вкрита сухим дроком, а друга — ґонтом, чи, скоріше, дубовими дощечками, вирізаними на зразок черепиці; справді, одна половина хатини, відгороджена тоненькою стінкою, правила за хлів, у другій жили господарі. Хоч у хатині, завдяки сусідству з містом, були й деякі вигоди, чого вже аж ніяк не зустріти за два льє далі, все ж таки вона красномовно свідчила про ту несталість життя, на яку прирікали кріпаків війни й феодальний лад, настільки підкоряючи собі їхні звичаї, що й досі багато селян у цьому краї називають храминою замок, де жили їхні сеньйори.

Оглядаючи подвір'я з легко зрозумілим подивом, мадмуазель де Верней нарешті помітила в грязюці уламки граніту — щось схоже на вельми ненадійну доріжку, прокладену до житла; та гуркіт стрілянини так швидко наближався, що Марі, наважившись попросити притулку, стала перестрибувати з каменя на камінь, немов переходила струмок. Двері хижки складалися з двох частин: нижньої, із суцільного міцного дерева, і верхньої, що мала віконницю й правила за вікно. В багатьох крамничках по маленьких французьких містах можна побачити такі двері, але гарно оздоблені і з дзвоником у нижній частині; двері засувалися на дерев'яну засувку, гідну золотого віку, а верхня частина зачинялася тільки на ніч, бо денне світло пробивалося досередини лише крізь цей отвір. В хижці було ще одне грубо зроблене вікно, але його дрібні шибки скидались на денця від пляшок, а перехрестя свинцевої рами було таке товстелезне, що, здавалося, вікно скоріше затримувало світло, ніж пропускало.

Коли мадмуазель де Верней відчинила двері, що зарипіли на іржавих завісах, на неї війнуло їдким аміачним духом, який клубками вихопився з хижки, бо худоба, вдаряючи ногами, зруйнувала стінку між хлівом і кімнатою.

Отож ферма — бо це була ферма — всередині мала вигляд такий самий, як і зовні. Мадмуазель де Верней запитувала себе: як можуть людські істоти жити в цьому одвічному багні? Аж раптом перед нею десь узявся обідраний хлопчина років восьми-дев'яти; він мав свіже біло-рожеве личко, пухкенькі щічки, жваві оченята, зуби наче з слонової кістки; скуйовджене біляве волосся кучерями спадало йому на півголі плечі. Він був міцний і пружний, а його постава виявляла ту дикунську наївність, той чарівний подив, що змушує широко розплющуватися дитячі очі. Це був напрочуд вродливий хлопчик.

— Де твоя мама? — лагідно спитала Марі і, нахилившись, поцілувала його в очі.

Діставши поцілунок, хлопченя вислизнуло за двері, мов той в'юн, і зникло за купою гною, накиданого на горбочку поміж стежкою та хатиною. Як і багато інших бретонських хліборобів, Налий-Кухоль складав гній за місцевим звичаєм на високому місці, де його поливали дощі, позбавляючи всякої вартості, аж доти, поки не наставав час вивозити його на поле. Залишившись на кілька хвилин господинею хати, Марі миттю оглянула всю обставу. Кімната, де вона чекала на Барбетту, була єдиною в домі. Найпишніша річ, що одразу впадала в око, був величезний комин з балдахіном із синього граніту. Етимологію цього слова підтверджував напівкруглий клапоть зеленої саржі, облямований блідо-зеленою стрічкою; він звисав із гранітної плити, а посередині його стояла статуетка Діви Марії з розфарбованого гіпсу. На цоколі статуетки мадмуазель де Верней прочитала два рядки розповсюдженого в тому краї духовного вірша:

Позаду статуетки висіла картина — жахливо розмальований червоним і синім образ святого Лавра. Ліжко, схоже на гробницю під зеленим саржевим покривалом, недоладне дитяче ліжечко, прядка, кілька неоковирних стільців, різьблена скриня, на ній деяке хатнє начиння — ото й майже всі меблі в хижці Налий-Кухля. Перед вікном стояв довгий стіл з каштанового дерева й два таких самих ослони; скупе світло, що просочувалося крізь шибки, забарвлювало їх у темні відтінки старовинного червоного дерева. Величезна бочка з сидром, — під чопиком мадмуазель де Верней помітила жовтувату калюжку, — попсована від вологи підлога, хоч і викладена гранітними скалками, скріпленими глиною, — все це красномовно свідчило, що господар оселі цілком виправдував своє шуанське прізвисько. Мадмуазель де Верней підвела очі, і тоді їй здалося, ніби сила-силенна кажанів злетілися сюди з усього світу — таке щільне павутиння звисало донизу із сволока. На столі стояли два величезних дзбани, вщерть налиті сидром. Цей глиняний посуд розповсюджений у багатьох французьких провінціях, і парижанин може уявити його собі, пригадавши гладущики, у яких гурмани тримають бретонське вершкове масло, тільки черевце в нього випукліше і вкрите де-не-де нерівною поливою, що міниться рудуватими барвами, наче поверхня мушлі. Шийка такого глечика кінчається отвором, схожим на пащу жаби, що хапає повітря, висунувши з води голову. Врешті дзбани на столі притягли до себе увагу Марі, але гуркіт бою раптом наблизився і змусив її пошукати якоїсь схованки, не чекаючи Барбетти; та раптом з'явилася вона сама.

— Добридень, Довгодзьоба, — привіталася до неї дівчина, стримуючи мимовільну посмішку, бо обличчя жінки дуже скидалося на кам'яні маски, що частенько правлять за архітектурну оздобу надвіконних склепінь.

— А-а! Ви від д'Оржемона? — мовила не надто привітно Барбетта.

— Де ви мене сховаєте? Шуани ось-ось сюди зайдуть…

— Отам, — відповіла Барбетта, вражена вродою і кумедним одягом цієї істоти, не в силі збагнути, до якої статі вона належить. — Там, у абатовій схованці.

Жінка підвела Марі до узголів'я ліжка й поставила її в закапелок між ним і стіною. Та обидві враз закам'яніли, почувши, наче хтось стрибнув у болото перед хатою. Тільки-но Барбетта встигла спустити запону й загорнути в неї Марі, як опинилася лицем у лице із втікачем-шуаном.

— Де в тебе можна сховатися, стара? Я — граф де Бован.

Мадмуазель Де Верней здригнулася, впізнавши голос того гостя, чиї слова, залишившись для неї таємницею, призвели до кривавої трагедії у Вівітьєрі.

— Ой лишенько, паночку, ви ж бачите, ніде тут сховатися. Ліпше буде, коли я вийду й вас постережу. Як надійдуть сині, я вас попереджу. А коли залишусь тут і мене застукають із вами, вони спалять мені хату.

І Барбетта вийшла, — їй було невтямки, в який спосіб поєднати протилежні інтереси двох ворогів, що мали однакове право на притулок у її домі завдяки подвійній ролі її чоловіка.

— В мене тільки два набої,— мовив граф у розпачі.— Але сині вже пішли далі. Ех, лихо мені буде, коли, повертаючись повз цю хату, надумають вони зазирнути під ліжко!

Він легковажно притулив рушницю до стовпчика, біля якого стояла Марі, закутана в зелену саржеву запону, і нахилився подивитись, чи можна залізти під ліжко. Він неминуче побачив би ноги втікачки, але в цей небезпечний момент вона схопила рушницю, вистрибнула на середину кімнати і націлилась у графа; той упізнав її і зареготав: ховаючись у тайнику, Марі скинула крислатий шуанський капелюх, і її волосся хвилястими пасмами вибилося з-під мереживної сіточки.

— Не смійтеся, графе, ви — мій полонений. Якщо ви поворухнетеся, то взнаєте, на що здатна зневажена жінка.

В ту хвилину, коли граф і Марі дивились одне на одного, схвильовані різними почуттями, від скелі долинули нерозбірливі крики:

— Рятуйте Молодця! Розсипайтеся! Рятуйте Молодця! Розсипайтеся!

Заглушуючи цей безладний лемент, у хатині почувся Барбеттин голос, і двоє ворогів прислухалися до нього з протилежними почуттями, розуміючи, що вона звертається більше до них, ніж до свого сина.

— Хіба ти не бачиш синіх? — сердито кричала Барбетта. — Ходи-но сюди, паскудний хлопчиську, або я тебе піймаю сама. Ти хочеш потрапити під кулі? Біжи, притьмом ховайся!

В той час, як відбувалися ці дрібні швидкоплинні події, у брудний двір стрибнув якийсь синій.

— Прудконогий! — гукнула, до нього мадмуазель де Верней.

Прудконогий прибіг на її голос і націлився в графа вправніше, ніж його рятівниця.

— Аристократе — сказав насмішник-солдат, — не ворухнися, а то я знищу тебе в одну мить, як Бастілію!

— Пане Прудконогий, — ласкавим голосом мовила мадмуазель де Верней, — ви відповідаєте мені за цього полоненого. Робіть, як знаєте, але його треба цілим і здоровим доставити до Фужера.

— Слухаю, пані.

— Дорога на Фужер тепер вільна?

— Цілком безпечна, якщо тільки шуани не воскреснуть.

Мадмуазель де Верней весело озброїлась легкою мисливською рушницею де Бована й, іронічно посміхаючись, сказала полоненому:

— Прощавайте, графе! Або, скоріше, до побачення! — і, надівши свого крислатого капелюха, побігла стежкою.

— Трохи пізно я зрозумів, — гірко мовив де Бован, — що ніколи не слід жартувати з честю жінок, які втратили честь.

— Аристократе! — гримнув на нього Прудконогий. — Коли не хочеш, щоб я тебе відправив до вашого колишнього раю, не смій казати жодного лихого слова про цю гарну даму!

Мадмуазель де Верней верталася до Фужера стежечками, що пролягали поміж скель Святого Сульпіція і Колючим Гніздом. Добравшись до узвишшя, вона швидко подалася кривулястою стежкою по кам'янистому схилу і замилувалася чарівною Нансонською долиною, де недавно гримів бій, а тепер панувала глибока тиша. Згори вузька улоговина скидалася на зелену вулицю. Мадмуазель де Верней увійшла до міста через браму Святого Леонарда, куди привела її стежечка. Городяни, й досі стривожені боєм, бо стрілянина все ще долинала здалеку й могла тривати цілісінький день, чекали біля брами повернення національних гвардійців, щоб дізнатися про втрати. Вигляд мадмуазель де Верней, рушниця в руках, її чудне вбрання, розпатлане волосся, замазані вапном шаль і сукня, брудні зарошені черевики — все це викликало надзвичайну цікавість фужерців, тим паче що влада, врода й дивна вдача парижанки стали вже за головну тему міських розмов.

Франсіна, охоплена страшною тривогою, всю ніч чекала на свою господиню; врешті побачивши її, дівчина кинулась була до неї з розпитами, але мадмуазель де Верней дружнім жестом звеліла їй мовчати.

— Я залишилась жива, моя люба, — сказала Марі й, трохи помовчавши, додала: — Як я прагнула гострих відчуттів, коли виїздила з Парижа! Тепер я їх маю доволі…

Франсіна, зауваживши, що її господиня, певно, дуже зголодніла, хотіла була вийти поклопотатися про сніданок, та мадмуазель де Верней зупинила її:

— О ні! Ванну, найперше ванну! Насамперед помитися!

Франсіна неабияк здивувалася, коли мадмуазель де Верней звеліла подати їй найелегантніший з привезених із Парижа уборів. Після сніданку Марі одяглася дуже вишукано й дбайливо, як жінка робить цю важливу справу, коли збирається показатись на балу своєму коханому. Франсіна не могла збагнути насмішкуватих веселощів своєї господині. Це не була радість кохання, — жінка ніколи не помилиться в її виявах, — тут крилась якась зловтіха, що не віщувала нічого доброго. Марі сама задрапувала завіси на вікні, з якого відкривався чудовий краєвид, потім присунула канапку до каміна так, щоб вогонь найвигідніше освітлював її обличчя, й звеліла Франсіні дістати квітів, аби надати кімнаті святкового вигляду. Франсіна принесла квіти й за вказівками Марі мальовниче їх порозставляла. Востаннє оглянувши задоволеним поглядом кімнату, вона звеліла Франсіні послати до командира по свого полоненого, а сама прилягла на канапці, щоб відпочити й водночас прибрати недбалу позу, повну грації та знемоги, що має в деяких жінок невідпорну чарівність. Солодка млість, розлита в усьому тілі, зваблива ніжка, що ледь видніла з-під складок сукні, вигин шиї, рука з тоненькими пальчиками, що звисала з подушки, немов китичка жасмину, — все гармоніювало з поглядом її очей, збуджувало й спокушало. Вона звеліла запалити пахощі, і в кімнаті розлилися ніжні духмяні хвилі, що так владно полонять чоловічі почуття й частенько готують перемогу, коли жінка хоче здобути її непомітно, без домагань. За кілька хвилин у вітальні, прилеглій до кімнати Марі, почулася важка хода старого воїна.

— Ну, командире, де мій полонений?

— Я щойно дав наказ призначити пікет з дванадцяти солдатів, щоб розстріляти його як ворога, захопленого зі зброєю в руках.

— То ви розпоряджаєтесь моїм полоненим! — вигукнула мадмуазель де Верней. — Послухайте, командире, вбивати людей, за винятком як у бою, не дає вам ніякого задоволення, якщо вірити вашому обличчю. Так от, поверніть мені мого шуана, відкладемо на деякий час його смерть, я беру це на себе. Заявляю вам, що цей аристократ мені дуже потрібний, він допоможе здійснити наші заміри. До того ж розстрілювати цього шуана-аматора так само безглуздо, як стріляти в повітряну кулю: досить уколоти її шпилькою, і з неї вийде все повітря. Бога ради, полишіть цю жорстокість аристократам. Республіка повинна бути великодушна. Хіба ви не простили б жертвам Кіберона й багатьом іншим? Отож пошліть ваш пікет у дозор, а самі приходьте обідати до мене разом із моїм полоненим. Та не гайтеся, за годину вже посутеніє,— додала вона, всміхаючись, — і коли ви запізнитесь, мій туалет утратить весь свій ефект.

— Але, мадмуазель… — почав був спантеличений командир.

— Ну, що вас бентежить? Ага, зрозуміла! Граф ні в якому разі не вислизне з ваших рук. Рано чи пізно вогонь ваших карабінів обпалить крильця цьому товстому метелику.

Командир злегка знизав плечима, як людина, змушена мимохіть коритися бажанням гарненької жінки. За півгодини він повернувся разом із графом де Бованом.

Мадмуазель де Верней удала, ніби здивована цими несподіваними відвідинами, і, здавалося, зніяковіла, що граф побачив її в недбалій позі на канапці; але, прочитавши в його очах, що перше враження відповідає бажаному, вона підвелась і з надзвичайною грацією, з витонченою ґречністю привітала гостей. В її рухах, усмішці, в ході, в голосі не було нічого завченого чи вимушеного, ніщо не зраджувало її потаємних замірів. Все в неї було гармонійне, жодна риса не давала приводу подумати, що вона лише перейняла манери вищого світу, до якого сама не належить. Коли рояліст і республіканець посідали, вона суворо глянула на графа. Дворянин достатньо знав жінок, щоб зрозуміти: зневага до красуні може коштувати йому смертного вироку. Незважаючи на цю думку, він не виявив ані веселощів, ані смутку, даючи зрозуміти, що й не чекає такої швидкої розв'язки. Невдовзі йому видалося кумедним думати про смерть в присутності вродливої жінки. Неприступний вигляд Марі наштовхнув його на певні думки: «Хтозна, — казав він сам до себе, — може, графська корона буде їй більш до вподоби, ніж утрачена корона маркіза? Монторан сухий, як скіпка, а я… — Він задоволено оглянув себе, — Ну, свою голову мені в усякому разі пощастить урятувати».

Ці дипломатичні міркування були даремні. Захоплення, що його граф вирішив удавати, невдовзі обернулося на бурхливу примху пристрасті, і небезпечна чарівниця залюбки її розпалювала.

— Графе, — мовила вона, — ви мій бранець, ваша доля в моїх руках. Тільки за моєю згодою може відбутися ваша страта, а я надто цікава, щоб дозволити розстріляти вас негайно.

— А якщо я вперто мовчатиму? — весело запитав він.

— Та що ви, графе! Таке ще можливе з порядною жінкою, але з якоюсь дівкою!..

Ці слова, сповнені гіркої іронії, мадмуазель де Верней просичала (як висловився Сюллі[46], кажучи про герцогиню де Бофор), і вони свідчили про такий гострий язик, що здивований граф мовчки витріщився на свою жорстоку супротивницю.

— Послухайте, графе, — провадила вона далі, глузливо посміхаючись, — щоб не заперечувати ваших слів, я буду, як і всі ці тварюки, доброю дівкою. Насамперед ось ваша рушниця…

І насмішкувато-лагідним жестом вона простягла йому карабін.

— Слово честі дворянина, мадмуазель, ви чините…

— Е, що там! — перебила вона графа. — Досить уже з мене дворянських слів честі. Поклавшись на слово дворянина, я прибула до Вівітьєра. Ваш ватажок заприсягся мені, що я і мій конвой будемо там у безпеці.

— Яка підлота! — вигукнув Юло, насупивши брови.

— Це сталося з вини графа, — мовила Марі, показуючи Юло на дворянина. — Безперечно, Молодець мав чесний намір дотримати свого слова; але граф звів на мене якийсь брудний наклеп, підтвердивши все вигадане про мене Шаретовою Лошицею…

— Мадмуазель, — мовив граф, вкрай засоромлений, — я голову собі дам відрубати, коли не казав саму лише чисту правду…

— Що саме?

— Що ви були…

— Кажіть сміливо — що я була коханкою…

— Маркіза, а нині герцога Ленонкура, одного з моїх друзів, — закінчив граф.

— Тепер я могла б послати вас на страту, — мовила вона, начебто нітрохи не збентежена таким обвинуваченням, тоді як граф був вражений тією справжньою чи удаваною безтурботністю, з якою вона зустріла цей докір. — Однак, — додала вона, сміючись, — проженіть назавжди зі своєї уяви оті смертоносні шматочки свинцю, бо ви мене зганьбили не більше, ніж свого друга, стверджуючи, наче я була його… фе, гидко й казати! Послухайте, графе, хіба ж ви не бували у домі мого батька, герцога де Вернея? Адже ж так?

Вважаючи, що Юло не повинен чути такого важливого признання, мадмуазель де Верней жестом наказала графові наблизитися й шепнула йому на вухо кілька слів. У графа де Бована вихопився приглушений вигук подиву, він ошелешено глянув на Марі, що квапливо додала кілька подробиць до пробудженого нею спогаду, і, притулившись до каміна, прибрала вигляду щирості й дитячої безневинності. Граф упав перед нею на коліно.

— Мадмуазель, — вигукнув він, — я благаю вас, простіть мені мою провину, хоч я і не гідний вашої ласки.

— Мені нічого вам прощати, — відповіла Марі.— Підстав каятися тепер у вас не більше, ніж коли ви зухвало обмовили мене у Вівітьєрі. Але такі загадки вище вашого розуміння. Знайте тільки, графе, — додала вона поважно, — що в дочки герцога де Вернея вистачить великодушності, щоб подбати про вашу долю.

— Навіть після такої тяжкої образи? — спитав наче з жалем граф.

— Деякі особи стоять так високо, що образа не може їх зачепити. Я належу до їхнього числа, графе.

Кажучи ці слова, дівчина прибрала такої гордої й благородної постави, що її бранець перейнявся пошаною до неї, а для Юло вся ця інтрига стала ще більш незрозумілою. Він підняв руку, підкручуючи вуса, й нишком глянув занепокоєним оком на мадмуазель де Верней, і вона подала йому знак, що не відступає від свого плану.

— А тепер поговорімо, — сказала Марі по короткій мовчанці.— Франсіно, принеси нам світла, серденько.

І вона спритно завела розмову про ті часи, що всього за кілька років стали старим режимом. Жвавість її спостережень, влучність зауважень легко перенесли графа у недавнє минуле; багато разів вона давала йому нагоду виказати свій розум, люб'язно й тонко наводячи його на дотепні відповіді, так що врешті граф признався сам собі, що ніколи досі він не був такий приємний в товаристві. Він відчув себе помолоділим, і йому захотілося, щоб високу думку про його власну особу поділила й чарівна його співрозмовниця. Лукавій дівчині було до вподоби випробовувати на графові всі засоби свого кокетства, і вона робила це з тим більшою спритністю, що для неї це була тільки гра. То дозволяючи йому вірити в швидкий успіх, то немов здивована палкістю своїх почуттів, вона зненацька ставала холодною, і це ще більше вабило до неї графа, непомітно розпалюючи його раптову пристрасть. Вона була достоту схожа на рибалку, який час від часу витягає вудку, щоб подивитись, чи піймалася рибка на гачок. За принаду бідолашному Бованові стала наївна втіха, з якою його рятівниця вислухала два-три досить удалих компліменти. Еміграція, Республіка, Бретань і шуани були тепер за тисячу льє від його думок. Юло сидів, випроставшись, незворушний і мовчазний, наче бог Терм[47]. Через брак освіти він був цілком неспроможний брати участь у таких розмовах і лише здогадувався, що обидва співрозмовники дуже дотепні; всі зусилля свої він докладав до того, щоб їх зрозуміти й дізнатися, чи не змовляються вони, бува, проти Республіки.

— Мадмуазель, — казав граф, — Монторан походить із славного роду, добре вихований, непоганий з лиця, але в ньому зовсім немає галантності. Він надто молодий, не бачив Версаля, йому бракує справжньої світської науки, отож, замість очорнити супротивника, він хапається за ніж. Він здатний на шалене кохання, але ніколи не матиме тих вишуканих тонкощів у поводженні, якими вирізнялися Лозен, Адемар, Куаньї та багато інших! Він зовсім позбавлений приємного хисту говорити жінкам милі речі, що, зрештою, більше їм до вподоби, ніж бурхливі пристрасті, які швидко їх стомлюють. Так-так, хоч він із породи серцеїдів, та не має ані їхньої невимушеності, ані грації.

— Я це помітила, — сказала Марі.

«Ах! — мовив сам до себе граф. — Який голос, який погляд! Безперечно, незабаром я стану з нею на коротку ногу. І, присягаюся, щоб належати їй, я ладен повірити всьому, в чому вона захоче мене переконати».

Подали обід; граф запропонував їй руку, Мадмуазель де Верней поводилася за столом з такою чемністю й таким тактом, які прищеплюються тільки добрим вихованням та витонченим придворним життям.

— А тепер ви повинні піти, — звернулась вона до Юло, встаючи з-за столу, — вас він боятиметься, а коли я залишуся з ним наодинці, то швидко дізнаюсь у нього про все, що мені треба; він уже в такому стані, коли чоловік скаже жінці все, що думає, і на все дивитиметься її очима.

— А потім? — спитав командир, маючи намір затримати полоненого.

— О! Потім він буде вільний, — відповіла вона. — Вільний як вітер.

— Але ж його схопили зі зброєю в руках!

— Ні,— відповіла вона, вдавшись до тієї жартівливої софістики, яку жінки люблять застосовувати проти незаперечних доказів, — я його обеззброїла.

— Графе, — мовила вона до дворянина, повернувшись у кімнату, — я тільки-но домоглася вашої свободи. Але й ви мені… — додала вона, всміхаючись і схиляючи голову, ніби хотіла просити його про щось.

— Просіть у мене все, навіть моє ім'я, навіть мою честь! — скрикнув він у екстазі.— Я все покладу вам до ніг.

Він підійшов і хотів схопити її за руку, намагаючись приховати своє бажання під поривом вдячності, але мадмуазель де Верней була не з тих, кого можна обдурити. Всміхаючись і далі, щоб не позбавляти надій нового залицяльника, вона відступила від нього на кілька кроків, кажучи:

— Чи ви хочете, щоб я пожалкувала про свою довіру до вас?

— Уява в молодої дівчини працює швидше, як у жінки! — відповів він, сміючись.

— Дівчина може втратити більше, ніж жінка.

— Справді, треба бути недовірливою, коли маєш такий скарб.

— Облишмо цю мову й поговорімо серйозно, — відказала вона. — Ви влаштовуєте бал у Сен-Джемсі. Я чула, що там у вас і склади, й арсенали, й резиденція вашого уряду. Коли відбудеться бал?

— Завтра ввечері.

— Ви не здивуєтесь, пане, що жінка, яку обмовлено, з жіночою наполегливістю хоче домогтися блискучої відплати за ті образи, яких вона зазнала, і то в присутності свідків її приниження. Тому я хочу піти на ваш бал. Я прошу вашого захисту на той час, коли я з'явлюсь там і поки піду звідти. Мені не треба вашого слова, — сказала вона, побачивши, що він притулив руку до серця. — Ненавиджу присягання, занадто вони нагадують застереження. Ви просто скажіть, що будете обороняти мене від усяких злочинних чи образливих замахів. Обіцяйте мені спокутувати свою провину, сповістивши, що я справді дочка герцога де Вернея, тільки мовчіть про все те лихо, якого я зазнала, не маючи над собою батьківської опіки: так ми й поквитаємось. То як? Дві години бути охоронцем жінки на балу — невже це надто дорогий викуп?.. Та ви ж не варті ні одного обола більше… — І усмішкою вона позбавила ці слова усієї гіркоти.

— А скільки вимагатимете ви за мою рушницю? — спитав сміючись граф.

— О, більше, ніж за вас.

— А саме?

— Зберігати таємницю. Повірте мені, Боване, тільки жінка може розгадати жінку. Я певна, що коли ви скажете комусь хоч слівце, я можу загинути в дорозі. Вчора декілька куль остерегли мене від тих небезпек, на які я наражаюсь подорожуючи. О, ця дама вміє стріляти дуже влучно і так само спритно поратись біля туалету. Ніяка покоївка не роздягала мене так швидко, як вона. Дуже вас прошу, зробіть так, щоб я могла не боятись чогось подібного під час балу…

— Там ви будете під моєю охороною, — гордовито відповів граф. — Але, виходить, ви їдете в Сен-Джемс заради Монторана? — сумно запитав він.

— Ви хочете знати більше, ніж я сама знаю, — сміючись, відповіла вона. — А тепер уже йдіть, — додала вона після паузи, — я сама виведу вас із міста, бо ви ж тут полюєте одні на одних, як канібали.

— То ви таки хоч трошки, а турбуєтесь за мене? — вигукнув граф. — Ах, мадмуазель, дозвольте мені плекати надію, що ви не залишитесь байдужі до моєї приязні. Адже мені доведеться задовольнятися тільки таким почуттям, правда? — додав він з виглядом бувалого зальотника.

— Диви, який провісник! — сказала вона з тим грайливим виразом, який буває у жінки, що хоче освідчитися, не втрачаючи гідності й не викриваючи таємниці.

Потім вона вдягла шубку й довела графа до Колючого Гнізда. Дійшовши до кінця стежки, вона сказала:

— Отже, пане, нікому ні слова, навіть маркізові.— І приклала пальця до вуст.

Граф, посмілішавши від лагідного погляду мадмуазель де Верней, узяв її руку, і вона ласкаво дозволила це; він ніжно поцілував їй руку.

— О мадмуазель! Розпоряджайтеся мною, я ваш на життя й на смерть! — вигукнув він, відчувши себе у безпеці.— Та хоч я завдячую вам життям, як своїй матері, мені дуже важко буде обмежитись тільки почуттям пошани до вас…

Він швидко пішов стежкою; побачивши, що він досяг скель Святого Сульпіція, Марі задоволено хитнула головою й тихенько промовила сама до себе:

— Товстунчик ладен за своє життя віддати більше, ніж життя! Мені неважко було б зробити з нього слухняне створіння! Створіння чи творець — ось чим відрізняються чоловіки один від одного!

Не висловивши до кінця своєї думки, вона підвела до неба сповнений відчаю погляд і поволі повернулася до брами Святого Леонарда, де на неї чекали Юло і Корантен.

— Ще два дні, — вигукнула вона, — і тоді…— вона замовкла, побачивши Корантена, — і тоді він загине від ваших пострілів, — прошепотіла вона на вухо Юло.

Командир відступив на крок і поглянув з невимовною насмішкою на дівчину, ні в поводженні, ні в обличчі якої не помітно було й натяку на докори сумління.

Жінки мають надзвичайну властивість ніколи не розмірковувати над своїми найбільш гідними осуду вчинками, якщо їх пориває почуття; навіть коли вони прикидаються, в цьому є якась природність, і тільки жінка може вчинити злочин, позбавлений ницості. Найчастіше вони не знають, як усе це сталося.

— Я поїду в Сен-Джемс на бал, який влаштовують шуани, і…

— Але, — втрутився Корантен, перебиваючи її,— туди аж п'ять льє. Хочете, я супроводитиму вас?

— Ви надто заклопотані тим, про що я зовсім не думаю, — відповіла вона, — власною особою.

Зневага, з якою Марі ставилась до Корантена, була дуже до вподоби Юло, і він скорчив свою звичайну гримасу, дивлячись, як дівчина рушила в напрямку церкви Святого Леонарда. Корантен провів Марі очима, і на його обличчі спалахнуло невиразне усвідомлення своєї фатальної влади над цим чарівним створінням; скеровуючи пристрасті Марі, він у такий спосіб сподівався колись панувати над нею.

Мадмуазель де Верней, повернувшись додому, взялася квапливо обмірковувати з Франсіною бальне вбрання. Франсіна, що звикла коритися своїй господині, не прагнучи зрозуміти її намірів, понишпорила в валізах і запропонувала грецький туалет. Всі тоді наслідували грецький стиль. Туалет Марі сподобався; його можна було покласти в легку й зручну картонку.

— Франсіно, дитино моя, я вирушаю далеченько. Ти хочеш лишитися чи супроводитимеш мене?

— Лишитися! — скрикнула Франсіна, — А хто ж вас одягатиме?

— Де ти поділа рукавичку, що я тобі дала сьогодні вранці?

— Ось вона.

— Наший на неї зелену стрічку, а головне — візьми грошей.

Помітивши, що Франсіна бере монети нового карбування, вона вигукнула:

— Не вистачає, щоб нас іще повбивали через них! Нехай Жеремі розбудить Корантена. Ні, не треба, цей нікчема ще ув'яжеться слідом за нами. Краще пошли кого-небудь до командира, хай попросить його позичити кілька екю по шість франків.

З суто жіночою завбачливістю, що не обминає жодної дрібнички, вона подумала про все. Поки Франсіна закінчувала приготування до цієї незбагненної для неї подорожі, Марі взялась удавати совиний крик і навчилася наслідувати цей сигнал так само досконало, як Плазуй-по-Землі. Опівночі вона вирушила з міста через браму Святого Леонарда, вийшла на стежку, що вела до Колючого Гнізда, і попростувала через Жібарійську улоговину, йдучи поперед Франсіни впевненим кроком, бо нею керувала незламна воля, яка надає могутності ході й тілу. Повернутися з балу, не застудившись, — для жінки справа непроста, та коли її серце опанує пристрасть, тіло стає наче лите з бронзи. Подібний намір змусив би довго вагатися навіть відважного чоловіка, та тільки-но така думка зародилась у мадмуазель де Верней, як небезпека стала для неї принадою.

— Ви рушили в дорогу, не попросивши Божого благословення, — промовила Франсіна і обернулася, щоб поглянути на дзвіницю Святого Леонарда.

Побожна бретонка зупинилася, склала руки й проказала молитву до святої Анни Орейської, благаючи послати їм щасливий кінець у цій мандрівці. Марі стояла в задумі, поглядаючи то на простодушне обличчя своєї покоївки, що ревно молилася, то на мінливі відблиски місячного світла, що, пробиваючись крізь просвіти дзвіниці, надавало гранітові філігранної легкості. Мандрівниці швидко дійшли до хатини Налий-Кухля. Хоч які нечутні були їхні кроки, вони розбудили одного з тих величезних псів, яким бретонці довіряють охорону своїх дверей, що замикаються тільки звичайними дерев'яними засувками. Пес підбіг до чужинок і загавкав так люто, що їм довелося відступити на кілька кроків і покликати на допомогу; але в хаті ніщо й не ворухнулося. Та коли мадмуазель де Верней подала сигнал криком сови, одразу ж пронизливо заскрипіли іржаві завіси, і Налий-Кухоль, що квапливо скочив з ліжка, вистромив з дверей своє похмуре обличчя.

— Мені треба якнайшвидше дістатися до Сен-Джемса, — сказала Марі, показуючи «доглядачеві Фужера» рукавичку маркіза Монторана. — Граф де Бован сказав, що ти мене проведеш і будеш моїм захисником у дорозі. Отже, любий мій Налий-Кухлю, осідлай нам двох віслюків і приготуйся супроводити нас. Часу обмаль: якщо ми завтра ввечері не доїдемо до Сен-Джемса, то не побачимо ні Молодця, ні балу.

Ошелешений Налий-Кухоль узяв рукавичку, оглянув її з усіх боків і засвітив смоляну свічку, що була завтовшки з мізинець і кольором скидалася на медяник. Цей товар, що його привозять до Бретані з півночі Європи, як і все, на що натрапляв погляд у цій особливій країні, свідчив про цілковите незнання найзвичайніших принципів торгівлі. Побачивши зелену стьожку на рукавичці, розглянувши мадмуазель де Верней, Налий-Кухоль пошкрябав за вухом, вихилив збанок сидру, запропонувавши склянку й прекрасній дамі, а тоді залишив її сидіти біля столу на зашмарованому до блиску каштановому ослоні, а сам пішов розшукувати віслюків. Синювате світло екзотичної свічки не могло затьмарити примхливої гри місячного проміння, що вкривало ясними плямами чорну стелю й меблі в закуреній хижці. Хлопчик здивовано підвів своє гарненьке личко, а над його пишними кучерями дві корови, поблискуючи великими очима, попросовували рожеві морди крізь діри в стіні хліва. Здоровенний пес — вигляд у нього був не дурніший, ніж у людей з цієї сім'ї, — здавалося, розглядав незнайомих жінок з не меншою цікавістю, ніж хлопець. Художник довго б милувався нічними ефектами цієї картини, але Марі не хотілося заводити розмову з Барбеттою, що підвелася на постелі, як привид, і вже, пізнавши її, широко розплющила очі; дівчина вийшла, щоб вирватися із смердючої халабуди й уникнути запитань Довгодзьобої. Вона хутко вибралась нагору східцями, вирубаними в скелі, під якою притулилась хижка Налий-Кухля, і замилувалася безмежним розмаїттям краєвидів — досить було ступити крок вище, до верховини, чи нижче, до балки, як пейзаж змінювався. Місячне сяйво оповивало Куенонську долину немовби ясним серпанком. Звичайно, жінці, що ховає в серці зневажену любов, більше відповідає меланхолія, якою сповнює душу ніжне сяйво, фантастичні потвори скель, нюанси різних кольорів на воді. Раптом тишу порушило ревіння віслюків; Марі квапливо зайшла до шуанової хижки, й вони незабаром вирушили. Налий-Кухоль, озброєний мисливською двостволкою, вдягнений у козячий кожух, нагадував Робінзона Крузо. Вугрувате зморщене обличчя шуана ледь виглядало з-під крислатого капелюха, що його селяни ще й досі носять за давньою традицією, пишаючись завойованим за часів кріпацтва правом на цей старовинний панський головний убір. Маленький нічний караван, рухаючись під охороною провідника, чиє вбрання, поводження і постать мали в собі щось патріархальне, нагадував «Утечу до Єгипту» — витвір похмурого пензля Рембрандта. Налий-Кухоль старанно уникав великих шляхів, ведучи мандрівниць нескінченним лабіринтом бретонських доріг.

Тільки тоді мадмуазель де Верней зрозуміла, що таке шуанська війна. Проїжджаючи покрученими дорогами, вона могла краще уявити собі довколишню місцевість, що з височини здавалася їй такою мальовничою; лише заглибившись у цей край, можна було збагнути всі небезпеки й нездоланні труднощі, які таїлися тут. З давніх-давен кожний лан селяни обносили земляним валом у формі призми футів шість заввишки; на його гребені ростуть каштани, дуби та буки. Ці вали звуться живоплотами (за прикладом Нормандії); довгі віти дерев, що ростуть зверху, майже завжди звисають над дорогою, утворюючи велетенську арку. Дороги, похмуро затиснуті між стінами глинясної землі, нагадують фортечні рови, і коли тільки граніт, що в цих місцях майже всюди виходить на поверхню грунту, не утворює щось подібне до нерівного бруку, там завжди непролазна грязюка, і навіть невеликий візок мусять тягти дві пари волів або двоє низькорослих, але надзвичайно дужих тутешніх конячок. Болото на дорогах — явище таке звичайне, що здавна повелося лишати для пішоходів стежечку, так звану обочину, яка починається й кінчається разом із кожною ділянкою. Щоб перейти з одного поля на інше, треба підніматися на вал східцями, частенько слизькими після дощу.

На цих звивистих дорогах мандрівникам довелося долати ще багато й інших перешкод. Кожен вал, що захищає клаптик землі, має вхід завширшки близько десяти футів, і вхід цей закритий тим, що на заході Франції зветься коловоротом. Коловорот — це колода або деревина, одним продовбаним кінцем настромлена на нетесаний стовп, що є ніби віссю. До кінця колоди, що виступає за вісь, для рівноваги чіпляють важкий камінь, щоб навіть дитина могла орудувати цим своєрідним польовим шлагбаумом, легший кінець якого лягає в гніздо з внутрішнього боку земляного валу. Часом селяни, заощаджуючи камінь, беруть для противаги просто деревину з грубим відземком. Зрештою, кожна перегорожа має свої відмінності залежно від особистої вигадливості господаря. Часто коловорот складається з однієї тільки жердини, що обома кінцями вмазана глиною в насип. А часом він скидається на чотирикутні ворота, збиті з кілків, розміщених рівномірно, ніби щаблі драбини, покладеної боком. Ці ворота відчиняються, як і всякий коловорот, їх відкочують набік за допомогою коліщати з дерев'яного кругляка. Всі ці загорожі й коловороти надають місцевості вигляду величезної шахівниці, кожен лан утворює ніби окрему клітину, цілком ізольовану від інших, замкнену, ніби фортеця, і, як фортеця, захищену валами. Вхід, який легко захищати, завжди дуже небезпечний для нападників. Справді, бретонський селянин, залишаючи землю під паром, вважає, що її родючість можна збільшити, даючи змогу рости на ній великим кущам дроку, і так їх доглядає, що невдовзі вони сягають людського зросту. Цей забобон, гідний людей, які тримають гній на найвищому місці свого подвір'я, призводить до того, що п'ята частина поля вкривається заростями дроку, де може причаїтися безліч засідок. Нарешті, немає, мабуть, тут жодного поля, де не росло б кілька старих яблунь; з їхніх плодів роблять сидр, — вони хилять до самої землі своє розложисте гілля і тінню заглушують посіви; а коли ви згадаєте, які маленькі ці поля, які великі ростуть тут на валах дерева, що своїм жадібним корінням захоплюють четвертину грунту, то матимете уявлення про тутешнє хліборобство й про вигляд місцевості, якою мадмуазель де Верней проїздила тієї ночі.

Хто зна, чи то бажання уникнути суперечок за землю, чи, може, такий зручний для лінощів звичай тримати худобу в оборі, щоб не пасти її,— змусили спорудити ці грізні укріплення, ці незліченні перешкоди, що роблять країну неприступною, а війну армій — неможливою. Коли отак, крок за кроком, вивчити місцеві умови, стане зрозуміла неминучість поразки регулярних військ у війнах із повстанцями: адже п'ятсот чоловік тут можуть чинити опір військам усього королівства. В цьому й крилася вся таємниця військових дій шуанів. І мадмуазель де Верней збагнула, чому Республіка змушена була придушувати заколот скоріше засобами поліційними й дипломатичними, аніж марним застосуванням збройної сили. Справді, що можна було вдіяти проти людей досить кмітливих, щоб не захоплювати міст, а триматися в полях, оточених укріпленнями, які неможливо зруйнувати? Чому не розпочати переговорів, коли вся сила цих засліплених селян полягала в спритному й заповзятливому ватажку? Марі була в захопленні від проникливості міністра, що, сидячи в кабінеті, розгадав спосіб втихомирення бунтівного краю. Їй здавалося, що вона зрозуміла, якими міркуваннями керуються люди, такі могутні, що одним поглядом охоплюють усю державу, люди, дії яких, злочинні в очах юрби, лише гра необмеженої думки. В цих грізних душах є якась частка могутності фатуму чи долі, якийсь дар передбачення, ознаки якого раптом підносять їх дуже високо; щойно юрба шукала їх поміж себе, потім зводить очі і бачить, що вони вже ширяють угорі. Здавалося, ці міркування виправдували й навіть ушляхетнювали мстиві наміри мадмуазель де Верней; до того ж наполеглива робота думки і її сподівання додавали їй досить енергії, щоб переносити незвичну й виснажливу подорож. В кінці кожного земельного володіння Налий-Кухоль пропонував обом мандрівницям зійти з віслюків і допомагав їм на важкому переході, а коли стежка кінчалася, вони знов сідали верхи і їхали далі заболоченими дорогами, де затужавіле болото вже свідчило про наближення зими. Поєднання високих дерев, вибалків і насипів підтримувало в низинах вологу, що часто огортала трьох наших подорожніх крижаною запоною. Вкрай знеможені, вони на світанку досягли лісів Маріньє. Просуватися широкою лісовою дорогою стало легше. Склепіння, утворене густими вітами дерев, захищало подорожніх від неласкавого неба, а численні перешкоди, які їм доводилося долати перед тим, тепер зникли.

Ледве проїхали вони лісом приблизно льє, як раптом почули вдалині невиразний гомін голосів і дзеленькання дзвіночка, але в його сріблястих звуках не було своєрідної монотонності — ознаки того, що рухається череда. Не зупиняючись, Налий-Кухоль дуже уважно вслухався в ці звуки, аж ось порив вітру доніс до нього кілька слів церковного співу, і, мабуть, цей спів так сильно вплинув на нього, що він, глухий до всіх заперечень мадмуазель де Верней, побоювання якої ще збільшила похмурість нового краєвиду, повернув стомлених віслюків на стежку вбік від дороги на Сен-Джемс. І праворуч, і ліворуч насувалися одна на одну величезні гранітні скелі химерних обрисів. З розколин кам'яного громаддя тяглося довге, подібне до велетенських змій коріння, шукаючи поживи для столітніх буків. Узбочини дороги нагадували підземні гроти, знамениті своїми сталактитами. Величезні кам'яні фестони, на яких темна зелень гостролиста й папороті поєднувалися із зеленкуватими й білястими плямами моху, приховували провалля чи входи до глибоких печер. А коли троє подорожніх проїхали вузенькою стежечкою кілька кроків, найдивовижніша картина відкрилася очам мадмуазель де Верней, і тепер вона зрозуміла упертість Налий-Кухля.

Над півкруглою улоговиною, наче грубі сходи, здіймалися амфітеатром гранітні уступи гір, і на них височіли одні над одними стрункі чорні ялини й пожовклі каштани; місцина нагадувала величезний цирк, де зимове сонце скоріше розливало бліді барви, аніж своє ясне проміння, а осінь скрізь понастеляла рудуваті килими сухого листя. Посеред цієї зали, яку, здавалося, спорудив всесвітній потоп, стояли три величезні друїдичні камені[48] — широкий вівтар, на якому підносилася стара церковна корогва. З сотню чоловік навколішках, без шапок ревно молились у цій кам'яній загорожі, де священик з двома вікаріями правив месу. Убоге вбрання священика, його слабкий голос, що звучав на широкому просторі, як тихий журкіт, сповнені віри люди, об'єднані в єдиному почутті і простерті перед позбавленим усякої пишноти вівтарем, нічим не прикрашений хрест, дика велич храму, час, місцина — все надавало цій сцені рис наївної простоти, властивої першій добі християнства. Мадмуазель де Верней охопив захват. Ця відправа в лісовій гущавині, культ, що його переслідування повернуло до першоджерела, стародавня поезія, відважно відновлена серед примхливої, химерної природи, шуани, озброєні й беззбройні, жорстокі й побожні, водночас воїни й діти — все це нітрохи не було подібне до того, що вона будь-коли бачила чи могла собі уявити. Вона пригадала, як у дитинстві захоплювалась пишнотою римської церкви, такою принадною для почуттів; але вона ще не знала Бога, Бога без прикрас: хрест на вівтарі, вівтар на землі; замість різьбленого листя, що в соборах оздоблює готичні арки, — осіннє листя на деревах, які підтримують небесне склепіння; замість різнобарвних відблисків кольорових вітражів — перші червонясті промені сонця, що тьмяно осяває вівтар, священика і його паству. Люди, що зібралися тут, були фактом, а не системою, це була молитва, а не релігія. Але людські пристрасті, на мить приглушені перед гармонією таємничої картини, незабаром ожили й бурхливо виступили на сцену.

Коли мадмуазель де Верней прибула сюди, закінчувалося читання Євангелія. У священику вона із острахом упізнала абата Гюдена й квапливо сховалася від нього за величезною гранітною брилою. Вона швиденько потягла за собою Франсіну, але марно силкувалася змусити й Налий-Кухля залишити те місце, яке він обрав для участі у службі Божій. Марі сподівалась уникнути небезпеки, яка їй загрожувала, бо завдяки характеру місцевості могла щезнути звідси раніше за всіх. Крізь широку розколину скелі вона бачила, як абат Гюден піднявся на гранітну брилу, що правила йому за амвон, і почав проповідь:

— In nomine Patris et Filii, et Spiritus Sancti…[49]

На цих словах усі присутні побожно перехрестилися.

— Любі браття, — вів далі абат гучним голосом, — насамперед помолімося за полеглих: за Жана Котегрю, Нікола Лаферте, Жозефа Бруе, Франсуа Паркуа, Сюльпіса Купйо — всі вони з нашої парафії і померли від ран, яких зазнали в бою коло Пелеріни та під час облоги Фужера. De profundis…#

# 3 глибини (латин.). — Початок покаянного псалма у заупокійній відправі.

Псалом читали за звичаєм і священнослужителі, й усі молільники, виголошуючи по черзі кожен вірш із піднесенням, що провіщало успіх проповіді. Коли закінчили псалом, абат Гюден знову почав говорити, і голос його дедалі міцнішав, бо старий єзуїт не забував про те, що бурхливий запал мови — найпереконливіший аргумент для його диких слухачів.

— Християни! Ці захисники Божі подали вам приклад, як виконувати свій обов'язок, — вигукував він. — Невже вам не соромно? Що казатимуть про вас у раю? Коли б не ці блаженні, яких святі зустрінуть там з розкритими обіймами, то Господь наш міг би подумати, що в вашій парафії живуть самі бусурмани!.. Чи знаєте ви, молодці, що говорять про вас у Бретані та й у самого короля?.. Не знаєте, правда? То я вам скажу: «Що? Сині поруйнували вівтарі, повбивали священиків, замордували короля й королеву, вони хочуть позабирати у Бретані всіх молодців і перетворити їх на таких самих синіх, як і вони самі, і послати їх битися далеко від рідних парафій, у чужі краї, де бідолахи можуть загинути без сповіді й опинитися навіки в пеклі; у молодців з парафії Маріньє спалили церкву, а вони й досі сидять склавши руки! Ох, ох! Клята Республіка розпродала з молотка Боже добро і маєтки сеньйорів, розподілила гроші між своїми синіми, а тоді, щоб насититися нашими грішми, як вона впилася нашою кров'ю, видала декрет, щоб брати по три ліври з кожного екю у шість франків і забирати у рекрути по три чоловіка з кожних шістьох, — а молодці з парафії Маріньє не вхопилися за рушниці, щоб прогнати синіх з Бретані! Ох, ох! Не пустять їх до раю, ніколи не заслужать вони спасіння душі!» Ось що про вас кажуть! Але ж ідеться про вічне блаженство, християни! Ви ж душі свої врятуєте, воюючи за віру й короля. Сама свята Анна Орейська явилася мені позавчора вдень о пів на третю. І сказала точнісінько, як оце я вам кажу: «Ти священик у Маріньє?» — «Так, моя пані, до ваших послуг!» — «Ну так от, я свята Анна Орейська, Богова родичка, як то в Бретані ведеться. Я завжди перебуваю в Орей, а сюди прибула, щоб ти сказав молодцям з Маріньє, хай не сподіваються спасти свою душу, коли не візьмуться за зброю. Не давай їм відпущення гріхів, поки вони не почнуть служити Богові. А тоді благослови їхні рушниці, і ті молодці, котрим ти даси розгрішення, не схиблять, стріляючи в синіх, бо рушниці їхні будуть освячені!..» І вона зникла, залишивши під дубом матінки Гусячі Лапки пахощі ладану. Я запам'ятав те місце. Священик із Сен-Джемса поставив там гарну дерев'яну статую Пречистої Діви. І от мати П'єра Леруа, якого звуть Плазуй-по-Землі, прийшла туди ввечері помолитися, і Бог зцілив каліку від недуги за добрі діла її сина. Ось вона між вами, й ви бачите на власні очі, що вона ходить сама, без усякої допомоги. Це таке саме чудо, як і воскресіння блаженного Марі Ламбрекена. Бог сотворив це чудо, щоб показати, що ніколи не покине бретонців, коли вони воюватимуть за служителів Божих і за короля. Отож, любі мої браття, якщо хочете заробити спасіння душі й показати себе захисниками володаря нашого короля, ви повинні коритися всім наказам того, кого послав сам король і кого ми звемо Молодцем. Тоді ви не будете вже бусурманами й разом із молодцями всієї Бретані станете під знамено Боже. І ви зможете позабирати з кишень у синіх усі гроші, що їх вони понакрадали, — адже поки ви воюватимете, лани ваші лежатимуть перелогом, тому Господь Бог і король віддають вам добро вбитих ворогів. Невже ви хочете, християни, щоб про вас казали, ніби молодці з Маріньє відстали від молодців із парафій Морбігана, Святого Георгія, Вітре і Антрена, — а вони всі пішли на службу Богові й королю! Невже ви дозволите їм забрати всю здобич? Невже ви, наче єретики, сидітимете склавши руки, коли стільки бретонців, захищаючи короля, заробляють спасіння душі? «Залиш усе і йди за мною!» — сказано в Євангелії. Хіба ми, духівництво, не відмовились уже від десятини? То залиште ж усе й ви і розпочинайте священну війну. Ви будете як Маккавеї[50]. І все вам проститься. З вами будуть ваші ректори та інші священики, і ви переможете! Пам'ятайте, християни, — сказав він на закінчення, — що тільки сьогодні ми маємо силу благословити ваші рушниці. До тих, хто не скористається з сьогоднішньої нагоди, свята Анна Орейська вже не буде такою милосердною і не слухатиме так прихильно їхніх молитов, як минулої війни.

Все це говорилося з великим піднесенням, громовим голосом і підсилювалось такою несамовитою жестикуляцією, аж промовець весь укрився потом, але здавалося, що на слухачів проповідь не справила великого враження. Селяни стояли нерухомо, як статуї, втупивши очі в проповідника, однак мадмуазель де Верней невдовзі помітила, що ця однакова у всіх поза — наслідок зачарування, в якому тримав абат усю юрбу. Подібно до великих акторів, він заполонив своїх слухачів, і вони ніби злилися в одну істоту, бо він говорив про їхні потреби й їхні пристрасті. Відпускаючи їм наперед їхні гріхи, виправдуючи всі крайнощі, він рвав єдину нитку, що стримувала цих грубих людей, змушуючи їх додержуватись релігійних і суспільних приписів. Він оскверняв свій священницький сан заради політичних інтересів; але в ті революційні часи кожен для потреби своєї партії перетворював на зброю все, чим володів, і мирний хрест Ісусів ставав знаряддям війни так само, як і леміш годувальника-плуга. Не бачачи навколо жодної істоти, до якої вона могла б озватися, мадмуазель де Верней повернулась до Франсіни й була дуже здивована, побачивши, що та поділяє загальний ентузіазм: вона молилася, побожно перебираючи чотки, які Налий-Кухоль, мабуть, дав їй під час проповіді.

— Франсіно, — сказала вона тихенько, — то й ти боїшся стати бусурманкою?

— О панночко! — відповіла бретонка. — Та подивіться ж! П'єрова мати справді ходить!..

Франсінине обличчя і вся її постать виказували таку глибоку віру, що Марі зрозуміла таємну суть цієї проповіді, вплив священиків на села й дивовижний ефект сцени, що почалася в ту хвилину. Селяни, які стояли ближче до вівтаря, підходили один по одному до проповідника й, ставши навколішки, подавали йому свої рушниці, а він складав їх на вівтар. Налий-Кухоль також поквапився освятити свою стареньку двостволку. Три священики заспівали гімн «Veni Creator»[51], а той, котрий правив службу, огорнув смертоносну зброю хмарою блакитного диму, викреслюючи кадилом довгі смуги, що, здавалося, переплітались у повітрі. Коли вітрець розвіяв дим ладану, рушниці роздали власникам. Кожен навколішках отримав свою рушницю з рук священика, який при цьому читав по-латині молитву. Коли всі зі зброєю в руках знову поставали на своїх місцях, глибокий і досі мовчазний ентузіазм присутніх вибухнув бурхливо і водночас зворушливо.

— Domine, salvum fac regem!#

# Господи, спаси короля! (Латин).

Цю молитву проповідник розпочав гучним голосом, і всі присутні проспівали її двічі з якимось шаленством. В цьому співі було щось дике й войовниче. Два склади слова regem, цілком зрозумілого селянам, вражали такою силою, що мадмуазель де Верней мимоволі розчулено згадала вигнану династію Бурбонів. А ці згадки викликали спомини про її власне минуле життя. У пам'яті постав королівський двір, розсіяний тепер по всіх країнах, пишні свята, на яких красувалась і вона. Раптом у її мріях промайнув образ маркіза, і з властивою жінкам мінливістю думки Марі одразу ж забула картину, що розгорталась у неї перед очима, й повернулася до планів помсти, — заради цього вона важила життям, але її плани могли розвіятися від одного погляду. Їй захотілося бути вродливою в цю найвирішальнішу мить свого життя, вона згадала, що не має чим прикрасити бальної зачіски, і її привабила думка заквітчати голову гілкою гостролиста, що його чіпке листя й червоні ягоди якраз навернулись їй на очі.

— Ого! Тепер моя рушниця, може, й дасть осічку, як полюватиму на дичину, а вже як на синіх… ніколи! — сказав Налий-Кухоль, вдоволено похитуючи головою.

Марі уважніше придивлялася до свого проводиря й вирішила, що він точнісінько такий, як і всі, кого вона тут бачила. Думок у цього старого шуана, видно, було не більше, ніж у дитини. Щоки й чоло його морщилися від наївного задоволення, коли він розглядав свою рушницю, але релігійний фанатизм надавав радісному виразові відтінку жорстокості, і в ту мить на обличчі цього дикуна проглянули вади цивілізації.

Невдовзі подорожні дістались до села, тобто чотирьох або п'ятьох осель, подібних до хатини Налий-Кухля; мадмуазель де Верней саме закінчувала свій сніданок, що складався з хліба, масла й молока, коли прибули щойно завербовані шуани. На чолі безладного загону ішов священик, що, наче прапор, тримав у руці неоковирного хреста, а слідом за ним молодий шуан гордовито ніс церковну корогву. Мадмуазель де Верней довелося приєднатись до цього війська, що також прямувало в Сен-Джемс і, природно, обороняло її від усяких небезпек, з тої хвилини як Налий-Кухоль, на щастя, розбазікався і натякнув проводиреві загону, що красуня, яку він супроводить, — кохана Молодця.

Надвечір подорожні прибули в Сен-Джемс, містечко, що завдячувало свою назву англійцям, які заснували його в XIV столітті, коли вони були володарями Бретані. Перед самим в'їздом до містечка мадмуазель де Верней побачила дивну військову сцену, на яку, щоправда, не звернула особливої уваги — вона боялася, що її пізнає хтось із ворогів, і квапилася в'їхати у містечко. На полі стали табором п'ять чи шість тисяч селян. Їхній одяг, що нагадував убрання рекрутів з Пелеріни, заперечував усяку думку про війну. Ця галаслива юрба скидалася на великий ярмарок. Тільки уважно придивившись, можна було розгледіти, що всі бретонці озброєні, бо їхні рушниці майже зовсім ховалися під козячими кожухами розмаїтого крою і найпомітнішою зброєю були коси, — декому вони тим часом заміняли рушниці, що їх незабаром мали роздавати. Одні вояки пили та їли, інші билися або голосно сварились; але більшість спали, простягшись долі. Тут не помітно було ані найменшого ладу чи дисципліни. Увагу мадмуазель де Верней привернув офіцер у червоному мундирі — вона подумала, що він на англійській службі. Трохи далі два інші офіцери, видно, силкувалися навчити кількох шуанів, кмітливіших за інших, стріляти з гармат; оті дві гармати становили, мабуть, усю артилерію майбутньої роялістської армії. Появу молодців з Маріньє, котрих пізнали по їхній корогві, привітали оглушливим ревінням. Завдяки гармидеру, який зчинився після прибуття загону й священиків, мадмуазель де Верней пощастило без перешкод пробратися через табір до міста. Вона дісталася до непоказного заїзду, що стояв недалеко від будинку, де мав відбутися бал. У Сен-Джемс насунула така сила люду, що тільки з неймовірними труднощами пощастило їй одержати поганеньку тісну комірчину. Коли вона влаштувалася там, з'явився Налий-Кухоль, віддав Франсіні картонку з бальним убранням її пані, а сам залишився стояти в невимовній позі чекання й нерішучості. Іншим разом мадмуазель де Верней з великою втіхою поглянула б, як поводиться бретонський селянин, опинившись поза своєю парафією, та тепер вона порушила його заціпеніння і, витягши чотири екю, подала йому.

— Візьми, — сказала вона Налий-Кухлеві,— і, якщо хочеш догодити мені, негайно вертайся до Фужера, тільки не їдь через табір і не пий сидру.

Шуан, дивуючися з такої щедрості, поглядав то на чотири екю в своїй руці, то на мадмуазель де Верней, та вона махнула рукою, і він зник.

— Нащо ви його відіслали, панночко? — здивувалася Франсіна. — Хіба ви не бачили, що місто оточене? Як же ми вийдемо звідси, й хто вас боронитиме?

— А хіба тут нема твого оборонця? — сказала мадмуазель де Верней і тихенько засвистіла, лукаво наслідуючи сигнал і поводження Плазуй-по-Землі.

Франсіна почервоніла й тільки сумно всміхнулася з веселощів своєї пані.

— Але де ж ваш оборонець? — спитала вона.

Мадмуазель де Верней вихопила кинджал і показала бретонці, і та злякано сплеснула руками й впала на стілець.

— Нащо ви приїхали сюди, Марі? — вигукнула вона благальним голосом, який не вимагав відповіді.

Мадмуазель де Верней уже крутила в руках зірвані гілки гостролиста, примовляючи:

— Хто зна, чи гарно виглядатиме гостролист у волоссі? А може, до такого яскравого кольору обличчя, як у мене, пасуватиме й ця похмура оздоба, правда, Франсіно?

Кілька подібних фраз, що їх кинула ця незвичайна дівчина, прибираючись до балу, свідчили про цілковиту безтурботність. Ніхто, почувши її, не повірив би, що в цю вирішальну хвилину вона грає своїм життям. Досить коротка сукня з індійського мусліну, немов мокра сорочка, окреслювала ніжні обриси її постаті; на сукню вона наділа червону накидку з рясними складками, що, поступово видовжуючись до стегон, лягали гарним півколом, ніби грецька туніка. Пишне вбрання поганських жриць трохи зменшувало нескромність одягу, що його дозволяла носити жінкам тогочасна мода. Бажаючи пом'якшити безсоромність моди, Марі запнула газом свої білі плечі, які туніка занадто оголювала. Вона скрутила на потилиці свої довгі коси у формі незакінченого плескатого конуса, що надавав особливої грації її голівці, штучно видовжуючи її лінії, як у деяких античних статуй; волосся, облямовуючи кількома кучериками чоло, спадало вздовж щік довгими блискучими локонами. У такому вбранні, з такою зачіскою вона нагадувала найславетніші взірці античної скульптури. Марі усмішкою схвалила свою зачіску, навіть найдрібніші деталі якої підкреслювали вроду її обличчя, і наділа на голову вінок із гостролиста з червоними ягодами, що вельми пасували до кольору туніки. Підігнувши кілька листочків так, щоб було помітно примхливі контрасти між барвою верхньої й нижньої поверхні, мадмуазель де Верней оглянула в дзеркало все своє вбрання, щоб оцінити його ефект.

— Мій туалет просто жахливий! — сказала вона, немовби її оточувала юрба підлесників. — Я схожа на статую Свободи.

Вона обережно засунула кинджал за корсаж, зоставивши посередині грудей руків'я, оздоблене рубінами: їхні червонясті відблиски повинні були приваблювати погляди до скарбів, що їх так підло зганьбила її суперниця. Франсіна не зважилась відпустити свою господиню саму. Побачивши, що Марі вже зібралася йти, вона знайшла безліч приводів, щоб супроводити її, нагадала ті небезпеки, на які наражається жінка, йдучи сама на свято в невеликому нижньобретонському містечку. Адже треба скинути з мадмуазель де Верней її плащ і верхнє взуття, — його довелося одягти через бруд і гній на вулицях, хоч їх і посипано піском, та хтось же мусить зняти й газову вуаль, якою вона закрила обличчя від поглядів шуанів, котрих цікавість привела до будинку, де мав відбутися бал. Справді, юрба була така велика, що їм довелося йти між двома рядами шуанів. Франсіна вже більше не намагалась відмовляти свою пані, але, зробивши їй останні послуги, необхідні для туалету, принада якого полягала в надзвичайній його свіжості, вона залишилася на подвір'ї, щоб не кидати її напризволяще, і негайно примчати, якщо Марі потребуватиме допомоги, — бідолашна бретонка передчувала в майбутньому самі нещастя.

Тимчасом як Марі де Верней ішла на бал, у покоях де Монторана відбувалася досить дивна сцена. Молодий маркіз уже закінчив свій туалет і чіпляв на себе широку червону стрічку — відмітну ознаку його першості на сьогоднішньому зібранні, коли раптом увійшов стурбований абат Гюден.

— Ідіть швидше, маркізе, — сказав він. — Тільки ви зможете втихомирити бурю, що хтозна-чому зчинилася серед начальників. Вони кажуть навіть, що кинуть служити королю. Я вважаю, цей диявол Ріфоель і заварив оту кашу. Завжди такі сварки виникають через дурницю. Кажуть, ніби пані дю Га дорікнула йому, що він прийшов на бал погано вбраний.

— Треба бути божевільною, — вигукнув маркіз, — щоб вимагати…

— Шевальє дю Віссар, — перебив його абат, — відказав, що якби ви віддали йому гроші, обіцяні від імені короля…

— Досить, досить, пане абате. Я вже зрозумів усе. Ця сцена була зазделегідь підготовлена, чи не так? І ви приходите посланцем…

— Я, пане маркізе? — знову перервав його абат. — Ні, я вас підтримуватиму найрішучіше і сподіваюся, ви мені повірите, що відновлення вівтарів у Франції, повернення короля на трон його батьків — це для моєї скромної праці багато привабливіша нагорода, ніж сан єпископа Рейнського, що ви його мені…

Абат не насмілився продовжувати, бо після цих слів маркіз гірко посміхнувся. Та молодий проводир відразу відігнав від себе сумні думки, обличчя його набрало суворого виразу, і він пішов услід за абатом Гюденом до кімнати, звідки долинали гнівні вигуки.

— Я не визнаю тут нічиєї влади, — кричав Ріфоель, кидаючи люті погляди на тих, хто його оточував, і хапаючись за руків'я шаблі.

— А владу здорового глузду визнаєте? — холодно спитав маркіз.

Молодий шевальє дю Віссар, відоміший під своїм родовим ім'ям Ріфоель, замовк, побачивши командувача католицької армії.

— Щось сталося, панове? — спитав молодий проводир, вглядаючись в обличчя.

— Так, сталося, пане маркізе, — відповів славетний контрабандист, зніяковілий, як кожна проста людина, що, опинившись перед великим паном, спершу відчуває ярмо пересудів, та коли вже переступить бар'єр, який розділяє їх, і відчує себе рівнею йому, то не знає ніякого впину. — Сталося, і ви прийшли дуже до речі. Я не майстер говорити кучеряво і скажу навпростець. Протягом останньої війни я командував п'ятьма сотнями людей. Відколи ми знову взялися за зброю, я зумів завербувати на службу королю тисячу хлопців з головами такими самими впертими, як і моя. Ось уже сім років я ризикую життям заради святої справи. Я вам не дорікаю, але ж за всяку працю треба платити. Отже, насамперед я хочу, щоб мене називали паном де Котро. Я хочу, щоб мені надали звання полковника, а інакше я піду повинюся першому консулові. Річ у тім, пане маркізе, що мої люди та я маємо такого з біса настирливого позикодавця, що його вимоги завжди мусимо виконувати. Ось він! — додав Котро, ляснувши себе по череву.

— Скрипалі вже прийшли? — глузливо спитав маркіз у пані дю Га.

Але контрабандист брутально зачепив занадто важливе питання, а ці люди, не менш корисливі, ніж честолюбні, надто довго не були певні, чи справді їм можна сподіватися чогось від короля, тому зневага молодого командувача не могла покласти край цій сцені. Молодий і запальний шевальє дю Віссар рвучко став перед Монтораном і вхопив його за руку, щоб той не пішов.

— Обережно, пане маркізе, ви надто легковажите людьми, що мають деяке право на вдячність з боку того, кого ви тут представляєте. Ми знаємо, що його величність уповноважив вас оцінювати наші заслуги, за які нам належить нагорода на цьому чи на тому світі,— адже повсякчас на нас чекає ешафот. Щодо себе, то скажу, що чин генерал-майора…

— Ви хочете сказати — полковника…

— Ні, пане маркізе, Шарет уже зробив мене полковником. Моє право на чин, про який я сказав, беззаперечне, і зараз я клопочуся не за себе, а за всіх відважних бойових товаришів, чиї заслуги треба ще засвідчити. На сьогодні їм досить буде вашого підпису й ваших обіцянок. І мені здається, — додав він стиха, — не треба багато, щоб їх задовольнити. Але, — він знову заговорив голосно, — коли у Версалі зійде сонце і осяє щасливі дні монархії, чи легко буде відданим людям, які допомагали королю в самій Франції завоювати Францію, домогтися ласки для своїх родин, пенсій для вдів, повернення так недоречно конфіскованого майна. Сумніваюсь. Отже, пане маркізе, писані докази зроблених послуг не завадять. У мене ніколи не буде недовіри до короля, тільки до його міністрів та придворних, цих бакланів, які йому туркотатимуть у вухо про загальне добро та честь Франції, потреби корони та ще багато інших нісенітниць. І якого-небудь відданого вандейця чи хороброго шуана тільки висміють, бо він буде вже старий і шпага, яку він підняв на захист справедливої справи, теліпатиметься у нього в ногах, схудлих від нестатків… Чи ви вважаєте, що ми помиляємось?

— Ви говорите дуже красномовно, пане дю Віссар, але трохи передчасно, — відповів маркіз.

— Послухайте, маркізе, — тихенько сказав граф де Бован. — Слово честі, як на мене, то Ріфоель висловив тут слушні речі. Ви ж бо певні, що король завжди вас вислухає; а ми бачитимемо нашого владаря тільки вряди-годи, і я вам кажу: коли ви не дасте слова дворянина, що допоможете мені свого часу одержати посаду головного єгермейстера Франції, то на якого біса я важитиму своєю головою? Завоювати для короля Нормандію — це не якась там дрібничка, отож я розраховую ще й на орден. Але, — додав він, почервонівши, — ми ще матимемо час поміркувати про це. Боронь, Боже, щоб і я ще надокучав вам, як оці злидарі. Ви поговорите про мене з королем, та й годі.

Кожен із начальників знайшов більш або менш зручний спосіб повідомити маркіза про ту надмірну нагороду, якої він жадав за свої послуги. Один скромно претендував на посаду губернатора Бретані, інший — домагався маєтку й баронського титулу, цей — чину, той — командування полком; усі вимагали пенсії.

— Ну, а ви, бароне, — звернувся маркіз до пана дю Геніка, — ви хіба нічого не хочете?

— Далебі, маркізе, ці пани лишили для мене тільки корону Франції, доведеться задовольнитися нею…

— Ох, панове! — промовив абат Гюден громовим голосом. — Подумайте все-таки, що своєю поквапливістю ви все зіпсуєте в день перемоги. Адже король змушений буде зробити деякі поступки революціонерам.

— Якобінцям? — вигукнув контрабандист. — Хай тільки король дасть мені наказ, — і ми швидко їх спекаємось: даю слово, що мої тисяча хлопців умить перевішають їх усіх.

— Пане де Котро, — відповів маркіз, — я бачу, що вже з'явився дехто із запрошених. Ми всі повинні змагатися в запалі й ретельності, щоб переконати цих людей приєднатися до нашої святої справи, і ви самі розумієте, що зараз не час розглядати ваші вимоги, нехай навіть і справедливі.

Кажучи це, маркіз попрямував до дверей, ніби наміряючись вийти назустріч гостям — кільком околишнім дворянам; але відважний контрабандист заступив йому дорогу з покірним і шанобливим виглядом:

— Ні, ні, пане маркізе, вибачте мені, але в тисяча сімсот дев'яносто третьому році якобінці дуже добре навчили нас, що не той їсть паляницю, хто жне пшеницю. Підпишіть мені оцей папірець, і завтра ж я приведу вам півтори тисячі хлопців, а ні — умовлюся з першим консулом.

Гордовито поглянувши навколо себе, маркіз помітив, що ані зухвальство старого повстанця, ані його рішучий вигляд ні в кого не викликають невдоволення. Тільки один, що сидів у кутку, здавалося, не брав участі в цій сцені і набивав собі тютюном череп'яну люльку. Зневага до промовців, скромна поза і погляд, у якому помітне було співчуття, змусили маркіза уважніше придивитись до цього безкорисливого вояки, в якому він упізнав майора Бріго; вождь роялістів швидко підійшов до нього.

— А ти? — звернувся він до нього. — Чого ти просиш?

— О пане маркізе, хай лиш король повернеться, і я буду задоволений.

— А для тебе?

— Для мене? Жартуєте, ваша вельможність!

Маркіз потиснув жорстку руку бретонця і, підійшовши до пані дю Га, сказав:

— Пані, я можу загинути в бою, не встигши подати королю правдивого звіту про стан католицької армії в Бретані. Якщо вам пощастить побачити реставрацію, не забудьте ні цієї хорошої людини, ні барона дю Геніка. У них двох більше відданості, ніж в усіх цих панів.

Він показав на начальників, що вичікували з виразною нетерплячкою, коли вже молодий маркіз задовольнить їхні прохання. Всі тримали в руках розгорнуті папери, де їхні заслуги були, мабуть, перелічені й засвідчені роялістськими генералами минулих воєн, і всі вже починали ремствувати. В цій юрбі абат Гюден, граф де Бован і барон дю Генік радились, як допомогти маркізові відхилити такі надмірні вимоги, бо вважали становище молодого командувача дуже складним.

Раптом маркіз оглянув усе зборище своїми синіми очима, в яких блиснула іронія, й промовив дзвінким голосом:

— Панове, я не знаю, чи ті повноваження, які король зволив мені дати, досить широкі для того, щоб я зміг задовольнити ваші вимоги. Може, він і не передбачав такої запопадливості й такої відданості. Ви самі зараз побачите, які в мене обов'язки, і, можливо, я зможу їх виконати.

Він вийшов і швидко повернувся, тримаючи в руках розгорнутого листа з королівською печаткою й підписом.

— Ось лист, на підставі якого ви повинні підкорятися мені,— сказав він. — Згідно з ним я повинен управляти ім'ям короля Бретанню, Нормандією, Меном та Анжу і встановлювати заслуги офіцерів, що відзначилися в королівських арміях.

Гомін задоволення перебіг по всьому гурті. Шуани підійшли до маркіза, шанобливо його оточили. Всі погляди були прикуті до королівського підпису. Молодий командувач, що стояв перед каміном, раптом кинув лист у вогонь, де його миттю знищило полум'я.

— Віднині,— вигукнув юнак, — я хочу командувати тільки тими, хто в королі бачить короля, а не здобич власної зажерливості. Ви вільні, панове, можете залишити мене…

Пані дю Га, абат Гюден, майор Бріго, шевальє дю Віссар, барон дю Генік і граф де Бован захоплено гукнули: «Хай живе король!» Решта якусь мить вагалися, чи приєднатись до цього вигуку, а потім, вражені благородним вчинком маркіза, почали просити, щоб він усе забув, запевняючи, що й без королівського листа він залишиться їхнім вождем.

— Ходімо танцювати, — голосно сказав граф де Бован, — що буде, те й буде! Зрештою, — додав він весело, — краще вже, друзі, молити самого Бога, ніж його святих! Спершу воюватимем, а там — побачимо.

— Оце добре сказано! Даруйте, пане бароне, — тихенько сказав Бріго, звертаючись до вірного дю Геніка, — ніколи я не бачив, щоб уранці вимагали плату за весь день.

Усі розійшлися по вітальнях, де вже зібралося кілька гостей. Маркіз марно намагався зігнати з обличчя похмурий вираз; начальники ясно бачили, яке гнітюче враження справила ця сцена на людину, чия відданість поєднувалась іще з прекрасними молодечими ілюзіями, і їм стало соромно.

П'янка радість охопила цю юрбу найзапальніших прибічників роялістської партії, що в глушині своєї непокірної провінції не могли тверезо оцінити подій революції і сприймали за дійсність свої примарливі сподіванки. Відважні військові операції, що їх розпочав Монторан, його ім'я, багатство, його здібності підняли в усіх бойовий дух і викликали політичне сп'яніння, найнебезпечніше з усіх різновидів сп'яніння, бо охолодити його можуть тільки потоки крові, яку найчастіше проливають марно. Для всіх, хто тут зібрався, революція була тільки минущим заворушенням у французькому королівстві, де, на їхню думку, не відбулося ніяких змін. Навколишні села все ще належали Бурбонам. Роялісти панували тут так повновладно, що за чотири роки перед тим Гош домігся не стільки миру, скільки перемир'я. Дворяни дуже легковажно трактували республіканців: для них Бонапарт був кимось на зразок Марсо[52], тільки щасливішим за свого попередника. Отож дами весело готувалися до танців. Лише деякі начальники, яким уже довелося зітнутися з синіми, усвідомлювали всю серйозність становища, та, знаючи, що говорити про першого консула та його могутність — марна річ, бо відсталі земляки їх не зрозуміють, вони розмовляли тільки між собою, збайдужа поглядаючи на жінок, за що ті мстилися, зовсім не звертаючи на них уваги, й переминали на зубах одна одну. Пані дю Га, що взяла на себе обов'язки господині балу, намагалася вгамувати нетерпіння танцюристок, звертаючись до кожної зі звичайними люб'язностями. Уже чути було пронизливі звуки настроюваних інструментів, коли раптом пані дю Га помітила маркіза, обличчя якого ще мало зажурений вираз; вона швидко підійшла до нього й сказала:

— Сподіваюся, що вас пригнічує не та дуже звичайна сцена, що відбулась у вас із нашими селюками?

Вона не дістала відповіді, маркіз поринув у свої думки і, здавалося, досі ще чув пророчий голос Марі, що серед цих самих шуанських ватажків переконувала його у Вівітьєрі облишити боротьбу королів проти народу. Але цей юнак мав надто піднесену душу, надто багато в нього було гордості, а може, й переконаності, щоб покинути розпочату справу, і він вирішив відважно продовжувати її, незважаючи на всі перешкоди. Він згорда підвів голову і лише тоді усвідомив те, що казала йому пані дю Га.

— Думкою ви, звичайно, у Фужері,— з гіркотою сказала вона, побачивши, що її спроби розважити маркіза марні.— Ах, пане, я віддала б усю свою кров, аби лиш та жінка була ваша і ви були щасливі з нею.

— Чому ж ви тоді стріляли в неї?

— Бо хотіла, щоб вона або померла, або була у ваших обіймах. Справді, пане, я могла кохати маркіза де Монторана тоді, коли бачила в ньому героя. А відколи його розлучило зі славою зрадливе серце якоїсь оперної танцівниці, в мене залишилося до нього саме тільки почуття сумної приязні.

— Щодо кохання, — відповів маркіз не без іронії,— то ви хибної думки про мене. Якби я любив цю дівчину, я менше прагнув би її… І якби не ви, то більше я про неї, може, й не думав би.

— Ось вона! — раптом сказала пані дю Га.

Квапливість, з якою маркіз повернув голову, завдала бідолашній жінці глибокого болю; але яскраве сяйво свічок давало їй змогу добре помічати найменші зміни в виразі обличчя людини, яку вона так пристрасно кохала, і в неї зажевріла надія на повернення щастя, коли Монторан обернувся до неї, посміхаючись із цих її жіночих хитрощів.

— З чого ви посміхаєтесь? — запитав граф де Бован.

З мильної бульки, що зникла! — весело відповіла пані дю Га. — Маркіз, якщо йому можна вірити, дивується тепер, як могло його серце калатати хоч одну мить заради тієї дівки, що називала себе мадмуазель де Верней. Пригадуєте?

— Тієї дівки?.. — перепитав граф із докором. — Пані, я, як винуватець усього лиха, повинен його виправити, і я даю слово честі, що вона справді дочка герцога де Вернея.

— Графе! — вигукнув маркіз, у якого аж голос змінився. — Котрому ж вашому слову честі вірити — тому, що ви дали у Вівітьєрі, чи тепер, у Сен-Джемсі?

Гучний голос повідомив про прибуття мадмуазель де Верней. Граф метнувся до дверей, з найглибшою пошаною запропонував руку незнайомій красуні і, провівши її крізь гурт цікавих, представив маркізові й пані дю Га.

— Вірити лише сьогоднішньому, — відповів він остовпілому Монторанові.

Пані дю Га зблідла, побачивши осоружну їй дівчину, що якусь мить стояла непорушно і гордовито оглядала присутніх, шукаючи між ними тих, котрі були у Вівітьєрі. Вона дочекалася вимушеного вітання від суперниці, не поглянувши на маркіза, дозволила графові провести себе на почесне місце й посадити поруч пані дю Га, якій вона поблажливо ледь кивнула головою, а та, керуючись жіночим інстинктом, не виявила і найменшої досади й набрала веселого, приязного вигляду. Незвичайне вбрання та врода мадмуазель де Верней викликали серед присутніх шепотіння. Коли маркіз і пані дю Га придивилися до учасників збіговиська у Вівітьєрі, вони помітили, що поза кожного сповнена щирої пошани, кожен ніби шукав способу запобігти ласки в молодої парижанки, ще недавно так приниженої. Отже, вороги зустрілися.

— Але ж це справжнє чаклунство, мадмуазель! В усьому світі одна тільки ви можете так дивувати людей. Невже ви приїхали зовсім самі? — казала пані дю Га.

— Зовсім сама, — підтвердила мадмуазель де Верней, — тож сьогодні ввечері, пані, ви можете вбити тільки мене.

— Будьте вибачливі,— провадила далі пані дю Га. — Я й сказати не можу, як мені приємно знову бачити вас. Справді, мене весь час гнобило почуття провини перед вами, і я шукала нагоди спокутувати її.

— Щодо ваших провин, пані, то я охоче дарую все, чим ви завинили переді мною; та моє серце крає смерть синіх, що загинули через вас. Я ще, мабуть, могла б закинути вам надмірно різку манеру вести кореспонденцію… Та дарма! Я все вам прощаю в подяку за послугу, що ви мені зробили.

Пані дю Га втратила владу над собою, коли прекрасна суперниця потиснула їй руку, посміхаючись із образливою люб'язністю. Маркіз лишався непорушний, але якраз у цю мить він міцно схопив графа за руку.

— Ви негідно ошукали мене, — сказав він, — і навіть кинули тінь на мою честь; я не якийсь там Жеронт[53] із комедії,— чи ви, чи я повинні за це розплатитися життям.

— Маркізе, — бундючно відповів граф, — я готовий дати вам усі пояснення, яких ви тільки зажадаєте.

І вони рушили до сусідньої кімнати. Навіть найменше втаємничені в цю сцену починали розуміти її вагу, і коли скрипки заграли до танцю, ніхто й не ворухнувся.

— Мадмуазель, яку ж послугу я мала честь вам зробити, та ще таку важливу, що заслужила… — почала пані дю Га, з якимсь шаленством стискаючи губи.

— Пані, чи ж не ви з'ясували мені справжню вдачу маркіза де Монторана? З якою байдужістю цей жахливий чоловік покинув мене на загибель!.. Охоче відступаю його вам.

— А чого ж ви шукаєте тут? — палко спитала пані дю Га.

— Пошани й гідності, яких ви позбавили мене у Вівітьєрі, пані. Що ж до решти, то прошу не турбуватись. Якби навіть маркіз і повернувся до мене, ви, певне, знаєте, що «любов не вернеться вже знов».

Пані дю Га взяла мадмуазель де Верней за руку з тією манірною лагідністю, яку жінки так охоче виявляють одна одній, особливо в присутності чоловіків.

— Ну що ж, бідолашна дитинко, я просто в захопленні від вашої розважливості. Якщо послуга, яку я вам зробила, і здавалась надто суворою, то нехай вона буде принаймні повна, — говорила вона, стискаючи дівчині руку, хоч відчувала бажання вп'ястися в цю ніжну ручку нігтями. — Слухайте, я знаю маркізову вдачу, — провадила вона, фальшиво всміхаючись, — він ошукав би вас, він не хоче й не може ні з ким одружитися.

— Он що!..

— Так, мадмуазель! Він узявся за це небезпечне доручення тільки для того, щоб заслужити руку мадмуазель д'Юкзель, — а його величність обіцяв йому свою цілковиту підтримку.

— Ах, он що!..

Мадмуазель де Верней нічого не додала до цього глузливого вигуку. Молодий і вродливий шевальє дю Віссар, нетерпеливлячись заслужити пробачення за свій жарт, що став початком образ у Вівітьєрі, підійшов до неї і шанобливо запросив до танцю; вона простягла йому руку й пурхнула, щоб зайняти місце в кадрилі, в якій взяла участь і пані дю Га. Убрання дам, котрі нагадували моди вигнаного королівського двору, напудрене й завите волосся — все це здавалося смішним, особливо в порівнянні з елегантним, багатим і водночас строгим туалетом, що його мода дозволила вдягти мадмуазель де Верней. Жінки вголос обурювалися, а in petto[54] заздрили. Чоловіки не переставали милуватися природною красою зачіски, кожною дрібницею вбрання, вся чарівність якого була в тому, що воно підкреслювало стрункий стан.

В цю мить маркіз і граф повернулися до зали і стали позад мадмуазель де Верней, що й не обернулася. Та якби вона й не побачила маркіза в дзеркалі, що стояло якраз навпроти неї, то могла б здогадатися про його присутність з поводження пані дю Га, яка за вдаваною байдужістю ледве приховувала нетерпляче очікування поєдинку, що рано чи пізно мав відбутися між закоханими. Хоч маркіз і балакав з графом та двома іншими гостями, проте він прислухався до розмови між кавалерами й дамами, які з примхи контрдансу на хвилинку зайняли місце мадмуазель де Верней та її сусідів.

— Боже мій, пані, вона справді прибула сама, — сказав кавалер.

— На це потрібна неабияка відвага, — відповіла дама.

— Якби я була так вдягнена, мені здавалося б, що я гола, — промовила інша дама.

— Вбрання, звичайно, не надто пристойне, — відказав кавалер, — але вона така гарна, і ця сукня так їй до лиця!

— Слухайте, мені соромно за неї, вона надто добре танцює. Чи не здається вам, що в ній одразу можна пізнати оперну танцівницю! — вела далі заздрісна дама.

— Може, вона прибула сюди на переговори від імені першого консула? — спитала третя дама.

— Ну, це жарти! — відповів кавалер.

— Її посагом не буде невинність, — сміючись, промовила перша дама.

Молодець раптом обернувся, щоб подивитись, котра з жінок дозволила собі таке глузування, і тоді пані дю Га поглянула на нього так, ніби хотіла сказати: «Бачите, що про неї думають!»

— Пані,— мовив сміючись граф ворогові Марі,— поки що тільки дами позбавили її невинності…

Монторан у думці пробачив графові всі його провини. Він наважився нарешті кинути погляд на свою кохану: її врода, як то майже завжди буває в жінок, у сяйві свічок здавалася ще досконалішою. Але вона обернулася до нього спиною й, вернувшись на місце, заговорила із своїм кавалером; до вух маркіза долинав її надзвичайно лагідний, пестливий голос.

— Перший консул шле до нас дуже небезпечних посланців, — сказав партнер.

— Пане, — відповіла вона, — це вже було сказано у Вівітьєрі.

— Але ж пам'ять у вас, немов у самого короля, — відказав дворянин, невдоволений із себе.

— Щоб вибачати образи, треба їх пам'ятати, — жваво відповіла вона, пом'якшуючи незручність становища усміхом.

— Чи ця амністія поширюється на нас усіх? — спитав у неї маркіз.

Але вона не відповіла й, лишивши Монторана в збентеженні, знов пурхнула в танець із дитячим захопленням; він дивився на неї холодно й сумно; помітивши це, вона кокетливо нахилила голову, щоб підкреслити граційний вигин шиї, і, певна річ, не проминула жодного руху, який би міг показати надзвичайну довершеність її постаті. Марі вабила, як надія, вона тікала, як спомин. Дивитись, як вона танцює, означало піддатися бажанню володіти нею будь-що. Вона це знала, й усвідомлення своєї вроди надавало її обличчю невимовної принади. Маркіз відчув у своєму серці справжню бурю кохання, люті й шаленства, він міцно стиснув графові руку й вийшов.

— Що? Він пішов? — спитала мадмуазель де Верней, повернувшись на своє місце.

Граф метнувся в сусідню кімнату й багатозначно кивнув головою своїй протеже, підводячи до неї Молодця.

«Він мій!» — подумала вона, поглядаючи в дзеркало на маркіза, схвильоване обличчя якого променіло надією.

Вона зустріла молодого вождя гнівним мовчанням, але покинула його з усміхом на устах; вона бачила, наскільки він вищий за інших, і пишалася, що може так його мучити; підкоряючись інстинктові, в тій чи іншій мірі властивому всім жінкам, Марі хотіла, щоб він дорого заплатив за кілька ніжних слів, щоб усвідомив усю їх цінність. Коли контрданс закінчився, всі дворяни, котрі були у Вівітьєрі, оточили мадмуазель де Верней, і кожен намагався домогтись прощення своєї провини більш чи менш вдалими лестощами; але той, кого вона хотіла бачити біля своїх ніг, не підходив до юрби, де вона царювала.

«Він ще й досі вважає, що його люблять, — подумала вона, — і не хоче приєднуватися до людей, для мене байдужих».

Вона відмовилась танцювати. Потім, начебто свято було влаштоване на її честь, почала переходити від однієї групи учасників кадрилі до іншої, спираючись на руку графа де Бована, виказуючи до нього певну прихильність. Події у Вівітьєрі стали відомі всім гостям до найменших подробиць завдяки старанням пані дю Га, яка сподівалася, що, розповідаючи про взаємини мадмуазель де Верней і маркіза, вона зведе ще одну перепону їх можливому примиренню: отже, двоє закоханих, що були у сварці, стали об'єктом загальної уваги. Монторан не насмілювався підійти до коханої, бо свідомість своєї провини і бурхливі бажання, що знову спалахнули в його серці, навіювали йому майже страх перед нею; а дівчина, яка нібито розглядала танцюристів, крадькома вдивлялася в його вдавано спокійне обличчя.

— Тут страшенно душно, — сказала вона своєму кавалерові.— Я бачу, що в пана де Монторана зовсім мокре чоло. Я задихаюся, проведіть мене в іншу кімнату, де можна вільніше дихати.

І вона кивнула головою на двері сусідньої вітальні, де кілька чоловік грали в карти. Маркіз пішов туди за своєю коханою, — її слова він угадав з поруху вуст. Він насмілився сподіватись, що вона віддалилась від гурту, аби тільки побачитися з ним, і ця можлива ласка надала його пристрасті ще не знаної сили; його любов зросла від упертого опору, що його він уже кілька днів уважав за потрібне чинити їй. Мадмуазель де Верней подобалось піддавати тортурам молодого командувача шуанів, її погляд, такий ніжний, такий оксамитний, коли призначався графові, ставав сухим і похмурим, коли її очі випадково зустрічалися з очима маркіза. Монторан, здавалося, зробив болісне зусилля, сказавши глухим голосом:

— Отже, мені вибачення нема?

— Любов не вибачає нічого або вибачає все, — холодно відповіла Марі.— Але треба любити, — додала вона, побачивши, що маркіз радісно стрепенувся.

Вона знову сперлась на графову руку й швидко вийшла в схожу на будуар кімнату, суміжну із вітальнею. Маркіз пішов за Марі.

— Ви повинні мене вислухати! — вигукнув він.

— Можна подумати, пане, — відповіла вона, — що я прийшла сюди заради вас, а не з пошани до себе самої. Якщо ви не припините цього бридкого переслідування, я піду звідси.

— Добре, — сказав він, згадавши одну з найбожевільніших витівок останнього герцога Лотарінгського, — дозвольте мені говорити з вами доти, доки я зможу тримати в руці оцю вуглину.

Він нахилився до каміна, схопив розжеврену вуглину й міцно стис у руці. Мадмуазель де Верней почервоніла, швидко звільнила свою руку з графової й здивовано подивилась на маркіза. Граф тихенько вийшов, залишивши закоханих на самоті. Такий нерозважний вчинок збентежив серце Марі, бо в коханні найпереконливіше — це відважне безглуздя.

— Цим ви тільки доводите, — сказала вона, намагаючись примусити його викинути вуглину, — що могли б і мене віддати на найжорстокіші тортури. В усьому ви доходите до крайнощів. Повіривши дурневі й жіночим наклепам, ви припустили думку, що та, котра врятувала вам життя, здатна вас продати.

— Так, — сказав він з усмішкою, — я був жорстокий до вас, але забудьте це назавжди, а я не забуду ніколи. Вислухайте мене, благаю вас. Мене ганебно ошукали, але того фатального дня стільки обставин з'єдналося проти вас.

— І цих обставин вистачило, щоб згасла ваша любов?

Він завагався з відповіддю, вона зробила зневажливий рух і підвелась.

— О Марі, віднині я не хочу вірити, що ви…

— Та покиньте ж вуглину! Ви шаленець! Розтуліть жменю, я вимагаю!

Йому було приємно опиратися ніжним зусиллям коханої, щоб далі тривала гостра втіха, коли його руку міцно й пестливо стискали маленькі пальчики; та нарешті їй таки пощастило розтулити руку, яку хотілося поцілувати. Кров загасила вуглину.

— Ну, й до чого це все?.. — спитала вона.

Вона наскубла корпії із своєї хусточки, перев'язала неглибоку рану, і, щоб приховати її, маркіз надів рукавичку.

Пані дю Га навшпиньках зайшла до кімнати й почала крадькома підглядати за закоханими, спритно ховаючись від їхніх поглядів, відступаючи назад при найменшому їхньому рухові; хоч вона й бачила все, що вони робили, їй важко було розібрати, про що вони розмовляли.

— Якби все, що вам про мене говорили, була правда, визнайте, що в цю мить я довершила б мою помсту! — зловтішно промовила Марі.

Маркіз поблід.

— Які ж почуття привели вас сюди?

— Але ж, любий мій хлопче, ви таки справжній фат! Чи ви думаєте, що можна безкарно зневажити таку жінку, як я? Я прийшла сюди заради вас і заради себе, — вела вона далі, помовчавши, і, поклавши руку на рубінове гроно на грудях, показала йому лезо кинджала.

«Що це все означає?» — міркувала пані дю Га.

— Але ж ви, — провадила Марі,— ще любите мене! Чи принаймні жадаєте мене, і дурниця, яку ви зробили, — додала вона, узявши його за руку, — пересвідчує мене в цьому. Я знову для вас та, якою хотіла бути, і я йду звідси щаслива. Хто кохає, той прощення має. І от мене кохають, я знов завоювала пошану людини, що для мене — цілий світ, тепер я можу померти.

— Отже, ви мене ще любите? — спитав маркіз.

— Хіба я це сказала? — глузливо відповіла вона, із втіхою спостерігаючи, як посилюються жахливі тортури, що їх терпів маркіз, відколи вона з'явилась, — Так знайте: щоб потрапити сюди, мені довелося принести деякі жертви. Я врятувала від смерті пана де Бована, а він виявився людиною більш вдячною, ніж ви, і за моє заступництво запропонував мені своє багатство і своє ім'я. А вам щось подібне ніколи не спадало на думку.

Ці слова приголомшили маркіза, він вирішив, що граф ошукав його, і весь аж закипів од шаленого гніву, одначе стримався і нічого не відповів.

— А-а!.. Ви розмірковуєте! — сказала вона з гірким усміхом.

— Мадмуазель, — відповів юнак, — ваші сумніви виправдують мої.

— Пане, ходімо звідси, — вигукнула мадмуазель де Верней, помітивши краєчок сукні пані дю Га; вона підвелася, але бажання довести суперницю до відчаю не давало їй піти.

— То ви хочете вкинути мене в пекло? — вигукнув маркіз, міцно стискаючи їй руку.

— А чи не вкинули ви мене туди п'ять днів тому? І навіть у цю мить хіба не мучать мене жорстокі сумніви щодо щирості ваших почуттів?

— Та звідки ж я знаю, може, замість того, щоб бажати моєї смерті, ви з помсти хочете заволодіти моїм життям і зробити його безнадійно похмурим.

— Ах, ви не любите мене, ви думаєте тільки про себе, а не про мене, — сказала вона з люттю і зронила кілька сльозин.

— Що ж, — промовив він у нестямі,— візьми моє життя, тільки осуши свої сльози!

— О моє кохання! — скрикнула вона приглушеним голосом. — Ось ті слова, той голос і той погляд, яких я чекала, і тепер я твоє щастя ставлю над своє! Але, пане, — додала вона, — я прошу у вас іще одного останнього доказу вашої любові, якщо вона така велика. Я не хочу лишатися тут довго, лише доти, доки всі побачать, що ви належите мені. Я не вип'ю й склянки води в домі, де мешкає жінка, яка двічі намагалась убити мене, яка, може, замислює знову якусь зраду проти нас і яка зараз нас підслуховує,— додала вона, показуючи маркізові рукою, як коливаються складки сукні пані дю Га. Потім вона витерла сльози й нахилилась до вуха юнака, що аж здригнувся, відчувши лагідне тепло її подиху. — Приготуйте все для нашого від'їзду, — сказала вона, — ви супроводжуватимете мене до Фужера і тільки там дізнаєтесь, чи я вас кохаю! Удруге я звіряюсь на вас. Чи можете ви вдруге звіритись на мене?

— Ах, Марі, ви доводите мене до такого стану, що я й сам уже не знаю, що роблю! Мене п'янять ваші слова, ваші погляди, ви вся, і я готовий на все, чого ви бажаєте.

— Ну що ж, зробіть мене на мить щасливою! Дайте мені навтішатись єдиним тріумфом, якого я прагнула. Я хочу дихати вільним повітрям того життя, про яке мріяла, зігріти серце ілюзіями, поки вони не розвіялись. Ходімо звідси. Потанцюємо.

Вони разом вернулися до зали, і хоч мадмуазель де Верней цілковито, наскільки це можливо для жінки, задовольнила своє серце і пиху, непроникна лагідність її очей, тонкий усміх уст, спритність рухів у жвавому танці зберігали таємницю її думок, як море зберігає таємницю злочинця, що довірив йому важкого трупа. Проте поміж гостей перебігло захоплене шепотіння, коли Марі пурхнула в обійми коханого, коли вони, любострасно сплівши руки, з затуманеним поглядом, закинувши назад запаморочені голови, кружляли у вальсі, стискаючи одне одного в якійсь нестямі, виявляючи в цю хвилину свої сподіванки на майбутні насолоди, свої мрії про ще ближче єднання.

— Графе, дізнайтеся, чи Хапай-Коровай у таборі, і покличте його до мене, — сказала пані дю Га графові де Бовану. — Будьте певні, що за цю невеличку послугу ви дістанете від мене все, чого зажадаєте, навіть мою руку. Дорого мені обійдеться моя помста, — прошепотіла вона, дивлячись йому вслід, — але цього разу я не схиблю.

За кілька хвилин після цієї сцени мадмуазель де Верней і маркіз їхали в кареті, запряженій четвіркою дужих коней. Франсіна мовчки здивовано поглядала на уявних ворогів, що трималися за руки й досягли, як видно, повної згоди, і не насмілювалася спитати саму себе, чи це в її господині підступність, чи кохання. Мовчанка і нічна темрява не дали маркізові помітити, як хвилювалася мадмуазель де Верней, під'їжджаючи до Фужера. У тьмяних відблисках вечірньої заграви вдалині забовваніла дзвіниця церкви Святого Леонарда. І тоді Марі сказала собі: «Зараз я помру».

На першому підйомі в обох закоханих з'явилася та сама думка; вони вийшли з карети й пішки почали вибиратися на пагорок, ніби на згадку про свою першу зустріч. Марі сперлась на руку коханого і, пройшовши кілька кроків, подякувала йому усмішкою за те, що він не порушив мовчанки; та коли вони піднялися на високе плато, звідки було видно Фужер, її мрійний настрій одразу розвіявся.

— Не ходіть далі,— сказала вона, — сьогодні навіть моя влада не врятує вас від синіх.

Монторан глянув на неї з подивом; вона журливо всміхнулась і показала рукою на гранітну брилу, ніби звелівши йому сісти, а сама стала біля нього; вигляд у неї був сумний. Почуття, що краяли її душу, не дозволяли їй більше вдаватися до тих витівок кокетування, на які вона була така щедра перед тим. В цю хвилину вона могла б стати навколішки на жар і не відчувати болю, як не відчував його маркіз, ухопивши розжеврену вуглину, щоб довести силу своєї пристрасті. Кинувши на коханого погляд, сповнений глибокої скорботи, вона промовила жахливі слова:

— Усе, в чому ви мене підозрювали, — правда!

Маркіз аж здригнувся.

— Ах, на Бога, — сказала вона, благально склавши руки, — вислухайте мене, не перебиваючи. Я справді,— схвильовано провадила вона, — дочка герцога де Вернея, але нешлюбна дочка. Моя мати, мадмуазель де Катеран, постриглася в черниці, щоб уникнути мук, які чекали її вдома; п'ятнадцять років спокутувала вона свій гріх сльозами й померла в Сеезі. Тільки на смертній постелі моя люба абатиса звернулась до того, хто її покинув, з благанням за мене, бо знала, що залишає мене без друзів, без грошей, без майбутнього… Про цього чоловіка часто говорили в домі Франсіниної матері, чиїм турботам я була доручена, але він забув про свою дитину. Проте герцог прийняв мене привітно і визнав за свою дочку, а може, й тому, що я нагадала йому власну молодість. Він був одним із тих вельмож часів передостаннього короля, які славилися хистом змусити людей пробачати їм злочини, бо вони чинили їх з великою елегантністю. Більше нічого не додам: це ж був мій батько! Дозвольте тільки пояснити вам, чому життя в Парижі неминуче повинно було зіпсувати мою душу. Оточення герцога де Вернея і товариство, до якого він мене ввів, захоплювалось іронічною філософією, поширеною у Франції, бо скрізь її викладали дуже дотепно. Блискучі бесіди, що пестили моє вухо, зачаровували вишуканістю думки або дотепно висловленою зневагою до всього святого чи правдивого. Чоловіки, глузуючи з почуттів, змальовували їх тим краще, чим менше їх переживали; вони чарували яскравістю своїх епіграм і добродушністю, з якою вміли переказати цілу пригоду одним влучним словом; але частенько вони вдавалися до надмірної дотепності і втомлювали жінок намаганням перетворити любов скоріше на мистецтво, ніж на сердечний потяг. Я надто мляво опиралась цій течії. Щоправда, моя душа — даруйте мені мої гордощі — була занадто пристрасна, щоб не відчути, як розум висушив у всіх них серце; але життя, яке я тоді провадила, породжувало в мені постійну боротьбу між моїми природними почуттями й порочними звичками. Деяким визначним особам подобалося розвивати в мені ту вільність мислення, ту зневагу до громадської думки, які позбавляють жінку душевної скромності і тим самим віднімають у неї частину її чарів. На жаль, нещастя не змогли знищити вад, прищеплених багатством. Мій батько, герцог де Верней, — провадила вона далі, тяжко зітхнувши, — перед смертю визнав мене і згадав у заповіті, набагато зменшивши частку мого брата, свого законного сина. І ось одного ранку я опинилася без пристановища й без захисника. Мій брат оскаржив у суді заповіт, що зробив мене багатою. За три роки, прожиті в достатку, у мене розвинулось марнославство. Задовольняючи всі мої примхи, батько привчив мене до розкошів, до таких згубних звичок, тиранічної влади яких моя ще юна й наївна душа не могла усвідомити. Друг мого батька, маршал і герцог Ленонкур, сімдесятирічний дід, запропонував мені бути моїм опікуном. Я погодилась; за кілька днів після того, як розпочався цей огидний судовий процес, я знов опинилась у пишному домі, де втішалася всіма тими вигодами, яких братова жорстокість позбавила мене біля батькової труни. Щовечора старий маршал приходив до мене на кілька годин, і я чула від нього тільки ласкаві слова розради. Його похилі літа і всі зворушливі прояви батьківської ніжності спонукали мене бачити в його серці ті самі почуття, які були й у моєму, — мені приємно було вважати себе його дочкою. Я приймала від нього в дарунок коштовні убори, не приховувала від нього жодної своєї примхи, бачачи, що йому приємно їх виконувати. І от одного вечора я дізналася, що весь Париж вважає мене коханкою цього жалюгідного старого діда. Мені довели, що не в моїй владі знову повернути собі чесне ім'я, якого мене так несправедливо позбавили. Той, хто так зловживав моєю недосвідченістю, не міг бути моїм коханцем і не бажав стати моїм чоловіком. На тому тижні, коли я зробила це жахливе відкриття, напередодні мого весілля з дідуганом, який таки згодився дати мені своє ім'я — єдине відшкодування лиха, що він мені заподіяв, — він поїхав до Кобленца. Мене з ганьбою вигнали із маленького будиночка, де мене оселив маршал, — будинок йому не належав. Досі я розповідала вам усю правду, як перед Богом; але тепер не примушуйте нещасну жінку відкривати всі страждання, поховані в її пам'яті. Трапилось так, пане, що я стала дружиною Дантона. Невдовзі ураган звалив цей велетенський дуб, який я оповила руками. Я знову поринула в найглибшу прірву злиднів і на цей раз вирішила померти. Не знаю, чи була мені непроханим порадником любов до життя, чи надія, що лиха доля нарешті стомиться і я знайду в глибині пекельної безодні те щастя, яке від мене тікає, чи, може, мене спокусили умовляння одного юнака з Вандома, — він уже років зо два горнувся до мене, мов змія до дерева, вважаючи, мабуть, що, дійшовши до краю, я дістанусь йому; не знаю, як це сталося, та нарешті я прийняла ганебну пропозицію за триста тисяч франків приїхати сюди, закохати в себе невідомого мені чоловіка й потім видати. Побачивши вас, я одразу вгадала, хто ви, керована передчуттям, яке ніколи нас не ошукує; проте мені так хотілося сумніватись, бо що більше я вас кохала, то жахливіша для мене була певність. Врятувавши вас із рук командира Юло, я зреклася своєї ролі і вирішила ошукати катів замість ошукати їхню жертву. Я не повинна була грати отак людьми, їхнім життям, їхніми політичними переконаннями і собою з безтурботністю дівчини, яка не бачить у світі нічого, крім почуттів. Я гадала, що мене люблять, у мене виникла надія розпочати нове життя; але все і, може, навіть я сама, зраджувало моє безладне минуле, — ви й не могли мати довіри до жінки, такої пристрасної, як я. Але хто не пробачив би мого кохання й моєї потайності? Так, пане, мені здавалося, що то був тяжкий сон, що я прокинулась і що мені знову шістнадцять років. Хіба ж не до Алансона я потрапила, де минуло моє дитинство, де мене опанували невинні, чисті спомини? Безрозсудно й наївно я повірила, ніби кохання — це хрещення, що поверне мені невинність. На мить мені здалося, ніби я ще дівчина, — адже я ніколи не кохала. Та вчора ввечері ваша пристрасть видалась мені щирою, і внутрішній голос крикнув мені: «Нащо вводити його в оману?» Отже, знайте, маркізе, — провадила вона здавленим голосом, але з гордовитим викликом, — знайте і затямте собі як слід, що я — лише зганьблене створіння, негідне вас. Віднині я знов повертаюсь до своєї ролі куртизанки, мене стомила роль жінки, якій ви повернули все, що є святого в серці. Цнота обтяжує мене. Я зневажала б вас, якби ви виявили слабкість і одружилися зі мною. Такий нерозумний вчинок личив би якомусь графові де Бовану, але ви, пане, будьте гідні свого майбутнього і покиньте мене без жалю. Куртизанка, бачте, була б занадто вимоглива, вона кохала б вас інакше, ніж просте й наївне дівча, що на мить відчуло в серці чарівну надію стати вашою подругою, завжди дарувати вам щастя, бути гідною вас, шляхетною, гордою дружиною, і в цьому почутті я знайшла відвагу оживити в своєму серці всі ниці вади, щоб поставити навіки перепону між собою й вами. Заради вас я жертвую пошаною й багатством. Я пишатимусь принесеною жертвою, це підтримає мене в моїх злигоднях, і нехай доля робить зі мною що хоче. Я ніколи вас не видам. Я повернусь до Парижа. Там ваше ім'я буде моїм другим «я», і блиск, якого ви зможете йому надати, буде втіхою в усіх моїх стражданнях… А ви… ви — чоловік, ви мене забудете… Прощайте!

Вона побігла в напрямку долини Святого Сульпіція й зникла раніше, ніж маркіз підхопився, щоб її затримати; але вона повернулась, заховалась у заглибині скелі й спостерігала звідти маркіза з цікавістю і сумнівом — вона побачила, що він іде кудись навмання, як пригнічена горем людина.

«Невже це слабка душа? — спитала себе Марі, коли втратила його з очей і відчула, що розлучилася з ним. — Чи зрозуміє він мене?»

Вона здригнулася і раптом швидко сама попрямувала до Фужера, наче боялась, що маркіз піде за нею в місто, де на нього чигає смерть.

— Ну, Франсіно, що він тобі сказав? — спитала вона, коли вірна бретонка приєдналась до неї.

— Ох, мені шкода його, Марі! Ви, вельможні дами, вмієте вразити язиком, як кинджалом.

— Як він виглядав, коли підійшов до тебе?

— Та хіба ж він помітив мене? Ох Марі, він тебе кохає!

— О! Кохає чи не кохає — в цих двох словах для мене рай чи пекло. Між цими двома крайнощами нема місця, куди б могла ступити моя нога.

Тепер, коли вирішилася жахлива доля Марі, вона поринула в свою скорботу, і її обличчя, яке досі оживляли різні почуття, раптом змарніло; після цілого дня хвилювань, коли вона стільки разів переходила від передчуття щастя до безнадії, обличчя її втратило блиск вроди й ту свіжість, основа якої — або відсутність пристрастей, або сп'яніння від насолод. Юло і Корантен, цікаві дізнатися про наслідки її небезпечної подорожі, з'явились до неї невдовзі після її повернення; вона зустріла їх веселою усмішкою.

— Ну, — звернулась вона до Юло, помітивши стурбований і допитливий вираз на його обличчі,— лисиця знову потрапить під ваші рушниці, й незабаром ви здобудете славетну перемогу.

— Що ж сталося? — недбало спитав Корантен, метнувши на мадмуазель де Верней один з тих косих поглядів, якими подібні дипломати намагаються вгадати чужі думки.

— Ат, — відповіла вона, — Молодець більше, ніж будь-коли, захоплений мною, і я змусила його супроводити мене аж до Фужера.

— Здається, там ваша влада й скінчилась, — зауважив Корантен, — у цього колишнього страх, мабуть, переважає любов до вас.

Мадмуазель де Верней презирливо поглянула на нього.

— Ви судите по собі,— відповіла вона.

— Ну, — спитав він незворушно, — а чому ж ви не привели його з собою?

— А якщо він мене кохає по-справжньому, командире, — звернулась вона до Юло, кинувши на нього лукавий погляд, — чи ви дуже розгнівалися б, якби я його врятувала й вивезла з Франції?

Старий солдат швидко підійшов до неї й поцілував їй руку мало не з захопленням; але потім пильно поглянув на неї й сказав похмуро:

— Ви забули про двох моїх друзів і шістдесят трьох моїх солдатів.

— Ах, командире, — відповіла вона з усією наївністю пристрасті,— він тут не винен, його ввела в оману погана жінка, Шаретова коханка, — вона, мені здається, пила б кров із синіх…

— Марі,— втрутився Корантен, — не смійтеся з командира, він іще не звик до ваших жартів.

— Мовчіть, — відповіла вона йому, — і запам'ятайте, що в той день, коли ви станете мені надто осоружні, закінчиться наше знайомство.

— Я бачу, мадмуазель, — спокійно промовив Юло, — що мені треба готуватися до бою.

— Бій вам не під силу, любий полковнику. Вони мають у Сен-Джемсі шість тисяч чоловік, регулярне військо, артилерію, англійських офіцерів, — я сама бачила. Але чого варті всі ці люди без нього? Я згодна з Фуше: його голова — це все.

— А ми її матимемо? — нетерпляче спитав Корантен.

— Не знаю, — безтурботно відповіла вона.

— Англійці!.. — гнівно вигукнув Юло. — Тільки їх йому бракувало, щоб стати справжнім розбійником! Ну, я тобі покажу англійців!.. Здається, громадянине дипломате, ця дівчина частенько завдає тобі поразки, — сказав Юло Корантенові, коли вони відійшли на кілька кроків від дому.

— Цілком природно, громадянине командире, — задумливо відповів Корантен, — що в її словах ти бачиш тільки війну. Ви, солдати, не знаєте, що існують різні способи воювати. Спритно використовувати пристрасті чоловіків і жінок, немов пружини, на користь держави, поставити на належне місце всі коліщата в тій велетенській машині, яку ми звемо урядом, пустити в рух найсвавільніші почуття і з насолодою керувати ними, неначе важелями, — чи це не означає творити, стати наче Богом у центрі світу?

— Дозволь мені віддати перевагу моєму ремеслу над твоїм, — сухо відказав вояка. — Робіть що хочете із своїми коліщатками; а я не визнаю іншої влади, крім військового міністра, мені дано наказ, невдовзі я вирушу в похід із своїми хлопцями і ми зітнемося з ворогом у лоб, тоді як ти хочеш схопити його ззаду.

— Можеш готуватися до походу, — сказав Корантен. — Хоч ця дівчина й незрозуміла для тебе, але з того, що мені пощастило вгадати, видно, що сутички не минути, і незабаром я зроблю тобі приємність зустрітися віч-на-віч із проводирем цих розбійників.

— Як так? — спитав Юло й відступив трохи, щоб краще розгледіти цю дивовижну особу.

— Мадмуазель де Верней закохана в Молодця, — відповів Корантен глухо, — і, може, й він її кохає. Маркіз, червона стрічка через плече, молодий, дотепний, і хто-зна, може, ще й досі багатий, — скільки спокус! Дурна б вона була, якби не дбала про свою користь, намагаючись одружитися з ним, а не видати його нам. Вона хоче нас одурити! Але в її очах я прочитав якусь невпевненість. Мабуть, у закоханих буде побачення, можливо, воно вже й призначене. Завтра я триматиму цього чоловіка в руках, і то дуже міцно! Досі він був тільки ворогом Республіки, а кілька хвилин тому став ще й моїм ворогом; а всі, хто зважувався стати між мною й цією дівчиною, знайшли смерть на ешафоті.

По цій мові Корантен знову поринув у задуму і не помітив глибокої огиди на обличчі чесного солдата, коли Юло зрозумів суть усієї інтриги й механізм пружин, якими користувався Фуше. Юло вирішив протидіяти Корантенові в тому, що не могло істотно пошкодити успіхові справи й намірам уряду, вирішив дати змогу ворогові Республіки загинути чесно, зі зброєю в руках, а не стати жертвою ката, що його постачальником, за власним зізнанням, була ця нишпорка таємної поліції.

— Якби перший консул послухав мене, — сказав Юло, повертаючись спиною до Корантена, — він полишив би цим лисицям воювати з аристократами — вони одні одних варті,— а солдатів використовував би для іншого діла.

У старого вояки аж обличчя проясніло від такої думки, а Корантен холодно поглянув на нього, і в його очах блиснув сардонічний вираз, яким цей дрібний Макіавеллі виказував почуття власної вищості.

«Дайте цьому бидлу по три лікті синього сукна та причепіть збоку залізяку, — подумав Корантен, — і воно гадатиме, що в політиці можна вбивати людей лише в такий спосіб».

Він кілька хвилин повільно походжав туди-сюди і раптом сказав сам до себе:

«Так, час настав, ця жінка буде моя! Коло, що ним я охопив її, протягом п'яти років непомітно звужувалось, я вже тримаю її, а з нею піднімуся в уряді на таку саму височінь, як і Фуше. Справді, якщо вона втратить єдину людину, котру кохає, то з горя віддасться мені й тілом, і душею. Треба тільки вдень і вночі стежити, щоб вивідати її таємницю».

Невдовзі спостерігач міг би помітити бліде Корантенове обличчя у вікні, звідки було видно кожного, хто входив у завулочок, утворений рядом будинків, що тягся рівнобіжно до церкви Святого Леонарда. З терплячістю кішки, що чигає на мишу, Корантен пробув там до наступного ранку, уважно вслухаючись у найменший шерех і пильно приглядаючись до кожного перехожого.

Це був ранок базарного дня. Хоч у ті неспокійні часи селяни неохоче зважувались ходити до міста, Корантен побачив якогось похмурого, вдягненого в козячу шкуру чолов'ягу, що ніс у руці невеличкого круглого кошика; досить безтурботно озирнувшись довкола, цей чоловік попрямував до будинку мадмуазель де Верней. Корантен вийшов надвір, щоб дочекатися селянина, коли той виходитиме, та раптом відчув, що, напевне, з одного погляду розгадає таємниці, сховані в кошику цього посланця, якщо несподівано з'явиться в домі мадмуазель де Верней. До того ж йому було відомо, що майже неможливо перебороти непроникні хитрощі мови бретонців та нормандців.

— Налий Кухлю! — скрикнула мадмуазель де Верней, коли Франсіна. ввела шуана. «Невже він мене любить?» — подумала вона.

Підсвідома надія залила яскравим рум'янцем її обличчя і сповнила радістю серце. Налий-Кухоль спершу поглянув на господиню, потім кинув недовірливий погляд на Франсіну, але мадмуазель де Верней жестом заспокоїла його.

— Пані,— сказав селянин, — годині о другій він прийде до мене й чекатиме на вас.

Від хвилювання мадмуазель де Верней лише мовчки кивнула головою; але навіть самоїд і той зрозумів би її відповідь. В цю мить у передпокої почулися Корантенові кроки. Налий-Кухоль нітрохи не збентежився, коли мадмуазель де Верней здригнулася і поглядом попередила про небезпеку, і, тільки-но в дверях з'явилося хитре обличчя шпигуна, шуан заговорив так голосно, що аж у вухах залящало.

— Ну що ви кажете! — казав він Франсіні.— Та хіба ж таки бретонське масло скрізь однакове? Хочете, щоб масло було просто з пасовиська, а даєте тільки одинадцять су за фунт! Нащо було тоді й турбувати мене! Та погляньте ж, яке масло, — вів він далі, відкриваючи кошика, щоб показати дві грудочки свіжого масла, яке сколотила Барбетта. — Треба ж таки по правді, ласкава пані, дайте справжню ціну, заплатіть хоч на су дорожче.

В його гучному голосі не відчувалося ані найменшого хвилювання, а зеленкуваті очі під кошлатими сивуватими бровами спокійно, зустріли пронизливий Корантенів погляд.

— А мовчи-но, дядьку! Ти не масло продавати сюди прийшов, — адже ти розмовляєш із жінкою, що зроду не торгувалась. Ти, старий, узявся за таке ремесло, що від нього можеш покоротшати на цілу голову. — І Корантен, дружньо поплескавши його по плечу, додав: — Не можна довго служити водночас і шуанам, і синім.

Налий-Кухоль мусив зібрати все своє самовладання, щоб не спалахнути люттю й не заперечити звинувачення, якого він цілком заслужив своєю зажерливістю. Він сказав тільки:

— Жартуєте з мене, добродію.

Корантен обернувся до нього спиною; але, вітаючись із мадмуазель де Верней, у якої аж серце стискалося, він міг легко спостерігати його в дзеркалі. Налий-Кухоль, певний, що шпигун його більше не бачить, запитливо поглянув на Франсіну, і бретонка показала йому на двері, кажучи:

— Ходімо зі мною, дядечку, якось ми вже порозуміємось.

Ніщо не лишилося поза увагою Корантена: ні хвилювання мадмуазель де Верней, погано приховане усмішкою, ні її рум'янець і незвичайний вираз обличчя, ні стурбованість шуана, ні жест Франсіни, — він помітив усе. Переконавшися, що Налий-Кухоль — маркізів посланець, він ухопився за довгу козячу шерсть, коли шуан уже виходив із кімнати, притяг його до себе й, пильно дивлячись йому у вічі, спитав:

— Де ти живеш, голубе? Мені також потрібне масло…

— Ласкавий пане, — відповів шуан, — увесь Фужер знає, де я живу, це якраз тамечки…

— Корантене! — скрикнула мадмуазель де Верней, перебиваючи Налий-Кухля. — Дуже зухвало з вашого боку прийти сюди в таку годину!.. Адже я ледве вдягнена… Дайте цьому селянинові спокій, йому так само незрозумілі ваші прискіпування, як мені неясна їх мета. Йдіть собі, добрий чоловіче!

Якусь мить Налий-Кухоль вагався, чи йому йти. Природна чи вдавана нерішучість бідолахи, що не знає, кого слухати, ввела в оману Корантена, а шуан, підкоряючись владному жестові дівчини, вийшов важкою ходою. Тоді мадмуазель де Верней і Корантен мовчки поглянули одне на одного. На цей раз ясні очі Марі не змогли витримати сухого блиску палючого погляду цієї людини. Рішучість, із якою шпигун увійшов до кімнати, вираз обличчя, якого Марі не знала в нього, глухий звук тонкого голосу, хода — все вжахнуло її; вона зрозуміла, що між ними почалася таємна боротьба і що він використає проти неї всі темні сили свого впливу; та якщо вона в цю хвилю цілком виразно побачила всю глибину прірви, в яку потрапила, то кохання дало їй силу струснути з себе крижаний жах передчуттів.

— Корантене, — сказала вона майже весело, — сподіваюся, ви дасте мені змогу скінчити мій туалет.

— Марі…— заговорив він, — дозвольте мені називати вас так. Ви мене ще не знаєте! Слухайте, навіть людина, не така прониклива, як я, відгадала б вашу любов до маркіза де Монторана. Кілька разів я пропонував вам руку і серце. Ви вважаєте, що я негідний вас; може, ви й маєте рацію. Але коли вам здається, що ви стоїте надто високо, що ви занадто вродливі, занадто шляхетні для мене, я зможу вас примусити опуститися до мого рівня. Моє честолюбство й мої погляди не викликають у вас поваги до мене, але, кажучи відверто, ви помиляєтесь. Я не дуже шаную людей, та вони цього й не заслуговують. Я безумовно досягну високого становища, пошани, а це й вам буде приємно. Хто кохатиме вас дужче, хто дасть вам більшу владу над собою, як не людина, що любить вас ось уже п'ять років? Хоч я й ризикую, що у вас складеться про мене недобра думка, бо ви не розумієте, як можна з надмірного кохання відмовитись від свого кумира, та все-таки я доведу вам, наскільки безкорисливо я вас кохаю. Не хитайте так своєю гарненькою голівкою. Якщо маркіз любить вас, одружуйтеся з ним; але спершу переконайтеся в його щирості. Я впав би в розпуку, якби вас було ошукано, бо ваше щастя дорожче мені за власне. Моє рішення може вас здивувати, але вважайте, що це тільки розважливість людини не настільки дурної, щоб прагнути володіти жінкою всупереч її волі. Отже, я визнаю марність своїх зусиль і звинувачую в цьому не вас, а самого себе. Я сподівався завоювати ваше серце покірністю і відданістю, — ви знаєте, що я давно вже хочу зробити вас щасливою згідно зі своїми принципами, але ви нічим не захотіли винагородити мене.

— Я терпіла вас біля себе, — гордовито відповіла вона.

— Додайте, що ви каєтесь у цьому…

— А що ж, я маю дякувати вам за те, що ви залучили мене до ганебної справи?..

— Пропонуючи вам цю справу, що може видатися нечесною боязким душам, — сміливо відповів він, — я дбав тільки про ваш добробут. Що ж до мене, то чи пощастить нам, чи не пощастить, — тепер я зможу і ту, і другу можливість використати для своїх намірів. Якщо ви вийдете заміж за Монторана, я охоче допоможу справі Бурбонів: в Парижі я — член клубу Кліші[55]. І якщо обставини змусять мене зав'язати стосунки з принцами, я покину служити Республіці, що хилиться до занепаду. Генерал Бонапарт дуже проникливий і розуміє, що неможливо бути водночас і в Німеччині, і в Італії, і тут, де революція на краю загибелі. Він і переворот вісімнадцятого брюмера здійснив, напевно, лише для того, щоб мати найвигідніші умови в переговорах з Бурбонами про Францію, бо він чоловік дуже розумний і досить широкого розмаху, але сміливі політики повинні випередити його на тій стежці, на яку він ступив. Надмірну сумлінність, що не дозволяє «зрадити» Францію, ми, видатні люди, полишаємо дурням. Не приховаю від вас, — у мене є повноваження й на те, щоб почати переговори з ватажками шуанів, і на те, щоб їх винищити, бо мій покровитель Фуше, людина досить далекоглядна, завжди вів подвійну гру: у дні терору він був одночасно й за Робесп'єра, й за Дантона…

— Якого ви боягузливо покинули! — сказала вона.

— Дрібниця! — відповів Корантен. — Він помер, забудьте його. Ну, говоріть же зі мною відверто, я даю вам приклад. Цей командир півбригади хитріший, аніж здається, і якщо ви хочете приспати його пильність, я можу стати вам у пригоді. Майте на увазі, що він понасаджував у кожній балці контршуанів і дуже швидко може викрити ваші побачення! Лишаючись тут, у нього на очах, ви віддані на ласку його підглядачів. Ви ж самі бачите, як швидко він дізнався, що у вашій господі з'явився шуан! І хіба такий бувалий вояка не здогадається, що найменший ваш порух допоможе йому вистежити маркіза, якщо той вас кохає?

Мадмуазель де Верней ніколи не чула, щоб Корантен говорив таким лагідним, задушевним голосом, щоб він був такий щирий, такий добросердий. Серце бідолашної дівчини так легко відкривалось назустріч благородним враженням, що вона вже була готова видати свою таємницю змієві, який оповивав її своїми кільцями; та все-таки вона подумала, що в неї ще немає доказів щирості цієї лукавої мови, і вона не вагаючись вирішила ошукати свого наглядача.

— Що ж, — відповіла вона, — ви вгадали, Корантене. Так, я люблю маркіза, але він не любить мене!.. Принаймні я цього боюся, то, може, й побачення, яке він мені призначив, не що інше, як пастка.

— Але ж, — зауважив Корантен, — ви вчора казали нам, що він вас супроводив до Фужера… Якби він схотів удатись до насильства, то вас би тут не було.

— У вас суха душа, Корантене. Ви здатні на хитромудрі міркування про всілякі життєві справи, але не про людські пристрасті. Мабуть, тому ви завжди збуджуєте в мене огиду. Якщо ви вже такий проникливий, то спробуйте зрозуміти, чому той чоловік, якого я в такому гніві залишила позавчора, з великим нетерпінням чекає мене сьогодні ввечері на Маєннському шляху, в одній з хатинок села Флоріньї…

Почувши це признання, що вихопилося ніби в мимовільному пориві, цілком природному для такого щирого й пристрасного створіння, Корантен почервонів, — адже він був ще досить молодий; але при цьому він крадькома кинув на Марі пронизливий погляд, що, здається, прагнув зазирнути в саму душу. Та мадмуазель де Верней так добре удавала наївність, що ошукала шпигуна, і він сказав з робленою добродушністю:

— Хочете, я супроводитиму вас на відстані? Візьму з собою перевдягнених солдатів, ми будемо коритися вашим наказам.

— Згода, — сказала вона, — але обіцяйте мені, заприсягніться своєю честю… Та ні, не вірю я в вашу честь! Своїм вічним блаженством… але ж ви не вірите в Бога! Своєю душею! А може, у вас і душі нема! Чим ви можете переконати мене в своїй щирості? А проте я звіряюсь на вас, я віддаю вам до рук більше, ніж своє життя, — своє кохання або свою помсту!

Легенька усмішка, що з'явилась на блідому Корантеновому обличчі, показала мадмуазель де Верней, якої небезпеки їй пощастило уникнути. Від задоволення у шпигуна ніздрі не розширились, а звузились, він узяв руку своєї жертви й поцілував її з виглядом найглибшої пошани, а виходячи, віддав уклін, не позбавлений елегантності.

За три години після цієї сцени мадмуазель де Верней, боячись повернення Корантена, потайки вийшла брамою Святого Леонарда й попрямувала через Колюче Гніздо стежкою, що вела до Нансонської долини. Вона почувала себе в цілковитій безпеці, пробираючись сама, без свідків, лабіринтом стежок до житла Налий-Кухля; ішла вона весело, бо її вела надія знайти, нарешті, щастя і бажання врятувати коханого від небезпеки, що йому загрожувала. А тим часом Корантен розшукав Юло. Знайшовши Юло на майданчику, де той провадив якісь воєнні приготування, він ледве його впізнав. Справді, хоробрий ветеран приніс жертву, вагу якої не кожен зміг би оцінити. Вуса він поголив, косу обрізав, волосся, зачесане на церковний лад, було трохи припудрене. Взувши грубі черевики з підківками, помінявши старий синій мундир і шпагу на козячий кожух і важкий карабін, засунувши за пояс пару пістолетів, він робив огляд двом сотням фужерців, одяг яких міг ввести в оману найдосвідченішого з шуанів. У цій досить звичайній сцені виявився войовничий дух малого містечка й бретонська вдача. Час від часу з'являлися матері або сестри, що несли синам чи братам пляшки з горілкою або забуті пістолети. Старі розпитували, чи добрі набої й скільки їх у цих національних гвардійців, перебраних за шуанів і таких веселих, ніби вони зібралися на полювання, а не в небезпечний похід. Для них сутички з шуанами, коли бретонці-городяни воювали проти бретонців-селян, здавалося, замінили рицарські турніри. Можливо, цей патріотичний ентузіазм був викликаний надбанням деякого національного майна. Але не меншу роль грали тут переваги, принесені революцією й краще оцінені по містах, аніж у селах, дух політичних партій, властива французам любов до війни. Юло був у захваті, обходячи шеренги й питаючи пояснень у Гюдена, якому він присвятив усі дружні почуття, віддані колись Мерлю й Жерарові. Юрба городян спостерігала за приготуваннями до походу, порівнюючи вигляд своїх галасливих земляків і військову виправку батальйону з півбригади Юло. Мовчки й нерухомо вишикувавшись під командою офіцерів, сині чекали наказів командира, стежачи за ним очима, коли він переходив від взводу до взводу. Підійшовши до старого командира півбригади, Корантен мимоволі всміхнувся, коли побачив, як змінилося обличчя Юло. Він нагадував портрет, що втратив подібність до оригіналу.

— Які новини? — спитав Корантен.

— Ходи постріляй з нами, то й знатимеш, — відповів командир.

— Та я ж не з Фужера, — заперечив Корантен.

— Воно й помітно, громадянине, — сказав Гюден.

З найближчих рядів почувся глузливий сміх.

— Ти думаєш, тільки багнетами й можна служити Франції? — відказав Корантен.

Потім він відвернувся від насмішників і запитав одну з жінок, куди й з якою метою вирушає загін.

— Лихо, голубе! Шуани вже у Флоріньї! Кажуть, їх понад три тисячі й вони йдуть на Фужер.

— Флоріньї! — збліднувши, вигукнув Корантен. — Побачення відбудеться не там! А чи це те Флоріньї, що на Маєннському шляху? — запитав він.

— Є тільки одне Флоріньї,— відказала жінка, показуючи на дорогу, що вела на вершину Пелеріни.

— Чи ви шукаєте маркіза де Монторана? — спитав Корантен в командира.

— Може, й так, — відрубав Юло.

— Його нема у Флоріньї,— сказав Корантен. — Вирядіть туди ваш батальйон і національну гвардію, але при собі залиште кількох із ваших контршуанів і чекайте на мене.

— Занадто він хитрий, щоб бути божевільним! — вигукнув командир, дивлячись услід Корантенові, що йшов геть швидким кроком. — Справжній король шпигунів!

Юло дав своєму батальйонові наказ вирушати. Республіканські солдати йшли мовчки, без барабанного бою, вузьким передмістям до Маєннського шляху, розтягнувшись довгою синьо-червоною стрічкою між дерев і будинків; за ними йшли перевдягнені національні гвардійці; та Юло залишився на майдані з Гюденом і двома десятками найспритніших місцевих юнаків — він чекав на Корантена, що зацікавив його своїм таємничим виглядом.

Франсіна сама сказала кмітливому шпигунові, що мадмуазель де Верней пішла з дому; його здогади перетворились у впевненість, і він одразу заходився збирати факти, які б висвітлили цю явно підозрілу втечу. Дізнавшись від вартових біля брами Святого Леонарда, що невідома їм вродлива дама проходила через Колюче Гніздо, він кинувся на бульвар; на жаль, прибігши туди вчасно, він зміг простежити кожен крок Марі. Хоч вона й надягла зелену сукню й капор, щоб її важче було помітити, проте рвучкі рухи й майже божевільні стрибки дівчини показували, куди вона прямує, продираючись через безлисті, білі від паморозі живоплоти.

— Ага! — вигукнув Корантен. — Ти збиралася йти у Флоріньї, а спускаєшся у Жібарійську улоговину! Я справжній йолоп, вона мене ошукала. Але почекайте, від мене вам не втекти — я вас і під землею розшукаю!

Корантен, визначивши приблизно місце побачення закоханих, прибіг на майдан саме тоді, коли Юло вже збирався йти, щоб наздогнати свої загони.

— Стривайте, генерале! — крикнув Корантен командирові; той обернувся.

Корантен миттю розповів старому воякові про те, що сталося, сказавши й про деякі приховані причини подій, і Юло, вражений проникливістю дипломата, міцно схопив його за руку.

— Побий мене грім! Ти маєш рацію, громадянине Всезнавцю! Розбійники розпочали там фальшиву атаку! Дві колони, які я послав оглянути околиці між дорогами на Антрен і на Вітре, ще не повернулися. Отже, за містом ми зустрінемо підмогу, вона безумовно не буде для нас зайва, бо Молодець не такий дурний, щоб ризикувати, не маючи при собі своїх проклятущих сичів. Гюдене, — сказав він молодому фужерцеві,— біжи попередь капітана Лебрена, що він може обійтись і без мене у Флоріньї, нехай він там добре відчухрає розбійників, та швидше повертайся сюди. Ти стежки знаєш, я почекаю тебе, і ми разом розпочнемо гонитву за цим колишнім, щоб помститися за вбитих у Вівітьєрі. Грім його побий, як бігає! — додав він, побачивши, що Гюден побіг і зник, ніби якимось чудом, — Жерарові припав би до вподоби цей хлопчина!

Повернувшись, Гюден побачив, що до невеличкого загону Юло приєдналося ще кілька солдатів, знятих з різних сторожових постів у місті. Командир наказав молодому фужерцеві відібрати з десяток своїх земляків, найдосвідченіших у складному мистецтві контршуанів, і звелів їм вибратися через браму Святого Леонарда й простувати вздовж схилів узвишшя Святого Сульпіція з боку Куенонської долини, де була хатина Налий-Кухля; а сам він, ставши на чолі другої частини загону, вирушив через браму Святого Сульпіція, щоб піднятись на верховину, де, за його розрахунками, він мав зустріти людей із загону Прудконогого, наміряючися зміцнити ними цеп вартових, що охороняли скелі від передмістя Святого Сульпіція до Колючого Гнізда. Корантен, упевнившись, що віддав долю ватажка шуанів у руки його найневблаганніших ворогів, поспішив на бульвар, звідки міг краще охопити оком усі військові приготування Юло. Невдовзі він побачив, як невеличкий Гюденів загін вийшов із Нансонської долини й посувається кам'янистим схилом уздовж Куенонської долини, тоді як сам Юло, поминувши фужерський замок, підіймається небезпечною стежкою, що веде на вершини гірського пасма Святого Сульпіція. Отже, обидва загони розгорталися на двох рівнобіжних лініях. Дерева й кущі, оздоблені розкішними арабесками інею, кидали на поле білясті відсвіти, і можна було виразно побачити, як рухаються дві сірі смужки — дві невеличкі армії. Досягши скелястого плато, Юло відділив із свого загону всіх солдатів, одягнених у мундири, і Корантен побачив, як вони, з наказу свого досвідченого командира, розімкнулися цепом дозорців, ідучи один від одного на деякій відстані,— перший у цепу повинен був тримати зв'язок із Гюденом, а останній — з Юло, і таким чином жоден кущ не міг уникнути багнетів цих трьох рухомих ліній, що почали в горах і в долинах облаву на Молодця.

— Але ж і хитрий старий вовк! — вигукнув Корантен, коли зникли з очей останні багнети, що виблискували в заростях ломикаменю. — Молодцеві каюк! Якби Марі видала цього проклятущого маркіза, нас би з'єднали найміцніші узи — підлота… Але й так вона буде моя.

Дванадцятеро молодих фужерців під командою сублейтенанта Гюдена швидко дійшли до того схилу скелястого узвишшя Святого Сульпіція, де воно пасмом чимраз нижчих пагорків тягнеться до Жібарійської улоговини. Гюден, зійшовши зі стежки, спритно перестрибнув через огорожу першої ділянки, порослої дроком, за ним стрибнули шестеро його земляків, решта шестеро з його наказу рушила до ділянки праворуч, щоб вести облаву з обох боків шляху. Гюден насамперед підбіг до яблуні, що височіла над кущами дроку. Шарудіння кроків шістьох контршуанів, яких він проводив крізь дрокові зарості, намагаючись не хитнути вкритого інеєм гілля, змусило сімох чи вісьмох чоловік на чолі з Прудконогим сховатися за каштанами, що здіймалися над земляним насипом. Незважаючи на білястий відблиск інею, незважаючи на свій гострий зір, фужерці спершу не помітили солдатів, що поховалися за деревами.

— Тихше! Ось вони, — сказав Прудконогий, підвівши голову. — Розбійники зовсім заганяли нас, але коли ми вже взяли їх на мушку, то не схибте, а то, хай йому біс, ми не будемо придатні навіть для папського війська!

А тим часом пильне Гюденове око таки помітило декілька рушничних стволів, наставлених просто на його невеличкий загін. У цю мить, ніби глузуючи, вісім грубих голосів крикнули: «Хто йде?» — і водночас пролунало вісім пострілів. Навколо контршуанів засвистіли кулі. Одного влучило в руку, другий упав. П'ятеро фужерців, що лишилися неушкоджені, теж відповіли пострілами й з криком «Свої!» кинулись на ворогів, щоб захопити їх, поки вони не встигли знову понабивати рушниці.

— Та й добре ж ми відповіли їм! — крикнув молодий сублейтенант, упізнавши мундири та старі трикутні капелюхи своєї півбригади. — Ми вчинили, як справжні бретонці: спершу побились, а тоді вже порозумілись.

Восьмеро солдатів остовпіли, впізнавши Гюдена.

— Хай йому лихо, громадянине офіцере! Та й як же в біса не сплутати вас із розбійниками, коли на вас оці козячі шкури! — скрушно вигукнув Прудконогий.

— Ну, трапилось нещастя, і ніхто тут не винен, адже вас не попередили, що контршуани вирушать. Але чого ви тут? — спитав Гюден.

— Громадянине офіцере, ми розшукуємо якийсь десяток шуанів, що розважаються, ганяючись за нами. Ми гасаємо, наче потруєні щури, і вже так настрибалися через оці загорожі, бодай їх чорти вхопили, що вже й на ногах не тримаємось, от ми й захотіли відпочити. Здається мені, що розбійники мають бути десь отут недалечко, — біля тієї хатини, над якою звивається дим.

— Гаразд! — відповів Гюден. — Ви, — звернувся він до вісьмох солдатів Прудконогого, — відступайте полями до скель Святого Сульпіція на підмогу дозорцям, що їх там виставив командир. Вам не можна лишатися з нами, бо ви в мундирах. Сто чортів! Ми хочемо покінчити з цими псами; адже з ними Молодець! Товариші усе вам розкажуть. Звертайте праворуч, та дивіться, зустрівши шістьох наших у козячих шкурах, не привітайте їх пострілами. Контршуанів ви впізнаєте по краватках, — вони скручені в них джгутом.

Гюден залишив обох поранених під яблунею і попрямував до хатини Налий-Кухля, на яку показав Прудконогий; дим із димаря був йому за дороговказ.

Тимчасом як молодий офіцер натрапив на слід шуанів завдяки досить звичайній у цій війні сутичці, що могла призвести й до більших жертв, невеличкий загін під командуванням Юло, посуваючись верхньою лінією наступу, піднявся на узвишшя проти того місця, куди Гюден привів своїх людей. Старий вояка з юнацьким запалом крокував на чолі своїх контршуанів, досить спритно як на свій вік перестрибував через огорожі, пильним поглядом обмацував кожен пагорок і, як мисливець, прислухався до найменшого шереху. На третій ділянці, куди вони дійшли, Юло побачив жінку років тридцяти, що скопувала землю, низько зігнувшись і старанно працюючи мотикою, а хлопчина років семи-восьми струшував іней з гілля ломикаменю, зрізував його серпом і складав на купу. Почувши, як Юло важко перестрибнув через огорожу, мати й хлопчина підвели голови. Ця ще молода жінка здалася Юло старою бабою. Передчасні зморшки порили чоло й шию бретонки, вона була так кумедно вдягнена в старий козячий кожух, що якби не жовта брудна спідниця — безперечна ознака її статі,— Юло зразу не впізнав би, що перед ним жінка, бо й довгі пасма її чорного волосся були сховані під червоним вовняним ковпаком. У хлопчини крізь лахміття, що ледве його прикривало, світило голе тіло.

— Гей, бабусю! — тихенько гукнув Юло, наближаючись до жінки. — Де Молодець?

В цю мить двадцятеро контршаунів, що йшли вслід за Юло, перелізли через огорожу.

— Е! Щоб потрапити до Молодця, вам треба повернутися туди, звідки ви прийшли, — відповіла жінка, недовірливо оглянувши загін.

— Я ж у тебе питаю не дорогу до фужерського передмістя Молодця, стара відьмо! — гримнув на неї Юло. — Ради святої Анни Орейської! Скажи, проходив тут Молодець?

— Ніяк не второпаю, про що питаєте, — відповіла жінка, знову нахиляючись до роботи.

— Проклятуща бабо! Ти, видно, хочеш, щоб нас схопили сині? Адже вони женуться за нами! — вигукнув Юло.

Почувши ці слова, жінка підвела голову й, знову кинувши недовірливий погляд на контршуанів, відповіла:

— Як же сині можуть гнатися за вами? Я тільки-но бачила, як їх чоловік сім-вісім поверталося низом на Фужер.

— Ти диви! Так і чекай, що вона дзьобне нас своїм довгим носом! — сказав Юло. — Та обернися ж, поглянь, стара козо!

І командир показав їй пальцем на кількох солдатів, що стояли на чатах кроків за п'ятдесят позаду, — їхні капелюхи, мундири й рушниці можна було легко розгледіти.

— Ти хочеш, щоб поперерізували горлянки тим, кого Плазуй-по-Землі вислав на допомогу Молодцеві: фужерці влаштували на нього облаву! — гнівно мовив Юло.

— Ах, вибачте мені,— сказала жінка, — але ж так легко помилитися. Ви з якої парафії будете? — спитала вона.

— Святого Георгія, — голосно відповіли двоє-троє фужерців нижньобретонською говіркою. — Ми з голоду помираємо.

— Ну добре, — відповіла жінка, — бачите димок ген там? Це моя хата. Тримайтеся праворуч, то й підійдете до неї згори. Може, по дорозі зустрінете й мого чоловіка. Налий-Кухоль повинен вартувати й попередити Молодця, коли скоїться яке лихо, — адже ви знаєте, що сьогодні він прийде до нас, — додала вона з гордістю.

— Спасибі, тітонько, — відповів Юло. — Вперед, хлопці! Побий мене грім! — звернувся він уже до своїх, — Тепер ми його зловимо!

Загін швидким кроком подався за командиром указаною стежкою.

Почувши зовсім не католицьку лайку вдаваного шуана, жінка Налий-Кухля зблідла. Вона поглянула на гетри й козячі кожухи молодих фужерців, сіла на землю, й, пригорнувши до себе сина, сказала:

— Свята Діво Орейська! Блаженний Лавре! Помилуйте нас! Не вірю я, щоб це були наші люди! Черевики в них не підковані… Біжи низом, попередь батька, бо так він і голови позбудеться, — сказала вона хлопчині, і той, наче лань, помчав крізь зарості дроку й ломикаменю.

А тим часом мадмуазель де Верней, ідучи на побачення, не зустріла ні синіх, ні шуанів, що ганялися одні за одними по лабіринту нивок навколо хатини Налий-Кухля. Тільки-но з'явилася блакитна струминка диму над піврозваленим димарем цієї вбогої оселі, як серце у неї закалатало так шалено, що, здавалося, гучні його удари хвилями бурхали до горла. Вона зупинилась і, вхопившись рукою за гілку, вдивлялася в димок, що правив, здається, за маяк і для друзів, і для ворогів молодого проводиря шуанів. Ніколи ще вона не відчувала такого згубного хвилювання.

— Ах, я занадто його кохаю! — сказала вона стиха з якимось одчаєм. — Сьогодні, мабуть, я не зможу опанувати себе…

Вона рвучко пройшла відстань, що відділяла її від хижі, й опинилася на подвір'ї, де рідке болото вже затужавіло від приморозків. Величезний пес знову кинувся на неї з гавканням; але одного слова Налий-Кухля було досить, щоб він замовк і завиляв хвостом. Увійшовши в хатину, мадмуазель де Верней пильно озирнулася довкола. Маркіза там не було. Марі зітхнула вільніше. Вона з приємністю помітила, що шуан намагався трохи прибрати й очистити від бруду єдину комірчину в своєму лігві. Налий-Кухоль схопив двостволку, мовчки вклонився гості й пішов, покликавши пса. Марі провела його до порога й побачила, як він звернув праворуч від хижі, на стежку, перегороджену товстою трухлявою колодою. Звідси їй було видно довгі смуги нив, їхні загорожі здавалися анфіладою воріт, безлисті дерева й кущі відкривали найдрібніші деталі краєвиду. Коли крислатий капелюх Налий-Кухля зник удалині, мадмуазель де Верней повернулася ліворуч, щоб подивитись на фужерську церкву, але її геть усю закривав хлів. Вона кинула погляд на Куенонську долину, що скидалася на величезне муслінове покривало, — від цієї білини ще тьмянішим здавалося сіре небо, затягнене сніговими хмарами. Був один із тих днів, коли природа стає безгомінна, а повітря поглинає всі звуки. Отже, хоча сині й контршуани просувалися десь поблизу трьома лініями, утворюючи трикутник, що, наближаючись до хатини, дедалі звужувався, тиша була така глибока, що мадмуазель де Верней занепокоїлась; до її тривоги долучилось якесь фізичне відчуття туги. В повітрі відчувалося лихо. Нарешті там, де анфіладу огорож, ніби запона, заступав невеликий лісок, вона побачила чоловіка, що стрибав через огорожі, як білка, й біг з надзвичайною швидкістю.

«Це він», — подумала Марі.

Якби не грація рухів, то Молодця важко було б упізнати в просторій шуанській одежі, з важким мушкетом за плечима поверх козячого кожуха. Марі сховалась мерщій у хижку, покірна несвідомому відчуттю, такому самому незбагненному, як і страх; але невдовзі молодий ватажок стояв уже за два кроки від неї перед грубкою, де, потріскуючи, палало яскраве полум'я. Обоє мовчали, боячись поворухнутись, поглянути одне на одного. Однакова надія єднала їхні думки, однаковий сумнів роз'єднував їх; у цьому була мука, в цьому була солодка втіха.

— Пане, — сказала нарешті мадмуазель де Верней схвильовано, — лише турбота про вашу безпеку привела мене сюди.

— Мою безпеку? — гірко перепитав він.

— Так, — відповіла вона, — поки я в Фужері, ваше життя під загрозою… Я надто люблю вас, і тому сьогодні покидаю місто. Більше мене там не шукайте.

— Покидаєте місто, мій ангеле! Я піду за вами!

— За мною? Що ви надумали? А сині?

— Ах, люба моя Марі, що спільного між синіми й нашим коханням?

— Але ж мені здається, що вам важко залишитись у Франції біля мене й ще важче — покинути Францію зі мною.

— Чи є щось неможливе для того, хто кохає?

— О, все, все можливе. Вистачило ж у мене відваги заради вас відмовитись від вас!

— Як? Ви належали жахливій людині, якої не кохали, і ви відмовляєтеся зробити щасливим того, хто вас палко кохає, чиє життя було б повне вами, хто присягається належати лише вам?.. Послухай, Марі, ти любиш мене?

— Так, — відповіла вона.

— Ну, то будь моєю.

— Ви забули, що я знову граю ганебну роль куртизанки, що не я, а ви повинні бути моїм? Якщо я хочу втекти від вас, то тільки для того, щоб вашої голови не вкрила зневага, яку я можу накликати; якби я цього не боялась, то, може б…

— А коли ж я нічого не боюсь…

— А хто мене в цьому переконає? Я недовірлива. Та і як же не бути недовірливою в моєму становищі?.. Якщо наше кохання буде недовге, то хай воно принаймні буде повне, щоб легше було зносити несправедливість людей. Що ви зробили для мене?.. Ви запалали до мене бажанням. Невже ви гадаєте, що через це ви підноситесь над тими, кого я зустрічала раніше? Чи ви зважились заради години щастя пожертвувати своїми шуанами, не турбуватися про них, як я не турбувалася про синіх, замордованих тоді, коли все було втрачено для мене? А якщо я звелю вам зректися своїх поглядів, своїх сподівань, свого улюбленого короля, що, може, насміється з вас, коли ви загинете за нього? Я ж ладна з побожною радістю померти за вас! Нарешті, якщо я схочу, щоб ви підкорилися першому консулові, аби тільки можна було повернутися зі мною до Парижа?.. Якщо я наполягатиму, щоб ви поїхали зі мною до Америки й там оселилися далеко від суєтного світу, аби тільки я змогла переконатися, що ви кохаєте мене заради мене самої, як я вас кохаю в цю мить? Одне слово, якщо я схочу, щоб ви знизилися до мене, замість мені підноситися до вас, що ви тоді робитимете?

— Мовчи, Марі! Не наговорюй на себе. Бідолашна дитино, я тебе розгадав! Повір мені, якщо моє перше бажання було пристрастю, то тепер пристрасть стала коханням. Люба моя, душа душі моєї, я знаю, що ти така сама шляхетна, як і твоє ім'я, така сама велична, як і прекрасна; я сам належу до такого високого роду, та й почуваю в собі стільки сили, що змушу світ визнати тебе. Може, тому, що я передчуваю в тобі незнані й нескінченні насолоди… може, тому, що я, здається, знайшов у твоїй душі ті дорогоцінні риси, які змушують нас завжди любити одну й ту саму жінку… не знаю чому, але любов моя безмежна, і я думаю, що не можу існувати без тебе. Так, моє життя буде осоружне мені, якщо тебе не буде біля мене…

— Як, біля вас?

— Марі, ти не хочеш зрозуміти свого Альфонса?

— Ах, ви вважаєте, мене так вабить ваше ім'я, ваша рука, які ви мені пропонуєте? — сказала вона із зневажливим виглядом, але її пильний погляд намагався розгадати найпотаємніші думки маркіза. — А ви впевнені, що не розлюбите мене за півроку? І яке ж буде тоді моє майбутнє? Ні, ні, тільки коханка може бути впевнена в почуттях чоловіка, бо тоді не існує ні обов'язку, ні законів, ні світу, ні інтересів дітей, — ніяких сумних помічників жінки, і якщо її влада тривала — в цьому її гордість, її щастя, що дають силу терпіти найтяжчу скорботу в світі. Бути вашою дружиною й думати, що одного дня станеш тягарем для вас!.. Перед цим страхом я віддам перевагу любові минущій, але щирій, навіть якщо вона скінчиться смертю або злиднями. Так, я більш, ніж будь-яка інша жінка, могла б бути доброчесною матір'ю, відданою дружиною, але щоб підтримувати такі почуття в жіночому серці, чоловік не повинен одружуватись у пориві пристрасті. Зрештою, хіба знаю я сама, чи подобатиметесь ви мені завтра? Ні, я не хочу заподіяти вам лиха, я покидаю Бретань, — сказала вона, помітивши вагання в його погляді,— я повернуся до Парижа, і ви не поїдете туди шукати мене…

— Ні, якщо післязавтра вранці ти побачиш дим на скелі Святого Сульпіція, увечері я буду в тебе — коханцем, чоловіком, ким захочеш. Я все покину!

— Альфонсе, то ти мене справді кохаєш, — сказала вона в якомусь сп'янінні,— якщо ти ризикуєш своїм життям заради того, щоб дати його мені?..

Він не відповів, лише поглянув на неї, і хоч вона опустила очі, він прочитав на розпашілому личку своєї коханої захват, рівний його захватові, й простяг до неї руки. Якесь шаленство опанувало Марі, вона схилилась на груди маркіза, вирішивши віддатись йому і в цьому безумстві знайти найвище щастя, — адже вона ризикувала всім своїм майбутнім, що його могла забезпечити, якби вийшла переможницею з цього останнього випробування. Та ледве її голова впала на плече коханого, як надворі щось зашаруділо. Вона вирвалася з його обіймів, ніби прокинувшись, і вибігла з хижі. Лише тепер вона трохи отямилася й могла обміркувати своє становище.

«Він узяв би мене і, може, насміявся б із мене, — подумала вона. — Ах! Якби це було так, я вбила б його. Ні, не тепер», — додала вона, помітивши Прудконогого й подала знак, що його солдат чудово зрозумів.

Бідолаха круто повернувся на підборах, удавши, що нічого не бачив. Мадмуазель де Верней миттю вбігла в хатину й притисла палець до уст, показуючи, щоб молодий ватажок зберігав цілковиту тишу.

— Вони тут, — тихо промовила вона з жахом.

— Хто?

— Сині.

— А-а! Ні, я не хочу вмирати, не діставши…

— Так, візьми…

Він обійняв її, похололу, беззахисну, і зірвав з її уст поцілунок, повний насолоди й жаху, бо він був перший і міг лишитися останнім. Потім вони разом підійшли до порога і, сховавшись за одвірком, почали стежити. Маркіз побачив Гюдена і його загін з дванадцяти чоловік — вони стояли внизу, в Куенонській долині. Він обернувся до анфілади загорож — семеро солдатів чатували біля трухлявої колони. Він виліз на бочку з сидром і продер ґонтовий дах, щоб вистрибнути нагору; але, просунувши голову в отвір, миттю сховав її: Юло стояв на пагорку, перегороджуючи йому дорогу до Фужера. Монторан поглянув на кохану, в неї вихопився зойк відчаю: вона почула тупотіння трьох загонів, що оточували хижу.

— Виходь перша, — сказав він, — будеш мені захистом.

Ці слова сповнили її гордощами й щастям, вона стала перед дверима, а маркіз звів курок свого мушкета. Змірявши поглядом відстань від порога хатини до трухлявої колоди, Молодець кинувся на сімох синіх, обсипаючи їх кулями, і прорвався крізь них. Всі три загони кинулись до загорожі, через яку перестрибнув ватажок шуанів, і побачили, як він мчить полем із неймовірною швидкістю.

— Вогонь! Вогонь! Тисяча чортів! Які ж із вас французи! Вогонь, мерзотники! — вигукував Юло щосили.

Тільки-но з пагорка пролунали ці слова, солдати й Гюденові хлопці дали дружний залп, але, на щастя втікача, погано прицілились. Маркіз уже підбіг до загорожі в кінці першої ділянки, та коли він, перестрибнувши її, майже досяг другої ниви, його мало не схопив Гюден, що пустився, розлючений, за ним навздогін. Почувши за собою тупіт небезпечного супротивника, Молодець помчав іще швидше. А проте й маркіз, і Гюден майже водночас підбігли до загорожі, але тут Монторан так влучно жбурнув свого мушкета Гюденові в голову, що той одразу сповільнив біг. Неможливо змалювати тривогу Марі й ту увагу, з якою стежили за цим видовищем Юло і загін синіх. Усі мовчки, несвідомо повторювали рухи тих, що бігли. Молодець і Гюден разом досягли білої заслони, яку утворив укритий інеєм лісок, але раптом Гюден метнувся назад і сховався за яблунею. Десятків зо два шуанів, що досі не стріляли, боячись убити свого командира, вискочили з ліска й враз продірявили кулями дерево. Увесь загін Юло побіг рятувати Гюдена, а він, беззбройний, перебігав від яблуні до яблуні, використовуючи хвилини, коли королівські ловчі набивали рушниці. Він недовго був у небезпеці. Контршуани, приєднавшись до синіх, на чолі з Юло приспіли на підмогу молодому офіцерові, добігши до того місця, де маркіз шпурнув у нього мушкет. Саме в цю мить Гюден помітив свого супротивника, що, зовсім знесилений, сидів під деревом край лісочка; тоді він, полишивши своїм товаришам обмінюватися пострілами з шуанами, що сховалися за бічною огорожею поля, обминув їх і побіг до маркіза з прудкістю дикого звіра. Побачивши це, королівські ловчі відчайдушними вигуками попередили свого ватажка; потім, вистріливши із звичайною для браконьєрів влучністю, вони спробували чинити опір контршуанам, але ті відважно вихопились на насип, що правив їхнім ворогам за укріплення, і взяли кривавий реванш. Шуани повибігали на дорогу вздовж огорожі тієї ділянки, де відбувалася ця сцена, і захопили пагорок, що Юло необачно його покинув. Поки сині отямились, шуани засіли за виступами скель і звідти могли цілком безпечно обстрілювати солдатів Юло, якби вони надумали почати наступ. Поки Юло з кількома солдатами пробирався до лісочка, щоб розшукати Гюдена, фужерці почали роздягати вбитих шуанів і добивати поранених. У цій жахливій війні жодна сторона не брала в полон. Маркізові пощастило врятуватись, а шуани й сині обопільно визнали неприступність своїх позицій і марність дальшої боротьби — і ті, і ті міркували тільки, як би звідси вибратися.

— Якщо я втрачу цього юнака, — вигукнув Юло, уважно вдивляючись у лісок, — я не хочу більше заводити друзів!

— А диви, — сказав один з молодих фужерців, обшукуючи вбитого, — ця пташка золотопера!

І він показав землякам гаманця, повного золотих монет, що знайшов у кишені товстуна, вдягненого в чорне.

— А що це у нього? — спитав другий, тримаючи в руці молитовника, якого витяг з кишені редингота. — Та це ж священик! — вигукнув він, кидаючи молитовника додолу.

— От злодюга, на цьому не розживешся! — сказав третій, знайшовши в кишенях у шуана, якого він роздягав, тільки два екю по шість франків.

— Але ж черевики в нього знамениті! — відповів солдат, збираючись їх стягти.

— Візьмеш черевики, якщо при розподілі вони припадуть тобі,— озвався один із фужерців, скидаючи черевики з ніг мерця й шпурляючи їх на купу здобичі.

Четвертий контршуан приймав гроші, щоб поділити їх, коли зберуться всі учасники експедиції. Коли Юло повернувся з Гюденом, друга спроба якого захопити Молодця була така сама небезпечна, як і марна, він побачив десятків зо два своїх солдатів і з тридцять контршуанів перед купою мертвих ворогів: у рів, що йшов уздовж огорожі, було скинуто одинадцять ворожих трупів.

— Солдати! — суворо вигукнув Юло. — Я забороняю вам ділити це ганчір'я! Шикуйтесь! Швидко!

— Командире, — сказав один солдат, показуючи Юло свої черевики, з яких вилазили всі п'ять пальців обох ніг, — ну, гроші — нехай! Але отаке взуття, — додав він, тикаючи рушничним прикладом у пару підкованих черевиків, — отаке взуття було б мені якраз по нозі.

— Ти понадився на англійські черевики? — дорікнув йому Юло.

— Командире, — шанобливо озвався один із фужерців, — на війні ми завжди ділили здобич.

— Я не бороню вам, — гостро перебив його Юло, — робіть, як звикли.

— Тримай, Гюдене, цього гаманця, в ньому повно луїдорів; ти наморився добре, і твій начальник не заперечуватиме, коли ти його візьмеш, — звернувся до офіцера один із його давніх приятелів.

Юло скоса поглянув на Гюдена й побачив, що той зблід.

— Це гаманець мого дядька! — вигукнув юнак.

До краю знесилений, він усе ж підійшов до купи мерців, і перший, на кого він кинув погляд, був труп його дядька; та ледве Гюден побачив червоно-чорне обличчя, вже вкрите синюватими плямами, задубілі руки і рану від кулі, він глухо скрикнув, а тоді сказав:

— Ходімо, командире.

Загін синіх рушив. Юло підтримував рукою свого молодого друга.

— Побий мене грім! Заспокойся! — казав йому старий вояка.

— Але ж він помер, — відповів Гюден, — помер! Це був мій єдиний родич, і хоч він кляв мене, а все-таки любив. Якби король повернувся, весь наш край вимагав би моєї голови, а старий сховав би мене під своєю сутаною.

— Ото дурний! — казали національні гвардійці, що лишилися ділити здобич. — Стариган був заможний і, напевно, не встиг у заповіті позбавити його спадщини.

Поділивши здобич, контршуани наздогнали невеличкий загін синіх і пішли за ним на деякій відстані.

Гнітюча тривога на смерканні прокралася до хатини Налий-Кухля, де життя досі було таке простодушно-безтурботне. Барбетта і її малий синок, несучи за плечима — вона — важку в'язку хмизу, він — оберемок трави для худоби, — вернулися додому тоді, коли родина звичайно сідала за вечерю. Увійшовши до хатини, мати й син марно шукали там Налий-Кухля, і ніколи ще ця жалюгідна кімната не здавалась їм просторішою, — така вона була тепер порожня. Згасла грубка, темрява, тиша — все віщувало якесь лихо. Коли запала ніч, Барбетта розпалила вогонь і засвітила два орібуси — так називали смоляні світильники в усій місцевості від узбережжя Арморіки[56] до верхів'їв Луари, і ця назва й досі збереглась у вандомських селах за Амбуазом. Барбетта поралась у хаті з тією повільністю, яка опановує людину, охоплену глибоким почуттям; вона прислухалась до найменшого шелесту; часто її вводив в оману порив вітру, вона виходила за поріг своєї вбогої халупки і поверталася засмучена. Вона сполоснула два кухлі, налила в них сидру й поставила на довгому столі з каштанового дерева. Вона раз у раз поглядала на сина, який стежив, щоб не пригоріли гречані перепічки, та озватися до нього не зважилась. На мить очі хлопчика зупинилися на двох цвяхах у стіні — там звичайно висіла батькова рушниця, і Барбетта здригнулася, побачивши, як і він, голу стіну. Мовчання порушувало тільки мукання корів та ще краплі сидру, що рівномірно капали з-під чопа. Бідолашна жінка, зітхаючи, приготувала в трьох полив'яних мисках юшку з молока, дрібно покраяних перепічок і смажених каштанів.

— Сьогодні билися на Беродьєровій ниві,— сказав хлопець.

— Збігай туди, подивись, — відповіла мати.

Хлопець побіг, оглянув при місяці купу мертвяків, не знайшов там батька і повернувся, весело насвистуючи; він підняв кілька монет по сто су, затоптаних у болото ногами переможців і ніким не помічених. Мати сиділа на ослінчику біля багаття й пряла кужіль. Хлопець заперечливо хитнув головою, але Барбетта вже не насмілювалася сподіватись чогось доброго. Тільки-но на дзвіниці Святого Леонарда вибило десяту годину, хлопець пробурмотів молитву до святої Анни Орейської й ліг спати. Барбетта, що всю ніч не склепила очей, на світанку радісно скрикнула, почувши вдалині тупання важких підкованих черевиків, а невдовзі в двері просунулось похмуре обличчя Налий-Кухля.

— Молодець урятувався з ласки святого Лавра. Я за це обіцяв поставити велику свічку! Не забудь, що ми тепер винні святому три свічки.

Потім шуан схопив кухоль сидру й вихилив до дна. Коли жінка подала йому юшку і забрала в нього рушницю, він сів на ослін і, присуваючись до грубки, промовив:

— Як же це сині й контршуани прийшли сюди? Адже билися у Флоріньї. Який дідько їм сказав, що Молодець у нас? Бо ж про це знали тільки він сам, його краля та ми.

Жінка зблідла.

— Контршуани мене обдурили, сказали, що вони молодці з парафії святого Георгія, — мовила вона, тремтячи, — це я їм сказала, де Молодець.

Тоді зблід і Налий-Кухоль і відсунув від себе миску з юшкою.

— Я послала хлопця, щоб тебе попередити, — додала налякана Барбетта, — але він тебе не знайшов.

Шуан устав і щосили вдарив жінку, аж вона непритомна впала на ліжко.

— Проклятуща бабо, ти мене занапастила! — вигукнув він. Але потім, вжахнувшися, міцно обійняв дружину, — Барбетто! — скрикнув. — Барбетто! Мати Божа! Занадто вже рука у мене важка.

— Як ти гадаєш, — спитала вона, розплющивши нарешті очі,— Плазуй-по-Землі дізнається про це?

— Молодець наказав розвідати, — відповів шуан, — хто його зрадив.

— Кому він наказав? Плазуй-по-Землі?

— Хапай-Коровай і Плазуй-по-Землі були сьогодні у Флоріньї.

Барбетта зітхнула з полегкістю.

— Якщо через них хоч волосинка впаде в тебе з голови, я їм покажу, почому ківш лиха.

— Ох, і їсти більше не хочеться! — сумно вигукнув Налий-Кухоль.

Жінка підсунула йому другий кухоль сидру, та він його навіть не помітив. Дві великі сльозини покотилися по щоках Барбетти, зволоживши зморшки на її зів'ялому обличчі.

— Слухай, жінко, узавтра вранці треба назбирати кілька оберемків хмизу на горі Святого Сульпіція, проти церкви Святого Леонарда, й запалити. Це має бути знак від Молодця старому ректорові з парафії Святого Георгія, щоб той прийшов відправити для нього службу Божу.

— То що, він піде в Фужер?

— Так, до своєї кралі. Через це доведеться й мені помотатися сьогодні! Певно, він хоче одружитися з нею й потай кудись її повезти: він звелів мені найняти коней і чекати з ними на шляху до Сен-Мало[57].

Потім стомлений Налий-Кухоль ліг на кілька годин спочити, а тоді знов пустився в дорогу. Наступного ранку він повернувся, старанно виконавши всі маркізові доручення. Дізнавшися, що Плазуй-по-Землі та Хапай-Коровай не приходили, він розвіяв турботу дружини, і вона, майже заспокоєна, пішла на гору Святого Сульпіція, де вчора на виступі скелі навпроти церкви Святого Леонарда приготувала кілька оберемків укритого інеєм хмизу. Вона вела за руку малого сина, що ніс у розбитому дерев'яному черевику розжеврене вугілля. Тільки-но хлопчик із жінкою зникли за повіткою, Налий-Кухоль почув, як двоє чоловіків перестрибнули через останні в довгій анфіладі ворота, і потім у досить густому тумані невиразно окреслилися їхні вугласті силуети. «Це Хапай-Коровай і Плазуй-по-Землі», — подумав він і здригнувся: на невеличкому подвір'ї з'явилися похмурі обличчя двох шуанів у старих крислатих капелюхах, схожі на ті малюнки, які гравери інколи створюють із штрихів пейзажу.

— Здоров, Налий-Кухлю! — поважно мовив Плазуй-по-Землі.

— Доброго здоров'я, пане Плазуй-по-Землі,— сумирно відповів Барбеттин чоловік. — Може, зайдете до хати та вихилите який там кухоль? Є в мене ще холодні перепічки й свіже масло.

— Від такого не відмовишся, — відповів двоюрідному братові Хапай-Коровай.

Обидва шуани ввійшли. Такий початок не віщував нічого лихого; господар хапливо підійшов до бочки й наточив три великих кухлі сидру, а Плазуй-по-Землі і Хапай-Коровай, посідавши з обох боків довгого столу на лискучих ослонах, порізали перепічки й намастили їх жовтуватим маслом, з якого під ножем бризкали краплі молока. Налий-Кухоль поставив перед гостями кухлі, повні сидру, з шапками піни зверху, і троє шуанів узялися їсти; але час від часу господар, квапливо тамуючи спрагу, скоса поглядав на Плазуй-по-Землі.

— Дай-но мені твою тавлинку, — сказав Плазуй-по-Землі до Хапай-Коровая.

Міцно стиснувши ріжок і висипавши на долоню кілька понюхів тютюну, бретонець утяг його в ніс із виглядом людини, що готується до поважної справи.

— Щось холодно, — сказав Хапай-Коровай, підводячись із-за столу, щоб зачинити верхню частину дверей.

Тьмяне світло туманного дня тепер пробивалося в хатину лише крізь віконце й освітлювало тільки стіл та два ослони; але червонясті відблиски вогню миготіли по всій кімнаті. Господар саме націдив по другому кухлю й поставив перед гостями; та вони відмовились пити, поскидали крислаті капелюхи й прибрали раптом урочистого вигляду. Від їхніх жестів і від поглядів, якими вони обмінювались, Налий-Кухоль затремтів, йому здалося, що кров виступила з-під їхніх червоних вовняних ковпаків.

— Дай-но нам сокиру, — сказав Плазуй-по-Землі.

— Але ж, пане Плазуй-по-Землі, нащо вона вам?

— Годі, брате, ти й сам добре знаєш, — сказав Хапай-Коровай, ховаючи тавлинку, що йому повернув Плазуй-по-Землі,— тебе засуджено.

Обидва шуани разом устали й схопились за карабіни.

— Пане Плазуй-по-Землі, я нічого не казав про Молодця…

— Дай сокиру, кажу тобі,— відповів шуан.

Бідолашний Налий-Кухоль наштовхнувся на грубе дерев'яне ліжко свого сина, і три монети по сто су впали й покотилися по підлозі. Хапай-Коровай підняв їх.

— Ого! Сині заплатили тобі новими грішми, — вигукнув Плазуй-по-Землі.

— Чистісіньку правду кажу, ось перед образом святого Лавра, я нічого не казав. Барбетта подумала на контршуанів, що то молодці з парафії Святого Георгія, — от і все.

— Нащо говорити з жінкою про справи? — брутально зауважив Плазуй-по-Землі.

— Брате, ми ж не питаєм у тебе пояснень, а просимо сокиру. Тебе засуджено.

На знак напарника Хапай-Коровай допоміг йому схопити жертву. Опинившись у руках обох шуанів, Налий-Кухоль зразу обм'як, упав навколішки, у відчаї здіймаючи до своїх катів руки:

— Друзі мої, братику, що ж станеться з моїм хлопчиком?

— Я подбаю за нього, — сказав Плазуй-по-Землі.

— Товариші мої любі,— провадив Налий-Кухоль, білий як полотно, — не можу ж я так померти. Не залишите ж ви мене без сповіді? Ви маєте право позбавити мене життя, та не маєте права позбавити мене вічного блаженства.

— Це правда, — сказав Плазуй-по-Землі, поглянувши на Хапай-Коровая.

Обидва шуани якусь хвилю стояли в нерішучості, не знаючи, як розв'язати цю справу сумління. Налий-Кухоль прислухався до найменшого повіву вітру, ніби ще тішив себе якоюсь надією. Рівномірний звук крапель змусив його поглянути на бочку з сидром і важко зітхнути. Раптом Хапай-Коровай схопив приреченого за руку, потяг його в куток і сказав:

— Сповідайся мені в усіх своїх гріхах, а я перекажу все священикові, і він дасть тобі відпущення, а якщо накладе яку покуту, я відбуду її за тебе.

Налий-Кухоль дістав певну відстрочку, почавши перелічувати свої гріхи та з'ясовувати обставини, за яких він їх учинив, але хоч скільки їх було, все ж перелік закінчився.

— Горенько моє! — додав він на закінчення, — Скажу тобі, брате, як сповідникові, Богом святим присягаюся, що в одному хіба я винен: пускався часом на хитрощі, щоб мати масло до хліба, але нехай святий Лавр буде свідком — онде він над грубкою, — про Молодця я не сказав нічого. Ні, друзі, я не зрадник!

— Ну, гаразд, брате, вставай, ти про все це розповіси Господу Богові свого часу.

— Та дайте ж мені хоч слівцем одним попрощатися з Барбе…

— Досить, — перебив Плазуй-по-Землі,— якщо хочеш, щоб тебе не згадували лихом більше ніж треба, поводься як бретонець і не скімли перед смертю.

Шуани знову вхопили Налий-Кухля, поклали його на лаву, а він не чинив ніякого опору, тільки судорожно здригався у інстинктивному тваринному страху; нарешті він кілька разів глухо застогнав, і все скінчилося важким стуком сокири. Голова відлетіла за першим ударом. Плазуй-по-Землі підняв її за чуба, вийшов з хати, пошукав очима, побачив на грубому одвірку великого цвяха, намотав на нього пасмо волосся, за яке тримав скривавлену голову, й почепив її там, навіть не закривши небіжчикові очей. Потім шуани не кваплячись помили руки у великій полив'яній мисці з водою, наділи капелюхи, взяли карабіни й, перестрибнувши через колоду, пішли стежкою, насвистуючи мотив «Балади про капітана».

З кінця ниви долинав хрипкий голос Хапай-Коровая, що виводив вихоплені навмання рядки наївної пісні, і вітер далеко розносив її простеньку мелодію:

Шуани поволі віддалялися, і мелодія ставала все невиразнішою, але тиша в полі була така глибока, що уривки балади долинули до вух Барбетти, яка поверталася саме додому, тримаючи своє хлопченя за руку. Жодна селянка не залишиться байдужа до цієї пісні, такої поширеної на заході Франції; отож Барбетта мимоволі почала підспівувати перші куплети балади:

Коли Барбетта дійшла до тих рядків, з яких почав Хапай-Коровай, вона вже увіходила на своє подвір'я; раптом голос її урвався, вона завмерла на місці, і з її широко розтуленого рота вихопився дикий зойк, одразу ж придушений.

— Що з тобою, матусю? — спитало хлопченя.

— Іди сам! — приглушено вигукнула Барбетта, висмикнувши руку з синової руки, і штовхнула його з незвичайною грубістю. — Ти не маєш більше ні батька, ні матері.

Хлопчик, плачучи, розтирав плече, та раптом побачив голову, і на його свіжому личку так і застигла плаксива гримаса. Він широко розплющив очі і довго дивився на батькову голову з трохи ошелешеним виглядом, але без найменшого хвилювання; потім його обличчя, на якому відбивалося тупе невігластво, прибрало навіть виразу дикої цікавості. Раптом Барбетта знову схопила малого за руку й, несамовито її стискаючи, швидко потягла за собою в хату. Коли Хапай-Коровай і Плазуй-по-Землі вкладали на ослін Налий-Кухля, один з його черевиків звалився на підлогу під головою і стояв тепер, ущерть налитий кров'ю; це було перше, що впало в око вдові.

— Скинь своє сабо, — сказала мати до сина, — застроми ногу сюди. Отак. Завжди пам'ятай оцей батьків черевик, — провадила вона похмурим голосом, — і ніколи не взувайся, не згадавши його, повного крові, що її пролили шуани. Вбивай шуанів!

Голова Барбетти судорожно затряслась, чорне волосся розкуйовдилось і розсипалося по плечах, надаючи її обличчю зловісного виразу.

— Присягаюся святим Лавром, що я віддам тебе синім. Ти станеш солдатом і помстишся за батька. Вбивай, вбивай шуанів і роби, як я. О! Вони відрубали голову моєму чоловікові, а я віддам синім голову Молодця!

Вона одним стрибком опинилася біля ліжка, дістала із схованки торбинку з грішми, схопила за руку здивованого сина й мерщій потягла, геть, навіть не давши йому часу взути сабо. Вони швидко попрямували до Фужера, й обоє ні разу не обернулися, щоб подивитись на покинуту хатину.

Коли вони зійшли на вершину скелі Святого Сульпіція, Барбетта поворушила жар у багатті, а син допоміг їй накидати зверху вкритого інеєм зеленого дрокового віття, щоб дим став густіший.

— Воно пережило твого батька, переживе і мене, і Молодця, — люто мовила Барбетта, показуючи синові рукою на багаття.

В ту хвилину, коли вдова Налий-Кухля та її син із закривавленою ногою похмуро дивилися з почуттям злорадної цікавості, як клубочиться дим, мадмуазель де Верней не відривала очей від цієї скелі, марно намагаючись розгледіти обіцяний маркізом сигнал. Туман поволі густішав, повиваючи все довкола, заховував під сірою пеленою навіть найближчі до міста пагорби. З ніжною тривогою вдивлялася Марі у скелясті вершини, в замок і будівлі, що здавалися в тумані плямами ще темнішого туману. Кілька дерев за її вікном вирізнялися на голубуватому тлі, наче корали, які можна розгледіти в морі, коли воно спокійне. Сонце надавало тьмяному небу відтінку старого срібла, його проміння забарвлювало в блідо-червоний колір голе віття дерев, де ще тріпотіло кілька останніх листочків. Але Марі хвилювали солодкі почуття, і вона не могла побачити лихої призвістки в похмурому пейзажі,— надто не пасував він до того щастя, яким вона завчасно втішалася. З позавчорашнього дня її думки якось дивно змінилися. Різкі, бурхливі спалахи пристрасті поволі улягали впливові того рівномірного тепла, яким зігріває наше життя справжня любов. Певність, що її кохають, яку вона здобула після стількох небезпек, викликала в неї бажання повернутися до тих соціальних умов, що ствердили й узаконили б її щастя, бо покинути їх змусив її тільки відчай. Швидкоплинне кохання здавалося їй тепер убогим. До того ж вона подумки бачила, як з дна суспільства, куди її штовхнуло нещастя, вона знов підноситься до вищих кіл, куди ненадовго потрапила завдяки батькові. Пиха, пригнічена болісним чергуванням то радощів, то тяжких переживань пристрасті, знову прокинулась і малювала їй усі переваги високого становища. Для неї, в певному розумінні народженої маркізою, одруження з Монтораном означало можливість жити й діяти у притаманному їй середовищі. Зазнавши сповненого злигоднів життя, вона могла тепер краще за інших жінок оцінити велич тих почуттів, що створюють сім'ю. До того ж шлюб, материнство і його турботи вона вважала не стільки обов'язком, скільки відпочинком. Їй було до душі спокійне доброчесне життя, яке вона бачила крізь бурі останніх днів, подібно до того, як жінка, втомлена власними чеснотами, палко прагне недозволеного кохання. Доброчесність стала для неї новою спокусою.

«Може, я була з ним надто кокетлива? — подумала вона, відходячи від вікна, так і не помітивши багаття на скелі Святого Сульпіція. — Але ж я не знала, чи він кохає мене…»

— Франсіно, — вигукнула вона, — це вже не сон! Сьогодні ввечері я стану маркізою де Монторан. За які ж заслуги дісталося мені таке повне щастя? О, я кохаю його, а тільки любов'ю можна заплатити за любов. І все ж таки Бог, напевно, хоче винагородити мене за те, що я зберегла мужність, незважаючи на всі злигодні, і він дасть мені забути всі мої страждання… Адже ти знаєш, моя дівчинко, я так багато вистраждала!

— Сьогодні ввечері ви станете маркізою де Монторан, ви, Марі! Ох, поки це не здійсниться, мені все здаватиметься тільки сном. Хто ж сказав йому, що ви цього гідні?

— Але ж, моя люба, він має не тільки гарні очі, а також і прекрасну душу. Коли б ти бачила його, як я, в годину небезпеки! О, він напевне вміє кохати, він такий відважний!

— Якщо ви його так любите, навіщо ви дозволили йому прийти до Фужера?

— Та хіба ж ми мали час сказати одне одному хоч слівце, коли нас захопили зненацька? До того ж хіба це не доказ кохання? А нам, жінкам, тих доказів ніколи не буває задосить. Ну а тепер зроби мені зачіску.

Але вона сто разів нервовими, немов наелектризованими рухами переробляла гарну зачіску, — з турботами кокетства усе ще перепліталися бурхливі думки. Закручуючи локони, додаючи блиску своїм чорним косам, вона все запитувала себе з недовірою, чи не ошукує її маркіз, і тут же казала собі, що така ницість була б просто незбагненною, бо, з'явившись до неї відважно у Фужер, він наражався на негайну помсту. Лукаво поглядаючи в дзеркало, вона вивчала дію ухильного погляду, усмішки, легенької зморшки на чолі, гнівного, закоханого або презирливого виразу, шукала якоїсь хитрої жіночої витівки, щоб до останньої хвилини випробувати серце шуанського ватажка.

— Твоя правда, Франсіно! Я теж хотіла б, як і ти, щоб мій шлюб уже відбувся. Цей день — останній смутний день у моєму житті, він криє в собі мою смерть або наше щастя. Який бридкий туман! — додала вона, знову глянувши на скелі Святого Сульпіція, й досі повиті густою млою.

Вона сама заходилася драпувати шовкові й муслінові фіранки на вікнах, щоб притінити денне світло й створити в кімнаті інтимну півтемряву.

— Франсіно, — сказала Марі,— забери ці дрібнички, вони захаращують камін, залиши тільки годинник і дві саксонські вази, я сама поставлю в них зимові квіти, що їх Корантен дістав для мене. І повинось усі стільці, я хочу, щоб тут була тільки софа й крісло. А коли впораєшся, люба, почисть килим, щоб на ньому ожили барви, потім повставляй свічки в бра біля каміна і в канделябри…

Марі довго й уважно розглядала старовинний гобелен, яким були оббиті стіни її кімнати. Керована природженим смаком, вона спромоглася знайти серед яскравих відтінків майстерного вишивання саме ті барви, які пасували до меблів і оздоб її будуара — чи то гармонією кольорів, чи то чаром контрастів. До цього ж вона прагнула, розміщуючи квіти у фігурних вазах, що прикрашали кімнату. Софу присунули ближче до вогню. З обох боків ліжка, що стояло навпроти стіни з каміном, вона поставила на маленькі позолочені столики великі саксонські вази, повні листя й квітів, від яких линули найніжніші пахощі. Не раз вона здригалася, розправляючи хвилясті складки зеленого шовку над ліжком і роздивляючись звивини квітчастої заслони, за якою воно було сховане. Подібні приготування завжди таять у собі невимовну втіху й викликають таке солодке збудження, що частенько серед цих бентежних турбот жінка забуває всі свої сумніви, як забула про них і мадмуазель де Верней. Хіба ж не сповнені якогось побожного почуття оті незчисленні клопоти заради коханого — він ще не може їх бачити й оцінити, але пізніше прихильною усмішкою винагородить за всі ці милі приготування, звичайно так добре йому зрозумілі. Тоді жінки ніби завчасу поринають у хвилі кохання, і немає поміж них жодної, що не сказала б собі подумки, як мадмуазель де Верней: «Сьогодні ввечері я буду щаслива». І найцнотливіша з жінок надихає цією чарівливою надією кожну складочку шовку чи мусліну, й непомітно та гармонія, яку вона створила навколо себе, накладає на все відбиток, що випромінює кохання. В атмосфері любострасної знемоги всі речі перетворюються для неї в живі створіння, на свідків, і ось уже вона обертає їх на спільників своїх майбутніх радощів. З кожним рухом, з кожним помислом вона все сміливіше випереджає майбутнє. Невдовзі вона вже знемагає від чекання, від марних сподіванок, вона дорікає тиші, і найменший шелест здається їй передвістям. Нарешті приходить сумнів і кістлявою рукою стискає їй серце; вона вся палає, тремтить, відчуваючи, як мордує її одна-єдина думка, що обернулась на чисто фізичну силу. Після безмежної радості вона зазнає таких страшних тортур, що стерпіти їх дає силу тільки надія на щастя. Разів двадцять мадмуазель де Верней відслоняла фіранки, сподіваючись побачити стовп диму над скелями; але туман, здавалося, з кожною хвилиною прибирав усе темніших сірих відтінків, які її уява сприймала нарешті як лихе віщування. Охоплена нетерпінням, вона випустила з рук фіранку й дала собі слово не підходити більше до вікна. З серцем глянула Марі на кімнату, якій вона дала душу й голос, запитуючи себе, чи не будуть даремними всі її піклування, і ця думка повернула її до дійсності.

— Серденько, — промовила вона до Франсіни, вводячи її в суміжну з будуаром туалетну кімнату, куди світло пробивалося крізь овальне віконечко, що виходило на той темний ріг, де міські укріплення з'єднувалися зі скелями наприкінці бульвару, — прибери тут як слід, щоб було чистенько! А в салоні, якщо хочеш, можеш і не прибирати, — додала вона з тією усмішкою, яку жінки приберігають тільки для найближчих подруг, ніколи не даючи чоловікам зазнати її витонченого лукавства.

— Ах, яка ж ви гарненька! — вигукнула молода бретонка.

— Ну й дурні ж ми всі! Адже найбільша наша окраса — це наш коханий!

Вона млосно розкинулася на отоманці, а Франсіна тихенько вийшла, кажучи собі, що її господиня ніколи не видасть Монторана, незалежно від того, кохає він її чи ні.

— А ти, стара, впевнена, що все воно так і є, як ти мені розповіла? — спитав Юло у Барбетти, яка відразу пізнала його, тільки-но дісталася до Фужера.

— Ви маєте очі? Дивіться он туди, чоловіче добрий, на скелі Святого Сульпіція, навпроти церкви Святого Леопарда.

Корантен подивився в тому напрямі, куди показувала пальцем Барбетта; туман почав розходитись, і він досить виразно побачив стовп білястого диму, про який казала вдова Налий-Кухля.

— А коли ж він прийде? Га, стара? Увечері чи вночі?

— А цього я не знаю, чоловіче добрий.

— Чому ти видаєш своїх? — швидко запитав Юло, відвівши селянку на кілька кроків від Корантена.

— Ох, пане генерале, гляньте на ногу мого хлопчика! Вона облита кров'ю мого чоловіка, — шуани вбили його. Вибачайте, зарізали, як теля, покарали за тих троє слів, що ви у мене випитали позавчора, коли я працювала на полі. Візьміть мого хлопчика, — адже ви відняли у нього батька й матір, але зробіть з нього справжнього синього, хай він переб'є якнайбільше шуанів, чоловіче добрий. Ось вам двісті екю, збережіть їх для нього; якщо він буде ощадливий, то йому надовго вистачить, — адже батько дванадцять років їх збирав.

Юло здивовано поглянув на бліду, зморшкувату селянку, — в очах у неї не було сліз.

— А як же ти, тітонько, — спитав він, — що ти робитимеш? Краще б ти собі залишила ці гроші.

— Я? — відповіла вона, сумно похитуючи головою. — Мені вже нічого не треба! Та заховайте мене хоч у самій глибині башти Мелузіни (вона показала на одну із замкових веж), то шуани й там мене уб'ють.

Вона з похмурою скорботою поглянула на свого синочка, поцілувала його із сльозами на очах, поглянула ще раз і зникла.

— Командире, — сказав Корантен, — ось нагода, яку слід використати, тільки одна голова добре, а дві голови все-таки краще. Ми знаєм усе й не знаєм нічого. Негайно оточити будинок мадмуазель де Верней — це означає настроїти її проти себе. Ні тобі, ні мені, ні твоїм контршуанам і двом твоїм батальйонам не під силу боротися з такою дівчиною, якщо вона надумається врятувати свого колишнього. А той юнак — придворний, отже, розумник; до того ж він молодий і відважний. Зроду нам не пощастить схопити його, коли він входитиме в Фужер. А може, зрештою, він уже й тут. Робити обшуки в будинках? Безглуздя! Нічого ми не знайдем, тільки гармидеру наробимо та збаламутимо городян.

— Я піду на сторожовий пост біля брами Святого Леонарда, — нетерпляче сказав Юло, — й дам наказ, щоб вартові продовжили, маршрут на кілька кроків, отже, вони проходитимуть і повз будинок мадмуазель де Верней. З кожним вартовим я умовлюсь відносно сигналу, сам сидітиму в кордегардії, і коли мене сповістять, що в місто зайшов якийсь молодик, я візьму капрала, чотирьох солдатів і…

— Стривай… — перервав Корантен запальну мову солдата, — А що, коли виявиться, що цей молодик зовсім не маркіз, що, коли маркіз увійде до міста не через браму, що, коли він уже у мадмуазель де Верней, коли… коли…

Корантен поглянув на командира з виглядом такої образливої зверхності, що старий вояка вигукнув:

— Хай мене грім поб'є! Щезни, громадянине дияволе! Нащо все це мені здалося! Якщо цей хлюст попадеться в одну з моїх кордегардій, мені доведеться його розстріляти; якщо я дізнаюся, що він у якомусь будинку, я накажу оточити будинок, схопити його й знов-таки розстріляти! А на біса мені сушити собі голову та бруднити свій мундир!

— Командире, в листі, що його підписали три міністри, тобі наказано підкорятися мадмуазель де Верней.

— Громадянине, хай вона прийде сюди сама, тоді я побачу, що треба робити.

— Гаразд, громадянине, — погордливо відповів Корантен, — вона прийде не забариться. Вона сама вкаже тобі годину й хвилину, коли з'явиться цей колишній. Може, вона й не заспокоїться, поки не побачить, що ти виставив вартових і оточив її будинок.

«Диявол у людській подобі,— сумно сказав собі старий командир півбригади, дивлячись услід Корантенові, коли той широкими кроками піднявся Королевиними сходами, де відбувалася ця сцена, а потім попрямував до брами Святого Леонарда. — Він видасть мені громадянина Монторана зі зв'язаними руками й ногами, — говорив сам до себе Юло, — і я ще матиму мороку головувати на військовому суді. Але зрештою, — сказав він, знизуючи плечима, — Молодець — ворог Республіки, він убив мого бідолаху Жерара, та й на одного аристократа стане менше. До дідька все це!»

Він круто повернувся і, насвистуючи «Марсельєзу», пішов перевіряти сторожові пости в місті.

Мадмуазель де Верней поринула в роздуми, таємницю яких ніби поховала в безоднях душі; безліч суперечливих почуттів охоплюють людину, доводячи, що можна й між чотирьох стін, не сходячи з отоманки, переживати бурхливі пристрасті, які спопеляють душу. Наближалась розв'язка драми, яка привела її сюди, і вона пригадувала сцени кохання й гніву, що з такою нездоланною силою збурювали її життя протягом десяти днів — відколи вона вперше зустрілася з маркізом. Раптом у вітальні, перед її кімнатою, почулися чоловічі кроки. Вона здригнулась. Двері відчинились, вона швидко повернула голову й побачила Корантена.

— Хитрунко! — сміючись, промовив поліційний агент. — Чи довго ще ви ошукуватимете мене? Ох, Марі, Марі! Ви граєте в небезпечну гру. Не розповідаєте мені про свої наміри, зважуєтесь на рішучі дії, не порадившись зі мною. Якщо маркіз уникнув своєї долі…

— То це сталося не з вашої вини, так ви хочете сказати? — відповіла мадмуазель де Верней з глибокою іронією. — Пане, — додала вона вже поважним голосом, — хто вам дав право знову прийти до мене?

— До вас? — перепитав він ображено.

— Ви, мабуть, хочете мені нагадати, — зауважила вона з гідністю, — що я тут не у себе вдома. Може, ви навмисне обрали цей дім, щоб зручніше чинити тут свої убивства? То я зразу ж піду звідси. Втечу хоч і в пустелю, аби тільки не бачити більше…

— Шпигунів? Так просто й кажіть, — підхопив Корантен. — Але це будинок не ваш і не мій, він урядовий. А піти звідси ви не схочете, — додав він, кинувши на неї диявольський погляд.

Мадмуазель де Верней обурено схопилася, ступила кілька кроків, але раптом спинилась, побачивши, що Корантен розсуває фіранки на вікні й, посміхаючись, запрошує її підійти.

— Бачите отой стовп диму? — спитав він. Його бліде обличчя було непроникне: ця людина завжди, навіть у хвилину найбільшого зворушення, вміла зберігати вираз цілковитого спокою.

— А який же зв'язок може існувати між моїм від'їздом і тим, що хтось там палить бур'яни? — спитала вона.

— Чому ваш голос так змінився? — відповів Корантен. — Бідолашна, — додав він лагідно, — я все знаю. Маркіз прийде сьогодні в Фужер, і ви прибрали так пишно свій будуар зовсім не для того, щоб видати його нам: ці квіти, ці свічки…

Мадмуазель де Верней зблідла, прочитавши смертний вирок маркізові у погляді цього тигра в людській подобі, і відчула до свого коханого пристрасть, що межувала з безумством. Кожна волосинка на голові завдавала їй такого нестерпного болю, що вона впала на отоманку. Корантен постояв якусь мить, схрестивши на грудях руки, наполовину задоволений тими стражданнями, якими він помстився бідолашній жінці за весь її сарказм, за всю зневагу до нього, але наполовину засмучений, бачачи, як Марі мучиться, бо деспотичне ярмо цього створіння, хоч яке важке, було для нього завжди втіхою.

— Ви його кохаєте, — глухо мовив він.

— Кохаю?! — скрикнула вона. — Ну, що означає це слово? Корантене! Він — моє життя, моя душа, мій подих. — Вона впала до ніг цієї людини, що жахала її своєю незворушністю. — Брудна душе, — провадила вона, — краще мені зганьбити себе, щоб зберегти йому життя, аніж зганьбити себе, щоб його в нього відібрати. Я хочу врятувати його хоч би й ціною власної крові. Кажи, чого тобі треба?

Корантен здригнувся.

— Я прийшов одержати від вас наказ, Марі,— лагідно промовив він і чемно допоміг їй підвестися. — Ні, Марі, всі ваші образи не перешкодять мені бути цілком вашим. Тільки не ошукуйте мене більше. Ви ж знаєте, Марі, що мене не можна одурити безкарно.

— Ах, якщо ви хочете, щоб я вас полюбила, Корантене, допоможіть мені його врятувати.

— Добре! О котрій годині прийде маркіз? — спитав він якомога спокійніше.

— На жаль, я цього не знаю.

Вони мовчки подивились одне на одного.

«Я пропала!» — сказала собі мадмуазель де Верней.

«Вона дурить мене», — подумав Корантен.

— Марі,— сказав він, — я дотримуюсь двох правил. Одне — ніколи не вірити жодному слову жінки: це певний спосіб не бути одуреним; друге — завжди шукати, чи нема у жінок потреби робити щось протилежне до того, що вони кажуть, чинити всупереч тим намірам, таємницю яких вони нам нібито відкрили. Я вважаю, що тепер ми порозумілись?

— Цілком порозумілись, — підтвердила мадмуазель де Верней. — Ви хочете доказів моєї щирості, але я приховаю їх, аж поки ви не доведете своєї щирості.

— Прощавайте, мадмуазель, — сухо промовив Корантен.

— Годі вам! — усміхаючись, мовила Марі.— Сідайте ось тут і не гнівайтесь, бо інакше я й без вас врятую маркіза. А ті триста тисяч франків, які весь час вам увижаються, — то я можу їх вам дати золотом, покладу отут на каміні, тільки-но маркіз буде в безпеці.

Корантен підвівся, відступив на кілька кроків і подивився на мадмуазель де Верней.

— Швидко ж ви забагатіли, — сказав він з погано прихованою гіркотою.

— Монторан може вам запропонувати багато більший викуп за своє життя, — сказала вона, зневажливо посміхаючись. — Отже, доведіть мені, що ви спроможні захистити його від усякої небезпеки, і тоді…

— А чи не можете ви вивести його з міста, як тільки він прийде? — раптом вигукнув Корантен. — Адже Юло не знає години, коли він… — Він замовк, ніби жалкуючи, що сказав надто багато. — Та чи вам учитись у мене хитрощів? — промовив він з якнайприроднішим усміхом. — Слухайте, Марі, я впевнений у вашій чесності. Обіцяйте мені відшкодувати все те, що я втрачу, слугуючи вам, і я так обкручу цього бевзя командира, що маркіз буде у Фужері такий самий вільний, як і в Сен-Джемсі.

— Я вам обіцяю, — урочисто відповіла дівчина.

— Ні, не так, — заперечив він, — присягніться своєю матір'ю.

Мадмуазель де Верней здригнулась; піднявши тремтячу руку, вона вимовила присягу, що її вимагав Корантен, і його поводження зразу ж змінилось.

— Можете розпоряджатися мною, — сказав він. — Тільки не вводьте мене в оману, і сьогодні ввечері ви благословлятимете мене.

— Я вам вірю, Корантене, — вигукнула зворушена мадмуазель де Верней.

Вона попрощалася з ним, лагідно нахиливши голову, і всміхнулась йому ласкаво й водночас здивовано, побачивши у нього на обличчі вираз сумовитої ніжності.

«Яке чарівне створіння! — подумки вигукнув Корантен, вийшовши. — Невже вона ніколи не буде моєю, не буде знаряддям мого збагачення і джерелом моїх утіх? Упала мені до ніг, і хто?.. Вона!.. О так, маркіз загине. І якщо я заволодію цією жінкою, тільки штовхнувши її в болото, — я її штовхну туди. Нарешті, здається, вона більше не має недовіри до мене, — казав він сам собі, несвідомо прямуючи на площу. — Сто тисяч екю, і то негайно! Вона вважає, що я скупий. Що це — хитрощі, чи, може, вона вже одружилася з ним?»

Корантен губився в здогадах і не зважувався на якесь певне рішення. Опівдні сонце розігнало туман, але помалу він знову густішав і став нарешті такий непроглядний, що Корантен не бачив дерев навіть на близькій відстані.

«Ось іще нове лихо, — міркував він, поволі вертаючись додому. — За шість кроків нічого не видно. Погода допомагає закоханим. Спробуйте стежити за будинком, коли його охороняє такий туман».

— Хто йде? — вигукнув він, схопивши за руку когось, хто, здається, потрапив на бульвар, перебравшись через найнебезпечніші скелі.

— Це я, — наївно відповів дитячий голос.

— А, хлопець із червоною ногою. Хочеш помститися за батька? — спитав Корантен.

— Хочу! — відповів хлопець.

— Добре. А Молодця ти знаєш?

— Атож.

— Ще краще. Так от, не відходь від мене, роби все, що я тобі казатиму, і ти довершиш справу своєї матері, ще й заробиш великі гроші. Ти любиш гроші?

— Люблю.

— Ти любиш гроші й хочеш убити Молодця. Я подбаю про тебе.

«Ну, Марі,— сказав сам до себе Корантен, подумавши якусь мить, — ти сама нам його віддаси! Вона занадто запальна, щоб розпізнати удар, якого я їй завдам, та, зрештою, пристрасть ніколи не здатна міркувати. Вона не знає маркізового почерку. Отже, настав час поставити пастку, а Марі має таку вдачу, що кинеться в неї стрімголов. Та для повного успіху моєї витівки мені потрібен Юло, і я побіжу до нього».

Саме тоді мадмуазель де Верней і Франсіна обмірковували, як би їм визволити маркіза від сумнівної доброзичливості Корантена і від багнетів Юло.

— Я піду його попередити, — скрикнула бретонка.

— Дурненька, хіба ти знаєш, де він? Навіть я, хоч мене вестиме голос серця, могла б довго шукати і не зустріти його.

Вигадавши безліч безглуздих планів, які так легко виконати, сидячи біля каміна, мадмуазель де Верней нарешті вигукнула:

— Коли я його побачу, сама небезпека надихне мене.

Як це властиво запальним натурам, їй сподобалась думка дійти до якогось рішення в останню мить, звірившись на долю або на ту інстинктивну спритність, яка рідко коли зраджує жінок. Та, мабуть, ніколи не було їй так важко на серці. Вона то сиділа нерухомо, ніби остовпівши, втупившись кудись очима, то найменший шум змушував її здригатися, наче ту деревину, майже вирвану з корінням, яку дроворуби смикають щосили мотузкою, щоб прискорити її падіння. Раптом удалині пролунав гуркіт — пальнули відразу з дванадцяти рушниць. Мадмуазель де Верней зблідла, схопила Франсіну за руку й скрикнула:

— Помираю!.. Вони вбили його!

В салоні затупотіли важкі солдатські кроки. Франсіна злякано встала і впустила в кімнату капрала. Республіканець, віддавши мадмуазель де Верней по-військовому честь, простяг їй два досить-таки пом'яті листи. Солдат, не діждавшись ніякої відповіді, сказав їй, виходячи:

— Це від командира, пані.

Мадмуазель де Верней, охоплена тяжким передчуттям, прочитала листа, що його написав, мабуть нашвидкуруч, Юло.

«Добродійко, мої контршуани схопили й розстріляли одного з посланців Молодця. Передаю вам того з перехоплених листів, що може бути вам цікавий…»

— Хвалити Бога, вони вбили не його! — вигукнула мадмуазель де Верней, кидаючи листа у вогонь.

Вона зітхнула з полегкістю й жадібно почала читати другу передану їй записку: писав маркіз, і адресована була записка, видно, пані дю Га.

«Ні, ангеле мій, сьогодні ввечері я не їду до Вівітьєра. Сьогодні ви програєте графові парі, а я здобуду перемогу над Республікою в особі відомої вам чарівної дівчини, яка, погодьтеся, варта однієї ночі. Це буде єдина моя реальна перемога за всю війну, бо Вандея готова підкоритись. У Франції більш нема чого робити, і ми, мабуть, разом повернемось до Англії. Але серйозні справи на завтра».

Записка випала у неї з рук. Марі заплющила очі й сиділа в глибокому мовчанні, відкинувши голову на подушку. Нарешті вона підвела очі на годинник: була четверта година.

— А пан не поспішає,— сказала вона з жорстокою іронією.

— Ох, якби він зовсім не прийшов! — сказала Франсіна.

— Якщо він не прийде, — сказала глухим голосом Марі,— я сама піду за ним! Та ні, він незабаром з'явиться. Франсіно, гарна я?

— Ви дуже бліді.

— Скажи, — промовила мадмуазель де Верней, — ця повна пахощів кімната, ці квіти, світло, п'янке повітря — чи може все це викликати думку про небесне блаженство у того, кого я хочу сьогодні вночі зачарувати розкошами кохання?

— Що сталося, панночко?

— Мене зраджено, ошукано, зганьблено, збезчещено, забруднено, занапащено, і я хочу його вбити, розтерзати! Справді, в його поводженні завжди відчувалася ледве прихована зневага, тільки я не хотіла того помічати! Ох, я помру від цього!.. Ні, яка ж я дурна, — сказала вона, сміючись, — він прийде, а в мене ще ціла ніч, щоб довести йому, що той, хто володів мною як дружиною чи коханкою, не може мене покинути. Я відплачу йому за образу повною мірою, і він загине у відчаї. Я повірила в його душевну велич, а він, мабуть, син лакея! Звичайно, він дуже спритно дурив мене, і мені й досі важко повірити, що той, хто міг віддати мене без жалю в руки Хапай-Коровая, здатен принизитися до витівок, гідних Скапена. Як легко зробити іграшку з закоханої жінки, а це ж найбільша підлота! Ну, нехай би він мене вбив, нехай! Але брехати!.. І це той, кого я так звеличувала! На ешафот його! На ешафот! Я б хотіла бачити, як його гільйотинують… Невже я така жорстока? Він помре, все ще відчуваючи мої пестощі, поцілунки, що коштуватимуть йому двадцять років життя…

— Марі,— сказала Франсіна з ангельською лагідністю, — будьте, як і багато інших жінок, краще жертвою свого коханого, але не його коханкою й не катом. Збережіть його образ у своєму серці, та не перетворюйте його в жорстокий спомин. Якби не було ніякої втіхи в безнадійному коханні, що б тоді сталося з нами, бідолашними жінками? Марі, Бог, про якого ви ніколи не думаєте, винагородить нас за те, що ми виконуєм своє призначення: кохати й страждати.

— Кицю, — відповіла мадмуазель де Верней, гладячи Франсінину руку, — який же в тебе голосок ніжний та звабливий! З таким милим личком і розум приємніший. Хотілося б мені тебе послухатись…

— Ви йому пробачите, ви його не видасте!

— Мовчи, не нагадуй мені про нього. В порівнянні з цією людиною Корантен — благородне створіння! Розумієш?

Вона підвелась. Жахливий спокій приховував шаленство, що її охопило, і нездоланну жадобу помсти. Повільна, розмірена хода свідчила про якийсь безповоротний намір. Заглиблена в свої думки, змучена почуттям образи і надто горда, щоб хоч чимось показати, як вона страждає, пішла вона на сторожовий пост до брами Святого Леонарда спитати, де живе командир. Тільки-но вона вийшла з дому, туди з'явився Корантен.

— Ох, пане Корантен! — вигукнула Франсіна. — Якщо ви співчуваєте цьому юнакові, врятуйте його, панночка хоче його видати. Цей клятий папірець усе знищив.

Корантен недбало взяв листа й спитав:

— Куди вона пішла?

— Не знаю.

— Я біжу, — сказав він, — треба рятувати її від власного відчаю.

Він зникнув, захопивши з собою листа, швидко пробіг по кімнатах і спитав у хлопця, що бавився біля дверей:

— Куди попрямувала та дама, яка щойно звідси вийшла?

Син Налий-Кухля пройшов з ним кілька кроків, щоб показати вулицю, яка вела вниз, до брами Святого Леонарда.

— Ось туди, — без вагання сказав хлопець, підкоряючись жадобі помсти, яку мати вдихнула йому в серце.

В цю мить четверо переодягнених людей, яких не помітив ні хлопець, ні Корантен, увійшли в дім мадмуазель де Верней.

— Вертайся назад, — сказав шпигун. — Удавай, ніби бавишся, крути собі защіпку від віконниці, але пильнуй, дивися скрізь, навіть на дахи…

Корантен кинувся бігти у вказаному напрямку, йому здалося, що в тумані він помітив мадмуазель де Верней, і справді наздогнав її, якраз коли вона підходила до брами Святого Леонарда.

— Куди ви йдете? — спитав він, пропонуючи їй руку. — Ви дуже бліда. Що сталося? Не годиться вам ходити тут самій. Обіпріться на мою руку.

— Де командир? — спитала вона.

Тільки-но встигла мадмуазель де Верней вимовити ці слова, як почула шум за брамою Святого Леонарда, — то повертався із розвідки загін, — а невдовзі пролунав гучний голос Юло:

— Грім би його побив! Ніколи ще не було такого туману! І якраз, коли ми були в дозорі. Дуже зручно для цього колишнього, наче він сам замовив таку погоду.

— На що ви нарікаєте? — відказала мадмуазель де Верней, міцно стиснувши його руку. — Цей туман може приховати помсту так само, як і зраду. Командире, — додала вона притишеним голосом, — ви повинні разом зі мною вжити всіх заходів, щоб Молодець не зміг утекти сьогодні.

— А він у вас? — здивовано запитав Юло, голос його виказував глибоке хвилювання.

— Ні,— відповіла вона, — але дайте мені надійну людину, і я пошлю її повідомити вас, коли з'явиться маркіз.

— Що ви! — поспішив утрутитися Корантен. — Якщо у вас буде солдат, то він тільки сполохає Монторана. Я вам краще знайду хлопчика, той не викличе підозри…

— Командире, — знову озвалася мадмуазель де Верней, — завдяки туманові, що його ви так клянете, ви вже тепер можете оточити мій будинок. Поставте солдатів скрізь. Один пост нехай стоїть у церкві Святого Леонарда, тоді вам буде видно еспланаду, а на неї виходять вікна моєї вітальні. Поставте солдатів і на бульварі, бо хоч з вікна моєї кімнати до землі двадцять футів, але відчай додає часом людині сили стрибнути й з височини ще небезпечнішої. Слухайте! Я, мабуть, випущу маркіза дверима, тому доручіть охороняти двері людині відважній — адже йому не можна відмовити в хоробрості,— додала вона, зітхнувши, — він захищатиметься.

— Гюдене! — гукнув командир.

Молодий фужерець виступив уперед; загін, що повернувся з Юло, стояв вишикуваний неподалік.

— Слухай, хлопче, — сказав йому тихенько старий вояка, — ця бісова дівка хоче видати нам Молодця, не знаю чому, та байдуже, це справа не наша. Візьми собі десяток людей і постав їх стерегти той глухий кут, у якому стоїть її будинок. Та гляди, щоб не було видно ні тебе, ні твоїх людей.

— Слухаю, командире. Я це місце знаю.

— Так от, синку, — вів далі Юло, — я пошлю до тебе Прудконогого попередити, коли настане час погратися шаблями. Намагайся сам наздогнати маркіза, і якщо тобі пощастить його вбити, щоб мені не довелось розстрілювати його судовим порядком, то за два тижні ти або станеш лейтенантом, або я не звуся Юло. Мадмуазель, ось вам сміливець, цей не підведе, — сказав він дівчині, показуючи на Гюдена. — Він добре стерегтиме ваш будинок, і якщо цей колишній схоче ввійти або вийти, то він не схибить.

Гюден пішов з десятком солдатів.

— Ви добре розумієте, що робите? — пошепки спитав Корантен у мадмуазель де Верней.

Вона не відповіла і з якимось задоволенням дивилась як солдати під командуванням сублейтенанта йшли на бульвар, а інші, за наказом Юло, ставали попід темними стінами церкви Святого Леонарда.

— Кілька будинків прилягають до мого дому, — сказала вона командирові,— оточіть їх також. Не можна нехтувати жодною дрібницею, щоб не довелося потім жалкувати.

«Ну й навіжена!» — подумав Юло.

— А що, хіба я не пророк? — сказав йому на вухо Корантен. — А пошлю я до неї того хлопчину із закривавленою ногою… Отже…

Він не договорив. Мадмуазель де Верней раптом кинулась до свого будинку, і він пішов услід за нею, насвистуючи з виглядом щасливої людини. Він наздогнав її вже на порозі і тут побачив сина Налий-Кухля.

— Мадмуазель, — сказав Корантен, — візьміть цього хлопця з собою, ви не знайдете посланця простодушнішого й моторнішого за нього.

— Коли ти побачиш, що Молодець увійшов, хоч би що тобі казали, біжи до мене в кордегардію, і я тобі дам стільки грошей, що ти їстимеш коржики все своє життя.

Ці слова Корантен ніби одним подихом шепнув на вухо хлопцеві; малий бретонець міцно стиснув його руку й пішов за мадмуазель де Верней.

— А тепер, друзі мої хороші, можете порозумітись, якщо хочете! — вигукнув Корантен, тільки-но двері зачинились. — Якщо ти, любий маркізе, й зазнаєш кохання, то хіба на смертному ложі.

І Корантен, не бажаючи спускати з ока фатального будинку, попрямував на бульвар, де знайшов командира, що давав накази солдатам. Невдовзі запала ніч. Минуло дві години, але ніхто з вартових, поставлених на невеликій відстані один від одного, не помітив ніяких ознак того, щоб маркіз пройшов крізь потрійне кільце пильних дозорців, що причаїлися з трьох боків Папужої вежі й охороняли всі підступи до неї. Разів двадцять Корантен прибігав з бульвару до кордегардії, і щоразу його сподіванки були марні: малий посланець усе ще не з'являвся. Поринутий у свої думки, шпигун поволі походжав бульваром, зазнаючи страшних мук, бо його катували три пристрасті, жахливі в своєму зіткненні: любов, жадібність і честолюбство. На всіх міських годинниках вибило восьму годину. Місяць тієї пори сходив пізно. Туман і ніч оповили непроглядним мороком місце, де повинна була завершитися драма, задумана цією людиною. Корантен умів угамовувати свої почуття; міцно схрестивши на грудях руки, він не спускав очей з вікна, що, ніби осяйний привид, світилося над баштою. Коли кроки приводили його до небезпечного схилу, він машинально вдивлявся в туман, пронизаний блідими вогниками, що блимали де-не-де у місті й на околиці, вище й нижче фортечного валу. Глибоку тишу порушувало тільки дзюркотіння Нансону, розмірене зловісне бемкання дзвона, що відбивав години, важкі кроки солдатів і брязкіт зброї, коли щогодини відбувалась зміна вартових. Все було сповнене урочистості — люди й природа.

— Темно, як у вовчій пащі, — сказав Хапай-Коровай.

— А ти повзи, — озвався Плазуй-по-Землі,— і мовчи, як дохлий пес.

— Та я й дихати боюся, — відказав шуан.

— Хто штурхнув камінець? Якщо він хоче, щоб я встромив йому ніж у серце, нехай ще раз так зробить, — сказав Плазуй-по-Землі так тихо, що голос його зливався із журкотом Нансону.

— Та це ж я, — відповів Хапай-Коровай.

— Ну, стара калитко з грішми, — промовив ватажок, — повзи на пузі, як вуж, а то дочасно ляжемо ми тут кістьми.

— Слухай, Плазуй-по-Землі,— не вгамовувався Хапай-Коровай; чіпляючись руками за кущі, він підповз до товариша і тихенько зашепотів йому на вухо, щоб нічого не почули шуани, які повзли за ними, — слухай, Плазуй-по-Землі! Якщо Старша молодиця правду каже, то там буде чим поживитися. Давай поділимось удвох, добре?

— Послухай, Хапай-Короваю! — сказав Плазуй-по-Землі і завмер непорушно, розпластавшись ницьма.

Весь загін зробив так само: шуани були знесилені важким підйомом з дна прірви.

— Я тебе знаю, — провадив Плазуй-по-Землі,— ти з тих, що тільки до себе гребуть, хоч умієш і бити добре, і триматись, коли тебе б'ють, — буває і таке. Але сюди ми йдемо не обнишпорювати трупи: ми битимемось, як чорти з чортами, і лихо тому, в кого пазури будуть короткі. Старша молодиця послала нас сюди рятувати Молодця. Підніми свого собачого носа й поглянь на те вікно над вежею, бачиш? Він ген там!..

Вибило північ. Зійшов місяць, і туман став подібний до білястого диму. Хапай-Коровай міцно стис товаришеві плече й мовчки показав йому на тригранні багнети, що блиснули за десять кроків від них.

— Сині вже там, — сказав Хапай-Коровай. — Силою ми нічого не доможемось.

— Чекай, — відповів Плазуй-по-Землі,— якщо я добре роздивився сьогодні вранці, то там унизу, біля Папужої вежі, між валом і бульваром є майданчик, куди скидають гній, і на нього можна впасти, як на подушку.

— От якби святий Лавр захотів обернути на сидр усю ту кров, що тут проллється, то фужерці завтра мали б що випити, — сказав Хапай-Коровай.

Плазуй-по-Землі затулив своєму приятелеві рота широкою долонею й тихенько подав гасло, що попереджало про небезпеку; сигнал перебіг по довгій вервечці шуанів, аж до останніх, які висіли в повітрі, вп'явшись руками у вересові кущі на сланцевому схилі. І справді, на краю бульвару стояв Корантен. Призвичаєне вухо його не могло не вловити шелестіння кущів, що їх зачепили шуани, й шурхоту камінців, що скочувалися на дно прірви. Плазуй-по-Землі, здавалося, був спроможний бачити в пітьмі, чи принаймні його почуття набули такої гостроти, як це буває у дикунів, — він розгледів Корантена чи, скоріше, відчув його нюхом, як добре вимуштруваний мисливський пес. А поліційний дипломат марно вслухався в тишу і вдивлявся в прикрий крутояр, — він нічого не міг розгледіти. Тьмяне світло місяця дало йому змогу побачити кількох шуанів, та вони здались йому уламками скелі, бо ці живі людські тіла набрали вигляду нерухомої мертвої природи. Небезпека недовго загрожувала шуанам. Увагу Корантена привернув шум, що його виразно було чути з другого кінця бульвару, де кінчався мур, який правив йому за опору, й починався стрімкий скелястий схил. Саме сюди вела стежка, прокладена від Королевиних сходів по краю сланцевих скель. У ту мить, коли Корантен підійшов туди, перед ним ніби чарами виникла людська постать; він простяг руку, щоб схопити цю фантастичну чи реальну істоту, яка, на його думку, з'явилася з недобрими намірами, і відчув округлі й м'які жіночі форми.

— Носить вас тут дідько, голубонько! — пошепки мовив він. — Якби ви не на мене натрапили, дістали б кулю в голову… Куди ви йдете чи звідки вертаєтесь у таку пору? Та що ви, німа?

«А це ж таки насправді жінка», — подумав він.

Мовчанка робилась підозрілою, і незнайома відповіла нарешті явно переляканим голосом:

— Ох, дядечку, я з досвіток іду.

«Та це ж удавана маркізова «матуся», — сказав собі Корантен. — Побачимо, що вона робитиме».

— Ну, добре, бабусю, проходьте он там, — голосно сказав він, прикинувшись, що не впізнав її.— Поверніть ліворуч, коли не хочете, щоб вас підстрелили.

Він трошки постояв; побачивши, що пані дю Га попрямувала до Папужої вежі, він пішов за нею, з диявольською спритністю тримаючись на певній відстані. Під час цієї фатальної зустрічі шуани дуже вправно поховалися в купах гною, до яких підвів їх Плазуй-по-Землі.

— Онде й Старша молодиця! — пошепки мовив Плазуй-по-Землі й звівся над стіною вежі, ніби той ведмідь на задніх лапах. — Ми тут. — сказав він пані дю Га.

— Добре! — відповіла вона. — Якщо тобі пощастить знайти драбину в отому саду, що кроків за шість нижче від купи гною, ми врятуємо Молодця. Бачиш угорі віконечко? Там туалетна кімната, з неї двері до спальні, туди й треба залізти. Вежа не оточена тільки з цього боку. Коні готові, і, якщо ти поставив варту біля переправи через Нансон, за чверть години ми будемо в безпеці, незважаючи на всі його дурощі. Але якщо ця шльондра захоче втекти з ним, заколіть її.

Корантен помітив у темряві, що невиразні силуети, які здавалися йому камінням, рухаються дуже моторно, і він прожогом побіг на сторожовий пост біля брами Святого Леонарда, де командир спав одягнений на похідному ліжку.

— Та не чіпайте його! — грубо сказав Прудконогий. — Він щойно ліг.

— Шуани тут! — крикнув Корантен просто в вухо командирові.

— Не може бути! Але тим краще! — сказав Юло, ще не прочумавшись від сну. — Принаймні почнемо битися!

Коли Юло прийшов на бульвар, Корантен показав йому в пітьмі незвичайну позицію, яку зайняли шуани.

— Вони або одурили, або подушили вартових, яких я поставив між Королевиними сходами та замком! — вигукнув командир. — Ну й бісів же туман. Але стривайте! Зараз я пошлю вниз, до підніжжя скелі, півсотні солдатів під командою лейтенанта. Не варто їх атакувати тут, бо ці тварюки такі міцні, що можуть скотитися на дно прірви, як каміння, й не потрощити кісток.

Надтріснутий дзвін вибив дві години, коли командир повернувся на бульвар, вживши всіх заходів, щоб захопити шуанів, якими командував Плазуй-по-Землі. На цей час варта скрізь була подвоєна, будинок мадмуазель де Верней став осередком дій невеличкої армії. Командир побачив, що Корантен не відриває очей від вікна, що світилося над Папужою вежею.

— Громадянине, — сказав йому Юло, — мені здається, що цей колишній пошиє нас у дурні; адже ще ніщо й не ворухнулось.

— Він там! — вигукнув Корантен, показуючи на вікно, — Я помітив чоловічу тінь на фіранці. Не розумію, що сталося з моїм хлопцем. Чи вони його вбили, чи підкупили! Дивись, командире! Бачиш? Он чоловік! Ходім!

— Хай мене грім поб'є! Не тягтиму я його з ліжка! Він увійшов, то колись і вийде. Гюден не проґавить, — відказав Юло, що мав свої причини не поспішати.

— Ходімо, командире, ім'ям закону пропоную тобі негайно захопити цей будинок.

— Не доріс ти ще мені наказувати!

Нітрохи не збентежений гнівом командира, Корантен холодно промовив:

— Ти підкоряєшся мені! Ось наказ, підписаний військовим міністром, і ти повинен його виконувати. — Корантен витяг з кишені папірця і повів далі: — Невже ти гадаєш, ніби ми такі простачки, що дозволимо навіженій дівці робити, як їй заманеться? Ми повинні придушити громадянську війну, а велична мета виправдовує негідні засоби.

— Я дозволю собі, громадянине, послати тебе до… Зрозумів, куди? Досить! Ліворуч кругом, марш! Забирайся звідси! І то швидше!

— Та ти прочитай наказ! — мовив Корантен.

— Не мороч мені голови своїми повноваженнями! — вигукнув Юло, обурений вимогою коритися наказам людини, яку він уважав такою мерзенною.

Раптом перед ними, як щур, що вискочив з нори, з'явився син Налий-Кухля.

— Молодець утік! — скрикнув він.

— Куди?

— Вулицею Святого Леонарда.

— Прудконогий, — прошепотів Юло на вухо капралові, що стояв біля нього, — біжи, скажи своєму лейтенантові, щоб він наблизився до будинку й відкрив швидкий вогонь. Чуєш?! Зліва по одному до башти, кроком руш! — крикнув він до солдатів.

Щоб краще зрозуміти, що сталося, нам потрібно вернутися разом із мадмуазель де Верней до її будинку.

Коли пристрасті доходять до краю, вони підкоряють нас такій могутній владі сп'яніння, що перед нею здається жалюгідним збудження від вина чи опіуму. Ясність, якої набувають тоді думки, витонченість схвильованих почуттів призводять до найневизначніших і найнесподіваніших явищ. Підлягаючи тиранічній владі якоїсь однієї думки, люди часом виразно бачать нейнепомітніші речі, тоді як щось цілком відчутне ніби й не існує для них. Таке сп'яніння, що перетворює реальне життя в існування сновиди, охопило й мадмуазель де Верней, коли вона прочитала маркізового листа й поспішила влаштувати все так, щоб він не зміг уникнути її помсти, хоч перед тим готувала все до першого свята свого кохання. Та коли вона побачила, як будинок, на її власну вимогу, оточено потрійним рядом багнетів, у неї в душі неначе блиснуло якесь світло. Вона обміркувала власне поводження і з жахом подумала, що вчинила злочин. В пориві каяття вона кинулася до дверей і якусь мить постояла на порозі, намагаючись обміркувати щось і неспроможна жодної думки довести до кінця. Її опанувала така цілковита розгубленість, що вона не могла зрозуміти, чого стоїть у передпокої, тримаючи за руку незнайомого хлопчика. У неї перед очима плавали тисячі іскор, зливаючись у вогненні язики. Вона почала ходити, щоб струснути з себе жахливе заціпеніння, але, неначе уві сні, все поставало перед нею в незвичайному вигляді, забарвлене в незвичайні кольори. Вона стискала руку хлопчика з невластивою їй силою, швидко тягнучи його за собою, ніби в нападі божевілля. Пробігаючи через вітальню, вона нікого не помітила, хоч там було троє чоловіків, що привітали її й розступилися, щоб дати їй пройти.

— Оце вона, — сказав один.

— Яка красуня! — вигукнув священик.

— Так, — відповів перший, — але вона дуже бліда й стурбована…

— І неуважна, — додав третій, — вона нас навіть не помітила.

Біля дверей своєї кімнати мадмуазель де Верней побачила ніжне, радісне личко Франсіни. Бретонка сказала їй на вухо:

— Він тут, Марі!

Мадмуазель де Верней опам'яталась, пильно подивилася на хлопчика, якого тримала за руку, впізнала його й сказала Франсіні:

— Замкни цього хлопця і, якщо хочеш, щоб я лишилася жива, не давай йому втекти.

Вона вимовила ці слова повільно, не відводячи від дверей жахливого, нерухомого погляду, ніби крізь товсту стіну бачила свою жертву. Тихенько відчинила двері, й, не обертаючись, зачинила, помітивши, що біля каміна стоїть маркіз. Монторанове вбрання, хоч і не було надто вишукане, та все-таки здавалося святковим, ошатним і додавало ще більше блиску вроді, яку жінки звичайно вбачають у своїх коханих. Тільки-но мадмуазель де Верней побачила його, як до неї повернулося все її самовладання. Її міцно стиснуті уста злегка ворухнулись, показавши білизну зубів, і скривилися в усмішці, скоріше грізній, ніж любострасній. Вона поволі підійшла до маркіза, показуючи на годинник.

— Людина, гідна кохання, звичайно заслуговує, щоб на неї чекали, — сказала вона з удаваною веселістю.

Але знесилена бурхливими переживаннями, вона змушена була сісти на софу біля каміна.

— Люба моя Марі, ви така принадна, коли гніваєтесь! — сказав маркіз, сідаючи поруч і беручи її руку, якої вона не відняла, але не підвела очей, хоч він благав її поглянути на нього. — Сподіваюсь, — провадив він ніжним, пестливим голосом, — Марі за хвилину дуже шкодуватиме, що навіть не обернула голівки до свого щасливого чоловіка.

Почувши ці слова, вона різко обернулась і подивилась йому в вічі.

— Що означає цей грізний погляд? — промовив він, усміхаючись, — Але яка в тебе гаряча рука! Що з тобою, кохана?

— Кохана! — повторила вона глухим, ніби не своїм голосом.

— Так, — сказав він, стаючи перед нею навколішки і вкриваючи поцілунками її руки, — так, кохана, я твій на все життя!

Вона шалено відштовхнула його і підвелась. Обличчя її перекривилось, вона засміялася божевільним сміхом і сказала:

— Ти сам не віриш жодному своєму слову, найгірший з усіх негідників! — Вона метнулась до кинджала, що лежав біля вази з квітами, й лезо блиснуло біля грудей здивованого юнака. — Ні,— сказала вона, кидаючи зброю, — я не вб'ю тебе: надто мало я тебе шаную. Твоя кров не досить шляхетна й для того, щоб її пролили солдати. Для тебе вистачить і сокири ката.

Вона вимовила ці слова ніби через силу, ледве чутно, тупаючи ногою, мов вередлива, нетерпляча дитина. Маркіз підійшов до неї й спробував її обняти.

— Не торкайтеся до мене! — скрикнула вона, з жахом відсахнувшись від нього.

— Вона збожеволіла! — у відчаї вигукнув маркіз.

— Так, збожеволіла, — повторила вона, — та не настільки, щоб стати тобі іграшкою… Чого б я тільки не пробачила справжній пристрасті! Але намагатись оволодіти мною без кохання, та ще й писати про це отій…

— Кому це я писав? — спитав він із щирим подивом.

— Тій цнотливій жінці, що хотіла мене вбити.

Маркіз поблід і так міцно стиснув спинку крісла, за яку тримався, що ледве не зламав її. Він скрикнув:

— Якщо пані дю Га знову вчинила якусь мерзоту…

Мадмуазель де Верней пошукала листа, не знайшла його й покликала Франсіну. Бретонка ввійшла.

— Де той лист?

— Його забрав пан Корантен.

— Корантен! Ах! Тепер я розумію все!.. Він сам написав листа, він обдурив мене з диявольським лукавством, як він завжди обдурює.

Вона пронизливо скрикнула, впала на софу, і сльози полилися з її очей. Упевненість була не менш жахлива, ніж сумнів. Маркіз кинувся до ніг своєї коханої, притис її до грудей і разів десять повторив єдині слова, що їх зміг вимовити:

— Не плач, ангеле мій! Що ж тут поганого? Усі твої образи були викликані любов'ю. Не плач, я тебе кохаю! Кохаю, як завжди.

Раптом він відчув, як вона обняла його з надприродною силою.

— Ти ще кохаєш мене? — спитала вона крізь ридання.

— А ти сумніваєшся? — відповів він майже сумно.

Вона раптом вирвалась із його обіймів і, ніби злякано й зніяковіло, відбігла на кілька кроків.

— Сумніваюсь?.. — вигукнула вона.

Маркіз усміхнувся з такою ніжною іронією, що слова завмерли у неї на устах. Вона дозволила взяти себе за руку й підвести до порога. В глибині вітальні вона побачила вівтар, нашвидку встановлений за час її відсутності. Священик був уже в облаченні. Свічки палали, кидаючи на стелю відблиски, лагідні, як надія. Двоє чоловіків вклонилися їй. Вона впізнала графа де Бована і барона дю Геніка, — маркіз обрав їх за свідків.

— Ти й тепер відмовиш мені? — тихенько спитав маркіз.

Побачивши таке видовище, вона відступила в свою кімнату, впала навколішки й скрикнула, простягаючи до маркіза руки:

— Ой прости, прости! Прости мене!

Голос їй урвався, голова закинулась назад, очі заплющились, і вона впала непритомна на руки маркіза і Франсіни. Опам'ятавшись і розплющивши очі, вона зустріла маркізів погляд, сповнений ніжності й кохання.

— Марі, терпіння! Це вже остання буря, — промовив він.

— Остання! — повторила вона.

Франсіна й маркіз здивовано перезирнулися, але вона жестом наказала їм мовчати.

— Покличте священика, — сказала вона, — й залиште мене з ним саму.

Вони вийшли.

— Панотче, — сказала вона, коли священик увійшов до неї,— в моєму дитинстві один сивоголовий старий, схожий на вас, казав мені часто, що коли людина щиро вірить, вона може все виблагати у Бога. Чи це правда?

— Правда, — відповів священик. — Все можливе для Того, хто все створив.

Мадмуазель де Верней упала навколішки в палкому пориві.

— О Господи! — промовила вона в екстазі.— Моя віра в тебе рівна моїй любові до нього! Надихни мене! Пошли чудо або забери моє життя!

— Бажання ваше збудеться, — сказав священик.

Мадмуазель де Верней увійшла до вітальні, спираючись на руку сивого священика. З глибоким, прихованим хвилюванням готувалась вона віддати себе під владу любові свого коханого і ніколи ще не сяяла такою красою. Лагідна покора, подібна до тієї, якої художники люблять надавати обличчям мучеників, сповнювала її особливою величчю. Вона подала маркізові руку, разом підійшли вони до вівтаря й стали перед ним навколішки. Цей шлюб, що мав відбутися за два кроки від шлюбного ложа, цей поспіхом споруджений вівтар, хрест, церковне начиння, чаша, що її потай приніс священик, дим ладану, що стелився під карнизами, які раніше бачили тільки пару від страв, священик, що надів тільки єпітрахиль поверх сутани, воскові свічки у вітальні,— все це створювало зворушливу й водночас дивну сцену, яка домальовувала картину сумної пам'яті часів, коли міжусобні чвари нищили найсвятіші звичаї. Релігійні обряди тоді набували таємничої принади. Дітей хрестили в спальнях, де ще стогнали матері. Як за давніх часів, Господь, простий і вбогий, з'являвся подавати розраду вмираючим. А молоденькі дівчата приймали перше причастя там, де ще вчора вони бавилися. Шлюб маркіза і мадмуазель де Верней, як і багато інших шлюбів, збирались освятити актом, що суперечив новому законодавству, але пізніше подібні одруження, які відбувалися переважно в затінку дубів, були визнані законними. Старий священик, охоронець давніх звичаїв, належав до людей, що були вірні своїм принципам навіть за найбурхливіших часів. Він не склав присяги Республіці, однак його голос серед усіх бур ширив тільки слова миру. Він не роздмухував, подібно до абата Гюдена, полум'я пожежі, але, як і багато інших, віддався небезпечній справі — виконанню обов'язків священнослужителя для тих, хто лишився в душі католиком. Щоб успішно вершити цей небезпечний ритуал, він удавався до всіляких побожних хитрощів, аби уникнути переслідування, і маркізові пощастило знайти його тільки в одній із тих викопаних печер, які й досі звуться абатськими схованками. Бліде, страдницьке обличчя старого викликало пошану, навіювало молитовний настрій, і досить було присутності священика, щоб перетворити цю світську їдальню у священне місце. Все було готове для обряду, що мав принести горе або радощі. Перед початком церемонії священик у глибокій тиші спитав ім'я нареченої.

— Марі Наталі, дочка мадмуазель Бланш де Катеран, що померла абатисою Сеезького монастиря Богородиці, і Віктора Амедея, герцога де Вернея.

— Де народились?

— У Шатрі, біля Алансона.

— Не думав я, — стиха сказав барон графові,— що Монторан зробить таку дурницю і одружиться з нею! Пхе, нешлюбна герцогова дочка!

— Якби ще нешлюбна дочка короля, нехай би, — відповів, усміхаючись, граф де Бован. — Та я не ганитиму його, хоч мені більше до смаку інша. Ось я загнуздаю Шаретову Лошицю і ще повоюю. Вона вже не стане воркотіти!..

Маркізове ім'я було вже раніше вписане в шлюбне свідоцтво; спершу підписались молоді, після них — свідки. Почалась відправа. В цю мить одна тільки Марі почула брязкіт рушниць і важкі, розмірені кроки солдатів, — напевно, то сині йшли на зміну варти, що на її ж власне прохання поставили в церкві. Вона здригнулась і підвела очі до хреста, що стояв на вівтарі.

— Вона як свята, — стиха мовила Франсіна.

— Мені б отаку святу, то я став би диявольськи побожний, — докинув тихенько граф.

Коли священик поставив мадмуазель де Верней звичайне запитання, вона відповіла «так» і глибоко зітхнула. Нахилившись до свого чоловіка, вона сказала йому на вухо:

— Невдовзі ви дізнаєтесь, чому я порушила свою клятву ніколи не виходити за вас заміж.

Тільки-но обряд скінчився, усі перейшли до зали, де вже була подана вечеря, але коли гості сідали за стіл, увійшов переляканий Жеремі. Бідолашна молода швиденько підвелася й пішла йому назустріч разом із Франсіною; знайшовши один із тих приводів, що їх жінки вміють так добре вигадувати, вона попросила маркіза кілька хвилин самому виконувати обов'язки господаря й забрала з собою слугу перш, ніж той встиг необережно повідомити новину, можливо, фатальну.

— Ах, Франсіно, почувати, що вмираєш, і не мати права сказати: «Вмираю!» — скрикнула мадмуазель де Верней. До гостей вона не повернулась.

Її відсутність можна було виправдати якимись причинами, пов'язаними з весіллям. Наприкінці вечері, коли неспокій маркіза дійшов до краю, Марі з'явилась у розкішному шлюбному вбранні. Її лице було радісне й спокійне, тимчасом як у Франсіни, що ввійшла за нею, в усіх рисах обличчя відбивався такий невимовний жах, що гостям здалося, ніби ці дві жінки являють собою химерну картину пензля примхливого Сальватора Рози, на якій Життя і Смерть тримаються за руки.

— Панове, — звернулася вона до священика, барона і графа, — сьогодні ввечері ви будете моїми гостями, бо вам небезпечно зараз виходити з Фужера. Оцій милій дівчині я дала розпорядження, і вона проведе кожного в призначену для нього кімнату. Не суперечте, — мовила вона священикові, що хотів щось сказати. — Сподіваюся, ви не відмовите жінці в день її весілля.

За годину вона лишилася наодинці зі своїм коханим у кімнаті, яку сама так вишукано прибрала, де все дихало солодкою млістю. Вони наблизилися нарешті до того фатального ложа, де, як у могилі, гине стільки надій, де пробудження до блаженного життя таке непевне, де вмирає або народжується любов у залежності від рис вдачі, які можна пізнати тільки там. Марі поглянула на годинник і подумала: «Лишилося жити шість годин».

— Невже я могла заснути? — скрикнула вона серед ночі, прокинувшись від раптового руху, що примушує нас здригнутися, коли ми пробуджуємось у певний час, визначений нами ж таки напередодні.— Так, я спала, — повторила вона, побачивши при миготливому світлі свічки, що стрілка годинника незабаром покаже другу годину ночі.

Вона обернулась і довго дивилась на маркіза, що спав, наче дитина, підклавши одну руку під голову, а другою тримаючи руку дружини і ледь усміхаючись, ніби він заснув серед поцілунків.

— Ах! — ледве чутно промовила вона. — Він спить, як дитя! Та чи може ж він сумніватися в мені, він, що дав мені невимовне щастя?

Вона легенько штовхнула його, він прокинувся і усміхнувся. Поцілувавши руку Марі, яку тримав уві сні, він поглянув на нещасну жінку таким сяючим поглядом, що вона не витримала його жагучого блиску і поволі опустила важкі повіки, ніби забороняючи собі небезпечне споглядання; але, прикривши довгими віями вогонь своїх очей, ніби відмовляючись поділити бажання, вона ще більше розпалювала його, і якби не глибокий жах, який вона силкувалася приховати, чоловік міг би звинуватити її в надмірному кокетуванні. Вони водночас підняли свої прекрасні голови і обмінялися поглядами, сповненими вдячності за насолоду, якої зазнали; але, окинувши захопленим поглядом вродливе обличчя дружини, маркіз помітив, як затьмарилось її чоло, і, вважаючи, що її охопив смуток, спитав ніжно:

— Звідки ця тінь суму, кохана?

— Альфонсе, сердешний Альфонсе, як ти гадаєш, куди я тебе привела? — спитала вона, вся затремтівши.

— До щастя.

— До смерті.

Здригаючись від жаху, вона схопилася з ліжка. Здивований маркіз підійшов услід за нею до вікна. Заломивши в безнадії руки, Марі відхилила фіранку й показала на площу: там стояло чоловік двадцять солдатів. Місяць розігнав туман і осяяв білим блиском мундири, рушниці, незворушного Корантена, що походжав туди-сюди, мов шакал, який чигає на здобич, і командира — він стояв нерухомо, схрестивши на грудях руки, і, підвівши голову, закопиливши губу, дивився на будинок уважно й засмучено.

— Ах, облишмо їх, Марі! Йди сюди!

— Чого ти смієшся, Альфонсе? Це ж я сама їх тут поставила.

— Що за маячіння!?

— Ні.

Якусь мить вони дивились одне на одного, маркіз усе вгадав і, стиснувши її в обіймах, мовив:

— Нехай і так! Усе одно я люблю тебе!

— Тоді не все ще втрачено! — скрикнула Марі.— Альфонсе, — сказала вона, помовчавши, — ще є надія.

Раптом вони виразно почули глухий совиний крик, і з туалетної кімнати вийшла Франсіна.

— П'єр тут, — сказала вона з шаленою радістю.

Маркіза й Франсіна переодягли Монторана в шуанську одежу з надзвичайною швидкістю, на яку спроможні тільки жінки. Коли маркіза побачила, що її чоловік заряджає принесені Франсіною пістолети, вона непомітно вислизнула з кімнати, обмінявшися значущим поглядом із своєю вірною бретонкою. Тоді Франсіна вивела маркіза зі спальні в туалетну кімнату. Там він побачив купу простирал, міцно зв'язаних одне з одним, і пересвідчився, як ревно бретонка дбала про те, щоб обманути пильність солдатів.

— Зроду я сюдою не пролізу, — сказав маркіз, розглядаючи маленьке віконечко.

В цю мить широке смагляве обличчя заповнило весь овальний отвір, і хрипкий голос, такий знайомий Франсіні, стиха озвався:

— Поспішайте, генерале! Сині жаби заворушилися.

— О, ще один поцілунок! — вимовив ніжний і тремтячий голосок.

Маркіз уже ступив був на рятівну драбину, та ще не вибрався з віконця, коли раптом відчув чиїсь одчайдушні обійми. Він упізнав дружину й мимоволі скрикнув, побачивши, що вона переодяглася в його одежу; він хотів затримати її, та Марі вирвалась, і йому довелося спускатись. У руці в нього лишився шматочок тканини, і в місячному сяйві він роздивився, що це клапоть жилета, який був на ньому вчора.

— Увага! Залпом вогонь!

Цей вигук Юло, що пролунав серед зловісної тиші, розвіяв чари, під владою яких, здавалося, перебували й люди, й сама природа. Після залпу синіх, поставлених на бульварі, до підніжжя башти градом полетіли кулі з глибини долини. Невблаганний вогонь республіканців не припинявся. Жертви не подали й голосу. Тиша після кожного залпу була жахлива.

Проте Корантен, побачивши, як з верху драбини впала одна з повислих у повітрі постатей, на які він показав командирові, вирішив, що тут криються якісь хитрощі.

— Жодна з цих тварюк навіть не писнула! — сказав він командирові.— Оті коханці здатні відвернути нашу увагу якоюсь витівкою, щоб самим утекти з другого боку башти.

Шпигунові хотілося якнайшвидше розкрити таємницю, й він послав сина Налий-Кухля по смолоскипи. Корантенове припущення видалося командирові цілком слушним; прислухаючись до пострілів, що лунали біля брами Святого Леонарда, де, мабуть, зав'язалася серйозна сутичка, старий солдат вигукнув:

— Справді, не може ж їх бути двоє!

І він побіг до кордегардії.

— Монторанові вже всадили кулю в голову, командире, — сказав Прудконогий, що вийшов йому назустріч, — але він убив Гюдена і поранив двох солдатів. Отакий скажений! Він прорвався крізь три ряди наших хлопців і напевне втік би в гори, якби вартовий біля брами Святого Леонарда не простромив його багнетом.

Почувши ці слова, командир кинувся до кордегардії й побачив закривавлене тіло, яке щойно поклали на похідне ліжко; він підійшов до пораненого, котрого вважали за маркіза, підняв капелюха, що закривав йому обличчя, і важко сів на стілець.

— Так я й думав! — вигукнув він, міцно схрестивши руки на грудях. — Побий мене грім! Надто довго вона тримала його в себе.

Солдати немов закам'яніли. Командир розпустив довгі чорні коси — це була жінка! Раптом тишу порушив тупіт солдатського загону. До кордегардії ввійшов Корантен, а за ним чотири солдати на ношах з рушниць внесли Монторана, якому кулями поперебивало обидві руки й стегна. Маркіза поклали на похідне ліжко поруч із дружиною. Він побачив її і судорожним рухом узяв за руку. Вмираюча з тяжким зусиллям повернула голову, впізнала чоловіка, затремтіла так, що страшно було дивитись, і ледь чутно прошепотіла:

— День без прийдешнього!.. Бог надто швидко виконав моє благання.

— Командире, — промовив маркіз, зібравши рештки сил і не випускаючи руки Марі,— я покладаюсь на вашу чесність. Повідомте про мою смерть мого молодшого брата, — він у Лондоні. Напишіть йому, що коли він хоче виконати мою останню волю, то нехай не піднімає зброї проти Франції, не перестаючи, проте, служити королю.

— Буде виконано, — сказав Юло, потиснувши вмираючому руку.

— Віднесіть їх у найближчий шпиталь! — крикнув Корантен.

Юло схопив шпигуна за плече так міцно, що аж нігтями вп'явся йому в тіло.

— Тут тобі робити більш нема чого. Забирайся геть! Тільки добре запам'ятай обличчя командира Юло і ніколи не попадайся мені на дорозі, бо встромлю шаблю тобі в черево!

І старий солдат схопився за шаблю.

«Ось іще один з порядних людей, що ніколи не зроблять кар'єри», — сказав собі Корантен, відійшовши далеченько від кордегардії.

Маркіз іще спромігся кивнути головою, щоб подякувати своєму супротивникові, виявляючи до нього повагу, яку солдати мають до чесних ворогів.

1827 року на фужерському базарі один старий чоловік із жінкою купував худобу, і ніхто йому не мовив лихого слова, хоч він і вбив понад сотню людей; не нагадували навіть і колишнього його прізвиська: Плазуй-по-Землі. Той, кому ми завдячуємо цінні відомості про дійових осіб цієї розповіді, бачив, як він вів з базару корову, ступаючи з таким простодушним і наївним виглядом, що хотілося сказати: «Яка хороша людина!»

Що ж до Сібо, на прізвисько Хапай-Коровай, то ми вже знаємо, як він скінчив своє життя. Може, Плазуй-по-Землі й намагався, хоч і марно, врятувати свого приятеля від ешафота і був присутній на площі в Алансоні під час жахливої сутички, що стала однією з подій знаменитого процесу Ріфоеля, Бріона і Ла-Шантрі.

Фужер, серпень 1827 р.

БАТЬКО ГОРІО

Роман

_{Переклала Єлизавета Старинкевич}

Великому і славетному Жофруа Сент-Ілеру[59] на знак захоплення його працями і його генієм

Де Бальзак

Стара пані Воке, в дівоцтві де Конфлан, вже років сорок тримає в Парижі пансіон на Новій вулиці Святої Женев'єви, між Латинським кварталом[60] і передмістям Сен-Марсо. Пансіон, відомий під назвою «Дім Воке», відкритий для всіх — для чоловіків і жінок, молодих і старих, однак про звичаї цього поважного закладу ніхто ніколи не сказав лихого слова. Зрештою, років тридцять тут і не видно було молодих людей; надто мізерне утримання мав одержувати від своєї родини юнак, щоб тут оселитись. Проте 1819 року, коли почалася ця драма, тут жила одна бідна молоденька дівчина. Хоч як заяложене слово «драма» надмірним і недоречним вживанням у сучасній скорботній літературі, тут його не уникнути — і не тому, що повість ця драматична в справжньому розумінні слова, але, мабуть, закінчивши читати цю книжку, дехто проллє сльозу intra і extra muros[61]. Чи буде повість зрозуміла і за межами Парижа? Навряд. Особливості цих сцен, сповнених різних спостережень і місцевого колориту, можуть оцінити тільки ті, хто живе між пагорбами Монмартру і висотами Монруж[62], у знаменитій долині, де з нужденних будинків завжди обсипається тиньк, а водостічні канави чорні від багна; в долині, де справжні самі лише страждання, а веселощі часто фальшиві, де життя таке бурхливе, що тільки по якійсь незвичайній події може залишитись більш-менш тривале враження. Проте й тут часом трапляються страждання, яким поєднання пороків та чеснот надає величі й урочистості. Перед ними відступають і розчулюються навіть корисливі себелюбці, хоч це почуття минає так само швидко, як і відчуття смаку від похапцем поглинутого плода. Колісниця цивілізації, мов колісниця ідола Джагернаута[63], наїхавши на людське серце, не таке тендітне, як в інших, тільки на мить спиняється і, розчавивши його, переможно мчить далі. Так зробите й ви — візьмете цю книжку випещеними руками й, відкинувшись у м'якому кріслі, подумаєте: «Може, це мене розважить?» А прочитавши про таємні страждання батька Горіо, з апетитом пообідаєте й віднесете свою нечутливість за рахунок автора, закинете йому перебільшення, звинувачуючи в надмірних поетичних вигадках. Та знайте: ця драма — не вигадка, не роман. All is true[64] — все в ній таке правдиве, що кожен може впізнати її зачатки в собі самому, а може, й у своєму серці.

Будинок, де влаштовано пансіон, належить удові Воке. Він стоїть у нижній частині вулиці Святої Женев'єви, там, де місцина спускається до Арбалетної вулиці так круто, що тут рідко їздять возами. Це сприяє тиші, яка панує на вулицях, затиснутих між Валь-де-Грас[65] і Пантеоном[66] — двома спорудами, що ніби забарвлюють повітря жовтими тонами своїх стін, притьмарюючи все навколо суворими барвами куполів. Тут бруківка суха, в канавах нема ні води, ні грязюки, попід мурами росте трава. Найбезжурнішу людину, як і всякого перехожого, тут огортає смуток, гуркіт карети тут — ціла подія, будинки похмурі, від мурів тхне тюрмою. Заблуканий парижанин побачить хіба що самі пансіони або учбові заклади, притулки злиднів чи нудьги, вмирущої старості й життєрадісної, але змушеної трудитися молодості. Це найжахливіший і, треба сказати, найглухіший квартал у Парижі.

Вулиця Святої Женев'єви, неначе бронзова рама для картини, найкраще пасує до цієї оповіді, що вимагає темних кольорів і поважних думок, щоб читач заздалегідь перейнявся відповідним настроєм, наче мандрівник, що спускається в катакомби, де з кожним щаблем меркне світло й завмирає голос провідника. Влучне порівняння! І хто скаже, яке видовище жахливіше: черстві серця чи порожні черепи?

Фасадом пансіон виходить у садочок, утворюючи прямий кут із вулицею Святої Женев'єви, звідки видно його бічну стіну. Вздовж фасаду, між будинком і садочком, проходить неглибока, викладена камінням канавка, завширшки з туаз, перед нею — посипана піском алея, обабіч якої ростуть герані, олеандри та гранатові деревця в білих і синіх фаянсових вазонах. Вхід до цієї алеї через хвіртку; над нею вивіска з написом: «ДІМ ВОКЕ», а нижче: «Сімейний пансіон для осіб обох статей». Удень крізь ґратчасту хвіртку з гучним дзвінком видно проти вулиці в кінці канавки стіну, де місцевий маляр намалював арку під зелений мармур, а в ніші зобразив статую Амура. Дивлячись тепер на Амура, вкритого лаком, що вже почав облуплюватися, прихильники символів, мабуть, добачатимуть у ньому образ того паризького кохання, наслідки якого лікують за кілька кроків звідси. Про ті часи, до яких належить цей мистецький витвір, свідчить напівстертий напис під цоколем Амура, де висловлено захоплення, з яким зустріли Вольтера, коли він повернувся 1778 року в Париж:

На ніч вхід зачиняють не ґратчастою, а глухою хвірткою.

Садочок, завширшки на всю довжину фасаду, розкинувся між загорожею та стіною сусіднього будинку і зовсім закритий завісою плюща, що привертає увагу перехожих своєю незвичайною для Парижа мальовничістю. Стіни оповиті шпалерами фруктових дерев та виноградом; їхні мізерні запорошені плоди щороку бувають об'єктом клопоту пані Воке та її розмов із пожильцями. Вздовж стін тягнеться вузенька доріжка, що веде до липової альтанки, — слово, яке пані Воке, хоч вона й родом де Конфлан, вимовляє «олтанка», всупереч граматичним зауваженням своїх пансіонерів. Між двома боковими доріжками красується прямокутна грядка артишоків, обсаджена підстриженими фруктовими деревами; по краю посіяно щавель, салат і петрушку. В затінку лип укопано круглого стола, пофарбованого зеленою фарбою, а круг нього поставлено ослони. Влітку, коли буває така спека, що курчата можуть виводитись і без квочки, тут пансіонери, яким це дозволяють статки, попивають у холодку каву.

Чотириповерховий будинок із мансардою споруджено з вапняку і пофарбовано тією жовтою фарбою, що надає якогось банального вигляду майже всім будівлям Парижа. На кожному поверсі п'ятеро вікон з маленькими шибками й жалюзі, з яких жодні не піднімаються на один рівень з іншими. В бічній стіні лише двоє вікон, а на нижньому поверсі вони захищені залізними ґратами. За будинком — двір футів двадцять завширшки, де в добрій згоді живуть свині, кролі та кури. В глибині двору бовваніє дровітня. Між дровітнею та кухонним вікном висить скринька для продуктів, а під нею прокладено трубу, якою стікають помиї. З двору на вулицю Святої Женев'єви виходить вузенька хвіртка — через неї куховарка викидає з дому всі покидьки, змиваючи потім їх водою, щоб уникнути штрафу за поширення зарази.

Нижній поверх, за звичаєм, відведено під пансіон. Перша кімната, з двома вікнами на вулицю і заскленими дверима, становить собою вітальню; вона прилягає до їдальні, що її відокремлюють від кухні сходи, дерев'яні приступки яких пофарбовані й натерті воском. Нема нічого сумнішого, ніж отака вітальня із стільцями та кріслами, оббитими волосяною тканиною, де навпереміну чергуються тьмяні й блискучі смужки. Посередині стоїть круглий стіл із чорнокрапчастою мармуровою стільницею, а на ньому, як прикраса, білий порцеляновий сервіз із напівстертими золотими пружками, — такий посуд тепер можна побачити скрізь. Підлога поганенька, стіни обшиті панелями на рівні плеча, а вище обклеєні глянсуватими шпалерами із зображенням головних сцен «Телемака»[67], де класичних персонажів змальовано фарбами. Між ґратчастими вікнами висить панно, яке являє очам пансіонерів картину бенкету, що його влаштувала німфа Каліпсо на честь Уліссового сина[68]. Вже років сорок ця картина викликає жарти молодих пансіонерів — їм здається, що, глузуючи з обідів, на які прирікають їх злидні, вони підносяться над своїм становищем. Камін, який своєю чистотою свідчить про те, що палять у ньому лише у надзвичайних випадках, прикрашено годинником напрочуд поганого смаку з синюватого мармуру та двома вазами із полинялими паперовими квітками під скляними ковпаками.

В цій першій кімнаті застоявся особливий запах, якому не добереш назви і який, мабуть, слід було б назвати пансіонним. В ньому відчувається затхлість, цвіль, гіркота; він пронизує холодом і вогкістю, просякає одяг; такий важкий дух стоїть у їдальні після обіду, в челядні, в коморі, у притулку для бідних. Певно, вдалося б описати цей запах, якби винайшли спосіб визначити всі складники огидного смороду видихів кожного пансіонера, старого чи молодого. А проте ця вітальня, хоч вона до гидоти банальна, може видатись запашним і елегантним будуаром порівняно з суміжною їдальнею.

Стіни їдальні, аж до стелі обшиті деревом, колись були пофарбовані, але тепер уже не можна визначити, якою саме фарбою — такий химерний візерунок утворили на ній брудні плями. На липких буфетах красуються щербаті й мутні карафки, бляшані підставки з муаровим рисунком, стосики грубих порцелянових тарілок з синіми обідками, що їх виготовлено у Турне. В кутку стоїть скринька із пронумерованими шухлядами, де зберігаються позаливані вином, масні серветки кожного столовника окремо. Тут можна бачити уже звідусюди повикидувані, але незнищенні меблі; вони зберігаються тут, як покидьки цивілізації в лікарні для невилікованих хворих. Тут ви натрапите на барометр з капуцином, що виходить у дощову погоду; огидні гравюри, які псують апетит, — усі в дерев'яних лакованих рамах, чорних із золотим кантом; настінний годинник, оздоблений рогом із мідними інкрустаціями; зелену кахельну грубку; арганівські кінкети[69], на яких олія змішалася з пилюкою; довгий стіл, засланий зеленою цератою, такою брудною, що який-небудь жартун-пансіонер міг би на ній розписатися замість стилоса пальцем; покалічені стільці; жалюгідні солом'яні мати, старезні, але вічні; нарешті — злиденні жаровні з побитими конфорками, з поламаними дверцятами й обгорілими дерев'яними ручками. Щоб дати уявлення про ці старі, зужитковані, гнилі, розхитані, поіржавілі, криві, спотворені, немічні речі — довелося б їх докладно описувати, а це надто затримало б розповідь, чого ніколи не простять авторові поквапливі читачі. Червона підлога вичовгана, плямиста від багаторазових фарбувань. Одне слово — тут панують злидні, позбавлені всякої поезії, — злидні ощадливі, скнарі, понурі. Якщо вони ще не потопають у бруді, то вже вкрилися плямами, якщо вони ще не в дранті, то вже приречені на тління.

Ця кімната буває в усьому блиску о сьомій годині ранку, коли сюди входить кіт пані Воке, передуючи своїй хазяйці; він плигає на буфет, муркоче й нюхає молоко в кухликах, понакриваних тарілками. Незабаром з'являється, човгаючи розтоптаними пантофлями, сама господиня у тюлевому чепці, з-під якого вибивається пасмо недбало причепленого фальшивого волосся. Її пристаркувате, опасисте лице з носом, схожим на дзьоб папуги, пухкенькі ручки, надто великий бюст, все її гладке, мов у церковного пацюка, тіло цілком пасує до цієї вбогої кімнати, де звідусіль визирає лихо, де причаїлась жадібність, де пані Воке без огиди вдихає задушливе, смердюче повітря. Її холодне, мов перші осінні заморозки, обличчя, оточені зморшками оченята, які виражають усі переходи від робленої усмішки танцівниці до лиховісної похмурості лихваря, зрештою — вся її особа визначає характер пансіону, так само як пансіон визначає її особу. Адже немає каторги без наглядача: одне без одного їх годі собі уявити. Бліда пухкість цієї жінки — такий самий наслідок її життя, як тиф — наслідок шкідливого впливу лікарняного повітря. Шерстяна плетена спідниця, що її видно з-під перешитої із старого капота сукні, з якої крізь подерту матерію виглядає вата, відтворює дух вітальні, їдальні й садка, дає змогу уявити кухню і пансіонерів. Поява хазяйки завершує загальну картину. Пані Воке, якій уже років п'ятдесят, схожа на всіх жінок, що бували в бувальцях. Очі в неї прозорі й вираз невинний, як у звідниці, що ось-ось розпалиться, набиваючи ціну, а зрештою готова на все задля власної вигоди, навіть виказати Жоржа або Пішегрю[70], коли б можна було віддати їх у руки поліції ще раз. Проте, як кажуть пансіонери, вона, власне, добра жінка; чуючи, що вона ремствує і скиглить, як і вони самі, пожильці звикли вважати її небагатою. Хто такий був пан Воке? Вона ніколи не розповідала про небіжчика. Як він утратив свої статки? Йому не пощастило, казала вона. З нею він повівся погано, не лишив їй нічого, крім очей, щоб плакати, цього будинку, щоб жити, і права не співчувати нікому в нещасті, бо, як казала сама пані Воке, вона перестраждала все, що може витерпіти людина.

Почувши човгання своєї хазяйки, куховарка — товстуха Сільвія — квапиться подавати сніданок пансіонерам-пожильцям. Прихожі пансіонери брали звичайно тільки обід, що коштував тридцять франків на місяць.

На той час, коли починається наша повість, пансіонерів-пожильців було семеро. Два найкращі помешкання в пансіонаті містилися на другому поверсі; пані Воке жила в меншому, а друге займала пані Кутюр, вдова інтендантського комісара часів Республіки. З нею жила молоденька дівчина, Вікторина Тайфер, якій вона була за матір. Ці дві дами платили за пансіон тисячу вісімсот франків на рік. У двох кімнатах третього поверху мешкали — в одній дідуган на ім'я Пуаре, в другій — чоловік років під сорок, що носив чорний парик, фарбував баки, видавав себе за колишнього купця і називався Вотреном. На четвертому поверсі було чотири кімнати, одну наймала стара діва — мадмуазель Мішоно, другу — колишній власник фабрики вермішелі, макаронів і пшеничного крохмалю, що дозволяв називати себе просто батьком Горіо. Ще дві кімнати призначалися для перелітних птахів, для отих злидарів-студентів, що так само, як і батько Горіо та мадмуазель Мішоно, не могли нашкребти більше сорока п'яти франків у місяць на харчі та квартиру. Пані Воке не дуже дорожила такими пожильцями і брала їх тільки тому, що не було кращих; вони надто багато їли хліба.

Тієї пори одну з цих двох кімнат наймав юнак, який приїхав у Париж з Ангулема вивчати право; його численній родині доводилося терпіти тяжкі нестатки, щоб висилати хлопцеві тисячу двісті франків на рік. Ежен де Растіньяк — так звали пожильця — був із тих юнаків, яких лихо навчило працювати і які з молодих літ розуміють, що батьки покладають на них великі надії; ці юнаки готують собі щасливе майбутнє, наперед враховуючи вагу науки й завчасно пристосовуючи її до майбутніх умов суспільного ладу, щоб першими скористатися з них. Коли б у нього не було такої спостережливості й спритності, з якою він проникав у паризькі салони, це оповідання не набрало б тих життєвих барв, що ними воно завдячує саме гострому розумові цього студента і його прагненню розгадати таємницю однієї жахливої долі, яку старанно оберігали й самі винуватці, і її жертва.

Над четвертим поверхом було горище, де сушили білизну, і дві мансарди — там спали служник на ім'я Крістоф і гладка куховарка Сільвія.

Крім сімох пожильців, у пані Воке харчувалося не менш як вісім студентів — юристів або медиків — і двоє-троє завсідників з того самого кварталу, які брали тільки обід. На обід у їдальні збиралося вісімнадцять чоловік, а могло б уміститися й двадцять; але вранці сходилося тільки семеро пожильців, і сніданок справляв враження сімейних трапез. Усі приходили в пантофлях, обмінювалися зауваженнями про вбрання або вигляд прихожих столовників та про події вчорашнього вечора, висловлюючись довірливо, як близькі знайомі. Ці семеро пансіонерів були улюбленцями пані Воке, яка з астрономічною точністю розподіляла між ними свою увагу й піклування залежно від плати за пансіон. До цих осіб, зібраних випадком докупи, хазяйка ставилася з однаковою увагою. Двоє пожильців третього поверху платили тільки сімдесят два франки на місяць. Така дешевина, можлива тільки в передмісті Сен-Марсо, між Бурбом[71] і Сальпетрієром[72], свідчила про те, що пансіонери, за винятком пані Кутюр, несли на собі тягар більш-менш одвертого убозтва. Ось чому злиденному виглядові приміщення відповідав і вбогий одяг пожильців. Чоловіки носили сюртуки якогось загадкового кольору, взуття, що його в багатих кварталах викидають на смітник, стару білизну, — одне слово, благеньку одежину. На жінках були перефарбовані й знову полинялі сукні, що давно вийшли з моди, старенькі поцеровані мережива, заношені до блиску рукавички, пожовклі комірці, а на плечах — подрані косинки. Але під такою одежею майже в усіх був міцний організм, який вистояв у життєвих бурях, обличчя холодні, сухі, стерті, немов вилучені з обігу монети. За в'ялими губами ховалися хижі зуби. Відчувалося, що в кожного з цих людей є своя драма, яку вони пережили чи ще переживають, — не з тих, що розігруються при світлі рампи серед декорацій, а жива, мовчазна драма, котра крижаним холодом стискає і хвилює серце, драма, яка не має кінця.

Стара діва Мішоно носила над запаленими очима засмальцьований козирок із зеленої тафти на мідному дроті, який злякав би самого ангела милосердя. Шаль з ріденькими злиденними торочками, здавалося, прикривала кістяк, — такі гострі були форми, сховані під нею. Вона, певно, була колись гарна й ставна. Яка ж то кислота витравила жіночність у цьому створінні? Чи то був порок, горе, скнарість? Чи любила надміру, чи просто продавала себе? Чи не буйні радощі юності, повної насолод, спокутувала вона тепер старістю, якої жахається перехожий? Її порожній погляд навівав холод, у неприємному обличчі було щось зловісне. Голос звучав пискляво, немов сюрчання коника в кущах, що віщує наближення зими. За словами мадмуазель Мішоно, вона доглядала якогось старого пана, хворого на катар сечового міхура; його покинули діти, гадаючи, що в нього нема грошей. Старий відписав їй тисячу франків довічної ренти, яку спадкоємці час від часу оскаржували, зводячи на Мішоно всілякі наклепи. Обличчя, спустошене бурею пристрастей, ще й досі свідчило, що шкіра на ньому була ніжна та біла, і це наводило на думку, що й тіло її зберігає сліди колишньої краси.

Пан Пуаре був схожий на якийсь автомат. Коли він, мов сіра тінь, чвалав алеєю Ботанічного саду — в старенькому пом'ятому кашкеті, ледве тримаючи в руці палицю з пожовклою кістяною головкою, у сюртуку, що обшарпаними полами ледве прикривав коротенькі штани, з-під яких видніли в синіх панчохах тонкі, мов два патики, ноги, тремтячі, як у п'яниці, у брудному білому жилеті й пожмаканому жабо з грубого мусліну, до якого погано прилягала краватка, обкручена навколо індичачої шиї, — перехожі питали себе, чи не належить ця китайська тінь до заповзятливої раси Яфетових синів, що метушаться на Італійському бульварі. Яка праця могла так його скрутити? Від якої пристрасті потемніло його гулясте чоло, що навіть на карикатурі здалося б неймовірним? Ким він був раніше? Може, служив у міністерстві юстиції, в тому відділі, куди кати надсилають звіти про свої витрати, рахунки на чорні покривала для батьковбивць, на тирсу для кошиків під гільйотину та вірьовки до її ножа? Може, він був збирачем податку біля воріт різниці або помічником санітарного наглядача? Одне слово, це був, очевидно, колишній в'ючний осел при нашому великому соціальному млині, один із тих паризьких Ратонів, які, певно, й не знають своїх Бертранів[73], один із стрижнів, навколо яких крутяться громадські лиха й пороки, — тобто один із тих людей, про яких ми кажемо: «Нічого не вдієш! Адже потрібні й такі!» Пишному Парижеві невідомі ці обличчя, бліді від фізичних або моральних страждань. Але Париж — це справжній океан. Киньте в нього лот — і все одно не визначите глибини; хочете оглянути його, описати? Хоч як пильно його оглядатимете й описуватимете, хоч які численні й завзяті будуть дослідники цього моря, — в ньому завжди залишиться якесь незаймане місце, невідома печера, квіти, перли, почвари, щось нечуване, не помічене літературними водолазами. «Дім Воке» — одне з таких цікавих страхіть.

Дві постаті разюче вирізнялися поміж пожильців та прихожих столовників. Хоч мадмуазель Вікторина Тайфер була хворобливо бліда, як усі недокрівні дівчата, і не виділялася на загальному скорботному тлі цієї картини ні своїм звичайним смутком та сором'язливістю, ні нещасним і хирлявим виглядом, проте її обличчя було не старе, а голос і рухи — жваві. Ця юна страдниця була схожа на кущик із пожовклим листям, недавно пересаджений у невідповідний грунт. Її рудувате волосся й тоненька талія були сповнені тієї грації, яку теперішні поети вбачають у середньовічних статуетках. У темно-сірих очах світилася лагідність і християнська покора. Проста, дешевенька сукенка щільно облягала дівочі форми. Проти інших вона була гарненька. Щастя зробило б її чарівною; адже щастя — це поезія жінки, так само як убрання — її прикраса. Якби веселощі балу кинули на це бліде личко свої рожеві відблиски, якби розкішне життя округлило й зарум'янило її трохи запалі щічки, якби кохання запалило її смутні очі, Вікторина могла б позмагатися з найвродливішими дівчатами. Їй бракувало того, що немовби вдруге творить жінку, — уборів та любовних листів. Історія її могла б стати сюжетом цілої книжки.

У батька Вікторини були якісь підстави не визнавати дочки; він не хотів, щоб вона жила з ним, призначив їй всього шістсот франків на рік, а все своє майно обернув на такі цінності, які згодом міг передати синові. Вікторинина мати, переїхавши до своєї далекої родички, вдови Кутюр, вмерла від горя, і пані Кутюр дбала про сирітку, як про рідну дочку. На жаль, вдова інтендантського комісара республіканської армії не мала нічого, крім належної вдові допомоги та пенсії; бідолашна дівчина, недосвідчена і без будь-яких засобів існування, могла колись лишитися напризволяще. Добра жінка щонеділі водила Вікторину до обідні, що два тижні — до сповіді, щоб на всякий випадок прищепити їй побожність. Пані Кутюр мала рацію. Релігійні почуття могли підтримати в майбутньому цю невизнану дочку, яка любила батька й щороку ходила до нього просити прощення за матір, хоч і даремно стукала у невблаганно замкнені батьківські двері. Її брат, єдиний можливий посередник між нею та батьком, за чотири роки ні разу не навідав сестри і нічим їй не допоміг. Вікторина благала Бога відкрити очі батькові, зворушити серце братові; вона молилася за обох, не звинувачуючи їх. Пані Кутюр і пані Воке не знаходили досить крутих слів, щоб затаврувати їхню варварську поведінку. Тимчасом як вони проклинали підлого мільйонера, Вікторина промовляла ніжні слова, схожі на туркотання пораненої горлиці, і навіть у її болісному стогоні бриніла любов.

Ежен де Растіньяк був справжній південець: біла шкіра, чорне волосся, блакитні очі. Його поводження, манери, звички, постава свідчили про походження із шляхетної родини, де виховання дітей змалечку йшло за старовинними традиціями доброго тону. Хоч він і мусив берегти своє вбрання, доношуючи у будень торішню одежу, але при нагоді міг вийти з дому, причепурившись, як годиться молодому франтові. А звичайно він носив старий сюртук, поганенький жилет, дешеву чорну краватку, пом'яту й недбало зав'язану, — справжню краватку студента, — такі самі штани і чоботи, до яких уже доводилося підбивати підметки.

Перехідною ланкою між цими двома особами та рештою пожильців був Вотрен, сорокалітній чоловік з пофарбованими баками. Він належав до тих людей, про кого в народі кажуть: «Оце молодець!» Плечистий, добре розвинені груди, опуклі м'язи; пальці дебелих квадратних рук порослі густими жмутами вогненно-рудого волосся. На протилежність м'яким і вкрадливим манерам, обличчя, порите передчасними зморшками, було суворе. Він мав басовитий, досить приємний голос, що пасував до його грубоватої веселості. Вотрен був послужливий і любив посміятись. Коли псувався який-небудь замок, він негайно розбирав його, підпилював, лагодив, змащував і вставляв на місце, кажучи: «Діло звичне». А втім, усе йому було знане — кораблі, море, Франція, чужі країни, афери, люди, події, закони, готелі і тюрми. Коли хтось починав надто ремствувати, він негайно пропонував йому свої послуги. Не раз він позичав гроші пані Воке та кільком пансіонерам, але його кредитори скоріше б умерли, ніж привласнили ці гроші, — при всій своїй добродушності він наганяв страх якимсь особливим поглядом, глибоким і сповненим рішучості. Сама його манера спльовувати виявляла непорушний спокій; видно було, що він не відступить і перед злочином, аби тільки вийти із скрутного становища. Його погляд, мов суворий суддя, здавалося, проникав у глиб кожного питання, кожного сумління, кожного почуття. Спосіб його життя був такий: звичайно він виходив після сніданку, повертався обідати, зникав на цілий вечір і приходив додому десь опівночі, відмикаючи двері запасним ключем, який йому довіряла пані Воке. Лише один Вотрен користувався цим привілеєм. З удовою він був у найкращих стосунках, називав її «матусею» і обнімав за талію — незбагненні лестощі! Сама стара вважала, що обійняти її — діло просте, та тільки у Вотрена були досить довгі руки, щоб обхопити таку товсту колоду. Відзначався Вотрен ще й тим, що переплачував п'ятнадцять франків на місяць за «глорію», яку пив на десерт. Люди, не такі поверхові, як ці юнаки, захоплені виром паризького життя, або ці старигани, байдужі до всього, що їх безпосередньо не стосується, мабуть, не задовольнилися б двоїстим враженням, яке справляв Вотрен. Він знав або догадувався про справи кожного з тих людей, що його оточували, а його думки й заняття лишалися для всіх непроникною таємницею. Оточивши себе, немов бар'єром, позірною добродушністю, незмінною люб'язністю і веселістю, іноді він давав відчути жахливі глибини своєї вдачі. Часто гнівним дотепом, гідним Ювенала[74], він, здавалося, з насолодою висміював закони, бичував вищий світ, викриваючи його внутрішні суперечності, і це давало підстави гадати, що він озлоблений проти суспільства, що в його житті є якась глибоко захована велика таємниця.

Мадмуазель Тайфер, яку, мабуть, несвідомо приваблювала сила сорокалітнього чоловіка і краса молодого студента, поділяла свої боязкі погляди й таємні думки між першим і другим, але ні той, ні той не звертав на неї уваги, хоча волею випадку її становище з дня на день могло змінитися і вона б стала багатою нареченою. Зрештою, ніхто з цих людей не намагався перевіряти, наскільки правдиві були нещастя, на які скаржились інші. Вони ставилися одне до одного із змішаним почуттям байдужості й недовіри, яка була наслідком їхнього власного становища. Ці люди добре знали, що вони безсилі полегшити свої й чужі страждання, і, розповідаючи одне одному про власні злигодні, вже вичерпали чашу співчуття. Як старе подружжя, вони вже не мали про що говорити. Отже, їхні стосунки зводилися до зовнішнього зв'язку, до руху незмазаних коліс. Такі люди спокійно проходять повз сліпця на вулиці, байдуже вислуховують розповідь знедоленого і в смерті вбачають розв'язання проблеми злиднів, які й зробили їх нечутливими до видовища найжахливішої агонії. Найщасливішою серед цих спустошених душ була пані Воке, що царювала в своєму загальноприступному домі. Тільки для неї цей садок, пустельний, як степ, безлюдний у мороз, посуху і в дощ, був веселим гаєм. Тільки для неї цей жовтий похмурий будинок, від якого віяло пліснявою контори, був сповнений принад. Ці конури належали їй. Вона харчувала цих каторжників, засуджених на вічні муки, тримаючи їх у шанобливій покорі. Де ще в Парижі могли ці бідолахи знайти за таку дешеву ціну свіжо приготовлену їжу в достатній кількості й приміщення, яке вони при бажанні могли б зробити коли не елегантним і зручним, то хоча б чистим і не шкідливим для здоров'я? Навіть якби пані Воке вчинила страшну несправедливість, жертва стерпіла б її, не ремствуючи.

У такому зборищі людей завжди проявляються складові частини людського суспільства. Серед вісімнадцяти столовників, як то буває в школі і в гуртках, знайшлося оте нещасне створіння, отой козел відпущення, на якого градом сипалися кпини. На початку другого року саме ця особа привернула увагу Ежена де Растіньяка, виступивши на передній план серед усіх тих, з ким він мав прожити ще два роки. Загальним посміховиськом був колишній вермішельник — батько Горіо. А тим часом і художник, і оповідач у своєму творі зосередив би на ньому все світло. З якої ж причини ця зневага, поєднана з ненавистю, ці переслідування з домішкою жалю, ця неповага до горя спіткали саме його, найстарішого пансіонера? Чи дав він сам до цього привід якимись смішними або дивацькими рисами, що їх люди прощають менше, ніж пороки? Ці запитання торкаються широкої сфери соціальних несправедливостей. Мабуть, людській природі властиво дошкуляти тому, хто й так терпить усе через звичайну покірливість, слабкість чи байдужість. Хіба ми не любимо показувати свою силу на комусь або на чомусь? Найкволіше створіння, якийсь вуличний хлопчисько — і той дзвонить біля всіх дверей, коли надворі мороз, або пнеться, щоб написати своє ім'я на чистому граніті пам'ятника.

Батько Горіо, чоловік років шістдесяти дев'яти, оселився у пані Воке 1813 року, залишивши свої справи. Спочатку він наймав квартиру, в якій тепер жила пані Кутюр, і платив тисячу двісті франків за повний пансіон, як людина, котрій неважко платити на сто франків більше чи менше. Пані Воке опорядила три кімнати цієї квартири на одержану від Горіо наперед суму, яка нібито покривала витрати на поганенькі меблі, жовті перкалеві завіси, лаковані, оббиті плисом крісла, кілька картин і шпалери, від яких відмовилися навіть місцеві шинкарі. Мабуть, безтурботна щедрість, з якою батько Горіо — його тоді ще шанобливо величали паном Горіо — дозволив себе одурити, дала привід вважати його за йолопа, що нічогісінько не тямить у справах. Горіо привіз чималий запас одягу, розкішні речі, як купець, що, кинувши комерцію, ні в чому собі не відмовляє. Пані Воке захоплено дивилася на півтори дюжини сорочок з напівголландського полотна; добротність їхня була ще помітніша завдяки тому, що вермішельник носив на м'якому жабо дві з'єднані ланцюжком шпильки з великим діамантом на кожній. Звичайно Горіо надівав блакитний фрак і щодня міняв білі пікейні жилети, під якими коливалося його грушовидне опукле черевце, погойдуючи важкий золотий ланцюжок з брелоками. У табакерку, теж золоту, було вправлено медальйон із чиїмись кучерями, що, певно, свідчили про якісь любовні пригоди. Коли хазяйка назвала його з цього приводу серцеїдом, Горіо весело всміхнувся, як буржуа, що почув приємні для свого самолюбства лестощі. У його «шахвах» — він вимовляв це слово по-простацькому — було повно срібного посуду, що лишився від колишнього господарства. В хазяйки горіли очі, коли вона ласкаво допомагала йому розпаковувати й розкладати різні ополоники, ложки, тарілки, поставці, соусники, тарелі, кофейні сервізи, — одне слово, більш чи менш гарні ваговиті речі, з якими він не хотів розлучатися. Ці подарунки нагадували йому врочисті хвилини його сімейного життя.

— Ось, — мовив він до пані Воке, беручи в руки блюдо і чашку з накривкою, на якій цілувалися двоє голубків, — оце перший подарунок моєї дружини в річницю нашого шлюбу. Сердешна! Вона витратила на нього всі свої дівочі заощадження. Знаєте, пані, я краще ритиму землю нігтями, ніж розлучуся з оцим. Дякувати Богові, я до кінця життя зможу щоранку пити каву з цієї чашки. Нема чого нарікати, шматком хліба я забезпечений надовго.

На довершення всього пані Воке вгледіла своїм сорочачим оком кілька облігацій державної скарбниці, які щороку могли давати цьому чудовому Горіо вісім — десять тисяч франків річного прибутку. Відтоді пані Воке, в дівоцтві де Конфлан, якій на той час було сорок вісім років, хоч вона визнавала з них тільки тридцять дев'ять, склала свій план. Хай внутрішні кутики повік у Горіо вивернулися, набрякли й сльозились і йому доводилося раз у раз витирати очі, а проте, на її думку, він був цілком приємний і пристойний. Крім того, його м'ясисті, опуклі литки і довгий товстий ніс свідчили про такі вартості, якими вдова, очевидно, дорожила; це підтверджувало й кругле, як повний місяць, наївно-простувате обличчя батька Горіо. Вона уявляла його здорованем, здатним вкласти всю душу в почуття. Перукар із Політехнічної школи щодня приходив пудрити йому волосся; зачесане під голубині крила, воно спускалося на низький лоб п'ятьма фестонами, красиво обрамляючи обличчя. Трошки неотесаний, Горіо був, одначе, вельми ставний, щедро брав пучками тютюн і нюхав, певний, що табакерка його завжди буде повна макуби[75]. Все це справило таке враження на пані Воке, що того дня, коли пан Горіо оселився в її пансіоні, вона, лягаючи спати, стала, мов та куріпка в салі, смажитися на вогні бажання — розпрощатися із саваном Воке і відродитися дружиною Горіо, одного з найкращих представників купецтва, стати поважною дамою в своєму кварталі, збирати пожертви на бідних, щонеділі виїжджати на прогулянки до Шуазі, Суассі та Жантійї; бувати, коли схочеться, в театрі, в ложі, не чекаючи, як тепер, поки хтось із пансіонерів подарує їй у липні контрамарку, — одне слово, ціле Ельдорадо паризьких міщанських радощів стало її мрією. Нікому не казала вона, що має сорок тисяч франків, заощаджених по одному су. Отже, з боку матеріального вона вважала себе за пристойну партію.

«Щодо всього іншого, то я варта цього молодця», — подумала вона, повертаючись у ліжку з боку на бік, немов для того, щоб пересвідчитись у своїх принадах, відбиток яких товстуха Сільвія бачила щодня на перині.

Починаючи з того дня, удова Воке місяців три вдавалася до послуг перукаря пана Горіо і витратила дещо на туалет, виправдуючи це тим, що треба, мовляв, додати пристойності дому, де оселилися такі поважні особи. Вона намагалася змінити склад своїх пансіонерів, заявляючи, що тепер триматиме тільки людей, з усіх поглядів шляхетних. Коли з'являвся який-небудь приїжджий, вона хвалилася, що пан Горіо, один із найвидатніших і найповажніших негоціантів Парижа, віддав перевагу її пансіону. Вона роздавала всім проспекти «ДІМ ВОКЕ». Там було сказано, що «це один з найстаріших і найповажніших пансіонів Латинського кварталу. З пансіону (з четвертого поверху) відкривається гарний краєвид на долину фабрики Гобеленів і на чудовий сад, уздовж якого тягнеться липова алея». Йшлося й про чисте повітря та про тишу. Цей проспект привів до неї графиню де л'Амберменіль, жінку тридцяти шести років, що чекала закінчення справи про призначення їй пенсії як удові генерала, що загинув на полях бою. Пані Воке почала давати кращі харчі, з півроку опалювала приміщення і так добре виконувала обіцянки свого проспекту, що навіть доклала своїх. Зате графиня називала пані Воке «серденько», обіцяла поселити в неї баронесу де Вомерланд і вдову полковника графа Пікуазо, двох своїх приятельок, які доживали строк у кварталі Маре, в пансіоні, дорожчому, ніж «Дім Воке». Ці дами будуть дуже багаті, коли закінчаться їхні справи у військових канцеляріях.

— Але, — казала вона, — оті канцелярії ніяк не можуть довести справи до кінця.

Після обіду обидві вдови йшли в кімнату пані Воке і правили теревені, попиваючи смородинівку й поїдаючи ласощі, призначені тільки для хазяйки. Пані де л'Амберменіль палко схвалювала наміри своєї господині щодо Горіо; на її думку, це були прекрасні наміри, про які вона здогадалась першого ж дня. Вона вважала, що Горіо — чоловік високого гатунку.

— Ах, люба моя пані, він здоровий, як дуб, — казала їй вдова Воке, — цей чоловік чудово зберігся і ще може дати жінці багато втіхи.

Графиня ласкаво зробила пані Воке кілька зауважень щодо її уборів, які не відповідали домаганням удови.

— Треба, щоб ви були в бойовій готовності, — сказала вона.

По довгих підрахунках обидві вдови пішли в Пале-Рояль і в Дерев'яній галереї купили капелюшок із пір'ям та чепець. Графиня потягла свою приятельку і в крамницю під вивіскою «Маленька Жанетта», де вони вибрали сукню й шарф. Надівши всю цю амуніцію, вдова у всеозброєнні стала схожа на вивіску «Беф а-ля мод». А проте вона була певна, що вельми покращала і, хоч узагалі була скупенька, проте впрохала графиню прийняти в дарунок капелюшок за двадцять франків. Пані Воке, правду сказати, мала намір просити графиню про одну послугу: щоб вона вивідала думку Горіо і показала її у вигідному світлі. Пані де л'Амберменіль люб'язно погодилася на те, взяла в облогу старого вермішельника і нарешті домоглася розмови з ним. Але графиня хотіла сама спокусити Горіо, коли ж він сором'язливо, щоб не сказати з огидою, відхилив її спроби, вона вийшла, обурена його брутальністю.

— Серденько, — сказала графиня своїй приятельці, — ви нічого не доб'єтесь від цього старигана. Він такий недовірливий, аж смішно. Це скнара, дурень, йолоп, який завдасть вам тільки прикрощів.

Між паном Горіо і пані де л'Амберменіль сталося щось таке, після чого вона не захотіла навіть мешкати з ним в одному домі. На другий день графиня зникла, забувши заплатити за півроку й лишивши манаття тільки на п'ять франків. Хоч як запопадливо шукала її пані Воке, але не змогла дістати в Парижі ніяких відомостей про графиню де л'Амберменіль. Вона часто згадувала цю прикру подію, нарікала на свою надмірну довірливість, хоч насправді була обережніша, ніж кішка. Є багато людей, що не довіряють своїм близьким, але звіряються на першого-ліпшого. Дивно, проте це так, і коріння цього морального явища неважко відшукати в людському серці. Існують люди, які вже не можуть запобігти ласки в тих, із ким живуть; виявивши перед ними всю порожнечу своєї душі, вони відчувають, що їх потай засуджують із справедливою суворістю; та водночас такі люди почувають непереможну потребу в лестощах або палко бажають показати в собі чесноти, яких у них нема, тож вони намагаються завоювати любов чи пошану чужих людей, ризикуючи поплатитися за це. Нарешті, є від природи корисливі особи, що не роблять добра своїм друзям або близьким тільки тому, що це їхній обов'язок, а роблячи послуги чужим, вони просто набивають собі ціну. Що ближчі їм люди, то менше вони люблять їх; що далі вони від них, то більше їхнє намагання прислужитися їм. Пані Воке, мабуть, поєднувала в собі риси обох цих вдач, за самою своєю суттю ницих, фальшивих, огидних.

— Коли б я був тут, — казав їй Вотрен, — то з вами не трапилося б такого лиха! Я вмить викрив би шахрайку. Мені вони по знаку!

Як усі обмежені люди, пані Воке звичайно не виходила з кола самих подій і не дошукувалась їх причини. Власні хиби вона охоче перекладала на інших. Зазнавши такої втрати, вона знайшла винуватця свого лиха — чесного вермішельника; відтоді, як вона сама казала, в неї відкрилися на нього очі. Впевнившись у марності свого кокетування та витрат на привабливість, вона без довгих міркувань знайшла причину невдачі. У сердешного пансіонера вона помітила, за її висловом, якийсь задмух. Пані Воке побачила, що її так ніжно виплекана надія грунтувалася на піску і що вона ніколи «нічого не доб'ється від цього старигана», як рішуче висловилася графиня котра, певно, добре на цьому розумілась. У своїй неприязні пані Воке зайшла, певна річ, значно далі, ніж доти у дружбі. Її ненависть була рівнозначна не колишньому коханню, а ошуканим надіям. Людське серце часом відпочиває, підносячись на вершини любові, але рідко коли спиняється на крутому схилі ненависті. Проте пан Горіо все ж був її пансіонером, — отже, вдова мусила стримувати вибухи свого враженого самолюбства, тамувати жадобу помсти, мов той чернець, скривджений своїм настоятелем. Дріб'язкові натури задовольняють свої почуття, добрі чи лихі, нескінченними дріб'язковими вчинками. Вдова застосувала всю свою жіночу хитрість, вигадуючи потаємні утиски для своєї жертви. Почала з того, що скасувала всі надбавки, що сама ж увела в харчування.

— Досить корнішонів, досить анчоусів: так можна без сорочки залишитись! — сказала вона Сільвії одного ранку, коли вирішила повернутися до колишньої програми.

Пан Горіо був людина скромна; ощадливість, властива людям, які самі досягли достатку, стала в нього звичкою. Суп, варене м'ясо й овочі — такі були й назавжди лишилися його улюблені страви. Отже, пані Воке було дуже важко мучити свого пансіонера і йти всупереч його уподобанням. Утративши надію чим-небудь дозолити цьому старому, вона почала його принижувати; пансіонери, зрештою, теж пройнялись її неприязню до Горіо і заради втіхи помагали їй мститися на ньому.

Під кінець першого року вдова сповнилася такою підозріливістю, що запитувала себе, чому цей купець, маючи сім чи вісім тисяч ренти, розкішний срібний посуд та чудові, як у куртизанки, коштовності, жив у її пансіоні і платив таку скромну порівняно з його статками суму? Протягом більшої частини року Горіо раз чи двічі на тиждень обідав не в пансіоні, потім став обідати десь в іншому місці тільки двічі на місяць. Ці прогулянки пана Горіо якнайкраще відповідали інтересам пані Воке, а тому вона була дуже невдоволена, що з часом її пансіонер почав обідати тільки вдома. Таку переміну вона приписувала як поступовому зменшенню його капіталу, так і бажанню дошкулити хазяйці. Одна з найогидніших рис таких мізерних натур полягає в тому, що вони приписують власну дріб'язковість іншим. На лихо, в кінці другого року пан Горіо підтвердив плітки, об'єктом яких був: він попросив пані Воке перевести його на третій поверх і зменшити плату за пансіон до дев'ятисот франків. Горіо змушений був так суворо економити, що взимку не опалював своєї кімнати. Вдова Воке зажадала, щоб він заплатив наперед; пан Горіо, якого відтоді вона почала звати «батьком Горіо», погодився на це.

Всі намагалися розгадати причину такого занепаду. Нелегка річ! Батько Горіо, як казала вдавана графиня, був потайний і мовчазний. За логікою пустоголових людей, які залюбки плещуть язиками, бо на умі у них самі дурниці, — той, хто не розказує про свої справи, напевне робить щось погане. Отже, цей «статечний купець» перетворився на шахрая, цей «зальотник» — на старого пройду. На думку Вотрена, що в той час оселився у «Домі Воке», батько Горіо грав на біржі і, втративши велику суму, тепер, як кажуть у фінансовому світі, «підробляв» на ренті. Інші запевняли, ніби він один із дрібних картярів, котрі щовечора ставлять на щастя франків по десять. Дехто навіть вважав його за шпигуна таємної поліції; проте Вотрен запевняв, що для цього Горіо не досить хитрий. Казали також, ніби Горіо — скнара, лихвар, що він скуповує лотерейні білети. З нього робили якийсь таємничий виплід пороку, ганьби та безсилля. А проте, хоч яку огиду викликали його пороки й поводження, старого не виганяли, бо він платив за пансіон. Врешті, з нього була й користь — кожен міг кпинами або знущанням виливати на нього свій поганий чи добрий настрій.

Найправдоподібнішою була думка пані Воке, і на ній зійшлися всі пансіонери. За її словами, цей здоровий, як дуб, чолов'яга, ще здатний потішити жінку, був розпусником із протиприродними нахилами. Ось на яких фактах грунтувала пані Воке ці наклепи.

Через кілька місяців після зникнення злодійкуватої графині, яка примудрилася прожити півроку коштом хазяйки, якось уранці, ще лежачи в ліжку, пані Воке почула на сходах шурхотіння шовкової сукні й легку ходу молодої жінки, що йшла до дверей Горіо, і вони відчинилися перед нею так, наче на неї чекали. Товстуха Сільвія негайно розповіла хазяйці, що якась дівчина, занадто вродлива, щоб бути чесною, вбрана, як богиня, у чистеньких прюнелевих черевичках, прослизнула, мов той в'юн, з вулиці у кухню і попросила провести її в квартиру пана Горіо. Пані Воке й куховарка почали підслуховувати і похопили під час того візиту, що тривав досить довго, кілька ніжних слів. Коли пан Горіо вийшов провести свою даму, товстуха Сільвія негайно взяла кошика, ніби йдучи на базар, щоб простежити за коханцями.

— Пані, — сказала вона хазяйці, повернувшись, — пан Горіо все-таки, мабуть, страшенно багатий, коли нічого не шкодує для своїх красунь. Уявіть собі — на розі Естрапади стояв розкішний екіпаж, у який вона й сіла.

Під час обіду пані Воке зайшла спустити фіранку, щоб батька Горіо не турбувало сонячне проміння, що било йому в очі.

— Вас люблять красуні, пане Горіо, — подивіться, з вами заграє навіть сонечко, — сказала вона, натякаючи на сьогоднішній візит. — А бодай вам, у вас добрий смак, вона справжня красуня.

— То моя дочка, — відповів Горіо з гордістю, в якій пансіонери вбачали хизування старого, що прагне додержати пристойності.

Минув місяць після цього візиту, і дочка знову завітала до пана Горіо. Першого разу вона була в ранковому вбранні, тепер приїхала після обіду у виїзному туалеті. Пансіонери, які на той час розмовляли у вітальні, помітили, що це гарненька струнка блондинка, вельми зграбна й елегантна для дочки якогось батька Горіо.

— Ось і друга! — сказала гладка Сільвія, не впізнавши її.

За кілька днів інша дівчина, висока й ставна, з чорними косами і жвавими очима, спитала пана Горіо.

— А ось і третя! — мовила Сільвія.

Друга дочка уперше відвідала батька також уранці, а через кілька днів приїхала ввечері в кареті, в бальному вбранні.

— О! Вже четверта! — вигукнули пані Воке й товстуха Сільвія, не впізнавши у цій знатній дамі просто вдягненої дівчини, що першого разу приїздила вранці.

Горіо тоді ще платив тисячу двісті франків за пансіон. Пані Воке вважала природним, що такий багатий чоловік має чотирьох або п'ятьох коханок; на її думку, видавати їх за своїх дочок було навіть хитрою вигадкою. Її зовсім не бентежило, що вони ходять до нього в «Дім Воке». Проте, зрозумівши після цих візитів причину його байдужості до її особи, вона дозволила собі на початку другого року взивати його «старим котом». А коли її пожилець дійшов до дев'ятисот франків, вона, побачивши, як від нього виходить одна з тих дам, досить зухвало спитала, на що він хоче перетворити її дім. Батько Горіо відповів, що ця дама — старша його дочка.

— То їх у вас, видно, десятків три, оцих дочок! — уїдливо зауважила пані Воке.

— Тільки дві, — відповів пансіонер з лагідністю зубожілої людини, яку злидні навчили коритись.

Під кінець третього року батько Горіо ще більше врізав свої витрати, перебрався на четвертий поверх і перейшов на пансіон за сорок п'ять франків місячно. Він більше не нюхав тютюну, обходився без перукаря і перестав пудрити волосся. Коли батько Горіо вперше з'явився без пудри, хазяйка скрикнула з подиву, побачивши колір його волосся, брудно-сірого й зеленкуватого відтінку. Обличчя, день у день печальніше від таємної журби, здавалося найнещаснішим з усіх, що збиралися за обіднім столом. Тепер не залишалося вже ніякого сумніву: батько Горіо — розпусник, і тільки завдяки спритності лікаря він зберіг зір, не зазнавши шкідливого впливу ліків, необхідних при його хворобах; а бридкий колір його волосся — то наслідок надмірних утіх і тих засобів, яких він уживав, щоб продовжити втіхи. Моральний і фізичний стан бідолахи давав поживу всім цим побрехенькам. Зносивши свою гарну білизну, Горіо замінив її білизною з перкалю по чотирнадцять су за лікоть. Його діаманти, золота табакерка, ланцюжок і коштовності зникли одне по одному. Він скинув блакитний фрак, увесь свій ошатний костюм і носив узимку і влітку сюртук із грубого коричневого сукна, жилет з козячої вовни й сірі сукняні штани. Старий марнів дедалі більше, литки в нього схудли, обличчя, колись опасисте від утіх міщанського добробуту, страшенно зморщилося; чоло поорали борозни, щелепи випинались під шкірою. На четвертий рік перебування в пансіоні на вулиці Святої Женев'єви його не можна було впізнати. Добрий шістдесятидвохлітній вермішельник, з вигляду не більше сорока років, високий, огрядний, напрочуд моложавий буржуа, життєрадісна постать якого радувала перехожих, — перетворився на сімдесятилітнього дідугана, отупілого, тремтячого, блідого. Його колись жваві сині очі набули тьмяного сірого відтінку, злиняли і вже не сльозилися; здавалося, з червоних повік сочиться кров. Він викликав огиду в одних і жаль у інших. Молоді студенти-медики, помітивши обвислу нижню губу, заходилися виміряти його лицевий кут, довго шарпали його і згодом визнали за кретина.

Якось увечері, після обіду, пані Воке, глузуючи з його батьківства, сказала:

— Що ж це ваші дочки вас не провідують?

Батько Горіо здригнувся, немов хазяйка штрикнула його розпеченим залізом.

— Вони іноді приходять, — схвильованим голосом відповів він.

— Ха-ха! Ви ще з ними зустрічаєтесь іноді? — скрикнули студенти. — Браво, батечку Горіо!

Але старий уже не чув глузувань, викликаних його відповіддю; він знову поринув у задуму, яку поверхові спостерігачі вважали за старечу отупілість. Якби вони добре знали Горіо, їх, мабуть, дуже зацікавила б загадка його фізичного й морального стану. Було б зовсім не важко дізнатися, чи справді у Горіо була колись фабрика вермішелі і який він мав капітал, але старі люди, що могли цікавитися ним, ніколи не виходили за межі кварталу й жили в пансіоні, мов скойки при скелі. Що ж до інших, то вони, тільки-но покинувши вулицю Святої Женев'єви й поринувши в метушню паризького життя, забували бідолашного старого, з якого глузували. В уяві цих обмежених людей, так само як і в уяві безтурботних юнаків, похмурі злидні батька Горіо та його пригнічений вигляд були несумісні з будь-якими статками і забезпеченим становищем у світі. Що ж до дівчат, яких він називав дочками, то всі приставали на думку пані Воке; вона з суворою логікою старих жінок, які цілими вечорами точать плітки, казала:

— Якби в батька Горіо були такі багаті дочки, як ці дами, що його відвідують, то він не жив би в моєму домі на четвертому поверсі за сорок п'ять франків на місяць та й не вдягався б, мов той старець.

Цих висновків ніщо не могло спростувати. Отож наприкінці листопада 1819 року, коли сталась ця драма, в пансіоні вже склалася цілком певна думка про сердешного старого: ніколи в нього не було ні дочок, ні дружини; через надуживання втіхами він зробився слимаком, людиноподібним молюском з класу кашкетоносних, як казав один службовець Природничого музею, що приходив сюди обідати.

Навіть Пуаре проти Горіо був орел, джентльмен. Він розмовляв, міркував, відповідав; щоправда, говорячи, міркуючи і відповідаючи, не міг нічого сказати свого, бо мав звичку повторювати сказане іншими; та все ж він брав участь у розмові, був живою людиною, яка, певно, щось почувала; тим часом батько Горіо, за словами того ж таки службовця музею, застиг на нулі за Реомюром.

Ежен де Растіньяк повернувся з дому в настрої, добре відомому обдарованим юнакам або тим, хто в скрутному становищі на деякий час набуває рис видатної людини. В перший рік перебування в Парижі, коли навчання ще не вимагає напруженої праці, Ежен утішався показними принадами столиці. Студентові завжди не вистачає часу, щоб ознайомитися з репертуаром усіх театрів, вивчити всі ходи й виходи паризького лабіринту, освоїтись із звичаями й мовою, звикнути до своєрідних розваг столиці, оббігати всі пристойні та веселі місця, послухати цікаві лекції, оглянути скарби музеїв. Студент спочатку захоплюється дрібницями, які здаються йому чимсь грандіозним. У нього є своя велика людина — професор з Колеж де Франс, який одержує відповідну платню саме за те, щоб бути на рівні своєї аудиторії. Студент затягує краватку й хизується перед жінками, що сидять у першому ярусі Комічної опери. Помалу він освоюється, пізнає життя, мужніє, його кругозір ширшає, і зрештою юнак починає розбиратися в нашаруваннях людських верств, з яких складається суспільство. Спочатку він тільки милується екіпажами, що сонячного дня їдуть валкою по Єлісейських Полях, а згодом і сам починає мріяти про екіпаж.

Ежен, не усвідомлюючи цього, вже пройшов таку школу ще до того, як поїхав додому на канікули з дипломом бакалавра літератури та права. Всі його дитячі ілюзії, всі провінційні погляди зникли; його уявлення змінилося, а честолюбство безмежно розрослося, і, перебуваючи в рідному домі, в своїй сім'ї, він уже на все дивився іншими очима. Його батько й мати, два брати, дві сестри й тітка, що жила на пенсію, мешкали в невеличкому родовому маєтку Растіньяків. Маєток давав близько трьох тисяч франків на рік, але прибуток цей був непевний, як буває взагалі у виноградарських господарствах. І все ж треба було якось виділяти з нього щороку тисячу двісті франків для Ежена. Він бачив злидні, що їх великодушно ховали від нього; юнак мимоволі порівнював своїх сестер, які в дитинстві здавалися йому такими гарними, з парижанками, що тепер втілювали його мрію про красу; він усвідомлював незабезпечене майбутнє численної родини, що покладала на нього всі надії; помічав дріб'язкову ощадливість, з якою тут зберігали під замком кожну крихту; пив вино з виноградних вичавків, виготовлене для домашнього вжитку; одне слово, безліч усяких дрібниць, про які тут не варто й згадувати, подесятерили його бажання піднестися в житті, збудили в ньому жадобу успіху. Як це властиво великодушним людям, йому хотілося досягти всього самому. Але в нього була натура справжнього південця; здійснюючи свої наміри, він завжди вагався, як вагається юнак, опинившись у чистому морі, не знаючи, куди спрямувати свої зусилля, під яким кутом тримати вітрила. Якщо спочатку Ежен хотів з головою поринути в працю, то потім вирішив здобути потрібні зв'язки; він помітив, який великий вплив на громадське життя мають жінки, і надумав пуститись у вищий світ, щоб там завоювати собі прихильниць: хіба ж їх бракуватиме палкому й дотепному юнакові, обдарованому ще й елегантністю та тією своєрідною нервовою вродою, яка завжди приваблює жінок? У такі думки поринав він, блукаючи в полі, де колись весело гуляв із своїми сестрами, які тепер помітили в ньому велику зміну. Його тітка пані де Марсійяк бувала колись при дворі й завела знайомства серед вищої аристократії. Честолюбному юнакові раптом спало на думку, що в тих спокусливих спогадах, якими так часто ділилася з ним його тітка, таїться запорука перемог у вищому світі і що вони важать не менше, ніж його навчання в Юридичній школі; він почав розпитувати тітку про родинні зв'язки, які можна було б відновити. Потрусивши віти генеалогічного дерева, стара дама дійшла висновку, що з усіх осіб, які могли стати в пригоді її племінникові і які належать до егоїстичної породи багатих родичів, найменш норовистою буде віконтеса де Босеан. Вона написала цій молодій жінці листа в старовинному стилі і сказала, передаючи його Еженові, що, коли він матиме в неї успіх, то віконтеса допоможе йому віднайти інших родичів. Повернувшись у Париж, Растіньяк через кілька днів послав тітчиного листа пані де Босеан. У відповідь віконтеса запросила його на бал, призначений на другий день.

Таке було становище в пансіоні на кінець листопада 1819 року. Ежен повернувся з балу в пані де Босеан о другій годині ночі. Щоб надолужити прогаяний час, він, іще танцюючи, мужньо пообіцяв сам собі працювати до ранку. Чари і розкіш вищого світу сповнювали його оманливою енергією, і Ежен збирався уперше провести безсонну ніч серед тиші свого кварталу. Того дня він не обідав у пані Воке. Отже, пансіонери могли думати, що він повернеться з балу тільки на світанку, як уже кілька разів повертався після свят у Прадо чи після балів в Одеоні, забруднивши шовкові панчохи й стоптавши бальні черевики. Перш ніж замкнути ворота, Крістоф відчинив їх і визирнув на вулицю. Саме в цю мить надійшов Растіньяк; у супроводі Крістофа, який дуже грюкав, він непомітно піднявся сходами в свою кімнату; потім роздягся, взув пантофлі, надів старого сюртука, розпалив торф у грубці і хутенько наладився до праці; тупаючи своїми грубими черевиками, Крістоф заглушив його метушню.

Перш ніж поринути у юридичні книги, Ежен на кілька хвилин замислився. Він щойно познайомився з віконтесою де Босеан — одною з королев паризького вищого світу, чий дім мав славу найприємнішого у Сен-Жерменському передмісті. Та й завдяки своєму імені й багатству віконтеса належала до аристократичної верхівки. З пошани до його тітки де Марсійяк бідного студента добре прийняли в цьому домі; він і сам ще не оцінив усієї ваги віконтесиної прихильності. Бути прийнятим у цих сяючих золотом салонах — це те саме, що одержати грамоту на вище дворянство. З'являючись у найдобірнішому товаристві, він діставав право бувати скрізь. Засліплений блискучим зібранням, ледь обмінявшись кількома словами з віконтесою, Ежен серед паризьких богинь, що юрмилися на рауті, звернув увагу на одну з тих жінок, у яких із першого погляду закохуються юнаки. Графиня Анастазі де Ресто, висока й ставна, уславилася в Парижі своїм чудовим станом. Уявіть собі великі чорні очі, чарівні руки, стрункі ніжки, рухи, сповнені вогню, — жінку, яку маркіз де Ронкероль порівнював з чистокровною лошицею. Нервова витонченість їй не шкодила; її форми були повні й округлі, але не надмірно; «чистокровна лошиця», «породиста жінка» — такі вислови вже замінили собою «небесних ангелів», «оссіанівські обличчя»[76], всю стародавню любовну міфологію, відкинуту дендізмом. Але для Растіньяка пані Анастазі де Ресто була просто жаданою жінкою. Серед кавалерів, записаних на її віялі, він забезпечив собі два танці і під час першої кадрилі умудрився сказати їй кілька слів.

— Де я зможу вас бачити? — спитав він раптом із тією любовною жагою, яка так подобається жінкам.

— Де? В Булонському лісі, у Буфонів[77], у мене вдома — скрізь, — відповіла вона.

І одважний південець поспішив зблизитися з чарівною графинею, наскільки може зблизитися юнак з жінкою під час кадрилі й вальсу. Він назвався кузеном пані де Босеан, і ця жінка, що здавалася йому вельможною дамою, запросила його до себе й назвала свої приймальні дні. На прощання вона так йому усміхнулась, що Ежен вирішив неодмінно відвідати її. Йому пощастило зустріти тут людину, яка не сміялася з його простодушності — цього смертельного гріха в очах славнозвісних гульвіс тих часів, отих Моленкурів, Ронкеролів, Максимів де Траїв, де Марсе, д'Ажуда-Пінту, Ванденесів — блискучих франтів, котрі звикли бувати в колі найелегантніших жінок: леді Брендон, герцогині де Ланже, графині де Кергарует, пані де Серізі, герцогині де Карільяно, графині Ферро, пані де Ланті, маркізи д'Еглемон, пані Фірміані, маркізи де Лістомер і маркізи д'Еспар, герцогині де Мофріньєз і дам із родини де Гранльє. Отже, наївний студент, на щастя, натрапив на маркіза де Монріво, коханця герцогині де Ланже, добродушного, як дитина, генерала; той сказав йому, що графиня де Ресто живе на Гельдерській вулиці.

Бути молодим, жадати світського життя, мріяти про жінку — і раптом побачити, що перед тобою відчинилися двері двох домів! Одною ногою ступити в Сен-Жерменське передмістя, в дім віконтеси де Босеан, другою — на Шоссе д'Антен у дім графині де Ресто! Охопити поглядом анфіладу паризьких салонів і вважати себе за досить гарного юнака для того, щоб знайти там підтримку й допомогу в жіночому серці! Почувати в собі досить честолюбства, щоб сміливо стрибнути на натягнуту линву, по якій треба ходити з певністю акробата котрий ніколи не падає, і знайти надійний балансир в особі чарівної жінки! Хто б, заполонений такими думками й такою жінкою, прекрасний образ якої поставав перед ним у відблисках вогню в грубі, між кодексом законів і злиднями, — хто б на місті Ежена не полинув мрією в майбутнє, хто не побачив би в ньому успіху? Збурені думки так певно давали векселі під майбутні втіхи, що Еженові здавалося, ніби він уже наодинці з пані де Ресто, аж тут раптом якесь зітхання, схоже на стогін, порушило нічну тишу і пролунало в серці юнака, як передсмертне хрипіння. Ежен тихенько відчинив двері і, вийшовши в коридор, помітив смугу світла під дверима батька Горіо. Побоюючись, що його сусід захворів, він приклав око до замкової шпарини, заглянув у кімнату і побачив, що старий зайнятий якимсь дуже підозрілим ділом. Вважаючи, що цим він зробить послугу суспільству, Ежен став уважніше придивлятися до нічних витівок так званого вермішельника. Батько Горіо прив'язав до поперечки перекинутого догори ніжками стола золочену чашку та блюдо і, обмотавши якоюсь мотузкою ці розкішно оздоблені речі, сплющував їх з такою силою, що вони скручувалися у трубку, і, видно, хотів перетворити їх на злиток.

«Бісова личина! Оце-то старий! — подумав Растіньяк, дивлячись, як жилаві руки Горіо м'яли мотузкою золочене срібло, наче тісто. — Хто він — злодій чи переховувач краденого, що прикидається таким собі немічним дурником, живе як злидар, щоб тільки безпечніше займатися своїми темними ділами?» — запитав сам себе Ежен, випроставшись на хвилинку.

Потім студент знову припав оком до шпарки. Розкрутивши мотузку, батько Горіо взяв балабуху срібла, поклав її на стіл, підстеливши ковдру, і почав качати, щоб надати їй форми валика; все це робилося вельми легко.

«Та він дужий, як польський король Август!» — подумав Ежен.

Коли шурвалок став майже круглий, батько Горіо сумно подивився на свою працю, і сльози зросили йому очі; старий погасив недогарок, при світлі якого сплющував срібло, і Ежен почув, як він, тяжко зітхаючи, ліг у ліжко.

«Божевільний», — подумав студент.

— Бідолашна дитина! — голосно промовив батько Горіо.

Почувши ці слова, Растіньяк вирішив, що краще не розголошувати цієї події і отак зопалу не осуджувати свого сусіда. Юнак збирався повернутися до себе в кімнату, коли раптом уловив якийсь невиразний шурхіт, — так наче хтось ішов по сходах у повстяних пантофлях. Ежен прислухався і справді розрізнив дихання двох людей. Він не чув ні рипіння дверей, ні кроків, проте враз побачив бліде світло на третьому поверсі в кімнаті пана Вотрена.

«Он скільки таємниць у сімейному пансіоні», — подумав Ежен.

Прислухаючись, він зійшов униз на кілька сходинок; до його слуху долинуло дзенькання золота. Незабаром світло погасло, і знову почулося дихання двох людей, хоч двері й не рипнули. Що нижче спускалися люди, звуки дедалі завмирали.

— Хто там? — крикнула пані Воке, відчинивши своє вікно.

— Це я прийшов, матусю Воке, — тихим басом відповів Вотрен.

«Дивно! Адже Крістоф засунув двері, — подумав Ежен, вертаючись у свою кімнату. — В Парижі, видно, ночами треба не спати, щоб дізнатись, що діється навколо».

Ці дрібні події розвіяли його честолюбні мрії, і студент узявся до праці, але не міг зосередитись. Його непокоїли підозріння щодо батька Горіо; а ще більше відвертав увагу образ пані де Ресто, що раз у раз виникав перед ним як провісник його блискучого призначення. Скінчилося тим, що Ежен ліг і поринув у глибокий сон. Коли юнаки вирішують працювати вночі, то сім ночей з десяти вони сплять. Щоб не спати ночами, треба мати більш, ніж двадцять років.

Другого дня зранку над Парижем навис густий туман. В такі дні найпунктуальніші люди — і ті помиляються щодо часу і спізнюються на ділові побачення. Кожному здається, ніби ще тільки восьма година, а тим часом уже дванадцята. О пів на десяту пані Воке ще й не вставала з ліжка. Крістоф і товстуха Сільвія, теж заспавши, спокійно пили каву, присмачену вершками з призначеного для пансіонерів молока, що його куховарка довго пряжила, аби хазяйка не помітила цього незаконного стягнення данини.

— Сільвіє, — сказав Крістоф, умочуючи в каву грінку, — пан Вотрен добрий чоловік, нема чого казати, але цієї ночі у нього знов були якісь двоє. Якщо пані питатимуть, не треба нічого говорити.

— Він дав тобі що-небудь?

— Дає щомісяця сто су: мовляв, мовчи.

— Тільки він і пані Кутюр не скупердяги, а інші раді були б одібрати в нас лівою рукою те, що дають правою на Новий рік, — сказала Сільвія.

— Та й скільки там вони дають! — зауважив Крістоф. — Якісь жалюгідні сто су. Ось уже два роки, як батько Горіо сам собі чистить чоботи. Скнара Пуаре взагалі обходиться без вакси, він її краще з'їсть, ніж почистить свої човганці. А той жевжик-студент дає мені сорок су. Та їх і на щітки не вистачило б; до того ж він продає свої недоноски. Ну й богадільня!

— Е! — мовила Сільвія, поволі сьорбаючи каву. — Наше місце найкраще в кварталі; жити можна! Але знову про дядечка Вотрена: чи ви, Крістофе, чули що-небудь про нього?

— Атож, кілька днів тому зустрів на вулиці якогось пана, і він спитав мене: «Чи живе у вас один здоровецький добродій, що фарбує баки?» Я кажу: «Ні, він їх не фарбує, бо в такого веселуна, як він, на це й часу нема!» Я про це й розповів панові Вотрену, а він і каже: «Ти добре зробив, хлопче! Отак завжди відповідай. Нема гірше, як хто-небудь знає твої слаботи. Це може й одруження розладнати».

— До мене теж чіплялися на базарі, все допитувались, чи, бува, не бачила, як він надіває сорочку. Ото кумедія! Стривай, — вигукнула вона, — на Валь-де-Грас б'є чверть до десятої, а в нас ніхто й не ворухнеться.

— Та вони ж усі пішли! Пані Кутюр з панночкою ще о восьмій подалися до церкви Святого Етьєна причащатись. Батько Горіо вийшов з дому з якимсь пакунком. Студент повернеться аж о десятій, після лекцій. Я бачив, як вони йшли, коли прибирав на сходах. Батько Горіо іще зачепив мене своїм пакунком, твердим мов залізо. І що він там робить, отой стариган? Усі над ним збиткуються, а він таки непогана людина, краща за них усіх. Дає він мало, зате ті дами, до яких мене часом посилає, сиплять на чай щедро, та й самі такі чепурненькі.

— Чи не ті, яких він називає дочками, га? Їх ціла дюжина.

— Я ходив тільки до двох, до отих, що приїздили сюди.

— О, вже й хазяйка завовтузилась; зараз почне галасувати, треба йти. Ви ж пильнуйте, Крістофе, щоб кіт молока не хлебтав.

Сільвія пішла до господині.

— Що ж це таке, Сільвіє? Вже скоро десята, я сплю, мов той бабак, а вам хоч би що? Такого зі мною ніколи не бувало.

— Це все туман: густий, хоч ножем ріж.

— А сніданок?

— Е! Ваші пансіонери як не показилися — посхоплювались ще й вовкулаки не йшли та й кудись повіялися.

— Говори, Сільвіє, як люди, — зауважила пані Воке, — треба казати: ще й на світ не благословилося.

— Ах пані, я казатиму, як вам завгодно. А снідати можете й о десятій. Мішонетка і Пуаре ще не ворушилися. Ото двоє тільки й лишилися вдома, та й ті сплять, мов колоди; та вони таки справжні колоди.

— Щось ти їх єднаєш докупи, Сільвіє, так ніби…

— Так ніби що? — спитала Сільвія, зареготавши, як навіжена. — Два чоботи — пара.

— Дивно мені, Сільвіє: як це пан Вотрен зайшов сьогодні вночі, коли Крістоф замкнув ворота?

— Та ні, пані. Крістоф почув голос пана Вотрена та й пішов йому відчинити. Ото вам і здалося…

— Дай мені кофту та берися-но за сніданок. Приготуй учорашню баранину з картоплею і подай варених груш — отих, що по два ліари штука.

За кілька хвилин пані Воке увійшла до їдальні — саме тоді, коли кіт, відсунувши лапою тарілку, поквапливо хлебтав із миски молоко.

— Тпрусь! — крикнула вона. Кіт утік, але тут же вернувся й почав тертись об ноги хазяйки. — Так, так, тепер підлизуйся, старий шахраю, — сказала вона йому. — Сільвіє! Сільвіє!

— Ну, що там сталося, пані?

— Диви, що кіт наробив!

— Це через того клятого Крістофа! Я ж йому сказала накривати на стіл. Куди він подівся? Та не турбуйтеся, пані, це молоко буде батькові Горіо до кави, я доллю водою, старий і не помітить. Він ні на що не звертає уваги, навіть на те, що їсть.

— І куди воно пішло, це опудало? — спитала пані Воке, розставляючи тарілки.

— Хіба я знаю, де його дідько носить?

— Я переспала, — сказала пані Воке.

— А проте свіженькі, мов квіточка…

В цю хвилину задзеленчав дзвінок і до вітальні увійшов Вотрен, наспівуючи басом:

— Хо! Хо! Доброго ранку, матусю Воке, — сказав він, побачивши господиню і грайливо обіймаючи її.

— Ану, киньте!

— Скажіть: «Нахабо»! Ну ж бо, скажіть! Скажіть же! Давайте я теж буду накривати на стіл. Який я милий, правда ж?

— Що саме? — спитала вдова.

— Батько Горіо був о пів на дев'яту на вулиці Дофіни у ювеліра, що купує столове срібло та галуни. Він за добрі гроші продав йому якесь начиння із золоченого срібла. Не метикований у тому, а сплющив добре.

— Та що ви? Справді?

— Еге ж. Я вертався додому, провівши свого приятеля, що виїхав за кордон на королівських поштових, і почекав батька Горіо, щоб подивитися, що він робитиме. І сміх і гріх! Він повернувся в наш квартал, на вулицю Гре, і зайшов до відомого лихваря на ім'я Гобсек, — то такий шахрай, що здатний зробити доміно з кісток рідного батька; він чи то єврей, чи араб, чи грек, чи циган — у кожному разі, обікрасти його нелегко, бо він зберігає всі свої грошики в банку.

— Що ж робить батько Горіо?

— А нічого, тільки майно своє процвиндрює. Цей йолоп тринькає гроші на дівчат, а вони…

— Ось і він! — сказала Сільвія.

— Крістофе! — гукнув батько Горіо. — Йди сюди.

Крістоф пішов за ним нагору і незабаром вернувся.

— Куди ти йдеш? — спитала пані Воке служника.

— З дорученням від пана Горіо.

— А це що таке? — сказав Вотрен, вихоплюючи з рук Крістофа листа, на якому було написано: «Графині Анастазі де Ресто». — І куди ж ти йдеш?.. — спитав він, повертаючи Крістофові листа.

— На Гельдерську вулицю. Мені наказано віддати це у власні руки графині.

— А що там усередині? — сказав Вотрен, розглядаючи листа проти світла. — Банкнота? Ні! — Він заглянув у конверт і скрикнув: — Оплачений вексель! Хай йому чорт! Ото ґречний дідок! Ну йди, пройдо, — сказав він, поклавши широку долоню на голову Крістофа, і повернув його, наче дзигу. — Тобі добре перепаде на чай.

Стіл був накритий. Сільвія кип'ятила молоко. Пані Воке розпалювала грубу; їй допомагав Вотрен, весь час наспівуючи:

Коли все було готове, прийшли пані Кутюр і мадмуазель Тайфер.

— Звідки це ви так рано, серденько? — спитала господиня в пані Кутюр.

— Ми молилися у церкві Святого Етьена-на-горі. Адже ж сьогодні ми йдемо до пана Тайфера. Бідолашне дівча тремтить, наче листочок, — відповіла пані Кутюр, сідаючи біля груби й підставляючи до вогню свої мокрі черевики, що одразу почали парувати.

— Грійтеся, Вікторино, — мовила пані Воке.

— То добре, мадмуазель, що ви молите Бога зм'якшити серце вашого батька, — озвався Вотрен, присуваючи сирітці стільця. — Та цього замало. Вам потрібен друг, який поговорив би з цією свинею, з тим недолюдком, що, кажуть, має три мільйони, а не дає вам посагу. В наші часи й гарної дівчини ніхто не візьме без посагу.

— Бідолашна дитина, — співчутливо мовила пані Воке. — От побачите, голубко, вашого звіра-батька ще спіткає лихо.

На цьому слові Вікторинині очі зросилися слізьми, і вдова, помітивши знак пані Кутюр, прикусила язика.

— Якби нам тільки пощастило побачитися з ним, якби я мала змогу з ним поговорити й передати прощального листа його дружини, — вела далі вдова інтендантського комісара. — Я не наважуюсь послати цього листа поштою; він знає мою руку.

— О безневинні, нещасні, гнані жінки! — скрикнув Вотрен, перебиваючи її. — То ось до чого ви дожилися! Через кілька днів я візьмуся за ваші справи, і все буде гаразд.

— О пане, — сказала Вікторина, кидаючи на Вотрена вологий і палкий погляд, який нітрохи його не зворушив, — якщо ви зможете доступитися до мого батька, то скажіть йому, що його любов і честь моєї матері для мене дорожчі від усіх скарбів світу. Коли б вам пощастило пом'якшити його суворість, я б молила за вас Бога. Не сумнівайтеся в моїй вдячності…

— «Я об'їхав цілий світ…» — іронічно заспівав Вотрен.

В цю хвилину до їдальні ввійшли Горіо, мадмуазель Мішоно та Пуаре, очевидно, приваблені пахощами підливи, що її Сільвія готувала до вчорашньої баранини. Коли семеро пансіонерів, привітавшись, сіли до столу, вибило десяту і на вулиці почулися кроки студента.

— От і добре, пане Ежене, — сказала Сільвія. — Сьогодні ви снідатимете разом з усіма.

Студент привітався з пансіонерами й сів коло батька Горіо.

— Зі мною щойно трапилася дивна пригода, — сказав він, накладаючи собі чимало баранини й відрізуючи скибку хліба — пані Воке, як завжди, зважила ту скибку поглядом.

— Пригода? — перепитав Пуаре.

— А що ж тут дивного, старий шкарбуне? — сказав Вотрен, звертаючись до Пуаре. — Пан Ежен просто створений для пригод.

Мадмуазель Тайфер несміливо зиркнула на молодого студента.

— Розкажіть же нам про вашу пригоду, — попросила пані Воке.

— Вчора я був на балу у своєї родички віконтеси де Босеан, в її розкішному особняку, де кімнати оббито шовком. Вона влаштувала чудовий бал. Я веселився, як король…

— …льок, — швидко додав Вотрен.

— Що ви хочете сказати? — спалахнув Ежен.

— Я кажу корольок, бо королькам живеться куди веселіше, ніж королям.

— Авжеж, авжеж, — закивав головою Пуаре. — Я волів би краще бути цією безтурботною пташкою, аніж королем, бо…

— На балу, — вів далі студент, — я танцював із однією з найвродливіших жінок, із чарівною графинею, найпрекраснішим створінням, яке я тільки бачив. Її волосся було прикрашене персиковим цвітом, біля корсажа теж був пришпилений букет живих, духмяних квітів. Та що там казати! Треба бачити її на власні очі! Змалювати жінку, захоплену танцем, неможливо… Ну так ось, сьогодні о дев'ятій годині я зустрів цю божественну графиню: вона йшла пішком по вулиці Гре. О, як у мене закалатало серце, я подумав, що…

— …що вона йде сюди, — сказав Вотрен, кидаючи на студента проникливий погляд. — То вона, певне, йшла до дядечка Гобсека, лихваря. Зазирніть у серце паризької жінки, і там ви знайдете лихваря швидше, ніж коханця. Вашу графиню звуть Анастазі де Ресто, і живе вона на Гельдерській вулиці.

Почувши це, молодий студент пильно глянув на Вотрена. Батько Горіо рвучко підвів голову й кинув на співрозмовників такий палючий і схвильований погляд, що вразив усіх.

— Крістоф прийшов занадто пізно: вона вже ходила туди! — болісно скрикнув Горіо.

— Я вгадав, — шепнув Вотрен на вухо пані Воке.

Горіо їв машинально, не розбираючи, що він їсть. Ніколи не здавався він таким отупілим і нещасним, як у цю хвилину.

— Який дідько міг назвати вам її ім'я, пане Вотрен? — спитав Ежен.

— Отакої! Адже ж батько Горіо добре знає це ім'я, то чому ж не знати його й мені?

— Пан Горіо? — вигукнув студент.

— Га? — сказав бідолашний старий. — То, кажете, вона вчора була дуже гарна?

— Хто?

— Пані де Ресто.

— Гляньте на старого скнару, — мовила пані Воке до Вотрена, — як у нього загорілися очі.

— Чи це не її він утримує? — шепнула студентові мадмуазель Мішоно.

— О так, вона була на диво гарна, — відказав Ежен, на якого жадібно дивився батько Горіо. — Якби не було самої пані де Босеан, то божественна графиня стала б королевою балу. Чоловіки не відривали від неї очей, я був дванадцятим у її списку, вона танцювала всі контрданси. Інші жінки аж нетямилися із заздрощів. Якщо вчора хтось був щасливий, то це вона. Правду кажуть, що немає нічого прекраснішого, ніж корабель під усіма вітрилами, кінь, що мчить галопом, і жінка, що кружляє в танці.

— Вчора — мов у раю, в палаці герцогині, — сказав Вотрен, — а сьогодні вранці — на найнижчому щаблі недолі, у лихваря: отакі парижанки! Якщо їхні чоловіки не можуть задовольнити їхньої невситимої жадоби розкошів, то вони продаються. Коли ж не вміють продаватися, то ладні здерти шкуру з рідної матері, аби тільки покрасуватись. Одне слово, готові на все! Давня історія!

Обличчя батька Горіо, що засяяло, як сонце, коли він слухав студента, одразу спохмурніло після жорстокого зауваження Вотрена.

— Ну, — сказала пані Воке, — а що ж воно все-таки за дивна пригода? Ви розмовляли з нею? Спитали її, чи не хоче й вона вивчати право?

— Вона не бачила мене, — відказав Ежен. — Та хіба не дивно зустріти о дев'ятій годині ранку на вулиці Гре одну з найвродливіших парижанок, яка повернулася з балу о другій годині ночі? Тільки в Парижі трапляються такі пригоди.

— Е, бувають іще дивовижніші! — вигукнув Вотрен.

Мадмуазель Тайфер майже не слухала, схвильована думками про майбутнє побачення з батьком. Пані Кутюр подала їй знак іти вдягатися. Коли обидві дами вийшли, за ними пішов і батько Горіо.

— Ну що, бачили? — звернулася пані Воке до Вотрена та інших пансіонерів. — Ясно, що він розорився через отаких жінок.

— Нізащо не повірю, що красуня графиня де Ресто належить батькові Горіо! — скрикнув студент.

— Та ми й не намагаємося вас переконати, — перебив його Вотрен. — Ви ще занадто молодий, щоб як слід знати Париж. Але колись ви дізнаєтесь, що тут трапляються люди, так би мовити, одержимі пристрастями.

На цих словах мадмуазель Мішоно насторожено зиркнула на Вотрена, мов той бойовий кінь, що почув звук сурми.

— Так, так! — мовив Вотрен, пильно глянувши на неї. — Чи не було й у нас маленьких потаємних пристрастей, га?

Стара діва опустила очі, мов черниця перед голими статуями.

— Ну ось, — провадив Вотрен, — такі люди, коли вчепляться за якусь ідею, то вже не відстануть. Задовольнити спрагу вони можуть тільки водою з певного джерела, частенько каламутного. Вони ладні продати дружин і дітей, свою душу запродати чортові, аби тільки пити цю воду. Для одних таким джерелом є карти, для інших — біржа, колекція картин або комах, музика; для інших — жінка, що вміє їм догодити. Пропонуйте цим людям усіх жінок світу — вони й дивитися на них не схочуть; вони жадають тільки ту, що задовольняє їхню пристрасть. Часто ця жінка їх зовсім не любить, жорстоко з ними поводиться, дуже дорого продає їм крихти втіхи. Ну й що! Ці диваки не втихомирюються, вони ладні заставити в ломбарді останню ковдру, аби віддати цій жінці останнє своє екю. Батько Горіо саме такий. Графиня оббирає його, бо він уміє мовчати, — оце вам вищий світ! Бідолаха тільки й думає про неї. Поза своєю пристрастю, ви ж бачите, він просто тварина. Та як тільки мова заходить про це, — обличчя його сяє, мов діамант. Розгадати його таємницю неважко. Сьогодні вранці він продав золочене срібло, і я бачив, як він зайшов до старого Гобсека на вулиці Гре. Зверніть увагу: повернувшись, Горіо послав до графині де Ресто цього йолопа Крістофа, а той показав нам адресу на конверті, де був оплачений вексель. Ясно, коли й графиня пішла до старого лихваря, то справа була дуже нагальна. Батько Горіо люб'язно розплатився за неї. Не треба бути надто проникливим, щоб розібратися в цій історії. Все свідчить про те, мій юний учений, що поки ваша графиня сміялася, танцювала, маніжилась, пишалася своїм персиковим цвітом та убранням, серце в неї стискалося від думки про опротестовані векселі — свої або свого коханця.

— Ви збуджуєте в мене пекуче бажання дізнатися правду. Я завтра ж піду до пані де Ресто! — вигукнув Ежен.

— Так, — підтвердив Пуаре, — треба завтра піти до пані де Ресто.

— Можливо, ви зустрінете там добрягу Горіо, який прийде одержати нагороду за свої послуги.

— Яке ж багнисько ваш Париж! — мовив Ежен з огидою.

— І то дуже дивне багнисько, — провадив Вотрен. — Той, хто забрудниться в ньому, їдучи в кареті, — чесна людина, а хто забрудниться, ідучи пішки, — негідник. Спробуйте поцупити, на лихо собі, якусь дрібничку — вас показуватимуть, мов яку дивовижу, на площі Палацу правосуддя. Украдете мільйон — і вас вітатимуть по всіх салонах, як саму доброчесність. Щоб підтримувати цю мораль, ми щороку платимо жандармерії і правосуддю тридцять мільйонів. Чудово!

— Як? — скрикнула пані Воке. — Батько Горіо продав свою срібну золочену чашку?

— Чи не було на накривці двох голубків? — запитав Ежен.

— Атож.

— А він же так дорожив своїми речами: він плакав, сплющуючи блюдо й чашку. Я випадково бачив це, — мовив Ежен.

— Вони були його найдорожчим скарбом, — відповіла вдова.

— Ось бачите, до чого доводить старигана пристрасть! — вигукнув Вотрен. — Ця жінка вміє його розпалити!

Студент піднявся до себе в кімнату. Вотрен вийшов з дому. Через кілька хвилин пані Кутюр і Вікторина сіли у фіакр, який найняла для них Сільвія. Пуаре під руку з мадмуазель Мішоно попрямував у Ботанічний сад погуляти, користуючись із погожої години.

— Гляньте, наче одружені, — зауважила товстуха Сільвія. — Сьогодні вони вперше пішли удвох. Обоє такі сухоребрі, що тільки б черкнулися — і посипалися б іскри, як із-під кресала.

— Шкода шалі мадмуазель Мішоно, — засміялася пані Воке, — загориться, як губка.

Повернувшись о четвертій годині вечора, батько Горіо побачив при світлі двох чадних ламп Вікторину з червоними від сліз очима. Пані Воке слухала розповідь про невдалий ранішній візит. Панові Тайферу набридли домагання його дочки й старої пані, і він прийняв їх, щоб порозумітися.

— Люба моя, — казала пані Кутюр вдові Воке, — уявіть собі, він навіть не запросив Вікторину сісти, і вона весь час стояла. Мені ж він сказав без гніву, зовсім спокійно, щоб ми більше не завдавали собі клопоту ходити до нього і що панночка, — він навіть не назвав її дочкою, — шкодить сама собі, набридаючи йому (один раз на рік, от потвора!), що взяв Вікторинину мати без посагу, а тому дочка її не може ні на що претендувати; одне слово, казав такі жорстокі речі, аж бідна дівчина розплакалась. Вона впала до ніг свого батька й мужньо заявила, що без нарікань коритиметься його волі, а прийшла тільки заради матері і благає його прочитати заповіт нещасної небіжчиці. Вона витягла листа, подала йому й почала говорити найпрекрасніші, найзворушливіші слова, — не розумію, де вони в неї бралися, мабуть, сам Бог промовляв її устами; бідолашна дитина говорила так натхненно, що, слухаючи її, я плакала, як дурна. А знаєте, що робив цей нелюд? Він обрізав собі нігті, потім узяв листа, змоченого слізьми бідної пані Тайфер, і, сказавши: «Все ясно», — кинув його на камін. Він хотів підвести дочку, але Вікторина цілувала йому руки, а він їх виривав. Чи ж це не підлота? А той бовдур, його син, увійшов і навіть не привітався з сестрою.

— Які звірі! — мовив батько Горіо.

— Потім, — вела далі пані Кутюр, не звернувши уваги на вигук старого, — батько й син розпрощалися з нами, бо в них, мовляв, якісь невідкладні справи. Оце такий був наш візит. Принаймні пан Тайфер побачив свою дочку. Не знаю, як він може її зрікатися, — вони схожі, як дві краплі води.

Один по одному сходилися пансіонери — прихожі й пожильці, — вітались і говорили одне одному дурниці, що їх серед певних верств паризького товариства вважають за дотепи; основа їх — якесь безглуздя, а вся сіль — у жесті й інтонації. Цей своєрідний жаргон невпинно змінюється. Жарти, що породжують його, ніколи не живуть більше як місяць. Політична подія, судовий процес, вулична пісенька, вихватка актора, — все служить поживою для цієї гри дотепів, яка полягає головним чином у тому, щоб на льоту піймати кинуті думки чи слова і відбити їх, як ракеткою відбивають воланчика. Недавній винахід — діорама, яка давала можливість досягти більшої оптичної ілюзії, ніж панорама, породила в майстернях деяких художників манеру додавати до всіх слів закінчення «рама»; один молодий художник, що бував тут, прищепив цю манеру, ніби плодоносний пагінець, до «Дому Воке».

— Ну, пане Пуаре, — сказав музейний службовець, — як ваше дорогоцінне здоров'ярама? — І, не чекаючи відповіді, звернувся до пані Кутюр і Вікторини: — Пані, ви чогось засмучені?

— Чи не час обідати? — гукнув Орас Б'яншон, студент-медик, приятель Растіньяка. — Мій шлунок опустився usque ad talones[78].

— Надворі страшенна холодрама! — сказав Вотрен. — Ану, посуньтеся, батьку Горіо! Ви затулили своєю ногою всю грубу!

— Вельмишановний пане Вотрен, — сказав Б'яншон, — чому ви кажете «холодрама»? Це помилка, треба «холоднорама».

— Ні, — зауважив музейний службовець, — треба казати холодрама, бо кажуть — мелодрама.

— Ха-ха!

— А ось і його вельможність маркіз де Растіньяк, доктор кривознавства, — вигукнув Б'яншон, хапаючи Ежена за шию й стискаючи її так, ніби хотів його задушити. — Гей! Всі сюди! Гей!

Мадмуазель Мішоно ввійшла тихенько, мовчки вклонилася, мовчки сіла поруч трьох жінок..

— Я не можу без дрожу дивитися на цього старого кажана, — прошепотів Б'яншон Вотренові, показуючи на мадмуазель Мішоно. — Я вивчаю зараз систему френології Галля[79], і мені здається, що Мішоно має Іудину гулю.

— Ви, пане, мабуть, були знайомі з ним? — спитав Вотрен.

— А хто з ним не зустрічався? — відповів Б'яншон. — Слово честі, ця бліда стара діва схожа на тих довгастих черв'яків, що кінець кінцем сточують цілу балку.

— Це означає, мій молодий друже, — сказав Вотрен, пригладжуючи баки, — що

— Ага! Ось і знаменита супорама, — вигукнув Пуаре, побачивши Крістофа, що поважно ніс супницю.

— Пробачте, пане, — заперечила пані Воке, — це суп з капустою.

Юнаки зареготали.

— Попався, Пуаре!

— Пуаретик попався!

— Два очка матусі Воке, — сказав Вотрен.

— Чи звернув хто увагу на туман сьогодні вранці? — спитав музейний службовець.

— Це, — відповів Б'яншон, — був шалений, небувалий туман, похмурий, меланхолійний, гнітючий, задушливий, безпросвітний, як Горіо.

— Горіорама, — сказав художник, — бо нічогісінько не було видно.

— Гей, мілорде Гуоріотт, тут мова йде про вас.

Сидячи в кінці столу, біля дверей, якими вносили страви, батько Горіо підвів голову і за давньою звичкою комерсанта, яка іноді прокидалася в ньому, понюхав шматок хліба, що лежав у нього під серветкою.

— Ну, що там? — уїдливо гукнула до нього пані Воке; голос її заглушив гомін та дзенькіт ложок і тарілок. — Хліб, по-вашому, поганий?

— Навпаки, пані, — відповів Горіо, — хліб випечений з етампського борошна вищого гатунку.

— Як ви це взнали? — спитав Ежен.

— Видно з білості й смаку.

— Смак ви, мабуть, відчуваєте носом, — мовила пані Воке, — адже ви нюхаєте хліб. Ви стаєте такий ощадливий, що скоро знайдете спосіб харчуватися кухонними пахощами.

— Візьміть тоді патент на цей винахід, — крикнув музейний службовець, — наживете силу грошей.

— Облиште, він це робить, щоб переконати нас, ніби він справді був вермішельним фабрикантом, — озвався художник.

— Виходить, у вас не ніс, а реторта, — зауважив знову службовець музею.

— Ре?.. що? — спитав Б'яншон.

— Ре-шето!

— Ре-бро!

— Ре-мінь!

— Ре-зеда!

— Ре-сторан!

— Ре-ванш!

— Ре-гіт!

— Ре-порама!

Вісім відповідей пролунали з різних місць їдальні швидко, як постріл, і викликали тим більше сміху, що бідолаха Горіо недоумкувато дивився на пансіонерів, як людина, котра намагається зрозуміти чужу мову.

— Ре?.. — спитав він Вотрена, що сидів поруч.

— Реп'ях на голові, дідусю! — сказав Вотрен, ляснувши батька Горіо по голові так, що капелюх з'їхав йому аж на очі.

Бідолашний старий, ошелешений цим раптовим нападом, на хвилину завмер. Крістоф, думаючи, що він кінчив їсти, забрав його тарілку, а Горіо, поправивши капелюха, знову взяв ложку і стукнув нею об порожній стіл. Усі засміялися.

— Пане, — сказав старий, — це лихі жарти, і якщо ви дозволите собі ще такі речі…

— Ну, то що, татусю? — урвав його Вотрен.

— То колись ви дорого за це поплатитесь…

— На тім світі, чи не так? — сказав художник. — У тому темному куточку, куди ставлять неслухняних дітей!

— А що ж це ви нічого не їсте? — спитав Вотрен Вікторину. — Тато, мабуть, був невблаганний?

— Просто жах! — обурилась пані Кутюр.

— Треба його навернути на добрий розум, — сказав Вотрен.

— Мадмуазель, — зауважив Растіньяк, що сидів поруч з Б'яншоном, — може клопотатися про повернення плати за харчі, адже вона нічого не їсть. E! Е! Дивіться, як батько Горіо розглядає мадмуазель Вікторину.

Старий забув про їжу, втупивши очі в дівчину, на обличчі якої позначилася справжня мука, мука невизнаної дитини, що любить свого батька.

— Дорогий мій, — тихенько звернувся Ежен до Б'яншона, — ми помиляємося щодо батька Горіо. Він не ідіот і не бездушна людина. Скажи мені, що ти думаєш про нього, виходячи з твоєї системи Галля. Сьогодні вночі я бачив, як він скручував свій золочений посуд, наче віск, і зараз на його обличчі відбиваються глибокі почуття. Життя старого мені здається таємничим, його варто вивчити. Не смійся, Б'яншоне, я не жартую.

— Ця людина — медичний казус, — сказав Б'яншон, — я не заперечую. І коли він схоче, я можу його анатомувати.

— Ні, ти помацай йому голову.

— Еге! А що, як дурість у нього заразлива!

Другого дня Растіньяк одягся дуже елегантно і годині о третій подався до графині де Ресто; дорогою він поринув у ті безрозсудно-легковажні сподівання, які так прикрашають і хвилюють життя юнаків: вони тоді не зважають ні на перешкоди, ні на небезпеки, їм скрізь ввижається успіх; вони поетизують своє життя лише грою власної уяви, а коли їхні плани, побудовані тільки на нестримних бажаннях, зазнають краху, то страждають і почувають себе нещасними. Якби вони не були такі наївні й боязкі, суспільне життя було б неможливе. Ежен ішов дуже обережно, щоб не забруднитися, і думав про те, що саме скаже графині де Ресто, добирав слова, вигадував репліки уявлюваної розмови, готував дотепні вислови, фрази в дусі Талейрана, малював собі обставини, що сприятимуть його освідченню, на якому він грунтував своє майбутнє. Тим часом бідолашний студент ступив у калюжу і був змушений зайти в Па-ле-Рояль почистити чоботи й штани.

«Якби я був багатий, — думав він, розмінюючи сто су, взяті про всяк випадок, — то їхав би в кареті й міг би вільно віддатися думкам».

Нарешті він прийшов на Гельдерську вулицю і спитав графиню де Ресто. З холодною люттю людини, впевненої у майбутніх перемогах, він зустрів зневажливі погляди слуг, які бачили, що він пішки йшов дворами, і не чули торохтіння карети біля брами. Ці погляди були для нього тим дошкульніші, що він відчув свою мізерність ще в дворі, де бив копитами гарний кінь у розкішній збруї, запряжений в один із тих елегантних кабріолетів, які свідчать про пишне й марнотратне життя, про звичку заживати всіх паризьких утіх. Він сам собі зіпсував настрій. Висунуті в його мозку шухлядки, де він гадав знайти стільки дотепів, позасувались: він подурнішав. Чекаючи на відповідь графині, коли лакей пішов сповістити про його прихід, Ежен став перед вікном передпокою і, спершися ліктем на засувку, машинально дивився на подвір'я. Час тягнувся страшенно повільно, і Ежен уже пішов би, якби не ота південна впертість, що, прямуючи навпростець, творить чудеса.

— Добродію, — звернувся до нього камердинер, — пані в своєму будуарі і дуже зайняті. Вони мені не відповіли, проте, якщо бажаєте, можете пройти до вітальні, там уже є гість.

Дивуючись страшній могутності челяді, спроможної одним словом засудити своїх панів, Растіньяк сміливо відчинив двері, якими вийшов камердинер, очевидно намагаючись довести нахабним слугам, що він обізнаний з домом, але несподівано влетів у кімнату, де стояли буфети, лампи, прилад для нагрівання купальних простирал; двері з цієї кімнати вели в темний коридор і на внутрішні сходи. Почувши приглушений сміх з передпокою, Ежен остаточно розгубився.

— Пане, до вітальні сюди, — сказав лакей з удаваною повагою, яка здається гіршою за глум.

Ежен так хапливо повернувся, що спіткнувся об ванну, але, на щастя, встиг притримати капелюха, що мало не впав у воду. В цю хвилину в глибині довгого коридору, освітленого маленькою лампою, відчинилися двері, і Растіньяк раптом почув голоси графині де Ресто й батька Горіо, а потім звук поцілунку. Ежен вернувся до їдальні, пройшов через неї слідом за лакеєм і, опинившись у першій залі, став біля вікна — звідси було видно двір. Він хотів глянути на цього батька Горіо, упевнитись, чи це був справжній батько Горіо. Серце в нього калатало, він пригадував жахливі підозріння, які висловлював Вотрен. Лакей ждав його біля дверей вітальні, коли раптом звідти вийшов елегантний молодик і нетерпляче сказав:

— Я йду, Морісе. Скажіть графині, що я чекав на неї більше ніж півгодини.

Цей нахаба, що, мабуть, користувався тут особливими правами, заспівав якусь італійську пісеньку, підійшов до вікна, біля якого стояв Ежен, — певно щоб подивитись на студента, а заразом і глянути на подвір'я.

— Може, пан граф будуть ласкаві зачекати ще хвилинку? Пані скінчили свої справи, — сказав Моріс, повертаючись у передпокій.

В цю хвилину батько Горіо, вийшовши з чорного ходу, з'явився на подвір'ї біля воріт. Старий розправив парасольку і хотів був її розкрити, не помітивши, що брама відчинилася, пропускаючи тильбюрі, яким правив молодик із орденом на грудях. Горіо ледве встиг відскочити, щоб його не задавили. Кінь злякався парасольки, рвонувся вбік і підлетів до ґанку. Молодик розгнівано повернув голову, глянув на батька Горіо і, перш ніж той вийшов, вклонився йому; цей поклін виражав повагу, яку змушені виявляти лихвареві, що буває потрібен, або нав'язану обставинами пошану до людини з заплямованою репутацією, якої потім соромляться. Батько Горіо добродушно відповів легким дружнім поклоном. Все це відбулося з блискавичною швидкістю. Захопившись своїми спостереженнями, Ежен не помітив, що він у вітальні не сам, і раптом почув голос графині.

— Ах, Максиме, ви уже йдете? — мовила вона тоном докору й легкої образи.

Графиня не помітила появи тильбюрі. Растіньяк круто обернувся і побачив графиню: вона була в кокетливому пеньюарі з білого кашеміру, оздобленому рожевими бантами, зачесана недбало, як усі паризькі дами вранці; від неї пахло парфумами — мабуть, графиня щойно прийняла ванну. В її красі відчувалася солодка млість; очі її були вогкі. Погляд юнака бачить усе: його душа вбирає в себе сяйво жінки, як рослина вдихає з повітря потрібні для життя речовини. Ежен відчув ніжну свіжість рук цієї жінки, не торкаючись їх. Він бачив крізь кашемір рожевий відтінок грудей, прикритих пеньюаром, що часом трошки розкривався. Графині не потрібен був корсет, її гнучку талію охоплював тільки поясок; шия манила до кохання, а ніжки, взуті в легенькі пантофельки, чарували красою. Аж тоді, коли Максим узяв її руку, щоб поцілувати, Ежен помітив його, а графиня побачила Ежена.

— А, це ви, пане де Растіньяк? Дуже рада вас бачити, — сказала вона таким тоном, з якого розумна людина легко зрозуміє, як їй слід поводитись.

Максим поглядав то на Ежена, то на графиню досить виразно, щоб змусити непроханого гостя відкланятися. «Сподіваюсь, люба моя, що ти виставиш цього нахабу за двері!» — саме таку фразу можна було прочитати в поглядах зухвалого й пихатого молодика, якого графиня Анастазі називала Максимом і в обличчя якого вдивлялася з тією покорою, що без відома жінки зраджує всі її таємниці.

Растіньяк відчув люту ненависть до цього молодика. Дивлячись на біляве, гарне, красиво завите волосся Максима, він зрозумів, яка жахлива його власна зачіска. Максимові чоботи були тонкі й чисті, а Еженові, хоч він і ступав обережно, трохи запорошилися. Нарешті, на Максимі був сюртук, що граційно облягав його стан, надаючи йому схожості з вродливою жінкою, а Ежен о пів на третю дня був у чорному фраці. Розумний провінціал з берегів Шаранти[81] відчув, якої переваги костюм надає цьому денді, стрункому й високому, з ясними очима й блідим обличчям, — одному з тих, що здатні обдерти й сироту.

Не чекаючи відповіді Ежена, графиня де Ресто пурхнула в другу вітальню; поли її пеньюара розвівались і згорталися, наче крила метелика. Максим пішов за нею. Ежен, охоплений люттю, теж рушив слідом за Максимом та графинею… Всі троє опинилися напроти каміна, посеред великої вітальні. Студент чудово розумів, що він заважає цьому ненависному Максимові, проте, навіть ризикуючи викликати невдоволення графині де Ресто, вирішив досадити денді. Раптом пригадавши, що бачив цього молодика на балу в пані де Босеан, він зрозумів, ким був Максим для пані де Ресто, і сказав собі з тією юнацькою відвагою, яка приводить до великих дурниць або до великого успіху: це мій суперник, і я повинен його перемогти! Необачний юнак! Він не знав, що граф Максим де Трай, давши себе навмисно образити, звичайно стріляв перший і вбивав супротивника. Ежен був вправний стрілець, але ще не збивав у тирі двадцяти фігурок із двадцяти двох.

Молодий граф сів у крісло біля каміна, взяв щипці й почав з такою люттю й досадою ворушити вугілля, що гарне обличчя Анастазі одразу затуманилося. Молода жінка обернулась до Ежена і кинула на нього холодний запитливий погляд, немов говорячи: «Чому ж ви не йдете?» — на це добре вихована людина одразу відповіла б однією з тих фраз, що їх можна назвати прощальними.

Ежен сказав з приємною усмішкою:

— Пані, я поспішив до вас, щоб… — Він затнувся. Відчинилися двері, і раптом з'явився той самий пан, що приїхав у тильбюрі; він був без капелюха, не вклонився графині, заклопотано глянув на Ежена, подав руку Максимові, сказавши «Добридень» якимсь братерським тоном, що особливо вразило Ежена. Провінційні юнаки не знають усіх чарів життя трикутником.

— Граф де Ресто, — відрекомендувала графиня Еженові свого чоловіка.

Ежен низько вклонився.

— Пан де Растіньяк, — вела вона далі, рекомендуючи Ежена графові, — родич віконтеси де Босеан через Марсійяків; я мала приємність зустрітися з ним на останньому балу.

Слова «родич віконтеси де Босеан через Марсійяків» графиня вимовила дещо піднесено, з тією гордістю, яку відчуває хазяйка дому, коли може показати, що в неї бувають лише обранці, і ці слова справили магічне враження: на графовому обличчі зник церемонно-байдужий вираз, і він уклонився студентові:

— Дуже радий з вами познайомитися.

Навіть граф Максим де Трай тривожно поглянув на Ежена і зразу втратив свій бундючний вигляд. Цей помах чарівної палички, викликаний могутньою силою гучного імені, знову повисував усі тридцять шухлядок у мозку південця, і дотепність повернулася до нього. Наче яскравий промінь раптом освітив йому атмосферу вищого паризького товариства, ще оповитого для нього туманом. «Дім Воке», батько Горіо, — як далеко від них були його думки!

— Я гадав, що рід Марсійяків згас, — мовив граф де Ресто.

— Так, пане, — відповів Ежен, — брат мого діда, шевальє де Растіньяк, одружився з останньою представницею роду де Марсійяків. Він мав єдину дочку, що вийшла заміж за маршала де Кларембо, діда пані де Босеан по матері. Ми — молодша лінія, лінія бідніша, тим більше знедолена, що брат мого діда, віце-адмірал, втратив усі свої статки на королівській службі. Революційний уряд не визнав наших претензій при ліквідації Ост-Індської компанії.

— Чи не командував брат вашого діда «Месником» до тисяча сімсот вісімдесят дев'ятого року?

— Авжеж.

— Тоді він, мабуть, знав мого діда, що командував «Варвіком».

Максим подивився на графиню де Ресто і легенько знизав плечима, ніби кажучи: «Якщо він заведе мову з цим добродієм про флот — усі наші заміри пропали». Анастазі зрозуміла його погляд. З надзвичайною жіночою винахідливістю вона мовила, усміхаючись:

— Ходімо, Максиме, я маю до вас одне прохання. Панове, ми лишаємо вас плавати разом на «Варвіку» й на «Меснику».

Вона підвелась, зробила Максимові жартівливо-змовницький знак, і вони вийшли в будуар. Тільки-но ця морганатична пара — вдалий німецький вислів, що не має відповідника у французькій мові — дійшла до дверей, граф перервав свою розмову з Еженом.

— Анастазі! Не йдіть, люба! — гукнув він невдоволено. — Ви ж знаєте, що…

— Зараз! Зараз! — відповіла вона, перебиваючи його. — Мені треба дати Максимові одне доручення.

Графиня швидко вернулась. Усі жінки, змушені підроблятися під вдачу своїх чоловіків, щоб мати змогу чинити по-своєму, чудово знають, до якої межі можна доходити, не втрачаючи дорогоцінної довіри, тому ніколи не перечать чоловікам у життєвих дрібницях, — тож і графиня зрозуміла з тону графа, що лишатись у будуарі не зовсім безпечно. На заваді їй був Ежен. Тому графиня, і виглядом своїм, і жестом виражаючи досаду, очима показала Максимові на студента, і граф де Трай насмішкуватим тоном звернувся до графа де Ресто, його дружини і Ежена:

— Я бачу, у вас справи, — не хочу вам заважати. До побачення. — І швидко вийшов.

— Та лишайтесь, Максиме! — гукнув граф.

— Приходьте обідати, — сказала графиня і, лишивши ще раз графа з Еженом, пішла за Максимом у першу вітальню, де вони пробули досить довго, сподіваючись, що пан де Ресто за цей час випровадить Ежена.

Растіньяк чув, як вони то сміялися, то гомоніли, то змовкали, але хитрий студент вів далі розмову з графом, лестив йому і втягував його в суперечку, щоб дочекатися графині й дізнатися про її стосунки з батьком Горіо. Ця жінка, безумовно закохана в Максима, жінка, що верховодила над своїм чоловіком і була якось зв'язана із старим вермішельником, — видавалася йому втіленням таємниці. Він хотів розгадати цю таємницю, щоб тримати в руках довершену парижанку.

— Анастазі! — знову гукнув граф дружину.

— Ну, мій бідний Максиме, — сказала вона молодикові, — треба скоритися! До вечора!..

— Сподіваюся, Назі, — шепнув він їй на вухо, — що ви накажете більше не приймати цього хлопця — в нього очі загорялися, наче жарини, коли ваш пеньюар розкривався. Він освідчиться вам у коханні, скомпрометує вас, і мені доведеться його вбити.

— Ви збожеволіли, Максиме, — сказала вона. — Ці студентики, навпаки, — чудові громовідводи! Я, звісно, постараюся, щоб граф запідозрив його.

Масим зареготав і пішов; графиня провела його, потім підступила до вікна й стала дивитися, як він сідав у екіпаж, гарячив коня і змахував батогом. Вона вернулася тільки після того, як за ним зачинилася брама.

— Уяви собі, люба, — вигукнув граф, коли вона ввійшла, — маєток, де живе сім'я пана де Растіньяка, лежить недалеко від Вертея, на Шаранті. Брат його діда і мій дід були знайомі.

— Дуже рада, що у вас є спільні знайомі, — неуважно відповіла графиня.

— І їх більше, ніж ви думаєте, — тихо мовив Ежен.

— Як то? — зацікавлено спитала графиня.

— Я тільки-но бачив, — вів далі студент, — як з вашого дому вийшов чоловік, з яким ми сусіди по пансіону, — батько Горіо.

При цьому імені та ще й з додатком «батько», граф, що ворушив у каміні вугілля, кинув щипці в огонь, так наче обпік собі руки, й підвівся.

— Добродію, ви могли б сказати «пан Горіо»! — скрикнув він.

Графиня, помітивши гнів чоловіка, спочатку зблідла, потім почервоніла й видимо збентежилася. Вона відповіла удавано невимушено, силкуючись надати своїм словам природності:

— Важко назвати людину, яку б ми так любили…

Вона не закінчила, глянула на фортепіано і, немовби щось раптом згадавши, спитала:

— Ви любите музику?

— Дуже, — відповів Ежен, почервонівши і розгубившись від невиразного усвідомлення, що зробив якусь страшенну дурницю.

— Ви співаєте? — уривчасто спитала вона, підходячи до фортепіано й швидко пробігаючи по клавіатурі від нижнього до аж до верхнього фа — рррра!

— Ні, пані.

Граф де Ресто походжав по кімнаті.

— Шкода, ви позбавили себе одного з могутніх засобів успіху. «Са-а-го, ca-a-ro, ca-a-a-a-ro, non du-bi-ta-re…»[82] — заспівала графиня.

Вимовивши ім'я батька Горіо, Ежен начебто знов махнув чарівною паличкою, але дія її була протилежна дії слів: «родич віконтеси де Босеан». Він опинився в становищі людини, яку з ласки провели до аматора рідкісних речей і вона необережно зачепила шафу із статуетками, від чого у кількох із них повідпадали погано приклеєні голівки. Еженові хотілося провалитись крізь землю. Обличчя графині де Ресто стало сухе, байдуже, очі її уникали погляду бідолашного студента.

— Пані, — сказав він, — вам треба поговорити з паном де Ресто, дозвольте мені відкланятися і…

— Хоч коли б ви прийшли, — квапливо мовила графиня, жестом затримуючи Ежена, — будьте певні, що ви зробите приємність і мені, й панові де Ресто.

Ежен низько вклонився подружжю і вийшов у супроводі графа де Ресто, який провів його, незважаючи на протести, аж до передпокою.

— Хоч коли б з'явився цей пан, — сказав граф Морісові, — ні пані, ні мене нема вдома.

Вийшовши на ґанок, Ежен помітив, що йде дощ.

«Ну, — подумав він, — я щойно вчинив якусь дурницю, хоч і не розумію ні причини її, ні наслідків, та ще й на додачу зіпсую фрак і капелюх. Сидів би краще в куточку й зубрив свою юриспруденцію, та думав тільки про те, щоб стати вправним суддівським чиновником. Ні, не про мене вищий світ! Адже для того, щоб пристойно там обертатися, потрібні кабріолети, блискучі чоботи, всякі дрібнички, золоті ланцюжки, вранці — білі замшеві рукавички по шість франків пара, а ввечері неодмінно жовті. Ех ти, старий хитрюго, батьку Горіо!»

Коли Ежен вийшов на вулицю, кучер якоїсь карети, що, мабуть, одвіз молодих і хотів ще підробити потай від свого хазяїна, махнув йому рукою, побачивши, що він у фраку, в білому жилеті, жовтих рукавичках і блискучих чоботах, але без парасольки. Ежена охопила глуха лють, яка штовхає юнака глибше й глибше в прірву, куди він уже падає, ніби сподіваючись знайти там вихід. Він кивнув головою на знак згоди і сів у карету, де кілька опалих пелюсток флердоранжу та обривки канителі свідчили про те, що тут недавно сиділи молодята.

— Куди накажете? — спитав візник, уже скинувши білі рукавички.

«Хай йому чорт! — подумав Ежен, — Якщо вже я уплутався, то треба хоча б чогось домогтися».

— До палацу де Босеанів.

— До котрого? — спитав візник.

Несподіване запитання збентежило Ежена. Новоспечений денді не знав, що в Парижі є два палаци де Босеанів, він навіть не підозрював, що у нього стільки родичів, які про нього й не снили.

— До віконта де Босеана, що по вулиці…

— Гренель, — підхопив візник, кивнувши головою. — Бачите, є ще інший палац — графа й маркіза де Босеанів на вулиці Сен-Домінік, — додав він, піднімаючи підніжку.

— Знаю, — сухо відповів Ежен.

«Сьогодні з мене, здається, всі глузують, — подумав він, кидаючи капелюх на переднє сидіння. — Ця прогулянка дорого мені коштуватиме. Та принаймні я зроблю візит своїй так званій кузині справді по-аристократичному. Старий негідник Горіо коштує мені вже щонайменше десять франків. Слово честі, розкажу пані де Босеан про свою пригоду, — може, вона посміється. Вона, певно, знає таємницю злочинного зв'язку отого старого безхвостого щура з красунею де Ресто. Краще вже запобігти ласки в моєї кузини, ніж марно домагатися прихильності цієї розпусної жінки, яка, очевидно, ще й коштує дуже дорого. Коли саме ім'я прекрасної віконтеси має таку силу, то яку ж вагу повинна мати у світі вона сама? Спробуємо сягнути найвищого. Коли атакуєш що-небудь на небі, треба цілити в Бога!»

Ці слова коротко виражали тисячу й одну думку, що вирували в голові Растіньяка. Дивлячись на дощ, він помалу заспокоївся і підбадьорився — адже, витрачаючи свої останні дві дорогоцінні монети по сто су, він зберігає одяг, чоботи й капелюх. Не без задоволення він відчув, як візник гукнув: «Відчиніть, будь ласка, браму!» Швейцар у червоній, гаптованій золотом лівреї розчинив браму, що заскреготала на завісах, і Растіньяк з приємністю побачив, як його карета в'їхала у двір, повернула і спинилася під навісом ґанку. Кучер у грубому синьому плащі з червоною облямівкою зійшов, щоб відкинути підніжку. Виходячи з карети, Ежен почув приглушений сміх, що лунав десь із-за колон палацу. Кілька лакеїв уже глузували з цього міщанського весільного екіпажу. Їхній сміх пролунав саме в ту мить, коли Ежен порівнював свою карету з одним із найелегантніших екіпажів у Парижі, запряженим двома баскими кіньми з трояндами на збруї біля вух; вони гризли вудила, а напудрений кучер з пишною краваткою стримував їх віжками, наче вони хотіли вирватись. На Шоссе д'Антен, у дворі пані де Ресто, стояв елегантний кабріолет двадцятишестирічного молодика; у Сен-Жерменському передмісті біля ґанку розкішний екіпаж ціною щонайменше тридцять тисяч франків чекав на знатного вельможу.

«Хто ж це? — подумав Ежен, запізно зрозумівши, що в Парижі, мабуть, дуже мало ніким не зайнятих жінок і що завоювання серця однієї з цих королев мало коштувати не тільки крові. — Хай йому біс! Мабуть, і в моєї кузини є свій Максим!»

Серце його завмирало, коли він сходив на ґанок. Перед ним відчинилися засклені двері, і Ежен побачив лакеїв, поважних, мов осли, що їх чистять скребницею. Бал, на який його було запрошено, відбувався у великих парадних покоях на першому поверсі палацу де Босеанів. Не встигнувши перед балом відвідати кузину, Ежен іще не бачив власних покоїв віконтеси де Босеан; отже, він мав уперше побачити чудеса її особистого смаку, в якому виявляється душа і вдача знатної дами. Ці спостереження були тим цікавіші, що салон пані де Ресто давав Еженові матеріал для порівняння. Віконтеса вітала гостей о пів на п'яту. П'ять хвилин раніше вона не прийняла б свого кузена. Ежена, який нічого не тямив в етикеті паризького світу, широкими білими сходами з позолоченим поруччям, червоним килимом та безліччю квітів провели до покоїв пані де Босеан, чиєї усної біографії, — одної з тих мінливих історій, які розповідають щовечора на вухо по всіх паризьких салонах, — він зовсім не знав.

Уже четвертий рік тривав зв'язок віконтеси з одним із найвисокородніших і найбагатших португальських вельмож, маркізом д'Ажуда-Пінту. То було щире кохання, яке таїло стільки принад для них обох, що вони не терпіли нікого третього. До того ж віконт де Босеан сам подав приклад публіці, змушений визнати цей морганатичний зв'язок. Усі, хто на початку їхньої приязні приїздив до віконтеси о другій годині, зустрічали там маркіза д'Ажуда-Пінту. Пані де Босеан, не маючи змоги замкнути перед ними двері, бо це було б непристойно, приймала гостей так холодно і так уважно розглядала стелю, що всі відчували, як вони їм заважають. Коли в Парижі стало відомо, що приходити до пані де Босеан між другою і четвертою не слід, вона опинилась у цілковитій самоті. В Оперу і до Буфонів віконтеса їздила у супроводі пана де Босеана й маркіза д'Ажуда-Пінту, але, бувши світською людиною, пан де Босеан, провівши їх у ложу, лишав свою жінку з португальцем. Тепер пан д'Ажуда хотів узяти шлюб із мадмуазель де Рошфід. У всьому світському товаристві тільки пані де Босеан нічого не знала про це одруження. Деякі її приятельки натякали їй на це, але вона сміялася, вбачаючи в цьому заздрісне бажання потьмарити її щастя. Тим часом про заручини незабаром мали сповістити. Красень португалець приїхав того дня, щоб повідомити віконтесу про свій шлюб; але він не наважувався ані словом натякнути на свою зраду. Чому? Певно, тому, що нема нічого важчого в світі, як завдати жінці такого удару. Деякі чоловіки краще почувають себе на поєдинку, перед лицем ворога, що цілиться їм у серце, ніж у присутності жінки, яка дві години плаче, а потім вдає, ніби вмирає, і просить нюхальної солі.

Отже, в цей час маркіз д'Джуда-Пінту сидів, мов на жаринах; він збирався йти, кажучи собі, що пані де Босеан сама почує цю новину, а він краще їй напише: завдати смертельного удару коханню легше листовно, ніж в особистій розмові. Коли віконтесин камердинер доповів про пана Ежена де Растіньяка, маркіз д'Ажуда-Пінту радісно стрепенувся. Але закохана жінка ще винахідливіша у своїх підозріннях, ніж у втіхах. Коли їй загрожує небезпека бути покинутою, вона вгадує значення якогось жесту швидше, ніж згаданий у Вергілія кінь здатний відчути далекий повів запаху, що віщує йому любов. Тож будьте певні: пані де Босеан помітила цей мимовільний, легенький, але жахливий у своїй безпосередності рух полегкості. Ежен не знав, що не можна з'являтись у будь-який паризький дім перше, ніж почуєш від друзів дому історію чоловіка, жінки і навіть дітей, бо інакше ризикуєш допуститися одного з тих необачних вчинків, коли, як образно кажуть поляки, доводиться запрягати п'ятеро волів у віз — для того, звісно, щоб вибратися з багнюки, в якій опинився. Якщо у Франції такі речі ще не мають назви, то це, безперечно, тому, що їх вважають неможливими в країні, де поголос поширюється надзвичайно швидко. Тільки така людина, як Ежен, уже сівши в калюжу у пані де Ресто, яка не дала йому часу навіть «запрягти п'ятеро волів у віз», була здатна знов узятися до свого ремесла погонича, з'явившись до пані де Босеан. Та коли пані де Ресто і графові де Траю він страшенно заважав, то тут він вирятував із скрути пана д'Ажуда-Пінту.

— До побачення! — сказав португалець, поспішаючи до дверей, коли Ежен увійшов до маленької, в сірих і рожевих тонах вітальні, де пишнота обстави здавалася просто витонченістю.

— Але до вечора? — спитала пані де Босеан, повернувши голову і не відриваючи очей від маркіза. — Хіба ви не поїдете з нами до Буфонів?

— Сьогодні не можу! — відповів він, беручись за ручку дверей.

Пані де Босеан підвелась і підкликала його до себе, не звертаючи ніякісінької уваги на Ежена, що стояв, засліплений блиском дивовижної розкоші, і готовий був повірити в реальність арабських казок, не знаючи, куди подітись у присутності цієї жінки, що не помічала його.

Віконтеса підняла вказівного пальчика і граційним жестом показала маркізові на місце коло себе. В цьому жесті було стільки деспотизму палкої пристрасті, що маркіз випустив дверну ручку і підійшов. Ежен глянув на нього із заздрістю.

«Ось, — подумав він, — власник двомісної карети. Виходить, щоб заслужити погляд парижанки, треба мати баских коней, лівреї і купу золота».

Демон розкошів стиснув йому серце, гарячка наживи опанувала його, від жадоби золота пересохло в горлі. Він діставав сто тридцять франків на три місяці. Його батько, мати, брати, сестри й тітка всі разом не витрачали і двохсот франків на місяць. Швидко порівнявши своє теперішнє становище з тією метою, якої хотів досягти, він остаточно розгубився.

— Чому ж це ви не можете їхати до Італійців? — спитала з усмішкою віконтеса.

— Справи! Я обідаю в англійського посла.

— Приїдете після обіду.

Коли людина обманює, вона неминуче змушена брехати далі й далі. Маркіз д'Ажуда мовив усміхаючись:

— Ви цього вимагаєте?

— Так!

— Оце я й хотів почути, — відповів він, кинувши на неї такий ніжний погляд, що заспокоїв би всяку іншу жінку. Він поцілував віконтесі руку і вийшов.

Ежен пригладив рукою волосся і вже зігнувся в поклоні, бо думав, що пані де Босеан звернеться тепер до нього; але вона раптом схопилася з місця, кинулась на галерею, підбігла до вікна і стала дивитись, як д'Ажуда сідає в карету. Настороживши слух, вона почула, як виїзний лакей переказав кучерові:

— До пана де Рошфіда.

Ці слова і поквапливість, з якою д'Ажуда сідав у карету, наче громом вразили жінку, що знову пройнялася страшною підозрою. Вищий світ не знає іншого прояву найжахливіших катастроф. Віконтеса пішла у спальню, сіла за стіл, узяла гарненький аркушик паперу й написала:

«Якщо ви обідаєте в Рошфідів, а не в англійському посольстві, то повинні дати мені пояснення. Чекаю».

Поправивши кілька літер, викривлених її конвульсивно тремтячою рукою, вона поставила в кінці записки «К», що означало «Клара Бургундська», і подзвонила.

— Жаку, — сказала вона камердинерові, який негайно з'явився, — о пів на восьму підіть до пана де Рошфіда і спитайте маркіза д'Ажуда. Якщо маркіз там, передайте йому цю записку; відповіді не треба. Коли ж його там не буде, ви повернетесь і віддасте листа мені.

— Ваша вельможність, на вас чекають у вітальні.

— Ах, правда! — сказала вона, відчиняючи двері.

Ежен уже почав відчувати себе ні в сих ні в тих, аж нарешті почув слова віконтеси, сказані так схвильовано, що в нього защеміло серце:

— Пробачте, мені треба було написати кілька слів, але тепер я до ваших послуг.

Вона не знала, що говорить, бо думала про інше: «Він хоче одружитися з мадмуазель де Рошфід. Але хіба він вільний? Сьогодні ж увечері заручини буде розірвано, або я… Так! Завтра вже про це не буде й мови».

— Кузино… — почав був Ежен.

— Що?! — спитала віконтеса, так гордовито глянувши на студента, що той похолов.

Ежен зрозумів це «що». За останні три години він багато чого навчився і став обережний.

— Пані, — знову почав Ежен, почервонівши. Він завагався, але вів далі: — Даруйте, прошу вас; мені так бракує протекції, що краплинка вашого родинного почуття, їй-право, не завадила б.

Пані де Босеан сумно усміхнулася: вона відчувала, як поблизу неї гуркотять громи неминучої бурі.

— Коли б ви знали, в якому становищі моя сім'я, — провадив Ежен, — то охоче зіграли б роль одної з тих казкових фей, які так ласкаво усували перешкоди на шляху своїх хрещеників.

— Ну, гаразд, кузене, — сказала вона, сміючись, — чим же я можу вам допомогти?

— Я й сам не знаю. Мати вас хоч дуже далекою родичкою — це вже щастя. Ви збентежили мене, я вже забув, що хотів сказати. Ви єдина людина, яку я знаю в Парижі. О, я хотів просити вашої поради, просити прийняти мене, як бідолашну дитину, що прагне схопитися за вашу спідницю і готова умерти заради вас.

— А ви могли б убити кого-небудь заради мене?

— Хоч двох.

— Дитина! Так, ви дитина, — сказала вона, стримуючи сльози. — Ви, певно, могли б щиро кохати!

— О так! — вигукнув Ежен, кивнувши головою.

Студент дуже зацікавив віконтесу своєю палкою відповіддю. Південцеві вперше всміхнувся успіх. Між блакитним будуаром пані де Ресто і рожевою вітальнею пані де Босеан він пройшов повний курс того «паризького права», про яке не говорять, хоч воно й становить собою вищу громадську юриспруденцію і, добре вивчене й застосоване на практиці, відкриває шлях до всього.

— Ах, пригадав! — сказав Ежен. — Я познайомився у вас на балу з пані де Ресто. І сьогодні вранці був у неї.

— Ви, певно, дуже їй заважали, — всміхаючись, мовила пані де Босеан.

— Так, я настільки недосвідчений, що підбурю проти себе весь світ, якщо ви відмовитесь мені допомогти. В Парижі, мабуть, дуже важко зустріти гарну, молоду, багату, елегантну жінку, яка була б не зайнята, а мені потрібна така, в якої я міг би навчитися того, чого ви, жінки, так чудово вмієте навчати: життя. Я, здається, скрізь наражатимусь на якого-небудь пана де Трая. Отож я й прийшов до вас просити, щоб ви дали мені ключа до одної загадки і сказали, в чому саме полягало безглуздя, якого я щойно допустився. Я заговорив про одного старого…

— Герцогиня де Ланже, — доповів Жак, перебиваючи студента, що не стримав жесту досади.

— Якщо ви хочете домогтися успіху, — тихенько сказала йому віконтеса, — насамперед не будьте такий наївний… А! Добрий день, люба, — голосно привіталася вона, підводячись і йдучи назустріч герцогині; віконтеса потиснула їй руку так щиро й ласкаво, наче то була її сестра; герцогиня відповіла їй з найсердечнішою ніжністю.

«Ось дві щирі подруги, — подумав Растіньяк, — тепер у мене будуть дві прихильниці; в обох дам, очевидно, однакові смаки, і друга, напевне, теж допоможе мені».

— Якому щасливому випадкові я повинна дякувати, що бачу вас, люба Антуанетто? — спитала пані де Босеан.

— Я побачила, як пан д'Ажуда-Пінту входив до Рошфідів, і подумала, що ви, певно, самі.

Пані де Босеан не закусила губи, не почервоніла, погляд її не змінився; її чоло немов прояснилося, коли герцогиня промовляла ці фатальні слова.

— Якби я знала, що ви зайняті… — додала герцогиня, повертаючись до Ежена.

— Це мій кузен, пан Ежен де Растіньяк, — сказала віконтеса. — Що нового чути про генерала Монріво? — спитала вона. — Серізі казала мені вчора, що його вже давненько не видно в товаристві, — чи був він у вас сьогодні?

Герцогиня відчула в серці вістря цього запитання; ходили чутки, що генерал Манріво, якого вона шалено кохала, покинув її.

— Він учора був у Єлісейському палаці, — відповіла герцогиня, зашарівшись.

— В службових справах! — сказала пані де Босеан.

— Кларо, — вела далі герцогиня, сердито блискаючи очима, — ви, звісно, знаєте, що завтра оголосять про заручини пана д'Ажуда-Пінту і мадмуазель де Рошфід.

Удар був занадто сильний, віконтеса зблідла, але відповіла сміючись:

— Певно, це одна з тих пліток, якими тішаться дурні. Навіщо маркізові д'Ажуда дарувати Рошфідам одне з найкращих імен Португалії? Рошфіди — новоспечені дворяни.

— Але Берта, кажуть, матиме двісті тисяч ліврів ренти.

— Маркіз д'Ажуда надто багатий, щоб керуватися такими розрахунками.

— Проте, люба моя, мадмуазель де Рошфід чарівна.

— Ах, он як!

— Одне слово, сьогодні він там обідає, шлюбний контракт уже складений. Ви мене дуже дивуєте своєю необізнаністю.

— Яку ж дурницю ви вчинили, вельмишановний пане? — спитала Ежена віконтеса де Босеан. — Цей бідний хлопець так недавно в світі, що нічого не розуміє з наших, люба Антуанетто, балачок. З ласки до нього відкладімо нашу розмову на завтра. Завтра, звичайно, все буде відомо офіційно, і ви зможете всіх оповіщати відкрито й упевнено.

Герцогиня окинула Ежена тим зневажливим поглядом, який проймає людину з голови до ніг, розчавлює і обертає на ніщо.

— Пані, я, сам того не відаючи, пронизав кинджалом серце пані де Ресто. Несвідомо — ось у чому моя помилка, — сказав студент, котрий одразу збагнув, які дошкульні шпильки криються під приязними фразами обох дам. — Ми приймаємо і, мабуть, боїмося тих людей, які свідомо нам завдають болю, а того, хто заподіє рану, не усвідомлюючи її глибини, вважаємо за дурня, незграбу, що не вміє користатися з нагоди, і кожен зневажає його.

Пані де Босеан кинула на студента один з тих ласкавих поглядів, що в них високі душі вміють вкласти заразом і вдячність, і гідність. Цей погляд був бальзамом, який заспокоїв студентові серце, вражене герцогинею, що подивилася на юнака оком оцінювача.

— Уявіть собі, — розповідав Ежен, — що я майже завоював приязнь графа де Ресто, бо, треба сказати вам, пані, — із смиренним лукавством звернувся він до герцогині, — що я тільки бідний студент, дуже самотній, дуже нещасний…

— Не кажіть цього, пане де Растіньяк. Ми, жінки, ніколи не хочемо того, чим нехтують усі.

— Що вдієш? — зітхнув Ежен. — Мені тільки двадцять два роки! Треба терпіти прикрощі свого віку. Крім того, я зараз на сповіді, і не можна уявити собі прекраснішої сповідальні: тут можна вчинити гріх, у якому доведеться каятися десь в іншому місці.

Герцогиня холодно вислухала ці блюзнірські балачки поганого смаку і сказала віконтесі:

— Ваш кузен іще новачок…

Пані де Босеан щиро засміялася і з кузена, і з герцогині.

— Мій кузен, серденько, шукає вчительки, що навчила б його доброго тону.

— Герцогине, — мовив Ежен, — хіба це неприродно — прагнути узнати таємницю того, що нас чарує? («Однак, — подумав він, — я, мабуть, висловлююсь, як перукар»).

— Але пані де Ресто сама, здається, є ученицею пана де Трая, — заперечила герцогиня.

— Я про це зовсім не знав, — відповів студент. — Ось чому я так легковажно став між ними. Зрештою, я чудово порозумівся з її чоловіком, і графиня почала ставитися до мене прихильніше; але мені спало на думку сказати їм, що я знаю одного добродія, який перед тим поцілував графиню в коридорі і вийшов чорним ходом.

— Хто ж це? — спитали обидві жінки.

— Старий, що живе на два луїдори в місяць у передмісті Сен-Марсо, як і я. Це дуже нещасний чоловік, з якого всі глузують і якого ми звемо батьком Горіо.

— Ви таки справді дитина! — скрикнула віконтеса. — Адже пані де Ресто — у дівоцтві Горіо.

— Дочка вермішельника, — докинула герцогиня, — міщанка, яку представляли королю в той самий день, що й дочку кондитера. Пригадуєте, Кларо? Король засміявся і сказав по-латині якийсь дотеп про борошно: люди… як це? Люди…

— Ejusdem farinae[83], — підказав Ежен.

— Атож, — підтвердила герцогиня.

— То це її батько! — з жахом скрикнув студент.

— Так. Цей стариган має двох дочок; він обожнює їх, хоч обидві майже зреклися його.

— Здається, — сказала віконтеса, дивлячись на пані де Ланже, — друга вийшла за банкіра з німецьким прізвищем, за барона Нусінгена. Її звуть Дельфіна, правда ж? Це та блондинка, в якої бокова ложа в Опері; вона буває і в Буфонів і дуже голосно сміється, щоб звернути на себе увагу.

Герцогиня всміхнулась:

— Люба, я дивуюся з вас. Чому ви так багато уваги приділяєте цим людям? Треба було до нестями закохатись, як цей Ресто, щоб замазатись у борошно мадмуазель Анастазі. Тільки з цього він матиме мало зиску. Вона попалася в лабети панові де Траю, і він її погубить.

— Вони зреклися свого батька? — перепитав Ежен.

— Так, зреклися свого батька, — підтвердила герцогиня, — доброго батька, що дав їм, кажуть, по п'ятсот чи шістсот тисяч франків, щоб їх щасливо одружити, а собі зоставив вісім чи десять тисяч ліврів ренти, сподіваючись, що дочки лишаться його дочками, що він створить собі два родинних вогнища, два доми, де завжди знайде любов і ніжність. Проте через два роки зяті прогнали його, як найпослідущого негідника.

На очі Еженові набігли сльози; він ще недавно освіжився чистим, святим почуттям сімейного життя, ще перебував під владою юнацьких вірувань і оце вперше зіткнувся з паризькою цивілізацією на полі її бою. Щирі почуття такі заразливі, що на хвилину всі троє замовкли.

— Ах, Боже мій! — сказала пані де Ланже. — Так, це здається жахливим, а проте ми бачимо таке щодня. І хіба цьому нема причини? Скажіть, люба, чи думали ви коли-небудь про те, що таке зять? Зять — це чоловік, для якого ми виховуємо — і ви, і я — маленьке любе створіння, зв'язане з нами тисячею незримих ланцюгів, протягом сімнадцяти років воно — радість сім'ї, її світла душа, як сказав би Ламартін, і раптом перетворюється на її злого генія. Цей чоловік, відбираючи наше дитя, насамперед, немов сокирою, відтинає своїм коханням від серця цього ангела всі ті почуття, які зв'язували його з сім'єю. Ще вчора наша дочка була для нас усім і ми були всім для неї, а завтра вона стає нашим ворогом. Хіба ми не бачимо щодня таких трагедій? Тут невістка поводиться зухвало зі свекром, який пожертвував усім для сина. Там зять виганяє з дому тещу. І ще дивуються, що, мовляв, у нашому суспільстві драматичного? Драма батьків жахлива, не кажучи вже про наші шлюби, які стали досить безглузді. Я добре уявляю собі, що сталося з отим старим вермішельником. Я пригадую, що цей Форіо…

— Горіо, пані…

— Авжеж. Отож цей Моріо під час революції був головою однієї із секцій[84]; він тоді скористався з голоду, щоб самому розбагатіти, продаючи борошно вдесятеро дорожче, ніж воно йому коштувало, він мав його скільки хочеш. Управитель моєї бабусі збував йому борошно на величезні суми. Норіо, звісно, ділився, як і всі подібні люди, з Комітетом громадського порятунку[85]. Пам'ятаю, управитель казав моїй бабусі, що вона може спокійно лишатись у своєму маєтку Гранвільє, бо її хліб — чудова охоронна грамота. Так от, цим Лоріо, який продавав хліб катам, володіє лише одна пристрасть: він, кажуть, до нестями любить своїх дочок. Старшу він примостив у дім Ресто, другу почепив на шию баронові Нусінгену, багатому банкірові, що прикидається роялістом. Ви самі розумієте, за часів Імперії зятів не дуже бентежило те, що в них буває старий зразка дев'яносто третього року. За Буонапарте це ще можна було терпіти. Але після повернення Бурбонів стариган став тягарем панові де Ресто, а ще більше банкірові. Дочки, які, мабуть, ще любили його, хотіли кожна примирити батька й чоловіка, — щоб і кози були ситі, і сіно ціле. Вони приймали Торіо, коли в них не було сторонніх, вигадуючи різні приводи: «Тату, приходьте, нам буде приємніше, бо ми будемо самі» і таке інше. А проте я думаю, люба, що справжнє почуття має свій розум, свої очі, і, звичайно, серце бідолахи обливалося кров'ю. Він бачив, що дочки соромляться його, що вони люблять своїх чоловіків, а він заважає зятям. Отже, треба було пожертвувати собою. Так він і зробив, бо він був батьком; він сам себе вигнав. Побачивши, що дочки задоволені, старий зрозумів, що вчинив правильно. Батько й діти були спільниками в цьому сімейному злочині. Ми бачимо таке явище повсюди. Хіба ж цей батько Доріо не став би брудною плямою у вітальні своїх дочок? Та й сам він почував би себе ніяково, нудьгував би. Те, що сталося з ним, може трапитися з найвродливішою жінкою, яка покохала чоловіка всією душею: коли вона набридла йому своїм коханням, він кидає її й поводиться, як боягуз, ховаючись від неї. Така доля всіх почуттів. Наше серце — скарбниця: вичерпайте її відразу — і ви злидар. Ми суворо ставимося до почуття, що витрачається до кінця, так само як і до людини, у якої нема жодного су. Цей батько віддав усе. Він віддавав протягом двадцяти років свою душу, свою любов, а все своє майно віддав за один день. Вичавивши лимон, дочки викинули на вулицю лушпайку.

— Світ підлий, — промовила віконтеса, перебираючи пальцями торочки на своїй шалі й не підводячи очей, її зачепили слова, які герцогиня де Ланже у цій розповіді явно адресувала їй.

— Підлий?… Ні, — заперечила герцогиня, — все йде своїм звичаєм. А втім, я кажу це тільки для того, щоб ви бачили, що мене світ не обдурить. Взагалі я такої ж думки, як і ви, — сказала вона, стискаючи віконтесі руку. — Світ — це багно; постараємось триматися на високому місці.

Вона підвелася, поцілувала пані де Босеан у чоло і мовила:

— Ви зараз дуже гарні, люба. Такого чудового кольору обличчя я ще ніколи не бачила.

З цими словами герцогиня пішла, ледь кивнувши головою студентові.

— Батько Горіо — чудова людина! — сказав Ежен, пригадуючи, як старий уночі скручував свою золочену чашку.

Пані де Босеан, замислившись, не чула його слів.

Минуло кілька хвилин у мовчанні, і бідолашний студент у якомусь соромливому заціпенінні не наважувався ні йти, ні лишатися, ні заговорити.

— Світ жорстокий і підлий! — сказала нарешті віконтеса. — Тільки-но з нами трапляється лихо, завжди знайдеться друг, готовий прийти, розповісти про нього й копирсатись у нашому серці кинджалом, змушуючи нас милуватися його чудовим руків'ям. Сарказм! Глум! О, я не дозволю, щоб мене кривдили! — Вона підвела голову, — то був рух вельможної дами; в її гордих очах спалахнули блискавки. — Ах, — вигукнула вона, побачивши Ежена, — ви ще тут?

— Ще тут, — жалісно відповів студент.

— То слухайте, пане де Растіньяк: ставтеся до світу так, як він того вартий. Ви хочете добитись успіху, я допоможу вам. Ви побачите, яка глибока жіноча зіпсутість, виміряєте жалюгідну суєтність чоловіків. Я уважно вивчала книгу світського життя, проте в ній досі лишалися деякі невідомі мені сторінки. Тепер я знаю її всю. Що холодніший буде ваш розрахунок, то далі ви підете. Вражайте безжально, і вас боятимуться. Дивіться на людей, — на чоловіків і на жінок, — тільки як на поштових коней, що їх лишають здихати на кожному перегоні, — і ви досягнете вершини своїх бажань. Запам'ятайте, ви нічого не доб'єтеся тут, поки вами не зацікавиться жінка. Треба, щоб вона була молода, багата, вродлива. А коли у вас спалахне справжнє почуття — ховайте його, як скарб, щоб ніхто навіть і не здогадувався про нього, інакше ви загинете. Якщо ви не будете катом, то станете жертвою. Якщо ви покохаєте, зберігайте вашу таємницю! Не признавайтеся нікому, поки добре не знатимете, кому саме ви розкриваєте серце. Такого кохання у вас поки що нема, але треба заздалегідь оберігати його, тому вчіться не довіряти людям. Слухайте, Мігелю (вона мимохіть виказала себе цією помилкою), є щось жахливіше, ніж батько, покинутий своїми дочками, що, може, бажають йому смерті. Це — суперництво між двома сестрами. Ресто належить до знаті, його дружину приймають у вищому світі й при дворі, а її сестра, багата сестра, красуня Дельфіна де Нусінген, дружина фінансиста, вмирає з досади, її мучать заздрощі. Графиня де Ресто піднялася вище за неї на сто голів — і сестер уже немає. Ці дві жінки зрікаються одна одної, як зреклися свого батька. Тому пані де Нусінген ладна вилизати весь брук між вулицями Сен-Лазар і Гренель, аби її прийняли в моєму салоні. Вона гадала, що де Марсе поможе їй досягти цієї мети, і стала рабою де Марсе. Вона набридла йому. Де Марсе про неї й не думає. Якщо ви введете Дельфіну до мене, то станете її улюбленцем, вона кохатиме вас палко. Якщо зможете — любіть її й ви, а якщо ні — використовуйте для своєї мети. Я прийму її раз чи двічі ввечері, серед тлумища гостей, але ніколи не прийматиму вдень. Я буду з нею вітатись, і досить з неї. Перед вами зачинилися двері графині через те, що ви згадали ім'я батька Горіо. Так, любий мій, тепер ви двадцять разів підете до пані де Ресто і двадцять разів її не буде вдома. Вас наказано не приймати. Ну, то хай батько Горіо знайомить вас із Дельфіною де Нусінген. Красуня де Нусінген буде для вас вивіскою. Станьте її обранцем, і жінки захоплюватимуться вами. Її суперниці, приятельки, найкращі подруги схочуть відбити вас у неї. Є жінки, для яких чоловік стає жаданим лише тоді, коли він належить іншій, так само як деякі жалюгідні міщанки, надіваючи такі, як у нас, капелюшки, сподіваються разом із ними перейняти й наші манери. Ви матимете успіх. В Парижі успіх — усе, це ключ до влади. Якщо жінки скажуть, що ви дотепні й талановиті, чоловіки повірять цьому, — аби тільки ви самі їх не розчарували. Тоді ви можете всього бажати, всього добитись. Ви взнаєте, що таке вищий світ, яке це збіговище дурнів і негідників. Не будьте ні з тими, ні з тими. А щоб ви не заблудилися в цьому лабіринті, я даю вам замість Аріадниної нитки своє ім'я. Не скомпрометуйте його, — сказала вона, гордо підводячи голову й кидаючи на студента погляд королеви, — збережіть його чистим.

Тепер ідіть, залиште мене саму. Нам, жінкам, також доводиться битись.

— Якби вам була потрібна віддана людина, щоб піднести запалений гніт до порохового погребу… — промовив Ежен.

— Що ж тоді? — спитала віконтеса.

Він ударив себе в груди, всміхнувся у відповідь на усмішку кузини і вийшов. Була п'ята година. Ежен зголоднів; він боявся спізнитися на обід. Це побоювання дало йому відчути насолоду швидкої їзди по Парижу. Та ця суто фізична втіха не заважала Еженові поринати в думки. Коли юнак його віку почуває себе ображеним, він розпалюється, обурюється, погрожує кулаком усьому світові, хоче помститись і воднораз сумнівається в самому собі. Растіньяка тепер гнітили слова: «Перед вами зачинилися двері графині». «Піду до неї, — сказав він собі, — і якщо пані де Босеан не помилилась, якщо мене наказано не приймати… тоді… тоді графиня де Ресто побачить мене в усіх салонах, де вона буває. Я навчуся битися на шпагах, стріляти з пістолета і вб'ю її Максима…» «А гроші? — казав йому внутрішній голос. — Де ти візьмеш грошей?» Раптом перед його очима знову заблищали розкоші, виставлені напоказ у покоях графині де Ресто. Він бачив пишноту, яку безсумнівно любила дочка вермішельника Горіо, позолоту, крикливо-дорогі прикраси — одне слово, розкіш вискочки з міщан, марнотратство дорогої утриманки. Цей сліпучий блиск раптом збляк перед величним палацом де Босеанів. Мрія Ежена, полинувши у вищі сфери паризького суспільства, нашіптувала йому тисячі лихих думок, роблячи його розум і совість поступливими. Тепер він бачив світ таким, яким він є: закони і мораль безсилі перед багатством; у грошах він убачав ultima ratio mundi[86]. «Правду каже Вотрен. Багатство — це чеснота», — подумав він.

Приїхавши на вулицю Святої Женев'єви, він швиденько піднявся до себе в кімнату, виніс візникові десять франків і ввійшов у мерзотну їдальню, де всі пансіонери зібралися за столом, немов худоба до ясел. Видовище цієї злиденної кімнати справило на нього гнітюче враження. Занадто різкий був перехід, занадто разючий контраст, щоб не збудити в ньому пориву честолюбства. З одного боку — свіжі й чарівні образи найвитонченішого світського життя, молоді, жваві постаті, оточені всіма дивами мистецтва й розкошів, одухотворені, сповнені поезії обличчя. З другого — похмурі картини в брудних рамах, обличчя, де від пристрастей лишилися тільки шнурочки й механізми, що колись рухали ними. Він пригадав поради, висловлені пані де Босеан у гніві покинутої жінки, її спокусливі пропозиції, і видовище злиднів підсилило їх. Растіньяк вирішив робити два паралельні підкопи, щоб домогтися багатства: спиратись і на кохання, і на науку, стати вченим — доктором права і світською людиною. Він був ще дуже наївний. Ці лінії — асимптоти[87], що ніколи не перехрещуються.

— Ви щось дуже похмурі, пане маркізе, — сказав Вотрен, кинувши на нього погляд, яким ця людина, здавалося, проникала в найпотаємніші схованки душі.

— Я не маю бажання слухати жарти тих, хто називає мене паном маркізом, — відповів Ежен. — Щоб бути в Парижі справді маркізом, треба мати сто тисяч річного прибутку, а той, хто живе в «Домі Воке», аж ніяк не є улюбленцем фортуни.

Вотрен глянув на Растіньяка з батьківським і водночас зневажливим виразом, ніби кажучи: «Хлопчисько! Та я б тебе враз проковтнув». Потім відповів:

— Ви, мабуть, через те в поганому настрої, що не мали успіху в прекрасної графині де Ресто?

— Вона звеліла не приймати мене, бо я сказав їй, що батько її обідає за нашим столом, — вигукнув Растіньяк.

Усі столовники перезирнулися. Батько Горіо опустив очі і відвернувся, щоб їх витерти.

— Ви запорошили мені око тютюном, — сказав він сусідові.

— Хто ображатиме батька Горіо, той відтепер матиме справу зі мною, — відповів Ежен, дивлячись на сусіда колишнього вермішельника. — Він вартий більше, ніж ми всі разом. Про дам я не кажу, — мовив він, обернувшись до мадмуазель Тайфер.

Це поклало край усім балачкам: Ежен говорив з таким виразом, що всі замовкли. Тільки Вотрен зухвало зауважив:

— Перш ніж брати батька Горіо під свою оборону і ставати його відповідальним видавцем, треба навчитися тримати в руці шпагу й добре стріляти з пістолета.

— Так я й зроблю, — сказав Ежен.

— То ви сьогодні починаєте війну?

— Можливо, — відповів Растіньяк. — Але я не зобов'язаний звітувати в своїх справах ні перед ким, бо й сам не стараюся довідатись, якими справами займаються інші люди вночі.

Вотрен глянув на Растіньяка спідлоба.

— Любий хлопче, коли хочеш, щоб тебе не дурили маріонетки, треба ввійти в балаган, а не підглядати крізь щілини. Годі, — додав він, побачивши, що Ежен от-от скипить. — Ми з вами ще побалакаємо, якщо бажатимете.

Настрій у всіх став похмурий і гнітючий. Батько Горіо, приголомшений фразою, кинутою студентом, навіть не зрозумів, що ставлення до нього всіх присутніх змінилося на його користь і що юнак, який міг покласти край знущанням, узяв його під свою оборону.

— Виходить, — спитала пошепки пані Воке, — пан Горіо — батько графині?

— І баронеси, — відповів Растіньяк.

— Тільки це йому й лишається, — сказав Б'яншон Еженові, — я помацав йому голову: на ній одна-єдина гуля — гуля батьківська. Це — вічний батько.

Ежен був такий серйозний, що жарт Б'яншона не розсмішив його. Він хотів скористатися з поради пані де Босеан і запитував себе, де і як роздобути грошей. Турботи опанували його, перед очима розгоралися пишні і заразом пустельні рівнини світського життя. По обіді усі розійшлися, а Ежен лишився в їдальні.

— Значить, ви бачили мою дочку? — спитав його схвильовано Горіо.

Пробудившись від своїх мрій, Ежен узяв старого за руку і, дивлячись на нього розчулено, сказав:

— Ви — чесна й гідна пошани людина, ми потім поговоримо про ваших дочок.

Він устав і, не бажаючи зараз слухати батька Горіо, пішов у свою кімнату, сів і написав матері листа.

«Дорога мамо!

Чи нема у вас третьої груді, щоб підкріпити мене? Обставини склалися так, що я можу швидко досягти успіху. Але мені до зарізу потрібні тисяча двісті франків. Не кажіть батькові про моє прохання, він, мабуть, заперечуватиме. Проте, коли я не розживусь на ці гроші, то впаду в розпач, який може привести мене до самогубства. Я розповім вам, в чім справа, коли ми побачимось, бо треба було б списати цілі томи, щоб пояснити моє становище. Я, матусю, не програв і нікому не заборгував; але якщо ви хочете зберегти мені життя, вами дане, то знайдіть цю суму. Коротко кажучи, я буваю у віконтеси де Босеан, і вона взяла мене під свою опіку. Мені треба виїздити в світ, а в мене нема жодного су навіть на свіжі рукавички. Я ладен їсти тільки хліб і пити саму воду, ладен голодувати, якщо треба, але не можу обійтися без знарядь, якими обробляють виноградники у цьому краї. Йдеться про те, чи вийду я на дорогу, чи захрясну в болоті. Я знаю, які надії ви покладаєте на мене, і хочу якнайшвидше їх здійснити. Добра моя матусю, продайте що-небудь із ваших спадкових коштовностей — я скоро поверну цей борг. Я добре знаю становище нашої сім'ї і зумію оцінити цю жертву; повірте мені, я недарма прошу вас принести її, — інакше я був би нелюдом. Згляньтеся на моє благання, як на зойк пекучої потреби. Все наше майбутнє залежить від цієї підтримки, з цими грішми я маю розпочати кампанію, адже паризьке життя — це невпинна війна. Якщо треба буде для доповнення суми продати й тітчині мережива, скажіть їй, що я пришлю натомість значно кращі…»

і т. ін.

Ежен написав і обом своїм сестрам; він просив їх прислати йому свої заощадження, не розголошуючи в сім'ї цієї жертви, яку вони, звичайно, будуть щасливі для нього принести. Він звернувся до їхньої делікатності, зачіпав струни честі, що так туго натягнуті й так голосно лунають у юних серцях. І все-таки, написавши ці листи, він був збентежений — вагався, тремтів. Юний честолюбець добре знав високе благородство цих душ, похованих у глушині, знав, скільки горя завдасть своїм сестрам, уявляв собі і їхні радощі; з якою насолодою вони, замкнувшись, розмовлятимуть про свого улюбленого брата! В його уяві майнуло блискавичне видіння: сестри потай рахують свої нужденні гроші; він уявив собі, як вони вдаватимуться до дівочих хитрощів, щоб таємно надіслати йому ці гроші, вперше зважуючись на обман заради благородної мети. «Сестрине серце — це діамант чистоти, безодня ніжності», — подумав він. Йому стало соромно того, що він написав. А які палкі будуть їхні побажання, скільки чистоти буде в їхньому душевному пориві до небес! З якою насолодою підуть вони на самопожертву! А як сумуватиме мати, коли не зможе надіслати всієї суми! І всі ці високі почуття, всі тяжкі жертви будуть для нього тільки щаблем, щоб піднятися до Дельфіни де Нусінген. Кілька сльозинок, немов останні зернини фіміаму, кинуті на священний вівтар сім'ї, бризнули з його очей. Він ходив туди й сюди по кімнаті, сповнений відчаю. Батько Горіо, побачивши його в такому стані крізь непричинені двері, увійшов до нього і спитав:

— Що з вами?

— Ах, добрий мій сусіде! І в мене є почуття сина й брата, так само як у вас почуття батька. Ви маєте підстави турбуватися про графиню Анастазі, вона в руках Максима де Трая, і він її погубить.

Батько Горіо вийшов, пробурмотівши кілька слів, яких Ежен не розібрав.

На другий день Растіньяк поніс листи на пошту. Він вагався до останньої хвилини, але зрештою вкинув їх у скриньку, подумавши: «Мені пощастить!» — девіз картяра або великого полководця, девіз фатальний, який частіше приводить до загибелі, ніж до порятунку.

Через кілька днів Ежен пішов до графині де Ресто, але його не прийняли. Він ходив тричі, і тричі наражався на зачинені двері, хоч приходив у такі години, коли графа Максима де Трая там не було. Віконтеса не помилилася. Студент покинув навчання, ходив тільки на перекличку і, показавшись там, одразу ж зникав. Він міркував так, як і більшість студентів, відкладаючи заняття до того часу, коли настануть іспити. Вирішив тільки записатися на лекції другого і третього курсу, а потім одразу, за одним присідом, серйозно простудіювати право. Отже, він мав п'ятнадцять місяців дозвілля, щоб плавати по паризькому океану й там шукати прихильниць або ловити щастя.

Протягом цього тижня Растіньяк двічі побував у пані де Босеан, але входив до неї тільки тоді, коли з двору виїздила карета маркіза д'Ажуда. Ця славетна жінка, найпоетичніша постать Сен-Жерменського передмістя, ще на кілька днів лишилася переможницею і добилася відстрочки шлюбу мадмуазель де Рошфід із маркізом д'Ажуда-Пінту. Але ці останні дні, найпалкіші з усіх через її побоювання втратити щастя, мали прискорити катастрофу. Маркіз д'Ажуда, так само, як і Рошфіди, дивився на сварку й замирення з віконтесою як на щасливу обставину: вони сподівалися, що пані де Босеан помалу звикне до думки про його шлюб і пожертвує зрештою своїми ранковими втіхами заради події, яку сама природа передбачила в житті людини. Отже, д'Ажуда, повторюючи щодня найсвященніші обіцянки, грав комедію, а віконтеса охоче вірила обманові. «Замість шляхетно викинутись у вікно, вона просто скочується сходами», — казала найближча її приятелька, герцогиня де Ланже. Однак останні промені світла все ще сяяли, віконтеса лишалася в Парижі й могла бути корисною своєму молодому родичеві, до якого почувала якусь марновірну прихильність. Ежен виявив до неї відданість і чулість саме за таких обставин, коли жінка не бачить ні в чиїх очах щирого співчуття і розради, — а якщо в такі хвилини чоловік і говорить їй ніжні слова, то тільки з розрахунку. Бажаючи досконало вивчити поле бою, перш ніж почати наступ на дім Нусінгенів, Растіньяк вирішив розвідати про колишнє життя батька Горіо і зібрав точні відомості: ось що він узнав.

До революції Жан Жоашен Горіо був простим робітником-вермішельником, спритним, ощадливим і таким заповзятливим, що купив підприємство свого хазяїна, який випадково став жертвою першого ж повстання 1789 року. Він оселився на вулиці Жюсьєн, біля Хлібного ринку, і мав досить здорового глузду, щоб узяти на себе головування в секції, сподіваючись вести торгівлю під охороною найвпливовіших людей тієї небезпечної доби. Цей розумний вчинок заклав підвалини його багатства, нажитого під час голоду — справжнього чи штучно створеного, — коли ціни на хліб у Парижі неймовірно зросли. Люди билися біля дверей пекарень, а дехто тим часом тихцем скуповував у бакалійників макарони. За той рік громадянин Горіо нажив маєток, що дозволив йому згодом розгорнути торгівлю так широко, як це дозволяє великий капітал. З ним сталося те, що трапляється з усіма не дуже здібними людьми. Його сірість урятувала йому життя. До того ж про його багатство дізналися тільки тоді, коли воно вже не становило небезпеки, йому не заздрили. Хлібна торгівля, здавалося, поглинула весь його розум. Горіо не мав собі рівні, коли йшлося про хліб, про борошно, про висівки, про те, щоб визначити їхню якість, походження, зберігати їх, передбачити ціни, вгадати, чи буде врожай, чи недорід, дешево купити зерно, запастися ним у Сіцілії чи на Україні. Дивлячись, як він веде свої справи, тлумачить закони експорту та імпорту зерна, вивчає їх зміст, помічає хиби, — можна було подумати, що він важить на пост міністра. Терплячий, діяльний, енергійний, наполегливий, швидкий у ділі, він орлиним зором все схоплював, усьому запобігав, усе передбачав, усе знав і все приховував: дипломат — у задумах, солдат — у поході. Але поза своїм ділом, вийшовши із простої і темної крамнички, на порозі якої він у вільні години стояв, спершись на одвірок, Горіо ставав тупим, неотесаним ремісником, людиною, не здатною зрозуміти ніякого логічного доказу, нечутливою до всіх духовних утіх, людиною, що засинає в театрі. Це був один із паризьких Долібанів[88], сильних тільки своєю тупістю. Майже всі люди такої вдачі схожі між собою. Але майже в усіх ви знайдете в серці якесь високе почуття. Два могутніх почуття сповнювали серце вермішельника, поглинувши все його душевне тепло, як хлібна торгівля поглинула його розум. Дружина Горіо, єдина дочка багатого фермера з Брі, була об'єктом його безмірної любові, якогось релігійного обожування. Горіо схилявся перед цим тендітним, але сильним духом, чутливим і прекрасним створінням, таким протилежним його власній природі. Якщо в людському серці є якесь природжене почуття, то хіба це не гордість — бути опорою слабшій істоті? Додайте до цього ще й кохання — цю палку вдячність щирих сердець до джерела своїх утіх, — і ви зрозумієте багато своєрідних явищ у духовному житті людей. Після семи років безхмарного щастя Горіо, на превелике лихо, втратив дружину; вона вже починала впливати на нього і поза сферою почуттів, можливо, їй пощастило б розвинути цю закоснілу натуру, збудивши в чоловікові розуміння світу і життя. По смерті дружини його ніжність до дітей перейшла розумні межі. Він переніс свою любов до дружини на дочок, які спочатку задовольняли цілком усі його батьківські почуття. Купці й фермери, намагаючись видати за нього своїх дочок, робили йому вельми вигідні пропозиції, але Горіо волів лишатися вдівцем. Його тесть, єдина людина, до якої він щиро горнувся, запевняв, ніби Горіо поклявся зберегти вірність своїй дружині навіть після її смерті. Торговці Хлібного ринку неспроможні були зрозуміти цього шляхетного безглуздя, сміялися з нього й нагородили Горіо якимсь глузливим прізвиськом. Та коли один із них, щедро покропивши торговельну угоду, зважився кинути його у вічі Горіо, то дістав од вермішельника такого стусана в плече, що стрімголов відлетів до тумби на розі вулиці Облен. Безмежна відданість, боязка й ніжна любов Горіо до своїх дочок стала настільки відома всім, що якось один із конкурентів, бажаючи спровадити його з ринку, щоб самому набивати ціну, сказав, ніби Дельфіну тільки-но збив кабріолет. Вермішельник пополотнів і негайно покинув ринок. Фальшива тривога викликала в ньому стільки суперечливих почуттів, що він кілька днів нездужав. На цього чоловіка він не опустив свого смертоносного кулака, але в критичних для того обставинах вигнав його з ринку, примусивши оголосити себе банкрутом.

Виховував він своїх дочок, певна річ, нерозумно. Маючи понад шістдесят тисяч франків річного прибутку і не витрачаючи на власні потреби й тисячі двохсот франків, він вбачав своє щастя в тому, щоб задовольняти примхи дочок: найкращим учителям доручив розвивати в них таланти, необхідні добре вихованим дівчатам; найняв їм компаньйонку, — на щастя, це була жінка розумна й не позбавлена смаку; дочки їздили верхи, мали власний виїзд — одне слово, жили, мов коханки багатого старого вельможі. Досить їм було висловити якесь бажання, — і батько спішив його виконати, скільки б то не коштувало. За всі щедроти він просив тільки ласки. Вважаючи своїх дочок за ангелів, Горіо ставив їх, звичайно, вище за себе. Бідолаха любив навіть той біль, який походив від них. Коли дочки стали на порі, він дав їм волю вибирати собі чоловіків до власної любості; кожній призначив на посаг половину свого майна. За красунею Анастазі впадав граф де Ресто, і вона, схиляючись перед аристократією, покинула батьківський дім, щоб поринути у вищий світ. Дельфіна полюбляла гроші і тому вийшла за Нусінгена, банкіра, німця з походження, що дістав баронство від Священної Римської імперії. Горіо лишився вермішельником. Дочки й зяті незабаром стали соромитися його торгівлі, хоч у ній було все його життя. П'ять років умовляли вони старого покинути справи, і нарешті він погодився жити на гроші, виручені від продажу підприємства, й на заощадження останніх років; цей капітал, на думку пані Воке, в якої тоді оселився Горіо, мав давати йому вісім чи десять тисяч ліврів щороку. Він пішов жити в цей пансіон з розпачу, коли побачив, що зяті забороняють дочкам не тільки взяти його до себе, але й приймати відкрито.

Такі були відомості про батька Горіо, що їх дав пан Мюре, який купив підприємство вермішельника. Отже, припущення, які Растіньяк чув з уст герцогині де Ланже, підтвердилися. На цьому ми закінчуємо вступ, що передує невідомій, але жахливій трагедії паризького життя.

В кінці першого грудневого тижня Растіньяк одержав два листи — від матері і від старшої сестри Лори. Знайомий почерк викликав у нього трепет радості й страху. Два тоненькі аркушики несли життя або смерть його надіям. Коли він пригадував убозтво своїх рідних, його проймав якийсь страх, однак він був певний у найщирішій їхній любові і не завагався б виссати з них усе до останньої краплі крові. Мати писала йому:

«Любий сину!

Посилаю тобі те, що ти просив. Використай ці гроші розважливо; я не змогла б, навіть заради твого порятунку, добути ще раз таку значну суму, не сказавши про все твоєму батькові, бо це порушило б злагоду в нашій сім'ї. Щоб дістати стільки грошей ще раз, довелося б заставити наш маєток. Я не можу судити про твої плани, бо не знаю їх, але які ж вони, якщо ти боїшся мені їх довірити? Тобі не треба було б писати цілі томи пояснень — матері досить одного слова, і це слово розвіяло б мою тривогу. Не хочу приховувати від тебе, що твій лист справив на мене тяжке враження. Любий сину, що ж примусило тебе збудити в моєму серці такі побоювання? Напевне, ти дуже страждав, писавши мені, бо я тяжко страждала, читаючи листа. На який шлях ти хочеш ступити? Чи не буде твоє життя й щастя зв'язане з потребою вдавати з себе не того, ким ти є насправді, бувати у колі таких людей, де треба витрачати великі гроші, яких у тебе немає, і час, такий дорогоцінний для твого навчання? Любий мій Ежене, повір материнському серцю, криві шляхи не ведуть до великої мети. Терпіння й покора — такі мають бути чесноти юнака у твоєму становищі. Я тобі не дорікаю, я не хотіла б додати гіркоти до нашого подарунку. Мої слова — слова матері, так само довірливої, як і передбачливої. Якщо ти знаєш свої обов'язки, то я, твоя мати, знаю, яке в тебе серце й прекрасні наміри. Отже, я можу без остраху сказати тобі: вперед, любий мій! Іди! Я тремчу за тебе, бо я мати, але кожен твій крок ми з ніжністю супроводжуватимемо побажаннями й благословенням. Будь обережний, любий хлопчику. Ти повинен бути розважливий, як доросла людина, бо доля п'ятьох дорогих для тебе людей залежить від тебе. Так, усі наші надії в тобі, а твоє щастя — наше щастя. Всі ми молили бога, щоб він допоміг тобі у твоїх починаннях. Твоя тітка Марсійяк при цьому виявила нечувану доброту: вона зрозуміла навіть те, що ти писав про свої рукавички. «Авжеж, у мене слабість до старшого племінника», — сказала вона весело. Ежене, щиро люби свою тітку! Про те, що вона для тебе зробила, я розповім тобі тільки тоді, коли ти доб'єшся успіху, бо інакше її гроші пектимуть тобі руки. Ви, діти, не розумієте, що значить пожертвувати пам'ятними речами. Та чого не зробиш заради вас! Тітонька доручає мені переказати тобі, що цілує тебе в чоло і хотіла б передати тобі з цим поцілунком здатність бути завжди щасливим. Ця прекрасна, добра жінка сама написала б тобі, якби не хірагра[89]. Батько твій здоровий. Врожай нинішнього 1819 року перевершує наші сподівання. До побачення, любий мій, про твоїх сестер не пишу, бо тобі пише Лора. Я полишаю їй втіху побазікати про дрібнички нашого сімейного життя. Дай боже тобі успіху! О так, мій Ежене, добийся успіху, бо ти завдав мені такого пекучого смутку, що вдруге пережити його я не зможу. Я відчула, що значить бути бідною, коли так хочеться дати багатство своїй дитині. Ну, прощай. Не залишай нас без вістей і прийми поцілунок, що його посилає тобі

твоя мати».

Дочитуючи листа, Ежен заплакав, йому не виходив із пам'яті Горіо, який сплющував свою срібну чашку, щоб продати її й оплатити доччин вексель. «Твоя мати теж «сплющила» і продала свої коштовності, — сказав він сам до себе. — І тітка, напевне, плакала, продаючи свої фамільні реліквії. Яке ж ти маєш право засуджувати Анастазі? Ти заради свого егоїстичного майбутнього зробив те саме, що вона зробила заради свого коханця. Хто ж із вас кращий — ти чи вона?» Студент відчував нестерпну муку. Він хотів зректися світського життя, не брати цих грошей. Він переживав ті благородні й прекрасні потаємні докори сумління, що їх рідко коли вміють оцінити люди, судячи собі подібних, докори, заради яких небесні ангели часто прощають злочинця, засудженого земним правосуддям. Растіньяк розгорнув сестриного листа, і від чарівних простодушних зворотів її мови у нього полегшало на серці.

«Любий брате!

Твій лист надійшов саме вчасно. Ми з Агатою збиралися витратити свої гроші, але й самі не знали, що саме купити. Ти зробив так, як слуга іспанського короля, що поперекидав годинники свого пана, — ти нас помирив. Справді, ми раз у раз сперечалися про те, якому бажанню віддати перевагу, і не догадувалися, любий Ежене, про такий спосіб, що задовольнив би всі наші бажання. Агата аж підскочила з радощів. Ми ходили цілий день наче божевільні, і це було так примітно (як каже тітонька), що мама суворо запитала нас: «Та що це з вами?» Якби вона трошки посварила нас, ми, мабуть, зраділи б іще більше. Жінкам-бо так приємно страждати за того, кого вони люблять! Але, незважаючи на всю свою радість, я замислилася й засмутилась. Я, певне, буду поганою дружиною, бо занадто марнотратна. Купила собі недавно два пояски, гарненький пунсон робити дірочки в корсетах — усякі дрібнички, і в мене лишилося менше грошей, ніж у нашої товстенької Агати: вона ощадлива і складає свої монетки до купки, мов сорока. У неї було двісті франків, а в мене, бідний мій друже, тільки сто п'ятдесят. Я так покарана, хочеться кинути пояс у колодязь, мені буде неприємно його носити. Я ж тебе обікрала! Агата була така мила. Вона сказала: «Пошлемо триста п'ятдесят франків від нас обох». Та я не хочу приховувати від тебе, як воно було насправді. Знаєш, що ми зробили, виконуючи твої вказівки? Взявши свої капітали, ми пішли удвох на прогулянку і, діставшись до великого шляху, побігли в Рюфек; там ми просто віддали гроші панові Грімбергу, що держить контору Королівської пошти. Назад ми летіли легко, як ластівки. «Чи не від щастя нам так легко?» — сказала Агата. Ми наговорили безліч таких речей, яких я вам, пане парижанине, повторювати не буду, бо мова йшла саме про вас. О дорогий братику, ми тебе дуже любимо, ось і все. Щодо таємниці, то, як каже тітонька, ми такі потайні, що здатні на все, навіть на мовчання. Мама потай їздила з тіткою до Ангулема, і обидві мовчали про високі політичні цілі своєї подорожі; перед тим відбувалися тривалі наради, на які нас не допускали, так само як і пана барона. Уми в державі Растіньяків працюють над великими починаннями. Інфанти й досі вишивають для її величності королеви муслінову сукню з ажурними квіточками, і робота ця — велика таємниця. Лишилося вишити ще тільки дві поли. Вирішено не споруджувати муру з боку Вертея, а насадити живопліт. Щоправда, народ не матиме фруктів зі шпалер, зате мандрівці милуватимуться чудовим краєвидом. Якщо наслідному принцові потрібні будуть носовички, то повідомляємо, що королева-вдова де Марсійяк, перебираючи свої скарби в скринях, відомих під назвою Геркуланума і Помпеї, знайшла сувій чудового голландського полотна, про який вона забула. До послуг принца голки, нитки і завжди червонуваті руки принцес Агати й Лори. Юні принци дон Анрі і дон Габріель не покинули своєї згубної звички об'їдатися виноградним варенням і дратувати своїх сестер; вчитися вони не хочуть, деруть пташині гнізда, зчиняють гармидер і, всупереч державним законам, зрізають вербові гілки собі на палички. Папський нунцій, по-простому кажучи — пан кюре, загрожує їм відлученням від церкви, якщо вони й надалі святі правила правопису приноситимуть у жертву байдикуванню. Прощай, любий брате! Не було ще листа, який ніс би стільки побажань щастя і стільки радісної любові. Коли приїдеш до нас, тобі доведеться розповісти нам дуже багато. Мені, як старшій, ти скажеш усе. Тітка натякнула нам, що ти маєш успіх у світі.

Про даму чутка є, про інше все — мовчок!

Зрозуміла річ — при нас! Слухай, Ежене, якщо хочеш, ми можемо обійтися без хусточок і пошити замість них тобі сорочки. Скоріше напиши мені про це. Якщо тобі негайно будуть потрібні гарні, добре пошиті сорочки, ми повинні одразу сісти до праці. Коли в Парижі є якісь нові фасони, надішли нам взірець, особливо для манжет. Прощай! Прощай! Цілую тебе в чоло, з лівого боку, в ту скроню, що належить тільки мені. Другий аркушик лишаю Агаті; вона обіцяла мені не читати того, що написала я, але для певності я стану коло неї, поки вона писатиме.

З любов'ю — твоя сестра Лора де Растіньяк».

— О, так! так! — мовив Ежен. — Розбагатіти хоч би там що! Ніякими скарбами не оплатити такої відданості. О, як би я хотів дати їм усе щастя світу! Півтори тисячі франків! — прошепотів він після паузи. — Треба, щоб кожна монета влучила в ціль! Лора має рацію. Справді, в мене сорочки тільки з грубого полотна. Заради щастя дорогої людини молода дівчина стає хитрою, як злодій. Чиста серцем, дбайлива, вона схожа на небесного ангела, що прощає земні гріхи, не розуміючи їх.

Тепер він має доступ у світ. Ежен покликав кравця, порадився з ним, завоював його симпатії. Побачивши графа де Трая, Растіньяк зрозумів, який вплив має кравець на життя юнака. На жаль, немає середини між двома поняттями про кравця: кравець — або смертний ворог, або друг; це залежить від його майстерності. Ежен знайшов у своєму кравцеві людину, що усвідомлювала батьківську роль свого ремесла, дивлячись на нього як на ланку між сучасним і майбутнім юнаків. Вдячний Растіньяк збагатив його одним із своїх дотепів, якими він пізніше славився: «Я знаю дві пари штанів його роботи, — казав він, — що сприяли двом шлюбам з посагом, що давав двадцять тисяч ліврів прибутку на рік».

Півтори тисячі франків — і скільки хочеш костюмів! У цю хвилину в бідолашного південця не лишилося ніяких сумнівів, і він прийшов до сніданку з тим виразом, на обличчі, що буває у юнака, коли в нього є певна сума грошей. Як тільки в кишеню студента попадають гроші, в його уяві неначе виростає фантастична колона, і він підноситься на цей п'єдестал. Хода його робиться пружною, рухи жвавими, він відчуває, що знайшов точку опори, дивиться сміливо й прямо. Ще вчора, принижений і покірний, він стерпів би побої, а сьогодні ладен сам побити навіть першого міністра. З ним діється щось незвичайне. Він хоче все і все може, бажання його не знають меж, він веселий, великодушний, товариський. Одне слово, птах, ще недавно безкрилий, ширяє в просторі. Студент без грошей хапає лише зрідка крихту насолоди, мов той собака, що, подолавши тисячі небезпек, поцупив кістку і на бігу гризе її, висмоктуючи мозок. Та коли в кишені юнака бряжчать кілька випадкових золотих монет, він смакує свої втіхи, розтягує їх, ширяє в небесах, забувши саме слово «злидні». Йому належить цілий Париж. О молодість, пора, коли усе виблискує, іскриться і пломеніє! Пора нестримної сили, якої не вміють цінити ні жінки, ні чоловіки! Літа, коли борги та тривоги вдесятеро побільшують насолоди. Кому не доводилося ходити лівим берегом Сени між вулицею Сен-Жак і вулицею Сен-Пер, той нічого не тямить у людському житті!

«Ах, якби парижанки тільки знали, — думав Растіньяк, поїдаючи печені груші по ліару за штуку, що їх подавала пані Воке, — то вони сюди прийшли б шукати кохання».

В цю хвилину розсильний з контори Королівської пошти, подзвонивши біля ґратчастої хвіртки, зайшов до їдальні. Він спитав пана Ежена де Растіньяка, передав йому дві торбинки і попросив розписатися. В ту ж мить проникливий погляд Вотрена, мов батогом, шмагонув Растіньяка.

— Тепер ви маєте чим заплатити за уроки фехтування і стрільби у тирі, — сказав цей чоловік.

— Галіони[90] прибули! — вигукнула пані Воке, дивлячись на торбинки.

Мадмуазель Мішоно боялася і глянути на гроші, щоб не показати своєї жадібності.

— У вас добра мати, — зауважила пані Кутюр.

— У нього добра мати, — повторив Пуаре.

— Так, матуся пустила собі кров, — сказав Вотрен. — Тепер можете хизуватися, виїздити в світ, полювати на посаг, танцювати з графинями, у яких волосся прикрашене персиковим цвітом. Але послухайте мене, юначе, частіше відвідуйте тир.

І Вотрен зробив жест, ніби цілив у супротивника. Растіньяк хотів дати поштареві на чай, але не знайшов нічого в кишені. Вотрен пошукав у себе і кинув розсильному двадцять су.

— Тепер вам відкрито кредит, — сказав він, глянувши на студента.

Растіньяк змушений був подякувати, хоч з того дня, коли, після візиту до пані де Босеан, у нього відбулася розмова з Вотреном, цей чоловік став йому нестерпний. Цілий тиждень Ежен і Вотрен, зустрічаючись, мовчки придивлялися один до одного. Студент марно питав себе, з якої б то причини. Немає сумніву, що думки діють прямо пропорційно тій силі, з якою вони зароджуються, і влучають туди, куди посилає їх мозок за якимсь математичним законом, схожим на той, що керує льотом ядра з гармати. Наслідки їхньої дії можуть бути різні. Трапляються ніжні натури, і чужі думки руйнують їх, але є й добре озброєні характери, мідні черепи, від яких чужа воля, сплющуючись, відскакує, ніби куля від кам'яного муру. Бувають натури мляві, м'які, як вата; чужі думки зариваються в них, мов ядра в пухку землю редуту. Растіньякова голова належала до тих, що начинені порохом і вибухають від найменшої іскри. Жвавість і молодість робили його дуже чутливим до чужих думок, до тієї заразливості почуттів, які спричиняють стільки дивовижних явищ, що поза нашою волею захоплюють нас. Духовний зір його був такий самий гострий, як і його рисячі очі. Кожне з його почуттів мало незвичайну далекосяжність і гнучкість, як у людей особливого хисту, що захоплюють нас вправним фехтуванням, умить помічаючи вразливе місце на кожному панцирі. А втім, за останній місяць у Ежена розвинулося стільки ж добрих якостей, скільки й вад. Вади породжувалися вимогами світу й щораз більшими бажаннями. До його добрих якостей належало те південне завзяття, яке змушує вихідця з-за Луари йти назустріч труднощам, щоб їх подолати. Півничани вважають цю властивість за ваду; на їхню думку, вона хоч і спричинилася до початку Мюратового піднесення[91], зате стала й причиною його загибелі. З цього можна зробити висновок: коли південець уміє поєднати північну хитрість із сміливістю вихідця з-за Луари, він стає по-своєму досконалим і ніколи не відступає зі своїх позицій. Отже, Растіньяк не міг довго лишатися під обстрілом Вотренових батарей, не знаючи — друг він чи ворог. Часом Еженові здавалося, ніби ця незвичайна людина підмічає всі його пристрасті й читає в його серці, а сама вміє усе сховати, мов той глибокодумний і нерухомий сфінкс, що все знає, все бачить і нічого не каже. Тепер, з повним гаманцем у кишені, Ежен збунтувався.

— Будьте ласкаві зачекати, — сказав він Вотренові, що, допивши каву, підвівся й хотів уже йти.

— Чому? — спитав цей сорокарічний чоловік, надягаючи свого крислатого капелюха й беручи залізного ціпка, якого він часто крутив у руці, мовби показуючи, що не боїться нападу хоч би й чотирьох розбійників.

— Я хочу повернути вам борг, — провадив Растіньяк, поквапливо розв'язуючи одну торбинку й відраховуючи пані Воке сто сорок франків. — Жаліти мішка — не мати дружка, — сказав він удові. — Ми з вами квити аж до дня святого Сільвестра. Розміняйте мені сто су.

— Жаліти дружка — не мати мішка, — повторив Пуаре, дивлячись на Вотрена.

— Ось ваші двадцять су, — сказав Растіньяк, простягаючи монету сфінксові в парику.

— Можна подумати, що ви боїтесь бути мені зобов'язаним бодай чим-небудь! — вигукнув Вотрен, пронизуючи юнака допитливим поглядом, і посміхнувся до нього з тією діогенівською іронією, яка завжди так дратувала Ежена.

— Що ж… так воно і є, — відповів студент, тримаючи в руці обидві торбини і збираючись іти до себе в кімнату.

Вотрен рушив був до дверей, що вели у вітальню, а студент хотів вийти через двері на сходи.

— А чи ви розумієте, маркізе де Растіньякорама, що розмовляли зі мною не дуже чемно? — зауважив Вотрен і, вдаривши по дверях ціпком, підійшов до студента, який холодно дивився на нього.

Растіньяк зачинив двері в їдальню і повів Вотрена у закуток біля сходів, між кухнею та їдальнею, де були широкі двері в садок, а над ними низеньке довгасте віконце з ґратами. В цей час Сільвія вийшла з кухні, і студент сказав Вотренові у її присутності:

— Пане Вотрен, я не маркіз і мене звуть не Растіньякорама.

— Вони битимуться, — мовила байдужим тоном мадмуазель Мішоно.

— Битимуться! — повторив Пуаре.

— Е, ні, цього не буде, — відповіла пані Воке, погладжуючи стосик монет.

— Але вони уже йдуть під липи, — скрикнула мадмуазель Вікторина, підводячись, щоб глянути у садок. — Бідний юнак, адже його правда.

— Ходімо, люба, — сказала пані Кутюр, — нас це не стосується.

Пані Кутюр і Вікторина зібралися вже вийти, але на порозі зустріли гладку Сільвію, що загородила їм дорогу.

— Цього тільки й бракувало! — мовила вона. — Пан Вотрен сказав панові Ежену: «Порозуміймося», потім узяв його під руку, і, бач, вони походжають по наших артишоках!

В цю хвилину з'явився Вотрен.

— Матусю Воке, — сказав він, усміхаючись, — не лякайтеся: я хочу під липами випробувати свої пістолети.

— О пане, — сказала Вікторина, благально склавши руки, — за що ви хочете вбити пана Ежена?

Вотрен відступив на два кроки і уважно глянув на Вікторину.

— Оце-то історія! — вигукнув він так глузливо, що дівчина почервоніла. — Цей юнак дуже милий, правда ж? — додав він. — Ви подали мені ідею, люба дитино. Я ощасливлю вас обох.

Пані Кутюр взяла свою вихованку під руку і повела геть, кажучи їй на вухо:

— Що з вами, Вікторино, я не впізнаю вас сьогодні.

— Я не хочу, щоб у мене в домі стріляли з пістолетів, — сказала пані Воке. — Ви ж налякаєте всіх сусідів, та ще й поліція прийде.

— Добре, заспокойтеся, матусю, — відповів Вотрен, — Тихо, тихо, все гаразд, ми підемо в тир.

Він вернувся до Растіньяка і фамільярно взяв його під руку.

— Якщо я доведу вам, що за тридцять п'ять кроків п'ять разів підряд влучу з пістолета у винового туза, ви й тоді будете кокошитись? Ви, здається, забіяка й по-дурному дасте себе вбити.

— Ви вже відступаєте? — сказав Ежен.

— Не збурюйте мені жовчі, — відповів Вотрен. — Сьогодні не холодно, ходімо, сядьмо отам, — сказав він, показуючи на лавку, пофарбовану в зелений колір. — Там нас ніхто не почує. Мені треба з вами поговорити. Ви — милий хлопчисько, і я вам не бажаю лиха. Я вас люблю, слово… Дури… — тьху, чорт! — слово Вотрена. Чому я вас люблю, скажу потім. А тим часом я вас знаю, як свої п'ять пальців, і доведу вам це. Покладіть ваші торбинки сюди. — Він показав на круглий стіл.

Растіньяк поклав гроші на стіл і сів, зацікавлений раптовою зміною поведінки цього чоловіка, який тільки-но збирався його вбити, а тепер прикидався його зичливцем.

— Вам дуже хотілося б знати, хто я, що я робив раніше, що роблю тепер, — вів далі Вотрен. — Ви занадто цікаві, хлопче. Ну, ну, тихо. Ви багато чого почуєте. Мені не поталанило. Вислухайте мене спочатку, відповідатимете потім. Ось вам моє минуле життя в загальних рисах. Хто я? Вотрен. Що я роблю? Те, що захочу. Далі. Кортить знати мою вдачу? Я добрий до тих, хто добрий до мене або хто мені до душі. Цим я все дозволю, вони можуть надавати мені стусанів, і я навіть не крикну: «Стережись!» Та, хай йому біс, я лихий, як чорт, до тих, хто мене дратує або хто мені не до вподоби. І скажу вам, для мене вбити людину — однаково що плюнути. Але вбиваю я тільки тоді, коли нема іншої ради, і намагаюсь облагоджувати все чистенько. Я майстер свого діла. І от якось я прочитав мемуари Бенвенуто Челліні[92], та ще й італійською мовою! Ото був справжній молодець. Саме він і навчив мене наслідувати провидіння, яке вбиває нас скрізь і всюди, але, крім цього, він навчив мене любити красу в усьому, де тільки вона є. Хіба це не захоплююча гра — битися одному проти всіх і перемагати? Я багато міркував про безладдя сучасного соціального ладу. Дуель, голубе, — це дитяча забавка, безглуздя. Коли один із двох мусить загинути, треба бути йолопом, щоб здатися на волю випадку. А що таке дуель? Орел чи решка — ось що. Я влучаю у винового туза п'ятьма кулями підряд, одна на одну, та ще й з тридцяти п'яти кроків! Маючи такий талант, здається, можна бути певним, що вб'єш супротивника. А от я стріляв у одну людину з двадцяти кроків і схибив. Той дивак ніколи в житті не тримав у руках пістолета. Дивіться, — сказав студентові цей незвичайний чоловік, розстібаючи жилет і показуючи свої волохаті, як ведмежа спина, груди, вкриті якоюсь гидкою рудою шерстю, що викликала жах і огиду. — Помацайте, отой молокосос таки підсмалив мені хутро, — промовив він, вкладаючи палець Растіньяка в заглибину на своїх грудях, і додав: — Але тоді я був дітваком, мені було, як тепер вам, двадцять один рік. Я ще вірив у дещо, у жіноче кохання, в цілу купу всяких дурниць, яких ви ще накоїте. Могло статися, що ми з вами билися б, правда ж? Можливо, ви мене вбили б. Припустімо, я лежу в могилі; а куди подітися вам? Довелося б тікати в Швейцарію, жити на татусеві гроші, а їх немає. Тепер я вам намалюю ваше становище, але зроблю це з висоти своєї переваги, бо добре вивчив життя на цьому світі і впевнився, що є тільки два виходи: тупа покора чи бунт. Я особисто не корюся нічому, — зрозуміло? А чи знаєте ви, зважаючи на ваш теперішній розмах бажань, що потрібно вам? Мільйон, та ще й негайно. Без цього ми з нашою голівкою можемо попасти в сіті Сен-Клу[93], щоб пересвідчитись, чи є Господь Бог. Так ось, цей мільйон я вам дам. — Вотрен замовк і поглянув на Ежена. — Ага! Тепер ви вже лагідніше дивитеся на милого дядечка Вотрена. Почувши слово «мільйон», ви стали схожі на дівчину, якій сказали: «Сьогодні ввечері», і вона чепуриться, облизуючись, мов кішечка після молочка. Чудово. Отже, вперед? Пліч-о-пліч. Ось ваш рахунок, юначе. Там, у провінції, у нас є татусь, матуся, старенька тітка, дві сестри (вісімнадцяти й сімнадцяти років), двоє малих братів (п'ятнадцяти і десяти років) — он яка команда. Тітка виховує ваших сестер. Кюре дає уроки латини братам. Сім'я частіше перебивається на варених каштанах, ніж на білому хлібі, татусь береже свої штани, у матусі щонайбільше одна сукеночка на зиму і одна на літо, сестри ходять абияк. Я все знаю — бував на півдні. Мабуть, саме таке становище і у вас; якщо вам надсилають тисячу двісті франків на рік, то земелька ваша дає не більше трьох тисяч. Але в нас є куховарка і служник, — треба ж хоч про людське око зберігати пристойність, бо тато все-таки барон. Що ж до нас особисто, то ми честолюбні. Босеани — нам рідня, а ми ходимо пішки; жадаємо багатства, а не маємо жодного су; їмо вариво матусі Воке, а полюбляємо розкішні обіди в Сен-Жерменському передмісті; спимо на убогому ліжку, а мріємо про палац! Я не засуджую ваших бажань. Честолюбство властиве не всім, серденько. Спитайте в жінок, які чоловіки їм більше подобаються, — честолюбні. У честолюбців більше сили, в них кров багатша на залізо, серце гарячіше, ніж в інших чоловіків. А жінка в розквіті свого життя почуває себе такою гарною і щасливою, що віддає перевагу чоловікові, обдарованому великою силою, хоча б ця сила загрожувала розчавити її. Я перелічив усі ваші бажання, щоб поставити вам одне запитання: у вас вовчий апетит, гострі зубки; як нам роздобути собі добрий кусень? Насамперед треба проковтнути Кодекс законів — заняття нецікаве, і нічого воно не навчає. Проте це потрібно. Хай так. Припустімо, ми стаємо членом суду, а потім головою суду присяжних, і тоді ми випалюємо З.К.[94] на плечі бідолах, які кращі за нас, і тим доводимо багатіям, що вони можуть спати спокійно. Це не весело, та й неабияка морока. Спочатку — два роки тинятися в Парижі, дивитися на солоденьке, до якого ми такі ласі, не сміючи його торкнутись. Весь час бажати й не задовольняти своїх бажань — річ дуже обтяжлива. Якби ви були немічні й мали темперамент молюска, то вам можна було б нічого не боятись; але кров у вас лев'яча, гаряча й апетит такий, що примусить робити двадцять дурниць на день. Отже, ви зазнаєте муки, найтяжчої з усіх, якими тільки всеблагий господь наповнив пекло. Припустімо, що ви будете розважливі, питимете молоко й писатимете елегії. Тоді, які б великодушні ви не були, вам після поневірянь і злиднів, від яких і собака сказиться, доведеться починати з помічника прокурора десь у провінційній глушині, де уряд кине вам тисячу франків на рік, а це все одно що пісний суп м'ясниковому псові. Гавкай на злодіїв, обороняй багатих, посилай на гільйотину відважних людей. Красненько дякую. Якщо у вас немає протекції, то так і згниєте у вашому провінційному трибуналі. В тридцять років ви будете суддею й одержуватимете тисячу двісті франків на рік, якщо до того часу не викинете суддівської мантії на смітник. Років у сорок одружитеся з якою-небудь дочкою мірошника, взявши за нею тисяч шість ліврів ренти. І слава богу! Маючи покровителів, ви в тридцять років станете провінційним прокурором, діставатимете тисячу екю платні і одружитесь із дочкою мера. Якщо ж ви вчините яку-небудь дрібну політичну підлоту, наприклад, прочитаєте на виборчому бюлетені Віллель замість Манюель[95] — адже ці прізвища римуються, і совість може бути спокійна, — тоді ви в сорок років вискочите в генерал-прокурори і зможете стати депутатом. При цьому затямте собі, любий хлопчику, що в нас на сумлінні вже чимало гріхів, що ми двадцять років терпіли прикрощі й нестатки, а наші сестри постаріли в дівках. Крім того, маю честь звернути вашу увагу на те, що у Франції тільки двадцять генерал-прокурорів, а претендентів на цю посаду двадцять тисяч; серед них є й такі молодчаги, що ладні продати жінку й дітей, аби піднятися хоч на одну зарубку. Якщо таке ремесло вам не до вподоби, пошукаємо чогось іншого. Чи не хоче барон де Растіньяк стати адвокатом? О, чудово! Треба скніти десять років, витрачати по тисячі франків на місяць, мати бібліотеку, приймальню, бувати в світі, молоти язиком, прикладатися до мантії повіреного, щоб одержувати від нього справи, плазувати в суді. Я б не заперечував, якби ця професія вас до чогось довела. Але знайдіть мені в Парижі хоч півдесятка адвокатів віком п'ятдесят років, які заробляли б більше ніж п'ятдесят тисяч франків на рік. Ет, краще вже стати піратом, ніж приректи себе на таку мізерію. До того ж де взяти на це грошей? Невеселе діло. У вас є ще одна можливість — посаг за жінкою. Хочете одружитися? Для вас це однаково, що почепити собі камінь на шию; та й якщо ви одружитесь заради грошей, де ж тут почуття честі, шляхетне походження? Краще сьогодні ж підняти бунт проти умовностей людської моралі. Одружитися з розрахунку — означає звиватися змією перед жінкою, лизати ноги її матері, чинити такі підлоти, що й свині гидко. Тьху! І хоч би ви принаймні знайшли в цьому щастя. Але в такому шлюбі ви станете жолобом для спуску нечистот. Краще вже воювати з чоловіками, ніж боротися з власною дружиною. Ви, юначе, на роздоріжжі життя — вибирайте шлях. А втім, його вже обрано; ви побували в кузини де Босеан і відчули, що таке розкіш. Ви відвідали й пані де Ресто, дочку батечка Горіо, і побачили, що таке парижанка. В той день, коли ви повернулись від неї, на вашому лобі написано було одне слово, і я легко його прочитав: пробитися! Пробитися за всяку ціну! Браво, сказав я, цей молодець мені до душі. Вам були потрібні гроші. Де їх узяти? Ви пустили кров вашим сестрам. Усі брати, більше чи менше, обдирають своїх сестер. Хтозна, як вам пощастило вирвати ці півтори тисячі франків з такої глушини, де каштанів більше, ніж золотих монет, але ці гроші розлетяться, мов порох на вітрі. Що робити тоді? Може, ви збираєтеся працювати? Але праця, як ви її уявляєте, дає на старість людям, подібним до Пуаре, хіба що куточок у пансіоні матусі Воке. П'ятдесят тисяч юнаків, що перебувають у вашому становищі, прагнуть якнайшвидше розбагатіти. Ви тільки один із багатьох. Зважте, які зусилля вам доведеться робити, який запеклий бій витримати. Ви пожиратимете один одного, наче павуки в банці, бо ж немає п'ятдесяти тисяч прибуткових посад. Чи знаєте ви, як тут прокладають собі дорогу? Блиском генія або підлою спритністю. Треба врізатись у цю людську масу, як гарматне ядро, або закрастися, як чума. Чесністю не доб'єтеся нічого. Перед могутністю генія всі схиляються: його ненавидять і намагаються очорнити, бо він усе бере не ділячись, але йому скоряються, коли він стоїть твердо; одне слово, перед ним схиляються, якщо не вдалося затоптати його в багно. Підлота — скрізь, талант — рідкість. Отож підлота стала знаряддям незліченної кількості нездар, і ви скрізь відчуватимете її вістря. Ви побачите жінок, які витрачають десять тисяч франків на туалети, хоч їхні чоловіки одержують усього шість тисяч франків. Ви побачите урядовців з платнею тисяча двісті франків на рік, які купують маєтки. Ви зустрінете жінок, що продають себе задля прогулянки в кареті із сином пера Франції, бо в ній можна їхати середньою алеєю в Лоншані. Ви вже бачили, як цей дурень, батечко Горіо, змушений був оплатити вексель своєї дочки, хоч її чоловік має п'ятдесят тисяч ліврів річного прибутку. Закладаюся, що ви не ступите й двох кроків у Парижі, не наразившись на диявольські махінації. Ставлю свою голову проти оцього корінця салати, що ви гірко розчаруєтесь у першій жінці, яка вам сподобається, хоч би вона була молода, гарна й багата. Всі вони порушують закони, воюють з чоловіками з усякого приводу. Я б ніколи не скінчив, якби схотів розповісти про всі ті махінації, до яких удаються заради вбрання, коханців, дітей, заради домашніх потреб або з гонору, але рідко з добрих намірів. Ось чому людина чесна — усім ворог. А як ви гадаєте, що таке чесна людина? В Парижі чесна людина — це той, хто діє мовчки і ні з ким не хоче ділитися. Я не кажу про тих бідолашних ілотів[96], які роблять чорну роботу, ніколи не отримуючи за неї винагороди, я називаю їх небораками Господа Бога. Безумовно, тут панує чеснота в повному розквіті своєї дурості, але тут панують і злидні. Уявляю собі, як скривилися б оці праведники, коли б Господь Бог їм устругнув штуку й відмінив Страшний Суд. Отже, якщо ви хочете швидко забагатіти, треба вже бути багатим або ж удавати такого. Щоб забагатіти, треба ставити у грі великі куші, а будеш скупитися — пиши пропало. Якщо серед представників сотні професій, вам доступних, знайдеться чоловік десять, котрі швидко добиваються успіху, їх називають злодіями. Робіть висновок самі. Ось вам життя таке, як воно є. Не краще, ніж кухня — так само смердить, а коли хочеш щось зладити, брудни руки, тільки по тому вмій добре змити з них бруд: оце вам і вся мораль нашої доби. Якщо я так дивлюся на світ, то маю на це право — я його знаю. Ви думаєте, я його засуджую? Анітрохи. Він завжди був такий. Моралісти ніколи не змінять його. Людина недосконала. Вона буває то більш, то менш лицемірною, а дурням здається, що одна людина моральна, а інша — ні.

Я не звинувачую багатих для звеличення бідних: людина однакова і нагорі, й унизу, і посередині. На кожен мільйон у людському стаді трапляється десяток молодців, котрі ставлять себе над усім, навіть над законами. Я з їх числа. Якщо й ви така людина, сміливо йдіть просто до мети й тримайте голову високо. Але вам доведеться боротися проти заздрості, наклепів, посередності, йти проти всього світу. Наполеон зіткнувся з військовим міністром на ім'я Обрі, який мало не запроторив його в колонії. Перевірте самі себе. Щодня, прокидаючись уранці, спостерігайте, чи стало у вас сили волі більше, ніж було напередодні. Беручи все це до уваги, я запропоную вам таке діло, від якого навряд чи хто відмовився б. Слухайте уважно. У мене, бачте, є один задум. Я збираюся пожити патріархальним життям у великому, тисяч на сто арпанів[97] маєтку, десь на півдні Сполучених Штатів. Хочу стати плантатором, мати рабів і нажити кілька мільйончиків на торгівлі биками, тютюном та лісом; хочу стати великим паном, робити що заманеться, вести таке життя, якого й не уявляють собі людці, що туляться тут по кам'яних норах. Я великий поет. Але віршів не пишу: моя поезія в діях і почуттях. У мене є п'ятдесят тисяч франків, на які й сорок негрів ледве чи купиш. А для мого майбутнього патріархального життя потрібно двісті негрів, і на це мені треба буде двісті тисяч франків. Негри, бачте, це дорослі діти, з якими ви можете робити що завгодно, і ніякий допитливий прокурор не притягне вас до відповідальності. З таким чорним капіталом я через десять років матиму три або чотири мільйони. А коли розбагатію, мене ніхто не питатиме: «Хто ти такий?» Я буду паном Чотири Мільйони, громадянином Сполучених Штатів. Мені буде п'ятдесят років, я ще не струхлявію і потішуся досхочу. Коротко кажучи, якщо я здобуду вам мільйон посагу, чи дасте ви мені двісті тисяч франків? Двадцять процентів за комісію — невже це багато, га? Ви закохаєте в себе свою наречену; після шлюбу вдаватимете, ніби вас щось непокоїть, мучать докори сумління, і протягом тижня будете сумні. Потім, якось уночі, трохи поманіжившись, ви признаєтесь жінці між двома поцілунками, що у вас двісті тисяч боргу, називаючи її при цьому «моя радість». Цей водевіль розігрують щодня найшляхетніші юнаки. Жінка без вагання віддасть свій гаманець тому, кому вона віддала серце. Може, ви думаєте, що втратите на цьому? Ні, ви знайдете спосіб заробити знову ваші двісті тисяч франків, облагодивши якусь оборудку. З такими грішми і з вашою головою ви добудете капітал, який тільки схочете. Ergo[98] за півроку ви влаштуєте своє щастя, щастя вашої милої жіночки і щастя вашого дядечка Вотрена, не кажучи вже про вашу сім'ю, що взимку хукає на пальці, бо не має палива. Хай вас не дивує ні моя пропозиція, ні мої умови. З шістдесяти блискучих шлюбів у Парижі сорок сім супроводять подібні угоди. Нотаріальна палата примусила пана…

— Що я повинен зробити? — жадібно спитав Растіньяк, перебиваючи Вотрена.

— Майже нічого, — відповів цей чоловік, у якого мимоволі вихопився радісний жест, наче в рибалки, котрий помітив, що риба клюнула. — Слухайте мене уважно! Серце бідної і знедоленої дівчини — це губка, ладна вбирати в себе кохання й така суха, що враз набухає, тільки-но на неї впаде крапля ніжності. Позалицятися до молодої дівчини, коли вона бідна, в розпачі, самотня і не підозрює про багатство, що на неї чекає! Та хіба, хай йому чорт, це не однаково, що мати всі козирі в руках, знати виграшні номери лотереї або грати на курсі ренти, коли тобі заздалегідь усе відомо. Ви одразу збудуєте на міцних підвалинах незламний шлюб. Коли цій дівчині дістануться мільйони, вона кине їх вам до ніг, наче камінці. «Бери, коханий, бери, Адольфе, Альфреде чи Ежене», — скаже вона, якщо Адольф, Альфред чи Ежен будуть такі розумні, що пожертвують собою заради неї. Жертвувати собою — це значить продати щось із старого одягу, щоб піти з дівчиною у «Синій циферблат» поласувати шампіньйонами з грінками, а звідти ввечері до театру Амбігю-Комік; можна заставити годинника й подарувати їй шаль. Я вже не кажу, звичайно, про різні любовні записочки та інші штучки, що їх полюбляють жінки: наприклад, будучи в розлуці з милою, побризкати лист водою, наче зросивши його сльозами. Та ви, гадаю, чудово обізнані з цією мовою сердець. Бачте, Париж схожий на ліс у Північній Америці, де бродять два десятки племен дикунів — іллінойців, гуронів, — полюючи в громадських угіддях. Ви, наприклад, мисливець, що полює на мільйони. Щоб їх спіймати, ви ставите пастки, тенета, принаджуєте звіра свистом. А взагалі люди полюють хто на що. Одні — на посаг, інші — на чуже банкрутство; той ловить душі, інший продає своїх спільників, зв'язавши їм руки й ноги. Того, хто повертається з добре набитим ягдташем, вітають, шанують, приймають у вибраному товаристві. Треба віддати належне цій гостинній місцевості: ви маєте діло з найтерплячішим у світі містом. Горді аристократи інших європейских столиць не приймають до свого середовища мільйонера-злочинця, а Париж розкриває йому обійми, бігає на його бали, їсть його обіди й цокається з його підлотою.

— А де ж знайти таку дівчину? — спитав Ежен.

— Вона поряд з вами, вона — ваша!

— Мадмуазель Вікторина?

— Авжеж.

— Як же це?

— Вона вже кохає вас, ця майбутня маленька баронесочка де Растіньяк.

— Таж у неї нічого нема, — заперечив здивований Ежен.

— Хе! Ось слухайте, — сказав Вотрен, — ще два слова, і все буде ясно. Тайфер-батько — старий негідник; ходять чутки, що він убив одного свого друга за часів революції. Цей чолов'яга з крутого тіста, він один із тих, що мають незалежні погляди. Він — банкір, головний пайовик банку «Фредерік Тайфер і К°». Весь свій капітал він хоче лишити єдиному синові, позбавивши Вікторину її частки спадщини. Така несправедливість мені не до душі. Я, мов Дон Кіхот, люблю захищати кволого від сильного. Якби Господь Бог відібрав сина у Тайфера, банкір знову прийняв би дочку; йому потрібен якийсь спадкоємець — така вже дурна людська природа, а народити ще дітей він уже не може, я знаю. Вікторина ніжна й мила, вона швиденько прибере до рук свого татуся, і він у неї дзиґою закрутиться під батіжком батьківської любові. Розчулена вашим коханням, вона не забуде вас і вийде за вас заміж. Щодо мене, то я беру на себе роль провидіння і виконаю Божу волю. В мене є друг, який багато чим мені завдячує, полковник Луарської армії[99], тільки-но прийнятий у королівську гвардію. Він слухається моїх порад і став ультрароялістом. Це чоловік не з тих дурнів, що стійко тримаються своїх поглядів. Мені залишилося дати вам одну пораду, ангеле мій: не зважайте ні на свої переконання, ні на свої слова. Продавайте їх, якщо на них буде попит. Той, хто вихваляється непохитністю своїх поглядів, завжди йде по прямій лінії, інакше кажучи — то дурень, що вірить у свою непогрішність. Принципів нема, є тільки події. Нема законів, є тільки обставини; людина високого лету сама пристосовується до обставин і подій, щоб керувати ними. Якби існували непорушні принципи та закони, народи не міняли б їх, як ми міняємо сорочку. Якась одна людина не повинна бути розумнішою за цілий народ. Людину, котра має незначні заслуги перед Францією, тепер шанують тільки тому, що вона до всього береться з великим запалом, хоч насправді годиться хіба на те, щоб стояти в Музеї промисловості з написом «Лафайєт»[100]. А тим часом кожен кидає камінь у князя[101], який зневажає людство і плює йому в обличчя стільки клятв, скільки воно вимагає від нього, проте не дає поділити Францію на Віденському конгресі. Він заслуговує лаврів — його топчуть у багно. О! Я знаю, як робляться ці справи, мені відомі таємниці багатьох людей. Ну, годі. Я тільки тоді матиму непохитні переконання, коли зустріну трьох людей, які будуть у згоді щодо застосування якогось принципу, а чекати цього мені доведеться довгенько. В жодному суді не можна знайти трьох суддів, що мали б одну думку про якийсь параграф закону. Але повертаюсь до свого приятеля. Досить мені попросити, і він ладен ще раз розіп'яти Христа. Досить одного слова дядечка Вотрена, і він затіє сварку з тим негідником, що не дає своїй бідній сестрі навіть ста су, і… — Вотрен підвівся, став у позицію й зробив випад фехтувальника, — і на той світ, — додав він.

— Який жах! — вигукнув Ежен. — Ви, звичайно, жартуєте, пане Вотрен?

— Та-та-та, спокійно! — сказав той. — Не прикидайтесь немовлям… А втім, якщо вам хочеться, гнівайтесь, обурюйтесь! Кажіть, що я падлюка, негідник, розбійник, бандит, тільки не називайте мене ні шахраєм, ні шпигуном! Ну, кажіть же, випалюйте свій заряд! Прощаю вам: це так природно у вашому віці. І я був такий. Але подумайте. Ви колись вчините щось гірше. Почнете упадати за гарненькою жінкою й братимете в неї гроші. Ви вже думаєте про це! Бо як вам іще пробитися, коли не шляхом свого вдаваного кохання? Чеснота, любий мій студенте, не ділиться: вона або є, або її нема. Нам кажуть, щоб ми каялись Богові у гріхах… Нічого собі система! Завдяки їй можна змити свої гріхи каяттям! Спокусити жінку, щоб піднятися на певний щабель у суспільстві, посіяти розбрат між членами сім'ї — одне слово, вчинити потай безліч усяких підлот заради насолоди або особистих інтересів! Що це, по-вашому, — подвиги в ім'я віри, надії і любові? Коли денді за одну ніч відбирає у дітей половину їхнього добра, його ув'язнюють на два місяці, а чому ж бідняка, що вкрав тисячофранковий банкнот «за обставин, які збільшують провину», засилають на каторгу? Ось ваші закони. Немає там жодного параграфа, який не грунтувався б на безглузді. Людина в чистих рукавичках, з вишуканими манерами вчинила злочин, не проливши крові, а вдавшись до обману; убивця відімкнув двері відмичкою — і те і те нічні злочини. Між тим, що я вам пропоную, і тим, що ви неодмінно вчините колись, різниця невелика, якщо не брати до уваги пролитої крові. Ви вірите у щось непорушне в цьому світі? Облиште! Зневажайте людей і шукайте пролазок у сітях закону. Таємниця великих багатств, походження яких невідоме, полягає в злочині, забутому через те, що його було чисто зроблено.

— Годі, пане, я не хочу більше слухати, ви змусите мене не вірити самому собі. В цю хвилину почуття — мій єдиний порадник.

— Як хочете, мій красеню. Я думав, що ви сильніший, — мовив Вотрен. — Більше нічого не скажу. Одне тільки слово. — Він пильно глянув на студента і додав: — Я вам довірив таємницю.

— Юнак, що відмовився від вашої пропозиції, зуміє її забути.

— Добре сказано, мене це тішить. Інші були б, можливо, не такі сумлінні. Пам'ятайте, однак, про те, що я хотів би для вас зробити. Даю вам два тижні — подумайте. Так чи ні — на ваш розсуд.

«Яка залізна логіка в цієї людини! — подумав Растіньяк, дивлячись, як спокійно Вотрен іде, тримаючи ціпка під пахвою. — Він одверто сказав мені те саме, про що пані де Босеан натякала всякими манівцями. Він роздирав мені серце сталевими пазурами. Навіщо я так прагну попасти до пані де Нусінген? Він розгадав мої наміри, тільки-но вони зародились у мене. Цей розбійник кількома словами розповів мені про чесноту більше, ніж я знав досі про неї від людей та з книжок. Якщо чеснота не терпить угод із сумлінням, значить, я обікрав сестер!» — сказав він, кидаючи торбинку на стіл.

Сівши, він поринув у тяжкі думи. «Не зрікатися чесноти — то найвище мучеництво. Воно то так! Всі вірять у чесноту, а хто чеснотливий? Воля — це кумир народів, але де на землі є вільний народ? Твоя юність іще чиста, як безхмарне небо, але ти хочеш стати великою людиною або багатієм, а хіба це не означає свідомо зважитись на те, щоб брехати, кланятись, плазувати, знов підводитись і знову підлещуватися й лукавити? Хіба це не означає — добровільно стати лакеєм у тих, хто сам брехав, кланявся, плазував? Перш ніж стати їх співучасником, треба їм служити. Ні, ні. Я працюватиму благородно, свято, працюватиму день і ніч. Хочу завдячувати всім, що матиму, тільки власній праці. Це найдовший шлях до багатства, але щовечора я спокійно кластиму на подушку голову, не обтяжену гнітючими думками. Хіба не чудово, оглядаючись на своє життя, бачити його чистим, як лілея?! Я і життя — ми наче жених і наречена. Але ж Вотрен показав, що буває з людьми після десятирічного шлюбу. До біса! Голова мені йде обертом. Не думатиму ні про що, серце — найкращий наставник».

Еженові роздуми перервав голос товстухи Сільвії: вона повідомила, що прийшов кравець. Юнак зустрів його, тримаючи в руках дві торбинки з золотом і нітрохи цим не збентежений. Помірявши свої вечірні фраки, Ежен надів новий денний костюм, що зовсім змінив його зовнішність. «Я не гірший за графа де Трая, — сказав він сам до себе, — Нарешті я схожий на дворянина».

— Пане де Растіньяк, — звернувся до нього батько Горіо, входячи в Еженову кімнату. — Ви питали, чи я знаю, де буває пані де Нусінген.

— Еге ж!

— Так от, наступного понеділка вона буде на балу в маршала де Карільяно. Якщо ви зможете попасти туди, то розкажете мені, як розважались мої дочки, як вони були одягнені, — одне слово, все.

— А як ви дізналися про це, любий батечку Горіо? — спитав Ежен, запросивши його сісти біля каміна.

— Її покоївка сказала мені. Я дізнаюся про все, що роблять мої дочки, від Терези й Констанції, — весело відповів Горіо.

Старий скидався на юного коханця, який тішиться вже тим, що придумав хитрий спосіб увійти в життя коханої, не викликаючи в неї навіть підозри.

— Ах, ви їх побачите! — сказав він, наївно виявляючи свої болісні заздрощі.

— Не знаю, — відповів Ежен. — Піду до пані де Босеан і попрошу її рекомендувати мене дружині маршала.

Еженові дуже приємно було мріяти, як він з'явиться до віконтеси одягнений так, як тепер завжди одягатиметься. Те, що моралісти звуть «безоднями людського серця», насправді є не що інше, як спокусливі думки, мимовільні пориви власної вигоди. Всі ці блукання душі — тема для стількох просторікувань, — усі ці несподівані виверти ведуть до однієї мети: якнайбільше втіх! Побачивши себе в елегантному костюмі, в модних рукавичках і гарних чоботях, Растіньяк забув про свої доброчесні наміри. Повернувшись спиною до правди, юність не наважується глянути на себе в дзеркало сумління, тоді як дозрілий вік дивився вже у нього, — ось і вся різниця між двома етапами людського життя.

Двоє сусідів, Ежен і батько Горіо, останнім часом заприятелювали. Їхня взаємна приязнь була наслідком тих самих психологічних причин, які викликали в студента зовсім протилежні почуття до Вотрена. Якщо сміливий філософ надумає визначити вплив наших почуттів на фізичний світ, то знайде чимало доказів їх матеріальної сили в стосунках між нами й тваринами. Який фізіономіст зуміє розгадати вдачу людини так швидко, як то робить собака, що одразу відчуває, побачивши незнайому людину, друг вона йому чи ні. Чіпкі атоми — загальновживаний вираз, що означає одне з тих лінгвістичних явищ, які живуть у мові, всупереч безглуздим намаганням деяких філософів відсіяти, як полову, всі старі слова. Ми відчуваємо, коли нас люблять. Почуття кладе відбиток на все, воно летить через простір. Листи — це сама душа, таке точне відлуння голосу, що витончені натури вважають їх за один із найцінніших скарбів кохання. Несвідоме почуття батька Горіо можна порівняти з найвищою собачою чутливістю, отож він відчув прихильність, тепле ставлення до нього студента. Однак симпатія, що виникла між ними, ще не викликала їх на відвертість. Висловлюючи бажання познайомитися з пані де Нусінген, Ежен не сподівався увійти в її дім з допомогою старого, але він гадав, що той може проговоритися їй і цим зробить йому послугу. Батько Горіо говорив з ним про своїх дочок тільки в межах того, що Ежен дозволив собі висловити про них у присутності пансіонерів, повернувшись від пані де Ресто. Другого дня Горіо сказав йому:

— Любий пане де Растіньяк, як ви могли подумати, ніби пані де Ресто розгнівалася на вас за те, що ви назвали моє ім'я? Обидві дочки дуже люблять мене. Я щасливий батько. Щоправда, зяті мої ставляться до мене кепсько. Я не схотів завдавати прикрощів моїм дочкам розбратом між мною та їхніми чоловіками і тому визнав за краще відвідувати дівчаток потайки. Ця таємничість дає мені багато радості, невідомої іншим батькам, які можуть бачити своїх дочок коли їм заманеться. Я цього не можу, розумієте? Тому в ясну погоду я йду на Єлісейські Поля, дізнавшись заздалегідь через покоївок, коли мої дочки виїжджатимуть на прогулянку. І я чекаю їх на тому місці, де вони мають проїхати, а коли їхні карети порівняються зі мною, моє серце шалено калатає; я милуюся на них і їхні убрання, а вони, проїжджаючи, ледь усміхаються мені, і ця усмішка осяває для мене всю природу, наче промінь ясного-ясного сонця. Я чекаю: вони ж повертатимуться. І я знову їх бачу. Повітря їх освіжило, вони порожевіли. Чую, як навколо кажуть: «Яка красуня!» Серце моє мліє від щастя. Хіба це не моя кров? Я люблю тих коней, які їх возять, я хотів би бути маленьким собачкою, якого вони тримають на колінах. Я живу їхніми радощами. Кожен любить, як уміє. Моя любов нікому не шкодить. Яке кому діло до мене? Я по-своєму щасливий. Хіба ж це злочин — піти подивитися на дочок увечері, коли вони виходять із дому, щоб їхати на бал? Як сумно буває, коли я спізнюся і мені кажуть: «Пані поїхали». Якось я чекав до третьої години ранку, щоб подивитись на Назі, бо я два дні її не бачив. Я трохи не вмер від радості. Прошу вас, коли мова заходить про мене, завжди тільки хваліть моїх дочок. Вони були б раді засипати мене подарунками, але я не хочу цього і кажу їм: «Бережіть гроші для себе! Навіщо вони мені? Мені нічого не треба!» Та й справді, що я таке? Нікчемний труп, бо душа моя перебуває там, де мої діти. Якщо вам пощастить побачити пані де Нусінген, скажете мені, яка з них двох вам більше подобається, — додав, хвилинку помовчавши, старий, коли Ежен уже зібрався йти: студент хотів погуляти в Тюїльрі до тієї години, коли можна буде з'явитись до пані де Босеан.

Ця прогулянка мала для студента фатальні наслідки. Він був такий гарний, молодий, елегантний, що на нього звернули увагу кілька жінок. Помітивши, що на нього захоплено поглядають, він ураз забув про своїх обібраних сестер і тітку, а разом з ними і про свою доброчесну бридливість. Він побачив, як над його головою майнув той демон, якого легко можна вважати за ангела, — цей сатана з барвистими крилами, що сипле рубіни, влучає своїми золотими стрілами в палаци, одягає в пурпур жінок і з безглуздою пишнотою прикрашає трони, що колись були такі скромні. Він уже чув голос цього бога гучного марнолюбства, брязкальця якого здаються нам символом могутності. Вотренові слова, хоч які цинічні, запали юнакові в душу, як у пам'яті дівчини залишається гидкий образ старої звідниці, що колись сказала їй: «Золота і кохання скільки завгодно!»

Безжурно поблукавши, Ежен о п'ятій годині з'явився до пані де Босеан, і там йому довелося зазнати одного з тих жахливих ударів, проти яких юне серце беззбройне. Віконтеса досі ставилася до нього з тією лагідною люб'язністю, з тією чарівною ввічливістю, що їх прищеплює аристократичне виховання, але довершує тільки щирість. А тепер, коли він увійшов, пані де Босеан сухо кивнула йому і кинула:

— Пане де Растіньяк, я не можу прийняти вас, принаймні зараз. Я дуже зайнята…

Для спостережливої людини, — а Растіньяк уже навчився спостерігати, — ці слова, жест, погляд, інтонація були цілою повістю про характер і звички певної касти. Він побачив під оксамитовою рукавичкою залізну руку, під вишуканою чемністю — себелюбство, під лаком — дерево. Він, зрештою, збагнув, що означають слова: «Ми, король», які починаються під балдахіном трону, а кінчаються під нашоломником дрібного дворянина. Ежен занадто легковажно повірив у шляхетність жінки, поклавшись на її слова. Як і всі знедолені, він від щирого серця підписав ту чудову угоду, яка нібито має зв'язати доброчинця з тим, кого він обдаровує своєю ласкою, і стверджує в першому ж своєму параграфі цілковиту рівність між людьми великої душі. Коли доброчинність з'єднує воєдино дві істоти, вона породжує небесне почуття, таке ж рідкісне й неоціненне, як і справжнє кохання. І те, й те — вияв щедрості високих душ.

Щоб попасти на бал до герцогині де Карільяно, Растіньяк проковтнув цю образу.

— Пані, — сказав він тремтячим голосом, — якби не вельми важлива річ, я б не прийшов вам надокучати; будьте милостиві, дозвольте мені поговорити з вами пізніше, я почекаю.

— Гаразд, приходьте обідати, — сказала вона, трохи зніяковівши від різкості своїх слів, бо ця жінка й справді була така сама добра, як і шляхетна.

Ежен був зворушений цією раптовою зміною, та все ж, виходячи, подумав: «Плазуй, терпи все! Якщо найкраща з жінок здатна в одну мить знищити всі обіцянки дружби й відкинути тебе, мов стоптаного шкарбана, то чого ж сподіватися від інших! Виходить, кожен має дбати тільки за себе? А втім, її дім — не крамничка, і я не маю права нічого вимагати від неї. Треба, як каже Вотрен, стати гарматним ядром».

Але гіркі думки студента незабаром розвіялися від передчуття приємності, що її обіцяв йому обід у віконтеси. Таким чином, немов з волі фатуму, найдрібніші події його життя штовхали Ежена на той шлях, де, як казав жахливий сфінкс із «Дому Воке», йому доведеться, мов на полі бою, убивати, щоб не бути вбитим, дурити, щоб не обдурили його; де на самому початку доведеться залишити своє сумління, серце, надіти машкару, безжально грати долею людей і, як у Спарті, непомітно для стороннього ока готувати свою перемогу, щоб заслужити лавровий вінок.

Коли Ежен повернувся до віконтеси, вона знову була ласкава й добра з ним, як завжди. Вони вдвох пішли в їдальню, де віконт де Босеан уже чекав на свою дружину. Стіл було сервіровано з пишнотою, що за часів Реставрації, як відомо, досягла найвищої міри. Для віконта де Босеана, як і для більшості пересичених людей, уже не існувало інших утіх, крім смачної їжі. Він належав до гурманської школи Людовіка XVIII і герцога д'Ескара[102]. Отже, стіл його являв подвійну розкіш — для смаку і для ока. Вражений Растіньяк ніколи не бачив такого видовища, бо він уперше обідав у домі, де високе становище в суспільстві було спадкове. На той час вийшли з моди вечері, якими звичайно закінчувались бали в епоху Імперії, коли військовим треба було набиратися сил, готуючись до боїв із зовнішнім і внутрішнім ворогом. Ежен бував досі тільки на балах. Самовпевненості, якою Растіньяк пізніше славився, він почав набувати вже тепер, і саме вона не дала йому розгубитися. Коли людина з палкою уявою бачить на столі різьблений срібний посуд і безліч особливих тонкощів у розкішній сервіровці, коли вона вперше милується нечутними рухами лакеїв, їй, певна річ, дуже важко перед цим сповненим постійного блиску життям віддавати перевагу нестаткам, хоч би на них вона й збиралася приректи себе ще вранці. На хвилину Ежен думкою полинув у пансіон Воке і відчув такий жах, що поклявся собі в січні вибратися звідти й оселитися в пристойному будинку, а водночас і позбутися Вотрена, чию важку руку він почував на своєму плечі. Якби уявити усі численні форми, яких набуває в Парижі видима чи потайна розпуста, розважлива людина не може не спитати себе: через яке непорозуміння держава відкриває в Парижі школи і збирає в них молодь, яким чином тут іще шанують честь гарних жінок, яким чином золото, виставлене в дерев'яних чашах у крамницях міняйлів, не зникає, мов за помахом чарівної палички? Але коли подумаєш, як мало злочинів, навіть провин, вчиняє молодь, то мимоволі переймаєшся великою повагою до тих терплячих Танталів[103], що борються самі з собою і майже завжди виходять з боротьби переможцями! Якби добре змалювати боротьбу цього бідного студента супроти Парижа, вийшов би чи не найдраматичніший епізод в історії нашої сучасної цивілізації.

Пані де Босеан даремно своїми поглядами запрошувала Ежена висловитись, він не хотів нічого говорити в присутності віконта.

— Ви поїдете зі мною сьогодні до Італійців? — спитала віконтеса в чоловіка.

— Ви, звичайно, не маєте сумнівів, що я охоче виконав би ваше бажання, — відповів він з іронічною ґречністю, яка ввела в оману студента, — проте я повинен де з ким зустрітися в театрі Вар'єте.

«Зі своєю коханкою», — подумала пані де Босеан.

— А хіба д'Ажуда не буде у вас сьогодні ввечері? — спитав віконт.

— Ні, — відповіла вона з досадою.

— Ну, якщо вам неодмінно потрібен супутник, запросіть пана де Растіньяка.

Віконтеса, усміхаючись, глянула на Ежена.

— Це вам дуже пошкодить, — зауважила вона.

— «Француз любить небезпеку, бо здобуває у ній славу», як казав Шатобріан[104], — відповів Растіньяк, схиливши голову.

Через кілька хвилин він мчав з пані де Босеан у двомісній кареті до модного театру; коли, увійшовши в центральну ложу, він побачив, що всі лорнети спрямовані не тільки на віконтесу, її елегантний туалет, але й на нього, все видалося Растіньякові якоюсь чарівною феєрією. Одне зачарування змінялося іншим.

— Ви хотіли щось мені сказати, — нагадала йому пані де Босеан. — Подивіться, он пані де Нусінген, у третій ложі від нас. Її сестра і пан де Трай сидять з другого боку.

Кажучи це, віконтеса глянула на ложу, де мала сидіти мадмуазель де Рошфід, і обличчя її заясніло: пана д'Ажуда там не було.

— Вона чарівна, — сказав Ежен, подивившись на пані де Нусінген.

— У неї білі вії.

— Так, але який гарний тонкий стан.

— Зате великі руки.

— Гарні очі.

— Надто довгасте обличчя.

— Видовжені форми — ознака породи.

— Коли це так — її щастя. Гляньте, як вона піднімає і опускає свого лорнета. Порода Горіо позначається в кожному її русі, — сказала віконтеса на превеликий подив Ежена.

Справді, пані де Босеан оглядала зал крізь лорнет і, здавалося, не звертала ані найменшої уваги на пані де Нусінген, а проте стежила за кожним її рухом. Публіка зібралася вишукана. Дельфіні де Нусінген дуже лестило, що елегантний, вродливий кузен пані де Босеан приділяє їй особливу увагу, не зводячи з неї погляду…

— Це непристойно — отак не спускати з неї очей, пане де Растіньяк. Ви нічого не доб'єтеся, нав'язуючись людям.

— Люба кузино, — сказав Ежен, — ви вже зробили для мене багато; коли хочете довершити своє добре діло, то прошу вас, зробіть мені одну послугу, яка вас не обтяжить, а мене ощасливить. Я закохався.

— Уже?

— Так.

— В оцю жінку?

— А хіба ж хтось інший поставився б прихильно до моїх домагань? — спитав він, кинувши на кузину пильний погляд і, помовчавши, вів далі: — Герцогиня де Карільяно — приятелька герцогині Беррійської, і ви, певне, бачитеся з нею; будьте ласкаві, відрекомендуйте мене їй і візьміть із собою на бал, який вона дає в понеділок. Я там зустрінуся з пані де Нусінген і дам перший бій.

— Охоче, — сказала віконтеса. — Якщо вона вам уже припала до вподоби, то ваші сердечні справи чудові. Бачите, он де Марсе, в ложі княгині Галатіон. Пані де Нусінген страждає, її мучать ревнощі. Це дуже слушна хвилина, щоб полонити серце жінки, особливо дружини банкіра. Всі ці дами з Шоссе д'Антен дуже мстиві.

— Що ж зробили б ви в такому випадку?

— Я? Страждала б мовчки.

В цю хвилину в ложу пані де Босеан увійшов маркіз д'Ажуда.

— Я кинув свої справи, щоб знову побачити вас. Мій вчинок — не жертва, отож я й кажу вам про це.

Обличчя віконтеси засяяло радістю, і Ежен зрозумів різницю між виразом справжнього кохання і кривлянням паризького кокетства. Милуючись своєю кузиною, він замовк, і, зітхнувши, поступився місцем панові д'Ажуда. «Яке благородне, високе створіння — жінка, що так кохає! — подумав він. — І цей чоловік хоче зрадити її задля якоїсь ляльки! Як можна її зрадити?» Серце його сповнилося дитячою люттю. Йому хотілось упасти до ніг пані де Босеан, хотілося мати демонічну владу, щоб понести її в своєму серці, як орел несе з долини в своє гніздо маленьку білу кізочку-сисунця. Він почував себе приниженим, бо в цьому великому музеї краси не було його картини — жінки, що кохала б його. «Коханка і панівне становище — ось ознака могутності», — подумав Ежен. І він подивився на пані де Нусінген, як скривджена людина дивиться на кривдника. Віконтеса обернулась до нього і швидким поглядом висловила йому безмірну вдячність за його скромність. Перша дія закінчилась.

— Ви досить добре знайомі з пані де Нусінген, щоб представити їй пана де Растіньяка? — спитала віконтеса маркіза д'Ажуда.

— О, вона буде дуже рада познайомитися з паном де Растіньяком, — відповів маркіз.

Красень португалець підвівся, узяв під руку студента, і той за одну мить опинився перед пані де Нусінген.

— Баронесо, — сказав маркіз, — маю честь представити вам шевальє Ежена де Растіньяка, кузена віконтеси де Босеан. Ви так причарували пана де Растіньяка, що мені схотілося довершити його щастя, наблизивши його до його кумира.

Ці слова було сказано жартівливим тоном, щоб згладити їх грубуватий зміст, який у гарній формі завжди подобається жінкам. Пані де Нусінген усміхнулась і запросила Ежена сісти в крісло свого чоловіка, що тільки-но вийшов.

— Не наважусь пропонувати вам лишитися тут зі мною, пане, — сказала вона. — Той, хто має щастя бути в товаристві пані де Босеан, не покине її.

— Але мені здається, пані, — тихо відповів Ежен, — що моїй кузині буде приємніше, коли я зостануся тут. Перед приходом пана маркіза ми розмовляли про вас і про вашу шляхетність, — додав він голосно.

Пан д'Ажуда вклонився і вийшов.

— То ви справді лишаєтесь зі мною? — спитала. баронеса. — Тоді ми з вами ближче познайомимось; пані де Ресто вже збудила в мені палкі бажання вас побачити.

— Виходить, графиня не щира. Адже вона веліла не приймати мене.

— Чому?

— Пані, мені соромно повідомляти вам причину, але покладаюсь на вашу вибачливість, звіряючи вам цей секрет. Я сусід вашого батька і не знав, що пані де Ресто його дочка. Я мав необережність згадати про нього зовсім випадково й розгнівив цим вашу сестру та її чоловіка. Ви не можете собі уявити, яким міщанством видалося це відступництво герцогині де Ланже та моїй кузині. Я їм змалював цю сцену, і вони страшенно сміялися. Тоді пані де Босеан, проводячи паралель між вами й вашою сестрою, дуже тепло говорила мені про вас і підкреслила, що ви добре ставитесь до мого сусіда, пана Горіо. Та й справді, хіба ви можете не любити його? Він вас так обожнює, що я вже починаю ревнувати. Сьогодні вранці ми розмовляли з ним про вас цілих дві години. А ввечері, під враженням розмови з вашим батьком, я, обідаючи в кузини, спитав її, невже ви така сама гарна, як і ніжна душею. Мабуть, бажаючи заохотити моє палке захоплення, пані де Босеан привезла мене сюди, попередивши з властивою їй люб'язністю, що я вас тут побачу.

— Що? Я вже маю бути вам удячна? — спитала банкірова дружина. — Ще трохи — і ми з вами будемо давніми друзями.

— Звичайно, дружба з вами повинна бути вельми незвичайна, — сказав Растіньяк. — Але я нізащо в світі не хотів би бути вашим другом.

Таку банальність можна почути тільки з уст новачка, але вона видається убогою лише тоді, коли її байдуже читаєш, а жінкам такі дурниці подобаються: жест, тон, погляд юнака надають їм безмірної ваги. Растіньяк зачарував пані де Нусінген. Як і всі жінки, не вміючи відповісти на поставлене відверто запитання, вона звернула розмову на інше.

— Так, моя сестра шкодить собі своїм ставленням до бідолашного батька, що був для нас справжнім богом. Тільки категорична вимога пана де Нусінгена примусила мене згодитися на те, щоб зустрічатися з батьком лише вранці. Але я довго страждала через це. Плакала. Це насильство, та ще після грубих подружніх сутичок, було однією з причин, які найбільше затьмарили моє родинне щастя. В очах світу я, певне, найщасливіша жінка в Парижі, проте насправді я — найнещасніша. Вам, може, здається, ніби я нерозважлива, що так розмовляю з вами. Але ж ви знайомі з моїм батьком, і цього досить, щоб ви не були мені чужим.

— Ви ніколи не зустрінете іншого чоловіка, — сказав Ежен, — що палав би таким бажанням належати вам, як я. Чого прагнете ви всі, жінки? Щастя! — сказав він голосом, що западав у серце. — Так ось, коли для жінки щастя — бути палко коханою, обожнюваною, мати друга, якому вона може довірити всі свої бажання, фантазії, радощі й горе, може, не боячись зради, розкривати свою душу з її милими вадами та прекрасними чеснотами, повірте мені, що таке віддане й палке серце ви знайдете тільки в сповненого ілюзій юнака, котрий може піти на смерть за єдиним вашим знаком, котрий нічого ще не знає про світ і не хоче знати, бо ви для нього — цілий світ. Щодо себе, то мушу признатися, хоч ви, мабуть, сміятиметесь із моєї наївності: я приїхав з глухої провінції і зовсім недосвідчений. Досі я зустрічав тільки благородні душі й гадав, що тут не любитиму нікого. Та випадково я зустрівся зі своєю кузиною, яка поставилась до мене з теплою прихильністю; вона розкрила мені очі на те, які скарби криються в палкому коханні. Я, наче Керубіно[105], кохаю всіх жінок, чекаючи того часу, коли зможу віддати себе цілком одній із них. Коли тут, у театрі, я побачив вас, мене мовби підхопила якась течія і нестримно понесла до вас. Я й до того багато думав про вас! Але в мріях уявляв вас не такою вродливою, якою ви є насправді. Пані де Босеан заборонила мені так пильно дивитися на вас. Вона не розуміє, як ваблять до себе ваші гарні червоні уста, ваше біле личко, ваші ніжні очі. Я теж кажу вам нерозважливі слова, але прошу вас: не забороняйте мені їх казати.

Для жінок нема нічого чарівнішого, як вслухатися у звучання ніжних слів. Вони пестять вухо навіть найсуворішої святенниці, хоч вона й не сміє на них відповідати. Отак почавши, Растіньяк виливав свою душу кокетливо приглушеним голосом, щедро розсипав компліменти, а пані де Нусінген заохочувала його усмішками, поглядаючи час від часу на де Марсе, що вперто сидів у ложі княгині Галатіон. Растіньяк пробув у товаристві пані де Нусінген, аж поки прийшов сам барон, щоб відвезти її додому.

— Пані, — сказав їй Ежен, — я плекаю надію мати приємність відвідати вас ще до балу в герцогині де Карільяно.

— Коли пані баронес вас запрошує, — промовив з німецьким акцентом барон, товстий ельзасець із круглим обличчям, яке свідчило про розум лукавий і небезпечний, — будьте певні, що ми будемо вас допре приймати.

«Ну, справи мої непогані, адже вона не дуже збентежилась, коли я спитав її: «Чи могли б ви мене покохати?» Коня загнуздано, сідай і прав!» — думав Ежен, ідучи до ложі пані де Босеан, щоб попрощатися з кузиною, яка підвелась і збиралася йти разом із д'Ажуда. Бідолашний студент не догадувався, що баронеса, слухаючи його, думала зовсім про інше: вона чекала від де Марсе останнього рішучого листа, і в неї мало не розривалося серце. Щасливий від свого уявного успіху, Ежен провів віконтесу до зовнішньої колонади, де кожен чекав на свою карету.

— Вашого кузена не можна впізнати, — сказав, сміючись, португалець, коли Ежен попрощався з ними. — Він зірве банк. Цей юнак в'юнкий, як вугор, і, я думаю, далеко піде. Тільки ви могли вказати йому саме ту жінку, яка так жадає, щоб її втішили.

— То ще треба знати, — сказала пані де Босеан, — чи не любить вона й досі того, хто її покидає.

Студент ішов пішки з Італійської опери на вулицю Святої Женев'єви, обмірковуючи найприємніші плани. Він добре помітив, як пильно придивлялася до нього пані де Ресто, коли він був у ложі віконтеси, а потім у ложі пані де Нусінген, і думав, що тепер двері графині не будуть уже зачинені перед ним. Ежен мав надію сподобатися дружині маршала де Карільяно і таким чином зав'язати в найвищих сферах паризького товариства чотири важливі знайомства. Він передбачав, що в складному механізмі загальних матеріальних інтересів йому треба вчепитися за якусь систему коліс, щоб опинитися у верхньому відділенні машини: як це зробити, він не дуже ясно усвідомлював, але почував себе досить міцним, щоб стати спицею в її ведучому колесі. «Якщо пані де Нусінген зацікавиться мною, я навчу її керувати чоловіком. Він орудує золотими горами і може допомогти мені забагатіти одразу». Ежен не казав цього собі прямо, бо йому ще бракувало досвідченості політика, щоб зважувати, оцінювати й визначати в цифрах переваги свого становища; думки його поки що плавали десь на обрії легенькими хмарками, і хоч вони були не такі відверто цинічні, як ідеї Вотрена, а проте, якби їх пропалити у горнилі сумління, то рештки були б не чистіші… Через подібні угоди з совістю людина впадає в моральну розпусту, одверто визнану нашим поколінням, серед якого так рідко трапляються прямолінійні, зі стійкою волею люди, які ніколи не коряться злу і для яких кожне відхилення від прямої лінії є злочином, — ті прекрасні образи чесноти, що дали нам два шедеври: Альцеста[106] Мольєра і новітні — Джіні Дінс[107] зі своїм батьком у романі Вальтера Скотта. Та, можливо, не менш прекрасним і драматичним був би твір зовсім іншого змісту, де було б показано, якими манівцями блукає сумління світської честолюбної людини, коли вона для досягнення своєї мети йде шляхом зла, намагаючись додержати зовнішньої пристойності. Поки Растіньяк дійшов до пансіону, він був уже закоханий у пані де Нусінген. Йому здавалося, що вона граційна, легка, як ластівка. П'янка лагідність її очей, шовковиста шкіра, така тендітна, що, здавалося, під нею видно струмування крові, чарівний звук її голосу, золотаве волосся — усе пригадувалось йому. Може, то швидка хода, розігріваючи його кров, сприяла такому зачаруванню. Студент гучно постукав у двері батька Горіо.

— Любий сусіде, — сказав він, — я бачив пані Дельфіну.

— Де?

— В театрі, в Італійців.

— Їй було весело? Заходьте ж! — Старий зіскочив із ліжка в самій сорочці, відчинив двері й швиденько ліг знову.

— Розкажіть же мені про неї, — попросив він.

Ежен, що вперше зайшов до Горіо, та ще тільки-но намилувавшись розкішним убранням дочки, не міг приховати подиву, побачивши, в якій конурі живе батько. Вікно було без завіси; вогкі шпалери подекуди повідставали й пожолобилися, оголивши пожовклу від диму штукатурку. Старий лежав на вбогому ліжку, під злиденною ковдрою, прикривши ноги ватяним покривальцем, зшитим із клаптів старого одягу пані Воке. Підлога була вогка й запорошена. Проти вікна стояв старий череватий комод рожевого дерева з мідними ручками, вигнутими на взір виноградної лози, оздобленої листочками й квітками; поруч — старий дерев'яний дзиґлик, на якому стояв у мисці глечик з водою і приладдя для гоління. В кутку — черевики; в головах — нічна шафочка без мармурової дошки, без дверцят. Біля каміну, де не видно було навіть слідів попелу, — квадратний горіховий стіл із поперечкою внизу, на якому батько Горіо недавно сплющував срібну золочену чашку. Поганеньке бюрко і на ньому капелюх старого; набите соломою крісло та два стільці довершували нужденне вмеблювання. Ліжкова запона, підв'язана до стелі якимсь ганчір'ям, була з дешевої, білої з червоним, картатої матерії. Найбідніший розсильний жив, мабуть, не так убого в себе на горищі, як батько Горіо у пані Воке. Від вигляду цієї кімнати стискалось і хололо серце; вона схожа була до найпохмурішої тюремної камери. На щастя, Горіо не помітив виразу обличчя Ежена, коли той поставив на нічний столик свічку. Старий, укрившись ковдрою по саму шию, повернувся до студента:

— Ну, то хто ж вам сподобався більше — пані де Ресто чи пані де Нусінген?

— Я віддаю перевагу пані Дельфіні, — відповів студент, — бо вона вас більше любить.

У відповідь на ці слова, сказані зі щирим почуттям, старий витяг з-під ковдри руку і потиснув руку Еженові.

— Дякую, дякую, — промовив він зворушено. — А що ж вона вам сказала про мене?

Растіньяк повторив свою розмову з баронесою, прикрасивши її, і старий слухав його розповідь, наче слово боже.

— Миле дитятко! Так, так, вона мене дуже любить. Але не вірте тому, що вона казала про Анастазі. Бачите, сестри ревнують мене одна до одної. Це ще один доказ їхніх ніжних почуттів. Пані де Ресто також щиро любить мене. Я це знаю. Батько завжди бачить наскрізь серця своїх дітей, він знає їхні наміри так само, як Бог — наші. Вони обидві мене люблять. О, якби мені трапилися ще й зяті добрі, я був би зовсім щасливий! На цьому світі, звісно, повного щастя нема. О, коли б я жив із ними! Серце радісно забилося б у мене в грудях від самого їхнього голосу, від свідомості, що вони тут, біля мене, що можна бачити, коли вони йдуть і коли повертаються, як то бувало, поки ми жили разом. А чи гарно вони були вбрані?

— Так, — відповів Ежен. — Але скажіть, пане Горіо, чому ви живете в цій конурі, маючи таких багатих дочок?

— Ото ще! — сказав він удавано байдуже. — Навіщо мені краще житло? Я не можу вам цього пояснити як слід, бо не вмію й двох слів зв'язати. Все в мене отут, — додав він, ударивши себе в груди. — Моє життя в моїх дочках. Якщо їм весело, якщо вони щасливі, гарно вбрані, ходять по килимах, то хіба не однаково, який на мені одяг і де я сплю? Їм тепло — то й мені не холодно, вони сміються — то й я не нудьгую. В мене нема іншого клопоту, крім їхніх прикрощів. Коли ви станете батьком, коли почуєте лепетання своїх дітей і подумаєте: «Я їх породив», коли відчуєте, що ці маленькі істоти — кров від крові вашої, найкраще що в ній є, — це ж і справді так! — то вам здаватиметься, мовби ви приросли до їхнього тіла, мовби й ви рухаєтеся, коли вони ходять. Я скрізь чую їхні голоси. Досить одного їхнього сумного погляду, щоб у мене захолола кров. Колись ви дізнаєтеся, що щастя дітей дає нам куди більше, ніж власне щастя. Я цього не можу вам пояснити: це порухи душі, які всього тебе сповнюють радістю. Одне слово, я живу потрійним життям. Хочете, розкажу вам одну цікаву річ? Бачте, тільки ставши батьком, я зрозумів Бога. Він скрізь, бо він усе створив. Такі взаємини і між мною та моїми дочками. Тільки я більше люблю своїх дочок, ніж Бог любить світ, бо світ не такий прекрасний, як Бог, а мої дочки кращі за мене. Між мною і ними є якийсь духовний зв'язок: я почував, що ви з ними сьогодні побачитесь. Боже! Якби знайшовся чоловік, що дав би моїй маленькій Дельфіні щастя палкого кохання, то я чистив би йому чоботи, був би у нього на побігеньках! Від покоївки я дізнався, що цей панок, де Марсе — негідник. Мені кортить скрутити йому в'язи. Не любити таку чарівну жінку, із солов'їним голоском, струнку, мов статуя! Де були її очі, коли вона йшла за цього опасистого йолопа, ельзасця? Їм обом треба було б чоловіків гарних, милих, молодих. Ну, що ж, така була їхня воля.

Горіо був величний. Ніколи ще Ежен не бачив його охопленим такою глибокою батьківською любов'ю. Воістину дивовижна сила натхнення, властива нашим почуттям. Хоч би яка була груба істота, але досить їй виявити сильне й щире почуття любові, як вона одразу ж починає випромінювати своєрідний струм, що змінює її зовнішність, оживлює жести, робить приємним голос. Часто найтупіше створіння під впливом почуття сягає висот красномовності, якщо не в словах, то принаймні в думках, неначе витає в якійсь світлосяйній сфері. Так і тепер: у голосі й жестах цього старигана була така захоплююча сила, якою відзначаються великі актори. Та й усі наші найкращі почуття — хіба це не поетична мова нашої волі?

— Ну, то вам, певно, буде приємно почути, — спитав його Ежен, — що вона порве з де Марсе? Цей дженджик покинув її заради княгині Галатіон. Щодо мене, то я сьогодні ввечері закохався в пані Дельфіну по самі вуха.

— Он як! — вигукнув батько Горіо.

— Так, і я, здається, їй не бридкий. Ми говорили про кохання цілу годину, і в суботу, післязавтра, я піду до неї.

— О, як я любитиму вас, мій друже, коли ви їй сподобаєтесь! Ви добрий, ви не будете її мучити. Та якщо ви її зрадите, я не вагаючись перегризу вам горло. Жінка кохає тільки раз, ви розумієте? Боже! Які дурниці я кажу, пане Ежене! Вам тут холодно. Боже мій! Ви з нею розмовляли, що ж вона переказувала мені?

«Нічого», — подумав Ежен, а вголос відповів:

— Вона сказала, що посилає вам щирий дочірній поцілунок.

— На добраніч, сусіде, спіть спокійно, бажаю вам солодких снів. А для мене ваші останні слова — здійснення найкращих снів. Хай помагає вам Господь в усіх ваших бажаннях. Для мене ви були сьогодні добрим ангелом, від вас на мене повіяло моєю дочкою.

«Бідолаха, — думав Ежен, лягаючи спати. — Він зворушив би й кам'яне серце. А дочка його думає про нього не більше, ніж про турецького султана».

Після цієї розмови батько Горіо почав ставитися до свого сусіда, як до несподівано знайденого співчутливого друга… Між ними виникли саме ті взаємини, які тільки й могли прихилити старого до іншої людини. Глибоке почуття ніколи не помиляється в розрахунках. Батько Горіо уявляв, що буде ближче до Дельфіни і стане для неї більш бажаним гостем, якщо вона покохає Ежена. Крім того, він звірив юнакові одну зі своїх турбот. Пані де Нусінген, якій він у душі безліч разів на день бажав щастя, іще не зазнала радощів кохання. Ежен, як сказав Горіо, наймиліший з юнаків, яких йому будь-коли доводилося зустрічати, і старий ніби передбачав, що Растіньяк принесе його дочці всі ті радощі, яких їй досі так бракувало. Отже, батько Горіо проймався до свого сусіда дедалі більшою приязню; а без неї й сама розв'язка цієї повісті була б незрозуміла.

Другого ранку, за сніданком, пансіонерів вразила ніжність, з якою батько Горіо дивився на Растіньяка, сівши поруч нього, і ті кілька слів, з якими він звернувся до Ежена, та й зміна виразу його обличчя, звичайно схожого на гіпсову маску. Вотрен, що вперше побачив студента після їхньої пам'ятної розмови, здавалося, хотів прочитати його таємні думки. Цієї ночі Ежен, перш ніж заснути, виміряв безмежне поле життя, яке постало перед його очима, і тепер, згадавши Вотренові плани про посаг мадмуазель Тайфер, він не міг утриматись і глянув на Вікторину так, як дивиться найдоброчесніший юнак на багату наречену. Випадково їхні очі зустрілись. Ежен у новому костюмі здавався бідній дівчині просто чарівним. Погляд, яким обмінялись молодята, був досить значущий, і Растіньяк упевнився, що став для неї об'єктом тих невиразних любовних почувань, які опановують усіх молодих дівчат і які вони спрямовують на першого ж вродливого чоловіка. Внутрішній голос кричав йому: «Вісімсот тисяч франків!» Але Ежен змусив себе повернутися до подій учорашнього дня і вирішив, що його штучно підігріта пристрасть до пані де Нусінген буде протиотрутою для цих мимовільних ницих думок.

— Учора в Італійців давали «Севільського цирульника» Россіні. Я ніколи не чув такої чарівної музики, — сказав він, звертаючись до всіх. — Боже! Яке це щастя — мати ложу в Італійській опері!

Батько Горіо схопив зміст цієї фрази на льоту, як собака ловить кожен жест хазяїна.

— Ви, чоловіки, купаєтесь як вареник у маслі, — сказала пані Воке, — можете робити все, що вам заманеться.

— А як ви вернулись? — спитав Вотрен.

— Пішки, — відповів Ежен.

— Ну, мені, — додав спокусник, — такі половинчасті втіхи не до вподоби. Я волів би їздити у власній кареті, сидіти у власній ложі й повертатися теж з усіма вигодами. Все або нічого — ось мій девіз.

— Девіз непоганий, — підтвердила пані Воке.

— Ви, може, підете провідати пані де Нусінген, — тихенько сказав Ежен батькові Горіо. — Вона, звичайно, вас прийме дуже радо; їй захочеться почути безліч подробиць про мене. Я знаю, що вона за всяку ціну хоче попасти у дім моєї кузини, віконтеси де Босеан. Не забудьте сказати їй, що я дуже її кохаю і весь час думаю, як здійснити її бажання.

Растіньяк поспішив на лекції в Школу правознавства: йому хотілось якнайменше часу бути в цьому остогидлому пансіоні. Майже цілий день він тинявся по вулицях, гарячково мріючи, — стан, добре відомий усім юнакам, охопленим надто сміливими надіями. Під враженням Вотренових міркувань Ежен роздумував над життям суспільства, коли раптом біля входу в Люксембурзький сад зустрів свого друга Б'яншона.

— Чому ти такий заклопотаний? — спитав студент-медик, узявши його під руку, щоб пройтися біля палацу.

— Непокоять спокусливі думки.

— А саме? Від деяких з них є ліки.

— Які?

— Піддатися їм.

— Ти жартуєш, не знаючи, про що йдеться. Ти читав Руссо?

— Читав.

— Пригадуєш те місце, де він питає читача[108], що той зробив би, коли б, не виїжджаючи з Парижа, міг розбагатіти, убивши самим тільки напруженням волі якого-небудь старого мандарина в Китаї.

— Так.

— Ну й що ж?

— Ет, я вже цих мандаринів щось зо три десятки повбивав.

— Не жартуй! Скажи, якби тобі довели, що це можливо й що для цього досить кивнути головою, — ти кивнув би?

— А він дуже старий, той мандарин? А втім, молодий чи старий, здоровий чи паралітик, хай йому чорт… Словом, ні!

— Ти хороший хлопець, Б'яншоне. Ну, а якби ти покохав жінку так, що душу ладен був би віддати заради неї, і якби їй потрібні були гроші, багато грошей — на вбрання, на екіпажі, на всякі примхи?

— Та ти ж спочатку відбираєш у мене розум, а потім вимагаєш, щоб я розумно міркував.

— То слухай же, Б'яншоне, я збожеволів, вилікуй мене. В мене дві сестри — два ангели краси й непорочності, і я хочу, щоб вони були щасливі. Де взяти двісті тисяч франків їм на посаг десь через п'ять років? Бачиш, у житті бувають такі обставини, коли доводиться вести велику гру, не марнуючи свого щастя на дрібні удачі.

— Але ж ти порушуєш питання, яке постає перед кожним, хто починає життя, і хочеш гордіїв вузол розрубати мечем. Для цього, любий, треба бути Александром, бо інакше попадеш на каторгу. Щодо мене, то я почуватимусь щасливо зі скромного життя в провінції, де посяду батькове місце. Людські схильності можна вдовольнити і в межах дуже малого кола так само повно, як і в межах дуже великого. І Наполеон не обідав двічі на день і не міг мати більше коханок, ніж має студент-медик, що живе при Лікарні капуцинів. Щастя наше, любий мій, завжди міститиметься між підошвами наших ніг і нашим тім'ям, і чи коштуватиме воно нам мільйон, чи тільки сто луїдорів на рік, внутрішнє сприймання його в нас завжди однакове. Отже, мій висновок: нехай китаєць живе собі.

— Дякую, ти розважив моє серце, Б'яншоне; ми завжди будемо друзями.

— Знаєш, — мовив студент-медик, — я тільки-но був на лекції Кюв'є[109] і, вийшовши у Ботанічний сад, побачив Мішоно та Пуаре; вони розмовляли на лаві з одним суб'єктом, якого я бачив торік під час розрухів біля палати депутатів; мені здається, що це агент поліції, перебраний на статечного буржуа-рантьє. Треба постежити за цією парочкою, для чого — скажу тобі потім. Бувай, біжу! О четвертій перекличка.

Коли Ежен повернувся в пансіон, на нього вже чекав батько Горіо.

— Дивіться, ось вам лист від неї, — сказав старий. — Який гарний почерк!

Ежен розпечатав листа і прочитав:

«Вельмишановний пане!

Мій батько сказав мені, що ви любите італійську музику. Я була б щаслива, якби ви зробили мені приємність і зайняли місце в моїй ложі. В суботу співатимуть Фодор і Пеллегріні, — певна, що ви не відмовитесь. Пан де Нусінген разом зі мною просить вас пообідати з нами запросто. Ваша згода зробить, приємність баронові, звільнивши його від подружнього обов'язку супроводити мене в оперу. Не відповідайте мені, а приходьте. Прийміть мої найсердечніші побажання.

Д. де Н.»

— Дайте я погляну на нього, — сказав старий Еженові, коли той прочитав листа. — Ви підете, правда? — спитав він, понюхавши папір. — Як чудово пахне! Її ж пальчики торкались до нього.

«Жінка так просто не вішається на шию чоловікові, — подумав Растіньяк. — Вона хоче скористатися мною, щоб повернути де Марсе. Тільки з розпачу наважуються на такий крок».

— Ну, чого ж тут роздумувати? — сказав батько Горіо.

Ежен не уявляв собі, яка манія гонору пойняла тоді багатьох жінок; він не знав, що банкірова дружина готова була на будь-які жертви, аби прокласти собі шлях до Сен-Жерменського передмістя. В цей час була мода на жінок, яких приймали у товаристві Сен-Жерменського передмістя, у так званих статс-дам Малого двору, де перші місця посідали пані де Босеан, її приятелька — герцогиня де Ланже — та герцогиня де Мофріньєз. Тільки Растіньяк не знав, як шалено прагнули дами з Шоссе д'Антен проникнути у вище коло, де сяяли такі сузір'я жінок.

Але недовіра Ежена добре йому прислужилася, надавши йому байдужості й нудної переваги — тільки ставити умови, замість того щоб приймати їх від інших.

— Так, я піду, — відповів він батькові Горіо.

Отже, тепер його вела до пані де Нусінген тільки цікавість; якби Дельфіна виявила до нього зневагу, його, мабуть, охопила б пристрасть. Проте він нетерпляче ждав завтрашнього дня години свого візиту. Для юнака в його першій інтризі таїться стільки ж чарів, скільки і в першому коханні. Певність успіху породжує багато солодких хвилювань, у яких чоловіки не признаються, а деяким жінкам ці хвилювання додають знадливості. Бажання запалюються не тільки труднощами, але і легкістю перемоги. Усі людські пристрасті, безперечно, виникають чи тримаються на цих двох засадах, які поділяють царство кохання на дві різні сфери. Можливо, такий поділ випливає із складного питання темпераментів, які, хоч би що там казали, відіграють у людському суспільстві головну роль. Якщо меланхоліки потребують збудливої дози кокетства, то люди нервові чи сангвініки можуть утекти з поля бою, наразившись на занадто суворий опір. Інакше кажучи, елегія походить від лімфи, а дифірамб — від жовчі.

Переодягаючись, Ежен смакував усі ці дрібні радощі, про які юнаки не наважуються говорити, боячись насмішок, проте вони приємно лоскочуть їхнє самолюбство. Зачісуючи волосся, він думав, що погляд вродливої жінки спинятиметься крадькома на його темних кучерях. Наче дівчина, що збирається на бал, він крутився перед дзеркалом, розправляючи фрак, милувався своїм струнким станом. «Безперечно, бувають гірші фігури», — думав він. Потім Ежен зійшов униз, саме тоді, коли всі пансіонери вже посідали до столу, і весело витримав цілу зливу недотепних жартів щодо свого елегантного костюма. Поява ошатно вбраного завсідника в сімейному пансіоні викликає величезне здивування, — це характерна риса тамтешніх звичаїв. Досить там надіти нове вбрання, і кожен щось та скаже на це.

Б'яншон зацмокав, немов підганяючи коня.

— Справжній тобі герцог і пер, — сказала пані Воке.

— Ви йдете завойовувати? — зауважила мадмуазель Мішоно.

— Кукуріку! — вигукнув художник.

— Передайте привіт вашій шановній дружині, — сказав службовець музею.

— А хіба в пана де Растіньяка є дружина? — спитав Пуаре.

— Чудо, а не дружина: у воді не тоне, пофарбування гарантоване, ціна від двадцяти п'яти до сорока, картатий малюнок за останньою модою, добре миється, чудово носиться, напівшерстяна-напівбавовняна, лікує від зубного болю та інших хвороб. Схвалено Королівською медичною академією. Найкращий засіб для дітей. Ще краще діє проти головного болю, нетравлення та інших хвороб шлунка, очей і вух! — прокричав Вотрен скоромовкою і комічним тоном ярмаркового шарлатана. — «Та скільки ж за це чудо? — спитаєте ви мене, панове. — Два су?» Ні. Даром. Це залишки від поставок Великому Моголу[110], якими зацікавились усі європейські володарі, в тому числі великий герцог Баденський! Вхід просто! По дорозі зайдіть до каси! Гей, музико, шквар! Бум-тра-ля-ля, тра-ля-ля, бум-бум! Гей, кларнете, не збивайся, — гукав він хрипким голосом. — Я тобі дам по пальцях.

— Боже мій, який приємний чоловік, — сказала пані Воке, звертаючись до пані Кутюр. — З ним ніколи не буває нудно.

Серед жартів і реготу, які зчинилися після цієї комічної промови, Ежен перехопив крадькома кинутий погляд мадмуазель Тайфер, що схилилась до пані Кутюр і щось їй нашіптувала на вухо.

— Кабріолет подано, — сповістила Сільвія.

— Де ж це він обідає? — спитав Б'яншон.

— У баронеси де Нусінген, дочки пана Горіо, — пояснив студент.

Усі глянули на колишнього вермішельника, що заздрісно дивився на Ежена.

На вулиці Сен-Лазар Растіньяк під'їхав до будинку звичайного стилю, з тонкими колонами й простенькими портиками — до одного з тих будинків, що їх у Парижі звуть «дуже милі»; це був типовий будинок банкіра, з пишними прикрасами, з алебастровою ліпниною та мармуровими мозаїчними площадками сходів. Пані де Нусінген прийняла його в маленькій вітальні, що своїм італійським малюванням і меблями нагадувала стиль кафе. Баронеса була сумна. Вона силкувалася приховати свій настрій, і це зворушило Ежена тим більше, що в її зусиллях не було нічого штучного. Він сподівався потішити жінку своїми відвідинами, а вона була в розпачі. Таке розчарування вразило його самолюбство. Пожартувавши з її заклопотаності, Ежен попросив уже серйозно:

— Я маю дуже мало прав на ваше довір'я, пані, але я покладаюсь на вашу щирість: якщо я вам заважаю, скажіть мені про це відверто.

— Побудьте зі мною, — сказала вона. — Якщо ви підете, я зостануся сама. Пан де Нусінген не обідає вдома, а мені б не хотілося бути самій, мені треба розважитись.

— Та що з вами?

— Вам я про це сказала б тільки останньому, — скрикнула вона.

— Мені хочеться знати. Очевидно, я теж причетний до вашої таємниці.

— Може, й так. Та ні, це сімейні незлагоди, які мають бути поховані в глибині мого серця. Хіба я вам не казала позавчора, що я дуже нещаслива. Золоті ланцюги — найважчі.

Коли жінка каже юнакові, що вона нещаслива, а юнак розумний, гарно вбраний і має в кишені півтори тисячі франків, то він мусить подумати саме те, що спало на думку Еженові, і поводитиметься як фат.

— Чого ж вам ще може хотітися? — спитав він. — Ви вродливі, молоді, вас кохають, ви багаті.

— Не будемо говорити про мене, — сказала вона, похмуро похитавши головою. — Ми пообідаємо вдвох, потім поїдемо слухати найпрекраснішу музику. Як вам подобається мій туалет? — спитала вона, підводячись і показуючи свою білу кашемірову сукню з перським візерунком, надзвичайно розкішну й вишукану.

— Я хотів би, щоб ви були для мене всім, — сказав Ежен. — Ви чарівні.

— Це було б невеселе надбання, — мовила вона з гіркою посмішкою. — Ніщо тут не свідчить про горе, а проте, всупереч зовнішньому гараздові, я в розпачі. Через ці прикрощі я не можу спати і скоро споганію.

— О, це неможливо! — запротестував студент. — Але дозвольте запитати, що то за страждання, яких не може вгамувати навіть віддана любов?

— Ах, коли б я розповіла вам про них, ви покинули б мене! Ваша любов до мене — звичайна галантність, властива чоловікам. Але якби ви мене покохали щиро, то самі впали б у страшний розпач. Бачите, я повинна мовчати. Благаю вас, поговорімо про щось інше. Ходімо, я покажу вам свої покої.

— Ні, посидьмо тут, — відповів Ежен, сідаючи поруч з пані де Нусінген на козетку біля каміна і впевнено взявши її руку.

Вона не протестувала; навіть сама рвучко стиснула руку юнакові, що свідчило про глибоке душевне хвилювання.

— Слухайте, — сказав їй Растіньяк, — коли у вас є якісь неприємності, то ви повинні довіритись мені. Я доведу вам, що кохаю вас заради вас самих. Або ви розкажете мені про своє горе, щоб я міг розвіяти його, хоч би для цього довелося вбити півдесятка чоловіків, — або я піду і більше не повернусь.

— Ну, добре! — скрикнула вона, ляснувши себе по лобі, немов якась одчайдушна думка набігла їй раптом у голову. — Я зараз же вас випробую. — «Так, — подумала вона, — іншої ради немає». І подзвонила.

— Чи баронову карету запряжено? — спитала вона в камердинера.

— Так, пані.

— Я поїду в ній. Баронові подасте мою. Обід о сьомій годині. Ну, їдьмо, — наказала вона Еженові.

Студентові здалося, що все це сон: він їде в кареті самого пана де Нусінгена поруч із цією жінкою.

— В Пале-Рояль, до Французького театру, — наказала вона кучерові.

Дорогою, видимо хвилюючись, вона відмовлялась відповідати на всі запитання Ежена, і він уже не знав, що й думати про цей мовчазний, упертий, глухий опір.

«Одна мить — і я втратив її», — подумав Растіньяк.

Карета спинилась, баронеса поглядом перервала потік його нерозважливих слів, коли він зайшов надто далеко.

— Ви справді мене любите? — спитала вона.

— Так, — відповів він, приховуючи дедалі більше занепокоєння.

— Ви не будете думати про мене погано, хоч би що я від вас зажадала?

— Ні.

— Ви згодні коритися мені?

— Сліпо!

— Бували ви коли-небудь у гральному домі? — спитала вона тремтячим голосом.

— Ніколи.

— О, я можу полегшено зітхнути! Вам пощастить. Ось мій гаманець, — сказала вона. — Візьміть! Тут сто франків — це все, що має така щаслива жінка, як я. Підіть у якийсь гральний дім, — я не знаю, де вони, але певна, що вони є в Пале-Роялі. Поставте сто франків у рулетку й програйте все або принесіть мені шість тисяч франків. Коли ви повернетесь, я розповім вам про своє лихо.

— Побий мене грім, коли я щось розумію, але я зроблю так, як ви звеліли, — відповів Ежен, радісно подумавши: «Вона компрометує себе з моєю участю і тепер ні в чому не зможе мені відмовити».

Ежен бере гарненький гаманець і, розпитавши у торговця одягом, де міститься найближчий гральний дім, біжить до дев'ятого під'їзду. Він вибігає нагору, віддає капелюха швейцарові, увіходить і питає, де рулетка. Повз здивованих постійних відвідувачів слуга веде його до довгого стола. Ежен, оточений глядачами, запитує, не соромлячись, куди і як ставити.

— Якщо ви поставите луїдор на один із цих тридцяти шести номерів і він виграє, то одержите тридцять шість луїдорів, — каже йому якийсь поважний, сивоголовий чоловік.

Ежен кидає всі сто франків на двадцять один — число своїх літ. Він не встигає отямитись, як лунає вигук здивування. Він виграв, сам не розуміючи як.

— Забирайте ж ваші гроші, — каже йому сивоголовий чоловік. — Двічі підряд виграти таким способом не можна.

Ежен бере лопаточку, яку йому подає старий, згрібає три тисячі шістсот франків і, знов-таки нічого не тямлячи в грі, ставить їх на червоне. Бачачи, що він ще грає всі дивляться на нього із заздрістю. Колесо крутиться, він знов виграє, і банківник кидає йому ще три тисячі шістсот франків.

— У вас сім тисяч двісті франків, — сказав йому на вухо старий. — Послухайте мене, йдіть звідси, бо червоне виходило вже вісім разів. Якщо ви людина милосердна, віддячте за цю добру пораду, згляньтесь на злиденне становище колишнього наполеонівського префекта.

Растіньяк, розгублений, дозволяє сивому чоловікові взяти десять луїдорів і йде вниз з сімома тисячами франків, так і не зрозумівши суті гри, але приголомшений своїм щастям.

— Ось візьміть! Куди ж ви тепер мене повезете? — спитав він, віддавши пані де Нусінген сім тисяч франків, коли дверцята карети зачинилися.

Дельфіна несамовито стиснула його в обіймах і поцілувала міцно, але без пристрасті. Сльози радості рясно текли по її щоках.

— Ви врятували мене. Я вам усе розповім, друже мій. Ви будете моїм другом, правда ж? Вам здається, що я багата, живу в розкошах, у мене є все чи майже все. То знайте ж, що пан де Нусінген не дає мені на руки жодного су: він сам сплачує всі витрати на утримання дому, на мій виїзд, на мої ложі, дає мізерну суму на мої туалети, навмисно доводячи мене до потайних злиднів. Я занадто горда, щоб просити в нього. Та хіба не була б я останньою тварюкою, якби платила за його гроші тою ціною, якої він від мене жадає? Як це я, мавши сімсот тисяч франків, дозволила так себе обібрати? З гордощів, з обурення! Ми ж такі юні, такі наївні, коли вступаємо в подружнє життя! Щоб випросити грошей у чоловіка, досить було одного мого слова, але я не могла його вимовити, не зважувалась навіть натякнути на гроші. Я витрачала свої заощадження і те, що мені давав мій бідолашний батько; потім почала позичати. Шлюб для мене — найжахливіше розчарування; я не можу говорити з вами про це. Досить сказати, що я викинулася б у вікно, якби була змушена жити з Нусінгеном інакше, ніж в окремих покоях. А коли довелося признатись йому, що я маю звичайні для молодої жінки борги, бо купувала коштовності, різні дрібнички (мій бідний батько привчив нас ні в чому собі не відмовляти), то відчувала пекельні муки; але зрештою набралася сміливості й сказала йому про свої борги. Хіба не було в мене власного статку? Нусінген розгнівався, сказав, що я його розоряю, наговорив мені всякої гидоти. Я готова була крізь землю провалитись. Він усе-таки заплатив, бо забрав мій посаг, але відтоді призначив мені для особистих витрат певну суму на місяць. Я примирилася з цим, щоб зберегти свій душевний спокій. Потім я схотіла потішити самолюбство одного чоловіка, якого ви знаєте, — сказала вона. — Хоч він зрадив мене, погано було б з мого боку не віддати належного благородству його вдачі. Але він усе-таки недостойно покинув мене. Якщо чоловік відсипав купу золота жінці в скрутну для неї хвилину, він не має права кидати таку жінку; він мусить любити її вічно! Вам двадцять один рік, у вас іще хороша душа, ви молодий, чистий і, звісно, спитаєте мене, як це жінка може брати гроші у чоловіка? Боже ж мій! Хіба не природно ділитись усім з людиною, якій ми завдячуємо щастя? Коли віддаєш усе, хіба можна бентежитися через якусь частку цього всього? Гроші починають щось важити тільки з тієї миті, коли почуття зникло. Хіба закохані не поєднують свою долю на все життя? Яка жінка може передбачити розлуку, коли вірить у те, що її щиро кохають? Адже ви нам присягаєтесь у вічному коханні, то хіба ж можливі при цьому свої, особливі, інші інтереси? Ви не уявляєте собі, що я вистраждала сьогодні, коли Нусінген категорично відмовився дати мені шість тисяч франків, а сам щомісяця дає стільки ж своїй коханці, оперній танцівниці. Я хотіла вкоротити собі віку. Найбожевільніші думки западали мені в голову. Були такі хвилини, коли я заздрила долі служниці, моєї покоївки. Звернутися до батька? Безглуздо. Ми з Анастазі зовсім пограбували його: мій бідолашний тато продав би себе, якби за нього дали шість тисяч франків. Я б його тільки довела до відчаю. Ви врятували мене від ганьби й смерті. Я була в нестямі від горя. Ах, пане, я повинна була пояснити вам це: адже я нерозважливо й необачно поводилася з вами. Коли ви пішли і зникли з очей, я хотіла втекти… Куди? І сама не знаю. Таке життя більшості паризьких жінок: зовні — розкоші, а в душі — жорстокі турботи. Я знаю страдниць ще нещасніших за мене. Є такі, що змушені просити своїх постачальників подавати їм фальшиві рахунки. Іншим доводиться обкрадати своїх чоловіків, запевняючи їх, що кашемір, який коштує сто луїдорів, куплено за п'ятсот франків або, навпаки, — що кашемір по п'ятсот франків коштує сто луїдорів. Є й такі бідолахи, що морять голодом дітей, щоб купити собі нову сукню. Я не заплямувала себе таким гидким обманом. Тепер моїм мукам кінець! Хай інші продають себе чоловікам, щоб верховодити ними, я цього не хочу. Я могла б зробити так, що Нусінген засипав би мене золотом, але волію плакати на грудях у чоловіка, якого я поважаю. Ах, сьогодні ввечері де Марсе не матиме права дивитись на мене, як на жінку, котру він купив!

Вона затулила обличчя руками, щоб Ежен не бачив її сліз. Але він одвів її руки, щоб милуватися на неї — така вона була прекрасна.

— Домішувати гроші до почуття, — яких жах! Ні, ви не зможете мене любити! — сказала вона.

Це поєднання прекрасних почуттів, що звеличують жінку, і вад, прищеплених сучасним суспільним ладом, приголомшило Ежена; він говорив Дельфіні ніжні слова розради, милуючись красунею, такою простодушно необережною в своїх гірких зізнаннях.

— Обіцяйте, що ви не скористаєтеся з моєї щирості, як зброєю проти мене, — сказала вона.

— О пані, я нездатний на це, — відповів Ежен.

Вона взяла його руку і поклала собі на серце в чарівному пориві вдячності.

— Завдяки вам я знов стала вільною й веселою. Я жила досі, мов у залізних лабетах. Тепер я житиму просто, нічого не витрачатиму на себе. Я ж вам подобатимусь така, як я є, правда, друже мій? Лишіть це в себе, — сказала вона, взявши собі тільки шість банкнотів. — Правду кажучи, я вам винна три тисячі, бо вважаю, що ми грали пополам.

Ежен відмовлявся, як соромлива дівчина. Але баронеса наполягала:

— Я вбачатиму в вас ворога, якщо ви не будете моїм співучасником.

Він узяв гроші і сказав:

— Це буде запасний капітал на випадок програшу.

— Ось чого я боялась! — вигукнула вона, збліднувши. — Коли хочете зберегти добрі стосунки зі мною, заприсягніться, що ніколи більше не гратимете. Боже милосердний! Щоб я вас зіпсувала? Я вмерла б із горя!

Вони приїхали до неї. Разюча суперечність між розкошами і злиднями приголомшила студента, і він немов знову почув зловісні слова Вотрена.

— Сідайте тут, — запросила баронеса, входячи у свою кімнату й показуючи на козетку біля каміну. — Я маю написати листа. Допоможіть мені порадою.

— Не пишіть, — сказав Ежен, — покладіть банкноти в конверт, зазначте адресу і пошліть з вашою покоївкою.

— Та ви ж просто чудо, а не юнак! — скрикнула баронеса. — От що значить добре виховання! Ви справжній Босеан, — додала вона, всміхаючись.

«Чарівна жінка», — подумав Ежен, усе більше закохуючись. Він озирав кімнату, де на всьому лежала печать любострасної елегантності, немов у багатої куртизанки.

— Вам подобається тут? — спитала Дельфіна і подзвонила покоївці. — Терезо, віднесіть оце самі панові де Марсе і передайте йому в руки. Якщо його не буде вдома, принесіть листа назад.

Виходячи, Тереза кинула лукавий погляд на Ежена. Обід було подано. Растіньяк запропонував руку пані де Нусінген, і вони пройшли в чарівну їдальню, де він побачив стіл, сервірований так само розкішно, як і в його кузини.

— В дні нашого абонементу в Італійській опері ви будете завжди в нас обідати і проводжати мене.

— Але якщо це триватиме довго, я можу звикнути до такого солодкого життя, а я ж тільки бідний студент і мушу дбати про свою майбутню долю.

— Вона сама про себе подбає, — сказала Дельфіна, сміючись. — Бачите, як добре все влаштовується: я й не думала, що буду така щаслива.

Жінкам властиво доводити неможливе з допомогою можливого і заперечувати факти, посилаючись на передчуття.

Коли пані де Нусінген і Растіньяк входили в ложу, баронеса сяяла радістю та вдоволенням, і це робило її такою гарною, що ніхто не міг утриматися від пліток, готових завжди підтримати будь-яку вигадку і звинувати жінку в розпусті, користуючись із того, що вона не має змоги захистити себе. Той, хто знає Париж, не вірить нічому, про що говорять вголос; а про те, що там справді відбувається, всі мовчать. Ежен тримав руку баронеси в своїй руці, і вони розмовляли між собою без слів, тільки потиском рук, ніжним чи сильним, залежно від тих почуттів, які їм навіювала музика. Для них це був п'янкий вечір. Вони вийшли разом, і пані де Нусінген довезла Ежена до Нового мосту; всю дорогу він марно благав у неї хоч одного такого палкого поцілунку, яким вона винагородила його коло Пале-Роялю. Ежен дорікав їй за цю непослідовність.

— То була вдячність за несподіваний вияв відданості, — відповіла вона. — Тепер це означало б щось пообіцяти.

— А ви не хочете мені нічого пообіцяти, невдячна!

Він розсердився. Примхливим рухом, що так захоплює коханців, вона простягла йому руку для поцілунку; та Ежен узяв її удавано неохоче, і це зачарувало баронесу.

— До понеділка, на балу, — промовила вона.

Ідучи додому при місячному світлі, Ежен снував серйозні думи. Він був і щасливий і невдоволений. Щасливий з любовної пригоди, що сповняла його надією оволодіти незабаром однією з найвродливіших і найелегантніших парижанок — метою його бажань; невдоволений через те, що зазнали краху його плани розбагатіти. Тепер він відчув справжній смисл тих непевних думок, які роїлися в його голові позавчора. Невдача завжди виявляє перед нами силу наших бажань. Що глибше Ежен поринав у паризьке життя, то менше йому хотілося лишатися незнаним і бідним. Він бгав у кишені тисячофранковий банкнот, вигадуючи безліч хитромудрих доказів того, що має право його привласнити. Нарешті він дістався на вулицю Святої Женев'єви; зійшовши сходами нагору, він помітив світло. Батько Горіо залишив свої двері відчинені і не гасив свічки, щоб студент «не забув зайти до нього й погомоніти про дочку», як він казав. Ежен не приховав нічого.

— Що! — скрикнув батько Горіо, охоплений ревнивим відчаєм. — Вони думають, що я вже зовсім зубожів? Але в мене ще є тисяча триста ліврів ренти! Боже мій! Чого ж ця бідолашна дитина не прийшла до мене? Я б продав свої папери, і ми все сплатили б з цього капіталу, а на решту грошей я б купив собі довічну ренту. Чому ви, любий мій сусіде, не розповіли мені про її скруту? Як ви наважились грати й ризикувати її жалюгідними ста франками? Просто серце розривається! А які зяті! О, якби я тільки міг, я задушив би їх! Боже милий! Плакати через це! Вона справді плакала?

— Уткнувшись у мій жилет, — сказав Ежен.

— О, дайте мені його, — попросив старий Горіо. — На ньому сльози моєї дочки, моєї любої Дельфіни; а в дитинстві вона ніколи не плакала. Не носіть його, подаруйте мені, я куплю вам інший. За шлюбним контрактом вона має право користуватися своїм статком. Ах, я завтра ж піду до адвоката Дервіля. Я зажадаю, щоб її гроші було покладено в банк. Я знаю закони, я старий вовк і ще покажу свої зуби.

— Ось, візьміть, батьку, тисячу франків, які вона дала мені з нашого виграшу. Бережіть їх для неї в моєму жилеті.

Горіо глянув на Ежена, взяв його руку і зронив на неї сльозу.

— Вам пощастить у житті, — сказав старий. — Повірте, Бог справедливий. Я знаю, що таке чесність, і можу вас запевнити: таких людей, як ви, небагато. Будьте ж і ви моєю любою дитиною! Ну, йдіть, лягайте спати. Ви можете спати, поки ще не стали батьком. Вона плакала! А я? Я спокійнісінько їв, як тварина, в той час, коли вона страждала! І це я, що продав би отця, і сина і святого духа, аби тільки в жодної з моїх дочок не впала і сльозинка.

«Далебі, — сказав собі Ежен, лягаючи спати, — я, мабуть, залишуся чесною людиною на все життя. Приємно йти за велінням своєї совісті».

Можливо, тільки ті, хто вірить у Бога, творять добро не напоказ, а Ежен вірив у Бога.

Другого дня, у годину, призначену для балу, Растіньяк зайшов до пані де Босеан, і вона повезла його до герцогині де Карільяно. Дружина маршала прийняла його дуже ласкаво; тут він зустрів і пані де Нусінген. Дельфіна вичепурилася так, щоб сподобатись усім і особливо Еженові; вона нетерпляче ждала його погляду, марно силкуючись приховати своє нетерпіння. Для чоловіка, що вміє вгадувати хвилювання жінки, такі хвилини сповнені чару: кому не приємно томити очікуванням похвали й кокетливо ховати свою радість під машкарою байдужості, викликати занепокоєння, шукаючи в ньому доказів любові, і, натішившись чужими побоюваннями, потім розвіяти їх усмішкою? На цьому балу студент раптом збагнув усі переваги теперішнього свого становища: ставши визнаним кузеном пані де Босеан, він посів відповідне місце у світі. Вже приписувана йому перемога над баронесою де Нусінген настільки вирізняла Растіньяка, що всі юнаки заздрісно поглядали на нього; помітивши це, він уперше відчув утіху марнославства. Походжаючи по залах, повз гуртки гостей, він чув, як його називають щасливцем. Жінки одностайно віщували йому успіх. Боячись утратити Ежена, Дельфіна обіцяла йому ввечері не відмовити в поцілунку, проти якого так повставала позавчора. На балу Растіньяк дістав запрошення бувати в кількох домах. Кузина познайомила його з деякими дамами, що претендували на вишуканість; їхні салони вважалися дуже приємними. Ежен побачив, що його допущено у вищий світ, у добірне паризьке товариство. Цей вечір був сповнений для нього принадності блискучого дебюту, і Растіньяк згадував про нього, мабуть, навіть у старості, як дівчина згадує перший бал, де вона здобула свої перші перемоги.

Другого дня, коли за сніданком Ежен у присутності пансіонерів розповідав про свої успіхи батькові Горіо, Вотрен увесь час посміхався диявольською посмішкою.

— І ви гадаєте, — вигукнув цей невблаганний логік, — що світський молодик може жити на вулиці Святої Женев'єви, у «Домі Воке»? Звісно, це пансіон поважаний з усіх поглядів, та все-таки аж ніяк не фешенебельний. Дім цей заможний, має багато принад, він пишається тим, що дає тимчасовий притулок одному з Растіньяків, але все-таки він міститься на вулиці Святої Женев'єви і не знає розкошів, бо це справжня патріархалорама. Мій юний друже, — вів далі Вотрен насмішкувато-зверхнім тоном, — якщо ви хочете грати в Парижі роль, вам треба утримувати трьох коней, тильбюрі для ранкових виїздів, карету для вечірніх, тобто витрачати дев'ять тисяч франків тільки на екіпажі. Ви були б негідні своєї долі, якби не витрачали бодай трьох тисяч франків у кравця, шестисот — у парфюмера, по сто екю в шевця та капелюшника. Праля коштуватиме вам тисячу франків. Світські молоді люди мають особливо дбати про свою білизну. Адже саме її доводиться їм найчастіше показувати. Кохання і церква потребують гарних покривал на своїх вівтарях. Як бачите, набралося чотирнадцять тисяч. Не кажу вже про витрати на гру, на заклади й на подарунки; та ще у вас має бути не менше як дві тисячі кишенькових грошей. Я жив таким життям і знаю, скільки воно коштує. Додайте до цих найпотрібніших витрат іще триста луїдорів на харчі і тисячу франків на конуру. Бачите, любий хлопчику, отак і набіжить за рік тисяч двадцять п'ять, бо інакше ми спіткнемося на слизькому і не бачити нам ні майбутнього, ні успіхів, ні коханок! Я ще забув про лакея та грума! Не Крістоф же носитиме ваші любовні цидулки! Та й хіба ви писатимете їх на такому папері, на якому пишете тепер? Це ж було б просто самогубство, та й годі. Повірте мені, старому й бувалому, — промовив він густим басом. — Або живіть, мов той засланець, на своєму доброчесному горищі й заручіться з каторжною працею, або ж ступіть на інший шлях.

І Вотрен, примруживши око, скоса поглянув на Вікторину Тайфер, наче підкреслюючи й підсумовуючи всі спокуси, якими він намагався розбестити студента.

Вже багато днів життя Растіньяка було суцільним святом. Майже щодня він обідав у пані де Нусінген і виїжджав із нею в світ. Додому повертався о третій-четвертій годині ранку, прокидався опівдні і, закінчивши свій туалет, їхав, коли стояла гарна година, з Дельфіною на прогулянку в Булонський ліс; так він гайнував свій час, не знаючи йому ціни, але всю науку, всі зваби розкішного життя він вбирав у себе з такою палкою жадобою, з якою чашечка жіночої квітки на фініковій пальмі, палаючи нетерпінням, чекає на шлюбний пилок, щоб запліднитись. Растіньяк грав на великі гроші, багато вигравав і програвав і, нарешті, призвичаївся до безтурботного життя паризької молоді. З перших своїх виграшів він повернув матері й сестрам борг — півтори тисячі франків, додавши до цього гарненькі подарунки. Хоч він і заявив пані Воке про своє бажання покинути пансіон, але до останніх днів січня ще жив там, не знаючи, як звідти вибратися. Майже всі юнаки коряться законові, здавалося б, зовсім незрозумілому, а тим часом його можна пояснити їхньою молодістю, що здатна шалено віддаватися розвагам. Багаті вони чи бідні — в них однаково ніколи нема грошей на найперші життєві потреби, зате на примхи завжди знаходяться. Щедрі на все, що можна дістати в кредит, вони скупі, коли треба платити готівкою; немов бажаючи винагородити себе за те, чого не мають, вони розтринькують усе, що їм приступне. Так, наприклад, — щоб пояснити це детальніше, — студент дбайливіше береже капелюха, ніж одяг. Величезний бариш дозволяє кравцеві надавати клієнтові кредит, а мізерна ціна на капелюх перетворює торговця капелюхами в найневблаганнішого з усіх людей, з якими студентові доводиться вступати в переговори. Якщо юнак, сидячи на балконі в театрі, приваблює лорнети молодих жінок своїм запаморочливим жилетом, то це ще не означає, що на ньому є й шкарпетки, бо панчішник теж належить до породи довгоносиків, які підточують гаманець. Так жив і Растіньяк. Гаманець його, завжди порожній для пані Воке і повен для задоволення марнославних потреб, зазнавав фантастичних припливів та відпливів, які зовсім не відповідали термінам найневідкладніших оплат. Чи ж не треба було, перш ніж покинути отой гидкий, смердючий пансіон, що постійно ображав його великосвітський смак, розрахуватися з господинею і купити меблі для квартири, яка личила б денді? А саме це виявилося неможливим. Аби забезпечити себе грішми для гри, Растіньякові ставало тями купувати в ювеліра годинники, золоті ланцюжки, платячи за них із виграшів, щоб у скрутну хвилину віднести їх до ломбарду, цього похмурого й мовчазного друга молоді; проте коли йшлося про плату за їжу та квартиру чи про купівлю найпотрібніших речей для світського життя, його винахідливість і тяма кудись зникали. Він не мав ніякого бажання робити борги, щоб розрахуватись за вже задоволені буденні потреби. Як і більшість тих, хто жив за принципом «якось воно буде», він до останньої хвилини зволікав сплату боргів, священних в очах міщан; так чинив Мірабо[111], що платив навіть за хліб тільки тоді, коли весь борг поставав перед ним у формі загрозливого векселя. Настав час, коли Растіньяк програвся і заліз у борги. Студент почав розуміти, що не може існувати далі без якихось певних джерел прибутку. Проте, стогнучи під дошкульними ударами свого незабезпеченого становища, він почував, що неспроможний зректися всіх утіх і житиме так далі, хоч би там що. Щасливі випадки, на яких він будував свої плани розбагатіти, виявилися примарами, а реальні перешкоди зростали. Довідавшись про сімейні таємниці подружжя Нусінгенів, Ежен побачив, що використати кохання як засіб збагачення можна тільки тоді, коли забудеш усякий сором і зречешся шляхетних ідей, які могли б виправдати гріхи юності. Він приліпився до цього життя, зовні блискучого, але отруєного докорами сумління, життя, в якому за хвилинні втіхи треба було дорого платити ненастанними тривогами; він загруз у багні, як той «Неуважний» Лабрюйєра[112], ща влаштував собі ложе у канаві, але так само, як «Неуважний», він поки що забруднив тільки одежу.

— Ну що? Вже доконали мандарина? — якось запитав Ежена Б'яншон, встаючи з-за столу.

— Ще ні, — відповів той, — але він уже харчить.

Студент-медик подумав, що це жарт, проте Ежен не жартував. Обідаючи вперше після тривалої відсутності за столом пансіону, він їв мовчки й про щось думав. Після десерту, замість того щоб піти, Ежен сидів у їдальні біля мадмуазель Тайфер, час від часу кидаючи на неї виразні погляди. Кілька пансіонерів теж сиділи ще за столом і ласували горіхами, інші походжали, продовжуючи почату розмову. Звичайно, пообідавши, кожен ішов з їдальні коли заманеться, залежно від того, наскільки цікава була для нього розмова, або від більшої чи меншої нестравності шлунку. Взимку їдальня рідко коли порожніла раніше восьмої години; і тоді чотири жінки лишалися самі й винагороджували себе за мовчанку, до якої їх змушувала присутність чоловіків. Того вечора Вотрен спочатку нібито збирався йти, проте вражений заклопотаністю Ежена, залишився в їдальні, щоправда, сів у куточку так, щоб Ежен його не бачив і думав, що він вийшов. Потім Вотрен пішов із їдальні разом з останніми пансіонерами, але навмисне затримався в суміжній вітальні. Він усе прочитав у душі студента й чекав рішучого моменту.

Справді, Растіньяк попав у скруту, якої, мабуть, зазнавало багато юнаків. Чи то з кохання, чи з кокетства пані де Нусінген примусила Растіньяка пережити всі муки справжньої пристрасті, вдаючись для цього до всіх засобів паризької жіночої дипломатії. Скомпрометувавши себе в очах світу, щоб утримати біля себе кузена пані де Босеан, Дельфіна ще не наважувалась, проте, надати йому тих прав, якими він, на думку світу, вже користувався. Цілий місяць вона так розпалювала в Растіньяка жагу, що зрештою зачепила і його серце. Якщо в перші дні їхнього знайомства студент вважав себе за господаря становища, то згодом пані де Нусінген взяла над ним гору завдяки вмінню збуджувати в Ежена всі добрі і всі лихі почуття тих двох чи трьох чоловіків, які водночас живуть у молодому парижанинові. Чи навмисне вона це робила? Ні, жінки завжди правдиві у своєму найбільшому лукавстві, бо вони діють під впливом якогось природного почуття. Можливо, Дельфіна, давши цьому юнакові владу над собою і виявивши до нього занадто велику прихильність, тепер керувалася почуттям гідності, яке змушувало її або зректися своїх обіцянок, або відкласти на деякий час їх здійснення. Це так природно для парижанки — вагатися навіть у полоні пристрасті й відкладати хвилину свого падіння, випробовуючи серце чоловіка, якому вона віддає своє майбутнє. Надії пані де Нусінген вже одного разу було ошукано: молодий егоїст заплатив їй за відданість зрадою. Дельфіна мала підстави бути недовірливою. Можливо, вона помітила в поведінці Ежена, котрого раптовий успіх зробив фатом, якусь неповагу до неї, спричинену незвичністю їхніх стосунків. Вона довго принижувалась перед тим, хто її покинув, і тепер, мабуть, прагнула піднестися в очах такого юного залицяльника й викликати в нього повагу до себе. Їй не хотілося, щоб Ежен вважав її за легкоприступну жінку саме тому, що він знав про її зв'язок з де Марсе. Нарешті, позбувшись молодого розпусника, цього справжнього страховища, його принизливого любострастя, вона відчувала величезну насолоду, опинившись у квітучих садах кохання, і їй приємно було милуватися ними, подовгу прислухатись до трепетного шелесту і віддаватися пестощам чистого вітерця. Справжнє кохання надолужувало за порочне. Це безглуздя повторюватиметься, на жаль, доти, поки чоловіки не зрозуміють, скільки квітів вони мнуть у душі молодої жінки першим обманом. З тих чи інших причин Дельфіна гралася Растіньяком, втішаючись цією грою, бо була впевнена в його коханні й своїй владі припинити муки закоханого, коли того побажає її жіноча величність. З поваги до себе Ежен не хотів допустити, щоб його перший бій закінчився поразкою, і вперто переслідував здобич, як мисливець, що хоче неодмінно підстрелити куріпку в день святого Губерта. Тривога, вражене самолюбство, розпач — удаваний чи справжній — дедалі більше прив'язував його до цієї жінки. Весь Париж вважав його за коханця пані де Нусінген, а він досяг не більше, ніж у перший день їхньої зустрічі. Він іще не знав, що іноді в кокетуванні жінки куди більше радощів, ніж насолоди в її коханні, і його охоплювала безглузда лють. Та пора, коли жінка чинить опір коханню, дала свої перші плоди: вони були зелені, кислуваті й чудові на смак, зате й коштували дорого. Часом, не маючи жодного су, не бачачи перед собою майбутнього, Ежен подумував, усупереч голосу сумління, про можливість збагатитися тим способом, про який казав йому Вотрен, — одружитися з мадмуазель Тайфер. Настав момент, коли скрута стала така відчутна, що Ежен майже мимоволі став піддаватися спокусі страшного сфінкса, очі якого часто його заворожували.

Коли Пуаре і мадмуазель Мішоно пішли нагору, Растіньяк, гадаючи, що лишився тільки в товаристві пані Воке й пані Кутюр, яка плела вовняні нарукавники, дрімаючи біля каміна, — так ніжно глянув на мадмуазель Тайфер, аж та опустила очі.

— У вас якісь неприємності, пане де Растіньяк? — спитала Вікторина, хвилинку помовчавши.

— У кого їх нема! — відповів Ежен. — Якби ми, хлопці, були впевнені у щирості жіночого кохання, здатного віддячити за жертви, які ми завжди готові принести, то ніколи, мабуть, не знали б горя.

Мадмуазель Тайфер відповіла йому поглядом, який не залишав сумніву в її почуттях.

— Еге ж, — вів далі Растіньяк, — сьогодні вам здається, що ви не сумніваєтесь у своєму серці, але чи певні ви, що ніколи не змінитесь?

Усмішка заграла на устах бідної дівчини, немов яскравий промінь прорвався з душі, і так осяяла її обличчя, що Ежена злякав викликаний ним спалах почуття.

— А якби взавтра ви стали щасливою та багатою, якби вам з неба впало величезне багатство, то ви все ж таки любили б бідного юнака, що сподобався вам у дні вашого убозтва?

Вона мило кивнула голівкою.

— Дуже нещасного юнака?

Вона знов кивнула.

— Що за дурниці ви верзете? — гукнула пані Воке.

— Не заважайте, — відповів Ежен, — у нас свої справи.

— Виходить, тут ідеться про заручини кавалера Ежена де Растіньяка з мадмуазель Вікториною Тайфер? — сказав басом. Вотрен, раптом з'являючись у дверях їдальні.

— Ах, як ви злякали мене! — скрикнули разом пані Кутюр і пані Воке.

— Що ж, мій вибір непоганий, — сміючись, відповів Ежен, хоч Вотренів голос викликав у нього таке глибоке хвилювання, якого він іще ніколи не відчував.

— Облиште ці лихі жарти, панове, — сказала пані Кутюр. — Ходімо, доню, нагору.

Пані Воке пішла вслід за обома пансіонерками, щоб, перебувши з ними вечір, заощадити свічку й дрова. Ежен лишився віч-на-віч із Вотреном.

— Я був певен, що ви до цього прийдете, — сказав Вотрен, зберігаючи незворушний спокій. — Та слухайте: я людина делікатна, не менш за всяку іншу. Зараз не вирішуйте нічого, ви не в своїй тарілці. У вас борги. Я хочу, щоб вас привів до мене розум, а не пристрасть і розпач. Може, вам потрібні кілька тисяч. Ось, будь ласка.

Цей демон витяг із кишені гаманця, дістав звідти три банкноти по тисячі франків і покрутив ними перед очима студента. Ежен був у жахливій скруті. Він заборгував маркізові д'Ажуда і графові де Траю дві тисячі франків, які програв на слово честі. Їх у нього не було, і він не наважувався йти на вечір до пані де Ресто, де його чекали. Це був один із тих вечорів, коли сходяться запросто, їдять тістечка, п'ють чай, але можна програти шість тисяч франків у віст.

— Пане Вотрен, — мовив до нього Растіньяк, ледве стримуючи нервове тремтіння, — після того, що ви мені пропонували, вам повинно бути зрозуміло, що я не можу прийняти від вас ніяких послуг.

— Ну, звичайно, ви б засмутили мене, якби відповіли інакше, — мовив спокусник. — Ви — гарний юнак, делікатний, гордий, як лев, і лагідний, як дівча. Прекрасна здобич для диявола! Мені до вподоби юнаки з такими нахилами. Ще два-три міркування із сфери високої політики, і побачите світ таким, який він є. Розігруючи в ньому доброчесні сценки, людина високого лету задовольняє всі свої примхи під бурхливі оплески дурнів із партеру. Мине небагато днів, і ви — наш. Ах, якби ви схотіли бути моїм учнем, я допоміг би вам досягти всього! Не встигло б у вас зародитись якесь бажання, як його було б умить вдоволено, хоч би чого ви захотіли: почестей, грошей, жінок. З усіх плодів цивілізації ми приготували б для вас амброзію. Ви були б нашим пестунчиком, нашим Веніаміном[113], задля вас ми б із шкури пнулися. Всі перешкоди, що стоять на вашому шляху, було б зметено. Якщо ви не хочете брати в мене, то, виходить, вважаєте мене за негідника? А чи знаєте ви, що пан де Тюренн[114], — людина, котра дорожила честю не менше за вас, — облагоджував такі діла вкупі з розбійниками і не вбачав у цьому нічого ганебного. Ви не хочете щось завдячувати мені? Так? За цим діло не стане, — вів далі Вотрен, посміхнувшись. — Візьміть оцей клапоть паперу, — сказав він, витягши гербовий бланк, — і напишіть на ньому впоперек: «Отримав три тисячі п'ятсот франків, які повинен сплатити через один рік». Поставте дату. Процент досить високий, щоб заспокоїти ваше сумління. Можете звати мене лихварем і не почувати до мене ніякої вдячності. Дозволяю вам від сьогодні зневажати мене, бо певен, що згодом ви мене полюбите. Ви знайдете в мені ті темні безодні, ті глибокі, зосереджені почуття, що їх дурні звуть вадами, але ніколи ви не помітите підлості або невдячності. Одне слово, я не пішак і не кінь, я тура, мій хлопче.

— Що ж ви за людина? — вигукнув Ежен. — Вас неначе створено для того, щоб мучити мене.

— Та ні, я просто добра людина, ладна забруднитися замість вас, аби тільки ви на все життя позбулися бруду. Ви питаєте себе, звідки така відданість? Добре, я вам колись це розкажу, але тихенько, на вушко. Спочатку я налякав вас, показавши механізм соціального ладу і двигун цієї машини. Але ваш перший переляк минеться, як страх новобранця на полі бою, і ви звикнете дивитися на людей як на солдатів, приречених до загибелі заради блага, тих, хто сам себе вінчає на царство. Часи дуже змінилися. Колись, бувало, казали якомусь сміливцеві: «Ось тобі сто золотих. Убий такого-то», — і спокійно вечеряли, спровадивши на той світ людину ні за що. А нині я вам пропоную ціле багатство за один кивок головою, що вас нічим не компрометує, а ви ще вагаєтесь. Миршавий вік!

Ежен підписав вексель і одержав банкноти.

— Ну от. Тепер поговорімо поважно, — мовив Вотрен. — Я хочу через кілька місяців їхати в Америку вирощувати тютюн. На знак дружби я надсилатиму вам сигари. Якщо розбагатію, допоможу вам. Якщо в мене не буде дітей (це дуже ймовірно, бо мені не цікаво розсаджувати свої пагінці), — я відпишу вам своє майно. Хіба це не дружба? Але я вас люблю. В мене пристрасть жертвувати собою заради ближнього. Я так і робив. Річ у тім, хлопче, що я живу у вищій сфері, ніж решта людей. Я розглядаю вчинки як засоби і бачу тільки мету. Що для мене людина? Ось! — сказав він, клацнувши нігтем великого пальця об зуб. — Людина — або все, або ніщо. Якщо її звуть Пуаре, то вона менше за ніщо: вона пласка й смердюча, її можна роздушити, як блощицю. Але людина, схожа на вас, — бог: це вже не механізм, укритий шкірою, а театр, де діють найкращі почуття, а я живу тільки почуттями. Хіба почуття — не цілий світ в єдиній думці? Гляньте на батька Горіо: для нього дві його дочки — всесвіт, провідна нитка в світі буття. Ну, а для мене, що добре пізнав життя в усіх його глибинах, є тільки одне справжнє почуття — дружба двох чоловіків. П'єр і Джаф'єр[115] — ось моя пристрасть. Я знаю напам'ять «Врятовану Венецію». Чи багато ви бачили таких бравих молодців, котрі, коли товариш скаже: «Ходімо закопаємо труп», — пішли б мовчки, ні про що не питаючи і не докучаючи мораллю? А я так робив. Не всім я про це казатиму. Та ви — людина вищого гатунку, вам можна сказати все, ви все зрозумієте. Ви не довго борсатиметесь у багні серед пуголовків. Ну, тепер, здається, ми домовилися? Ви одружуєтесь. Шпаги наголо — і вперед! Моя — сталева і ніколи не зігнеться, хе-хе!

Вотрен одразу ж вийшов, бо не хотів почути негативну відповідь студента, та й треба було дати йому змогу трохи оговтатися. Він, мабуть, знав, що весь цей слабкий опір, усі ці суперечки — тільки хизування перед собою, щоб виправдати свої гідні осуду вчинки.

«Хай робить, що хоче, я однаково не одружуся з мадмуазель Тайфер», — подумав Ежен.

Відчувши неприємний внутрішній дрож на саму думку про свою угоду з чоловіком, який жахав його, хоч і підносився в його очах завдяки цинізмові своїх думок і сміливості, з якою він прозирав у суть людського суспільства, Растіньяк одягся, послав по карету і поїхав до пані де Ресто. Останнім часом ця жінка подвоїла свою увагу до юнака, що з кожним кроком усе далі просувався у світському товаристві і згодом міг набути там небезпечної для неї ваги. Він розплатився з панами де Траєм і д'Ажуда, сів грати у віст і відіграв усе, що раніше програв. Марновірний, як більшість людей, що, самотужки пробиваючи собі шлях, стали фаталістами, — він побачив у цій удачі небесну винагороду за стійкий намір не збочувати з праведного шляху.

Другого ранку Ежен поспішив спитати Вотрена, чи при ньому ще його вексель. І коли той відповів ствердно, віддав йому три тисячі франків, не приховуючи свого цілком природного задоволення.

— Все гаразд, — сказав йому Вотрен.

— Але я не ваш спільник, — відповів Растіньяк.

— Знаю, знаю, — перебив його Вотрен. — Ви й досі поводитесь по-дитячому й зупиняєтесь на порозі через усякі дрібниці.

За кілька днів Пуаре і мадмуазель Мішоно сиділи на осяяній сонцем лаві у відлюдній алеї Ботанічного саду й розмовляли з якимсь добродієм, що недарма видався Б'яншонові підозрілим.

— Мадмуазель, — сказав пан Гондюро, — не розумію причини ваших вагань. Його вельможність пан міністр королівської поліції…

— Ах! Його вельможність пан міністр королівської паліції… — повторив Пуаре.

— Так, його вельможність зацікавилися цією справою, — підтвердив Гондюро.

Та хто повірить, що Пуаре, відставний чиновник, щоправда, нездатний мислити, але наділений міщанськими чеснотами, уважно слухав удаваного рантьє з вулиці Бюффона навіть після того, як той послався на поліцію і, таким чином, показав під маскою порядної людини обличчя агента з Єрусалимської вулиці. А проте це було цілком природно. Читачеві легше буде зрозуміти, до якої особливої породи у великій сім'ї дурнів належав Пуаре, якщо нагадати відоме, але ще не опубліковане спостереження дослідників: чиновницьке плем'я, загнане в державному бюджеті між першим градусом широти, де заробітна плата становить тисячу двісті франків (своєрідна адміністративна Гренландія), і третім градусом, де починаються місцинки тепліші, від трьох до шести тисяч франків (зона помірного клімату), і де приживаються, навіть квітнуть винагороди, незважаючи на тяжкі умови їх вирощування. Одна з найхарактерніших рис цих службових людців, що найкраще малює їхню убогість, — це якась мимовільна, машинальна, інстинктивна пошана до далай-лами кожного міністерства, відомого чиновникові з нерозбірливого підпису, а також під назвою «його вельможність пан міністр». Ці чотири слова, рівнозначні імені II Bondo Cani з «Багдадського халіфа»[116], в очах цієї приниженої юрби символізують священну, незаперечну владу. Як папа в очах католиків, так і пан міністр в очах чиновника — непогрішний. Сяйво його особи кладе відбиток на його вчинки, його слова, навіть на сказане від його імені. Своїм гаптованим золотом мундиром він прикриває і узаконює все, що роблять за його наказом. Титул «його вельможність», який свідчить про чистоту його намірів і святість волі, править за провідника для найнеприйнятніших ідей. Те, чого ніколи не зробили б ці людці заради власних інтересів, вони квапляться виконати, тільки-но почують слова: «Його вельможність». У канцеляріях — така сама сліпа покора, як і в армії; ця система приглушує свідомість, спустошує людину і поступово перетворює її на якусь гайку чи гвинтик у машині державного управління. Гондюро, що, мабуть, добре розумівся на людях, відразу розпізнав у Пуаре одного з цих бюрократичних дурнів і випустив свого Deus ex machina[117] — оту чудодійну «його вельможність» — саме в ту хвилину, коли треба було приголомшити Пуаре, що, на думку агента, був коханцем Мішоно, як сама Мішоно була коханкою Пуаре.

— Ну, коли вже його вельможність, та ще й власною персоною… його вельможність пан мі… О, це зовсім інша річ! — сказав Пуаре.

— Чуєте, що каже цей добродій, якому ви, здається, довіряєте, — мовив удаваний рантьє, звертаючись до мадмуазель Мішоно. — Ну, так ось, його вельможність тепер цілком певні: так званий Вотрен, який живе в «Домі Воке», — каторжник, що втік з Тулонської каторги, де він був відомий під прізвиськом Дурисмерть.

— А! Дурисмерть! — повторив Пуаре. — Виходить, він таки щасливець, якщо заслужив таке прізвисько.

— Авжеж, — погодився агент. — Це прізвисько він дістав за те, що йому завжди щастило рятуватися від смерті у вельми ризикованих справах. Як бачите, це особа небезпечна. Вотрен має деякі риси, що роблять його людиною незвичайною. Саме засудження цього злочинця на каторгу стало справжньою подією і забезпечило йому безмежну повагу серед його товаришів…

— Виходить, він чоловік поважний? — спитав Пуаре.

— До деякої міри. Він добровільно взяв на себе чужий злочин, підлог, що його вчинив один вродливий юнак, якого він дуже любив. Це був молодий італієць, затятий картяр. Потім він вступив на військову службу, де, зрештою, показав себе добре.

— Але якщо його вельможність пан міністр поліції певні, що Вотрен і є той самий Дурисмерть, то навіщо потрібна я? — спитала мадмуазель Мішоно.

— Авжеж — підхопив Пуаре, — коли пан міністр, як ми мали честь від вас почути, певні, що…

— Певні — це не зовсім точно: є лише підозра. Ви зараз зрозумієте, в чому заковика. Жак Коллен, на прізвисько Дурисмерть, користується довірою трьох каторжних тюрем, які обрали його своїм агентом і банкіром. Він багато заробляє на таких справах, котрі потребують особливої проби.

— Ха-ха! Зрозуміли, мадмуазель, цей каламбур? — спитав Пуаре. — Пан Гондюро називає його людиною особливої проби, бо на ньому поставлене тавро.

— Удаваний Вотрен, — вів далі агент, — одержує від каторжників їхні капітали, пускає в обіг, зберігає, щоб передати самим каторжникам, якщо їм пощастить утекти з каторги, або їхнім родинам, якщо каторжник залишив заповіт, а ні — то їхнім коханкам, коли на них переведено майно.

— Їхнім коханкам? Ви хочете сказати, дружинам? — зауважив Пуаре.

— Ні, добродію, каторжники звичайно мають тільки незаконних жінок, яких ми звемо утриманками.

— То вони всі мають утриманок?

— Атож.

— Ну, — сказав Пуаре, — такої мерзоти пан міністр не повинні терпіти. Оскільки ви маєте честь бачити його вельможність і, як мені здається, перейняті високими ідеями, вам належало б сказати їм про аморальну поведінку цих людей: адже такий приклад дуже поганий для суспільства.

— Але уряд їх засилає на каторгу не для того, щоб виставляти як приклад усіх чеснот.

— Це так. Проте дозвольте, пане…

— Дайте, голубе, висловитись панові Гондюро, — сказала мадмуазель Мішоно.

— Ви розумієте, мадмуазель, — мовив Гондюро, — уряд дуже зацікавлений у тому, щоб захопити цю потайну касу, що, як кажуть, сягає чималої суми. Дурисмерть орудує великими цінностями, переховуючи не тільки гроші деяких своїх товаришів, а й ті, котрі належать «Товариству десяти тисяч».

— Десяти тисяч злодіїв? — скрикнув переляканий Пуаре.

— Ні, «Товариство десяти тисяч» — це організація грабіжників високої марки, що беруться тільки за великі справи, які можуть дати здобич не менш як десять тисяч. Члени цього товариства — добірний народ, із тих, що простують прямо до лави підсудних карного суду. Вони добре обізнані з законами, і навіть коли їх спіймають на гарячому, ніколи не дадуть приводу підвести себе під статтю про смертний вирок. Коллен — їхній довірений і радник. Завдяки величезним капіталам він створив собі власну поліцію, широкі зв'язки і все це зберігає у великій таємниці. Ось уже рік, як ми оточили Коллена шпигунами, але й досі не можемо розгадати його гри. Отож каторжанська каса і його таланти живлять порок, сприяють злочинам і тримають під рушницею цілу армію негідників, що весь час воюють із суспільством. Арештувати Дурисмерть і захопити його касу — значить підтяти зло під самий корінь. Ось чому цей невідкладний захід став справою державною, справою великої політичної ваги, що зробить честь усім, хто сприятиме її успіхові. І ви, пане, змогли б знов посісти адміністративну посаду, стати секретарем якого-небудь комісара поліції, що не перешкодило б вам одержувати ще й пенсію.

— Але чому ж, — спитала мадмуазель Мішоно, — цей Дурисмерть не втече з грішми?

— О, якби він обікрав каторжників, то хоч би куди подався, за ним було б послано людину з наказом його вбити. Крім того, викрасти касу не так легко, як дівчину з шляхетної родини. Зрештою, Коллен — молодчага, він не здатний на такий вчинок, бо вважає його ганебним.

— Ваша правда, пане, — підтвердив Пуаре. — То було б ганебно.

— Але все це зовсім не пояснює нам, чому ви просто не схопите його? — спитала мадмуазель Мішоно.

— Добре, я поясню вам, мадмуазель, слухайте. Та глядіть, — прошепотів він їй на вухо, — не дозволяйте вашому приятелеві перебивати мене, бо так ми ніколи не скінчимо. Цьому стариганові треба стати дуже багатим, щоб його слухали… Дурисмерть приїхав сюди, вдаючи порядну людину, надів машкару поважного паризького буржуа й оселився в скромному пансіоні. Це хитра бестія: його не захопиш зненацька. Одне слово, Вотрен — людина неабияка і справами орудує теж неабиякими.

— Звісно, — сказав Пуаре сам до себе.

— Якби трапилась помилка й заарештували справжнього Вотрена, міністр збурив би проти себе весь паризький комерційний світ і громадську думку, а це було б небажано. У префекта поліції є вороги, і він у всіх на видноті. Коли б сталося непорозуміння, то ті, хто зазіхає на його посаду, скористалися б з ліберального галасу й нарікань, щоб його зіпхнути. Тут треба діяти так, як у справі Куаньяра, самозваного графа де Сент-Елен. Адже, якби виявилося, що це справжній граф де Сент-Елен, ми б ускочили в халепу. Ось чому треба все перевірити.

— То, виходить, вам потрібна гарненька жінка? — жваво підхопила мадмуазель Мішоно.

— Ні, Дурисмерть жінки до себе і не підпустить, — сказав агент. — Хочете довідатися, в чому секрет? Він не любить жінок.

— Тоді я не розумію, яка користь із мене для такої перевірки, коли, припустімо, я згодилася б на це за дві тисячі франків.

— Нема нічого простішого, — сказав незнайомець. — Я передам вам пляшечку з дозою ліків, що викликають приплив крові до голови, нібито апоплексичний удар, але зовсім безпечний. Рідину можна домішати до вина або до кави. Як тільки вона подіє, ви негайно перенесете чолов'ягу на ліжко й роздягнете його, ніби для того, щоб привести його до пам'яті. Коли в кімнаті нікого не буде, ви ляснете його по плечу і побачите, чи проступить на ньому тавро.

— Та це ж дрібниця, — сказав Пуаре.

— Ну, то як, ви згодні? — звернувся Гондюро до старої діви.

— Але скажіть, добродію, — спитала мадмуазель Мішоно, — чи одержу я дві тисячі франків і в тому разі, коли тавро не з'явиться?

— Ні.

— А яка ж буде винагорода тоді?

— П'ятсот франків.

— Зробити подібну річ за таку дрібничку! Сумління однаково буде обтяжене, а мені не так легко його заспокоїти.

— Запевняю вас, — втрутився Пуаре, — що в мадмуазель надзвичайно чутливе сумління, не кажучи вже про те, що вона дуже мила й розважлива особа.

— Ну, добре, — наважилася мадмуазель Мішоно, — коли виявиться, що це Дурисмерть, ви даєте мені три тисячі франків, а коли це людина порядна, то нічого.

— Згода, — сказав Гондюро, — але з умовою, що все буде зроблено завтра.

— Не так скоро, любий пане, мені ще треба порадитися з духівником.

— Ви хитрі, — сказав агент, підводячись. — Ну, тоді до завтра. Якщо вам треба буде негайно побачитись зі мною, приходьте в провулок Святої Анни, у кінець церковного двору за Сент-Шапель. Там у підворітті лише одні двері. Спитаєте пана Гондюро.

Саме в цей час мимо проходив Б'яншон, повертаючись із лекції Кюв'є. Він був вражений, почувши дивне прізвисько Дурисмерть і вигук славетного начальника розшукної поліції: «Згода».

— Чому ви не покінчили справи одразу? Адже це дасть вам триста франків довічної ренти, — сказав Пуаре, звертаючись до мадмуазель Мішоно.

— Чому? — перепитала вона. — Та тому, що треба ще поміркувати. Якщо пан Вотрен — справді Дурисмерть, то, може, вигідніше було б порозумітися з ним. А втім, вимагати в нього грошей — значить попередити його, а він, чого доброго, накиває п'ятами, не заплативши. Ото був би смердючий пшик.

— Якби його й попередили, — зауважив Пуаре, — то хіба за ним не стежитимуть, як сказав цей пан. Ну, а ви, звісно, тоді втратили б усе…

«До того ж, — подумала мадмуазель Мішоно, — я не люблю цього чоловіка. Він говорить мені тільки неприємні речі».

— Але, — вів своєї Пуаре, — ви можете зробити краще. Цей пан, а він здається мені дуже порядним, та й одягнений пристойно, сказав, що закон зобов'язує звільнити суспільство від злочинця, хоч би якими гарними рисами він відзначався. П'яницю завжди тягтиме до чарки. А що, як йому стукне в голову всіх нас вирізати? Хай йому чорт, ми можемо стати винуватцями цього вбивства, вже не кажучи про те, що самі станемо першими жертвами.

Мадмуазель Мішоно була така заклопотана своїми думками, що не чула слів Пуаре, які одне за одним падали з його уст, мов краплі води з неміцно закрученого крана. Якщо цей стариган починав сипати фрази і Мішоно не спиняла його, він говорив без угаву, немов заведений механізм. Почавши про одне й не зробивши ніякого висновку, він перестрибував через вставні речення до зовсім протилежної теми. Простуючи до «Дому Воке», Пуаре зовсім заплутався серед різних відступів та побіжних посилань на різні випадки життя і нарешті дійшов до спогадів про те, як він давав свідчення з боку оборони в справі якогось пана Рагулло і пані Морен. Увіходячи в дім, його супутниця помітила, що Ежен де Растіньяк захоплений цікавою інтимною розмовою з мадмуазель Тайфер. Парочка не звернула ані найменшої уваги на двох старих пансіонерів, коли вони проходили через їдальню.

— Так воно й мало кінчитися, — мовила, звертаючись до Пуаре, мадмуазель Мішоно. — Вони вже цілий тиждень ніжно позирають одне на одного.

— Еге ж, — відповів Пуаре. — Тому її й засудили.

— Кого?

— Пані Морен.

— Я кажу вам про мадмуазель Вікторину, — сказала Мішоно, не помічаючи, що ввійшла в кімнату Пуаре, — а ви мені розповідаєте про якусь пані Морен. Хто така ця дама?

— А чим же завинила мадмуазель Вікторина? — спитав Пуаре.

— Вона завинила тим, що кохає пана Ежена де Растіньяка і вішається йому на шию, сама не знаючи, куди це її заведе, наївну бідолашку.

Уранці пані де Нусінген довела Ежена до розпачу. В глибині душі він цілком здався на волю Вотрена, не бажаючи міркувати ні про мотиви дружнього ставлення до нього цієї незвичайної людини, ані над майбутнім їхньої спілки. Тільки чудо могло перешкодити йому впасти у прірву, над якою годину тому він уже підняв одну ногу, обмінявшись із мадмуазель Тайфер найніжнішими обіцянками. Вікторині вчувалися ангельські голоси, перед нею відкривалися небеса; «Дім Воке» набирав у її уяві тих фантастичних барв, якими декоратори розмальовують палаци на сцені: вона кохала і її кохали, — принаймні вона вірила в це! Та й яка жінка не повірила б цьому, дивлячись на Растіньяка, слухаючи його цілу годину потай від домашніх аргусів? Знаючи, що чинить огидно, Ежен намагався переконати себе, що спокутує свій гріх, ощаслививши жінку, і в цій боротьбі із сумлінням навіть погарнішав, відчайдушно простуючи вперед і світячись усіма пекельними вогнями, які палали в його серці. На щастя для нього, чудо сталося: весело увійшов Вотрен і, прочитавши все, що таїлося в юних серцях, які він з'єднав винахідливістю свого диявольського розуму, раптом затьмарив їхні радощі, глузливо заспівавши гучним басом:

Вікторина вибігла з кімнати, несучи в серці стільки ж щастя, скільки досі в ньому було горя. Бідолашна дівчина! Потиск руки, легкий дотик волосся Растіньяка до її щоки, слово, сказане так близько коло її вуха, що вона відчула теплий подих милих уст, тремтіння руки, що обняла її стан, поцілунок у шию, — усе це було священною обітницею кохання, а завдяки сусідству гладкої Сільвії, яка могла щохвилини увійти в цю осяйну їдальню, ця обітниця ставала палкішою й чарівнішою, ніж найпрекрасніші свідчення щирих почуттів, про які розповідається в найславетніших оповідях про кохання.

Ця «запорука кохання», як казали наші предки, здавалася гріховною дівчині, що сповідалася кожних два тижні. В цю годину вона подарувала більше душевних скарбів, ніж могла б дати обранцеві свого серця пізніше, ставши багатою й щасливою.

— Діло зроблено, — сказав Вотрен Еженові. — Наші денді посварились. Усе сталося, як бажалося. Розбіжність думок. Наш голубок образив мого сокола. Зустріч завтра, в Кліньянкурському редуті. О пів на дев'яту, коли мадмуазель Тайфер спокійно мочатиме гріночки в каву, їй відійдуть у спадок батькова любов і багатство. Подумати лишень! Молодий Тайфер чудово володіє шпагою і самовпевнений, мов козирний туз, але йому пустять кров ударом, який я винайшов: тільки трохи підняти шпагу і колоти в лоб! Я вам покажу цей прийом — страшенно корисна річ.

Растіньяк слухав, остовпівши, і нічого не міг відповісти. В цю хвилину ввійшли батько Горіо, Б'яншон та ще кілька пансіонерів.

— Отаким саме я й хотів вас бачити, — сказав йому Вотрен. — Ви знаєте, що робите. Добре, моє орлятко! Вам на роду написано керувати людьми; ви дужий, твердий, упертий — я поважаю вас.

Вотрен хотів потиснути йому руку, але Растіньяк хутко відсмикнув її і, сполотнівши, впав на стілець: йому ввижалася калюжа крові біля ніг.

— Ах, на вас іще залишилося кілька пелюшок, забруднених доброчесністю! — тихо мовив Вотрен! — У татуся Долібана три мільйони. Я знаю його статки. Посаг зробить вас біленьким, як вінчальне убрання, навіть у ваших власних очах.

Растіньяк більше не вагався. Він вирішив того ж таки вечора попередити Тайферів — батька і сина. Вотрен пішов, і тоді батько Горіо прошепотів Еженові на вухо:

— Ви засмучені, хлопчику. Зараз я вас утішу. Ходімо!

І старий вермішельник запалив від лампи свою виту свічечку; Ежен пішов за ним, аж тремтячи з цікавості, не мовлячи й слова.

— Зайдімо до вас, — сказав Горіо, який заздалегідь взяв у Сільвії ключа від студентової кімнати. — Ви думали цього ранку, що вона вас не любить, правда? Вона вас випровадила мимохіть, а ви вже й розсердились, і пішли у розпачі. Чудій! Вона чекала на мене. Розумієте? Нам треба було піти закінчити опорядження чарівної квартирки, в якій ви маєте оселитися через три дні. Не виказуйте мене. Вона хоче зробити вам сюрприз, але я не можу далі ховати від вас цю таємницю. Це на вулиці д'Артуа, за кілька кроків від вулиці Сен-Лазар. Ви житимете, як князь. Ми вибрали для ваc меблі, наче для молодої. За останній місяць ми багато чого зробили, тільки не казали вам нічого. Мій повірений взявся до справи, дочка моя матиме тридцять шість тисяч франків на рік — проценти з її посагу; я зажадаю, щоб її вісімсот тисяч франків було вкладено в надійне нерухоме майно.

Ежен, схрестивши на грудях руки, мовчазно походжав по своїй убогій, неприбраній кімнаті. Батько Горіо, скориставшись із моменту, коли студент повернувся до нього спиною, поставив на камін червоний сап'яновий футляр, на якому було витиснено золотом герб Растіньяків.

— Любий мій хлопчику, — сказав бідолаха Горіо, — я з головою поринув у цю справу. Щоправда, я старався і для себе, бо дуже зацікавлений у вашому переїзді. Ви не відмовите мені, коли я про щось вас попрошу?

— Чого ви хочете?

— На шостому поверсі, над майбутньою вашою квартирою, є кімната з ходом до вас. Дозвольте мені там оселитись. Я старіюсь і живу дуже далеко від своїх дочок. Я вам не заважатиму. Я тільки житиму там. Ви мені щовечора розповідатимете про дочку. Правда ж, це не буде вам неприємно? Коли ви вертатиметесь додому, я вже буду в ліжку і, почувши ваші кроки, казатиму собі: «Він щойно бачив мою Фіфіну. Він їздив з нею на бал, вона щаслива завдяки йому». Якщо я захворію, для мене найкращим бальзамом буде чути, що ви вернулись, ходите по кімнатах, соваєте стільці. Ви нагадували б мені дочку. Звідти рукою подати до Єлісейських Полів, де мої дочки проїжджають щодня; я їх завжди бачитиму, а тепер іноді спізнююсь. А може, вона й сама інколи завітає до вас. Я чутиму її голос, бачитиму, як вона в своєму ранковому капоті бігає туди-сюди, гарненька, мов кішечка. За цей місяць вона знов стала такою, як була до заміжжя, — веселою чепурушкою. Вона зціляється душею і цим щастям завдячує вам. О, для вас я зробив би все, навіть неможливе. Повертаючись додому, вона мені сказала: «Татусю, яка я щаслива!» Коли вони кажуть статечно «батьку», на мене ніби холодом віє, а от коли звуть «татусь», мені здається, що вони ще маленькі дівчатка, у мені оживають приємні спогади. Тоді я більше почуваю себе їхнім батьком. У мене таке враження, ніби вони ще не належать нікому іншому.

Бідолаха витер очі: він плакав.

— Давно вже не чув я таких слів, давно вже вона не брала мене під руку. Так, так, вже років десять я не гуляв із дочками. А як приємно торкатися до її сукенки, пристосовуватись до її кроків, відчувати її тепло! Сьогодні я водив Дельфіну скрізь. Заходив з нею в крамниці. Потім повіз її додому. О, дозвольте мені пожити біля Вас! Часом вам буде потрібна якась послуга — я буду поряд. О, яка щаслива була б моя дочка, якби той товпига ельзасець помер, якби його подагра здогадалася перекинутись йому в живіт! Ви стали б моїм зятем, були б її законним чоловіком. Вона ж і досі не зазнала ніяких радощів у житті й така нещасна, що я прощаю їй усе. Бог повинен бути на боці люблячих батьків. — Він трохи помовчав, а потім додав, похитавши головою: — Вона вас дуже кохає! Дорогою вона без угаву говорила про вас: «Правда ж, тату, він хороший? Серце в нього добре. Чи згадує він про мене?» Та що там казати, від вулиці д'Артуа до пасажу Панорами вона набалакала мені про вас усякої всячини. Нарешті Фіфіна вилила мені свою душу. Цього чудового ранку я забув про свою старість і відчув себе легким, мов пір'їнка. Я сказав їй, що ви мені віддали тисячу франків. О люба моя дівчинка! Це її зворушило до сліз. А що це у вас отам на каміні? — нарешті не витерпів старий Горіо, бачачи, що Растіньяк не рухається з місця.

Ежен, зовсім приголомшений, тупо дивився на свого сусіда. Дуель, про яку сповістив Вотрен і яка мала відбутися завтра вранці, так не в'язалася із цим здійсненням його найзаповітніших мрій, що він почував себе наче в кошмарі. Він обернувся до каміна, помітив квадратний футляр, відкрив його і побачив усередині записку, покладену поверх годинника Брегета. На аркушику паперу було написано:

«Я хочу, щоб ви щогодини думали про мене, бо…

Дельфіна»

Останні слова, очевидно, натякали на якусь сцену, що відбулася між ними. Ежена це глибоко розчулило. Всередині золотого корпуса було емаллю зображено його герб. Ця коштовна річ, про яку він так давно мріяв, ланцюжок, ключик, форма годинника й різьба — все відповідало його уподобанню. Батько Горіо сяяв. Він, мабуть, обіцяв дочці розповісти про враження від подарунка, бо брав найжвавішу участь у хвилюваннях юних закоханців, хоч і в ролі третьої особи, але не менш щасливої. Горіо вже встиг полюбити Растіньяка і за його душевні якості, і за щастя своєї дочки.

— Підіть до неї сьогодні ввечері, вона чекає на вас. Товпига ельзасець вечеряє у своєї балерини. Ха-ха, який дурнуватий вигляд він мав, коли мій повірений виклав йому справу. А ще каже, ніби кохає мою дочку до нестями! Хай, тільки доторкнеться до неї, я його вб'ю. Сама думка, що моя Дельфіна належить… — він зітхнув, — штовхнула б мене на злочин. Та це не було б убивством людини, — це ж свиня з телячою головою. Ви ж візьмете мене до себе, правда?

— Звичайно, любий батьку Горіо. Ви ж добре знаєте, що я вас люблю.

— Бачу, ви не гидуєте мною. Дозвольте мені поцілувати вас. — І він стиснув студента в обіймах. — Ви зробите її щасливою, обіцяйте мені. То ви сьогодні ввечері підете до неї, правда ж?

— О, звісно! Мені треба вийти в одній невідкладній справі.

— Чи не можу я вам стати в пригоді?

— Ай справді, можете. Поки я буду в пані де Нусінген, підіть до пана Тайфера-батька і попросіть його призначити мені цього вечора час для розмови про одну дуже важливу справу.

— То, виходить, юначе, це правда, — вигукнув батько Горіо, змінившись на обличчі, — що ви залицяєтесь до його дочки, як базікають оті дурні внизу. Бий мене сила Божа! Ви ще не знаєте, який важкий кулак у Горіо. Якщо ви нас обманете, єдиний удар кулака вирішить справу. О, та це неможливо!

— Присягаюсь вам, що люблю тільки одну-єдину жінку в світі, — сказав студент. — Я сам відчув це тільки зараз.

— Ах, яке щастя! — скрикнув батько Горіо.

— Але річ у тім, — мовив студент, — що син Тайфера б'ється завтра на дуелі, і, я чув, його вб'ють.

— А чому це вас турбує? — спитав Горіо.

— Та треба ж сказати батькові, щоб він не дав своєму синові підставити лоба! — вигукнув Ежен.

У цю хвилину його перервав Вотрен, що з'явився на порозі кімнати, співаючи:

— Панове, — гукнув Крістоф, — суп подано, всі вже за столом.

— Почекай, — сказав Вотрен. — Піди-но візьми пляшку бордо в моїй кімнаті.

— Як вам подобається годинник? — спитав батько Горіо. — В неї чудовий смак, правда?

Вотрен, батько Горіо і Растіньяк зійшли разом униз і, запізнившись, опинилися за столом поруч. Ежен поводився з Вотреном під час обіду підкреслено холодно, хоч цей чоловік — і взагалі такий приємний, на думку пані Воке, — сьогодні розійшовся як ніколи. Він сипав блискучі дотепи і розбуркав усю компанію. Така впевненість у собі, такий спокій жахали Ежена.

— На яку ногу ви сьогодні встали? — спитала пані Воке. — Ви веселі, як трясогузка.

— Я завжди веселий, коли зроблю добре дільце.

— Дільце? — перепитав Ежен.

— Авжеж. Я доставив партію товару і тому маю право на чималі комісійні. — Помітивши, що мадмуазель Мішоно придивляється до нього, він сказав: — Мадмуазель, може, вам щось не подобається в моєму обличчі? Чого це ви так втупилися в мене? Кажіть відверто! Щоб зробити вам приємність, я ладен змінити… Пуаре, ви ж не розгніваєтесь за це, га? — сказав він, підморгуючи старому чиновникові.

— От би, хай йому чорт, намалювати з вас ярмаркового Геракла, — сказав молодий художник Вотренові.

— Чудово! Згода, якщо мадмуазель Мішоно позуватиме вам для цвинтарної Венери, — відповів Вотрен.

— А Пуаре? — спитав Б'яншон.

— О, Пуаре позуватиме, як Пуаре. Це буде бог садів, — вигукнув Вотрен. — Адже його ім'я походить від груші[118].

— Гнилички! — підказав Б'яншон.

— Все це дурниці, — зауважила пані Воке, — краще б ви нас почастували вашим бордо, адже я бачу пляшечку, що висунула свого носика. Вино підтримає ваш веселий настрій, до того ж це корисно для шлунка.

— Панове, — мовив Вотрен, — пані президентка закликає нас до порядку. Пані Кутюр і мадмуазель Вікторина пробачать нам наші легковажні слівця, але пощадіть невинність батечка Горіо. Пропоную вам маленьку пляшкораму бордоського вина; ім'я Лафіта[119] надає йому ще більшої слави — прошу не вважати це за політичний натяк. Гей ти, опудало, — сказав він, глянувши на Крістофа, який, проте, не зрушив з місця. — Сюди, Крістофе! Хіба ти не знаєш свого імені? Опудало, неси сюди випивку!

— Ось, пане, — сказав Крістоф, подаючи йому пляшку.

Наповнивши склянки Ежена та батька Горіо, Вотрен повільно налив і собі кілька крапель; він куштував вино язиком, поки сусіди пили своє, і раптом скривився:

— Ах чорт, тхне корком. Візьми це собі, Крістофе, і принеси нам інше, ти знаєш, там праворуч. Нас шістнадцятеро, неси вісім пляшок.

— Ну, коли ви так розщедрились, — сказав художник, — ставлю сотню каштанів.

— Хо! Хо!

— Еге!

— Брр!

Вигуки пансіонерів лунали звідусіль, наче лускання ракети.

— Ану, матусю Воке, ставте дві пляшечки шампанського! — гукнув Вотрен.

— Отакої! Може, ви ще схочете, щоб я віддала вам і весь свій будинок? Дві пляшки шампанського! Та це ж коштує двадцять франків. У мене не такі заробітки. Ні! Проте якщо пан Ежен заплатить за шампанське, то я почастую наливкою.

— Від її наливки проносить, як від рицини, — сказав тихенько студент-медик.

— Мовчи, Б'яншоне, — вигукнув Растіньяк, — я не можу чути про рицину, мені з душі верне. Згода, я плачу за шампанське! — додав студент.

— Сільвіє, — мовила пані Воке, — подайте печиво й пиріжечки.

— Ваші пиріжечки вже мохом поросли, вони в рот не лізуть, — сказав Вотрен, — а печиво несіть.

Через хвилину бордо обійшло всіх. Товариство повеселіло й пожвавішало. Лунав гучний регіт, вихоплювались вигуки, схожі на голоси різних тварин. Музейний службовець спробував відтворити звичайний у Парижі вуличний вигук, схожий на нявкання закоханого кота, і негайно вісім голосів по черзі проревли:

— Ножі гострити!

— Насіння для пташок!

— Трубочки з вершками, пані, трубочки з вершками!

— Латаю каструлі!

— Устриці, свіжі устриці!

— Купую одяг, капелюхи, старі краватки!

— Вишень, кому солодких вишень!

— Парасольки, парасольки!

Пальма першості припала Б'яншонові, коли він гугнявим голосом вигукнув:

— Вибивачки — вибивати одяг і жінок!

Кілька хвилин панував неймовірний галас, лунали безглузді жарти — справжня опера, де диригував Вотрен, водночас не спускаючи з ока Ежена та батька Горіо, які вже неначе сп'яніли. Відкинувшись на стільцях, обидва поважно споглядали цей незвичний бешкет і пили мало. Обох турбували думки про те, що вони мали зробити ввечері, однак їм бракувало сили підвестися з місця. Вотрен скоса позирав на них, стежачи, як міняється вираз їхніх облич; вибравши хвилину, коли очі в них закліпали і, здавалося, ось-ось заплющаться, він, схилившись до Растіньяка, сказав йому на вухо:

— Он як, хлопче, не такі ми вже спритні, щоб змагатися з дядечком Вотреном, а він дуже вас любить і не дозволить накоїти дурниць. Коли я щось вирішив, то тільки Господь Бог здолає стати мені на перешкоді. Ах, це ж ми хотіли попередити батечка Тайфера, вчинити школярську помилку! Піч гаряча, тісто вчинене, хліб на лопаті; взавтра ми уминатимемо його, аж за вухами лящатиме; то що ж, невже не дамо посадити хліб у піч? Ні, ні, хай печеться! Якщо у нас і з'являться докори сумління, вони зникнуть в процесі травлення їжі. В той час, як ми спокійнісінько спатимемо, полковник граф Франкессіні вістрям своєї шпаги відвоює нам спадщину Мішеля Тайфера. Вікторина успадкує братову ренту — тисяч п'ятнадцять на рік. Я вже довідався і знаю, що материна спадщина становить понад триста тисяч.

Ежен слухав ці слова, але не міг відповісти: язик йому прилип до піднебіння, і його непереможно хилило на сон; стіл і обличчя пансіонерів він уже бачив немов у тумані. Незабаром гомін ущух, пансіонери по одному розійшлися; потім, коли зостались тільки вдова Воке, пані Кутюр, мадмуазель Вікторина, Вотрен і батько Горіо, Растіньяк побачив крізь сон, як пані Воке збирає пляшки і зливає рештки в одну пляшку.

— Ах, які вони шалапути, які зелені! — казала вдова.

Це було останнє речення, котре Ежен міг розібрати.

— Тільки пан Вотрен уміє встругнути таку штуку, — сказала Сільвія. — Гляньте, Крістоф гурчить, мов та дзига.

— До побачення, матусю, — сказав Вотрен. — Іду на бульвар подивитися на пана Марті в «Дикій горі»[120] — великій драмі, переробленій із «Самітника». Запрошую вас і наших дам.

— Дякую, — сказала пані Кутюр.

— Як, сусідко? — вигукнула пані Воке. — Невже ви не хочете подивитися п'єсу, перероблену з «Самітника», твору на манір Шатобріанової «Атала»? А минулого літа ми ж так любили читати його в олтанці і плакали, наче Магдалина Елодійська, — такий він гарний. До того ж це твір моральний, він може справити добрий вплив на вашу вихованку.

— Нам не дозволено ходити в театр, — відповіла Вікторина.

— Ну, ось вони й готові, наші молодці, — сказав Вотрен, комічно розхитуючи голови батька Горіо та Ежена.

Прихиливши голову студента до спинки стільця, щоб йому зручніше було спати, він ніжно поцілував його в лоб і проспівав:

— Боюся, щоб він не захворів, — сказала Вікторина.

— А ви зостаньтеся тут і догляньте його, — порадив їй Вотрен. — Це ваш обов'язок як вірної дружини, — шепнув він дівчині на вушко. — Хлопець палко вас кохає, і ви будете його жіночкою, провіщаю вам. Отже, — промовив він голосно, — вони заслужили загальну повагу, жили щасливо й народили багато дітей. Так закінчуються всі любовні романи. Ну, матусю, — додав він, звертаючись до пані Воке і обіймаючи її, — надівайте капелюшка, святкову квітчасту сукню, графинин шарф. Я сам найму для вас фіакр. — І він вийшов, наспівуючи:

— Їй-богу, пані Кутюр! З таким чоловіком я була б щаслива навіть на горищі. Гляньте, батько Горіо і той упився, — мовила вона, повертаючись до вермішельника. — Цьому старому скнарі ніколи й на думку не спадало куди-небудь повести мене. Боже мій! Та він зараз упаде на підлогу! Який сором! Літній чоловік, а напився до безтями. Та, правду сказати, він і так мов не при тямі… Ану, Сільвіє, відведіть старигана до нього в кімнату.

Сільвія взяла бідолаху під пахви, потягла нагору і кинула в одежі, наче мішок, поперек ліжка.

— Бідний хлопець, — сказала пані Кутюр, пригладжуючи Еженові волосся, що спадало йому на очі, — зовсім як дівчина: не знає, до чого ведуть надмірності.

— Ах, ось уже тридцять один рік, як я тримаю пансіон, — сказала пані Воке, — і чимало юнаків пройшло, як то кажуть, через мої руки, але ще ніколи не було такого милого, такого добре вихованого, як пан де Растіньяк. Який він гарний, коли спить! Пані Кутюр, покладіть його голову собі на плече. Еге! Вона й сама падає на плече мадмуазель Вікторини! Про дітей дбає сам бог: ще трохи, і він розбив би голову об ріжок стільця. Яка б гарненька з них вийшла парочка!

— Мовчіть, голубонько! — вигукнула пані Кутюр. — Ви таке говорите…

— Та він же не чує, — відповіла вдова Воке. — Ну, Сільвіє, ходімо вдягатись. Я надіну високий корсет.

— Ото ще! Високий корсет після такого обіду, пані! — заперечила Сільвія. — Пошукайте собі кого іншого, щоб вас затягли; щодо мене, то я не хочу бути вашою вбивцею. Ця необережність може коштувати вам життя.

— Байдуже, треба догодити панові Вотрену.

— Виходить, ви дуже любите своїх спадкоємців?

— Ану, Сільвіє, годі базікати! — гримнула на неї вдова, виходячи.

— І це в її літа! — сказала куховарка, показуючи Вікторині на свою господиню.

У їдальні лишилися тільки пані Кутюр та її вихованка, на плечі якої спав Ежен. Хропіння Крістофа лунало в безгомінному будинку, підкреслюючи мирний сон Ежена, що спав, як дитина. Вікторина була щаслива; вона може дозволити собі милосердя, в якому виливаються всі найкращі почуття жінки, може, не чинячи тяжкого гріха, відчувати, як серце юнака б'ється біля її серця, і вона проймалась материнською ніжністю й гордістю. Крізь тисячу думок і почуттів, що роїлися в її душі, пробивався буйний порив пристрасті, збудженої теплим, чистим диханням юнака.

— Люба моя, бідолашна дівчинка! — сказала пані Кутюр, стискаючи її руку.

Стара жінка замилувалась її непорочним, страдницьким обличчям, осяяним у цю мить ореолом щастя. Вікторина схожа була на старовинну ікону, в якій художник, нехтуючи всякі деталі, зосередив усю чарівну силу спокійного, гордого пензля на лику, що був хоч і жовтуватого тону, але немов одбивав золотистий відблиск неба.

— А він же й двох склянок не випив, мамо, — сказала Вікторина, проводячи пальцями по Еженових кучерях.

— Коли б він був гультяєм, доню, то переносив би вино так само легко, як і всі інші. Сп'яніння промовляє на його користь.

На вулиці заторохтіли колеса екіпажа.

— Мамо, — сказала дівчина, — це пан Вотрен. Підтримайте пана Ежена. Мені не хочеться, щоб цей чоловік побачив мене в такій позі. Його слова бруднять душу, та й у погляді є щось гнітюче для жінки, наче він роздягає її очима.

— Ні, — заперечила пані Кутюр, — ти помиляєшся. Пан Вотрен — хороша людина, він трохи нагадує мені мого покійного чоловіка, — грубуватий, але м'якосердий, такий собі добрий буркотун.

В ту мить нечутно ввійшов Вотрен і глянув на цю картину — на дві юні істоти, осяяні лагідним світлом лампи.

— Ось така сцена, — сказав він, схрестивши руки на грудях, — надихнула б милого Бернардена де Сен-П'єра[121], автора «Поля і Віргінії», і він написав би чудові сторінки. Юність прекрасна, пані Кутюр. Спи, любий хлопчику, — промовив він, дивлячись на Ежена, — щастя іноді приходить уві сні. Пані, — звернувся він до вдови, — що мене прихиляє до цього юнака і зворушує, то це гармонія душевної краси з красою його обличчя. Гляньте, хіба це не херувим, що спочиває на плечі ангела? Цей юнак вартий кохання. Якби я був жінкою, то хотів би вмерти — ні, це було б безглуздо! — хотів би жити заради нього. Милуючись на них, — мовив він тихенько, схилившись до вуха вдови, — я не можу не думати, що Бог створив їх одне для одного. Провидіння має свої таємні шляхи, воно випробовує серця і думки людей, — сказав він уже голосно. — Дивлячись на вас, дітки мої, таких близьких одне одному чистотою душі і всіма людськими почуттями, я кажу собі: неможливо, щоб у майбутньому ви будь-коли розлучилися. Бог справедливий. А втім, — сказав він дівчині, — пригадую, я бачив у вас лінію щастя. Дайте мені вашу руку, мадмуазель Вікторино. Я знаюся на хіромантії, мені часто доводилося ворожити. Ну, не бійтесь! О, що це я бачу? Слово честі, ви незабаром станете однією з найбагатших спадкоємниць у всьому Парижі. Ви ощасливите свого милого… Ваш батько кличе вас до себе. Ви одружуєтесь із знатним, гарним юнаком, що палко вас кохає.

В цю мить важка хода кокетливої вдови перервала Вотренові віщування.

— Ось і матуся Воке, гарна, мов зіронька, і затягнена, як оса. Чи не задихаємось ми трішечки? — спитав він, помацавши планшетку корсета. — Ребра добряче здавило, матусю. Якщо ми заплачемо, станеться вибух; звісно, я позбираю уламки з пильністю справжнього антиквара.

— Ось хто знається на французькій галантності, — прошепотіла вдова, нахиляючись до вуха пані Кутюр.

— Прощайте, дітки, — звернувся Вотрен до Ежена і Вікторини. — Благословляю вас, — сказав він, кладучи їм на голови руки. — Повірте, мадмуазель: побажання чесної людини щось важать — вони приносять щастя. Господь Бог змилостивиться.

— До побачення, люба, — сказала пані Воке своїй пожилиці. — Чи не думаєте ви, — додала вона тихо, — що пан Вотрен має серйозні наміри щодо мене?

— Гм! Гм!

Коли обидві жінки лишилися самі, Вікторина, розглядаючи свої руки, зітхнула:

— Ах, люба мамо, якби збулося те, що сказав добрий пан Вотрен!

— Для цього треба тільки одне, — відповіла стара дама, — щоб оте страховище, твій брат, упав з коня.

— Ах, мамо!

— Господи! Може, воно й гріх бажати лиха своєму ворогові, — мовила вдова. — Ну, та я вже спокутую його. Відверто кажучи, я охоче понесла б квіти на його могилу. Негідник! У нього немає мужності заступитися за свою матір, а він же загарбав різними каверзами всю спадщину на шкоду тобі. Моя кузина була дуже багата. На твоє лихо, про її посаг нічого не сказано в шлюбному контракті.

— Моє багатство гнітило б мене, якби воно мені дісталося ціною чийогось життя, — сказала Вікторина. — Якщо для мого щастя треба, щоб умер мій брат, то я волію краще лишитися тут назавжди.

— Ах, Боже мій, ти ж чула, що сказав добрий пан Вотрен, — людина, як бачиш, віруюча! — відповіла пані Кутюр. — Мені приємно було дізнатись, що він не такий безбожник, як інші, ті, що говорять про Бога з меншою повагою, ніж про диявола. І справді — хто знає, якими шляхами веде нас провидіння?

З допомогою Сільвії дві жінки нарешті перенесли Ежена в його кімнату і поклали на ліжко; куховарка розстебнула на ньому одяг, щоб йому було зручніше. Перед тим як вийти, коли пані Кутюр одвернулась, Вікторина поцілувала Ежена в чоло, — цей грішний вчинок переповнив її серце щастям. Вона окинула поглядом Еженову кімнату, немов зібравши в єдиній думці всі радощі, яких зазнала цього дня, створила з них цілу картину, довго милувалася нею і заснула того вечора, почуваючи себе найщасливішою в цілому Парижі.

Вотрен влаштував гулянку, щоб напоїти Ежена і старого Горіо вином з домішкою снотворного, але вона призвела до згуби його самого. Б'яншон сп'яну забув розпитати мадмуазель Мішоно про Дурисмерть. Вимовивши це ім'я, він, безперечно, викликав би підозру у Вотрена, чи — називатимемо його справжнім ім'ям — Жака Коллена, однієї із знаменитостей каторги. До того ж тієї миті, коли мадмуазель Мішоно, покладаючись на щедрість Коллена, обмірковувала, чи не вигідніш буде попередити його й допомогти йому втекти вночі, Вотрен обізвав її цвинтарною Венерою, і стара діва вирішила виказати каторжника. Разом із Пуаре вона відразу пішла до славетного начальника розшукної поліції в завулку Святої Анни, гадаючи, що їй знову доведеться мати справу просто з чиновником на ім'я Гондюро. Начальник розшукної поліції прийняв її дуже люб'язно. Після розмови, під час якої вони дійшли згоди по всіх пунктах, мадмуазель Мішоно попросила дати їй краплі, з допомогою яких вона мала перевірити, чи є у Вотрена тавро. Коли цей великий муж у завулочку Святої Анни шукав у шухляді свого письмового столу пляшечку, мадмуазель Мішоно помітила вираз задоволення на його обличчі і збагнула, що зловити Вотрена куди важливіше, ніж арештувати простого каторжника. Поміркувавши, вона стала підозрювати, що поліція сподівається, на підставі деяких свідчень каторжників-зрадників, захопити велику суму грошей. Коли вона висловила свої здогади лисому начальникові, той усміхнувся і спробував заспокоїти стару діву.

— Ви помиляєтесь, — відповів він, — Коллен — найнебезпечніша сорбонна, яка будь-коли існувала серед злодіїв. Оце й усе. Негідники це знають, він їхній прапор, їхня підтримка, — одне слово, їхній Бонапарт. Вони всі люблять його. Цей молодець ніколи не залишить своєї макітри на Гревській площі[122].

Мадмуазель Мішоно не зрозуміла його, і Гондюро пояснив їй слова, запозичені з жаргону каторжників. «Сорбонна» і «макітра» — два сильних вирази з мови злочинців, які перші відчули потребу розглядати людську голову в двох аспектах. «Сорбонна» — це голова живої людини, її порадник, її думка. «Макітра» — зневажлива назва відтятої голови, що не варта ламаного гроша.

— Коллен водить нас за ніс, — сказав він. — Коли ми маємо справу з людиною твердою, як загартована англійська сталь, то можемо вбити її при найменшій спробі вчинити опір під час арешту. Ми й розраховуємо на сутичку, щоб убити Коллена завтра вранці. Таким чином можна уникнути процесу, витрат на охорону злочинця та його харчування і звільнити суспільство від негідника. Судова процедура, виклик свідків, оплата їх, витрати на виконання вироку, все, що потрібно, щоб поквитатися законним шляхом хоч би з ким із цієї погані, коштує значно дорожче за тисячю екю, яку ви одержите від нас. Буде заощаджено і час. Всадивши багнета в черево Дурисмерті, ми зможемо запобігти сотні злочинів і вберегти від спокуси ще півсотні негідників, які відтепер боятимуться виправної поліції. Ось що зветься добре організована поліція. Як кажуть справжні філантропи, діяти отак — значить запобігати злочинності.

— І служити батьківщині, — докинув Пуаре.

— Так, так, — відповів начальник поліції, — ви сьогодні говорите розумні речі. Звісно, ми служимо батьківщині. Треба сказати, що світ дуже несправедливий до нас. Ми робимо суспільству великі послуги, але про них ніхто не знає. Тому обов'язок розумної людини бути над забобонами, а християнинові треба миритися з тим злом, яке можливе і в доброму ділі, коли його роблять не так, як то заведено. Бачте, Париж — це Париж. Це слово пояснює моє життя. Завтра я буду зі своїми людьми на чатах у Королівському саду. Маю честь кланятись, мадмуазель. Пошліть Крістофа на вулицю Бюффона, до пана Гондюро, в той дім, де ви мене бачили. На все добре, пане. Якщо вас коли-небудь обікрадуть, зверніться до мене, і вам усе повернуть. Я до ваших послуг.

— І є ж такі дурні, — сказав Пуаре, звертаючись до мадмуазель Мішоно, — що просто навісніють, почувши слово «поліція». Цей пан дуже люб'язний, а те, чого він од нас хоче, — суща дрібничка.

Наступному дневі судилося стати одним з найнезвичайніших в історії «Дому Воке». Досі найзначнішою подією в мирному житті пансіону була поява самозваної графині де л'Амберменіль, що промайнула, як метеор. Однак усе минуле зблідло перед перипетіями цього великого дня, що довго потому не сходив з вуст пані Воке. Горіо та Ежен де Растіньяк проспали аж до одинадцятої години. Сама вдова, повернувшись опівночі з театру Гете, ніжилась у ліжку до пів на одинадцяту. Крістоф, допивши вино, яким частував Вотрен, теж заспав, і звичайний розпорядок у пансіоні був порушений. Пуаре і мадмуазель Мішоно не скаржились на те, що сніданок спізнився. Щодо Вікторини і пані Кутюр, то вони спали допізна. Вотрен пішов з дому о восьмій годині й вернувся саме тоді, як було подано сніданок. Тому ніхто не обурювався, коли тільки о чверть на дванадцяту Сільвія з Крістофом почали стукати в усі двері, запрошуючи до столу. Поки Сільвії та служника не було в їдальні, мадмуазель Мішоно, зійшовши вниз перша, підмішала зілля у срібний Вотренів кухлик з вершками до кави, які грілись у гарячій воді разом із вершками для інших пансіонерів. Стара діва розраховувала на цей звичай пансіону, щоб здійснити свій намір. Сім пансіонерів зібралися в їдальні не одразу. Коли Ежен, потягаючись, спускався сходами останнім, посланець передав йому листа від пані де Нусінген. Вона писала:

«Щодо вас, друже мій, я не відчуваю ні фальшивого самолюбства, ні гніву. Я чекала вас до другої години ночі. Чекати того, кого любиш! Хто зазнав цієї муки, той не завдасть її нікому. Бачу, що ви кохаєте вперше. Що ж трапилось? Я в тривозі. Якби не боялася зрадити таємницю мого серця, то пішла б довідатись, що сталося з вами — добре чи лихе. Але якби я вийшла чи виїхала з дому в цей час, хіба б не погубила себе? Я відчула, яка гірка жіноча доля. Заспокойте мене, поясніть, чому ви не прийшли після того, що переказав вам мій батько. Я буду гніватись, але прощу вас. Чи не захворіли ви? Чому ви живете так далеко? Благаю — хоч одне слово! До скорого побачення, правда ж? Якщо вам ніколи, досить одного слова. Напишіть: «Лечу!» — або: «Хворий». А втім, якби ви захворіли, то батько сказав би мені. Що ж сталося?»

— Так, що сталося? — вигукнув Ежен і кинувся в їдальню, бгаючи недочитаного листа. — Котра година?

— Пів на дванадцяту, — сказав Вотрен, кладучи цукор у каву.

Втеклий каторжник глянув на Ежена тим холодним заворожливим поглядом, властивим людям з магнетичною силою, що, кажуть, приборкує навіть буйних божевільних у лікарнях. Ежен здригнувся всім тілом. На вулиці проторохкотіла карета, і в кімнату вбіг стривожений лакей пана Тайфера, якого пані Кутюр одразу впізнала по лівреї.

— Мадмуазель! — вигукнув він. — Ваш батько кличе вас. Сталося велике нещастя. Пан Фредерік бився на дуелі; його поранено шпагою в лоб; лікарі не мають надії його врятувати. Ви ледве встигнете з ним попрощатися, він непритомний.

— Бідолашний хлопець! — голосно промовив Вотрен. — Як можна затівати сварки, маючи тридцять тисяч річного прибутку? Справді, молодь не вміє належно поводитись.

— Пане! — вигукнув Ежен.

— Ну що, доросла дитино? Хіба в Парижі б'ються на дуелі не кожного ранку? — спитав Вотрен, спокійно допиваючи каву; мадмуазель Мішоно стежила за ним так напружено, що подія, яка приголомшила всіх, її не схвилювала.

— Я їду з вами, Вікторино, — сказала пані Кутюр.

І обидві жінки вибігли з дому, навіть не надівши капелюшків і шалей. Виходячи, Вікторина глянула крізь сльози на Ежена, немов говорячи: «Не думала я, що за наше щастя я заплачу сльозами».

— Та чи не пророк ви часом, пане Вотрен? — спитала пані Воке.

— Я — хто завгодно, — відповів Жак Коллен.

— Як усе це дивно! — не вгавала пані Воке, нанизуючи одна на одну незначущі фрази з приводу цієї події. — Смерть хапає нас отак зненацька. Молоді часто вмирають раніше за старих. Щасливі ми, жінки, що не б'ємося на дуелях; та в нас є інші хвороби, яких немає у чоловіків. Ми народжуємо дітей, і материнські муки тривають довго. Як пощастило Вікторині! Батько змушений буде її визнати.

— От бачите! — сказав Вотрен, дивлячись на Ежена. — Вчора вона не мала жодного су, а сьогодні володіє кількома мільйонами.

— Слухайте, пане Ежене, — вигукнула пані Воке, — ви наче знали, куди вціляли!

Батько Горіо враз глянув на студента і побачив у нього в руці зібганого листа.

— Ви його не дочитали. Що це означає? Хіба й ви такий, як інші? — спитав він Растіньяка.

— Пані Воке, я ніколи не одружуся з мадмуазель Вікториною, — сказав Ежен, і на обличчі в нього з'явився вираз такого жаху й огиди, що всі знітились.

Батько Горіо схопив руку студента і потиснув її. Він хотів був її поцілувати.

— Ох-хо-хо! — гукнув Вотрен. — В італійців є добра приказка: col tempo[123].

— Я чекаю на відповідь, — нагадав Растіньяку посланець пані де Нусінген.

— Скажіть, що я їду.

Посланець пішов. Ежен був страшенно схвильований і забув про обережність.

— Що робити? — промовив він голосно сам до себе. — Доказів нема.

Вотрен усміхнувся. Але в цю мить напій, всотаний його шлунком, почав діяти. Проте каторжник був такий міцний, що підвівся, глянув на Растіньяка і промовив до нього глухим голосом:

— Юначе, добро приходить уві сні.

І впав, як мертвий.

— Є таки боже правосуддя! — вигукнув Ежен.

— Е, що ж це таке з нашим бідним, любим паном Вотреном?

— Апоплексичний удар! — скрикнула мадмуазель Мішоно.

— Сільвіє, мерщій біжи по лікаря, голубко, — звеліла вдова. — Ах, пане де Растіньяк, підіть негайно до пана Б'яншона: Сільвія може не застати вдома нашого доктора Гренпреля.

Растіньяк зрадів, що є привід покинути цей жахливий вертеп, і кинувся бігти.

— Крістофе, щодуху до аптекаря, попроси чого-небудь проти апоплексії.

Крістоф вийшов.

— Батечку Горіо, допоможіть нам перенести сердегу нагору, в його кімнату.

Вотрена підняли, сяк-так протягли сходами й поклали в ліжко.

— Я нічим не можу допомогти — піду до дочки, — сказав Горіо.

— Старий егоїст! — вигукнула пані Воке, — Іди, щоб ти здох, як собака.

— Ідіть-но пошукайте, чи нема у вас ефіру, — попросила мадмуазель Мішоно пані Воке, роздягаючи Вотрена. Їй допомагав Пуаре.

Пані Воке пішла в свою кімнату і залишила мадмуазель Мішоно господинею на полі бою.

— Мерщій скиньте з нього сорочку та поверніть його долілиць. Зробіть же хоч це. Я не хочу бачити голого чоловіка, — наказувала вона Пуаре. — Стоїть як пень.

Коли Вотрена перевернули, мадмуазель Мішоно щосили ляснула його по плечу, і дві фатальні білі літери виступили на почервонілій шкірі.

— На тобі! Як легко ви заробили три тисячі франків! — вигукнув Пуаре, підтримуючи Вотрена, поки мадмуазель Мішоно натягала на нього сорочку. — Ху, який важкий, — додав він, кладучи його на ліжко.

— Мовчіть! Може, каса тут? — жваво сказала стара діва, очі якої наче пронизували стіни, з такою жадібністю розглядала вона кожну річ у кімнаті. — Якби можна було відімкнути під якимось приводом оцей секретер.

— Мабуть, це було б негаразд, — відповів Пуаре.

— Ні, крадені гроші, що належали всім, тепер нічиї. Але ми не встигнемо, — додала вона. — Я чую, вже йде Воке.

— Ось вам ефір, — мовила пані Воке. — Можна сказати, сьогодні — день пригод. Боже мій! Та цей чоловік зовсім не схожий на хворого; він білісінький, як курчатко.

— Як курчатко? — перепитав Пуаре.

— Серце б'ється рівно, — сказала вдова, поклавши руку на груди Вотрена.

— Рівно? — здивовано перепитав Пуаре.

— Він здоровісінький.

— Ви думаєте? — сказав Пуаре.

— Авжеж, він ніби спить. Сільвія пішла по лікаря. Чуєте, мадмуазель Мішоно, він пирхає від ефіру. Чи ба? Він просто знепритомнів. Пульс нормальний. Та він міцний, як дуб! Гляньте, мадмуазель, яка в нього на грудях шерсть: такий житиме сто років. А парик усе-таки тримається. Стривайте, адже він приклеєний; волосся фальшиве, певне, тому, що він рудий. Кажуть, руді або дуже добрі, або дуже лихі люди. Хіба ж він не добрий?

— Добрий на те, щоб повісити, — сказав Пуаре.

— Ви хочете сказати, на шию гарненькій жінці, — різко перебила його мадмуазель Мішоно. — Ідіть звідси, пане Пуаре. Ходити за хворими — це жіноча справа. Підіть краще прогуляйтеся. Ми з пані Воке добре доглянемо нашого любого пана Вотрена.

Пуаре пішов тихенько, не ремствуючи, немов пес, якому хазяїн дав копняка.

Растіньяк вийшов з дому прогулятися і подихати свіжим повітрям, він задихався. Він же хотів запобігти цьому злочинові, заподіяному в призначений час. Як же могло так статися? Що тепер робити? Він тремтів від думки, що став співучасником злочину. Спокій Вотрена і далі страхав його.

«А що, як Вотрен умре, нічого не сказавши?» — думав Растіньяк.

Він бігав алеями Люксембурзького саду, немов тікаючи від зграї собак, і йому вчувалось їхнє гавкання.

— Слухай, — гукнув до нього Б'яншон, — ти читав «Стернового»?

«Стерновий» була радикальна газета, яку редагував пан Тіссо; після виходу ранкових газет вона одразу друкувала зведення новин для провінції і таким чином на цілу добу випереджала інші газети.

— Там є цікава пригода, — сказав практикант із лікарні Кошена. — Тайфер-син бився на дуелі з графом Франкессіні, офіцером старої гвардії, і той встромив йому шпагу в лоба на два дюйми. Тепер Вікторина одна з найбагатших наречених у Парижі. Ех, якби знаття! Смерть — та сама рулетка! Це правда, що Вікторина на тебе задивлялась, га?

— Замовкни, Б'яншоне, я ніколи з нею не одружуся. Я кохаю чарівну жінку, вона теж мене любить, я…

— Ти говориш так, немов щосили намагаєшся не зрадити її. Покажи мені жінку, варту того, щоб заради неї пожертвувати капіталами пана Тайфера.

— Невже мене переслідують демони? — скрикнув Растіньяк.

— Що з тобою? Ти збожеволів. Дай-но мені руку, — сказав Б'яншон, — я помацаю тобі пульс. У тебе гарячка.

— Іди до матусі Воке, — сказав йому Ежен, — цей мерзотник Вотрен тільки що впав як мертвий.

— А-а! Ти підтверджуєш мої підозріння, треба їх перевірити, — вигукнув Б'яншон, лишаючи Растіньяка на самоті.

Довга прогулянка мала для Ежена важливі наслідки. Він ніби заглянув у всі закутки свого сумління. Правда, студент довго вагався, картав себе, приглядався до себе, але чесність усе-таки вийшла з цього жорстокого й жахливого випробування загартованою, як залізний брус, що витримує всі проби. Він пригадав учорашні признання батька Горіо, уявив собі квартиру, яку підшукала для нього Дельфіна на вулиці д'Артуа, знову видобув її листа, перечитав його, поцілував.

«Це кохання — мій якір порятунку, — подумав Ежен. — Бідолашний старий багато вистраждав. Він нічого не каже про своє лихо, але хто не вгадає його? Ну що ж, я доглядатиму його, як батька, дам йому якнайбільше радості. Якщо Дельфіна любить мене, то часто приходитиме до мене, і він буде коло неї. Ця вельможна графиня де Ресто — негідниця, вона ладна зробити з свого батька слугу. Люба Дельфіна! Вона краще ставиться до бідолахи Горіо, вона заслуговує того, щоб її кохали! Ах, сьогодні ввечері, нарешті, мене жде щастя».

Він витяг годинника, замилувався на нього.

«Як усе обернулось на добре! Коли кохання взаємне й вічне, можна й допомагати одне одному — я можу прийняти цей подарунок. Зрештою, я напевне проб'юсь і поверну все сторицею. В нашому зв'язку немає нічого злочинного, нічого такого, що суперечило б найсуворішій чесності. Скільки порядних людей вступають у такі зв'язки! Ми нікого не обдурюємо, а принижує людей тільки брехня. Брехати — це зрікатися себе! Вона давно не живе з чоловіком. Зрештою, я скажу ельзасцеві, щоб він віддав мені цю жінку, яку не може зробити щасливою».

В душі Растіньяка ще довго точилася боротьба. Хоча чеснотам юності судилося перемогти, непереборна цікавість усе-таки привела його знов, о пів на п'яту, коли вже посутеніло, до «Дому Воке», що його він заприсягнувся собі покинути назавжди. Ежен хотів дізнатися, вмер Вотрен чи ні. Б'яншону спало на думку дати Вотренові блювотного, віднести блювоту в лікарню і зробити хімічний аналіз. Намагання мадмуазель Мішоно перешкодити цьому й викинути блювоту в помийницю підсилило його підозріння. До того ж Вотрен занадто швидко одужав, і Б'яншон запідозрив якусь змову проти веселого пансіонного жартуна. На той час, коли Растіньяк повернувся, Вотрен уже був на ногах і стояв біля каміна в їдальні. Звістка про дуель Тайфера-сина зацікавила пансіонерів. Бажаючи дізнатися про подробиці справи та про вплив її на долю Вікторини, всі, за винятком батька Горіо, зібрались у їдальні раніше, ніж звичайно. Увіходячи, Ежен зустрівся очима з незворушним поглядом Вотрена. Цей погляд так глибоко пронизав йому серце і так сильно шарпнув струни ницих почуттів, що він здригнувся.

— Ну що, любий мій хлопчику, — сказав йому втеклий каторжник, — кирпата ще не так скоро мене забере. Ці дами кажуть, що я вийшов переможцем після такого удару, який міг би звалити й вола.

— О! Ви навіть можете сказати — буйвола! — скрикнула вдова Воке.

— Вам, здається, не зовсім приємно бачити мене живим? — сказав Вотрен на вухо Растіньякові, немов угадуючи його думки. — Це могла витримати тільки сильна людина.

— Далебі, — мовив Б'яншон, — вам дуже пристало б ім'я того пана, про якого позавчора говорила мадмуазель Мішоно, — Дурисмерть.

Це слово вразило Вотрена, мов блискавка. Він пополотнів і поточився, магнетичний погляд його, як сонячний промінь, впав на мадмуазель Мішоно і ніби збив її з ніг. Стара діва впала на стілець. Пуаре поспішив стати між нею та Вотреном, зрозумівши, що жінка в небезпеці, таким лютим і зловісним стало обличчя каторжника, коли він наче скинув маску добродушності, під якою ховалося його справжнє нутро. Ще нічого не розуміючи в цій драмі, пансіонери остовпіли. В цю мить надворі почулася хода кількох людей і стукіт рушниць по бруку. Тим часом як Коллен інстинктивно шукав виходу, поглядаючи на вікна й стіни, у дверях з'явилося четверо людей. Першим ішов начальник розшукної поліції, за ним троє поліцаїв.

— Ім'ям закону й короля… — виголосив поліційний офіцер, і шепіт подиву покрив його слова.

А потім у їдальні запала тиша. Пансіонери розступилися, даючи дорогу трьом поліцаям; кожен із них тримав руку в кишені на зарядженому пістолеті із зведеним курком. Двоє жандармів, що ввійшли слідом за поліцаями, стали біля дверей вітальні, а ще двоє — біля дверей, що вели на сходи. Тупіт солдатів і брязкіт рушниць пролунали на бруку вздовж фасаду. Отже, Дурисмерті не лишалося ніякої надії на втечу; погляди всіх мимоволі були прикуті до нього. Начальник поліції підійшов до Вотрена і так ударив його по голові, що з нього злетів парик, оголивши гидку голову. Цегляно-червоне коротке волосся так пасувало до могутніх грудей, що виникало враження, ніби тут у якомусь жахливому союзі об'єдналися сила й хитрість, і образ цей наче освітлювало полум'я пекельного вогню. Всі зрозуміли Вотрена, його минуле, сучасне і майбутнє, його нещадні погляди, культ свавілля, величність, якої надавали йому цинізм думок і вчинків, сила його організму, пристосованого до всього. Обличчя його налилося кров'ю, очі заблищали, як у дикого кота. Він рвонувся з такою шаленою силою, заревів так, що в усіх пансіонерів вихопився крик жаху. У відповідь на цей лев'ячий рух поліцаї, скориставшися з загальної паніки, вихопили з кишень пістолети. Коллен, побачивши, як блиснула зброя, зрозумів небезпеку і раптом показав, яка величезна сила волі може бути в людини. Жахливе й величне видовище! Його обличчя можна було порівняти лише з казаном, повним пари, яка могла б зрушити гори, але вмить осідає від краплі холодної води. Тією краплею була блискавична думка, що майнула у каторжника й охолодила його лють. Він посміхнувся і глянув на свій парик.

— Ти сьогодні не дуже чемний, — сказав він начальникові поліції і, кивнувши головою жандармам, простяг руки. — Панове жандарми, надівайте наручники. Присутні будуть свідками того, що я не чинив опору.

У кімнаті почувся гомін захоплення, викликаного раптовістю, з якою лава й вогонь вихопилися на поверхню і знову опустилися в цей людський вулкан.

— Ваша взяла, пане громило, — мовив Коллен, дивлячись на уславленого начальника розшукної поліції.

— Ану, роздягнись! — зневажливо сказав йому пан із завулка Святої Анни.

— Навіщо? — спитав Коллен. — Тут дами. Я нічого не заперечую і здаюсь.

Він замовк і глянув на присутніх, як оратор, що хоче сказати щось незвичайне.

— Пишіть, дядечку Ляшапель, — звернувся він до маленького сивого дідка, який сів коло столу і вийняв із теки бланк протоколу арешту. — Визнаю, що я — Жак Коллен, прозваний Дурисмерть, засуджений на двадцять років ув'язнення в кайданах; і я щойно довів, що виправдую своє прізвисько. Якби я тільки підняв руку, — сказав він пансіонерам, — оті троє шпиків випустили б з мене всю юшку на підтирку матусі Воке. Нікчеми! А ще беруться наставляти капкани.

Пані Воке стало млосно, коли вона почула такі вислови.

— Господи! Від цього можна збожеволіти; а я ж учора була з ним у театрі Гете! — поскаржилася вона Сільвії.

— Трішки філософії, матусю, — провадив Коллен. — То не біда, що ви вчора були в Гете у моїй ложі! Хіба ви кращі за нас? У таких, як ми, на плечі тавро не таке ганебне, як у вас на серці, ви — трухляві кінцівки ураженого гангреною суспільства: найкращий з вас не встояв проти мене.

Очі його спинилися на Растіньякові, і він ласкаво усміхнувся йому. Ця усмішка анітрохи не в'язалася з суворим виразом його обличчя.

— Наша угода лишається в силі, ангеле мій; звичайно, коли ви згодні. Розумієте? — і він заспівав:

Не турбуйтеся, — провадив він, — я зумію отримати своє. Мене занадто бояться, щоб обчухрати.

Каторга з її звичаями і жаргоном, з різкими переходами від комічного до жахливого, її страхітлива велич, її безцеремонність і підлота в одну мить постала в словах цього чоловіка, що вже був не людиною, а типом цілого звироднілого племені, народу дикого й розумного, хижого і спритного. В одну мить Коллен став цілою пекельною поемою, в якій відбились усі людські почуття, крім одного — каяття. Погляд його був поглядом грішного ангела, що вічно прагне боротьби. Растіньяк опустив очі, приймаючи його ганебну прихильність як спокуту за свої ниці помисли.

— Хто зрадив мене? — спитав Коллен, грізно оглядаючи присутніх і втупивши погляд у мадмуазель Мішоно. — Це ти, — сказав він, — стара відьмо, ти, пронозо, викликала в мене штучну апоплексію. Мені досить сказати два слова, і через тиждень тобі переріжуть горло. Прощаю тобі, я християнин. А втім, це не ти мене продала. А хто? Ага, ви там робите трус! — вигукнув він, почувши, як поліцаї відчиняють нагорі шафи й викидають з них речі. — Пташки випурхнули з гнізда ще вчора. І нічогісінько ви не винюхаєте. Ось де мої торговельні рахунки! — сказав він, ляснувши себе по лобі. — Тепер я знаю, хто мене продав. Не хто інший, як цей мерзотник Пролаза. Що, хіба ні, дядечку хватайло? — звернувся він до начальника поліції. — Це достоту збігається з тим, що нагорі були наші кредитки. Тепер там нічого не знайдете, мої шпигунчики. А щодо Пролази, то йому буде каюк через два тижні, хоч би його охороняла вся ваша жандармерія. Скільки ви дали оцій Мішонетці? — спитав він у поліцаїв. — Якусь тисячу? Я коштую більше. Ти, гнила Нінон[124], Помпадур[125] у дранті, цвинтарна Венеро, якби ти мене попередила, я дав би тобі шість тисяч франків. Ах, ти цього не знала, стара торговко людським м'ясом, а то сторгувалася б зі мною. Так, я дав би ці гроші, щоб уникнути подорожі, яка мені не до смаку і пов'язана з витратами, — казав він, поки йому надівали наручники. — Тепер ці молодчики натішаться досхочу, тягаючи мене без кінця по судах, щоб помаринувати. Якби вони мене негайно відправили на каторгу, я скоро знов узявся б до свого діла, незважаючи на всіх ваших круків з набережної д'Орфевр[126]. На каторзі мої друзі зроблять усе, аби тільки допомогти втекти своєму генералові, доброму Дурисмерті. Хіба серед вас є хоч один, хто мав би, як я, понад десять тисяч братів, готових на все заради вас? — спитав він гордовито. — Тут таки є щось добре! — додав він, ударивши себе в груди. — Я ніколи нікого не зрадив. Глянь, відьмо, глянь на них, — звернувся він до старої діви. — Вони дивляться на мене з жахом, а ти викликаєш у них огиду. Катюзі по заслузі! — Він замовк, поглядаючи на пансіонерів. — Ох і дурні ж ви! Невже ніколи не бачили каторжника? Каторжник такого гарту, як Коллен, той, що стоїть перед вами, — не такий підлий, як інші люди; він протестує проти грубих порушень «громадського договору», як каже Жан Жак, учнем якого я маю щастя бути. Я один проти влади з усіма її трибуналами, жандармами, бюджетами, і я їх обдурюю.

— Сто чортів! — вигукнув художник. — От би його на картину!

— Скажи-но мені, ти, пестуне його вельможності ката, управителю Вдови (таке назвисько, сповнене страшної поезії, каторжники дали гільйотині), — додав він, обертаючись до начальника розшукної поліції, — будь добрим хлопцем, скажи мені, чи правда, що мене продав Пролаза? Я не хотів би, щоб він поплатився замість когось іншого, це було б несправедливо.

В цю хвилину агенти, що перетрусили й переписали все у Вотреновій кімнаті, повернулися і щось шепнули начальникові. Протокол було закінчено.

— Панове, — сказав Коллен пансіонерам, — зараз мене поведуть. Усі ви були дуже милі зі мною під час мого перебування тут. Я з вдячністю згадуватиму вас. Прощавайте. Дозволите надіслати вам із Провансу смокв[127]?

Він ступив кілька кроків і спинився, щоб глянути на Растіньяка.

— Прощай, Ежене, — сказав йому Коллен ніжним, сумним голосом, нітрохи не подібним до брутального тону його попередньої мови. — На випадок, якби ти опинився в скрутному становищі, я лишаю тобі відданого друга.

Незважаючи на наручники, він став у позицію, гукнув, як фехтувальник, — раз, два! — і зробив випад.

— Якщо попадеш у біду — звертайся до нього. І він сам, і гроші до твоїх послуг.

Ця незвичайна людина вимовила останні слова таким блазенським тоном, що їх міг зрозуміти лише Растіньяк. Коли жандарми, солдати й поліцаї вийшли з дому, Сільвія, натираючи оцтом скроні своїй господині, глянула на вражених пансіонерів.

— Що не кажіть, — мовила вона, — а він був добра людина.

Її слова порушили остовпіння, що охопило всіх під впливом різноманітних почуттів, викликаних цією сценою. Пансіонери, перезирнувшись, нараз глянули на мадмуазель Мішоно — худющу, кощаву й холодну, як мумія; вона притулилась у куточку, біля каміна, опустивши очі, немов боялася, що тінь від козирка не досить темна, щоб сховати їхній вираз.

Ця особа, яка вже давно була всім осоружна, стала раптом зрозумілою. Пробіг глухий шепіт, який свідчив про одностайне почуття огиди до неї. Мадмуазель Мішоно усе чула, але не зрушила з місця. Б'яншон перший сказав на вухо своєму сусідові:

— Коли ця тварюка й далі обідатиме з нами, я звідси втечу.

Всі, крім Пуаре, схвалили намір студента-медика. Підбадьорений загальною підтримкою, Б'яншон підійшов до старого пансіонера.

— Ви приятелюєте з мадмуазель Мішоно, — сказав він йому, — тож поговоріть із нею, дайте їй зрозуміти, що вона повинна негайно забиратися геть.

— Негайно? — здивовано перепитав Пуаре.

Потім він підійшов до старої діви і шепнув їй кілька слів на вухо.

— Але я оплатила пансіон за місяць наперед, я тут живу за свої гроші, як і всі, — сказала вона, кидаючи гадючий погляд на пансіонерів.

— Це нічого не важить. Ми складемось і повернемо вам гроші, — сказав Растіньяк.

— Пан Растіньяк підтримує Коллена, — відповіла вона, кидаючи на студента отруйний, пронизливий погляд, — неважко здогадатися чому.

На ці слова Ежен метнувся до неї, мовби хотів задушити стару діву. Він зрозумів, яка підступність таїлася в цьому погляді, що раптом освітив жахливим світлом його душу.

— Облиште, не займайте її! — закричали пансіонери.

Растіньяк схрестив руки і зупинився.

— Покінчімо з мадмуазель Іудою, — сказав художник, звертаючись до пані Воке. — Якіцо ви не виженете Мішоно, то ми всі покинемо ваше лігво і скрізь розкажемо, що тут живуть самі шпигуни та каторжники. Коли ж ви згодитесь, ми мовчатимемо про цю подію, яка, зрештою, може трапитись і в найкращому товаристві, поки не тавруватимуть галерникам лоби, не заборонятимуть їм удавати з себе паризьких буржуа і отак морочити людей.

Почувши цю вимогу, пані Воке раптом стрепенулася підвелася, схрестила руки, і в її скляних очах уже не було помітно сліз.

— Що ж це, любий пане, невже ви хочете мене розорити? Ось чого накоїв пан Вотрен… Ох, боже ж мій! — вигукнула вона. — Ніяк не одвикну називати його чесним ім'ям. Одна кімната в мене вже вільна, а ви хочете, щоб їх було ще дві, саме в таку пору, коли всі вже влаштувалися.

— Панове, берімо капелюхи й ходімо обідати до Флікото на площу Сорбонни, — сказав Б'яншон.

Пані Воке в одну мить підрахувала, що їй буде вигідніше, і підкотилася до мадмуазель Мішоно.

— Слухайте, голубонько, красуне моя, ви ж не хочете, щоб мій дім загинув, га? Ви бачите, до якої крайності мене доводять ці панове. Ідіть собі на сьогоднішній вечір у свою кімнату.

— Ні, ні! — закричали пансіонери. — Ми хочемо, щоб вона забиралася геть, і то негайно!

— Але ж бідолашна панночка ще не обідала, — жалібно сказав Пуаре.

— Хай іде обідати, куди хоче, — почулося кілька голосів.

— Вигнати шпигунку!

— Геть шпигунів!

— Панове, — скрикнув Пуаре, раптом набравшись відваги, якої кохання надає навіть баранам, — поважайте особу слабої статі.

— Шпигуни не мають статі, — заперечив художник.

— Дивна статерама!

— Кбісураму!

— Панове, це нечемно! Коли людей випроваджують, то додержуються правил пристойності. Ми заплатили, ми лишаємось, — заявив Пуаре, надіваючи кашкета і сідаючи на стілець поруч із мадмуазель Мішоно, яку й досі умовляла пані Воке.

— Ах ти джиґуне! — пожартував художник. — От джиґунець!

— Гаразд, коли не підете ви, то підемо ми, — сказав Б'яншон.

І пансіонери гуртом рушили до вітальні.

— Мадмуазель, що ви робите? — скрикнула пані Воке. — Я ж розорюсь. Вам не можна лишатися, вони силою спровадять вас!

Мадмуазель Мішоно підвелась.

— Вона піде!

— Не піде!

— Піде!

— Не піде!

Вигуки, що лунали один за одним, та ворожі зауваження на її адресу примусили мадмуазель Мішоно вийти з кімнати після того, як вона потихеньку про щось умовилася з пані Воке.

— Я переїду до пані Бюно, — сказала вона грізно.

— Їдьте куди завгодно, мадмуазель;— сказала пані Воке, жорстоко ображена вибором пансіону, який конкурував із «Домом Воке» і тому був їй ненависний. — Ідіть до Бюно, матимете вино, від якого затанцює коза, і споживатимете страви з харчівні.

Пансіонери мовчки вишикувались у два ряди. Пуаре так ніжно дивився на мадмуазель Мішоно і так наївно вагався, не знаючи, чи йти йому за нею, чи лишатися, що пансіонери, зрадівши з того, що вона покидає дім, почали сміятися.

— Киць, киць, киць, Пуаре! — крикнув йому художник. — Ну ж бо, плиг!

Чиновник із музею комічно заспівав перші рядки відомого романсу:

— Та йдіть уже, вам же до смерті хочеться! Trahit sua quemque voluptas[128], — сказав Б'яншон.

— «Кожен біжить за своєю подругою» — такий вільний переклад цих слів Вергілія, — додав репетитор.

Мадмуазель Мішоно глянула на Пуаре і зробила рух, немов бажала спертися на його руку; не в силі встояти проти цього заклику, Пуаре підійшов і подав їй руку. Залунали оплески, вибухнув сміх:

— Браво, Пуаре!

— От так стариган Пуаре!

— Аполлон-Пуаре!

— Марс-Пуаре!

— Молодчага Пуаре!

В цю хвилину ввійшов розсильний і передав пані Воке листа; прочитавши його, вона впала на стілець.

— Лишається тільки спалити мій будинок, в нього б'ють усі громи. О третій годині помер син Тайфера. Мене добре покарано за те, що я бажала добра пані Кутюр та Вікторині, проклинаючи нещасного юнака. Тепер ці дами просять мене відіслати їм їхні речі, вони житимуть у Тайфера-батька. Він дозволив дочці лишити в себе вдову Кутюр як компаньйонку. Чотири кімнати вільні, п'ятьох пансіонерів наче вітром здуло. Ох, лихо ж моє! — мало не плачучи, скрикнула вдова.

В цю мить на вулиці почулося торохтіння карети, що спинилася перед домом.

— Іще якась халепа! — вигукнула Сільвія.

Несподівано в кімнату ввійшов Горіо, посвіжіле лице його сяяло щастям. Здавалося, ніби старий переродився.

— Горіо — у фіакрі! — здивувалися пансіонери. — Настав кінець світу.

Старий підійшов до Ежена, що, замислившись, сидів у куточку; він узяв його під руку і радісно мовив:

— Ходімо.

— Ви ж не знаєте, що тут сталося? — спитав Ежен. — Виявилося, що Вотрен каторжник, його тільки-но арештували, а син Тайфера помер.

— А нам яке діло до цього? — відповів батько Горіо. — Я обідаю з дочкою у вас! Ви це розумієте? Вона чекає на вас, ходімо!

Він силоміць потяг Растіньяка за руку, змушуючи його йти, немов викрадав коханку.

— Давайте обідати! — гукнув художник.

Усі взяли стільці і посідали до столу.

— Ну й деньок видався! — сказала гладка Сільвія. — Куди не кинь — кругом катавасія. Ще й квасоля з бараниною підгоріла. Ну, дарма, поїсте й таке, що ж поробиш!

Пані Воке неспроможна була мовити й слова, бачачи за столом замість вісімнадцяти пансіонерів тільки десять. Але кожен намагався її втішити й розважити. Спочатку розмовляли про Вотрена та про події дня, але незабаром розмова перейшла на інше, заговорили про дуелі, про каторгу, правосуддя, недосконале законодавство, про тюрми. Невдовзі всі вже були за тисячу миль від Жака Коллена, Вікторини та її брата. Хоч їх зосталося тільки десятеро, проте галасували вони за двадцятьох, і здавалося, що в їдальні зійшлося люду більше ніж звичайно. Тільки цим і відрізнявся сьогоднішній обід від учорашнього. В цьому егоїстичному товаристві, що вже завтра знайде собі якусь іншу поживу в хроніці паризького життя, знову запанувала звичайна безтурботність. Навіть сама пані Воке заспокоїлася, пройнявшись надією, втіленням якої була гладка Сільвія.

Для Ежена цей день скидався на якусь фантасмагорію. Попри всю силу своєї вдачі і міцну голову, він не міг дати ладу своїм думкам, навіть коли опинився в фіакрі поруч із батьком Горіо, у словах якого звучала глибока радість. Вони долинали до Ежена після пережитих хвилювань наче вві сні.

— Все закінчено вранці! Ми обідаємо втрьох, усі вкупі, розумієте? Ось уже чотири роки, як я не обідав з моєю Дельфіною, моєю Фіфіною. Вона буде зі мною цілий вечір. Ми провели з нею день у вас. Я працював, як чорнороб, закачавши рукави, допомагав переносити меблі. Ах, ви не уявляєте собі, яка вона мила за столом! Вона упадатиме біля мене: «Тату, покуштуйте оце, — як смачно!» А я тоді зовсім не зможу їсти. Ах, як давно я не сидів з нею спокійно, так, як ми сидітимемо сьогодні.

— Що ж це, — сказав Ежен, — виходить, весь світ сьогодні перевернувся?

— Перевернувся? — вигукнув батько Горіо, — Ні, ще ніколи світ не був такий чудовий. На вулиці я бачу тільки веселі обличчя, щасливих людей, які стискають одне одному руки, обіймаються, немов теж обідатимуть у своїх дочок, ласуватимуть таким самим смачним обідом, як і той, що Дельфіна замовила при мені шеф-кухареві «Англійського кафе». Та що там казати! Коло неї й полин буде солодкий, як мед.

— Мені здається, що я повертаюся до життя, — сказав Ежен.

— Та швидше ж, кучере! — гукнув Горіо, відчиняючи переднє віконце карети, — їдьте хутчій, я дам сто су на горілку, якщо привезете мене за десять хвилин, куди вам сказано.

Почувши таку обіцянку, візник щодуху погнав коней.

— Та він же ледве повзе! — сказав батько Горіо.

— Та куди ж це ви мене везете? — спитав Растіньяк.

— До вас, — відповів батько Горіо.

Фіакр зупинився на вулиці д'Артуа. Старий вийшов перший і кинув візникові десять франків із щедрістю вдівця, якого закрутило у вирі насолод.

— Ну, ходімо, — сказав він Растіньякові і провів його через двір до дверей квартири на четвертому поверсі нового гарного будинку. Батькові Горіо не довелося дзвонити; Тереза, покоївка пані де Нусінген, відчинила їм двері. Ежен опинився в чарівній парубоцькій квартирі, що складалася з передпокою, віталеньки, спальні та кабінету з вікнами в сад. У віталеньці, вмебльованій і прибраній із витонченим смаком, він побачив при світлі свічок Дельфіну, що сиділа на козетці біля вогню. Вона встала, поклала ручний екран на камін і сказала Еженові чарівним ніжним голосом:

— Виявляється, за вами треба посилати, пане недогадьку?

Тереза вийшла. Студент стиснув Дельфіну в обіймах і заплакав від щастя. Разючий контраст між тим, що він бачив тепер, і тим, що йому довелося бачити в «Домі Воке», після дня, який знесилив його серце і мозок, — викликав у Растіньяка напад нервової розчуленості.

— Я ж добре знав, що він тебе любить, — тихенько мовив батько Горіо дочці, поки Ежен лежав на козетці, неспроможний вимовити й слова і не розуміючи, звідки таке чарівне перетворення.

— Ходімо ж подивимося, — сказала пані де Нусінген і, взявши його за руку, повела в кімнату, де килими, меблі й найменші дрібнички нагадували йому в зменшеному вигляді кімнату самої Дельфіни.

— Бракує тільки ліжка, — сказав Растіньяк.

— Так, — сказала вона, червоніючи і потискуючи йому руку.

Ежен глянув на неї і зрозумів, хоч був іще дуже юний, скільки справжньої чесноти в серці закоханої жінки.

— Ви одна із тих жінок, яких треба кохати вічно! — прошепотів Ежен їй на вухо. — Так, я наважуся вам сказати це, бо ми так добре розуміємо одне одного: чим сильніше й щиріше кохання, тим глибше його треба ховати. Хай нашої таємниці не знає ніхто.

— О, таж я не «ніхто», — буркотливо озвався батько Горіо.

— Ви добре знаєте, що ви — це «ми».

— Цього я й хотів! Ви не звертатимете на мене уваги, правда ж? Я приходитиму і знову йтиму, як дух всюдисущий, але невидимий. Бачиш, Фіфіно, Нінето, Дедель, хіба я не правду казав тобі: «На вулиці д'Артуа є гарненька квартира, умеблюємо її для нього». А ти не хотіла. Я дав тобі життя, і я дав тобі радість. Батьки повинні завжди давати, щоб бути щасливими. Завжди давати — це значить бути батьком.

— Як то? — спитав Ежен.

— Так, так, вона не хотіла: боялася дурних пліток, але чи варто на догоду світові жертвувати щастям? Та всі жінки мріють зробити те, що зробила вона…

Батько Горіо розмовляв сам із собою, бо пані де Нусінген повела Растіньяка в кабінет, і звідти відразу ж долинув звук поцілунку, хоч і дуже обережного. Кабінет своєю елегантністю не поступався перед іншими кімнатами квартири.

— Чи я вгадала ваші бажання? — спитала Дельфіна, вертаючись у вітальню і сідаючи до столу.

— О, ви перевершили їх, — сказав Ежен. — На жаль, я занадто тонко відчуваю цю довершену розкіш, цю здійснену мрію, усю поезію молодого елегантного життя, щоб не бути гідним їх. Проте я не можу прийняти їх від вас, я сам занадто бідний, щоб…

— Ах, он як! Ви вже чините мені опір, — промовила вона з чарівною гримаскою, тим жартівливо-владним тоном, до якого жінки вдаються, коли хочуть поглузувати з чиїхось сумнівів, щоб легше розвіяти їх.

Але того дня Ежен надто суворо допитував себе, та й арешт Вотрена, показавши йому глибину прірви, куди він мало не скотився, так укріпив у ньому почуття честі й делікатності, що він не міг піддатися ніжному насильству Дельфіни над своїми доброчесними поглядами. Його охопив глибокий смуток.

— Як? — вигукнула пані де Нусінген. — Ви відмовляєтеся? Чи знаєте ви, що це означає? Ви не вірите в майбутнє, ви не наважуєтесь зв'язати себе зі мною? Отже, ви боїтеся зрадити мене? Якщо ви любите мене, якщо я… я люблю вас, то чому ви відступаєте перед такою мізерною послугою? Коли б ви знали, як радісно мені було влаштовувати це парубоцьке кубельце, то не вагалися б і попросили б у мене пробачення. Я мала ваші гроші й знайшла для них добре застосування, — от і все. Ви хочете бути великодушним, а насправді — дріб'язкові. Ви хочете значно більшого… Ах! — зітхнула вона, спіймавши пристрасний погляд Ежена. — Ви маніжитесь через дрібниці! Якщо ви не любите мене, то, звичайно, тоді не приймайте цього дарунка. Доля моя в одному вашому слові. Кажіть!.. Тату, переконайте його, — додала вона після паузи, звертаючись до батька. — Невже він думає, що я менш вимоглива у питаннях честі?

На обличчі батька Горіо застигла усмішка наркомана, коли він слухав милу суперечку.

— Дитино! Ви стоїте на порозі життя, — мовила пані де Нусінген, схопивши Ежена за руку, — перед вами неподоланна перепона, рука жінки допомагає вам усунути її, а ви відступаєте! Ви матимете успіх, ви зробите блискучу кар'єру, удача написана на вашому прекрасному чолі. Хіба тоді ви не зможете повернути мені те, що я вам сьогодні позичаю? Адже ж дарували колись дами своїм лицарям зброю, шпаги, шоломи, панцири і коней, щоб ті в ім'я своїх дам могли битися на турнірах! Ежене, те, що я вам даю, — це зброя нашої епохи, знаряддя, потрібне кожному, хто хоче добитися чогось у світі. Мабуть, дуже гарне те горище, де ви живете, якщо воно схоже на татусеву кімнату! Ну що ж, ми сьогодні не обідатимемо? Ви хочете мене засмутити? Відповідайте ж! — вигукнула вона, смикаючи його за руку. — Боже мій! Тату, умовте його, бо інакше я піду і ніколи більше не побачуся з ним.

— Зараз умовлю, — сказав батько Горіо, отямившись від свого екстазу. — Любий пане Ежене, ви позичаєте гроші у лихварів, правда ж?

— Доводиться, — відповів Растіньяк.

— Чудово, ось ви і в моїх руках, — вів далі старий, виймаючи потертий шкіряний гаманець. — Я сам став лихварем, я сплатив усі рахунки — ось вони. Ви не винні жодного сантима за все те, що тут є. Все це становить не таку вже велику суму — не більше п'яти тисяч франків. Я позичаю їх вам — я. Ви не відмовитесь прийняти їх від мене, я ж не жінка. Ви напишете мені на клаптику паперу розписку і колись повернете ці гроші.

Ежен і Дельфіна здивовано перезирнулися, їхні очі зросилися слізьми. Растіньяк узяв руку старого і гаряче потиснув.

— Та чого там, хіба ви не мої діти? — сказав Горіо.

— Але як же ви це зробили, добрий мій тату? — спитала пані де Нусінген.

— Ось як, — відповів він. — Коли я умовив тебе переселити його ближче до себе, то став помічати, що ти купуєш різні речі, немов для молодої, і я сказав собі: «Вона опиниться в скруті». Повірений каже, що процес проти твого чоловіка про повернення тобі майна триватиме понад півроку. Так от! Я продав свою довічну ренту в тисячу триста п'ятдесят ліврів; п'ятнадцять тисяч я обернув на довічну ренту в тисячу двісті франків, забезпечену нерухомим майном, а з решти грошей сплатив вашим постачальникам, діти мої. У цьому будинку нагорі я найняв кімнату за сто п'ятдесят франків на рік; я можу жити як князь на сорок су в день, та ще й лишатиметься дещо. Одежі мені майже не треба, я й старої не зношу. Ось уже два тижні я тихенько всміхаюся в бороду, кажучи собі: «Які вони будуть щасливі!» Ну, хіба ви не щасливі?

— О, тату, тату! — скрикнула пані де Нусінген, кидаючись на груди батькові. Вона осипала його поцілунками, пестила його щоки своїм золотим волоссям, обливала слізьми його старече обличчя, осяяне радістю. — Любий татусю, ви справжній батько! Ні, такого, як ви, більше немає на світі! Ежен вас і раніше любив, а як любитиме тепер!

— Дітоньки мої! — вигукнув батько Горіо; він уже десять років не відчував на своїх грудях биття доччиного серця. — Дельфіно, ти що ж, хочеш, щоб я з радощів умер? Серце моє розривається. Ну, пане Ежене, ми вже квити!

І старий стиснув дочку у своїх обіймах так, що вона скрикнула:

— Ой, мені боляче!

— Я зробив тобі боляче? — сказав він, пополотнівши, і глянув на неї з виразом нелюдського страждання. Щоб змалювати обличчя цього Христа батьківської любові, треба шукати порівнянь у картинах, що їх створили великі майстри пензля для зображення муки, прийнятої на себе Спасителем заради блага світу. Горіо ніжно поцілував дочку в те місце, де його пальці занадто міцно стиснули її стан.

— Ні, ні, я не зробив тобі боляче, — сказав він, допитливо всміхаючись. — Це ти мені зробила боляче своїм вигуком. — Обережно поцілувавши дочку, він прошепотів їй на вухо: — Я витратив значно більше, але треба обманути пана Ежена, бо інакше він гніватиметься.

Ежен був приголомшений безмежною відданістю старого й дивився на нього з простодушним захопленням, яке в юні літа дорівнює благоговінню.

— Я буду гідним усього цього! — скрикнув він.

— О мій Ежене, як прекрасно ви це сказали! — І пані де Нусінген поцілувала студента в лоб.

— Заради тебе він відмовився від мадмуазель Тайфер та її мільйонів, — додав батько Горіо. Так, дівчинка вас кохала; а тепер, коли вмер її брат, вона багата, як Крез.

— О, навіщо ви кажете це! — вигукнув Растіньяк.

— Ежене, — сказала йому Дельфіна на вухо, — сьогодні мені весь вечір буде сумно. Ах, я кохатиму вас вічно!

— Ось найкращий мій день з часу вашого шлюбу! — вигукнув батько Горіо. — Хоч би які страждання посилав мені Господь, аби тільки не через вас! Я казатиму собі: у лютому цього року я був одну хвилину щасливіший, ніж може бути щаслива людина за все своє життя. Глянь на мене, Фіфіно! — сказав він дочці. — Правда ж, вона гарна? Скажіть, чи багато ви зустрічали жінок з таким кольором обличчя, з такими ямочками на щоках? Ні, скажіть правду! Це ж я створив таке чудо! А тепер, коли вона завдяки вам пізнає щастя, вона буде в тисячу разів гарніша. Якщо ви, дорогий мій, захочете мати мою частку раю, я поступаюсь вам нею, а сам готовий іти в пекло. Давайте їсти, їсти! — раптом заявив він, нетямлячись від радощів. — Все це наше!

— Любий тату!

Горіо підвівся, підійшов до дочки, взяв її за голову і, цілуючи коси, сказав:

— Коли б ти знала, доню, як мало треба тобі зробити, щоб мене ощасливити. Заходь іноді до мене, я буду там нагорі, — тобі досить ступити лише кілька кроків. Обіцяєш мені, скажи?

— Добре, любий тату.

— Скажи ще раз.

— Добре, мій любий тату.

— Помовч, а то я дам собі волю і примушу тебе повторити це сто разів. Давайте обідати.

Цілий вечір вони бавилися, як діти; батько Горіо пустував не менше, ніж молоді. Він лягав біля ніг своєї дочки і цілував їх; довго дивився їй в очі, терся головою об її сукню, — одне слово, чинив шаленства, на які здатен тільки найніжніший, юний коханець.

— Бачите? — сказала Дельфіна Еженові. — Коли батько з нами, треба належати йому неподільно. Це буде іноді дуже заважати нам.

Ежен, у якому вже не раз спалахували ревнощі, не міг осудити її за ці слова, хоч вони й таїли в собі коріння невдячності.

— А коли ж буде остаточно закінчено опорядження квартири? — спитав Ежен, оглядаючи кімнату. — Невже нам сьогодні доведеться розлучитися?

— Так, але завтра ви прийдете до мене обідати, — сказала вона з хитрим виразом. — Завтра — день Італійської опери.

— Я буду в партері, — сказав батько Горіо.

Настала ніч. На пані де Нусінген чекала карета. Батько Горіо і Ежен повернулися в пансіон Воке, розмовляючи дорогою про Дельфіну з дедалі більшим захопленням, що викликало цікаве словесне змагання між двома пристрасними почуттями. Ежен не міг не визнати, що батьківська любов, не заплямована ніякими особистими інтересами, переважала його кохання своєю сталістю й глибиною. Для батька його кумир був завжди чистий і прекрасний, його обожування живилось і минулим, і майбутнім.

Вони застали пані Воке біля каміна в товаристві Сільвії та Крістофа. Стара господиня скидалася на Марія[129] серед руїн Карфагена. Вона дожидала двох пансіонерів, які ще в неї лишалися, ремствуючи разом із Сільвією на своє горе. Лорд Байрон вклав в уста свого Tacco прекрасні слова нарікань на життя, але їм далеко до глибокої щирості, що звучала в скаргах пані Воке.

— Отже, завтра вранці ти звариш лише три чашки кави, Сільвіє. Подумати тільки! Мій дім — порожній! У мене аж серце крається! Що за життя без пансіонерів? Ніщо! Ось мій дім і збезлюднів. В порожньому домі нема життя. Чим я прогнівила Бога, що на мене впало таке нещастя? Я ж запасла квасолі й картоплі на двадцять осіб. У моєму домі поліція! Отже, ми їстимемо саму картоплю! Доведеться звільнити Крістофа.

Савояр, що дрімав у кутку, прокинувся і спитав:

— Чого зволите, пані?

— Бідний хлопець! Він наче сторожовий пес, — мовила Сільвія.

— Тепер мертвий сезон, усі вже влаштувалися. Звідкіля візьмуться у мене пансіонери? Аж у голові паморочиться! А ця відьма Мішоно потягла за собою й Пуаре. Що вона йому зробила, чим вона його так привабила, що він за нею бігає, мов цуцик?

— Ще б пак! — сказала Сільвія, з осудом похитуючи головою. — Ці старі дівки — хитрі шельми!

— А бідолашного пана Вотрена зробили каторжником. Ах, Сільвіє, не можу, не можу цьому повірити. Такий веселун, щомісяця споживав на п'ятнадцять франків «глорії», платив за все готівкою.

— І такий щедрий! — додав Крістоф.

— Тут якась помилка, не інакше, — мовила Сільвія.

— Та ні, він сам признався! — провадила пані Воке. — І подумати тільки, що все це скоїлось у мене, в такому тихому кварталі, де й чужих котів не побачиш. Бігме, я наче уві сні. Ми бачили страту Людовіка Шістнадцятого, бачили падіння імператора, бачили, як він вернувся, як його знову скинули, — все це річ можлива; але в сімейних пансіонах такі катастрофи неприпустимі: без короля можна обійтися, а їсти десь же треба. І коли чесна жінка, та ще й з роду де Конфлан, годує прекрасними смачними обідами, то це вже кінець світу… Авжеж, це кінець світу.

— І подумати тільки, що Мішоно, яка все це наробила, дістане, кажуть, тисячу екю! — вигукнула Сільвія.

— Не згадуй про неї, вона просто мерзотниця, та й годі! — сказала пані Воке. — Крім того, вона перейшла до тієї Бюно. Ця жінка здатна на все; вона, напевне, чинила жахливі злочини, грабувала, вбивала… Це її треба було б послати на каторгу замість того бідолахи…

В цю мить подзвонили Ежен і батько Горіо.

— А-а, ось і мої двоє вірних, — сказала, зітхаючи, вдова.

Двоє «вірних», що вже майже не пам'ятали про нещастя, які звалилися на пансіон, без церемоній заявили господині, що перебираються на Шоссе д'Антен.

— Ах, Сільвіє, — скрикнула пані Воке, — бито мою останню карту! Ви смертельно вразили мене, панове! Ніби в живіт щось ударило. Мов ножем мене штрикнуло! За цей день я на десять років постаріла. Я збожеволію, слово честі! Що ж робити з квасолею? Ну, що ж, раз уже я зостаюся сама, то взавтра ти підеш, Крістофе… Прощайте, панове, на добраніч.

— Що це з нею? — спитав Ежен у Сільвії.

— Бодай йому всячина! Усі пансіонери повтікали через оту катавасію. Це їй забило памороки. Чуєте, здається, вона плаче? Хай порюмсає, від того їй полегшає. Це вперше за всю мою службу вона сльозу пускає.

На другий день пані Воке, за її ж таки словами, «прийшла до глузду». Хоч вона була сумна, бо втратила всіх своїх пансіонерів і життя її пішло шкереберть, однак розум у неї був ясний; вона показала, що таке справжнє горе, горе, спричинене порушенням матеріальних інтересів, горе людини, яку вибито з життєвої колії. Нема сумніву, що прощальний погляд коханця на колишню оселю своєї милої не сповнений такого смутку, як погляд пані Воке, яким вона оглядала спорожнілу їдальню. Ежен утішав її, кажучи, що Б'яншон, безперечно, переїде на його місце, бо строк практики у лікарні закінчується через кілька днів; що службовець із музею часто висловлював бажання зайняти кімнати пані Кутюр, — отже, мине кілька днів, — і в неї напевно знов будуть пансіонери.

— Хай дійдуть ваші слова до Бога, любий пане! Тільки не буде того: тут оселилося нещастя. Побачите, не мине й десяти днів, як сюди завітає смерть! — сказала вдова, похмуро озираючи їдальню. — Кого то вона вхопить?

— Треба виїжджати! — тихо сказав Ежен батькові Горіо.

— Пані, — гукнула Сільвія, — ось уже три дні, як я не можу знайти Містігрі.

— Ах, коли вже мій котик загинув, коли й він покинув нас, то я…

Бідолашна вдова раптом замовкла, склала руки й відхилилася на спинку крісла, пригнічена цією страшною призвісткою.

Десь опівдні, саме коли листоноші розносять кореспонденцію по кварталах Пантеону, Ежен отримав листа в гарненькому конверті з гербом Босеанів на печатці. В конверті було адресоване панові й пані де Нусінген запрошення на великий бал, який віконтеса призначила вже з місяць тому і який мав відбутися незабаром. До цього запрошення було додано кілька слів для Ежена:

«Сподіваюся, пане, що ви охоче візьмете на себе обов'язок передати мої почуття симпатії до пані де Нусінген. Посилаю вам запрошення, про яке ви мене просили, і буду рада познайомитися з сестрою пані де Ресто. Отже, привозьте до мене свою красуню, але постарайтеся, щоб вона не заволоділа вами безроздільно, бо ви повинні приділити й мені трохи своєї прихильності у відповідь на ту, яку я почуваю до вас.

Віконтеса де Босеан»

«Що ж, — подумав Ежен, перечитуючи записку, — пані де Босеан досить прозоро натякає, що бачити барона де Нусінгена їй не хочеться».

Він негайно пішов до Дельфіни, щасливий тим, що несе їй радість, за яку, безперечно, мав дістати нагороду. Пані де Нусінген приймала ванну. Растіньяк чекав її в будуарі з нетерпінням, цілком природним для юнака, що палає бажанням здобути кохану, про яку мріяв цілий рік. Такі почуття не повторюються двічі в житті юнака. Перша жінка, котру покохав чоловік, жінка, яка по-справжньому гідна любові й постає перед ним у всьому блиску, що його вимагає паризьке товариство, — ніколи не матиме суперниць. Любов у Парижі зовсім не схожа на провінційну любов. Ні чоловіків, ні жінок тут не обдуриш показною вітриною, де кожен чіпляє стяг, розписаний порожніми фразами про вдавану безкорисливість своїх любовних почуттів. Тут жінка повинна не тільки задовольняти потреби серця й почуття, — вона чудово знає, що на неї покладено важливі обов'язки щодо тисячі всіляких вимог марнославства, з яких складається життя. Любов тут страшенно хвастовита, безсоромна, марнотратна, зухвала й бундючна. Якщо всі дами при дворі Людовіка XIV заздрили мадмуазель де Лавальєр, коли цей великий монарх у пристрасному пориві забув, що кожна його манжета коштує тисячу екю, і порвав їх, бажаючи полегшити герцогові де Вермандуа з'явитися на світ, — то чого можна вимагати від інших людей? Будьте молоді, багаті й титуловані, добийтеся ще більшої величі, коли можете; чим щедріше куритимите ви фіміам на вівтарі вашого кумира, тим ласкавіший він буде до вас — якщо, звісно, у вас є такий кумир. Любов — це релігія, і культ її, напевно, коштує дорожче, ніж культ інших релігій; любов минає швидко, але вона, як хлопчик-пустун, намагається позначити свій шлях спустошеннями. Багатство почуттів — це поезія мансард. Чим стало б там кохання без цих розкошів? Якщо є винятки з цих драконівських законів паризького кодексу, то хіба що для самотніх душ, які не піддалися громадським доктринам і живуть десь біля чистих, бистрих і невичерпних джерел, душ, які не виходять з-під густолистого шатра, радісно прислухаючись до голосу безконечності, якою для них пройняте все і яку вони знаходять у собі, терпляче готуючись розправити крила і з жалісною зневагою дивлячись на землю. Растіньяк, подібно до більшості юнаків, які вже спізнали смак шляхетного товариства, хотів з'явитися на світській арені при повній зброї. Його вже охопила гарячка вищого світу, і він, мабуть, відчував у собі силу панувати в ньому, хоч і не бачив ані засобів, ані мети такого честолюбства. Коли в душі бракує чистого і святого кохання, що наповнює життя, ця жадоба влади може теж стати джерелом прекрасних звершень. Досить тільки позбутися всіх особистих інтересів і поставити своєю метою велич країни. Та наш студент іще не досяг того щабля, звідки людина може спостерігати й зрозуміти плин життя. В нього й досі не розвіялися чари свіжих і ніжних думок, що, немов листям, оповивають юність людей, які виросли в провінції. Він довго вагався, перш ніж перейти паризький рубікон. Незважаючи на жадобу нових відчуттів, він іще зберіг потаємні мрії про щасливе життя дворянина у своєму маєтку. Проте останні його вагання зникли вчора, коли він опинився у власній квартирі. Скуштувавши матеріальних благ фортуни, так само, як досі користався моральними перевагами свого походження, Ежен скинув оболонку провінціала і спокійно зайняв позицію, з якої йому відкривався шлях до блискучого майбутнього. І ось тепер, чекаючи на Дельфіну, він невимушено сидів у м'якому фотелі в її розкішному будуарі, де почував себе як удома, і йому здавалося, ніби він так далеко відійшов від того Растіньяка, який минулого року приїхав у Париж, що, придивившись до нього якимсь внутрішнім духовним зором, поставив собі запитання, чи схожий він тепер на самого себе.

— Пані в своїй кімнаті, — сказала Тереза, з'явившись так раптово, що Ежен здригнувся.

Дельфіна лежала на козетці біля каміна, свіжа, бадьора. Потопаючи в хвилях мусліну, вона скидалася на ту прекрасну індійську рослину, плід якої оточений цвітом.

— Ну, ось і ми! — сказала вона.

— Вгадайте, що я вам приніс, — мовив Ежен, сідаючи біля неї і цілуючи їй руку.

Пані де Нусінген радісно стрепенулася, прочитавши запрошення. Вона глянула на Ежена вологими очима і, оповивши його шию руками, пригорнула до себе в пориві задоволеного честолюбства.

— І це вам (тобі, — шепнула вона йому на вухо, — але Тереза в туалетній кімнаті, будьмо обережні), вам я завдячую своє щастя. Так, я називаю це щастям; його принесли ви, і тому це щось більше, ніж тріумф самолюбства. Ніхто не хотів мене ввести у вибране коло. В цю хвилину ви, можливо, вважатимете мене за дріб'язкову, пусту, легковажну парижанку. Але знайте, друже мій, що я ладна всім пожертвувати заради вас і що коли я так палко прагну бувати у Сен-Жерменському передмісті, то це тому, що там буваєте ви.

— Чи не здається вам, — сказав Ежен, — що пані де Босеан не хоче бачити на балу барона де Нусінгена?

— Так, — сказала баронеса, повертаючи Еженові листа. — Ці жінки вміють бути нечемними. Все одно я поїду. Там має бути моя сестра, я знаю, що вона готує собі чарівний туалет. Ежене, — мовила вона тихо, — сестра поїде туди, щоб розвіяти жахливі підозріння. Ви не знаєте, які ходять чутки про неї? Нусінген сьогодні вранці сказав мені, що вчора в клубі одверто говорили про це. Боже мій, від чого залежить честь жінки й родини! Я відчула себе ображеною за мою бідну сестру. Кажуть, що пан де Трай підписав векселі на сто тисяч франків, майже всі вони прострочені, і йому загрожує суд. Під тиском цих обставин моя сестра нібито продала якомусь євреєві діаманти — оті чудові діаманти, які ви, мабуть, бачили у неї; вони дісталися їй у спадщину від матері графа де Ресто. Тепер я розумію, нащо Анастазі замовила собі гаптовану золотом сукню; вона хоче привернути до себе загальну увагу у пані де Босеан, з'явившись у всій пишності і в цих діамантах. Але я не хочу осоромитися перед нею. Вона завжди намагалася мене затьмарити. Вона ніколи не була доброю до мене, хоч я робила їй стільки послуг, завжди давала гроші, коли вона попадала у скруту. Та годі про світське життя, я сьогодні хочу бути щаслива.

Тільки о першій годині ночі Растіньяк покинув пані де Нусінген, яка, даруючи йому на прощання поцілунки, що обіцяли чимало радощів у майбутньому, сказала з сумним виглядом:

— Я така боязка, така марновірна, назвіть мої передчуття як хочете, але я тремчу від думки, що мені доведеться заплатити за своє щастя якоюсь жахливою катастрофою.

— Дитина! — сказав Ежен.

— Так, сьогодні дитина — я, — відповіла вона, сміючись.

Ежен повернувся в «Дім Воке», твердо вирішивши, що завтра переїде на нову квартиру; дорогою він снував ті чарівні мрії, яким віддаються юнаки, ще відчуваючи на своїх устах смак щастя.

— Ну що? — спитав Горіо, коли Растіньяк проходив повз його двері.

— Завтра я вам усе розповім, — сказав Ежен.

— Усе? Правда? — скрикнув старий. — Лягайте спати. Завтра ми почнемо щасливе життя.

Наступного дня Горіо і Растіньяк чекали тільки появи носіїв, щоб покинути пансіон, коли раптом, десь опівдні, на вулиці Святої Женев'єви пролунав гуркіт екіпажа і стих біля дверей пансіону. З карети вийшла пані де Нусінген і спитала, чи батько її ще в пансіоні. Почувши від Сільвії, що Горіо тут, вона поквапливо піднялася сходами. Ежен був у своїй кімнаті, чого не знав його сусід. За сніданком Растіньяк попросив Горіо перевезти і його речі, умовившись зустрітися з ним о четвертій годині на вулиці д'Артуа. Та поки старий ходив по носіїв, Ежен, збігавши на перекличку в Школу правознавства, непомітно повернувся до пансіону. Він мав намір розрахуватися з пані Воке, бо не хотів доручати цього Горіо, який у пориві фанатичної любові став би, звичайно, розплачуватись і за нього. Хазяйки не було вдома. Ежен піднявся в свою кімнату глянути, чи не забув чого, і був дуже радий, що йому спало на думку це зробити, бо в шухляді стола знайшов вексель, який колись дав Вотренові; цей вексель він недбало кинув у шухляду в день сплати боргу. Камін не горів, і він хотів був подерти вексель на дрібні клаптики, коли нараз почув Дельфінин голос; він спинився і почав прислухатися, гадаючи, що в неї не повинно бути від нього ніяких таємниць. Перші ж слова так зацікавили його, що він став слухати розмову батька з дочкою.

— Ах, тату, — сказала вона, — дав би Господь, щоб ваша думка зажадати звіту від чоловіка про моє майно не запізнилась і щоб вона запобігла моєму розоренню. Тут можна говорити вільно?

— Так, у домі нема нікого, — сказав батько Горіо тремтячим голосом.

— Що з вами, тату? — спитала пані де Нусінген.

— Ти мене ніби сокирою по голові вдарила. Хай тобі Бог простить, дитино моя! Ти не знаєш, як я тебе люблю; якби знала, то не приголомшувала б мене такими речами, особливо коли ще не все пропало. Що ж трапилося, що ти приїхала сюди, коли за кілька хвилин ми мали зустрітися на вулиці д'Артуа?

— Ах, тату, хіба можна опанувати себе в хвилину катастрофи? Я божеволію! Ваш повірений попередив, що нам загрожує розорення. Нам стане в пригоді ваш колишній комерційний досвід, і я оце приїхала, щоб ухопитися за вас, як потопаючий хапається за соломинку. Коли пан Дервіль побачив, що Нусінген викручується, він пригрозив йому судом і сказав, що швидко доб'ється постанови голови суду. Сьогодні вранці Нусінген прийшов до мене спитати, чи хочу я розорити і себе, і його? Я відповіла йому, що зовсім не розуміюся на таких справах, що в мене є капітал, що я хочу розпоряджатися своїми грішми і що в усій цій плутанині нехай розбирається мій повірений, а я тут нічогісінько не тямлю і неспроможна щось збагнути. Адже так ви радили мені казати?

— Так, — відповів батько Горіо.

— І ось, — вела далі Дельфіна, — він ознайомив мене із своїми справами. Він вклав усі гроші, свої і мої, в недавно засноване підприємство, і для цього довелося внести великі суми за кордоном. Якщо я вимагатиму виділити мій посаг, то йому доведеться оголосити себе банкрутом; коли ж я згоджуся почекати рік, то він присягається честю повернути мені подвоєний чи потроєний капітал, бо вклав мої гроші в земельні операції, і тоді я стану власницею всього свого майна. Любий тату, він був щирий, він налякав мене. Він просив пробачити йому його поведінку, дав мені повну волю, дозволив жити, як я хочу, при умові, що він зможе повновладно порядкувати справами від мого імені. Щоб довести свою щирість, він обіцяв запрошувати Дервіля кожного разу, коли я забажаю перевірити, чи правильно складені документи, які стверджуватимуть мої права власності. Одне слово, він віддав себе в мої руки, зв'язавши непорушними обіцянками. Він просив мене ще два роки вести домашнє господарство, благав не витрачати на мої потреби більше, ніж він мені виділяє. Довів мені, мовляв, усе, що він зможе зробити, це вдавати, ніби все гаразд, казав, що він покинув свою балерину й надалі повинен дотримуватися — тільки таємно — найсуворішої економії, щоб довести до кінця початі операції, не підірвавши свого кредиту. Я була з ним сувора, нічому не вірила, змушуючи його висловити все до кінця; він показав мені свої книги і зрештою розплакався. Ніколи я не бачила чоловіка в такому стані. Він утратив тяму, говорив про самогубство. Мені стало його жаль.

— І ти віриш усім цим побрехенькам! — скрикнув батько Горіо. — Це комедіант! Мені доводилось мати справу з німцями: вони майже всі чесні, сумлінні, проте коли під маскою щирості й добродушності починають крутити й шахраювати, то перевершать хоч би кого. Твій чоловік обдурює тебе. Йому сутужно, от він і прикидається мертвим. Він хоче порядкувати від твого імені ще вільніше, ніж від свого. Нусінген хоче скористатися з цієї нагоди, щоб убезпечити себе на випадок невдачі в своїх махінаціях. Він лукавий і підступний, це негідник. Ні, ні, я не ляжу в могилу, залишивши своїх дочок без жодного су. Я ще трохи розуміюся на комерції! Він каже, що вклав капітали в підприємство. Добре, виходить, його участь у цьому підприємстві виражена в цінних паперах, розписках, договорах, — хай він покаже тобі їх і розрахується з тобою. Ми виберемо найнадійніші справи, в які, не ризикуючи, можна вкласти гроші, і одержимо документи, що на підставі самостійного володіння майном стверджують права Дельфіни Горіо, дружини барона де Нусінгена. Що, він має нас за дурнів? Невже він думає, що я можу прожити хоч два дні, знаючи, що ти лишилася без грошей, без шматка хліба? Ні на один день, ні на одну ніч, ні на годину я з цим не примирюся. Коли б це була правда, я б не пережив цього. Я працював сорок років, носив мішки, проливав піт, терпів злидні заради вас, моїх ангелів, що робили мені легкою всяку працю, всякий тягар, а тепер моє життя, моє багатство піде за вітром? Та я б помер від люті, якби це сталося. Присягаюся усім, що тільки є святого на землі і на небі — ми його виведемо на чисту воду, перевіримо книги, касу, всі справи! Я не спатиму, не відпочиватиму, не їстиму, поки не дізнаюся, що твоє майно цілісіньке! Дякувати Богу, ви володієте майном кожне окремо, в тебе за повіреного Дервіль, людина, на щастя, чесна. Богом клянуся, або твій мільйон залишиться в тебе і ти матимеш п'ятдесят тисяч річного прибутку до кінця своїх днів, або я зніму таку бучу в Парижі, що… Та я звернуся до обох палат, якщо трибунали нас покривдять. Знати, що ти спокійна й живеш у достатку, — ця думка полегшувала мої страждання і заспокоювала моє горе. Гроші — це життя. Гроші — це все. Та що він верзе, цей ельзаський чурбак! Дельфіно, не поступайся ані ліаром цій гладкій тварюці, яка посадила тебе на ланцюг і зробила нещасною. Якщо ти йому потрібна, ми його добре скрутимо й примусимо йти, куди нам треба. Боже мій, у мене голова палає, щось пече в черепі! Моя Дельфіна — злидарка! О моя Фіфіно! Хай йому чорт, де мої рукавички? Ну, ходімо, я хочу негайно побачити книги, справи, касу, кореспонденцію — все! Я не заспокоюся, поки не знатиму, що твоє майно в безпеці, поки не побачу цього на власні очі.

— Тату, любий! Дійте обережно! Якщо ви у цій справі вдастеся до найменшої мстивості, якщо виявите ворожі наміри, то я пропала. Він знає вас і вважає за цілком природне, що я під вашим впливом дбаю про своє майно. Але клянуся вам — він держить його в своїх руках і не захоче випустити. Цей негідник може втекти, забравши всі гроші, і лишити нас без нічого. Він чудово розуміє, що я не захочу, переслідуючи його, неславити своє ім'я. Він і сильний і воднораз слабкий. Я все добре обміркувала. Як доведем його до крайнощів, він пустить мене в старці.

— Значить, він шахрай?

— Так, батьку, — заплакала вона і впала на стілець. — Я не хотіла вам у цьому признаватися, не хотіла завдавати вам горя, що ви мене видали за таку людину! Його таємне життя, його думки, душа і тіло — все пасує одне до одного. Це жахливо: я ненавиджу і зневажаю його! Так, я не можу поважати цього негідника після того, що він мені розповів. У людини, здатної на такі фінансові махінації, немає й крихти совісті, і я боюся саме того, що ясно прочитала в його душі. Він, мій чоловік, запропонував мені волю, — розумієте, що це означає? — якщо я згоджуся бути в разі катастрофи знаряддям у його руках, тобто стати підставною особою в його шахрайстві.

— Але проти цього є закони! Для таких зятів є Гревська площа! — скрикнув батько Горіо. — Якщо не буде ката, я сам одрубаю йому голову.

— Ні, тату, на нього нема законів. Слухайте! Ось що, без усяких словесних прикрас, він сказав: «Або все загине, і ви не матимете й ліара, втратите все, бо в спільники мені брати нікого, крім вас; або ви дасте мені змогу довести до кінця мою справу». Ясно? Я йому ще потрібна. Він покладається на мою жіночу чесність, він знає, що я не схочу його майна і задовольнюся своїм. Під загрозою розорення я мушу погодитися на шахрайське, злодійське спілкування. Він купує моє сумління і платить за нього тим, що дозволяє мені скільки завгодно бути жінкою Ежена: «Я дозволяю тобі грішити, не заважай і мені робити злочини, розоряючи бідняків!» Хіба не ясно сказано? А знаєте, що він називає «комерційними операціями»? Він купує на своє ім'я пустирі і через підставних осіб забудовує їх. Ці люди складають з різними підрядчиками угоди на будівництво, видають їм довгострокові векселі, а самі заставляють за невелику суму будинки моєму чоловікові. Таким чином він стає власником будинків, а підставні особи обдурюють підрядчиків, оголошуючи себе банкрутами. Банкірський дім Нусінгена існує для того, щоб замилювати очі нещасним будівникам. Я це зрозуміла. Зрозуміла й інше: Нусінген, аби довести, в разі потреби, виплату величезних сум, перевів капітали в Амстердам, Лондон, Неаполь, Відень. Хіба ми зможемо накласти на них арешт?

Ежен почув глухий звук — батько Горіо, мабуть, упав на коліна.

— Боже мій, чим я прогнівив тебе? Дочка моя віддана на волю негідника, він, якщо схоче, вимагатиме від неї всього. Прости мені, доню! — скрикнув старий.

— Так, якщо я в безодні, то, може, ви й завинили в тому, — сказала Дельфіна. — Ми такі нерозумні, коли одружуємось. Хіба ми знаємо людей, справи, світ, звичаї? Батьки повинні думати за нас. Любий тату, я ні за що не дорікаю вам, даруйте мені ці слова. Я сама в усьому винна. Ні, не плачте, — сказала вона, цілуючи батька в чоло.

— І ти не плач, Дельфіно. Дай мені твої оченята, я обсушу їх поцілунками. Почекай! Я ще наведу лад у своїй голові, я розплутаю той клубок спекуляцій, що його накрутив твій чоловік.

— Ні, дозвольте діяти мені самій, я зумію з ним упоратися. Він любить мене, от я й скористаюся зі своєї влади, щоб примусити його негайно купити для мене якесь нерухоме майно. Я, мабуть, примушу його перевести на моє ім'я ельзаський маєток Нусінгенів, яким він дуже дорожить. Приходьте завтра подивитися його книги, справи, бо пан Дервіль на комерції розуміється кепсько. А втім, узавтра не приходьте. Я не хочу псувати собі крові. Післязавтра у пані де Босеан бал, і я повинна подбати про себе, щоб бути гарною, свіжою й не осоромити любого Ежена, Ходімо ж подивимося його кімнату.

В цю хвилину на вулиці Святої Женев'єви спинилася карета, і на сходах почувся голос пані де Ресто, що питала в Сільвії:

— Мій батько вдома?

Ця несподівана поява врятувала Ежена, що вже збирався кинутись у ліжко, вдаючи, ніби спить.

— Ах, тату, ви чули про Анастазі? — спитала Дельфіна, впізнавши сестрин голос. — Здається, в неї сімейні неприємності.

— Що? — вигукнув батько Горіо. — Це вже мій кінець. Бідна моя голова не витримає двох нещасть разом.

— Добрий день, тату, — сказала, входячи, графиня. — Ах, і ти тут, Дельфіно!

Пані де Ресто, здавалося, була збентежена, заставши тут сестру.

— Добрий день, Назі, — відповіла баронеса. — Тебе дивує, що я тут? Я щодня бачуся з батьком.

— Відколи це?

— Якби й ти ходила до нього, то знала б.

— Не прискіпуйся до мене, Дельфіно, — жалісно сказала графиня. — Я дуже нещасна, я пропала, бідний мій тату. Цього разу пропала остаточно.

— Що з тобою, Назі? — скрикнув батько Горіо. — Скажи ж мені все, дитино моя! Вона зблідла! Дельфіно, мерщій допоможи їй, будь доброю до неї, я любитиму тебе ще більше, якщо це можливо!..

— Бідна моя Назі, — сказала пані де Нусінген, допомагаючи сестрі сісти. — Тільки я і тато завжди любитимемо тебе так, щоб усе тобі прощати. Сімейні зв'язки — найміцніші.

Вона дала їй нюхальної солі, і графиня прийшла до тями.

— Я не витримаю цього! — сказав батько Горіо. — Ну-бо, — звелів він, поворушивши торф у каміні, — підійдіть до вогню. Мені холодно. Що з тобою, Назі? Кажи швидше, ти мене вбиваєш…

— Мій чоловік знає все, — почала нещасна жінка. — Ви пам'ятаєте, тату, недавній Максимів вексель? Ну, то це був не перший. Я вже сплатила кілька таких векселів. Десь на початку січня я помітила, що пан де Трай дуже сумний. Він нічого мені не казав; але в серці коханого легко читати — досить якоїсь дрібниці; до того ж бувають передчуття. Одне слово, він був ніжніший, палкіший, ніж будь-коли, і я почувала себе усе щасливішою. Бідний Максим, він прощався зі мною в душі, як сказав мені потім. Він хотів заподіяти собі смерть. Скінчилося тим, що я стала допитуватись, благала його сказати все, дві години стояла перед ним навколішках, поки він признався, що заборгував сто тисяч франків. О тату, сто тисяч франків! Я мало не збожеволіла. У вас нема таких грошей…

— Так, — мовив батько Горіо, — я не зміг би їх дістати, хіба що вкрав би. Та я б і на це пішов, Назі. І піду…

По цих похмурих, як хрипіння вмирущого, словах, у яких вчувалася агонія знесиленого батьківського почуття, сестри замовкли. Який егоїзм устояв би перед цим криком душі, що показав усю глибину відчаю, як кинутий камінь визначає глибину прірви.

— Тату, я вже дістала гроші, розпорядившись тим, що мені не належить, — сказала графиня і зайшлася риданням.

Дельфіна, зворушена, заплакала, поклавши голову сестрі на плече.

— Отже, все це правда? — сказала вона.

Анастазі похилила голову; пані де Нусінген обняла сестру і, притискаючи її до свого серця, ніжно поцілувала.

— Тут ти завжди знайдеш любов без осуду, — сказала вона.

— Ангели мої! — промовив Горіо кволим голосом. Чому це тільки нещастя зближує вас?

— Щоб урятувати Максимові життя, а заразом і моє щастя, — вела далі графиня, підбадьорена цими виявами гарячої, трепетної ніжності, — я пішла до одного лихваря — та ви знаєте цього пекельного виплодка, цього безжального Гобсека, — й продала йому фамільні діаманти, що ними так дорожить пан де Ресто, і його, і мої, всі, всі! Продала! Ви розумієте? Максима врятовано. Але я пропала. Ресто все знає.

— Що? Від кого? Скажи, і я його вб'ю! — крикнув батько Горіо.

— Вчора він покликав мене до себе… Я пішла… «Анастазі, — сказав він мені таким голосом… О, цього тону було досить, щоб я все зрозуміла… — Де ваші діаманти?» — «У мене». — «Ні, — заперечив він, глянувши на мене, — ось вони на комоді. — І він показав футляр, прикритий хусточкою. — Ви знаєте, як вони тут опинилися?» Я впала на коліна, плакала, питала його, якою смертю я повинна вмерти.

— Ти це сказала?! — скрикнув батько Горіо. — Присягаюся іменем Господа Бога, той, хто заподіє якесь лихо одній із вас, може бути певен, поки я живий, що я спалю його на повільному вогні! Так, я роздеру його, як…

Горіо замовк, слова застрявали йому в горлі.

— Зрештою, люба моя сестро, він зажадав від мене чогось такого, що гірше смерті… Не дай Боже ніякій жінці почути те, що почула я.

— Я уб'ю цього чоловіка, — спокійно промовив батько Горіо. — А втім, у нього тільки одне життя, а мені він винен два. Ну, що ж далі? — спитав він, дивлячись на Анастазі.

— Тоді він, помовчавши, глянув на мене, — розповідала графиня, — і сказав: «Анастазі, я все збережу в таємниці, ми будемо й далі жити разом: у нас є діти. Я не вбиватиму пана де Трая, я міг би схибити, а якщо спробую позбутися його іншим способом, то людське правосуддя буде проти мене. Вбити його у ваших обіймах — це значило б зганьбити ваших дітей, а щоб не зганьбити ні ваших дітей, ні їхнього батька, ні мене, я ставлю вам дві умови. Відповідайте — чи є у вас дитина від мене?» — Я сказала: «Так». — «Хто?» — запитав він. — «Ернест, найстарший». — «Добре, — сказав він, — тепер покляніться, що виконаєте те, що я скажу». Я поклялася. «Ви підпишете запродаж вашого майна, коли я того зажадаю».

— Не підписуй! — скрикнув батько Горіо. — Ніколи не підписуй цього. То ось ви як, пане де Ресто, ви неспроможні дати жінці щастя, вона знаходить його з іншим, а ви її караєте за своє жалюгідне безсилля?.. Та я тут, заждіть! Він матиме діло зі мною, Назі, будь спокійна. А, він дорожить своїм спадкоємцем? Гаразд. Я викраду в нього сина, бо це ж мій онук, сто чортів! Маю ж я право бачити хлоп'я? Я його відвезу в моє село, дбатиму про нього, будь спокійна. І я примушу це страховище здатись, я скажу йому: «Ану, хто кого? Хочеш мати сина — поверни моїй дочці її майно і не заважай їй жити, як вона схоче».

— Батьку!

— Так, я твій батько! О, я справді батько. Хай цей вельможний негідник не мучить моєї дочки… Хай мене грім поб'є! Я не знаю, що тече в моїх жилах! У них тигряча кров, мені хочеться пожерти ваших чоловіків. Дітоньки мої! То ось яке у вас життя! Та це ж для мене смерть… Що станеться з вами, коли мене не буде? Батьки повинні жити доти, доки живі їхні діти. Як погано влаштовано твій світ, Боже! А в тебе ж, кажуть, є син. Ти б мав не допускати, щоб ми страждали від лиха наших дітей. Ангели мої любі! Адже тільки страждання примусили вас прийти до мене. Ви ділитеся зі мною тільки слізьми… Та ні, ви любите мене, я це бачу. Приходьте, приходьте жалітися до мене! Серце моє велике, воно вмістить усе. Ви можете рвати його на шматки — кожен шматок стане батьківським серцем. Я б хотів узяти на себе ваші страждання, страждати за вас. О, маленькими ви були такі щасливі!..

— Тільки тоді й було нам добре, — сказала Дельфіна. — Де вони, ті дні, коли ми скочувалися з купи мішків у великій коморі?

— Тату, це ще не все, — сказала Анастазі на вухо Горіо, аж той здригнувся, — Діаманти я продала менше ніж за сто тисяч франків. Максимові загрожує суд. Нам треба сплатити ще дванадцять тисяч франків. Він обіцяв взятися за розум, більше не грати. В мене немає нічого в світі, крім його кохання, і я надто дорого заплатила за нього, щоб пережити цю втрату. Я пожертвувала майном, спокоєм, честю, дітьми. О, зробіть так, щоб Максим зберіг свободу, честь, щоб він міг лишитись у світі, де зуміє завоювати собі становище. Він тепер завдячує мені не тільки щастя, у нас є діти, які можуть лишитися без грошей. Все загине, якщо його посадять у Сент-Пелажі[130].

— Нема у мене таких грошей, Назі! Нічого нема! Анічогісінько! Це кінець світу! О, світ гине, це певно! Біжіть, тікайте, поки є час! Ах, у мене ще є срібні пряжки, шість столових приборів — перші, які я купив у своєму житті. Оце і все… Та ще тисяча двісті франків довічної ренти.

— А що ж ви зробили з вашою безстроковою рентою?

— Я продав її і лишив собі тільки цей невеличкий прибуток на власні потреби. Мені треба було дванадцять тисяч франків, щоб опорядити квартиру Фіфіні.

— У тебе вдома, Дельфіно? — спитала пані де Ресто.

— О, хіба не однаково! — мовив батько Горіо. — Дванадцять тисяч франків витрачено.

— Я догадуюсь, — сказала графиня, — це для пана де Растіньяка. Ах, бідна Дельфіно, схаменися! Поглянь, до чого я дійшла.

— Люба моя, пан де Растіньяк не здатен обібрати свою коханку.

— Дякую на слові, Дельфіно; в моєму тяжкому становищі я сподівалась від тебе кращого. А втім, ти ніколи не любила мене.

— Ні, вона любить тебе, Назі! — вигукнув батько Горіо. — Вона мені оце щойно казала це. Ми говорили про тебе, і Фіфіна казала, що ти красуня, а вона тільки гарненька.

— У неї холодна краса, — мовила графиня.

— Та хоч би й так, — заперечила Дельфіна, спаленівши. — А як ти ставилась до мене? Ти зреклася мене, через тебе переді мною зачинилися двері всіх домів, де я хотіла бувати, ти користалася з усякої нагоди, щоб зробити мені прикрість. А хіба я приходила сюди, як ти, щоб висмоктувати з нашого бідного батька тисяча по тисячі всі його гроші? Хіба я довела його до того стану, в якому він опинився? Це на твоїй совісті, сестро! Я відвідувала батька, коли тільки могла, я його не виганяла з дому, не приходила лизати йому руки, коли він був мені потрібен. Я навіть не знала, що він витратив для мене дванадцять тисяч франків. З моїми грошовими справами все гаразд, ти знаєш; тато робив мені подарунки, але я їх ніколи не випрохувала.

— Тобі більше поталанило: пан де Марсе багатий, це ти добре знаєш. Ти завжди була підла, як золото. Прощай, у мене нема ні сестри, ні…

— Замовкни, Назі! — крикнув батько Горіо.

— Тільки така сестра, як ти, може повторювати вигадки, яким ніхто не вірить, ти — страховище, — сказала Дельфіна.

— Діти мої, діти, замовкніть, а ні, то я при вас накладу на себе руки.

— Ну що ж, Назі, я прощаю тобі, — сказала пані де Нусінген, — ти нещасна. Але я добріша за тебе. Казати мені таке саме в ту хвилину, коли я хотіла зробити все, аби тільки врятувати тебе, навіть піти у спальню до свого чоловіка, а цього я не зробила б ні заради себе, ні заради… Це варте всього того лиха, якого ти мені заподіяла за дев'ять років.

— Діти мої, діти, обніміться! Ви ж — ангели.

— Ні, облиште мене! — вигукнула графиня, відштовхуючи батька, що взяв її за руку. — Вона має до мене ще менше жалю, аніж мій чоловік. Можна подумати, що вона — взірець усіх чеснот!

— Хай люди кажуть, що я винна гроші панові де Марсе, — все-таки це краще, ніж признатися, що пан де Трай коштує тобі більше ніж двісті тисяч франків, — відповіла пані де Нусінген.

— Дельфіно! — крикнула графиня, ступивши крок до неї.

— Я кажу тобі правду у відповідь на твій наклеп, — холодно відповіла баронеса.

— Дельфіно! Ти…

Батько Горіо кинувся до графині і затулив їй рота рукою.

— Боже! В чому це у вас руки? — спитала Анастазія.

— Так, так, вибачайте, — мовив бідолашний батько, витираючи руки об штани. — Я ж не знав, що ви прийдете, я переїжджаю.

Він зрадів, що викликав докір і обернув на себе доччин гнів.

— Ах! — вів далі старий, сідаючи. — Ви краєте мені серце. Я вмираю, діти мої. Мозок мій палає, мов у вогні. Та будьте ж милі, добрі, любіть одна одну. Ви мене вб'єте! Ну, Дельфіно, Назі, опам'ятайтесь, ви обидві й винуваті, й ні. Дедель, — сказав він, підводячи на баронесу повні сліз очі, — їй треба дванадцять тисяч франків, давай пошукаємо цю суму. Не дивіться так одна на одну. — Батько став навколішки перед Дельфіною. — Попроси в неї пробачення, заради мене, — прошепотів він їй на вухо, — вона нещасніша за тебе, ну!

— Назі, бідна моя, — сказала Дельфіна, налякана виразом дикого, божевільного страждання, що з'явився на батьковому обличчі, — я винувата, поцілуй мене…

— Ах! Ви ллєте цілющий бальзам на моє серце! — крикнув батько Горіо. — Але де знайти дванадцять тисяч франків? А що, як я піду замість когось у рекрути?

— Батьку! — вигукнули обидві дочки, обіймаючи його. — Ні, ні!

— Хай Бог нагородить вас за самий цей намір, усім життям своїм ми не зможемо за це заплатити, правда ж, Назі? — сказала Дельфіна.

— До того ж, любий тату, це була б тільки крапля в морі, — зауважила графиня.

— То що ж, виходить, не можна нічого заробити й своєю кров'ю? — вигукнув старий у розпачі. — Я віддам своє життя тому, хто тебе врятує, Назі, я вб'ю будь-кого заради цього! Я зроблю, як Вотрен, піду на каторгу, я… — Горіо спинився, наче вражений громом. — Нема нічого! — кричав він, рвучи на собі волосся. — Якби я знав, де можна вкрасти, але ж це дуже важко — знайти таке місце. До того ж потрібні люди, час, щоб пограбувати банк. Отже, мені лишається вмерти, тільки вмерти. Так, я вже ні на що не придатний, я вже не батько, ні! Вона мене просить, вона в скруті… А я, жалюгідний, нічого не маю. Ах ти, старий негіднику, ти собі забезпечив довічну ренту, а дочки? Що ж, виходить, ти їх не любиш? Пропадай, пропадай тепер, як пес! Так, я гірший за собаку, собака не вчинив би так! Ой голова моя! Вона горить…

— Тату, перестаньте!.. — скрикнули обидві жінки, підбігши до батька, щоб не дати йому розбити голову об стіну. — Схаменіться!

Горіо схлипував. Ежен, переляканий, схопив вексель, виданий Вотренові; гербовий папір був придатний для більшої суми. Виправивши цифру, Ежен приготував формальний вексель на дванадцять тисяч франків на ім'я Горіо і ввійшов у сусідову кімнату.

— Пані, ось гроші, які вам потрібні, — сказав він, подаючи вексель графині. — Я спав, ваша розмова збудила мене, і я дізнався, скільки я винен панові Горіо. Ось вексель, який ви можете дисконтувати. Я сплачу вчасно.

Графиня остовпіла, тримаючи в руці вексель.

— Дельфіно, — мовила вона, збліднувши і затремтівши від гніву, люті та обурення, — я все могла тобі простити, Бог свідок, але це!.. Пан де Растіньяк був тут, ти це знала! І в тебе вистачило підлоти помститися на мені, примусивши мене розкрити перед ним мої таємниці, моє життя, життя моїх дітей, мою ганьбу, мою честь! Ні, тепер ти для мене не існуєш. Я ненавиджу тебе, я зроблю тобі найгірше зло, яке тільки зможу, я…

Лють не давала їй говорити далі, горло їй перехопило.

— Та це ж мій син, моя дитина, твій брат, твій рятівник! — кричав батько Горіо. — Поцілуй же його, Назі. Ось, бачиш, я його цілую, — казав він, несамовито стискаючи Ежена в обіймах. — О дитино моя! Я для тебе буду більше, ніж батько, я заміню тобі сім'ю, я хотів би бути богом, щоб кинути до твоїх ніг увесь світ. Та поцілуй же його, Назі! Це не людина, це ангел, справжній ангел.

— Облиште її, тату, вона зараз не при своєму розумі, — сказала Дельфіна.

— Я не при своєму розумі? А ти, ти? — спитала графиня де Ресто.

— Діти мої, я умру, якщо ви не перестанете! — скрикнув старий і впав на ліжко, немов уражений кулею. — Вони вбивають мене, — пробелькотав він.

Графиня глянула на Ежена, що стояв нерухомий, приголомшений цією дикою сценою.

— Пане… — мовила вона, запитуючи жестом, голосом, поглядом і не звертаючи уваги на батька, якому Дельфіна поспішно розстебнула жилет.

— Пані, я сплачу і мовчатиму, — відповів Ежен, не чекаючи на її запитання.

— Ти вбила батька, Назі! — сказала з докором Дельфіна, показуючи сестрі на непритомного старого, але та вже вибігла.

— Я прощаю їй, — сказав старий, розплющуючи очі. — Становище її жахливе, — й не така голова запаморочиться. Утіш Назі, будь до неї ласкава, обіцяй це твоєму нещасному вмираючому батькові, — просив він Дельфіну, стискаючи їй руку.

— Що з вами? — злякано спитала Дельфіна.

— Нічого, нічого, — відповів батько, — це минеться. Щось давить лоб. Це мігрень. Бідна Назі, що з нею буде?

В цю хвилину графиня вернулась, кинулась перед батьком навколішки і вигукнула:

— Простіть!

— Годі! Тепер ти завдаєш мені ще більшого болю, — промовив батько Горіо.

— Пане де Растіньяк, — сказала графиня із сльозами на очах, — горе мене зробило несправедливою. Ви будете мені братом? — і вона подала Еженові руку.

— Назі, — скрикнула Дельфіна, обіймаючи її, — люба моя Назі, забудьмо все!

— Ні, — сказала та, — я все пам'ятатиму.

— Ангели мої, — вигукнув батько Горіо, — ви знімаєте з моїх очей смертну заслону, ваші голоси повертають мені життя! Поцілуйтеся ж іще! Ну, Назі, тебе виручає цей вексель?

— Сподіваюся, що так. Тату, ви можете його підписати?

— Ох, який же я дурень, я й забув про це. Певно, тому, що зомлів, пробач, Назі. Пришли мені звістку, що небезпека минула. Ні, я сам прийду. Ах, я не піду, я не можу бачити твого чоловіка, я його вб'ю. Що ж до запродажу твого майна, то йому доведеться мати справу зі мною. Іди тепер, доню, і умов Максима взятися за розум.

Ежен стояв приголомшений.

— Наша нещасна Анастазі завжди була запальна, — сказала йому пані де Нусінген, — але серце в неї добре.

— Вона повернулася, щоб він підписав вексель, — шепнув Ежен на вухо Дельфіні.

— Ви думаєте?..

— Я хотів би не думати так. Будьте обережні з нею, — відповів він і звів очі догори, немовби довіряючи Богові думки, яких не наважувався висловити.

— Так, вона завжди була трохи комедіанткою, а бідний тато піддається на її кривляння.

— Як ви себе почуваєте, любий батечку Горіо? — спитав Растіньяк у старого.

— Мені хочеться спати, — відповів той.

Ежен допоміг йому лягти. Коли старий, тримаючи Дельфіну за руку, заснув, дочка вивільнила свою руку і вийшла.

— Увечері зустрінемось в Італійській опері, — нагадала вона Еженові, — і ти скажеш мені, як він себе почуватиме. А завтра, добродію, ви переїдете. Покажіть-но свою кімнату. Який жах! — сказала вона, входячи туди. — Та тут іще гірше, ніж у мого батька! Ежене, ти поводився чудово, я полюбила б тебе за це ще дужче, якби це було можливо. Але, любий мій хлопчику, якщо ви хочете забагатіти, то не кидайте на вітер по дванадцять тисяч. Граф де Трай — картяр. Моя сестра не хоче цього бачити. Він здобув би ці дванадцять тисяч там же, де виграє й програє золоті гори.

Почувши стогін, вони повернулися до Горіо; старий, здавалося, спав, та, підійшовши до нього, двоє коханців почули, як він шепоче: «Вони нещасні». Спав він чи не спав, але тон цих слів так вразив серце його дочки, що вона підступила до злиденного ліжка, на якому лежав батько, і поцілувала його в чоло. Він розплющив очі.

— Це ти, Дельфіно?

— Ну, як ви себе почуваєте? — спитала дочка.

— Добре, — мовив він. — Не турбуйся, я скоро вийду. Ідіть, ідіть, дітоньки, будьте щасливі.

Ежен провів Дельфіну додому, але, стурбований станом батька Горіо, відмовився обідати в неї й повернувся в «Дім Воке». Горіо вже встав і сидів за столом. Б'яншон сів так, щоб добре бачити обличчя вермішельника. Коли той узяв хліб і понюхав його, щоб визначити, з якого сорту борошна його спечено, Б'яншон постеріг у цьому русі цілковиту відсутність того, що можна було б назвати свідомістю дії. Він спохмурнів.

— Сідай-но ближче до мене, кошенівський пансіонере[131]! — сказав Ежен.

Б'яншон охоче пересів, тим більше що так він був ближче й до старого.

— Що з ним? — спитав Растіньяк.

— Якщо не помиляюсь, йому скоро кінець. В його організмі відбувається щось незвичайне; мені здається, йому загрожує апоплексія. Хоч нижня частина його обличчя спокійна, але риси верхньої стягуються до лоба, бачиш? Крім того, його очі немов запорошені тонким пилом, а це свідчить про крововилив у мозок. Завтра вранці буде видніше.

— Чи є засоби проти цього?

— Ніяких. Смерть можна було б відтягти, якби знайти спосіб викликати відлив крові до ніг. Але, якщо симптоми не зникнуть до завтрашнього вечора, — стариганові кінець. Чи не знаєш ти, що саме викликало його захворювання? Мабуть, він пережив якесь сильне потрясіння, що відбилося на його душевному стані.

— Так, — сказав Растіньяк, пригадуючи, як обидві дочки безперестану терзали батька.

«Дельфіна принаймні любить свого батька», — подумав Ежен.

Увечері, в Італійській опері, Растіньяк заговорив з пані де Нусінген обережно, щоб не дуже стурбувати її.

— Не хвилюйтеся, — відповіла вона на перші ж слова Ежена, — мій батько дужий. Правда, сьогодні вранці ми його трохи помучили. Всі наші статки під загрозою. Ви уявляєте наслідки цього лиха? Я б не пережила цього, але ваше кохання зробило мене нечутливою до всього, що раніше я сприйняла б як смертельне горе. Тепер я боюся одного, що було б для мене справжнім лихом, — втратити ваше кохання, яке дало мені відчути радість життя. Поза цим почуттям мені до всього байдуже, ніщо мені не миле. Ви для мене — все! Мені хочеться бути багатою, але тільки для того, щоб ще більше подобатись вам. Я, собі на сором, ніжніша як коханка, аніж як дочка. Чому? Не знаю. Все життя моє — у вас. Батько дав мені серце, але ви навчили його битися. Хай мене засуджує цілий світ, що мені до того? Аби тільки ви — хоч у вас і немає підстав дорікати мені, — простили гріх, на який мене штовхає непереможне кохання. Невже ви думаєте, що я — невдячна дочка? О ні, не можна не любити такого доброго батька, як наш! Але чи могла я приховати від нього природні наслідки наших нещасливих шлюбів! Навіщо він допустив це? Хіба він не повинен був подумати за нас? Я знаю, тепер він страждає так само, як і ми з Назі; та що ж ми можемо зробити? Втішити його? Нічим не втішиш. Наша покора завдала б йому більшого горя, ніж наші нарікання. Буває таке становище в житті, коли все пройняте гіркотою.

Ежен мовчав, слухаючи це наївне висловлювання щирого почуття. Парижанки часто фальшиві, страшенно суєтні, егоїстичні, кокетливі, холодні, зате, щиро покохавши, вони віддають своїм пристрастям більше почуття, ніж інші жінки: вони підносяться над своєю дріб'язковістю і стають божественно-величні. А крім того, Ежена вразив глибокий і здоровий розум Дельфіни, властивий жінці, коли вона міркує про найприродніші почуття і коли якась гаряча пристрасть віддаляє її від них.

Пані де Нусінген була ображена мовчанням Ежена.

— Про що ви думаєте? — спитала вона.

— Про те, що ви мені сказали. Досі я гадав, що люблю вас дужче, ніж ви мене.

Вона всміхнулась, але стримала в собі радісний порив, аби провадити розмову в рамках світської пристойності. Їй ніколи ще не доводилося чути таких трепетних слів юного й щирого кохання. Ще кілька слів — і вона б не стрималася.

— Ежене, — мовила Дельфіна, міняючи тему, — ви, здається, не знаєте, що робиться в світі? Весь Париж завтра буде у віконтеси де Босеан. Рошфіди і маркіз д'Ажуда вмовилися нічого не розголошувати; але завтра король підписує шлюбний контракт, а ваша бідолашна кузина ще нічого не знає. Вона не зможе відмінити прийому, проте маркіз на бал не прийде. Про це тепер тільки й мови.

— І світ потішається з підлоти, бере в ній участь! Хіба ви не розумієте, що це вб'є пані де Босеан?

— Ні, — всміхнулася Дельфіна, — ви не знаєте таких жінок. А втім, увесь Париж прийде завтра до неї, буду і я. Це вам я завдячую таке щастя.

— Скажіть, — спитав Растіньяк, — може, це одна з тих безглуздих пліток, що їх так багато точиться в Парижі?

— Завтра ми знатимем правду.

В пансіон Воке Ежен не повернувся. Він не міг відмовити собі в насолоді потішитися своєю новою квартирою. Напередодні йому довелося піти від Дельфіни о першій годині по півночі, а тепер Дельфіна пішла від нього десь о другій годині. Наступного ранку він пізно встав і до півдня чекав на пані де Нусінген; вона приїхала поснідати з ним. Юнаки такі жадібні до цих милих утіх, що Растіньяк майже забув за батька Горіо. Звикати до кожної з цих гарних речей, які йому належали, було для нього нескінченним святом. Пані де Нусінген своєю присутністю надавала всьому особливого чару. І все-таки о четвертій годині коханці подумали про батька Горіо, згадавши, як він мріяв оселитись у цьому домі. Ежен сказав, що треба негайно перевезти сюди старого, а то він іще зовсім розхворіється, і побіг у «Дім Воке». Ні Горіо, ні Б'яншона за столом не було.

— Ну, — сказав йому художник, — нашому батькові Горіо ось-ось капут. Б'яншон нагорі, біля нього. До старого приходила його дочка, графиня де Ресторама, потім він надумав вийти з дому, і йому погіршало. Скоро наше товариство втратить одну зі своїх найліпших прикрас.

Растіньяк побіг сходами нагору.

— Пане Ежене! Пане Ежене, вас кличе хазяйка, — гукнула Сільвія.

— Пане, — сказала йому вдова, — добродій Горіо і ви мали виїхати п'ятнадцятого лютого. Минуло вже три дні — сьогодні вісімнадцяте; вам обом доведеться заплатити мені за цілий місяць, та якщо ви поручитесь за батька Горіо, то мені досить буде вашого слова.

— Чому? Хіба ви йому не довіряєте?

— Довіряти? А що, як стариган помре, не прийшовши до пам'яті? Його дочки не дадуть мені жодного ліара, а все манаття старого не варте й десяти франків. Сьогодні вранці він виніс свої останні столові прибори, не знаю навіщо. Причепурився, мов юнак. Хай мені Бог простить, але, здається, він навіть нарум'янився, — наче помолодшав.

— Я за все відповідаю, — сказав Ежен, здригаючись від жахливого передчуття катастрофи.

Він піднявся до Горіо. Старий лежав у ліжку, біля нього сидів Б'яншон.

— Добрий день, батьку, — мовив Ежен.

Бідолаха лагідно всміхнувся юнакові і відповів, повертаючи до нього скляні очі:

— Як вона себе почуває?

— Добре. А ви?

— Непогано.

— Не втомлюй його, — сказав Б'яншон, відводячи Ежена в куток.

— Ну що? — спитав Растіньяк.

— Його може врятувати тільки чудо. Стався крововилив; я поставив йому гірчичники. Добре, що він їх відчуває, вони подіяли.

— Можна його перевезти?

— Ні в якому разі. Доведеться лишити його тут; йому потрібна тиша й цілковитий спокій.

— Добрий мій Б'яншоне, — сказав Ежен, — нам удвох доведеться доглядати його.

— Я вже викликав головного лікаря з нашої лікарні.

— І що ж?

— Він скаже свою думку завтра ввечері; обіцяв зайти після денного обходу. На лихо, цей нещасний дідуган утнув сьогодні вранці якусь легковажну штуку, а що саме — не хоче розказати. Він упертий, як мул. Коли я його питаю, він удає, ніби не чує або спить — щоб не відповідати. А коли розплющить очі, то починає стогнати. Вранці він кудись виходив, тинявся невідомо де. Взяв усе, що мав цінного, і, мабуть, облагодив якусь кляту оборудку, що відібрала в нього останні сили. Приходила його дочка.

— Графиня? — спитав Ежен. — Висока, ставна брюнетка з блискучими гарними очима, із стрункими ніжками?

— Атож.

— Залиш нас на хвилину, — сказав Растіньяк, — я його висповідаю, мені він усе розкаже.

— Я піду пообідаю. Тільки будь обережний, не хвилюй його; є ще невелика надія.

— Не турбуйся.

— Завтра вони добре веселитимуться, — сказав батько Горіо, коли вони лишилися самі. — Вони їдуть на великий бал.

— А що це ви сьогодні робили, тату, що так розхворілись, аж у ліжку доводиться лежати?

— Нічого.

— Анастазі приходила? — спитав Растіньяк.

— Так, — відповів Горіо.

— Ну, кажіть же мені правду. Чого вона ще у вас просила?

— Ах, — зітхнув старий, зібравши всі сили для відповіді, — вона така нещасна, моя доня! В Назі немає жодного су після тієї історії з діамантами. Для балу вона замовила гаптовану золотом сукню, яка їй, мабуть, дуже до лиця. А негідниця кравчиня відмовила їй у кредиті, і покоївка Назі заплатила власними грішми тисячу франків за цей туалет. Нещасна Назі, до чого вона дійшла! Мені аж серце краялося. Але покоївка помітила, що Назі попала в неласку в де Ресто, побоялася втратити свої гроші й намовила кравчиню не віддавати сукні, поки не буде заплачено тисячі франків. Узавтра бал, сукня готова, Назі в розпачі. Вона хотіла позичити в мене мої столові прибори й заставити їх. Чоловік вимагає, вона неодмінно пішла на цей бал і показала всьому Парижеві свої діаманти, а то, мовляв, ходить чутка, ніби вона їх продала. Хіба Назі може сказати цьому страховищу: «Я винна тисячу франків, сплатіть їх». Звичайно, ні! Я добре це зрозумів. Її сестра, Дельфіна, буде там у розкішному туалеті. Анастазі не повинна поступатися перед молодшою сестрою. Вона так плаче, бідна моя доня. Вчора я почував себе вельми приниженим, бо не мав отих дванадцяти тисяч франків! Я ладен віддати все своє нікчемне життя, аби тільки спокутувати цю провину. Ось бачите! Я міг витримати все, а коли не стало грошей, це вбило мене. О! Я швиденько причепурився, прифрантився, продав за шістсот франків свої прибори і пряжки, потім заставив на рік свою довічну ренту за чотириста франків готівкою дядечкові Гобсеку. Е! їстиму самий хліб, — цього мені вистачало замолоду, обійдусь і тепер. Зате моя Назі повеселиться ввечері. Вона буде чарівна. Тут, під подушкою, у мене тисяча франків. Мені тепло від того, що під головою в мене є річ? яка втішить мою бідну Назі. Тепер вона зможе вигнати свою підлу Вікторину. Чи ви бачили слуг, що не довіряють своїм панам! Узавтра мені покращає. Назі прийде о десятій годині. Я не хочу, щоб дочки знали про мою хворість: вони не пішли б на бал, стали б доглядати мене. Взавтра Назі мене поцілує, як свою дитину, її ніжність вилікує мене. Адже я міг би витратити цю тисячу франків на ліки, то краще вже я дам їх моїй цілительці, моїй Назі; Принаймні виручу її із скрути. Цим я спокутую свою провину, що забезпечив собі довічну ренту. Моя дочка на дні прірви, а я не маю сили її врятувати. О, тепер я знову візьмуся до комерції. Поїду в Одесу, накуплю зерна — хліб там коштує утроє дешевше, ніж у нас! Правда, вивозити зерно заборонено, але молодці, які пишуть закони, не подумали заборонити вивозити вироби з борошна. Хе-хе! Це я надумав сьогодні вранці. Можна добре заробити на крохмалі.

«Він збожеволів», — подумав Ежен, дивлячись на старого.

— Ну, годі, заспокойтеся, вам не можна говорити, — сказав він.

Коли Б'яншон повернувся, Ежен зійшов униз пообідати. Потім вони вдвох цілу ніч доглядали хворого по черзі: один читав медичні книжки, другий писав листи матері та сестрам.

На другий день у хворого з'явилися сприятливі, на думку Б'яншона, симптоми, але він потребував постійного догляду, який був під силу тільки двом студентам і який, зважаючи на цнотливість літературної моди, краще не описувати. До виснаженого тіла бідолахи ставили п'явки, потім робили припарки, ванни для ніг, усілякі медичні процедури, які вимагали сили й самовідданості обох юнаків. Графиня де Ресто не прийшла, вона прислала по гроші слугу.

— Я думав, що вона сама прийде. Та це краще, вона тільки розхвилювалася б, — сказав старий, мовби радіючи з цього.

О сьомій годині вечора Тереза принесла листа від Дельфіни.

«Чим ви зайняті, друже мій? Невже, тільки-но полюбивши мене, ви вже збайдужіли? У своїх щирих признаннях ви відкрили таку прекрасну душу, що, безперечно, належите до тих людей, які, розуміючи, скільки є відтінків у почутті, навіки лишаються вірними. Ви самі сказали, слухаючи молитву Мойсея[132]: «Для одних — це повторення тієї самої ноти, а для інших — уся безмежність музики». Не забувайте, я жду вас, щоб їхати на бал до віконтеси де Босеан. Уже відомо, що сьогодні вранці король підписав шлюбний контракт пана д'Ажуда, а бідна віконтеса дізналася про це тільки о другій годині. Весь Париж кинеться до неї, як біжить народ на Гревську площу, коли там готується страта. Хіба це не жахливо — дивитися, чи приховає ця жінка свої муки, чи зуміє вона гідно вмерти? Друже мій, я, звичайно, не поїхала б до неї, якби бувала раніше, але в неї, певно, більше не буде прийомів, і всі мої зусилля пропали б марно. Я зовсім в іншому становищі, ніж усі. Крім того, я їду туди і заради вас. Чекаю. Якщо ви не будете тут через дві години, то не знаю, чи пробачу вам таку зраду».

Растіньяк узяв перо і відповів:

«Я чекаю лікаря, щоб почути, чи житиме ваш батько. Він при смерті. Я принесу вам вирок лікаря: боюся, що це буде вирок смертний. Ви самі зважите, чи зможете їхати на бал. Ніжно цілую».

Лікар прийшов о пів на дев'яту; він не сказав нічого втішного, а проте не вважав, що смерть неминуча. Попередив, що стан хворого то поліпшуватиметься, то гіршатиме, і від цього залежатиме життя й розум хворого.

— Йому краще було б умерти зразу! — така була остання думка лікаря.

Ежен доручив Б'яншонові доглядати хворого, а сам пішов до пані де Нусінген із сумними звістками, які в його уяві, ще досі пройнятій почуттям сімейного обов'язку, мали вбити всяку радість. Коли він зібрався їхати, Горіо, здавалося, спав, та ось Ежен рушив до дверей, і старий враз сів на постелі й крикнув йому вслід:

— Скажіть, нехай вона все-таки веселиться.

Юнак прийшов до Дельфіни, прибитий горем, а її застав уже зачесану й узуту в бальні черевички; їй лишалося тільки надіти сукню. Але так само, як останні мазки пензля, що ними художник закінчує картину, потребують більше часу, ніж головні її елементи, на ці останні приготування ще треба було чимало часу.

— Що? Ви й досі не вдягнені? — спитала вона.

— Але ваш батько…

— Знову «мій батько»! — вигукнула Дельфіна, перебиваючи його. — Невже ви хочете навчати мене дочірніх обов'язків? Я знаю свого батька давніше, ніж ви. Ні слова, Ежене! Я не слухатиму вас, поки ви не вдягнетеся. Тереза все приготувала у вас на квартирі. Моя карета готова, їдьте і швидше вертайтеся. Ми поговоримо про батька по дорозі на бал. Треба виїхати заздалегідь, бо коли ми попадемо у валку карет, то навряд чи встигнемо до одинадцятої.

— Пані, але…

— Ідіть, ані слова, — сказала вона і вибігла в будуар, щоб узяти кольє.

— Та їдьте ж, пане Ежене, ви розгніваєте баронесу, — сказала Тереза, випроваджуючи юнака, охопленого жахом від цього світського батьковбивства.

Їдучи перевдягатися, він поринув у найсумніші, найпохмуріші міркування. Йому здавалося, що вищий світ — це океан бруду, який засмоктує людину з головою, тільки-но вона ступить у нього кінчиком ноги.

«Його злочини дрібні, — думав Ежен. — Вотрен — величніший».

Растіньяк немов побачив три основні образи суспільства: Покору, Боротьбу та Бунт — сім'ю, світ і Вотрена; Ежен не наважувався зробити вибір. Покора була нудна, Бунт неможливий, а Боротьба непевна. Він перенісся в уяві в свою сім'ю. Пригадав чисті переживання цього мирного життя серед рідних, які ніжно любили його. Скоряючись природним законам домашнього вогнища, ці любі створіння знаходили в ньому непорушне, повне й безтурботне щастя. Та, незважаючи на свої прекрасні думки, він не відчув у собі сили проповідувати Дельфіні віру чистих душ, навертати її на шлях чесноти в ім'я любові. Його виховання, яке тільки-но почалось, уже давало плоди. Навіть любов його стала егоїстичною. Його чутливість підказала йому правильне розуміння Дельфіниного серця. Він передчував, що вона здатна поїхати на бал, переступивши через батьків труп, проте не мав ні сили стати моралістом, ні мужності розсердити її, ані доблесті її покинути. «Вона ніколи б не простила мені, якби я поставив на своєму», — подумав він. Потім почав обмірковувати слова лікаря, тішачи себе думкою, що батько Горіо не такий уже небезпечно хворий, як йому здавалося. Одне слово, Ежен вигадував силу-силенну зрадницьких доказів, щоб виправдати Дельфіну. Вона ж знає, в якому стані батько. Старий сам послав би її на бал, якби вона прийшла його провідати. Суспільний закон, невблаганний у своїх формальних вироках, часто засуджує там, де очевидний злочин можна виправдати безліччю обставин, що виникають у сім'ях через відмінність характерів, розбіжність інтересів і станів. Ежен хотів обдурити сам себе, він ладен був принести в жертву своїй коханій власне сумління. За ці два дні змінилося все його життя. Жінка посіяла в ньому розлад, заступила собою сім'ю, захопила в свої руки все. Растіньяк і Дельфіна зійшлися в умовах, наче навмисно створених для того, щоб вони могли дати одне одному якнайбільше чуттєвих насолод. Їх розпалена пристрасть зростала від того, що звичайно вбиває кохання, — від її задоволення. Оволодівши цією жінкою, Ежен помітив, що досі тільки бажав її, а полюбив аж тоді, коли зазнав блаженства: адже кохання, мабуть, і є вдячність за втіхи. Хоч би яка була ця жінка — підла чи прекрасна, — він любив її за ті чуттєві насолоди, що сам приніс їй, як шлюбний дар, і за ті, котрі вона давала йому. Дельфіна теж любила Растіньяка, як Тантал полюбив би доброго ангела, котрий вгамував би його голод, його спрагу.

— Ну, як себе почуває батько? — спитала пані де Нусінген, коли він повернувся у бальному костюмі.

— Дуже, дуже погано, — відповів студент. — Якщо ви хочете довести мені своє кохання, то заїдьмо до нього.

— Ну що ж, гаразд, — сказала вона, — але після балу. Любий Ежене, будь милий, не читай мені моралі, їдьмо.

Вони поїхали. Ежен якийсь час мовчав.

— Що з вами? — спитала Дельфіна.

— Я наче чую передсмертне хрипіння вашого батька, — відповів він трохи роздратовано і з юнацьким запалом почав розповідати про жорстокий вчинок пустославної пані де Ресто, про смертельну кризу, викликану безмежною самопожертвою батька, і про те, чого коштувала гаптована золотом сукня Анастазі. Дельфіна плакала.

«Чого доброго, ще споганію», — подумала вона, і сльози її висохли.

— Я поїду до батька, доглядатиму його день і ніч, — відповіла вона.

— Ах, саме такою я хотів тебе бачити! — скрикнув Растіньяк.

Ліхтарі п'ятисот карет осявали вулицю перед палацом де Босеанів. Обабіч яскраво освітленої брами красувалися на конях жандарми. Світське товариство зібралося в такій кількості й так квапилося побачити віконтесу в хвилину її падіння, що зали першого поверху були вже повні, коли туди увійшли пані де Нусінген і Растіньяк. Від того часу, коли весь двір кинувся до герцогині де Монпансьє, у якої Людовік XIV, її кузен, відняв коханця, жодна любовна катастрофа не викликала такого розголосу, як драма пані де Босеан. Остання представниця майже самодержавних герцогів Бургундських зуміла піднестися над своїм горем і до останньої хвилини панувала над світом, марноту якого терпіла тільки тому, що він сприяв тріумфу її пристрасті. Найвродливіші жінки Парижа оживляли її зали своїми туалетами й усмішками. Найвищі царедворці, посли, міністри, різні знаменитості, обвішані хрестами, орденами та стрічками різних кольорів, юрмилися навколо віконтеси. Звуки оркестру лунали під золоченими плафонами палацу, що спорожнів для його королеви. Пані де Босеан стояла біля дверей першої зали, вітаючи своїх так званих друзів. Уся в білому, без будь-яких прикрас, із просто зачесаним волоссям, вона виглядала зовсім спокійною і не намагалася виявити ні гордощів, ні страждань, ні фальшивої веселості. Ніхто не міг угадати, що було в неї на душі. Справжня мармурова Ніобея[133]! До близьких друзів вона іноді всміхалася з відтінком гіркоти, але перед усіма іншими поставала такою ж, як і тоді, коли сяяла від щастя, і навіть найбайдужіші захоплювалися цією силою волі, як колись юні римляни захоплювались гладіатором, що вмирав із усмішкою на устах. Здавалося, вищий світ убрався так пишно, щоб попрощатися зі своєю володаркою.

— Я так боялася, що ви не приїдете, — сказала вона Растіньякові.

— Пані, — відповів він схвильовано, гадаючи, що віконтеса докоряє йому, — я приїхав, щоб піти останнім.

— Чудово, — мовила вона, подаючи йому руку. — Ви тут, мабуть, єдина людина, якій я можу довіритися. Друже мій, кохайте тільки ту жінку, яку ви могли б покохати навік. Не кидайте коханої.

Вона сперлася на руку Растіньяка і підвела його до канапи у вітальні, де грали в карти.

— Їдьте до маркіза, — сказала вона. — Жак, мій лакей, відвезе вас і передасть вам листа до маркіза. Я прошу його повернути мої листи, сподіваюся, він віддасть їх вам усі. Коли вони будуть у ваших руках, пройдіть до моєї спальні. Мене попередять.

Вона підвелася назустріч своїй найближчій приятельці, герцогині де Ланже. Растіньяк поїхав до Рошфідів, де сподівався застати маркіза д'Ажуда. Той справді був там, і Ежен викликав його. Маркіз поїхав з Еженом до себе додому й передав йому скриньку, сказавши:

— Тут усі.

Здавалося, він хотів сказати Еженові ще щось — розпитати про бал у віконтеси чи признатися, що він уже в розпачі від свого шлюбу, який і справді виявився дуже нещасливим. Проте в очах його спалахнула гордість, і з недостойною мужністю він затаїв у серці найблагородніші свої почуття.

— Не кажіть їй нічого про мене, любий Ежене.

На прощання він із щирим смутком потиснув Растіньякові руку. Ежен повернувся до палацу Босеанів; його провели у віконтесину спальню, де він помітив готування до від'їзду. Ежен сів біля каміна, глянув на скриньку з кедрового дерева, і його охопив глибокий сум. Пані де Босеан своєю величністю здавалась йому богинею з «Іліади».

— Ах, друже мій, — сказала віконтеса, увійшовши, і поклала руку Еженові на плече.

Він побачив свою кузину в сльозах. Її очі були зведені до неба, рука тремтіла. Раптом вона схопила скриньку, кинула її у вогонь і стала дивитись, як вона горить.

— Вони танцюють! Усі прийшли точно в призначений час, а смерть прийде пізно! Ні слова, друже мій! — мовила вона, поклавши палець на вуста Растіньяка, що хотів заговорити. — Я вже ніколи не побачу ні Парижа, ні світу. О п'ятій годині ранку я виїду в Нормандію і поховаю себе в глушині. Сьогодні з третьої години я готувалася до від'їзду, підписувала папери, впорядковувала справи; я нікого не могла послати до… — Вона замовкла. — Певна річ, він був у… — Віконтеса знову замовкла, прибита горем; в такі хвилини все викликає біль, і є слова, яких не можна вимовити. — Коротко кажучи, — вела вона далі, — я сподівалася, що ви зробите мені цю останню послугу. Мені б хотілося подарувати вам що-небудь на знак моєї приязні. Вас я часто згадуватиму, бо ви, як мені здається, добрий і благородний, юний і чистий. Ці якості — такі рідкісні у вищому світі. Я хочу, щоб і ви згадували іноді про мене. Ось, — сказала вона, озираючи кімнату, — ось скринька, в яку я ховала рукавички. Щоразу, як я відкривала її, їдучи на бал або до театру, я почувала себе гарною від того, що була щаслива, і, закриваючи її, я завжди думала про щось приємне, в ній є багато від мене, в ній — пам'ять про ту пані де Босеан, якої більше нема. Візьміть цю скриньку, я накажу відвезти її до вас, на вулицю д'Артуа. Сьогодні пані де Нусінген чарівна. Кохайте її по-справжньому. Якщо ми більше не побачимося, друже мій, будьте певні, що я не забуду вас, ви були добрі до мене. Ходімо, я не хочу, щоб думали, ніби я плачу. Переді мною ціла вічність. Я буду сама, і ніхто не побачить моїх сліз. Ще раз огляну цю кімнату…

Вона замовкла. Потім, затуливши на хвилинку очі рукою, витерла сльози, змочила очі свіжою водою і взяла студента під руку:

— Ходімо!

Ніколи ще Растіньяк не відчував такого болісного хвилювання, як від дотику цієї шляхетно-стриманої скорботи. Повернувшись на бал, Ежен обійшов зали під руку з пані де Босеан; це був останній і тонкий вияв уваги до нього цієї милої жінки. Незабаром він помітив обох сестер — графиню де Ресто й баронесу де Нусінген. Графиня була розкішна у всіх своїх виставлених напоказ діамантах, які, мабуть, пекли її вогнем: вона наділа їх востаннє. Хоч які були сильні в неї гордість і любов, вона не могла витримати погляду свого чоловіка. Це видовище не могло розважити Растіньяка. Дивлячись на діаманти обох сестер, він наче бачив злиденне ліжко, на якому вмирав батько Горіо. Віконтеса, неправильно зрозумівши його печаль, вивільнила свою руку.

— Ідіть. Я не хочу позбавляти вас утіхи, — сказала вона.

Незабаром Ежена покликала Дельфіна; вона була щаслива від того враження, яке справила на балу, і їй хотілося покласти до ніг коханого свій успіх у вищому світі, попасти в який вона так мріяла.

— Як вам подобається Назі? — спитала Дельфіна.

— Вона продала все, навіть життя свого батька! — відповів Растіньяк.

О четвертій годині ранку юрба в залах почала рідшати. Скоро замовкла музика. Герцогиня де Ланже і Растіньяк лишилися самі у великій вітальні. Віконтеса, гадаючи, що побачить тут самого Ежена, увійшла, попрощавшись із паном де Босеан; ідучи спати, він знову сказав їй:

— Даремно, моя люба, ви в такому віці хочете поховати себе. Лишайтеся з нами.

Побачивши герцогиню, пані де Босеан не стримала вигуку подиву.

— Кларо, я вгадала, — сказала пані де Ланже, — ви їдете і більше не повернетесь. Але перед від'їздом ви повинні вислухати мене, я хочу з вами порозумітися.

Вона взяла свою подругу під руку, повела її в сусідню вітальню і там, глянувши на неї з сльозами в очах, стиснула її в обіймах і поцілувала в обидві щоки.

— Я не можу холодно розлучитися з вами, серденько, це надто обтяжило б моє сумління. Ви можете покластися на мене як на саму себе. Сьогодні ви були величні. Я відчула в вас рідну душу, і мені хотілося це довести. Я була несправедлива, не завжди добре ставилася до вас; пробачте мені, люба; я засуджую в собі все, що могло вас образити, мені хотілося б узяти назад свої слова. Спільне горе зблизило нас, і я не знаю, котра з нас двох буде нещасніша. Генерала де Монріво не було тут сьогодні, ви розумієте, що це означає? Той, хто бачив вас на цьому балу, Кларо, ніколи не забуде вас. Щодо мене, то я зроблю останню спробу. Якщо зазнаю поразки, піду в монастир! А ви куди їдете?

— В Нормандію, в Курсель, любити, молитися, поки Бог не покличе мене з цього світу. — І, згадавши, що Ежен чекає на неї, віконтеса схвильовано сказала: — Ходіть сюди, пане де Растіньяк!

Студент став на одне коліно, взяв руку своєї кузини і поцілував.

— Прощайте, Антуанетто, — мовила пані де Босеан, — будьте щасливі. А ви, — звернулася вона до студента, — щасливі вже тим, що молоді і здатні в щось вірити. Я покидаю цей світ, як деякі щасливці, оточена щирими й чистими почуттями друзів.

Растіньяк пішов близько п'ятої години, коли пані де Босеан уже сіла в дорожню карету; прощаючись із ним, вона плакала, і це свідчило про те, що й найзнатніші особи коряться законам серця і відчувають біль, хоч деякі облесники намагаються довести протилежне.

Холодним туманним ранком Ежен пішки повернувся в пансіон. Виховання його завершувалося.

— Бідолахи Горіо ми вже не врятуємо, — сказав Б'яншон, коли Растіньяк увійшов до свого сусіда.

— Друже мій, — мовив до нього Ежен, глянувши на старого, що саме спав, — іди й далі до тієї скромної мети, якою ти обмежуєш свої бажання. А я — я попав у пекло і тут лишуся. Хоч би що говорили тобі про вищий світ, — вір! Нема такого Ювенала, котрий спромігся б змалювати всю його мерзоту, приховану під золотом і самоцвітами.

Наступного дня десь о другій годині Растіньяка розбудив Б'яншон; йому треба було вийти з дому, і студент-медик попросив Ежена посидіти з батьком Горіо, якому вранці дуже погіршало.

— Бідоласі лишилося жити щонайбільше два дні, а може, тільки годин шість, — сказав він, — одначе припиняти боротьбу з хворобою не можна. Треба дістати ліки, які дорого коштують. Ми доглядатимем його, але грошей у мене — ні ліара: я вже повивертав його кишені, обнишпорив шухляди — нічого. І його питав, коли він був притомний; каже, що в нього нема жодного су. А скільки є в тебе?

— У мене лишилося двадцять франків, — відповів Растіньяк, — піду спробую на них щось виграти.

— А як програєш?

— Піду по гроші до його зятів і дочок.

— А якщо не дадуть? — спитав Б'яншон. — Ні, в цю хвилину найважливіше не добувати гроші, а зробити старому гаряче гірчичне обгортання на ноги аж до половини стегон. Якщо почне кричати, значить, є надія. Крістоф тобі допоможе. А я піду до аптекаря і поручуся, що за всі ліки, які ми братимемо, буде заплачено. Шкода, що бідолаху не можна перенести до нашої лікарні, там йому було б краще. Ну, ходімо, я тобі все покажу, і не відходь від нього, поки я не повернусь.

Обидва юнаки увійшли в кімнату, де лежав старий. Ежен злякався, побачивши, як змінилося його перекривлене стражданням, бліде й змарніле обличчя.

— Ну що, татусю? — спитав він, схиляючись над злиденним ліжком.

Горіо звів на Ежена каламутні очі, уважно подивився на нього, але не впізнав. Студент не витримав цього видовища, й очі його взялися слізьми.

— Б'яншоне, чи не треба позапинати вікна?

— Ні, зовнішнє середовище на нього вже не впливає. Було б дуже добре, якби він відчував холод або тепло. Та все одно доведеться затопити, щоб приготувати відвари. Я тобі пришлю трохи дров, топитимеш ними, доки роздобудемо ще. Вчора й сьогодні вночі я спалив твої дрова і весь торф цього бідолахи. Було так вогко, що аж капало зі стін, насилу просушив кімнату. Крістоф позамітав, бо тут було як у стайні. Я покурив ялівцем — надто вже смерділо.

— Боже мій! — скрикнув Растіньяк. — А його дочки…

— Слухай, якщо він попросить пити, даси йому оцього, — сказав медик, показуючи на великий білий глечик. — Коли почне стогнати, а живіт буде твердий і гарячий, тоді хай Крістоф поможе поставити йому… ти знаєш що. Якщо він хвилюватиметься, багато говоритиме, навіть буде трохи марити, — це нічого, це навіть добра прикмета. Але все-таки нехай Крістоф піде в лікарню Кошена. Наш лікар — мій товариш — або я сам прийдемо й зробимо йому припікання. Сьогодні вранці, поки ти спав, ми зібрали великий консиліум, був учень Галля, головний лікар з Отель-Дьє і наш. Вони помітили цікаві симптоми, і ми стежимо за перебігом хвороби, щоб з'ясувати кілька важливих наукових питань. Один із цих лікарів запевняє, що коли тиск серозної рідини в одному органі вищий, ніж в інших, то це може викликати своєрідні явища. Коли він говоритиме, добре прислухайся, що то за мова буде, — спогади, думки про життя, про щось матеріальне чи духовне, а може, він робитиме підрахунки. Одне слово, постарайся зробити нам докладний звіт. Можливо, що стався крововилив у мозок, тоді він умре в такому самому стані отупіння, який у нього зараз. Перебіг подібних хвороб має багато незвичайного. Коли удар трапляється отут, — Б'яншон показав на потилицю хворого, — то бувають дивні явища: робота мозку частково відновлюється і смерть настає повільніше. Серозна рідина може відлинути від мозку й піти шляхами, які можна встановити тільки при розтині. В лікарні для невиліковно хворих є один божевільний старий, у якого крововилив стався вздовж хребта. Він страшенно мучиться, але живе.

— Ну, як вони веселилися? — спитав батько Горіо, впізнавши Ежена.

— О, він тільки про своїх дочок і думає, — мовив Б'яншон. — Він мені разів сто казав уночі: «Вони танцюють. Вона в новій сукні!» Називав їхні імена. Він довів мене до сліз. Хай йому чорт! «Дельфіна! Моя Дельфіна! Назі!» Слово честі, було від чого розревітися.

— Дельфіна, — мовив старий, — вона тут, правда ж? Я знав! — І його очі стали гарячково оглядати стіни й двері.

— Я піду скажу Сільвії, щоб готувала гірчичники, — крикнув Б'яншон, — момент сприятливий.

Растіньяк сів у ногах хворого, не зводячи очей з цього старечого обличчя, на яке страшно й боляче було дивитись.

«Пані де Босеан зникла, цей умирає, — подумав він. — Прекрасні душі не можуть довго лишатися в цьому світі. Та й справді, як можуть великі почуття примиритися з таким мізерним, дріб'язковим, обмеженим суспільством?»

Картини балу, на якому він щойно побував, постали перед його очима, контрастуючи з видовищем цього смертного ложа. Несподівано повернувся Б'яншон.

— Слухай, Ежене, я щойно розмовляв із нашим головним лікарем і оце прибіг тобі сказати: якщо побачиш у старого симптоми свідомості, якщо він заговорить, постав йому довгий гірчичник, так, щоб обгорнути його від потилиці до крижів, і сповісти нас.

— Який ти добрий, Б'яншоне! — сказав Ежен.

— О! Тут ідеться про науковий дослід, — відповів студент з усім запалом неофіта.

— Що ж, виходить, тільки я доглядаю бідного старого від щирого серця?

— Якби ти мене бачив сьогодні вранці, ти б цього не казав, — зауважкв Б'яншон, не ображаючись. — Досвідчені лікарі бачать тільки хворобу, а я, хлопче, поки що бачу й хворого.

Він залишив Ежена біля Горіо і пішов, передчуваючи близьку кризу, яка й справді незабаром настала.

— А-а, це ви, синку, — мовив батько Горіо, впізнавши Ежена.

— Вам краще? — спитав студент, беручи його за руку.

— Так, у мене голова була мов у лещатах, а тепер полегшало. Ви бачили моїх дочок? Вони скоро прийдуть, вони прибіжать, тільки-но почують, що я хворий. Як вони доглядали мене на вулиці Жюсьєн! Боже мій! Я б хотів, щоб у кімнаті було чисто, коли вони прийдуть. Тут приходив один молодик, він спалив увесь мій торф.

— Ось Крістоф несе вам дрова від того молодика.

— Це добре! Тільки чим же заплатити? У мене, синку, немає жодного су. Я все, геть усе віддав. Я тепер — старець. А сукня хоч гарна була? (Ох, як болить!) Дякую, Крістофе, хай тобі Бог дає, а в мене вже нічого нема.

— Я тобі добре заплачу, і тобі, і Сільвії, — шепнув Ежен на вухо Крістофові.

— Мої дочки казали, що приїдуть, правда ж, Крістофе? Піди до них іще, я тобі дам сто су. Скажи їм, що мені погано і що я хотів би їх пригорнути, побачити хоч перед смертю. Скажи обережно, не лякай їх.

Растіньяк кивнув Крістофові, і той вийшов.

— Вони приїдуть, — мовив старий, — я знаю їх. Якого горя я завдам моїй любій Дельфіні, коли помру! І Назі теж. Я не хочу вмирати; щоб вони не плакали. Вмерти, добрий мій Ежене, це — більше не бачити їх. Я дуже нудьгуватиму там, куди відходять люди. Бути далеко від дітей — це пекло для батька, і я вже привчав себе до нього, відколи дочки повиходили заміж. Мій рай був на вулиці Жюсьєн. Скажіть, якщо я буду в раю, то чи зможу злітати на землю до них, як дух? Я чув про такі речі. Це ж правда? Я неначе бачу їх такими, якими вони були на вулиці Жюсьєн. Вони приходили вранці й казали: «Добрий день, тату!» Я брав їх на коліна, бавився з ними, жартував. Вони були такі ласкаві. Кожного ранку ми снідали разом, потім обідали. Одне слово, я був батьком; я втішався своїми дітьми. Коли ми жили на вулиці Жюсьєн, вони ще не мудрували, зовсім не знали світу й дуже любили мене. Боже мій! І чому вони не лишилися назавжди малими? (Ох, як болить, голова аж тріщить!) Ой пробачте, дітоньки мої! Мені дуже боляче, і це таки справжній біль, а ви ж мене привчили терпіти. Господи! Якби мені у своїх руках потримати їхні рученьки, я б не відчував болю. Як ви гадаєте, вони прийдуть? Крістоф такий дурний! Мені треба б самому піти. Подумати тільки — він їх побачить! Ви ж були вчора на балу, розкажіть мені, як вони там? Вони ж нічого не знали про мою хворобу? Правда ж? А то б не танцювали, бідолашні. Ох, я не хочу хворіти! Я їм ще дуже потрібен. Їхнє майно в небезпеці. І які у них чоловіки! Вилікуйте мене, вилікуйте! (Ох, як мені погано! Ой! Ой! Ой!) Бачите, мене таки необхідно вилікувати, адже їм потрібні гроші, а я знаю, де їх заробити. Я поїду в Одесу, робитиму крохмаль. Я на це мастак, я наживу мільйони! (Ох! Як нестерпно болить!)

Горіо на хвильку замовк; здавалося, він напружив усі сили, щоб стерпіти біль.

— Якби вони були тут, я б не скаржився, — знов озвався він, — чого б мені ремствувати?

Він впав у забуття, яке тривало довго. Крістоф повернувся, і Растіньяк, думаючи, що батько Горіо спить, дозволив служникові голосно розповісти, як він виконав доручення.

— Я пішов спочатку до графині, — почав Крістоф, — але її не побачив, бо в неї була якась важлива розмова з графом. Коли я почав наполягати, пан де Ресто вийшов і сказав мені: «Пан Горіо вмирає? Гаразд, це найкраще з того, що він може зробити. Пані де Ресто потрібна тут, у нас важлива справа. Графиня приїде, коли все буде скінчено». Цей пан був дуже розгніваний. Я хотів уже йти, коли дверима, яких я не помітив, у передпокій вийшла графиня. «Крістофе, — мовила вона, — скажи батькові, що в мене суперечка з чоловіком, я не можу її перервати, йдеться про життя чи смерть моїх дітей; я приїду негайно, як тільки звільнюся». А в пані баронеси — інша історія: її я взагалі не бачив, тож і не міг поговорити з нею. Покоївка сказала мені: «Ах, пані повернулася з балу чверть на шосту, вона спить. Якщо я її розбуджу до дванадцятої, вона розгнівається. Коли вона подзвонить, я скажу їй, що її батькові погіршало. З поганою звісткою ніколи не спізнишся». Скільки я не просив — нічого не допомогло. Просив доповісти панові барону, — сказали, що його нема вдома.

— Ні жодна дочка не приїде? — скрикнув Растіньяк. — Я напишу обом.

— Ні жодна! — відгукнувся старий, підводячись у ліжку. — Вони зайняті, вони сплять, вони не приїдуть. Я знав це! Тільки перед смертю починаєш розуміти, що таке діти. Ах, любий мій, не одружуйтесь, не народжуйте дітей. Ви даєте їм життя, вони вам заподіюють смерть. Ви вводите їх у світ, вони вас випроваджують з нього. Ні, вони не приїдуть. Я знав це вже десять років. Іноді казав це сам собі, але не зважувався вірити.

На його запалених повіках застигли дві сльозини.

— Якби я був багатий, якби я зберіг свої капітали, а не пороздавав їм, тоді б вони були тут, вони б щоки мені повиціловували. Я жив би в палаці, в розкішних кімнатах, у мене були б слуги, вогонь горів би в каміні, і вони стояли б у сльозах, з чоловіками, з дітьми. Все це було б у мене! А тепер нема нічого. Гроші дають усе, навіть дочок. О мої гроші, де ви? Якби я мав що їм одписати, то вони доглядали б мене, я б їх бачив, я б чув їх! Ох, мій любий синочку! Моя єдина дитино! Краще бути покинутим і бідним. Принаймні, коли люблять злидаря, то він може бути певен, що його справді люблять. Ні, я хотів би бути багатим, я б їх побачив… Е, та хто його знає! У них в обох кам'яні серця. Я занадто любив їх, тому вони мене не люблять. Батько повинен бути завжди багатий і тримати своїх дітей в шорах, як норовистих коней, а я стояв перед ними на колінах. Нікчемні! Вони гідно завершують своє ставлення до мене за всі ці десять років! Коли б ви знали, як вони впадали біля мене в перші роки після одруження. (Ох, як болить, які жорстокі муки!) Я дав кожній у посаг вісімсот тисяч франків, отож ні вони, ні їхні чоловіки не могли гордувати мною. Мене приймали, запрошували: «Сюди, любий тату, прошу, милий тату!» Для мене завжди було місце за їхнім столом. Я обідав з їхніми чоловіками, до мене ставилися з повагою. Їм здавалося, що я ще маю якесь майно. Чому? А тому, що я нічого не казав їм про свої справи. Людині, яка дає дочкам у посаг вісімсот тисяч франків, варто догоджати. І мені догоджали, але це було заради грошей. Світ лихий. Я це добре зрозумів! Мене возили в театр у кареті, і я бував, коли хотів, на їхніх вечірках. Одне слово, вони називали себе моїми дочками, визнавали мене за свого батька. Але я не був дурний, я все бачив. Усе робилося не безкорисливо, і це краяло мені серце. Я добре бачив, що все це вдаване, а запобігти лихові не міг. У них я не почував себе так вільно, як за столом у цьому пансіоні. Я не міг ні про що говорити. Бувало, хтось із великосвітських гостей питав пошепки у моїх зятів: «Хто такий отой добродій?» — «Це батько, грошовита людина». — «А, чорт!..» — чулося у відповідь, і на мене дивилися з пошаною… до моїх грошей. Навіть коли я іноді трохи заважав їм, то добре розплачувався за свої вади. Зрештою, хіба є на світі хтось без вад? (Голова моя — суцільна рана!) Я терплю зараз смертну муку, любий пане Ежене, але це ніщо порівняно з болем, який я відчув, коли Анастазі вперше дала мені зрозуміти, що я сказав дурницю і їй соромно за мене. Погляд її розкраяв мені серце. Я хотів узнати, в чім річ, а взнав тільки те, що я — зайва людина на землі. На другий день я пішов до Дельфіни, щоб утішитись, але й тут зробив щось не так і роздратував її. Я мало не збожеволів. Цілий тиждень не знав, що мені робити; піти до них не наважувався — боявся докорів. Дочки мої зачинили переді мною свої двері. О Боже милостивий! Ти ж знаєш мої страждання і муки, ти рахував рани, завдані мені за ці роки, рани, що постарили, змінили, висушили мене, вкрили сивиною, — чому ж ти й тепер примушуєш мене страждати? Я гірко спокутував гріх своєї надмірної любові. Дочки тяжко помстилися мені за мою любов, вони мордували мене, мов ті кати. Ну що ж, батьки такі дурні! Я любив їх так, що знов і знов вертався до них, як картяр до гри. Дочки мої були моїм пороком, моєю пристрастю, вони були для мене все. Їм завжди чогось бракувало, прикрас тощо. Мені казали про це їхні покоївки, і я приносив подарунки, щоб дочки мене краще приймали. А вони повчали мене, як поводитися в товаристві. О, вони не були поблажливі. Вони червоніли за мене. Ось що значить добре виховати своїх дітей! Не міг же я в свої літа йти до школи. (Мені страшенно болить, Боже! Лікарів! Лікарів! Якби мені розкраяли голову, то стало б легше!) Дочки, мої дочки! Анастазі, Дельфіна! Я хочу бачити їх! Пошліть жандармів, хай приведуть їх силоміць! За мене правосуддя, природа, кодекс законів. Я протестую! Батьківщина загине, якщо батьків отак зневажатимуть. Це ясно. Суспільство, світ — усе спирається на батьківство, все завалиться, якщо діти не любитимуть батьків. О, тільки б побачити їх, почути. Хай кажуть що хочуть, аби тільки чути їхні голоси, особливо Дельфінин. Це вгамує мої страждання. Але скажіть їм, коли прийдуть, щоб не дивилися на мене так холодно, як звичайно. Любий друже мій, Ежейе, ви не знаєте, як це жахливо — бачити, як золото очей обертається на сірий свинець. Відтоді як їхні очі перестали гріти мене своїм теплом, для мене настала вічна зима; я знаю тільки прикрощі, і скільки я їх витерпів! Усе моє життя стало суцільною кривдою і приниженням. Я так любив їх, що терпів усі образи, ціною яких купував у них маленьку ганебну радість. Батько, що потай милується своїми дочками! Я віддав їм життя, а вони сьогодні не подарують мені й години. Голод, спрага мучать мене, серце моє палає, а вони не йдуть полегшити мою агонію. Я ж умираю, я відчуваю це! Невже вони не розуміють, що значить топтати труп рідного батька? Є Бог на небі, він помститься за нас, батьків, проти нашої волі. О, вони прийдуть! Ідіть, любенькі, ідіть сюди, поцілуйте мене, поцілуйте востаннє, дайте передсмертне причастя батькові, він молитиме Бога за вас, скаже Господеві, що ви були добрі дочки, заступиться за вас! Зрештою, вони не винні. Вони не винні, друже мій! Скажіть це всім, хай ніхто не дорікає їм за мене. Я в усьому винен сам, я привчив їх топтати мене ногами. Мені це подобалося. Це нікого не обходить — ні людське правосуддя, ні Боже. Господь буде несправедливий, якщо засудить їх через мене. Я недобре поводився, я сам вчинив цю дурницю — зрікся своїх прав. Заради них принижував самого себе. Чого ж ви хочете? Найпрекрасніші, найблагородніші душі не встояли б перед такою батьківською поблажливістю. Я — нікчемна людина, мене справедливо покарано. Це я і тільки я зіпсував своїх дочок, я їх розбестив. Тепер їм хочеться утіх так само, як колись хотілося цукерок. Я завжди задовольняв усі їхні дівочі примхи. В п'ятнадцять років вони вже мали власний виїзд! Ні в чому не знали впину. Винен тільки я сам, але винен через любов. Від їхніх голосів у мене розквітало серце. Я чую, вони йдуть. Так, так, вони прийдуть. Закон вимагає, щоб діти приходили до вмирущих батьків, закон за мене. Їм коштуватиме тільки проїзд. Я заплачу. Напишіть їм, що я їм відпишу мільйон! Слово честі! Поїду в Одесу робити вермішель. Я знаю спосіб. За моїм проектом там можна заробити мільйони. Ніхто про це ще не подумав. Вермішель не псується в дорозі, як зерно чи борошно. А крохмаль? Це теж мільйони! Ви не збрешете, скажіть їм: мільйони! І навіть коли їх приведе до мене жадібність, краще вже хай я буду обдурений, аби тільки бачити їх. Я хочу бачити своїх дочок! Я їх породив! Вони мої! — сказав він, підводячись і повертаючись до Ежена; його сиве волосся розпатлалося, обличчя було грізне — всі риси, здавалося, виражали загрозу.

— Заспокойтеся, — сказав Ежен, — лягайте, любий батечку Горіо, я зараз їм напишу. Тільки-но повернеться Б'яншон, я піду сам, якщо вони не приїдуть.

— Якщо вони не приїдуть? — повторив старий, ридаючи. — Та я ж помру, помру від люті, страшної люті! Лють задушить мене! В цю мить я бачу все своє життя. Мене обдурили! Вони мене не люблять, ніколи не любили. Це ясно! Коли вони досі не прийшли, то, значить, уже не прийдуть. Що довше вони зволікатимуть, то важче їм буде зробити мені цю ласку. Я це знаю! Вони ніколи не відчували мого горя, моїх страждань, моїх потреб, не відчують і моєї смерті. Вони навіть не розуміють усієї глибини моєї ніжності. Так, я бачу, що моя звичка жертвувати для них усім позбавила все те, що я робив, усякої ціни. Якби вони захотіли виколоти мені очі, я б сказав: «Виколюйте!» Я надто дурний. Вони думають, що всі батьки такі, як їхній. Треба завжди примушувати поважати себе. Їхні діти помстяться за мене, їм треба приїхати сюди заради власної користі. Попередьте їх, що їм теж колись доведеться отак помирати. Вони чинять усі можливі злочини в цьому одному. Ідіть же, скажіть їм, що не прийти — це вчинити батьковбивство. Вони вже й без того наробили багато злочинів. Кричіть же, як оце я: «Гей Назі! Гей Дельфіно! Ідіть до батька, він був такий добрий до вас, а тепер він страждає». Нічого, нікого! Невже я помру, як собака? Ось моя нагорода! Мене покинули! Негідниці, мерзотниці, вони гидкі мені, я їх проклинаю! Я вночі вставатиму з могили, щоб знову й знову проклинати їх. Хіба я буду несправедливий, друзі мої? Вони поводяться дуже погано. А! Що це я балакаю? Ви ж казали мені, що прийшла Дельфіна! Вона краща. Ви мій син, Ежене! Кохайте її, будьте для неї батьком. Друга дуже нещасна. А їхнє майно? О Боже мій! Я вмираю, такий жахливий біль мене мучить. Відрубайте мені голову, зоставте тільки серце.

— Крістофе, піди поклич Б'яншона, — гукнув Ежен, переляканий наріканнями та зойками старого. — І найми мені візника. Я поїду до ваших дочок, мій любий батечку Горіо, я їх привезу.

— Силоміць, силоміць! Покличте поліцію, солдатів, усіх! — крикнув старий, кинувши на Ежена останній погляд, у якому ще була свідомість. — Скажіть урядові, королівському прокуророві, щоб привезли їх до мене, я вимагаю цього!

— Та ви ж їх прокляли!

— Хто це вам сказав? — відповів старий здивовано. — Ви ж знаєте, як я їх люблю, обожнюю! Я оклигаю, тільки-но побачу їх… їдьте, добрий мій сусіде, моя люба дитино, їдьте! Ви добрі, я б хотів нагородити вас, та що я можу дати, крім благословення вмирущого? Ах, я хотів би побачити хоч Дельфіну, попросити її віддячити вам за мене. Якщо старша не зможе, то привезіть мені хоч її. Скажіть їй, що розлюбите її, як вона не приїде. Вона вас так любить, що приїде. Пити! Всередині пече! Покладіть мені що-небудь на голову, — руки б моїх дочок, це мене врятувало б, я знаю. Боже, хто впорядкує їхні справи, коли я помру? Я хочу поїхати заради них в Одесу… в Одесу, робити вермішель…

— Випийте оце, — сказав Ежен, підтримуючи лівою рукою вмирущого, а правою підносячи йому чашку з відваром.

— Ви, мабуть, любите своїх батька й матір, — мовив старий, стискуючи знесилілими руками руку Еженові. — Ви розумієте, що я помру, не побачивши своїх дочок? Завжди відчувати спрагу й ніколи її не вгамовувати, — отак я жив десять років… Зяті повбивали моїх дочок; так, я втратив їх, коли вони вийшли заміж. Батьки, вимагайте від палат, щоб видали закон про шлюб! Не видавайте заміж своїх дочок, якщо ви їх любите. Зять — це негідник, який розбещує, бруднить душу вашої дочки. Геть шлюб! Це шлюб відбирає у нас дочок, і ми не бачимо їх, помираючи. Видайте закон про захист батьків, щоб вони вмирали спокійно. Те, що коїться, — страхіття! Помсти! Це ж мої зяті не пускають їх до мене. Вбийте їх! Смерть Ресто, смерть ельзасцеві, вони мої вбивці! Смерть вам — або відпустіть моїх дочок! Ох, кінець! Я вмираю без них! Назі, Фіфіно, сюди, до мене, ваш тато покидає вас…

— Любий татусю Горіо, заспокойтеся, ну, лежіть тихенько, не хвилюйтеся, не думайте.

— Не бачити їх — це смертна мука!

— Ви їх побачите.

— Правда? — скрикнув старий у нестямі. — О, бачити їх! Я побачу їх, почую їхні голоси. Я помру щасливий! Так, я вже й не хочу жити, мені це вже не під силу. Мені все гірше й гірше. Але побачити їх, торкнутись їхнього одягу, тільки одягу, — це ж так мало; хоч би в чому-небудь відчути їх! Дайте мені торкнутися їхнього волосся… воло…

Він упав головою на подушку, немов від удару в груди. Руки його мацали ковдру, ніби він шукав волосся дочок.

— Я їх благословляю, — насилу вимовив Горіо, — благословляю. — І зомлів.

В цю мить увійшов Б'яншон.

— Я зустрів Крістофа, — сказав Б'яншон, — зараз він приведе тобі візника.

Потім він глянув на хворого, підняв йому повіки, і обидва студенти побачили каламутні, згаслі очі.

— Здається, він уже не прийде до пам'яті. — Б'яншон помацав пульс, поклав руку на серце хворого. — Машина ще працює, але в його стані це нещастя. Йому краще було б умерти.

— Так, правда, — сказав Растіньяк.

— Що з тобою? Ти блідий як смерть.

— Друже мій, я щойно чув такі крики, такі нарікання! Та є ж Бог! О так, Бог є, і він зробить світ кращим, бо земля наша — безглуздя. Якби усе це не було таке трагічне, я б розплакався, але увесь немов закам'янів від жаху.

— Слухай, тут багато чого буде потрібно, де взяти грошей?

Растіньяк витяг свого годинника.

— Візьми й застав його швиденько. Я не хочу затримуватися по дорозі, щоб не втрачати жодної хвилинки, а Крістоф ось-ось прийде. В мене немає ні ліара, треба буде заплатити візникові, коли я повернуся.

Растіньяк побіг сходами вниз і поїхав на Гельдерську вулицю до пані де Ресто. По дорозі його уява, вражена жахливим видовищем, свідком якого він був, розпалювала в ньому обурення. Коли він увійшов у передпокій і спитав графиню де Ресто, йому відповіли, що вона не приймає.

— Але я приїхав від її батька, він умирає, — сказав він лакею.

— Пане, ми дістали від графа найсуворіший наказ…

— Якщо пан де Ресто вдома, передайте йому, в якому стані його тесть, і скажіть, що мені треба з ним негайно поговорити.

Ежен чекав дуже довго.

«Можливо, в цю хвилину старий уже конає», — подумав він.

Нарешті лакей провів Ежена у вітальню, де пан де Ресто, стоячи перед згаслим каміном, чекав його, але не запросив сісти.

— Графе, — звернувся до нього Растіньяк, — ваш тесть умирає в бридкій конурі, не маючи жодного су на дрова. Перед смертю він хоче бачити дочку…

— Пане, — холодно відповів граф де Ресто, — ви мали змогу помітити, що я почуваю дуже мало приязні до пана Горіо. Він виявляв надмірну поблажливість до пані де Ресто. Через нього я нещасливий, у ньому я вбачаю ворога мого спокою. Мені байдуже, житиме він чи помре. Такі мої почуття до нього. Нехай мене гудить світ. Я зневажаю думку світу. В мене є важливіші справи, ніж турбуватися про те, що подумають про мене якісь дурні чи байдужі мені люди. Пані де Ресто в такому стані, що не може поїхати, та й я не хочу, щоб вона відлучалася з дому. Скажіть її батькові, що вона приїде до нього, коли виконає свої обов'язки щодо мене і моєї дитини. Якщо вона любить свого батька, то може бути вільна через кілька секунд.

— Графе, не мені судити про вашу поведінку, ви маєте владу над вашою дружиною. Але чи можу я розраховувати на ваше слово? Обіцяйте мені лише переказати графині: її батько не проживе й дня і він прокляв її за те, що вона не прийшла до його смертного ложа.

— Скажіть їй це самі, — відповів пан Де Ресто, вражений обуренням, що звучало в Еженових словах.

Граф провів Растіньяка в кімнату, де звичайно перебувала графиня; він побачив її в сльозах; вона сиділа, відкинувшись на спинку крісла, мов засуджена до страти. Еженові стало жаль її. Перш ніж глянути на Растіньяка, пані де Ресто кинула на свого чоловіка боязкий погляд, що виявляв цілковитий занепад сил, зламаних моральною й фізичною тиранією. Граф кивнув, і вона зрозуміла, що їй дозволено говорити.

— Пане, я все чула. Скажіть батькові, що коли б він знав, у якому я стані, то простив би мені. Я й уявити собі не могла такої муки, у мене вже немає сили, але я чинитиму опір до кінця, — сказала вона і глянула на графа. — Я — мати! Скажіть батькові, що я йому нічим не завинила, хоч зовні це ніби й не так, — в розпачі крикнула вона студентові.

Ежен уклонився подружжю, догадуючись про жахливу кризу, яку переживала графиня, і вийшов приголомшений. Тон графа де Ресто свідчив про марність його спроби, і Ежен зрозумів, що Анастазі втратила свободу.

Він поспішив до пані де Нусінген і застав її в ліжку.

— Я захворіла, любий мій, — сказала вона, — застудилась, повертаючись з балу, боюся запалення легенів і чекаю на лікаря…

— Хоча б ви були однією ногою в могилі, — перебив її Ежен, — ви повинні з'явитися до батька. Він кличе вас. Якби ви чули хоч найтихіший його зойк, ви б забули про свою хворобу.

— Ежене, може, мій батько й не такий хворий, як ви кажете, та я була б у розпачі, коли б ви хоч трошечки розчарувалися в мені, тож зроблю так, як ви скажете. Тільки я знаю, що він помре з горя, якщо моя хвороба після цієї поїздки стане смертельна. Гаразд! Я поїду, як тільки приїде лікар. А де ж ваш годинник? — спитала вона, побачивши, що ланцюжка нема.

Ежен почервонів.

— Ежене! Ежене! Невже ви його продали чи загубили? Ой як це було б негарно!

Студент схилився до ліжка Дельфіни і сказав їй на вухо:

— Хочете знати? Ну, то слухайте! Вашому батькові, нема на що купити саван, яким його вкриють сьогодні ввечері. Я заставив вашого годинника, бо в мене більше, нічого не було.

Дельфіна прожогом скочила з ліжка, підбігла до секретера, видобула гаманець і подала Растіньякові. Потім подзвонила й крикнула:

— Я їду, їду, Ежене, тільки одягнуся! Та я була б страховищем, якби не поїхала! Ідіть, я приїду раніше за вас! Терезо! — гукнула вона свою покоївку, — попросіть пана де Нусінгена негайно зайти до мене, мені треба його бачити.

Ежен, щасливий, що може принести вмирущому звістку, що одна з дочок ось-ось приїде, прибув на вулицю Святої Женев'єви майже веселий. Він розкрив гаманець, щоб негайно заплатити візникові. В гаманці такої багатої, такої елегантної жінки було тільки сімдесят франків. Зійшовши нагору, Ежен побачив, що Б'яншон підтримує батька Горіо, а фельдшер під наглядом лікаря щось робить йому. Старому припікали спину — останній, даремний засіб медичної науки.

— Ви що-небудь відчуваєте? — спитав лікар у Горіо.

Але замість відповіді батько Горіо, побачивши студента, запитав:

— Вони їдуть, правда?

— Він ще може трохи протягнути, якщо говорить, — зауважив фельдшер.

— Так, — відповів Ежен. — Дельфіна зараз буде.

— Він увесь час кликав своїх дочок, — сказав Б'яншон. — Так благав і так кричав, щоб вони приїхали, як благають дати їм води посаджені на палю.

— Досить, — мовив лікар фельдшерові, — ніщо вже не допоможе, його не можна врятувати.

Б'яншон разом із фельдшером знову поклали вмирущого на його злиденне ліжко.

— Треба було б перемінити йому білизну, — зауважив лікар. — Хоч і немає вже надії, а все-таки людську гідність треба поважати. — Я ще прийду, Б'яншоне, — сказав він студентові. — Якщо хворий буде скаржитися на біль — змочіть йому груди опіумом.

Фельдшер і лікар вийшли.

— Ну, Ежене, більше мужності, друже! — звернувся Б'яншон до Растіньяка, коли вони лишилися самі. — Треба надіти йому чисту сорочку й перемінити постіль. Піди скажи Сільвії, щоб принесла простирала й допомогла нам.

Ежен пішов у їдальню; пані Воке і Сільвія накривали на стіл. Після перших же слів Растіньяка вдова підійшла до нього, прибравши кисло-солодкого виразу обачливої крамарки, що не хоче ні втратити своїх грошей, ні розсердити покупця.

— Любий мій пане Ежене, — почала вона, — ми з вами чудово знаємо, що в батька Горіо нема жодного су. Дати простирала людині, що ось-ось помре, це означає втратити їх, тим більше що одне й без того доведеться пожертвувати на саван. Ви мені й так винні сто сорок чотири франки, додайте сорок франків на простирала та ще деякі дрібниці, за свічку, яку вам дасть Сільвія, — разом буде не менше як двісті франків, а ними така бідна вдова, як я, не може ризикувати. Будьте справедливі, пане Ежене, я вже й так чимало втратила за останні п'ять днів, відколи мене спіткала ця напасть. Я сама дала б десять екю, аби тільки наш старенький виїхав, як ви обіцяли. Бо все це неприємно вражає моїх пансіонерів. Його краще було б відвезти у лікарню. Зрештою, поставте себе на моє місце. Мій пансіон для мене — все, це моє життя.

Ежен квапливо пішов нагору в кімнату Горіо.

— Б'яншоне, де гроші за годинник?

— Там, на столі; лишилося триста шістдесят з чимсь. Я заплатив за все, що брав сам. Ломбардна квитанція під грішми.

— Візьміть, пані Воке, — сказав Растіньяк з почуттям огиди і жаху, збігши по сходах, — одержуйте за рахунком. Пан Горіо пробуде у вас недовго, а я…

— Так, бідолаху винесуть з цього дому ногами вперед, — напівсумно-напіввесело мовила вдова, перелічуючи двісті франків.

— Годі про це! — сказав Растіньяк.

— Сільвіє, дайте простирала та йдіть допоможіть панам. — І стиха сказала Еженові: — Не забудьте ж Сільвії, вона вже дві ночі не спить.

Тільки-но Ежен відвернувся, стара побігла за куховаркою і шепнула їй на вухо:

— Візьми латані простирала з міткою сім. Їй-богу, для мертвого й це буде добре.

Ежен, що вже зійшов на кілька східців, не чув, що сказала хазяйка.

— Ну, — озвався Б'яншон, — перемінимо сорочку. Підведи його.

Ежен став у головах, підтримуючи вмирущого за плечі; Б'яншон зняв з нього сорочку; бідолаха зробив рух, ніби хотів щось захистити на грудях, і жалісно заквилив, наче тварина від сильного болю.

— Ах, он воно що! — здогадався Б'яншон. — Він шукає волосяний ланцюжок і медальйон, якого ми зняли, коли робили припікання. Бідолаха! Треба повернути йому медальйон. Він на каміні.

Ежен узяв ланцюжок, сплетений з біляво-попелястого волосся, мабуть, з волосся пані Горіо. З одного боку медальйона він прочитав: «Анастазі», з другого — «Дельфіна». Емблема його серця, що завжди лежала на його грудях. Всередині були тоненькі кучерики — їх зрізали, напевне, ще тоді, коли дівчатка були зовсім маленькі. Тільки-но медальйон торкнувся грудей старого, він протяжно зітхнув, і в тому зітханні відбилося задоволення, що викликало жах. Це був останній проблиск його чутливості, що, здавалося, зосередилась десь у тому невідомому центрі, звідки виходять і куди линуть наші поривання. Його перекривлене судомою обличчя набуло виразу хворобливої радості. Обидва студенти були глибоко вражені цим жахливим вибухом почуття, що пережило свідомість, і їхні сльози закапали на вмирущого, який відповів криком радості:

— Назі! Фіфіно!

— В ньому ще жевріє життя, — сказав Б'яншон.

— Нащо воно йому? — спитала Сільвія.

— Щоб страждати, — відповів Растіньяк.

Подавши товаришеві знак, що треба робити, Б'яншон став навколішки й просунув руки під ноги хворого, тим часом як Растіньяк так само просунув руки йому під спину. Сільвія приготувалася витягти простирала, коли вмирущого піднімуть, і замінити чистими. Горіо, обманутий сльозами юнаків, зібрав останні сили, простягнув руки, намацав голови студентів, судорожно схопив їх за волосся і мовив кволим голосом: «Ах, мої ангели!» — душа прошептала ці останні два слова і разом із ними відлетіла.

— Бідолашній старенький! — сказала Сільвія, зворушена цим вигуком, сповненим найвищого почуття, востаннє збудженого жахливим, хоч і ненавмисним обманом.

Останнє зітхання старого було радісним: у ньому відбилось усе життя Горіо-батька, аж до останку сповнене самоомани.

Горіо обережно вклали на ліжку. З цієї хвилини його обличчя відбивало болісну боротьбу, що точилася між життям і смертю в механізмі, уже позбавленому свідомості, яка дає людській істоті змогу відчувати радість і біль. Остаточне руйнування було тільки питанням часу.

— В такому стані він лежатиме кілька годин і помре тихо, непомітно, — сказав Б'яншон. — Крововилив, мабуть, поширився на весь мозок.

В цю мить на сходах почулася хода задиханої молодої жінки.

— Вона спізнилась, — мовив Растіньяк.

Але то була не Дельфіна, а її покоївка Тереза.

— Пане Ежене, — сказала вона, — пані з паном засперечалися за гроші, що їх наша бідолашна пані просила для батька. Вона знепритомніла, прийшов лікар, довелось їй пускати кров; пані все кричала: «Тато вмирає, я хочу до тата!» Волала так, що аж серце стискалося.

— Годі, Терезо, тепер уже їй нема чого приходити, пан Горіо вже не при пам'яті.

— Бідний наш пан Горіо, Невже йому так погано? — сказала Тереза.

— Я вам більше не потрібна? Тоді я піду, пора подавати обід, уже пів на п'яту, — озвалася Сільвія і, виходячи, мало не зіткнулася на верхній площадці сходів з графинею де Ресто.

Гнітюча й страшна була поява графині. Вона глянула на смертне ложе, скупо освітлене однією свічкою, і розридалася, побачивши обличчя свого батька, по якому перебігали ще останні відблиски життя. Б'яншон із скромності вийшов з кімнати.

— Я не могла вирватися раніше, — мовила графиня, звертаючись до Растіньяка.

Студент сумно кивнув головою. Пані де Ресто взяла руку свого батька й поцілувала.

— Простіть мене, тату! Ви казали, що мій голос підніме вас із могили. Ну, верніться ж на хвилинку до життя і благословіть вашу дочку, яка так кається. Почуйте ж мене! Який жах! Ніхто, крім вас, не зможе тепер мене благословити тут, на землі. Всі ненавидять мене, тільки ви мене любите. Навіть власні мої діти ненавидитимугь мене. Візьміть мене з собою, я любитиму, доглядатиму вас. Він не чує, я божеволію!

Вона впала навколішки й безтямно дивилася на вмирущого.

— Нещастю моєму немає краю, — сказала графиня, глянувши на Ежена. — Пан де Трай зник, лишивши величезні борги, і я дізналася, що він зраджував мене. Чоловік мій ніколи мені не простить, а я віддала в його руки своє майно. Я втратила всі ілюзії. Боже мій! Для кого я зрадила єдине серце, — вона показала на батька, — яке мене вірно любило? Його я не визнавала, відштовхувала, завдавала йому такого болю, я підла, підла!

— Він знав це! — відповів Растіньяк.

Раптом батько Горіо розцлющив очі, але то був конвульсивний рух. Жест графині, що виразив пробуджену в ній надію, був не менш страшний, ніж очі вмирущого.

— Невже він почув мене? — скрикнула графиня. — Ні, — додала вона, сідаючи біля ліжка.

Пані де Ресто лишилася коло батька, а Ежен пішов попоїсти. Пансіонери вже зібралися в їдальні.

— Ну, — сказав йому художник, — там нагорі, здається, буде маленька смерторама?

— Шарлю, — відповів Ежен, — по-моєму, ви могли б обрати для своїх жартів не такий сумний предмет.

— А що, хіба тут уже й посміятися не можна? — заперечив художник. — Кому це заважає? Б'яншон каже, що старий уже втратив свідомість.

— Ну що ж, — підхопив службовець музею, — як жив, так і помре.

— Тато вмер! — крикнула графиня.

Почувши цей жахливий зойк, Растіньяк, Сільвія і Б'яншон кинулися нагору й побачили, що пані де Ресто зомліла. Коли вона опритомніла, її посадили у фіакр. Ежен доручив Терезі піклуватися про пані де Ресто, наказавши покоївці відвезти її до пані де Нусінген.

— Так, він справді вмер, — сповістив Б'яншон, повернувшись у їдальню.

— Ну, панове, прошу до столу, — сказала пані Воке, — суп прохолоне.

Студенти сіли поруч.

— Що тепер робити? — спитав Ежен Б'яншона.

— Я закрив йому очі і поклав його як годиться. Заявимо про смерть у мерію, лікар засвідчить її, його зашиють у саван і поховають. Що ж, по-твоєму, з ним іще робити?

— Він уже ніколи не нюхатиме так хліба, — сказав один з пансіонерів, перекривлюючи бідолаху.

— Хай йому чорт, панове, — вигукнув репетитор, — облиште батька Горіо, годі вже нас начиняти ним; цілу годину тільки про нього й мови. Одною з переваг славного міста Парижа є те, що тут можна народитися, жити і вмерти так, що ніхто на вас не зверне уваги. То скористаймося ж із цих благ цивілізації. Щодня в місті помирає чоловік шістдесят, — що ж, ви оплакуватимете паризькі гекатомби? Батько Горіо дав дуба, ну й хай собі, тим краще для нього. Якщо ви його так любите, то йдіть собі туди, а нам дайте спокійно пообідати.

— Ну, звісно, — підтримала вдова, — для нього краще, що він помер. Видно, бідолаха, зазнав у житті багато горя.

Це була єдина надгробна промова людині, яка в очах Ежена втілювала саме батьківство. П'ятнадцять пансіонерів почали теревенити, як звичайно. Бряжчання ложок і виделок, сміх і розмови, різні вирази цих жадібних і байдужих облич — усе це сповнювало жахом Ежена і Б'яншона. Попоївши, вони пішли покликати священика, щоб той читав уночі молитви по покійному. Виконуючи останні обов'язки щодо бідолахи, юнаки мусили зважати на скромні кошти, що в них залишились.

О дев'ятій годині вечора тіло поклали на голому помості в тій самій убогій кімнаті, поставили обабіч по свічці, і священик сів поруч. Перш ніж лягти спати, Растіньяк розпитав священика, скільки коштуватиме відправа та похоронна церемонія, і написав записки до барона де Нусінгена й графа де Ресто: просив їх прислати довірених людей, які взяли б на себе турботи про похорон. Пославши з цими записками Крістофа, Ежен, украй виморений, ліг і відразу заснув.

Другого дня Б'яншон і Растіньяк самі пішли заявляти в мерію про смерть; опівдні лікар її засвідчив. Минуло ще дві години, але ніхто не присилав грошей, ніхто не приходив від зятів, і Растіньяк сам заплатив священикові. Сільвія зажадала десять франків за те, щоб обмити покійника і зашити тіло в саван. Ежен і Б'яншон підрахували, що їм навряд чи вистачить грошей на всі витрати, якщо родичі небіжчика нічого не дадуть. Студент-медик сам поклав тіло в труну для бідних, яку він купив зі знижкою у себе в лікарні.

— Втни штуку цим мерзотникам, — сказав він Еженові. — Піди купи місце років на п'ять на кладовищі Пер-Лашез, замов похорон і відправу за третім розрядом. Якщо зяті й дочки відмовляться взяти на себе витрати, напишеш на могильному камені: «Тут спочиває пан Горіо, батько графині де Ресто і баронеси де Нусінген, похований коштом двох студентів».

Ежен пристав на його раду лише після марної спроби побачитися з паном і пані де Нусінген, а також з паном і пані де Ресто. Його не пустили й на поріг. В обох домах швейцари дістали щодо цього найсуворіший наказ.

— Пан і пані, — казали вони, — нікого не приймають: у них помер батько, і вони у великому горі.

Ежен був досить досвідчений у світських звичаях Парижа і зрозумів, що наполягати не слід. Особливо страшна тривога пойняла його, коли він побачив, що не попаде до Дельфіни. В комірчині швейцара Ежен написав їй:

«Продайте якусь вашу прикрасу, щоб можна було пристойно провести вашого батька до місця вічного спочинку».

Він попросив передати записку через Терезу баронесі, але швейцар віддав її баронові де Нусінгену, і той кинув записку у вогонь. Зробивши все, що він міг зробити, Ежен о третій годині вернувся в пансіон. Сльози мимоволі потекли у нього з очей, коли він побачив біля воріт труну, ледве прикриту чорною тканиною; вона стояла на двох стільцях серед безлюдної вулиці. Убоге кропило, до якого ще ніхто й не торкнувся, мокло в мідній посрібленій чаші з свяченою водою. Навіть хвіртку не було задраповано чорним. То була смерть злидаря, смерть без пишних проводів, без друзів і родичів. Б'яншон змушений був піти в лікарню і лишив Растіньякові записку, де повідомляв, про що домовився в церкві. Він писав, що заупокійна меса надто дорога і тому доведеться вдовольнитися дешевою вечірнюю відправою; сповістив також, що послав Крістофа з запискою в похоронну контору. Прочитавши ці рядки, які нашвидкуруч надряпав Б'яншон, Ежен помітив у руках пані Воке медальйон із золотим обідком, у якому було волосся обох дочок Горіо.

— Як ви сміли це взяти? — сказав він.

— Отакої! Не ховати ж його разом з покійником! — заперечила Сільвія. — Це ж золото!

— Ну то й що! — обурився Ежен. — Хай він забере з собою цю єдину пам'ятку про дочок.

Коли з'явилися похоронні дроги, Ежен розпорядився поставити на них труну, відбив віко і побожно поклав на груди старого медальйон, що лишився від того часу, коли Дельфіна й Анастазі були юні, чисті й ще «не мудрували», як скаржився їхній батько у передсмертному маренні.

Растіньяк і Крістоф у товаристві двох гробарів самі проводили дроги, що везли останки бідолахи до церкви Святого Стефана, недалеко від вулиці Святої Женев'єви. Коли вони прибули туди, труну перенесли в маленьку каплицю, низьку й темну; студент даремно сподівався побачити там дочок Горіо або їхніх чоловіків. Біля труни стояли тільки він та Крістоф, що відчув потребу вшанувати востаннє людину, завдяки якій йому частенько перепадали добрі чайові. Чекаючи священиків, хлопчика-півчого та причетника, Растіньяк потис Крістофові руку, не маючи сили вимовити ні слова.

— Так, пане Ежене, — зітхнув Крістоф, — це був чесний і добрий чоловік. Ні з ким не сварився, нікому не шкодив і нічого поганого не зробив.

Прийшли два священики, хлопчик-півчий, причетник і зробили все, що могли зробити за сімдесят франків у такі часи, коли церква не настільки багата, щоб молитися безкоштовно. Проспівали один псалом, «Libera» і «De profundis»[134]. Відправа тривала двадцять хвилин. Була тільки одна жалобна карета для священика і півчого, які погодилися підвезти й Ежена та Крістофа.

— Провожатих нема, — сказав священик, — ми можемо їхати швиденько, щоб не затримуватися, бо вже пів на шосту.

Але саме в ту мить, коли труну знов поставили на дроги, з'явилися дві карети з гербами, тільки порожні, — карети графа де Ресто й барона де Нусінгена; вони провели похоронну процесію до кладовища. О шостій годині тіло батька Горіо опустили в могилу; навколо стояли слуги його дочок, але й вони зникли разом з причтом, тільки-но прочитали оплачену студентами коротеньку молитву за упокій душі небіжчика.

Грабарі, трохи притрусивши труну землею, випросталися, і один із них попросив у Растіньяка на горілку. Ежен, пошукавши в кишені, не знайшов нічого і змушений був позичити у Крістофа двадцять су. Ця, по суті, незначна обставина викликала у Растіньяка страшний наплив скорботи. Вечоріло. Вогкий присмерк нагонив смуток. Растіньяк глянув на могилу і зронив на неї останню юнацьку сльозу, викликану святим хвилюванням чистого серця, одну з тих сліз, що, впавши на землю, підносяться до небес. Він склав руки на грудях і глянув на хмари. Крістоф подивився на нього й рушив додому.

Лишившись на самоті, Растіньяк зійшов на пагорок і поглянув на Париж, що розкинувся на звивистих берегах Сени; подекуди вже блимали вогні. Юнак пильно вдивлявся у простір між Вандомською колоною і куполом Дому інвалідів, туди, де був паризький вищий світ, у який він намагався проникнути. Ежен окинув цей гомінливий вулик жадібним поглядом, ніби наперед смакуючи його мед, і гордовито промовив:

— Ну, тепер побачимо хто кого!

І, кинувши вищому товариству свій виклик, він поїхав обідати до пані де Нусінген.

Саше, вересень, 1834 р.

ЗМІСТ

Два романи Бальзака. Передмова Вадима Пащенка

Шуани, або Бретань 1799 року. Переклала Тамара Воронович

Батько Горіо. Переклала Єлизавета Старинкевич