Наталка Сняданко
Гербарій коханців
Передмова
Від колекції пристрастей до гербарію коханців
Отримавши рукопис «Гербарію коханців», я зісковзнув стежкою пам’яті до «Колекції пристрастей» – першого роману Наталки Сняданко. Титули так очевидно перегукуються, що природно було очікувати римейку дебюту (до того ж дуже успішного). Як виявилося, між цими книгами є небагато спільного.
Свого часу в редакторській передмові до журнального варіанту «Колекції пристрастей» у часописі «Четвер» я характеризував феномен Сняданко як анти-Забужко, порівнюючи еротично-епатажну прозу Наталки із голосними тоді «Польовими дослідженнями з українського сексу» Оксани Степанівни. Однак новий роман Наталки Сняданко – такого ґатунку, що в українській жіночій прозі (хай вибачить мене авторка) його взагалі нема з чим порівняти. Це не колекція любовних історій, а дійсно гербарій певних людських типів з дивними, часом кафкіанськими стосунками між ними. Секс тут, звісно, трапляється, і в доволі відвертих проекціях, але він також дещо дивний: таким нам міг би видатися інтим інопланетян.
Побутово-психічне тло, на якому все відбувається, – розгорнуте, розгладжене, висушене, мов листок (з прожилками маршрутів людей, скованих кайданками обов’язків і комплексів, ув’язнених у власноруч виготовлених клітках суспільних конвенцій та стереотипів), що нагадує мапу Галичини. Міфічної країни, існування якої в одних викликає глуху ненависть, а в інших ностальгійну сльозу. «Гербарій коханців» – це пародійний, шаржований портрет Галичини, де графічна виразність дозволяє побачити те, що зазвичай ховається в зеленому шелесті крон. На технічному рівні це означає, що авторка препарує: персонажів, події, стосунки, інтригу і… власні технічні прийоми.
Характери, зображені в романі, навряд чи є типовими галичанами. Однак у вибудованих авторкою мізансценах вони тчуть павутину суто галицьких, складних, переплетених, інцестуальних стосунків.
Мовні стилізації тут також навряд чи є зразками автентичного галицького діалекту, але сама тканина книги (така ж химерна, з багатьма вузлами в канві) відтворює гротескний образ анекдотичного сприйняття Галичини автохтонами того типу, що на твоє «перепрошую» реагують відрижкою «ты шта, паляк?».
Наприклад, гротескний портрет «тети Амалії» важко сприйняти як пародійну ікону «галицької Роксоляни-2», проте він вдало поповнює пантеон брутально-казкових галицьких потвор, оживленням яких уславився Міфотворець Всія Галичини Юрій Винничук.
До речі, просунуті в галицький контекст читачі матимуть нагоду радісного впізнавання деяких наших літераторів, хоча авторка вміло уникає пафосу документальності.
В гербарії на відміну, від, скажімо, покадрового коміксу кожен експонат може видаватися і першим, і останнім. Кожен персонаж може бути і основним, і другорядним. Крізь епізод проглядаються можливі розгалуження сюжету: архітектоніка листка копіює будову цілого дерева. Графічна виразність гербарію – прийом, що його було обрано як засіб гротескної стилізації, – набуває ознак самостійної стилістичної вартості. Такий гербарій варто читати.
Іздрик
Гербарій коханців
Дев’ять із половиною кроків потрібно зробити по коридору від дверей кімнати до ванної. Ще п’ять відділяють ліжко від дверей, але Ірина не рахує їх ніколи. Вранці, перед школою, ступає, ще не прокинувшись, у якомусь наївному сподіванні, що, поки двері кімнати зачинені, вона перебуває під захистом і має ілюзорну, та все ж надію, що все минеться, зараз виявиться, що уроки сьогодні відмінено, або трапиться щось несподіване і звільнить її від необхідності пройти наступні дев’ять із половиною кроків, щоб відчути пронизливий холод білих кахлів під підошвами й відрізати собі шлях назад струменем крижаної води, яка похапцем скочуватиметься по пальцях, ніби тікаючи від свого власного холоду. Прощання зі сном завжди болісне. Вона уважно розглядає павутинки ледь помітних тріщин на кахлях, порівнюючи їхні візерунки з переплетіннями справжнього павутиння, яке опускається на підлогу по кутках. Схожість між павутинням і тріщинами позірна, це Ірина збагнула давно. Тепер вона лише пересвідчується в цьому щоранку, мимоволі зауважуючи зміни фактури, рельєфу, кожного разу констатуючи основну відмінність, яку пов’язує з холодом. Крихке і вразливе плетиво павука не викликає в неї негативних емоцій, навпаки, ця створена кропіткою працею конструкція дихає теплом і затишком, Ірина розуміє комах, які піддаються цій ілюзії й потрапляють до пастки. Підступність павука і наївність комах очевидні, виставлені напоказ і в цьому чесні.
Прожилки на кахлях нагадують їй бабусині руки, сітка капілярів на яких прозирає під шкірою так само чітко, й від вигляду цієї висушеної часом шкіри, як і від простежування траєкторій майбутніх розламів на кахлях, завжди стає трохи моторошно. У повільності та підступності цих непомітних під час щоденного розглядання змін схована безнадійність, приреченість на поступове втрачання тепла, повільний відступ перед руйнівним тиском, неквапливим, свідомим та жорстоким знищенням.
Ці думки про неминучість руйнування власного тіла викликають в Ірини наївний дитячий бунт. У якомусь журналі вона читала, що часті посмішки сприяють утворенню зморщок довкола вуст і очей, а вплив води шкідливий для шкіри обличчя. Тепер вона намагається контролювати власну посмішку, робити її якомога стриманішою, щовечора виконує спеціальну гімнастику для очей, масує шкіру й прагне позбутися звички морщити чоло. Вона заливає окропом сушені квіти ромашки, потім заморожує відвар і щоранку протирає крижаними кришталиками обличчя. Їй подобається розглядати ці кришталики, що нагадують вигорілий на сонці бурштин, якби такий існував. Усередині залишаються поодинокі частинки висушеного ромашкового кришева, котрим вдалося уникнути проціджувальної процедури, їхня впертість трохи нагадує Ірині її власну затятість, усю цю виснажливу мімічну гімнастику і численні косметичні процедури з метою затримати час. Щоправда, надовго її не вистачає, й незабаром цей період старанного догляду за собою завершується безславно, щоб не відновитися з такою ж інтенсивністю вже ніколи, але після нього в Ірини назавжди залишаться дві речі. Відчуття нудьги охоплюватиме її серед полиць косметичних магазинів, де їй спершу хотітиметься піддатися на всі ці рекламні спокуси і накупити собі очищувальних, відживлювальних, розгладжувальних та інших засобів, але щойно вона почне уявляти собі, скільки часу і зусиль доведеться витратити, аби зужити все це, як бажання консумпції безслідно зникатиме. І повертатиметься відчуте вперше саме тоді, у дитинстві, фаталістичне примирення з усіма руйнівними мітками часу на власній шкірі. Як і десь глибше, під шкірою, де утворюватимуться усі ці больові сигнали, які перешкоджатимуть вільно поворухнути шиєю, різко встати з місця, і щоб при цьому не паморочилася голова, не дозволятимуть довго сидіти в одній позі або стояти на одному місці, підступно провокуватимуть ранкову втому, вечірню роздратованість і безсоння, небажання дивитися на себе в дзеркало й купувати новий одяг, непомітно зроблять так, щоб раптові і безпричинні спалахи радості та енергійності ставали усе рідшими і коротшими, як і усвідомлення, що коли в людині не залишається цієї спонтанної радості, то вона переможена й у неї вже немає шансів опиратися.
Відтоді в Ірини залишиться не дуже ввічлива звичка ніколи не посміхатися, якщо не смішно. І скільки вона не намагатиметься позбутися її, навчившись автоматичної ввічливої посмішки, в неї нічого не вийде. Наскільки легко їй у дитинстві вдалося привчити себе до стриманості міміки, настільки ж складно буде позбутися цього згодом. І як тоді вона комплексувала, коли у занадто широкій посмішці негарно оголювалися її верхні ясна, так потім вона лякатиметься того, що зможе колись стати схожою на всіх вічно роздратованих та похмурих тіток її дитинства – істеричних виховательок, вчительок, директрис і завідувачок із характерними монументально-суворими зморшками над верхньою губою та на переніссі й не менш характерним типом ожиріння – відвислим донизу животом і задом, що майже набув форми стільця.
Дорога до школи займає не більше п’яти хвилин, Ірина подумки розподіляє її на три частини. Перша – від будинку і до майданчика, який колись давно, мабуть, планували перетворити на футбольне поле, а тому залили асфальтом, але потім щось завадило, і тепер асфальт у багатьох місцях потріскався, пропустивши крізь себе вперті стеблини бур’янів, а подекуди ще тримався, опираючись якимось невидимим, схожим на вулканічні, процесам. Слідами цієї затятої боротьби стали невисокі асфальтові горбки, котрі влітку розм’якшувались і нагрівалися, були схожими на пластилін і пахли підгорілою сіллю.
Це найдовший етап шляху. Потім Ірина повертає ліворуч і мусить пройти тротуаром вздовж п’ятиповерхового будинку, за рогом якого вже видно школу. Тут її кроки сповільнюються. Вона зупиняється біля великої калюжі, яка рідко пересихає, уважно розглядає пом’якшені нечіткі контури вербових гілок у воді, а іноді зриває кілька листків, кидає їх на воду і підштовхує гілкою, чекаючи, аж доки ті зупиняться. Потім не менш уважно розглядає вікна п’ятиповерхових будинків по обидва боки дороги. Іноді вона зустрічається поглядом із жінкою у вікні третього поверху, яка у цей час завжди розсуває штори, вони посміхаються одна до одної, й Ірина відчуває себе затишно. Ця їхня змовницька посмішка стає для обох знаком, що день почався, і почався правильно, далі все повинно йти так само добре – з посмішками та короткими медитаціями над листям у калюжах. Часом Ірина зупиняється і кілька секунд чекає, бо вікно все ще зашторене. А іноді бачить у вікні жінку, яка стоїть, спершись руками на підвіконня, і думає про щось своє, потім дивиться на Ірину, посміхається і зникає.
Цей другий етап дороги Ірина любить найбільше, точніше, не любить найменше, бо в дорозі до школи немає нічого приємного. Повернувши за ріг одного з будинків, вона втрачає з поля зору свій під’їзд і аж до наступного повороту опиняється у сліпій зоні, невидимій ні з вікон її квартири, ні зі шкільних вікон. Тут вона сама собі господиня і якусь мить відчуває певну свободу, позбавлення від тиску дрібних, але нав’язливих необхідностей, які навалюються на неї щоранку вдома та в школі. Тут ніхто не може сказати їй, що стежити за траєкторією руху листка у воді – це неповажне заняття, особливо у момент, коли запізнюєшся до школи, ніхто не може заборонити їй цієї маленької приємності, вирваної з відлагодженого конвеєра безрадісних ранкових ритуалів. І в ті дні, коли їй не вдається зупинитися біля калюжі, вона відчуває себе якось не так, неспокійно і нервово. Це трапляється, коли калюжа пересихає або ж якщо Ірина йде до школи не сама. Їй не хочеться нікого посвячувати у свою маленьку таємницю. Тому іноді, коли однокласниці пропонують зайти за нею вранці, Ірина погоджується, але потім вибігає з дому на кілька хвилин швидше домовленого часу і чекає біля калюжі, аж доки її наздоженуть.
Останній, третій шматок дороги найнудніший. Треба перебігти через стадіон, потім зайти на шкільне подвір’я і злитися з натовпом, який штурмує двері.
Тепер, коли після закінчення школи минуло вже більше десяти років, Ірині деколи сниться її ранкова калюжа, але чомусь відразу біля неї з’являється паркан, дірява, давно не фарбована сітка, що відділяє стадіон Ірининої школи від території, на якій стоїть сусідня школа, у номерах цих шкіл три шістки на двох, а крім цього ще багато інших схожостей, хоча всі інші чомусь неприємні.
Наприклад, запах пригорілого молока, в якому складно розпізнати саме молоко. Вдома пригоріле молоко пахне зовсім по-іншому. Воно зберігає певну апетитність попри відчутний специфічний присмак. У цьому запахові легко відділити два основних складники: ядучу і чіпку пересушеність, яку потім ще довго відчуваєш на одязі, у волоссі, на зап’ястях, і масну круп’яну важкість молочної піни, яка примудряється вислизнути у вогонь у найнесподіваніший момент, ніби саме з цією метою – відокремитися від згорілого. Молоко, яке їх примушують пити на першій перерві, ніколи не пахне апетитно. І не через те, що у шкільній їдальні під час першої перерви завжди пахне пригорілим. Цей запах не має нічого спільного з молоком, яке вони п’ють, адже його ставлять на стіл у запечатаних кружечками фольги літрових пляшках, що їх відкривають й розливають вміст по склянках чергові учні. Мабуть, це запах пригорілої рисової, манної, перлової, вівсяної каші, яку тут готують на сніданок, або чогось іншого, куди щодня додають молоко і щодня не встигають допильнувати пінку. Ірині заважає у молоці якийсь дивний присмак, який вона не може співставити ні з чим їстівним, а лише з ганчіркою для миття посуду. Пригорілою ганчіркою для миття посуду. Ірина не може примусити себе випити це молоко, але процедура обов’язкова для всіх і відмовитися від неї не можна. Тому Ірина робить як усі – покірно йде до їдальні у колоні по двоє, бере з таці склянку з молоком, тримає її деякий час у руках, а потім ставить на стіл поміж іншими недопитими та неторкнутими. У цьому є щось принизливе й водночас зверхнє, їй незручно перед тітонькою у високій білій наколці, яка докірливо хитає головою, дивлячись на Ірину. Дівчина уявляє, як важко було нести залізні ящики, повні літрових пляшок, гріти ці пляшки у воді, аби молоко було теплим, розставляти склянки і пляшки на таці й розносити по всьому залу їдальні. Даремність усіх цих чужих зусиль, яку вона, Ірина, ігнорує, примушує її відчувати провину, але в них, як і в неї, немає вибору – вони мусять щодня виконувати цю непотрібну роботу, а вона – відчувати себе незручно.
Потім чергові складають все назад на таці, а той, кому сьогодні випало мити посуд, виливає молоко до велетенської прямокутної мийки, до дна якої, здається, неможливо дотягнутися. Ірина так ніколи й не бачила цього дна, завжди прикритого брудною водою і засипаного залишками їжі. Але їй чомусь моторошно думати про те, як це невидиме дно щодня літрами вбирає молоко підозрілого смаку, ніби виконуючи якийсь магічний ритуал, завдяки якому й завтрашнє молоко просякнеться цими випарами, буде настільки ж неапетитним, як і вся кухонна діяльність. Так, ніби у цьому дивному, ні на що їстивне не схожому присмаку акумулюється вся даремність, недбалість, неестетичність і примусовість, без ігнорування яких неможливо здійснити складну процедуру приготування такої великої кількості їжі.
Ірина не може сказати про себе, що не любить вчитися, навпаки, їй подобається перебирати в пам’яті дорогою зі школи почуте на уроках, подобається пересвідчуватися наступного дня, що пам’ять не підвела, бо попри те, що вона нічого не повторювала вдома, необхідний матеріал вона знає. Подобається відчувати приємну впевненість під час контрольних, коли, глянувши на завдання, вона розуміє, що впорається, і знає, як їх розв’язувати. Подобається розмальовувати контурні карти. Так, особливо контурні карти. Пунктирні лінії кордонів, прозорість тонкого паперу, на якому ще нічого не визначено, ще все можливо: розширити межі однієї країни і зменшити територію іншої, позбутися кордонів або навпаки, збільшити їхню кількість, чи поміняти місцями гори і степ, сушу та море, – для цього достатньо обрати інший відтінок зеленого, синього чи жовтого. Іноді вона купує кілька комплектів контурних карт задля розваги – перекроювати візію світу відповідно до власної фантазії. Їй не подобаються завеликі країни, вони нагадують надто широкі полиці їхньої саморобної шафи у коридорі, в якій батько, не дуже досвідчений у столярських справах, зробив полиці на всю глибину стінної ніші, в яку та шафа була вбудована. Батько страшенно тішився з власної раціональності і вимагав від матері, аби до цієї шафи помістилися усі речі членів їхньої сім’ї – адже ширина полиць була втричі більшою за стандартну. За підрахунками батька до шафи можна було запхнути вміст трьох шаф і цього на їхню сім’ю мало би вистачити. І речі справді поміщалися до шафи. Але після кількох місяців користування всім стало очевидно, що знайти якусь річ на півтораметрової ширини полиці практично неможливо, навіть якщо у шафі панує ідеальний порядок, а це, ясна річ, буває не завжди. Щоправда, батько так і не визнав свою помилку й постійно сварився з мамою, звинувачуючи у всіх незручностях її невміння належно поскладати речі та підтримувати у шафі відповідний лад. Мати мовчки перескладала речі на полицях, але знайти все одно вдавалося лише те, що лежало у першому ряді, й, аби проникнути далі, доводилося руйнувати стрункість поскладаних одна на одну речей першого ряду, довго совати і переміщувати чотирикутники поскладаних речей, але знайти здебільшого все одно нічого не вдавалося, як і не вдавалося відновити втрачену стрункість. Через те у шафі доводилося складати мало не щодня, й Ірина з мамою потай ненавиділи її і мріяли про три шафи з вузенькими полицями, у яких можна було б поскладати речі лише в один ряд.
Надто великі країни чомусь асоціюються в Ірини з цією їхньою злощасною шафою, їй здається, що життя у цих країнах неможливо впорядкувати, запланувати, зробити зручним та спокійним просто через надто великі відстані, які поглинають спокій і порядок, вбирають їх і порушують внутрішню рівновагу, подібно до електромагнітних приладів, які заважають літакові підтримувати правильний курс. Вона уявляє собі такі відстані як гігантський магніт, розташований десь посередині, котрий хаотично притягує до себе все металеве й відштовхує все магнітне, і протидіяти цьому хаосові надзвичайно складно, а інколи й взагалі неможливо. Тому вона ділить світ на компактні території, вибудовуючи власну, іграшкову візію великого лялькового будинку. Вона розташовує країни за первісним принципом, намагаючись кожній вділити хоча б невеликий шматочок моря, річки, гір, лісу. Території пустель, тундри, тропічних лісів та екватора слід вважати нічийними, адже екстремальність клімату діє подібно до відстаней – хаотично притягує і відштовхує, зосереджуючи всю життєдіяльність на самому лише виживанні, виснажливому й дискомфортному, як безкінечне прибирання у шафі.
Кордони між країнами Ірина вважала не вартими уваги умовностями, тоді вона ще ніколи не бувала на справжньому кордоні, хоча в її уяві це слово викликало доволі похмурі асоціації – суворі озброєні солдати, велетенські вівчарки, готові до бою танки та бронетранспортери, зловмисники по той бік, які тільки й чекають, що прикордонники втратять пильність. Ірині хотілося, щоб у її контурній версії світу все було по-іншому – ніяких прикордонників, собак та бронетранспортерів, а замість міждержавних меж – низенькі квітучі живоплоти, по обидва боки яких тягнуться зелені газони та акуратно оброблені грядочки, а над живоплотами – рясно обвішані грушками та яблуками дерева. Ірина часто уявляла собі мешканців цих контурних країн і те, що вони обов’язково б мали багато подорожувати, а іноді навіть змінювати країну проживання – тимчасово або постійно. Вона довго не могла придумати причини, яка змушувала б їх до такої зміни і спершу просто вважала, що «так веселіше», хоча це непереконливе пояснення її не задовольняло. А потім якось у телефонній розмові мами з кимось почула таємниче «вони переїхали, бо дитині не підходить клімат» і втішилася знайденому вирішенню проблеми. Тепер мешканці її країн переїздили, шукаючи клімат, який більше їм «підходить». Ірина не дуже розуміла, що саме слід розуміти під цим словосполученням, але така загадкова недомовленість подобалася їй найбільше.
Попри легкість, з якою дається їй навчання, і те, що вчитися їй цікаво, все пов’язане зі школою викликає в Ірини внутрішній спротив, опиратися якому ще важче, ніж примусити себе вранці запхнути руки в крижану воду з-під крана. Точніше, сама по собі холодна вода, як і примусове прокидання о певній годині, не були б аж такою великою проблемою, якби не цей спротив, ламати який їй безуспішно доводиться у всьому пов’язаному з відвідуванням школи. Ірина розуміє, що по-іншому не вийде, що вчителька математики має рацію, коли каже: «Дисципліна – це основне, чого ви повинні навчитися». Але Ірина нічого не може з собою зробити, і їй вдається навчитися багато різного, примусити себе розібратися, запам’ятати, переписати з чернетки на чистовик, але змиритися з необхідністю постійно підпорядковуватися виявляється значно важче, ніж звикнутися з думкою про те, що колись її власні руки будуть такими ж сухими й невагомими, помережаними тонкими синіми прожилками і вкритими старечим ластовинням, як руки її бабусі.
Ірина не наважується на поважний бунт, але не може відмовитися від щоденного дрібного саботування. Вона примушує довго будити себе щоранку, вередує за сніданком, відмовляється від шкільних обідів, відшпилює дурнуваті банти з голови, щойно вийшовши з під’їзду, іноді робить це навіть демонстративно, на очах мами або бабусі, які стежать за нею з вікна. Вона старанно креслить поля у зошитах, але відступає від краю не чотири клітинки, як вимагає вчителька з математики, а три або п’ять. Вчителька щоразу робить їй зауваження, знижує оцінку, але нічого не допомагає, Ірина не дуже розуміє, чому саме для неї так принципово порушити хоча би котресь із здебільшого безглуздих шкільних правил, але не поступається попри цілковиту безперспективність такого спротиву.
Хоча загалом вона старанна учениця і її поведінкою всі задоволені – як вчителі, так батьки. Можливо, справа саме в цьому, і їй дійсно важливо зберегти за собою хоча б символічне право на незгоду, потребу не поступитися бодай чимось, не дати перетворити себе на зручну в користуванні дівчинку, позбавлену недоліків та органічно інтегровану в шкільний колектив, розчинену в ньому й майже невидиму. Так інколи буває, коли гортаєш альбом зі світлинами колишніх однокласників і раптом ловиш себе на думці, що не пам’ятаєш, як звати цю кругловиду дівчинку в білих бантах. Точніше, як її звати, ти бачиш у підписі під світлиною і навіть можеш проасоціювати цей підпис із якимись неясними спогадами про те, як одного разу вона поставила собі чорнильну пляму на білому манжеті сукні й дуже соромилася цього, зворушливо ховаючи непропорційно довгі руки підлітка за спиною. Але цей спогад позбавлений індивідуальності, більше схожий на пригадування епізоду з якогось фільму, ніж на сцену з твого власного минулого. Тоді Ірина ще не розуміла, чому так боїться перетворитися саме на таку старанну й непомітну дівчинку, чиї неконфліктність та пасивність дозволять описати все її майбутнє у кількох нуднуватих фразах.
Ірина
По суботах до бабці іноді приходила Раїса Михайлівна. Ірині завжди здавалося кумедним це поєднання звуків, і навіть не через контраст хижацького, рисячого звучання імені з домашнім і затишним по батькові, просто це поєднання зовсім не підходило до кругленької, рум’яної і вічно бадьорої сусідки. Раїса Михайлівна кілька років тому поховала свого чоловіка – військового, вони приїхали до будинку, де жила бабця Ірини, і зайняли за неписаним правом «визволителів» одну з найкращих квартир під дахом. Раїса Михайлівна любила розповідати бабці, що вона і досі мріє, аби колись влаштувати собі робітню, чи, як висловлюється вона сама, «каморку» на горищі, встановити там великі вікна, поставити диван, почепити гамак. Але чоловік Раїси Михайлівни не був особливо майстровитим, і за всі роки життя в їхній п’ятикімнатній квартирі не спромігся зробити навіть санітарного ремонту, тож тепер там звисали зі стін давно обшарпані шпалери, які залишилися ще від попередніх власників (про те, ким були ці люди і що з ними сталося, бабця відмовлялася розповідати Ірині), демонструвала чудеса витривалості древня сантехніка і побутова техніка на кухні – іржаві крани, з яких лише іноді крапала вода, масивний, із заокругленими кутами холодильник зразка початку 50-х, що через нерегулярні проміжки часу видавав із себе страхітливі звуки, повищерблюваний у багатьох місцях нелакований дубовий паркет, який скрипів, здавалося, не лише під ногами, а навіть від подуву вітру за вікном.
Раїса Михайлівна пекла дуже смачні торти, замовники приїздили до неї з цілого міста, і поки Раїса Михайлівна була молодшою, то могла спекти солодке для двох чи трьох весіль одночасно. Але з віком почала брати все менші замовлення, і тепер кожен, кому вдалося отримати її згоду спекти торт, вважав себе щасливим і був ладний заплатити будь-яку суму, торти Раїси Михайлівни перетворилися на легенду, і не одна цукерня у місті була би щаслива, якби Раїса Михайлівна погодилася виступати у них хоча би консультантом і вони могли б вписати її прізвище у своє меню. Але Раїса Михайлівна не погоджувалася на жодні новомодні бізнес-пропозиції, пекла тоді, коли мала до цього натхнення, і продовжувала мешкати у своїй п’ятикімнатній квартирі з малопомітними уже слідами колишньої розкоші.
Ірині подобався запах, який ішов від Раїси Михайлівни, то був легенький запах суміші ванілі й цинамону з домішкою цитрини, мабуть, цей дух так в’ївся у її шкіру за роки випікання солодощів, що вже ніколи повністю не вивітрювався і страшенно пасував до рожевих круглих щік та вічно бадьорої посмішки Раїси Михайлівни.
Сусідка ніколи не приходила до бабці з порожніми руками і завжди приносила для Ірини кілька своїх знаменитих заварних тістечок із лимонним кремом або шматок торта чи хоча би жменьку печива. Ірина не дуже любила солодке, але принесене Раїсою Михайлівною мало той самий запах, який виділяла її шкіра, й Ірина готова була годинами вдихати цей аромат. Він не асоціювався у неї ні з чим їстівним, а був чистою метафорою домашнього затишку, спокою, спокійного пообіднього світла, пропущеного через тканину штор на кухні, гладенької поверхні атласного халата Раїси Михайлівни у яскраво-червоні квіти. Її круглі стегна під блискучою тканиною рухалися злагоджено і заколисливо-спокійно, мов механізм бабциної швейної машинки, коли вона застрочувала якийсь довгий шов.
Бабця із Раїсою Михайлівною пили на кухні каву з домашніми наливками і розмовляли про самотність. Тобто насправді вони переповідали одна одній, як познайомилися зі своїми чоловіками, як одружилися, як жили, якими були перші слова дітей і онуків, як важко було виживати з дітьми в усі часи, якими складними були колись кулінарні рецепти і як неймовірно багато повинна була встигати кожна жінка. Але у всіх цих історіях Ірині вчувалася лише позбавлена дна самотність кожної з жінок, самотність, що її відчували, коли доводилося тягнути на своїх плечах всі родинні турботи і не було на кого покластися, не було з ким розділити всі ці щоденні дрібні проблеми та рішення, які слід було приймати. Самотність, яку вони відчували тепер, коли всі їхні зусилля завершилися самотністю буквальною, у якій окрім омріяного спокою було і багато гіркоти, жалю за тим, що проминуло, за тим, що так і не здійснилося, за тим, чого вже ніколи не буде, і за тим, що в кінці дороги, якою б важкою вона не була, не існує жодної винагороди, а лише відлуння порожніх кімнат і безкінечність безсонних ночей.
Ірина давно знала напам’ять усі історії, які вони терпляче і неквапливо переповідали одна одній, ніби виконуючи щоразу один і той самий ритуал, потрібний для того, щоб відновити в пам’яті якусь забуту брошку на блузці чи візерунок на тканині сукні, пригадати собі чіткіше риси чийогось обличчя, форму стрижки чи колір очей.
І слухала ці розмови, з яких для неї вимальовувалася самотність бабці, життя якої з дідусем зовні було щасливим і вдалим, вони не сварилися, дідусь не пив, багато працював, мав високу посаду, забезпечував родину, бабця могла не ходити на роботу й лише іноді шити щось на замовлення знайомих, більше для приємності, ніж для грошей. Вона не нарікала, бо завжди розуміла, що головне в житті дідуся не дім, і навіть коли він повертається до неї, то подумки залишається там, у своїх клопотах і справах, в які її ніколи не посвячує, і це поступово вибудувало між ними стіну, стіну мовчання, взаємної поваги і толерантності, стіну відчуження.
Чоловік Раїси Михайлівни любив випити і був по-військовому різким, міг навіть підняти руку на дружину чи сина. Щоправда, це не заважало йому слухатися Раїси Михайлівни в усьому і повністю від неї залежати. Коли її чоловік вийшов на пенсію, Раїса Михайлівна відчула себе так, ніби у неї народилося ще одне немовля. Він був цілковито непристосований до побуту, і якщо дружині доводилося відлучитися кудись на цілий день, то чоловік гарантовано залишався протягом цього дня голодним. Навіть якщо Раїса Михайлівна готувала йому їжу, розкладала її у тарілки і писала детальні інструкції, як і що слід підігріти, він не здатен був зробити цього самостійно. Обов’язково щось плутав, забував, що поставив на вогонь, виливав, пересмажував, розливав, розбивав, а врешті-решт просто відмовився від усіх цих складних маніпуляцій і просто не їв, коли дружини не було вдома. Таким же нездатним він виявився і до будь-якої іншої домашньої роботи, тож Раїсі Михайлівні доводилося самій лагодити крани, забивати цвяхи, ремонтувати все, що потребувало ремонту, – викликати сантехніків чи інших майстрів чоловік їй чомусь забороняв. Її життєрадісна натура сприймала все це доволі безболісно, і вона не нарікала. Лише тепер, коли чоловік помер, вона наважилася зізнатися бабці, що відчула суттєве полегшення, бо принаймні не потрібно переживати, що він нап’ється і підпалить хату.
Поговоривши про життя з власними чоловіками, сусідки переходили до розмов про своїх дітей. Син Раїси Михайлівни так ніколи й не одружився, чим справив матері неймовірну прикрість, адже вона так мріяла мати онуків і особливо онучок, якщо вже не довелося самій народити донечку, що зав жди було найбільшою мрією Раїси Михайлівни.
Батьки Ірини були інженерами-будівельниками і кілька років жили в Індії, працювали там на різних об’єктах. Коли вони виїхали, Ірині було чотири, а коли повернулися – сім років. Після повернення батьки мало не розлучилися, мати хотіла, аби вони назавжди виїхали за кордон, а батько був категорично проти, він вважав, що людина повинна бути патріотом своєї країни і залишатися жити в ній, що б не трапилося. Після кількох років постійних сварок і скандалів мати Ірини таки виїхала ще раз на кілька років до Монголії, але не витримала, розірвала контракт і повернулася в сім’ю.
Сама Ірина не дуже багато запам’ятала зі свого перебування в Індії з батьками, спогади приходили уривками – гарячий пісок у дворі біля дому, діти, з якими вона не може порозумітися, гострий смак незнайомої їжі, страх перед надто різкими запахами спецій, бажання вимастити чимось темним свою шкіру, щоб не відрізнятися від загалу і щоб на неї не дивилися як на чужинку, сварки батьків, під час яких її виганяли погуляти, заплакані очі мами після того, як вона поверталася з прогулянки. За ці роки Ірина опанувала англійську і говорила без акценту, позбулася страху перед вивченням іноземних мов, бо навчилася засвоювати їх по-дитячому, в розмові, і потім цей страх не змогли нагнати на неї знову в українській школі, хоча вчителька і намагалася постійно знизити їй оцінку за незнання англійської граматики. Але відтоді у неї лишився і подив перед тим, як багато зайвих слів існує на позначення однієї простої речі. І те, що опанування нових мов давалося їй із легкістю, не позбавляло її цього здивування і навіть певної зневаги до такого марного ускладнення речей. Вона ніколи не розуміла, чому люди з такою повагою ставляться до тих, хто володіє кількома мовами, їй самій завжди здавалося, що це ніяке не знання, а лише непотрібне дублювання тіней того самого предмета – стіл, стол, стул, зе тейбл, дер тіш, ля меса – що зміниться від цієї нікому не потрібної навали звуків, котрі нічого не додають і нічого не прояснюють у природі предмета, який називають?
Ірина любила спостерігати за тим, як бабця вишиває. Потім, коли вона подорослішає, їй буде дуже складно пригадати свою бабцю без вишивки у руках. Здавалося, вона вишивала завжди. Точніше, стільки, скільки Ірина її пам’ятає. Бабця осліпла майже відразу після Ірининого народження, після якоїсь до кінця не з’ясованої хвороби. До того бабця, як і всі, мабуть, займалася різними справами. Кудись ходила, щось робила, з кимось розмовляла. Відтоді, як осліпла, вона майже не вставала зі свого плетеного крісла-гойдалки біля вікна і постійно тримала в руках якесь вишиття. Ірина так звикла до бабциних вишивок, що до певного віку навіть не припускала, що інші сліпі не можуть вишивати. Це стало для неї справжнім шоком, коли вона усвідомила, наскільки неприродньо виглядають яскраві бабцині вишивки, адже світ сліпої людини просто не може бути таким яскравим. Не повинен згідно уявлень здорових. Але, мабуть, у ці яскраві квіти, що на вишивках часто перетворювалися на метеликів, бабця вкладала усе, чого їй бракувало у реальному житті. Вона вміла якось по-особливому сполучати між собою нитки, брала по ниточці кожного кольору і складала їх в одну, грубшу нитку. А в наступній поєднувала кольори вже по-іншому. Виходило дуже незвично і гарно. Ірині бабця розповідала, що відчуває кольори пучками пальців, відчуває тепло і холод і намагається поєднати їх між собою так, щоб тепло і холод сполучалися у комфортну для тіла температуру.
Бабця ніколи не вишивала хрестиком, а тільки гладдю і компонувала простір на тканині так само інтуїтивно, не використовуючи жодних шаблонів і попередніх малюнків. Для неї вся тканина складалася з різних теплових зон, які вона відчувала пальцями й уміла підібрати для них відповідні відтінки ниток.
За день бабця вишивала по кілька серветок. А часом, особливо взимку, їй кортіло вишивати килими, і тоді метелики-квіти заповнювали грубе полотно, що його потім батьки вішали на стіну або дарували комусь. Бабця не хотіла, щоб її вишивки продавали, і просила їх роздаровувати.
Над Ірининим ліжком висів такий килим, спати біля нього було дуже тепло і затишно. Часом вночі Ірина прокидалася й торкалася килима, і їй здавалося, що він і справді випромінює рівне, ледь відчутне, але надзвичайно приємне тепло.
Бабцині вишивки роками не втрачали яскравості кольорів. Тканина, на якій вони були вишиті, а часом це були звичайні шматки простирадла, зазвичай нищилася швидше, на ній пропалювалися або утворювалися дірки, розходилися нитки, а вишивка виглядала ніби її вчора закінчили.
Після бабциної смерті всі вишивки, які були у них вдома, раптом ніби завмерли, килими на стіні стали такими ж холодними, як і бетон, який вони закривали, кольори не втратили яскравості, але якось посуворішали. Так тривало сорок днів, а потім все стало так, як було раніше. На бабциній могилі поставили дубовий хрест, як вона і просила. Хрест був із грубого дерева, а посередині зробили спеціальний рівчак шириною із запаску на сорочку, у нього помістили спеціально виготовлений із герметично закритого грубого скла резервуар із вишивкою, яку бабця приготувала заздалегідь. На вишивці були все ті ж самі, улюблені бабцині квіти-метелики, і щороку на її могилі виростали чорнобривці, навіть якщо ніхто їх не садив.
Петро і Степан
Насамперед слід згадати епізод із м’ячем. На перший погляд він не має нічого спільного з цією історією, але хочеться почати саме з нього. Через якийсь малопомітний, але тим не менше важливий його зв’язок з рештою.
Це були двоє хлопців, двоє братів. Старший та молодший. Петро і Степан. І хоча різниця між ними була меншою за два роки, всі чомусь добре знали, хто старший, а хто молодший. Вони були зовсім несхожі, але їх часто плутали, розповідаючи про Степана те, що відбулося з Петром, та навпаки. Правда з’ясовувалася тоді, коли оповідач випадково кидав фразу: «ну, Петро, цей молодший» чи навпаки: «ну, Степан, котрий старший». Тут співрозмовник переважно отямлювався і розставляв усе на свої місця. Те, хто саме старший, всі знали напевно. Степан був невисоким, кремезним, чорнявим, його зовнішність виглядала настільки типово для тих місць, що його світлину в гуцульському кептарику, кресані і з топірцем можна було б помістити у якийсь краєзнавчий альбом із довколишніми гірськими пейзажами, короткими історичними екскурсами та переліком визначних історичних дат. Він одягався і розмовляв підкреслено недбало, «по-свойськи», легко знаходив спільну мову з продавцями на базарах і робітниками, любив фізичну працю, й сусіди та більшість знайомих навіть не підозрювали, що він є «тим самим» Степаном Опришком, відомим композитором, автором симфонічної музики, вундеркіндом і талановитим скрипалем та диригентом, завдяки якому до містечкової філармонії почали з’їжджатися туристи з усього світу, аби послухати його музику в авторському виконанні або у виконанні оркестру під диригуванням Степана. Степан не їздив на гастролі, він узагалі вкрай рідко виїздив зі свого містечка й ніколи не віддалявся від нього більш ніж на сотню кілометрів. Але оркестр багато гастролював із його творами, з неймовірним успіхом виконуючи їх по різних кутках світу, й поступово довкола постаті автора утворилася ціла приватна міфологія.
Наприклад, одна з легенд розповідала, що ніякого Степана Опришка насправді не існує, а написана буцімто ним музика – це насправді продукт колективного авторства, уміло розрекламований місцевим імпресаріо. А роль Степана для туристів відіграє місцевий п’яничка, аби справляти ще більш екзотичне враження.
Інша історія стверджувала, що Степан не виїздить за кордон через проблеми із законом, бо його нібито засудили за оборудки з нерухомістю, але термін він відбуває умовно, тож виїзди за кордон йому заборонені.
Третім з найбільш популярних пояснень того, чому Степан уникає гастролей, була версія рекламної стратегії, за допомогою якої він уміло підігріває цікавість до себе та власної музики.
Ще одним доволі поширеним трактуванням було таке, що всі його твори – це насправді маловідома українська музична класика, адаптована ним на сучасний лад.
Сам же музикант ніколи й ніяк не тлумачив публічно причин своєї нелюбові до мандрів, на всі питання такого типу лише мовчки знизував плечима.
Петро був на голову вищим за Степана, мав густе біляве волосся, яке м’якими кучерями спадало на плечі, яскраво-голубі очі і довгі пухнасті вії. Вродливі, витончені риси обличчя, загальне враження аскетизму від худорлявої, але стрункої, позбавленої бібліотечного сколіозу постаті, стильно вим’яті маринарки й білі сорочки, портфелі зі свинячої шкіри, продумана недбалість зачіски, доповнена вишуканістю жестів і міміки. Манера триматися і розмовляти підкреслено театральна, повільна, самозакохана, у виконанні когось іншого це виглядало б манірно, але Петрові личило і вдало доповнювало незвичність його вроди.
Але все це буде згодом, через багато років після згаданої вище гри у футбол.
Ініціатором гри тоді був Петро, молодший. Він взагалі часто ставав ініціатором. Йому з дитинства подобалося говорити з людьми, переконувати, він знав, що йому добре це вдається, що він вродливий і розумний, що вміє вчасно посміхнутися, зробити елегантний жест, досконало володіє усім арсеналом світськості, яка була у нього вродженою й від того ще більш переконливою. Степан теж умів гарно говорити і зачаровувати співрозмовників, а особливо співрозмовниць, несподіваними історіями, загадковими паузами в розмові, вдало сформульованими компліментами. Але він часто приховував ці свої вміння, вдаючи простуватого і навіть грубуватого, йому подобалося мінятися, удавати з себе когось, ким він насправді не є, ховати власну проникливість і провокувати співрозмовника на незаплановану відвертість. Зі своїм молодшим братом він теж часто удавав. Із роками Петро все охочіше брав на себе роль старшого й з ледь помітним докором та повчальністю давав Степанові поради, іноді виглядаючи при цьому трохи кумедно. Але Степанові подобалася така гра, особливо на людях, йому взагалі більше подобалося спостерігати за іншими, ніж давати комусь матеріал для спостережень. Він дуже ощадливо поводився зі словами, жестами і навіть рухами, ніби не хотів розповідати про себе і взагалі якось проявляти себе, поки не відчував, що може справити цим належне враження. Хоча насправді йому йшлося не про це. Він давно помітив, що більшість людей швидше готові довіритися мовчазному непоказному співрозмовнику, бо тоді вони не бояться виглядати смішними, недолугими та непереконливими. А Степан більше любив слухати чужі історії, аніж розповідати свою власну. Тому він рідко вступав у розмову, якщо у цьому не було необхідності, воліючи бути мовчазною тінню свого брата.
У майбутньому, дорослому житті вони часто розігруватимуть цю партію удвох. Петро стане успішним бізнесменом і часто привозитиме до батьківського дому своїх закордонних партнерів, із шармом демонструватиме їм облізлу сецесійність середмістя, хизуючись досконалою англійською, гордо оповідатиме дитячі історії, які відбувалися на тлі столітнього кахляного п’єца у вітальні батьківського помешкання. Хімік за освітою, він деякий час намагався робити наукову кар’єру, але неминучість пов’язаного з цим життя у злиднях змусила його шукати собі інших способів заробляти. Одного разу на закордонній конференції він познайомився з німецькими колегами, також хіміками, які розповіли йому про нові перспективи розробок генетично модифікованих продуктів. Під це фірми-виробники готові були давати фінансування для розробників. Так і виник спільний проект, у якому основну роботу виконували в Україні, а фінансування йшло від німецьких замовників. Степан від суто наукового керівництва поступово перейшов до менеджменту і тепер уже займався лише пошуком нових партнерів і ринків збуту, його фірма розросталася з року в рік. Але попри весь свій досвід Степан продовжував цінувати поради брата, який умів бачити людей наскрізь. Тому кожного потенційного партнера привозив до брата і, поки не довідався його думки, не починав співпраці.
Важливість ролі Степана під час таких зустрічей важко було помітити, адже він лише мовчки обслуговував гостей, нечутно міняв попільнички, готував каву, салатки і фасольку по-бретонськи (більшість гостей приїздила, ясна річ, влітку), наливав до кришталевих чарок міцні настоянки власного приготування, а потім каву до горняток зі старої, благородно вкритої лініями майбутніх тріщин порцеляни і з відсутнім виразом обличчя грав роль ідеального кельнера. А залишившись на самоті, брати нарешті говорили, і тоді вже молодший уважно слухав, а старший розповідав, кому з гостей варто довіряти, а хто явно щось приховує. Його спостереження завжди виявлялися точними, і якщо молодший не слухався поради, то потім обов’язково шкодував. Але Петро вкрай рідко не дослухався до цих порад, бо знав, що брат дуже добре вмів бачити людей наскрізь, помічати невловимі посмішки, вираз обличчя, який видавав приховану незгоду, особливу манеру тримати цигарку, правильно інтерпретував нервове клацання запальничкою і похитування ногою, а його висновки про людей, зроблені на підставі спостережень та інтуїції, переважно бували безпомилковими. Колекціонування таких спостережень за людською поведінкою було улюбленим заняттям Степана. Він багато років займався цим, поки працював кельнером у барі навпроти, але і тепер, коли цей бар уже належав йому, любив сидіти за столиком біля барної стійки й непомітно стежити за відвідувачами.
Вони жили у будинку на розі центрального проспекту. Попри свою центральність, проспект не був надто гамірним, тут дозволялося пересуватися лише пішки, і це робило вулицю приємною. Під їхнім балконом ріс каштан, у травні він зацвітав рожевим, і саме в травні було особливо приємно сидіти на балконі й пити міцну каву з кардамоном. Майже кожного літнього ранку повз їхні вікна проїздила поливальна машина. Їй дозволялося пересуватися навіть пішохідною зоною, і вона сповна використовувала цей привілей, непоспіхом під’їздила до кожної клумби і випускала струмінь розчиненої у воді райдуги на ще напівсонні іриси, нарциси, кипариси і вже напівсонну матіолу, яка відпрацювала своє звечора і тепер лаштувалася на відпочинок. Водій старенької поливальної машини любив свою справу і мав здібності до ремонтування техніки. Це він придумав химерну конструкцію, яка перетворила малоефективне і мляве розбризкування води зі старенького ґумового шланга на атракційне видовище. Спостереження за цим видовищем було головною дитячою і старечою розвагою мешканців вулиці ось уже кілька років, відколи поливальник вигадав цю химеру. В її основі був велетенський пластмасовий соняшник з пелюстками, пофарбованими у кольори веселки. Соняшник обертався, точніше, хилитався на якійсь невидимій пружині, відтворюючи рухи дитячого дерев’яного коника, з якого вже зіскочила дитина, але іграшка продовжує рухатися за інерцією. Квітка була розміщена у спеціально сконструйованій пластмасовій будці, дверцята якої роз’їжджалися, випускаючи соняшник, невидимий механізм піднімав квітку вище, а потім вона починала хитатися в усі боки і випускати тоненькі струмочки води. Якщо водієві вдавалося правильно припаркувати машину, то сонячні промені чіплялися за водяні струмені з добре відпрацьованим відчуттям кольору і ритму, експериментуючи з короткотривалими ефектами алхімії барв та відтінків. Від цього видовища неможливо було відірватися. Зупинялися і заворожено завмирали на кілька секунд, притискаючи до грудей пухкенькі портфельчики чи дипломати, навіть заспані дядьки, які цієї ранньої пори поспішали до своїх канцелярських приладь і важливих телефонних переговорів до будівлі з фікусами на кабінетних підвіконнях. Кожен із них раптом забував про свої тривожні сни і погані аналізи, про сум неясного походження, який все частіше накочується не лише у години безсоння, а й дає про себе знати цілком несподівано, ніби застарілий зубний біль. Заспані дядьки раптом нерухоміли і відчували себе знову худорлявими хлопчиками у закоротких штанях і розхристаних сорочках. Хлопчиками, які вперше у житті стискають у спітнілих долонях помутніле вічко дитячого калейдоскопа, де невтомно вибудовуються і зникають, немов у піску, плинні мозаїки кольорового скла. І щось є таке у цих суворих геометричних конструкціях, воно не дає не лише відірвати погляд, а й дихнути без остраху, що від надто сміливого видиху цей чарівний паралельний світ раптом зникне і назавжди залишить після себе химерне відчуття чогось дуже близького, розташованого на відстані витягнутої руки, але водночас недосяжного, здатного підкорятися лише власній загадковій логіці.
Маленькі діти з довколишніх будинків завжди безпомилково точно прокидалися о порі, коли поливальна машина наближалася до їхніх вікон і голосними криками вимагали поставити їх на підвіконня, а заспокоювалися, лише коли бачили феєрверк водяних бризок. Вони завмирали і майже не дихали, спостерігаючи за ритуалом поливання, а потім, коли машина від’їздила, так само мовчки засинали просто на руках у своїх мам чи бабусь, спали глибоким сном кілька годин і прокидалися в безжурному настрої, уважно прислухаючись до кожного звуку за вікном, схожого на шум мотора. Ціле щастя, що вулиця була пішохідною, а то дітям довелось би півдня проводити на підвіконні, чекаючи, що диво з’явиться знову.
Жінки і дівчата вибігали з дому, як завжди, із запізненням, інколи вони не встигали не лише поснідати, а навіть нафарбувати вії, але як би вони не поспішали, завжди зупинялися на кілька хвилин і теж завмирали, спостерігаючи за бризками. Їм увижалися якісь далекі острови, крики чайок (обов’язково звідкись здалеку, зблизька чайки вже не такі романтичні), пінний шурхіт хвиль, що труться об пісок, меланхолія водоростей, які дозволяють хвилям спершу заковтувати себе, а потім випльовувати на порожні пляжі, вдало підсвічені призахідним сонцем.
Усі ці люди обступали поливальну машину тісним колом, але стояли так тихо і нерухомо, що було чути, як поскрипує, розсуваючи дверцята, стара пружина, здавалося, от-от вдасться почути, навіть як розплющується огірок між скибками хліба на канапках у течках товстеньких чоловіків у костюмах, як витікають парфуми з погано закритого флакона у жіночій сумочці, як повзе петля по новеньких панчохах дівчини в синьому, як бурчить у животі хлопців за вікном другого поверху будинку на розі.
Батько хлопців, назвімо його Орестом, теж працював у такому кабінеті з фікусом. Час від часу, коли спина його боліла від незручного крісла, він вставав зі свого місця, замислено підходив до фікуса і підливав його спеціально відстояною у скляній карафі водою. Йому дуже подобалося спостерігати, як зникає у землі волога, він згадував у цей момент щось приємне, таке, що завжди викликало у нього таємничу посмішку, можливо, сонце, яке заливає його кабінет помаранчевим світлом незадовго до кінця робочого дня. Або світанок, який йому нещодавно випадково вдалося підгледіти на балконі. Чи не єдиний світанок на березі моря, який йому довелося бачити у житті, й він дуже дбайливо зберігав той спогад. Дитячі посмішки на старих світлинах своїх хлопців, запах волосся дружини на ще теплій вранішній подушці, хрумку скоринку свіжого хліба або полуничне варення, що розтікається на підсмаженій грінці.
Їхня мати, Олена, працювала у схожому кабінеті, але кількома поверхами нижче, її стіл межував із робочими місцями ще кількох співробітниць. У кімнаті, де всі вони сиділи, рідко бувало зовсім тихо, переважно котрась із маминих співробітниць щось розповідала або в телефонну слухавку, або комусь за сусіднім столом. Через ці постійні розмови важко було зосередитися, і тому Олені часто здавалося, ніби її голова схожа на глечик, що у ньому колись давно її бабця тримала гречку. Крупа злежувалася і не хотіла висипатися, бабця бурчала, набирала гречку жменями, висипала на стіл й перебирала. Перебирання добре впливало і на бабцю, і на гречку, бабця заспокоювалася, а розворушена крупа краще висипалася на стіл, і вже десь при денці бабці не доводилося запихати до глечика руку, щоб витягти чергову жменю, а можна було сипати просто з глечика. Олені здавалося, що у цьому є щось магічне, і вона досі, коли приходила додому з надто напханою різними дріб’язковими розмовами головою, сідала перебирати гречку, аби через півгодини відчути, як із пальців зникає напруження, плечі випростуються і невидимий обруч перестає стискати скроні.
Того дня хлопці залишилися вдома самі. Вони захворіли і не пішли до школи. Точніше, захворів старший, а молодший вранці спритно притулив градусника до нагрітого чайника, і мати залишила вдома обох. Їм веліли щогодини полоскати горло евкаліптовою настоянкою, вбрати теплі шкарпетки і жодному разі не бавитися вдома у футбол. Останнє не мало прямого зв’язку з хворобою, а радше з маминим бажанням уникнути розбитої вітрини серванта, абажуру лампи чи ще якихось мимовільних наслідків цієї гри.
Але заборону, ясна річ, було порушено, і то вже незабаром після того, як поливальна машина завершила одне з останніх своїх у цьому сезоні шоу. Вересень того року стояв задушливий, але рано чи пізно спека мала припинитися, а разом із нею і необхідність поливати квіти і тротуари.
Вирішили грати обережно, подалі від серванта, в спальні, відчинивши вікно, як єдиний, на їхню думку, об’єкт, що його можна було пошкодити. Напередодні батько подарував їм нового м’яча – мрію кількох попередніх сезонів. М’яч ще пахнув шкірою, був блискучим, без жодної подряпини і потертості. Втриматися від спокуси було надто важко. Вони почали гру, і спершу все було гаразд. Уже через кілька хвилин хлопці збагнули, як саме потрібно рухатися, аби не зачепити небезпечних предметів. Але раптом Петро не розрахував удару і м’яч вилетів у прочинене вікно, приземлившись на квітнику сусідки з першого поверху. Це була подвійна катастрофа. Аби уникнути скандалу, потрібно було терміново і головне непомітно забрати м’яч, але під час цього забирання мати або батько можуть зауважити їх через вікна своїх кабінетів. Брати повагалися якусь мить, і тут побачили на вулиці компанію трохи старших за себе незнайомих хлопців. І попросили їх підняти м’яча. Хлопці погодилися і справді знайшли м’яч, але віддавати чомусь передумали, тому весело помахали братам на прощання і побігли геть. Брати стояли біля вікна, стиснувши пальці в кулаки, і уважно вдивлялися в спини хлопців. В одного розв’язалася шнурівка, він присів, поклав м’яч біля себе і, мабуть, відчувши на спині пильний погляд, ще раз озирнувся. У цей момент м’яч викотився на середину дороги і потрапив просто під колесо поливальної машини. Якби хлопець не зупинився, а продовжував бігти далі за своїми друзями, він теж міг би не помітити машини і опинитися під колесами. Це був один із важливих досвідів для братів, у цей момент вони уперше так чітко усвідомили непередбачуваність і непевність існування, яке досі здавалося їм стабільним і керованим чіткими правилами гри та домовленостями. Того вечора вони за мовчазною домовленістю рано лягли спати і відмовилися від традиційного вечірнього стеження за квартирою сусідки з будинку навпроти, яка мала звичку роздягатися перед незаштореним вікном.
Того ж дня Олена дізналася про те, що у її чоловіка роман із якоюсь молодою дівчиною, а Ореста викликав до себе шеф і повідомив про переведення на іншу посаду. Відтепер Орест уже не мав власного кабінету і працював у одній кімнаті разом із кількома іншими художниками-оформлювачами видавництва, а секретарка стала коханкою нового шефа. Орест забрав із собою разом з паперами вазонок із фікусом і поставив на новому робочому місці. Листя фікуса трохи закривало його стіл, створюючи ілюзію відокремленого простору. Знову звикати до праці з іншими людьми в одній кімнаті було важко, Орестові постійно заважав то скрип чийогось крісла, то надто гучний звук, із яким співробітник за сусіднім столом ковтав гарячу каву, то надто різкий запах парфумів дівчини за столом навпроти. Так само важко було йому свого часу звикати до праці у визначені години, до приходу на роботу щодня вранці, до того, що він уже більше не вільний митець, а звичайний кабінетний клерк. І він усе частіше згадуватиме про те, як добре працювалося у власній майстерні, й думатиме, що стабільний прибуток не вартує аж таких жертв. Усі ці думки відволікали його від роботи, й тепер його ілюстрації до дитячих книг виходили похмурими – серед зображень чомусь переважали брудно-сірого кольору зайці з понуро опущеними донизу вухами. Він постійно малював таких зайців, навіть там, де за сюжетом казки взагалі не було ніяких тварин. Тоді зайці опинялися у тлі, на фартушках охайних дівчаток із волоссям кольору гнилої моркви, на сорочках підстрижених на рівний проділ хлопчиків, на обкладинках книжок, які казкові бабусі читали казковим онукам.
Того вечора Олена довше, ніж звичайно, перебирала гречку, а потім рішучим жестом висипала чисту крупу назад, до неперебраної, поставила гречку на полицю і вийшла з кухні. Ніхто не запитав її, чому сьогодні не буде вечері, всі були надто зайняті власними думками.
Про те, що думав з цього приводу Орест, мало відомо. Можливо, він вирішив, що втрата посади – це справедливе покарання за невірність, а може, взагалі не сприйняв це як покарання. Буває ж так, що, тільки коли щось втрачаєш, раптом усвідомлюєш, наскільки воно тобі набридло. Особливо часто таке усвідомлюють замріяні чоловіки середнього віку. Імовірно припустити, що в його по передній роботі єдиними перевагами були окремий кабінет і фікус на підвіконні. Або він не побачив у теперішній посаді суттєвої різниці у порівнянні з попередньою, хіба те, що нова робота була значно спокійнішою. Він більше не мусив займатися різними організаційними справами, пильнувати верстання книжок у друкарні, сваритися з відділом збуту, пояснювати керівництву, чому художники знову зіпсували обкладинку. Зараз він міг спокійно малювати цілими днями, тобто займатися тим, що йому найбільше подобалося і про що йому завжди мріялося. Але радості від того, що його мрія нарешті здійснилася, він чомусь не відчув. А можливо, якась проблема таїлася у його стосунках із таємничою коханкою, про існування якої знали всі співробітниці Олени, але вони не знали більше нічого, крім самого факту її існування. Були, ясна річ, якісь припущення і здогади. Наприклад, усі чомусь були переконані, що вона має працювати разом із ними. Можливо, тому, що у житті більшості людей поза межами роботи взагалі мало що відбувається. Але ніхто ніколи її не бачив і не міг сказати Олені нічого конкретного. Іноді Олена навіть думала, що ця історія може бути вигадкою когось злосливого, хто хотів зіпсувати їхні стосунки. Але в глибині душі вона розуміла, що це не вигадка, такі речі часто важко пояснити, але легко відчути і переконатися, що відчуття твоє правильне.
Орест
Орест вибрав майбутнє місце навчання випадково, шукав таке, де був невисокий конкурс, бо йому хотілося вступити напевно, щоб чимшвидше поїхати жити до іншого міста, далі від батьків. Того дня, коли він приїхав до Львова здавати вступні документи, він ще не знав, до якого вузу піде. Особливого бажання навчатися не було, навіть навпаки, він мріяв пожити нарешті вільним від обов’язків, творчим життям. У чому саме мала би виявлятися «творчість», він теж наразі не дуже усвідомлював. Як у багатьох у його віці, в Ореста було доволі романтичне і розмите уявлення про життя богеми – мансарди з цигарковим димом, який ніколи не вивітрюється, пиятики до ранку, абсент, кальвадос, бургундське, вродливі музи й задумливі пообідні мрії. Щось таке дуже би йому підійшло після розміреного і напруженого шкільного життя, яке амбітні батьки прагнули зробити для нього якомога інтенсивнішим, аби виховати гармонійно розвинуту особистість. Тепер йому хотілося від навчання лише одного – щоб воно якнайменше його обтяжувало.
Орест до того часу бував у Львові лише кілька разів, тож адреси і описи маршрутів кількох львівських вузів мав із собою на листочку. Першим у списку стояв університет, і потрапити до центрального корпусу було найлегше, тож Орест поїхав туди просто з вокзалу, розсіяно вслухаючись у заколисливе скреготіння трамвайного вагону. Трамвай їхав поволі, часто зупинявся, натужно виписував дуги поворотів і різко заклацував двері на зупинках, вбираючи нечисленних пасажирів. Орестові подобалося у трамваї, подобалася його некваплива, трохи зверхня манера дзеленчати, попереджаючи про своє наближення, привілей сповільнювати рух на деяких людних перехрестях, де решта транспорту змушена була зупинятися і чекати, аж поки неповороткі вагони здійснять свій крейсерський рух праворуч або ліворуч. Львівський трамвай був для нього своєрідним символом справжнього міста, ще не мегаполісу, але вже не містечка, й було дуже приємно відчувати себе причетним до цього таємничого міського життя, яке не мало, на його тодішню думку, нічого спільного із містечковістю дотеперішнього Орестового оточення. Таке місто середнього розміру – це було саме те, чого Орест прагнув для себе тепер, вважаючи маломістечкове існування вже пройденим етапом, хотілося якнайшвидше вирватися з оточення, в якому давно не залишилося нічого таємничого, незнаного, до нових вражень і відчуттів. Але в той же час ці відчуття не мали би бути занадто новими, холодна непевність мегаполісу відлякувала його, він почувався малим і загубленим, і обживання такого занадто великого і негостинного простору позбавило би його безтурботності, з якою він хотів провести свої студентські роки.
У неквапливості трамвайного руху було щось солідне, медитативне, з-за кожного повороту визирали все примхливіші контури старих будівель, йому навіть вдавалося розгледіти окремі елементи ліпнини на фасадах, обличчя людей, які визирали у вікна і для яких мешкати в таких красивих будинках було чимось буденним, не вартим уваги. Вони давно звикли помічати у цьому більше незручностей, ніж переваг. Він пригадував запахи під’їздів таких будинків – у них пахло неприємно, як у всіх під’їздах, що їх Орестові довелося бачити, але окрім цієї неприємності було ще щось, що не вивітрилося з часом і пробивалося навіть крізь нагромадження аміачних випарів і гнилизни прілої минулорічної картоплі з підвалів. Особливо у тих під’їздах, де збереглися велетенські дзеркала на всю стіну, де дерев’яні перекриття ще не прогнили наскрізь, де було відчутно, що тут не завжди панував цей дух руйнування і занепаду. Орест подумав, що непогано було би хоча б трохи пожити у такому під’їзді, відчути декадентський настрій, коли вранці визираєш з вікна кухні й бачиш за ним замкнутий простір внутрішнього дворика, звечора навіть романтичний, схожий на кадри з кінофільму, але при денному світлі – обшарпаний і помережаний білизняними шворками. Хоча навіть у тріпотінні чиєїсь не дуже нової білизни і запраних простирадел був своєрідний шарм. Принаймні мав бути, наскільки Орест уявляв це собі з тих кількох візитів у схожі помешкання, якими досі міг похвалитися.
Він уявляв собі людей, які живуть на піддашшях таких будинків, трохи нетутешніми. Вони не мали би бути причетними до нудної щоденної рутини, мали би спати до обіду і лише під вечір ліниво виповзати на вулиці, щоб перейти на квартал далі, зайти в гості до такого ж помешкання і сидіти там майже до ранку, провадячи неквапливі філософські бесіди за кавою чи вишуканими алкоголями. Хоча на той момент досвід Ореста з алкоголями обмежувався тільки потайними ликами з бабциної карафи з лікером і він навіть не знав, чи можна було цей лікер вважати вишуканим напоєм.
За час трамвайної подорожі у ньому формувалися й міцніли різні, часом суперечливі бажання. Він трохи соромився старанно випрасуваного мамою костюма, фасон якого видавався йому давно застарілим, та й сама звичка ходити у костюмі відгонила провінційністю. Він соромився і себе самого, такого, яким бачив себе у цьому трамваї – нервового, із задовгими руками, які не знав куди подіти за час розмови, пропахлого брудною електричкою і ковбасою з часником із чужої канапки. Соромився своєї непевності, яка лише зростала з кожним кроком, адже знаний наскрізь і добре знайомий замкнутий світ власного містечка раптом розширився до якихось незрозумілих меж, сповнився таємничими знаками і символами, трактувати які він ще не вміє, а без цього кожен впізнає у ньому провінціала. Йому хотілося позбутися всього цього якнайшвидше, стати своїм, тутешнім, місцевим, визнаним, недбало вітатися на кожному кроці, зустрічаючи знайомих, як робили це всі довкола, але робили не так, як у його містечку – не зупинялися після привітання, щоб поговорити і поцікавитися новинами, а лише неуважно кивали і квапились далі, заклопотані, хоча не настільки анонімні, щоб не вітатися взагалі, як, мабуть, роблять у зовсім великому місті. Але водночас це розширення дотеперішніх меж світу було спокусливим, кидало виклик, і Орестові здавалося, що вже геть невдовзі йому стане мало просто розчинитися у довколишньому натовпі, стати непомітним і нерозпізнавальним, занадто звичним і буденним, йому захочеться заявити про себе. Заявити голосно, яскраво, наполягти на власній особливості, на тому, що він не схожий на випадково вирваного із сірої людської маси чужинця, що він вартує уваги. Маломістечкова гордість, відчувати яку його вчили з дитинства, підказувала, що слід змусити всіх цих людей заздрити йому, так само, як він зараз заздрить їм. Заздрити лише за те, що він, Орест, відрізняється від них, що народився в іншому місті, що має досвід, якого не мають вони, що звичайна трамвайна поїздка дає йому цілий калейдоскоп вражень, про які й не підозрює жоден із тих, хто мовчки і похмуро вдивляється у шибки того самого вагону, не відчуваючи нічого, окрім звиклої щоденної рутинності.
Так і не вирішивши, що йому робити з власним провінційним походженням – приховувати чи, навпаки, демонструвати переваги власної інакшості, Орест зайшов до головного корпусу університету. Після півгодинних блукань лабіринтами другого і третього поверху він таки наважився запитати дорогу і втрапив нарешті до аудиторії, де працювала приймальна комісія. Але, взявшись за масивну ручку не менш масивних дверей, він уже чітко усвідомив, що його місце не тут. Він не міг уявити себе у цих велетенських холодних аудиторіях, почував себе незатишно на занадто монументальних сходах, йому не подобалася діловита анонімна метушня у коридорах, і головне – більшість студентів, які зустрілися йому за час блукання коридорами, ніяк не могли бути мешканцями старовинних кам’яниць середмістя – це він знав точно, відчував нутром. Йому навіть не треба було говорити з ними, аби точно і без найменшого сумніву визначити, хто з них народився у Львові, а хто приїхав із довколишніх сіл.
Навряд чи він зміг би пояснити, що поганого було у мешканцях довколишніх сіл, навіть навпаки, його могло би втішити це, адже і він народився не тут, мабуть, існують спеціальні квоти для немісцевих, і це збільшує його шанси на вступ. Але якась внутрішня переконаність змусила його забрати руку з важкої клямки і різко розвернутися до сходів, спуститися ними до вхідних дверей і зачинити їх за собою назавжди. Майже назавжди. Наступного разу він прийде сюди аж через рік, аби зустріти з пар свою тодішню дівчину, студентку української філології, вступити на яку в нього, на думку цієї дів чини, були блискучі шанси. Орест не шкодував, що не скористався цими шансами, тим більше що з дівчиною із філології прозустрічався недовго, його дуже дратувала її манера постійно кутатися у грубі вовняні светри, звичка, яку він зауважив у більшості студенток університету, мабуть, вона вироблялася там у всіх, адже у велетенських аудиторіях завжди було дуже зимно. І ще вона вибілювала волосся і фарбувала губи ядуче-червоною помадою.
Лесь Петрович
Де саме вчитиметься Олена, було ясно завжди. Її батько, Лесь Петрович, був деканом факультету, тож сумнівів щодо майбутнього фаху доньки ні в кого не виникало. Вони з Орестом одружилися на третьому курсі, батько Олени обіцяв подбати про тепле місце на кафедрі для зятя. Але після закінчення Олена раптом вирішила зайнятися керамікою, а Орест пішов працювати до видавництва. Наукова робота їх не цікавила, і Лесь Петрович навіть трохи ображався на них за те, що йому не вдалося проявити себе у ролі дбайливого патріарха родини.
Будинок молодятам купили батьки Ореста, заможні лікарі, власники першої у їхньому містечку приватної стоматологічної клініки. На той момент, правда, клініки у них ще не було, бо не існувало ще приватної стоматології, але заможними вони були завжди, тож будинок був великим, із солідною ділянкою землі довкола, у престижному приміському районі.
Батько Олени, Лесь Петрович, не дуже розумів такий вибір молодят, називав їхнє рішення жити за містом хуторянством і пропонував переїхати до квартири у центрі міста, яку йому обіцяв організувати батько однієї з абітурієнток. Але Орест відмовився, не хотів залежати від тестя, та й мешкати в будинку йому подобалося.
Йому хотілося, щоб і його діти, як він сам свого часу, виростали посеред таємничих закамарків, уявляли собі перед сном духів і привидів, які блукають поміж розвішаними на горищі сплетеними в косу голівками часнику і оберемками любистку, щоб на подвір’ї росло горіхове дерево, струшуючи на землю зелені шкірки молодих горіхів, які пахли навіть краще і терпкіше, ніж смакували. Орест любив готувати варення з цілих горіхів, любив колір, у який сік горіхового лушпиння забарвлює пальці, чітко виділяючи лінії на пучках. У дитинстві він навіть намагався порахувати кількість кругів на кожному з пальців, думаючи, що як на зрубі дерева можна вирахувати його вік відповідно до кількості кіл, так і на пучках пальців видно, скільки років людині судилося прожити.
Йому довго не вдавалося посадити горіх на подвір’ї, паростки чомусь засихали і ніяк не хотіли прийматися. А коли нарешті все вдалося, Олена сказала йому, що вагітна. Щоправда, їхні стосунки не вдалося вберегти до моменту, коли на дереві рівно через сім років з’явилися перші плоди, щось безповоротно зламалося між ними значно раніше.
Вечорами Олена ліпила глечики. Хоча за розміром вони більше скидалися на високі горнята з чорної глини, на кожному замість ручки був несподівано червоний метелик. Чайники, що входили у комплект до цих горняток, також були чорними, формою нагадували глечики, але мали накривку, ручки – червоні, у формі кажанячих крил. Такі трохи моторошні чайні сервізи. Вони мало кому подобалися, й інколи траплялися навіть досить незручні ситуації, коли Олена пропонувала подарувати сервіз, а гості не дуже ввічливо відмовлялися. Єдиний, кому справді подобалися глечики, був Степан. Він з дитинства обирав собі найкрасивіші з них і просив матір нікому їх не віддавати. Коли Степан стане дорослим і почне писати свою ні на що не схожу музику, кожну мелодію він спершу вивірятиме на маминих глечиках. Точніше, вистукуватиме на них щось своє, на слух необізнаного взагалі якусь какофонію, а не ту мелодію, яку згодом запише. Але без такої перевірки глечиками жодної мелодії Степан не записував.
Батько Олени був іконописцем. Тобто спочатку він закінчив лісотехнічний інститут, але за фахом інженера з обладнання лісового комплексу так і не працював. Десь приблизно на четвертому курсі він раптом усвідомив, що його справжнє покликання полягає у служінні Богу. Оресту завжди хотілося випитати його про конкретний випадок релігійної ініціації Олениного батька. Він часто чув такі речі від інших – хтось заблукав у лісі, й у момент, коли вже втратив надію вибратися звідти живим, почув голос, який вивів його на правильну стежку, хтось врятувався від смерті у воді чи в повітрі завдяки несподіваному видінню, ще хтось почув голос уві сні, або ж наяву, під час хвороби, в гарячці, чи інших екстремальних умовах. Але завжди випадкам такого ревного навернення передували яскраві, здебільшого болючі емоції, екстремальний досвід, раптове усвідомлення власної незахищеності перед незбагненним і всюдисущим. Як правило, люди дуже охоче розповідали потім про такі випадки, тішачись власною обраністю, і їхня ревна релігійність носила форму подяки за несподіваний порятунок або рідкісний досвід трансцендентного. Батько Олени нічого схожого не розповідав, та й релігійність його була особлива. В уявленні Ореста релігійність давала людині життєву мудрість, вміння пробачати провини і недосконалості інших, бути вимогливішим до себе, ніж до оточення, вміння зосереджуватися на важливому і спокійно ставитися до поверхового, другорядного, зовнішнього.
Батько Олени поводив себе зовсім по-іншому. Головним елементом його релігійності було бажання виправити усіх довкола себе, вказати їм на їхню гріховність, хибність рішень чи вчинків, бажання навернути їх на путь істинний. Тому, хто потрапляв у орбіту його місіонерських зацікавлень, рідко коли вдавалося відбитися від наполегливих напучувань Леся Петровича. Батько Олени любив проповідувати. Ореста це дивувало. Він ніколи раніше не зустрічав людей, які би суміщали потребу робити щось руками з потребою постійно вербалізувати свої відчуття і думки. Як правило, люди зосереджувалися на чомусь одному, й гарні художники бували мовчазними і сором’язливими, не дуже вміли давати собі раду з ораторством і всіляко цього уникали. Натомість люди, які вміли добре говорити і любили виголошувати привселюдні промови, рідко знаходили втіху в прикладних видах діяльності. Лесь Петрович активно проявляв себе як в одному, так в іншому. Орестові було складно оцінити естетичну цінність його ікон, він не дуже на цьому розумівся. Але у середовищі священиків Лесь Петрович був авторитетом, він охоче дарував свої роботи православним церквам і не менш охоче провадив дискусії на релігійні теми. Орестові часто доводилося брати в них участь, і він постійно дивувався, як віртуозно тестеві вдається перетворити навіть найдоброзичливіше налаштованого співрозмовника на опонента.
– Ось, наприклад, ви, Оресте, – після традиційного недільного обіду починав тесть, говорячи з інтонацією, яка без жодного сумніву вказувала на перебіг подальшої розмови. Орест поволі виробив у собі звичку в цей момент відключатися і не слухати подальшого, а просто мовчати, кивати головою і думати про своє. – Ви ілюструєте дитячі книги, я правильно розумію? – І не чекаючи відповіді, продовжував: – Але чи думали ви над тим, яке релігійне наповнення несуть ці книги? До чого спонукають наше підростаюче покоління? Чи є у цих книгах хоч слово про необхідність щоденної молитви? Про обов’язок дітей перед батьками? Про страх Божий, який людина повинна відчувати, так би мовити, денно і нощно?
– Як ви думаєте, Оресте, чому дитина має безгрішну душу, а дорослий ні? – знову задавав риторичне питання Лесь Петрович і продовжував, не чекаючи відповіді. – Бо дитина ще не знає гріха, вона безгрішна, її душа щира і відкрита до Бога. Але потім ми, дорослі, показуємо своїми неправедними ділами їй шлях до гріха. От якби замість мирських малюнків у своїх книжечках ви зобразили дітям ікони, показали їм лик Божий, якби замість світських казок розповідали їм про Бога, щодня і щогодини, діти наші не росли б грішниками. Я і дружині вашій це повторюю постійно, але бачите самі, що марно. У що вбирається ваша дружина? Ви ж самі бачите – вона носить чоловічий одяг, штани, замість носити те, що Богом створено для жінки. А це насправді гріх. Ми часто не задумуємося над тим, як ми живемо. Жінки люблять виправдовуватися тим, що, мовляв, немає часу, так зручніше. Але це неправильно. Не можна шкодувати часу на потрібні речі, не можна віддаватися суєтному. Ви тільки подивіться, як добре виглядають жінки, вбрані жіночно – в спідницях, білих блузках, хустинах на голові. На них приємно подивитися, це ж богоугодний одяг, і самі вони від того радісніші, веселіші, ближчі до Бога. Або подумайте про інше. Як часто ми грішимо? Як часто не дотримуємося заповідей Божих? Та щодня грішимо і щодня не дотримуємося, але замість того, щоб вказати ближньому своєму на гріх, ми мовчимо. А Бог же казав: не осуди ближнього свого.
Лесь Петрович від фрази до фрази ставав усе емоційнішим. Здавалося, він підживлюється звучанням власного голосу і вже не може зупинитися. На початку промови тільки тези, які він висловлював, були суперечливими. Далі суперечили одне одному вже окремі речення, а потім несумісними ставали і слова в одному реченні. Мабуть, він відчував цю суперечливість і вважав винною у тому саму недосконалу природу мови, нездатної висловити справді глибокі людські почуття. Тож вдавався до чистої риторики, не засміченої недолугістю змістового навантаження:
– О! – вигукував він так голосно і у такому несподіваному місці, що непідготовленому слухачеві у перший момент здавалося, ніби Леся Петровича щось боляче вщипнуло. – О-О! – повторював він іще голосніше, а потім видавав на підвищених тонах цілу тираду: – Слово Боже! Так! Істина! Віра! Ми втрачаємо себе! Втрачаємо віру! Втрачаємо все! Треба молитися, бо не буде нам спасіння! О!
І після цього примушував усіх підвестися і вголос повторювати за ним:
– Рівнобічний і Безпочатковий Сину Безпочаткового Отця! Нахили вухо своє до мене і вислухай Отрокораба твого Початкового!
А потім ще кілька разів:
– Рівнобічний і Безпочатковий Сину! Рівнобічний Сину! Рівнобічний!
Орестові чимось подобалася ця геометрична інтерпретація молитви, у такі моменти йому завжди уявлялося, ніби тесть витягає слово за словом з якогось невидимого лототрону, де перемішані усі прочитані ним тексти у вигляді цілих книжкових сторінок, речень і вирізаних кривими манікюрними ножичками окремих слів.
Лесь Петрович любив уживати конструкції на зразок:
– Не чини перелюбу, чоловіколюбце полігрішний!
Або
– Достойна жона мегасумирна єси!
А іноді навіть дозволяв собі оригінальні інтерпретації текстів молитов, і тоді замість класичного «Вірую в єдиного Бога, Отця…» у нього виходило:
– Переконаний в існуванні єдиного Бога, Батька, Всетримальника!
Іноді, коли його охоплювало особливе натхнення, Лесь Петрович намагався інтерпретувати у богословському ключі знані з дитинства епізоди літературних творів.
– Бо ж бачите, любі мої віряни, Павка Корчагін теж був створінням Божим. Бо по-іншому тоді навіщо були всі ці єврейські погроми, як не для того, аби помститися народові, що розіп’яв Господа нашого! О! – вигукував він потім у своїй звичній манері глухуватого театрального актора, який звик час від часу будити публіку в залі несподіваним вигуком. – Треба молитися, бо не буде нам спасіння! О!
Іноді Орест думав собі, що, мабуть, така потреба уніфікувати світ довкола себе, чітко, до найменших деталей, поділити його на чорне й біле, божественне і профанне, трохи нагадує дитячу спробу приховати сліди свого нишпорення у дорослих шухлядах, повернути всі речі на свої місця або розташувати їх згідно власних уявлень про порядок. Пафос і агресивна захопленість, із якою Лесь Петрович проголошував свої богословські одкровення, робили його схожим на неслухняну дитину, яку мати зачиняє у темній кімнаті, щоб припинити істерику. Дитина продовжує кричати і тупотіти ногами, але з кожним вигуком у її голосі стає все менше переконаності та виклику і все більше страху перед невидимими страховиськами, які поховалися по кутах і от-от вилізуть, щоб покарати за нечемність. Лесь Петрович ніколи не проголошував своїх монологів, ні до кого не звертаючись, йому завжди потрібно було апелювати до співрозмовника, а якщо співрозмовник виявлявся недосвідченим і замість мовчки кивати на все сказане тестем Ореста намагався додати власні міркування, або, боронь Боже, заперечити сказане, Лесь Петрович страшенно обурювався. Чиєсь небажання розділити його спроби спростити уявлення про світ, зробити його доступнішим для зрозуміння і оцінки він вважав чорною невдячністю і не міг пробачити тим, хто не погоджувався підтримати цю його гру, як ображається дитина, якій у грі випадає бути монстром. Їй боляче від несправедливості, що монстром обрали саме її, вона ображається і відмовляється грати. І лише коли хтось інший каже, що він теж буде монстром, образа зникає. Щоб повірити в утопію, завжди потрібна компанія.
Особливого натхнення Лесь Петрович зазнавав, якщо на його шляху траплявся грішник, який посмів відверто зізнатися у тому, що не визнає Київського патріархату, або навіть м’якіше – що визнає, але самого його хрестили у грекокатолицизмі, автокефалії чи іншому обряді, тож він дотримується віри батьків.
– Батьки і діди наші не допустили б такого безчестя на свої голови! – обурювався він. – Як можете ви, освічений чоловік (жінок Лесь Петрович не навертав, вважаючи відповідальними за їхні душі чоловіків), могли відступитися від віри предків наших, зрадити найдревнішу у світі націю, сліди якої губляться ще у давніх горщиках Трипілля! Як ви могли допустити, щоб вашою душею заволоділи московські кагебісти (як варіант – римо-папські уніати) і відвернули вас від віри предків наших. То ж ми несли культуру в їхні дикі племена, вчили їх читати, писати і молитов. То ж у Києві хрестилася Русь, і вже навіть за самою формою черепа кожного з вірних можна визначити, хто з нас справжні арії, а хто – монголо-татарські відприски! О! – гукав він завжди у місці після монголо-татарів, мабуть, слово «відприски» викликало у ньому якусь специфічну реакцію. – Рівнобічний і Безпочатковий Сину! Рівнобічний Сину! Рівнобічний!
Тривалість і пафосність таких монологів залежала від реакції співрозмовника. Досвідченіші знайомі Леся Петровича (він не втомлювався постійно навертати навіть найдавніших своїх друзів) вже вміли реагувати правильно і відразу ж погоджувалися з ним, несміливо додаючи, що працюють над собою і прямують у відповідному напрямку. І тоді тирада обмежувалася вищенаведеним. Але вартувало тому, до кого Лесь Петрович апелював, заперечити чи, не дай Боже, вступити в полеміку, і можна було бути певним, що протягом цілого вечора присутнім уже не вдасться поговорити ні про що більше.
Ідеальну світобудову батько Олени уявляв собі як сукупність автономних у своєму життєзабезпеченні натуральних господарств, життя яких, ізольоване від зовнішнього світу, найкраще б відповідало канонам божественності. Щоправда, було не дуже зрозуміло, якою він бачив свою власну роль у такому господарстві, де основним заняттям кожного була сільськогосподарська діяльність, адже навіть забити цвях чи вкрутити жарівку для нього, як правило, було великою проблемою і вдавалося далеко не з першої спроби. А після одруження доньки мати Олени взагалі перестала звертатися до чоловіка у господарських справах і просила про допомогу Ореста. Щоправда, Лесь Петрович дуже любив їхню дачу і завжди із задоволенням їздив туди, але практичною роботою не займався. Копати, сапати і садити йому було надто важко з огляду на огрядну комплекцію. Його пасією стали експерименти зі схрещуванням різних порід плодово-ягідних дерев та кущів, внаслідок яких були виведені чимало екзотичних, хоча здебільшого і цілковито неїстівних плодів. Роботою на грядках займалися Олена з матір’ю, а батько лише контролював, наскільки якісно вони виконують свою роботу. Попри чітку і безкомпромісну позицію щодо розподілу чоловічо-жіночої роботи Лесь Петрович навряд чи зміг би перерахувати власні обов’язки у родині поза контрольно-наглядовою функцією і правом приймати здебільшого нічим не обґрунтовані рішення. Останнім аргументом у будь-якій суперечці для нього завжди були запевнення у необхідності рятувати українську духовність, а також богоугодна вищість чоловіка над жінкою та всі наслідки, які з цього випливають.
Лесь Петрович не лише активно пропагував свої богословські теорії, а й активно впроваджував їх у побут. Він суворо регламентував кожну деталь сімейного співіснування і старанно стежив за дотриманням заборон, поділяючи речі й заняття на богоугодні та гріховні. Особливо уважно він пильнував за зовнішнім виглядом дружини і доньки. Богоугодним є підкреслювання жіночності в жінці і чоловічості в чоловікові, – не втомлювався наголошувати при кожній нагоді Лесь Петрович і детально пояснював, що саме містять, на його думку, поняття жіночості і чоловічості. Точніше, з чоловічістю все було доволі просто – чоловік має бути мужнім, аскетично вбраним, суворим, але справедливим господарем своєї родини, якого беззастережно слухаються усі решта її члени, нижчі за своїм суспільним рангом. Аби підкреслити цю ієрархічність, Лесь Петрович практикував спілкування з жінками через їхніх чоловіків.
– Шановний Героргію Порфировичу, – звертався він, скажімо, до друга, який разом із дружиною прийшов до них у гості. – Чи не образиться ваша дружина, якщо я покладу їй на тарілку ще один шматочок печені?
Якщо ж Героргій Порфирович або його половина дивувалися, чому Лесь Петрович не запитає про це саму жінку, тесть Ореста незмінно відповідав, поштиво опустивши очі:
– Бо жінка єсьм лише часть чоловіка і мусить в усьому коритися волі його.
Лесь Петрович страшенно любив єдине старослов’янське словосполучення, яке знав – «Аз єсьм». І намагався якомога активніше вживати його у своїх релігійних висловлюваннях, а якщо йому не вдавалося побудувати речення від імені першої особи, як того вимагала граматика, то він забирав «Аз» і залишав просто «єсьм», ігноруючи граматичний дріб’язок, який вимагав у цьому місці вставляти іншу форму цього дієслова.
Жіночість, на думку Леся Петровича, досконало підкреслювали спідниці, хустки, сукні класичного крою (обов’язково з білим мереживним комірчиком, чомусь завжди підкреслював Лесь Петрович) і навіть домашні капці та халати. Натомість штани і спортивний одяг однозначно були гріховними. Довге волосся у жінок було богоугодним, стрижене, а ще гірше – фарбоване – гріховним. У чоловіків – навпаки. Використання жінками косметики Лесь Петрович вважав серйозним гріхом, а в існування косметики чоловічої просто не вірив. Протягом певного часу він подумував було обмежити використання у себе вдома косметичних засобів до самого лише господарського мила, яке, на його думку, ідеально відповідало всім гігієнічним потребам. Але коли він уперше не просто сказав про це, а спробував перейти до практичних дій, то наштовхнувся на особливий погляд своєї дружини. Вона рідко дивилася на нього таким поглядом, але якщо це вже траплялося, то дискусія з чоловіком моментально припинялася на її користь. Так було і цього разу, тож під забороною, а точніше, під питанням залишилася лише декоративна косметика для доньки. Гріховним Лесь Петрович вважав і використання у побуті пральної машини, адже вона порушує природність людського існування. Коли дружина з донькою купили пральку, не питаючи його дозволу, він спершу пробував заборонити її використання, але досягнув лише того, що вони відмовилися прати його речі. Після двох тижнів активного використання свого улюбленого господарського мила Лесь Петрович здався і вмовив дружину повернутися до попереднього розподілу домашніх обов’язків, визнавши, що не лише прання вручну є богоугодним заняттям, дозволяється також використання електричних пристроїв. Щоправда, аби не порушити стрункість своєї теорії, Лесь Петрович був змушений дещо змінити попереднє формулювання заборони, згідно якої використання пральної машини вважалося гріховним, бо спонукало до розвитку в людині небезпечної ліні й відступу від натуральної праці. Обдумування нового формулювання зайняло у нього досить багато часу, але принесло достойний результат – відтепер Лесь Петрович стверджував, що використання пральної машини дозволяється з метою вивільнити час жінок, який вони проводитимуть у молитві. Кілька перших тижнів він демонстрував на власному прикладі, як слід використовувати вільний час, і протягом усього циклу прання старанно молився. Далі заявив, що відтепер полишає це заняття на жінок, і нехай їхнє сумління саме їм підкаже, чи грішити, марнуючи час без молитви, чи таки виконувати волю Божу.
Інші заняття також чітко поділялися на богоугодні і гріховні. Богоугодним вважалося: працювати на дачі (усі дні, окрім неділі і церковних свят), шити, в’язати, вишивати, прибирати, мити вікна, підлоги, двері і все, що можна відмити (будь-яка домашня робота прикрашає жінку, – стверджував Лесь Петрович), по можливості уникати купування готової їжі – його концепція богоугодності передбачала, що будь-яку їжу краще готувати самому, точніше, спонукати до її приготування жінок, аніж купувати готовою. Готова їжа порушує натуральність людського існування і призводить до непотрібних спокус. «Навіщо пити лимонад, якщо можна зварити компот? – риторично запитував за столом Лесь Петрович (хоча сам він не вмів приготувати і найпростішої страви, вважаючи кулінарні заняття для чоловіка гріховними). – Навіщо купувати торт, якщо можна спекти його самому?» Самому, на думку Леся Петровича, богоугодніше було вирощувати худобу, яка потім давала м’ясо, зернові, які перемелювалися на борошно, пекти хліб, косити траву для кролів (він навіть пропонував дружині завести кролів на балконі їхньої квартири). Гріховним Лесь Петрович вважав будь-яке надмірне дозвілля, а надмірним було все дозвілля, яке не присвячувалося молитві. Наскільки детальною і чітко розробленою була його система поділу на гріховне і богоугодне у розділі жіночої роботи, настільки ж недосконалою виявилася вона у всіх інших розділах. У своїх проповідях він просто уникав ще недостатньо розроблених тем, у зв’язку з чим так і залишилося невідомим, наприклад, чи богоугодним є самому робити ремонт (Лесь Петрович спробував свої сили у цьому лише декілька разів, але щоразу це завершувалося невеличкою катастрофою – двічі він ламав кінцівки, падаючи з драбини, а одного разу затопив сусідів, намагаючись відремонтувати кран на кухні), пересуватися на автомобілі, а не на громадському транспорті (Лесь Петрович не міг позбавити свою гріховну плоть комфортності пересування з особистим водієм), дивитися футбол по телевізору (хоча загалом перегляд телепрограм вважався надзвичайно гріховним заняттям, і Лесь Петрович постійно намагався зашкодити у цьому дружині і доньці, єдине, в чому він так і не зміг перемогти себе – це перегляд футбольних матчів, тому, виголошуючи черговий спіч про гріховність телерозваг, він обов’язково зазначав, що іноді переглянути цікавий футбольний матч дозволяється, достатньо лише після цього тричі проказати «Богородицю» і двічі «Отче наш».
Щоразу, коли наставав піст, він виголошував перелік дозволених і заборонених страв, і щоразу це був інший перелік. Схожість виявлялася лише в тому, що без заборонених інгредієнтів складно було приготувати дозволені страви. Наприклад, оладки в піст їсти дозволялося, але в тісто не дозволялося класти яйця та молоко. Молоко можна було додавати лише в каву. Картопляне пюре слід було вживати без молока і масла, масло додавалося лише в макарони. Попри сувору заборону на вживання продуктів тваринного походження та солодощів, за дотриманням якої батько Олени суворо стежив, іноді він попускав собі обмеження у вживанні алкоголю. Щоправда, не толерував такої легковажності в інших.
Мати Олени, у стосунках із чоловіком неконфліктна і лагідна, натомість сувора й принципова у вимогах до доньки, іноді бунтувала, відмовляючись готувати, або ж порушувала заборони. В обох випадках на неї чекав довгий і гнівний богословський трактат, виголошений чоловіком, кожне друге речення якого зводилося до твердження, що готування – то справа жіноча, і так було угодно Богу, а чоловік має лише стежити, чи дотримується жінка посту як належить. Часто після таких монологів Лесь Петрович, відмовившись від вечері, яка порушувала традицію, зачинявся у себе в кабінеті на весь вечір, а вранці мати Олени знаходила під його ліжком порожню пляшку з-під коньяку.
Олена теж намагалася переконати батька не зосереджуватися аж настільки на кулінарному аспекті посту, а більше дбати про духовну аскезу і гармонію у стосунках, якій аж ніяк не сприяють постійні сварки на кухні. Та Лесь Петрович залишався невблаганним і вигадував щораз нові «істинні та віковічні» заборони і правила.
Після кожного причастя Лесь Петрович обрізав нігті на одній руці і тій же нозі. Він вважав, що так повинні робити всі віряни, бо таким чином стає помітно, як довго людина не сповідалася. Коли нігті відростають до непристойно довгих, хочеш не хочеш доведеться йти до сповіді. Деякі знайомі Лесю Петровичу священики запровадили цю методику в своїх парафіях і були здивовані дієвістю методу.
З часом його захоплення генеруванням власної богословської теорії звузило коло людей, які намагалися вести з ним діалоги. Як правило, це бували малознайомі люди, які ще не знали специфічної манери розмови Леся Петровича. Домашні давно навчилися пропускати його слова повз вуха, і, як не дивно, він мирився з такою формою реакції і ставав менш агресивним. Щоправда, відтоді, як йому запропонували посаду декана того самого поліграфічного вузу, який закінчили Орест і Олена, його проповідництво обмежувалося переважно родинним колом. Мабуть, він усвідомлював, що таке захоплення погано суміщається з кар’єрою радянського посадовця, тож обережно зізнавався у своїх переконаннях людям, які не входили до найближчого оточення.
Відтоді Лесь Петрович трохи змінив риторику своїх промов. Замість поділу на богоугодне і гріховне він тепер зосереджувався на чоловічому і жіночому, намагаючись створити якомога досконалішу систему цінностей і правил поведінки.
Наприклад, його страшенно дратувало те, що зять всіляко уникав необхідності працювати на «нормальній чоловічій роботі». Згідно уявлень Леся Петровича такою можна було вважати посаду в якійсь установі, чіткий робочий графік з нормованою зайнятістю від дев’ятої до шостої і обов’язковість ходіння на роботу в костюмі і краватці. Марно Орест намагався пояснити тестеві, що безглузде відсиджування годин в нікому не потрібному офісі вганяє його в депресію і він готовий робити все, що завгодно, навіть розвантажувати вагони, аби лише уникнути цього. Тесть був невблаганний і вважав, що Орест просто недостатньо працює над своєю психікою, дозволяючи собі не боротися з «типово жіночими рисами». «Типово жіноче» в лексиконі тестя мало суворо негативне значення. Не впливали на думку Леся Петровича й більш раціональні аргументи, ніж особливості душевної організації зятя. Скажімо, те, що на розписуванні корівників, заводських їдалень та оформленні гробівців Орест міг заробити значно більше, ніж у будь-якому офісі, і при цьому мати ще достатньо вільного часу, аби займатися творчістю. Батько Олени вважав, що відсутність необхідності щоранку вбирати костюм і краватку неминуче спотворюють чоловічу психіку і такий чоловік рано чи пізно «опуститься і втратить людську подобу». Явними ознаками деградації Ореста Лесь Петрович вважав те, що зять береться за «не-чоловічу» роботу, насамперед приготування їжі. Не-чоловічою справою в уявленні тестя було і виховання дітей, особливо доньок, тому він навіть не підозрював, що його донька аж ніяк не надавалася на роль вправної господині, а кулінарні зацікавлення зятя були зумовлені практичною необхідністю.
Ніщо не заважало Лесеві Петровичу й далі продовжувати писати ікони, залишаючи їх собі і не виставляючи ніде, але батько Олени обрав легший і типовіший шлях. Спершу в його очах все частіше став з’являтися особливий блиск, який раніше свідчив про те, що до нього прийшло натхнення, тому зараз він встане зі свого місця і, нікому нічого не пояснюючи, піде до майстерні, звідки не вийде, поки не завершить роботу над черговою іконою. Але цей блиск більше не супроводжувався щезанням у майстерні. Посада вимагала від Леся Петровича життя за чітко встановленим графіком, з яким важко було б сумістити кількаденні творчі відпустки. Тож коли особливий блиск з’являвся в очах художника, він стримував себе тим, що наливав собі чарку, за нею іншу. Мати Олени спершу тішилася, що її чоловік «повернувся до нормальності», як вона це називала, але вже через кілька років усвідомила, що повернення було тимчасовим і боротися з новою залежністю чоловіка значно важче, ніж із попередніми нападами натхнення. Тепер поява особливого блиску в очах знову означала кількаденний випад із реальності, щоправда, причина була інша. Побоювання батька Олени, що його кількаденні зникання можуть коштувати йому посади, виявилися марними, переважно його відсутності ніхто не зауважував, а якщо і помічали, то ставилися до проблем декана з поблажливим розумінням, адже схожими симптомами страждало практично все керівництво вузу.
Поволі батько Олени припинив працювати не лише як художник, а і як адміністратор. Він підписував усі без винятку папери, які назбирувалися на його столі за час відсутності, навіть не зазираючи в текст. Коли від нього вимагалося усне рішення, він викликав секретарку і питав її поради, відповідно до якої і чинив. Замість колишніх друзів, з якими зараз майже не бачився, оточив себе колегами по застіллю і здебільшого на роботі просто відсиджував належний час, чекаючи спершу дванадцятої, коли дозволяв собі першу чарку, а потім обіду, на який ходив зі співробітниками до найближчої наливайки, звідки здебільшого на роботу вже не повертався. А через деякий час першою чаркою запивав уже ранкову каву.
У його рухах і жестах ставала все помітнішою характерна сповільненість та непевність у моменти тверезості, яка моментально перетворювалася на неприродню рвучкість і жвавість після першого ж ковтка алкоголю. Завжди притаманна йому дратівливість уже перестала стосуватися лише кола тем, які особливо цікавили його, а могла проявлятися в несподіваних і нічим не мотивованих вибухах люті, які різко змінювалися такою ж не надто спричиненою реальними подіями поблажливістю і байдужістю до всього, крім алкоголю.
Коли мати Олени, вчителька молодших класів, усвідомила серйозність ситуації, вплинути на стан речей уже було неможливо, але здаватися відразу ця енергійна жінка не збиралася. Тому встановила за чоловіком суворий контроль, стежила за ним майже постійно, намагалася не випустити з поля зору і не дати йому зірватися. Спершу ставила перед собою завдання обмежити його вживання алкоголю до певної кількості чарок на добу і втримати стан сп’яніння у межах пристойності. Але вже незабаром зрозуміла, що це не дуже надійна методика, бо ситуація швидко мінялася і йому потрібно було випити все менше, аби сп’яніти до напівпритомного стану. Тоді вона стала пильнувати його більше, ніж підлеглих першокласників, які постійно билися і сперечалися, хто кого перший штовхнув. Але і це не допомагало, адже посада декана передбачала численні протокольні і непротокольні застілля, заборонити які вона не могла і, відповідно, не могла запобігти перетворенню кожної з таких оказій на кількаденний запій. Якщо раніше батько Олени хоча б іноді намагався стриматися, то тепер, відчуваючи постійний контроль над собою, поводився наче дитина посеред заборонених солодощів, і це приводило до численних неприємних пригод.
Існування цієї родини почало все більше нагадувати шпигунський фільм: постійна підвищена пильність, взаємне вистежування і приховування, шукання подвійного змісту в найпростіших фразах, недовіра у кожному погляді і порусі, старанна конспірація і розігрувана напоказ ідилія. Батьки Олени у своїй спальні мали поділену навпіл шафку, у якій зберігався алкоголь, і кожен зачиняв свою частину на ключ і носив ключ із собою. У кожного був і потаємний ключ до сусідньої шафки, але вони приховували це один від одного. Мати Олени також була небайдужа до алкоголю, але довший час її вистачало на те, щоб обмежитися кількома чарками денно і не збільшувати дозу. Вона приховувала своє пияцтво від усіх і навіть від себе самої, зосередившись на ролі рятувальниці чоловіка. Батько ж зривався і по кілька тижнів не виходив із запою. Часом його доводилося шукати по майстернях знайомих, кілька разів його знаходили непритомним на вулицях, у синцях, із покаліченими кінцівками. Ці зникнення мати намагалася втримати у таємниці й ніколи не розповідала про запої чоловіка стороннім. А також ніколи не скаржилася на це, проявляючи якусь специфічну солідарність.
Орест спочатку дивно почував себе у цій атмосфері новонаверненого фанатизму, але поволі його вроджений прагматизм переміг і він зрозумів, що з тестем можна мати також практичні справи. Використовуючи добрі зв’язки Леся Петровича з багатьма священиками (свої ікони тесть продавав не лише церквам Київського патріархату, а всім бажаючим, бо вважав це «окремою від релігійних переконань справою»), Орест іноді вступав із ними у розмови. На скрушні зітхання і зауваження одного зі святих отців про те, що, мовляв, «не йде молодь до церкви, пожертви зменшуються з року в рік, дехто вже навіть думає, чи дітей хрестити, нечувана колись єресь», якось запропонував, намагаючись перевести розмову у жартівливий тон:
– А Ви, отче, відреагуйте на потреби сучасності. Скільки можна пропонувати одне і те саме: свічечки за упокій душі, молитовники, іконки. Всім давно набридло, треба ввести щось нове. От, наприклад, можна би було видати спеціальний збірничок із молитвами перед інсталяцією чи переінсталяцією операційної системи, деякі тропарі назвати антивірусними для системного диска, інші – для очищення дискет, розфасувати у пляшечки свячену воду для протирання екрану, ну і так далі. Особливий пакет для інвесторів – молитви перед переглядом курсів валют.
Орест вважав, що дотепно жартує, але священик чомусь не сміявся і навіть не обурювався, як іноді робили особливо суворі до пастви. Знайомий Леся Петровича отець слухав уважно і надовго задумався після того, як Орест закінчив говорити. А потім раптом відповів:
– А Ви знаєте, не такі вже й погані ідеї.
Так почалася співпраця Ореста з церквою. Спершу він просто продукував на ксероксі збірники молитов, скеровані до різних соціальних, вікових і професійних груп, потім став штатним консультантом у багатьох церквах і постійно вигадував усе нові і нові прибуткові ритуали: освячення моніторів із захисними екранами, яке коштувало дорожче за процедуру з моніторами без таких екранів, спеціальні сповіді для підлітків, для яких у якості покути була заборона протягом трьох тижнів грати вище третього рівня – список дозволених ігор додавався, а потім Орест заснував систему електронної письмової сповіді, яка надсилалася священику, а у відповідь приходили вказівки з тим, яку саме покуту слід відбути. Це економило час і приваблювало зайняті й, відповідно, платоспроможні верстви населення. Окремо можна було замовити моделювання профілю душі і вираховування шансів потрапляння до раю, визначення ступеня гріховності та ін. Послуги надавалися не лише вірянам Київського патріархату, а всім бажаючим.
Орест з дитинства любив їсти отруйні гриби. Колись він з’їв шматочок випадково. Причому вже у віці, коли добре знав, що сирі гриби їсти ні в якому разі не можна, і навіть уже вмів відрізняти отруйні від їстівних. Йому просто було цікаво, що трапиться, коли з’їсти шматочок. Нічого поганого не трапилося, навпаки, Орест кілька хвилин провів у дивному стані напівснунапівтрансу, з приємними видіннями і відчуттями. Згодом він спробував ще, і поступово все збільшував дозу і експериментував з різними сортами грибів. Потім він відкрив, що коли подрібнювати на порох сушені отруйні гриби, а потім додавати цей порох на церковну лампадку, то запах кадила не змінюється, натомість речовини, які виділяються, вводять усіх присутніх у приємний легкий транс, ні для кого не шкідливий. Тепер Орест став торгувати порошком серед знайомих священиків і таким чином стимулював вірян частіше відвідувати храм Божий. Священики цінували його креативність і щедро віддячувалися не лише відпусканням гріхів.
Батько Олени помер за загадкових обставин. Одні газети писали, що з ним трапився серцевий напад, інші – що його збив автомобіль. Не бракувало і версій політичного вбивства, вбивства на замовлення, випадкового вбивства, смерті внаслідок передозування ліків, внаслідок невідомої інфекції, халатності лікарів, невдало проведеної операції на апендицит. В одному з некрологів Орест прочитав, що тесть загинув, вихилившись з вікна, щоб погодувати голуба. А на заупокійній відправі у сороковий день після смерті, у церкві, куди Лесь Петрович подарував більшість своїх ікон, священик сказав, що вранці став очевидцем чуда і сам бачив, як спочатку мироточила одна з ікон, створених покійним, а потім явився біля царських врат і сам покійний з крилами за спиною та німбом над головою і звелів священику молитися за свою душу ще сорок днів, а потім організувати пожертви серед мирян на будівництво каплички.
Так і не з’ясувалося, що саме було правдою, і навіть у якій саме лікарні Лесь Петрович провів свої останні миті. Мати Олени відмовлялася говорити на цю тему. Відомо лише від кількох його найближчих колег, що за кілька годин перед смертю він намагався передати їм розпачливі листи з проханням принести алкоголь, і ці листи приносили прибиральниці міської божевільні, всі як одна вбрані у довгі чорні плащі, з пофарбованим на мідно-рудий колір довгим хвилястим волоссям і з крихітними золотими брошками у формі мітли, причіпленими з лівого боку до плаща на грудях.
Після смерті чоловіка мати Олени стала більше пити і зосередила всю свою увагу на сімейному житті доньки. Напевно, її потреба постійно когось контролювати і вишукувати приховані від неї наміри була якось пов’язана з алкогольною залежністю.
Її щоденні візити і постійне втручання у життя молодят страшенно дратували Ореста. Можливо, що й Олену, але вона була слухняною донькою і ніколи б не наважилася не те що заперечити в чомусь матері, а й зізнатися Орестові, що мати не має рації.
Мати Олени перевіряла вміст їхнього холодильника, нещадно критикуючи зятя і доньку за марнотратство, невміння господарювати і правильно розподіляти сімейний бюджет. Вона прибирала у них в домі, намагалася готувати їсти, чим доводила Ореста до шалу, бо готувала несмачні, зате дуже дешеві страви і вважала, що тільки так і повинно бути. Теща власноручно підбирала Орестові одяг і навіть плела шкарпетки і безрукавки. На щастя, його невибагливість щодо одягу дозволяла хоча б тут уникнути конфліктів. Але найгіршим було те, що вона вимагала від доньки детальних звітів і про їхнє інтимне життя, а потім провадила з Орестом відверті розмови про те, що він заходить надто далеко і вимагає від своєї дружини недостойних порядної жінки речей.
Раніше, поки живий був Лесь Петрович, дружина рідко висловлювала свою прихильність щодо його теорії поділу сфер життя на чоловічу і жіночу. Тобто вона не заперечувала її, але і не пропагувала, просто мовчки погоджувалася на більшість із вимог і так само мовчки, але категорично відкидала ті з них, які її не влаштовували. Тепер, після смерті чоловіка, вона стала набагато частіше цитувати його, проповідувати його теорії, іноді, як здавалося Оресту, видозмінюючи їх до цілковито ґротескних форм.
Мати Олени погоджувалася зі своїм покійним чоловіком щодо богоугодності офісної праці для голови сім’ї. Вона мало не при кожній зустрічі дорікала Орестові за те, що він занедбує свої чоловічі обов’язки і натомість «пхається до нечоловічого», а це, як наголошувала вона, не вгодно Богу. Після смерті чоловіка мати Олени стала дуже ревною вірянкою і почала активно відвідувати зібрання якоїсь не дуже окресленої конфесійно парафії, яку заснував колишній співробітник Леся Петровича. Він обладнав імпровізовану церкву просто в підвалі свого будинку і щосуботи влаштовував там підпільні богослужіння.
Вірян цієї парафії зобов’язували дуже суворі і подекуди досить незвичні правила. Наприклад, очисна церемонія перед богослужінням. Біля входу до каплички стояла пластмасова миска з водою, і кожен, хто прийшов, повинен був умитися у цій мисці й витерти обличчя і руки спільним рушником. Потім цей рушник вивішувався на ікону, і при виході з богослужіння його слід було поцілувати. Биття поклонів під час молитов зобов’язувало вірян цілувати землю, на якій спеціально для цього були пригвинчені іконки з порядковими номерами, біля яких мали розташовуватися віряни. Тринадцятого, третього і сьомого номера між ними чомусь не було.
Причащалися тутешні парафіяни настояною на травах самогонкою, яку закусували шматочком домашнього сала і занюхували скоринкою. Раз на місяць кожному з парафіян слід було вивчити напам’ять одну з промов священика і потім виголосити її перед громадою. За кожну помилку чи неточність була визначена покута, найчастіше це була якась побутова робота у господарстві священика.
Жінки допускалися на богослужіння лише в одязі червоного кольору, на голові вони повинні були мати хустки, які закривали не лише волосся, а й обличчя, і зав’язувалися вузлом під носом. Хустки обов’язково мали бути оторочені люрексом. Взимку до спільних ритуалів додавалося ще й відгортання снігу перед будинком священика, яке здійснювалося кілька разів на день, для цього влаштовувалося чергування вірян. На Водохрестя священик заохочував усіх бажаючих стрибати в ополонку і показував особистий приклад. Мама Олени в ополонку не стрибала, але всіх інших ритуалів дотримувалася дуже ретельно.
Двічі на рік уся парафія їздила до віддаленого на кількасот кілометрів хутора, де мешкав брат священика, і допомагала його родині садити і копати бульбу. Саме такий різновид прощі вважався священиком найбільш ефективним. Початок і кінець кожного з рядків благословляли спільною молитвою, через що суттєво сповільнювався ритм роботи, адже ті, хто швидше закінчував рядок, змушені були дочекатися решту. Найповільніше працював, як правило, сам священик, тож його чекали найдовше. Допомагати одне одному серед вірян прийнято не було.
Підпільна церква з кожним роком займала у житті матері Олени все важливіше місце. Почастішали і богослужіння, спершу вони відбувалися лише по суботах, потім ще і по п’ятницях, а згодом стали щоденними, і щодня при вході на службу продавали квитки замість того, щоб збирати гроші на традиційну тацю. Кілька разів їй вдалося затягнути з собою на службу доньку, тож вона поставила собі за мету долучити до парафії і її, і зятя. Аби уникати конфліктів, Олена іноді ходила з матір’ю на суботні відправи, але Орест категорично відмовився. Теща спершу реагувала лише стриманими критичними зауваженнями, потім зауваження стали наполегливішими. Далі з’явилася нова теорія про богоугодність і чоловічість ходіння до церкви разом із родиною дружини. Потім теща почала приходити до них щоразу в тій самій, зав’язаній попід носом хустині з люрексом, яку не знімала навіть на ніч і прати яку священик дозволив лише раз на рік. Хустина була синтетичною і доволі сильно смерділа задавненим потом. Теща зупинялася на порозі їхнього будинку і відмовлялася заходити далі, поки їй не принесуть миску з водою для здійснення церемонії очищення. Ореста дратувала ця її манера, а особливо сильно його дратувало це взимку, коли під час ходіння туди-сюди з мисками вихолоджувалася вся хата, бо зачинити за собою двері теща теж відмовлялася. Одного разу, коли Олени не було вдома, теща прийшла до них і попросила Ореста поміняти принесену їй для церемонії воду, бо та, мовляв, недостатньо чиста. Тут Орест не витримав, вхопив матір Олени на руки і просто в пальті та чоботах посадив у холодну ванну набраної про запас води. Після того вони більше не розмовляли, хоча теща і далі продовжувала відвідувати доньку, коли зятя не було вдома.
Ірина
Канарок для всіх постачав інвалід з другого поверху. У своєму попередньому, неінвалідному житті він ремонтував взуття, тож досі тримав удома швейну машину і сусіди зверталися до нього за дрібним ремонтом. Його масивна постать із заправленою у холошу єдиного чобота штаниною здавалася Ірині пластиліновою через м’які невиразні кшталти заплилого тлущем тіла. Це враження посилювало гладенько виголене обличчя борошнисто-білого кольору. Довкола лисини у нього стирчало кілька неохайних і вічно масних сивих волосин. Вони з дружиною жили в однокімнатній квартирі. Дружина організовувала продаж шнурівок, які її чоловік виготовляв у вільний від дрібного ремонту час. Шнурівки й металеві кутики, які полегшували шнурування, дружина приносила з фабрики, розташованої на іншому кінці міста, а через кілька днів, коли її чоловік прибивав кутики до шнурівок, відносила усе назад.
У їхньому невеличкому помешканні стояло шість кліток, щільно напханих канарками. Їх вони теж продавали. І всі сусідські діти мріяли мати і в себе вдома клітку з канаркою. Одноногий сусід вічно визирав зі свого вікна на другому поверсі, коли діти бавилися на майданчику біля будинку, виставляв у вікні клітку і запрошував бажаючих подивитися на пташок із ближчої відстані, до себе додому. Ірина чи не єдина з усіх сусідських дітей не хотіла мати вдома канарок. Огидний сморід із кліток лякав її не менше, ніж масивний костур інваліда, масні плями попід пахвами на його білій майці, волосся на грудях, яке загрозливо стирчало з вирізу майки, насуплений вираз обличчя і хитрий погляд очей, яких майже не було видно на товстому обличчі.
Канарку мріяла мати Свєта, дівчинка, яка мешкала поверхом вище і яку бабця Ірини вперто називала Світланкою, хоча та не менш вперто виправляла її. Ірина дружила зі Свєтою. Вони були не схожі ні в чому. Повненька білявка Свєта з сірими очима була слухняною трієчницею, любила поїсти і вже починаючи з сьомого класу ні про що інше не думала, крім як про можливість якомога швидше вийти заміж. Свєта ненавиділа читати, не любила слухати музику, зовсім не вміла малювати. Будь-яке зусилля, фізичне чи розумове, втомлювало її, навіть якщо йшлося про розваги. Вона могла цілими днями лежати на дивані, роздивлятися свої ідеально відполіровані нігті і не нудитися при цьому.
У дитинстві нігті Свєти ще не були відполірованими, але коло її інтересів уже тоді зводилося до речей, на які вдома у Ірини не звертали особливої уваги. Коли Ірина потрапляла додому до Свєти, їй здавалося, що вона опиняється у якомусь зовсім не схожому ні на що звичне, майже казковому світі, який починався ще у передпокої, де рівними рядами були виставлені лакові мешти Свєти і такі ж блискучі мешти на шпильках її мами. Ірині мати навідріз відмовлялася купувати лаковане взуття і ніжно-рожевий одяг, пояснюючи, що це поганий смак. Але Ірині страшенно подобалися блискучі золотисті пряжки Свєтиних мештів, її пишні сукні з воланами, банти з люрексовою ниткою, і вона потай мріяла, що її мама колись змінить свою думку і таки купить їй хоча б кілька таких гарних речей.
Мати Свєти, яка ніде не працювала, цілими днями ходила по квартирі у шовковому пеньюарі і полірувала нігті, покривала їх лаком, поправляла макіяж або радилася з бабцею Свєти, що приготувати на обід і вечерю. Готувала здебільшого бабця. Кімнати їхньої квартири були щільно заставлені дорогими імпортними меблями, стіни завішані темними килимами, на вікнах висіли щільні штори і темна тюль, тож у помешканні майже завжди панував напівморок, який здавався Ірині таємничим.
Ірина була майже закохана у неквапливу байдужість Свєтиної мами до всього на світі, крім власної зовнішності. У центральному серванті їхньої вітальні стояли книги, як на той час, непогана бібліотека, що її «діставав» батько Свєти, службовець «зі зв’язками». Ірина часто позичала книги, потім віддавала, прочитавши, і Свєтина мама, ретельно перевіривши, чи нічого не пошкоджено, зітхала і просила Ірину «вплинути на Свєточку», щоб та хоч іноді щось читала.
Але Ірина не могла вплинути на Свєту, це Свєта все вирішувала у стосунках обох подруг. Млява і вайлувата на вигляд, насправді Свєта мала у собі щось таке, чого завжди бракувало Ірині. Це Свєта завжди вигадувала, чим їм заповнити нудні пообіддя під час канікул, й Ірина слухняно сиділа біля подруги на балконі і запивала чорний шоколад холодною водою, або попивала слабенький пересолоджений чай, який готувала їм Свєтина бабця, або навіть лузала соняшникове насіння разом із подругою, щоправда, потай від батьків і бабці, які суворо заборонили їй цей вид розваги. Такі мовчазні, зосереджені на самому лише кусанні, жуванні чи ковтанні посиденьки могли тривати по кілька годин. Діяльна мама Ірини вважала би, що вони просто марнують час, і обов’язково примусила б Ірину зайнятися чимось корисним. Мама Свєти ж була рада, що дівчата не турбують її, і не особливо переймалася тим, як саме вони проводять вільний час.
Якби Ірина спробувала просидіти так із кимось іншим, їй стало би нудно вже через півгодини, але Свєта вміла насолоджуватися лінню по-особливому, у її присутності Ірина вміла це також. І згодом, уже в дорослому віці, вона не раз згадуватиме Свєту з її багатогодинним сидінням на балконі, лежанням на дивані, причепурюванням перед дзеркалом, уважним розгляданням прищика на шиї і з умінням робити це з таким само собою зрозумілим спокоєм та поважністю, що нікому довкола навіть на думку спасти не могло, що Свєта робить щось не так. Вона ніби берегла у собі щось, налите по вінця у хитку посудину, з якої легко можна розхлюпати вміст, достатньо лише необережно порухатися. Це щось, якийсь недоступний Ірині внутрішній спокій, повна відсутність потреби діяти, цілковита згода з собою, з усіма своїми недоліками, прийняття дійсності у всій її недосконалості, радісне і спокійне, безтурботне і врівноважене, створювало довкола Свєти особливу атмосферу, в якій хотілося сидіти в кріслі-гойдалці, потягувати якийсь солодкий напій через соломинку і мріяти про щось невизначене.
Про особливиий і загадковий світ Свєтиної квартири Ірині досі нагадує запах деяких парфумів. Свєтина мама користувалася чимось справжнім французьким, але дуже солодким, Ірина туманно пригадувала округлу пляшечку з позолоченим корком й напис латинкою, здається, «Opium» чи щось таке. Цей запах ніколи до кінця не вивітрювався із помешкання, й Ірині іноді здавалося, що вона сама пахне так, коли повертається додому. А до цього вишуканого, як на її тодішні уявлення, аромату додається апетитний запах відбивних, які бабця Свєти смажила майже щодня.
Свєта захотіла канарку перед самими своїми шістнадцятими уродинами, й Ірина купила канарку в сусіда з другого поверху. Клітку і мисочки для зерна й води вона придбала у зоомагазині. Свєта страшенно втішилася подарункові і відразу ж поставила клітку на підвіконня. Усі гості в один голос говорили, що канарка не може жити сама, потрібно придбати їй пару, і Свєта радісно кивала, мовляв, так, так, обов’язково пару.
Ірина дивилася на подругу і відчувала, як у ній підіймається ізнизу і закручується тугим вузлом щось холодне і неприємне. Вона здригнулася, коли хтось назвав Свєту «Свєточкою», потім раптом подивилася на знайому кімнату подруги зовсім іншими очима. Побачила надмір рожевого і плюшевого, розкидані довкола м’які іграшки, які подруга і досі колекціонувала, помітила, як мало на стінах та меблях вільного місця і візуального простору через рясне оздоблення рюшами, китицями, серветками, репродукціями, світлинами і фаянсовими вазочками. Їй раптом стало важко дихати серед всієї цієї просяклої пилом бутафорської розкоші і перехотілося сидіти поряд із подругою, рожевощоке обличчя якої ледь втримувалося від того, аби на ньому не намітився контур другого підборіддя.
Відтоді їхня дружба вже не була такою інтенсивною. Точніше, Свєта і далі щодня дзвонила Ірині, намагалася домовитися з нею на спільну прогулянку чи чаювання, навпаки, тепер більше запобігала перед подругою, ніби відчуваючи, що втратила над Іриною свою колишню владу. Але Ірині раптом стало так само нудно зі Свєтою, як і з усіма іншими дів чатами такого типу. Теми для розмов поступово вичерпалися, й Ірина навіть не здивувалася, коли за кілька днів до випускного Свєта з радісною посмішкою на обличчі повідомила їй, що виходить заміж, бо вагітна від сусіда Сєрьожі.
Весілля відбулося улітку, Ірина подарувала подрузі ще одну клітку з канаркою. А наступного року батько Свєти влаштував доньку на заочну фармацевтику. Ірина вступила на англійську філологію, і більше вони зі Свєтою не бачилися. Від бабці Ірина знала, що чоловік Свєти став успішним бізнесменом і в них народилося четверо дітей.
Те, як Ірина згадувала Свєту, вже не мало нічого спільного ні з цим подружжям, ні з канаркою, ні з задушливою атмосферою дрібноміщанського затишку. У її спогадах Свєта не мала ні передчасно розповнілого тіла, ні занадто округлого обличчя, ні посічених кінчиків вибілених пасм, вона взагалі не мала плоті. Образ Свєти нагадував один із тих снів, які так нав’язливо повторюються і так вправно уникають окресленого запам’ятовування, надійно зникаючи з пам’яті перед самим прокиданням. Точніше, з денної пам’яті, бо вночі їхня присутність водночас тривожна і бажана, бентежна і заспокійлива, вона притягує і не відпускає настільки ж сильно, наскільки неможливо охопити ці сни хоча б приблизним словесним або візуальним окресленням. Від них залишається лише відчуття – суперечливе і повне тонких відтінків, щемливо-солодке і водночас болюче-неприємне, тривке і зникоме, дивне відчуття, надреальність якого робить його ще більш привабливим. В образі Свєти для Ірини з часом зібралося все те, чого їй самій так і не вдалося знайти або виховати у собі, і це не обмежувалося самим лише вмінням тішитися існуванню на найпростішому його, клітинному рівні, це було щось таке, що ніби витнули з самої Ірини під час сну, щось схоже на примхливі контури шматочків паперу, які залишаються після витинанки, кольорові і химерні, ніби ні до чого не придатні, але перш ніж викинути, хочеться довго сидіти і розглядати їх, черпаючи в цьому якесь дивне самозаспокоєння.
Ореcт і Олена
Версія для Ірини
Олена була стрункою вродливою жінкою з тонкими нервовими пальцями і легкою сполоханістю в очах, яка обезвладнювала чоловіків і примушувала відчувати свою провину, хоча ніхто з них і не зміг би пояснити, за що саме. Саме це відчуття провини, мабуть, потім і руйнувало стосунки Олени зі закоханими у неї чоловіками. Бо воно не було атрибутом першого флірту, традиційного жіночого демонстрування власної слабкості, яке так подобається чоловікам і так легко зникає у триваліших стосунках. Олена насправді була такою, якою більшість жінок лише прикидалися, аби викликати у протилежної статі бажання захищати і охороняти. Такий відвертий обмін – удавана слабкість проти удаваної сили – для більшості чоловіків очікуваний і бажаний, і вони радо давали собі розімліти під замріяним поглядом великих і безпорадно розплющених Олениних очей, переконані, що ця безпорадність є таким же атрибутом еротичного моменту, як приглушене світло і тонкий аромат парфумів, а у щоденному житті вона зміниться практичністю і цілеспрямованістю, характерною для більшості радянських жінок.
Олена не була ні практичною, ні цілеспрямованою, і її батько не мав рації, коли закидав їй надто чоловічий стиль одягу. Штани і светри вона носила лише у холодні пори року, а щойно ставало тепліше, відразу ж переходила на значно більш романтичні силуети суконь, блузок, спідниць і капелюшків. Вона любила експериментувати й іноді дозволяла собі занадто сміливі, як на тодішні часи, поєднання кольорів, фасонів і тканин. Могла, скажімо, одягнути блузку в горошок до спідниці у клітинку, і хоча досвідчене око художника і зауважило б у цьому тонке відчуття кольору і незвичне поєднання, обивательські смаки тих часів були сформовані на схильних до лаконічної естетики зразках, і в більшості випадків усі відхилення від стандарту «чорний низ – білий верх» вважалися фривольними і майже непристойними.
Перша стадія романтичних стосунків із Оленою була запаморочливою. У неї, як правило, закохувалися з першого погляду і поринали у це відчуття з головою. Її романтичні капелюшки, меланхолійні настрої, уміння приймати звабливі пози під час куріння довгих цигарок із мундштуком, схильність до надмірного вживання солодкавих лікерів, мабуть, спадкова, але кавалери про це не знали, уся її ніби надломлена граційність спонукала до бажання перебувати у постійній готовності зробити різкий рух і зловити на льоту. Таке вміння розвивають у собі батьки дітей, які вчаться ходити і здатні перечепитися навіть об уявні перешкоди.
Але таке вміння неможливо зберегти в собі надовго. Це тимчасова здатність, пов’язана з емоційним сплеском, який не може втриматися довго. Батьки дітей, як правило, досить швидко втрачають цю миттєвість реакції і постійну готовність ловити, але помічають це вже аж із наступною дитиною, коли всього доводиться вчитися наново. Коханці Олени були приречені на те, щоб не втрачати, а навпаки, постійно розвивати у собі цю здатність, адже Олена не імітувала, вона справді була такою. Її постійно потрібно було захищати від чогось, розраджувати, втішати, вислуховувати або просто задовольняти напівусвідомлені та неозвучені примхи, які, як правило, виявлялися у раптовому погіршенні настрою і очікуванні, що партнер сам здогадається, що і як потрібно зробити, аби цей настрій покращити.
Такі мовчазні сцени докору могли тривати добами, тижнями і навіть місяцями. Тоді від Олени неможливо було добитися, що саме її вразило, образило, чого їй хочеться чи бракує. Від особливо наполегливих розпитувань вона могла хіба що розридатися, лише загостривши цим стан роздратованої безпорадності у коханця.
Тож не дивно, що більшість їх витримувала цю емоційну напруженість у стосунках дуже недовго і без пояснення причин назавжди зникала з Олениного життя.
Орестові вдалося втриматися найдовше через те, що він тривалий час не піддавався мовчазному пресингу Олениних емоцій. Якщо бути зовсім чесним, то він узагалі довший час не помічав, що вона буває на нього ображена і свідомо уникає спілкування. Так само, як не здогадувався, що вже через рік після одруження у її житті з’явилися перші коханці, існування яких вона вміло приховувала за невинним поглядом широко розплющених безпорадних очей. Мабуть, якби не втручання батьків, це співвідношення її надмірної вразливості та емоційності, вміння приховувати власні недоліки і пробачати недоліки чоловіка з його майже цілковитою емоційною холодністю мало би шанс стати ідеальним поєднанням.
Від моменту смерті Леся Петровича стосунки Олени з Орестом поступово ставали все гіршими. І не лише через постійне втручання матері.
Олена після народження їхньої першої дитини сильно змінилася, а відтоді, як немовля несподівано померло у кількамісячному віці через якусь рідкісну хворобу, її стан постійно погіршувався.
Їй часто ввижалися якісь химери, вона прокидалася по кілька разів за ніч і кричала від жаху. Відмовлялася їсти продукти червоного кольору і навіть у салаті відчувала, що шкірка потертих туди яблук була червоною, хоча і не могла цього бачити, бо Орест почистив яблука. Їй постійно здавалося, що у неї якась невиліковна хвороба. Під час кожної застуди вона прощалася з чоловіком назавжди, переконана, що це обов’язково переросте у туберкульоз. Вона відразу ж підозрювала у себе рак, варто було лише відчути якусь слабкість або поболювання. Олена заборонила Орестові тримати в хаті книги письменників, прізвище яких починалося на літеру С, бо відчувала, що такі прізвища мають якийсь зв’язок із нечистою силою, і це погано для енергетики будинку. Поволі і їй передалася материна шпигуноманія, вона недовірливо розпитувала Ореста про кожен його крок поза домом, ретельно обшукувала його шухляди, обов’язково обдзвонювала знайомих, щоб пересвідчитися, чи справді вони бачилися з Орестом, як він стверджує.
Орест
Як і всі люди, які, подорослішавши, не перестають зачитуватися казками, Орест багато чого приховував. Насамперед від себе самого. Спочатку, ще в дитинстві, яке іноді снилося йому в чорно-білих тонах, ніби він довго бреде нескінченним темним коридором із прив’язаною до шиї подушечкою для скрипки, ховає за спиною футляр із інструментом і марно розглядає стіни по обидва боки від себе, сподіваючись побачити поворот кудись праворуч або ліворуч, який виведе його звідси, врятує від неминучого уроку. Сон щоразу уривався задиханим прокиданням і раптовим полегшенням від усвідомлення, що все це вже у минулому і пані Ядзя у своїй пронафталіненій спідниці і незмінній безрозмірній білій гіпюровій блузці не чекає на нього, аби мучити довгими і нудними гамами, польками та п’єсками. Пані Ядзя мешкала у сусідньому будинку, була завучкою місцевої музичної школи і займалася з Орестом удома, віддячуючись цими уроками за безкоштовні стоматологічні послуги, які надавав їй батько Ореста. Тепер Орест підозрює, що послуги були не лише стоматологічними, надто вже ревно ставилася пані Ядзя до уроків, зі сльозами розчулення на очах застигала надовго біля Ореста й уважно слухала, як він приречено пиляє смичком по струнах, видобуваючи звуки потрібної висоти і тривалості, але так ніколи і не наблизившись до чогось, хоча б віддалено схожого на гармонію чи емоційність. Будь-яка мелодія виходила у нього схожою на скрегіт механічної катеринки. Здавалося, на струни його інструмента кинулася іржа і тепер він смичком намагається відтерти її, розчинити, відполірувати до колишнього блиску. Сама вчителька явно думала не про те, коли слухала гру свого учня, бо по-іншому складно зрозуміти, чому вона не помічала, як часто він фальшивить, наскільки йому бракує чуття до музики, до інструменту, та і звичайного музичного слуху. Відверто кажучи, слуху в Ореста майже не було, на офіційному прослуховуванні в музичній школі його батькам тактовно порекомендували віддати хлопця на фортепіано, сопілку чи ударні інструменти, якщо вже вони так сильно прагнуть дати йому музичну освіту. Але в жодному разі не на скрипку, адже це найвимогливіший із інструментів, без слуху грати на ньому не навчишся. Мати Ореста, яка дуже любила співати і все життя шкодувала про власні втрачені можливості (наприклад, кар’єра у місцевому народному хорі, який часто їздить за кордон), домовилася з пані Ядзею приватно. Батько підтримав матір, бо йому було би соромно визнати, що єдиний син виявився нездарою хоча би в чомусь. Батько Ореста, Петро Юрійович, був шанованим у їхньому містечку чоловіком і не міг собі дозволити такого сорому. І обоє батьків щонеділі, після сімейного обіду, примушували Ореста брати в руки скрипку і протягом години, іноді разом із принагідними гостями, терпляче слухали неможливі звуки, які син видобував із інструменту. Усі слухачі застигали в однакових, штивних і вимучених позах, поскладавши напружені в долонях руки на колінах, аж поки кінцівки не затерпали, стиснувши зуби, по яких болісно відбивалося скреготання скрипки. І всі в один голос зітхали з полегшенням, коли Орест завершував грати. Йому щоразу було дивно, чому ніхто з гостей не наважиться сказати батькам усю правду про його гру, не порадить припинити це безглузде катування і самокатування, але гості залишалися вірні неписаним і непорушним правилам ввічливості і пристойної поведінки, тому стримано хвалили Ореста і намагалися більше не приходити на недільні обіди. З часом до них взагалі перестали приходити в гості, ймовірно, не в останню чергу завдяки музичним вправам Ореста. Але батьки ніби не помічали цього, а тато продовжував безкоштовно лікувати зуби пані Ядзі (які на диво часто псувалися) в обмін на уроки за символічну платню.
З моменту, коли Орест отримав напівлегальний диплом музичної школи, про який, в обхід усіх офіційних процедур, поклопоталася особисто пані Ядзя, він жодного разу не брав до рук скрипки, як не ходив на концерти класичної музики. Та й на інші концерти Орест ходив украй рідко, нелюбов до музики він зберіг на все життя.
З такою ж затятістю, з якою наполягали на музичній освіті, батьки Ореста відмовлялися віддати його до художньої школи. Орест не раз просив їх про це сам, а потім це рекомендував і шкільний вчитель малювання, а також усі знайомі, яким після прослуховування музичних вправ випадково потрапляли на очі малюнки Ореста. Його хист до малювання був настільки ж очевидним, як відсутність здібностей до музики. Очевидно це було всім, окрім батьків. Хоча, можливо, батьки теж це розуміли, але якісь приховані незбагненні мотиви спонукали їх віддати перевагу таки музичній школі.
Одного разу Орест випадково почув у розмові батька з кимось на цю тему, що «мазюкання – не чоловіча справа», і довго думав, чому не чоловіча і чим чоловічіша скрипка, але так і не прийшов ні до якого висновку. Поступово Орест збагнув, що віддати його вчитися малювати батькам чомусь страшно. Він не міг зрозуміти, що саме їх лякає, можливо, близькість припущення, що син обере це своїм фахом замість «займатися чимось поважним», тобто стоматологією (на цю тему у батьків практично не було сумнівів), можливо, вони боялися чогось іншого. Орест волів саме це друге, розмите і загадкове пояснення. Він узагалі любив усе загадкове, а особливо відчувати, що ця загадковість якимось чином стосується його.
Але з якогось настільки ж напівсвідомого, як і у батьків, спротиву, він обрав своїм фахом саме малювання. На факультеті ткацтва декоративно-прикладної академії він і справді був єдиним чоловіком. Йому порадили вступати саме сюди, бо на інших факультетах конкурс був вищим і однієї лише обдарованості та чоловічої статі було замало, усі решта абітурієнти займалися в художніх школах, із приватними репетиторами ще з раннього дитинства, і змагатися з ними Орестові було б за-складно. Фах ілюстратора дитячих книг у Поліграфічному він опановував уже згодом, заочно, як другу вищу освіту. Це найкраще з усього можливого пов’язувалося з його захопленням казками, захопленням, яке він не втратив і у дорослому віці.
Його колекція казок зберігалася в особняку, купленому їм із Оленою батьками Ореста, в потаємній кімнаті, куди заходити заборонялося навіть Олені. Він ніколи не водив туди гостей і нікому не показував сотні назбираних за роки колекціонування книг – стародруків, видань незнайомими йому мовами, поцуплених у публічних бібліотеках і навіть у бібліотеках знайомих та друзів книг. Побачивши книгу казок, Орест не міг стриматися, долоні в нього починали нестерпно свербіти, і він не заспокоювався доти, доки книга не ставала його власністю. Він не міг би пояснити, навіщо йому всі ці казки. Більшість із них він ніколи не читав і не читатиме, а навіть ті, які прочитав, далеко не завжди міг упорядкувати для себе у якусь цілісну картину. Сюжети повторювалися з країни в країну, злегка видозмінюючись, і він часто ловив себе на думці, читаючи ту чи іншу казку, що не пригадує, скільки разів і в яких варіаціях він уже читав про це. Бідні перетворювалися на багатих, лицарі вирушали на пошуки принцес, королі несправедливо страчували претендентів на руки їхніх дочок, якщо ті не виконували поставлених завдань, жаби ставали красунями, а красуні перетворювалися на чудовиська, пурпурові квіти зацвітали у непрохідних хащах у єдину ніч у році, обіцяючи здійснення ще не загаданих бажань.
Імовірно, йому подобалася саме ця повторюваність, нуднувата передбачуваність селянської фантазії, яка рідко пропонувала вихід поза межі усталених схем і сюжетів. Нехитрі мрії про чудесне збагачення і вдале одруження мандрували з країни в країну, з книги в книгу, оздоблені здебільшого такими ж невибагливими ілюстраціями. Лише зрідка Орестові траплялися книги, ілюстровані незвично і справді гарно. У глибоко радянські роки, коли минала його юність і зрілість, побачити таке було непросто. Орест навіть знався свого часу із колом посвячених, які отримували книги з-за кордону, а потім ці книги, здебільшого у польських перекладах, передавалися з рук в руки, читалися, обговорювалися. Вибірковість смаків того, хто замовляв або перевозив книги, а таких було лише кілька осіб, творила певний канон. Таким чином уся богемна публіка у певний час зачитувалася літературою магічного реалізму, а потім захопилася постмодернізмом, обговорювала «Гру в бісер» і «Степового вовка» Гессе ще задовго до появи українських перекладів. Але при цьому до їхнього поля зору зовсім не потрапив, скажімо, французький «новий роман». Посвячені у кращому разі знали про його існування, але самих текстів ніхто не читав. Ця химерність у виборі дуже дивувала закордонних знайомих Ореста, коли згодом, через багато років після цього, він оповідав про життя богеми за радянських часів. Йому важко було зрозуміти, чому, наприклад, знайомий німець раптом починав реготати, почувши, як Орест дві доби поспіль дискутував із другом-поетом про те, які риси Гаррі Галлера знайшов у собі. Ображений, Орест питав німця, у чому справа, і здивовано вислуховував про те, що така дискусія у такому віці аж ніяк не може бути поважною, мабуть, це такий веселий стьобний перформенс, адже проблеми Гаррі Галлера можуть серйозно обговорювати хіба тринадцятирічні підлітки, але аж ніяк не тридцятирічні митці.
– Уяви собі, – казав йому німець, виявляючи нетипову для представників своєї нації обізнаність, – що ти на повному серйозі дві доби обговорюєш із другом-поетом образ Чіпки і свою подібність до нього.
Тут уже Орест починав реготати, уявляючи собі це як веселий перформенс.
– Але якщо такий перформенс привезти, скажімо, до Берліна, – продовжував ерудований німець, – то глядачі сприйматимуть це як абсолютно герметичне дійство у стилі театру абсурду і прикриватимуть власне нерозуміння цитатами з Бодріяра чи Бенедикта Андерсона.
Така ж хаотичність у виборі стосувалася і малярства. Альбоми з репродукціями імпресіоністів, експресіоністів та інших модерністів початку ХХ ст. користувалися величезною популярністю, натомість із подальшого малярства до закритої богемної тусівки доходили хіба що середньої якості репродукції Далі, а потім все заполонила культура гепенінгів та перформансів, мода на які протрималася у мистецькому середовищі міста надзвичайно довго. Це створювало цікавий наслідувальний ефект – коли якась із досі невідомих течій сучасного чи не так давно актуального у світі мистецтва потрапляла нарешті у поле зору богемної тусівки, наслідувати її починали практично усі, ясна річ, із різним успіхом. І, ясна річ, неофіційно, адже на виставки допускалося лише офіційно лояльне мистецтво. Художники зустрічалися у майстернях і показували одне одному нові роботи, захоплювалися власною посвяченістю в останні світові тренди і за пляшкою портвейну чи сухого вина мріяли про часи, коли все це дозволено буде виставляти і весь світ нарешті дізнається про геніальних галицьких художників, захопиться шедеврами з їхніх потаємних колекцій, почне скуповувати все це за шалені суми і в світі запанує справжній бум на українське мистецтво.
Це трохи нагадувало наївні віруванння галицьких хасидів часів першої світової, які жили у страшенних злиднях малесеньких містечок і вірили в те, що, коли прийде месія, поблизу залізного мосту у їхньому містечку, через який можна перейти на той бік річки, з’явиться інший міст, із цигаркового паперу. Невірні засумніваються і підуть на залізний міст, який завалиться під ними і понесе їх просто до пекла, а ті, хто вірить, підуть на паперовий міст, він їх витримає і доправить до раю. Єдиним джерелом заробітку у містечках, де утворювалися такі міфи, здебільшого була цигаркова фабрика.
Орест належав до покоління тих, хто так і не переставав ніколи вірити у майбутній бум довкола всього українського, і в його житті навіть був момент, коли ілюстровані ним книги справді мали неймовірний успіх і видавалися велетенськими як на той час накладами, їх сотнями везли за кордон гості з діаспори, іноді купували й іноземці, щоб продемонструвати вдома, що така країна справді існує і вона не настільки дика і пропаща, як про це прийнято думати. Але вже тоді, вперше потрапивши до західних музеїв і галерей, він зіткнувся з неприємним відчуттям, яке довший час намагався відігнати від себе, адже воно загрожувало руйнуванням одного з найважливіших переконань. Неприємне відчуття полягало у враженні вторинності переважної більшості робіт, яким пророчили долю шедеврів. Те саме стосувалося літературних текстів. Виявилося, що сотні, тисячі митців у всьому світі мислять дуже схоже і так само схоже виглядає їхнє мистецтво. Коли йому доводилося порівнювати картини або тексти своїх знайомих із тими кількома привезеними у подвійному дні чиєїсь валізи альбомами репродукцій чи романами західних авторів, ці картини і книги видавалися геніальними. Особливо на тлі сірого офіційного мистецтва. Але щойно стало можливим порівнювати їх із більшою кількістю схожих картин чи текстів, як сюжети, прийоми, стилістика починали нагадувати казки. Тільки у казках повторюваність і шаблонність дозволялися, а для художників і літераторів це означало поразку.
Мабуть, захоплення казками стало для Ореста своєрідним рецептом на подолання страху перед власною вторинністю, перед неминучістю рано чи пізно поставити свої малюнки у ширший контекст, ніж середовище невеличкого міста, і отримати чесну і безжальну відповідь на питання про те, чого він вартий як художник.
Захоплення Ореста кулінарією також не дуже подобалося його батькові. У ті часи присутність чоловіка на кухні була явищем не дуже звичним, і Орестові постійно доводилося виборювати своє місце біля плити у скептично настроєних щодо його можливостей жінок – мами, бабці, тети, а потім тещі, дружини. Щоправда, дружина здалася доволі легко, майже без бою. Олена, на відміну від більшості галицьких господинь того часу, не мала особливих амбіцій щодо власних кулінарних здібностей. Вона майже не вміла куховарити і радо самоусунулася від кухонних обов’язків.
Тобто іноді їй хотілося похизуватися перед гостями спеченим власноруч пляцком або якимось екзотичним салатом, але траплялося це вкрай рідко, й Орест із виглядом поблажливого експерта дозволяв їй цю невеличку слабкість. Адже її скромні вироби аж ніяк не могли конкурувати з його власними, архіскладними і надзвичайно смачними стравами. За святковим столом нерідко відбувалися дискусії на тему: чоловіче чи жіноче заняття – кулінарія. Здебільшого гості схилялися до мало-оригінального для тієї патріархальної доби висновку, що жінка мала би займатися приготуванням невибагливих страв щоденного меню, а чоловік створений для творчої праці – експериментів, складних рецептів, вичаровування ексклюзивних святкових потрав. Орестові подобалося таке розв’язання дилеми чоловічого і жіночого, але потай він усвідомлював, що неможливо готувати складні й вишукані страви без щоденної практики, чуття у пучках пальців, уміння вчасно скуштувати, в міру досолити і не перетримати на малому вогні, усіх цих дрібних навиків, що їх неможливо ні здобути, ні навіть втримати на рівні, якщо не практикуватися щодня. Тому він не уникав щоденної роботи на кухні і з задоволенням сервірував родині борщі, вареники, голубці і печеню, щодня свіжі, щодня вишукані. Іноді йому навіть здавалося, що фантазія підводить його в кулінарії значно рідше, ніж у творчості, і що його щоденні страви набагато різноманітніші і цікавіші від його малюнків, з яких він бував задоволеним лише кожним десятим, а то і кожним п’ятдесятим.
Поволі їхні з Оленою розмови звелися до практично самого лише обговорення щоденного меню. Вони детально планували майбутні потрави, згадували, що і як смакувало попереднього і передпопереднього разу, ретельно складали список закупів і критикували промахи і невдачі господині з минулої гостини. У гості вони ходили майже щотижня, у них сформувалося невеличке, об’єднане кулінарними пристрастями сусідське товариство, і взаємні відвідини були чи не єдиною розвагою у небагатому подіями респектабельному побуті їхнього передмістя, розташованого надто близько від міста, аби пропонувати власні розваги, і надто далеко, аби брати участь у міському вечірньому житті.
Щоденники тети Амалії
У своїх щоденниках тета Амалія записувала різне. Перший такий зошит вона завела ще у часи свого дівоцтва, бо тоді кожна дівчина з порядної родини мала альбом і потаємний щоденник. Але теті Амалії не хотілося писати різні дурниці у перев’язаному рожевими стрічками грубому фоліанті із напарфумленими сторінками. Вона з дитинства не була ані сентиментальною, ні екзальтовано романтичною і навіть не комплексувала з цього приводу, хоча такі риси і суперечили тодішнім уявленням про ідеальну дівочу вдачу.
Тож у своїх щоденниках, для яких завжди обирала грубі зошити з чорними обкладинками, вона записувала, наприклад, таке:
Сьогодні вранці, ще поки всі повставали, виходила надвір збирати молоді горіхи. Важливо дістати їх із дерева ще до того, як вони дозріють і впадуть самі, бо з опалих лише декотрі можуть бути такими, як треба. Кождої осені щодня мусиш з’їдати по двадесять молодих горіхів, і найкраще рано, поки ніхто не бачить, як ся збиває їх палицьов з дерева. А потім цілий день від пальців іде терпкий дух, і хочеться їсти ще, тяжко перестати, і щодня серце сполохано сіпається, коли чистиш перший горіх, боїшся того ранку, коли відчуєш, що шкірка вже твердне і скоро не буде так легко відділятися, а самі горіхи гіркнуть і втрачають солодкаву напівпрозорість, таку характерну для них на початку. Тобі так прикро і гірко від того, немов це твої роки, що минають так само швидко і висушують тебе зсередини, а потім і зовні, обростають довкола твоєї душі твердою і сухою шкаралупою, муляють і не дають спокою. Щодня по двадесять молодих волоських горіхів. Вранці і ввечері, щоб ніхто не бачив, як ся збиває їх палицьов.
Нині багато думала про те, як тяжко буває виробити в собі співчуття до людей, недосконалих фізично. Тобто не таке поверховне співчуття про людське око, якого вимагають правила пристойности, а справжнє, подолати в собі відразу до людини, яка хоча б найменшою рисою відрізняється від загалу. Я вже давно поборола в собі ту вразливість, яка колись постійно спалахувала в мені, щойно я прочувала, як хтось різко міняє своє ставлення до мене, дознавшись, що у мене лишень одна грудь. Такою я виросла змалку, лікарі не знайшли ніякої ненормальности в тому, а батько си жартував, що я справжня амазонка. Йому се навіть подобалося. Але жодному чоловікові потому, здається, ні, хоча ніхто з них одверто і не признався. Спершу мене дивували їхні нажахані погляди щоразу, коли вони дізнавалися про мій ґандж і враз не могли відчувати до мене нічого, що мужчини відчувають до жінки. Їхнє пожадання змінювалося страхом. Мабуть, то через те, що ґандж мій такий незвичний. Якби у мене відрізали грудь або якби одна нога була коротша за іншу, то вони б не хотіли мене по-чоловічому, але жалкували б, намагалися зробити щось добре. А те, що така вада досталася мені природно, просто паралізовувало їх, і вони боялися мене, як неосмисленно бояться чогось сильнішого і потужнішого за себе. Чоловіки не здольні знести жіночої сили. Навіть якщо та сила виражається всього-на-всього у відсутності однієї груді. Але потім так само несподівано страх переростав у цікавість, і я вже бачила, як їм подобається саме те, що перед тим одстрашувало, вони хочуть торкнутися відсутньої груді, і їм аж дихання зупиняється, так страшно і цікаво спробувати, як то буде з жінкою, не подібною до інших.
І ще про співчуття. Не знаю, чи можу і я пересилити себе, коли бачу відверте каліцтво. Знаю лишень, що намагаюся переконувати себе, буцімто все то неважливе, що людина в тім невинна, але десь у глибині розсудка розумію, що допомагати чи подавати копійки калічному жебракови мене змушує огида, нехіть, недостойні і бридкі почування. Невже того інстинктовного не можна перемогти розумінням? Ми оцінюємо людину і ставимося до неї, дивлячись на її вигляд. Особливо до жінок. Це, з одного боку, дає жінкам силу, адже вродлива жінка може одним поглядом спонукати закоханого в неї чоловіка на неймовірні речі. Але ще більше то несправедливо, бо відбирає нам, людським істотам, право вважати себе досконалішими і вищими за тварин. Бо ж про яку вищість можна говорити, коли ми слухаємося самих лише інстинктів, сліпих і некерованих, і сам лише випадковий поганий дух із вуст може зруйнувати нашу симпатію до когось заслуженого і поважного, хто не раз довів нам свою відданість. І нехай навіть це ставлення зміниться лише на мить, а потім ми пошкодуємо про це, але та мить дорогого варта.
Молоді яблука і аґрус. Мені смакують тільки зеленими. Важко зупинитися, коли починаєш їсти їх і відчуваєш терпкий і свіжий смак, заховану в ньому десь на самому денці гіркоту, занурюєшся у цей смак, ніби у холодну воду, яка тільки у першу мить обпалює і виштовхує, але варто перетерпіти, і вже за хвилю та сама вода аж обпікає зовні і зсередини, додає сили і пружности шкірі, і хочеться плисти і не зупинятися, не переривати той блаженний енергійний стан. Але так само швидко всьому настає кінець, від яблук із аґрусом нападає оскома, а зимна вода знову дає відчути себе, і ноги хапають корчі, й стає небезпечно, і мусиш знову повертатися до поміркованих і нудних смаків та відчуттів, ніби різко прокидаєшся з приємного сну про зелені луки і казкові палаци, бачиш довкола себе тілько пошарпані старі шпалери, а за вікном осінню мряку і болото, нескінченне галицьке болото.
Про життя тети Амалії було відомо небагато. Точніше, відомо було майже все, але тільки те, що стосувалося зовнішнього боку її існування – у що вбиралася, чим займалася, де і з ким провела своє життя. Натомість найцікавіше з її незвичної біографії – роздуми, формування світогляду та переконань, зміни, які відбувалися у її поглядах, сни, мрії і випадкові рефлексії, так само як і дивні перепади її настрою, моменти, коли вона завмирала і на кілька хвилин переставала чути і бачити що-небудь довкола себе, – усе це залишилося поза кадром, зафіксоване у дивний, не надто детальний спосіб, лише у її щоденниках.
Ці щоденники, ймовірно, не всі, а лише деякі, Орест знайшов на горищі їхнього будинку ще у дитинстві. І тоді мати розповіла йому, що її тета Амалія – це названа сестра матері. Ще у дитинстві вона була несхожою на інших дівчат, дивною і відлюдькуватою. Потім, коли підросла, стала дуже вродливою, з тугою чорною косою і пронизливо-голубими очима під густими темними віями. Взимку її очі темнішали, набували горіхового відтінку, а на літо знову ставали пронизливо-голубими. Батько не дуже любив Амалію, але, як це не дивно, напівсироту полюбила мачуха. Декому навіть здавалося, що мачуха любить Амалію більше за власну доньку. Чомусь усі були переконані, що попри надзвичайну вроду Амалія ніколи не вийде заміж. Тетою її почали називати ще задовго до того, як народилася мати Ореста, для якої вона і стала тетою. І справді, заміж Амалія не вийшла. Погляд її пронизливих очей, здатних міняти колір із карого на голубий, відлякував потенційних наречених, а тим, хто не лякався і наважувався посвататися, вона відмовляла сама. Їхня родина була заможна, батькові належала невеличка паперова фабрика, славна особливими, вишуканими сортами паперу для листів і для малювання, незвичної форми конвертами, печатками на замовлення, дорогими вітальними листівками та іншими аристократичними аксесуарами, без яких у ту епістолярну епоху не міг обійтися жоден письменний міщанин. Цей паперовий заводик, який перейшов батькові Амалії у спадок від його власного батька, мав дуже добру славу не лише в околиці, а і далеко поза її межами. Амалія могла би прожити з самих лише туристів, які купували канцелярські вироби її фабрики як сувеніри з Галичини і спеціально приїздили сюди, аби подивитися на виготовлення знаменитого канцелярського приладдя зблизька. Їх не зупиняла ні необхідність кілька годинної подорожі по звичному в цих околицях бездоріжжю, ні те, що офіційних екскурсій по фабриці не проводилося, і, аби потрапити всередину, слід було запитати дозволу особисто в батька Амалії, а згодом у неї самої. І далеко не кожен отримував такий дозвіл. Мабуть, саме ця вибірковість, ексклюзивність, яка супроводжувала можливість потрапити на територію заводу, і приваблювала більшість відвідувачів, які навряд чи їхали б сюди, якби оглядини були загальнодоступними.
Амалія отримала непогану домашню освіту, а потім кілька років провела за кордоном, відвідуючи лекції у різних європейських університетах. Повернувшись додому, стала коханкою одного з сусідських поміщиків. Точніше, зробила його своїм коханцем, вибравши серед багатьох, на думку матері Ореста, значно достойніших. Разом із коханцем вони почали видавати літературний часопис, це було модним на той час у колах хуторянської інтелігенції. Для цього часопису тета Амалія перекладала вірші і прозу з привезених із-за кордону книг, перекладала з французької, англійської та німецької, якими досконало володіла. Часопис називався «Галичанка» і здобув популярність у колах начитаної публіки. Кажуть, ніби для нього писала статті сама Ольга Кобилянська, з якою тета Амалія іноді листувалася.
Коло інтересів тети Амалії було значно ширшим за саму лише літературу, музику і малярство. Вона активно цікавилася політикою і сміливо висловлювала небезпечні за польської влади українофільські погляди.
На момент, коли у Галичині почали створюватися перші осередки Січових стрільців, у селищі, де жила тета Амалія, теж виник такий осередок. Його члени називали себе «руханковим товариством», не надто афішуючи справжню мету своїх зібрань. У роки Першої світової тета Амалія зібрала своє «руханкове товариство» і оголосила, що всім свідомим його членам слід зголоситися добровольцями до армії, адже ця війна – шанс для Галичини та і цілої України здобути нарешті незалежність. Її промова виявилася достатньо переконливою для багатьох. Зголосилася до стрілецького війська і сама тета Амалія. Віденські газети неодноразово писали захоплені репортажі про сміливу галичанку, яка прославилася своїми подвигами. Згодом військова слава тети Амалії поширилася по всій Європі, адже після російського полону вона поверталася додому через Фінляндію, Швецію, Норвегію і всюди на залізничних станціях, якими проїздив потяг із колишніми полоненими, вишиковувалися черги юних санітарок і звичайних жінок, які мріяли взяти автограф або хоча би зблизька роздивитися прославлену українку. Мати розповідала Орестові, що слава тети Амалії була навіть більшою, ніж популярність Олени Степанівни, але, повернувшись із війни, тета відмовилася як від подальшої політичної, так і від наукової діяльності, тож про неї досить швидко забули. А після захоплення Галичини совєтами Амалія емігрувала до Франції, де і жила до кінця своїх днів.
Мати розповідала Орестові про те, як одного разу, ще на початку військової діяльності тети на збори руханкового товариства приїздив маршал Пілсудський, який тоді ще не був ні маршалом, ні начальником держави, і намагався агітувати українців виступити проти Росії разом із поляками. Його блискучі ораторські дані захопили присутніх, і аргументи та мета здавалися правильними і прозорими, аж поки у дискусію не вступила тета Амалія. Кількома переконливими фразами вона звела нанівець усі старання Пілсудського продемонструвати спільну мету українців та поляків і не менш переконливо довела, що попри єдиного ворога – Росію українці і поляки не можуть бути спільниками у цій боротьбі, адже метою українців є незалежність, а полякам ідеться про українців у складі Польської держави. Тож ні про які спільні інтереси мова йти не може. І хоча Пілсудський намагався переконати присутніх, що він як представник польських соціалістів не підтримує консервативні партії, які справді мріють про включення українських земель до складу Польщі, тета Амалія не повірила у правдивість цих запевнень. І, як показало майбутнє, слушно. Через декілька років, коли Пілсудський розпочав пацифікацію галицьких земель, багато хто згадував прозірливість тети Амалії.
Після повернення з полону тета Амалія несподівано для всіх зацікавилася модою.
Не можу бачити спокійно тих жахливих тортур, яким добровільно піддають себе жінки у свому страшному одязі, – писала вона у своєму щоденнику, – корсети, які гірше лещат у ката, потворні велетенські капелюхи, для носіння яких треба би мати щонайменше дві голови, стрічки, мережива і незліченні нижні спідниці та білля. У всьому цьому не лише неможливо рухатися, неможливо хоч на мить подумати про щось инше, бо слід не втрачати пильности і стежити, чи в пор’ядку всі деталі туалету, в такому вбранні навіть дихати ледь вдається. Чиста авантура!
Дизайнерська манера тети Амалії була такою ж кардинальною, як і всі інші її погляди та смаки. Насамперед вона викинула і пороздавала усі свої корсети, потім сукні, і відтоді на усіх вечірках та зібраннях з’являлася лише в зручному одязі чоловічого крою, який конструювала самостійно і під який демонстративно не вбирала корсета. У такому ж вбранні вона любила заходити і до знаменитої львівської кав’ярні «Європейська», куди здебільшого ходили самі чоловіки. Цей подвійний виклик настільки шокував як відвідувачів, так і персонал кав’ярень, що викликав лише заніміння і заціпеніння. Ніхто не наважувався відреагувати, відверто заатакувавши тету Амалію, лише іноді хтось із поважних панів-відвідувачів різко вставав зі свого місця і обурено виходив з кав’ярні, демонструючи таким чином свій протест проти нахабного ламання світських приписів. У жіночих кав’ярнях, особливо у «Штуці», що у пасажі Андріоллі, куди тета Амалія теж любила зайти у своєму провокаційному вбранні, реагували бурхливіше – жінки починали збуджено перешіптуватися одна з одною, кидали на тету Амалію нажахані і водночас цікаві погляди, ще довго потім обговорювали кожну деталь її туалету. Але у таких справах важливою є наполегливість, поволі обурення і шок переросли у звичку, на одяг тети перестали реагувати так бурхливо, і ось сталося неминуче: через якийсь час її манера одягатися стала популярною і поступово все більше львівських модниць вбирали скроєні за чоловічими зразками костюми, спершу лише на пікніки і костюмовані вечірки, а далі – до театру і для звичайних прогулянок містом. Одна тогочасна львівська газета писала:
Проблема нижнього білля
На жіночих зібраннях, у приватних розмовах, статтях у пресі і висловлюваннях окремих осіб уже невідомо в який раз випливає проблема шнурувань і корсетів. Направду революційний дух охопив віднедавна помисли деяких дам, і не лише у Відні, а й у Галичині. Наш кореспондент нещодавно зустрів у каварні «Європейській» симпатичну молоду русинку у чоловічому вбранні і корсеті. Ще недавно це викликало б скандал, але жодної обуреної реакції серед відвідувачів, а відомо, що до тієї каварні ходять здебільшого чоловіки, наш кореспондент не помітив.
Згодом Амалія обрізала й свою товсту косу, замінивши її зручною короткою стрижкою. Цього разу оточення обурювалося її кардинальністю досить довго. Спершу з тетою намагався поговорити ксьондз і переконати не занапащати свою душу таким свавіллям в одязі, далі з нею спробували обережно порозмовляти товаришки і знайомі, далі товариші і знайомі, але Амалія нікого не слухала. Поволі всі звикли до її вигляду, а деякі особливо сміливі навіть почали наслідувати інше її нововведення і теж обирали для катання верхи зручну чоловічу, а не жіночу позу.
Тета Амалія завжди була спортивною. Мати Ореста розповідала, що і на еміграції, коли теті було далеко за вісімдесят, вона все ще продовжувала їздити верхи. Аж поки з нею не трапився нещасний випадок. Тета Амалія вирішила завести у себе біля будинку город і обробляти його знаними їй із дитинства давніми методами. Використовуючи знайдені у бібліотеці старі зображення, вона замовила у якійсь майстерні виготовлений за зразками часів своєї юності плуг і хотіла спробувати орати ним землю. Але її невправність і переляк коня, якого раніше не змушували до такої роботи, призвели до того, що тета впала, поранивши коліно об плуг.
Після кількох місяців лікування коліно загоїлося, і вірна своїй наполегливості тета таки зорала город і засіяла на ньому привезену з України кукурудзу і непопулярний у тій місцевості буряк, на що сходилися подивитися її цікаві сільськогосподарських експериментів французькі сусіди.
Але були у біографії тети Амалії епізоди, правдоподібність яких викликала в Ореста сумніви. Легше було припустити, що ці епізоди хтось згодом дописав у її щоденники, аби чимось заплямувати її надто вже досконалу постать. Епізоди були такі.
Я не можу достеменно пригадати собі моменту, коли вирішила, що таки зроблю це. Певно, то стало логічним вислідом наших тривалих листовних дискусій із одним стареньким письменником. Я би навіть назвала ці дискусії сварками, якби ми обоє в цьому так не старалися заховати достоїнства і так старанно не вибирали слів, які вживаємо. Від початку було відомо, що не зможемо з ним знайти погодження у тім питанні, бо він відомий консерватор, який усіх своїх жінок трактував з позиції власної вищості інтелектуальної, хоча і не міг би логічно удоводнити, в чому та його вищість окрім суспільного призвичаєння виявляється. А може, просто особа його віку вже нездатна змінити свої судження у прогресивний бік. Але ми все ж пробували порозумітися, хоча з кожним наступним листом і ставало все ясніше, що нам цього не вдасться. Мабуть, у котрийсь із моментів зневіри я і захотіла продемонструвати, що жінки в усьому можуть бути рівними до мужчин. І тоді вирішила закласти власний гарем, де чоловіки всі будуть од мене молодші і будуть мені всіляко догоджати. Поволі думка ця зріла в мені, і я дедалі більше переконувалася, що саме такий ексцентричний крок є єдино правильним, аби привабити увагу громадськості до рішення жіночої проблеми, давно назрілої і давно нагальної. Тоді я і почала придивлятися до цікавіших сільських хлопців із околиць і потроху збирати свій гарем. Мушу зізнати, що охотних не бракувало, кождий був би радий мати таку неклопітну працю і жити безтроскно замість того, аби за копійки нищити здоровля і ризикувати життям на дрогобицькій ропі. Щойно пішла чутка, що я збираю гарем, як звідусюд почали до мене сходитися вродливі юнаки і пропонувати свої послуги. Мені аж самій було дивно, що жоден із них не збридився такою роботою і не почувався приниженим, що мусить жінці служити в такий ганебний спосіб. Мені дуже залежало саме на тому, аби знати достеменно всі їхні відчуття. Адже моєю метою було не принижувати їх, а намагатися збагнути, як вони почуваються у жіночій ролі. Але від жодного з них я не почула, що то робота для них принизлива, навпаки, вони пишалися, що роблять щось незвичне, і такі популярні розмови з ними публікують у газетах. Їм подобалося таке життя, тим більше що до розпусти я нікого з них не змушувала, це було справою добровільною і принагідною, коли виникало взаємне бажання. А з бажанням у молодих юнаків недостачі не відчувалося. Потроху мій гарем перетворився радше на чоловічу комуну, в якій хлопці самі ґаздували на моїй землі і самі забезпечували себе всім необхідним. Ніякої регулярної платні від мене їм не належалося, бо кількість охочих жити в гаремі сильно перевищувала мої навіть найсміліші припускання, тож я би вже навіть якби хтіла, то не могла утримати такої армії. Так і порішили, щоб приймати нових охочих, що перетворюємо гарем на комуну, і всім то сподобалося, і хлопці з охотою встановили суворі правила співжиття, пильнували за порядком і приймали до себе тільки роботящих. Дуже гарна з того вийшла річ, хоча ображений на мене мій знайомий письменник і відмовився приїхати побачити мій гарем. Він уважав і досі вважає то-ту ідею богопротивною і зневажливою до чоловічої статі. Ну, але його вже не зміниш.
Через певний час до цього запису додався ще один:
Не дуже розумію, чому саме ця деталь найбільше хвилює всіх і особливо газетярів. Складається таке вражіння, що кождий, хто допитується мене про той чоловічий гарем, ладен змиритися з усім, навіть із тим, що жінка заложила собі гарем, а чоловіки добровільно погодилися на сіє. Але ніхто не може примиритися з тим, що усі чоловіки з того гарему мають бути в чомусь уломними, калічими. То є цікава і ніким не описана тема в нашій культурі – чому тілесні почування жінки і скаліченого чоловіка піддаються однаковому замовчанню? Чи то є чергове свідчення наших спроб ідеалізувати тілесні стосунки чоловіка і жінки, силоміць викинути з них усе, що може виглядати не так ідеально, чи прадавна боротьба за чистоту раси, в якій немає місця калікам і жінкам, що не згодні обмежити свої життєві інтереси самим лише догоджанням чоловікові, якого на додаток ще й не можуть собі обирати? Цікаво, якби ці газетярі довідалися, що і я маю лише одну грудь, так само, як декотрі з моїх хлопців мають лише одну руку, не всі пальці, скалічене око чи хвору ногу, чи відважилися б вони тоді питати мене про це, чи мовчали б із тактовності, а поза очі все одно писали би різні гидотні речі?
Читання газет іноді справляє доволі химерну приємність. Наприклад, днями прочитала, що 10 лютого ***** у трамвайних вагонах було знайдено: парасольку, ключик, географічний атлас, книжку (повісті), пакунок з посудом, портмонетку з дрібними грошима та чеком. Того ж дня я сама бачила у трамвайному вагоні залишені кимось: чотири страусові пера зеленого кольору, дві рукавички на праву руку – чорну і білу, шматок паперу з недописаним віршем, а потім, коли я вже вийшла з вагону, то побачила, як за ним тягнеться довгий шлейф різнокольорових мильних бульбашок, які густо сипляться з усіх прочинених вікон і навіть із віконця керманича. Діти на вулицях надовго застигали на місці і повними розуміння і захвату очима проводжали цей трамвайний вагон, аж поки він остаточно не зникав із виду. На жодному з цих облич не було здивування, вони сприймали це як належне, як те, що світ і мав би виглядати таким – кольоровим, легким і повітряним, сповненим приємних несподіванок.
Наступного дня у Львові була сильна злива, після чого газети написали, що «личаківські злидарі ходили вчора в полудень вздовж верхньої замощеної частини вулиці з ножами в руках і видовбували зі шпар між каміннями вирослі після зливи печериці». І я відразу уявила собі, як вони приносять ці печериці додому своїм блідим і змордованим дружинам, приносять замість квітів, несподівано просвітлені і тверезі від небуденності того, що діється. І дружини варять суп із печерицями, рясно додаючи до нього сушеного любистку та чебрецю, від чого вся Личаківська починає пахнути якось по-особливому, й увечері родини так само по-особливому, врочисто і повагом прогулюються вулицею, вітаються одне з одним і почувають себе так, ніби нині неділя.
У тетиних щоденниках майже не було записів, які стосувалися Першої світової війни, і зовсім не було її власних вражень як учасниці бойових дій. Збереглася лише переписана від руки, а, можливо, і переказана своїми словами газетна інформація про захоплення Львова росіянами.
На те, щоб покинути Львів, австрійці мали три дні, але здавалося, що всі вони зникли вмить, ніби під дією якихось чарів. На третій день російські аероплани пролетіли над Львовом і зробили попереджувальне бомбардування, від якого у місті не постраждала жодна будівля. Найбільше хвилювалося населення жидівської дільниці. Кождий, хто хотів виїхати зі Львова до Відня, мусив показати заставу в 5000 корон, яка дала б йому змогу мешкання в дорогій столиці. Аби виїхати до Будапешта, достатньо було мати 1000 корон. Повсюди було видне жалюгідне видовище австрійських поранених солдатів, які жебракували. Багато хто спалював свої форми. Росіяни увійшли до міста. Слов’яни Львова кидали квіти під ноги російським солдатам.
Читала про австрійського генерала, що бажав підняти бойовий дух своїх солдатів, наказав захопити одного козака живцем. Коли полоненого козака привели, австрійці зібралися біля свого генерала в передчутті видовища. Генерал передав шаблю полоненому і попросив показати, що той може з нею зробити. З диким криком козак осідлав коня, кинувся до приголомшеного генерала, посадив тепер уже полоненого генерала на свого коня і поскакав у бік російської лінії. Австрійці побоялися стріляти, щоб не пошкодити генерала.
В іншій газеті був репортаж із російського госпіталю про божевільного жидівського солдата російської армії. Під час битви за Львів він атакував австрійські окопи і був на передовій. Коли добіг до ворожого окопу, почав битися з австріяком і переміг його, встромивши в груди багнет. Смертельно поранений австріяк упав на землю і почав читати жидівську молитву. Почувши це, російський солдат впав у непритомність, а отямився вже божевільним.
Росіяни грабують національний музей у Львові. Вивезено до Петербурга з музею: 1034 картин, 17000 монет, 142000 книг, 4300 медалей, 1700 документів.
Коли Орест уперше прочитав цей уривок, йому здалося, що це лише фрагмент цілого, мабуть, загубленого щоденника, у якому тета описує власні враження від того, що пережила на фронті і в тилу. І йому було страшенно шкода загубленого, найцікавішого, на його тодішню думку, щоденника те-ти. Але потім він став схилятися до думки, що тета, цілком імовірно, могла про це не писати. Йому було би складно пояснити це аргументовано, але він відчував по собі, що зв’язок між пережитими травмами і реакцією на це, вираженою у творчості, дуже складний. Іноді йому хотілося виплеснути з себе щось неприємне в малюнках. Але це зовсім не означало, що намальоване буквально відображатиме пережите. Радше навпаки, зв’язок між одним і другим існував тільки в голові Ореста. Достатньо йому було зосередитися на якомусь одному кольорові, з яким асоціювалася пережита неприємність, і вже від самого розмазування цієї фарби по папері йому ставало легше, здавалося, його злість, біль чи розчарування стікають по краплі з кінчика пензля або відпадають разом із уламками покришеного стержня олівця. Самі ж малюнки при цьому цілком могли бути веселими і безтурботними ілюстраціями до казочки про солом’яного бичка. І лише сам Орест знав, що означають особливо старанно вималювані ним переплетення соломинок у хвості бичка, ці численні хитромудрі косички, у чорноту яких він філігранно додав трохи зеленого і фіолетового, який зблискував на сонці несподіваною хижістю відтінку. Він дивився на свого підступного бичка, і йому ставало легше, образа забувалася, і вже наступна ілюстрація виходила звичайною, він малював її далеко не так старанно, не вкладав особливого змісту в окремі деталі, хоча звичайний глядач міг би і не помітити між обома малюнками якоїсь суттєвої відмінності.
Але бували речі, від яких не допомагало малювання. Вони застрягали у голові і мучили, виливалися у тривалі депресії і моторошні сни. Орест носився з такими штуками місяцями, а потім вони раптом могли вилитися у якийсь несподіваний малюнок, зовсім не придатний до ілюстрування дитячої книги, малюнок, у якому вся суть була у поєднанні кольорів, або навпаки, це був чорно-білий рисунок, і Орест сам не знав, що хотів зобразити на ньому. Такі малюнки притягували увагу і надовго затримували біля себе людей, яким Орест показував їх. І ніхто ніколи нічого не говорив після перегляду. Люди стояли біля малюнка, роздивлялися, а потім відходили знервовані, ніякові, ніби спустошені чимось зсередини. Після таких переглядів розмова чи пиятика, як правило, вже не клеїлася і всі швидко розходилися. Орестові іноді здавалося, що в таких малюнках він не вивільняє накопичені у собі негативні емоції, а навпаки, помножує їх, створює джерело, яке поновлює в пам’яті пережите, змушує повертатися до цього, виснажує енергетично того, хто дивиться на зображення. З часом він перестав показувати комусь такі свої малюнки і сам намагався не дивитися на них і навіть не заходити до кімнати, де вони зберігалися.
Можливо, так само велося теті Амалії зі щоденниковими записами про війну.
Орест часто мріяв, що колись обов’язково напише про тету Амалію роман, який сам же й ілюструватиме, і цей роман обов’язково стане бестселером, адже такою незвичайною і колоритною постаттю захоплюватимуться усі без винятку. А ілюстраціями будуть картини самої тети, намальовані нею вже згодом, на еміграції, у Парижі, або ж це будуть витримані у характерній для початку минулого століття манері рисунки, трохи садомазохістичні, у стилі Бруно Шульца, але не настільки похмурі, злегка естетські, з елементами, стилізованими під Альфонса Муху. Так Орест мріяв уже багато років, але до писання справа ніяк не доходила. Зате він часто перечитував нотатки тети, точніше, ті з них, які знайшов колись на горищі батьківського дому і потім потай забрав собі. Його улюбленим був грубий зошит у шкіряній обкладинці темно-вишневого кольору. Зошит називався «Горіховий гербарій коханців».
У ньому тета записувала свої спостереження за хлопцями зі свого гарему, і тут її тон був уже зовсім іншим, далеким від суспільно-корисного вболівання за покращення жіночої долі. Орестові страшенно подобалися ці відверті нотатки жінки, зосередженої лише на тому, щоб отримати від чоловіків якомога інтенсивнішу фізичну насолоду.
Орест, – писала тета, – належить до мого улюбленого типу мужчин, його зріст невисокий, статура атлетична, навіть якби він займався найважчою працею або безкінечно вправлявся тягарцями, то м’язи його однаково би не розрослися, як то буває в інших мужчин, тіло його зграбне і невеличке, і саме таке допроваджує мене до шалу. Він троха соромиться свого невисокого зросту і, якщо дати йому дві сорочки до вбрання – широку й допасовану до тіла, то він обов’язково обере широку, хоча у ній він виглядає дрібним та невиразним. Але якщо вбрати його як слід, у добре скроєний одяг, особливо від гарного кравця, то атлетична його статура відразу стає помітною і тішить око.
У любощах Орест терплячий і неквапливий, але йому неможливо віддатися чисто по-жіночому, а треба самій казати йому, що має робити, по-іншому буде зволікати і зазирати у вічі безкінечно, аж поки не пропаде все бажання до любощів. Зате якщо вправно керувати ним, то він дуже добре і вміло виконує всі бажання, і можна отримати справді сильну насолоду. Слід теж пильнувати, щоб він не надто розпалився, бо тоді швидко доходить кінця і не встигає подбати про насолоду жінки. В Ореста немає правого вуха.
Зовсім іншим типом є Степан. Кремезний і високий, легко бере мене на руки і несе, мов немовля. З ним просто і легко, можна нічого йому не казати, зрештою, казати йому про свої бажання і так марно, Степан – мов дитина, чує і бачить тілько себе, і навіть коли милується з жінкою, то робить це так, ніби дивиться у дзеркало, вивіряючи кожен рух, щоб гарно виглядали його справді могутні м’язи. Любощі зі Степаном – як проста селянська їжа, шматок сала з цибулею, який може смакувати страшенно десь у полі, коли ти дуже голодний, але за вишуканим столом, накритим крохмальною білою скатертиною, така їжа зайва, ніхто не захоче напихати нею нашвидкуруч шлунок, маючи на вибір печені і варені смаколики. Так і Степан, після довгої перерви у любощах з ним гарно, коли бажання само підіймається в тобі і майже однаково, з ким його вдоволити, Степан підходить ідеально, він вродливий і кремезний, найкраще піти з ним кудись до річки, до лісу, на романтичне природне лоно і віддатися йому просто, без жодних викрутасів, він може кохатися довго або коротко, як попросиш, але про це слід сказати йому просто, не очікуючи кмітливости і здогадливости з його боку. Зі Степаном треба сказати йому, що кінчаєш, бо сам він ніколи цього не помітить і буде далі механічно помпувати, аж поки не дозволиш йому скінчити і самому. Степан у дитинстві втратив око.
Іван – то є складна штучка. З ним треба бавитися в різні ігри. Самі любощі цікавлять його не дуже. Хіба якщо допровадити його до шалу різними хитрощами. З Іваном треба говорити, він любить випитувати і вважає себе знавцем жіночої душі. Недосвідчена дівчина може бути з ним неприємно вражена, бо коли він захоплюється розмовою, то забуває, що розмова ведеться між жінкою і чоловіком і треба все ж таки надавати їй якоїсь грайливости. А йому в котромусь моменті йдеться вже тілько про саму розмову, про те, щоби пізнати і поділитися своїми думками, і він забуває, що треба хотіти і добиватися жінки, або ж не забуває, а лише не показує того. І досвідчена коханка від такого шаленіє, і бажання її тілько сильнішає, натомість юна дівчина, якій треба дати певности в собі, буде здивована і буде си бояти, що Іван насправді не хоче її. Самі ж любощі з Іваном не дуже вишукані, найцікавіше – то здобування його або примушування його здобувати тебе. Він дуже вміє подивитися на тебе ніби випадково, але так, що це згадується тобі півночі, доторкнутися ніби між іншим, помітити нове вбрання і смуток в очах, заговорити про то все у відповідний момент. У такому захованні є щось жіноче, незвичне для чоловіків, мабуть, тим Іван так і приваблює. Його горб майже непомітний, якщо добре вибрати йому сорочку.
Я ніколи не пробувала кохатися з Петром по-іншому, ніж лежачи під ним. Це дивно і незвично для мене, бо я рідко обираю таку позу. Але з Петром се здається дуже природнім і навіть не виникає бажання спробувати щось инше. Якби я могла і хотіла мати дітей, то народила б їх від Петра. Коли він бере мене за руку і веде до ліжка, потім роздягає, кладе навзнак і кладеться зверху сам, то я не знаю, чого у мені більше – жаги і розкоши чи дитячої радості від теплого і затишного відчуття, що все є як слід. Я відчуваю, що у любощах із ним задовольняю щось зовсім не таке, ніж у любощах із іншими своїми коханцями. З ними мені йдеться насамперед про тіло, а з Петром я грію свою душу, щось заховане і вразливе, що не смію показувати нікому, бо боюся, що мене не зрозуміють і образять. Петро може зрозуміти все. І він розуміє все. Розуміє настільки добре, що навіть нема потреби про це говорити. Мені легко уявити собі, як ми би жили з ним у якійсь сільській хаті або навіть хаті лісника десь у глухому закутку і не розмовляли б роками. Він рубав би дрова і полював, а я готувала б їжу і пильнувала б дітей, вечорами ми так само мовчки дивилися би разом на вогонь у печі, а коли діти поснуть, Петро брав би мене за руку і клав би навзнак, і в цьому було би стілько конечности і природности, як у розпалюванні багаття і споживанні їжі. З Петром я розумію, що се – почуватися самицею. Навіть якби він не був німим і вмів говорити, йому було би це зайве. У кождому разі, з жінками.
Павло – то маленький хлопчик, і коли я кохаюся з ним, то почуваю щось заборонене, так ніби й справді кохаюся з дитиною. Його очі так широко розплющені, й у них таке здивування, ніби все, що відбувається, для нього незнане і він оддається мені з повною дитячою довірою. Я ніколи не знаю, що у такій поведінці Павла правдиве, а що – гра, яка, він знає, подобається мені. Але то не важливо. Павла треба розбещувати, робити йому подарунки, спокушати його і давати насолоду спершу йому, а потім собі. А тоді ще розраджувати його, бо він часто після любощів стає відвертим і нарікає на свою важку долю, на дитинство у селі, на своє каліцтво, хоча у порівнянні з іншими хлопцями з мого гарему його каліцтво найменш помітне – у нього лише не згинається мізинець. Але він відмовився виконувати будь-яку роботу, посилаючись на це, тож став комірником, і така діяльність дуже йому підходить. Павло добре пильнує за нашим спільним добром, і відтоді, як він хазяйнує, не марнується сіно, не пропадає їжа, а хлопці, які працюють, можуть уже про це не дбати. Але Павло дуже любить нарікати, він постійно всім незадоволений, і в любощах із ним головне – то розрадити його, поматкувати над ним трохи. У цьому є особлива приємність, хоча не знаю, може, то у мені говорять якісь несправджені материнські інстинкти чи звикле жіноче бажання всіх пожаліти.
Миколи я трохи побоююся, хоча і приховую то від нього. Він потрапив до гарему не так, як усі інші, яких я обирала сама або які приходили, почувши про мій гарем і просилися, щоб їх взяли. Миколу привела його жінка, яку він немилосердно бив і не давав ані дня відпочити від подружніх обов’язків. Бідна селянка рік у рік вагітніла і народжувала здебільшого мертвих дітей, за вісім років подружжя втратила майже всі зуби і волосся, і коли вона прийшла до мене, я жахнулася виглядові тої жінки, якій тоді ще навіть не виповнилося тридцяти років. Вона просила взяти її Миколу в гарем, бо більше не могла витримувати такого життя. І я пошкодувала її, хоча і досі трохи побоююся некерованого норову Миколи. Щоправда, після того, як він оселився у нас, його поведінка сильно змінилася. Тепер, коли він міг менше працювати, обирати собі роботу до смаку і займатися любощами нікого не силуючи, він перестав пити і став лагіднішим. Хоча і не настільки, щоб утратити свої приваби як коханця. З Миколою треба кохатися щонайменше цілу ніч. Він може виснажити цілий гарем власних коханок, яких, зрештою, має доволі по сусідніх селах, але все одно я іноді боюся, чи вистачить моїх сил на любощі з ним, то за кождим разом якесь спортивне змагання для мене, але щоразу він виявляє такі дива винахідливости, що за це я ладна пробачити йому все, навіть якби він колись підняв на мене руку. Микола любить і вміє помучити жінку, довести до шалу тривалими любощами без завершення, йому потрібна не залякана селянка, а витривала і вміла коханка, яка б розуміла його.
Остап любить не жінок, а чоловіків. Народжений у суворо традиційній єврейській родині, обрізаний згідно закону, він довго мучився, намагаючись допасуватися до життя серед одновірців. І навіть було одружився під тиском громади. Але природні схильності виявилися сильнішими за страх покарання, і Остап утік із рідного села, а потім приблукав до нас. Хлопці взяли його в общину, і декотрі мають з того немало радості.
Остап із усіх хлопців найближчий із Йосипом, хоча вони і не коханці, а тілько друзі. Йосип теж любить чоловіків, але при цьому і жінок. Кохатися з Йосипом незвично, він ніби думає при цьому про щось своє, вічно далекий і недосяжний, іноді це мене розохочує, а іноді навпаки, зачіпає і примушує старатися ще більше. Я рідко почуваю бажання кохатися з Йосипом, але він мусить залишатися в общині, бо односельчани вб’ють його, дізнавшись про дивні любовні нахили.
Станіслав народився не у селянській, а у досить освіченій польській родині. Але його рідні так і не змогли змиритися з наявністю у нього як жіночих, так і чоловічих органів. З ким і як любить кохатися Станіслав, я навіть не знаю, бо в общині він опинився, як і декотрі інші, з жалю і безвиході для нього серед звичного оточення.
Мойша – ще один із хлопців, з котрим ми ніколи не кохаємося. Його, мені здається, любощі не цікавлять взагалі. Коли він прийшов до мене з пропозицією перетворити нашу общину на успішну комерційну затію, я спершу здивувалася, яка з того може бути комерція, але потім ми з хлопцями вирішили спробувати, і тепер усіма нашими фінансовими і майновими справами займається Мойша і робить це справді добре та успішно, ніхто більше так би не зміг усім тим заопікуватися. З Мойшею ми зустрічаємося тілько тоді, коли слід обговорити пильні ділові справи.
Ще двоє хлопців, які теж не є членами гарему, а тілько общини – то наш Месія і Причинний. Ні хто навіть не знає їхніх справжніх імен, вони прийшли до нас разом і залишилися, бо їм не було куди більше йти. Месія вигадав собі тепер, що слід створити партію галицьких жінок, і ходить по довколишніх селах, оповідаючи жінкам, що вони повинні мати рівні з чоловіками права і за то боротися. Причинний ходить слідом за ним і записує все, що говорить Месія. До іншого зошита Причинний записує хроніку нашого гарему. Створити справжню жіночу партію Месії наразі так і не вдалося, але щоразу більше жінок приходять послухати його проповіді, і то вже добре.
Я не забороняю хлопцям зі свого гарему кохатися з дівчатами з довколишніх сіл. Може, то і не є добре, бо дівчата потім стають покритками і ніхто не хоче з ними одружуватися, але навіть якби я хотіла панувати над тою справою, то не думаю, що змогла би. За останні роки у таких дівчат народилося чимало діток, усі вони чомусь схожі між собою – біляві, з кучерями і пронизливо-голубими очима. Ті дітки не виростають високими і навіть у старшому віці нагадують янголят. Ми з Мойшею плануємо створити притулок для тих дітей та їхніх матерів, і та справа вирішиться вже незабаром. Дітки ці страшенно розумні, їх не треба вчити читати, вони самі знають букви вже від народження, і всі без винятку страшенно гарно малюють і співають. Мойша має ідею продавати їхні картини, влаштовувати концерти і таким чином збирати кошти на утримування сиріт. Думаю, це йому вдасться. Нещодавно найстаршій дитинці такої покритки виповнилося десять років. Уві сні матері привиділося, що Бог забирає її дитину до себе на великому, розмальованому трояндами шматку небіленого полотна. Коли мати прокинулася вранці, дитина безслідно щезла, а на ліжку лежало саме таке полотно, яке мати бачила уві сні.
Описи гарему зі щоденників тети дуже зацікавили Ореста, попри те, що його почуття стосовно Амалії у цьому місці її біографії були неоднозначними і він не міг би уявити собі, як хвалиться у товаристві, що мав таку родичку. Тож він вирішив дослідити подальшу долю хлопців із тетиного гарему. Йому вдалося натрапити на архіви фірм, що займалися легальною і нелегальною еміграцією за кордон. У цих документах він знайшов підтвердження, що майже всі хлопці з гарему виїхали до Парижа слідом за тетою. Він спробував зв’язатися з тими, хто знав тету в часи еміграції, і один із її знайомих (судячи з тону листів, до безтями закоханий у те-ту) відповів йому і детально описав, як жила тета Амалія у свій паризький період.
Спершу вона потрапила у богемне середовище художників, які, аби заробити на хліб, малювали портрети на Монмартрі. Художні здібності тети не були видатними, але завдяки вмінню правильно психологічно оцінювати людей вона вміла малювати портрети, які подобалися власникам, хоча, ясна річ, часто були далекими від буквальної схожості. Саме тому до неї завжди стояла черга бажаючих намалювати портрет. Під час позування тета розмовляла з клієнтами і таким чином швидко здобула у Парижі силу знайомств.
Одним із її знайомих був власник популярного борделю, у якому працювали здебільшого вивезені з Галичини дівчата (Орест навіть підозрював, що цим чоловіком був сам автор листів). Він закохався в Амалію і запропонував їй бути розпорядницею борделю, бо більшість дівчат не знали французької і власник потребував когось, хто міг би порозумітися з ними. Тета попрацювала якийсь час у борделі, але не змогла витримати, спостерігаючи, у яких умовах живуть повії, як часто і тяжко хворіють, якими мізерними є їхні заробітки і жорстоким – поводження клієнтів. Вона готова була виганяти геть занадто грубих клієнтів, дозволяти дівчатам працювати не щодня, самим обирати собі партнерів і робити інші речі, які загрожували бізнесу.
На щастя, вона не довела власника борделю до банкрутства, а сама прийшла до нього і зізналася, що не підходить для цієї роботи. Але саме у цей період у неї виникла ідея власного бізнесу, який годував її протягом решти життя.
Тета Амалія заснувала знаменитий паризький бордель для жінок. Автор листів навіть стверджував, що це був перший і єдиний такий бордель в історії людства, але Орест схильний був сумніватися у достовірності цих його даних. Бордель для жінок був таємним. І не лише тому, що тета сумнівалася у можливості отримати на таке заняття потрібні офіційні дозволи, а й тому, що, на її думку, таємність привабила би значно більше клієнток, ніж загальновідомість. Адже жінки не схильні обговорювати подробиці своїх сексуальних походеньок, як через те, що такі розповіді погано впливали б на їхню репутацію, так і з інших особливостей психіки.
У борделі пропонувалося кілька різновидів послуг. Найпростіші, коли жінка приходила і вродливий юнак робив їй еротичний масаж із петтингом або й статевим актом, залежно від бажання клієнтки.
Була окрема кімнатка, у якій жінка могла зайнятися сексом чи петтингом із партнером, якого не бачила, між ними була перегородка із натягнутої цупкої тканини, а у перегородці були отвори на різній висоті – для рук і для пеніса.
Існував ще різновид ексклюзивних послуг – коли клієнтка замовляла собі залицяльника. Вона обирала його з-поміж працівників борделю і заповнювала анкету, в якій детально описувала свої звички, особливості характеру і вподобання. А потім на основі цього тета Амалія розробляла стратегію зваблення і віддавала відповідні інструкції хлопцеві. Такі послуги замовляли, як не дивно, не лише аристократки, а й незаможні жінки, навіть частіше бідні жінки, ніж аристократки. Усі хлопці, які працювали у тети, приходили в бордель добровільно, частина з них – то були мешканці колишнього гарему. Високі прибутки дозволяли теті обладнати будинок найсучаснішими побутовими зручностями, і багато хто в Парижі дотримувався думки, що цей бордель належить до найсоціальніших закладів праці у французькій столиці. Емеритованим чоловікам належалася доволі висока рента.
За кілька років таємний бордель набув такої популярності, що Амалія змогла собі дозволити розширити справу, найняти управителів і відійти від справ. Вона долучалася до розробки стратегій зваблення лише в особливо складних або особливо цікавих випадках.
Тоді тета знову почала малювати. Її живопис тепер втратив усі риси портретного реалізму, тета захопилася абстрактними візіями і надзвичайно розвинула в собі відчуття кольору. Її кольорові гами були не просто незвичними, вони заворожували глядачів, не відпускали від себе, одні заспокоювали, інші, навпаки, збуджували, треті примушували згадувати якісь давно забуті епізоди з дитинства. На її виставках люди годинами сиділи і ридали попід окремими картинами, готові були перерізати горло на аукціонах тому, хто викупив полотно, заплативши більше, ніж могли вони самі. Ці картини здатні були довести до божевілля. Під кожною з них вона писала по рядку зі свого українського щоденника. Писала від руки, українською, без перекладу. Після того, як була намальована картина, під якою опинився останній зі збережених щоденникових рядків, тета померла. Все своє майно вона залишила сирітському притулку для дітей українських повій із Монмартра.
Рядок був такий: «Чиста авантура!»
Ірина і Орест
Зараз таких кнайп уже майже не залишилося – темних, похмурих, липких від бруду і наскрізь пластмасових – столики, хиткі крісла, сільнички, з яких давно нічого не сиплеться, вицвілі штучні квіти, прикрашена брудними патьоками вагонка на стінах, занадто яскраві або, навпаки, похмуро тьмяні жарівки під облізлими абажурами, вигаслі погляди підстаркуватих, а може, просто втомлених кельнерок, точніше барменш, а ще точніше – просто тітоньок із міцними стегнами, затягнутими у джинсові спідниці, що от-от луснуть по швах. Тітоньок, які виконують усю необхідну роботу і нічого поза нею. Свідомі, що треба не помічати принесений із собою алкоголь, і несвідомі, що персонал у кнайпах має бути усміхненим і привітним.
В асортименті – горілка, канапки з ковбасою, тістечка з маргаринним кремом, оселедець і салати підозрілого вигляду. Відвідувачі замовляють алкоголь пляшками, переважно на трьох, першу купують у барі, наступні витягають з-під столу. Кавалер Ірини, Орест, приніс дві склянки якогось каламутного соку і два шматки масного торта з хімічно-рожевими кремовими трояндами. Випив свій сік одним ковтком і налив до склянки червоного шампанського, яке витяг із потертої шкіряної старої торби, що колись була портфелем, а тепер слугувала йому сіткою на закупи. Якщо всі закупи у ній не поміщалися, Орест витягав із торби іншу сумку, брудно-голубого кольору, вицвілу і давно не прану, розцяцьковану потьмянілими червоними мальвами. Коли Ірина бачила в його руках цю сумку, їй здавалося, що він, ніби Мері Поппінс, все витягатиме і витягатиме з неї різні предмети – від пакунків із крупами та молоком до чобіт і картатих шаликів, а потім почне складати на звільнене місце все зайве. На той момент зайвими були: здивування Ірини, незручність, яка зависла у повітрі й тепер непевна, чи вчасно вона з’явилася і чи в потрібному місці, подив перехожих, погляд яких зачепився об брудні червоні мальви на брудно-голубому тлі. Орест складатиме все до торби так само неуважно, як виймає, і обов’язково захопить щось недоречне – загублений кимось дірявий черевик, пів червоної парасольки, яку принесло вітром від найближчого смітника, посмішку сліпої жебрачки на розі, за спину якої тікають пообідні тіні, бездомного песика з лишаєм біля лівого вуха.
Усе довкола раптом набуває плинності і яскравих анілінових кольорів, невидимими стають плями засохлого бруду на скатертині, посіріла поверхня пластмасової вагонки повертає собі яскравість і навіть трохи незвичну для неї пружність, штучні квіти на столі оживають, а одноразовий посуд взагалі не береться під увагу. Штивними і якимись пластмасовими на цьому тлі здаються лише слова, за якими Ірина вгадує намагання спокусити її, але весь антураж і надмірна старанність цього тексту, ніби невправно цитованого напам’ять з якогось дамського роману, більше нагадують фарс, ніж реальність. І вона радо хапається за цю рятівну думку, пожвавлюється і починає радісно посміхатися своєму дотепному поясненню ситуації, знаходить підтвердження цієї думки всюди, навіть в осоловілому погляді барменки, потім у її занадто глибокому декольте і вже дещо обвислому бюсті, у прилиплому над губою Ореста шматочку петрушки, в котячому смороді туалету. Такої дотепної сцени зваблювання їй ще ніколи не доводилося бачити. І вона вирішує продовжити гру, зробити вигляд, ніби вона ведеться на це все, ніби ставиться до гри з усією серйозністю, такою необхідною для вдалого жарту.
Ірина дивилася на обличчя Ореста, вкрите плямами хвилювання, поголене настільки ж старанно, як і невміло. Цікаво, чи приліплює він шматочки газети до порізів на обличчі. Мабуть, приліплює. Вона намагалася уявити його собі, розцяцькованого цими газетними клаптиками, як він знервовано обдирає їх, перш ніж вийти з дому. Цікаво, він хвилюється тому, що йому подобається Ірина, чи тому, що боїться сам не сподобатися їй, – думає вона і відразу ж подумки насміхається сама з себе – цікаво, чи змогла б вона сама розрізнити між цими двома почуттями, відділити їх одне від одного, як яєчний білок від жовтка. Його сорочка була випрасувана, але несвіжа, Ірина намагалася уявити собі, як він обирає саме цю сорочку серед інших, вагається, чи не варто її попрати, чи ще можна раз одягнути, довго принюхується і врешті вирішує попрасувати і щедро скропити одеколоном, аби перебити задавнений запах поту.
Права лінія чомусь завжди виходила нерівною. Одного разу Ірина навіть вирішила наполегливо стирати і малювати її доти, доки асфальт не вкриватимуть ідеально рівно розкреслені квадрати, величина яких визначалася на око, іноді залежно від розміру битки, якою грали. Після десятої спроби на асфальті вже важко було розгледіти, котра лінія – найсвіжіша, й Ірина махнула рукою. Так само марно було шукати і шматок асфальту без примхливої кривизни, рівних місць, здавалося, не існувало. Биткою найчастіше була невеличка металева кругла коробка з-під суничного вазеліну, вона була найменшою, і тоді класи малювали найдрібнішими. Пластмасові банки з-під інших кремів – біло-сині для обличчя або чорні для взуття – мали, як правило, більший діаметр, і тоді розкреслювали класи навіть на бетонних плитах, кожна плита – один клас. Але Ірина не любила грати на плитах, вони були ще більш нерівними, ніж асфальт, а з часом поперекошувалися і пішли горбами, прибиральниці з року в рік імітували чищення трави з проміжків між плитами, але робили це за якоюсь власною, не дуже очевидною системою. Тому між плитами зяяли або глибокі діри, або ж випиналася буйна рослинність, як одне, так і друге дуже заважало стрибати і правильно розраховувати траєкторію польоту битки.
Ірина страшенно любила сухуватий запах весняного пилу, який вривався у вікно її кімнати першим. Весна не завжди наставала відразу після цього, іноді цей запах переслідував Ірину ще тиждень або й два, поки вітер ганяв нудні сірі хмари по небу, видоюючи з них пронизливу мжичку. Але щойно хоч трохи прояснювалося і запах з’являвся, Ірина відчувала його на одязі, на зап’ястях і особливо на колінах. Вона любила в такі дні сидіти на підвіконні, обнявши руками коліна, і розглядати кольорові смуги на горизонті.
Їй завжди хотілося в цей момент зняти нарешті теплий светр і заховати його подалі в шафу разом із іншими теплими речами, взути мешти, незвично легкі після зимового взуття, і обов’язково спідницю в складку, спідницю в червоно-зелену клітку, шотландку. Для першої весняної прогулянки така спідниця і мешти були просто необхідними, а в кишені давно приготована і щільно заповнена піском або землею битка, новенька ґумка, зав’язана на міцний ґудз, на голові – берет. Вона виходила надвір і мружилася від світла, яке здавалося занадто яскравим, ніби після зими з нього витерли пил. Такими ж різкими і свіжими були запахи. Перша зелена трава пахла неспокоєм і короткими снами, з яких у пам’яті залишалися хіба що кольори – червоні і чорні, зрідка – аквамариновий. Асфальт після дощу пахнув акварельними фарбами, які давно висохли і забуті лежали на дні шухляди, а потім їх витягли у пориві несподіваного натхнення і намагалися розмочити водою, фарби піддавалися, але зосереджували свою оманливу інтенсивність кольору лише у воді, щойно пензлик переносив їх на папір, кольори ставали водянистими і навіть запах зникав, ніби розпорошувався між ворсинами пензля. Земля пахла чимось масним і підступним, здавалося, де її не копнеш, обов’язково розріжеш навпіл грубого дощового хробака, обидві половинки вперто звиватимуться, викликаючи огиду, перемішану з трохи розмитим відчуттям провини.
З роками цей запах перших весняних вітрів втрачав інтенсивність, зате посилювалася його сухуватість, від неї шерхли губи, а шкіра на обличчі ставала прозорою і чутливішою до зміни тиску і вологості у повітрі. Ірина вже не сідала на підвіконня і лише зрідка за старою звичкою вдихала знайомий запах зап’ясть, це завжди робило її замріяною і змушувало пригадувати якісь епізоди, випадкові і несуттєві, ніби обличчя перехожих за вікном автобуса. Але неспокійні, короткі й інтенсивно кольорові сни продовжували навідувати її о цій порі. Навесні їй не сиділося на місці, вона могла годинами блукати поміж багатоповерхівками свого району, не помічаючи нічого довкола або, навпаки, фіксуючи усе із безжальною точністю до деталей. Мабуть, можна було би обрати цікавіші місця для прогулянок, з більшою кількістю зелені або приємнішою забудовою, але ці спонтанні пориви до прогулянок захоплювали Ірину завжди зненацька, їй ішлося не про маршрут і краєвиди, а про те, щоб виплеснути з себе всю надмірну застиглість, назбирану за зиму, перетворити весь цей надлишок у рух, бездумний, поривчастий, безглуздий.
Вона не дуже розуміла теорію про те, що закохуватися найкраще навесні. Їй ніколи це не вдавалося і ніколи не хотілося. Весна була періодом значно більшої ізоляції, ніж навіть зима. Тільки іншої. Взимку ізоляція була суто зовнішньою, зумовленою температурою повітря, але на кожному острівці тепла, навіть такому малоприємному, як транспорт, відразу ж утворювалася якась специфічна атмосфера, люди, які потрапляли з холоду в тепло, випромінювали рефлекторну радість, відчували затишок і внутрішню гармонію. На думку Ірини, це дуже сприяло новим знайомствам і взагалі спілкуванню, вона вважала зиму ідеальним часом для задушевних розмов. І всі її закоханості припадали на зиму. Зимова суворість погоди навесні перетворювалася у внутрішню спустошеність, вимученість ослаблих від браку тепла людей, а надто яскраві кольори, запахи і весь цей надмір весняності у природі лише дратував і провокував той різновид внутрішнього спротиву, що його викликає будь-який надмір. Усе спонукало замкнутися у собі та самоусунутися від цієї зеленої оргії. З Орестом вони також познайомилися взимку. Зустрілися у черзі під кабінетом лікаря. Коли Ірина підійшла і зайняла чергу, Орест уже сидів на лавці і читав. У неї в сумці виявилася точно така сама книга.
Напевно, якби він читав у тій черзі газету або взагалі нічого не читав, розглядаючи інших пацієнтів, стенди на стінах, хмари за вікном чи просто дрімаючи з напівзаплющеними очима, у нього не було би шансів зацікавити Ірину. Але те, що він читав таку саму книгу, яка була у той момент і у неї в сумці, викликало у її сентиментальній душі легкий романтичний порив, над яким вона сама подумки посміювалася, хоча і вирішила не опиратися йому. Її ставлення до книг мама з дитинства називала неадекватним. Тобто спочатку батьки, ясна річ, тішилися, що дитина багато читає, але доволі швидко зауважили, що читання поглинає Ірину цілком, і те, що відбувається у книгах, цікавить її значно більше, ніж реальність довкола. Заглиблюючись у читання, вона могла не відчути запаху пригорілої бульби з кухні, і мама знаходила її у густих випарах диму за мить до того, як мала би початися пожежа. Ірина могла читати цілу ніч і не зауважити, що настав ранок, а відірвавшись від книги, відчути таку страшенну втому, що про те, щоб підняти її з ліжка і відправити до школи, просто не могло бути мови. Здавалося, читаючи, вона не відпочиває, як це робить більшість людей, не розважається, а ніби проживає з героями все, що трапляється з ними, і втомлюється так, ніби все це відбувалося з нею самою у реальному житті. Її надмірна вразливість і сильно розвинута уява робили деякі книги майже небезпечними для неї. Починаючи з певного віку, батьки уважно стежили за тим, що саме читає Ірина. І не лише з морально-цензурних міркувань, як робили це всі батьки, а і з огляду на її надмірну перейнятість книжковим світом і здатність вживатися у світ книги, ніби в паралельну реальність. Мама Ірини була переконана, що, якби доньці дали волю і не відривали її від читання, вона могла би поглинати книги, не зупиняючись, день за днем і місяць за місяцем, забуваючи про все, могла б померти від спраги чи голодного виснаження, захоплена читанням. Дитячий психолог, до якого намагалася звернутися мама Ірини, не зрозумів суті проблеми. Він лише процитував із підручника, що всі діти мають розвинуту уяву і до певного віку не відрізняють вигадку від дійсності, а також дав матері Ірини зрозуміти, що вважає її занадто опікунчою мамою, яка за браком справжніх проблем намагається знайти у своїй дитині уявні. Його досвід роботи з неповними сім’ями, недорозвинутими дітьми, дітьми алкогольно-залежних батьків виробив у ньому необхідний у таких умовах цинізм, тож надмірне читання аж ніяк не пасувало до його уявлення про те, що можна вважати проблемами, а не просто особливостями дитячої психіки. Але мама Ірини продовжувала хвилюватися, більше відчуваючи, ніж усвідомлюючи, що за надмірною схильністю доньки до читання криється якась прихована чи неусвідомлена проблема. Щось, що спонукає Ірину шукати втечі від реального світу у вигаданому.
Сама ж Ірина на всі розпитування лише знизувала плечима, відповідаючи, що спілкуватися з письменниками, які можуть її чогось навчити, їй просто цікавіше, ніж із однолітками, коло зацікавлень яких, як правило, обмежене і нуднувате.
Але насправді вона усвідомлювала, що мама таки має рацію. Окрім цікавості, у її стосунку до книг було щось від фізичної залежності. Достатньо було їй не потримати у руках книги кілька годин, і вона почувалася зле, нервувала, їй чогось бракувало, і заспокоювалася вона лише після того, як знаходила можливість прочитати хоча би кілька рядків.
На відміну від інших людей, які ненавидять усі побутові справи, пов’язані з чеканням, Ірина страшенно любила усі різновиди черг, особливо якщо черга передбачала можливість посидіти. Вона завжди брала з собою на такі оказії одну або і дві книги, аби вибрати найбільш відповідну до настрою, і час чекання минав непомітно.
Ірина зав жди читала кілька книг одночасно, добираючи текст відповідно до настрою. Якщо їй випадала нагода почитати на свіжу голову, коли хотілося думати і запам’ятовувати, вона обирала більш серйозні книги; на ніч чи під час очікування у публічних місцях чи транспорті залишала ті, читати які було приємною розвагою, або те, що перечитувала.
Купуючи книгу, зав жди довго вибирала між легким, зручним і бюджетним виданням у м’якій палітурці і призначеним для більш гурманського читання текстом у твердій обкладинці. Книги складалися для неї з доторку до паперу, запаху друкарської фарби у нових книгах або ж злежалого солодкавого пилу антикварних чи просто старих видань, із форми літер, висоти друку і, звичайно ж, зі слів.
Їй щоразу здавалося чудом те, як звичайні поєднання букв в одному тексті раптом перетворюються на поезію чи прозу, а в іншому так і залишаються інформативними або не дуже буквосполученнями. Газети, журнали чи нехудожні видання не дуже її цікавили, адже у них поміж рядками не ховалася магічна субстанція, яка перетворювала їх на щось більше, ніж просто речення. А відчувати, як ритм якоїсь прози проникає їй, здавалося, під шкіру, як вона вбирає у себе тонкі і химерні побудови метафор, описів і карколомні конструкції сюжетних ходів – усе це заворожувало її і примушувало знову і знову шукати таємничий рецепт, який перетворює звичайні речення у художній текст.
Їй самій ніколи не спадало на думку писати які-небудь тексти. Не тому, що вона комплексувала чи сумнівалася у своїх здібностях, а просто тому, що не хотіла. Їй цілком вистачало читання, а згодом, коли вона відкрила для себе, що таку саму втіху може отримувати від вивчення іноземних мов, то більше ніщо у світі її вже не цікавило. Лише те, як можна з найменшими втратами транспортувати фрази з однієї мови в іншу. Вона постійно подумки перекладала фрази з української на англійську і навпаки, намагаючись зробити звучання їх якомога природнішим для кожної мови. Вже у четвертому класі не мала жодних сумнівів у тому, що її майбутня робота точно буде пов’язана зі словами.
Але так само точно вона знала і те, що її майбутня робота не буде пов’язана з читанням книг. Це вона хотіла залишити своєю приємністю і в жодному разі не перетворити на докучливий обов’язок.
Коли вони ближче познайомилися з Орестом, Ірина зрозуміла, що він має таке саме або принаймні дуже схоже ставлення до книг. Йому було фізично важко віддати комусь книгу, випустити її з рук. Той, хто просив Ореста дати йому почитати котрусь із книг його приватної бібліотеки, ризикував назавжди перетворитися на ворога, незалежно від того, дасть йому Орест книгу чи ні. За датою повернення тих книг, які Орест все ж таки наважувався позичити, він стежив із педантичністю, геть непритаманною йому в інших речах. Здавалося, йому просто фізично бракує цієї книги і він не в змозі пережити, що в цей момент хтось може торкатися книги масними руками чи захляпати сторінку борщем. І навіть не мало значення те, наскільки цінною була ця книга для самого Ореста. Він купував масу книг, які точно ніколи не читатиме, бо йому справляло приємність мати ці тексти у себе в бібліотеці. І навіть якщо хтось позичав книгу, примірників якої у нього було два, Орест переживав не менше. Бо ж наявність двох примірників не виключала того, що обидва можуть загубитися. І за злою іронією випадковості Орест постійно губив книги. Ірина припускала, що він просто не може знайти їх, забувши, куди саме поставив, адже книг у його бібліотеці було страшенно багато. Але сам Орест категорично заперечував таку можливість. І справді, він досконало пам’ятав не лише те, кому і на скільки часу він міг позичити, а й куди та коли поставив ту чи іншу книгу, перелічував назви книг, що мали би стояти праворуч і ліворуч від зниклої – і справді, ці книги, як правило, стояли поряд саме там, де і говорив Орест.
Але книги продовжували зникати. Приблизно раз на місяць Орест виявляв зникнення тієї чи іншої, вкрай потрібної йому саме в той момент книги. І не міг згадати, що саме могло з нею трапитися. Здавалося, хтось просто знущається над ним, викрадає книги, а потім нашіптує Орестові уві сні назву і автора, щоб вранці той почав хаотичні пошуки і не міг заспокоїтися цілий день. Дивлячись на паніку Ореста, коли він виявляв такі зникнення, Ірина збагнула, що її залежність теж може перерости колись у такі хворобливі форми, і вирішила, що відтепер не дасть книгам займати у своєму житті більше місця, ніж вона сама їм дозволить.
Вона здивувалася, наскільки легко далося їй прийняття цього рішення і наскільки логічним і своєчасним воно здавалося їй вже невдовзі. Раптом вона усвідомила, як багато проходило повз її увагу досі, поки пересування у просторі було для неї лише короткими перебіжками від книги до книги, від сюжету до сюжету. Її власне життя здалося їй тепер дірявою сіткою незауважених моментів, забутих вражень, неосмислених подій. Вона навіть відчула себе обдуреною, адже проживаючи одне за одним чуже чи вигадане життя, вона втрачала своє власне, у якому могло щось відбуватися, і тепер це щось належало би до спогадів, доступних лише їй, а замість цього у неї є лише враження з книг, враження про книги, книги замість вражень, розділені з думками чи відчуттями сотень інших читачів цієї книги. Враження від однієї книги стирали враження від наступної, а на їх місці залишалася якась тривожна порожнеча. І тепер належало цю порожнечу обережно і продумано заповнювати чимось іншим, справжнім, що не заперечувало би читання книг, а просто унезалежнювало її, Ірину, від цього читання, як і від будь-чого іншого, що позбавляє свободи вибору. Оманлива певність і передбачуваність, яку обіцяли книги, заколисувала, можна було перегорнути кілька сторінок і довідатися, що саме трапиться або не трапиться з героями далі, трапиться гарантовано, без найменшого шансу на раптові кардинальні зміни, які чатують на кожному кроці у реальному житті. Існувати у такому світі було комфортно і спокусливо, але важливо було не переходити певної межі, не піддаватися на цю комфортність цілком і не втрачати цікавості до того, що тебе оточує поза книгами.
Згодом Ірина часто розмірковуватиме над такими взаємопов’язаностями. Наприклад, їй довший час не вдасться вирішити дилему, що є важливішим для неї особисто – якомога ефективніше використовувати свій час, досягаючи результатів тієї чи іншої діяльності, чи витрачати той самий час з якомога більшою приємністю, незважаючи на те, проходить він корисно чи бездіяльно. Так само без відповіді залишиться для неї і запитання, як краще – зосереджувати всі свої зусилля на якійсь одній діяльності чи навпаки, намагатися гармонійно розвивати у собі якомога більше різних рис.
Вона дійде висновку, що такі розмірковування є наслідком нерозвиненості її бажань, того, що у своєму намаганні виділити якомога більше вільного часу для читання вона поступово втратила здатність отримувати задоволення від інших речей і навіть просто відпочивати. Спершу їй здаватиметься, що достатньо знову змусити себе, і всі втрачені вміння відновляться, але потім вона усвідомить, що далеко не все піддається самоконтролю, і почне уважніше прислухатися до потреб свого тіла, намагаючись збагнути і відчути тонші механізми, які керують вмінням правильно розпізнавати бажання й відділяти те, що справді необхідно, від того, що таким лише виглядає.
Так химерно, через відмову від зайвого читання, яке часто потім виявлялося лише спамом, який відволікав мозок від вирішення складніших і потрібніших завдань, Ірина прийшла до глибшого розуміння суті поміркованості. Відтоді свої життєві пріоритети вона вибудовуватиме саме з позиції поміркованої доцільності, категорично заперечуючи всі нав’язувані оточенням інші критерії. У предметах, які вона обиратиме і для здобуття яких не шкодуватиме витрачати зусилля, важливою буде лише допасованість до її індивідуальних потреб, а не до якоїсь ефемерної величини, наприклад, того, що про неї подумають інші. Вона раз і назавжди викреслить зі свого життя цей критерій оцінки власних дій, і відтоді прийняття рішень стане значно простішим.
Але розуміння всього цього прийде до неї значно пізніше, а зараз, поринаючи у флірт із Орестом, вона спостерігала за собою ніби збоку, і їй самій було кумедно з того, як вона може піддатися на вкрай невмілі залицяння удвічі старшого за себе чоловіка.
Хоча саме про вік Ореста Ірина згадувала не так уже й часто, лише іноді, машинально, подумки відзначаючи для себе, що та чи інша відмінність між ними зумовлена різницею у віці.
Наприклад, Ірині щоразу було дивно, коли Орест розповідав про своє життя за радянських часів. У неї з того часу залишилися лише спогади раннього дитинства, і всі вони були якісь неприємні, з липкуватим брудом немитих вікон, із запахами громадських вбиралень, із непривітними втомленими обличчями виховательок у дитячому садку і вчительок із бабетами. Вона не любила пригадувати такі подробиці, і їй зав жди було дивно, коли хтось описував ту чи іншу побутову деталь тих часів із майже ностальгійним замилуванням. В Орестових спогадах такої ностальгії не було, і це дивувало Ірину ще більше, адже це були роки його юності, вони не могли не залишити приємних спогадів. Та Орест ніколи не розповідав про це з якоїсь приватної перспективи, а зав жди лише з позиції патріота-дисидента. Ірині іноді навіть ставало кумедно, коли він, розімлівши після любощів із нею, раптом із театральною серйозністю починав розмову про свій досвід допитів, про обшук у себе вдома, про виклики до відповідної установи і намагання зробити його інформатором, про те, що через непартійність і підозрілі знайомства він опинився у чорному списку й не міг зробити кар’єри, про справжню українську історію, яку вчив по заборонених самвидавівських публікаціях. У цій перебільшеній серйозності відчувалася певна штивність офіційної версії, яку він, мабуть, не раз і не два розповідав на публіку. Спочатку Ірина думала, що так їй просто здається, адже у неї самої цей досвід не пов’язаний ні з чим особистим, тож вона і сприймає схожі розповіді як розділи з підручника і не може ставитися до цього по-іншому. Але іноді в розповідях Ореста таки прослизали деталі, які цілковито змінювали інтонацію, робили її живою і безпосередньою. У такі моменти Ірині здавалося, що це вона тримає в руках поганої якості ксерокопії заборонених видань і, читаючи, мимоволі озирається, чи не стоїть хтось у неї за спиною. Одну з таких книг, здається, щось Донцова у вижовклій ксероверсії, обгорнутій нещільно приклеєною обкладинкою якоїсь піонерської книги, Орест подарував їй під час одного з перших побачень.
Ірина відразу відчула, що цей напівзниклий зі свідомості більшості людей світ і досі важливий для нього, його активне життя, його справжні вчинки залишилися там, тепер усе вже не було для нього таким привабливим і сповненим емоцій. Коли він розповідав про ті часи, його обличчя жвавішало, шкіра ставала пружнішою, очі блищали. Але щойно він переходив на іншу тему, або коли Ірина перебивала його питанням чи навіть просто необережним рухом, його плечі відразу ж опускалися, погляд знову ставав байдужим і скерованим кудись убік, так ніби він утретє переглядав не дуже цікавий фільм. Ірина щоразу відчувала якусь провину, їй здавалося, що вона говорить дурниці або банальності. Аж поки вона не зауважила, що так він реагує не лише на неї. Так він здебільшого реагує на все довкола, пожвавлюючись лише на дуже короткі моменти, коли має можливість висловитися про кілька тем, які все ще хвилюють його. І тоді Ірина збагнула, що справа не у темі розмови і не в ній, а просто в часі, який поступово заколисує повторюваністю і притупляє емоції. Або ж в емоційній наповненості цього часу, в тому, наскільки він здатен забезпечити своїх очевидців яскравими враженнями. Ймовірно, теперішня дійсність виглядала для Ореста занадто прісною і нудною у порівнянні з місіонерсько-патріотичним запалом часів напівпідпільних тусовок та піднесеною атмосферою національного відродження перших років незалежності.
Ірині ця реакція Ореста нагадала полум’я в їхній старій газовій духовці на кухні. Вона любила спостерігати, як повільно запалюється газ, що виходить із численних дірок у трубі всередині. Дірки настільки дрібні, що частково забилися, і через це полум’я нерівне, помережане острівцями заповнених пилом чорних плям на місці колишніх отворів, і таких чорних плям із кожним роком стає все більше. Ця нерівномірність вогню зав жди примушувала її сумніватися – розгорається полум’я чи, навпаки, вигасає.
Орест, як і чимало інших людей його віку, любив розповідати свою особисту хронологію – коли він уперше прочитав Лорку, побачив картини Пікассо, спробував справжню, несурогатну каву, навчився як слід заварювати чай, скуштував банани, ківі, авокадо, побачив фільм із Мерилін Монро, закурив сигару, випив рому, французького вина, дізнався про існування сирів із пліснявою. Ця особиста хронологія таких, здавалося б, простих речей виглядала з точки зору Ірини трохи по-дитячому. Але вона розуміла, що це було важливо – маркувати відвойований у системи особистий простір і пам’ятати про кожен сантиметр, аби не відступитися з уже здобутих позицій.
Ірину часто дратує те, як чоловіки поводяться із жінками, які їм подобаються. Намагаючись подати себе у якомога вигіднішому світлі, вони зазвичай псують усе надмірностями. Неприродньо захоплюються вродою партнерки, імітують надмірну уважність, коли вона щось розповідає, відверто перебільшують з компліментами і досягають здебільшого зворотнього ефекту від сподіваного. Ірині в таких випадках зав жди хочеться сказати про це залицяльнику, й іноді вона не відмовляє собі у такому задоволенні. У цілком безнадійних випадках на таке зауваження чоловік ображається і назавжди зникає з її поля зору. Це примусило її зрозуміти, що певної куртуазності у стосунках уникнути не вдасться, і поволі вона все вправніше імітує роль, якої від неї очікують, – терпляча, мовчазна, загадкова, розумна, вродлива, гостра на язик, але при цьому обережна і самостійна, водночас дитинна, безпосередня і наївна, інтуїція підказує їй, що саме таке, далеке від реальності і сповнене суперечностей поєднання найцікавіше для чоловіків. Таке враження, що їх цікавить не конкретна жінка, з якою вони мають справу, не можливість пізнати її і дати їй пізнати себе, а якийсь цілковито ірраціональний процес втрати ілюзій, у ході якого кожен із учасників гри старанно вдає з себе когось, ким насправді не є, а потім обоє втомлюються і перестають імітувати, і тоді з’ясовується те, що і так було зрозуміло на початку – ідеальна модель коханої цілковито нежиттєздатна, про неї можна мріяти, але неможливо знайти її в дійсності, а навіть якби можливо було знайти, то витримати більш-менш тривале існування поряд із такою ефемерією зовсім нереально.
Але навіть якщо абстрагуватися від зовсім не обов’язкових перспектив тривалого співіснування, загальноприйнятий під час флірту стандарт удавання теж дуже дратує Ірину. І не лише постійною і втомливою повторюваністю ролей, адже ідеалізовані образи зав жди страшенно нудні, а і тим, наскільки мало загальноприйнятий ідеал партнерки чи партнера цінує індивідуальність. Усі чи майже всі її залицяльники бачили у ній насамперед юну вродливу дівчину, зрідка помічалося ще і те, що вона наділена певними інтелектуальними здатностями, хоча останнє вже не зав жди зараховувалося до її переваг. А їй самій було дивно, чому цінуються саме ці якості, у наявності яких немає жодної її заслуги. Натомість те, що потребує постійної праці над собою, нікого із залицяльників, як правило, не цікавить. Навіть уміння сповільнити старіння власного тіла за допомогою різних косметичних і гімнастичних хитрощів – і те чомусь слід було приховувати. Коли її знайомі довідувалися, що вона зустрічається зі старшим за себе чоловіком, то спершу, як правило, висловлювали прикре здивування її вибором, і їй щоразу було дивно, чому одна-єдина складова віку відразу налаштовує негативно, применшуючи всі інші ймовірні заслуги обранця. Потім, коли ті самі знайомі довідувалися, що Орест – відомий художник, їхнє ставлення різко мінялося у позитивний бік, і це було Ірині не менш дивно, бо їй самій здавалося, що і вік, і відомість – це речі, які абсолютно нічого не говорять про людину і не дають жодних підстав робити якісь висновки про правильність чи хибність її, Ірининого вибору. Так, ніби бути відомим – своєрідна компенсація за його вік. А якби Орест не був відомим, то у нього неможливо було б закохатися? Чи якби він був молодим, то це відразу ж автоматично і незалежно від інших якостей робило би його кращим партнером для Ірини?
В Орестові Ірину інтригувало насамперед те, що він час від часу ніби забував про свою роль залицяльника, і тоді перебільшена уважність на його обличчі змінялася нетерплячкою, він ледь міг дочекатися, коли вона закінчить фразу, а іноді й перебивав її, щоб щиро і безпосередньо, а часом навіть досить грубо висловитись про щось, що його справді цікавило. А потім ніби згадував, що розмови тут насправді не головні і, спохопившись, знову прибирав вигляду ввічливого залицяльника. Ці моменти відвертості дуже подобалися їй, бо вони найбільше скидалися на справжню розмову, й іноді у неї навіть виникала ілюзія, що Орестові настільки ж цікаво розмовляти з нею, як їй із ним. Тобто що це для нього справді важливо, а не пов’язано лише з бажанням збільшити свої шанси на успішний флірт. А показати це заважає звичаєвість, адже не може справжній дорослий мачо зізнатися, що йому цікаво спілкуватися з наївною студенткою, молодшою за нього на багато років. А навіть якби він і наважився комусь у цьому зізнатися, то у відповідь отримав би лише примружену посмішку, мовляв, відомо, що довгоногість завжди справляє дуже глибокодумне враження. І аби уникнути цієї незручності, він змушений робити вигляд, ніби все відбувається як слід – він поводиться належно у ролі досвідченого і цинічного дядька, який спокушає юну німфу, а вона робить вигляд, ніби ні про що не здогадується і дає себе звабити недоступними її одноліткам перевагами старшого за віком – грошима, досвідом, інтелектом. Їй дуже хотілося вірити, що насправді все саме так і це їхня таємна мовчазна змова, і її треба тримати в таємниці, навіть коли вони залишаються наодинці. Хоча вона і усвідомлювала, що все це лише ілюзія, що короткі моменти відвертості – це лише випадкові недогляди, а насправді церемонія залицяння відбувається згідно всіх правил.
Одного разу вона вперше відчула його запах. Це було, коли вони по черзі, перебиваючи одне одного, згадували епізоди з радянської кінокласики, у яких режисери «пропихали» не дуже коректний відеоряд. Наприклад, коли у фільмах на стінах помешкань висять репродукції картин імпресіоністів, які дуже дисонують із рештою інтер’єру у типово радянському стилі. Чи очевидно футуристська графіка деяких мультфільмів, теж дуже контрастна у порівнянні зі загальноприйнятим стилем. У якийсь момент Орест нахилився до неї, і від нього війнуло задавненим потом, брудом, давно не праною сорочкою. Ірина раптом звернула увагу, наскільки засмальцований на ньому одяг і як це дисонує із розповіддю про те, як розчарували його відвідини Лувру, де, окрім кількох картин Жоржа де Ла Тура, частини італійської колекції і ще меншої частини іспанської, йому нічого не сподобалося. І що немає сенсу ходити в Лувр заради цього, адже основною там є колекція французів, але саме французьке академічне малярство наганяє на нього страшенну нудьгу. У самої Ірини враження про Лувр було схожим, і вона розуміла захоплений блиск в очах Ореста, коли той перейшов до розповідей про своїх улюблених імпресіоністів і про те, що в Парижі слід відвідати лише музей д’Орсе, а все інше може почекати. Ірині стало дивно і водночас лячно від такого поєднання естетської вишуканості у смаках і очевидної байдужості до власного тіла, точніше, до гігієни власного тіла.
Запахи і смороди. Для себе Ірина називала це чорними і білими днями Ореста. Коли вона зіткнулася з цими його кардинальними і миттєвими змінами настрою вперше, то навіть злякалася. Одного дня він був із нею передбачливий, ласкавий, готовий прислужитися в будь-який момент, сповнений ідей щодо спільного дозвілля, готовий безкінечно розповідати дотепні історії зі свого минулого і з минулого своїх друзів, спраглий готувати смачні страви і масувати їй спину та ноги, запобігливий у вловлюванні її настрою і намаганнях покращити цей настрій у разі потреби. Наступного дня Ірина прокидалася з лінивою посмішкою, згадувала бурхливі вчорашні любощі або цікаву вечірню розмову, а тоді брела на кухню, очікуючи побачити Ореста, який завершує смажити оладки і варити каву. Але замість цього її зустрічало насуплене обличчя, і ще з дверей вона чула запах свіжого алкоголю. Орест демонстративно випивав ще одну склянку на очах Ірини і йшов до себе в кабінет, не відповідаючи на її запитання, чи він снідатиме. Ірина готувала собі каву і йшла з нею на балкон, сподіваючись, що така поведінка – лише наслідок похмілля і все швидко мине. Але Орест не витримував довго в кабінеті, він сходив донизу і починав роздратовано гриміти баняками на кухні. І варто було його про щось запитати, або навіть і не питати, просто не реагувати на нього якийсь час, як він миттєво впадав у розлючений настрій і починав читати їй нотації. Що посуд не помитий, обід не приготований, постіль не випрана і взагалі вона не господиня в їхньому домі, а все мусить робити він сам. Спершу Ірина дивувалася, яким чином вона має почувати себе господинею, якщо Орест у свої «білі» дні не менш демонстративно відлучав її від господарських клопотів і робив усе сам. А на її пропозиції допомогти лише заперечливо хитав головою, але відчувалося, що робить він так не з бажання позбавити її неприємної роботи, а з інших міркувань. Ірина помічала таке у багатьох людей, які через звичку самотнього життя або з якихось інших причин звикли робити певну роботу, розраховуючи лише на власні сили. Таким людям не подобалося, коли їм допомагають, а зусилля, витрачені на роздавання завдань і контроль за їх виконанням, дратували їх більше, ніж необхідність виконати всю роботу самостійно. Щось подібне було і з Орестом. Він хворобливо ставився до намагань розділити з ним владу на кухні. А іноді і в решті господарських справ.
Але у свої «чорні» дні він забував про це. Тоді його мучила меланхолія, дратувало абсолютно все, він нездатен був зосередитися навіть на найпростішій роботі і постійно відчував напади люті з незрозумілих причин. Ірина відчувала, що він звик бути на самоті у складні життєві моменти, і Оресту незручно, коли вона бачить його у такому жалюгідному стані. Їй було цікаво, що саме викликає у нього ці напади безпричинного роздратування, і хотілося чимось допомогти. Але, поспостерігавши за ним кілька разів, вона збагнула, що найкращою допомогою буде не ображатися на нього за роздратовані тиради і не згадувати сварки «чорних» днів у білі.
Відчувалося, що Орест був їй вдячним за це, хоча вони ніколи цього не обговорювали.
Існувало ціле коло тем, які вони не обговорювали. Наприклад, зіпсута їжа. Ірина майже відразу після того, як переїхала до Ореста, зауважила, що він не любить викидати зіпсовану їжу. Коли вона намагалася допомогти йому і прибрати зі столу якісь рештки їжі, Орест, як правило, дратувався і просив її не заважати йому готувати. Підгнилий шматок печінки міг тижнями лежати у холодильнику поряд із протухлим яйцем і поширювати такий сморід, що Ірина боялася відчиняти дверцята. Але Орестові це не заважало, він уперто «не чув» прохань Ірини викинути зіпсоване, а якщо вона викидала, сварився з нею. Ірині спершу здавалося, що це один із проявів його загальної скупості, чи то надмірної ощадливості у певних, специфічних питаннях, але потім вона зауважила, що Орест потай доїдає зіпсоване і ніколи після цього не страждає від болю в шлунку. Мабуть, у нього в шлунку є якісь особливі ферменти, які потребують гнильних бактерій, щось таке, здається, є у псів. Ірина ніколи не питала Ореста про це. Та навіть якби і запитала, він точно нічого б не відповів, а зробив би вигляд, що не зрозумів чи що їй здалося.
Та їжа, яку Орест не доїдав, залишалася смердіти в холодильнику. А коли сморід ставав уже зовсім нестерпним, Орест виносив зогнилі рештки їжі на город і клав у куточку, а потім кілька разів на день бігав до того місця і нахилявся над купкою гною, ніби вдихаючи запах. У такі дні, коли запахи ставали особливо огидними, Орест малював. Натхнення приходило до нього несподівано, іноді він усе кидав посеред приготування їжі, вимикав газ і на кілька днів зникав у майстерні, вибігаючи лише для того, щоб понюхати якийсь зогнилий помідор чи курячу лапу.
Одного разу Ірина знайшла у нього під подушкою дивний талісман, схожий на геніталію якоїсь тварини у герметичній склянці з формаліном. Як випадково з’ясувалося потім, це був відрізаний пеніс сусідського собаки, який приповз до них на подвір’я здихати.
Коли Ірина щойно переїхала жити до Ореста, він запропонував їй не брати жодних своїх речей, а «почати все спочатку» і купити речі цілком нові. Ірина відмовилася, але Орест переконав її придбати хоча би білизну.
Вони разом ходили по крамницях і обирали. Орест наполягав на тих чи інших трусиках, Ірина погоджувалася, хотіла зробити йому приємне. Їй було дивно, що Орестові подобалося ходити по крамницях, їй зав жди здавалося, що чоловіки не люблять цього. Та Орест швидко втратив інтерес до шопінгу після того, як було куплено білизну. Потім, коли вони кохалися, Орест щоразу перед тим, як кінчити, вдихав запах трусиків, що їх він еквілібричним рухом звідкись видобував. Часто Ірині здавалося, що зовсім не звідти, куди вона кинула трусики, але вона зав жди доходила висновку, що це їй лише здається. І лише згодом вона збагнула, що нюхав він не її трусики. І саме задля цього намовив її купити нову білизну. Ірина перевірила свої здогади і переконалася, що не помилилася. Відтоді вирішила більше не снувати підозр, або навіть якщо вони і виникають, то не перевіряти їх на практиці.
Бруд. Це було її перше сильне враження від Ореста. А можливо, і взагалі найсильніше її враження від усієї цієї історії. Будинок Ореста був розташований у передмісті, яке вважалося комфортабельним і елітним попри незаасфальтованість доріг між будинками і погане постачання водою та електрикою. Довкола будинку Ореста лише кілька садиб були заселені. А більшість будівель їхні власники не встигли завершити у радянські часи, і тепер ці цегляні остови, які мали стати розкішними палацами, були заселені бездомними псами, кажанами, ластівками. Вночі звідусіль долинали моторошні звуки і шерехи, це було б ідеальне місце для привидів, але Ірина вже не боялася привидів. Вона боялася кажанів, яких тут було страшенно багато.
Передпокій починався сходами і розставленими на них брудними порожніми слоїками з-під закруток, закрутки з’їли кілька років тому, а слоїки так і не помили. Вони вкривалися липкою павутиною, смерділи, влітку там заводилася якась комашня. А поряд могли опинитися хліб, салат, баняк зі свіжим борщем, Орест спокійно ставив усе це в один ряд, сморід йому не заважав. Рукомийник у лазничці був так щільно вкритий брудом, що неможливо було визначити, якого він кольору. Ірина боялася мити в ньому руки, а одного разу не витримала і відчистила цей бруд. Орест, здається, навіть зрадів і відтоді намагався обережно користуватися рукомийником. Здавалося, він по-дитячому вірить у магію, пов’язану з чистотою, і намагається якомога ощадливіше та повільніше знову вкривати рукомийник звичною варствою бруду, аби розтягнути несподівано здобуту чистоту якомога надовше.
Орестова ощадливість, як і решта його рис, мала у собі щось дивне, надломлене. Він міг зробити Ірині зауваження, що вона використовує забагато миючого засобу, прального порошку чи недостатньо старанно закручує поламаний кран на кухні, але при цьому ніколи не шкодував грошей на дорогу їжу і випивку. Часом його ощадливість набувала рис патологічної скупості, а іноді він виявляв несподівану, навіть надмірну щедрість. Пріоритети, згідно яких він вважав ті чи інші витрати доречними або ні, були дуже дивними для Ірини, звиклої до зовсім іншої психології ощадливості. Її батьки вчили поміркованості в усьому, тоді як Орест був людиною крайнощів. Він мав кілька захоплень: хороша їжа, вино, альбоми з репродукціями, бібліотека, а насамперед найцінніша її частина – колекція казок. На це він не шкодував грошей. Усе інше не цікавило його взагалі, а тут його аскетизм та відмова від мінімального комфорту іноді набували майже ґротескових рис.
Ірина довший час не могла зрозуміти, чи помічає він взагалі цей бруд довкола себе, заскорузлі простирадла, несвіжий одяг, сірі плями незмитої мильної піни, з якими він виходив із ванни, недбало витираючи тіло сірим від бруду рушником. Здавалося, все це йому не заважає. Але коли Ірина відчищала бруд і давала лад речам, на його очах виступали сльози вдячності. Здавалося, він переконаний, що просто не здатен сам впоратися з брудом. Хоча насправді йому просто шкода було витрачати свій час і зусилля на такі неважливі, на його думку, речі й те, що Ірина виконує цю роботу, він сприймав як її добровільну самопожертву. Але при цьому зовсім не вважав марно витраченим час, який проводив на кухні, і міг присвятити приготуванню якоїсь складної страви кілька годин. І тут уже Ірина не могла позбутися відчуття вдячності за те, що він так старається задля неї.
І хоча жити у чистоті Орестові, як і всім, було приємніше, він переконував себе, що нездатен забезпечити це сам. Іноді необхідність впорядкувати щось ставала нагальною, і тоді він брався до роботи, але результати таких спроб практично було неможливо помітити. Бо Орест або робив усе швидко і вкрай недбало, або ж перетворював акцію на якусь глобальну і так затягував процедуру прибирання, що вона починала виглядати нескінченною. Скажімо, замість просто витерти пил із книг на полицях починав запроваджувати системність у своїй бібліотеці чи навіть складання картотеки, при цьому брав до рук кожну книгу, перегортав її, відновлюючи в пам’яті прочитане або плануючи колись таки прочитати те, що роками чекало своєї черги на полицях. Потім сідав перепочити і таки заглиблювався у читання, тож до прибирання більше не повертався і кидав усе у стані ще більшого хаосу.
Більшість кімнат цього будинку були такими захаращеними, що до них складно було навіть увійти. Будинок мав дивне планування, здавалося, що тут намагалися на мінімальній за площею території помістити якомога більше стін і закапелків. Кімнати були невеликими, і майже кожна мала біля себе приблизно півметрову «комору», часто обладнану полицями, заповненими здебільшого мотлохом. Орест належав до того типу господарів, яким шкода викидати речі, бо можуть ще знадобитися, але, поклавши якусь таку «запасну» річ на одну з полиць, він миттєво і назавжди забував, куди саме, тому навіть у разі крайньої потреби не мав жодних шансів її використати. По полицях комор і на підлозі необжитих кімнат громадилися повні книг і пилюки коробки. Орест рідко пригадував вміст цих коробок, а в найкращому випадку пам’ятав рік, коли переносив їх із однієї кімнати до іншої. Тож коли Ірина переїхала до Ореста жити, вони насамперед взялися за впорядковування цих малодосліджених нетрів будинку.
Це трохи нагадувало початок дачного сезону. Особливо запах. У батьків Ірини була дачна ділянка за містом із дерев’яним будиночком, який складався із такої ж захаращеної непотребом кімнати і веранди. Будиночок був дуже маленький, але затишніший, ніж провізоричні вагончики на сусідніх ділянках. Ірина не любила порпатися в землі, впорядковувати грядки чи обрізати кущі, але їй подобався запах у будиночку, коли навесні після зимової перерви вперше відчиняли двері. Там пахло вогким деревом і землею, яка підсохла на робочому одязі. Коли Ірина вбирала на себе цей одяг, земля репалася і вкривалася сіткою дрібних тріщин. Ірині подобалося розглядати, як працює цей міні-землетрус, подобалося спостерігати, як розповзаються врізнобіч тріщини, подобалися візерунки, які вони утворювали, подобалося легке потріскування і шурхіт підсохлого бруду під час руху, подобалося відчувати на собі пилюку, схожу на додаткову шкарубку шкіру. Одяг складали до великої шухляди під канапою, а ще одна колекція найстарішого шмаття зберігалася на горищі, разом із лопатами та граблями. Момент перевдягання був найцікавішим з усього, що відбувалося на дачі – химерні капелюхи і хустки, светри дивовижних кольорів і фасонів, штани на підтяжках, довгі широкі спідниці циганського крою, солом’яні брилі, старі військові пілотки і їхні копії, зроблені з газет. Ірині подобалося розгортати ці газетні капелюхи і читати новини кількарічної давності, хоча які там могли бути новини, у радянських газетах. Але запах спресованого пилу, пожовклість, яка додавала газетам поважності і навіть якогось аристократизму, літери, витерті на згинах – усе це створювало майже театральну атмосферу тимчасового перевтілення, існування в іншому вимірі, відокремленому від скреготу трамвайних гальм та різких телефонних дзвінків.
Запах книжкового пилу був іншим, у ньому не було вогкості, натомість з’являвся ледь помітний солодкавий дух. Книжки жовкли по-іншому, ніж газети. Нерівномірна жовтавість починала підбиратися з країв сторінок, і лише дуже поволі доповзала до середини. Жовтіючи, книжкові сторінки не ставали сухими і ламкими, як висохлі трав’яні стебла або старі газети, вони, навпаки, набрякали якоюсь видобутою з повітря вологою, їхні палітурки разом зі сторінками ставали хвилястими і вигиналися, випинаючи наперед назву книги або ім’я автора. У деяких книгах Ірина знаходила засушені рослини з гербарію. Орест дуже дивувався, а інколи і нервувався, коли сухі рослини опинялися в особливо цінних книгах. Гербарій збирав явно не він, а Ірина так і не запитала, хто саме.
Ще Ірині подобалися обіди на дачі. Смак сала, ковбаси, цибулі і навіть варених яєць, який був таким особливим, мабуть, через втому від фізичної праці. Дуже гостре відчуття кожної миті спокою, якою насолоджуються м’язи після незвичного фізичного навантаження. Запарений на багатті у закіптюженому чайнику чай із ледь підвудженим ароматом галузок вишні та малини, відтворити цей аромат нездатні найдорожчі світові чайні бренди. Підозріла поступливість батьків у питаннях миття рук і навіть овочів із грядки, під час споживання цих овочів навіть у тому варіанті, який вважався помитим, зав жди поскрипував пісок на зубах. Логістичні чудеса пакування до сумок численних слоїчків та емальованих банячків.
В Ореста був такий самий старезний чайник, закіптюжений не менше, ніж на батьківській дачі. І він також умів заварювати чай із вишневих гілочок, які додавали неймовірного аромату навіть радянському індійському, точніше, тій дрібненькій січці, яку продавали під такою назвою у крихітних пакуночках із намальованими на обгортці слонами.
Згодом, через багато років Ірина намагатиметься з’ясувати для себе, яким було її тодішнє співіснування з Орестом, і з подивом усвідомить, яка велетенська прірва відділяє її відчуття у той період, коли все діялося, від спроб пізнішого аналізу тих самих відчуттів.
Як і всі колекціонери, Орест не вмів мислити раціонально, коли справа стосувалася предметів, які він збирав. Хоча стосовно всього іншого мислив дуже тверезо і був людиною практичною. Іноді колекціонерський підхід проявлявся в Ореста несподівано. Як-от наприклад, із побутовою технікою. Він міг заощаджувати на солі, купуючи її мішками, щоб було дешевше, і потім мордувався, розбиваючи грудки, роздратований, але водночас задоволений собою. Але він не вагався ні миті, якщо йому пропонували придбати нову супердорогу модель соковитискача для помаранч. Навіть якщо помаранчі він їв украй рідко, не дуже любив свіжовитиснутий сік і вже володів двома соковитискачами, але універсальними, для всіх видів фруктів та овочів, а не спеціалізованими – лише для помаранч. У такі моменти було помітно, що для нього володіння предметами важливіше за користування ними, хоча це, на думку Ірини, дуже суперечило його загальному невмінню давати собі раду із впорядкуванням предметів. Їй було складно збагнути, як хтось, кому складно навести лад навіть на своєму письмовому столі, наважується громадити довкола себе додаткові предмети. Їй самій зав жди хотілося до мінімуму обмежити все, чим вона володіє, обмежити до найнеобхіднішого, позбутися всього зайвого, всього, чим треба опікуватися, чистити, впорядковувати, доглядати, витрачати на це час і зусилля. Надмір предметів у будинку Ореста одночасно дратував й інтригував її. На відміну від нього вона не могла спокійно існувати посеред хаосу. Її непокоїв безлад, вона відчувала потребу якщо не повністю впорядкувати його, то принаймні запанувати над ним, зорієнтуватися, відновити власний душевний спокій і не дати речам заволодіти собою.
Відчуття приниження. Розпізнати, що це було саме приниження, їй вдалося уже значно пізніше. А тоді, у момент спільного господарювання у великому захаращеному будинку, її все захоплювало, навіть найпростіші господарські клопоти були тут не обридлими і рутинними, як удома, а обіцяли новизну і несподіваність. На відміну від батьків Орест старанно робив вигляд, ніби радиться з Іриною в усіх побутових клопотах. А всі рішення, прийняті самостійно, подавав як приємні сюрпризи, і це тішило Іринине самолюбство.
Один із невидимих і майже невідчутних кордонів поміж дитинством та дорослістю пролягає саме через зміну ставлення до принижень. Дитина вперто реалізує своє право на бунт і незгоду, але при цьому не очікує від своїх дій жодних конкретних результатів. Її головним завданням є не так досягнути якоїсь мети, як продемонструвати батькам їхню помилку, неправоту, звернути на себе їхню увагу або просто покапризувати. Дитяча свідомість здебільшого навчена сприймати поразку таких зусиль як щось неминуче, закономірне, природнє. А після того, як бурхлива маніфестація набридає, дитина однаково спокійно сприймає як те, що на її бунт ніхто не звернув уваги, так і батьківські поступки. Ігнорування власного бунту не є для неї приниженням. Точніше, вона не сприймає це як приниження.
Саме так за звичкою спершу реагувала Ірина на Орестові намагання керувати її діями. Їй навіть подобалося, коли він метушився довкола неї, точнісінько як колись мама, замовляв у кнайпах страви на свій розсуд, диктував їй, що і за чим їсти, тішився, коли їй смакувало, і серйозно турбувався, якщо не смакувало. Так само дбайливо він складав домашнє меню, підбирав до нього напої, вирішував, що саме вони робитимуть того чи іншого дня.
Коли Ірина згадувала все це через багато років, їй було дивно, що вона дозволяла йому поводитися так із собою і відчувала при цьому лише якийсь неясний дискомфорт, виражений хіба у тому, що вона довший час не могла говорити ні з ким про ці стосунки, соромилася їх, хоча і не сформулювала для себе остаточно, чого саме вона соромиться.
Рефлексії з’явилися вже згодом, а на той момент вона відчувала себе дуже дорослою і тішилася незнаній до того часу і майже необмеженій як на її тогочасні уявлення свободі. Орест не жив у звичному для Ірини ритмі, його дні були наповнені діяльністю, яку згідно загальноприйнятого у дотеперішньому оточенні Ірини розуміння неминуче кваліфікували б як неробство, а розпорядок дня цілковито залежав від настрою. У дні, коли йому «працювалося», він цілими днями пропадав у майстерні. А коли запал малювання минав, повертався до ретельного готування обідів, планування закупів, залагодження інших побутових справ. Бували дні, коли йому не хотілося ні малювати, ні метушитися по господарству, і тоді він читав чи дивився фільми, час від часу схоплюючись із місця, щоб знайти у тій чи іншій книзі щось, що наштовхнуло його на ідею нового малюнка. Лише згодом Ірина збагнула, що насправді його мозок не відпочиває ніколи, і навіть у моменти, коли він намагається відключитися та розслабитися за допомогою алкоголю чи сексу, в його уяві все одно метушаться якісь невиразні постаті, які згодом переселяться на сторінки ілюстрованих ним книг або стануть експонатами «дорослої» колекції – рисунків та картин, які Орест малював «для себе». Її вражало, наскільки сильно відрізняється такий спосіб життя від звичного для неї змалку функціонування дорослих, зайнятих «від дев’ятої до шостої» і цілковито вільних від роботи в інші точно визначені години. Але ще більшим потрясінням стало усвідомлення того факту, наскільки зайвим для такого способу життя є увесь так старанно набутий нею досвід вироблення самодисципліни. Усе те, що з такими труднощами давалося їй у школі – вміння мобілізувати себе у потрібний момент і працювати продуктивно тоді, коли від тебе цього вимагають, а не коли тобі цього хочеться, уміння пристосовувати свої потреби до своїх можливостей, підпорядкування нормам субординації та іншим суспільним умовностям, – усе це було у світі Ореста цілковито непотрібним і навіть виглядало смішним з висоти його обплетеного диким виноградом балкончика на кухні. Тепер для неї відкривався зовсім інший світ – світ дослухання до власних відчуттів, достосовування ритму праці до настрою і можливостей власного тіла, намагання досягнути максимальної внутрішньої зосередженості на тому, над чим працюєш, здатність приймати рішення, а не просто виконувати чиїсь вказівки, вміння самостійно ставити перед собою завдання і цілі, а потім шукати можливостей реалізувати їх. І поступово вона усвідомлювала, що саме такий, а не підпорядкований тискові обставин спосіб життя набагато краще відповідає її характерові, і, аби почуватися комфортно, живучи так, зовсім не обов’язково займатися творчою діяльністю, адже йдеться не так про те, що саме ти робиш, як про максимально ефективне використання власних сил і енергії.
Тепер Ірина вперше могла зосередитися на розпізнаванні потреб власного тіла. Відсипатися тоді, коли в цьому є потреба, а не коли випадає нагода, повільно і непоспіхом напружувати, а потім розслабляти по черзі кожен м’яз, щоб зняти напругу і досягнути релаксу, чергувати періоди активності з лінню і переживати завдяки цьому невідомі їй раніше хвилі натхнення. Таке, накопичене під час тривалого відпочинку, натхнення викликає раптове і сильне бажання щось робити, і навіть не має значення, що саме – писати вірш чи замітати на кухні. Важливим є стан, коли кожен рух доречний і вчасний, і що не зроби, це буде саме те, чого тобі найбільше хотілося саме в цей момент, і ніхто не заважає тобі робити це, не змушує займатися чимось іншим. Це було неймовірно. Досі її життя зав жди було розписане без врахування її бажань, а тим більше миттєвих примх. Вона звикла вважати, що вміння примушувати себе робити необхідне – це найвища з чеснот, якою слід оволодіти. Звикла жити з відчуттям постійної легкої втоми і знудженості, яка переслідує під час виконання чергових поставлених кимось перед тобою завдань. А тепер вона раптом усвідомила, що дуже рідко шукала відповіді на питання – що саме їй подобається, а що ні, бо це здавалося чимось несуттєвим, дитинним, неповажним. Життя поділялося на обов’язки і приємності, які «можна було собі дозволити». І чомусь слід було задовольнятися цим убогим вибором. Тепер вона вперше відчула, що приємність не обов’язково слід вважати втечею від повинності, і ця приємність не повинна викликати докори сумління. І що можна читати книгу чи навіть просто мріяти, дивлячись у стелю, навіть тоді, коли давно слід позамітати на кухні, і в цьому немає нічого поганого, і вона має право здійснити свій вибір, самостійно вирішити, чим саме зайняти свій час – читанням чи прибиранням, і ніхто не докорятиме за ледарювання і неправильно розставлені пріоритети. Ясна річ, особливої заслуги Ореста в цьому відкритті Ірини не було, але вона була вдячна йому за таку несподівану можливість зосередитися на власних відчуттях.
Після того, як минув перший шок від бруду в помешканні, вона почала поволі усвідомлювати логіку поведінки Ореста, і їй почало навіть подобатися те, як він розподіляє власний час, намагаючись звести до мінімуму заняття, які його дратують. Завдяки цьому в нього залишалося багато сил і бажання робити речі, які давали задоволення. А до бруду і неприбраності, як виявилося, нескладно звикнути.
Після кількох перших тижнів щоденних прибирань у будинку майже не залишилося закутків, куди страшно було заходити. Це навіть можна було б назвати своєрідним порядком чи якимось мінімальним затишком. На цьому прибиральне натхнення Ірини вичерпалося. Точніше, вона навчилася ігнорувати докори сумління, які прокидалися у неї після цілоденного неробства, і перестала намагатися заглушити їх за допомогою якоїсь «корисної діяльності». З кожним днем їй усе більше подобалося шукати власні улюблені заняття і допасовувати розпорядок дня до своїх бажань, настроїв, схильностей, а не до того, що вона була навчена робити у вільний час і що було «корисним».
Це було кайфово, й Ірина не могла натішитися тому, наскільки по-іншому тепер почувається. Ніхто більше не забороняв їй дивитися до ночі фільми, як це було вдома у батьків, не змушував пилососити по суботах і щовечора мити підлогу на кухні. Вона могла цілі дні проводити у ліжку з книгами чи без, прокидатися і засинати у довільний час, годинами дослухатися до таємничих шурхотів, які наповнювали незвичну тишу цього фантасмагоричного будинку. Вона розглядала плями вологи на стелі, тріщини тиньку, дірки у шпалерах. Це був цілий загадковий світ, голоси з минулого, які щось намагалися розповісти, але вона не могла розшифрувати, що саме, і насолоджувалася зашифрованими у цих слідах таємницями, моторошними і багатозначними, поки їх собі тільки вигадуєш. Хоча насправді вона не дуже хотіла би знати, після якої саме пиятики з’явився на стіні, приблизно на висоті її колін, відбиток губ, нафарбованих яскраво-червоною помадою. Їй було нецікаво, чиї це були губи, і навіть чоловічі вони були чи жіночі. Сам по собі відбиток виглядав таємничо і привабливо, але історія, яку він приховував, мабуть, була вульгарною і малоапетитною. А цей шматок шпалери хтось обірвав, можливо, у нападі люті або випадково, це не мало для неї особливого значення, але на стіні після цього залишилися контури, що нагадували обрисами Італію на мапі світу, і ця брудно-жовта Італія в оточенні кічуватих шпалер у квіточки була б гарною обкладинкою для якогось любовного роману. Ірина навіть сказала про це Орестові, але він лише засміявся і домалював на стіні, у місці, звідки було вирвано шпалери, огидне червоне серце, пробите стрілою. І зіпсував увесь ефект. Він не мав відчуття до таких речей, що було дивно, адже художники повинні це відчувати. Так, принаймні, Ірині здавалося тоді.
Ірина
Виноград ріс на балконі кухні і ніколи не встигав дозріти за літо. Восени Орест робив із цього винограду домашнє вино, яким страшенно пишався попри його доволі сумнівні смакові якості. З балкона було видно шматочок грядки, точніше, того, що колись було грядкою у внутрішньому дворі будинку, і стіну, глуху триметрову стіну, яка відділяла сусіднє обійстя. Та стіна теж була обвита виноградними гілками, але вони чомусь не плодоносили. Можливо, це був спеціальний сорт винограду, призначений для таких суміжних міжсусідських стін, сорт, який повинен давати лише естетичний ефект і берегти вразливі сусідські стосунки від передбачуваного конфлікту, наприклад, через неможливість справедливо поділити ягоди винограду, які раптом дозріли б на спільній стіні.
Ірина любила виходити на цей балкон опівдні, коли туди доходило сонце і освітлювало внутрішній двір і стіну. Дивилася на сонце крізь плетиво виноградної лози, у якому непросто було розгледіти крихітні зелені ягідки. Вони не встигали за літо дозріти як слід, бо росли на тінистій стороні будинку, але їй розходилося лише про те, щоб застати виноград у відповідний момент, наприклад, опівдні сонячного дня або після раптового дощу, коли дощові краплі перекочувалися з листка на листок, переносячи за собою хвости сонячних зайчиків, які сипалися кудись, у недоступні міжлисткові глибини, ніби шукали невидимі схованки, в яких пересиджуватимуть тінь аж до наступного полудня.
Одного такого пообіддя Орест раптом запропонував Ірині прогулятися на край села. Вона здивувалася, бо придатних для романтичних прогулянок місць в околицях села не було, і коли їм хотілося кудись вийти, вони здебільшого їхали на каву до міста. Орест взяв із собою велику торбу, і вони вирушили у напрямку поля, де їхні односельчани вирощували овочі.
Був саме період дозрівання кабачків, насаджених поміж кукурудзою, і Орест запропонував зірвати собі кілька на вечерю. Кабачків було так багато, що навряд чи господарі помітять втрату. Ірина почувала себе не дуже комфортно, їй ніколи раніше не доводилося нічого красти, а переконати себе, що це не крадіжка, ніяк не вдавалося. Вона раз по раз боязко озиралася, у шурхоті кукурудзяних стебел їй вчувалися кроки розлючених господарів. Орест заспокоїв її, що навряд чи в неділю навіть найпильніші селяни підуть на поле, і мав рацію, але Ірина все одно почувалася непевно. Орест із Іриною забрели у густу кукурудзу, намагаючись знайти у ній здобич і водночас не перечепитися об розгалужене по землі бадилля. Ірина так і не наважилася зірвати жодного кабачка, але Орест швидко знайшов кілька велетенських і кинув їх у торбу.
Потім він підійшов до Ірини ззаду і зненацька запхнув руку їй під спідницю. Ще за мить вона відчула доторк його гарячого набряклого прутня. Від несподіванки їй запаморочилося у голові, і мало не вперше за весь час їхнього роману її охопило справжнє збудження. Орест поводив себе зовсім не так, як зав жди. Не було ні методичного розтирання прутня, поки він не досягне потрібної твердості, ні такого ж методичного, аж до болю, потирання клітора, щоб викликати збудження в Ірини, ні розмірених поштовхів, терплячих і заколисливих, які зовсім не збуджували її, та і Орест зосереджувався в основному на тому, щоб не кінчити передчасно.
Орест дуже пишався своєю еротичною майстерністю, багато розповідав Ірині про східні практики пролонгованого статевого акту, про те, як часто і як довго він може кохатися, про те, що ніколи не дозволяє собі залишити партнерку без оргазму, таке було би образою його гідності. Усі ці розповіді подобалися їй, вона дізнавалася багато нового для себе, їй було цікаво, хотілося спробувати все це на власному досвіді, і вони пробували – часто, багато, з регулярними оргазмами. І тоді Ірині здавалося, що так і повинно бути, все це вигідно відрізнялося від кохання із надто квапливими і нестриманими однолітками, які мало знали, ще менше вміли й здебільшого не дуже переймалися тим, чи сподобалися любощі партнерці. Регулярний оргазм Орест вважав найміцнішою запорукою щасливого сімейного життя, і важко було йому заперечити.
Але тільки тепер, коли збудження прийшло до неї несподівано, спонтанно і вона готова була відразу прийняти в себе його гарячий прутень, тільки тепер вона відчула, що однієї лише майстерності так само замало, як замало самої лише молодості і сили бажання. Для того, аби все було так, як зараз, коли не потрібні жодні техніки, жодні умови, жодні афродизіаки чи пестливі слова, які Орест любив чергувати з матюками. Щоб все було так, потрібно щось зовсім інше, щось спонтанне і випадкове, щось справжнє. І це їм вдалося один-єдиний раз. Ірина стала на коліна і відчула, як Орест входить у неї ззаду, рухається повільними ривками, зовсім не м’яко-заколисливо, як раніше, відчула, що йому складно стримуватися і що їй теж складно стримуватися, відчула наростання тепла і злагоджений рух м’язів, уже незалежний від її волі, позбавлений її контролю, відчула спалах і терпке поколювання у пучках пальців, відчула, як Орест виходить з неї і зі стогоном кінчає просто на сумку з кабачками. Вона безсило опустилася на землю і заплющила очі, намагаючись затримати момент, якого більше не буде, це вона знала точно, і від цього було водночас сумно і радісно, було ясно, що відтепер у ній щось змінилося, вона відкрила у собі щось нове, що нездатна пояснити раціонально, але це щось дуже важливе і це примусить змінитися всю її істоту.
Усвідомлення права на дослухання потреб власного тіла було дуже важливим відкриттям, і протягом певного періоду ні про що інше Ірина просто не могла думати. Але коли минула ця перша ейфорія, Ірина раптом відчула, що почала нудитися у цьому будинку, відчула потребу вийти назовні, побачити людей, побувати у місті. Це сталося дуже раптово. Кілька тижнів підряд вона навіть не думала про те, щоб поїхати кудись і вийти далі, ніж у сад, а потім одного ранку прокинулася з переконаністю, що мусить якнайшвидше вирватися звідси, бо по-іншому збожеволіє. Це було трохи схоже на голод. Спершу він ледь відчутний, і якщо займатися чимось цікавим, то можна спокійно не зважати на нього, потім на якусь мить стає нестерпним, і вже неможливо думати ні про що інше. Але якщо перетерпіти цей момент, не кинутися на пошуки їжі, то потім відчуття голоду знову ослабне і навіть прийде якесь просвітлення, предмети довкола здаватимуться чіткішими, а почуті випадково фрази наштовхуватимуть на несподівані роздуми. Приходить якесь очищення, коли думки і відчуття звільняються від зайвого баласту органіки і накоротко, але все ж таки почувають радість звільнення від постійного диктату шлунку.
Так було і тут. Мозок Ірини поволі очищувався від зайвих вражень, думок і непотрібного стресу. Але в якийсь момент виникло відчуття протесту і знову захотілося до звичної рутини.
Того дня падав дощ, і ґрунтова дорога по селі, якою треба було йти до автостради, розмокла. Аби Ірина могла дістатися до зупинки автобуса, Орест обмотав її черевики пластиковими торбинками і ще дві дав із собою на зворотню дорогу. Собі він теж обмотав ноги і відпровадив її до зупинки. Перестрибуючи через велетенські калюжі і провалюючись у глибоку багнюку, Ірина хвилин сорок пленталася до зупинки. Потім ще півгодини чекала на автобус, який їхав до центру близько години. Іти на каву їй давно розхотілося, і вона побрела навмання, дивуючись, скільки довкола непотрібного галасу і метушні. Виявляється, вона вже встигла відвикнути від усього цього, і тепер її дратували речі, яких вона просто не помічала раніше. Ірина спробувала купити продуктів додому, але зловила себе на думці, що не пам’ятає, чого бракує, а тим більше яким саме продуктам надає перевагу Орест. У нього була ціла мережа надійних постачальників, які діставали для нього у ті дефіцитні часи все необхідне. Врешті вона купила вина і повернулася. Орест явно не чекав її так рано і здивувався, що вона не повеселішала.
Ірині складно було сказати йому про це, але під час тієї поїздки вона раптом злякалася, що Орест узалежнить її від себе у такий простий побутовий спосіб. Як надто дбайлива мати, яка самовіддано щоранку варить кашку для єдиного сорокарічного сина, а натомість вимагає від нього детального звіту про те, як минув день. І обоє вважають, що так і повинна виглядати дбайливість і взаємна любов – цілковитий контроль плюс нездатність до самостійного існування.
Усе це було несподівано навіть для неї самої, так несподівано випадає сніг, якого ніби очікуєш щодня, але тільки не того дня, коли він справді з’являється. Одного ранку її розслаблений і напівсонний стан раптом кудись зник і вона подивилася на все зовсім іншими очима, чітко усвідомлюючи різницю між дитячим бунтом та дорослою люттю, між свідомо обраною тактикою дрібних компромісів та різким, як бритва, відчуттям приниження, з яким неможливо змиритися. Приниження від заздалегідь призначеної тобі ролі, призначеної за якимись спільними для всіх критеріями, на які ти не можеш вплинути, і жодні твої особисті якості чи заслуги нездатні змінити твого майбутнього статусу і ставлення до тебе.
Компроміси, які вона змалку звикла вважати неминучими, раптом перестали її влаштовувати. Вона усвідомила, що нездатна більше вважати нормальним те, що їхні з Орестом стосунки все більше нагадують вдалу комерційну оборудку, в якій обидві сторони поступилися чимось не дуже важливим заради взаємної вигоди. Орест сприймав її готовність оселитися у його відрізаному від решти світу і захаращеному будинку з майже благоговійною вдячністю, і за цю вдячність очікував від неї готовності прислухатися до його вимог, пристосовуватися до запровадженого ним раз і назавжди способу існування, у якому вона не могла змінити нічого справді суттєвого. Їй було віддано право панувати над дрібницями, але в жодному разі не запроваджувати якихось кардинальних змін. Навіть на побутовому рівні. Пропозиції зробити ремонт, переставити меблі чи полагодити колонку лякали Ореста, він розгублено та невпевнено обіцяв їй, що все зробить, тільки не сьогодні, зараз у нього багато справ, але взагалі він і сам давно збирався, але тепер, коли їм так добре разом, шкода на це часу, тому вони все вирішать і спокійно все залагодять, лише трохи згодом. Спершу Ірина справді вірила цим обіцянкам, потім збагнула, що Орест говорить так лише для того, щоб не сперечатися з нею. А далі просто перестала пропонувати якісь кардинальні зміни і під настрій займалася самим лише дрібним прибиранням, пранням штор, витиранням пилу і впорядковуванням предметів у шафах. Усе це викликало в Ореста захоплення, і на знак вдячності він із особливим натхненням проводив час на кухні, готуючи неймовірно смачні страви. Поступово Ірина зрозуміла, що цей сегмент господарської діяльності – єдиний, який Орест готовий віддати до її диспозиції, тут вона може робити все що завгодно, йому це просто байдуже, і поволі він припинить із таким ентузіазмом дякувати їй за зроблене і просто не звертатиме уваги на те, чисто у нього в будинку чи ні. Як і на те, наскільки комфортно їй живеться посеред усіх цих поламаних колонок, запилюжених антресолів і десятиліттями небілених стін. Так само категорично він ніколи не допустить її до прийняття якихось важливіших рішень, спершу м’яко заперечуючи, мовляв, навіщо тобі у все це вникати, а потім і грубо демонструючи власну чоловічу перевагу. Адже важливі рішення – не для жіночих голівок. Колись, у стані п’яної відвертості щось таке вирвалося у нього, й Ірина усвідомила, що саме так він і думає, думає про всіх жінок, і вона зовсім не є винятком, рано чи пізно їй доведеться це відчути на власній шкірі.
– Жінка як кішка, – сказав він тоді. – Хто погладить, до того і притулиться. Жінці може бути добре з будь-яким чоловіком. Тільки дурні вважають, що жінку секс не цікавить. Насправді тільки секс її і цікавить. Тож тільки той, хто може добре виграти свою кобіту, застрахований, що вона його не кине і що в сім’ї все буде як слід.
Чомусь із усього цього монологу найбільше різонуло Іринине вухо слизьке і холодне, мов слимак, фінальне «як слід». Чомусь їй пригадалося у той момент, як у спальні її батьків, розташованій на п’ятому поверсі бетонної багатоповерхівки, з’явилася тріщина у зовнішній стіні. І як не намагалися батьки залатати її, тріщина не зникала, щоразу поновлюючись і прозираючи з-під тиньку, вона не збільшувалася, але і не зменшувалася, демонструючи не стільки безпосередню загрозу, скільки якусь понуру безнадійність у спробах боротися з собою. Тріщина ніби демонструвала батькам, що не вони приймають тут рішення і визначають, як слід виглядати стіні.
Олена
Перше, що засвідчило Олені її вагітність, був смак кавуна на вустах. Їй навіть було дивно, що Орест не помічає цього під час поцілунків. І вона вирішила якомога довше приховувати від чоловіка приємну несподіванку, сподіваючись, що він, можливо, сам про все здогадається через ту незвичайну свіжість, з якою їй тепер все смакувало. Вона без особливої цікавості слухала розповіді подруг про запаморочення, нудоту, ранкові блювання, депресії, біль у грудях і в попереку, про пігментні плями, сліди від порозтягуваної шкіри, які залишаються назавжди, непереборне бажання відколупувати від стін вапно і гризти його шматками. Вона була переконана, що нічого схожого з нею не трапиться. І справді, нічого неприємного не трапилося. Навпаки, депресії і нав’язливі стани, які мучили Олену після смерті її першого немовляти, зникли раптово і назавжди, щоб ніколи більше не потурбувати її. Тепер колишні страхи і самонавіювання виглядали смішними і наївними.
Навіть приховані від Ореста і всіх довкола хвилювання, що дитина може народитися хворою, померти під час народження, чи про те, що вона через недосвідченість зробить щось не так і вчинить кривду власній дитині, всі ці думки час від часу навідували її лише до вагітності. Тоді, коли така ймовірність могла би стати реальністю, але так і не стала.
Але щойно Олена відчула на вустах незвичний серед зими присмак кавуна, як зрозуміла, що відтепер їй нічого не загрожує і не може загрожувати. Щоразу, коли їй доводилося чути щось неприємне або пов’язане з небезпеками для її майбутнього маляти, вона подумки відгороджувалася від почутого прозорою, але непроникною стіною і була переконана, що це найкращий захист, який просто не може підвести.
По ній довго не було видно вагітностей. До останніх місяців їй вкрай рідко давали місце у транспорті, бо здебільшого не помічали акуратного животика, а коли вперше трапилося так, що вона зайшла у трамвай, а назустріч їй підвелася усміхнена жіночка і запропонувала сісти, Олена спершу навіть не зрозуміла, про що йдеться.
А одного разу, вже у кінці восьмого місяця, вона шукала якусь вулицю, заклопотано обертаючи туди-сюди карту. Тут поряд із нею зупинилася машина, вийшов водій і з посмішкою запропонував допомогу. Олена назвала адресу, незнайомець запропонував підвезти, сказавши, що живе по сусідству. Вона погодилася.
Потім водій разом із нею вийшов з машини, пройшов у під’їзд, піднявся у ліфті і подзвонив у двері, на яких не було видно номера. Двері відчинила прибиральниця і мовчки впустила їх досередини. Олена не дивувалася, бо адреса, яку вона шукала, була адресою замовника, якого вона ніколи раніше не бачила. Водій сказав, що господаря немає, але він по-сусідськи може пригостити Олену кавою. Через кілька хвилин було чути, як за прибиральницею зачинилися вхідні двері.
Вже аж коли незнайомець обійняв її і спробував залізти під спідницю, вона подивилася на нього з подивом. Не менше здивувався і він, виявивши, що жінка, яку він так старанно спокушав, вагітна. Вони разом посміялися з пригоди, випили кави, і Олена пішла геть.
Згодом вона ще кілька разів поверталася подумки до цього епізоду і намагалася проаналізувати власні відчуття і те, як вона відреагувала би на залицяння незнайомця, якби не була вагітною.
Їй доводилося зізнатися самій собі, що обурення і образа, яку вона старанно намагалася в собі викликати, були більше машинальною, ніж природною реакцією, такою, якою ця реакція мала би бути відповідно до загальноприйнятих норм поведінки, а не спонтанною, відповідною до бажань самої Олени.
Бо Олені зовсім не було неприємно, що у ній побачили спокусливу жінку, а не гідну поваги, але позбавлену сексуальної привабливості вагітну. Вона навіть не була певна, чи не погодилася би на цю випадкову пригоду, якби незнайомець не зупинився, помітивши її стан. І що більше вона над цим розмірковувала, то більше ображало не те, що її намагалися спокусити, а те, що чоловік не продовжив своїх залицянь.
Іноді, в особливо сміливих мріях, вона домальовувала цю сцену і уявляла себе верхи на сміливому незнайомцеві, бачила його трохи злякані, але водночас зацікавлені очі, руки, які з острахом торкаються туго напнутої шкіри її живота, те, що йому подобаються її округлі, налиті груди, з яких іноді скрапує молозиво, подобається те, як бурхливо вона реагує на його доторки, як швидко збуджується, як легко кінчає у будь-якій позі.
Розмірковуючи про все це, Олена доходила до висновку, що чоловіки дуже даремно уникають вагітних коханок, з її досвіду випливало, що найбільше зацікавлення і задоволення від сексу для жінки припадає саме на період вагітності. Ні до того, ні після їй так сильно не хотілося любощів, вона готова була кохатися кілька разів на день, дивуючи цим Ореста, звиклого до її помірного темпераменту.
Під час вагітності Олена поводилася у ліжку зовсім не так, як зазвичай. Її скутість і стриманість, наслідки старанно виховуваного уявлення про скромність як найбільшу чесноту жінки, були забуті. Вона намагалася використати кожну нагоду, аби несподівано продемонструвати Орестові шматочок свого оголеного тіла, вирізала на одязі дірки зовсім близько від пиптика грудей, і тоді, під час ходи, коли груди коливалися, пиптик тільки іноді визирав у дірку, і це заворожувало Ореста, примушувало шаленіти.
Або ж робила дірку для піхви у щільно допасованому до тіла комбінезоні, який вкрай важко знімався. І коли збуджений Орест запихав свого прутня до дірки, Олена вимагала, щоб, не виймаючи прутня, він знімав із неї комбінезон до пояса, і лише тоді, звільнивши груди, кохався із нею, зайшовши у неї ззаду.
Вона приносила додому порнофільми, і вони разом дивилися їх, зупиняючись на кожній сцені і повторюючи рухи акторів, Олена сама визначала, на котрій сцені вони з Орестом кінчать.
Через рік після народження їхньої другої дитини Олена знову завагітніла, і Орест зрадів цьому навіть більше, ніж попереднього разу. Він із подивом зловив себе на повній відсутності думок про те, що з двома їм буде значно важче, ніж із одним, про те, що тепер доведеться більше заробляти, про якісь інші побутові труднощі, від яких не міг абстрагуватися раніше. Тепер же він взагалі не міг думати ні про що більше, окрім бажання, щоб Олена пошвидше знову стала такою ж розпусною і сповненою сексуальних фантазій, як тоді, коли вона носила Степана.
Потім, коли вже народився Петро, Орест із Оленою довго намагалися відновити сексуальну ідилію, яка панувала між ними під час вагітностей, але досягнути такої ж інтенсивності бажання їм вдавалося вкрай рідко. Все рідше і рідше. Олена сама не розуміла, чому їй вдається бути розкутою і спраглою сексу лише з коханцями, а з Орестом вона перетворюється на стриману і майже фригідну матрону. І чим більше вона намагалася це змінити, тим гірше це у неї виходило.
Тепер, коли Орест був із Іриною, її сексуальна розкутість і юнацька зголоднілість трохи нагадували Олену в їхні найкращі моменти. Але з Іриною в Ореста було ще одне відчуття, яке дуже заважало йому. Попри те, що йому страшенно подобалася її розкутість, він постійно ловив себе на думці, що боїться цієї сміливості і що йому все частіше не вистачає Олениної сором’язливості. Він усе більше заплутувався, не в змозі визначити, що ж саме у жінках заводить його більше – холодність чи розпусність, і коли бував із Оленою, просив її поводити себе розкутіше, а потім ледь стримувався від того, щоб не попросити Ірину виявляти більше скромності.
Орест і ревнощі
Орест пишався тим, що не ревнує Ірину. Одного разу він прийшов зустріти її після пар і приніс ще теплих сирників на тарілці, загорнутій у старі газети. Коли Орест невимушено і заклопотано підійшов і почав діловито діставати з торби свої сирники, Ірина саме розмовляла зі своїм колишнім хлопцем. Вона раптом зловила себе на тому, що соромиться його. Приблизно так само вона відреагувала б, якби на місці Ореста був її батько чи мама. Але вони, на щастя, ніколи не опікувалися донькою з такою надмірністю. Колишній хлопець Ірини явно здивувався несподіваній появі лисуватого дядечка з великою торбою і квапливо попрощався.
– Це твій колишній хлопець? – позбавленим емоцій голосом запитав Орест, так ніби мова йшла про цуценя, яке Ірина спершу віддала у надійні руки, а потім несподівано зустріла на прогулянці.
– Так, – відповіла Ірина.
– То бери, їж, поки теплі, – завершив розмову Орест і дав їй у руки тарілку з сирниками.
Увечері Ірина спробувала повернутися до цього епізоду.
– Ти не ревнуєш мене? – запитала вона.
– Ні, а навіщо? – здивувався Орест. – Мені дуже подобається, що ти мене не ревнуєш, це важливіше. Ти ж знаєш, у мене були з цим проблеми.
Орест уже розповідав Ірині історію зі своєю попередньою коханкою, дівчиною, на десять років старшою за Ірину, яка дуже прагнула вийти заміж за Ореста і страшенно його ревнувала. Одного разу навіть намагалася перетяти собі вени, коли запідозрила, що він подався увечері до кнайпи з іншою. Коли він розповідав про це, відчувалося, як він пишається собою, тим, що жінки прагнуть за нього заміж, що довкола набагато більше самотніх жінок, ніж самотніх чоловіків, що жінки набагато більше страждають від самотності (принаймні згідно його про це уявлень), тим, що статус неодруженості у традиційному суспільстві додає приваб чоловікові і є вкрай небажаним для жінки, тож такий розклад дозволяє йому маніпулювати відчуттями тих жінок, які ладні вхопитися за кого завгодно, аби лише позбутися самотності, мріють мати чоловіка забезпеченого і відомого. Ірина розуміла все це і раніше, але тепер їй уперше стало огидно від того, наскільки цинічно Орест ставиться до цього всього. Він навіть не намагається приховати від неї, що вважає власне одруження лише комерційно доцільною процедурою, обирає товар, у якому найбільш оптимальне, на його думку, співвідношення ціни та якості, навіть не соромлячись цього.
Тоді вона ще не усвідомила, що ця напускна самовпевненість була лише обраною Орестом манерою захисту, способом уберегти себе від неминучої поразки, бо він не міг не бачити того, що лише зріло в Ірині й про що вона сама на той момент ще не здогадувалася, хіба неясно передчувала, не міг не розуміти, що всі його завоювання лише тимчасові, що він не в змозі перемогти неминучу логіку розвитку подій, що, отримавши вперше за довший час стосунки з жінкою, які заповідалися несподіваними для нього, в яких він не міг запрограмувати кожного її кроку й того, як вона відреагує на його вчинок чи фразу, разом із неочікуваною насолодою таких стосунків він отримав і міну сповільненої дії. Кожен, хто звик маніпулювати іншими, добре відчуває такі речі, як невиліковно хворий відчуває діагноз, приховуваний лікарями і родиною, як відчуває наближення неминучого кінця. Орест добре знав, що попри всі зусилля йому не вдасться втримати Ірину біля себе. Але попри це розуміння він не міг змусити себе змиритися з цим фактом і насолоджуватися її присутністю доти, доки це можливо. Він випробовував усе нові і нові тактики і стратегії, усвідомлюючи, що це лише наближує сумну розв’язку.
Іноді під час їхніх відвертих розмов Орест говорив якісь слова, і йому здавалося, що вони опускаються на дно його склянки і перетворюються на бульбашки, і такі самі бульбашки утворюються в нього у животі й тиснуть зсередини, створюють йому відчуття дискомфорту, але йому незручно про це сказати, він не знає, в чому справа, тому затинається, повторює постійно одне і те ж, зазирає в очі Ірини, можливо, навіть відчуває, що вона реагує не так, як зав жди, що вона змінилася, щось між ними змінилося, або він лише боїться того, що воно може змінитися, боїться настільки сильно, що сам стає каталізатором цих змін. І він не знає, що заважає йому більше – тривога через її неуважність, через її підкреслену зосередженість на вмісті склянки, на розгляданні плями на скатертині, власних нігтів, пари за сусіднім столиком, і невідомість, чому це хвилює її більше, ніж серйозна розмова про їхні стосунки. Чи, можливо, йому просто заважають ці бульбашки, які утворюються у нього в животі і тиснуть ізсередини, і йому страшно, що зараз він не стримається і голосно випустить гази, всі почують це, й буде незручно.
На вісімнадцяті уродини доньки батьки Ірини запросили Ореста на недільний обід. Ірина здивувалася, що він із такою легкістю погодився на це запрошення, була майже впевнена, що він злякається і відмовиться. Але Орест навіть втішився і почав розповідати Ірині, що у нього вже була не одна юна панночка, батьки якої вважали за честь запрошувати його на недільні обіди і хвалилися цим усім сусідам. При цьому Орест навіть не натякав, що ймовірно одружиться колись із їхньою донькою, але батьків тішило вже саме знайомство і те, що така відома людина звернула увагу на їхню дитину.
Ірина зробила вигляд, ніби вірить у всі ці історії, але не стала говорити Орестові, що її батьки точно не будуть тішити його самолюбство й артистична відомість імовірного нареченого їхньої доньки не зменшує в їхніх очах надмірно великої різниці у віці.
У день уродин бравада Ореста змінилася відвертою панікою. З самого ранку він прибіг до друга і попросив, щоб його дружина підготувала костюм, краватку, свіжу сорочку, а також допильнувала, щоб наречений виглядав «по-людськи». Вони з другом випили для хоробрості пляшку вина, і уже значно більш упевнений у собі Орест вирушив на оглядини. Двері йому відчинив Іринин батько і побачив перед собою ненабагато молодшого за себе чоловіка, який, побуряковілий від хвилювання, ніби школяр, зажовував запах алкоголю хвойною гілочкою. Батько запросив його до помешкання. Куплена за півціни не надто свіжа гербера, яку Орест приніс Ірині, але від хвилювання віддав батькові, зламалася дорогою, і Орест причепив квітку шпилькою. Коли мама Ірини ставила квітку до вази, шпилька вилетіла і вколола мамі палець.
Ірині Орест подарував парфуми, які, мабуть, довго пролежали десь серед його запасів, і їхній запах уже більше нагадував сморід, а коробка, в яку вони були запаковані, вицвіла і протерлася по кутках.
Батьки були здивовані, але Орест нічого не зауважив, у таких випадках він чомусь вважав, що його дріб’язкову скупість ніхто не помітить.
Батьки, у свою чергу, здивували Ореста тим, що ніколи не чули про його творчість. Для них він не був знаменитим ілюстратором дитячих книг, як для батьків панночок, про яких він так любив розповідати. Для батьків Ірини він був просто підстаркуватим розлученим чоловіком без конкретної професії і постійного місця роботи. Чоловіком у старомодному костюмі, який явно витягли з шафи після тривалого лежання і навіть не здали в хімчистку. Чоловіком із невміло зав’язаною краваткою, яку він постійно смикав від незвички, і вона з’їхала набік. Чоловіком, який мав нахабство претендувати на руку і серце їхньої єдиної доньки, зовнішність і освіта якої давали їй шанси сподіватися кращої долі, як відразу ж заявила Орестові мама Ірини.
Орест знітився. Він явно не був готовий до такого прийому. «Розмальовування дитячих книжечок», як зневажливо назвав його фах Іринин батько, явно не справило того враження, на яке Орест розраховував. Принесену ним найвідомішу з його книг потенційний тесть неуважно перегорнув і відклав убік зі словами: «Книжок у нас не бракує».
Потім усі сіли за стіл і напружено замовкли. Від розгубленості батьки Ірини забули навіть про незмінний ритуал припрошування гостя до їжі, а Орест не наважувався сам покласти собі у тарілку салатів і ковбаси.
– Ви, я бачу, гомеопатичну нафту вживаєте, – зауважив Орест на серванті знайому пляшечку і порушив незручну мовчанку, яка вже довший час панувала за святковим столом.
– Так, дуже допомагає на очищення організму, – мама відповіла стримано, але відчувалося, що крига в її голосі скресла.
– А ви натще п’єте чи на ніч? – продовжував розпитувати Орест. – Бо мені здається, натще не таке помічне, а як випити на ніч, то присипляє миттєво, аж дивно.
Розмови на тему здорового способу життя і народної медицини здатні були об’єднати кого завгодно, а тим більше людей одного покоління і спільного життєвого досвіду. Вже через п’ять хвилин Ірина здивовано спостерігала за тим, як жваво Орест ділиться з мамою рецептом чудодійної маски на очищення організму:
– Берете п’ять столових ложок борошна і змішуєте його з медом, додаєте троха оливи, бажано, ясна річ, нерафінованої, самі знаєте. То все намащуєте на спину. Зверху замотати пластиковою плівкою і вбрати теплий халат, а тоді парити ноги хвилин двадцять, не менше. Потім відкриваєте маску і самі побачите, як зі шкіри будуть лізти чорні хробаки. Треба їх змивати і чекати, поки вилізуть усі, тоді добре вимити шкіру, змастити оливою, на ніч випити 50 грамів підігрітої перцівки з маслом, і на ранок ви здорові.
– Справді? – дивувалася мама. – А що то за хробаки?
– Невідомо, мабуть, токсини якісь виходять, – цілком серйозно відповів Орест. – Я сам спершу не вірив, але спробував, і дуже дієво. Жінка знайомого навіть немовляті таке робила, і відразу зняло застуду.
– Немовляті? – не повірила мама. – А можна хіба?
– А що, краще хімію давати? – обурився Орест. – Починають труїти дитину антибіотиками з пелюшок, а потім дивуються, звідки ті хробаки беруться.
– А на розширення пор шкіри обличчя допомагає? – явно зацікавилася рецептом мама.
– Не знаю, не пробував, але правда є така, що після такої маски шкіра як у немовляти. Мало би і на обличчя допомогти.
– А про холодні обливання ви чули? – вступив у розмову тато.
– Аякже. Я сам кілька років обливався, і мушу вам сказати, може, не при дитині, тобто… – Орест зрозумів, що ляпнув зайвого, відокремивши себе і батьків від Ірини, але захоплені розмовою батьки, здається, не зауважили проколу. – Мушу сказати, дуже добре діє на тиск і тойво-во. Ну розумієте, по чоловічому, – і Орест підморгнув батькові Ірини.
Після цього вони випили за здоров’я уродинниці, закусили, Орест поцікавився рецептами салатів, порекомендував Ірининій мамі замінити в салаті «Олів’є» ковбасу вареною куркою, а маринований огірок – свіжим, а майонез робити самому з нерафінованих продуктів і підняв власний рейтинг до максимально можливого.
– Знаєте, як робиться справжній французький майонез? – Орест почувався як на сцені й говорив повагом, ретельно вимовляючи кожне слово, ніби розповідав як мінімум про квантову механіку. – Берете кілька жовтків і довго розтираєте їх із сіллю і цукром, тоді додаєте трохи гірчиці, краще французької, в зернах, і знову розтираєте. До того можна додати ще якихось спецій і готово – ніякої шкоди, особливо якщо яйця домашні.
– А не псується такий майонез? – засумнівалася мама Ірини. – Все ж таки сирі яйця, хто його знає.
– Ну, хочете їсти хімію, беріть те, що не псується, а я салати в холодильник не ставлю, зробив на раз, а що не з’їли – викинули.
Мати Ірини запропонувала перейти до гарячого, Орест підхопився і допоміг їй заносити посуд на кухню, там діловито зазирнув до баняків, запропонував щось досолити, а щось приправити червоним перцем, і вони з мамою надовго поринули в захопливу для обох бесіду про корисність щоденних клізм.
Це була цілковито нова на той час теорія, яка поволі витісняла з ринку моду на очищення організму і лікування за допомогою споживання власної сечі. Ірина з подивом дізналася, що, виявляється, і її мати, і Орест активно застосовували уринотерапію як для зовнішнього, так і для внутрішнього вжитку:
– Збираєте ще теплу вранішню сечу, – довірливим, майже інтимним шепотом розповідав мамі Орест. – Ну але ви знаєте, спочатку треба трошки попісяти поза баночку, бо у найперших краплях може бути білок і різні токсини, а вже ту середульшу сечу збираєте до банячка. Якщо того мало, то доливайте ще денною, але вечірньою вже нє, там забагато продуктів розпаду. Ясно, що найкраще дістати сечу немовляти, але то вже хіба як внуки підуть, – і Орест підморгнув мамі Ірини, мало не порушивши всю ідилію, бо вона, хоча вже і трохи захмеліла, а таки здригнулася від думки, що онуки у неї можуть бути від нього, Ореста, її ровесника.
– А ви як пили – сиру чи кип’ячену? – запитала мама.
– Сиру, ясна річ, а яку ще, – здивувався Орест.
– Я чула, люди кип’ятять, щоб токсини вивести – чотири години на маленькому вогні.
– Та то всю хату засмердіти можна, навіть не думайте, то дурниці хтось каже. – Орест вимовляв по-галицьки «дурничі».
– Та ото ж і я так подумала, тому вирішила теж пити сиру, воно й вітамінів більше.
– Але я вже перестав пити сечу. Відколи почав робити клізми з ромашкою, так бадьоро себе почуваю, що вже і не треба, – сказав Орест.
– З ромашкою? Бо мені радили кору дуба, вона для шкіри краще.
– Та ви шо, кора дуба? – обурився Орест. – Вона ж закрепи провокує. Киньте зараз же. Треба тільки ромашку. Чистий антисептик і натурпродукт.
Заціпенілій від подиву Ірині здавалося, що вони от-от всі розрегочуться і з’ясується, що всі дотеперішні розмови були просто жартами, але замість цього вона все чіткіше усвідомлювала, що насправді відмінності між її батьками і Орестом значно менші, ніж їй це здавалося досі. Колись раніше, поки вона порівнювала життя батьків із Орестовим існуванням, їй здавалося, що батьки на фоні Ореста виглядають страшенно заклопотаними, буденними, пересічними і нуднуватими, вона навіть трохи соромилася їх, уявляючи собі вечір знайомства. Але коли всі опинилися за одним столом, спілкування виглядало зовсім не так, як вона припускала. У домашньому, добре знайомому оточенні батьківської квартири Орест раптом втратив загадковість і шарм відомого митця, завсідника богемного середовища, і став дуже схожим на Ірининого батька чи якого-небудь далекого родича. Те, що він відразу ж кинувся допомагати мамі носити з кухні якісь тарілки, вчасно прикрутив газ під борщем, зварив каву за своїм особливим рецептом і моментально знайшов із батьками спільну мову, в Ірининих очах зблизило його з батьками. Тільки наразі вона не готова була відповісти, чи це підняло батьків до Орестового рівня, чи, навпаки, опустило Ореста до рівня батьків, і чи існувала насправді ця різниця рівнів, чи це просто вигадки і комплекси самої Ірини.
Час від часу розмова за спільним столом обривалася, і тоді кожен штивно застигав над своєю тарілкою, почувався ніяково і не знав, що казати, а потім так само несподівано наставало пожвавлення розмови і всі, крім Ірини, заглиблювалися в обговорення якогось незвичайного рецепту квашення капусти чи приготування картоплі. Обличчя різко мінялися, з них зникала напруженість і з’являлося зацікавлення, а тоді тема вичерпувалася, і раптом всі знову згадували, чому зібралися тут, миттєво застигаючи у неприродніх позах. У той момент Ірина вперше збагнула, що в Ореста насправді набагато більше спільного з її батьками, ніж із нею. А також побачила, як багато залежить від зовнішніх речей, здавалося б, на перший погляд, цілком неважливих.
Наступного вечора, коли вони з Орестом сиділи у кнайпі, пили вино і він розповідав, як добре все у них буде після того, як вони одружаться, Ірина намагалася пригадати собі його вчорашнього, у стоптаних батькових домашніх капцях, і не могла. Відчувала лише, наскільки важливо, щоб ці світи і далі залишалися такими різними; вона усвідомила, що достатньо дозволити стоптаним домашнім капцям проникнути з одного світу в інший, і все втратить зміст. Орест не зможе стати логічним доповненням її дотеперішнього існування, бо так не буває, зміна має бути значно більш кардинальною, і вона повинна відчути готовність до неї, готовність, якої наразі не відчуває.
Ірині стало страшно, що їй рано чи пізно доведеться пристосовуватися до всього цього: болота дорогою до зупинки, важких торб, які треба везти невідомо звідки, бо у селі нічого не купиш, сидіння добами без світла, поки доїде аварійка, яку, можливо, викличуть сусіди, бо в них єдиних на цілій вулиці працює телефон. Але навіть не це було найгірше, бо до цього, ясна річ, можна було звикнути. Найгіршим було те, що доведеться достосовуватися до того життя, до якого звик Орест, і її присутність нічого суттєво не змінить. Не те, щоб Ірина раніше цього не усвідомлювала, просто не замислювалася над цим серйозно, не планувала свого життя тут надовго, їй здавалося, що ці стосунки ніколи не переростуть у щось більше, ніж просто екстравагантний епізод. І ось раптом вона зрозуміла, що у всіх його діях є не тільки методика, ця старосвітська тактика зваблення з самого початку виглядала для неї зворушливою даниною традиції, і вона сприймала її як аматорську виставу – поблажливо і з доброзичливою посмішкою. Та лише тепер вона збагнула, що остаточною метою цієї вистави є не так саме зваблення, як намагання прив’язати її до цього місця, узалежнити.
Вона почала відтворювати в пам’яті розмови з Орестом і збагнула, що відтоді, як вона посварилася з батьками і пішла з дому, той почав святкувати перемогу. Спершу обережно, потай, із удавано стурбованим виразом обличчя, нібито співчуваючи її переживанням і душевним травмам, а потім дедалі відвертіше. В ідилічних картинах спільного майбутнього, які він мало не щовечора малював Ірині, намагаючись заспокоїти і відволікти від думок про батьків та неминуче повернення додому, не було жодної конкретики. Він намагався приспати її пильність і призвичаїти до комфорту та лінощів. Йому було все одно, чи закінчить вона навчання, чи буде працювати, чи матиме якихось друзів і своє життя поза домом. Він нічого не мав проти всього цього, але втручатися у це не збирався. Йому було байдуже, чи народяться у них діти, – все буде так, як вона захоче, – казав він, але Ірині лише тепер стало моторошно від цих слів. Як чоловікові може бути байдуже, чи будуть у нього діти з жінкою, з якою він хоче одружитися? Тобто може, звичайно, але тоді, мабуть, головною у цих стосунках є саме байдужість. Йому потрібна лише присутність Ірини, і то не постійна, а час від часу, ілюзія сімейного затишку, взаєморозуміння і почуттів, які вони обоє тільки імітували. А може, і не стільки саме її присутність, як просто присутність якоїсь жінки. Ну, може, не зовсім якоїсь, а такої, яка більш-менш його влаштовує, не вимагає надто багато уваги, вміє сама знайти собі заняття і не дуже набридає розмовами. Такі от скромні вимоги плюс, ясна річ, якісь там зовнішні переваги, хоча і тут Орест виявився не надто вибагливим. Йому байдуже, в якому одязі Ірина ходить удома, відчувалося навіть, що його трохи дратує її увага до гардеробу, а ще більше, мабуть, почне дратувати, коли це додасть йому витрат. Йому байдуже, розповніє вона чи ні. Може, навіть краще, якщо розповніє, ніхто більше не захоче її звабити. Байдуже, чи влаштовують її його правила гри. Важливо лише, щоб вона погодилася на них, поставила підпис під документом, який оголошує її капітуляцію, і все, на цьому можна розслабитися і припинити приховувати своє роздратування, поганий настрій чи незадоволення, перестати бути надміру уважним і запобігливим, не витрачати більше стільки часу і грошей на походи в театри і кнайпи, жити своїм життям, тижнями не вилазячи з домашніх капців, і знати, що ти не сам, що хтось є поруч, що є з ким задовольнити сексуальні потреби, якби раптом захотілося. Ну і випити, ясна річ, щоб не самому.
Ірина уявила собі, як весь цей процес поволі проходила Олена, як намагалася привернути увагу Ореста, постійно розповідаючи про свої болячки, намагалася викликати якщо не цікавість, то бодай співчуття, як вигадувала свої горнятка з цими розпачливими червоними метеликами і як ніхто не звертав уваги ні на її розпач, ні на її самотність.
Того вечора вони довго сиділи у вітальні, розмовляли про якісь дурниці, Ірина потай спостерігала за Орестом і бачила все уже зовсім по-іншому.
Відтоді все і справді змінилося. Ірина відчувала наростання цих змін у собі, відчувала, що вони незворотні. Найгіршим було це повільне вигасання, коли все менше речей дратує, навіть тих, з якими, здавалося, змиритися неможливо, як поволі звикається як до переваг, так і до недоліків, і різниця між першими і другими поступово затирається. Звичка і збайдужіння приглушують біль і розчарування. Втрачається відчуття пригоди, а разом із ним і взаємна цікавість. Так буває, коли читаєш якусь дуже цікаву книгу, наближаєшся до кінця і шкодуєш, що скоро все закінчиться, але водночас не можеш стриматися, аби не дочитати залпом, чимскоріше дізнатися розв’язку.
Одного разу вони серед ночі їхали до Ореста. Точніше, йшли пішки. Орест волів на останні гроші купити ще одну пляшку «на вечір», ніж взяти таксі. Від кінцевої останнього автобуса до будинку Ореста потрібно було пройти кілька кілометрів по трасі, а потім ще по селі. Була тепла літня ніч, і спершу це навіть була приємна прогулянка. Але алкоголь поволі вивітрювався, а втома і роздратування відчувалися все більше, і в якийсь момент це переросло у неминучу сварку. Вони раптом почали сперечатися, яким боком траси безпечніше йти – назустріч потокові машин чи навпаки.
Траса не мала узбіччя, і доводилося йти проїжджою частиною вузької неосвітленої дороги, на якій о цій порі водії навряд чи сподівалися перехожих. Орест чомусь був переконаний, що потрібно іти за рухом машин, Ірину батько-автомобіліст навчив, що робити слід якраз навпаки, але переконати Ореста їй не вдалося. Вони посварилися і йшли по різні боки дороги. Ірина подумки картала себе, що погодилася на цю авантюру і не поїхала до себе додому. Орест час від часу вигукував їй щось образливе з протилежного боку дороги. Коли дратувався, він починав нерозбірливо бурмотіти, і на відстані його взагалі важко було зрозуміти.
Ірина йшла, закриваючи очі долонею від сліпучого світла зустрічних фар, і думала про те, що ось воно і трапилося, ця вже далеко не перша їхня сварка, але перший раз, коли вона не відчуває у процесі нічого, крім втоми. Їй не лише байдуже, хто з них має рацію, її навіть не ображають вигуки Ореста. Хоча раніше, ще зовсім недавно, вона би у такій ситуації ридала, відчуваючи, що світ ось-ось обвалиться на неї.
Ірина була неконфліктною натурою і вкрай рідко йшла на принцип у такого типу суперечках. Здебільшого їй було простіше поступитися і дати людині можливість самостійно побачити власну помилку. Їй більше розходилося на тому, щоб зберегти душевний спокій, ніж на тому, аби довести власну правоту. А будь-який, навіть найменший конфлікт надовго вибивав її з рівноваги, і вона потім провадила тривалі внутрішні діалоги з уявним суперником, багато разів відтворюючи в уяві ту саму сцену і намагаючись підібрати найбільш правильні, переконливі, вдалі вислови. Це була цілковито безглузда трата часу, вона усвідомлювала це, але нічого не могла з собою зробити, саме такою була звичка її організму реагувати на отриманий стрес. У моменти, коли відбувалася неприємна розмова з кимось, Ірина, як правило, стримувалася, як її до того призвичаїли дов гі роки виховання, а потім накопичена образа чи злість проказувалися подумки, і тривало це страшенно довго, залишаючи по собі неприємний осад поразки. Тому вона намагалася потрапляти в конфліктні ситуації якомога рідше.
Але зараз, коли вони з Орестом ішли по різні боки траси, їй здавалося, що кожна машина, яка проїздить між ними, обриває невидимі ланцюжки, і з кожним відпадає потроху чогось теплого і світлого, що зігрівало їх протягом цих кількох місяців повної ідилії і взаємного захоплення.
Іноді спогади стають продовженням дійсності, особливо такої, яку не хочеться сприймати, не хочеться вірити в неї і навіть погоджуватися на власну у ній присутність.
Ірина
Коли Орестові прийшов той лист, Ірина бачила, як нервово він відкривав його у себе в кабінеті, озираючись, чи її немає поблизу, потім прочитав і розлючено жбурнув між папери. Походив по кімнаті, тоді знайшов листа і заховав до портфеля. Увечері він прийшов додому добряче напідпитку і намагався робити вигляд, ніби нічого не трапилося. Ірина запитала, в чому справа, він відповів, що все гаразд, просто трохи втомився. Протягом кількох наступних тижнів йому часто приходили листи, і тепер він щодня бігав до міста у якихось таємничих справах. Повертався знервований і підпилий, з Іриною майже не розмовляв. Вона фізично відчувала, що заважає йому, що він не звик до чиєїсь присутності у моменти, коли має неприємності.
Тоді вона часто залишалася вечорами сама в будинку і відчувала себе, ніби в дитинстві, коли влаштовувала собі хованки під накритим коцом столом. Тоді, в дитинстві, ховатися під столом найцікавіше було взимку, коли після обіду дуже швидко темніє, але у темряві під столом чомусь зовсім не так страшно, як у темряві порожнього дому пізнього вечора. Це якась несправжня темрява. Можна вимкнути всюди світло і залізти під цей накритий коцом стіл, взяти з собою ліхтарик і бавитися там, аж поки дорослі не повернуться з роботи. Ця відсутність страху перед темрявою, як і гострота задоволення, тимчасові, забезпечені охоронною грамотою умовності, яку гарантує гра. Бо якщо прокидаєшся вночі і не можеш заснути, то темрява зовсім не така романтична і приваблива, а час до ранку тягнеться страшенно довго.
Очікування Ореста у порожньому будинку завжди починалися саме з такої безпечної, пообідньої темряви, але ближче до ночі вона поволі перетворювалася на нічну, сповнену небезпек і невідомо сті, і що пізніше повертався Орест, то важче було Ірині зберігати спокій. Їй ніколи не вдавалося заснути до його повернення, і вона нервовими кроками ходила по кімнаті, а іноді й собі відкорковувала пляшку вина, що здебільшого завершувалося потім спільною пиятикою і сваркою через якусь дурницю.
Ці таємничі справи у місті, які раптом з’явилися в Ореста, дуже змінили його поведінку. Ірина майже не бачила його тепер спокійним та задоволеним, він постійно був роздратованим і нервовим, щодня вживав алкоголь. Коли Ірина пропонувала, що поїде з ним до міста, він ніяково відбріхувався, і вона перестала пропонувати, залишаючись вдома. Тим більше, що до міста їй зовсім не хотілося. Хотілося сидіти на балконі, спостерігати за рухом хмар і дослухатися до власних відчуттів.
Тоді Ірина відтворювала у пам’яті розповіді Ореста про те, як він забрав до себе батька після смерті матері. Продав батьківський будинок у іншому місті, гроші позичив під відсотки знайомому бізнесмену і досі непогано з цього жив. Батько спершу не хотів переїздити, він звик сам господарювати, а за роки, поки мати хворіла, доглядав ще і її. Але після смерті матері батько різко постарів, почали сильніше турбувати різні болячки, і в якийсь момент таки погодився на пропозицію сина.
Але вже через кілька тижнів після переїзду вони почали часто сваритися. Орест так і не зміг зрозуміти, чим батько був незадоволений, чому постійно дорікав сину за якісь дрібниці, немитий посуд, вчорашній борщ, шпарину у віконній рамі, бідкався тим, що будинок у такому поганому стані, що син зовсім не займається ремонтом, що розвалилася сім’я, називав Ореста алкоголіком.
Орест довго терпів, мовчки вислуховував батькові докори, виправляв, що міг, але це допомагало дуже ненадовго. Батько знаходив нові і нові недоліки у поведінці сина й поволі все їхнє спілкування почало зводитися до переліку взаємних образ, скарг і нарікань. Орест теж почав випоминати батькові свої дитячі травми, несправедливості, які глибоко засіли у пам’яті, завищені вимагання, нерозуміння його творчої натури, дріб’язковість. Потім почав частіше зникати з дому, виходив уранці, повертався пізно ввечері, аби рідше зустрічатися з батьком. Думав, так сварки порідшають і старий менше нервуватиметься. Але ефект був зворотнім. За цілий день батько накручував себе, готував звинувачувальні промови, вимагав від сина повернути йому назад будинок, оголошував голодування, демонстративно влаштовував розгардіяш, хамив по телефону знайомим Ореста.
Претензії батька ставали все більш дивними. Якщо раніше він чіплявся до не дуже суттєвих, але хоча би реальних недоліків Орестового характеру чи поведінки, то тепер його не влаштовувало, скажімо, те, що син не має ніякої «солідної праці». В його уявленні чоловік повинен був ходити щодня при краватці на роботу, відсиджувати там певну кількість годин і повертатися додому, до дружини, якій може зраджувати, якщо вона йому набридла, але яка повинна бути про людське око і щоб готувала щодня свіжий борщ.
Те, що Орест працював в основному вдома, лише зрідка виїжджаючи на оформлення якихось великих об’єктів та на зустрічі з видавцями або читачами, батько вважав нечоловічою поведінкою, як і те, що Орест «дав себе обдурити жінці».
Орест не любив розповідати, чим закінчилася історія його одруження з Оленою. Лише одного разу він конспективно розповів Ірині, що дружина виїхала на заробітки до Італії, звідки так ніколи і не повернулася. Наскільки йому відомо, спочатку вона, як усі, прибирала, а потім жила у сліпого письменника, який диктував їй свої книги. Орест припускав навіть, що вони з цим письменником одружилися, а потім знову розлучилися, хоча не мав певності щодо точності своїх даних.
Дивною і повною темних місць була й розказана ним Ірині історія будинку його батьків. Окрім версії, яку Орест розповідав найчастіше, про те, що він продав будинок і забрав батька жити до себе, існувала ще й інша. Її Ірина кілька разів чула від Ореста, коли той уже був дуже п’яним і, мабуть, це виривалося у нього мимоволі. Тоді він обмовлявся, що насправді так досі й не продав будинок, а здає його. А ще кілька разів обмовився, що останнім часом повернувся жити до того будинку і тепер у Львові буває лише наїздами.
Ірина остаточно заплуталася у цих версіях, але їй ясно було одне – Орест від неї щось приховує.
Залишаючись сама у порожньому особняку, де мало не щовечора на кілька годин зникало світло, Ірина сиділа у вітальні біля свічки, напружено вдивляючись у хиткі контури полум’я на стіні. Іноді вона починала бавитися з полум’ям у театр тіней, розігруючи колишні чи майбутні розмови з Орестом, розмови, які могли б відбутися, якби у цей час він був із нею, а не пиячив сам чи з друзями десь у місті.
– Тепер я добре уявляю собі ці безкінечні дні твого батька у порожньому будинку, – казала вона Орестові, який у цей момент мав би лише засоромлено мовчати, – дні у повній ізоляції, відчуття власної непотрібності на цьому захаращеному складі непотрібних речей і зіпсованих продуктів, в якому немає жодного затишного кутка, і вже через кілька годин перебування тут виникає гостра потреба кудись вийти. Уявляю, як він цілими днями чатував біля воріт, чекаючи твого повернення, щоб поспілкуватися хоча б із кимось, а ти повертався заклопотаний і втомлений і мріяв тільки про те, щоб відкинутися перед телевізором у кріслі-гойдалці і щоб ніхто тебе не чіпав. Я відчуваю, як образливо було старому усвідомлювати, що його розмови нудні для тебе, що він повторюється у своїх спогадах, щоразу додає якусь деталь, гордий собою і тим, що ця деталь випливла на поверхню його слабнучої пам’яті, а ти не помічаєш цього всього, тобі це не цікаво, ти живеш у власному світі і не маєш наміру міняти свого життя тільки задля того, аби зробити батькове існування стерпним.
Орест розповідав їй про дивні хвороби свого батька перед смертю. Раптові задухи, почервоніння шкіри, періодичні втрати свідомості. Лікарі лише розводили руками і не могли знайти причини. Втративши віру у традиційну медицину, Орест почав цікавитися різними народними методами, і саме тоді ознайомився з усіма химерними рецептами випарювання сечі, обливання холодною водою і борошняно-медових масок, після яких з тіла нібито виповзають хробаки. Він навіть спеціально їздив до Польщі за гомеопатичною нафтою для батька. Тоді це ще було доволі проблематично, поїздки треба було якось профінансувати, і Орест придумав доволі ризиковану, але прибуткову операцію. Він домовився відразу з двома своїми знайомими бізнесменами. Один торгував через приватні оголошення товарами еротичного вжитку, а інший був власником ятки на продуктовому базарі у центрі міста і їздив до Польщі купувати цибулю. Орест їхав на закупи цибулі, але разом із гомеопатичною нафтою купував кілька штучних членів, вібратори, збуджуючі краплі, еротичну білизну, ховав це все під цибулю і таким чином перевозив через кордон. Вирученого з продажу якраз вистачало на бензин і батькові ліки. Але і це батькові не допомагало. Точніше, він пожвавлювася на короткий період, поки Орест займався ним, стежив, чи регулярно батько приймає ліки, шукав нових методів терапії, але щойно син втішався досягнутим ефектом і знову поринав у власні справи, як батькові різко ставало гірше. Орест навіть підозрював, що батько симулює, аби викликати синове співчуття. А потім батько Ореста помер. Мабуть, від власної непотрібності.
Відверта розмова відбулася між ними вже після того, як Ірина пішла від Ореста. Одного вечора, коли він зник у своїх таємничих справах у місті, вона просто зібрала свої речі і викликала таксі додому. Орестові залишила записку, що закохалася в іншого, щоб він не намагався її повернути.
Але Орест не повірив. Він ще довго переслідував Ірину, намагався порозумітися з її батьками, влаштовував сцени, писав листи. Аби припинити це, Ірина вирішила-таки поговорити з ним. Вони зустрілися у тій же кнайпі, де пили першого вечора після знайомства, кнайпі, яку відтоді вважали «своєю». Вона виглядала ще бруднішою, ніж зазвичай. Або ж Ірина помічала більше деталей, бо тепер емоції не заважали їй сприймати реальність чіткіше. Орест виглядав жахливо. Він раптово постарів, у нього випало кілька зубів і сильно тхнуло з рота, рештки сивого волосся стирчали в різні боки, одяг був брудний, так, ніби його не знімали уже кілька днів. Орест розповідав, як йому самотньо, що він винен перед Іриною, бо не приділяв їй достатньо уваги, але у нього були проблеми, про які він тоді не міг їй розповісти. Сказав, що теща намагалася відсудити у нього половину будинку, і якби їй це вдалося, це була б катастрофа. Він злякався, почав бігати по адвокатах і боявся розповісти Ірині про це, щоб вона не пішла від нього, дізнавшись, що йому загрожує втрата майна.
Він плутано розповідав про те, який колєга йому допоміг, а який покинув у біді, скільки довелося роздати хабарів і заповнити бланків, як жахливо і самотньо він із цим усім почувався і яким був дурним, що боявся їй розповісти. Адже він тільки тепер збагнув, що коли б він поділився з нею, то вона б зрозуміла і підтримала його, що їй важлива була його довіра, а він залишав її саму в будинку, нічого не казав, і вона, мабуть, почувала себе так само страшенно самотньо, як він тепер.
Уся ця сентиментальна маячня колись, мабуть, дуже сподобалася б Ірині. Можливо, ще і на початку всієї цієї історії. Бо свого першого листа нібито від імені тещі вона справді написала з метою востаннє спробувати реанімувати їхні стосунки, дати їм сильний поштовх, від якого вони або знову стануть бурхливими і справжніми, або розсипляться на порох. На жаль, сталося друге, і тепер уже було безглуздо намагатися пояснити йому свої тодішні міркування. Та він, мабуть, і не зрозуміє.
Тоді їй здавалося, що це така прикольна кафківська метафора – лист нізвідки з цілковито абсурдним судовим позовом, абсолютне звинувачення цілковито невинного, звинувачення за сам факт існування. Що Орест, тонкий знавець мистецтва, мав би відразу побачити і оцінити цю метафору й тут же збагнути, що це просто жарт. У своїй тодішній наївності навіть сподівалася, що він відразу ж здогадається, що листа написала вона, а також зрозуміє, що таким чином вона просто намагається привернути до себе його увагу.
Але він виявився настільки безпорадним і легковірним, що Ірина розгубилася. Повівся на цю школярську історію, ніби сільський пацан, якого наперсточники розводять біля вокзалу. Вона досі не розуміла, як адвокати, які брали у нього хабарі, могли повірити у реальність цих листів, адже вона писала все це навмання, називаючи довільні цифри кримінального кодексу, явно стібаючись, писала повну маячню. Імовірно, Орест звернувся до якихось шахраїв, які й близько ніколи не підходили до суду і займалися самим лише видурюванням хабарів у клієнтів. Він постраждав від власної ж віри у непохитність системи, у якій все вирішується хабарями, дзвінками потрібних людей, контактами і виставлянням «поляни» цим потрібним людям. І система справді спрацювала. Спрацювала настільки бездоганно, що змусила Ореста повірити в реальність неіснуючого судового позову.
Спершу Ірині було його шкода і вона таки збиралася розповісти про свій жарт, але що більше він розповідав, то чіткіше вона розуміла, що тепер, на цьому етапі, коли він уже вірить, що справу залагоджено, що він правильно використав усі свої численні зв’язки і показав себе перед колишньою коханкою як справжній чоловік, голова сім’ї, вождь стада чи хто там ще, тепер ця правда просто доб’є його. Й Ірина вирішила промовчати, подумки насолоджуючись грандіозністю власного жарту.
Усе вигадане нею від початку до кінця листування з тещею і судовими інстанціями було достойне екранізації. Особливо з фінальним монологом Ореста, який вона тепер слухала.
Виявилося, що він навіть не зробив спроби розшукати тещу і поговорити з нею. Ірина думала, що він зробить це насамперед, довідається, що теща не писала ніякого листа і розповість Ірині про дивну пригоду. І тоді вона в усьому зізнається, і вони нарешті поговорять відверто. Тоді вона ще сподівалася, що між ними можна щось налагодити. Але потім, коли вона побачила, наскільки легко йому брехати їй, то втратила надію, а потім і бажання щось налагоджувати.
Вона просто спостерігала, як він заглибився у залагоджування якихось паперів, бігав по адвокатах, міняв форму власності на будинок, і це, як усі паперові справи, затягло його і тривало досить довго. Він нервувався, був заклопотаний, тож навіть її зникнення сприйняв спершу як полегкість. Вирішив, що вона сама повернеться, а він за той час уже все владнає. Але такі справи зазвичай безкінечні. Виявилося, що папери у нього невпорядковані, батьків заповіт не достатньо чіткий, ще там якісь нюанси. Він так забігався, що аж через рік отямився і зауважив, що ніякого судового позову так і не надійшло.
Гепі-енд специфічний
Ірина познайомилася з Петром на одній із конференцій, де перекладала. Це було давно, ще тоді, коли вона сама їздила на конференції і синхронними перекладами з англійської заробляла стартовий капітал для власної агенції нотаріально завірених перекладів. Іноді їй навіть подобалося перекладати на таких конференціях, при цьому зав жди спрацьовував дивний механізм – переклад був тим плавнішим, чим менше вона замислювалася над окремими фразами, видаючи вже готові конструкції, які виробилися у неї з досвідом. Теми конференцій були різними, але академічний стиль доповідей дозволяв оперувати сталими мовними штампами, і поки вона так і робила, все йшло гладенько. Гірше ставало, коли Ірина відчувала натхнення донести до слухачів усі нюанси тексту. Тоді вона могла надовго замислитися, підшуковуючи найбільш вдалу фразу, подати кілька варіантів перекладу одного і того ж речення, навіть дати слухачам зрозуміти, що перекласти це практично неможливо. Але здебільшого замість оцінити її тонке мовне чуття замовники залишалися незадоволеними і більше не запрошували її. Людям подобалася штампована плинність мови, подобалося не заглиблюватися у нюанси значень, подобалося оперувати самими лише сухими фактами, а іноді й самими лише цифрами.
Найнуднішими були переклади ділових переговорів, хоча саме їх перекладати було найлегше, адже навіть різна тематика цих переговорів здебільшого не мала значення і йшлося лише про цінові домовленості. За такі переклади й платили найбільше.
Повертаючись додому після таких поїздок, або вечорами, у готельному барі, Ірина любила відтворювати у пам’яті окремі моменти розмови і прокручувати їх ще раз подумки, тепер уже досхочу бавлячись у пошук найбільш вдалих варіантів перекладу, а іноді й удосконалюючи оригінальні фрази мовців. Це давало їй найбільше задоволення від роботи.
Петро підійшов до неї в одному з таких готельних барів і зазирнув через плече.
– Складаєте словничок? – До цього питання, яке він, мабуть, вважав небанальним початком розмови, він додав одну з найбільш звабливих своїх посмішок.
– Я теж зав жди дивуюся, якими штампованими і примітивними словесними конструкціями здебільшого обходяться люди у своїх розмовах. – Він посміхнувся ще більш загадково і поставив перед Іриною ще один келих того ж вина, яке вона пила перед тим. – Особливо ділові люди. Вам, мабуть, страшенно нудно слухати безкінечні суперечки про те, хто платить штраф у разі затяжного розмитнення. А потім ще ділові обіди з анекдотами про блондинок.
– Та ні, не все так погано, – відповіла Ірина. – Усі люди різні. І ділові також. Часом буває навіть цікаво. А крім того, мені важливо працювати добре, цікаві речі я залишаю на вільний час.
З першого моменту цієї розмови Ірині було ясно, що в них із Петром буде роман. Він явно належав до того типу чоловіків, яким Ірина не вміла опиратися. Точніше, не вміла цього лише якась частина її психіки. Інша ж, навпаки, затято боронилася і наводила надзвичайно переконливі аргументи, які свідчили проти таких стосунків. Ірина знала, що ця друга половина її свідомості має рацію і рано чи пізно переможе, але її нездатність опиратися зав жди себе проявляла і зав жди перемагала.
Петрові дуже подобалося бути в центрі уваги. Він любив і вмів говорити так, щоб його було приємно слухати, ніколи не ображав співрозмовника, але зав жди недвозначно демонстрував власну інтелектуальну вищість. Ірина так і не збагнула, як саме він це робить, і їй навіть здавалося, що це не стільки свідома гра, скільки намагання приховати власні комплекси, якийсь самозахист, засвоєний ще з дитинства і вже давно автоматичний.
Поряд із ним вона зав жди боялася сказати дурницю, зав жди відчувала, що ретельно зважує кожне слово, що, навіть коли вони просто фліртують, вона не може позбутися відчуття, ніби він оцінює не лише її зовнішність та еротичну привабливість, а й екзаменує її, готовий у будь-який момент ненав’язливо, але переконливо продемонструвати, де саме вона прокололася, в чому помилилася, проявила некомпетентність чи виказала прогалини в освіті.
Схоже відчуття у неї було щоразу, коли вона закохувалася у чоловіків такого типу, воно проявлялося сильніше або слабше, і якась напівусвідомлена потреба підштовхнути себе до суперництва, примусити знову пройти весь цей шлях самопринижень і добровільних випробувань додавала таким стосункам трохи дивної привабливості. Можливо, таким чином вона намагалася застрахуватися від одноманітності, звички, повторюваності, можливо, їй потрібен був якийсь постійний подразник і відчуття з чоловіками такого типу давали їй цю можливість. Ірина ніколи не аналізувала цього детально, але відчувала наближення кожних таких нових стосунків, і тепер, уже з досвідом, навіть могла передбачити щоразу, скільки вони потривають.
Петро захоплювався орнітологією. Одного разу він навіть узяв її з собою на прогулянку, під час якої вчив спостерігати за птахами, розповідав про їхні звички, про те, як розпізнати ту чи іншу породу. Ірина ніколи не захоплювалася такими речима. Біологія була для неї далекою і чужою, тварини, як і немовлята, не викликали розчулення, яке вона спостерігала на обличчях інших. Вона не любила дивитися природничих документальних фільмів, розбиратися у тому, чим відрізняється період парування тигрів від такого ж періоду у леопардів, у кого з тварин активнішими є самки, а у кого самці, як це відображається на кольорі пір’я чи вовни, довжині хвоста тощо.
Петро розповідав їй про кмітливість ворон. Про те, що вони вміють обдурювати собак, працюючи при цьому в парах – одна дзьобає пса у хвіст, а поки тварина відвертається від миски, інша вихоплює звідти їжу. Про те, як ворони кидають з висоти грецькі горіхи, які не можуть роздовбати дзьобом, а взимку гріють на теплих коминах замерзлу їжу. Що ворони вміють рахувати до п’яти, а деякі навіть до семи. А останнім часом орнітологи помітили численні прояви незвичної агресії з боку ворон. Причому така поведінка властива тільки міським воронам, які паруються значно пізніше, ніж їхні неміські родичі, не на першому, а лише на третьому році життя. Тож дворічні ворони, вільні від догляду за потомством, збираються у великі зграї, вбивають голубів та інших дрібних пташок, а іноді навіть котів. Кілька ворон можуть навалитися на крила молодому орлу, не дають злетіти, а інші дзьобають в голову. На ворон полюють із соколами, і впійманий птах вважається почесним трофеєм, попри те, що м’ясо ворон не споживають у їжу. Нацьковують під час такого полювання лише досвідчених соколів, бо надто молодих ворони можуть заклювати до смерті.
Петро вмів розповідати про птахів цікаво, але Ірині було важко втримати у пам’яті подробиці. Точніше, вона могла би зосередитися і запам’ятати це все, але не відчувала потреби. У всій розповіді її неприємно вразив лише один момент – те, як Петро розповідав, що сам теж ходить полювати, а з упольованих птахів збирає колекцію власноручно виготовлених опудал.
Артистична розповідь Петра була цікава не так інформацією, яку, вона була певна, без проблем можна знайти в Інтернеті, як жестами, мімікою, старанними намаганнями справити на неї враження. Й Ірина повільно і вміло давала себе спокусити. Стосункам із Петром вона дала чотири місяці.
Ну, може чотири з половиною, враховуючи історію з гойдалкою.
Щось її зачепило у цій історії, розказаній явно не вперше, з уміло розставленими акцентами, правильно побудованою структурою речень і добре розрахованими ефектами.
Гойдалка в дитинстві Петра і Степана містилася там само, де й ковзанка, як одне, так і друге були імпровізованими і мали шанси існувати лише до того моменту, поки про них не довідаються батьки. Бо змайстрована з підручного матеріалу і абияк причіплена до вербової гілки гойдалка розхитувалася просто над залізничною колією. Туди ж вела і ковзанка. Сидячи на неструганій дощечці, причепленій до гілки, можна було розхитатися так сильно, щоб перевернутися догори ногами, але значно цікавіше було, гойдаючись, роздивлятися контури хмар, які намагалися проникнути під повіки своїми лапатими вовнистими клаптями. У Петра були свої улюблені хмари, йому здавалося, що вони нікуди не рухаються, залишаються на місці, і щоразу, коли на гойдалку потрапляє Петро, то безпомилково знаходить свої хмари – одна у формі яблука, інша – кажана із темними крилами. Іноді кажан рухався у бік яблука і майже брав його до себе на крило. Скільки не старався, Петро ніколи не міг побачити знайомі контури з землі, навіть якщо ставав під самою гойдалкою, хмари прибирали потрібного кшталту лише тоді, коли він розхитувався настільки сильно, щоб мурашки заповзали під шкіру і шкреблися там неспокійно і сторожко, а гілка, до якої була причіплена гойдалка, застережливо скрипіла.
Особливим шиком вважалося встигнути з’їхати і втекти перед самим носом потяга. Але з’їжджати Петро не наважувався і казав усім, що йому заборонив Степан.
Після цієї преамбули Ірина, готова до розчарування, вже чекала на позичену з якогось фільму історію про те, як хтось із друзів Петра чи Степана хотів з’їхати саме так, за найвищим розрядом, і не встиг, і його ховали усією школою.
Але Петро приємно здивував її, розповівши лише, що скасував гойдалку і ковзанку той же, хто їх вигадав, – Степан. Одного дня він просто прийшов і відчепив гойдалку. І всі усе зрозуміли. Ніхто ні про що не питав і не обурювався. Ходити на ковзанку наступної зими теж нікому не спало на думку.
– Степан умів примусити всіх себе слухатися, – завершив розповідь Петро. – І найцікавіше, що фактично він до цього і не прагнув. Просто робив те, що вважав за потрібне. Але всі відчували, що слухатися слід саме його.
Добре, чотири з половиною місяці, – подумки вирішила Ірина.
Але завершилося все несподівано швидко. Десь через два місяці бурхливого і саме такого, як і передбачала Ірина, роману, вони з Петром поїхали знайомитися з його братом, Степаном.
Знаменитим Степаном Опришком.
І все було як зав жди, коли Петро привозив когось на оглядини до свого брата. Деталі візиту наперед узгоджувалися, і все готувалося із надзвичайною ретельністю. Петро навіть ходив із Іриною по магазинах, щоб підібрати одяг, у якому вона виглядатиме найбільш доречно.
Останнім часом такі оглядини траплялися усе рідше, бо все менше траплялося у житті Петра людей, яких він вважав достойними того, аби вони з братом витратили на них стільки часу. Та й стосунки між братами з віком стали прагматичнішими і прохолоднішими, вони бачилися все рідше, зазвичай лише двічі на рік – на Різдво і на Великдень.
Ірина довго вагалася, перш ніж погодитися на візит. Вона не розповідала Петрові, що насправді знайома зі Степаном. Вирішила, що рішення про те, розповідати чи ні, цього разу слід приймати Степанові. Адже випадковість їхнього знайомства не дає їй права втручатися у стосунки братів, тим більше такі близькі стосунки. І оскільки Степан не розповів нічого Петрові, Ірина теж вирішила цього не робити.
Вона часто згадувала ту пригоду. Коли спонтанно вибралася в гори на кілька спекотних літніх днів, коли хотілося потрапити у якомога глухіший закуток. Вона вирушила в дорогу потягом, а не машиною, як зав жди, щоб залишити вдома все – знайомі запахи, музику, недоречний у сільській атмосфері комфорт.
Вона не була налаштована на флірт, радше навпаки, хотілося спокою, книг, прогулянок, свіжого молока і чорниць. Але сівши у вагон, відразу побачила Степана і відчула, що він теж її побачив. Протягом кількох станцій вони обоє ввічливо відмовлялися від пропонованої сусідами по подорожі ковбаси з часником, уникали, наскільки це вдавалося, розмов про погоду і політику, так само ухильно відповідали на запитання про те, куди саме їдуть і чи є їм де зупинитися, причому Ірина інтуїтивно відчувала, що для Степана всі ці запитання звучать дивно. Він часто їздив цією електричкою, бо не мав водійських прав і не любив пересуватися сучаснішими видами транспорту. Навпаки, він любив виглядати у таких приміських електричках своїм, навіть вбирався підкреслено недбало, хоча і не у китайський спортивний одяг, який дозволив би йому значно переконливіше перевтілення. Ірина відчувала, що сьогодні його сприймають як чужинця саме через неї, що це взаємодія їхніх поглядів, настільки очевидна, що відчутна навіть попутникам. Що бабця із курятами у коробці дивиться на них і загадково посміхається, згадуючи щось своє. А високий ґазда у пом’ятому капелюсі напружено втупився у вікно, щоб не розглядати їх упритул. Не перекинувшись жодним словом, Ірина зі Степаном вийшли на якійсь станції, вона навіть не звернула уваги, на якій саме, так само мовчки взялися за руки і побрели в гори. У Степана був із собою невеличкий намет і спальник, не дуже потрібний у таку спеку.
Вони дійшли до першої-ліпшої галявини біля потічка, швидко поставили намет і, так і не промовивши жодного слова, роздягнулися і залізли всередину. Ірина лягла навзнак, уважно роздивляючись кремезний торс Степана, котрий зручніше вмостив її під собою і увійшов. Все відбувалося так буденно, доторки Степана були не хапливо збудженими чи зляканими, як буває уперше, а діловитими, якимись господарськими, він пестив її шкіру так, ніби розгладжував зморшки на скатертині обіднього столу. Ірині на мить здалося, що він не кохається з нею, а досліджує, оглядає, немов лікар, прислухається до власного ритму і до биття її пульсу. Степан рухався непоспіхом, лише важке і глибоке дихання видавало збудження обох, це збудження було занадто сильним, щоб вириватися назовні. Їм не потрібно було ні удаваних стогонів, ні підбадьорливих зітхань, вони рухалися зосереджено, намагаючись розтягнути задоволення якомога надовше і водночас пізнати тіла одне одного чимшвидше. Подивившись в очі Ірини і збагнувши, що вже час, Степан зарухався швидше, і вони кінчили одночасно, потім на мить зупинились і завмерли, дослухаючись до своїх відчуттів, а тоді Ірина повернулася задом і стала на коліна, Степан увійшов у неї, і вони знову почали рухатися так синхронно, ніби подружжя, тілесність якого ще не приглушила тривала щоденна рутина, але яке вже добре допасоване одне до одного. Цього разу вони кінчили теж одночасно. Аж тоді вбралися, вийшли з намету, приготували обід і почали розмовляти. Тобто розмовляли вони у ці дні небагато. Обоє відчували, що мовчати і кохатися їм значно комфортніше, що саме для цього вони і зустрілися в тому вагоні. Саме для цього й існують випадковості.
Ірина так мало знала про Степана, що навіть не відразу зорієнтувалася, що Петро – його брат. А коли зорієнтувалася, було вже пізно. Мабуть, Степан опинився у схожій ситуації і тому не розповів Петрові нічого. А може, просто не розповів. Зрештою, навіщо таке розповідати. Як би не розвивалися стосунки Петра з Іриною, ця розповідь могла би їм тільки зашкодити. Навіщо скорочувати чотири з половиною приємні місяці до двох чи до трьох.
Ірина подумала про те, наскільки різними є брати. Петро кохався з нею зовсім по-іншому, ніж Степан. Для Петра важливо було спершу довго говорити з Іриною про спільні мрії, сни, побачені фільми, уподобання, йому важливо було, щоб вона думала і ставилася до речей так само, як і він, мабуть, він боявся піддавати випробуванню власну здатність толерувати іншість. Степан же, навпаки, любив вивчати людей, несхожих до себе, йому не заважало, коли хтось кардинально розходився з ним у поглядах і думках, навпаки, це було цікавим, давало матеріал для спостереження і роздумів.
Петро був ніжним і дбайливим коханцем, любив довгі прелюдії і уникав спонтанності. Йому подобалося, коли Ірина сідала на нього зверху і довго розхитувалася, часто змінюючи ритм. Іноді це тривало так довго, аж в обох зникало бажання продовжувати, і тоді вони переривалися на якийсь час, пили каву, палили в ліжку, вели розмови. Розмови розпалювали їх знову до любощів.
Ірині важко було сказати, хто з них обох більше подобався їй як коханець. Мабуть, добре було так, як було – випадкова і спонтанна пригода зі Степаном і ніжний тривалий флірт із Петром. Якби поміняти їх місцями, нічого доброго би з цього не вийшло.
Тоді, в горах, Ірина розповіла Степанові про свою ідею заснувати жіночий бордель, схожий на той, що про нього вона читала у нотатках тети Амалії. «В одній книзі», – як сказала вона Степанові, щоб уникнути зайвих уточнень і розповідей про Ореста та його тету. Ірина не любила розповідати одним коханцям про інших, вважала, що це створює нікому не потрібний дискомфорт.
Ірині здавалося, що жінки даремно недооцінюють власну сексуальність. Тобто вони просто звикли думати, що секс для них не настільки важливий, як для чоловіків. Ірині навіть здавалося, що користуватимуться попитом і звичайні сексуальні послуги, створені за зразком чоловічих борделів – коли жінка приходить суто для того, щоб швидко і без зайвих ускладнень отримати кілька оргазмів, еротичний масаж, петтинг чи навіть кохання з незнайомцем у темній кімнаті, коли партнери не бачать одне одного.
Але основний акцент у своєму закладі Ірина робила б на створенні психологічного комфорту для клієнток. Ірина вже кілька років не могла позбутися нав’язливого спогаду саме про цей епізод із щоденника тети Амалії, точніше, із листів одного з її залицяльників, який міг і просто вигадати все це. Але яка різниця, кому належала ця ідея, важливо, що це була чудова ідея, й Ірині дуже кортіло втілити її у життя. Найвдалішими у борделі тети Амалії Ірині здавалися послуги залицяльників. Клієнтка знала би тільки про те, що її зваблюватимуть, але як, де і коли це відбуватиметься і що саме відбуватиметься, ставало би для неї несподіванкою. Степанові сподобалася така ідея, він навіть пожартував, що сам хотів би якийсь час попрацювати у такому бізнесі. Хоча, може і не пожартував, варто буде повернутися до цієї з ним розмови, коли Ірина перейде від планів до реального втілення проекту в життя. Петрові вона б ніколи не змогла про це розповісти. У нього така ідея викликала б тільки обурення. Петро був дуже консервативним попри те, що при кожній нагоді старанно намагався демонструвати власну відкритість, сучасність і свободу в сексуальних питаннях. Ірина могла б спокійно уявити його в ролі типового голови родини, який обурено кидає ложку, бо йому не смакує зварена дружиною зупа, а потім розлючено виходить геть із кухні, залишаючи дружину тихо плакати над баняками. Хоча сам Петро ніколи б не погодився з такою її візією і наполягав би на власній розкутості та розкомплексованості.
Але по-справжньому розкутим був радше Степан, попри те, що цю розкутість важко було зауважити під його напускним і показовим хлопством. Його внутрішня свобода не була наслідком прочитаних книг і запозичених модних теорій, він просто так відчував життя. Любив свободу і цінував несподівані враження, які посилала йому доля. Умів відчути настрій випадкової пригоди, вмів піддатися цьому настрою і прожити момент в унісон із кимось. Петрові це було недоступно, він жив у штучно змодельованих життєвих ситуаціях, про які мусив заздалегідь знати, що і як відбуватиметься. А щойно втрачав контроль, відчував себе дискомфортно. Мабуть, співіснування з Петром у щоденному побуті було би приємнішим саме через цю його врівноваженість і передбачуваність, зате раптові спонтанні пригоди однозначно краще було переживати зі Степаном. Ірина відчувала легке збудження і щось зворушливе, згадуючи, як Степан вдосвіта ходив до джерела по воду, щоб зготувати їй на вугіллі ранкову каву. Процедура займала майже годину, але йому не жаль було цієї недоспаної години, він робив це не для того, аби опинитися у вигідному світлі в очах коханки, а з приємності, для себе, так само як і для неї. Найкомфортнішим у стосунках зі Степаном було те, що він умів робити ці приємні речі настільки само собою зрозуміло, що людина, для якої він це робив, не почувалася йому зобов’язаною. Це дуже рідкісна риса, Ірина цінувала її в людях.
Такими ж марними, як і зазубрювання слів іншими мовами, здавалися Ірині і намагання людей жити в парі. Вона не розуміла, чому бабця з таким сумом розповідала про розлучення батьків і своє власне життя після смерті діда. На думку Ірини, всі вони тільки виграли, коли перестали заважати одне одному, постійно сваритися і з’ясовувати стосунки. На думку Ірини, досягнути гармонії неможливо насилу. Коли вона ділилася своїми думками з бабцею, та лише сміялася і говорила, що це дитяча наївність, що вона ще зрозуміє свого часу, яка страшна штука – самотність, і що будь-яка, навіть не дуже вдала сім’я краща від самотності. Але минуть роки, а Ірина так ніколи і не змінить цього свого переконання. У ній назавжди збережеться якась внутрішня незалежність, небажання пристосовуватися ні до кого, переконаність, що компроміси з собою і намагання пристосуватися одне до одного безглузді і приречені на провал. Самотність назавжди залишиться для неї бажаним і нормальним станом речей, і її лише дивуватимуть намагання чоловіків, із якими вона буде разом, за будь-яку ціну продовжити стосунки, закріпити, прив’язати її до себе, перетворити на свою власність, обмежити її свободу. Вона ніколи не розумітиме нарікань подруг на те, що з ними не хочуть одружуватися, як не розумітиме і нав’язливого намагання розтягнути кожну закоханість на якомога триваліший період часу. Для неї самої обмеженість будь-яких стосунків у часі зав жди буде чимось природним і нормальним. Коли вона говоритиме про це з подругами, ті, ясна річ, вважатимуть, що вона просто не зустріла у житті достатньо важливої для себе людини, що не бувала в ситуації закоханої без взаємності, як не бувала і в ситуації, коли залишали б її, а не вона йшла би від когось. Усі чоловіки, з якими у своєму житті буде близькою Ірина, відчуватимуть цю її внутрішню незалежність і реагуватимуть на неї як на магніт, намагаючись за всяку ціну прив’язати Ірину до себе. Жодні стосунки не минатимуть для неї без пропозиції одруження і без драматичного завершення, коли сама Ірина відчуватиме, що для неї ці стосунки завершилися, а її партнер із цим не згоден.
Єдиним, у кому вона відчула схожу внутрішню незалежність, уміння відпускати людей від себе, коли їм потрібно йти, був Степан. Він, як і вона, все життя житиме сам, не уявляючи, що можливо по-іншому знайти внутрішню гармонію.
Дорогою Петро розповів Ірині, чому Степан майже нікуди не виїздить, про що так люблять пліткувати газети. Справа у тому, що кілька років тому після важкої інфекційної хвороби остаточно збожеволів їхній батько, у минулому відомий ілюстратор дитячих книг. Батько давно здивачів, ще після однієї зі своїх численних інтрижок, яка у нього трапилася, ще коли мати була жива, а діти ходили до школи.
Він часто зраджував матір, як і вона його, тож вони узгодили між собою, що обоє толеруватимуть взаємні зради. Діти нічого не знали про позашлюбні стосунки своїх батьків аж до самої смерті матері, яка померла від раку. Та й тоді батько розповів лише про один свій роман, останній, після якого у його житті щось надламалося.
Та історія відрізнялася від звичайних батькових інтрижок, переважна більшість із яких відбувалася у Львові. У такі періоди батько виїздив до Львова на якийсь час і оселявся у дідовому особняку. І на кілька тижнів, а то і місяців пропадав із життя родини, мотивуючи це дітям якимись терміновими замовленнями і необхідністю усамітнитися. Зазвичай такі стосунки тривали недовго, і батько повертався додому підтягнутим, посвіжілим, ніби набирався енергії. Тоді якийсь період старанно виконував роль дбайливого батька і чоловіка, готував смачні страви, водив їх у театр і на виставки, організовував літній відпочинок і навіть грав із хлопцями у футбол, хоча загалом був украй неспортивним і ненавидів швидко рухатися.
Але та історія виявилася для нього болючою, і він так ніколи і не зміг від неї оговтатися. І так ніколи і не розповів детальніше, що насправді з ним трапилося. Невдовзі після завершення тієї інтрижки захворіла і померла мати. Батько ще довший час щось там залагоджував із львівським будинком, а потім продав його за безцінь, аби тільки позбутися.
Але позбутися проблем із психікою йому так і не вдалося. І відтоді Степан жив із батьком, а історію його хвороби брати тримали в таємниці. Петро попросив Ірину і зараз не розголошувати цю таємницю.
Спершу Петро хвилювався, але їхали вони досить довго, і після того, як він розповів Ірині історію свого батька, він якось несподівано заспокоївся і навіть задрімав. У цей момент поїзд зупинився на якійсь невеличкій станції. Ірина вийшла з вагону і зникла у будівлі вокзалу, з вікна якого побачила, як від’їздить потяг.
До глибокої старості вони зі Степаном обмінюватимуться час від часу листами і телефонними дзвінками. Ірині буде важливо знати, що у нього все гаразд, він саме закоханий, або ж у нього спокійний період і він працює. Степан зав жди відвідуватиме Ірину, буваючи у Львові, вони питимуть разом каву і розмовлятимуть відверто, ніби люди, які бачаться мало не щодня. Такої відвертості і повного розуміння речей, які не потрібно пояснювати, Ірина не зазнає більше ні з ким. Тільки Степанові Ірина зможе розповідати про своїх нових коханців, яких у неї не бракуватиме навіть після того, як їй виповниться шістдесят, і він єдиний ставитиметься до цього як до чогось природнього і нормального. Степанові вона розповідатиме і про труднощі у веденні бізнесу, хоча в цьому він нічим не зможе їй допомогти, зате вмітиме вислухати так, як це вміє тільки він, і заспокоїти чимось банальним, на зразок, що все налагодиться, бо налагодитися мусить. І коли це вимовлятиме він, Ірині не здаватиметься, що він говорить банальності, а навпаки, це справді заспокоюватиме її і даватиме певність, що все справді налагодиться, бо налагодитися мусить.