Наталя Гайдамака

ПОЗНАЧЕНА БЛИСКАВИЦЕЮ

Фантастичні повісті та оповідання

Художнє оформлення В. І. Бариби

РЕАНІМАЦІЯ — XXI

Світлій пам’яті

матері й батька

присвячую цю книжку

* * *

…Вона завмерла в палкому пориві до неба, у напрузі подолання й злету, але піднесена вгору права рука вже ледь помітно заломилася назад, а ліва приречено впала на плече, стиснувши схожу на зірку похилену квітку. Ще одна мить — і почнеться нестримне падіння назустріч загибелі… Ні в постаті, ні в обличчі не було жаху чи відчаю — лише незмірний жаль за тим, чого не судилося здійснити. Таким був пам’ятник екіпажу “Айстри”.

Ольга поклала важкий букет червоних квітів на білу мармурову плиту, прохолодну навіть у спеку, і повільно випросталася. Щороку, вісімнадцятого червня, вона приходила сюди, на Зоряну площу…

На “Айстрі” були й Ольжилі батьки, Тетяна та Іларіон Воронови. Здійснювався експериментальний політ із так званим подружнім екіпажем, котрий мав підтвердити чи заперечити доцільність подібного добору учасників далеких експедицій. Сімейні пари, відфільтровані за найсуворішим конкурсом із чималої кількості претендентів, упродовж кількох років проходили складну програму підготовки, живучи поряд, в одному будинку, щоб краще познайомитись та призвичаїтись одне до одного.

Коли стартувала “Айстра”, Ользі якраз виповнилось дванадцять років. Вона добре знала всіх учасників польоту, бо мало не щодня бачила їх. На борту десять чоловік. Програма передбачала проведення досліджень на околицях Сонячної системи, за орбітою Сатурна. На час експедиції “космонята” — так жартома прозивали дітей космічних мандрівників — переселилися до шкільного санаторію; щовечора збирались вони у холі, щоб побачити на величезному екрані своїх рідних, сказати їм кілька слів під час сеансу прямого зв’язку. Та одного тихого зимового вечора телестіна раптом слшуче спалахнула — і на екрані замерехтіло рівне блакитне світло. Ольга й досі пам’ятає, як те світло облило її моторошним холодком тривоги, хоча вона й твердила собі: нічого страшного не могло, ніяк не могло статися…

Усі спроби розшукати корабель та відновити зв’язок із ним були марні: “Айстра” немовби випарувалась у космічному просторі. Висловили чимало гіпотез про причини трагедії, від вибуху двигунів аж до зіткнення з антиречовиною, однак нічого певного встановити так і не вдалося. А Ольга ще довго вірила: тато й мама живі, вони обов’язково знайдуться, може, не зараз, але через місяць, рік, два роки…

Щоліта, вісімнадцятого червня, вона приносила квіти до підніжжя пам’ятника. Червоні квіти, тільки червоні… Це не була річниця катастрофи — корабель зник у лютому — ні, цього літнього дня одружилися Ольжині батьки. Вона не могла пояснити, чому обрала саме цю дату для вшанування їхньої пам’яті, певно, давалася взнаки її дитяча віра у неминучість щасливого кінця, невідворотність повернення.

Їх було семеро, синів і дочок загиблих: Алла й Валерій Космиліни, Костик та Олег Заярні, Ярослав Чепіль, Іра Юркевич і вона, Ольга Воронова. Діти “Айстри” — так їх почали називати — не росли сиротами. І ті, хто жив поряд із ними, і навіть далекі, зовсім незнайомі люди намагалися якось полегшити тягар, що впав на ще незміцнілі плечі.

А Ольжина мати, Тетяна Воронова, гарна, весела, запальна, про яку хтось із друзів сказав, що вона вже сама по собі — людям свято, постала в скульптурі на Зоряній площі. Напевне, цей пам’ятник був би зовсім іншим, принаймні величнішим та урочистішим:, якби створював його професійний скульптор, а не той, хто добре знав усіх загиблих, бо входив до дублюючого складу, — біолог Андрій Волошин. Що він послав свій проект на конкурс, знали тільки його дружина та Ольга з Ярославом — після загибелі батьків Волошини взяли їх до себе. Однак усі зберігали таємницю, аж поки не оголосили результати конкурсу.

Ескізи Андрія Волошина вражали своєю нетрадиційністю — це, власне, був не пам’ятник екіпажу одного, конкретного корабля, а кам’яний реквієм по всіх тих, хто загинув на шляхах до незвіданого.

У центрі композиції — жінка, що лине до неба. Таня Воронова стала для всього світу втіленням краси й могутності людини — і водночас трагічного безсилля перед невідомим. Ольгу завжди дивувало, як вдалося її названому батькові поєднати це в одному зображенні, зупинити ту невловну мить, що відділяє політ від падіння. Біль давньої втрати, що його не змогли погасити роки, і палке бажання боротись із усім тим, що завдає болю, нівечить і руйнує тіло людини, одбирає життя — нехай то буде тяжка недуга, катастрофа чи стихія, — привели Ольгу спочатку в медичний інститут, а далі — в Реанімаційний центр, де вона працює восьмий рік.

У неї самої вже зовсім доросла донька-студентка, Яна, така схожа на свою бабусю… Та ні, просто неможливо прикласти це слово до Ольжиної матері. Вона назавжди зосталася молодою. Ольга тепер старша від неї. Мамо, пісне моя, мій смутку…!

Цього літа вона вперше приїхала до пам’ятника сама. Чоловік у далекому польоті, а в Яни — сесія. Сьогодні вона складає останній іспит. Перший курс факультету журналістики…

Донька її і вроду, і вдачу успадкувала від Тані Воронової. Так само співати любить. От тільки пісні в неї інші. Більшість із них вона склала сама. І зараз, коли Ольга вдивлялася у рідні риси тієї, що застигла в одвічному стремлінні до неба, пригадалися їй написані торік Янині рядки:

І ось ти робиш перший крок -

Туди, де сяєво зірок,

Де вічність переходить в мить,

Де промінь, мов струна, бринить,

Де у безмежжі тиша з тиш, -

Ти не зникаєш,

Ти — летиш…

* * *

— Тобі не холодно, Янко?

— Ні, Саню. Дощ такий теплий. Гроза віддаляється, чуєш? Ти просто обійми мене міцно-міцно і не відпускай і від себе…

— Завтра мені їхати, Янко…

— Але ж ти ще повернешся? Скажи, повернешся?

— Я вернуся. Я приїздитиму часто.

— Ти такий рідний… Мені здається, що я знаю тебе тисячу років… А насправді — два оті дні. І півроку чекання. І листи твої — скупі й нечасті…

— Я не вмію писати таких листів, як ти. Та й говорити теж не вмію. Я боявся, що тобі зі мною нудно…

— Гадаєш, мене треба розважати? Можеш не казати нічого — я просто дивитимусь в очі твої…

— Уже стемніло. Мама тебе не сваритиме?

— Ні. Вона повернеться ще нескоро. А я залишила їй запис, щоб вона не хвилювалася. Мені зовсім не хочеться йти звідси. Для мене цей гайок особливий.

— Чим же?

— Тут моя берізка росте. Батько й мати посадили її того року, коли я народилась. Якщо мені важко, або треба зважитись на щось, або хочеться побути самій, я приходжу сюди, до неї… Знаєш, іноді мені здається, що я й сама колись — ну, ще до народження, — була таким деревцем…

— А в мене думки геть прозаїчні. Я згадав, що блискавка практично ніколи не б’є в березу, ну хіба що та стоятиме одна серед поля, на відкритій місцевості.

— Справді?

— Справді.

— І ти все, все про блискавку знаєш?

— Всього про неї ніхто не знає.

— А хотів би знати?

— Хотів би.

— А що б зробив, коли б усе про неї взнав?

— Що зробив? А взяв би та й приручив її, як дику тварину. Поки що це лиш смішна дитяча мрія. Бач, у певному віці майже всі хлопчаки мріють про те, що винайдуть щось надзвичайне, зроблять відкриття, котре змінить світ… А потім виростають і починають розуміти, як це складно.

— Що складно — здійснити відкриття чи змінити світ?

— А ти сама як вважаєш?

— Зхмінити світ для всіх важко. А для однієї людини — для однієї легко. Треба просто любити.

— Янко… Коли б я вмів сказати…

— Не треба слів. Я починаю розуміти тебе навіть тоді, коли ти мовчиш. Мені так добре з тобою і так спокійно… Я цілу вічність могла б простояти, поклавши голову тобі на плече. Стояти і не думати ні про що, просто знати, що ти — поряд. Мені ще й досі не віриться, що ти — тут…

— Не міг я раніше.

— Завтра ти знову поїдеш. І знову на півроку?

— Ні. Тепер уже точно — ні.

— Напишеш?

— Напишу. Обіцяю тобі. Хоч я й звик до більш досконалих засобів зв’язку…

— А я по відеону можу лише про справи говорити. Над листом я думаю, а тут усе так швидко відбувається, що не встигаєш знайти потрібного слова. Тато підсміюється з мене і називає консерватором. Каже, що я принципово ігнорую сучасну техніку. А я звикла записувати все — думки, вірші — ручкою в блокноті і нічого не можу з собою вдіяти. Ти теж будеш із мене сміятися?

— Не буду.

— До тебе легко йдуть діти і маленькі тварини. Вгадала?

— Вгадала. Але як?..

— У тебе руки такі добрі… Добрі й сильні. їм одразу віриш… Я відчуваю це, коли ти мене обіймаєш. Такими руками ти обов’язково приручиш свої примхливі блискавки…

Яна підвела голову.

— Чому ти так дивишся? — спитав Сашко.

— Хочу тебе запам’ятати.

Вона лагідно провела долонею по його щоці і раптом відчула, що Сашкові руки немов заклякли. Погляд його став чужим і напруженим.

— Стій так, — вимовив він самими губами. — Не ворушись.

— Що сталося? — так само пошепки спитала здивована Яна.

— Не оглядайся.

Та вона вже озирнулася. І побачила невелику, завбільшки з тенісний м’яч, блакитно-білу кулю, що із тихим сичанням зависла на висоті людського зросту метрів за три від них. Минуло кілька неймовірно довгих хвилин. Яна не зводила заворожених очей із сліпучої кулі. А та раптом гойднулася і повільно, дуже повільно попливла до них…

* * *

Мене в росах

Перед світом

Не купали,

Зіллям не зливали,

Долі,

Доленьки не прикликали…

* * *

Ольга прокинулася раптово, ніби хтось її штовхнув, і відчула, що їй не вистачає повітря. Невиразна, незрозуміла тривога стисла серце м’якою котячою лапою із прихованими пазурами. Поглянула на годинник: іще хвилин сорок — і вона вдома. Майже весь зворотний шлях проспала, зручно вмостившись у розкладному кріслі експреса. Треба було відпочити, завтра робочий день. Ольга випросталася в кріслі і роззирнулася навкруги. її сусіди дрімали або переглядали газети, дехто вдягнув навушники — слухав музику. Раптом за вікном щось блимнуло, долинув глухий гуркіт. Так це ж гроза, мабуть, її збудила, і через те так тисне в грудях.

Дощові краплини залишали косі доріжки на віконному склі. Ольга торкнулась його рукою, і їй згадався інший дощ — холодний дощ навпіл зі снігом, що йшов непривітного березневого дня, коли вшанували пам’ять космонавтів з “Айстри”. Траурна церемонія мала символічний характер, тому що їхні могили лишились у Всесвіті, як сказав на мітингу-прощанні один із промовців. Минуло вже достатньо часу, щоб переконатися в марності пошуків. І під скорботно-урочисті звуки фіналу “Галактичної сонати” було закладено на площі, згодом названій Зоряною, майбутній пам’ятник загиблим.

…Не вщухав дощ, дув пронизливий вітер. Оля закам’яніла, заціпеніла, та не сльота була причиною, а внутрішній холод, що охопив її ще тоді, біля мертвого екрана, на якому за мить до цього всміхалась її мати, і вже не полишав дівчину. Вона не здатна була вповні осягнути лихо, що впало на неї, — та й чи можливо це в дванадцять років? — із ним змиритись. Усе в ній кричало: неправда! Це просто страшний сон. Усе ще буде гаразд, усе повернеться на свої місця. У доброму, ясному світі, в якому жила вона досі, такого просто не могло статися, не могло, щоб одночасно — і тато, і мама, одночасно — і в неї, і в Алли з Валериком, в Олега й Костика, і в Славка Чепеля, і в маленької Іринки… Не могло!

…Ось уже кілька років при самій лише згадці про той День її знову притискає до землі похмуре небо, з якого падали важкі й холодні краплини дощу, а в груди знову б’є напоєна тугою мелодія з “Галактичної сонати”, несе її з хвилі на хвилю, то жбурляючи в безодню відчаю, то здіймаючи на високому гребені, щоб показати: світ безмежний і прекрасний, треба лише вистояти, не піддатись біді, не зломитись у горі, хоч би яким безмірним воно було…

Оля не плакала. її мовби заморозила одна думка: заплакати — значить повірити в те, що батька й мами ніколи вже не буде, згодитись із цим…

А поруч ридала Алла, Ольжина ровесниця, дочка командира “Айстри” Сергія Космиліна. її очі зчорніли від сліз. Рука Валерія лежала на плечі сестри, і Оля раптом подумала: якби ж і її зараз узяла за руку близька й рідна людина! Якби ж… Несподівано хтось міцно стис її долоньку. Дівчинка повернула голову й побачила Славка Чепеля.

Вони навчалися в одному класі, колись навіть сиділи разом, до того ж були сусідами, і Оля добре його знала, проте не вбачала в ньому того, на кого можна покластись у важку хвилину. Хлопець як хлопець, не гірший і не кращий за інших… Вона так і не спитала потім у нього, чи то він перехопив її погляд, кинутий на Космиліних, чи то якимось дивом відчув, що найбільше потрібне їй було в ту мить (у розмовах — не в думках — вони ніколи не поверталися у той недобрий час), та відтоді щось змінилося в їхніх стосунках, і Оля вже не заздрила Аллі, що та мала брата.

Увечері Олю й Славка забрали до себе Волошини. Андрієва дружина Ніна розсудила так: гуртом їм буде легше, ніж поодинці між далекими, часом майже незнайомими родичами, що з’їхались на похорони.

Змореній нелегким днем Олі хотілося тільки одного: швидше лягти, зігрітись і заснути. Але сон не йшов до неї. Вона довго лежала непорушно, прислухаючись до теплого тихого дихання малої Вірусі Волошиної, а за стіною спали всі інші: Андрій, Ніна, їхній син Ігор, на рік менший від Олі. Там же поклали й Славка. І Олі враз так схотілося поговорити з ним, хоча б просто побачити його! Він усе зрозуміє з півслова, як зрозумів сьогодні на площі, і їй відразу стане легше… Чомусь була певна, що він зараз теж не спить.

Наступного дня Ніна торкнулася долонею Олиного лоба і занепокоїлася: “Та ти ж уся гориш! От лишенько…” В Олі й справді підвищилася температура. Лікар сказав, що дівчинка, мабуть, застудилася під час похорону, та Ніна гадала інакше. “Хіба я не знаю Ольги! — казала вона чоловікові. — Коли це вона хворіла? Просто в інших сльози з очей течуть, а в неї вони невиплакані всередині лишилися, от і палять її тепер…” Вона не погодилася, щоб Олю забрали в лікарню, поклала її в окремій кімнаті й сама за нею доглядала.

Більше ніхто в дітей не захворів. Ніна таки вгадала: далося взнаки нервове виснаження. Оля видужувала довго, повільно. Славко приносив їй цікаві книжки і розважав як тільки міг.

Надворі була вже справжня весна, прозора й лагідна. Загорнувшись у теплу мамину шаль, Оля грілась на сонечку. До неї часто долинав дзвінкий сміх Вірусі, що гралася з дітьми. її енергії вистачило б на трьох — такий собі невеличкий живий вулканчик. Дивлячись на Вірусю, Оля теж починала всміхатися, хоча спочатку губи ніяк не складалися в посмішку. Та поступово вона навчилась сміятися знову. А от плакати — більше не плакала. Дала собі слово: якщо вже стримала сльози тоді, то просто не має права рюмсати через якісь там дурниці тепер.

Одного разу Славко сказав їй, що з вересня збирається повернутися до шкільного санаторію і жити там. Оля здивувалася. Що трапилось? Хіба йому тут погано?..

— Важко їм, Олю. Адже нас тепер у них четверо. От коли ми з тобою житимемо при школі, а сюди приходити будемо на вихідні та свята… Розумієш, Ніна Василівна через нас відмовилася від цікавої роботи.

Олі стало соромно. Вона раділа, що знайшлися люди, які турбуються про неї, і мало переймалася їхніми клопотами… А Славко вирішив усе справді як дорослий.

Проте Ніна її не відпустила. Переконала, що Олі зараз треба зміцніти. Нехай іще з півроку поживе в них, а далі буде видно. Славкові ж сказала:

— Я не стану тебе відмовляти. Ти весь у батька вдався, Славчику: якщо вже прийняв рішення, то не відступиш від нього. Та запам’ятай одне: у цьому домі тебе завше чекатимуть. Із бідою чи з радістю можеш прийти сюди в будь-яку пору дня або ночі. Де б ти не був, знай, що ти — і наш син теж, що в тебе є мати, батько, брат і сестри.

Волошини й справді стали їм ріднею. Саме в їхній привітний дім через кілька років Ольга й Славко запросили друзів на своє весілля. Мудра й лагідна мама Ніна, як вони її називали, сказала їй на прощання: “Важко тобі буде, Олю. Він рветься услід за батьками, мріє про космос… Він обрав уже свій шлях і не зупиниться. А в тобі назавжди лишився острах перед чорною безоднею, що поглинула ваших рідних. Чи зумієш ти його перемогти? Або хоча б заховати так далеко, щоб не труїти йому радість від свого захоплення, від улюбленої роботи? Ти розумієш, що Ярослав не з тих, із ким можна шити спокійно та безтурботно? Чи вистачить у тебе сили, доброти і терпіння?” Ольга лише всміхнулася: “Мого терпіння вистачить на десятьох”. Тоді вона не знала ще місяців виснажливого чекання, самотніх ночей, коли здається, що холод космічних глибин проникає в твоє тіло, — вдень не так страшно, вдень ти серед людей, а от уночі… Вона розлюбила дивитися в небо. Навіть безхмарна блакить видавалась їй хитрою пасткою, чимось підступним і ворожим. Так, звичайно, хтось мусить літати і прокладати нові шляхи… Все правильно. “Стелиться путь тобі — доля моя чекать”, — писала Янка. Робота і Янка розраджували її…

Коли Ольга повернулася додому, Янки не було. Увімкнула домашній відеон. Дочка повідомляла, що іспит складено успішно. Все добре, сесія позаду, і вона сьогодні, мабуть, затримається, ти, мамочко, не хвилюйся. На письмовому столі Янка залишила для неї якийсь сюрприз. Чи не нові вірші?

Другий запис був із роботи. Микола Матвійович Терненко, головний лікар, просив її з’явитися негайно. Ольга стрепенулася. Що могло статись? Перша думка — Ярослав. Чи не трапилось із ним біди? Постійна тривога настільки всоталася в її єство, що навіть донька казала: “Мамо, ну чому ти весь час чекаєш чогось поганого?” Поки Ольга переодягалася, вона встигла заспокоїти себе. Ні, якби справді це стосувалося Ярослава, Микола Матвійович, який знає її багато років, не обмежився б таким коротким повідомленням… Напевно, це пов’язано із її дослідницькою роботою, адже вона очолює лабораторію мнемокорекції…

На столі Ольга побачила товстий зошит, списаний Яниною рукою. Щоденник? Отже, доня нарешті вирішила довірити їй таємниці, що, вочевидь, з’явилися в неї останнім часом. Серед густо списаних сторінок були й; стовпчики віршів.

Ольга вирішила прихопити Янчині записи із собою. Може, знайде час прочитати. Хтозна, яка робота чекає на неї сьогодні. Залишила доньці прохання неодмінно зв’язатися з клінікою, тільки-но прийде додому, зачинила двері і швиденько збігла сходами донизу — жили вони на третьому поверсі, тож ліфтом Ольга ніколи не користувалася, і

* * *

Із щоденника Яни Чепіль

Заглядаю в чужі обличчя й холодні очі — ні, не ти… Не ти… Ти — інший. Хоч я й не знаю, яке в тебе лице, очі, який голос…

Пробач, що вигадала тебе. Така вже в мене вдача — не можу жити не кохаючи. Тільки поряд з тобою — моя найбільша краса і сила.

Може, я забагато хочу? Та що ж робити, коханий? Я не знаходила такої людини навкруг себе — і тоді став ти , і хто посміє осудити мене за мрію?

Закохуватись у мрію небезпечно. Зустрінеш того, хто спочатку буде здаватись тобі твоїм — а він не такий. Не такий, як ти уявляла. І що тоді? Він не буде ні гірший, ні кращий, просто буде не такий , однак ти шукатимеш у ньому те, що сама вигадала…

Але в мене нічого нема, крім цієї мрії. І тому, коли стає важко, я кличу тебе. Якби ти був поруч/ А ти — в мені і ніяк не поруч. Та це не твоя провина.

* * *

Я кричу — а ніхто не чує.

Кличу — ніхто не відгукнеться.

Може, все-таки станеться чудо?

Може, просто усе минеться?..

* * *

Так, цей терміновий виклик може означати лише одне: виникла необхідність мнемокорекції. Адже Микола Матвійович знає, що вона сьогодні повернулася з подорожі, тож навряд чи потурбував би без доконечної потреби.

Дослідження з так званої корекції пам’яті, або мнемокорекції, — сам термін, до речі, виник тут, у їхньому центрі, — розпочалися кілька років тому. Йшлося про те, Щоб із допомогою різних чинників — хімічних, біологічних, фізичних — впливати на певні ділянки мозку живої істоти і, таким чином, на її пам’ять. Можна, наприклад, назавжди викреслити з голови якісь події, можна змусити людину вважага, що ці події розгорталися зовсім інакше…

За цей час їхній невеличкий колектив створив прилади, з допомогою яких можна було немовби зазирнути в пам’ять і зробити необхідні зміни. Проте таким тонким та небезпечним інструментом потрібно було користуватися дуже обережно, до корекції пам’яті вдавалися лише у виняткових випадках і під найсуворішим контролем спеціальної Ради охорони пам’яті. При цьому обов’язково враховувалася думка рідних пацієнта, а іноді навіть його самого, в залежності від конкретної ситуації. Уперше мнемокорекцію було проведено рік тому п’ятирічній дитині. В повідомленнях у пресі вона фігурувала як Крістіна А. (справжнє її прізвище, із цілком зрозумілих причин, знали тільки лікарі). Це був класичний приклад так званої чистої мнемокорекції. Дівчинка етала свідком автомобільної аварії, і в неї на очах від важких травм загинуло кілька людей. Чи треба пояснювати, яке враження це справило на маля? Дитина не зазнала жодного фізичного пошкодження, а от її нервова система постраждала. Батьки погодились на мнемокорекцію, і цей страшний епізод вилучили з пам’яті їхньої доньки, наче нічого й не було. Минулого тижня Крістіну привозили на чергове контрольне обстеження, яке показало, що вона абсолютно здорова.

На перший погляд мнемокорекція не мала безпосереднього відношення до профілю реанімаційної лікарні (це взагалі була цілком нова галузь медицини), проте пацієнти потрапляли сюди, як правило, саме внаслідок ситуацій екстремальних, нерідко катастрофічних, і через те в першу чергу могли потребувати певного втручання в пам’ять — безумовно, лише у виняткових випадках. Викреслити окремий епізод, нічим не пов’язаний із усім життям людини, як це було із Крістіною, порівняно просто. Набагато частіше спеціалісти мали справу із складнішими випадками. Зокрема, дійшли висновку, що з допомогою мнемокорекції можна буде ліквідувати на початкових стадіях деякі психічні захворювання. Ніхто не повинен страждати, не повинен лишатися калікою чи бути морально зломленим через сліпу й жорстоку примху долі. Реанімація означає оживлення. Повернути людину до повноцінного, нормального життя…

* * *

У просторому холі лікарні нікого ще яе було, отже, ніч, мабуть, минула відносно спокійно. Ольга чомусь згадала, яким порожнім, непривітним був цей хол спочатку, адже працювала в Реанімаційному центрі мало не бід дня його заснування. Це з ініціативи Миколи Матвійовича тут поставили м’які меблі, розмістили вазони з квітами й настінні акваріуми, і хоч дехто вважав, що це зовсім не обов’язково, Терненко твердив своє: “Сюди приходитимуть люди, із рідними яких сталося лжхо, іноді — непоправне. їм повинно бути принаймні зручно, нехай вони навіть і не помітять цих зручностей, не оцінять їх. Ми не завжди можемо полегшити їхнє горе, то мусимо його хоча б не збільшувати”.

Микола Матвійович займався раніше космічного медициною, він був одним із тих, хто готував до люльоту екіпаж “Айстри”, і Ольгу знав змалечку. Саме від нього багато років тому вона почула про організацію нової спеціалізованої лікарні і попросилася сюди на роботу. “Ти гарний спеціаліст, Олю, — казав він їй тоді, — я хотів би працювати з тобою. Та усвідом одне; це — робота. Непроста, але справжня. І тому їй не можна віддавати лише часточку себе. Вона вимагає всієї людини, усіх нервів, мозку, вправності рук, швидкості реакції, рішучості й терпіння, обережності й сміливості водночас. Це важко, Олю. Думай”. Ольга вперто стисла губи, а тоді заявила, що труднощів не боїться, знає вже, на що здатна; кілька років працювала на станції швидкої допомоги (Янка була маленька, а система чергувань давала змогу частіше бувати з дочкою: добу на роботі, три дні вільна). Вона вважала, що має всі ті необхідні якості, про які говорив Микола Матвійович, і їй хотілося випробувати себе…

Ольга піднялася на другий поверх, до жабінки гардероба, й набрала потрібний код. Затим зайшла до сусідньої кімнати, вдягла чистий робочий одяг — блакитний комбінезон та беретик, поправила перед дзеркалом волосся. Тепер — до Миколи Матвійовича.

По дорозі перестріла Валю Шульгу, медсестру дитячого відділення. Та мовчки кивнула у відповідь на привітання й окинула її якимось дивним поглядом. Ольга вже піднімалася ліфтом нагору, а той несподіваний погляд, здавалося, прилип до неї.

Торкнулася дверей кабінету № 95, і вони безгучно прочинилися. Микола Матвійович підвівся їй назустріч — кремезний, трохи вайлуватий, він чимось нагадував великого доброго ведмедя. В очах його промайнув той самий дивний вираз, що й у Валі, і Ольга відчула, як у спину їй війнуло холодом.

— Викликали, Миколо Матвійовичу?

— Ти не хвилюйся, Олю. У нашій лікарні твоя донька…

— Яна?!

— Сідай, Олю. Безпосередньої загрози її життю вже нема…

— Прошу вас, кажіть усе як ві

— Я підозрюю електротравму. Ураження блискавкою. Після грози Яну знайшли непритомною.

— Де?

— У парку за містом, де березовий гайок…

— Вона була там… сама?

— Очевидно. її знайшли випадкові перехожі. Я перевів на свій екран усі дані про стан Яни. Зараз увімкну.

— Де вона лежить?

— Сьомий поверх, четвертий бокс.

Різноколірні цифри на дисплеї вишикувались у стрункі стовпчики. Треба зосередитись… Вихідні дані: температура тіла, тиск, пульс, частота дихання, лінія кардіограми, експрес-аналізи… Стан на двадцять четверту годину… На першу годину ночі… Другу… Антропометричні виміри… Супутні дані… Комплекс реанімаційних заходів… Призначення на наступний день… Прогноз… Усе.

— Я хочу побачити її…

— Олю, ти зовсім біла. Може, дати тобі щось із ліків?

— Нерви, Миколо Матвійовичу. Чи й ви, як усі, гадаєте, що в мене їх нема? Обійдусь без ліків, мене не так легко збити з ніг…

— Навіщо ж так, Олю…

— Пробачте. Сама вже не тямлю, що кажу… Сьомий поверх, четвертий бокс… Янко, донечко!

На тлі білого простирадла іще темнішим здається її волосся. На високому чолі болісно зламалися тонкі брови, немов чаїні крила, загострились вилиці. Зараз Янка ще дужче схожа на Таню Воронову, там, на пам’ятнику, може, тому, що так само застигла, непорушна… Ольга знала — її ніхто не потурбує, а тому дозволила собі обхопити голову руками й міцно заплющити очі. Для неї, незмінно врівноваженої та доброзичливої, закутої роками звички у стриманість, як у панцир, це було те саме, що для іншої — розридатись уголос, затужити у розпачі… Криком небо розтинати, за словами Янки.

* * *

Із щоденника Яни Чепіль

Ти ніколи не згадувала про це, мамо. Мабуть, гадат еш, що я все забула. Скільки тоді було мені років? Не більше п’яти. Та я пам’ятаю…

Ми з тобою летіли на літаку. До татка летіли. І оту поли вже заходили на посадку, щось сталося. Здається, заклинило шасі, і ми ніяк не могли сісти. Літак робив величезні кола, і всі пасажири були наелектризовані тривогою: скільки ж це триватиме? Біля нас сиділа жінка, гарна жінка із русявою косою. Раптом вона почала голосно ридати, притискаючи до себе маленького сина. Я злякалась того крику та безтямних її очей і поглянула на тебе, мамо. Ти сиділа спокійна, тільки трохи бліда, і я спитала в тебе, чого тіточка кричить і хлопчик чого плаче, а ти сказала, що в неї, мабуть, щось болить або в хлопчика щось болить і мама злякалася за нього; не лякайся, доню, іще сказала ти, все гаразд, бачиш — я спокійна, я не кричу й не плачу, отже, все нормально, і скоро ми будемо на землі… ти ні на кого не звертай уваги, ти дивись лише на мене, доню, я впевнена, що все буде добре. Знаєш, мамо, я тоді й справді не злякалася. Лише через кілька років, коли підросла й порозумнішала, я пригадала все це і збагнула, чому ти тоді зробила так, мамо. Ти хотіла вберегти мене від панічного жаху, що охоплював людей у літаку, від смертельного страху, що мучив би мене до останньої хвилини, якби сталося найгірше… А коли все скінчилось добре й ми нарешті вийшли з літака, ти підхопила мене на руки і так сильно притисла до грудей, аж я почала пручатись. Я ніколи не говорила тобі, що не забула про це…

Не дивно, що в тебе стільки сивини, матусю. Інші вміють плакати — їм легше. А ти якось сказала, що давно вже розучилась плакати. “Сльози — камінь, і серце — камінь, і у небі не сонце — камінь…” Ти сама закула себе в міцні лати незмінної витримки, професійної привітності, зовнішнього спокою. Так, твоя робота цього вимагає. Але навіть удома ти не можеш позбутися цієї оболонки— чи так уже зжилася з нею? Усі свої прикрощі ти ховаєш у собі, щоб не завдати клопоту комусь іншому. Мене ти оберігала, бо я була маленька, татка — тому, що в нього складна, напружена робота і він мало буває вдома… Але ж я вже виросла, мамо, і почала помічати те, на що не звертала уваги раніше.

Коли ти скидаєш старомодні окуляри, очі, тоої втомлені очі, стають добрі та беззахисні. Але це триває лише якусь мить… Мабуть, черев те й не хочеш ти замовити еобг нарешті контактні лінзи, хоч скільки я тебе вмовляю — це не просто звичка, це ще й своєрідний засіб захисту, продовження тієї ж невидимої броні… Я так хотіла б, щоб вона вникла — не назовсім, ні, ти не зможеш без неї, але хоча б тоді, коли ми з тобою вдвох, мамо…

* * *

Я була берізкою, була зеленою,

Із буйним волоссям,

З очима чорними.

Я просиналась весною,

Коли небо високе й дзвінке,

А земля жива та гаряча:

На ній я стояла босоніж…

Тяглись до колін моїх трави.

Вітер чесав мені коси

Легкими прозорими пальцями,

Дощ мене умивав,

І сонце мені усміхалось -

Весь світ був до мене ласкавий.

Та потім весна минала.

Влітку я знемагала від спеки.

Восени старішала,

Взимку — вмирала…

Я була берізкою,

була зеленою.

Я своїми руками тонкими

Світ увесь обіймала.

* * *

Ольга міряла кроками довгий лікарняний коридор.

Янко, дівчинко синьоока!

Чи всі матері в такі хвилини згадують, якими були їхні діти змалку? Мабуть, що всі…

І знову лунає дзвінкий голосочок, сяють величезні очі, з яких аж вихлюпується захоплення й здивування. Для Яни все шило своїм особливим життям, немов вона дивилась на світ крізь чарівне скельце. їй шкода було дощу: він стукотів у шибку, просився погрітись у затишну кімнату, а його не пускали туди, і ображений дощик ішов собі геть. Світанок скрадався по хребтах будинків, як великий рудий кіт, а ялина під вікном була, звичайно ж, зачарованою царівною. Яна з усього вміла зробити для себе казку.

Вірші вона почала складати, коли ще й читати не вміла. Тому відразу кидалася до тата чи до мами, щоб вони записали те, що їй придумалося. Часто кликала їх навіть після того, як її вже вклали в ліжечко. Ольга вже добре знала отой її, як казав Ярослав, “натхненний” вираз обличчя! “А що я зараз скажу!”

Навіть коли підросла, в глибині її очей лишилося постійне замилування красою та щедрістю світу. Але вірші для Яни тепер були вже не радісним відкриттям, про яке всі повинні якомога швидше дізнатися, а заповітною таємницею, і ділитись нею вона не спішила. Рідше н рідше показувала Янка свої вірші батькам. Ольга іноді починала хвилюватись! їй здавалося, що донька живе в якомусь замкненому, штучному світі своїх мрій. Ярослав заспокоював її: “Нічого страшного. Янка розумниця, сама в усьому розбереться, а трохи синців при неминучому зіткненні з дійсністю не завадить”. Янка дуже любила батька, хоч іноді не бачила його місяцями. Зате що починалося, коли він повертався!..

А Ярослав іще не знав, яке з донькою нещастя. Що робить він зараз, про що думає? Якби ж то він був тут… прихилилась би до нього, і горе перестало б бути таким страшним і неосяжним…

Ярославе, Славцю, Ярчику! Де ти зараз?..

…Лише тоді, коли після школи вони почали бачитись рідше, бо вчитись довелося в різних містах, зрозуміла Ольга, ким він став для неї. Раптом виявилося, що Славко кращий за всіх, кого вона знає. На курсі, щоправда, були непогані хлопці, але… не вистачало їм чогось. Не вистачало Славкової прямоти. Не вистачало його вміння перейматись чужим болем. Його рішучості і навіть його запальності, яку раніше вважала страшенним недоліком, може, тому, що сама вміла ховати свої почуття. І нарешті — його надійності.

Із глибин пам’яті виплив щемкий і дорогий для Ольги спогад: останній мамин день народження. Тоді ще всі вони були разом. Мама чомусь весь час доброзичливо підштрикувала батька, розповідала друзям, як він замучив своїх бідолашних співробітників нечуваними вимогами щодо пунктуальності, точності й чистоти в лабораторії. А розповідати вона вміла чудово, до того ж зображала все “в особах”, точно схоплюючи інтонації та міміку. Такі “наукові сюжети” були невід’ємною частиною всіх сімейних свят, сам батько сприймав їх напрочуд спокійно, лише всміхався поважно й трохи іронічно, ніби й не про нього мова, але Ольга раптом чомусь образилась за нього і, коли гості вже розійшлися, сказала про це матері.

Мама поглянула на неї здивовано й пильно: “Доню, невже ти гадаєш, що я хочу його принизити? У кожного з нас є свої вади. Просто одні вади можна пробачати, а інші — не можна. У нашого батька нелегка робота, і саме зараз він проводить дослідження, від яких, можливо, залежить успіх нашої експедиції. Хоч він такий стриманий зовні, та я ж знаю його добре і помічаю, як він нервує. От і кличу гумор на допомогу, перебільшую, доводжу до абсурду татову вимогливість… Мені здається, що після цього він стає спокійнішим і впевненішим у собі. Він-бо знає, що в моїх жартах нема ані краплини зла, що все це — з любові до нього. Але ти, очевидно, маєш рацію, Олю, — додала вона замислено. — Обіцяю цього не робити — принаймні до відльоту “Айстри”. Більше жартів візьму із собою…”

Вони саме стояли на балконі, а наприкінці серпня вечори бувають уже прохолодні. Оля принесла улюблену мамину білу шаль із вигадливим візерунком, теплу й пухнасту, і накинула їй на плечі.

— Дякую, доню, — зітхнула мама. — А тепер послухай, що я тобі ще скажу. Ніколи про це не заводила мови, вважала тебе малою, а ти вже встигла вирости. Мабуть, ти не одразу зрозумієш мої слова, та все одно постарайся запам’ятати їх. У всьому світі немає людини, кращої за твого батька. Якби треба було коротко сказати про нього все, я сказала б: він надійний. Ніколи не підведе ні мене, ні когось іншого. Я вірю йому і вірю в нього, розумієш? І коли ти станеш зовсім дорослою й захочеш із кимось пов’язати свою долю, спитай тоді себе: чи можеш ти на нього покластися в усьому?

Мама закарбувалася в пам’яті Ольги саме такою — у химерному місячному світлі, вгорнута в свою пухнасту шаль… і незвична тремка нота в голосі… До відльоту “Айстри” лишалось менш як півроку.

Згодом Ольга не раз дивувалася, як підходять оті мамині слова до Славка. Так, усе це вона з повним правом могла б сказати про нього. У похмурий весняний день, коли закладали пам’ятник на Зоряній площі, одним потиском руки Ярослав Чепїль узяв на себе відповідальність за Олину долю. І не лише за неї, а й за долю Ніни Волошиної — їхньої “мами Ніни”, котра свідомо відмовилась на довгий час від польотів, знехтувала найпривабливішими перспективами, аби лиш вони не почувалися самотніми і покинутими. “Якщо нб полечу я, полетить хтось інший, — сказала вона Ользі, коли про це зайшла мова. — Наука від цього нічого не втратить. А тут мене не замінить ніхто”.

У день весілля вони із Славком удвох прийшли до пам’ятника на Зоряній площі. “Благослови мене, рідна, — думала Ольга. — Благослови і ти, тату. Як би я хотіла, щоб ви побачили мене зараз! У мені — той сміх, яким ви не досміялися, і та радість, якою ви не дораділи, і ті слова, яких ви не доказали… Я завжди ішла до вас зі своїм лихом і зі своїм щастям. Сьогодні я прийшла до вас із своїм коханням…”

Ольга звикала до чекання, до невідомості, до того, що Янка ображено кривила губки: “І де це наш тато?” Вона ніколи не вимовила жодного слова докору, бо повинен же хтось літати і прокладати шляхи.

Ярчику, де ти?.. Не дотягтись до тебе, не дозватися…

* * *

Із щоденника Яни Чепіль

Дивовижа! Не віриться навіть, що це — зі мною… Одному нерозумному, примхливому, часом свавільному дівчаті освідчується в коханні дорослий і, як казала Любка, “дуже позитивний чоловік”. А ще Любонька повідомила під величезним секретом, що в нього “надзвичайно серйозні наміри”. Не можу до кінця збагнути і пояснити навіть собі самій, як же це сталося.

Цілий мішок гарних слів на мене висипав. Виявляється, я і непересічна особистість, і поетична натура, а до всього — ще й мавка чорнокоса…

Ох ні, усе це — не моє . Серйозне, позитивне, але — не моє . О, що моє, а що — ні, я добре розумію. Був би мій — якби покликав, пішла б хоч на край світу. Мій — добрий і сильний, щирий і палкий, неспокійний, невтримний… Якщо впізнаю його — ніщо мене не зупинить, попри все піду до нього. Єдине право моє — кохання.

…А що цьому? Цілком серйозному та позитивному…

Прости мені, бо я не Мавка,

Бо я була Русалка зроду.

Твої слова злетіли марно,

Мов листя восени на воду…

А надворі весна зараз. Така весна! І як страшно бути одній, самотній бути у цій весні… У мені таке море ніжності, ласки, слів невимовлених, невилитих, нерозкрилених — бо нема їм до кого летіти.

І я продовжую шукати тебе у цьому всесвіті людських очей — чорних і синіх, карих і зелених, відкритих і прищулених, добрих і хитрих, чистих і каламутних… Я повинна знайти тебе. Бо без тебе я живу лише половиною душі…

* * *

— Як справи, Олечко?

Лише Микола Матвійович зве її Олечкою. Для всіх інших вона давно вже Ольга Іларіонівна. Лікар Чепіль. Врівноважена, витримана, коректна, завжди ввічлива і люб’язна… А які почуття іноді вирують у неї всередині, знає лише вона сама…

— Маю прохання до вас, Миколо Матвійовичу.

— Слухаю тебе.

— Я хочу провести зондування пам’яті.

— У Яни?

— Так.

— Гадаєш, це необхідно?

— Миколо Матвійовичу, я мушу з’ясувати всі обставини, пов’язані з травмою. Чому пізно увечері, в дощ вона була в березовому гайку? Що її туди привело? Уже встановлено, що там було двоє. Янка, перед тим як піти з дому, лишила мені свого щоденника, мені здається, я знаю, з ким вона була тоді. Я повинна розшукати його. Спитати, що йому відомо… Я маю передбачити все. Це ж моя дитина! Вірю, Янка все сама мені розказала б, якби могла. Але ж вона не моше зараз. З дня на день чекаю, що вона прийде до пам’яті…

— Якщо ти, Олю, вважаєш, що Яна неодмінно все розповіла б тобі сама, то чи варто поспішати? Ми вивели її з критичного стану, тепер треба просто продовжувати лікування. Сама розумієш, після такої травми повинен минути чималий час, поки все прийде в норму.

— Не можу я більше чекати! Мене весь час точить одна думка: якби я знала, що сталося в той вечір, я могла б більше зробити для неї. Хоча б Ярослав був тут!..

— Ти так його ні про що й не повідомила?

— Ні. Дізнається про все, коли повернеться на Землю. Так буде краще.

— Ти завжди прагнеш узяти на себе найважче, Олечко. Але ж недаремно кажуть: поділене горе — півгоря.

— Пізно вже мені перевиховуватись… То як щодо зондування пам’яті?

— Подумай над усім гарненько, Олю. Як лікар, як мати, як жінка, зрештою… Дивись, щоб лікар у тобі не переважив. Я консерватор, і ти знаєш моє ставлення до подібних методів дослідження.

— Так. Для мене й зараз лишається загадкою, як це ви дозволили, щоб у вашій клітці здійснили першу в світі мнемокорекціго, не заперечували проти дослідів, що їх проводить моя група…

— Було б безглуздям відкидати те, що вже народилося. Дослідження почалися б як не в нас, то в іншому місці. Очевидно, розумне, обережне, тисячу разів зважене та обмірковане втручання в пам’ять і має право на існування. Звісно, як виняток, а не як правило. Випадок із Крістіною це підтвердив. Бачиш, Олю, я певен, що мнемокорекція не набуде великого поширення, а галас довкола неї із часом стихне, та вона породить і породила вже безліч проблем — не так медичних, як етичних та психологічних. Я вірю в людину, Олечко. Якщо ж вона сама відмовляється від боротьби, то не допоможуть ні найкращі ліки, ні найновіші методи лікування.

— Але ж ідеться не про корекцію, а лиш про зондування. Мою згоду, як матері потерпілої, ви вже маєте.

— Гаразд, Олечко, якщо ти наполягаєш, я сьогодні ж скличу нашу Раду охорони пам’яті. Гадаю, ти одержиш дозвіл. Зважаючи на всі обставини… Але поміркуй іще раз гарненько над тим, що я тобі сказав. Тут не треба поспішати.

— Дякую за пораду, Миколо Матвійовичу. Я подумаю.

Із щоденника Яни Чепіль

…І раптом світ, як чарівна хатинка у казці, повернувся до мене іншим бокоом. Я відкрила в собі — себе іншу. Спершу навіть страшно стало. А потім зрозуміла, що все, все можу, і все в мене вийде, все складеться так, як хочу я… Для мене нема нездійсненного. Тепер я ходжу гордо-гордо, несу голову високо-високо, ніби знаю надзвичайну таємницю, та, власне, так воно і є.

А почалося все синього зимового вечора, коли повільно падав пухнастий лапатий сніг, падав і виблискував у світлі ліхтарів, як і водиться в новорічну ніч. Я й досі люблю це свято найбільше і завжди чекаю від нього чудес та несподіванок. Не випадково ж мій перший віршик, що його надрукували в шкільній стіннівці — ото була подія для тата в мамою! — був саме про Новий рік…

В вікні горобчик щулиться -

Мороз сьогодні колеться,

Та весело на вулиці

Співає сніговій:

“Дерева запорошило…

На свято всіх запрошено,

І як навколо хороше -

Сьогодні рік Новий!”

Рими, звичайно, неоковирні (запорошило — запрошено — хороше), та пробачимо те поетесі, якій і восьми років не виповнилося.

Так от, був тихий засніжений вечір. Мама й тато за день до цього поїхали в гості до Волошиних, які нещодавно повернулися із експедиції на Місяць, а я зустрічала Новий рік з однокурсниками.

Зібралися ми в Любоньки Руденко. Я та ще кілька дівчат прийшли зарані, щоб допомогти їй накрити на стіл. На мене найшло передсвяткове натхнення. Сипала жартами й дотепами, смішила всіх — рот не стулявся. Дівчата реготали до сліз.

Певна річ, я одразу ж звернула увагу на єдину незнайому мені людину. Разом із Любчиним братом приїхав на свята його товариш, Сашко Крицький. Тільки-но я побачила його, сяйнуло: “Я шукала ті очі чорні, я шукала вперто і довго…”

Справді, щось незвичайне було в його чорнющих очах. Я ще подумала: мабуть, саме такі очі мали характерники. Дуже пильний, трохи іронічний і зверхній погляд. Наче знає про тебе все, навіть те, що самій тобі іще невідомо, наче прозирає так далеко і глибоко, аж лячно стає… І чомусь уявилось безмежне поле, курява на би^ тому шляху, війнуло терпким полиновим вітром… “Бачу: прослався путь, в мареві далина. Чую: десь у степу цокіт копит луна…” Немов зачепили струну — і пролунав тривожний, закличний звук…

Сашко сидів у кутку, такий спокійний, незалежний — і в той же час, як здалося мені, такий самотній. Лише згодом я збагнула, що була просто заглибленість у собі людини, яка вперше опинилася в незнайомому гурті, до того ж такому гамірному й задерикуватому. А тоді мені раптом страшенно захотілося порушити отой його спокій, змусити його розреготатися, забувши поважність, витягти в нестримний танок… І це мені вдалося, як усе в ту ніч вдавалося: мене несло на хвилі новорічного натхнення. А коли всім уже схотілося спокійніших розваг, мені дали в руки геть ненаєтроєну гітару — ніхто в цьому домі давно вже до неї не торкався, я привела її до ладу, зручно вмостилася щ. канапі — і почала: “Наді мною не летіли лебеді, наді мною круки не кричали…”

І пішла суцільна імпровізація — де й узялися слова та мелодії.

Погляд його дедалі частіше зупинявся на мені — чи то з подивом, чи в цікавістю… Коли ж почали розходитися, ми вийшли на вулицю разом. (Сніг перед нами — білий, світ перед нами — білий, ніч стоїть позад нас, лагідна синя ніч…) Позаду лишилася круговерть новорічної ночі, і білий світ у білому снігу, що насипався за ніч, лежав перед нами. І ми побрели по ньому — без мети, без дороги, просто йшли знайомими і незнайомими вулицями, бо нам обом — я це відчувала — не хотілося розлучатися.

Про що ми тоді говорили? Важко сказати. Про все. Втім, Сашко лише зрідка кидав якусь фразу, зате я — я торохтіла без упину, і слова не мали для мене значення. Мало значення лише те, що ми — разом, що я можу йти поряд із ним, торкатися його руки…

Це був наш перший день. Був і другий. Ми знову ходили містом, і я намагалася показати його Сашкові так, щоб він запам’ятав ті місця, які любила я. Повела його і до своїх беріз. Вони такі тендітні та безпорадні на білому тлі снігу. Отам, серед беріз, він і поцілував мене. Поглянула в його очі — і відчула, що падаю у безодню.

Того ж дня увечері він мусив їхати, і я провела його до вокзалу. Прощання було стриманим — кругом стільки люду, — а в мені усе аж кричало: не їдь! Як же я без тебе?

А потім я довго збирала мовлені про нього слова, мов шматочки мозаїки, тулила їх докупи, складаючи зображення… І коли мовчання стало вже зовсім нестерпним, я вирішила написати йому…

* * *

Ти — мов одчахвута гілка,

Бідна моя дитино.

Палаєш ти болісно й гірко,

Палаєш ти безупинно…

* * *

Ольга вимкнула прилади і знесилено відкинулася на спинку крісла.

Чому, ну чому ж це випало Янці? Веселій і щедрій, палкій та вразливій Янці, відкритій назустріч щастю та лиху… На самому злеті…

…Минулої весни Янці виповнилося сімнадцять, і друзі прийшли привітати її, а через те, що було їх чимало, у кімнатах видалося їм занадто тісно, і всі врешті-решт висипали на подвір’я, де квітував бузок. Янка, звичайно ж, прихопила гітару. Почала із пісень відомих, щоб усі могли підспівувати. Але потім хтось сказав: “Тепер давай своєї». Спершу вона просто награвала тремтливу мелодію, а потім у травневих сутінках знову залунав її голос, вплітаючись у передзвін струн.

Донька давно вже не співала при ній своїх пісень, не показувала нових віршів. І зараз Ольгу вразило те, які глибокі почуття, які дорослі пристрасті бриніли в них. Невже це їхня сміхотлива, метка Янка співала зараз про гіркоту розлуки, про зраджену мрію, про самозречення жінки, обпаленої коханням? Звідки це в неї? Оте саме бажання: “…як жінка у давнину, звести до неба з землі кільце заломлених рук: “Господи Боже мій, тільки його не руш! Мене карай, мене бий, все витримаю сама… Господи Боже мій, тільки його не займай!” І триватиме так, “поки живуть жінки, поки люблять жінки”.

Стемніло. Янині товариші почали розходитися, донька з батьком пішла провести їх, а Ольга усе ще сиділа в задумі й повторювала про себе слова останньої пісні, навіть не намагаючись осягнути їхній зміст, лише прислухаючись до музики, що й досі жила в ній, хоча давно вже змовкла гітара:

І там, де ти проходиш, — квіти сиві,

І там, де ти ступаєш, — трави чорні.

Скажи, людино, чи тобі по силі

Забуть усе, щоб не любить нічого?

Повернулися Янка і Ярослав. Донька побігла нагору — прибирати, а вони лишились надворі. Ніч була тепла, і кетяги бузку немовби світились у темряві.

— Ти не боїшся за Янку? — раптом спитав Славко.

Ні, їй іще не було за Янку страшно. Звичайно, хвилювалася, як кожна мати за свою дитину. Розуміла, що не зможе завжди захищати її від великих і малих небезпек, відгородити від усього, що є в світі важкого й печального, — то була б погана послуга, — та все ж їй здавалося, що перед їхньою ясноокою дівчинкою простелиться щаслива доля. Все вона мала: юність, красу, талант… — Коли ж вона встигла вирости? — зітхнув Ярослав. — Сьогодні я довго спостерігав за нею, дивився, як вона танцює — не повторює завчені рухи, а імпровізує весь час, слухав, як співає свої пісні, і мені було не лише радісно за неї, а й тривожно. Мабуть, тривоги все-таки більше. У нашій дівчинці прихована така величезна сила і така жага любові, що коли вона покохає, це буде щось неймовірне… Явище космічного масштабу. Поки що вона живе чужими або вигаданими пристрастями, але вміє так перейматися ними, що вони переливаються в її вірші як свої, вистраждані. Вона ще сама себе не знає, не знає, що криється в ній. Складно буде їй жити, нашій маленькій Янці…

І от біда впала на Янку саме тоді, коли вона зустріла омріяне своє кохання, якого стільки чекала. Обранець її виявився справжнім. Із ним вона була б щасливою. Чи не тому вона відразу повірила Сашкові так беззастережно, що відчула в ньому близьку їй по духу людину, здатну, як і вона сама, захопитися мрією так, щоб віддати їй усе до останку? Адже, як Ольга зрозуміла із його листів, що довірила їй того фатального вечора дочка, він виношував ідею “приручити” блискавку. Розробив цілу теорію, достатньо, як то кажуть, божевільну, аби виявитись правильною. От тільки довести її не зміг. Чи не встиг… Жорстока іронія долі: саме блискавка обірвала його життя!

Тепер Ольга знала, що ж сталося того вечора. Захищаючи Янку, Сашко ступнув уперед, коли блакитна куля почала наближатись до них — і вона вразила його першого. Він лишився стояти в тій самій позі, в якій його застигла смерть. І коли Яна кинулась до Сашка, він на очах у неї розсипався на порох. Блискавка здатна і не на такі дива.

Уявити собі, що ця моторошна сцена все життя стоятиме в Янки перед очима… Побачити, як гине, рятуючи тебе, найдорожча людина, той, за кого ти сама не вагаючись віддала б життя… Чи зможеш ти підвестися після такого удару, доню, чи не пригне він тебе на все життя, не згасить назавжди радість?..

Є невблаганна якась закономірність у тому, що гинуть найкращі. Колись Ольга вичитала в Дарвіна: людське суспільство, на відміну від тваринного світу, тільки тоді життєздатне, коли в ньому є ті, що задля блага інших здатні жертвувати собою.

Сашко Крицький загинув для того, щоб його кохана жила. Щоб раділа сонцю й вітру, дощам і райдугам, щоб приходила, як і раніше, до своїх берізок, щоб складала нові пісні… Не повернеш його. Не відродиш із попелу. Але ж Янка — жива. Живе її кохання. І чим сильніше воно, тим дужчим буде біль… Чи ж витримає вона його? Скло, в якому з’явилася тріщина, ніколи вже не стане цілим. Можна бути цілком здоровим фізично, але втратити, як казала Янка, смак до життя. І вона, мати, не дасть страшному лиху зігнути дочку, — добре, що зараз навчилися лікувати не лише ті рани, що на тілі…

Кілька недовгих зустрічей та коротких листів… Півроку спогадів і мрій. От якби вони прожили разом роки, якби їхні долі переплелися так тісно, що вже не можна було б їх розділити… Сухою мовою медичних термінів це зветься: сприятливий прогноз мнемокорекції. Зробити нескладно. Недаремно ж вона, Ольга, оволоділа всіма тонкощами цієї процедури.

Викреслити з її пам’яті лише моторошну картину Сашкової смерті? Змусити забути найжахливіше? Янка не знатиме, як загинув її коханий… Але знатиме, що його вже нема. Чи стане їй від того набагато легше?

“Забуть усе, щоб не любить нічого…”? Ні, Янка любитиме. Вона ще зустріне того, хто лише для неї. Буде в неї теплий дім, будуть діти, не зостанеться душа її спустошеною назавжди. Нестерпні спогади не краятимуть їй серця. Вона знову дивитиметься на світ не затьмареними тугою очима. Сміятиметься дзвінко, радітиме, як радіють усі… Все в неї буде добре. Життя не скінчилося, воно тільки починається… Невблаганна доля мусить відступити. Мати порятує її, відверне біду. Не скликалася Рада охорони пам’яті, не дала їй дозволу? Але ж вона, найближча для Яни людина, має право вирішити це сама. Потім усе пояснить, невже не зрозуміють її? Скликання Ради — нова затримка, та Ольга й не сумнівається, що зуміла б усіх переконати… Микола Матвійович, безумовно, не схвалить її вчинку, але ж Янка… Адже вона може прийти до пам’яті сьогодні або завтра. Усе згадає. Так, мнемокорекцію можна провествг й пізніше, та навіщо їй жахливі спогади? Ну, не напише, не напише вона тих віршів, у яких могла б вихлюпнути свій біль. Та світ уже якось без цього стоятиме.

Хто візьме на себе відповідальність? Вона, Ольга Чепіль, мусить перебрати її на себе.

* * *

Із щоденника Яни Чепіль

“Мене обпікають мрії, спогади спопеляють…” Я так люблю тебе, що знаю про тебе все — ні, не в тому розумінні, що мені відомі всі події твого життя, але я відчуваю всі порухи твоєї душі…

Такі, як ти, були на землі в усі часи — люди, які знають, навіщо прийшли в цей світ і що мають у ньому зробити… І все-таки ти — один-єдиний.

Мені часом здається, що ми вже жили з тобою колись, дуже давно, і в тому житті теж були разом…

Я певна, ми з тобою ніколи не станемо поважними й самовдоволеними, не опустимось до дрібниць, не загрузнемо в буденному, ніколи не звикнемо одне до одного. Звичка — то страшна річ, вона здатна вбити любов…

Спокійного життя у нас не буде, я розумію це вже зараз, Нехай нам не буде разом легко і просто, але нам все одно буде добре. Я ж і хотіла такого, як ти, — справжнього. Бо гарні слова говорити багато хто вміє, а от тих, хто здатен ще й на вчинки, зустрінеш не часто…

* * *

Твої сліди гіркий долив покриє,

У безвість поведуть твої дороги…

Хто в світі ще зазнав такої кривди –

Забуть усе, щоб не любить нічого?

* * *

— Добрий день, Ольго Іларіонівно. Висока чорнява дівчина стояла на порозі.

— День добрий.

— Я — Ірина Крицька, Сашкова сестра.

— Прийміть моє співчуття, Ірино. Що привело вас сюди? Певно, хотіли взнати…

— Мені вже відомо, що сталося із Сашком. Була у лікарні, гадала, там вас застану… Микола Матвійович Дав вашу адресу. Від нього я й дізналася… про всі подробиці…

— Я не додам нічого нового, — Ольжині руки автоматично почали крутити пояс пухнастого халата.

— Можу я побачити, вашу дочку, Ольго Іларіонівно? Ольга опустила очі. Заговорила м’яко, проникливо, як із хворою дитиною, яку треба переконати в необхідності прийняти ліки:

— Іринко, — ви дозволите так звертатися до вас? — мені шкода, повірте, дуже шкода, що ви стільки часу й сил витратили на дорогу, але мушу вам відмовити.

— Чому? Якщо ваша дочка іще хворіє, я чекатиму, скільки ви вважатимете за потрібне. Повідомите мені пізніше, коли можна буде приїхати…

— Ні, Іро, ні.. Маю дещо пояснити вам… Ходімо в кімнату. Незручно якось розмовляти у передпокої.

У глибокому м’якому кріслі Ірина сиділа прямо, мов на твердій лаві, вся виструнчена, напружена…

— Яна вже одужала настільки, що я забрала її додому. Терненко вам, певно, сказав про це…

— Так.

— Вона почуває себе зараз добре. Та річ у тім, що Яна забула… Розумієте, вона забула все, що тоді сталося з нею…

— Забула? Як — забула? Це що, наслідок травми?

— Ні. Це — результат мнемокорекції. Гадаю, ви чули про неї.

— Чула.

— Усе, пов’язане із вашим братом, викреслено з її пам’яті. Для неї не було ні їхнього знайомства в новорічну ніч, ні розлуки, ні листів, ні останньої зустрічі, ні трагічного спіткання з блискавкою…

— І вона не знає навіть, хто врятував їй життя?

— Нічого не знає, Іро.

— Але ж це… страшно. Все одно, що вбити Сашка вдруге.

Ольга рвучко підняла голову.

— Іро, у вас є діти?

— Ще нема.

— Тоді вам справді важко зрозуміти мене… Я захищаю свою дитину!

— Як хочете, але в цьому є щось… несправедливе. Виходить, для того, щоб знову стати здоровою і щасливою, вона мусить забути все, що любила?

— “Забуть усе, щоб не любить нічого…” — прошепотіла Ольга.

— Це з її віршів?

— Так.

— Ольго Іларіонівно, а ви не замислювались над тим, що… обкрадаєте Яну? Саме так, обкрадаєте. Позбавляючи її страшного горя, водночас одбираєте в неї й велике щастя. Навіть спогади про це щастя…

— Іринко, вам шкода прекрасного почуття, хочеться, щоб Яна назавжди зберегла пам’ять про вашого брата… Але ж не забувайте: я — мати. Не хочу, щоб моя дочка впала під нестерпним тягарем, бо добре знаю силу її пристрастей, а тому можу передбачити й силу її болю…

— Ольго Іларіонівно, я щодня маю справу із надчутливими приладами, це мій фах. Але не створили — та й не створять — приладів таких, щоб вказали межу горя й відчаю, визначали силу кохання й дозували забуття. Все це може вирішити лише сама людина — співмірно із своєю душею. Вирішити — і не помилитись…

Ірина рішуче попрямувала до виходу — і в цей час двері розчинилися: Яна саме повернулася з прогулянки. Вона привітно кивнула гості.

— До побачення, Яно, — мовила Ірина. Зацокотіли по сходах підбори.

— Хто це був, мамо? Таке знайоме обличчя…

* * *

— Ох, татку, нарешті! Як я скучила за тобою! Скільки можна літати?

— Янко, донечко! Давно ми не бачилися… Дай-но гляну на тебе. Схудла, поблідла, самі очі світять… Як ти?

— Добре, тату. Не хвилюйся за мене.

— А мама на роботі?

— Як завжди. Ото вона зрадіє! Скажи, а ти надовго?

— Надовго, Янко.

— Мама саме скінчила чергування, скоро прийде. Ти вже знаєш, що вона не працює в лабораторії?

— Ні, вона нічого не казала, коли ми зустрілися після польоту. А що?

— Це через мене, тату.

— До чого тут ти?

— Знаєш, нехай у нас із тобою буде таємниця — як раніше, коли я була малою, добре? Я хочу сказати тобі, поки мама не повернулася…

— Що ж у тебе за таємниці з’явилися, Янко?

— Вона тобі про Сашка все розповіла?

— Про… якого Сашка, доню?

— Про Сашка Крицького, тату. Не роби такі здивовані очі. Я хочу тільки спитати: тобі відомо все чи я мушу пояснити сама? Хто він був для мене і чому його не стало…

— Не треба, Янко. Але звідки…

— Таточку, пригадай, ти любив жартувати, що я зневажаю навіть такий визначний здобуток техніки, як друкарська машинка, не кажучи вже про комп’ютер…

— А ти й досі записуєш вірші ручкою в зошиті?

— Бачиш, один раз я відступила від своїх звичок. Усі Сашкові листи, щоденник свій, останні вірші, перед? тим як залишити їх мамі, продублювала на нашій старенькій еомці. Мама добре заховала, а може, й знищила їх, бо оберігала мене від занадто сильного потрясіння, вона навіть не здогадувалася про те, що існує ще один запис — у пам’яті комп’ютера… Я прочитала все, коли повернулася додому…

— Отже…

— Ти тільки мамі не кажи. Я не хочу, щоб вона знову нервувала. Годі з неї моєї хвороби… Я бачилася з Сашковою сестрою. Вона мені й розповіла про те, чого не було й не могло бути в щоденнику…

— І що ж тепер, доню?

— Ох, важко як, тату! Дуже важко… Але ти не бійся, я витримаю. Недаремне ж я ваша дочка.

* * *

Пам’ять — немає кращого друга.

Пам’ять — немає гіршого ката.

Що над тобою — щастя чи туга?

Не одрікайся!

ПОЗНАЧЕНА БЛИСКАВИЦЕЮ

Хто не жкв посеред бурі,

Той ціни не знає силі.

Леся Українка

Частина перша

ЛИЦЕ ГРІЗНОГО БОГА

І

 Віта розплющила очі. Кам’яна стіна, змурована з грубо тесаних брил, поступово вималювалась перед нею в напівтемряві. По ній сповзали тьмяні краплини води. Тхнуло, мов у льосі.

Дівчина безтямно втупилась у цю стіну. Якусь мить тому вона стояла в гамірливому вокзальному юрмиську. й радість переповнювала її так, що, здавалось, от-от поллється через вінця і хлюпне веселковими бризками на всіх, хто поряд. У скляній стінці кіоска відбивалося струнке, миле, впевнене в собі дівча у новому синьому платтячку, зі спортивною сумкою через плече, котре рішуче стріпнуло коротко стриженим світлим волоссям і лукаво підморгнуло їй. Такого привітного липневого дня які ще могли бути сумніви! Іспити вона складе якнайкраще, стане студенткою, житиме в гуртожитку, знайде нових друзів!..

Нічого не скажеш, привітно зустріли! Що це, злочинна зграя, яка полює серед білого дня за симпатичними приїжджими дівчатками? Чи такий собі тест на витривалість та винахідливість для абітурієнтів із провінції? Чортівня якась! Здогади немовби змагалжся між собою в безглуздості. Нічого, зараз вона все з’ясує.

Віта спробувала поворухнутися. Ого, довгенько, мабуть, спочивала, бо ліва рука геть затерпла, всі м’язи стали чужими — і ціла вічність минула, поки вона повернулася на правий бік.

Важка краплина зірвалась зі стелі і впала Віті на щоку. Дівчина здригнулася. Мов крізь товстий шар вати, долинули до неї невиразні звуки: брязкіт металу, глухі удари, уривчасті вигуки.

Вона лежала у вузькому коридорі, що кінчався тупиком. Під низьким склепінням мигтіло полум’я — в розколині між камінням стримів смолоскип. Дивні звуки ставали дедалі гучнішими. Віта посунулась уперед, і її коліно торкнулося холодної вологої підлоги. Дівчина лише тепер помітила, що лежить на цупкому зеленому покривалі. А воно ще звідкіля взялося?

Очі врешті призвичаїлися до тремтливого світла, і Віта аж рота розкрила: у підземеллі точився бій, дзвеніла криця! Ураз відчуття нереальності того, що відбувається, вичавило з неї останні краплини бадьорості й оптимізму. Що за мара? Пригадала підземний перехід, широкі двері з написом “Вихід у місто”, цифрове табло на фасаді вокзалу — і раптом підземелля, де б’ються на мечах!

Віта намацала долі свою сумку — єдину знайому й зрозумілу їй тут річ, обома руками вчепилася в неї і почала спостерігати за боєм.

Невдовзі вона зрозуміла: напасників було троє, усі в жовтих сорочках, із блискучими шоломами на голові. А захищав вузький прохід, що вів до неї, лише один. У нього не було шолома. В одній руці він тримав короткий меч, в другій — овальний щит. Раптом Віта зловила себе на тому, що вболіває за нього: один проти трьох! До того ж їй страшенно не сподобались обличчя нападаючих. Шоломи мали невеличкі щитки, які захищали ніс та очі, і це надавало воїнам зловісного вигляду. “Де й познаходили таких…” — дівчина подумала про них, як про акторів, що знімаються в фільмі. Та ось воїн, який весь час стояв до неї спиною, озирнувся, і вона побачила обличчя, вкрите густою чорною бородою, широко поставлені великі очі, їхні погляди зустрілися, і враз Віта із жорстокою ясністю збагнула: бій — справжній, і чорнобородий захищає її! Він знає, що там, у кутку, за його спиною, щулиться розгублена дівчина…

Приголомшена таким відкриттям, схопилась на рівні ноги. Бій кипів просто під смолоскипом. Ось чорнобородий зробив різкий випад — і один з напасників, немов підтятий, упав. Воїни в шоломах відступили, а потім, розлючені невдачею, із подвоєною силою кинулись уперед. Чорнобородий несподівано відскочив убік, той, що був найближче до нього, за інерцією ступнув зо два кроки й опинився так близько від дівчини, аж вона сахнулася, та меч чорнобородого впав на нього ззаду — і ще один ворог покотився їй просто під ноги. Вона скрикнула, її захисник знову озирнувся, й чужий клинок здійнявся над його головою, однак він відчув небезпеку, пригнувся і встиг відбити удар. Віті хотілося надавати собі ляпасів. Треба ж було заверещати! В розпачі вхопила щит убитого й щосили пожбурила його в останнього з ворогів. Той заточився. Зблиснув меч. Дівчина міцно заплющила очі, припала обличчям до стіни. Почувся глухий звук падіння тіла. Стало тихо, лише потріскував смолоскип.

Холодний дотик каменю допоміг їй отямитись. Вона повільно повернула голову. Троє воїнів у золотистих шоломах непорушно лежали долі. І одного з них допомогла вбити вона! Моторошне підземелля, кров на камінні, порубані тіла… Як вона опинилася тут, серед цього страхіття? І де ж той, кого вона вважала своїм рятівником?..

Він сидів під стіною, відкинувши назад голову. Меча так і не випустив. Віта бачила, як важко здіймаються від частого дихання його плечі під мокрою від поту одежиною. Скільки ж тривав цей бій? Адже вона бачила лише його кінець… Страх, співчуття, захоплення — усе змішалось, ніби в коловороті, і на поверхню зринало то одне, то інше. Врешті дівчина наважилась — опустилась навколішки і обережно торкнулася вільної від зброї руни чорнобородого — так, немовби торкалася сплячого лева.

Коли він розтулив повіки, побачила в його очах застиглий полиск оголених мечів.

Чорнобородий підвівся. Поки йшов бій, він здавався Віті мало не велетнем, певно, через те, що спершу дивилась на нього знизу вгору, насправді ж виявився не набагато вищим за неї. Випроставшись, він застромив меч у піхви, позирнув на вбитих, тоді на Віту, підняв із підлоги зелене покривало, струснув його й накинув дівчині на плечі. Це був довгий плащ із широкою відлогою, що вкрив її нижче колін. Віта лише тепер відчула, що встигла добряче змерзнути.

Собі ж незнайомець узяв плащ та шолом одного з убитих, і вона зрозуміла, що чорнобородий віддав свій плащ їй. Потім він зняв зі стіни смолоскип, підняв його над головою і промовистим жестом запросив Віту йти за ним.

ІІ

 “Вітко-квітко, — пригадалися їй мамині слова. — Вітко-квітко, ох і вдача в тебе! Де б ти не йшла, за тобою золоті верби ростуть. Обов’язково в якусь халепу вскочиш…”

Справді, оце вже халепа так халепа! Як тільки з неї вибратися… Віта вирішила цілком звіритися на чорнобородого: якщо хтось і може їй допомогти в цьому божевільному світі, то тільки він.

Вони довго брели у лабіринті вузьких коридорів, кудись повертали, дерлись угору, спускалися вниз, інколи майже повзли; пісок осипався їм на голови, ліз у очі, рипів на зубах. Частину шляху довелося пройти по кісточки в воді. Чорнобородий узяв Віту за руку, та вона все одно послизнулася і боляче забила ногу об каміння на дні. Знову почався крутий підйом. Перепочити хоча б хвильку! Та її рятівник не зупинявся. Нарешті він стишив ходу й загасив смолоскип об землю — попереду засіріло.

Вихід із підземелля ховався серед колючих чагарів. Чорнобородий притримував гілки, щоб ті не шмагали її по обличчю. Вони продерлися крізь кущі і опинились на задвірках напівзруйнованого покинутого будинку.

Незнайомець уважно оглянув Віту, обтрусив пилюку із її плаща, накинув відлогу їй на голову так, щоб вона прикривала обличчя, дав зрозуміти, що сандалі доведеться скинути. Дівчина бачила: він поспішає, а тому квапливо розстебнула пряжки, сяк-так оббила бруд із підошов, увіпхнула взуття в невелику, але напрочуд укладисту сумку і знову почепила її на плече під плащ.

Вони обійшли руїну й опинилися на вулиці, з обох боків якої стояли досить високі — на три й чотири поверхи — будинки, пофарбовані в яскраві кольори: синій, зелений, червоний, бузковий… Яке барвисте селище, подумала Віта. Тільки чому ж людей не видно?

Дівчина ступала босими ногами по втоптаному, гладенькому грунту й роздивлялася навкруги. Жодного дерева, жодної квітки, лише блякла травиця під стінами будинків. Віконниці причинені. І тиша, мертва тиша.

Вітині очі спинилися на товстому стовпі, окутому обручами із золотавого металу. Щось велике й кругле було почеплене на ньому трохи вище рівня людського зросту. Вона мимоволі вжахнулася, коли підійшла ближче: потворна маска — обличчя демона, втілення жорстокості, свавілля, сліпої люті. Такою, певно, уявлялася древнім голова Медузи Горгони, погляд котрої усе живе обертав на камінь.

Несподівано ізгори долинуло рівне гудіння, і лице Вітиного супутника скам’яніло. Він зробив різкий досадливий рух рукою: не встигли!

Гудіння наростало. Двері будинків, немов за командою, одразу відчинилися, і сила-силенна люду в синіх, зелених, червоних, фіолетових, брунатних плащах висипала з них. Віта, в чужому плащі та босоніж, не вирізнялася в цьому натовпі. Вона повернула голову в той бік, куди дивилися всі, і помітила, як удалині над дахами пливе щось блискуче, схоже на великий човен.

При наближенні того летючого човна люди падали на коліна й простягали руки до неба, тіла їхні конвульсійно здригалися, набуваючи єдиного ритму, а вигуки десятків вуст поступово злилися в голосне скандування: “Бі-се-хо! Бі-се-хо!” Відчуття невідомої небезпеки, мов цівка крижаної води, поповзло по спині дівчини. Ніхто вже не звертав на них уваги, і чорнобородий підштовхнув її до найближчого будинку. Вони заскочили досередини, притулились до стіни й завмерли. Проте Вітині очі наче магнітом притягав до себе золотий човен. Його видно було крізь кругле віконечко над дверима. Дівчина навіть зіп’ялася навшпиньки, аби краще бачити. Ніс та корма круто вигнуті догори, а на щоглі, що стриміла посередині, замість вітрила — великий жовтий диск. На тлі його виднілася чиясь постать. Човен повільно плив над головами юрби, і Віта встигла добре роздивитись обличчя того, хто в ньому стояв. Вона впізнала зловісну маску, яку щойно бачила на стовпі. Отже, то була не просто витворена уявою химера. Це страховисько існує насправді. Майнула думка, що все це — лише гнітючий сон, що насправді такого не може бути, варто прокинутись — і все минеться… Але безтямні вигуки натовпу знову торкнулися її вух, і вона відчула, що ось-ось не втримається, вискочить на вулицю, зведе руки до неба й закричить разом з усіма. Та на її плече лягла вже знайома тверда долоня, і неймовірна напруга, що зводила судомою все тіло, відразу зникла.

Рівне гудіння, що супроводжувало політ осяйного човна, помалу віддалялося, аж поки не змовкло зовсім. Віта слідом за чорнобородим вийшла на вулицю. Люди почали розходитися. Нараз їй захотілося лише одного: впасти де стоїш — і спати, спати, спати… Але її супутник прямував далі, і вона примушувала себе з останніх сил переставляти ноги. Вузький покручений завулок, в який вони повернули, вивів на захаращене подвір’я, де панували безлад і запустіння. Під ноги траплявся різний мотлох. Занедбані будинки, два з яких зазнали пожежі, непривітно зирили на них порожніми чорними вікнами.

Чорнобородий нарешті спинився. Зупинилась і Віта. Тільки впертість допомагала їй триматися на ногах. Вона була не в змозі зробити ще бодай крок, і її супутник, мабуть, зрозумів це. Повернувся до неї, підбадьорливо плеснув по плечу, а потім підхопив на руки й поніс. Віта заперечливо захитала головою й зробила слабку спробу звільнитися. їй стало соромно: адже він втомлений не менше за неї! Та його очі втратили блиск криці і дивилися так співчутливо, так заспокійливо… Вона поклала обважнілу голову на груди цього й досі незрозумілого, однак уже не чужого їй чоловіка, притулилася щокою до шорсткої тканини жовтого плаща і провалилася в сон, як у прірву.

ІІІ

Так солодко Віта спала, мабуть, тільки в дитинстві. Іще не виборсавшись із обіймів сну, напівпритомно глипнула на стелю чужого дому — і її охопило знайоме з дитинства відчуття: прокинешся вранці на новому місці і в перші хвилини ніяк не можеш збагнути, де ти. А тоді подив змінюється бурхливою радістю: попереду ціле літо, таке багате на тепло, на нові враження та знайомства і, певна річ, на пригоди!..

Віта поринула в напівдрімоту, і згадався їй чомусь просторий бабусин дім, де вона найчастіше проводила канікули… Кімнати, просяклі запахом яблук, старезна розлога вишня, що тривалий час правила для неї за найкращий гімнастичний снаряд. А що вже казати про малинник — то були справжнісінькі джунглі, і в них навіть вужі водилися, бо ставок близько. А подорожі до лісу, купання в ставку до посиніння, нескінченні битви стратегічного значення із місцевими хлопчаками!.. Були ще й вечори: над головою мерехтіли великі зорі, у траві дружним хором сюрчали цвіркуни-невидимки, а в хаті таємниче бринів голос маленької сивої бабусі Віри, що сплітав нескінченне мереживо казок. Коли Віта навчилася читати, то сама вже переповідала прочитані книжки своїм подругам та сусідським малюкам, що ходили за нею, як курчата за квочкою. Часто вона захоплювалася і починала вигадувати для своїх улюблених героїв нові нечувані пригоди. Одну з них спробувала навіть у п’ятому класі записати, просиділа всеньке літо — та так і не закінчила. В уяві складалося невимовно гарно, а рядки на папері чомусь лягали нудні й невиразні, як у вправах із підручника. Зато того ж таки літа вона влаштувала у дворі справжнісінькі вистави — про Морозка, Царівну-жабу, Попелюшку. А от прем’єра “Алі-баби” так і не відбулася — не знайшлося сорока розбійників.

А далі — далі вона підросла, і на зміну казкам прийшли історичні романи. То був дивовижний світ глибоких пристрастей та героїчних вчинків, світ, де все — до кінця, і любов, і ненависть, де чоловіки мужні й, несхитні, а жінки — невимовно гарні й вірні. Вона почала із “Спартака” й “Айвенго”, не проминувши, звичайно ж, і “Трьох мушкетерів”, а закінчила науковими монографіями. Після восьмого класу Віта твердо вирішила, що стане істориком — як тато.

Її вабили загадки давнини, таємниці віків, зниклі цивілізації. За останні два роки вона ковтнула чималу купу книжок та журналів, що стосувалися історії, не пропустила й жодного фільму на історичну тему. Батьків тішив не лише її вибір, але й наполегливість. Віта мала чудову пам’ять на події, факти, а от дати були її найвразливішим місцем. Тому всі гуртом та разом розробили цілу систему їх запам’ятовування, не останню роль у якій відіграли товсті зошити із паралельними хронологічними таблицями, — спосіб, підказаний батьком. Досить було лише погортати їх, щоб пригадати, що ж діялося у тій чи іншій країні в певному сторіччі. Ті таблиці зайняли чимало місця в її валізі. Тепер Віта вже просто не уявляла собі, що в своєму житті займатиметься чимось Іншим, окрім історії. Звичайно, можна було б і не їхати світ за очі, як казала мама, а подати документи у вуз десь поближче — так зробило чимало її однокласників. Та вона прагнула самостійності (подалі від турботливих батьків!), прагнула дії (де ж і простір для неї, як не у великому місті!), прагнула новизни (а хто в сімнадцять років не хоче чогось нового). Тож мама позітхала, як і годиться матері, в якої вже дорослі діти, порадилась із батьком і згодилася.

В дорогу збирали її всією сім’єю. Мама сама пошила для Віти нове синє плаття, а батько подарував сумку на довгому ремінці. Проводжали її лагідного літнього вечора. Батько, як завжди, набрав незворушно-мужнього вигляду, брат невдало жартував, мама тихо журилася, а Віта намагалась не виказувати своєї радості (“мандрівочка пахне!”), та це їй погано вдавалося.

Віта знала, коли саме вони прибувають на кінцеву зупинку, але незручно було часто питати сусідів по купе, котра година. Свого ж годинника, коли пакувала речі, примудрилася впустити додолу, а через те лишила вдома — батько віддасть у ремонт. Втім, можна було й не питати. Вона й сама здогадалася, що подорож закінчується: поїзд уповільнив хід, обабіч почали з’являтись нові й нові колії, перші висотні будинки, а головне, у вагоні запанував уже знайомий Віті особливий, піднесено-метушливий настрій.

Дівчина винесла валізу у вузький коридорчик і стала коло вікна, всім єством жадібно вбираючи новий світ, що плив їй назустріч.

День був сонячний. Прегарний день! Їй пригадалося, що доброю ознакою, навпаки, вважається, коли приїздиш кудись у дощ. Та що їй до того! Подумаєш, прикмети. Теплий вітер, що влетів крізь прочинене вікно і куйовдив їй волосся, ніс із собою передчуття чогось незвичайного й хвилюючого.

Поїзд зупинився. Пасажири посунули до виходу, людський потік підхопив її. Легко вискочила з вагона, і оставила валізу долі й огледілася.

Довкола вирував великий вокзал, люди сиділи, стояли, йшли, бігли, несли речі, їли на ходу, питали, де потрібна колія, заспокоювали дітлахів, давали останні доручення; хтось радів зустрічі, хтось прощався, може, й назавжди… А вона застигла в гущі цього людського рою і не могла стримати усмішки, хоча й розуміла, як дивно то виглядає: стоїть на пероні тоненька дівчина із важкою валізою й усміхається невідомо до кого. Недаремно ж оглядаються на неї. Віта хутенько підхопила речі й рушила на пошуки камери схову. Іще вдома вона вирішила одразу здати валізу на збереження, а собі залишити спортивну сумку, в яку завбачливо поклала все найнеобхідніше. Забрати речі можна буде пізніше, коли знатиме, куди її поселять на час іспитів.

Замкнула автоматичну кабінку. За шифр, аби не сушити голову, взяла рік свого народження. Звичним рухом голови відкинула з очей волосся, почепила на плече сумку і так само весело й рішуче, як вона все сьогодні робила, рушила підземним переходом до виходу в місто.

Велике табло на фасаді вокзалу показувало час, число та день тижня, і Віта, озирнувшись, чи ніхто не чує, урочисто проказала: дев’ять сорок вісім, двадцять шосте липня, вівторок. Історичний момент: починається нове життя!..

Враз дівчина пригадала все, що було далі, і залишки сну швиденько гайнули геть від неї… Куди ж він щез, отой щасливий сонячний день? І з якої це речі не на омріяному гуртожитському ліжку прокинулась вона зараз, а на сіннику в якійсь напівтемній комірчині? Ні, годі вилежуватися! Треба щось робити. Принаймні дізнатися, де вона і що з нею.

IV

Віта рішуче скочила із: сінника і штовхнула хиткі двері. Чорнобородого вона побачила одразу. Він сидів на широкій лаві й дивився на неї так, ніби давно чекав, коли ж вона прокинеться. Віта мимоволі почала пригладжувати обома руками розкуйовджене під час сну волосся та обсмикувати нову сукню — добре, що вона хоч із немнучкої тканини! Інше плаття давно б уже мало чортзна-який вигляд після такої колотнечі.

Нарешті вона могла як слід роздивитись свого рятівника. Напруга й неспокій зійшли з його обличчя, великі виразні риси якого були немов витесані з каменю, і тепер воно здалося дівчині навіть веселим. При тьмяному світлі видно було сиві нитки, що прозирали в смолянистому волоссі, а в очах застиг отой самий сталевий полиск, тільки якийсь м’якішій, розмитий, неначе лезо меча занурили в воду. Чорнобородий підвівся й приязно запитав:

— Ке рето вайон?

— Віта.

Мабуть, у неї був такий спантеличений вигляд, що чорнобородий не витримав і засміявся. Вразило дівчину не те, що він заговорив — що ж тут дивного? — незбагненним було інше: вона розуміла кожне його слово! Він запитав: “Як твоє ім’я?”, вона машинально відповіла — і лише потім здивувалася. Як він це зробив? Дівчина анітрохи не сумнівалася, що здійснити це чудо міг лише її рятівник.

— Це пояснюється просто, — відказав на її німе питання чорнобородий. — Певен, що ти чула про навчання уві сні.

— Ке рето вайон? — в свою чергу спитала Віта, і їй здалося, що не вона, а хтось інший вимовив ці слова.

— Моє ім’я Ратас. Ти скоро будеш удома. Не бійся.

— А я й не боюся, — задерикувато відповіла вона, і власний голос перестав видаватися їй чужим.

— От і добре.

Ратас вказав на низенький столик.

— Тут ти знайдеш усе потрібне для вмивання. Он лежать твої речі. Я зараз принесу їжу.

Із цими словами він вийшов, і Віта лишилася сама. Обвела поглядом кімнату. Грубі дерев’яні меблі. Земляна долівка, притрушена травою. Тісно й незатишно, до того ж оцей напівморок… Сдабке світло падає звідкілясь ізгори. Вона зітхнула, дістала,із сумки гребінець, маленьке люстерко, розчесалася, довго, із насолодою вмивалась, ніби хотіла змити із себе сліди недавніх пригод, потім витерла обличчя й руки м’якою полотнинкою.

Ратас повернувся із великою дерев’яною тацею.

— Сніданок, обід чи вечеря? — засміялася Віта. — Втім, для смертельно голодної людини це не має значення.

Гострий сир, який нагадував бринзу, круглі коржі, схожі на ті, що пекла Вітина бабуся, яблука… Поки дівчина мовчки поглинала все, що стояло перед нею, увійшла жінка під синім покривалом. Вона простягла Віті глек і мовила:

— Тут вода із цілющого джерела. Випий, і відчуєш, як вертається до тебе сила.

Голос чомусь видався дівчині знайомим. Кого він їй нагадував?

— Це — Ерліс, Віто, — сказав Ратас. — Вона поки що буде із тобою.

— А ти?

— Я більше не можу залишатися тут. Треба діяти, і то якнайшвидше. На довгі розмови не маємо часу. Однак головне спробую тобі пояснити.

— Сідай коло мене, — Ерліс вмостилася на лаві коло стіни. — Тобі доведеться почути багато несподіваного.

Покривало ховало нижню частину її лиця, і Віта бачила тільки очі.

— Уяви собі, — почав Ратас, — що існує множина світів, які утворилися в одній вихідній точці і розвиваються паралельно. Можна сказати, це варіанти одного й того самого світу — в них багато спільного. Та в процесі розвитку нагромаджувалися відмінності, тому ці світи не повторюють один одного. Кожен з них має свої особливості, вони не близнята, але рідні брати. На якійсь стадії відбулося відхилення — і події в тому чи іншому місці починають складатися інакше, хоча загальний напрямок розвитку лишається тим самим — все одно як ріка, що неодмінно знайде собі якесь русло, але в сталому напрямі — до моря. І зараз ти опинилася в одному з таких паралельних світів, котрий відносно твого рідного світу є одним із варіантів його минулого.

Віта закліпала очима. Оце-то пригода! Неймовірно! Вона в минулому… Ось тобі нагода, дівчинко, що схибнулася на історії, поглянути на минуле зблизька. Як не дивно, така приваблива перспектива чомусь не викликала в неї бурхливого захоплення. Незатишно й самотньо в цьому світі їй, нагло відірваній якоюсь безжальною силою від усього рідного, близького, теплого…

Ерліс обійняла її за плечі.

— Вище носа, сестричко! Все буде гаразд.

— Якщо тобі все зрозуміло, Віто, слухай далі, — продовжував Ратас. — Світ, в якому ти опинилася зараз, ми називатимемо Грестор, бо саме так зветься країна, в якій ти опинилася, та її головне місто, вулицями якого ти мала нагоду прогулятися вчора. А той, кого ти бачила в золотому човні, той, хто прибрав собі ім’я й подобу Бісехо — Грізного бога із давніх місцевих легенд, потрапив сюди, в Грестор, зі світу, який можна вважати майбутнім не лише відносно Грестора, але й відносно твоєї Землі. Річ у тім, що мешканці світу, який випередив вас у часі — назвемо його Ерітея, — з давніх-давен навчилися розвивати й удосконалювати в собі властивості, які дрімають у більшості землян або мешканців Грестора, Не думай, що Бісехо й справді таке страховисько, яким з’являється на люди. Ні, він — звичайнісінька людина, і справжнє ім’я його — Сутар. Під цим іменем він виконує роль намісника Грізного бога і правителя Грестора. Втім, я висловився не зовсім точно. Звичайним він був у себе вдома, в Ерітеї. А тут, завдяки своїй здатності впливати на психіку місцевих людей, він зумів і легко захопити владу й перетворити їх на слухняних виконавців своєї волі. Із Ерітеї він узяв із собою гвінар для пересування в просторі та евер — синтезатор і з їхньою допомогою творив тут чудеса. Гвінар переобладнав на золотий човен Грізного бога і спустився в ньому з неба у нажаханий таким чудом Грестор, підкорив собі колишнього його правителя, а згодом зробив так, що того забили власні слуги. Потім він відновив давно забутий культ Бісехо. В руках Сутара — ще один винахід, що прийшов із ним з Ерітеї, це — атерон, прилад, який дає змогу переходити з одного паралельного світу в інший. Певно, Грестор і ті скромні розваги, що тут до послуг новоявленого божества, почали видаватись йому замалими, і він вирішив продовжити свої подорожі. Так побував він у вас, а можливо, і не лише у вас. Чи то схотілося йому загарбати ще одну країну, чи то просто скучив за благами цивілізації… Я ще не знаю, навіщо, повертаючись із такої подорожі, він прихопив у цей світ тебе, Віто. Можливо — не ображайся — як піддослідну ‘ тварину. Якусь роль у його планах ти, безумовно, відігравала, от лише не можу ще напевне сказати, яку саме. Та ми йому перешкодили, бо дізналися від вірних людей, котрі є і в замку Грізного бога, де саме він зараз 1 тримає атерон. Давно вже ми полюємо за цим приладом. Нам неодмінно треба вийти на зв’язок з Ерітеєю, бо коли навіть вдасться подолати Грізного бога і скинути його владу, ми не зможемо без сторонньої допомоги повернути все в Гресторі до стану, який був тут до втручання: Сутара. Однак ми пробились до атерона саме в той час, коли Сутар повернувся разом із тобою. Побачивши, що непереливки, він залишив тебе під охороною своїх воїнів, а сам утік на летючому човні, прихопивши дорогоцінний прилад. На жаль, атерон можна досить легко переносити з місця на місце, а тому Сутар його часто переховує. Інакше ми давно вже захопили б його в свої руки і звернулися по допомогу до Ерітеї. Тепер треба заново розпочинати його пошуки. Нам не залишалося нічого іншого, як вступити в бій і відбити тебе.

— Ти сказав: ми відбили. Але ж ти був сам! Один проти трьох.

— Всі інші загинули в бою.

— Всі?

— Так.

— Скільки ж їх було?

— Дванадцятеро — разом зі мною.

— І тільки ти лишився?

— Тільки я. Нас мало, Віто, дуже мало, і з кожним днем стає дедалі менше — тих, хто уник влади Сутара і здатен із ним боротися. Зломлені ним люди приречені до смерті лишатися тільки бездумними виконавцями чужої волі. Нам невідомі засоби, що повернули б їх до повноцінного життя. Сутар мусить відповісти за це. Він поставив себе поза законом. Проте в нього надійна охорона, а коли хто й зуміє дістатися до нього, Грізний бог одразу ж розгадає його наміри і не дозволить їм здійснитися.

— А я не можу вам чимось допомогти?

— Якби ти могла щось змінити, дівчинко, я не відмовився б від твоєї допомоги. Однак тобі доведеться лише набратися терпіння й чекати, поки ми одержимо можливість повернути тебе на Землю. Саме для того, щоб прискорити цей час, я мушу негайно йти.

— Ти ще прийдеш сюди?

— Тут чи деінде, але ми ще неодмінно побачимось. Пам’ятай, я пообіцяв, що ти знову будеш вдома, а моє слово чогось та варте. Чи не так, Ерліс?

Ерліс кивнула на знак згоди, покривало одхилилося, і Віта помітила, що праву її щоку перетинає товстий нерівний рубець, який починається від вилиці й губиться» десь на шиї. Ерліс перехопила погляд дівчини і швидко повернула покривало на місце.

— Це — позначка Грізного бога, — в її очах блимнуло похмуре полум’я. — Поки є час, я розповім тобі про це.

Частина друга

ПОЗНАЧЕНА БЛИСКАВИЦЕЮ

І

Своїх батьків Ерліс не знала. Чи то вони підкинули її в притулок, бо не мали чим годувати, чи то померли під час однієї з пошестей, що періодично спустошували Грестор, чи щось інше із ними скоїлося, — про це не судилося взнати ані Ерліс, ані більшості дітей із Мишатника — так називали притулок городяни.

Про ті пречудові давні часи, коли ще жива була засновниця притулку, благочестива Брієта, одна із можновладних жінок Грестора, серед “мишви” ходили перекази, схожі на казки. Може, тоді й справді будинок, де містився притулок, був міцнішим, а сніданки, обіди й вечері — не такими пісними та мізерними, і тому сама Брієта здавалася своїм вихованцям мало не доброю феєю. А може, то було лише втілення заповітної мрії багатьох поколінь “мишенят” — за однаковий сірий одяг чи за вічно голодні очі прозвано їх так? — мрії про тепло, ситість і ласку.

Одного разу в притулку сталося диво: знайшлися батьки маленького Юго. Що з того, що Юго загубився під час недавнього ярмарку і пробув у Мишатнику лише кілька днів? Диво залишалося дивом. Минуло зовсім небагато часу, і цей випадок, що передавався із вуст у вуста, обріс неймовірними, химерними подробицями і перетворився на одну з тих чудових казок зі щасливим кінцем, що їх так полюбляли “мишенята”.

Проте були й страшні перекази — приміром, про те, як на позаторішньому ярмарку одного хлопця жадібні крамарі й перекупки забили до смерті за поцуплений пиріг.

Так, у середовищі, де зростала маленька Ерліс, були свої уявлення про світ: він поділявся на дві нерівні частини. Перша і більша частина — ненависний світ ситих та вдоволених. Другу, значно меншу, складали мешканці Мишатника, крім сестер-наставниць, звичайно. Цей світ був незатишним, але принаймні знайомим, в ньому цінувалися сила, спритність, винахідливість у добуванні їжі і вміння обдурити представників першого світу. Тут зневажали слабких та безпорадних, тих, хто не вмів мовчки зносити голод і холод, штурхани й запотиличники старших і сильніших, хто жалівся сестрам-наставницям, хто не вмів постояти за себе.

Єдині руки, які пестили маленьку Ерліс у Мишатнику, — руки Ліко, старшенької дівчинки, що доглядала за нею. Ерліс була тоді такою малою, що навіть обличчя її не змогла запам’ятати, а лиш вузькі теплі долоньки. Потім Ліко кудись зникла. Ерліс не знала куди; коли вона підросла настільки, що змогла розпитувати, виявилось, що про Ліко ніхто навіть не чув. У тому не було нічого дивного. Діти в притулку мінялися часто: одні тікали, інші гинули від хвороб або тих страшних випадків, про які потім складали перекази, а нові надходили й надходили. Мабуть, сестри-наставниці просто доручили Ліко доглядати за Ерліс, котра спала поряд із нею, як потім доручали й самій Ерліс дивитись за кимось із малечі. Та для себе вона вирішила, що то була її сестра. Так добре було думати, що десь — невідомо де, — але все-таки є сестра.

Батьки залишили Ерліс тільки один надійний спадок — міцне здоров’я. Навіть життя в Мишатнику не змогло його занапастити. До того ж дитиною вона була напрочуд гарненька: великі ясні очі, світлі кучері… І сестри-наставниці прозвали її щасливицею.

їй і справді пощастило: коли шалена буря пронеслася над Грестором і завалився старезний будинок, в якому був притулок, з-під його руїн живими витягли лише двох: пораненого в голову хлопчика і Ерліс, що не мала на собі навіть подряпини, тільки товстий шар пилюки. Хлопчик того ж дня помер. А Ерліс жила, і про це в місті заговорили як про чудо.

Так вирішилась доля дівчинки. Марновірні городяни вважали, що вона приносить щастя, і чомусь не замислювалися над тим, що присутність Ерліс не врятувала Мишатник від загибелі. Подітись їй не було куди, і от почалися мандри з дому в дім, із сім’ї в сім’ю. Ніхто в Гресторі не тримав би її лише за гарні очі, хоч вона ж “щасливиця”, тож Ерліс стала служницею за їжу і за одяг, прибирала, мила посуд, гляділа дітей. її звичний світ був зруйнований, і вона мусила пристосовуватись до нового — чужого. Проте минуле — минуле завжди голодного, зневіреного в усьому “мишеняти” мстилося їй за цю мимовільну зраду. Серед “мишви” не мали ціни ані старанність, ані охайність, такі потрібні їй зараз. Метка і жвава у звичному оточенні, Ерліс раптом зробилася такою незграбною, що аж сама злякалась. Глиняний і особливо скляний посуд викликав у неї жах, вона постійно щось била, ламала, весь час щось випадало в неї з рук або потрапляло під ноги. Дівчинка остаточно втратила впевненість у собі. Якщо вона й досі ще не опинилась на вулиці, то лише завдяки своїй славі “щасливиці”, адже кожна нова господиня була чомусь переконана, що саме в її дім Ерліс принесе щастя. Іноді поява дівчинки і справді збігалася з якоюсь радісною подією в сім’ї. Вона стільки господарів змінила, що нічого неймовірного в такому збігові обставин не було. У Гресторі не залишилося жодної вулиці, на якій би дівчина не жила принаймні один раз. Так тривало до того часу, поки Ерліс не потрапила до тітоньки Йєли.

Йєла була вдовою Гладкого Котьєра, багатого крамаря, сумнозвісного лихослова й забіяки. Ерліс бачила його лише один раз — і встигла зненавидіти на все життя: коли її витягли з-під руїн Мишатника, вона почула голосно вимовлену фразу: “Добре, що хоч буря нарешті знищила це кубло злодюжок”, повернула голову і запам’ятала того, хто це сказав. Невдовзі під час чергової п’яної бійки хтось розчерепив Котьєру голову. Ерліс нічого не знала про його дружину, але в дім цей ішла з важким серцем. Втім, їй не було з чого вибирати.

Тітонька Йєла почала з того, що довго й терпляче навчала Ерліс хатньої роботи. За весь цей час вона жодного разу не підвищила голосу на дівчинку, не вдарила її (Ерліс знала господинь, які ніколи не кричали, зате били немилосердно). Так само — без крику та ляпасів — тітонька Йєла поводилась зі своїми власними дітьми, а їх у неї було четверо — троє синів та маленька донька, усі, як і мати, гарячоокі, смагляві та непосидючі.

Коли подив минув і Ерліс зрозуміла, що все це не примха нової хазяйки, що так буде завжди, у її руках почали з’являтися вправність та впевненість, вона вперше відчула задоволення від своєї роботи. І — так само вперше — полюбила Йєлиних дітей. Досі малюки здавалися їй лише нестерпними вередами. Тітонька Йєла часто розповідала їй про себе: заміж вона вийшла молоденькою дівчиною, щоб урятувати родину, яка зав’язла в боргах. Ця жертва виявилася марною, бо коли невдовзі буря зруйнувала місто й залишила рідних Йєли без даху над головою та без шматка хліба, Котьєр спокійнісінько дозволив їм померти з голоду. Йєла не виправдовувала свого безсердечного чоловіка, проте твердо була переконана: він став таким тому, що з ним теж поводились жорстоко. Хоч як це дивно, роки, прожиті в домі Котьєра, не змусили саму Йєлу зневіритись у людях. “У дитинстві батьки вклали у мене багато добра. Його мусить надовго вистачити”, — казала вона. Тепер тітонька Йєла виховувала своїх дітей, намагаючись розв’язати нерозв’язне: зростити їх “людьми, а не крамарями” (в її вустах це слово було найгіршою лайкою), і водночас зробити їхню долю щасливою. Мати хотіла бачити їх добрими і чесними, а добрим і чесним велося скрутно.

На почесному місці в домі стояли книги в тиснених шкіряних палітурках. Сусіди знизували плечима: знайшла-бо куди вгатити силу-силенну грошей! Іще й на вчителів витрачається… Бач, хоче дати дітям освіту, та хаіі би вже власним, а то ще й цю приблуду Ерліс за свій кошт навчає! Однак Йєла не переймалася насмішкуватими поглядами чи презирливим пирханням у себе за спиною. Знала, що й навіщо робить.

Дітлахи Йєлині іноді хворіли, і тоді в домі з’являвся лікар Крейон. Ерліс багато чула про нього й раніше, а зблизька побачила, коли її витягли з-під руїн притулку. Сухорлявий спокійний чоловік із невеличкою борідкою і пильними, чимось засмученими очима оглянув її і сказав: “Пощастило дівчаті. Тепер житиме довго”.

Що й казати, у місті лікаря мало не всі вважали диваком, проте до його дивацтв ставилися поблажливо. Всі знали: якщо вже хворому не допоможе Крейон, то не допоможе ніхто. Його запрошували навіть у замок. Багаті крамарі пробачали йому те, чого не пробачили б нікому іншому, — невміння поводитись із грішми. Вони давали йому доброзичливі поради, пропонували свої послуги, але Крейон чемно відмовлявся. Він жив удвох із матір’ю в невеличкому будинку на околиці, вдягався скромно, завжди ходив пішки і вочевидь не збирався міняти свій спосіб життя.

Тітонька Йєла одного разу сказала Ерліс: “Не подумай, що я закохана в Крейона. Та він — єдиний, кого б я хотіла бачити своїм чоловіком”.

Йєла була іще молодою, і її вроди не знищили ні роки життя з нелюбом, ні постійні клопоти про дітей, однак після смерті чоловіка вона відкинула чимало спокусливих шлюбних пропозицій і врешті-решт продала крамницю. Ніщо не заважало їй тепер жити так, як вона вважала потрібним. Багата спадщина Гладкого Котьєра дала його вдові незалежність.

Йєла і Крейон змусили дівчину поглянути на світ іншими очима. Але “щасливиця” Ерліс не принесла в дім тітоньки Йєли щастя, хоч як цього хотіла. Несподіване лихо, що впало на всю країну, не обминуло і цю сім’ю.

У Гресторі почалася чорна пошесть, страшна, безжальна хвороба, яка невдовзі охопила й інші міста.

Спочатку захворіла донечка Йєли, крихітна Вєйя. І коли вона палала в гарячці, коли захлиналась від нападів хрипкого кашлю, а на тільці проступали синювато-чорні плями, що невблаганно збільшувались, Ерліс уперше в житті зрозуміла, як пече серце від болю за іншого, від неможливості допомогти тому, кого любиш. Та що вона — навіть Крейон опустив руки. Із подібною хворобою він раніше не стикався, хоча й чув про неї. “Я мушу взнати, як боротись із цим лихом! — казав він Йєлі. — Я знайду ліки! Але ж час — мені потрібен час”. А часу якраз і не було. Вейя вмирала. Та й мало не в кожному домі вже з’явилися хворі. Чорна пошесть поширювалась швидко.

За наказом Крейона мертвих не ховали, а спалювали. Коли виносили Вейю, тітонька Йела не голосила, це плакала, лише стогнала так, що Ерліс зробилося моторошно.

Недобрі передчуття справдилися: через кілька днів занедужали один за одним усі три сини Йєли, а потім і вона сама. Ерліс протрималася найдовше. Вона майже не спала й втратила лік часу, розриваючись поміж чотирма хворими, що не мали сили навіть підвести голову. Крейон не приходив. Шукав ліки чи зліг сам? Останнє було набагато ймовірніше, та дівчина не хотіла в це вірити. Вона опиралась недузі, як тільки могла, аж поки не зрозуміла: її допомога вже не потрібна ні тітоньці Йєлі, ні Йєлиним синам.

У короткі хвилини просвітління Ерліс бачила біля себе Крейона, але вона так багато думала про нього і так довго чекала його, що сприйняла це як марення.

І коли дівчина вперше надовго прийшла до пам’яті, коли переконалася, що лікар справді коло неї, то спитала, насилу ворушачи потрісканими сухими губами: “Ти… знайшов ліки?” — “Знайшов”, — відповів він.

Чудодійні ліки виявились навдивовижу простими. Відвар ірубеї, рослини, яку вважали бур’яном, значно полегшував перебіг хвороби. Ірубея росла скрізь, досить було руку простягти, щоб нарвати чималий жмуток. Тільки-но дізналися про її цілющі властивості, смерть почала відступати. Проте ні сім’ї тітоньки Йєли, ні матері самого Крейона це зілля було вже ні до чого.

…Молодість брала своє, і сили швидко поверталися до Ерліс. Коли вона достатньо зміцніла, то з радістю перебрала на себе частину хатньої роботи. Чим тільки могла, намагалась дівчина; віддячити Крейопу за його турботу. Ось коли згодилися їй уроки тітоньки Йєли! Усе в домі виблискувало чистотою. Лікар байдуже ставився до вишуканих страв, зате все, що він їв, було найсвіжішим, найкращим із того, що можна придбати на ринку. Крейон був напрочуд невибагливим, і вона легко справлялася зі своїми нескладними обов’язками.

Дні минали, Ерліс уже цілком одужала і щодня чекала, коли ж її виженуть із цього раю. Звичайно, тепер вона вміє все робити як треба і ніде не пропаде, але…

Та якось уранці Крейон запросив її зайти до кімнати, в якій вона ще жодного разу не була. їй не дозволялося навіть прибирати в ній. Ця кімната із стіпами, пофарбованими блакитною фарбою, викликала в дівчини шанобливий страх: саме там Крейон готував ліки і провадив досліди. Ерліс застигла на порозі, захоплено роздивляючись довгі полиці із чудернацьким посудом, незрозуміле приладдя, широкий стіл, теж пофарбований у блакитне…

— Я довго придивлявся до тебе, дівчинко, — мовив Крейон. — Тепер я знаю: у тебе вправні руки і швидкий розум. Самому мені важко: потрібен іще хтось, хто допомагав би і в домі, і тут… — Він обвів поглядом білі стіни. — Якщо хочеш, залишайся. Я навчатиму тебе того, що знаю сам. Можливо, з часом ти й сама зможеш лікувати інших. У будь-якому разі ці знання тобі згодяться, і ти завжди заробиш собі на шматок хліба. Попереджаю: це буде нелегко.

Такого Ерліс не чекала. Жнти в цьому домі, допомагати Крейону, вчитись у нього!..

— Я згодна, — сказала вона за мить.

— Не поспішай, дівчинко.

— Залишаюсь у тебе!

Спочатку Ерліс заходила до блакитної кімнати, як до чарівного палацу. Все тут було загадковим і незрозумілим. Коли Крейон зливав у високій вузькій склянці дві прозорі рідини і вони раптом набували молочно-білого або ж яскраво-червоного кольору, в неї усередині все завмирало.

З кожним днем невідомого ставало менше й менше. Ерліс уміла вже сама приготувати й розважити на порції найпростіші ліки. От коли згодилося їй уміння писати й рахувати. Не все давалося однаково легко, але вона давно вже вміла бути впертою і наполегливою. І як же тепер дякувала за все покійній тітоньці Йєлі!

Ерліс уже знала назву та властивості мало не кожної рослини в Гресторі та навколо нього. Лише тепер вона зрозуміла, чому Крейон так швидко знайшов ліки від чорної пошесті: він шукав не навмання, а саме те, що йому потрібно! На думку використати ірубею Крейона наштовхнуло те, що в селах її листям годували при деяких хворобах худобу. Спершу лікар спробував пити відвар ірубеї сам, а коли переконався, що ліки допомагають, почав давати іншим.

Скрізь, де раніше Ерліс вбачала чудо, була лише нескінченна праця Крейона, праця його думки і його рук.

Він недаремно попереджав її про труднощі. Дівчина навчилася перев’язувати рани, доглядати за тяжкохворими. Вона проймалася іще більшою повагою до Крежь на за його мужність та витримку навіть у найскладніших ситуаціях і намагалася в усьому наслідувати його.

Ось коли Ерліс і справді ладна була повірити, що вона щасливиця!

Проте й цього разу її щастя тривало недовго. До влади прийшов Сутар, і настали інші часи.

ІІ

“Крейона поважають навіть крамарі”, — казала тітонька Йела. Тих, кому лікар допоміг і кого врятував, у місті було багато. Городяни, вдячні Крейону, охоче пробачали йому те, що вважали слабкостями й дивацтвами, в тому числі й присутність в його домі Ерліс, яка була вже не дитиною, а дівчиною, однак досі не почула жодного дурного натяку або брудного слова.

Усі думки і турботи Ерліс зосередились на Крейоні, її найпершим обов’язком було допомагати йому і вчитись у нього. Все інше не мало значення. Тому вона не помічала змін у житті Грестора, але відразу завважила зміни в поведінці лікаря.

Крейон став мовчазним і похмурим. Може, це тому, що останнім часом у них поменшало відвідувачів? — запитувала себе Ерліс. Та ні, не схоже, навпаки, він завжди радів, коли люди менше хворіли.

Чи не з’явились у нього вороги? — міркувала далі Ерліс. Перевагу над іншими лікарями він мав безумовну, і це давно визнали мешканці Грестора, проте заздрісників у Крейона нібито не було — він ніколи не відмовляв своїм колегам у пораді, а коли та порада приносила успіх, не заважав їм привласнювати славу та винагороду.

Якби невдачі в лікуванні чи в дослідженнях не давали йому спокою, вона знала б про це. Ні, його дивовижна пригніченість, переконувалась Ерліс, могла бути пов’язана лише з одним — із новим правителем Грестора Сутаром, який відновив древній культ Бісехо — Грізного бога. Ці два імені дедалі частіше виникали на вустах у городян. Ерліс чула їх на ринку, чула від хворих, що приходили до Крейона, і завжди вони вимовлялися з острахом та повагою. Звідкілясь узялися забуті зображення Грізного бога, тепер вони були в кожному домі, а на вулицях поставили стовпи, з яких дивилося на перехожих люте обличчя суворого божества.

Улюбленим кольором Сутара був жовтий колір, який він вважав кольором радості і достатку. Прибічники Сутара носили тепер жовті плащі — він сам видавав їх за особисті заслуги. Все населення тепер розділили на “щаблі”. Найвищий щабель — жовтий. Той, хто досяг його, одержував від Сутара жовтий плащ із червоною облямівкою та золотий шолом і мав право пофарбувати свій дім у жовтий колір. Стати на цей щабель міг кожен, незалежно від походження й становища в суспільстві, аби лише ділом довів свою відданість Грізному богу. Жовтогарячий та рожевий кольори теж означали прихильність правителя, багатство й почесті. Далі йшов фіолетовий колір, потім — синій і зелений. Кожен мав право носити плащ лише певного кольору. За особливі заслуги Сутар від імені Грізного бога міг перевести людину на вищий щабель. Найбіднішим роздавали одяг та їжу, а коли наставали холоди, то й паливо теж тільки від імені володаря. Але неодмінно треба було скласти присягу на вірність новій владі й визнати Грізного бога найвищим божеством. Вулиці Грестора тепер яскріли всіма барвами веселки, однак це не додавало його мешканцям веселощів. Перед Бісехо тремтіли, а про Сутара розповідали неймовірні речі: нібито, вперше побачивши людину, він міг розповісти про неї все, нібито чув кожне слово, мовлене про нього або про Грізного бога, хоч би як далеко від нього воно пролунало, і воїни в блискучих шоломах забирали до замку всіх, хто так чи інакше насмілився висловити своє невдоволення. Деякі з них не повернулися взагалі, і про їхнє зникнення ширились чутки, одна за одну страшніші. Тих же, кого згодом відпускали додому, наче хтось підмінив. Тепер це були до всього байдужі люди, що знали тільки роботу, їжу й сон. У Гресторі не стало чутно сміху й пісень. Матері перестали розповідати дітям казки, аби випадково не мовити чогось недоречного: важко було вгадати, що вважатиметься таким завтра. Були й сміливці, які наважилися кинути все і податися куди очі світять, аби лиш подалі від Грестора — як склалася їхня доля, не знав ніхто. Місто завмерло в чеканні чогось страшного. Жах оповив його, мов густий туман, він був таким відчутним, що, здавалося, простягни руку — й доторкнешся до нього. Поклонитися Грізному богу, який раз на місяць шугав над містом у своєму летючому золотому човні, виходили попервах лише найбоязкіші та найдалекоглядніші, затим потяглися й інші — а що як заберуть у замок за те, що не падав навколішки перед Бісехо? Однак Крейон не ходив туди жодного разу, а Ерліо робила все так, як він.

Та якось ізранку в двері Крейона постукав високий чоловік у жовтому плащі із червоною смугою. Він передав лікареві запрошення до замку. Втім, це швидше був наказ негайно з’явитися.

Ерліс відчинила двері непроханому посланцю, і від першого ж погляду на його сухе безживне обличчя з гачкуватим носом та тонкими губами серце її чомусь стислось у передчутті недоброго. Вона заспокоювала себе як могла. Якщо навіть Сутар і справді здатен бачити людину наскрізь, то Крейону нічого боятися: за все своє життя він нікому не заподіяв лиха! А проте, коли він рушив у замок, дівчина не знаходила собі місця; як у давні часи, все падало в неї з рук, і вона навіть розбила чашку — в цьому домі з нею таке трапилось уперше! Чашка була не така вже й гарна, однак Ерліс чомусь стало страшенно шкода її, і вона гірко заплакала.

Дівчина просто уявити собі не могла, як вона житиме без Крейона. Однак увечері він повернувся й невимовно здивував її тим, що був спокійний, задоволений, навіть усміхнений. Ерліс засяяла: недаремно ж вона так вірила в нього!

Хоча Крейон нічого не розповів їй, а навпаки, відразу ж пішов до блакитної кімнати і попросив його не турбувати, Ерліс заснула заспокоєна.

Дівчина прокинулася рано, хутенько зібралась і побігла на ринок: саме був базарний день, час уже поновити запас харчів. Ерліс вдало скупилася і, якби не важкенький кошик, бігла б додому підстрибом. Знову Крейон такий, як раніше! Знов усе піде добре!

У Ерліс був чудовий настрій, тож і не помітила вона, що їхня вулиця чомусь сіала геть безлюдною. Коли ж побачила біля дверей Крейона золотошоломників, ховатися чи тікати було вже пізно. Та, власне, тікати вона й не збиралася, адже там, у будинку, Крейон… Серед воїнів дівчина впізнала того, гачконосого, що приходив запрошувати лікаря в замок, і застигла, охоплена жахом. Він зміряв Ерліс важким поглядом і повільно рушив до неї.

Давно забуте відчуття охопило дівчину. Вона знову стала “мишеням”, маленьким нашорошеним створінням, і світ знову розпався на дві частини. Жорстокий, невблаганний ворог стояв перед нею, — не розумом, а всією своєю істотою Ерліс збагнула це, — але тепер уже не страх, а злість охопила дівчину, бо то був насамперед ворог Крейона, він загрожував усьому доброму та ясному, у що вона тепер так вірила. І Ерліс приготувалась дати відсіч.

— Де лікар? — запитав високий. — Я знаю, ти його служниця. Відповідай, де він?

— Немає вдома, — впевнено збрехала Ерліс (як давно їй не доводилось брехати!). — Коли я прокинулась, його вже не було. Мабуть, уночі покликали до хворого.

— Тоді ти відчиниш нам двері, — тоном, що не припускав заперечень, мовив високий — Ерліс зрозуміла, що він тут головний, — Нам треба оглянути будинок.

Такого дівчина не чекала. Вона сподівалася, що люди Сутара підуть геть, готова була до того, що й її заберуть із собою, але залишать у спокої дім і самого Крейона. Тепер Ерліс робила вигляд, що шукає у кошику ключ, якого там не було й не могло бути. Видно, лікар помітив здалеку жовті плащі і встиг замкнутись ізсередини.

— Довго, — невдоволено скривив тонкі губи високий. — Допоможіть-но їй.

Хтось грубо вихопив у Ерліс кошика й перекинув його. Усе, що вона зовсім недавно так старанно вибирала на ринку, потрапило під важкі черевики. Розчавлені ягоди червоніли на бруківці, наче кров. Ерліс спалахнула і кинулася на воїнів, але її схопили і скрутили за спиною руки.

— Дівчисько бреше, Турс, — звернувся до високого старий воїн із червоним рубцем над бровою. — В неї нема ключа. Лікар удома.

— Оце вже гірше, — мружачись, ніби від сонця, відказав Турс. — Тепер не вдасться захопити його зненацька. А він потрібен нам тільки живим. — Він говорив спроквола, ніби зважував кожне слово. Ерліс двічі ловила на собі його недобрий погляд. Вона мимоволі відступила назад. Турс завважив цей рух і посміхнувся — посміхнувся дивно й страшно.

— Ми не можемо більше помилятися, — розмірено продовжував він. — Правителю не потрібні трупи. Досить того, що цей боягуз Дарас устиг прийняти отруту. Треба діяти напевне. Ось хто нам допоможе, — довга рука Турса торкнулась плеча Ерліс— Виведіть цю дівку на середину вулиці і поверніть обличчям до будинку.

— Іще чого! Щоб я вам допомагала! — Ерліс пручалась і дряпалась. — Ніколи! Ніколи! Не дочекайтесь! Я нічого не буду робити для вас!

— А тобі нічого й не доведеться робити, — процідив крізь зуби Турс. — Ми все зробимо самі.

Із цими словами він підійшов до дівчини і став за її спиною.

— Якщо ти хочеш побалити свого лікаря живим, стій спокійно. — Лівою рукою Турс притиснув її до себе, а правицею витяг кинджал і приставив гострий кінчик до щоки Ерліс, але дівчина навіть не здригнулася.

Після його останніх слів вона заціпеніла.

— Гей, лікарю! — закричав Турс, і моторошно лунав його голос у тиші безлюдної вулиці. — Ти чуєш? Не жартуй із нами. Якщо не вийдеш, я розмалюю личко цієї красунечки так, що навіть останній жебрак не схоче па неї поглянути. Ну! Я чекаю тебе.

Ерліс стояла непорушно. З будинку не чути було жодного звуку. Час минав.

— Невже спізнились? — тихо мовив хтось іззаду.

— Цього не повинно бути, — відказав Турс, і в його голосі забриніло неприховане роздратування. — Досить з нас Дараса.

Вістря кинджала вкололо щоку Ерліс, воно було таким гострим, що їй майже не заболіло — відчула тільки, як тоненька цівка крові потекла по обличчю. Тупий жах, що скував її тіло, раптом минув, уривки розмов між воїнами склалися в одне ціле, і Ерліс враз чітко уявила собі, що трапилося: Дарас, молодий лікар, який часто приходив за порадою до Крейона, покінчив із собою, щоб не опинитись у руках воїнів Сутара. Значить, те, що чекало його в замку, було гірше смерті! Дарас мертвий, він недосяжний для Сутара, і тепер їм потрібен Крейон. Потрібен живим! І вони таки змусять його вийти — з її допомогою! Чому, ну чому вона не дочекалася вранці, поки прокинеться лікар! Все це за якусь мить промайнуло в голові Ерліс — за цей час цівка крові перетнула її щоку і потекла по шиї.

— Поклич його. Ну! — наказав Турс. — Подай голос. — Вістря пересунулось нижче, розріз подовшав, та Ерліс зціпила зуби й затято мовчала. Нехай вони живцем ріжуть її на шматки — не почують більше жодного слова. — Уперта тварюка! У мене ти закричиш!

У цю мить зарипіли віконниці — на другому поверсі прочинилося вікно.

— Відпустіть її, — голосно мовив Крейон. — Я йду!

Віконниці грюкнули й зачинилися, кроки лікаря залупали на сходах. Проте Турс усе ще тримав кинджал коло щоки дівчини. Але Ерліс, яка хвилину тому поклялася будь-що-будь мовчати, рвонулася вперед, роздираючи собі обличчя, і заволала:

— Не треба! Не виходь!

Вістря все глибше впиналося в її щоку, кров заливала одяг. Турс нарешті прибрав зброю — тепер вона була вже не потрібна, і гидливо відсторонився — видно, боявся, що кров забруднить його жовтий плащ. Ерліс заточилася і впала — відчайдушний порив забрав у неї забагато сил. Ніби у мареві бачила вона, як вийшов Крейон, як люди Турса ретельно обшукали його, як вишикувались довкола нього тісним півколом, а їхній ватажок став попереду.

— Дозвольте мені перев’язати дівчинку, — попросив Крейон.

— Ми й так затрималися, — Турс ізнов заговорив підкреслено спокійно. — Не можна гаяти час.

— Але ж вона стікає кров’ю!

— Щоб заспокоїти твоє сумління, я змушений буду просто вбити її. Тоді тебе ніщо тут не триматиме. То як?

— Ходімо, — сказав Крейон. Потім озирнувся і додав: — Пробач, Ерліс… — Це було мовлено тихо, але дівчина почула, може, тому, що зараз бачила й чула тільки його одного.

Тримаючись за стіни будинків, аби не впасти, вона вперто чалапала слідом. Крейон вийшов із дому в самій сорочці, вона яскраво біліла серед ненависних жовтих плащів, і Ерліс не спускала з неї очей, хоча все перед нею пливло. Якась жінка визирнула з вікна, побачила закривавлене обличчя дівчини й зі здушеним криком відсахнулась.

Ерліс не могла б пояснити, куди й навіщо йде, чому так боїться відстати від Крейона, якого золотошоломники відводили усе далі й далі… Та раптом біла пляма, за яку вперто тримались її очі, зупинилася. Це на якусь мить додало дівчині сил — вона пішла швидше, але за кілька кроків знову впала, встигнувши повернутися на лівий бік, щоб не вдаритись об брук пораненою щокою.

Ерліс відчула, що не зможе йти далі, а тому зібрала всі сили й, спираючись на руки, підвела голову, аби востаннє побачити Крейона. Може, тому, що вона лежала на землі, а не рухалась, предмети перестали розпливатись, і дівчина зрозуміла, чому зупинився загін Турса. Вони дійшли до перехрестя. Щоб далі рухатись до зам ку, треба було повернути праворуч. Але на розі, спершись однією рукою на стіну будинку, у недбалій позі стояв чоловік у жовтому плащі, проте без шолома. Він перепинив шлях загонові і зараз про щось розмовляв із Турсом.

А далі все закружляло в скаженій круговерті, немов на ярмарковій каруселі. Пролунав різкий свист, з-за рогу вискочило ще кілька чоловіків — і почалася сутичка. Ерліс не могла б докладно розповісти, що саме відбувалось, все сталося блискавично. Майже половину загону Турса перебили, а сам він із рештою воїнів відступив і змушений був утікати. Ерліс не встигла навіть зрадіти несподіваному визволенню, а Крейон уже був коло неї, і поряд з ним стояв чорнобородий чоловік — той самий, що розмовляв із Турсом і дав сигнал до нападу.

— Встань, Ерліс, — мовив їй чорнобородий, і вона слухняно звелась на ноги. Голова перестала паморочитись, тіло стало пружним, як струна, біль зник, а щока враз затерпла, мабуть, від засохлої крові, тому що з рани вона більше не текла. Ратас — звісно ж, то був він, — підбадьорливо їй усміхнувся.

— В тебе відважне й палке серце, дівчинко, — сказав він. — Ми визволили твого Крейона, проте вертатись додому вам не варто. Зараз треба якнайшвидше зникнути звідси. Не можна важити твоєю головою, лікарю, бо то — чи не найбільший скарб Грестора.

— Що? — не зрозумів Крейон.

Видно було, що він не встиг іще отямитись.

— Кажу, найцінніше, що є в Гресторі, — це твій розум та ще відданість цієї дівчинки. А тому я хочу врятувати вас обох. Ходімо!

— Куди?

— До тих, хто ненавидить Грізного бога так само, як і ти, до тих, хто бореться й гине за те, аби кожен мав право сам вирішувати свою долю. Твій хист і досвід, лікарю, нам дуже згодяться. Ерліс допомагатиме тобі, як і раніше. Згода?

— Я не знаю, хто ви, — відказав Крейон. — Та в мене нема вибору…

— Чому ж? Свій вибір ти вже зробив, інакше Сутару не довелось би посилати по тебе цілий загін.

— Але ж Ерліс… Вона поранена і не зможе йти з нами… А я не покину її саму.

— Зможе! Подивись на неї.

Крейон розгублено оглядав обличчя дівчини.

— Неймовірно! — бурмотів він. — Просто неможливо! Кров не могла так швидко спинитись!

— Як бачиш, я теж дещо вмію, лікарю. Дивуватимешся потім, а зараз не будемо гаяти часу. Поки Сутар не прислав новий загін, ми встигнемо взяти все, що тобі знадобиться, із твого дому і залишимо місто. Треба поспішати.

Того ж таки дня Ратас відвів їх у гори. їхньою оселею стала порожня хатина серед скель. Довелося добряче попрацювати, щоб зробити нове житло придатним, для роботи Крейона. Все, що можна було забрати із блакитної кімнати лікаря в Гресторі, перенесли туди. Коли ж дім у горах був як слід опоряджений і життя в пьому налагодилося, Ратас теж оселився в них. Він і Крейон почали працювати разом.

ІІІ

Коли Ерліс жила ще в тітоньки Йєли, у свята або вільними вечорами сама Йєла, її старший син, а згодом і Ерліс брали з полиці грубезну книжку в шкіряній палітурці із тисненням (книжки стояли в домі на почесному місці навіть за життя Гладкого Котьєра — Йелі вдалося це відвоювати) і читали вголос старовинні перекази й легенди. Саме тоді Ерліс уперше почула хвилюючу історію про дівчину з палаючим серцем. Тепер вона часто згадувала її, перечитувала, бо подібна книжка була і в Крейона, її перенесли в їхній новий дім разом із іншими книжками, що належали лікарю. Лише тепер дізналася вона, що оті легенди й перекази потрапили до заборонених Сутаром книжок і повинні бути знищені, та Крейон зберіг їх незважаючи ні на що. Із трепетом торкалася вона сторінок книги, що стала їй тепер удвічі дорожчою, — адже Крейон ризикував, ховаючи її!

Похмурі й грізні картини поставали перед її очима. Ось з’являється в країні могутній і страшний правитель Ворок, що так нагадує Грізного бога, — недаремно ж Сутар від його імені заборонив навіть згадувати цю легенду! І схиляються перед ним усі інші можновладці, і панує він неподільно над усіма… З допомогою злих чарів відбирає він у людей серця, а замість них вкладає в груди камінь, і не вміє людина більше ні любити, ні ненавидіти, а вміє лише їсти, спати та працювати. І згасають назавжди очі цих нещасних, і стають ті очі схожими на порожні вікна покинутих будинків…

Та жила в країні горда й смілива Імара. Саме вона найбільше вразила уяву Ерліс. Разом з Імарою Ерліс прокрадалась у похмурий замок Ворока, рятуючись від ворогів, стрибала з високої скелі в бурхливий потік, шукала в горах печеру чарівниці, щоб узнати від неї слова закляття… Ох як Ерліс заздрила Імарі, яка перемогла, лиховісного Ворока й ціною власного життя врятувала, свій народ. Дівчина уявляла себе на майдані, заповненому людьми, що прийшли поклонитися жорстокому правителеві, і вимовляла, як Імара, чарівні слова. Голос її дзвенів над майданом, нетямились від жаху Ворок та його почет, але вже не могли вони нічого змінити — серце в грудях її, що його вберегла обманом мати від всемогутнього правителя, спалахувало, як вогнище, тіло ставало затісним для цього вогню, і злітало те палаюче серце над мовчазним натовпом, розсипалося безліччю іскор, і спалахували ті іскри тисячами живих сердець у грудях приречених на покірне животіння, і знов оживали, їхні очі, а жорстокого Ворока та його прислужників ті іскри спалювали вщент… Ерліс бачила все те вже не очима Імари — Імара загинула тієї ж миті, коли полум’яне серце вирвалося з її грудей, наче птах на волю з клітки, ні, вона була ще й однією з тих, кого Імара врятувала, повернула до життя своєю самопожертвою. Пекучі сльози стояли в очах Ерліс, бо що могла вдіяти вона сама? Що могла змінити? Та губи її все одно шепотіли:

“Хай займеться моє серце вогнем, злетить у небо, наче вільний птах, розсиплеться міріадами іскор!

Хай кожна іскра запалає в грудях людини, в якої одібрано сер" це, і заб’ється серцем!

Хай спопелять ці іскри тих, чиї серця збайдужіли і скам’яніли!

Так кажу я, Імара, дочка Айти, і хай сказане здійсниться зараз!”

Ерліс здавалося, що всередині неї бурхає полум’я, що серце от-от вихопиться з грудей, що врешті станеться диво. Та не суджено було Ерліс повторити те, що колись зробила Імара, дочка Айти. Бо легенда — то лиш легенда, і чарівні закляття не діють на Грізного бога. Не діють!

Грізного бога Ерліс зненавиділа, бо той зазіхав на волю, а може, й на життя Крейона. Але тепер, коли почула від Ратаса, що відбувається в країні, то пройнялася болем за всіх окрадених і знедолених ним. Народ Грестора перетворився на слухняну череду Бісехо-Сутара. Так, ніхто тепер не голодував, не пропадав узимку від холоду. Найнеобхіднішою їжею та одягом їх забезпечував Грізний бог — звісно, тих, що вірили в нього, і люди все більше схилялись до цієї віри. Він перетворив їх на купу однаково злиденних істот, що навіть не прагнуть покращити свою долю. Одних залякав, інших зламав, а кого не вдалося ні залякати, ні зламати, просто знищив. Тепер було вже відомо, яку безмежну владу має Бісехо-Сутар над тим, хто потрапляє йому до рук. Йому непотрібні кати: нащо ламати людині кістки чи палити її вогнем, коли вона й так усе розповість сама, варто лише Грізному богові поглянути на неї пильно? Ратас і його побратими добре розуміли: той, хто прагне скинути владу Грізного бога, не повинен потрапляти до його рук живим. Усі вони про це знали і свідомо йшли на смертельний ризик, та не завжди вдавалося довести задумане до кінця. Несподіваний напад, миттєва затримка, невправний удар — і ти мимоволі стаєш зрадником, а потім перетворюєшся на істоту, яку не хвилюють уже ні зрада, ні вірність. Перетворюєшся на покірну худобину, а це вже гірше, ніж смерть. І найпершим завданням для Крейона, з того часу як він потрапив у гори, стало знайти отруту, яка діяла б миттєво, та спосіб застосування цієї отрути.

Потрібну речовину та її мінімальну дозу Крейон знайшов швидко. Набагато складніше було зробити маленьку, надійну і просту в користуванні голку з отрутою, яку можна було сховати в одязі. Роботу ускладнювало й те, що лікар із важким серцем узявся за цю справу. А ще Крейонові не давала спокою рана Ерліс. Вона загоїлася, однак нерівний рубець назавжди спотворив обличчя, і це щодня, щохвилини було для нього найтяжчим докором: дівчина довірилася йому, а він не зумів ні вберегти її, ні захистити…

Ерліс, звичайно ж, помітила сповнені болю погляди, які кидав на неї Крейон, й одразу збагнула: він себе вважає винним в усьому! І дівчина почала затуляти щоку покривалом чи просто пасмом волосся. Взагалі^її мало хвилювало, як вона виглядає, так ніби отой рубець був на руці або нозі, видивлятися ж у дзеркало не звикла, бо ніколи й не мала його. Та й звідки б узявся в неї час на себе милуватись? Роботи вистачало. Вона готувала їжу, прибирала в хатині, допомагала, коли треба було, Ратасу й Крейону під час дослідів. Дівчина привела до ладу занехаяний город коло хижки, навчилася в короткі хвилини дозвілля стріляти з лука, який полишив хтось із нічних гостей, що зрідка навідувалися до них, і вирушала іноді на полювання. В неї було несхибне око, і тому вона часто поверталася із здобиччю. Мисливство не приносило їй великої втіхи, просто вона хотіла якось урізноманітнити їхню їжу, оскільки друзі Ратаса постачали їх дуже скромними харчами.

Дівчина здогадувалася із розмов Ратаса з Крейоном, над чим вони зараз працюють. Голки, смертоносні голки… Та не лише де, розуміла вона, їх хвилює. Час від часу уночі їхній будиночок наповнювався дитячими голосами. Брдіс уже знала, чому вони тут лунали. Дітей, котрим ще не виповнилося десяти, Сутар не чіпав: якщо занадто рано втрутитися в їхню психіку, вони можуть збожеволіти або й померти. Грізний бог беріг свою “худобу”. Саме тому Ратас та його побратими намагалися будь-що вивести з Грестора хлопчиків і дівчаток, які наближалися до критичного віку. Тут, у їхній оселі, вони перепочинуть кілька годин, Ерліс їх помиє й нагодує, і вони вирушать далі, через гірський перевал, до Коміни, куди не сягнула ще влада Грізного бога. Ратас хотів із часом переправити туди ж Ерліс і Крейона, тим більше що лікар, як з’ясувалося, був звідти родом. “Тут сховок досить надійний, — казав Ратас. — Однак я зможу спокійно зітхнути лише тоді, коли ви будете подалі звідси”.

Приставити до їхнього дому охорону він не міг: бракувало людей. Проте було домовлено, що в селищі, розташованому нижче їхнього сховку, в разі небезпеки запалять сторожове вогнище — стовп диму сповістить, що треба тікати далі в гори, бо оборону тримати буде складно.

Найбільше сподівань було на те, що вороги не швидко дізнаються, що робиться у будиночку в горах.

Нарешті перша партія голок із отрутою була готова. Ратас сам відніс їх у місто і через кілька днів повернувся невеселий. “Твій винахід успішно склав іспит, — сказав він Крейону. — Але дивно було б нам радіти з цього приводу”. Лікар не відповів, та Ерліс бачила, як він спохмурнів. Так, тепер у них у всіх був засіб порятунку на випадок крайньої небезпеки, однак занадто дорога ціна цього порятунку. ї Ерліс зненавиділа ще дужче Бісехо, що змусив Крейона шукати для інших способу якнайшвидше піти з життя. Хто ж він, цей зловісний Грізний бог? Звідки взялася в нього ота таємнича сила, що дозволила йому легко поневолити мешканців Грестора, перетворити значну частину їх на рабів?.. Багато над чим думала Ерліс. Однак недаремно Ратас привчав їх не ставити зайвих питань: “Чим менше знає один, тим безпечніше для всіх”. Дівчина свято дотримувалась цього правила, бо вірила беззастережно: Ратас — друг.

І все ж одного разу, коли Ратаса довго не було, вона не втрималася й таки наважилась спитати Крейона, що йому відомо про нього. Лікар усміхнувся і задумливо похитав головою:

— Він чимало часу прожив коло нас, і я знаю тепер його, але мені майже нічого не відомо про нього: хто він, звідки прийшов, чому знає і вміє те, чого ніхто з нас не знає й не вміє? Я вже звик не питати зайвого, Ерліс.

— Ти сказав, що знаєш його. То скажи мені, який же він?

— Який? Він — вірний, дівчинко. Ні труднощі, ні небезпеки не зупинять його, коли треба виручати з біди друзів. Ніщо не змусить його тоді звернути з дороги, відступити від своєї мети. Слово його тверде, мов криця, з якої викувано меч. А ще він сильний. Не лише в сутичці з ворогом. Справді, ти лиш подумай, яку силу треба мати, щоб узяти на свої плечі відповідальність за долю всього Грестора? Хто б іще здолав підняти такий тягар? Питаєш, який він? Він — добрий. Він ненавидить усе, що завдає людям страждань. Усі болі світу зійшлися в серці у нього…

Ерліс заворожено слухала. Як гарно він говорить! Сама вона ніколи не добрала б потрібних слів, хоча я відчувала в Ратасі все те, про що казав Крейон. На світі було зараз двоє людей, заради яких Ерліс ладна була вмерти: Крейон Ратас…

Після тривалої відсутності Ратас знову оселився у них, щоб продовжувати дослідження, і вони знову з головою поринули в роботу. Все було, як завжди, та дівчина несподівано відчула себе скривдженою. Якомога менше намагалася вона тепер бувати вдома. Приготувавши зранку їжу ва цілий день, вирушала на полювання і бродила серед скель до ночі. Іноді дивна туга охоплювала її з такою силою, що сльози виступали на очах. Вона ж бо знала: Крейон не забув про неї, ні, вона йому потрібна, як і раніше, просто він зараз поглинутий роботою. Вона все розуміє, чому ж тоді їй так гірко, так; нестерпно важко? Клятий посуд, чому він знову почав’’ вислизати із рук?

IV

Якось надвечір її покликав Ратас.

— Сьогодні в мене було трохи вільного часу, і я встиг дещо зробити. Хочу тобі показати.

Ратас провів дівчину повз кімнату, де він і Крейон так багато працювали останнім часом, і одчинив двері в іншу, маленьку кутову кімнатку, до якої Ерліс уже давно не заглядала. Перше, що кинулося їй в очі, — це дитячі личка: серйозні й кумедні, усміхнені й насуплені, насторожені й довірливі… Всі вони були окреслені скупими виразними рисками вугіллям на білій гладіні стіни.

Ерліс переводила широко розплющені очі з малюнка на малюнок.

— Ратас, — прошепотіла вражено, — це ж ті дітлахи, яких ви забирали з Грестора… Я пам’ятаю їх… Але хто ж це… — її осяяв несподіваний здогад: — Невже ти?..

Ратас всміхнувся, і вона зрозуміла, що не помилилася.

— Сподобалось, дівчинко?

— Дуже! І всі вони — такі різні, цікаві… А Грізний бог зробив би їх однаковими… коли б залишились у Гресторі…

— Поглянь іще туди, Ерліс.

У віконному проміжку дівчина побачила велике кольорове зображення. Підступила ближче, щоб роздивитись, і тихо зойкнула.

На тлі тривожно-сивого передгрозового неба — жінка в блакитній сукні. Все її тіло напружилось, чинячи відчайдушний опір шаленому вітрові, що розмаяв довге світле волосся. В ясно-зелених прозорих очах застигла; невимовна туга й щемлива ніжність, затята впертість і дитинна беззахисність… Де взяла вона сили витримати удар вогню, що впав із неба, до якого звела своє прекрасне обличчя? Палаючий зигзаг блискавиці, повторюючи обриси шраму, перетинав праву щоку і нижнім кінцем впирався в серце.

Ерліс несміливо простягла руку, пальці її торкнулие стіни, і на них залишився слабкий відбиток фарби. Вона розгублено відсмикнула руку й поглянула на Ратаса:

— Що це?..

— Хіба не впізнаєш?

— Ні, ні… — дівчина захитала головою. — Не може бути… Та я ж… В мене й плаття такого ніколи не було…

Розуміла, що говорить якісь безглузді, непотрібні слова, проте нічого не могла із собою вдіяти: вона вперше побачила себе збоку і розгубилася від того напливу суперечливих почуттів, що завирував у її душі. Невже вона й справді така вродлива? Як тільки Ерліс подумала про це, гострий біль обпік щоку, хоч ніхто не чіпав шраму. Блискавка на малюнку перекреслювала лице, але не спотворювала його. А от справжній рубець… ї рука мимоволі потяглася затулити його.

— Ти вже тут, Ерліс? — пролунав із порога схвильований голос Крейона. — Чудово, просто чудово! Я дещо тямлю в живописі, але це зовсім не схоже на те, що мені доводилось зустрічати. Хто б міг подумати, що Ратас… Я сам сьогодні вперше побачив. Справжнє диво!

— Там, на стіні, ще не диво, — перервав його Ратас. — Придивись-но пильніше до Ерліс, друже. Нема на світі такої грози, щоб змусила б її відступити, ані блискавиці такої, що спопелила б їй душу. Ось де справжнє, живе диво!

При останніх його словах Ерліс спалахнула — і кинулася геть із кімнати, геть із дому, туди, між скелі, де знала кожну шпаринку й де хотіла заховатися зараз від усього світу.

Чого ж вона плакала? Ратас не сказав нічого такого, що могло б її вразити, навпаки, так гарно про неї ще ніхто не говорив… Хіба що тітонька Йєла… Чому ж вона не зраділа, а знітилася, чому їй захотілось утекти?

— Ось ти куди забігла, — почулося за її спиною, і дівчина впізнала голос Ратаса. — Я знав, де тебе шукати.

Ерліс похапцем витерла сльози. Вдруге за цей день вона відчула гострий, пронизливий біль у щоці, немовби знову її краяв кинджал. Дівчина щосили притислась обличчям до скелі, ніби хотіла знищити, стерти рубець…

— Знав, де шукати… — глухо повторила вона, а тоді враз стрепенулася і палко заговорила, ковтаючи слова: — Ти все знаєш і все вмієш… Поможи мені! Я так більше не можу… Що зі мною сталося?..

Ратас поклав плащ на виступ скелі й сів. Завмираючи, вона чекала, що ж він відповість.

— Нічого страшного, Ерліс, повір мені. Просто ти °тала дорослою. Ти народжуєшся вдруге. А це завжди болісно. Нема в тебе ні матері, ні сестри, ні навіть подруги — вони краще за мене все тобі пояснили б, розрадили… Я ж більше звик до меча, ніж до подібних розмов. Єдине, що я зміг зробити для тебе, — ота картина. Я назвав її “Позначена блискавицею”. Мені давно хотілося, щоб ти побачила себе очима інших, щоб ти сама склала собі ціну, Ерліс. Мишатник, з-під руїн якого тебе колись витягли, встиг накласти на тебе свій відбиток. Він не зумів приглушити ні твого розуму, ні твоїх почуттів, але чому ти боїшся повірити у власну силу? От ніби розбіжишся — і раптом зупиняєшся, чимось налякана. Те крихітне сіре мишеня, що сховалось у тобі, час від часу підводить голову й починає нашіптувати, що ти не здатна ні на що велике і гарне. Ерліс, не вір мишеняті! Коли воно знову озветься, поглянь на “Позначену блискавицею”. Там ти — справжня, запам’ятай.

— Я хотіла б себе побачити зараз не лише на малюнку. Востаннє я заглядала в дзеркало ще в Гресторі…

— Я знав і про це.

Ратас мовчки простягнув їй маленьке люстерко, і дівчина довго із якимось гірким здивуванням роздивлялася своє відображення, то одсуваючи руку зі скельцем далі, то наближаючи мало не до самих очей.

Врешті Ратас не витримав.

— Та годі вже! Це просто скло — воно всього показати не в змозі.

Ерліс зітхнула й повернула йому люстерко.

— Зараз у Гресторі час ненависті, дівчинко, але ненавистю ми ніколи не перетворимо світ. Ненависть лише руйнує. Щоб творити, потрібна любов. Іще в той день, коли я вперше тебе побачив, здалося мені, що не лише відданість Крейонові повела тебе за ним і штовхнула на кинджал Турса. То було інше почуття. Здогадалась, як воно зветься?

Дівчина мовчала.

— Ніхто з нас не знає, що чекає на нього завтра. Я хотів би, щоб ти і Крейон були щасливими, доки ще є час. Сподіваюсь, моя картина допоможе вам краще зрозуміти одне одного. А тепер — ходімо назад. Крейон, напевне, хвилюється…

— Ходімо, — втомлено погодилася Ерліс.

Так, “Позначена блискавицею” справді щось у ній змінила. Вона відчувала в собі незбагненну лагідність до всього світу. Сонце ніколи ще не було таким щедрим, а трави — такими буйними, і навіть холодні сірі скелі стали привітнішими. Дівчині хотілося обійняти весь цей широкий світ, знайти найніжніші слова для кожної пташки, деревця, хмаринки… Вона заховала подалі лук та стріли: все ж таки жінці не личить полювати.

Ратас знову вирушив у місто, і Крейон уперше дозволив собі після напруженої праці кілька днів відпочинку.

Таким Ерліс його ще не бачила. Було щось майже дитяче в тому, як він радів кришталево чистій воді гірського джерела, метелику, що кружляв над квіткою, чи дивній скелі, обриси якої нагадували кінську голову.

— Досі в мене не було часу навіть роззирнутися навкруги. Дивно, як це я ще не втратив здатність дивуватися красі… — сказав він їй.

І Ерліс подумала, що, відколи вони разом, не пригадає жодного дня, ба навіть години, коли б лікар сидів склавши руки. Він спочивав лише уві сні. Скільки ж років Крейон працював отак? А тепер він мало не весь день пролежав у траві, дивився в небо й дослухався до чогось ледь чутного, зрозумілого лише йому.

Наступного дня він розбудив її ні світ ні зоря.

— Хочеш зустріти схід сонця, Ерліс?

Вони сиділи на порозі будиночка і мовчки спостерігали, як темрява ночі змінюється яскравими й чистими барвами світанку.

— Яка краса… — задумливо мовив Крейон. — От і народився новий день. Але що він нам принесе?.. — лікар замовк. Ерліс похилила голову, охоплена тривогою: невже так швидко випарувався його вчорашній безтурботний настрій?

— Що сталося, Крейон?

— Все це дуже складно, дівчинко, — зітхнув він. — Убивчі голки, вибухові пристрої… так, усе це зараз нам потрібно, без цього не обійтися в війні проти Грізного бога. Але ж хіба це вихід?.. Одні воліють умерти, щоб не зрадити друзів, другі тікають, рятуючи себе та своїх дітей від його влади, треті вдягають на себе золоті шоломи і несуть смерть та горе своїм співвітчизникам, четверті — четверті втрачають волю й розум і поповнюють отару Бісехо… Чотири шляхи, та жоден із них не виводить із глухого кута, в який ми зайшли. Невже ми настільки ослабли, отупіли, звиродніли, що не можемо чинити опору сваволі і маємо лише коритися або гинути? Здається мені, що повинен бути іще один шлях — хай довгий та тернистий, — що приведе до перемоги: знайти в самому собі сили для захисту й опору. Ми навчимося так гартувати свою думку, свою волю, щоб жоден загарбник, подібний Сутару, не міг їх зламати. Мені навряд чи доведеться вийти на цей шлях… Та хоча б стежку я мушу протоптати. Для тебе, для дітей, яких виводять із Грестора Ратас і його друзі… Нехай ніколи вже не буде знайдено способу повернути розум і почуття тим, кого скалічив Бісехо. Але наших дітей, наше майбутнє ми мусимо не просто сховати від нього — рано чи пізно він може на них натрапити, — а навчити їх перемагати Грізного бога в своїх душах… Навчити їх не просто тікати — протистояти йому, дати їм зброю для боротьби з ним… Здається, я вже бачу початок цього шляху…

Ерліс не все зрозуміла із сказаного, та надія прокинулася в її серці. Крейон і Ратас знайдуть цей шлях!

Надвечір наступного дня дівчина попросила Крейона допомогти їй перенести на горище хмиз, який зібрала в ближньому гайочку — погода зіпсувалася, насунули хмари, а вона хотіла встигнути до дощу. Проте дощ таки застав їх по дорозі додому. Крейон скинув хмиз на землю і вкрив її своїм плащем. Ерліс стояла, поклавши голову йому на груди, і думала: от якби цей дощ не кінчався ніколи!

Але дощ скінчився, залишивши після себе холод. Вони затопили в хаті і сіли біля вогню.

— Отак колись вечорами коло домашнього вогнища мати розповідала мені казки… — сказав Крейон.

— Казки! — задумливо мовила Ерліс. — Востаннє я їх чула ще в тітоньки Йєли…

— Хочеш, я розповім? — несподівано спитав Крейон.

— А ти хіба їх знаєш?

— Дещо пам’ятаю. Тільки казки мої, дівчинко, здебільшого невеселі…

Ерліс слухала уважно, намагаючись не пропустити жодного слова. Спочатку вона й справді сприймала це як казку, та потім у неї виникла несмілива думка, яка дедалі міцніла й міцніла: ніяка це не казка! Крейон розповідає про своє життя… Ніколи раніше не згадував він, де жив до того, як перебрався в Грестор. І зараз він ніби бачив перед собою ті далекі роки.

Починалося все і справді по-казковому: жили собі чоловік та жінка й не мали вони дітей… Тобто діти в них народжувались, але всі вони прийшли на світ передчасно і померли малими. Коли ж поховали Й четверту дитину, то наважились піти до старого чародія, що жив високо в горах… І сказав чародій, що народиться в них син і виросте він міцним та здоровим, якщо віддадуть вони хлопця йому в науку. Народився п’ятий син, і старий забрав його у гори… От виріс той хлопець і сам почав зціляти людей від хвороб. Пішла про нього слава поміж людьми. Дружиною його стала дівчина-красуня. Доля, здавалося, була до нього ласкавою. А потім — потім усе в один рік змінилось. Помер батько молодого лікаря — загинув під час повені. Невдовзі помер і старий, який навчав його лікарського мистецтва і якого вважав другим батьком. А далі зрозумів він, що вродлива його дружина кохає іншого, бо одружувалася не з ним — із його славою. І тоді кинув усе — рідне місто, гори, де пройшло його дитинство, дружину свою, дорогі серцю могили обох батьків — рідного й названого — і пішов світ за очі разом із старенькою матінкою, яка одна ще любила його. А люди потім казали, що не було йому добра, бо змалечку обдурив свою долю, бо врятовано його з допомогою чаклунства, от доля йому й помстилася…

Цілий рік мандрував він по країні, ніде надовго не зупиняючись, і, лише коли рік минув і дружина його, не маючи про нього звістки, мала право вийти заміж за іншого, він змінив ім’я й оселився в Гресторі, подалі від рідної Коміни і жінки, яку довго не міг забути…

Поки Крейон розповідав, стало темно. Він уже не міг бачити обличчя Ерліс, але почув, як вона тихо схлипує.

— Ти плачеш, маленька? — спитав він, і його велика долоня ковзнула по обличчю дівчини, намагаючись витерти її сльози.

Колюча крижина, що скувала серце Ерліс, поки вона слухала розповідь Крейона, раптом розтанула, тепло ринуло в її душу, і вперше в житті сльози не здалися їй гіркими.

— Я ніколи, ніколи не лишила б тебе! — прошепотіла вона, прихилилася до Крейона і сама незчулася, як опинилася в його обіймах…

Світ сповнився любові. Ерліс, змалечку обділена добром і ласкою, сама не розуміла, звідки в неї стільки ніжності. Хоч як то дивно, вона зовсім забула про шрам, наче його й зовсім не було.

Вона чекала від коханого якихось гарних незвичайних слів, та Крейон мовчав, хоча вмів бути красномовним і переконливим. Те, чим обоє володіли зараз, було поза словами, і коли вони починали говорити, то говорили про буденні речі, але кожен погляд, кожен рух набували значення події, здатної змінити ціле життя, кожен день вміщав у себе рік.

Проте щасливих днів було всього три, і Ерліс запам’ятала їх до найменших подробиць.

А вже четвертого дня Ерліс прокинулася і відчула, що Крейон не спить, більше того, якимось чином вона зрозуміла: він не спить давно. У химерному блідому світлі видно було, яким відчуженим і зосередженим став його погляд. Дівчина знала, що то означає, вона чекала, що це станеться, та не мала й гадки, що так швидко…

— Недаремно називали тебе щасливицею, Ерліс, — сказав він. — Ти й справді приносиш щастя. Знаєш, я раптом прокинувся серед ночі — мабуть, від того, що ти заворушилася, — і вже не зміг заснути. Та за той час, що лежав без сну, я розв’язав одну дуже складну задачу… Вона давно вже мене мучила, та я не знав навіть, як до неї підступитися. І раптом я так виразно побачив розв’язок, ніби він був написаний на стіні. Це було щось неймовірне… Стільки над цим бився, а шлях до мети виявився простим і коротким. Тепер ми значно наблизимо падіння Сутара. Хіба треба пояснювати, наскільки це важливо!

— Навіть не віриться… — тихо сказала Ерліс. — Невже все це коли-небудь скінчиться?

— Скінчиться, маленька моя! І знаєш, що буде потім? — Крейон заговорив швидше, неначе хтось міг його перервати: — Я повезу тебе в Коміну. І ми завжди, завжди будемо разом. Ти народиш мені сина й дочку… Я мрію про це, як про найбільше щастя.

Він притулив руку Ерліс до своїх очей, немов соромлячись раптового пориву, а їй стало і хороше, і сумно. Безтурботні дні скінчились, Крейон повертався до своєї роботи…

Ерліс безгучно зітхнула.

— Моя допомога тобі буде потрібна? — спитала вона.

— Сьогодні — навряд. Хіба що завтра…

Можна було й не питати про це. Вона вже знала, що в перші дні, коли нова ідея заволодіє його розумом, Крейон прагне залишитись на самоті. Що ж, їй час вирушити на полювання. Потрібні свіжі харчі. Свято скінчилося, настали будні…

На порозі вона поцілувала Крейона, а дійшовши до повороту, обернулася й змахнула на прощання рукою. Чи гадала вона тоді, що востаннє бачить його живим? Що ніхто так і не взнає, в чому ж полягало його відкриття…

Кохання зробило їх необачними і змусило забути про ненависть, що чигала на кожному кроці. Крейон так захопився роботою, що не помітив наближення воїнів Сутара, а Ерліс, полюючи, забилася в гущавину й запізно помітила дим сигнального вогнища. Як вона бігла назад! Та на їхньому подвір’ї вже господарювали золотошоломники. З-за скелі добре було видно, як вони виносили приладдя лікаря, його записи, для чогось тягли навіть стільці. Самого Крейона не було видно.

Ерліс відчула, як вогнем запалав рубець на щоці. її очі були сухі, сухо стало в горлі, і серце, здавалося, зупинилося, вона не чула його биття. Рухи зробилися точними й виваженими. Ерліс відклала вбік свою здобич, зручно вмостилася поміж скель, перелічила стріли. Спершу поцілити ватажка… Вона не має права схибити. Визначити, хто він, було неважко. На всіх у неї однаково не стачило б стріл, та Ерліс знала, що подібні загони складаються переважно з тих, що втратили власну волю і виконають будь-який наказ. Вони розгубляться й розбредуться, якщо не буде кому командувати ними. Для певності вона витягла зі складок одягу свою голку, волосиною прикрутила її до вістря першої стріли і прицілилася. Вперше їй довелося цілитись у людину.

її розрахунки виявилися правильними. Коли впав ватажок, а потім кілька воїнів із тих, що несли речі, всі інші в паніці кинулися врозтіч, навіть не намагаючись встановити, звідки ж летять стріли. Ерліс почекала, чи не повернеться хтось із воїнів, і повільно, немов на страту, рушила в дім.

Вона не хотіла думати, що побачить там. Крихітна, як пташеня, надія іще озивалася до неї ледь чутним голосом: “А може?.. Може, вони зв’язали Крейона, але не встигли вивести з дому, може, він ще не торкнувся голки?”

…Крейон непорушно лежав долі, у тій кімнаті, де була картина, і “Позначена блискавицею” дивилася на нього зі стіни. Ерліс опустилась навколішки. Очі її бачили тільки смертоносну голку, що стриміла в зап’ясті коханого. Вона не знала, скільки часу просиділа так, мов нежива. Ненависть — чорна, дика, тяжка, люта — розгорялася в її душі непогамовним полум’ям, знищуючи всі інші почуття. Крихкий попіл заповнив її всю, вона стала легкою і дзвінкою, немов стріла, націлена в ворога. Ратас казав: “Нема блискавиці такої, що випалила б їй душу…” А вона відчувала себе зараз обпаленою руїною, в яку ніколи не повернуться ті, хто жив тут раніше… Якби в неї була ще одна голка, вона не завагалась би скористатися нею. Та голки не було.

Рипнули двері, за спиною в неї почулися кроки. Вона обернулася. На порозі стояв Ратас.

— Якби я вмів літати, Ерліс, я не спізнився б, — сказав він. — Ми забули, що час ненависті іще не скінчився.

Частина третя

ЧАС НЕНАВИСТІ

І

Було тихо й темно, і десь у кутку шаруділа миша. Віта не наважувалася порушити мовчання. Ця дивна жінка з чужого світу, вранці ще така далека від неї, стала зараз рідною, наче сестра. Позначена блискавицею — це ж не про обличчя, це про долю… їй страшенно хотілося сказати Ерліс щось тепле й щире, та потрібні слова не приходили, а вона боялася образити її гордість недоречним співчуттям.

Раптом щось застукотіло й покотилося по підлозі. Ерліс рвучко скочила й нахилилася.

— Сигнал тривоги, — вона відшукала долі й показала Віті камінець, обвитий червоною ниткою. — Його вкинули знадвору в димохід. Ратас шле нам знак — сам або через когось із своїх посланців. Треба негайно забиратися звідси!

Віта звичним рухом почепила через плече сумку й накинула плащ так, як її учив Ратас.

— Йтимеш за мною, — сказала Ерліс, — на певній віддалі, але так, щоб не губити мене з очей. Рухайся не дуже швидко, але й не дуже повільно, аби не привертати до себе уваги. І не бійся нічого. Ратас та його побратими знають, що ми полишаємо схованку, і мають нас прикрити…

— Я не з лякливих, — спалахнула Віта.

— Страх може відчути кожен, в цьому нема нічого ганебного. Далі ж усе залежить від тебе: або ти здолаєш страх, або страх здолає тебе.

Вони піднялися по хиткій драбині на поверхню (їхня оселя виявилась чимось на зразок землянки, виритої серед руїн), пройшли повз напіврозвалені будинки. “Це після чорної пошесті лишилось їх стільки”, — прошепотіла Ерліс. Біля останнього з них Віта спинилася, а Ерліс, як вони й домовлялися, рушила вперед. Через кілька хвилин Віта ступила на бруківку. Серце калатало, та поступово вона заспокоїлася. Ерліс-бо йшла попереду такою недбалою, рівною ходою, мовби й гадки не мала про небезпеку. Жодного разу вона не озирнулася. Поодинокі перехожі байдуже їх обминали. Це була інша вулиця, не та, якою вів її сюди Ратас. Замість землі — бруківка, будинки вищі й пишніші. Одначе й тут панував той самий барвистий безлад, що різав око.

Ерліс дійшла до перехрестя й завернула за ріг червоного будинку. Віта прискорила крок, та за рогом наштовхнулась на воїнів у знайомих їй золотих шоломах і жовтих плащах. Вони не робили спроб перейняти її, просто стали в неї на шляху і оточили дівчину щільним півколом. Як Крейона, майнула думка. Що робити? Крізь кільце воїнів не прорватися, а коли б навіть це вдалося, Віта все одно не знає, куди тікати. Вона потрапила в пастку. Певно, Грізний бог перехопив посланця Ратаса, а той не встиг скористатися голкою. Воїни крок за кроком наступали на Віту, одтісняли П від вулиці, якою пішла Ерліс.

Дівчина позадкувала — і наштовхнулася на високого чоловіка, що непомітно виріс у неї за спиною. Владним рухом він одкинув відлогу із голови Віти, грубо сіпнувши її коротке волосся. Очі його так і вчепилися в дівчину, здавалося, вони просвердлять її наскрізь, тонкі губи кривила недобра усмішка. Жовтий плащ із червоною облямівкою, гачкуватий ніс… Нараз Віта здогадалася, хто перед нею, і в неї аж ноги потерпли від жаху — Турс, жорстокий Турс, той, хто спотворив обличчя Ерліс!

Турс побачив її переляк і коротко реготнув. Це допомогло Віті оволодіти собою. Страх її поступився місцем такій запеклій ненависті, якої вона жодного разу в житті ще не відчувала, і це додало дівчині сил. Вона витримала погляд Турса і спокійною ходою рушила за ним, супроводжувана золотошоломниками.

Хоча ніхто їм, здавалося, не загрожував, Турс, скоса позираючи на Віту, навіщось витягнув меча із піхов. Надвечірнє сонце кинуло промінь на цей меч, і Віті пригадалися очі Ратаса, в яких зринав відблиск сталевого леза. Де він зараз? Як хотілося повірити в те, що він знову її визволить. Але хтозна, коли Ратасу стане відомо, що вона потрапила в пастку. Куди ведуть її зараз? Напевно, у замок Грізного бога. Он на тлі вечірнього неба здіймаються чотири вежі. Мабуть, то він і є.

“Вітко-квітко”, — пригадалося їй. Ох, що ж із нею буде?

Вартові біля брами привітали їх, тричі вдаривши мечами об щити. Коли ж зарипіла, зачиняючись, важка брама, Віта мимоволі здригнулася. В глибині душі вона сподівалася, що по дорозі до замку її можуть відбити, як отоді, в підземеллі… Важко буде проникнути за ці міцні ворота, муровані стіни! Ні, вона мусить покладатися на власні сили. Що казав Крейон в останній свій день? Знайти сили в собі самому, зміцнити свою душу так, щоб Грізний бог не мав над нею влади… Невже отой недолюдок направду зможе зробити з нею, що схоче? Невже він такий нездоланний? Вона ще постоїть за себе, вона не здасться так просто на його ласку!

Воїни лишилися на подвір’ї замку, а Віту Турс повів через довжелезну анфіладу покоїв, що вражали пишнотою. У перших залах не було нікого, крім варти коло дверей, в останніх же дівчина побачила цілий гурт людей, що змовкли при їхній появі. В одязі тут переважали улюблені кольори Грізного бога — жовтий, помаранчевий, червоний. На головах, шиях, руках чоловіків та жінок сяяли численні прикраси, і Віті кинулося в очі, що вони були чомусь неприродно великі, це нагадувало зроблені навмисне задовгими клоунські черевики або приставлені задля сміху величезні носи. Дивна в них мода, подумала. Зла й рішуча, вона простувала за Турсом, якому вклонялися ці поважні пани — придворні Сутара. Зараз вона нарешті дізнається, навіщо знадобилася Грізному богу…

Слідом за Турсом Віта піднялася високими сходами з білого каменю у величезний затемнений зал. На підлозі лежав вузький килимок. Пухнастий ворс глушив кроки. Яскраве світло хлюпнуло їй в очі. Дівчина аж примружилася, проте бічним зором устигла помітити, як довга постать Турса шаснула кудись убік і немов розчинилася в стіні. Прямо перед собою вона побачила підвищення на зразок східчастої піраміди, а на ньому на осяйному троні сидів чоловік, вбраний у яскраво-жовті шати з нашитими на них золотими прикрасами. Голову його оперізував вузький блискучий обруч з червоними каменями. Кругле обличчя із плескатим носом, таке непримітне обличчя, і нічого жахливого в ньому нема, хоча й привабливого теж… Так от як насправді виглядає Грізний бог!

Сутар величним порухом простер до неї руку і гучно промовив:

— Вітаю тебе в Гресторі, дочко Землі!

Він говорив її рідною мовою! У Віти мимоволі сіпнулися губи.

— Пробач мені це хвилювання, правителю, — відповіла вона. — Я так давно не чула звуків своєї мови.

— Як твоє ім’я, дівчино?

— Вікторія, — їй не хотілося, щоб Сутар називав її Вітою.

— Гарне ім’я, хоч і незвичне для нашого слуху. Я — Сутар, правитель Грестора. Могутність моя не має меж, Вікторіє, і якщо ти будеш прихильною до мене і покірливою, тебе чекатиме небачена нагорода.

“Треба спитати, що то за нагорода, — подумала Віта. — Він гадає, що це повинно мене зацікавити. І підтримувати цей пишномовний тон. Добре, що змалечку начиталася історичних романів… Мені ж бо ще не доводилось спілкуватись із такими високими особами”.

— Яка ж це нагорода? — вимовила вона вголос.

— Ти зможеш сама її вибрати. Але то буде згодом. А зараз, люба госте, скажи мені, чи не поставилися до тебе жорстоко ті негідники, що тебе полонили?

— Ні. Ніхто з твоїх воїнів не образив мене нічим. Вона навмисне вдала, що не розуміє питання. Звісно

ж, не золотошоломників мав на увазі Сутар.

— Я кажу не про них, — правитель поблажливо всміхнувся, — а про тих, що тримали тебе в себе. Де вони ховали тебе?

— У якомусь льоху чи то землянці серед руїн.

— Чи не могла б ти вказати, де саме?

— Навряд. Я, власне, зовсім не знаю вашого міста.

— Хто був там із тобою?

— Зі мною була жінка.

— А більше нікого з тобою не було?

— Здається, ні. Я погано пам’ятаю. Все немов уві сні…

— Ти розкажеш мені те, що зможеш пригадати, Вікторіє. Це дуже важливо! Злочинці мусять бути покарані!

— Але ж вони не заподіяли мені лиха!

— Не заподіяли чи не встигли заподіяти?

— Цього я знати не можу.

— Зате я знаю. І не дозволю так поводитися зі своїми гостями!

— Ти кажеш, що я твоя гостя, правителю. Проте ніхто не кликав мене в гостину!

— Так, визнаю, це сталось випадково. Тепер я зроблю все, аби ти забула про це непорозуміння. Перша зі своїх співплемінників ти матимеш можливість поглянути на інший, відмінний од Землі світ. О ні, ти ще не знаєш його, адже ти встигла побачити лише смітники Грестора, а я хотів би показати тобі найкраще з того, чим я володію. Це благодатний, щедрий край, і люди тут добрі й сумирні. Народ Грестора заслужив те щастя, яке я дарував йому. Але спершу я проситиму тебе, дівчино, допомогти мені. Лише ти одна можеш це зробити…

Щось м’яке почало огортати Віту. “Ти втомилася, бідолашна дитино. Скоро ти спочинеш, і тобі насняться чудові, мирні сни… Але зараз — допоможи мені. Ти добра, ти щира, — бриніло щось усередині неї самої, — ти допоможеш, адже так проста… Ти одна здатна допомогти. Лише ти одна!”

Дівчина труснула головою, відганяючи ману.

— Чого ти хочеш від мене? Кажи!

— Згадай ту жінку! Думай про неї! Про неї! Ти дуже хочеш побачити її ще раз! Ти не можеш обійтися без неї! Думай про неї! Про неї думай! Уяви її собі! Де вона зараз? Де? Дивись! Стань моїми очима!

Вона відчувала на собі владний, чіпкий погляд Сутара, і перед нею, мов марево, промайнули сірі скелі, низькі покручені дерева поміж ними… І раптом вона зрозуміла якимось дивом, що це Ерліс бреде поміж скель, що вона, Віта, в цю мить бачить світ її очима, і навіть відчував, як гостре каміння впинається в її ноги… Усі думки і почуття Віти линули до Ерліс, але щось незрозуміле і лихе було в тій настирливості, із якою Сутар вимагав, щоб вона згадала її. Дівчина не могла збагнути, що саме, але серце підказувало: щось тут не так, це може чимось зашкодити їх друзям…

— Ти не там шукаєш друзів, Вікторіє! — перервав її думки Сутар. — Ти чиста душею і вся прозора. Не відаєш, що таке підступ та зрада. Я хочу відкрити тобі щ правду!

Його вкрадливий голос тік навколо неї, туманив, сповивав, заколисував.

— Чого ти боїшся? Звільнися від непокою! Відпочинь! Тебе хотіли обдурити, обплутати мерзенними вигадками. Але я не дозволю цього зробити!

Вона не помітила навіть, коли Сутар спустився зі Щ свого трону й опинився біля неї.

— Ти не віриш мені… О, бачу, твоє чуле, вразливе серце встигли отруїти ненавистю та зневірою. Я покараю тих, хто це зробив!

Раптом Сутар змінив тон, заговорив спокійно та діловито:

— Скажи, Вікторіє, що тобі відомо про ту жінку?

— Нічого.

— Навіть імені її не знаєш?

— Ні.

— А як вона зверталася до тебе?

— Вона називала мене: сестро…

Очі Сутара блиснули зловтіхою, і Віта зрозуміла, що припустила помилки. Та було вже пізно. Вона не помітила, що Грізний бог перейшов на мову Грестора.

— Ти ще не навчилася брехати, — докірливо похитав головою він. — То що ж розповіла тобі ота нещасна?

— Нічого.

— Щось у ній самій і в її поведінці не здалося тобі дивним?

— Ні.

— А рубець на щоці?

— Вона весь час затуляла обличчя покривалом.

— Отже, ти не бачила її лиця?

— Ні.

— А чоловік? Чорнобородий чоловік туди не приходив?

— Нікого більше я там не бачила.

Раптом вона відчула різкий біль у нозі, на місці торішнього перелому. Влітку вона стрибала із саморобної вишки на ставку, але одного разу там, куди вона збиралася пірнути, виринув якийсь хлопчак, вона змінила напрям, потрапила на мілке і зламала собі ногу. Півтора місяця довелося пролежати… І от той самий біль знову пройняв її так, що аж у в очах потемніло. Дівчина несамохіть поглянула вниз.

— Кістка ціла, і з ногою нічого не сталося, Вікторіє. Але твоє тіло, твої нерви пам’ятають той випадок і той біль, — бачиш, я й це про тебе знаю, — і вони згадають його стільки разів, скільки захочу цього я. Однак я не полюбляю ні крові, ні страждань і не збираюся тебе катувати. Запам’ятай: кожного разу, коли ти скажеш мені неправду, ти відчуєш цей біль. Усе залежить від тебе самої.

Віта мовчала. Він зазирнув їй в очі.

— Чи не занадто ти покладаєшся на себе, дівчино з Землі? — Грізний бог знову всівся на трон і височів тепер над Вітою. — Людина — жалюгідна комашка. Так легко знищити її. І ще легше — зламати! Вона боїться голоду, холоду, спеки, болю… Зрештою, її можна просто залякати, і тоді вже не треба силувати. Певен, що твоєї впертості вистачить ненадовго…

Віта закусила губу. Жалюгідна комашка… Страх перед болем… Невже Сутар має рацію і людину справді так легко зламати?

— Чого ти хочеш від мене? — спитала, аби не мовчати.

— Отак краще, люба госте. Слухняних чекає нагорода. Я не пропонуватиму тобі те, чим задовольниться більшість із мешканців Грестора, бо їм досить ситної їжі, яскравого вбрання, теплої хати, можливості віддавати накази іншим. Ні, я розумію, з ким маю справу. Я дам тобі незрівнянно більше, Вікторіє. Ти на власні очі побачиш древні світи, вдихатимеш повітря і вбиратимеш барви минулих століть, я проведу тебе ними, немов велетенським музеєм, а потім — потім ти полинеш у світи прийдешності, ти подорожуватимеш ними так само легко, як подорожують із країни в країну, з міста в місто… Ти побачиш те, чого ніхто з твоїх співвітчизників не зможе побачити ніколи… Це королівський дарунок, дівчино. Він — для тебе, для твоєї палкої та відважної душі. Я вмію цінувати вірність та відданість. Я дам твоєму допитливому розумові небачені можливості…

— Не треба, — сказала Віта. — Нічого я не хочу.

— Дитино! Та чи розумієш ти, кому намагаєшся чинити опір? Миша проти кота… Втім, це навіть добре, що ти така вперта, бо коли я наверну тебе на свою віру, твої переконання будуть непохитними.

— Я не хочу твоєї віри.

— А що тобі відомо про неї? Мої піддані мають усе необхідне. Ніхто з них не голодує, не хворіє, не працює понад силу. Вони не знають лиха!

— Протези щастя теж. Хіба той, хто весь час боїться чогось, може бути щасливим?

— А якщо для них це і є — щастя? їм не дошкуляють ні докори сумління, ні вагання, ні сумніви. їх ніколи не роздирають суперечливі почуття. Вони знають, що є їхнім обов’язком, — і виконують його. Я дав їм віру — хіба ж це мало? Віру в суворого, непохитного, але мудрого бога, який ніколи не карає даремно. Вони щасливі своєю вірою!

— Вони щасливі? Хіба тим, що нещасні однаково! Ніхто з них не сміє мати ні власної волі, ні думок, ні почуттів. Все це вони принесли в жертву Грізному богу, їхня віра — це страх!

— Нехай! Нехай спочатку в їхнє єство увійде страх — доки вони не збагнуть, що для них — добре і що — корисне. Страх утримає їх від помилок. Це люди темні, забобонні, їх треба силоміць навертати на шлях добра та істини…

— Добро — і силоміць?

— Вони ще дякуватимуть мені! У віках прославлятимуть моє ім’я!

— Яке ж саме?

Сутар аж похлинувся колючим та в’їдливим сміхом.

— О, я так і знав, що тобі й це відомо! І ти ще твердиш, що не зустрічала чорнобородого? Гадаєш, я не знаю, що це його люди відбили тебе в підземеллі, що де він навчив тебе так швидко тутешньої мови, що це він розповідав тобі про мене жахливі речі?

— Ні!

Біль знову обпік ногу дівчини, вона ледве стрималася, щоб не скрикнути.

— Дурненьке дівчатко! Кого ти захищаєш? Задля кого приймаєш муку? Ти захопилася ним, бо вважаєш його героєм, захисником знедолених та скривджених. Ось чому ти борониш його! Але ж усе, що він наплів тобі про мене, злісна брехня! Він — зовсім не той, за кого себе видає. Це, щоб ти знала, мій найзапекліший ворог! Єдина його мета — підступно скинути мене й самому посісти цей трон!

Сутар вочевидь розхвилювався і почав зовсім не по-королівськи швидко ходити взад і вперед, вимахувати руками.

— Він прикинувся моїм другом, а потім зрадив. Хіба можна вірити тому, хто зраджує друзів? Хто потай вистежує їх? Хто їх грабує і здіймає на них зброю? Він — шпигун, зрадник, мерзотник, твій Ратас!

— Не знаю ніякого Ратаса.

Губи стали зовсім дерев’яними, їй здавалося, що вона ось-ось втратить свідомість.

— А ти яе замислювалася над тим, звідки відомо йому так багато про мене? Про Ерітею? Про подорожі іншими світами? Бачиш, він не все відкрив тобі, приховав, що сам — теж з Ерітеї, що ми з ним разом прийшли сюди, в Грестор! Він — убивця, безжальний убивця, руки його в крові жителів Грестора, і нема йому за це прощення! Я ні до кого тут і пальцем не торкнувся, а він порушив закон! Він прикинувся був моїм другом. Та згодом йому замало здалося ділити зі мною владу. І тоді він виступив проти мене, він підбурює на війну цих бідолах, важать їхніми життями… О так, він нічого не казав тобі нро це, я знаю. Кому ж охота зізнаватись у зраді! Кому…

Сутар не встиг закінчити фразу. Задзеленчало скло, і величезний вітраж за його спиною розсипався на друзки. Віта почула навіть не крик — розпачливий лемент того, хто називав себе Грізним богом Бісехо.

У розбитому вікні на тлі нічного неба завис золотий човен. У ньому стояв Ратас із піднятим мечем у правиці.

ІІ

Він знову прийшов порятувати її! Проник крізь мури, подолав сторожу, доступився до золотого човна!

Та дівчина не встигла навіть зрадіти. Сутар щодуху дременув до маленьких дверей, захованих у стіні, через які перед цим вийшов Турс. Втече! І Віта — де й сили з’явилися, адже ще мить тому їй здавалося, що не в змозі бодай ворухнутися, — кинулася йому під ноги. Грізний бог розпластався на підлозі, а коли спробував підвестись, над ним уже стояв Ратас.

— Ти не можеш убити мене! — заволав Сутар. — Не маєш права! Якщо я завинив, нехай мене судять! Вимагаю суду!

Ратас трусонув його за блискучий комір так, що той затріщав, і приставив меч до горла. У вузькі двері, штовхаючись і заважаючи одне одному, пхалися золотошоломники.

— Віто, в човен! — гукнув Ратас.

Дівчина побігла до вікпа. Почула, як раптом урвався крик Сутара й щось важко гупнуло на підлогу. “От і все, — подумала вона. — Кінець Грізному богові”. Але Віта помилилася. Ратас відкинув перших воїнів, що вже підскочили до нього, стрибнув у човен, жбурнувши на дно обважніле тіло Сутара, і натиснув на якийсь важіль. Човен почав набирати висоту. Із розбитого вікна вистромилося кілька воїнів, навздогін засвистіли стріли. Влучно кинутий спис ударив у корму, човен сильно гойднуло, він мало не перевернувся. Сутар заворушився на його дні, застогнав і розплющив очі.

— Мені не схотіла повірити, — прохрипів, побачивши Віту, — йому повірила… А ти спитай, хто він і звідки. Спитай! Нехай усе розкаже… Герой-визволитель!..

Ратас облишив важелі й повернувся до нього.

— Що ти хочеш, щоб я їй сказав? — втомлено мовив він. — Що я так само, як і ти, не належу до цього світу? Що я прийшов сюди з Ерітеї разом із тобою? Що через технічну несправність наша група випадково опинилась тут, у Гресторі, а не там, куди мала потрапити? Я ще тоді запідозрив, хто доклав рук до того.

— Ти в усьому винен! Ти зрадив друга…

— Кого я зрадив? Тебе? Та хіба ми були колись друзями? Краще розкажи цій дівчині, що ледве врятувалася в твоїх пазурів, як уперше з’явився в Гресторі на летючому човні. Ні, недаремно ти з самого початку взяв собі образ Бісехо — найпотворнішого ідола давнини, бога влади й покари. Нехай ненавидять, аби лиш боялися і підкорялися! Поясни, як ти знищив третього з нашої групи — обережного, розважливого Рона, хоч той і гадав, що треба просто сидіти й чекати, поки нас знайдуть з Ерітеї, і ні в що не втручатися? Ти радий був би знищити і мене, як небажаного свідка, та я виявився сильнішим, ніж Рон. І тоді ти злякався й запропонував мені розділити із тобою владу. Так воно було. А тепер настав час розплати.

— Кінець… — заквилив Сутар. — Кінець, усьому кінець…

— Ні, ще не кінець. Ти вимагав суду. Ось тобі суд, ось і присуд. Я сам виношу вирок. Ти, володарю скалічених душ, зазнаєш тієї ж долі, на яку прирік тисячі людей тут, у Гресторі! Віднині будеш ти не Грізним богом і навіть не Сутаром з Ерітеї, а порожньою шкаралупою, слухняною лялькою, що без заперечень виконає будь-який наказ.

— Це справедливо, — тихо сказала Віта.

— А тепер, — глухо наказав Ратас, — ставай до керма! Веди човна туди, де ховаєш атерон. Уперед, Грізний боже!

Ратас рубонув мечем по щоглі, і золотий диск, перевертаючись, шубовснув у річку, що виблискувала під ним у світлі місяця. Човен одразу полетів швидше. Сутар мовчки піднявся, перейшов на ніс човна і розвернув його ліворуч.

— Невже в гори? — спитав Ратас.

— В гори.

— Куди ж саме?

— До будинку, в якому переховувався лікар. Там, у кімнатці, де намальована оця…

— Годі, замовкни! — гримнув на нього Ратас. — А взагалі-то дотепно. В логіці тобі не відмовиш. Справді, після смерті нашого Крейона ми жодного разу не були там:..

Повний місяць освітлював шлях. Віта дивилася на ліси, що пропливали внизу, і з насолодою підставляла розпашіле обличчя вітру, який пахнув смолою та глицею.

— Що, гарно? — всміхнувся до неї Ратас. Проте усмішка в нього вийшла силуваною.

— Ніколи ще не була в нічному польоті. Здорово! Ратас узяв її руку в свої долоні.

— Дякую тобі, Віто…

— За що?

— За те, що повірила мені. Та я хотів би, аби ти не просто вірила, а й розуміла мене. То лиш Сутарові потрібна була сліпа віра.

— Так, зіра… Віра й послух… Виконувати накази… — пробубонів не озираючись Сутар, і Віту здивував якийсь млявий та безживний його голос.

— То ми летимо зараз туди, де “Позначена блискавицею”?

— Авжеж.

— Я таки побачу її! — аж підскочила Віта.

— Не перекинь човен, — усмішка Ратаса вже не здалася їй вимученою. — Ця картина мені таки вдалася. Як-не-як, я ж художник, Віто. Це — одна з моїх професій, до того ж найулюбленіша. Знала б ти, з яким задоволенням я покинув би все й узявся до пензлів. Мені ж здається, що я ніколи не відкладу меча. “Позначена блискавицею” — то був спалах. Я побачив Ерліс такою — і за лічені години намалював. Крейон допоміг мені із фарбами, адже він колись цікавився старовинним живописом — звісно ж, як дослідник — і мріяв розгадати таємницю древніх фарб, що не блякли довгі роки… А знаєш, Віто, є в мене ще один задум — зобразити падіння Грізного бога. У тих самих тонах, що й “Позначена блискавицею”. Я так давно про це думаю, що уявляю все до найменших деталей. Лишається тільки знайти час і намалювати. Уяви собі нічне небо — темно-синє, майже чорне, блакитне мерехтіння зірок, сріблясте павутиння туманностей, пломеніючий хвіст комети… І летить, прокреслюючи навскоси простір, золотий човен Грізного бога. Летить догори дном, тривожні криваві спалахи ковзають по його поверхні… А сам Бісехо, іще страшний навіть у своєму безсиллі, падає головою вниз. Я хочу показати його обличчя під незвичним кутом, дати викривлені, згротесковані, але впізнавані риси у незвичному ракурсі, аби показати і його ницість, і жалюгідність перед лицем неминучої розплати.

— А чи згодиться він позувати? — посміхнулася Віта.

— Ех, дівчино… Моя картина — в моїй уяві. А от реальність… Реальність — то кров, бруд, потворність. Багатьом укоротив віку мій меч…

— Дивно, — обурилась Віта. — А хіба ж ти міг боротися з Сутаром, не виймаючи меча із піхов?

— Не міг.

— То в чому річ? Твоя зброя служила чесній справі. Невже краще було зробити, як Рон: просто спостерігати збоку, чим усе скінчиться, аби лиш не заплямувати себе нічим, лишитись чистесеньким?

— Правильно, все правильно. Мій власний закон — назви його сумлінням чи якось інакше — велів мені зробити саме так. Та є ще й інші закони, і ніхто їх поки що не відміняв. Зрозумій, дівчинко, я не маю права зрушити навіть камінця на землі Грестора. А що роблю я? Вбиваю його жителів, розлучаю дітей із батьками. Таке не може минути безкарно… Людина, яка хоч раз здійняла зброю, знищила чуже життя, хай то навіть життя ворога, ніколи, чуєш, ніколи вже не буде такою, як раніше. Вбиваючи когось, убиваєш себе. Так, я обрав те єдине, чим міг допомогти жителям Грестора… І я діяв зброєю їхнього часу. Та все ж за законами Ерітеї я вчинив злочин. Сутар був мудріший: він нікого не вбив власними руками, навіть Рона прибрав руками Турса. На ньому немає крові. А на мені є. Сутара я сам засудив. Але й мені доведеться постати перед судом.

— Доведеться, — підтвердив Сутар.

— Та замовкни ти! — вигукнула Віта. — Мабуть, я дурна і нічогісінько не розумію, та я знаю одне: справжній злочинець тут — це він, Сутар. Якби ти не був змушений йому протистояти, то чи вхопився б за меч? Обоє ви — з Ерітеї, і саме тому ти, а не хтось інший, мав розпочати цю боротьбу. Якби не ти, хтозна, що цей негідник іще встиг би накоїти. Досить уже й тієї “отари” Сутара, яку маємо зараз у Гресторі: істот, що вже ніколи не стануть справжніми людьми. А це ж іще не все. Усі ті жертви, які ти вважаєш своїми, на його сумлінні, і в тому, що вони загинули, — його вина. Не було б Сутара, не було б і цих жертв… Він призвів до цієї війни, він і мусить за неї відповідати. А якщо подібного випадку іще не було, то повинен бути й новий закон. Адже не люди існують для законів, а закони для людей! Невже ви, ті, що мандруєте в інші світи, не розумієте таких простих речей? Я не можу повірити в те, що тебе засудять.

— Ти ще бачиш світ по-дитячому ясним, і я заздрю твоїй переконаності.

— Ти — і злочин! Та я не знаю нікого кращого за тебе!

— Отже, я можу вважати себе виправданим.

— Не жартуй так! Якщо треба, я можу посвідчити…

— Свідчити тобі не доведеться. Через кілька годин ти будеш удома, і все, що сталося тут, видаватиметься тобі поганим сном. А я… Я чинив так, як вважав за потрібне і єдино можливе. Нехай мої співвітчизники дадуть належну оцінку.

Раптом човен гойднуло сильно, аж він нахилився.

Сутар, що сидів за кермом, повернув до них розгублене обличчя — вираз у нього був, мов у хлопчака, спійманого на шкоді. Віта не повірила своїм очам: куди й поділися його бундючність та самовпевненість. Лише зараз з усією яскравістю вона уявила, що ж робив із людиною верховний правитель Грестора.

Ратас відштовхнув його і кинувся до пульта.

— Якраз цього я й боявся! Вправних вояків вимуштрував тобі Турс. Влучно кидають списи. Той удар таки дався нам взнаки. Доведеться сідати.

Човен стрімко йшов на зниження.

— Ех, іще б трохи! — в голосі Ратаса чулася досада. — Решту шляху доведеться долати пішки. Тепер я вже не певен, що ми встигнемо, поки Турс або ще хтось із його поплічників не приведе туди загін. Скажи-но, Сутаре, ти показував комусь із них, як діє атерон, як ним користуватися?

— Турс знає…

— Ти брав його із собою в подорожі?

— Брав.

— Отже, це він підказав тобі викрасти Віту?

— Він.

— Значить, упізнав…

— Кого впізнав? — здивувалася Віта.

— Тебе, дівчинко.

— Як — упізнав? Ми ж із ним раніше не зустрічалися!

— Власне, не тебе, а…

Човен трусонуло від зіткнення з землею, він проповз кілька метрів, трощачи кущі й дерева, і спинився.

— Що ж, приїхали. Доведеться виходити. Ворухнися, Грізний боже. Давно не ходив пішки? — звернувся до зніченого Сутара Ратас.

Похнюпившись, той переліз через високий борт. Як не в’язалися його розкішна одіж та корона на голові із цим винуватим виразом обличчя!

Ратас прихопив із човна кілька кристалів, схожих на зернята граната, тільки синього кольору.

— Що це? — спитала Віта.

— Те, що дає енергію цій машині. Ці кристали нам іще згодяться, коли доберемося до атерона.

— То ходімо швидше.

— Чекай, Віто. Я розраховував, що ми зможемо випередити золотошоломників, які неминуче кинуться до сховку, але тепер усе змінилося, і необхідно попередити моїх хлопців, щоб вони теж поспішили туди. Будь-що-будь ми повинні сьогодні дістатися до приладу і викликати Ерітею. Зроби тепер для мене те, чого не схотіла ти зробити для Грізного бога: думай про Ерліс, дівчинко! Думай про неї так, ніби від цього залежить твоє та моє життя! Власне, так воно і є.

Віта притулилася до дерева і заплющила очі. Намагалася зосередитись. Уявити собі Ерліс такою, якою бачила її востаннє. Синє покривало й сумні очі. Кого вони нагадували їй, оті очі? Сутар питав: як вона тебе називала? Називала по імені, а ще — сестро… Ерліс, сестро, озвися! Поможи! Серед сірих скель чи в лісах, у пустелі чи в людному місті, почуй мене, рідна, відгукнись, Позначена блискавицею!

І раптом, немовби й справді сяйнув небесний вогонь, Віта виразно побачила скелі, і темне небо над ними, і місяць угорі, і почула, як голос Ерліс, знайомий голос озвався до неї — так, ніби вона сама вимовила по думки ті слова, та все ж вона знала, що слова ті їй не належали: “Що, сестро?”

— Ратас, вона відповіла, — прошепотіла Віта, не наважуючись розплющити очі — раптом усе пропаде.

— Перекажи їй, нехай попередить наших, щоб негайно збирали загін і вирушали до того дому в горах, де вона жила з Крейоном.

Тільки-но Віта про це подумала, голос Ерліс знову сказав їй безгучно: “Добре, сестро. Допомога прийде». Вона звела очі на Ратаса.

— Що це було? І як…

— Потерпи трохи, Віто. Тебе чекає ще одна несподіванка, остання і, сподіваюсь, приємна. Я міг би розповісти тобі, та краще, коли сама все побачиш на власні очі…

Віта закопилила губи, мов дитина, якій не дали обіцяного подарунка.

— Гаразд. Хай буде по-твоєму…

— Дорога важка, та нічого, здолаємо. Сутаре, а чи не скинув би ти свої цяцьки? Легше буде йти.

Правитель Грестора слухняно поклав на землю корону та інші прикраси, що були почеплені на грудях.

Спустилися в глибоке урвище, а потім довго підіймалися, чіпляючись за кущі й траву. М’який грунт вислизав з-під ніг, вони ковзали, підтримували одне одного. Віта пригадала, як удома лазила по ярах. Для неї це було діло звичне, а от Сутарові велося скрутно. Доводилося допомагати йому. Нарешті вони вилізли з урвища і пішли вузькою стежиною поміж горбів — Ратас попереду, за ним Віта, а в кінці — Сутар.

— Ратас, — нишком мовила Віта, коли Сутар трохи відстав, — чи не краще було б його залишити там, коло поламаного човна? Швидше б дійшли…

— Не можна. Він потрібен мені.

— Тобі видніше, — знизала плечима. Присутність Сутара — нового Сутара, що вже не був сповнений недоброї, руйнівної сили, а скорше сам скидався на руїну, гнітила дівчину. Вона не могла розмовляти в його присутності так, ніби його немає, а їй іще стільки хотілося розпитати!

— Та не журися, Віто! Ми повинні встигнути, бо випереджаємо Турса, навіть якщо він здогадався й відразу вирушив по наших слідах.

— А Турсові нащо атерон? Теж мандрувати захотілося?

— Та ні, не думаю. Швидше для нього й таких, як він, цей прилад став символом влади й могутності. Тому й спробують захопити його. Сутара, власне, вже нема, ти сама бачила, на що він перетворився, але бог влади й покари зостався. Ті, хто підтримував його, хто стояв за ним, кого він підніс та обдарував, — вони не віддадуть свого так просто. Тепер може початися вже не таємна, прихована, як досі, а відкрита війна. Знайдеться той, хто замінить Сутара на престолі, — певен, що це буде наш давній знайомий Турс. Треба відновити зв’язок з Ерітеєю — тільки спільними зусиллями можна буде відновити ті часи, коли тут іще не з’являвся Грізний бог…

— Скажи мені, як же це? Така розвинута цивілізація… Люди майбутнього… Звідки ж міг тоді взятися Сутар?

— Не ти одна над цим замислювалась. Справді, щось було в нас не так. Мабуть, ми занадто вже втішалися своєю могутністю, своєю владою над природою. Зробили все для того, щоб людину оточувало якомога більше зручностей. Але за зручностями та вигодами ми врешті-решт почали забувати про саму людину. Усе рідше заглядали одне одному в очі. Недаремно Сутар вважав, що приніс гресторцям щастя, коли нагодував і зодягнув їх, а тоді ще й думати за них став. Урок Грестора — суворий урок. Бо для нас головним було те, як людина виконує свою справу, а добра вона чи зла, весела чи сумна, жорстока чи лагідна — дуже мало важило. Захопились досконалістю техніки — і занедбали наші душі… Саме час зупинитись і озирнутись — куди ми прийшли. Можливо, підступний задум народився у Сутара лише тоді, коли ми випадково потрапили в Грестор, але цілком ймовірно, що вій спланував усе заздалегідь і лише чекав зручної нагоди. Сутар завжди був марнославним та самовпевненим, хоча мав дуже посередні здібності. Гадаю, що саме його сірість, пересічність і породили цю потворну жадобу влади, прагнення принижувати, нівелювати інших. Бо ж звідки взялося переконання, що найкраще для людини — бути як усі, не виділятися з-поміж інших нічим — ні кроєм одягу, ні виразом обличчя, ні думками? Сутар не міг охопити своїм впливом усіх, а тому прагнув насамперед зламати найкращих, найсміливіших, найрозумніших, а інших просто залякати, обдурити, вбити в голови тваринний жах та покірність. А для покірної маси він був ще й благодійником та чудотворцем. Адже він прихопив із собою синтезатор, тож йому неважко було від імені Грізного бога нагодувати голодних простою та невибагливою їжею і вдягнути голих у благенький, хоча й барвистий, немов у папуг, одяг. А на голови своїх воїнів він зодягнув шоломи — звісно, не золоті, а з особливого сплаву — не для того лише, щоб виділити їх серед інших та захистити від ударів мечем, — ні, Сутар хотів уберегти їх від мене в такий спосіб… Це був немов своєрідний щит, що відбивав психічну атаку. Він навіть гадки не мав, що я, на відміну від нього, орудував тут лише мечем і не використовував свою здатність впливати на інших. Лише тоді я вдався до цього, коли мусив рятувати тебе і коли покарав Сутара. Так, Сутар мав підстави побоюватися мене. Недаремне він запропонував мені розділити з ним владу. Навіть обіцяв допомогти згодом і для мене захопити невеличку державку — це його вислів. Знаєш, що він казав мені? “Тебе я пошанував своєю прихильністю. Своїх друзів я не збираюся принижувати. Ти гідний влади. Ти вищий за натовп і тому можеш ним керувати. Ми перетворимо цих нікчем-тубільців на слухняну отару, скинемо їхніх правителів їхніми ж руками. Вони все зроблять самі, ми ні в що не будемо втручатися, і хай тоді хтось доведе, що ми до цього причетні. Закону буде дотримано!” Марно я намагався пояснити йому, що закон невтручання не можна розуміти так примітивно. Він ніби сп’янів від можливості всеосяжної влади, що відкривалася тут перед ним. “Я володітиму не лише тілами, але й душами! Це буде справжня, непідробна покора — ніхто не посміє навіть помислити щось супроти правителя. В моїй державі не буде бунтівників. Всі будуть щасливі й задоволені. Хто покірний — той їсть досхочу, це вони швидко всі втямлять…”

— Що й казати, маска Бісехо йому дуже пасує, — скривилася Віта.

— Якби Сутар і не начепив маску Грізного бога, для мене він все одно зоставався б потворою. Я тоді навіть уявити не міг, як далеко зайде він. Йому давало насолоду панувати над душами, бабратися в них, як у мотлоху, відкидати геть усе, що вважав непотрібним, залишати і збільшувати те, що було корисним для нього… Він ліпив підвладних йому людей, якими хотів їх бачити, ще й вихвалявся своїми досягненнями. Сутар не був примітивним розбійником, що грабує і вбивав на великій дорозі, він нищив душу, волю, мозок… На жаль, я збагнув це пізно — надто надійну охорону він мав на той час. Як мені згодилися мої юнацькі захоплення фізичними вправами — всього хотілося спробувати, дізнатися, що ти можеш і чого вартий — коли я вчився володіти мечем!

Почався крутий підйом, і розмова урвалася. Небо засіріло. Стояла передсвітанкова тиша, тільки чути було, як осипаються з-під ніг камінці та важко сопе Сутар.

На вершечку гори вони вирішили трохи перепочити.

— І все ж таки ти виступив проти Грізного бога? — повернулася до незакінченої розмови Віта.

— Так, і на перших порах боротися з ним міг тільки я. Це тепер я не сам, у мене є надійні друзі. А тоді… Якби загинув я — все пропало б. Я не мав права на хибний крок, на найменшу помилку, на звичайну людську слабкість. А як хотілося струснути нарешті із себе постійне оглядання, вимушену обережність, не стискати себе весь час у кулаці… Дихати на повнГгруди, не думаюча, що ворог чигає на тебе в засідці. Лише тепер, коли до мети залишилося так мало, я можу зізнатися, бо досі не дозволяв собі навіть думати про таке, — я втомився, смертельно втомився…

Вони сиділи на великому камені, чекаючи Сутара, який ізнову відстав.

Віта поглянула на Ратаса.

“Він — як скеля посеред розбурханого моря, так само самотній, як і непохитний. Крейон сказав правильно: тримати на своїх плечах долю цілого світу… Уже рік він несе цей тягар”.

Вона несміливо провела рукою по його волоссю.

— Якби я могла, я перебрала б на себе твій біль і твою втому. Хоча б маленьку їх частину… Я певна, що витримала б усе, аби тобі хоч на мить стало легше.

Він притиснув її долоні до свого обличчя, затим повільно опустив їх донизу. Якусь хвилю вони трималися за руки. Під ясним ранковим небом очі Ратаса розквітли такою нестерпною блакиттю, що у Віти защеміло серце.

— Дівчино, не забувай: у Гресторі триває час ненависті…

Нарешті попереду забілів будинок. У ту ж мить праворуч від нього, серед сірих скель, Віта помітила жовті плащі й золоті шоломи. Ще і ще… Скільки ж їх! А попереду, в плащі з червоною облямівкою, Турс! Турс привів їх сюди, як і гадав Ратас!

— Золотошоломники! — гарячково зашепотіла Віта, вхопивши Ратаса за руку. — Он, поглянь…

— А онде — наші, — він кивнув ліворуч. — Майже одночасно підійшли… Не минути тепер сутички. Шкода хлопців. Вони ще не встигли навіть перепочити як слід після того, як захопили летючого човна… Біжімо туди!

Ну й ривок це був! Давно вже не доводилося Віті бігати так швидко. Вони досягли дверей будиночка одночасно із загоном, що його привела Ерліс. Сутар ледве встигав за ними.

— Сутар, до атерона! Перевір, чи вистачить енергії. Ось, тримай кристали, — Ратас сипонув йому в долоню гранатові зернята. — Ерліс, веди Віту в дім! Жінкам не місце на полі бою.

Він іще віддавав короткі чіткі команди своїм воїнам, а Ерліс вже потягла Віту всередину.

— Ходімо, сестро! Скоро ти нас залишиш, а мені ще хочеться сказати тобі дещо.

Слідом за Сутаром вони зайшли в кутову кімнату, де у простінку між двома “вікнами було намальовано картину, відому їй із розповіді Ерліс. Фарби аж кричали. Різкі, контрастні кольори від оксамитово-синього до вогненно-червоного змагалися між собою. Та не це вразило дівчину. Приголомшена, вдивлялася вона у знайомі, тисячу разів бачені нею в дзеркалі риси. “Позначена блискавицею”…

Так само, як колись Ерліс, Віта підійшла ближче й торкнулася стіни. Ось тільки відбитку фарби не лишилося на пальцях — вона давно вже висохла.

— Як же це? — прошепотіла вона.

— Тепер упізнала, сестро? — спитала Ерліс.

— Так.

І відразу зв’язалося докупи все те, що було незрозумілим учора: де вона могла чути цей голос, чому очі Ерліс видалися їй такими знайомими… Так, вона не впізнала її тоді, у напівмороці їхнього сховку, під покрк валом, що затуляло обличчя… Але ж Ерліс — Ерліс ба чила її і мусила впізнати! Так от чому Ерліс казала ї “сестро”! Такий неймовірний збіг… Чи це не просто збіг?1

— Ти і я — одне й те саме, тільки ми розділені часом і простором, — вела далі Ерліс— Ратас пояснив биі тобі краще. Він казав мені, що це все одно, якби я мала сестру-близнючку, але не бачила б її ніколи й нічого неї знала про неї. Від народження в нас збігалося все. Але; зростали ми в різних умовах. В різних світах…

— Коли ти розповідала про себе, я весь час думала, що й сама могла б вчинити, як ти. Та все ж сумнівалася, чи вистачило б у мене на це сил і сміливості.

— Зате я в тобі була певна, як у собі самій. Ти гідно витримала двобій із Сутаром.

— Звідки це тобі відомо?

— Він переніс тебе сюди саме тому, що ми з тобою, хоч і виросли в різних світах, все одно лишилися двійниками. А тому — з його волі, звісно — ми легко, легше, ніж інші люди, навіть кревні родичі, могли встановити зв’язок між собою. Адже в нас усе однакове, якщо не рахувати рубця на моєму обличчі.

— То й що?

— Сутар тримав би тебе при собі і твоїми очима спостерігав би за всіма нашими діями. Адже він знав від Турса, що я пов’язана із Крейоном, Ратасом, із тими, хто йде проти нього, і хотів таким чином розвідати, де вони ховаються, захопити їх зненацька і знищити. Я не зумію пояснити тобі всього докладно. Ти розпитай краще Ратаса, якщо в нього є час. Бо він теж здогадався, навіщо знадобилася ти Грізному богові, й зробив навпаки: через мене він відшукав тебе і визволив із замку. Я чула всю вашу розмову із Сутаром. Я бачила його твоїми очима, та не могла нічим допомогти.

— Але ж ти, Ерліс… Грізний бог… хіба він знав тебе в лице?

— Ні, мене він ніколи не бачив. Усе вийшло абсолютно випадково. Сутарові, казав Ратас, набридло в Гресторі, от він і вирушив до вас у пошуках нових розваг. А з собою й Турса взяв, аби показати свою всемогутність і переконати в своїх надзвичайних можливостях. Ось там, на твоїй Землі, й наштовхнувся на тебе Турс. А він добре, дуже добре запам’ятав моє обличчя.

— І ти знала, знала від самого початку, що ми з тобою?..

— Так, Ратас мене попередив, коли приніс тебе, однак він попросив тобі нічого не казати, мовляв, буде забагато для тебе — стільки несподіванок одразу.

— І що ти відчула?

— Це було так дивно — бачити саму себе, тільки без шраму і з цим коротким волоссям. А ще мені страшенно хотілося розпитати, як ти жила там, у своєму світі, як склалася твоя доля… Чи була вона щасливішою за мою.

— Знаєш, я ніколи всерйоз і не замислювалася над цим. Як жила? Як усі мої ровесники. Щоправда, шибайголова була… Мама частенько мене сварила.

— Як би я хотіла побачити її… До кімнати стрімко зайшов Ратас.

— Треба поспішати, — стривожено мовив він. — Вояки Турса насідають.

— Що ж сказати тобі на прощання… — Ерліс пильно подивилася на Віту. — Тут, у Гресторі, ти взнала, на що здатна. І це добре, адже часто буває, що людина все життя проживе, так і не спізнавши справжньої своєї сили. Навряд чи там, удома в тебе, все так добре і так бездоганно, що ти не знайдеш, до чого прикласти рук, на що витрачати свій добрий розум і чуйне серце. Слід блискавиці лишився в твоїй душі — не на обличчі. Пронеси його, сестро, через усе життя. Хай зігріває він і тебе, і інших людей. То іскра, що не згасне ніколи.

Ерліс обняла Віту і вибігла з кімнати.

— Все готове? — спитав у Сутара Ратас.

— Усе, — відповів той запобігливо.

— Час додому, Віто.

Дівчина лише кивнула головою, бо говорити не могла — давкий клубок застряг у горлі. Нарешті спромоглася на слова.

— Ратас… Може, спершу ти… на Ерітею? Ти повинен покликати на допомогу.

— Ні, атерон уже налаштований на твою Землю. Я відправлю тебе, а потім пошлю Сутара в Ерітею.

— Чому його? Чому не сам?

— Він чудово зробить усе, що треба. Розповість, що сталося тут і яка допомога потрібна. Грізний бог у нас тепер дуже слухняний. А я мушу лишатися… Покинути своїх хлопців я не маю права, Віто. Адже вони прийшли сюди мені на виручку.

— Все я розумію. Тільки от що… ти все-таки бережи себе. Обіцяєш?

Він міцно пригорнув її до себе, а тоді наказав:

— Стань під картиною і не рухайся з місця.

У вікно гупнули чимось важким.

— Ратас! — вона вже не соромилася сліз. — Я хочу щоб ти жив, чуєш!

Одна по одній він натиснув кілька кнопок на пульті.

— Прощавай, Віто…

Потужний струмінь гарячого повітря підхопив дівчину, і їй здалося, що вона падає у вузький колодязь, затим її поглинув велетенський вир, вона розчинилася в: ньому, нестримна течія понесла її далі й далі…

І раптом усе обірвалося, Віта стояла знову перед знайомим будинком вокзалу. Людський потік обтікав її з усіх боків, а вона застигла, не маючи сили поворухнутися. Хтось наскочив на неї і, невдоволено буркнувши, пішов далі.

Дівчина машинально озирнулася, і погляд її впав на табло. Дев’ять сорок вісім, двадцять шосте липня, вівторок… Усе повернулося на свої місця. Наче й не було шаленої круговерті, бою в підземеллі, золотого човна із: Грізним богом та безтямного натовпу на вулицях, зловісного замку із чотирма вежами, лихої посмішки Турса, вкрадливого голосу Сутара… Не було польоту крізь; ніч, довгого шляху в горах, не було надії і розпачу… І Позначена блискавицею не дивилася на неї своїми прозорими сумними очима. Може, той бій у Гресторі давно вже скінчився, та для Віти він триватиме завжди, бо їй не судилось дізнатися, чим він завершиться і хто вийде з нього живим. Про це вона не довідається ніколи!

Дівчина вперто труснула головою. Ратас житиме. Він не загине в тому останньому бою, бо це було б жорстоко, несправедливо, безглуздо. Ні, він знову переможе, як перемагав не раз, він врятується сам і врятує інших, він іще поверне у Грестор життя! І Ерліс — її сестра із загадкового похмурого світу — знайде в собі сили відродити свою випалену душу. Час ненависті мине, настане час любові…

А поки триває бій — хай не схибить вірний меч, не здригнеться рука, не здолає втома тих, хто боронить свою честь та свободу! Вона стисла руки, немов хотіла всю свою силу передати отим далеким воїнам.

— Пробачте, дівчино!

Знайомий голос різонув її. До болю рідне обличчя, співчуття і тривога у сталево-сірих очах, тільки зморшки ще не встигли прокреслити чола та сиві нитки не вплелися в лискуче чорне волосся…

— Мені здалося, у вас якесь лихо. Чи можу я чимось допомогти вам?

ОПОВІДАННЯ

КРАЄВИД НА ЧОРНОМУ ТЛІ

Ох який це був дощ!

Щедрий, теплий, він одразу ринув так, що за мить нічого не стало видно крізь тремтливу сріблясту завісу. Сонце невдовзі таки знайшло шпаринку в хмарах — і навскісні струмені води спалахнули в його промінні.

Серед умитого дощем саду ховався будиночок під червоним черепичним дахом. На ґанку стояли четверо.

— Ну й дощ! — вигукнув Рем. — Недарма про нього кажуть: сліпий. їде й не бачить, що сонце сяє. Погляньте, веселка! Щаслива прикмета!

— Дощику, дощику, — еумно посміхнулася Марта. — Ти й справді сліпий. Якби міг бачити, то лив би тільки на наш острівець. Нащо ж поливати цю пустку?..

— Хтозна, що він іще принесег отой ваш дощик, — пробурмотів старий.

— А мені здається, — тихо сказала Ліна, — що це найперший дощ у моєму житті…

* * *

Марта увійшла до кімнати й зупинилася коло порога.

— Що тобі? — підвів голову Рем, який гортав біля вікна пошарпану книжку.

— Та ні, нічого… Нічого особливого. Просто я хотіла тобі сказати… — її сірі очі гостро блимнули і втупились у підлогу. Вона була зосереджено-похмурою, неначе подумки розв’язувала якусь складну задачу.

— Що сталося? Чого це ти кисла така?

— Далі не можна… Треба покласти край… — Марта затпулась, немов їй забракло повітря.

— Та про що це ти?

Вона одвернулась до стіни, зіщулилась, а коли Рем обійняв її, шарпнулася, намагаючись вивільнитись. Від цього руху волосся, недбало зібране на потилиці, розсипалося на плечах. Усі її сили, здавалося, вичерпались цим рухом, бо, вже не стримуючись, захлипала вголос — така ображена, така маленька… Рем і заспокоював її, як дитину: гладив м’яку темну хвилю волосся, мокрі щокит шепотів кумедні й лагідні слова… Поступово Марта затихла й уже не опиралася, коли він узяв її голову в долоні і повернув до світла. Біла, аж прозора шкіра вкрилася рожевими плямами, повіки спухли й почервоніли, але заплакана вона стала йому ще ріднішою.

— Видно, сьогоднішній дощ іще не скінчився, — лагідно торкнувся губами одного її ока, потім другого.

Марта мимоволі всміхнулась, утерлася ріжечком квітчастого фартушка і заговорила так, ніби ніщо й не переривало їхньої розмови:

— Так от, я радилася з батьком. Не може вона більше тут лишатися…

— Нічого не розумію. Хто — вона?

— Ну… ця дівчишса…

— Ліна?!

Марта кивнула.

* * *

То був звичайний липневий день. Принаймні таким він видався зранку.

Марта прлбдрала в хаті. Саме скінчила мити підлогу, взяла миску з брудною водою, щоб винести надвір, відчинила вхідні двері — й остовпіла, йебо просто на очах темніло й наливалось багрянцем, і густі клуби, що пінились та безгучно вибухали там, угорі, чомусь нагадали їй вируючу поверхню вишневого варення, яке вопа вчора варила.

Миска брязнула об поріг, вода обхлюпала Мартипі ноги. Вона перелякано вхопилася за одвірок, зойкнула:

— Тату!

Її крик виляском розлігся серед моторошної, неприродної тиші, що раптом запала довкола. Чудернацькі хмари швидко заповнили все небо, вони котилися так низько, аж пригнутись захотілося, сонце зникло, і запанувала темрява — не та, яка вкриває землю щоночі, ні, ця була жива, гаряча, вона дихала, і тон подих обпікав обличчя. Багряна пітьма — чи ж таке буває?..

Ледве пересуваючи ноги, Марта змусила себе піти за ріг дому, туди, де сидів батько. В липкому кривавому тумані годі було щось роздивитися. Хоч вона и знала кожну травинку на своєму подвір’ї, але відразу втратила орієнтацію й навряд чи скоро знайшла б старого, якби небо не блимнуло раз і вдруге жовтогарячим сяєвом. Ті спалахи вихопили з мороку постать батька — старий сидів на низькому ослінчику, притулившись до стовбура яблуні.

Ставна і дужа, Марта, проте, насилу дотягла його невеличке сухорляве тіло до будинку. їй пощастило: вона одразу натрапила на двері, заповзла досередини і знесилено простяглася долі, важко дихаючи та обливаючись потом. У голові гуло, легені були немов напхані крихким снігом, що аж рипів у грудях. Марта ніяк не могла пригадати, чи зачинила за собою двері. Здається, ні… Хотіла встати, та забракло сил. Вона прислухалася до хрипкого, натужного дихання батька й думала просте; що все-таки треба зачинитися, ніби це могло захистити їх від червоного мороку, в якому потонув увесь світ. Напівпритомна, вона раптом здригнулася, бо почула, як вітер грюкнув вхідними дверима. Вони гойднулися, з легким рипінням одійшли знову, вдарились об стінку, далі гучно хряснули, ніби чиясь велетенська рука підштовхнула їх… Здається, зачипилися… Ні, знов одійшли. Вітер дужчав, завивав, і стіни будинку здригалися від його поривів. Двері гойдались туди й сюди, стукали об стінку. Задушлива хвиля накотилась на Марту й накрила її з головою…

Опритомнівши, відчула жорстку гарячу долоню на своєму обличчі й розплющила очі. Крізь вікна пробивалося слабке світло. Вона взяла батькову руку в свою і міцно стиснула — старечі пальці кволо ворухнулися.

Марта зіп’ялася на ноги. її хитало, однак, тримаючись за стіни, за меблі, вона вперто переходила з кімнати в кімнату. Скільки ж часу минуло? Годинник зупинився. Як тепер дізнатися, котра година? Покрутила ручку радіоприймача — мовчання, клацнула вимикачем на кухні — світла нема… Дивна байдужість охопила її, не хотілось ні про що думати.

Почула, як у кімнаті, постогнуючи, заворушився батько. Помогла йому дочалапати до кухні. Дістана холодне м’ясо, хліб, кисле молоко, і вони мовчки поїли.

Марта визирнула у двір. По траві зміїлися сиві пасма звичайного, не червоного туману, і вона полегшено зітхнула. Поволі обійшла подвір’я. Усі тварини й птаство були живі, але якісь мляві, ніби сонні. Лише собака, як і завжди, радісно заскавулів і кинувся до неї, хекаючи й намагаючись язиком лизнути її в щоку. Марта сіла на землю коло собачої буди, пес крутився біля неї. В скроні лунко гупали молоточки. Ноги не слухалися. Шкіра щеміла, немов обпечена, особливо на руках та шиї. Але ж треба було дати якийсь лад господарству… І вона підвелася й побрела далі.

Звична робота повернула Марті спокій та впевненість. Коли старий з’явився на подвір’ї і завів свою щоденну буркотливу пісню, вона навіть зраділа. Усе, як завжди: собака гавкає, кури сокочуть, таточко лається…

Старий тим часом батькував усе підряд: собаку, що при його появі сховався в буду; буду, що її чортзна-як ізладнав нелюбий зять; зятя, що якогось дідька попхався з його улюбленим онучком у ліс по ягоди, — ніби вдома нема чого їсти! холодильник повнісінький!; далі — холодильник, що не працював, електричний струм, що кудись ізник, і, нарешті, всіх отих учених дармоїдів, що понавигадували різні струми, атоми та силу-силенну інших дурниць, без яких пречудово можна обійтися. Однак Марта все те пускала повз вуха.

— Куди пнуться, розумники? — не вгавав дідок. — Чого їм ще треба? От і догралися, трясця б їх узяла! Все через них! А тепер що? Кінець світу!

— Та помовчав би хоч трохи! — не витримала врешті Марта. — Чого галасуєш? Іще ж нічого не відомо…

— Дурена! Ох і дурепа ж ти! — залементував старий, вимахуючи руками в неї церед носом, — де й сила взялася. — Невідомо! Аякже, прийдуть повідомлять! Усе розкажуть! Ти наче дитина! Оно сама глянь, як тобі не повилазило, — і він показав на обрій.

— Дитина? — обірвалося щось всередині у Марти. — Дитина?..

Досі вона звертала увагу лише на те, що відбувалось на подвір’ї. А зараз випросталася, підвела голову, поглянула довкола — і побачила чорні, немов смолою облиті пагорби, які ніби повищали й затулили собою півнеба. Десь там, серед цього мертвого, похмурого громаддя загубився її син — крихітна, рідна, тепла істота… Марта здійняла руки до байдужого неба і закричала — пронизливо, страшно…

* * *

— Та ти хоч розумієш, що говориш! — спалахнув Рем. — Куди ж вона подінеться?

— Куди, куди… Ми вціліли, значить, іще хтось міг урятуватися. Хіба ж не так? Сам казав!

— Казав. Але ці люди, може, за тисячі кілометрів звідси або взагалі в іншій півкулі. Це лиш моє припущення. Та я зараз на мурашку в нашому дворі боюсь наступити, а ти задля примхи важиш людським життям!

— Це зовсім не примха. Вислухай мене до кінця, тоді нарешті зрозумієш, що в нас нема іншого виходу.

— Та чим же Ліна тобі заважає?

— А чому це ти її так борониш? Хто вона тобі? Для нас усіх вона однаково чужа.

— Чужа чи рідна, вона насамперед дитина. Жива істота, зрештою. Беззахисна і слабка…

— Дитина… Хіба їй три роки?

— Нехай не три — тринадцять. Це ж іще дівча!

— Коли мені було тринадцять, ніхто не назвав би мене слабкого та баззахисною. Я вміла постояти за себе, О-о, мені всього довелося навчитися. Ти ж бо знаєш, мати пішла від нас, і відтоді весь дім тримався на мені, а я ж на той час була не набагато старша за Ліну. Усе тут моє… моїми руками.,

— Спробуй-но поставити себе на її місце. Сама-самісінька в оцьому скляному деклі — що ти робила б?

— Я не хочу ставити себе на чиєсь там місце, Я — це я, а вона — це вона. Ми з нею зовсім різні, хіба пе ясно?

— Авжеж, різні. Я знаю, ти не любиш її, вона тебе дратує. І тим, що така мовчазна, весь час думає про щось своє, і там, що повільна, неуважна, що все в неї пада з рук…

— А хіба ж яі? Яка з неї поміч — кіт наплакав, а я мушу розриватися…

— Звісно, Марто, тобі важко, ти втомлюєшся. Але я допомагаю тобі чим тільки можу. Не чіпай лиш Ліну, дай дівчаті одійти, одігріти душу! Ми ж не знаємо, якою вона була раніше, до того, як сталося це лихо. Чи легко в її віці пережити подібне? Зараз весь світ для неї — ми. Хіба ж можна її отак узяти й вигнати?

— А хіба ж у своєму власному домі я не владна робити те, що забажаю? Батько теж мене підтримає.

— Так я й думав: це він напоумив тебе вигнати Ліну!

— Ні, я сама!

— Неправда, Марто! Ти б ніколи не докотилася до такого. Та згадай же, як ми знайшли її! Як принесли сюди, як напували теплим молоком, заново вчили ходити… І ти все це забула?

— Ось ти кажеш: згадай, як ми знайшли її. А ти сам — ти забув, як я знайшла тебе?

* * *

Рем розгубився лише на мить — на ту коротеееньку мить, коли грунтівка, круто ввернувши ліворуч, вивела його з лісу і він побачив червоні клуби хмар, що закрили вже півнеба і з неймовірною швидкістю летіли на нього. Та цієї миті вистачило, щоб автомобіль втратив керування, рвонув убік і міцно влип у могутній товстий стовбур. Машину трусонуло, почувся дзенькіт скла й огидний скрегіт металу, щось важке й темне насунулось на Рема, кров заюшила обличчя, і він уже не знав, чи насправді виник багряний морок за вікнами пом’ятої кабіни, чи все те було лише витвором потьмареної свідомості.

Коли Рем нарешті прийшов до тями, то дивний краєвид, який він иобачив, спершу видався йому продовженням марення. Перед ним лежали чорні пагорби, де-не-де вкриті імлистими пасмами. Несміливі сонячні промені ковзали по лискучій темній плівці, що вкривала все довкола. Майнула божевільна думка, чи не опинився вія на іншій планеті… Але небо вгорі було земне, звичне, і звичайним було сонце, і коли Рем нарешті наважився озирнутись, то побачив позад себе звичайнісінькі дерева. Однак він довго й напружено вдивлявся в них, ніби хотів переконатись, що вони не щезнуть, як марево, в повітрі. Та дерева не зникали, і вітер слабко шурхотів їхніми верховіттями. Рем знову повернувся лицем до чорної пустки.

Попереду, метрів за п’ять від його побитої машини, пролягла нерівна борозна, що відокремлювала зелену траву від лискучої мертвої поверхні. Рем обережно виліз із кабіни, підійшов до цієї межі, присів навпочіпки і, переборюючи відразу та острах, торкнувся плівки рукою. На дотик вона виявилася гладенькою, твердою та холодною, і він подумки охрестив її чорним склом.

Коли випростався, в очах потемніло. Та він встояв на ногах. Видно, добряче його вдарило… Шкіра, вкрита засохлою кров’ю, неприємно щеміла. Він вернувся до машини і поглянув на себе у тріснуте дзеркальце заднього огляду. Авжеж, гарний! Хтось побачить — злякається. Розсічено брову, через те й крові стільки… Нічого, заживе. Поліз у кабіну, дістав фляжку з водою, що її завжди брав у дорогу, намочив носовика і, дивлячись у дзеркало, почав відтирати кров. Потім дістав з аптечки йод та пластир. Залив рану йодом, пильнуючи, щоб не потрапило в око, заклеїв — незручно, криво якось, та нехай уже… Знову позирнув у дзеркальце. Ну от, тепер краще.

Шляху вперед не було, він зник під навалою чорного скла, і лише обриси його вгадувалися під плівкою. Отже, треба повернутись назад. Незадовго до того як в’їхати в лісову смугу, Рем бачив якесь селище. Він ніде туди, знайде людей, повинен же хтось знати, що сталося! Добиратися треба пішки — з машиною сам він нічого не вдіє. Доведеться йти, хоча паморочиться голова й ниє все тіло. Він не зможе сидіти тут і чекати…

Рем ішов не дорогою, а узбіччям, час від часу зупинявся, тримаючись за стовбури дерев. Коли почався підйом, він став робити зупинки частіше. Нарешті видерся на вершину пагорба й завмер.

Туман зник зовсім, і згори все було видно як на долоні: зелений острівець, що мав овальну форму, яснів посеред застиглого склянистого моря. Яким дивом він вберігся? Чорне скло тяглося скільки сягало око.

Рем жадібно вп’явся очима в смужку пшеничного поля, що перетнула йому шлях. Далі підвели жовтаві голови соняшники, в долині блищав ставок, а біля нього серед дерев прозирав червоний дах. Там люди!

Спускатись’було легше, ніж іти нагору, але Рем втрачав сили. Відлічував спершу по п’ятдесят, далі по сорок, по тридцять кроків — і сідав просто в пухнастий дорожній порох. Двадцять п’ять, менше не можна. Він повинен щоразу проходити двадцять п’ять кроків…

Рем збільшив паузи між переходами. Та коли сидів або лежав на землі, коли не треба було рахувати кроки, тривожні думки обступали його. Звідки це чорне скло? Що могло скоїтись? Як далеко простяглася пустеля? Учора ввечері він приїхав погостювати до матері. Дружина й донька лишились у місті. Що коли скло доповзло й туди? Дружина ізнов не схотіла з ним поїхати, мовляв, удома справ достобіса, і взагалі, що вона там забула, не пустила й малу, а та ж так просилася! Зараз вони принаймні були б усі разом. Чому він не наполіг? А мати… Що з нею? Нічого невідомо! І тому треба встати, треба йти вперед, знайти людей, довідатись, яке лихо впало в а них, чому цей живий острівець оточила мертва пустеля…

Вузька стежина, плутаючись поміж соняшників, вела через город. Уже близько, навпрошки ходу кілька хвилин… Та ноги все дужче тремтіли, голова йшла обертом, і лише злість додавала йому сил — він ненавидів власну слабкість. Ганьба просити допомоги, коли ще сам здатен рухатися. Ось уже біліє попереду стіна будинку. Він бачить сині віконниці і вазони з квітами, що стоять на підвіконнях. Дійшов!

Рем торкнувся стіни рукою і на мить заплющив очі. Було тихо. Невже нікого немає? Та ні, це неможливо, це просто неймовірно, щоб усі зусилля виявилися марними… Раптом у дворі почувся качиний крякіт і жіночий голос.

Те, що він побачив з-за рогу будинку, вразило його своєю буденністю: жінка на подвір’ї годувала качок, а собака брязнув ланцюгом і загавкав на нього. Здоровенний рябий пес справно ніс службу, немовби світ не полетів шкереберть…

Жінка зачула гавкіт і озирнулася. її очі злякано дивились на Рема. Вона видихнула: “О-о-ох…” — і нерішуче наблизилась до нього, на ходу витираючи руки об квітчастий фартух. Він повільно сповз по стіні на землю.

* * *

— Ти забув, як уперше потрапив до цього дому? Забув, який ти був тоді? Як я потім тебе доглядала? Ночами коло тебе сиділа? Це я тебе виходила, я тебе врятувала. А ти… ти…

Марта знову захлипала, і до Рема долітало лише уривчасте:

— Гадаєш, легко… а де ж мої… ніхто не скаже…

Рем дивився у вікно. Він уже не намагався заспокоїти Марту і заговорив лише тоді, коли вона втомилась і стихла.

— У нас горе спільне, Марто. Ми не лише втратили своїх рідних — таке бувало з людьми й раніше. Ми втратили ще й світ, у якому жили. Та й те, що врятувалися, — випадковість. Ми не повинні були врятуватися. Можемо лише гадати, чому так сталося. Мертві не воскреснуть, Марто. Треба дбати про живих. Тільки тепер, після цього страхіття, починаєш розуміти, як же мало, сміховинно мало потрібно, щоб знищити все живе…

— Усе це так, — Марта зітхнула. — Авжеж, нам пощастило. І не лише тому, що ми залишилися живими. Нам є з чого жити, розумієш? Згадай-но, як ти казав мені: ми перейшли до натурального господарства, як наші далекі предки, ще й підсміювався з мене, мовляв, погано я вчила історію й забула, що це таке.

— Здається, казав.

— Так от, нам є де жити і є що їсти. Поки що є. Але ж треба дивитися далі. Ніхто не знає, що буде згодом. Чи зможемо ми себе прогодувати наступного року? Наші запаси не безмежні, і тільки дурень не зрозуміє, що на трьох іде менше, ніж на чотирьох…

— Хочеш сказати, що це дівча тебе об’їдає? Он воно чому Ліна за столом так мало кладе собі на тарілку. Дзьобає, як пташеня… Ви дивитесь на неї, як на злодюжку, і вона це відчуває!

— Ну й добре, що відчуває. Не може ж так тривати без кінця! Тепер вона вже при силі…

— І через це треба вказати їй на двері? Марто, ти ж мати!

— Була! — відрубала Марта.

— А ти уяви собі, що це твого сина виганяють у мертву пустелю…

— Мого сина більше нема. Ми не вернемо наших рідних тим, що будемо клопотатися чужою дитиною! Нехай шукає собі іншого притулку.

— А якщо наш острівець — останній притулок у світі? Ми обходили всі околиці, Марто, підіймалися на всі пагорби! Скрізь лише це кляте чорне скло й анінайменшого просвітку. Радіо мовчить, світла нема й не буде, ми самі, Марто! Нам нема на кого сподіватись.

— Навіщо ж ми тоді попхалися в ту пустелю, чого шукали? Навіщо ти повів мене туди? Ми б ніколи не побачили Ліну, не притягли б її сюди, додому, не морочились би з нею! Чому вона не лишилась там? Вона ж хотіла добратись до міста, от нехай і добиралась би! Ми нічого не знали б про неї! Чому ми пішли в той бік, чому ми знайшли її?! — Марта знову захлиналася криком і сльозами.

* * *

Рем лежав горілиць у траві й дивився в небо. Уперше за всі ці дні воно було таке ясне. Він насолоджувався теплом і спокоєм, ні про що не думав — точніше, намагався ні про що не думати. Мозок відмовлявся сприймати страшну реальність, боронився від неї, даючи тілу можливість одужати. Сили поверталися з кожним днем, однак разом з ними поверталася й тривога.

— Забери в мене кошик, — почув він Мартин голос. Вона сиділа на дереві і рвала вишні. Коли Рем підійшов, простягла йому жменьку ягід. — Куштуй! Смачнющі.

Рем устиг поставити кошик додолу й підхопити під лікті Марту, що саме зібралася стрибати з дерева. Сукня її підсмикнулася вгору, відкривши круглі коліна, і Марта, опинившись на землі, заходилася обсмикувати та обтрушувати її.

— Бачу, ти зовсім одужав, — несподівано підморгнула вона йому, і Рем збагнув, що вперше бачить її усмішку.

— Взагалі-то я хворіти не звик, — ніби вибачаючись, відказав він. — А тут — звалився як сніп, завдав тобі клопоту… Ну тепер це нарешті скінчилося. Якщо треба щось, Марто, ти лише скажи…

— Не поспішай, робота завжди знайдеться. Встигнеш іще.

— Спішити й справді нема куди. Доведеться, видно, звикати до розміреного ритму життя наших пращурів. Для більшої подібності відпущу бороду. Лез обмаль, а електробритва твого батька уже ні до чого…

— Добре, хоч не в печері маємо жити. Що б ми тільки їли зараз, коли б не оце все, — Марта обвела рукою подвір’я. — Сад… город… а ще ж є ставок. Ти вмієш ловити рибу?

— Якби навіть не вмів, мусив би тепер навчитися. А там, біля лісу, знаєш, вцілів клапоть пшеничного поля. Ти вмієш пекти хліб?

— Якби навіть не вміла, мусила б тепер навчитися, — Марта знову всміхнулася, потім зітхнула, помовчала І якось нерішуче спитала: — Ти вже справді добре себе почуваєш?..

— Справді добре. А що?

— Я гадаю… можна було б сходити… подивитися… Як там у селищі… — вона затнулася, опустила очі й почала зосереджено віддирати потріскану кору зі стовбура вишні. Та Рем добре зрозумів, чого вона не доказала. Що коли в селищі хтось лишився?.. Треба було побачити все на власні очі.

…Те, що лишилось від селища, не можна було навіть назвати руїнами. Ні, все було ціле, але закуте в чорний лискучий панцир, під яким угадувалися обриси малих і великих будівель, автомашин, опор електромережі, дерев, що зараз нагадували велетенські надгробки та страхітливі обеліски.

Рем і Марта скам’яніли перед цим небаченим кладовищем. Не могли не здогадуватись, що побачать тут, та вигляд мертвого селища приголомшив обох. Марта не наважувалась порушити зловісну тишу, кусала губи, але врешті-решт відчай її прорвався глухим стогоном, і це повернуло Рема до дійсності. Він був не сам — та, що стояла поруч, мала надію лише на нього. Рука його важко лягла на плече жінки: мовляв, тримайся, ми вдвох… Марта так і кинулася до нього. В очах її стояли сльози й жах.

— Ходімо звідси, — хрипко прошепотіла вона. — Тут нам нічого робити…

— Я проведу тебе до стежини. Вертайся додому, а я сходжу ще он до того пагорба, найвищого, з нього, ти казала, видно місто? Не хочу відкладати це на завтра…

— Я з тобою, — вхопилася за його руку.

Довго йшли мовчки.

— Дивись, до обрію все чорне, — нарешті промовила Марта. — Як на попелищі…

— Всесвітнє згарище, — знехотя відгукнувся Рем. — Усюди оте чорне скло.

— Як ти сказав? — стрепенулася Марта. — Чорне скло?

— Еге. А ти його як називаєш?

— Смолою…

— Це, мабуть, точніше. Воно й справді схоже на застиглу смолу.

— Як ти гадаєш, що це могло бути?

— Не знаю. Нічого не знаю. Лізуть у голову різні нісенітниці.

— От і розповів би, що тобі лізе в голову.

— Є два варіанти. Перший — це стихійне лихо, якесь невідоме нам досі явище природи, можливо — космічна катастрофа.

— А друге?

— Друге… Друге — це нова страшна зброя. Напевне, хімічна. Я ніколи не чув про щось подібне. А може, ніхто й не застосовував зброю. Може, це якийсь’ невдалий експеримент або ж аварія. У місті було чимало хімічних заводів. Проте тоді все це, гадаю, не змогло б поширитись на таку велику відстань.

— Незрозуміло іще одне: чому ж зберігся наш острівець?

— Ти розповідала, що насунув червоний туман, а потім здійнявся сильний вітер. Можливо, саме в той час тут проходив антициклон. В його центрі утворюється область підвищеного тиску, і повітря рухається від середини до країв, розумієш?

Марта закивала.

— Схоже на те, що цей туман, точніше, сконденсований газ при взаємодії з органікою руйнує її й утворює плівку. Помітила, якими зробились дерева? Самі стовбури та найтовщі гілки, немов після пожежі… Певно, антициклон пересувався із незначною швидкістю, а тому встиг захопити лише наш острівець. В інших же місцях ніщо не перешкодило протіканню реакції, і все зникло під чорним склом. Якщо ми колись зустрінемо ще людей, то, можливо, дізнаємось, що ж відбулося насправді. Усе це лише мої здогади…

— Ось ми й прийшли, — сказала Марта, — Даремне тільки ноги били… Скрізь однаково.

Там, де раніше було місто, бовваніли темні громаддя. Сльози в Марти висохли, на лобі залягли зморшки. Раптом вона смикнула Рема за руку.

— Дивись, он там… — вказала рухом голови. — Що то таке?

На схилі одного з горбів виднілась невиразна світла пляма.

— Нібито людина лежить, — мовив Рем, — Може, вона ще жива… Йдемо туди!

* * *

— Годі, Марто. Криком ти нічого не доб’єшся від мене. У сварці правих не буває. Давай говорити спокійно. Ти вважаєш, що вчотирьох нам затісно. Якщо вже на те пішло, чому б тобі не вигнати, наприклад, мене? Я теж чужий у цьому домі. До того ж у мене більше шансів, ніж у Ліни, дійти до людей, якщо вони справді десь іще є.

— Ото пришелепок! — чмихнула Марта. — Ти тут не чужий і добре це знаєш.

— А чому я перестав бути чужим, ти не замислювалась?

— Ну ти й спитав… — Марта скоса позирнула на Рема. — До вподоби ти мені, дурненький. — Голос її залунав спокійно, впевнено, навіть весело. — Хіба ж таке пояснюють? Я думала, ти й сам здогадався.

— Здогадався. Добре, хоч рідного свого батечка не надумала вигнати. От уже. без кого можна було б обійтись! Він же нікому тут життя не дає. Просто дивно, як у такому невеличкому тілі вміщається стільки бридоти, стільки злості на весь світ!

— От його не чіпай! Який не є, а все-таки батько, іншого в мене не буде. Ото біда — буркоче!.. А до речі, звідкіля в нас узялося стільки різних потрібних і гарних речей? Це ж ми з ним постаралися! Пам’ятаєш отой будинок на межі між зеленим і чорним? Ми1 проходили повз нього в той день, коли знайшли Ліну. Він укритий смолою лише наполовину, і вона не все там всередині встигла зіпсувати. Знайшлося дещо і для тебе, і для твоєї дорогоцінної Ліни… Що б ми робили без чоловічого одягу, який мов на тебе шитий? Усі ті сорочки, штани, куртки — ти думав, це лишилося від мого чоловіка? Ні, любий, чоловік мій був худий як шпичка і на голову нижчий від тебе. А ти в нас парубок нівроку, — вже зовсім примирливо скуйовдила йому чуприну. — Я ж тобі добра хочу. Треба думати про майбутнє. От ми й узяли звідти про запас те, що можна було взяти…

— Так от чому раптом з’явилося в буфеті стільки кришталевого посуду. Це теж дуже потрібне? Ну просто; вкрай необхідне? І теж на майбутнє? Чи не на наше весілля?

— Не дурій! Недаремно я тобі нічого зразу не сказала. Чула моя душа, що від тебе не діждеш подяки… Може, ти ще й назад те все потягнеш?

— А тобі не здається, що де — звичайнісіньке мародерство? Ви ладні тягти в свій дім всілякий мотлох, бо це потрібно. А от Ліна — жива людина — вас не цікавить, вона вам не потрібна! Мене ж ви не викинули зі свого острова лише тому, що я — корисна річ. Авжеж, без мене вам довелось би скрутно, хіба ж ні? Свій хліб я завжди відроблю. Ну там дровець нарубати, скопати город, наносити води, полагодити двері… А в нагороду можна мене й приголубити — щоб дужче: старався!

У Марти аж губи засіпалися.

— Ах ти ж… Знаєш, хто ти?..

— Знаю, на жаль. По-перше, ваша робоча сила. По-друге, чоловік для тебе, продовжувач вашого роду. Я просто чудово вписуюсь у вашу схему життя, так би мовити, острівну модель. А Ліна — ні, не вписується! їй там немає місця. За це ви й оголосили їй війну…

* * *

Вже сутеніло, коли вони повернулися. Рем ніс на руках тоненьке, майже невагоме тільце. Лляне волосся, картате біле з червоним платтячко… Голова дівчинки відкинулася, і він бачив, як пульсує жилка в ямці поміж ключиць. Жива…

Марта казала, що раніше не бачила її тут. Мабуть, до когось на літо гостювати приїхала. З міста. Невже! вона справді хотіла дістатись туди? Невже через це покинула зелений острівець, де її, видно, заскочило лихо?

— Кого це ви притягли? — блимнув спідлоба малень ними бляклими очицями старий.

— Хіба не бачиш? — втомлено відказала Марта.

Рем не відходив від дівчинки. Вона весь час мовчала, зрідка розплющувала очі і, кліпаючи довгими віями обводила кімнату поглядом, в якому застиг сумний по див. Губи її в цей час ворушились, ніби вона хотіла щос сказати.

— Як тебе звати, доню? — спитав Рем, обережно торкаючись долонею її холодного чола.

— Лі-на… — долинув ледь чутний шепіт.

— Допоможи мені, — пролунав у нього за спиною голос Марти. — Я нагріла води в казані, хочу її скупати. Сьогодні не будемо давати їй нічого, крім молока. Хтозна, коли вона їла востаннє. Я скажу батькові, він посидить із нею.

Рема страшенно здивувало, що завжди мовчазний і понурий дідок прчав примовляти над Ліною, називати її крихіткою та голубонькою. Коли вони з Мартою повернулися, несучи відра з гарячою та холодною водою, старий хутко вийшов, ніби злякався, що його побачать розчуленим. Знадвору долинало його бурмотіння, воно ставало дедалі голоснішим. Видно, після тривалого мовчання старому важко було зупинитися.

Скупана й напоєна теплим молоком, Ліна задрімала, і Рем навшпиньки вийшов з кімнати. Двері зачинились безгучно, та він вловив за ними якийсь невиразний звук і ще раз зазирнув до кімнати, неначе зайвий раз хотів пересвідчитись, що дівчинці ніщо не загрожує.

— Де… я? — долинуло з темряви. — Хто… ви?

— Тобі не можна зараз розмовляти, — Рем уникав прямої відповіді. — Ти довго хворіла, тепер тобі треба набиратися сил. Ось трошечки зміцнієш — і тоді будеш розпитувати, гаразд?

— Так я… хворіла?.. — в голосі її Ремові почувся прихований докір. — А мама… знає, де я?

— Ми будемо її шукати… — тільки й встиг сказати в;н, бо в цей час Марта з-за дверей зашепотіла:

— Не займай її, нехай засинає. Ходімо вечеряти.

— На добраніч, Ліно.

Дівчинка не відповіла йому, та він і не чекав відповіді. Марта з’явилася дуже вчасно. Що міг він сказати цій дитині?

Стіл було накрито на двох. Марта прилаштувала на вікні свічку.

— А де ж батько? — спитав Рем.

— Він нас не дочекався, повечеряв уже. Видно, надибав пляшку, хоч як я її ховала… Тепер завівся, нескоро зупиниться.

— Хоч почую нарешті, який у нього голос, — спробував пожартувати Рем.

— О, встигнеш наслухатися, ще й набридне, — повні Мартині губи зневажливо скривилися. — Це він і так Довгенько мовчав, мабуть, через тебе. А тепер освоївся…

— Та в ньому ж загинув великий оратор, — засміявся Рем, прагнучи розвеселити Марту, що враз спохмурнів ла. — Ач ‘як декламує!

Вона не підтримала його жартівливого тону.

— Почалося… — мовила приречено. — Давненько не чула.

— Він що, завжди був такий?

— Замолоду — ще гірший. Зараз хоч рукам волі не дає, знає, що не подужає мене. А раніше… усім діставалося. Через це мати й кинула його. Не витримала…

— А ти?

— А що я? Куди мені було подітися? Сестри роз’їхалися, із чоловіковою ріднею не зійшлася… Треба ж було десь жити. Тут усе-таки дім, хазяйство…

Марта зітхнула й замовкла. А голос за вікном лунав то піднесено, то гнівно, сповнювався то іронії, то трагізму, сплітав в один дивовижний клубок страшні прокльони і найніжніші слова, пестливі звертання і брудну лайку. Мартин батько то оплакував загибель світу, то давав нищівну характеристику своїй колишній дружині, Мартиному чоловікові та його родичам. Мартин чоловік був винен у тому, що з нього нікудишній хазяїн; Мартина мати завинила тим, що донька вдалася в неї, така ж безголова, нащо відпустила у ліс дитину з отим бовдуром? Навіть співчуття до Ліни, що недавно так вразило Рема, змінилось мало не люттю: чому вона врятувалася, вона, чужа дівчинка, а не його онук?

Рем іще не зустрічав таких потворних виявів горя, йому було водночас і шкода старого, і бридко. Врешті він не витримав і зробив крок до дверей, але Марта заступила йому шлях.

— Не чіпай його! — благально зашепотіла. — Бо тоді він почне лаяти нас із тобою, а я… не можу більше… страшенно втомилась… Такий день…

Вона хитнулась уперед, голова її знесилено впала на груди Рему, а руки оповили його шию, і він завмер, не наважуючись поворухнутися.

— Марто…

— Мовчи…

Тепло її тіла немов переливалося в нього. Ніжні жіночі пальці пестливо торкались його обличчя. Рем стиснув Мартині плечі. Ми вдвох… ми витримаємо, повинні витримати… Заблимала, догоряючи, свічка, полохливі тіні застрибали по стіні.

Вигуки старого долинали вже не так виразно, мабуть, відійшов подалі од вікна. Але ще можна було розібрати, як він шпетить учених — од них усі біди! Голосна тирада проти науки дедалі частіше переривалася напівсонним мурмотінням. Потім брязнув кухоль об відро, що стояло на лаві, — після нападу красномовства старому, видно, схотілось пити. Рипнули вхідні двері, дідок почовгав до своєї кімнати. Вони почули, як клацнув замок. Марта ледь помітно здригнулася. Рем рвучко пригорнув її до себе і сховав обличчя у темному хвилястому волоссі!’

Немов великий нічний птах розкинув дужі крила і відлетів у прочинене вікно, забравши із собою усі жахи й жалі. І коли він одлетів, враз легше стало дихати. Знадвору в кімнату потекла нічна прохолода, запахло матіолою. Марта труснула головою, проганяючи останні привиддя, і на Рема війнуло дощем — забутим дощем.

* * *

— Що ти верзеш? До чого тут війна? На війні вбивають. А я вбивати нікого не збираюсь. Я навіть зброї ніколи в руках не тримала!

— Зброя різна буває. Твоя зброя — байдужість. Вона теж може вбити. Байдужість до чужого болю, чужого лиха, нетерпимість до всього, що не вкладається в твої уявлення про те, як треба жити, до того, хто чужий, не такий, як ти і твій батечко… Ліна чужа, бо не така… — Рем говорив глухим, рівним голосом, немов ішлося про якісь буденні речі. — Ти знищуєш не одну Ліну. Ти вбиваєш і її майбутніх дітей. Адже дівчинка, якщо ми таки виживемо в цьому пеклі, виросте й зможе народити дітей. Хто знає, чи не їм судилося заселяти нашу землю знову…

— І де ж ти, голубе, збираєшся шукати їй жениха? — очі Марти враз ізробились колючими. — Бачу, сам чекаєш не дочекаєшся, поки вона підросте? Лицар-рятівник… Еге ж, дівчатка швидко ростуть, я це знаю. Іще рік-другий, і тоді… Ти просто мене не любиш! — вона знову зірвалася на крик.

— Неправда, Марто. Більше мені нікого любити в цьому обпаленому світі. Саме тому я й хотів тебе вберегти від страшної помилки, бо ти…

— Помилка — це дозволити їй з нами лишитися! Нехай забирається геть! Негайно!

— Поки я тут, ви не посмієте цього зробити.

— Поки ти тут? По ки ти тут? — з притиском мовила Марта. — А куди ж ти звідси подінешся?

* * *

За що, ну за що ж?

За що вони мене незлюбили?

За що ненавидять?

Коли ж це почалося? Коли я розповіла Марті, чому опинилася неподалік їхнього дому? Вона тоді поглянула на мене, як на ненормальну: “Лілеї? Які ще лілеї? Там давно самий мул і жаби кумкають”. Мабуть, дівчата й справді мене піддурили, а я, наче маленька, побігла в ліс шукати те озеречко… Я ж ніколи не бачила лілей. Навіть тітці нічого не сказала — побігла. Мама журилася, що я така легковірна. Вона мені говорила: “Учись відрізняти брехню від правди, доню, ти ж уже велика”. Тепер ніхто не скаже мені: доню. Рем один раз колись сказав — і все. Не хоче дратувати Марту. А Марта навіть на ім’я мене не називає, ніби в мене його й нема… Вона до собаки й то ласкавіша.

Я їх боюся. У мене руки й ноги терпнуть, коли Марта зупиняє на мені очі. Вони в неї тоді стають такі недобрі… А старий мене просто обминає, як порожнє місце. Чужа… Я для всіх тут чужа — так сказала Марта…

Нащо тільки ці люди знайшли мене?.. Я ж їх не просила! Марта спершу по голові мене гладила, а тепер шматком хліба дорікає… Та я навіть не пам’ятаю, як потрапила сюди!

У селищі всі хати зробилися однакові й чорні, без вікон і дверей. Я не змогла впізнати тітусину хату. У мене одна думка була — дістатись до міста. Там мама… І я йшла, поки ноги несли. А тоді впала… А потім я була вже тут, у них…

Вони дивляться на мене так, ніби це я в усьому винна. Я відчуваю їхню злість. Вона тисне й душить гірше, ніж червоний туман. Рем казав, отрута, хімічна зброя… А мені іноді здається, що то їхня ненависть вибухнула і вкрила все довкола чорним… Може, саме тому їх і не зачепило?

Нікого, нікого вони не люблять. Недаремне ж поселилися подалі від усіх. Тільки для себе стараються, тільки щоб їм одним було добре… Марта хитра. Вона ніби й жаліється на батька, а ніби й хвалиться: ось він який у мене, нікому спуску не дасть! А Рем… Він заступався за мене, я чула. Та вони все одно зроблять по-своєму. Вони вмовлять його, а не вмовлять, то змусять. Марта зуміє…

Що ж робити? Що мені тепер робити? Просити, плакати, не виганяйте, залиште, я все для вас робитиму? Не залишать… Мама казала: “Ніколи не принижуй інших і сама не принижуйся”. Ні, я не буду принижуватись. Не буду їх просити. І не чекатиму, поки виштовхають у спину. Я сама піду. Головне — іти й не оглядатися. Бо тоді стане страшно: позаду все зелене, а попереду — чорне…

Я дійду до міста. Я мушу дійти! У мене вже є трохи сил. А що, коли й справді там лишився хтось живий? Що, коли й мама жива? Я шукатиму її. Я йтиму, поки не знайду людей…

Чому вони не можуть мені пробачити, що я живу? Що ходжу по їхній землі? їм їхній хліб? Чорне скло вбиває швидко, а вони… Якщо весь світ зараз — це вони… Як мені тоді жити? Краще піти від них… назавжди… в цю пустелю…

За що ж, ну за що?

Ось і межа. Тепер треба ступити на чорне скло — і йти, йти, йти… Тільки не озиратись. Не озиратись!

Добре, що вони не побачать, як я плачу…

* * *

Рипнули двері — на порозі стояв старий.

— Годі вам сваритися, — мовив доброзичливо. — її нема вже. Було б про що базікать.

— Як — нема? — здригнувся Рем.

— А отак — нема, і все. Ви ж тут такий галас здійняли — мертвого збудити можна. Вона слухала, слухала, а тоді й пішла. Видно, сама зрозуміла…

— Пішла… — з полегшенням видихнула Марта.

— І що б ви думали, отаке затяте, слова навіть не сказало. Глипнуло на мене вовком, схопилось та й побігло. Ну, воно й на краще. — Старий уп’явся холодними водянистими очицями в Рема: — Ти, хлопче, не здумай доганяти її. Тут їй все одно не жити, поки я в цьому домі хазяїн. На випадок чого в мене й рушниця є. Мисливська. Стара вже, але справна. Так що не гарячкуй. У тебе ж голова на плечах є, я знаю. Ми з тобою поладнаємо. Ти й тямковитий, і до роботи беручкий, — голос старого потеплішав. — Мені жити вже недовго, на тебе залишу й дочку, і все господарство…

— Дякую за честь. Тільки не по мені вона. — Рем щосили шарпонув двері, які старий завбачливо взяв на гачок. Гачок відскочив, і двері розчинилися.

— Ти що? Ти куди? — схопилася Марта. — Невже за отим дівчиськом побіжиш? Божевільний, пропадеш!

— Я пропадаю тут. Щодня, щохвилини!

Марта озирнулася в пошуках підтримки, але батько кудись ізник.

— Не пущу! — вона вчепилася в Рема.

У відповідь той засміявся тихим, дивним сміхом. Марта почервоніла й миттю одскочила від нього.

— Ти ще й смієшся з мене? Ну то йди, не держатиму! Потім сам назад прибіжиш, іще й попросишся, щоб впустили! — вигукнула розлючено, крутнулась на місці й хряснула за собою дверима.

Коли вона знову вискочила на ґанок, Рем був уже за межами зеленого острівця. Крізь сльози Марта бачила, як він наздогнав дівчинку, нахилився до неї, видно, щось сказав, — і далі вони рушили разом.

Марта побігла за ними. Вона не знала, як змусить його повернутися, просто бігла, бігла… Біля самісінької межі перечепилася об корінь сосни і впала. Витираючи брудною долонею сльози, що рясно заливали обличчя, почала підводитися з землі. Погляд її ковзнув по чорній плівці. Вона придивилася пильніше — і не повірила своїм очам: у смолі з’явилися просвіти, а сама межа відсунулась на декілька сантиметрів, це було добре видно по сірій смужці голого грунту, яка облямовувала плівку. Сумнівів не було: дощ розмив плівку там, де вона була тоншою. Проте Марта навіть не зраділа своєму відкриттю. Помалу звелася на ноги. Обтрушуючи із себе пилюку, дивилась услід двом постатям, що віддалялись та віддалялись од неї. Червоне платтячко Ліни, біла сорочка Рема ще довго вирізнялись на чорному тлі. Підбіг захеканий батько, що тримав у руках непотрібну рушницю…

Знову почав накрапати дощ.

ПОЛОНЯНКА

Уперед! Гаряче тіло коня розсікало дзвінке повітря. Слухняно стелилися під копита буйні трави. Зустрічний вітер забивав подих. Ось заблищала нарешті попереду синя смуга ріки. Там, за рікою, в лісі — її дім. Довгий шлях, що видавався нескінченним, наближався до кінця. Кінь сам знайшов майже непомітну стежину в хащі. І видно вже серед дерев старий дім, знайомий з дитячих літ. Зараз почують стукіт копит і вибіжать назустріч три сини її — старший, середній і молодший, а за ними — батько їхній. У пам’яті вони лишилися такими ж, як у день розлуки, — відтоді час для неї немов застиг. Усе ближче, ближче…

Пекуче покривало болю впало на плечі й заплеснуло вогненною хвилею маленьке тіло восьмирічного Ніваро, спадкоємця Ліхара Великого, Володаря Семи Країн. Неначе тисячі отруйних чорних гусениць уп’ялися волохатими лапками в його спину і їх віддирають усіх ізразу… Хлопчик знесилено затих, тільки ледь чутне хлипання долинало із затягнутого м’якою тканиною ложа, на яке поклали його. А Ніваро все ще здавалося, що він кричить на весь голос. Чому навіть всесильний батько не може нічим допомогти? Слабкий стогін зійшов із пошерхлих вуст, і Володар нахилився до сина. Потім випростався й запнув на грудях свій широкий червоний плащ, гаптований золотом, — символ верховної влади.

— Бідолаха, — не звертаючись ні до кого, рівно вимовив Ліхар. — Він іще такий малий, що не здатен терпіти випробування мовчки, як личить воїну.

Віддалік завмер у шанобливому мовчанні почет. Знали: в горі Володар страшний так само, як і в гніві.

Багряне проміння призахідного сонця пробивалося крізь вузькі стрілчасті вікна й скупо освітлювало покої. В тому кутку, куди промені не досягали, щулився миршавий чоловічок із рідкою сивенькою борідкою. Чіпкий погляд Ліхара зупинився на ньому.

— Тобі єдиному із своїх лікарів я вірю! Чи є надія? Говори!

— О Великий, — тихо потік із кутка вкрадливий голос, навіть зараз солодкий, — стільки років всотував він у себе неминучі лестощі. — Я змастив рани твого сина цілющою олією, настояною на сорока травах, і дав йому сонне питво. Це все, чим я можу полегшити його страждання. Мої знання тут безсилі…

— Якщо він приречений, чи не краще обірвати його муки?

— Хай не впаде на мене гнів твій, о Володарю, якщо насмілюся сказати: не поспішай! Надія є, хоч і дуже мала. Слабкий наш розум не відає всього про сили, що криються в людському тілі. Іноді заживають і такі рани, що здавались невигойними, видужують ті, хто неминуче мав би померти. Нам зостається лише сподіватись на рятівне чудо. Вранішнє світло хай прояснить те, що зараз укрите мороком!

Запала тиша. Раптом її порушив дивний короткий) звук, схожий на здушений рик звіра, могутні плечі ВсН лодаря здригнулися, та він швидко опанував себе, рвучко повернувся і ступнув до дверей, туди, де, схоплені залізними руками його воїнів, стояли двоє — старий зі шрамом на лобі й молодесенька дівчина. Щоб не потривожити сина, Ліхар приглушив свій гучний, звичний до військових команд голос, однак від того став він іще зловіснішим.

— Якщо мій син лишиться живим, ви обоє приймете швидку смерть. Коли ж йому судилося покинути цей світ, ви пройдете через всі ті муки, яких зазнає він зараз. І строк ваш буде незмірно довшим строку, відпущеного йому! Я сказав.

— Слово Великого священне й непорушне, — покірно вимовив старий Міркан, наставник Ніваро. Дівчина ж забилася в міцних руках воїнів, як спіймана птаха, і, замість звичних слів послуху, пролунало розпачливе:

— Ні! Ні! Я не винна!

Сльози душили її. Ще зовсім недавно Міза так раділа: не кожному щастить потрапити на кухню в палаці Володаря! Уперше за своє коротке життя вона почала їсти досита. А вже яка старанна була! Слухняно виконувала будь-яку роботу. Чи ж її провина в тому, що Ніваро, якому дозволялося ходити всюди, пустуючи, з розгону налетів на неї, коли вона несла юшку, щойно зняту з вогню? Глиняна посудина, що її Міза тримала перед собою, вислизнула з рук, паруюча рідина полилася на спину хлопця… Вона не хотіла цього! За що ж її вбивати?

— Змилуйся, Володарю! Я… Я знаю, що може порятувати твого сина!

Начальник варти вже зробив було крок до неї, щоб змусити непоштиву служницю замовкнути, — нижчим не дозволено першими звертатися до тих, хто стоїть вище їх, тим більше до самого Володаря, — та Ліхар дав йому знак зупинитися.

— Як можеш ти, нікчемна, знати те, чого не відає навіть найкращий мій лікар? Страх затьмарив твій розум чи брехнею хочеш продовжити своє жалюгідне життя? Відповідай!

— О Володарю, я кажу правду! Серед твоїх рабів є полонянка з Вастії, Іана на ймення. Вона доглядає худобу. Звели привести цю жінку. Вона вміє гоїти рани, полегшувати біль… Багато чого вміє! Іана допомогла й мені…

— Якщо те, що ти кажеш, правда і ця полонянка врятує мого сина, твоя смерть буде легкою, як повів вітерцю. Я сказав.

Дівчина приречено замовкла й заплющила очі. Сльози котилися з-під опущених повік. Повів вітерцю… Вона знала: це — миттєвий кінець, чітко вивірений, несподіваний удар від того, в кому важко запідозрити вбивцю. Милість Володаря… Смерть, все одно смерть! їй не вдалося вимолити пощади навіть ціною зради. Зради людини, що повернула їй життя. Чи простить Іана? Хай не прощає, мертвій байдуже…

Ліхар Великий міряв кроками просторі покої, чекаючи, поки знайдуть рабиню-чужинку. Він мало вґрив у те, що якась там вастійська знахарка вилікує Ніваро, проте не міг зовсім відкинути і таку можливість. Вастійців Володар не любив. Маленький народ, зате який завзятий! Підкорити їх і змусити платити данину виявилося нелегкою справою, хоча жителі Вастії були невдатними воїнами і брали зброю до рук, лише коли були змушені захищатися. На полі бою билися невміло, але запекло, і вважали за краще загинути, аніж потрапити в полон. Лютився Великий на вастійців іще й тому, що не раз, коли його військо вже наздоганяло їх, вони раптом немов провалювалися крізь землю — безслідно зникали в глибині своїх дрімучих лісів, і воїнам лишалося тільки грабувати й руйнувати їхні поселення. Не випадково серед рабів ці нерозважливі упертюхи траплялися вкрай рідко. Як опинилась у полоні ця знахарка, Іана, чи як там її? Зрештою, що до того Володарю! Якщо дівчисько з кухні не бреше й вастійка справді така вправна у лікуванні, він щедро нагородить її. Нехай лиш порятує сина, його єдиного спадкоємця, народженого Елхі. Досі не перестав дивуватися Ліхар, як змогла тендітна маленька жінка, що нагадувала полохливе лошатко, подарувати йому такого дужого й здорового хлопця. Адже всі його колишні дружини — а їх було дев’ятеро, і всіх їх Ліхар покинув, бо за звичаєм його країни правитель мусив брати собі нову дружину, якщо попередня не дала йому здорових нащадків чоловічої статі до закінчення встановленого строку, — всі дружини його приводили на світ дівок або ж кволих виродків, що померли немовлятами. І добре, що вони померли, бо закон, встановлений його дідом, Ліхаром Завойовником, котрий удвічі розширив межі держави, прирікав їх на злиденну долю: жити милостинею, і навіть раби зневажали б їх. Держава повинна складатися із сильних та міцних. Воїни в ній завжди будуть у пошані. Якщо маленький Ніваро й виживе, але стане калікою, не бачити йому престолу. А Володар уже старий, і невідомо, чи з’явиться у нього ще нащадок…

Елхі Володар так і не зміг забути. Коли він оточив її увагою та розкошами після народження сина, знайшлися заздрісники — з числа покинутих дружин, — які постаралися вкоротити віку “вискочці”. Повернувшись із чергового походу, Ліхар дізнався, що Елхі померла від незрозумілої хвороби. Лікарі запідозрили, чи не дали їй отруту. Винних Ліхар знайшов і покарав, та якби навіть він міг відняти в них десять життів одне за одним, то не воскресив би своєї коханої дружини. Лишився син, маленький Ніваро, що одержав це ім’я на честь славного діда, Ніваро Переможця, якого в народі називали Невтомним Вершником. Батько непокоївся за життя свого єдиного сина, тож і приставив до хлопчика одного зі своїх випробуваних людей — Міркана Вірного, що після жорстокої рани, отриманої в останньому бою, почав кульгати на одну ногу. Він став для Ніваро і нянькою, і наставником, доглядав за ним, поки той був малим, а пізніше учив володіти зброєю, їздити верхи, гартував його тіло та дух… Майбутнього Володаря повинні виховувати чоловіки. І ось сьогодні Міркан не вберіг свого вихованця від біди. Що ж, він помре, цей відданий слуга. Життя Ніваро занадто велика цінність, щоб піддаватися жалощам.

Ліхар так поринув у свої думки, що не відразу помітив, як у супроводі воїнів з’явилася висока жінка. Густе рудувате волосся розсипалося по плечах, рухи були легкі й упевнені, а своє вбоге лахміття вона несла так, неначе то було вишукане вбрання. Вастійка зупинилася перед Ліхаром і спокійно зустріла грізний погляд, що від нього тремтіли навіть його воєначальники. До чого ж зухвала ця чужинка! Одначе не час зараз навчати її тому, як треба поводити себе при зустрічі з Великим. Дорога кожна хвилина. Ніваро знову стогне…

— Вона? — Володар перевів очі на Мізу і з її поспішного кивка зрозумів: вона. — Заберіть служницю. Свій жереб узнає вранці. А ти, — звернувся він до Міркана, — зостанешся тут. Так, ти любив мого Ніваро, як рідного сина. Усю ніч ти проведеш біля його узголів’я. Слухай його стогони, і хай крається твоє серце через злочинну недбалість. Але що таке біль твій поряд із його болем, що таке твій відчай поряд із відчаєм батька, готового віддати сина смерті, аби позбавити його мук? Молися, щоб боги змилостивилися і мій син був врятований!

— Провина моя безмірна, — тихо відказав Міркан. — Я прийму будь-яку кару.

— Це слова чоловіка і воїна. — Володар повернувся до рабині: — Ти добре розумієш нашу мову, жінко? Чи покликати товмача?

— Не потрібен товмач. Розумію я все.

Глибокий, співучий голос її злегка розтягує слова. Усі вастійці такі: не збагнеш, розмовляють вони чи співають.

— Ось Ніваро, мій син, мій спадкоємець. Чи знаєш ти, що скоїлося з ним?

— Це вже відомо в палаці усім. Вісті погані швидше за добрі біжать.

— Мені теж дещо відомо — про тебе. До ранку зостанешся ти тут, у покоях мого спадкоємця. Усе, що знадобиться тобі, приставлять негайно. Якщо ти зумієш йому допомогти, я осиплю тебе милостями. Якщо ж ні…

— Марно залякуєш ти мене. Гірше смерті життя у неволі.

— Врятуєш його — одержиш те, що для тебе за все найдорожче. Моє слово священне й непорушне.

— Не обіцяю тобі нічого.

Ця невільниця, до того ж чужинка, насмілилася говорити з ним як з рівним. З ним, перед котрим тремтять сім країн!

— Ліхар Великий не має потреби в обіцянках рабині. А моє слово ти вже чула. Я сказав.

Володар рішуче попрямував до виходу. Почет і охоронці потяглися за ним. Покої спустіли. Лише коло дверей завмерли на сторожі два воїни та біля ложа хлопчика безмовно стояли Іана й Міркан.

Гаряча хвиля, що накрила його тіло, відкотилась і вже не поверталася. Натомість прийшли прохолода й свіжість, стіни здригнулись і раптом кудись попливли, а він мовби втратив вагу… Ніваро відчув себе пташкою, маленькою чорно-білою пташкою з тих, що ліплять гнізда під дахами осель. Він летів над квітучим лугом. Світало. Сонце щойно зійшло, і квіти блищали від роси. Він то линув угору, то стрімголов падав униз, радіючи тому, що в будь-яку мить може зупинити це падіння й знов піднятись у небо, що ніхто його не стримує. Ніколи ще не було йому так легко! Він насолоджувався відчуттям вільного лету. Як довго це тривало — мить чи годину?..

Коли хлопчик нарешті прокинувся, знайома кімната видалась йому тісною й задушливою. Він заворушився і раптом, із подивом прислухавшись до себе, збагнув: учорашній страшний біль зник, наче його й не було.

Оніміле тіло просило руху. Ніваро піднявся на ліктях і роззирнувся навкруги. Світанок ще тільки починав зазирати у вікна, світильники чадили й гасли. Воїни коло дверей дрімали, спираючись на довгі списи. Заснути на посту! Вони повинні пильнувати всю ніч, бо ж охороняють його, сина Володаря! Та окрик завмер на вустах. Хилили тіло важкі кольчуги, руки втомились стискати списи, а сон на світанні такий солодкий. І йому шкода стало тривожити їх.

На круглому столику біля ложа Ніваро побачив срібний таріль із фруктами. Ну й зголоднів же він! Хлопчик зіскочив із ліжка. Міркан ураз прокинувся її злякано глипнув на нього.

— Тобі не можна вставати, Ніваро!

— Чому не можна? — засміявся він і вихопив з тареля найбільший, найсоковитіший плід. — У мене нічого не болить! Не болить! Не болить! — голосно вимовив хлопчик.

Охоронці коло дверей здригнулися й розплющили очі.

Ніваро їв — аж за вухами лящало. Смакота! Просто тане в роті… Втамував голод, підбіг до Міркана, з очей якого струменів тривожний подив, і звично простяг до нього руки, щоб почати ранковий двобій — не справжній, звісно, Міркан був сильнішим, але він щоранку показував Ніваро прийоми захисту й нападу. Однак Міркан не прийняв цього безмовного запрошення до боротьби й рішучим порухом зупинив Ніваро.

— Чекай-но, хлопче. Повернись до мене спиною.

Ніваро скрививсь невдоволено, однак підкорився. Чому Міркан так довго мовчить? Приплив радісної сили, що вирувала в ньому, поступово слабшав. Запаморочилася голова, і йому захотілося знову лягти. Раптом чиясь рука торкнулася його шорсткого, коротко стриженого волосся. Ніваро повернув голову й зустрівся із пильним поглядом глибоких темних очей. Звідки тут ця жінка? Він не бачив її раніше серед тих, хто прислуговував йому.

— Хто ти?

— Іана. Я вийікую тебе. Виросте шкіра у тебе нова, по жилах кров нова заструменить, стане новим серце твоє…

Звуки округлювались у неї в роті, лунали протяжно, і звичайні слова перетворювались на дивну мелодію. Чужинка, подумав Ніваро, та чомусь не відчув звичної настороженості й неприязні до жителів підкорених країн. Навпаки, її присутність була приємна йому. Нехай би вона довго-довго тримала руку на його голові…

— Станеш ти прудконогим і невтомним, як кінь, будеш, немов рибина, плавати у воді, птахом у небо злетиш. Все ти побачиш і пройдеш повсюди, світ величезний відкриєш собі. Сильним і добрим виростеш ти.

Чудно говорить, подумав Ніваро. Та її хочеться слухати й слухати… От кумедний цей Міркан! Чого він так втупився в неї? Невже ніколи чужинок не бачив?

Один, без почту, нечутно увійшов Ліхар Великий і вкляк біля дверей. Ніваро якраз стояв спиною до нього, і було добре видно, як крізь обвислі клапті темної обпаленої шкіри прозирала нова, чиста й рожева. Володар приготувався розпрощатися із сином і винести неминучий присуд. Але ця вастійка… Вона й справді вершить чудеса!

Ніваро відчув звернений на нього погляд і оглянувся.

— Батьку!

Він підбіг до Ліхара й заховав обличчя в складках червоного плаща. Володар боявся повірити власним очам, він обережно торкався його плечей, спини, рук. Врятований, невже врятований? О коли б його воїни так само швидко гоїли свої рани!

— Моє слово священне і непорушне! Ти одержиш свободу, жінко з Вастії! І тобі, Міркане, віддадуть належне за добрі справи і за лихі.

Похмурий погляд Іани, кинутий спідлоба, ніби обпік Володаря.

— Ти хотіла про щось запитати мене, жінко?

— Свободу не можна дарувати, її можна лише повернути. Я хочу покинути швидше палац.

— Мої ковалі сьогодні ж знімуть із твоєї шиї ланцюг невільниці. Але побудь із моїм сином, поки до нього не повернуться колишнє здоров’я й сили. Я хочу, щоб до того часу ти зоставалась при ньому.

…Тепер він став рибою, в’юнкою сріблястою рибою, і плив у стрімкому холодному потоці, нросвіченому сонцем до дна. Владна сила гнала його вперед і вперед. Поступово потік ширшав, перетворювався на річку. Нові береги й незвідані глибини відкривалися перед ним, і було йому світло й радісно. Та враз щось різко смикнуло його вгору, потягло геть із рідної стихії, на згубне повітря… І Ніваро, задихаючись, прокинувся.

— Міркан! Де ти, Міркане?

— Що з тобою, синку? — гаряча рука Іани лягла на його руку.

— Мені приснилося страшне… — прошепотів хлопчик, — Погукай до мене Міркана.

— Міркана ти вже не побачиш, — тихо й смутно мовила Іана. — Смерть він прийняв і як воїн славетний похований був.

Ніваро стрепенувся, зачувши біду.

— Від чого він помер? Скажи мені!

— За наказом батька твого відрубали Мірканові голову, а тоді за минулі заслуги мертвому честь віддали.

— Але ж Міркан… хіба він винний… — Ніваро відчув, як непрохані, ганебні сльози підступають до очей, і засоромився своєї слабкості — справжній воїн не повинен давати волю почуттям. — Адже я сам… сам…

— Помилки твої дорого коштують іншим, не тобі. Ти — спадкоємець Володаря Семи Країн, продовжувач його справ. Стратили й ту дівчину, Мізу…

— Іано, — прошепотів він ледь чутно, — ти нікому не скажеш, правда? Не скажеш, що я…

— Ні, синку. Нікому я не скажу, що ти плакав. Але сльози ти ці не забудь. На все життя запам’ятай їх.

…Наяву ще ні разу не вдавалося йому так злитися з конем, так підкорити собі цю горду тварину — чи самому підкоритись їй? Ніваро довго мчав конем серед високих трав і не підганяв його, не спрямовував його біг — той сам ніс вершника до мети. Виїхали до ріки й повернули до її верхів’їв. Береги ставали лісистими. Передчуття радості охопило Ніваро: він знав, що там, в глибині лісу, на нього давно чекають. Несподівано долинув віддалений тупіт десятків копит. Щось мовби штовхнуло його: небезпека!

Неспокій передався коню, і той несамовито рвонувся вперед. Та погоня наздоганяла їх, завертала, оточувала… І от уже падає під ним вірний кінь, вбитий влучно пущеною стрілою, і Ніваро біжить стрімголов, тремтить і задихається, серце калатає об ребра, пече в горлі, ноги підгинаються… Поряд із ним виникають інші люди, вони теж рятуються від ворога, а ззаду, підганяючи їх, стукотять мечі й гупають списи, й падають на землю співплемінники-вастійці, бо він зараз — один із них… На бігу він помічає жінку, яка намагається підвести пораненого діда. Та це ж Іана! Він хоче кинутися до неї, але людський потік розділяє їх, він губить Іану з очей. І ось їх наздоганяють, їх хапають і в’яжуть, і ведуть юрмою, підштовхуючи списами, наче худобу, геть із рідного лісу, що не захистив їх цього разу, туди, де на коні височить над полоненими воїн у червоному, гаптованому золотом плащі. Зараз він озирнеться, і стане видно його обличчя. У Ніваро стискається серце. Чому ж він так довго не озирається?..

— Підійди ближче, Іано з Вастії. Син мій і спадкоємець здоровий. Він став таким же спритним і прудким, як і до біди. Йому не потрібне вже твоє опікування.

— Отже, ти відпускаєш додому мене?

— Навіщо тобі далека Вастія, глухий та убогий край? Ти нерозумно вчиниш, якщо повернешся туди. Я не просто зробив тебе вільною. Я хочу піднести тебе, вастійко. У пошані та багатстві житимеш ти в моїй столиці. Найвищі люди моєї держави будуть звертатись до тебе по допомогу…

Гірка усмішка торкнула вуста Іани.

— Передбачала я, що буде так, бо вмію читати у душах людських і долю взнавати. Ти зняв з мене рабський ланцюг, але хочеш обплутати безліччю різних незримих кайданів. Що мені почесті, що багатство? Милостей не прагну твоїх. Велика твоя влада, проте не безмежна. Ти можеш втримати мене тут, але служити тобі я не стану. Не змусиш мене лікувати твоїх воїнів та вельмож — тих, хто кинув народ мій в неволю.

— Нерозважлива жінко, гординя твоя непомірна! Твої власні вчинки суперечать цим словам. Врятувала ж ти сина свого ворога! Чому не дала йому померти? Це була б гідна помста!

— Для мене не син то ворога був, а дитя, змучене болем. Помста ж моя здійснилась. Ждеш ти, що син твій на зміну прийде тобі і справу твою продовжить. Душу і тіло гартуєш йому, щоб був він, як ти, витривалий, сміливий, щоб був він, як ти, непохитний, твердий, щоб не відав жалю, як ти, і глухим до страждань був чужих. Всю доброту, що в спадщину мати лишила, ви із серця сина вигнати ладні. Але я — я не тіло лише зцілила йому. Я дала йому те, чого з вас ніхто б не дав. І він коли-небудь згадає про це, і серце його здригнеться, і меч, готовий упасти, затримається на мить, і тим порятоване буде людське життя не одне, а воно не має ціни в державі твоїй. Він не житиме за твоїми законами, жорстокими та несправедливими, він змінить їх, бо не бездушним войовником ввійде у світ, а допитливим шукачем, подорожнім на вічних стежинах добра…

— Годі! Я й так занадто довго слухав твою маячню. Мабуть, ти позбулася розуму. Сама накликаєш на себе мій гнів, хоча могла б жити у спокої та благоденстві. Ти більше не рабиня, але ти живеш у моїй державі і за її законами, які так тобі не до вподоби, підлягаєш суду за зухвалі бунтівничі розмови. До суду ж тебе замкнуть у в’язницю.

— Що для мене в’язниця твоя! Лише тіло моє можеш ти узв’язнити. Над душею моєю не маєш ти влади. І піду я, коли захочу.

— Ти й справді збожеволіла, вастійко! Чому ж тоді ти досі не пішла звідси, якщо могла?

— Тобі моїх слів не збагнути. Ні судити, ні карати мене тобі не дано. Життя моє мені й належить.

— Приставити до неї подвійну варту й очей із неї не спускати! Відповідаєте головою. Заберіть її!

…І знову ніс його кінь, і поряд з ним мчала жінка, котра по-чоловічому впевнено трималася в сідлі, і Ніваро, не оглядаючись, знав, що це Іана, і радів, що вони знову разом. Ні, він ніколи не вірив, що вона померла! Птахом в повітрі, рибою в струмку, прудконогим конем у степу вона вислизнула, втекла, повернула собі свободу і тепер поспішає додому. Швидко летять коні. Ось він, ліс, і рідний дім, і побіля нього стоять три її сини, і молодшому — молодшому й досі вісім років, як тоді, давно, йому, хлопчакові, теперішньому Ніваро Мудрому, Підкорювачу Морів…

— Пробач, о мій повелителю, що насмілююсь перервати твій сон…

Ніваро розплющив очі:

— Що сталося?

— Справа не терпить зволікання. Щойно прибув гонець. Погані новини: у Вастії повстання. Що накажеш, о Мудрий?..

ПОКЛОНІННЯ ЗМІЇ

І знову запаморочливо швидко відплив у височінь ліс, і стрімко зросли стовбури дерев, і шугнуло вниз, у хащі велетенських трав, і налилося важким холодом тіло, яке ще мить тому променіло теплом, і почало воно свій неквапний рух уперед, розсуваючи пружні стебла. Ваура водночас охоплювала зором і в’юнку змію, яка звивалася поміж зелені, і зіщулену дівочу постать, що приникла до священного дерева Червоного птаха Вау. Батьки нарекли цим іменем дочку на честь птаха — покровителя роду, однак не порятував він од біди тих, що поклонялися йому. І тепер Ваура, остання з жінок свого нещасного племені, обертається на змію, покликану відплатити за зло. І дівчина під деревом віддаляється, маліє, а змія невблаганно повзе вперед. Вона має право на вирок і покару, Справедлива змія Холо…

* * *

— Я чув це від свого батька, а він — од свого, а той — від мого прадіда, і так споконвіку од старших до молодших переходили старовинні перекази. І я оповім їх тобі, дитино, щоб жила у тобі пам’ять про всіх вау. Наш рід не воскресити, але в тебе стане ще сил помститись за його загибель. Хай ненависть твоя буде, як жевріюча іскра, що чекає першого пориву вітру, аби спалахнути вогненним цвітом…

Глухо, мов шарудіння лісових верховіть, лунав голос старого Нігу, та Ваура не дослухалася до нього, бо вже знала напам’ять усе, що він міг їй розказати. Як народилися перші люди від матері-Сонця та батька-Місяця, як спустилися вони на кам’янисту, пустельну землю, і їхня небесна мати, відчувши до них жаль, перетворила буйне своє волосся на Праліс, аби їм було де жити й знаходити собі їжу, і як розділилися люди на племена, на роди, і кожен рід обрав собі одного з мешканців лісу, щоб поклонятися йому й прохати в нього допомоги та захисту в скруту… І один із родів почав називатися іменем Червоного птаха Вау, і прилетів до них Червоний птах, і опустився на найбільше дерево, і стало те дерево священним, і приносили вони до дерева дари, і молилися біля нього… Ріс та міцнів рід вау, і були чоловіки його сміливими й відважними, а жінки — старанними та дбайливими, і діти народжувалися здоровими, і хвороби обходили людей роду вау, і щастило їм у полюванні. А інші племена вклонялися іншим богам, і одне сусіднє плем’я вважало своєю покровителькою Справедливу змію Холо, а друге шанувало Чорного бика Кру… І спершу вистачало всім у Пралісі землі, води та їжі, і жили племена у злагоді. Та не дрімали духи ворожнечі й розбрату, мирні часи змінювалися тривожними часами, і приходили тоді вісники від ворожого племені, і ніхто не смів їх зачіпати, і ставили вони на стежках Знак війни, і стикалися між собою у відкритому бою воїни, летіли списи та стріли, були вбиті та поранені з обох боків, і перемагав той, хто мав більше сили, витривалості та вправності. Та ось одного разу в селищі роду вау було вбито Справедливу змію. І тоді жорстоке, підступне плем’я холо не прислало вісників, а напало потай, серед ночі, і з роду вау змогли порятуватися лише старий ворожбит та маленьке дівча…

— Ми повинні помститися! — хрипів Нігу. — Це наш обов’язок перед душами загиблих! Ти чуєш мене, Вауро?

— Так, — відповідала вона й заплющувала очі. їй хотілося заснути й хоча б уві сні сховатися від моторошних видив, але й у снах вони переслідували її.

Минуле невідступно йшло за нею, і непомірний тягар тиснув на плечі, як колись у дитинстві, коли вони із сестричкою удвох збирали каміння, щоб скласти вогнище коло своєї хижі. Один з каменів виявився заважким для Ваури, але вона не могла вже зупинитися й скинути його, мусила нести до кінця.

* * *

— Нищить нас із дня у день, а ми покірно сидимо й чекаємо, коли вона знов уб’є когось. Рід холо поменшав наполовину, немає жодної сім’ї, де не побувала б ця потвора. Ні, не священна то змія, а божевільна! Скажена!

— Скажених змій не буває. А в божевіллі богів є сенс, якого нам не осягнути. Благаю тебе, сину мій Техо, утримайся від таких слів. Я пояснюю їх лише молодою запальністю. Але коли почують інші… Як зможу я тебе захистити? Адже ти закликаєш порушити предковічні звичаї, за якими з давніх-давен живе рід холо!

— Та чому, чому ж вона хоче звести нас зі світу?

— Змію Холо недаремно вважають мудрою. Ти ж бо знаєш про Суд змії. Коли наші старійшини за браком доказів не могли визначити, хто саме вчинив злочин, вони віддавали тих, на кого впала підозра, у владу Справедливій змії. Вона не вкусить невинного, смерть від її зубів вважається присудом богів Пралісу. Справедлива змія не помиляється…

— О так, не помиляється! За що ж тоді вона прирекла на загибель дитя твоєї дочки, а моєї сестри, бідолашної Імке? Нас тепер лишилося так мало, що в жодної жінки холо не було в грудях молока, аби нагодувати немовля. Це ж наша кров, батьку! Невже тобі байдуже?

— Отже, вона знала за Імке провину, якої не відали ми.

— А може, ми не мали б того за провину?

— Сину, змія Холо довгі роки була священною покровителькою нашого роду. Якщо ж вона тепер гнівається на нас, то й причина в нас самих, а не в ній. Справедлива змія забрала життя твоєї матері і дружини моєї Тани. І я поховав Тану, як велить звичай, я тужив за нею, одначе не мав сумніву у справедливості змії. Наші предки шанували її, вони жодного разу не заподіяли їй кривди…

— Однак і вона була до них милосердною! Ти сам казав про Суд змії. Той, кого вона не займала, вважався очищеним від підозри. А що ж тепер? Невже рід наш поспіль складається із злочинців? Якщо вона винищить нас усіх, хто ж тоді принесе їй дари? Хто поклонятиметься їй, коли рід холо вимре? Я не вбачаю в цьому мудрості. Ще менше її в нашій сліпій покорі…

— Ми не можемо порушувати закони, мій Техо. Не нами вони встановлені, не нам і відміняти їх. Якщо завтра змія обере мене, без нарікань прийму її вирок, хоча й не відчуваю за собою провини…

— Коли б я був певен, що після наступної жертви вона нарешті вдовольниться, я сам пішов би до неї! Але вона не зупиниться, ні!

— Май терпіння, сину…

— Я терпів би мовчки своє лихо. Та коли йдеться про весь наш рід, мовчання — не для мене.

— Боюся, необережним словом ти сам прирікаєш себе на загибель…

— Краще загинути, аніж бачити все це й сидіти склавши руки!

— Я попередив тебе, сину…

* * *

Ваура чула цю розмову від першого до останнього слова. Незмигні маленькі очі змії, що причаїлася в кутку хижі, стежили за тим, кого вона мала знищити сьогодні. Така воля богів Пралісу, передана їй старим Нігу. Техо був онуком того, хто наказав винищити рід вау, не милуючи ні малих, ні старих. Жорстокий вождь і сам загинув у тому бою — його вразила на смерть стріла одного з синів Червоного птаха. Руки Нігу давно вже не згинали лука, тож він обрав іншу зброю, і в Справедливій змії втілився його праведний гнів. Хай зникне з серця жаль до ворогів, Техо судилося померти сьогодні, бо він із проклятого, підлого роду холо, роду вбивць і зрадників…

Нарешті син урвав марну суперечку з батьком, відійшов у куток і зупинився кроків за два від неї. Зміїне тіло напружилося, приготувалося до блискавичного кидка. Однак Ваура чомусь зволікала. І коли Нігу здалеку, із лісових хащів, де вони знайшли притулок, відчув її нерішучість і могутньою хвилею своєї волі штовхнув її уперед, вона в останню мить усе ж таки звернула вбік, і зуби її торкнулися кісточки на нозі батька Техо — тверде, незручне місце… Глухо, неначе далекий відгомін грому, долинув до неї розпачливий крик сина.

* * *

Ваура тоді тільки-но перейшла до третього віку й сама допомагала вже матері доглядати молодших братів та сестер. Незадовго до того, як скоїлось лихо, мати вдягла їй плетений фартушок — на знак того, що дівчинка вступила у вік Помічниці.

Ваура пам’ятала, як незрозумілий жах, ніби хмара, огррнув усіх в їхній родині, коли одного ранку дітей розбудили злякані вигуки дорослих. Обережно винесли вони у великому кошику щось важке… А коли дівчинка спитала, що то, її зацитькали. Лише згодом Ваура почала здогадуватись: уночі до них заповзла змія Холо, а вранці її знайшли мертвою на долівці. Мабуть, то сірий мік, звірятко, приручене дітлашнею, боронив дім від непроханої гості. Кумедний, спритний мїк, він так полюбляв солодкі ягоди з кущів, що росли коло селища, і діти зривали йому ті ягоди, пригощали його й так до нього звикли, що навіть дозволили йому ночувати у своїй оселі. Хтозпа, може, змія і не зачепила б нікого, може, вона просто хотіла напитися молока із великого глека, але відважний мік кинувся до неї і переміг, однак та перемога важко йому дісталася: більше ніхто не бачив звірка в селищі. Ваура не встигла навіть поплакати за своїм улюбленцем — те, що трапилось потім, заступило її дрібні дитячі біди.

Таємниця врешті-решт перестала бути таємницею — чи хтось із дітей зронив необережне слово, чи то бачили, як виносили й закопували в лісі мертву змію… Як уже там було, але в роді холо довідались про все (жили-бо поруч, і чоловіки холо іноді брали собі дружин із роду вау, а чоловіки вау одружувались із жінками роду холо). І тоді Туссу, злий та хитрий вождь холо, аби зберегти своїх воїнів, порушив древній закон. Вау знали, що їм будуть мстити, але чекали чесного бою, а він наказав уночі, потай оточити їхнє селище, перекрити всі стежки й підпалити його. Лемент і плач стояли довкола, і Ваура не впізнавала нікого, бо лиця її одноплемінників були спотворені смертельним жахом та відсвітом пожежі. Гоготів вогонь, звідусіль летіли списи й стріли, і порятунку не було, не могло бути, і довго ще потім снилося все це Ваурі, і не могла вона збагнути, яким дивом урятувалася, аяк поки Нігу не розповів…

Напередодні він саме вирушив до витоків Зеленої ріки по цілющі трави, котрі годиться збирати, коли народжується молодий місяць. Він був на віддалі денного шляху від місць, де жило його плем’я, аж раптом невідступна тривога оволоділа ним і змусила повернути назад. Нігу досяг селища, коли нічим не міг зарадити своїм братам, устиг лише зробити невидимим дівчатко, що вихопилося з полум’я і мчало до лісу, прямо на сяиси та стріли воїнів холо. Він повів Вауру подалі від тих місць, де селилися холо, вигоїв опіки на її тілі; він учив її знаходити їстівні плоди та корені і цілющі трави, розпізнавати отруйні рослини, приманювати здобич так, що її можна було брати голими руками; розповідав їй казка & легенди роду вау. Дівчинка прив’язалася до старого — той був єдиним її другом та захисником. Водночас Ваура відчувала і потаємний страх перед Нігу, який умів те, чого не вмів ніхто інший: коли загрожувала небезпека, робив себе й Вауру невидимими для людей та тварин; коли дівчинка розпанахала ногу об гострий сучок, замовив їй кров; коли довго не могли знайти воду, вивів на поверхню підземне джерело. Однак над усе вразило її те, як старий за одну ніч виростив нове дерево для Червоного птаха Вау.

— Священне дерево згоріло, — казав Нігу, — зостався лише попіл, і Червоному птахові нікуди прилітати… Але я знайду інше дерево, я прикличу птаха Вау, і він не покине нас. Ми принесемо йому дари, і він візьме тебе й мене під крило…

Ваура уявляла собі, як Червоний птах спускається до них і накриває їх обох своїми могутніми крильми. Щодня чекала вона прильоту Червоного птаха Вау, та його не було: не траплялося старому потрібне дерево, що годилося б для високого призначення. І тоді Нігу знайшов молоденьке деревце, на заході сонця полив його водою й почав шепотіти заклинання.

Дивні слова злітали з його вуст. Від ритмічних вигуків дівчинці хотілося піти в шалений танок, руки й ноги її ледь помітно здригалися, але тіло ураз поважчало, знерухоміло і було немов прикуте до землі.

— О дерево! Рости! Виростай! Хай прискоряться твої дні. Сила людини — в її крові. Сила дерева — у воді. Я дав тобі воду! Разом із нею ввіллється в тебе сила моя. Станеш ти мною, як я — тобою. Глибоко в землю увійде коріння. Високо в небо здійметься крона. Дай же притулок Червоному птаху! Хай захистить він нещасних сиріт! О дерево! Рости! Виростай! Хай прискоряться твої дні!

Заклинання несподівано урвалося на високій ноті, а Нігу завмер — неначе вріс у землю. Ваура чекала, що от-от потягнуться до неба віти, заворушаться, ніби зміюччя, корені, і цікавість змагалася в її душі зі страхом. Проте дівчинка так і не побачила дива і, ображена цим, заснула. Зате вранці… Ох, як вона шкодувала, що проспала найголовніше! Дерево збільшилось у кілька разів, а знесилений Нігу, який сидів під ним, втомлено схилився на товстий виступ кореня. Зморшки на його обличчі поглибшали, очі позападали, та лице було спокійне і вдоволене…

І Червоний птах Вау прилетів до священного дерева, і сів на його могутні віти, і Нігу склав до підніжжя улюблені ласощі пташині, що знайшов у лісі, і довго шепотів незрозумілі Ваурі молитви. Вона була ще така мала, що не осягнула сповна значення слова “помста”.

* * *

— Ти порушила волю богів Пралісу, Вауро! Ти не зробила того, що я наказав тобі зробити!

— Я не відступила від твого наказу. Сьогодні рід холо зменшився ще на одну людину.

— Але не на ту, про яку я вів мову! Запам’ятай, дівчино, ти вже не належиш собі. Сама ти — менша, аніж піщинка на березі ріки, та тобі судилося мати велику владу над життям і смертю інших. Ти стала знаряддям священної помсти. То що ж скоїлося з тобою, дівчино з роду вау? Поглянь мені в очі! Невже пожаліла ти одного з цих нікчемних холо? Невже забула, що вони вбили твоїх братів та сестер, батька й матір? Знищили вогнем усіх вау? Техо — онук того, хто велів спопелити наш рід! Чим же він зворушив твоє серце? Чи не тим, що із себе гарний, що всі дівчата роду холо задивляються на нього? Відповідай, Вауро!

— Я навіть не знаю, вродливий Техо чи потворний. Я не бачила його обличчя, як ніколи не бачила облич тих, інших, на кого падав вирок. Погляд змії не піднімається вище ніг…

— Що ж тоді змусило тебе помилувати його?

— Техо… він сьогодні сказав…

— Якими ж брехливими словами обплутав він твій розум?

— Він сказав, що радо прийняв би смерть, коли б знав, що вона буде останньою… що більше ніхто з роду холо не загине…

— Ти виявилася слабкою, як і кожна жінка, Вауро. Я хотів зробити тебе непохитною, мов скеля, і невблаганною, мов камінь, котрий летить із гори. Ти мусила впасти на ворогів і знищити їх, наче цей камінь, а ти дозволила жалю й сумніву увійти в своє серце. Ти забула, що пролита кров волає про кров, а смерть прикликає смерть. Техо повинен умерти. Це станеться завтра.

— Завтра? Уже завтра? Ти не даси мені ані дня спочинку?

— Коли ти навчилася хитрувати? Ні, Вауро, я нічого не відкладатиму. Якщо й завтра ти не виконаєш мою волю, я назавжди залишу тебе в зміїній шкірі. Але ти не станеш змією до кінця, і душа твоя — душа людини — знемагатиме в цьому полоні…

— Яв полоні давно вже, Нігу. Мене нема, є лише Справедлива змія Холо. Я вірила тобі, я гадала, що іншого шляху не існує… Ті, хто нанав тоді на вау, мертві, то чому ж помста триває?

— Прокляті вони, діти їхні, онуки і правнуки! Холо не змили ще з себе невинну кров. Хай же знають, що навіть священна змія відвернулася від них після такого злочинства. Як і ми, вони мусять зникнути з лиця землі, не лишивши по собі нащадків. Це і буде вища справедливість.

— Вау ніколи не поклонялися змії. Вау шанували Червоного птаха. Чому не дозволяєш ти мені звернутись до нього? Я хочу в нього спитати…

— Я помилився в тобі, Вауро. Гадав, ти заміниш мене, коли я відійду в країну предків, і завершиш священну справу помсти. Мої сили вичерпуються. А ти — та виявилася зрадливою дочкою свого роду, і кара не помине тебе. Завтра, із першим сонячним променем, ти обернешся на змію Холо і поповзеш у селище. Тех© мав вмерти. А потім…

— Я не хочу! Я не зроблю цього!

— Буде так, як я кажу, Вауро.

* * *

“Я не хочу… не можу…”

Ваура лежала серед товстого коріння дерева Червоного птаха, і зорі дивилися на неї крізь просвіти в листі. Спершу хотіла сховатись у лісі, але потім вирішила, що все це марно: якщо Нігу схоче, то знайде її й під землею. А тут вона могла сподіватися прильоту Червоного птаха. Може, він захистить її? Може, дасть Нігу зрозуміти, що час уже спинитися?..

…Ваура прокинулась посеред ночі від того, що хтось торкнувся її. Було дуже темно, але з голосу вона впізнала Нігу. Він ледь чутно дотикався до її голови, рук, живота… Ваура почула його шепотіння й нібито розрізнила знайомі вже їй слова: “Рости! Виростай! Хай прискоряться твої дні!..” А може, то їй дише вчулося? Дивна млість розлилася по тілу, воно стало важким і гарячим. Дівчина боялася поворухнутися. Нігу, певно, помітив, що вона не спить, прибрав руки і стиха запитав:

— Тобі наснилося щось лихе, Вауро?

— Я знову бачила пожежу, — вона не розуміла сама, навіщо сказала Нігу неправду. Нараз страх оволодів нею: уперше чужа воля заполонила її, як вода заповнює глек. Невже Нігу примусив і її, як дерево, зростати швидше? Він-бо не раз казав, що не хоче померти, не виконавши свого призначення. А для того, щоб увійти в тіло Справедливої змії Холо, потрібна тільки жінка. Може, через те Ваура майже не пам’ятала своїх дитячих літ і все для неї вмішалося в шаленому вирі з тієї вогненної ночі?..

Коли уперше невідома сила жбурнула її на землю, вона немов оглухла й осліпла, незнаний нею раніше пронизливий холод увійшов у її тіло, звичні кольори поблякли, та натомість вона одержала інший вір, що давав їй змогу вловлювати чуже тепло, і вона побачила себе очима змії, а змію — своїми очима. А далі — далі чужа воля повела її в селище холо. Змія — і вона разом із лею — неухильно рухалась уперед, а потім обвилася навкруг дерева, завмерла і так чекала довго. Нарешті вона ковзнула вперед і торкнулася ноги людини, що саме проходила повз дерево. Розімкнулися й знов зійшлися щелепи. Змія відразу ж заспішила геть. Так Ваура прилучилася до помсти, що її плекав Нігу. І коли зміїне тіло немовби луснуло й затріщало, випускаючи її яа волю, воно було тщом змії — але й тілом Ваури водночас, і тому їй стало дуже боляче. Та от дерева знову зменшились, і трави ледь сягали їй до колін, і дівчину охопила нездоланна огида. Огида до змії, що встигла вже сховатись у заростях, до Нігу, який змусив її втиснутися в чужу плоть, огида до цього лісу, до цих трав і дерев — свідків того, як вона занапастила іншу людину, огида до себе самої… Ніч видалася їй дуже холодною, а коли перший сонячний промінь упав на неї, вона затремтіла від тепла. І Нігу прийшов і сів коло неї. Він приніс їй води та плодів, але вона не схотіла ні їсти, ні пити, не схотіла говорити, а як сонце повернуло на захід, заснула й проспала цілісіньку добу. Коли розплющила очі після довгого сну, то побачила над собою обличчя Нігу.

— Прости мене, дівчинко, — шепотів він. — Прости, маленька. Того, що ти зазнала, забагато для тебе. Якби ж міг сам… Та мені не дано цього. Така невблаганна доля. Іншого пшяху для нас нема. Ти віриш мені, Вауро?

Вона розтулила терпкі, вкриті смагою губи і через силу вимовила:

— Вірю.

* * *

Я помру завтра. Я так часто бував свідком чужих смертей, що це можу помилитися. Старість, клята старість… Недугу я здолав би, а перед нею — безсилий. Та Я не чіплявся б так за життя, коли б устиг виконати волю богів… О великі боги землі і води, боги дня і боги ночі, добрі й злі духи Пралісу! Ва прилучили мене до своїх таємниць. Ви відкрили мої очі — і я побачив те, чого не бачили інші, ви загострили мій слух — і я почув те, чого інші не могли почути. Чи мати моя виблагала у вас цю ласку, чи ви самі обрали мене з-поміж багатьох? Би давали мені силу й снагу, і я чинив вашу волю, і ніс її своєму родові. Та не зростив я твердих духом собі на заміну, в цьому моя провина, і тому помираю самотнім. Душі невідомщених проклянуть мене. І Ваура… Ваура… Я готував її до найважчих випробувань, але вони їй понад силу. Коли я піду до предків, вона не буде більше мстити, бо серце її м’яке й хитке. Завтра мене не стане! Завтра на світанні Ваура востаннє увійде в зміїну плоть, і пам’яті мертвих буде принесено останню жертву… О боги Пралісу, простіть мене і прийміть у своє лоно! Не гнівайтеся на мене! Будьте милосердні…

* * *

Коли зорі почали танути, Ваура стала на коліна перед священним деревом і палко зашепотіла:

— Прилети й порятуй мене, Червоний пташе! Я не хочу більше бути змією!

Та ліс мовчав, і не чутно було шелесту пташиних крил. А небо невблаганно світлішало. Ваура схопилась на ноги й простогнала:

— Нігу! Де ти, Нігу?

У хащі щось ворухнулося, зітхнуло, Ваура вловила ці ледь чутні звуки й кинулася туди, не розбираючи дороги, обдираючи тіло об колючки… Нігу лежав навзнак, очі його були заплющені, але, й не розкриваючи очей, він дізнався про її прихід і зашепотів, похлинаючись хрипом:

— Я… вмираю… Вауро…

Дівчина обхопила його ноги і закричала в розпачі:

— Звільни мене, Нігу! Зараз зійде сонце…

Тіло старого звела судома, воно здригнулося й застигло. Остання надія полишила Вауру. Сонячне світло впало на неї, і крижаний холод ізнов скував її. Тепер уже нікому було зняти з неї закляття.

Гнучке тіло відміряло звичний шлях. Ох, як повільно рухалося воно сьогодні! Справедлива змія Холо неквапно повзла поміж хижами. Вона більше не ховалася. Та люди холо не наближались до неї, лише одна жінка схилилася у ритуальному поклоні й поставила перед нею мілку миску з молоком. Змія очікувала. Невже ніхто так і не насмілиться її зайняти? Вона завдала їм стільки лиха… Невже до кінця днів своїх зоставатись їй у зміїній шкірі? Так ось та кара, яку вона заслужила…

Несподівано щось черкнуло об її тіло, і вона повернула голову. Жодного разу не бачила обличчя Техо, та була певна: це він. У руці його був довгий спис, а на обличчі, суворому й сумному, вона із несподіваним полегшенням прочитала свій вирок. Гостре жало вп’ялося в її шию, вогонь упав на неї, і світ заслався пітьмою.

* * *

Звичай велів карати святотатця вигнанням. Відкинутий рідним племенем, Техо блукав лісом, далеко від знайомих місць. Тут він наштовхнувся на старого й дівчину і спершу подумав, що вони обоє мертві. Та коли нахилився нижче, помітив, що дівчина ще диха. На шиї в неї зяяла глибока рана, видно, від удару списом. Чи виживе ця бідолаха? Він узяв її за руку, і очі дівчини відкрилися — величезні очі, а в них — божевільний жах.

— Я тебе впізнала… — залепетала вона. — Убий мене, убий ще раз… Ти — моя смерть…

І очі її знову заплющились, а тіло затрусилося, немов його била пропасниця.

“Марить, — подумав Техо. — Як опинилась вона тут, у нетрях, із цим дідом? І хто поранив її? Мабуть, це теж вигнанці. Який закон порушили вони?.. Я поховаю старого, як велить звичай, а її спробую виходити. Удвох нам було б легше блукати лісом… Може, і вона відвернеться од мене, коли взнає, чому я тут? Аби лиш не померла…”

І він віддав останню данину мерцю, а потім підстеріг здобич, і засмажив її на вогні, і нарвав жовтих плодів, які повертають сили недужим та втомленим. Але дівчина гарячково металася і не брала їжі, а коли він збудував курінь і спробував перенести її туди, почала пручатися й кричати, тільки-но він доторкнувся до неї. І кров потекла з її рани, і тоді Техо, як то робили воїни його племені, притулив до рани свій спис — вважалося, що рану можна зцілити, якщо прикласти до неї таку ж зброю, якою її завдано. Кров зупинилася, і дівчина затихла. Він переніс недужу в курінь і всю ніч підтримував вогонь, пильнуючи, аби дикі звірі не напали на них. А на сході сонця дівчина раптом голосної скрикнула й затулила голову руками, неначе боялася, що сонячні промені спопелять її. Потім вона гірко заридала і плакала довго, і з тими сльозами виходили з неї страх та знетямленість, і погляд її став м’якшим, а рухи зробилися спокійними, і коли відкинула вона з обличчя розкошлане волосся, Техо із подивом відзначив, що вона дуже вродлива.

Рана потроху заживала, та дівчина була ще квола, 1 він доглядав за нею, як мати за малою дитиною, і добував їжу для себе й для неї. Він вирішив, що не залишить її, доки їй потрібна допомога.

Техо розповів їй про лихо, яке спіткало його рід, і про те, як він сам прирік себе на вигнання, бо вбив Справедливу змію Холо, а вона вважалася недоторканною. І дівчина затихла й зіщулилась, в очах її знову затріпотів страх.

— Так, вони засудили мене, і ти дивишся на святотатця з переляком, однак я врятував їх усіх, а гнів богів упаде на одного мене! — вигукнув Техо.

Дівчина рвучко випросталася, ніби скинула із себе важкий тягар.

— Інші осудили тебе, Техо, — мовила вона, — але не я. Ти вчинив правильно.

Зажура захмарила її лице, коли вимовляла ці слова, і щось чуже й непевне з’явилося в ній, ніби вона зберігала якусь похмуру таємницю. Про дівчину він не знав нічого: після хвороби вона втратила пам’ять і пе забула лише ім’я своє — Ваура.

І Ваура міцнішала із дня у день, і повернулися до неї сили, і почала вона дбати про нього, готувати йому їжу, стелити постіль зі свіжої трави й плести одяг із волокон рослин. Рана її загоїлася, однак тепер вона завжди трохи схиляла голову на лівий бік, але Техо не помічав цього, бо врода її вже увійшла в його очі й досягла серця, і бачив він, що дівчина ця добра й турботлива, і думав, що самі боги Пралісу подарували йому її, аби він не був самотнім. І запитав він одного разу, чи не хоче вона розділити з ним його шлях. Сум знову ліг на обличчя Ваури, довго мовчала вона, а потому мовила:

— Я сказала тобі неправду, Техо. Нічого не забула я, та не насмілююсь повідати тобі про те страшне, що розділяє нас. Ні, не бути нам разом ніколи…

— Я беру тебе такою, якою ти є зараз, і мені байдуже, ще було з тобою раніше. Я кохаю тебе, Вауро. Здогадуюсь, що випали тобі важкі випробування, та вони не зламали тебе і не ©били в твоєму серці доброти. Я не думав ніколи, що той, хто бажає людям добра, може стати вигнанцем. Якщо і з тобою трапилось таке, як зі мною, якщо ти, як і я…

— О ні, Техо, ні! У мене інше… страшніше…

— Не хочу знати твоїх таємницьі Ми однаково знедолені, і нам судилося бути разом. Я кличу тебе в далеку дорогу. Чи підеш ти зі мною?

— Дай мені час, Техо! Нічого не хотіла б я так, як завжди бути з тобою. Та не квап мене із відповіддю…

І вранці пішла Ваура до священного дерева Червоного птаха Вау, обняла товстий стовбур і довго стояла так, доки не почувся шелест крил і не спустився на дерево Червоний птах, та не сам, а з подругою, і дівчина завважила поміж гілля гніздо. І тоді повернулася Ваура до Техо, поклала руку свою в його руку і мовила до нього:

— Я піду туди, куди ти підеш, і не залишу тебе, доки живу.

* * *

І промайнули роки. Вони жили в любові та злагоді, ділили порівну радощі та горе, викохували дітей — трьох синів та дочку. Коли ж старший син досяг віку Мисливця, занедужала Ваура. І гадав Техо, що то нескінченна праця й тяжкі випробування позбавили її сил та зістарили до часу, і побивався, що не зумів вберегти свою подругу. А Ваура танула на очах. Здавалося, за день вона проживає цілий рік. Коси її посивіли геть, шкіра помережилася глибокими зморшками, і лише очі нагадували колишню Вауру.

І сказала вона йому:

— Коли не стане мене, чоловіче мій Техо, іди до свого племені. Я знаю звичаї холо. Ти спокутував];свою провину тим, що виростив дітей. Кров холо і вау злилася в них. Може, вони будуть мудріші за своїх батьків та дідів і відкинуть від себе зло? І не матимуть влади над ними демони ворожнечі й помсти. Діти наші не блукатимуть лісами, мов самотні звірі. Вони вернуться до лкь дей, і з ними повернешся ти, коханий… Обіцяй мещі

І якось удосвіта, коли діти ще спали, відлетіла душа Ваури. З жахом та подивом побачив Техо, як тоншав тіло її і вкривається лускою. Перед ним лежала не Ваура, а мертва Справедлива змія Холо. На шиї у неї виплівся рубець від удару списом. І здригнувся тоді Техо, бо збагнув, яку важку таємницю несла в собі Ваура рсі щ довгі роки. Та в серці його не виникло ні зла, ні відрази, а тільки біль за Вауру, яка не наважилася поділитись із ним цим тягарем. На світанні поховав він мертву змію так, як поховав би людину, і дотримав усіх обрядів.

А коли прокинулись діти, він почав збирати їх у далеку путь — до свого роду.

ХВАЛА ПРОВИДЦЯМ!

У мене ще є час. Багато часу.

Я маю все зважити і вирішити. Обміркувати спокійно, щоб не нарікати згодом ні на кого. Адже йдеться про життя. Про цілий світ, якому — існувати або зникнути. З моєї волі. Тільки від мене залежить; зберегти його чи закреслити…

За моїм вікном — тополя. Височезна стара тополя. Іноді вітер стукотить її гіллям у шибку. Якщо прочинити вікно, можна дотягтися до товстих лискучих бруньок. Зірвати одну, другу, розтерти в долонях, відчути гіркуватий запах молодого тополевого листу… Але я прибираю руку, що вже торкнулася гілки. Мені шкода чомусь тих бруньок. Нехай собі ростуть. Нехай…

Сонце сьогодні напрочуд лагідне. Можна було б спуститися вниз і погуляти на подвір’ї. Та мені не хочеться нікого бачити, ні з ким говорити.

Раніше я не замислювався пад тим, добре чи погано — зарані знати долю своєї дитини. Ні, долю — то вже занадто сильно сказано. Та коли відомо все, що закладено в генах, можна багато чого передбачити. Якою вона буде. Як ростиме. На що хворітиме. Що любитиме і від чого страждатиме. Скільки років відлічить їй час… Спершу я навіть позаздрила жінкам, які жили раніше. їм не дано було цього… Щасливі! Чи, може, нещасні?..

А що коли б моя мати довідалась, який сумний спадок несу я в собі? Чи була б тоді — я? Чи побачила б світ? Чи стояла б оце коло вікна і думала, думала, думала до терпкого щему в скронях, як мені вчинити?..

Ні, моя мати цього пе знала. Не могла знати. Лише кілька років тому зробили обов’язковими спеціальні дослідження для всіх майбутніх матерів. Забагато малюків почало з’являтися на світ із різними відхиленнями. Забагато…

Учені навчилися якщо не лікувати, то хоча б передбачати це. Хвала провидцям! Скільки лиха вони відвернули, якому потокові сліз не дали пролитися!

Не журися, сказали вони мені сьогодні. Ми допоможемо тобі. Ти молода. У тебе все ще буде добре. Від мене нічого не приховали. 1 в мене є час. Багато часу. Цілий місяць на роздуми. Але можна вирішити все й сьогодні. Варто лише наважитись. Наважитись…

Усі ми тут, у цій великій, за найсучаснішими вимогами обладнаній клініці, чекаємо свого вироку. Іншим простіше. Їм не дають часу на роздуми. їм просто кажуть: так або ні. А в мене — особливий випадок. Один на сто тисяч. Чому, ну чому саме в мене?..

Особливий випадок… Я маю право вирішити усе сама. Сама! Тут не може бути порадників. Я не хочу ділити цей тягар навіть із найближчими людьми. Навіть із тим, кого кохаю. Він зрозуміє все. Зрозуміє — і згодиться. Але останнє слово — за мною.

Хвала провидцям! Завдяки їм я знаю, що чекає мого сина. Він народиться таким, як усі здорові діти. Ростиме, як вони. Аж поки не почне дорослішати. Через скільки років це станеться? Шістнадцять, п’ятнадцять чи навіть менше? Це важко точно визначити, але настане час — і вибухне міна уповільненої дії, закладена в ньому вже тепер. Тепер, коли він іще не народився…

Якби ж він міг завжди лишатися дитиною! Однак такого не буває. Всі діти зростають. Зросте й він. І тоді навальна, безжалісна недуга, з першого дня вкарбована в його клітини, розпочне руйнацію. Хвороба Брайта. Одна із тих, що з’явились останніми десятиріччями.

Мій син зможе існувати лише в спеціальному, штучно створеному середовищі, відокремлений від усього світу. Як довго — рік, два, три? Теж невідомо. Можливо, за цей час навчаться подовжувати життя таких хворих. Та нема підстав сподіватися, що цю жахливу хворобу навчаться лікувати так швидко, як то потрібно мені й моїй дитині. Не варто тішити себе примарною надією, сказали мені. Але ж сказали не тільки це. Якби ж то тільки це! Тоді, мабуть, простіше було б зробити вибір…

Як добре, що ми навчилися бачити наперед. Передбачати. Провидіти. Хвала провидцям! Вони сказали ще одне: моя дитина буде надзвичайно здібною. Талановитою. Чи не геніальною. Світ постане перед моїм сином у вихорі звуків. Він пропустить їх через себе, через своє серце, через свій розум і почне творити музику. Рано почне. Дуже рано… Мабуть, він чимало встигне створити, доки стане дорослим…

Ні, я таки заздрю жінкам із минулого. Ніхто не ставив перед ними таких божевільно жорстоких питань.

А втім, чи такі вже вони й жорстокі, ці питання? Чи не милосердніше не дати з’явитись на світ тому, хто приречений на таку злу долю? Чи не клястиме мій син згодом своє життя і ту, що дала йому це життя? Відгороджений од світу, від людей, друзів, кохання, він страждатиме не лише від болю. Ощасливити інших — і каратися все життя самому. Нести людям красу — і бути замкненим у непроникній шкаралупі власних бід… Чого варте таке життя?

Мені раптом стає холодно, і я зачиняю вікно. За ним гойдається стара тополя. Не сьогодні-завтра на ній народиться перший листочок. Надворі весна…

Ох, як то складно — наважитись. Скажу “так”, і світ цей ніколи не почує тієї музики, що згине разом із моїм сином. Світ не знатиме його мелодій, його душі, його болю.

Все правильно. Все логічно. Все справедливо. Я можу позбавити його страждань.

Чому ж мене охоплює відчай?

Чому пригадуються зараз стражденні очі матері, повні самозречення й прихованого болю? Очі Сікстинської мадонни. Мені пощастило: я бачила цю картину. Мати, що офірувала своє дитя, аби врятувати світ. Скільки незмірно довгих років несла вона в собі отой страшний тягар знаття? Адже вона знала долю свого сина. А світ так і не змінився, хоча йому принесли таку жертву…

Може, це лише легенда. Жорстока казка. Але ж оті очі, всевидющі та беззахисні… Очі матері людської — не божої. Ні, я не мадонна. І я не хочу, щоб моє дитя колись проклинало мене. Я не зможу, не зумію стільки терпіти й чекати. Терпіти його біль і чекати його кінця. Це понад мої сили!

Хвала провидцям: я вже тепер знаю його долю. Його і свою. Я можу цього уникнути. Це дуже просто і навіть не боляче. Треба лише сказати: так. Сказати вже сьогодні, не чекати цілий місяць!

Мій син не ощасливить світу ціною власних мук. Своїх і моїх сліз. Милосердніше зупинити його зараз, коли він іще нічого не може збагнути, не розуміє, не відчуває.

А якщо я дам йому змогу народитись? Побачити світ? Пізнати всю його красу в ті перші роки, коли хвороба ще не дасться взнаки? Я спробую зробити ті роки такими щасливими й наповненими, щоб найлютіша біда потім не випалила пустки в його душі. Загартувати душу так, аби розбите, нікчемне тіло згодом не взяло над нею гору. Дати йому силу й мужність витримати все те, що впаде на нього, і не збайдужіти до всього, окрім власного лиха. Він житиме. Він створить свої пісні. Він не буде нещасним!

Я свідомо обираю таку долю. З доброї волі. Я знаю, на що йду. Хвала провидцям! Я встигну приготуватись…

Я буду поряд із ним. Завжди поряд. Облишу все заради нього. Стисну свою волю, свої нерви в тугу сталеву пружину…

Я хочу вкласти в нього силу й мужність… Та чи стане ж їх мені самій на всі ці безмежно довгі, нескінченні роки?..

Ох, як самотньо і порожньо мені! Я не була б самотнішою, аби навіть опинилася у космічному просторі…

І все ж таки — хвала провидцям! Вони не бувають ні добрими, ні злими. Вони кажуть нам правду. А вирішувати повинні ми самі.

Ні, сьогодні я не готова дати відповідь.

Я маю все зважити. Обміркувати спокійно.

У мене ще є час. Багато часу…

ТІЛЬКИ ТРИ КРОКИ

Вранішнє шосе іще дрімало, як і завжди в неділю, — лише зрідка промайне автомобіль. Вона любила цю пору за її тишу та спокій. Сьогодні ж, після короткої нічної зливи, коли п’янко пахло свіжою зеленню, а повітря було тремтливо-прозорим, тіло зробилось таким пружним та легким, що, здавалось, от-от злетить над землею.

Знехотя позирнула на годинник. Як швидко збіг час! Повертатись додому іще не хотілося. Перейти на той бік і пробігтись до озера? Звернула до траси й спинилася, перечікуючи машину, що викотилася з-за повороту.

І звідки він узявся, хлопчик отой? Виріс мов із-під землі з того боку дороги — невеличкий, щуплявий і скуйовджений, наче горобчик, який щойно видерся а котячих пазурів. Що він тут робить так рано та ще й у неділю, коли його ровесники додивляються солодкі сни? Мабуть, теж прихильник ранкових пробігів. Усміхнулася й привітно помахала рукою. Одначе він не помітив її жесту: заклопотано роззирнувся навсібіч і, гадаючи, певно, що машина ще далеко, рвонув через дорогу.

Вона закричала: “Куди ти? Стій!”, а ноги вже самі несли її навперейми хлопчикові. На мить їхні очі зустрілися. В його погляді застиг подив: мовляв, чого галасуєш?.. Це її аж розлютило. Куди воно лізе, оте горечко? Натреноване тіло із подвоєною силою метнулося вперед.

Та раптом вона з розгону наскочила на невидиму перешкоду — і завмерла, заціпеніла, загрузла в якійсь в’язкій рідині, що враз огорнула її. Довкіл заклубочився туман. У вухах гули дзвони…

Потім марево зникло, проте, як і раніше, не могла ворухнутися. Перед очима стояли розмиті обриси будинків, дерев, автомобіля, що завмерли за прозорими стінами, на яких раз по раз у незбагненному ритмі з’являлися й зникали молочно-сріблясті смуги.

Аж ось пролунав дивний (чоловічий, жіночий — годі було зрозуміти) голос:

— Що ти хочеш зробити?

Звуки відбивалися від прозорих стін і кришилися, розкочувалися дзенькотливою голчастою луною: зробити… би-ти… би-ти…

“Що зробити? Та спинити цього дурника!” — хотіла вимовити це, але губи й язик затерпли, наче після наркозу перед видаленням зуба. Однак голос продовжував так, ніби вона вже відповіла:

— Його зупиниш, а сама загинеш… ги-неш…

“Хто це говорить? — сприймала лише неймовірність ситуації і ще не перейнялася моторошним смислом слів, призначених для неї. — Хто ви?”

— Дивимось. Спостерігаємо. Хочемо зрозуміти. Ти нам віриш?

“Вірю”, — подумала несподівано для себе самої. Голос став м’якшим і глибшим, відлуння зникло.

— Сильний, молодий організм. Повинна жити. Тільки тепер збагнула почуте раніше.

“Звідки відомо, що я… загину? Дурниці!” — безгучно вибухнула, силкуючись вивільнитись із невидимого полону і закликаючи на допомогу всю свою волю, завзяття, упертість, аби здолати давку хвилю страху, що накотилась на неї. Та ноги, її міцні, спритні ноги не слухалися, руки безпорадно зависли: відчувала себе жалюгідною комахою в чіпкому павутинні. “Загину… помру. Але чому?” — крижані мурахи повзли по спині.

— Тобі лишилося три кроки. Тільки три кроки! Дитину відштовхнеш. Машина не встигне зупинитись.

“Чого ж ви хочете від мене?”

— Хочемо допомогти. Уповільнити твої кроки. Затримаєшся — і житимеш.

“Як — затримаєшся? Вже стільки часу минуло, машина давно проїхала…”

— Ти помилилась. Час минає там. А тут стоїть. Нічого не змінилося. Повір… вір… вір… — луна забриніла знову.

“Такого не буває… Мене збила машина, і я зараз марю…” — промайнуло в голові. Із полегшенням ухопилась за цю думку.

— Там не буває. Тут буває. Віриш — нам легко. Не віриш — важко.

“Гаразд, спробую повірити. Це не сон. Що далі?”

— Затримаємо тебе. Збережемо життя. “А він… хлопчик отой?”

— Миттєва смерть — легка.

“Та хоч би й так… — здивований погляд хлопченяти сплив перед нею. — Чому ж ви не врятуєте і його?”

— Можемо врятувати лише одного.

“Тоді… краще його. Він малий… Навіть не розуміє…”

— Нема сенсу.

“Та чому ж, чому, хай вам біс?”

— Мусиш жити, продовжити рід. Дужі, витривалі нащадки. Хлопчик — кволий. Рятувати недоцільно.

“Звідки ви знаєте… про нього?”

— Знаємо все. Вирішуй. Не можемо довго…

“Хто вас просив? Навіщо висмикнули мене, як рибину із води? Облиште мене, поверніть туди… Я все вирішила… іще коли побігла…” — І раптом почула свій голос: — Відпустіть мене!

Обриси довколишнього світу враз затремтіли, збрижились і стали чіткими, в’язка рідина відпустила її, знову долинули звичні звуки, тіло ожило й напружилось.

Щосили відштовхнувшись, кинулася вперед — крок… другий… третій…

Але трьох кроків не вистачило.

І під неймовірним кутом зігнулося в падінні її слухняне тіло, відкидаючи хлопця на узбіччя.

Нестерпно завищали гальма.

…Щокою вона відчула дивовижно м’яку, прохолодну траву й поволі розтулила повіки. Спершу їй здалося, що прокинулась після важкого сну, та рантом усе пригадала і рвучко сіла, спираючись на руки. Тривожно поглянула ліворуч, праворуч… Шосе було безлюдне, довкола стояла німотна тиша, косі сонячні промені запалювали іскри в сизій од вранішньої роси траві.

Розгубленими очима втупилася в безхмарне небо, наче там могла знайти відповідь. Невже це їй примарилось? Та ні, було все, було: скуйовджений хлопчина, прозора переливчаста стіна — і відчайдушний кидок під колеса вантажівки…

Вдихнула на повні груди повітря, що пахло вологою зеленню, і несподівано здригнулася. Чи їй те вчулося, чи справді десь іздалеку докотилося невиразне склисте відлуння:

— Живи… живи… живи…

ЗМІСТ

ПОВІСТІ

Реанімація — XXI

Позначена блискавицею

ОПОВІДАННЯ

Краєвид на чорному тлі

Полонянка

Поклоніння змії

Хвала провидцям

Тільки три кроки