Лапікура Наталія

Лапікура Валерій

Ще не вмерла…

Ще не вмерла…

Ой, село, ой, село.

За ніч снігу намело.

А у нашому селі

Хай працюють москалі.

(фольклор).^{1}

А от москалів якраз у нашому селі Великі Колоди і прилеглому до нього хуторі немає. Є євреї — в кількості одна штука. Прибився у Великі Колоди з великої ж любові. І ще — зять баби Софи, котрий “кавказької національності”, з таким хитромудрим іменем, що баба, коли писала дочці листа у місто, починала його так: “Здрастуй, дорога доню Галю… і твій муж”. Доня Галя давно вже під мамине крило повернулася, її муж справно служить у баби Софи зачухою — “завідуючим чужим хазяйством”, приймаком, себто, українську мову вивчив (з поваги до тещі, слухай, вона ж мене сином називає!), а теща ніяк його імені не вимовить, тому й звертається: синку! Але то таке. Я про інше.

Те, про що я маю розповісти, могло статися в будь-якому селі нашої України, будь-якого року після 1991-го. Тому не питайте, в якій області наше село. Яка різниця, всі ми — українці.

Наші Великі Колоди і прилеглий до них хутір Малі Пеньки — не обласний центр і навіть не районний. Але останні …надцять років життя у нас, хвалити Бога, цвіте і буяє. Завдяки об’їзду.

Пояснюю: спочатку гавкнулася траса, що через райцентр ішла. А отой об’їзд зробили через наші Великі Колоди. І навіть залатали асфальтом найглибші дірки в бруківці, ще й дорожні знаки на додачу пришпандьорили. І загуло на наших тихих вуличках, задеренчало і забібікало. Навіть уночі.

Ремонт основної магістралі затягнувся. То інвесторів не знаходили, а коли знаходили — інвестиції розкрадали. То цемент для бетону виявлявся не тієї марки, зате чудово підходив для будівництва котеджів у мальовничих куточках нашого краю. То ще щось заважало. Тому об’їзна дорога поступово перетворилася на головну. І почала обростати, як кажуть вчені люди, інфраструктурою. Спочатку розквітла вже зовсім занедбана чайна на три столики. Потім кіоски на узбіччях повистромлялися, а за ними і генделики. А коли Василь на прізвисько Дизель переробив свій рідний городець на автостоянку для ТІРів і пробив заправочку — навіть ліниві збагнули, що жити при дорозі, як отой будяк, у наші часи вже не випадає.

Це добре, що нашого полку сільських капіталістів приросло. Бо досі тільки ми з моїм Павлом на власній свинофермі парилися. А решта люду сиділо, склавши руки і чекало, доки вернеться совєцька власть і помаже всіх їх медом. А головне — відновиться колгосп, в якому знову можна буде красти.

Рипнулися було за звичкою красти і в нас. Але! Я на цих експропріаторів маю протиотруту, як зараз кажуть — “кришу”. Все дуже просто: наш дільничний міліціонер — мій двоюрідний брат. Він не просто міліціонер, а по-нинішньому — Шериф. Йому МВС навіть офіс спорудило посеред села. На повороті. На два поверхи. Знизу приймальня, капезе і туалет з унітазом. А на другому поверсі — службова квартира. Ну, пощастило хлопцеві, нічого не скажеш. Мені з ним, до речі, теж. Після першої ж спроби колодчан “приватизувати” з нашого обійстя якусь дещицю, він зібрав збори і пояснив, що з цього приводу каже Закон. Краще — по-людському: як щось треба, спитайте.

— А от я попросив п’ятірку — не дали! — поскаржився хтось. — А у них гроші є, я знаю!

— Що значить — попросив? Позичити?

— Ні, чому позичити? У них же є, то хай дадуть тому, в кого немає.

— Дядьку, вони не зобов’язані вам просто так давати. Це ж вам не колгосп. Вони ці гроші не малюють, а власними руками, власним потом заробляють. Та якщо ви запропонуєте їм допомогу, вони вам за неї заплатять.

— О! Що ж це робиться? Знову експлуатація трудового класу, як до революції?

— Але ж якщо вам Марія просто так ту п’ятірку дасть, то вийде, що ви її експлуатуєте? До речі, коли у них толока була, щось я вас там не бачив. А Павло всім, хто прийшов, потім добре віддячив.

Не одразу, але згодом вдалося вибити з мізків колодчан оте совкове сміття “мені повинні дати”. Особливо, коли це стосувалося мого мобільного телефона. Мобільник я тримала вдома задля того, щоб із кумою, котра в районі, зв’язуватися одразу, як тільки виникне потреба. Сусіди пронюхали — і почалося:

— Ой, виручайте, так треба подзвонити, так треба! А пошта чомусь зачинена, а в конторі не дозволили! Ой!

А пошта насправді не зачинена, а в конторі ніхто до телефону не просився, а подзвонити треба, щоби спитати, чи це правда, що в районі на гастролях Вірка Сердючка.

Один поговорить, другий… не встигла озирнутися, як посадили мені всю батарейку. До куми дзвонити — а дзуськи! Тоді я нову батарейку заховала, а всім, хто з’являвся показувала телефон з порожньою:

— Ось, бачите, виговорили її, а нову купувати — в область треба їхати. Коли ще я зберуся!

Але я щось відволіклася від головного. А головне — які в нашому селі і історії трапляються — куди тим мексиканським серіалам.

Історія перша, весела

Ой, гоп, та помалу,

Та й пошила штани з валу.

Та й пошила, та й наділа —

Кажуть люди, що до діла.

(приспівка до танцю).

Кожного вечора я зазирала до сажу, як там мої свинтуси. Кабан Коханий, здоровенний кнуряка з закрученими догори іклами, схожий більше на дикого вепра, ніж на одомашненого продовжувача роду свинячого, перед сном обтирав боки об загородку. Видати, добряче йому свербіло, бо кора з неошкурених соснових жердин летіла в усі боки.

Я простягала руку і чухала Коханому, де свербить. Він мружив очі, тихо рохкав і зручніше підставляв бока. Я проходилася пальцями поміж довгої чорної щетини, а коли тяглася до крану — напустити в поїлки свіжої водички, Коханий смикався до мене і обурено басив: мовляв, ти куди? Чухай ще!

Хто би повірив, що з того манісінького поросятка, котре бігало за мною по двору, як цуценя, штовхало п’ятачком у ноги і підставляло бока, щоб я почухала, виросте отакий от гевал, якого бояться не лише сусідські пси, а й самі сусіди.

Власне, вся наша свиноферма почалася з Коханого. Спершу жили ми, якщо це можна назвати словом “жили”, у місті. Установі, в якій ми з Павлом служили після сільгоспакадемії, ось-ось жаба мала циці дати. Ми ще з’являлися на роботу, але за неї вже ніхто не платив. Цілими днями сиділи, чекали чи то реорганізації, чи то ліквідації, аж зрештою збагнули: треба тікати. Соціалізм закінчився. А тут я й одержала від родичів спадщину в рідному селі. Отих самих Великих Колодах. Хата з великим хлівом, городом, садком, подвір’ям, а по подвір’ю бігає маленький кабанчик. Як радісно обізвали його мої діти, Хрюнька.

Чоловік придивився до Хрюньки і радісно сказав:

— Слухай, він же не простий, а породистий! З нього ще й яка користь може бути. А що як ми з тобою взагалі тут залишимось і заведемо свиноферму?

— А як же твоя обіцянка?

— Яка? Я тобі багато обіцянок давав. Але ж і виконував!

— Обіцянка щодо того, що я в тебе ніколи не тягатиму тачки з гноєм.

Було колись. Пішла на базар, а тут дядько причепився:

— Женщина! Купіть цибулі! Гляньте, яка цибуля!

— По-перше, кажу, я не женщина, а жінка. По-друге, цибуля як цибуля, нічого особливого. А по-третє, я вже й так навантажилася, а мені чоловік не дозволяє важкого до рук брати.

Сказала це просто так, аби він відчепився. Але дядько наприндився і гордо заявив:

— А от моя жінка вдома тачки з гноєм тягає — і нічого!

І нічого? Ну, буде тобі зараз нічого!

— То що я вам скажу: вам із дружиною, звичайно, повезло. А їй з вами — ні! Це як же воно виходить: ви тут у холодочку цибулею приторговуєте, а вона там по спеці тачки з гноєм тягає? А потім що? Дітей родити ви за неї будете?

— Так а як же? Коли треба?..

— Треба — самі й тягайте, а на базар її пошліть.

— Та-а-а… жінки у торгівлі не дуже розбираються.

— Авжеж! Зараз! Жінка якраз краще грішми розпорядиться. І, між іншим, не проп’є!

Переповіла я вдома Павлові цю розмову, він разом зі мною посміявся, а потім сказав:

— Я тобі обіцяю: ти у мене ніколи тачок із гноєм не тягатимеш!

Але ж це було задовго до того, як ми надумали в село перебиратися.

Павло почухав потилицю і замислився. Але думав недовго.

— От і виконаю я свою обіцянку. І свиноферму матимемо, і тачки з гноєм тобі тягати не доведеться. Їх взагалі ніхто тягати не буде.

Я вам не казала, що у мого чоловіка золоті руки? Так от кажу: все, що тільки можна було механізувати, він механізував. Не обійшлося, звичайно, без кумедних випадків, але то таке… Коли випробовували приспособу, котра якраз гній має зі свинарника назовні вигортати, вона чомусь навпаки, почала загрібати його всередину.

— Нічого! — сказав Павло. — Зараз я фазу перемкну і запрацює, як треба.

Не раз доводилося перемикати ті фази, перепаювати вимикачі і міняти комутацію, але, врешті решт, уся мала механізація таки запрацювала, як треба.

Щоправда, я ще трохи сумнівалася, бо хоч і маю вищу економічну освіту, але без практичного досвіду. Єдине точно знаю: теорія і практика — то зовсім різні речі. Але Павла підтримала кума:

— Не бійтеся, все буде гаразд. Я вас прикрию.

Кума наша, щоб ви знали, працює в районі в податковій. Може, тому по відношенню до нас ця установа не “звірствує”. Ні, послаблень ми не маємо ніяких, просто кума завжди завчасно нагадує нам, коли і що ми маємо сплатити, який папірець заповнити і куди здати, а також попереджує про зміни в податковому законодавстві. Що ви кажете? Ми гарно влаштувалися? А хто вам заважає куму в податковій мати?

Не скажу, щоби місцеві поставилися зі зрозумінням до мого остаточного рішення заробляти на життя розведенням свиней. Особливо ті, хто сподівався умовити нас заколоти Хрюньку на Різдво. Мовляв, що взяти з того поганого поросяти, котре і в Петрівку мерзне. Але “погане порося” на нормальних харчах так рвонуло в ріст, що навесні довелося робити йому велику загорожу. І поміркувати про зміну імені. Бо з першого погляду було видно, що не сьогодні-завтра закомандує наш коханий свинтус собі подругу. І хто б подумав, що такий, здавалося б, суто господарський клопіт виллється у цілий детектив.

Де ми знайшли гроші на першу свинку — ой, і не питайте. Але ж знайшли! Поїхав Павло на базар, походив, вибрав таку спокійненьку, лагідненьку. Ми вже пораділи, що особисте життя нашого кабанчика вдалося.

Але за два дні свинка здохла.

Як, чому? — незрозуміло. Наче ж їла те, що й ми — себто, картопельки натовкли, маслянкою залили. Це ж не радянські часи, коли свині росли на недоїдках з їдальні, а потім здихали, об’ївшись солоними огірками.

Наступного разу на базар поїхала я. Накинула оком на таку ж славну свинку — хоч малюй. Привезла додому, помістили її в теплі, добре нагодували…

Наступного вечора свинка здохла.

Мені аж недобре стало. Що ж це робиться?

Але зайшов братик Шериф, почув про нашу біду, відпоїв мене валер’янкою, а тоді почухав потилицю і скомандував:

— Ану, неси великого ножа! Розтин усе покаже.

І розтин показав, що у свинки всі нутрощі попечені.

— А друга покупка де, тобто, перша?

— За хатою, снігом присипана. Закопаємо, як земля трохи відмерзне.

— Неси.

Принесла. Розрізали — та ж сама картина.

— Все ясно. Продавці добиралися на базар попуткою. А не кожен водій візьме пасажирів зі свиньми: верещать, машину загиджують. То їх вапном напоїли, щоб у дорозі не вищали і не кувікали. А так — виглядають тихими, спокійними. Не шумітимуть, навіть якщо голодні будуть.

— Саме на це я й купилася, — зізналась я. — Знаєш, як воно буває: втрапить тобі отаке, як наш сусід колись — голодне, не голодне, а репетує.

— Ну добре, ти економіст. А я ж — ветеринар, як же я не втямив? — картав себе Павло.

— Та-а-ак, бачу, без міліції не обійдеться. Ви продавців запам’ятали? — одразу взявся до діла Шериф.

— Як побачимо — згадаємо.

З’ясувалося, що і я, і Павло нарвалися на одних і тих же хазяїв.

Наступної суботи Шериф посадив нас у свою машину — і ми рвонули в район на базар. В районі того, кого ми шукали, не було.

— Зовсім не обов’язково. Вони ж розуміють, що може з’явитися покупець і качати права. Скочимо у сусідній район, це ж недалеко.

А от у сусідньому районі торгівля підпоєними вапном поросятами йшла на повну котушку. Покупці, як і ми з Павлом, ловилися на макуху, точніше — на сумирний вигляд свинок і кабанчиків.

— Це ще краще, що ми їх тут знайшли, — сказав мій братик. — Тут дільничний — разом у школі міліції вчилися.

Знайшли Шерифового однокласника, пояснили ситуацію. Той тільки перепитав:

— Ти сам розтин робив? Помилки бути не може?

— Я тобі кажу!

— Тоді — вперед!

Обступили ми загородку, де нещасні приречені поросята лише п’ятачками водили:

— Ваші документи, будь ласка.

Не хтось же питає — міліція. Показали документи. Міліція ті документи вивчала довго, прискіпливо, а тоді:

— На вас поступив сигнал, що ви свиней труїте.

— Ми? Чиїх? Хто сказав?

— Своїх поки що. Але продаєте вже отруєних.

— Та Бог з вами, нащо нам це потрібно?

— Розберемося, нащо вам це потрібно. А зараз — я маю право вас затримати.

— За що? За якесь порося, що здохло?

— А звідки ви знаєте, що здохло?.. Знаєте. Ну — тим більше. Я вас затримую, згідно з заявою, що поступила від ваших покупців.

— Та мало що люди набрешуть! Ні, ви чуєте? У них порося здохло, а ми винні!

— То ви подивіться на цих! — не витримала і втрутилась я. — Вони теж підпоєні!

Навколо збирався натовп. Жінка, котра вже посадила куплене порося в мішок і збиралася йти, повернулась і вигорнула його з мішка назад у загородку.

— Я передумала. Поверніть гроші!

— Що ви нам комерцію перебиваєте! — загорлав продавець. — У мене найкращі поросята на весь базар! А тут прийшли, розумієш, аферисти, наклеп зводять!

— То це міліція вам — аферисти? Ну що ж, я маю право затримати вас без пред’явлення звинувачення на три доби. Арештую і ваш товар.

— Так вони ж за три доби з голоду здохнуть!

— Їх будуть годувати. Отож, якщо вони за ці три доби не здохнуть — підозру з вас буде знято. А ні — тоді й поговоримо, хто аферист.

Злякались. І розгубились. Бо добре розуміли, що поросята три доби не протягнуть.

— Слухайте, а може ми того… миром усе владнаємо?

— Тобто?

— Ну, ми вам інше порося дамо замість здохлого.

— По-перше, не “нам”, а ось людям, котрі на вас заявили. По-друге, здохло двоє поросят. По-третє, яких ви їм дасте — цих? Так вони теж завтра здохнуть.

— А куди нам їх дівати? — буркнув один з продавців, але другий стусонув його під ребра.

— Цих вам, мабуть, зарізати доведеться. І м’ясо — самим з’їсти. Хай но тільки я дізнаюся, що ви поросятиною торгували!

— І компенсація моральних збитків! — підказав Шериф.

— А, так! Двома свинками ви не обійдетеся. Ці люди, шановані люди, до речі, понесли великі моральні збитки. Погляньте на жінку — вона так перенервувала, що її ледь у лікарню не поклали. А це набагато дорожче обійдеться.

— Ну, ще парочку підкинемо!

— Десять! — аж захлинувся від власного нахабства мій братик. Але продавці й на двадцять погодилися б, аби тільки їх не посадили.

— Це ти правильно сказав: десять, — задоволено сказав Шерифові колега — Якби вони трьома-чотирма відбулися, то скоро б знову за своє взялись. А так — перш, ніж поросят труїти, двадцять разів подумають… Ні, ти скажи! Знають же, що людям зло роблять… А роблять!

Отак на нашому обійсті з’явилося, щоправда, не десять, а дев’ять молоденьких свинок. Десятий був кабанчик, його невдовзі пустили на м’ясо.

Дітям моїм свинки дуже сподобалися. Вони їх одразу обізвали гаремом і нарекли екзотичними іменами: Зульфія, Зухра, Заріна. Не обійшлося і без Гюльчатай. Досить скоро баришні почали виписувати кола біля свого благовірного. Отак кабанчик із Хрюньки перетворився у кнура на ім’я Коханий. І уявіть собі — звання своє відробляв чесно.

Почали заходити сусіди, сватати до Коханого своїх свиноматок. Я відмовляла. Бо по-перше, це вам не колгосп, кнура-розплідника берегти треба, а по-друге, хто його зна, яку заразу він може підхопити від сторонньої баби… тьху, свині. Свої свинки чистенькі, аж рожеві, а сусідські з болота не вилазять.

Отож, зайшла я, як завжди, ввечері до свинарника, почухала Коханого, налила водички і автоматично перерахувала гарем: раз-два-три-чотири-п’ять-шість-сім-вісім-дев’ять… десять! А ця звідки? Хоч і вимита, але від нашого гарему трохи відрізняється. По-перше, Коханий на неї зовсім не дивиться. Зате його подружки терпіти підкидька не бажають. Особливо Гюльчатай, котра щосили відштовхує зайду від корита, а тим більше — від глави сімейства.

Два дні чужа свинка жалібно тулилася в кутку загородки. А на третій зранку я побачила через вікно, як до нашої хвіртки прямує мій колишній однокласник Федька Тищенко.

— Федю, — гукнула я з дому, — хочеш, я вгадаю, що ти мені оце зараз сказати збираєшся?

— Вгадай.

— “Марусю, — лагідненько залепетала я, підробляючись під Федьчині інтонації, — до тебе часом моя свинка не забігала? Третій день шукаю”. Так, чи ні?

Тищенко закліпав очицями.

— Телепатка… А як ти знаєш, що то моя свинка? Вона якраз “в охоті”. Така ж капосна, така шкодниця, паркан підрила — і чухнула. То кажеш, вона у тебе?

— Ти прекрасно знаєш, що у мене. Сам же й приніс. І до Коханого підпустив.

— Я? Приніс? Що це ти вигадуєш? Нікого і нікуди я не носив, слово даю!

Я ще зі школи затямила собі: коли Федька Тищенко дивиться на вчительку ясними очима, погляду не ховає, говорить тихо, чемно і з найчеснішим виразом на писку — так і знай, бреше. От коли правду говорить, червоніє, затинається, бо мучить його думка: я ж правду кажу! Ану, як не повірять? От прикро буде!

Але зараз Федюня не червонів і погляду не відводив. Тому я взяла його за рукав і потягла за хлів.

— Бачиш — у нас тут глина. Павло висипав, коли під фундамент копав. Ми сюдою не ходимо. А свинка твоя тільки тут могла пробратися. Ну?

— Що — ну?

— Ну і де її сліди? Чи вона в тебе у гумових чоботях ходить? Он від гумаків слідів скільки хоч — туди й назад. Твоїх, між іншим. І по них видно, що “туди” ти щось важке тяг, а назад — ні!

Федя ступив на глину, відступив назад і ошелешено глянув на однакові відбитки. Отут він почервонів і почав затинатися.

— Ма-а-арусю, я ж у тебе свиней не крав.

— Ото ж то. Як розкажу — все село сміятиметься.

— Ма-ма-русю…

— А знаєш, чого сміятимуться? Бо Коханий до твоєї баришні, хоч вона й “в охоті”, і близько не підійшов.

— Оце вже свинство! — образився у найкращих почуттях Федя.

— Хто б казав. Добре, пожалію тебе. Ми тут збиралися Коханому ще одну молоденьку прикупити, щоб уже десять було. Продаси нам цю — і забудемо.

— За скільки?

Я назвала ціну.

— Здирство! Краще я її сам заколю і продам!

— Так? А ти порахуй квиток до базару й назад, на зупинці паритися, в дорозі туди-сюди по спеці трястися, продаси-не продаси, а день втратиш. Прикинув? А якщо заколеш, скільки з тебе того м’яса сусіди та родичі на свіжину задаром розтягнуть?

— А у тебе не розтягнуть?

— Зараз! Я сама кожного халявника так розтягну, що комариком запищить. Тож, Федю, не крутися, бери гроші в руки і бувай.

Куди було Феді діватися? Мій Павло, як дізнався, лише руками розвів:

— Знав я, що у мене жінка мудра, але щоб така хитра — навіть не здогадувався.

І от цікаво: звідки наш гарем дізнався, що зайда вже не зайда, а своя? Того ж дня вона плямкала біля корита разом з усіма, а ще за пару днів уже не рохкала, а млосно воркотіла. Значить — через три місяці, три тижні і три дні матимемо додатковий прибуток у свинячому сімействі.

А діти нарекли свинку Федорою.

Історія друга, печальна

Не всі ж тії та сади цвітуть,

Що весною розвиваються…

(народна пісня)

Розповіла я про цю пригоду лише братикові-Шерифу, по секрету. Він побожився, що мовчатиме, подивувався моєму, як він сказав, детективному таланту. Певно, тому, коли в селі сталася біда, він кинувся до мене по допомогу.

Я якраз того дня мила холодильник. Аж тут увірвався братусь, у формі, при зброї і з виряченими очима.

— Сестричко — рятуй! Кидай усе і бігом зі мною! І Павла клич!

— Ага, зараз! А холодильника Коханий помиє? А харчі на такій спеці зіпсуються, ти їх потім поїси?

— Харчі давай у мій холодильник. Ціліші будуть. А твій — клянуся, сам помию.

Не дуже я повірила братовим обіцянкам, бо у Великих Колодах ще ніхто не бачив, щоби мужчина холодильника мив. Але раз просить — то щось справді сталося. А родич підганяє:

— Бігом, бо сліди затопчуть! Я, правда, Микитовича поставив, але ти ж знаєш, який із нього сторож.

Микитович, щоб ви знали, наш голова сільради. Колись у школі трудове навчання викладав, а зараз начебто влада.

— Які сліди? Інопланетяни прилітали, чи вовки у баби Софи гусей подушили?

— Ти що — смієшся? Які вовки. У нас “висяк”! Тьху! Заговорився з тобою! Повішеник!

Отакої!

— Хто? Свій чи чужий?

— Та свій. Здається, Сорока. В тому нічийному хлівчику, що на межі городу баби Софи. З району вже їдуть, діда я в капезе закрив, щоби нікому не розляпав, а ви з Павлом підете за понятих. Тільки б ніяка зараза не пронюхала!

Авжеж! У нас таких “зараз” у Великих Колодах — вважай, у кожному дворі. Не встигла ще наша трійця вибігти на вулицю, як раптом понад самим вухом:

— Сірожа! Бігом! Коло баби Софи повішений у шопі!

Шопами у нас у селі чомусь хлівчики звуть. А кричав сусідський малий, аж присів, сердега, від напруги. І гукав він такому ж шмаркачеві — молодшому Феді Тищенка, аж на той кінець села.

Абзац!

Доки добігли, точно: половина населення вже тут. Притисли Микитовича аж до дверей шопи, кричать, руками махають. А решта, хто далі живе, вже звідусіль набігає.

Шериф від такого нахабства аж зблід. А потім як закричить, де й голос узявся:

— Ану марш усі за ворота! Бо зараз стріляти почну! Спочатку в повітря, потім по ногам. Микитовичу, а ви у нас влада, чи … вашу мать? Складіть мені списка всіх, хто лізе! Я їх потім за перешкоджання слідства притягну, напозичаються на штрафах!

Односельців моїх налякала не погроза стрілянини, а магічне слово “штраф”. Миттю відкотились аж на той бік вулиці, перемовляючись і ойкаючи. Шериф не вгавав:

— Васю! Котрий Дизель! А ти чого рота роззявив? Оно під криницею поламане дишло лежить! Бери, ставай коло Микитовича і як хто влади не послухається — одразу в лоб! Тільки не до смерті, досить із нас одного покійника.

Народ затих. Ми підійшли до дверей шопки — і тут родич раптом перейшов на шепіт:

— Маріє, може, ти надворі постоїш?

— А що таке?

— Та розумієш, він же, здається, не один день висить. Запах…

— Ой, дорогенький, що мені ті запахи після свинячого гною? А як уже покликав у поняті, то потерплю. З зашморгу ми його вийматимемо, чи районні?

— Поки вони не приїдуть, нічого чіпати не можна, тільки дивитися.

— Ну, то слава Богу.

І тут мій Павло, котрий через Шерифове плече уважно приглядався досередини хлівчика, прошепотів:

— Тут, здається, не тільки ми дивимося. Ану, глянь! Бач, он дірка у тій стінці! Чиєсь око…

Шериф присів, уважно вдивився і на чотирьох відповз убік. Тільки тут випростався і просичав:

— Ну, зараз ти у мене попідглядатимеш! Повилазить!

І обережненько, навпочіпки рушив за хлівчик, на ходу виймаючи з кобури пістолет, котрий стріляв гумовими кулями. Ми з Павлом продовжували розмову, наче Шериф стоїть поряд.

Родич прокрався до рогу, обережненько зиркнув і махнув нам рукою, мовляв: підходьте! Ми так і зробили. Видовище було ще те! Спочатку побачили широченну жіночу дупу в короткій спідниці. Її власниця стояла на колінах і прикипіла оком до щілини в стінці шопи. А оскільки щілина ця була майже над самою землею, то поза склалася — “крім дітей до шістнадцяти років”.

На обличчі мого братика чітко прочиталася боротьба між щирими намірами і службовим обов’язком. Спочатку він прицілився з пістолета в “п’яту точку”, а потім зітхнув і бабахнув у повітря.

З вулиці почулися крики:

— Уби-и-или! Шериф бандита застрелив!

І одразу ж — могутній Василів баритон:

— Ану, стояти всім, де стояли! Бо як дзизну-шваркну оцим дишлом, то й вуха повідпадають, і шнурки розв’яжуться!

Павло з Шерифом витягли зомлілу від переляку баришню з-за хлівчика, похлюпали на неї водичкою з відра і оголосили:

— Отак буде з усіма, хто заважатиме слідству! Котрі її родичі — можуть забрати. Протокола писати будемо? — Не будемо. — Добре, не будемо.

На цьому смішки закінчилися. Всі терпляче і без галасу дочекалися міліції з району, після чого нам із Павлом, нарешті, дозволили увійти до хлівчика. Я тільки на мить зиркнула — і потім мені це з місяць снилося. Бідолашний Сорока, як з’ясувалось, і справді провисів у зашморгу кілька днів.

Коли районні хлопці зробили все, що їм належало, а ми — порозписувалися там, де нам показали, їхній старший “втішив” мого родича:

— Забігати наперед не буду, але по-моєму це класичне самогубство. Він у вас пив?

— Ну, не так, як Петя Гітлер, але останнім часом прикладався.

— От бачите, не знаю, як у вашому селі, але по району на тверезу голову вже ніхто не вішається. Такі часи…

— У наших Великих Колодах досі взагалі ніхто не вішався.

— Ну, вважайте, пощастило. То ви вже тут самі оформлюйте, здавайте. Експертизу вам пришлють. А ми поїхали.

— Далеко?

— На трасу. Банду ловити.

— Яку банду? — здивувався мій Шериф. — В орієнтировці ж нічого не було.

— Службова таємниця. Якісь, розумієш, дотепники, що вигадали? Вночі знімають на трасі шлагбаум і напис “об’їзд”. Машини летять, не гальмуючи, до першої ями. Ну, а там — крики, ґвалт! І тиша навкруги. Водій розуміє, в яку він халепу вскочив, іде до повороту, щоб когось перепинити і підмогу викликати, а тим часом оці невідомі вискакують з кущів, за п’ять хвилин чистять салон і багажник — і тільки їх бачили!

— Багато епізодів? — поцікавився родич.

Старший з району чомусь знітився.

— Зареєстрували ми, власне, один. Їхало таке цабе з обласної адміністрації. Ну, не скажеш же йому, що сам винен, нічого було гав ловити. Начальство! А до речі, у ваших Колодах ніхто не пропонував водіям новеньку магнітолу купити? Стерео…

— Та наче ні.

— То якщо того… то ви сигнальте. У нас сьогодні яке число?.. Двадцять дев’яте? То добре, можеш закрити справу наступним кварталом, бо в цьому один повішений у нас уже є.

— А хто це?

— Із Зозова дядько. Хотів тещу налякати, по п’яному ділу. Вчепив зашморга, поставив табуретку за столом, щоб з дверей не було видно. Виліз, голову встромив, очі заплющив, язика висолопив. Схоже вийшло, навіть дуже. Бо теща заверещала — і бабах! — на підлогу. А він, придурок, смиконувся до неї — і все. Забув, що зашморга по-справжньому прив’язав. Жінка прийшла — матір з інсультом, а чоловік уже холодний. Жартики! Ну, добре, ми поїхали.

І поїхали. А ми лишилися.

Щоб ви знали, Сорока — то не прізвисько, а прізвище. Хоча покійного ще зі школи ніхто на ім’я не називав. Бо він і справді на ту птицю був схожий: маленький, вертлявий, писклявий. Тільки його й чути.

А те, що не одразу кинулися, де Сорока всі ці дні пропадав, так на те причина була. Поминальні дні. От Сорочиха і вибралася до родичів у сусідню область, та й загостювала. Продавщиці з кіоску, котрий Сорока на перехресті тримав, — ще ті хвойди. Приходили вранці на роботу, як хазяїна нема, півгодини покрутяться — і драла. А у баби Софи на обійсті, крім діда Андрія, законного її, теж нікого не було. Бо дочка з Зятем цілий день у генделику, а баба Софа коло воріт чатує, то що їй той хлівчик, який, до речі, не на їхній землі. А тут — дід подибав шукати курку, котра занадилася десь у кущах нестися — от і зазирнув… На свою голову. Бо його мій родич, про всяк випадок, у капезе зачинив, аби дід розголосу не наробив. Та й забув про це. А старий теж — перечитав усі газети й журнали, що йому залишили, приліг на койку і задрімав. Уже ввечері, коли прокинувся і зголоднів, почав у двері калатати. Слава Богу, що не серед ночі.

За клопотами через пару днів я якось і думати про цю історію перестала. Коли заявляється до нас увечері братик, сідає посеред кухні на табуретку і отак, без “драстуйте вам”, починає:

— Ні, ото вже як не щастить, то не щастить. Хоч плач.

— Братику, — кажу йому, — тобі в школі Валентина Спиридонівна за ліричні відступи в творах оцінку знижувала?

— Навпаки — підвищувала!

— То це ти тепер нас дістаєш своєю освіченістю? Що таке? Кажи по-людському.

— Так оця справа з Сорокою… Не тим боком повернулася.

— А чого раптом? Отой старший із району казав же — класичне самогубство. Головне — статистику не псувати. Закрити наступним кварталом. То чого ж ти?

— Бачиш, сестричко, не скажу, що з легким серцем, бо все ж таки земляк, але всю цю справу закривати я почав без особливих переживань. Тим більше, що експертизу надіслали швиденько, не тягли. Видимих слідів насильства на тілі покійника не виявили, окрім помірної дози алкоголю, в крові нічого не зайвого. І взагалі — картина така, що на той світ Сорока сам полетів, без сторонньої допомоги.

— Я так тебе зрозуміла, що ніхто бідолаху не впоїв до гикавки, щоб у зашморг встромити, і по голові попередньо не дав.

— Саме так.

— Так чого тобі до повного щастя не вистачає? Посмертної записки?

— Не завадило б, але це не обов’язково. Мотиву немає.

— А по-людському можна?

— От чого він у зашморг поліз, ти мені не скажеш?

А й справді — чого? Через горілку? Дурня… В нашому селі всі потрохи вживають, і він не більше інших. Дружина задовбала? Ну, сварилися, бувало, але, знову ж таки, хто з нас у сімейному житті — янгол? Навіть я на свого Павла часом цитькаю, щоб не наврочила якась сатана. Тещу надумав полякати? Так у нього теща вже давно померла. І не так він уже її любив, щоб скучити…

— Що, сестричко, мовчиш?

— Думаю.

— От і я так. Думаю з ранку до вечора. Боргів Сорока не мав, державними секретами не торгував, бо хто б йому довірив ті секрети. Рекет на нього не наїжджав, що там з його кіоску візьмеш? Зауваж: про те, що ця точка кілька днів зачинена, згадали тільки тоді, коли його мертвим знайшли. Он Зятя теща на півгодини пізніше розбудить — вже черга під генделиком.

— Так якого ж він…

— От із цим я до тебе й прийшов.

— Ну, раз із цим прийшов, то скидай для початку кашкета і застібни кобуру. А то он — племіннички вже позирають ласим оком, як у дядька пістолет потягти і постріляти десь понад річкою.

— Тобі жарти, а мені справу перекваліфікували.

— А це як?

— А так, що до вчорашнього дня йшлося про невмотивоване самогубство, а від сьогодні — про вбивство. Ймовірно — з ревнощів.

— Свят, свят, свят! Це хто ж таку дурню нагородив?

— Не дурню, а нову версію, згідно заяви потерпілої сторони.

— Братику, всім ти хороший, крім одного. Як тільки починаєш хвилюватися, так середня школа міліції з тебе пре. Це що — Сорока з того світу заяву написав? Він же у нас потерпілий.

— Даремно насміхаєшся. Вдова його, Сорочиха. Як тільки від родичів примчала, так одразу й заголосила: знаю, мовляв, хто його у зашморг запхав!

— І хто?

— Не повіриш — на Зятя бочку котить.

— Що, на Зятя? Та він же, коли йому допечуть, “зар-р-ежу!”, а не „повішу!” кричить. Але щось я не пам’ятаю, щоб він когось “зар-р-езав”. То у них, кавказців, жарти такі.

— Хороші жарти! Я його ледь-ледь у начальства відгавкав, щоб у район не везли, в їхнє капезе. Випросив підписку про невиїзд.

Тут уже я загнала малолітніх спадкоємців спати і спитала у брата:

— У тебе знову обід на вечерю наїхав? Сідай до столу.

Доки їли, про справи не говорили. Лише потому, як прибрала посуд, повернулася до теми:

— Кажеш, Сорочиха заяву написала?

— Уяви собі! І такого наробила ґвалту у райвідділі! Відмовилася забирати чоловіка з моргу! Як тобі це подобається? Каже, доки ви цього моджахеда за грати не посадите, лежатиме мій нещасний Сорока у вашому холодильнику.

— Де вона слів таких нахапалася? В школі, пам’ятаю, за вуха на трійки тягли.

— Що ти хочеш, сестричко, це все телебачення! Дурню несе, дурню показує. От дурні і набираються різних там словечок.

— А твоє розумне начальство пише на цій дурні свої резолюції. І в результаті — хтось тут у мене бігає по стелі. Голодний, до речі.

— Ой, спасибі, що нагодувала. Чи я тобі віддячу? Може, посуд помию?

— Ага, зараз. Із твоєю вправністю — половину поб’єш. Ти мені краще розкажи, звідки Сорочиха зло на Зятя має? Жаба душить, що не у неї такий гарний чоловік, а у Галі?

— На жаль, сестричко, у неї, окрім зла, котре до справи не приліпиш, ще є речові докази, від яких слідство нікуди не дінеться.

— А, ну-ну, розказуй! Та не крути носом, бачила я твої таємниці слідства, знаєш де? В отому кіно по телевізору, що після опівночі.

— Листи вона принесла. Цілу пачку. І всі про любов.

— Чию? До кого?

— Ну, від нього до неї. Від Сороки до Галі, маю на увазі.

Отут я сіла на табуретку і почала реготати. Реготала довго, аж до сліз. Шериф чомусь моїх веселощів не розділяв. І навіть образився:

— Смішки з чужої лемішки. Людині, може, довічне світить, а вона — ги-ги!..

— Пробач, братику, але ти можеш собі їх поряд уявити — Галю і Сороку?

— Чесно? Не можу. Але листи є.

— То чиї, кажеш, листи і до кого?

— Ну, покійника. До Галі. Зять перехопив, чи знайшов, точно не знаю. Від ревнощів Сороку придушив, а коли отямився — злякався і зімітував самогубство.

— Так ти ж мені сам сказав, що з експертизою все гаразд — ніякого насильства.

— Ой, сестричко, з тою експертизою, як із врожаєм у колгоспі. Коли мерця того ж дня з зашморгу виймають, маєш один результат, а як через тиждень, то там суцільне “можливо, ймовірно, припустимо, недостатньо підстав для остаточного висновку…” Зараз, кажуть, повторну будуть призначати. Може й добре, що його Сорочиха з моргу не забирає, а то мали б ми ще й першу в історії села ексгумацію.

— Уже мали, щоб ти знав. Тільки тоді нас іще на світі не було. В п’ятдесят третьому влітку. Солдатиків із братніх могил по селах повикопували — і до району звезли. В одну величезну. А нащо? Тут хоч доглядали б. А в містечку — хто там потурбується…

Помовчали, позітхали, потім знову до справи повернулися.

— Кажеш, Зять любовні листи познаходив?

— Ну, така версія. Але він божиться, що нічого не було і в очі він їх не бачив.

— Стоп! Листи до Галі! Від Сороки. А як вони до вдови втрапили?

— Каже, вдома надибала.

— Вдома… Зайшла, а вони просто так і лежать, на виду? Зять навмисне поклав, щоб його пов’язали? Слухай, ти ж до Сорочиної хати навідувався того дня. Ще акт писали… Ти там ці листи бачив?

— Не бачив. Шмат мотузки на столі лежав і ніж, яким він його відрізав.

— А мотузка — та ж сама?

— Точнісінько! Хлопці з району тоді ж забрали, співставили з зашморгом. Із одного шматка. І ніж підходить.

— А листів не було?

— Ніяких! Ні на столі, ні на підлозі. Ми ж записку посмертну шукали. Не знайшли нічого.

— Братику, тобі не здається, що Зять у нас — повний ідіот? Спочатку залишає на видному місці мотузку, з якої на зашморг відрізав. Ножа… А потім ще й заходить після вас крадькома і листи підкидає. Мовляв, ось він я, в’яжіть мене, люди добрі. Ну просто не версія, а якийсь мексиканський серіал!

Шериф помовчав, а потім сказав, що він згоден:

— Ідіот не він, а я. Відбитків пальців з ножа не зняв. А чому не зняв? Бо ніж не на місці злочину лежав.

— Ти не ідіот, ти молодий фахівець. Таким, як ти, за радянських часів ще навіть квартиру не давали, тільки койку і гуртожитку. Це не ти мав про відбитки дбати, а оті, з району. Твоє діло взагалі теляче — стій, дивись, пиши акти.

— Ну, не додивився, каюсь.

— Каяття до справи не пришиєш, сам казав. Слухай, а з листів вони відбитки зняли?

— Не знаю…

— А хто знає? А може, він ті листи сто років назад писав, у дев’ятому класі?

— Чому в дев’ятому?

— Бо він саме в дев’ятому почав навколо Галі впадати. Отоді листи, пам’ятаю, точно писав. На уроках. Ще скандал був зі Спиридонівною. Вона у нього тихенько листочок вихопила і хотіла вголос прочитати. Тільки й сказала: “Дорога Галю…”, як Сорока шулікою кинувся, вихопив — і в рот! Училка ледь не гепнулася від несподіванки. А Сороку аж до випуску дражнили “Дорога Галя”!

— Я й не знав…

— То щоб знав.

— Сестричко, тепер щось у тебе не сходиться. Дивись: листи писав ще у дев’ятому класі. Значить, любив. А стара любов не іржавіє. Значить — у Зятя є мотив.

— Ой, що ти тямиш у любові. Якби мій Павло взявся душити всіх, хто мені колись листи писав і побачення призначав, щодня похорони б грали. Там хоч дати є, на тих листах?

— Немає.

— Отож! А як мені в дев’ятому класі в коханні освідчувалися, то не тільки дату проставляли, а й години і хвилини. І взагалі — ти ті листи бачив?

— Ото ж то, що тільки бачив. Здаля. Начальство через стіл показало — і знову в сейф. А потім — клістира вставили. При вдові! Мовляв, не знаю обстановки на місці, не орієнтуюся… ну і всяке-яке!

І саме на цьому місці наша спокійна розважлива розмова обірвалася. Тому що бабахнули двері і до кухні не увійшла і навіть не вскочила, а влетіла вдова Сорочиха з криком:

— А, ось де він! Убивця по селу ходить, а він тут чай п’є! — і кинулася на мого родича з недобрими намірами.

Мій Павло, який за весь вечір не зронив жодного слова, підскочив і перекрив Шерифа, як амбразуру, своїм широким корпусом. Сорочиха врізалася йому головою в живіт і ледь не впала. Що було далі — то ми потім пригадували зі сміхом. Шериф заховався за спину Павла і вони обидва крутилися на місці, а навколо них бігала, розмахуючи кулачками маленька Сорочиха і репетувала так, що у мене дзвеніло у вухах.

Нарешті, коли вона вибігалась і викричалась, упала на вчасно підставлений мною стілець і заплакала. Нормальна реакція. Я на мигах наказала своїм чоловікам мовчати і не рипатися, а сама підсіла ближче і подала склянку води. Вдова потрохи заспокоїлася, витерла сльози і зітхнула:

— От бачиш, Маріє, у тебе Павло є. У Галі — її джигіт. А у мене навіть мого Сороки не було. Він, як забуде, все мене Галею кличе… кликав… ой, мамо!

Знову сльози полилися. Але то треба було перечекати.

— А тут ще ці листи!

— Чекай, а де ти їх знайшла?

— Як де? Хіба я в міліції не казала? У нього в кіоску. Я ж документи шукала, щоб свідоцтво на похорони виписати. І гроші… Отам вони й лежали, під старими накладними.

Отут мене наче по голові стукнуло:

— То якщо листи там лежали, значить — він їх не відсилав?

— А що ж, для себе писав? — здивувалася Сорочиха.

— Виходить — для себе. Бо ті перші, що він у школі Галі під щоденник підсовував, вона вертала непрочитаними.

— Звідки знаєш?

— Забула? Ми ж із нею на одній парті сиділи.

Тут уже мій Шериф оговтався:

— Скажіть, а скільки було ключів від кіоску?

— Як скільки? Один. Сорока як зачиняв, то приносив додому і ховав. А я знала, де. Про всяк випадок.

— Чекайте, у нього ж було дві продавщиці, позмінно.

— Манька з Ганькою? Ну, їм він сам відчиняв. А ввечері приходив, приймав касу і зачиняв.

— Ключ лежав там, де завжди?

— Аякже.

— От тепер подумайте своєю головою, шановна. Припустимо, тільки припустимо, що вашого чоловіка хтось убив з ревнощів. І що робить цей убивця? Замість того, щоб знищити листи, які його викривають, він якимось чином залазить до кіоску і ховає їх там? Дурня!

Вдова мовчала. Тут уже я перехопила ініціативу:

— А ти точно знаєш, що то його листи?

— Чи мені його почерку не знати? У кого я контрольні списувала? Спиридонівна ще сміялася, що у Сороки почерк — як курка лапою.

— А читала ти їх, чи одразу в міліцію понесла?

— Все я прочитала, все! І це він не в школі писав, а зараз, зараз, зараз! Писав — і маскувався. Підпис був: твій Климук! Хто такий Климук? Є у нашому селі такий? У нас навіть Климчуків немає!

— А це я тобі розкажу, хто такий Климук, царство йому небесне. Двічі Герой Радянського Союзу, генерал-полковник, льотчик-космонавт. В одному загоні з Гагаріним був.

— Що ти верзеш, який генерал, який космонавт?

— От не сиділа ти з Галею на одній парті, і навіть не дружила. А то б знала, що, власне, вона тобі Сороку посватала.

— Як це?

— Він до неї на випускному підкотився: давай поженимося! А вона розреготалась і каже: це ж тобі, щоб мене поцілувати, на табуретку ставати доведеться. А він їй у відповідь: одна, каже, вже так пожартувала, так потім повісилася. Освідчився їй курсантик з льотного училища. Такий же зростом, як і я, сантиметр у сантиметр. А вона йому: киш звідси, мені карапети не потрібні! А коли через кілька років отой карапет, Климук котрий, у космос полетів, вона з досади й повісилася.

— Ой!

— От тобі й “Ой!” А ще Галя твоєму Сороці сказала: хочеш женитися — он для тебе пара підходяща. І на тебе показала.

— То ж то я думаю — чого він після школи у льотне училище рвонув. А його на медкомісії так зрізали, що навіть до армії не взяли. Переживав дуже. Особливо, як вип’є. Каже: дехто тут зірками на мавзолеї трусить, а дехто, не гірший за них, у Великих Колодах загибається.

— А коли Галя до міста подалась і там за свого джигіта вийшла — от він, напевне, і став ті листи писати. І ховати від усіх.

— І пити…

— То не дивно. Зап’єш тут, — це вже мій Павло.

Врешті решт усі заспокоїлися і домовилися: Шериф зранку разом із Сорочиною вдовою їдуть у район і забирають з міліції її заяву. Мовляв, написала в стані розпачу, з великого горя, не знаючи певних суттєвих обставин з життя покійного.

Заяву вдові віддали, але справу не закрили. Сам начальник райвідділу Шерифові сказав:

— Ото, як маєш, хлопче, де посидіти-подумати, та ще й казенним коштом, то сідай і думай: чого ж він у зашморг поліз, твій космонавт недорослий? Бо ж не через любов… Від любові зараз тільки діти родяться. Якась тут недоробка з твого боку. У мене теж нещасна любва була. Теж принця шукала… Знайшла. Такого, що я зараз мушу через день до її хати патрульну машину посилати: чоловік-алкаш мотузить. А з моєю нинішньою ми може й не з великої любові побрались, але, хвалити Бога, старший син уже академію в Києві закінчує.

Ото йди, лейтенанте — і шукай мотив.

А куди бідному лейтенанту подітися після того, як його начальство послало, та ще й без точної адреси? Тато з мамою — в сусідньому селі, та й що вони порадять? Хіба пожаліють. Тому одна дорога — до двоюрідної сестри.

Ну, а сестрі що залишається? Як уже показала себе такою розумною, то слід і далі марку тримати. До речі, щоб не забути: поховали Сороку по-людськи. Не так, як за старих часів, коли, кажуть, самогубців ледь не в канаві прикопували. Зять із Галею горілки безплатно відпустили — і на дев’ять днів, і на сорок. І то не самогонки, а просто з заводу. Та й ми м’яса підкинули — однокласник усе ж таки.

Вже як потім ми з братиком, як то кажуть, усе заново в пам’яті прокручували, то зрозуміли, що нові неприємності впали нам на голову саме через оті “дев’ять днів”. Заскочив до села один землячок із самого Києва — по дари ланів. А з ним дочечка-студентка. А тут — пів села в жалобі. Земляк поспівчував, та й годі, а мала вчепилася: розкажіть їй, що, як, через кого… А у нас хто найбільше розказує? Той, хто найменше знає.

А десь іще днів через десять, ну максимум через два тижні вже не мого Шерифа до району викликають, а саме начальство мало не в повному складі — в область. А там поставили струнко і кожному в писок — столичну газетку. На першій сторінці — хрест над Сорочиною могилою і заголовок червоними літерами: “Таємниче вбивство у Великих Колодах! Жертва любові чи жертва режиму?” А нижче такого понаписувано, що як бодай половина того схожа на правду, то треба всьому районному начальству одразу застрелитися.

Ну, на такі крайнощі обласний генерал районним хлопцям, як то кажуть, в лоб не натякав, але… Бо на додачу газетка ця була не проста, а опозиційна. Її, як згодом Шерифові сказали, не стільки по Україні, скільки в зарубіжних посольствах читають. А потім у різних їхніх організаціях та держдепартаментах роблять висновки і товчуть усіх нас носом.

І хто ж його знав, що ота маленька паскудниця в цій нехорошій газетці підробляє? Бо як міліцейський генерал пояснив, простим спростуванням не відбудемося. Тільки залізні факти! Інакше післязавтра міжнародні спостерігачі приїдуть.

І отоді районні, либонь з великого переляку, покликали екстрасенса.

Офіційно прибився він до нас пару років тому. Казав, що тут якась виняткова енергетика і всі аури видно, як на долоні. Набагато краще, ніж у Києві, де він на курсах у Кандиби червоний диплом одержав. Там не те що працювати нормальному екстрасенсу — дихати нічим!

З усіх населених пунктів нашого району той, з червоним дипломом, старанно обминав саме Великі Колоди. Бо попри довжелезну бороду і таке ж волосся, в нашому селі його могли б опізнати як Вітю Пальчика, котрого вигнали зі школи після восьмого класу і він у колгоспі корів пас. Потім десь щез, кажуть — того року в армії недобір був, то його замели — в будівельний батальйон. І от на тобі — виринув! Екстрасенс!

Привезли Вітю, як велике цабе, на начальниковій “Волзі”, він до своєї бороди ще й чорні окуляри начепив — і з машини не вийшов. Каже, для чистоти цього… як його? Чи то зондування, чи то ще якось? А сам зирка перелякано на всі боки, щоб його хтось із однокласників часом не впізнав.

Посидів отак, посопів, потім каже:

— Обстановка зрозуміла. Шукайте жінку з чорною аурою і поганою кармою. Вона йому чакру пробила. Навиліт.

Начальник міліції усе по-своєму зрозумів:

— Перебрати всіх брюнеток і об’єктивки — мені на стіл!

А потім до сусіднього району в тамтешній ресторан. Зондування обмивати. Сміх та й годі! Всім, крім мого Шерифа. Я вже сама до нього пішла. Кажу з порогу:

— Давай сюди пістолет, він у мене в сейфі полежить. Щоб хтось тут дурниць не наробив.

Бачу — не реагує. Тоді я весь офіс обійшла, в кожну щілину носа встромила, в усі шухляди зазирнула. В унітазі воду спустила. А потім до родича:

— Не зрозуміла! Хтось тут сачкує. Пройшло півдня, а у тебе жодної брюнетки.

Посміхнувся нарешті! Далі можна нормально говорити.

— Братику, прорвемося! Давай просто посидимо, подумаємо. Без усієї цієї чортівні з аурами і Вітею Пальчиком.

— Ага, ти теж його пізнала?

— Ще б не пізнати! Він нам із Галею у п’ятому класі косички разом зв’язав. А ми йому за комір — ягід шипшини роздушених напхали! Півдня чухався!

— Хто б отій журналісточці шипшини насипав? І не за комір! Такого понаписувала, ще Гонгадзе нащось приплела. Де та Тараща, а де наші Великі Колоди!

— Шерифе, не відволікайся. Якщо всю полову відсіяти, то що залишиться?

— Що залишиться… Те, що й було. Мотив самогубства.

— А не вбивства?

— Та кому він потрібен — убивати його! До чого тут боротьба з режимом? Якби дуже комусь припекло, то вбили б, закопали і напису не написали. Шукай вітра в полі. А от налякати, та ще й так, що він сам у зашморг полізе — могли.

— Хто? Ми ж не в Києві. Мафії у нас немає. Хіба що ті, котрі машини на трасі грабують.

— Теж мені — мафія. Пов’язали вже їх усіх. Школярі з Зозова. От же село! Дев’яносто п’ять відсотків злочинності по району і двадцять по області.

— Ти, братику, за статистику не ховайся, а мене послухай. Не знаю, чому там тебе в міліцейській школі вчили, але доведеться тобі добряче попобігати. І не сліди шукати, а людей розпитувати.

— Питав. Нічого не пам’ятають. Навіть, коли востаннє бачили.

— Не може такого бути. У нас, хвалити Бога, ще не місто. То там людина у квартирі півроку мертва лежить, а сусіди навіть не почухаються.

— Звідки знаєш?

— Газети читаю. Так от — у нас село, люди ще не подичавіли. Не повірю я, щоб він хоч комусь та не поскаржився на свій клопіт. І, здається, знаю, з кого починати.

Зайшли до генделика, витягли Зятя з підсобки і затисли в куток:

— Слухай, джигіте, а від тебе, до речі, підозру хто відвів?

— Вах, Маріє! Повік не забуду! Що хочеш, зроблю для тебе!

— Починай. Пригадуй, коли востаннє Сороку живим бачив?

— Зараз… Не підганяй… Так… Він прийшов не ввечері, а серед дня. Взяв горілки, щось про життя казав…

— Що саме?

— Не пам’ятаю… наче скаржився. Але він завжди скаржився, і всі скаржаться. Навіть ті, кому добре, теж скаржаться! Не запам’ятав…

— Довго сидів?

— А він не сидів. Випив — і пішов.

— Що за день був, не пам’ятаєш?

— Числа не пам’ятаю. Але це точно було тоді, коли Вася Дизель у Степановій машині ресори міняв. Василю! Йди сюди, дорогий!

— Що таке? — обізвався дорогий Василь від заправки.

— Ти коли Степанові ресори міняв?

— Він їх пригробив на трасі біля об’їзду. Це пам’ятаю точно. А коли?..

Пішли до Степана. Степан почухав потилицю, раз, вдруге:

— Пам’ятаю, що це після дощу було…

— Дощу котрого? Що в понеділок, четвер чи суботу?

— А я там знаю? Ти мене спитай, що вчора було, то й це не завжди скажу…

— Стоп! — закричав Шериф. — Ти на трасі обламався?

— Ну…

— А хто тебе в село на буксирі тяг?

— Так Вася Дизель і притяг.

Коло замкнулося. Почали спочатку:

— Васю, що ще тоді було?

— Дощ.

— Спасибі, це ми вже знаємо. Може, бачив когось знайомого?

— Бачив.

— Кого?

— Джигіта.

— Тю на вас обох! І на Степана теж! Всі жили вимотаєте!

— Маріє, — устряв Зять, — ну дай же подумати!.. Слухай, а може, ти у тещі моєї спитаєш? Вона у нас усе бачить, навіть коли у нужнику сидить.

Пошкандибали до баби Софи.

— Питаєте, коли Вася Дизель Степана на буксирі притяг? Ну, коли дощ був.

— О, Господи!

— І Сорока покійний до зятя в генделик заходив. Випити… шкода, що помер. Ми б у нього спитали, яке то було число.

У бідолахи Шерифа почалася гикавка на нервовому ґрунті. А я скрутила дулю в кишені, сказала собі: терпи, Маріє, неси свій хрест. І почала розпитувати далі.

— Добре, давайте по порядку. Вася тягне Степана на буксирі. Іде дощ. Покійний Сорока заходить до Зятя. А ви, до речі, де були?

— Як де? Вдома. Обідали з дідом.

— То як же ви все це бачили?

— А я не бачила. Мені Галя розказала. І про Степана на буксирі, і про Сороку, що серед дня пити почав. А то ж тільки після роботи собі дозволяв…

Вертаємо до генделика.

— Галю, вибачай! Тут мені мужики зовсім голову задурили… та ні, не те, що ти подумала. Ти пам’ятаєш, як Василь Степана на буксирі притяг?

— А ще б! Степан так матюкався, аж у Малих Пеньках було чути.

— Покійний Сорока тоді заходив? Серед дня?

— Тоді. Ще мусив двічі повторювати, скільки йому налити, бо трактор реве, Степан кричить, а тут іще дощ…

— А якого це числа було?

— Не пам’ятаю. Слухайте, а ви запитайте у Сорочихи. Вона якраз того ранку до рідні на гробки поїхала. Степан її ще до траси підкинув, а як розвертався, то ресору зламав.

Ми помовчали, а потім я чесно сказала:

— Сищик із тебе, братику… як із Коханого — балерина.

— Хто б казав… Пішли до Сорочихи.

Пішли. Вдова, на щастя, пригадала, якого числа це було і навіть побідкалася, що толком із чоловіком і не попрощалася.

— Навіть до траси не провів. Із самого раночку підскочив — і бігом на автобус до району.

— А що він там робив? У податкову їздив? Чи по товар?

— Їй бо, не знаю… Я тоді свій клопіт у голові мала — перехопити на трасі ту маршрутку, що мені треба.

Знову глухий кут. Хоча не зовсім. Бо якщо вірити експертизі, то Сорока їздив до району за кільканадцять годин до того, як повісився. Плюс-мінус, як сказав братик.

— Може, щось там у районі сталося? Доведеться самим їхати.

Перспектива повторити наші мандри в пошуках дати вже в райцентрі мого родича чомусь не окрилила. Але долі нарешті зглянулася і над нами.

— Маріє! Чекай! Я тебе по всьому селу шукаю!

Наш фельдшер.

— Ху! Заганяла!

— Хто — кого?

— Джигіт усе село сколотив: каже, хто пам’ятає, як він востаннє Сороку бачив — бігом до Марії. То я пам’ятаю. Отак я йду — отак він іде. Я йому кажу: ти коли в район по результати рентгену поїдеш? А він мені — та поїду ж, поїду.

— Це якого дня було? Коли дощ ішов?

— Ні, дощ був назавтра. Степан тоді знову ресору зламав і його Василь з траси на буксирі тяг по калюжах. Але то було вдень, тоді Сорока вже, гадаю, з району мав приїхати і до мене зайти. Але не зайшов…

Так, спасибі медицині, заощадила наше здоров’я.

— А що там було з тим рентгеном?

— Ой, Сорока мені вже давно скаржився, що спину крутить так, що зігнутися нормально не може. Підборіддям до грудей не дістає — хребці аж пече. А оце з пару місяців, як руки крутити стало. А він терпів. І жінці признатися боявся. Тільки пив щовечора. Ой, біда, біда, біда…

— То що ж то за болячка у нього така була?

— А це рентген і мав показати. Я йому направлення давно виписав, а він оце тільки зібрався. Чекайте… зараз… пару тижнів тому. Лікар районний теж діагноз одразу не ставив, я з ним говорив, то він так і сказав: почекаємо знімків.

Я глянула на Шерифа і запитала:

— Братику, а в твоїй експертизі щось про Сорочине здоров’я було?

— На предмет?

— Ну, раптом рак чи ще що? Розтин йому робили?

— Робили. Наче нічого. Але коли людина вішається, то зразу “хімію” роблять — аналіз на алкоголь, наркотики, отруту. Мо’, щось недогледіли… доведеться таки в район пхатися.

— Треба їхать — будем їхать.

Нам до району добиратися було простіше: у Шерифа все-таки казенний транспорт є. Газик наших доріг не боїться, тож приїхали швидко, навіть ортопеда в поліклініці застали.

— Пам’ятаю, — каже, — вашого Сороку. Такі хворі у нас не кожного дня і навіть, хвалити Бога, не щороку бувають. Рідкісна у нього хвороба, але що характерно — всі про неї чули, тільки досі ніхто не знає, звідкіля вона береться.

Я жахнулася:

— Чи не СНІД часом?

— Та ні, що ви! Де він візьметься у нашій глушині? Хоча, я не впевнений, що десь не бігає якась… чи якийсь… із цією заразою. Розтин покаже.

А у вашого Сороки, можна сказати, благородна недуга. Хвороба Бехтєрєва називається. А як по науці, казати не буду, бо не запам’ятаєте, навіть, як напишу.

— Щось я не чула про таку. Про Бехтєрєва чула, а про його хворобу — ні.

— Ви “Як гартувалася сталь” у школі ще проходили?

— Пробігали.

— Так от — хвороба Бехтєрєва і у Корчагіна була, і, відповідно, у Миколи Островського. Я вашому Сороці так і сказав, коли знімки вивчив: болячка у вас не проста, а літературна. І пояснив.

— А він?

— Дивно так на мене глянув і каже: мріяв бути другим Гагаріним, а доведеться стати другим Корчагіним… До чого це він? Не знаєте?

— Здогадуємося. Після школи в льотне училище рвався, а його підчисту комісували.

— Були такі часи, що кожен шмаркач мріяв бути “льотциком” або космонавтом.

— У Сороки серйозні наміри були.

— Співчуваю. А до речі, в область на комісію він таки поїхав, чи не поїхав? Я ж йому все пояснив, що це тепер лікується. Щоправда, з гори на лижах кататися не рекомендується, та й гопака на весіллях танцювати теж. Треба тільки групу інвалідності зробити і записатися в чергу на стаціонар у Києві. Пару місяців полежить, потім знову комісія, переатестація, стаціонар… Розумію, марудно все це. Але головне — жити буде довго і майже нормально.

— Не буде.

— Що не буде?

— Жити вже не буде, лікарю. Ані нормально, ані майже нормально. Повісився він одразу після вашого діагнозу.

Кажуть, у лікарів нерви міцні — професія у них така. Брехня все це. Ортопеда ми з медсестрою вдвох відкачували. Вже думала — доведеться гріх на душу брати. Але він отямився і жалібно так:

— Нічого не розумію! Він, щоправда, запитав, чи я його часом не заспокоюю, бо ж Островського і паралізувало, і осліпило. То що ж це, каже, і я тепер буду лежати безпомічний і під себе пудити? А я йому: коли Островський хворів, навіть пеніциліну не було, не кажучи вже про все інше. Ні, не повинен він був так вчинити… Нічого не розумію!

Шериф залишився записувати лікареві свідчення, а я вийшла у фойє. І отут побачила… точніше — почула. Гладка руда реєстраторка репетувала на перелякану бабцю, котра щось намагалася запитати:

— Що ви мені тут голову морочите? Робити нема чого, що вдома не сидите, по лікарях лазите? Я вас сюди кликала?

— Та я…

— Що “та я”? Лазять тут, лазять зі своїми костурами, працювати спокійно не дають! Іди, бабо, труси своїми кістками десь у іншому місці, бо зараз точно винесуть ногами вперед!

Да-а-авненько я не чула таких монологів. Ще за радянських часів! Ти диви! Це ж треба!

— Як її тут тримають, таку чорнороту? — спитала я у літньої прибиральниці, яка совала шваброю поряд зі мною.

— Ой, правду кажете, чорнорота! Але знаєте, яка у нас тут зарплата? Скоро хворі самі себе будуть на прийом записувати і процедури призначати. А те, що ви чули — то ще нічого… Пару тижнів тому вона свою пащу на одного бідолаху так розкрила, що його валер’янкою відпоювали. Уявляєте, підійшла людина, маленький такий чоловічок, і певно, дуже хворий. Ввічливо попросив виписку з карточки. Так вона йому: що за народ пішов, однією ногою в могилі, а ти йому виписки малюй! Він питає: а що ж мені робити? А вона — а що хочте, хоч вішайтесь, а у мене обідня перерва.

Коли Шериф вийшов з кабінету ортопеда, я поцікавилася:

— Слухай, десь я чула, наче є така стаття: доведення до самогубства?

— Є. До п’яти років. Тільки треба довести.

— Ну, то бери ОЦЮ, сказала б — льоху, так своїх свиней ображу. І доводь до суду. Бо це вона Сороку в зашморг штовхнула. Свідки є.

П’ять років тій паскуді, звичайно, не дали. Обійшлася двома, та й то умовно, з відстрочкою. Пом’якшуюча обставина: самотня мама. Бідні діти…

Справу про причину смерті Сороки закрили. На щастя для мого родича і його начальників, ота в’їдлива газетка, що наробила стільки галасу, благополучно прогоріла. Оце тільки нещодавно, кажуть, хтось її знову купив — спеціально під вибори.

Нарешті братик-Шериф мав спокійний, вільний вечір, прийшов до нас, разом повечеряли, сіли подивитися телевізор. Показували англійський детектив за Агатою Крісті. Братусь під хороший настрій обійняв мене лівою рукою і щасливо сказав:

— Міс Марпл ти наша! — за що одразу одержав потиличника.

— Ти чого?

— А ти чого обзиваєшся? Ще б Шерлоком Холмсом назвав! — прикинувся ревнивим Павло.

— Холмсом не назвав би. Бо Марія не палить люльку і не грає на скрипці, хіба що на гітарі, та й то — чотири акорди.

— Не чотири, а чотири рази по чотири! — образилася я. — І це лише в першій позиції. А барре?

— Навіть із барре ти на скрипці не зіграєш. Я інше мав на увазі. Міс Марпл була сильна тим, що всіх своїх односельців знала, як облуплених: хто здатен на злочин, а хто ні. Так і ти у нас: усе помічаєш, усе фіксуєш. От, наприклад: звідки мені було знати, що Сорока у школі до Галини залицявся?

— Справді, звідки? Ти тоді, пуголовок зелений, ще верхи на Бровкові їздив.

— Будеш дражнити пуголовком — обізву старою вішалкою.

— Що-що? Це моя молода, красива, розумна дружина — стара вішалка? От я тобі!..

— А, то ви — двоє на одного? Ну, тримайтеся!

Діти мали величезне задоволення, спостерігаючи, як старші б’ються подушками і регочуть. Сімейна демократія!

А в селі після всієї цієї історії мене заповажали так, що навіть місцеві алкоголіки почали звертатися до мене на “ви”.

Історія третя: і сміх, і сльози

Нова радість стала:

Баба з печі впала.

Як летіла, та й перділа,

Аж курява встала.

(пародійна колядка)

Зранку по дорозі втрапив мені назустріч ходячий барометр соціальних настроїв суспільства, сільський алкоголік на прізвисько Петя Гітлер. Як його там по паспорту насправді звуть і скільки йому років — навіть сам не знає. Бо багато п’є.

Петя Гітлер крокував з таким виглядом, наче щойно на подвір’я його розваленої хати впав з неба ящик халявної горілки. І жодна пляшка не розбилася. І тут я пригадала, що Петро вже кілька днів не набивався до нас із Павлом, випрошуючи півлітру нехай навіть в порядку сплати за вивезення свинячого гною. Делікатніших операцій ми йому на нашій фермі не довіряли відтоді, як Петя попісяв на переносний розподільний щиток. Перемкнуло так, що бідний Гітлер втратив здатність до розмноження, а ми ледь не позбулися свого бізнесу.

— Петро! Ти де пропав? Невже пити кинув?

Петро нарешті помітив мене, зупинився і став у позу, котра чомусь видавалася йому елегантною. Обидві руки встромив по лікоть у кишені штанів, а носаком правого драного черевика став креслити на землі літеру Х.

— Маріє! От ви культурна женщина. Маєте хазяйство, чоловіка і мобільник. Але не даєте людям по ньому дзвонити.

— Мобільник — то не телефон у сільраді. То задорога забавка. Навіть ти стільки не проп’єш. І потім — у твоїх людей совісті немає. Видзвонили мені всю батарейку за два дні, а тепер я маю їхати в область, щоб купити нову. У що мені моя доброта обходиться? Але я тобі про Хому, а ти мені про Ярему. Як не маєш, що сказати, то домалюй до отої літери, що ти на землі креслиш, ще дві і шуруй у тому напрямі… Куди пропав, питаю?

— Я на вас дивуюся. Ви за своїми свинями зовсім про політику забули. Вибори ж скоро! Розвідка від кандидатів уже наскакувала.

— Та-а-ак, знову бюлетеня продаси, як минулого разу?

— Маріє, беріть вище. Я тепер у команді.

— В якій? У Суркіса в “Динамо”? Чи може, до “Шахтаря” запросили?

— У тій, котра за кандидата агітує.

— Горе ти моє передвиборче. Теж мені — агітатор. На тебе люди як глянуть — одразу твого кандидата з бюлетеня викреслять. Не роздумуючи. Цікаво, який ідіот тебе найняв?

— Я ще не вирішив, але аванс узяв у всіх.

Я пригадала бюлетень минулих виборів — завдовжки з метр, бо інакше б усі претенденти не влізли — і зітхнула. Доведеться, видати, мені з Павлом напружувати на вивезення гною нашу малу механізацію. Петя Гітлер подався в велику політику.

Зазирнула я в офіс до свого братика-Шерифа, а він теж сам на себе не схожий. Кислий якийсь. Навіть мені не зрадів.

— Чого це ти? — кажу. — Знову щось вкрали, чи хтось повісився?

— Гірше! Вибори в цьому році дострокові. Раніше взимку були, а тепер от — щось там Верховна Рада намудрила з цією, як її? Конституційною реформою. Кажуть, аби демократію остаточно підрихтувати, то треба, щоб вибори на осінь перенести, разом із президентськими. Щоби, значить, кандидатам їздити агітувати було комфортніше. І державі, кажуть, дешевше.

— Що наш покійний дід казав, великого розуму рибалка? З дешевої рибки ніколи не буде царської юшки.

— Це вже точно. А ти звідки про вибори знаєш? Це ж іще не оголошувалося.

— Та знаю, знаю, мені Петя Гітлер уже розказав.

— Тобі Петя Гітлер, а нам полковник із самого Києва. Зібрали всіх дільничних в області і він пояснював, що й до чого. З одного боку, значить, каже, міліція має бути поза політикою. А з іншого — сам міністр сказав: як наші люди залишаться при владі, то я на радощах три доби пити буду. От я й думаю: чи я три доби протримаюся, чи ні?

— А тобі чого пити? Ти ж не Петя Гітлер.

— Ти що — смієшся? А міністр? Він же це не так просто ляпнув.

— Добре, окрім того, що ви три доби питимете, отой полковник більше нічого не казав?

— Казав. Офіційно, каже, ви повинні забезпечити всім кандидатам рівні можливості. А там — дійте по обстановці. От я й думаю: що ж то воно таке значить, діяти по обстановці. Мо’, пити з усіма? То я, значить…

— Говорив наш дід — як значить, то отелиться. Дістань собі запасну печінку, бо як діятимеш по обстановці, то ця подасть у відставку. Або Петю Гітлера найми. Щоб тобі наливали, а він випивав. Хоча ні — він уже найнявся.

— До котрих?

— Сам не знає.

— Знову битимуть… Знову статистику мені зіпсують.

— Ще ніхто не чхнув, а ти вже: “будь здоров!” Чекай, може, якраз і обійдеться.

Довго чекати не довелося.

Спершу з’явилася лише одна команда. Що характерно — згідно затвердженого графіку. Побачили на Василевій заправці хитрий плакат “Далі заправок немає” і кинулися перш за все поїти своїх залізних огирів.

— Агітація, кажете? Вибори, кажете? — задумливо протяг Василь, одночасно заправник, касир, автомеханік і власник “точки”, — Знову обіцянки-цяцянки роздавати будете?

— Так чого ж таки цяцянки?

— Та на минулих виборах підрядили отакі, як ви, хлопців-старшокласників листівки клеїти. Добрі гроші пообіцяли. А як вибори закінчилися, діти по зарплату прийшли, а їм — вибачайте, раз наш кандидат не пройшов, то й грошей немає. Отак! Діточок обманули! Демократи!

— Та ні, ми люди чесні! Гроші одразу — з рук в руки. Ми єдина політична сила, котра нікого не обманювала і не обманює. До речі, скільки з нас за бензин?

Розплачуючись, старший витяг пухкого гаманця і необережно засвітив Василеві його вміст. Оце й згубило і цю команду, і наступні агітбригади.

Ні, ніхто їх грабувати не збирався, боронь Боже! Просто покотилася одна за одною ціла низка дивовижних випадковостей. Спочатку за два кроки від заправки в абсолютно незрозумілий спосіб три з чотирьох машин наїхали колесами на гвіздки. При наступному уважному огляді з’ясувалося, що й з ресорами щось негаразд. А вже як зазирнули про всяк випадок у двигуни, то Василь сказав, що взагалі не розуміє, як вони до нас доїхали. Агітатори між собою погомоніли і прийшли до висновку: якщо вже, щоб врятувати демократію, доведеться посилати по нові карбюратори до Києва, то таки доведеться посилати.

Одне слово — група осіла у Великих Колодах міцно. Втім, уже наступного ранку після ночівлі серед команди зародилися сумніви в доцільності подальшого пересування регіоном. Бо тут природа, погода, люди чуйні і щирі. А як смачно годують у місцевому генделику! Врешті решт, агітувати можна й звідси, не розтрушуючи кістки по вибоїнах і не ламаючи ресори на під’їздах до навколишніх хуторів. Однаково люди звідусіль до нашого села з’їжджаються, і не тільки на роботу. Хто по новини, а хто просто — щоб у Василевій “точці” цивілізацією подихати. А як хто до нас не дійде, то йому вдома про все розкажуть. Ще й наглядну агітацію принесуть.

Бідолахи! Вони навіть не здогадувалися, що гвіздки у пилюці по дорозі не самі по собі виросли. З гостями розіграли спектакль під назвою “Не втратимо шанс!” за класичним сюжетом “гроші ваші будуть наші”. Знову кажу, ніхто нікого не грабував. Просто у свідомості колодчан за останні роки відбулися кардинальні зміни. Якщо колись до баби Софи на подвір’я випадково, переплутавши поворот, заїжджала машина з міськими номерами, баба махала ціпком і кричала:

— Чого це ви сюди вперлися?

Зараз ціпок відпочиває. Бабуня виходить назустріч у білому фартушку і з солоденькою посмішкою:

— Ой, як ви вчасно! Я оце тільки корову подоїла. Молочка свіженького купите? А яєчок ще тепленьких візьмете? Тільки-но з-під курочки. Та подивіться, які у мене яблучка славні! А картопельки молоденької вкопаю — дві хвилиночки, поки під грушею в тіньочку відпочиватимете. Та чого вам просто сидіти — може, й поснідаєте? У мене дешевше обійдеться, ніж у генделику, зате чистіше і смачніше.

Ну хіба можна відмовити такій милій бабуні? Незвані (але не неждані) гості мліють під грушею, наминаючи деруни зі сметаною, платять від душі, а ввечері стара Софа каже зятю, імені якого ніяк не спроможеться вимовити:

— Синку, ти ж як харчі до генделика повезеш, то не забудь і мені скинути.

Отак! Зять у генделику пасе тих, хто їде основною дорогою, а теща — хто в об’їзд. Бізнес!

Отже, про те, що агітатори при грошах, за мить знали вже всі Великі Колоди. Хитрих гвіздочків у пилюку накидав юний спадкоємець автозаправки. Софин зять відсунув від плити у генделику свою кохану дружину Галю і терміново викликав з хутора бабу Франю, котра ще на весілля наших батьків готувала, але й досі пече такі пиріжки з вишнями, що після першого ж шматочка будь-яка кінозірка забуде про талію і напхається ними по зав’язку.

Ввечері місцеві “капіталісти” скликали нараду: чим би ще полегшити гаманці гостей? Для початку — в крихітному сільському готельчику, котрий на три койки, “раптом” не стало води і світла. Зате на вигоні з’явилося кілька яскравих наметів зі зручними тапчанчиками та іншими причандалами. Такий собі літній кемпінг чи піонерський табір. Усього на пару гривень за добу дорожче, зате ж — яке повітря, тиша, водичка поряд. І ніхто не знав, що кемпінг той спроворила родина директора готелю.

За пару днів на п’яти першій групі наступила друга.

— Ми ж із вами угоду підписували! Про чесні вибори! — зарепетували новоприбулі.

— Підписували. А ми хіба що? В угоді є пункт: форсмажорна ситуація. Так це вона і є. Ресори кавкнулися і карбюратори з Києва ще не привезли. Тож виїхати звідси ми не можемо. А вам що заважає?

Виявляється, щось та й заважає. Тому коли до Великих Колод хвацько підрулила третя група, дві попередні вже стояли обабіч дороги й кричали:

— Форсмажорна ситуація!

Домовилися. У кемпінгу швиденько потроїли кількість наметів, а місцевий фельдшер провів для всіх трьох команд лекцію на тему “Лікувальні властивості трав’яних настоянок” з подальшою дегустацією. Настоянки були на спирту, а точніше — на хорошій домашній самогонці. Гості за ті три гривні, що коштував вхідний квиток на лекцію, надегустувалися досхочу, поснули, як після маківки, а зранку влаштували дійство, яке вони самі назвали:

Узгоджена передвиборча боротьба

Танцювала карапет —

Побила ботинки,

Зосталися на ногах

Чулки та резинки.

(приспівка до танцю)

Баба Мотря, у котрої я молоко для поросят беру, казала, що останній раз у нашому селі стільки народу зібралося, коли Хрущов гроші міняв. З віддалених хуторів поприповзали навіть такі бабці, що наші місцеві жіночки, зобачивши їх, лише хрестилися:

— Свят, свят, свят! Невже жива? А казали — разом з німцями десь пішла і згинула!

Оця сама, котра “ще жива” і перекапустила столичним агітаторам усі їхні сценарії. Бо не встигли хлопці дійти згоди, в якому порядку оприлюднюватимуть свої маніфести, як вона здійняла догори ціпка і запитала руба:

— А що цього року даватимуть на вибори?

— Не пойняв!?

— Ну, коли перший раз обирали після совєтів, то людям давали перловку і сахарь.

— І по банці тушонки, — уточнила друга, котра “ще не вмерла”.

— Не тушонки, а згущонки!

— Згущонка була другого разу, коли вибирали оцього рудого. А ще давали по три кіли вермішелю, і два кіли сахарю.

— А в нас на хуторі — ще й дерть для свиней.

— І наливали, скільки хто хтів! — подав голос Петя Гітлер.

— Та не може цього бути, товариші жіночки! Наша партія до таких принизливих методів не опускається.

— Може, може. Саме товариші нам і наливали. А котрі панове, так ті давали дерть. А на останніх виборах, коли у Верховну Раду голосували, то наш кандидат нам усі вклади повернув.

— Як то — повернув?

— А отак, узяв і повернув. І то не вашими бандерівськими гривнями, а справжніми совєцькими рублями. З Леніним! Які, каже, ви гроші у зберкасу віднесли, такі я вам і повертаю. А як оберете мене, то ще й проценти виплачу. У цих, як їх, у “жидах”.

— Бабцю, а може — в єврах?

— Може і в євреях. Вам видніше. Ми і їх візьмемо.

— І що, бабцю, обрали ви того, котрий вам рублі віддав?

— Аякже! Він же все повернув до копійочки, що на книжках було, те й віддав. Нікого не обманув.

— А ви, бабцю, з цими рублями кудись ходили? В магазин, чи хоча би на пошту?

— А навіщо? Нас депутат одразу попередив: ви цими грішми не розкидайтеся. Бо як його вже в президенти оберуть, то він нам реформу зробить, тільки не таку, як Хрущов, а наоборот. За кожного совєцького рубля даватиме десять нових.

— Ну, до реформи, то ще дожити треба. Як і до його президентства. А проценти вам депутат хоча би платить?

Бабця сльозу зронила:

— Ой, синку, тяжко! Він, правда, після виборів до нас ще не приїжджав, бо зайнята людина, не те, що нєкоторі. Але жіночка від нього була. Казала, що закон уже давно готовий, тільки комуністи не дають прийняти.

Тут втрутилася ще одна ощасливлена:

— Що ти таке наговорюєш? Зовсім уже здитиніла. Як це комуністи не дають прийняти, коли він сам із комуністів?

— А от і не з комуністів. Він із цих, як їх? Онука мені пояснювала, довге таке слово. Котрі вроді і демократи, і за соціалізм.

Всі присутні з цікавістю впірилися в кучерявого чоловічка з червоною трояндою на лацкані дорогого піджака. Той замахав руками, наче бджіл відганяв:

— Наклеп! І провокація! І взагалі — ця людина давно вже не в нашій фракції!

Але бабця й далі гнула свою лінію:

— То ваші панські справи, хто і де. Але щоб знали — у нас на хуторі менше, ніж за півсотні, вам ніхто бюлетеня не продасть. Нема дурних! А потім, тра, щоб Германія всім заплатила, хто в окупації був, а не тільки тим, хто до німців поїхав. От Химка покрутила там два роки сракою, а їй за це аж тисячу марок! Курва! А ми тут і при совєтах, і при німцях, і знову при совєтах простояли раком на буряках — і що? Дулі! Хай німці всім платять, а не тільки своїм курвам.

Тут стара Химка оговталася:

— Хто курва? Я? Я теж ті два роки раком простояла, тільки у бауера на полі. А ти тут у селі так поліцаям давала, що кури з сідал падали!

— Може й простояла, але не по тому ділу, щоб сапати.

Бабця Химка нарешті звелася на ноги і лупонула ровесницю ціпком по лобі. І одразу заробила здачі. Поміж стареньких ускочив Шериф і на загальну радість одержав з обох боків. А народ не вгавав:

— І про пенсії, про пенсії нехай скажуть! Бо ж не всі в окупацію раком стояли! Коли то було! Як я, приміром, сорок шостого року народження, то що, таким, як я, знову німців сюди кликати?

Бабця Химка з подругою негайно припинили дуель на ціпках і накинулися на зухвалу:

— Молода ще — старших учити! Поживи з наше! Вимагаємо компенсацію за всю окупацію!

І тут кучерявенький, зрадівши, що їхню команду вже не лають, закричав, перекриваючи гамір:

— Наша партія наполягатиме на компенсації всім ветеранам, а не тільки остарбайтерам! Щоби Німеччина заплатила нам, як Ізраїлю!

Одразу ж підхопився хтось із “правих”:

— Що ви нам своїм Ізраїлем у очі тицяєте? Самі, либонь, обрізані по далі нікуди! Реструктурувати треба все, що Москва з нас триста років викачувала! Оце наша програма! А то — вчепилися до тої Німеччини з вашим Ізраїлем. Україна повинна мати самостійну політику. Хай Росія платить! А ні — то заберемо у них усе: і Сибір, і Чукотку, і Якутію з алмазами.

— Про Колиму не забудьте, колего, — докинув “лівий”. — Щоб було куди своїх опонентів саджати!

— І посадимо! Щоб ви не сумнівалися. От Естонія пересаджала своїх комуністів — і вже в Європі. А ми де?

Дзвінкий дитячий голосочок із заднього ряду негайно підказав риму. Почувся глухий звук потиличника. “Лівий” на таку підтримку ще посміливішав:

— І саджайте. Всіх не пересаджаєте.

— Вам, комунякам, це краще знати. Бо ви вже пробували, а ми ні. Але ми — не ви! Ми вашому лідеру таку камеру виділимо — як у Європі. З телевізором, душем і кондиціонером.

— Згодні! Тільки ви нам на це розписочку дайте, а ми її в Штати перешлемо. Щоб там бачили, на кого вони в Україні свої долари переводять.

— Долари? А ви у Путіна стільки рублів нахапали, що ваш лідер ними уже в клозеті підтирається, ось так!

І тут втрутилася єдина агітаторка, котру я знала наглядно. Свого часу вона в обласній прокуратурі вела справи неповнолітніх і навіть приїжджала якось до нашої школи з лекцією. Колишня прокурорша зірвалася на ноги і врізала:

— Мудаки! Заткніться! Електорат слухає!

Електорат, принаймні старша його частина, після довгого обговорення почутого одноголосно дійшов висновку, що так смішно було тільки в одна тисяча дев’ятсот сорок дев’ятому році, коли у наших Великих Колодах виступав цирк ліліпутів.

А дід Андрій, себто, Зятів тесть, поскаржився: за комуністів виборів, як того свята чекали, з ночі чергу займали, бо буфет приїжджав із дефіцитом, якось навіть тарань привезли. А сьогодні — в генделику все є. І без черги! Забрали у людей радість… Спершу гроші з книжки, а тепер і радість забрали.

Це вже потім, коли закінчилася вся веремія, заїжджий слідчий з області розказав Шерифу, а Шериф мені, що повернення заощаджень в радянській валюті таки мало місце. Щоправда, як з’ясувала експертиза, “радянські карбованці” були видрукувані не на московській фабриці “Гознак”, а на лазерному кольоровому принтері. Виглядали краще, ніж справжні. За єдиним винятком — усі ці сотки, десятки й двадцятьп’ятки мали однакові номери.

— Але навіть якби він народу фальшиві гривні роздавав, — підсумував слідчий. — то єдине, що би ми могли з ним зробити, так це публічно поцілувати в дупу! Бо ж він тепер недоторканний.

Як вечір звечоріє…

Сват свашеньку попросив

І завів в смородину.

Сваха ноги підняла

І кричить: “За Родіну!”

(весільна приспівка)

З усіх наших з Павлом міських звичок тільки й залишилося, що інколи ввечері, як усе зроблено і діти поснуть, посидіти у кав’ярні, себто, в генделику “У зятя”. Того самого, зятя баби Софи, котрий “Галин муж”. Виявився він “спецом по каві”, не кажу вже про шашлики. Тож із початком передвиборчої кампанії наш первісток капіталізму в сфері громадського харчування перетворився в такий собі об’єднаний штаб із випивкою. Сидіти там стало може не так затишно, зате цікаво.

Того вечора, після невдалого представлення програм “ліві”, “праві” і “центристи” засиділися в генделику мало не до перших півнів. Пили і чіплялися до кучерявенького з трояндою.

— А оцей ваш, котрий “давно не в нашій фракції”, він по якій статті у малолєтку сходив?

— То наклеп на нашу фракцію! Такого не було! То наклеп, наклеп, наклеп!

— Колего, заспокойтеся. Ми ж не на роботі. Ви ще ляпніть щось про “політичну провокацію з боку підступних конкурентів”. Скажіть краще: ходив ваш колишній у малолєтку чи не ходив?

— А вам навіщо? Хочете його нинішнім однопартійцям у борщ плюнути? Будь ласка, але без мене. Бо як треба буде, то я сам їм усе це продам. Зважте — продам! А ви за старою звичкою все задарма хочете. Халява закінчилася в серпні дев’яносто першого! Тепер платіть!

— І заплачу! Ви мені розкажете про малолєтку, а я НЕ розкажу вашим виборцям, хто разом із Чикатилом у школі сидів у шостому класі на одній парті і заглядав дівчаткам під спіднички.

— Брехня! Нахабна брехня! Він сидів за однією партою з Онопрієнком, але той тоді був не маніяком, а нещасною, педагогічно занедбаною дитиною. І не в школі, а в Малинському інтернаті. І взагалі, ви щось інше придумати можете, окрім того, що ваш конкурент або секс-маньяк, або секс-меншина?

— Можемо. Але ця версія на електорат діє найкраще. Але якщо ви хочете, щоб замість “заглядав дівчаткам під спіднички” було “розбещував хлопчиків у піонерському таборі” — то будь ласка! Підем, як колись казали, назустріч побажанням…

— А я ще раз кажу: все це провокація і чорний піар. І до речі, після п’ятого класу нашого кандидата дядько до Києва забрав.

— Стосовно чорного піару згоден. Чорніше не буває. Ну то як? Колетеся?

— Умовили. Що у вас є на того, котрий совєцькі карбованці роздавав?

— Та так, одна інформашечка. Я, як тільки про ці ніби радянські гроші почув, так і подумав: це він, той же почерк. Річ і тім, що свого часу один ну дуже схожий на нинішнього нардепа хлопчик з таким же прізвищем допомагав своєму родичеві — слюсарю-розточнику з заводу “Арсенал” клепати ночами у гаражі фальшиві металеві рублі. І замели їх не тому, що вислідили чи вирахували, а через те, що один персональний пенсіонер усіх дістав скаргами, що йому заважає спати якийсь дивний дзенькіт з кутка двору. Дільничний прийшов перевірити скаргу, а там — монетний двір!

— Ну треба ж — так не повезло!

— Воістину! Слюсарю відписали слюсареве, по повній програмі. П’ятнадцять років. Бо він, бачите, підробляв не прості рублі, а “лисики”, ювілейні, з Леніним. Ну, а племінник загудів у малолєтку.

— Стривайте, що ви мені туфту гоните? По цій статті дітвору не судили. Це ж вам не групове зґвалтування старшої піонервожатої.

— Не судили. Але посадили. От мені самому цікаво: за що, як не за фальшиві гроші? Ви щось знаєте?

— Знаю. В рішенні суду сказано: за порушення закону про загальну середню освіту. Уроки прогулював. Я думаю — як вночі клепаєш гроші, то коли ж відсипатися? Вдень.

— Згоден з вами. Мене з іншого сміх бере. По цій статті можна було б половину Радянського Союзу пересаджати. Бо хто тоді уроків не пасував? Колючого дроту тільки не вистачило б.

Отут у діалог “ліві-центр” устряв “правий” у вишиванці.

— Я вам таке скажу, панове товариші. Оцей ваш слюсарчук мудак уже тому, що зображає з себе колишнього прогульника. Надаремне! Ми б із цих рублів, котрі він разом із родичем клепав, такий би піарчик зробили! Пальчики оближеш.

Всі повернулися до “правого”.

— Кажете, “лисики” підробляв? Прекрасно! Фальшивий Ленін! Як вам? Це ж не просто так, а свідомий виклик комуняцькому режиму. Далі: ці фальшиві гроші руйнували совєцьку планову економіку, отже, наближали крах СРСР. І нарешті — людина має робітниче походження. Супер! Це ж вам не ті наші “пісатєлі”, котрі раніше кричали “Слава КПРС!”, а тепер горлають “Слава Україні!” Це, можна сказати, народ.

Панове товариші відреагували неоднозначно. Кучерявенький навіть скривився:

— То може у вас на Западній таке пройде. Але не тут. У цих краях Леніна краще не чіпати. Пачка гречки і торба з грисом надійніше.

Кортіло мені сказати:

— А торбу з дустом кожному з вас! — але промовчала.

Врешті решт, добряче потомлені агітатори, котрих їхня ж товаришка обізвала не дуже пристойно, але дуже точно, перейшли на співи. “Ліві”, звичайно, виводили: “А Лєнін такой молодой…”, з правого боку чулося: “А ми тую червону калину підіймемо…”, а кучерявенький і його колеги завели, що називається, в тему:

“Выбери меня, выбери меня, птица счастья завтрашнего дня!”

Люди поступово розбрелися. Зібралися додому й ми з Павлом. Вирішили скоротити дорогу і пройти городами поза кемпінгом. З наметів чулися голоси: видать, агітатори продовжували свою нараду і “в койках”.

— Анекдот розказати? Слухайте: йде хлопець лісом, бачить: на галявині бабця сидить, така страшна, як атомна війна. Хлопець скривився, а бабця йому: ти не кривися, я, між іншим, чарівниця. Можу виконати будь-які три твої бажання.

Добре, каже хлопець, хочу шикарну машину. — Машину? Буде. На узліссі на тебе чекатиме шестисотий “мерседес”. Потім, каже хлопець, хочу багато грошей. — Зазирнеш у багажник — весь буде доларами забитий. — А ще хочу красуню-дружину, білявку з довгими ногами. — Якраз така в машині й сидітиме. — Гаразд, а що за все це? — Зрозуміло, що. Сексуальна послуга.

Обслужив хлопець бабцю, штани натяг — і бігом із лісу! А бабця йому вслід: синку, а скільки тобі років? — Двадцять п’ять, а що? — Та нічого, такий дорослий, а в казочки віриш.

Сміялися і в цьому наметі, і в сусідніх. Потім перейшли на шепіт:

— Слухайте, щось треба робити! Народ ще чого доброго справді проголосує за цих “лівих” за звичкою.

— А що саме робити?

— Що робити, що робити… Знову студентів кликати з відкріпними талонами.

— Боюся, цього разу такий варіант не пройде. Але студентів однаково треба. Хай на виборчій дільниці влаштують штовханину, нібито довжелезну чергу. Тоді простий дядько подивиться на цю веремію, плюне і піде в городі поратися.

— То й що?

— Е-е-е, в тому то й секрет, що простий дядько піде, а той, котрий від нас аванс одержав, проголосує. Ми цю тактику в Черкаській області апробували — спрацювало, як годинник! Щоправда, команда того, котрий програв, відловила наших і відмотузила по перше число.

— Звідси висновок: студентів треба брати з інституту фізкультури.

— Слухайте, тут он конкурентам закинули, що їхній кандидат нічого не тямить у сільському господарстві. Так вони: “Не хвилюйтеся, наш кандидат може відрізнити ґаблі від граблів”.

— І що?

— Що-що… нам теж щось подібне можуть сказати. А ми як відповімо? Що він відрізняє хліборізку від соломорізки?

— Пиши: відрізняє трітікум дурум від авена сатіва.

— Що? Від чого?

— Пшеницю від вівса. Чи навпаки — овес від пшениці. А взагалі — яка тобі різниця? Головне — звучить по-науковому…

— У мене є ще пропозиція: треба, щоб у лівих листівок не стало!

— Тс-с-с! Тихше!..

Заговорили ще тихіше. Ми з Павлом підсунулися ближче.

— А як — щоб не стало?

— Елементарно. Спіонерити. Це ж не гроші, за них нічого не буде.

— Та ти що! Ми ж із ними угоду підписали!

— От так їм і скажемо: ми з вами угоду підписали, а ви тут інтриги точите. Самі листівки поховали, щоби нас брудом облити.

— Ну, ти даєш…

У другому наметі теж шепотіли:

— Хіба ти не віриш у нашу перемогу?

— Чесно? Не дуже…

— Так нащо ж…

— А! Як не дожену, так хоч зігріюся. До речі, й сам погрійся. З усього треба мати вигоду, перш за все, для себе. Ти там у звіті скількох найнятих на місці агітаторів записав?

— Десять.

— Пиши двадцять, хто там перевірятиме. Паспортні дані я тобі потім дам. Розрахунок — тобі три, мені сім.

— А чому не порівну?

— Ідея і паспорти чиї? Ото ж. Тримайся мене, я виборець зі стажем. Щось іще вигадаю, то й тобі перепаде.

— А раптом усе ж виграємо? Наш обіцяв…

— Обіцяв, обіцяв… Ну ти такий великий, а в казочки віриш.

Ми з Павлом уже зібралися йти, коли почули:

— А мені вчора сон приснився: зала засідань Верховної Ради, урочиста хвилина, грає “Ще не вмерла…” Наш стоїть із значком депутата… і ми з тобою коло нього!

— А, ну спи далі. Може, тобі присниться, як я президентом стану.

Нарешті затихли. Але на ранок з’ясувалося, що спали не всі. Ще не встигли наші господині вийти до корів, як побачили свіженькі листівки. Нічого нового в їхньому змісті не було, бо “ліві” вже кільканадцять років від виборів до виборів повторювали одне й те ж. Головне, що порозклеювали першими. І цю печальну істину, схоже, дуже боляче переживала колишня прокурорша, котра стояла під одним із стовпів і свого кучерявенького хіба що не носом в комуністичні гасла товкла:

— Ото будете спати! Будете спати! Все проспите! Це вам що — вибори? Чи фуршет на халяву?

Кучерявенький виправдовувався:

— Що я вам скажу? Це наша недоробка. Повага до друкованого слова ще збереглася у віддалених сільських общинах. Нас про це попереджали.

— А як попереджали, то чим ви думали?

— Розумієте, “ліві” на цьому ділі ще з дев’ятсот п’ятого року наблатикалися. Ми тут з вами паримося, паримося, а вони вже наліпили!

— Ну, то ліпіть наші!

— “Розумна річ, всі зачали гукать!”

— Хто зачав гукать?

— Це я цитую. З читанки. Але я не про те. Тут головне — не хто першим наліпить, а хто встигне наліпити своє зверху. Краще хай заклеїмо ми, ніж заклеять нас.

— Ну так чого ви стоїте, як Попандопуло? Бігом!

— Я почекаю, поки наклеять “праві”, щоб уже потім заклеїти усіх їх одразу. Одним махом.

— Ви мусите втямити одне: прізвище нашого кандидата має бути скрізь, щоби впадало у вічі, куди не глянь. На стовпі, на паркані, на стінах, на автобусній зупинці, на заправці…

— Там заправщик одразу поздирає.

— А ви знову наклейте. Розумієте, це має бути на рівні підсвідомості. Людина прийде голосувати, побачить прізвище, яке найбільше запам’яталося — і поставить галочку. На рівні умовного рефлексу.

Ого, нас уже з собачками Павлова в один ряд ставлять. Ну-ну…

— От якби ще на дорозі через кожні сто метрів ставити щити з величезним портретом Нашого! Це вже для водіїв. Щоб у очі кидалося. І який-небудь промовистий напис.

Ага, щоб відволікати водія від дороги? Гарно придумано, нічого не скажеш!

— І фото таке, щоб раз побачиш — і надалі перед очима стоятиме!

Тьху! Один раз уночі присниться — тоді вже точно за такого не проголосую!

— Але, на жаль, це неможливо. Самі ж підписували угоду, в якій вказано, що портрети кандидатів мають бути не більші обумовленого розміру. Тридцять на сорок. Але сантиметрів.

— От питається, на якого біса підписували? А тепер крути мізками, як той циган сонцем!

— Нічого не треба крутити. І великих портретів не треба, бо малолітні хулігани їх одразу гноєм позаляпують. Цього добра на селі ще трохи є…

Тут солодка парочка побачила мене, замовкла і заклопотано помарширувала до своїх наметів.

“Праві”, скажу вам, на початку теж не особливо перетруджувалися. Заклеїли комуністичні гасла своїми: “Україні — волю! Злодіям — в’язниці!” Але це теж уже було. Тому всі три команди піднапружилися з конкретними обіцянками.

Для початку — зробити з нашого села взірцевий райцентр. Але що тут робити? Фактично ж останні роки, як казала моя кума з податкової, дев’яносто відсотків податків по району йшло саме з наших Великих Колод. Народ погомонів трохи на тему: зараз ми самі тут хазяйнуємо, а тоді доведеться ще цілу купу дармоїдів годувати — і розійшовся у своїх справах.

Наступна листівка гарантувала Великим Колодам статус міста обласного підпорядкування. І ця ідея теж не викликала ентузіазму. Баба Мотря виклала контраргументи найлаконічніше:

— Город, кажете? А де я в тому городі свою корову і гусей тримати буду? На балконі? Та на трясцю мені здався той ваш статус.

— Ми доб’ємося, щоб нарешті відремонтували трасу біля вашого села!

— Що? Я тобі доб’юся! Я тебе самого так доб’ю з твоєю ініціативою, що більше не захочеш!

— Ми опинилися ще далі від народу, ніж колись декабристи! — картав своїх кучерявенький, — треба говорити з людьми їхньою мовою!

Поговорили. В наступній листівці обіцяли зробити з Великих Колод “вільну економічну зону”. І оце була найбільша помилка “центристів”. Бо отой народ, котрий, по-їхньому, електорат, почав не тільки плювати на цю обіцянку, а й малювати поперек неї різні образливі слова і навіть цілі вирази. Річ у тім, що для моїх односельців, людей простих, невибагливих і дуже земних слово “зона” мало лише два значення. Перше — Чорнобильська зона, друге — та, котра за колючим дротом і з конвоєм. Добалакалися…

Першими оговталися “ліві”.

— Ви придурки! Ще б пообіцяли кожному дядькові контрольний пакет акцій “Чейз-Манхеттен банку”. Простіше треба, дохідливіше!

Наступна листівка з профілем Леніна у горішньому правому кутку обіцяла повернути народу безплатну вищу освіту і медицину. Ефект не забарився.

— А коли це воно було безплатне? — мітингував біля генделика колишній колгоспний бухгалтер. — Я пам’ятаю, при комуністах мусив корову продавати, щоб пристроїти свою телицю в педінститут. Рипнувся, щоправда, і в медичний, але мені там одразу: ідіть, дядьку, ідіть, у ваших Великих Колодах колгоспний бухгалтер стільки не накраде. Хіба що голова колгоспу, і то, як добре вродить.

Люди підхопили тему і почали пригадувати, у що обходилося колись навіть наше скромне медобслуговування у фельдшерському пункті. Не кажучи вже про районну поліклініку.

І тут прокол!

Кучерявенький увечері взяв за душу Васю Дизеля:

— Ти мені скажи, чого у вас усі такі в’їдливі? Повітря тут таке, чи що?

— То у вас у місті повітря. А у нас — кисень. І потім, що ти хочеш — життя змінилося. Сімдесят з гаком років такі, як ти, нас їли — тепер ми вас їмо. Звикайте.

Підскочив “лівий”:

— А чого ви проти колгоспів?

— Бо як повернуть колгосп, то мені доведеться назад трактора віддавати.

— А, вам трактора шкода?

— Шкода. Я його, іржавого, оцими-от руками до гвинтика перебрав, а віддам — за день розкурочать.

— Як ви не розумієте, що колективна власність на землю — то сила!

— То сила тільки для таких, як Петя Гітлер, що як не вкраде, то не проживе. А для справжнього господаря то може й сила, тільки нечиста.

Ха-ра-шо!!!

В Коломиї на базарі

Танцювала з Грицем.

Як крутнулась, то вибила

Штирі зуби цицем

(коломийка)

Колодчани — люди гуманні. Подивилися-подивилися, як агітатори мучаться у своїх намаганнях наблизитися до народу, та й вирішили їм допомогти. Прислали депутацію.

— Тут ось що, — солідно заговорив дядько… — Не хлібом єдиним жива людина. Та й хліб той ми самі собі виростимо, а от як стосовно “зрєліщ”? В нашому селі артисти хіба що проїздом з’являються. Зі швидкістю шістдесят кеме… Хоч би один зупинився. А до культури прилучитися ой як хочеться!

— А кого вам гальмонути?

— Ми оце вчора по телевізору дивилися, стрибала там знову ця… Христя в намисті.

— Хто?

— Аллина дочка, котра за чеченцем. А він їй пику б’є… Така нещасна, зверху — гола, а знизу — дупа в чорних колготках. Зовсім обносилася.

— То що вам — Орбакайте привезти?

— Ні, я якраз хотів сказати, що ото такої нам не треба.

— Ваша правда. Бо ця, як ви кажете, Христя в намисті разом з її мамашею-пенсіонеркою — то вже секонд-хенд. Вторсирйо по-вашому.

— По-нашому — вторинна сировина.

— Хай буде! Головне — ми вам справжню артистку привеземо. Таку, що тут у вас дахи позриває! — підстрибнув радісно кучерявенький. — Закачаєтеся!

І справді, того ж дня оголосили, що до нас їде не хто-небудь, а сама (чи сам?) Вірка Сердючка!

Навели сякий-такий порядок у старому літньому кінотеатрі, бо тільки там була сцена, позабивали гвіздки в ті лавки, котрі хиталися, і протягли від стовпа дроти, щоб було куди апаратуру ввімкнути. Ну не під баян же він (чи вона?) виступатиме!

Нарешті приїхала сама артистка. Вибігла на сцену і закричала:

— А у нас — гуляночка-а-а!

— Оце то цицьки! — пробурмотів за нашими спинами мій старшенький. Ну-ну… мале, а раннє. Треба буде сказати Павлові, щоб за сином приглядав. По-чоловічому.

— Та то під сорочкою шарики резинові. — пояснив молодший. І цей туди ж.

— Які шарики?

— Ну, такі, як “У зятя” на стінах висять.

— Ніякі не шарики! — встряв малий Тищенко. — то гондони надуті!

— Ой ви, село не заасфальтоване! Хто так каже: резинові шарики, гондони? Теж мені, Сердючки великоколодівські!

— А як треба?

— Не “резинові шарики”, а гумові кульки…

Розумна ж у мене дитина росте! Як треба буде, то всіх свиней продам, а вивчу його в академії. Тільки не в тій, районній, що з телячого технікуму перероблена, а в справжній, у Києві, котра біля центрального автовокзалу.

— …і не “гондон”! Сам ти гондон! Правильно називається: кондом.

Звідки в цьому віці така обізнаність?

Малий Тищенко, перш за все, почув: “сам ти гондон”, тому одразу поліз битися, але, побачивши поблизу Шерифа, вгомонився. Але ненадовго:

— А давайте зараз перевіримо!

І як же це вони зібралися перевіряти? Невже мацати підійдуть? Оці от пуцьвірінки? Мені стало смішно. Хлоп’ята щось там вовтузилися, а тоді Федьчин прошепотів:

— У кого скобки є?

— Льются песни, льются вина!.. — пристукувала каблуками Вірка Сердючка. Народ не шкодував оплесків, а як дійшло до приспіву, дружно підхопив:

— Ще не вмерла Україна, если мы гуляем так!

— Зараз як бабахне! — прошипів у мене над вухом Тищенко-молодший.

— То воно ж — і так, і так бабахне!

— Якщо гумова кулька — то голосніше…

Отут мені все стало зрозуміло: перевіряти зібралися рогаткою конструкції “два пальці-гумова смужка” і “скобками”, себто, половинками канцелярських скріпок з гострими кінцями. Колись у школі мої однокласники били цими “скобками” по лампочках, а найшкодливіші — дівчатам по ногах. Але ж то коли було! А цих хто навчив?

Я хотіла цитькнути на синів, але не встигла. Щось ляснуло, але нічого не бабахнуло. Натомість артистка звереснула і вхопилася за груди. І що характерно — вона замовкла, а пісня з динаміків лунала далі.

— А у тьоті цицьки справжні! — радісно заверещав малий Тищенко.

— Справжні… — розчаровано протяг хтось із дорослих. — Е, люди, нас дурять! Цицьки справжні, а значить — Вірка Сердючка несправжня. Під фанеру, холєра, відробляє!

Ох і ґвалт здійнявся! Псевдо-Сердючка дременула, підтанцьовка — за нею. Народ — слідом. Шериф, як завжди, за народом. Старі люди, щоправда, лишилися на місцях, але виключно тому, що від реготу не могли на ноги звестися. Тим часом пара хлопців з обслуги фальшивої зірки жужмом поскидали в машину свою апаратуру — і дали по газах.

Група народних месників повернулася через кільканадцять хвилин вельми розлюченою. От дивна річ — “артисти”, виявляється, добре знали всі тутешні стежки. Бо замість бігти до дороги вони вискочили городами на леваду, а звідти — до лісу, і поминай, як звали. Цікаво, звідки вона родом, ота розмальована і зі справжніми цицьками? Невже колись у наших Великих Колодах гусей пасла?

А народ уже потяг на сцену кучерявенького.

— Ми ще не проголосували, а ти вже дурити нас зібрався?

— Та я сам не знав! У мене короткозорість, як я міг роздивитися, що вона несправжня? Під спідницю їй лізти, чи що?

— Їх, оцих двійників, зараз до біса! — кинув хтось на захист агітатора. — Останню фальшиву Сердючку в Карачаєво-Черкесії піймали.

— Остання була у нас!

— Раз не піймали — значить не остання.

— Якщо так — сам співатимеш! І без халтури! І без фанери! Даремно, чи що, народ зібрався?

Співали всі, а переляканий кучерявенький, ще й підтанцьовував. Виконували будь-які замовлення, і лише коли стара вчителька російської мови і літератури Валентина Спиридонівна виявила бажання послухати романс “про вишнёвую шаль”, змолилися:

— Не наш формат!

Зять баби Софи раптом вибрався на сцену і заголосив:

— Браття українці! Москалі там наших на Кавказі вбивають! А ми тут їхні пісні слухати будемо? А дулі з маком! Зате кожному, хто сьогодні зайде до мого закладу — скидка два… ні, п’ять відсотків!

І всі разом, сільські і міські, дружними лавами, як колись на демонстрацію, рушили, співаючи:

А на ранок з’ясувалося…

Ти Микола, я Микола, оба ми Миколи.

Тебе били біля церкви, мене біля школи.

Тебе били біля церкви, бо ти п’єш горілку,

Мене били біля школи, бо я люблю дівку.

(коломийка)

А на ранок з’ясувалося, що зник агітатор на ім’я Микола Кульок. Як по-нашому, по-сільському, то це був уже не ранок, а десь навіть ближче до обіду. Село не місто, тут Бог дає тільки тому, хто рано встає. Ну, а заїжджі команди за своєю міською звичкою, та ще і після вчорашньої халепи з несправжньою Сердючкою, прокинулися пізненько.

Спочатку ніхто не звернув увагу на те, що цього Кулька немає. Подумали навіть — устав раніше і пішов десь, погуляє і вернеться. Бо ж на одинадцяту домовилися зібратися, посидіти-подумати, своєму начальству в Києві по телефону відзвітувати. У кожного своя робота — хто свиням раду дає, хто — політикам.

Проте, коли у визначений час Кульок не об’явився, почали питати, хто його бачив. З’ясувалося, що з учорашнього дня — ніхто. А головне — мовчав його мобільник. Коли ж придивились уважніше, помітили, що ліжко з учорашнього ранку заслане: як він кинув на нього пачку анкет, так вони з обіду і валяються. Вирішили: раптом щось удома трапилося, зірвали терміново. Але тоді би він попросив у керівника машину. А потім — усі речі, навіть гроші й документи так і залишилися в наметі. Тут уже стривожилися не на жарт, але шуму не здіймали.

Кучерявенький з колишньою прокуроршею зайшли до Шерифа і, вставляючи через кожне слово “тільки без розголосу”, попросили допомоги. Мій родич теж особливо не проймався. Ну подумаєш — дорослий дядько, на сільській природі, на чистих харчах і нормальній випивці цілком міг десь завіятися і спати собі в якійсь копичці, щоб не заважало хропіння з власного намету і сусідніх. Проте, заява, хоч і делікатна, і на словах, була заявою. Щось треба робити.

Родич вивів з гаражу свого “газика”, посадив кучерявенького поряд з собою, а прокуроршу на заднє сидіння і потихеньку об’їхав усі вулиці, а потім і околиці. Крадькома, щоб ніхто не бачив, зазирнув під копички за вигоном… Нема! Тобто: всі собаки, кози, гуси, качки і кури в наявності, а Кулька нема.

Коли в черговий раз зупинилися біля крайньої хати, хлопчик років чотирьох, який сидів на паркані, мов той горобчик, спитав:

— Дядьку Шелиф, ви вже знайшли того, шо плопав?

От вам і “тільки без розголосу”. Село!

Нічого не поробиш, довелося вертатися до офісу і там писати заяву за всією формою.

— Був би ваш Кульок нормальною людиною, — скрушно сказав кучерявенькому мій родич, — то ми би згідно інструкції взяли би від вас цю бомагу тільки через три дні. А так — доведеться шукати. Політика, хай вона горить!

— Найсмішніше буде, — відповів кучерявенький, — якщо його хтось із оцих от, конкурентів перекупив.

— Як це — перекупив? — здивувався мій наївний родич. — Він що, корова чи, вибачайте, кнур?

— Свинюка він! — раптом вибухнув “центрист”. — Йому що не скажеш, все по-своєму зробить, аби тільки не так. Я не знаю, з чого б він взагалі жив, якби не ті вибори. З усіх нормальних робіт його вже виганяли, а нам доводиться брати. Ви ж розумієте, пане лейтенанте, платиш їм, платиш, лаєш їх, лаєш, просиш… мало не на коліна стаєш. А йому тільки-но з-за куща зайвий долар покажуть — і нема його!

— Щось воно тут не тулиться. Якби його перекупили, то як каже мій шановний родич Павло, з усіма тельбухами. А так — речі на місці, гроші і документи теж. І взагалі — для Великих Колод це щось новеньке. Щоправда, старі люди казали, колись один наш дядько з хутора від родичів вертався, взимку діло було, і пропав. А навесні, коли крига скресла — виплив.

— Як то — виплив?

— А отак. Він, бачите, навпрошки пішов, через ставок. А вже темно було, та й мело добряче. То він у підмерзлу ополонку і шугонув. От уже точно — хто прошкує, той дома не ночує.

— Так ви вважаєте, що й наш десь утопився?

— Згідно лекцій з криміналістики, що нам у школі міліції читали, утопленик спливає як мінімум через тиждень. Зачекаємо.

— Тіпун вам на язик, лейтенанте, — заверещала колишня прокурорша. — Та нам уже завтра наше керівництво таке влаштує, що хоч сама в ополонку стрибай. А де я її влітку візьму?.. Тьху, добалакалися!

Врешті решт домовилися так: Шериф робить своє, а команда — своє. Головне — щоби преса не дізналася. Бо тоді конкуренти з оцього здимілого Кулька таке розкрутять, що вже точно можна залишатися у Великих Колодах на постійне проживання. Адже в Києві вони вже нікому не будуть потрібні.

Мене ця новина примусила замислитись. Якщо точніше — примусив брат. Після історії з повішеним він не раз питав моєї поради в складних ситуаціях, а тут — так просто таки сів на голову: думай, сестричко, думай! Бо як не розберемося, що сталося, то простою накачкою тут не обійдеться, погони знімуть.

От я й думала.

Ні, люди в селі на моїй пам’яті пропадали. Якось пару дядьків забігли аж на Камчатські землі, забувши повідомити дружинам і діточкам нові адреси. Кажуть, вигнали з барлогу ведмедя, залізли туди і жили собі спокійненько. Коли ж міліція відшукала їх поміж тамтешніх сопок, обидва заспівали схожої:

— Оце їхав у Жмеринку до кума в гості, а в Козятині на пересадці вкрали гроші і документи. Це ж позор! Ну, то я з горя сів у якийсь товарняк — і на край світу…

Проте, обидва совістливі не змогли пояснити дві дрібнички: чим харчувались як мінімум два тижні, доки поїзд тихенько собі чухав на отой край світу. Не святим же духом. І друге: як перетнули Охотське море? Пішки по воді, вплав чи верхи на колоді? Бо воно хоч і півострів, та Камчатка, але поїзди туди не ходять.

Тож обох далекоходів повернули до Великих Колод під конвоєм і присудили по парі років примусових робіт. Кожному. Голова колгоспу дуже зрадів і заслав мандрівників на гній. А наші неповнолітні хулігани довго знущалися над дядьками, виспівуючи серед ночі хором у них попід вікнами:

— Мой адрес — не дом и не улица, мой адрес — Советский Союз.

Бідолахи спочатку вискакували надвір у самих кальсонах, але де ти їх зловиш, отих співаків? Тож врешті решт махнули на них рукою і лише ображено сопіли в дві дірочки.

Але ця, як каже мій вчений родич, версія сюди не годилася. Бо документів і грошей ніхто у Кулька не крав. Вони лежали в його барсетці під подушкою. До того ж там віднайшлись обидва паспорти — і наш, і закордонний. То суттєво, бо без них далі Хутора Михайлівського чи станції Чоп не заїдеш. У нас тепер, слава Богу, незалежна держава, з кордонами, прикордонниками і митниками. Ці пропустять! Та ще й надурняка? Аякже! Баба Софа, як їде до своєї свахи в Краснодар, то два мішки сала бере. Один для рідні, а другий — перехід через кордон змастити. З обох боків — і нашого, і російського.

Чогось іще подумалося: чи не скучив отой Кульок за своєю дружиною, та ще й так, що кинувся у самоволку, як той солдатик. Але й ця версія відпала. Мій Шериф, виявляється, Кульковій жінці перш за все подзвонив, і та сказала, що чоловік додому не заявлявся. І ще додала: як її благовірний не припинить скакати по отих виборах, то вона теж зробить свій вибір. Не на користь законного. Кандидатів вистачає. І рейтинг у них в порядку. Піднімати не треба.

Ще одне зникнення людини з Великих Колод сталося теж за Союзу. Неповнолітня дочка мами-одноночки, така ж малахольна, як і родительниця, раптом завчащала до райцентру. Начебто у фотогурток Будинку піонерів. Ота матуся була не просто так собі несповна розуму, а з довідкою від лікаря. Тож і не цікавилася, що це за гурток такий, що мало не щодня.

Ясність у справу внесла міліція. З’ясувалося, що ніякого фотогуртка в містечку не було. А був такий собі пенсіонер-фотолюбитель, котрий знімав дівчинку голою, а карточки їздив продавать аж у Одесу. Наївний! Світ, що не кажи, тісний. Якийсь відпочиваючий, родом аж із Кзил-Орди, купив у нашого ветерана на Привозі цілу пачку продукції. А ввечері, як щира душа, показав своїм сусідам по санаторній палаті. Одним із них виявився мій свекор, котрий одразу впізнав свою “улюблену” двієчницю, хоч вона була і не в шкільній формі. Кинувся до телефону, подзвонив у наш райвідділ міліції, там йому, звичайно, повірили на слово і зробили у відсутність хазяїна обшук. Тоді це простіше було.

Що казати? Розмов вистачило на п’ятирічку. Старого розпутника пов’язали просто на станції — по поверненню. А з школяркою вийшла халепа. Доки сперечалися між собою міліція з прокуратурою, хто ж вона, ця дівчинка: співучасниця, свідок чи потерпіла, мала здиміла з села — і то так надійно, що й всесоюзний розшук не допоміг. Об’явилася вже дорослою, через кілька років, після смерті матері. Хутенько оформила на себе садибу й хату в Малих Пеньках і, навіть не зазирнувши на сільський цвинтар, знову рвонула в місто — в лімітниці. Думали — назавжди, а вона об’явилася вже за незалежності, та ще й з такою, як сама, подругою.

Але й ця історія з порнографією до зникнення агітатора ніяк не тулилася. А Шериф, той мені одразу сказав:

— Сестричко, я тебе поважаю за твій світлий розум, але серед наших людей підозрюваних не шукай. Отой столичний півник нічиїх дочок голими не фотографував, нічого ні в кого не вкрав і навіть нікому в борщ не плюнув. Хіба що Петі Гітлеру не заплатив за агітацію. Але по-перше — по ділу, а по-друге, з Петі такий вбивця, як із твоєї Гюльчатай — Клава Шифер. Хіба що — білявенькі обидві.

Календар із фотопортретом цієї блондинки, Клаву маю на увазі, висів у Шерифа в хаті. Правда, не на службовій половині, а над ліжком у спальні.

— Ото й кажу, сестричко, в “піонерському таборі” треба сліди шукати, серед отих “політичних”. Бо у наших людей до такої дурні руки не доходять. Ну, хіба що… тещу матюкнути, та й то не всі на це здатні. Степан, наприклад, мовчить. Навіть, як добре вип’є.

— Взагалі — дурне діло нехитре.

— Е, ні! Ти знаєш, чому саме в наших Колодах оцю “хатку шерифа” поставили? За мої гарні очі? Зараз! За те, що у нас найкраща статистика по всій області. Востаннє оце, як ти кажеш, дурне діло сталося ще за Брежнєва, коли у одного йолопа самогонний куб перегрівся і вибухнув. А осколком забило ще одного йолопа, котрий під змієвиком сидів і чекав, доки йому з колоска первак закапає.

— А раптом — наркомани?

— Котрі на городі? Цуплять маковиння? Не сміши! Я кожну маківку оцими своїми руками ще навесні висмикнув. Якраз кампанія була — “стоп-наркотик”.

— Це коли за тобою баба Франя з костуром по вулиці бігла і кричала, що матимеш ти тепер від неї не пиріжки з маком, а дулі без маку?

— Дражнись, дражнись… От як би дізнатися, де його насправді востаннє бачили, того Кулька?

— То розпитай людей.

— Розпитував. Повний абзац! Той його бачив коло школи, той коло фельдшерської хати, а ще хтось — на містку через річку. І що характерно — всі одночасно!

— Де не посій, там вродиться…

— Та вони, ці агітатори навіть для мене один на одного скидаються. Всі нахабні, кричать, лізуть, куди не треба, не ходять, а бігають — і всі в джинсах. Тільки й розрізняю, що в одного на футболці тризуб, у другого — квітка, а в третього — Ленін у профіль.

— А якщо без цієї чортівні, то де він офіційно — як не був, то мав би бути?

— Офіційно мав складати списки на підтримку кандидата.

— А неофіційно?

— І неофіційно. Саме неофіційно, бо підкочувався зі своїми списками переважно до жінок. От знаєш: хто-хто, а я його якраз з-поміж інших вирізняв. У нього голос такий, проникливий, з переконливими інтонаціями. І коли з якоюсь жіночкою розмовляє, то ворушить вусами, надимає ніздрі, а губами своїми повними робить отак, бантиком, наче поцілувати збирається…

Братик зобразив, як саме робить губами Кульок.

— Ну і от скажи мені, з вашої жіночої позиції, що б ти подумала, якби він перед тобою отак робив?

— Була б трохи молодша та дурніша — подумала б, що він у мене закохався.

— Ото ж! А ти ж у нас у селі найрозумніша!..

— Ну-ну… і що з того?

— Те, що ти сказала: будь-яка, дурніша від тебе, голову стратить від такого підходу. А далі? Чоловіки у нас ревниві. Взяти хоча б Зятя…

— Дай Зятю спокій! Він від минулої історії ледве оговтався. Наука на все життя.

— Точно. А потім — не крутився оцей Кульок навколо його Галі.

— А чому не крутився? Жінка ж гарна.

— Може, “не в його форматі”.

Ой, наступила та чорная хмара…

Три діди, три діди, та й на одну бабу,

А четвертий, малесенький, причепився ззаду!

Трьом дідам, трьом дідам баба дулі тиче,

Четвертого, маленького за чуприну смиче.

(триндичка)

На цьому братик переді мною вибачився, бо, мовляв, йому на голову ось-ось начальство впаде:

— Поки що вони мене по телефону вчать, як мені жити. А будуть — особистим прикладом. Боюся, буде так, як отой полковник з міністерства на нараді казав: тридобова п’янь, тільки не “во здравіє”, а “за упокій”.

— Братику, не рюмсай, гірше не буде. Далі Великих Колод не зашлють і нижче дільничного не розжалують.

Тільки-но я вийшла з Шерифової хатки, як зрозуміла, що гірше таки буває. В наше донедавна тихе село з усіх боків увірвалися машини з грізними написами на бортах: “ТV” та “Преса”. З них мало не на ходу вискакували молодики та чолов’яги з телекамерами, а також дівчатка, схожі на хлопчиків і хлопчики, розмальовані, мов ті дівчатка. Ще мить — і весь оцей содом із гоморрою покотився вулицями, перекрикуючи один одного і наших сільських собак.

Першою втрапила під цей обстріл баба Софа, котра з гідністю прямувала до Зятевого генделика. Не встигла вона отямитись, як їй під самого носа тицьнули кілька мікрофонів одразу і навели з усіх боків об’єктиви.

— Як ви вважаєте, — заверещало щось таке, невизначеної статі, — чи не маємо ми в даному випадку нової справи Гонгадзе?

— Це ви про кого кажете? — перепитала баба Софа. — Як про мого зятя, так він не Гонгадзе. У нього інше прізвище.

— Ні, ми маємо на увазі журналіста з Києва.

— Якого журналіста? У нас тут з Києва самі ці, як їх?.. Котрі за вибори агітують.

— Члена команди “центристів”.

В майстерності прикидатися дурненькою, коли це треба, нашій бабі Софі в селі немає рівних.

— Та не триста їх, штук п’ятнадцять, цих агітаторів. Чекайте, це ви тільки-но приїхали? Здалеку?

— З Києва.

— Ой, так то ж так далеко. А ви, мабуть, і не поснідали, а вже, либонь, вечеряти пора. Так ото як підвезете бабу до центру, то баба покаже, куди не треба заходити, щоб поїсти, а куди — просто таки треба. Там і чистенько, і смачненько, і недорого…

— А люди туди ходять?

— Тільки туди й ходять! І люди, і ці, як їх? — ваші командири.

За хвилину всі журналістські машини вишикувалися у довгу валку і помчали до установи громадського харчування під назвою “У зятя”. В передній з гордим виглядом сиділа поряд із водієм баба Софа. Одне слово — якщо навіть курці смерть, то комусь усе одно весілля.

Подальші події того дня я знала переважно з сусідських балачок. Преса з телебаченням нашвидкуруч випила-закусила у Зятя і знову рвонула шукати, питати і знімати. Щоправда, на той момент до генделика прибігли не лише мої охочі до видовищ земляки, але й усі три команди агітаторів. Їхні професійні побоювання: чи не обскачуть когось із них конкуренти, не виправдалися. Телекамер і мікрофонів вистачило на всіх.

Проте, вже через кілька хвилин журналісти виразно скисли, бо агітатори не стільки відповідали на запитання, скільки вихваляли своїх кандидатів та їхні програми. Як сказав потім один із телевізійників своєму колезі:

— Три двогодинні касети я на них угробив, а матеріалу — секунд на тридцять.

Тож довелося журналістам “йти в народ”. Отут і почалося! Ледь хтось із наших дядьків чи тіток зачує команду “екшен!”, як одразу, мов по-писаному:

— Я хотів би передати привіт моєму швагрові і його батькам! А також усім, з ким я служив у Росії в місті Запихайлові — у стройбаті!

Журналюги хапалися за голову.

— Дядьку, це ж не “Поле чудес”, це зовсім інша передача.

— А мені без разниці. Головне — привіт передати. Ото ж я й кажу: швагро, котрий зараз у тещі в Пермі приймакує, привіт!

— Дядьку, з “разницею” чи без “разниці”, але на Росію ця передача не йде.

— Тю! То про що мені з вами ще говорити? Бувайте здорові…

— Ну, я цьому Якубовичу! — колотився той, що раз-пораз кричав колегам: режисер я вам, чи не режисер? — Спаскудив усю малину, до нового пришестя! “Піпл”, як тільки камеру бачить, одразу привіти рветься передавати.

Тут хтось із агітаторів всю цю журналістську братію настрополив на мого родича Шерифа. Повскакували у свої машини — і аж закуріло, до офісу. На щастя, той полковник із міністерства, про якого брат не раз згадував, проінструктував підлеглих не тільки на предмет тридобової випивки, а й як із журналістами справу мати.

Мій братик вийшов на ґанок, увесь такий офіційний, що далі нікуди, і так, наче він щоранку всім телеканалам інтерв’ю дає, виголосив:

— В інтересах слідства поки що ніяких коментарів не буде!

І в хаті зачинився. Журналюги ще повешталися навколо, позазирали до вікон, а потім повернулися на висхідну точку. Себто, до Зятя. Там уже замовили гаряче і почали надзвонювати на своїх мобільниках. Агітатори теж підтяглися поближче до “четвертої влади” — ану ще щось запитають? Народ ще трохи потинявся навколо, а потім хтось пустив чутку, що зараз усіх нас і наші Великі Колоди показуватимуть у новинах по телевізору. І всі розбіглися по хатах.

Село наше таки показали. Але як? Наче в тій пісні: за туманом нічого не видно… Тільки замість туману весь краєвид перекривали мордяки агітаторів, котрі, не моргаючи, шкірилися в камеру, а перед ними — журналіст чи журналістка з мікрофоном верзли щось про “Гонгадзе-два” і безсилля влади. Щоправда, яку владу вони мали на увазі — нашого сільського голову Микитовича, чи ту, котра на самій горі — нам так і не сказали. Один лише раз в кадрі промайнув Петя Гітлер, та й усе. Зате жоден (чи жодна?) не забули наприкінці відтарабанити: такий-то чи така-то, спеціально для каналу… з Великих Колод.

Мій Павло поклацав-поклацав канали, а потім спантеличено запитав мене:

— Це вони такі дурні, чи я втомився? Бо де ж тут новини?

— Заспокойся, ти у мене розумний, а хочеш новин — будуть!

І я знову пішла до родича — поцікавитися останніми новинами.

Картина у Шерифовій хатинці була ще та. Він бігав по кімнаті, хапався то за голову, то за подарований заступником міліцейського міністра підручник з практичної криміналістики, то за телефонну трубку, то знову за голову. Угледівши мене, зарепетував:

— Усе! Придумав!

— Що придумав? Як отого придурка знайти?

— А ти вже знаєш?

— Що знаю? Що він придурок, чи що він зник? І про перше, і про друге вже всі горобці процвірінькали. То кажи, що ти придумав.

— За кого я голосуватиму. За комуністів!

— Ти що — з дуба впав?

— Та при них усієї цієї хрінотрахальщини з виборами не було. Один кандидат на весь Радянський Союз — батько Сталін. А решта — кого партія призначить. І — хто проти радянської влади, підніміть руки.

Я збагнула, що ще мить — і розум у мого родича закоротить повністю і остаточно. Тому я вхопила його за чуба, як колись у наших дитячих суперечках, підтягла до вікна офісу і тицьнула мало не носом у дерев’яного хреста, котрий височів над братньою могилою односельців, загублених Голодомором. Цей пам’ятник виготовили і пагорба насипали за наші з Павлом гроші. Щоправда, районна адміністрація записала його у звітах на власний кошт, але то вже таке…

— Глянь, дурню, отам закопані ті, чиїми життями комуняки проголосували за свою радянську владу. Де наші з тобою прадіди і прабаби? Де весь їхній куток? Де Мокра Зачепилівка? Де Малі Колоди і Великі Пеньки? Лісом поросли. А в Малих Пеньках тільки дві курви-лімітниці, котрих із міських повій прогнали за дискредитацію професії.

Подіяло. Шериф охолов і ледь не розплакався.

— Дзвонять, дзвонять, дзвонять… І з району, і з області, і з Києва. Всі командують, усі погрожують. Усі вимагають. А ще журналісти — де вони взялися на мою голову, хто їм настукав? Понабігали, скрізь носа стромляють, усіх розпитують, сліди затоптують.

— Тримайся, то тільки початок. От як твоє начальство зобачить тебе по телевізору, всього такого красивого і розумного, то одразу примчить до нас у село, щоб керувати тобою не по телефону, а особисто. Тоді ще ти не раз журналістів незлим тихим словом згадаєш.

— Банда писюча!

— Братику, проти писючих є лише два способи. Або спустити на них собак, або нацькувати начальство.

— Сестричко, спасибі за розуміння, але зараз не ті часи. Усіх отих собак повісять спочатку на моє начальство, а потім воно скине їх усіх мені на голову. Я ж не витримаю.

Я не стала розвивати цієї теми далі, тільки міцно взяла родича під руки і скомандувала:

— Поснідати тобі не дали, про обід ти забув, ходімо до нас, повечеряєш.

Треба сказати, що той агітатор здимів дуже невчасно. До мене в гості якраз завітали свекор із свекрухою. Онуків побавити, з нами про політику погомоніти. Дуже я розраховувала на Шерифову підтримку, а він замість за столом спокійно сидіти — то зривався на ноги, то хапався за кашкет, то налапував кобуру з пістолетом, викликаючи нездоровий інтерес у племінників. Врешті решт, мій свекор не витримав:

— Чого ти крутишся, як оте… в ополонці?

— Ну так пропав же!..

— Теж мені — велика втрата! Якийсь шибздик. Либонь, нажерся самогонки і ригає зараз у бур’янах далі, ніж бачить. А ці його дурні, чи як вони там кажуть — команда — вже з нього другого Гонгадзе роблять.

— Ну, не кажіть, тату, — делікатно опонував мій Павло. — все ж таки довірена особа кандидата.

— Ікс він моржовий, а не довірена особа! — свекор все життя викладав у нашій школі математику і географію, тому полюбляв екзотичні матюки. Але тут з кухні озвалася свекруха, котра допомагала мені накривати на стіл:

— Не знаю, хто там зараз ригає в бур’янах, але хтось у мене сьогодні буде спати надворі, біля Бровкової будки. Чого це ти матюкаєшся? Онуки чують! Це ж тобі не вчительська.

— Пардон на разі, — вибачився свекор, — я ж про що? У нас колись на маньоврах міністр оборони пропав — і то так не бігали, як за оцим х…

— Хвостом собачим! — дуетом вигукнули ми з чоловіком і розреготалися. — Дурень народився.

— А що, він і справді загубився, отой міністр? Це що — в совєцькі часи було, либонь? Бо я й не чула… якби в наші, то вже б телебачення тринділо б про це з ранку до ночі.

— В совєцькі, доню, в совєцькі. Наші міністри не пропадають, вони тільки власні літаки збивають, а так увесь час на виду. Коло начальства. М-да… так про що я?

— Про те, як міністра вкрали, діду! — нагадали онуки.

— Не вкрали, а сам зник. І то ж не який-небудь просто міністр, а міністр оборони, маршал, двічі герой, два метри зросту без кашкета, сто п’ятдесят кіло живої ваги плюс півпуда з’їденого і випитого за один раз!

— Либонь, Якубовський, — виявив свою ерудицію Шериф.

— Прісь їй бо, не пам’ятаю. Та яка різниця? Одне слово — маньоври були у нас у області. Війська нагнали, як під Берлін у сорок п’ятому. Навіть Брежнєва чекали, але він чомусь не приїхав. А для маршала спеціальний поїзд пригнали на наш полустаночок. І з вагоном-рестораном, між іншим. А він, дарма, що маршал і герой, і в політбюро в члєнах, а людина проста. Нащо мені, каже, ваші ресторани, давайте он у тому садочку накриємо на плащ-палатці. Як у мого покійного тата в дитинстві, царствіє йому небеснеє.

— І що, так і накрили? Члену політбюро — на травичці під грушею? — не повірила я, а свекор образився.

— Доцю, він же не простий члєн, а воєнний. А в армії як кажуть? Наказ начальника — закон для підлеглого. Скаже посеред болота накрити — накриють. Одне слово, випили, додали, закусили, добавку попросили…

— А коротше можна? — це знову свекруха з кухні, — Бо як через твою “Війну і мир” мої деруни охолонуть, то їх не ти, а Бровко їстиме.

— Зара буде! Так ото ж — за якийсь час прикрутило міністра збігати туди, куди навіть президенти пішки ходять. А об’єкт за хатою був старенький, на одне, я звиняюсь, очко. І підлога не на півтора центнери розрахована. Ну і… проломився маршал.

— Втопився? — жахнулася я.

— Не зовсім. Ноги і тулуб унизу, в оцьому самому… а він на ліктях висить і мовчить.

— Як то мовчить?

— А так. Бо хоч ви з Павлушею і лаєте совєцьку владу, але тоді гордість у людей була. Не стане ж вам маршал Радянського Союзу, котрий брав рейхстаг, кричати на всі Старі Коровинці: “Рятуйте, в гівні тону!”

Онуки, котрі в чеканні вечері попивали “Живчик”, уявили собі змальовану дідом картину і пирхнули з повними ротами. В усі боки полетіли бризки. А свекруха на кухні чимось демонстративно грюкнула, бо дуже не любила отаких “застільних” розмов. Свекор натяк зрозумів одразу.

— Подаю скорочено. Тривогу здійняли одразу, все навколо обдивилися, навіть на горища залізли, а в нужник зазирнути якось не здогадалися. Бігають, як ті… навколо. Вже збиралися нагору доповідати, аж тут якийсь ад’ютантик підскочив до тієї будочки по малій потребі. А вже темно, то він всередину і не глянув і навіть не зайшов. Двері розчинив і з порогу дзюрить. Аж тут раптом хтось, як з-під землі, командирським таким голосом:

— Доложіться!

Ад’ютантик злякано, але за статутом:

— Старший лейтенант такий-то!..

А командирський голос йому:

— Зміни азимут струменю, салаго! Тут міністр оборони СРСР!

Реготали всі. І сам оповідач, і свекруха, котра не раз чула цю байку, і ми з Павлом, і діти. Один тільки Шериф раптом спохмурнів і рвонув до дверей з криком:

— Сестричко, Павле, де у вас ліхтарик? Бо в моєму акумулятор сів…

Я перехопила його за рукав уже коло порогу:

— Ти куди?

— Відпрацьовувати версію “сортир”. Треба зараз бігти, перевірити…

— Сядь! — гарикнув свекор. — Щоб тебе бігунка вхопила! Випий, поїж і відіспись. Оте, вибачайте, депутатське лайно, на відміну від маршала, гордості не має. Якби воно в сортир провалилося, то верещало би так, що в райцентрі почули б.

— Чим же все закінчилося? — це вже Павло мій. Не любить, коли всі крапки над “і” не розставлені.

— Ну чим, чим… Ад’ютант решту струменя собі в галіфе пустив. Потім гукнули солдатиків, вони будочку розмели, маршала висмикнули, підігнали пожежну машину, обмили зі шланга, переодягли в сухе — і в спальний вагон. І знаєте, він найбільше радів, що перед тим, як за хату піти, мундир з усіма нагородами зняв і на кущика повісив. Міністр, каже, може бовтатись у лайні. Навіть якщо він міністр оборони. Зрештою, служба у нього така. А от Герой Радянського Союзу — ніколи!

— А будка, котру розмели?

— Яка будка? А, ця, котора?.. Поставили нову. Коштом міністерства оборони. Я ж кажу — люди гордість мали. Не те, що тепер.

— Знаю я вашу гордість! — то вже свекруха з порогу кухні, — Сидиш у лайні — то не цвірінькай. От і просиділи державу.

Подальша дискусія набула такого напряму, що я швиденько спровадила дітей спати на вишках у сіні. Єдине, що запам’яталося, як уже зовсім натомлений суперечкою і вечерею свекор сказав на прощання:

— Як ви ще з Павлом до школи бігали, єдиним злочином у нас було, коли хлопчики крали яйця з-під власних курей, щоби зміняти в кооперації на батарейки для ліхтариків. Пам’ятаєте ту моду на ліхтарики?

— А ще б! Вважалося найкращим подарунком.

— Бо на краще, доню, батьки не могли спромогтися. А тепер от — людину крадуть. І де? У Великих Колодах!

Дообідали (чи довечеряли) нарешті, провели Павлових батьків на їхній куток, а Шерифа до його хатки, та й рушили по нічній уже порі додому. Коли глядь — а в генделику „У зятя” ще світиться, і голоси чути. Кому це там не спиться? Цікавість взяла. Завернули.

А в самому генделику ще одна несподіванка: всі три команди разом сидять! То вони кожен у своєму кутку тулилися, як зайдеш, то „праві” праворуч, „ліві” ліворуч, а „центристи” — посеред них під вікном. А тут — столи позсували, посідали впереміжку, один одному наливають, і всі такі тепленькі-тепленькі… Видати, давно сидять. Допилися до того стану, коли всі люди — брати.

Ми на мигах Зятеві свою каву замовили — і в улюблений куточок, де тінь. Але агітатори нас навіть не помітили.

— Що я вам, скажу! — це, здається, „лівий”. — Шкода Миколку, хоч плач. Оце ми з вами тут п’ємо і закусюємо, а він лежить десь на дні якогось… водойому. І каменюка до шиї прив’язана.

— Задній міст від „газона” краще, — похмуро докинув його сусід. — Тоді вже точно не випливе.

— А ти звідки знаєш, спеціаліст? — підколов хтось із тверезіших. — Либонь, сам на цьому ділі підробляєш поміж виборами? Признавайся!

— Чого вчепився? Нікого я не топив, хіба що тещину сучку. Та й то у відрі. Мале таке, сучку маю на увазі, а таке ж падлюче, як і його хазяйка. Всі руки покусала.

Тут уже єдина жінка, котра колишня прокурорша, звереснула:

— Припиніть! Гицелі! У вас нічого святого! Поминки називається!

— О! Так ми його, виявляється, вже поховали! Може, скажете, де? Завтра разом підемо з квіточками і з міліцією.

— А ви не чіпляйтеся до слова, то я обмовилася.

— Та годі вам гавкатися! От я пам’ятаю: в дев’яносто четвертому в Києві, ну в тому нещасному окрузі на Сирці, ви всі його знаєте, так ми на людях по різні боки вулиці ходили. А ввечері тихенько зберемося, вип’ємо і ділимося всім — і горілкою, і підписами, і голосами. Кандидату кандидатові, а нам — наше.

— Н-да-а-а, ти маєш рацію. Я про той округ ще дітям розказуватиму. Такого більше вже точно не буде. Три роки підряд вибирали-вибирали… і таки не вибрали.

— А це все ота, котра його в дев’яностому розпечатала. Не інакше — відьма! Наврочила. Не йшов народ голосувати — і край! Казали: хватить з нас отої самовисуванки. Казали: як сама висунулася, то тільки її й бачили. То її в Америку занесе, то в Ізраїль… а як труба коло технікуму луснула ще при комуністах, так вода й досі тече. Очерети вже виросли, жаби кумкають, скоро риба заведеться. А вона — то у Папи Римського, то у рабина Єрусалимського… то у чорта лисого. Тільки не в окрузі.

— Ой, та не перебільшуйте ви роль лічності в історії! Чому вас тільки в партшколі вчили?

— Брехня! Не вчився я у партшколі!

— Він взагалі ніде не вчився, він у нас самородок, ги-ги! До сорока років не знав, що в літері Ї дві крапочки писати треба.

— Цить! Бо як будуть тебе вибирати, то я конкурентам твого табеля продам, за шостий клас.

— Я що — дурний — сам висуватися? Мені й в агітаторах добре. Давайте краще наллємо і вип’ємо за них, за годувальників наших, дай їм Бог здоров’я, а нам — виборів почастіше.

— Ні, що не кажіть, а тоді на Сирці ми погусарили. Господи, які люди! Колишній міністр, майбутній начальник канцелярії і все ще директор військового заводу! Які гроші крутилися, який нал! Мамо рідна, яка готівка! З рук у руки!

— Якби ще не та клята інфляція, то не стирчали б ми з вами зараз у цих Колодах, як лом, не скажу, де.

— А вам що — купонами платили? Тю! Команда називається! Вам тільки за голову сільради агітувати.

— Ну, знаєте, не кожному „капусту” в дипломатичних кейсах „з-за бугра” возили. Ми, приміром, як увесь народ: вранці одержав і бігом до магазину, доки ціни не підскочили. До речі, що б там не казали, але від нас була найбільша явка. І не за „капусту”, а по велінню, так би мовити.

— Бо дурні! І ви, і ваш електорат. Ми, приміром, агітували, щоб люди сиділи вдома, але культурно, і так, щоб кандидати не знали.

— Та ви що! Це ж зрада!

— Ви ще скажіть — ганьба. Ніяка це не зрада, а тверезий розрахунок. От, приміром, прокрутилися б ми, всіх, кого треба, підмазали, решту умовили. Або просто збрехали. Народ, бачте, й досі в золоті гори вірить, а тоді це було на раз. Скажеш їм: на Київ-товарному вже ешелон стоїть з німецькою гуманітаркою. Як тільки нашого кандидата оберуть, так одразу — згідно списку: хапай мішки, вокзал відходить! Вірять! Ну, а після виборів, що б ми мали у результаті?

— Відловили б і хліборізки поначищали.

— Ні! Мали б ми, перш за все, депутата в окрузі і безробіття для нашої команди на наступні три роки. Нема виборів — нема кохання.

— Чекайте, я щось не зрозумів. Це ж саботаж!

— Саботаж вам жінка влаштує, коли ви їй зарплату не принесете. Оті троє, котрих ми начебто пропихали, а насправді — запхнули, куди подалі, вони що — з голоду повмирали? Живіші за всіх живих, як той Ленін!

— Ти Леніна не чіпай, падло бандерівське!

— Так! Джигіте! Сатурну більше не наливати! Бо перейшов на особистості… Так про що я?

— Ну, про ті вибори на Сирці, що так і не закінчилися.

— То я й кажу: головне не те, що жоден з кандидатів не пройшов, а те, що ми з голоду не здохли.

І тут раптом один з агітаторів, котрий тихесенько собі куняв, раптом скинувся, як той кінь, і голосно зареготав. Компанія замовкла, а потім хтось здивовано спитав:

— Ти чого? Щось наснилося?

— Та ні. Згадав, як ми мульку запустили про нашого кандидата, що він, мовляв, долари чемоданами в Ізраїль вивозить.

— А що тут смішного?

— Бо то не брехня виявилася, а правда. Його ще ледь не посадили, але обійшлося.

— Либонь, поділився, з ким треба. Нормально.

— Чекайте, щось воно у горлі деренчить… Джигіте — наливай!

Наступний ранок був навдивовижу тихий і спокійний. Я спершу не могла зрозуміти, чого це воно так добре: начебто сонечко світить, як і раніше, клопотів не поменшало, гості на вигоні ще товчуться, а на душі спокійненько-спокійненько! І лише за якийсь час зрозуміла: я прокинулася сама, а не розбуджена суперечкою Маньки і Ганьки.

Манька і Ганька — ото й були ті дві лімітниці, котрі оселилися на хуторі Малі Пеньки. Обидві наші, місцеві. Тільки Манька одразу після школи записалася в міську “ліміту” і на селі з’являлася лише тоді, як треба було “поповнити торбу”. Наче ураганом змітала городину з грядок у мами, обносила черешню, яблуню, грушу — і до наступного врожаю. А Ганька, її подруга, і була тою неповнолітньою “порнозіркою”, про яку я вже згадувала. З міста їх обох теж вигнало безробіття, а тут, маючи дах над головою, вважайте, безплатний, ту ж саму свою городину і ще дещо з лісу, на все решту вони заробляли, миючи посуд у генделику, прибираючи офіс Шерифа (як є така ставка, то мусить же хтось прибирати), ну й підторговуючи в кіоску “Снікерсами” і презервативами.

Єдина проблема, яка постійно турбувала Маньку й Ганьку — чоловіки. Ні, заміж дівки не збиралися, нащо? Мужчина їм потрібен був тільки для одного, отого самого. Але ж у Великих Колодах єдиним неодруженим був Шериф, а до нього з зальотами підкочуватися небезпечно. Решта чоловічого поголів’я трималося від Маньки з Ганькою подалі, бо від них, як влучно сказав один артист, “можна ящур підхопити”. Отож — суцільне безриб’я. Тому, варто було з’явитися комусь ненашому, хай і поганенькому, аби у штанях теліпалося, як подруги починали його обробляти. Зрештою, одній із них вдавалося привернути до себе увагу “об’єкта” — і от тоді починався цирк! Бо друга одразу заявляла, що то її мужчинка, а подруга, мовляв, його відбиває. Здіймався крик, мами затуляли дітям вуха, а решта дорослого населення ставало біля парканів і слухало, як на концерті.

— Ах ти прастітутка! У тебе замість совісті дірка між ногами!

— Тю! Можна подумати — ти свою зашила. Сама ти прастітутка. Ти перша до мужика липла. А я не винна, що він у мене влюбився.

— Влюбився, зараз! Може, ще поженитеся? Обоє рябоє, знаю я, чого вам треба.

— Ну так! Бо я жива людина! Це отам, — тицяється пальцем у кладовище через дорогу, — отим нічого не треба. А я ще не вмерла! Мені мужичка треба!

Отак з ранку і майже цілий день. Однак, увечері Манька з Ганькою мирилися, за вечерею випивали по “стопочці” домашньої медовухи і співали на весь хутір, аж у село було чути: “Ой, літала в синім небі пташечка, літала. Але ж я була дурна, що вчора не дала!”

Та ото ж кажу — день почався гарно. Зайшов Зять:

— У вас там кабанчика, щоб на м’ясо, не знайдеться?

— Є у нас і кабанчики, є у нас і свинки. Зайдеш, вибереш, разом заколемо. Може, ще щось треба?

— Думаю, завтра все треба буде. Свої припаси закінчуються, бо гості їдять, як після місячної дієти.

— Скажи: от ти всю цю братію в генделику частіше за інших бачиш. То що про них думаєш?

— Маріє, якби там, де я колись жив, у мене зник навіть не родич, а кунак — слухай, я б гори перевернув, я б місця собі не знайшов, не їв би, не спав би. Та й у Колодах теж народ небайдужий. А вони, оці агітатори… так, наче не людину загубили, розумієш, а коробку сірників. Ти знаєш, що вони про все це говорять?

— Звідки? Я ж до тебе як і зазираю на каву, то міські у “піонерському таборі” вже хропака дають. Ото тільки вчора засиділися.

— Розумієш, ті, з ким він приїхав, ця… як її…

— Команда.

— Ага. Футбольна… Так вони кажуть спочатку: було би добре, якби його подовше шукали, до самих виборів. А як побачили, що я прислухаюся, то одразу: ні, звичайно, дай Боже, щоб він був живий! Бо ж як щось трапиться, то його нашому Хазяїну в труні під самі вікна принесуть. Ще й телебачення покличуть.

— А інші що ляпають?

— Інші мовчать-мовчать, а потім, як вип’ють, то кажуть, що… пробач, Маріє, що дурний у тебе родич. Мовляв, не там шукає. Не в селі треба і не навколо села, а в місті, прямо в штабі. Отам він сидить, кажуть, і над усіма насміхається.

— Ой, люди, люди, небораки. Ну, що міські говорять, я вже від тебе знаю. А що ти сам думаєш?

— Думаю, або агітатори правду кажуть, або зовсім уже в тих містах народ перевівся. Ти ж розумієш — людина зникла, а вони анекдоти розказують.

Обурений Зять виказав усе, що йому накипіло — і пішов. А за якийсь час від паркану погукав фельдшер:

— Маріє, у тебе домашньої на травах не лишилося?

— Є. На звіробої і на горіхових перетинках.

— Беру! Все оптом! По роздрібній ціні!

— Горіхівку не віддам. Як раптом Павла “швидка Настя” вхопить — чим я його лікуватиму?

— Павлові я пігулку дам, ще краще буде. А настоянка мені позаріз потрібна: гості попросили повторити лекцію про народну медицину.

— Добре. Але будеш у районі — привезеш мені вітаміни для свинок.

— Нема проблем! До району я може просто сьогодні й поїду.

— А що, ліки в аптеці кінчаються?

— Ой, якби ж то ліки! Хочеш посміятися? Заходить до мене сьогодні Манька. І просить “запобіжники”, ну, презервативи. Я їй: скільки? А вона — скільки є, всі давай. Нащо так багато, питаю. І що ти думаєш? Раніше вона б мені таке сказонула, що вуха в трубочки поскручувалися б.

— Ця може…

— Так ото ж! А сьогодні — тільки глянула на мене отак, млосно: я ж, мовляв, не лише для себе, нас же двоє… І воркоче, як ото твої свинки після Коханого…

— Може, вона для кіоску?

— До кіоску Сорочиха після похорону нікого не пускає. Та й потім — що то за навар вийшов би? Як із крутих яєць. Ні, для себе брала. Знову в блуд кинеться. Клієнтів же понаїхало!

— А, ну-ну…

Просив мене брат: як щось помітиш незвичне, одразу мені кажи. Незвичне не забарилося. Павло зайшов зі двору до кухні і запитав:

— А куди ти заступа переставила?

— Не чіпала я заступа… Потримай краще двері в коморі, я банки повитягаю.

— Які банки?

— З огірками торішніми. У Зятя в генделику свої кінчаються, то я йому ці занесу. Однаково скоро новий урожай закручу… То що ти там про заступа питав? Може, діти на рибу черв’яків копають?

— Ні, вони сьогодні вдома сидять, футболу по телевізору чекають. Питав. Не чіпали.

— Я теж… Може, ти десь поставив та забув?

— Маріє, ображаєш. Щоб я — та забув?

Що правда, то правда. Павло ніколи нічого не забуває. Я тицьнула йому до рук трилітрову банку з маринованими огірками:

— Зачекай, я скоро.

Братик-Шериф втямив одразу:

— Заступ, кажеш, зник? Узяти його міг тільки хтось із приїжджих, у наших свої є. А нащо тобі брати заступа, якщо ти не збираєшся копати?

— Питання друге: що саме копати? Города бабі Мотрі? По-перше, не сезон, по-друге, тимурівці всі вимерли, як ті динозаври.

— Значить — яму. Аби щось приховати. Точно — приховати, раз заступ без спросу взяли. А що нормальний український командировочний мусить ховати? Пляшки від випитого? Ха! Хто на це зараз звертає увагу?.. Добре, веди, показуй, де твій заступ стояв?

Заступ мусив стояти там, де йому колись визначив Павло. Запеклий акуратист, він уже давно переконав усіх нас, що набагато зручніше заздалегідь знати, де у тебе лежать, скажімо, гайки “на вісімнадцять”, аніж півдня шукати їх по всіх шухлядах. Так і синів привчив. Відтак — той, хто поцупив нашого заступа, добряче проколовся. Це б у Феді Тищенка три дні ніхто б не похопився, а у нас — помітили одразу.

Сліди ненашого взуття (ненашого, бо в Великих Колодах такого гостроносого ніхто не носить) на глині було видно досить чітко. Присвічуючи ліхтариком, бо вже добряче стемніло, Шериф мчав, як той хорт, що “взяв слід”. Глина скінчилася, сліди теж, але Шериф впевнено визначив напрямок. Невже по запаху?

За якісь метрів триста ми почули характерний звук заступа, що вгризається в ґрунт, хекання і шарудіння грудок землі. Я рвонулася вперед.

— Стій! — зашипів братик. — Бачиш, там у них щось у мішковину загорнуте. Схоже на людське тіло.

— Ой! — я вчасно затулила рота долонею і зойкнула вважайте подумки.

— Зачекай, хай вони докопають, скинуть туди мішок, засипати почнуть… Тоді будемо брати. Ти — свідок. Бо інакше скажуть, що черв’ячки на рибу копали, а тіло взагалі вперше бачать, у темряві навіть не помітили…

— А спитати, чого яма така глибока?

— Бо скоро осінь, черв’ячки на глибину пішли, як та риба. Не сумнівайся, вони від усього відбрешуться.

В цей час той, що копав, виліз з ями, сів, закурив і буркнув:

— Досить. Скидайте.

Об дно ями гупнуло, вже другий копач узявся за лопату — і тут мій братик-Шериф не витримав і загорлав:

— Стояти! Міліція! Ви оточені!

А щоб було переконливіше — бабахнув зі свого пістолета в небо.

І таки не збрехав мій братусь. Щоправда, для нього самого стало сюрпризом, коли навколо раптом спалахнули вогні й освітили живе кільце, в яке взяли копачів команди суперників упереміж із газетярами і тележурналістами, котрі вже давно націлилися своїми камерами на яму з мішком, а тепер при світлі “розстрілювали” копачів з усіх боків. З натовпу випхався слідчий з району.

— Ага! І ви тут? Добре, понятими будете.

— Що значить — “і ми”? — обурився Шериф. — А хто на місце злочину першим прийшов?

— Ми, звичайно! — взявся в боки районний. — Ми за ними постійне стеження встановили.

— Я перепрошую, — озвався один із копачів, котрий першим оговтався. — Про який злочин ви говорите?

— Як то — про який? Що ви тут закопували?

— Це вас не стосується.

— А то мені вирішувати, стосується, чи ні.

— Як так — то самі й дивіться.

Слідчий із району з криком “Гоп!” скочив до ями і потяг за мотузку. Мішок розсупонився і стало видно щось біле.

— Листівки… — розчаровано протяг районний.

— Чиї? — жваво поцікавився хтось із агітаторів.

— Наші, — сердито буркнув копач.

— То нащо ж закопували?

— А там… як би це вам пояснити… ну… одне слово… просимо нас зрозуміти…

— Помилка вкралася! — вихопився другий копач. — Помилка суттєва, а ми в друкарні не помітили, а оце щойно роздивилися. От і прикопали, щоб не вводити людей в оману.

— То чому саме прикопали?

— А щоб оці-от… — кивок на суперників — не глузували. І взагалі, в якому законі сказано, що людина не має права закопати свою власність?

Я забрала свою власність, і ми всім натовпом рушили назад до села. Коли майже порівнялися з кемпінгом, з намету вискочив розкуйовджений однопартієць наших копачів.

— Міліція! — загорлав він. — Міліція!!!

— Ну тут ми, тут, чого горлаєш? — зголосився Шериф.

— Хочу подати заяву про пограбування!

— Що вкрадено?

— Листівки! Наші листівочки, оце тільки з друкарні. Я знаю, хто це зробив! Це вони, вони! — тицьнув пальцем у намети конкурентів. — Ото така їхня чесність і порядність! Нас обманули — і вас, люди добрі, обмануть!

— Стоп, стоп, стоп! Заяву ви, звичайно, напишете! — потер руки Шериф. — Але, щоб ви знали, цей злочин уже розкритий. Ось вони, ваші листівочки. І той, хто їх украв.

От так воно буває іноді, коли язик розум випереджає.

— Ви? Так ви ж мали під лісом копати!

— А ми ж де копали?

— Так ліс отам — праворуч!

— То ми й повернули праворуч.

— Праворуч треба було повертати, як дивитися звідси, а не звідти…

Тут до натовпу нарешті дійшло, що сталося насправді. “Центристи” самі прикопали свої листівки, а звинуватити збиралися правих і лівих, дискредитувати конкурентів у очах електорату, а потім тихенько відкопати наочну агітацію і пустити в діло, як віддруковану заново.

Газетярі від реготу посідали на траву. “Праві” й “ліві” похапали все, що під руки втрапило. А телевізійники, не ловлячи гав, усі, як один, знімали з усіх боків, як “ліві” й “праві” мотузять „центристів”.

А я тим часом смиконула свого Шерифа за рукав і поцікавилася:

— Ото воно обов’язково треба було стріляти?

— Та я ж у повітря…

— А хай у повітря. Ану ж бо куля об щось зрикошетила?

— Об що? Об НЛО?

— А хоча б! Як малі діти, їй бо! Тільки зброя до рук втрапить — одразу бабах!

— Маріє, не гарячкуй. Того пістолета, котрий справжній, я в сейфі залишив. А цей тільки гумовими кулями стріляє. Мені ж треба було їх якось на переляк узяти.

Я погодилася з цією аргументацією, завдала заступ на плечі і сказала родичу:

— Ну, тут без нас розберуться. Ходімо до мене вечеряти.

— Не будь така добра, сестричко. Протокола я на них таки спишу.

— За що? Вони ж самі у себе крали і своє загрібали.

— Ну, не тільки своє. Заступ вони у тебе поцупили? Поцупили. Отже, маємо незаконне привласнення чужого майна. Далі: яму в неположеному місці викопали? А якби в неї корова впала? Отже, порушення санітарного режиму, створення загрози для життя людей і худоби…

Шериф говорив як по писаному. Я просто таки милувалася своїм братиком. На жаль, клята преса цей настрій мені спаскудила. Бо бійка потрохи вщухала, тож вони і почали шукати, як то кажуть, свіжі обличчя. На той момент свіжі були обличчя тільки моє та братикове. Тому спробували причепитися до нас. Однак, мого родича вже понесло. У правильному напрямі.

— Панове журналісти! Попереджаю: як хтось у моєму селі й далі гратиметься в “Приховану камеру”, то дуже ризикує.

— Що, налетіти на кулю? — збуджено писнула маленька телевізійниця з голим пупиком і в міні-спідничці до рипиці.

— Розмріялася! Під статтю про зумисне перешкоджання оперативно-слідчим діям. У складі організованої групи.

Вперед випхався огрядний дядечко у чорній футболці та камуфльованій жилетці. В руці він тримав мікрофона розміром з макогін.

— “Магнолія-тіві”! У мене до вас кілька запитань!

— А у мене для вас жодної відповіді. Я мент, а не біолог. Нюхайте ваші квіточки, а мені працювати треба. Прошу громадян агітаторів до мого офісу.

Проте, до хатки Шерифа ми дібралися не одразу. Бо раптом щось загуло-замиготіло, голосно заквакало і з темряви виринула спочатку міліцейська машина з увімкненою сиреною та мигалками, а за нею — кілька іномарок. З передньої видряпався сам Лідер “лівих”. Отетеріли навіть журналісти. А що вже казати про нас, коли сільський народ бачив свого захисника виключно по телевізору?

Вождь одразу взяв ініціативу в свої руки:

— Ми тут проїздили повз… а нам повідомили про провокацію проти нашої партії.

— Хто повідомив? — поцікавився отой, в жилетці.

— Без коментарів!

— А чому з вами патрульна машина міліції? — наступав “телебіолог”.

— Нормальний супровід. Згідно закону про вибори. Вибачте, інтерв’ю згодом, бо зараз я маю подякувати чесній людині, котра ударемнила чергову спробу політичного терору проти всіх лівих сил.

Потім Лідер довго тис руку моєму зніяковілому родичеві і голосно говорив про порядність як основу програми кандидатів від його партії. А зраділі журналісти танцювали навколо нас свої дикі танці.

Нарешті Лідер відпустив руку Шерифа і одноосібно підставив себе під мікрофони та телекамери. Говорив гаряче, натхненно, по-ленінськи вимахуючи правицею, але казав виключно те, що було надруковано у партійних листівках. Коли він на якусь мить замовк, щоб перевести подих, подав голос дядько Степан, котрий пропхався з натовпу до машин:

— От ти, голубе, кажеш, що все життя боровся за справедливість. А отого рубця на вилиці ти де дістав?

— Та-а-а… вже не пам’ятаю.

— Зате я пам’ятаю. Там же, де я зуба втратив.

Дядько Степан посміхнувся, показуючи дірку між передніх.

— То у вісімдесят першому було. Селянам не дозволили розпорядитися своєю ж картоплею, оцими от руками вирощеною. Здавай державі за копійки — і тільки. Я мішечок сестрі-студентці до Києва віз, а ти був у тому заслоні, що всі багажники в машинах трусив. Тоді ми з тобою й приклалися в зуби один одному. Тільки от — билися обоє, а п’ятнадцять суток лише я заробив. То це така твоя справедливість?

Лідер спершу отетерів, але не надовго. Знову посміхнувся, так приязно, як ліпшому другові:

— Хто з нас в молодості не робив помилок? Давайте, земляче, потиснемо один одному руки — і на тому об’єднаємося!

Він ухопив дядька за долоню, міцно струсонув, обійняв другою рукою за плечі і посміхнувся отак у об’єктиви фотоапаратів. Здається, у Степана є шанс потрапити в газети.

Коли весь автообоз з патрульною машиною попереду розчинився в мороку ночі, прилапаний на гарячому кучерявенький остаточно оговтався і в’їдливо докинув свою баньочку на дьоготь:

— Тепер я знаю, чому ваші сімдесят чотири роки при владі протрималися. Одним лише терором не обійшлося.

Його несподівано підтримав “правий”:

— Кароль Маркс з Вовочкою Бланком, либонь, зараз у своїх домовинах сальто крутять. Це ж треба, як антинародний режим про своїх класових ворогів дбає! Самому записатися в “ліві”, чи що?

— А вам це на раз! — одвзаємнили ображені в кращих почуттях “червоні”, — ваші вже скрізь побували: і в есесі, і в капеересі. Хочете, ми вам рекомендацію напишемо?

— Ти у мене зараз заповіт писатимеш, морда комуняцька! — вибухнув “правий” і кинувся в бійку.

Звичайно, ні рекомендації, ні заповіту ніхто тої ночі не писав. Всі писали пояснення у конторі Шерифа. І про вкраденого заступа, і про недоречну яму, і про спробу ввести правоохоронні органи в оману, і особливо — про обставини хуліганських випадів у формі образи дією один одного. Вечеряв мій братик уже вранці. І може тому не помітив, як йому під двері підсунули анонімку.

Ну просто таки — як у детективі: текст, склеєний із літер, вирізаних з агітаційної листівки одного кандидата і наліплений на звороті листівки вже кандидата іншого. В донесенні невідомий доброзичливець повідомляв, що того, кого ми шукаємо, збив своєю машиною дядько Степан і десь прикопав.

Якби це про когось іншого, а то ж Степан! Він на моїй пам’яті “наїжджав” не лише на лідера партії. Наприклад, курей і гусей, котрі “самі кинулися” під колеса Степанового “запорожця”, було нелічено. Собаки вже давно, зачувши торохтіння його двигуна, ховалися в буди.

Досить довго Степан конфліктував з бійцями дорожнього фронту, себто, даішниками. Їхній пост приткнули під нашим селом якраз тоді, коли зробили об’їзд. Дня не було, щоб до Степана не чіплялися. Останнього разу — рівно за день до того, як пост закрили у зв’язку зі скороченням штатів. Зобачивши замок на дверях поста, зраділий Степан балончиком написав на стіні великими літерами: “Забрали псів — заберіть і буду!”

— А що? — аж кипів Степан, коли йому нагадували про його сутички з ДАІ. — Я б їм іще не так сказав!

— От уїлися вони тобі. Невже ж ті штрафи варті, щоб отак от на людей кидатися?

— Що штрафи! Що штрафи? Мене добра людина попередила: як їдеш по дорозі і побачиш, що лежить людина збита — не здумай зупинятися, в лікарню везти. Бо той наїзд на тебе й навісять! І що ж це виходить? Як на мене самого наїдуть, то я помиратиму, як той собака, при дорозі, і ніхто не порятує! А все через кого? Через них!..

Тому, як не крути, а цю версію відпрацьовувати доведеться.

— Що будемо робити?

— Я — поросних свинок вітамінами поїти. А тобі, мабуть, доведеться йти питати Степана, де його заступ.

— Тобто, діяти так, як того хоче автор анонімки. А ти знаєш, що анонімки навіть останні кілька десятків років радянської влади просто не розглядалися? От знати б, хто це “художество” зліпив!

— Ну, візьми відбитки пальців…

— Ага, і виявиться, що то “пальчики” агітаторів, котрі листівки розкидали, а ще, скажімо, якої-небудь баби Мотрі. Я її викликаю, а вона: тицьнули мені в руки, я подивилася — і викинула. А хто після мене підібрав — звідки я знаю?

— Мотрю викликати не треба. А от Степанову тещу — обов’язково.

— Звідки ти знаєш? Підпису немає…

— Є. На самому ж початку.

Я тицьнула пальцем у текст. Шериф глянув на мене з повагою:

— Ну, сестричка, ну голова!

Степанова теща ледь протислася поміж двох столів і вмостилася половинкою “нижнього бюсту” на казенному стільці.

— От і розкажіть нам, Докіє Петрівно, через що ви вчора з зятем посварилися?

— А ви хіба чули? Наче ж неголосно говорили.

Коли Докія Петрівна говорить неголосно, чути на вигоні. А як у повний голос — то й до Малих Колод долітає.

— То через що?

— Бо дурні вони обидва — і він, і моя Олька така ж. Гроші тринькають. Нове пальто їй, бачите. Ще п’ять років не пройшло, як старе купували — і нове давай! Не на те, кажу, гроші треба тратити.

— А на що?

— На їжу! — хилитнула тілесами баба Докія. — Я їм кажу: як ви не вмієте копійку берегти, то давайте мені, я збережу на чорний день. А Степан мені: як наші гроші до вас втраплять, ото й буде чорний день, бо більше ми їх не побачимо! Ну, думаю, треба щось робити…

— … і тоді ви зробили ось це.

Шериф поклав перед бабою Докією анонімку.

— А звідки ти дізнався?.. І взагалі — то не я!

— Добре, хай буде — не ви. Але ж тут пишеться про злочин. Значить, Степана треба заарештувати.

— Ну… то вже мусово!

— А якщо він не винен?

— Тоді випустиш. Але посидіти йому буде корисно.

— Гм-м-м… Ще раз питаю: ви, Докіє Петрівно, вважаєте, що вашого зятя треба посадити в капезе?

— Так! Мусово!

— А я вважаю, що туди слід посадити вас. Тільки для вас там буде тісно.

— Мене? За що?

— За те, що вводите в оману міліцію. Я тепер не маю сумніву, що анонімку цю зліпили саме ви, щоб зятя провчити.

— Не доведеш!

— І доводити не треба. Ви щойно сказали: мусово. І в анонімці написано: мусово. Так от, Докіє Петрівно, так кажуть на Волині, звідки ви родом. А у Великих Колодах це слово вживаєте лише ви. Я б, наприклад, сказав: обов’язково.

Баба Докія тільки руками розвела:

— Ні, що це робиться? Вже й зятя провчити не можна!

— Докіє Петрівно, не гнівіть Бога. Ваш зять, може, вперше за всі роки, як ви у нас живете, вам упоперек слово сказав. Іншим тещам так не повезло. Тому моя порада: скажіть спасибі, що він гроші Олі на пальто витратити хоче, а не пропити в області.

— І ви йому, мабуть, розкажете?..

— А то вже — мусово!

Електоральне свинство

Колихала мене мати

Та й казала: люлі.

Як виростеш, моя доню,

Давай хлопцям дулі.

(частівка)

— А ви, Ельвіро, повинні завтра попрацювати з жінками.

— Цікаво, це як? Завдати сапу на плечі і піти з дівчатами буряки сапати?

— Відстали ви, шановна колего, від життя у свої прокуратурі.

— В якому розумінні?

— А в тому, що тут ніхто зараз із сапою на буряки не ходить.

— Що, вже сапок немає? Щось краще вигадали?

— Гірше. Буряків нема. Не садять.

— Чого раптом?

— Цукрозавод у Чорториї пам’ятаєте?

— А хто ж його не пам’ятає. Він у наших краях з одна тисяча вісімсот дев’яносто п’ятого року.

— Ви що, колего, були запрошені на відкриття?

— Я зараз комусь так натякну на мій вік, що натякалка відпаде! На заводському димарі рік викладено. Кольоровою цеглою.

— Так от — забудьте про завод.

— Згорів, чи що?

— Чи що… погорів! Збанкрутував. Його один… ну… немісцевий купив, вважайте, за безцінь. Дешевше металобрухту. Не для того, щоб цукор робити, а щоби перепродати. Але для цього треба було довести завод до банкрутства, а вже потім… якась там комбінація, я в цьому не дуже тямлю. До банкрутства він його довів. А комбінація не вийшла. Підприємству гаплик, а комбінатору — самі збитки.

— Слухайте, добре, що ви мені це розказали. А давайте-но ми це розкрутимо!

— Не розкрутимо. Бо знаєте, як прізвище того комбінатора?

— Скажіть.

Сказав. На вухо. Мадам зойкнула, а потім вголос виматюкалася. І додала:

— Шкода. А на конкурентів це скинути не можна?

— Не можна. Бо він на ту комбінацію у них гроші позичав. Стільки крику було! Збиралися навіть на лічильник ставити. А ви як думали — нащо йому недоторканність? Так ото ж…

— Все це добре, тобто, не дуже добре. А що ж мені з жіночим контингентом робити?

— Вам видніше. Одне скажу: шукайте до жіночого контингенту жіночі підходи.

Вранці агітаторка з групи „центристів” і завітала до мене з отими своїми підходами. Ступала вона по двору, як та пані з реклами, котра на мобільник гелготання придушеної гиндички записувала. Але посміхалася дуже навіть приязно.

— Хазяєчко! Дозвольте вас запитати. Ви згодні, що ми, жінки, маємо вести спільну лінію? — продекламувала вона, як по написаному.

Якщо ту спільну лінію я маю вести, наприклад, із Манькою і Ганькою — вибачайте, не згодна. І взагалі, поясніть мені спочатку, що то за спільна лінія, куди вона веде. А вже тоді я подумаю…

Я не встигла цього сказати, бо ззаду рипнули двері хліва. То, підваживши писком клямку, на волю вибрався Коханий.

Воно й раніше так бувало: вийде, розімнеться трохи на подвір’ї, нагуляє апетит, полякає сусідських собак і сам себе покладе, де взяв.

Свин потрюхикав до нас. Певно, зараз підставить мені карк, щоб почухала.

Але схоже на те, що сьогодні Коханому не там свербіло. Він підкрався до гості і тихенько рохнув.

— Сві-і-інка! — ахнула агітаторша. — ах, какая свінка большая!

Голубонько, де твої очі? У кнура “хазяйство”, як мої два кулаки, а вона його “свінкою” називає!

Але я не встигла нічого сказати: Коханий ще раз рохнув і… тицьнув писком дамі під спідницю. Мадам звереснула, підскочила і знову звереснула, бо кнур повторив свій маневр. Наступні п’ять хвилин я лише крутила головою на всі боки, оскільки вгодована агітаторка бігала навколо мене, як молоденька, а за нею, позираючи млосним оком і інтимно підрохкуючи, дріботів Коханий. В останньому ривку мадам опинилася на верхівці груші і вже звідти закричала:

— Забєрітє вашего маньяка!

Коханий — все ж таки мужчина, хоч і свинячий. Варто мені було брязнути ополоником об казан із його харчем, як він одразу викинув з голови амурні зальоти і рвонув до корита.

Щоби зняти даму з груші, довелося кликати Павла і обох синів. Притягли драбину, намостили сіна і сяк-так умовили агітаторку перебратися з гілки на щабель. В її босоніжках на “шпильках” було не так просто це зробити. З третього щабля дама благополучно гупнулася на підстилку, а коли її обтрусили, завели до хати і відпоїли валер’янкою, зітхнула і ображено спитала:

— А пачєму он к вам нє пристайот?

— Бо він мене з дитинства рідною мамою вважає.

— Іздєваєтєсь? — дама, вочевидь, з переляку забула українську мову. А мо’ й не знала…

— Чисту правду кажу. Це з ним уперше.

— Розумієте, генетично свині найбільше наближені до людей. Певно, щось у вас таке є, що він оком накинув. — Павло, мабуть, хотів зробити жінці комплімент, але…..

— Я на вас у суд подам! — заверещала вона, остаточно оговтавшись.

— Подавайте. Тільки на кого? Я до вас під спідницю не ліз. Моя дружина теж. Хто — Коханий? От на нього й подавайте. І повісточку хай на нього виписують, бо у нас із Марією на такі дурниці часу немає. Ми, дорогенька, на відміну від вас, діло робимо. Тому — йдіть, звідки прийшли, поки я не покликав…

— Міліцію?

— Краще — журналістів!

Мадам зрозуміла, що коли в газетах з’явиться публікація “Кабан закохався в агітаторку”, її не візьме на кпини хіба що сліпо-глухо-німий, стулила писок і рвонула з нашого обійстя, на ходу обтрушуючи залишки сіна зі спідниці.

Невдовзі з’ясувалося, що невдалий похід агітаторші на наше фермерське обійстя — то не випадковість, а частина, як пояснили самі заїжджі, “сценарію передвиборної роботи з авторитетними людьми округу”. Ти диви! Отак живеш собі, свиням дерть запарюєш, дітям штани латаєш, із податковою дружиш, а не знаєш, що тебе в самому Києві вже в авторитети записали. Спасибі, що не в кримінальні.

На тому кутку села, де жили Павлові батьки, розгорілася справжня баталія. Без усякої підробки. Бо ж команда “лівих” вирішила розпочати укладання списків на підтримку свого кандидата саме зі свекра, як учителя. Себто, людини все ще поважаної у віддалених сільських округах. Але теорія — то одне, а практика у наших Великих Колодах — то зовсім інше. Мій загалом чемний свекор, педагог зі стажем, люблячий батько і дідусь раптом не просто вигнав за ворота збирачів підписів, а й заходився відв’язувати Бровка. Ґвалт здійнявся на весь куток. На щастя, ми з Павлом якраз ішли тією вулицею у своїх справах і об’явилися на полі бою дуже вчасно.

А було як? Підійшли до їхнього обійстя, тицьнули свекрусі під носа списки і попросили “віддати свій голос на підтримку їхнього кандидата”.

— Вибачайте, люди добрі, але хай мій голос при мені залишиться.

— Не віддасте? Добре, так і запишемо! — агітатор витяг іншого списка. — Це яка у нас вулиця, який номер?

Отут свекор і розбушувався так, що навіть свекруха, котра завжди мала над ним владу, цього разу забігла аж до річки, начебто перерахувати качок, і спостерігала звідти, як чоловік воює на подвір’ї.

— Я вам зараз запишу! Я вам ваші списки на ваших спинах пужалном випишу!

— Та чого ви, діду? Це ж нічого такого… ну що вам варто підписатися за нашого кандидата? Вас це ні до чого не зобов’язує!

— Знайшли дурних! Я собі вирока не підпишу!

— Тату, заспокойтесь, якого вирока? — це вже ми з Павлом.

— А того списка на підтримку, гадаєте, вони просто так складають?

— Та то ж згідно закону. Так треба.

— Кому треба? Мені батько покійний розказував, що в тридцять третьому році теж зробили спочатку списка, хто за колгосп, а хто ні. Під протокол, а наші, придурки, ще й порозписувалися. А після того — активістам, їх тоді буксирниками звали, — нагани і заступи в руки і гаття трусити хліб у несвідомих одноосібників! А ще згодом тими ж заступами могили на вигоні копали — для померлих із голоду. Ну, а як у сорок першому німці прийшли, то ці ж “буксирники” їм одразу хліб-сіль на рушнику — і списочка. Тільки не того, де несвідомі одноосібники, а того, де колгоспний актив.

— Так що ж вони, тату, подуріли? Ви ж самі казали, що вони першими в колгосп кинулися.

— А то, доню, наволоч була завбачлива. Для гепеу у них — один списочок, а для німців — інший. Ось у що вашим дідам демократія обійшлася!

— Тату, не треба так хвилюватися. То ж був демократичний централізм, себто, диктатура, а зараз у нас, яка не є, а справжня демократія.

— Павло, не вчи вченого. Тим більше — батька. Демократія, може, і справжня, тільки демократи ті ж самі. Познімай з них піджачки за тисячу доларів, одягни у френчі — можна обабіч товариша Сталіна у президії розсаджувати.

На відміну від свекра мене хвилювала набагато конкретніша проблема. Це ж тільки одна команда рипнулася підписи збирати. А що буде, коли припруться решта? Одне з двох — або мій свекор таки спустить на агітаторів Бровка, або у нього, не дай Боже, серце не витримає. Йому ж хвилюватися не можна.

Тож доки Павло заспокоював свого батька, я хутенько перебігла до брата-Шерифа з однією, як мені здалося, слушною думкою.

Проте, родич був не сам. Отой слідчий із центру, котрий сказав “гоп”, не подивившись, у що вскочив, сидів у нього в офісі, втомлений, розслаблений і десь навіть нещасний.

— Марію ви пам’ятаєте, — сказав Шериф, — при ній все можна. Вона у нас ця…

Але тут я його перебила:

— Отепер, братику, я за комуністів проголосую!

Братиком трусонуло. І то добре.

— Ти чого?

— Бо при них горілку в сільпо до одинадцятої не продавали.

Почервоніли обидва.

— Так це ж ми, сестричко, розумієш, тут, у порядку оперативно-слідчої роботи, версії проробляємо.

— Бачу-бачу, он дві версії вже пророблені за сейфом стоять. До самісінького денця проробили.

— Ти б замість глузувати, та щось підказала розумне. От як нам того гаспида віднайти? Які чорти його вкрали? А головне — кому він треба?

— Зараз — точно нікому. А може то він за свої старі паскудства розплачується? Як там в усіх детективах радять? Для початку покопатися в минулому постраждалого. От яке у нього минуле?

Тут уже відгукнувся слідчий із центру:

— Та яке у цієї публіки минуле? Підозріле. Повне зібрання статей Кримінального кодексу України.

— То чого ж ви тут сидите?

— А тому сидимо, що собі дорожче. Ви ж знаєте, як воно у нас: колись за комуністів курей у колгоспі крав, а зараз — борець із режимом, народний обранець. Або ще веселіше: сидів за спекуляцію дефіцитним лінолеумом, а тепер — лєпший друг у Самого… разом на води їздять.

Я кинулася дурненькою:

— З ким їздить?

— А з отим!

І показав самими лише очима на офіційний портрет, що висів на стінці над Шерифовим столом.

— Ну, це вже…

— Так ото ж, кажу. Тут не те що вип’єш, уп’єшся до непотребства.

— Вам, мужикам, аби привід. А я, між іншим, у справі. Агітатори пішли по селу зі списками на підтримку своїх коханих.

— То й що? Нормальна процедура. Згідно закону. Нема списків — нема тебе в бюлетені. Хоч ти гопки скачи, хоч плач.

— Братику, плакати будемо ми з Павлом. І ти теж, як наш родич. Павлів тато через тих клятих списків так перехвилювався, думали — все! Інфаркт! Каже: сьогодні це виборчі списки, а завтра — розстрільні. Тридцять третій рік згадав, коли хліб трусили теж по спискам, одноосібників. То може в місті все це позабувалось, а у наших пам’ять довга.

— Що ти пропонуєш?

— Запроси всіх старших агітаторів до себе, скажи приблизно таке: списочки ви собі десь у іншому місці заповните, а у нас народ полохати не варто.

— Заборонити? Так я ж не маю такого права!

— Він не має такого права, — підтвердив слідчий із центру.

— А хто сказав, що він заборонить? Дружня порада. Мовляв, народ у нас несвідомий, боязливий, ще з переляку взагалі на вибори не прийде. А мо’ й за вила візьметься.

І тут отого, з центру, раптом пробило на правду.

— А я взагалі не розумію, на якого ікса ці придурки влаштовують комедь зі списками? Їм же в районі прямо з паспортного столу видали на руки всі дані. Тільки проставляй і розписуйся. Що вони тут у тебе пили, що їх на чесні вибори потягло?

— Та тут фельдшер дегустацію влаштовував. Настоянки на лікарських травах, народні рецепти.

— Треба ознайомитися. І взагалі, лейтенант, ти хочеш бути майором?

— Дуже!

— Тоді запам’ятай: від старших товаришів можна приховати все: справжню статистику і навіть нерозкриті злочини. Тільки не випивку! Особливо ту, котра за народними рецептами.

Тої ночі якраз поросилася свинка Федора, і ми з Павлом добряче нахвилювалися. Але всі обійшлося. І на ранок льошка принесла нам вісім жвавеньких поросяток. Усі до одного — викапаний тато Коханий у дитинстві. Тож ми з чоловіком відклеїли наших дітей від телевізора, вигнали їх погуляти на вулицю, а самі прилягли перекуняти бодай годинку-другу.

Перекуняти не вийшло. Бо хвилин через …надцять наші хлопчики влетіли в хату з криками:

— Мамо, тату, скоріше, скоріше!

Павла аж підкинуло:

— Де горить?

— Не горить! Дядько Самуїл пікетує! Коло сільради.

— Що робить? — не збагнули ми спросоння.

— Стоїть із плакатом, — пояснив старшенький, — написано по-українському, але слова такі, що ми не знаємо.

— Щось там про бабу Ксену, — уточнив молодший. — І ще він зірку на груди вчепив. Таку, шестикутню.

Сну — як не було. Річ у тім, що євреї у нашому селі не водились, як казали старі люди, навіть до революції. Чомусь не викликали Великі Колоди у них ніякого інтересу. В райцентрі, щоправда, жили. І навіть мали свою синагогу. Але давно вже повиїжджали: хто в Америку, хто до німців, а хто у свій Ізраїль.

Тому з’явитися в нашому селі єврей міг або з великої любові, або з великого непорозуміння. В цьому випадку було і те, і друге.

Почалося з того, що одну нашу відмінницю послали колгоспним коштом учитися в області. І там на неї накинув оком такий собі хлопчина на ім’я Семен. Отож, любов не забарилася, одного прекрасного дня він прийшов із оберемком квітів просити її руки, але почав своє освідчення досить оригінально:

— Ми, євреї, маємо триматися один одного…

— Сам ти єврей! — розреготалася кохана. — А я українка з діда-прадіда.

— Не може бути! Поглянь на своє обличчя — то ж єврейське обличчя!

Поглянула. У дзеркало. Що сказати? Кучеряве волосся, таке руденьке, що всі подружки заздрять — мамине. Великі очі й повні губи — татові. А все разом — хто його зна, може й схоже…

Показала женихові фотографію батьків. Він трохи посумнішав. Але тільки трохи.

— А чого ти сказав: ми, євреї? Хіба ти — єврей?

— Найсправжнісінький.

— Нітрішки не схожий.

Отже, кажу ж, велике непорозуміння вийшло. Але було вже пізно. І коли дівчина повернулася після науки до рідного колгоспу, то не з порожніми руками: окрім диплому поставила перед ясні очі батьків і майбутнього зятя. Чесно попередила про його національність, щоб потім ніяких питань не виникало.

Тато почухав потилицю:

— Ну, нічого, з них теж люди бувають…

А мама, після того, як Семен полагодив їй телевізор, пралку, світло в коморі, а також ще цілу купу всілякого несправного домашнього начиння, додала:

— Ще й які люди! Ейнштейн, наприклад.

Зять виявився не Ейнштейном, а Фірінштейном. І не Семеном, а Самуїлом. Отут уже теща зятя вичитала:

— Семенів у нас у селі своїх троє. Що це виходить: я тебе кликатиму, а вони відзиватимуться? Чи ти соромишся того імені, яким тебе батьки назвали?

Отак і прописався у Великих Колодах Самуїл Фірінштейн, на всі руки майстер, тиха, поступлива людина. Ремонтував телевізори і взагалі все, що треба було ремонтувати, допоміг Павлові змонтувати нашу домашню механізацію. І начебто завжди все було гаразд. Так у чому ж справа?

Самуїл і справді стояв навпроти сільради, причепивши на груди клапоть білої матерії з намальованою “зіркою Давида”. Я таке бачила тільки в кіно про список Шиндлера. В руках наш єдиний на все село єврей тримав плакат із написом: “Ксенофобії та антисемітизму — ні!”

Народ набігав з усіх боків, оскільки такої форми волевиявлення, як пікет, наше село не знало, навіть коли ділили земельні паї. Кожному було цікаво глянути: що ж то воно таке? Тим більше, що пікетував сумирний Самуїл, котрий не те що когось із сусідів — муху боявся образити. А тут — одразу!

Краєм ока я помітила, що неподалік з безневинним виглядом походжає котрийсь із агітаторів, зиркаючи, одначе, час від часу в бік натовпу. Помітила — і забула. До пори, до часу. Бо Самуїл уже вступив у дискусію з моїм Павлом.

— Самуїле, що таке антисемітизм, я знаю. А що ти маєш проти баби Ксени?

Пікетник ображено засопів і демонстративно перейшов на “ви”:

— От ви, Павле, і ваша Марія — культурні люди. Маєте мобільник…

І цьому дзвонити приспічило. Дався ж їм наш мобільник!

— То я й кажу: маєте мобільник, свиней розводите, а не знаєте, що таке ксенофобія.

— І що?

— Те ж саме, що й антисемітизм. Супроти євреїв, значить.

Тут уже я приєдналася.

— Самуїле, і хто ж це тебе так образив, що ти своїм плакатом горобців лякаєш?

— Антисеміти.

— Де ти їх бачив? Хто, де, коли? Скажи — ми їм бубна дамо!

— Не дасте. Бо це ви всі.

Опа! Мало того, що ми капіталісти, куркулі по-вуличному, так ми ще й антисеміти. Приїхали. А Самуїл вів далі:

— Мою національну гідність ображаєте.

Тут уже вперед Шериф пропхався. Побачив зі свого вікна збіговисько перед сільрадою і примчав:

— Самуїле, хвилиночку! Як вас хтось образив, то прошу до офісу. Спишемо заяву, протокол, проведемо роботу.

— На себе пишіть! І роботу з собою проводьте! Бо ви, лейтенант, щоб знали, у нас на селі антисеміт номер один!

Востаннє такий вираз обличчя був у мого родича в п’ятому класі, коли він сів на кнопку, підкладену дівчинкою, в яку він був закоханий. На тому перша любов трагічно обірвалася, та так різко, що хлопець і досі нежонатий ходить.

Цього разу Шериф оговтався швидше, але не зовсім. Бо ляпнув:

— Самуїле, перехрестіться! Який з мене антисеміт?

— От-от-от! Самі хрестіться, а мене не примушуйте.

— Вони не хрестяться, — шепнула я на вухо братові.

— Юдеї не хрестяться! — продублював мене Самуїл. — Люди, бачите? Сьогодні він уже мої релігійні переконання зобижає. А завтра накаже, щоб я без “мугендовіда” на вулицю не виходив — як у окупацію!

Плакат в руках у Самуїла задрижав разом із ним — чи то від образи, чи то від обурення. Мій братик з досади аж об поли вдарив:

— Ну, по-перше, у нас не окупація, а незалежна Україна.

— То для вас вона незалежна. А для мене? Татари — й ті мають автономію, а євреям — дулю з маком? Котись, мовляв, Самуїле, у свій Ізраїль?

Натхненна Самуїлова промова справила враження. Дехто з бабусь почав шморгати носом і витирати краєм хусточки сльози, промовляючи:

— Це ж тра! Довели бідолаху! Куди йому тепер?

Шериф зрозумів, що ще трохи — і Гітлером зватимуть не Петю, а його, офіційного представника влади, між іншим. От уже порадіють і “ліві”, і “праві”! Тому він ще раз викашлявся і взяв Самуїла під лікоть:

— Як маєте щось до мене особисто, то пишіть скаргу моєму начальству. Воно дасть раду. Ще якісь факти антисемітизму навести можете?

— Скільки завгодно! От що ви, лейтенант, вчора Васі Дизелю сказали, коли він колесо рихтував до вашої машини? “Васю, твоє “щас”, як жидівське “зараз”.

— Ну, сказав! Але спересердя. Вася хлопець хороший, але ж гальмує! Все “щас” та “щас”, а мені їхати треба. Агітатора шукати, хай йому!

— І що, обов’язково знадобилося жидів поминати? У вас агітатор зник, а ви про мою націю? Що, знову євреї винні?

— Так то ж приказка така.

— А у вас, українців, хіба інших приказок нема? Тільки про жидів?

Мій Шериф розгубився і навіть почервонів. У натовпі загигикали, баби перестали плакати. Довелося рятувати репутацію родича.

— Самуїле, дорогенький, лейтенант більше не буде ображати вашу національну гідність. Він казатиме Васі: “Васю, мені твоє “щас”, як серпом по яйцям”. Влаштовує?

— По яйцям влаштовує. Аби не по єврейським.

— Домовилися. Хто ще вас ображає?

— Всі!

— Ну, знов за рибу гроші. Як це — всі?

— А отак! Ви чого Петю Гітлером обізвали? Щоб над нашим Голокостом познущатися? Оце і є, щоб ви знали, ксенофобія. Сьогодні ви алкаша Петю Гітлером обізвали, а завтра для мене “Сільські вісті” передплатите?

— А що “Сільські вісті”? Ти їх читав? — озвався хтось із натовпу.

— Не читав! Бо мене попередили, що то — антисемітська газета!

— Ну-ну, цікаво, хто ж це тобі таке наспівав?

Самуїл зиркнув на агітатора, котрий уважно вивчав, як у синім-синім небі пташечка літає, і розгубився:

— Яка різниця — хто?.. І взагалі, я вам не про те! Я про Петю! Чого це він у вас — Гітлер?

— А як нам було його обзивати за його капості? Сталіним чи Брежнєвим? А може — Дзержинським?

— Сталіним не можна. Бо він теж був проти євреїв. І Брежнєв туди ж. А Дзержинським можна.

— Ви б мене спитали, — подав голос Петя Гітлер. — Забули, чи що? У нас баба Ксена польської національності.

— Не польської національності, пся крев! — почувся розгніваний голос Ксени, котра теж пришкандибала на галас. — Ми, проше пана, єстем уродзоні! Крулєвськего роду! А ти, пшекльонта холєра, мені Дзержинським у очі не тикай! Він теж жидзєм був, жидзєм, жидзєм! Шляк би вас трафив!

— От бачите! — зрадів Самуїл, аж плакат перестав дрижати. — Мене ображають, публічно! І весь мій народ!

— Та хто тебе ображає! — перейшла баба Ксена на державну мову. — Щоб ти знав: у поляків і слова такого “євреї” немає. Жидзі — і все!

— Ну добре, не буде Петя ані Гітлером, ані Дзержинським. А ким він буде? Петю, а справді, як твоє прізвище? Бо все — Гітлер, Гітлер…

Петя раптом густо почервонів і щось пробурмотів.

— Що? Голосніше кажи, нічого не чути.

— Та Жидовоз моя фамілія, Жидовоз! Ну? Хто ще не чув? Краще вже звіть, як звали.

Всі зареготали, і навіть ображений у національних почуттях Самуїл теж. Аж тут агітатор почав подавати йому з-за наших спин якісь знаки. Горе-пікетник миттю виструнчився і голосно вигукнув:

— А ще — вимагаю, щоб мої релігійні почуття були задовільнені згідно Конституції!

— Синагогу тобі тут побудувати, чи що? — спробував пожартувати Шериф.

— Як ви, православні, тут собі церкву поставили, то я теж маю право на власну синагогу.

Цю проблему несподівано пригасив мій вчений свекор, котрий крім екзотичних матюків знав ще чимало цікавого:

— Самуїле, шановний, ви ж у нас єдиний юдей на все село.

— І єдиний теж має право молитися!

— Самуїле, я не про право, котре в Конституції. Я про те право, котре у вашому Талмуді. Служба в синагозі, на відміну від церкви, може розпочатися тільки тоді, коли в ній збереться не менше десяти євреїв-мужчин. То що — поставити вам тут синагогу і ще дев’ять євреїв навколо вас оселити? Де ми їх візьмемо? В містечку — жодного, а з області хто до нас поїде?

Самуїл благально подивився на агітатора і раптом сказав:

— А коли почнеться єврейський погром, до кого мені бігти ховатися?

— Який погром, Самуїле? Ви що — з дуба впали?

— А он у них запитайте. Товариш агітатор мені сказав по секрету, що коли виберемо “правого”, то той поведе страшну боротьбу зі ксенофобією, особливо з антисемітизмом, та так, що саджатимуть навіть за слово “жид”. А що? Таке вже було, десь у двадцятих роках, одразу після революції. То я собі подумав: не знаю, чи дорветься до влади той “правий”, а що на мені вся ця боротьба окошиться — сто відсотків! Хтось щось скаже, його посадять, а винен буду я? Та он уже зараз Петя Гітлер чмихає, як мене побачить. І дулі в кишенях крутить.

— Брехня! Рученьки — ось вони! — заволав Петя Гітлер, показуючи всім розчепірені пальці.

— І потім, мені здається, репресії вже почалися. Де отой агітатор? Зник? Розказуйте казочки. Його антисеміти вбили. А труп вивезли аж у Білорусію!

— Звідки у вас такі дані? І потім, за паспортом Микола Кульок — українець.

— Де ви зустрічали українця з таким прізвищем? Ваші, щоб ви знали, ніколи товар у кульки не пакували. Тільки євреї! Вже! Почалося! Як не поможе тут, так я завтра до самого Києва поїду з оцим от. І до речі, нехай ваші “праві” не сподіваються, що я буду голосувати за їхнього кандидата, хай би він навіть зробив обрізання і ходив у синагогу!

І тут кучерявенький агітатор облишив удавати стороннього спостерігача і кинувся на захист свого хазяїна:

— Не ображайте нашого кандидата! Він для таких, як ви, у Верховній Раді і днює, і ночує! Не те, що деякі, котрі з Канар не вилазять!

— Розкажіть свої казочки козам на вигоні, — зопонував мій вчений свекор. — Днює він і ночує! Зараз! Американській посол у нашій Верховній Раді частіше буває, ніж ваш кандидат, трясця його матері! От чого він сам до нас не їде, а тільки дурнів поприсилав?

— Бо либонь ще дурніший! — висловив хтось припущення.

— От ви тут посваритеся, поб’єтеся, — озвався Самуїл, — а винними знову будуть євреї. Як у тридцять третьому році.

— Якому? Коли був Голодомор?

— Ні, коли Христа розіп’яли!

— Ну, знаєш! І пам’ять же у тебе!

— Не скаржусь! — огризнулася “жертва антисемітизму”.

— Чекайте, чекайте! — це мій свекор. — Щось тут не стикується. Школяреві ясно, що від такої агітації буде негативний результат: проти одного вашого, Самуїле, голосу в плюсі кілька десятків наших у мінусі. Бо кому сподобається обіцянка повернути нас у двадцяті роки?.. “Праві”, ви сказали? Але ж отой агітатор, що вам це розказав — від “центристів”!

— Опаньки! — це вже Шериф не втримався. — Громадянин “центрист” пройде зараз зі мною складати протокола про порушення виборчого законодавства і спробу розпалення міжнаціональної ворожнечі. Стаття сто шістдесят перша. До п’яти років, як з гармати! А ви, громадянине Фірінштейн, підете за свідка.

— Не піду я нікуди! — вперся Самуїл.

— А, не підете? Тоді я вас відведу: за несанкціоноване пікетування. Ви в сільраду заявку подавали? Час і місце проведення узгодили? Ні! Отож, не рипайтеся і слухайте, що вам люди кажуть.

У цей час до Саму їла пробився його молодшенький, посмикав за штани і коли той нахилився до дитини, малий начебто на вухо, а насправді — на все село забасив:

— Татку, чуєш, татку, а бабця казала, що жидами не всіх євреїв обзивають, а тільки вредних. А ти ж не вредний… Татку, ходімо додому, увімкни мені футбол по телевізору.

— Ти що, будеш футбол дивитися?

— Ні, футбол подивишся ти. А я шкоду зробив — розбив маминого бутля. То вона, якщо ти будеш дивитися футбол, гніватиметься не на мене, а на тебе.

— Ну от, — розсміявся Шериф, — маємо жертву домашнього антисемітизму. Самуїле! Марш додому, до жінки, залагодь халепу з бутлем, а потім — до мене в хату на протокол. А ви, громадянине Жидовоз… Петро! Чуєш: до тебе звертаюсь! Зав’язуй із п’янкою і міняй прізвище.

На цьому перший в історії села міжетнічний конфлікт було залагоджено. Щоправда, отой нарваний “правий” ломився в офіс до Шерифа з криком: “Де цей провокатор? Я зараз із нього самого обрізаного зроблю! Кривими ножицями!”

А ще більший галас здійнявся в “піонерському таборі”, коли вирахували, що провокатор — не “лівий”, не “правий” і не “центрист”, а взагалі — від однієї, як вони себе називали, автономістської партії, агітатори якої до нашого села ще не дібрались, але встигли упхати до лав опонентів свого “засланого козачка”. У нього знайшли пачки листівок усіх трьох фракцій і багато тюбиків з клеєм “Момент”. Агент „автономістів” мав завдання клеїти ці листівки намертво на машинах, на вікнах і на вітрині генделика. Щоби викликати у людей, котрим чи не зубами доведеться віддирати наклеєне, негативне ставлення до кандидатів десь на рівні підсвідомості. Але до цієї диверсії не дійшло. Агент тільки глянув на Зятя в той момент, коли він величезним ножем різав м’ясо на шашлик — і чомусь у його мізках, десь на рівні підсвідомості, з’явилося гостре небажання заклеювати вітрину генделика.

Отож, підступну натуру “засланого козачка” розшифрували, і тепер уже бити його хотіли всі.

Але якось обійшлося. Та про всяк випадок Шериф подзвонив батюшці, котрий у нас на три села, і просто таки зобов’язав його підготувати до неділі казання про те, що “немає ні елліна, ні іудея…”

— Якщо треба, то навіть не в церкві, а на майдані проголосите, отче. Щоб і нехрещені, і неправославні послухали.

А горе-агітатор, чекаючи на машину з області, котра мала депортувати його за межі округу, вчив мене з Шерифом тонкощам передвиборних, як він сказав, технологій:

— У вас тут не село, а край неляканих… виборців. Подумаєш — пустив одну-єдину піарівську заготовку…

— Що-що?

— Ну, плітку по-вашому. І ледь не кастрували! І хто? Якби ж несвідомий електорат, а то ж такий, як я, піарщик! Можна подумати!.. Можна подумати, що вони там у їхній партії ніколи в чужих трусах додому не верталися.

— Жіночих? — жахнулася я.

— А то вже як повезе, — пояснив “автономіст”, — от хто двійників придумав?

— Та либонь ніхто, а природа. Або артисти, якщо ви Вірку Сердючку на увазі маєте.

— Ой, знову ви зі своєю сільською безпосередністю. Я не про тих близняток, що від тата з мамою, а про котрих у бюлетенях. От приміром, пхаєте ви свого кандидата у Старокозолупівському окрузі.

— Що, є такий?

— Я сказав — приміром. Не перебивайте, будь ласка. Краще налийте чого-небудь, бо у мене після вашої гостинності труби горять.

— Молочка?

— Можна й молочка, тільки з-під скаженої корівки.

— Такого не тримаємо. Ви, шановний, у капезе сидите, а не “У зятя”.

— Що, взагалі гнати перестали? Ганьба!

— Прошу не висловлюватися. Краще розказуйте далі про своїх двійняток із Козолупова.

— Добре. Так от — в оцьому самому окрузі основний конкурент вашого кандидата має прізвище, скажімо, вибачайте, Бзденко. Та ще й на додачу — Сигизмунд Калістратович. Скажіть, можна знайти йому повного тезку?

— Складно, — погодилися ми з братом.

— Але можливо! Особливо, якщо добре захотіти і заплатити. Україна велика, десь та й бігає ще один Сигизмунд Калістратович Бзденко. А далі вже справа техніки: домовляєтеся з ним і реєструєте у вашому старокозолупівському окрузі, увага! — як незалежного кандидата. До нашого він офіційно не має ніякого відношення! Виключно унікальний збіг обставин, що два Сигизмунди Калістратовичі захтіли балотуватися саме у вашому окрузі. Головне — щоб у народу, котрий збирався за справжнього Бзденка голосувати, замакітрилося в голові і він у бюлетені поставив хреста не там, де треба, а навпроти двійника. Ну, воно, звичайно, масового затемнення свідомості не відбудеться, але в нашій справі часом і два голоси важать.

— Ну, а якщо ви отого Бзденка номер два не віднайдете? Або віднайдете, а він ні за які гроші не захоче гратись у вашу дурню? Що тоді?

— Ох, лейтенанте, лейтенанте! А ще в МВС служите! Що тоді… Берете якого-небудь Івана Івановича Іваненка і через паспортний відділ, за помірну, звичайно, плату швиденько робите з нього вашого Сигизмунда Калістратовича Бзденка, чи хто вам на той момент потрібен.

— Та ви що?

— Та ото! На минулих виборах одна така Анка-кулеметниця поміняла прізвище на… Моніка Левінські! Слухайте, наш головний піарщик од заздрості ледь у вікно не вискочив! Це ж треба! Такий хід, такий хід!

— І що, допомогло?

— ЦеВеКа не зареєстрував. Консервативний народ, ніякого польоту фантазії. А з оцим вашим, котрий зник, я вам скажу, непогано придумано.

— Тю на вас! — обурилась я. — може, людини вже на світі немає, а ви: непогано придумано.

— Та живий він, куди дінеться! Пом’яніть моє слово: це його свої ж десь прикопали… тьху, в переносному розумінні слова, в переносному! А потім, коли всі вже втомляться шукати, він з’явиться в самих лише порваних трусах і галстуку і розповість казочку, що його викрали конкуренти і весь час тримали без води та їжі у підвалі дачі їхнього лідера. І то не важливо, що у лідера немає не тільки підвалу на дачі, а й власної дачі. І взагалі, він навіть не у приватизованій квартирі живе, а в казенній. Від Верховної Ради. Все одно, хтось та й повірить. І не проголосує.

— Вас послухати, так для українців найголовніше в житті не сіяти, не орати, а — проголосувати.

— А як же інакше?!

Павло подивився у вікно і сказав:

— О, „праві” свого б’ють!

Я й собі зиркнула через чоловікове плече:

— Де? А-а-а… Ти, дорогий мій, відстав від життя. Цей з учорашнього дня вже не „правий”, а навпаки. Казали бабці на лавці, а їм — Софа, а тій Галя переповідала, що чув її Джигіт… А він що тут робить?

Так, нічого схожого в жодному мексиканському серіалі не побачиш! Цілий натовп суне до Шерифової хатки, агітатори аж четверо тримають за руки свого конкурента, решта кулаками розмахують, щоправда, не б’ють, а тільки галасують. А попереду йде Зять із полумиском і раз-по-раз тиче тим, що у полумиску, затриманому під носа.

— Кидай усе, Павле, і бігом до Шерифа! Бо чого доброго, і його поб’ють за компанію.

— Арештовуй його! — проголосив Зять із порога. — Він убивця! Він не просто убивця — він маніяк!

Народ за спиною Зятя зашумів, підтакуючи. Схоже було на те, що справа серйозна, ще трохи — і самосуд учинять.

Шериф почекав, коли всі стихнуть, а тоді спитав:

— Докази?

— Ось вони, докази! — грюкнув по столу полумиском Зять. — Ти бачиш, що це?

— Схоже на плов…

— Схоже? Це був найкращий плов, який тільки готують на Кавказі! Спеціально баранину замовив, розумієш? Я того баранчика цілим на рожні засмажив, так? Я його потім на шматочки порізав, так?

— Ну, так…

— Я дно в казані виклав тоненькими шматочками картопельки, так? Я полив його топленим коров’ячим маслом, так?

— Джигіте, садюга, коротше! У мене вже слинка котиться!

— Я садюга? Я над цим пловом, як над дитиною рідною дрижав! Я виклав на картоплю приварений рис, потім м’ясо, потім знову рис, так? А потім іще маслечка, маслечка…

— У-у-у…

— А потім кришкою накрив, вологим рушничком затулив і тримав сорок хвилин на слабенькому вогнику.

— Джигіте…

— Все було просто прекрасно… А він його вбив!

— Кого?

— Плов! Я сам бачив: він туди щось підсипав! Цілий казан плову загинув!

Люди зашуміли:

— Це він усіх потруїти хотів! В капезе його!..

— Я не хотів… — лепетав затриманий. Але його ніхто не чув.

— Убивця! Убивця! Тримайте його, я йому зараз!..

— Цить! — гарикнув Шериф. — Ми що з вами — на Дикому Заході? Ану, кажіть по порядку.

А по порядку з’ясувалося ось що. Коли Зять чаклував над своїм найкращим на Кавказі пловом, до нього на кухню бочком-бочком протиснувся оцей самий „маніяк”. І почав заговорювати зуби.

Наївний! Ревнивому Зятеві чомусь здалося, що агітатор не до нього, а до Галі підкочується. Тому слідкував за кожним гостевим поглядом і порухом. Тож як не намагався той непомітно підняти кришку і щось кинути до казана з пловом, одразу був прилапаний на гарячому. На жаль, порошок у плові розчинився миттю.

— Я знаю — він усіх потруїти хотів! Усіх, крім своїх. То ж то я його приятелеві кажу: сідайте, зараз плов достигне. А він: ні, дякую, я на дієті. Яка дієта, слухай? Вчора сам цілу смажену курку ум’яв — це дієта?

Шериф підтяг пояс із кобурою і звернувся до затриманого:

— Сподіваюся, ви розумієте серйозність вашого становища?

— Я нікого не збирався вбивати, клянусь честю!

— Нема у тебе честі! — загорлав хтось із натовпу. — Ти за рік уже у всіх фракціях відмітився! А тепер що? Я тобі скажу, що: дострибався ти, голубе, дострибався! Кримінал — він і у Великих Колодах кримінал. А недоторканності у тебе немає, а твій шеф своєю не поділиться.

— Пане владо, дозвольте, я сяду і пояснення напишу, тільки без свідків. Хай усі вийдуть…

— Всі не вийдуть, — категорично відмовив Шериф, піймавши мій погляд. — Поняті мають бути. Ось, будь ласка, наші люди залишаться, а решта — прошу за двері.

— Ні! — обурився Зять. — Я постраждалий — я теж залишусь!

— Добре, добре. А решта — вийдіть. Дайте трохи тиші.

Коли двері зачинили, затриманий посміливішав:

— Ви спершу аналіз зробіть, а потім звинувачуйте. Ніякої отрути в плові немає.

— Аналіз? — мало не заревів від обурення Зять. — Зараз буде тобі аналіз!

Він з розмаху виставив перед затриманим полумисок і тицьнув йому до рук ложку:

— Їж!

— Не буду!

— А, не будеш? Значить, плов отруєний.

— Та ні, не отруєний. Там навіть не пурген…

— До чого тут пурген? Ти мені до плову отруту всипав! Їж, бо зар-р-ежу!

— Знаєте, — порадила я, — якщо це справді не загрожує людському життю, то краще їжте. Бо інакше він не заспокоїться. Самі розумієте, людина східна, кров гаряча…

„Маніяк” зітхнув, узяв ложку і поцікавився у Шерифа:

— Туалет тут далеко?

— Он ті двері…

Їв він, можна сказати, з апетитом. Люди за дверима погомоніли-погомоніли, двоє-троє навіть зазирнули знадвору у вікно, впевнилися, що ніяких звірств не відбувається — і потихеньку розбрелися. А „маніяк” доїв плов, поставив полумисок, зітхнув, подумав трохи і сказав:

— Ну, раз мені однаково тут сидіти треба, то слухайте і записуйте моє щиросердне визнання. Розумієте, я в першому житті — фармацевт, правда, недовчений. А політикою став займатися, бо жити ж якось треба. Так ото, ситуація, яка склалася на сьогодні в селі, страшенно дратує „лівих”. Кажуть: крутяться конкуренти під ногами, працювати заважають… от я й запропонував свої послуги.

— Ну-ну, докладніше, будь ласка.

— Та що тут докладніше? Я у своїй справі трохи тямлю. От і приготував такий препарат, без смаку і запаху, але від нього пронесе — як те гусеня. Ніякої шкоди для здоров’я, самий лише „художній свист”. Прорахував, скільки потрібно на казан, попередив „лівих”, щоб вони… Ой!

Решту пояснення він диктував уже з-за дверей туалету.

— Попередив, щоби плову не їли. Розрахунок був простий — якщо на всіх „швидка Настя” нападе, здіймемо паніку, що це епідемія, якась кишкова інфекція, викличемо з району „швидку” — і всіх, хто… Ой! Вибачайте… Ой, мамо, як же недобре… Ще раз вибачте…

— І всіх, на кого підозра, ізолюють на чотири тижні! Гарно придумано, нічого не скажеш! Певно, добре вам за це заплатити мали?

Стогін з-за дверей туалету свідчив, що таки чимало. Але, але, але… Замість грошей — самий лише „художній свист”.

Якщо хтось сподівався, що ліміт пригод на той день уже вичерпався, він глибоко помилявся. Вечеря теж не обійшлася без несподіванки. Горе-агітатор, якого аж від вітру хилитало, відірвався нарешті від фаянсового „трону”, приповз до Зятя, опустився за столик і попросив міцного-міцного чаю без цукру. Його колега, котрий наминав густий, наваристий борщ, без будь-яких задніх думок співчутливо попитав:

— Що це ти сьогодні весь у національні кольори?

— Як то?

— Сам жовтий, а під очима — синці. Може, голодний? Борщику хочеш? Я замовлю!

— А-а-а…ой-й-й… ну-у-у… добре, давай! Хоча не знаю, в що це мені виллється.

— В унітаз! — єхидно кинув сусід-“центрист”. — Якщо добіжиш. Бо тут на все село один унітаз — у Шерифа.

— Слухай! — раптом гарячково зашепотів постраждалий агітатор колезі, — а якщо пообіцяти їм обладнати теплі туалети в кожній хаті?

— Пошлють. На унітаз і пошлють. Вони звикли до туалетів типу “сортир”. До речі, зверни увагу: генделик, можна сказати, європейського рівня, а відхожий заклад — будочка за рогом.

Принесли бабин Франін борщик, такий запашний, що на нього будь-який вегетаріанець спокусився б. Зі сметанкою, з часничком! Синьо-жовтий агітатор вхопив ложку, обережно сьорбнув кілька разів, а потім махнув рукою — і ну наминати! Десь за хвилину тарілка була порожня, ложка облизана, а сам “їдець” розімліло відкинувся на спинку стільця з виразом запитання до себе, рідненького: ну, що ти ще з’їси?

Може би й на печеню розігнався. Але живіт йому крутонуло так, що мало очі не повилазили. Бідолаха підскочив і рвонув у нещодавно підказаному напрямку.

— Ну, це до ранку, — махнув рукою “центрист”. — Нехай. То про що ми говорили?..

Але продовжити розмову йому не вдалося, бо з-за рогу, з отої самої будочки, котра “туалет типу сортир”, почулося дике ревіння:

— Паскуда! Ну ж я тебе впіймаю!

— Це він про кого? — спантеличено озирнувся “правий”.

— Вийде — пояснить.

Коли двері будочки нарешті розчинилися, з’ясувалося, що нічого нікому пояснювати не треба. Бо всі побачили, що нужник зсередини весь обклеєний портретами кандидата від “центристів”, прикрашеними на додачу його передвиборним гаслом: “Я завжди з вами!”

— Це хто ж таке зробив?

— Як то хто? Ми наймали Петра, котрого Гітлером дражнять.

— А, ну то подати сюди того Гітлера!

— А що таке? — виправдовувався Петя, доки його тягли, щоб поставити перед ясні очі старшого “центристів”. — Туди всі ходять! І де ж іще таку пресу читати, як не в нужнику?

З’ясувалося, що решта великоколодівських сортирів теж розцяцьковані цією наочною агітацією.

Але останню баночку на дьоготь за традицією підкинув конкурент з “правих”:

— Я би, колеги, на вашому місці, поцікавився, хто з ваших розповів Петі Гітлеру про юдейське коріння оцього, котрий на портреті?

Колеги жахнулися:

— Ви вважаєте?

— Переконаний. Ви про магію імені коли-небудь читали?.. Так ото ж. Раз він Гітлер, то де йому ще чіпляти портрет замаскованого єврея?

— Щось ви наплутали з вашою магією. В сортирі мочать терористів. Та й то не у нас, а в Росії.

“Правий” замислився. А потім радісно вигукнув:

— Геніально! Невеличкий наліт невідомих терористів на мирне сільське населення з наступною ліквідацією їх силами прихильників нашої партії!

— Тіпун вам на язик, колего!

— А що? Щоправда, при цьому доведеться замочити пару агітаторів, для вірогідності.

— От з вас і почнемо!

— Допилися! — констатував з-за шинквасу Зять.

Не встигла я свиней погодувати, як на порозі нашої ферми проявився Петя Гітлер, ще нещасніший, аніж завжди. Воно й зрозуміло — з однієї команди поперли за оту історію з обклеєними нужниками, в інші не беруть, бо спаскудив репутацію, а до виборів, щоби продати бюлетень і нарешті випити, ще далеко. Довелося, як казали у нас у школі на зборах, знову йти “дорогою слави батьків”, себто, жебрати на пляшку. Проте, Петя Гітлер не був би Гітлером, якби з’явився до мене з криком: Маріє, труби горять, рятуй! Ні, він почав здалеку:

— От шкода, Маріє, що серед наших кандидатів немає жодного злодюги.

— Тю на тебе! Досить з нас тих, що вже маємо.

— Не кажіть! Із них не тільки вред, а й польза буває. Для трудящих. От у дев’яносто четвертому, правда, не у нас, а в тому окрузі, що за Чорним лісом, прибився один такий, досі люди згадують. Він там у себе в Києві обікрав на трастах… вважайте усіх! Од бомжів до міністрів. А головне — люди йому самі гроші несли, в черзі давилися, благали, щоб узяв. Що то столиця! Культура! А у нас? Тьху! Помирати будеш — гривню не дадуть.

— Не плюйся, тут тобі свинарник, а не твоя хата. Зараз у мене все язиком вилижеш. А гривню я дам…

— Марія, ну яка ж ви свята женщина!

— Але тільки як помреш — на віночок. Раніше — зась! Живи довго, Петю.

Петро посопів-посопів і знову мені казочку про білого бичка завів:

— Ну, словом, накрав цей кандидат стільки, що зосталося йому — або на нари, або у Верховну Раду.

— А чого це він у нашу глушину приперся? Висувався б у Києві, там же його знають.

— То ж то й є, що знають. На всіх кутках чекали — з собаками. Бо в конторі сама тільки поламана табуретка залишилася. Все вивіз і продав. А у нас в області якраз радіо замовкло, пошта газети розвозити перестала, а по телику було саме кіно про вашу тезку. Ой, вибачаюся — там “просто Марія”, а ви у нас — не просто…

— Не підлизуйся.

— Так ото ж — приїхав цей до нас — і весь округ цілий місяць не просихав. Я так думаю, що той злодій на пропой не тільки все крадене пустив, а й свого добавив. Дуже вже йому припекло з отою недоторканністю.

— Ой, Петю, не буде баба дівкою.

— Точно! Особливо, після п’яти абортів.

— Спеціаліст, не відволікайся! Що з твоїм злодієм далі було? Купив мандата?

— Не вийшло. Інший обскакав. Заплатив за колгосп усі борги і всю яловичину з морозильника по базарній ціні скупив. Либонь, більше накрав. А у цього тільки грошей тільки й лишилося, що на єврейський паспорт. Хоча, кажуть, він тепер там у них в Ізраїлі — в їхній верховній раді. Значить, не все пропив, щось і в заначці лишилося. То як, Маріє, щодо гуманітарної допомоги?

— А це не до мене. Це до Васі Дизеля йди, свого кореша колишнього. Нагадай йому, як ви у п’ятому класі до туалету для дівчаток “жабку” вкинули, щоб нас налякати, а звідти завучка вискочила зі спущеними рейтузами і вас аж до лісу гнала. Мо’, Вася сльозу зронить від спогадів про щасливе дитинство. І щось та й дасть.

— Ага, дасть. Дожене і ще раз дасть, а за рогом добавить. Скурвився кореш! Капіталістом став, чортів експлуататор!

— Петю, а ти його “Капіталом” Маркса, як ти кажеш, з-за рогу!..

Коли Петя Гітлер ну дуже хотів випити, у нього прорізалося своєрідне почуття гумору:

— Маріє, ви ж самі бачите, у кого зараз Вася вимахав! Чистісінько ваш Коханий, тільки в штанях! Який “Капітал”, який Маркс? Його трактором “Т-500” давити треба! А ця машина на всі Колоди одна. І та у Василя…

— А хто ж вам усім винен? Коли колгосп розкуркулювали, то Вася собі трактора пригнав, а ти що? У голови з кабінету дві мішки порожніх пляшок виніс?

— Ну, так за пляшки ж тоді одразу гроші давали. А з трактором морока… То кажете, помочі од вас не буде?

— Не буде.

— А мо’, я гній вивезу?

— Вже вивезли. Та ще й заплатили.

Петя аж підскочив:

— Хто?

— Фермерка зі Старого Зозова. Вона для нових українців городину вирощує — щоби без капочки хімії. А у нас свині так харчуються, що гній у них, вважай, екологічно чистий продукт.

Від такої соціальної несправедливості бідний Петя ледь не розплакався:

— Це ж треба! Слухайте, Маріє, а може я до вашого родича наймусь, котрий Шериф? Пропажу разом шукати?

Я зареготала так, що весь свинячий гарем зірвався на ноги:

— Ой, доктор Ватсон знайшовся! У Великих Колодах!.. Хоча стій! Ти ще не весь розум пропив. Слухай уважно: до Шерифа ти, звичайно, підійди. Скажеш — я послала. Але грошей на таких, як ти, у нього немає. Бо у нас не Київ і навіть не область. Але як щось цікаве почуєш або побачиш, то він може натякнути агітаторам, аби ті вже зі своїх кишень щось кинули — за цінну інформацію.

Зраділий Петя Гітлер підскочив і вже намірявся бігти, але я його гальмонула:

— Тільки затям: коли хочеш помагати, то щоб як у школі: “без бре…” Бо точно втоплять тебе у сортирі, як ті москалі своїх терористів.

Петя Гітлер побіг вулицею, аж закуріло, а я похвалила себе за геніальну ідею. Знайти довірену особу наш алконавт, звичайно, не знайде. Бо він і на тверезу голову Маньку і Ганьку з коровами плутає. Але галасу здійме, що той тхір у курнику. Ану ж наполохає когось причетного.

А як не вийде, то доведеться самій платити Петі по графі “списання збитків від падежу свинопоголів’я”. Бо врешті решт, що таке всі ці команди? Суцільне свинство!

Україна не Росія

А у діда Мусія

Уся музика своя:

Балалайка, мандоліна,

синтезатор по коліно.

(частівка)

Як я вже казала, те наметове містечко з агітаторами в селі одразу прозвали “піонерським табором”. Бо власне ж, так воно колись і було. Саме на цьому місці стояли літні, або як їх тоді називали, фінські будиночки, куди щоліта звозили з усього району юних ленінців на перепочинок. Будиночки ці наші хазяйновиті люди давно вже розібрали і пристосували до діла. Залишився лише отой розбитий літній кінотеатр, у якому з таким гуркотом провалилися гастролі фальшивої Вірки Сердючки.

Так ото ж — усе, що діялося у “піонерському таборі”, негайно ставало відоме всім Великим Колодам. Ну, куди дінешся? Намети хоч і затишні, але ж стінки з брезенту. Тут хоч під ліжко залізь, ковдрою вкрийся, дай сам собі дулю — через п’ять хвилин усе село знатиме.

І от із самого ранку від хати до хати понеслося: соціологи приїдуть!

Треба сказати, що ми у нашому селі про цю породу дещо чули, переважно у сполученні з іще одним не дуже зрозумілим для нас слівцем “рейтинг”. Ото як тільки вибори накочують, так по телевізору лише про одне триндять: “Соціологи встановили, що рейтинг такого-то піднявся, в такого-то — впав…” А на кого він піднявся і після чого впав? Темна ніч! Дурять нас, дурять, дурять!

Соціологів привезли, звичайно ж, центристи. Справжніх, не як Вірка Сердючка. От тільки знову пальцем у небо влучили. Бо за принципом, що мій свекор охрестив “падати з коня — так з хорошого”, вони замовили спеціалістів навіть не у Києві, а вважайте за кордоном. Щоправда, не в Європі, а в Москві, але кажуть, і ці заломили ціну на рівні світових стандартів. Та справа не в ціні, а в тому, що цей коник виявився, як співають наші дітки, “без ноги”.

Москвичів було двоє. Старший — типовий єврейчик у окулярах і з бородою, а другий — такий собі невиразний, гладенько виголений і дорогим одеколоном від нього несло так, що перебивало всі традиційні сільські запахи. Це вже з подальших розмов з’ясувалося, що соціологи полінувалися перекласти свої анкети українською мовою і прихопили те, що у них від власних виборів у Думу залишилося. Зате взяли передоплату. І вийшли на наші вулиці з таким виглядом, як оті грецькі попи, котрих привезли Київську Русь хрестити.

І треба ж було, щоби першим, кого вони запримітили на нашій вулиці, був Петя Гітлер, котрий із самого ранку за звичаєм тинявся навколо “піонерського табору” в надії на те, що раптом щось перепаде — як не халтура, то халява.

Напевне, у порівнянні з їхніми російськими бомжами наш Петя виглядав мало не фраєром, бо соціологи зі своїми анкетами одразу підкотилися до нього і заговорили, природно, російською мовою. І це була їхня друга помилка. Петя випнув груди, задер носа і проголосив:

— Як хочете щось запитати, то говоріть державною мовою або кличте переводчика. Бо я вашої птичої мови не знав і знати не збираюся.

Росіяни остовпіли, а потім витріщилися на супроводжуючого, котрий розгубився не менш, аніж заїжджі.

— Чаво?

— Переводчика требует, мля! — розтлумачив нашенький.

— Это что — Галиция?

— Да нет, Украина, самая настоящая! Я вам сейчас на карте покажу.

— Ото ж! — зрадів Петя Гітлер, — Україна! Найсправжнісінька! А як не вірите, то он моя колишня вчителька йдуть, Валентина Спиридонівна. Спиридонівно! А скажіть-но оцим москалям, яка у мене з російської мови оцінка була?

Старенька Валентина (чи як вона сама вимовляла, Валінтіна Спірідоновна), котру мій свекор якось у запалі суперечки обізвав “наріжним каменем великодержавного російського шовінізму на селі”, зупинилася, взяла руки в боки і нещадно “окаючи” та “гекаючи” вигукнула:

— Пошол вон, нєгоднік! Ти мнє єщо в школє остохрєнєл!

Соціологи спочатку поприсідали, а потім кинулися до ветеранші педагогічної праці зі своїми папірцями. Але вона відбила їхній наїзд, як Кутузов Наполеона під Бородіно:

— А дє ви билі, когда здесь із нас дєлалі нацмєншину і запрєщалі Пушкіна?

Після чого демонстративно показала всім спину і попрямувала собі далі.

Петя Гітлер тим часом стояв собі мовчки, але на його замурзаній фізії вимальовувалося: “А що я вам казав? У куди ви без мене тепер дінетеся, лебедики?”

Ситуацію розрядив Софин Зять, котрий нагодився на галас зі свого генделика:

— Що ви з ним голову морочите, люди добрі? Дайте йому на пляшку, то він із вами не те що російською, китайською мовою заговорить!

До московських спеців нарешті дійшло:

— Во, мля! Опять на маргинала напоролись!

— За що боролися, на те й напоролися, — втішив Зять. — А взагалі у нас у Великих Колодах такі справи натщесерце не робляться. Заходьте до мене. Бо горілка гріється, закусь стигне. А потім я вам такі шашлички зроблю — вах!

— Ходімо, — приречено сказав нашенький. — витрати спишемо на представницькі.

— Ходіть, ходіть, — підтримав його Зять, — в ногах правди немає, а суха чарка рота дере.

— Послушайте, — озвався старший з двох спеців, котрий з борідкою. — Вы же, кажется, не украинец?

— З Кавказу я.

— И говорите по-ихнему, то есть, по-украински?

— Аякже! З поваги до тещі. Вона мене любить і сином рідним кличе. А я їй, по-вашому, як відповідати повинен: спасіба, мама?

— Тёща? Зятя? Любит? Ну, ваще!.. что за страна?!

І пішли до генделика. Вочевидь, наша українська культура вже до Росії якось пробилася. Бо слова “горілка” і “закусь” перекладача не потребували.

В генделику попри ранню пору вже смакував каву “правий”, отой, що кожну дискусію до рукопашної доводив, а навпроти нього сидів мій родич Шериф. Як то кажуть, для порядку. І ми з Галею — тихенько собі в куточечку оформляли накладні на куплених у нас свинок.

Ще не встигли соціологи з нашим центристом сісти за столик, як “правий” зірвався на ноги, розкинув руки і проголосив:

— Как говаривал в аналогичном случае первый русский революционер протопоп Аввакум: «Пошто прикатили, б…ски дети?» Палкий привіт москаликам!

“Москалики” аж попригиналися, а їхній старший злякано перепитав нашого:

— Это точно не Галиция?

— Та ні, — перейшов на державну кучерявенький, — але цей пан таки з Галичини. І наш, до речі, опонент.

Росіянин зрозумів без перекладу, бо лише головою закивав:

— Мощный у вас пиар, мощный, ничего не скажешь!

І тут Зять почав виставляти на стіл укриті холодною росою пляшки, свіжоспечені хлібини, цибульку-огірочки-помідорчики-перчики-укропчик-петрушечку. А на самий центр — велику тацю, на якій у вигляді шашлику розлігся один із тих нащадків Коханого, кому в цьому житті не пощастило.

Господар особисто налив російським гостям по фірмовому гранчаку з весільного посагу своєї тещі і виголосив довгий українсько-кавказький тост за дорогих гостей і гостинних хазяїв.

Після третьої, гусарської, москвичів пробило на правду:

— Хотели по-честному, а вышло, как у… Черномырдина.

— То нічого, колеги, то нічого. Перекусимо, погуляємо, надвечір юшку замовимо, уху по-вашому. А оці анкетки ви нам залиште, ми над ними попрацюємо.

— Тут главное, чтобы ваши результаты с последующим экзит-полом не разошлись.

— А це ще що за хієровина така?

— Последний писк моды: после выборов на участках опрашивают людей, кто за кого проголосовал, а потом сопоставляют с предварительным анкетированием.

— Що ви кажете? Спасибі, бо ще встигнемо оцей ваш, як його, котрий екзіт, загнати в кошторис.

— Рано радуетесь. На Западе с этим очень строго. Сойдутся цифры — распишитесь в ведомости. Не сойдутся — в грызло!

— Що, так одразу і в гризло?

— Ну не совсем так. Это я образно. Просто сошлось — есть оплата и новый заказ, не сошлось — нет ни бабок, ни заказа.

— Н-да… Європа, я вам скажу. А у нас навіть курви без передоплати не дають.

— А у вас в селе и такой сервис есть? — пожвавішали “специ”.

— Є. У нас усе, що хочеш, є. Навіть уроки естрадного вокалу. І ті, про кого ви питали, теж є. Та вже десь котрий день не видно. Мо’, в область майнули, а мо’ і в Київ — на підвищення кваліфікації.

— А, ну ладно. А насчёт девочек, так вы не лезьте в НАТО — и проблем не будет.

На жаль, дискусія між нашими і їхніми на найцікавішому місці вийшла за межі мого слуху — бо вся соціологічна братія рушила протруситися після шашликів. Але я нічого не втратила, бо коли підсіла до родича, то почула, як “правий” говорить йому:

— Знаєте, як наш лідер оцю публіку називає, котра соціологи?

— Не чув.

— Наперсточники! З ними — скільки грошей не кидай, а всі у них у кишені будуть. От як ви вважаєте, пане владо, на минулих виборах у Верховну Раду з кого оці соціологи найбільше здерли?

— Звичайно, з того, хто найбільше голосів набрав. Логіка.

— Подаруйте вашу логіку Петі Гітлеру, бо так у лейтенантах і посивієте. Найбільше вони заробили якраз на тих, хто пролетів, мов фанера над Парижем.

— Та ви що! А як це так?

— Талант, пане владо, талант! Такого замовникам наспівали, що ті їм одразу всю суму передоплатою скинули.

— Багато скинули?

— Що вам скажу — от ми школярикам по п’ять копійок за наклеєну листівку платимо. Від себе, можна сказати, відриваємо. Плачемо отакими… ні, о-о-отакими сльозами, що діток ображаємо, але більше нема. А ці — наперсточники — чемоданами гонорар беруть. Як скажу суму прописом — все одно не повірите. З автоматом стільки за п’ять років не заробиш, навіть якщо виключно “обмінки” грабувати.

Мій чесний Шериф ухопився за голову:

— Господи, що ж це робиться? У нас у Великих Колодах колись, ще за радянської влади, мій двоюрідний дядько дав за дочку в посаг три кіла червінців. Червінців, а не сотенних і навіть не двадцятьп’яток. І що? Ще оркестр “вишибального” маршу не дограв, а вже йому на голову обехаес з прокуратурою і районне кадебе. А тут — чемоданами! Кінець світу! І хоча б на користь, а то ж — на вітер! І що, ради на них немає?

— Звідки? Це ж вам не кримінальний елемент. А за їхні художества статті не передбачено. Це тільки комуняки колись голові колгоспу або директору заводу за приписки строк давали. А ці — що вам треба, те й намалюють. А народ вірить!

— Ну добре, народ вірить. А ті, котрі замовляють, чого мовчать? Це ж аферизм!

— По-перше, мовчать, бо куди з такою скаргою підеш? У податкову інспекцію? Не смішіть! Звідки у скромного нардепа з зарплатою півтори тисячі гривень зайвих п’ять мільйонів доларів віднайшлося, та ще й не задекларованих!

— Ні, це вже точно кінець світу. Наші бабці он тридцяти гривень прибавки до пенсії котрий рік чекають. А вони — мільйонами розкидаються!

— Пане владо, ви аніж отут-от теревені слухати, пройшлися б назирці за отими наперсточниками, бо раптом хтось із них після літра випитої і пів поросятка з’їденого в якійсь копанці втопиться, а вам відповідати!

Тут і я свої п’ять копійок встромила:

— А що — по-вашому Кульок теж у копанці втопився?

— Ні, не втопився.

— Чому ви так вважаєте?

— Бо він — лайно. А воно не тоне.

— Жартики у вас, шановний. Мій Коханий почервонів би. Котрий кнур!

— Привіт йому. Він, здається, єдиний політично не заангажований у ваших Великих Колодах. Бо решта вже продались. Або набивають ціну.

— Що за натяки? — насупив брови Шериф. — Як усі, то і я?

— Боронь Боже! Я виключно про відсутніх.

— І про відсутнього Кулька теж?

— По нього — в першу чергу. Мене лише одне цікавить: де це він примудрився так гарно заховатися, що на нього й досі ніхто не наступив?

Наступного дня з села зникли всі журналісти. Ще вчора до пізньої ночі тинялися за звичкою вулицями, скрізь заглядали, клацали своїми фотоапаратами та наводили на все телекамери, перекрикували, сидячи в генделику, навіть наших сільських цапів і собак — а тут раптом тиша! Благодать! Самі лише агітатори з наглядністю під пахвою туди-сюди бігають. Ну, та ми до них уже звикли.

— А куди це ваша Каїнова печать поділася? — поцікавилася я у вусатого “правого”, котрий якраз минав наші ворота. Він зупинився, посміхнувся і не без задоволення пояснив:

— Серед ночі рвонули на Трускавець. Хтось стукнув, що „дорогая пропажа” начебто підліковує страчене тут здоров’я в колишньому цекістському санаторії. Під чужим прізвищем, що характерно.

— А під яким саме — невідомо?

— Відомо. Рабинович.

— Ну дуже поширена фамілія, — погодилася я. І повернулася до господи.

Тільки-но тісто поставила, як Петя Гітлер припхався. Серйозний такий, що навіть ноги витер.

— Маріє, кличте вашого родича, хай веде до агітаторів.

— Що таке? Вибачатися надумав за агітацію в сортирі?

— То нехай вони тепер переді мною вибачаються! Бо я їм їхнього Кулька найшов!

— Петю, я за жарти не платитиму.

— Маріє, які жарти? А потім — мені грошей не тра! Навіть від отих… Я теж свою гордість маю. Хватить з мене, що вибачаться. Ну, може ще пару пляшок дадуть… Але виключно як ту, як її? Аморальну компенсацію.

— Оце точно, що аморальну. Що ти там уже вигадав?

— Я ж кажу — знайшов Кулька. Живого!

— І де ж він?

— По селу ходить, тільки ви такі всі забацані, що нічого не помічаєте. А Петя хоч і Гітлер, і алконавт, а глаз у нього — як алмаз!

— Петро, не тягни! Хто по селу ходить?

— Кульок! Тільки він зараз не Кульок, а цей, як його? Ну, єврейчик такий бородатий. Загримувався!

— Це ти соціолога маєш на увазі? Котрого з Росії виписали?

— Ніхто його нізвідки не виписував. Це Кульок причепив собі бороду, перейшов на москальську мову і всім нам у кишені дулі дає. А ми бігаємо, шукаємо: пропав, пропав!

Я замислилася. Справді, якби до Кулькових вусів та причепити руденьку борідку — викапаний нащадок пророка Мойсея. Але нащо агітаторам такий маскарад?

— Петю, є надійний спосіб перевірити, чи ти “бре…”, чи ти “не бре…”. Смиконути отого соціолога за бороду. Тільки сильніше, бо зараз, кажуть, такий клей є, що й спиртом не розмочиш.

Як я й передбачала, Петя Гітлер з усією своєю безпосередністю підскочив і вже намірився бігти. Але я встигла схопити його за брудну кацавейку:

— Стій! Перш, ніж тобі п’ятнадцять діб дадуть за хуліганство, скажи мені: ти щось бачив, чи краще — чув?

— Та так, дурня повна. Прапорщик оце тільки-но в генделик зазирав. Там той сидів, що мене вигнав. А прапорщик йому й кричить з порога: а де цей ваш вусатенький? Він мені коньяк обіцяв, то хай готує.

— А за що обіцяв, не сказав?

— Та ні, бо отой, старший, одразу підскочив, прапорщика за плече, цитькнув на нього і потяг кудись до “піонерського табору”. А мені після отого шкандалю якось слідом іти не випадало. Ну, мало що він кому обіцяв? Робота ж у них така — обіцяти.

— Це все?

— Ну, хіба що… Хочеш посміятися? Йду повз Малі Пеньки, де лісочок, чую: Ганька Маньку сварить. Камбала ти, кричить, кислоока, шпійонка аргентинська!

— Та, то хіба новина! Вони ж кожного дня сваряться.

— А новина в тому, що Ганька кричить, а Манька їй не відповідає. Коли це таке було?

— Маєш рацію. І що?

— Я ближче підійшов. Роздивився. Виявляється, то Ганька чиюсь корову лає, що від стада відбилася і на їхній город припхалася.

— Ну так, корова їй не відповість.

— Корова то так. Але ж якщо Ганька вдома, то й Манька мусить, вони ж — нерозлийвода. Особливо, після того, як кіоск з їхніми “Снікерсами” прикрили. От куди Манька поділася?

— Ну, як мені ще й Маньку шукати, то у мене тісто перекисне. Йди, Петю, не мороч голову.

— То я пішов!

Він пішов, а Павло зайшов. Сміється:

— Ти мені можеш пояснити, що діється?

— А що?

— Та вчора — забув тобі розказати. Поки ви там з Галею у генделику сиділи…

— По ділу сиділи!..

— Так я ж і кажу, поки ви там з Галею ділом займалися, заходила Манька.

— А Петя Гітлер каже — десь щезла…

— Яке там щезла, влетіла на кухню, і до мене: я знаю, що ви просто так нікому дзвонити не даєте, то ось вам п’ять гривень, а мені так треба, так треба зателефонувати! На дві секундочки!

Я їй кажу, що й усім, мовляв, батарейка сіла. Хай би йшла зі своєю п’ятіркою до сільради. А вона: а закладаємося на п’ять гривень, що ваша батарейка ще послужить? От дайте сюди телефончик, я подивлюсь!

— І ти дав?

— Так цікаво ж стало! Вона його покрутила-покрутила, батарейку витягла, назад встромила, а тоді — ось, будь ласка, все працює.

— Ну й куди вона дзвонила?

— Гм… Слухай… А скидається на те, що нікуди! Забрала назад свою п’ятірку — і гайнула. Чого ж вона приходила?

— На тебе, гарного, подивитися. Май на увазі — я ще ревнивіша, ніж Зять!

— Ой, як добре: моя жінка нарешті мене приревнувала! Значить — досі любить!

— Та ну тебе… Тут роботи по вуха, а йому кохання в голові! До вечора потерпи. А зараз — за діло беремося.

Але попрацювати мені не дали. Братик-Шериф прискочив на службовій машині. То дивно, бо просто так по селу він нею не їздить, береже казенне паливо й резину, та й для здоров’я корисніше пішечки шпацірувати. Гальмонув, аж завищало, і не виліз, а випав.

— Маріє, що у тебе з мобілкою? Кума з району всі телефони обірвала, зв’яжи, мовляв, терміново.

Мені стало недобре. Бо кума з району працює, як я вже згадувала, у податковій. А ніяких хороших новин від цього відомства ніхто ніколи не чекав і не чекає. Невже ж Манька щось зламала? Я побігла до хати, вхопила мобілку. Ні, все гаразд, працює. Просто, як Коханий у хліві свою пісню заведе, то з хати не те що телефону — гарматних пострілів не почуєш.

Кума одразу заговорила так солоденько і лагідно, що я зрозуміла: вона там у своєму кабінеті не сама:

— Маріє, ріднесенька, слава Богу! Ти все у справах, та в справах? А тут до тебе гості, та ще й з самої області, зараз я їм трубочку дам.

Приємний молодий чоловічий голос у трубочці привітався, назвав мене пані Марією і поцікавився:

— Чи є у вас із чоловіком на кого залишити своє хазяйство… ну так, на півдня?

А бодай би тебе твоя мама з твоїми паузами назад породила!

— А чого ж, — кажу, — звичайно знайдеться.

— Ну, то ми десь максимум через годину у вас будемо, а потім перескочимо разом до області…

Та-а-ак, ще одна пауза — і я йому точно своє побажання вголос висловлю. Стосовно мандрівки в дитинство.

— Ви тільки не хвилюйтеся! Ми маємо вас поздоровити і водночас вибачитися.

— А за що ж то честь така?

— Поздоровити з тим, що наше високе керівництво визначило вас із чоловіком найкращими платниками податків в Україні. Серед приватних підприємців. А вибачитися…

Ну, зараза, дістав ти мене своїми паузами!

— … А вибачитися за те, що… одне слово… технічна помилка вийшла. Наша інспекція, котра не районна, а в області, бо тут у вас усе гаразд… так вона з самого початку неправильно вас обраховувала. Давно вже постанова прийнята, що таким, як ви, належать пільги в оподаткуванні. Але директива чомусь до них не дійшла й досі. І, бачите, всі недоплачують, а ви переплатили. Є рішення з Києва повернути вам усе до гривні.

— І скільки ми переплатили?

Приємний голос назвав суму. Я отетеріла. Вперше з того, здається, моменту, коли Павло запросив мене заміж. Якщо додати до переплаченої суми ті невеличкі заощадження, про які ніхто не знає, то можна подумати про здійснення нашої світлої мрії: новенького джипика з великим багажником замість нашого латаного-перелатаного газика, якого ми колись купили у військових по ціні металобрухту. Тоді можна було б возити свинок покупцям напряму, не переплачуючи посередникам за доставку.

Я зосередилася, щось там промимрила стосовно великої вдячності і вимкнула мобілку.

— Куди ми їдемо? До прокуратури чи одразу в капезе? — приречено поцікавився Павло.

— Помий ноги і поголися. У лісі здохло щось величезне. Податкова нам гроші вертатиме — ти таке коли-небудь чув?

— Та ти що! Навіть якщо переплатиш, кажуть “зарахуємо на майбутнє”. Мо’, хтось пожартував?

— Зачекаємо — побачимо. А ти голись, голись…

Хвилин через сорок до нашого обійстя підкотила іномарка, з неї вибралися двоє у мундирах податківців: молодий чоловік, котрий, напевне й говорив зі мною по телефону, і білява баришня. Податківець приклався мені “до ручки” і голосно, аби чули сусіди, що вже повисли на парканах, засвідчив радість від того, що мене з чоловіком бачить і матиме честь відвезти нас для вручення високих нагород. Паркани затріщали. Дехто навіть упав.

Молодик сів за кермо, його колежанка поряд, ми з Павлом умостилися на задньому сидінні. Досить швидко домчали до траси — якраз до того місця, де починався легендарний об’їзд, і тут на нас чекала друга цього дня несподіванка. Дві міліцейські машини, що стояли на узбіччі — одна з мигалкою, а друга без — рвонули з місця і прилаштувалися попереду і позаду нашого “пежо”. Кортеж газонув і помчав трасою, та так, що нас аж втисло в сидіння. На додачу — обидві міліцейські машини ввімкнули сирени та мигалки. Зустрічний транспорт хіба що на телефонні стовпи не видирався.

За всіма цими несподіванками я не одразу помітила, як ми повернули з основної траси ліворуч і помчали добре доглянутою дорогою через ліс. Ще за одним поворотом виринув відкритий шлагбаум і двоє в камуфляжках, котрі козирнули нашому кортежу.

— Здається, це не податкова!

— Абсолютно правильно, — відгукнувся наш водій. — Оскільки привід приємний, то керівництво вирішило, так би мовити, неофіційно… Без галстуків і не в кабінетах.

Машини викотилися на велику галявину, проскочили через металеві ворота і гальмонули під ну дуже затишним котеджем з величезною верандою вздовж усього другого поверху. Я ще хотіла сказати, що непогані умови у наших податківців для неофіційний прийомів, але вирішила не псувати пейзаж.

У великому холі на першому поверсі (я такі бачила тільки по телевізору) до нас вийшов акуратний такий мужчина наших років, справді без галстука. Приклався мені до руки. Це що у них — звичка така? А Павлову руку міцно потис і навіть потряс. І лише почав говорити, я його впізнала. Він із тих, кого показують на УТ-1 на самому початку новин. І ще я зрозуміла, чому його не так часто показують. Бо він — маленький. І видати, цього соромиться.

— Радий бачити, ну дуже радий! — заговорив-заспівав чоловічок з теленовин, — вибачайте, що без попередження. Знаєте — справи, справи, справи. Але для таких людей, як ви…

І тут звідкись збоку увійшла молода вродлива дама в кокетливому фартушку і гумових рукавичках. Цю я пізнала одразу. Її ми теж бачили тільки по телевізору і тільки в ну дуже поважних компаніях: або з нашими банкірами і чиїмсь президентом, або навпаки.

— Коханий, — проворкотіла дама до болю знайомим голосом, — у мене від тої цибулі сльози. Ти не допоміг би?

Ну точно — наша Гюльчатай.

А хазяїн аж порожевів:

— Бачу, ви впізнали. Це обличчя нашої партії і найдорожча для мене людина.

Обличчя партії посміхнулося і відкопилило губку.

— Драстуйте. Почувайтеся, як вдома. — і вже чоловікові — Так ти поріжеш мені цибулю?

Тут я втрутилася.

— Та чого вже там, давайте я допоможу. А ви, чоловіки, між собою побалакайте. Про життя і про політику.

Але хазяїн був — хоч на хліб його масти:

— Ну що ви, що ви! Знаєте — ходімо всі разом! Я вам нашу нову кухню покажу. Сам вибирав. Люблю, розумієте, у вільний від роботи час побавитися. Але його так мало, того часу, так мало…

Обличчя партії ще раз обізвало свою дорогу людину Коханим і чмокнуло у гарно замасковану перукарями лисинку на маківці. Він знову зашарівся і прошепотів до Павла:

— Правда ж — красуня? Венера Мілоська!

Кухня й справді була варта уваги. Я вже не кажу про її розміри. Тут би спокійно розмістився наш Коханий разом зі своєю Гюльчатай і рештою гарему. Але схоже було, що господиня подібна до Венери Мілоської не лише обличчям. Така ж безрука. Я навіть озирнулася мимоволі: чи не знімають нас усіх для якоїсь там прихованої камери. З’ясувалося, що ні. То й насправді була неофіційна приватна зустріч.

Господар, на відміну від своєї мадам, цибулю нарізав досить вправно і швидко. А потім знову зробив широкий жест рукою:

— Ходімо поки що на веранду. Посидимо трохи по-домашньому. Повітрям подихаємо, поговоримо.

На веранді нас чекав ще один сюрприз, крім стола, накритого на шість чоловік. Ну-ну… на одному з крісел сидів мій братик-Шериф у парадній міліцейській формі. Я мовчки показала йому кулак, а він так же мовчки розвів руками.

Повсідалися, помовчали, подихали. До двору заїхала ще одна машина, обкладена двома джипами.

— Ну от, нарешті. Всі зібралися. Зараз моя хазяєчка подасть салат і можна починати.

На веранду спочатку випливла телевізійна пані з якоюсь тацею нарізаних овочів. А за нею — високий лисий дядечко в цивільному. По тому, як хутко мій родич підірвався з крісла, я зрозуміла, що це якесь його високе начальство.

Міліцейське цабе звернулося до господаря:

— Ви дозволите? — і коли той кивнув, виголосило:

— Пане лейтенанте, за результатами позачергової перевірки вам присвоюється позачергове звання старший лейтенант. Від імені Колегії міністерства та від себе особисто поздоровляю і, як кажуть, бажаю, щоб і надалі… тільки в такому напрямі і без усяких там пригод.

Потім вклав у руку все ще отетерілому родичу пару новеньких погонів і потис її, що характерно — обома своїми. Вражений Шериф мовчав до самого кінця зустрічі. Ми теж не особливо виявляли ініціативу і міліцейський шеф складав нам у цьому компанію.

Ми обмили спочатку звання, потім примусили родича діставати зубами з дна коньячної склянки жменю офіцерських зірочок, потім господар підняв тост за прекрасних дамів, після чого його офіційна партійна дама залишила нас, пославшись на те, що їй треба працювати над текстом для передачі. Отут і почалося те, задля чого нас привезли з таким понтом і конспірацією.

Господар, не посміхаючись, зиркнув на міліцейського начальника і сказав сухо:

— А тепер покажіть йому головне.

Начальник розкрив ще раз свою папку і дістав звідти целофановий пакет, в якому лежала пара погонів майора міліції. Потім відійшов до підвіконня і взяв з нього якусь красиву коробку. Поклав на стіл поряд з погонами і мовчки глянув на господаря.

Той якусь мить тішився нашою розгубленістю, а потім пояснив:

— Ваше позачергове звання, старший лейтенанте, то лише натяк. А ось це ви одержите, коли вам вдасться виконати одне невеличке прохання. До речі, в цій коробці — іменна зброя від Президента. А також посвідчення зонального, ви розумієте? — зонального, а не районного начальника служби дільничних інспекторів. З цими палітурочками і з цією цяцькою вам нічого не зроблять навіть обласні генерали.

Родич чомусь вирячив очі і, кашляючи після кожного слова, сказав:

— Служу… кахи!.. народу… кахи!.. України. Гапчхи!

Господар розреготався:

— На правду!.. Ну, з вами все. А тепер про головне. Шановна пані Маріє! У мене особисто і у тих людей, про яких ви здогадуєтеся, до вас дуже велике прохання. Ні, я не запрошую вас у свою партію. Навіть у її керівництво. Скажімо, на рівні області. То не для вас.

— Звичайно не для мене. Як сказав один сучасний гуморист, коли у куховарки є з чого приготувати обід, вона не прагне керувати державою.

— Не чув, але мудро. Справді, нащо вам політика? У вас чистіша робота, з вашими свинями. Я про інше. Як ви вважаєте, всі ці гони-перегони, вибори-перевибори, всі ці команди потаємних і явних алкоголіків — це все насправді?

— Ви хочете спитати, чи я їм усім вірю?

— Та про що ви. Ви занадто розумні, щоб забивати собі голову цією проблемою. Я хотів тільки спитати, чи все це виглядає достатньо переконливо? Чи прості люди справді вірять в усіх цих „правих”, „лівих”, „центристів”?

І тут я пригадала дотепну карикатуру на господаря, котру бачила, здається, в “Сільських вістях”. Художник зобразив його кухарем, котрий визирає з дверей, на яких написано: “Політична кухня”. А з-за дверей валує чорний дим.

— Ви хочете запитати, чи відчувають люди, що на вашій політичній кухні знову щось підгоріло?

— Вважайте, що так.

— Тоді скажу: актори у вас кепські, грають, як по писаному, але у справжньому театрі цього “писаного” не видно, а у вашому воно у кожного на лобі.

— Спасибі. На щастя, таких, як ви, раз-два — і все. Тому відповім без жартів. Невже ви й насправді вважаєте, що влада в такій державі, як наша Україна, має залежати від бабці Мотрі, котра ладна свою сусідку задушити за ті пару сот остарбайтерських марок? А за мішок комбікорму обрати до Верховної Ради бандита або параноїка?

— Про бандитів наслухалася. А от про параноїків…

— У Верховній Раді 90-го року скликання було щонайменше дванадцять депутатів, котрі довго відлежувалися у психушках… а потім цю інформацію засекретили. Але ми відволіклися. Скажімо так: певний елемент режисури в усьому цьому дійстві повинен бути. Я в цьому переконаний.

— А як же народне волевиявлення?

— Хтось із мудрих сказав: “Дайте дурням волю — і волевиявлення не забариться”.

— Слушно. Надивилася. І наслухалася.

— І я про те ж саме. Не буду посвячувати вас у всі тонкощі політики, бо основу ви вгадали правильно. Це театр, де розписані всі ролі, всі дії і всі несподіванки. Зрештою, має ж бути якийсь порядок.

— Порядок? Має бути. Не розумію лише одного: яке відношення має село Великі Колоди до вашої великої політики.

— Буду відвертим. Навіть дуже відвертим. Бо навіть якщо ви всім усе це розкажете, ніхто не повірить, що саме я з міністром внутрішніх справ запросили вас з вашим родичем приватно, як особистих гостей. Так ото ж, як любите ви самі казати. Село — це не так просто, як декому здається. Просто — в місті. Там електорат справляє своє волевиявлення в одну урну, а до виборчкому втрапляє точнісінько така, але зовсім інша урна з потрібним вмістом. А от село, таке, як ваші Великі Колоди — це штука, як казав товариш Сталін, крутіша від “Фауста” Гьоте. Один одному розкажуть, хто за кого голосував, результати на папірці в стовпчик підіб’ють, з офіційними даними звірять — а потім чийсь племінник чи синочок через неконтрольовану опозицію такий вереск здійме — до наступних виборів не відмиєшся.

— А що, у нас є неконтрольована опозиція?

— Пані Маріє, ми ж демократична держава! Хочеш-не хочеш, а має бути! Такі правила. Так що — є. І ви знаєте, кого я маю на увазі. Він своїх дурнів до вас у село не пришле. Треба буде — сам приїде, і без міліцейського супроводу. Але! Скільки голосів він набере зі своєю чесністю? Ну шість відсотків, ну вісім… то не страшно. Бо у нас на один його голос — два наших “в умі”. Я тут теж одного гумориста пригадав, Уїнстона Черчілля. Так той казав, що політика — це боротьба собак під килимом.

— Тут я з вами згодна. Газети читаю, радіо слухаю. І не тільки наше. Але, знову ж таки, не розумію — до чого тут ми з чоловіком, мій родич, моє село, мої свині?

— А до того, що село — не місто. В ньому без халтури треба працювати. І без дурних імпровізацій. Сюрпризи маю на увазі. Треба так, щоби люди повірили. Або, в крайньому випадку, продали свої бюлетені не якомусь там Сьомі Юфі, а нашим людям. І от у цей спектакль раптом влазить чиясь самодіяльність.

— Якщо можна, точніше. Бо знаєте, хоч у мене освіта й вища, але економічна. Я, власне, на колгоспного бухгалтера вчилася. То де у вас дебет з кредитом не зійшовся?

— Отой ідіот, котрий зник! Це не було заплановано. І всі клянуться і присягаються, що не мають до цього ніякого відношення. А хто має відношення? Ви уявляєте у що це може вилитися? Та ми ще за Гонгадзе не відмилися, а тут — знову, цей живчик, щоб йому… Я вам ще відвертіше скажу: дорогій для мене людині вже натякнули, що візу до певних країн їй можуть анулювати. Уявляєте, який це для неї жах!

— Співчуваю. І спасибі, що хоч правду сказали. Бо у нас зараз стільки брехні, як у поганого хазяїна на фермі гною. Але чим я можу вам допомогти? У вас же он — міліція, прокуратура, хто там ще? А я — приватний підприємець. Мені б із податковою не посваритися. А ви мене — в політику.

— Та до чого тут політика! Знайдіть нам цього ідіота, живого чи мертвого, хоча краще живого. Щоб ми хоч знали, хто нам партачить усю картину. Чи хтось зі своїх паскудить, чи просто сам лохонувся і лежить зараз на дні вигрібної ями.

Міліцейський міністр делікатно кашлянув і вперше встряв у розмову:

— Версію щодо вигрібних ям ми перевіряли.

Господар зневажливо відмахнувся:

— Це все, що ви вмієте. Пані Маріє, ми знаємо про ваш авторитет. І про ваші таланти. Тут ми порадилися з одним… ну, консультантом з нетрадиційних, знаєте, методів одержання інформації.

— З екстрасенсом, чи що?

— Саме так. І він сказав: чого ви мені голову морочите? Я стосовно минулого-майбутнього. А щодо криміналу — йдіть до Марії. Вона на злочинах спеціалізується. Пані Маріє, я не знаю, що він мав на увазі.

— Якщо це той екстрасенс, на котрого я думаю, то я знаю, що він мав на увазі.

— От бачите — ми не помилилися!

Екстрасенс? Невже ж Вітя Пальчик? Зараза, звідки він дізнався, що то я розслідувала випадок із повішеним Сорокою? Ну добре, я тобі принагідно віддячу. Минуле-майбутнє? От пошлю до тебе наших “правих-лівих”, будеш їм морочити голову чорною аурою і дірявими чакрами. А потім, як майбутнього не вгадаєш, підрихтують вони тобі карму — від щирого серця.

Господар зрозумів, що коли я чогось недоговорюю, то й йому не варто далі переді мною розкривати всю свою кухню, особисто нам усім нам налив, запропонував тост за успіх і наприкінці просто таки медом помазав:

— Пані Маріє, що матиме ваш родич в разі успіху нашого спільного проекту — ви вже бачили. А що хотіли би ви?

— Щоб мені ніхто і ніколи голову не морочив.

— Мудро. До речі, щодо звання найкращих платників податків, то не спектакль для ваших сусідів. І повернення переплати — теж. Це — зараз. А стосовно “не морочити голову” — то вже після виборів. У разі перемоги.

— Питання можна? Журналістів із села ви прибрали?

— Звичайно. А на якого біса вони своєю аурою будуть вам заважати? І взагалі — це така публіка! З усього сенсацію зроблять, нічого святого!

Розпрощалися. Господар провів нас до порогу. І міліцейське цабе — до самої машини. І вже відчинивши нам дверцята, міністр заговорив майже по-людськи:

— Маріє, спасибі за того повішеника. Бо кляті писаки, бодай би їм, хотіли його на нас вчепити. Мовляв, закатували в райвідділі, а потім інсценували суїцид… Так що — не проймайтеся. Нові погони вашому родичу ви заробили чесно.

— А я й не проймаюся. От тільки попрошу, щоб дав поносити. На Восьме березня.

Як приїхали додому, було вже пізно. Принаймні, за нашими сільськими мірками. То в місті так рано не лягають, але й так рано не встають. Проте, ніхто на нашій вулиці не спав. У всіх раптом відшукалися термінові справи і саме до нас із Павлом. Довелося показувати їм роззолочену, як ікону, почесну грамоту від головного податківця і подарунки від обласного, завбачливо покладені в машину отою парою, що нас супроводжувала.

— Для декого і податки платити вигідно! — кинув репліку Петя Гітлер. І одразу ж поцікавився: — А обмивати коли будемо?

— Після виборів, Петю, після виборів. А як дуже хочеш, то пішли надвір, я тебе зі шланга, котрим Коханого мию… Чи ще краще: сходи до Шерифа, нову зірочку обмити. Його сьогодні в званні підвищили.

— Маріє, ну зовсім у вас немає цього, як його?.. О! Гуманізму. Думаєте, як Петя п’є, то йому можна такі от знущання влаштовувати. Де це видано, щоб міліціонер з таким, як я, зірочки обмивав? Та мені швидше Зять наллє, він хоч і з гір, але не дикий…

А коли нарешті по радіо відіграли гімн, і в хаті спорожніло, озвався мій благовірний:

— Маріє, ти глянь, що вони роблять. Нам віддали те, що у нас забрали. Нам пообіцяли те, що тільки може бути. А може й не бути… А ми за це маємо для них дерти дупу на британський прапор, як каже мій тато?

І чи не вперше за час нашого спільного сімейного життя у мене не було чим чоловікові заперечити.

— Знаєш, що мені це нагадує?

— ???

— Пам’ятаєш, ми з тобою їздили в Білорусію, на отой величезний свинокомплекс, досвіду набиратися?

— Було.

— Ти тоді сам сказав, що їхнім кабанам до нашого Коханого далеко. То їм замість справжніх свинок підсовують муляж свиноматки. Вони купуються на цю макуху, обходжують її, як справжню. А вже потім технік одержаний генетичний матеріал пускає на штучне запліднення.

— Пригадую. То що?

— Так оте, що сьогодні було, дорогенький мій, воно і є.

Що то було? Мабуть, НЛО…

Ой, грай, коли граєш,

Коли добрий смичок маєш.

Як не будеш добре грати,

Скажу тобі смичка втяти.

(приспівка)

В конторі у Шерифа було накурено. Дивно — братик же наче не смалить. З-за дверей чулося чиєсь “бу-бу-бу”, впереміж з короткими “ну-ну” — це вже братове. Я прислухалася.

— Я так розумію, товаришу дільничний, що у вас із нашим зниклим агітатором будуть великі неприємності.

— Ну-ну…

— Будуть, будуть! Повірте моєму досвіду. Адже це не якийсь простий селянин — довірена особа кандитата! Думаєте, як режим вам ще одну зірочку кинув, то ви вже кум королю і брат президенту? Як дали, так і здеруть! І цю, і решту! Ваш порятунок — бути з нами.

— Ну-ну…

— Ми доведемо, що це провокація, паскудна політична провокація! — далі добрих хвилин десять пояснювалося, чому це провокація, чому вона політична і чому паскудна. Шериф навіть не міг розтулити рота, щоб вставити своє “ну-ну”. О! Нарешті дійшли до суті справи:

— Ви ж розумієте, що відповідальності вам не уникнути. Але ми можемо допомогти. Отак, по-людськи.

Цікаво, що він розуміє під цим “по-людськи”?

— Якщо наш кандидат переможе, він зробить так, щоби ви уникли кримінальної відповідальності. Та що там відповідальності! Як треба — то й навчання в Академії МВС оплатимо — на стаціонарі! Квартиру за рахунок партії наймемо, щоб ви сім’ю в Київ перевезли…

— Ну-ну… я ще холостий.

— То нічого. Хоч самі по-людському поживете. Не все ж вам гнити у цих Колодах. А далі, між іншим, усе тільки від вас залежатиме. Бо, приміром, охорона спікера — то дуже престижна робота. Не кажу вже про охорону президента. Плюс зарплата.

— Не дуже у вас там і велика ота зарплата. Інакше, чого б майор Мельниченко касетами приторговував?

— Не будемо відволікатися, товаришу старший лейтенант, тим більше — наша партія неодноразово заявляла — до Мельниченка ніякого відношення не маємо. А ті знімки, на які ви натякали, то примітивний фотомонтаж.

— Які знімки?

— А! То не ви казали… Про що ми?

— Не про ту обіцянку, котра цяцянка, а про ту дільничному радість, котра зараз. Бо вивчить мене ваш лідер, чи не вивчить — то ще питання. А зараз що? На мені нерозкриття висить, а ви зі своєю політикою і зі своїм лідером.

— Та він хоч зараз подзвонить, куди треба. Тільки от — він має бути певен, що клопочеться за свою людину. Тому треба ось що зробити: вам люди в селі довіряють, так ви поговоріть із ними і скажіть їм, за кого саме треба голосувати. Ну, як раніше це голова колгоспу робив. От погодьтеся, гарно було б, якби тут був колгосп: як голова скаже, так люди й зробили б, і ніякої веремії з агітацією, і вам би було спокійніше. От ми — за те, щоб колгоспи відновили. Поясніть це людям!

— Ну-ну…

Я не стала далі слухати, розчахнула двері:

— Дядьку! А то не вашому кандидату на площі діти вуса й роги домальовують?

Агітатор рвонув, аж закуріло. А братусь зім’яв сигарету (таки закурив, до чого довели людину!) і зітхнув:

— Ну, ти чула? І цей мене купити хоче! За горло бере, холєра!

— Заспокойся, нічого у нього не вийде. Викинь усе сміття з голови. Ти мені краще скажи: тебе вже всі зісватати намагалися?

— Оцей от останній. Либонь, з ночі чекав під офісом.

— Ну, раз останній, так ти за його кандидата і голосуй. Видати, має якщо не залишки совісті, то щось таке…

— Знаєш, мені мій знайомий розповідав, він лікар-гінеколог. Прийшла до нього на огляд бабця, древня, як теща Тутанхамона. Але — стара, не стара, а оглядати треба, як належить, на “кріслі”. Він усе зробив, миє руки, бабця одяглася, вже за двері вийшла, а тоді знову зазирає і питає: синку, а твоя мама знає, чим ти тут займаєшся?.. Так оце й я думаю: знала б моя матінка, чим я тут займаюсь. Вже всі, як той казав, „водойоми” прочесав, усі закапелки у Великих Колодах обнюхав. Що я тільки не знайшов! Уявляєш — самогонний апарат либонь вісімнадцятого століття! І де? У Самуїлової тещі на горищі. Він аж пополотнів. Заспокойся, кажу, зараз за це не саджають, навіть євреїв. А він: так апарат же є… А я йому — апарат є, а статті немає, закони читай, Самуїле, а не оту дурню, що тобі підсовують.

— А поза Колодами?

— Та вже де тільки не шукав! Навіть на хутір заходив, думаю, раптом хтось його там бачив? Так ні. Манька на городі картоплю порпає. Нікого не бачила, нічого не чула. А де, питаю, подруга твоя? А вона, каже, спить. Вночі не виспалася, то оце зараз відсипається. От життя у людей, га? І вдень спить, і вночі спить… От хто б мені таке життя забезпечив?

Шериф розгублено тицьнув до рота сигарету, чиркнув сірником і припалив.

— Не тим боком! — засміялась я.

Брат подивився на сірник, потім вийняв з рота сигарету і, не встигла я крикнути: “Що ти робиш!”, як він стромив її назад уже припаленим фільтром. Коли відплювався, попив водички, роздивився у дзеркало попеченого язика і заспокоївся, — сів, зітхнув і замислено сказав:

— Слухай, там у списку є кандидат з оригінальним прізвищем Проти Всіх. Кожного разу балотується! Але чомусь за нього ніхто не агітує.

— А що тут агітувати? Якщо розібратися, то саме за нього всі й агітують: і “праві”, і “ліві”, і “центристи”, і отой “автономіст”.

— Видати, так і проголосую. Підтримаєш?

— Треба подумати.

— А коли мені думати? Та й у мене голова вже зовсім не фуричить…

— А ти фазу перемкни. І взагалі — готуй свою амуніцію і став будильника. Рано-вранці підемо брати твій головний біль.

— Що-що? Ти знаєш, де він? Ну, сестричка, ну міс Марпл!

— Не обзивайся. Скільки тобі казати: та в дівках посивіла, а у мене чоловік і діти… і двоюрідний братик, про якого теж дбати мушу, бо його мама у дочки живе.

— На коли ставити будильник?.. Чекай, а чому не зараз?

— Зараз побачить, втече. А ми рано-ранесенько, ще до третіх півнів, візьмемо сонного і тепленького. Ага! Людям нічого не кажи, бо може, хтось із ним у змові. Покличемо, як самі підемо.

… Ми розбудили Кулькового начальника десь о пів на п’яту ранку. Це було важко, бо він, як сам пояснив, через усі ці клопоти безсонням замучився і оце тільки-но перед нашою появою задрімав. Але коли дізнався, в чому справа, миттю збадьорився:

— Ведіть!

І я повела їх на хутір Малі Пеньки, в обхід, не стежкою, а лугом, по росяній траві. Раптом із туману спочатку запахло сивухою, а потім щось забовваніло, як та мара…

— Привид! — дрижачи голосом прошепотів Кульків начальник.

— Я не привид! — ображено пробубоніло з туману. — Це я, Петя!

— Що ти там робиш, лишенько? Чого не спиш?

— Ото! Зате ви все на світі проспали. А я тут, між іншим, енело підстерігаю.

— Що? Що таке?

— А таке: я все вирахував. Раз вашого Кулька ніде немає, ніхто не бачив, значить, його вкрали оті, з іншої планети. Але, ви ж знаєте, вони людину спершу забирають, а потім назад віддають. То оце я й стережу.

— Петю, відбій! Сьогодні не прилетить, погода нельотна. Краще ходи з нами, тільки тихо. Як будеш добре поводитися, скажу Зятеві, щоб він тобі налив…

І Петя сумирно почалапав за нами.

— Я ж тут геть усе облазив! — прошепотів Шериф.

— Не там лазив. До хати заходив?

— А я маю право — без ордера? Тільки якщо сама пустить. А вона не пустила…

— Тому й не пустила.

— А ти впевнена, що ми його тут знайдемо?

— Впевнена. Ти сам мені все розповів… цить! Бо почують.

Ми прокралися подвір’ям тихо, що й собака не гавкнув. Власне, й гавкати не було кому, останній Рябко ще торік з голоду втік жебрати коло автозаправки. Хату оточили, заклякли попід вікнами. Коли з-під лісу, від пасіки, почувся півнячий крик, всередині щось заворушилося, закректало і почувся захриплий чоловічий голос:

— Мусько, Ганусько, а ви знаєте, що я їсти хочу?

— Миколочко, — заспівав у відповідь жіночий голосок, медовий, але з домішкою дьогтю. — А ти знаєш, що останнього разу я не кончила?

— Ну що ж я тобі можу зробити? — механічно буркнув Миколочка і одразу одержав:

— Як що? Піднімай свій “рейтинг” — і за роботу!

— Не мо-о-ожу…

— О, о, о! Так би одразу й признався. А то: ми все можемо, ми все можемо! Кожній жінці — по справному мужику! Он чого твої обіцянки варті!

— Та я ж — третій день вас обох!..

— То й що? Он у Марії коханий — десятьом раду дає!

Я спершу аж підскочила, коли почула: “у Марії коханий”, а коли допетрала, що мається на увазі мій кнур, не витримала і пирснула зо сміху.

— Ой! Хто там? — звереснули дуетом Манька і Ганька.

— А там хто? — ступив на ґанок старший агітатор центристів. — Ану, здавайтеся, бо двері виламаємо. Виходьте по одному, ви оточені!

Голісінький Миколочка вилетів кулею, прикриваючи долонями страмне місце.

— Шеф! — радісно закричав він, — Не треба ламати двері! Це ж я! Я ж вам казав, що веду тут передвиборчу агітацію!

— Коли і кому ти казав?

— Я дзвонив вам по мобілці. Ганя чула… Ганусько! Ану йди сюди! Скажи: дзвонив я шефові позавчора?.. Ні, це вже виходить поза-позавчора!

Але Гануська тільки плечиком знизала.

— А ще раз подзвонити ти не міг?

— Не міг. Там чомусь батарейка сіла. От же, розумієте, дивина: майже нова батарейка була і раптом — дупель пусто!

— В голові у тебе “дупель пусто”! Ми його шукаємо-шукаємо, вже бо зна що думали: чи сам утопився, чи тебе втопили… Журналістів у селі, як бджіл на пасіці, не встигаємо відмахуватися. Строчать епопею “Гонгадзе-2”. Та що журналісти! З ОБСЄ щодня дзвонять! Заграниця у вікна і двері лізе, ЦеВеКа раком поставили, а ти тут приватну камасутру розвів?

— Я зараз усе поясню…

Виявляється, Миколочку підвела його, так би мовити, сексуальність. Він, не знаючи броду, попхався у воду, себто, серед великоколодівське жіноцтво. Манька з Ганькою одразу взяли його на приціл.

У Великих Колодах Кульок свої можливості швидко вичерпав. Заніс до списку вважайте всіх жінок, котрі ще здатні повірити, що в них можна закохатися. А далі що? Довелося міняти тактику.

Того вечора Кульок повертався з військової частини, котра за лісом. Що він там робив? Уявіть собі, складав свої списки. Точніше, списка забезпечив йому прапорщик, одержавши в якості гонорару пляшку навіть не горілки, а хорошого коньяку. Невідомо, чи то власна розвідка донесла Кульку, що прапорщик саме цей напій відверто полюбляє, чи інтуїція спрацювала, але за якусь годину Микола мав список, як належить — з підписами, паспортними даними — який свідчив, що сотня, а то й більше солдатиків цієї частини палко бажають проголосувати саме за Миколиного кандидата. Звичайно, ані агітатор, ані прапорщик до паперів навіть не доторкнулися. Більше того — у солдатиків ніхто не питав, згодні вони, чи ні. Писарчуку завдання дали — і вперед! А самі спокійненько розпили ще одну пляшку коньяку, завбачливо прихоплену Кульком. Не знаю, скільки у цій фракції платять за кожного завербованого виборця. То, кажуть, найбільша партійна таємниця. Петя Гітлер, щоправда, щось там ляпав про п’ять гривень за душу, але навіть якби з кожного голосу агітатор поклав у кишеню лише гривню, все одно такий хід виправдовував усі витрати на коньяк. До речі, прапорщикові така комерція теж сподобалась, і він за два дні зліпив ще один список, щоби продати його Кулькові за ту ж ціну. Тоді його Петя Гітлер і запримітив.

А того вечора по дорозі Миколку перестріли, наче випадково, Манька з Ганькою. Запросили до себе на хутір, пригостили і поскаржилися, що єдина проблема, яка в нашому селі не вирішена — то це якраз сексуальна. Розімлілий Миколочка пообіцяв, що коли виграє його кандидат, саме з цією проблемою буде покінчено раз і назавжди, бо тільки його партія гарантує кожній українській жінці справного мужика.

— Хай живе вкраїнська жінка — з ким хоче, і як хоче! — підняв він гранчака з домашньою медовухою.

Капосна, скажу я вам, штука, ота медовуха. П’єш, п’єш, начебто все гаразд, а потім — бах! По ногах. Отож і Миколочка після третьої встати вже не зміг. Розлігся на дивані і повторював передвиборчу обіцянку про кожного справного мужика кожній українці.

— Доведи! — потягли з нього штани Манька з Ганькою.

— Що?

— Доведи, що у вашій партії є хоч один справний мужик — і ми проголосуємо за тебе.

Цілу ніч Миколочка доводив обом жінкам, що він “справний”. Вранці його нагодували, дали похмелитися.

— Ну, я пішов. Бо мої хвилюються, де я подівся.

— Куди? Нікуди ти не підеш. По-перше, ти ще вчора дзвонив по мобілці своєму шефові і попередив, мовляв, не хвилюйтеся, я веду агітацію на дальніх хуторах.

— Не пам’ятаю… Хоч убийте — не пам’ятаю.

— Це все медовуха, дорогенький. Вона пам’ять відбиває.

— Гм-м… Значить, шефові я дзвонив… А він мені що сказав?

— Хіба ми чули? Але ти потім говорив, що все гаразд.

— Ану, я ще раз передзвоню. Де вона, моя мобілка?

— А ми знаємо, в яку дупу ти її засунув з п’яних очей і забув? Та нікуди вона тут не дінеться, згадаєш. А поки згадуватимеш — ділом займемося. Продовжуй свою передвиборчу агітацію, продовжуй.

Насправді ж, як ви здогадалися, телефончик заховали якомога далі. Мислили Манька з Ганькою правильно: якщо хтось дізнається, де Микола, то його можуть відкликати раніше, ніж треба. А так — баки забили і вперед!

А щоби поміж любовних утіх Миколочка не запідозрив, що його від навколишнього світу ізольовано, Манька одну капость придумала: щось зробити з Миколиною мобілкою, та так, аби він нічого не запідозрив, бо ж довго її ховати не випадало, але й віддавати — теж, бо капосна техніка телебенькала безперервно. Всіляких там тонкощів, скажімо, як заблокувати дзвінок, Манька не знала. А от замінити повну батарейку нашою, видзвоненою — додумалася, тим більше, що обидві мобілки були однієї моделі. А потім поклала її на видному місці, але дзвонити можна було хіба що в рейку.

— І як же ви дізналися, що він тут? — причепився до мене старший агітатор.

— Як, як… слухати треба, що люди кажуть.

— Так і ми ж слухали!

— Ви слухали, а я ще й співставляла. Перше: він у вас щез приблизно по обіді. Значить — повіявся з села. А куди? До району? Так що йому там робити? Спершу подумала — до вояків гайнув і там собі „агітує” за чаркою. Але чого ж тоді прапорщик його вчора шукав?

Друге: Манька з Ганькою, замість під ручку селом тинятися, сидять вдома, тільки по одній із хати виходять: як не корову відігнати, так картоплі накопати. Чого б це?

Третє: презервативи, які Манька купувала цілими пачками. Так, у селі з’явилися „свіженькі” мужики, але ж вони як не б’ються, так у Зятя сидять. То з якої такої радості витрачатися на „запобіжники”?

І нарешті — ти, брате, сам казав, що вони тебе в хату не пустили. Це коли таке було? У них завжди двері настіж, а тут… Одне слово — двічі два, як не крути, виходить чотири.

— Ну а як ви знали, що Микола ще живий? — не вгавав старший агітатор.

Що я йому буду пояснювати про свою інтуїцію? Не зрозуміє.

— Знаєте, у мене на горищі пугач живе. То він пугикає тільки на покійника. От коли у нас односелець повісився, пугикав. А зараз мовчить. І собаки не виють…

— Містика!..

Містика, чи не містика, а Миколу таки я знайшла, то про що ще говорити? Замотали бідолаху, який уже хапав дрижаки від ранкової прохолоди, в простирадло і вже хотіли йти, як раптом старший агітатор спитав:

— Чекайте, а як хутір називається?

— Малі Пеньки.

— То куди тебе, йолопа занесло? Це ж не наш округ!

Так, уявіть собі: і Великі Колоди, і Малі Пеньки заснувала одна й та ж людина, від села до хутора — як футбольне поле перейти, але під час однієї з отих дурнуватих реорганізацій, котрими Україну не раз кроїли-перекроювали, віднесли Малі Пеньки навіть не до іншого району — до іншої області!

У старшого обличчя зробилося таке, що я подумала: ой, зараз або його шляк трафить, або Миколчине сексуальне життя обірветься раз і назавжди. Але тут зі старенького радіо, що висіло на стінці років чи не п’ятдесят, захрипіло, засвистіло, а потім несподівано голосно заграло гімн. Старший мимоволі виструнчився і поклав праву руку на серце. Точнісінько, як наш президент по телевізору. А спантеличений Кульок, спеленутий, мов та лялька, зробив те ж саме. Простирадло сповзало на землю, він цупив його назад лівицею і шморгав носом.

Петя Гітлер, як юний піонер, підняв руку у салюті. Шериф рефлекторно смиконувся взяти під козирок, але, перехопивши глузливий погляд Павла, лише почухав плече. Не інакше, як йому там уже майорська зірочка свербіла.

А над усіма Малими Пеньками і Великими Колодами, над лісом, лугом, Козячим болотом і роздовбаною трасою потужно лунало: “Ще не вмерла України і слава, і воля”…

Ще!

Шацькі озера, серпень 2004р.

Комментарі

1

У повісті використано матеріал з книги “Українські сороміцькі пісні”, упорядник Михайло Красиков, Харків “ФОЛІО” 2003р, а також — фрагмент із пісні Андрія Миколайчука “Піду втоплюся…”

Note message

фрагмент із пісні Андрія Миколайчука “Піду втоплюся…”