Микола Білкун

ЖЕНЬКА ЖМЕНЬКА-ЕДІСОН

Гумористична повість

^©   _{http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література}

_{Малюнки В. Гливенка}

Розділ перший, з якого ще нічого не ясно

Було темно, бо була ніч. Власне, було не так уже й темно: з неба світив місяць, а на пляжі, на стовпі, гойдався ліхтар. Фотоплівку в такій темряві не взявся б проявляти навіть початкуючий фотоаматор, але домовимось одразу: було досить-таки темно, бо жодна таємна подія не станеться опівдні чи після сніданку.

Все таємне навмисне відкладається до ночі і вночі здійснюється незалежно від того, темна ніч чи ні.

Але цього разу справді була ніч, і всі спали, а де ще не. спали, то збиралися спати. Заснуло й Чорне мере, бо місто стояло на Чорному морі.

Не спали в місті лише лікарі швидкої допомоги, черговий міліції, один сторож, який з дитинства страждав од ревматизму, Женька Жменька і Котя Оберемок. Як виявилося згодом, тієї ночі не спав ще один громадянин, але про нього потім.

Женька Жменька і Котя Оберемок мусили б спати. То не біда, що коли б вони спали, мені б не було що про них розповісти..

Якби вони спали, як усі діти, я міг би почати свою розповідь просто з другого розділу. Вони б від цього тільки виграли..

Ви, звичайно, знаєте, що всі, хто діє в літературному творі, називаються героями, незалежно від того, здійснюють вони щось героїчне чи зовсім навпаки. Так от. З літературного боку Женька і Котя безперечно — герої, але в житті їх героями ніхто б не назвав. І не тому, що вигляд у них був не дуже геройський: Женька — худий, високий, з довгими руками, з довгими ногами, з довгим носом, із замріяними очима, які він подовгу затримував на чому-небудь, коли замислювався; Котя, навпаки, круглий, наче яблуко, любив попоїсти, він і зараз, глупої ночі, щось зосереджено жував.

Атому, що ці такі звичайні і навіть симпатичні хлопці йшли робити злочин.: Автором злочину був Женька, Котя — співавтором.

Котя плентався позаду Женьки вельми неохоче. Котя охоче тільки жував. Але Женька не звертав анінайменшої уваги на душевний стан свого товариша. Вони йшли, тулячись до стін, і, коли світло ліхтаря падало на Женьку, його тінь була схожа на Буратіно. Котина тінь нагадувала млинець.

— Як же ж ми її різатимемо? — хрипким од хвилювання голосом запитав Котя.

— Як, як… Кусачками, звичайно. Навіщо я брав кусачки, по-твоєму?

Пройшли кілька кроків мовчки, і Котя знову не витримав:

— Ту, що біля кінотеатру, чи ту, що коло аптеки?

Женька трохи подумав. Він і сам добре не знав яку. А подумавши, відповів. Відповів статечно, як годиться керівникові експедиції:

— Йди мовчки, там видно буде.

Але Котя не вмів іти мовчки. Взагалі йому вже давно перехотілося йти, і він ішов просто по інерції, не приховуючи цього від Женьки. Котя почав ремствувати вголос:

— Ходимо, ходимо, а я фізику не вивчив. Двійка знову буде…

Женька зупинився так раптово, що Котя дзьобнув його носом між лопаток. Женька обернувся і склав руки на грудях.

— Як ти думаєш, Котько, Едісон був великий фізик?

— Ну, він був, той… ну, винахідник.

— Ага. Однак бути великим винахідником — це ще не значить достеменно все знати і мати з усіх предметів п'ятірки.

— Ну-у-у… — спробував був щось заперечити Котя, але де вже йому було сперечатися з Женькою, коли Женька завівся?

А Женька тим часом розвивав свої міркування з історії винаходів.

— Людина тільки тоді щось може винайти, коли вона не все знає і робить все на перший погляд наче й неправильно. От хоча б той Едісон. У школі він вчився лише на двійки.

— Ну-у? — недовірливо протяг Котя.

— Щоб я пропав! В одній книжці я бачив навіть фотографію із шкільного щоденника Едісона, то там не було навіть жодної трійки, одні лишень двійки.

— І з фізики?

— А що? І з фізики. Щоб я пропав.

Женька, м'яко кажучи, прибріхував, ніякого Едісонового щоденника він не бачив, але Котя на деякий час заспокоївся, і вони далі пішли мовчки.

Проте недовго. Якась тривога ятрила Коті серце.

— Слухай, Женю, а як впіймають? А як міліція?

Женька, не обертаючись, знизав гострими плечима:

— Не знав я, що ти такий боягуз. Все може бути, але для того ж ми вночі йдемо, щоб не впійматися.

Проте Котю вже не можна було заспокоїти остаточно.

— А вона тобі так необхідна? Може, обійдемось?

Женька навіть не відповів.

… Вони звернули за ріг. Тут, можна сказати, вже починався плацдарм майбутньої операції.

Женька визнав за потрібне підбадьорити Котю.

— Я знаю, що коли нас впіймають, то по голівці не?погладять. Навіть можуть судити. І тато по голівці не?погладить, коли дізнається. Але іншого виходу немає.?Ми, Котько, зараз знаєш на кого схожі з тобою?

— На кого? — без особливого інтересу перепитав Котя.

Йому хотілося, щоб все те швидше скінчилося, повернутися додому і лягти спати.

— Ми з тобою, Котько, зараз схожі на середньовічних вчених…

— На алхіміків?

— До чого тут алхіміки? Ми з тобою зараз схожі на тих вчених, які вивчали будову людського тіла і крадькома на кладовищах викопували людські трупи. Це треба було для науки…

— До чого тут трупи? — пошепки запитав Котя і пощулився.

— Ет! Нічого ти не розумієш. Трупи, звичайно, ні до чого. Я тільки кажу, що заради науки люди часом порушували закони. А потім їм всі спасибі казали.

— Нам спасибі не скажуть.

— Звідки ти знаєш?

— От прибіжить хтось до цієї будки дзвонити, а трубки немає, побачиш, яке він тобі спасибі скаже.

Котя, сам того не підозрюючи, дуже точно передбачив події. Тільки-но Женька почав примірятися, як краще перекусити телефонний шнур, як стався якийсь незрозумілий і несподіваний фізичний ефект. Женьчина рука сама відсмикнулася. Щось тріснуло, ляснуло, наче хтось, вибираючи кавуна, підкидав його на долоні. Такий звук ще буває, коли з усього розмаху вдарити по волейбольному м'ячу. «Невже електричні розряди?» — подумав Женька. Аж тут тріснуло і ляснуло знову. Женька відчув біль у потилиці. «Щоб я пропав, це не електрика!» — встиг подумати він і тут-таки переконався, що не помилився.

— Ви що тут робите, шкети? — гримнув чийсь страшенно знайомий голос. — Трубки обрізаєте? Під суд захотілося?

В повітрі ще двічі ляснуло, і послідовники середньовічних вчених опинилися за рогом. Вони були настільки приголомшені, що навіть не тікали.

— Звідки він дізнався? — беззвучно запитав Котя.

— Мабуть, стежив, — беззвучно відповів Женька.

Але Анатолій не стежив. Він зайшов до кабіни-автомата випадково.

Звершивши правосуддя, Анатолій почав шукати в кишенях дві копійки.

Женька стежив за ним, і йому дуже хотілося, щоб Анатолій двох копійок не знайшов. Але дві копійки таки знайшлися, і Анатолій почав набирати номер.

— У міліцію? — затремтів Котя.

— Дурень! У міліцію дзвонять безплатно. Він до Лідки дзвонить, вона сьогодні чергує. Жених! — і стільки презирства було в цьому слові, що Котя за спокоївся.

Розділ другий, у якому дещо прояснюється

Сяк-так змалювавши Женьчин портрет у першому розділі, я забув вам сказати, що у Женьки на голові стирчав чубчик, як у полководця Суворова.

Але Женьчина мама пояснювала походження цього чубчика так:

— Голова у нього страшенно гаряча, от волосся й стоїть дротом. Я вже його до лікаря водила, боялася за нього. Ну де це видано, щоб великий хлопець був таким несерйозним та непосидючим. Тут він бере, тут він кидає і нічого до пуття не доводить. Думала спершу, що то наш гарячий клімат так на нього впливає, сонце голову напікає, мозок кипить у нього. А лікар сказав, що сонце не винне, а все це мине згодом, переросте він, порозумнішає. І що гаряча голова, то він від роду такий. Навіть якби він на Північному полюсі народився, то й тоді у нього така голова була б. Людські діти, як діти… От хоча б Котю взяти…

Тут я мушу втрутитися і заради правди сказати, що Котиній мамі не раз доводилось ставити в приклад Женьку. Словом, Женька народився винахідником, і зарадити тут уже ніхто не міг.

От і в Ломоносова батько був рибалка, і Женьчин батько рибалка…

Може, хто думає, що Женьчин тато носить смугастого тільника і важкі чоботи з халявами вище колін? Може, хто уявляє, що Женьчин тато палить коротку люльку і посмикує себе за руду бороду? Може, кому-небудь здається, що Женьчин тато широкоплечий здоровань, який розмовляє гучним басом? Ні і ні! Зовні Женьчин тато звичайнісінький собі. Низенький, худорлявий, гладенько поголений, не палить не те що люльки, а й звичайнісіньких сигарет. І розмовляє не басом, і замість важких чобіт з халявами вище колін носить легкі парусинові черевики. Подивишся на Віктора Антоновича Жменьку і не повіриш, що знайомий він і з крутими хвилями, і з шаленими вітрами.

А коли глянути на Анатолія, то відразу скажеш, що цей хлопець бачив рейд Сінгапура і знає, які вітри дмуть у Біскайській затоці. Анатолій високий, ставний, з кучерявим чубом кольору пляжного піску, у новенькому капітанському кашкеті з золотим «крабом», рубчики кльошів гострі, як форштевні в есмінців, і блискучі, наче собачі носи, порипують черевики. Анатолій весь морський: очі у нього, мов чорноморська хвиля в шторм, а зуби білі, як шумовиння на тій хвилі.

Чому я вам згадав про Анатолія? Бо, по-перше, ви вже мали нагоду з ним познайомитись у першому розділі коло телефонної будки, а по-друге, він найближчим часом може стати Женьчиним родичем. Коли про це натякають Ліді, Женьчиній старшій сестрі, вона обома руками одмахується: «І таке вигадаєте!»

Ліда працює медсестрою у лікарні. Ї хоче бути лікарем. І обов'язково ним буде. Ліда серйозна і розумна дівчина. І красива. Анатолій, наприклад, вважає, що кращої за Ліду* немає у всьому світі. Так воно, мабуть, і є. Струнка, смаглява, чорнокоса і чорна цяточка на повній верхній губі.

Правда, коли б ми попросили Женьку дати характеристику Анатолію і Ліді, то почули б приблизно таке:

— Теж мені Лаперуз! Думає, як носить капітанського кашкета і водить свого зачуханого «Лабрадора» від шістнадцятого причалу до нового пляжу, то він уже й капітан далекого плавання. Бачили ми таких капітанів! І чого ця дурепа Лідка дружить з ним? Робить там собі у лікарні уколи і міняє компреси, то хай і робить. Ні, бачте, їй подобається, що цей «капітан» бере її під руку й веде в кіно. Я б на місці тата й мами і на поріг не пустив би цього задаваку, а вони, здається, теж його люблять. Тато з ним охоче розмовляє про різні портові новини, а мама завжди бере обережно його капітанського кашкета і вішає на гвіздок. Та все «Толик», «Толик» до нього. Чого доброго, він стане моїм родичем і нам доведеться жити в одному домі. Цього ще бракувало. Ну, добре, Лідка мені сестра. А хто він буде мені, коли Лідка ожениться на ньому? Не дуже мені цього хочеться. Правда, він не розповів ні татові, ні мамі, ні навіть Лідці про… Ну, словом, він мені багато напсував…

… У Женьки, як і в кожного винахідника, були щоденники. «Лабораторний», куди він записував результати своїх численних експериментів, і «Особистий», де він сам собі скаржився на власну долю.

Після невдалого походу по телефонну трубку не було що записувати у щоденнику «Лабораторному», і Женька плакався в «Особистому»:

«Я дуже невчасно народився.

П'ятнадцятилітній Гайдар командував полком. Ну, хай мені ще немає п'ятнадцяти, мені дванадцять. Але виходить, якщо не полком, то бодай батальйоном чи ротою я б уже зміг командувати? Тільки хто ж мені довірить! А Лєрмонтов? А Пушкін? Вони вже писали вірші, коли їм було по дванадцять років, і такі вірші, що ми їх і досі вчимо! А мені ж — теж дванадцять.

Ким я буду і чого мені хочеться? Ким я буду, ще не знаю, а хочеться мені зробити щось таке надзвичайне, щоб усі тільки ойкнули. Тільки не так, як ойкнула мама, коли я розбив її улюблене блюдечко, а захоплено, щоб про мій винахід стало відомо в усьому світі.

Наша піонервожата Люда любить говорити, що в житті завжди знайдеться місце для подвигу. Але де ти його вчиниш, того подвига? На пожежі врятувати кого-небудь? Та я за всі дванадцять років свого життя не пам'ятаю в місті жодної пожежі. Про море й говорити не варто. Курортників однаково не пускають у море далі як на сто п'ятдесят метрів. Коли вони запливають далі, рятувальники на своїх човнах завертають їх до берега і штрафують.

Про місцевих жителів промовчу. Всі вони плавають так, що немає ніякої надії, щоб хто-небудь коли-небудь почав раптом тонути. Шпигуна хіба що вловити? Тільки що робити в нашому місті шпигунові? Фотографувати чебуречну, де моя мама смажить чебуреки?

Тато каже, що я нестараиний, неакуратний, неорганізований і неуважний. Але ж майже всі винахідники були неуважні, це не завадило їм наробити такого, що люди й досі ахають.

Татові що? Тато — рибалка. Він виходить на сейнері у море, а там — аби кефаль чи ставрида були. Мама все життя, скільки я її пам'ятаю, смажить чебуреки. І смажить вона їх з таким виглядом, ніби важливішої роботи на світі немає. Ніби це не чебуреки смажаться, а які-небудь метеорити досліджуються.

У мами і в тата все правильно. І в Лідки все правильно. Вона закінчила школу медсестер, працює в лікарні, готується собі потихеньку до вступу у медінститут. Хоче бути лікарем. І вона буде лікарем, коли, звичайно, не стоятиме щовечора з Анатолієм біля хвіртки. Але хоч би як там було, вона знає, чого хоче. І Анатолій знає. Закінчив мореходку і водить свого катера. І навіть Котька знає, чого він хоче, каже: закінчу мореходку і піду на сейнер до твого тата. А я…»

Котя таки належав до тих людей, про яких кажуть: «Про вовка помовка, вовк у хату шусть», бо не встиг Женька зробити останній запис у своєму щоденнику, як Котя всунув голову у вікно і, навіть не привітавшись, сказав:

— Ходімо!

— Куди? — не зрозумів його спершу Женька.

— Як то куди? Сьогодні ж недільник по збору «металолому, О десятій ми вже мусимо бути в школі. Знову Людка лаятиметься.

Женька неохоче відклав щоденник.

По дорозі до школи Котя йшов за Женькою як завжди трохи позаду і трохи збоку, як ад'ютант за генералом.

У Коті свербів язик. Коті дуже кортіло розпитати у Женьки, нащо ж йому телефонна трубка. І коли вони порівнялися з кабіною телефону-автомата, Котя не витримав:

— А навіщо вона тобі була потрібна?

На превеликий Котин подив, Женька не розсердився. Він сам запитав:

— Котько, ти знаєш, що таке телевізор?

— Законно знаю. А хто ж не знає, що таке телевізор?

— Припустимо, ти це знаєш. А ти ніколи не задумувався, що телевізор дуже недосконалий агрегат?

Котька почухав спочатку одну брову, потім другу. Чесно кажучи, він над цим не задумувався. Котя просто дивився телевізор, коли випадала така нагода, коли по телевізору не показували «дітям до шістнадцяти» або коли про нього забували і не гнали спати.

А Женька вже зупинився. Він не міг розвивати свою думку на ходу. Женька вмів і любив розповідати і ще любив, щоб слухали його уважно. Тому Женька зупинився і тим самим примусив зупинитися Котю, хоч той і переступав з ноги на ногу: вони могли запізнитися, а Котя, хоч і був товстий і неповороткий, ніколи не запізнювався. Але що поробиш: його брала цікавість.

— То ти, кажеш, не задумувався?

— Чому ж, я часом задумувався, — скромно потупивши зір, відповів Котя, — от часом смуги починають іти по екрану або ще кадри пливуть знизу вгору. Буває й так, що в очах мерехтить від того, що все стрибає.

— То дрібниці, — махнув рукою Женька, — то можна відрегулювати. А от у телевізорів зображення не об'ємне. Все плоске, наче млинець…

— І ти хотів з допомогою телефонної трубки зробити зображення об'ємним? — просто запитав Котя.

Але Женьці вчулися в його словах глузи. Він аж підстрибнув.

— А ти не смійся! Що ти взагалі розумієш! Хіба ти знаєш, як робляться винаходи? Всі винаходи були винайдені випадково. Може, коли б Уатт кип'ятив воду не в чайнику, а в горщику без покришки, ми б мали парову машину на сто років пізніше.

— Або коли б у Ньютона в саду росли пувички, а не яблука, ми й взагалі не знали б, що таке земне тяжіння, — шпигнув його Котя.

Він вмів іноді шпигнути, цей товстощокий Котя. Проте Женьку вже було дуже важко образити.

— Та не те! А те, що ми…

— Хто «ми»? — Котя ставав невблаганним.

— Ну, винахідники. Так от. Винахідники рідко роблять цікаві досліди. От що б, наприклад, було, коли через молоко пропустити електричний струм?

— Я знаю. Масло.

— Сам ти масло!

— А що?

— Отож-бо, що я не знаю. І ніхто не знає.

— Так-таки й ніхто?

— Ну, може, хто-небудь коли-небудь і пропускав крізь молоко електричний струм, але з першого разу нічого путнього не вийшло, він і покинув.

— А коли б не покинув?

— А коли б не покинув та пропускав струми різної сили і щоб напруга була різна і частота щораз інша, то хто його знає, що б з того вийшло.

— Ходімо, — почав підганяти Котя, — ми обов'язково запізнимось!

— Не запізнимось! А коли навіть і запізнимось на Людчину мораль, то не велике лихо.

І вони знову рушили.

Йшли так само, як і раніш: Женька трохи попереду, Котя трохи позаду і трохи збоку.

Може б, вони й дійшли без особливих пригод до самісінької школи і таки встигли б, якби їм по дорозі знову не трапилась кабіна телефону-автомата.

Тут Котя згадав, що говорили вони досі, власне, про молоко, Уаттів чайник, Ньютонове яблуко, але аж ніяк не про телефонну трубку. Через цю трубку довелось так ризикувати, але історія її все ще залишалася для Коті загадковою. Попередня розмова тільки роз'ятрила його апетит, але аж ніяк не вгамувала його цікавості.

— Женю, чуєш, Женю, а навіщо тобі була потрібна телефонна трубка?

— Трубка? — Женька вже встиг забути про трубку. Інші у задуми достигали в його вихрястій голові. — Ага! Бачиш, у трубці є мікрофон… Чув що-небудь про стереофонічність?

— Та чув. — У Котиному голосі не було впевненості, і тому, Женька засумнівався.

— Нічого ти не чув!

— Чому ж не чув. Читав у журналі «Знання та праця».

— Ну от. Я й хотів поекспериментувати. Це ж цікаво: бачиш що-небудь перед собою, а чуєш все позад себе, і над собою, і десь збоку.

— Цікаво, звичайно.

І до самої школи Котя йшов мовчки. Тільки вже на шкільному дворі запитав:

— А хто б тобі дозволив експериментувати з телевізором?

Але на це запитання відповіді він так і не почув.

Розділ третій, у якому йтиметься лише про металолом

Старша піонервожата Люда страшенно любила цифри. Вона напам'ять знала, скільки вчора двійок було одержано в п'ятому «Г», в шостому «Б», скільки, зокрема, двійок припадає на хлопців, скільки на дівчат і який процент це становить у загальношкільному проценті двійок. Не гірше знала Люда і процент трійок, не кажучи вже про п'ятірки. Процент трійок вона називала «загрозливим процентом», бо всім відомо, що від трійки до двійки набагато ближче, ніж від трійки до п'ятірки.

Навіть у своїх нескінченних «моралях» вона оперувала виключно цифрами, і вони нагадували математичну вікторину.

Женька і Котя підійшли до гурту своїх однокласників саме тоді, коли Люда розповідала, скільки тракторів можна буде зробити з зібраного металу, і вже збиралася підрахувати, скільки гектарів можна ними зорати, а потім — скільки центнерів пшениці зібрати, а далі — скільки разів можна обперезати земну кулю хлібинами, випеченими з тієї пшениці, коли їх викласти в ряд.

Але тут вона помітила Женьку і Котю, котрі намагалися непомітно затесатися у гурт.

Люда спочатку багатозначно глянула на годинника, а потім на них. І набрала повні легені повітря.

— Ну от. Помилуйтесь ними! І тут вони примудрилися запізнитися. Жменька і Оберемок, чому ви запізнилися?

Котя зітхнув і приготувався виправдовуватись, але Женька притримав його за рукав. Він добре знав, що Люді зовсім не потрібно їхніх виправдовувань, вона зараз не зупиниться, не слухатиме їх, хоч би що вони говорили, а буде слухати сама себе.

— Жменька і Оберемок, ви вкрали у колективу цілих сім хвилин. Знаєте ви, що таке сім хвилин?

Тут годилося б мовчати, але Котя не витримав, сказав:

— Знаємо.

— Ні, ви не знаєте, що таке сім хвилин, украдених у колективу, — вела далі по інерції Люда.

— А от знаємо, — вперто стояв на своєму Котя.

— Що таке сім хвилин? Сім хвилин — це…

— Це чотириста двадцять секунд, — перебив її Котя.

Люда сторопіла, хтось хихикнув.

— Про вашу поведінку, Оберемок і Жменька, ми поговоримо на засіданні ради загону. А зараз ідіть і своїми показниками постарайтесь випередити 3-тю школу.

Ніхто не став очікувати, поки Люда знову набере повні легені повітря і скаже, якою саме цифрою слід добити 3-тю школу, всі розбіглися хто куди. Але вже розбігаючись, вони збилися у невеличкі команди по двоє, по троє.

Мені здається, не варто навіть говорити, що Женя і Котя опинилися в одній команді і що ця команда складалася лише з двох членів.

… Збір металолому — складне мистецтво, і шукачі його чимось нагадують старателів — шукачів золота. У кого яке щастя. Один ходить цілісінький день, і йому трапляються самі тільки дрібниці: іржаві цвяхи або канцелярські шпильки. Спробуй тут набери бодай кілограм. Інший за п'ять хвилин знаходить старий, списаний двигун, — і, на тобі, маєш одразу півтонни.

Женька і Котя понуро йшли вулицею, все ще не вирішивши, куди їм звернути, — праворуч чи ліворуч.

— Підемо до моря? — ліниво запропонував Котя.

— А що там знайдеш? Шпильки і ґудзики після торішніх пляжників? Так і того добра вже немає, бо пляж прибирали.

— Тоді ж куди?

— А я знаю?

Вони нерішуче зупинилися, але тут з провулка вийшло двоє малюків, мабуть, третьокласників, крекчучи, вони тягли іржаву спинку від ліжка.

«Мабуть, кілограмів з двадцять», — прикинув Женька на око, а Котя вже виступив наперед і перетнув малюкам дорогу.

— Стійте, не поспішайте так, відпочиньте.

Ті зупинилися, дуже здивовані такою ґречністю і таким зворушливим піклуванням. Набагато впевненіше почували б себе третьокласники, якби Котя з Женькою вліпили їм по щиглеві або дали «грушки».

— Нічого, ми не втомилися, — шморгнув носом сміливіший з них, маючи намір волочити свою знахідку далі.

У Котиному голосі була сама тобі ніжність:

— Нічого, нічого, ви спочиньте, ми вам допоможемо, а то спітнієте й застудитесь.

І, не кажучи більше ні слова. Котя легко висадив їхню здобич собі на плечі, Женька підтримав з другого боку, і вони рушили в напрямі школи. Тільки тут малюки зрозуміли, що їх ошукано. Голосно плачучи, вони почали чіплятися за бильце ліжка то з одного боку, то з другого і одержали нарешті те, чого чекали з самого початку: по щиглеві в ніс і по «грушці».

— Ану, киш! Гуляйте, гуляйте! А то ще попідриваєтесь, і відповідай потім за вас! — крикнув на них Женька.

… На шкільному подвір'ї з блокнотиком у руках стояла Люда.

— О-о-о, Жменька і Оберемок! Молодці! Скільки ж тут металу? — схопилася вона за ліжко.

— Кілограмів сорок, — відсапуючись, сказав Женька.

— Сорок п'ять, — уточнив Котя таким тоном, ніби він щойно зняв це іржаве бильце з найточніших вагів.

— Молодці, молодці, — похвалила їх Люда і записала до блокнотика: «Жмень. Оберем. — 50 кг.»

А хлопці вирушили в нову піратську експедицію.

Цього разу їм навіть не довелось довго ходити. Кінець вулиці вони побачили незвичайну процесію. Троє чи четверо дівчаток котили стару, поламану дитячу коляску на трьох колесах, навантажену різним металевим мотлохом, серед якого мідний самовар посідав не останнє місце. Женька і Котя переглянулись, без слів зрозумівши один одного. Потім рушили назустріч дівчаткам.

— Дівчатка, вам не важко? — почав Женька.

Але дівчатка, мабуть, передчуваючи щось лихе, вирішили не встрявати у розмову і котили собі коляску далі.

— Женю, — сказав Котя, — адже це самовар твоєї тьоті Лари. Хто вам дозволив узяти цей самовар?

— Авжеж, це тітчин самовар. Ану стривайте!

Триколісний екіпаж було зупинено і конфісковано разом з усією поклажею, хоч дівчатка і рішуче протестували і запевняли, що самовар і все інше вони знайшли.

— Знайшли сокирку під лавкою, — буркнув Котя, штовхаючи коляску за ріг.

— Молодці, ну просто молодці! — мліла Люда від захоплення, коли хлопці врочисто вкотили коляску на шкільне подвір'я.

— Це тільки початок, — скромно пообіцяв Женька, хоча відчував, що вся ця історія може закінчитися дуже сумно.

— Скільки ж тут кілограмів? — запитала Люда.

— Тут є і кольорові метали, — сказав Котя, потупивши зір.

— Бачу, бачу. Це дуже, дуже добре. Самовар, наприклад, кольоровий метал. Скільки ж ми запишемо?

— Кілограмів шістдесят, — знизав плечима Женька.

— Шістдесят вісім, — уточнив Котя.

— Чудово! — сказала Люда і записала в блокнот: «Оберемок і Жм. — 75 кг.»

Ще двічі Жені і Коті вдалися розбійницькі нальоти. Ще двічі вони мали щастя вислухати слова подяки і захоплення з Людиних вуст. Ще двічі Котя займався явним окозамилюванням, ще двічі…

Але краще про все те не згадувати. Краще не згадувати, як розкрився їхній обман і що їм потім говорила Люда.

— Яка, власне, різниця, хто припер той металолом? — виправдовувався Котя. — Ми чи вони? Хіба трактори від того гірші будуть? Ми хотіли, щоб як краще, щоб малим легше було.

А Женька тільки рукою махнув:

— Поду-у-маєш, не бачили ми вашого металу, чи що? Ми коли захочемо, то припремо з Оберемком стільки металу, що ви не знатимете, куди його й подіти. Правда ж, Котю?

— Правда, — не дуже впевнено відповів Котя, і вони пішли геть із шкільного двору.

Куди вони пішли? До моря. І не тому, що мали якийсь певний план, а тому, що у їхньому місті куди не йди — однаково вийдеш до моря.

— Якби знайти підбитий фашистський танк, — гарячкував Женька. — Одразу план за всю школу виконали б, правда?

Правда, — машинально погодився Котя.

— Або знайти у бухті ворожий підводний човен? Га? Щоб я пропав, правда ж, здорово?

— А як би ти його дістав із дна? — діловито поцікавився Котя, так ніби підводного човна вже було знайдено і тепер залишалося тільки його підняти.

— За законом Архімеда. Щоб я пропав.

Вони підійшли до шістнадцятого причалу. Влітку тут один за одним пришвартовувались теплоходики і катерки, що возили на прогулянку курортників. Зараз, ранньої весни, тут нудьгували самі тільки чавунні кнехти. Море байдуже лизало зеленкуватими хвилями пісок, як лизало його тисячі років тому, коли на цьому березі стояли не Женька і Котя, а таври, сармати чи може, скіфи.

Котя пнув ногою чавунного кнехта.

— От де металу! Нам би їх двійко, га? Законно було б, га? Тільки як ти їх викопаєш?

— Викопати можна, — механічно погодився Женька, хоч Котя бачив, що він уже думає про щось інше. — Котько, як ти думаєш, скільки води в Чорному морі?

Розділ четвертий, у якому Котя відповідає на запитання

— Багато, — відповів Котя. Потім подумав і додав: — Думаю, що дуже багато.

— А скільки золота в морській воді?

— Не знаю, — чесно признався Котя.

— Знаєш, і я не знаю. Тобто знаю, що воно є, але не знаю скільки. Його мало, але взагалі його дуже багато!

— То мало, то багато. Ти щось плутаєш.

Котя все ще пробував розхитати ногою чавунного кнехта, маючи, певне, надію прикотити його на шкільне подвір'я.

— Ні, я зовсім не плутаю. Коли взяти всю воду в? Чорному морі, то там його тонни і тонни…

— Так-таки й тонни? — недовірливо перепитав Котя.?Якщо він і думав зараз про які-небудь тонни, то це були тонни чавуну або заліза. Котя все ще переживав неприємну історію, що сталася на шкільному подвір'ї.

— Може, навіть тисячі тонн…

— А-а, — розчаровано протяг Котя, чухаючи ніс, — на дні морському багато золота. Я читав про «Чорного принца», як він розбився недалеко від Севастополя і там…

— За кого ти мене маєш? — ображено пересмикнув плечима Женька. — Що я тобі, якийсь шукач скарбів, чи що? Я не про те золото, що під водою. А про те, що у воді.

— У воді, під водою… Кажуть: упав у воду, а не під воду. Золото впало у воду, але ж лежить воно під водою. Знаєш, Женю, ходімо краще на звалище автобази, може, там попасемось. Ходімо, поки там не побували хлопці з третьої школи.

Женька його не слухав. Женька дивився зараз на море так, як колись дивився у зоряне небо Галілей.

— Котько, у тебе, здається, був керогаз?

— Не керогаз, а примус, і не був, а є. Тільки він без однієї ніжки. Мама мені його віддала назавжди. Я на ньому часом паяльника грію. А що, ти хочеш здати його у металолом? Пусте. Яких-небудь півкілограма. Та й шкода. Головка у нього ще справна. Він, знаєш, як горить?

— То добре, що він справно горить. Він ще нам самим згодиться. Я тут таке задумав…

… Далі ми дозволимо собі краєчком ока заглянути у щоденник Женьки Жменьки. Тільки не в шкільний. У шкільний не варто. Нічого цікавого ми там не побачимо, за останні дні у шкільному щоденнику Женьки з'явилося дві двійки. Ми заглянемо в той щоденник, якого Женька називає «Лабораторним».

3 квітня. Котька дарма задавався, що примус у нього справний. Єдине, що він не збрехав: примус без однієї ніжки. Щоб не розпорошувати свою увагу, доручив Коті припаяти ніжку.

3 квітня (увечері). Котя ніжку припаяв… Ох і помічничок у мене. Ніжка вийшла довшою, і примус не хоче стояти на рівному. Котя пропонує під тією довшою ніжкою викопувати ямку, і тоді, мовляв, примус стоятиме рівно. Ні, для дослідів потрібні точні прилади, а не якесь кривобоке чепірадло.

4 квітня. Котя ніжку перепаяв. Тепер вона хоч і не довша, але ще кривіша. Треба прочистити, промити головку, щоб вона давала хороше полум'я. Це я вже сам зроблю, а то Коті тільки довір, він там такого наробить, що потім радий не будеш.

5 квітня. А цей Анатолій хоч і піжон, а непоганий хлопець. Раптом приходить вчора увечері і — ні сіло ні впало — дає мені карбованця. Каже: бери на кіно і на морозиво. Я, звичайно, карбованця взяв і вийшов з кімнати. Я зрозумів, що їм хочеться залишитися з Лідкою вдвох. Мабуть, цілувалися… А мені яке діло? Я це до того веду, що й старша сестра може у пригоді стати. Бо ж коли б я у мами того карбованця виканючив. А тут — на тобі, будь ласка! На всі гроші купимо гасу. А де роздобути резервуар для морської води? 1 тут знову ж таки допоміг Котя. Він поцупив у мами мідний таз, у якому варять варення. Чудово!

Із завтрашнього дня призначаю Котю молодшим лаборантом. Він повинен:

а) ходити по гас;

б) чистити примус;

в) за моїми вказівками доливати у таз води з моря.

… Котя, крекчучи, приніс банку з гасом і заглянув у таз. Там булькало і клекотіло. Біла пара стелилась над «диким» пляжем.

— Ну, що? — запитав Котя.

— Зараз почнуть випадати кристали.

— І що?

— І нічого.

— Що, знову випаруємо всю воду…

— Авжеж.

— А потім?

Що було потім, ми дізнаємось, коли знову заглянемо у «Лабораторний щоденник» Женьки Жменьки.

12 квітня. Котя — страшенно нетерплячий. Він ще не дозрів для наукової роботи. Він, мабуть, сподівався, що лишень ми розпалимо примус, як на дно таза почне випадати золото. Єдине, в чому він має рацію, це те, що таз і золото однакового кольору, і роздивитися золото на дні таза буде дуже важко. А що в науці взагалі легке?..

15 квітня. А може, і справді золото осідає на дні таза, а ми його не помічаємо разом з сіллю?

… Тут ми знову повернемось до двох друзів, тим паче що між ними назріває суперечка і воно б не завадило, якби хтось втрутився.

Саме в цей час Котя сопів і, сопучи, пересипав сіль в торбинку № 14. Ця робота, мабуть, йому набридла, бо робив він її з відвертою нехіттю.

— Не розсипай, обережно! — зауважив Женька, спідлоба стежачи за ним.

— Що? Боїшся, що я золото порозсипаю? — огризнувся Котя, який, всупереч своїй миролюбності, з самісінького ранку намагався посваритися.

Котя був злий і ось чому. Мамин таз, якому заздрили сусідки з усієї вулиці, блискучий мідний таз, який звик до солодких. сиропів і аж ніяк не до гарячої морської води, зеленів, і гладке його дно бралося віспяними виразками.

Женька цього не помічав, а коли й помічав, то не звертав уваги.

Але Котя помічав все і підозрював, що майбутня розмова з мамою скінчиться для нього дуже сумно. Просто отак схопити з примуса таз і втекти з ним було б не по-мужчинськи, отже, треба роздратувати Женьку, щоб почути від нього:

— Забирай свої цяцьки і йди під три чорти!

Але Женька зараз був дуже далекий від будь-якої дріб'язковості. Він спокійно відповів:

— І золото. Щось ми, Котю, робимо неправильно. Золото, звичайно, випаруватись не може, але де ж воно тоді?

Котя вирішив схитрувати:

— Женю, чуєш, Женю, а що, як морське золото випаровується?

Женька глянув швидко, але уважно на пару, що вилася над тазом, і заперечливо похитав головою:

— Ні-і, не може бути…?Котя звів розмову на інше.

— От ми добуваємо золото. А нащо воно нам? Хіба ми якісь капіталісти, чи пірати, чи ті, як їх, що про них «Комсомольська правда» писала, ну…

— Валютники?

— О-о, валютники.

— Дурниці ти говориш. Знаєш, як воно в техніці потрібне. Але добувати його важко. От я й подумав: треба будь-що винайти, як дешевше видобувати золото…

І тут раптом Женька заціпенів і втупив очі в таз. Котя насторожився і собі почав приглядатися: може, й справді там вже показалося золото. Але на дні таза Котя побачив тільки в залишках ропи огризок звичайного олівця. Того олівця, яким Женька записував у зошит результати.

Власне, це вже був не олівець. Мабуть, він таки давненько влетів у таз з киплячою ропою, бо вже «уварився» і розпався на дві половинки. Котя помітив, що Женьчин погляд прикуто до тієї половинки, де зберігся графіт. І Котя не помилився. Женька ляснув його по плечі і вигукнув:

— Еврика!

— Отже, золото по боку? — пожвавішав Котя. Він непогано знав свого друга і відчував, що Женька вже охолов до золота і зараз захопився чимось іншим.

— Чому ж по боку? — ніяково знизав плечима Женька. — Бачиш, коли б у нас було два примуси, ми могли б ставити досліди паралельно. Ти б на одному примусі добував золото, а я б на другому примусі…

— Що б ти на другому примусі? — не втерпів Котя.

Розділ п'ятий, короткий, але трагічний

— На. другому примусі я б добував алмази, — мовив Женька і переможно глянув на Котю.

… Любий читачу! Ти вчишся у школі, вивчаєш фізику і хімію і вже, мабуть, забув досі (бо це вже давненько проходили), що м'який графіт, той самий, з якого роблять олівці, і твердий алмаз, найтвердіша речовина в світі, — дуже близькі родичі.

А коли, любий читачу, ти пригадав це, то, будь ласка, пригадай і те, що при певних умовах графіт може перетворитися в алмаз.

Женька Жменька, якого Котя Оберемок останнім часом називав Едісоном, теж знав про спорідненість графіту і алмазу і знав, що під впливом високої температури графіт може перетворитися в алмаз. Чув Женька і про те, що українські вчені навчилися робити штучні алмази, такі необхідні в техніці. І хоча розсудливий Котя попереджав Женьку, що його винахід буде схожий на винахід вже давно винайденого велосипеда, впертий Женька, забувши про золото, захопився виробництвом власних штучних алмазів.

Цей розділ написаний лишень з єдиною метою: якщо тобі, мій любий читачу, коли-небудь забагнеться добувати штучні алмази, не дотримуйся, будь ласка, технології, якої дотримувався Женька Жменька. А коли ти все ж таки обереш саме таку технологію, то, будь ласка, будь уважним.

Анатолій, сам того не підозрюючи, знову фінансував початок нових дослідів, купивши за карбованця змогу зостатися з Лідою віч-на-віч. Оскільки графіт у натуральному, так би мовити, сирому вигляді, у їхньому місті не продавався, Женька вирішив купити на карбованця олівців і вже з них добути графіт Так було й зроблено. Після цього Женька звелів Коті запаяти весь наявний графіт у бляшанку з-під консервів. Тепер своє слово мав сказати примус. Висока температура, якомога висока температура, взяти із старенького примуса все, що можна, і, будьте певні, через якийсь час у бляшанці заторохтять справжні алмази!

Примус працював справно, примус показав, на що він здатний, примус сказав своє слово, але це слово було зовсім не тим словом, яке сподівався почути Женька.

Увечері 19 квітня, о 18 годині 45 хвилин за місцевим часом (дату взято з «Лабораторного щоденника», решту розповів очевидець Котя), сталася катастрофа. Сталася з вини молодшого лаборанта.

Ви вже знаєте, що Котя любив попоїсти. За зекономлені на пальному гроші він купив бляшанку бичків у томаті. Етикетка від консервів відклеїлась, і зовні бляшанка з майбутніми алмазами мало чим відрізнялася від бляшанки з бичками. Але якби Котя був уважний лаборант, він би помітив, що бляшанка з бичками чиста, не вкрита кіптявою…

Котя був неуважний, і о 18 годині 45 хвилин за місцевим часом над примусом здійнявся томатний гейзер, а зірвана з бляшанки кришка, описавши круту орбіту, зіткнулася з Женьчиним лобом.

На щастя, киплячий томат і каша, що утворилася з бичків, не позаливали експериментаторам очі. А бабахнуло так, ніби вибухнула граната.

Коли б ми і надалі дотримувалися точної хронології і документальності, нам довелось би знайомитись із записом у книзі чергового міліції та історією хвороби хірургічного відділення міської лікарні. Але ми не будемо цього робити. Ми тихенько, щоб не тривожити розбиту Женьчину голову, поставимо крапку.

Розділ шостий, де йтиметься про біоніку

— Ти куди це, зарізяко? — звернулася Котина мама до Коті, бачачи, що її син збирається покинути батьківський дім. — Знову з отим гицелем палитимете снаряди? Він вже лежить, то й тобі захотілося.

Початок розмови не обіцяв нічого хорошого, Котя знав, що в таких випадках краще відмовчуватися, але не міг змовчати.

— Та який снаряд? То зовсім і не був снаряд, коли б то був снаряд, нас на шмаття б порозривало.

— Мабуть, то був патрон, — сказала бабуся.

— Та який патрон?..

— Ну, добре. Патрон-патрон, снаряд-снаряд, ти мені скажи, куди ти оце зібрався?

— Хочу Женьку провідати у лікарні…

Мати тільки руками сплеснула і закликала у свідки бабусю:

— Ну ти бачила такого бовдура? Людські діти як діти, а тут росте щось таке, наче в лісі вродилося. Де ж ти бачив, щоб хтось колись ішов у лікарню провідувати хворого товариша з голими руками? Ну? І ото так і попер би, коли б йому не сказали. Мамо, наберіть йому у слоїчок варення та пиріжків загорніть.

Як бачите, малоприємна спочатку розмова обернулася на приємну, і все склалося якнайкраще.

… Котя йшов повагом, статечно. Що поганого можна було сказати про хлопчика, який спокійно, не пустуючи, несе в руках ласощі для хворого товариша? Котя навіть собою замилувався, ніби глянув сам на себе збоку.

І вже у лікарні його сумирний, статечний вигляд справив відповідне враження на чергову медсестру. Тим більше, що черговою медсестрою виявилась Ліда, Женьчина сестра. Котя не розраховував зустрітися саме з нею, бо, чесно кажучи, трохи побоювався її. Як-не-як Женька опинився у лікарні саме з його вини. Котя відчував себе ніяково. І як ще може себе відчувати геть здоровий хлопець з тугими, рум'яними щоками тут, серед білих халатів і людських страждань?

— А-а, це ти? — не дуже здивувалася Ліда. — Прийшов провідати? Що це в тебе? — кивнула вона на вузлик у Котиних руках.

— Це, пиріжки, баночка…

— Що-о? Знову якийсь вибух хочете влаштувати? То коробка, то баночка. — Не пущу!

— Ні-і, — почервонів Котя, — баночка з варенням. Воно не стрельне.

— У ваших руках все стріляє.

— А як себе почуває Женя?

Подивилися б ви на цього хлопчика збоку! Піклування, ввічливість і вихованість відбивалися у нього на обличчі. Хоч вміщуй його портрет на першій сторінці газети «Зірка» або показуй по телевізору.

— Живий твій Женька, в саду гуляє. Мабуть, завтра випишемо його.

Котя був і втішений, і трохи розчарований. Втішений тим, що Женька так легко відбувся, а розчарований, бо сподівався, що йому зараз накинуть на плечі білий халат і поведуть кудись, мало не в операційну. Якщо Женька в саду, то про халат і про операційну не могло бути й мови. Але білий халат Ліда йому все ж таки дала, бо хоч Женька гуляв у саду, сад цей був не звичайний, а лікарняний.

— Отак ітимеш прямо, прямо алейкою, а потім звернеш ліворуч, там буде альтанка. Десь біля тої альтанки і гуляє Женька, — сказала йому Ліда, і Котя, плутаючись у довгих полах халата, пішов у сад шукати свого друга.

Альтанку Котя знайшов швидко, але в альтанці Женьки не було, і якби Котя не почув Женьчиного голосу, він би його не скоро розшукав.

— А тепер ходи «б2-б4», — говорив комусь Женька.

«У шахи грає, — подумав Котя, — але чому ж він підказує своєму супротивнику ходи? Дурний той буде так ходити, як йому Женька підказує».

Котя розгорнув кущі і закляк на місці. Женька справді грав, тільки не в шахи, а в шашки. Але не це здивувало Котю, а те, що Женьчин супротивник — великий, ситий, рудий кіт. Шахівниця була розкладена серед доріжки, на піску, а за шашки правили акуратно нарізані кружальця ковбаси. «Краківська», — механічно визначив Котя, все ще не розуміючи, чи йому сниться, чи справді Женька грає з рудим котом у шашки. Це було щось надзвичайне. Такого не побачиш навіть у цирку, а треба сказати, що за своє життя Котя був у цирку аж тричі.

— Драстуй, — не підводячи своєї забинтованої голови, сказав Женька, — стань збоку і не заважай. Іде експеримент. Біоніка, брат, складна штука, щоб я пропав.

— Драстуй, — здавленим голосом відповів Котя і, присівши поруч, пошепки додав — Я тобі пиріжків приніс і варення. Голова не болить?

— Голова не болить. Тільки б ти замість пиріжків краще ковбаси приніс. Цей кіт страшний ненажера. Він може з'їсти ковбаси вдвічі більше, ніж сам важить.

— Звідки ж я знав, — почав виправдовуватись Котя, — завтра обов'язково принесу.

— Завтра буде вже пізно. Та-ак. Ходи «б2-б4»! — І Женька трісочкою підсунув до кота кружальце ковбаси.

Але кіт схопив у зуби інше кружальце, не те, що лежало ближче до нього. Проковтнути ковбасу, йому, правда, не пощастило, бо Женька ляснув його тріскою по зубах. Кіт випустив ковбасу і сердито зіщулився.

— Він мусить взяти те кружальце, яке я йому пропоную, і пересунути його лапою на певне місце, — пояснив Женька і шморгнув носом.

— А як не візьме? — поцікавився Котя, тим часом розв'язуючи вузлика і дістаючи пиріжки.

— По зубах заробить.

— Так він же втече!

— Не втече, я ж тобі кажу, що він ненажера. Ось дивись, — і Женька знову по діагоналі підсунув до кота кружальце ковбаси.

Цього разу кіт зрозумів, чого від нього хочуть, але зрозумів тільки наполовину. Він підхопив кігтем саме те кружальце, що хотів Женька, але замість того, щоб сунути його по діагоналі, потяг його до рота. І тут-таки тріска ляснула його по лапі.

— Може, він на пиріжка клюне? — запитав Котя, простягаючи Женьці пиріжок.

— Не лізь ти з своїми пиріжками. У нього умовний рефлекс на ковбасу вироблено, а не на пиріжки. Ти можеш усе зіпсувати.

Котя ображено відкусив половину пиріжка. Експеримент тим часом тривав. Котя все більше і більше дивувався. По-перше, він дивувався, звідки у Женьки стільки терпіння, по-друге — чому кіт не тікає? Адже на голодного цей кіт аж ніяк не був схожий… «Мабуть, страшенно ледачий», — подумав Котя, беручи механічно другий пиріжок.

— Слухай, Женю, — запитав він, — а чого ти від нього добиваєшся?

— Як то чого? — звів свої здивовані очі Женька. — Коли він піде так, як я йому кажу, то через два ходи він з'їсть мою «дамку». Я йому дозволю її з'їсти, умовний рефлекс треба підкріплювати.

І Женька показав на «дамку» — кружальце ковбаси, тільки вдвічі товще.

— Йому ж вигідніше з'їсти «дамку».

— Я думаю, — беручи третій пиріжок, сказав Котя, — вигідніше все ж таки з'їсти ті три шашки, що до нього ближче лежать.

— А це навіщо? — підняв Женька тріску.

— То ти його в цирк готуєш? — спитав Котя, намацуючи четвертий пиріжок.

— Ні-і, — зморщив носа Женька, — в цирк йому вже пізно. Його треба було вчити змалечку, а це вже старий кіт.

— Тоді навіщо ти з ним морочишся?

Женька не відповів, він знову зосередився, і Котя змушений був жувати мовчки. Кіт ніяк не міг второпати, чого від нього хоче Женька, і Котя трохи занудьгував. Тоді він почав мріяти вголос:

— А показувати в цирку кота, що вміє грати в шашки, теж здорово. Уявляєш собі, одного дня прокидається наше місто, а кругом афіші, афіші, афіші, а на тих афішах твій портрет і напис: «Весь вечір на манежі Ежен Жменьо з групою дресированих котів!»

— Що ти мелеш! І чому Ежен Жменьо?

— В цирку так заведено. У паспорті ти можеш бути Євген Жменька, а на афіші обов'язково Ежен Жменьо. Щоб цікавіше було.

— І ніхто так не пише: «Весь вечір на манежі!»

— Ще й як пишуть! Сам читав!

— Це ти читав про клоунів, а про дресирувальників так ніхто не пише. Як це я можу бути з ним весь вечір на манежі? Та він же ж пуд ковбаси з'їсть за вечір. І не для цирку я його готую.

— А для чого ж ти його готуєш?

— Для науки. Розумієш, Котько, я десь читав, що звичайний, з середніми розумовими здібностями кіт…

— У кота є розум?

— Більше, ніж у тебе. Не перебивай. Звичайний, з середніми розумовими здібностями кіт може запам'ятати і відрізняти до ста п'ятдесяти слів.

— Людських?

— Ні, котячих. Звичайно, людських. Ну, от… Ти мене слухаєш чи ти жуєш? Що ти жуєш?

— Я? — закашлявся і мало не вдавився Котя. — Бачиш, я тобі пиріжки приніс, а ти сказав… — Котині щоки густо почервоніли, — ти сказав, щоб я умовний рефлекс не порушував. Ну, я й… якось теє…

— Теє! Умовний рефлекс у мене чи в кота? Я про кота говорив. Залишилося там що-небудь?

— Пиріжків більш немає, але ось бери яблука, бери варення.

І, щоб якось виправдатись перед Женькою, Котя запобігливо сказав:

— Ти обіцяв розповісти про біоніку…

— Про біоніку? Ага, єсть така наука. От коли ми беремо мозок.

— Котячий?

— Чому котячий? Взагалі. А варення в тебе дуже смачне.

На тому розмова про біоніку закінчилася. Кіт хапливо підбирав ковбасу, не забуваючи про «дамку».

Розділ сьомий, де Анатолій справляє пилососа, а Женька збирається полювати на ведмедів

— Ви не турбуйтеся, Ольго Яківно, — говорив Анатолій, знімаючи свого білосніжного кітеля і залишаючись тільки в смугастому тільнику, — зараз все буде в ажурі. Техніка не складна.

— Я знаю, що ви, Толику, все вмієте, але навіщо вам ця робота? — підхвалювала Женьчина мама Анатолія.

Ліда в білому платті стояла поруч і кидала на Женьку нищівні погляди. Вони з Анатолієм тільки-но збиралися піти погуляти вздовж набережної, і от, на тобі, ця халепа.

Ольга Яківна намагалася взагалі Женьки не помічати і говорила про нього так, ніби його не було в кімнаті.

— Ну, от скажіть, Толику, як воно отаке вродиться і що з нього виросте?

— Нічого страшного, — статечно відповів Анатолій, — вік у нього такий переломний, все ламає. Переросте, всі ми були дітьми.

Женьку аж пересмикнуло. Коли б він міг, то викинув би Анатолія у вікно. Подумаєш, дорослий! Женька ще добре пам'ятає, як Анатолій ходив до школи. Правда, тоді Женька ходив у дитсадок. Але ж все одно Анатолій поводиться не як мужчина. І у Женьки від образи аж сльози забриніли на очах.

— Подумаєш, я сам його можу полагодити. Нема чого вам бруднити руки, — буркнув він.

— Ти вже краще помовч, — скипіла Ліда.

— Ти вже лоба собі полагодив, — додала мама.?Анатолій взагалі нічого не сказав. Насвистуючи «Чорнеє море моє», він орудував ключем. І це найбільше ображало Женьку. Отже, Анатолій і справді вважає його за дитину, з якою не варто вступати у розмову.

І тут до кімнати увійшов тато. В руках він тримав якогось листа. Тато привітався і сказав:

— Що це у вас за демонтаж побутової техніки?

— Та от поточний ремонт роблю, — сказав Анатолій. — Тільки, Вікторе Антоновичу, ви помиляєтесь, коли думаєте, що це побутова техніка. Євген Вікторович пробував довести, що це сільськогосподарська техніка.

— Знову Женька, — похитав головою тато, — за ним скрізь золоті верби ростуть.

Женька зітхнув і почервонів. На думці у нього було зовсім зле. Він не сподівався, що тато прийде так рано. Женька не стільки боявся, скільки соромився тата. Тато за все життя ніколи пальцем не зачепив Женьку (чого не можна було сказати про маму), ба, тато навіть ніколи не сварився! Але він вмів так сказати кілька слів, що потім Женька не знав, куди подітися від сорому. Краще б уже бурчала Ліда, краще б уже лаялась мама (хай би й рушником перетягла через плечі), але хай би про Женьчині «художества» не знав тато. Мама могла йому і не сказати. Могла забути. За день стільки різних гріхів набиралось у Женьки, що мама була неспроможна всі запам'ятати. Правда, цей гріх був особливий, і мама навряд чи його б забула. Але хай би тато краще прийшов з роботи трохи пізніше, а не тепер, у розпалі Женьчиної ганьби.

— Розумієш, Вікторе, — почала розповідати мама, — Лідочка (в присутності Анатолія мама завжди називала Лідку Лідочкою) взяла на прокатному пункті пилосос, хотіла в квартирі прибрати, а цей… цей…

Мама не знайшла потрібного слова і тільки махнула рукою.

— Він що, пилососом хотів викачати Чорне море, щоб зібрати на дні рибу? — цілком серйозно поцікавився тато, а Женька ще нижче пригнув голову.

— Ні, — засміявся Анатолій, — Чорне море він викачає іншим разом за допомогою велосипедного насоса. Цього разу Євген Вікторович вирішили допомогти сільському господарству. Черговий експеримент проходив під прапором винищення се-ге шкідників.

«Чому се-ге? — подумав Женька і тут-таки зрозумів: — Се-ге, цебто сільськогосподарських».

— Ото-то, — підхопила мама, — не встигла Лідочка відвернутися, як цей… цей… (знову не знаходилось відповідного слова) доточив шнура, виволік пилососа в садок і почав втягувати ним усе, що під руку трапить.

Тут саме Анатолій розгвинтив пилососа і з його корпусу почав витрушувати все, що трапило Женьці під руку: іржаві цвяхи, камінці, скельця, черепочки, ґудзики, сухе листя, сучки, але найбільше було землі, яка, звичайно, перетворилася на пил. Серед цього мотлоху повзало кілька садових кузочок і гусеней.

— Хто скаже, що експеримент не вдався, хай кине у мене каменем! — урочисто проголосив Анатолій, обтрушуючи штани.

Але тато, як видно, ще всього не втямив.

— Я думаю, — сказав він, — що найкраще мені розповість і пояснить сам автор проекту.

— Він тобі нарозповідає, — втрутилася мама, — він тобі такого нарозповідає, аби переслухав. У нього що руки, що язик — однаково справно роблять.

Але Женька одразу ж відчув себе краще. Татові можна все розповісти, все пояснити, він зрозуміє і не сердитиметься. Власне, Женька й не збирався виправдовуватися. Навпаки, Женька збирався войовниче захищати свій новий проект. Тепер він звертався тільки до тата, даючи цим зрозуміти решті, що їх він вважає недостатньо підкованими для такої розмови.

— Розумієш, тату, досі різних комах і кузочок просто труїли. Навіть з літаків труїли. І от я собі й подумав, а чому їх не можна винищувати ще й механічним способом.

— Він подумав! Ти, виявляється, ще часом думаєш? — підпустила шпильку Ліда. Але Женька не звернув на її зауваження ніякої уваги.

— Звичайно, пилосос — не зовсім досконала машина для відлову шкідників…

— Та-ак, — сказав тато, — а яку ж досконалу конструкцію ти збирався запропонувати?

Запитав він цілком серйозно. Женька бачив, що татові цікаво його слухати, і зовсім заспокоївся.

— Цілий агрегат, його треба було б чіпляти до трактора і тягнути по полях, по садах.

— Так-так, — вів далі тато, — отже, твій агрегат виловлював би шкідливих комах?

— Шкідливих, — гордо відповів Женька.

— А як бути з нешкідливими і з корисними? — запитав тато.

Такого питання Женьха не чекав. Він кілька разів кліпнув очима і широко розкрив рота.

— А про бджіл ти подумав? — вів далі тато. — Адже ж і їх твій агрегат мусив би засмоктувати.

— Чому ж, — втрутився Анатолій, — винахідник сидів би у своєму агрегаті, як старий Ной у ковчезі, і сортував би комах на чистих і нечистих. Чистих, тобто бджіл, він випускав би, а нечистих — нищив.

Женька тільки очима блиснув. А Лідка сміється, аж заливається! їй — що? Вона зараз піде з Анатолієм гуляти, їсти морозиво і пити лимонад, а Женька залишиться сам на сам із своєю ганьбою.

Проте доля була милостивою і до Женьки. Тато раптом згадав про листа, якого досі тримав у руках. Ніби й не було ніякої розмови про пилосос і майбутній агрегат «Смерть комахам», тато цілком серйозно сказав:

— Що ж, синку, маєш змогу познайомитися із сільським господарством ближче.

І до мами:

— Лист від Захара одержав. Знову вони з Оксаною кличуть Женьку до себе.

— Куди-и, — замахала руками мама, — куди я його пущу, позорисько таке! Він там щось таке вчворить, що хоч стій, хоч падай. Хіба ти його не знаєш?

— Його я знаю, — сказав тато, — але я й Захара знаю. І знаю, що у Захара він пилососом комах не ловитиме.

Так почалась ця розмова. Анатолій і Лідка якось непомітно вишнурувалися з кімнати. Женька залишився стояти, чекаючи, як вирішиться його доля.

Він знав, що дядько Захар, старший брат батьків, живе і працює десь на півночі України, в селі, що заховалося у мальовничих Волинських лісах. Для Женьки, хлопчика, що народився у маленькому місті на березі Чорного моря, серед причорноморських степів, ці далекі ліси були справжньою загадковою тайгою. Дядько Захар працював сільським фельдшером. Жили вони з тіткою Оксаною самі. Їхній єдиний син Степан, партизанський зв'язківець, загинув зимою 1943 року.

Женьці і хотілося і не хотілося їхати в гості до дядька Захара. Коли минулого і позаминулого року дядько Захар запрошував Женьку до себе, тато з мамою Женьку не відпустили, бо вважали, що він ще малий.

А от тепер… Тепер ця поїздка нібито могла відбутися, але все складалося так, що вона ставала схожою на заслання. Тато з мамою радились: відпускати Женьку чи не відпускати, так наче Женьки на цю хвилину взагалі не було в кімнаті. Нарешті вони дійшли сякої-такої згоди.

— Ну що, поїдеш? — запитав тато. — Ти вже не маленький. Поїдеш, світу подивишся, побачиш, як хліб росте, навчишся відрізняти цапа від теляти.

— Може, ще де корова на роги підійме, — забідкалася мама.

— Буде мамалиґою, так його і курка захвицає, — сказав тато, — а геройському хлопцеві і ведмеді не страшні, коли вони ще водяться у Волинських лісах.

Женька всміхнувся і промовчав, йому чомусь стало смішно від думки, що ось настало літо, всі намагаються приїхати до моря, а от йому, Женьці, випадає їхати зовсім у протилежному напрямку. Котя буде купатися по дванадцять разів на день, плавати на старому ялику, ловити бичків, валятися на піску, а він, Женька, в цей час житиме так далеко, в суворих, майже північних лісах, де, можливо, ще не вивелись ведмеді. Женьці чомусь раптом стало шкода себе, і він, насупившись, сказав:

— Без Коті я не поїду нікуди.

— Ну от, починається, — зітхнула мама. — А як Котю мама не відпустить?

— Чому б їй не відпустити? — підтримав Женьку тато. — Я сам з ними переговорю. А вдвох їм справді було б веселіше.

— І в дорозі безпечніше, — вставив Женька, — один спить, другий стереже речі.

— Можете спокійно обидва спати, — засміявся тато, — поїзні злодії вже давно дискваліфіковані.

— Отже, поїдеш? — зітхнула мама. Її злість на Женьку випарувалась, як хмарка в літній день. Женьчина мама, Ольга Яківна, не вміла довго сердитись, адже вона народилася в місті, яке двісті п'ятдесят днів на рік залляте сонцем.

— Піду скажу Коті, щоб збирався, — вигукнув Женька, вибігаючи з кімнати.

Він так і сказав, коли прийшов до Коті:

— Ну, збирайся, їдемо!

— Куди? — без особливого ентузіазму запитав Котя, який не дуже був схильний до зміни місць.

— Ідемо до мого рідного дядька Захара досліджувати природу і полювати на ведмедів.

Очі у Коті стали круглі, мов рятувальні кола. Це було щось нове, не схоже на «едісонівські» витівки Женьки. І хоч скільки разів Котю розчаровували Женьчині проекти, до кінця розчаруватися він так і не зміг. Дуже вже багато запалу було в його неспокійному другові.

— На яких ведмедів? — тільки й зміг запитати Котя, бачачи, що Женька не жартує.

— На бурих, звичайно, білі у Волинських лісах не водяться. Мій дядько Захар живе у лісі. Він медик і, крім того, вивчає природу. А на дозвіллі відстрілює ведмедів.

— Як відстрілює?

— Ой, який-бо ж ти нетямущий, це термін такий мисливський.

— І він що ж, не вправляється коли нас кличе? — цілком серйозно запитав Котя.

— Може й не вправляється. Думаєш, там мало роботи? Саму тільки шкуру знімати, скільки замороки! У дядька три рушниці: тулка центрального бою, вінчестер і берданка. Я думаю взяти собі карабін вінчестер, а ти як радиш?

Котя посмикав себе за вухо, посопів, похитав головою:

— Мама не пустить.

Женька аж плечима пересмикнув:

— Звичайно, коли ти їй бовкнеш, що ми їдемо на небезпечне полювання, то вона таки може й не пустити. А коли їй сказати, що ми їдемо збирати суниці і пити парне молоко, то вона не перечитиме. А ще мій тато поговорить з твоїми.

… Словом, Котю мама відпустила.

Розділ восьмий, який починається Котьчиним листом до мами, тата і бабусі

«Дорогі мої мама, тато і бабуся! Доїхали ми з Женею добре. Я з вікна не висувався, бо вікна у цільно-металевих вагонах не відкриваються. Зустріли нас дядько Захар і тітка Оксана, й одразу ж ми поїхали до них і відразу ж сіли обідати. А ведмедів тут взагалі ніяких немає. Дядько Захар каже, що тут тільки багато їжаків. І я вам, напевно, привезу великого їжака, і він у нас житиме. І він питиме молоко. Дядько Захар каже, що їжаки дуже люблять молоко. Тітка Оксана нагодувала нас вельми смачним борщем з грибами і варениками з печінкою. А трьох рушниць у дядька Захара немає, це все Женька заливав. Грибів тут дуже багато. І ще є дуже багато лісу. Ліс тут великий. Тітка Оксана ще нас частувала киселиком з ожини. Ожини тут дуже багато, бо тут ліс. Женька казав, що ми їдемо на північ, але тут ніяка не північ, бо так само тепло, як і в нас. Тільки у нас навколо міста степ, а тут навколо села все ліс, і ліс, і ліс. І ще тітка Оксана спекла до нашого приїзду пиріжки з повидлом. Повидло у неї дуже смачне, воно з горіхами. У дядька Захара лише один дробовик, і то тітка Оксана каже, що вже не пам'ятає, коли дядько Захар стріляв з нього. А дядько Захар каже, що умілець і без рушниці що захоче, те й вполює. І ще каже дядько Захар, що візьме нас з Женькою з собою в ліс на полювання. Тільки рушниці ми не братимемо. Яке це полювання — я не знаю. Мабуть, підемо з капканами. Але ви за мене не турбуйтеся, бо тут ведмедів немає і вовків теж немає. І ще передайте привіт тьоті Клаві.

Цілую вас усіх

ваш Костянтин».

Котя написав листа, як і обіцяв, першого ж дня по приїзді. Але заадресувати конверта, вкласти туди листа і віднести його на пошту — на це сили волі у Коті не вистачило.

Бо, ще пишучи листа, Котя крізь відчинене вікно бачив, що його товариш уже досліджує навколишню природу.

А Женьчину увагу привернув простенький агрегат, встановлений у тітки Оксани на городі. Женька стояв серед квітучої картоплі, ляскав себе по шиї, намагаючись вбити бодай одну муху, що, наче винищувачі, пікірували на нього, і водночас сушив собі голову: навіщо цей примітивний агрегат.

Пропелер не пропелер, млинок не млинок. Власне, напівпропелер-напівмлинок. Вітрець повіває, а воно собі крутиться на паличці, а воно собі крутиться — аж деренчить.

Коли б у дядька Захара і тітки Оксани були малі діти, Женька вирішив би, що то їхня забавка, але дітей навіть поблизу не було, отже… Отже, в цю мить Женька відчув, що він стоїть на порозі винаходу, але той винахід чужий. Млинок-пропелер, безперечно, мав якесь сільськогосподарське призначення, і Женька, згадавши свою малу обізнаність у «се-ге» питаннях, вирішив розпитати тітку Оксану:

— Тітко Оксано, скажіть мені, будь ласка, а що це у вас за млинок?

— Який млинок? — не зрозуміла спершу тітка Оксана. — А, цей? Це, Женю, проти кротів.

— Проти кого? — Женька аж захрип від несподіванки.

— Та люди порадили, кажуть, він кротів лякає. А то риють, проклятущі душі, і риють, порятунку від них немає. І скажи ж ти, обов'язково ото має він гору свою нарити як не на моркві, то на цибулі.

— А млинок? — Женька все ще нічогісінько не розумів.

— А млинок крутиться, гуде і землю трохи трусить.

— Ну, старі люди кажуть, що кроти не переносять того струсу…

«Вібрація! — подумав Женька. — Кроти не переносять вібрації, ось воно що!» І знайома хвиля хлюпнула Женьці в груди, потім підхопила його і понесла.

— Котько, Котю, йди сюди! — закричав великий винахідник.

Молодший лаборант не звик, щоб його кликали двічі.

— Що таке? — виріс на порозі Котя.

— Ти знаєш, що це? — Женька ворухнув бровою в бік млинка.

— Якийсь собі млинок.

— Не якийсь млинок, а вібратор, і не собі, а кротам!

— Чому кротам? — здивувався Котя, як хвилину тому дивувався Женька.

— Невже ти не розумієш? Пропелер крутиться, вібрує, передає цю вібрацію у грунт, дратує крота, і кріт тікає в такі місця, де ніхто не вібрує і нічого його не дратує.

— Здорово придумано! — засміявся Котя.?Женька зневажливо глянув на молодшого лаборанта.

— А чим ти захоплюєшся? Це ж техніка позапозавчорашнього дня. Вібрація слабенька, а коли немає вітру, тоді взагалі немає ніякої вібрації.

— Чому ж, — заступився за млинка Котя, — бачиш, вітру майже немає, а він все одно крутиться.

У Коті вже було невиразне передчуття, що Женька зараз знову втрутить його в яку-небудь історію. А Коті цього дуже-дуже не хотілося.

— Крутиться то він крутиться, — мусив погодитися Женька, — але потужність у нього мала.

— Для крота досить.

За це молодший лаборант удостоївся ще одного зневажливого погляду.

Тим часом Женька лихоманково думав.

— Слухай, Котько, але ж тут можна розлякати всіх кротів у радіусі десяти кілометрів! Паралельно з вітряним млинком ми пустимо водяний! Ото буде вібрація так вібрація!

— Ну, добре, а де ж ти води візьмеш? — флегматично запитав Котя.

Але виявляється, Женька вже все продумав і передбачив.

— А дощі? У дощ вітряний млинок ніякої тобі вібрації не дасть, зате на нашому, водяному, хоч турбіну став. А ще ж водяний млинок можна поставити поблизу кротової нори, щоб вода стікала вниз і щоб кріт ще й ревматизм підхопив.

— А хто ж тобі дозволить на городі канавки копати? — не здавався Котя.

— До чого тут канавки? — знизав Женька гострими плечима. — А це ти бачив? — І він показав пальцем на ринву.

Ну, добре, а як же ж… — почав було Котя, але, мабуть, зрозумівши, що Женька вже все продумав, змовк.

… На превелике Женьчине щастя, дядька Захара дома не було — поїхав на хутір до хворого. А тітка Оксана ладна була хлопцям неба прихилити, тільки б діточки не нудьгували. Тепер — з усього було видно, що «діточки» трішки занудьгували і їм потрібна забавка.

— Струмент, синочку, питаєш? Є, аякже. Ось тут у сарайчику. А то ще он там, на горищі, є мотлох різний, можеш собі взяти, що тобі треба.

Яких тут тільки скарбів не було на горищі сарайчика! Старі підкови, цвяхи, іржаве колесо від воза, кавалерійська острога, каркас справжнього сідла, поламана коса, кришка від чайника, сундучок, повний гвинтів і шурупів, рама від картини, купа старих журналів, позеленілий самовар, брусок від точила, держак лопати, велосипедна педаль, ще кілька коліс невідомо від чого, солдатський казанок, дірява безвуха каструля…

Ні, коли б я навіть до кінця повісті перелічував скарби, що їх Женька відкрив на горищі, то й тоді я б не був певен, чи чого-небудь не пропустив.

У Женьки відразу ж заблищали очі, але він опанував себе і почав серед цих скарбів відшукувати тільки необхідне.

Таким необхідним виявилася стара халява, гофрована протигазна трубка, шматок пожежної кишки і уламки мідного дроту.

Можна було починати.

Стара халява чудово одягнулася на ринву і була туго припасована до неї дротом. Далі все пішло як по маслу. Халява з'єднувалася з пожежною кишкою, а кишка — з протигазною трубкою. Трубопровід був, правда, закороткий і ледве діставав до землі, але Женька мав надію завтра вранці знайти ще дещо і доточити його. Сьогодні було вже пізно — смеркло, і тітка Оксана кликала вечеряти. Щоб трубопровід не гойдався сюди й туди, як слонячий хобот, Женька встромив його кінець у відчинену кватирку. Потім побіг вечеряти, бо чув, що Котя вже вмощується за столом.

… Спали вони обоє на широченному ліжку в низенькій прохолодній кімнаті. Дуже затишна була ця кімната і навівала солодкі сни, бо скрізь у кутках, на підвіконні, по стінах і навіть під сволоком висіли сухі жмутки духмяних трав, якихось корінців, листя, квітів.

— Це воно для краси чи для запаху? — вже лежачи в ліжку, запитав Котя.

— Дивак, — відповів Женька, тягнучи до себе ковдру, — це ліки. Дядько ж фельдшер.

… Котя стояв на капітанському містку, а хвиля була така, що бризки долітали аж сюди, розбиваючись йому об чоло. «Потрібно спуститися у машинний відділ, подивитися, як там, — подумав він і почав спускатися по трапу. Холодний струмінь води вдарив йому в обличчя. — Пробоїна! Судно може потонути. Треба оголосити загальний аврал!»

— Полундра! — загорлав Котя і прокинувся від власного крику. Що сталося, здогадатися зовсім не важко. Після вечері Женька забув про свій трубопровід, і кінець його так і звисав з кватирки, якраз над Котиною головою. Залишається нагадати, що дощі на Волині перепадають досить-таки частенько.

Розвиднялося… Мокрий і злий Котя сопів і проштовхував кінець трубопроводу на двір, за вікно. Женьку теж, звичайно, промочило, але він удавав, що солодко спить. Од цього Коті остаточно урвався терпець:

— Винахідник! Геній! Едісон нещасний! Не прикидайся дурником, я ж знаю, що ти не спиш. Не думав я, що ти такий мстивий! Це ти мені за те, що тоді бляшанку з бичками замість алмазів на примус поставив, еге? То я ж не хотячи, ти ж знаєш. А ти навмисне…? — Дурника знайшов. Нечесно так!

Цього всього Женька стерпіти, звичайно, не міг. Він сів на ліжку так раптово, ніби в ньому розпустилася пружина.

— Ти що, серйозно вважаєш, що це я навмисне?

— А то не навмисне?! Шукай собі дурнішого помічника, з мене досить!

— Дурнішого за тебе я навряд чи знайду.

— Що-о?

І хто його знає, чим би все це закінчилося, якби не зайшов дядько Захар.

— Доброго ранку, — сказав він, — освоювали душ нової конструкції?

— Це Женька хотів… — почав було Котя, але так і не доказав, що ж хотів Женька.

— Все ясно. Значить, квити? Ти його гарячою бляшанкою по голові, а він тобі на голову холодної води.

Женька насуплено мовчав. Він зрозумів, що тато, мабуть, дещо про нього написав дядькові Захарові.

— Дуже мені подобаються ті винахідники, — вів далі дядько Захар, — які до пуття цвяха не вміють забити, а беруться проектувати кібернетичну машину.

— Цвяхи забивати я вмію! — вперто сказав Женька.

— Це я до прикладу сказав, а взагалі у таких умільців, як ти, цвяхи крутяться під молотком, як локшина, а пальці в синяках. Ну, гаразд. Ідіть умиватися по-справжньому, бо сон у вас уже, мабуть, не вдасться, постіль мокра.

Розділ дев'ятий, де хлопці знайомляться з лісом

Увечері того ж таки дня дядько Захар зайшов до хлопців і запитав:

— Хлопці, а ви бачили коли-небудь, як сходить сонце?

— Бачили, — не дуже впевнено відповіли хлопці, які, по правді кажучи, не дуже твердо пам'ятали, бачили вони коли-небудь по-справжньому схід сонця чи це їм тільки снилося.

— Все ясно, — засміявся дядько Захар. — Завтра побачите. Тільки майте на увазі, розбуджу дуже рано, ще й сіріти не почне. Лягайте спати зарання, бо хто розіспиться — мені довго будити ніколи, піду сам.

— Хіба ми діти, — насупився Женька, — що нас треба будити? Скажете о шостій годині встати — будь ласка, встанемо!

— І ти хочеш влітку о шостій годині ранку бачити схід сонця? Ну-ну! Ні, голубчику, доведеться встати трохи раніш. А зараз спіть!

І дядько Захар вимкнув світло.

Женька позіхнув так смачно, що й Коті захотілося позіхнути. Котя, широко розкривши рота, позіхнув, але закрити рота сил у нього вже не вистачило, і він так і заснув з відкритим ротом.

І тільки-но він заснув, як його тут-таки розбудили. (У всякому разі, йому так здалося). Треба було йти на полювання, треба було йти зустрічати схід сонця.

… Небо було якесь незвично сіре, зовсім не таке, як над Чорномор'ям. Спершу хлопцям навіть здалося, що збирається на дощ і то сірі хмари облягли небо. Але, роздивившись краще, вони розгледіли на небі кілька блідих мерехтливих зірок. Далебі, такого кольору досвітнє волинське небо. Десь дуже далеко-далеко на обрії синів ліс. Хлопців це здивувало. Адже вдень вони бачили, що ліс був набагато ближче. А прямо перед ними стелилася якась біла ковдра, і простягалася вона аж до далекого лісу.

«То, мабуть, цвіте ця… як її…» — намагався пригадати Женька назву рослини, яку вони бачили з вікна вагона. Тоді їм сказала, що то цвіте, сусідка по купе, старенька бабуся, але зараз Женька ніяк не міг пригадати цю назву. «А до лісу, мабуть, попойдемо», — встиг тільки подумати Женька, як вони увійшли в ліс.

Ліс обступив їх раптово з усіх боків, і тільки тепер Женька зрозумів, що те біле попереду, що так відсувало ліс, було зовсім не квіт гречки (від несподіванки Женька раптово згадав, як звали ту рослину), а густий туман. Цей туман розрізав навпіл ліс, а тепер розрізав навпіл і їх самих: і дядька Захара, і Котю, і його — Женьку.

Це був незвичайний туман — і не холодний, і не вогкий, а якийсь невловимий. Все навкруги прояснилося, як на фотопапері. До неба хтось Домішав крапельку синьки, і зорі від того ставали блідішими, а ліс вже був не сіро-синій, а сіро-зелений. Чорними залишилися тільки ялини.

Власне, ялина була єдиним деревом, яке впізнавав і відрізняв від інших дерев Женька. Ялину не впізнати — це був би сором. Але решта дерев і кущів, як для Женьки, так і для Коті, залишались тільки деревами і тільки кущами. Навряд чи й сонячного дня вони відрізнили б дуб від граба чи осику від ясеня, а про кущі, трави, квіти, чагарники і говорити нема чого. Ліс для них був темним лісом і вночі, і вдень, і вранці, і ввечері. Ліс для них був збіговиськом дерев і тільки! Ні, не тільки. Бо Котя раптом штовхнув Женьку в бік і радісно зашепотів:

— Дивись, берізка!

Авжеж, це справді була берізка, і Котя, гордий з того, що впізнав її, аж зупинився.

— Берізка, берізка, — повторював він пошепки.

Ви помітили, що в лісі увечері чи на світанку чомусь завжди хочеться говорити пошепки. Мабуть, ми цю звичку дістали в спадщину від наших пра-пра-пра і ще багато разів прадідів, для яких ліс був і другом, і ворогом. Адже тоді в лісі на них чигала небезпека, а може, й смерть за кожним кущем і за кожним деревом. Як тут не заговориш пошепки!

І раптом щось сталось у лісі. Всі це помітили, навіть дядько Захар зупинився. Туман перестав клубочитись і слухняно вклався до ніг велетенським деревам, дерева дружно затріпотіли листочками, струшуючи росу на мандрівників, і вмочили свої верховіття в червону фарбу. Якусь мить зелений колір був червоним, а блакитний лимонно-жовтим, потім червоний став жовтим, і ще за мить у лісі панували тільки два кольори — зелений і блакитний. І, ніби чекаючи цієї хвилини ще звечора, вдарив тисячоголосий хор пташок. Тільки тепер хлопці зрозуміли, що сталося, — зійшло сонце.

Дядько Захар постояв ще трохи, приклавши руки човником до лоба і схиливши голову, ніби прислухаючись до чогось, а потім раптово рушив навпростець через ліс. Він ішов попереду, маленький, сухенький, в сірому піджаку і поруділих чоботях, такий звичайний і буденний де завгодно, але в лісі він здавався хлопцям богатирем. А вони самі собі здавалися безпорадними.

Раніше все було не дуже складним. Раніше ліс був праворуч і ліворуч, а вони собі йшли своєю дорогою. А тепер продиралися крізь ліс навпростець, все вперед і вперед, все далі і далі. І хоч добре знали, що останнього вовка в цьому лісі вбито ще задовго до того, як вони народилися, хоч знали, що ведмеді тут вже років зо сто, як не водяться, отже, небезпеки ніякої немає, все-таки їм ставало моторошкувато, і чим далі заглиблювались у ліс, тим більше.

Дзенькнувши, мов куля, влетіла Коті у ніс якась муха. Від несподіванки у хлопця аж в очах потьмарилося. Не встиг він вичхати кляту муху, як інша, хоч і менша, зате заклятіша, влетіла в око, й око запекло вогнем. Побігли сльози. «І треба у джунглі їхати, коли тут така напасть?» — думав Котя, намагаючись ріжком носовика витягти муху з ока.

Тим часом Женька воював з павутиною. Маючи серце на дядька Захара, Женька вперто йшов не по його сліду, а трохи осторонь. Йому здавалося, що до тієї павутини ще добрих три метри, але виявилось, що вона набагато ближче, і, ступивши крок, Женька заплутавсь у ній по вуха. Далося взнаки невміння орієнтуватися у лісі. Окомір, набутий хлопцями на вулицях міста, був тут непридатним. Далеке виявлялось близьким і навпаки. А ліс все кепкував і кепкував з хлопців. Він то сипав їм за комір глицю, то дряпав їм лоби і щоки гострими сучками, то висилав назустріч якихось невідомих жучків-комариків, то спускав просто на голову павуків. А тут ще раптом виявилося, що хлопці зовсім не вміють ходити! Здавалося, під ногами у них не земля, а лід — ноги ковзалися по глиці і мохові, загрібали торішнє листя, плутались у якихось невидимих кореняках.

Хлопці захекались і вже ледве встигали за дядьком Захаром. А тому хоч би що! Він ішов так легко, розгонисто, ніби йому було не шістдесят з гаком, а втричі менше. І Котя і Женька бачили, що ліс. зовсім по-іншому ставиться до дядька Захара, ніж до них. Ліс йому не чинить ніяких перешкод, і навіть мухи чомусь облітають дядька Захара десятою дорогою.

— Ну, то як забиваються цвяхи в лісі? — кинув через плече дядько Захар.

Хлопці промовчали.

Вони обидва навіть почали сердитись на старого, їм вже почала обридати ця прогулянка. І тут нараз дядько Захар, зупинившись, щось підняв із землі. Хлопці полегшено зітхнули і заглянули йому через плече. На долоні у старого лежала якась сіро-жовта грудочка, і, тільки придивившись уважніше, вони зрозуміли, що то мертве пташеня.

— Пташенятко піночки чи малинівки, — сказав дядько Захар.

— А як воно сюди потрапило? Воно ж іще літати не вміє? І хто його задушив? — навперейми почали розпитувати хлопці.

— Літати воно ще справді не вміло, — відказав дядько Захар, — і ніхто його не душив. Загинуло само. Його просто викинуто з гнізда.

— Хто ж його викинув? — запитав Котя таким голосом, ніби в ту ж мить збирався знайти напасника і поквитатися з ним.

— Пошукаймо спершу гніздо, — порадив дядько Захар.?Хлопці озирнулися навкруг і тільки зітхнули. Як же ти його знайдеш у такій гущавині? Де його шукати? А воно було зовсім недалеко і зовсім невисоко. Дядько Захар впевнено розгорнув кущі, і Женька з Котею побачили маленьке гніздечко. У гніздечку сиділо інше пташеня, теж мале, майже голе, але набагато більше за те, що знайшов дядько Захар. Пташеняті навіть самому вже було тіснувато в гніздечку.

— Зозуленя, — сказав дядько Захар, — я так і думав.?Це воно викинуло з гніздечка пташенятко.

— Звідки ви знаєте? — насторожився Женька.

— Я іще знаю, що це саме зозуленя викинуло вчора чи позавчора його братиків та сестричок! От скільки їх було — троє чи четверо, цього, правда, я не знаю. Знаю тільки, що самому зозуленяті не більше як дванадцять днів.

— Ви що ж, його метрику бачили? — в'їдливо запитав Женька, думаючи, що він говорить не знати як дотепно. Він і Котю запрошував повеселитися, підморгуючи і підштовхуючи його ліктем.

Але Котя не звертав на Женьку уваги. А дядько Захар зовсім не образився і цілком серйозно відповів:

— Бачив. І тобі можу показати. І Котя нехай подивиться. Бачите, ось на спині у пташеняти така заглибина, наче сіделко. Це у нього спеціально для того, щоб зручніше було викидати із гнізда своїх конкурентів. Десь на 13–14 день ця заглибина зникає як непотрібна. Доти зозуленя вже обов'язково залишиться одне, як зараз. І «мачуха» — піночка, малинівка чи яка-небудь інша пташка — вже остаточно стане його рідною матір'ю. Одійдімо, зараз прилетить…

І дядько Захар відтрутив обох хлопців од гнізда. Майже в ту ж мить почувся шурхіт маленьких крилець, і на край гніздечка присіла маленька пташка. Було видно, що її нервує присутність людей, що їй страшно, але вона не втекла аж доти, доки не погодувала зозуленя. А тоді знову пурхнула крильцями і зникла.

— Через дві-три хвилини вона повернеться, — сказав дядько Захар.

— А може, вона тепер зовсім не прилетить? — зітхнув Котя. — Побачила, що ми стоїмо, і не прилетить.

— Прилетить. Вона годує малого, хоч і не свого, і тут її не спинить ніякий страх, ніяка небезпека.

— Летить, летить! — пошепки сказав Котя і замахав руками, ніби сам збирався полетіти.

— Ач, яка ненажера! — засміявся дядько Захар. — Але боюсь, хлопці, що й вам вже час перекусити, зголодніли, мабуть?

— Не дуже, щоб так дуже… — ковтнув слину Женька.

— Але кусник хліба з салом не завадить, — підхопив дядько Захар.

… Вони сіли під розлогим деревом, і дядько Захар розгорнув нарихтовані тіткою Оксаною припаси.

Давайте не будемо заважати їм снідати! Кожен з нас снідав, обідав чи вечеряв у лісі і розуміє, що це таке, а хто не снідав, не обідав і не вечеряв, той однаково не зрозуміє, хоч би скільки ми розповідали, аж доти, доки сам не поснідає, не пообідає чи не повечеряє.

— Ким ти хочеш бути, Котю? — запитав дядько Захар, складаючи в торбину решту харчів. — Женю я не питаю, знаю, що він хоче бути Едісоном.

— Я? Рибалкою.

— А море ти знаєш? Вмієш забивати у море цвяхи? — хитро підморгнув оком дядько Захар.

— Як то?

— Море ти вивчаєш?

— Море ми в школі проходили. Море — це коли…

— Ні, ні, я не про те. Ти мені скажи, що ти знаєш про море, крім того, що ви проходили про море в школі? Адже ж ти бачиш море щодня.

Котя мовчав. І Женька мовчав. А що вони могли відповісти? Промінчики-зморшки розбіглися навколо блакитних очей дядька Захара, він посмикав себе за ріденьку борідку:

— Ех, хлопці, хлопці, і очі вам дано, а не вмієте дивитися, і вуха дано, а не вмієте слухати. Ех, вік техніки, вік техніки! Вік атома, космосу, кібернетичних машин, електроніки… Навряд чи серед ваших ровесників знайдеться такий, який не знав би, що таке транзистор, не розбирався б в марках автомашин, літаків, у класах військових і пасажирських кораблів. І навіть ті, хто має трійку з фізики…

— У мене п'ятірка! — поспішив запевнити Котя.

Женька визнав за краще промовчати. Незручно, коли у молодшого лаборанта — п'ятірка, а в його начальника — четвірка.

— І навіть ті, хто має трійку з фізики, вміють полагодити електрозапобіжник чи змінити перегорілу спіраль електричного утюга. Більше того, навіть десятирічний хлопчисько, побачивши у небі літак, не скаже просто: «Літак полетів!», а обов'язково уточнить: полетів ТУ-104, АН-10 чи ІЛ-18. І вже побачивши на дорозі автомобіль, він обов'язково знатиме, чи то ЛАЗ, чи МАЗ, чи ГАЗ. Ану лишень запитай першого-ліпшого з вас, що це росте, — в дев'яти випадках з десяти обов'язково почуєш: «Дерево».. А яке це дерево? Хто його знає! Дерево і все. За прикладами далеко ходити не буду. Я не збираюсь вас звинувачувати у тому, що ви не знаєте лісу. Звідки вам було його знати? Але ось скажи, Женю, навіщо ти зламав зараз цю гілку?

— Так собі… — почервонів Женька.

— От бачиш. Я розумію, що ти зробив це механічно, але якщо ти, скажімо, у місті обріжеш де-небудь телефонну трубку…

«Звідки він міг дізнатися? — увесь похолов Женька. — Невже Анатолій написав аж сюди?»

Даремно Женька турбувався — Анатолій і не думав нікуди писати. Дядько Захар навіть не підозрював, що, вибираючи перший-ліпший приклад, він вибере його так влучно.

— … то ти вчиниш злочин, — вів далі дядько Захар, — але в такому випадку цей злочин буде чим-небудь вмотивований, просто так ти трубку не обріжеш, а от гілку просто так зламав. А в природі, хлопці, все гармонійне, все на своєму місці. До речі, чи відомо вам, друзі мої, що про ядро атома ми знаємо зараз набагато більше, ніж про першу-ліпшу клітину цієї гілки, яку ти, Женю, щойно зламав. І коли мій вік був віком техніки, то ваш вік мусить бути віком біології. І над цим варто було б задуматися людям, що збираються робити винаходи. Та-ак… Ну, ходімо далі. Оце зіллячко я візьму і це теж, а що це воно за зіллячко, розповім іншим разом… Ви й так сьогодні наковталися лісу по самісінькі вуха.

— А тут їжака можна спіймати? Живого? — запитав Женька.

— Ні. Ні живого, ні мертвого.

— Чому? Хіба у вашому лісі не водяться їжаки?

— Водяться. Тільки і в нашому, і в будь-якому іншому лісі їжаки селяться ближче до узлісся, а тут гущавина, він тут не буде жити.

Розділ десятий, дуже не схожий на розділ третій

Дядько Захар вкладав у свою медичну валізку стерилізатор з шприцами та голками, коробочками з ампулами, маленьку спиртівку, таблетки сухого спирту.

Витягнувши, мов гусаки, шиї, Женька і Котя спостерігали, як дядько Захар збирався. А він начебто і не помічав їх. Проте, коли зібрався, раптом сказав:

— Помийте добре руки й обріжте нігті.

— Ми сьогодні вмивалися, — не без гордощів заявив Женька.

— Що ти кажеш? — нібито здивувався дядько. — І однак, якщо ви хочете піти зі мною і мені допомогти, будь ласка, помийте руки ще раз, а я простежу.

Почувши, що від них чекають допомоги, хлопці наввипередки побігли до умивальника. Коті пощастило більше: як на те, він уранці обрізав нігті. Женька зітхнув і почав шукати ножиці.

Але ось всі санітарно-гігієнічні процедури позаду, і вони разом з дядьком Захаром ідуть сільською вулицею. Ідуть, ведуть ділову розмову, як і личить зайнятим людям.

— Роботка, хлопці, чекає нас морочна, клопоту буде чималенько, — каже дядько Захар, — зараз ми матимемо справу з дуже незалежним народом. У ясла цей народ вже не ходить, а до школи ще не ходить. І ніяких авторитетів, а тим паче медичних, взагалі не визнає. От і роби таким громадянам профілактичні щеплення.

Ось, виявляється, в чому річ! Женька і Котя йдуть як асистенти дядька Захара!

— Зайдемо у цей двір, — показав дядько Захар на симпатичний будиночок під білим шифером, що до самого чубка впірнув у зелень саду, — тут проживає громадянин Марущак Микита Павлович.

Громадянина Марущака Микиту Павловича було застукано зненацька. Ніс в ніс, на порозі власного дому. Громадянин Марущак Микита, Павлович повертався з чергового нальоту на власну оселю, тримаючи в одній руці окраєць хліба з маслом, а в другій — пузатий огірок.

— Приємного апетиту! — сказав Котя, який симпатизував людям з добрим апетитом.

Микита Павлович не відповів Коті: здається, він взагалі не помітив ні Коті, ні Женьки, а тільки дядька Захара. Зате дядько Захар почув:

— А робити укола я не дам.

— Що я вам казав? — начебто зрадів дядько Захар.

— І не треба, — ошелешив Микиту Павловича Женька, — не давай. Завтра або найпізніше післязавтра ти захворієш, хворітимеш, може, цілий рік, а твої товариші тим часом перейдуть до другого класу. Ходімо, дядьку Захаре, нам ніколи, а він все одно не дасть.

І Котька і дядько Захар тільки здивовано глянули на Женьку.

А от на Микиту Павловича Марущака Женьчина заява справила неабияке враження.

— Болітиме? — чи то запитав, чи то ствердив він.

— Тобі не болітиме, — вступив і собі у гру дядько Захар, — ми тобі не робитимемо укола. Ти боягуз.

І дядько Захар повернувся, щоб іти з двору. Такої наруги Микита Павлович Марущак стерпіти не міг.

— Заходьте, — рішуче сказав він, — я не боягуз. Я дома сам. Мама й тато на роботі, а бабуня на городі вибирають огірки.

За тими словами Микита Павлович ґречно вступився з порога і дав гостям змогу, зайти у дім. Мужність і надалі не покидала Микиту Павловича. Дядько Захар розклав на столі медичне начиння, сказавши, хлопцям, що кому робити. Женька тоненькою. пилочкою спиляв шийку ампули, Котя ваткою, змоченою спиртом, потягся до руки Микити Павловича. Той мовчки закачав рукав і довів-таки, що він не боягуз. Він навіть не скривився. Тут треба сказати, що й дядько Захар вмів «забивати цвяхи».

Тепер Микита Павлович вважав себе не зв'язаним ніякими договорами і вислизнув з хати раніше, ніж дядько Захар встиг закрити свою валізку. Було чутно, як спершу у дворі, а потім на вулиці залопотіли малі п'яти.

— Ну все, — зітхнув дядько Захар, — тепер він попередить всіх своїх колег, і нам навряд чи пощастить кого-небудь застати вдома. Розбіжаться по левадках та по лозах.

І ніби на підтвердження його слів почувся голос Микити Павловича:

— Митько-о-о! Тікай-а-ай, уколи роблять!

Женька вискочив із хати і побіг слідом за Микитою Павловичем. Коли дядько Захар і Котя вийшли за ворота, то побачили, що Женька таки наздогнав у кінці вулиці малого Марущака. І ще побачили, як Женька і Микита Павлович про щось статечно розмовляють. Розмовляють, як давні друзі, що давно не бачили один одного. Скоро Микита Павлович кудись побіг, а Женька повернувся захеканий і занадто скромний.

— Ходімо, — недбало сказав Женька.

— Куди? — не зрозумів дядько Захар.

— Ходімо до вас в амбулаторію. Цей Микита Павлович дав мені джентльменське слово, що всіх своїх однокашників збере і приведе до вас в амбулаторію. Мені здається, він слова дотримає.

Дядько Захар тільки плечима знизав, але Женьку послухав, і вони всі троє пішли в амбулаторію. І справді, через півгодини Микита Павлович Марущак довів їм, що він джентльменські слова на вітер не кидає.

Через півгодини до амбулаторії почали сходитись громадяни села, ті, які вже не ходять у ясла, але ще не ходять у школу. На порозі їх гостинно зустрічав Микита Павлович.

— Ідіть, ідіть, не бійтеся, воно зовсім не болить. Наче муха вкусить — і все. От мені зробили, і навіть знаку немає. Хочете подивитися, можете подивитися.

Микита Павлович Марущак недбало закасав рукав, щоб кожен мав змогу переконатися, що справді нема знаку. Тим часом дядько Захар стерилізував голки на спиртівці (спиртівка сподобалася всім), Котя смикав вату, а Женька заклопотано розкладав ампулки і дуже уважно оглядав пилочки.

— Ну, хто хоче перший? — . запитав дядько, Захар, набравши в шприц вакцини.

— Я! Я! Я! — почулися голоси.

Дядько Захар міг сподіватися чого завгодно, тільки не такої одностайності, і його окуляри самі полізли на лоба. Щоб бути справедливим, дядько Захар вирішив так:

— Ну, давайте за алфавітом Андрійчук Марина Яківна, є?

Запала тиша, а потім почувся басок Микити Павловича:

— Забоялася… Ну, я їй дам.

— Добре, нема, то підемо далі. Боровик Дмитро Панасович, є?

— Є. Я ось тут, — і, закасуючи рукав, наперед вийшов Дмитро Панасович Боровик.

І все пішло як слід. Хлопці навіть не кривилися, дівчатка, правда, тихенько ойкали, але не заплакав ніхто. Коли дійшло до Щербаня Олекси Трохимовича, сталася непередбачена затримка.

— Ви бачите, які у нього руки аж до плечей? — сказав Котя, змочуючи ватку спиртом. — Та для цих рук бідон спирту треба. Він що, зроду не мився?

Олекса Трохимович почервонів так, що червона фарба сорому почала просвічуватися крізь чорнильно-темні плями на його обличчі.

— Я завше вмиваюся… А це не бруд, це так. Це черешні…

— Черешня у них на городі дуже чорна. І солодка, — втрутився Микита Павлович Марущак.

— Ну то й що? — бурчав Котя. — Що, я маю отут черешневу наливку на спирту робити? У того вишні, у того черешні…

— Вишні кислі, їх багато не з'їси, — писнула з кутка якась дівчинка і відразу ж заховалася за спини подруг.

Олекса Трохимович змушений був умитися, і далі все знову пішло як слід.

… Коли проти прізвища Якимчук Олени Іванівни з'явилася червона пташка і медичний персонал попрощався з своїми клієнтами, дядько Захар запитав Женьку:

— Слухай, Женю, як ти організував усю цю компанію? Ти ж просто молодець!

Женька вирішив бути скромним до кінця:

— Хіба то я організував? То Микита Павлович організував.

— Ну, добре. Хай Микита Павлович, але як ти схилив Микиту Павловича на свій бік?

— А-а, це дуже просто. Я сказав йому: «Бачиш, як я бігаю? А мій товариш (це я про тебе, Котько) бігає вдвічі швидше. І нам з ним раз плюнути переловити вас всіх за півгодини. Тому краще хай самі йдуть. Потім ще. Голка, мовляв, у нас одна, і вона обов'язково затупиться під кінець, останньому буде найболячіше. А хто дасть першим укола робити, у того й болітиме зовсім мало. Микита Павлович цю чутку дуже швидко поширив. Потім, коли вони побачили, що голка у вас не одна, вже було пізно, їм було пізно відступати.

— Та-ак, — посміхнувся у вуса дядько Захар, — далебі, свята брехня?

— Ну, хай брехня, — не образився Женька. — Все одно на користь справі. Просто малюків мені шкода стало…

Котя промовчав. Йому чомусь пригадалося, як вони з Женькою збирали металолом.

Розділ одинадцятий, з якого видно, що ліс хоч і не страшний, але налякатись там можна до смерті

Дядько Захар закінчив робити у селі профілактичні щеплення і тепер майже щодня ходив з хлопцями до лісу.

Тітка Оксана говорила:

— І що ти, старий, собі думаєш? Тобі вже однаково, тебе колись куля не брала, а тепер не бере ні вітер, ні мороз, ні сонце, ні дощ. Ти вже зашкаруб, як та кора, що ти її сушиш для ліків. Але ж дітей пожалій. Вони відпочивати приїхали, а ти їх по лісах тягаєш щодня. Що ж нам їхні батьки-матері скажуть, дивись, на кого вони схожі? Ну, Котя у мене золота дитина, він хоч їсть справно, а Женя став на скелета схожий. Подряпані обидва так, ніби з дикими котами билися. Здичавіють зовсім діти, господи прости. Хіба їм іншої забавки не можна знайти, як оце кожного божого дня по лісах волочитися? Почитати? Будь ласка, і в нас які-не-які книжки знайдуться, і в бібліотеку можна піти. Нівроку, не в лісі живемо.

— А де ж? — сміявся дядько Захар. — Звичайно, у лісі. А в тому, що вони зараз мало читають, я не бачу великої біди. Зимою начитаються.

І хлопці з ранку і до вечора блукали по лісі, часом з дядьком Захаром, а часом, коли його викликали до хворого, — самі. Правда, самі вони далеко не заходили, ходили тільки по узліссі, але хіба зменшувався від того інтерес?

Женька брав товстенну книжку-гербарій, яку багато років тому хтось з товаришів подарував дядькові Захарові, і звіряв кожну знайдену рослинку з малюнком у книжці. Він страшенно радів, коли йому щастило знаходити в лісі чи на лузі рослину, намальовану у книжці. У книжці під малюнками крім українських підписів були підписи ще й латинською мовою. Це виглядало вже зовсім по-науковому. Один такий підпис Женька навіть завчив напам'ять: «Тузіляга фарфара». Чогось йому весь час пригадувалась фарфорова собачка, яка стояла на столику у Ліди. І хоч трава мати-й-мачуха нічого спільного з собачкою не мала, латинська її назва запам'яталася Женьці саме так. Тепер, маючи на озброєнні дядькову книжку, Женька міг, заглядаючи в неї, раз у раз ошелешувати Котю, а то й саму тітку Оксану своєю обізнаністю. Якось він запитав у неї:

— Тьотю, а чому у вас перед вікнами ростуть алтеа розеа і календула офіціналіс? Вони що, просто для краси?

— Де ти їх, синочку, забачив? — питала тітка Оксана, висовуючись з вікна. — Оце? Це, синочку, мальви. Вони не тільки для краси. Корінці їхні для лікування годяться. Варять, і очі ними промивають, і горло полощуть. Ну, а ця календула, чи як там ти на неї кажеш, по-нашому, по-простому, зветься нагідка. І вона не тільки для краси. Нею і порізи, і виразки різні лікують, і навіть коли очі хворі, теж помічна.

В свої мандри по лісу Женька теж брав книжку.

— Та-ак, — казав він, заглядаючи в книжку, — ти, Котько, азарум європеум вже знайшов?

— А як він по-нашому називається? — допитувався Котя.

— Яка тобі різниця — як? Ти ж все одно до пуття не знаєш цієї рослини. Подивись на малюнок і шукай таку.

— О-о! — радів Котя, подивившись на малюнок і прочитавши українську назву. — Вона називається просто копитняк і справді на копито схожа. Я таку вмить знайду!

І він таки справді знаходив. Котя був терплячим і наполегливим, а Женька завжди забігав наперед, і через це багато дечого проходило повз його увагу.

Тільки вчора Котя не виконав Женьчиних розпоряджень. Женька доручив йому шукати гіперікум перфоратум, тобто звіробій звичайний, а Котя десь зник. Женька вже почав був турбуватись: чи не заблудився Котя, а виявилось, що Котя ходить-бродить собі по галявині, збираючи фрагорія веска, і кидає їх одну за одною в рот.

— Хіба я тебе посилав по суниці? — гримнув Женька, але тут-таки, забувши про звіробій, додав:

— Ну й типчик ти, Котько, міг же й мене покликати!

Котя спочатку промовчав, а потім уїдливо сказав:

— А я навіть не знав, що це суниці! У них мусить бути якась латинська назва. Потім, коли я здогадався, що це таки суниці, я не міг тебе покликати, бо не знав, чи ти мене зрозумієш. Ти ж тепер навіть з тіткою Оксаною латиною розмовляєш.

Якось Женька вирішив зробити сюрприз дядькові Захарові: назбирати лікарських рослин. У лісі він раз у раз покрикував на Котю:

— Шукай ерітреа центраріум перс!

І Котя шукав золототисячник.

— Тягни пульмонарія офіціналіс!

І Котя тяг медунку.

Додому вони приперли неймовірний сніп, де корінці, стебла, листя, квіти були в страшенному безладді, та ще й добряче пересипані землею. Котя, з усього було видно, рвав кожне зілля з коренем, сподіваючись, що дядько Захар сам дома розбереться в усьому цьому оберемкові.

Дядько Захар тільки головою похитав:

— Ну й ну! Це ви, значить, збирали лікарські рослини. Любі мої хлопчики, я дуже радий, що у вас стільки ентузіазму, але не треба більше так робити. Я вам все розтолкую наступного разу, що збирати і як збирати. Ви у мене трав'яними професорами станете. А поки що… Між іншим, з липи досить зібрати цвіт. А липу з корінням міг заготовляти хіба що ведмідь.

Коли б Котя був забобонним, він би подумав, що дядько Захар накликав на нього лихо своєю згадкою про ведмедя. Бо другого дня на Котю в лісі напав ведмідь. Ось як це було.

Дядько Захар дав хлопцям дуже важливе доручення. Він сказав їм:

— Я зараз не маю часу, їду на хутір до хворого, піти з вами не можу. А ви пройдіться, прогуляйтеся, та заодно можете мені в пригоді стати. Пошукаєте на узліссі, де росте валер'яна…

Женька кинувся перегортати книжку, аж сторінки залопотіли.

— Валеріана офіціналіс? — як колега у колеги, перепитав Женька.

— Вона сама, — тамуючи усмішку, відповів дядько Захар.

— То ми вам її цілісінький сніп припремо! — пообіцяв Котя, який теж ніколи ні, в чому не хотів поступатися Женьці.

— От цього-то я найбільше боюся, — замахав руками дядько Захар. — Цього-то мені найменше треба. Не смійте навіть листочка зачепити! У валеріани використовують тільки корінці. І корінь цей викопують восени. Отож ви тільки знайдіть, де росте валеріана, і якось позначте, зробіть зарубки на деревах, чи що. Завтра чи іншим разом покажете мені ці місця, а я вже восени викопаю коріння. Ну, йдіть!

І вони пішли на узлісся. На узліссі Женька показав Коті у книжці, яка на вигляд валер'яна.

Домовились вони так:

— Ти йди ліворуч, — сказав Женька, — а я піду праворуч. Коло того старого дуба, що на поляні, ми зійдемось. Шукати будемо по новій системі, щоб захопити більшу площу.

Женька пішов в один бік, Котя — в другий. Отут і спіткало Котю лихо. Він не дуже далеко відійшов, розгорнув кущі ожини і тільки-но перестрибнув рівчак, як помітив за кущем щось велике, руде, волохате. «Ведмідь», — встиг подумати Котя.

І ще він встиг згадати, що в таких випадках радять впасти на землю і прикинутися мертвим. Ведмідь мертвих не їсть, постоїть собі, понюхає та й піде, звідки прийшов…

Ви, мої любі читачі, теж, безперечно, знаєте цю ведмежу повадку, і, лежачи де-небудь на канапі з пригодницькою книжкою, ви, напевне, вчинили б так, як радять досвідчені мисливці. Але не знаю, чи були б ви такі розсудливі, зустрівшись сам на сам з ведмедем у лісі. А от Котя одразу забув про цю пораду і повернувся, щоб кинутися навтьоки. Але послизнувся на березі струмка і впав. І заплющив од страху очі.

Ведмідь стояв над ним, переступав з ноги на ногу і дихав у потилицю. Сказати, що цієї миті Котина душа була в п'ятах, це значить — нічого не сказати.

А коли ведмідь шорстким язиком закотив Коті сорочку на спині, хлопець розплющив очі і побачив над собою… теля.

І ще побачив неподалік од себе засмаглі, подряпані босі ноги.

— Ой, не можу, ой, умру! Воно ж тебе всенького з'їсть! — сказав дівчачий голос, і веселий регіт погнав луну лісом.

Перед Котею стояло босоноге дівчисько, класу, мабуть, з третього-четвертого. Губи — чорні від ожини, а очі чорні, як терен, чорні від природи. І ще носик у дівчинки був усіяний дрібненьким ластовиннячком. Ніби метелик пролетів і струсив їй на носик трішки пилку із своїх крилець. Синя спідничка, жовта кофтинка, і ще на шиї нанизані на нитку якісь ягідки замість намиста… Ото і вся дівчинка.

— Ти що тут робиш? — сердито запитав Котя, підводячись і відчуваючи, як сором гаряче заливає йому вуха, щоки і навіть шию.

— Бичка пасу. А ти?

— Що роблю? — удавано байдужим тоном перепитав Котя. — Хіба не бачиш, що роблю? Лежу загораю.

— А чому ж ти в сорочці загораєш?

— Ну то й що? Ти думаєш, що ультрафіолетові промені не пробивають сорочку? Вони все пробивають.

— А чому ж ти бичка не одігнав? Дивись, він тобі всю сорочку ззаду пожмакав.

— Чому, чому… Задрімав трохи, не чув, як підійшов твій бичок, ти як пасеш, то паси, а не розпускай по всьому лісі.

— Я не розпускаю. Так швидко?

— Що швидко?

— Кажу, так швидко задрімав. Я ж бачила, як ти йшов. І раптом впав і…

— Захотів йти — йшов, захотів задрімати — задрімав.

— А куди ж ти йшов? — хитро примружила очі дівчинка, і Котя відчув, що він у неї в руках.

— У своїх справах…

— А в яких?

— Тьфу! І чого ти причепилася?

— Я не причепилася. Я все люблю знати, от і питаю.

— Є у мене один товариш, він теж любить все знати.

— А як звуть твого товариша?

— А тобі нащо?

— А я знаю, ви приїхали у гості до Захара Антоновича, ти і ще один такий тонкий, мов жердина.

— Сама ти жердина!

Дівчинка засміялася:

— Яка ж я жердина? Мене звуть Ніна. Ти на мене не сердься. Я просто хотіла знати, куди ти йшов.

— Валер'яну я шукав. Дядько Захар попросив, — похмуро відповів Котя.

— А навіщо вона?

— Це такий корінь. З нього роблять ліки, щоб заспокоювати нерви.

Тут Ніна знову дзвінко зареготала і затанцювала на одній нозі:

— А я знаю, а я знаю! Ти злякався мого бичка і кинувся шукати цю валер'яну, щоб заспокоїти свої нерви!

Що мав робити Котя? Набити це дівчисько, щоб воно не насміхалося?

Але навіть у своїй рідній школі Котя ніколи не бив таких малих, хіба що тільки у виняткових випадках смикав їх за коси. Котя встав, знизав плечима і пішов. Ніна пішла за ним. Котя знайшов під кущем великого гриба з коричневим капелюшком.

— Навіщо тобі мухомор? — поцікавилась Ніна.

— Мухомори червоні, — авторитетно заявив Котя.

— І такі бувають, — уточнила Ніна.

— Знаю без тебе, — сказав Котя і зафутболив гриба аж у далекі кущі.

Розділ дванадцятий, у якому дядько Захар розповідав про ліс

Тепер Женька і Котя вважали себе старожилами, сільськими жителями, «переможцями зелених хащів» і вирішили вони самі піти у ліс. Причому в такі нетрі, де ще жодного разу не бували.

Гарні галявинки, по яких вони звикли гуляти з дядьком Захаром, залишились десь осторонь.

Спочатку було весело. Здавалися вони самі собі такими хоробрими мандрівниками, і ніби джунглі кругом, і ніби йдуть вони тими джунглями, і нічогісінько їм не страшно…

Не страшно було і потім. Не страшно, але боязко. Не страшно тому, що їм поки що нічого не загрожувало, а боязко, бо вони не знали, де вони.

… Вони ще йшли трохи по інерції, йшли, а потім настав час і задуматись, куди ж вони, власне, йдуть? І от коли задумались, то їм стало не тільки боязко, але й голодно. Так, ніби й не снідали сьогодні вранці. Та що там сьогодні вранці! їм вже почало здаватися, що вони вчора ввечері навіть не вечеряли. А коли минула ще година, то Котя почав ставити під сумнів і позавчорашній обід. Неприємно було те, що обидва тепер не знали, як вибратися з лісу.

— Що ж тепер робити? — запитав Котя.

— Сядьмо і подумаймо, — запропонував Женька, бо це було найпростіше.

Так вони й зробили. Взяли і сіли. Сіли на замшілому пні. Пень був широкий, обом місця вистачило.

— Їсти хочеться, — почав скиглити Котя.

— А ти знаєш, — відповів йому Женька, — що людина може жити без їжі сорок днів.

— І отак нічого не їсть? — вжахнувся Котя.

— Отак нічого не їсть. А без води і трьох днів не зможе. Але ти не бійся, я чув, як отут недалеко дзюрчить струмок.

— Я не хочу води, — зітхнув Котя, — я їсти хочу.

… І тоді вони почали крутитися на невеликій галявині вже зовсім розгублені. Боялися заблудитись вдруге. А чого вже було боятися? Однаково заблудилися. Раптом Котя знайшов кущик, всипаний чорними ягодами.

Не чекаючи Женьчиної консультації, він почав обома руками оббирати їх і запихати в рота.

— Стій! — вигукнув Женька. — Стій! Це отрута! Це вовчі ягоди!

— То й що, як вовчі! — відповів Котя, ворушачи чорними губами. — Коли вовки їх їдять і їм нічого не робиться, то й нам не зашкодять.

Женька подумав, зітхнув і вкинув до рота кілька ягідок. Ягідки були приємні на смак. Тепер він оббирав ягідки вже обома руками і ревниво поглядав на Котю, бо змагатися з Котею в цій справі було нелегко.

Об'ївши кущ, вони тут-таки під ним виляглися. Лягли відпочити. І тут Женька помітив, що Котині вуха зовсім змінилися. Вони стали гострими і волохатими. Потім змінився Котин ніс. Він став довгий і чорний на кінчику…

Женьці стало страшно. На Котині зуби він намагався не дивитися. Такими зубами можна роздирати ягнят…

— Женька, Женька, — засміявся раптом Котя, — ти чого хвостом крутиш? У тебе виріс хвіст! Сірий, волохатий!

Женька похолов від страху, він зрозумів усе. Вони з Котею наїлися вовчих ягід і обернулись на вовків! Що ж тепер робити? Як знайти порятунок?

— Котю, ми стали вовками! — мало не плачучи, сказав Женька.

Але хоч як дивно, це не дуже схвилювало Котю. Він знизав волохатими сірими плечима і запропонував:

— Коли так, то ходімо впіймаємо якого-небудь зайця, бо я цими ягідками зовсім не наївся.

Проте піти на полювання їм не вдалося, бо їх… розбудив дядько Захар.

— Вставайте, вставайте, на сирій землі і застудитися не довго. Бач, куди забрели…

— Дядьку Захаре, — схлипнув сонний Женька, — ми наїлися вовчих ягід і тепер…

— Тепер у вас чорні губи і язики, бо їли ви не вовчі ягоди, а ожину. Взагалі, у лісі важко померти з голоду, — заговорив дядько, коли хлопці підвелися і побрели за ним. — Наприкінці літа 1942 року, коли фашисти рвалися до Волги, у себе в тилу німецьке командування вирішило зробити «генеральну чистку» — тобто винищити всі партизанські загони. Нас оточили в цих лісах.

Нас оточили, відрізавши від усіх наших партизанських баз, від сіл і хуторів. Ми зайняли кругову оборону і вирішили дорого продати своє життя. Від одного зрадника німці дізналися, що у нас майже немає медикаментів, а харчів — на два-три дні. Німецький полковник сказав: «Не будемо ризикувати життям наших солдатів, не будемо витрачати на них патрони і снаряди. Через кілька днів ці лісові бандити почнуть дохнути від хвороб і голоду або вийдуть і здадуться в полон».

Але він дуже помилився, цей бравий вояка. Ми не Подохли…

У мене — я був єдиний медик у партизанському загоні — було кілька десятків поранених. Про медикаменти вже й не кажу, у мене не було звичайного перев'язочного матеріалу. Бинти ще можна було сяк-так прати, вибілювати на сонці, але вати…

Дядько Захар підвівся, і вони всі троє пішли до невеличкого болотця на узліссі. Тут зупинилися, і дядько Захар, зігнувшись, почав розгрібати якийсь мох.

— Ось, — сказав він, показуючи хлопцям мошок. Знизу мошок був сивуватий, зверху зеленкуватий. Коли дядько Захар розгріб купинку глибше, там, насподі, цей мошок був зовсім білий, наче вата.

— Вата, — сказав Котя.

— Атож, вата, — підтвердив дядько Захар, — лісова вата. На болотах цієї вати можна назбирати сотні кілограмів. Називається вона — сфагнум.

— Сфагнум, сфагнум, сфагнум, — забурмотів Женька, щоб краще запам'ятати нове слово.

— Цей мошок врятував життя не одному пораненому партизанові. Це не тільки вата. У сфагнумі є речовина сфагнол. Цей сфагнол…

— Сфагнол, сфагнол, сфагнол, — забурмотів Женька.

— Цей сфагнол — ніби йод, він так само дезинфікує рани, не дає їм загноюватись. А крім цього моху, я ще мав Десятки цілющих трав. Лісова аптека діяла безперебійно. Але ж у нас майже не було харчів…

— І ви, напевне, полювали звірів і птахів, — припустив Женька.

— Дуже мало. По-перше, ми не могли витрачати боєприпаси, а по-друге, постріли кожного разу виказували б нас. Ми ставили сільця і пастки, часом нам щастило впіймати якусь дичину. Але ця мізерна мисливська здобич ішла на обід тільки важко пораненим… Ось, — дядько Захар знову зігнувся і підняв із землі руденького грибка.

— Знаєте, скільки в ньому процентів білка? Аж ніяк не менше, ніж у яловичині чи у рибі. За наказом командира всі, крім вартових і дозорців, кожного дня збирали гриби.

— Але ж вам потрібні були ще й жири, — знову встряв Женька.

— Ліс дав нам і жири. Ходімо далі.

Цього разу вони зупинилися біля розлогого куща ліщини. Весь кущ був усіяний блідо-зеленими горішками в зелених кожушках.

— Ось вам жиркомбінат. Зараз горішки ще зелені, їх і рвати не варто, хіба що на горіхове молоко. Але коли вони доспіють, збирайте, сушіть і бийте чудесну горіхову олію.

— І ви били олію? — запитав Котя.

— Ні, — посміхнувся дядько Захар, — бити олію ми не били. Ніколи було. Просто їли горіхи. Того року вони вродили рясно. Тепер залишилися…

— Вуглеводні! — вихопився Котя, бо він і в школі любив підказувати, хоч не завжди вдало.

— Атож. Ну, про різні ягоди я вже й не казатиму. Ми збирали їх скільки могли і де тільки могли. Але цього було мало. У нас не було хліба, а ви ж знаєте, що всі основні вуглеводні людина одержує з хлібом.

— А хліб росте на полі, — уточнив Женька. Він сподівався, що дядько Захар у своїй розповіді вже геть вичерпав багатства лісу, і хліба у лісі знайти неможливо.

— Авжеж, хліб у лісі не росте. У нашому, звичайно, бо в тропічних лісах ростуть хлібні дерева. Проте спробуймо дати хімічний аналіз хлібові. Недарма Тімірязєв назвав хліб чудесним витвором людського генія. Хліб — ось один із найвидатніших винаходів людства.

— Хліб винахід? — знизав плечима Женька. Для нього пекар у білому ковпаку був аж ніяк не схожий на Едісона чи на якого-небудь іншого винахідника.

— Авжеж, авжеж. Був же час, коли люди не знали хліба. Їли прісні, несмачні коржі, які погано перетравлює шлунок. Аж поки з дріжджів, води і борошна навчилися робити чудесний, пористий продукт, незвичайно поживний і такий, що легко перетравлюється і засвоюється. В хлібі є все, навіть вітаміни. Але основа хліба — крохмаль. Звичайно, знайти справжній пшеничний крохмаль у лісі неможливо… Ось, — цього разу дядько Захар підняв із землі жолудь.

— Із жолудів? — здивувався Котя. Потім підняв жолудь і розкусив його. — Вони ж гіркі!

— Авжеж, гіркі. Але можна зробити так, що вони не будуть гіркі. До речі, наше партизанське борошно було не тільки з жолудів, туди входила соснова кора і розтовчене кореневище білої лілії — у ньому до п'ятдесяти процентів крохмалю.

— І хороше борошно? — недовірливо перепитав Женька.

— Хороше, — просто відповів дядько Захар, — тільки, щоб воно не було гірке, дрібно нарізані шматочки кореневища треба деякий час вимочувати у воді. А борошно з жолудів готується так.

Дивіться, ми обчищаємо лушпинку, потім жолудь розрізуємо на чотири дольки. Зараз він гіркий, у ньому дуже багато дубильних речовин, і його треба добу вимочувати у воді. Потім його сушать, прожарюють, товчуть — і борошно готове. Отак ми змішували трохи того, трохи того і пекли хліб. А як пекти у лісі хліб, я вам іншим разом покажу.

— Смачний був хліб? — поцікавився Котя, котрий, як ви вже знаєте, ніколи не був байдужий до всього їстівного.

— Не такий, як житній чи пшеничний, — чесно признався дядько Захар, — але, в усякому разі, він не дав нам загинути з голоду. З боями вийшли з оточення. Було ще потім всього, були бої і втрати, бувало дуже скрутно, але ліс не зрадив нас. Так і не збулось пророцтво того полковника.

Хлопці примовкли. Зараз вони зовсім іншими очима дивилися на ліс. Він тепер їм здавався ще загадковішим, ніж кілька тижнів тому, коли вони вперше переступили його поріг. Що це, справді? Велетенська природна лабораторія, незвичайний комбінат чи науково-дослідний інститут? А може, це школа, де люди повинні вчитися, як їм жити з природою в злагоді й дружбі?

— А вже все, все відомо про ліс? — запитав Женька.

— А-а-а, ти щодо винаходів? — осміхнувся дядько Захар. — Можеш не турбуватися. Ліс, мабуть, вивчений не набагато краще, ніж океанські та морські глибини.

Розділ тринадцятий, теж на початку трагічний

Дівча у синенькій спідничці і жовтій кофтинці вбігло у двір і закричало переляканим голосом:

— Дядьку Захар, дядьку Захар!

Котя висунувся у вікно й одразу ж упізнав Ніну, дівчинку, з якою він зустрічався в лісі. Котя відчув себе зле: а що, як Ніна розповість Женьці і дядькові Захарові про те, як він злякався бичка? Але тут-таки Котя зрозумів, що скоїлося якесь лихо і Ніні зовсім не до того.

— Дядьку Захар, дядьку Захар! — і в голосі її бриніли сльози.

— Що сталося? — Котя вистрибнув просто у вікно. З-поза хати тим часом показався Женька.

— Де дядько Захар? — плачучи допитувалась Ніна.

— Дядько Захар в амбулаторії. А що таке?

— Ой, біжімо туди! Ой, брата вкусила гадюка!?

О-о, це таки було велике нещастя. Женька схопив Ніну за одну руку, Котя — за другу, і їх наче вітром здуло з двору.

І хоч вони бігли, не чуючи під собою землі, Женька встиг розпитати найголовніше, хоча жодна відповідь не задовольняла його.

— Яка гадюка?

— Ой, не знаю.

— За що вкусила?

— За ногу.

— Отруту відсмоктали з ранки?

— Ой, не знаю.

— А де вкусила?

— Ой, здається, на лузі. Там сіно косили… Нарешті вони добігли до амбулаторії, і дядько Захар, схопивши свою медичну валізку, поспішив разом з ними. Ніна, побачивши дядька Захара, відразу ж заспокоїлася і розповіла все більш-менш до ладу:

— Бригадир сьогодні прийшов уранці, каже: «Тимку, підеш косити на Білоконеву долину». А Тимко каже: «У мене нога болить». А бригадир каже: «То йди до Захара Антоновича… — це до вас, дядьку Захар, — то йди до Захара Антоновича і хай, каже, полікує тобі ногу, і хай, каже, дасть тобі довідочку». А Тимко нічого не сказав, тільки трохи побурчав, взяв косу і пішов. А через годину прибігає без коси, з криком прибігає, падає на ліжко, дриґає ногами і кричить не своїм голосом. От я й побігла за вами…

— Правильно зробила, що прибігла, але звідки ти знаєш, що його вкусила саме гадюка?

— Він сказав!

— Тим часом вони порівнялися з Ніниною хатою, швидко пробігли подвір'я, зайшли…

На ліжку лежав парубок років вісімнадцяти-дев'ятнадцяти, опасистий, червонощокий, чимось схожий на Ніну. Але коли у Ніни ластовиннячко було як золотавий пилок, то у парубка кожна ластовинина красувалася завбільшки як конопляне сім'я. Ліву ногу парубок заклав на бильця ліжка і стогнав підвиваючи…

— Ой, ой, помираю!..

Але навіть Женьці і Коті, не дуже досвідченим «медикам», здалося, що вмирають трохи не так. Вони допитливо поглядали на дядька Захара: а що він скаже? А дядько Захар сказав:

— Ну, ну, зачекай вмирати. Можеш зачекати?? — Можу-у, — густим басом протяг Тимко.

— От і добре. Приємно мати справу з розумним на цієнтом. Ану, покажи ногу. Де вона тебе вкусила?

— Ось тут-о, біля п'яти… Ой, ой, ой…

Женька, Котя і Ніна прикипіли очима до того місця, на яке вказав Тимко. Вони сподівалися побачити страшні сліди гадючих зубів, жахливий синій опух, але нічого цього не побачили. Місце, на яке вказував Тимко, трохи почервоніло і припухло. Та й годі. Дядько Захар обмацував Тимкову ногу.

— Так, так. Отже, вона тебе вкусила саме тут?

— Ой, тут.

— І велика вона була? — дуже серйозно і заклопотано запитав дядько Захар. Тимко раптом пожвавішав і свій намір помирати відклав на потім:

— Їй-бо, як качалка! А довга — метра півтора!

— Ти що ж, наступив на неї? — розпитував дядько Захар, обмацуючи Тимкову ногу.

— Ні… тобто, може й наступив… на хвіст.

Видно, що на хвіст, бо коли б ти їй отакою ножищею наступив на голову, вона б і не писнула. Ну, добре. Вставай, пройди по хаті.

Тимко, недовірливо поглядаючи на дядька Захара, встав і пройшовся. Підлога під ним аж прогиналася і рипіла.

— Ну що?

— Трохи пече і свербить.

— Можеш почухати.

Тимко тільки лупав очима, то відкриваючи, то закриваючи рота. Він бачив, що дядько Захар збирається йти і зовсім не збирається розкривати свою медичну валізку.

— А як же ж? — почав Тимко, коли дядько Захар був уже біля дверей.

— Що, «як же ж»?

— А ліків мені ніяких не пропишете?

— Чому ж не пропишу? Знаєш, що таке фізіотерапія?

Тимко пом'явся:

— Трохи знаю.

— Ото-то й біда, що ти знаєш трохи. Треба, щоб ти більше знав, що це таке. Бери косу і марш на луг!

— Він її там залишив! — сказала Ніна. Її малі оченята сердито зиркали на брата. Було видно, що Ніні соромно перед дядьком Захаром за Тимка. Вона по бачила, що брат підманув її, але підманути дядька Захара йому не вдалося. Вже на порозі дядько Захар сказав:

— А може, тобі довідочку дати для бригадира?

Тимко полегшено зітхнув і весь наче розцвів:

— Ну да, дайте.

— То я напишу тобі таку довідочку: «Дана Тимкові Свинарчукові тире Ледарусові Магнусові в тому, що його 14 серпня цього року справді вкусила оса за нижню третину лівої гомілки».

— То то була оса? — аж сплеснула руками Ніна. В її очах авторитет старшого брата облітав, як пух з кульбаби.

— А ти думала кобра? — задоволено підпустив шпильку Котя, бо тепер вони з Ніною були квити.

… Коли дядько Захар, Женька і Котя вийшли за ворота, Женька сказав:

— Оце так симулянт!

— Тимко ледацюга, це правда, але люди дуже часто помиляються і хай краще помиляються саме так. Мене чимало разів кликали до вжаленого гадюкою, а я заставав вжаленого осою.

— То він і не бачив ніякої гадюки? — запитав Котя.

— Звичайно, не бачив. Але у ледарів дуже добре розвинена фантазія, ледарі бувають здатні навіть на винаходи…

Женька зиркнув на дядька Захара, але побачивши, що дядько Захар має на увазі не його, заспокоївся.

— Ну чим не винахід — зробити з оси гадюку? Не менш почесно, ніж із мухи слона.

— А що таке маг… маг?.. — почав Женька зводити розмову на інше, подалі від винаходів.

Дядько Захар його спершу навіть не зрозумів, а коли зрозумів, розсміявся:

— Ледарус магнус — цебто великий ледар. Зрозуміло?

Розділ чотирнадцятий, де Женька добуває гадючу отруту

Вперше, відколи вони гостювали у дядька Захара, Женька заглянув до свого щоденника:

«Не треба забувати, що всі наші сучасні овочеві рослини були свого часу дикими і що в диких рослинах ми повинні бачити безліч нових овочів майбутнього».

Це слова Лютера Бербанка. Дядько Захар каже, що то видатний селекціонер і називає його американським Мічуріним. Бербанк правильно писав. Адже й картопля колись була дика. І помідори. І чай. І кофейне дерево. Воно ж росло собі й росло, повз нього проходили сотні, тисячі людей і не звертали уваги. Деревце собі й деревце. Може, навіть якийсь дурень обламував його гілки, щоб зробити собі кийка? А от прийшов розумний чоловік і зробив винахід: кофейне дерево росте не для дров, а для того, щоб люди пили запашну каву. От і ми якусь березу чи якогось граба рубаємо на дрова, а може, в їхніх соках, чи в їхньому корінні, чи в їхньому листі є якась невідома речовина? І, може, ця речовина допоможе подолати земне тяжіння! От здорово! Намазав підошви своїх черевиків цією речовиною, підстрибнув і висиш в повітрі! А які вантажі можна переносити з місця на місце! В портах і кранів не потрібно буде. Намазав контейнера чи навіть вагона речовиною і підняв одним пальцем. А ніхто ж цього поки не знає. Поки що…

Або такий сорт винограду чи яблук вивести, щоб вони дозрівали кожних двадцять чотири години! От здорово! Тільки встигай обривати і складати! Або навіть можна винайти (слово «винайти» було поспіхом перекреслено і зверху написано слово «вивести») такий сорт, що сам із себе сік вичавлює. Тільки встигає банки на конвейєрі подавати. Або помідори. Їх треба ще збирати, везти кудись машинами на якісь бази, вони там лежать, потім їх перевантажують, везуть на фабрики і тільки там вичавлюють з них томатний сік. А коли винайти («винайти» знову закреслено і надписано «вивести») такий сорт, як я думаю, щоб самовичавлювався, то можна було б до плантації, де ростуть помідори, провести спеціальні томатопроводи (труби можна керамічні, над. цим варто подумати). І можна ці томатопроводи протягти з села у місто і підвести просто до автоматів. Будь ласка, вкинув копійку, чи там скільки, і пий свіжий вітамінізований томатний сік, а тим часом на кущику виростають все нові й нові помідори. А з них вичавлюються все нові й нові порції соку. Або огірки. З ними теж чимала заморока: це ж їх збирай, вези, шукай бочки, засолюй на зиму. А що, коли розсіл подавати на поля по спеціальних розсолопроводах і так спеціально підводити до кожного огірка, щоб кожен огірок вже виростав квашеним? І з капустою теж так самісінько можна. Я ще з дядьком Захаром пораджусь, деякі книги у нього попрошу. А дядькові Захарові я віддячу: дещо йому подарую. Є тут у мене одна ідейка…»

На цьому записи у Женьчиному щоденнику перериваються, бо Котя і дядько Захар вже кликали з собою до лісу. Тітка Оксана відмовляла їх:

— Куди ви підете? Спочивайте краще вдома. Я зараз гарбузового насіння насмажу, сідайте лузайте. Отой старий непосида сам дому не тримається і вам відпочити не дає. Дивіться, хмари збираються, дощ буде!

— Дощу не буде, тітко Оксано, — з серйозним виглядом заперечив Женька. — Я вранці виходив, роса була на траві, і сонце вчора сідало як слід, чистеньке було.

Тітка Оксана засміялася:

— О-о, як я бачу, дядькова наука в ліс не йде, а в голову.

Поки вона сміялася, Женька встиг поцупити з столу блюдце і заховати його під сорочку. Навіщо воно йому було потрібне, дізнаємося трохи пізніше.

У лісі якось так сталося, що Женька потихеньку-потихеньку відстав од дядька Захара і Коті. Вони спершу не помітили, як він відстав, а тоді заговорилися і взагалі забули про Женьку.

Вони йшли собі лісом, говорили про те про се, часом зупинялися, щоб обшморгати потрібні дядькові Захару листочки чи викопати корінець, а тоді йшли далі. Раптом дядько Захар притримав Котю за руку, вказав самими очима на високу сосну. Котя задер голову і, звичайно, нічого не побачив. Це його здивувало, бо тепер він зовсім не вважав себе новачком у лісі. А дядько Захар все посміхався і показував рукою вже на іншу сосну. Котя придивився уважніше і помітив, як з високості глянуло на нього маленьке хитре очко. Як ґудзичок. Глянуло і щезло. Потім знову глянуло. «Птах чи звірятко?» — подумав Котя і вирішив обійти сосну з другого боку. Адже звірятко чи птах мусило сидіти там. Але з другого боку сосни нічого не було. А гудзичок-очко хитро позирало на Котю вже з протилежного боку. «От ти як! — подумав Котя. — Я ж тебе однаково перехитрю!» І він швиденько оббіг навкруг сосни. Очко на мить зникло, а потім знову визирнуло. Правда, тепер Котя встиг побачити ще й вушко, схоже на дитячий пензлик.

— Білка! — сказав Котя вголос. — А її можна спіймати?

— Спробуй! — засміявся дядько Захар.

Засміявся і Котя. Він тепер і сам зрозумів, що це не так-то й просто. Але зловив не зловив, а побігати можна. Коті хотілося якнайкраще роздивитися цю пухнасту лісову красуню. І почалася карусель навколо сосни. Котя подумав, що він нагадує цуцика, який сам себе хоче впіймати за хвіст. Але хоч би які несподівані рухи він робив, хоч би як швидко старався оббігти навколо дерева, — білка однак опинялася з протилежного боку. Нарешті вона кинула в Котю шишкою і красивим скоком перелетіла на інше дерево. Тільки тут Котя зміг побачити її всю. І хоча вона в ту ж мить зникла у верховітті, він ще довго дивився їй услід. Нарешті запитав:

— Дядьку Захаре, а чому вона так?

— Як? — засміявся дядько Захар.

— Ну так, крутилася…

— Бачиш, зараз вона просто розважалася, дражнилася з тобою. Але не завжди отака карусель для неї просто гра. На землі вона ворогів майже не має. Зате її часто атакують повітряні пірати — тетерев'ятники та інші хижі птахи. Отут і стає білочці в пригоді вміння так швидко обертатися навколо стовбура. Жоден пернатий хижак не встигає так швидко облетіти дерево і вхопити її. Він може тільки розраховувати на раптову?атаку, але й це не часто вдається йому.

— А я ніколи не думав, що вона така хитра, — захоплено сказав Котя.

Дядько Захар тільки плечима знизав:

— Що поробиш, у лісі свої закони, і ліс не любить роззяв. Стривай, а де ж наш Женя?

Тільки тут вони помітили, що Женьки з ними немає, і кинулись шукати його.

А Женька в цей час видобував гадючу отруту безпосередньо з живої гадюки. Він стояв на галявині і старався з усієї сили.

Котя його побачив перший і мовчки вказав рукою дядькові Захарові. Котя спершу не зрозумів, навіщо Женька приладнує гумовий шланг до блюдця. А Женька був так захоплений своєю роботою, що навіть не помітив, як дядько Захар і Котя підійшли і стали у нього за плечима.

Женька примовляв:

— Ну, кусай, ну, кусай, ну, будь розумницею, ну, чому ти така вперта?

І тільки тут Котя помітив, що Женька трима в руках зовсім не шланг, а зміюку. Очі у Коті від жаху стали великі і круглі. Ніхто ніколи не міг би назвати Котю боягузом, але на таке Котя нізащо б не зважився. Зміюка звивалася у Женьки в руці, а він стискав її за шию і тицяв головою в блюдце. Тицяв і примовляв:

— Ну, кусай, ну, кусай, ну, будь розумницею, ну, чому ти така вперта?

— Женю, а навіщо ти мордуєш вужа? — запитав дядько Захар.

Женька з несподіванки здригнувся, але змії з рук не випустив.

— Я… Я добуваю гадючу отруту. Для вас. Я читав, що гадючою отрутою лікують… І ще після того випадку з Тимком… А що, коли б його справді вкусила гадюка? Вам була б потрібна вакцина… — забурмотів Женька.

І Котя побачив, як вуха у його товариша стають малиновими.

— Правильно, лікують, — підтвердив дядько Захар, — тільки до чого тут вуж? З таким самим успіхом ти міг би доїти цапа. Хіба ти не знаєш, що вуж не отруйний?

Женька знову похнюпився. Але доводилось щось казати. І він сказав:

— Я знаю, що вуж не отруйний, але не знав, що це вуж…

Дядько Захар взяв з рук у Женьки вужа і показав хлопцям його голову:

— Бачите, ось тут дві жовті плямочки, ніби вушка. У гадюки таких плямочок немає. І голова в неї не така. Вона ніби має шийку, трохи приплюснута і ромбовидна по формі. Котю, ану подивись уважніше, які у вужа очі. Не бійся, не бійся, він тебе не загіпнотизує.

Котя нахилився до вужа, дивився, дивився, сопів, сопів і нарешті сказав:

— Очі круглі.

— Правильно, — мовив дядько Захар, — але річ не в цьому. Ти придивись до зіниць. У гадюки зіниці завжди вертикальні, і її очі здаються страшними. Недарма кажуть — гадючі очі. Ну що ж, давайте відпустимо цю «гадюку».

Дядько Захар випустив вужа, він блискавично зник, тільки торішнє листя зашурхотіло.

Женька все ще стояв, розглядаючи візерунки на блюдечку. Йому так і не вірилось, що на блюдечку не залишилося навіть крапельки отрути.

— Женю, ти краще понюхай свої руки, — порадив дядько Захар, — вуж отрути тобі не дав, але дещо на пам'ять залишив.

Женька понюхав руки і переконався, що вони пахли не фіалками, а чимось дуже й дуже малоприємним, чому і назву важко добрати.

… Пізніше, коли вони поверталися додому, дядько Захар запитав у Женьки:

— Женю, скажи мені, а як ти наважився отак хапати змію? А що, якби вкусила?

— Я собі подумав, що коли схопити гадюку коло самісінької голови, то вона не вивернеться ніяк, щоб вкусити.

— Правильно подумав. А як ти збирався отруту у неї взяти?

— Ну, вона б кусала за край блюдця і там залишилася б крапелька отрути. Я б її випарував…

— І скільки б залишилося сухої отрути?

— А стільки, скільки золота на дні мідного таза, коли Чорне море на примусі випаровувати, — втрутив слівце Котя, але тут-таки одержав стусана і прикусив язика.

Дядько Захар удав, що нічого не помітив.

— Знаєте, хлоп'ята, щоб одержати сто грамів кристалічної, сухої отрути, треба випарувати півлітра рідкої…

— Не так уже й багато, — перебив Женька.

— Авжеж, — іронічно сказав дядько. — Треба лишень, щоб гадюка зробила кілька тисяч укусів. Ви уявляєте, що це за робота? Коли навіть відкинути риск і залишити саму тільки технологію, то й тоді клопоту хоч відбавляй. Зважте ще, що в герпетологічних лабораторіях (це там добувають гадючу отруту) діло мають не з нашою лісовою дрібнокаліберною гадюкою, а з коброю і гюрзою. Це великі змії, і отрути у них набагато більше, ніж у гадюки.

— То наші гадюки ні на що не придатні? — сумно запитав Женька.

— Чому ж? Просто з ними мороки більше і їх ловити більше потрібно. Коли хочеш знати, то в народній медицині навіть вужа використовують. Мастю, зготованою на вужачому салі, лікують рани, а саме сало помічне при туберкульозі…

— А як добувають вужаче сало? — поцікавився Женька.

— Дуже просто. Ловлять вужів, вбивають, а потім на звичайному металевому декові витоплюють сало.

— Шкода, що Женька цього раніше не знав, — знову втрутився Котя, — він би тут усіх вужів на сало перетопив.

Розділ п'ятнадцятий, де розповідається про смак хліба

— Мені дуже не подобається, — сказав Женька Коті увечері, коли вони полягали спати, — що ти мене перед дядьком Захаром виставляєш дурником.

— Я не знаю, чи дурник чи ні, але знаю, що ти базіка.

— Я базіка? — схопився з ліжка Женька.

— Хто ж ти такий? — сів і собі в ліжку Котя. — От давай пригадаємо все з самісінького початку. За що б ти не брався, однак не доводив його до ладу.

— Ти мені знову про золото будеш згадувати? — вже не на жарт образився Женька. — А пригадай, як ти мені допомагав. Тільки каркав під руку, що нічого не вийде. А може, якраз було б вийшло.

— Ти ж сам його покинув випаровувати і взявся за алмази.

— А що алмази, що алмази? Ти краще мовчи про алмази…

— Ти завжди берешся робити те, чого не вмієш або не знаєш.

— Треба ж комусь починати. Я не знаю, ти не знаєш, ніхто не знає, що ж вийде?

— А може, хтось не починає саме тому, що знає, що нічого з цього не вийде. А ти кожного разу винаходиш велосипед, забуваючи, що він уже давно винайдений.

— А ти?

— Що я?

— А ти он гербарій лікарських рослин зібрав. Хіба до тебе ніхто не збирав таких гербаріїв?

— Не знаю, — знизав плечима Котя, хоч розумів, що Женька в темряві цього все одно не побачить, — але в нашій школі це буде перший такий гербарій. І я багато дечого навчився, взнав.

— А я, значить, не навчився?

— Не знаю. Я зате їжака впіймав.

— Теж мені — їжак! Люди он все життя тигрів ловлять і не задаються, а ти — їжак!

— Я не задаюрь. Але я вирішив впіймати їжака і таки впіймав його.

Тут Котя мав рацію. Що впіймав, то впіймав. Свою обіцянку, яку він дав мамі і бабусі у листі, Котя виконав. Я, правда, не знаю, чи дуже зрадіє Котина мама, побачивши їжака, чи не дуже, але факт лишається фактом — їжак впійманий і живе у сінях, у порожній бочці, яку тітка Оксана спеціально відвела під житло їжакові. Через два дні у невеликому ящичку з дірочками їжак разом з хлопцями вирушить на південь до ганяти літо. Літо можна ще догнати на півдні, на березі Чорного моря літо буде ще у жовтні, а от канікули вже не наздоженеш. Згадка про це якось раптово помирила хлопців, і вони, наче по команді, зітхнули.

— А ти думаєш, я нічого не навчився? — вже зовсім спокійно запитав Женька.

Але Котя нічого не відповів, бо спав глибоким сном, як умів спати тільки Котя.

… Другого дня (це був передостанній день їхньої гостини у дядька Захара і тітки Оксани) Женька повів Котю на галявинку, що зеленіла на березі маленького озерця. Тут вони й раніше любили гуляти. Женька щось ніс у кошичку, а обличчя його було таємниче і загадкове. Але, по правді кажучи, це був чи не єдиний випадок, коли Котя не виявляв ніякого інтересу до нової Женьчиної витівки. Мабуть, він просто звик до них. Правда, на березі озерця інтерес трохи прокинувся, бо там Котя побачив викопану ямку. Дно ямки і стінки були акуратно викладені камінням.

— Що це? — удавано байдуже спитав Котя.

— Піч, — просто відповів Женька, ніби дивуючись, що Котя не розуміє таких простих речей.

— Як то піч? — вже трохи зацікавлено перепитав Котя.

— Дуже просто, партизанська піч. Ти забув, як нам дядько Захар розповідав?

— Ні, не забув, але я думав, що вона трохи не така.

— А яка? — У Женьчиному голосі чулося занепокоєння: а може, він і справді, щось трохи не так зробив?

— Я не знаю яка, — чесно признався Котя, — я просто собі подумав, що, може, вона не така.

— Ти завжди щось думаєш, — заспокоєно буркнув Женька. — Ну от, товаришу Оберемок, — офіційно звернувся він до Коті, — ви мусите знати, що кожна піч тільки після того стає піччю, як вона має паливо. Ану, марш по хмиз!

Котя трохи відвик останнім часом від того, що Женька ним командує, але цей наказ кинувся виконувати дуже ретельно.

І цілком зрозуміло. Хіба є на світі такий хлопчисько, який залишився б зовсім байдужий до розпалювання багаття? Тут Женька міг не повторювати свою команду двічі, хмиз було зібрано за кілька хвилин. Тільки після цього Женька почав розпаковувати кошика. Котя і зацікавився, і насторожився. Цікаво, що смачненьке приніс з собою до лісу Женька? Що там загорнула їм тітка Оксана?

Правда, вони зовсім недавно поснідали, але ще раз перекусити на свіжому повітрі ніколи не завадить. Може, там сало? Дядько Захар якось навчив їх у лісі смажити сало на шпичках, і Котя, згадавши про цю роботу, зразу відчув, як приємно залоскотало у носі. Так, так, Женька дістав з кошика казанок, обгорнутий якимись ганчірками. «Каша?» — подумав Котя і ковтнув слину.

Але в казанку була не каша. Женька врочисто розгорнув ганчірки і врочисто кивнув самим підборіддям:

— Бачиш?

Котя заглянув у казанок і трохи розчарувався. Нічого смачного у казанку не виявилось. Якесь ніби тісто.

— Тісто? — розчаровано спитав Котя.

— Тісто, — відповів Женька. — Але яке тісто! Ти думаєш, що це звичайне тісто?

— Звичайне, незвичайне, — знизав плечима Котя. — Воно якесь сіре.

— Сам ти сірий. Зараз ми будемо пекти партизанський хліб. Пам'ятаєш, як нам дядько Захар розповідав?

— Пам'ятаю. Тут кора і жолуді?

— Ні, це суміш. Тут найбільше крохмалю з кореневища білої лілії. Я їх, знаєш, скільки натягав? Мороки було! І сушив, і вимочував, а потім знову сушив і розтовк у ступі на борошно. Жолуді теж. Сушив, різав начетверо, вимочував, знову сушив, товк. Ну от. Вийшло борошно.

— А ти що, дріжджі кидав сюди? — пожвавішав Котя.

— Ні, не дріжджі. Я просто розім'яв туди шматок звичайного чорного хліба. Це краще над усякі дріжджі. Дядько Захар казав. Вони так у партизанах робили. Ну, розпалюймо багаття.

Вони склали в яму хмиз і запалили. А коли хмиз вигорів, Женька розгріб жар і дав нову команду:

— Шукай лопухи!

Котя виконував розпорядження точно і негайно. Він бачив зараз живе діло! Це вам не алмази з олівців і не золото з Чорного моря! Женька тим часом ліпив коржі, загортав їх у лопухи і клав у яму на гаряче каміння. Потім звелів нарвати ще й рогози.

— Присиплемо зверху!

Далі почалося щось зовсім незрозуміле: Женька засипав яму землею і зверху почав знову розкладати багаття.

— Згорить усе, — спробував заперечити Котя.

Женька не звернув анінайменшої уваги на це зауваження, а все підкладав і підкладав сухі гілочки. Багаття горіло, аж гуло.

… А хліб не згорів!

Коли Женька, відгорнувши жар, відкопав яму, звідтіля запахло хлібом, і це найбільше здивувало Котю. Далебі, Женька щось-таки та вміє.

Женька діставав одну за одною печені паляниці. Вони аж пашіли. Котина рука мимоволі потяглася до паляниці. Женька відклав набік одну, наипишнішу, другу простягнув Коті, третю взяв сам.

— Це я матері повезу, — пояснив він.

Котя, не дляючись, відразу дав роботу зубам…

Так, це був хліб. Звичайно, він був трохи не такий, як пекла тітка Оксана, він був не такий, як приносила з магазину мама. Він гірчив і мав якийсь незрозумілий присмак, але все ж таки це був хліб!

Розділ шістнадцятий, найкоротший

«Ми вже їдемо. Ми у вагоні. Ми їдемо додому і завтра будемо дома. Але зараз станція, поїзд стоїть, і я розпечатав конверт, який мені встромив у руку дядько Захар. Перед від'їздом я попросив його скласти мені список всіх книжок, які мені слід прочитати, щоб почати робити різні біологічні досліди. І що, ви думаєте, написав дядько Захар? Він склав список всіх шкільних підручників і ще написав такі слова: «Женю, перш за все читай уважно ці книжки. І ще: перш ніж робити відкриття і винаходи, спробуй виростити власними руками звичайне деревце або кущ картоплі. Смак хліба ти вже знаєш. Бажаю удачі!»

Невже справді так починаються всі винаходи?

На цьому записи у щоденнику Женьки Жменьки закінчуються, а з ними і повість.