Народ про релігію Народ

У збірнику вміщені українські народні казки, вірші» пісні, частівки, коломийки, анекдоти, прислів'я і приказки, які розвінчують реакційну сутність релігії, експлуататорську роль церкви і духовенства, висміюють аморальну поведінку «слуг божія», а також відображають боротьбу радянського народу проти релігійних пережитків і передсудів, утверджують атеїстичний світогляд трудяших.

В сборнике помещены украинские народные сказки, стихотворения, песни, частушки, коломыйки, анекдоты, пословицы и поговорки, которые развенчивают реакционную сущность религии, эксплуататорскую роль церкви и духовенства, высмеивают аморальное поведение «слуг божьих», а также отображают борьбу советского народа против религиозных пережитков и предрассудков, утверждают атеистическое мировоззрение трудящихся.

НАРОД ПРО РЕЛІГІЮ

Українська народна антирелігійна творчість

(видання друге, перероблене і доповнене)

НАРОДНЕ РОЗВІНЧАННЯ РЕЛІГІЙНОЇ ОБЛУДИ

Формування науково-матеріалістичного світогляду радянських людей є одним з найважливіших програмних завдань Комуністичної партії Радянського Союзу. Чим швидше долатимуться пережитки минулого, тим успішніше здійснюватиметься будівництво комунізму, що з колишньої мрії став нині безпосередньою реальною справою всієї творчої діяльності радянського народу.

Комуністична партія приділяє винятково велику увагу ідейно-виховній роботі, спрямовуючи її, зокрема, і на подолання у свідомості та поведінці частини громадян нашої країни пережитків минулого, несумісних з соціалістичним способом життя радянського народу, з його комуністичними ідеалами.

До найбільш тривких пережитків належать релігійні вірування та забобони, що зустрічаються ще й зараз як далекий відгомін давнього багатовікового одурманювання трудящих пануючою в класово-антагоністичному суспільстві церковною ідеологією. Великий Жовтень знищив у нашій країні соціальний ґрунт для існування релігії та клерикалізму, проте деякі релігійні пережитки залишилися, підтримувані консервативною силою довго-вікових церковно-обрядових традицій та релігійною пропагандою.

Червневий (1983 р.) Пленум Центрального Комітету КПРС поставив вимогу перед усім ідеологічним активом, перед кожним членом партії не ослабляти роботу і з такою специфічною групою населення, як віруючі. «Під впливом релігії,— зазначалося на Пленумі,— ще залишається частина людей, і частина… не така вже й мала. Численні ідеологічні центри імперіалізму намагаються не тільки підтримувати, а й насаджувати релігійність, надати їй антирадянської, націоналістичної спрямованості»[1].

Протягом віків релігія тримала трудящих у темряві, прагнучи затуманити їх свідомість і почуття вірою в якусь вищу істоту — бога. Тяжке життя в умовах нестерпного гніту та експлуатації, страх перед незрозумілими силами природи — це той грунт, що породжував забобонність і передсуди, а також і надії на полегшення свого становища, чого сподівалися від уявлюваних потойбічних сил. Пануючі верстви всіляко підтримували релігію та церкву, бо вони допомагали пригнічувати трудящих економічно і духовно, відволікали їх від боротьби за свої інтереси, за справедливу перебудову суспільного життя.

Всі приписи і догми християнської релігії були спрямовані на приниження людини, на виховання в ній покори, інертності і байдужості, на перетворення її в «раба божого», а отже, і в безмовного раба поміщика, капіталіста, царизму. Тільки бог досконалий, людина ж — порочна, грішна. «Бог терпів і нам велів», «все — від бога» — така антигуманна мораль прищеплювалася трудящим з покоління в покоління духовенством з амвонів численних церков та монастирів, що густим павутинням обплутували життя трудової людини.

Релігія відмовила в людських правах і людській гідності половині людства — жінкам, деякі «отці церкви» принизливо називали їх «диявольською посудиною».

Прикриваючись постулатом «не згрішиш — не покаешся, не покаявшись — не спасешся», релігія фактично сприяла злочинності і лицемірству, підбурювала на аморальні вчинки аж до братовбивчих воєн включно… Церква не гребувала найжорстокішими і найпідступнішими засобами, щоб відстояти свій авторитет і зміцнити свою силу та позиції пануючих класів. Саме тому в наш час таким активним поборником і захисником церкви і релігійної ідеології є імперіалістичні та шовіністські кола.

Як ідеологія релігія чужа й ворожа трудящим масам. У статті «Про ставлення робітничої партії до релігії» (1909 р.) В. І. Ленін писав: «Релігія є опіум народу, — цей вислів Маркса є наріжний камінь усього світогляду марксизму в питанні про релігію. Всі сучасні релігії і церкви, всі і всілякі релігійні організації марксизм розглядає завжди, як органи буржуазної реакції, які служать захистові експлуатації і задурманенню робітничого класу»[2].

Життєва практика трудових мас вже здавна підказувала їм, що релігія сковує їх дії, служить їх гнобителям.

І вже на початку запровадження християнства на Русі крізь завісу релігійного туману почали пробиватися промені антирелігійного вільнодумства, заперечувалися релігійні догми і обряди, ширився опір церкві та духовенству. Хоч церква й жорстоко розправлялася з вільнодумцями, все ж у ході історичного розвитку зростало критичне ставлення до релігії, бо його породжувала соціальна боротьба проти феодального та капіталістичного гніту, освяченого церквою.

Протест трудової людини проти релігійного одурманювання і гноблення особливо яскраво й широко виявив себе й відобразився в народнопоетичній творчості. Адже від давнини фольклор по-своєму передавав народні уявлення про світ і природу, в яких не було ні бога, ні чорта, ні раю, ні пекла, а визнавався світ відвічно існуючим. Елементи безбожжя, властиві найдавнішим космогонічним фольклорним легендам, пізніше переростали в антирелігійні мотиви, які збагачувалися на ґрунті соціальної боротьби. Із загостренням класових суперечностей посилювався атеїстичний струмінь у народній творчості. Не випадково церква забороняла народні розваги, переслідувала носіїв народної поезії (скоморохів, кобзарів та ін.), забороняла «песни сатанинские петь», «сказки небывалые сказывать».

В царській Росії йшов упертий і жорстокий наступ на народну поезію і обряди з боку духовної і світської влади, що заподіяло величезну шкоду народній творчості. Наприкінці XIX ст. М. В. Лисенко з болем писав про пісні річного обряду, «вимираючі на наших очах через поліцію, попів і свою старшину»[3]. Більшовицька «Правда» 5 лютого 1913 р. у статті «Пісня під забороною» розвінчувала місцеву владу містечок і сіл Полтавщини, де «за спів колядок і пісень на Купала співаки попадають… в холодну»[4].

Особливо бентежив церковників народний сміх, оптимізм, віра в силу людини, що звучали у фольклорі, бо все це підривало основи релігійної моралі, проповіді божественного начала, величі бога і мізерності людини, аскетизму і т. д. Не один наказ і закон спрямували церковники проти народного «празднословия и смехотворения».

А саме викривальна сила сміху була гострою зброєю трудових мас в їх боротьбі з експлуататорськими класами і насаджуваною ними релігійною ідеологією. Адже релігія, церква, як зазначав В. Г. Бєлінський, «завжди була опорою батога і догідником деспотизму, поборницею нерівності, підлесником влади, ворогом і гнобителькою братерства між людьми»[5]. Показуючи погляди панівного класу капіталістичного суспільства на релігію, І. Я. Франко у повісті «Великий шум» устами одного з персонажів — пана Суботи — так розкрив її класову функцію: «Головна річ — пускати страх на хлопа: душу свою згубиш, пекло на тебе чекає! Щоб боявся, щоб не переступив своєї собачої границі, щоб не ласився на те, що не його, щоб краще з голоду здох, а не торкнувся того, що панське або попівське. От як я розумію релігію, ось у чім бачу її громадське значення. Пан біг — що таке пан біг? Ми того не знаємо, ніхто його не бачив, але ми з нього робимо незримого та всемогучого жандарма, щоб пильнував нашого добра, нашого життя, наших родин» [6]^.

Відчуття експлуататорської суті релігії, її соціально ворожої трудовим верствам ролі здавна було властиве широким масам народу. їх критичне сприйняття всіляких релігійних догм і церкви в цілому з усіма її обрядами та служителями знайшло відображення в народній творчості. Антицерковна сатира засвідчувала, що світогляд мас починав звільнятися від релігійної облуди, що зростала сила протесту проти духовного гніту, В казках, анекдотах, піснях і прислів’ях народ показував справжню суть релігії, її вороже трудящим єство, висміював внутрішню мізерію церковних догм, негідні вчинки церковнослужителів, прикриті оболонкою благочестивості, доброчинності та помпезності,

«Сміх, — писав А. В. Луначарський, — є ознака сили, Сміх не тільки ознака сили, але і сама сила… Сміх — ознака перемоги»[7]. А оскільки в народній творчості цей сміх — колективний, масовий, то його разюча сила зростає і помножується. Від сміху, за влучним висловом О. І. Герцена, падають ідоли.

Народна антирелігійна творчість, частка якої представлена і в цій книзі, своїм лукавим і дошкульним сміхом знімає ореол святості з самого бога, святих його угодників і всього церковного кліру, показуючи всю їх облудність і лицемірство, класово ворожу народові мораль та поведінку.

Якщо релігія підносить бога як втілення справедливості, досконалості й доцільності, то фольклор скидає його з висоти божественності, з п’єдесталу величності, представляючи мізерним, мстивим, недолугим і обмеженим. Біблійні легенди про творення світу богом, про його взаємини з дияволом та з першими людьми подані в народній творчості з глузливою насмішкою, нерідко пройняті їдкою іронією, крізь яку чітко проглядає народна зневага до церковних вигадок та легенд. Трудящі розуміють соціальну природу релігії і викривають її дотепними анекдотами, мудрими прислів’ями та приказками («Богові потрібна не душа, а гроші». «В кого гроші, за того й бог», «Де той бог був, як цар бідноту в дугу гнув» і т. ін.).

Народний гумор і сатира не щадять також ні святих, ні апостолів, дотепно змальовуючи їх морально ущербними, мізерними, брехунами, злодюжками, непотребом, Якщо церква, нав’язуючи віруючим приклади доброчинності у вигляді «житій» різних святих, розмальовує їх чудодійні справи, вихваляє їх поведінку, то фольклор усе це бере під сумнів, зводить нанівець, показуючи лицемірну й «фарисейську мораль цих «житій». Народні саркастичні новели про гріховність і аморальність поведінки апостолів, анекдоти і дотепи про ікони, прирівнювання зображень святих до «бозі з хвостиком» і т. д. і т. п. — все це яскраві художні свідчення повного обезцінювання релігії трудовим народом.

Українські буржуазно-націоналістичні «теоретики» ще в XIX ст. висунули тезу про богобоязливість, релігійність та про індивідуалістсько-власницьку психологію українців. Цим застарілим перержавілим інструментарієм користуються й зараз зарубіжні продажні націоналістичні писаки. Проте вся атеїстична українська народна поетична творчість рішуче спростовує ці наклепи, а сучасне суспільне життя українського радянського народу-атеїста, що разом з усіма народами СРСР прямує до комуністичної мети, не залишає від цих зловорожих «теорій» каменя на камені.

Яскравим свідченням антирелігійних та антицерковних настроїв трудящих є їх ставлення до духовенства — попів, дяків, ченців і т. п., відображене у фольклорі. Аморальні пособники експлуататорів і самі гнобителі народу іменем «святої церкви» і бога віддавна стали предметом народної ненависті та презирства, одним з об’єктів гострої народної сатири. А в сатирі, як відомо, проявляється не тільки соціальна позиція, а й соціальна активність мас.

Релігія пильно дбала про авторитет своїх слуг, церковники всіляко намагалися під маскою лицемірства і фарисейства приховати свою розбещену експлуататорську натуру, але народна творчість нещадно зривала цю маску, активно розхитувала прищеплювані панівними класами уявлення про своїх представників. До нашого часу дійшли антицерковні та антипопівські твори ще з XVI і XVII століть, не говорячи вже про пізніші часи. Ось, скажімо, як зображено сільського попа в пісні, записаній наприкінці XVII століття:

Прийшли люди до церкви богу ся молити,
Не застали попа в церкві, пішов в корчму пити[8].

Зрозуміло, що світська й церковна цензура в дореволюційну епоху рішуче зобороняла друкувати народні твори антицерковного, розвінчувального характеру — прислів’я, пісні, пародії на молитви і т. д. Тому, скажімо, залишилися поза збірником «Із уст народа» Б. Грінченка прислів’я «Бог не теля, бачить і відтіля», «Брехав би, да не батюшка», загадки типу «Создане із землі, повішене на плетні, положене на колесницю, повезене на продажницю, як Ісус Христос» (розгадка — горщик) і т. ін. У гуморі таких творів відчувається повне легковаження релігією. Коли ж трудові маси виражають свою ненависть до неї і її служителів, вони вдаються до викривальної сатири.

Грошелюбство, продажність, здирство, зрадливість, хабарництво, завидющість, перелюбство, пияцтво, обжерливість, нечесність, брехливість, злодійкуватість — це далеко не весь «букет» попівських аморальних рис, розвінчуваних народною творчістю. «У попа очі завидющі, а руки загребущі», «Попи, як воли: що зачеплять, те й потягнуть», «Піп та дяк звикли на дурняк» — так бичує народ своїх «духовних пастирів». Відомий сатиричний народний вірш про похорон попом за добрі гроші собаки дає яскраве художнє втілення й викриття однієї з найганебніших рис церковнослужителів — зажерливості, грошелюбства.

Піп-здирник — це типовий персонаж української народної сатири. Ось яким виступає він у своїй, уявлюваній народними творцями і співаками, передсмертній сповіді, записаній 1940 року у селі, де народився Марко Черемшина:

Слабий я, слабий,
Коби-м вже раз вмер.
Простіть мені, добрі люди,
Що я вас так дер.
І мудрий я був,
Святочне сповняв,
Плач сиріт і бідних вдовиць
Я за втіху мав.
І мудрий я був,
Всіх водив за ніс,
Дурним царство обіцював,
Хто що мав, то ніс [9].

Передові діячі української та російської культур високо цінили фольклорні твори, що втілили негативне ставлення трудящих до релігії. Вони вбачали в них важливе джерело для пізнання світогляду трудових мас. Вже О. С. Пушкін писав, що російський народ почуває «презирство до попів і байдужість до вітчизняної релігії» і що «він сповнений глуму щодо всього церковного»[10].

Це спостереження повною мірою стосується й українського народу, як стосується його й відома оцінка народних релігійних почуттів, дана В. Г. Бєлінським у славетному листі його до М. В. Гоголя. «…Наше духовенство, — писав видатний критик, — перебуває у загальній зневазі у російського громадянства і російського народу, Про кого російський народ розповідає сороміцьку казку? Про попа, попадю, попову дочку і попового робітника. Кого російський народ називає: дурна порода, брюхаті жеребні? Попів… Чи не є піп на Русі для всіх росіян представником обжерливості, скупості, низькопоклонства, безстидства?»[11].

Антирелігійний дух і спрямування народної сатири чимало заважили у виробленні атеїстичних поглядів Т. Г. Шевченка. її він знав з дитячих літ. Про це, зокрема, відомо із спогаду Л. М. Жемчужникова, який писав: «Шевченко любив наспівувати українські пісні, співав з великим почуттям, все більше й більше заглиблюючись у зміст; від нього ж я чув складену в народі пародію на акафісти, в якій висміяні пороки і лицемірство представників духовного сану. Шевченко, завжди чистий і правдивий, на моє питання, звідки ця пародія, відповів, що чув її ще в дитинстві своєму і що тут нема жодного слова ним вставленого» [12].

Сатирично зображуючи церковних слуг і розвінчуючи їх лицемірство та аморальність, фольклорні твори протиставляють цим персонажам трудову людину (наймита, селянина-бідняка, жінку-трудівницю) з її здоровою мораллю, оптимізмом і активним ствердженням своєї правоти.

У казках, анекдотах, народних віршах та піснях сюжетний конфлікт між духовенством і представниками трудящих завжди вирішується на користь останніх, завжди бере гору народна мораль, торжествує правда трудових мас.

Фольклор вміє образно і переконливо доносити хибність і шкідливість релігійних вірувань, обрядів і забобонів, переломлюючи їх через реальні сатиричні образи сівачів духовної темноти — попів, дяків, архієреїв, ченців і т. п. Їм протиставлена в народній творчості мудра і чесна, вільна від намулу церковщини трудова людина.

Як бачимо, антирелігійна народна сатира є важливим джерелом для розуміння соціальних основ світогляду трудящих. Справді, якщо настирливо пропаговані впродовж піків легіонами церковників, нерідко шляхом жорстокого насилля, релігійні догми та уявлення ставляться під сумнів, скидаються з небес на землю і переосмислюються трудящими в процесі розвитку їх світогляду та життєвого досвіду, якщо губиться віра в чудеса, ікони, молитви і сприймаються вони іронічно, оцінюються як абсурдні й шкідливі, якщо втрачається будь-яка повага до духовенства і воно стає предметом зневаги та презирства, — значить свідомість мас не тільки звільняється від релігійного дурману, але й підноситься до атеїзму,

Цей процес розпочався давно, він був довготривалим, необоротним і всезростаючим. Важливу роль в розвитку атеїстичних поглядів народу відіграла в Росії та на Україні передова суспільна думка. Досить нагадати, що ще у XVIII ст. гнівно таврував церкву російський революціонер О. М. Радіщевз

И се чудовище ужасно,
Как гидра сто имея глав…
Призраки, тьму повсюду сеет,
Обманывать и льстить умеет
И слепо верить нам велит.

Високо цінували антирелігійний струмінь світогляду трудящих діячі революційно-демократичного руху в Росії та на Україні — В. Г, Бєлінський, Т, Г, Шевченко, М. О. Добролюбов, М. Р. Чернишевський, І, Я. Франко, П, А, Грабовський та ін. Вони були активними пропагандистами атеїзму, борцями проти релігійної ідеології, віри та церковних обрядів,

З великою силою звучало слово антирелігійної пропаганди в поезіях Т. Г. Шевченка, який мріяв про новий вільний світ для трудящої людини — світ без поміщика, царя, попа і бога — і уявляв, як

…Будем, брате,
З багряниць онучі драти,
Люльки з кадил зануряти,
Явленими піч топити,
А кропилом будем, брате,
Нову хату вимітати! [13]

Спрямовуючи трудящих до боротьби проти поміщиків і капіталістів, революціонери-демократи водночас закликали народ порвати з релігією, звільнитися від цих важких духовних пут.

Не моліться вже більше до бога:
«Най явиться нам царство твоє!»
Бо молитва — слаба там підмога,
Де лиш розум і труд у пригоді стає[14],

так звертався І. Я. Франко до своїх однодумців і до трудового народу.

Особливо велику роль в утвердженні атеїстичних поглядів трудового народу відіграли марксистська думка та література. Під їх впливом передові робітники та селяни вели широку розвінчувальну антирелігійну роботу серед мас, використовуючи при цьому і народну сатиричну творчість як зброю проти церкви та її служителів, проти релігійної облуди. Ось як описував В. І. Ленін діяльність таких людей на селі в часи першої російської революції: «В російському селі з’явився новий тип — свідомий молодий селянин. Він мав стосунки із «забастовщиками», він читав газети, він розповідав селянам про події в містах, він роз’яснював сільським товаришам значення політичних вимог, він закликав їх до боротьби проти великих землевласників-дворян, проти попів і чиновників» [15].

В. І. Ленін надавав виняткового значення атеїстичній роботі партії, підкреслюючи, що «масам необхідно дати найрізноманітніший матеріал з атеїстичної пропаганди, знайомити їх з фактами найрізніших галузей життя, підійти до них і так і сяк для того, щоб їх зацікавити, пробудити їх від релігійного сну, розворушити їх з найрізніших сторін, найрізнішими способами і т. п.» [16].

Участь трудящих в революційній боротьбі ідейно збагатила народну антирелігійну творчість: посилилося сатиричне соціальне викриття релігії та духовенства і зазвучав у ній заклик до рішучого активного виступу проти церковного засилля. Особливо це характерно для робітничих революційних пісень, в яких категорично заявляли трудящі:

Годі терпіти, годі стогнати,
Годі попам догоджати!

Важливу функцію виконувала народна антирелігійна творчість і після перемоги Великого Жовтня. За радянського часу з’явилося чимало нових фольклорних творів, що викривали релігію і церкву як породження старого світу, вороже вільному від соціального гніту народові, що став повним господарем своєї долі. У своїй усній антирелігійній творчості радянські люди, у тому числі й українські трудящі, викривали та засуджували церковників і сектантів різних мастей, які намагалися організувати саботаж заходів Комуністичної партії і Радянської влади щодо індустріалізації країни та колективізації сільського господарства, дотепно висміювали «чуда», влаштовувані священнослужителями.

Українська народна атеїстична творчість радянської доби розповідає про величезні зміни, що сталися в житті трудящих не з «божої волі», а з волі самої людини. Протягом майже семи десятиліть будівництва нового суспільства радянський народ, керований Комуністичною партією, піднявся на незрівнянну висоту духовного і культурного розвитку. Він володіє науково-матеріалістичним світоглядом, з яким несумісні релігійні забобони, віра в бога, фаталізм, життєва інертність, егоїзм, індивідуалізм і антигуманна мораль церковників.

Проте серед наших сучасників, переважно представників старшого покоління, є ще люди, що не звільнилися від релігійних пережитків минулого, виконують церковні обряди, поклоняються іконам і т. ін. І хоч віруючих у нашому суспільстві стає все менше і менше, розвінчання релігії залишається одним із важливих завдань ідеологічної, політико-виховної роботи. За допомогою сміху люди легше долають залишки антинаукового релігійного світогляду. Адже відомо: над чим люди сміються — тому не поклоняються. Авторитетне атеїстичне художнє слово народу, спрямоване проти релігійного дурману, є важливим складовим елементом подолання марновірства, воно сприяє розширенню і збагаченню передового світогляду і соціалістичного способу життя, вихованню активних будівників комуністичного суспільства.

* * *

Пропонована читачеві книга містить кращі зразки антирелігійної та антиклерикальної усної творчості українського народу дореволюційного і радянського часу, тематично згруповані у чотирьох розділах.

У розділі «Святий боже» не поможе» подані твори, в яких висловлюється критично-зневажливе ставлення трудящих до бога, святих, релігійних обрядів і свят, молитов, церкви і релігії взагалі; у розділі «У попа очі завидющі, а руки загребущі» їдко висміюється пожадливість, зажерливість, лицемірство й аморальність служителів культу; розділ «А то пани із попами роблять всюди лихо» присвячений викриттю гнобительської ролі релігії, церкви і духовенства, їх прислужництва експлуататорам, тут вміщено також антирелігійний фольклор соціального протесту; у розділі «До щастя дорога — без попа і бога» представлені твори, що свідчать про перемогу атеїстичного світогляду в умовах радянської дійсності, показують будівництво нового життя без бога, релігії та церкви.

«СВЯТИЙ БОЖЕ» НЕ ПОМОЖЕ

…Не жаден бог
Не сотворив з нічого чоловіка
На образ свій і на свою подобу,
Але противно, чоловік творив
Богів з нічого, все на образ свій
І на свою подобу…

І. ФРАНКО

СТВОРЕННЯ СВІТУ

Це було колись, як іще люди не велись, як сніг горів та соломою тушили, як небо було луб’яне та ходили гроші шкуратяні. А мій бог накопав глини, гарненько її замісив, купив на базарі форми і чоловіка зробив. Зробив ноги, зробив руки, а далі вже набрався муки.

Прилетіла до нього муха і каже:

— Проколи йому ніс і вуха.

Проколов він ніс і вуха, а сам подивився, похитав головою та й каже:

— Гай-гай! Це вже тепер не чоловік буде, а сопілка. Хоч бери та грай.

ЯК БОГ ЧОЛОВІКА ЛІПИВ

Надоїло богові самому жити. І почав він з глини чоловіка ліпити.

Виліпив ноги і каже:

— Ноги для того чоловіку, аби ставав переді мною на коліна. Виліпив тулуб:

— А се вмістилище для всяких болячок, для всяких забаганок. Забуде чоловік за мене — а його колькне у бік, най згадає ім’я боже. Забуде чоловік за мене — а його голод почне мучити, най просить: «Хліб насущний дай нам днесь».

Виліпив руки й каже:

— А се для молитви.

Зробив вуха — голос божий слухати. Зробив очі — образ божий видіти. Зробив рот — славу богу співати. Зліпив і припер до плота, аби висох. А сам ліг спочити.

Проходив тут чорт.

— А се що таке? — тицьнув пальцем у черево припертого до плота чоловіка із глини. З того часу у кожної людини видно слід чортового пальця — там, де пуп.

І почув чорт у відповідь:

— Се вмістилище всяких болячок і забаганок. Чи заболить мені, чи зголоднію — все мушу згадати ім’я^боже.

Подивився чорт, звідки йде голос, — у рот, а там пустота.

— Е! — каже він. — Так бог тобі недодав. Тому ти лише одно знаєш — його слова повторяти. Та не біда — зараз ми все поставимо на місце.

І чорт узявся за роботу. Зняв череп з голови, вставив туди мозок, закрив знову і каже:

— Ну, відтепер ти маєш найголовне — розум.

З того часу і пішли по землі розумні люди. Вони знають, що ноги — для ходіння, руки — для роботи, рот — для співання пісень, очі — на дівчат дивитися, вуха — аби чоловік на осла не був схожий, а черево — аби легко розпізнавати бідних і багатих.

З того часу всі, хто має розум у голові, питають!

— А хто того плота зробив, до якого бог припер першого чоловіка?!

ГРІХ ПИТАТИ

Колись піп розповідав у школі, що бог створив землю, а учень і питає:

— А хто створив бога?

— Про це гріх питати і одповідати!

НЕ Я…

Піп гнівно кричить на учнів, які не вивчили уроку:

— Хто створив світ, питаю вас?

Переляканий. учень лепече:

— Не я, прошу пана превелебного, Не я!..

ДОЧИТАВСЯ

В одному селі був піп. І от читає вій раз проповідь.

— Слухайте, прихожани. Як не було ні неба, ні землі, одна плетень стояла, тоді…

А тут встає один селянин і питає:

— А де ж кілля було, як не було землі? На твоїй голові стояло чи що?

Обернувся піп, думав далі читать, а в церкві вже нікого не було.

Дочитався.

ВІДПОВІДЬ

— Панотче, скажіть мені правду, чи є бог?

Панотець почухав потилицю:

— А бог його знає…

СКІЛЬКИ БОГІВ НА НЕБІ?

Зайшов селянин до церкви й думає: «Може, скоро вмру. Піду висповідаюся». Підійшов до отця духовного, схилив голову та й каже:

Отче, очистіть мою душу від гріхів, бо вже відчуваю кінець життя свого. Хочу вмерти, як і інші люди.

Піп перехрестився і послав за олтар, де сповідав, бо думав, що селянин гроші має і за сповідь заплатить.

Пішов той за олтар і чекає, що буде далі. Піп почав сповідати. Спочатку питав те й _:се, а селянин нічого не знає.

— А чи знаєш ти, скільки богів на небі?

Дядько покрутив головою, а потім сказав:

— А чи знаєте ви, отче, скільки зубів у бороні?

Отець похитав головою:

— Щодо борін, то не моє діло. Але ти, як праведний християнин, мав би знати, скільки богів на небі.

— А ви, отче, думаєте, що то моє діло знати, скільки богів? То ваше діло!

ВПІЗНАВ

Запитав онук діда:

— Діду, який бог?

— З сивою бородою, буває лисий, а більш з чуприною, і кашляє він, бо старий дуже.

Онук зрадів:

— О, я його сьогодні бачив. Ходив по городу і огірки молоденькі крав.

— То не він.

— Він, діду… Точнісінько такий, як ви сказали, ще й кашляє. Певно, вмирати збирається.

ПОЯСНИВ

Було це в старій школі. Ішов урок закону божого.

Піп пояснив, що бог єдиний, але в трьох лицях. Діти ніяк не могли зрозуміти такої мудрації. Запитав піп — бачить, нічого не розуміють. Тоді він вдався до унаочнення. Підійшов до найкращого учня і, показуючи на ґудзики на свитці, сказав:

— Ось три ґудзики. Це наче бог у трьох лицях. А кожний ґудзик ось що буде означати: перший — бог-отець, другий — бог-син, третій — бог — дух святий.

Другого дня піп, щоб перевірити, як діє його метод, першим спитав того хлопчика, якому пояснив на ґудзиках.

Хлопчик устав і в сльози.

— Пояснюй на ґудзиках! — закричав піп.

Хлопчик, схлипуючи, відказав:

— Бог має три личка. Ось бог-отець, ось бог-син, а бога — духа святого мати до… штанців пришили.

СОЛДАТ І БОГОМАЗ

Було це давно. Іде якось вулицею солдат. Глянув у вікно, бачить — сидить богомаз і малює ікону. Заходить до нього солдат та й каже:

— Змалюй мого батька.

— Як же я змалюю, коли я не бачив його? — відповідає богомаз.

А солдат, не довго думаючи, одказує:

— Пане художнику, ти ж бога теж не бачив, а малюєш!

АНГЕЛ У ЧЕРЕВИКАХ

Художник приніс священикові картину, яку той замовив для церкви. Все було гаразд, аж раптом священик вигукнув:

— Що це ви наробили? Дивіться, в ангела на ногах черевики.

— Чом би й ні? — відповів художник.

— Та де ж це ви бачили ангелів у черевиках?

— А де ви бачили ангелів без черевиків?

БАБА И БОГОМАЗ

На ринку, в самому куточку біля паркану, розташувався із своїм товаром богомаз. Порозвішував Ікони прямо на штахетах. Підходить баба, придивляється, а потім питає:

— Скільки коштує святий Миколай?

— Три карбованці.

— А архангел Михаїл?

— Теж три.

— А пречиста діва Марія?

— Не морочте мені голови. То ж один чорт! — розсердився богомаз.

ПІДСЛУХАВ

Піп запитав учня:

— Ану скажи, в якому стані бог спускався на землю?

Стоїть учень і голову чухає, бо не бачив і не знає.

А ззаду хтось підказує:

— …в трубном звукє і во мракє…

Учень не розібрав та й каже:

— В чорних брюках і во фракє…

ПРО БОГА Й СВЯТОГО ЙОСИПА

Ото як народився Христос, так, значить, святому Йосипу досадно стало. Все ж таки жінка його, а дитинча від святого духа. От він у горілку й ударився. П’є та й п’є, п’є та й п’є. От бог йому й каже:

— Годі тобі, Йосипе, пити! Ти ж таки святий.

А Йосип мовчить та п’є. От і вдруге з’являється до нього бог:

— Годі тобі, Йосипе! Кинь пити!

А той тільки сопе. Бог пішов, а він знову за чарку. От і втретє приходить бог:

— Та кинь же, кажу тобі, горілку! Що ти робиш?

А Посип як розсердиться:

— Мовчи, — каже, — боже! А то як хрякну свого байстрюка по голові, так к чортовій матері вся ваша трійця і полетить!

МСТИВИЙ БОГ

Бо то як господь ходив по світі зо святим Петром і Павлом, і одного разу ідуть вони через став, знаєте, як святі — поверху води ідуть. І святий Петро повідає до господа бога:

— Боже милостивий! Нащо ти так робиш?

— Як?

— А як один чоловік согрішить, то ти через нього тисячу на муку зсилаєш?

Але дивляться, летить рій бджіл, і всі сіли святому Петрові на плечі, і одна святого Петра вкусила в плече. І той тріпнувся, і всі бджоли попадали в воду. Бог і каже:

— А нащо ти через одну бджолу втопив три тисячі?

— Бо вона мене вкусила!

— Аж то і я тоє роблю: бо як мене один вкусить, то я через одного тисячі гублю з тої злості.

ЧОРТОВА СКАРГА

Зустрівся чорт з богом та й каже:

— Боже, мене всі люди на язиці носять, а що я кому винен?

Сіли вони над глибоким яром, де поблизу діти корови пасли, та й чекають. От одна- корова скотилася вниз. Орачі, що були неподалік, прийшли витягти корову,

Один і каже:

— Який чорт її туди заніс?

— Що ж я тут винен? — питається чорт у бога.

Орачі витягли корову та й гомонять поміж себе!

— Слава богу, вже й витягли.

— Що ж ти тут допоміг? — питає біс.

Бог подивився, подумав та й каже:

— А чорт його знає.

ХТО СПІШИТЬ ДО БОГА

У велике свято усі збираються і поспішають до церкви. Один Шевченко спокійно читає книгу. Коли його запитали, чому він не йде до церкви, Тарас Григорович відповідає:

— Хто не знає бога, той спішить до нього, а хто знає бога, то і біжить од нього.

ЯК КУМ ВІДУЧИВ СВОГО КУМА ВІД СПОВІДІ

Пішов селянин до попа сповідатися. Піп його питає:

— Скільки богів на небі?

А селянин каже:

— П’ять.

Піп ударив селянина хрестом по голові. Далі знову питає:

— Скільки богів на небі?

А селянин відповідає:

— П’ятдесят!

Піп знову вдарив селянина хрестом по голові так, що тому аж у вухах задзвеніло. Ледве вирвався селянин від попа. Іде додому й зустрічає свого кума.

— Ти куди, дорогий куме, в божий час вибрався?

— Іду сповідатися.

— А знаєш, куме, скільки богів на небі?

— Знаю! Один бог на небі.

Селянин розсміявся:

— Ой, куме, я казав, що і п’ять, і п’ятдесят, та піп мене мало не забив. А коли скажеш, що один, піп тебе вб’є.

Кум із кумом повернулися додому й більше не ходили на сповідь.

ОНУК ТА БАБА

— Бабо, кому це ти налагодила? Паляниці, сало, мед, пряники?.. — питає онук.

— Понесем богові дари, — відповіла баба.

У церкві староста забрав у баби дари і поніс на вівтар. Баба молилась. Онук дивився, скільки того добра люди понаносили. Потім повернувся до баби і питає:

— Бабусю, хіба бог ненажера, що йому ото стільки понаносили?

— Ні, то попові за труди.

— Отож, бабо, я і думаю, що то не туди.

СТІЛЬКИ ШУМУ

Одного разу в піст бабусі захотілося ковбаси. «З’їм трохи, щоб ніхто не знав», — думає собі. Й починає їсти, Свіжа свиняча ковбаса так смакує, що бабуся аж пальці облизує. Аж тут нараз надійшла буря, почало блискати й гриміти. Бабуся відклала ковбасу й каже:

— Ой боже, за такий маленький кавалок ковбаси стільки шуму!

МОНАХ І ХРЕСТ

Йде подорожній монах, які ходили колись по селах, а на роздоріжжі в полі високий хрест з розп’яттям Ісуса Христа. З протилежного боку — глибокий рівчак. Порівнявшись, монах зняв шапку, перехрестився й почав молитись, не зупиняючись:

— За що ж тебе, сину божий, покарано? Що ти, господи, зробив тим злим людям?

Монах з таким усердям молився, задивившись на розп’яття, що впав у рівчак, та так, що аж зубами дзеленькнув.

— Ах! — вигукнув він, — знаю, за що тебе, анахтему, шибеника, розп’яли, знаю: ти не одному шию скрутив!

Вилаявсь монах ще з більшим усердям, ніж молився, вибрався з рівчака, насунув шапку на потилицю та й потяг далі.

СУПЕРЕЧКА

Монах з ігуменом грають у карти.

— Отче, чи бог всемогутній?

— Всемогутній.

— А чим він покриє козирного туза?

— Та він з тобою, дурнем, і грати не стане.

ТОЧНА ВІДПОВІДЬ

— Чи довго жили в раю Адам і Єва, не согрішивши?

— Доки поспіли яблука.

ЗА ЩО?

— За що вигнав бог Адама і Єву з раю? — питає піп учня в школі.

— За те, — каже учень, — що з’їли зелений овоч з дерева, а зеленого овоча не можна їсти, бо живіт болітиме.

ШВИДШЕ ВСЬОГО

На уроці закону божого піп питає учня.

— Чому Христос, коли воскрес, швидше всього з’явився жінкам?

Учень думав-думав, а потім каже:

— Та тому, панотче, що так скоріше звістка розходиться.

ОКО ЗА ОКО

— Чи то правда, що від тебе бог вже третю жінку взяв?

— Та правда. Але я взяв четверту. Бере бог, беру і я…

НА УРОЦІ ЗАКОНУ БОЖОГО

Піп говорить дітям про молитву, а потім запитує учня:

— Що робить твоя мати перед тим, як спати лягає?

— Прошу пана превелебного, блохи ганяє в постелі.

У СТАРІЙ ШКОЛІ

— Ану, скажи, — питає піп на- уроці в учня, — що першим кидається в очі, як під’їжджаєш до села?

Учень випалив:

— Собаки перші кидаються.

Піп скипів:

— Не собаки, а церква, дурню!

ЩЕ Й НЕ ТАКЕ СКАЖЕ

Одного разу піп зайшов до дяка. Сіли за стіл. Після чарчини розговорились. Непомітно розмова зайшла про божий рай, про Адама і Єву.

— Цікаво, — говорить дяк, — як їх бог від себе проганяв, коли вони зірвали яблуко спокуси.

— Дуже просто, — відповідає піп. — Покликав їх бог до себе та як крикне: «Забирайтесь звідси к чортовій матері. Більше щоб і не смерділи тут, грішники!»

Дяк аж очі витріщив:

— Та невже бог може так сказати?!

— А ти думаєш, що бог маслом маже, — відповідає піп. — Йому як припече, то він ще й не таке скаже.

КРАЩЕ В ПЕКЛІ

Помер солдат. Він був праведний і попав у рай, От привели його сюди, а він і питає:

— А де тут можна купити тютюну, я хочу курить.

Йому кажуть:

— Тут тютюну немає.

— А горілка є?

— Немає.

— А дівки є?

— Немає.

Солдат як крикне:

— Що це за рай, що нічого немає!

Так його зразу в пекло, а там, бачить, попи гуляють. Він і каже:

— Оце то рай!

І давай і собі з попами гуляти.

ЯК СОРТУЮТЬ ПОПІВ ПІСЛЯ СМЕРТІ

Правда то чи не правда, не беруся доказувати: якщо «святе письмо» криводушить, то і я з ним брешу.

Святі ж отці переконують нас, що то чистісінька правда. А чому б і не повірити їм хоч один-єдиний раз? Може й справді серед попівських туманів-розтуманів і вкралася десь краплина правди.

Краще послухайте самі, люди добрі, про те, що розповідають святі отці про «страшний суд», та як сортують там їхнього брата після смерті. А відбувається те лицедійство таким кандибобером. Попереду стоїть великий дерев’яний ящик, перевернутий догори дном. То стіл самого бога, який по сумісництву виконує роль верховного судді, А ото довгі ряди лахматих людей у овечій кошарі, то все воскресла братія попів і протопопів та всяких там пресвітерів сектантських.

А як вони забрьохалися і змарніли, сіромахи! Восьму добу вони стоять в черзі не ївши і не пивши. Животи їх постухали і прилипли до самої спини. Чекаючи невблаганного «страшного суду», всі вони тремтять, як телячий хвіст на морозі.

А всевишньому судії і байдуже: він добре нахлистався п’ятдесятиградусної пшеничної з білою головкою, натьопався полтавських галушок і хоч би хни!

А ось розпочалася і сама страшна процедура всевишнього судочинства: святий Михась узяв до своїх праведних рук чортове калатало і тричі врізав ним по куску залізної рейки, що висіла на сухому сучку.

Вся довга шеренга святенників затіпалася, як у пропасниці, ніби оті сектанти-трясуни у своїй несамовитій трясці. Потім впали ниць, задригали ногами, зачекали по-козлячому, піднялися на ноги і всім як заціпило.

Всевишній грізно подивився на овечий загін, переповнений святими грішниками, сплюнув на лиху попівську личину і байдуже поспитав першого:

— Признавайся, грішнику неподобний, чи був за життя на землі жонатий?

— Ні, не був, — відповів молоденький попик.

— В пекло його, сукиного сина! — грізно ізрік свій присуд всевишній, скоса позираючи на біблію для більшого страху і важності.

Враз чорти підхопили того попика за шкірки і так пошпурили його в казан із киплячою смолою, що звідти тільки бризки полетіли.

— А ти був жонатим, сіромаха? — запитав ще страшніше всевишній другого попа.

— Бу-бу-був жонатий, господи, і согрішив перед тобою, — пробубонів тремтячим голосом грішник.

— В рай його бідолаху, — сказав побожним голосом всевишній суддя і витер сльозу на своїх старечих очах капшуком із-під тютюну.

Янголи взяли попа на свої вутленькі крильця і підтюпцем попленталися прямісінько в рай.

Третій піп, що стояв на черзі, підступив ближче до всевишнього, витер ніс рукавом своєї священної ряси і почув те ж саме грізне запитання:

— Чи був жонатий, раб божий?

Цей попик швидко скебетив усю премудрість законів божих, і щоб навірняка потрапити в рай, а не в геєну пекельну, він відповів, як солдат по команді:

— Так точно, ваше високородіє! Був жонатий, та ще й не раз, а двічі, з твого, боже, благословіння!

— В пек-ло його, суки-но-го сина! — гнівно просичав бог.

А чортам тільки цього й треба, Вони миттю підняли попа на трійчаті вила і так махнули ним у геєну пекельну, що він аж забулькав, неборака.

І треба ж було потрапити на це видовисько якимсь екскурсантам. Не збагнувши як слід премудростей небесної юриспруденції, екскурсанти тут же поставили під сумнів, всякий здоровий глузд небесного судочинства і спересердя висловили своє недовір’я всевишньому судії богові Саваофу.

Бог швидко змикитив, чим може закінчитися для нього подібна халепа, і тут же вказав своїми перстами на три основні закрутки всевишнього процесуального кодексу:

— Нежонатий піп був у раю на землі. Для холостяцької рівноваги його відправили в пекло похльобати гарячої смоли — терпеливо консультував всевишній своїх непроханих пацієнтів.

— Жонатий піп хльобнув уже смоли по саме горло. Тому його послали в рай для перепочинку.

— Ну, а чому ж тоді двічі одруженого попа послали не в рай, а в пекло? — висловили своє здивування екскурсанти.

— А йому, бідоласі, після двох попадей і пекло раєм покажеться, — чинно сказав бог Саваоф своїм недовірливим слухачам.

ПРАВЕДНА БАБУНЯ

Дуже довго жила собі праведна бабуня. Вона сполняла всі закони: ціле життя своє сповідалася кожного посту, ходила на відпусти, в понеділок постила, в п’ятницю шмаття не золила, в суботу не співала, в неділю не вмивалася, і так добре вона знала всі закони, що не було, здається, такого, котрий би вона не сполнила. Як прийшов час вмирати, то вона була зовсім спокійна, бо душа її покаялась во всіх гріхах, була чиста й готова до цього страшного часу.

От вона вмерла, й поховали її. Як прийшла вона на той світ, то повернула на ту дорогу, по котрій треба йти до раю. Яких тільки святих вона не зустріла, всі їй кажуть:

— Бабуню, ти праведна, йди до раю простісінько по цій дорозі. Там для тебе вже давно є місце.

А чортяка тим часом все хвостом викручує та усмїхається, здалеку поглядаючи на бабуню. От вона приходить до райської брами й просить святих Петра й Павла впустити її в рай. Святі Петро й Павло кажуть:

— Ми б радісінькі пустити тебе, бабуню, до раю, але ти одного гріха не спокутувала.

Вона аж змінилась на твару й стала питати:

— Якого?

Тоді вони взяли з шафи здоровенну книгу й прочитали таке:

«Як бабуня була молода, законів добре ще не знала, то в масляну кужель пряла».

Тоді баба й сама згадала, що був такий гріх, і почала дуже печалитися, що не може ввійти в рай: ще коби гріх був та гріх, а то й гріх невеличкий. А святі Петро і Павло пожаліли бабуню та й кажуть:

— Не жалкуйся, бабуню, що не можна тобі увійти в рай. Сідай біля райської брами на камінчику і чекай: як буде йти який піп до раю, попроси його гарненько, він тебе розрішить од гріха, і ми пустимо тебе в рай.

Бабуня послухала, сіла на камінчику; але там вона, бідна, сидить і досі й не може дочекатись, щоб піп ішов до раю.

ЯК ПОПАСТИ В РАЙ

Після обідні голова церковної ради вийшов на амвон і сказав промову до селян:

— Православні! Всі ви утруждаєте батюшку, всі ви просите, щоб вони за вас помолилися. І батюшка моляться, і добре моляться, іноді аж піт капає, особливо це видно було літом. А хата в них пооблуплювалася, а підлога повибивалася, а в сінцях сморід стоїть… Чи ж можемо ми допустити, щоб наш святитель і заступник перед богом жили в такому свинюшникові? Зберіться ви годин на три, обмажте, полагодьте, а воно на тім світі 8 зарахується. Амінь!

А з гурту хтось:

— А чи воно не тісно буде в раю? Коли за те, щоб полагодити в попа підлогу, — в рай, за те, щоб підстригти святу бороду, — в рай, за те, щоб полатати попові штани, — теж у рай?..

МУЖИЦЬКИЙ РАЙ

У церкві піп умовляв віруючих терпіти всі земні муки. За це, мовляв, після смерті вони попадуть до раю. А Іван не стерпів та й каже:

— А наш пан теж попаде в рай?

— Так, усі пани теж будуть в раю.

— То я краще подамся в пекло.

ХОЧЕШ ДО РАЮ — КУКУРІКАЙ!

Цю казку — аби не збрехати і правду не сказати — мені сорока принесла на хвості. А та сорока чула від іншої сороки, що жила в гуцульському селі і знала одного мудрого чоловіка. До нього всі йшли за порадою і допомогою, хоч собі він не міг нічим зарадити, аби видряпатися з бідності.

Люди тоді казали: нема на світі лісу без вовка, а села без жандарма. Той жандарм покликав мудрого чоловіка і сказав йому:

— Панотець мені скаржився, що ти великий грішний: не постиш, коли свята церква каже, не йдеш до служби божої, як святі дзвони дзвонять, а сидиш дома і теленькаєш язиком, як дзвоном, говориш грішні речі. Панотець просип заперти тебе, аби-сь нарозумився. Я блоха маленька, але вкусити можу боляче. А тебе ще не кусав. За це панотець розсердився на мене. Щонеділі в казанні згадує грішника Андрія, просить, аби того Андрія чорти взяли до пекла. Парафіяни говорять, що то він про мене. Я, мудрий чоловіче, не маю ніякого інтересу в пеклі, бо не люблю спеки та й надто лінивий, щоб дрова носити. А піп зі злості мене може спровадити туди. Щось придумай і помири нас, бо пропаду нізащо.

— Най би-сь пропав, бо й ти ади, добрий — тільки щурам на трійло, — відповів гуцул. Але собі подумав: «Чи не настав час, аби відплатити попові за те, що обдирав село, як липку. Люди бідують, а йому все в рот клади!» І пообіцяв жандармові: — Добре, я вас помирю…

Пішов гуцул до річки, наловив раків і кожному на спину приліпив по свічці, а собі на голову поклав паперову корону, зробив бороду з клоччя і одягнув жінчину сорочку з довгою підтиркою. Підвечір подався з патиком до церкви. Засвітив свічки на раках і крикнув на все горло:

— Де ти, панотче? Я прийшов забрати тебе в рай.

Піп подумав, що до церкви прийшов бог.

— Вже йду, божечку, — сказав.

А гуцул засунув попа у мішок, і зав’язав мотузкою. Узяв мішок на плече й подався надвір. Та на порозі гепнув ним об одвірок так, що піп аж застогнав.

— Терпи, панотче, бо тяжка дорога до раю.

На брамі ним зачепив об слупа. Піп за бік схопився,

— Терпи, терпи, панотче, я гріхи з тебе вибиваю…

Поніс його до річки, опустив у воду, а мішок прив’язав до старої верби. Піп був до шиї в річці. Гуцул два йому на голову воду, а той пирскав, як кіт.

— Доста, бо захлинаюся!

— Терпи, панотче, це йорданська водиця, вийдеш із неї чистий, як немовлятко.

Гуцул тримав мішок у річці доти, поки піп не вимок, як сніп конопель. Після цього знову — на плече і поніс до попівського курника. Запхав його у дверцята. Під ледве влізав — кричав не своїм голосом.

— Терпи, отче, вузький вхід до раю…

Гуцул прив’язав мішок до бантини і наказав:

— Ану, панотче, закукурікай, аби ангели почули і понесли тебе далі.

Піп надувся й тоненько запіяв:

— Ку-ку-рі-ку-у-у!

— Ото файно пієш, — прихвалив гуцул. — Ану ще раз, бо чогось не йдуть ті лайдаки!

Гуцул пішов городами, додому. А піп на все село, гей-би йому горлянку роздирали:

— Ку-ку-рі-ку-у-у-у!

Спочатку це виходило, як у когута. Але перед світанком піп так охрип, що ревів, як якийсь ведмідь. То розбудило попадю. Вибігла до курника і побачила мішок на бантині:

— А це що тут? — спитала.

— Та це я, панотець, чекаю божих ангелів, Де ж вони поділися?

Попадя сплеснула в долоні й вивільнила попа.

— Та хто тебе засунув у мішок?

Піп виглянув і побачив жінку.

— Тьху, я чекав ангелів, а сатани діждався…

Про попову мандрівку до раю дізналися сороки. Вони полетіли в сусіднє село й розповіли тамошнім сорокам, а ті — малому і старому.

У селах було втіхи штири міхи!

ПАНИ У ПЕКЛІ

Іде бідний мужик дорогою, а пан їде шістьма кіньми,

І питається лан його:

— А звідки ти, чоловіче?

А він каже:

— З тамтого світу.

— А що наїші батьки там роблять?

— А що ж, вельможний пане! Панам всюди добре: в котлах сидять, люльки палять, а бідний мужик дрова рубає і під ними палить.

ТКАЧ У ПЕКЛІ

Умер ткач. Був він чоловік грішний, бо добре вилаяв колись матушку, і попав у пекло. І передала йому жінка верстат той, що полотно тчуть. Він там верстат уставив і зайняв багато місця — половину пекла. А жінка забула йому передати «свата». І пише ткач письмо через попа до жінки: «Передай мені свата». А в пеклі подумали, що свата — чоловіка, та й кажуть:

— Ну тебе подальше. Ти навіз стільки та ще й сват привезе стільки, то все пекло нам заставите верстатами! Як зачнете грюкати, то і пекло розіб’єте.

І Юда наказав вигнати його з верстатом. Вигнали його і верстат викинули.

Бач, і тут гріховодники злякались, робочого чоловіка.

ПІП У ПЕКЛІ

Помер один піп. А матушка так плаче, так плаче.

— Господи! — каже. — Хоч би уві сні побачити, де там мій батюшка на тім світі.

От і сниться їй сон. Пекло, вогонь страшенний. А з того вогню тільки голова батюшки виглядає. Матушка в сльози:

— Батюшечко мій, — каже, — батюшечко! За що ж ти оце муку таку терпиш?

А батюшка їй:

— Не журися, матушко! Я ще в архієрея на голові стою!

ЗАБАГАТО

— Один єзуїт мені сказав, якщо дам тисячу крон на церкву, то піду до неба.

— І ти дав?

— Поки ні, бо це забагато. Я йому сказав, що почекаю, поки місця на небі подешевіють.

ЛИСТ ДО АРХІЄРЕЯ

В одному селі була дуже стара церква. І святі вже були старі. От громада і постановила написати до архієрея письмо. Як постановили, так і написали.

«Архйрею, — пишуть вони, — є в нас в церкві трошки дерев’яних святих і то не святі, а якесь дрантя. Матір божа чогось так згорбатіла і зігнулась, ніби її хто ззаду коліном гепнув; з святого Миколая вже три роки порохно сиплеться; Варвара здулась, як та ялівка, а святі апостоли розлізлись по стіні, як ті дурні барани по полю. Так от дозволь нам, архирею, матері божій боки облатати, святу Варвару на шпуги взяти, апостолів дрючнами до гурту зігнати, а старого Миколая, як він вже такий нікудишній, вели закрити».

Так і невідомо, що відповів їм архієрей.

ЯК ЖІНКА СВЯТОГО ПЕТРА ДВІЧІ ПОБИЛА

Ходили святий Петро і Христос мандрувати. Прийшли проситись ночувати до одного селянина. Селянин і говорить:

— Та я б і пустив вас, люди добрі, так у мене жінка така лиха та сердита, що битиме вас і мене, а ще зараз і в шинок пішла.

Петро і Христос одвічають:

— Та ми хоч під піччю полягаємо.

Селянин погодився. Тільки лягли, аж жінка приходить з шинку. Та до чоловіка — б’є його, лає. Тоді селянин і говорить жінці:

— Ти хоч би людей чужих посоромилась.

— А де вони, сукині сини? Що це воно за люди?

Сюди-туди по хаті, а тоді за кочергу та під піч, та по Петру святому, як той з краю лежав, давай полоскать. Попобила Петра і вибігла чогось з хати. Тоді Христос і каже Петрові:

— Слухай, святий Петре, давай переляжемо, бо вона, як прийде, знов крайнього битиме.

А тут жінка знову вбігає в хату та ще сердитіш кричить:

— Ага! Оце крайньому надавала, а давай того ще, що в кутку!

Та давай знову святого Петра полоскать.

Полоскала, полоскала, що, мабуть, і прибила.

Так і дісталось святому Петрові од простої жінки аж двічі кочерги скуштувати.

ДЕ Ж ВОНИ БУЛИ?

Це було давно. Хлопець працював у пана без будь-яких вихідних. От підходить він до пана та й каже:

— У нас сьогодні свято!

— Яке? — запитує пан.

— Сорок святих, — відповіда хлопець.

— Ну добре, святкуй!

Через тиждень знову підходить до пана і каже:

— У нас сьогодні свято!

— Яке? — питає пан.

— Трьох святих, — каже хлопець.

Пан розсердився та як крикне:

— А де ж, ці троє були, як ті сорок святкували?

СВЯТІ «ДОПОМОГЛИ»

Їхав один дядько зимою з города. Настала завірюха. Він і заблудив і в’їхав у якесь провалля, та таке, як оце в нас Мазівське. Кінь і пристав. Дядько нокав-нокав, а кінь не йде. Дядько й каже:

— Дай помолюсь я Миколі-угодникові, він поможе мені з провалля виїхати.

Помолився він Миколі-угодникові, а кінь усе стоїть. Він нокає на коня, а кінь стоїть — заморився.

Постояв дядько, посумував, а тоді й дума: «Помолюся ще Марії-діві».

Та і діва йому нічого не допомогла — стоїть кінь… «Дай, — думає дядько, — помолюсь сорока мученикам, бо Марія стара та ще й з дитиною, нічого не поможеться».

Ну, помоливсь він сорока мученикам і як нокне на коня, як стьобне, а кінь навалився на одну оглоблю та й переломив її. Дядько розсердивсь та як закричить:

— А чорти б вас забрали, навалили всі сорок на одну оглоблю і переломили, було б вам по половині на одну і на другу, то й не було б цього лиха! Святі, а такі дурні.

НЕ ВСІ РАЗОМ

П’яний чоловік хоче сісти на коня, але ніяк не може.

— Господи, мати божа, — просить він, — поможи на коня злізти! Та діло не йде на лад.

— Святий Миколаю, поможи хоч ти! А боже ж мій, що ж мені робити? Хоч ти, Пантелеймоне, підсади мене. Ото морока, ніяк не злізу… Ану-бо… Та тпру, бісова коняка, не встоїть… Ану, всі святі, підсадіть мене… Ану разом, гоп! — І з усієї сили підскочив, та аж перелетів через коня. І думаючи, що це святі йому допомогли, як закричить:

— Стривайте, стривайте, не всі разом!

ДЕ МАТИ БОЖА?

Захотілося одному бідному селянинові стати дяком. Пішов він до попа:

— Так і так, батюшко, хочу у вашій церкві дяком бути.

Подумав-подумав піп та й питає:

— Ну, а ти, рабе божий, насправді в бога віриш?

— Вірю, батюшко, — відповідає селянин.

— А скажи мені, де Ісус Христос?

— На небесі, батюшко.

— Е, ні, не знаєш, — відказав піп та й спровадив селянина геть.

Іде той додому та все думає: де ж насправді Ісус Христос? Аж бачить — назустріч йому йде другий піп.

Селянин до нього:

— Де Ісус Христос?

— В серцях він наших, рабе божий, — відповідає той.

Повернувся назад селянин та ще з порога:

— Знаю вже, де Ісус Христос: у серцях наших, батюшко.

— Вірно, — каже піп, — але скажи тепер мені, де мати божа?

Подумав селянин, почухав потилицю та й каже:

— Мабуть, у печінках наших, батюшко.

ПОГАНИЙ ГОСПОДАР

До селянина приходить піп, у парафії якого грім спалив церкву та й вимагає грошей на будівництво нового «божого храму».

— Хто ж запалив церкву? — питається дядько.

— Пан бог сам у своїй нерозслідженій премудрості допустив, що грім запалив церкву,

— Так? — відповів дядько. — Господареві, котрий сам запалив свою хату, я нічого не даю.

НЕВИГІДНА ПОМІЧ

Якось піп зайшов до селянина. Той якраз сидів за столом біля миски і смачно сьорбав.

Піп привітався:

— Бог вам у поміч.

А той йому:

— Е, немає дурних. Коли в роботі не підсобляє, то й біля столу він мені не потрібний.

НА ОСЛАХ ВИЇЖДЖАЮТЬ

Бабуся розповідала онуці про Ісуса Христа.

— І ось, дитинко, в’їхав він до Єрусалима на ослі.

— А чому на ослі? — запитала внучка.

— А святі тільки на ослах і виїжджають, — відповіла бабуся,

ЯКИЙ ОСЕЛ

Піп на уроці закону божого показував дітям малюнок осла, на якому Христос в’їхав до Єрусалима, Петрик тим часом дивився у вікно.

— Петре! — гукнув піп. — Дивись на мене, а то не будеш знати, який осел.

ПРО БОГОРОДИЦЮ Й СВЯТОГО МИКОЛАЯ

Їхали раз два куми з города. Були на базарі, купили сього-того, а то ще один купив собі богородицю (ікону, значить), а другий святого Миколая, Ну, їдуть. А на дорозі шинок, люди спиняються.

— А що, куме, заїдемо?

— Заїдемо. Тільки ж коні як?

— Та чого ж там коні? А боги ж нащо?

— Та й справді!

От вони під’їхали, повставали, один поставив у себе на возі богородицю, другий — Миколая.

Стережіть же тут!

А самі в шинок. Сиділи там, випивали, потім виходять — коней немає. Покрадено. Вдарилися куми об поли, а тоді один до свого Миколая:

— Ну нехай уже та з дитиною не вгледіла, а ти ж, старий собако, куди дивився?!

ПОКАЗАНА ВАРВАРА

Був такий хлопець, що як мати піде в поле, то він візьме й сметану в гладущиках позбирає та з’їсть. От, мати приходить з поля та й питається його:

— А ти нащо з’їв сметану?

— А вам хто казав?

— А от свята Варвара!

І б'є.

От на другий день мати знов пішла в поле. Хлопець узяв свічку і святій Варварі випік очі, а сметану з’їв та й думає собі, що вже тепер вона не буде видіти і не скаже.

Приходить додому їдати, подивилася по гладущиках — нема сметани, і каже:

— А ти нащо з’їв?

— А хто вам сказав?

— А свята Варвара!

— Або вона виділа, чи що, коли вона не має очей?

Подивилася мати на образ, а там тільки дірки, де були очі. Ну, давай його бити. Добре вибила і вже на святих не скидала.

ЯК СВЯТІ СМЕТАНУ ЇЛИ

В одного попа був наймит Іван. Попи, як звичайно, наймитів годували погано. Хліб давали завжди черствий.

Якось увечері один багатий привіз дитину хрестити. Тут Іван піддивився, де служанка хліб положила, що привіз цей багатий. Іван цю хлібину забрав, у свою конурку заніс та й думає: «Що я за дурний — тільки один хліб їм? Стій! Подамся за сметаною в підвал».

Прислуга замріялась у хаті, Іван за хлібину і спускається у підвал. Сів біля сметани і їсть. Наївся й пішов. Але в темряві накапав на землю сметаною. На ранок матушка одкриває підвал і бачить, що хтось сметану поїв. Матушка й починає попу жалітись:

— У нас Іван шкодить.

Піп зазиває Івана і каже:

— Іване, що ж ти починаєш шкодити?

Іван і каже:

— Я ніколи, батюшка, не шкодив, а тепер чого б я став шкодити.

Піп і каже:

— Ну що ж там — святі були?

— А хто зна, — каже Іван, — може й святі.

На другий день Іван теж так зробив. Тільки взяв перед тим церковний ключ і макітру сметани та й пішов до церкви. Приходить до церкви, відкриває і починає губи святим у церкві сметаною мазати. Понамазував усім по одному разу, а Миколаєві-угоднику, так як він старший за всіх, вимазав і бороду. Закрив церкву й пішов.

На ранок матушка спустилась у підвал, а там макітри зовсім немає. Вона пішла до попа:

— Іван знов краде, заніс навіть макітру.

Закликає піп Івана:

— Іване, це ти наробив?

Іван і каже:

— Ні.

Піп знову:

— Чого ні, що ж там, хіба святі були?

Іван і каже:

— Авжеж святі.

А попові треба було якраз до утрені йти. Сторож, як звичайно, задзвонив. Піп заходить у церкву, глядь — всі святі в сметані.

Закриває піп церкву і каже сторожеві:

— Не дзвони, тут не в тім діло.

Прибігає додому і каже матушці:

— Погані справи: святі сметану поїли.

І от піп з матушкою й Іваном ідуть до церкви. Матушка говорить:

— Стій, Іване! Бери батіг.

Іван бере, доходять вони до церкви, одкриває піп церкву. Зайшли. Матушка й каже:

— Бий усіх святих по одному разу, а Миколая-угодника разів два Це він направив їх.

Іван шмагає всіх святих по разу, а Миколаеві-угоднику три рази одписав.

Пішли додому.

На другу ніч Іван взяв ключ од церкви, обережно одкрив її, усіх святих познімав і поховав на горище. Піп на ранок прокидається (якраз був празник), заходить у церкву — ні одного святого немає. Піп злякався: «Що таке? Святі втекли з церкви».

Прибігає додому І кричить:

— Іване, ти не бачив?

— Що? — каже Іван.

— Та святі пішли з церкви.

— Бачив, — каже Іван. — Вони зайшли в двір, хотіли вас бачить, але ви спите, то й не стали будить, обидились та й пішли.

Піп зразу вискакує на вулицю, аж Іде жінка по воду.

— Слухай, ти не бачила?

— Бачила! Ось вони за гірку пішли, — говорить жінка.

А за гору йшли селяни ділить землю, так що жінка не знала, про кого піп питає. Піп ускакує в двір і кричить:

— Іване, сідай верхи, скоріш доганяй святих, що хочуть дам, аби вернулись!

Іван сідає на коня і їде на бугор. Заїхав Іван за бугор, бачить, там зібрались селяни, щоб ділити землю. Посидів Іван з ними, покурив і назад їде.

— Ну що? — питає піп.

— Та вони, батюшка, обираються. Сказали такі «Не будем вертатися, поки піп наш не заплатить за кожного по три карбованці, а за Миколая-угодника шість карбованців, та ще й четверть горілки і макітру вареників із сметаною». Сказали, що прийдуть, тільки вночі, щоб ніхто не бачив, а то буде совісно.

Піп і каже:

— Гаразд! Поганяй скоріш і скажи, що все буде зроблено, тільки хай вертаються.

Іван поїхав за бугор, поговорив з селянами, вернувся й каже:

— Сказали, вернемося, тільки вночі. Хай готує горілку і закуску серед двора.

Піп усе наготував. Приготував і гроші, дожидається. Матушка поставила макітру вареників.

Ждуть… Уже північ, а святих нема й нема.

Піп і говорить:

— Іване, я піду засну, а ти мене тоді збудиш, як прийдуть.

І піп захропів. Іван із сторожем повечеряли варениками з сметаною, забрали святих з горища, пообмивали і порозвішували їх знову в церкві, а' самі лягли відпочити.

Піп прокинувся, схопився: «Що таке, що Іван мене не будить?»

Дивиться, що Іван спить, а вареники з’їдені, і будить Івана:

— Іване, Іване, вставай!

Іван прокидається. Піп і питає:

— Де ж святі?

— Еге, вони вже були тут, попили, поїли і мене почастували та й пішли в церкву.

Піп:

— А чого ж ти мене не збудив?

— Я хотів будити, а Миколай-угодник і каже: «Не буди батюшку, тільки кріпко заснув, буде обижатись».

ТЕБЕ НЕ ПРОХАЮТЬ, БОЖЕНЬКУ

Одного разу церковний староста пропив усі церковні гроші. Щоб цим не накликати на себе гніву божого, він пішов у церкву, став перед іконою святої Варвари і почав відмолювати гріхи. А піп саме був у церкві та почув, що староста молиться, взяв і став за іконою Миколая-чудотворця. Староста б’є поклони та все просить Варвару:

— Прости мені, Варваро, більше такого не повториться!

А піп із-за Миколая як подме басом:

— Не прощу, не прощу-у-у!

Повернувся тоді староста до Миколая та з серцем і каже:

— Тебе не прохають, боженьку, так ти вже, будь ласка, мовчи і не гуди тут.

БЛИСКАЙ, БОЖЕ, БЛИСКАЙ…

Йшов циган вулицею, побачив у одного господаря рясні, достиглі, великі грушки.

Увечері, коли йшлося на бурю, він виліз на дерево й промовляє:

— Блискай, боже, блискай, дам ти одну грушку. — Й за кожною блискавкою добре приглядається за грушками, а потім їх зриває.

Як нарвав повну пазуху грушок, зліз та й каже:

— Нащо тобі, боже, від бідного цигана грушку, коли ти всього маєш вдосталь!

СКІЛЬКИ ПИТИ?

Пан превелебний дуже любив горілку, за що йому дорікали парафіяни г благочинний, бо міри не знав. От він прийшов до церкви, став на коліна перед образом діви Марії й питає, скільки йому пити. А дяк заховався за іконостас і тонким голосом говорить:

— Півдеци, отче.

Піп подумав, що то говорить Христос на руках діви Марії, то й відказує:

— Я не тебе питаю. Ти ще мале й дурне, хай мама скажуть!

ЯК ЦИГАН ГРІХИ СПОКУТУВАВ

Циган у пана коня й батіг потяг. А потім прийшов до попа і каже:

— Я оце, батюшко, такий гріх вчинив — як би його спокутувати?

Батюшка, видать, не з дурних був, радить:

Вихід один: продавай мерщій коня та батіг на базарі й гроші, що за батіг, собі залиши, а ті, що за коня, во ім’я господа бога в скарбницю храму божого віддай.

— Гаразд, — мовив циган, а піп уже й чарку горілки з радості перехилив.

Вивів циган коня на базар і оголосив: за коня копійку, але без батога не віддаю; а батіг — три тисячі.

Подумали покупці: яка різниця — і огребом товар забрали.

Заходить циган до церкви і як брязкне копійкою об тарілку:

— Оце, — каже, — те, що за коня. А це, — торкнув себе за віддуту пазуху, — за батіг. От я й спокутував свої гріхи батюшко.

ЗАОЩАДИВ

Один чоловік та загубив у лісі кобилу. Блукає він по лісу, шукає кобилу, бідкається й за вухами шкребе, а ніде не знайде — мов крізь землю провалилась. От став він, здійняв шапку, утер піт та й каже:

— Господи! Якби мені оце знайти кобилу, то купив би на цілого півкарбованця воскову свічку до божого дому.

Не встиг чоловік останніх слів сказати, коли кобила як заірже на весь ліс. Вдарив він по кишені рукою та й каже:

— От слава богу, і полтиник не пропав.

ЯК СВИРИД ОБДУРИВ БОГА

У нашого Свирида
Утекла кобила гніда.
Бідний Свирид зажурився,
Чуть із лиха не втопився.

— Ой, боженьку, що робити,
Як тепер у світі жити?
Нема милої кобили,
Ніщо в світі вже не мило.

Щоб на світ я не родився,
Щоб з кобили був убився!
Що ж мені тепер почати,
Куди йти гніду шукати?

Обійду скрізь по повіту,
Обійду по всьому світу,
Україну обійду,
А знайду свою гніду!

Отак Свирид нахвалявся,
В путь-дорогу споряджався
І озувся, і одягся,
Мов на ярмарок убрався,

Взяв батіг і рукавиці,
Хліба взяв півпаляниці,
Кремінь, губку і кресало,
І тютюну щось чимало.

Ходить Свирид, скрізь блукає,
Про гніду людей питає:
— Люди добрі, люди милі,
Чи не бачили кобили?

Скільки Свирид не питав,
А ніхто не відказав.
Свирид зовсім зажурився,
На жебрака уже звівся.

Сів Свирид наш відпочити
І люлечки покурити,
Покуривши, гірко чхнув
І господа спом’янув.

Годі Свирид тут журиться,
Став він богові молиться;
— Ой, господи, боже мій,
Я, як бачиш, раб є твій!

Прожени мою біду,
Поможи найти гніду!
Як знайду, тоді продам,
Гроші на церкву дам.

І клянусь, боже, тобі,
Лиш карбованця собі
Хіба тільки і зоставлю.
Та й за той свічку поставлю.

Кажуть, бог почув Свирида,
І пройшла його обида,
Верстов п’ять він ще пройшов
І гніду свою знайшов.

Верхи сів, помчав Свирид,
Мов голодний на обід,
Тільки те він пригадав,
Що продати обіцяв.

Обіцяв — тому так буть,
Обіцянки сім літ ждуть.
Як же Свириду зробить,
Щоби бога обдурить?

Іде в ярмарок з гнідою,
В торбу взяв кота з собою,
Щоб з кобилою продати
І грошики разом взяти,

На торговицю пропхався,
З товаром розташувався,
Тут баришники стрічають:
— Що гніда просить? — питають,

— Я кобилоньку свою
З котом разом продаю,
І як хочете купити,
Треба разом і платити.

Оце, купчики, як знайте —
За кота сотню давайте,
За кобилу — дві троячки,
Та й закінчимо балачки.

Купці тут зареготали,
Сто шість рублів одщитали
Й оддали гроші Свириду:
Сто — за кота, шість — за гніду,

Як ухватить він ті гроші,
Підкачав собі холоші.
І побіг тут наш Свирид —
Закурив по ньому слід.

Минув Свирид свою хату
І поніс до бога плату,
Та так біг, що спотикався
Так до церкви поспішався.

Як у церкву він ускочив,
То й голови не морочив,
Віддав попу п’ять рублів,
А на руб свічку купив.

— Оце, боже, як хоч будь,
А свого я не забув…
Що сказав, те і зробив
Геть усе тобі сплатив!

МОЛИВСЯ ДІД ДО ОБРАЗА

Молився дід до образа,
Що висів на стіні:
«Будь ласка, святий Паньку,
Поможи мені!
Ой, поможи, святий Паньку,
Пошли щось на обід.
Багач не дасть ні кусочка —
От такий лукавий світ!»
А сей образ на стіні
Висів непорушно.
Дід молився і просив,
Аж му стало душно.
Ой, дід бачить, що святець
Висить, мов без рота,
Порвав його і шпурнув
На купу в болото.

ОЙ ЧИ ТЕБЕ, БОЖЕ, НЕ Є, ЧИ НЕ ДОЧУВАЄШ

Ой давно ми бідували, кланялися богу —
Не хотів нам землі дати і під одну ногу,
Ей, боже милостивий, високо богуєш,
Усім людям добра даєш, Мені ся вагуєш.
Ой ти мене, моя мамко, у церкву носила,
Чому бог ми долі не дав, якої-сь просила?
Егей, боже милостивий, за що ти ся молю?
Не дав-ись ми здоровлічка, не дав-ись ми долю,
Ой чи тебе, боже, не є, чи не дочуваєш,
Прошу у тя мало долі, та чомусь не даєш,
Егей, боже милостивий, високо богуєш,
Прошу у тя мало долі, та чомусь не чуєш,
Молився я Миколаю та й святому Петру,
Та не дали мені взимі кожушину теплу.
Кланялися пану богу, святому Миколі,
До того ся докланяли — мали плечі голі,
Чому, боже, не поможеш, та й ви, боженята?
Та скільки вам не молився — порожні пивнята.

НА НЕБЕСНІЙ ГОРІ

(Пародія на колядку)

На небесній горі, пресвятім соборі,
Алілуя!
Святі ся собрали, всі празникували
Со духами невидими, со ангели херувими,
Господи, помилуй!

Всього світа батько — в трапезі порадько,
Алілуя!
Засіли високі старці со пророки,
Поза столом — священики, перед столом — мученики,
Господи, помилуй!

Петро з апостоли сидять поза столи,
Алілуя!
Перед столом — владики, в кутках — пустельники,
На припічку — молодиці, коло них сидять дівиці,
Господи, помилуй!
Миколай наш чесний взявся до почесті,
Алілуя!

Перепив до Йвана, нахиливши жбана,
Крикнув вельми на Параску, щоб подала
з медом пляшку,
Господи, помилуй!

Ілько із Савкою п’ють мед коновкою,
Алілуя!
Роман викликає, красно воспіває:
— Наливайте, всім давайте, на всі столи не жалуйте!
Господи, помилуй!

На печі Кулина, як мала дитина,
Алілуя!
Мило поглядає, словеси віщає!
— Пийте, гості, випивайте, та і мене не минайте!
Господи, помилуй!

Давидові дочки грають на скрипочки,
Алілуя!
Михаїл на трубу заграв на всю губу:
— Святий боже, святий кріпкий, ну, в цимбали
і всі скрипки!
Господи, помилуй!

Кузьма із Трохимом пішли танцювати,
Алілуя!
Андрій, вигукнувши, руками сплеснувши,
Став много розмишляти, котру собі в танець взяти,
Господи, помилуй!

Всі набакир шапку, взяли в танець Гапку,
Алілуя!
Скочно всі до Гапки витинали гопки,
Усі там ся дивували, що так пили і гуляли,
Господи, помилуй!

Дяки Із попами там ся посварили,
Алілуя!
За кварту горілки тільки ся не. били,
А школярик, глек вхопивши, та до шинку
по горілку,
Господи, помилуй!

Наш брат, сіромаха, ні о що не дбає,
Алілуя!
Підпивши, гукає, пісеньку співає:
— Шелесть, шелесть по дубині, з ким я буду
спати нині?
Господи, помилуй!

ОЙ, НА ГОРІ-ГОРІ

Ой, на горі-горі
Церкви і собори.
Там святі збирались
Та й бенкетували.
Господи, помилуй!

А Микола чесний,
Усім святим звісний,
Кивнув-моргнув на Параску,
Щоб дала горілки пляшку,
Господи, помилуй!

А Гаврило в трубу
Реве на всю губу,
Настасія з муки
Простягає руки.
Господи, помилуй!

Пресвятая Зося
Принесла порося,
Лико бога вздріла,
Порося поїли.
Господи, помилуй!

СВЯТИЙ ГРИГОРІЙ ПОБІДОНОСЕЦЬ

Святий Григорій Побідоносець… Його православні всі добре знають, бо він у церкві в найбільшій пошані.

От як був він ще не святим, а солдатом, то такий був, хоч як його не бережи, утече в город випить, украсти де там що, погулять. Самий найгірший бешкетник у житті був. От він познайомився з людьми, які боролися проти царя, а їм треба було шаблюку. Він їм і продав, аби випить. Ті замість тої зробили йому дерев’яну, розкрасили так само, щоб була схожа на воєнну. От він приходить у свою роту, а там командир перевіряв і узнав, що в нього шабля дерев’яна, і доніс вищому начальству.

Того дня був полковий празник, полковий смотр. Усім треба було іти, І Побідоносець пішов. Там були єпископ, архієрей, благочинний.

Начальство добре знало, що в нього шабля дерев’яна, а так для сміху, покликали зовсім безневинного солдата і наказали Грицькові Побідоносцю, щоб одрубав йому голову.

Ну, вже коли Григорій одержав наказ, просить, щоб дозволили йому хоч богу помолиться, щоб простив йому гріх — безневинного ж чоловіка загубе:

Позвольте, помилуйте, ну за що ж я йому голову буду зносить, безневинний же чоловік?

— Рубай і всьо!

— То позвольте мені хоч у бога покаянія попросить,

— Молись!

От він став хреститься, б’є поклони і каже:

— Господи, услиш мою молитву, преврати мою залізну шашку в дерев’яну, не можу ж я напрасно загубить безневинну душу.

А тут командир як скомандує:

— Ну, хвате вже молиться, рубай!

Грицько як замахнеться шаблюкою, як сіконе того безневинного солдата по шиї, так та шабля на тріски розлетілася, одні кусочки посипалися. Солдат-бідняга налякався, остовпів — він же думав, що той справді буде його рубати.

А благочинний, архієрей та єпископ так очі і звели до бога — виходить, почув бог молитву Грицька. Побачили, що він так за релігію бореться (усі бачили, що сотворив велике чудо господь), і рішили його не карать, — а виставить основним агітатором за православну церкву. Бачите, хоч все начальство й знало, що він зробив дерев’яну шаблю, а прикрили це заради того, щоб піддержати релігію, і поставили його головним святим. А того солдата, очевидця «чуда», використали теж для укріплення релігії — постригли в монастир.

Отак воно й було, що царський уряд, де йому вигідно, обманював народ і наставляв святими таких хуліганів, як Грицько Побідоносець.

ЩО КУПИЛА?

— Агій, а що-с купила?

— Та бога.

— Та бо, яки-сь кривоносий,

— Е, най го чорт бере, аби на стіні висів.

ІКОНА БЕЗ СВЯТОГО

Молодиця та принесла до церкви освячувать ікону, а на тій іконі тілько й намальовано — хатка та садочок, а жодного святого нема. То батюшка, побачивши таку ікону, питає:

— А чия це ікона?

Молодичка зраділа, як батюшка звернули увагу на її ікону, каже:

— Моя…

— А якого ж це святого?

— Маляр казав, що святий Онухрей.

— А де ж він?

— Маляр казав, що у хатці сидить…

— Біжи ж, серце, до маляра, скажи, хай він запросе святого Онухрея вийти з хатки на подвір’я.

БОЖІ ІКОНИ

В одному селі жив маляр. От він намалював богів та й поїхав на село продавати їх. Заходить до однієї старої; вона й пита:

— А чи нема у тебе, синку, Григорія Побідоносця?

Маляр одвіча:

— Як то нема, єсть, бабусю.

Та й став шукати поміж іконами. Шукав, а його нема. Так він знайшов святого Юхима і каже:

— Єсть, бабусю.

Бабуся взяла та й дивиться.

— Хіба це Григорій? Це ж не він. Григорій отой, що на коні побїждає мечем змія.

Та маляр не розгубився — треба ж продать ікону — і каже старій:

— То, бабусю, як був він багатий, то їздив на коні, а тепер він бідний, то ходить пішки.

ЯК ДІД АРХИП РОБИВ АНГЕЛІВ

Одного разу, за місяць перед пасхою, приїхав до діда Архипа піп, щоб замовити ангелів. Дід Архип погодився й домовився за плату — шістдесят пудів хліба, а матеріал, звісно, церковний.

Зараз же піп привіз все потрібне для роботи: дошки, фарби, лак, цвяхи, ну, і плату за роботу.

Дід Архип, побачивши це все, аж облизався.

— Оце, батюшко, нароблю таких ангеликів, що і уві сні не видати!

На другий день дід Архип почав виконувати замовлення. Тільки не по ангелах, а по бричках: робить брички й на ярмарку продає. Як зробив, так і продав, як зробив, так і продав.

От приходить піп:

— Ну, де ангели? Як ангели?

— Та нічого, батюшко, вже почав робити, дошки потесав і поклав, щоб трошки підсохли.

На цьому й розійшлись, а через тиждень знову приїхав піп і питає:

— Ну як, готові ангели?

— Та ні, батюшко, тільки поробив їх часті та. покрасив, а ще не складав — не можна, поки не підсохнуть..

Піп нагадав дідові, що вже скоро пасха і затягувати з ангелами довго не можна.

— Це христові душі,— сказав піп.

— Добре, батюшко, почну складати, що буде.

Почувши це, піп поїхав. За три дні до пасхи піп знову

був у діда Архипа. Дід Архип почухав потилицю й каже:

— Еге, батюшко, я вам. говорив, що не треба їх поки складати… Послухав вас, — склав. Доки були закриті вікна, доти й сохли вони, а тільки одкрив вікна, а вони ж — святі ангели, як знімуться — й полетіли к бісовій матері…

НЕЧИСТІ

Посилає жінка чоловіка до міста і каже:

— Візьми з собою мішок, що купиш, то кидай в мішок, аби не загубив. Та щоб мені янголів купив!

Пішов він до міста. Що купить, всі речі в мішок кидає. Купив янголів і також у мішок укинув.

От приходить додому, а жінка й питає:

— Купив мені янголів?

— Купив!

— А де ж вони?

— Кинув у мішок!

Став витрушувати мішок, все є, а янголів нема.

— Ей, жінко, що такого? Ремінь є, сіль є, а янголів нема. То якісь нечисті чи що?

БОЗЯ З ХВОСТИКОМ

Одного разу прийшла баба до церкви з маленьким дитям. Підійшовши близько до образа, на якім було намальовано пекло, а на нім попереду стояв чортяка з довжелезним хвостом, баба піднесла до образа дитинку та й каже вельми побожно:

— Марусько, цілуй же бозю в хвостик!

ВСЮДИ ДОБРЕ МАТИ ПРИЯТЕЛЯ

Прийшла баба до церкви, поклонилася перед образом святого Михайла та й ліпить одну свічку Михайлові, а другу чортові. А її сусідка дивиться на ту роботу, дивиться та й каже:

— А ви нащо, кумо, ліпите свічку і тому, щез би?

— Та то, кумцю, добре всюди мати приятеля. Хто знає, що нас чекає, а забезпечитися треба.

МІРОШНИК І ПОПАДЯ

Присоромили якось мірошника, що він у церкві не буває. Нічого не вдієш, треба піти хоч раз, про людське око. От заходить він у, церкву, купляє свічки, ставить їх у поставці перед святими, цілує образи всі підряд та й приступив до одного образа, де був намальований величезний чортяка, може, їхній найстарший. Перехрестився мірошник та й поцілував і чорта куди вже дістав. А поблизу стояла попадя і каже до нього:

— Нащо ти його поцілував?! То ж лукавий. — І почала чорта ганьбити й мірошника заодно.

Стерпів мірошник, нічого не сказав попаді, вийшов мовчки і додому. А це було в самий піст перед великоднем. От приїхала попадя до млина муки на паску питлювати. Він пустив камінь, питель причепив до одного кінця, другий дав попаді тримати, а сам побіг за чимсь.

А тим часом питель добре натіпав попаді руки. Нарешті прибігає мірошник і каже:

— А треба було його зачепити за кілочок!

А вона йому:

— А лихо знало твої порядки!

Тоді він і каже:

— Ото і я не знав ваших порядків у церкві між богами та чортами і поцілував усіх підряд!

РОЗТЛУМАЧИВ

Якось піп казав мирянам:

— Якщо тебе ударять у ліву щоку, підстав праву…

До попа підійшов дід Павло і ляпнув попа по лівій щоці так" що аж луна пішла.

Піп Тихін і оком не кліпнув.

— Сину мій, — промовив він, — в писанії сказано: якою міркою міряєте, такою і вам відміряють, — і так заїхав дідові в зуби, що той аж на землю гепнув.

Здивовані миряни запитали:

— Що трапилось?

— Та це ми з дідом Павлом тлумачимо один одному різні вислови з священного писанія, — відповів піп, звівши очі до неба.

В ПОТІ ЧОЛА

— Ану, скажи мені, Івасику, що то значить: «В поті чола їстимеш хліб свій»? — питається священик на уроці закону божого.

Івасик: — А це значить, коли у нас зрештою-таки буде хліб, то будемо доти їсти, поки не впріємо…

КРАЩЕ Б ЦЕРКВА ВПАЛА

Йшли два солдати. А їстоньки хотілося — жах! Підходять до базару, а навпроти базару була церква. Ось один солдат підходить до бабки, що продавала хліб і сало, і каже:

— Поглянь, бабко, церква з хрестом хилиться…

Другий каже:

— Справді, церква з хрестом хилиться!

Поки бабоньки позадирали голови, один з солдатів взяв хліб і сало, а другий каже:

— О, слава богу, церква з хрестом стала.

Перший додає:

— Немає, бабонько, ні хліба, ні сала.

А баба не стрималась і в серцях:

— Побий мене грім, краще б церква впала, ніж украли хліб і сало.

ЯК ПІП КУПУВАВ ЛОПАТУ

Один чоловік робив дерев’яні лопати. Наробить їх, вивезе на базар, продасть — і з того собі й проживає.

Одного разу виїхав він на базар з лопатами, став і продає. Підходили люди, підходить і піп. Взяв він лопату в руки, покрутив її і питає:

— З якого дерева лопата зроблена?

— О, батюшко, з хорошого дерева, — каже чоловік, — з верби.

Піп кинув лопату та й каже:

— Це чортзна-що, а не дерево!

— Коли верба — чортзна-що, то на біса ж її в церкві святять! — обурився чоловік.

ЯК ЧОЛОВІК ЦЕРКВУ ШУКАВ

Оженився чоловік і взяв жінку таку, що ходить у церкву, а він і разу не був у церкві. Вона його гонить до церкви, а він каже:

— Я не знаю, яка вона!

— Дивись, де зелена криша, то то й церква.

Він удягся й пішов селом. Дивиться — аж стоїть шинок, а мох уже старий-зелений на йому поріс зверху. Він дума: «Аж це то — церква» — і заходить туди. Дивиться, а там сидить дід та грає на скрипці, а баба танцює п’яна, другі мужики в карти гуляють. Він постояв і пішов додому. Жінка й питає його:

— Був у церкві?

Каже:

— Був!

Що ти там бачив?

— Скільки я, — каже, — там чудес бачив!

Жінка питає:

— Яких?

— Старий Спас грає на бас, а свята Пречиста наділа намиста та гу-цу-цу, гу-цу-цу по церкві. А Миколай-чудотворець сидить за столом з святими та вхватить за ноги боженя, та об стіл головою, та: «Нєт лі в кого козиря?»

— То ти ж, — каже, — був у шинку, а не в церкві!

— Ти ж казала, де зелена криша, то там і церква, то я туди й пішов!..

ЧОМУ ДО ЦЕРКВИ НЕ ХОДИШ?

Ходить піп по хатах з молитвою.

— А чого це ти, Охріме, не ходиш до церкви?

— Що ви, батюшко, як не хожу? Але ж порядки у вас які? Коли не піду, то або паски святять, або сповідають.

— То це ти два рази на рік ідеш, а треба частіше.

— Коли б ви, батюшко, таку користь від церкви мали, як я, то ви б і разу не пішли.

НЕДОБРЕ ХРОПІТИ

Грицько: — А я кажу, куме, що недобре в церкві хропіти під час казання.

Василь: — І я так кажу, бо можна інших розбудити.

СВЯТЕ ПОДРИГАНІЄ

Ходив піп по церкві і размахував кадилом. Так старанно розмахував, що воно зачепилося за рясу і гаряче вугілля посипалось за халяву. Батюшка забігав, а потім ліг посеред церкви на спину і почав дригати ногою.

— Що це ви, батюшко, робите? — питають здивовані миряни.

— Це святе подриганіє,— відповів піп і мерщій почав скидати чобіт.

ПІП СКАЗИВСЯ

Один піп був на вечорницях і догулявся аж до ранку. Прийшов додому п’яний, а це діло було у неділю — треба йому йти до церкви править. Почав читати граматки, ті, що селяни подали, щоб він помолився за їхніх родичів; а щоб даром грошей не платить попові, так вони позаписували за три покоління. От він і натрапив зараз на одну, а там написано: «Тіта», «Тіта», а тоді «Гапки», а тоді знову «Тіта». Так він як приспішив читати, щоб скоріш:

— Тіта, тіта, гоп-тіта, гоп-тіта!..

А тоді як підскочить, як піде вихилясом, на одній нозі — згадав гопак учорашній, а люди як шарахнуться із церкви, а їх хто стріне і питає:

— Що таке трапилось?

— Піп сказився! — відповідають.

ЩО СКАЗАВ МОЙСЕЙ

В церкві піп зібрався говорити про. Мойсея. Піп був п’яний і дяк п’яний, але хочеться їм іще похмелитися. А горілку вони брали у шинкаря Мойсея, що жив на горі. Він давав їм все у борг. Перед проповіддю посилають вони псаломщика і кажуть:

— Піди до Мойсея і візьми горілки.

А сам піп починає читати і питає православних:

— А чи знаєте ви, православні, що Мойсей сказав на горі Сінайській?

А псаломщик саме вернувся без горілки — невдача йому, значить, вийшла, злий, та ще з порога на всю церкву як крикне:

— Та що ж він сказав? К чортовій матері обох вас послав! Верніть, каже, торішні гроші, то тоді іще дамі

НЕ ВТЕРПІВ

В одній церкві та курив піп. І от йому захотілось під час відправи закурити, а тютюну не було. Він знав, що дяк курить і ховає тютюн у вівтарі. Піп вийшов із вівтаря та до дяка й співає:

— Ой дяче, дяче, де ти тютюн прячеш?

А дяк:

— В олтарі по праву сторону, під старою іконою, під самим Миколою.

А піп йому:

— Амі-і-нь!

І пішов закурювати.

ДИЯВОЛ СПОКУСИВ

Монах у великий піст хотів з’їсти яйце.

Почав пекти його у своїй колії на свічці. Зайшов ігумен, побачив це і каже:

— Ти що робиш? Хіба можна?

— Отче ігумен! Диявол спокусив! Прости…

З’явився чорт та й каже ображено:

— Ти не бреши. Я й сам не знав, що на свічці можна пекти яйця!

«САТИРИЧНА ПІСНЯ»

Настала паска,
Поставили паску в коляску
І повезли святить паску.
Коляска перекинулась,
А паска покотилась.
Усмішительно, усмішительно!
Як пішов я низом,
А там своїть церква з карнизом,
Бубликом замкнена,
Пиріжком заткнена.
Усмішительно, усмішительно!
Я бублика надломив,
Пиріжка надкусив.
Усмішительно, усмішительно!
Як зайшов я в церкву,
Стоїть дяк, як будяк,
Піп, як гречаний сніп,
Людей, дурячи, охрип.
Усмішительно, усмішительно!

СОЛДАТ БОГУ МОЛИТЬСЯ

— Солдат, молись богу.

— Нашто?

— Та щоб бог здоров’я дав.

— А дохтор нашто?

— Ну так щоб хліба послав.

— А цар нашто?

— Ну так щоб гарну дівчину дав.

— А вот за єто так стоит помолиться.

СОЛДАТ ТА МИКОЛАЙ-УГОДНИК

Один солдат, вернувшись із служби, пішов у церкву й захотів поставити свічку Миколаю-угоднику. Купивши за копійку свічку, він по військовому звичаю застромив її за вилогу шинелі. Коли підійшов до Миколая, аж гульк — нема свічки. Мабуть, або хтось пожартував та витяг, або, коли ліз поміж народом, сама вискочила з-під вилоги. Збентежений цим, він зложив дулю:

— Ну, як не зумів зберегти свічки, то на ось тобі!

І бадьоро вийшов із церкви.

СОЛДАТ МОЛЕБЕНЬ ЗАКАЗУЄ

Заказує солдат молебень, а дяк і пита:

— Який тобі, з акахвістом?

— Да не дюже закатістой, так копєєк на десять.

ШЕВЧЕНКОВА МОЛИТВА

Тараса Григоровича закували в кайдани і кинули у в’язницю. Сів він на ліжку в камері, звів очі догори і змолився до бога:

— Господи милостивий, господи милосердний, всевидящий, далеке? ти бачиш, — бодай би тобі очі повилазили!..

МОЛИТВА

Піп. Подивися-но, дяче, чи ніхто не йде, чи під рукою нічого не несе?

Дяк. Он мужик Іде, під рукою порося несе.

Піп. Подай, господи!.. Подивись-но, дяче, чи ніхто не йде, чи під рукою нічого не несе?

Дяк. Он мужик іде, під рукою дрючка несе.

Піп. Тобі, господи!..

ЯК ОДИН ЧОЛОВІК МОЛИВСЯ БОГУ

Один не дуже кмітливий, але набожний чоловік щодня молився богу:

— Помилуй, боже, Єлаю (його жінку), татка, мамку і мене, грішного!

А тоді питається у матері:

— Мамо, а дядька Луку?

А мати каже:

— Ну його к чортовій матері — він дуже гордий.

Тоді цей чоловік молився вже кожний день так:

— Помилуй, боже, Єлаю, мамку, татка, а дядька Луку к чортовій матері!

ЯК ПОПУГАЙ ГЛАС БОЖИЙ ПОДАВАВ

В одного німця був попугай. І такий той попугай був учений, що «Отче наш» напам’ять знав. Ото було сидить у клітці, а німець прийде та:

— Ну, попка, «Отче наш»!

І той починає ото заводити. Славно співав попугай.

Почув про того поиугая один архієрей та й запросив німця до себе з попугаєм, ну, так сказать, на показання чи що. От німець за клітку з попугаєм і до архієрея, А їхати треба було річкою. На пристані гружчики грузили якийсь груз у той пароход, де їхав німець з попугаєм.

Один гружчик не міг чогось потягти, так на нього главний як крикне:

— Тягни-тягни, сволоч паршива!

Та так крикнув, що попугай аж підстрибнув.

От приїхали вони до того архієрея. Тут сидять такі пузаті, всякі сановники.

— Ну, давайте спробуємо гласу божого, господа сановники, — каже архієрей. — Послухаємо гласу божого,

А тоді до німця й киває — починай, мовляв.

Німець щось сказав попугаєві та:

— Ну, попка, давай!

Попугай мовчить. Німець розсердився:

— Попка, давай!

Попугай мовчить.

Тоді архієрей відіпхнув німця, став перед попугаєм і загугнявив:

— Отче наш, іже єсі на небесі…

Попугай дививсь-дививсь та як крикне:

— Тягни-тягни, сволоч паршива!

«ОТЧЕ НАШ» ЗАБУЛА

До однієї жінки ходив полюбовник, як не було чоловіка дома. От раз змовилися вони побачитися у її хаті ввечері, коли тут прийшов чоловік. Повечеряв він та й ліг спати, а жінка собі порається, коли полюбовник іде. От жінка й почала молитися, та так, щоб чуть було в сіни:

— Отче наш, Іван дома, іже єси, прийди завтра, тоді буде воля твоя.

А чоловік слухав-слухав, лежачи, та й каже:

— Тю, дурна, ти вже й «Отче наш» забула.

А полюбовник дослухався у сінях до тих речей та й чкурнув додому.

ЯВДОХА-СВЯТОХА

Був собі чоловік та жінка. Жінку звали Явдохою.

От вона й каже чоловікові:

— Знаєш що, чоловіче?

— А що? — одказує чоловік.

— Ти вже роби, а я не буду.

— Чому?

— А тому, — говорить жінка, — що я Явдоха-святоха, так мені гріх і сміятимуться люди.

— То й не роби, — сказав чоловік.

От і робить сам, сердешний, як віл. А вона все сидить на печі. І до того досиділась, що й сорочки на хребті немає ні в неї, ні в чоловіка. Аж покликав брат, його молотити. Чоловік і каже жінці:

— Кличе мене брат молотити до себе, та не знаю, що робити? Чи йти?

— Та йди! — відказує Явдоха-святоха. — Тільки скажи своєму братові, нехай він не дає грошей, а дасть сорочку мені, бо, бач, саме руб’я лишилось.

— Добре, — каже чоловік і пішов.

Прийшов до брата, став молотити і скільки разів хотів сказати, та посоромивсь. Ну, домолотив до вечора, а ввечері чоловік радиться з жінкою, що дати братові за те, що молотив.

— Даймо йому гуску, нехай поживляться, а то вони бідні, у них нічого немає.

— То й даймо, — погодився чоловік.

От повечеряв бідний брат, подякував. Багатий брат І каже:

— На тобі гуску за те, що молотив. Спасибі, що послухав, братику. Прийди ще й завтра.

— Добре, — каже убогий. Попрощався і пішов додому.

А жінка дожидалася під вікном, поки чоловік приїде і принесе сорочку. От іде чоловік. Побачила жінка, чоловік несе щось, — подумала, що сорочку. От Явдоха-святоха скоренько усе з себе поскидала та в піч, а сама сидить. А чоловік приніс гуску у сіни і став годувати, Явдоха ждала-ждала та й гукає:

— Та неси вже, чоловіче, чого так довго там!

— Та це гуска, — одвічає той.

— Нічого, що вузька, я надіну, — каже жінка.

— Та це гуска, — каже чоловік.

— Нічого, що вузька, я надіну, бо я все те попалила, — тягне своє Явдоха-святоха.

Ото дуже чоловік розсердився та й кинув гуску в хату,

— Тю, дурний! — каже жінка. — Ти б так і говорив, що гуска, а то дурить.

На другий день іде чоловік знову до брата, а жінка приказує:

— Гляди ж, чоловіче, розкажи братові усе, може дасть.

— Добре, — відказав чоловік і пішов.

От розказав чоловік братові усе, а брат і каже.

— Як же ти кажеш, як приходиш додому, братику?

— А так кажу: «Жінко, відчини».

— Ну, добре, — сказав багатий брат. — йди ж молотить, братику.

Пішов Явдошин чоловік на тік, а його брат убрався, взяв сорочку і пішов до Явдохи-святохи. Прийшов та й каже:

— Жінко, відчини.

А вона думала, що чоловік, пішла відчинила.

Дивиться, аж ні. Вона в хату та на піч,

— Не тікай, жінко, — каже чоловіків брат. — Мене сам бог прислав. Як тебе звуть?

— Явдоха-святоха.

А чоловік і каже:

— Бач як! А я Іван Хреститель — гріхам отпуститель.

Та як узяв її за руку, як зачав хрестити:

— А роби! Не лежи! Не гуляй! Гляди ж мені, пряди і все роби, бо другий раз як прийду, то уб’ю.

От пішов Іван Хреститель додому, тільки дав Явдосі-святосі сорочку. Дуже Явдоха зраділа, наділа сорочку, побігла до сусіда, позичила веретено, гребінь, днище, Прийшла додому і давай прясти, аж веретено хурчить. Приходить увечері чоловік та й каже:

— Жінко, відчини.

А Явдоха:

— Та відчиняй сам, рук не маєш, чи що!

Відчинив чоловік, увійшов у хату та й сам собі не вірить.

— Що це з тобою, жінко, сталось?

— Е, мовчи, чоловіче, — відказала Явдоха. — Бач, бог довідався, що я нічого не роблю, та прислав Івана Хрестителя, а той як зачав мене хрестити, то ледве живу пустив. Ще й казав: як не буду робити, то другий раз як прийде, то вб’є,

Од того дня Явдоха такою, хазяйкою зробилася невсипущою — на все село. І живуть вони собі, багатіють — оберемком воду носять, коромислом дрова возять.

«ВИТРЕБЕНЬКА»

(Пародія на молитву)

Ішов якось я лужком-бережком
І ненароком натрапив на церкву з рожком.
Підходжу я ближче й дивлюся, що церква млинцем
Покрита, ковбасою підперезана, вареником замкнена,
Вкусив я млинця — вона розкривається,
Вкусив ковбасу — вона розперізується,
Вкусив я вареника — вона одмикається.
Ввіходжу я в церкву, а там люди, як верблюди,
А піп, як гречаний сніп,
Перевеслом підперезався, за кадило взявся.
Я ж вірю, вірую,
По церкві бігаю,
Дверей не знайду
І більш сюди не зайду.

ЯК ЗА РІЧКОЮ ЗА БИСТРОЮ

(Пародія на акафіст)

Як за річкою за бистрою
Монастир з келіями стояв,
У тім монастирі молодий монах
спасався,
По три рази у день напивався,
Як на утреню задзвонять,
Молодий монах поспіша в кабак,
Свою ризу там пропивахом
Ще й клобук закладавахом,
Тоді під брамою валяхомся,
Як у тройці було під горою
Торгував монах хідким товаром — смолою,
Ото прийшла бабуся смоли купити,
А він давай її лупити-лупити.
Як наші до монастиря приїхали,—
Хто б нашим підніс, а наші випили.
Ах ти горілочко, ти наша горілочко,
Ти великомученице,
Коли ми зберемося,
То й добре нап’ємося,
Раптово поб’ємося,
А потім за чаркою помиримося.
Десь у нас пані-мати була стара,
Вона нам благовісної кваші дала,
А та кваша — по устам, по устам,
Завтра буде по п’ятам, по п’ятам.
Возстрахнулись штани на мені,
Возрадувалися свині в хліві.
Свині мої ви, свині годопані,
Піднімайте-но хвости
Та будемо серед кваші брести…

ОКАПОСЦЬ

(Пародія на акафіст)

Іду я да іду,
Аж стоїть церква на льоду —
Млинцем зачиняна,
Ковбасою защібана,
Салом замикана,
Маслом запечатана.
Вкусив я масла — одпечаталось,
Вкусив я сала — одмикнулось,
Вкусив я ковбаси — одщібнулось,
Вкусив я млинця — одчинилось.
Ввійшов я в церкву,—
Аж там піп,
Як грецький сніп,
А дячок,
Як будячок,
А диякон,
Як диявол,
А паламар І свічки поламав.
Радуйся, сороко,
Радуйся, вороно,
І ти, горобче,
Великий чудотворче!

«ОТЧЕ НАШ»

(Пародія)

Отче наш,
Батько наш
Кури крав
Та в мішок клав,
Кури сокочуть
Та в мішок не хочуть.

«СВЯТИЙ БОЖЕ, СВЯТИЙ КРІПКИЙ»

(Пародія)

Святий боже,
Святий кріпкий,
Лучче дома,
Ніж у тітки.
Святий боже,
Ще й безсмертний,
Лучче жити,
Ніж умерти.

«ГОСПОДИ, ПОМИЛУЙ»

(Пародія)

Наш піп і піддячий
Люблять борщ гарячий,
А як голодний,
То з’їсть і холодний.
Господи, помилуй,
Господи, помилуй
Кобилицю сиву.
Наш старий Гаврило
Має в руках кадило,
Руками вимахує,
Ногами підскакує,
А ми його величаєм,
Йому духу позичаєм:
Господи, помилуй,
Господи, помилуй,
А мене не силуй.

«ВІРУЮ»

(Пародія)

Вірую!
Їхали купці фірою,
Мали кобилу сірую,
Візок туркоче,
Кобила їстоньки хоче,
Ногами тупоче,
Язиком лопоче.
Говори, Грицю,
«Богородицю»,
А я буду «Вірую»
За кобилу сірую.
«Вірую», «вірую»,
По церкві бігаю,
Як би двері найти
Та із церкви втекти.

ДЕРЕВ'ЯНИЙ БОГ

Боже мій, боже мій,
Чому ти не кожаний,
Один дерев’яний,
Та й той поганий…

ЦЕРКОВНЕ БОГОСЛУЖІННЯ

(Пародія)

— Во ім’я отця і сина і святого д-у-у-у-х-а, здирай, дяче, із селянина останнього к-о-ж-у-х-а!

— Паки, п-а-к-и! А ми, замість діла, гриземося з то-бою, як ті с-о-б-а-к-и!

— Затям, добродію д-я-ч-е, що бідняцьке життя ледаче снує нам золоту нитку і наповнює тобі й мені грошима к-а-л-и-т-к-у!

— Ото ж, превелебний отче, здуру не м-у-д-р-у-й, а скоріше мужика-неука «святим письмом» за-мор-ду-йі Хай приголомшить мирян твій хрест н-о-о-в-и-й, бо мертвий мужик більше дасть користі, ніж живий.

— Ти святі слова глаголиш, д-я-ч-е! Годі нам тут нявчати, як ті коти бро-дя-чі! Начинаймо дерти з мужицької спини поширше р-е-м-н-і!

— А-м-і-нь!

БОГ ПРЕДВІЧНИЙ ПРЕД ВІКА ВРОДИВСЯ

(Пародія на церковну колядку)

Бог предвічний пред віка вродився,
Впав на лід, а лід проломився,
Сукенку си замочив, табакерку загубив,
Побився.

Пішов він в село зігріться,
Йа там з него сміяли діти ся.
— Не смійтеся, діточки, будем їсти пиріжки,
Іно дайте.

Там в п’їцу горіли трісочки,
Йа в горці варилися пиріжки.
Він то їден вихапав і діточкам подавав
Попікся.

Іще їдному не стало, він поліз на під по сало,
І сала не дістав, ще до того з поду впав,
Побився.
Прийшли його дві тітки судити,
Щоби з ним та й і з ним зробити,
Взяти його на санки,
Вивезти в сосенки,
Най змерзне.

КОЛОМИЙКИ

Ой, кілько є співаночок, все за миленького,
Чому нема хоч одної за бога святого?

Коломийка, коломийка, коломийка наша,
Будемо ї споминати вмісто «отченаша».

Ой, ти гуцул і я гуцул, оба-смо гуцули,
Оба вже ми парубочим, а в церкві не були.

Співаночки, ладканочки — тото добре знаю,
А «отче наш» та «вірую» — тото не згадаю.

«Отче наш» би м говорила, «вірую» не вмію,
Скоро любко замругає, а я зрозумію.

Віддалася дівчинонька аж до Подусова,
Та й забула «отче наш» до єдного слова.

Ой, забула «отче наш», забула молитви,
А співанок не забуде, поки буде жити.

Як у церкві задзвонили, я ся не рушила,
Як музика забубніла, я й обід лишила.

— Іди, дочко, до церковці, бо всі дзвони дзвонять,
— Не піду я, моя мамцю, бо мні ноги болять.

— Іди, донько, до коршмоньки, там музика грає!
— Дай ми, мамцю, чоботята, я пошкутильгаю,

«Отче наш», «іже єси», «вірую» — не вмію,
Відпусти мі, боже, гріха за мою Марію,

Ой, піду я до церкви, стану напереді,
Подивлюся раз на образ, два рази на Феді.

Ой, піду я до церковці та стану в приділку,
Подивлюся раз на бога, а тричі — на дівку.

Ой, піду я та до церкви і стану в затінку,
Подивлюся раз на попа, десять раз на дівку.

Не того йду до церковці, богу ся молити,
Лиш того йду до церковці, на любку дивити.

Ой, піду я до церковці, стану під образи,
Подивлюся раз на образ, на любку три рази.

Дівка мі ся сподобала у церкві стоячи,
Божі-м слова не вислухав, на ню ся дивлячи.

Ой, я пішов до церковці, зачав ся молити,
Подивився на дівчину, забувся хрестити —

Ей, забуду я молитву, забуду, забуду,
А дівчину не забуду, поки жити буду.

Ой, піду я до церковці, стану ся молити,
Подивлюся на любочка — мушу согрішити.

А я піду до церковці та стану під мурик,
Не годна-м ся помолити, бо дивиться Юрик.

Ой мамусю солоденька, гадала-м за Митру,
Та забула, гадаючи, молити молитву.

Закувала зозулина, летячи, летячи,
Ми ся з любком полюбили, у церкві стоячи.

Ой, прийшов я до костьола, став я сі в куточку,
Святий Петро грав на бас, Павло — на дудочку,

Ой, прийшов я до костьола, там органи грали,
Як-єм тріснув личаками, аж святі гуляли,

А я прийшов до костьола, став-єм сі в куточку,
Як зачали святі бити, подерли сорочку,

А я прийшов до костьола та й став-єм сі з краю,
Мене святий Петро буком: — Чо-с прийшов, гільтяю?

А я прийшов до костьола та на саму суму,
Ще ся сума не скінчила, я додому суну,

Ой, прийшов я та до раю та там зазираю,
Відти святі намахують: — Іди там, де грають,

А прийшов я та до раю, лишень подивити,
Відти святі відтрутили, ще й хотіли бити.

Ой, не боюся я бога, ані Суса Христа,
Хоть би йому помагала Марія Пречиста.

ПРИСЛІВ’Я ТА ПРИКАЗКИ

Де страх, там і бог.

Коли тривога, то до бога, а по тривозі забув о бозі.

Бог дає на всякого долю — як застане, то зніме штани і льолю.

«Що бог у небі робить?» — «Драбину: одних підсаджує вгору, а других у долину».

Обіцяв бог дати, тільки велів підождати.

Дав бог хліб, як зубів не стало.

Змилувався бог над раком — ззаду очі дав!

Як нема, то й бог не дасть.

Тоді бог дасть, коли сам заробиш.

На бога сподівався — без штанів зостався.

Як сам не зробиш, то й святі не поможуть.

Богу жертву подавать, а самому голодать.

Бог не трубить, коли чоловіка губить.

Спасе бог вашу душу на колючу грушу, на пень боком, на колючку оком.

Бог мені надопомагав, як сліпому окуляри.

Воля то божа, та я на це не згожа.

Богу не молись, а до берега гребись, бо втонеш.

Не все до бога — треба й до розуму свого.

Святі хлібом не нагодують.

Святий Микола не поставить і кола.

Святий та божий, на чорта похожий.

«Святий кріпкий, святий боже!» — як заплатиш, то поможе.

Святі святителі, що з вами робитимем: ні хліба спекти, ні діри залатати, прийдеться так викидати.

Боже святий, пропав мій золотий; дав за службу божу, як в болото вкинув.

Отче наш, іже єси — ти нам хліба не даси.

Голодний був, сім раз «Отче наш» говорив, та не міг заснути, а як наївся, то й не перехрестився та й заснув.

«Боже наш, боже наш, що ти нам даси?» — «Чорного хліба та п’ятак на рибу, та копійку на квас, та й буде з вас!»

Отче наш, не ходи до нас, бо на печі од лукавого, то не буде воля твоя.

Святий боже, святий кріпкий, нема хліба ані дрібки.

У бідного щодня піст.

Випостнвся, що й світа не бачу.

В піст їмо хрін, а в м’ясниці — кислиці.

Двома кінцями божий піст: попові — сало, мирянам — риб’ячий хвіст.

Голод не знає посту.

Піст не міст: об’їхати можна.

Коли ви будете говіть? — Тоді, як хліба не стане.

З дурного говіння не буде спасіння.

От нещастя те причастя — дав рубля і не наївся.

Хоч скільки молися — з біди не вимолишся.

Скільки бідний не молиться золото не водиться.

Хто все богу молиться, той швидко оголиться.

Молитва — мужикові голитва: бога не вмолить, а мужика оголить.

Мужикові тоді паска, як у жінки нова запаска.

Якби всіх святих святкували, то не було б коли робити.

Як усе святкувати, то не буде чого ковтати.

У святих отців не знайдеш кінців.

Як біда, то не поможе свячена вода.

Поможе, як попова молитва.

З одного дерева і хрест, і лопата.

Що то за пекло, коли тепло, — а піди в рай то за дрова дбай.

Чи рай, чи пекло — аби лиш тепло й мухи не кусали.

Плюнь, небоже, на «святий боже».

Куди ходім, то ходім, аби не до церкви.

Коли життя не гоже, то церква й бог не поможе.

У ПОПА ОЧІ ЗАВИДЮЩІ, А РУКИ ЗАГРЕБУЩІ

Хто не знає, що попи все

Звикли на дурницю?

О. Руданський

АБИ ГРОШІ — ГРІХА НЕ БУДЕ

Жив собі піп. Та такий-то вже ласий на гроші був, що й не сказати. Ось одного разу в пана здохла собака. А той пан багатий був і любив собаку, як самого себе. Подумав-поміркував і вирішив: «Похороню я свого любимого пса з попом та ще й коло церкви, на цвинтарі». Узяв торбу грошей і до попа. Так і так, мовляв, хочу, щоб ви собаку похоронили коло церкви з молитвами, як християнина. Піп розгнівався, затупав ногами:

— Бог за це вас покарає.

Тоді пан усміхнувся лукаво і показав попові торбу грошей.

Піп аж слину пустив, угледівши стільки грошей.

— І не подобає коло церкви собаку хоронити, — промимрив піп, жадібно поглядаючи на гроші,— та що зробиш, грошей жаль.

Зізвав піп півчу, і похоронили собаку коло церкви, як пророка якого. Минув місяць, а може, й більше, як до попа дійшла чутка: із синода має приїхати сам владика оглядати його церкву.

Злякався піп. А що як дізнається владика, що він собаку коло церкви похоронив? Біда буде! Та й люди вже подейкують, що піп сните місце оскернив. Піп думає-гадає, а далі пригадай: недалеко від церкви жив собі такий Іван Нещасний. Метикуватий він па голову. От і пішов піп до нього за порадою. Увійшов у хату, поздоровкався. Іван Нещасний тоді цапа годував. Розказав він йому свою біду-горе. Іван усміхнувся, а далі й каже:

— Дайте торбу грошей, я поїду до владики, і все в порядку буде.

Попа аж скривило від таких слів. Та що поробиш — владика страху нагнав, Заплакав піп кілька разів і оддав Іванові торбу грошей.

Іван Нещасний налигав цапа за роги і пішов з ним у Київ. Відшукавши владику, Іван Нещасний прямо з цапом зайшов до преосвященного.

— Що ти хотів, раб божий? — гнівно запитав владика Івана, вгледівши, що з ним і цап стояв.

— Прийшов, владико, — почав несміливо Іван, — щоб ось цю тварину в попи посвятити.

Владика аж спалахнув увесь; затупав ногами, заскрипів зубами.

— Геть звідси! — крикнув не своїм голосом.

Тоді Іван витяг з-за пазухи торбу грошей і показав владиці — дивіться, мовляв. Владика, вгледівши стільки грошей, аж голову в плечі втягнув.

«Аби гроші — гріха не буде», — подумав, а далі й каже:

— І не подобає цапа в попи висвячувати та що ж зробиш — грошей жаль.

Забрав владика гроші в Івана і висвятив цапа в попи ще й документ дав. Привів Іван цапа-попа додому, надів йому хреста на шию і жде парафії…

Через деякий час у село приїхав той самий владика, що цапа в попи висвятив, Приїхав і того ж дня довідався, що піп коло церкви собаку похоронив. Розсердився, аж побілів увесь. Ззиває він тоді із сусідніх сіл попів, щоб суд вчинити над цим попом,

З’їхались попи. Владика вже й рота розкрив, щоб винести страшний вирок над попом-безбожником, коли почув, як поблизу десь цап замекав. Глянув і ледве не впав. А то Іван Нещасний, почувши, що владика скликає всіх попів, і свого цапа-попа налигав за роги, документ у руки і до церкви. І коли Іван був недалеко від церкви, владика і вгледів його.

— Собаку теж бог сотворив, — заспішив владика глухим голосом, — а тому гріха ніякого не буде, як її коло церкви похоронено.

Після цих слів розпустив попів, сів у фаетон і — був такий.

ПРО АРХІЄРЕЯ І СОСНОВІ ДРОВА

Кажуть люди, що в давнину дозволялося селянам обирати попа з-поміж мужиків. От в одному селі не було попа, то й обрала громада якогось дядька. А той дядько нічого не тямив у попівському ділі — він не то що необразований — неграмотний був. Та коли вже обрали, нічого не зробиш, треба брати кадильницю і правити.

Що ж править? Думав не думав наш дядько і почав:

— Соснові дрова хорошо горять, соснові дрова хорошо горять…

А хор на криласі підспівує:

— Ой попе, попе, нагорить тобі…

Отак і проходила божа служба.

Коли одного разу до села приїжджає архієрей. Біда! Піп не сподівався. Що ж його робити? Нагорить!..

Прийшов до церкви архієрей, піп почав службу:

— Соснові дрова хорошо горять. А у мене є сім тисяч рублів, з них чотири тисячі — архієреєві.

І замість хору підспівав попові архієрей:

— Слава тобі, господи!

І архієрей посвятив того дядька у попи.

ПОКАРАНИЙ «УГОДНИК»

Один дяк задумав видурити у багатої вдови грошики. Вкрав у церкві рясу, нарядився Миколаєм-угодником та й пішов до вдовиці. А паламар про все це десь пронюхав. «Пожди ж, — думає,— я тебе провчу!»

Натягнув на себе рядно, причепив бороду з льону, узяв ключа з пів-аршина (тобто апостолом Петром нарядився) та й теж заходить до вдови.

— Ти хто такий? — питає дяка.

— Я — Миколай, угодник божий.

— Як же ти сюди прийшов, коли рай замкнений, а ключ у мене?

— А я, — каже, — через перелаз.

Паламар тоді дяка за патли та ключем по шиї, по шиї!

— То ви, — каже, — будете лазити через перелаз, а мені за вас перед богом одвічати?

«Миколай-угодник» ледве двері знайшов і до вдови більше не потикався.

ДОТЕПНИЙ ЖАРТ

Один убогий чоловік прийшов до дуки позичити жита на посів.

— Не можу, — каже дука, — бо тобі треба позичати на вічне оддання,

А чому б то я й не віддав? — питає убогий.

— Тим, що ти убогий, і нічим буде віддавати.

Убогий помовчав трохи та й каже:

— Хіба убогому і на світі не жити? Е, ні, це ще надвоє баба ворожила! Хто знає, мо' убогий ще з більшим почотом і повагою сидітиме за столом будь у кого, ніж багатий?!

— Так же, так!і Не ти б казав, не я б слухав! — відмовив дука, — То я у яку хату не зайшов — мене одразу за стіл посадять і чого треба позичать.

— Як тебе посадять, то мене й подавно, — зауважив убогий.

Дука аж на місці не всидить: як можна, щоб такий дрантогуз та був у більшім почоті, ніж він. Узяв зі злості та й забився з убогим об заклад на пару волів; коли, значиться, убогого приймуть де краще, ніж його, то він повинен віддати убогому пару волів, коли ж багатого, то вбогий мусить із жінкою цілий рік задарма робити багатому на пару волів.

— Ну, куди ж підемо? — запитав убогий.

— Ходімо до попа, — промовив дука.

Пішли. От увійшов багач до попа, вклонився низенько та й просить, щоб той позичив йому сорок пудів вівса,

— Добре, — каже піп, — ось я вдягнусь та й одважу, тільки щоб ти мені за це виорав десятину під ярину.

— Добре, батюшко, виорю.

Тоді він питає убогого:

— А тобі що треба?

Убогий підійшов ближче, нахиливсь до вуха батюшці та й каже пошепки:

— Та я викопав учора в лісі бочонок золота, хочу просити вас, батюшко, освятити його.

Піп одразу повеселішав та й каже до дуки:

— Ти вийди у сіни, бо я маю тим часом дещо з Семеном побалакати.

Вийшов дука у сіни, а піп знов до Семена:

— Ну то як же ти, Семене, той бочонок думаєш святити?

— Та я хочу, щоб ви приїхали до мене у господу, та там уже й теє… зручніше буде.

— Ні, Семене, тут буде зручніше. Знаєш, як їздити з усім причандаллям, а людське око прозоре, всевидющеє. Лучче вже тут, Семене.

— Ну, хай уже буде й так, вам краще про це знати. То піду ж я за золотом.

— Е, ні, Семене, чекай-но! Добре діло добром треба й пошанувати, сідай лишень ближче до столу!;

Сів Семен кінець столу, а піп біля нього. Попадя миттю внесла миску свіжої риби, поставила на стіл графин горілки, Семен поглядає на все це та тільки вусом підморгує,

Чарку за чаркою налива піп собі і Семенові, попадя теж кілька разів пригублювала. П’ють собі та закусують, Але Семен п’є та розуму не пропиває: як тільки піп піднесе йому чарку, то він підніме її угору, цокнеться з попом, так що й вінця тріскаються, а сам на весь голос (щоб дука чув у сінях) «за здоров’я» промовляє,

А дука стоїть під дверима у сінях, все те чує та аж міниться од злості.

Після закуски підвівся Семен, подякував та й каже:

— Так ви ж тут теє… поки я принесу золото,

— Добре, добре, — каже піп, — тільки ж швидше!

Повагом переступив убогий через поріг і пішов собі вулицею — тільки ж не за золотом, а за волами дуки.

Взяв він воли за налигач, цвьохнув батогом, іде та й приказує:

— Гей, воли, цабе, кгезан, — уже тебе не побачить твій дука-пузан! Гей, сірий, цабе, мурий, хай зна піп, як убогий жартує.

А піп ждав-ждав Семена з золотом та й жданки поїв.

ПРОВОДИ

Дав бог проводи по святках,
Напекли баби книшів,
А котра була багата,
Напекла і калачів.
І як тільки на дзвіниці
Разом дзвони загули,
То на цвинтар молодиці
З кошиками всі пішли.
Та понесла на гріб батька
Три книші на парастас,
Та пішла за душу дядька
Зговорити «Отче наш».
Та за вмершую дитину
Кілька пар взяла булок,
Та повнісіньку хустину
Натаскала крашанок.
Та за дівчину Оришку,
Що померла восени,
Пироги понесла й кишку,
Й шмат печеної свині.
Незадовго з хорогвами
Вийшло братство, дяк і піп,
Наостатку ж із мішками
Вийшов староста Прокіп.
Піп свяченою водою
Вколо цвинтар покропив
І дяка шпурхнув рукою,
Щоб він хутче баландив.
Пан реєнтий не таківський
І до того був мастак:
Як почув кулак попівський,
Став молоти, як вітряк.
Де ще навіть не поспіє
Піп сказати кілька слів,
А реєнтий вже запіє
«Вічну пам’ять» — і скінчив.
Зараз гроші загортає,
Злот попові оддає,
А в свою кишеню пхає
Десять грошей — і іде
На гріб другий викрикати.
А тим часом піп в умі
Не забуде пощитати
Крашанки всі і книші.
Також сало і ковбаси,
Всі печені і паски
І все, що за парастаси
Зібрав ГІрокіп у мішки.
Але и дяк не довіряє:
Він над гробом хоть кричить,
Та вбік мило поглядає,
Чи все в цілості лежить,
Чи не вкинув у кишеню
Кілька пасок наш Прокіп
Або знов котру печеню
Чи не взяв під рясу піп.
Пан реентий і добродій
За годину всі гроби
Обскакали — і вже годі,
Бо не мають ніц баби.
В кошиках їх ніц не стало,—
А чого в них не було!
Пироги, ковбаси, сало,
Та все цеє перейшло
В руки старости Прокопа.
Він гарненько все забрав
І таких, як ті півкопи,
Десять міхів вже напхав.
Що за диво! Міхи повні,
І чого в них там нема!
Дяк і піп ще не довольні,
Ще хавтура їм мала.
Подивилися до неба
І зітхнули тяжко враз;
«Боже, боже!» Мов, нам треба
Ще хоть кілька пар ковбас.
Та, побачивши, пописько,
Що розходяться баби,
Крикнув: — Гнате і Ониську,
Забирайте хорогви!
— Вже ніхто не вийде, певно,
А ми знов не будем так
Вам співати тут даремно…—
Обізвався хутко дяк.
Тільки братчики почули,
Що до них промовив піп,
З хорогвами повернули
І пішли собі вперед.
А Прокіп запріг кониська
В щонайбільший драбиняк,
Поскладав гуди мішиська,
Зверху сіли піп і дяк.
Коло церкви по вечірні
Застелили п’ять столів,
Піп з реєнтим покришили
Дві печені для бабів.
Опріч того ще й горілки
Цілий гарнець піп їм дав,
А дяк тільки дві пляшини,
Но і тії не долляв.
Врешті, що ж кому до того,
Кілько дав горілки дяк,—
Нехай він не дасть нічого,
То і буде добре й так.
А тут власне річ за теє,
Що от піп і дяк хмурні,
І вже інше щось такеє
Їм вертиться на умі.
Та яка ж тому причина,
Що сумують так вони?
Чи найшла така година,
Чи наврочили баби?
Де там! їм пристріт не шкодить,
Та, причина, не з бабів,—
То їх заздрість так шкородить,
Що багацько є книшів
І що треба їх ділити,
Що не може з їх їден
Всі до себе поносити,
Бо і другий в тім вистен.
От чого то так сумують
Піп з реєнтим і мовчать,
Бо вони завчасу знають,
Що їх голови тріщать.
Розійшлися молодиці,
А піп, дяк і їх жінки
Зараз вийшли до дзвіниці,
Де стояли всі мішки.
Десять міхів — то не жарти,
І запевно, що собі
Піп і дяк би хтів забрати
Всі ковбаси і книші.
По біда їм, що злучили
Їх докупи вороги
І обом їм призначили,
Щоб ділилися вони.
«Боже, боже терпеливий! —
Так собі подумав піп.—
Ну нащо той дяк паршивий?
Він жере даремно хліб!»
«І на дідька піп той здався? —
Знов помислив дяк собі.—
Ех, коб так царем я стався,
Знав би він мене тоді!»
— Викладай книші, Прокопе! —
Піп до старости сказав,—
Крашанки щитай на копи,
А він сам тим часом став
Вибирати з попадею
Сало, м’ясо і кишки,
А дяк з жінкою своєю
Став щитати писанки.
Поки ж все вони щитали,
То мовчав і піп, і дяк,
А ділитися як стали,
То пішло зовсім не так:
Гвалт і крик, біда, нещастя,
Хоч бери та й утікай.
Піп з реєнтим вже сваряться:
«Ти, мов, того не займай».
Піп книші перебирає
І де більші — в свій мішок,
А дякові одкидає
Котрі менші у куток.
— На вас кривда, добродію! —
Дяк з дячихою сказав.
Та добродій з попадею
Всі книші вже перебрав.
Дяк побачив, що не жарти,
Що піп кривдить так його,
Став з дячихою все брати,
Що там луччого було.
Ковбаса, котра в два кільця,
Ту хватає дяк собі,
Сало, м’ясо в руки жінці,
А що гірше — попаді.
— Що оце ти, дяче, робиш? —
Закричала попадя.—
Одступися, коли хочеш,
А то так тобі я дам,
Що не схочеш вже нічого!
І вона взяла патик.
— Що ти, битися, небого? —
Підняла дячиха крик.
— Годі, годі, добродійко! —
Піп до жінки закричав.—
А, ти знов, мовчи, злодійко! —
І дячисі в морду дав.
— Гвалт! — дячиха закричала,
Піп ще раз її сунув,
Кров дячиху обілляла.
Кулаки дяк затиснув
І прискочив до поїшська,
До стіни його припер,
А піп витріщив очиська,
Хутко руки вверх задер
І дяка взяв за чуприну.
Дяк за бороду попа,
І давай в лиху годину
Тузатися обидва.
Піп дяка періщить в зуби,
А дячиха кулаком
Добродія гріє в груди
І трясе ним, як снопом.
Добродійці шкода стало
Свого бідного попа
І поліном, де попало,
Стала бити знов дяка.
Крикнув піп до добродійки:
— Так його, собаку, дуй!
А дяк знов до свеї жінки:
— Ей, Гапусенько, рятуй!
А дячиха тільки вчула,
Що кричить так чоловік,
Попадю чи одіпхнула,
А попа колом під бік.
Всі зчепилися докупи,
Стали битися на гурт,
То по плечах, то у зуби
Їдне другого човпуть.
Піп карка дякові крутить,
Попадя волосся рве,
Попадю дячиха лупить,
А дяк зверху в морду б’є.
Піп ногами вибиває,
Мов стаєнний той лошак,
І дячиху знай суляє,
А попа гнуздає дяк…
Бачить староста, що кепсько
Так завівся піп з дяком
І що так вже б’ються крепко,
Аж з них кров іде дзюрком,—
І не думавши тут довго,
Зараз він до їх припер?
Став тягнути того й того
І насилу їх роздер.
Попадю з дзвіниці випхнув
І дячиху з нею враз
І обом їм дав коліном:
Мов, рушайте, в добрий час!
І попа з дяком гарненько
За жінками пихорнув,
А дзвіницю сам хутенько
На колодку взяв замкнув.
Так то проводи скінчились,
Хай мовчать вже мужики,
Як за хавтури побились
Піп і дяк, і їх жінки.

КИРИК

Жив Кирик-мужичок. Сталася Кирикові велика причина: умерла, саме в жнива, дитина. Тепер бідний Кирик ходить, шукає, нема кому яму копати, нема кому труну робити; ніхто не хоче: ніколи. Пішов Кирик до попа.

— Прийшов до вашої милості, щоб ішли дитя хоронити.

— А є у тебе, Кирику, карбованець?

— Нема, — каже.

Не хоче піп дитину хорошіти. Іде додому Кирик, плаче — ніхто його не слухає. Пішов піп сам яму копати. Копає Кирик ямку, дибиться — йде дідок.

— Здоров будь, Кирику! Що ти тут робиш?

— Сталася мені велика причина: умерла в жнива дитина; ніхто не хоче яму копати, то сам копаю.

— Підожди, Кирику, не копай, іди зо мною!

Прийшли вони на долинку,

— Викопай тут, Кирику, ямку на дитинку.

Став копати Кирик ямку на дитинку, викопав із срібними карбованцями котельчик. Кирик зрадів, прийшов додому, взяв коня і поїхав у город, купив куль муки пшеничної, пшона, сала. Вертається.

Коли у нього повен двір людей: той домовину робить, ті пішли яму копать (дізналися, що у Кирика гроші є), Прийшов Кирик до попа, вийняв грошей сорок карбованців.

— Прошу, батюшко, дитину хоронити з собором!

— Зараз, Кирику, іди додому, я зараз буду.

Не дійшов Кирик додому, як уже йде дванадцять попів з дванадцяти церков. І цей піп з попадею йде. Почали дитину з собором хоронить, як купецького сина. Поховали, сіли трапезувати. Піп хоче спитати в Кирика, де то він грошей дістав. А попадя каже попу:

— Не допитуйся тепер, бо будеш із хати сторч махати. Діждеш посту. Кирик ніде не дінеться. Стане він говіти, спитаєш його на духу, де він гроші взяв. Не признається — не станеш його сповідать.

Піп дожидає посту. Став Кирик говіти; став його піп допитувати, як він добув грошики.

— Які ти гріхи маєш?

— Батюшко, чоловік, що ступив, то й согрішив.

— Ні, я чув, що в тебе є якісь грошики непевні, що ти їх підчепив…

— Ні, батюшко!

— Ну, не признаєшся, ступай геть з-перед моїх очей.

Приступає знов Кирик, піп питає знов.

— Так, — каже, — батюшко, найшов я котельчик.

— Я це знаю, — каже батюшка, — але ті гроші непевні. Принеси їх сюди. Я одслужу молебень, то мені буде часточка, тобі часточка, на церкву часточка.

— Добре, — каже, нехай і так буде.

Одправив піп вечерню, приходить додому,

— А що? — каже попадя.

— Знаю вже, де Кирик грошей набрав, — і розповів попаді все.

— Почекай, — каже вона, — не йди до нього: я так зроблю, що всі гроші будуть твої.

Побігла попадя до шевця і випросила у нього шильце і дратви, прибігає додому, зняла з горища волову шкуру. Взяла ту шкуру, наділа на попа: передні ноги — на руки, задні ноги — на попові ноги, роги — на голову, Обшила попа шкурою, зробила з нього чорта.

— Іди тепер до Кирика та постукай у вікно, — він ще не спить, та й скажи: «Ага! забрав мої гроші та ще й хочеш дать попові на церкву! Оддай їх зараз, а то увесь цей дім рознесу і всі душі заберу», — то він тебе злякається і віддасть гроші.

Прийшов піп під вікно та й заторохтів рогами, Кирик подивився, — а місячно, — думає, що диявол.

— Чого тобі, нечиста сило, треба?

— Ага! — говорить піп, — узяв мої гроші, а душі не віддав? Оддай мені гроші, а то я тобі цей дім рознесу і всі душі заберу,

— Почекай, — каже Кирик, — я тебе боюся. Я. тобі оддам гроші через двері.

Подав йому через двері котельчик. Прийшов піп додому. Попадя хотіла взяти той котельчик, а він попові до рук приріс. Стала вона оддирати з попа волову шкуру, — стала з попа кров текти. Шкура приросла, і став з попа чорт…

ДИКА СВИНЯ

Ходив один чоловік від села до села, від хати до хати. Де його ніч заставала, там і ночував. Одної ночі спав у бідняка, в якого було восьмеро дітей. Рано прокинулися, дивляться, а той чоловік помер. Бідняк вирішив продати останню козу, щоб поховати небіжчика, але жінка порадила чоловікові, щоб шукав у діда, а може, в нього десь знайдуться якісь гроші. Так і було. Знайшлися гроші, та й не малі — дві тисячі п’ятсот корун. Бідняк аж настрашився таких великих грошей та пішов за порадою до попа. Піп узяв п’ятсот корун за похорон, а на решту порадив біднякові купити десять поросят і кукурудзи, щоб годувати їх. Так бідний і зробив. Купив десять поросят і такий радий, бо буде і солонина, й гроші. Годує свинят та все примовляє:

Яка в мене добра днина, будуть гроші й солонина.

А піп собі сміється та й каже попаді:

— Нам дурний Грицько такого годівника кормить, що солонина буде ого-го!

Та одного дня вийшла кукурудза, нічим годувати свиней, і Грицько пішов до попа. Піп порадив продати двох свиней і купити кукурудзи. Скоро вийшла і ця кукурудза, і бідняк за порадою попа знову продав двох свиней. Так до кінця року залишився один кабан, великий-величезний і тяжкий-тяжелезний. Грицько хотів уже різати його. Піп думає, як би видурити годівника, і додумав. Опівночі переодягнувся в жебрацьке лахміття, прив’язав із клоччя бороду й пішов до Грицька. Біля хати запалив свічку, став під вікно та й каже благаючим голосом:

— Грицьку, мене в пеклі чорти мучать. Дай на боже годівника.

Грицько підійшов до вікна, дивиться, а це той чоловік, який помер у його хаті.

Жінка рано встала і почала готуватися до великого свята, якого в їх хаті ще ніколи не було. Бо хіба то не велике свято — бідняк буде різати свиню.

А як Грицько розказав про нічного гостя, жінка й діти заплакали. Став Грицько думати, як перехитрити бога. Під вечір пішов він до кума, купив на віру мале поросятко й поніс до попа. Піп узяв порося, але наказав Грицеві, що коли ще раз появиться той чоловік, треба буде віддати великого кабана.

— Ото, — каже піп, — брате мій во Христі, страшне діло. Не лише той жебрак буде горіти в пеклі, але й ти, твоя жінка і діти. Я кажу, що ліпше тут голодніти, а на тому світі у раю радіти.

Грицько думав ще і так: дати годівника — будемо голодувати, не дати — вічне пекло. Одному він дивувався, як то попи їдять, п’ють, гроші забирають і не бояться пекла.

Прийшов він додому, взяв повну жменю квасолі і почав розкладати на дві купки.

— Дати, не дати, дати, не дати…

— Не дати! — закричав Грицько, коли поклав останню квасолину,

— Чуєте, діти? Не дати! Так і є. Раз будемо їсти, а на тім світі най нас і луплять.

Коли настав вечір, Грицько і старший син узяли сокири, вийшли у двір і присіли за бадиллям.

Настала північ. Чують, хтось іде. Підійшов ближче, чиркнув сірником, запалив свічку і під вікно. Дивиться Грицько — той самий чоловік, тільки борода трохи довша, а на ногах не постоли, а якісь старі черевики.

— Грицьку! Я з того світу. Мене в пеклі чорти мучать, дай кабана на боже.

— Даю, — сказав Грицько, підбіг ближче і замахнувся сокирою. Нечиста сила заверещала:

— Не бий, бо нараз умреш.

Тоді син схопив того за бороду, а борода відірвалася. Той закрутився і дав ногам знати. Гриць із сином — за ним. Наздогнали аж на перелазі. А якраз засвітив місяць, і Гриць впізнав, що це за нечиста сила. Довго не думав, відкрив кутець і штовхнув отця духовного до годівника. Піп пробував лякати Гриця богом, пеклом, а Гриць сміється, не відмикає дверей. Та тут почало світати, і піп бачить, що Гриць не жартує.

— Грицьку, — каже він ласкаво, — пусти, люди побачать!

Гриць ніби нічого і не знає та й каже:

— Що за мара, ачей годівник навчився говорити?

— Та відчини. Я твій душпастир.

На де почали сходитися сусіди, яких Грицько поклич кав годівника різати.

— Люди добрі,— каже Гриць, — беріть кілля в руки, бо я вночі зловив дику свиню, та й її треба зарізати.

— Ой, браття во Христі, не беріть кілля! Пустіть. Я ваш отець духовний.

Тоді Грицько відкрив двері, і з кутця на чотирьох виліз піп.

— Еге, сусідоньки добрі, позирайте на святого злодія. Хотів од мене годівника виманити.

Піп побіг городами, щоб його менше людей бачило.

Грицько розказав сусідам усе по порядку, потім зарізали годівника. Жінка насмажила свіжини, і в бідного Грицька була велика гостина, радість у хаті, а піп зник із села. Гриць і його діти більше в церкву не ходили, жили та працювали і за померлими душечками богу ніколи не давали.

МАРФУТКА

В одній сім’ї народилася дочка. Піп охрестив її Марфою. А Марфа в тій сім’ї вже була. От мати й каже:

— Та хоч би Марфутка була, а то дві Марфи… Піди, чоловіче, до попа, попроси, хай Марфуткою назве.

Пішов чоловік до попа, а той:

— Даси сто рублів, то буде Марфутка.

Що робить, поніс чоловік сто рублів, Зрадів піп та й каже:

— Сто рублів не шутка, нехай буде Марфутка.

ЯКА В БОГА БЛАГОДАТЬ, ТАКА ЙОМУ Й ДЯКА

В одного чоловіка захворіла дитина, і жінка викликала попа, щоб біду відмолити. Прийшов піп, роздмухав кадило, вкинув кілька кришин ладанцю і дає дитині нюхати.

— Ой, як файно пахне! — простогнала дитина.

— Файно, файно, але хай тато дасть десятку, — каже піп.

— Які ж бо ви добрі, панотчику, — промовив батько і, діставши з капшука новеньку десятку, підніс її попові під самісінький ніс. — Понюхайте й ви!

Піп понюхав і так чхнув, що мало не впав.

— Що воно таке? — питає.

— Це десятка, панотче, — відповів чоловік, а гроші сховав знов у капшук, де тютюн тримав.

ПОМОЛИЛИСЯ

Прийшла бабуся в церкву та й каже до попа і дяка:

— Нате вам, святі отці, по карбованцю й моліться за утопленика Якова.

— Помолимось, сестро, помолимось! — відповідають дружно піп із дяком, ховаючи гроші до кишені.

Подибала бабуся собі додому.

Тоді дяк питає попа:

— То що, батюшко, помолимось за раба божого Якова?

— Не треба було, дяче, тому Якову на глибоке лізти! — відказав піп.

СВЯТИЙ ПУДІЙ

Піп збирав з кожного двору по пуду зерна. Так постановила церковна сходка. Хто давав пуд жита, хто ячменю, хто проса. А в одній хаті, що похилилася набік від старості та бідності, попові сказали:

— Пробачте, батюшко, у нас зараз нема зерна. Намолотимо на неділі й самі принесемо.

— Та бог з вами, — відповів піп і пішов до другого двору.

Пройшло кілька місяців. І от приходить до попа той селянин, що не дав йому зерна.

— Батюшко, син у мене народився, треба записати й ім’я дати.

— А коли він народився?

— Та на тому тижні.

— На тому тижні був день святого Пудія. Ото й наречем вашого синочка Пудієм.

Так і ходить десь чоловік з іменем Пудій, А все за те, що батько не дав попові пуда зерна.

ПІП І ГРАМАТКА

Баба дала граматку, щоб піп помолився за упокій, і поклала туди один карбованець. Через кілька днів дячок їй повернув граматку. Розкрила її і здивувалася — карбованець лежить, як вона поклала,

— От совісний батюшка, — каже, — не взяв грошей. А сусідка їй:

— Таке. То щось на попа не похоже. То він у неї і не заглядав.

НЕДОГАДЛИВА БАБУСЯ

У старовину попи ходили по селах із молитвами. От заходить піп у хату, відправляє молитву, Господарка-бабуся дає паляницю і кухоль пшона. А дяк:

— Треба б і крашанок…

Бабуся похитала головою та:

— Крашанок нехай бог дасть!..

Дяк скоса зиркнув на неї та сердито:

— Хіба бог несеться?!

ВИНО ДЛЯ ЄПИСКОПА

В одне село на Виноградівіцині мав приїхати єпископ. Піп оголосив у церкві всім вірникам, що такого високого гостя потрібно достойно прийняти. Поговорив з вірниками про все, що і як зробити, і між іншим запропонував, щоб біля дверей хати, де буде ночувати його преосвященство, поставити велику бочку і щоб до неї кожен вірник приніс по одному літру найкращого вина. Вранці урочисто вино буде піднесено в дарунок високому гостеві.

Бідний Іван свого вина не мав, а купувати не було за що. Він вирішив принести літр води, бо в такій великій кількості вина один літр води й сам бог не розпізнає, не то що єпископ.

На другий день уранці панотець від імені своїх вірників передає єпископові величезну бочку вина. І тут сталося чудо. Його преосвященство покуштував вино, а то чистенька водиця, бо кожен із вірників так подумав, як бідний Іван.

ЯК СЕЛЯНИН ПОПА МЕДОМ ЧАСТУВАВ

Жив піп і коло його селянин. Родилась у матушки дитина. Піп узяв селянина за кума. Через тиждень пішов піп до селянина і каже:

— Моє рождене, а твоє хрещене каже: «Дай меду!» А в селянина були бджоли. Селянин наклав попові кухоль меду, піп поїв сам, тоді знов до селянина і каже:

— Моє рождене, а твоє хрещене — меду і меду просе!

Селянин дав йому і вдруге. Піп знову поїв сам і прийшов утретє.

— Моє рождене, а твоє хрещене, «Дай, — каже, — меду».

У селянина була груша, в груші плодилися шершні, оті, що дуже б’ються. Селянин каже попові:

— Мені ніколи. Лізьте драти меду, батюшко, самі, беріть скільки вам треба. Тільки як вилетить бджола, буде вас кусати, так ви, батюшко, не лайтесь, не лихословте, а то здорово будуть кусати!

Піп поліз. Тільки встромив руку в дупло, а там шершні були. Враз один вилетів та як ударив попа по брові — око опухло, а піп махнув рукою та:

— Ну тебе к божій матерії

Тут другий як ударив, а піп уже оком не бачить. Та каже:

— Та ну тебе к чортовій матері!

А тут третій як ударить, а піп з груші ге-еп, та як начав уже по матушці гнути та й у крик:

— Куме, рятуй! Очима не бачу!

А селянин і каже:

— Було б, батюшко, не лихословити! Я ж вам говорив…

Отак удався попові мед.

ЯК ПРОКІП ПОПА ПЕРЕХИТРИВ

Кожного року перед різдвом піп їздив бричкою по селах і збирав «хто що дасть», Заїжджав до хазяїна І питав:

— Колол што-нібудь?

— Та колов, отче, — відповідав хазяїн і давав шмат м’яса або сала.

Доїхав піп і до двора Прокопа.

— Колол што-нібудь? — питає.

— Та колов, батюшко! Тільки на нашому кутку такі плохі свині були, що хай бог милує, Пошесть якась чи що… У кожному дворі подорізали їх.

Піп подумав-подумав та й каже:

— Знаєш што, Прошко, забери ото всьо…

Прокіп забрав собі бричку м’яса й сала та тільки усміхався у вуси…

ПЕРЕХИТРИВ

Один піп заліз у церкву, накрап багато церковного болота і, щоб ніхто його не забрав, поклав у плащаницю, а зверху написав: «Здесь хранятся телеса божии».

А псаломщик помітив всю цю процедуру, вночі забрав все для себе і написав:

«Здесь нет телес, Христос воскрес!»

ПІП, ЩО СТАВ КОНЕМ

Їхав піп парою коней, а в його один кінь і лопнув. Піп дивиться, аж пасуться чумацькі коні недалеко. Він і каже наймиту:

— Їдь же ти та стань за горою, а я піду у чумаків коня візьму.

Приходить. Чумаки сплять. Він коня взяв, одвів до повозки, запріг, а сам пішов і запутався в путо із другим конем. Чумаки прокинулись: то був кінь, а тепер став піп…

Приходять та й кажуть:

— Був кінь, а тепер піп…

А піп і каже:

— То я й раніше був попом, та согрішив, а бог наказав мене — і я став конем.

Вони й кажуть:

— Ну звиніть, батюшка, ви були трохи підгіншливі, ми вас часто батіжком шльогали.

Розпутали й пустили його.

Він пішов, сів і поїхав додому їхнім конем, і держав його, поки він старим уже не став, той кінь. Потім од кормив його сухарями І вивів продавати. Той кінь так грає, що ніяк і не вдержить його наймит. Хто підійде купувати, то ті самі чумаки підходять і кажуть:

— Не купуй, це не кінь, це піп.

Люди дивляться на чумаків та питають:

— Що за піп?

А вони й кажуть?

— Він согрішив, так його бог наказав та зробив конем. Він у нас був, а як його бог простив, то ми тоді його простили. А тепер він знову согрішив і знову зробивсь конем. Не купуйте, це піп!

Прийдуть та й кажуть над вухо коневі:

— А бачите, батюшко, було б вам не грішить, а то вас знову бог наказав…

ЧЕРЕЗ ДОРОГУ — ТАМ КУМА МОЯ

Через дорогу —
Там кума моя,
А в куми дівча —
То душа моя.

Піду до попа
Розпитаюся,
З куминим дівчам
Повінчаюся.

Дам тому попу
Пшениці копу,
Щоб мене звінчав
З куминим дівчам.

Піп не вінчає —
За сина чає,
Паламар буркоче —
За себе хоче.

Щоб тебе попе,
Трясця напала,
Щоб тебе трясло —
Не перестало.

Щоб тебе трясло
Півтора року,
Щоб з тебе витрясло
Пшениці колу.

ЧУМАЧЕ-БУРЛАЧЕ

— Чумаче-бурлаче,
Чого зажурився?
Чи волів шукаєш,
Чи з дороги збився?

— Волів не шукаю,
З дороги не збився.
З дороги не збився,
З родом розійшовся.

Ой бодай же попа
Та напала трясця!
Померла дівчина,
Коханочка Настя.

Не так того попа,
Як ту попадицю,
Сходила спідницю
За мою пшеницю.

Ой маю я, маю
Аж три корчі дроку,
Та щоб не дочекав
Той попичок року.

Ой маю я, маю
Аж три корчі пижма,
Та щоб не дочекав
Той попичок тижня.

Ой маю я, маю
Три корчі рум’янку,
Та щоб не діждав
Той попичок ранку.

ТУТ НЕ БАЗАР

Бідний селянин хрестив восьму дитину і торгується з попом:

— Батюшко, досить вам і трьох курок.

— Сину мій, я ж сказав п’ять…

— Батюшко…

— Сину мій, тут не базар, а церква, тому торгуватися не будемо — скільки сказав, стільки й давай.

Та ось після хрестин селянин дає попові за його труди тільки одну курку.

— Сину мій, я ж сказав п’ять…

— Ну, батюшко, тут не базар, а церква, торгуватися не будемо — скільки даю, стільки й беріть…

РОБОТА ЯЗИКОМ

У попа розкувався кінь. Проїжджає він коло кузні. Зупинився:

— Скільки, ковалю, візьмеш за ногу?

— Два рублі.

— Ні, це дорого.

— Ну, як з вас, батюшко, один рубель візьму,

Коваль кує, а піп дивиться та й каже:

— Завидую ковалю. Як стук, так і руб.

— А ти, батюшко, язиком тара-тара— ось тобі і півтора.

ТЯГЛО

Одного разу вмерла циганська мати. Син дуже зажурився, що робитиме з мертвою. Потім пішов до попа.

— Море, що тобі треба? — насмішкувато запитав піп у цигана,

— Ой, отче превелебний, вмерла мама, то я красно просив би, аби прийшли поховати.

— Добре, — каже піп циганові,— я піду й поховаю маму так, що й чорт її більше не знайде… Лише скажи, чим думаєш платити за похорон та чи залишила твоя мама якесь майно.

— Я сам не маю чим платити, хіба віддам мамине тягло, що небіжка залишила.

— Ну добре, — згодився піп, почувши про тягло, — а тепер скажи, як хочеш ховати?

— Так, як і всіх багачів ховають… Щоб було «три штації» та й аби. не забули взяти з собою «харахадилницю», щоби моїй мамі кості покадити…

— Цигане, а віддаси ти все тягло, що мама лишила?

— Най мене бог скарає, коли я збрешу…

Піп зрадів, думаючи про воли, коня та. віз. Відправив похорон і зараз прийшов до цигана:

— Ну, цигане, давай сюди материне тягло.

— Я би вас, паночку, просив, якось би ви бідному циганові та все відпустили, бо як вам віддам тягло, тоді осиротите мене…

— Цигане, тепер вже не крути, бо згода згодою.

— Коли пан превелебний наворотилися, то тут маєте тягло, — каже циган, виймаючи прокурений цибук з люлькою.

— Це в тебе тягло? — сердито кричить піп.

— А ви, паночку, як думали?.. Оце в нас називається тягло… Бо ним тягнемо дим з люльки.

— А бодай тя, цигане, вдвоє скривило з твоїм тяглом!..

МОЛЕБЕНЬ

В одному селі жили піп і дяк. Хоч і жилося їм добре, а все ж їх це не задовольняло. От вони украли в одної вдови телицю і зарізали. Почали ділитись. Дяк хоче пополам, а піп дає дякові сьому частину — так, мовляв, по церковному закону полатається. От вони змагались-змагались, поки й розвиднілось. Так і не поділили.

— Ну давай, дяче, заховаємо до другої ночі,— каже піп.

Куди ж ховати? Заховали у вівтарі під престол.

Вдова кинулась — немає телиці. Бігала-бігала плачучи по селу, біжить до попа.

— Що його, батюшко, робити? Телицю в мене вкрадено.

Молебень треба відслужити, — каже піп, — от і знайдеться телиця.

Вдова погодилась, дала багато грошей. Почали служити. Стоїть вона, молиться та й плаче. Дяк іде мимо неї з кадилом і співає:

— Не плач, молодая вдовиця, у вівтарі твоя телиця.

Піп слухає та й відповідає:

— Дяче, дяче, поменше патяче, буде тобі, буде й мені, твої роги, мої ноги, а телиця — попола-а-ам!

Так і договорились на молебні пополам поділити.

ПОРОЗУМІЛИСЯ

Під великдень послав піп дяка роздобути десь барана.

Дяк вирішив поїхати верхи аж у п’яте село, щоб легше кінці у воду сховати. Та попався дяк. Люди коня відібрали, І мусив, сердега, пішки додому тюпати.

Піп, не дочекавшись дяка, почав службу. Обернувся до людей, аж бачить дяка за криласом. Не стерпів піп, щоб не спитати, як справа з бараном, та й затягнув на все горло:

— Дяче, дяче, а де ж твоє бе-ге-ге-е?

А дяк відспівує:

— Через твоє бе-ге-ге-е пропало моє іго-го-о-о.

ЯК ДЯК ПОПА СПАЛИВ

В одному селі перестали люди ходити до церкви. Увірвався попові та дякові дохід. Скрутно стало жити. От піп каже дякові:

— Слухай, дяче! Давай поправимо свої справи.

— А як же? — питає дяк.

— Та от як, — каже піп. — Ти, дяче, іди кради у людей худобу та веди в ліс, ховай, а до мене направляй, хто буде шукати. Я буду їм ворожити та відгадувати, де ти сховаєш. Нам будуть нести люди гроші, сало, яйця — буде тобі, буде й мені.

— Добре, батюшко, так і зробимо, — погодився дяк.

— Так давай довго не роздумувати, — каже піп. — Тільки гляди, дяче, кради у бідняка, бо багатий найме поліцію і нас впіймають.

Дяк діждався ночі, пішов і вкрав корову у бідного Івана, повів у ліс, прив’язав у найглибшому рову до дуба. Вранці ходять Іван з жінкою по селу і плачуть. Піп вийшов за ворота і питає:

— Чого ти плачеш, Іване?

— Та як же мені не плакати, коли в мене корову вкрадено, — каже Іван.

— Ех, горечко-горе, — каже піп. — Тобі горе, Іване, та й мені горе. Ну ти, Іване, не горюй, у мене є така книга, що я можу помогти твоєму горю, та от моєму хто допоможе?

— Та вже ж, батюшко, як ви нашому, то й ми вашому, — відказав Іван.

— Ну, постій, Іване, біля воріт, а я піду в хату,

Піп пішов, побув у хаті, виходить.

— Так ось що написано в книжці, Іване, — каже піп. — Іди ти в ліс, і там у найглибшому рову стоїть корова, прив’язана до дуба.

Іван зрадів. Побіг додому, а потім удвох з жінкою побігли в ліс. У лісі знайшли у найглибшому рову свою корову, відв’язали, гонять. Діти біжать навпроти, раді. Пригнали додому.

— Ну, тепер, жінко, лови останню курочку та неси попові.

Спіймала жінка курочку, понесла до попа. Піп узяв і йде до дяка.

— Ну, дяче, як же будемо ділитись? — каже піп. — По нашому закону тобі восьма частина доходу.

— Нічого не поробиш, — каже дяк, — нехай і восьма, та як же курку ділити?

Думали, думали і надумали: сім раз дяк украде, то піп доход собі бере, а восьмий раз — дякові.

Почав дяк красти, а піп ворожити. Несуть люди попові та дякові і сало, й масло, і яйця, й ковбаси, і гроші — всього. Наносили добра повну хату, і дівати нікуди попові, а дякові знову їсти нічого, бо він же у вісім разів менше одержує.

От дяк і надумав попа перехитрити.

— А знаєте, батюшко, що? — каже дяк.

— А що? — питає піп.

— Люди вже взнали, що ми їх дуримо,

— Що ж робити? — питає піп.

— Я припиню красти, а ви припиніть ворожити, — відповідає дяк.

Так і зробили. Вже дяк і не краде, а люди все йдуть та й ідуть до попа. В одного пропало, в другого захворіло — ідуть люди ворожити.

— Що його робити? — каже піп. — Треба якось відбитись від людей.

— А от що. Я пораджу, — каже дяк.. — Давайте вашу хату спалимо і скажемо, що книжка згоріла.

— Добре, — погодився він, — хата церковна, мені її не жалко, тільки де я майно своє діну?

— Майно перенесем у мою хату, — каже дяк.

Так і зробили. Вночі перетаскали все попове майно до дяка і пішли палити хату.

— Ну, дяче, лізь, пали стріху, — каже піп.

— Є ні, батюшко, стріху як запалимо, так хтось побачить, — каже дяк. — Ви беріть сірники і лізьте, батюшко, на горище та там і паліть зсередини. Поки розгориться — ми втечемо.

Піп погодився, взяв сірники, поліз на горище і запалив, а дяк тим часом прийняв драбину і сіни закрив на крючок. Що його робити попові? Бігав-бігав по горищу та як плигне з горища в сіни, зламав ногу, не підніметься, а хата горить, вже наверх пробивається.

Побачив церковний сторож, хотів подзвонити, побір до дзвіниці, а дяк і вірьовку одрізав від дзвона, Так і згорів піп у хаті, а дяк усе його добро спожив.

ЯК ТРИ ПОПИ СКАРБ ДІЛИЛИ

Жили собі на світі три попи. Та такі прегіркі п’яниці були, що і вночі пили. В селян останні копійки видурювали. Та не довго вони так пиячили. Зговорились селяни між собою і прогнали попів з села. Пішли попи, сумуючи. Ходили день, другий, третій, а на четвертий вирішили, щоб не вмерти з голоду, йти повіситись.

Пішли в ліс, прив’язали до дерева мотузку.

— Низько, — каже один з попів, — треба до другого дерева прив’язати,

— Ні, хай буде тут. Краще давайте викопаємо яму; щоб ноги не торкались до землі,— каже другий.

Почали копати. Щось таке стугонить.

— Ану витягай його.

Один з попів ухопив своїми руками ящик і викинув його наверх. Ящик стукнувся об землю, розбився, і звідти посипались гроші. Зраділи попи і вирішили, що вішатись не треба. Один з них взяв гроші і пішов по горілку,

— Отче Соломоне, коли принесе отець Серафим горілку, вбиймо його, а грішми поділимось. Все буде для нас більше.

А отець Серафим купив отрути, іде дорогою і думає: «Потрую їх, скільки є грошей — всі мої будуть».

Прийшов він і зараз же впав мертвий. Попи вхопили отруту і почали пити.

— Отче Соломоне, рятуйте! Пече в роті!

— Правда твоя, отче Никаноре, я вже дихати не можу…

І за цими словами обоє поздихали.

МАЗУР ТА КСЬОНДЗ

Був собі мазур — так собі, простак, Пішов до попа на сповідь та й кається:

— Так, пане ксьондже, назнав я шпачине кубелечко, хотів, діждавши, як вилупляться шпаченята, повидирати.

А гріх, чоловіче, гріх. Треба бути милосердному і до птиці, і до всякої тварі…

— А скажи-но, де се ти назнав кубельце?

— А там-то й там.

Другого дня йде мазур, баче, попові діти несуть шпаченята.

— Де се ви набрали? Хто вам сказав?

— Батько.

«А, — думає,— стривай, і я тебе піддурю».

Приходе.

— Паноченьку, назнав я дівчину — уродлива така. Чи цілувати можна її?

— О, ні! Побрати шлюб та тоді. А яка се дівчина, де вона живе?

— Е, чорта з два, панотче: се тобі не шпаченята!

ЗА СПОКУТУ ГРІХІВ ТЕЖ ГРОШІ ДАЙ

Один дядько пішов до церкви, щоб одговітися. Це було діло у піст. От почав його батюшка сповідать:

— Ісповідую господу богу…

А далі питає:

— Гріхи маєш?

- Єсть, батюшка, — відповів дядько.

А піп:

— Які, говори!

— Украв у пана колись налигачку.

— Та се пустяки, стань помолися — бог простить.

— Так на одному боці був віл прив’язаний.

— Так ти не налигачку вкрав, а вола?

Ні, я брав налигачку, одв’язав і став тягти, оглянувся — коли ззаду і віл тягнеться.

— Ну, се вже сам не одмолишся, а треба просить і мені. Карбованця даси і все буде гаразд.

НА СПОВІДІ

Сповідається в церкві злодій, украв, мовляв, сто снопів пшениці,

— А як ти вкрав? — питає піп. — Відразу чи як?

— Та ні. За чотири рази по двадцять снопів.

— Так де ж разом вісімдесят снопів, а не сто.

— Та так, прошу отця, але я хочу ще сьогодні взяти двадцять снопів.

ВЕЛИКИЙ ГРІШНИК

Прийшов один чоловік сповідатися. Піп і запитує:

— Чи сквернословив?

А чоловік на те:

— Так, як ви, отче!

— Чи призивав ім’я боже надаремно?

— Так, як ви, отче!

— Чи крав?

— Так, як ви, отче!

— Чи ходив до чужих молодиць?.

— Так, як ви, отче!

— Чи обманював людей?

— Так, як ви, отче!

Піп як підскочить:

— Іди геть від мене, великий грішнику!

ЗА КАЧАНИ

Ішла бабуся з городу. Наламала молодих качанів, думала зварити. Проходить повз церкву, перехрестилась та й захотіла зайти. Поставила мішок у куточку, а сама до амвона. Коли виходить з вівтаря піп та й давай сповідати. Кинулася стара до. кишень, а грошей нема.

— Слухай, — каже бабуся паламареві,— а чи не посповідає мене піп за качани, бо нема грошей?

— А багато качанів? Де вони?

— Та ось у кутку.

— Гаразд, зачекай трохи.

Підійшовши до попа, паламар зашепотів щось йому на вухо. Піп ствердно захитав головою:

— Давай качани, пригодяться й вони…

ЯК ПІП ПОДАРУНКИ ЗАГУБИВ

Прийшов піп до мужика — чи з молитвою, чи що. Дав йому там щось мужик. А попу мало, ще хочеться. От він і просить: і того дай, і другого дай, та ще дай, та те дай. Мужик дає та й дає — набрався піп усього. Виходить з хати, а серед двору брус лежить, А мужик:

— Може б ви, — каже, — батюшко, і брус узяли?

А піп йому:

— Я б, — каже, — й узяв, так куди ж його взяти? Бач, руки зайняті. Хіба дай мені в зуби.

— Як кажете, батюшко? Дати в зуби?

— Еге, — каже батюшка, — в зуби дай.

Так мужик узяв брус та як дав попові в зуби, так той і те погубив, що в руки набрав.

ПІП У ЧУЖОМУ ПОГРЕБІ

Воровливий був у нас піп. Де що погано лежить, завжди украде. Одного разу трапилась така подія. Заліз він до одного дядька в погріб. А в погребі сметана, молоко, сир було наставлено. Накинувся він, як вовк на вівцю.

їсть, гризе, кусає.

Тим часом наскочив дядько з ціпом.

— Що ти робиш, попе?

— Молочу копи!

— Що ти робиш? Тебе се питаю.

— Молитву у погребі читаю.

Замахнувся дядько ціпом, а піп як закричить:

— Накопав ям та колдобин, наставив молока та сметан, а тоді ще питає, попа лає; ти мені дай, а тоді й проганяй, а то проклену, в погріб чортів нажену!

Не злякався дядько попової молитви, вдавив ціпом по ребрах його та й прогнав з двору, мовивши:

— Твоя молитва по спині, бита!

ВИПРАВДАВСЯ

Отець Лука любив на чужих молодиць зазирати. Йому зауважили, що то негоже духовного сану.

— А в писанії що сказано? — відповів піп, — возлюби ближнього, як самого себе…

ОЙ ПІДУ Я ДО ЦЕРКОВЦІ, СТАНУ КРАЙ ПОРОГА

Ой піду я до церковці, стану край порога,
Піп на мене поглядає — гарна, чорноброва,

— Попаденьку, попаденьку, щось маю казати,
Ой чи можна опріч мужа іншого кохати?

— Молодая молодице, що мені до того?
Як ти хочеш інших мати, кохай мя самого,

— Попаденьку, попаденьку, я нині в сповіді.
Попаденько їй говорить: «Прийдеш по обіді»,

— Чоловіче, чоловіче, лягай собі спати,
А я піду до попа пшениченьку жати.

Не нажала пшениченьки, лиш тільки півкопи,
Піп киває і моргає: «Ходімо до шопи».

МАТИ Ж МОЯ

Мати ж моя, мати ж моя, Марина,
Нащо ж мене таку гарну вродила?

Ані мені до церковки та піти,
Ані богу помолитися.

Бо піп мене у вівтар кличе,
А паламар просфори тиче.

А дячок на ніженьку наступав,
Корець мені пшениченьки дарував.

А я ж тої пшениченьки не взяла,
Та всім разом аж дві дулі піднесла.

МЕНЕ ПОПИ СПОВІДАЛИ

Мене попи сповідали,
Гейя-гой,
І покути не давали,
Боже мой.

Ой мене сповідали
Попи молодії
І покути не давали,
Бо й самі такії.

Один гріх я затаїла,
Гейя-гой,
Що-м Василя полюбила,
Боже мой.

Я Василя не любила,
Лише цілувала —
Чого ж би я, молоденька,
Попові казала?

Мені Василь цукру носив,
Гейя-гой,
Цілувати личко просив,
Боже мой..

А піп казав не давати,
Файна дрина-дрина,
Бо й сам хотів цілувати,
Шіда-річка, дина.

ДОБРИЙ ПІП

— Наш піп — добра людина, молоденький та гарний: удовиці порахував за похорон її чоловіка 80 крон, а коли вона сказала, що не лише не має стільки грошей, але навіть не має де й голову приклонити, то не взяв від неї жодних грошей, а ще й сказав — хай собі ночувати ходить до нього.

ДЛЯ ЧОГО БОГ ДАВ НЕДІЛЮ

У неділю піп, ідучи до церкви, зустрів на вулиці молодого парубка, який минав церкву й ухилявся од зустрічі з попом. От піп підкликає парубка до себе і питає:

— Чий ти такий, що до церкви не заходиш? Ти що, не знаєш, для чого пан бог дав нам неділеньку святу? Не знаєш, де для христянина найліпше місце?

— Знаю, панотче, — відповів парубок, — найліпше місце для христянина у вдови Секлети, що має добре вино й ласкаве серце для вас, отче.

ОБОЄ РЯБОЄ

Піп залицявся до молодиці. Вона прийшла якось до церкви, а він зачав співати:

— Марусеніє, Марусеніє, приступай до священіє.

Це зрозумів дяк на хорах та й заспівав:

— Священіє, священіє, не роби баламученіє, бо ти ходиш до молодиченіє.

А піп відзивається;

— Дяченіє, дяченіє, мовченіє, дістанеш полотна на сороченіє.

А дяк знов виспівує:

— Добре, єгомосцунцю, коби ще на ногавиці, то підемо оба до молодиці…

ДУША

В класі чекали грози: отець увійшов п’яний, А він у такому вигляді завжди щось викомарював. Зараз щось про трійцю єдиносущу й нерозділиму товк, а після ні з сього ні з того запитав:

— А в тебе, йолопе, є душа?

Хлопчина мовчав, як риба.

— Є, питаю? — не вгавав піп.

- Є-є-є,— прошептав хлопчина.

— А яка вона, ота душа? Де вона є? — допитувався отець.

Та ні один, ні другий, ні третій нічого не відповіли, мов води в рот понабирали.

Та клас виручив один з них. Він піднявся і голосно мовив:

— Я бачив душу, батюшко. Вдосвіта я йшов до баби знахарки повз ваш двір. А з вашого вікна вискочила вона; вся в білому, коси розпущені, а ви за нею з словами:

— Не кидай мене, моя душечко… Отака душа.

ТАКЕ МІСЦЕ

До попа прийшов сповідатися його сусіда, про якого ходила чутка, що любить вкрасти. Піп і питає, коли той назвав уже всі свої гріхи:

— Іване, а чи правда, що ти вкрав у мене гусака на тому тижні?

Іван мовчить. Піп питає вдруге. Той мовчить. Піп розсердився:

— Ти що, оглух, не чуєш, про що я звідаю?

— Прошу пробачити пана превелебного, бо з цього місця не чути.

— Не може бути!

— Поміняймося місцями, і ви самі переконаєтесь. Помінялись. Надів Іван попову єпітрахиль і питає:

— Пане превелебний, у селі люди говорять, що ви до моєї Олени ходите. То правда?

Піп мовчить.

— Пане! Ви ходите до моєї Олени! — каже Іван, але вже так голосно, що всі люди, які були в церкві, почали звертати увагу.

Бачить піп таке діло й тихо говорить:

— Правду маєш, Іване. На цьому місці справді не чути. Відпускаю тобі всі гріхи, Можеш іти, ти висповіданий!

ЧОЛОВІЧЕ, РЯТУЙ ЖІНКУ

— Чоловіче, рятуй жінку,
Продай кужіль ще й кужілку,
Закликай попа до хати,
Хай йде жінку сповідати.

Як прийшов піп сповідати:
— Чоловіче, вийди з хати!
А чоловік догадався,
Вийшов в сіни та й. сховався.

Взяв чоловік в руки бука,
Вдарив попа межи вуха.
Піп біжить через городи,
Без волосся й без бороди.

Піп тікає, серце б’ється,
А дяк стоїть та й сміється:
— Добре, попе, сповідав,
Що всю бороду віддав!

— Тобі, дяче, не питати,
Як то було сповідати,
Як ти хочеш добре знати,
То ти іди причащати.

НА ГОРОДІ КРОПУ ВРОДИЛО

На городі кропу вродило,
Любив мене піп і Данило,
На городі кріп похилявсі,
А до мене піп присилавсі.
Ой, коли ж ти добрий піп,
Посій же си вдома кріп,
А до мене не ходи,
Бо сі збавиш бороди.
Бороди сі позбудеш
І за попа не будеш,
А хоч будеш за дяка,
То вже плата не така.

СНІЖОК ІДЕ, МЕТІЛЬ МЕТЕ

Сніжок іде, метіль мете
А з ясної зірки…
Сидить дячок-неборачок
А в чужої жінки.

Пішов мужик, пішов мужик
А на двір до коней,
Вносить бо він на дяченька
Бучок ясеновий.

— Святий боже, святий кріпкий,
А ти, дяче, відки,
Що ти сидиш кінець стола
Коло мої жінки?

Сніжок іде, метіль мете
А з ясної зірки…
Тікав дячок голий-босий
Від чужої жінки.

ПАТЛАТИЙ БОГ

Жив чоловік і жінка. Був у них хлопець років шести. Пішов чоловік на заробітки з дому і був там років два, Приходить і питає жінки:

— Як ти тут жила? Сама, мабуть, скиталася?

Жінка каже:

— Так, помаленьку, з богом.

А хлопець сидить та й каже:

— Хіба то, мамо, бог, що ходив до нас кожну ніч, та чумарка на ньому довга, рукави широкі-широкі, а волосся на голові довге-довге, аж на спині лежить. Та все, тату, п’яні, п’яні, та танцює з матір’ю, та ірже, як дядька Василя кінь, та підскакує…

ДОБАЛАКАВСЯ

До однієї жінки ходив дяк. Якось приходить він, аж чоловік дома. Саме обідають, і хлопець невеликий коло них. От дяк подивився на хлопця та й каже:

— Поцілуй мене, хлопче, я тобі добрий гостинець дам.

А батько:

— Не цілуй, синку, дяка, бо й у тебе така борода виросте, як у нього!

— Оце вже, тату, неправда, — каже син. — Мати щодня з дяком цілуються, а в них борода й не виросла.

ЯК МОЛОДИЦЯ ПОПА ОБДУРИЛА

В одному селі був піп, що любив чужих жінок. А близько його хати мешкала одна жвава молодиця. Що він просив, що він платив, щоб вона до нього ходила, та завжди говорила:

— Як я буду, добродію, до вас ходити, коли мій чоловік за мною слідкує?

— То, — каже, — нічого.

А там була хатка на ставиську, заросла вона дуже будяками і бур’яном навколо, так що і не видно. Звісно — пуста хата. От раз молодиця й каже попові:

— Знаєте, добродію, я ходила до ворожки, вона дала мені таке зілля, що як я зашию собі й вам по полови ні в сорочку, то хоч би І посеред дороги ми здибалися, ніхто нас не буде бачити. Але треба, щоб ви голі три рази оббігли ту пусту хату, як я буду зашивати.

Піп каже:

— Добре!

От увечері пішли вони до пустої хати. Піп скинув з себе шмаття і давай голий бігати по будяках. А ті його колять так, що не можна витримати. От він оббіг раз, питає:

— А що, вже?

— Ні,— каже, — помалу ідіть, бо не поспію шити.

Той другий раз оббіг, питає:

— Чи готово?

Та каже:

— Ні!

Той помалу пішов, помаленьку, обійшов хату і питає:

— Що вже?

Нема слуху. Той прийшов до хати, кличе — нема і духу. Тепер догадався піп, що вона втекла. Чекає, поки люди полягають спати.

Тихо стало в селі, пішов піп селом голий, а пси за ним такий зробили ґвалт, лемент, що не можна. Вліз він. у свій садок, почав стукати у вікно, щоб попадя відчинила вікно, щоб він вліз, бо на дворі слуги сплять, то побачать. Попадя кричить до слуги:

— Піди-но подивись, хто стукає!

Піп ховається в корчі, щоб ніхто його не бачив. І так цілу ніч.

Просидів піп голий цілу ніч І аж ранком до хати ввійшов.

І присягнув він, що волочитися за чужими жінками більше ніколи не буде.

ПІП У БОЧЦІ

Проходила раз жінка коло попової хати, а він до неї стиха:

— А-хи!

Прибігла вона додому і каже чоловікові:

— Знаєш, проходила я коло батюшчиної хати, а він до мене стиха: «А-хи!», а я налякалась і побігла…

— Дурна, — каже чоловік, — чого налякалась. Кашляй до нього теж: «А-хи!» А як спитає коли до тебе приходити, то кажи — увечері.

Так вони і умовились. Пішла жінка коло попової хати, а піп до неї:

— А-хи!

А вона до нього:

— А-хи!

Піп тоді:

— Коли до тебе прийти?

А вона:

— Увечері, як поїде чоловік до млина.

А чоловік її цілий день порався коло клуні, виносив мішки з грисом і поїхав до млина.

От лише смеркло, а піп до неї вже йде, ставить на стіл півока, а жінка виймає вареники… Тільки вони посідали, як надворі:

— Тпру!.. гов!..

А жінка, наче злякалась, кричить:

— Чоловік приїхав, батюшка. Де я вас подіну?

Піп туди, сюди, нема де заховатися. Тоді жінка й каже:

— Скакайте в цю бочку.

А в тій бочці було трохи малясу, піп скочив, загруз у маляс і сидить не ворухнеться. Жінка ту бочку зверху накрила.

Чоловік буцім нічого не знає, заходить до хати, сідає за стіл, випили вони з жінкою півока, поїли вареники і полягали спати.

Ранком роздер чоловік подушку, висипав пір’я в бочку з малясом і кличе сусідів, щоб допомогли йому цю бочку на віз висадить.

— Лишилось, — каже, — трохи малясу треба його брату завезти.

Взяли вони ту бочку, а вона важка, винесли її на воза, а він привіз її в гай, поставив посередині, а сам бігає навколо кущів і наче ловить щось. У той час їхав пан і бачить, що чоловік щось ловить, а нічого не видно, от він і каже своєму фурманові:

— Іди спитай, що це він ловить.

Прийшов фурман до нього і каже?

— Питає пан, що ти ловиш?

Той чоловік все бігає і каже:

— Я вже одного чорта піймав, а тепер чортиху ловлю, на розмноження, значить.

Пішов фурман до пана І каже:

— Той чоловік каже, що чорта має, а ще чортиху ловить на розвод.

А пан каже:

— Скажи йому, хай він мені чорта покаже, Приходить фурман знов до чоловіка і говорить, шоб він панові чорта показав.

А той чоловік аж відмахується:

— Та ні, не покажу, він втече і тоді знов його ловити, не покажу. — А сам бігає, ловить і ловить. Пан дивиться, дивиться і знов посилає свого фурмана, щоб чоловік показав йому чорта. Той і каже:

— Хай дасть мені пан 600 рублів, то вже сім’ю потеряю, а чорта покажу.

А що панові 600 рублів, як він хоче чорта побачити. От і дав йому 600 рублів.

Відкрив чоловік бочку, потягнув попа, а той ногу виставив, в малясі, в пір’ї, виставив другу ногу і — прудцем до ставка та в воду…

А пан дивиться та регоче:

— От так чорт патлатий. Як у воду шубовснув. Ладний чорт.

А попові довелося, мабуть, не день, не два сидіти в ставку, від малясу відмочуваться…

ПРО МУЖИКА І ПОПА

Жив собі мужик біля батюшки, а жінка в мужика була прекрасна. От батюшка гривастий закохався в його жінку, а вона все розказує чоловікові.

Чоловік каже:

— А ти піддури його, хай прийде, а ми вже щось придумаємо.

Одного разу зустрічає вона батюшку і питає:

— Невже ви мене любите?

— Якби не любив, я б вас і не зачіпав!

— Ну, то, як угодно, приходьте увечері, а муж поїде на ярмарок.

А батюшка каже:

— От хорошої Мені ось якраз нужно жеребця купити, так я дам йому гроші, щоб мені купив,

Покликав піп до себе чоловіка:

— Так що, ти хочеш на ярмарок їхати? Так на тобі п’ятдесят рублів грошей, купи мені жеребчика хорошого.

Забрав той гроші і поїхав, а батюшка до його жінки поговорити пішов.

А той мужик тільки за село виїхав та й назад повернувся, додому. А батюшка за столом сидить та винце попиває з молодицею. Постукав чоловік у двері, А батюшка вже злякався та:

— Хто це йде? Де мені дітися?

— Чоловіка принесло, полізай на піч.

— А як побачить мене?

— А я скажу, що то жебрак.

Він і подряпав в рясі на піч.

Відчинила вона чоловікові, а він тільки переступив поріг і відразу:

— От невдача мені вийшла! Узяв гроші у батюшки, а тут на дорозі случивсь кінь, сподобався мені, так я й купив, а на ярмарку й не попало побути. Піди гукни батюшку, а ні, то матушку, як сподобається, так хай берет.

А батюшка на печі лежить.

Пішла жінка до батюшки додому,

— Де ваш батюшка?

— Не знаю, де, — каже матушка.

— А нам треба його. Мій Іван купив хорошого коня, підіть подивіться.

Приходять.

— Здрастуй, Іванеі

— Здрастуйте, матушко!

— А де це батюшка? Ось я вам коня доброго купив, подивіться.

— Ну, жінко, піді принеси горілки, ми й вип’ємо за коня.

Пішла вона, а мужик став з матушкою любуватися. А батюшка лежить на печі і тільки дихає, аж за голову взявся.

«От чорт! — думає.— Мені з його жінкою не попало гулять, він мене так обдурив!».

Приносить жінка горілку і питає:

— А батюшки ще немає?

А матушка, вже напившись добре, кричить:

— А на чорта він здався!

Випили, закусили, погуляли, як належиться, а піп мало не задушиться від злості.

Пішла матушка додому, а про лошака й забула, що такий є.

Мужик ходив, ходив по хаті, а тоді глядь — щось на печі лежить. Він І питає:

— Що то сопе на печі?

А піп вже й дух притаїв.

— Та то я жебрака пустила переночувати!

— Що ж ти, дурна, чоловікові попоїсти не дала. Ти не їздиш дорогами, так лиха не знаєш! А він, напевно, їсти хоче, та й чарку б випив! Старий, злізай з печі!

Не злізає піп — боїться.

— Я тобі кажу, злізай, а то все одно стягну!

Встає піп, злазить.

А мужик:

— Ой, здорово обріс, старий, в нього вошей мабуть багато. Та то нічого! Ну, сідай вечеряти, а я тебе потім обстрижу, бо тебе нужа з’їсть!

А він, бідний, вже не їсть, а чекає своєї кари…

А мужик не довго думав, посадив його на лавці, обстриг наголо, бороду відтяв. Тоді на жінку:

— Піди куль соломи принеси!

А той піп думає:

«Ще запалить, сукин син, щоб осмалений вийшов», та й сидить вже ні живий, ні мертвий.

Мужик постелив чорну ряднину на солому та до попа:

— Лягай, старий, тепер вже воші тебе не будуть кусати.

Ліг він, бідолаха, і вони полягали, нібито поснули. А піп як хряпне дверима, та давай тікати, мало дверей де виломив. А селянин аж заливається, так сміється.

— Біжи, біжи, до чортової матері, більш не будеш до чужих жінок лазити!

Якось доплентався піп додому, вже їсти не просить, а закутався з головою в ковдру і спить. А тут у мужика дитина померла. Прийшов до батюшки:

— Де батюшка? — питає.— А то у мене немовля померло.

А матушка до нього:

— Іще відпочиває батюшка. Піду розбужу!

Підняла ковдру, а він при тілі бритий, ні вусів, ні бороди.

— Де це ти був?

— А ти де була?

Так шість неділь не ходив батюшка правити, аж поки відросло трохи. Тоді пішов знову до церкви. А люди дивляться, що піп перемінився, та й кажуть:

— Батюшка, напевно, хворий був, що аж голова вилізла.

А мужик сміється:

— Еге ж, хворий буві Це я його коло жінки спіймав, так обстриг сукиного сина!

ХТО ДУРНІШИЙ

Раз унадився піп до однієї молодиці, а чоловік і дізнався.

— Ну, стій же, розсучий сину, я тебе провчу!

Підстеріг його з жінкою та й одперіщив батогом.

— Не буде більше ходити!

Коли так через тиждень пішов кудись. Вертається, а піп в хаті коло жінки. Чоловік знову одперіщив, та не батогом, а ціпком.

— Тепер вже не буде ходити!

Так ні! Піп, дарма, що побили, знову за своє. Тут вже чоловік, як попав утретє, відлупцював його кілком, а піп все своє, хоч бери та й пропадай.

Одного разу поїхав чоловік на ярмарок. Купив, що треба, та й випив таки чимало, ліг на воза і заснув. Кобила в нього була добра і дорогу сама знала. Треба було переїздити через маленьку греблю. І от щось зробилося з кобилою, тільки вона не попала, на місток і загрузла в багні. Стала і стоїть. Прокинувся чоловік, побачив, що загруз, зняв люшню та кобилу — раз, два… Та, як несамовита, вискочила з багна і зупинилась тільки коло воріт.

За тиждень знову поїхав чоловік в те село. Вертається та й гадає: «Ану, чи й тепер в грязюку попре?» Ліг на возі і причаївся. А кобила побачила те місце, де її били, подивилася туди скоса, підняла хвіст та драла через місток додому.

Бачить це чоловік та й думає: «Е, он як! Моя кобила, значить, розумніша нашого попа! Бач, я її тільки раз побив, так вона й зна, а попа тричі бив, а він все до жінки ходить».

Другого дня якраз був у селі храм. Всі чоловіки пішли до церкви, а наш чоловік пішов у шинок. Сидить і п’є горілку. Повиходили чоловіки з церкви — треба ж випить у свято! Заходять до шинку, коли бачать чоловіка вже трохи напідпитку.

— Ти чого до церкви не йшов? — питає один,

— Чого ж я піду?

— А молитися.

— Я дома помолюся.

— А піп яку гарну проповідь читав!

— Яку ж він гарну проповідь скаже, коли він дурніший моєї кобили?

— Як це так — піп дурніший твоєї кобили?

— Як це можна казати? — каже другий.

— Ось я попові скажу, що ти так на нього кажеш! — каже третій.

— Так що! Я й попові у вічі це скажу,

— Скажеш?

— Скажу!

— Ну, ходім, ходім! — загомоніли чоловіки.

— Ходім.

Ну, пішли, сказали попу. Піп аж запінивсь:

— Так я дурніший твоєї кобили? Так ти смієш мені таке казати?

— Так що? Я докажу!

— Ну, докажи! Щоб я, ваш піп, та дурніший твоєї кобили? Докажи, сякий-такий!

— От бачите, батюшка. їхав я одного разу з ярмарку і заснув на возі, а вона, кобила моя, і не попала на місток, та й загрузла в калюжі. Я схопився та за люшню, та кобилу по боках, по боках. Вона, як скажена, виперла з болота. їду оце недавно знову, так вона по» бачила те місце, діє я її бив, та прожогом через місток, та додому! От бачите, вона розумніша за вас, бо я її раз побив, так вона на другий раз і поїхала через місток і в калюжу вже не поїхала, а вас, батюшко, я тричі бив і батогом, і кілком, а ви все до моєї жінки ходите. От тепер громада нехай і скаже, хто дурніший — чи піп, чи моя кобила!

БІДОВА МОЛОДИЦЯ

Стоїть біля воріт задумана молодиця.

Проходить піп:

— А-хи! — до неї.

А вона йому дулю, піднесла.

От він намовив дяка, щоб той собі спробував.

Проходить біля воріт дяк:

— А-хи!

А молодиця:

— Дяче, не такі кахикали, та ми їм дулі тикали.

ЯК ПІП ПШОНО ТОВК

Проти попового двору жив селянин, і в нього була гарна жінка. Піп залицявся до неї. А вона не помічала його. А він до того почав приставати, що вона задумала провчити попа. Приїхав увечері чоловік з поля, вона і розказала йому Про все, а тоді говорить:

— Чоловіче, завтра ввечері ти запряжеш коня і поїдеш, наче до міста, а піп побачить, що тебе немає вдома, і прийде до мене.

Чоловік згодився. На другий день вечерком запріг коня і поїхав, наче до міста. А як стемніло, піп у віконце стук-стук. Жінка впустила його в хату. А в цей момент чоловік повернувся. Коли він почав стукати у двері, жінка і каже попові:

— Ви, батюшко, ідіть у другу хату і товчіть там пшоно у ступі, а я скажу чоловікові, що то кума прийшла пшона собі натовкти.

Так і зробили. Чоловік увійшов у хату і питає:

— Що то там грюкає?

А жінка голосно відповідає, щоб і піп же чув:

— То кума прийшла пшонця втовкти.

Чоловік і жінка навмисно сиділи цілу ніч і розмовляли, а піп цілу ніч пшоно товк.

На другий день жінка зустрічає попа та й говорить йому:

— Приходьте, батюшко, увечері, чоловіка не буде дома.

А піп подививсь на неї і каже:

— Хіба вже поїли те пшоно, що я натовк?

ЯК ЄРУСАЛИМСЬКІ СВЯТІ ЧЕРЕЗ ПІЧ ДОРОГУ ПРОКЛАЛИ

Був собі чоловік та ходив у чумацтво, а жінка вдома залишалась та принадила до себе і попа, і диякона, і дяка. Ото раз приходить дяк. Почали вони гулять, аж іде диякон:

— Де б ти, — каже дяк, — мене сховала?

— Та лізьте на піч.

Завісила вона його там рядном, упустила диякона, знов гуляють, аж іде і піп.

— Де б ти, — каже диякон, — мене заховала?

— Та лізьте на піч.

Уже їх там двоє. От погуляли трохи з попом, коли чути надворі:

— Тпру! Жінко, відчини!

— Ох, мені,— каже, — лихо! Це ж чоловік з дороги прийшов! Лізьте, батюшко, швидше на піч.

Уже їх там троє. От чоловік знову:

— Одчини, жінко!

А вона зробилась такою слабою та хворою, всилу-всилу одчинила.

— Чого це ти, — пита, — так довго не одчиняла?

— Та тут, чоловіче, таке в нас робиться…

— Що ж воно там таке?

А ті на печі як розізналися, та:

— Давайте, — кажуть, — тікать.

От один зараз:

— Благослови! — та з печі та в двері.

А другий:

— Благословен! — та за ним. А третій і собі щось сказав та теж у двері.

— Бач, — каже жінка, — отак щоночі. Кажуть люди, що це єрусалимські святі через нашу піч дорогу проклали.

— А подай, — каже чоловік, — каганець, я полізу по дивлюсь, що воно там таке.

Зліз на піч, аж там у кутку цвіркун та дірку прогриз. Він тоді:

— Бач, господи, твоя воля! Сказано — святе! Яка маленька дірочка, а воно й пролазить. А дай, — каже, — ножа, я кілочок застружу та заб’ю.

ПРО ПОПА ТА ЗЛОДІЯ МИКИТУ

Що у нашого попа
Та злодій Микита,
Туди-сюди, та й украв
Цілу, мірку жита.
Він украв, заховав,
Пішов сповідаться,
Та й надав же йому чорт
Попові признаться.
Лаяв, лаяв його піп,
Тягав за чуприну
І сказав же він йому:
— Ступай, сукин сину!
Як не буде в мене жита,—
Не матимеш щастя
И до тих пір тобі не дам
Святого причастя!
У неділю рано-вранці,
Вигнувшись, Микита
До попової хатини
Попер мірку жита.
Він доходить до хатини,
Двері відчиняє,
Але чогось його піп
В хату не пускає.
А попові на той час
Не Микита сниться:
Його саме обнімає
Товста молодиця.
Ну і, звісно, чим у них
Кінчилося діло,
А Микита у кутку
Сидів собі сміло.
Піп питає: — Хто це там?
— Я, — каже Микита.
— Ти чого сюди забравсь?
— Припер мірку жита!
— Ну, ступай собі додому,
Та щитай за щастя,
Завтра рано ти прийдеш,
Получиш причастя.

ХІБА ЧЕРЕЗ КЛЕНА

Пішли монашки на великдень до міста на прогуляйку. Один парубок угледів серед них гарненьку та й каже їй:

— Я сьогодні увечері прийду до тебе.

— Іди геть, нечиста сило, пройдисвіте, — випалила монашка, а потім тихше. — А куди ж ти пролізеш, коли у нас такі високі мури довкола. Хіба через отого он клена, що звісив гілля через стіну.

АРХІЄРЕЄВА АРИФМЕТИКА

Вибився піп Гавриїл в люди, став архієреєм. І от почав перевіряти свої парафії. Заїхав в одну, а піп враз і каже:

— Святий отче, чи мо’ по лампадочці?

— По єдиній можна, — відповів Гавриїл, Випили, піп знову:

— А мо` ще по єдиній?

— По єдиній можна, — була відповідь.

І так разів п’ятнадцять.

Потім поїхав Гавриїл до другої парафії, а тамтешній піп не знав дивакуватостей Гавриїла, то й каже:

— Святий отче, чи не зволите зі мною по одній лампадочцї?

— По єдиній можна, — відповів Гавриїл, наголошуючи на слові «єдиній».

Випили. Піп тамтешній наливає ще по одному кухлю:

— То давайте по другій?

— А, так ти ще і лічиш? — визвірився отець Гавриїл, та як ударить бідолашного попика у вухо, щоб той знав архієреєву арифметику.

ХРИСТОС ВИНЕН

Був піп у селі, а пияк страшенний. От пішов він на різдво напився і не приходив до церкви.

Люди його й питають на другий день:

— Чому ви, батюшко, на службі не були?

— Гм, небожата. Як пригадав я собі, як Ісуса Христа мучили, так мені до того стало жаль, що я з жалю напився, тому й не був.

Настав Великдень. Піп знову напився. Люди його питають:

— Чому ви, батюшко, не були на воскресінні?

— Гм, парафіяни мої любі. Утіщився, що Ісус Христос воскрес, пішов до корчми та й з радості впився.

ЗВІДКИ ПЛЯШКА?

Люди стояли на колінах у церкві, молилися, Піп обкурював їх ладаном.

Забувши про пляшку, що була в боковій кишені під ризами, піп нахилився і розмахнув кадилом. Раптом на очах віруючих з-під ризи випала пляшка з самогоном, заткнута качаном. Піп не розгубився, суворо поглянув у бік ікони «Тайна вечеря» і сказав:

— Якщо ви вечеряєте, то вечеряйте, а пляшок сюди нічого кидати!

ЧИРВОВИЙ ТУЗ І «ВІРУЮ»

Один піп дуже любив грати в карти. Якось у суботу як засів з своїми партнерами, то аж у неділю церковний дзвін нагадав йому, що вже час іти на службу божу. Заховав він колоду карт у рукав, зав’язав його стрічкою і підтюпцем пішов до церкви. Під час відправи почав руками розмахувати, стрічка розв’язалась, а карти розсіялися по церкві, поміж людей. Піп спочатку перелякався, але швидко отямився та й каже:

— Хай кожний візьме по карті, яка впала біля нього.

Люди позбирали карти, і дехто почав подавати їх попові.

— Ні, ні, не давайте. Придивіться добре, що є в кого в руках, і тримайте… Ну як, придивилися, що в кого є?

— Придивилися, — відповіли люди.

— Тепер по черзі підходьте й давайте карти мені. От ви, тітко, що там у вас за карта?

— Чирвовий король і така ж десятка.

У тебе, синку?

— У мене, отче, винова дама.

— У вас, діду?

— Мені чирвовий туз попав.

— У вас, у вас, у вас?..

Перепитавши всіх, піп зібрав карти, сховав їх і голосно промовив:

— Так-то виходить, мої возлюблені парафіяни! На картах ви всі розумієтесь, і старі й малі, а от «Вірую» й досі не знаєте!..

КОЛИ БАБКА УМИРАЛА

Коли бабка умирала,
В рай піти хотіла,
Заповіла, щоб священик
Похоронив тіло.
А священик прийшов п’яний,
Що й не пам’ятався,
І на ногах з хрестом в руках
Ледь попик тримався.
І не знав він, що казати,
Плів піп небилиці,
Замість Ганни померлої
Сказав: Прощай, Грицю!

НЕ ЗАБУВ

Після похорону зібрались на поминки, Запросили ї попа, Хтось боязко запитав:

— А ви, батюшко, що питимете: наливку, вино?

— …і горілку, — вмить додав святий отець.

ҐРУНТОВНА ВІДПОВІДЬ

Спитали одного дяка, скільки він може випити горілки. А він подумав та й питається:

— А во благовременії чи натщесерце?

— Натщесерце, — кажуть.

— А з закусією чи без оної?

— З закускою.

— А за гроші чи безвозмєздно?

— Безвозмєздно!

— О! — каже дяк, — коли так, то — до безконечності!

ЩО СКАЗАВ ГОСПОДЬ

Розсердився якось дяк на попа та й склеїв йому воском листки в євангелії. От піп проспівав «І рече господь…» та й давай шукати потрібну главу в книжці. Перекидає і співа:

— «Рече господь… рече господь… рече господь…»

А глави потрібної найти ніяк не може — листки склеєні.

— Що ж він рече? — питається дяк.

— А бодай тобі заціпило! — заревів піп на всю церкву.

ПОВАЖНА ПРИЧИНА

Іде піп селом, а діти назбирали кізяків і будують церкву. Уже збудували капличку, огорожу і думають розходитись, а батюшка зупинився і питає:

— Що ви, діти, строїте?

— Церкву, батюшка.

— А чого ж ви попа не зробили?

— На попа кізяків не хватило.

ВИКРУТИВСЯ

Перед службою піп добряче випив і прибув у храм божий. Похитується. Не втримався — та й став навкарачки.

А дяк, побачивши, що з батюшкою робиться, не розгубився та як крикне мирянам:

— Що ж це, — каже, — таке? Пастир б’є поклони, а ви стоїте, як укопані… Поклонімося ж усі, як і він. І, хрестячись, почав бити поклони.

ПРО ПОПА І ПАТА, ЩО БУЛА В НЬОГО КОБИЛА КЛЯТА

Начинається похвальна субота,
Начинається й попам робота.
Піп і каже: — Ану, Йосип Потєба,
Запрягай кобилу як треба
(А в попа Іпата
Була кобила клята),
Та й поїдемо в хутір Неподівку,
Там напросимо всього немаленько.
Як приїхали — хто буханець,
Хто пару яєць,
А хто і вівса…
— А тепер, Йосип Потєба,
Запрягай кобилу як треба
Та поганяй до Дона,
Там нап’ємось самогона,
Потєба у двір повертає,
А Дон з почестю стрічає:
— Ви, батюшко, мабуть, утомились,
Може б трохи похмелились?
— Та й можна. Бо я заморився,
А сам на полицю задивився.
Наливає Дон по чарці — й два бокали,
Піп і каже: — І це мало!
Дістав Дон банку самогонки —
Для попа Іпата і це тонко.
— Ану, тепер, Йосип Потєба,
Запрягай кобилу як треба,
Та й поїдемо додому!
Виїжджає із двора Потєба,
Повертає точно так, як треба,
Але п’яний піп неситий
Почав кобилу сп’яна лупити,
А у попа Іпата
Була кобила клята.
Повернула до ставка
Та попа як потаска!
Летять піп і Йосип у ставок,
А за ними з сотню буханок,
Та з дві сотні крашанок,
На додачу ще й овес.
Піп накрився возам ввесь.
Потопились крашанки,
Підмочились буханки,
Попсувався ввесь овес,
Піп ізмок увесь.
Хрест сухий лиш був:
Його в горілці піп забув.

ЇЖ, ТА НІКОМУ НЕ РОЗКАЗУЙ

Одного разу піп зайшов з молитвою до Івана, — у піст якраз, — і застав Івана за ситим борщем.

— Що ти робиш, Іване? — сказав піп. — Піст великий, а ти гріха набрався. Прийдеш до мене на сповідь, у неділю, то у всьому признавайся. А нині, щоб гріхи поменшали, отцеві треба дати три десятки яєць, пуд пшеничного борошна і карбованця грошей.

Іван пекла на тім світі злякався і виконав усі накази попа. Але на сповідь не пішов, бо сталася пригода, і всі гріхи Іванові щезли вмить…

Обійшовши селянські двори й набравши всього чимало, піп вернувся додому і почав ласувати печеним та пареним. На закуску випив пареного молока з шкуркою. Коли раптом двері рипі і у світлицю ввійшов Іван:

— Хліб-сіль, панотче!

Піп злякався, що на гарячому спіймався, усе вмить поприймав.

— Та не турбуйтесь, панотче, все одно на бороді шкурка осталась, — промовив Іван.

Гляди ж, Іване, всі гріхи тобі прощаю, їсти все дозволяю. їж, та нікому не розказуй, що було між нами…

ВИПРАВДАВСЯ

Попові сказали, що один селянин у піст їсть скоромне. Викликав піп селянина та й питає:

— Це правда, що ти їси скоромне?

А той йому:

— Я чув, що й ви їсте скоромне.

— Я їм, бо дуже слабий, — каже піп.

— А я їм, щоб не заслабнути, — відповів селянин.

У ПОПІВ ТІЛО СВЯТЕ

Приходить баба в піст до попа і бачить, що попадя порося смажить. Вона і питає:

— А як же це, батюшко, нам кажете, що в піст їсти м’ясо не можна, а самі їсте?

— Еге ж, нам можна, бо у попів тіло святе.

ПО КАРАСИКУ

Якось у великий піст зайшов дяк до попа, а в того гості саме до столу сідають. Довелося попові й дяка запросити. А на столі чого тільки не було: сало, ковбаси, пироги з м’ясом, яєчня, а посеред столу смажене порося.

Зрадів дяк, бо коли піп сам скоромину їсть, то і йому можна. Сів до столу й відразу до ковбаси руку простяг.

— Підожди, дяче, — каже піп та й звертається до всіх: — З’їжте, гості дорогі, по карасику, — і сам з маленького карасика кісточки вибирає,

З’їли по карасику, а потім від усього, що па столі було, одні шкурки, кісточки та порожні пляшки залишили. Тоді піп знову:

— А тепер, гості дорогі, ще з’їмо по карасику.

На другий день дяк питає у попа:

— Батюшко, а навіщо ми отих карасиків їли, коли й без них під самісіньку горлянку вже підперло?

— Дурний ти, — каже піп, — а як захоче бог перевірити, як ми піст тримаємо? Загляне він зверху — карасик, знизу — теж карасик. От, скаже, молодці хлопці, небесного уставу не порушують. Думать треба, дяче!

ПОЯСНИВ

— Чого це, дяче, батюшка в церкві завжди дивиться вгору, як править службу? — спитали селяни.

— Бо він так бреше, що соромно дивиться людям в очі.

Я ВАМ ВІРЮ

Старий піп дуже любив чини. Одного разу розказував він молодому дячкові, як його колись хотіли єпископом призначити. Аж бачить, дячок посміхається недовірливо.

— Якщо не віриш, то можеш єпископа запитати, — сказав піп.

— Я вірю, батюшко, бо й сам часто брешу, — відповів дяк.

А ВИ ДАВНО БРЕШЕТЕ?

Піп докоряє малому школяреві:

— Як тобі не соромно? Ти ще малий так брехати!

А школярик і питає:

— А ви у скільки років почали брехати?

ДЯК-БРЕХУН

В одному селі та був дяк, і брехуняка такий з його, що, не збрехавши, ніколи й не побалака. Раз ото він приходе до попа. Піп був напідпитку:

— Здоров, Федоре, ану лишень збреши що-небудь!

А Федір начебто й не він:

— Е, батюшка, ніколи брехати, треба кобилу запрягати та на село махати: у чумаків воли хворіють, так вони за мішок полоті по два мішки солі міняють.

І! Піп аж затрусивсь, звелів мерщій запрягти кобилу, наклав полови, поїхав. їздив-їздив, коли се так уже надвечір вертається. Кобила зморена, сам такий сердитий, та до дяка:

— Що ти, сучий сину, брешеш, які там у біса чумаки?

— Авжеж, батюшка, брешу, адже ви й самі мене просили, щоб збрехав що-небудь.

ПО СПРАВЕДЛИВОСТІ

Трапилося, що одного року була велика посуха, Люди дуже бідували, а піп у церкві на проповіді втяв вірним таке:

— …І сниться мені пан бог…

Вірні насторожилися і завмерли. А піп далі:

— …Говорить мені, що посуха є карою за безбожність,

У церкві тиша. Піп певний, що вірних переконав і от посиплються йому гроші за службу,

На другий день зустрічає піп коло церкви вірного підлабузника. І чудо! Вірник, проходячи коло нього, не зняв шапки. Піп здивовано:

— Михайле! Як? Навіть шапки не знімете?

Михайло байдуже відповідає:

— Я вже вам не вірю.

— Що?!

— Ви снилися мені вчора, з неділі на понеділок, і уві сні казали мені; щоб вам не вірити, бо ви брешете,

— Неправда! — гукає піп.

Овва! Як ви з богом говорили уві сні, то я повірив… А як я тільки з вами уві сні говорив, то ви мені не вірите. То вже несправедливо, — сказав Михайло і пішов далі.

ДЛЯ ЧОГО ПІП ХРЕСТ НОСИТЬ

В однім селі був піп. Він ніколи від меду та горілка не вихмелявся. А клятий вже до чого! Всі його жахалися, а свою матушку бив до нестями. Ото знімає хрест з шиї та й починає ним її маслособорувати, як сіру корову, що провинилась. Такий він був святий та божий!..

А як іде селом п’яний, то кого не зустріне, то й питає:

— А скажи, для чого святий отець хрест носить? — і тикає пальцем на хрест, що коливається на животі…

От одного разу іде піп селом і зустрічає коваля Гарасима. Причепився піп до коваля:

— Скажи, для чого хрест носить святий отець?

А Гарасим, щоб розгнівати попа, бо вже йому надоїли ці щоденні прив’язки, відповів:

— Щоб матушку бити.

Скрутив піп носом — не сподобалося, та й пішов собі геть. З того часу всі в селі узнали, для чого батюшка хрест носить…

ОЦІНИЛИ

Перша бабуся. Дуже культурний, сестро, наш батюшка. Як вітається, то тільки кінчики пальців дає.

Друга бабуся. Та… культурний. А як бере що, то обидві руки простягає.

ЧОМУ І КОЛИ?

— Чому в попа нічого не вижебраєш?

— Бо має лише дві руки: одною бере, в другій хрест держить, а третьої, аби давати, не має.

— Коли піп співає «Подай, господи!», а коли — «Тобі, господи!»?

— Коли видить пшениці мірку — «Подай, господи!», а коли від крученика дірку — «Тобі, господи!».

НАУКОВА ВІДПОВІДЬ

Два діди, ховаючись від дощу, сиділи в колибі і сперечалися між собою. Вони ніяк не могли збагнути: чому спочатку видно блискавку, а потім чути грім.

Надвечір, коли діди гнали худобу додому, біля річки здибався їм піп.

МОЛИТВА ВІД ОПІКІВ

Обідаючи, батюшка сьорбнув ложку гарячого борщу і добре опікся. Він не втримався і круто лайнувся, вживши вислів, який не вельми личив його духовному санові.

Один із гостей в ту ж мить дістав олівець, папір і почав записувати.

— Що це ви пишете? — спитав його батюшка.

— Я про всякий випадок записую молитву від опіків, яку ви щойно зволили виголосити.

ВІРНА ПРИКМЕТА

Почув селянин, що Земля крутиться. Не повірив ї пішов до попа, щоб переконатись. Почухав піп потилицю і говорить:

— Ти посидь, Іване, а я вийду на прикмети подивлюся.

Через хвилину захеканий піп вбіг у кімнату і ще з порога гукнув:

— Нікому не вір, Іване! У мене на церкві хрест не прибитий, а просто так встромлений, Якби Земля крутилася, то його б давно там не було.

«ПРОСВІТИТЕЛЬ»

Виходить піп з церкви, а назустріч йому стара:

— А я до твоєї милості, батюшко.

— Чого тобі, старуха?

— Та он народ толкує, що я в темряві живу…

— А ти перед угодниками свічок побільше став, от тобі й посвітлішає.

ПІП І ГАРБУЗ

Вивіз один селянин на базар гарбузи продавати, От підходить до нього піп і питає:

— А що це ти продаєш?

— Е, батюшко, це таке, що з нього вилуплюються лошата. А з лошати може вирости добрий рисак,

— А як же це воно робиться? — питає піп.

— А дуже просто, — говорить селянин. — Треба взяти оцю штуку (показує гарбуза), покласти у гніздо, посидіти на ньому тижнів зо три, потім розбити і — матимете лоша.

Піп подумав та й вирішив купити за карбованця гарбуза. Адже коли вилупиться лоша, а потім виросте з нього рисак, то його можна буде продати за сто карбованців.

От вибрав піп великого сірого гарбуза і приніс додому.

Сидить на ньому тиждень, сидить другий, третій.» Уже гарбуз почав гнити. Розсердився піп, виніс того гарбуза з гніздом в поле та як кине у бур’ян. А там заєць лежав. От він як схопиться і тікать, а піп думав, що то з гарбуза вже вискочило лоша, та як кинеться за тим зайцем, скільки сили, та як заірже по-конячому:

— І-го-го-го… І-го-го-го…

А заєць, почувши крик, ще швидше почав тікати. Піп тоді став, почухав потилицю і каже:

— От-бо я дурень! Чого я того гарбуза в хаті не розбив?

СТОЇТЬ ЦЕРКВА НА ГОРБОЧКУ

Стоїть церква на горбочку,
При ній плибанія.
Вина маю повну бочку
І щодень — то п’ю я,

А дзвін в церкві видзвоняє
Щодня «бім» та «бом»,
Люди мі ся поклоняють,
Бо я єсть попом,

В селі церкву добру маю,
Парастас, є все.
«Алілуя» заспіваю —
Народ хліб несе.

А за тоє дурим люди
Обоє з дяком.
Чого схочу, те добуду,
Бо я єсть попом.

Газда має полотнянку,
З полотна лишень,
А я маю реверєнду —
А в ній «дзень» ї «дзень».

Газда робить, їсть капусту
І борщ з горохом,
А я собі гуску тлусту,
Бо я єсть попом.

Сповідаю я дівочку,
Кажу їй не раз:
— Поцілуй мене, душочку,
Ніх не видить нас,

А за то підеш до неба
І будеш з богом,
Всі гріхи тобі прощаю,
Бо я єсть попом.

Вмре му жінка — я ховаю,
Як лиш багач він.
Пару волів я дістаю
За дзвонений дзвін.

На цвинтарі я співаю
Над її гробом,
«Вічна пам’ять» заспіваю,
Бо я єсть попом.

СОЛДАТ НА СЛУЖБІ У ПОПА

В одному селі був піп. У нього ні один робітник не жив більше як три дні. Причина понятна. Піп погано годував і багато заставляв робити. Один раз до нього прийшов найнятись одставний солдат.

— Скільки ж візьмеш з мене за рік грішми? — питає піп.

Солдат уже знав, що піп сам гроші любить і він у нього не розживеться. «Дай, думає, насолю йому».

— Не будем, батюшко, торгуватися, узнаємо один одного, а тоді будемо говорити!

На другий день піп дає йому роботу.

— Першим ділом вимастиш бричку, бо ми з матушкою поїдемо в город!

А той взяв та дьогтем вимазав усе сидіння, колеса, приготовив, значить, до від’їзду.

Піп як вискочить, як побачить цю роботу, так мало не лопнув з досади. А матушка ще й свариться:

— Ти б йому толком пояснив, а то сказав вимасти бричку — він і вимастив!

Ну, поїхали вони якось в город, а йому понадавали роботи на цілий день. Він все зробив, а ввечері питає:

— Батюшко Яков, а що ми вранці будемо робити?

— Та лягай, не клопочися, що люди будуть робити, то й ми.

А той встав, глянув, що у дяка стару хату розвалюють, він за лом та й давай нову тесову кришу ламати, а сили йому позичати не треба було.

Ломом раз, два ковирнув — уже й стовпи повалились. Піп як схопиться з ліжка:

— Іван, ти що — здурів? Ти ж уб’єш нас всіх!

— А ви не бачите, що я й так запізнився. У дяка он уже всю хату розібрали, а я тільки починаю!

Бачить піп, що попав на камінь, заплатив йому гроші наперед і розщитав робітника.

ПОЧОМУ СВИНІ?

Ішов один чоловік з ярмарку. Дорогою стрічається з попом:

— З ярмарку?

— З ярмарку.

— А почому свині? — питає він.

— Було б іти собі та слухати, — каже чоловік.

Розгнівався піп за ту непошану.

— А скільки така свиня, як ти, коштує, знаєш? — питає святий отець,

ЩО НЕ ПІП, ТО Й СОБАКА

Їхав Іван на базар продавати свиню, а назустріч піп з собачкою.

— Привіт, Іване, — гукнув піп, — що це сьогодні, що не мужик, то й свиня на возі.

— Та й у вас теж сьогодні, що не піп, то й собака, — відповів Іван.

ЯКИЙ ВЛАДИКА

В одному селі ніколи не бачили владику. Кажуть попові:

— Ми не гірші від інших. Напишіть владиці, най приїде до нас.

Приїхав владика у село, виліз із кочії і пішов оглядати церкву. У кочії ж залишив свого пса.

А люди почули, що приїхав владика, і послали одного подивитись, який він. Пішов чоловік подивився…

— Ну, кажи, який? — питають його, коли повернувся назад.

— Який, який? Такий, як і другі пси, лише вуха більші.

ДОГОВОРИВСЯ

На виставці худоби в одному місті побували сільський староста і піп. Коли старосту запитали, що було цікавого на виставці, він відповів:

— Та нич. Межи биками, то першим був панотець, а межи свинями — я.

ЯК ВИ В РАЙ, ТО Я В ПЕКЛО

Був собі в одному селі бідний халупник. Тільки й мав, що стареньку хатину та городець на дві-три грядки. То він усе в попа на хліб заробляв: то в полі, то коло гною, то пеньки корчує, то ровом лан обкопує, а піп йому коли який гріш заплатить, а більше всього віддає за роботу черствими буханцями з церковного жертвоприношенія. От раз, як уже мужикові надоїла така платня, він і каже:

— Батюшко, дайте мені повний рощот, чей же я заробив у вас собі на кожушок, бо як не дасте, то я хоч і в криміналі посиджу, а вже й вам не з медом буде!

А піп йому:

— Це ти ще й будеш мене лякати за мій ласкавий хліб, ледацюго! А чи знаєш ти, що за таке в пеклі вікуватимеш?

— Та вже ж знаю, що в раю ви будете панувати, то краще мені в пекло, аби не там де ваша святость,

ПІП ТА ПОДОРОЖНІЙ

Одного разу під час косовиці сіна піп найняв двох поденних косарів.

Косять вони день, косять другий. Косять третій. Косовиці кінця й краю немає. Піп щовечора приходив, кричав, лаявся на косарів і сердитий повертався додому.

Одного дня, ідучи з поля, піп зустрів якогось подорожнього.

— Добрий день, батюшко, привітався подорожній. — Де це, батюшко, були?

— Та ходив оце до ледарів, що, бачили, он там сіно косять. Біда мені з ними, пропаде сіно, — бідкався Піп. — А косити треба не гаючись. Правда, зараз і день цалуватий. Треба б бога просити…

— Нащо вам бога просити… Я вам зроблю, що ви тільки захочете. Схочете — на небо вилізу, сонце без перериву світитись заставлю. Дощів не пущу на землю. День зроблю довгий-предовгий! — розхвастався подорожній.

— Якщо ваша ласка, то й прибавте дня, — погодився піп, бо йому так хотілося, щоб його сіно швидше викосили.

Ранком другого дня подорожній дав попові свою косу та порадив йому разом з косарями сіно косити.

— А я злітаю, — каже, — раненько до бога та вклонюся йому щиро, впаду на коліна, поблагаю збільшити день.

Піп тут на все згодний, аби тільки сіно скоріше убрати, бо барометр, якого він тримає таємно, показує опади.

Косить піп. Косить до обіду, косить до полудня. Жарко стало попові. Спека забиває дух. Піт заливає очі. Косить до вечора. На вечір сіно докосили. А піп до того уморився, що за цей день аж почорнів. Махнув останній раз косою, впав на землю, важко здихнув та й каже:

— Спасибі подорожньому, сьогодні день прибавився, став як цілий рік!

МУДРА ВІДПОВІДЬ

Одного разу піп найняв цигана косити хліб. Попадя на обід приготувала смачну локшину з м’ясом. Циган до роботи був не дуже швидкий, а як сів їсти, то щоразу й тягне з миски по два шматки м’яса,

Не стерпів піп:

Ти що ото по два шматки тягнеш?

— А ви як, отче, хотіли? По три? Щоб удавився?!

ОЙ НЕ ХОДИ, ГРИЦЮ, В ЦЕРКВИ ТА КАПЛИЦІ

Ой не ходи, Грицю, в церкви та каплиці,
Бо там плетуть попи свої небилиці.
Попи тя так радять, кадилом кадять,
Тебе, Грицю, розуму позбавлять.

Хоронися, Грицю, від ченців та попів,
Бо ці дармоїди деруть шкіру з хлопів,
Вони тебе курять димом Із кадила,
Дурять в тебе гроші за воду й кропило,

Ой Грицю, Грицю, не будуй каплицю,
Та не кидай марно грошей на таку дурницю.
Бо з каплиць та з церков жиють дармоїди,
Череваті попи — дикі людоїди.

Доки будеш, Грицю, до попів ходити,
Доти будуть добре пани й попи жити.
Череваті попи кожен день гайнують,
А в «божу» неділю гріш в людей требують.

В понеділок рано піп гроші рахує,
Як би більше здерти, над тим він мудрує.
Як прийде вівторок, піп п’є та гайнує,
Через середу з кухаркою балує.

Як прийде четвер, піп у карти грає,
А в п’ятницю вечір чардаша гуляє.
Як прийде субота, стане мудрувати,
Як би тебе, Грицю, знов пограбувати.

У неділю знову піп людей шахрує,
Та небесним царством в церкві він торгує.
Не вір більше, Грицю, в попівську облуду,
Бо вони наложать на очі полуду.

Ой Грицю, Грицю, берись до науки,
Обходь ти попів, не цілуй їм руки.
Берись до науки, набирайсь освіти,
В працюючу молодь впиши свої діти!

КОЛОМИЙКИ

Ходив-єм ся сповідати самому владиці,
А він мені дав покуту: люби молодиці!

Та пішов я, хло' до попа, піп читає книжку,
Та як єму гріх ісказав, він мене по писку.

Та пішов я, хло’, до попа, богу ся молити,
А мене, хло’, піп заставив кобилу лупити.

Гой пішов я та до попа гріхів ся іспасти,
В попа гріхів сорок міхів — ніде мої класти.

В попа гріхів сорок міхів на семеро коней,
Я ся своїх гріхів збуду, коби я здоровий.

Ой пішов я до церквиці богу ся молити,
А піп істяг сардачину, та ще й хотів бити.

А піп істяг сардачину, а дяк істяг кучму,
А паламар біжить, кричить: — Та й ще трохи мучмо.

Ой і віє вітер, віє, піднімає ломи,
Піп за гріхи закатує, а сам любить жоми.

Ой у церкві на престолі піп святе співає,
А як прийде молодиця, на неї моргає.

Скакав піп через пліт, роздер ногавиці,
Не дивуйтесь, чесні люде, — через молодиці.

Били попа коло плота трьома палицями:
— Та не ходи, пане-отче, за молодицями!

Били попа, били, били, били мотиками,
Не дивуйте, добрі люди, — ходив за дівками.

Ой попе, каже, попе, та попе Матвію,
Та не ходи за жонами, втратиш парафію.

Ой надійшла чорна хмара та з гірки, та з гірки,
Тікав дячок голий, босий від чужої жінки.

Ой вигнали попа з села за важнеє діло.
Та за чужі молодиці, за личенько біле.

Я наймала парастас, а то служба божа,
Я гадала, що то піп, а то кара божа.

Я давала калача, піп ще хліба хоче;
А паламар із дяком й собі лізуть в очі.

Пани, попи їли й пили, ситі, коло бочки,
А ми тяжко всі трудились, голі, без сорочки.

Тяжко було життя наше під злими панами,—
Годували верховинців темними богами,

Були у нас «демократи» усякої масті,
Не пускали бідних людей до своєї власті.

А їм попи-уніяти, ті чорнії «брати»,
Помагали верховинців в темноті держати.

ПРИСЛІВ’Я ТА ПРИКАЗКИ

У попа очі завидющі, а руки загребущі.

На небі десниця всевидюща — на землі попова рука всегребуща.

«Всі люди — братія, з усіх буду драти я», — говорить піп.

У попа рука завжди чуже хапа.

У попа все долоня свербить.

Піп-дерун: дере і з живого, і з мертвого.

Невдивовижу, що попи багаті,— вони готові й кожух з людей зідрати.

Попи — як воли: що зачеплять, те й потягнуть.

Чи піп, чи ксьондз, чи яка нечиста сила — та все з хлопа тягне.

Піп, як комар, де сяде, там і п’є.

Один чорт піп, що стрижений, що кудлатий, — усі люблять брати.

Піп з дяком — обидва вовчі горла,

Вовче горло, а попівське око — то яма бездонна.

У попа вовче горло, а ведмеже черево.

Попа одним обідом не нагодуєш.

Голодного нагодуєш, а попа — ніколи.

Родись, хрестись, женись, помирай — і за все попові гроші дай.

Родивсь — подай господи, женивсь — подай господи, помер — теж подай господи.

Людське горе попа годує.

Попу все панахиди та панахиди сняться.

Попа за серце брало, як мало людей вмирало.

Попа журба брала, як мало людей вмирало.

Не молиться піп за спасіння душі, а молиться, щоб несли йому книші.

Попові спершу гроші покажи, а тоді про своє горе кажи.

Піп у церкві служить, бо за грішми тужить.

Копа переможе й попа.

Піл молитву читає і в карман поглядає.

Піп сповідає: «Чи клала?» — питає.

Поховав би й чужий піп, коли б мала десять кіп!

Попи хрестили б і телят, якби і з них могли що взять.

Піп та дяк звикли на дурняк.

Попу оддай діжу з тістом, то він тісто вибере і очі тобі видере.

У попа здачі, як у шевця остачі.

У церкві обновився хрест, а на попові — ризи.

Чудо попові як злодієві крадений ніж.

Кому в голову дурман, а попу гроші в карман.

Де піп стане, там трава в’яне.

Попова ласка для людей, як нічна пастка для мишей.

Від попівської речі облазять у нас плечі.

Піп з церкви з прибутком, а віруючі — із збитком,

У попа гроші, ще й лан хороший; у бідняка ж ні ланка, ні мідного п’ятака, — гірка доля бідняка.

Богові поклони, а попам мільйони.

Не вір попові, як псові.

У владики два язики: одним бога хвалить, другим людей дурить.

Піп з богом говорить, а на чорта дивиться,

Убрався піп у ризи, а чорт у рядно, та й тягнуть водно.

Язик попівський — як день петрівський.

Коли б піп за плуг взявся, то б і світу відцурався,

Нема нікому так добре на світі, як попові та котові: обидва лежать та хліб дурно їдять,

Піп без молитви не вкраде.

Де темно, там піп добре бачить.

Піп і дяк — один будяк,

Дяк — що будяк: хоч трошки, а вколе.

Піп людей карає, а сам казна-що виробляє.

Наш піп в халепу влип: пішов у ризах до молодиці, а повернувся у спідниці.

Чернець святці розгортає, а на молодиць поглядає.

Якби лиш два попи на всім світі жило, і то б їм тісно було.

А ТО ПАНИ ІЗ ПОПАМИ РОБЛЯТЬ ВСЮДИ ЛИХО

Ми ступаєм до бою нового

Не за царство тиранів царів,

Не за церков, попів, ані бога,

Ні за панство неситих панів.

Наша ціль — людське щастя і воля,

Розум владний без віри основ,

І братерство велике, всесвітнє,

Вільна праця і вільна любов!

І. ФРАНКО

ВИНОВНИКИ ЛИХА

Чому йоле скривавлене?
Чи не кожний знає,
Що невинна кров робочих
Його поливає?!

…Щоб тих панів і багачів
Звалив бог до пекла,
Бо вже так нам надоїли,
Що більше не треба!

А попів усіх пузатих
Щоб теж звалив з ними,
Бо ті також не дають нам
Вільної години.

А то пани із попами
Роблять всюди лихо —
Якби в світі їх не було.
То було би тихо.

ВІД ПОНЕДІЛКА ДО ПОНЕДІЛКА

«Добре» нам таки живеться,
Нема що казати:
В понеділок іди зрання
Пану за сніп жати.
А в вівторок мусиш, хлопе,
Йти в’язать попівські копи,
Щоб в середу пораненьку
Йти збирати помаленьку,
Бо в четвер іще до сходу
Полізай-но на підводу —
І возити, і складати,
Й очеретом прикривати.
А в п’ятницю що є сили
Біжи борше до машини,
Бо в суботу знов роботу
Піп знайде дурному хлопу.
А в неділю, як прийдеться,
То ще буде гірш, як в будень:
Прийде війт до тої хати
Брать посліднє, витягати,
Осаднику продавати,
Осаднику продавати,
Тебе з хати виганяти.

НА ПОПІВСЬКІЙ СПОВІДІ

Раз пішов же я до церкви
Добре помолитись,
Аж тут піп із-за криласів
Став кричать, сердитись,

Ой, почув я оцей крик
Та й став так думати:
«Вже, здається, досить грішний —
Тре йти сповідатись».

Приступив я до сповіді,
Хрещуся, клякаю,
А піп мені: — Чим ти бога
Образив? — питає.

— Образив я. — кажу, — отче,
Тяжкими гріхами:
Раз прийшов я до вас, отче,
З добрими словами.

Попросити порятунок,
Хліба-одробітку,
Бо то було якраз, бачте,
Наперед новинку.

Ой, прийшов я до вас сміло
Та й постукав в двері,
Тоді якраз, ваша їмосць,
Встала від вечері.

Та як взялась на все горло
На мене кричати,
Та з собаками з подвір’я
Стала виганяти.

А я вийшов на вулицю
Та й закляв із злості:
— Щоб ви собі повішались
З своєю їмосці!

Моя жінка як почула,
То ще й приложила:
— Щоб ви також так осліпли,
Як ваша кобила!

Узлостився піп, мов та жаба,
Кричить як з прокази:
— За те, — каже, — ти по смерті
Будеш в пекло лазить.

ОЙ, ЯК ТЯЖКО БІДНИМ ЛЮДЯМ

Ой, як тяжко бідним людям
На сім світі жити,
На панів треба робити
І гроші платити.

Платиш попа, платиш дяка,
Всіх панів й підпанків,
А сам ходиш обірваний,
Як пес з-під паланки.

Попу й дяку много треба
За службу платити.
Бо без платні вони не можуть
І богу служити.

МОЛОДА Я МОЛОДИЦЯ, МОЛОДОГО ВІКА

Молода я молодиця, молодого віка
Така гарна, молода, та без чоловіка.

Ой піду я до попа та й буду просити,
Віддав мене за біду, не маю з ким жити.

— Ой ти, попе, ой ти, дяче, обидва-сьте пили,
То ви мене, молоду, за біду пропили.

— Молодая молодице, не роби ти сварки,
Бери біду на мотузок, веди на ярмарки.

Ой прийшла я на ярмарок, не поспіла стати,
Кричить біда, галасує: «А я хочу спати!»

Ой прийшла я на ярмарок, не поспіла сісти,
Кричить біда, галасує: «А я хочу їсти!»

Я купила булку хліба і бутилку пива,
Кричить біда: «Не покину, доки будеш жива!»

НАЩО МЕНІ ТОЙ БАНЯК

Нащо мені той баняк,
Що тече з водою,
Нащо мене піп звінчав
З такою бідою?

Ой піду я до попа,
Поговорю стиха,
Нехай мене розвінчає
Од такого лиха.

Ой пішла я до попа,
Впала йому в ноги:
— Ой, батюшко, батюшко,
Горе мені, горе!

А він мене не рятує,
А кропе водою:
— Привикай, привикай
З горем та бідою.

БІЛЯ РАЙСЬКИХ ВОРІТ

Помер бідний гуцул з голоду, покинувши в пустій холодній колибі жінку й громадку малих дітей. Непомітно підійшов до райських воріт, але тут загородив йому дорогу святий Петро з пуком ключів в руках.

— А ти куди так розігнався, небоже? Не видиш, он важніші за тебе йдуть.

Оглянувся гуцул і пізнав дідича з сусіднього села, в якого торік косив сіно. Поклонився йому до самих ніг, але той дивився на нього бундючно згори, як і за життя. Далі стояв знайомий фабрикант, суддя і ще багато інших у дорогих хутрах, яких уперше побачив. Довелося гуцулові стати на самому кінці довгої черги.

На сторожі при брамі стали два ангели з огняними мечами в руках, і Петро почав впускати в рай по одній душі. Першим приступив суддя.

— Які маєш заслуги? — спитав небесний ключник.

— Я на своєму житті засудив сотні вільнодумців, бунтарів, але мушу сказати по правді, що був я часто несправедливий, засуджував гостріше, ніж дозволяв закон…

— Нічого, нічого, — перебив його скоро святий Петро, — з ними треба якнайгостріше. Будьте ласкаві, пане, заходьте у рай.

Наступний відрекомендувався дідич.

— А ви, пане графе, чим прислужилися для царства небесного?

— Я тримав твердою рукою до останнього свого віддиху тисячі хлопів, що тільки й думали про бунт проти бога й пана. Правда, часом мої гайдуки засікали одного-другого хама на смерть…

— А треба, треба час від часу для науки іншим.

Шкода, що вас господь так скоро забрав з такої важливої позиції.

— Не журіться, пане Петре, я залишив гідного наслідніка. А втім — шістдесят років трудів для мене досить.

— А, тоді все в порядку. Прошу, пане, в рай.

Нарешті прийшла черга й до гуцула.

— А ти хто такий будеш? — спитав строго Петро, з недовір’ям приглядаючись до його обірваної одежини.

— Я гуцул. З голоду помер.

Святий Петро відскочив від нього й для певності покликав легіон ангелів, щоб пильнували вхід у рай.

ХОЧУ ПОМЕРТИ, ЯК ІСУС ХРИСТОС

Був собі один чоловік хоча й роботящий, та дуже бідний, все ходив по строках, а то вже сидів дома та якось доживав віку. От почали про нього люди говорити, що він більше нікуди не ходить на зарібки, бо знайшов десь великий скарб, цілий баняк золота, але нічого не каже, бо боїться, щоб не прийшла яка напасть. Та прийшлося вже йому помирати, і покликав він до себе попа й адуката. Ну, вони дуже зраділи цій оказії та при-спішили до помираючого кожний зі своїми причандалами: піп з чашею й святими дарами, адукат з книгою та каламарем. Прийшли вони та й стали над ним… А він упізнав їх, а сам якось повернув голову до стіни, зітхнув легенько і мовчить. Стояли, стояли над ним піп та адукат, коли бачать, що він вже от-от богу душу віддасть. Не витримав піп та до нього з хрестом і причастям. А чоловік ледве вимовляє:

— Одійдіть!

Тоді ті обидва разом і кажуть:

— Майте розум, ви ж помираєте, треба щось чинити!.. Ви ж нас для чогось покликали… — Та й почали навперейми:

— Може, тестамент напишемо?..

— Приобщіться таїнств Христових!

А про скарб не нагадують.

— Нічого мені від вас не треба, постійте мовчки, дайте мені спокійно сконати.

— Але ж ми прийшли виконати вашу останню волю. Яке буде ваше останнє бажання?

— Дуже вас, панове, прошу, — побудьте зі мною до кінця. Хотів би померти, як Ісус Христос, — межи двома розбійниками!

По тих словах потягнувся злегка і помер.

ПАНСЬКЕ НЕ ПРОПАДЕ

Суддя:

— За те, що ваша корова зайшла на панське поле, заплатите панові 50 крон відшкодування. Розумієте?

Бідняк:

— Розумію. Але смію запитати, чому суд не признав мені відшкодування за те, що пан на полюванні прострелив мені руку, і я цілий рік не міг робити.

Суддя:

— Те сюди не належить. Врешті, вам господь бог за се заплатить.

Бідняк:

— А може, господь бог і панові заплатив би тих 50 крон?

НА ВОЗІ

Слуга, не спитавши дозволу, підсів на воза, на якому сиділи піп і нотар. Їздовий його побачив і закричав:

— Не йдеш з воза ти, осле?! Не бачиш, що вже два сидять на нім?

— Перепрошую, я одразу й не впізнав…

Посміхнувся слуга і зліз з воза.

ЯК ПІП «ГРІХИ» У ПОЛІЦІЮ ПЕРЕДАВАВ

Колись розповідав мені один селянин, що в селі Вовчаково в одного бідняка не було плуга. Так він і рішив: «Давай украду плуга у поміщика Куцовола, у нього ж багато плугів. Поору днів три, а там і підкину йому ніччю». Так і зробив. Впорав тим плугом що треба і назад панові повернув. Але чорт підніс той час, коли треба було сповідатись. На сповіді піп і запитав:

— Ну, раб божий, грєшен?

— Да, — говорить мужик.

— Розповідай усе.

Цей селянин і признався. А тоді думає: «Ну от піп відмолиться перед богом, то той і простить мені цей невеликий гріх».

Прийшов додому, розповів жінці, і радіють обоє. Аж не пройшло і двох днів, як приїхав становий із волості, урядник, забрали того селянина і повезли у волость. Засудили того бідолаху за «ночную кражу». Тоді він зрозумів, кому про його «гріхи» сповістив піп.

От якому богу оті попи служили.

ПІП І ЗАСУДЖЕНИЙ

Піп утішає засудженого до страти перед виконанням смертного вироку і лицемірно дає останні настанови, як той повинен поводитися:

— Відвага, сину! Тільки відвага…

— Чуюся дуже зле, — каже засуджений, — бо я не поснідав…

— Нічого, синку, за четверть години будеш снідати з ангелами…

— А чи не були б ви, отче, ласкаві потрудитися і разом зі мною поснідати?

І Я БИ БУВ ВСЕВИДЮЩИМ

Служив один циган у війську. І дуже збиткувався над ним капрал. Коли циган стояв на варті, капрал пішов його перевірити. Впізнав циган капрала, крикнув:

— Тричі стій!

Не встиг капрал лягти на землю — упав з пробитою головою.

Далі був суд над циганом.

— Чи кричав ти, цигане, тричі «Стій!»?

— Кричав, — каже циган, — айбо капрал на землю не ліг. Я подумав, що то ворог, і вистрілив,

— Побожишся, цигане, на євангелію?

— Побожуся!

Циган побожився, що він кричав «Тричі стій!», і суд його виправдав. Айбо циган побоявся гріха і пішов до попа сповідатися.

— Які гріхи маєш? — питає піп.

— Я вбив чоловіка.

Піп визвідав, кого і як.

— Великий маєш гріх! Іди й молися, може, бог тобі простить. Бог всюдисущий і всевидющий — він знає про твій гріх, але мовчав, бо хотів, аби ти сам признався і тим заслужив спасіння на тім світі.

Пішов циган з молитвою в казарму. Та не дійшов; схопила його стража й кинула в темницю.

І був знову суд над циганом. І присудили йому шибеницю. Перед стратою прийшов піп висповідати цигана.

— Чи я тобі не казав, цигане, що бог всюдисущий і всевидющий! Він все знає, він все видить, та не скоро скаже, айбо хто перед ним согрішить — кара того не мине.

А циган на те:

— І я би був всевидющим, якби мені піп помагав!

ПОГАНА КНИЖКА

Піп у недільній проповіді виголошує:

— Найскоріше ведуть до гріха погані книжки! Ви їх, певно, маєте. Принесіть ті книжки до мене, щоб їх спалити.

Другого дня півсела принесло попові податкові книжки.

ОДВЕРТА РОЗМОВА

Говорив «блаженний» піп
Наймиту набожно,
Щоб не смажив той, не пік,
Жив скромніш як можна.

Слуха наймит та мовчить,
Все на вус мотає.
Тільки батюшка скінчив,
Він його й питає:

— А що ж, отче, повсякчас
Радите вживати,
Щоб такий хоч, як у вас,
Животяру мати?..

РОЗМОВА

Дядько Кіндрат був бідний. Він мусив працювати від світання до смерку на свою сім’ю. Отож було встає зарані.

Дядько Кіндрат був сусідом попа Філата. Не раз піп було виходить ранком і бачить, що дядько уже працює.

А ось одного разу піп питає в дядька:

— Кіндрат, хто тебе так рано будить?

— Півні,— відповів Кіндрат.

— А хто тебе молоком кормить?

— Корова, батюшко.

— А коли ти спать лягаєш?

— Вночі, як усі сплять.

— А хто тебе роздіває?

— Святі отці і волосний старшина.

ДВОМ ПОМОГЛО

В одному селі люди перестали ходити до церкви. Стогне піп, немає доходу. Збоку церкви жив крамар, йому теж від цього гірше стало. Мало людей заходить в крамницю, а тому й виручки мало.

Одного разу крамар приходить до попа та й каже:

— Знаєте, батюшко, що?

— А що? — каже піп.

— Давайте об’явимо «чудо господнє»: ніби у вас у церкві ікона обновилась. Будуть люди йти, і вам буде виручка, і до мене будуть в крамницю заходити.

— Оце добре ти придумав, — зрадів піп.

На другий день піп почав розповідати скрізь, що в церкві обновилася ікона і милує людей. Повалили люди до церкви. А крамар мерщій в город та накупив ладану, свічок, оливи. Пішла торгівля. Зажили піп з крамарем.

Одного разу заходить в крамницю чоловік на милиці.

— Здрастуйте, — привітався він до крамаря, — дайте, будьте ласкаві, ладанцю.

Крамар важить ладан та й питає дядька:

— До ікони приїхали?

— Еге, — відповідає той. — Кажуть, що у вас тут ікона обновилася та й людей милує.

— Обновилася й людей милує,— відповідає крамар.

— Та й що ж, і помагає воно людям?

— Якже, якже, помагає! — каже крамар,

— Чи всім же помагає? — питає дядько.

— От за це не скажу, чи всім, чи ні,— каже крамар. — Знаю, двом добре помогло.

ДЕСЯТЕРИЦЕЮ

Жив собі піп, і було в нього дев’ять корів. А йому хотілося, щоб у нього було десять. От пішов він до одного селянина та й каже:

— Дай мені свою корову, тобі бог десятерицею пошле.

Узяв піп корову. А селянин жде-жде — не шле бог десятерицею. Одного разу, коли попів наймит гнав з пасовища корови і селянинова корова зайшла у його двір, а за нею і всі попові, він узяв і загнав їх у свою загороду. От приходить піп та й каже:

— Віддай мені корови!

А селянин відказує:

— Це мені бог десятерицею послав.

РОЗБІЙНИК

Ішов чоловік з одного села в друге і ніс на плечах малу дитину, а під пахвою дві курки, що були цілим його маєтком. Прийшов до лісу, бо мусив переходити через ліс, а тут де не взявся розбійник та й до нього:

— Давай курки!

Чоловік каже:

— Як ти маєш серце відбирати їх у мене, коли то мій цілий маєток? То мій ґрунт і моя корова. Я лиш тоді дитину погодую добре, як курка знесе яйце.

Розбійник вислухав те і пустив селянина — не взяв курок.

Приходить селянин до села та й іде до попа, щоб охрестив йому дитину. Піп охрестив та й каже:

— Дай же мені тепер ті дві курки.

Селянин починає йому говорити: так і так, я бідний, в мене тих курок навіть розбійник не взяв.

— А що то мене обходить? Давай курки!

Мусив селянин дати. І так піп забрав те, чого розбійник не міг взяти.

АГРАРНИЙ СЕКРЕТАР І ПІП

В одному селі агітатор аграрної партії перед виборами влаштував збори, але селяни якось не дуже сходилися. Хитрий аграрний агітатор, щоби заснувати організацію, почав селянам обіцяти по 10 гектарів землі, хто вступить до його партії.

Дочувся про це піп, розмахався від хати до хати, обіцяючи по 20 і більше гектарів тому, хто вступить у партію християнсько-попівську, волошинівську.

Аграрний агітатор накинувся на попа:

— Чуєте, ви мечі робите конкуренцію! Звідки ж ви їм можете обіцяти по 20 гектарів землі?

— Гм! Гм! Та звідки ж?.. Та звідти ж, звідки й ви обіцяєте по десять гектарів, — відповідає божий слуга.

ЧОРТ ЗНАЙШОВ ВЕРШУ

Чорт знайшов вершу і, не знаючи, що воно таке, почав воду набирать… Набере, то воно й виллється.

— Це, — каже, — хоч попівські очі, хоч панська кишеня, бо тих нічим не наситиш, а панської кишені нічим не наповниш.

БІДА

Піп — Що іншого, пане аптекарю?

Аптекар: — Біда, дорогий приятелю. Якщо бог не нашле яку-небудь холеру чи тиф, то ми обидва станемо жебраками…

СКУПИЙ КСЬОНДЗ

Один ксьондз був такий скупий, що стан шукати собі таку наймичку, яка б зовсім не їла. Почула про це одна бідна наймичка, а була вона така, що дідька проведеш.

Зрадів ксьондз такій знахідці.

— І робить гарно, і не їсть.

Так і жила вона при цьому, їла так, щоб скупе око хазяїна ніколи не бачило, як їсть наймичка.

На старість у хворого ксьондза відобрало мову. Цим і скористалася наймичка: написала бумагу таку, що ксьондз залишив їй після себе майно та й побігла за іншим ксьондзом, щоб засвідчив згоду її господаря. Той прийшов, зайшли до хати.

Наймичка вперше за десять років взяла кусень калача і їсть. Прокинувся хворий і як угледів, що вона їсть, то очі йому на лоб полізли; він піднявся і, тикаючи пальцем на неї, замичав: «Ї-ї-й…», що значить їсть, і… помер.

А прибулий ксьондз подумав, що хворий стверджує цим рухом і мичанням перепис майна його наймичці,

Так одурила наймичка скупого ксьондза.

У НАЙМАХ У РАБИНА

Найняв наймита рабин. Питає наймит хазяїна:

— Що я повинен у вас робити, де і як жити?

А той повів його у свою хатину, показав перину і так солоденько промовив:

— Що в бідного рабина робити? От посидиш на цій перині і кінець одній днині.

Присів наймит і думає:

— Це ж рай мені за моє бідування… Так би довіку жити…

Та не встиг обернутися, бідолаха, як рабин убіг і облесливо так:

— Там зо двоє полін треба перерубати. Скоренько порубаєш, хай їм лихо, та тоді й спочивай собі любо й тихо.

Не встиг наймит дрова порубати, як хазяїн наказав їх поколоти й поскладати.

— От молодець… Тепер заповни водою ще оцю маленьку діжку, та й спи спокійно всю ніч.

Поки діжка рабинова повна стала, то й нічка темна настала. Думав бідний наймит тепер відпочити, як дружина рабина просить її волю виконати:

— Піди постережи хату мого брата…

Другого дня рабин кличе Івана, проклинає, що розуму в' Івана й на мачину немає:

— Така перина дурня чекала, а він додому в солому дав драла.

Лаявся і плювався він на Івана, що той від його перини п’ятами накивав і навіть плати не взяв.

ЦИГАН-МОНАХ

Прийшлося раз циганові так скрутно, що нічого їсти і взять ніде. Міркував він собі, міркував і надумався заступить у монастир, бо там і кормлять добре, і роботи нема ніякої. Припало йому заступить туди саме на масляну, і йому здалось дуже гарно там жить: і сьогодні млинці, і завтра млинці, і післязавтра теж, і так чотири дні. Прийшов піст, тягнуть уже цигана дрова рубать. Рубає він день з ранку до вечора, руба І другий, і третій, а їсти монахи не дають ані кришечки і самі нічого не їдять. На третій день, у обідню пору, сів циган на дривитень і жує соломину. А тут мимо його проходе ігумен і питає:

— Що ти тут робиш, раб божий?

— Та соломину жую, щоб не забуть, як добрі люди їдять!

— Потерпи, раб божий, завтра вже будемо їсти.

Після того настановили цигана в обход по монастирю чи що. То він приходе увечері до ігумена і каже:

— Уже в нас у монастирі один братчик з голоду окалубивсь!

А той йому:

— Не кажи так, кажи: «Волею божою один з нашої братії умре».

Циган на другий день приходе і докладує ігуменові:

— Волею божою один з нашої братії умре!

— Хто такий? — питає ігумен.

— Собака цепний!

Ігумен розсердився і вигнав цигана з монастиря. Іде наш циган, коли це назустріч йому чоловік веде собаку на обривочку.

— Здоров, добрий чоловіче!

— Здоров!

— Куди ти собаку тягнеш?

— Та до лісу: хочу завісить його!

— Не веди його до лісу, — каже циган, — веди його в монастир: він там сам здохне і тижня не переживе!

ЗНАЄМО ВАС, СВЯТИХ!

Наймитував Іван у попа, від зорі до зорі робив, а одержував копійки. А піп втішає:

— Не журися, Іване, що в мене ти тяжко працюєш і мало одержуєш. Зате я молюся богові, щоб тобі на тім світі ліпше було.

— Не віриться мені,— каже Іван, — щоб на тім світі краще було. Там також святий Петро скаже:

— Іване, засвіти сонце! Іване, загаси місяць! Іване, підмети небо! Іване, почисть зірки! Іване, нарви янголам яблук! Іване — туди, Іване — сюди, не дадуть мені й там ні хвилини спокою!

ЦИГАН ТА БАТЮШКА

Був собі один такий батюшка, що ото прийдуть робітники снідати, поснідають, він і каже:

— Сип їм заразом і обідати.

Поїдять вони ще трохи.

— Сип їм, — каже, — заразом і вечеряти.

А що вони вже там з’їдять? Ото поїдять заразом, він їх тоді цілий день на роботі і мордує, хіба який води одірветься напитися.

От і найнявсь до того батюшки циган. Уранці посідали снідати, поснідали.

— Сип, — каже батюшка, — тепер ще їм і обідать.

Пообідали попи.

— Давай же їм заразом і вечеряти.

Насипала наймичка і вечерять. Повечеряли вони,

— Ну, тепер, — каже піп, — ідіть на роботу.

— Е, — каже циган, — добрі люди як повечеряють, так і спати лягають.

Лягайте, хлопці!

ЯК БІДНЯК ВІДДЯЧИВ ПОПОВІ

Як на лихо, мій сусід Семен колись жив у сусідстві з попом Карпом. У попа був лютий собака — Лев звали. Лихий був. А піп такий жаднючий, що їсти собаці зовсім не давав. Терпів пес, а потім давай кури красти. Та не свої, а сусідські, бо своїх боявся. Пристеріг Семен і убив собаку. Розлютився піп і подав у суд на Семена, А суд царський. Захотів піп, щоб Семен замінив собаку і гавкав уночі, як собака, у попа, і суд учинив попівську волю.

Настав вечір. Сів під попівською хатою Семен, гавкає. А піп лежить і насміхається — знай, мов, як попівську собаку вбиватй. Почули про цей суд злодії, умовились все викрасти у попа. Цієї ночі не гавкав, а заливався Семен, а піп, чуючи, ще міцніше спав.

Ранком все волосся порвав піп на собі. Все покрали злодії. Люто накинувсь на Семена, чому не сказав.

— Та я ж гавкав, аж заливався, — відказав спокійно Семен, — а казати я не мав права, бо я собака.

Так бідняк віддячив попові.

ВАРТИЙ ДВОХ СОБАК

Отак зібралися якось селяни та й балакають:

— Хто не курить і не нюхає табаки, той не стоїть і собаки.

А піп, що тут був, і питає:

— То це і я, виходить, не стою?

А один йому й відповів:

— Е, ні, батюшко, ви стоїте двох собак та ще й добрих.

ЯК СЕЛЯНИН ПОПА ПРОВЧИВ

Було це за старих часів.

Везе якось один дядько попа кудись, а кобильчина в того дядька худа-худюча, нещасна, тільки кістки та шкура — сказано, бідняк. Ну, а піп гладкий, товстий, так пудів на вісім — одним словом, піп, як і всі попи, що на людських хлібах вигодовувались.

Ну, їдуть, а тут висока гора, та ще й грязько після дощу, важко кобильчині під гору вилізти. Дядько зліз з воза, а піп, сказано, як піп — ледачий, не хоче злазити.

Сидить така восьмипудова туша в рясі, а коняка з усіх сил моцюється, аж стогне, бідолашна, і ніяк на ту гору не видряпається з возом.

Аж їде навпроти другий селянин — молодий та кріп-кий. Зразу догадався, в чому тут справа. Зупинився, зняв люшню та до того дядька, що попа везе:

— А, такий-сякий, попався мені тепер?! А пам’ятаєш, як я віз попа, а ти мого попа почав люшнею бити? Тепер же я тобі віддячу!

Та з тими словами до попа, що розлігся на возі, та люшнею попа, та люшнею гіо спині, та по товстому череву, та ще й примовляє:

— А то знай, як мого попа бити, а то знай, як мого попа бити!

Піп бачить, що непереливки, та як завиє від болю, та з воза, та драла пішечки — в одну мить на гору вибіг.

А як дядько вже виїхав на гору, то піп і каже йому:

— Бачиш, Степане, який ти дурний. І нащо було тобі того попа зачіпати? А тепер тобі добре, як твого попа б’ють?

А дядько тільки всміхнувся.

ЯК БІДНИЙ СЕЛЯНИН ПОПА ПОЗБУВСЯ

Було це давно.

Їхав якось бідний селянин із села в місто. А шкапина в нього погана була — ледве-ледве тягне. Коли по дорозі піп сільський іде. А вредний піп був, завжди на мужицькі вози пхався. Сів піп на віз і їде.

Бідний селянин усе думає, як би його позбутися, щоб кобильчині легше було.

Тут піп питає:

— Куди це ти їдеш, Іване?

— У город, — каже.

— А чого?

— Та мене, — каже Іван, — собака скажений покусав, так їду до лікаря.

— Аз тобою ще нічого не було, Іване? — питає піп.

— Та не було, — каже Іван, а сам дивиться, як би його патлатого зігнати.

Аж ось у вибалку побачив калюжу. Тільки заїхали на середину її, Іван як кинеться на попа, як гавкне. А піп як полетить у калюжу та звідтіль і говорить:

— Ой, Іване, Іване, чого це ти тут сказився? Хоч би був на сухому!

А селянин за віжки та й поїхав собі далі. Уже без попа.

ЯК ФУРМАН ПОПА ПРОВЧИВ

Був собі піп, та такий скупий, що жалкував слугам навіть шматок хліба. От його фурман і вирішив провчити. Піп збирався саме в дорогу. Все взяв, а їсти забувся. А фурман, як виїздив з дому, взяв собі хліба і ковбаси та й повіз попа через ліс. їздив, їздив цілу добу, возив попа, ніби заблудився, а насправді він тільки так, аби той зголодався.

От вирішили вони під скиртою сіна заночувати, бо не видно було їхати. Фурман обгорнув хліб у солому, а ковбасу в сіно, пробивав сіно й солому писком і так їв.

— Що ти їси? — питає батюшка.

— А що, б я мав їсти, мушу їсти сіно з соломою.

— Дай-но мені трохи, — просить піп.

Фурман скрутив йому жмут сіна та й дає. Піп жував-жував, а потім і каже:

— Агій, я не можу їсти!

Ну, переночували, їдуть вже далі. Як виїхали на дорогу, здибали коршму. Зайшли. В коршмі дали їм кислого молока з хлібом, бо іншого не було що дати.

А як виходили відти, то піп пішов попереду, а фурман за ним. Корчмар надумавсь і кричить їм услід:

— Я ще маю маслянку, може, будете їсти?

А фурман ніби не дочув, та до попа:

— Ще має просянку, може, будете їсти?

Піп на те:

— Сіно м'якше, та й то я не їв, а то став би їсти просянку!

Як приїхали додому, вже піп і попоїв трохи; аж тут йде дівка по воду, а він і каже:

— Возьмн собі кавалок хліба в коновку, бо ти знаєш, коли йдеш, але не знаєш, коли вернеш.

ПРО ВЕЛИКОГО ГРІШНИКА

Було це давно-давно, коли ще люди ходили на панщину.

Іде чоловік полем, журиться:

— Великий я грішник. Що мені робити? А скоро й помирати треба. Мушу очистити свою душу.

І додумався чоловік, що піде до попа на сповідь.

— Коли висповідаюся, на серці мені буде легше. Може, святий бог і відпустить мої гріхи на цьому світі.

Як думав, так і вчинив. Зайшов до церкви, перехрестився, став навколішки і молиться.

Закінчилася відправа, люди розійшлися по домівках. А чоловік все ще перед іконостасом молиться.

Побачив чоловіка піп, підійшов до нього й питає:

— Що ти за один? Які маєш гріхи?

— Я, пане превелебний, великий грішник. Відколи живу на цім світі, я погубив дев’ятдесят дев’ять душ.

Піп зацікавився чоловіком, підійшов до нього ще ближче і почав розпитувати далі:

— Так, так. Ти забив дев’яносто дев’ять людей. Та які то були — бідні, багаті, чесні, нечесні?

— Я чесних і бідних людей не рушив, бо їх досить бог побив. Я спорядив на той світ багатих, котрі позабували про біду і сміялися над народом.

Коли пан превелебний почув ці слова, так розсердився, що аж почервонів.

— Ти страшний розбійник! Ти великий грішник. Я таких не сповідаю. Най тебе бог скарає на цьому світі за те, що ти чесних людей погубив!

Коли чоловік почув такі слова, скочив на ноги і грізно сказав:

— Пане превелебний! Я забив дев’ятдесят дев’ять чоловік, а тепер заб’ю ще й сотого! І най мене пан бог карає, як хоче! Бо й ви такий, як ті були!..

Піп так налякався, що аж зблід.

— Та… та… бог милостивий. Він відпустить тобі гріхи… Я тебе висповідаю. Але ти мусиш спокутувати свої гріхи! Заріжеш вола, знімеш з нього шкуру, з неї вчиниш собі мішок. До нього покладеш стільки цеглин, скільки душ ти погубив. І будеш носити їх доти, доки міх сам від себе не розпадеться.

Опришок послухав попа. Зшив собі з шкури мішок, поклав до нього дев’яносто дев’ять цеглин, узяв ношу на плечі й пішов по світу. Немало літ з ношею ходив, а мішок не розпадався.

Одного разу грішний чоловік ішов полем зажурений і здалека помітив людей, що на панщині робили.

Підійшов грішник ближче, дивиться, а під дичкою — колиска. Колиска велика, не дитинська, а люди по черзі підходять і колиску колишуть. Панський гайдук стоїть коло самої колиски і швакає людей. Коли один колише помалу, пан кричить, а гайдук б’є батогом! Другий колише швидко, пан кричить, щоб колисав помалу, а гайдук і тут б’є батогом.

Дивиться опришок на людську муку, дивується і хитає головою:

— Боже праведний! — подумав опришок. — Яке нещастя впало на людей! Люди голодні, босі, цураві, а він лежить без роботи і жури, а його ще й колишуть. Нема правди на землі! Господи, як терпиш таку несправедливість?

І розпалилося серце опришка лютим гнівом:

— Хоч як тяжко буде мені носити сто цеглин, але мушу визволити цих людей від муки.

Став біля колиски і сказав:

— Люди чесні! Дайте мені, аби я-го мало поколисав.

Заколисав розбійник паном, аж той вилетів на землю. Тут опришок ступив панові ногою на черевище й палицею так бахнув по голові, що надвоє розкололася,

І нараз шкіряний мішок розпався…

ЯК КАРМЕЛЮК ПАНА СПОВІДАВ

Був собі один пан, на вигляд дуже смирний-пресмирний, тихий-претихий, ласкавий-преласкавий. Все чинив облесно та з зітханням, та з поклоном, але люди боялися його гірш вогню, гірш чуми і мору лютого. Бо як тільки не вийде який сердега на роботу вчасно, то так і знай, ідо пришле пай економа, і тон забере у нього всього-на-всього одну чвертку манна! А не ви Гіде сердега другий раз, то вже половину, а як хто непослух вчинить, то всю хатню утвар забере.

А бити, лаяти — боронь боже!.. Та скільки-то горя з ним люди пізнали, скільки кривавих сліз пролилось, скільки сиріт безталанних лишилось…

І от поїхав той пан раз до церкви. Висповідався та й їде цугом назад, але в лісі чує — кричить щось іззаду. Оглядається — аж то дяк церковний біжить за ним та й кричить зачекати. Стримав пан коні, а дяк і каже йому, що так і так, ваша вельможність, забули отець-батюшка, які гріхи ви йому сповідали, то й послали мене навздогін, щоб ви сказали ще раз, бо їм треба відмолювати ваші гріхи. Ну пан і каже знов:

— Сподіваємося, щоб простив мі бог гріхи мої тяжкі, що я якось у святу п’ятницю масне в рота взяв, ще якось, нехотячи, кицечці моїй хвоста притис та ще фурману якось лайливе слово сказав.

— Ага, — каже дяк, — і то все, ваша вельможність?

— Все, — каже пан.

— Ага, — каже дяк, — то ви, ваша вельможність, забули ще один маленький грішок — то ваше багатство, що ви його із сліз сирітських збудували.

Та й раз із себе дяківську одежину, а пан як завидить, що це Кармелюк, та як наробить гвалту, а Кармелюк тоді — раз, бере одну тополину та й пригинає, бо сильний був, пригнув її та тоді мотузок панові на шию — р-раз! — та й каже:

— Ну піднімайтесь, ваша вельможність, там уже й решту гріхів здасте.

Та й пустив тополю догори. І тільки вітер свиснув.

ХТО МАЄ ВИСІТИ, ТОЙ НЕ ВТОНЕ

Їхав одного разу пан Зенон у місто і треба було йому переїздити річку по льоду. Діло було в кінці зими.

Лід провалився, і панові довелося б потонути, якби не люди з села, що збіглися на крик і врятували його.

Вбачаючи в цьому божу допомогу, гонористий пан вирішив віддячить «пану богу» за своє спасіння. На тому місці; де його витягли з річки, він наказав поставити величезного хреста з надписом:

«Бог папа під смерті позбавив,
Пан богу хреста поставів».

Та скоро на цьому хресті школярі дописали:

«Не бійся, дурний Зеноне,
Хто має висіти, той не втоне».

АБИ НЕ ПАН

— Тату, тату! Чорт до нас лізе в хату,

— Дурниця. Аби не пан.

ГІРШЕ ЗА ЧОРТА

Учитель. Скажи, Михайле, чи є що гірше за чорта?

Михайло. Є.

Учитель. Цікаво, а що?

Михайло. Екзекутор.

Учитель. А то чому?

Михайло. Бо в нас була корова, яка колола рогами й била. Мама все казали: «Аби тебе чорт узяв». Але він не хотів брати. А прийшов екзекутор, то таки взяв.

РОБІТНИЧА «МОЛИТВА»

Отче наш капітале, що живеш десь, як у чорта за пазухою, і світиться морда твоя, і діється воля твоя, бо що хочеш, те робиш. Відбираєш хліб наш насущний, викидаєш нас із фабрики, бо ми не можемо робити за таку платню, як ти нам даєш. І оставляєм довги наші, бо нема чим заплатити податки. Але введеш ти нас тим самим «во іскушеніє», і настане днина, як будеш голодний і потече тобі слина, а може, й червона. А ході ми «ізбавимося од лукавого». Амінь.

ЗБЕРЕМОСЯ МИ У ПОЛІ

Зберемося ми у полі,
Потолкуемо на волі.
Як покращить нашу долю,
Оту клятую неволю.

Хазяї нас ужимають
Та попи все оббирають,
Вони грошики збирають
Та все пеклом нас страхають.

Пекла ми не боїмося,
Щастя-долі доб’ємося,
Знищим гадів-поміщиків,
За свободу поб’ємося.

Скинемо того царата,
Ненависного нам ката,
Ой тоді вже наша воля,
І всміхнеться нам всім доля.

Сонце правди нам засяє,
Вже ніщо нас не злякає,
Треба тільки об’єднаться,
Ой, робітники ви, браття!

ЗАСВИСТАЛИ АРЕШТАНТИ

Засвистали арештанти,
Сидячи в тюрмиці;
Заплакали на свободі
Дівки й молодиці.

«Ой не плачте ви за нами,
Дуже не журіться,
Перестаньте ходить в церкву,
Богу не моліться».

«Ой, як же нам не журиться,—
Ми за вами скучаєм.
Ой як же нам не молиться,—
Як щастя не маєм».

«Ой, скільки ж ви не моліться,
А щастя не буде,
Доки у нас на престолі
Цар Микола буде».

Світе місяць над горою,
А сонця немає.
Цар Микола на престолі —
Порядку немає.

Він дворянство награждає,
А бідний клас обіжає.
А хто правди забажає,
То в тюрму саджає.

Посадив він нас у пекло,
А сам сидить в царстві.
О такі-то в нас порядки,
В нашім государстві.

ДОЛОЙ ПАНІВ, ДОЛОЙ ЦАРЯ!

Реве та стогне люд голодний,
Собі свободу добува.
Воює з ними цар негодний,
Всю землю кров’ю залива.
Козак лихий на тую пору
З нагайкой люто набіга,
Неначе демон у тім пеклі,
Людей він муча і терза.
А цар Микола — враг народний
Сидить, в віконце погляда
І похваляє труд козацький,
Вином і медом запива…
Бо він є панський цар негодний,
Панам він тільки догоджа,
Панам він тільки гарний, добрий,
Панів він тільки награжда.
Не раз народ просив в Миколи
Свободи, правди і землі,—
За це він тих штиками коле,
Потім закопує в землі.
Кого ж узнає із «цікавих»,
Того саджає він в тюрму,
Його продерже там чимало,
Мовчать приказує йому.
Попам — чортам довговолосим —
Велить людей він научать:
На світі жить як голим, босим,
Царя і віру почитать.
Та люди добре поумніли —
Уже не слухають попів.
«Долой царя!» — кричать щосили,
Кричать: «Долой усіх панів!»
Не треба нам царя Миколи,
З престолу ми його зіпхнем,
Напишем ми нові закони,
Нові порядки заведем.
Тоді настане для народа
Свобода, правда і земля.
Минеться тяжкая невзгода.
Долой панів, долой царя!

РЕВЕ ТА СТОГНЕ ЛЮД ГОЛОДНИЙ

Реве та стогне люд голодний,
Собі свободу добува.
Із ним воює цар негодний,
Всю землю кров’ю залива.
І дикий чечень на ту пору
Всюди з нагаем набігав,
Немов той демон в лютім пеклі
Людей він мучив-катував.
Так кров людська лилася довго,
Гадали, що прийшов кінець.
В надії бідного народу
З’явився пан Гапон-отець.
Повів просить в царя він хліба,
Та хліба їм той цар не дав.
А замість хліба — кулі, кулі,
Всю землю кров’ю обагряв.
Отой Гапон був ворог люду,
Народ єхидно обдурив —
Підвів його під кулемети,
Всю землю кров’ю затопив.

НАЇХАЛИ КАТИ В СЕЛО

Наїхали кати в село
Хати розвертати,
Найдорожчих товаришів
В кайдани кувати.
Закували товариша,
Каленика Жука,
Заплакала його мати,
Як сива голубка.
Ой, не тільки його мати
За ним заридала,—
Не одная дівчинонька
Тяженько зітхала.
Заставляли товариша
Хати розвертати,
Заставляли карбівкою
Збіжжя обливати.
А товариш не мав змоги
Оцьего робити,
Та й побрали кати гуми,
Та й почали бити.
І посікли йому плечі,
Поламали руки
Та й забрали товариша
На тяжкії муки.
Хто цього недобачає,
Що катюги роблять,
Хай придивиться пильніше,
То побачить добре.
І ти, боже святесенький,
Теж недобачаєш,
Бо, напевно, ти з катами
В одну дуду граєш.
Бо катюгам тим проклятим
Ми вже не дивуєм,—
Задля них ми на цім світі
Вже пекло готуєм.
Що тобі, стара святиньо,
То дивуєш дивом,
Напоїли тебе кати
Горілкою, пивом.
Ой коли б ти, святий боже.
Горем не впивався,
То над бідним ти народом
Більше б не знущався.

КРЕЙСАМТ З ПАНАМИ ТРИМАЄ

Крейсамт з панами тримає,
За нашу біду не знає.
Упомни се — не поможе…
Терпливості додай, боже!
Цісареві дай рекрути
І податки річні збути,
Бо як не даси — не постають,
Вівці, воли забирають.
І попи з нас шкуру деруть:
За похорон гроші беруть,
Уродив се — тра платити…
Уже нема відки жити.
Пан нас каже виганяти,
А окоман каже: «Бати!»
А як вийдеш на панщину:
— Роби, роби, сукин сину!
Лиш орендар нам статкує,
Бо горівки поборгує.
Як в неділю, так і в свято
Сидить в корчмі син і тато.
Про тото ми християни,
Бо на нас нема догани:
Хоть до корчми-с позбігаєм,
Все на бога погадаєм.
А ви, хлопці, любі, милі,
Хапайте сє до сокири,
Остріть коси, остріть вила —
Аж так пукне панська жила.

ПОКЛИК

Годі терпіти, годі стогнати,
Годі попам догоджати,
Годі вже їхні кишені глибокі
Щиро грішми насипати.
Гроші ті важко для нас добувати
У куркулів під штилями й силу останню свою віддавати
І в копійках, і книшами,
Їх годувати, самим погибати,
Діток маленьких морити,
Щоб цілий вік свій в темряві блукати
Й щастя земне їм прижити.
Всі вони досі гуляли й співали,
Горя людського не чули,
За панахиди свитини здирали
Та жили останні тягнули.
Чуєте, котяться хвилями громи,
Кличуть усіх повставати?!
Треба ж під прапором нашим червоним
Йти порятунку шукати.

УСТАВАЙТЕ, БРАТТЯ, БО ВЖЕ БІЛА ДНИНА

Уставайте, браття, бо вже біла днина,
Бо вже в нас ся появила дивная новина.
Уставай з постелі та пускай до хати,
Будем тобі пролетарську колядку співати.
Ми прийшли до тебе, брати комуністи,
Запитати, чи вписаний до виборчої листи?
Ми робочий голос не даймо в оренду,
Проганяймо посіпаків, рясу й реверенду!
Бо ті чорні круки все лише нас дурять,
Все нам товчуть хрін під носом, ладаном нас курять,
А ми собі, браття, держімося купи,
Та й берімо всі цапини у робочі руки!

ПАНАМ НЕ ПОМОЖУТЬ ХРЕСТИ І КАДИЛА

Вставай, господарю,
Та пускай до хати,
Будем тобі пролетарську
Колядку співати.

Ми тобі віншуєм
Жити у світлиці,
Аби твої діти їли
Білі паляниці.

Та аби так було,
Треба й тобі дбати:
Разом з класом робітничим
Проти панів стати.

Ми робочий голос
Не даймо в оренду,
Проганяймо всіх буржуїв,
Рясу й реверенду,

Бо ті чорні круки
Людей чесних дурять,
Все нам товчуть хрін під носом,
Ладаном нас курять.

Попи та владики
Бодай ся вдавили:
Вони хрестом розбивають
Робітничі сили.

Панам не поможуть
Хрести і кадила,
Бо змете їх з лиця землі
Робітнича сила.

МИ ХОЧЕМО НА ЗЕМЛІ ЦАРСТВО ЗБУДУВАТИ

Нам на небі попик наш
Царство обіцяє,
А сам його на землі
Уже днеська має.

Що там буде на тім світі —
Не треба нам знати.
Ми хочемо на землі
Царство збудувати.

ОЙ КОЛИСЬ МИ НА БАГАТИХ ТЯЖКО ПРАЦЮВАЛИ

Ой колись ми на багатих
Тяжко працювали,
Доста хліба в своїх хижах
Ніколи не мали.

Умішалися сльоза ми,
Кланялися богу,
Не хотів нам землі дати
Ні під єдпу ногу.

Лише правда Ленінона
Дала мені волю,
Загоїла мої рани,
Щоб не знав я болю.

ПРИСЛІВ’Я ТА ПРИКАЗКИ

У бога повір, то пан сам знайдеться.

В кого гроші, тому й боги хороші.

За кого пан, за того й бог.

Багатому і в пеклі добре.

Благослови, владико, дерти з бідного лико.

Коли б не піп та не пан, то не був би й мужик голоштан.

З божої волі продав штани, купив солі.

Багатий розмовляє з іконою, а вбогий з нуждою.

Все боже тільки багачам гоже.

Бог з бідного останнє здирає та багатого вдягає.

Багачеві бог зерно несе, а бідному половою очі засипає.

Бог знає, кому що подобає: панові гроші, а мужикові воші.

Багатий розмовляє з іконою, а вбогий — з нуждою.

Поклони б’є, а людям дихать не дає.

Обдирає стодоли, а покриває костьоли.

До церкви дзвонять і на панщину гонять.

Буде гарно на світі, як попові всипать, а пана засипать.

Піп гріхи взнавав та в поліцію передавав.

Один дзвін, що кайданний, що церковний.

Слова попа — як у брата, діла ж його — як у ката.

За чужу кривавицю купив у церкву плащаницю.

У церкві пан хлопові братом, а поза церквою гіркеньким катом,

У попа душа божа, а тіло панське.

І попи і пани одного поля бур’яни.

Поміщик та піп — одного гніздечка птиці.

Піп і пан — то одно.

Піп та куркуль — пара коней до масті,

Попова ряса й багатієва каса переплітаються,

Попівські очі, а панська кишеня.

Піп грішників сповідає, а поліція все знає.

Щоб не сповідався б, в острог не попався б.

Пан і бог — геть обох.

ДО ЩАСТЯ ДОРОГА — БЕЗ ПОПА І БОГА

Так годі спать! Виходьте на дорогу!

Людині гімн, Людині, а не богу!

Майбутньому всю душу — славний дарі

П. ТИЧИНА

ЯК ТРЕБА ДЗВОНИТИ

Виліз дзвонар на дзвіницю та й дзвонить на вечерню. Дзвонить, дзвонить, може, вже з годину, а люди не йдуть до церкви, хоч гвалт кричи. Подумав трохи дзвонар, та як влупить на сполох, то люди з усіх кінців села й побігли до церкви. Хоч і диму ніякого не видно, а дзвін реве як несамовитий.

Аж прибігає піп та дзвонаря за рукав:

— Що це ти калатаєш, як оглашенний? Де горить?

— Батюшко, це ми з вами горимо. Ви ж самі бачите, що добром до церкви ніхто не йде. От я врізав такої, що всі прибіжать. Тепер ваше діло церкву відчиняти та службу божу правити.

ЯК ШЕВЧЕНКО ЦЕРКВУ РИСУВАВ

Діялось це ще тоді, коли завітав був до нас на Україну Шевченко. Був, знать, приказ йому такий даний, щоб ото зрисувати церкву нашу. Отож розіслав він свою свитину поблизу церкви та й рисує собі. Скоро чи довго по тому підходить до нього таки ж наш панотець з матушкою та й мовить Тарасові:

— А що це ти робиш, страннику божий? Чи знаєш, храм божий єсть це і да ніхто не посмій гріхоприступничати над обителлю божою.

Вислухав Шевченко оту проповідь та й мовить:

— А це, батюшко, я рисую церкву, бо скоро люди знесуть всі обителі божі, а вам і пам’ятки не залишиться.

По цім слові піп як тупне ногою, як ударить своєю патерицею об землю та як закричить:

— Та як смієш сіє нарікати! Та я тебе до губернії, а то і до самого царя-батюшки за таке богохульствіє спроваджу.

А Шевченко йому на це таки спокійно:

— Бог вам на поміч в цих благородних трудах.

Піп далі не міг слухати і аж бігом потряс рясами з попадею до волості, а Шевченко свитину на плечі та й гайда в путь. Куди тоді він пішов, ніхто не відає, тільки пізніше говорили, що десь у Києві бачили нарисовану церкву нашу. Кажуть, то і є та церква, що її Шевченко рисував.

Правду ж ото сказав Шевченко — забули люди храми та церкви, не моляться богу. Ото був великий чоловік — усе знав він.

ПОРТРЕТ ДЯКА БОГОРСЬКОГО

До дяка Богорського з’їхалися гості: дяки, диякони. Вони пили горілку та вихвалялися, хто чим міг.

Лисянський дячок вихваляв свою церкву, яку дуже гарно розмалювали його малярі.

А Богорський і каже йому:

— Що ти хвалишся своїми малярами? У мене свій маляр росте — Тарас. Він що побачить, те і намалює. Ось гляньте…

З цими словами п’яний Богорський поліз за ікону і витяг аркуш паперу. Всі як глянули, то так і покотились зо сміху: на листку був намальований п’яний Богорський, що, переступаючи через перелаз, зачепився за кілок і впав, а до нього збіглися собаки і морду лижуть.

— Здорово намалював Тарас, гарний портрет. Ти подякуй Тарасові,— говорили гості Богорському.

Як розібрався дяк у чому справа, то й хміль пройшов. Розізлився страшенно. А потім тяжко побив малого Тараса. Не стерпів цих знущань Шевченко і скоро втік від Богорського.

ШЕВЧЕНКО МІЖ СЕЛЯНАМИ

Коли ото приїхав Шевченко на Україну, так увесь час із селянами і жив. Ходив до них у поле і додому та все учив уму-розуму. Ось одного разу селянин і запитав його, звідки ото все на землі узялося, хто дав його все. Тарас відповів, що усе життя посилає сонце, що сира мати-земля дає.

Аж саме тоді підійшов наш сільський дячок та і почув цю розмову. Подивився він на Шевченка скоса та й до селян:

— Не слухайте' його. Усе, що є на землі, то це нам бог послав і посилає.

Він ще щось хотів сказати, та Тарас йому в одвіт:

— Ні, бог тільки послав і посилає на землю таких дурнів, як ти.

І з цими словами Шевченко пішов від гурту.

Як то вже ми сміялись, то я й передати не можу, а дячок, діставши такого облизня, ковіньку під пахву та й гайда додому.

То-то був смілий чоловік наш Шевченко.

І БОГ НЕ ДОПОМІГ

Коли народам Росії набридла війна, то вони послали до бога депутацію, щоб він припинив війну.

Депутація добралася до неба, до бога.

— Так і так, — говорять вони, — набридла народам війна, просимо вашої вседержательської ласки припинити війну.

Але бог сказав цій депутації:

— Я старий, вже нічим допомогти не можу. Я такий старий, що до землі не доберуся. Ви підіть, — каже бог, — до Ісуса, може, той щось допоможе.

Пішла депутація до Ісуса. І знов розповідає:

— Так і так, прислав нас сам бог до вас. Може, допоможете війну припинити.

Але Ісус не хоче допомогти людям і каже:

— Я не можу. Мені зараз 33 роки, і коли я піду вам на допомогу, то мене можуть там па землі мобілізувати, а я воювати не хочу. Підіть краще до пророка Іллі, може, той щось допоможе.

Пішла депутація до Іллі.

Знову так і так, говорять вони, були в бога, в Ісуса, — відмовили нам. Прийшли до вас, допоможіть нам.

Але він сказав:

— Е, я старий. Пішки не дійду. Я кіньми з бричкою їжджу по небу, а на землю не рискую, бо там реквізують.

Бачить депутація, що нічого не буде на небі і вирішила вернутися на землю без допомоги. А коли депутація повернулася на землю, то розказала всім людям, щоб не ждали ніякої допомоги з неба, бо все даремно. На небі не хочуть припинити війну. Тоді люди взялися за розум. Самі поклали край війні, розігнали всіх панів і підпанків, встановили свою владу на землі, тобто зробили лад такий, який потрібний народові.

А тих, хто хоче війни, жде те, чого зазнали пани в Росії в 1917 році.

НЕБЕСНА АГІТАЦІЯ

Якось послав бог на землю ангела провести божественну агітацію. Прилетів він і потрапив до одного колгоспника, а той саме дрова рубав серед двору. От ангел і каже:

— Знаєш, раб божий, мене послав бог до тебе із миром (олія священна).

А дядько і каже:

— Та і я ж не з боєм до тебе. Кажи, що таке?

— Увєруй господу богу, приблизись до царства небесного!

А дядько:

— Хе-хе-хе! Як же я приблизюсь! Що я — крила маю, так як ти, чи верхи на тебе сяду та полечу?!

— Не согрішай, раб божий, не тіло твоє нужно, а душа! А дядько саме одрубав замашну поліняку та як крикне:

— Так ти душу з мене хочеш узяти?!

Та як уцуркає його по спині, так він аж крила розставив та хотів щось сказати, а лялько вдруге, та він насилу вирвався, а дядько тоді і каже сам собі:

— Прийшов з миром, а пішов з боєм.

ДЯКУЙТЕ РОЗЗЯВІ

Одна бабуся знайшла на дорозі карбованая та й каже своїй сусідці:

— А ти кажеш, що бога на світі немає. Дякуючи йому, я й знайшла оці гроші.

— Смішні ви, бабусю, — відповідає та, — не богові дякуйте за це, а роззяві.

БОГ НЕ РОЗБЕРЕ

Старенька бабуня дала в автобусі гроші на квиток. Кондуктор щось повертів той гривеник у руках та й каже:

— Викиньте ці гроші, вони старі.

— Чого б це я викидала гроші?! Згодяться до церкви, там і вкину в скарбоньку, піп не роздивиться, а богові однаково, він і не розбере, старі вони чи нові.

КОЛИ КРИНИЦІ СВЯТИТИ

Сидять учні духовної семінарії на уроці. Викладач навчає їх, як треба під час посухи криниці святити, щоб дощ був. Наводить приклади.

Схопився один:

— Отець Миколай, а що робити, коли святиш, святиш криниці, а дощу нема?

Глипнув той на нього понад окулярами:

— А що, ви не зможете барометра купити? Який же дурень піде святити криниці, коли стрілка барометра на посуху стоїть? Ясно?

ОСУЧАСНИВ

Один піп все страшив людей, що їх за гріхи бог і святий Ілля покарають.

— Грім уб’є кожного грішника! — закінчив піп своє казання.

— А може, й не вб’є,— каже на те один чоловік. — Адже всюди громовідводи поставлено.

Піп не знав, що на те казати. Але до другої неділі придумав. На казанні довго говорив про те, що всі люди грішні перед богом, і закінчив словами:

— Кайтеся, люди! Бо електрика уб’є кожного грішника!

ЩОБ ГУРКОТІЛО

— Що не кажіть, батюшко, а на сучасну техніку дивлячись наша церква таки плентається в хвості. От візьміть Іллю-громовика. Намальований він на колісниці. Краще посадили б його на ракету.

— То ви не додумали до кінця. Від ракети буде тільки свист, а нам треба, щоб гуркотіло.

З РОБОТИ ЗНІМУТЬ

Хлопчик років п’яти бував на зборах і чув, що за шкоду знімають людей з роботи.

Якось пройшла велика буря. На городі вітер повалив соняшники, виложив картоплю, поламав у саду дерева. Старенька бабуся ранком дивиться у вікно і журиться:

— Боже, боже! Скільки ти шкоди наробив людям, скільки добра попсував.

Внук прокинувся, слухає і заспокоює:

— Бабусю, не журіться, його за це з роботи знімуть.

БОГ НА ПЕНСІЇ

Запитує онучка бабусю:

— Скажи, а бог є?

— Є,— відказує бабуся.

— А він сильний?

— Так, він всемогутній!

— Так чому ж він наші супутники і космічні кораблі не поскидав звідти?

— Він прогнівався на людей і нічого не хоче робити, — відказує бабуся.

— А, я знаю! — зраділа Оленка. — Він уже став старий і пішов на пенсію, як наш дідусь!

ПОКЛОНИ БИЛА

— Що це у вас з головою? — запитав лікар хвору. Вчора приходили до мене з обвареною рукою, а тепер і голова, бачу, перев’язана. Що сталося?

— Та це я в церкві поклони богові била, щоб рука швидше загоїлась.

СВЯТІ МОЩІ

Ченцеві в одній церкві показали голову св. Івана Хрестителя. Чернець поцілував голову й сказав:

— Слава богу, то вже шоста його голова, яку мені довелося цілувати!

У ЦЕРКВІ

— Панотче! Ви бачили? Скоро почнуть люди сходитись, а наша божа мати не плаче! — доповідає дяк.

— У! — сердиться піп. — Знову якийсь чорт воду відключив.

ЛЮТИЙ ВОРОГ

Стоїть коло плоту піп і дивиться на вулицю лютими очима. Підходить до нього дячок і питає:

— На кого це ви, батюшко, так «ласкаво» дивитесь?

— Та он пішов наш лікар… Вже три дні я чекаю, що від баби Горпини пришлють за мною соборувати, а він, триклятий, узяв і вилікував її.

УЧИТЕЛЬ АРИФМЕТИКИ

— Мамо, а що, той дядя вчитель арифметики?

— А звідки ти взяв це, синку?

— То чому ж у нього плюс на грудях, ще й на ланцюжку?

ЧОРТ НЕСЕ ПОПА

Глянула жінка у вікно й каже до матері:

— Ой лихо, чорт попа несе до нас.

А її дочка, років чотирьох либонь, вибила назустріч попові, довго приглядалася до нього, а тоді й питає його:

— Ви піп? А до ж чорт?

— Який чорт, дитино? — здивовано питає він.

— А чого ж мати дивилася у вікно і казала бабусі, що вас до нас несе чорт.

ЗВИЧКА

Якось піп питає студента:

— Ви вірите в чудеса?

Студент відповідає:

— У природі чудес немає.

— А ось вам приклад: з високої дзвіниці впав чоловік і залишився живим. Це що таке, не чудо?

Студент відповідає:

— Ні, просто випадок!

— Припустимо. Цей же чоловік другий раз вилазить на дзвіницю, падає і знову залишається живим. Це по-вашому не чудо?

— Ні, просто совпаденіє.

— Припустимо! А ось цей чоловік третій раз вилазить на дзвіницю, падає і знову залишається живим. Це що по-вашому, чорт вас візьми, чудо чи ні?

— Просто звичка!

ГРІШНИК

На сповіді піп запитує дідуся:

— Грішний?

— У мене, батюшко, гріхів нема. Баба моя грішниця. — А що вона зробила?

— Я викинув образи з кімнати, а баба спалила їх.

НЕ БУЛО КОМУ РЯТУВАТИ

Якось тонув піп і став репетувати:

— Рятуйте, хто в бога вірує!

І потонув…

— Та чому ж ніхто не рятував?

— Не було віруючих.

НЕ ВИСТАЧИТЬ ДУРНІВ

— Скажіть, тату, ким би ви хотіли мене бачити після того, як я закінчу середню школу?

— Вчись, синку, на попа. Подивись он на нашого отця Василія. Хіба йому погано живеться?

— Н, ні. На попа не хочу, бо на мій вік не вистачить дурнів.

ЯК НЕ СТАЛО БОГА Й ЧОРТА

Перестали наші колгоспники вірити в бога. Церкву закрили і замість неї побудували колбуд. Всі богомільні стали тепер активними членами гуртка безбожників. В колгоспі з кожним роком та все кращі наслідки господарювання…

Якось в черговому тиражі одна бувша богомільна бабуся, тепер безбожниця, на свою облігацію виграла 3000 карбованців. І ось пізно ввечері, коли бабуся вже мала лягать спати, почувся стук у двері, і на порозі з’явилась невідома людина, а позад неї щось зовсім не схоже на людину. Не привітавшись, людина почала лагідним голосом:

— Давай, бабо, гроші, бо чорт на небо не пускає…

І бабуся узнала, що перед нею сам бог, що попався в руки чортові, а той не пускає його на небо.

— Я їх в ощадкасу здала, — відповіла бабуся.

— Давай, бабо, гроші, бо чорт на небо не пускає,— почулося знову. — Як не даси, то я тебе тяжко покараю за це.

А чорт у сінях все ногою туп-туп, туп-туп.

— Господоньку мій милосердний, пождіть же ви до завтрого, я вже завтра сходжу в ощадкасу і принесу гроші, а ви тоді прийдете, І я вам їх віддам, коли вже таке.

На цьому і розійшлися.

Другого дня ранком, нікому нічого не кажучи, пішла бабуся до району, але не в ощадкасу, а в міліцію. Розповівши про все, вона пізно ввечері поверталася додому разом з кількома міліціонерами.

В цей час бог і чорт влізли до бабусі в хату і стали ждати, поки та прийде з грішми.

Не встигла бабуся ще ввійти до хати, як перед нею з’явились, мов з під землі виросли, бог і чорт.

— Давай, бабо, гро… — і не доказали, бо в цей час в дверях з’явились два міліціонери.

Коли ж зняли маски з цих «святих», то виявилось, що це піп і колишній сільський куркуль.

Отак з того часу не стало вже ні бога, ні чорта, і живем ми спокійно.

СВЯТИЙ ІЛЛЯ

Був у нашому селі дуже набожний чоловік. Ільком звали. Служив він при церкві паламарем, а як віра в бога почала занепадати, то й до чудодійства вдався. Дуже вже хотілося чоловікові врятувати набожність на селі: жив же з цього.

І хоч займав він невелику посаду, проте, видно, перепадало на його долю чимало…

Викопав отой Ілько підземний хід у церкву і давай щоразу там десь годині о дванадцятій ночі чудеса витворяти.

Довідались про це наші сільські парубки, а особливо отой Данько Семишкур. Був він комсомолець і взагалі хлопець такий, що самого чорта за хвоста на руку намотає. Якось він і каже:

— Я того божого сина відучу, як людей посеред ночі залякувати. Іч, пророк який мені знайшовся!

А в селі, треба сказати, люд загомонів про «чудеса» церковні… світопреставленіє, про суд божий… Одним словом, нісенітниця покотилась селом;

Одного вечора Данько пробрався завидна до церкви, заліз на хори і добренько заховався. Ще й мотузку з собою прихопив. Сидить, чекає.

Враз чує: чалап… чалап… Іде хтось. Сірник — чирк! Бачить Данько — Ілля. Свічки світить. Стає навколішки — і пішов:

— Отче наш, іже єси…

Довго отак читав усякі молитви, а тоді:

— Господи, прийми мою вірну душу, врятуй мене, раба твого, від комсомольців. Жити через них не можу на селі. Сміються з віровчення твого, халамидники! Всякі лекції проводять у клубі й по бригадних хатах… Хімічеські сперименти. Ікони самі обновлюють, без тебе, господи! Врятуй мене, боже!..

«Я тебе врятую», — думає Данько.

І почув раптом Ілько «глас божий»:

— Ілля, лізь на небо!..

Як почув він — закам’янів, так злякався. Мимрить щось собі під ніс, тільки й чути:

— Не достоїн, господи… Не достоїм…

Коли це через деякий час знову роздається глас та ще й — о диво! — мотузка повільно спускається…

— Не достоїн, господи!.. — хреститься і аж скавучить Ілля. А сам думає: «Спробуй з богом не погодься, не полізь — зразу може й грім влупити. З ним жарти куці. Ну, як скаже втретє,— полізу. Що буде — хай буде!»

— Ілля, лізь на небо!..

— Та полізу, господи, раз уподобав ти грішну душу мою. — І обома руками взявся за кінець мотузки. Тільки взявся — чує, що возноситься догори. Від страху й очі заплющив, у думках із світом прощається. А «сила божа» його щодуху на небо пре. Правда, мотузка в Дань-ка була гнилувата, а паламар важкенький. Тягнув Данько, тягнув, а як Ілля був на висоті десь метрів з п’ять, — мотузка як урветься, Ілля як торохне на підлогу, як закричить на всю церкву.

— Я казав, сто чортів тобі у печінку, що не достоїн! А він — лізь та й лізь, щоб тобі очі повилазили!

З тієї ночі церква в нашому селі назавжди спустіла. Останній «набожний» чоловік втратив віру в бога, дарма, що його й понині звуть «чоловіком божим».

НОВА РАДІСТЬ СТАЛА

Нова радість стала,
Яка не бувала:
Зірка ясна п’ятикутна
На весь світ засяла.

Упали вівтарі,
Покотилися царі —
Слава люду робочому,
Чабанам, шахтарям!

Пора, господарю,
Усе зрозуміти:
Що Христос є для панів,
Щоби нас дурити.
П’ятикутна зірка
Путь нам возсіяла,
Піднімає мільйони
Проти капіталу.

НАШ ПІП НЕ СПИТЬ І НЕ ДРІМАЄ

Наш піп не спить і не дрімає,
Кайдани він для нас кує,
Із куркулем про щось гадає
Та уночі, мов тінь, снує.
Попам не вигідно прибутки.
Через безвірників втрачать
І їм кортить, ніяк не в шутку,
Щоб нам у праці помішать.

Приспів:
Вже година настала,
Щоб не вірить богам.
Ми світ старий розвалим,
Не треба спати нам!

Попам пора б уже в одставку,
Бо віра в пекло пропада,
І замість повної карнавки
На зміну прийде їм біда.
Зросте наука незабаром,
І світ подужа темряву,
Тоді попи вже так задаром
На наших шиях не вживуть.

Приспів:
Вже година настала,
Щоб не вірить богам.
Ми світ старий розвалим,
Не треба спати нам!

ОЙ ЗЛЕТІЛИСЬ ЧОРНІ КРУКИ

Ой злетілись чорні круки
На нашу Вкраїну,
Та не будете клювати —
Йти вам до загину!

Зеленіє в полі жито.
Ячмінь і овес…
Буде тебе теж розбито,
Денікіне-пес.

Загукали серед ночі
По селу сичі;
Тікали від партизанів
У степ паничі.

А наш піп молився богу,
Щоб панам послав підмогу,
Та мольба не помогла,
І сам піп утік з села.

І ПІП, І КСЬОНДЗ, І РАБИН

І піп, і ксьондз, і рабин
В один співають глас,
Що місце нам на небі,
А світ цей не для нас.

Приспів:
Для бідних і трудящих
Земля віднині рай.
А всі попи й буржуї —
На небо вилітай!

І піп, і ксьондз, і рабин —
Великі брехуни,
Щоб добре в світі жити,
Про рай кричать вони.

Приспів.
І піп, і ксьондз, і рабин —
Прислужники богів,
Псарі царів жорстоких,
Лакеї буржуїв.

Приспів.
За свіжу паляницю,
За кусень ковбаси
Ти, попе довгополий,
І матір продаси.

Приспів.
Ми, вільні комсомольці,
Богів не визнаєм
І всю їх чорну зграю
Від себе проженем.

Приспів:
Для бідних і трудящих
Земля віднині рай,
А всі попи й буржуї —
На небо вилітай!

СПОГАДАЙМО, РІДНИЙ БРАТЕ

Спогадаймо, рідний брате,
Як робили ми в панів,
У попів, дяків проклятих
І в багатих куркулів.

Заробляли в пана хліба
За двадцятий житній сніп.
Робить дурно заставляли
Куркуляка, дяк і піп.

Ти у пана робив гірко,
Я в попа худобу пас.
Заробили стільки хліба,
Що якраз на парастас.
Ціле літо піп із паном
Заставляли — йди роби,
А на зиму проганяли,
Куди хочеш, туди йди.

Мали лиш одну хатину,
Ані клаптика землі,
Наробились нами гірко
Пани, попи й куркулі.

Насміхалися з нас, брате,
Називали, як хто хтів.
Так раніш жилося бідним,
Що служили в глитаїв.

Спогадаймо, рідний брате,
Як ми йшли панам служить,
А тепер ми у колгоспі
Почали заможно жить.

ОХ КОЛИСЬ МЕНЕ УЧИЛИ

Ох колись мене учили,
На коліна становили
І гороху підсипали,
За чуприну цупко брали.
Наче богу я молився,
На учителя дивився,
Тільки «Вірую» не знав —
Так лінійки вчитель дав.
Про царя усе співали,
Роти дуже роззявляли.
Як учитель закричить,
Так у серці заболить.
Піп щодня усе твердив
І отруту в душу лив:
— Учіть, дітки, закон божий,
То й господь вам допоможе.
А тепер ми вже безбожні —
Всі колгоспники заможні.

КОЛИСЬ

Колись було у неділю
Чути в церкві дзвони,
Люди всі туди ішли
Слухать забобони.

Старі, малі і підлітки —
Всі туди збирались
І попові-брехунові
Усі поклонялись,

Піп же людям розказував
Про бога святого,
Брехав людям що попало,
Бо він жив із того.

ПРО СТАРЕ І НОВЕ

Як згадаєм про старе,
То аж смішно стане,
Як ходили просить бога
З святими хрестами.

І до церкви ми ішли,
І воду святили,
Щоб боги нас пожаліли
Та хліба вродили.

І ми вірили попам,
Що вони брехали,
Доки взнали їх брехню,
Та й з села прогнали.

ВІРШ ПРО ПОПІВ

Я зостався сиротою,
Сам, як палець, змалку жив
І в святош земних лукавих
Довго-довго я служив.
Я малий був, а все бачив,
Як піп нас усіх дурачив,
Просто в вічі нам сміявся,
Бо нікого не боявся.
Тоді їхня була влада,
Піп кадилом пускав ладан,
А попи були пани
І знущались з нас вони.
Усе богом нас дурили
Та до церкви всіх манили,
Щоб ми богу там молились
Та на попа щоб дивились,
Що багато грошей має
(Бо у нас їх забирає).
Потім в церкві все співає:
«Отче наш» —
Живе добре цар наш!
«Іже єси» —
А ти, бідняк, з хроном борщ їси.
«Да святиться» —
Нам за дохід треба моляться,
Щось же треба говорить,
Щоб несли, треба дурить.
А народ попу все вірить
Та до церкви кроки мірить —
Повна церква їх наб’ється,
А піп ходить та сміється.
Наколотить юшки в чашу
І громаду дурить нашу:
Губи юшкою помаже,
А тоді «заплати», каже.
Нема грошей, не заплатиш,
То й по лобі ще у хватиш.
Він нікого не боїться,
Бо були «великі ліца».
Вони право таке мали,
Що з усіх нас шкуру драли.
Підтримували паноту,
Селян гнали на роботу.
Я один момент впустив,
Як піп дітей ще хрестив,
Як народ він туманив,
Гроші й кури з них манив.
Було, дитя в воду вмоче
Та ще й плати за те хоче.
А на лобі хрест намаже —
«Заплати», до кума каже.
Кум вийма з кармана гроші,
Дає попу на галоші.
«Ану, ти, кума, труси,
На пальто мені даси».
Кума гроші вмить шукає,
Оддає усі, що має,
Він говорить: «Це не все,
А ще ж баба принесе».
Коли баба несе гуся, — —
Тепер звать дитя Маруся,
Бо як малі даєш гроші,
То імена нехороші.
От хорошая бабуся
Принесла для бога гуся:
«Треба пляшечку купить,
То я буду з богом пить».
Отак попи говорили
Та народ усе дурили,
Самі й бога не боялись,
Бо з народу все знущались,
І попівські злії душі
Мняли в школі нас за вуші,
Лобами об парту били,
Щоб ми в школу не ходили,
Щоб в темноті пробували
І на обман піддавались.

ЗВІДКИ ДЕНЬ УЗЯВСЯ

Був я ще парубчаком,
Раз попа спитався:
— Розкажіть мені про те,
Звідки світ узявся.
— Тиждень лиш господь робив
(Слухай ти, Омельку!).
В перший день він істворив
Небо та земельку.
А на другий відділив
Водицю від суші…
Я хапаю всі слова,
Насторожив уші.
— А на п’ятім, — каже піп, —
Сонце, місяць, зорі.
І з’явились відтоді
День і ніч надворі…
— Вже чотири дні творив,—
Я аж засміявся,—
Ще і сонця не було,—
Звідки ж день узявся?!

ЯК БОГ ТВОРИВ СОБІ СИНА

Споконвіку так ведеться,
Що бог з чортом також б’ється,
От якось раз в хвилю бою
Чорт спіймав творця рукою,
Мав до нього злість велику
І набив старому пику.
Ніс у бога — як пампушка,
А з-під носа капа юшка…
Бог поклявся в ту ж хвилину
Істворить собі дитину.
Син для бога — допомога,
Він чортяці скрутить рога.
Ну, бог, певно, не людина,
Щоб йому створити сина,
Довго думати не треба —
Він творець землі і неба.
Крикне: — Сину, не барися,
В дві секунди народися!
І раптово — хоч з коліна —
Дума він здобути сина.
— Хай синок для мене буде! —
Гукнув бог на повні груди.
Все навколо задрижало,
Та потуг цих вийшло мало…
Тоді бог ступив до глини
І зліпив із неї сина.
Син, як син, лише без рухів.
І почав він в нього дмухать.
Дмухав, бідний, до півночі,
Аж з-під лоба лізли очі,
А синок не ворушився,
І бог врешті зажурився!
«Я ж могутній був всезнайка,
А тепер ослабла гайка»,
Так і бог не май би сина,
Якби в поміч не людина,
Що і втішила старого —
Настаралася для нього…
Бог мерщій роздув кадила
І послав з небес Гаврила
До Марії сповістити,
Хай готується родити…
А поки в церквах торочать,
Людям голови морочать,
Що Ісус родивсь від духа —
Без ума той, що це слуха,
Бо брехня ото все, казка.
Ну, скажіть нам тут, будь ласка,
Чом Марія ота зразу
Не родила по наказу?
Треба ж було їй чекати
Й дев’ять місяців таскати
В своїм чреві бога-сина…
Де ж тут в біса божа сила?!

КОСИВ ЖИТО ЧОЛОВІК

Косив жито чоловік,
А жінка в’язала,
Пов'язавши у снопи,
Та й у копи склали.
Стоять копи на току,
Жито просихає,
А тим часом чоловік
Ціпа оглядає.
Чи капиці підлатать,
Чи ув’язь змінити,
Чи бич може розколовся,
Нового вчепити.
Налагодив Іван ціп,
Галушок наївся
Та й на спаса молотить
Жито заходився.
Крутить Іван важкий ціп,
Аж дубовий бич свистить,
Коли чує — в небесах
Наче птах якийсь летить.
Снопів десять змолотив
Та й ще розстилає,
Коли бачить — аж на тік
Дивний птах сідає.
Став на ноги, крила склав
Та й давай кричати:
— Що ж ти, шибеник, забув,
Що сьогодні свято?
— А ти що таке за птах?
Чого розкричався?
Тебе хто сюди послав,
Відкіля ти взявся?
— Я архангел Гавриїл! —
Закричав Гаврило.—
Тебе буду я карать,
Бузувірна сило!
Мене бог з небес послав,
Щоб тебе карати,
Щоб ти вдруге пам’ятав,
Коли яке свято.
— Тихо, тихо, я прошу,
Не кричи, Гаврило,
Бо я цфпом як дирну,
То одлетять крила.
Піднімає Іван ціп,
Щоб гильнуть як треба,
Святий крилами махнув
І чкурнув до неба.
А на небі цих святих
Ціла верениця.
Там ще з крилами сидять,
Літають, як птиці.
Очі в кожного блищать,
Обличчя червоні,
Між собою щось кричать,
Мов на дощ ворони.
Той трубу в руках держить,
Знать, буде трубити,
Той ковінькою маха,
Має когось бити.
На столах стоять пляшки
Ще й пундики різні,
Павло з пляшки налива
В келихи залізні,
А на вищому стільці
Сам бог возсідає,
Йому келих золотий
Петро наливає.
Випив келихів два-три,
Кивнув головою,—
Вмить до нього підлетів
Отой, що з трубою:
— Що накажете робить,
Всемогущий царю?
Чи на суд уже трубить,
Грішникам на кару?
— Почекай лишень трубить,
Бо ще ранувато,
Бачиш — келих мій пустий,
Нічим наливати.
Що в коморі в тебе є,
Давай, вражий сину,
Та горілки, не вина,
Неси четвертину,
Святий знітивсь та й бігом
Аж до комірчини,
Приніс богу перваку
Цілу четвертину.
Бог понюхав, гучно чхнув,
Став носом крутити.
— Нумо, Петре, наливай,
Я боюсь розлити.
Петро в руки пляшку взяв
Та й став наливати.
Дзвінко келихи дзвенять,
Всі давай співати:
«Ми на небі, не в шинку,
Будем пить горілку,
З нами бог, сам дух святий,
Нумо, Павле, ще налий!»
Павло хлопець не скупий,
Любить веселиться,
Наливає —аж на стіл
Ллється через вінця.
Так на небі, як і ми,
Святі бенкетують,
З молодицями гуртом
Співають, танцюють.

ПРО АДАМА, ЄВУ Й РАЙ

Іноді бува згадаєш,
Як штани собі латаєш,
Про Адама, Єву й рай,
Як жилося їм — гай-гай!

Вони голі там ходили,
На дурницю їли, пили,
Ні звірюк, ані собак
Не боялися ніяк.

Щоб законів не ламали
Та щоб яблучок не крали,
Може й ми б отам були,
Може б всі в раю жили…

Ну та, бач, не довелося,
Десь те лихо узялося:
Звідкільсь чорта принесло,
На те дерево знесло.

Перекинувся в гадюку
(Зразу видно, що падлюка),
Став він яблучка хвалить,
Став він Єву туманить.

Розвісила Єва вуха,
Рот роззявила та й слуха,—
Щоб же було відійти
Або зовсім утекти!

Єва яблучок нарвала
Та й в куточку гризти стала,
А Адам про це не знав
Та й собі він гризти став.

Не догризлися до краю,
Наробили шкоди в раю.
За такії-то діла
Бог прогнав їх відтіля.

Єва з раю так тікала,
Чуть всі жили не порвала,
А Адам увесь упрів,
Поперед Єви летів…

Цілий вік нас цим дурили.
Всюди в школах так учили.
А тепера уже люд —
Не терпить таких облуд.

НАША ПРАВДА

Духовенство має лапу,
Мов у звіра-хижака,—
Про попа, муллу і папу
Наша правда отака.
Піп за «рай» останню шкапу
Брав по селах з бідняка,—
Про попа, муллу і папу
Наша правда отака.
Драв мулла теж добру плату
З бідняків із кишлака,—
Про попа, муллу і папу
Наша правда отака.
Папа теж — як гроші в лапу,
Всі гріхи вам відпуска,—
Про попа, муллу і папу
Наша правда отака.
В нас нема пожив їх лапі,
Бо не знайдуть дурака, —
Всім «святим», муллі і папі
Наша відповідь така.

ЗІБРАВ НАШ ПІП КОМПАНІЮ

Зібрав наш піп компанію,
Цілу автокефалію:
Всіх бандитів, волоцюгів,
Гірких п’яниць, ледацюгів,
Куркулів-п’явок, злодіїв,
Монархістів, «добродіїв»,
І сам, як цехместер —
По-се-ре-ди-ні.

Заснував церковну раду
Для затемнення народу:
З Грицька Мильки, Марка Бруса,
Савки Лежня — торботруса,
Гаркавого Молибога —
Взагалі, що є гидкого…
Конокрад Терешко —
В них за го-ло-ву-у.

Заснував сестричні братства
Для гріховного блаженства:
Все з ледачих та брехух,
Та бульварних потягух.
Хто не хоче працювати,
До попа йде ханьки м’яти…
Піп немов баран той
Серед че-ре-ди.

То ж не церква, то крамниця,
А йдуть дурні ще молиться,
Несуть гроші, паляниці,
Крутять з попом молодиці;
Піп не знає й до якої,
Не одній біди накоїв…
Тепер тільки каже:
«А-лі-лу-я».

ОЙ У НАШОМУ СЕЛІ

Ой у нашому селі
Були собі куркулі,
Був і піп, був і дяк,
Був і штунда Забіяк.
Куркуль казав: — В колгосп не йди!
А піп кричав: — Дома сиди!
Казав штунда Забіяк:
— Не працюйте, як і я.
Та громада — добрі люди —
Розпізнала їх до дна
І побачила одразу,
Що то лавочка одна:
І всі тії кулаки —
Стопроцентні павуки,
І той піп, і той дяк,
І той штунда Забіяк.
І пішла громада дружно
У наш новий колектив,
Щоб життя нове засяло
Серед наших вільних нив.
Отоді-то кулаки —
Стопроцентні павуки,
І той піп, і той дяк,
І той штунда Забіяк
Почали агітувати,
Почали чутки пускати,
Плітки почали мотати.
І нарешті зібралося
Все вороже це кубло
І рішило підпалити
Все колгоспівське добро.
Та не вдалося — попались
Усі разом, всі підряд:
І ті вражі кулаки —
Стопроцентні павуки,
І той піп, і той дяк,
І той штунда Забіяк.
Вся ця лавочка одна
Одержала все сповна…

«ЧУДОТВОРНА» ВОДА

Ой, у селі на Поділлю
Дзвонять дзвони у неділю,
Дзвонять дзвони, аж гудуть —
Люди в церкву щось не йдуть.
Піп Варлампій з тої скуки
Кадильницю бере в руки
Та по церкві з нею шарить.
Як той шуляк в небі парить.
Треба було б начинати
І пора б уже кінчати,
Та це діло не годиться,
Бо з дяком нічим ділиться.
Та й задумав ухитриться,
Чудотворцем притвориться.
Вломив воску він кусок,
Здійняв з стіни образок,
Умить скрутив грубу свічку
Й заніс ніччю у криничку.
Повернувся сам додому
І не каже це нікому.
Та й до ліжка. Роздягнувся,
Ліг, закашлявсь, осміхнувся:
«Чудеса твої, о боже!
Тут напевно допоможе».
От і рано чуть на зірку
Піп вже будить свою дівку:
— Встань, Олено, та й не спи-но,
В діжку води наноси-но!
Дівка встала, захиталась,
Взяла відра та й подалась,
І приходить до криниці,
Щоб набрати тут водиці.
Над криницею схилилась,
З переляку чуть не вбилась,
Відра кинула додолу,
А сама бігом додому.
Та й прибігла до попа
З переляку чуть жива:
— Ой ти, матінко моя,
Чудо боже є у нас!
— Що з тобою, ти, небоже,
Яке чудо бути може?
Що ти п’яна та чи що же?
— Ой, не п’яна і ніщо же,
А плаває образ божий!..
Піп з повагою встає, Молитовника бере,
За дзвонарем посилає,
До криниці поспішає.
Приступився до криниці —
Образ плаває в водиці.
Задзвонили усі дзвони,
Позбирались старі жони,
Ліплять свічки до криниці,
Піп звелів зробить каплицю…
Сповістили архирея,
Зібралася попів зграя,
Всі читають і співають
І це «чудо» восхваляють.
Народ став туди товпиться,
Щоб води тої напиться.
Сліпих, кривих обмивають,
Та чогось не помагає,
Лише батюшка Варлампій
Все кишеню набиває…
Появились вчені люди,
Розказали про всі «чуда»…
Ані чуда, ані бога,
Ані признаку до того.

«ЧУДО»

Якось в нашому селі
Та піп поселився,
Бога славив на землі
І святим молився.
Хвалить бога наш старик
Від зими до літа.
Так і жив, неначе бик,
Панотець Микита.
Прийде з ранку в божий храм
Панотець Микита,
Цілий день горлає сам,
Мов коза прибита.
На підмогу прийде дяк,
Собі басом гряне,
Але в божий храм ніяк
Ніхто й не загляне.
Зайде в церкву й паламар
Та попу поможе:
Розідме в кадилі жар,
Ладану положить.
Так кадили та гули
Святителі самі,
Ніби в кузні, розвели
Диму в божім храмі.
Ходить, плаче на кінці
Панотець Микита —
На штанах одні рубці,
Зносилася свита.
Позгиналися боги,
Дурниці не стало,
Минулися пироги,
Ковбаси та сало.
Солом ходить панотець,
Бога вихваляє;
Не несуть йому яєць,
П’ятачків немає.
Бачить батюшка вже й сам —
Не вийде нічого
І пішов у божий храм
Обновлять святого.
Ізігнувся піп крючком,
Робив скільки сили;
Цілий день удвох з дячком
Краску колотили.
Наварили відер п’ять,
Підійшли до столу
І почали обновлять
Святого Миколу.
Затаїв Микита дух,
Дихнути боявся,
Бо Микола так потрух.
Що чуть-чуть держався.
Піп підмазав на боках,
На руках і шиї
Та киває до дяка,
Щоб підлив олії.
Варить краску паламар,
Огонь роздуває,
А дячок, немов шинкар,
Краску підливає.
Піп красив усі кутки —
Зверху і донизу:
Вуса, бороду й виски,
Черевики й ризу.
Та в попа така рука,
Що де він і вчився»
Бо з Миколи-старика
Парубок зробився.
Піп поправив те вінець,
Бороду та вуса
І поставив на стілець
Навпроти Ісуса.
Серце з радощів в попа,
Як у зайця, б'ється,
А Микола як живий —
Стоїть, аж сміється.
Дяк у носі колупа
(В краску обліпився),
Подивився на попа
Та й собі залився.
А старенький паламар
У боки вже взявся,
Погасив з-під краски жар
Та й собі сміявся.
— Паламар, іди дзвонить,
Людей викликати…
Піп узявся руки мить,
А дяк підмітати.
По селу від краю в край
Староста носився
І кричав, що Миколай
Вночі обновився.
Стали в церкві готувать,
З свічками носиться
Та народу дожидать
На чудо дивиться.
Паламар свічки ліпив
Попід образами
Та на лихо й зачепив
Миколу штанами.
Паламар собі хотів
Поправить рукою,
А Микола й полетів
Насторч головою.
Так йому вже довелось…
— Паламар, падлюка!..
Із Миколи зостались
Трухляк та пилюка.
Як підняв тут піп базар,
І де він навчився!
Як той бідний паламар
З ляку й не скінчився?
Кинув ризу піп з плечей,
Забувся й кадила,
Сльози сипались з очей,
Як у крокодила.
Піп сльозами в вівтарі
Гірко обливався,
А тим часом на дворі
Вже народ збирався.
Піп помчався на носках
І не став гуляти,
Став із краскою в руках
Другу обновляти.
Піп старався, щоб тепер
Ще раз не прогавив,
Грязь ганчіркою зітер
І на стіл поставив.
Тільки з ляку не вловив,
Що стоїть святая,
Та Варвару й обновив
Замість Миколая.
Піп надувся, як бугай,
Та кричить з порога:
— Святий отче Миколай,
Моли о нас бога.
Люди глянули як слід —
І що за новинка?
Миколай же старий дід,
А це стоїть жінка.
Молодиця хоч куди —
Не знайти нікому,
Засміялися діди
Та й пішли додому.
Зосталися піп та дяк
У церкві курити,
Не вдалось-таки ніяк.
Людей обдурити!
Паламар в кутку сидів
І плакав без міри —
Йому шишку піп набив
Кілограм чотири.
Піп із ляку чуть не вмер
Із дяком на пару —
Вони тільки аж тепер
Пізнали Варвару.
Після того в нас в селі
Всі свічки потухли.
Із Варвари на столі
Всі дошки потрухли.
Де поділись піп та дяк,
Ніхто їх не знає,
Після того вже ніяк
Чудес не буває.
Минулася їх брехня,
Пройшли ті моменти,
В бувшій церкві в нас щодня
Фільми та концерти.

«СПАСИТЕЛІ»

Пішла чутка по селу:
Спаситель з’явився,
(А із ним і мати божа),
В лісі оселився.
Там у лісі у густому
І днює й ночує,
Страшне пекло за гріхи
Людям пророкує.
Що живуть вони без бога
І церкви святої,
Що не носить піп у селі
Ризи золотої.
«Ой, покайтесь, грішні люди,
Бо буде вам лихо,
Повиходьте із колгоспів,
Бо то гріх великий.
Ой, моліться, покоріться
І жертвуйте богу
Шматок сала, трохи грошей
За райську дорогу».
Посміялися в селі,
А взнати цікаво
І пішли у ліс шукати
Господа-прояву.
Найшли в лісі земляночку,
Укриту землею,
В ній «спасителі» жили —
Піп із попадею.

НЕЧИСТА СИЛА

Зосталася стара баба
Сама ночувати,
Похрестила вікна й двері
І вляглася спати.

Як вилізла аж на піч,
Місце похрестила,
Коли чує — щось товчеться…
Це ж нечиста сила!

Баба з печі вмить схопилась
І до ікон пнеться,
А нечиста тая сила
Ще дужче товчеться.

Ізняла вона ікони,
Бігала, впрівала,
А нечиста, тая сила
Своє виробляла.

Усе діжкою товклася,
Де вода стояла,—
То товклася, то плавала,
Аж хвилі ганяла.

Вибігає баба з хати
І несе ікони:
І Варвари, і Осафа,
Й святого Миколи.

Біжить вона до попа
Гука: — Божий сину,
Ідіть швидше та вигоньте
Нечистую силу!

Тут піп хреста одіває,
Другий хова під піджак,
Ну, а третій — замість ціпка
Та ще, може, від собак…

Назбиралось душ із сорок
Та й ідуть до хати,
Щоб нечисту тую силу
Звідти виганяти.

Увіходе піп у хату,
Хреста він виймає…
— В діжці, в діжці, — кричить баба.
І піп заглядає.

От заглянув піп у діжку —
Назад оступився:
Замість чорта у цій діжці
Пацюк утопився!

ЧИ ТИ, ДОНЮ, ІЗДУРІЛА

— Чи ти, дошо, іздуріла,
Що сім років не говіла?
Зостанешся без причастя —
То й не буде тобі щастя.

— Ні, я ж, мамо, не здуріла,
Що сім років не говіла,
А як будуть в мене діти —
Не пошлю і їх говіти.

— Піди в церкву помолися,
Та на попа подивися,
Та вдар, доню, три поклони,
Як ударять в усі дзвони.

— Ой, мамуню, моя нене,
Не піду молиться,
На пузатого попа
Не хочу дивиться.

Заробити трудоднів
Багато є змога,
Буде хліб, будуть гроші
В нас тільки без бога.

ТАЙНА БОЖА

Щоб не йшли люди говіти,
То потрібно зрозуміти
Про сповідання й причастя,
Яке людям там нещастя,
І що в церкві там буває,
І що людям піп співає…
Люди в церкву як приходять,
До дика уперш підходять,
А дяк стоїть тут же з краю —
Записує всіх до раю.
Кожен місце в книжці купить
І в підлогу лобом лупить,
І дурну свою голівку
Наб’є добре об долівку —
Й від початку й до кінця
Всі підходять до стільця.
Під рукою держать шапку,
Кладуть голову на папку,
Піп накриє фартухом —
Признавайся, брат, гріхом…
Аж до вуха він приляже
І про бога щось розкаже,
Ще й про пекло нагадає.
— Цілуй папку, — загадає.
Поцілує кожен папку,
Наскладають грошей шапку,—
Дають грошей, скільки є,
Бо піп здачі не дає,
А щоб у пекло не попасти,
То чим більше треба класти.
Перше кінчилось нещастя,—
Розпочнеться вже причастя.
Паламар роздме кадило,
Піп береться знов за діло.
Закричить він «отче-отче…»,—
Видно, грошей іще хоче,
І не менше разів двічі
Надимить усім у вічі.
Народ чхає та ще й хвалить,
Що піп ладан даром палить.
Чхає кожен та радіє,
Мов піп добре щось тут діє.
А що добре ви хотіли?
Всі ікони закоптіли —
Таке добре, як сам знаєш,
Що святого не пізнаєш,
Де Ілля, а де Гаврило,
Бо у всіх у сажі рило.
А щоб церкві не буть пусткою,
Паламар тут ходить з хусткою
Й через кожних дві-три ночі
Протирає святим очі.
Й перед масою нашою
Піп виходить тут з чашею,
Чаша так собі, підхожа,
А у чаші «тайна божа».
А в цій тайні булка й мед.
Закричить піп наперед,
Крикне басом він прихожим:
— Підступіть зо страхом божим…
І зі страхом та з вірою
Давать буде всім мірою.
І підходять всі зі страхом,
Приобщає одним махом:
— Відкривайте ваші губи…
Суне ложкою у зуби,
Аж об зуби ложка клацне,
По губах салфеткой мацне,
Й паламар із бородою
Запивать дає водою.
Дяк читає людям сміло,
Що у чаші з Христа тіло,
А хор кричить і собі:
— Подай, господи, тобі!
Оце й тайна вам Христова:
Хліб з Києва, мед з Ростова,
Тут спасіння, тут і рай —
Повний обман та і край.

«ОТЧЕ НАШ»

Отче наш!..
Хоч кажуть нам,
Що ти — батько наш,
Але ми не вірим,
Бо ти давно єси,
Ще за старого часу,
Десь на небеси,
І нашого гласу Не прислухався,
І з батраками не знався.
Ми не маємо чого
Проти імені твого,—
Хай воно собі святиться
Там десь на небі
Повсякдень і повсякчас,
Тільки не у нас,
Не на нашій землі — чуєш?
Бо ти ж нас не одягнеш і не взуєш.
Хліба ані днесь,
Ані на рік увесь
Ми не просимо,
Бо не хочемо твого —
Нам вистачає свого,
Ми колись просили,
По сто поклонів били,
А ти давав не нам,
А пузатим панам.
А тепер хліб насущний
У нас власний існує,
І так, як колись ти нас,
Тепер батрак тебе не чує.
А про борги наші
Ти можеш не піклуватись:
Ми з усіма панами
Зуміли розрахуватись.
І духа злого ми подолали —
Дали йому гарного чосу…
А врешті — батрак не кінь,
Щоб на хребті його ти їздив.

КІТ ХРЕЩЕНИЙ

Зібралися до Килини
Делегатки на звіздини.
Баба Цурка повитуха
Не бажає навіть слухать
Про звіздини. Ой, горлата!
Галасує на всю хату:
— Чхать я хочу на звіздини,
Я зроблю в попа хрестини!
Та й побігла геть із хати,
Щоб кумів мерщій прохати.
Делегатки за дитину
Та із хати у хижчину.
Дитинча отам сховали,
А в рядно кота поклали.
Тільки баба знов до хати,
Всі давай її благати:
— Ви, бабусю, нам пробачте,
Всі ми згодні… ось де, бачте,
Дитинча для вас сповите,
Нате, йдіть собі хрестити.
Кум з кумою чимчикують,
До попа вони прямують,
У куми замість дитини
Кіт, загорнений в ряднині.
Попереду баба Цурка,
Під пахвою книш та курка.
Піп по хаті походжає,
Бабу Цурку вихваляє:
— Так, бабусю, так і треба,
Бог за вами стежить з неба…
Та й почав чинить хрестини
«Новоявленій дитині».
Щоб узять до рук дитину,
Розгортає піп ряднину.
— Ну, ходи благословенний…
А з ряднини здоровенний
Кіт вилазить, мружить око.
Піп одскочив на три кроки,
Баба впала серед хати,
Кум з кумою хода з хати,
А тим часом у Килини
Відбувалися звіздини.
Делегатки не дрімали —
Дитинча Орлом назвали…
Кажуть: піп німим зробився,
Кум в безвірники пошився,
Баба Цурка там і вмерла,
А кума близнят приперла.
Кіт здоровий і веселий,
Має назву «Кіт хрещений».

НЕРОЗЛУЧНА ТРІЙЦЯ

(Віруюча Химка, чудотворна ікона і баба ворожка)

В баби Химки у світлиці
На покутті, на божниці,
Рушниками вся обвита,
Сяйвом трепетніш облита
Чудотворная ікона
День і ніч завжди стоїть,
І лампадка перед нею
Незгасимая горить.
Горе Химку нагинає —
Люба донька умирає,
Цілий тиждень не встає,
Не їсть вона і не п’є.
Химка день і ніч молилась,
Аж згорбилась, зостарілась,
Гіркі сльози проливала,
Чудотворну все благала.
На всю хату голосила,
Чудотворної просила:
— Пошли чудо в цю годину —
Ісціли мою дитину,
Бо умру із горя й я,
Бідна доленька моя.
Чудотворная не чує,
Що бабуся галасує,
Чудотворная не баче,
Що бабуся гірко плаче.
Донька ж з ліжка не встає,
Ледве голос подає,
А ікона чудотворна
Допомоги не дає.
Бабин синок прийшов із школи,
Баче в хаті таке горе,
Став він матір розважать,
До лікаря посилать.
— Киньте, мамо, не моліться
Та до лікаря зверніться,
Бо воно на те похоже,
Що ікона не поможе.
Ввійшов в хату дід Панкрет,
Розповів Химці секрет:
— Ви, кумасю, не горюйте,
До ворожки помандруйте,
Нехай вона повороже,—
Певно, хворій допоможе,
Химка вмить ворожку кличе,
Подарунки щедрі тиче:
Кусок сала, паляницю,
З скрипі новеньку спідницю.
— Все, бабусю, забирайте
Та із богом помагайте…
І ворожка йшла, дивилась,
На ікону помолилась,
Довго хворій шепотіла,
За ніс, вуші лапкотіла,
Ладанцем всю підкурила,
Іорданською змочила,
Хрест на лобі написала,
«Отче наш» тричі читала,
В угли хати поплювала
І дарунки всі забрала…
І так тиждень ворожила,
Поки скриню спорожнила,
А Химчину доньку любу
В труну мертву положили.

ГАДАННЯ ІВАНА

Наказали раз Івану
Бабусі старенькі
(Бо хлопчина був він темний,
Тихий і плохенький):
Якщо будеш женитися,
Собі жінку брати,
То для цього треба перше
Собі погадати,
Щоб ти знав, бач, наперед,
Яку тобі жінку
Богом судиться узяти
У свою хатинку,
Іван слухав, як йому
Отії бабусі
Торохтіли, гелготіли,
Як у кучі гуси.
Довго-довго умовляли,
Довго він вагався,
І нарешті наш Іван
За гадання взявся.
На роботу не пішов
На різдво. Клопоти!
Два прогули заробив —
Вигнали з роботи.
Але зате він герой,
Жде кутю багату,
Купив свічок і новеньке
Дзеркало у хату.
Ось настала і кутя,
Третя і остання.
Наш Іван підготував
Все собі зарання.
І як тільки вся сім’я
Полягала спати,
Заходився наш Іван
Зараз же гадати.
Дзеркало на стіл поставив,
Як йому казали,
По обидва боки ясно
Свічки запалали.
Проти дзеркала Іван
Зручно умостився,
Довго-довго напружено
В дзеркало дивився.
Вже дванадцята година
Ночі наступила,
В нього в серці затенькало —
Скоро вийде мила…
Ось і першая година
Ніченьки минає,
А дівчини ніякої
В дзеркалі немає.
І вирішив Іван ждати
До трьох годин ночі,
Хоч і дуже спать хотілось,
Злипалися очі,
Бо старенькії бабусі
Не будуть брехати…
Так подумавши, схилив він
Голову патлату
На край столу, щоб хвилину
Якусь відпочити,
Та і очі немовбито
Почали боліти.
І не зчувся, як заснув
Кріпко, мов на лихо,
І якось на стіл рукою
Звалив свічки тихо.
Зайнялася скатертина,
Рушники, ікони,
І Іванова чуприна,
Сухенькі ослони.
Схопивсь Іван, як скажений,
Голова палає,
Прокинулась уся сім’я,
В диму захлинає.
Повискакували в двір,
Почали кричати,
Щоб сусіди прокидались,
Бігли рятувати.
Доки збіглися сусіди,
То хата згоріла,
А в Івана цілий рік
Голова боліла.
Отакого наробив
Іван собі лиха,
А бабусі, дізнавшися,
Сміялися тихо.
Ні хатини, ні дружини,
Сміються дівчата,
Бо його, бач, за прогули
Із роботи знято.
Та ще й лиса голова,
Де він не піткнеться,
То з нього старий, малий
Нестримно сміється.
Минув рік. І Іван нову
Збудував хатину,
Одружився, має жінку
І одну дитину.
Перестав молитись богу,
Викинув ікони,
А бабів, що сіють брехні,
Просто з хати гонить.
По-стахановськи Іван
Почав працювати,
На роботі його люди
Стали поважати.
Виписав Іван газети,
Купує журнали,
У безбожницький гурток
Його записали.
Став активним безбожником,
Навчається в школі,
У Івана в господарстві
Є всього доволі.
Отак Іван без богів,
Без попів і віри
Зажив радісно, заможно.
Щасливо без міри.

РОЗКАЖУ ВАМ, МОЇ РІДНІ

Розкажу вам, мої рідні,
Як же ж я молилась,
Коли б попа не нагнали,
Була б присвятилась.
У нас піп був Агапон
Та добряче знав закон,
Він людей не обіжав,
Ні копійочки не брав.
Як умре хто — киньсь ховать,
То пшенички треба дать,
А звінчати молодих —
Дай десятку золотих.
Панахидку як служить,
То й не думаєш тужить —
Як півсотеньки яєць,
То й согласний наш отець
А яєчка нам пустяк,
Ми ж не їли по постах,
А як мірочка пшона —
Усіх рідних помина.
Піп по церковці іде,
Так, як джміль старий, гуде,
Ручечка, як корячок, —
Кидай, бабо, п’ятачок,
Із трудових п’ятаків
Він розкішно пив і їв,
З мозолястих людських рук
Хижий піп жив, як павук.
Він дурив темних бабів,
Рахував їх за рабів.
Отакий-то був отець…
І частівці цій кінець.

ПОПІВСЬКЕ ГОРЕ

У неділю піп в обіді
Про свої все дума злидні,

Приспів:
Ой жаль, ой жаль,
Нема кого дурить!

Стали всі тепер свідомі,
Ой думки не в «божім домі».

Приспів.

Що їм всі тепер трезвони!
Для них віра — забобони.

Приспів.

Будь ти навіть Златоустом —
Все єдино в церкві пусто,

Приспів,

Молоді — не богомольці,
Записались в комсомольці.

Приспів.

Прийде іноді Горпина,
Та у неї ні алтина,

Приспів.

Ні молебня, ні хрещення…
Жити ж як без приношення?.

Приспів.

Вибирай тут: або вмерти,
Або плуга в полі перти.

Приспів.

Отакі тепер в нас люди —
Наробили це сельбуди!..

Приспів:

Ой жаль, ой жаль,
Нема кого дурить!

ДЕ ПОДІЛОСЯ КАДИЛО, ДЕ ПОДІЛИСЯ ПОПИ

Як приїхав піп в село
Та й гріхи збирати,
Хтів він того, що було,
Та дарма чекати.
Ой, у дяка суєта,
У попа тривога —
Заможніє біднота,
Не визнає бога.
Піп дивився на поля —
Хвиля так і ходить.
То колгоспівська земля
І без бога родить.
Бий же, попе, гопака
Там, коло дороги,
Клич-поклич та на дяка,
Не роби тривоги.
І сміються по селу:
— Ой, не повезло попу.

НЕ ЙДИ ДО ЦЕРКВИ

Не йди до церкви
І не молися,
Нащо поклони
Тобі здалися?

Дяки з попами
Бабів морочать,
А ми до церкви
Ходить не хочем.

Діди й бабусі
Ідуть молиться,
А ми до клубу
Повеселиться.

Зберуться хлопці,
Прийдуть дівчата.
Читальня наша —
Весела хата.
І поспіваєм,
Часу не вгаєм,
І почитаєм,
Бо розум маєм.

Не йди до церкви,
Не молись богу,
Бо тобі бог же Та й не поможе.

ПІП ТА БІДНЯК

Скачуть ґави по дорозі,
Лайнак розгрібають,
А супроти бідняк з попом,
Йдучи, розмовляють
Про псалтиря, про біблію.
Про святих діла.
Піп тут глянув, а вщент ґава
Лайнак розгребла.
— Подивись на це творіння,
Рабе Миколаю,
Не оре воно й не сіє,—
Житницю збирає.
Правду писано в писанні, —
Піп своє товкмачить,
Мов бідняк того не чув,
Не чув і не бачить.
— Може й правда, — бідняк мовить,—
Про давнє забудем,
А про нове, яке сталось,
Давайте обсудим:
Хто працює, тепер пишуть,
Тому хліб жувати,
А таким, як ви, панотче,
Лайнак розгрібати.

ОЙ ВИ, ХЛОПЦІ ТА ДІВЧАТА

(Кобзарські приспіви)

Ой ви, хлопці та дівчата.
Я вам пісню заспіваю
Про попів і про дяків,
Про нечистих глитаїв.

Як були старі часи
І старі закони,
Обіжали нас попи
Та дзвонили дзвони.

Були дні, були дні,
Та стали деньочки,
Ходить піп по селу,
Збира чер. епочки.

Дзвенів дзвін, гудів дзвін,
А попи співали:
«Святий боже, дай на миро,
А ти, дядьку, сала».

Давав рік, давав два,
На третій одумавсь:
«Скинем дзвони, без попа
Молитись забудем».

А наш дяк Середа
Не вірить нікому,
Украв чашу та й налив
Повну самогону.

Дід Мусій років сім
Як не став молиться.
Вивів з поля весь бур’ян,
Жне чисту пшеницю.

Дзвонив піп, дзвонив дяк,
Дзвонила дячиха —
Ніхто в церкву вже не йде,
В полі трактор чмиха.

За безділля на попа
Матушка совою:
— Тепер, — каже, — дай розвод,
Буду жить вдовою.

Були дні, чорні дні,
Не прийдуть ніколи.
Ми всі церкви віддамо
На клуби і школи.

Закінчили ми співати:
Надоїли дзвони,
І релігія з попами,
І всі забобони.

ЗАКОНИ ТИРАНІВ МИ ГЕТЬ ЗРУЙНУВАЛИ

Колись, за царату, попи нас дурили.
Про пекло і рай вони все нам твердили.
Хто вірив їх брехням, тим рай обіцяли,
А хто не молився, тих пеклом лякали.
Царя і міністрів ми скинуть зуміли,
І пекло попівське ущент розгромили.
Закони тиранів ми геть зруйнували,
І рай той прекрасний самі збудували,
Але не на небі, а тут, на землі,
В Радянській країні, в братерській сім’ї.

ЗА АРТІЛЛЮ ПЕРЕМОГА

Пожурились у селі
Попи, дяки, куркулі,
Біднота всміхається,
В колгоспи єднається.

Не агітуй мене, мамо,
Я при думці цій лишись:
Ти як хочеш, я ж уранці
До артілі запишусь.

І твого німого бога
Я не буду більш просить,
За артіллю перемога,
В гурті добре буде жить.

Закувала зозуленька
В зеленому лузі,
Одержали глитаї
Від нас по заслузі.

НАД ЛУЖКОМ-БЕРЕЖКОМ

Над лужком-бережком
Лине спів трембіти,
Лине слава про Вкраїну
По усьому світу.

Без святого Миколая
І діви Марії
Дружно втілюєм в життя
Заповітні мрії.

Вже давно живуть без бога
Люди робітничі,
Виконують п’ятирічні
Плани виробничі.

Ми забули про ікони,
Космос ми штурмуємо,
Голос Партії у всьому
Ленінський ми чуємо.

Як же нам не танцювати,
Як же не радіти?
Ми без божої підмоги
Будем в щасті жити!

Над лужком-бережком
Пісні розлилися…
Будувати комунізм
Всі дружно взялися.

Вже супутники літають,
Літають ракети.
Є у нас не «слово боже»,
А кіно й газети.

Круг землі ми облетіли
В кораблі космічнім,
Ми без бога наближаєм
Дні комуністичні.

МИ РАКЕТУ ЗАПУСТИЛИ

Вже супутники радянські в космосі літають,
Нашу милу Батьківщину вони прославляють,
Прославляємо піснями нашу славну еру,
Ми ракету запустили в космос на Венеру.
Облетіла всю планету радісна новина,
Що в космосі побувала радянська людина.
Закукала зозулиця та сіла на камінь.
Повернувся із космосу товариш Гагарін,
Ой злетіла ластівочка у чотири кола,
Перша жінка-космонавтка — Валя Терешкова,
Ой кукала зозулиця на дубовім мості,
Ми вже скоро полетимо до марсіян в гості;
Вже у космос проложена широка дорога,
Тепер усі люди знають, що нема там бога.

В КОМУНІЗМ ДОРОГА

Вже у нашому селі
Церква опустіла.
В клубі всі — старі й малі,—
Там культурна сила.

Ось погляньте, добрі люди,
Як живеться весело,
Без попа в природу зміни
Величезні внесено.

Наша молодь героїчна
Не вірує в бога,
Простелилася велична
В комунізм дорога.

ЧАСТІВКИ

Церква кликала молитись,
За земельку всім коритись —
І підпанку, і царю,
Глитаю і жандарю.
*
Цар Микола нас дурив
Пеклом та гріхами.
Ми за те його прогнали
У спину штиками.
*
Ой, яблучко,
Соку спілого,
Через бога ми не їли
Хліба білого,
*
Ой, яблучко
Покотилося,
Бодай тая релігія
Провалилася,
*
Піп Євстрат зайшов до Йвана,
Про суд мовить грізно,
— Тікай з хати! — Іван каже,—
Поки ще не пізно.
*
Спустив голову вже піп,
Бо немає бариша:
Не ідуть до церкви люди,
Не кидають ні гроша,
*
Ой ти, попе, ти хитренький,
Не ходи до хати —
Більше тобі панахиди
Не будем давати.
*
Ой нема на небі бога,
Немає й між нами —
Вже до церкви заросла
Стежка бур’янами.
Од села до села
Комсомол зростає,
Піп у церкві на бабів
Сумно поглядає.
*
Піп наш новий побут лає;
Ходить, наче п’яний.
Комсомольська пісня славна
Глушить дзвін різдвяний.
*
Я колись молилась богу
І била поклони,
А в колгосп як поступила,
Спалила ікони.
*
Не піду я більш до церкви,
Дує вітер з степу.
Піду грамоти учитись
Краще до лікнепу.
*
Годі тобі, моя мамо,
Богові молитись,
Бери книжку, іди в школу
Грамоті учитись.
*
Ми книжки стали читати,
Книжки вказують нам путь,
А попівськії молитви
Нам нічого не дадуть.
*
Ой казала мені мати:
— Іди сповідатись!
А я пішла у колбуд
Освіти навчатись.
*
Не піду я більше в церкву,
Молитись не буду,
Щовечора приберусь —
Мандрую до клубу.
*
Покинула навік церкву,
Зітхнула легенько,
Полегшало на душі,
Гарно на серденьку,
*
Стара баба Ковалиха,
Що богу молилась,
Всі ікони познімала,
В печі попалила.
*
Цур їм, пек, святим іконам,
Ти їх викинь за вікно.
Будем ходить, чоловіче,
До лікнепу та в кіно.
*
Не гудуть церковні дзвони,
Піп з села утік давно,
Замість церкви на майдані
Збудували ми кіно.
*
Старий бог Саваоф,
Нам тебе не треба,
Бо, як видно, в усім світі
Ти найбільший ледар.
*
Що у селі Максимках
Новії закони:
Продав ризи свої піп,
Попадя — ікони.
*
Не до дернин ми підемо
На попову, таксу,
А підемо розписатись
До свого сільзагсу.
*
Піп танцює під віконцем,
Хоче, щоб вінчалася,
А я з Грицем-комсомольцем
В загсі записалася.
*
Ой ви, попи-ризоносці,
Не кадіть кадилом,
Давно пройшли ті часи,
Як ви нас дурили.
*
Ой, дурили колись нас,
Щоб молились богу,
А тепер вже вийшли ми
На світлу дорогу.
*
Гей, пряма у нас дорога
І пряма, неначе вдень,
Без попа ми і без бога
У майбутнє увійдем.
*
Ми відкинули усі
Старі забобони,
Попалили назавжди
Божії ікони.
*
Ой у лісі на поляні
Стоїть дуб зелений,
В нас тепер немає церкви,
Весь народ письменний.
*
Казав піп у церкві строго:
— Вірте, люди, завжди в бога,
А ми йому: — Не чади,
В темноту нас не веди!
*
Ой казала мені мати:
— Треба бога шанувати,
Треба богові коритись
Та до церкви йти молитись.
*
Ой казав брат Архип:
— Хай іздохне краще піп.
Треба, мамо, одвикать
Дармоїдів годувать.
*
Каже мама моя строго;
— Ти чому не віриш в бога?
Я їй прямо відповів:
— Не було й нема богів.
*
Тече вода з-під явора,
Явір похилився.
Нема церкви, нема бога,
А піп зажурився.
*
Зникло пекло, бог, чорти
І святі угодники,
Бо усюди у селі
Молоді безбожники.
*
Я не піп, я не дяк,
Я не богомолець,
Ось як трохи підросту —
Буду комсомолець.
Я хрестика не ношу,
Я й не богомолка,
Запишуся у союз,
Буду комсомолка.
*
Комсомольця любить —
Треба відміниться,
Хрест на шиї не носить,
Богу не молиться.
*
Комсомольця полюбила,
Зразу ізмінилася,
Всі ікони викинула
Й разу не молилася.
*
Наберу собі на кофту
Червоного кумачу.
Комсомольця любить буду,
Богомольця не хочу.
*
Над будинком, де роками
Піп про бога нас дурив,
У повітрі прапор має —
Колгосп клуб там утворив.
*
Сцену з вівтаря зробили,
Не чадить там більш свіча,
Клуб весь ясно освітила
Лампа сяйна Ілліча.
*
Вся релігія схитнулась,
Діло, бачите, у тім:
Не ідуть у церкву люди,
А ідуть в народний дім.
*
Раніш піп нам розказував
Лиш про рай та небеса,
А тепер ми у колгоспі
Самі творим чудеса.
*
Не ходила я до церкви,
Не піду молитися,
А піду я до колбуду,
Щоб повеселитися.
*
Розійшлися пісні нові
Та й по нашому селу.
Не піду тепер до церкви —
В ту попівську кабалу.
*
Без кропила та кадила
Краще нам земля вродила,
Не вернуть попам назад
Старий царський — божий лад.
*
Піп з парафії утік,
Покинув ікони,
Нам потрібний агроном,—
Геть всі забобони.
*
Колись богу йшли молиться,
Щоб не висохла пшениця,
Тепер бога ми не знаєм,
Там, де сохне, поливаєм.
*
Ми, щоб гарні мати жнива,
Вже давно зреклись кадила,
Попрощалися з попом,
Бо в селі є агроном.
*
Хто надіється на бога,
Того жде нужда, тривога,
Ми науку поважаєм,
Добрий урожай збираєм.
*
Настя вірила не богу,
А в науку вірила.
Буряків п’ятсот центнерів
На гектарі міряла.
*
Од церков віє пил
Ще й давнісінький.
Ви кінчайте, попи,
Свою пісеньку.
*
Без богів в нас лани
Урожайнії.
Геть попів, геть старе,
Жнем комбайнами.
*
У колгоспі чесні люди
І живуть без бога,—
Всім прослалась трудовая
В комунізм дорога.
*
Високо літали й низько,
І далеко, й зовсім близько,
Ще й кругом землі промчали,
А святих не зустрічали.
*
Добре стало тепер жити —
Зникла темна каламуть.
Конституція вказала
Життя нове, ясну путь.
*
Нема спитих, нема бога,
Нове життя стало.
Слово Партії у світі
Гордо зазвучало.
*
При царях та попах,
Знай, богам молилися.
При Радянській нашій влад
і Грамоти навчилися.
*
Вже давно святі з богами
Відійшли у небуття,—
В нас хати не з образами,
А з портретами вождя,
*
Ми із радістю працюєм
В час новий і ясний,
І частівки всім співаєм
Про життя прекрасне.

ПРИСЛІВ'Я ТА ПРИКАЗКИ

Де той бог був, як пан бідноту в дугу гнув?

Колись на бога надіялись, то голодні спать лягали.

До церкви ходили — темними жили.

Лампадка про темряву згадка.

Носили темні до владики гуси, кури та індики.

Піп дзвонить, та нікого до церкви не загонить.

Годі молитися — треба учитися.

Не бог, а сам чоловік прибавляє собі вік.

Бог не покарає, бо його немає.

Вже й дід Яким став не таким: і він гукає, що бога немає.

Вже і дід Данило забув про кадило.

Хто в темряву дивиться, той од світла кривиться.

Піп додзвонився, що й дзвін звалився.

Радий піп і кошеня охрестити, та не несуть,

Воля божа негожа — народна краща.

Де моляться Христу, там бур’яни ростуть.

Де ладаном пахне, там земля чахне.

Без бога поставимо стога.

Без попів, а на ниві більше снопів.

Не буде там діла, де піп за агронома править.

Піп молився, щоб колгосп розвалився, та й лоба, розбив.

Доспівався піп до пустої церкви.

До церкви й попа заростає тропа.

Народ робочий церкви не хоче.

Раніше казали: «Без бога — ні до порога», тепер говорять: «Без бога — широка дорога».

Без бога — ясна дорога.

У нас є змога жити без бога.

Боже — негоже, народ все може.

Як до церкви ходить перестали — жити краще стали.

І без кропила і кадила земля нам добре уродила.

Без попа й куркуля краще родить в нас земля.

Бога не просили, а хліб покосили.

Нема попа, нема бога — нема старців у порога.

Бог остався з попом удвох, а люди їх кинули.

Люди бога кинули і не загинули.

Наш рай на землі — у радянській братерській сім’ї.

СЛОВНИК МАЛОВЖИВАНИХ СЛІВ

Ади — дивись, дивись-но.

Адукат — адвокат.

Акафісти — церковні хвалебні гімни на честь Христа, богородиці та святих, при виконанні яких люди, що моляться, повинні стояти.

Амвон — підвищення перед т. зв. царськими вратами в церкві, з якого священики проголошують проповіді і єктенії (молитви), читають євангелія під час богослужіння.

Ачей — може, можливо.

Бати — бити.

Бештати — ганити, лаяти.

Би — Щоб.

Би-м — би.

Бич — тут частина ціпа — бияк.

Борше — швидше.

Ватра — вогнище, багаття.

Вбід — обід.

Верета — рядно.

Верша — сплетена з лози риболовна снасть, що має форму лійкоподібної корзини.

Вівтар — східна частина християнського храму, відокремлена у православних церквах від решти приміщення іконостасом. У вівтарі знаходиться престол для освячення дарів. Біля північної стіни стоїть жертовник — стіл, на якому готують хліб та вино для причастя.

Війт — сільський староста.

«Вірую» — християнська молитва, змістом якої є «символ віри», визнання існування бога.

Виборча листа — виборчий бюлетень.

Вистен — оповіщений.

Вни — вони.

Газда — господар.

Гайдуки — у XVI–XVIII ст. солдати придворного війська феодалів; солдати-найманці, а також карателі.

Гайнувати — гуляти.

Гамула — тут шматок.

Гарнець — стара міра, що дорівнює 3,28 літра.

Гаті — штани.

Го — його.

Грецький — гречаний.

Грис — висівки.

Деревище — домовина, труна.

Дідич — поміщик.

Дідьчий — дідьків, бісів.

Днесь, днеська — сьогодні, нині.

Доста — досить.

Драбиняк — віз з драбинами.

Дривитень, дривітня — колода, на якій рубають дрова.

Дука — багатій.

Еж — адже, адже ж, але ж.

Єгомость — піп.

Жиби — щоб, хоч би.

Жиють — живуть.

Завше — завжди.

Заденчити — вставити дно.

Запіє —заспіває.

Іно — лише, тільки.

Ї — її.

Їден — один.

Їмость — попадя.

Йа — сполучник без спеціальної ролі, вживається як склад для збереження ритму,

Кавалок — шматок.

Казання — проповідь.

Капиця — ремінь, що зв’язує бияк з ціпилном (частини ціпа).

Каплиця — невеличка церковна споруда без вівтаря.

Карнавка — металева закрита коробка з отвором у кришці для збирання грошей (переважно у церкві).

Кілько — скільки, стільки.

Клебаня — капелюх.

Кліть — пристрій, прибудова у дворі.

Клякати — ставати навколішки.

Коб — коли б, якби.

Ковбан — колода.

Колиба — курінь, мешкання вівчарів на полонині.

Коновка — дерев’яний посуд.

Корець — стара міра сипких тіл, що дорівнює приблизно 100 кілограмам.

Корч — кущ.

Кочія — бричка.

Крейсамт — повітове чи окружне начальство, влада.

Крисаня — капелюх, бриль.

Куратор — церковний староста.

Кутечь — хлів для свиней.

Куферок — невеликий чемодан.

Кучма — висока бараняча шапка.

Ладканки — весільні пісні і приспівки.

Лайнак — сміття, гній.

Ланець, ланц — ланцюг.

Лахи — лахміття.

Лом — сухе гілля, сушняк, хмиз.

Люшня — дерев’яна деталь, яка зв’язує вісь воза з полудрабком.

Магайбі — помага бог.

Мазур — житель Мазовії, місцевості в Польші.

Ми — мені.

Мі — мене.

Мо’ — може, можливо.

Мож — можна.

Молебень — один з різновидів богослужіння, що відбуваються у дні релігійних свят або церковних подій.

Му — йому.

Мя — мене.

Неборята — від неборак — людина, становище якої викликав Співчуття.

Най — нехай, хай.

Нігди — ніколи.

Ніх — ніхто.

Ніц — нічого.

Ногавиці — штани.

Ню — її, неї.

Няньо — батько.

Оба-смо — обоє, обидва.

Окоман — економ.

Опришок — тут народний месник.

Орендар — шинкар, корчмар.

Осадники — офіцера й унтер-офіцери польської армії, вихідці з поміщиків та куркулів, яких поселяли хуторами понад радянсько-польським кордоном на землях, відібраних у місцевого українського населення.

Паланок — пліт.

Пантрувати — дивитися пильно, уважно.

Парастас — церковний похоронний обряд.

Парафія — нижчий церковний округ, що об'єднує віруючих одного храму.

Патик — палиця.

Перепудитися — перелякатися.

Півдеци — тут півнорми.

Півока — півштофа — міра вина, горілки, що дорівнює 1/20 відра. Пляшка горілки такої ж міри.

Під — горище.

Піє — співає.

П’їц — піч.

Плибанія, плебанія — попівський будинок; попівський маєток.

Покута — церковне покарання за злочини, гріхи.

Пристріт — за марновірними уявленнями, хвороба, викликана чиїмось злим поглядом.

Проводи — релігійне свято поминання померлих (називається ще «гробками»). Відзначається після пасхи.

Пундики — рід печива або пиріжків.

Реверенда — ряса, буденний одяг священика з довгими і широкими рукавами.

Реентий — керівник церковного хору, регент.

Риза — верхній одяг священика під час богослужіння, а також металеве покриття на іконі.

Рум’янок — ромашка.

Сардачина — верхній теплий одяг із сукна, розшитий нитками

«Сват» — маленька частинка в човнику ткацького верстата

Си — собі.

Тестамент — заповіт, духівниця.

Ти — тобі.

Тра — треба.

Трійло — отрута.

Тя — тебе.

Увихатися — посилено працювати.

Фіглюватй — жартувати.

Форналь — конюх.

Хавтура, хаптура — іронічна назва приношень попу.

Ханьки м’яти — нічого не робити.

Хло’ — хлопець.

Хорогва — полотнище або металева дошка на древку із зображенням святих та церковних символів.

Цапина — інструмент лісорубів.

Цуравий — у лахмітті, обідраний.

Чей — може.

Човпуть — товчуть.

Чо-с — чого.

Чумарка — верхній чоловічий одяг.

Швакати — бити батогом.

Шопа — хлів для возів та інших сільськогосподарських знарядь.

Шпацирувати — прогулюватися.

СПИСОК ОСНОВНИХ ДЖЕРЕЛ, ВИКОРИСТАНИХ У ЗБІРНИКУ

1. Святий телепень. К., Держлітвидав України, 1955.— 171 с.

2. Народ про релігію. К., вид-во АН УРСР, 1958.—391 с.

3. Скакав піп через пліт. Ужгород, Закарпатське обласне вид-во, 1958.-87 с.

4. Українська народна сатира і гумор. Видання друге, доповнене. Львів, Книжково-журнальне вид-во, 1959.— 281 с.

5. Україна сміється. К., «Радянський письменник», т. 1, 1960.— 394 с.

6. Українські народні прислів’я та приказки. К., вид-во АН УРСР, 1961,- 526 с.

7. Коломийки. Львів, Книжково-журнальне вид-во, 1962.— 280 с.

8. Народ про релігію. Прислів’я і приказки. К., Держполітвидав УРСР, 1963. — 175 с.

9. Українські народні прислів’я та приказки. Дожовтневий період. К., Держлітвидав України, 1963.— 791 с.

10. Народ сміється. Гуморески, анекдоти, прислів’я, приказки. К., «Веселка», 1964.— 111 с.

11. Смійтеся на здоров’я. К., «Дніпро», 1966.— 163 с.

12. Закарпатські сміховинки. Ужгород, «Карпати», 1966.—142 с.

13. Українські народні анекдоти, жарти, дотепи. К., «Дніпро», 1967.— 383 с.

14. Коломийки. К., «Наукова думка», 1969.— 603 с.

15. Мудрий оповідач. К., «Наукова думка», 1969.— 269 с.

16. Тисяча усмішок. К., «Дніпро», 1970.— 287 с.

17. У святих отців не знайдеш кінців. К., «Дніпро», 1971.— 167 с.

18. Придніпровські сміховини. Дніпропетровськ, «Промінь», 1971.— 262 с.

19. Українські прислів’я та приказки. К., «Дніпро», 1976.— 215 с.

20. Веселий оповідач. К., «Мистецтво», 1977.— 166 с.

21. Дніпровські, сміховинки. Дніпропетровськ, «Промінь», 1978.— 192 с.

22. Біля райських воріт. Ужгород, «Карпати», 1980.— 277 с.

23. Матеріали рукописних фондів Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського АН УРСР.

Матеріали Пленуму Центрального Комітету КПРС, 14–15 червня 1983 р. — К., 1983, с. 57.

Ленін В. І. Повне зібр. творів, т. 17, с. 389–390.

Музика, 1927, № 2, с. 26.

Дооктябрьская «Правда» об искусстве и литературе. — М., 1937, С. 33–34.

Белинский В. Г. Полн. собр. соч. — М., 1956, т. 10, с. 214.

Франко І. Твори в 20 томах. — К., 1952, т. 8, с. 39–40.

Луначарский А. Театр и революция. — М., 1924, с. 59.

Hernas Czeslaw W kalinowym lesie. Ksiega 2. Warszawa, 1965, N 27, s.26.

Зап. 1940 р. в с. Кобаки Кутського району (фонди Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського АН УРСР, ф. 8–3, од. зб. 276, арк. 61).

Пушкин А. С. Полн. собр. соч. — М.: Л., 1949, т. 11, с. 17.

Бєлінський В. Г. Вибрані філософські твори. — К., 1950, т. 2, с. 427.

Жемчужников Л. М. Мои воспоминания из прошлого.—Л., 1971 с. 340–341.

Шевченко Т. Кобзар. — к., 1981, с. 552.

Франко І. Зібрання творів у п’ятдесяти томах. — К., 1976. т. З, с. 336.

Ленін В. І. Повне зібр. творів, т. 30, с. 298.

Ленін В. І. Повне зібр. творів, т. 45, с. 24.

НАРОД ПРО РЕЛІГІЮ Українська народна антирелігійна творчість (видання друге, перероблене і доповнене)

НАРОДНЕ РОЗВІНЧАННЯ РЕЛІГІЙНОЇ ОБЛУДИ

* * *

«СВЯТИЙ БОЖЕ» НЕ ПОМОЖЕ

СТВОРЕННЯ СВІТУ

ЯК БОГ ЧОЛОВІКА ЛІПИВ

ГРІХ ПИТАТИ

НЕ Я…

ДОЧИТАВСЯ

ВІДПОВІДЬ

СКІЛЬКИ БОГІВ НА НЕБІ?

ВПІЗНАВ

ПОЯСНИВ

СОЛДАТ І БОГОМАЗ

АНГЕЛ У ЧЕРЕВИКАХ

БАБА И БОГОМАЗ

ПІДСЛУХАВ

ПРО БОГА Й СВЯТОГО ЙОСИПА

МСТИВИЙ БОГ

ЧОРТОВА СКАРГА

ХТО СПІШИТЬ ДО БОГА

ЯК КУМ ВІДУЧИВ СВОГО КУМА ВІД СПОВІДІ

ОНУК ТА БАБА

СТІЛЬКИ ШУМУ

МОНАХ І ХРЕСТ

СУПЕРЕЧКА

ТОЧНА ВІДПОВІДЬ

ЗА ЩО?

ШВИДШЕ ВСЬОГО

ОКО ЗА ОКО

НА УРОЦІ ЗАКОНУ БОЖОГО

У СТАРІЙ ШКОЛІ

ЩЕ Й НЕ ТАКЕ СКАЖЕ

КРАЩЕ В ПЕКЛІ

ЯК СОРТУЮТЬ ПОПІВ ПІСЛЯ СМЕРТІ

ПРАВЕДНА БАБУНЯ

ЯК ПОПАСТИ В РАЙ

МУЖИЦЬКИЙ РАЙ

ХОЧЕШ ДО РАЮ — КУКУРІКАЙ!

ПАНИ У ПЕКЛІ

ТКАЧ У ПЕКЛІ

ПІП У ПЕКЛІ

ЗАБАГАТО

ЛИСТ ДО АРХІЄРЕЯ

ЯК ЖІНКА СВЯТОГО ПЕТРА ДВІЧІ ПОБИЛА

ДЕ Ж ВОНИ БУЛИ?

СВЯТІ «ДОПОМОГЛИ»

НЕ ВСІ РАЗОМ

ДЕ МАТИ БОЖА?

ПОГАНИЙ ГОСПОДАР

НЕВИГІДНА ПОМІЧ

НА ОСЛАХ ВИЇЖДЖАЮТЬ

ЯКИЙ ОСЕЛ

ПРО БОГОРОДИЦЮ Й СВЯТОГО МИКОЛАЯ

ПОКАЗАНА ВАРВАРА

ЯК СВЯТІ СМЕТАНУ ЇЛИ

ТЕБЕ НЕ ПРОХАЮТЬ, БОЖЕНЬКУ

БЛИСКАЙ, БОЖЕ, БЛИСКАЙ…

СКІЛЬКИ ПИТИ?

ЯК ЦИГАН ГРІХИ СПОКУТУВАВ

ЗАОЩАДИВ

ЯК СВИРИД ОБДУРИВ БОГА

МОЛИВСЯ ДІД ДО ОБРАЗА

ОЙ ЧИ ТЕБЕ, БОЖЕ, НЕ Є, ЧИ НЕ ДОЧУВАЄШ

НА НЕБЕСНІЙ ГОРІ (Пародія на колядку)

ОЙ, НА ГОРІ-ГОРІ

СВЯТИЙ ГРИГОРІЙ ПОБІДОНОСЕЦЬ

ЩО КУПИЛА?

ІКОНА БЕЗ СВЯТОГО

БОЖІ ІКОНИ

ЯК ДІД АРХИП РОБИВ АНГЕЛІВ

НЕЧИСТІ

БОЗЯ З ХВОСТИКОМ

ВСЮДИ ДОБРЕ МАТИ ПРИЯТЕЛЯ

МІРОШНИК І ПОПАДЯ

РОЗТЛУМАЧИВ

В ПОТІ ЧОЛА

КРАЩЕ Б ЦЕРКВА ВПАЛА

ЯК ПІП КУПУВАВ ЛОПАТУ

ЯК ЧОЛОВІК ЦЕРКВУ ШУКАВ

НАРОД ПРО РЕЛІГІЮ

Українська народна антирелігійна творчість

(видання друге, перероблене і доповнене)

НА НЕБЕСНІЙ ГОРІ

(Пародія на колядку)

«ВИТРЕБЕНЬКА»

(Пародія на молитву)

ЯК ЗА РІЧКОЮ ЗА БИСТРОЮ

(Пародія на акафіст)

ОКАПОСЦЬ

(Пародія на акафіст)

«ОТЧЕ НАШ»

(Пародія)

«СВЯТИЙ БОЖЕ, СВЯТИЙ КРІПКИЙ»

(Пародія)

«ГОСПОДИ, ПОМИЛУЙ»

(Пародія)

«ВІРУЮ»

(Пародія)

ЦЕРКОВНЕ БОГОСЛУЖІННЯ

(Пародія)

БОГ ПРЕДВІЧНИЙ ПРЕД ВІКА ВРОДИВСЯ

(Пародія на церковну колядку)