Микола Білкун, Володимир Кисельов

РОМАН ШУКАЄ

Роман

^©  _{http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література}

_{Рецензент Р.Ф.Самбук}

Розділ перший

ереді мною фотографія людини, яку вбили 31 грудня 1945 року.

З фотографії на мене дивиться молоде, гарне, немов намальоване, обличчя, і я не знаю, чи було воно таким насправді, чи це так старанно прикрасив його ретушер. Куточки вуст злегка вигнула донизу зухвала посмішка, яка ніби промовляє: «Гай-гай, добродію інспекторе… Не встромляй до цієї справи свого носа. Однаково нічого ти не дізнаєшся». Якщо говорити одверто, то я цілком поділяю погляд людини з фотографії на цю справу. То, власне, не її погляд, а мій.

Сталося все це так. Полковник Іванов, начальник управління карного розшуку, зумів добре приховати свою радість і захоплення від того, що мене, лейтенанта Пуза, призначено під його владну руку на посаду інспектора. В усякім разі, його кругле, як повний місяць, обличчя з близько посадженими колючими очима, привчене під час допиту злочинців приховувати справжні почуття, і зараз залишалось незворушним.

На зріст полковник Іванов був десь під сто дев’яносто, статуру мав як у людей, що в молодості грали у волейбол, а може й у баскетбол, вже й до першого розряду дотягли чи навіть до майстра, та за браком часу кинули спорт, навіть зарядку роблять лише під час відпустки, на курорті, хоч апетит зберегли колишній, баскетбольний.

Полковник довго говорив про те, що роботи у відділі багато, а людей мало, що тієї романтики, якої так прагнуть лейтенанти, тут не буде зовсім, а канцелярської роботи, навпаки, достобіса, і її треба виконувати день у день, година в годину, навіть хвилина в хвилину, саме в той строк, який на неї відпущено, а крім того, кожен працівник слідчого відділу у них на добровільних засадах веде якусь давню справу, досліджує нерозкритий злочин.

— Звичайно, — дещо поблажливіше додав полковник Іванов, — з цією давньою справою можна не поспішати. Підганяти вас ніхто не буде. Але й легковажити нею не слід. — Полковник підійшов до шафи і вийняв з неї теку. — Я знайшов для вас таку справу. 31 грудня 1945 року в нашому місті, в госпіталі, було вбито льотчика, лейтенанта Голобородька. Матеріалів тут, на жаль, негусто. Злочин залишився нерозкритий. Є, правда, речовий доказ… Ось він… — І він вийняв з шафи звичайну косу. — Саме оцією штукою й зарізали лейтенанта.

Я взяв косу. Біля того місця, яким косу кріплять до кісся, на металі було вибито двох маленьких чоловічків, що ніби тримаються за руки, і написано: «J.A.HENCKELS, SOLINGEN, ROSTFREI».

Перед тим, як піти на нове місце роботи — до міського управління міліції, як і годиться, я побував у перукарні, у Михайла. Перукарня його перейшла у нове помешкання і значно розширилась — тепер тут працювало аж четверо перукарів. Переді мною у черзі стояв такий собі капловухий школяр, з огляду на синець під оком — майбутній боксер, учень другого, а може, вже й третього класу. Коли він сів у крісло, Михайло негайно зник, а замість нього з’явився учень майстра, теж, мабуть, боксер, бо з синцем під оком. Він і обскуб малюка…

«Не довіряють, — образився я. — Ото як учневі перукаря спочатку малюків підсовують. Бо вони скаржитись не будуть. Отак і мені цю давню справу».

— Дозвольте, — сказав я, — та коли б навіть я знайшов цього вбивцю з косою… То що б це дало?.. Через тридцять років! Адже строк давності…

— А це хай вас не обходить, — просвердлив мене близько посадженими очима полковник Іванов. Я ніколи не бачив лазерів, але гадаю, що вони подібні до погляду цих світлих, ніби прозорих очей. — Наполеон…

У цей час задзеленчав телефон.

— Полковник Іванов… Хвилинку. — Він скоса подивився на мене і різко запропонував: — Забирайте справу і можете бути вільні.

Гай-гай, полковнику Іванов. У «Дон-Кіхоті» говориться: «Огрядна, отже, лагідна людина». Або Сервантес помилявся, або від тих часів людські характери дуже змінилися.

Я взяв теку й косу і довгим коридором пішов до кімнати, що тепер правила мені за місце роботи. Ніхто із зустрічних ніби й не дивувався, що я іду з косою, видно, тут до всього звикли.

Я мав намір в розмовах з Людою називати цю кімнату «мій кабінет». Та вона не була «моїм кабінетом». Кімната належала старшому слідчому капітанові Сидоренку, але туди поставили ще один стіл — для мене. Капітан, мабуть, мусив за мною наглядати, як той майстер за учнем перукаря.

— Ну то як? — спитав у мене Федір Васильович Сидоренко, протираючи скельця окулярів картатим носовичком. Він іронічно примружився. — Як там керівництво? На бур’яни посилає? — Федір Васильович надів окуляри й кивнув на мою косу.

Хоч що там кажіть, а фізіономістика — наука ще не дуже досконала. Тільки подивишся на Федора Васильовича — й одразу бачиш, що перед тобою розумна і доброзичлива людина, та що саме робить його обличчя таким — зрозуміти неможливо. Вираз? Я сьогодні в туалеті перед дзеркалом спробував надати своєму обличчю такого самого виразу, як у Федора Васильовича, і побачив перед собою викінченого дурня.

— Що ж це таке? — спитав я. — Це у полковника Іванова хобі — доручати новим працівникам справи тридцятирічної давності?

— Он воно що… — Федір Васильович помовчав, посміхнувся чарівно. — Діло це дещо простіше — і водночас набагато складніше, ніж може здатися спочатку. Річ у тім, що наш полковник належить до людей, які мають власні міркування. А такі, як відомо, — особи небезпечні. Надто для підлеглих. Так от, є в нього переконання, що кожний нерозкритий злочин неодмінно тягне за собою ще якийсь злочин.

— Дозвольте, — здивувався я. — Яким чином?

— Способів тут багато… Він вам про Наполеона не казав?

— Про Наполеона? Почав був, та телефон перебив, — згадав я.

— Він каже, що вчені недавно дослідили волосся Наполеона. І знайшли в ньому миш’як. Таким способом вони довели, що Наполеон був отруєний. Можливо, з їжею йому щоразу давали невеличкі дози отрути. А з цього, як він твердить, є й практична користь. Хоч би й та, що коли десь когось знову замислять отруїти, то принаймні миш’яку не вживатимуть. Бо розкритий злочин стає на перепоні іншим злочинам.

— Але полковник казав, що з цією справою можна не поспішати, оскільки вона вестиметься на добровільних засадах…

— Авжеж. Авжеж, — якось поспіхом відповів капітан Сидоренко.

Наш улюблений викладач, відомий криміналіст професор Саєнко казав нам, що для успішної роботи слідчого необхідний стіл, в якому було б не менше двох шухляд. Одна — для поточних справ, а друга, не менш важлива, має назву «довгий ящик». Мій стіл був із тумбою, тумба складалася із чотирьох шухляд, у нижчу я поклав теку й косу і перейшов до поточних справ.

Отже, моя перша справа… Як мені відомо з історії криміналістики, з подібною справою досі стикався тільки цар Соломон. Дві молоді жінки, що колись були подругами, лежали поруч у пологовому будинку й жили в одному гуртожитку, твердили, що немовля чоловічої статі місячного віку, з носиком, що нагадував їхні носи, належить їм. Тобто одна твердила, що немовля її дитина, а друга — що то її дитина.

Звичайно, і я міг би порадити розрізати немовлятко навпіл, як це колись зробив мудрий цар Соломон. Але рівень сучасної науки дозволяє нам вдаватися, може, й. до менш ефектних, але не менш дійових засобів. Досить мені було сказати, що в обох жінок і в немовляти візьмуть кров на аналіз, як одна з жінок витягла довідку з лікарні, де вказувалося, що вона тяжко хвора. І тут же зізналася, що вигадала все це через свою хворобу, що мала мертвонароджену дитину й більше дітей у неї не може бути, а подруга, як захоче, ще собі знайде… До речі, обидві жінки були незаміжні. Не знаю, чи керувався цар Соломон у своїх рішеннях кримінальним кодексом, але в наш час такі випадки, як той, що мені довелося розглядати, передбачені ст. 124 Кримінального кодексу Української РСР.

Історичний прецедент мала й друга справа. Колись королева Катерина Медичі отруїла кількох своїх близьких і знайомих, а також маловідомих їй людей. Майже так само вчинила куховарка із кафе «Затишок». З метою економії вона зробила соус із несвіжої сметани. Звісно, рівня Медичі вона не сягла, піхто з потерпілих не помер, але шлунки собі зіпсували кільканадцять відвідувачів «Затишку»…

Тільки-но я заглибився в куховарські таємниці виготовлення «фірмових» соусів із несвіжої сметани і калькуляцію обіду на 850 калорій, як мене викликали до полковника Іванова.

З гіркотою я переконався в тому, що поважний полковник Іванов має в своєму характері ті самі негативні риси, що й моя дружинонька. Різниця полягала тільки в тому, що Люді я міг на це обережно вказати, а полковнику аж ніяк. Я маю на увазі цілковиту непослідовність. Цими днями, в цьому ж кабінеті він мені казав, що із справою про вбивство тридцятилітньої давності можна не поспішати, оскільки вона розслідується на добровільних засадах. А зараз, тільки-но я переступив поріг, строго спитав:

— То що ви зробили з цією справою про вбивство лейтенанта Голобородька?

— Розпочав її з усією властивою мені енергією, — бадьоро відповів я. — А що, розкрились якісь нові обставини?

— Які обставини? — здивувався полковник, пронизуючи мене своїми очима-лазерами. — Це я від вас чекаю нових обставин!

Я переклав косу й теку у горішню шухляду і безпорадно спитав у Федора Васильовича, що мені далі з цим робити.

Федір Васильович зазирнув у мою шухляду, обережно, щоб не врізатись, поводив пальцем по лезу коси, недбало погортав пожовклі сторінки у теці, потім подивився на мене з веселим здивуванням і порадив пошукати когось із людей, що згадувались у справі.

— Адже хтось із них, напевно, ще живий, — сказав він із сумнівом і заходився складати з аркуша паперу невеличку коробочку.

Між іншим, я помітив, що у деяких співробітників управління на столах біля попільниць стоять такі самі рівненькі паперові коробочки. Попіл з сигарет тут чомусь струшують не в попільнички, а в оці коробочки. І от я вперше побачив, як їх виготовляють.

— Для чого ці коробочки? — не втримався я.

— О, — зрадів Федір Васильович. — То ви ще не знаєте цієї казочки?

— Ні.

Він узяв новий аркуш і, спритно складаючи його по діагоналі, а потім знову навкіс, почав розповідати:

— За старих часів, за царя Митрохи, коли людей було трохи, за царя Панька, як земля була тонка, за того царя, як не було й сухаря, як сніг горів, соломою гасили, а свині з походу йшли, був собі солдат Іван. І уклав він додому листа…

Аркуш, що його тримав Федір Васильович, тепер вже скидався на звичайний конверт.

— Передає солдат в листі уклін родичам, а було їх мало не все село. І ще пише він, що відпускають його додому на побивку. А бити його, солдата Івана, тепер нікому не вільно, бо він Георгіївський кавалер…

Аркуш перетворився на Георгіївський хрест.

— Пише солдат далі, що в дорогу дали йому нові чоботи…

Георгіївський хрест перетворився на чоботи.

— А ось і гімнастерка, і шаровари.

Спочатку було складено з паперу гімнастерку, два спритних рухи — і вже з тої гімнастерки вийшло щось подібне до штанів.

— Одягнув солдат новенький однострій, на грудях хрест об медаль срібно подзеленькує, на ногах чоботи порипують, іде солдат на побивку. Аж по дорозі річка — і нема перевозу. Сів солдат у човен, — Федір Васильович потяг за паперові ріжки, — ось він, солдатський човен. Та на човні тому ані кочетів, ані весел. «Вітрило поставлю», — вирішив солдат. Ось, бачите, і вітрило на човні. Прибув-таки солдат Іван у своє село, і зібралися всі, кому він у листі привіти переказував. Зійшлося тих родичів, як на Першотравневу демонстрацію, всілися в хаті по лавках, лузають насіння і плюють лушпиння на долівку. «Некультурно ви робите, — сказав солдат. — Вам що, плювати нікуди? Плюйте в цю коробочку!»

Федір Васильович подав мені рівненьку паперову коробочку.

— Дякую, — сказав я. — Але до чого ця приповідка, і хрест цей Георгіївський, і гімнастерка, і човник, коли, врешті, маємо коробочку, щоб було куди плювати?

— А до того, що не проста це коробочка. Привчив слідчих складати їх полковник Іванов. І стоїть вона тепер на захисті нашого законодавства і навіть нашого звичайного сімейного життя.

— Тобто?! — ошелешено витріщився я на капітана.

— Інколи, особливо під час допитів чи очних ставок, відчуваєш, що ось-ось вибухнеш. Або скажеш таке, про що потім пошкодуєш. А почнеш робити таку коробочку, не пропускаючи жодного етапу, починаючи з солдатського листа, ну й заспокоїшся, і не скажеш зайвого, не підвищиш тону, не порушиш процесуального кодексу. Тим-то під час розслідувань серйозних справ на столах у слідчих можна побачити цілі колекції таких коробочок.

— Он воно що… То покажіть і мені, будь ласка, як їх складати.

— О, це ціла наука. Не відразу й дається…

— В якій саме ви справі? — спитали в мене в приймальні секретаря міськкому.

— В службовій.

— А чи не зможе вашу «службову» справу розв’язати який-небудь інший працівник міськкому? Ігор Максимович зараз дуже зайнятий.

— Ні, мені треба саме до товариша Вербицького.

— Гаразд. Зачекайте, я спитаю, — сказала літня секретарка, тихенько прочинила двері в кабінет, ввійшла й одразу ж повернулася. — Ідіть, тільки я вас дуже прошу — не довго. Не більше десяти хвилин. В Ігоря Максимовича увечері бюро.

Ігор Максимович Вербицький лежав у тій самій палаті госпіталю, в якій було вбито косою лейтенанта Голобородька.

— Товариш Пузо? — перепитав він, приховавши усмішку. — Ви часом не син Олексія Івановича?

— Син, — промимрив я.

— То що там у вас сталося?

— У нас — нічого. Я до вас в іншій справі. В госпіталі було вбито лейтенанта… І от мені доручили…

— В якому госпіталі? Коли?

— Та давненько вже. Коли ще ви там лежали.

— Он воно що, — розвеселився Ігор Максимович. — Довго ж ви ходили, поки до мене добралися. Як у тій приказці з раком…

— З яким раком?

— Тим самим, що сім літ по воду ходив, повернувся, за поріг перечепився, впав, перекинув відра та й сказав: «Отак чорт швидку роботу любить». Чим же я можу стати в пригоді?

— Може, вам запам’яталися якісь подробиці?..

— Надто давно все це було. Тридцять років. І до чого воно вам зараз?

— Ми вважаємо, — рішуче сказав я, — що кожний нерозкритий злочин неодмінно тягне за собою ще якийсь злочин. От, наприклад, вчені дослідили волосся Наполеона…

І я розповів про Наполеонове нещастя так, ніби сам був присутній при тому, коли його труїли.

— Інтересно, — зацікавився і мимоволі провів рукою по своєму густому й чорному волоссі без найменших слідів сивини Ігор Максимович. — Дивно, але я й сам колись думав про те, що нерозкритий злочин тягне за собою низку нових злочинів і нещасть. У мене були для цього певні підстави. Я охоче розповім усе, що мені відомо. Але давайте зробимо так: сьогодні я зайнятий, а от завтра після роботи приходьте, десь годині о шостій. Чи ви в цей час зайняті?

Я подумав, що Люда мені цього не подарує. В нас були квитки на концерт. У філармонію. Орган, Бах — тепер це модно… Для Люди квитки роздобув хтось із її впливових пацієнтів. Та коли службові справи можуть порятувати мене від органа й моди, не буду ж я нехтувати такою можливістю…

— Ні, я цілком вільний.

— Приходьте, чекатиму.

На другий день я прийшов рівно о шостій. Дивовижну пам’ять мав Ігор Максимович Вербицький. Він пам’ятав усе, що відбувалося в госпіталі, до найменших подробиць. Шкодував я тільки, що повівся по-дурному і не зробив ніяких записів. Мені чомусь незручно було записувати.

О восьмій годині Ігор Максимович раптом спитав у мене:

— Чи не здається вам, товаришу Пузо, що час би вже й повечеряти?

Я попросив пробачення, сказав, що так захопився розповіддю, що забув і про час.

— Ходімо, — вирішив Ігор Максимович. — Разом і повечеряємо.

Мешкав Ігор Максимович недалеко від міськкому, ми пішли пішки вечірньою гомінкою вулицею. Ігор Максимович зовсім не накульгував. Якби я не знав, що в нього немає ноги, то й не здогадався б, що він на протезі.

— Була колись у мене розмова з вашим татом, — сказав він по дорозі. — І саме про вас. Виступав якось у нас на пленумі міськкому голова Комітету фізкультури й спорту. І говорив він про те, що спорт допомагає відволікати молодь від хуліганства, від поганих звичок, бо спортсмен не курить, не вживає алкогольних напоїв, робить зарядку і таке інше. А після пленуму вечеряли ми разом із вашим татом, як оце із вами збираємось. І за вечерею висловив Олексій Іванович одну несподівану думку. Він казав, що в цілому виступ голови спорткомітету не викликає заперечень. Але справжніх успіхів у спорті, рекордів можуть добитися лише найзаповзятіші хлопці й дівчата, люди із сильними характерами, здатні працювати наполегливо й самовіддано. І чи не виходить, що, захопившись спортом, ці молоді люди енергію, яку мали б віддавати суспільно корисній праці, навчанню, цілком витрачають на спорт? І як на приклад він послався на свого меншого сина, мотоцикліста, який не дбає про підвищення своєї кваліфікації, про навчання в інституті, бо в робочий час їздить на тренування, готується до змагань. А зарплату одержує за середнім заробітком. А я казав тоді, що спорт — це добра школа, що ви все це надолужите. І дуже радий, що по помилився, що ви знайшли свою справу — таку важку, таку потрібну й таку цікаву…

Я слухав Ігоря Максимовича і не без гіркоти думав, що й досі мене сприймають не як Романа Пуза, а як сина Олексія Івановича Пуза, знатного робітника, наставника, Героя Соціалістичної Праці. І знову мріяв про час, коли про тата скажуть, що він — батько Романа Пуза, коли й на вечерю мене запрошуватимуть не як сина, а як самостійну особу…

Під час вечері Ігор Максимович знову розповідав про госпіталь. Потім уже, розпитуючи про те, чого не зрозумів, я дещо занотував для себе.

Федора Васильовича не здивувало, що секретар міськкому так добре пам’ятає ті події, ніби все це відбувалося вчора.

— Людська пам’ять, — сказав він, — для нас поки що те ж саме, чим був би для П’ятниці з «Робінзона Крузо» сучасний телевізор… Ми не розуміємо ні механізму пам’яті, ні її можливостей. Але ми вміємо нею користуватися. Люди часто самі не знають, як багато цінного й цікавого вберігає їхня пам’ять…

— Але як це із неї видобути?

— Будьте уважні. Не заважайте. Співрозмовник завжди відчуває вашу найменшу нещирість. Хай для вас стане справді надзвичайно цікавою кожна, навіть незначна подробиця. Не пропускайте повз увагу жодної… Ви коли-небудь бачили такий малюнок: «Де собака садівника?

— Який малюнок?

— Для дітей. Зображено сад, дерева, кущі. Треба малюнок обертати на всі боки, і якщо будеш уважний, то помітиш собаку.

— Бачив. Тільки там треба було шукати не собаку, а качок, за якими полює мисливець.

— Вам треба відтворити картину так, щоб там було якомога більше деталей, — сказав Федір Васильович. — Бо кожна з цих деталей, якщо подивитися на неї під іншим кутом, може виявитись рукою злочинця чи отією косою, що стала знаряддям злочину. Ось чому ви мусите зробити найдетальніший запис усього, про що почули, власне кажучи, всього, що стосується цієї справи.

— Гаразд. Я й сам про це думав. Боюсь тільки, що потраплять туди якісь деталі, що їх насправді не було, але вони мені такими здалися.

— Звичайно, — погодився Федір Васильович. — Але це потім можна буде відкинути, як одкидають зайві деталі, розглядаючи той самий «загадковий малюнок». Тож не бійтеся цього, дайте волю уяві і спробуйте відтворити якнайповнішу картину.

— Постараюся.

Ось результат моїх старань. Я перечитував це кілька разів. Де ж тут «собака садівника»?

***

Вони мали чотири голови і тільки три ноги. Семен Анципер не мав ніг зовсім, решта троє — мали по одній. Хто ліву, хто праву.

Вони сиділи на підвіконні й грали в очко. Карт вони теж не мали. Заяложені трофейні карти з сороміцькими малюнками на «сорочці» вчора увечері конфіскував комісар госпіталю підполковник Чураєв, пообіцявши вжити «відповідних заходів». Але вони не боялися ні підполковника Чураєва, ні його заходів. Воїни-переможці — вони не боялися нікого й нічого. І підполковник Чураєв, мабуть, розумів це. Складаючи конфісковані карти сороміцькими «сорочками» вниз, підполковник Чураєв скрушно похитав головою і сказав:

— Ой, хлопці, хлопці, не служили ви на турецькому кордоні.

Сам підполковник на турецькому кордоні, треба розуміти, служив. Госпітальні дотепники запевняли навіть, що він брав участь ще в російсько-турецькій війні. Очевидно, вислів «не служили ви на турецькому кордоні» його мовою означав те саме, що й «не знаєте ви, почім ківш лиха». Хоч хлопці й знали, почім ківш лиха, карти в них підполковник забрав.

Але на ранок вони знову грали в очко, хоч і без карт. Мабуть, Семен Анципер не спав цілу ніч, обдумуючи правила гри в очко без карт, бо вранці, протираючи очі, вигукнув:

— Ви! Махламони! Зараз ми зіграємо в очко за новою системою. Просто й геніально. Сідаємо на підвіконня й зиримо у вікно. Хто перший побачить мужчину в окулярах — матиме одне очко, хто жінку — два, хто хлопчика — три, дівчинку — п’ять, інтенданта — десять, стройовика — дванадцять. Моряк або льотчик — повне очко, двадцять одно. Дотумкали?

— Дотумкали, — озвався Ігор Вербицький, що мав вісімнадцять років, праву ногу й завжди безхмарний настрій.

Декому здавалось, що у Ігоря взагалі нічого нема за душею — ні духовних, ні матеріальних багатств. Та вони глибоко помилялись. Ігор Вербицький був власником кількох книжок, прихоплених ще в евакогоспіталі, і вони складали його матеріальну базу, а духовні багатства він намагався почерпнути з цих книжок, давно списаних у пересувній бібліотеці евакогоспіталю.

— Почали, — сказав Мартин Вайл, умощуючись на підвіконні і звішуючи свою вцілілу ногу надвір.

Славко Іванченко нічого не сказав. Славко був напрочуд мовчазний хлопець. Він просто прихилив свої милиці до стіни і сів біля Мартина. Анциперове ліжко стояло біля самого вікна, тож йому залишилося тільки простягнути свої худі й довгі, як у мавпи, руки, вхопитися за Мартинові й Славкові плечі і втиснутися між ними. Ігор Вербицький примостився збоку.

З висоти другого поверху гомінку вулицю було добре видно, і за мить спостережливий Славко вигукнув:

— Одиниця! Он у рябих штанях.

Ігор не згодився:

— Він у пенсне! Як, Семене, тих, що в пенсне, теж будемо рахувати? А моноклі враховуються?

— Монокль — двадцять одно, — не розгубився Семен Анципер. Він розумів, що шанс побачити добродія з моноклем на цій вулиці, як, мабуть, і в усьому місті, практично дорівнював нулю.

— Два, — намагаючись бути спокійним, кашлянув Мартин. — Он тітка з сіточкою. Окуляри наче колеса.

— Три, — слідом озвався Славко. — Хлопчик ондечки в окулярах.

— Гарний хлопчик, — втрутився Ігор Вербицький. — Цього хлопчика оженити час. Йому вже татові штани малі. Пропоную рахувати за одне очко! — Ігор явно заздрив. Він крутився на підвіконні, як горобець на карнизі, ризикуючи звалитися вниз.

Тихо рипнули двері. Ніхто не звернув на це уваги, тільки Ігор загорлав так, що перехожі на вулиці позадирали голови догори:

— Очко! Двадцять одно! Моряк в окулярах!

До палати увійшов Гоша-масажист із своїм причандаллям.

Чорні окуляри зовсім не пасували до крутолобого Гошиного обличчя. Люди такого складу, як правило, доживають до дев’яноста років і помирають, так і не відчувши на носі сідельця окулярів. Але за Гошиними окулярами — чорна порожнеча. Очі в нього витекли під Севастополем, коли автоматна черга кресонула по камінні й сині іскри кам’яних скалок згасли в Гошиних очах самі й загасили в них світло навіки…

Він був серед останніх захисників Севастополя. Хлопці, як могли, забинтували йому голову, заклавши пуками брудної вати очні впадини, й повели під руки до шлюпки. Інший на місці Гоші помер би від зараження крові, від сотні інших ускладнень, а Гоша — нічого, вижив. Пізніше став масажистом, навчився цього мистецтва в госпіталях.

Гоша завжди носив смугасті моряцькі тільники, хоч моряком ніколи не був. Він належав до рядових, звичайних придворних тієї цариці, що називають її «царицею полів». Але там, під Севастополем, усім видали матроські тільники, так той тільник і прикипів до Гоші навіки.

Ходив Гоша по всьому госпіталю — з палати в палату, з поверху на поверх — без палички. У нього було якесь чуття, як у кажана. Незмінно тримав під пахвою шматок церати і дерев’яну скриньку з тальком, м’яв, масував культі рук і ніг, старався, щоб покалічені м’язи, обтягнуті кволою шкіркою, розжились бодай на якусь пружність. Без такої пружності протеза не начепиш.

— Очко! Двадцять одно! — не вгавав Ігор Вербицький.

— Оп-ци — огурци, помідори — яйци! — привітався Гоша своєю улюбленою примовкою. В голосі його вчувалося запитання: він ніяк не міг уторопати, чому галасує Ігор.

Семен Анципер велично повернув свою шпачину голову:

— Ти, Ігоре, дарма репетуєш. Гоша не моряк. Класична піхота. Так я кажу, Гошо?

— А що? — вишкірив Гоша свої рафінадні, аж синюваті зуби. — Я — цариця полів. Ну що, Анципере, з тебе почнемо? Давай свої культяпи, зараз я робитиму з них «крепка броня, и танки наши быстры».

Гоша присів на Анциперове ліжко, спритно намацав табуретку, поклав на неї скриньку з тальком, на ліжку розіслав церату і заходився коло Семенових кульш. Усе це робилося так просто, вміло, ніби кожен Гошин палець мав у собі маленьке око.

— Ой, хлопці, — згадав раптом Гоша, — найголовнішого я ж вам не сказав. Цей несамовитий, — безпомилково кивнув він у бік Ігоря Вербицького, — ще в дверях своїм криком усе мені перебив. Війна ж скінчилася!

Ігор несамовито зареготав, Славко Іванченко форкнув носом, як їжак.

— Оце новина-а-а, — протяг Семен Анципер, і було в цьому стільки ядучої іронії, що навіть на незворушному обличчі Мартина Вайла відбилась якась подоба посмішки.

— От і новина, — образився Гоша. — Японію наші перемогли. І там війна скінчилась!

Дев’ятого травня! Над фашистською Німеччиною! То була Перемога! А над Японією…

Та як же це вони забули… Адже ще вчора увечері десь за десять тисяч кілометрів від цього міста вибухали бомби, снаряди, міни, дзижчали кулі. І все це залізяччя шматувало тіла, застрявало в кістках, дірявило голови, одривало руки й ноги. Там була війна. Справжня війна, на якій і вмирають, і страждають, і залишаються каліками. Але вона вже не сприймалася як всенародне лихо. Для них, учорашніх вояків, вона була як продовження переможного наступу — і тільки.

І ось Гоша повідомив, що наступ закінчився перемогою. І раптом вони зосталися віч-на-віч з тим невідомим, що називали в розмовах між собою кострубатим словом «гражданка». «А ти на гражданці ким був?», «От вийду на гражданку…».

Ігор Вербицький, Славко Іванченко і Мариш Ваші ніякого уявлення про «гражданку» не мали, бо не були на тій «гражданці» ніким і нічим.

У них було спочатку трохи дитинства, а потім багато війни. Вони вміли натискувати на гашетку, співати в строю «Вставай, страна огромная» або кричати в бою «ура», грюкати чобітьми й прикладами, вміли не спати по кілька ночей і не їсти по кілька діб… А коли траплялася щаслива нагода, то й на снігу могли спати солодко, як на перинах, а ще (за тої ж таки щасливої нагоди, що ой як не часто траплялася!) — з’їсти за раз по півтора буханця чорного хліба. Вони вміли на тендітних іще хребтах тягти таке, від чого простяг би всі свої чотири ноги добряче вироблений селянський кінь…

Весь навколишній світ з його адміністративними, географічними, а може, й родинними поняттями зручно вміщувався для них в слова: «наш фронт», «наша армія», «наш корпус», «хазяйство полковника Набатова», «хазяйство майора Гордині», «наша рота», «наш екіпаж», «наш бліндаж», «наша землянка». І навіть після того, коли фронт для них ніби перестав існувати, бо лежали вони покалічені і пошматовані на госпітальних ліжках, навіть тоді вважали себе солдатами і «гражданка» для них була туманною абстракцією. Навіть лежачи в ліжках, вони, як солдати, йшли в наступ разом зі «своїм фронтом», «своєю армією», «хазяйством полковника Набатова» чи «хазяйством майора Гордині»…

Та ось прийшов Гоша і сказав, що наступ переможно завершений, що війна й на сході скінчилася. А це означало, що немає вже ніяких фронтів, якщо й залишилися для когось поняття «наша дивізія» чи «наша рота», то тільки не для них, бо вони вже не солдати, а просто інваліди, скалічені війною хлопці. І лежать вони в напівгоспіталі-напівлікарні, бо хоч є тут і начальник госпіталю, і замполіт Чураєв, якого всі за звичкою звуть комісаром, але дорога з цього госпіталю одна — «на гражданку». Протезний госпіталь не вміє робити чудес, він уміє робити тільки штучні руки й ноги, незграбні й важкі. І як же там буде «на гражданці» з тими чужими ногами й руками?

Вони досі майже не замислювалися над своїм майбутнім. Звично солдатське «якось-то буде» і тут ставало в пригоді, але зараз їм зробилося на душі незатишно. Всім, окрім Гоші. Гоша вже давно був «на гражданці». Він уже мав професію.

— Яке сьогодні число? — запитав Славко і ковтнув сливу, ніби в горлі йому пересохло.

— Трете вересня одна тисяча дев’ятсот сорок п’ятого року, — урочисто повідомив Гоша. Він брав зараз реванш за їхню іронію.

— Рік ми знаємо, — наїжачився Вайл.

— Гей, хлопці, — раптом аж підскочив Ігор Вербицький. — Це ж перемога! Це ж остаточна перемога! Може, з такої нагоди по наркомівських сто грамів дадуть?

— Подивіться ви на цього алкоголіка, — скривився Семен Анципер.

— А чого, — підтримав Ігоря Мартин Вайл, — Ігор діло каже. Тільки ж не дадуть. Клима хіба що розколоти? — помріяв він уголос, добре розуміючи, що Клима розколоти навряд чи вдасться.

За дверима почулося гупання милиць.

— Ось він, до речі, йде, — зрадів Ігор.

— То не Клим, — сказав, не повертаючи голови, Гоша. — То Щербина.

Дивовижний, навіть як для сліпого, був слух у Гоші-масажиста. Човгало по коридорах госпіталю сотень із шість милиць і човгали-гупали, здавалося б, однаковісінько, але Гоша ніколи не помилявся.

То таки й справді виявився Щербина. Не встиг він ступити на поріг, як Ігор Вербицький заскиглив:

— А коса твоя, дядьку, вже на базарі. Клим поніс. Казав я йому, так хіба він послухає…

Щербина кинувся до своєї тумбочки, сіпнув дверцята, переконався, що коса на місці, й сказав без усякої злості:

— Ти колись у мене дошуткуєшся, Ігоре. Слово тобі даю. Терпець урветься, шкваркну тебе косою по одному місцю — і навіки калікою зроблю.

Про Щербинину косу знав увесь госпіталь. Німецька коса фірми «Золінген» була єдиним трофеєм Івана Павловича Щербини. Людей він бачив різних. Були такі, що й коси копійчаної не взяли з розгромленого лігва, але траплялися й шустряки, котрі приймачі й патефони, швейні машини та годинники вишукували чи бодай камінці для запальничок або голки. Іван Павлович Щербина привіз з собою з війни косу. Чи він її у якогось куркулюватого бауера підібрав, чи в магазині розбитому побачив — ніхто тим не цікавився. Знали тільки всі, що коса фірми «Золінген» — то все Щербинине майно і що зберігає він її у тумбочці і вважає це сховище не-дуже надійним. Ліжко Щербинине стояло в палаті біля самих дверей, ліворуч, як зайдеш, а тумбочку він примудрився загнати у самий кут, ще й бильцями ліжка приперти.

Був Щербина звичайнісіньким собі чернігівським дядьком, і, хоч пройшов він усю війну і пів-Європи, костриця з нього так остаточно й не витіпалася. Але те не обходило його. Років мав чималенько, за сорок, майже під п’ятдесят, але це не заважало хлопцям «тикати» йому. Казав Щербині «ви» й «дядьку» лише Славко Іванченко, людська дитина гарного селянського вихованця. Та Щербину й це не обходило.

Дивне якесь у Щербини обличчя, наче завжди неголене, хоч бритву має добрячу, ще з «гражданки» (тепер такої не дістанеш, навіть трофейні, хоч і золінгенівські, барахло). Голитися Щербина любить. Є у нього рожева мильниця. Він чомусь називає її «гутаперчевою», хоч вона виготовлена з якоїсь доісторичної пластмаси. Мильниця дорога Щербині: колись, ще задовго до війни, виграв її в Острі на базарі у лотерею. І дивні дива на світі творяться! От все пішло прахом: і сім’ю всю перебили, і хата згоріла, і сам Щербина тонув і горів, партизанив, у полон потрапив… Німці хотіли повісити — щось перешкодило, живцем у церкві спалити збиралися (там їх щось чоловік із тридцять сиділо) — теж не вдалося, бо нігті мав залізні, мужицькі, вигрібся Щербина, а з ним й інші вигреблись. Та всього було! Старші сини на війні загинули, менших дітлахів і жінку в селі постріляли, бо Щербина партизанив… Корову ще раніше забрали… Та все, все за вітром пішло, а ось мильниця зосталася. Хтось сказав Щербині, що пластмасу таку з диму виробляють. А проте на ж тобі — вціліла! Вціліла й пройшла з Щербиною всю війну і пів-Європи.

І дістає Іван Павлович Щербина свою «гутаперчеву», із диму вилиту мильницю, збиває в ній помазком густе мильне шумовиння. Ручка у помазка з петеерівської гільзи зроблена, і помазком тим зі смаком квацяє себе Щербина по обличчі так, що й очей не видно. Потім бритва в роботу йде, і тріск такий стоїть, ніби старшина від цілого сувою матерії взводові на онучі віддирає — це сталь із Щербининою щетиною змагається. А вже через годину обличчя у нього знов таке, ніби він і не голився.

І взагалі Щербина схожий на того гриба, що тільки-но із землі виліз, не струсив із себе землю, та й не думає поспішати струшувати. Це тому, що все своє життя мав справу із землею. І для землі, для трав, для злаків, що на землі ростуть, привіз він із собою золінгенівську косу.

Знався Щербина на косах, як ніхто у Лебедівці. Скільки там од тої Лебедівки зосталося, скільком косарям земля лягла на груди… Тепер у Лебедівці першим косарем вважатися не штука, а от до війни…

Якось Мартинові Вайлу набридли оті безконечні розмови про косовицю й косу, і він сказав, що носиться Щербина із своєю косою, наче смерть, то тільки смерть, мовляв, з косою малюють.

Щербина не розсердився, лише глянув зневажливо й відповів:

— Тільки дурні смерть із косою малюють. То дарма все. Хіба коса для того робиться, щоб людям голови стинати? Коса зовсім не для того. А смерть — вона не з косою, а із зашморгом ходить. Накине людині зашморг на шию, стисне і — кінець.

Розділ другий

Плинність кадрів, ось як це зветься. Ну, скажімо, в Міністерстві закордонних справ це зрозуміло. В газетах весь час повідомляють, що такого-то звільняють у зв’язку з переходом на іншу роботу, а призначають такого-то. Але в Міністерстві освіти…

— Ви давно тут працюєте? — спитав я у Серафими Петрівни Ізмайлової, поважної жінки з потрійним підборіддям, шкільної гардеробниці.

— Скільки ця школа стоїть, стільки й працюю, — відповіла вона, анітрохи не приховуючи безмежної самоповаги.

— А коли тут був госпіталь, що ви робили?

(Оце було б здорово, якби вона й у госпіталі була гардеробницею чи прибиральницею!..)

— Не було тут ніякого госпіталю. Тут завжди була школа.

Сказала — як одрубала.

— Дозвольте, за документами в сорок п’ятому — сорок шостому роках тут, саме тут, був протезний госпіталь, тут лежали люди без рук, без ніг…

— Ви ще згадали б, що тут було за царя… В сорок п’ятому, може, я сама ще до школи ходила.

Директор школи, мабуть, не старший від мене (і як це взагалі таких молодиків призначають на відповідальну посаду директора школи?) так само не чув навіть, що тут був госпіталь. Не знали про це і вчителі, а учні й поготів. То про що ж тут можна було дізнатися? А сказав би я цьому молодому директорові школи, що прийшов з приводу злочину, який був вчинений тут тридцять років тому, то він, мабуть, і говорити зі мною відмовився б, маючи мене за пришелепкуватого. Ось чому без усяких пояснень я попросив дозволу оглянути школу. Розшукав палату, в якій колись лежав Ігор Максимович Вербицький, обдивився входи й виходи, намалював невеличку схему…

А на зворотній дорозі я зустрів Олену. Давно її не бачив, і краще б мені з нею не зустрічатися. З яким непідробним співчуттям дивилася вона на мою міліцейську форму, на мої лейтенантські погони… Я так гадаю, що коли б вона зустріла на вулиці голомозого молодика, який за дрібне хуліганство одержав п’ятнадцять діб і зараз спокутує свою провину, невміло змахуючи мітлою, то й тоді серце її не пройнялося б таким співчуттям.

Оце і є міщанство. Звідки тільки воно береться? Чому в суспільстві, яке доручило міліції най почесніший і найскладніший обов’язок захищати своїх громадян від прикрощів і нещасть, є люди, які ставляться до своїх захисників з неприхованою зверхністю? Ні, ні, всі вони добре знають, що вона наша, що «моя міліція мене береже». Та на одному полюсі у них, у міщан, сивочубі міліцейські полковники, які розплутують складні злочини, а на другому — ті, що штрафують, коли не там вулицю перейшов, або пропонують «пройти», коли ти їдеш від кума й горланиш у тролейбусі. І коли у вас зібралися гості і ваш чотирирічний спадкоємець дзвінко продекламував «Котика-мурчика», ви погладите його по голівці, замилувано посміхаючись, але ніколи не скажете: «От підросте, то оддам його в школу міліції». Не скажете ж, правда?.. Краще вже мати справу з дітьми. Вони відчувають, де істина, і всі хочуть стати міліціонерами чи пожежниками…

— Як там Маринка? — спитав я.

— Усе гаразд. Зовсім велика дівчина, але й досі тебе згадує.

Про Леона Ковальова я не питався. Я знав, що вони розлучилися, і не відчував від цього анінайменшої зловтіхи. Був у неї зараз, мабуть, хтось новий, бо вона знов на диво погарнішала, і в очах стрибали добре знайомі мені бісики. Та мене тепер це не обходило.

— Дзвони, — сказала вона так, ніби я їй раніше частенько надзвонював по телефону.

І ми попрощалися, щоб колись знов, також випадково, побачитися на цих вулицях.

Я ніколи не був у місті Кургані. Я навіть погано уявляю собі, де воно, це місто. Але я знаю, що є там площа Валерія Собаніна. Ще зовсім недавно живий і здоровий Валерій Собанін проходив цією курганською площею до залізничного вокзалу, де він чергував, бо був старшим сержантом міліції. І того дня він чергував, і його повідомили, що два озброєних злочинці тікають від переслідування. Собанін помітив їх і кинувся наздоганяти. Він затримав злочинців, бо був сміливим і вправним хлопцем. Але один з цих бандюг смертельно поранив відважного сержанта…

Ось чому Курганська міська Рада й ухвалила назвати площу ім’ям старшого сержанта міліції Валерія Собаніна. І візьмемо ми колись із Людою та й поїдемо у відпустку до міста Кургана і мовчки постоїмо на площі Валерія Собаніна…

Повернувся я до себе у слідчий відділ з почуттям, що змарнував чимало службового часу. Показав Федорові Васильовичу свої перші записи про госпіталь і людей, які в ньому лежали. За всієї своєї толерантності Федір Васильович сказав досить різко:

— Це не так. Надто вони у вас примітивні. Треба поглибити характеристики, треба більше дбати не про «що», а про «чому».

— А хіба «що» і «чому» можна розірвати?

— Ні, — погодився Федір Васильович. — Вони нерозривні. Я не знаю, як поясниш те, що думаю. Ну от, наприклад… Наприклад, драматургія. Можна було б світову драматургію розбити на дві умовні групи. В одній Мольєр, Брехт, Маяковський, Хікмет. В другій Шекспір, Ібсен, Горький і, скажімо, Міллер… У першій — драматурги, які шукають тенденцію, що стає ще яскравішою, бо герої дещо спримітизовані. В другій — герої складні, як саме життя, але й тенденція інколи губиться за цією складністю. А наше завдання — поєднати розуміння тенденції з розумінням цієї складності.

Я ніколи не бачив на сцені й не читав п’єс Брехта і Хікмета. Так само не знав я жодної п’єси Ібсена. А про Міллера взагалі зараз почув уперше… Але я все це прочитаю. Я мушу це знати.

Ніби здогадавшись про мої думки, Федір Васильович приязно порадив:

— Якщо нема можливості все це побачити на сцені, то слід принаймні п’єси читати. У творах видатних драматургів життя ніби сконцентроване, воші допомагають нам побачити й зрозуміти те, що просто пройшло б повз нашу увагу… Та поки що ви мусите зібрати якомога більше відомостей про людей, що лежали в палаті, де тепер першокласники долають алгебраїчні задачі, про які в ті часи, що вас цікавлять, і п’ятикласники не чули. Ви мусите одержати найвірогідніші характеристики людей, що були причетні до цієї справи. Бо один із них був убитий, а другий був убивцею.

***

— Ніжку! — звернувся Гоша-масажист до Івана Павловича Щербини так само, як звертається сільський коваль до коня перед тим, як прикласти-приміряти до копита розпечену підкову.

Щербина всівся на ліжку, поклав кульшу на розстелену церату. Поки Гоша-масажист розминав йому шкіру, Щербина розглядав своє обличчя у невеликому круглому дзеркальці.

— Доведеться женитися, — сказав він серйозно, проте без особливого ентузіазму. Так солдат може сказати: «Доведеться брід шукати».

Хлопці збиралися послухати, що ще додасть Щербина, і тоді вже сміятися. Але щось таке було в його голосі, що вони зрозуміли: це не жарт.

— А чого доведеться? — примружився Семен Анципер. — Шлюб не війна, від шлюбу відкрутитися можна.

— Для чого мені відкручуватись? — не погодився Щербина. — Мені, Семене, відкручуватись ні до чого. Мені треба дбати, щоб рід мій не заглух.

— Щоб Щербини не перевелися? — єхидно уточнив Анципер.

— От-от. Щоб Щербини не перевелися.

— Ти що ж, до ста років збираєшся жити? — витріщився Анципер.

— А хто знає, скільки кому на віку одпущено? — щиро здивувався Щербина. — Воно, з одного боку глянути, мені вже на порі було б онуків виглядати. Оженили мене тато рано, і сини мої, коли б оце в землі не гнилії, теж, мабуть, уже переженилися б. І дівчата на виданні були б… Всіх до ноги стребив німець, один я зостався на світі. Без роду, без плоду. Що ж, я маю засохнути, як штурпак? Виходить, Гітлер добився свого, звів нас, Щербин, під корінь? Ні, я не для того вижив, щоб отут йому піддатися. Мій дядько у шістдесят дев’ять літ дітей мав…

— Допоміг, мабуть, хтось? — єхидно озвався Анципер.

— Може, й допомагав хто, — знизав плечима Щербина. — Та діти однаково були.

Ніяк не міг Анципер «завести» Щербину і тільки косував на нього оком та кривився, як молоденький шпак, що робить спробу склювати волохату, гірку, неїстівну гусінь.

Семен Анципер і справді був дуже схожий на шпака: чорний, носатий, великоротий. Очі чорні, вуглисті, брови рівні, тільки одна навпіл розсічена білим рубцем. Фронт тут ні при чому. Це зовсім не бойовий рубець. Зводячи очі до перенісся — Анципер був трохи косоокий, — він пояснював: тато дійницею зацідив. Про батька та про іншу рідню Семен Анципер розповідав дуже охоче:

— Мати моя померла молодою, мені й п’яти років не було. Залишилися ми з сестрою сиротами. Батько вдруге женитися не хотів. Каже: «Для чого дітям мачуха? І мені чужа людина не потрібна на обійсті». Батько у нас Суворий був, порядок любив. Сам робив, аж шкура тріщала, і нам спуску не давав. Кожне з нас, і я, й сестра, були при ділі. Я гуси нас, сестра в хаті поралась. Мале таке, трохи од віника вище, а хліб сама пекла і долівку сама мазала. Хліб той, правда, часом такий вдавався, хоч за татом кидай, але свій. Ну, в тата роботи теж вистачало. Земля рук потребує, хай хоч Щербина скаже.

Щербина охоче підтримував Семена в цьому: таки потребує.

— Ну от. Роботи батькові вистачало, і сестра в кукол не гуляла, як інші дівчатка. Чого сестра, правда, не могла робити — це корову доїти. Корова у нас якась скажена була. Матір вона до себе підпускала, а нас на дух чути не могла. Кидала рогами, як самашедча. Сусіди радили продати її к бісу, але тато впертий був — нізащо продавати не хотів. Казав: «Раз вона мою жінку слухала, то й мене мусить слухати». Тато впертий був, а корова ще впертіша. І от що вона вигадала. Вже ніби й спокійно стоїть, чекає, поки він її видоїть, а дочекається… Повірите, до чого розумна скотиняка була. Не корова, а справжня тітка, тільки ніг у неї більше, ніж у тітки. Озирнеться й дивиться, чи вже дійниця повна. А як повна, вона тільки ногою торк — і бувайте здорові, все молоко у гною. Батько був ладен їй вилами черево розпанахати. «Треба щось придумати», — казав він, скручуючи тремтячими руками цигарку. І таки придумав! Він у нас був наче й непримітний, сухоребрий, і зростом не вдався, а силу мав скаженючу. Було, шестипудовий лантух викидає на воза, ніби то й не лантух, а подушка. Отож він і дібрав способу, як нашу корову приборкати. Мотуз їй на роги накрутив, а другий його кінець через сволок перекинув і підтягнув… Сила ж, кажу вам, була у нього скажена. Він її підтяг за мотуз так, що передні ноги у неї в повітрі повисли, а стояла вона тільки на задніх ногах, й то на самих кінчиках ратиць. Тут уже голову не повернеш, не подивишся, скільки молока в дійниці. І ногою не дуже вдариш, чимось же і в землю впиратись треба. Доїв тоді тато її спокійно…

— А за що ж він тобі брову розкраяв? — діловито поцікавився Щербина.

— Це тоді, як я навчився яйця красти. Принатурився я їх міняти в кооперації на цукерки, а то й на пістони. Пістолета у мене, само собою, не було, але камінець об камінець, а між ними пістон, то звук виходив гарний. По три пістони класти — ще кращий звук. Ну, а підріс трохи, то й білета в кіно треба було, і на махорку якась копійчина мусила в кишені крутитися. Батько ні мені, ні сестрі грошей не давав. Вважав, що то розпуста. Отож поліз я на подра за яйцями, а батько саме корову зайшов доїти. Підтяг він її за роги, дійницю підставив, молоко джирк-джирк, а я сиджу, можна сказати, над самісінькою його головою, на подрах, і повна пазуха яєць у мене. Сиджу, чекаю, злізти не можу, бо батько віжки подере на мені, як побачить, що яйця краду. І вже батько мав виходити з сарая, як лісина піді мною провалилася. І погуркотів я, можна сказати, прямо батькові на голову. Батько з переляку тільки гикнув, за пазухою у мене яєчня, молоко розлилося, бо дійниця перевернулася. Корова несамовито реве, батько лається, я до дверей, але батько встиг мене дійницею по лобі зацідити… А потім втік я з дому. Набридло мені таке життя. Грошей нема, а я вже парубкувати почав, на крадених яйцях далеко не розженешся, пужална ламаються на мені, кілки теж, віжки та мотузки рвуться — хіба у мене шкіра казенна?

— Був би ти людською дитиною, — сказав Щербина, — не треба було б на тобі кілки ламати і віжки рвати.

— Та, звичайно, вдача була у мене не медова, — погодився Семен, — але не знав ти, Щербино, мого старого. Німці пекли йому ноги на жаровні, а він їх лаяв так, що в тридесятому селі було чути, а не сказав, де посівне зерно закопане. Офіцер у нього пістоля розрядив спересердя, бо так нічого й не добився. Характер у старого Архипа, батька мого, мало сказати, крутий був. Тут і слів не добереш… Ось і подався я на Донбас. Думав легкий хліб їсти. Та на Донбасі воно не так, як у кіно показують: там хочеш гроші мати — роби, щоб аж шкіра тріщала.

— А ти б хотів задурно? — гмукнув Щербина.

— Ну, не зовсім так, щоб задурно, — щиросердно зізнався Анципер, — але й не так, щоб дуже перериватися. Через те я й спеціальностей поміняв, скажу вам, хлопці!.. Навіть у цирку був, ведмедів доглядав. Потім завербувався під Тюмень ліс валити і там уже бачив ведмедів без намордників. Платили там гарно, тільки ж робота, скажу я вам!..

— Шкіра тріщить? — поспівчував Щербина.

— Не тріщить — репається, жили витягаються, і морози люті…

Любив ще Семен Анципер розповідати про Відень, в якому одбили йому обидві ноги автоматною чергою.

— Гарне місто. Пам’ятників багато. Тут тобі генерали, тут тобі гражданські. Кому там тільки пам’ятників нема! Як ступнув — так і пам’ятник, як ступнув — так і пам’ятник. Дунай знову ж таки. Не знаю тільки; який це дурень вигадав, що він голубий. Рудий він, як канава. Або як волосся в старшини Дранишникова.

Повільно переставляючи милиці, в палату повернувся Клим Бутько в темних, як у Гоші-масажпста, окулярах, з широким, ніби налитим зсередини водою, сірим обличчям. Він всівся на своєму ліжку й ніби одключився. Ігореві Вербицькому здалося, що Клим зранку десь добро хильнув. Якби це хтось інший — знайшлося б у Ігоря дотепне слівце про скнару, що все під себе гребе, як курка. Але Бутька не зачіпали. Кожний, хто лежав у цьому госпіталі, бачив перед собою смерть, і не за чотири кроки, як співалося у пісні, а підходила вона впритул і залишала на пошматованих тілах свої позначки. Та тільки Клима Бутька вона так довго й міцно тримала в своїх обіймах, що й досі тремтіли в нього руки, навіть милиці роз’їжджалися. І бачив він погано (одного ока зовсім не було, а друге від світла сонячного слізьми спливало), і пив мовчки й безрадісно, один на один із самим собою.

Розстріляли німці Клима Бутька у Бабиному яру. Та йому пощастило, бо сталося це у ті дні, коли танкова армія генерала Рибалка непомітно, лісами лівого берега, перебиралася з Букринського плацдарму на Лютізький, готуючись до останнього штурму, коли на Трухановому острові висадився наш загін, що складався в основному з розвідників. Чимало їх діяло і в самому місті, виходячи на явки підпільників. Фашистський конвейєр смерті закрутився у ті дні на повну силу. Тюрми і застінки очищалися від в’язнів планомірно, за графіком, дорога була одна: в Бабин яр — місце, обране для масових акцій ще у вересні 41-го. Чимало було й «позапланових» розстрілів, коли людей вбивали в дворах і на вулицях.

Тієї листопадової ночі до Бабиного яру надійшов черговий страшний транспорт: кілька критих брезентом вантажних машин з охороною із зондеркоманди.

— Льос, льос!

Машини загуркотіли й поїхали за новою групою приречених. Трупи залишилися вистигати на глейкуватій землі. Закопувати їх було ніколи та й нікому…

Ось тоді й наткнулися троє розвідників на купу ще теплих трупів. Серед мертвих один виявився живий… Недостріляний. Автоматна куля прошила йому груди, але, на щастя, не зачепила серця. Розвідники переправили Бутька у госпіталь.

А коли наші війська наближалися до Львова, Клим Бутько вже виписався з госпіталю і з маршовим батальйоном поїхав наздоганяти діючу армію. Воював вій до самого кіпця війни. І знову був важко поранений.

— Болить? — співчутливо спитав у Бутька Семен Анципер.

— В грудях пече, ніби ту автоматну кулю, що сидить у мені, хтось ізсередини розжарює.

— А ти б попросив, щоб її тобі вирізали, — порадив Анципер.

— Хірург каже, що для цього три ребра треба вирізати. А що я робитиму без тих ребер?

— Та це ж неназовсім.

— Мені й тимчасово без ребер не подобається.

— Тоді терпи…

Біля Анциперового ліжка стояло ліжко Мартина Вайла. Сам він себе називав Мартін. Він був латиш, але Семен твердив, що Мартин Вайл — українець і справжнє прізвище його — Вайло. Той не дуже й заперечував, бо народився таки на Україні. Під час імперіалістичної війни, коли кайзерівські війська перейшли в наступ, багато хто евакуювався з Риги. Вайлів тато працював на електромеханічному заводі, тож разом з заводом, з дружиною і маленькою донькою опинився в Харкові. Ризький завод став Харківським електромеханічним заводом. Десь років через десять, як обжилися Вайли на новому місці, знайшовся у них хлопчик Мартин…

Для Мартина Вайла рідними були три мови — латиська, українська й російська. Він ходив до української школи. Закінчивши сьомий клас, уже перед самісінькою війною, заявив, що вчитись далі він не збирається ні в школі, ні в технікумі, а піде працювати на завод. Старий Вайл знав, а ким має справу. Він бачив у синові самого себе, впізнавав свій характер. І Мартин надів чорного картуза з молоточками, або, іншими словами, став «фезеушником». А потім почалася війна, евакуація, Мартин разом з батьком, матір’ю та сестрою опинився на лівому березі Волги в робітничому селищі. Неофіційно, з давніх-давен усі називали його Патронним. Так і говорили: він живе на Патронному, він працює на Патронному. Власне, хто на Патронному жив, той на Патронному й працював. У війну, правда, з’явилося чимало таких, що тільки працювали на Патронному, а жили в Ульяновську чи Чердоклах. Ці їздили на роботу робочими поїздами у скрипучих старих вагонах. На правому гористому березі в садах височів Ульяновськ.

— Це ж звідти Ленін родом, — сказав Щербина. — А ти в хаті у Леніна випадково не був?

— Був.

— Ну-у-у? — недовірливо протяг Щербина і навіть сів на ліжку.

— Був, — ще раз підтвердив Мартин і розповів, як однієї зимової неділі в грудні сорок першого року всім цехом поїхали вони в будинок-музей Леніна.

Цех тоді складався з червононосих хлопчаків і дівчиськ на чолі із старим майстром Стуловим. Майстер ще до війни вийшов на пенсію, а як війна почалась, як усі молоді чоловіки й хлопці пішли на фронт, знову повернувся в цех. Мартина Вайла майстер поважав у цеху найбільше. Не раз казав, що у Мартина пальці до рук приварені саме тими кінцями, що треба, і буде з нього добрий майстер, якщо не розбеститься та не розсобачиться. Працював хлопець і справді добре. Він належав до тих людей, про яких кажуть: як мусить, то й камінь перекусить. Траплялося Мартинові по цілій добі з цеху не виходити і тижнями сонця не бачити: йшов він кривими вуличками Патронного на завод ще задовго до світанку, коли темно було, і повертався також у темряві, коли сонце давно згасло…

Того яскравого грудневого дня душі у всіх звеселіли: німці під Москвою розбиті, відступають, вірилось, що вже недалечко кінець війни. В сім’ї у Вайлів говорили про повернення навесні у Харків, який, безперечно, до того часу визволять. Але мрії Мартина сягали ще далі. Він хотів після війни поїхати в Ригу, в місто, про яке так багато розповідали батьки…

Відгули перші зимові заметілі, цупко взяли морози. Волга, скута кригою, засипана снігом, тепер зовсім не була схожа на ріку. Вона розкинулася безкраїм білим полем, і дивно ставало, чому залізничні рейки вибігають на височенний міст, а не сунуть собі далі цим полем. Височів засніжений правий берег, сонце, вкутане білою морозною парою, низько пливло над містом. Далеко-далеко, в засніжених степах на лівому березі, стирчала чердоклинська церква. Скрипучий поїзд проторохтів через міст, синювато блимнув на сонці багнет вартового — і вони вже в Ульяновську, на правому березі Волги. Стрімко вгору пішли дерев’яні заледенілі сходи, фуркнули червоногруді снігурі і зникли в набурмосених під снігом садах. І хлопчаки у чорних шинелях, у ватниках раптом забули, що вони токарі й слюсарі, просто відчули себе звичайними школярами, випущеними на перерву. Вони, гуркочучи обшморганими черевиками по заледенілих приступках, ковзаючись, штовхаючись і галасуючи, побігли вгору, залишивши далеко позаду свого майстра Стулова. Старого душив кашель, валянки його пудові, обшиті шкірою, човгали, тягли донизу, важким лантухом навалилися на похилі плечі Стулова нелегко прожиті роки. Він плентався позаду, кашляв, бурчав, витирав сльозливі очі, змахував рукавицею капку під носом. А вони бігли все вище, дихали колючим морозним повітрям і галасом своїм гороб’ячим намагалися розколоти скляну тишу, що повисла над зимовим містом. Очі у них теж, як і в Стулова, сльозилися, після кіптяви цеху все навкруги здавалося напрочуд білим. їхні вуха звикли до брязкоту металу, до верещання різців, до гупання молотів, і тиша через де здавалася неприродною, тиснула на барабанні перетинки, тож хлопці трощили її вигуками, свистом, сміхом, кришили каблуками черевиків…

— Ти про Ленінову хату краще розкажи, — перебив Щербина.

Мартин не вмів розповідати як слід. Він то забігав наперед, то повертався назад. Точнісінько так, як на тій дорозі, що вела від ульяновського вокзалу до будинку-музею Леніна. Щербина чекав статечної, докладної розповіді,-а в Мартина не виходило. Він то починав розповідати про паперові фігурки, вирізані Митею і Олею Ульяновими, то згадував шахи на столику, то раптом починав описувати скриньку, обліплену зсередини кольоровими картинками, вирізаними з журналів. Щербину така розповідь дратувала, хоч він бачив, що Мартин Ваші не вигадус, він таки був у Леніна «в хаті».

Семена Анципера цікавило, як Мартин у сорок другому році опинився на фронті. Це якраз Мартинові пояснити було не важко. Чимало військових ешелонів йшло через Патронний на захід. І заховатися десь серед тюків пресованого сіна на платформі чи навіть прошмигнути у вагон — не така вже й складна штука для спритного хлопчиська. Він справді заховався у сіні. На станції Інза його знайшли, мали намір відправити додому, але Мартин утік і сховався, та так і поїхав далі, поки не опинився на фронті. Отже, «як» — пояснити не складно. Складніше — «чому».

Щербина, наприклад, ніколи не ухилився б від мобілізації, ніколи не став би дезертиром. І добровольцем теж. Для чого встромляти голову в полум’я, коли тебе ніхто не просить цього робити? Попросять чи накажуть — то інша справа. Тут викручуватись не годиться. Проте лізти поперед батька в пекло… Ні, Щербина цього не розумів, як не намагався Мартин пояснити.

Робив хлопець патрони — і добре робив. Виготовляти патрони складніше, ніж вистрілювати їх. Мартин Вайл знав, що обов’язок його — виготовляти патрони. Але сталося так, що одна газетна стаття перевернула все його життя. Якось під час обідньої перерви він прочитав у газеті про дванадцятирічну партизанську розвідницю Ніну. Прочитав — і йому стало соромно за самого себе. Він вирішив, що патрони можуть робити й інші, а от вистрілювати їх по фашистах мусить саме вій, Мартин Вайл. Не можна ж, справді, йому, майже шістнадцятирічному лобуряці, відсиджуватись вдома у той час, коли воює дванадцятирічне дівча. Та ще й де воює! В тилу у німців! Подумати тільки, йому скоро піде сімнадцятий (про те, що, перга ніж піде сімнадцятий, треба дочекатись, щоб сповнилось шістнадцять, Мартин просто забув), а він відсиджується коло мами…

І Вайл утік на фронт. Був він упертий, витривалий, а з таких виходять найкращі солдати. Ніхто у взводі й не допитувався, скільки Мартинові років. Кістлявий, високий, трохи сутулуватий, хлопець нічим не вирізнявся з-поміж інших новобранців…

Мартинові Вайлу відтяло праву ногу вище коліна. Біля якогось австрійського містечка, назву якого Мартин не знав, та так і не довідався, піднімалася рота в атаку. І Вайл піднявся, звично пересунувши автомат ззаду наперед. Але дати чергу з автомата вже не встиг: майже поруч вибухнув снаряд. І от дивно — осколок зовсім маленький, ну, завбільшки з недопалок самокрутки, зробив те, чого б і сокира не зробила: ударив трохи вище коліна — і Мартинова нога неприродно зігнулась наперед, підломилася та так і залишилася висіти на клаптику шкіри Мартин не одразу й зрозумів, що сталося. Біль не був гострий чи пекучий — так, ніби вдарило грудкою сухої землі чи камінцем. Не в одному госпіталі лежав Мартин, поки не опинився в цьому, протезному, де він знайшов собі найближчу (після батька й матері) людину, де зустрів першого в житті близького друга — Славка Іванченка.

Славко — за документами Ярослав — був селянським хлопцем дев’ятнадцяти років. Голову Іванченко мав круглу, неначе кавун, і з двома маківками. Мама говорили йому в дитинстві, що він народився щасливим — в сорочці і з двома маківками. Мама казали правду. Крім двох маківок і сорочки, Ярослав мав ще й щасливу вдачу. Своє каліцтво — він втратив ліву ногу — Славко сприйняв філософськи: голова є, а це найважливіше. І руки є. Можна, наприклад, стати шевцем. Он його дядько Гарасим прийшов з громадянської війни без ноги. То й що? Став шевцем, та таким, що навіть із сусідніх сіл до нього шити чоботи носили.

В дитинстві Славко боявся дядька Гарасима. Коли, поскрипуючи дерев’яною ногою, дядько приходив до них, хлопець забирався до мами на руки. Та згодом звик до славного свого дядька, носив йому вечерю на різдво, бігав у кооперацію по цигарки (гарний швець міг дозволити собі таку розкіш, як цигарки, бо заробляв добре) і навіть допомагав сукати дратву. Пальці в малого Славка, як і у Мартина Вайла, стояли правильно, до роботи був беручкий. Руки мав дужі, міцні, короткопалі. Коли стискав їх у кулаки, ті ставали округлими, як таракуцьки. І очі в нього круглі, сині, завжди широко розплющені, ніби трохи здивовані, й допитливі. Ці очі запитували у навколишнього світу: «Ану, світе білий, що ти покажеш мені цікавенького?» І рот у Славка круглий, завжди трохи розтулений. Цікавість і допитливість, хоч як він не намагався їх приховати, вилазили назовні, світилися в очах, визирали з напіврозтуленого рота. Хлопець більше любив слухати, ніж оповідати. Чи то був він зроду такий, чи запам’яталися йому слова дядька Гарасима: «Язик людині даний не для того, для чого хвіст теляті. Язик в роті мусить обертатися, як ключ у замку, — коли в тому потреба є. Якби люди й риби не роззявляли рота, коли не треба, то багато лиха обминули б». Славко небалакучий, але в розмові вживає силу-силенну різних примовок і приказок. Якось хлопці запитали, звідкіля це в нього.

— Так говорять моя мама, — зашарівшись, відповів Славко.

Іще Славко знав багато українських пісень. Часом співав стиха, сам для себе. Співав серйозно, зосереджено, ніби якусь дуже важливу роботу виконував. Семен Анципер підспівував йому. Співали вони однаково, бо Анципер теж з Поділля. А Щербина слухав, слухав, а тоді й зауважував:

— Гарно ви, хлопці, співаєте, тільки якось трохи не так.

— Чому це не так? — аж скидався Славко. Йому було б дуже прикро, коли б виявилось, що він щось робить «трохи не так».

Власне, Щербина й сам не знав, чому трохи не так. Він довго мукав, м’явся, підшукував потрібні слова й нарешті пояснював:

— У нас цю пісню не так співають.

— До це «у вас»! — пихато задирав свого носа Семен Анципер.

— Ну у нас, на Чернігівщині.

— У вас на Чернігівщині взагалі співати не вміють, — категорично одказував Анципер.

Славко тільки супився й нічого не говорив. Перечити старшому не дозволяло йому його гарне селянське виховання.

Якийсь інстинктивний потяг до прекрасного міцно сидів у Славкові. Був він завжди чистий, охайний, свіжо-рожевий. Гнітючий дух госпіталю не загасив яскравих рум’янців на його щоках. І що б хто не сказав чи зробив у палаті, Славко скоса швидко позирав на свого друга й побратима Мартина Вайла: чи до вподоби це тому, чи не образився він…

Розділ третій

Я прийшов до полковника Іванова просити відрядження в Чернігівську область до села Лебедівки.

— Для чого? — здивувався полковник Іванов.

— Мені треба побачитися з Іваном Павловичем Щербиною.

— То він, виходить, живий?

— Живий. Я це встановив.

Щось схоже на усміх промайнуло на широкому, незворушному обличчі Іванова.

— Чудово, — сказав полковник. — Але чому ви вважаєте, що на побачення із Щербиною ви можете їхати за рахунок держави? Адже з самого початку йшлося про добровільні засади. То й треба їздити за свій рахунок. І у вихідний день, а не в робочий час. Це ж ви їдете не на мотоциклетні змагання…

У неділю вранці, тільки-но почало на світ благословлятися, вивів я свого червоного коника-горбоконика, посадив на заднє сидіння Люду й крутонув регулятор газу. Люді я сказав, що поїдемо в Залісся, провідаємо тестя з тещею, але по дорозі заскочимо в Лебедівку.

Ох, якби знав полковник Іванов, що у мене в голові. Невже й справді я ніколи не подорослішаю? Дорогою мені уявлялося, що я женуся за небезпечним злочинцем, і тут, нарешті, стало в пригоді моє вміння їздити на мотоциклі, всі оті мої кроси й трюки на вертикальній стіні. Злочинець звертає просто в поле — я за ним, він стріляє — я стріляю у відповідь, він поранений — я поранений, але наді мною схиляється Люда, бо вона ж таки лікар, та ще й хірург, і каже, що куля не зачепила кістки… Поки я все це так яскраво уявляв собі, мимоволі все збільшував і збільшував швидкість, аж поки на всьому ходу не перестрибнув через кювет і ще з півсотні метрів прокотив стежкою, продираючись крізь придорожні кущі.

Автоматизм. Мене врятував автоматизм. З-за автобуса вискочили на мій бік «Жигулі», і, якби я не стрибнув через дорогу, на цьому наша подорож закінчилась би. Я помітив і запам’ятав номер: 28–82. Теж автоматизм. Він мене ще згадає. Я цього так не попущу… Біда з «жигулістами». Машини в них новенькі, швидкісні, водити їх вони не вміють як слід, а обганяти люблять.

Я зупинив мотоцикл і сів біля нього прямо на дорозі. Люда посміхнулася якось дивно й сказала:

— Якби ми зараз розбились, то загинуло б нас троє…

Я скочив на рівні ноги:

— Людочко! Невже правда?!

Вона сховала обличчя у мене на грудях і заплакала.

Далі ми вже їхали повільно й статечно. Цікаво, хто у нас народиться? От якби син!

Української хати під стріхою, з призьбою, з-підсліпуватими віконцями, з обмащеним глиною бовдуром, з глиняною долівкою, знайомої нам з хрестоматійних малюнків, тепер, мабуть, ніде вже й не побачиш. Ніхто не будує її «на дві половини», ніхто крокви не мостить так, щоб можна було пошити дах соломою. Хатами називають тепер гарні будиночки з цегли, а коли й валькові, то все одно обкладені цеглою знадвору і неодмінно з дерев’яною підлогою, а не глиняною долівкою, з великими вікнами, з верандою чи з просторим ганком, вкриті шифером, бляхою або черепицею. Але три елементи зосталися й нині від хрестоматійної української хати: татарське зілля (тепер уже не на глиняній долівці, а на підлозі), пахощі сушених трав і квітів та ще різні фотографії — великі й малі, зібрані в одну спільну рамку на стіні…

Хата Івана Щербини не була винятком: висока телевізійна антена, засклена веранда, пофарбовані синьою фарбою віконниці…

— Щербина? — перепитала у мене зустрічна бабуся. — Ондечки, з синіми віконницями.

Іван Павлович Щербина ніби й не здивувався, коли побачив свою косу.

— Мені казали, що згодом її повернуть, — мовив він спроквола.

— І справді повернуть, — підтвердив я, — тільки ще не сьогодні.

— Он як. Та воно й справді — куди тепер поспішати.

Він поклацав по косі твердим, немов залізним, нігтем, прислухався до того, як вона озвалася дзвінко, і сказав трохи здивовано:

— Через оцю косу, можна сказати, у мене пуття в житті помінялося.

— Чому?

— Та забрала ж її міліція. А там у нас, у госпіталі, курси були бухгалтерські. Повернувся я в село — хати нема, сім’ї нема, коси нема. Та й косити не було чого. Хіба що лободу. І став я бухгалтером. Хату збудував, а потім ще двічі перебудовував — не гірше, як у людей. Жінку маю, дітей маю, син інженером у Чернігові, то він до мене онука возить на власному «Москвичі».

— Ви й досі працюєте?

— Та ні. Оце з минулого року на пенсії. Сад доглядаю.

Йому вже було десь під вісімдесят, але вигляд мав здоровий, ходив без костура, тільки злегка накульгував. Дружина Докія Михайлівна — набагато молодша від нього, вродлива круглолиця жінка, але — їй же богу! — дивилася на свого чоловіка якось поблажливо й закохано.

На столі непомітно, ніби сама собою, з’явилась біла скатертина, а вже на тій скатертині і вареного, і печеного, хоч весь куток скликай. Стіл ніби промовляв про характер Докії Михайлівни: нові японські тарілки, кришталеві чарки, невеликі пузаті соусники й маслянки із смаженими на олії лисичками, тушкованими у сметані рижиками, маринованими опеньками і ще тими солоними білими грибами, без яких на Чернігівщині й стіл не стіл. Але була тут одна річ, що відповідала якраз характерові Щербини: на великій макітрі, де умлівали вареники, блищали дротяні стібки, ніби бік луснув, а його зшили.

Колись, мені розповідав тато, ходили по селах такі собі «холодні реставратори», які за допомогою дроту продовжували життя побитим череп’яним горшкам і полумискам, хитромудрими дротяними мережками скріплюючи докупи черепки й уламки. Здавалося, вмерла ця професія. Аж ось — хтось таки відремонтував макітру.

— Оце від того часу, як Героя дали, — скоромовкою говорила Докія Михайлівна, — до нас усе кореспонденти й кореспонденти приїздять, а з міліції так і не приїздили, а він ще раніше казав, що з міліції неодмінно приїдуть, бо косу мають повернути, а це ваша дружина, а така ж вола молоденька і вже лікарка, то сідайте ж до столу, а звідки ж ваші батьки, ой боже ж ти мій, то це ж сусіди, та це ж я тільки в середу була в Заліссі, та коли б знаття…

— Героя? — вихопив я з цього струмочка. — Соціалістичної Праці?

Щербина мовчав.

— Радянського Союзу, посмертно, — сипала словами Докія Михайлівна, — а він таки живий і ще поживе, а це діти його знайшли, школярі оці, що нишпорять по всіх цвинтарях, героїв війни розшукують, і, спасибі, знайшли, і Зірку дали, і орден, і кореспонденти оце все приїздять, а головному кореспондентові вареники наші так припали, що він і вдруге приїздив, тож сідайте, оце такі самі вареники…

— За що ж це вам Героя? — вперто питав я у старого Щербини.

— Та, — сказав він неохоче, — це ще на початку війни. Я й не знав, бо нічого такого й не зробив. Хіба що пляшку з гасом, чи що воно там у ній було, у танк кинув. А танкісти ті німецькі почали по окопові, де я сидів, крутитися, аж поки не згоріли разом з танком.

Кажуть, що націю формує земля. Та земля формує і окремих людей. Іван Павлович Щербина був сформований благодатною землею України, її неозорими степами, запашними луками, густими пралісами, тихоплинними річками, вишневими садами, повільною, співучою мовою її народу і духмяним теплим хлібом, яким тут зустрічають і який дають у дорогу.

Після обіду ми з Іваном Павловичем вийшли в сад, за хату, я розповів йому про те, що ми взялися до розслідування вбивства, яке сталося колись у госпіталі.

— А що тут розслідувати? — здивувався Щербина. — Я знаю, хто його вбив.

— Хто?

— Та був у нас такий Ігор Вербицький у палаті. Він його й зарізав.

— Чому?

— Та всі знають чому. Той льотчик Голобородько дівчину у Вербицького одбив. Медсестра там була молоденька, Люба. От він його й порішив.

— Чого ж ви раніше мовчали?

Щербина одвів очі.

— Ніхто про це у мене й не питав. Кажуть: «Ваша коса?» — «Моя». — «Ви його вбили?» — «Не я». Ну, на цьому й скінчилося.

— Та не може цього бути. Ігор Максимович Вербицький зараз у нас секретар міськкому.

— Та невже? — здивувався Щербина. — Он куди його занесло! Тоді, може, й справді не він. Хоч у той час він ще не був секретарем і не знав, може, що ним стане.

— А ви не бачились за весь цей час з Ігорем Максимовичем Вербицьким?

— Де ж я міг його побачити?

— А з іншими товаришами з госпіталю?

— І цих не бачив.

— Як же ви їх усіх розгубили?

— Дуже просто. Тепер ви мене слухайте — бачили ви колись живого колгоспного бухгалтера?

Я почав швидко порпатися у пам’яті і змушений був зізнатись:

— Ні, не доводилось.

— То ви мене не зрозумієте. Я, може, один на світі колгоспний бухгалтер, що за двадцять п’ять літ не мав жодного зауваження в акті від ревізії. А що це таке — спитайте в когось, хто відрізняє сальдо від бульда. Він вам пояснить, що я всі ці роки вгору глянути не мав часу… Оце вперше — відпочиваю…

— Розумію. Але ж госпіталю ви не забули?

— Хоч би й хотів, а не забудеш. Скільки я по тих госпіталях пролежав…

— Що собою являв лейтенант Голобородько?

— Звідки ж я знаю? Він офіцер, в іншій палаті лежав. У нас палата солдатська була.

— Але ж він до вас заходив інколи?

— Заходив, бувало. Освічений чоловік був, до дівчат ласий і мову знав німецьку. Ну, може, воно, правда, й не німецька була, а інша закордонна, бо як до нас у госпіталь американці приїздили, союзники, то він з ними розмовляв, як оце я з вами.

— Ну а загалом — гарний був чоловік?

— Гарний? — здивувався Щербина. — Я так гадаю, що не дуже. «Юнкерс» — це його так у госпіталі прозвали.

— Чому Юнкерс?

— Не знаю. Мабуть, через те, що любив розказувати, як він «юнкерси» збивав. Бо ж льотчик був.

— А Ігор Вербицький?

— Теж освічений. «Анти-Дюрінга» під подушкою тримав.

***

Ігор Вербицький був худий, як скіпка, і рухливий, як дзига. Він часто забував, що в нього нема ноги, і вставав з ліжка саме на ту ногу, якої не було. Кілька разів сильно забивався, навіть шви розходились і кровотеча починалась.

Ось і зараз, прихиливши милиці до стіни, він ступив крок з лівої, одбитої, і простягся на підлозі. Семен Анципер нагадав йому:

— Ти май на увазі, хоч це і протезний госпіталь, але голів протезних тут ще не вміють робити. Одіб’єш голову, без голови випишуть.

Блідуватого Ігоревого обличчя ще жодного разу не торкалась бритва, але під носом у нього сіялась якась подоба вусів. Одного разу Ігор попросив Щербину, аби той дав йому бритву поголитися. Щербина довго мовчав, вагався, а тоді відповів:

— Не дам.

— Чому?

— Бо вріжешся.

І не дав. А взагалі Щербина любив Ігоря, хоч лаяв його по десять разів на день. Любив і жалів. Та жалів Ігоря не тільки Щербина — співчували йому всі. Це ж треба було втратити ногу в кінці травня сорок п’ятого року, коли війна на заході вже скінчилась, а на сході ще й не починалась… Ігоря дратувало їхнє співчуття. Яка різниця, де і в який час втрачено ногу, коли вона однаково не виросте.

На фронті Вербицький був спочатку поранений у праву ногу. Починалася гангрена, ступню збиралися відтяти, але все-таки вилікували, і хлопець знову потрапив у діючу армію. Хазяйновитий, раціональний Щербина зітхав:

— Відрізали б тобі праву ступню — і було б добре. А так ліву вище коліна одчикрижили. Вже як не поталанить, то не поталанить…

Ігор Вербицький тільки сердито знизував худими, гострими плечима. Він теж вважав, що йому не пощастило, але мав на увазі зовсім не те, що Щербина. Хіба не все одно — праву чи ліву, ступню чи вище коліна. Звичайно, коли б одрізали тільки ступню, було б краще. Та суть не в цьому. Не пощастило Ігореві тому, що з кадрового танкіста, наводчика, без п’яти хвилин командира танка він раптом перетворився на рядового танкового десантника, їхню танкову бригаду ще на початку травня перекинули з Угорщини в Прикарпаття, де заворушились бандерівці. Частину бойових машин — у тому числі й танк Вербицького — поставили на консервацію, а екіпажі їхні перетворилися на звичайних піхотинців. Вночі була тривога, постріли. Караульна рота осідлала броню танків. Не дуже все те подобалося Ігореві, хоч він ніколи не був боягузом. Потім стріляли вони, і в них стріляла чорна темрява. З тієї чорної темряви прилетіла куля і вп’ялася Вербицькому в ногу вище коліна. А далі нецікаво… І вже зовсім нецікаво стає Ігореві, коли Щербина починає своєї:

— Важко тобі буде, такому молодому, без ноги.

Ігор шаленів:

— А Славко? А Мартин? А в Семена Анципера двох ніг нема!

Щербина казав уперто:

— Вони — інша справа.

— Чому ж вони — інша справа?

Мовчав Щербина, тільки головою скрушно хитав. Інстинктом своїм, мудрим, мужицьким, відчував Щербина, що Ігор набагато безпорадніший, ніж його товариші, що дитиною потрапив він на війну і дитиною повернувся.

Ігор був байдужий до своєї зовнішності, до одягу, але сиділо в ньому якесь незрозуміле хлоп’яцтво. Через це, мабуть, і виміняв раптом у Петра Байрака із п’ятнадцятої палати жахливу кубанку штучного смушку на свого чудового танкістського кашкета. На цей безглуздий обмін Семен Анципер виразно покрутив пальцем біля скроні.

Єдине в житті, що по-справжньому сильно вплинуло на Ігоря, була смерть батька. Батько загинув у сорок третьому під Орлом. Ігор спершу не повірив у смерть батька, а потім, навіть повіривши, ніяк не міг зрозуміти, як же це батько загинув. Його рідний батько — і раптом загинув… Це було настільки неприродно, що ні вірити в це, ні думати про це не хотілось.

Мав Ігор Вербицький у тумбочці три книжки, поцуплені ще в евакогоспіталі. Це були «Острів скарбів» Стівенсона, «В царстві води і вітру» Карасьова та «Анти-Дюрінг» Енгельса.

У книжці «В царстві води і вітру» розповідалося про водоспади й печери, і були там гарні картинки, які він охоче роздивлявся. «Острів скарбів» зачитали до дірок. Річ у тім, що одноногий Джон Сільвер став улюбленим героєм протезного госпіталю. Навіть Щербина — не дуже охочий до книжок — схвально говорив про Сільвера: «Це таки хлоп! Бач, що виробляє на одній нозі…» Що ж до «Анти-Дюрінга», то Ігор прочитав цю книжку до кінця з великим інтересом і взявся за неї вдруге. Він тоді ще не здогадувався, що цей твір десь вивчають, роблять нотатки. Він читав його з цікавості.

— То що там каже «Анти-Дюрінг» з приводу остаточної перемоги? — безпомилково визначив Гоша-масажист за шелестом сторінок, що Ігор Вербицький розкрив книжку. — Треба пити чарку чи японці того не варті?

— Ось що він каже, — серйозно відповів Ігор і прочитав: — «На початку XIV століття західноєвропейські народи запозичили у арабів порох». А араби той порох запозичили у китайців, казали нам у школі.

— А не винайшли б китайці той порох — ми б і досі ломаками воювали? Чи луком і стрілами?.. — зацікавився Семен Анципер.

Двері рвучко відчинились, і на порозі палати з’явився Юнкерс. Навіть милиці свої він тримав з якоюсь картинною вишуканістю, а голова його велично й зухвало подалася вперед задертим підборіддям, ніби комір гусарський підпирав ту голову. Вуста його трохи відтягла вниз зневажлива посмішка. Уважним поглядом Юнкерс обвів усіх присутніх.

— Гей, слов’яни, чули, який день сьогодні? Друга Перемога! Годилося б відзначити. Так я кажу?

— Так, — вигукнув Ігор Вербицький, засунув книжку під подушку і вхопив свої милиці. Він захоплено дивився на Юнкерса.

— А тебе не питають, — одказав Юнкерс. — Тут старші люди є. Так я кажу, Щербино?

— Нема грошей, — зітхнув Щербина.

— Грошей нема? — здивувався Юнкерс. — А косу продати? — спитав він, лукаво підморгнувши хлопцям.

— Продамо косу, — підтакнув Ігор.

— Тебе не питають, — не удостоївши Ігоря поглядом, відрубав Юнкерс. — То що, Щербино, заженем косу?

— Хто ж її купить тепер? — зітхнув Щербина. — Коса в косовицю ціну має.

Обличчя Юнкерса зробилось жорстким, в голосі забриніли командирські потіш:

— Коли коси тепер не в ціні, то беріться до діла. Щербина і ти, — нарешті він кивнув у бік Ігоря, але по імені його так і не назвав і в очі йому не подивився, — на вокзал, Вайл і цей, — він кивнув у бік Славка, — поступають у моє безпосереднє розпорядження, Анципер мені не потрібний. А ти чого пузо вигріваєш? — гримнув він на Клима Бутька.

— В грудях у мене пече, — неохоче відповів той.

— Пити треба менше. Як сказано в одній книзі: «Не пий, бо з п’яних очей ти можеш поцілувати свого класового ворога». Одягайтесь, — наказав Юнкерс, — збір усіх частин внизу у вестибюлі о дев’ятнадцятій нуль-нуль. Влаштуємо великий сабантуй!

Юнкерс грюкнув дверима і, гупаючи милицями, пішов по інших палатах — «піднімати слов’ян».

Ігор та Щербина збиралися недовго. Щербина, крекчучи, натягнув кирзового чобота і заправив у халяву піжамну штанину. Головне, щоб синій кант заховався у чобіт, тоді нізащо не скажеш, що штани піжамні. Брунатні, хоч на празник одягай. Була в Щербини ще й гімнастерка — бавовняна, що вже побувала в бувальцях. Ігор гімнастерки не мав. Зате він мав зелені штани — справжні, їх навіть не треба заправляти в халяву, і це дуже зручно, бо чобота У Ігоря нема. Він взув госпітальну пантофлю на босу ногу. Гарна пантофля, із задником, на твердій кожімітовій підошві. А замість гімнастерки довелося одягати чорний халат з фіолетовими вилогами й удавати, що це тепер така мода.

В госпіталі точилася затяжна й не дуже успішна війна з «вільним», як казав Щербина, одягом. Узаконеною формою вважалися піжами, халати, капці. А от уже, скажімо, чоботи, солдатські шаровари, гімнастерки, шинелі — все Це належало до категорії одягу «вільного», що його годилося тримати в каптьорці. Після періодичних перевірок, які організовував підполковник Чураєв, з палат у каптьорку вузлами переносили конфіскований «вільний» одяг. Але через день — два після перевірки все починалося спочатку. Чоботи-шкарбуни, вицвілі гімнастерки, залатані шаровари розсмоктувалися по палатах, обмінювалися й позичалися, і хто хотів вислизнути «на волю» — робив це без особливих труднощів, дарма що у вестибюлі було виставлено пікет в особі старої тітки, озброєної типово старшинським голосом і навіть типовою старшинською фразеологією.

Щербина й Ігор удали, що не розуміють жодного слова з тітчиних команд, одсунули великий залізний засув, і двері, байдуже рипнувши, випустили їх «на волю».

Щербина рухався статечно, ніби за плугом ішов, Ігор стрибав біля нього горобцем. Коли Вербицький уперше став на милиці (а було це ще в евакогоспіталі) і пройшов од ліжка до вікна, йому стало страшно. Ніколи він не гадав, що тіло у нього таке важке. Милиці роз’їжджалися, муляли під пахвами, одразу ж заніміли-затерпли руки. Ігор ледве стримався тоді, щоб не заплакати гірко. Все скінчилося, він тепер навіки залишиться прикутим до ліжка… Куди підеш, коли підлога під милицями чомусь стає сторчака, пливе, гойдається? Он лише кілька кроків ступив, а серце аж вискакує з грудей і піт заливає очі. Дивно, як інші інваліди примудрялися виходити на вулицю, та й ще ходити не менше за звичайних здорових людей… Але минуло кілька днів, і руки більше не терпли, милиці перестали роз’їжджатися, і під ноги теж не треба було дивитися, бо милиці ніби й самі почали знаходити, куди їм ставати.

Тепер Ігор Вербицький стрибав біля Щербини і з цікавістю озирався на всі боки. До міста навідалась рання осінь. Ніби на розвідку прийшла, ніби вагалася, залишитись їй тут чи податися куди далі. Ще зеленіло листя на деревах, і осінніми туманами навіть не пахло, і від ріки, що протікала недалечко, поза будинками, тягло літньою прохолодою, а не осінньою вологою, і небо по-літньому голубіло, і сонце припікало. Але щось таке бриніло в повітрі невимовно-осіннє, від чого солодко й водночас тоскно завмирало серце… Осінню пахло від жоржин, що їх продавало бліде дівчисько на розі, від картоплі, що несли її в кошиках передчасно зів’ялі жінки, і каштани лискучі, немов олією помащені, нагадували про осінь.

Щербина озирнувся на дівчинку, що продавала жоржини. Не дуже їх купляли. Жоржини — не картопля. Тільки-но війна скінчилась…

Ігор хижо повів носом. У повітрі млосно запахло пиріжками з квасолею. В кошику стояла облуплена каструля, а в каструлі тій мліли й розсіювали навколо пахощі гарячі пиріжки з квасолею. Великі, мов личаки сорок п’ятого розміру, як казав про них Семен Анципер. Громадянка, що торгувала пиріжками, зовсім не цікавила Ігоря. Він не помічав, молода вона чи стара, яке обличчя в неї: гарне чи не дуже. Ігор дивився на пиріжки. І не сказати б, що в госпіталі годують погано. Як на такі скрутні часи, можна сказати, добре годують, але пиріжків з квасолею однаково хотілося. Хлопець купив один пиріжок. Щербина подивився на нього осудливо — не подобалося йому марнотратство. Потім ковтнув слину й похмуро сказав:

— Дивись, бо грошей не вистачить.

— Вистачить, — безтурботно розірвав пирога Ігор; непомітно, куточком ока, визначив, що одна частина більша, і віддав ту, більшу частину, Щербині.

І тут вони побачили Ямришка.

— От стерво, знову жебрає! — сплюнув набік Щербина.

Ямришко для свого жебрання вибрав стратегічно-важливий пункт якраз на перехресті двох вулиць, куди згори вузеньким струмком збігав ще й провулок. Він сидів на теплому асфальті і кашкета поклав біля себе. Побачивши їх, Ямришко зробив вітальний жест рукою:

— А, браточки! Із костилєй по сту рублєй! Не пройдемо, браточки, мимо, чим зможемо, тим допоможемо!

— Паразит ти, Ямришко, — буркнув Щербина, не зупиняючись, — ні встида у тебе, ні совісті.

Ігор, трохи пройшовши, зупинився і почав з цікавістю спостерігати за ним. Раніше Ямришко лежав у шістнадцятій палаті, чекав протеза. В їдальні Ігор сидів через один стіл від Ямришка, а в госпітальному клубі під час кіносеансів кілька разів навіть опинялися поруч.

Підполковник Чураєв і вмовляв Ямришка, і кричав на нього («Ех, не були ви, Ямришко, на турецькому кордоні!»). Але той все ж пішов із госпіталю. Протез йому був ні до чого, він цього й не приховував: «Що мені користі з того протеза? Гадатимуть, що то моя нога. Ніякий собака тоді навіть не плюне в руку…»

Зараз Ігор стояв і, доїдаючи пиріг з квасолею, думав, що Ямришко — то професійний жебрак. Якби у нього навіть уціліли руки-ноги, він однаково подався б з торбою. Важко уявити собі, щоб Ямришко виконував якусь роботу чи обіймав посаду. З усього видно, що ампутація правої ноги вище коліна ніяка не трагедія для нього, не втрата, а швидше надбання. Така вже нахабна, ледача, безпринципова й безсоромна людина. Ось він сидить просто на асфальті, закотивши холошу й виставивши свою брудну кульшу. У нього плескате обличчя, масне волосся сірого кольору спадає на вузький похилий лоб, погляд порожній, непорушний, застиглий. І водночас Ямришко. нікуди не дивлячись, уміє бачити все, що йому треба. Він своєрідний психолог, цей жебрак, бо без знання людської психології і старцювання неможливе. Знає, з ким треба бути запанібрата, з ким — жалісно-сльозливим, з ким — цинічним, з ким — і нахабним. Лупаючи своїми безсоромними виряченими очима, розтягаючи великого жаб’ячого рота в дурну посмішку, він буде жебрати навіть у свого брата-інваліда. «З костилєй по сту рублєй…» Трапляється, й інваліди зупиняються біля Ямришкового кашкета, щоб вкинути туди монету.

Он ідуть молоденькі лейтенанти з блискучими погонами. Вони й на фронті, мабуть, не були. Не встигли. Жодна медальна не виблискує на їхніх кітельках. Ігор знає, що зараз вигукне Ямришко. Так і є:

— Товаришочки майбутні генерали! Не пройдемо мимо, скинемось по рубчику на наркомівських сто грамів, котрих мені вже не дають!

Лейтенанти засміялися й зашелестіли карбованцями. Незручно якось кидати копійки людині, яка так безпомилково визначила, що будуть вони генералами, до того ж чесно зізналася, для чого їй потрібні гроші.

Ігор знає, що, коли тут проходитиме мужчина в новому цивільному костюмі, Ямришко надметься, почервоніє, вирячить очі і загорлає на всю вулицю:

— Гей, директоре! А хто подасть нещасному каліці, защитнику родіни, га?

Завжди серед перехожих знайдуться люди, які косо подивляться на «директора» і співчутливо — на Ямришка. І під тими поглядами «директорові» не залишиться нічого іншого, як полізти до кишені, віддати гроші, відкладені на трамвай, і йти далі пішки.

Ямришко знає перехожих, як добрий лектор знає свою аудиторію. З моряками він — моряк, закликатиме «браті-шок-морячків» пригадати Одесу й Севастополь. Солдатам Ямришко нагадає про Сталінград, про Курську дугу і, само собою, про Берлін, який називає він Берліном.

А для цивільних перехожих Ямришко має зовсім іншу програму. Тітки-мамаші й інша неорганізована публіка найбільше піддаються емоціям. І налягає Ямришко на емоції:

— Браття і сьостри, мамаші і папаші, тьотушки і дядюшки, дорогіє наші дєтки! Не пройдемо мимо, чим зможем, тим поможем нещасному інваліду, котрий жизні своєй не жалів у жорстоких сраженьях! До состраданія вашого взиваю я…

Тут і почнуть «тьотушки-дядюшки» шморгати носами, тут і посиплються в Ямришків кашкет монети.

Вербицький придивлявся до Ямришка, хотів зрозуміти, що в цьому жебракові знаходив Голобородько, перед яким він, Ігор, схилявся. Чому Юнкерс ніби аж запобігав перед Ямришком?

— Ти що, може, поруч з ним сісти хочеш? — гукнув Щербина.

Вони підійшли до фунікулера, який, виявилось, не працював. Пішли до трамвайної зупинки. Та десь попереду, мабуть, трамвай зійшов з рейок або ще щось сталося; бо вздовж вулиці вишикувалась довжелезна валка вагонів. Того року це була звичайна картина. Нікого вона не дивувала, нікого не обурювала, ніхто нікуди не поспішав скаржитись.

Добиратися з Подолу нагору, в центр, для того, хто ходить на милицях, перспектива досить сумна. Тому Щербина й Ігор скористалися найпопулярнішим у ті часи транспортом — зупинили вантажну машину. Здавалося, видертись у кузов без однієї ноги не так-то просто, але й Щербина, й Ігор уже не раз це робили, тож якось пристосувались. Ігор видерся в кузов першим, потім подав руку Щербині. Машина була трофейна, бозна-якої марки, мотор її ревів, тріщав, чхав, плювався чорним смердючим димом, проте до Володимирської все ж дісталися.

Міська залізнична каса вирувала. Робилося там те, що й мусило робитися в залізничній касі по закінченні війни. Пасажири насідали на віконця кас, лаялися, просили, кричали, плакали. Черги не можна було назвати «хвостами», бо ніхто не хотів стояти в хвості, всі присувались ближче до віконець. Елегантні європейські валізи, обшморгані зелені «сидори», диктові ящички з висячими замками, плетені корзини, обшиті дрантям кошики, важкі, збиті з дощок, «чамайдани», до яких були прибиті дверні ручки, гуцульські бесаги, селянські кропив’яні мішки, трофейні рюкзаки з безліччю кишень і застібок, вузли, перев’язані мотузками, і ще безліч різної тари, для якої важко підшукати назву і ще важче зрозуміти її призначення, барикадами височіли на підлозі, всіяній соняшниковим лушпинням, недопалками, сміттям. Пахло креозотом, махоркою, житнім хлібом, онучами і тим паморочливим сопухом, що йде від давно не митих тіл. Але Ігор і Щербина не помічали того сопуху, вони почували себе серед усього цього шарварку, як удома.

Ігор вгвинчувався у чергу, як хробак у яблуко. Він наступав милицями на ноги людям, ті сичали від болю, лаяли його, шкодували, що й другу ногу йому не одбило, але все ж таки казали: «Та дайте ж інвалідові пройти. Бачите ж, людина на одній нозі!» Щербина сопів позаду. Йому було гірше. Він ішов у кільватері, не мав тої спритності, що Ігор, тож йому доводилося вислуховувати: «О, тільки-но пустили одного костильника, вже й другий пнеться». Але Щербина залишався незворушним, намагаючись не відстати від Ігоря. Ігор, нарешті, пробився до каси.

— Мені на Харків, — тицьнув у віконце зім’яті гроші.

— На Харків у сусідній касі. Хто далі?

А позаду вирувала черга, хтось рішуче вже брав Ігоря за плече, задні напирали на передніх.

— А куди ви даєте?

— На Одесу, — байдуже відповіла касирка.

— То давайте на Одесу. Поїду до моря.

Касирка знизала плечима й клацнула компостером.

Ігор затис у спітнілій долоні квитка й почав швидко вибиратися від каси геть. І тут же, в кінці черги, продав цей квиток за подвійну ціну огрядному чоловікові в капелюсі. Одягнений цей чоловік був так, що Ямришко неодмінно назвав би його «директором».

Біля самих дверей плакала жінка. Вона сиділа на дерев’яному чемодані, затискала колінами якісь бебехи і голосно схлипувала. Коло жінки стояла дівчинка років шести й розмазувала по замурзаному личкові сльози. З усього було видно, що плаче вона, в основному, на знак солідарності з мамою. Щербина зупинився біля жінки, нахилився до неї:

— Чого плачеш, молодице? Гроші витягли?

Вона підозріло шморгнула носом — що потрібно від неї цьому кострубатому каліці?

— Гроші не витягли. Не стільки у мене тих грошей, щоб їх ще й тягти. Третій день не можу виїхати, квитка ніяк не дістану. Сама змучилась, дитину змучила… Ой боже мій, боже! Хіба туди пропхаєшся?

— А куди тобі їхати? — Щербина запитував так, ніби в його владі було посадити жінку з дитиною в потрібний їм вагон.

Жінка неприязно глянула на нього, але все ж сказала:

— В Одесу. Чоловік у мене там у лікарні лежить. З очима. Оперували йому око, а тепер і друге мусять різати.

— Тримай квиток.

— Який квиток? — не повірила жінка.

— До Одеси.

«Оце знайшов покупця, — подумав Ігор. — Зараз вона почне торгуватися, як на ярмарку». Але торгуватися жінці не довелося — Щербина взяв з неї рівно стільки, скільки сам перед тим заплатив у касі.

— Для чого це ти? — здивовано спитав Ігор, коли вони вийшли на вулицю. — А Юнкерс що скаже?

— А чи не пішов би ти разом із своїм Юнкерсом під три чорти? — вилаявся раптом завжди спокійний Щербина. — Я що — до нього у строк найнявся?..

Біля каси їх перестрів вродливий, але бовдуруватий сержант Петро Байрак в Ігоревому танкістському шоломі, з-під якого визирав чуб, закручений у дрібні кільця, як борода ассірійського царя.

— Чого це ти так уп’явся в мене, як цап у нові ворота? — з підозрою спитав він у Щербини.

— Та дивлюсь, ти ніби закучерявився.

— Колгосп! Ти що, перманенту ніколи не бачив?

— Чому ж не бачив?.. Траплялося. Тільки на вівцях, а не на людях.

— Колгосп! То вівця, а то — перманент. Перманент він штучний, за гроші роблять, а у вівці це зроду…

Коли повернулися в госпіталь, у вестибюлі біля Юнкерса вже крутилась чималенька компанія. Підполковник Чураєв, певне, щось відчувши, вийшов у вестибюль:

— Чого ви тут зібралися? Негайно розійдіться по палатах.

Він дуже незатишно почував себе тут, цей старий підполковник. Все життя своє він мав справу з солдатами, дисциплінованими й точними, які звикли жити і діяти за статутами, і раптом доля закинула його в цей протезний госпіталь. Що їм дисциплінарний статут, коли вони інваліди? Он проштовхується наперед лейтенант Голобородько. Перед ним поштиво розступаються, ніби він щонайменше генерал. Голобородько наближається до підполковника, прикладає руку до офіцерського кашкета, примудряючись не випустити милицю з-під пахви:

— З Днем Перемоги вас, товаришу підполковник. Виходить, розгромили імперіалістичну Японію?

Тон у цього Голобородька, Юнкерса, як називають його інваліди, поштивий, бравий і виправка така, що й милиць не помітно, але бачить підполковник Чураєв глум у його очах. Однак не залишається нічого іншого, як відповісти:

— І вас із Перемогою, товаришу лейтенант.

І тут уже ініціатива повністю переходить до Юнкерса. Веселе нахабство іскриться в його очах:

— Оце, товаришу підполковник, з нагоди другої й остаточної Перемоги запрошуємо вас випити з нами сто грамів.

— Ніяких ста грамів! — зривається підполковник Чураєв. — Знаю я ваші сто грамів… Тут госпіталь, а не шинок. Не служили ви на турецькому кордоні!

Хтось позаду підполковника хихикнув, хтось двозначно кашлянув, хтось пирснув у кулак.

Юнкерс зміряв Чураєва поглядом з ніг до голови і неголосно, але так, щоб усі чули, вимовив:

— Тоді ми пошукаємо щось таке, щоб воно було шинок, а не госпіталь.

Він рвучко повернувся на своїх металевих милицях і рушив до виходу. Безногий і безрукий натовп посунув за ним. Біля Юнкерса, як цуцик біля великого пса, крутився Ігор Вербицький, далі йшли Щербина, Мартин Вайл, Славко Іванченко, Петро Байрак, Рувим Нахманович, старшина Гаврило Дранишников, багато інших хлопців з усіх чотирьох поверхів госпіталю. Це була галаслива, нахабна юрба інвалідів, для якої в ті хвилини не існувало понять порядку, пристойності. Єдиним авторитетом для них був зараз Юнкерс, коновод госпітальних урвителів.

Юнкерс-Голобородько ніколи не скидав свого американського льотчицького комбінезона пісочного кольору, який прикрашали ордени й медалі аж у чотири ряди. Навіть у часи найжорстокіших перевірок, коли «вільний» одяг з усіх палат конфіскувався й складався в каптьорку, комбінезон той висів на спинці стільця в палаті так, щоб було видно ордени. Юнкерс своїм неперевершеним нахабством умів діяти на сестер, як ніхто…

Мав Голобородько двадцять шість років від роду — і не мав лівої ноги нижче коліна. Свої надзвичайно гарні вуста, окреслені, як на старовинних гравюрах, де зображають козаків-молодиків, гетьманських джур, Юнкерс умів кривити так, аби не знали, що він зробить наступної миті — засміється чи брудно вилається. Що цей льотчик справжній красень, розуміли не тільки медсестри, санітарки, офіціантки й численні його пасії за межами госпіталю. Розуміли й чоловіки. І це не дратувало їх, не викликало заздрощів, а тільки збільшувало його вплив, як, до речі, і численні ордени та блискучі медалі на грудях. Виходить, заслужив. Посмішка його безвідмовно діяла на жінок, і це було зрозуміло. Очі у нього були глибокі, карі, завжди по-парубоцьки насмішкуваті, вусики — як у молодого грузинського князя, ніс прямий, рівний, зуби — хоч намисто роби. А що міг образити жінку або принизити когось — то це вже вдача така. Мабуть, переживає своє каліцтво. «Війна все списала, — часто повторював він на свій лад перероблену примовку, — війна все списала». Скільки разів він принижував Ігоря Вербицького, а хлопець все одно підхоплював кожне його недбало кинуте слово. Здавалося б, усі повинні були зневажати, а може, й ненавидіти лейтенанта Голобородька. Та ні, госпітальні інваліди безвідмовно визнавали його авторитет. Юнкерс тероризував залізничні квиткові каси, сформовані ним «бригади» скупляли квитки без черги й перепродували за подвійну ціну. Вся «виручка» здавалася Юнкерсові. Грошей він не цінував, не надавав їм ніякого значення. їх потім колективно пропивали.

На сараї, збитому з необструганих дощок, пофарбованих у брудно-зелений колір, красувалася вивіска «Пиво — води», але не було там ні пива, ні вод. Там стояли дерев’яні, вкриті вилинялою цератою столики, поміж столиками напівп’яні чоловіки й жінки танцювали під два акордеони, з яких видобували голосні, хрипкі звуки літній сліпий чоловік з опаленим обличчям в рубцях (колишній танкіст, а може й льотчик, бо це в них найчастіше обгоряли обличчя) і серйозний худорлявий хлопчик-школяр, син чи якийсь родич сліпого. Павільйон «Пиво — води» стояв за базаром, вдень у ньому життя ледь жевріло, а ввечері він перетворювався на ресторан для базарних баришників, спекулянтів і ділків, для не надто цнотливих жінок. їм не заважало те, що в приміщенні було темно, що освітлювали його тільки дві лампи під жерстяними абажурами, що на столах була церата, а не скатертини, що в сараї пасмами слався густий цигарковий дим. Тут нікого не обходило, чи є у вас продуктові картки, тут можна було з’їсти справжній довоєнний шашлик на довжелезному металевому шампурі, з цибулькою й помідорчиком, тут можна було й добре випити. Потрібні тільки гроші, а постійні відвідувачі «Пива — вод» мали їх…

Голобородька тут зустріли як давнього знайомого, з ним віталися шанобливо, якісь жінки лізли цілуватися, для цього і його супутників звільнили й зсунули столики.

— Дістав, як замовлено, — неголосно сказав Юнкерсові офіціант, а може, й директор цієї сумнівної установи.

Голобородько взяв у руки незакорковану пляшку з-під шампанського, розлив по склянках каламутну рідину.

— Давай, — сказав він Ігореві. — Спиртяга. Для мене нерозведений тримають. Гулять так гулять. Раз живемо на світі. Війна все списала…

Ігор недбало посміхнувся, удаючи, ніби йому не вперше доводиться пити спирт, ніби дуже зрадів, що нарешті, хильне свого улюбленого напою, заплющив очі і зробив ковток. Смердюча рідина відгонила формаліном. Вона ударила в ніс, обпекла язик, горлянку. Та все ж Ігор ковтнув і вдруге, і втрете, і вчетверте. Він швидше вмер би, аніж зганьбив себе перед Юнкерсом.

Розділ четвертий

По телевізору показували детектив. ЗнаТоКи — Знаменський, Томін і Кібрит — слідчі з Петровки, 38,— зіставляючи найменші, непомітні на перший погляд розбіжності у свідченнях, викривали злочинців. Вони були розумніші від злочинців, і саме це служило запорукою їх незмінних успіхів… Так було в кіно, так повинно б бути в житті. Врешті-решт, слідчий завжди мудріший за злочинця. І не тому, що слідчих старанно добирають, довго й грунтовно навчають, що вони, перед тим як стати слідчими, мусять скласти безліч іспитів, довести свою фахову спроможність, а злочинці навчаються своєї справи самотужки, екстерном і часто-густо після першого ж іспиту потрапляють до виправно-трудових колоній. Ні, річ не в цьому. Річ у тім, що кожна чесна людина в принципі має бути розумнішою за будь-якого злочинця. Адже, здавалося б, людина з кебетою нізащо не вдасться до злочину, бо повинна розуміти: ризик себе не виправдовує, хоч скільки б грошей не дав той злочин. Врешті-решт кожний злочинець скидається на того дурнуватого хлопця, що вручну скопіював карбованця, купив за нього морозива — і того ж дня був викритий. Якби він з таким самим працелюбством, так само старанно намалював щось інше, то заробив би принаймні у десять разів більше і не був би притягнутий до суду за підробку грошей… Та в житті, хоч як це дивно, злочинці не такі вже й безнадійні дурні, а слідчі не такі вже й виняткові розумники, як це виходить з теоретичних передбачень.

Люда дивилася телефільм і тихо плакала. А я нічим не міг їй зарадити. Все, що міг, я вже сказав. Ми обоє розуміли, що вона й справді може потрапити під суд. Втім, зараз вона сама себе засуджувала у тисячу разів суворіше, ніж це зробив би найсуворіший суд.

О боже мій! Народжуються лякливі, нервові діти, які не вміють зосереджуватись, погано вчаться, не здатні до найголовнішої науки сучасності — до математики, яку починають вивчати уже в першому класі, бо математика вимагає не емоційного, а логічного складу розуму, і ніхто не знає, що під час вагітності майбутня мати нервувалася, каралася і нервова система дитини ще в зародку зазнала неабияких випробувань…

Люда повернулася сьогодні з лікарні бліда, стомлена, заплакана, з червоними очима.

— І справді, — казала вона, — то неправильно смерть зображують з косою. Її треба було б зображувати із хірургічним ланцетом в руках…

Сталося нещастя. Як тепер кажуть, «відлуння війни».

Десь я читав, що потужні сучасні механічні пили лісорубів інколи виходять з ладу, кришаться, натрапляючи в тілі дерева на кулі або осколки мін і снарядів. Але дедалі менше й менше залишається на нашій землі тих дерев, свідків і учасників другої світової війни, що захищали своїми тілами людей, в яких були спрямовані ці кулі, міни й снаряди. І, мабуть, ще менше залишилося живих людей, що їх той свинець не проминув.

Саме такій людині робила операцію моя дружина. Нескладну: абсцес на кульші ноги. Вона розрізала шкіру на гнійнику, щоб ввести туди турунду, змочену розчином антибіотика. Ланцет наткнувся на метал. Крихітний уламочок. Як головка шпильки. Люда його вийняла. Оце і все. А вночі він помер. Від тромбозу мозкових судин.

— Мене ж учили, що там може бути тромб, — плакала Люда. — Я ж знала, що треба б дати якийсь-антикоагулянт. Та це треба обов’язково робити при аналізах на протромбіновий час, а він не хотів лишатися в лікарні. Така, казав, дрібниця… І от він помер. І винуватець тут тільки один: хірург, котрий не призначив йому гепарину або принаймні пелентану. Я розмовляла з його родичами, з дружиною і дочкою. Я їм усе розповіла. Все, як було. Дивні якісь люди. Святі. Ще вони мене і втішали. Казали: «Ніхто не міг передбачити, що через цей крихітний уламок металу утвориться тромб…»

ЗнаТоКи викрили злочинця. Здорово в них це вийшло. Я б ніколи не здогадався, що саме цей доброзичливий, освічений чоловік, який говорив такі правильні слова, насправді небезпечний злодій. Я б ніколи його не запідозрив.

Я вимкнув телевізор і рішуче запитав:

— Інші лікарі, коли оперують абсцес, дають хворому ці твої антикоагулянти?

— Ні, — відповіла Люда. — Як правило, цього не роблять. Але тут особливий випадок. Це був літній чоловік, поранений, він уже кілька разів витримав подібні операції.

— Зрозуміло, — сказав я. — А коли б таку операцію робив твій професор?

Люда подивилася на мене, як на недоумкуватого.

— Абсцес? Ну, що ти кажеш? Професор не робить таких операцій.

— Зрозуміло, — сказав я. — А коли б зробив? Ну, уявімо собі такий випадок. Він би дав хворому ці антикоагулянти?

— Не знаю, — розгублено сказала Люда.

— Хто тебе позиватиме до суду?

— Не знаю, — сказала Люда. — Очевидно, родичі цього чоловіка, котрий помер фактично з моєї вини.

— Але ж ти казала, що вони тобі навіть співчували?

— Так, співчували…

— Ти вважаєш, що вони були нещирими? Вони розмовляли з тобою так, аби приспати твою пильність, а тим часом підуть до прокуратури із заявою на тебе?

— Ні, — сказала Люда і раптом спалахнула: — При чому тут їхня заява? Що за дурниці ти верзеш? Я не суду боюсь. Я боюсь, що поганий з мене лікар вийшов. А ти, замість того, щоб заспокоїти мене…

Чекай від жінки послідовності. Мені здавалося, що своїми логічними міркуваннями я її саме й заспокоював.

— Але ж тромб у нього міг утворитися й без хірургічного втручання?

— Дай мені спокій, — знов заплакала Люда.

І тут я нарешті збагнув, що мені треба було зробити з самого початку. Я її міцно обійняв і притиснув до себе. Вона ще кілька разів схлипнула й заспокоїлась. От вам і вся логіка.

Але щось мені муляло.

— Як було прізвище цього чоловіка? — знову спитав я.

— Анципер.

— Анципер? Семен Архипович?

— Семен Архипович. Ти його знав?

— Ні, — сказав я обережно. — Так, чув про нього.

Мені було дуже гірко. Мені було по-справжньому, без усяких перебільшень боляче. От іще один доказ, що об’єктивність наша — річ досить умовна. Коли гине людина, яку ти знав і любив, сприймаєш це зовсім по-іншому, ніж загибель людини, тобі не знайомої. Я ніколи не бачився з Семеном Анципером, але мені здавалося, що я добре його знаю. Знаю таким, яким був він тридцять років тому, веселим і затятим хлопцем без обох ніг. Людиною, яку я б хотів мати своїм другом.

— Що він робив?

— Працював у райсоцзабезі. Інспектором. Хоч і сам був без обох ніг.

— Коли його ховатимуть?

— Взавтра.

— Ти підеш на похорон?

— Піду.

— Підемо разом, — сказав я.

— Ти боїшся, що мені докорятимуть? — спитала Люда.

— Ні. Але я піду з тобою. А зараз ляж відпочинь…

До пізньої ночі сидів я за столом і робив свої записи. Цікаво, коли б це розслідування здійснювалось не на добровільних засадах, чи так само мені хотілося б спати?!

***

Ігор Вербицький довго не міг заснути, а таке з ним сталося вперше. Навіть у ніч після ампутації він міцно спав. Тоді дуже боліла кульша, він відчував неіснуючі пальці, у неіснуючу п’яту бив електричний струм, але Ігор спав, і снилися йому сни. А тепер він не міг заснути. Його нудило, в роті пекло й смерділо формаліном. Він гірко думав, що безглуздо марнує своє життя, згадував, що обіцяв самому собі, коли залишився живий, як збирався вчитися, читати, розумнішати, бути корисним для людей, а що з того вийшло? Перепродаж квитків, точніше кажучи, гидка спекуляція, а потім пияцтво, п’яні дурні розмови. Ну чим він, власне, кращий за отого недолугого жебрака Ямришка? Той, коли бере милостиню, ніколи не дякує, бо він ніби податок збирає з людей. І він, Ігор, перепродував квитки, ніби збираючи податок. Ямришко пропивав ці гроші. І вій, Ігор, їх пропивав. І сон тікав од нього геть…

Було тихо. В кінці коридора рипнули двері, хтось прогупав милицями до туалету. За вікнами вітер шарудів дзвінким, наче бляшаним, листям каштанів. Зрідка десь далеко гарчав трамвай на повороті, чітко відлунювали на тротуарі підбори пізнього перехожого. Схлипнув і загув паровоз, але ці звуки не тільки не порушували глибокої тиші, а ніби підкреслювали її.

Заснув Ігор дуже пізно, твердо поклавши собі, що з завтрашнього ранку він почне жити по-новому.

А коли настав ранок, Ігор прокинувся і відчув, що всі його гризоти, всі його сумніви облетіли з душі, як облітає навесні іржаве листя із глухого дуба. Ранок був напрочуд сонячний. Але не сонце першим побачив Ігор, коли прокинувся. Він побачив медсестру Любочку. Вона сама була як сонце: чистенька, біленька, рум’яна і весела.

Любочка роздавала вітаміни й риб’ячий жир. Це були основні медикаменти, якими останнім часом їх лікували. Нестерпні перев’язки, біль і нагноєння, підвищена температура і зняття швів, уколи і переливання крові — все це залишилося позаду, забулося, з усіх ліків залишилися лише горошки вітамінів і цей смердючий риб’ячий жир, про який казали, що саме він і є еліксиром здоров’я. А з Любоччиних рук цей риб’ячий жир здавався навіть смачним.

Коли чергувала медсестра Віка, «старуля», як прозвав її Славко Іванченко (бо таки для них була й пристаркувата, років, мабуть, за тридцять), вони коверзували, не хотіли того риб’ячого жиру, відмовлялися навіть од вітамінів. Яку користь дають для здоров’я риб’ячий жир і вітаміни, — це міг зрозуміти лише той, хто ковтав їх із Любоччиних рук.

Ох, мила Любочко, Любочко-сонечко! Ось вона підійшла до Щербини й примовляє:

— Дядечку Щербиночко, з’їжте вітамінчик! І риб’ячим жиром запийте його! І будете ви в мене здоровенькі-пре-здоровенькі, сильненькі-пресильненькі!

Кострубатий Щербина розквітав, молодшав років на двадцять і, ще не ковтнувши вітаміна та риб’ячого жиру, який, до речі, йому дуже подобався, ставав здоровеньким-прездоровеньким, сильненьким-пресильненьким. Він широко роззявляв рота, ніби вітамін той завбільшки з картоплину, і Любочка кидала йому зелені горошки прямо в пащу. Здавалося, якби Щербина роззявив рота ще трохи ширше, він міг би необережно ковтнути медсестру, як вовк Червону Шапочку.

Дивився Ігор на Любочку, і починали в ньому нуртувати якісь дивні почуття, які ще не можна було назвати коханням, але від яких ставало млосно й солодко. Любоччин каштановий кучерик, що вибився з-під косинки, госпітальні тапочки найменшого розміру, цяточка-мушка в ліпому куточку нижньої губи, квасолька-носик, присипання золотавим пилком ластовиння з метеликових крил, — все це в Ігоревих очах (та хіба тільки в Ігоревих?) набирало особливого значення.

Любочка завжди розмовляла з ними так, ніби це не їй, а їм по сімнадцять років. Але їй і це пробачали. Навіть насмішкуватий Семен Анципер при ній ставав вареник вареником. Спробувала б натякнути на їхній вік медсестра Віка, нагадати, що їм ще треба рости й розумнішати, Анципер обов’язково знайшов би, чим їй допекти. А Любочці вибачалося все.

— Хлопчики, а де Бутько?

Вони вихопилися один перед одним інформувати Любочку:

— Бутько вже пішов!

— Клим на «тучі».

— На «тучі» — це на товкучці!

— На Євбазі.

— Ти залиш йому на тумбочці. Не бійся, ми не з’їмо.

— А я й не боюся, їжте, я ще принесу. У вашому віці вітамінчики і риб’ячий жир дуже корисні.

Вона розсміялася, як струмочок на камінцях, — дзвінко, весело і ніжно, і зникла за дверима палати. Як сонечко, на яке набігла хмарка. Ех, як Ігореві хотілося її повернути! Він вирішив, що зараз одягнеться, поснідає, мотнеться до міста, спекульне квитками і на виручені гроші купить Любочці якийсь подарунок. Але згадка про залізничну касу, про квитки й спекуляцію потягла за собою іншу згадку — про вчорашню пиятику, про тверде рішення почати нове життя. А як його почати, з чого?

Ігор Вербицький гадав, що в таку гарну погоду нове життя треба розпочинати з прогулянки, тож підбив Славка й Мартина поїхати з ним на «тучу».

— Для чого? — поцікавився практичний Славко, який нічого і ніколи не робив так собі, кожному вчинкові мусив знайти вмотивування і виправдання.

А ось Мартин не питав нічого: якщо товариші вирішили йти, то чому б не піти, не підтримати компанію? А коли вони вирішать зостатися, то можна й зостатися.

— Для чого? — розгублено перепитав Ігор, який і сам до пуття не знав, для чого їм їхати на «тучу». — Як це для чого? Семенові сигарет привеземо.

Семен Анципер скоса подивився на Ігоря грачиним своїм оком.

— З тебе, Ігоре, ще люди будуть, — сказав зворушено.

Спочатку вони втрьох дружно йшли тротуаром.

— В ногу? — спитав Мартин.

— В милицю! — поправив його Ігор. — В ногу не вийде.

В ногу й справді не виходило, бо в Ігоря з Славком не було лівих, а в Мартина правої ноги.

Потім вони втрьох їхали трамваєм.

У ті повоєнні часи трамваї ходили так, як тепер подекуди ходять таксі: не туди, куди потрібно пасажирові, а туди, куди потрібно водієві. Раптом вагоновод заявляв пасажирам, що «вагон пойдьоть на Сталінку, а на вокзал не пойдьоть». Виходив, переводив стрілки, і пасажирам доводилося або їхати туди, куди вагон «пойдьоть», або тюпати далі пішки. Вагоновод трамвая, в якому вони їхали, довго й нудно торгувався з пасажирами, який маршрут обрати, і врешті-решт довіз їх майже до самого Євбазу.

Міська інституція, яку Клим Бутько називав «тучею», серед аборигенів міста мала іншу абревіатурну назву — Єв-баз, що означало: єврейський базар. Якщо бути точним, то, хоч євреї в житті цієї інституції відігравали далеко не останню роль, базар цей варто було назвати Інтербаз, що означало б «інтернаціональний базар». Не можна поручитися, що представники індійського племені гуарані чи африканського банту побували коли-небудь на Євбазі, але, мабуть, половина націй, що населяють земну кулю, мали в останній воєнний та перші післявоєнні роки своїх повноважних представників, акредитованих на цьому базарі.

Ось і зараз збоку, вулицею, що перетинала базар, сунула мишасто-сіра валка вчорашніх повелителів Європи. Військовополонені німці йшли розбирати руїни. Для них ярмарок явно скінчився. Вони йшли похнюплені, байдужі, не дивлячись ні на кого. І на них теж ніхто не звертав уваги. Німців тут бачили різних: і зухвалих, бундючних в гіркі дні окупації, і метушливо-переляканих при відступі, і мертвих, і, нарешті, полонених. їхня сіра валка викликала не більше цікавості, ніж сірий брук під ногами. Похнюплені, німці йшли розбирати створені ними ж руїни.

Інші нації тим часом продавали, купували, перепродували, міняли, вимінювали, ворожили, брехали, клялися, сміялися, рекламували, пропонували, крали, галайкотіли, нишпорили, ловили гав, божилися, кепкували, плакали, співали, топтали одна одній мозолі на ногах, кашляли, пили, шукали, хапали за поли, лаялись — і все це разом називалось Євбазом. У ті часи він переживав зеніт своєї химерної величі, свого нужденного багатства і двозначної слави. Серйозний конкурент одеського Привозу, він ще й не підозрював, що вже демобілізовуються архітектори, вже із зеленими «Сидорами» за спинами їдуть вони додому, ще не встигнувши або не маючи за що купити на тому ж таки Євбазі цивільного піджака, просто в гімнастерках сідають за кульмани, пришпилюють загрубілими пальцями аркуші ватману й починають писати смертний вирок цьому стовковиську. Мине всього кілька років, і сірий брук Євбазу навіки зникне під лиснючим асфальтом, ніби весняна злива змиє підсліпуваті халупи, ятки, кіоски, збиті бозна й з чого. Виросте там цирк, один з найбільших універмагів, новітній готель, вишикуються нові квартали, молодята тут крутитимуть носами, бо в магазині «Юність» не буде на ту хвилину фати до лиця. Саме поняття Євбаз зникне назавжди. Для прийдешніх поколінь це місце зватиметься площею Перемоги, посеред якої стрімко виросте увись пам’ятник на честь міста-героя…

Але поки що Євбаз був у зеніті могутності, і людей на ньому — як колись буде хіба що на стадіоні під час відповідальних і принципових матчів. Трос інвалідів на милицях поринули у натовп, як камінці у вир.

З усіх боків Євбаз оточували ятки та хатини, де не тільки торгували, а й продукували. Так, базар мав свою власну промисловість. В отих розвалюхах дислокувалися різні артілі промкооперації. Серед них чимало й артілей інвалідів, але самих інвалідів там було не густо. Здебільшого там працювали громадяни з рожево-бузковими обличчями, з хрипкими могутніми голосами. Всі вони були вдягнені у засмальцьовані ватянки, і як узбек не розлучається навіть у спеку зі своїм халатом, так рожево-бузкові громадяни не розлучалися зі своїми ватяниками, що називалися ніжним словом «куфайки». Хай лінгвісти сушать собі голови над тим, які метаморфози відбулися із словом «фуфайка», перш ніж воно стало «куфайкою». Євбаз знає: «фуфайка» — то одне, а «куфайка» — то вже зовсім інше.

Куфайку — будь-якого фасону, якості, ступеня зношеності — можна було придбати тут-таки. Меткі, дзвінкоголосі жінки, на долю яких випало таке, що й у страшному сні не приверзеться молодицям з Чікаго чи Ріо-де-Жанейро, за власними стандартами і фасонами шили куфайки на базар. Сировиною служило будь-яке гноття, але правила гарного тону вимагали, щоб це гноття було пофарбоване в зелений колір. Проте повоєнний час позначився і на куфайках: на ринок почали надходити сині, чорні, коричневі, сірі й навіть пістряві куфайки, серед яких були кокетливі жіночі, маленькі дитячі й суворі чоловічі.

Всі артілі мали імена великих людей. Власне, вибір імен був не надто великий: артіль ім. Чапаєва, артіль ім. Суворова, артіль ім. Кутузова, артіль ім. Покришкіна. Артілі імені героя-льотчика спеціалізувалися в основному на виготовленні примусних голок. Взаємозв’язок авіації й продукції цих артілей не так уже й важко було встановити: у примуса й двигуна винищувача багато спільних рис. Насамперед, і в примус, і в бак винищувача заливалося пальне. А як вони обидва гули! Артілі імені Чапаєва, Кутузова і Суворова належали шевцям, кравцям, жерстяникам. А в одній артілі ім. Суворова ремонтували велосипеди, хоч, як відомо, великий полководець і не чув про цей транспорт.

Євбаз, неначе фортечною стіною, був оточений майстернями, ятками, пунктами скупки, не надто переобтяженими гігієною закусочними. А всередині, на плацу, продавалося й купувалося все, що створила цивілізація п’яти континентів за останні сто років. Тульський самовар з фельдфебельськими медалями чудово почував себе в сусідстві з американською бритвою фірми «Желет», німецький штампований годинник (так чудово влаштований, що він ішов рівно стільки, скільки потрібно було, щоб дістатися з ринку додому, а потім зупинявся назавжди) продавався поруч з дідівським кожухом, піджак з англійського бостону не ображався на старі, підшиті шкірою валянки.

Але хлопців усі ці товари не дуже хвилювали. Та й грошей у них було малувато, не по тутешніх вони цінах. Тож никали собі по базару сюди-туди в пошуках чогось цікавенького. Може, почнеться бійка, може, хтось у когось щось поцупить. Правда, Ігор раз у раз прицінювався до речей, не потрібних не тільки йому, а й невідомо кому потрібних взагалі. Йому дуже цікаво було знати, скільки може коштувати труба без грамофона, собачий ошийник, клітка для канарки, рама від трюмо.

На весь Євбаз розлягався голос червоноокого дідка з ватою у вухах:

— А от срєдство од бліх, клопів і тараканів! А от срєдство од бліх, клопів і тараканів! Знічтожаєть мгновєнно і без запаха.

Ігор поторсав дідка за рукав.

Дідок аж здригнувся, ніби прокинувся, і вийняв вату з лівого вуха.

— Чого тобі?

— А як ваше средство «знічтожаєть мгновенно і без запаха»?

— Одчепись. — Дідок знову заплющив очі, засунув вату у вухо і загорлав на весь Євбаз: — А от средство од бліх, клопів і тараканів!

— А на мух і комарів ваше средство діє? — реп’яхом причепився Ігор до дідка.

— Ще раз кажу: одчепись.

— А патент у вас є?

— Одчепись, востаннє кажу. А от срєдство…

— Одчепись від нього, — втрутився Мартин. — Бо він тобі свого средства зараз сипоне межи очі.

— І знічтожить мгновєнно і без запаха, — додав Славко.

Але Ігор уже забув про дідка. Інше привернуло його увагу. Та й не тільки його, бо навколо гевалуватого, червонопикого типа в солдатській гімнастерці й кепці зібрався чималенький натовп.

— Червінці роздаю, роздаю червінці, — хрипким голосом вигукував червонопикий тип, ляскаючи себе по долоні складеним удвоє широким ременем. — Червінці роздаю. Підходь, хто не ледачий.

Пропозиція була настільки спокуслива, що не зупинитися тут, не подивитись, як гевал роздаватиме червінці, було б справжнім злочином. Тому не тільки Ігор, а й Мартин, і скептичний Славко зацікавилися, зупинились. Гевал у кепці й солдатській гімнастерці вправним рухом скрутив складений удвоє пояс у спіраль, поклав її на долоню.

— Ну? Куліш — не каша, червінець — не гроші. Граю собі в збиток, хто хоробрий — підходь, став червінця, вставляй пальця, забирай два!

Умови гри були на диво простими. Підходь, клади свого червінця і встромляй пальця в середину спіралі. Власник цього ремінного «грального апарата» смикне ремінь за кінці до себе, і якщо твій палець залишиться в середині ремінної петлі — замість одного червінця матимеш два. Коли ж палець твій залишиться поза ременем, вибачай — твої гроші перейдуть до того, хто так охоче роздає червінці.

Ігор дивився на цей «атракціон» як зачарований. Славко підштовхував ліктем Мартина, моргнув на Ігоря, а тоді сказав:

— У тебе що, зайві гроші кишеню муляють?

Ігор не слухав його, він шелестів в руці десяткою і, розсовуючи плечима цікавих, проштовхнувся ближче до епіцентру подій. Поспіхом, щоб йому ніхто не завадив, Ігор тицьнув гевалові червінця і встромив пальця в ремінну спіраль. Р-раз! Ремінь розкрутився, Ігорів палець повис у повітрі, кругом зареготали. А червінець зник у синіх галіфе мордатого гевала.

— Не повезло, земляче? — співчутливо зітхнув червонопикий. — Ну, не журися, спробуй ще раз. — І вже іншим голосом, щоб чули його далі, почав знову рекламувати своє підприємство: — Червінці роздаю, червінці. Підходь, хто не ледачий!

Ігор мав намір вивчити систему скручування і розкручування ремінної спіралі з тим, щоб пустити цього червонопикого без штанів, але Мартин і Славко відтягли його.

— Досить і однієї десятки за науку, — сказав Славко. — Даси другу — переплатиш.

На Клима Бутька вони натрапили випадково. Він сидів на землі, підклавши під себе куфайку, по боках лежали дві його милиці, а навколо юрмилося жіноцтво. Чоловіки зупинялися на хвилинку, нашвидкуруч задовольняли свою цікавість і йшли собі далі. Жінки не розходились. Клим Бутько ворожив. І, мабуть, не без успіху. Досить було послухати його клієнтів:

— Ой жіночки, ой голубочки! Як у воду дивиться отой сліпий!

— Це тому, що він по темній книзі ворожить. А там уся правда списана.

— Усе вгадав! Каже, мала ти, молодице, ізвєстіе з казьонного дому, що скоро твій король хрестовий додому повернеться. А Петя справді надіслав листа, що скоро випишуть його з госпіталю… Я на нього завжди як на хрестового короля ворожу…

— Це темна книга. В ній не літери, а дірочки… Хлопці, яким до всього було діло, проштовхалися наперед. Жінки не дуже люб’язно зиркали на них.

Навпроти Клима сиділа на плетеному з верболозу кошику жінка і, як сорока в кістку, зазирала в сторінки книги, що лежала на колінах у Бутька. Замість літер на її грубих, немов з картону, сторінках випиналися якісь горбики і зяяли дірочки. Бутько водив по пухирцях пальцями, блискав скельцями окулярів і говорив не зупиняючись, монотонно, ніби збирався заколисати жінку:

— А ще чекає на тебе несподівана радість, у дім твій, від близьких людей твоїх, котрі зараз у далекім краю, по дорозі до казенного дому, звідки і прийде до тебе дєнєжний інтерес і прочее довольствіє для дому, для сім’ї, для рідних, для дітей твоїх і родителів…

Молодиця на кошику хитала головою в такт Бутьковим словам і шморгала носом.

«Що він торочить? — дивувався Ігор. — Коли б ці тітки слухали уважно та розібралися в тому, що він говорить, вони б цьому Бутьку надавали добрячих буханців, не подивилися б, що інвалід».

Але Ігор помилявся. Жінки чули від Бутька саме те, що їм хотілося почути. Він вживав такі необхідні при ворожінні формули, як «казенний дім», «дєнєжний інтерес», «для серця», «для дому», «далека дорога», і вони їх заспокоювали, заколисували. Бутько не відступав від традиції, діяв за правилами, бо добре знав, що саме від нього хочуть почути. В кожній людині завжди, у найскрутнішому становищі, живе бодай крихітка надії на порятунок, на зустріч, на щастя, на любов. Мільйони не повернулися з війни. Мільйони жінок, матерів одержали жовтуваті смужки із страшними чорними літерами: «Загинув смертю героя…» Однак паперова смужка з чорними літерами все одно залишалась тільки смужкою, бо ніхто з жінок не був свідком смерті своїх рідних, не поплакав, не поголосив над свіжою могилою, не нагодував людей обідом, гіркої чарки не випив на помин душі небіжчика… Мільйони загинули, в мільйони осель прийшли оті смужки з чорними літерами, але ж хіба не було так, що після сліз і плачу повертався цілим і неушкодженим той, про якого писали «загинув смертю героя»? Хай такі випадки були поодинокі, хай їх на пальцях можна було порахувати, але слава про них розліталася навкруги з блискавичною швидкістю і розсівала крихітки надії…

І Клим Бутько, все це урахувавши, не розчаровував нікого. Він став неабияким конкурентом усіх базарних ворожбитів. І тих, що ворожили на картах, і тих, у котрих морські свинки тягли квиточки. Цей чаклун з «темною книгою», з милицями і в чорних окулярах міг би пустити з торбами всіх своїх консервативних колег, якби не було так багато бажаючих поворожити. Груба, надрукована шрифтом Брайля книга для сліпих справляла велике враження, баби з базару далеко по навколишніх селах рознесли славу про сліпого, який ворожить по «темній книзі», а в тій книзі все списане про нашу долю…

Жінка, що сиділа на кошику, тицьнула Бутькові гроші, встала і, витираючи сльози, відійшла вбік. Молодиця в картатій хустці, що теж збиралася ворожити, нерішуче подивилася на Ігоря, сказала:

— І чого б ото я тут стовбичила? Що вам, іншої розваги нема?

— Хто це там? — не ворухнувши головою, тихо спитав Бутько, ніби й справді нічого не бачив.

— Та інвалід молодий, — відповіла молодиця.

— Поворожити прийшов? Це ми можемо. Всю правду тобі скажу, нічого не приховаю. Бабоньки, громадяночки, пропустимо без черги інваліда війни, що кров за нас проливав на полях сраженій.

Було в інтонаціях Бутька щось від Ямришка, і в Ігоря запашіли вуха. Але «бабонькам-громадяночкам» стало цікаво, що ж то наворожить «темний» чаклун молодому інвалідові, і вони заохочували Ігоря:

— Сідай, сідай, синку. Десь там мати тебе виглядає…

— Таке молоде — і вже без ноги.

— А мати там, мабуть, за ним уже очі свої виплакала.

— Листи хоч матері пишеш?

Ігор зиркав вовченям на жінок і не розумів, для чого Бутько влаштував усю цю комедію.

А жінок розбирала цікавість. Досі вони володіли монополією, жоден чоловік не вдавався до Бутькового ворожіння. Так, підійде, подивиться, зневажливо всміхнеться, плюне та й піде собі далі. І раптом «темний чаклун» ворожить хлопцеві, а той слухає його уважно й шанобливо. Це підносило жінок у власних очах і подвоювало їхню віру в Бутькове ворожіння.

Але жінки помилялися. Ігор не тільки не слухав, що там варнякав про «дєнєжний інтерес» та про «казьонний дім» Бутько, він сам стиха вклинився в його бурмотіння:

— Не був би ти скнарою, дав би трохи грошей неімущим браттям. Ти собі ще наворожиш, а Семен Анципер сигарет просив.

Бутько кивнув головою і закінчив ворожіння передбаченням, що Ігоря очікує блискуча кар’єра й високі державні посади. Але цим він не обмежився. Демонстративно, щоб усі бачили, тицьнув хлопцеві в руку кілька папірців і оголосив:

— З інвалідів війни грошей не тільки не беру, а й сам чим зможу, тим допоможу.

Ігор засовався. Таке благодійництво його зовсім не влаштовувало, і він не знав, брати йому гроші чи образитись. Але тут втрутилися «бабоньки-громадяночки»:

— Бери, бери, синок, чого ти встидаешся? Чоловік тобі від щирого серця, а ти… Бач, він сам такий…

Клим Бутько розумів силу реклами.

Хлопці пішли купувати сигарети. Несподівано їх зупинив меткий неголений чоловічок у традиційній куфайці, з польовою офіцерською сумкою через плече. Вони ніяк не могли зрозуміти, чи цей чоловічок косоокий, чи то його очі просто так швидко шастають на всі боки.

— Ви, хлопці, героями хочете бути? — запитав він.

— А ми й так герої хоч куди, — всміхнувся Ігор.

— Е, ні. Ви мене не розумієте. Я кажу: ви Героями Радянського Союзу хочете бути?

— А ти часом не Калінін? — примружився Ігор. — Може, Указ Президії Верховної Ради підпишеш? Тоді ми не проти.

Чоловічок дрібно-дрібненько захихикав.

— Можна й без указу… Дивіться… — Він попорпався у своїй польовій сумці, і сталося таке, що хлопці від подиву роти пороззявляли: на долоні у чоловічка лежала Золота Зірка Героя Радянського Союзу. — Ну то що? Можна без указу? І недорого.

Ігореві очі налилися кров’ю, Мартин стиснув щелепи, Славко зблід.

— Ти… ти що, гад? Ти що?! — тільки й зміг вимовити Вербицький.

— Ша, ша, без нервів, — зашикав чоловічок, а очі його забігали ще швидше. — Тут нема ніякого мошенства. Ти що, думаєш, я вбив когось чи вкрав її? Своїми руками зробив…

— А золото на городі викопав? У тебе там свої копальні? — насунувся на нього Мартин.

— Та яке золото, хлопці?.. Господь з вами!.. Дивіться! — Він ще раз поліз у сумку і видобув звідти цілу жменю золотих зірок. — Я їх з бляшанок клепаю. Штампика виточив — і клепаю. А що тут поганого? Свою працю продаю. Чого ви накинулись на мене, як малахольні?

Хлопці заспокоїлись, але не знали, сміятися їм чи покликати міліцію.

— А що ви хочете за неї? — поцікавився практичний Славко.

— Та всього й прошу п’ятдесят карбованців. Справжня двадцять п’ять тисяч коштує.

— Хіба можна купити й справжню? — насторожився Мартин.

— Та ні, то я так… То будете брати? — запобігливо запитав чоловічок, зазираючи їм у вічі.

— А для чого вони нам? — знизав плечима Славко.

— Як то для чого? На гімнастерку почепиш… У село приїдеш — всі дівчата твої будуть. Знову ж таки на залізниці почот і уваженіе, квитки можна без черги брати…

— Ми й так їх без черги беремо.

— Міліцію треба покликати, — вирішив Мартин Вайл. — Хто дав право отак, із бляшанок… Це ж казна-що!

— Ех, синок, синок, до чого тут міліція? Що, міліція моїх дітей нагодує? Жити ж якось треба… Не хочеш — не бери. А інші нічого, беруть, ще й дякують. Один старшина тільки-но дві штуки взяв. А ти — міліцію…

Чоловічок, поспіхом зсипавши зірки в свою польову сумку, зник у натовпі.

— Сказитися можна, — покрутив головою Славко. — Це ж треба — на Євбазі Зірки Героїв клепати… З бляшанки!.. А поки на фронті оту «За бойові заслуги» заслужиш. Я вже не кажу, про Червону Зірку чи орден Слави…

— Звичайно, — підтримав його Мартин. — Повоював я, поки мені дали «Вітчизняну війну», та ще й другого ступеня! А представляли ж на першого ступеня… У льотчиків — інше діло. Он скільки їх у Юнкерса — два Червоного Прапора, три Червоні Зірки та ще й хрестик цей англійський… Льотчикам вони легше діставалися.

— Нікому їх задурно не давали, — не погодився з другом Славко. — Але в Юнкерса їх і як на льотчика забагато.

— Виходить, заслужив, — сказав Ігор. — Він їх у бою здобув, а не на Євбазі купляв. Він показував нам орденську книжку. Перший Червоного Прапора там ще з сорок першого року…

Розділ п’ятий

Мій друг Віля, як він сам казав про себе, «колишній грузинський князь, а нині трудящий Сходу», що означало «колишній водій таксі, а нині молодший науковий працівник Інституту філософії Академії наук», запевняв, що на якомусь цвинтарі стояв пам’ятник з таким написом: «Тут лежить Іванов, який помер після операції, що її зробив йому лікар Петров». Родичі небіжчика в такий спосіб помстилися невправному лікареві.

Ми з Людою одночасно побачили на плиті напис «Іванов». І хоч далі йшлося зовсім про інше, Люда швидко й скоса глянула на мене, ще більше наїжачилась. Треба ж було, щоб оту свою, я так вважаю, вигадану історію Біля розповів колись у присутності Люди…

За ці дні Люда схудла, змарніла. Та чим їй можна було зарадити? І чим можна було зарадити Анциперовій дружині? Вона не плакала. Вона йшла за труною, нічого не бачила і тільки безнадійно похитувала головою, ніби підтакувала сумним своїм думкам…

А Ігор Максимович Вербицький плакав, крадькома витираючи очі хустинкою, ніби йому впала в око порошина, підтримував під руку Анциперову дочку — молоду, бліду, красиву жінку в жалобі. За ними йшов Мартин Угович Вайл, який приїхав із Риги на похорон Анципера. Обличчя його ніби стягло судомою, але голову він тримав високо, рівно, як у строю…

Пливла над головами труна, і лежав у ній небіжчик з високо піднятою головою посивілого шпака — теж як у строю…

Я думав про те, що ніколи вже не поговорю із Семеном Архиповичем Анципером. А міг же з ним побачитися, якби спочатку не поклав цю справу до нижньої шухляди свого столу, у «довгий ящик»… Можливо, я дізнався б про таке, про що вже ніколи не дізнаюся. Навряд чи залишив він якісь записи чи щоденники. Семен Анципер за своїм характером мало схожий був на людей, схильних вести щоденники. Ніколи я з ним не розмовляв, навіть у вічі йому ніколи по подивився, а здавалося, що добре знав і розумів його…

Над труною запурхав барвистий метелик. Наче літо поверталося… Тепло, тихо, ні вітерцю, ні хмариночки, небо синє, а сонце не бліде, не осіннє, навіть припікає. Якби не жовте листя кленів, можна було б подумати, що це не початок жовтня, а червень стоїть. Тополі й вишні ще зовсім зелені. На могили часом печально злітав жовтий лист з клена, сумно червоніло листя дикого винограду, важко обвисли в зажурі кетяги горобини…

Літні люди, товариші Семена Анципера по роботі, несли на подушечках його ордени й медалі. Бойових орденів і медалей було менше, ніж тих, що Анципер одержав по війні, «Знак Пошани», орден Трудового Червоного Прапора, медаль «За трудову відзнаку», ювілейна Ленінська медаль…

Дикий голуб перелетів з камінного хреста на залізний, пофарбований зеленою олійною фарбою. Посидів, покрутив кругленькою голівкою і полетів у жовто-зелену гущавину листя. На зеленій траві — руді брили землі. Зараз із-під лопат копачів вони погуркотять на віко труни, а рудий горбок сховається під вінками із соснових гілок, під живими і паперовими квітами, під чорними стрічками із золотом літер…

Людей на похорон зійшлося багато. Серед них було чимало хлопчиків і дівчаток — школярів. Вони несли вінки й квіти з дуже заклопотаним виглядом, весь час боялися зробити щось не так. Це були «червоні слідопити». Семен Архипович частенько відвідував школу, де вони навчалися, розповідав їм про війну, допомагав у їхніх пошуках…

— От і нема нашого Анципера… — сумно сказав мені Ігор Максимович Вербицький. — Ви його знали?

— Ні. Тільки з розповідей.

— Шкода. Дивовижний чоловік пішов від нас. — Він помовчав. — А як ваші справи посуваються?

— Посуваються, — невпевнено сказав я. — Пам’ятаєте, ви розповідали про чоловіка, що торгував на Євбазі золотими зірками, зробленими з консервної бляшанки? Ще в зв’язку з цим ваші супутники згадали про нагороди загиблого Голобородька…

— Так, пам’ятаю. А що?

— Ми перевірили на всяк випадок. Навіть книжку орденську в архіві відшукали. Всі ці нагороди належали зовсім іншій людині. Теж льотчикові, підполковнику Карпову. Він загинув на фронті. В орденській книжці його прізвище було змите вапняною водою, і туди вписано прізвище Голобородька.

— Он як! — здивувався Ігор Максимович. — Але як це пов’язане із вбивством? Якби Голобородько когось убив, то це, звичайно, мало б значення. Але ж його самого вбили…

— Не знаю, — знизав я плечима. — Та якийсь зв’язок тут є…

До нас підійшли Мартин Угович Вайл і Ярослав Макарович Іванченко. Ціпок, на який злегка спирався Ярослав Макарович, мав руків’я, різьблене із слонової кістки, і, здавалося, був призначений більше для того, щоб підкреслити прихильність свого володаря до старожитніх звичаїв, аніж для діла. Широке, розповніле обличчя Ярослава Макаровича дещо видовжувала гостра борідка, темний, але не чорний костюм був бездоганного крою, на шиї не краватка, а чорний метелик. Такий собі підстаркуватий бонвіван. І тільки в очах сум і біль.

— Боюся, — звернувся я до нього, — що мої відвідини будуть сьогодні невчасні. І все ж…

Ярослав Макарович якусь мить щось про себе зважував, а потім вирішив:

— Приходьте. Як і умовились, між восьмою і дев’ятою.

— Знову вас запрошують у неробочий час? — спитав Ігор Максимович. — На добровільних, так би мовити, засадах?

Я подивився на нього з підозрою: знає про наші «добровільні засади» чи це у нього випадково вийшло?

— Ти його в майстерню запрошуєш? — спитав Ігор Максимович у Іванченка.

— У майстерню.

— А нам з Мартином можна прийти? Подивимось на твою «скульптуру навпаки» в закінченому вигляді.

— Приходьте.

— Тільки ми звільнимося пізніше. О десятій не буде надто пізно?

— Ні.

Я помилився, коли думав, що Анциперова дружина нічого не бачила навколо себе. Все, що треба, вона бачила. Після похорону вона підійшла до Люди і неголосно, стримано, але так, що усім навколо було чути, сказала:

— Я не хочу, щоб ви почували себе винуватцем… Це не ви. Це війна. У мого чоловіка не було ніг, у нього було покалічене серце й зношені судини… Тромб міг утворитися в будь-яку хвилину. Я лікар, я це розуміла раніше й розумію зараз.

Люда низько схилила голову…

Майстерня скульптора Іванченка була поділена на дві нерівні частини, нічим, власне, не розгороджені: більша — з брудною підлогою, з полицями по стінах, з мольбертами, з натягнутими на підрамники полотнами, з підставками під скульптури, накритими мокрим ганчір’ям, із сіро-зеленою глиною і нерівними брилами мармуру, а в другій, невеличкій частині, в кутку, — килими на стінах, на підлозі, килимом вкрита м’яка тахта, на якій можна було б спати і впоперек — така вона широка. Над тахтою на килимі висів невеликий натюрморт — троянди, а збоку напис: «На пам’ять про непереможну чотирнадцяту». І нерозбірливий підпис.

Чотирнадцята… Яка ж це «непереможна чотирнадцята»? Де воювала чотирнадцята армія? Я спитав про це Ярослава Макаровича.

— Чотирнадцята палата. Це — Анциперові троянди.

— Хіба він малював?

— За трафаретами. Це — особлива історія. Колись я сам про неї розповім…

В цій частині майстерні навколо низького круглого столика стояли глибокі зручні фотелі, шафка, за склом якої видно посуд, пляшки з яскравими етикетками, причандалля для приготування кави. І в цьому контрасті між суворою, навіть аскетичною простотою робочої частини майстерні й вишуканістю куточка для відпочинку, безперечно, був якийсь свій задум.

— Сідайте, — запропонував Ярослав Макарович. — Паліть. У мене курять. Що ви п’єте?

— Дякую, але я…

— «Але я», — перебив мене Ярослав Макарович, — завжди означає, що гість питиме те, що й господар. Отже, каву і по келишку коньяку. Зараз приготую… А пам’ятники, — казав він далі, — особливий вид скульптури. Не знаю, чи звертали ви на це увагу, але пригадайте, і ви переконаєтесь, що в нашій пам’яті найдовше залишається силует пам’ятника. Мідний вершник і Богдан Хмельницький. Володимир над Дніпром чи Маяковський на площі Маяковського, коли ми хочемо собі їх уявити, з’являються як силуети. Я кажу, звичайно, про гарні пам’ятники, А що, як створити тільки силует, — подумав я. Так і виник задум того, що Ігор Максимович називає «скульптурою навпаки». Це буде пам’ятник на честь визволителів нашого міста від фашистської окупації… Ходімте, я вам покажу. Звичайно, це модель, і вона не дає повного уявлення, але що саме я мав на увазі — зрозуміти можна.

Він зняв ганчір’я із скульптури. Це була неначе брила, яка наїжачилась гарматами, кулеметами, багнетами, з неї стирчали тупі морди танків і хижі крила літаків. Але всередині цієї брили був отвір. Силует солдата. Отвір, який залишився за людиною, що пройшла крізь весь цей морок і відкрила шлях до світла всім іншим. Пам’ятник загиблим і пам’ятник живим. Переможцям!

— Де він міг би стояти? — спитав я.

— Над Дніпром. Так, щоб за цим отвором, за цим силуетом відкривались небо і далечінь.

А іще Ярослав Макарович показав мені невеличку скульптуру, вирізьблену з дерева, що ’зображувала балерину, яка немовби летить.

Потім ми пили каву з коньяком і якимось надзвичайно запашним і смачним печивом. Аж тоді я нарешті перейшов до діла.

— У мене, — сказав я, — з вашої розповіді, а особливо з розповіді Ігоря Максимовича, створилося враження про Івана Павловича Щербину у госпіталі як про такого собі незграбного, схожого на могутній гриб, сільського дядька…

Ярослав Макарович розсміявся.

— Це тому, — сказав він, — що якось ми сиділи в своїй госпітальній палаті, а по радіо дитячий хор співав чудернацьку пісеньку-загадку. Там були такі слова…

І він проспівав приємним баритоном:

А далі йшло щось таке:

Всі казали, що це співають про Щербину, що це він «стар человечек», у якого «ножка одним-одна». Та оскільки у пісеньці йшлося про гриб, то, може, цей образ мимоволі зв’язався у всіх з Щербиною.

— Можливо, — погодився я. — Але, з другого боку, у мене створилося враження про Голобородька як про писаного красеня. Та ось у справі я знайшов фотографію Голобородька і попросив у Щербини його фотографію тих часів. — Я вийняв із теки ці фотографії. — Ось вони… І знаєте… якесь у мене дивне відчуття… Таке відчуття, ніби все було навпаки. Ніби красенем був Щербина, а не Голобородько. Чи, може, ці фотографії так відретушовані, що не зовсім відповідають оригіналам? І ще одне. Когось мені Щербина тут дуже нагадує. Тільки не можу згадати, кого саме.

Ярослав Макарович з лагідною посмішкою роздивлявся фотографії, ніби щось порівнюючи.

— А моєї фотографії тих часів у вашій теці часом нема?

— Немає.

— Шкода. І в мене нема такої фотографії. Не збереглася. А цікаво було б подивитися… Ну, то що ж, ви маєте рацію. Річ у тім, що наші естетичні смаки дуже змінилися. Під словом «наші» я маю на увазі смаки переважної більшості сучасних людей. Юнкерсове обличчя було дуже подібне до обличчя молодика з мильної обгортки. Було в ті роки такс німецьке туалетне мило, що дуже відгонило якоюсь солодкою хімією. І в ті бідні часи, коли не те що туалетне — господарське мило одержували по картках, коли діти туалетне мило називали «обличчевим», бо ним умивають обличчя, а руки всі мили змилком господарського, така фізіономія з мильної обгортки здавалася втіленням всіх естетичних чеснот. Що ж до Щербини… Я вам скажу, на кого він тут схожий. І справді, тут він дуже скидається на відомого кіноактора Жана Габена. Але ж красу таких облич, як у Жана Габена чи Щербини, їхню буденність і щирість ми навчилися цінувати набагато пізніше. Смаки помінялися. І якби запропонувати тепер жінкам вибрати із цих двох фотографій — я переконаний, дев’яносто із ста виберуть Щербину.

— Скажіть, будь ласка, — знову спитав я, — усі ці роки ви підтримували зв’язок з людьми, з якими лежали в протезному госпіталі?

— Звичайно. Я часто зустрічаюся з Вербицьким, листуюсь і бачусь з Мартином Вайлом: то він приїздить до мене, то я до нього. А з Анципером, поки він був живий, і поготів.

— Ви знали, що Щербині присвоєно звання Героя Радянського Союзу?

— Ні. Від вас я про це почув уперше.

— Чи не тому у всіх вас припинилися зв’язки з Іваном Павловичем Щербиною, що йому належала та злощасна коса і ви його підозрювали у вбивстві?

— Як вам таке могло спасти на думку? — здивувався Ярослав Макарович. — Щербина з самого початку був поза всякими підозрами. Підозрювали інших.

***

Тричі на тиждень в їдальні госпіталю — колись тут був шкільний спортивний зал — пускали кіно. Була справжня кінобудка, був і кіномеханік — Маша, яка виконувала ще безліч різних обов’язків: і по газети їздила, і пошту одвозила, і документи відправляла, і гасла фарбами на цупкому папері вимальовувала. Але основна її професія — кіномеханік. Тричі на тиждень Маша прокручувала для всього госпіталю старі кінофільми. їх охоче дивилися, незалежно від того, що крутила Маша: вп’яте чи всоте «Чапаєва» або «Тітку Чарлея», «Свинарку й пастуха», чи «Великий вальс», або «Волгу-Волгу». І хоч що б там відбувалося на екрані, а ці глядачі все сприймали як веселу комедію. Навіть фільми про війну. Людей, що тільки-но бачили справжній вогонь і справжню смерть, кінематографічний вогонь не обпікав і кінематографічна смерть на надто зворушувала. «Щось він довго хитається», — гмукали глядачі, коли на екрані загиблий герой довго шукав найкіногенічнішу позу, щоб нарешті впасти, не випускаючи зброю з рук. «Щось він довго говорить, — знову шкірили вони зуби. — Півдиска в животі, а він говорить, як по-писаному… Тут одну кулю всадили, і то вже не до розмов було…»

Дружний сміх вибухав у залі, коли на екран вилітала наша «сімдесятка» — легкий танк Т-70, розмальований фашистськими хрестами, — і нахабно видавала себе за важкий німецький танк. Сміялися вони й тоді, коли бачили, як на екрані рівненькими шерегами у гарно підігнаних і випрасуваних гімнастерках ішли в атаку кіносолдати. На те й кіно, щоб посміятися.

Стара, обшморгана плівка рвалася по десять разів за сеанс, сіявся на екрані сірий дощ подряпин, так що глядачі ніколи не знали, чи справді за ходом дії мусить іти дощ, чи це дощ «рукотворний», авторами якого були всі кіномеханіки — попередники Маші. Коли плівка рвалася і в залі спалахувало світло, глядачі починали грюкати милицями і без всякої нетерплячки — куди поспішати? — кричали: «Сапожник!» Кричали за традицією, для годиться. Траплялися й неполадки в апаратурі. Маша починала поточний ремонт, а глядачі поволеньки вишнуровувались у вестибюль — покурити. Курили, теревенили і часом настільки захоплювались тими теревенями, що й про кіно забували. І тоді їм кричали: «Ідіть, починається!»

Кіносеансів не пропускав ніхто. Разом з інвалідами сиділи санітарки, сестри, няні, офіціантки, посудомийки. Навіть черговий лікар заглядав у зал з дуже серйозним, заклопотаним виглядом, ніби когось шукав, та так і залишався у залі.

Не пропускав жодного фільму й Семен Анципер. Славко і Мартин позичали на кухні візка, на якому возили ящики з консервами та мішки з макаронами, садовили на нього Семена і везли його до сходів, а Ігор Вербицький милицею підпихав іззаду. Сходи Семен долав дуже просто, як долали їх школярі, що вчилися тут до війни: сідав на перила і з’їжджав донизу. Візок, збитий із старого ящика і поставлений на ролики-підшипники, гуркотів порожняком по сходах так, що здавалося, ніби дивізіон гармат з резерву Головного Командування виходить на вогневий рубіж. Внизу Семен знову сідав на візка, і його везли в зал. Дещо складніше було повернення в палату, Семен сідав на перила і, швидко-швидко перебираючи руками, посувався вперед. Ігор і Славко його підпихали, а Мартин позаду тяг візка.

Та що там Семен. Ні одного кінофільму не пропускав сліпий Гоша-масажист. Спершу він ходив лише на ті фільми, які бачив до війни. Сідав десь посередині залу, втуплювався своїми чорними окулярами в екран і — слухав. Музику, діалог героїв сприймав він, як ніхто в залі, бо ця музика й знайомі голоси кіногероїв воскрешали в його уяві все бачене до війни, ще коли він був зрячий. Воскрешали так чітко, з такими подробицями, що часом Гоші починало здаватися, ніби він це знову бачить на екрані. Спочатку всі дивувалися, не розуміли, для чого Гоша-масажист ходить у кіно, але згодом звикли. Дехто навіть жартував. «Гошо, ми тобі не заступаємо?» Гоша-масажист сміявся разом з усіма.

Пізніше Гоша почав ходити й на такі фільми, яких раніше не бачив. Він сідав між Ігорем чи Славком, Семеном чи Мартином, і ті, як казав Анципер, вели репортаж фільму. Особливо необхідні були репортажі, коли йшли трофейні фільми з титрами. Тоді Гоша та його близькі й не дуже близькі сусіди чули приблизно таке:

— А отой штатський в крислатому капелюсі підійшов до штатського з вусиками і наставив на нього пістолета… О-о-о, чуєш, чуєш, лається товстий штатський, а кучерява штатська плаче. А це кінь, чуєш, кінь копитами креше! Це приїхав штатський без капелюха, але теж з вусиками, брат кучерявої штатської. О, в нього кольтяра. Калібр — як у протитанкової рушниці. О, він наставив кольтяру на лисого штатського. А штатський з вусиками, не той, що приїхав, не брат кучерявої штатської, а другий, врізав по пиці товстого штатського… Чуєш, як ляснуло? А це стрельнуло, то брат кучерявої штатської пришив лисого штатського і поскакав, тільки курява за ним встала!

Коли до цього репортажу додати музичний супровід, цокання копит, постріли та іншу звукову бутафорію, то можна вважати, що Гоша-масажист мав більш-менш повне уявлення про зміст фільму…

Сьогодні Гоша-масажист, як завжди, влаштувався поряд із Семеном, Славком і Мартином. А з другого боку біля Гоші сиділи Ігор та Любочка. Ігор сам собі не йняв віри, що йому так пощастило. Стільця захопити першим, покласти на нього милиці — то не штука, а от чи сяде Любочка, коли з усіх боків тільки й чути: «Любочко, до нас!», «Любочко, ми для тебе місце тримаємо!», «Сідай тут, Любочко!», «Тут тобі краще видно буде!», «Любочко, Любочко, Любочко!!!» Сказитися можна.

Дуже Ігореві хотілося, щоб Любочка сіла саме біля нього, але не вірив він у те, що може йому так пощастити. І ось раптом Любочка знехтувала зручнішими й кращими місцями серед набагато поважнішого товариства і сіла біля Ігоря. У нього перехопило подих, аж зашпори зайшли в руки. Здавалося, його скрипучі милиці зараз розпустяться зеленими листочками, а потім розквітнуть буйним рожевим цвітом… Ніколи Ігор за словом не ліз у кишеню, а тут паче хто клямку накинув на його язик. Слова не міг вичавити з себе і страшенно боявся, що Любочці набридне сидіти біля такого телепня і вона знайде собі цікавіше товариство. Та Любочка нічого, сиділа. Сиділа рівненько, як школярка за партою, склавши руки на колінах, і уважно дивилася на екран. А Ігор дивився на Любочку. Коли світло в залі погасло, він взагалі вмостився боком до екрана і не зводив очей з Любоччиного обличчя.

Іншим разом кращого та оперативнішого коментатора годі було й шукати, бо Ігор встигав сказати за хвилину більше, ніж троє його товаришів за весь сеанс. Але нині репортаж про екранні події явно не вдавався, бо основний коментатор час од часу тільки мимрив щось не до ладу, Гоша-масажист знав, хто сидить біля Ігоря, і розумів його етап. До того ж останнім часом Гоша й сам сидів, наче у сливах. Здавалося, його тепер мало хвилювало, що там робиться на невидимому для нього екрані.

Ігор тихенько взяв Любоччину руку в свою і відчув, як нерішуче опираються її пальці. Пальці ніби вагались, чи залишатись їм «у гостях», чи повертатись «додому». «В гостях» було непогано, але незвично, соромно, і, повагавшись, пальці делікатно вивернулися з Ігоревої руки. Але Любочка не розсердилась на Ігоря, не образилась, навпаки, вибачливо нахилила голову, глянула якось знизу на Ігоря, і він навіть у напівтемряві залу розгледів її милу посмішку. Хлопцеві серце забилось лунко, а в роті стало сухо й гаряче.

І раптом в залі затупали, засвистіли, закричали: «Звук! Рамку!» Ігор здригнувся від несподіванки. Чого вони казяться? Чого вони горлають? Чого їм не вистачає? Для чого їм те кіно? Невже не краще сидіти отак у напівтемряві, не помічати того, що робиться на екрані, а відчувати, як пахне Любоччине волосся, мріяти про те, що пальці її заспокояться в твоїй долоні, а кучерик її лоскотатиме тобі щоку.

Цього разу в Маші-кіномеханіка сталася якась серйозна аварія, бо слідом за звуком зникло зображення, і в залі спалахнуло світло. Маша залишііла свою будку і вийшла. в зал.

— Кіна не буде, — сказала вона.

Вилицювате, смагляве обличчя її здавалося сумним і втомленим. Вона була схожа на татарку, Маша-кіномеханік, хоч народилась десь під Коростенем у селянській сім’ї і любила, щоб називали її не Манією, а Марусею. І досі в українських селах народжуються діти, схожі на татарчат, хоч як давно пройшли по цих місцях ординці…

— Чого це не буде? — вирячився на Машу однорукий сержант Петро Байрак.

— Бо трансформатор згорів. Тепер поки новий дістанемо…

— А ти протеза постав замість трансформатора, — вигукнув Юнкерс. — Госпіталь протезний — і все тут мусить бути на протезах… Такого протеза, як у Маші, я ще ні в кого не бачив, — казав він, звертаючись до залу. — Одна грудь у неї справжня, а друга — протез ватяний.

В залі гигикнули. Навіть жінки. Хтось із санітарок чи офіціанток аж зойкнув. Маша-кіномеханік тремтячими пальцями крутила гудзика на своїй вигорілій лижній куртці, плечі її здригалися — вона чи то важко дихала, чи то збиралася заплакати.

Любочка біля Ігоря ніби зробилася меншою, щоки її залив рум’янець, голова опустилася донизу, а пальці нервово засмикали якусь невидиму нитку на спідниці. Ігор відчув, що і його щоки заливає червона фарба. Йому було нестерпно соромно за те, що відбувалося зараз, і за ті випадки, коли він сам притакував Юнкерсові або гигикав разом з іншими його підлабузниками.

— Що, Машо, неправду я кажу? — звернувся Юнкерс до кіномеханіка. — Хіба не показувала ти мені, що там під протезом? Ще й шрам просила поцілувати…

І тут відбулося щось незрозуміле. Обличчя Юнкерсове обсипала біла крейда, очі запорошило. Він одпльовувався, кашляв, лаявся. Це Гоша-масажист із своєї скриньки з тальком набрав повну жменю й безпомилково, на голос, жбурнув її прямо в обличчя Голобородькові.

— Ось він зараз вріже Гошу стільцем по кумполу, — аж засовався від нетерпіння Петро Байрак.

Та Юнкерс точним, як удар шпаги, рухом своєї милиці, яку він завжди тримав, як мисливську рушницю, під пахвою, черкнув Гошу-масажиста по обличчю, зірвав з нього чорні окуляри — і відкрилися глибокі червоні провали Гошиних очей.

— Дивіться, — засміявся Юнкерс. — А я вже гадав, що в нього там очі прорізалися, бо в кіно ходить, Машиного протеза вивчає та ще й прицільно кидатися своїм тальком смердючим навчився.

— Ти… ти… — кинувся до нього з кулаками Мартин Вайл, але Юнкерс знову вправним і точним рухом милиці зачепив Мартина по нозі, і той звалився на лаву.

Клим Бутько підхопив Юнкерса під руку, одтяг убік, умовляючи: «Та кинь ти це, до чого воно тобі, ходімо краще по сто грамів візьмемо…»

Гоші-масажисту подали його окуляри, і він надів їх поспіхом так, ніби розумів, яке жахливе враження на всіх справляють його червоні провалля на місці очей. Маша, затуливши обличчя руками, вибігла із залу.

Після сеансу всі, як правило, виходили у вестибюль посмоктати цибуха та потеревенити. Тут завжди, напівсидячи на підвіконні, царював Юнкерс. Це було його постійне місце, нікому й на думку не спадало займати його. Звідси Юнкерс керував «нальотами» на залізничні каси, тут він приймав звіти й розподіляв гроші, давав вказівки, тут… Та що там казати! Це був його трон, його штаб, його кабінет, його канцелярія…

І зараз Юнкерс сів на своє звичне місце, завів розповідь про аеродромного їздового. Той їздовий буцімто видавав себе перед дівчатами за льотчика, хвалився своїми подвигами. А вони, справді льотчики, одного разу тихенько підкралися й підслухали його розповідь. Їздовий, хоч і аеродромний, звичайно, не літав, а їздив кіньми, батіжком помахував, траву косив — ото і вся його робота. Однак термінів авіаційних нахапався. Чують льотчики, їздовий каже: «Як зайшла моя машина у штопор — ну, думаю, амба! З штопора не вийти — розіб’юся, кришка! Я за одну ручку — не берьоть, я за другу — не берьоть, тисну на педалі — не берьоть, я за елерон — не берьоть…» А тут Юнкерс із засідки: «А ти б її батогом!» Він мало крізь землю не провалився. Сміху було!..

Але сьогодні розповіді Юнкерса нікого не розвеселили, та й людей біля нього затрималося значно менше, ніж звичайно. Покурили й почали розходитися по палатах. Хлопці Семена потарабанили в палату. А Ігор Вербицький пішов проводжати Любочку до рогу — йти з дівчиною далі йому не дозволяло його госпітальне вбрання. Та й не тільки в цьому справа. Він не знав, чи схоче така гарна дівчина йти поруч з калікою на милицях. Ану ж, як знайомі трапляться назустріч? Ці сумніви ятрили Ігореві душу, тож, спинившись на розі, він не знав, що робити далі. Любочка виручила його сама: «Мені пора, пізно вже…» І, злегка потиснувши йому руку, побігла.

Втім, і того щастя, що він сидів поруч з Любочкою в кіно, було забагато для нього. Юнак повернувся в палату геть оглушений ним і навіть спершу не зрозумів, про що говорить Щербина.

— Самі ви винуваті, — казав Щербина, — занадто багато волі йому дали, мало не молилися на негідника…

— Ай ти ж сам їздив у залізничну касу, — зауважив Семен Анципер.

— Їздив. Та для чого — й сам не розумію. А тепер робить той Юнкерс паскудство, а йому підтакують. Тільки Гоша та Мартин і заступилися…

— Він таке молов, а жінки, що були в залі, на це нічого, ще й сміялися, — дивувався Славко.

— Та, — зневажливо махнув рукою Семен Анципер. — Що ти, Славко, про жінок знаєш? Вони, брат, усі однакові. Жінки, брат, дурні по природі своїй. От ляпнув дурницю Юнкерс — і нічого. А чому? Бо це Юнкерс. І хлопець він красивий, і спуску їм не дає. Вони йому будь-що простять-вибачать. Це якби хтось із нас щось подібне учворив — тут інший компот. Вони б нам пики пороздирали своїми пазурами…

— Але ж коли він у Гоші окуляри збив, усе жіноцтво обурилось, — нагадав Щербина.

— Це поки Юнкерс їм лагідного слова не кинув, як кицькам, — гмукнув Анципер.

— Дядько мій казав, — докинув слівце Славко, — баба — що той млин: що насиплють, те вона й меле.

Славкові явно хотілося показати свою селянську статечність, але Щербина його не підтримав.

— Зелений ти, Славко, про такі речі говорити.

Зате підтримка прийшла від Анципера:

— Правильний у тебе дядько був, Славко. Жінка — вона і є жінка. І нема чого їй у зуби заглядати. Коли ти почнеш їй у зуби заглядати, то вона тобі обов’язково на шию сяде.

Ігор на хвильку уявив собі, як Любочка сидить на його шиї, але йому від того не стало страшно. Хай би Любочка сиділа у нього на шиї все життя, йому б тільки приємно було. А Семен Анципер розгортав уже свою теорію взаємин між чоловіками й жінками.

— Це механіка нехитра. З городською маєш діло — кажи «люблю», і вона вже твоя. Городські дівчата на тій любові чокнуті. Вона не думає, що потім байстрюка бавитиме, вона вуха розвішає, бо дуже солодко їй про твою любов слухати. А в селі цей номер не пройде, сільську дівку солодкими словами про любов не проймеш. Вона щодо цього розумніша од городської. Вона трохи вперед дивиться, неслави боїться. До неї треба інший підхід, їй треба такі слова казати: «Приходь, Ганю, сьогодні в стодолу, а взавтра підемо до сільради та розпишемось». І прийде.

— А назавтра? — поцікавився Славко.

— Ну, а взавтра не розписуйся, якщо не хочеш… А ти, Славко, з жінками діло мав?

Славко не вмів брехати, але й признатися чесно теж не захотів. І, поволі червоніючи, глухо озвався:

— Та… було…

— То розкажи. — Анципер зручніше вмостився на ліжку.

Славко м’явся і червонів ще більше:

— Ну… В Будапешті був зі мною випадок… Правда, немолода вже вона була…

— Стара? — скинув свою шпачину голову Анципер.

— Пристаркувата. Років двадцять вісім, а то й тридцять.

— Ха! Пристаркувата… Дурнику, то ж самий смак! Ну, то що ж?..

— Красива була дуже… Але не хочу я про це розказувати… — затинаючись, промимрив Славко. — Не люблю я про це…

Насправді ж було так…

Тільки-но закінчився штурм Будапешта, ще де-не-де диркали автоматні черги, ще витягували з підвалів німців та салашистів, ще не згасли пожежі і гіркий воєнний дим слався вулицями міста. Це було не перше місто, яке Славко побачив палаючим і мертвим. Він знав, що мертве воно тільки зовні. Одгримлять останні постріли — і місто оживе. Воно живе й зараз, живе після бомбардувань, обстрілів, вибухів, пожеж. Життя міста — це живі мирні люди, котрі зараз ховаються в руїнах, у підвалах, у кам’яних катакомбах.

Славка послали відшукати штаб батальйону, і він, дуже приблизно уявляючи, де може міститися цей штаб, петляв У кам’яному бору вже годину. Хлопець завернув за ріг і зупинився вражений. У вузькому провулку стояла жінка в хутряній шубці, простоволоса, надзвичайно вродлива. Навіть кіптява, що осіла на її щоках та чолі, навіть виснаженість і втома не могли пригасити її чарівної вроди. Жінка здалася Славкові не дуже молодою, але навіть «похилий» її вік не міг потьмарити жіночої краси. Славко розгубився. Він був готовий до інших зустрічей. Трапиться солдат: «Браток, як тут пройти? Десь тут штаб нашого батальйону…» Або: «Курити є?» Трапиться німець чи салашист: «Хенде хох!» — і вся розмова. Але зустрічі з жінкою, та ще й вродливою, гарно вбраною, Славко аж ніяк не передбачав. Такі дамочки повинні б з’являтися на вулиці трохи пізніше, коли тут запахне іншим димом — димом польової кухні. «Умитися не здогадалась, а губи наквацяла, — неприязно подумав Славко. — Ну й хай їй чорт, хай стоїть, з нею однаково не поговориш, бо та їхня мадярська ні на яку іншу мову не схожа».

Славко хотів обминути жінку й піти собі далі, але вона раптом схопила його за рукав шинелі і швидко-швидко щось заговорила, показуючи на вікна будинку. «Ну чого тобі?» — запитав її Славко, не розуміючи жодного слова. Жінка вимучила на своїх пофарбованих яскравою помадою губах посмішку, заграла до нього очима й заговорила ще швидше. «Причинна, — подумав Славко. — Від бомбардувань та обстрілів з цивільними отаке буває. Але чому вона показує на цей будинок? Може, там салашисти засіли або німці? Подивитися хіба що…» А жінка вже тягла його за рукав у під’їзд.

Славко належав до того покоління солдат, яке вміло тільки наступати й перемагати, бо вступило воно у війну тоді, коли Гітлер уже їхав з ярмарку. Через те ці молодики зовсім не знали, що таке обережність, навіть гинули через свою зухвалість і необачність частіше, ніж старі солдати. Бувалий воїн, опинившись у Славковій ситуації, тричі подумав би, перш ніж іти кудись за незнайомою жінкою у місті, що аж кишіло недобитими есесівцями та салашистами, а Славко йде собі по сходах і вусом не веде. Може, тому, що в нього ще й не виросли вуса? Німці? То й що? Салашисти? Ну й нехай. Адже Буда — наша, Пешт — наш, штурм закінчено.

Але в квартирі, куди привела його жінка, не було ні салашистів, ні німців. Там були діти. Двійко — хлопчик і дівчинка. До того худі, виснажені й перелякані, що вже просто не могли злякатися чужого солдата з автоматом чи бодай зрадіти появі матері. Дівчинка років трьох, дуже схожа на простоволосу жінку, сиділа в глибокому кріслі, закутана в теплу хустку, а хлопчик років п’яти стояв посеред кімнати, ховаючи задубілі від холоду руки під пахвами. Діти мовчки дивилися на радянського солдата, і, крім переляку й голоду, нічого більше не було в їхніх очах. Славко бачив таких дітей не вперше, і не можна сказати, щоб картина ця його дуже вразила. Але й звикнути до неї не зміг би ніхто. Хлопець пройшов у кімнату, поклав свій автомат на стіл і зняв з плечей зеленого солдатського «сидора». Діти так само мовчки стежили за ним. Жінка щось говорила, притискаючи руки до грудей, але він її не слухав, бо все одно не розумів, і мовчки розмотувовував мішок.

Не дуже багатими були його припаси: кілька сухарів, кілька грудочок цукру, замурзаних до того, що можна було тільки здогадуватись про їхню колишню білизну, баночка трофейного німецького ерзац-меду, шматок сала, обсипаного червоним тертим перцем та обліпленого крихтами махри… Салом він розжився недавно, тут, на хуторах, на підступах до Будапешта.

Славко відкрив баночку з медом і, поливши цією тягучою рідиною два сухарі, простяг їх хлопчику та дівчинці. Жінка стояла мовчки, і сльози котилися но її блідих, припорошених кіптявою щоках. Славко залишив на столі сухарі, цукор, баночку з медом. Повагався, дістав з кишені ножик, перерізав сало навпіл, одну половину поклав на сухарі, другу вкинув в мішок, зав’язав його, закинув на плече, взяв автомат і рушив до дверей.

І тут жінка вхопила його за руку, притягла до себе і поцілувала просто в губи. Славко позадкував до дверей, а жінка стояла й жалібно усміхалась. «Ну, мадамочко, ти це кинь, — відчиняючи спиною двері, бурмотів Славко. — Ти це кинь, не на того напала». Він хутко зачинив за собою двері. Хлопцеві чомусь здавалося, що жінка кинеться його наздоганяти, і по сходах донизу він аж котився. Оце й усі Славкові стосунки з жіночою половиною роду людського, про які він так зухвало сказав: «Та… було…»

Іншим разом Ігор Вербицький також розповів би про свій випадок із однією радисткою. Правда, тоді вся історія закінчилась тим, що радистка з автолітучки огріла його навушниками по голові ще й наскаржилась на нього старшому лейтенантові Саватєеву, якого за рябе обличчя називали Рашпілем. Ох і знімав же Рашпіль стружку з Ігоря, ох і їв же його поїдом. Звідки ж Ігореві було знати, Що Саватєєв сам не байдужий до товстоп’ятої радистки, та ще й не без взаємності? Звісно, в своїй розповіді він опустив би такі деталі, як удар навушниками по голові і старшого лейтенанта Саватєева з його стружкою. Проте сьогодні, після вечора, проведеного з Любочкою, Ігореві чомусь не хотілося не тільки підтримувати такі розмови, а й навіть слухати.

— Ну, спати треба, — позіхаючи, сказав Щербина.

Клацнув вимикачем і за хвилину вже хропів. Трохи згодом поснули й хлопці.

Ігор довго не міг заснути. І не тільки тому, що крутило кульшу, мабуть на дощ. Незнані досі відчуття обступали хлопця з усіх боків. Він уперто намагався уявити Любоччине обличчя, але з того нічого не виходило. Це дивувало и водночас смішило Ігоря. Ось він міцно стулив повіки й уявив Щербину… Щербина з’явився перед ним, як на екрані, кожну волосинку на його щоках, кожну зморщечку Щербинину бачив чітко-чітко. Уявив по черзі підполковника Чураєва, Машу-кіномеханіка, Петра Байрака, навіть жебрака Ямришка, а ось Любочку уявити не міг. Бачив уривками, калейдоскопічно то Любоччині очі, то рожеве вушко, то кучерик, що пружинисто пнувся з-під білої косинки, то посмішку її, а от у цілому… Живу Любочку, обличчя її він ніяк не міг зараз побачити. Це почало дратувати його. Розсердившись, намагався зовсім не думати про неї. Пригадував все, що сталося за день, згадав Юнкерса, Гошу-масажиста… Дивно, чому Гоша так близько до серця взяв те, що Юнкерс образив Машу? Навіщо йому та Маша?

«А Семен Анципер вигадує про те, як сільську дівку заманити в стодолу, — думав Ігор. — Щось тут не так…» От весь вечір Любочка сиділа біля нього, і цього було досить, він не хотів нічого більше. Благав лише, щоб час плинув не так швидко… Хіба міг би Ігор вчинити з Любочкою так, як розповідав Семен? Та ніколи в світі! Хай йому швидше одсохнуть руки. А може, то Семен жартує, може, він вигадує, як вигадував у своїх розповідях про радистку з автолітучки сам Ігор? Але ж не все в таких розповідях вигадки. Мабуть, буває там і якась правда. Он як гидко, як соромно вийшло сьогодні з Машею-кіномеханіком. Мені так хороше зараз, а вона, мабуть, причаїлась у себе там, у кінобудці, й плаче…

Маша й справді була в кінобудці, яка правила їй і за місце роботи, і за спальню, і за вітальню. Вона втиснула туди старе іржаве ліжко й тумбочку із скалкою дзеркала.

Сиділа Маша на ліжку й неголосно, сама собі наспівувала улюблену свою пісню «Летят утки». «…Безмолвно, безмятежно, то ревностью, то робостью томим» — нічого не промовляло Машиному серцю. Не було в неї такого. «Как мимолетное виденье, как гений чистой красоты» — теж були чужі, далекі від неї слова. А от «Летят утки» склала якась людина, що все знала про Машу і про її життя, та так точно, так гарно зуміла це оспівати, що аж сльози з очей котилися.

Скільки разів бачила вона прямо зі свого подвір’я (їхня хата стояла якраз над річкою), як летять, повертаючись надвечір на болота, качки, а за ними двоє, а то й троє важких сірих гусей. І далі правильно: саме кого любиш, того й не дочекаєшся, бо загинув він на війні чи поїхав кудись, а ти чекаєш, чекаєш, хоч добре розумієш, що ніколи він уже не повернеться… А ще далі у цій пісні ніби в найпотаємніший куток душі твоєї зазирнули:

Кидали хлопці дівчат, кидали, але не це було найстрашніше. Найбільше боялися дівчата, що потім може розказати він таке, про що. не можна розповідати, що мають знати тільки вони двоє, та й то вдень про це, навіть наодинці з собою, згадувати не годиться. І ось цей безжальний і нахабний Юнкерс у присутності всього госпіталю не пожалів її, просто так, для зловтіхи, розказав «чого знает»…

Маша сиділа на ліжку й тихо співала, опустивши руки й схиливши голову. Сльози рясно котилися по її щоках, це заважало їй, і вона то струшувала головою, то злизувала їх язиком зовсім по-дитячому. «Був би Кость, — думала вона, — був би Кость…»

Як вона швидко промайнула, та її перша, а може, і єдина любов! Це було тоді, як прийшла вона зв’язковою у загін із села. Розвідник Кость, веселун і гармоніст, з жовтими котячими очима, які ніколи не кліпали, спитав у неї: «Ти, Марусю, віриш в любов з першого погляду?» Тепер вона розуміла, що, мабуть, питався він так само і в інших, але тоді повірила, і була то насправді любов з першого погляду для них обох. Ось вони з Костем лежать, дивляться в зоряне небо, місяць встає над лісом, а над їхніми головами гойдається висока папороть… Через тиждень він не повернувся з розвідки, а вже ген під осінь в загоні дізналися, що німці його повісили.

«Були б батьки, — думала вона. — Коли б у мене були батьки…»

Зразу ж після смерті Костя сталося найгірше з усього, що тільки могло статися в її житті. З села прибіг сусідський хлопчисько й розповів, що хату Машину спалили карателі, а в хаті згоріли її батько й мати. Дівчина мало не збожеволіла від горя, а коли одійшла, очуняла трохи, то відчула, що ніби вигоріло у неї все всередині, і ту пустоту вже ніщо не могло заповнити. Маша стала байдужою до життя, до смерті, до майбутнього, до людського поголосу. То чому ж зараз вона плаче й співає, чому згадує весь час не цього нахабного Юнкерса, а Гошу-масажиста. 8 його мужнім обличчям, на якому замість очей червоні провалля?..

Розділ шостий

Гай-гай, капітане Сидоренко. Гай-гай, дорогий наш Федоре Васильовичу…

Посміхнувся старий слідчий ніяково і спитав:

— То де там у вас тека й коса?

Я висунув верхню шухляду свого стола. Федір Васильович обережно, так, щоб не врізатись, поводив пальцем по лезу коси.

— Доведеться вам все це знову скласти в нижню шухляду, в «довгий ящик». Ви підключені до розслідування справи 281/К.

Я вже чув про цю справу. Де в бога заєць, де в чорта батько. Де той мільйонер чи мільярдер, чи хто він там такий, отой Онасіс з своєю дружиною Жаклін, колишньою американською президентшею, — і де трупарня при нашій міській лікарні… Який може бути зв’язок між підстаркуватою красунею Жаклін Кеннеді і напівбожевільним санітаром Володимиром Петручком? Та, виходить, може бути зв’язок. Все може бути.

Це ж вона, ота Жаклін Кеннеді-Онасіс, що тепер з жиру казиться, вигадала нову моду: непишне намисто з російських царських золотих червінців. А за нею, звичайно, як Еллочка-людоїдка з «Дванадцяти стільців» за дочкою Вандербільда, потягнулися Еллочки з Англії, Франції, Іспанії та інших розвинених країн, а потім і з тих, що тільки розвиваються. І ось уже наші митники виявили у двох туристів, що аж надто зналися на російській старовині, ці весело виблискуючі монетки із зображенням недолугого царя Миколи Другого. Обидва туристи в різний час, з проміжком майже в два місяці, побували у нашому місті. Де придбали червінці? Біля готелю. Запропонував за валюту невідомий їм чоловік. В одному випадку це був літній дядько, в другому — молодик. Так почалася справа 281/К.

— Познайомтесь з цією справою, — сказав Федір Васильович і переклав із свого столу на мій грубеньку теку.

Я заглибився у папери, де сухою мовою протоколів було змальоване не дуже привабливе обличчя В.С.Петручка, людини, у якої в правій кишені краденого плаща, там, де я тримаю дрібні гроші й талони для проїзду в тролейбусі, знайшли вісім царських золотих десяток і ще дві звичайні монетки по дві копійки, що їх дуже цінують міські жителі — без них не скористаєшся телефоном-автоматом. До речі, ці двокопійчані монетки саме такого розміру, як золоті десятки, та й кольором на них схожі, і була б ота Жаклін Кеннеді-Онасіс трохи поміркованішою, то зробила б собі намисто із двокопійчаних монет. їй би обійшлося дешевше, і нам менше клопоту…

Під час допиту Володимир Сергійович Петручок досить спритно водив нас за носа. Обличчя цього сорокатрирічного, високого на зріст чоловіка мало нездорову ніздрювату шкіру з червонуватими слідами прищів, що вже загоїлись, брехливі, нахабні очі дивилися на нас із готовністю відповідати на кожне наше запитання і при цьому говорити правду, тільки правду. Але то він так знущався з нас, і ми нічого не могли зробити. Він мав крицевий щит — офіційний статус психопатичної особи з патологічними нахилами, зокрема до клептоманії — крадіжок, що їх здійснює психічно хвора людина: про це згадувалося в його історії хвороби, копію якої ми одержали з лікарні.

Спочатку він казав, що ті золоті червінці подарувала йому колишня дружина, але цих колишніх дружин у нього було аж шість, і він не міг пригадати, яка саме дала йому монети. Потім він твердив, що це спадщина його покійного тата, і, нарешті, — що він не знає, звідки взявся цей плащ, як не знав і того, що в кишені були золоті гроші. («Посудіть самі, якби я знав, що там такі коштовності, то невже я тягав би їх у кишені? Якось би вже дав їм раду! А от двокопійчані монети мої. Я завжди такі монети відкладаю, щоб зателефонувати комусь»). При цьому він весь час посмикував ногою, а на мене це впливає, як зараза: у мене також почала тіпатися нога.

Ми з Федором Васильовичем старанно складали паперові коробочки. Федір Васильович не йняв віри жодному слову Петручка. Він навіть гадав, що хворим його визнали лікарі — колишні колеги Петручкового тата, та й то не через симптоми, а з поваги до відомого психіатра професора Сергія Олександровича Петручка. А мені здавалося, що кожна з версій, що їх одну за одною викладав нам Петручок, могла виявитись і правдою, тож вимагала старанної перевірки. Особливо та, остання, за якою він навіть не здогадувався, що в кишені плаща були золоті монети. Бо я знав потерпілого. Того, кому належав плащ.

Петручок із своєю клептоманією вже попадав колись до міліції. Щоб його тоді виручити, прибігли солідні лікарі, вчені люди, і за їх словами виходило, що вони й дня не можуть обійтися без нього, що це вони винуваті, вони не простежили, тож негайно відшкодують збитки, хай тільки його звільнять.

І щодо параноїдного розвитку особи Петручка я не погоджувався з Федором Васильовичем. Петручок, мабуть, таки й справді був психічнохворий, клептоман. Для чого б тоді йому було вдаватися до цієї крадіжки, коли заробляв він грубі гроші, може, не менші, ніж його покійний тато професор, хоч син був тільки санітаром у тру-парні?

Раніше я частенько замислювався: чому люди бояться мерців? Адже, здавалося б, мрець нічим не може зашкодити живому. І дійшов висновку, що це один із способів захисту живих від думок про смерть — таким чином, від самої смерті. Ось чому переважна кількість людей ладна заплатити будь-які гроші, щоб хтось інший мав справу з їхніми близькими-небіжчиками.

Патологоанатоми не могли нахвалитися Петручком. В обов’язки санітара входив розтин тіла небіжчика, а де знайдеш охочого до такої роботи? В патолого-анатомічному відділі казали, що їм набагато легше знайти кандидата наук, аніж санітара.

А ще ж потім треба зашити небіжчика, вдягти його в костюм, поголити. Це вже не входило в службові обов’язки санітара, але хтось це мав робити, і за це платили родичі. Петручок умів примусити знервованих, заклопотаних родичів видобути гроші з гамана.

Крім того, Петручок закріпив у трупарні на стелі, над столом, дві потужні лампи й фотографував при їх світлі всіх небіжчиків. Казав, що в нього це таке хобі. Всі фотографії він старанно наклеював у старовинний важкий альбом і біля кожної фотографії ставив номер, дату і прізвище. Та жодне хобі не давало аматорам такого зиску, як оті Петручкові фотографії. Тільки-но приходили родичі небіжчика, він неодмінно питав байдуже: «Фотографію візьмете?» — «Візьмемо», — розгублено відповідали родичі. «Фотографія — десятка. Скільки примірників?» — «Одну, — казали родичі. — А краще — дві».

Ще про одне своє хобі Петручок нікому не розповідав і не любив, коли йому про нього нагадували. Якось прийшов він на похорон, відвідав хату небіжчика, віддав фотографії, одержав гроші, висловив співчуття, а потім зняв з вішалки плаща, вдягнув на себе й непомітно зник.

Попався він випадково. Коли в хаті таке горе, людям не до пропаж. Та й вигляд у нього був такий, що не викликав підозри: високий, добре вдягнений чоловік, освічений. І справді, свого часу Петручок закінчив три курси медичного інституту. А того разу в хаті, куди він прийшов, виявився спостережливий хлопчик-четвертокласник, синочок сусіди, єдиний, кого здивувало, чому це гість одчиняє в хаті шафу і вішає туди свого плаща, а йдучи, бере з шафи також плаща, але зовсім іншого. Хлопчик розповів про це своєму татові, а той вранці подзвонив до міліції.

У райвідділі знали про це хобі Петручка, тому не здивувалися, а просто знайшли злодія і запропонували повернути плаща. Як завжди в таких випадках, він почав був твердити, буцімто плащ цей його, що він придбав його тоді-то в такому-то магазині, але на запитання, що лежить у кишенях, відповісти не зміг чи не схотів. При огляді тих кишень були виявлені царські червінці, походження яких ми зараз мусили з’ясувати.

До речі, підшита довідка експерта, яка засвідчувала, що монети ці зовсім не червінці, що в Росії, починаючи з 1755 року, карбувалися монети по десять і п’ять карбованців, які мали назву імперіали та полуімперіали, а знайдені в Петручка монети випущені у 1897 році, після грошової реформи Вітте. Справжня їх назва — теж полуімперіали, але вартість — вже тільки третина старого імперіала.

Після допиту Петручка, який так нічого нам і не сказав, я вилучив із його альбома останню фотографію. Сьогодні ввечері мені вперше випала нагода сполучити справу, яку я виконував на добровільних засадах, із справою, що робив тепер за прямим службовим обов’язком. Сьогодні я мав побачитись із колишнім Гошею-масажистом (насправді його звали Георгієм Георгійовичем, і прізвище він мав досить гучне — Суворов) та з його дружиною, колишньою Машею-кіномеханіком, а тепер Марією Іванівною Суворовою. Марії Іванівні я збирався показати фотографію, вилучену з Петручкового альбома, а з її чоловіком обговорити деякі давні справи. Він мав винятковий слух, цей Гоша-масажист, і, може, колись прочув щось таке, на що тоді піхто не звернув уваги.

***

Славко Іванченко завжди був спокійний і стриманий, але сьогодні він убіг — на милицях теж можна бігати — до палати надзвичайно збуджений: було видно, що його розпирає якась новина.

— А в нас новий начальник госпіталю! Теж хірург! Але тітка! Майорша! Ого!

Це була справді важлива новина.

У польових госпіталях рятували від смерті, а готували людей до нормального життя в госпіталі протезному. Протезний госпіталь поєднував у собі лікувальну установу з виробництвом — тут тісно контактували хірурги-ортопеди, фізіотерапевти, інженери, техніки й протезні майстри. Хірурги-ортопеди працювали тут над людським тілом, як скульптори над крихким, нестійким мармуром. При пластичних операціях вони боролися за кожне волоконце м’яза, за кожний клаптик шкіри, за кожний сантиметр кістки, формували кульшу так, щоб вона заживлялась тонким рубцем, не боліла, щоб протез став для неї немовби природним продовженням. Уся ота хірургічна творчість називалась неприємним словом «реампутація». На реампутацію приїздили сюди безрукі й безногі воїни-переможці з усіх госпіталів. Кажуть, у переможців рани загоюються швидше, але для того, щоб вони й справді швидше загоювались, потрібні й великі знання, і неабияке вміння.

Начальником протезного госпіталю був знаменитий хірург, полковник медичної служби Олександр Саркісович Маркар’янц. Цей літній уславлений вчений мав статуру шістнадцятирічного хлопчика, що ніколи не їв досхочу. Темні й опуклі очі його дивилися на світ здивовано, довгі, немов дівочі, вії кидали тіні на обличчя, і тільки дві глибокі зморшки від носа вниз до підборіддя і чималенька лисина, оточена чорним, жорстким, кучерявим волоссям, видавали його вік. Мав він звичку під час розмови прикривати рукою свою лисину так, ніби вона йому заважала.

По війни Маркар’янц очолював відділ в одному з інститутів Академії наук, та й зараз не залишив своєї наукової роботи: організував при госпіталі невеличку лабораторію. Олександр Саркісович Маркар’янц охоче розповідав інвалідам про свої наукові ідеї:

— Буде час, коли ми відмовимось від протезів! Ящірку бачили? Одірвіть у неї хвоста… Новий виросте. А чому у ящірки нога не одростає? І в людини нога не одростає. А в тритона, наприклад, ноги одростають. І щелепи в нього одростають. А в рака — клешні. Коли б узяти хробака, то в нього навіть із клаптика одростає все тіло. У тварин, здатних до регенерації, тобто відновлення втрачених частин, на кульші утворюються молоді клітини, які легко розмножуються. Тканини ростуть, розвиваються. А в інших тварин, і в людини також, рана заживає і утворюється рубець. Та коли б ми навчилися створювати на кульші умови для виникнення молодих клітин, то і в людини могла б вирости втрачена рука чи нога…

Слухали його з повагою, бо більшість інвалідів пройшли через його руки, але в своєму гурті посміювались: надто вже фантастичними здавалися проекти полковника Маркар’янца. Олександр Саркісович кожну вільну хвилину пропадав у своїй маленькій лабораторії і мріяв про час, коли йому знову вдасться повернутися до наукової роботи. І от нарешті вдалося.

А тітка майорша й справді виявилась «ого». Висока, статурна, гарна, вона була в тому віці, коли жіноча краса сягає своєї повноти, зеніту.

Насамперед у супроводі цілого почту — начмеда, чергових лікарів, сестри-хазяйки — вона пішла на кухню, яка тут чомусь називалася харчоблоком. Ніби від того їжа ставала поживніша. Нове начальство зняло пробу з каші.

— Чим ви їх годуєте? — сердито спитала майорша в кухаря. — Це — каша? Ви в своєї мами таку кашу їли? Ні, в своєї мами ви такої каші не їли! — рішуче запевнила вона. — Ви кращу кашу їли. І зараз кращу кашу їсте. Того й пузо таке наїли, що не приведи господи. Апендицит буде, то поки до нього доберешся, до того відростка, тричі жир доведеться обрізати.

Пикатий кухар переминався з ноги на ногу.

— Продукти… — нарешті вичавив із себе.

— А я що кажу? — зраділа нова начальниця. — Звичайно, продукти! Не додаєте продуктів, тому й каша така рідка. І крупи там мало, і масла. Тепер у нас буде інша каша. Або буде інший кухар.

А з другої половини дня тітка майоріла пішла по палатах. Сідала на інвалідські ліжка, піднімала ковдри.

— У вас?.. Ага, в нижній третині. Покажіть кульшу. Так, так… Рубець нічогенький. Не болить? Ну що ж… Мусите піти на протезі.

І оте «мусите піти» було їм у тисячу разів дорожче, ніж хвацьке: «Танцювати будете! Тепер такі протези роблять…» «Мусите піти на протезі» — це значно реальніше. В цьому було щось від наказу, а вони, вчорашні солдати, звикли до наказів своїх командирів, у яких насамперед відчувалась впевненість у тому, що вони зроблять усе для їх виконання. «Ви мусите протриматись до підходу третього батальйону!» І будьте певні, вони протримаються. Вони мертві стрілятимуть, але таки протримаються! «Ви мусите взяти висоту!» І висоту вони візьмуть. «Ви мусите піти на протезі!» Отже, підуть.

— Чого це ви такі худі? — запитала тітка майорша. — Харчі погані?

— Не те щоб погані, — знизав плечима Ігор. — Та якби більше…

Тітка-майорша засміялася, посміхнувся черговий лікар, якась подоба посмішки з’явилась на губах дієтсестри.

— Скажете таке — більше! Ні, тут не більше, тут краще треба. Пишіть, — уже іншим тоном наказала вона дієтсестрі й почала диктувати таке, що у хлопців аж слинка покотилася.

Тітка майорша називала цифри: яєць стільки-то, вершкового масла стільки-то, цукру стільки-то, а хлопці одразу ж уявляли собі страви, присмачені тими яйцями, вершковим маслом, цукром…

Дієтсестра стерла посмішку й зауважила, що такий харч за нормами належить тільки післяопераційним.

— Знаю, — відрізала новий начальник госпіталю. — Пишіть, що наказано.

— Що у вас із оком? — звернулася вона до Бутька. — Зніміть окуляри.

— У мене не з оком, а без ока, — неохоче буркнув той.

— Покажіть кульшу.

Кульшею вона було задоволена, сказала, що після того, як виготовлять протез ноги, Бутькові зроблять ще й протез замість втраченого ока, так що й непомітно буде.

А одному з них справді судилося стати післяопераційним. Цей нещасливий жеребок витяг Семен Анципер. Оглянувши його кульші, майорша незадоволено покрутила головою:

— Ні, так діло не піде.

— Як не піде? — не зрозумів Анципер.

— Так. Права у вас нічого, а ліва… Ліва мені не подобається.

— А чому вона має вам подобатися? — наїжачився Семен Анципер, передчуваючи щось погане і готуючись відстоювати свої права й інтереси.

У госпіталі серед інвалідів подеколи можна було почути такі розмови: «Їм що? Аби різати. Щоб подивитись, що там всередині. їм це для науки потрібно, а нам — терпи!» «Їм» — це значило лікарям, «нам» — інвалідам. З давніх-давен, може ще з часів російсько-японської війни, ходили по госпіталях чутки, що операції роблять не тому, що це потрібно пораненим, а тому, що хірурги хочуть мати практику. Петро Байрак, а може, ще хтось, подібний до нього, пустив по палатах чутку, нібито хірургові за кожну операцію сплачують сто двадцять сім карбованців і п’ятдесят копійок. Не сто, не сто п’ятдесят, не двісті, а саме сто двадцять сім і п’ятдесят копійок! Ота не кругла цифра, та ще й з копійками, чи не найбільше переконувала. Сума здавалася настільки реальною, що в неї повірили. І вірили аж доти, доки розважливий Щербина не з’ясував усе сам і спростував оту плітку. Але в те, що хірурги ріжуть «для науки», «для практики», вірив навіть Щербина і підтримував цю віру в інших. А ось Семен Анципер не вірив, поки це стосувалося когось іншого, і одразу ж повірив, коли це торкнулося його особисто.

— А чому вона має вам подобатися? — ще раз запитав Анципер, бо начальник госпіталю не відповіла, прискіпливо обмацуючи й оглядаючи його ліву кульшу.

— Різати будете? — зблід, аж пожовк Анципер.

— Що я — різник? Чи розбійник? То різники та розбійники ріжуть, а я хірург.

— То що — операція?

— Коли хочеш ходити, а не у візку їздити, доведеться робити реампутацію. Неприємно, звичайно, знову на операційний стіл лягати, та нічого не вдієш.

— Куди ж вони там, у евакогоспіталях, дивилися? — схилив голову Анципер. — Та й тут…

Хлопці теж посхиляли голови, а Славко навіть одвернувся до вікна. Анципер ковтнув повітря, усміхнувся якось криво і втер рукавом з носа крапельки поту.

Вона виявилася молодцем, тітка майорша: не стала втішати його, запевняти, що операція, мовляв, не складна, не болюча. Сказала тільки:

— Не подобається мені твоя ліва кульша. Тобі ще жити й жити, а там негаразд. Заживає погано. Колись, через багато років, тромб може утворитися. А це кепська штука. Операція потрібна. Ти не журись. У мене рука легка. — І вийшла з палати.

Черговий лікар і сестри потяглися за нею. У палаті запанувала похмура мовчанка. Щербина спробував порушити її:

— Ігоре, ти хлопець грамотний, начитаний, бо книжки різні читаєш, то я маю тебе щось спитати.

— Ну? — буркнув Ігор без ентузіазму.

— Ти мені, Ігоре, скажи таке діло… Це правда чи брехня, що в Індії щодня дощ іде?

— До чого тут дощ? — не зрозумів Мартин.

— А ти цить, — махнув на нього рукою Щербина. — Цить, не перебивай. Я не в тебе, я в Ігоря питаю.

— Правда, — відповів Ігор тоном, який виключав надію, що подальша бесіда проходитиме в теплій, дружній обстановці.

— Що ти кажеш? — зрадів Щербина. — Кожного дня дощ! Це ж сказитися!.. Семене, ти чув? Кожного дня дощ! Це ж роматизу там має бути до біса…

Ігор Вербицький, що здобув неабияку славу як популяризатор наукових знань, цього разу на «роматиз» не клюнув, але не так легко було відв’язатися від Щербини.

— Маю тебе, Ігоре, ще щось спитати… Ти вже не ображайся на мене…

— Ну?

— Ось ти кажеш, що в Індії дощ іде щодня. Так?

— Ну?

— А як він там іде? З ранку до полудня чи з обіду до вечора? А може, вночі? Мусить же там колись і сонце світити?

Ігор не витримав:

— А там усе впереміж: то сонце, то дощ, а то знову сонце.

— Ти подумай! То це виходить…

І раптом Анципер, для якого Щербина завів усі ці теревені, щоб відволікти од сумних думок, ніби вибухнув:

— Слухай, чого ти до Ігоря причепився? Потрібна тобі та Індія? Сваха у тебе там живе чи дядина? В гості ти туди поїдеш? Іде там дощ чи не йде — яке твоє діло? На голову тобі капає? Ти мені краще скажи, як тобі начальниця нова сподобалась? Ти ж збираєшся женитися, рід свій щербатий продовжувати. На твоєму місці я б не ловив гав. Я б на твоєму місці, Іване Павловичу, підбив під неї клинці. Подивись, жінка яка! їй, мабуть, і сорока ще нема. Бона тобі, як з пушки, дітей приведе. І дітки будуть як огірочки. З такою жінкою твій щербатий рід ніколи не переведеться. Послухай мене, Іване Павловичу…

— Може, ти припиниш язиком дзвонити? — почав сердитись Щербина.

Але зупинити Анципера тепер не зміг би ніхто. Він шукав собі розрядки. Отак і на фронті бувало: в найнебезпечніші хвилини люди раптом починали жартувати, самі себе підбадьорювати.

— Чого ти, Щербино, сердишся? Ми ж свої люди, і всі тобі добра бажаємо. І хлопці бачили, і я бачив, якими ти на неї очима дивився.

Щербина почервонів, аж спітнів. Анципер казав правду: він як витріщився на нову начальницю, так і не зводив з неї очей.

— Ти ж, Щербино, просто їв її очима, плямкав навіть, можна сказати. Тобі ж саме такої жінки на хазяйстві не вистачає. А ще коли б вона знала, яку ти косу маєш! Ого! Ти, Щербино, вибери хвилинку зручну, підкотись до неї в кабінет і так прямо, по-солдатськи й виклади їй усе: так, мовляв, і так, не можу я без вас на світі білому жити, і коли не хочете, щоб самогубство сталося, щоб я себе тою золінгенівською косою порішив, то виходьте за мене заміж, і поїдемо ми з вами на Чернігівщину, та й будемо там хазяйнувати…

— Та замовкнеш ти сьогодні, господи прости? — В голосі Щербини чулося благання. — От вчепиться, як цуценя у віник, і тягне, тягне його, поки не розтягне до останньої лозинки. І що за інтерес людині?

Але інтерес таки був, і хлопці в палаті повеселішали, бо Анципер ніби зовсім забув, що за кілька днів йому доведеться-таки лягати під ніж.

— Я розумію, — вів далі Семен, ніби я не чув слів Щербини, — що вона спершу може й не клюнути на тебе. Бо жених із тебе, вибачай, не такий уже й показний. Але ти не здавайся, стій на своєму. Ти на любов натискуй. Мовляв, бийте мене, ріжте мене, з кашею мене їжте, а я люблю — і край. Жінки такого наступу довго не витримують. Коли розмова про любов починається, вони аж умлівають. І ти не дивись, що вона майор, а ти навіть на личку не розжився, не дивись, що вона начальник госпіталю, а ти відставний солдат, — ти на все це не зважай, бо ти мужчина, а вона жінка. Розумієш ти, що це означає — жінка? Вона за справжню любов усе до останньої ниточки оддасть і гола-голісінька на край світу за тобою піде. А тобі ж на край світу не треба, тобі треба одвезти її на Чернігівщину. Це ж під носом, сотня кілометрів — і вдома. Хіба вона там лікарювати не зможе? Зможе! А в тебе ж он яка коса в тумбочці! Косити підеш, на шматок хліба заробиш…

Анципер ще довго розвивав блискучі перспективи, які відкриються перед Іваном Павловичем, коли він побереться з начальником госпіталю. Щербина сердився, хлопці сміялись, але Ігор вже їх не слухав. Він думав про своє. Думати про своє — це означало думати про Любочку.

Якісь дивні взаємини склалися у них. Що це? Дружба? Любов? Він читав про дружбу між хлопцями й дівчатами, але зараз йому вистачало дружби з Семеном Анципером, Мартином, Славком. Йому хотілося Любоччиної любові. Хотілося тримати її руку в своїй і щоб вона ту руку не віднімала, хотілося вдихати запах її волосся, хотілося казати їй пестливі слова…

Вони зустрічалися біля сходів, що вели на горище. Це був затишний куточок за кілька метрів від її сестринського поста. На самому посту зустрічатися не наважувались — кожен, хто виходив з палати, одразу побачив би їх. Власне, спочатку Ігор приходив до неї туди. Любочка сиділа біля столу чи стояла біля шафки з медикаментами, а хлопець вмощувався на продавленій канапі, підібгавши під себе свою єдину ногу, і вони собі говорили… Та одного разу з палати вийшов Петро Байрак, прочовгав до туалету, а повертаючись назад, пробурмотів, не приховуючи заздрості:

— Совісті у вас нема. Людям спати не даєте, шури-мури крутите. От я взавтра напишу рапорт на ім’я начальника госпіталю…

Ігор підхопився, спалахнувши, але Любочка зупинила його, притримала за рукав.

— Не чіпай його, — попросила, — він такий, що може й написати. Тобі нічого, а мені перепаде…

— Свиня він, — скинувся Ігор, — свиня й сволота! Це ж він із заздрості, що я з тобою говорю, а не він.

— А я б з ним не могла так розмовляти, — ніби вибачаючись, сказала Любочка.

Після цього випадку вони й знайшли затишний куточок — сходи, які вели на горище, тобто, власне, не вели нікуди, бо ніхто на горище не ходив. Там Ігор сідав на цементну приступочку, прихиливши милиці до стіни, і не відчував холоду, бо поруч з ним, обіпершись на поренчата, стояла Любочка. Досить було десь у кінці коридора рипнути дверям, як дівчина метеликом випурхувала в коридор і прибирала заклопотаного вигляду.

Але тривожили їх рідко. Госпіталь швидко засинав міцним сном, і вони говорили собі тут годинами. Про що? Та навіть якби наступного ранку після побачення хто-небудь приклав Ігореві пістолета до скроні й сказав: «Признавайся, про що ви там говорили, бо тут тобі й смерть!» — навряд чи він зміг би що-небудь до ладу пригадати. Бо говорили вони про все на світі — і водночас ні про що. Перебиваючи одне одного: «А знаєш… А знаєш…»

Вона казала:

— А знаєш, я сьогодні у трамваї бачила жінку, а в неї у вухах сережки. Ну, побачив би ти ті сережки! Там не камінці, а звичайне віконне скло. Не розумію, як можна носити у вухах таке скло?

Й Ігор теж обурювався до глибини душі: справді, як можна носити у вухах таке скло? Це ж ганьба — носити у вухах таке скло! І правильно, що Любочці не сподобались ті сережки!

Але тут-таки він перебивав її і починав розповідати, як Щербина загубив свою, зроблену «з диму», мильницю і довго шукав її, а вона виявилася чомусь аж під Славковою тумбочкою. І хоч цікавого, а тим більше смішного в тому не було-нічого, Любочка слухала його дуже уважно й весело сміялася. Це ж подумати тільки! Ха-ха-ха! Щербина скрізь шукає свою зроблену «з диму» мильницю, а вона… ха-ха, а вона, ха-ха-ха, де б ви думали, вона лежить? Лежить у Славка під тумбочкою, ха-ха-ха! І щоб ще раз почути Любоччин сміх — наче кришталеві кульки стрибають-перекочуються у неї в горлі! — Ігор додавав нові подробиці до історії, що трапилась з Щербининою мильницею, навіть показував, як той лазив під Славкову тумбочку.

Але дівчина вже не слухала. Вона раптом починала розповідати, як на неї, коли ще була маленькою, напав собака. Любочка дуже злякалася, закричала, розплакалась, кинулася до мами. І даремно, бо собака виявився зовсім не злим, власне, не собака, а так, щеня, яке хотіло погратися з нею. Всі потім дуже сміялися, і навіть Любочка сміялася. Та й як було не сміятися? Це ж так смішно! Вона злякалася великого пса, і заплакала, і побігла, а пес виявився ласкавим щеням, яко нікого й не збиралося кусати, воно просто хотіло погратися. Ха-ха-ха!

Ігор відчував, як у ньому, немов тонка струна, бринить ніжність і до Любочки, і до її мами, і навіть до того собаки, що виявився просто щеням, яке хотіло погратися. Дуже, дуже миле щеня!

А от з Ігорем на фронті був випадок… Кухар йому супом із «шрапнеллю» руку обпік. Такий недоумкуватий кухар. Ігор казанок підставив, щоб той йому супу влив, а кухар… Якраз літак над лісом загув… І хоч навіть мала дитина зрозуміла б, що то наш літак, бо німецькі по-іншому гудуть, ніби із задишкою, а кухар перелякався, рота роззявив, голову задер до неба, руки в нього почали тремтіти, і він хлюпнув черпак супу з «шрапнеллю» не в казанок, а Ігореві на руку. Такий нехлюй, вантюх такий!

І Ігор сміявся, і Любочка сміялася з того телепня кухаря, який не міг відрізнити нашого літака від німецького…

Вербицький таки вмів прибрехати, коли треба, а ось щодо Любочки жодним брехливим словом не прохопився. Он що робить з людьми кохання. Траплялися в Ігоревому житті ситуації, якими він міг би й пишатися. Хай не такі вже й героїчні, але й червоніти за них не доводилось. Він поводився у тих тарапатах, як личило мужчині. Навіть старший лейтенант Саватєєв казав тоді: «А ти молодчага! Спершу подивитися — жабеня жабеням, а розібратися — молодець!» Про жабеня Любочці можна б і не казати — лиш розповісти про те, як сам старший лейтенант Саватєев назвав його молодчагою, та Ігор зараз чомусь вибирав для своїх розповідей саме ті випадки, в яких він виглядав не молодцем, а швидше навпаки. То розповідав, як одного разу мало не відстав від ешелона, і це ж могли подумати, що він, ха-ха-ха, дезертир, а він на приступку останнього вагона вистрибнув, мало під колеса не втрапив, ха-ха-ха, але вчепився і таки добрався до своїх. А то іншим разом з ним теж пригода була. Старший лейтенант Саватєєв казав, що в мирний час він би його на «губу» посадив, але, на Ігореве щастя, там, на передовій, «губи» не було. Він забув зняти чохол із ствола гармати, ха-ха-ха! Бачили такого дурня? Це ж треба — забути зняти з гармати чохол, а тоді як стрельнули, то од чохла тільки клапті полетіли. Ну й лаявся, ну й горлав тоді старший лейтенант Саватєєв! Ха-ха-ха! І зараз смішно згадати.

І Любочка сміялася, і Ігор сміявся…

Вони говорили про все на світі, тільки про свою любов не обмовилися її словом. З їхніх уст злетіли сотні тисяч слів, але найважливішого і найпотрібнішого слова ніхто з них вимовити не наважувався…

Позавчора новий начальник госпіталю прооперувала Семена Анципера. Вчора хлопців до Семена не пустили. Віка-старуля нишкнула на них:

— О, гості мої дорогі, давно вас не бачили. Анциперові оддихатися треба, а ви там будете хихоньки-хахоньки справляти, хармалюки свої гнути. Знаю я вас!

Але сьогодні до Семена вже можна було пробратися.

Ігор проспав. Хлопці вже й снідати пішли, а Щербина ніяк не міг добудитися його. Снідав Ігор останнім. Дали йому холодної манної каші, якої він терпіти не міг, але сьогодні хлопцеві було абсолютно байдуже, що їсти. Він почувався настільки збудженим, що взагалі не помічав, що воно там у тарілці. їв, не розбираючи смаку.

Вчора увечері Любочка його поцілувала.

Поцілувала!

Любочка його, а не він Любочку…

Телепень, йолоп, бовдур, він давно міг зробити це сам, та все вагався, чекав не знати чого, теревенив не знати що, замість того щоб поцілувати Любочку.

Механічно працюючи ложкою, Ігор намагався до найменших подробиць відновити в пам’яті всі події вчорашнього вечора. Гоша-масажист і Маша-кіномеханік… Вони теж були там… Стривайте, до чого тут Гоша-масажист і до чого тут Маша-кіномеханік? Адже йдеться про те, що він любить Любочку, а Любочка любить його. І вони поцілувалися, тобто, не вони поцілувалися, а Любочка його поцілувала. Тепер він цілуватиме її довго-довго і багато-багато, але ініціатива, безперечно, належала їй… Та Гоша-масажист і Маша-кіномеханік теж чомусь були там…

Ігор ходив наче п’яний. Від великої радості й від великого збудження всі події переплуталися у нього в голові, і тепер він все відновлював у своїй пам’яті по крихітці, не боячись, що найголовніше, найважливіше, найпрекрасніше йому просто приснилося.

Але Гоша й Маша чомусь там були… Любочка й Ігор побачили їх на своєму улюбленому місці, на приступці сходів, що вели на горище. Коли вони туди пробралися і зайняли їх улюблене місце — Любочка й Ігор не помітили. Прийшли й застали… У Гоші й Маші все було зовсім не так, як у Ігоря з Любочкою. Це ж треба! Все — навпаки. Гоша стояв, прихилившись до поренчат, там, де завжди стояла Любочка, а Маша сиділа на цементовій приступці, там, де завжди сидів Ігор.

Любочка й Ігор зупинилися, вражені. Гоша впізнав їх одразу, — ще до того, як їх побачила Маша.

— Ігор? Любочка? — хрипким від хвилювання голосом запитав Гоша. — Ви тут? У тебе є сірники, Ігоре?

Гоша м’яв у руках самокрутку, був якийсь знервований. Маша сиділа на приступці, обхопивши коліна руками й поклавши підборіддя на коліна. По її смаглявих щоках розлився рум’янець. Ігор і Любочка засоромилися й собі. Гоша намагався розкурити цигарку, сміявся без причини, а Маша червоніла.

— Ми тут… — почала Маша і замовкла розгублено.

Ігор ніяк не міг второпати, що це діється з Машею, для чого забрели вони з Гошею в їхній з Любочкою заповітний куточок. Зате Любочка зразу збагнула, що діється у Машиній душі.

— А ви… — на одну тільки мить розгубилась Любочка, але тут же жіноча мудрість підказала їй, як діяти далі, що казати. — Ви посидьте тут, бо телефон може задзвонити… Тоді гукнете мене, нам з Ігорем треба зайти в одну палату. Ігоря якраз послали за мною… От і добре, що ви тут… Як телефон задзеленчить, Гоша хай візьме трубку, а ви, Марусю, погукайте мене, я буду тут, на третьому поверсі. Ходімо, Ігоре, бо ми так і до ранку не дійдемо.

І вона потягнула хлопця за рукав, а той, все ще нічого не розуміючи, покірно, як теля на налигачі, поплентався за нею. На сходах все ж зупинився.

— Чекай… Куди це ми йдемо?

— А хіба не однаково?

— ???

— Невже ти так нічого й не зрозумів?

— ???

Ігор тільки оторопіло витріщував очі на Любочку.

— А то. Вони кохають одне одного, дурнику.

— Ко-о-о-хають?

У Ігоря очі й рот стали однаково круглими, схожими на літеру «о», коли він вимовляв оте «ко-о-о-хають». Обличчя його набрало такого кумедного вигляду, що Любочка не витримала й засміялася.

— Кохають, кохають!

Ігор був приголомшений: як Гоша міг полюбити Машу, адже ж він ніколи не бачив її, не знав, яке у неї обличчя, ніс, очі, брови, руки, ноги, яка вона вся?.. Як можна полюбити того, кого ти ніколи не бачив?

Він запитав про це у Любочки, а та тільки плечима знизала:

— Хлопчисько ти ще. Хіба ж люблять очима чи вухами? Серцем люблять!

Тут вона його поцілувала просто в губи і, не оглядаючись, побігла швидко-швидко по сходах униз. А він так і присох на приступці.

Вона його поцілувала! Хлопець навіть не подумав у першу мить, що це вже достеменно засвідчує її любов, що тепер відпадає потреба в тих словах про кохання, які він так і не наважився вимовити… Він навіть не відчував себе щасливим. Вона його поцілувала! Але ж так його ніхто й ніколи ще не цілував… А тут аж голова запаморочилася, і в грудях перехопило подих. Його взагалі, окрім мами, бабусі й тіток, ніколи ніхто не цілував, хоч і розповідав Ігор друзям вигадану історію про радистку із «летучки».

Все це сталося вчора, й Ігореві дуже кортіло побачити Семена Анципера, розповісти йому все — від Семена не мав хлопець ніяких секретів.

Анципер лежав у післяопераційній палаті. Він майже не змінився. Коли людина протягом року зазнала стільки фізичних страждань, що їх десятьом на життя б вистачило, їй уже нікуди далі мінятися. Він лежав на спині, заклавши свої худі, довгі руки за голову, й посміхався. Біля Анципера сиділи Славко, Мартин, Щербина й Гоша.

— Ігор прийшов! — зрадів Семен Анципер. — Сідай на ліжко, поки сестра не бачить… То ж що ви збираєтесь далі робити? — звернувся він до Гоші.

— Не знаю. Не знаю, хлопці, що воно з того вийде… — Гоша втупився своїми чорними окулярами в Анципера, ніби спостерігав, чи не промайне усміх на Семеновому рухливому обличчі.

Із плутаної Гошиної розповіді виходило, що він уже давно кохає Машу, але вона зв’язалася з тим Юнкерсом… І ось тепер… Гоша готовий побратися з Машею, але навряд чи захоче вона зв’язати свою долю з сліпим. А коли вона на глузи здійме його наміри? Що тоді робити?.. Ото він і прийшов порадитись.

Хлопці мовчали.

— Які тут можуть бути поради? — почухавши потилицю, розважливо мовив Щербина. — Хіба можна порадити, як перепливти на той берег річки? Скільки б тобі не радили, скільки б не вчїілп, як треба руками-ногами махати, однаково самому тобі доведеться лізти у воду, самому до берега вигрібати.

Ігор подивився на Щербину з повагою. Мудрий дядько цей Щербина, оце ж треба зуміти все так сказати, щоб і не образити Гошу, не принизити його гідності, підкреслити, що він сам мусить розв’язати це питання, і водночас підштовхнути його до рішучіших дій, бо «самому доведеться лізти у воду, самому до берега вигрібати».

Розділ сьомий

У нашій країні вже є діти, які ніколи не бачили корови, але таких дітей, котрі жодного разу не бачили б футбольного матчу, не знайдеш. Так само, як і дорослих. Про футбол знають всі і знають все. Та, на відміну від більшості футбольних уболівальників, я колись кілька разів ходив на тренування футболістів. Воротарів тренували так: перед дерев’яним щитом завбільшки з футбольні ворота стояв (обличчям до щита і спиною до гравців) воротар, а гравці щосили били м’ячем у щит, м’яч одскакував, і воротар ловив його. Він не знав, куди влучить м’яч, під яким кутом він одскочить. Так у воротарів виробляли реакцію на несподівані удари.

Двоє воротарів, які тренувалися, були дуже різні. Один довгий, худорлявий, схожий на водоміра, на ту комаху, що, швидко перебираючи довгими ніжками, бігає по воді, а другий, молодший, — красень з рухами людини, яка у вільний час захоплюється танцями на ковзанах. їх ніхто й ніколи не міг би сплутати. Та коли вони стояли перед щитом, а футболісти били у цей щит м’ячами, і м’ячі одскакували сильно й несподівано, ці воротарі ставали схожі один на одного, як близнюки. В них був абсолютно однаковий вираз облич, однакові рухи, здавалось навіть, що вони однакові на зріст…

Про цих воротарів я часто згадував, коли під час практики мені доводилося кілька разів брати участь в обшуках. Одного разу це було в хаті літньої жінки-бухгалтера, яка за невеликий строк зуміла вкрасти в держави таку кількість грошей, що їх, мабуть, вистачило б на спорудження будинку, де вона мешкала; вдруге — у проектній конторі, де сталося випадкове вбивство; втретє — у підвалі, де переховувався кримінальний злочинець. Надто різні люди були там, а вираз облич і поведінка у всіх однакові…

Коли я прийшов до Георгія Георгійовича Суворова, якого я знав під ім’ям Гоші-масажиста, так, ніби сам лежав у тому госпіталі, та до його дружини Марії Іванівни, яку теж ніби не раз зустрічав під ім’ям Маші-кіномеханіка, мені здалося, що прихід мій їх збентежив, а на обличчях їхніх застиг той страдницький вираз, що його прибирали обличчя людей під час обшуків. Гай-гай, слідчий Романе Пузо, невже й ці люди сприймають тебе як нишпірку?

Досі мені ніколи не випадало бувати в помешканні, де живе сліпий. Мій друг, філософ біля, твердячи про відносність смаків та уподобань, наводив приклад, який, може, сам і вигадав. Він розповідав, ніби дівчинка прийшла в магазин по хліб. «Якого тобі — білого чи чорного?» — спитала продавщиця. «Та мені однаково, — відповіла дівчинка. — Мені для сліпого».

Вітальня, куди мене запросили, була прибрана зовсім не для сліпого, а радше для футболіста команди-чемпіона. На полицях за склом сяяли золотом, сріблом і лакованою шкірою кубки, медалі, грамоти, почесні призи, футбольні м’ячі з автографами, а на стінах вбирали око вимпели футбольних команд чи не всіх країн світу.

Гоша-масажист не покинув свого ремесла, але тепер він уже був людиною, яку в спортивних газетах називали на ім’я й по батькові, Георгієм Георгійовичем, і всі знали, що йдеться про відомого масажиста уславленої футбольної команди вищої ліги, без якого команда не виїздила на жодну відповідальну зустріч. Він супроводжував команду, а Марія Іванівна супроводжувала чоловіка. Оце вже побачила світу! Вона говорила «на П’ятій авеню», чи «на Пігаль-пляс», чи «на площі Іспанії» так, як дехто говорить «на Житньому ринку» чи «на Куренівці».

Що то значить футбол! Навіть не можу собі уявити, з чого починали розмови люди, якщо, почувалися дещо незручно, в ті часи, коли про футбол не писали в центральних газетах.

Я почав з футболу, з турнірної таблиці, з шансів лідера, з прогнозів на найближчі ігри. Потім розповів про Вілину погоню на таксі за злочинцем, коли виявилось, що то не злочинець, а дружина, яка покинула чоловіка. Це завжди діяло на слухачів безвідмовно, хоч мені та пригода вже добряче остогидла. Нарешті показав Марії Іванівні фотографію, яку приніс із собою.

— Чому в нього заплющені очі? — з підозрою запитала Марія Іванівна.

Вилицювате її обличчя дивовижно вбереглося від усіх тих зморщок, що покраяли вид її чоловіка, і очі в цієї жінки дивилися за двох: вони були пильні й недовірливі.

— Та, — сказав я недбало, — цього чоловіка вже нема. Він помер.

— То що ж це ви — фотографію мерця нам принесли?

Я не розумів, чому не можна приносити до чиєїсь хати фотографію мерця, але про всяк випадок пробачився і спитав:

— Ви пам’ятаєте цього чоловіка?

— Ні, — рішуче сказала Марія Іванівна. — Ми його ніколи не бачили.

«Ми» вона вимовила так, ніби її чоловік колись міг його побачити.

— Ви помиляєтесь, — сказав я. — Це Петро Тимофійович Байрак. Він лежав у госпіталі, коли ви й ваш чоловік там працювали.

— Петро Байрак? — здивувалась і не повірила Марія Іванівна. — Ми з чоловіком добре його пам’ятаємо. Але він був зовсім інший. Може, це не його фотографія?

— Ні, це точно він.

— Його тут і рідна мама не впізнала б… То чого ви до нас? Його теж хтось убив?

Хто тут кого допитував?

— Ні, — терпляче сказав я, — він помер у лікарні.

— Це я того, — нарешті вибачилась Марія Іванівна, — що, коли все те сталося у госпіталі, нас довго тягали й допитували, чи не ми зарізали косою того… Юнкерса.

За весь цей час Георгій Георгійович не розтулив рота. Видно, Марія Іванівна звикла не тільки бачити, а й говорити за двох.

— А хто, ви вважаєте, це зробив? — спитав я.

— Не знаємо, — одказала Марія Іванівна і повела допит далі: — Що робив цей ваш Петро Тимофійович Байрак до того, як ви його сфотографували?

У мене вже почали з’являтися нові, досі не відомі мені звички. Оце б зараз аркушик паперу, то склав би я коробочку!

— Він працював диспетчером у тролейбусному парку. Хворів на запалення легенів, яке науково зветься пневмонією. Помер від недостатності мітрального клапана. Які у вас ще будуть запитання?

Марія Іванівна удала, що не помічає, а може, й справді не помітила моєї іронії.

— Про що ви хотіли у нас дізнатися?

— Де ваш син?

— До чого тут наш син? — аж наїжачилась Марія Іванівна.

— Маріє Іванівно, — сказав я, — пробачте за одвертість, але я не розумію, чому ви так вороже зустріли мої відвідини. І був би дуже вдячний, якби ви мені сказали про це. Може, я прийшов невчасно?

Про сліпого й зрячого не можна сказати, що вони перезирнулися, але, їй же богу, між Марією Іванівною й Георгієм Георгійовичем проскочила якась іскра.

— Вибачте, — вже зовсім іншим тоном сказала вона по паузі. — Але й справді, ви не зовсім вчасно. Зараз має прийти син, а нам не хотілося б, щоб він вас тут застав.

Я не спитав, чому саме, але вона, опустивши очі долу і ніяково, збуджено посміхаючись, сама розповіла про це.

Їхній син, Кость Георгійович (вона так його й називала — на ім’я та по батькові) був військовим льотчиком, полковником, сам уже мав двійко дітей, служив на Далекому Сході, а оце приїхав провідати батьків. Він досі не знав, що вони не рідні йому.

— А вам це відомо, — сказала Марія Іванівна. — Коли ви длубаєтесь у цій старій госпітальній справі, то вам уже все відомо. Після того клятого поранення в груди не могла я народити дитини., Воно, звичайно, як на погляд нормальної людини, тепер це все уже не має значення, і коли б син наш Кость Георгійович, — наголосила вона на «Георгійович», — про це дізнався, він так само любив би нас і нічого б не змінилося… може…

Вона все ж таки додала «може».

— Та якісь ми з Гошею не такі й оце боїмося. Ви людина ще молода, якийсь необережний натяк…

— Не буде натяків, — запевнив я. — І давайте нарешті порозуміємось: я з найглибшою повагою ставлюся до вас і до вашого чоловіка. Я прийшов до вас по допомогу. Звичайно, ви можете мені відмовити. Але…

І тут я знову розповів про теорію полковника Іванова щодо нерозкритих злочинів та про миш’як у Наполеоновому волоссі. Слухали мене з великим інтересом.

— Боже ж ти мій, — забідкалася Марія Іванівна. — І це ж треба було таке зробити з людиною… І як же він не чув, що там миш’як? Він же, мабуть, гіркий чи кислий… Ой-ой-ой!..

— Отже, так, — сказав Георгій Георгійович, і це я, здається, вперше почув його голос. — У вас із собою якийсь записничок є? То занотуйте. Пункт перший. Під час перебування в протезному госпіталі лейтенант Голобородько, за госпітальним прізвиськом Юнкерс, одного разу був заарештований і перебував у міліції. Усім він казав, що буцімто «за пиятику», але в розмові з інвалідом Бутьком, який теж лежав у нашому госпіталі, він сказав одну дивну річ. Голобородько сидів, як завжди, на підвіконні у вестибюлі. Бутько стояв біля нього, а я спускався сходами. Люди регулюють силу свого голосу залежно від того, як самі чують, і тому не розуміють: те, чого не почули б вони самі, дуже добре може почути людина з гострішим слухом. Так от Голобородько сказав Бутьку: «Що я не робив, аж на стіни ліз, а вони не хотіли мене садити… Раніше, можна було літак чи танкову колону… А тепер госпіталь чи дитячий садок… Нам на сто грамів однаково вистачить». — «Ти що, сказився?..» — одказав Бутько у відповідь. Тут у вестибюль увійшов підполковник Чураєв, і вони припинили розмову, пішли нагору по сходах. Я не знаю, до чого вони це говорили, але щось таке вони мали на увазі. Пункт другий: Голобородько давав інвалідам гроші — аванс для купівлі й перепродажу квитків. Одного разу я чув, як він загрожував оцьому вашому небіжчикові Петру Байраку: «Я з тебе за ці гроші шкуру здеру!..» Пункт третій. Лейтенант Голобородько подарував медсестрі Любі Воробйовій золоті сережки із синіми камінчиками.

Благодатно вплинули на цього чоловіка госпітальні перегляди кінофільмів з репортажами друзів. Він і досі пам’ятав кольори, про які тільки чув. Але цього не було в протоколі, що лежав у старій теці.

— Ви говорили про це під час слідства, яке провадилось ще тоді, після вбивства?

— Говорив. Але цього не записували, тому попросив вас зараз записати.

— Дякую. Ці ваші свідчення можуть і справді дуже нам допомогти. А де зараз Бутько, ви часом не знаєте?

— Знаю. Помер він. Його було важко поранено в груди, він не мав ока й лівої ноги.

Тепер Георгій Георгійович відповідав мені приязно, вдумливо, зникла напруга.

Щось таке відбулося, ніби й повітря в хаті якось помінялося. Та воно й справді помінялося: запахло печенею і свіжим хлібом, що його вже краяла Марія Іванівна. І я вечеряв у них, і слухав спогади Георгія Георгійовича про госпіталь, і були мені ті розповіді такі близькі й такі цікаві, що я аж двічі телефонував Люді: «Пробач, я змушений затриматись». І вечеряв я цього разу двічі: вперше з Машею-кіномеханіком та з Гошею-масажистом, а вдруге з їхнім сином, полковником Суворовим.

Не було в цьому льотчикові нічого, що б нагадувало про його небезпечну професію, навпаки — був він м’який, лагідний, поміркований, чимось невловимим скидався на мого старшого брата Федю. І взагалі, коли тобі подобається твоя власна сім’я, коли ти її любиш, дуже приємно помічати в інших родинах щось спільне з твоєю. У взаєминах Марії Іванівни та Георгія Георгійовича було щось таке, що нагадувало мені стосунки між моєю мамою й татом. І як же сміявся я подумки, коли почув, що Кость Георгійович до Марії Іванівни звертається на «ви», а до Георгія Георгійовича — на «ти».

До речі, того ж таки вечора у Марії Іванівни вперше вихопилася назва села під Коростенем…

Коли я вже пішов од них і опинився на завжди гомінкому Хрещатику (а жили Суворови на Хрещатику, у будинку-башті навпроти вулиці Леніна), то подивився вгору і побачив, що всі троє стоять там високо, на восьмому поверсі, у вікні, і серце мені раптом обдало якоюсь теплою хвилею.

***

Операція, що її задумав Юнкерс, здійснювалася під кодовою назвою «винос покійника». На відміну од багатьох інших військових операцій, тут назва майже цілком відповідала змістові.

Медсестра Любочка дуже боялася небіжчиків, а ще більше боялася, щоб хтось, бува, не помер під час її чергування, і про ці її страхи знав увесь госпіталь. І ось Юнкерс склав поетапний план операції. До неї він залучив однорукого бовдуруватого Петра Байрака та не менш бовдуруватого красеня Рувима Нахмановича з вісімнадцятої палати.

Нахманович став за спиною Байрака, поклав йому на плече праву руку, взуту в капцю, кульша лівої руки лягла на друге плече. Голову Нахманович нахилив так, щоб його не було видно за Байраком, а зверху Юнкерс накрив його простирадлом, і ця скорботна процесія в супроводі почту з госпітальної галайди поволі посунула напівтемним коридором у напрямку до сестринського поста. Спереду це й справді справляло моторошне враження: йдуть двоє і на плечах несуть труп третього. Небіжчик одноногий — он капця на одній нозі звішується з Байракового плеча.

Коли ця «жалобна процесія» з’явилася в кінці коридора, до Любочки підлетів Юнкерс і хрипко, злякано закричав:

— Там у чотирнадцятій палаті Вербицький повісився!

— Як це повісився? — витріщилася на нього Любочка. — До чого ці жарти?

— Ну як вішаються?.. Рушником за шию — і до спинки ліжка… Готовий, не дихає. Пробували відкачувати, та куди там… Он хлопці несуть його…

Любочка побачила, як з темного коридора насувається на неї щось страшне… Несли одноногого небіжчика… Ігоря.

— Може, укольчик йому зробиш?

І тут Любочка закричала нелюдським голосом. Цей високий, тонкий і страшний крик підняв інвалідів з ліжок, немов шалений протяг загрюкав дверима.

— Та що ти, що ти! Ми пожартували, — кинувся до неї переляканий Байрак.

Вмить розпалася процесія, зник «небіжчик», гупнула на підлогу капця з руки Рувима Нахмановича. Любочку заспокоювали, одпоювали алтейним сиропом, що його давали при кашлі (нічого іншого під рукою не знайшлося), а коридором, гупаючи милицями, сунула валка інвалідів.

Як тільки Любочка, захлинувшись алтейним сиропом, змовкла, Юнкерс почав реготати так, ніби хтось трусив його ізсередини. Мартин Вайл, розсуваючи ліктями натовп, підійшов до Голобородька, сказав жорстко й спокійно:

— Вчили мене вдома, Юнкерсе, рахувати до трьох. Але тут я третього разу не чекатиму. Я тебе вб’ю. Так і запам’ятай!

Юнкерс ніби зрадів.

— Хлопці! — вигукнув він збуджено. — Нарешті в нашому госпіталі відбудеться справжня дуель на милицях. Із секундантами. Секундант з мого боку — однорукий Петро Байрак, секундант з боку Вайла — одноногий Іван Щербина. Приходьте, буде на що подивитися.

— Ні, — так само неголосно й спокійно одказав Мартин Вайл. — Я тебе не милицею вб’ю. Я знайду для цього іншу зброю…

— Не треба, Мартине, — відтяг його Ігор Вербицький. — Я сам з цим гадом упораюсь.

— Ще один дуелянт, — презирливо розсміявся Голобородько. — Ще молоко на губах не обсохло, а туди ж…

Він різко повернувся на милицях й пішов геть.

Любочка, переконавшись, що Ігор живий і здоровий, заспокоїлась, почала просити Ігоря й Славка, щоб не зважали на цей дурний жарт.

В коридорі пролунав стурбований голос підполковника Чураєва:

— Товариші, товариші, розходьтесь по своїх палатах! Приведіть себе в порядок, в кого є нагороди — почіпляйте. В кого на тумбочках хліб, сало — поховайте! До нас їдуть американці!

— То що, вони такі голодні? — розгублено запитав Славко.

— Та не голодні вони, — відмахнувся підполковник Чураєв. — Антисанітарія це… От перебили! Так про що ж я говорив? Ага… То які ж це, товариші, американці?

— Американські, — бовкнув Байрак, і всі зареготали.

— Товариші, товариші, це вам військовий госпіталь, а не балаган! Американські кореспонденти й кінооператори Хочуть нас зняти й показати американському народові…

Підполковник Чураєв наказав Маші негайно написати гасло: «Привіт союзникам!» Проте не встигла Маша розвести молоком зубний порошок — вона завжди користувалась такою сумішшю, коли писала лозунги, бо тоді крейда не так обсипалася, — як Чураєв уже скасував своє розпорядження. Він, бідолаха, терзався сумнівами, радився навіть з Ігорем Вербицьким: союзники нам зараз американці чи не союзники?.. З одного боку, наче й союзники, а з другого — які можуть бути союзники у мирний час, коли війна закінчилася й на заході, й на сході? Врешті-решт, не без допомоги Ігоря, було складено інше гасло: «Палкий привіт американським трудящим!»

Підполковник Чураєв кидав команди направо й наліво, по коридорах бігали санітарки з ганчірками, віниками, відрами, метушилась сестра-хазяйка, перескакуючи з палати в палату із свіжими наволочками та простирадлами.

— Завдали нам клопоту американці, — сказав Ігор підполковнику Чураєву, коли той забіг до їхньої палати. — Нічого, товаришу підполковник, не бійтеся, все буде гаразд.

— Правда? — зрадів Чураєв.

У ці хвилини він був вдячний кожній людині, яка співчувала йому.

— Сюди їх треба завести, — вирішив підполковник. — Тільки нагороди свої, ордени й медалі надіньте. Воно звичайно, трохи не по формі, але нічого, хай американці бачать, що тут лежать герої, солдати справжні лікуються.

Славко Іванченко вперто не захотів чіпляти позичені медалі.

— Не мої, — глухо казав він і тільки головою крутив.

— Чіпляй, американці звідки знатимуть!

— Чого ти комизишся? — наполягали хлопці.

— Медалі — то не дядькові чоботи, які можна взути й піти на весілля, — спідлоба зиркав на всіх Славко.

— Дивак, ти ж їх заробив! — сердився Анципер.

— Тих, що я заробив, уже нема…

Сумну Славкову історію знав увесь госпіталь. Коли хлопця поранило, десь у медсанбаті загубилася його гімнастерка з двома медалями: «За бойові заслуги» та «За відвагу». Документи на них збереглися, а медалі пропали. Славкові до сліз було шкода медалей, але говорити про це він не любив. А тут Чураєв вирішив зробити як краще: десь позичив дві медалі, щоб прикрасити ними Славкові груди.

— Це до війни був у нас в селі такий парубок, — сказав він. — Що в кого нове побачить — просить поносити. Чоботи — так чоботи, сорочку — то й сорочку. Дай, каже, поносити, а взавтра я тобі віддам. Один дядько годинника мав, то Мишко йому мало голову не од’їв: дайте, дядьку, поносити та дайте, дядьку, поносити. І таки ублагав. А потім затіяли вони з хлопцями таке змагання — хто перебіжить через річечку по тонесенькій кладочці. І шубовснув Мишко у воду. З чобіт воду витрусили, сорочку мати випрасувала, а годинник як зупинився, то, мабуть, і досі стоїть.

— Ну хай, — неохоче погодився підполковник Чураєв. — Не чіпляй, як не хочеш. Але посвідчення оці поклади зверху на тумбочку про всяк випадок.

Підполковник Чураєв побіг по інших палатах, а в чотирнадцятій заходилися згадувати про свої зустрічі з союзниками.

— Хлопці вони нічого, прості. Тільки збалувані дуже. Він тобі поки гарячої кави-какави із марципаном не вип’є, в атаку не піде.

— Ха! Сказав! Та вони в атаку зроду не ходили. Вони в атаку їздять. Щось не бачив я, щоб вони пішки ходили. Отак пройти, як до вікна, то вій машину заводить.

— Машини вони водять… Я так собі важу, що краще сім разів підряд в атаку піти, ніж ото з ним у машині проїхатися. Волосся дротом стає. Сидить, розумієш, такий собі шибайголова у кабіні, тримає в одній руці булку, в другій — шмат м’яса, баранку колінами затисне і жме-газує сто двадцять на годину. Це ж десь схибив на волос, од машини й од усіх тільки воспомінаніє, а він собі жме без понятія, хоч в лоба йому стрель.

— Мені один такий в’їхав своїм «студером» у мою машину. Крило зім’яв — як собаче вухо. Я його на мигах матюкаю, а він і на мигах не розуміє. Аж доки я його з кабіни не витяг. Тоді він, теж на мигах, мені показує: забирай, мовляв, мій цілий «студер», а я на твоїй машині поїду…

— Ну, а ти що?

— Та дулю йому під ніс. І, знаєте, зрозумів. Мабуть, і в них дулі показують. Потрібний був мені той гамбарас. Щоб потім пояснювати, чого це в мене американський номер на машині?

— А ти б і номери з ним поміняв.

— Ха! Де ж ти був, що не підказав мені?

— То так і розійшлися?

— Ну, не зовсім, щоб так… Дав він мені дві банки ковбаси їхньої. Ковбаса в них без шкурки, в банках. Гидують вони тими кишками, що з них шкурка робиться, чи що? І ще брус шоколаду.

— А на якого біса, скажи ти мені на милість божу, солдатові шоколад? Що він; дитина?

— По раціону, мабуть, положено. Кажу ж тобі, що збалувані вони дуже…

То тільки говорилося про «раціон», а насправді той, хто, пакуючи зеленого «сидора», вагався, що краще покласти: зайвий сухар чи зайву обойму, і врешті-решт віддавав перевагу обоймі,— той так і не міг зрозуміти, для чого солдатові шоколад…

З великої хмари — малий дощ. Американців приїхало у госпіталь п’ятеро. Четверо білих і один негр. Та ще перекладач — наш військовий, капітан. Багато хто в госпіталі вперше бачив живого, не намальованого негра. До нього поставилися з особливою симпатією. Правда, це був не класичний зразок пригніченого негра, що звик до кийка расиста. Високий білозубий негр, мабуть, не дуже потерпав від расистських утисків, бо дивився на всіх з веселою зухвалістю. Більше того, коли двоє його білих колег кректали, тягнучи з машини у вестибюль ящики з освітлювальною апаратурою та кінокамерами, він стояв собі осторонь і спокійнісінько напаковував тютюном довгу пряму люльку.

— Що, він тут у них найголовніший? — здивовано спитав Славко у Ігоря.

Той тільки плечима знизав.

— А ти що, не чув, що й серед негрів є експлуатовані, а є й експлуататори? Я десь читав, що існують навіть американські негри-мільйонери, справжні капіталісти. Може, цей і не зовсім мільйонер, але, напевне, не з бідаків.

Славко недовірливо покосував на товариша, але іншого пояснення цьому видовищу не міг знайти, тож заспокоївся.

Негр уважно оглянув присутніх, незадоволено похитав головою, переклав люльку з одного кутка рота в другий. А тоді раптом зрадів, ніби карбованця знайшов, і націлив свого апарата на Щербину. В апараті щось заджерготіло. Негр провів апаратом по тумбочках, з яких уже все встигли прибрати, по обличчях, а потім дав довгу чергу незрозумілих своїх американських слів.

— Він запитує, — звернувся перекладач до Щербини, — чи були ви на війні.

Щербина засопів, подивився на негра-американця, як на пришелепкуватого, й буркнув:

— Був.

Негр схвально кивнув головою і знову щось запитав.

— Він запитує, чи може він представити вас американському народові у своєму фільмі як героя антигітлерівської війни?

— Оце вже ні, — злякався Щербина так, ніби його запідозрили в чомусь поганому.

Негр знов схвально кивнув головою і швидко заговорив.

— Він каже, — рішуче мовив перекладач, — що в Сполучених Штатах, на відміну від інших країн, кореспонденти газет, радіо, кіно мають право вільно висловлювати власну думку, а він такої думки, що ви справжній герой.

І тут хлопці, порушивши весь дипломатичний етикет, раптом зареготали. Надто вже Іван Павлович Щербина не був схожий на героя.

Після того, як американці пішли, Щербина сказав Ігореві:

— Це добре, що вони тим негрою не гребують і все йому підносять. Та однаково, не хотів би я жити в їхніх краях.

— Чому?

— Земля в них якась не така.

— А звідки ти знаєш?

— Та хіба по них не видно? — здивувався Щербина,

Розділ восьмий

У книжках, та й у газетах, я багато разів читав, як начальство викликає підлеглого для того, щоб зробити щось приємне: скажімо, подякувати за цінну ініціативу чи вручити винагороду. Я не думаю, що, зображуючи такі ситуації, письменники чи журналісти відходять од правди життя, але мій особистий, суто індивідуальний досвід засвідчує, що коли вже мене викликають до начальства, то це неодмінно пов’язано з якимись прикрощами. Або я щось не так зробив, або, навпаки, чогось не зробив. Ось чому, коли Федір Васильович Сидоренко сказав, що мене разом із ним просить негайно зайти полковник Іванов, на моєму обличчі не відбилося ні найменшої радості.

Федір Васильович посміхнувся доброзичливо:

— Полковника дуже зацікавило ваше відкриття, що небіжчик Петро Тимофійович Байрак — це той самий інвалід, який лежав колись у госпіталі, де сталося вбивство.

— Ну вже й відкриття, — знітився я. — А для чого воно полковникові?

— Я гадаю, про це краще у нього спитати. Йому дуже подобаються такі запитання підлеглих.

Не знаю, чи приховує полковник Іванов свій поганий гумор від начальства, але від підлеглих він із ним не криється.

— Сідайте, будь ласка, — запропонував він невдоволено, похвалив мене за спостережливість і одразу ж різко спитав: — Петручок украв ці вісім червінців у покійного Байрака?

Федір Васильович мовчав, запитання, очевидно, було звернуте до мене.

— Не знаю, — сказав я. — Але малоймовірно, що той Байрак тримав свої цінності в кишені плаща. Врешті, він не був на обліку в психоневрологічній лікарні, як Петручок.

— Так. Із ким покійний Байрак був зв’язаний? Що про нього кажуть товариші по роботі?

— Та нічого такого не кажуть, товаришу полковник. Кажуть, нормальний чоловік. Нормально пив чарку, хоч не зловживав. Стягнень по роботі не мав.

— Що ви збираєтеся робити з цим далі? — перевів полковник погляд на Федора Васильовича, і я відчув деяке полегшення.

— Добре було б попросити в прокуратурі санкціонувати ордер на обшук у квартирі Байрака.

— А для чого вам ордер? — гмукнув полковник. — Надягайте на обличчя маски з капронових панчіх — і вдирайтеся туди.

Як на мене, жарти полковника Іванова чомусь завжди мають присмак не гумору, а сатири.

— Помер літній поважний чоловік, — вів далі полковник Іванов, — нема не тільки прямих, а й побічних доказів, що ці червінці належали йому… Та якби й були, то хіба це «корпус делікті»[1]? Він цим золотом не спекулював, він його не вкрав. Навпаки, він сам був обкрадений, і то це все за умови, якби ви довели, що золото належало саме йому, а не Петручку.

— Товаришу полковник, є такі дані, що Петручок раніше зустрічався з Байраком.

— У кого є такі дані?

— У мене.

— І ви тримаєте їх для власної розваги? Звідки вони у вас?

— Гардеробниця у лікарні Галина Опанасівна Тимчук твердить, ніби вона бачила, як Петручок розмовляв з Байраком у вестибюлі. Правда, вона може помилятися, там багато людей сновигає. Та, з другого боку, у неї особлива пам’ять, професійна, вона завжди пильнує, аби відвідувачі чи студенти-практиканти не забули повернути халати, за які вона звітує.

— О, в такому випадку немає ніяких сумнівів, що це так, — зрадів полковник. — Прокурори завжди дуже рахуються з такими доказами.

— А якщо повернути ці червінці Петручку? — нерішуче запропонував Федір Васильович. — І простежити, що він з ними робитиме…

— Проп’є, — вихопилось у мене.

Полковник подивився на мене осудливо, мабуть, йому подобаються тільки його власні жарти.

— Так от, — сказав полковник, — я вас дуже прошу, Федоре Васильовичу, організувати пильний нагляд за Петручком. І до характеристики Байрака я хотів би почути щось істотніше, аніж «нормально пив чарку». Я хочу знати, з ким він був знайомий, що це за люди, як і чим він жив. До речі, — звернувся він до мене, — ви питали в людей, з якими він лежав у госпіталі, що він являв собою на той час, з ким приятелював?

— Кажуть, усе було нормально, — чомусь це кляте слово міцно приклеїлося до мого язика. — Приятелювати ні з ким не приятелював, весь час ошивався біля лейтенанта Голобородька, якого в госпіталі звали Юнкерсом. Біля нього таких багато крутилося…

Я ще ніколи не бачив людину, яку б слово «нормально» так дратувало, як нашого полковника.

— Можете йти, — сухо сказав Іванов. — Вас, Федоре Васильовичу, прошу ще залишитися.

Мотогонщики — учасники кросів — неодмінно проходять медичні огляди. Під час одного з таких оглядів зустрівся і познайомився я зі старим лікарем-рентгенологом Василем Григоровичем Коцюбинським. Він довго крутив мене у вузькій щілині рентгенівського апарата, нічого не знайшов, а потім розповів, що за рентгеном кишок і шлунка завжди можна визначити, який характер у людини. Поганий характер позначається на роботі цих органів.

«Цікаво, — думав я, — що побачив би старий рентгенолог, коли б до нього потрапив наш полковник? Може, знайшов би там якусь виразку? Та, з другого боку, при такій огрядності — навряд чи. Люди з виразкою мають зовсім іншу статуру…»

Повернувся Федір Васильович і, посміхаючись, сказав:

— Бувають люди добрі тому, що в них серце таке. А бувають добрі не від серця, а від розуму. У полковника Іванова — все від розуму. Він колись склав теорію, що в нашій справі найменше самозадоволення неодмінно веде до похибок і помилок. І поклав собі не допускати найменшого самозаспокоєння чи, що ще гірше, самозамилування. Хоч у цілому він зараз задоволений вашою роботою.

«Що ж то полковник говоритиме, як буде моєю роботою незадоволений?» — з деяким острахом подумав я.

У Івана Павловича Щербини я обідав на добровільних засадах, а у Георгія Георгійовича Суворова вечеряв, виконуючи службове завдання. Сьогодні, в неділю, я з дружиною прийшов до моїх батьків на сніданок, який поєднував у собі добровільні засади із службовими обов’язками.

О, ці материні вареники! їх можна їсти на сніданок, в обід, ними можна вечеряти, ними можна закушувати, можна їх і запивати. Тільки одна у них вада: чомусь завжди вони материні — і дуже рідко дружинині… Мартин Угович Вайл хвалив вареники, вживаючи всі ті слова, які в газетній мові згадують, коли рецензують вірші поетів-лауреатів: «свіжі», «запашні», «соковиті», «самобутні», «неперевершені». Мама дякували й підсипали.

Від того часу, як тата призначили на високу посаду директора професійно-технічного училища при «заводі заводів», він почав і вдома ходити у чорному своєму, святковому піджаці. Мартин Угович Вайл був поважним татовим колегою. У Ризі, в такому самому училищі, він був майстром-наставником, і досвід його роботи був рекомендований міністерством до вивчення й поширення. Зараз він ділився з батьком цим своїм досвідом:

— Я, насамперед, — казав він поволі, — дивлюсь, яким кінцем у них приварені пальці.

— А як не тим? — спитав я.

Мартин Угович скрушно похитав головою:

— Тоді біда… Був у мене один такий. Тепер в кіно знімається.

Мартин Угович дуже припав до душі мамі, мама дуже припала до душі Мартину Уговичу, тато взагалі всякого чоловіка, покаліченого на війні, ладен був прийняти як рідного (не раз казав, що їх дедалі менше на землі залишається), тож вони й до вечора могли просидіти, тим більше, що вареники на столі щоразу з’являлися свіжі. А Люда ж узяла квитки в кіно, і серце моє розривалося між службовими інтересами та сімейними обов’язками. Як би це поговорити з Вайлом наодинці?

— Ромо, не совайся, — раптом сказала мама. — У тебе справа до Мартина Уговича? То підіть у твою колишню кімнату або на балкон.

— Та що це ви, мамо… — сказав я, а сам подумав: «От хто б порозумівся з полковником Івановим».

— Ідіть, ідіть, — підштовхнула мене мама.

Ми вийшли на балкон. Мартин Угович закурив сигарету, а я тільки зітхнув, як зітхають чоловіки, які мають дружин-медиків і через це недавно, та ще й не зі своєї волі, кинули палити, і енергійно переказав Мартину Уговичу притчу про Наполеонове волосся.

Він вислухав цю історію з дещо відчуженим виразом розумного і владного обличчя, а потім сказав:

— Я не шкодую, що вбивцю Юнкерса не знайшли. Я й сам був під підозрою, бо я йому привселюдно погрожував. Але у мене було алібі, і це, мабуть, єдине, що порятувало мене. Я не відмовляюся від того, щоб допомогти вам, але не знаю, чим можу посприяти. Відтоді я дещо, як ви, мабуть, помітили, подорослішав і краще, ніж тоді, розумію, що це не діло, коли людину вбивають, хоч би якою поганою вона була. Та за Юнкерсом я й зараз не шкодую. Це був дуже поганий чоловік. І не тільки тому, що він ображав Ігоря Вербицького, що підло принизив Гошу-масажиста й Машу… Він був дуже поганий і небезпечний тому, що біля нього люди втрачали власну гідність, переставали вірити в те, без чого людина перестає бути справжньою людиною. Не хотів би я, щоб мої хлопчаки-петеушники колись зустрілися з таким. Оце й усе, про що я хотів попередити. А тепер питайте, що вас цікавить.

— Я хотів би розпитати у вас дещо про Петра Байрака, про інших людей, що лежали з вами у госпіталі. І взагалі про госпіталь.

— Ви вважаєте це військовою таємницею?

— Ні, — здивувався я.

— То чому ж ми мусимо тримати усе це в секреті від ваших батьків та дружини? Чи ви чекали, що я отут, на балконі, нарешті визнаю, що це я вчинив убивство?

— Ні, — сказав я й одчинив балконні двері, запрошуючи Мартина Уговича до хати.

За розмовами сніданок непомітно перейшов у обід з тією природною послідовністю, з якою весна переходить у літо…

Минулого року на день народження я подарував Люді арабську скриньку, інкрустовану перламутром та слоновою кісткою. Майстри, що її виготовили, передбачали, що в ній зберігатимуться коштовності. Та оскільки у моєї дружини інших коштовностей, крім мене, поки що не було, то вона використовувала цю скриньку з виховною метою: акуратно вкладала в неї всі невикористані (звісно ж, з моєї вини) квитки на концерти, в театри, в кіно. Зараз вона непомітно розкрила свою сумочку і показала ще один черговий експонат, який поповнить її колекцію.

Гай-гай, Людо, вийди на вулицю, спитайся підряд у ста перехожих — і переконаєшся, чи знайдеться серед них хоч один дурень, який скаже, що готовий проміняти кіно на мамині вареники. Щоправда, Люда вареників майже не їла, зате квашені огірки аж хрумтіли у неї на зубах. Мама уважно поглянула на невістку, а потім на мене. От і все. їй уже все відомо. Тепер виглядатиме онука…

Розповіді Мартина Уговича про госпіталь Люда слухала з непідробним інтересом, а коли почула, що начальником госпіталю був свого часу сам професор Маркар’янц, аж захлинулася борщем:

— Господи! Та це ж я вчилася за його підручником і була твердо переконана, що він сучасник Пирогова. Невже він вас оперував?

Не вистачало тільки, щоб вона попросила його показати кульшу.

Мама дивилася на Мартина Уговича ледь зіщулившись, неначе їй від самих тільки цих розмов було боляче.

— А скажіть, — спитала вона, — не важко вам без ноги коло цих шибеників? Не боляче?..

— Ні, — просто сказав Мартин Угович. — З самого початку мені пощастило. Мене оперував справжній хірург. І протеза мені зробив справжній майстер…

***

Старшина Дранишников, сором’язливо посміхаючись, якось розповідав про себе, що він за все життя не вдарив жодної живої людини.

— Ще б пак, — розсудливо зауважив на це Семен Анципер. — Якби ти хоч злегка вдарив якусь людину, то вона б уже не була живою.

Руки у старшини Дранишникова були такі, що паляниця в них здалася б звичайним пряником. Сибіряк з діда-прадіда, він і ремество мав сибірське — «на гражданці» валянки бив.

— Ти, Славо, подивись тільки, які онучі, — казав він Славкові. — Це ж одна носитиметься, а друга буде ще й запасна.

— Ну до чого ці онучі? — делікатно одмовлявся Славко. — Хіба онучу на протез накрутиш? Черевики дають до протеза.

— Як це — черевики? — Дранишников не уявляв себе в черевиках. — А валянки?

— А валянки продай, — порадив Семен Анципер. — Ще й зиск буде.

— У нас у Сибіру без валянок не можна…

Дранишников був настільки розгублений і приголомшений, що Анцішерові стало його шкода:

— Та не журись ти, на протеза можна й валянка натягти. Тільки для чого? Боїшся протеза одморозити?

— Звичайно. У нас такі морози бувають, що й метал кришиться… А на лижах я зможу ходити?

— А пішки ти вже розучився? — почав злоститися Анципер.

Коли йшлося про протези, він завжди злостився, бо не знав, як ходитиме на них. Лікарі запевняли, що все буде гаразд, а там хто його знає… Щось не зустрічав Анципер лікарів, які б обіцяли погане. За їхніми словами, все на світі мусить гараздитись. За весь час Анципер і словом не прохопився, що йому буде важче, ніж тим, у кого лишилася бодай одна нога, але це й так усі добре розуміли. Тому Дранишников не ображався на Анципера. Доброзичливо всміхаючись, він одказав:

— Пішки в нас далеко не підеш. Нам господь-бог сніг не по картках відпускає.

— Кажуть, що й на велосипеді можна їздити, коли протез хороший, — зауважив Мартин Вайл. — А на лижах же, мабуть, легше, ніж на велосипеді?

Такі розмови точилися в госпіталі часто. Всі чули, яка то добряча штука протез, як він чудово заміняє ногу: от іде людина, розумієш, навіть без палички, трохи кульгає — ну так, ніби п’яту натер або мозоль на пальці,— і не скажеш, що у неї не своя нога. Тільки Щербина ніколи про це не говорив, а жадібно слухав і кожного разу позирав у бік тумбочки, де була захована його коса. Зможе Щербина з косою пройти — ось тоді він і скаже, чи справді була кебета в голові того чоловіка, котрий протези вигадав.

— То що, Славо, махнемось? — з надією запитав Дранишников.

Славко ще не навчився казати людям «ні», він ховав очі, червонів і нерішуче одмовлявся:

— Та я б, товаришу старшина, і так би вам їх віддав, якби це не подарунок мені. Воно ж не годиться дарувати подароване…

Дранишников важко зітхнув. Славкові через ті унікальні наконечники заздрить увесь госпіталь. їх подарувала хлопцеві англійська графиня. Це ж треба було! Вона приїхала з Англії і привезла кілька ящиків металевих наконечників з колючками до милиць. Як подарунок… Вони скидалися на половинки зеленої шкаралущі каштана. Пружинками їх прикріплювали збоку до кінців милиць. В суху погоду ці колючі наконечники, притиснуті пружинками, стирчали збоку. Але в ожеледь, у сльоту вони одразу ставали в пригоді. Відтягнувши пружинки, можна було натягнути наконечники на кінці милиць і йти «не буксуючи» хоч і по льоду.

— То для чого вони тобі, коли однаково скоро на протезі підеш? — зробив останню спробу Дранишников, звертаючись до Славка.

Славко не витримав, потягся було віддати ті наконечники, але тут втрутився Семен Анципер:

— Та дай ти хлопцеві спокій! Ти ж сам тільки-но питався, чи можна натягти валянка на протез. Що ж, ти до валянка причепиш той наконечник?

Прийшов Гоша-масажист із своїм причандаллям — масаж робити.

— Оп-ци — огурци, помідори — яйци, — сказав Гоша весело. — Чого це ви понасуплювались, ніби вам хтось у борщ наплював?

Гоша-масажист останнім часом аж випромінював радість навколо себе: «Моя Маруся, моя».

— Ну, з кого почнемо? Клим, давай з тебе.

— Можна й з мене, — погодився Клим Бутько. — Однаково мені йти треба.

— Зробив би ти краще, Климе, вихідний, — порадив Гоша, — та поворожив би сам собі. Певен, ти поставив би мені могорич, бо показало б тобі ворожіння, що на тебе чекає великий інтерес у казенному домі.

— Який інтерес? — насторожено запитав Клим.

Вони сиділи один навпроти одного, обидва в чорних окулярах, але Гошині окуляри ніби сміялися, а Климові були стурбовані й заклопотані.

— Який інтерес?

— А поставиш могорич?

— Сьогодні який день?

— День звичайний, п’ятниця сьогодні.

— Не щастить тобі, Гошо, — сказав Бутько. — По п’ятницях я могоричів не ставлю. П’ятниця, розумієш, важкий день. Для чого тобі могорич у п’ятницю?

Всі в палаті стали прислухатися. Очевидно, Гоша щось-таки знав. Не став би він дарма плескати язиком, не така він людина. Найбільше не терпілося Мартину, тож він перший почав витягати з Гоші новину:

— Що, протези на слонах везуть?

Ох, ці солдатські слони! Чого тільки не возили на них у війну й одразу ж по війні! І чутки про відкриття другого фронту, і чутки, що пайку прибавлять, і чутки, що в тил відведуть, і чутки, що війна за місяць скінчиться, і чутки, що Гітлер повісився. Та хіба ж мислимо пригадати все, що слони на спинах своїх крутих поперевозили? А зараз вони везли протези.

— Може, й везуть кому, — загадково сказав Гоша і спритно стер у себе під носом сліди тальку згином руки у лікті.

Славко пригадав, хто ще так робив. Так робила його мати, коли ліпила вареники і борошно попадало на обличчя. Вона так само спритно стирала його згином руки. Ох, як давно це було!.. Славкові страшенно закортіло додому, і він ще з більшою увагою прислухався до розмови. Бо вони вже так звикли: що судилося одному — те судилося всім, що громаді — те й бабі. Що буде Бутькові — те і їм буде, не тепер, то в четвер. А Гоша навмисне замовк і удав, ніби тільки для масажу прийшов. Врешті-решт Бутько не витримав:

— Ти от що… Коли справді щось до діла маєш, то кажи: ти ж мене знаєш… За мною не пропаде. Могорич таки буде.

— Ха! Потрібний мені твій могорич, — почав коверзувати Гоша. — Від тебе дочекаєшся… Присунься трохи ближче.

Гоша був зосереджений, старанно працював, а вся палата аж совалась від нетерпіння. Семен Анципер навіть удався до провокації:

— А я, Гошо, теж одну штуку знаю, теж міг би розповісти, якби ти…

Та Гоша на провокацію не клюнув. Але, видно, його й самого розпирало нетерпіння, і він знову звернувся до Бутька:

— Я б на твоєму місці сьогодні справді на базар не ходив.

— Чому? — знову насторожився Бутько.

— У тебе сьогодні мірку на протез зніматимуть.

— Та ну?!

— Ось тобі й ну. Був в ординаторській, сам чув. У тебе, у Дранишникова і ще там у когось.

Бутько почав мовчки загинати пальці. Вся палата дивилася на Клима, як на іменинника, всі були збуджені, всі раділи за нього.

— До чого ти пальці загинаєш? — поцікавився Щербина.

— Гошо, — відмахуючись від Щербини, запитав Клим. — А скільки вони протез роблять?

— Це залежить від протеза, — авторитетно пояснив Гоша. — Кому місяць, кому півтора, а кому й два.

— Довго…

— Як це довго? Це тобі не личаки сплести! Це нову ногу роблять.

— Ту мою ногу тато робив швидше.

У всіх помітно поліпшився настрій. То дарма, що майстер прийде поки що тільки до Бутька, настане час — і прийде він до всіх. Життя прекрасне й дивовижне. І протези тепер роблять такі, що й не відрізниш, де протез, а де жива нога. І навіть Семен Анципер, дарма що в нього обох ніг нема, в ці хвилини щиро переконаний, що дай йому зараз протези — і він не те що піде, гопака вшкварить навприсядки.

Настрій цей підтримували плакати, недавно розвішані в коридорі по стінах. Мальовничі, мажорні картинки розповідали, як користуватися протезами. Автори їх трохи передали куті меду. Малюнки й написи мали переконати глядача, що протез не тільки ні в чому не поступається живій руці чи нозі, а де в чому й переважає. Дивитися на них було цікаво, але ніхто тим плакатам особливо не вірив.

— Різні ми бачили плакати, — казав Семен Анципер. — Та щось не дуже намальоване відповідало дійсності.

І він розповів, як у них, у казармах запасного полку, розвішали подібні плакати. Тільки вони вчили користуватися не протезами, а багнетом, автоматом, гранатою, пляшкою з запалювальною сумішшю, саперною лопаткою і ще багато чим.

— Ох, що то були за посібники! — захоплено покрутив Анципер своєю шпачиною головою. — Як на них усе було гарно розмальовано. Солдати — як огірочки, один в одного. Рослі, стрункі, так і видно, що фізично сильні й політично підковані. А обмундирування яке! Гімнастерочки випрасувані, чоботи новенькі. А як гвинтівки тримають, як команди виконують! Лівою ногою тупнуть, правою міцно впруться в землю, тулуб подадуть вперед — і вважай, що багнет по самісіньку мушку загруз у ворога в грудях. Тепер рвучко смикай гвинтівку до себе, крок назад — і можеш вколоти другого…

Дуже колись любив і Славко розглядати такі малюнки. А вже потім, пізніше, коли побував він на фронті, побачив, наскільки намальовані солдати і танки були далекими від справжніх солдатів і справжніх танків…

І ось зараз, розглядаючи малюнки, на яких неправдоподібно могутні чоловіки впевнено крокували собі на протезах, Славко старався бодай приблизно визначити, скільки тут правди, а скільки художнього домислу. Теоретично все ніби й так. Всі деталі й ремінці протеза пронумеровані, літерами кожна позначена, намальовано, як треба надягати протез, як застібувати ремені. А як гарно, рівненько стояв цей красень на протезі!

Славкові чомусь дуже не сподобалось аж надто правильне обличчя намальованого інваліда. Він намацав у кишені піжамної куртки недогризок олівця. Кілька рисочок — і обличчя протезного красеня перетворилося на точну подобу старшини Дранишникова. Ще кількома вправними рухами Славко взув на протези валянки, і плакат прибрав того індивідуального характеру, якого йому так бракувало.

Новий начальник госпіталю застала Славка за домальовуванням плаката і так подивилася на нього, що в хлопця вилетів з пальців недогризок олівця.

— Приберіть оцю капость! — сердито сказала вона. — І дуже вам раджу, більше цього не робіть.

Славко зняв плакат. А через кілька хвилин до нього в палату влетів старшина Дранишников і забрав плаката собі.

— Оце ж тепер, — захоплено говорив він, — я його у себе вдома повішаю. Під скло візьму. Воно ж краще за всяку фотографію!

Гоша не помилився. Перед обідом прийшов протезний майстер. Палата страшенно розчарувалася. Вони очікували професора, а прийшов звичайнісінький швець з районної промкооперації, де шиють молодицям чоботи на високих підборах, неоковирні сандалії для школярів, а ще краще вміють упоратися із шлеями та посторонками.

Славко Іванченко як глянув на протезного майстра, так і впізнав у ньому свого дядька Гарасима, тільки й того, що дядько Гарасим мав одну ногу, а протезний майстер — дві.

Був швець низенький на зріст, лисий, з рудуватим дитячим пушком на потилиці, жвавий та рухливий, як горобець. Зайшов, дзьобнув повітря маленьким носиком, покрутив головою на всі боки, поліз під свій чорний цератовий фартух і розгорнув учетверо складеного папірця.

— А котрий тут з вас буде… е-е-е… Кли-им Бутько?

Ігор відповів точнісінько так, як спитав майстер:

— Кли-им Бу-утько? О-отой, що на шпигуна схо-ожий.

— Я тобі покажу «шпигуна»! — образився Бутько.

— Дайте ніжку, дайте ніжку, — заспівав раптом майстер на мотив «Розпрягайте, хлопці, коней», знімаючи на ходу з шиї обтірханий сантиметр. — Давайте ніжку, ми її доточувати будемо.

Хлопці пирснули. Ось тобі й професор! Адже для того, щоб підготувати їх до зустрічі з цим майстром, їм робили операції на кульшах, Гоша-масажист аж упрівав, поки розминав шви, які після цього лишилися, а прийшов якийсь метушливий дивак у старих солдатських черевиках і обтірханим сантиметром обміряє кульшу Бутька. Славко відзначив подумки, що навіть сантиметр у нього точнісінько такий, як і в дядька Гарасима: чорні риски на ньому давно стерлися й наведені хімічним олівцем.

— Встаньте, Клим Бутько, встаньте, Клим Бутько, встаньте, Клим Бутько, — співав майстер, — встаньте Клим Бутько, ми зміряємо вашу здорову ніжку… Так, так, так, протез буде на два сантиметри коротший від цілої ноги.

— А чому? — не витримав Славко. — У вас матеріалів не вистачає?

— Так треба, так треба, так треба! Щоб зручніше було ходити.

Якась заразна мова була в цього майстра.

— То це я кульгатиму, то це я кульгатиму, то я це кульгатиму? Руб двадцять, руб двадцять, руб двадцять? — спитав Бутько.

— У вас нижче коліна. Не будете кульгати, не будете кульгати, не будете кульгати. Майже… не будете кульгати.

Майстер присів навпочіпки перед Бутьком, який розгублено втупив свої окуляри йому в тім’я, щось записав на папірці і раптом так смикнув Клима за здорову ногу, що той аж упав на ліжко.

— Сідайте, Клим Бутько, Клим Бутько, сідайте. Ви гадаєте, як протез буде трохи коротший, то ви кульгатимете? Протез — не жива нога, трохи кульгатимете. Але не від того, що протез коротший. Он у мене одна нога коротша від другої на два сантиметри, а ви це помітили?

— Начебто й непомітно, щоб ви кульгали, — підтримав майстра Щербина.

— Ну от… Згинайте, Клим Бутько, вашу коротку ніжку в коліні, в коліні згинайте, Клим Бутько, оцю коротку ніжку. Так, так, так… Замочка вам не треба, замочка вам не зробимо…

— На клямку цей протез замикатиметься? — поцікавився Славко.

— На замочок, на замочок, на замочок, — обміряв і далі майстер Бутькову кульшу то вище, то нижче коліна. — Коли ноги нема вище коліна, на те місце, де мало б коліно згинатися, шарнір ставиться. Так? — спитав він у Славка. Той розгублено кивнув головою. — А на шарнірі ми робимо замочка спеціального, спеціального замочка робимо, щоб коли слизько, слизько коли чи коли людина ще як слід не призвичаїлась на протезі ходити. Коли вона з незвички сильно налягає на протез, а він в коліні — раз!.. І підігнувся, підігнувся — і капець. Тоді ми спеціальний замочок робимо, щоб замкнути. Коли слизько на вулиці — клац, замкнули його, і нога в коліні не гнеться.

— От ви протези робите, — допитувався про своє Щербина, — добре знаєте, як люди на протезах ходять. А от косити, к приміру, на протезі можна?

Майстер аж об поли вдарив кілька разів і став схожий вже не на горобця, а на півня, який б’є себе крилами об боки перед тим, як закукурікати.

— Косити? Боже мій, косити! У вас нема правої ноги, так? Правої ноги немає у вас? Так? Вище коліна, так?

— Як пальців нема, то бісового батька дулю даси. Коліно в мене є, та згинати йому нічого, — показав свою кульшу Щербина.

— Так, так, так! Згинати йому нічого, нічого йому згинати, і пальців нема, і гомілки нема, і ноги нема. Суглобчик ми вам зробимо казенний, шарнірчик замість суглобчика, замість суглобчика шарнірчик буде, замочок вам присобачимо… Так, так, так.

— А косити? — нагадав Щербина.

— Косити можна, — весело заспівав у відповідь майстер, — можна косити, можна косити. От косимо ми. От косимо ми. В праву руку беремо ручку, в ліву кісся, правильно я кажу? Кажу правильно, так кажу?

— Так, — погодився Щербина, не зводячи очей з майстра, який замість коси взяв у руки Бутькову милицю й став у таку рішучу позу, ніби перед ним розлігся неозорий лан і має він той лан викосити.

— Весь упор на ліву ногу, так? На ліву ногу весь упор? А правою ми так ніби підпихаємось, підпихаємось правою ногою. Крок вперед ми лівою ступаємо? А права собі позаду тягнеться, так? Ну і хай тягнеться позаду, а щоб вона не заважала, то ми на ній тільки клац — замкнемо в коліні, в коліні їй гнутися не обов’язково, не обов’язково їй гнутися в коліні, так? А ви собі косите, а ви косите — вжик, вжик, вжик! Піде діло. На замочок замкнути — і дуже просто.

— А коли без замочка? — наполягав Щербина, який любив усе знати достеменно.

— Призвичаїтесь, то можна буде й без замочка, без замочка можна буде, як призвичаїтесь.

— Виходить, усе можна? І танцювати можна? — єхидно запитав Семен Анципер.

Майстер подивився на Семена, одвів очі, але знову примусив себе дивитися прямо на нього.

— У вас обох нема, танці я вам не гарантую. Ходити будете, будете ходити, а танцювати… Техніка наша протезна ще не дійшла до цього. Може, потім колись, а от він, — майстер обернувся до Бутька, і в голосі його забринів захват, — він танцюватиме. Гопак і краков’як не дуже, а от вальс чи танго… Танго чи вальс… От такої… Перебувайте в доброму здоров’ї!

Майстер рушив до дверей, але Бутько його зупинив:

— Чекайте!

Бутько поліз під подушку й дістав великий трофейний гаман. Майстер замахав руками-крильцями й пурхнув у коридор. Грюкаючи милицями, Бутько поспішив за ним. Через кілька хвилин він повернувся, сховав гамана назад під подушку й сказав:

— Ні копійки не взяв… Дивак, ні копійки не взяв. Каже, як буде все гаразд, як муляти не буде, то по баночці вріжемо, вріжемо, каже, по баночці.

— Ото ти тепер так і ворожитимеш? — спитав Ігор. — «Дальня дорога» — «дорога дальня», «дєнєжний інтерес» — «інтерес дєнєжний», «казенний дім» — «дім казенний»…

Йому майстер не сподобався.

Славко, Семен і Мартин теж були розчаровані. їм здавалося, що протези мусять робити професори, а не шевці. Щербина ніби вгадав їхні думки:

— Ех, хлопці, хлопці, мало ви ще каші їли. Не знаєте ви, що не святі горшки ліплять, а грішний люд.

Майстер йому припав до душі. Видно, цей чоловік знає свою справу, коли на протезі, зробленому його руками, можна косити.

І він з надією подивився на тумбочку, де лежала заповітна коса.

Розділ дев’ятий

Міліція дуже вплинула на кіно. Але й кіно вплинуло на міліцію. І якщо відверто, то вплив цей не такий уже й позитивний. Я маю на увазі вплив кіно. Воно б і справді добре, якби, спостерігаючи за якоюсь людиною, можна було повною мірою використати сучасні технічні засоби. Сидиш отак у нашій з Федором Васильовичем кімнаті, а перед тобою екран, на якому видно все, що робить цієї хвилини отой пришелепкуватий Петручок. Але ж далеко не у все можна вмонтувати телевізійні камери, по-друге, існують певні моральні- заборони, які не дозволяють нам підглядати те, що тепер так охоче показують на кіноекранах, зробивши хіба що невеличке застереження: «Дітям до шістнадцяти…»

Ось чому, коли оперативний працівник лейтенант Слюсаренко, приставлений дивитися за Петручком, з телефону-автомата повідомив мене, що Петручок, розпочавши на вулиці розмову із молодою і досить гарною жінкою словами: «Де я міг із вами раніше бачитись?», уже повів цю жіночку до кафе, я аж скривився. Та наказ є наказ.

Я спитав:

— А хто вона така, ви не знаєте? Чи не з колишніх його дружин?

— Та ні, — здивувався Слюсаренко. — Для чого б він питався, чи бачив її раніше?

— Ну, може, то жарт такий… Добре, я зараз приїду.

Дзвінок цей перебив мою розмову з Вілею. Сьогодні я чергував. Біля скористався цим і прийшов до мене на службу в управління міліції. Він був у захваті: його запросили на роботу в Інститут кібернетики. їм потрібен був спеціаліст з логіки, і вони, хоч як шукали, не знайшли кращого за Вілю. Йому вкрай треба було похвалитися, а перед ким це зробити, як не переді мною? І він хвалився так, що мене розпирали заздрощі.

— Розумієш, — казав він, — вони проектують машини, що будуть самі навчатися. І їм потрібна людина, яка вміла б давати дефініцію — точне визначення будь-якого предмета чи будь-якого поняття.

— Як це?

— Ну от, наприклад… Скажи швидко, чим відрізняється рух кроком від руху бігом?

— Швидкістю.

— Дзуськи, — зрадів Біля. — Можна бігти на місці й пересуватися кроком так швидко, як на змаганнях із спортивної ходьби.

— А чим же?

— Тим, що під час бігу, на відміну од ходьби, обидві ноги відриваються від землі.

— Гм, — знизав я плечима. — Ті, що збираються зробити машину, яка мусить сама навчатися, хочуть привчити її ще і бігати?

— Ти кинь ці хохми. Я й сам так умію. Для того, щоб навчити машину не помилятися, треба вміти не помилятися самим, треба зрозуміти, що таке помилка як принципове явище.

Гай-гай, Вілю…

— І ти вже це розумієш? — обережно спитав я.

— Звичайно. — В голосі його — жодного сумніву. — Видатний математик Анрі Пуанкаре твердив, що з погляду математики помилки не мають градацій і що будь-яку неправильну рівність треба розглядати як найважчу помилку, навіть коли б вона була зовсім незначною: адже з неї можна вивести будь-яку іншу неправильну рівність. Він це довів математично.

Біля взяв аркуш паперу й написав на ньому:

А = В

— Вважатимемо, — казав він далі,— що фактично тут в незначна помилка. Але цей наш запис можна подати і в такий спосіб:

А — В = О,

хоч, як ми умовились, фактично ця різниця нулю не дорівнює. Та коли вона не нуль, то можна дібрати числа, за яких вийде:

С[А — В] = Д.

З іншого боку, ми маємо право помножити С на рівність, яку ми одержали спочатку, і вийде

С[А — В] = О.

Тоді в нас вийде:

С = О.

В результаті ми одержимо співвідношення, де С — будь-яке число, і це число дорівнює нулю.

— Слухай, — сказав я Вілі. — А знаєш, тут математика збігається в етикою. З погляду етики немає значення, більша чи менша провина. Підлота, скажімо, чи вбивство однаково аморальні, а не більше чи менше аморальні. Але з погляду юридичної науки, насамперед, важить градація провини. І саме в цій градації не можна припуститися помилки, бо від цього залежить доля багатьох людей, а може й усього людства. Наш професор Саєнко казав про це так: «Коли помилиться лікар, то постраждає одна людина. Коли помилиться архітектор, постраждає кільканадцять чоловік, як повалиться будинок. Та коли помилиться охоронець правопорядку, постраждає людство, бо в цьому випадку буде порушено справедливість».

Та Вілю сьогодні доля людства цікавила набагато менше, ніж його власна доля. Він знову почав хвалитися тим, що в кібернетиків швидко захистить докторську дисертацію, і бідкався — доведеться йому тоді поміняти свого мотоцикла на машину, бо докторові філософських наук уже не солідно скакати охляп на мотоциклі.

Я вирішив, що час вилити на нього трохи холодної води.

— Тепер усі філософствують, — сказав я. — У справі, яку мені зараз доручили розслідувати, я зіткнувся з таким Петручком, який теж має свою філософську теорію, та не знаю, чи збирається він робити з неї дисертацію.

— Що за теорія?

У нас не прийнято розповідати навіть близьким людям про незакінчені справи, і тому я обмежився тільки тим, що розповів про спеціальність Петручка та про його хобі.

— А теорія у нього така. Він запевняє, що це помилковий вислів — «братська могила», що кожен цвинтар окремо і всі цвинтарі разом являють собою одну братську могилу.

— Щодо цього чоловіка, — вирішив Віля, — не може бути найменших сумнівів: він злодій. Що він украв?

— А оце вже службова таємниця.

Та після дзвінка Слюсаренка я спитав:

— Слухай, ти ж колишній дружинник?

— Чому це «колишній»? Про мене треба говорити не «колишній», а «потенціальний». Якщо виникне потреба — я завжди готовий.

— То поїдемо зі мною, Тільки умова — нічого не розпитуй.

Нарешті я дожив до часу, коли подвійні обгони не загрожували мені найменшими штрафами. І от що дивно: я тепер уже не робив подвійних обгонів. Віля їхав за мною. Статечно, не поспішаючи, під’їхали ми на своїх червоношкірих мотоциклах до кафе й приткнули мотоцикли до бровки.

Я відшукав Слюсаренка, познайомив з ним Вілю, ми поговорили про футбол, а потім я зазирнув у кафе. Мегре в такому випадку випив би добру чарку кальвадосу, я ж обмежився склянкою води із автомата. Віля пити воду відмовився.

Жінки, що була з Петручком, я до цього ніколи не бачив. Але вона не здалася мені незнайомою. Я часто бачив таких жінок. Молода, ледве за двадцять років. Волосся пофарбоване в рудий колір з особливим відтінком. Це зветься чомусь відтінком «червоного дерева». Підведені темними смугами повіки. Коротенька спідниця. Це вже не міні, це — мініморум. От здається деяким дівчатам та молодим жінкам, що коли вони отак розцяцькують обличчя і вдягнуть коротеньку спідничку, то це робить їх вродливішими. І підтвердження вони знаходять у тому, що чоловіки в таких випадках залицяються до них, звертають на них більше уваги. А заграють із ними зовсім не тому, що вони погарнішали, а тому, що такий зовнішній вигляд — ніби сигнал про приступність. І дівчині, що не хоче подавати такі сигнали, мабуть, не слід легковажно одягатися й занадто фарбувати волосся та обличчя.

Та в яких насправді стосунках ця жіночка із Петручком? Найімовірніше, що це цілком випадкова зустріч. Але для того, щоб дізнатися, що вона за одна, нам доведеться докласти таких зусиль, яких докладають у кіно, щоб викрити членів банди, філії якої діють на всіх п’яти континентах. Ось чому, коли Петручок повів свою супутницю до парку, ми із Слюсаренком та Вілею пішли за ними.

І тут на наших очах відбулося те, що ми звикли бачити на кіноекранах: до Петручка підійшли два чоловіки в однакових плащах і однакових капелюхах, відтерли незнайомку, непомітно, але сильно взяли Петручка за руки й повели по алеї. «Що ж це таке? — обурився я. — Що за неузгодженість? Хто вони такі? Звідки?»

— Хто це? — здивовано спитав у мене Слюсаренко. — Куди вони його ведуть?

Вони переступили через невисокий парканчик і потягли Петручка, якого й ноги не тримали, прямо вниз по схилу, без дороги, між деревами й кущами.

— Стійте! — закричав я і кинувся навздогін, а Слюсаренко й Віля — за мною. І тут пролунав постріл. Це вперше в житті по мені справді стріляли! А я навіть не взяв з собою пістолета…

Тепер бабахнуло вже ззаду — то стріляв Слюсаренко. Я перечепився через якийсь корінь і покотився вниз, збив із ніг Петручка. Той упав, заверещав по-заячому й раптом боляче вкусив мене за литку. Я копнув Петручка вкушеною ногою й знову побіг униз на постріли. Я чіплявся за кущі, віття хльоскало мене по обличчі, ноги ковзали по траві, а в голові билася тільки одна думка: «Як я це все поясню полковнику Іванову?»

— Ви не поранені? — спитав я Слюсаренка.

— Ні. Куди вони поділися?.. А ви?

— І в мене не влучили. Давайте вниз, а я викличу опергрупу.

А на горі вже заливалися сюрчки, схил почало обмацувати світло мотоциклетних фар, і мені назустріч спускалися люди в міліцейській формі. З’явився захеканий Віля.

— У мене стріляли! — сказав він переможно.

Мені здавалося, що в цю хвилину він уже шкодував, що пішов працювати в Інститут кібернетики, а не до нас.

Петручок сидів на траві, та коли ми з Вілею підійшли до нього, підвівся нам назустріч.

— Що це за неподобство? — накинувся він на мене. — Для чого мене потягли на схил, а потім ще й стріляли?

— Ви бачили раніше цих людей? — спитав я.

— Ні. Вони сказали, що працюють у міліції.

— Хто ця жінка, що була з вами?

— Не знаю. Я з нею сьогодні вперше зустрівся… Там що — є трупи? — спитав він з професійною цікавістю.

Я залишив Петручка під наглядом патруля, а сам з Вілею піднявся на гору. У мене боліла вкушена нога.

«Як я все поясню полковнику Іванову?» — не давала спокою думка. Що він мені скаже — я добре уявляв. Щось на кшталт: «Поздоровляю з несмертельним пораненням…» Хай ти гориш! А може, не розказувати, що Петручок вкусив мене за ногу?

Я проминув парк. На вулиці всіма кольорами вигравала передсвяткова ілюмінація, спалахували й переливалися жовтневі гасла, люди у святковому вбранні йшли вулицями, за звичним гамором міста вони й не чули пострілів, один з яких принаймні був спрямований у мене…

***

Жовтневі свята підійшли якось несподівано. В госпіталі всі дні однаковісінькі, яка різниця — свята чи будні. Чим госпітальна середа відрізняється від госпітальної неділі? Але насправді всі чекали Жовтневих свят, бо якось звиклії вимірювати своє життя і життя всієї своєї країни оцими щаблями-річницями від Жовтня до Жовтня.

— Щербино, та будь же ти людиною! — благав Ігор.

— Це не іграшка, — стояв на своєму Щербина.

— А що я їй зроблю? Надгризу шматок?

— Поріжешся! А ти ж без наркозу не звик до цього.

— Чого ж це я поріжуся?

— Бо це не іграшка.

Ігор доводив Щербині, що на свято він мусить будь-що поголитися, хоч сам знав, що не стільки заради свята, скільки заради Любочки. Бо це при перших зустрічах із дівчиною можна було не голитися, а зараз їхні стосунки ввійшли в таку фазу, що тут уже без бритви не обійтися.

І Щербина здався.

— Тримай. А ти, Славко, покликав би когось із хірургів, щоб зашили прямо на місці, як він вріжеться.

Ігор не слухав його. Помазком збив хмару мильної піни і почав намилювати собі щоки з тією ж ретельністю, з якою милився завжди сам Щербина. Скоро в хмарі мила зникли його ніс і очі. Очі він заплющив, бо їх мило різало, і тепер ніяк не наважувався намацати бритву. Він обережно совав рукою по столі і вже каявся, що розпочав те гоління. Щербина з цікавістю спостерігав за тими маніпуляціями й нарешті не витримав:

— Слухай-но, давай я тебе краще поголю, їй-богу, скалічишся навіки.

— Не поріжусь, — пирхаючи мильною піною, опирався Ігор.

Але Щербина рішуче взяв бритву й кількома вправними рухами звільнив Ігореве обличчя від мильної піни, а за одним і від того м’якенького пушку, яким хлопець так боявся вколоти Любочку.

— Іди вмийся, — звелів Щербина.

Ігор слухняно пішов умиватися. Останнім часом він взагалі дуже охоче вмивався й зуби чистив так, як радили лікарі: і вранці, і ввечері. Хлюпаючись під краном, Ігор казав Дранишникову, що вмивався поруч:

— Що за бритва у Щербини? Хвалиться він нею, а вона геть тупа. В житті не зустрічав тупішої бритви.

Дранишников, утираючись, закрив обличчя рушником, бо не зумів приховати усмішки.

А Ігор вів далі:

— Дуже жорстка у мене щетина, навіть Щербинина бритва ледве взяла її.

— А може, метал там м’який? — серйозно спитав Дранишников. — Може, треба було косу у Щербини попросити?

Ігор пильно подивився на Дранишникова, але той старанно витирав обличчя рушником.

Після вмивання Ігор довго розглядав свою фізіономію в кругленькому люстерку й залишився нею вкрай незадоволений. Що ж це таке робиться? Та де ж та правда на світі білому? Після гоління у нього обличчя стало зовсім дитячим. Темна смужка вусів раніше надавала обличчю мужності, а тепер воно стало якимось босим, голим, і шкіру щипало. А як Любочка на нього подивиться? Хоч знову намалюй ці вуса…

Щербина одразу зрозумів, що коїться в Ігоревій душі, й порадив:

— Слухай, хлопче… Хочеш мати гарні вуса? То вживай пташиний послід.

— Який? — щиро здивувався Ігор.

— Голуб’ячий і курячий, — уточнив Щербина. — Голуб’ячим треба мазати губу знадвору, а курячим — зсередини, зісподу, значить.

— Курячий ми йому якось роздобудемо, — втрутився Семен Анципер, — а де взяти той голуб’ячий?.. Геть перевелись голуби, а скільки ж їх раніше було!.. Чи відлетіли кудись в інші, мирні краї, чи це люди їх поїли?

— Тоді можна й суперфосфатом. Воно, конєшно, пташиний послід краще вдобреніє…

Ігор гарячково підшукував гідну відповідь, та нічого сказати не встиг, бо до палати увійшов підполковник Чураєв. На парадному кітелі його красувалися старий, ще без стрічки, орден Леніна, орден Червоного Прапора, начищена до дзеркального блиску медаль «Двадцать лет РККА» та ще не відомий присутнім монгольський орден. Блищали підполковникові гудзики, чоботи, блищав увесь підполковник Чураєв.

Біленький підкомірець залишив на зморшкуватій шиї підполковника червоний слід, тройний одеколон огортав його запашним маревом. Щербина смачно чхнув. Підполковник Чураєв подивився на нього здивовано.

— Будьте здорові, з празником, товариші! З двадцять восьмою річницею революції! Тепер буде в нас і двадцять дев’ята, і тридцята, і сота, і двохсота! А от коли ми зустрічали двадцять четверту… Все могло бути. Все могло бути, коли б не пошкодували ви, товариші, свого життя, свого здоров’я задля того, щоб зберегти здобутки Жовтня.

Вони слухали підполковника Чураєва уважно і вдячно. Уже сам його ошатний вигляд, урочистий тон, піднесений голос створювали атмосферу свята. А вони відвикли святкувати за довгі роки війни, тож зараз були щиро вдячні підполковникові, щиро зворушені.

Добре, коли кохання народжується навесні чи влітку і дозріває на осінь. Сутеніє раніше, і тоді сам астрономічний розпорядок починає сприяти цьому коханню. У листопаді вже о сьомій годині сутеніє, і можна поспішати на побачення, яке через це стає довшим. Як завжди, перед зустріччю з Любочкою Ігор місця собі не знаходив: щохвилини вибігав у вестибюль, дивився на годинник, сподівався, що, може, сьогодні прийде вона раніше хоч на десять хвилин. Тепер він навіть дивувався, як могли вони з Любочкою раніше так багато розмовляти, марнувати час. Нині все було зовсім по-іншому. Вони цілувалися. У них аж дух перехоплювало, сльози на очах виступали, і, розімкнувши губи, обоє дихали важко й жадібно, як люди, що тільки-но виринули з океанських глибин. Віддихавшись, починали цілуватися знову — до дзвону у вухах, до запаморочення в голові.

Тільки-но ступив Ігор на поріг палати, щоб летіти на побачення, як його перестріла Маша.

— Вербицький, — сказала вона. — Тебе підполковник Чураєв викликає, негайно.

— А що там сталося? — збентежено спитав Ігор.

— Не знаю. Каже, щоб живого чи мертвого.

За кабінет підполковнику Чураєву правив червоний куток. На довгому столі, вкритому червоною скатертиною, лежали газети й журнали, в кутку світилося зелене вічко «телефункена».

— Є для вас, товаришу Вербицький, важливе й почесне доручення, — підполковник Чураєв націлив на Ігоря вказівний палець. — Ми порадилися з товаришами й вирішили довірити вам виступ на урочистих зборах з приводу великого свята. Щоб ви розповіли, чим зустрічають двадцять восьмий Жовтень колишні воїни Радянської Армії, а нині інваліди Вітчизняної війни, які в них успіхи, як вони збираються на трудовому фронті відзначитися…

— Та які ж у нас успіхи? — розгубився Ігор. — Ми ж нічого такого не робимо.

— Як це не робите? — не згодився підполковник Чураєв. — Ви лікуєтесь. І коли в когось зажила кульша чи хтось готується одягти протез — то це й є ваш успіх.

— Можливо, — неохоче погодився Ігор.

— Ось тут у мене є інструктивна доповідь і стаття в газеті «Красная звезда». Давайте зараз оце подивимось і зробимо намітки.

Ігор сів з підполковником Чураєвим за «намітки». «Любочка там на мене чекає», — тоскно подумав, але одпроситися не наважився.

Вона й справді чекала його на своєму сестринському посту — і чекала нетерпляче. Про це свідчили підкреслена байдужість, сухувате «драстуй», яким вона намагалася замаскувати своє нетерпіння. Але від нього не сховаєшся! Він побачив, як сіпнулася її верхня губка, та й оте сухувате «драстуй» вона вимовила з полегшенням.

— Ти пробач, — сказав Ігор, — я там затримався трошки. Підполковник Чураєв доручив мені виступити на зборах, і треба було…

— Та що там, — махнула Любочка рукою. Вона, видно, вирішила помститися за запізнення. — Затримався — то й затримався. Міг і взагалі не приходити, коли часу не мав. Он тут на канапі Петя Байрак сидів, от уже хохмач. Таке розповідав! Я так сміялася…

Це була відчайдушна брехня. Хто-хто, а Петро Байрак аж ніяк не був «хохмачем». Усі в госпіталі знали, що Петро дурний як пень. Та сидіти на цій канапі він і справді міг.

— А чого тут був Байрак? — запитав Ігор, і вона з деякою зловтіхою почула в його голосі занепокоєння.

— А так. Прийшов, посидів, пожартував. Канапа казенна, нікому сидіти не заборонено.

— А ти?

— Що я?

— Ти ж не канапа.

Вона обпекла його поглядом, почервоніла, аж сльози закипіли і звисли у неї на віях, і часто-часто засопіла носиком.

— Можеш повертатися назад до свого підполковника Чураєва!

— А ти будеш розважатися з тим бовдуром?

— З ким захочу — з тим і буду розважатися. І зовсім він не бовдур. Він хороший хлопець і не дозволить собі так розмовляти з дівчиною…

Любочка демонстративно повернулася до нього спиною й почала порпатись у скляній шафці з медикаментами: перекладала з місця на місце коробочки з пігулками, слоїки з йодом, якісь ножиці, пінцети.

Ігор стояв поруч і не знав, що йому робити. Ще вчора, коли б йому сказали, що він може посваритися з Любочкою, він би не повірив. І ось тобі маєш. І головне — через що!

— Любочко!

Мовчання.

— Любочко!

Вона нетерпляче знизала плечима:

— Чого тобі?

— Чому ти сердишся?

Мовчання.

— Любочко!

— Чого тобі? Повертайся до свого підполковника, бачиш, я зайнята.

— Зайнята?

— Атож, зайнята. Я на роботі. Я за це гроші одержую.

Це його образило. Вона, значить, зайнята, вона гроші одержує, а він інвалід, він грошей не одержує, його можна мати за ніщо?!

— Позавчора ти не була зайнята.

— То позавчора.

— А сьогодні для Петька Байрака ти не зайнята, а для мене зайнята?

— Не для Петька, а для Петі.

Вони обоє каралися в душі, що затіяли цю дурну сварку, але жодне не хотіло поступитися. І хто знає, чим скінчилася б ця розмова і весь вечір, якби Ігор не взяв її за руку:

— Ходімо… На наше місце…

Вони звернули за ріг коридора, на сходи, які нікуди не вели, й одразу ж почали цілуватися. Ігор притиснув її до поренчат, їй було боляче, вона аж застогнала, але не пручалася. А він, набравши повні легені повітря, цілував її знову й знову. Його пальці гладили її кучерики, шию, спробували спуститися нижче, але тут дівчина притримала Ігореві руки і, сховавши обличчя в його піжамну куртку, принишкла. Він важко дихав. Одна його рука вирвалася з її руки і…

— Не треба, — швидше здогадався, ніж почув він.

— Чому, чому не треба? — ворухнув пошерхлими губами.

— Так… Не треба…

— Але ж я люблю тебе!

— Ти мене поважати не будеш…

— Буду!.

— Не будеш ти мене поважати…

Вона сама лагідно поцілувала його. Сказала:

— Твоя нижня губка як вишенька.

Але його не зворушили ці дитячі пестощі. Він намагався розв’язати їй на спині халат. Люба не далася.

— Що ти!.. Хтось надійде, побачить…

— Ніхто не надійде.

— Ой Ігоре, ой голубчику, ну що це тобі дасть?

Він і сам не знав, що це йому дасть, але нетерпляче розв’язував поворозки сестринського халата, який зав’язувався ззаду.

— Ну що, — схвильовано повторювала вона, — ну що це тобі дасть?

Але він уже цілував її шию й ту милу ямочку, за якою починалися груди. Коли б не заважав цей халат, та розстебнути кофтинку… «Семен Анципер знає, як це робиться, — подумав Ігор. — І старший лейтенант Саватєєв теж знав, як це робиться. А от я, мабуть, не знаю і роблю не те, що треба…» Залишалося цілувати шию й ямочку, шию й ямочку.

Любочка важко дихала, відпихала його від себе, але відпихала якось так невправно, що за кожним разом притискалася до нього міцніше й міцніше.

І тут раптом десь у кінці коридора рипнули двері. Любочка стрепенулася, в одну мить зав’язала поворозки й пурхнула на своє сестринське місце.

Ігор з досади ламав собі пальці. Носить їх, чортів, по коридору, замість, того, щоб сидіти по палатах, як цього вимагає госпітальний розпорядок. Що мало бути далі, хлопець не знав, але він страшенно не хотів, щоб од нього відривали Любочку.

Коли вона повернулася, то здавалася зовсім спокійною, навіть встигла причесатися, сховати свої кучерики під косинку. Ігор знову спробував розв’язати її поворозки на халаті, але Люба рішуче вивільнилась і розсудливо сказала:

— Не треба, Ігоре… Давай без цього…

— Без чого «без цього»? — похмуро перепитав він.

— Ну… без цього… Давай краще посидимо, поговоримо.

— Про що ж ми поговоримо? — ще похмуріше запитав Ігор. Йому більше не хотілося розмовляти.

Вона сиділа біля нього на приступочці. Приступку він застелив порожньою штаниною, щоб Любочка не забруднила халатик. У нього не було лівої ноги, і Любочка сиділа ліворуч від нього, трохи далі, ніж звичайно.

— Добре нам тут, — цокотіла Любочка, ніби загладжуючи якусь свою провину. — Ага? Тепер ми тут самі. Гоша й Маша не приходять сюди…

— Гоша тепер ходить до Маші в будку, — з викликом заявив Ігор.

— Вони поберуться?

— А певно, що поберуться.

— І правильно. Маша душе хороша. І красива.

— А Гоша що? Гоша теж хлопець хоч куди, — заступився Ігор за колегу по чоловічій половині роду людського.

— Тепер, коли кіно, Гоші й не видно в залі, — тихенько засміялася Любочка. — Для чого тільки він раніше ходив? Адже він не бачить.

— Він би й зараз ходив, та допомагає їй тепер кіно пускати.

— Як же він допомагає, коли в нього очей нема?

— Він не очима допомагає, а пальцями.

Це була правда. Гоша весь свій вільний час пропадав у Машиній кінобудці. Він не вмів сидіти без діла, і його розумні «видющі» пальці дуже швидко дізналися, де в кіноапараті який гвинтик. Маша дивувалася:

— Для чого це тобі? Однаково ти не зможеш пускати кіна…

— Чому не зможу? — сердився Гоша.

Їй було шкода його, вона не могла дібрати потрібних слів.

— Ну, розумієш… Ну… звідки ти знатимеш, яким боком закладати плівку? І рамка… Це ж весь час горлатимуть: «Рамку!»

— Не горлатимуть, — впевнено відповідав він, — я навчуся!

І вона мовчки припадала до його плеча.

— Я не буду кіномеханіком, — казав Гоша, — не буду відбивати у тебе хліб. — Вона щасливо сміялася. — Але я хочу вміти. Телефонні апарати я збирав і розбирав. Я в одному госпіталі лежав, так там сліпих учили телефонні апарати складати.

— Як це?

— А отак… Викладають на дощечку деталі різні в певній послідовності, а ти береш і тулиш одну до одної, складаєш, згвинчуєш.

— І ти складав?

— А що? І я складав. То невже я не дотумкаю, як ця штука працює? Порозкручую зараз усе до гвинтика, потім складу, а з того, що лишиться, ще один апарат зроблю.

Вона сміялася сміхом найщасливішої в світі людини й допомагала йому.

Маша й Гоша мали от-от побратися. Вони були дорослими людьми, які за життя своє побачили чимало. Але взаємини їхні залишалися такими, як між двома школярами старших класів, хлопцем і дівчиною. Він цілував її, але далі цього не заходило. Гоша, молодий, сильний, одного разу, обнімаючи й пригортаючи її, не схотів обмежитися поцілунками.

— Не треба цього… — тихо попросила вона. — Я не хочу, щоб про нас думали, як тоді, коли…

— Це правильно, — вирішив Гоша. — Одкладемо все на після церкви.

Маша розгубилася.

— Ти ві-інчатися хочеш?

— А що, і повінчаємось. Тільки церкву обминемо, а в загс підемо. Треба мені лише кімнату одержати. В райраді обіцяють. Ось тоді й справимо весілля.

Тепер вони чекали кімнати, весілля було вже не за горами. Планів своїх Гоша не приховував, й Ігор розповів про них Любочці.

— Любочко! — рішуче сказав він.

— Що? — пригорнулася вона до нього й зазирнула у вічі.

— Любочко, давай і ми одружимось.

— Що-о? — Любочка відсахнулась, ніби він сказав не знати яку дурницю.

— Ти мене розлюбила? — стиснув її руку Ігор.

— Чому це я тебе розлюбила? — відповіла вона дуже спокійно, і той спокій особливо вразив хлопця. — Я тебе не розлюбила. Я тебе люблю. Та як це так — одружимось? Ти думаєш, що ти кажеш?

— Ну не завтра, — великодушно дав він відстрочку. — Не завтра, звичайно. Але через три — чотири місяці я вийду з госпіталю, на протезі вийду… — Скільки гордості бриніло в отому «на протезі»! — І тоді ми повинні побратися.

І тут Любочка показала себе мудрою жінкою, а його виставила дурненьким хлопчиськом.

— Ігоре, любий мій, та ти думаєш, що ти кажеш? Та на мені тато ременя свого солдатського порве: отак ні сіло ні впало — заміж? І за кого?

— Інвалід?! — аж заскреготав зубами Ігор.

— При чому тут інвалід? — спокійно вела вона далі. — Зараз інвалідів знаєш скільки? Це, може, до війни вважалося благородним вчинком зв’язати свою долю з інвалідом, а зараз… Дурниці все це. А був би ти на двох ногах, що б змінилося? Спеціальності в тебе нема. Де жити будемо? З чого жити будемо? З моєї медсестринської зарплати та з твоєї пенсії?

— Нам вистачить.

— А квартира? Чим за квартиру платити? А як дитина…

— Яка дитина? — не зрозумів Ігор.

Любочка почервоніла і нахилила своє розпашіле личко аж до колін.

— Ну… наша дитина.

Справді, як же це так сталося, що він не взяв цього до уваги? Адже якщо люди одружуються, то в них може бути й дитина. Вона про це подумала, а він, бач, не подумав. Та відступати Ігор не хотів:

— Дитину — в ясла.

Вона сумно засміялася:

— Сам ще дитина, а туди ж — женитися! Зовсім маленьке дитя ніхто в ясла не візьме.

Любочка говорила, як доросла, досвідчена жінка, кожним своїм словом підкреслювала, що Ігор не доріс іще до розв’язання таких важливих житейських питань.

— Гей, ви там, на горищі! — закричав Мартин, що якось непомітно зумів до них підкрастися. — Ходімо в палату. Шефи до нас приїхали. І ти, Любочко, ходи з нами. Артисти.

Шефів було аж п’ятеро. Троє жінок і двоє чоловіків.

— Ну що ж, хлопці, давайте знайомитись, — сказав найстарший із них. — Звуть мене Юрієм Максимовичем, а прізвище — Думський.

— Знаємо, знаємо, — вихопилося у Мартина Вайла.

Усі посміхнулися, бо справді одразу впізнали Юрія Максимовича — він знімався у багатьох фільмах. Юрій Максимович усміхнувся у відповідь і сказав:

— То й Ніну Василівну Кочержинську, заслужену нашу артистку, ви теж, мабуть, знаєте.

Впізнали вони й Кочержинську.

— Ну, а ці громадяночки хоч поки що не заслужені й не народні, та це справа тимчасова, прошу любити й шанувати — Оксана Баглій і Василина Пилипович. А Мишка Грабченка ви теж бачили в кіно, тільки мені дають ролі людей не надто розумних, а йому завжди випадає грати мислячих істот, бо й в житті він справжній філософ.

Молодий артист знітився.

Ніщо так не дратує інвалідів, не підкреслює їхньої неповноцінності, як перебільшена турбота, солоденька ласка. Співчуття тоді повертається зовсім іншим боком, утворює прірву, яку інваліди не можуть переступити на своїх милицях, а люди фізично здорові не помічають її і, поглиблюючи співчуття, поглиблюють цю прірву. А ось артисти повелися зовсім по-іншому. Вони жодним словом, жодним поглядом не виказали того співчутливого замилування. Просто прийшли хороші люди до таких самих гарних людей у гості, не дуже стараються їх розважити, та й самі не чекають розваги.

— Ви вже вибачайте, — раптом звернувся Щербина до Ніни Василівни, — але я таки вас десь бачив.

— За що ж я вас маю вибачати? За те, що ви мене бачили? — спитала Ніна Василівна.

Усі посміхнулися, але Щербина не звернув на це найменшої уваги. Він дивився на Ніну Василівну, як дивляться на загублену, а потім знайдену річ.

— Оце кажіть мені, що хочете, а я вас таки десь бачив.

— То ви не знаєте, — втрутився Семен Анципер. — Наш Щербина завжди так починає знайомство із жінками, які йому подобаються, бо збирається одружитись.

— Помовч, Семене, — одмахнувся Щербина. — Ні, таки бачив я вас — і край!

— У театрі, може? — підказала йому Ніна Василівна.

Щербина глянув на неї докірливо:

— Та я у театрі тому зроду-віку не був.

Усі знов засміялися.

— На вулиці десь, може? — Кругле симпатичне обличчя Ніни Василівни розрум’янилось, очі весело поблискували. — А на якому фронті ви воювали?

— Та на всіх потроху.

— Під Тирасполем були?

— Був, — сказав Щербина. — Та звідти нашу дивізію перекинули аж на Третій Білоруський.

— А цю пісню пам’ятаєте?

Вона накинула на голову косинку й низьким приємним голосом заспівала:

— Точно, — зрадів Щербина. — Ви тоді співали про синенький платочок, а ще один товариш артист, мордатий такий, співав: «Що такое, вас іст дас, німці драпают од нас…»

Юрій Максимович подивився на Щербину з навмисним переляком:

— То був не я!

— Не ви, — підтвердив Щербина. — Куди йому до вас братися!

— Так от де довелося зустрітися, — сказала Ніна Василівна, думаючи про щось своє.

— Отак і зустрілися, — зітхнув Щербина. — Гора з горою не той… а людина з людиною завше… Воно, правда, краще б десь в іншому місці…

Юрій Максимович, який дуже чутливо сприймав найменші порухи в душах людських, одразу ж підхопив слова Щербини:

— Звичайно, в іншому — краще… От я, наприклад, десять років, а може й більше, не бачився з тим критиком, який про першу мою роль сказав: «Цьому артистові краще перейти в суфлери». А оце вчора зустрів його в лазні…

Сміялися весело всі, навіть Щербина.

Привезли шефи й гостинці. Коли Миша Грабченко поклав пакунок на стіл і почав ного розв’язувати, хлопці поодвертали голови в різні боки. У них на обличчях було написано приблизно таке: «І що це ви затіваєте? Ну для чого це?» Та все ж цікаво було, що в тому пакунку… Трохи білого хліба. Трохи вершкового масла, загорнутого в цигарковий папір. Кілька пачок цигарок. Кавалок ковбаси. Дві пляшки горілки. І ще якісь іриски.

Хлопці перезирнулися й одвели очі. Їх тут, мабуть, годували краще, ніж оцих видатних артистів. Країна дбала про поранених на війні, віддавала їм усе найкраще. Тож за вечерею вони прагнули побільше підкладати гостям.

Клим Бутько, тьмяно поблискуючи своїми темними окулярами, напосів на горілку і раптом неголосно заспівав сам собі:

— А ви голосніше, — попросив Юрій Максимович. — Щоб усі чули.

— Який з мене співак, — знітився Бутько. — Краще б ви, — звернувся він до Ніни Василівни, — про «синенький скромный платочек».

— Е ні, — заперечила Ніна Василівна. — Сьогодні ми у вас в гостях, то краще ваших пісень послухаємо.

Семен Анципер скоса подивився на Ніну Василівну шпачиним своїм оком і сказав:

— Ану, Славко, давай нашу, подільську. Ту, що Щербина любить. Можна? — звернувся він до Юрія Максимовича.

— Не тільки можна — треба.

Славко звів до перенісся свої бровенята, насупився, делікатно покашляв у кулак і стиха почав:

Анципер вступив ніби знехотя, байдуже, ніби за компанію:

Він ніби просто розповідав: що тут вдієш — тому й залишилася гора чорна, що сіяла бідна вдова, а який там сівач із бідної вдови?

Другий куплет вони почали разом. Розповідали про страшну людську трагедію, і була вона тим страшніша, що мовилося про неї спокійно, стримано:

І раптом у голосі Славка Іванченка прорвалася тривожна нота: йде зима, нема хліба, нема дров, а тільки дрібні дітки є у бідної вдови.

тривожно запитав Славко, але Анципер заспокоїв його:

Справді, чого журитися? Є багатий брат у бідної вдовиці, він не покине її напризволяще. Але що це?.. Як змінився голос Славка, які залізні, безжальні, байдужі ноти забриніли в ньому… І навіть обличчя Славкове змінилося, стало жорстким, злим:

Анципер приєднався, голос у нього став скрипучий, неприємний. На цих словах пісні у Щербини завжди перехоплювало подих і стискалися кулаки.

Страшне це зізнання вражало своєю жорстокою відвертістю, своєю безжальністю. Але бідна вдова не мала ніякого порятунку, вона була ладна на все, тільки б не замерзли діти в нетопленій хаті.

В голосі у Славка чулося благання, по щоках у Ніни Василівни побігли сльози, вона не помічала їх, Оксана і Василина сховали очі, як люди, що зіткнулися з чимось дуже поганим і нічим не’можуть зарадити, закам’яніли вилиці на обличчі актора Миші Грабченка, Юрій Максимович схилив голову в руки.

У Ігоря по спині побігли мурашки, хоч чув він цю пісню не вперше. В голосі у Славка були і наказ, і благаппя:

Анципер пояснив:

І далі вже разом вони повели спокійно, так спокійно, що у всіх, хто слухав їхню пісню, клубок підкотився до горла.

Анципер просив, Славко вимагав, уперто, наполегливо:

І вже обидва пояснили з невимовним відчаєм:

Але тато не міг встати з ями… Анципер і Славко зробили паузу, немов прислухаючись, що відповість тато, чому він мовчить, чому не встає. Невже він не розуміє, як важко їм, сиротам маленьким, живеться на цім світі? Пауза була довгою. Могло б здатися, що пісня вже скінчилася. Та ні, останнє слово за батьком. Діти повинні почути його голос. І вони його почули. Крізь важку сиру землю ледь-ледь прорвалися батькові слова… Голоси Славка й Анципера стишилися до шепоту:

Це звучало як останнє прохання, як останнє моління, як тихий голос безнадії. Все. Сподіватися більше не було на що…

— Ой хлопці ви мої, хлопці… — одняв руки од обличчя й заплакав Юрій Максимович. — Які ж ви у нас гарні хлопці!.. І для того, саме для того, щоб ніколи вже не повторилося те, про що у вашій пісні співалося, роблять революції… І для того воювали ви славно, і перемогли, і так боляче покалічили вас… Ой хлопці ви мої, хлопці…

Розділ десятий

Ніколи в житті я не забуду, як співали вони цю пісню. Семена Архиповича Анципера вже не було на світі, співали її вдвох — Ярослав Макарович Іванченко і Мартин Угович Вайл. Були вони вже не в госпітальній палаті, а в майстерні скульптора, і давно вже важке мармурове погруддя, що зображувало натхненне обличчя Юрія Максимовича Думського, стояло на його могилі, і життя було зовсім іншим, а пісня ятрила серце.

Потім я був у батьків і спитався у мами:

— Чого це ви, мамо, ніколи не співали пісні про вдову — «Ой всі гори зеленіють»?

Мама невдоволено знизала плечима й буркотливо відповіла:

— А для чого тобі ця пісня?.. Не треба тобі її знати.

Вона й досі ставилася до мене, як до маленької дитини. Багатьом гарним людям не хотілося б, щоб їхні діти знали про це. Та треба, щоб вони знали. І це він правильно говорив, покійний народний артист Юрій Максимович Думський, що і революція вершилася, і у війні ми перемогли для того, щоб назавжди покласти край тим нелюдським стосункам між людьми, про які співалося у дивній тій пісні.

Ось зараз з’являється дедалі більше прихильників старовини. Опоетизовують минувшину, мальовничі села, містечка, де по гранітному брукові цокотять копита коней, запряжених у шарабани, тягнуть у квартири з антикварних магазинів старовинні меблі, а в люстри встромляють лампочки, що їх навіть зблизька не відрізниш від справжніх свічок. А які кольорові свічки продають у всіх художніх салонах, а скільки тих свічок у старовинних свічниках припадають порохом по квартирах нинішніх напівінтелігентів! Уже й в одязі з’явився такий стиль — «ностальгія». Ностальгія не за батьківщиною, не за землею, а за минувшиною…

Я не вмію виголошувати високі слова. Але цього разу скажу так: хай з нас, з міліціонерів, не роблять дурників. Усі ми, від рядових міліціонерів, що чергують біля входу на стадіон, і до поважних наших міліцейських комісарів, стоїмо на захисті правопорядку в цьому справедливому суспільстві, а іншими словами — захищаємо це суспільство. Хоча б від тих кіногангстерів, що потягли з парку на схили не надто симпатичного, напівбожевільного Петручка.

— Скільки у них було пістолетів? — спитав я у Петручка.

— Багато, — відповів він глибокодумно. — Бо воно весь час стріляло.

— Скільки ви на власні очі бачили пістолетів? — запитав Федір Васильович.

— Я не бачив жодного.

— Що вони у вас питали?

— Вони не встигли нічого спитати. Спочатку один з них сказав: «Міліція». А потім, тільки-но він встиг вилаятись, як ви почали стріляти, ледь у мене не вцілили.

— Вони знали ту жінку, що була з вами?

— Може, й знали. А може, й не знали.

— Ну, гаразд, — м’яко посміхнувся Федір Васильович. — Ви розумієте, що ці люди були не з міліції?

— Звичайно. Я це одразу зрозумів.

— З чого?

— З того, що ви в них стріляли. Для чого б ви стріляли у своїх?

Ми перезирнулися. Федір Васильович струсив попіл у новеньку паперову коробочку.

— Стріляли не в них, — сказав він. — Стріляли у повітря. Та річ у тім, що не так уже й часто невідомі люди видають себе за працівників міліції й тягнуть незнайому людину на паркові схили. Як ви самі гадаєте, для чого вони це зробили?

— Та дуже просто, — здивувався Петручок з наївності запитання. — Це гангстери. Вони хотіли вкрасти у мене гроші. Мабуть, якось підгледіли, що я маю таку погану звичку не здавати гроші в ощадну касу, а тримати їх у кишені, доки не розтринькаю… Скажіть мені, до речі, у вас є книга скарг?

— Яка книга скарг?

— Я хочу записати подяку міліції. Гроші вони у мене так і не встигли вкрасти завдяки вашому втручанню. І на знак подяки, якщо у когось із вас виникне потреба… родич який чи близька людина… То я можу загримувати так, що буде як живий…

Ми поспішили від нього відкараскатися. Хоч, можливо, саме це він і мав на меті.

А жінку, яку Петручок, можливо, теж мав намір одвести на паркові схили, хоч з дещо іншою метою, ніж оті «гангстери», ми все ж таки відшукали. Справа ця виявилася навдивовижу простою. Вона знову тинялася біля того ж кафе.

— А що? — зухвало відповіла вона. — Тепер уже заборонено не тільки переходити вулицю, коли на світлофорі червоне світло, а й знайомитися на вулиці? Можете мене оштрафувати, але я з усіма своїми чоловіками знайомилася саме на вулиці…

Молода жінка! Приблизно Людиного віку… Чоловіка нема, зате є чоловіки! Є й дитина — у її батьків виховується…

Вона раніше ніколи не зустрічалася ні з Петручком, ні з тими, що вчинили на нього напад. Так вона запевняла. У нас не було жодних підстав не вірити їй. Але, на жаль, не було підстав і вірити.

Десь я чув таке прислів’я: млини господа бога мелють повільно, але напевно. Не знаю, що насправді мали на увазі люди, які його склали, але мені здається, що йшлося про канцелярії. Тільки зараз на моє ім’я почали надходити численні відповіді. Серед них була копія довжелезного списку льотного й наземного персоналу того аеродрому, що мене цікавив. У складі батальйону аеродромної обслуги я знайшов прізвище лейтенанта Голобородька. Та не тільки його. Там був ще їздовий П.І.Ямришко.

***

П’яний Павло Ямришко танцював на одній нозі на тому самому розі, де він звичайно жебракував. Одштовхуючись милицями, він підскакував, обертався навколо себе й хрипко вигукував частівку:

Перехожі дивилися на нього поблажливо: що візьмеш з інваліда? Юнкерс стояв поруч, підбадьорював: «Давай, давай, шквар веселіше!»

Ігор Вербицький спробував був проскочити повз Ямришка й Юнкерса непомітно, та опуклі, нахабні Ямришкові баньки нічого не пропускали:

— Гей, ти, — закричав він, — вхажор! З костилєй по сту рублєй!

«Звідки він знає, що я — «вхажор»? — занепокоєно подумав Ігор. — Може, бачив, як я проводжав Любочку?..»

Армія робить людей, кращими. Старшинське гасло: не вмієш — навчимо, не хочеш — примусимо — подеколи творить справжні чудеса. Нехлюя воно навчає дисципліни, згорбленого примушує розправити плечі, підняти підборіддя. Та в чомусь армія й балує людей. Солдати звикають, що обід з’являється сам собою, що чоботи й штани видають справно. І хоч як би солдат завинив, а за статутом не можна його покарати, позбавивши обіду чи вечері. «А люди трапляються й слабодухі, — думав Ігор, — ось як цей Ямришко. Щось тут негаразд. Сюди б старшину. Не армійського, то хоч би міліцейського. Він би не дозволив Ямришкові жебракувати, а примусив би його працювати».

Ігор застав підполковника Чураєва в червоному кутку.

— Є в мене, товаришу підполковник, одна думка… Ви, звичайно, правильно казали, що коли пораненого вилікують, коли йому на кульшу протеза підберуть та навчать цим протезом користуватися, то це все — досягнення. Але ж це не його, пораненого, досягнення, а медиків чи там протезистів. Ні, треба, щоб він, як вийде з госпіталю, не просто твердо тримався на ногах, а твердо тримався в житті.

Ігор висловив свою пропозицію: з інвалідами в госпіталі треба запровадити навчання. Може, курси підготовчі до технікуму чи навіть до інституту. Чи навчати людей якоїсь професії — скажімо, готувати на бухгалтерів чи годинникарів. Хіба мало на світі сидячих професій, що підійшли б одноногим чи одноруким…

— Чекай, чекай, — сказав підполковник Чураєв стурбовано. — Як це ти сказав? Щоб, значить, стояли в житті на двох ногах? Чи як воно там?

— Твердо стояли, товаришу підполковник.

— Правильно, твердо. От давай це й запишемо. І одразу ж листа складемо. В міськком.

Вони довго складали листа, а потім підполковник ходив узгоджувати його до начальника госпіталю, до жінки, яку в чотирнадцятій палаті називали тіткою майоршею, хоч добре вже знали, що вона Оксана Кіндратівна Костюк. Чураєв прихопив з собою й Ігоря. Оксана Кіндратівна сказала, що листа треба переробити, викинути всю вступну частину про успіхи.

— Там стільки листів з усілякими клопотаннями, — сказала Костюк, — що поки вони про успіхи вчитають, то й до діла не дійдуть. І взагалі, треба цього листа однести самим. Ви, товаришу підполковник, ордени надіньте, як на свято це робили. І товариша Вербицького візьміть із собою. На милицях. Бо згодом, коли стане він на протез, ніхто на нього й уваги не зверне…

За годину Ігор уже вдихав знайомий запах каптьорки — запах шкіри, шинельного сукна, кирзових чобіт та нових гімнастерок, — і серце його болісно стислося. Нове обмундирування! Як перед відправкою на фронт… Цікаво, видерся б він зараз на одній нозі на броню танка аж туди, до башти?.. Мабуть, зумів би. Видерся ж він на кузов вантажної автомашини.

— Розпишись, — звелів каптьор.

Ігор одержав усе новеньке: шинель, гімнастерку, шаровари, шапку, правий чобіт, онучі. Хитрий каптьор хотів на онучах вигадати — лише одну дати. Але Ігор миттю спостеріг його маневри:

— Давай, давай, не збіднієш!

Ігореві дуже хотілося попросити у госпітального водія, літнього, похмурого чоловіка, щоб той дозволив йому сісти за кермо й довести госпітального «опеля» аж до самісінького міськкому, але відчуття важливості покладеної на нього місії не дозволило легковажити. Та й водій все одно не пустив би.

— Заходьте, товариші, — запросив їх секретар міськкому, виснажений чоловік у військовому вбранні. — Що у вас до мене?

— Підполковник Чураєв, — голосно відрекомендувався підполковник. — Інвалід Вітчизняної війни Вербицький, — так само чітко відрекомендував Ігоря й простяг листа.

Секретар міськкому трохи здивовано розкрив старанно заклеєний, та ще й запечатаний сургучними печатками конверт і запропонував:

— Сідайте, сідайте, товариші.

Прочитавши листа, він пожвавішав, схвалив ініціативу:

— Не будемо відкладати цієї справи. Зараз її й розв’яжемо.

Викликав завідуючу відділом, зовсім молоду, комсомольського віку, рухливу жінку (Ігореві здалося, що вона не старша за нього) й спитав, які курси можна негайно організувати при протезному госпіталі. Завідуюча відділом запропонувала організувати курси бухгалтерів та кухарів.

— Повертає на такий час, — сказала вона, — коли кухарям буде вдосталь роботи.

— Ні, — не погодився Ігор. — Не дуже пострибаєш біля плити на одній нозі. І з одною рукою зразу ж каструлю перевернеш. Треба щось інше.

Завідуюча відділом подивилася на порожню Ігореву холошу й трошки знітилась.

— То спробуємо підшукати якесь інше ремество, щоб можна було виконувати роботу сидячи.

— Добре, — кивнув секретар міськкому. — І не будемо зволікати з цією справою. Прошу завтра до кінця дня повідомити, що зроблено. А не вийде так, — трохи примружившись, повернувся секретар міськкому до підполковника Чураєва та Ігоря, — що ваші інваліди не підуть на ті заняття? Що, замість занять, вони й далі, користуючись своїм становищем, купуватимуть на вокзалі залізничні квитки, а потім перепродуватимуть їх?

Ігор почервонів.

— Про це ми самі подбаємо, — сказав він так різко, що аж сам злякався.

Секретар міськкому подивився на Ігоря з цікавістю й неприхованим задоволенням.

— Звичайно, — сказав він, — самі ви й мусите подбати. — І раптом, ніби щось зважуючи про себе, спитав: — У вас яка освіта?

— Десять класів закінчив.

— Коли ви йдете з госпіталю?

— Як протез буде готовий. Місяців за три — чотири.

— Ви комсомолець?

— Комсомолець.

— Що далі збираєтесь робити?

— Не знаю. Працювати думаю. Бо я одружуватися збираюсь… Ну й одночасно вчитись далі.

— Де вчитись?

— В університеті. На юридичному.

— Чому на юридичному? — здивувався секретар міськкому.

— Ленін навчався на юридичному, — тихо пояснив Ігор.

— Он воно що. А в міськкомі комсомолу не хочете попрацювати? Інструктором?

— Не знаю, — сказав Ігор. — Це якось несподівано… Подумати треба…

— Подумайте. А як надумаєте — приходьте.

Поки спускалися сходами й добиралися до машини — вона стояла майже за квартал, а вулиця була розрита: міняли брук, — підполковник Чураєв зосереджено мовчав, щось обмірковував. І вже тільки коли до госпіталю наближалися, підбив підсумок своїм роздумам:

— Ех, Вербицький, не служили ви на турецькому кордоні. Ну хіба можна було секретареві міськкому отак бовкнути, що й без нього розберуться? Та він же генерал-майор за військовим званням. Тільки що погонів не носить. А як на військове перевести його цивільну посаду, то вона й на генерал-лейтенанта тягне…

Ігор не виправдовувався. Йому й самому було соромно, що бовкнув він таке. І все ж у душі його щось виспівувало щиро й весело:

У вестибюлі госпіталю Ігоря перестрів Голобородько у супроводі Байрака й Нахмановича. Останнім часом Юнкерс почав підкручувати вгору свої вузенькі чорні вусики, і тепер його обличчя схоже було на обличчя винового валета з тих сороміцьких карт, що їх колись одібрав підполковник Чураєв.

— Зачекай, — владно наказав він Ігореві і, коли підполковник одійшов далі, спитав: — З Чураєвим злигався? В свати його запрошуєш?

Ігор мовчав.

— Поспішаєш, хлопчику. Не буде в тебе свайби. Спочатку на весільний подарунок хоч кусок збери, — «куском» Юнкерс називав тисячу карбованців, — а потім уже й женихайся. От тобі аванець. — Він, не рахуючи, витяг з кишені паку грошей. — Бери Славка й того… латиша, чи хто він там, й шпарте на вокзал.

Щось нове було в тоні Юнкерса — якесь чекання, непевність і напруженість. Ігор зібрав рішучість з усіх закапелків душі й стулив у різке:

— Ні! — А вже потім додав стрішаніше: — Я не піду більше на вокзал. Й інші не підуть. З цим — по-кінчено.

— Он воно що, — ніби зрадів його відповіді Юнкерс. — То вважай, що із жениханням твоїм теж покінчено. Згадаєте мої слова, хлопці, — звернувся він до Байрака й Нахмановича. — Нашою буде Любочка.

Він хотів ще щось додати, та у вестибюль вийшла начальник госпіталю Оксана Кіндратівна.

— О, — зраділа вона, — Ігор Максимович! Я вас дуже прошу, як звільнитеся, відразу ж зайдіть до мене.

Вперше в житті Ігоря Вербицького назвали на ім’я й по батькові. І ніхто з присутніх не засміявся. Навіть Юнкерс…

В кабінеті у Оксани Кіндратівни Ігор застав підполковника Чураєва. Він посміхався до Ігоря, як до людини, з якою разом пережили серйозну пригоду, що закінчилася цілком щасливо.

— Порадилися ми тут, — сказала Оксана Кіндратівна, — і хочемо запропонувати вам, Ігоре Максимовичу, відповідальну посаду. Спочатку, правда, посада ця буде на добровільних засадах, тобто без платні. Але згодом ми неодмінно знайдемо кошти. Річ у тім, що за штатним розкладом у нас не передбачено директора курсів. А ми хочемо призначити вас директором.

— Отакої! — вихопилося в Ігоря. — Та який з мене директор? Я ж навіть не уявляю собі, що це за робота…

— Посада у вас буде не така вже й обтяжлива, — заспокоїла його Оксана Кіндратівна. — Треба тільки налагодити контакт з викладачами, простежити за тим, щоб заняття починалися вчасно. Ну й, звичайно, подбати про відвідування. Чи вас Голобородько встиг уже залякати?

— Ні, — ображено відказав Ігор. — Мене не залякаєш.

Із кабінету начальника госпіталю Ігор Вербицький уже вийшов директором курсів, які ще не мали ні професорів, ні слухачів, ні певної програми. Хто викладає в інститутах і технікумах? Професори. Хто по-справжньому може навчити якоїсь справи? Звичайно, професори. Ось чому новоспеченому директорові майбутні викладачі уявлялися професорами із сивими гострими борідками, з сивими вусами й неодмінно в золотих окулярах…

І ось перша зустріч з «професором», якого направив до них міськком. Звичайнісінька громадянка, та ще й з чудернацьким іменем Муза — Муза Захарівна Кошуба. Нічого не було в ній професорського. Хіба що окуляри з товстезними, як денця пляшок, скельцями, але не в золотій, а в сталевій оправі. Причому та оправа подекуди зовсім не по-професорськи була скручена мідним дротиком. І професорського портфеля у Музи Захарівни не було. Вона тримала в руках обшморгану картонну теку невизначеного кольору, навхрест перев’язану бинтом.

Та все ж, незважаючи на розчарування, відповідальність, яку поклало на Ігоря його нове становище, примусила хлопця бути толерантним.

— Сідайте, будь ласка, — запропонував він. — Ви вже обідали? Може, чаю? А коли прийде решта професорів?

— Яких ще професорів?

— Ну… викладачів, ну…

— Ну — викладачів — ну, — зухвало перекривила його Муза Захарівна. — Вся професура отут перед вами. Я за роки війни стільки бухгалтерів наробила, скільки в доброму пологовому будинку дітей народжують. Головних бухгалтерів главків і міністерств з вашого одноногого війська я не обіцяю, але хто голову на плечах матиме, дечого навчу.

Ігор розчаровано принишк. Оце маєш професорів! Оце курси! Оце директор! Та поліз у бійку — чуба не жалій…

Муза Захарівна випила-таки чаю, до якого для «професорів» були приготовлені бутерброди з ковбасою, щоправда ліверною, й пішла на заняття.

Стріли її не просто стримано — вороже, бо не тільки директор Ігор чекав професора. Та було щось у цій Музі Захарівні таке, що зразу примусило всіх слухати її й слухати уважно. Вона не зважала на їхні милиці, їхнє каліцтво, тобто бачила в них не інвалідів, а просто людей, які хочуть стати бухгалтерами.

Муза Захарівна басистим голосом розповідала про те, що входить в обов’язки бухгалтерів, і слова свої підтверджувала гучним рипінням крейди об дошку. Щоправда, дошка ця була не справжня, не шкільна й навіть не чорна. За дошку правив шмат дикту, який Маша принесла з кінобудки. Але за довгі роки війни люди звикли, що функції й обов’язки одних речей беруть на себе зовсім інші речі. Коли нема незамінних людей, то незамінних речей нема й поготів. Сержант замість загиблого командира піднімав батальйон в атаку і брав безіменну висоту, дерев’яні брусочки, закручені гвинтиками, мали замінити їм ноги, то чому ж шмат фанери не міг замінити шкільну дошку?

Набагато краще було з канцприладдям. Цього добра вистачало. Трофейними авторучками в госпіталі менджували, як циган кіньми. Авторучки ходили в госпіталі, як розмінна монета, їх використовували не стільки за призначенням, скільки як валютну одиницю в солдатських комерційних операціях, відомих під назвою «махньом не глядя». Майже всі мали й блокноти: від звичайних воєнторгівських із жовтим папером до розкішних альбомів для віршів, оправлених у фіалковий сап’ян, і дамських записничків, оздоблених перламутром та бронзовими ланцюжками. Ще недавно віденські дами занотовували у них, для кого призначений перший танець. І ось тепер усе це різноманітне канцелярське приладдя було покликане стати на службу бухгалтерській науці.

Ігор Вербицький дивився на Музу Захарівну схвально й заохочувально — не підвела-таки, хоч і не професор. І весь час при найменшому порухові слухачів він приглядався: чи не нудьгують вони, чи не легковажать навчанням? Он Щербина, затиснувши у руці трофейну штабну авторучку, товсту, як барок, повільно виводив щось у шкільному зошиті. Славко, ще більше закругливши свого круглого рота і нахиливши голову, не записував, а щось малював у своєму блокноті. «От ледащо, — обурився Ігор. — Старайся для нього, курси йому організовуй… Матиме він од мене сьогодні добрячого щигля!..»

Бутько теж нічого не занотовував, але слухав уважно й не зводив з «професорки» своїх темних окулярів. Прийшов на заняття й Петро Байрак, на що Ігор зовсім не сподівався. Та Байрак погигикав по-дурному і так пояснив свій інтерес до бухгалтерії: «Як не навчусь лічити чужі гроші, то принаймні знатиму, де там у мене це сальдо-бульдо».

Любочка до нової посади Ігоря поставилася з навіть їй самій незрозумілою заздрістю. Як це так: був собі рядовий інвалід — і раптом його ні сіло ні впало роблять директором? Та коли за тиждень Оксана Кіндратівна відшукала-таки ставку для нового директора, і була це ставка прибиральниці, що дорівнювала двом третинам Любоччиної сестринської платні, вона ніби заспокоїлася й почала кепкувати з Ігоря: «Оце так директор!»

А Юнкерс здаля прицілився в Ігоря своєю милицею, як карабіном, голосно вигукнув: «Бац — і нєт старушки». Потім презирливо скривив рота:

— У мене ж ти за вечір заробляв більше, як тут за місяць!

Ігор мовчав.

— Та річ не в грошах, — казав далі Юнкерс. — Йдеться про твоє майбутнє. І про минуле. Ти ж був без п’яти хвилин командиром танка. Брав участь у танкових атаках. Вмів закліщувати в хрестовину прицілу ворожу машину, вмів дати прицільний залп на повному ходу, вмів повертати башту танка, що вона крутилася, як гадюча голова, кусала й плювалася вогнем. І тепер, після цього всього, після маршів і навальних атак, після проривів фронтів, коли ми, льотчики, підтримували вас, танкістів, з повітря, ти скнітимеш над якоюсь дурною бухгалтерією? Та начхати на той дебет і кредит! Хіба це діло для нас із тобою? Для людей, яких обпалив, та не спопелив вогонь війни?

Ніколи ще лейтенант Голобородько, знаменитий Юнкерс, груди якого прикрашали сяючі ордени, не розмовляв з ним так схвильовано.

— Я вчитимусь, — щиро сказав Ігор. — Може, ще в університет піду, на юридичний. А може… — Він нерішуче замовк.

— Що — «може»?

— А може, і в партійну школу.

Юнкерс підніс ліву руку дашком до лоба, правою хвацько відкозирнув і гаркнув:

— Здра жла, товаришу комісар! — І єхидно додав: — З бухгалтерським ухилом… Тільки запам’ятай: сальдо з бульдою у тебе не зійдеться. Про це вже я подбаю!

Другий «професор», якого направив у госпіталь міськком, ще менше, ніж Муза Захарівна, заслуговував на це високе звання. Вузькогрудий, худий, веснянкуватий хлопець у куцому піджачку був покликаний навчати їх художньому мистецтву.

— Це, товаришу директор, — сказав він поштиво, — з одного боку, справді художня робота, яка вимагає певного смаку й акуратності. Та, з другого боку, малюємо ми через трафарети, і тому вона ближче до виробництва, ніж до мистецтва. Наші майстерні випускають серветочки, килимки, покривала, хустинки.

І показав Ігореві зразки.

— Не знаю, — нерішуче сказав Вербицький, — чи знайдуться серед наших товаришів охочі до цієї справи. У нас уже розпочали роботу курси бухгалтерів. — Йому самому це мистецтво через дірочки трафаретів здалося не надто спокусливим. — Втім, зачекайте. Є у нас дуже хороший чоловік, без обох ніг. Семен Архипович Анципер. Зможете ви з ним проводити індивідуальні заняття просто в палаті? Бо, самі розумієте, пересуватись йому важко.

Веснянкуватий хлопець, що, мабуть, і пороху не нюхав, подивився на Ігоря ображено:

— Та що це ви, товаришу директор? За кого ви мене маєте? Та для такої людини я хоч щодня бігатиму.

Ігор поговорив з Семеном Анципером, який досить скептично поставився до перспективи стати майстром художнього промислу, бо, як він пояснив, малювати йому за життя довелося всього кілька разів, у дитинстві, та й то на дверях шкільної вбиральні. Ось чому Ігор Вербицький вирішив, що на першому занятті директор курсів має бути присутнім особисто.

До Семенового ліжка впритул присунули стіл, і на ньому зразу ж з’явилися фарби в тюбиках з яскравими опоясками, оберемок пензликів, кілька хірургічних ланцетів, що правили в госпіталі за універсальне знаряддя — ними можна було накраяти хліб, підстругати олівця, а як треба, то, мабуть, і ногу одрізати. Трафарети були зроблені з тонкого, але цупкого, як церата, картону, страшенно замащеного фарбами, а в тому картоні попрорізувані наскрізь дірочки й щілинки найрізноманітнішої форми.

Молодий «професор», якого звали Валентином і якому з першої хвилини Анципер почав говорити «ти», поклав на стіл дикточку. На ній закріпив аркуш картону, вкритий ледь помітною павутинкою візерунків.

— Тепер ми беремо гостро заточений ланцет і починаємо вирізати. Це робиться так…

Він торкнувся картону кінчиком ланцета й плавним рухом, не відриваючи руки, повів по накреслених лініях. За кілька хвилин картон став ажурний.

— Але це навіть не половина, а тільки четверть діла, — казав далі Валентин. — Візерунок наш чотириколірний, і на кожен колір потрібен окремий трафарет. Тому ми беремо другий аркуш картону…

Все повторилося спочатку. Другий аркуш картону теж вкрився дірками-візерунками. На шпачиному обличчі Анципера спалахнула цікавість.

Валентин узяв третій аркуш.

— А для чого ці трикутнички по краях? — запитав Семен.

— Дуже слушне запитання, — схвалив Валентин, орудуючи ланцетом. — Це добре, що ви звернули на це увагу. Трикутні віконечка потрібні для контролю. Кожного разу, коли ви будете накладати трафарет на папір чи тканину, ви можете помилитися. Тоді візерунок з’їде, вийде брак. Щоб цього не сталося, після того, як ви скористаєтесь одним трафаретом, відмічаєте на папері чи тканині фарбою ці трикутнички, а другий трафарет накладаєте так, щоб прорізані в ньому трикутнички співпали з тими, що вже на тканині. Ось дивіться…

З невеличкого саквояжика Валентин витяг згорнутий в трубку аркуш білого паперу, розгорнув його на столі, поклав зверху дірчатий картон, розрівняв, закріпив усе це кнопками й почав видушувати на невеличку дикточку, що правила йому за палітру, чорну фарбу з тюбика. З пляшечки долив туди чогось, що запахом дуже схоже було на скипидар, розквацяв фарбу пензликом, потім мазнув фарбою по віконечках у картоні.

— Тепер хвилинку зачекаємо, щоб фарба краще взялася.

Та не минуло й хвилини, як Валентин зняв трафарет. На папері залишилися безладні чорні рисочки, ніби курка походила.

— Красиво, — зауважив Семен.

— Та це, не ображайтеся тільки, — ніяково посміхнувся Валентин, — навіть ще й не півроботи.

Він видушив на дикточку-палітру зеленої фарби, додав розчинника, поквацяв другим пензликом і легко, якось недбало пройшовся ним по віконечках трафарета.

— Тепер знову хвилиночку зачекаємо.

Він зняв другий трафарет. На білому аркуші заяскріли зелені листочки з чорними прожилками. По третьому трафарету Валентин пройшовся яскраво-червоною фарбою.

— Мати моя рідна! — захоплено охнув Анципер.

На білому аркуші паперу яскраво горів букет троянд. Усе було на своєму місці: й листочки, й пелюсточки.

— А для чого цей четвертий трафарет? — спитав Семен.

— Одну хвилиночку, зараз побачите.

Ігор придивлявся до щілинок-віконечок, намагаючись вгадати по силуетах, для чого цей четвертий аркуш, але так нічого й не зрозумів. Валентин змішав синю й червону фарби, а коли утворилася темно-рожева суміш, мазнув нею по щілинках-віконечках.

— Ось тепер все. Трохи почекаємо, поки візьметься фарба.

— Японський бог! — вихопилося в Анципера.

На аркуші паперу лежав кущ троянд. Він не просто був намальований, а таки лежав. Завдяки четвертому трафаретові троянди зробилися опуклими. Тепер здавалося, що кожна пелюсточка відокремилася на папері, існувала незалежно від нього.

Ігор, не повіривши сам собі, слегка мацнув букет пальцями, фарба трохи розмазалася.

— Бери, директоре, бери! — зрадів Анципер. — Букет однеси Любочці, а ми на цьому папері ще намалюємо.

Ігор збентежено дивився на розмазану плямку від його пальця.

— Нічого, нічого, — заспокоїв його Валентин. — Фарба ще не висохла. А так вона не розмазується, не линяє. Особливо на полотні. Як прикипить — то хоч виварюй полотно, а малюнок залишиться.

— Оце й увесь університет? — здивувався Семен і засукав рукави. — То можна й мені спробувати?

— Будь ласка.

Анципер рішуче присунув до себе трафарет і фарби: все здавалося дуже легко, коли малював Валентин. Ну що там складного: пришпилюй і квацяй, навіть дитина з цим упорається. Та коли взявся за це Анципер, фарба то виявлялася надто густою, то занадто рідкою, ніяк не просихала на папері. Контрольні трикутнички не співпадали, трафарети зсунулись, і букет троянд трохи роз’їхався — не було тої опуклості, листочки ніби вітром змело — вони висіли окремо від стебел.

— От і прекрасно, — зрадів Валентин так, ніби Семен Анципер створив на його очах шедевр. — Завтра я вам принесу нові трафарети, фарб побільше принесу, паперу. Краще, звісно, малювати на тканині, але…

Валентин вибачливо посміхнувся, даючи зрозуміти, що полотна він принести не зможе. Дорога це штука у важкий повоєнний час, і ніхто його не дасть для навчання. Вчитися доведеться на папері.

— Матерія? — здивувався Анципер. — Господи боже ти мій, та матерією у нас хоч греблю гати!

Не встиг Ігор і оком кліпнути, як Анципер стяг з подушки наволочку, вивернув її і кинув на стіл. Саму ж подушку підмостив під себе, щоб було вище й зручніше.

— Підійде?

Валентин винувато посміхнувся:

— В принципі підійде, звичайно… Але як ваше начальство…

— А хіба директор не тут? — заспокійливо мовив Анципер. — Якого ще начальства вам треба?

— Як же ти на ній спатимеш? — спробував був відмовити Анципера Ігор.

— Фарба швидко беріться, — одказав Анципер, — а там її хоч виварюй.

І він заходився квацяти фарбами по наволочці.

Валентин залишив своє трафаретне начиння й пообіцяв завтра прийти знову. Попрощався з ним Анципер якось недбало, муркнув щось, не підводячи голови, бо саме в цей час накладав на наволочку, чорна печатка на якій засвідчувала, що належить вона до майна Міністерства оборони Радянського Союзу, четвертий трафарет.

Не встигли Анципер та Ігор помилуватися розцяцькованою наволочкою, як з бухгалтерських курсів почали повертатися «студенти». Першим переступив поріг Щербина, за ним Мартин і Славко.

— А це що таке? — Славкове обличчя осяяла щаслива усмішка. — Це тебе на художника вчать, Семене?

Анциперова «художня майстерня» наповнювалася людьми, зайшли навіть із сусідніх палат. Всі обступили стіл, на якому лежало стільки цікавих речей. А найбільше приваблював їх букет троянд, зображений на наволочці. Бутько аж темні свої окуляри зняв, щоб краще роздивитися кольори.

— Анципере, — сказав він, — могорич за мною. Зроби й мені таке.

А Славко вже здирав із своєї подушки наволочку.

— Тільки, — умовляв він Анципера, — не треба мені того трафарета. Ти мені лише фарби дай.

— Що це в тебе за ніж? — спитав Петро Байрак, крутячи в руках замащеного у фарбу ножа з дерев’яною колодочкою, що дуже скидався на фінку.

— Це фарби знімати з дощечки.

— Давай махнемося. Тримай мого складеного з чотирма лезами, а мені цього дай.

— Бери, — погодився Анципер, ще раз дивуючись із Байракової пристрасті до менжування.

В палату зазирнув підполковник Чураєв. У ці дні він весь час посміхався, а до Ігоря ставився так, ніби той служив-таки свого часу на турецькому кордоні. Він і вірив, і не вірив, що у госпіталь нарешті прийшов спокій, що люди при ділі, а не ляскають спроквола замацаними картами, та ще й з такими малюнками, що їх сам на сам розглядати соромно, що не тікають у місто в госпітальному одязі…

Розділ одинадцятий

— Виходить, ви таки мали рацію, — сказав я капітанові Сидоренку. — Треба було зробити обшук на квартирі покійного Байрака. Напад на Петручка — не випадковий збіг…

Федір Васильович посміхнувся м’яко й довірливо:

— Обшук у такій справі, як та, що ми розслідуємо, — це жест безпорадності. Полковник Іванов прекрасно це розумів. Він знав, що нічого ми там не знайдемо. Тому й кепкував із мене.

Треба було й далі досліджувати, обмацувати всі ниточки, які зв’язували покійного Петра Байрака з іншими людьми. Може, якась із цих ниточок і виведе нас на сухеньке.

Любов Іванівна Воробйова, як вказувалось в довідці з адресного бюро, жила на Олексіївському узвозі, в тринадцятому номері. Звичайно, я міг би її викликати до себе, але вважав, що наша зустріч дасть кращі результати, якщо вона буде для неї несподіваною.

«Зараз побачимо, який з мене психолог», — думав я. Я вирішив ні в кого ні про що не питати. Спробую впізнати її, адже стільки вже про неї чув. Та впізнати її виявилось зовсім не важко. Вона й досі була не Любов’ю Іванівною, вона залишилася Любочкою, тільки літньою. «Маленький собака до старості щеня», — сказала вона мені пізніше. До того ж у вухах у неї були золоті сережки із синіми камінчиками.

Вона поверталася з роботи додому, і коли я зупинив її при вході в цей невеличкий будиночок на крутому узвозі, вона, мабуть, вирішила, що я хочу приватним чином запросити її до хворого, але не знаю, в якій формі це зробити.

— Підемо до мене, — сказала вона. — Там усе й вирішимо.

Любов Іванівна мешкала в одній із кімнат цього двоповерхового будиночка, спорудженого, мабуть, десь у середині минулого сторіччя. Кімната була умебльована скромно — круглий обідній стіл з чотирма важкими стільцями навколо, канапка, висока дерев’яна ширма, за якою, мабуть, було її ліжко. Стіни білі, голі, як у лікарняній палаті. І якось не пасував до цих чотирьох стільців важелезний англійський сервіз на дванадцять персон, що аж вгинав полиці невисокого серванта.

Я назвав себе і, як це прийнято в таких випадках, показав посвідчення. Вона не дуже здивувалася, але посміхнулася якось безпорадно:

— А я гадала, що ви хочете мене до хворого покликати. Ви в цивільному і якось дуже мало схожі…

Любов Іванівна була самотня жінка, яка так і не вийшла заміж. І досі вона працювала медичною сестрою, до речі, у військовому госпіталі.

— Звичайно, — казала вона мені потім, — не склалося в мене життя. Але медичною сестрою я залишилася з інших причин. Хоч і мріяла колись вчитися на лікаря. Та на перешкоді стала моя «легка» рука…

— Яка «легка» рука?

— Так я завжди робила уколи, та й зараз роблю, що хворі й не чують. І абсцесів після моїх уколів ніколи не буває. До того ж це тільки тепер медичним сестрам почали довіряти робити внутрівенні вливання. В мій час це робили тільки лікарі. А мені завжди довіряли. І так багато було роботи, і так добре завжди до мене ставилися… Це не тільки мене стосується. Якось так заведено у нас, що того, хто гірше працює, посилають навчатися чи ще кудись, щоб позбутися його. А той, хто краще працює, вже до смерті чи до пенсії залишиться на тому ж місці.

Я подумав, що є ще третя категорія людей, які вчаться не тому, що їх «посилають» або «не посилають». Потяг до дальшого вдосконалення у них природний, як дихання. Але я не сказав про це. Хап тішиться.

Нам подеколи доводиться виконувати не дуже приємні обов’язки. До таких належало моє запитання про її стосунки з лейтенантом Голобородьком.

— Що тут вдієш, — сказала вона по паузі. — Дуже б мені хотілося сказати вам, що я не шкодую про це. Та це була б неправда. Шкодую. Я була дурним, недосвідченим дівчиськом і образила дуже хорошу, справжню людину. Так уже вийшло.

І тут у мене (це вже зовсім неприпустимо, просто грубе порушення наших правил) прокинулось шалене співчуття не до Ігоря Максимовича Вербицького, що ходить на протезі не шкутильгаючи, а до того молодого, веселого Ігоря, що так невправно володів своїми милицями.

— Звичайно, — сказав я злісно. — Хороша людина не могла вам подарувати таких сережок.

В очах у Любові Іванівни закипіли сльози.

— А це вже наклеп. Це неправда. Сережки він мені подарував значно пізніше… коли ми з ним уже зовсім розлучилися, незадовго до своєї смерті. Це був новорічний подарунок, на пам’ять. Це неправда, що я за сережки…

Чорт мене смикнув за язик… Та в тому, що вона сказала, було щось важливе. У мене аж подих перехопило. Та тільки я не знав, що саме.

Я постарався перевести розмову на іншу тему, ніби між іншим спитав, чи не знає вона Петручка. Ні, не знає, Знову повернувся до протезного госпіталю, спитав про Петра Байрака.

— Та він же помер, — сказала Любов Іванівна. — Зовсім недавно. Я була на похороні.

— Ви з ним зустрічалися після тих часів, коли працювали в протезному госпіталі?

— Звичайно. Він мене майже на всі свята провідував. Один час навіть женихався. — Вона сором’язливо посміхнулася.

— А останнім часом?

— І останнім часом. Він хворів. Я по старій пам’яті робила йому уколи кокарбоксилази.

— Любов Іванівно, я вас дуже прошу, пригадайте, в розмовах з вами він ніколи не згадував про якісь коштовності?

— Про коштовності? — замислилась Любов Іванівна. — Якось він і справді питався, чи не маю я знайомих техніків, які могли б приватним способом придбати в нього золото на коронки.

— І ви порадили йому таких техніків?

— Ні. Я сказала, що це переслідується законом. Є навіть якась така стаття в Кримінальному кодексі.

— А сам він не звертався до таких техніків? Він вам не казав?

— Ні, Про це він говорив зі мною тільки один раз, коли хворів. І більше не повертався до цієї теми.

***

Петро Байрак таємниче покивав Ігореві пальцем: «Ходи-но сюди, директоре…» Одвів його за ріг коридора, затиснув у кут і, важко дихаючи, відводячи очі вбік, вимовив:

— Маю тобі щось сказати… Тільки ти той… Ось, — він висмикнув звідкись з-під лівої пахви, чи не з порожнього свого рукава, пляшку й простяг її Ігореві. — Ти той… Ти випий трохи спочатку.

«Мама, — подумав Ігор, і серце його болісно стислось. — Щось сталося з мамою… В госпіталі одержали листа. Інакше Байрак не тицяв би мені до рук пляшку. Не така людина Байрак, щоб ні сіло ні впало частувати когось горілкою».

— Не хочу, — сказав Ігор. — Кажи напрямки, що сталося? З мамою?

— Чиєю мамою? — витріщився на нього Байрак. — Тю на тебе!.. Та не з мамою, а з Любкою твоєю.

— Що з нею?

— Не що, го-го-го, а хто! Зазирни у маніпуляційну, то побачиш. Тільки через замкову щілину, бо вони там зачинилися.

— Хто?

— Слухай, ти справді мішком з-за рогу прибитий? Чи тільки прикидаєшся?.. Юнкерс там з нею.

Петро Байрак помилився, двері не були зачинені. Ігор смикнув за ручку, вони відчинилися, й хлопець побачив Любочку в обіймах Юнкерса. Поворозочки сестринського халата звисали з її плечей, а Голобородько цілував її так, як того пам’ятного вечора цілував її Ігор…

Вони обоє дивилися на Ігоря виклично, зухвало, так, ніби чекали його приходу й не боялися цього.

— Що ж ти? — потім з презирством казав йому Петро Байрак. — Як же так можна?.. Та ти б хоч плюнув їм межи очі! Танкістом ти був там на фронті чи кухарем?

Ігор був танкістом, але він тихо причинив двері й пішов, ковзаючи милицями по підлозі, а Петро Байрак дибав за ним, розчарований і навіть знічений.

— Ну, може, хоч тепер вип’єш? — з надією спитав він. — І повернешся? І таки даси їм прикурити?.. Та й дівчину шкода. Юнкерс її поматросить і забросить!

Ігор послизнувся, впав, боляче вдарився ліктем і застогнав. Байрак злякано подивився на нього, допоміг підвестися.

— І справді, — сказав він, — якось я той… Якось я не так тобі сказав… Ти вже й про маму подумав, а воно ж нічого… Ти йди краще в палату, ляж.

Ігор згадав червоноокого дідка з Євбазу, який продавав «средство од бліх, клопів і тараканів». «Знічтожаєть мгновенно і без запаха», — кричав дідок. «Ось так і Юнкерс, — гірко думав Ігор, — моє з Любочкою кохання «знічтожив мгновенно і без запаха». Ігор повернувся в палату. А там, муркаючи під ніс якусь мелодійну подільську пісню, Славко розписував химерними квітами жовті портьєри, так само, як його мати прикрашала такими ж малюнками піч перед Великоднем. На Семеновому ліжку лежала купа наволочок, що їх позносили прихильники Анциперового мистецтва, і він розписував їх у якомусь сюрреалістичному плані. Листочки квацяв червоною фарбою, корінці — зеленою, а самі троянди — чорною. Хлопці тільки сопіли від задоволення. Дранишников, що зайшов сюди на хвилинку, як сів на Анциперовому ліжку, так наче прикипів до нього.

— Псуйте, песиголовці, казенні вещі, псуйте! — бурчав Щербина. — Краще б ви тими чорними трояндами один одному пики поразмальовували.

Та Щербинині зауваження вони ігнорували. Тільки Анципер замріяно сказав:

— І хороший чоловік Іван Павлович Щербина, і на косах він розуміється, і під Оксану Кіндратівну клинці підбиває, а є в нього одна невеличка вада: далекий наш Щербина від справжнього мистецтва.

Ігор ліг, одвернувся обличчям до стіни. На нього ніхто не звернув уваги. Тільки Щербина прокректів: «Оце правильно. Оце таки розумно. Оце і я собі ляжу».

Ігор лежав, і ніяк йому не клалося голови: що ж це таке, як це може бути, щоб отак люди малювали, жартували, задоволено кректали, вмощуючись на ліжку, в той час, коли там відбувається таке неподобство, така зрада, коли його, Ігореве, серце крає свідомість того, що таке можливе не тільки в кіно, а й у житті? Ну, хай перехожі йдуть по вулиці, хай трамваї їздять, хоч і це несправедливо… Але ж тут його найближчі товариші, найдорожчі в світі люди…

Вони, як і раніше, не звертали на нього уваги, і він не витримав, голосно застогнав. Дійшло.

— Що з тобою? — спитав Семен Анципер. — Знову живіт болить?

Ігор аж заскреготав зубами. Якщо й були десь на світі найнечутливіші люди, то їх, мовби навмисне, позбирали в чотирнадцятій палаті!

Ігор звівся на ліжку, щоб висловити все це їм в обличчя, та як на те саме в цю мить до палати увійшов «професор» прикладного мистецтва Валентин. При цивільному та ще й підлеглому Ігор як військовий і директор курсів не міг собі дозволити принизити гідність своїх фронтових побратимів. Він махнув рукою і знову повернувся до стіни.

Щербина закликав Валентина подивитися, на які манівці формалізму збочили його учні.

— Якщо й далі таке малюватимуть, то в людей вуха на маківці повиростають. Колись люди теж квіточки зображували, і теж на ганчірках, та хіба так?

Щербина одсунув ліжко, відчинив тумбочку й дістав з неї косу, загорнуту в благеньку фантинку. Косу заховав подалі під ковдру, а фантинку повернув лицем до Валентина. В того аж щелепа одвисла.

— Як же це? — видихнув він. — Дозвольте подивитися…

Він обережно, кінчиками пальців розгорнув фантину, на якій було вигаптувано тьмяні квіти і суворий простий орнамент.

— Де ви це взяли?

— Та чорти його батька… Десь вона там валялася — чи в підвалі, чи на сходах… То я й підібрав, щоб косу загорнути.

— Та це ж плащаниця сімнадцятого сторіччя! Їй же ціни нема! Її з Лаври німці вкрали!

— Мабуть, що німці, — підтвердив Щербина. — У Берліні я її підібрав. Хоч і непоказна річ, а м’яка. Бо в нас… ми косу травичкою обмотуємо…

Хлопці з захватом обдивлялися й обмацували плащаницю.

— А скільки ж за це тепер Щербині заплатять? — здерши на хвильку окуляри, щоб краще роздивитися плащаницю, спитав у Валентина Бутько.

— Не знаю, — розгубився Валентин. — Я взагалі не дуже на цьому знаюся. Я й сам ще студент. Це нам професор недавно показував фотокопії плащаниць. Але гадаю, що лік піде на тисячі.

— Тільки мені й лишилося крадене перепродувати, — аж почервонів Щербина. — Та забирайте ви цю плащаницю, чи що воно там, і передайте своєму професорові чи кому там, а я собі якусь іншу ганчірку знайду.

— І грошей не візьмеш? — спитав Семен Анципер.

— Одного разу, — розсудливо відповів Щербина, — знайшов я аж на узліссі коня. Не дуже справний кінь був, старезний, як оця плащаниця, та однаково в господарстві згодився б. Забрав я його до себе на обійстя, а за день чи два прийшли аж із Тур’ї й кажуть, що це в них коня цигани вкрали. То що ж — гроші з них правити мав?

— То, може, ми в інституті акта складемо? — схвильовано запропонував Валентин. — Що плащаниця повернута завдяки вам…

— Коли порядок того требує, то складіть. І від грошей, якщо належать, я не одмовлюсь.

Валентин поспіхом склав плащаницю у свій саквояжик, потиснув Щербині правицю двома руками і вже від дверей згадав:

— Та я ж фарби ледь з собою не поніс назад.

Він виклав на стіл фарби й пішов. Щербина заходився ховати назад у тумбочку свою косу.

— Великий з тебе мудрагель, Іване Павловичу, — сказав Анципер. — Це ж додуматися — копійчану косу тягати в тисячній плащаниці по всій Європі і по всіх госпіталях.

— А мені з тої плащаниці хліба не їсти, — одмахнувся Щербина.

Так це в нього наївно і кумедно вийшло, що хлопці аж зайшлися реготом.

Ігор не витримав. Підвівся, взяв милиці, пішов був до Дверей, але зупинився і, скрушно похитуючи головою, сказав:

— Друзі називаєтьсяі Регочуть…

Він схлипнув.

— Що сталося? — скинувся Анципер.

— Любочка… — видихнув Ігор. — Там… у маніпуляційній… з цим… з Юнкерсом…

Дранишников діловито запропонував:

— Ходімо, я йому зараз голову одгвинчу.

— Не треба, — безнадійно відмахнувся Ігор.

— Погано, — схитнув головою Анципер. — Це й справді погано…

— Та обійдеться, — втрутився Клим Бутько. — Вона Юнкерсові скоро набридне. А ти, Ігоре, як захочеш, підбереш. Ще слухнянішою буде.

— Ти, Бутько, поворожи комусь іншому, — обпік його поглядом Анципер.

— Що ж мені далі робити? — спитав Ігор ніби в самого себе.

— Йди-но сюди, — рішуче запропонував Дранишников. — Сідай. Поговоримо. У мене теж випадок був. Такий самий. Ось послухай. Було це зимою сорок третього, під Сталінградом. Німці в казані пріють, дозрівають. Мап-штейн до них знадвору стукає, мовляв, потерпіть, випущу, та в самого п’яти шкварчать. А нас тоді, нашу батарею, чогось кидали з позиції на позицію. А погода, братця, маю я вам сказати, така, що господи сохрани й помилуй. Навіть у нас в Сибіру про таку чортівню й діди не чули. Мете, свище, виє, завиває! В одному місці сніг до чорної землі повидувало, в іншому такі гори понакидало, що хоч на санчатах спускайся. Піхоті воно не з медом, але на те вона й піхота: «сидора» на плечі та й посунула, це вам не артилерія. А на наших плечах, крім власних «Сидорів», ще й матчастина, гармати на наших плечах. Піхоті що? Нору собі кожен видовбав, та й сидять, як кроти, в землю та сніг позакопувалися. А нам гармати вкопати треба. І тільки-но вогневу позицію виберемо, тільки-но окопаємось — наказ, і перекидають батарею на інше місце, за кілька кілометрів. Значить, зривайся, все кидай, залишай дяді оті кубометри землі викопаної, а на другому місці починай все від самого початку. Бувало, за добу тричі міняємо позиції. Все через тую розвідку мамину: ніхто до ладу не знає, звідки їхні танки підуть. До того ми замордувалися, що вже й танки не страшні, вже бога молили, щоб ішли вони швидше, тоді не доведеться зніматися з місця, й сунути тими снігами чортзна-куди, й копати ту мерзлу землю, брили вергати. Смерті вже навіть новобранці не боялися. Боялися, що тільки ми знову окопаємося — прийде наказ позицію міняти. Так воно знову й вийшло. Піднялася батарея — вже вкотре — і поїхала. Капітан карту крутив і так, і сяк, та як її не крути, а орієнтирів не видно, щоб прив’язку зробити, бо таке мете, що не тільки якихось орієнтирів, а й світу білого не видно. І поїхала наша батарея серед ночі степом у завірюху скажену, можна сказати, навмання. Аж бачимо — є порядок і в піхоті. Серед степу, біля дороги, заметеної та віхами відміченої, регулювальник стоїть. Оце, брат, піклування про нашого брата артилериста! Закутався той регулювальник у маскхалат — снігова баба, та й годі, але прапорцем махає справно. Звернули ми туди, куди він нам прапорцем помахав, їдемо, а на серці у мене чомусь неспокійно. Якесь таке відчуття, ну, як це уві сні буває, що не туди ми їдемо. Кажу командирові: «Товаришу капітан, щось воно не теє». А він: «Завжди вам, старшина Дранишников, щось не теє». — «Та щось мені, кажу, здається, той… не туди ми їдемо. Серце моє чує…»

— А він? — не витримав Щербина.

— А він: «У тебе, каже, серце, а в мене, каже, карта». Але бачу, що і його сумніви гризуть. І таки приїхали ми прямісінько до німців, та ще й з тилу до них зайшли. Це нас і врятувало. Ех, як рвонули ми назад, що й влітку по накатаній дорозі так не їздили. Мчимо степом, а той регулювальник так самісінько стоїть, як і стояв. Ми до нього, а він так змерз, що й слова сказати не може. То одпоїли ми його горілкою, спересердя пику натовкли, потім у полон взяли.

— Як це в полон? — здивувався Ігор.

— Та німцем він виявився. Німецький то був регулювальник. І хай спасибі ще скаже, що ми на нього натрапили, бо він до ранку на тому морозі без рук, без ніг залишився б.

Усі мовчали.

— А до чого тут Любочка і той… — спитав цікавий Славко.

— А як же? — здивувався Дранишников. — Чув, яке в нас було положеніє? А бачиш, вийшли. І нічого з нами не скоїлося…

Розділ дванадцятий

Скільки я чув розмов про непристосованість філософів до життя! І ось тепер можу цілком авторитетно сказати: або розповіді ці — суцільна дурниця, або Біля не філософ. Він привів до нас в управління обох «гангстерів». Їх розшукувала по місту вся міліція. Радіо в оперативних машинах нагадувало про відповідну обережність, попереджало, що це особливо небезпечні кримінальні злочинці. Біля приставив їх сюди, як лагідних ягняток.

Підсобні робітники з цегельного заводу. Валерій Волощук, двадцяти років. Олег Петрищев, двадцяти одного року. Модні краватки. Костюми, явно шиті у кравця. Наша швейна промисловість цю моду підхопить хіба що через рік. Обидва — хоч зараз на дипломатичний прийом.

Віля впізнав їх по спинах. Вони стояли в черзі за квитками на концерт югославського естрадного ансамблю. Гай-гай, філософе!..

Вони й не пручалися, не робили спроби втекти. Як потім з’ясувалося, і на них детективні кінофільми справили велике враження: запропонувавши їм піти за ним, Віля швидким рухом одгорнув і загорнув назад вилогу свого потертого піджака. Тим часом значки, що засвідчують належність до слідчих органів, носять тільки за кордоном.

Страшенно кортіло Вілі залишитися на допиті. Я так гадаю, що він би поступився для цього присутністю на будь-якому захисті дисертації. Та я його однаково випровадив, а сам узявся до Волощука.

І під час допиту Валерій Волощук поводився, як ягнятко: не брехав, не викручувався. Все було нормально, хоч як не любить цього слова полковник Іванов. Єдине, що мене по-справжньому вразило, — виявилося, що я таки боягуз. Не було посвисту кулі біля моєї скроні. І кулі ніякої не було. Був ляск із стартового пістолета. А справжні постріли лунали з нашого боку. Слюсаренко зопалу випустив усю обойму. Добре, хоч не влучив.

Справа виявилася простенькою. Волощук і Петрищев до своєї зарплатні вирішили додати дещицю за рахунок «заходів», що йшли не в ногу з карним кодексом. Молоді негоціанти перепродували іноземним туристам старовинні гравюри, як вони запевняли, і їм беззастережно вірили. Оскільки серед туристів траплялися люди, які за своїм культурним рівнем не набагато переважали негоціантів, гравюри охоче купувалися. А що вже в міській бібліотеці з видань Брокгауза і Єфрона позникали ілюстрації, то стаття Кримінального кодексу передбачала незначне покарання. Вони мало чим ризикували.

— Та ми на цьому й не попалися. А якби нас тоді зупинили, то не сталося б і подальшого, — підсумував Волощук із докором, так, ніби в їхньому шахрайстві винуватцями були полковник Іванов, капітан Сидоренко і я, бо надто пізно їх застукали.

Та, може, в його словах було більше слушності, ніж гадав цей молодий сучий син. Треба-таки їх, попри все, ловити одразу. Як каже моя мама: «Бий бика в потилицю, то й роги виростуть».

Заклавши певні економічні підвалини в свій бізнес, вони почали не тільки продавати, але й скуповувати. Валюту. На цьому грунті вони й злигалися з покійним Байраком. А той Петручок, який, за висловом Валерія Волощука, «на Байрака працював», тільки видає себе за божевільного, а насправді «дурня клеїть». Ще й обікрав небіжчика.

— Яким способом?

— Та дуже просто, — знизав плечима Волощук. Він, мабуть, був переконаний, що мені вже все давно відомо. — Коли дід захворів, — він називав Байрака «дідом», — ми якраз пішли до нього додому. Бо він нам ще раніше обіцяв гешефт. А там кажуть, що він у лікарні. Ми його провідали, ще й пляшку йому прихопили, яблучок квашених. Зрадів він дуже і каже нам, що передав він тому пришелепкуватому Петручкові вісім «жовтяків» для реалізації. А Петручок ховається, хоч сам у цій же лікарні працює. Дід, ризикуючи здоров’ям, ходив до того Петручка, просив його честю, а той одбріхувався. Може, через це ще більше застудився і помер. То він і нас просив, щоб ми з Петручком поговорили.

— Ви й раніше були знайомі з Петручком?

— Ну не так, щоб дуже знайомі, але зустрічалися.

За його словами, ніяких екзекуцій Петручкові вони вчиняти не збиралися. Хіба що натерти пику й примусити повернути «жовтяки».

— Кому повернути?

Волощук зам’явся, знітився.

— Та нам повернути, — признався він нарешті. — Скільки нам за це дадуть?

Як і годиться в таких випадках, я сказав, що строк визначає суд, але якщо вони й надалі говоритимуть правду, то це зарахується їм на суді, як обставина, що пом’якшує провину.

— А звідки брав червінці Байрак? — спитав я.

— Хоч що хочте з нами робіть, а цього ми не знаємо, — гаряче запевнив Волощук.

Олег Петрищев був менш балакучий, але розбіжностей з тим, що говорив його товариш під час допиту, я не помітив. Так само, як Волощук, він спитав, «скільки їм дадуть», і так само сказав, що їм невідомо, звідки взяв червінці Байрак. Та все ж я з ними морочився аж до вечора. Встановив, що «гангстерам» уже й дим маріхуани знайомий, тож недарма вони за грошима ганялися. Але ж про Байракові зв’язки вони нічого сказати не могли…

А ввечері ми з Людою здійснили родинні відвідини — пішли до мого брата-світила, професора Пуз. На відміну од прізвища татового, маминого й мого — його прізвище не відмінялося. Хоч як дивно, на Люду мій знаменитий брат не справляв такого великого враження, як годилося б. Це тому, що Федя — терапевт. А Люда колінкує тільки перед хірургами.

Якби спробувати зобразити графічно ставлення до мене чотирьох Федорових синів, то вийшов би такий химерний графік, де крива то стрімко злітала б угору, то катастрофічно падала б донизу. При цьому найвища точка злету припала б на той час, коли я їздив по вертикальній стіні на мотоциклі. Небожі й досі розповідають про це однокласникам, ті не вірять, і тоді хлоп’ята носять до школи афішу, що й досі в них зберігається.

Службу мою в міліції племінники сприйняли досить схвально. Не могли вони тільки зрозуміти, чому це я, маючи всі можливості й права носити зброю, приходжу до них без свого пістолета. Я мав необережність колись навчити їх кільком прийомам самбо. І ось тепер вони всі четверо повисли на мені, прагнучи звалити з ніг. Особливо старався найменший — Ромась. Його назвали на мою честь. Це про нього моя мама казала, що він «викапаний Роман», і звучало це досить осудливо. Дивна річ: цей хлопчисько в нашій родині перший, що не боїться мами. Я маю на увазі нашу маму, а його бабусю. Спочатку мені здавалося, що він за характером шибайголова, одчайдух. Та потім я побачив, що річ не в цьому. Чому, власне, ми всі її побоюємось? Мабуть, через її розум, через її здатність одним словом стягти з людини машкару, зруйнувати повітряні замки, які вона тижнями зводила. У великому розумові, мабуть, завжди є щось руйнівне. А Ромась до всього цього був цілком байдужий. Він звик. Над ним були три старші брати, та ще й батьки, і вся ця надбудова запозичила від моєї мами здатність не пропускати повз увагу жодної дурниці.

Я боровся із хлопцями на килимі, Федя оберігав від нас сервант, а Люда із Світланою жваво обговорювали паризькі моди, бо брат із дружиною щойно повернулися з Парижа. Потім я підморгнув Феді, і ми з ним пішли на кухню — усталене місце конфіденціальних бесід у цій квартирі.

— Слухай-но, професоре, — сказав я. — Цього разу звертаюся до тебе, так би мовити, в приватному порядку…

— Щось у Люди не так? — занепокоївся Федя.

— Звідки ти знаєш?

— Про що ти?

— А ти про що?

— Не так у неї вагітність перебігає?

— Та ні. Все гаразд. Але звідки ти знаєш, що вона вагітна? Мама вже повідомила?

— Слідчий, — повільно сказав Федя, — отямся. Ти ж сам мені тільки-но про це сказав.

— Не сказав, — поправив я Федю, — а «розколовся». Та я з іншою справою… — Федя повеселішав. — Я хочу спитати про таку штуку… Може бути така психічна хвороба, щоб людина, коли їй вигідно, була то зовсім нормальною, то геть божевільною?..

Не називаючи прізвищ, я розповів про Петручка.

— В Одесі на березі Н-ського моря, — посміхнувся Федя. — Це ж ти Петручка маєш на увазі. Так от, він насправді психічно хворий. Це не шизофренія і тим більше не циркулярний психоз. Це — психопатія. І завваж: у деяких випадках такі хворі справді бувають хитріші, далекоглядніші за нормальних людей. Ну от, наприклад, ти казав, що він тримав у кишені краденого плаща крадені царські червінці. Цілком імовірно, що він так вчинив не через недоумкуватість, а навпаки, через свою божевільну хитрість, яка й підказала йому: коли впіймають, то гадатимуть — адже тільки божевільний міг тримати такі цінності в кишені краденого плаща.

Петручок серед медиків був досить популярною постаттю. По-перше, через свій фах, по-друге, завдяки батькові та своїй поведінці. Ось чому Федя відразу здогадався, про яке «Н-ське море» йдеться.

— Що ж нам робити?

— Я не спеціаліст у цій галузі, — знизав плечима Федя. — Насамперед треба порадитись із спеціалістами. Та, наскільки мені відомо, коли такі особи, як Петручок, своєю поведінкою загрожують суспільній безпеці, їх ізолюють у лікарні. Як правило, до кримінальної відповідальності таких людей не притягають.

Це я знав і без нього. Я тільки засумнівався, чи насправді він божевільний, чи, може, прикидається.

— Гей, браття-розбійники, — покликала нас Світлана, — просимо до столу.

Світлана приготувала для нас королівську вечерю. Короп по-королівському. За паризьким рецептом. Звичайний радянський короп, тушений у вині. У кагорі, що його так полюбляють ханиги. Смачно — можна сказитися. В роті тане. А ще Федя одкоркував прихоплену із Парижа пляшку французького коньяку «Мартель». І розповів, що у місті Ла-Рошель довелося зупинити недавно насосну станцію, інакше замість води з кранів полився б оцей самий «Мартель». Бо у місті Коньяк на заводі «Мартель» сталася велика пожежа. В результаті сотні кубометрів коньячного спирту вилилися в ріку Шаранта. Поверхня ріки вкрилася мертвою рибою, яка не звикла до міцних напоїв.

Я слухав Федю і з заздрістю думав, що в нашому управлінні, на жаль, не буває закордонних відряджень. Дуже б мені хотілося теж побувати в Парижі, Лондоні або в Берліні…

Вранці наступного дня ми запросили Петручка. У нього дрібно трусилися руки, і я тепер не знав, чи це воші насправді так трусяться, чи це роблене. Принаймні досі вони так не трусилися. Він заперечував доведені факти, запевняв, що ніколи раніше не бачився з Волощуком та Петрищевим, а Байрака вперше побачив на столі трупарні. А далі заходився говорити, що він ніколи не був у Байрака вдома, що у нього в кишені краденого плаща ніколи не було золотих червінців…

— Громадянине Петручок, — спокійно сказав Федір Васильович. — Ми знаємо, що ви хворі. Та не треба надто зловживати своєю хворобою. Бо ми будемо змушені відправити вас до спеціальної лікарні, призначеної для дуже небезпечних психічно хворих людей.

— А що, я вбив когось? — не на жарт злякався Петручок.

— Ні. Але ми просимо вас не заперечувати доведені факти і казати правду.

— Я кажу тільки правду.

— То скажіть, де брав, золото Байрак?

Петручок вагався тільки мить.

— У нього є… В нього був такий знайомий. Інвалід.

— Як його прізвище? — швидко спитав Федір Васильович.

— Не знаю.

— Ви сказали, що казатимете правду, — нагадав Федір Васильович.

— Звідки ж я можу знати?

— Ви його бачили?

— Так. Один раз. І було темно. Я б його не впізнав.

— Звідки ж ви знаєте, що він інвалід?

— Він був на одній нозі. На милицях.

Я уважно слухав Петручка і все намагався пригадати, як там сказано у Шекспіра. Якось так, здається: коли це безумство, то воно досить послідовне.

— Де ви з ним бачилися? — спитав Федір Васильович.

— На Куренівці, біля віадука. Він живе десь поблизу у власному будиночку…

Якось під час мотокросу Василь Зайцев тяг на собі до фінішу важелезну машину на 350 кубиків, бо в нього перебило ланцюг. Коли кореспондент місцевої газети спитав у Васі, яким чином той здобув перемогу в змаганні, Зайцев серйозно відповів: «Головне — мати хороший мотоцикл, а решта вже справа техніки». У мене теж залишилася тільки та «решта», що була справою техніки.

У райсоцзабезі я заглибився в картотеку, одібрав карточки інвалідів, що жили в районі Куренівки. Це для того, щоб потім розпочати довге й марудне ходіння по незнайомих людях, розпитування, розшуки. Та, на щастя, поза всякою «технікою» я побачив карточку з прізвищем «Ямришко». Це прізвище я добре знав.

***

Ямришко проводив долонею по животі, наче погладжував його, і примовляв:

— От і не загризу! От і не загризу! Нехай попече…

Юнкерс ліниво жував ковбасу та все підливав і підливав Ямришкові в гранчасту склянку.

З ким не хочеш, з тим і здибаєшся. Славко, Мартин та Ігор заскочили у павільйон перехопити по пиріжку з капустою й випити по склянці води з сиропом. На щось вагоміше у них і грошей не було. І от…

У ті дні в палаті зовні нічого не змінилося — і водночас усе ніби стало іншим. Хлопці не знали, чи зайде до них тепер Любочка роздавати риб’ячий жир і вітаміни. Нічого, зайшла. Тільки не посміхалася і не примовляла: «Та проковтніть, дядечку Щербиночко, вітаміночку». Але дивилась у вічі так, ніби це не вона зрадила Ігоря, а її зрадили. І хлопці чомусь почували себе так, ніби й справді всі були винні, окрім неї… І до Ігоря ставилася так само, як і раніше. Ніхто розмов про останні події не заводив. Та помічав хлопець, що, куди б він не пішов, неодмінно біля нього з’являється, начебто випадково, Славко або Мартин, що Семен Анципер виявляє якусь дивовижну цікавість до «Анти-Дюрінга» в Ігоревому викладі, а Щербина, сідаючи голитися, пропонує: «Може, ти спочатку?» А оце сьогодні Славко з Мартином умовили Ігоря прогулятися осіннім містом…

Юнкерс хлопців ніби й не помітив, а Ямришко сито відригнув і махнув рукою:

— Братва, давай сюди! Юнкерс частує!

Юнкерс уважно подивився на Ігоря, щось зважуючи, а потім засміявся виклично:

— Гей, Ігоре, давай до нас! У нас веселіше.

— Та нам… та ми… — заспішив Славко, — та нам на рентген.

Ямришко зайшовся п’яним сміхом:

— На холеру той рентген, хлопці? І так усе видно! Нових ніг вони нам однаково не поодрощують.

Та хлопці вже вискочили з павільйону. І що то значить військова наука — жоден з них не залишив на столі недоїденого пиріжка, всі захопили з собою.

— Куди далі? — похмуро спитав Ігор, дожовуючи пиріжок.

— Може, в кіно? — кивнув Мартин.

— Ми кіно вже дожовуємо, — показав недогризок пиріжка Славко.

— Повітрям подихаємо, — вирішив Мартин. — Ходімо, ходімо, хлопці.

І вони, влад постукуючи милицями по тротуару, посунули вулицею.

— Чекайте, — зупинив їх Славко. — Ігоре, ти не знаєш, за музей гроші беруть?

Вони зупинилися перед музеєм.

— Гадаю, беруть.

— Та нічого, — наважився Славко. — Обійдеться.

Він перший переступив поріг, довго човгав єдиною ногою по ганчірці вологій, а тоді скинув пілотку і звернувся до жінки, яка була при дверях:

— Добрий день. Можна нам подивитися?

— А чого ж не можна? — просто відповіла жінка. Нагадати про квитки у неї, видно, не повернувся язик.

І вони тихо, нечутно переставляючи милиці, пішли по музейних зачах, зупиняючись перед картинами, посмикуючи один одного за рукави:

— Дивись.

Славко розширив свої круглі очі, мовчав. Картини просто приголомшили його.

— Як це вони так?! Ну як це вони зробили? — пошепки, але гаряче запитав він у Ігоря.

— Хто? — так само пошепки обізвався Ігор.

— Та художники…

— Що?

— Та от… Хлопці, адже він дивиться на нас, в очі нам дивиться, чоловік оцей намальований. Бачите? Дивиться!

— Бачу, — прошепотів Мартин.

— Він очима водить, — Славко аж захлинався. — Ось відійдіть убік. Бачите, він очима за нами веде. Бачиш, Ігоре?

Ігор бачив. Це здивувало його не менше, ніж Славка. Справді диво: очі жили на полотні, і коли б цей намальований чоловік почав їм зараз підморгувати, Ігор би вже не здивувався. От що, виявляється, ще є на світі білому! От що вміють робити люди! Вони вміють не тільки влучно стріляти, підбивати ворожі танки, ходити в атаку, проривати оборону чужу й на смерть тримати свою. Вони вміють іще дещо…

А Мартина не можна було відтягти від картин, що зображували дерева, хмари, небо, траву, річки.

— Подивись на ці дерева, — пошепки просив він Ігоря.

Ігор дивився. Йому здавалося, що на картині дерева якісь не такі, як ростуть у лісі. На справжні дерева він якось раніше не звертав уваги, ніби їх не помічав. Дерева собі й дерева. Ростуть собі й ростуть. Правда, в роки війни Ігор цікавився деревами з дещо несподіваного боку. Коли танк мчав на повному ходу, він запитував у механіка-водія: «Хряпне з одного разу?» Часом молоде, гінке деревце, коли не потрапляло безпосередньо під гусениці, витримувало, не ламалося. Зникаючи під корпусом танка, воно пружно пригиналося до самої землі, а потім випростовувалося. Дрантям звисала з нього кора, стовбурець кровоточив соком, але воно таки випростовувалося! Старші дерева «хряпали»…

Дерева ж на картинах жили своїм незалежним життям. Таємничі, крислаті, з теплою, живою корою, вони не боялися людини — людина їм скорялася. Вони були такі гарні, що сонце охоче затримувало своє проміння на листі, на гілках, пташки не обминали цих дерев, а земля пишалася тим, що вони ростуть на ній. Не помічав Ігор раніше таких дерев, а вони ж були… От для чого малювали художники дерева на картинах! Для того, щоб він їх побачив. А він же міг загинути, і куля могла влучити не в ногу, а в скроню чи в серце; і вже ніколи не зрозумів би, які вони насправді — дерева…

А Славко вже тягнув їх до іншого залу. З ним діялося щось дивне. Хлопець то застигав біля картини, і, здавалося, ніяка сила не могла б його зрушити з місця, то раптом зривався й поспішав далі. Він боявся, що може пропустити найцікавіше, найкрасивіше, а то непокоївся, що, ось зараз до них підійде тітка, яка впустила їх сюди, й скаже: «Досить! Мало того, що без грошей зайшли сюди, то ще й крутитесь тут он скільки…» Тому й поспішав Славко, тому й тягнув за собою Ігоря та Мартина.

Перед величезною картиною, на якій було зображено Адама і Єву, Славко пошепки запитав:

— Ігоре, чуєш, Ігоре… а як же це так?

— Що?

— Ну, бачиш… Вони зовсім голі, а не встидно?

Ігор здивувався. І справді. Адже він бачив, що Адам і Єва (особливо Єва, Адам його менше цікавив) голі, але ніби й не помічав цього. Щось було в цьому незбагненне. На гральних картах, що їх «конфіскував» у них колись підполковник Чураєв, теж були намальовані голі жінки, але з цією Євою вони не мали нічого спільного. Жінка на картині здавалася одягненою, відкрите її тіло чомусь не викликало сорому ні в неї самої, ні в Адама, ні в тих, що дивилися на неї. Славко помітив це одразу, а він, Ігор, тільки зараз.

— Чуєш, Ігоре, чому вони голі, а не встидно?

Ігор відчув, що так і повинно бути, але пояснити цього не вмів. Сказав тільки багатозначно:

— Художники…

— Що художники?

— Художники все можуть!

Якщо десь складається історія міського трамвайно-тролейбусного управління, то годилося б у ній чорним рядком відзначити день двадцять третього листопада тисяча дев’ятсот сорок п’ятого року. Щось таке сталося з електрикою. Чи то на трансформаторній станції якусь фазу так вибило, що вже ніяк її знайти не могли, чи ще щось сталося, але трамваї стояли цілий день. І довелося Ігореві, Мартинові й Славкові на милицях стрибати від музею аж до госпіталю. А світ це був не близький, і коли Ігор присів просто край тротуару, звісивши ногу на проїжджу частину, друзі не здивувалися й мовчки примостилися поруч. Славко із сумнівом запитав:

— А як же воно буде на протезі?

В госпіталі вони застали п’яного, як чіп, Ямришка, що перехопив у вестибюлі Гошу-масажиста й чіплявся до нього. Незвично стривожений Юнкерс намагався його вгамувати.

— Га, Гошо? А чого ти на свайбу нас не покликав? — приставав Ямришко.

— Не було у нас свайби, — відмахнувся Гоша.

— А ми б тобі свайбу зробили!.. Тра було Машку свою послати, щоб запросила, як у людей заведено: просили тато й мама, і ми просимо… А ми б тобі простирадло нове принесли, щоб ти на воротах повісив. Чи не було чого й вішати?

Ігор, Славко й Мартин, не змовляючись, почали насуватися на Ямришка.

— Досить! — владно сказав Юнкерс. — Мотай звідси!

— Он ти як, — з п’яними слізьми в голосі заволав Ямришко. — Добре, добре… Я піду… Та запам’ятай, Юнкерсе, запам’ятай! Я тобі так зроблю, що ти в мене гіркими сльозами вмиєшся!

Розгойдуючись на милицях, як човен на хвилях, Ямришко посунув до дверей.

— П’яний, що з нього візьмеш, — ніби вибачаючись, пояснив Юнкерс.

Сам Голобородько був на диво тверезий.

Розділ тринадцятий

Я коротко натиснув на кнопку дзвінка, тобто старався подзвонити так, як дзвонять у тих випадках, коли приходять у гості. Не знаю, як у того, в чиї двері я дзвонив, а в мене серце калатало. Зараз усе мало розкритися…

Нам відчинила Ямришкова дружина — товстелезна, як діжка, тітка. У тій її огрядності не було й натяку на хворобу, — лиш наслідок безмежного здоров’я та пристрасті до масної їжі. Дільничний уповноважений спробував був відтрутити її плечем од дверей, але де йому братися!

— Що вам треба? — спитала вона вороже.

— Міліція.

Вона вагалася тільки мить, а потім широко заусміхалася і голосно, так, щоб чути було і в кімнаті, запросила:

— Тож заходьте в хату, гості дорогії! Наша міліція нас береже!

Я першим увійшов до кімнати, за мною — Слюсаренко, пойняті та дільничний.

Ямришко тільки-но одірвав чарку від рота. Повільно підводячись за столом, він невдоволено спитав:

— І загризти не дасте? Хай мені пече?

— Чому ж? Загризіть.

Дожовуючи солоний огірок, Ямришко зазирнув у постанову прокуратури на обшук та затримання.

— Шукайте. Як знайдете, то, може, й мені щось дасте. А ми таки знайшли…

Під час допиту Ямришко тримався зухвало. Дарма. Був у мене свій козир.

— Звідки у вас оці два золоті червінці?

— Купив.

— Де в нас продають червінці?

— На товкучці купив.

— Коли?

— Та недавно. Років зо два, мабуть, тому… А може, вже й три. Оце як зуби у мене почали кришитися.

Він одтяг щоку великим пальцем, і я побачив Ямришкові зуби. Скажемо відверто, траплялося мені бачити й дещо естетичніші видовища.

— Горілку-то жувати не треба, а ось загризати чим? Чи ви непитущий?

Він був переконаний у своїй безкарності.

— У кого ви їх купили?

— От як перед собою бачу. Руденький такий чоловічок, сухофрукти ще й до того продавав.

— Як його прізвище?

— Не знаю. Хіба на базарі прізвища питають?

— Чи знали ви Петра Тимофійовича Байрака?

Гарна реакція була у цього Ямришка, як на хронічного алкоголіка. Він ні на мить не завагався:

— Вперше чую.

— З Петром Тимофійовичем Байраком ви лікувалися в протезному госпіталі.

— Нас там шістсот було, а може, й більше. Що ж я — маю всіх пам’ятати?

— Ви передавали громадянинові Байраку оці вісім червінців? — Я вийняв із шухляди монети.

— Як же я міг їх передавати йому, коли я його й у вічі не бачив?

— Ви позаторік притягалися до відповідальності за перепродаж краденого?

Ямришко обурився:

— Он ви що мені шиєте! Не притягався! Не притягався! На лаві свідків сидів, а не підсудних!

Я викликав чергового:

— Будь ласка, приведіть громадян, яких я чекаю.

Ямришко не виявив до моїх слів найменшої цікавості, бо знав, що йому ніщо не загрожує, адже Байрак помер. Не змінився вираз його обличчя й тоді, коли до кімнато увійшли Волощук і Петрищев, а ось кулаки у нього раптом набрякли й стали бузковими.

— Ви знаєте цих людей?

— Вперше бачу.

— Громадянине Волощук, ви знаєте цю людину?

— Знаю.

— Де ви з ним бачились?

— У нього на подвір’ї. За хатою. Він дав нам…

Я зупинив його.

— Як і чому ви там опинилися?

— Нас привів туди Байрак.

— Для чого?

— Ямришко дав нам три каблучки для перепродажу під поручительство Байрака.

Те ж саме повторив і Петрищев.

— Все, — сказав Ямришко. — Приберіть цих пуголовків. Я маю дати важливе свідчення.

Конвойний вивів хлопців. До речі, вони виявилися не такими й щиросердими, як це мені здалося спочатку. Видно, надто велике враження справило на мене те, що вони так покірно й сумирно пішли за Вілею. А тут, у нас, мабуть, уже отямились.

— Гай-гай, слідчий Романе Пузо! — з докором сказав мені Федір Васильович. — Надто вже святі та божі воші у вас. Тут ви щось не допрацювали, любий друже.

Після того, як я знайшов у картотеці райсоцзабезу карточку Ямришка, капітан сам узявся їх допитувати. Врешті-решт, не такі вже вони були запеклі злочинці, бо коли почули це прізвище, то зізналися, що, так само, як і Байрак, мали справу з Ямришком. А вони його боялися, бо вважали «майстром». Це в злочинному жаргоні означало: кваліфікований злочинець, що має авторитет серед правопорушників.

Коли за невдалими негоціантами зачинилися двері, Ямришко сказав:

— Мої це були червінці. І каблучка моя. Я все це одержав від лейтенанта Голобородька. Ще коли лежав з ним у протезному госпіталі. У сорок п’ятому році. Там же був і Байрак.

— А в якому місяці — ви не пригадаєте? — спитав я ніби між іншим.

— Я точно не пам’ятаю.

— У грудні ви вже не лежали в цьому госпіталі.

Ямришко здивувався:

— То ви й це знаєте? Я-то вже не лежав, а він ще там був. Під Новий рік лейтенанта хтось зарізав. Прямо в госпіталі. Навіть мене міліція тягала. Але вбивцю Голобородька так і не знайшли.

— Ви, громадянине Ямришко, називали його в той час Юнкерсом?

Розгубився Ямришко. Дивився на мене зацьковано й нерішуче.

— Юнкерс. От вам хрест святий, то він мені дав ці жовтяки. Скільки років я їх тримав, а оце гроші жінці знадобились на шубу. Ну… і вирішив їх перепродати.

— За що він вам дав ці коштовності?

— Довга то історія, — замислився Ямришко.

— У мене є час…

Спочатку Ямришко розповів про те, що мені вже було відомо: про військовий аеродром, на якому вони обидва служили в БАО — батальйоні аеродромної обслуги; Голобородько заступником командира батальйону, а Ямришко їздовим. Та потім оповідь його заповнила багато прогалин у тому, що я знав про лейтенанта Голобородька. За словами Ямришка, Голобородько після перших же бойових вильотів був усунений від польотів за якесь грубе дисциплінарне порушення — за яке саме, він не знав. Ось тоді й перевели його в аеродромну обслугу. Одного разу під час бомбардування їх обох — і Голобородька, і Ямришка — було поранено, і опинилися вони в одному польовому госпіталі, де їм ампутували ноги. «Тільки мені праву одчикрижили, — казав Ямришко, — а йому ліву». Біля них, одгороджений завісою із старих ковдр, помирав обгорілий льотчик майор Карпов. Польовий госпіталь розташувався недалеко від аеродрому, і коли їх уже евакуювали, знову налетіли німецькі бомбардувальники. Таке зчинилося, що земля дибки ставала, а госпіталь їхній — який то госпіталь, просто хата — спалахнув, як свічка. На одній нозі далеко не втечеш, та все ж Ямришко виповз із вогню..» Аж потім, майже через рік, раптом побачив він у протезному госпіталі лейтенанта з численними орденами на грудях.

— А він же не мав і паршивенької медальки навіть тоді, коли ще служив і літав! — раптом обурився Ямришко, а потім поскаржився: — Купив він мене, аби я мовчав. Слабодухий я тоді був, молодий.

— Звідки взяв коштовності лейтенант Голобородько?

— Чого не знаю — того не знаю. Може, десь, як і ті ордени… Але доказів не маю. А так, богом клянуся, все це правда. Він не тільки мені… Була там медсестра Любочка чи Людочка, якось так її звали, так він їй цілу купу коштовностей передав. Спитайте хоч у кого.

— Звідки вам відомо про коштовності, що їх він передав медсестрі?

— Та я сам бачив, як оце вас бачу. Вона їх на собі носила. Сережки й каблучки з такими діамантами, що хоч в універмазі вітрини ріж…

Тим часом колеса канцелярських млинів повільно й певно крутилися далі. На мій запит прийшла відповідь, що командир авіаційного полку майор Косирєв, нині полковник у відставці, працює в Управлінні цивільної авіації в Харкові. Я скористався послугами тієї ж таки цивільної авіації і за годину двадцять хвилин був там. Щоб бути зовсім точним, додам: майже година мені знадобилась на переїзди по землі.

Не знаю, яким був полковник Косирєв у ті часи, коли він командував авіаційним полком у званні майора авіації, але зараз він справляв враження надто цивільної людини — окуляри, які весь час з’їжджають з носа, і тихий кволий голос якось не пасували відомому асові. А він таки був колись відомим асом, навіть виходив на двобій з досвідченими німецькими кібцями.

— Лейтенант Голобородько? — здивувався Микола Васильович Косирєв. — Невже він живий?

— Ні, він помер у госпіталі наприкінці тисяча дев’ятсот сорок п’ятого року.

— Для чого ж він вам зараз потрібний?

Історію про Наполеона я тепер розповідав уже напам’ять.

— Скільки ще у нас зараз різного хуліганства, — тихо сказав Микола Васильович. — А ви, молоді, сучасні люди, все минулим живете. Ну, що вам сказати… Льотчик з Голобородька був дуже слабенький, а зухвалості й марнолюбства мав стільки, що на цілий полк вистачило б. Довірили йому винищувач, з новеньких, які тільки-но прибули. Він ходив, хвалився, що тільки від його появи в повітрі всі «юнкерси» кинуться навтіки. Бо він, мовляв, придумав, як їх злякати: полетить їм назустріч догори колесами, фашисти розгубляться, ось тут він і почне їх лушпарити. Думали — жартує. Мало про що теревенять льотчики в їдальні, потрібна ж якась розрядка. Аж він і насправді в першому ж польоті викинув такого ідіотського фортеля. Тут-таки його й збили. Він викинувся з парашутом, а літак — на друзки. Через нього ще й ведучого підбили, ледве дотягнув до аеродрому. Міг і під трибунал піти Голобородько, та подивились — молоде, зелене, дурне. І перевели з льотного складу в БАО. Та й там йому не пощастило, поранили під час бомбардування. Ті ж таки «юнкерси».

— Скажіть, а нагороди якісь були в Голобородька?

— Наскільки мені відомо, він не представлявся до нагород, — обережно сказав Микола Васильович. — А про подальше я не знаю.

— Пробачте, я хотів ще спитати у вас про майора Карпова. Який це був льотчик?

Болісний вираз змінив обличчя Миколи Васильовича Косирєва.

— Це був мій побратим, — сказав він тихо. — Кращого льотчика я не знав. І кращої людини… Досі оплакую цю втрату.

Більше я ні про що не запитував.

Ще з далеких «кросових» часів знаю: що голосніше гудуть мотори, то краще мені думається. І хоч двигунам АН-24 годі змагатися із завиванням кросових мотоциклів перед стартом, та на зворотному шляху із Харкова я роздумував приблизно так. Ось учили мене досвідчені криміналісти і весь час попереджали: тільки не будуйте схеми, бо вони, як правило, схематичні, а ваше завдання — створити якнайповнішу картину. Те саме твердив і Федір Васильович. Та як же було від цього втриматися, коли схема сама напрошувалася? Ось вона.

Голобородько мав коштовності, його вбив один із шестисот інвалідів, що на той час лікувалися в госпіталі. Вбивця теж уже, може, давно в могилі, і справу цю тепер можна відкласти ще на тридцять років…

Але щось не влаштовувало мене в цій схемі. Мабуть, уже одвик я від цього гудіння. Як не старався, я не міг намацати. І вже коли вийшов з літака, раптом зрозумів. Де цей молодий випускник льотного училища міг узяти такі коштовності? Як він їх возив із госпіталю в госпіталь? Щось тут не так. І з убивцею не так. Не шістсот їх, а десять, п’ять чи один, саме з тих, хто лежав у палаті, де було вбито Голобородька. Або з тих, хто мав вільний доступ у цю палату. Адже ніхто з персоналу не звернув уваги на зайшлого. А потім — коса… Це ж треба, щоб убивця знав про її існування та Щербинин сховок.

***

Якось так сталося, що медсестра Віка, якій Славко дав колись прізвисько Старуля, зайняла в серцях аборигенів чотирнадцятої палати місце Любочки. Тепер до неї усміхалися, коли вона приносила вітаміни і риб’ячий жир. Та й сама Віка змінилася. Що то робить з людьми бодай найменша увага! Вона жартувала, сміялася у відповідь на жарти, і виявилось, що вона зовсім не схильна щомиті бігати до начальства скаржитись на недисциплінованість хворих.

Та сьогодні її зустріли набагато стриманіше, ніж останнім часом. Майже як стрічали колись. І вона знала чому: сьогодні Віка вийшла не в свою зміну — замість Любочки, бо та захворіла.

— Мамочки! — сплеснула в долоні Віка, дещо перебільшуючи своє захоплення. — Які ж красиві у вас подушки! А портьєри — хоч у кабінет начальника госпіталю вішай!

— Нічогенькі портьєри, — скромно підтвердив Славко. — Дайте-но вашу косиночку на хвилинку.

— Ой, не треба, — злякалася Віка. — Це ж вона у мене за формою.

— Не повна форма.

Славко взяв шматок трафаретного картону і прорізав у ньому скальпелем рівненький хрестик.

— Давайте! Все буде гаразд. Ще й подякуєте.

Віка нерішуче подала косинку. Славко прослав її на столі, приклав трафарет, мазнув червоною фарбою, і якраз там, де треба, запломенів червоний хрестик.

— А воно не злиняє?

— Хоч у сорока водах вари. Давайте ми вам ще на кишеньці зробимо хрестик. Знімайте халата.

— Ой ні, — зашарілась Віка, — не треба. Ні в якому разі…

Видно, під халатом у неї була старенька одіж або й нічого не було.

Вже збираючись виходити, Віка порадила:

— Воно, звичайно, подушки красиві… Але краще б ви вдень прикривали їх. Ну хоч простирадлами. Бо як свої — то це нічого, а як начальство якесь…

Віка пішла. А вони мовчки продовжували розцяцьковувати через трафарет стареньке ганчір’я.

Коли до палати увійшов старшина Дранишников, Семен Анципер страшенно зрадів:

— Старшина, струнко! Кру-гом! Тягни онучі!

— Для чого? — з підозрою спитав Дранишников.

— Зараз знатимете, — відповів Славко.

— Невже вирішив мінятися?

Зраділий старшина питав це вже з дверей, прямуючи в свою палату. За хвилину він повернувся з онучами.

— Давай, старшина, онучі Славкові, він тобі зараз із них картину зробить. Таких онуч на весь Сибір не буде.

— Як оце наволочки? — почухав потилицю Дранишников. — Воно й справді, йолки-палки, лес густой…

— А ти як гадав! — хвалив роботу Анципер. — Діло тобі кажу, давай онучі. Розмалюємо їх — у Сибіру тобі від дівчат та молодиць відбою не буде.

Дранишников вагався. Мужик він був хазяйновитий і знав, що кожна річ мусить мати своє призначення. Єдина вимога, яку він досі висував до онуч, — це щоб були вони сухими. А тут раптом — розцяцьковані онучі. Чи не занадто?

Дранишников крадькома поглядав на Щербину: що скаже цей статечний чоловік, чи не підніме його, старшину Дранишникова, на сміх? Але хитрий Щербина тримався нейтрально. Навіть вираз обличчя у нього був якийсь відсутній.

— Давай, давай, не бійся, — заохочував Дранишникова Анципер. — Поки майстерня на ходу. Не даси — будеш потім каятись, даси — матимеш вєщ.

— Давайте, товаришу старшина, — заглядав Дранишникову у вічі Славко, аж соваючись від нетерпіння.

Він вхопив онучі, розтяг їх на столі і заквацяв пензликом по трафарету.

— Слухай, — здивувався Анципер, — це ж у тебе не орнамент, а Андріївські прапори виходять.

— Які це Андріївські? — насторожено подався вперед Дранишников.

Семен підморгнув Ігореві.

— Це — головний царський прапор. Його на військових кораблях вішали.

— Хлопці, не балуйтесь, — жалібно попросив Дранишников. — Були онучі як онучі, так послухався вас… Вони, правда, не зверху, а всередині носяться, та однаково невдобно з царськими прапорами…

Але було вже пізно. Анципер і Славко, обмінюючись короткими професійними зауваженнями, наносили на онучі так, що Дранишникову здавалося: ганчірки от-от застогнуть. У глибині душі він уже розпрощався з ними: пропали онучі, як жабеня на морозі… Щербина зловтішно поглядав то на Дранишникова, то на те, що недавно було білими м’якими онучами, й думав: «Ох і дурний же ти, старшина. Це ж при таких онучах доведеться і взуватися, і роззуватися в темряві, бо засміють».

І не стало-таки онуч. Але… Дранишников не вірив своїм очам. Замість пари справних, але звичайних онуч він став власником чи то килимків, чи то хусток, де один колір змагався з другим, третій кричав про свою перевагу, четвертий бив по очах. Старшина знову поліз рукою до потилиці.

— Оце да-а… Оце так вєщ…

— Вічна, — підтвердив Анципер. — Оце зараз фарба як схопить, то вже її й зубами не одірвеш.

Дранишников дивився то на нього, то на Славка, як на чарівників.

— А у воді як? — поцікавився з надією.

— Що — у воді? — втрутився Бутько. Він зняв окуляри й з інтересом розглядав новоспечений шедевр. — Ти його хоч бензиною мий, бензина йому нічого не вдіє. Це вже навіки.

Щербина перестав зловтішно посміхатися, Тепер він заздрив Дранишникову, бо дуже цінував вічні речі. Анципер подивився на Дранишникова з підозрою.

— Чекай, старшина… Ти до чого це «як у воді»? Ти що, справді взувати їх збираєшся?

— Та що ви таке кажете, хлопці? — обурився Дранишников. — За кого ви мене маєте?

Історії малярського мистецтва відомі випадки протилежних оцінок творчості одного й того художника. Це одразу ж відчули на собі й Семен Анципер та Славко Іванченко. Тільки-но Дранишников ледь не спік собі долоні, потираючи руки над розцяцькованими онучами, як у палаті з’явилася госпітальна сестра-хазяйка, людина протилежних художніх смаків. її тонкі губи ще більше витончилися, стали як леза бритвочки, а очі зменшилися до розміру макових зерняток. У різних людей злість виявляється по-різному: в одних очі збільшуються так, що їм стає тісно в орбітах, а в інших, як-от у госпітальної сестри-хазяйки, — навпаки. Зараз вона дивилася на Семена й Славка немов через щілини прицілів.

— Значить, так, — сказала сестра-хазяйка.

— Добрий день, — відповів Щербина.

— Драстуйте, — привітався й собі про всяк випадок Славко.

— Значить, так, — повторила сестра-хазяйка, демонстративно ігноруючи їхні привітання. — Значить, держава буде вас годувати одягати, лікувати, постачати м’яким інвентарем, а ви будете цей м’який інвентар псувати? Що це таке, я вас питаю? — Вона двома пальцями підняла за ріжок розмальовану Славком подушку.

— «Колокольчики мои, цветики степные…» — продекламував Анципер, який був глибоко переконаний, що віршами можна зробити з людиною все, що хочеш, чи бодай розсмішити її.

— Значить, «колокольчики»? Значить, «цветики», так? А коли в мене при інвентаризації одної наволочки не вистачило, то акта складали. А ви, значить, можете робити з м’якого інвентаря «цветики»?

— Дорога наша сестра, вона ж хазяйка, — помірковано звернувся до розгніваної представниці адміністрації Семен Анципер. — Ну що вам тая наволочка? Озирніться краще назад…

Стоячи на порозі й спопеляючи очима розмальовані наволочки, сестра-хазяйка, звичайно, не могла бачити того, що залишилося за її спиною. Тепер вона озирнулася й побачила портьєру.

— Ну, — тільки й змогла вимовити сестра-хазяйка. — Ну, ну… Та коли б ви таке на фронті зробили…

— Ми на фронті й не таке робили, — похмуро озвався Ігор.

— Я зараз піду, — зловтішно сказала сестра-хазяйка. — Так? І зараз сюди приведу. Так? Начальника госпіталю. Так? Товариша майора. Так? Оксану Кіндратівну. Так?

— Так, — сказали Анципер і Славко.

Коли сестра-хазяйка вийшла, киплячи так, що, здавалося, ось-ось заторохтить її черепна коробка, як кришка на чайнику, Ігор зауважив занепокоєно:

— А розжалують мене таки з директорів, хлопці. Хто ж знав, що ці наволочки — м’який інвентар.

— Домалювались, — зітхнув Щербина. — А я ж таки попереджав.

Йому, власне, нічого не загрожувало, але за неписаною солдатською солідарністю він був готовий поділити відповідальність за скоєне. А ось Клим Бутько негайно зник: підхопив свою «темну книгу» і подався подалі від гріха.

Через годину сестра-хазяйка привела до чотирнадцятої палати Оксану Кіндратівну. Вираз у неї на обличчі був переможний, навіть мстивий.

Оксана Кіндратівна оглянула подушки Семена і Славка, подивилася на портьєри й почала сміятися так, що в хлопців спочатку на обличчях прорізалися винуваті посмішки — чи не з них це вона сміється, а потім вони зареготали й собі.

— Слухайте, — казала Костюк крізь сміх, — та як же спати на таких подушках? Це ж воно до ранку все на обличчя переб’ється!

— Не переб’ється, — заперечив Семен Анципер.

Щербина підтримав його:

— Воно, скажу я вам, товаришу майор, ніби зубами тримає.

— А портьєри, Оксано Кіндратівно, бачте, як вони попсували, — не витерпіла сестра-хазяйка, яку загальний сміх явно не влаштовував.

Оксана Кіндратівна оглянулася.

— А що портьєри? — здивувалася вона. — Я буду дуже вдячна, коли товариші погодяться й мені зробити такі портьєри. Хіба вам не подобається?

Сестра-хазяйка послужила-таки в госпіталях і звикла до субординації, але тут не покривила душею:

— Скільки оце живу на світі, такої капості ще не бачила.

Оксана Кіндратівна на хвильку замислилась.

— То що ж, — сказала вона, — це справа смаку. Але пригадайте мої слова: йдемо ми в такий час, коли кількість госпіталів неодмінно зменшуватиметься, а санаторіїв — дедалі збільшуватиметься, і будуть у наших санаторіях, лікарнях та по тих госпіталях, що ще залишаться, яскраві килими й веселі портьєри, щоб усе тішило око… І я вас, Віро Петрівно, дуже прошу, там у нас по каптьорках чимало списаних простирадл, наволочок… Будь ласка, передайте їх нашим художникам, хай вони й далі експериментують. Що ж до розмальованих наволочок, — звернулася вона до Семена Анципера, — то вам їх замінять, а ці, коли ви не заперечуєте, використаємо як серветки під вазони у коридорах. І ще я справді вас прошу, як знайдете час, зробіть і мені в кабінет такі портьєри.

— Та ми… та я… — вихопилось у Славка. — Та ми вам такі портьєри зробимо, що з інших госпіталів поприбігають дивитися!

Оксана Кіндратівна вийшла з палати, а протяг підхопив яскраві, що аж око вбирали, портьєри, і, як фантастичні прапори невідомої держави, затріпотіли вони в госпітальному коридорі.

— Та причиніть же кватирку, хай вона сказиться! — закричав Щербина, який чомусь страшенно боявся протягів. Воно й справді дивно: чому люди, які значну частину свого життя проводять просто неба, в завірюху і в дощ, які у вітер, що аж дерева хилить до землі, чимчикують на хрестини до кума в сусіднє село, вважають, що саме протяги найнебезпечніші для їхнього здоров’я? — В трупу мене занесе це ваше свіже повітря, песиголовці чортові, ковінька вашій матері!

Мартин Вайл кинувся до Анциперового ліжка, одштовхнувся милицями, видерся на підвіконня, причинив кватирку і аж присвиснув од здивування:

— Дивіться, хлопці, де Ямришко вмостився!

Навіть Щербина пішов до вікна, а хлопці вже плющили носи об скло.

Ямришко, поклавши свого засмальцьованого зеленого кашкета на тротуар, сидячи, ляпав долонями по асфальту і вигукував:

— З костилєй по сту рублєй! З костилєй по сту рублєй!

Він уже не розрізняв, хто проходить — чоловік чи жінка, а просто тягнув на одній ноті: «З костилєй по сту рублєй!» І, хоч як дивно, всі перехожі залюбки кидали йому щось у кашкет. Адже бачили, що він уже язика не поверне, що за гроші ті ще чорніше нап’ється, та все одно, ніби змовилися, — кидали й кидали.

— От наволоч, — вилаявся Вайл. — Уже й тут примостився. Це ж, хлопці, не годиться, це ж він… Це ж перехожі його мають за одного з нас. Міліцію викликати, чи що?

— Та до чого тут міліція? — буркнув Щербина. — Хай до нього Дранишников вийде… Він його одразу витверезить.

— От якби його вмити, — подумав уголос Славко. — Вмити, спалити оту старцівську одіж та й примусити хоча б на ті ж таки бухгалтерські курси піти. Може, ще й люди з нього були б?

— Ямришко жебрачив і далі жебрачитиме, — жорстко сказав Ігор. — Не від нужди. Він же професійний жебрак, то його ремесло. Він просто прагне бути в центрі уваги. І ось пощастило чоловікові: доля зробила його не схожим на інших людей. Адже у більшості людей дві ноги, а в Ямришка — одна. У госпіталі, серед нас, цим нікого не здивуєш. А ось там на вулиці, на тротуарі, зовсім інша справа. Там він таки в центрі уваги. В армії Ямришка, видно, піхто не жалів, старшину, мабуть, аж судомило, коли бачив він цього нехлюя та симулянта. А на перехресті вулиць його жаліють сотні людей: такий молодий мужчина, а вже без ноги… Ой, та куди ж він без ноги дінеться, а що він без ноги робитиме? І от уже Ямришко мученик, Ямришко герой. Жалісливі тітоньки кидають йому останні свої копійки, співчутливо слухають його теревені… Хто коли слухав Ямришка? Кому було цікаво, що він базікає? А зараз він таки досяг свого, опинився в центрі уваги.

— Гм, — кахикнув Семен Анципер. — А от чи помічали ви, хлопці, Юнкерс наш… Такий красень, одеколоною прискається, а чимось усе-таки подібний до Ямришка… І так само завжди хоче бути в центрі уваги.

Ігор, Славко й Мартин швидко перезирнулися. Адже Семен не знав, що Ямришко пив із Юнкерсом…

Розділ чотирнадцятий

Якщо скласти докупи те, що розповіли мені працівники Інтуристу, і те, що я почув в Інюрколегії, та додати сюди фотографії, які зробив уславлений кореспондент Борис Кібчик, то картина уявляється мені приблизно такою.

Вгору вулицею Прорізною йшов огрядний та галасливий турист із Федеративної Республіки Німеччини в супроводі худорлявого, хлопчака на вигляд, перекладача й голосно, на всю вулицю вимагав від свого супровідника:

— Розмовляйте зі мною російською!

Перекладач переходив на російську, але тільки-но встигав вимовити слово, як німець так само голосно питав уже німецькою:

— Що це означає?

Перекладач переходив на німецьку, і негайно лунало:

— Та я вас дуже прошу, не вживайте ви німецьких слів, говоріть зі мною тільки російською!

— О господи, — раптом кинувся німець назустріч білявому чоловікові років під сорок, який теж ішов з інтуристівським перекладачем. — Генріх! Любий! Яка зустріч! Ти прийшов подивитися на будинок, де ми колись перебували?

— Моє шанування, професоре! — стримано відповів Генріх. — Але я не зовсім вас розумію… Хто перебував? У якому будинку?

— Ми — це я і твій покійний тато! Тут! Під час полону! Я й досі чудово володію російською. Я тут знаю все, як у себе вдома. А от цей молодик — будь ласка, познайомтеся, це перекладач, германіст, майбутнє світило науки, — нічого тут не знає.

Генріх недбало потиснув руку перекладачеві, відрекомендувався:

— Генріх фон Кролов.

— Георгій Жуков.

Генріх здивовано подивився на професора.

— Таке у мене прізвище, — розвів руками перекладач. Професор голосно, на всю вулицю розсміявся і відрекомендувався перекладачеві фон Кролова:

— Доктор Вальтер Баумгартен.

— Ганусець.

— Так от, Генріх, — казав далі захоплено професор, — наш шановний германіст Жуков не знає, що ось у цьому будинку, — він показав пальцем, і всі перехожі почали зупинятися й дивитися в той бік, куди він показував, — до війни був ломбард. Він не знає, де й тепер міститься ломбард, а це безперечне свідчення того, що германістам-початківцям тут непогано живеться. Він не знає, що під час війни цей будинок був розколотий навпіл вибухом, а потім у тій половині, що залишилася, жили ми, військовополонені… Ходімо, Генріху, ходімо…

Генріх зовсім не збирався оглядати будинок, в якому колись під час полону перебував його батько, але Вальтер Баумгартен належав до людей того типу, які вміють якось непомітно примушувати інших робити вчинки, про які ті за хвилину до того й гадки не мали.

В колишньому ломбарді та в колишній казармі військовополонених тепер був клуб метробудівників. Професор Баумгартен переходив з кімнати в кімнату й розчаровано вигукував:

— Усе не так, усе не так! Я нічого не впізнаю! Я нічого не впізнаю! — І раптом аж засвітився: — Отут, у цьому кутку, біля вікна була імпровізована перукарня, де Фріц Лінке стриг і голив своїх компатріотів та розважав їж розповідями. Бувало, Фріц сам собі командував: «Лінке! Складай валізи! Постав корові клістир, помий її і заводь у фургон…» Під час війни він був денщиком у майора Штігліца. Майор завжди возив із собою корову — молочну ферму, бо хворів на виразку шлунка. У корови від постійних переїздів теж з’явилася якась шлункова хвороба.

Генріх слухав його з поблажливою усмішкою, — Баумгартен це помітив.

— Генріху, — сказав він, — дорогий мій колего і колишній учень, я щасливий, що зустрів вас сьогодні. Але й вам теж, повірте мені, дуже пощастило, бо ви матимете нагоду бути свідком і учасником важливого історичного акту. Зараз сюди приїде кореспондент, і ми разом з вами підемо на місце, де відбудеться урочиста подія…

— Яка подія? — обережно спитав Генріх фон Кролов.

Баумгартен розповів, що наприкінці тисяча дев’ятсот сорок п’ятого року він, колишній студент Марбурзького університету і солдат, брав участь у відбудові житлового будинку, який стоїть на самому початку Ольгинської вулиці. В квартирі на третьому поверсі праворуч він сховав під плінтусом холу документ, що має важливе історичне значення. Завдяки люб’язності перекладача-германіста вдалося одержати дозвіл людей, які тепер там мешкають, на те, щоб підняти плінтус і вилучити цей документ.

— Ось!

І Баумгартен видобув із бічної кишені якийсь блискучий хромований інструмент, що поєднував у собі зуболікарські щипці, сокиру й молоток.

— Це я купив тієї ж хвилини, як одержав візу, — потрясаючи загадковим інструментом, пояснив він. — У магазині мені сказали, що цим можна розкубрячити навіть сейф. А це, — вийняв він з другої кишені пакуночок з прозорої пластмаси, крізь яку було видно хромовані цвяшки, — для того, щоб відновити «статус-кво». Бо історичний досвід вчить нас: перед тим, як щось руйнувати, треба подумати, як ти це відбудуєш.

Дещо розгублені господарі квартири «на третьому поверсі праворуч» приготувалися до зустрічі з чоловіком, який колись відбудовував їхнє помешкання. На вкритому сяючою скатертиною столі з одного боку юрмилися пляшки горілки з перцем, а з другого боку сяяли срібними шийками пляшки з шампанським. Пляшки з пивом так обсіли тарілки з холодцем та шинкою, що подолати цей редут можна було тільки штурмом.

Господаря квартири, зварника аварійної служби міськгазу, заради такої події відпустили з роботи. Господиня була стривожена: якщо негайно не сядуть до столу, качка перепріє… Фотокореспондент Борис Кібчик знімав усе підряд: пляшки, господарів, квартиру, гостей і навіть газову плиту, на якій умлівала качка.

— Логіка — велика наука, — зворушено й урочисто сказав Баумгартен. — Усе це я передбачав!

Борис Кібчик поставив у холі додаткову лампу. Баумгартен спробував підважити плінтус своїм інструментом, але нічого не виходило. Він напружився, аж почервонів, аж крапельки поту виступили на чолі, і… Інструмент хряпнув та й розпався на свої вишукані складові частини.

— На совість пробито, — зауважив з повагою господар квартири. — Чекайте, я зараз…

Він приніс із кухні сікач і хотів був уже одірвати плінтус, але Баумгартен не дозволив:

— Пробачте, я мушу зробити це сам.

Посопів, покректав і таки підважив.

У щілині під плінтусом лежав коричневий згорток. Баумгартен витяг його й звернувся до присутніх:

— Ви свідки! Я вийняв це звідти! Я цього туди не підклав зараз. А тепер, — звернувся він до перекладача, — прочитайте вголос і перекладіть, що там написано.

Перекладач розгорнув манускрипт, виготовлений, очевидно, з телячої шкіри солдатського ранця. Речення за реченням читав він німецькою мовою і зразу ж перекладав:

— «Я, колишній студент останнього курсу філософського факультету Марбурзького університету Вальтер Баумгартен, цим документом засвідчую, що програна Третім рейхом війна є не тільки історична справедливість, а й величезний подарунок долі німецькому народові. Бо якби, не доведи господи, ми перемогли у цій війні, то весь світ, або принаймні значна його частина, стали б на шлях здичавіння й денатуралізації.

Я, Вальтер Баумгартен, філософ, логік за фахом, грунтуючись на фактах, цим документом стверджую, що буде такий час, і він уже недалекий, бо лежить у межах одного покоління, коли слово «мир» не служитиме більше завісою для підготовки до війни, а набере для всього людства свого первісного, справжнього значення, й коли нас, німців, зустрічатимуть у країнах, народам яких ми завдали стільки біди, як друзів — з довір’ям і повагою.

Я, Вальтер Баумгартен, прошу тих, хто знайде цей документ, засвідчити, що ці мої висновки були зроблені ще в той час, коли світ лежав в руїнах, коли слово «німець» і слово «вбивця» для багатьох людей були рівнозначними й коли майбутнє Німеччини для багатьох людей, крім нас, логіків, здавалося ще темним, невизначеним і похмурим. Підпис — Вальтер Баумгартен. Двадцять третього листопада тисяча дев’ятсот сорок п’ятого року».

— Оригінал цього документа, — сказав Баумгартен, — я передам бундестагові Федеративної Республіки Німеччини, аутентичні копії — Народним зборам Німецької Демократичної Республіки і Верховній Раді Радянського Союзу…

Усі охоче перейшли до столу. Качка, на радість господині, не перепріла. До холодцю через редути пляшок теж добралися, і, запиваючи качку чудовим шампанським (яке тут, відзначив подумки Генріх, чомусь пили так, між іншим — йому в дитинстві тлумачили, що так п’ють шампанське лише банкіри Ротшільди), фон Кролов спитав у Баумгартена:

— Вельмишановний професоре, скажіть, чи пробудете ви в цьому місті ще хоч три дні?

— Так. Я тут залишусь до кінця тижня, а потім їду до Волгограда, з яким у мене пов’язані сумніші спогади — я там одморозив вухо.

— Дуже добре, — сказав Генріх.

Професор здивувався:

— Себто, пробачте…

— Перепрошую, — знітився Генріх, — я не про вухо. Я сподіваюсь, що через два дні, а може й раніше, теж запрошу вас бути свідком важливої події, яка так само консолідує минуле із сучасним.

— А що саме ви маєте на увазі? — не переборов цікавості професор.

— Поки що… Я сподіваюсь, ви не образитесь, коли я повідомлю про це, тільки маючи офіційний дозвіл.

— Ви мене заінтригували! Я чекатиму з нетерпінням.

Професор Баумгартен залишив привітним і гостинним господарям квартири свою адресу й телефон, прощаючись, подарував господареві блискучу газову запальничку, господині — кухонний годинник, що застережливо дзвонить, коли щось перепріває, а родині в цілому — свою монографію з питань математичної логіки.

З Генріхом фон Кроловим вони розійшлися біля будинку, домовившись, що увечері неодмінно зустрінуться. До всього виявилось, що живуть вони в одному готелі, що обох увечері запрошено на балет «Лісова пісня».

— А тепер я прошу вас, — звернувся Генріх фон Кролов до свого перекладача, — показати мені міст Патона.

Проїжджаючи повз пам’ятник Вічної слави, фон Кролов шанобливо зняв капелюха.

— Переїдемо через міст? — спитав Ганусець. — Чи тут вийдемо?

— Це не той міст, — заперечив фон Кролов. — Мені потрібен міст Патона.

— Пробачте, але це й є міст Патона. Звідси не видно напису на меморіальній дошці, але якщо ми підійдемо ближче…

— Ні. Скажіть мені, яка установа може дати мені точну довідку, де був міст Патона під час війни?

— Даруйте, але ніяка установа не дасть вам такої довідки, — терпляче відповів Ганусець. — Міст Патона збудовано після війни.

Фон Кролова ця звістка приголомшила. Він одчинив дверцята, вийшов з машини, наблизився до меморіальної дошки при в’їзді на міст, розібрав ім’я — «Патон» — і дату. Розгублено знизав плечима й повернувся в машину.

— Поїдемо у магістрат, — вирішив фон Кролов. — Я сподіваюсь там знайти людину, яка знає, де був до війни міст Патона, і дуже розраховую на те, що ви мені посприяєте в зустрічі з такою людиною.

Та фон Кролов знайшов таку людину без найменшої протекції свого перекладача: про довоєнний міст Патона докладно розповів гардеробник міськради.

— Що ж це ви, молодий чоловіче? — почав він докоряти перекладачеві. — Знайомите гостей з рідним містом, а самі його не знаєте як слід… Хто ж з киян не знає, що парковий місток біля стадіону «Динамо» — це й є перший міст Патона?. Це був дипломний проект майбутнього академіка.

Ганусець нерішуче повідомив фон Кролову, що й справді існує міст Патона, збудований не тільки до війни, а ще до революції, але, по-перше, це не міст, а просто місточок, а по-друге, перекинутий він не через Дніпро, а над Петрівською алеєю.

— Чудово, чудово! — зрадів фон Кролов і тицьнув гардеробникові пачку американських сигарет. — Я хочу проїхати під цим містком.

Вони проїхали під містком і далі Петрівською алеєю понад Дніпром, знову виїхали на набережну, до мосту Патона. Фон Кролов напружено мовчав, ніби щось зважував, зовсім не слухав пояснень Ганусця про Аскольдову могилу.

— Поїдемо знову в магістрат, — раптом заявив він. — Мені конче потрібно зустрітися з бургомістром вашого міста.

— Даруйте, але про зустріч з бургомістром треба попередньо домовитись, а також повідомити, в якій справі ви бажаєте з ним зустрітися.

— Спробуємо зробити це без попередньої домовленості. А справа це така, що не може не викликати інтересу у ваших офіційних осіб.

У працівників Інтуристу існувала «теорія» так званих парних випадків: скажімо, якщо загубиться в музеї юнак-скрипаль з Аргентіни, неодмінно того ж дня заблукає в універмазі старенька викладачка французької мови з Республіки Габон; якщо захворів на грип мільйонер з Канади, цього ж дня неодмінно одіб’є собі палець дверцятами машини красива, тендітна японська спеціалістка ікебани. Та того дня взагалі трапився унікальний випадок: не змовляючись, зустрілися в місті двоє німців — і в обох «справи державної ваги»…

Прийняв фон Кролова не голова міськвиконкому (він у цей час давав обід на честь делегації суднобудівників із спорідненого міста Тампере), а заступник голови Тимофій Кирилович Олексіїв. Він зустрів гостя з ледь прихованою недовірою, але протокол примусив його почати розмову з того, чи зручний у нього номер в готелі, чи подобається йому українська кухня, яке враження справив балет «Лісова пісня», чи нема в нього скарг на погоду. У Тимофія Кириловича були підстави для невдоволення: останнім часом у міськраді побувало кілька відвідувачів-туристів з такими фантастичними проектами, що їхніми авторами серйозно могли б зацікавитися психіатри. Так недавно один австралієць відібрав у заступника голови півдня, розтлумачуючи свій проект створення в приміській зоні велетенських ферм кенгуру, що мають пройти акліматизацію за методом цього австралійця. Після тієї виснажливої бесіди Тимофієві Кириловичу з тиждень ввижалося, що кенгуру вже почали табунами стрибати по Голосіївському парку…

— Дякую, — переклав у відповідь Ганусець, — погода чудова, всім іншим я так само задоволений… Я ціную ваш час, а тому дозвольте одразу перейти до справи. Мій покійний батько Отто фон Кролов під час минулої війни побував у вашому місті в полоні. Так сталося, що він дізнався про схованку, де закопані великі цінності. Я дозволю собі їх перелічити…

Генріх фон Кролов вийняв з кишені записничок і прочитав:

— Там було вісім кілограмів сто сімдесят грамів щирого золота в дореволюційних золотих монетах і зливках вартістю, за нинішнім радянським курсом, двісті п’ятдесят п’ять тисяч дев’ятсот тридцять шість карбованців, а також вироби з коштовних камінців — кольє, рів’єри, діаманти в перснях, сережки, панделоки — загальною вартістю чотириста тисяч карбованців на нинішні радянські гроші, плюс-міпус тисяча карбованців. Покійний мій батько Отто фон Кролов з певних міркувань ставився до Радянського Союзу упереджено. На відміну од нього, я належу до людей лояльних, більше того — маю симпатії до вашої країни. Ось чому тільки після смерті батька я визнав за можливе приїхати сюди, щоб виконати свій гуманний обов’язок перед країною, якій моя батьківщина свого часу заподіяла стільки шкоди. Я хочу повідомити, де сховані ці коштовності.

— Це дуже благородно, — підвівся Тимофій Кирилович, щоб потиснути фон Кролову руку, але той зробив застережливий жест.

— Мені відомо, що за статтею 140-го Цивільного кодексу Української Радянської Соціалістичної Республіки людині, яка покаже місце, де схований скарб, належить двадцять п’ять відсотків знайденого. Я хотів би, щоб ці двадцять п’ять відсотків були мені передані не грішми, а безпосередньо коштовностями із скарбу. Що це будуть за предмети — хай вирішать ваші офіційні органи. Я розраховую на те, що про нашу домовленість буде складена попередня угода, затверджена відповідними юридичними інстанціями, після чого я покажу схованку.

Обличчя Тимофія Кириловича залишалося незворушним.

— Я хочу подякувати вам за благородний намір, — сказав він, уже не простягаючи руки. — Відповідь на ваші умови ви одержите пізніше. Ще раз дякую.

Він провів Генріха фон Кролова та Ганусця до дверей свого кабінету.

Другого дня зранку Генріха фон Кролова через його перекладача запросили до міськради.

— Так, — люб’язно сказав Тимофій Кирилович. — Закон є закон. Ви маєте цілковиту рацію щодо ваших прав на четверту частину коштовностей. Але, як поінформували нас юристи, з тієї ж таки статті кодексу випливає, що сплатити ми можемо тільки грішми. Наскільки я запам’ятав з вашої розповіді, це становитиме досить солідну суму.

Очевидно, Генріх фон Кролов передбачав це.

— Ми, німці, так само звикли дотримуватися не тільки духу, а й букви закону. Я не заперечую. Але я хотів би одержати ці гроші в конвертованій валюті — західнонімецьких марках, доларах, фунтах або франках.

— На жаль, і це неможливо. Юристи, які на цьому краще знаються, пояснили, що, згідно із законом, ми можемо сплатити тільки радянськими грішми.

— Я б з охотою зголосився на це, — холодно відповів Генріх фон Кролов, — але що я робитиму з радянськими грішми?

— Не знаю, що порадити вам, та думаю, що ви можете їх обміняти за курсом на західнонімецькі марки, долари, фунти чи франки.

— Ні, — заперечив Генріх фон Кролов. — Це мене не влаштовує.

— Воля ваша. На світі буде на один благородний вчинок менше.

— Але ваша держава втратить такі цінності!

— Чому втратить? Вони залишаться в нашій землі.

— Я можу подумати ще хвилинку?

— Будь ласка.

Генріх фон Кролов втупив очі в свого золотого хронометра. Коли секундна стрілка зробила повне коло, він сказав:

— Я згодний. Прошу підготувати відповідний документ, я підпишу його з свого боку.

— Будь ласка, — стримано відповів Тимофій Кирилович. — Як тільки цей документ буде готовий, ми вас негайно повідомимо…

Уже наступного дня документ був підготовлений і оформлений в Інюрколегії, аутентично перекладений і підписаний в офіційній обстановці.

Щось-таки полковник Іванов знав. Чи принаймні про щось здогадувався. А може, це просто у нього вдача така, що вміє він зазирати далі, ніж інші люди. Врешті-решт, з доброго дива на посаду начальника слідчого відділу управління міліції не призначають. Самого полковницького звання для цього замало. Він доручив капітанові Сидоренкові поїхати на місце, де будуть видобувати скарб, а Сидоренко в свою чергу запропонував мені поїхати з ним.

Під ажурним арковим містком, першим витвором академіка Патоиа, проїхала ціла валка машин, звернула на Петрівську алею й зупинилася біля двоповерхового старовинного особняка. Тепер там було відділення клініки. Генріх фон Кролов у супроводі працівників Держбанку, двох інкасаторів, працівників міськради та Інюрколегії попростував до будинку. Професор Баумгартен уже встиг потоваришувати з фотокором Кібчиком, і вони голосно розмовляли між собою — професор каліченою російською, а фотокореспондент каліченою німецькою. Ми з Федором Васильовичем скромно трималися позаду, але від Кібчикового об’єктива ніщо не могло сховатися. Він таки увічнив нас у компанії водіїв автомашин, яких природна цікавість потягла за всіма.

Як і годиться, спочатку не могли знайти завідуючого цим відділенням, бо він уже майже годину засідав на так званій п’ятихвилинці, потім довго шукали двірника, який нікому не довіряв ключів од підвалу, бо зберігав там мітли, ломи й дерев’яні лопати для прибирання снігу. Представник міськради тихо червонів і сердився. Знайшли двірника, молодого чоловіка, який насамперед заявив, що вранці вже виконав свої обов’язки, а зараз у нього вільний час, яким він може користатися, як йому заманеться. Він не приховав від присутніх того, що вчиться заочно в Ленінградському кораблебудівному інституті, тож має чимало клопотів з контрольними роботами, на які також потрібен час…

Майбутній корабел пустив поважну делегацію у підвал з важким склепінням, здатний, мабуть, витримати й атомне бомбардування. Увімкнули спеціально привезені з собою потужні переносні рефлектори. Фотокореспондент Кібчик заклацав найбільшим з трьох фотоапаратів.

Генріх фон Кролов вийняв з кишені невеличку рулетку, натиснув кнопку: звідти зі свистом вихопилася блискуча сталева стрічка. Він приклав її до стіни, одміряв метр до рогу, потім ще близько двох метрів до центру підвалу й сказав:

— Тут.

Ломи, що зберігалися під замком у двірника-корабела, стали в пригоді. Під цеглою, якою було викладено підлогу, виявилося заглиблення, а там — металева коробка з-під німецького протигаза…

Коробка була порожня, й під нею також порожньо.

Генріх фон Кролов швидко оволодів собою.

— Подальше від мене не залежить, — сухо звернувся він до представника міськради. — Тепер уже ви мусите шукати, куди поділися коштовності, які я сподівався передати вашій державі.

Федір Васильович якось непомітно опинився спереду.

— Не топчіться, — попросив він присутніх. — І, будь ласка, більше нічого не чіпайте тут руками.

— А я ж збирався на сесію, в Ленінград… — зітхнув двірник-корабел.

Він одразу збагнув, що тепер можна й запізнитися на сесію, бо ключ від підвалу знадобиться ще не раз.

Фон Кролов перший повернувся до виходу, за ним рушив перекладач Ганусець.

— Одну хвилинку, — зупинив Ганусця Федір Васильович. — Відрекомендуйте мене панові фон Кролову. У мене є до нього запитання.

— Ви цілком справедливо сказали, що далі шукати доведеться нам, — назвавши себе, сказав Сидоренко. — І ми були б дуже вам вдячні, коли б ви хоч трошки допомогли нам у цих пошуках. Чи не зможете ви відповісти на кілька наших запитань?

— Крім того, що я вже сказав, мені нічого не відомо, — одрізав фон Кролов.

— Я розумію… Але, може, не зараз…

— Я негайно повертаюся додому. Не буду приховувати, я справді пережив зараз одне з найжорстокіших розчарувань у своєму житті. Я погано себе почуваю і боюсь, що не зможу бути вам корисним.

— Ми розуміємо ваші почуття. І все ж, чи не могло статися так, що ваш покійний батько розповідав про цей скарб не тільки вам?

— Могло. Так само, як могло статися, що коштовності вилучили німецькі солдати під час відступу. Або що вчора тут побував якийсь із працівників лікарні, яка нині розміщується в цьому будинку. Чи хворий — шукач скарбів. І не захотів ділитися своєю знахідкою з державою, як це належить за існуючими у вас законами. Можна знайти таку кількість різних варіантів, що їх не підрахує навіть електронно-обчислювальна машина. Але я не помічник вам у пошуках цих варіантів.

Він різко повернувся і, не прощаючись, вийшов з підвалу.

З професором Баумгартеном мені пощастило побачитися тільки ввечері. Цілий день він гасав по місту із своїм перекладачем Жуковим (ні, таки недарма платять гроші цим перекладачам з Інтуристу). Найбільше враження на професора справив не мій прихід, а моє прізвище.

— О, — здивовано сказав він. — У мене в Глазго є колега, фахівець з формальної логіки. То коли б перекласти його прізвище з англійської чи перекласти ваше на англійську, то виявилось би, що прізвища у вас однакові.

На запитання мої він відповідав охоче, і, якби не його надмірна пристрасть до нашого високоякісного й дешевого, як на світові ціни, шампанського, то можна було б вважати, що розмова вийшла конструктивна. Однак, коли вона скінчилася, мені довелося попросити швейцара готелю хоч зрідка кидати оком на мого мотоцикла й піти додому пішки…

— Отто фон Кролов, — розповідав Баумгартен, — в усьому Марбурзькому університеті мав тільки одного приятеля — мене. Син його, Генріх, з яким ви вже бачилися, навчався у мене. Та річ не в цьому. Ми з Отто перебували разом у полоні у вашому місті. Але й не це нас зблизило. Ми навчалися в одній гімназії, в одному університеті, тільки він вивчав славістику, а я — філософію. Доля виявилася не надто прихильною до старовинного роду фон Кролових. Це була нужденна сім’я, навіть у порівняні з моєю, бюргерською. В університеті Отто наприкінці навчального року доводилось прокручувати в паскові дві—три додаткові дірочки, та однаково штани на ньому трималися не дуже надійно — просто не було на чому триматися. Але давні зв’язки у його батьків ще залишалися. Ці зв’язки й просунули Отто до канцелярії служби безпеки, до самого Гейдріха. Та під час війни за якесь серйозне службове порушення (яке саме — він ніколи не розповідав) його розжалували із гауптштурмфюрерів у рядові й відправили на фронт. Він дістав важке поранення, попав у полон… Коли він повернувся додому (а відпустили його раніше, ніж мене), він знову почав працювати в Марбурзькому університеті. Деякі викладачі тепер не хотіли мати знайомство з людиною, що колись служила в СД, а колишні його приятелі зневажали Отто фон Кролова за те, що він був розжалуваний у рядові й потрапив у полон.

— Чи мав він якісь зв’язки з нашими людьми, коли перебував у полоні?

— Ви, напевне, народилися після війни, — похитав головою професор. — У ті часи ваші співвітчизники не хотіли підтримувати ніяких стосунків з військовополоненими. І ми їх цілком розуміли. Та Отто був славістом, знав кілька слов’янських мов, і подеколи його використовували як перекладача.

— Як ви гадаєте, звідки Отто фон Кролов міг дізнатися про ці коштовності? Та ще з такою точністю, що синові його була відома вага золота, яке там свого часу зберігалося?

— Це й для мене цілковита загадка. Над цим я весь час розмірковую. Ви не бачили такого фільму — забув його назву, — де один з героїв знаходить давню карту, а на тій карті вказується, де захований скарб?

— Ні, — спробував я пригадати. — Здається, не бачив.

— Кіно дуже впливає на наше мислення, — гірко зітхнувши, сказав професор Баумгартен. — Я чомусь часто згадую той фільм. Таке враження, ніби свого часу подібну карту знайшов покійний Отто фон Кролов…

— А на мене, — поскаржився я в свою чергу, — останнім часом більше впливають загадкові картинки. Знаєте, є така: де собака садівника?

— О, звичайно, знаю! — зрадів професор. — То де ж він, цей собака?

***

До палати увійшов Гоша-масажист. Виставивши перед собою руку так, ніби заглядав у якогось папірця, він голосно запитав:

— А хто тут буде товариш Вербицький? Товариш Вербицький хто тут буде? Ви товариш Вербицький? — безпомилково визначив він, де Ігор, — очевидно, за шелестом сторінок книжки. — Ніжку вам доточувати будемо, доточувати ніжку вам будемо, товаришу Вербицький!

— Гошо! — зрадів Ігор. — Невже й справді мірку зніматимуть?

— Сиди й не рипайся. Скоро майстер прийде.

— А я ж на базар збирався, — почухав потилицю Щербина. — То це ж ти не підеш зі мною?

— Ігореві, як відповідальній особі, взагалі тепер на базар ходити нічого. А сьогодні тим паче. Бо майстер загляне, побачить, що нема, та й піде собі.

— А ви, хлопці? — звернувся Щербина до Мартина й Славка.

— Гошо, а про нас ти там нічого не чув? — з надією спитав Славко.

— Будєт вам і бєлка, будєт і свисток.

— Хлопці, — осяяла Семена Анципера якась нова ідея. Він одкинув свою шпачину голову й грізно тицьнув у них пальцем: — Ви мусите піти! І дізнатися, нарешті, чи цінують люди пашу роботу. Продайте оці художні вироби, — він витягнув з-під тумбочки сувій розмальованих ними старих списаних простирадл, одержаних від сестри-хазяйки за наказом Оксани Кіндратівни. — Продайте! Просіть хорошу ціну. Не поступайтеся. І на виручені гроші придбайте хоч пачку цигарок.

Погупуючи милицями, «комерційна експедиція» на чолі з Щербиною — Славко й Мартин трохи позаду — вирушила на базар. Екіпірована експедиція була аж занадто легко, не по сезону, а надворі догоряв листопад, уже майже опало листя з дерев, тротуар під ногами вологий, хоч і дощу не було, а молочно-сіре небо нависло над самими дахами будинків. Був тихий і холодний осінній день, коли осінь, відвоювавши всі позиції у літа, заспокоїлась і ніби аж хизувалась: «Що захочу, те й зроблю! Захочу — пущу дощ, буду полоскати все навкруги і тиждень, і місяць — аж до самих морозів. А заманеться, то буду вимотувати з людей жили очікуванням дощу. Насуплюся хмарами, а ви ходіть і думайте, буде дощ чи не буде…» Хто як, а Щербина, Славко та Мартин дощу боялися. По-перше, їхній одяг був мало пристосований до зливи, а по-друге, в дощ який базар?

Щербина хоч тюпав по тротуару чоботом, а Славко й Мартин взуті в капці — один у правий, другий у лівий. Та однаково всім трьом було холодно, вони з тривогою поглядали на небо. Але все-таки їм пощастило: з неба, хоч і набурмосеного погрозливо, не капнуло жодного разу.

Вони пройшли Житній базар з краю в край. Асортимент тут, щоправда, був не такий багатий, як на Євбазі, але торгівля ішла жваво. Покупцям пропонували старі «жукети» ще довоєнних фасонів, напівоблізлі кожухи, невипрасувані й не дуже чисті сорочки, черевики, шапки, якісь кофтини, в’язані невідомо з чого, випиляні лобзиком рамочки для фотографій, плетені серветочки, напірники, «коротаси», зроблені з підрізаних німецьких шинелей, чоботи приношені й нові, а також товар на чоботи. Нашвидкуруч спродавши картоплю, половинки й четвертинки жовтогарячих гарбузів, меткі тітки кидалися в саму гущу, де торгували цими «промтоварами».

Біля рундука з пивом, в оточенні тих самих жіночок, яких хлопці вже колись бачили в павільйоні, а може й не тих, але дуже схожих, і тих самих молодиків з бузково-рожевими обличчями, стояв, картинно спираючись на милицю, Юнкерс. Він щось розповідав голосно й зухвало, а жіночки сміялися так, ніби їх гуртом лоскотали. Байрак аж шию витяг, щоб не пропустити жодного Юнкерсового слова, Бутько водив по обличчях темними своїми окулярами, і квола посмішка раз у раз одтягала його губи донизу. Юнкерс і Байрак удали, що не помітили Щербини, Славка й Мартина, а Бутько помахав їм рукою і застрибав на милицях назустріч.

— Привіт! — наче аж зрадів він. — Куди ж ви Ігоря поділи?

— Мірку йому зніматимуть, — пояснив Мартин. — А ти чого тут швендяєш, чого не ворожиш? Звідки ж тепер баби знатимуть, чи буде лист із казенного дому?

— Все, хлопці! Контора закрита, — почухав Бутько перенісся під дужкою окулярів. — Я вже й книгу свою «темну» продав, бо не ті часи. І з касами залізничними тра кінчати. Міліція береться за нас, як чорт за грішну душу. Не подивляться, що ноги нема… Та й до чого воно мені тепер? Курси закінчу — в бухгалтери подамся.

Щербина подивився на Бутька уважно, ніби щось зважуючи.

— То ти думаєш, зможемо ми бухгалтерувати, чи як воно там?

— З таким директором, як Ігор, та з таким викладачем, як Муза, нас будь-куди візьмуть у бухгалтери.

Дивний і загадковий чоловік, оцей Бутько. Ніколи не второпаєш, серйозно він говорить чи жартує. Але на курсах Бутько жодного заняття не пропускав, як і Щербина.

— То що ж ти на базарі шукаєш? — спитав Бутько у Щербини.

— Та, — ухильно сказав Щербина, — хочу той… Купити хочу…

— Що купити?

— Хустку хочу купити… Тернову. Бо як додому поїду, то гостинець якийсь треба… Родичі, мо’, які віднайдуться…

— Це можна. А ви? — спитав Бутько у Славка та Мартина.

— Ми не купувати… Ми продати хочемо. Килимки. Може, Семенові хоч на цигарки вторгуємо.

— На цигарки? — здивувався Бутько. — Та за ваші килимки можна весь оцей рундук з пивом приперти в палату. Візьміть мене, хлопці, до себе комерційним директором, і я вас озолочу!

— Як це — комерційним директором? — не зрозумів Мартин.

— А так. Без комерційного директора гріш вам ціна. Бо й досі не знаєте, чому корова кладе на дорозі коржі, а коза — горішки.

— На яких умовах? — діловито поцікавився Славко.

— Сто грамів і пиріжок з квасолею.

— І що ти робитимеш?

— Зараз побачите. Давайте сюди товар. Розгорнувши перші зразки Семенової і Славкової продукції, він голосом базарного завсідника загорлав:

— А от художньо виконані килимки-коврики! А от килимки-коврики!

Ефект був разючий. Яскраві «килимки-коврики» грали всіма барвами літньої веселки і вигідно відрізнялися на тлі старого, приношеного одягу базарного люду. Вони одразу ж привернули до себе увагу жіноцтва, і Клим Бутько опинився в щільненькому баб’ячому натовпі, який тут же відсунув від нього Славка, Мартина й Щербину.

— Інвалід, а що ти хочеш за цю штучку?

— А ці почому?

— Та й благенькі ж вони…

— Тобі з неї кожух шити? — огризнувся Бутько. — Багато ти розумієш — благенькі, благенькі! Художественна робота, фарби не змиваються, а вона — благенькі! Не хочеш — не бери, але не заважай торгівлі.

— Що ж ти хочеш за цю художественну роботу?

— Як за яку. Тут і розмір важить, і малюнок.

— Скільки ж за оцю?

Бутько назвав ціну.

— Хороший купець з половини. За половину я візьму.

— Ха! Яка хитра! А фарби тепер почому? Фарби ці — загранишні, хоч у гарячій воді пери, хоч зубами оддирай — не відстане, а вона мені половину тиче.

Бутько торгувався так активно, що Мартин і Славко занепокоїлись. Ану, як він оцими своїми, й справді божевільними, на їхню думку, цінами, геть залякає тіток, і всі кандидатки в покупці плюнуть і одійдуть?

Але, на диво, торгівля пішла дуже жваво. «Комерційний директор» Бутько знав свою справу, безперечно, заслужив і сто грамів, і пиріжок з квасолею на закуску. За півгодини було спродано все до останнього «килимка-коврика».

— От як з ними треба, — переможно сказав Бутько, передаючи хлопцям гроші. — На цигарки хотіли заробити… Людям зараз ці розмальовані ганчірки потрібні он як… Війна ж закінчилася! Вони їх на стінки поприбивають, вони ними столи застелять, вони їм око тішитимуть. Ходімо тепер хустку Щербині купимо. Та й чарку мені поставите.

Вони пішли по базару.

Славко побачив сметану. Тітка, закутана у велику, як ковдра, хустку, дерев’яною ложкою накладала з глечика в скляну баночку сметану. Далеким дитинством повіяло на Славка, а в роті прокинувся смак сметани. Скільки ж це років не їв він сметани? Два, три, вічність? Колись мати наливала йому сметану, а він не хотів, не любив, пив тільки кисле молоко… Яким же дурнем він тоді був! А яка вона смачна, та сметана…

— Сметана, — сказав Мартин.

Він дихав у потилицю Славкові. Славко озирнувся. В очах Мартинових також жеврів пробуджений. апетит. Звичайно, вони зараз були багатими, могли б купити й з’їсти по цілій баночці сметани і ніхто б їм слова не сказав. А з іншого боку…

— Ні, — сказав Славко. — Ходімо.

І вони пішли далі від гастрономічних спокус, бо зовсім недалеко, через один рундук від тітки, що торгувала сметаною, продавалася смажена ковбаса на деках. Тільки зачепись — тут можуть ляснути всі гроші.

Хлопці пішли за Климом і Щербиною. Якийсь дядько попереду ніс у піднятій руці чудову світлу тернову хустку — жовте поле, розквітле маками й волошками. Тоді торгувалися на ходу. Тоді не стояли на місці. Продавець шукав покупця, а покупець шукав продавця. І від того, що снували вони вперед і назад, траплялося, що знаходили одне одного не дуже швидко.

— Скільки хочеш за цю штуку, що у жінки потяг, аби пропити? На півлітру дам, — перепинив дядька з хусткою Бутько.

Той, неголений, зачучверілий, у потертій шинельці та облізлій шапці, підозріло обдивився Бутька. Окуляри темні, як у сліпого, а хустку розгледів. Хоче купити? Хоче вкрасти? Наводить злодіїв? Увагу відвертає? Чи просто прицінюється знічев’я? А-а, язик не відпаде. Дядько назвав ціну.

Щербина потяг Бутька за рукав і зашепотів:

— Та хай воно сказиться! Де я такі гроші візьму?

Бутько одмахнувся:

— Чекай. — І до дядька: — Хто тобі дасть такі гроші?

— Хтось знайдеться, то й дасть.

— Дишлом тобі дадуть. Половину хочеш?

— Давав тут уже один половину.

— Було б брати. Бо і я передумаю.

Вони торгувалися люто. Під кінець торгу дядько почав дивитися на Бутька з повагою й віддав-таки хустку за половину. Та в Щербини й на півціни грошей не вистачало, то Славко додав із виторгуваних. І ще в них залишилося, щоб оплатити роботу «комерційного директора» ста грамами горілки й двома пиріжками з квасолею. І собі вони купили по два. А Семену Анциперу знайшли пачку таких цигарок, яких не палив, мабуть, і підполковник Чураєв: «Северная Пальмира».

Чарку випив Бутько, а закушували вчотирьох. Жували пряжені в ріпаковій олії пиріжки, аж за вухами лящало. Раптом із-за рундука вихопився Байрак, як сатана з діжки:

— Климе, де тебе шибало? Я за тобою весь базар обганяв, хай ти сказишся! Юнкерс тебе шукає…

Розділ п’ятнадцятий

Федір Васильович заглибився у папери. Він гортав, не поспішаючи, сторінку за сторінкою і робив виписки своїм акуратним каліграфічним почерком, для якого нинішні кулькові ручки зовсім не підходили. Тому й користувався самопискою з пером.

А я кульковою ручкою робив у своєму зошиті нові записи. Про Христю-Хросю. Я знов побував у майстерні Іванченка, де зустрівся з ним та Ігорем Максимовичем. Вербицький сказав мені дуже приємну річ: нібито я тепер розмовляю про госпіталь так, наче сам у ньому лежав і був присутній при всіх подіях, що там відбувалися. За його словами, я зумів навести їх на такі деталі, що вони вже про них давно забули.

— Ні, — не згодився я. — Ви все одно завжди відчували в мені слідчого. Мабуть, тому й розповідали тільки про те, що відбувалося на ваших очах. А тим часом були якісь плітки, хтось розповідав про таке, чого ви не бачили, але запам’ятали…

— Ми ніколи не збирали пліток, — чомусь розсердився Ярослав Макарович.

Вони й справді не зуміли нічого такого пригадати, крім цього випадку з Христею-Хросею. Мене покликав черговий сержант:

— Товаришу лейтенант, там вас якийсь професор закордонний кличе до телефону!

«Баумгартен, — подумав я. — Що там сталося?» Поспішно взяв телефонну трубку, що лежала на столику чергового.

— Гутен таг, професоре, — сказав я, хоч був уже вечір, але я забув, як по-німецькому буде «вечір». — Я вас слухаю. Чим можу бути корисним?

— Романе? — почув я у відповідь.

Це був не професор Баумгартен. Це був мій брат, прізвище якого Пуз прозвучало для чергового настільки по-іноземному, що він аж ніяк не зв’язав його з моїм українським прізвищем Пузо.

— Що сталося? — стривожився я.

— Ти можеш на годинку звільнитися від своєї, такої потрібної суспільству роботи?

— Що ж все-таки сталося? — спитав я вже спокійніше. Бо якби справді щось серйозне, Федя не дозволив би собі цих недоречних жартів щодо моєї служби.

— Ти мені потрібний як представник міліції. Дядько Петро втік…

— Звідки?

— З лікарні. Я за тобою зараз заїду, — сказав він, не чекаючи моєї згоди. — Виходь на вулицю!

Я пробачився перед Федором Васильовичем, сказав, що викликають у сімейних справах. І не збрехав, бо дядько Петро для нашої родини вже давно близька й безмежно рідна людина…

Федя їздить — ніби молоко возить. Його «Волгу» обганяють навіть велосипедисти. Ніяк не можу я його переконати, що в умовах міста саме такий рух створює найбільшу небезпеку. Я встиг випалити сигарету, поки він приїхав за мною.

— Помінялися? — запропонував я й сів за кермо. — Так що там сталося?

Федя розповів, що дядько Петро недавно захворів. Нічого ніби страшного — недостатність мітрального клапана у його віці та з його пристрастю до суміші пива з горілкою явище цілком закономірне.

— Але треба полежати та полікуватися, а ти ж розумієш, що дома він і години не влежить. От я й вирішив трохи залякати старого: сказав, що як не стане на профілактику, то потім доведеться довше з цим ділом морочитися. На два дні його таки вистачило, а на третій утік просто в лікарняному одязі.

Федя мимоволі ніби докоряв мені; що ж це справді таке — дядька Петра поклали в лікарню, а я про це навіть і не знав.

— А чому ти думаєш, що він мене послухає? — спитав я.

— Любить він тебе.

Я зупинив машину біля будинку, де колись жив, і я, а тепер залишилися тільки мої батьки. Дядько Петро мешкав в одному будинку з нами, тільки в сусідньому під’їзді. Біля — його небіж. У Вілі батько й мати померли в один рік, і дядько Петро приїхав колись сюди, щоб жити з Вілею та його сестрою Наталкою.

У дядька Петра не було на правиці великого пальця, а на лівій руці — мізинця й підмізинного. Це йому на фронті одбило осколком міни. А ще кінчик носа у нього був обтятий кулею. Та, незважаючи на відсутність пальців, він був відомий на заводі заводів як чудовий модельник, йому доручали особливо складні роботи.

Одчинила нам Наталка. Ми увійшли в передпокій, і знову повіяло на мене таким близьким духом: легким запахом спиртового лаку й свіжообструганого дерева.

— Дядьку Петро, ховайтеся, міліція! — застерегла Наталка.

Казна-що зі мною коїться! Якийсь я став сентиментальний. Як побачив я дядька Петра, як побачив, що сидить він за столом, а перед ним добрий кухоль пива, а на сковороді фуркає салом яєчня, і вигляд у нього в лікарняній піжамі щасливий і задоволений, то серце мені залило теплою хвилею…

— Що ж це таке? — суворо спитав Федя. — Дядьку Петро, та ви ж мене страшенно підвели. У мене ж на роботі прикрощі будуть.

Дядько подивився на Федю підозріло, а потім посміхнувся весело й самовдоволено.

— Ну, кинь, Федю! Які там у тебе можуть бути прикрощі? Ти сам усім завдаєш прикрощів. Сідайте, хлопці, до столу, я ж знав, що ви приїдете. Вже й Вілю за пивом погнав, щоб іще приніс.

І ми таки сіли. І випили пива, і поїли таки яєчні — Наталка ще двічі її смажила. Біля говорив про кібернетику, а потім дядько Петро пограв нам на бандурі, яку недавно відремонтував для капели бандуристів, а Наталка нам заспівала, і навіть у Феді не вистачило мужності повернутися до розмови про лікарню.

— Наталко, — благально звернувся Федя до Білішої сестри. — Я тебе дуже прошу, ти вже доросла дівчина, ну простеж хоч ти, щоб дядько Петро не виходив, щоб він полежав хоч із тиждень. Рецепта я зараз випишу, але ж боюся, що він не в ту аптеку буде вас ганяти. Ну що мені — маму просити, щоб вона прийшла і довела тут усе до ладу?

І таки подіяло. Почувши про нашу маму, дядько Петро заприсягнувся, що виконуватиме всі Федині настанови.

Професор Пузо, поважна й відповідальна особа, до якої в лікарні, як переконався дядько Петро, і хворі, й лікарі ставилися так, ніби Федя був на «ти» з самим господом-богом, взяв під пахву загорнутий у газету пакунок з лікарняною піжамою, аби повернути казенне майно.

— Знаєш, Федю, — раптом вирішив дядько Петро, — не пасує воно тобі. Най Наталка завтра одвезе. І ще я тобі скажу: був колись, ще в мирне врем’я, до війни, у нас у Решетилівці такий дохтор, ну-у, по правді сказати, він хвершалом був, але всі його дохтором звали… Ти, Федю, не ображайся, але куди до нього братися вашим професорам. Не по знаннях, ти не думай, а от вигляд у нього був, бороду таку мав, як оце зараз хіба що в студента побачиш. І ходив він усюди із таким розцяцькованим кийком. Інтарсія і маркетрі. І зробив я для тебе не гіршого, ніж той, що був у Савелія Інокентійовича, дохтура нашого решетилівського.

І він звідкись з-під столу витяг дивовижного кийка, прикрашеного візерунками й малюнками, що зображували старовинні замки, гори й дерева — рожева груша і перламутр по горіху.

Ми помилувалися кийком, Федя зворушено подякував за подарунок, зажадав від мене підтвердження, що це не» хабар, що він дозволив дядькові Петрові залишитися вдома ще до того, як той подарував йому кийка, і ми попрощалися. Імпозантний вигляд матиме тепер Федя за кермом своєї «Волги» з кийком. Бо пішки він таки поступово одвикав ходити…

Батьків ми не провідали, бо вже й десята минула, а тато лягає рано. Федя хотів одвезти брата додому, та чорт мене смикнув за язика:

— Я ще ненадовго заїду в управління.

Черговий сержант зрадів:

— От добре, що ви приїхали. Вас розшукує полковник Іванов. Капітана Сидоренка нема, то він сюди дзвонив. Я сказав, що ви поїхали до якогось закордонного професора і вже, мабуть, не повернетесь.

— Я не можу заборонити своїм співробітникам показувати мене перед іншими людьми в смішному вигляді, — сказав полковник Іванов досить неприязно. — Мені відомо, як ви переказуєте мій приклад з Наполеоном. Вважаю, що було б принаймні справедливо, якби ви зараз хоч вибачились. Адже ви переконалися в тому, що не мали рації, що вбивство лейтенанта Голобородька не спричинило нових злочинів?

Що мені залишалося? Я вибачився.

— Та викликав я вас, звичайно, не для цього, — поблажливо посміхнувся полковник. — Я дуже вас прошу, — в устах полковника слово «прошу» звучало набагато різкіше, ніж у інших слово «наказую», — завтра ж уранці зайти в архів карного розшуку й дізнатися, чи не зберігся гам протокол затримання лейтенанта Голобородька відділенням міліції напередодні нового, сорок шостого року. Взагалі такі протоколи більше трьох років не зберігають, але, можливо, нам пощастить…

Я був неприємно вражений. З цієї пропозиції випливало, що полковник Іванов незадоволений моєю роботою і доручив, навіть не повідомивши мене, цю справу тридцятирічної давності ще комусь. І цей «хтось» добрався-таки до справи із затриманням Юнкерса.

— А в цілому, Романе Олексійовичу, — казав далі полковник, — ми вважаємо, що в цій справі ви виявили себе сумлінним і винахідливим працівником.

«Ось тобі й маєш, Романе Олексійовичу! — подумав я. — Сумлінний працівник… Мабуть-таки, збираються звільнити мене з роботи…» Бо за моїми уявленнями полковник Іванов повинен розмовляти так з людиною, яка нічим не виявила себе…

Та уже вранці я зрозумів, звідки ця аж надто висока оцінка моєї діяльності. Полковник Іванов, мабуть, хотів пом’якшити мою прикрість в ту хвилину, коли я переконався, що він зі мною й справді повівся, як той перукар з учнем. Та й справу цю мені було запропоновано зовсім не випадково, як здавалося спочатку…

Я тепер збагнув систему, за якою слід направляти людей в архів для пошуку якихось документів: треба вибирати того, хто двічі підряд виграв у спортлото по три карбованці. Такому чоловікові щастить, і папірець, якого інший не здобуде й за тиждень, він одержить за годину. Я був саме такою людиною. Я двічі виграв у спортлото по три карбованці, і протокол «про затримання гр. Ю.С.Голобородька», написаний на поганому сірому папері хімічним олівцем, був у моїх руках через годину після приходу в архів.

Та не протокол мене вразив — інше. Мені аж подих перехопило. Я побачив пришпилену до протоколу записку, яка засвідчувала, що двадцять четвертого січня тисяча дев’ятсот сорок шостого року копію цього протоколу було передано лейтенантові Л.М.Іванову. Полковника Іванова звали Леонідом Миколайовичем. Це раз. А друге — з протоколу випливало, що відділення міліції, в якому було затримано «гр. Голобородька», містилося в тому самому приміщенні, де тепер клініка, тобто в приміщенні, де Генріх фон Кролов сподівався знайти скарб…

Гай-гай, полковнику Іванов! Виходить, він раніше за мене знав чи здогадувався, чому вбили Юнкерса. Може, він знав і вбивцю? Принаймні протокол про затримання «гр. Голобородька» мав бути знищений щонайменше двадцять сім років тому разом з іншими такими ж документами. А він якимсь чином зберігся. Чи не завдяки записці «лейтенанта Л.М.Іванова»? То до чого тут я?

Вперше за час моєї служби у слідчому відділі я прийшов до кабінету начальника відділу полковника Іванова не за його викликом, а з власної ініціативи. Не думаю, щоб полковникові хоч раз у житті довелось вислухати від підлеглого те, що він почув від мене:

— Це неподобство! Для чого робити з мене дурника? Якщо ви знали все наперед, то для чого було ганяти мене по всіх усюдах? Я ставився до всього, як до серйозної справи, а ви гралися зі мною в сищика-розбійника… Що ж це таке?

А полковник Іванов сміявся. Здасться, я вперше бачив, як він сміється: реготів і кашляв, реготів і кашляв, і не міг при цьому й слова вимовити. Нарешті таки прокашлявся…

— Пробачте за цей недоречний сміх, — полковник витер очі носовичком. — Але він мені нашкодив більше, ніж вам. Он який кашель почався. А тепер, будь ласка, поясніть, що саме я знав?

— Адже вам було відомо, чому вбили Юнкерса?

— Звичайно. Я знаю про це вже годин із сорок вісім. Скільки годин минуло від того, як фон Кролов не знайшов скарбу на місці?

Я почав був вираховувати на пальцях.

— Ну, та це не має значення, — перебив він мої підрахунки. — І не буду применшувати ваших заслуг. Без ваших досліджень я про це не здогадався б. Які ще у вас будуть запитання, Романе Олексійовичу?

— А хто його вбив? — випалив я.

— Той, хто володіє зараз цим скарбом. Прізвище цієї людини я сподіваюсь почути від вас.

— Я вам його скоро назву, — зухвало відповів я. — Та чому ви не з’ясували цього тридцять років тому? Адже ви знали, що Юнкерс був у тому самому приміщенні, де зберігався скарб.

Полковник Іванов розвів руками.

— Отямтеся, чоловіче. Звідки ж я тоді міг знати про скарб?

І справді. Я зовсім загубив голову.

— Даруйте, — цього разу цілком щиро пробачився я. — Якось усе переплуталось у мене в голові, коли я побачив ваше прізвище на архівному документі.

— Це у вас згодом минеться, — заспокоїв мене полковник Іванов. — Але якщо звітувати — то вже до кінця. Я в ті часи був у вашому віці і, наскільки можу пригадати, у вашому настрої. Мені було доручено включитися в справу по розслідуванню вбивства лейтенанта Голобородька. Через недосвідченість я тицявся по всіх усюдах і, зокрема, напав на те, що Голобородько незадовго до своєї загибелі був затриманий міліцією. В протоколі мене здивувало, що Голобородько влаштував бешкет у кімнаті чергового, що він ніби навмисно добивався, аби його арештували. Я не знав тоді, що це дасть для справи, але про всяк випадок збирався поговорити з працівниками відділення міліції. Однак мене того ж вечора викликали й терміново відрядили в Тернопільську область, де на той час скаженіли бандерівці. На фронті залишився я неушкодженим, а там у мене таки влучили. З госпіталю — в Литву, з Литви — до Москви, на Петровку, тридцять вісім. Ледь устиг заочно закінчити юридичний факультет Московського університету, як мене перевели в Казахстан. Не скоро я опинився знову у нашому місті. А тут, як бачите, справ вистачає і без тих, досі не розкритих. Та ми про них пам’ятаємо… Оце і все, дорогий мій колего Романе Олексійовичу. Якщо ви не заперечуєте, покінчимо з моєю біографією й перейдемо до вас… Післязавтра вам доведеться виїхати в Берлін. Там ви звернетесь до мого доброго знайомого, начальника кримінального управління народної поліції полковника Краузе. Я з ним сьогодні розмовляв по телефону, він попереджений. Ви ж повинні з допомогою наших німецьких колег якомога більше дізнатися про Отто фон Кролова.

— Але ж я німецькою — тільки «гутен таг»…

— Порозумієтесь.

От і я одержав відрядження за кордон.

***

В цій палаті тільки двоє точно знали, що вони робитимуть по виході з госпіталю: Анципер і Щербина. Анципер, який не вживав спиртного, говорив, що він одразу ж нажлуктиться, як Ямришко, а Щербина збирався хату ставити й господиню шукати. Хлопці навіть помітили, що до підшукування пари Щербина приступив уже тут, не очікуючи, поки буде поставлена хата. Бо, мабуть, і справді в той перший повоєнний рік знайти господиню було легше, ніж поставити хату.

Працювала в госпіталі санітарка Хрося. Родом вона була з Кіровоградщини, але вже давно жила в місті. І хоч насправді звали її Христиною, та вона сердилася, коли до неї так зверталися, вважала це ім’я грубим, а хотіла, щоб її звали інтелігентно, по-міському — Хросею. Власне, для Ігоря було байдуже, Христя вона чи Хрося, Зося чи Тося. Про те, що непоказне створіння, яке пов’язувало свою біленьку хусточку так низько на чоло, що тільки очі ледь визирали з-під неї, треба називати Хросею, хлопці дізналися від Щербини. Щербина останнім часом підозріло багато говорив про санітарку, хвалив її. Здебільшого ці розмови точилися за сніданком чи за обідом. Це було тим більш підозріло, що Щербина завжди їв мовчки. Те, що мовою військових статутів називалося «прийомом їжі», — дуже відповідальна справа, яка вимагала ретельності й уваги. А Щербина навіть тоді, коли не тримав у руках ложку, не був охочий розпатякувати. Тепер він змінився, їв неуважно, кудись замріяно дивився повз миску, сам до себе винувато посміхався й казав:

— От славна молодиця, ота Хрося. Диви, як вона чисто прибирає. По-хазяйськи! Інше стерво мазне туди-сюди ганчіркою, віником куряву здійме до стелі — прибрала називається. А Хрося — ні, Хрося не така. Що беручка, то вже беручка. Вже як прибирає, то прибирає. Бачив, Ігоре, як вона прибирає?

Ігор кивав головою і мукав щось нерозбірливе. Рот у нього був зайнятий, та й взагалі він ніколи не придивлявся, як там Хрося прибирає. Але Щербині був потрібний співрозмовник. Ігор відчував це і, ковтнувши, мляво підтримував розмову.

— Скільки цій Хросі років? — запитував він знічев’я.

— Та молода ще, — з готовністю відгукувався Щербина. — Сорока ще нема. Років тридцять сім, може, тридцять вісім.

Ігоревій матері теж було тридцять вісім років, та він вважав її старою, як і належить матері. Матері завжди старі. А тут… Виходить, Хрося ровесниця його матері, тобто жінка похилого віку, а для Щербини, бач, молода — «ще й сорока нема». Доки ж людина може бути молодою?

Того дня Щербина вперше не пішов на заняття бухгалтерських курсів, з нетерпінням никав по коридору, ніби когось очікував. Семен Анципер лежав у палаті сам. Він розкрив Ігореву книжку «В царстві води й вітру» й одразу ж заснув. Спалося йому завжди після цієї книжки солодко й міцно. І коли він прокинувся, ніяк не міг збагнути: спить він ще чи вже прокинувся і що зараз — вечір чи ранок. Анципер хотів був підвестися на ліжку, запитати хлопців, чому вони досі не увімкнули світла, але тихий, якийсь збуджений пристрасний шепіт зупинив його.

— А навесні ми за качиними яйцями на човнах добиралися, — почув Семен Щербинин шепіт, але не міг зрозуміти, з ким це той говорить і чому в сутінках. — Десна розливається навкруги — як те море, всі луки позаливає, а на горбочках, на купинках качки гнізда мостять і яйця туди кладуть. У вас на Кіровоградщині того не побачиш, а в нас же тих річок… Ми за яйцями на човнах добиралися. Але всіх не брали, ми діло знали, та й старші нас учили: беріть з гнізда по одному яєчку, бо цього року ти всі яйця вигребеш, на той рік усі вигребеш, дивись — качки і переведуться. Ні-і, тут треба по-хазяйськи… Привозили ми тих яєць, хоч і по одному з гніздечка брали, човнами цілими, було, наваримо чи насмажимо… А березовий сік!

— Я ніколи й не пробувала березового соку. Мабуть, воно й справді смачно… А у нас у степу під Кіровоградом де та береза візьметься…

«Хрося, — зрозумів Анципер. — Так он з ким Щербина перешіптується! Ану, полежимо, послухаємо, що воно далі… Оце хлопцям сміху буде».

— Ну от, бачиш, — казав Щербина. — Справді, що там у вас під Кіровоградом? Степ — як дідова лисина. Як гукнуть: «Воздух!» — то й сховатися ніде, а поки тую індивідуальну ячейку викопаєш… А в нас ліси, а в нас луки які! А озера!.. А що вже тієї риби, грибів. А ягід, як того гною…

Вона тихо засміялася.

— Чого це ти? — стривожено запитав Щербина.

— Що ви так рівняєте — ягоди й гній.

— Це я так, для прикладу. Багато там їх у нас… — знітився Щербина і, щоб звести розмову на інше, запитав: — А чого це ти на мене «ви» кажеш?

— Як же я маю казати незнайомому, чужому мужчині?

— Я не чужий.

— Всі ви не чужі…

— Я не як усі. Я тобі діло кажу. Кидай своє місто, кидай свого віника!

— З ящика я хліб їм.

— Воно правильно, їси. Але у мене в хаті ти господинею будеш, а тут ти наче наймичка.

— Робота…

— Та воно правильно, робота. Від роботи ще ніхто не вмер, тільки без хліба… І там тобі робота знайдеться. Ти житимеш за мною, як за кам’яною стіною, і горя не знатимеш.

— Що ви таке говорите?

— Я тобі діло кажу. Ти не дивись, що я інвалід, мені он протез зроблять, і я на ньому навіть косити зможу… От приїду, причеплю протез — і брат ти мій!.. Ти не сумлівайся…

Хрося мовчала довго, напружено. Щербина засовався, аж пружини зарипіли, почав переконувати її знову:

— Та подумай ти… Ти ж сама, як билина в полі, ні роду, ні плоду. Чоловіка вбили, дітей нема. Ми ще з тобою не столітні, у нас із тобою ще й дитина буде, в школу піде, інститут закінчить. Ми живучі, нам ще жити з тобою і жити…

— Дитина… — вона чи то схлипнула, чи то засміялася. — Теж вигадаєте — дитина. Стара я вже.

— Не стара, не стара! Ти подумай, не кажи одразу, маємо час, поки мені той протез ізроблять.

— За хустку вам спасибі… Я про таку й не мріяла. І якраз на свято. Та надто вже вона дорога. Нащо ви?..

Щербина сердито засопів.

— Хустка… Що я, сам її запну? Нащо вона мені? Кому я маю її дарувати, коли зостався сам як палець?

— Велике вам спасибі. Ви й справді не такий, як усі. 1 якби ви в місті залишилися, то я б, може… А так не вийде. Не поїду я в село. У мене тут і робота, й кімната, і сусіди. Куди я до нових людей?..

До палати хтось увійшов, клацнув вимикачем — спалахнуло світло. Анципер потягнувся, розплющив очі, удаючи, ніби він оце щойно прокинувся. Хрося підхопила світлу тернову хустку, всіяну червоними маками та волошками, і вибігла з палати.

— Знав би це, кому хустку купуємо, то й не торгувався б, — із злістю сказав Бутько. — Подаруночки… Он і цей навіжений Юнкерс Любочці сьогодні золоті сережки подарував. З камінцями коштовними. Йому нічого не шкода…

— А що тобі до того? — обурився Щербина. — Свято ж. Хай жінка потішиться… От нам те свято, Новий той рік, — спробував він перевести розмову на іншу тему, — щось не такий виходить. Воно, щоправда, концерт якийсь обіцяють, а може, й по чарочці піднесуть, щоб цокнутись, коли годинник на Кремлі проб’є. А ти як Новий рік стрічатимеш?

— Я не доживу до Нового року, — буркнув Бутько.

— Тю на тебе! Ще наврочиш… Чом не доживеш?

Бутько мовчав, ніби не чув запитання. Аж потім, згодом, коли Семен Анципер уже підморгнув Щербині, збираючись розпочати смачне обговорення подій, свідком яких він ненароком став, похмуро відповів:

— Куля в мені совається. І так воно мені пече…

Розділ шістнадцятий

Я вже знав, де «собака садівника»…

Стадіон аж хитався від лементу болільників. Наш сусіда, частий гість — живе на одній площадці,— чотирирічний Сашко Луконін глибоко переконаний, що мило, яким він вмивається, зроблене з футбольних суддів. А він же тільки раз побував з татом на футболі.

Телевізійні оператори, як вони це завжди роблять, коли на полі починається те, що спортивні коментатори соромливо називають «неспортивною поведінкою», а саме — одна команда хапає суддю за петельки і вимагає пенальті, а друга так само енергійно заперечує це, спрямовували об’єктиви своїх камер на Георгія Георгійовича Суворова. Телеглядачі не були за це в претензії, бо знали й любили знаменитого масажиста, з яким команда ніколи не розлучалася, бо він уособлював у собі працездатність, доброзичливість і високу професійну майстерність.

Мені вкрай треба було поговорити з Георгієм Георгійовичем, колишнім Гошею-масажистом, але я не міг на це зважитись. Мені було відомо тільки про одну слабість нашого полковника Іванова — безмежну прихильність до футболу. Та оскільки побувати на стадіоні йому випадало не так уже й часто, він примудрявся подивитися матч як не вдома, то хоч уривками в службовому кабінеті. І якби він раптом на голубому екрані побачив мене крупним планом, гадаю, це його не дуже потішило б. Таблички, які висіли в старих трамваях, попереджали: «Не висувайся». Це й наше гасло.

Я дочекався перерви між таймами й пішов до роздягальні. Службове посвідчення мені довелося нести перед собою, як прапор. На кожному кроці мене зупиняли, навіть звіряли фотографію у посвідченні з моєю особою. Зі мною поводились так, ніби я збирався викрасти центрфорварда. В роздягальні тренер подивився на мене звуженими гострими очима й процідив крізь зуби:

— Ми дуже вдячні за увагу, але болільникам у роздягальні не місце. Приходьте після матчу.

— Це до нас, — заступилася за мене Марія Іванівна. Вона стояла біля чоловіка.

Георгій Георгійович почув мій голос, впізнав, попросив зачекати й далі заходився коло литок молоденького хлопця, який, лежачи на спині, мовчки й зосереджено жував гумку. Хлопець страшенно хвилювався, він мав зараз замінити на полі знаменитого бомбардира, тобто вперше показатися в основному складі, і вмілі руки Георгія Георгійовича сталили йому м’язи, вливали впевненість.

— Тільки не зараз, — сказав Георгій Георгійович. — Під час гри я ні про що інше не можу говорити. Прошу після матчу.

Та я йшов, як танк, забувши про повагу до шанованої людини. Я хотів почути відповідь.

— Звідки вам відомо, що Бутько помер? — спитав я.

Молодий футболіст подавився гумкою.

— Бутько? — здивувався Георгій Георгійович. І одрубав: — Після матчу.

Я вже давно здогадувався, що в ті часи, коли футбол не був найулюбленішою грою мільйонів, слідчим працювалося легше. Скільки б нерозкритих справ залишилося на совісті Шерлока Холмса, якби йому кожного разу говорили: «Після матчу». Та оскільки в мене не було іншого виходу, то я пішов з роздягальні, примостився на приступочці між рядами, бо на лавах впритул один до одного сиділи люди, що, на відміну від мене, мали квитки.

Спочатку я дивився на гру байдуже, як людина, що зайшла в ресторан наспіх пообідати й бачить, як за сусідніми зсунутими столиками справляють весілля не відомі їй люди, але згодом футбольні перипетії захопили мене. Я бачив, як майстерно, як захоплено й зосереджено робили футболісти свою справу. їм треба було поспішати, бо рахунок нічийний — 1:1, а матч наближався до кінця. І бачив, як судді й підсудки, чи як вони там правильно звуться, теж зосереджено роблять свою справу. Георгій Георгійович розтирав ногу футболістові, який, шкутильгаючи, перейшов на гареву доріжку, бо у нього почалася судома. І я відчував якусь особливу близькість до цих людей. В ці хвилини мені здавалося, що і я зараз добре й правильно роблю свою справу, що вона вже наближається до кінця. І водночас я думав: добре було б, якби наша команда виграла. Тоді в Георгія Георгійовича настрій буде кращий, а коли людина в доброму гуморі, то вона балакучіша. І коли суддя призначив штрафний у бік наших воріт, я разом з усім стадіоном вимагав, щоб його перевели «на мило», а потім радів разом з усіма, що воротар не пропустив м’яча у ворота, а перевів його на кутовий. Хоч матч закінчився внічию, та із загального настрою глядачів було видно, що це нікого особливо не знітило: наша команда й так мала запас міцності.

Я не знав, що після закінчення матчу робота масажиста команди не закінчується. Мені ще досить довго довелося спостерігати, як Георгій Георгійович обмацував та обгладжував литки футболістам, аж поки Марія Іванівна помітила, що зі мною діється. Вона одвела чоловіка вбік.

— Звідки ви дізналися, що Бутько помер?

— Це всі знають, — спокійно відповів Георгій Георгійович. — А хіба він живий?

— Хто вам казав про його смерть?

— Вже й не пригадаю… Здається, Байрак казав. Ми з дружиною стріли його якось у тролейбусі. І запросили ще до себе на вечерю…

— Байрак казав, що Бутько помер від сепсису, — втрутилася Марія Іванівна. — Я ще здивувалася, як це за нинішніх умов, коли є антибіотики…

— Ага, — пригадав Георгій Георгійович. — Байрак казав, що Бутько жив десь у селі, і поки доправили до районної лікарні…

— В якому саме селі? — вихопилось у мене.

Суворови мовчали.

— Ні, ми не пригадуємо, — нарешті сказала Марія Іванівна. — Може, він і взагалі не називав цього села.

— Від кого ще, крім Байрака, ви чули про те, що Бутька вже нема серед живих?

— Від Мартина Вайла, — пригадав Георгій Георгійович.

— Та й від Ямришка, — зневажливо посміхнулася Марія Іванівна. — Він якось підходив до нас на стадіоні. Сильно напідпитку… Ви гадаєте, що це — Бутько?

Слідчий повинен заздалегідь готувати не тільки запитання, а й відповіді. А ось я виявився до цього не готовим.

— Я вже з багатьма побачився й поговорив, — сказав я ухильно, — а ось про Бутька нічого не можу дізнатися.

Я вирішив негайно подзвонити в Ригу Мартину Вайлу. Я добре уявляв собі, як цього гарного чоловіка покличуть до телефону, як поспішатиме він на своєму протезі, як хвилюватиметься, коли почує, що викликає Київ: чи не сталося якогось нещастя з кимось із його побратимів? І все одно подзвонив.

— Після госпіталю я з Бутьком не бачився, — так ясно, ніби зовсім поруч, почув я в трубці приємний, дещо твердуватий голос Мартина Вайла. — Та я про нього питався. Мені хотілося з ним побачитись. Про те, що його вже нема, мені сказав Петро Байрак.

— Чи не знаєте ви… Чи не казав вам Байрак, де жив Бутько?

— Казав. Десь на Житомирщині.

— А може, район пригадаєте чи село?

— Ні, про це я тоді якось не додумався спитати…

Я мовчав.

— Може, у вас ще якісь запитання? Чи, може, треба, щоб я письмово підтвердив?

— Ні, Мартине Уговичу, письмово не треба. Я вам дуже вдячний.

Ямришко моє запитання про Бутька зустрів байдуже.

— Такого не знаю, — сказав він.

Перші дні після затримання Ямришко ще тримався на алкогольних запасах, які нагромадив у собі за довге життя, але потім став кволий, апатичний, захворів на нежить і весь час сякався у великі казенні носовички… Врешті-решт, весь допит звівся до маминої приповідки. «Ми з тобою йшли? Йшли. Кожух знайшли? Знайшли. А де ж він? Хто? Кожух. Який? Ми з тобою йшли…»

Була у мами ще одна приповідка, якої я дуже не любив, ба завжди мені здавалося, що вона спрямована проти мене: «Дурень думкою багатіє». Досі я уникав складати версії, бо, як учили мене на юридичному факультеті і про що не забував нагадувати Федір Васильович, підвалина розумної версії — факти. Досі я збирав факти. А зараз дозволив собі «думкою багатіти». От якби підтвердилася моя версія, що Бутько живий, та влаштувати Ямришкові очну ставку з ним, тоді б він іншої заспівав…

Та як знайти шляхи до цього Бутька? Хто ще міг про нього знати? А була ж десь така особа. Та відшукати її, мабуть, ще складніше, ніж самого Бутька чи його могилу, коли його й справді вже нема серед живих. Адже я не знав навіть прізвища цієї особи.

Тепер я вже уявляв собі, як воно відбувалося. Так: двадцять шостого грудня тисяча дев’ятсот сорок п’ятого року о двадцять другій годині сорок хвилин Юнкерс прийшов до кімнати чергового по відділенню міліції на Петрівській алеї і вчинив там бешкет. З протокола важко зрозуміти, що саме він витворяв, але згадувалося, що лейтенант Голобородько нецензурно ображав працівників міліції, кричав, «що ми всі відсиджувалися в тилу, хоч у нашому відділенні всі фронтовики». Крім того, Юнкерс поставив поза ноги старшого сержанта Опанасенка милицю, штовхнув міліціонера рукою в груди, і той упав, «як через підніжку». Та, незважаючи на все це, його умовляли повернутися в госпіталь, бо вважали його дуже п’яним. Але він твердив, що нікуди звідси не піде, і його таки довелося затримати…

Тепер я був певний, що це Голобородько добрався до скарбу. Але звідки він про нього знав? Як зробив це? Чим одвертав цеглини? Ножа чи якогось багнета з собою в нього не було, як свідчить протокол. Може, заздалегідь загострив кінець металевої своєї милиці, а потім зверху начепив гумовий наконечник? А потім, як виніс звідти коштовності? Валізки Юнкерс з собою не міг взяти. Речовий мішок? Теж навряд. Звичайно, він міг сховати торбину під комбінезон, але щось таки випиналося б.

Щоправда, здобич його була важка, та місця займала небагато. Я підрахував: вісім кілограмів сто сімдесят грамів золота за об’ємом менше, ніж півлітрова пляшка. Питома вага золота — 19,3. Вісім кілограмів води — це було б вісім літрів, а золота — у дев’ятнадцять разів менше. Об’єм, що займали ювелірні вироби, підрахувати важче, та оскільки основними коштовностями там були діаманти, то, за твердженням продавця ювелірного магазину, куди я забігав учора вдень, все це теж могло б поміститися в півлітрову баночку. Ну, накинемо про всяк випадок ще літр. Отже, об’єм двох банок з-під виноградного соку, а вага — десь дванадцять — чотирнадцять кілограмів. Частину він, мабуть, сховав по кишенях. Те, що не влізло, міг зсипати в порожню штанину свого комбінезона і вийти вранці з відділення міліції, не викликаючи підозри…

Вранці він пробачався, казав, що все це з ним сталося через горілку. Мабуть, ще й брехав: мовляв, товариш фронтовий помер абощо. Та в госпіталь з цим скарбом він би не поткнувся. Небезпечно. В госпіталі все на очах. Мусив кудись завернути. Але куди? В місті у нього були якісь дівки. До однієї з них? А там зганяв її за пляшкою чи за цигарками, а сам переклав це все у валізку чи портфель…

А може, його особисті речі взагалі там лежали? А потім туди прийшов убивця. Вважатимемо, що це й справді Бутько. Жінка ще не знала про смерть Юнкерса, а Бутько сказав, що той просив негайно принести йому валізу. Вона й віддала. Мабуть, знала й Бутька, бо інакше б не оддала. Хто не була ця жінка? Де жила одна з них, я вже знав: десь біля Євбазу. Та нема вже Євбазу, як і нема тих халуп, що його оточували. Цей шлях обривався. Треба шукати інший.

Але ця версія здавалася мені на диво імовірною. Так, ніби я все це бачив на власні очі. Шкода тільки, що не міг поділитися цими своїми конструкціями ні з полковником Івановим, ні навіть із симпатичним та поблажливим до мене Федором Васильовичем. Посміхнувся б він чарівно й сказав:

— Дуже правдоподібно. Та чи не могло скластися так, що позавчора всі коштовності вийняв звідти наш двірник-корабел? Або, може, там взагалі не було ніяких цінностей? І, нарешті, чи не міг сам Бутько видобути те, що там було сховане? А для того, щоб пояснити, звідки Бутькові стало відомо про цей скарб, ви збудуєте ще одну версію? І з неї, зрештою, вийде, що Бутькові про це розповів Юнкерс? А потім ви почнете шукати за цією версією, хто розповів Юнкерсові, і вирішите, що це зробив Бутько?

Ні, надто рано залишив я госпіталь. Треба знову туди повертатися.

***

З госпіталю вони вислизнули втрьох: Ігор Вербицький, Славко Іванченко, Мартин Вайл. Сьогодні вранці Гоша-масажист покрутився в їхній палаті, потім викликав Ігоря в коридор й сказав:

— Так о шостій, як умовлялися.

— Добре, — змовницьки підморгнув Ігор, бо з усього госпіталю Гоша-масажист запросив на три знаменні події — на своє весілля, на хрестини та на новосілля — тільки Ігоря, Славка та Мартина.

— І Новий рік разом одсвяткуємо, — казав Гоша дещо винувато. — Я б, звичайно, усіх запросив, та… — і розвів руками.

Ранній зимовий вечір упав на місто. Власне, якщо розібратися, то дня й не було, бо ранок так і не став днем: низьке замурзане небо було щільно зашпакльоване мокрими, брудними хмарами, для жодного сонячного промінчика не залишилося навіть шпаринки. Небо сльозилося чи то мокрим снігом, чи то дощем. Може, ці опади були заплановані богом як сніг, але втрутився чорт, і на землю полилося казна-що.

— І це Новий рік? — обурювався Ігор. — Ялиночки, Снігурочки, веселий Дід-Мороз… Покажіть мені цього старого чорта, де він?

— Картки отоварює, — зробив припущення Славко.

— Погодка гарна, прибалтійська, — бадьоро прицмокнув Мартин.

Ігор подивився на нього здивовано.

— А ти звідки знаєш?

— Батько розповідав…

— Ну, якщо батько, це зовсім інша справа. А про нечисту силу твій батько часом не розповідав?..

— Довго туди добиратися? — запитав Славко.

Тільки Ігор знав маршрут і зі слів Гоші-масажиста навіть намалював карту.

— До ранку доберемось. Якщо, звичайно, трамвай довезе.

— Із «сидором»? — У Мартина за спиною був таки добре напакований «сидор».

— Як-небудь допхаємось.

І хоч у трамваї було тісно, свято тут відчувалося гостріше, ніж на вулиці. Тут людей видно зблизька, і в очах їхніх — у кого посмішкою, а в кого й сльозою — поблискувало свято. Перший повоєнний Новий рік, який люди у всьому світі зустрічають без затемнення…

Війна скінчилася… Війна скінчилася… Війна скінчилася… Час, розколотий навпіл словами «до війни» і «після війни». А самої війни вже ніби й не було. Тільки «до війни» і «після війни».

З цього року Ігор, Славко, Мартин і ще сотні, тисячі, мільйони людей почнуть своє життя «на гражданці». Цікавий рік. І справді Новий, зовсім новий.

Але мільйони людей вже й зараз були «на гражданці». Ігор жадібно придивлявся до щільно напханих у трамвай пасажирів, намагаючись відгадати, як живуть вони, про що думають, чого хочуть?

Свято… Біленький комірець на старенькому платті у дівчини, дещо яскравіше, ніж у будень, підфарбовані губи в жінки, пальто, перешите з шинелі, кепка, а не кашкет, недбало кинуте слово, жарт, може, й не дуже дотепний, але вже не солдатський, яскравий шарфик — безліч таких дрібниць привертали Ігореву увагу. На одній із зупинок у трамвай ледве увібгався вусатий дядько з ялинкою. Огрядний, неповороткий — таких не люблять у трамваях: вони займають надто багато місця, не вміють маневрувати при виході, завжди стоять комусь на дорозі. Але сьогодні огрядного дядю в трамваї зустріли, як дорогого гостя. Його не штовхали, його навіть оберігали. І всі з насолодою втягували носом святковий смоляний дух ялинки…

Спочатку вони їхали на одному трамваї, потім на другому, але він посунувся кудись у тупик, і хлопці пересіли на третій. Руїни Хрещатика обминули пішки, на бульварі Шевченка знову сіли на трамвай і зійшли з нього на третій зупинці після Євбазу.

Збереглися десь фотографії того району міста чи зникли, як тамтешні споруди? Тоді було так: ступи два кроки праворуч або ліворуч од Брест-Литовського шосе — і нізащо в світі не здогадаєшся, що ти майже в центрі одного з найкрасивіших міст Європи. Будиночки, будиночки, будиночки, по вікна вгрузлі в землю, ставні, широкополі осокори, щербаті цегляні тротуари, бугриста бруківка, що скидалася на вишкірені кінські зуби.

— А це… А це?.. Солома?.. — здивовано спитав Мартин Вайл.

Гостре Мартинове око примітило спершу один, потім другий будиночок під соломою. Ігор дивився під ноги, обминаючи калюжі, і не зрозумів Мартина.

— Яка солома?

— Ондечки, бачиш?

Ігореві стало ніяково, ніби він особисто завинив у тому, що будиночки вкриті соломою.

— Це війна, — тихо сказав він, хоч розумів, що будиночки ці довоєнні. — Тепер тут усе буде по-іншому. А у війну, може, й краще було соломою, ніж толем чи отакою бляхою…

Вуличка добре освітлювалась. Горіли ліхтарі, і в їхньому байдужому світлі було видно, що Ігор має рацію. Солома таки краще, ніж проіржавілі кострубаті шматки жерсті чи волохатий, порваний на дрантя толь. Як щедро, мабуть, протікає вода через такі дахи.

Убогі будиночки по самісінькі дахи вгрузли в землю. Славко звернув увагу на те, що в деяких хатках горять гасові лампи. Вікна світилися низько, щоб зазирнути в них, треба було зігнутися. Здавалося, над самим тротуаром пливли у Новий рік помаранчеві вітрила гасових вогників…

— Хлопці, тут ще, як за царя Гороха: не всім відомо, що таке електрика, — зауважив Мартин.

Ігор вчув у цих словах ніби докір на власну адресу: мовляв, для чого ти завів нас у цю глушину, де світять гасовими лампами. Поспішив запевнити:

— Гоша з Манією живуть у гарному будинку, чотириповерховому. І хоч електрика не в усіх цих хатинках, а на вулиці, бачте, здорово світить.

— А я чув, що крадуть тут, за Євбазом, роздягають уночі. Для того й ліхтарі поставили, щоб крали менше, — сказав Славко.

— Звичайно, — розсудливо зауважив Мартин, — ліхтар допоможе. Грабіжник побачить, що на тобі. Добротне пальто — знімай, стара куфайка — йди далі. А в темряві міг би й помилитися.

— Далеко ще? — не терпілося Славкові.

— Та ні, — Ігор подивився на свою карту. — Звернемо за ріг праворуч, а там і цей чотириповерховий будинок.

Будинок, у якому справляли новосілля Гоша-масажист і Маша-кіномеханік, тільки недавно накрили новим дахом і поштукатурили. При світлі ліхтаря, що стояв перед будинком, було видно зроблений на стіні під дахом медальйон із цифрою «1945». «Ніби спеціально для Гоші, — подумав Ігор. — Бо саме в цей рік і побралися вони з Машею».

Молодятам дали окрему квартиру на першому поверсі. Колись це, мабуть, була двірницька. Кімната й кухня, на кухні водогін, під ним старовинна мідна раковина.

— Заходьте, заходьте, — радо зустріла їх Маша, коли вони почали тупцювати біля порога, налягаючи на милиці. — Заходьте, не бійтеся наслідити. Я підітру, коли що…

Славко крадькома глянув на підлогу — від їхнього взуття розливалися чорні калюжки. Але Ігор, помітивши, як знітився Славко, весело зауважив:

— Ти, Машо, дякуй богові, що у нас по одній, а не по дві ноги. Уявляєш, скільки б це тут було грязюки, якби сюди увійшло троє двоногих лобуряк?

— Ідіть-но в кімнату, — покликав їх Гоша. — Що ж це ви так довго? Старий рік скоро скінчиться.

Маша поглянула на ходики, що цокали на стіні:

— Ще чотири з половиною години. Ви пробачте, хлопці, ви тут собі сідайте, радіо послухайте поки що, а я тут по хазяйству…

— Зачекайте, — попросив Славко. — Моя мати казали, що перший раз до хати з порожніми руками…

Ігор підніс пальця до губів:

— Мовчи! — І до Маші й Гоші: — Ми-то й справді не з порожніми руками… Та доки Кремлівські куранти не проб’ють й «Інтернаціонал» не зіграють, ми вас і поздоровляти не будемо, і того, що в мішку, не покажемо, хай Славко хоч гопки скаче.

Ігор помітив, що Маша жодної миті не стояла на місці: то підняла ланцюжок новеньких ходиків, то увіткнула в розетку шнур чорної тарілі репродуктора, то обсмикнула блузку. Потім хутко зникла на кухні. Вона була зовсім іншою, ця Маша, в своїй новій хаті і за своїм чоловіком. Жінка була весела, і кожна річ, до якої торкалася її рука, теж ніби веселішала на очах. Ходики зацокали чіткіше, хвацько відлічуючи секунди й хвилини, чорна таріль репродуктора по самі вінця наповнилась веселою музикою, кокетливо зойкнула стара канапка, на яку вони всілися.

— А в нас до війни теж була така церата, — сказав раптом Мартин.

— І в нас! От слово честі, і в нас така була! — зрадів Славко. — А може, й зараз є?.. Ось повернусь додому й застану. Може, й лишилася, га? А що їй зробиться? Війна війною, а церата цератою. Німцеві вона ні до чого. Я так гадаю, що німець її не взяв. Вона у нас на ріжках трохи попротиралася…

Він дивився на Гошину й Машину церату. По блідо-жовтому полі церати бігли коричневі трактори, і ще там були розсипані колоски. Трактори й колоски, трактори й колоски… Славко згадав, якою радістю в дитинстві було сідати до столу, вкритого такою цератою. Вона хоч і стара, старіша, може, за Славка (принаймні він не пам’ятав, коли її купили), та все ж завжди була невід’ємною частиною їхньої хати, як бабина мідна ступка (малим Славко був твердо переконаний, що їй тисяча років), як залізне ліжко з блискучими нікельованими кульками (котрі Славко часто відкручував, і його кожного разу били по руках), як важкий дубовий стільчик, з яким бабуня ходила доїти корову Калину. Малий Славко, траплялося, розмазував ложкою по цераті кашу або кисіль, розмазував густо й старанно, так, що тракторів та колосків видно не було. Тоді бабуся сплескувала руками, казала: «І в кого воно вродилося таке нелюдяне?» І вже був забезпечений Славкові ляпанець, а то й два, та все ж наступного разу він знову замазував трактори й колоски кашею чи киселем…

Славко зачудовано озирався по кімнаті. Вія давно не був у звичайному людському житлі. В роки війни траплялося ночувати в хатах або забігти води напитися чи відро позичити, але всі ті людські оселі, що давали йому тимчасовий притулок, не залишилися в пам’яті. Так, наче бачив їх уві сні, а коли прокидався, не пам’ятав майже нічого. І свою рідну хату, свою домівку, де він народився, чомусь ніколи не випадало йому згадати в деталях, з тими любимими дрібничками, з яких складається життя. Згадуючи свій дім, Славко бачив маму й бабусю, одноногого дядька Гарасима, а тата свого він ніколи не бачив… А ось церата з тракторами й колосками, залізне ліжко з блискучими кульками, бабусин стільчик, мідна старезна ступка самі по собі, поодинці не пригадувались йому ніколи. І тільки зараз спогади дитинства чомусь враз ожили, відсунувши кудись далеко і сьогодення, й недавнє минуле…

Бідненька квартира була у Гоші з Машею. Стіл, вкритий цератою з тракторами й колосками, кілька придбаних на ринку, почорнілих від часу, поточених шашелем стільців, якась подоба буфета, подоба шафи… Ці предмети схожі були на шафу та буфет лише тому, що стояли в кімнаті. Винеси їх у двір — і вони одразу ж перетворяться на старі неоковирні ящики, які давно годилося б порубати на дрова й спалити до бісової мами.

Зате ліжко було царське. Воно скидалося на фрегат, що, напнувши вітрила, виходить у море. Сліпили очі сніжно-білі фіраночки, прив’язані яскраво-червоними стрічками до кремових билець ліжка. Які хвацькі бантики були вив’язані з тих стрічок! Блакитне покривало з білими квітками немовби стало підніжжям для двох пірамід подушок. Найбільші важкими й масивними підмурками лежали внизу, на них трималися менші, на тих — ще менші, а вже вище, до стелі, тяглися зовсім маленькі. На такій карколомній висоті вони здавалися не більшими за подушечки для голок. Ці піраміди якраз і були схожі на щогли з напнутими вітрилами. І пливло під ними ліжко-фрегат у новий, щасливий, мирний рік…

Раптом ворухнулась кольорова завіска-ширмочка, що відгороджувала куток кімнати біля ліжка, і звідти вистромилася кучерява голівка. Вишневі очі з цікавістю, без будь-якого остраху дивилися на гостей. Ну чисто тобі маленьке, довірливе звірятко визирає з нірки. Та це ж їхній хрещеник, що його хлопці вперше побачили. Маша та Гоша одразу ж, як тільки одержали квартиру, взяли в дитячому будинку сирітку.

Дитя відсунуло завіску, рішуче й незалежно ступило до кімнати.

— Костику, ходи-но сюди, — покликав хлопчика Славко. — А що я тобі приніс від зайчика?

Він поліз у речовий мішок, який, тільки-но прийшли у кімнату, присунув ближче до себе, і видобув звідти загорнутий у газету Бутерброд. Бутерброд цей під час війни — то найвишуканіша страва, що задовольняла найвибагливіші смаки гурманів з того полку, де служив Славко, а може, й з інших підрозділів.

Робився Бутерброд так: відкраювалася скибка хліба через весь коровай, намазувалася перетертим свинячим салом, а зверху все це посипалося жовтуватим цукром-піском.

І хоч Костик не служив у Славковому полку, але Бутерброд він одразу ж оцінив. Хлопці мовчки стежили за тим, як апетитно впиваються білі рівненькі Костикові зубки в хліб, і щось незвичне, дуже важливе ворушилося в їхніх душах. Це ж, мабуть, уперше в житті прокинулися в них батьківські почуття, і дивилися вони на Костика уважно й захоплено, ладні віддати хлопчиськові все, що в них є, і навіть усе, що буде, захистити його від усього, що загрожувало чи загрожуватиме йому.

І раптом Ігор нерішуче звернувся до Гоші:

— А навіщо нам чекати дванадцятої? Чому б нам не провести старий рік? І Костик з нами посидить.

— Це можна, — погодився Гоша. — Марусю! — гукнув він на кухню. — Є тут така ініціатива, щоб уже й до столу сідати.

Маша визирнула з кухні.

— Зачекайте ще хоч трошки, — попросила. — Я вже закругляюся.

— Ми вам допоможемо, — втрутився Мартин, якого хлібом не годуй, а тільки дай комусь допомогти.

Хлопці разом з Костиком посунули на кухню. Маша саме готувала варену моркву й картоплю, зварену в мундирах. Ігор не любив чистити овочі — хай вони будуть варені чи сирі. Тож хитрувато поцікавився:

— Це ти на вінегрет? Добра закуска. У нас Мартин — визначний спеціаліст у цих справах. Його вінегретом не годуй, а дай овочі почистити, картопельку там чи морковочку. А вже цибулю різати — то й поготів. Аж плаче від задоволення.

Вайл помив руки, взяв ніж і заходився коло картоплі, моркви, цибулі так, ніби все життя тільки це й робив. Мартин в усьому залишався Мартином.

Ігор присів на стільчику поруч і, прихиливши милиці до стіни, почав підштрикувати Мартина:

— Тонше оббирай, що ж ти робиш? Добро пропадає. Дивись, як Славко буряк ріже — скибочка до скибочки.

— Он ти як? Знущаєшся — і не червонієш? — повернувся до Ігоря Мартин. — Ну, ми тобі зараз рум’янці зробимо! Тримай його, Славко!

Славко обхопив Ігоря ззаду, а Мартин навів Ігореві рум’янці на щоках, поквацявши по обличчю шматочком буряка.

І раптом Вайл тихо охнув, знітився. То він побачив, як Костик підбирав зі столу обрізки буряка й моркви та жадібно запихав собі до рота. На тоненькій хлопчиковій шийці пульсувала синя жилка, і аж страшно ставало: ось зробить Костик різкий рух — і зламається ота тоненька шийка під вагою важкої круглої голови. Хлопчик у новій своїй родині їв досхочу, але, видно, пам’ять про воєнний голод ще й досі не вийшла з нього…

Ігор подивився спочатку на Мартина, а потім на Славка, і обидва одвели очі.

Недавно Вербицький вперше не на жарт посварився із своїми друзями Славком та Мартином. А все через манну кашу. Славко й Мартин збунтувалися проти цього ординарного витвору кулінарної майстерності госпітального кухаря. Вийшло так, що вони, готуючись до Нового року, зачинили зсередини палати двері найнадійнішим замком — простромили милицю в дверну ручку — й майже до ранку працювали над трафаретами. Звісно ж, проспали сніданок, а коли прийшли в їдальню, їм запропонували манну кашу як… гарнір до смаженої риби. Славко з Мартином зчинили бучу. Що ж це таке? Іншим же на гарнір дали картоплю. Картопля — ось справжній гарнір до смаженої риби! А їм, бачте, пропонують якусь манку… Ігор мовчки їв манну кашу, яку він так само не любив, та коли Славко і Мартин ледь не довели до сліз дієтсестру, він раптом зблід і кинув в обличчя друзям: «Досить! Совісті у вас немає! Країна від дітей цю манку відриває, щоб нас нагодувати, а ви…» Хлопці почервоніли, набурмосились, замовкли, та до каші так і не доторкнулися. Лиш сопіли, обсмоктуючи риб’ячі хребти…

А ось зараз маленький Костик і став у їхніх очах тією дитиною, від якої країна відривала манку і годувала їх… Годувала, щоб вони стали на ноги, оклигали і, якщо совість у них є, віддячили, скільки буде сил, за все, що для них зробили. І за манну кашу також…

— Ну, гаразд, — промовив Ігор, порушуючи ніякову мовчанку. — Хай тепер нова радянська сім’я посидить на кухні. І Костика тут притримайте. А ми, з дозволу господарів, трошки попораємось у хаті. Бо ви, бач, і не помітили, що Мартин у нас сьогодні Дід-Мороз, Славко — Снігуронька, а я вже у них за того оленя, на якому вони сюди приїхали…

Маша заходилася примащувати олією вінегрет, а Гоша пошепки коментував те, що хлопці роблять у хаті, за причиненими дверима…

— Стіл чимось накривають… Пляшку витягли… Другу… Бляшанка вже на столі, а це щось м’яке… Щоб це могло бути?

Славко прочинив двері на кухню й весело заспівав:

Маша й Гоша під цей урочистий спів рушили в кімнату, але поперед них туди вбіг Костик і аж присів від захоплення.

— Господи!.. — тільки й сказала Маша.

Татаркуваті її очі сяяли від зворушення. Здавалося, в хаті все оновилося: ніби скатертина, якою хлопці накрили стіл, поділилася своїми барвами із стінами, меблями, завісою — з усім, що було в кімнаті. Скатертина й справді була такою святковою, такою врочистою, ніби на неї вихлюпнулась фарбами радість від того, що перемогли, що живемо, що мир настав…

«Професор трафаретних наук» Валентин приніс у чотирнадцяту палату кольоровий малюнок — перський килим. За цим зразком Славко, Мартин і Анципер, перевівши гору картону, зробили аж сім трафаретів і розмалювали звичайне біле полотно так, що навіть Валентин головою похитував: «Ну, товариші, це вже хоч у музей вішай!»

А на цій скатертині статечно височіли дві зелені пляшки «магазинної» горілки. Банки тушонки та бляшанки з рибними консервами додавали столу вишуканості, оселедець поблискував масними боками, копчена ковбаса запаморочливо пахла, дві білі хлібини вабили око.

— А де вінегрет? — спитав Ігор. — Саме його бракує до цього столу.

Маша поглянула на нього вдячно, бо не знала, нести їй вінегрет чи. ні, щоб не скомпрометував він своїм убогим виглядом таке шляхетне сусідство.

Костик видерся на стілець — з підлоги йому погано видно. А коли роздивився, що є на столі, гучно потягнув носиком, ніби вбираючи в себе всі ці запахи, аж примружився від задоволення і якось по-дорослому сказав:

— Ого!

Всі засміялися, а хлопчик обвів дорослих круглими очима і, не розуміючи, чому вони сміються, додав:

— Багато.

— Чого багато? — спитав Ігор.

— Їсти багато.

— Їж на здоров’я, швидше ростимеш! — запросив Ігор.

Вони випили по чарці за щасливу сім’ю, за новосілля, за сина Суворових. Костик старанно жував ковбасу і уважно придивлявся до того, як Ігор накладав собі на тарілку гірку вінегрету, як ложкою зробив у центрі цієї гірки заглиблення і вклав туди тушонку. І тут раптом спитав про те, що його весь час, видно, цікавило:

— А як ви будете багато їсти, у вас виросте нога?

— Може, й виросте, — не наважився розчарувати Костика Ігор.

— А в мого тата уже дві ноги, — похвалився хлопчик.

Маша скоса кинула погляд на чорні Гошині окуляри і чи то засміялася, чи то схлипнула:

— Вечеряй, Костику, і — спати.

— Зачекайте, — зупинив Ігор. — Костикові Дід-Мороз передав особистого подарунка від Снігуроньки…

Ігор поліз до кишені й витяг звідти високу квадратну коробку драже. Костик нетерпляче відколупнув кришечку.

— Цукерки? — зрадів він і авторитетно додав: — Їх треба їсти з хлібом.

— Правильно, — підтримав його Мартин. — Усе треба їсти з хлібом. Без винятку. Солдати, Костику, вміють їсти з хлібом пшоняну й гречану каші, і лапшу, і макарони, і навіть вареники. Такі вони, солдати переможної армії. А ти будеш солдатом?

— Буду. Як тато.

— Заспіваймо, — запропонував Славко.

Хлопці нерішуче перезирнулися. За війну наспівалися вони доволі. Співали навіть тоді, коли не хотілося співати, а хотілося їсти, спати, хотілося привалитися до стіни, до дерева, а то й на грузькій дорозі вкластися, — і не помічати, що навколо брудно, вогко, холодно, що шинель хоч викручуй… Спати, лежати, мовчати, ні про що не думати, нічого не чути і нічого не знати.

Але старшина: «Запєвай!» і…

Спершу ці звуки несміливі, а потім міцніють, випростовуються, і вже всі підхоплюють дружно:

І зараз Гоша гучним голосом ротного заспівувача почав:

Вони підхопили, а Костик їв цукерки з хлібом і захоплено слухав, як тато й татові друзі співають справжню солдатську пісню.

Вони сиділи в теплі й затишку, співали й їли, сміялися й розмовляли. Просто за столом заснув Костик, і Маша однесла його за ширмочку у ліжечко, а потім знову повернулася до столу. Навіть не помітили, коли провели старий рік, коли настав Новий. У чорній тарілі репродуктора пролунали удари.

— Це ж куранти! — схопився Ігор.

Мартин кинувся наливати в чарки горілку.

— Сім… вісім… дев’ять… десять… — лічив Славко удари курантів.

Ігор підніс свою чарку, всі встали.

— З Новим роком! — сказав він. — З новим щастям! Оце переходимо ми у Новий рік разом з усією Вітчизною нашою, як переходять із темряви в світло, із холоду в тепло, із горя в радість. Мріяли ми, кожен із нас, у важкі фронтові ночі, що зберемося колись при електричному світлі, в кімнаті з незатуленими вікнами, що буде нам тепло й весело, що навколо будуть рідні обличчя. Ось і здійснилися ці наші мрії. І певен я, що цей вечір наш, ця зустріч наша — то запорука того, що здійсняться й інші мрії наші. З Новим роком!

— І справді, — сказала Маша, обережно розгладжуючи скатертину, — якось незвично. Не віриться, що може бути й ще краще. Одвикли ми від усього цього…

— Привчимося, — заспокоїв її Славко. — Наш Щербина про це так каже: «Від кулешу до коклет завжди легше звикати, як від коклет до кулешу».

І знову вони співали, проголошували тости. Коли скінчилася горілка, у Гоші з Машею знайшлася чверточка розведеного спирту. Вже й додому збиралися хлопці, в госпіталь, та Маша і Гоша таки умовила їх посидіти ще, поки розвидниться.

Маша вийняла із шафи колоду карт.

— Може, в карти пограєте? — запропонувала.

Хлопці, посміхаючись, перезирнулися. Славко почервонів, опустив очі долу й повів плечима, як людина, що побувала в перукарні і тепер їй за коміром колеться настрижене волосся.

— Га, — сказав він, — не треба… Я той… Я не люблю їх.

Ігор засміявся вголос.

— Що сталося? — зацікавився Гоша.

— Та розумієш… — почав Ігор.

— Може, не треба, хлопці? — попросив Славко.

— Ти тільки, Гошо, не ображайся… — попередив Ігор.

І, перебиваючи один одного, Ігор і Мартин почали оповідати про те, чому Славко вирішив більше ніколи не грати в карти.

Після того, як прийшла нова начальниця, Оксана Кіндратівна, каша в госпіталі й справді смачнішою стала, м’ясо в борщі з’явилося, додатковий харч почали давати інвалідам — яйця й цукор. І ось увечері Семен Анципер запропонував зіграти в карти на ті додаткові яйця та цукор.

Славкові карта пішла, як ніколи, і він аж одинадцять яєць виграв, та ще цукру чимало. Він зробив собі з того виграшу королівський гогель-могель і сам з’їв його. На зло з’їв. Тільки зло від того було не їм, а йому самому — нудити почало. Славко приліг на ліжку й задрімав.

І тут у Семена Анципера виникла ідея: покарати Славка за індивідуалізм. Вони затулили вікна світозахисними шторами, які залишилися в госпіталі ще з війни, погасили світло і в цій повній темряві удавали, ніби й далі грають в очко. Тільки й чути було голоси:

— По банку!

— Перебор!

— Очко!

— У мене — дев’ятнадцять…

Ігор тим часом тихенько шарпнув Славка за ногу. Той прокинувся, трошки посидів мовчки, але, переконавшись, що його друзі й далі грають у карти, а він усе чує, але нічого не бачить, в розпачі закричав:

— Хлопці! Яйця отруєні! Я осліп…

— А хіба ми тебе не попереджали? — безжально сказав Анципер. — Мама тобі не казала хіба, що буває від яєць? Звідки ж, ти думаєш, «куряча сліпота» береться?

— Хлопці, — почав схлипувати Славко. — Може, воно мине?

— Як менше десятка, то в декого з часом минає. А як більше — то це вже, мо’, й назавжди.

І якби Щербина не пожалів Славка й не засвітив світло, ще б довго Славко карався, що так необережно підчепив «курячу сліпоту»…

Маша не сміялася. Вона швидко, скоса подивилася на Гошу, і в очах її закипіли сльози. Гоша раптом встав із-за столу, безпомилково підійшов до стільця, на якому сиділа дружина, міцно обняв її, притиснув до себе. Він гладив Машу по голові своєю великою рукою і говорив гаряче, уривчасто:

— Нічого, хлопці… Коли я вже сліпий, то я не хотів б я, щоб і інші осліпли. І розіграли ви Славка законно… А у мене все гаразд. Я ніколи не говорю про це із сторонніми… Та ви мені не сторонні. На щастя, у мене все гаразд. Якби треба було, я за Перемогу ще раз оддав би і очі свої, і своє життя. І за товариша ще раз оддав би і очі, й життя. А тепер у мене є Маруся, і вона мені теж дорожча за життя. І Костик у мене є. Я знаю, ви співчуваєте, що я Марусю вже не побачу очима, але все це не так. Повірте, мені ніхто про неї не говорив, а я вам усе про неї розповім. І обличчя у неї красиве, і очі гарні… А волосся лискуче, чорне. Коло вилиць — рум’янці… У нас усе гаразд, хлопці…

Широке Гошине обличчя розчервонілося, він розстебнув комірець нової сорочки, з-під якої звично визирнули синьо-білі смуги матроського тільника.

Хлопці почували себе незручно. Кожний з них був готовий і вдруге, якщо знадобилося б, віддати життя за Перемогу, але говорити про це не було прийнято.

— Звідки це в тебе, Гоїло, завжди новенькі тільники? — спитав Славко.

— Не забули моряки піхотинця, з яким в атаку ходили… І на Жовтневі тільника прислали, і на Новий рік…

У двері раптом загупали.

— Милицею, — здогадався Гоша. — Мабуть, хтось із своїх…

Маша пішла відчиняти. Гоша підвівся, а за ним і хлопці. В кухню ввалився забрьоханий і тверезий Ямришко.

— Ваші тут? — спитав він гостро і, побачивши Мартина, застрибав до нього на милицях. — Ти весь час тут був?

— А що?

— Юнкерса зарізали…

Розділ сімнадцятий

У нашій поважній установі не заведено розпитувати колег, що вони зараз роблять, яку справу ведуть. Як каже Федір Васильович: «Коли менше знаєш про чужі справи і більше про свою, то й спатимеш спокійніше». Та чомусь про моє відрядження знали всі.

— У Берлін їдете? — спитав у мене майор Гібайдулін, з яким я за час моєї роботи в управлінні й трьома словами не перекинувся. — Гарне відрядження. І от що я вам пораджу: неодмінно візьміть із собою перехідник. Я нещодавно поїхав туди без перехідника і дуже пошкодував.

— Який перехідник?

— Це таке пристосування. Для електрики. В них розетки не підходять під вилку нашої бритви чи портативної праски. А я без неї в дорогу ніколи не вирушаю. Перехідник цей — дуже зручна штука. Встромляєш вилку в нього, а його вже — в розетку.

— Де ж його взяти?

— В електротоварах.

Я подякував за добру пораду.

Доброзичливі скельця окулярів Федора Васильовича загадково зблиснули:

— Ви коли-небудь бували вже за межами нашої країни?

— Ні. Це вперше.

— А що таке перехідник, ви знаєте?

— Для електрики?

— Так. Неодмінно візьміть його з собою.

— Дякую, візьму.

Слюсаренкові були відомі назви кращих берлінських кафе, кращого берлінського готелю «Бероліна» — той самий «Берлін», як він пояснив, тільки латинською мовою. Недавно в Німецькій Демократичній Республіці побував Слюсаренків тато — перша скрипка нашого симфонічного оркестру.

— І не забудь головне — перехідника, — порадив мені Слюсаренко.

— Візьму, — терпляче подякував я.

Я поспішав, бо мені перед від’їздом треба було побувати у батьків, та ще й провідати дядька Петра, який дізнався від Вілі, що я їду в Берлін, і зажадав неодмінно зі мною побачитись перед від’їздом. Та при виході мене зупинив черговий:

— Вас просить повернутися полковник Іванов.

Я повернув назад.

— Ну як, все у вас готове? — спитав полковник, що в своєму коричневому, з якоїсь волохатої тканини, костюмі здавався схожим на буркотливого ведмедя.

— Так точно, товаришу полковник.

— Так ось. Не виключена можливість, що вам під час відрядження доведеться натрапити на матеріали, пов’язані із злочинами фашистів та їх прислужників на тимчасово окупованій території. А тому прошу вас сьогодні ж заїхати до наших колег. Кабінет номер… — Полковник зазирнув до настільного календаря і назвав номер кабінету та прізвище слідчого.

— Зрозумів, товаришу полковник. Зараз зайду.

— Ну й добре. Я забув вас попередити: неодмінно візьміть з собою перехідник. Знаєте, що таке перехідник?

— Так точно, товаришу полковник.

— Ну так от, візьміть його з собою. І щасливої вам дороги…

Я їхав у «спальному вагоні прямого сполучення». Назва ця здалася мені дещо дивною. Всі вагони у нас, крім приміських, мабуть, спальні, а щодо «прямого сполучення», то на мене у Бресті чекала пересадка. Їхав я в новісінькому цивільному костюмі й дуже шкодував, що у формі їхати не прийнято. Пасажири із сусідніх купе вже десь за годину почали мене кликати Ромою без усякого Олексійовича. І взагалі в цивільному я, мабуть, не справляю того серйозного враження, що мало б випливати з мого віку, посади й завдання.

А коли я гарненькій німкені, що знала українську мову (як виявилось, мешкала в одній кімнаті гуртожитку з полтавчанками) сказав, що одружений, вона просто не повірила. Спитала, де моя обручка. А в мене обручки й досі не було. Як тільки ми з Людою відкладали на неї гроші, виявлялося, що дружині потрібні нові черевички, або мені треба ремонтувати мотоцикла, або: «Я вчора в універмазі бачила такий гарненький плащ…» Та річ не в обручці. Дівчина цілком серйозно зауважила, що в моєму віці ще рано думати про одруження.

Вперше в житті я перетнув наш державний кордон. Хоч як я придивлявся, за вікном усе було таке саме, як у Білорусії чи у нас на Україні. Якби художник намалював цей пейзаж, ніхто б не сказав, де це намальовано. Так само, як і в нас, на вокзалах жінки в брюках, такі самі молодики без головних уборів і так само десь там, ген-ген у полях, по грунтових дорогах, їдуть доярки на велосипедах до своїх ферм. Серед дороги, що бігла вздовж залізниці, застряв польський хлопець із своєю угорською «Паннонією» — добрим шляховим мотоциклом… Я хотів гукнути: «Перевір контакти магдіно», — але так і не зумів відчинити вікно…

Думкою я весь час повертався до того січневого світанку, коли Ямришко вбіг до квартири Гоші-масажиста. Мені було відомо, звідки він дізнався про вбивство.

Того грудневого вечора він никав по місту й ніде не зміг приткнутися, аби зустріти Новий рік. І, врешті, приплентався-таки в госпіталь. Бо хоч як би Юнкерс крутив носом, а поранені вони в один день і в одну хвилину, і знав про нього Ямришко таке, що хай би Голобородько хоч гопки скакав, а мусив-таки поставити звичних сто грамів, які часто переростали в пляшку чи й у дві. Недарма ж подарував Юнкерс під Новий рік Ямришкові галіфе, ще й куфайку добрячу.

Вахтерша довго не хотіла його пускати. Та в Ямришка був надійний спосіб проти всіх вахтерш на світі: він ридма ридав. Що їй лишалося робити? Інвалід, без ноги, плаче, як дитина… Як його не пустиш?

Ямришко шукав Юнкерса. Той тільки-но звідкись повернувся в госпіталь, гостя він зустрів досить доброзичливо: «О, Ямришко! Ще живий? Милиці не пропив? Покрутись трохи, у мене ще тут діло є, а потім візьмемо з тобою, що належить у такий день».

Після врочистої частини й концерту Ямришко знов почав розшукувати Юнкерса, бо подумав, що той тільки пообіцяв, аби відкараскатися, а сам тим часом кудись завіявся. І раптом гамір, метушня, голосять якісь жінки: «Юнкерса вбили! Юнкерса вбили!» — «Як убили? — аж засміявся Ямришко. — Адже тільки-но ми розмовляли».

А тут уже й міліція, розпитування… Де? Хто? Як? З ким? Коли він востаннє бачив Юнкерса? І вже відпустили його під розписку про невиїзд, і, злий, переляканий, рушив він із госпіталю. Вирішив розшукати Вайла, бо чув про його погрози.

А справжній убивця? Готувався він до цього злочину чи ця думка виникла несподівано?

Готувався! Інакше не сказав би Щербині, що не доживе до Нового року. Розумів, що з Юнкерсом так легко не впорається. До того ж йому треба було так убити Юнкерса, щоб підозра впала на інших. Цього він і домігся. Принаймні на цілих тридцять років…

Як це могло статися? Вбивця (а я таки певен, що це був Бутько) намовив Юнкерса розіграти під Новий рік старого ІЦербину — викрасти з тумбочки його косу. Гадаю, Голобородько по-справжньому не збирався забирати цю косу — для чого вона йому? Може, думав, що потім поверне. Пожартувати хотів. Настрій у нього був чудовий. Навіть Ямришка зустрів весело. Все йому вдалося, скарб уже був у нього…

В чотирнадцятій палаті на той час нікого не було, навіть Анципера на візку доправили в зал на свято. Скориставшись цим, Юнкерс і вбивця полізли до Щербини в тумбочку. Коли б хто й помітив, як вони заходили, то не звернув би особливої уваги: вбивця був із цієї палати.

Далі події, мабуть, розгортались так. Вони трішки одтягли Щербинине ліжко, щоб звільнити дверцята тумбочки. Потім Юнкерс вийняв і передав убивці косу. А сам схилився, щоб ще щось намацати у тумбочці. Він напівлежав на ліжку Щербини, схилившись уперед. І в цю мить убивця рвучко й несподівано полоснув його лезом коси по шиї з правого боку так, що лезо перерізало сонну артерію. Чимось він тримав це лезо. Не був же він у рукавичках… Носовичком? Якоюсь ганчіркою? Можливо, рушником, який там, на бильці ліжка, й висів. В усякім разі, відбитки пальців на косі лишилися тільки Юнкерсові й Щербинині…

Чи залишався він, аби переконатися, що Юнкерс помер? Не знаю. Поріз був один. Він його не добивав. Мабуть, був переконаний, що не схибив.

З палати вийти було не складно. В цей час у коридорі — нікого. Чергові сестри ходили в кіно і в звичайні дні, а на святковий концерт і поготів… Я знав і те, куди він пішов після цього. Злочинець встиг порозмовляти і з Ямришком, і з Щербиною, і ще з кількома людьми, тобто створити у них враження, ніби він і не покидав їхнього товариства…

«Це була б прекрасна й дуже переконлива версія, — сказав би мені на це Федір Васильович, — якби не могло статися так, що лейтенанта Голобородька зарізала вельмишановна чергова сестра, прізвища якої я від вас досі не почув і слідом за вами звик називати її Вікою-старулею».

Так, Віка-старуля, — Вікторія Опанасівна Федорова, — і справді якийсь час привертала мою пильну увагу. Бо це вона першою закричала на весь госпіталь: «Юнкерса зарізали!»

«Скажіть мені, звідки Бутько знав про скарб?» — спитав би у мене далі Федір Васильович.

Ні, я ще не зміг би точно відповісти Федору Васильовичу на це запитання. Але була у мене і з цього приводу версія. Досить проста: вбивця зацікавився тим, звідки в Юнкерса могли з’явитися сережки, які той подарував Любочці… Як він прибрав до рук скарб? Дуже просто. З госпіталю в той день, першого січня сорок шостого року, мабуть, неохоче випускали людей. Та хіба встежиш за шістьмастами інвалідами, та ще й персоналом? А Бутько мав чималеньку практику щодо того, як зникати з госпіталю: адже мало не щодня він вислизав на базар із своєю «темною» книгою. Та цього разу пішов він не на базар, а до Юнкерсової пасії. Молодичка ця мусила знати вбивцю, інакше вона не оддала б йому Юнкерсових речей. Очевидячки, він їй сказав, що Юнкерс просив негайно принести тую валізку чи речмішок. Жінка ще не знала про смерть Юнкерса, тож і віддала. А згодом, коли вже дізналася про те, що Юнкерса нема серед живих, не надала значення тому, що вбивця забрав у неї речі небіжчика. А може, Бутько передав їй гроші чи якісь цінності, ніби на пам’ять про Юнкерса, і молодичку це цілком вдовольнило. Адже вона нікуди не скаржилась, що якийсь інвалід забрав Юнкерсові речі…

«Прекрасно, — сказав би на це Федір Васильович. — Досить було Вайлу й Іванченкові згадати, що в лейтенанта Голобородька були в місті якісь коханки, чи, як ви їх звете, пасії, щоб ви називали одну з них уже й молодицею. А чому не могло статися так, що це була старенька бабуся, в якої лейтенант Голобородько час од часу бував, якій допомагав, квартиру якої використовував як притулок поза стінами госпіталю?»

«Може, й бабуся, — погодився б я. — Але що це, власне кажучи, міняє?»

«Все міняє, — посміхнувся б Федір Васильович і заходився б складати коробочку. — За старого врем’я, за того царя, як не було й сухаря, — сказав би він далі, — був собі лейтенант Голобородько. Лежав той лейтенант Голобородько, якого ви називаєте Юнкерсом, у госпіталі. І помітив він, що якийсь чоловік, якого ви називаєте вбивцею, має аж дві грубезні книги. — І він склав би папірець, як книгу. — З однією той чоловік ходив ворожити на базар, а другу тримав у себе. І здалася та книга лейтенантові Голобородьку надто вже важкою, і виявилось, що там, усередині, сторінки всі вирізані і лежать у тій своєрідній шкатулці різні блискучі штучки… Витяг лейтенант Голобородько звідти сережки… — Паперова «книга» перетворилася б на «сережки». — А крім того, взяв він звідти ще дещицю, почав її перетворювати на гроші. Купив Ямришкові куфайку й діагоналеві штани… — він би склав куфайку, а потім штани. — І страшенно все це не сподобалося тому володареві грубезної книги для сліпих, і вирішив він покласти цьому край. Поцупив у Щербини косу — ось вона. — Пласко складений човник і справді скидався якщо й не на косу, то принаймні на ножа. — А потім забрав ті речі з госпіталю й переховав їх в іншому місці… А може, взагалі, все це зробив і не цей ваш Юнкерс, і не цей ваш «вбивця», а хтось сторонній, про якого ви й не чули?..»

Якось, розмірковуючи про переваги моєї нової служби, Біля розповів, що він десь вичитав, ніби в Англії існує клуб письменників-детективістів. І от коли якомусь письменникові не вистачає фантазії і він у своєму детективі в самісінькому кінці вводить якогось персонажа, про якого досі не згадувалось, — ну, хтось із вулиці, — і саме цей «хтось» і виявляється злочинцем, то письменника такого виключають з клубу, щоб ним там і не пахло. Може, воно щодо детективних романів і справедливо — читач заплатив гроші за книгу, і не треба його ошукувати, підсовуючи браковану продукцію. Але в житті нікого виключати з клубу детективістів не можна, навіть якщо вбивця й справді забіг на якусь часинку з вулиці, вбив Юнкерса, та ще й відібрав у Бутька його скарб. І чи не міг цей «хтось» бути тією самою людиною, якій фон Кролов колись розповів про свій скарб?

І як тільки я про це подумав, почало мені здаватися, що поїзд їде надто повільно, я шкодував, що не полетів літаком…

У кінофільмах показують багато зручних штукенцій, які насправді в житті чомусь не застосовуються. А добро було б запозичити дещо з кіно у повсякденну дійсність. У фільмі теж, скажімо, мають зустрітися два інспектори карного розшуку, які раніше між собою не бачились. Той, хто зустрічає, заздалегідь попереджає того, хто має прибути: з лівої кишені піджака у мене стирчатиме згорнута руркою газета за сьоме травня. Є газета за сьоме травня — отже, все гаразд. А от як я впізнаю гауптмана Крюгера?

Та побоювання мої виявилися марними. Гауптман (а по-нашому капітан) Крюгер пізнав мене одразу, як тільки я ступив з підніжки вагона на перон. Російською Крюгер володів цілком вільно і навіть вживав таке вишукане й рідкісне слово, як «споспешествовать». Цим гауптман підкреслив, що він та його колеги зроблять усе, щоб моє завдання було успішно виконане.

Цей худорлявий і зовсім молодий, як на таке високе звання, чоловік (він був не набагато старший од мене, а коли-то я дослужуся до капітана) виявився веселим дотепником. Він страшенно зрадів, коли дізнався, що я вперше в Берліні.

— Краще за мене вам цього міста ніхто не покаже, — запевняв він. — Адже, я, коли ще вчився, підробляв тим, що був гідом по Берліну. І для кожної вулиці я тримав у пам’яті окремий анекдот. Жартували навіть, що потім туристи мало що пам’ятали про Берлін. Зате залюбки переказували мої анекдоти…

Ми всілися у невеличкий «драбант», я закинув свою маленьку шкіряну валізку на заднє сидіння, і гауптман Крюгер плавно зрушив з місця.

— Років вісім, мабуть, уже за кермом? — спитав я.

— О, — здивувався гауптман Крюгер. — То ви тільки видаєте себе за лейтенанта Пуза, а насправді ви Шерлок Холмс? Як ви дізналися?

— По тому, як машина рушав з місця, я можу встановити, скільки років людина їздить, з точністю плюс-мінус рік.

Гауптман подивився на мене з деякою недовірою і заходився виповідати свої анекдоти. Оскільки ми їхали дуже швидко, один анекдот наповзав на другий, та й, чесно кажучи, я на відміну од туристів не дуже прислухався до них. Я розглядав вулиці.

У Берліні колись побував мій тато. Рейхстаг брав Щербина. А від дядька Петра я мав ще й спеціальне доручення. Річ у тім, що дядько Петро розписався на рейхстазі не з того боку. Підписи, зроблені з фасаду, сфотографували кореспонденти і таким чином увічнили їх для історії. А дядькові Петрові на фасаді вже місця не лишилося, і він видряпав свій автограф багнетом на бічній стіні. («Ото як узяти ліворуч від колон, недалечко, метрів сім…»). Він хотів, щоб я сфотографував той підпис, бо в нього ніякої пам’яті про штурм рейхстагу не залишилося, якщо не рахувати, що в тому бою йому відтяло кулею кінчик носа.

— Рейхстаг за кордоном, у Західному Берліні, — сказав гауптман Крюгер дещо винувато. — Та коли б ви туди й поїхали, однаково сфотографувати підпис вашого дядька вам не вдалося б. Будинок наново оштукатурений, і всі підписи сховані під цією штукатуркою.

— Ось тобі маєш, — зітхнув я. — Дядько Петро мені цього не подарує…

Готель, де мені відвели номер, мало скидався на «Бероліну», в якій зупинявся недавно Слюсаренків тато. Це був старий чотириповерховий будинок із повільним скрипучим ліфтом, щось на кшталт нашого готелю «Театральний». Номер невеличкий, на одного, з коротенькою ванною, в якій не дуже випростаєшся.

— Влаштовуйтесь, умивайтеся, відпочивайте, — запропонував гауптман Крюгер. — А за сорок хвилин я знову за вами заїду. Ми разом поснідаємо, і я відрекомендую вас начальству.

От дивна річ! Наш Федір Васильович теж любить призначати цей строк: «За сорок хвилин я повернусь», або: «За сорок хвилин я на вас чекатиму».

— До речі, — спитав Крюгер. — Перехідник ви з собою прихопили?

Я знітився. У колотнечі перед від’їздом я таки забув про перехідник.

— Так я й знав, — сказав гауптман Крюгер. — От вам.

Він вийняв з теки і вручив мені перехідник.

Тільки-но за гауптманом зачинилися двері, я видобув із валізи свою випробувану харківську бритву, і вона переможно заспівала, долаючи мою не дуже густу щетину. Її монотонне дзижчання допомогало зосередитись на справі, заради якої я прибув у це неблизьке відрядження…

Версії версіями, а був незаперечний факт: Голобородька зарізали. Я знав про нього не все, але багато, цілком достатньо для того, щоб уявити, який химерний характер мав цей чоловік. Кожен з нас, прагнучи зрозуміти вчинки або характер якоїсь людини, порівнює її із самим собою або своїми близькими й знайомими. Так от, я уже не вперше подумав, що з-поміж усіх людей, яких довелося мені зустрічати за життя, я жодного разу не бачив такої фантастично марнославної особи, як той Юнкерс.

Зрештою, якби йому не одбило ногу, Голобородько згодом міг стати непоганим льотчиком. Та йому не пощастило. А він не хотів чи не вмів примиритися з тим, що вже ніколи не одержить урядових нагород за повітряні бої. Із марнолюбства цей чоловік зважився на злочинний крок: украв нагороди у справжнього героя.

А якби Юнкерс залишився живим, що було б із ним далі? Якщо я через тридцять років так легко встановив у кого і коли були вкрадені ордени, то в ті часи це зробили б ще швидше. Бовкнув би щось п’яний Ямришко, чи стрівся б Юнкерсові хтось із однополчан, чи, нарешті, люди, які лежали з ним у протезному госпіталі, звернули б увагу, що надто молодий він для такої кількості нагород… Викрили б його, ясна річ. Я не пам’ятаю, що належало за кодексом за крадіжку урядових нагород, але його б засудили, звісно. І ордени відібрали б, це точно. І оте шалене марнолюбство могло б штовхнути його на шлях ще більших злочинів…

А може, я не все знаю про нього?.. Може, не був він уже таким невиправним, як це мені здається? Адже люди міняються. І Голобородько міг змінитися, стати іншим.

Та він помер. А смерть нічого не міняє і не виправляє…

***

Свята як не було. Вони вискочили на вулицю всі шестеро: Ігор, Славко, Мартин, Гоша, Маша і Ямришко. Гоша щось стривожено прошепотів Маші на вухо, і та голосно відповіла:

— Будь обережний… А Костика я одного не залишу. Я вас тільки проведу.

Вони сунули вузькою, вибоїстою вуличкою до центральної магістралі. Погода змінилася, хмари піднялися, порідшали. Славко спочатку не міг зрозуміти, чому навколо стало так ясно, аж потім збагнув: сніг! У повітрі це був навіть не сніг, а якась прозора паморозь, та вулиці, дахи будинків, навіть паркани й гілки побіліли.

За рогом пролунала автоматна черга. Хлопці звично напружились, але Гоша заспокійливо зауважив:

— Старий дизель.

Пострілюючи й чхаючи синім димом, на вулицю викотилася латана-перелатана трофейна машина ще із залишками камуфляжу, — зелені й жовті смуги химерно наповзали одна на одну по її бортах та кабіні.

— Стій! Стій! — закричали хлопці, розмахуючи милицями.

Водій зупинив машину, але мотора не заглушив, і тепер вихлопна труба погуркувала одиночними пострілами.

— Браток, підкинь до госпіталю!

— Не можу, хлопці. Це ж вам туди, до Дніпра, а мені зараз праворуч повертати, на товарну станцію.

— У нас товариша вбили, — сказав Ігор. — Лейтенанта Голобородька, льотчика. Прямо в госпіталі.

— Хто ж це його?

— Ще не знаємо.

— От біда. — Водій на хвильку зняв свого танкістського шолома, пошкріб п’ятірнею потилицю, а потім рішуче запропонував: — Сідайте! До Хрещатика я вас дотарабаню, а там на трамвай пересядете. Мені там не проїхати…

По Хрещатику вони пробиралися стежкою між руїн. То там, то сям бовваніли ще зварені з рейок сталеві йоржі, колючий іржавий дріт обплутав руїни, як хиже огудиння війни. Сніг, хоч який би лапатий та густий він був, не міг присипати ці страшні руїни…

Милиці роз’їжджалися на слизькій стежці, під пахвами саднило, піт заливав очі. Ігор думав про людей, що житимуть колись на новому Хрещатику. Якими вони будуть, ці люди? Важко й уявити зараз, але одне Вербицький знав напевне: вони забудуть, як було холодно й голодно їм, нинішнім, і нікому не ятритиме душу звістка про те, що під Новий рік у госпіталі вбили льотчика Голобородька…

Тільки-но почався сорок шостий… В цьому році Ігореві мине двадцять. Не скоро, правда, аж наприкінці року. Але він уже пройшов війну, кинувши в пащу смерті тільки шмат живого тіла. І залишився живий. І житиме… І, може, доживе й до п’ятдесяти. Коли ж це йому мине п’ятдесят? Аж страшно подумати: у тисяча дев’ятсот сімдесят п’ятому! Яке ж життя тоді буде?.. А Юнкерс не зустріне вже й сьогоднішнього світанку…

При вході в госпіталь їх перепинив міліціонер:

— Ваші документи!

— Які документи? — округлив очі Славко.

— Ось наші документи, — потряс милицею Ямришко. — І ось, — показав він на Гошині чорні окуляри.

Але міліціонер викликав чергову санітарку.

— Це наші, — сказала вона. — А цей, — про Ямришка, — хоч і виписався, але теж у нас лежав.

У вестибюлі юрмилися інваліди, між ними, пристаючи то до однієї групки, то до іншої, сьорбали носами офіціантки, посудомийки, плакали санітарки й сестри. Славко ніяк не міг змиритися з тим, що сталося, кидався то до одного, то до другого, хапав за рукави, заглядав у вічі:

— Як же це так? На смерть? Невже на смерть? Не може того бути…

Нарешті Славко побачив похмурого, втомленого Дранишникова й кинувся до нього:

— Товаришу старшина, ви ж тут були, як же це? Невже справді на смерть? А може, він живий? Може, тільки поранений…

— Кров’ю він сплив, де там уже жити…

Славкові все одно не клалося голови, що Голобородька нема серед живих. Що ж це таке? Звичайно, Мартин якось пригрозив Юнкерсові, що вб’є його. Та чого люди не кажуть зопалу! Хіба ж можна вбити живу людину? Війна ж давно закінчилася… Звичайно, і в мирний час усе може статися. Але як могли Юнкерса вбити, коли Славко бачив його лише кілька годин тому, і той був живий, веселий, зухвалий… За коротке своє життя Славко бачив багато смертей. Бувало й так, що цигарку прикуриш, вона в тебе ще й догоріти не встигла, а того, хто дав тобі прикурити, вже несуть під шинелькою… Але то була війна. І Славкові тоді здавалося, що настане час, закінчиться війна і люди взагалі не будуть помирати. Та ось війна закінчилась, а Юнкерса не стало…

Славко крадькома глянув на Мартина своїми круглими очима. Він думав про те, як, мабуть, зараз кепсько на душі у товариша. Як воно все дико збіглося… Мартин з кам’яним обличчям дивився прямо перед собою. Тільки вилиці набрякли. Мимоволі відчував на собі короткі, цікаві погляди.

Рантом Ямришко розкрилив на собі куфайку так, що гудзики полетіли, і заголосив, як баби на проводах:

— Льотчик був! Німців збивав! Ногу йому в повітряному бою одбили — живий зостався. Друг був, однополчанин, бойовий товариш… Куфайку оцю мені справив, галіфе діагоналеве, а тут його паршивою косою зарізали! Хай оцей латиш скаже, хто це зробив. Він же йому погрожував! — Ямришко показав пальцем на Мартина. — Усі ж чули!

Дранишников легко розвернув Ямришка обличчям до себе.

— І ти чув? — спитав він з погрозою.

— Хоч сам і не чув…

— А коли сам не чув, то не бовкай. І взагалі помовч. Гудзики он краще позбирай.

Ямришко розгублено закліпав і раптом побачив Щербину:

— Ось для чого ти, когут репаний, косу з Німеччини притарабанив! Щоб мій друг, бойовий льотчик, смерть собі від неї знайшов!

— Це ти, Ямришко, облиш, — неголосно, з гідністю промовив Щербина. — Не зброю я привіз — косу.

— Товариші! — оголосив підполковник Чураєв, коли всі зібралися в їдальні. — Самі розумієте, із сніданком доведеться трохи зачекати. Зараз із вами має поговорити капітан товариш Бобров.

Окоренкуватий, лобатий капітан міліції Бобров розстебнув і зняв із себе шинель, акуратно поклав її на стілець. На новенькому синьому кітелі у нього в два ряди висіли медалі, які засвідчували, що не проминув капітан Бобров жодної столиці Центральної Європи, а з правого боку поблискували ордени Вітчизняної війни та Червоної Зірки.

Бобров належав до людей, які, здається, і не підвищують голосу, а чути їх у найвіддаленішому куточку. Він сказав, що викриття вбивці їхнього товариша-фронтовика багато в чому залежить від них самих. Для цього треба, щоб товариші, які перебувають тут на лікуванні, і персонал подумали над трьома такими питаннями:

— Перше: чи не помітили ви цього вечора чогось дивного, чогось незвичайного в поведінці якоїсь людини чи кількох людей? Друге: чи не зникав хтось із ваших очей в останні тридцять хвилин перед Новим роком, якщо навіть той чоловік виходив на хвилинку… І трете: хто й коли останнім бачив живого лейтенанта Голобородька?

За сніданком Ігоря здивувало, що сьогодні ложки якось особливо голосно бряжчали об миски. «Ага, — раптом зрозумів Ігор, — це так здається тому, що всі їдять мовчки і чути тільки це бряжчання». Сам він не снідав, обмежився чаєм.

Потім вийшов у вестибюль і сів на підвіконня, улюблене місце Юнкерса. Притулився лобом до холодного скла. «Нема Юнкерса, — думав він. — А я ж колись так шанував його… А потім так ненавидів…» В щілині й досі стирчав недопалок сигарети. «Це Юнкерс туди його запхнув, — думав Ігор, — він мав таку звичку». Недопалок собі стирчить, а Юнкерса вже нема. Дощ на вулиці йде. Зимовий, найгидкіший в світі дощ, той самий, коли, за Славковим висловом, і собаку на вулицю не виженеш, бо совість замучить. Сіра бруківка ніби розбухла від нього. Дощ собі йде, наче нічого й не сталося, а Юнкерса нема. Загинув Юнкерс, а вся оця бруківка, гола тополя з воронячими гніздами, і облуплена стіна навпроти, і рундучок шевця, і ота вивіска з поіржавілим жіночим перманентом, і все-все на світі залишилось таким, як було, і нічого не зміниться… Як це так — не зміниться? Юнкерс помер, але ж залишився злочинець, убивця, який знає… Він-то знає, що мусить щось змінитися… Щось він мав на меті. І якщо його не викриють, не знайдуть, то, може, він і далі чинитиме злочини. І від того теж усе буде змінюватися на гірше…

До Ігоря підійшов Щербина.

— Не сидів би ти тут… — похитав він головою. — Ходімо в палату. — І, коли Ігор підвівся, спитав: — Як ти гадаєш, знайдуть вони того, хто Юнкерса зарізав?

— Гадаю, знайдуть.

— От був чоловік — і нема чоловіка, — сумно мовив Щербина. — Загинув, як булька на воді…

Розділ вісімнадцятий

З фотографії на мене дивилося молоде, серйозне обличчя людини в есесівському мундирі. Цей знімок був прикріплений до внутрішнього боку теки, виготовленої з картону такої товщини й цупкості, що, коли я одкинув цю обкладинку, вона впала на стіл, як дерев’яна.

Нашим колегам з народної поліції НДР пощастило розшукати в архіві справу колишнього гауптштурмфюрера, працівника канцелярії служби безпеки Отто фон Кролова. Гауптман Крюгер попередив мене, що в ній були зібрані папери, які належали особисто Отто фон Кролову. Їх у нього вилучили перед тим, як він був засуджений і розжалуваний в солдати.

— Хай вас не дивує, — сказав гауптман Крюгер, — що частина цих паперів написана російською мовою. Фон Кролов був славістом і, можливо, користувався російською, як своєрідним шифром, а може, в такий спосіб поновлював свої знання. Те, що написане німецькою, я перекладатиму на ходу, а потім ми підготуємо для вас аутентичний переклад. Тільки врахуйте, що збереглася не вся справа Отто фон Кролова…

Я заглибився в папери. Це були якісь дивовижні нотатки, записані на сторінках із зошита з обох боків, — то чорнилом, то олівцем. Уже перший аркушик мене дуже вразив…

«Мій товариш по гімназії Баумгартен, який потім захопився філософією, якось твердив, що в житті все відбувається випадково, але згодом, коли вже все минуло, ми шукаємо й знаходимо закономірності. Та насправді закономірності оті — уявні. На підтвердження цього досить мізантропічного парадоксу, Вальтер наводив такий приклад: взяти склянку й брязнути нею об камінь. Склянка розлетиться на друзки. Одні одлетять далі, інші ближче від місця удару. Всі ці скалки матимуть різну форму, розмір, і хоч скільки б склянок ми розбили, нам не вдасться хоч раз одержати скалки однакової форми та розміру. Скористаємось останнім досягненням техніки — швидкісного кінозйомкою — і зафіксуємо на плівці падіння нашої склянки та друзки, що розлетілися навсібіч. Потім повільно прокрутимо плівку через проектор у зворотному напрямі. І тепер ми побачимо, як кожна друзка обирає найточніший шлях для того, щоб зайняти своє місце у стінках склянки. Як все при цьому доцільно, послідовно, як припасовуються один до одного уламки з такими краями, що, на перший погляд, їх взагалі ні до чого не припасуєш. Якби ми не знали, як саме відтворено це явище, то ми могли б скласти чимало теорій про його послідовність та закономірність.

Може, Вальтер Баумгартен і мав рацію, та зараз мені здається, що інтерес до славістики виник у мене зовсім не випадково. Не буду казати про те, що рід наш — фон Кролови, як чимало інших старовинних, аристократичних німецьких родів, мав слов’янське походження, може, ще з Новгорода, з Ганзи. Але й старовинне місто, в якому народився я, виріс і вчився в університеті — Марбург, — здавна було зв’язане з Росією. Ні, я зовсім не маю на увазі черепичні гостроверхі дахи наших будинків та шпилі соборів, не замок гессенських ландграфів і храм Єлизавети, що його німецький орден збудував ще в тринадцятому столітті, не Марбурзький університет — перший протестантський університет в Німеччині. А думаю я про те, що кожен марбуржець знав про першого російського академіка Ломоносова, який навчався в цьому університеті, про відомого російського поета Пастернака, що прослухав тут курс у тисяча дев’ятсот дванадцятому році. Саме Марбургу присвятив Пастернак один з найкращих своїх віршів, що так і зветься: «Марбург»:

Уже тут, у Києві, трапив мені до рук томик Маяковського. І в статті «Як робити вірші» знайшов я таке місце: «Ставлення до рядка мусить відповідати ставленню до жінки в геніальному чотиривірші Пастернака». І далі Маяковський наводить цитату з Пастернака, де він дуже змінив цей чотиривірш. Замість «носил» — «таскал», замість «я с собою» — «за собою», в першому рядку випустив «всю». Цікаво, випадково це в нього вийшло чи навмисне? Колись це могло бути предметом цікавої наукової розвідки, але зараз воно вже нікому не потрібно.

Ось такі східні впливи, що позначилися на моєму місті, мабуть, і наштовхнули мене на думку зацікавитись славістикою. Потім я захопився російською літературою двадцятих років, а згодом мені пощастило, бо вийшло так, що ці мої інтереси виявилися потрібними фюрерові й фатерлянду».

Другий уривок, написаний російською мовою, нагадував доповідну записку.

«Тут, у Києві, багато жебраків. Звичайно, зараз, коли наша переможна армія веде кровопролитні бої, нам не до них. Але згодом цю справу слід упорядкувати. В усякім разі, органам місцевої влади варто запропонувати як зразок Нюрнберзький статут про жебраків 1478 року.

«Після того, як поважна рада дізналася, що є жебраки і жебрачки, які поводяться негідно й непристойно і що деякі особи жебракують у Нюрнберзі, зовсім не маючи в цьому потреби, наша рада, прагнучи забезпечити бідних людей, що потребують милостині як джерела існування, суворо наказала дотримуватися цього статуту.

Наша рада ухвалила, що жодна людина не мав права старцювати у Нюрнберзі ні вдень, ні вночі, якщо вона не одержала дозволу на це від шановної ради. Ті ж, хто одержав на це дозвіл, мають право жебракувати лише в тому випадку, коли вони носять на одязі знак, який їм буде виданий. Хто старцюватиме без дозволу та без знака, той виганяється із Нюрнберга на цілий рік і позбавляється права підійти до нього ближче, ніж за одну милю.

Перед тим, як одержати дозвіл і знак, кожен жебрак та жебрачка повинні розповісти членові ради правду про свої статки та стан здоров’я, про те, чи є в них родина, чи нема, скільки в них дітей, щоб можна було визначити, чи справді вони нужденні.

Жебракам, що мають при собі дітей, серед яких є хоч одна дитина віком понад вісім років, не дозволяється старцювати, бо вони можуть заробити на прожиття. Але жебрак чи жебрачка, що мають четверо чи п’ятеро дітей у віці до семи років і лише одну дитину понад вісім років, можуть одержати згаданий дозвіл».

— Славіст, — сказав я гауптману Крюгеру. — Аматор поезії. Добряче майбутнє готував він для народів, культуру й мови яких вивчав.

Крюгер подивився на мене ображено:

— Якби його бажання здійснилися, то й мій народ у майбутньому старцював би так само.

Записи олівцем розібрати було важко. Треба зробити з них фотокопії, й потім наші експерти-графологи дослідять кожне слово. Тут, я це зараз відчув, кожне слово щось важило. Я розібрав таке: «Загадкова російська слов’янська душа. Достоєвський, Толстой… Пустіть цю загадкову душу до Швейцарії, і через рік вона там володітиме найбільшим банком. Німецькою розмовляє з берлінською вимовою, так, ніби і народився у Мітте[2] і далі Ліхтенберга нікуди не виїздив. Вагу камінця визначає на око до десятої частки карата, вагу оправи — до сотої грама. Знає в місті кожного, хто хоч раз мав якусь справу з коштовностями. За все своє життя ніколи не переслідувався, ніколи ні про кого не сказав різкого слова. Акуратна, точна, коректна людина. І ненавидить своїх земляків усіх до одного. Загадкова, таємнича, зовсім як у Достоєвського, ненависть, яка насправді має дуже прості підвалини: свою пацюкову ненависть, до влади він переніс на людей, які живуть під цією владою. Поки що ми на таких змушені спиратися, як спираються на купини, долаючи болото, але коли ми його перейдемо, болото осушимо, а купини позрізаємо».

Далі йшов нерозбірливий запис німецькою мовою, та оскільки я подумав, що він може бути зв’язаний з попереднім, я попросив Крюгера перекласти для мене цей уривок. Там ішлося про хрещення Русі й святого Володимира, про пам’ятник йому, де хрест прикрашений електричними лампочками, але зараз ці лампочки не світяться. І про те, як фон Кролов був здивований, коли побачив, що Дніпро біля Києва не ширший од Рейну, а тим часом російський письменник Гоголь з властивою слов’янам схильністю до перебільшень запевняв, що небагато є птахів, які б зуміли долетіти до середини Дніпра. Це була чернетка листа до Брауншвейга — міста неподалік од Марбурга, в якому жила тітка фон Кролова баронеса Марія фон Раумер.

На цій же сторінці вже іншим, гострим і твердим, олівцем, з тих, які, очевидно, призначені не для записів, а для креслення, було записано російською мовою: «Ми звикли перебільшувати у своїх думках наївність наших старих батьків і дивакуватих тіток, що у сімдесят сім років залишаються незайманими. Може, люба моя баронеса Марія, яка зберегла не тільки цноту, а й цікавість шістнадцятирічної гімназистки, одержавши цього листа, посміхнеться співчутливо. Бо вже знає, що насправді цікавлять мене зараз не гоголівські птахи, які нібито не могли долетіти до середини Дніпра, а скільки понтонів доведеться використати росіянам, щоб опинитися на цьому березі. Нагадують солдатам нашої армії їхні формені ремені: «З нами бог». Та хай мені пробачить моя тітонька, але інколи мені здається, що бог за пороховим димом і кіптявою пожеж не завжди має змогу розгледіти й збагнути, з ким він насправді. Коли це було, щоб німецькі солдати добре знали прізвища не тільки своїх командирів, а й щоб усі, починаючи від генералів і кінчаючи останнім їздовим, пам’ятали важкі для німецького вуха імена: Москаленко і рибалко, піхота і танки яких нависли над містом, що далося нам такою дорогою ціною? Я ще багато міг би розповісти про це, та зараз не час, зараз треба працювати вдень і вночі, як цього вимагає від нас наш фюрер, бо чим швидше я впораюсь із своїм завданням, тим краще виправдаю високе довір’я й високу нагороду, яку, я це цілком усвідомлюю, мені дали не стільки за мої заслуги, скільки як аванс».

— Чекайте, — здивувався я, звертаючись до Крюгера. — Яка нагорода? Хіба він був чимось нагороджений?

— Був, — сказав гауптман. — «Ек-цво» — Залізний хрест другого ступеня. Він одержав його перед виїздом у Київ. Та не встиг ним натішитись. Не минуло й двох тижнів, як його розжалували і позбавили нагороди. Я вам зараз відшукаю цей аркуш.

— Краще потім.

Я сподівався знайти ще хоч якісь натяки на ту «загадкову слов’янську душу». Оскільки в тому записі згадувалися грами й карати, а в наступному аркуші німецькою мовою перелічувалися якісь дрібні цифри, я попросив Крюгера перекласти мені текст.

Гауптман читав нерозбірливі, нечіткі записи фон Кролова, як надруковане у книзі. Люблю мати справу з висококваліфікованими людьми.

«З X по XIII століття середня Європа не карбувала золотих монет. У 1231 році в Сіцілійському королівстві за вказівкою імператора Фрідріха II було викарбувало золоту монету під назвою Angustalis. У 1252 році почали карбувати гульдени у Флоренції. За цим зразком були випущені англійський, французький та німецький гульдени. Після утворення Рейнського монетного союзу німецький гульден одержав назву рейнського гульдена. Kruse твердить, що малий гульден називали так, щоб відрізнити його від невеликого французького гульдена. Були в той час також важкі й легкі гульдени. Відповідно до постанови кельнського урядування за 1342 рік важкий гульден дорівнював 21 шилінгові, легкий — 20 шилінгам.

Марка вперше згадується в англосаксонських документах IX століття. Для розрахунків вона послідовно ділилася на два: одна марка = 2 напівмаркам = 4 фірдунгам = 8 унціям = 16 лотам = 32 сетинам = 64 квитнелям. Кельнська марка ділилася на 12 шилінгів та 144 пфеніги. Одна марка — 12 шилінгам, один шилінг — 12 пфенігам.

У 1386 році один гульден вміщав 3,396 грама золота, у 1486 році — 2,527 грама, у 1511 році вага золота в гульдені була тою ж самою. Восени 1418 року в місті Кельні один фунт яловичини коштував 1 шилінг, заєць — 6 з половиною шилінгів, курка — 2–3 шилінги, сотня яєць — 14–20 шилінгів, фунт цукру — одну марку, пара черевиків — 6 шилінгів».

Фахівець писав! Оце й був його справжній фах, а не славістика.

«До Фрідріха Великого було приведено дезертира, що втік напередодні Кунерсдорфської битви. «Чому ти тікав?» — спитав його прусський король. «Ваша величність, я боявся, що ми можемо програти битву». — «Дурню, — відповів Фрідріх. — Почекав би до завтра, тікали б разом».

— А це до чого?

— Можливо, це відповідало настроєві автора запису у той час, — сказав Крюгер. — Бо й далі, бачите, виписка з біблії: «Як ви говорите: «Ми люди хоробрі й міцні для війни». Спустошений Моав, і міста його палають, і добірні юнаки його пішли на заклання». Кн. пророка Ієремії, 48, 14–15».

— Тут, — казав далі Крюгер, — дуже важко зрозуміти, що він мав на увазі — СРСР чи райх.

На цупкому аркуші із золотим обрізом почерком фон Кролова чорним, густим, як туш, чорнилом був записаний вірш російською мовою:

— Найімовірніше, — зауважив Крюгер, — Отто фон Кролов переклав якісь німецькі вірші. Та хто автор цих віршів, де вони були опубліковані і чи взагалі публікувалися, — нам не змогли сказати навіть спеціалісти з університету імені Гумбольдта.

Я гортав сторінки, та більше згадок про «загадкову слов’янську душу», що так мене зацікавили, не зустрів. А тим часом цілком ймовірно, що «загадкова ця душа» — це й була та особа, яка знала про скарб фон Кролова й від якої тяглися всі ниточки аж до вбивства Юнкерса, до «жовтяків» Петручка, до Ямришка, до молодих негоціантів, до тих туристів, які постачали закордонних Еллочок-людожерок модними намистами.

Ми взялися за документи офіційної справи. З того, що вдалося встановити працівникам народної міліції, і з цих документів випливало, що поїздка Отто фон Кролова на Україну зовсім не була розважальною подорожжю.

В канцелярії СД у Кальтенбруннера було зовсім невеличке відділення, яке саме нікому не одсилало вихідних паперів і ні від кого не одержувало вхідних, але нібито мусило стежити за секретністю службового листування. Та насправді невеличке це відділення відало надсекретною справою, про яку в усьому величезному апараті СД знали одиниці. Підпорядковані відділенню люди збирали на окупованих територіях коштовності: золото й коштовні камінці. Зібране не оприбутковувалося, не згадувалось в жодному папірці. Навіть натяк на що справу загрожував негайною стратою. Вилучені коштовності були призначені для зміцнення незалежності й могутності СД, подальшою їх долею відала лише одна особа — Кальтенбруннер. Кальтенбруннер ревно дбав про те, щоб ніде не залишалося слідів. Досвід навчив його не довіряти хвалькуватим обіцянкам вермахтівських генералів. Київ могли здати з дня на день, хоч Гітлер оголосив місто неприступною фортецею.

З паперів важко було встановити, з якою саме місією послали гауптштурмфюрера Отто фон Кролова до Києва, але слід гадати, що він мав завдання «прикрити крамничку». Це підтверджувалося й тим, що для нього відвели спеціальну резиденцію в особняку по Петрівській алеї, підпорядкували команду зарізяк. Він був сумлінним службістом, той гауптштурмфюрер Отто фон Кролов, та цього разу, можливо, уже передчуваючи кінець «тисячолітнього райху», вирішив піти ва-банк. Він настрахав слідством фінансових працівників іншого відомства, яке теж вилучало цінності, тільки офіційно. За його наказом розстріляли кількох працівників спеціальної служби, з місцевого населення. Серед них був і Г.Дерев’янко, судячи з усього, та сама «загадкова слов’янська душа».

На фон Кролова подали донос, що він привласнив великі цінності. Втрутилося гестапо, зробили обшук. І той клаптик паперу про «загадкову слов’янську душу» мало не коштував йому життя. Його ніби й не заарештували, але в супроводі людини з гестапо негайно відправили в Берлін, де папірець той був розцінений, як неприпустима службова недбалість. Могло бути й гірше. Фон Кролову просто пощастило: його тільки розжалували в солдати і відправили на фронт.

Та хто ж все-таки ота загадкова слов’янська душа? Очевидно, не Бутько. До образу, який у мене склався, до «темної книги», до ворожіння на базарі, до чорного пияцтва ніяк не пасувало вишукане знання німецької мови, освіченість і акуратність.

Бутько першим з чотирнадцятої палати виписався з госпіталю. За ним в один день виписалися Мартин і Славко, потім Щербина, через кілька днів після нього Ігор Вербицький, а вже останнім Семен Анципер. Але Бутько навідався в госпіталь і після цього.

***

Семен Анципер стояв на одній нозі обличчям до стіни і, опираючись об неї руками, поволі присідав, а потім так само поволі випростовувався. Тут-таки, прихилені до стіни, стояли новенькі милиці, і, що одразу впало Ігореві в око, на кінцях милиць, як каштанова шкаралупа, їжачилися голками знамениті Славкові наконечники.

Анципер на ногах! Фактично був він на одній нозі, та все одно… Вертикальний Анципер! Ігор ніколи не бачив вертикального Анципера. Це означало, що Семенові зробили протез. Поки що один. Та буде ж і другий.

— Здоров, Анципере! — закричав з порога Ігор.

— Здоров, здоров. Провідати прийшов?

Анципер не припинив своїх вправ. Він так само вперто присідав і випростовувався. Тільки на хвильку повернув до Ігоря обличчя, і той побачив крапельки поту на чолі — видно, не дуже легко давалася Анциперові та гімнастика…

В чотирнадцятій палаті все мало такий вигляд, ніби Щербина з Ігорем подалися в міську залізничну касу, Бутько з самого ранку вислизнув ворожити, а Славко й Мартин никають десь у вестибюлі. Та насправді все було не так. На ліжках лежали вже інші люди, які прибули сюди на реампутацію, а зараз обідали в їдальні, і Анципер був не той, бо став «вертикальним», та й у палаті дещо помінялося. Щербинину тумбочку більше не припирали бильця ліжка — вона переїхала в ноги і видавалася там страшенно недоречною. На Славковому ліжкові впадав у вічі халат. Не такий, до яких звик Ігор, не синій, бавовняний, як у інвалідів, не білий, як у персоналу, а червоний, волохатий, схожий на рушник. «Піжон якийсь», — несхвально подумав Вербицький. А на стіні, у рамочці, аж сміявся букет троянд, що їх намалював Анципер за тич першим зразком, який приніс сюди колись Валентин — «професор трафаретних наук».

Анципер узяв милиці, важко налягаючи на протез, попростував до Ігоря.

— Ти вже на двох, а я поки що на одній, — ніяково посміхнувся. — Ну, що там у вас на комсомольському фронті?

Ігор на той час уже працював інструктором у міськкомі комсомолу.

— Працюємо, — відповів Ігор. — Хрещатик он розчищаємо. А там і відбудуємо. Роботи вистачає.

Анципер несподівано спритно повернувся, посунув до свого ліжка, гепнувся на нього і, схиливши набік шпачину голову, гостро зауважив:

— Відбудуєте? Як той кореспондент, чи хто там він?..

— Який кореспондент?

— Та в газеті ж було. Де тая газета? — Він, не оглядаючись, намацав на тумбочці газету, і розгорнув і прочитав: — «Я довго стояв на Хрещатику і з захопленням дивився, як наші робітники, службовці, інтелігенція, молоді й старі, не шкодуючи сил, працюють, розбираючи руїни…» То чого ж він, сучий син, стояв і спостерігав? Руки б йому покорчило, якби й сам узяв лопату чи ж лома та якусь годину попрацював?

Ігор, виставивши перед собою долоні, показав їх Анциперові.

— Не важко з лопатою на протезі? — співчутливо спитав Анципер.

— З лопатою нічого… А от учора дівчина одна гукає мені: «Чого рота роззявив? Бери з того кінця носилки!» І не розібрала, що я на протезі… Слухай, а як тут новенькі?

— Нічого хлопці. Двоє у мене вже й трафарети мажуть, а один не те що вчитися — сам на бухгалтерських курсах викладати може, бо на гражданці працював не де-небудь, а в самому Держбанку.

— Я тобі тут гостинця… — Ігор дістав з кишені дві пачки цигарок «Катюша». Анципер вдячно посміхнувся. — А що це Любочки не видно? — ніби між іншим запитав Ігор. — Не її день? Старуля хіба чергує?

— Перейшла вона в інший госпіталь. Казала, що сюди їй далеко їздити… Заходила прощатися. Прийшла, як оце ти, в обід, подивилася на порожні ліжка, та раптом і каже: «А мені тут без дядька Щербини ніби й не наш госпіталь…» І дивно — поки Щербина був на місці, вона його наче й не помічала.

— Гей, слов’яни, є тут хто живий? — почулося в дверях, і в палату увійшов Бутько. Він звично опирався на милиці, темні окуляри здавалися ще темнішими на тлі білого лоба.

— Анципере, — здивувався він, — ти вже з протезом?

— А де твій протез? — вимогливо, як старшина у новобранця, поцікавився Анципер.

— Натер він мені кульшу, хоч знов у госпіталь лягай. Листів од наших хлопців не було? Що там Щербина поробляє? Знайшов він собі нову косу?.. Ти, Ігоре, я чув, у начальство таки вибився? А сміявся, як я тобі по «темній книзі» ворожив, що ти у великі люди вийдеш. Який уже в тебе чин? На ротного тягнеш?

— На ротного не знаю, — відповів Ігор, — а на взводного певно. Інструктор.

— А як той? — повернувся Бутько до Анципера. — Юнкерс… Знайшли, хто його черконув косою Щербининою?

— Не знайшли, — одказав Анципер і твердо додав: — І не знайдуть. Бо як почали тоді згадувати, хто виходив, а хто заходив, така плутанина з того вийшла, що й кінців не добереш. І скажіть мені, хлопці, чого це воно так виходить: оце сидять біля тебе люди, може годину й другу, а ти не пам’ятаєш, хто сидів спочатку, хто потім? То якби наперед знати…

— А зі мною як було? — підхопив Бутько. — Я взагалі нікуди не виходив, а от хто коло мене був?.. Щербина. Нахманович. Дранишников був чи не був — не пригадаю… А спитай мене, чи виходили вони кудись? Може, виходили, а може, й не виходили. Та й Юнкерс наче весь час на очах крутився. І от, бачте, загинув чоловік ні за цапову душу. Я вам так скажу, хлопці: годилося б усе-таки справити сороковини. Свій брат. Фронтовик…

— Які сороковини? — здивувався Ігор. Він до війни й не чув про сороковини, а на війні про них і не згадували…

— Ти що, з дуба впав? — обурився Бутько. — Та сороковий же день сьогодні, як лейтенанта не стало.

І він витяг з порожньої штанини чвертку магазинної горілки.

— Давай склянки, Анципере.

Ігор з тривогою уявив, як після обіду зайде в кабінет до третього секретаря міськкому комсомолу — жінки з якимось фантастичним нюхом на спиртне, і одсунув був склянку, та Анципер похмуро сказав:

— Я-то не пив і не п’ю. Але й справді сороковини, а я вже про це забув. Пом’янемо хлопця…

І вони втрьох, не цокаючись, випили горілку, закусили вітамінками.

— Коли ж тебе випишуть? — спитав у Анципера Бутько.

— Скоро вже. Другий протез приміряли.

— І куди ти?

— Ще не знаю. — Анципер задер свого шпачиного носа. — Гарна дівка, коли засватана. Вже домовлено було, що піду в майстерні художні, по трафаретах квацяти, життя прикрашати, аж це приходили з райсоцзабезу і там велику посаду пропонують. Може, й на ротного тягне. Інспектором. А ти що підшукав на гражданці?

Бутько зняв окуляри.

— Біда в мене, хлопці. Оце й друге око сліпнути почало. Лікарі кажуть, нерв там якийсь зачепило. І так воно повертає, що можу осліпнути я зовсім. Єдина в мене надія — поїду зараз до Одеси, до професора Філатова. Кажуть, чудеса він робить, сліпим зір повертає. Як допоможе він мені, то повернувся я в Київ і роботку якусь тиху підшукаю. А як не допоможе, то поїду до сестри в село Трибухів на Сумщину, та й пір’я дертиму на печі, та й доживатиму, скільки мені там зосталося…

Розділ дев’ятнадцятий

Тепер усе відбувалося в тій самій послідовності, що й з перехідником, який мені, до речі, гауптман Крюгер подарував, але йшлося вже про звіт.

— Ну, як вам Берлін? — спитав у мене майор Гібайдулін, з яким я зустрівся в коридорі.

— Сподобався.

— А звіт ви вже написали?

— Та я тільки повернувся.

— Беріться за звіт, бо я, наприклад, звіт готую в дорозі. Навіть у літаку роблю нотатки.

Я подякував за пораду і сказав, що в подальшому теж робитиму нотатки в літаку.

Федір Васильович, вислухавши мене, раптом схопився:

— Це все дуже цікаво. Але сідайте негайно за звіт.

Я не став чекати, поки у мене спитає про звіт ще й полковник Іванов, і заходився його писати.

З учорашнього дня, тільки-но я зійшов з літака у Бориспільському аеропорту, я почав звітувати і зараз думав, що це вже ніколи не припиниться. Насамперед я звітував перед Людою, яка мене зустріла. Розповів їй про все, що бачив, що зі мною відбувалося, виключивши лише два маленькі пункти: я не згадував, для чого туди їздив, і не прохопився й словом про ту молоденьку німкеню, з якою я їхав в одному вагоні. Воно й справді нічого такого не було, і розмовляв я з тою німкенею не більш як півгодини, але я ніколи не гадав, що з Люди вийде така ревнива дружина.

Перед татом я звітував про Берлін, про вулиці, на яких побував. Тато щоразу питав, як вони раніше називалися, а звідки я міг це знати? В усякім разі, він був розчарований, що я не побував у Кьопеніку — районі Берліна, де тато з воронки від бомби, що утворилася прямо посеред вулиці, відстрілювався з ручного кулемета системи Дегтярьова.

Мамі я подав речовий звіт — пухнасту кофту, що кольором своїм скидалася на сіамську кішку. Мама кофту приміряла, подякувала, але спитала:

— А Люді що ти привіз?

— І Люді таку саму.

— Так я й знала, — похитала головою мама. — За одним рипом!

Дядько Петро сприйняв мій звіт з таким обуренням, ніби це я замазував підписи на рейхстазі.

— Що ж це робиться на білому світі? — накинувся він на мене. — Он у «Вечірньому Києві» писали, що Софійський собор ремонтують, так реставратори кожний напис, що зробили там на стінках, може, тисячу років тому, відновлюють. Що це — і нам тисячу років чекати, поки на рейхстагові повідновлюють наші підписи?..

Мій письмовий звіт полковнику Іванову я передав через секретаря, а наприкінці дня мене викликали в його кабінет. Я мав коротенько розповісти працівникам відділу про поїздку. Це був ще один звіт. Коли я закінчив, полковник Іванов відзначив:

— Ось як треба працювати, товариші… — І тут же, щоб я не дер носа, додав: — Звичайно, я маю на увазі не лейтенанта Пуза, хоч у цілому він впорався з дорученою справою, а німецьких наших товаришів. Справу більш як тридцятирічної давності вони зуміли розшукати і вивчити протягом кількох годин. Це і є та чіткість і організованість, яких нам треба вчитися.

Він відпустив усіх, крім Федора Васильовича й мене.

— Тепер ви розумієте, — сказав полковник Іванов, — що скарб Отто фон Кролова був лише часткою тих ста тонн золота і тих величезних вкладів у банках багатьох країн світу, які зараз має неонацистська організація «Шпінне» — «павук». Це золото вони хочуть покласти в підвалини четвертого рейху, про який мріють. А модне намисто, що дехто ладний зробити собі з крихт, які струсилися з цих скарбів, надто схожі на намисто з одрізаних людських вух, що ними любили прикрашати себе канібали…

Колись я дивувався, що спонукає деяких людей день у день сидіти на роботі не по сім годин, як це передбачено кодексом законів про працю, а по десять — одинадцять, та ще й у вихідні прибігати на службу. Я навіть мав зухвалість твердити, що це просто погані працівники, які не можуть впоратися із своїми справами вчасно. А тепер я знаю, чому вони сидять: бояться надовго відійти од діла, щоб не прогавити найцікавішого.

От і я — скільки я був у тому відрядженні в Берліні? А найцікавіше таки пропустив. Перше: Слюсаренко встиг злітати в Одесу і достеменно встановити, що Бутько ніколи не звертався по допомогу в інститут імені Філатова. Друге: працівники Сумського обласного управління повідомили нас, що в селі Трибухів Бутько не проживає і не проживав, і сестра його теж там не мешкає, і люди, схожі зовнішністю на Бутька, в цьому селі не з’являлися ніколи. Третє: Федір Васильович розговорив стабільно тверезого Ямришка. Як це йому вдалося — я не уявляю собі і боюся, що вже ніколи про це не дізнаюся. Федір Васильович тільки загадково посміхається. От подивитись би на це! Знімають же для футболістів та хокеїстів навчальні фільми про відповідальні матчі… Після допиту він повірив Ямришкові, що той справді про смерть Бутька почув від Байрака.

— Що ж, Федоре Васильовичу, — сказав полковник Іванов. По тому, як ви настроєні, бачу, що прийшли ви з конкретною пропозицією.

— Так, — посміхнувся Федір Васильович.

І тут він запропонував найпростіший хід, як підібрати ключ до Бутькових дверей. В шахах це було б «є-два—є-чотири». Він збирався викликати дружину покійного Байрака Клавдію Агафонівну й спитати, хто приїздив до її чоловіка в останній час і чи не виїздив він сам кудись.

Я згадав цю Клавдію Агафонівну — повільну, боязку, як равлик, креслярку з «Котлонагляду», уявив, як вона вже при першому дотику втягує ріжки й ховається в свою мушлю, так, що її звідти вже живою не витягнеш, і зауважив:

— Вона нічого не скаже.

— А що ви пропонуєте? — гостро зиркнув на мене полковник Іванов.

— Я з нею знайомий. Краще давайте я піду до неї додому і спробую одержати від неї відповідь на ці запитання так, ніби між іншим…

— Спробуєте чи одержите?

— Одержу.

— В такому разі, ми з Федором Васильовичем не будемо більше вас затримувати.

Я перестрів Клавдію Агафонівну біля роботи і провів її додому. А вже за годину повернувся й доповів Федорові Васильовичу:

— Він у Фастові. Має прізвище Засенко…

— Молодець! — зрадів Федір Васильович. — Як це вам удалося?

Я знизав плечима — мовляв, нічого особливого — й переповів розмову з Клавдією Агафонівною.

Я спитав у неї, куди виїздив її чоловік за останні два роки. Вона відповіла, що Байрак сам нікуди не відлучався, а виїздили вони удвох улітку: одного разу до Одеси в санаторій, а вдруге — в будинок відпочинку на Ризьке узбережжя.

— А в суботу чи в неділю?

— Восени по гриби іноді їздили. Недалеко, до Козина. Ну, ще влітку бували на пляжі.

— А може, ще куди?

— Та ні. Хіба що зрідка без мене їздив він у Фастів до свого фронтового друга.

— Прізвища того друга ви не пам’ятаєте?

— Чому не пам’ятаю? Засенко.

— Ви його бачили? Приїздив він до вас?

— Та ні, не приїздив. Чоловік казав, що Засенко зовсім каліка, без обох ніг. А Петро Якович не забував нещасного того чоловіка, провідував його, гостинці йому возив. — Пом’ялася і додала: — Може, й випивали вони трохи.

Федір Васильович почервонів. Дивна якась у нього здатність — червоніти, як дівчина. Не дивлячись на мене, він сказав:

— Кажуть, переможців не судять. Та ми з вами ще не переможці. Та коли б і стали переможцями… Судять і переможців! — Він раптом, подивився на мене вимогливо й пильно. — Як тільки ми починаємо брехати підозрюваному, злочинцеві або свідку, ми відразу ж стаємо з ними на одну дошку. Саме з цього починається шлях до залякувань, до брутальності та інших порушень прийнятих у нас правил і законів. Ви, Романе Олексійовичу, для того, щоб одержати від цієї жінки потрібні відомості, часом не вдавалися до брехні чи шантажу?

Тепер настала моя черга червоніти.

— Ну що ви, Федоре Васильовичу!.. Я тільки сказав, що від цього залежить, чи не буде заплямоване чесне ім’я її чоловіка… То хіба ж це неправда?

— Але й не зовсім правда, — гостро поглянув на мене Федір Васильович. — Сподіваюсь, ви затямите надалі, що такі речі просто неприпустимі в нашій практиці… Тепер до діла: ви впевнені, що Клавдія Байрак сказала правду? І до чого тут Засенко, та ще й без обох ніг?..

Клавдія Агафонівна не брехала. Вона не знала, хто насправді цей Засенко, просто переповіла мені те, що казав їй чоловік. Наші оперативні працівники встановили, що П.Я.Байрак їздив не у Фастів, а в Іванівку, село неподалік од Фастова, і не до Засенка, а до Бутька…

В ті часи, коли я ще не розумів різниці між працівниками міського управління міліції та автоінспекції і називав їх усіх міліціонерами, вважаючи, що основна їхня функція — стягувати з мене штраф за недозволений обгін або перевищення швидкості, я не помічав, озброєні охоронці правопорядку чи ні. А коли бачив, що на ремені в них висить кобура з пістолетом, то вважав це такою ж невід’ємною частиною форми, як кашкет чи погони. Я гадав, що й вони не помічають своєї зброї, як ми не відчуваємо краватку чи шарфик у себе на шиї. Аж згодом, коли разом із формою сам одержав зброю, зрозумів, що до неї не можна звикнути. Не знаю, як інші, а я постійно пам’ятаю, що вона зі мною.

Зараз пістолет був у мене в спеціальній кобурі під пахвою, прикритий цивільним піджаком. Так само сховав зброю під ліву пахву Федір Васильович. В інших оперативних працівників управління пістолети висіли на формених ременях, та кобури вони пересунули так, щоб у першу-ліпшу хвилину зброю можна було відчути в руці.

Полковник Іванов залишився в оперативній машині віддалік, але саме він керував операцією. І хоч у нас все було розписано, наперед був відомий кожен крок, та мені все одно дуже хотілося першим, разом з Федором Васильовичем, зайти на подвір’я до Бутька. Я попросив про це Федора Васильовича, але він коротко відповів:

— Обійдеться.

Вони пішли вдвох, Федір Васильович і Слюсаренко. Федір Васильович сказав літній жінці, що вийшла їм назустріч із сарая з порожнім відром — погана прикмета, — що вони з пожежної інспекції. Жінка — за «оперативкою» це була Ганна Яківна Нечипорук, теща, — покликала зятя, і на порозі з’явився чоловік, зовсім не схожий на Бутька. Він мав два ока, дві ноги, у нього було пещене обличчя людини, яка голиться двічі на добу, а після гоління робить гарячі компреси та змащує щоки кремом. Вдягнений у білу сорочку, в статечний темно-сірий костюм, краватка підібрана в тон із шкарпетками.

— Міліція, — коротко сказав Федір Васильович.

Слюсаренко провів долонями по кишенях Бутька, перевіряючи, чи нема в того зброї, а тоді вже на подвір’ї з’явилися всі ми, окрім полковника Іванова, який і надалі залишався в оперативній машині.

Скільки я знав, скільки я чув про цього чоловіка, так ясно уявляв його собі! І зараз мені хотілося вигукнути: «Товариші, це не він!»

Але це був таки Бутько. Я придивився зблизька, пильніше — і побачив, що ліве око в нього нерухоме, скляне, а на лівій позі черевик не має тих «живих» зморшок, що на правій, бо взутий на протез. І волосся чорне, як на зрізаному воронячому крилі, — фарбоване.

Ми увійшли до хати.

— Ось постанова на затримання та обшук, — показав Федір Васильович.

Досі Бутько мовчав, ми ще й не чули його голосу. Та зараз він попросив стомлено, так, ніби ми тут були вже давно:

— Можна мені присісти?

— Сідайте.

Він сів на самісінький краєчок стільця, звично подавши протез трохи вперед.

— Що ви шукатимете?

— Те, що ви сховали, — ухильно відповів Федір Васильович.

— Я вам допоможу. Коли стати обличчям до вхідних дверей мого будинку, то ліворуч, у підмурку, четверта цеглина в другому ряду знизу виймається. В отвір легко проходить рука. Треба одкрутити кришку термоса. Коштовності в ньому. А зліва від термоса жерстяна коробка. В ній гроші… І мій заповіт. Прошу його докласти до протоколу обшуку…

— Ви нам самі покажете і коштовності, й заповіт, — спокійно сказав Федір Васильович.

У кімнаті працював телевізор. По екрану бігали футболісти, і масний голос коментатора повідомляв, що в цьому сезоні ще три футболісти увійшли в клуб «довгожителів», до якого він, коментатор, зараховує гравців, котрі зіграли по триста й більше матчів у чемпіонатах країни.

Я натиснув на вимикач. Коментатор змовк одразу, а зображення поповзло від країв до центру, спалахнуло гострим вогником і зникло. Я подумав, що Бутько, мабуть, полюбляв не тільки спортивні передачі, а переглядав ще й детективні фільми, тож уявляв собі, хоч, можливо, дещо й перебільшено, технічні засоби сучасної криміналістики. Можливо, тому одразу й зізнався, хоч я на це аж ніяк не сподівався.

Дільничний запросив понятих. Наш експерт — неквапливий, розважливий Юрій Михайлович Дубов, з колишніх мінерів, — почаклував біля цеглини, переконався, що до неї нічого не підведено, вийняв її, виламав дві сусідні, оглянув футляр термоса і витяг його на світ. Затим настала черга металевої коробки…

Генріх фон Кролов мав досить точний перелік того, що було в цьому футлярі для термоса. Ми повернулися в хату, в присутності понятих та Бутька склали акт, у якому ретельно перелічили знайдене. Мені впав у око перстень із синім каменем. Тепер я знав, як він зветься: сапфір. Саме такі камінці були в сережках Любові Іванівни Воробйової. А втім, кольорових камінців виявилося мало — більшість каблучок і перснів виблискували діамантами, серед яких траплялися й такі, що якби показати їх нормальній людині, то вона неодмінно подумала б, що це скло: занадто великі, аби повірити, що вони справжні.

У заповіті вказувалося, що Бутько Клим Захарович, при здоровому глузді й тверезій пам’яті, заповідає всі ці коштовності державі, якій вони й належать, бо були зібрані німецько-фашистськими окупантами на нашій території. Далі був список коштовностей, що досить точно збігався із списком Генріха фон Кролова. Бутько ніби й справді чекав обшуку, готувався до нього.

Ми розпочали обшук. За наміченою схемою моїм завданням були папери: листи, фотографії, побіжні записи прізвищ, адрес, телефонів, поштові квитанції. Таким шляхом ми сподівалися знайти ниточки до його агентури — не був же Бутько зв’язаний тільки з Байраком. Експерт Юрій Михайлович Дубов та його помічники ввели у дію свої прилади, і тепер Бутько мав можливість побачити їх не тільки на екрані телевізора.

Ми звикли до того, що кожна людина має якісь індивідуальні риси, що роблять її відмінною від усіх інших людей, і подібність двох осіб завжди нас дивує. Тут була не просто подібність, а повна тотожність. Ми знали, що дружина Бутька має сестру, що вони близнючки, обидві живуть у цьому будинку. Та ось вони сиділи поруч на невеличкій канапці, коли Дубов попросив їх підвестися, бо хотів оглянути канапку, і коли вони встали й однаковим рухом поправили свої сукні, я раптом відчув, що зараз грубо порушу всі наші правила — вибухну реготом. Це було щось нервове. Я затулив рота рукою й почав кашляти. Гарячково шукав у пам’яті щось сумне, аби перебити цей сміх, та з того нічого не виходило. Я уявляв собі, що було б, якби ми з Федором Васильовичем прийшли сюди вночі. Двері б нам відчинила сестра дружини, яка виконує туг роль напівгосподарки-напівпокоївки. Ми її затримуємо, не даємо повернутися в хату, а вона знову з’являється нам назустріч, ніби пройшла крізь стіну. Збожеволіти можна від такої несподіванки…

І тут же я почав будувати версію щодо того, як Бутько міг скористатися схожістю цих двох жінок для своїх злочинних справ. Та оскільки моя версія дуже скидалася на сюжет фантастичного оповідання, я відмахнувся від неї і почав ще ретельніше переглядати старі газети, що стосами лежали на шафі.

Більше ми нічого не знайшли. Один раз у апаратурі Дубова щось таки заворушилося. Довелося в одному місці навіть знімати плінтус, але виявилось, що там під час будівництва випадково залишилася жменька цвяхів.

Чужа голова — темний ліс. Весь час я поглядав на сестер-близнючок. Вони сиділи поруч на канапці, поклавши руки на коліна, з незворушними обличчями, дивилися вниз на підлогу. Знали вони чи не знали? Може, чекали, що колись сюди таки прийдуть з обшуком, а тому були такі байдужі до всього, що робилося навколо них? А може, нічого не знали й не здогадувались, наш прихід так приголомшив їх, що вони не могли отямитись?

Бутько підписав протокол байдуже, навіть не перечитуючи. Звичайно ж, нас дуже здивувала його поведінка: сам видав тайник, залишався навдивовижу спокійним під час обшуку… Можливо, вбивство Юнкерса та викрадення скарбу — то не єдині його злочини? Може, він таким чином — видачею коштовностей — розраховує «відкупитися» від якихось тяжчих гріхів?.. Як би там не було, коштовності в наших руках, злочинця затримано, а з рештою питань розберемося…

Всю дорогу до міста Бутько сидів нерухомо, трохи подавшись уперед, але коли машина помчала по вулицях, почав оглядатися у бічне й заднє вікно, а одного разу навіть неголосно зауважив:

— Боже мій, скільки тут нового набудували! І не впізнаєш зразу, що це за вулиця…

Коли ми вийшли з машини, я тихенько спитав у Федора Васильовича:

— То для чого були всі ці перестороги?

— Які перестороги?

— Зброя, стільки людей… І мене ви не пустили першим…

— Якщо не помиляюсь, — чарівно посміхнувся Федір Васильович, — хоч вас уже й кусали за ногу, та ще жодного разу не стріляли із справжньої зброї.

— Ні.

— У тім-то й річ. Якби загроза полягала тільки в тому, що вас знову вкусять, то я, звичайно, пустив би вас вперед. А так він міг зірвати із стіни рушницю й випустити по вас добрячий заряд картечі.

— Але ж у нього не було рушниці, — заперечив я.

— Це зауваження робить честь вашій спостережливості. І справді не було. На щастя.

Щось таки запозичив Федір Васильович від полковника Іванова.

***

Ігор Вербицький квапив Семена Анципера. Ігор узяв легкову автомашину, стареньку БМВ, у секретаря міськкому комсомолу, щоб одвезти з госпіталю свого друга Семена Анципера. Машину йому дали тільки на годину, а тим часом Анципер ніби ніяк не міг наважитися вийти за стіни госпіталю, в якому пролежав більш як півроку. Він вийняв з тумбочки пошарпану книжку і, звертаючись до нових пожильців чотирнадцятої палати, урочисто промовив:

— А це залишаю я вам на пам’ять. Бережіть цю книжку, а коли самі підете з госпіталю, передайте її іншим. Вона для нас дуже корисна, бо написано тут усе, як було насправді. Йдеться в ній про такого самого безногого пірата, як і ми з вами, про Джона Сільвера. Ось що говориться тут на шістдесят четвертій сторінці…— Семен розгорнув книжку. — «Він прив’язував свою милицю мотузком до шиї, щоб руки були вільні. Варто було подивитися, як він, спираючись милицею у перебірку, погойдуючись з кожним рухом корабля, куховарив, ніби стояв на твердій землі! Ще цікавіше було побачити, як спритно й швидко пробігав він у негоду палубою…» А Сільвер, хлопці, не лежав у госпіталі, і ніхто не робив йому протеза. Отже, правильно письменник Стівенсон нас учить, що на протезах можна й не таке робити…

Він дав книжку Мишкові Сусєкову, невисокому, худорлявому, зовсім молодесенькому хлопцеві, котрий для солідності завів такі вуса, як у гвардійського старшини, і розмовляв роблено хрипким баском.

— Дякуємо й запевняємо, — сказав Сусєков у відповідь. І звернувся до Ігоря: — Так це ти лежав на моїй койці?

— Це ти лежиш на моїй.

Сусєков розправив вуса.

— Підете ви з Семеном, і так ніхто й не дізнається, як же вбили у цій палаті льотчика того, лейтенанта… Ну хоч якісь здогади щодо того, хто це зробив, у вас є?

— Звичайно, є, — відповів Анципер. — А для чого б інакше я давав вам цю книжку? Тут усе написано. Лейтенант отой, Юнкерс, насправді був Джоном Сільвером, без ноги. І шукав він на цьому нашому острові свій скарб. А папуга капітана Флінта — це ти, бо такий самий у нього голос був… — І, не даючи Сусєкову підшукати потрібне слово, рішуче попрощався: — Бувайте, хлопці! А я поїду і оце вперше побачу наше місто, бо привезли мене сюди вночі, безногого, а виходжу я звідси хоч і не на своїх, а таки на двох, і так гадаю, що зношу в цьому місті ще не одні черевики.

Розділ двадцятий

Хоч газета «Советский спорт» чомусь ніколи не пише про мотоциклетні кроси, ніби такого виду спорту взагалі не існує, я давній передплатник цієї газети. І якось у статті футбольного коментатора А.Галинського я прочитав, що команда програла, бо від початку гри і до фінального свистка порушувала заздалегідь намічений план гри. Пам’ятаю, як був я тоді здивований: невже перед грою складають план? А раптом суперники гратимуть зовсім не так, як це передбачено планом? Чи гравець, який за планом мусив викопувати певне завдання, буде травмований? Чи на поле, як це бувало, в найвідповідальніші хвилини гри вискочить собачка й почне бігати за м’ячем?

Але тепер я розумію, чому і як складають наперед план гри. Очевидно, тренер і гравці керуються тими ж принципами, що й ми, коли складаємо план допиту. Принцип простий: коли він — так, то ми — так, коли він — те, то ми — се. Але треба перебрати дуже багато варіантів, передбачити всі несподіванки, щоб, коли на наше поле вискочить навіть «собака садівника», не прогавити її. Як у футболі: якщо вже сам не забиваєш гола, то принаймні не дай забити суперникові.

За нашим планом допит мав вести Федір Васильович, мені ж належало поставити всього кілька питань, але найгостріших і найнебезпечніших для Бутька. Ми попередили затриманого, що запис допиту одночасно вестиметься і на папері, і на магнітофонну стрічку. Бутько поставився до цього байдуже, пообіцяв відповісти на наші запитання, розказати все, як було, але попросив спочатку показати в кримінальному кодексі статті, за якими його можна притягти до відповідальності, поцікавився, яке покарання вони передбачають, якщо буде доведена його вина.

От і перший песик вибіг на наше поле! Нашим планом таке не передбачалося. Я був переконаний, що Бутько добре обізнаний із кримінальним кодексом та з його статтями — недарма при обшуку я побачив цю книжку в його убогій бібліотечці. Викладаючи йому звинувачення, Федір Васильович, відповідно до плану, не згадав про посібництво німецько-фашистським окупантам, і зараз Бутько вирішив нас перевірити, чи не покажемо ми в кодексі й цієї статті.

Федір Васильович витяг із столу кодекс, знайшов у ньому статтю 80-ту про спекуляцію валютними цінностями за обставин, що збільшують провину. Йшлося про залучення до спекуляції покійного Байрака, а через нього і Ямришка.

Бутько був безмежно здивований.

— Ямришко? — спитав він. — Невже цей ідіот втягнув ще й Ямришка? Як це можна було?

Він, очевидно, вирішив, що нас на його слід навів Ямришко, а ми не стали його переконувати в тому, що це не так.

Федір Васильович перейшов до запитань, з яких починається кожен допит, і вже перше з них мало чи не вирішальне значення: прізвище, ім’я та по батькові.

— Бутько Клим Захарович.

— За документами, — згодився Федір Васильович. — А справжнє ваше прізвище, ім’я та по батькові?

— Козуб Володимир Петрович, — з такою самою готовністю відповів Бутько.

Козубові-Бутьку шістдесят один рік. Дивно склалася доля цього чоловіка. Дитинство та юність його минули в родині, глава якої довгі роки, до самої смерті, був глибоко й щиро переконаний, що все навколо нього — тимчасове, що все це переміниться, зникне, як страшний сон, а тоді почнеться справжнє життя, до якого треба ретельно готуватися. Петро Якимович Козуб, батько Бутька, був ювеліром і лихварем. За роки Радянської влади (а прожив він довге життя й помер у тридцять дев’ятому році, перетягнувши рік на дев’ятий десяток) він не працював жодного дня в якійсь установі чи на виробництві, але заробляв великі гроші.

— Письменники Ільф і Петров, — сказав з цього приводу Бутько, — не все вигадували. Були в нашій країні підпільні мільйонери. І їм, і їхнім дружинам та коханкам потрібні були золото, камінці, валюта. Бо не вірили вони в радянські гроші.

Ще в тридцятих роках Петро Якимович не раз казав синові: «Ось прийдуть німці, тоді буде порядок». Сина він учив німецької мови, тримав для цього справжню німкеню, з дванадцяти років почав залучати Володю до діла. Все треба було тримати в пам’яті, ніяких записів, ніяких розмов. Синок, коли дуже стомлювався за день, розмовляв уві сні, тож тато водив його до найкращих лікарів. І таки зарадили — перестав розмовляти.

Після закінчення середньої школи Володя хотів вступати до фінансового інституту, але у нього не взяли документи через соціальне походження. Хлопець виявився наполегливим, вчився самотужки. І чекав свого часу, готувався до нього…

Та в тридцять дев’ятому році схибив Петро Якимович: купив у підозрілої особи за безцінь великий, на дванадцять каратів, діамант. Спокусився… Був обшук, і все, що нагромадили вони за довгі роки, у них вилучили.

Сталося так, що на цей час син був у селі, де вони з татом придбали хату й діляночку. Коли повернувся — Петро Якимович уже лежав при смерті. Тільки й мовив синові: «Недарма французи кажуть: ніколи не тримай усі яйця в одному кошику…» Натякав на те, що тримав усі свої надбання у тайнику, який йому здавався абсолютно надійним: вони зробили його у стелі кімнати…

Після смерті батька молодий Бутько заочно таки закінчив інститут, влаштувався в цукротрест: спочатку плановиком, але дуже швидко його висунули на посаду заступника завідуючого відділом.

Коли почалася війна, він поїхав у село: втік від мобілізації. Там і дочекався німців, а тоді вже повернувся до Києва. Він одразу ж став у пригоді окупантам, бо не часто траплялися їм місцеві люди, які так бездоганно володіли б німецькою й так прагнули прислужитися. Бутькові пропонували посади і в поліції, і на радіо, але, за його словами, він рішуче відмовився. Сказав, що знається на коштовностях, на золоті, на дорогоцінних камінцях, і його спочатку потягли в гестапо, допитували, перевіряли, а потім запропонували посаду оцінювача.

— Мене попередили, — розповідав Бутько, — що за першу ж помилку я можу накласти головою. А помилитись було легко. Я мав на око визначати кількість каратів у діамантах, смарагдах, рубінах, оцінювати їх, визначати пробу золота, користуючись лише пробірним каменем.

Та Бутько не помилявся. За його словами, він, ризикуючи життям, вирішив зберегти від німців бодай частину коштовностей. Жив він у цей час в тому ж приміщенні, де містилася німецька військова установа, яка відала вилученням цінностей, у будинку на Петрівській алеї, займав там маленьку кімнатку в цокольному поверсі, біля підвалу. І свою «здобич» переховував у підвалі. Для цього зробив у підлозі схованку.

Так тривало аж до жовтня сорок третього, коли в тиху, за словами Бутька, установу, де він працював, приїхав із самого Берліна німецький капітан з російським прізвищем Кролов.

— Мабуть, з колишніх білогвардійців-емігрантів, бо говорив російською без найменшого акценту, — додав Бутько.

Цей фон Кролов приїхав ревізувати «тиху» установу на Петрівській алеї. Але, за словами Бутька, на нього був зроблений донос. Доніс їхній же працівник, місцевий, Матвій Букреєв. Спочатку Кролов поставився до Бутька добре, охоче розмовляв з ним як російською, так і німецькою, але після доносу викликав до себе, пояснив, у чому той звинувачується, і сказав, що вже віддано наказ яро його розстріл.

— Я зрозумів, що це не просто погроза, — сказав Бутько. — Наші вже були в Дарниці. Щодня німці розстрілювали сотні людей без усяких підстав. Я сказав Кролову, що все негайно поверну…

Він повів німця у підвал, показав схованку, все, що в ній було. За словами Бутька, він повторив батькову помилку — «поклав усі яйця в один кошик».

Кролов пообіцяв, якщо, звісно, Бутько мовчатиме про скарб, зберегти йому життя. Тільки треба було негайно ліквідувати Букрєєва, щоб той знову не написав доноса.

Букреєва схопили есесівці (про це подбав фон Кролов). Крім того, там було ще четверо не відомих Бутькові людей, очевидно підпільники. їх повезли в Бабин яр. Кролов з Бутьком їхали за ними в легковій автомашині. У Бабиному яру, при світлі фар, їх поставили над ровом, пролунало кілька автоматних черг. «Ходімо поглянемо…» — запропонував фон Кролов. Коли вони підійшли до рову, Бутько спочатку відчув сильний поштовх у спину, а вже потім почув постріл і впав униз. Фон Кролов вистрілив йому в спину з пістолета. Після цього пролунало ще кілька автоматних черг — на всяк випадок, уже по мертвих, — але жодна куля в Бутька не влучила…

Передбачливою людиною виявився цей Володимир Петрович Козуб. Ще фронт гримів далеко від міста, ще й Чернігова наші не взяли, а він уже мав у кишені справжні, непідробні документи на ім’я Бутька Клима Захаровича. З цими документами його й підібрали. А далі й справді опинився він у військовому евакогоспіталі, оклигав.

— Я рвався на фронт, щоб кров’ю змити свою провину, — казав Бутько. — Я брав участь у Яссько-Кишинівській операції, у визволенні Будапешта й Відня. Там і ноги позбувся, й ока, і орден Червоної Зірки у мене свій був, заслужений, а не так, як у того Юнкерса. І скажіть мені, — раптом звернувся він до Федора Васильовича, — в ті часи людину, що зробила якийсь, навіть більший, ніж мій, злочин, відправляли в штрафний підрозділ змити провину кров’ю. А я що — не кров’ю змив? А якби я загинув там? Ви й тоді мене отак розшукували б? Із могили витягали?

— З могили не витягали б, — неголосно відповів Федір Васильович. — Але розшукували б.

— Чому ви опинилися в протезному госпіталі саме у Києві? — спитав я.

За планом це було перше запитання, з яким я мав звернутися до Бутька. Такий собі невеличкий лакмусовий папірець. Наші працівники знайшли в архіві історію хвороби Бутька, де збереглася і його заява про те, що він просить направити його до госпіталю в Київ, ближче до батьків. І відповідь його на моє запитання була невеличкою перевіркою: казатиме він далі правду чи брехатиме.

— Ви, мабуть, у госпіталі не лежали, тому й не знаєте. Хіба поранений вибирав собі госпіталь? Куди везли, туди він і потрапляв.

— Це ваша заява? — поклав я перед Бутьком його заяву з історії хвороби.

— Моя, — кивнув Бутько. — Скільки років минуло… Я про це вже давно й забув.

Справжнє його око дивилося на мене з холодною байдужістю, а скляне ніби пронизливо і з ненавистю.

— Для чого ви під час перебування в госпіталі ворожили на Євбазі? — спитав Федір Васильович.

Бутько щиро здивувався:

— А ви що, хочете мені ще й цю статтю приплюсувати? За незаконне ворожіння чи як?

— Тут питаємо ми, а ви відповідаєте, — втрутився я.

— Ворожив і ворожив. На сто грамів заробляв.

— А чи не ці гроші, — різко спитав я, — передавали ви через лейтенанта Голобородька інвалідам для спекуляції залізничними квитками?

— А як ці — то що? — вороже огризнувся Бутько.

— Відповідайте: так чи ні?

— Так.

Тут він таки впіймався. Я ж тільки здогадувався, що він, залишаючись в тіні, організовував через Юнкерса спекуляцію квитками, фінансував його. Зараз Бутько й не помітив, як підтвердив моє припущення. І гроші йому були тоді вкрай потрібні для того, щоб добратися до скарбу. Втім, за планом я мав повернутися до цього питання пізніше. Це був уже другий його промах. Перший, серйозніший, коли він обмовився сам, без наших запитань, що йому було відомо про чужі ордени в Юнкерса.

Спокійно, ніби між іншим, Федір Васильович звернувся до Бутька:

— Звідки ви знали, що лейтенант Голобородько носив чужі нагороди?

— Від Ямришка, — похмуро відповів Бутько. — Він був п’яний і прохопився словом.

— Ви його напоїли? — кинув я запитання, яке планом допиту не передбачалося.

— Так.

— Що саме ви хотіли у нього дізнатися?

— Мені здавалися дивними взаємини між цим жебраком і льотчиком, у якого всі груди сяяли орденами.

Федір Васильович склав навпіл аркуш паперу, як робив завжди в тих випадках, коли збирався скласти коробочку, скоса глянув на мене, одклав аркуш убік і спитав:

— Звідки ви знали, що фон Кролов не забрав того скарбу з підвалу?

— Я цього не знав. Не можу вам довести, що кажу правду, але я цього таки не знав, — розхвилювався Бутько. — Час був тоді такий… Наші підходили… Могло бути й так, що він не встиг… Я хотів тільки перевірити…

— І для цієї перевірки послали в міліцію Голобородька?

— Так.

Він послав Юнкерса. Очевидно, й справді не знав, чи залишилися там коштовності. Та якби навіть знав, однаково без Юнкерса не обійшовся б. Сам він не наважився б поткнутися в міліцію, адже навіть окуляри свої чорні тільки віючі знімав — боявся, щоб не впізнав його, хтось.

Де зберігався скарб після того, як Голобородько вилучив його з підвалу?

— Я перестрів Голобородька біля стадіону «Динамо». Ми спустилися в парк, сховалися в кущі. Юнкерс вийняв з холоші комбінезона та з кишень коштовності. Ми переклали їх у речовий мішок і однесли на Кузнечну вулицю до моєї мами.

Моя версія полетіла шкереберть: скарб зберігався зовсім не в Юнкерса, а в Бутька!

— Голобородько повернув вам усі коштовності? — спитав Федір Васильович.

— Ні. Я двічі нагадував, щоб він витрусив і те, що в кишенях. Та дещицю він все-таки залишив. Сережки із сапфірами, які потім подарував своїй коханці, два персні й кілька червінців.

— На яких умовах Голобородько погодився, — питав далі Федір Васильович, — видобувати скарб?

— Він вимагав половину.

— А ви скільки пропонували?

— Четверту частину. Сторгувалися на третині.

— Ви віддали цю третину Голобородькові?

— Віддав. Зразу ж і віддав.

— Які саме з коштовностей ви віддали?

— Голобородько зажадав тільки золоті царські червінці. Він одержав сто двадцять шість червінців та ще шість перснів до тих, які залишив собі сам.

— Куди він подів цінності?

— Не знаю. Може, віддав тій своїй коханці.

Я вийняв з шухляди і подав Бутькові аркуш паперу.

— Ось список коштовностей, складений фон Кроловим. Ознайомтесь.

Я, звичайно, не сказав, що список цей складений уже зі слів сина фон Кролова.

— З цього випливає, — зауважив Федір Васильович, — що майже весь скарб у вас, а отже, виходить, що ви вбили Голобородька і забрали ту частину, яку дали йому спочатку.

— Я казав неправду, — заквапився Бутько. — Голобородько не встиг одержати своєї частини скарбу. А хто його вбив — не знаю. І прошу занотувати, — підвищив він голос, — що скарбу цього я й справді не розтринькував, бо збирався повернути його державі. Але я не наважувався це зробити. Про це свідчить і мій заповіт…

Він не розтринькував скарбу. Як і його тато, він чекав перемін, сподівався на них у довгі роки «холодної війни», під час Берлінського конфлікту і Карібської кризи, аж поки не побачив, що той скарб так і залишиться мертвим вантажем. Ось тоді й почав його потроху реалізовувати. А цікаво було б пошукати в архіві, чи тримав і його тато при своєму скарбові таку ж записочку-заповіт?

— Звичайно, — лагідно погодився Федір Васильович, — і заповіт ваш ми долучили до справи. Та, мабуть, вам це зрозуміло, юридичної сили він не має, бо не завірений в нотаріальній конторі, — Федір Васильович приховав посмішку. — Але гарні ваші наміри, сподіваюсь, візьмуть до уваги судді.

Я знову вийняв із шухляди аркуш.

— Тридцятого грудня тисяча дев’ятсот сорок п’ятого року об одинадцятій годині двадцять хвилин ранку у вестибюлі протезного госпіталю лейтенант Голобородько запропонував вам передати скарб державі і задовольнитися винагородою, яку вам дадуть. Що ви йому відповіли?

Бутько зіщулився і рвучко повернувся, ніби боявся, що за спиною у нього стоїть Юнкерс.

— Він… не зразу?.. Він ще… говорив?..

— Відповідайте на запитання.

— Я сказав… Я говорив, що треба зачекати… подумати…

— Ви боялися, що Голобородько сам зробить таку заяву і ви не тільки позбудетесь коштовностей… Адже неодмінно треба було пояснити, звідки ви знаєте про скарб, стало б відомо, що ви робили під час окупації.

— Я нічого поганого не робив! — істерично закричав Бутько. — Я не розстрілював! Я не був у зондеркоманді! Я був тільки оцінювачем коштовностей і золота…

— А хіба не ви розшукували в місті людей, які мали справу з коштовностями? — різко спитав я. — Хіба не ви виказували їх своїм хазяям-фашистам? А куди потім поділися люди, в яких, за вашою підказкою, відбирали цінності?

Бутько довго мовчав.

— Не знаю… Думаю, що німці їх знищували, — нарешті сказав тихо.

— Як вам вдалося заманути в свою палату Голобородька? — не даючи Бутькові отямитись, спитав я, одсунув шухляду, вийняв з неї ще один аркуш паперу.

Бутько подивився на цей папір скоса, з острахом.

— Сказав Голобородькові, що у мене в палаті є півлітра спирту, що я його сховав у тумбочці Щербини…

Виходить, і тут я помилився: Юнкерс зовсім не збирався розігрувати Щербину.

— Голобородько нахилився за пляшкою до тумбочки Щербини?

— Так.

— Ви попросили його подати вам косу?

— Так.

— Косу ви тримали рушником?

— Ні. У моєї піжамної куртки були довгі рукави…

Я склав навпіл аркуш, вийнятий перед тим із шухляди, і почав робити з нього коробочку. Це був чистий, не списаний аркушик…

Після допиту, коли Бутька вивели, до нас зайшов полковник Іванов послухати магнітофонну стрічку.

— Ну, що ж, — сказав він, прослухавши. — Звичайно, допит можна було б спланувати й краще… А в цілому — поздоровляю вас, товариші. Тепер ви, лейтенант Пузо, можете повернути золінгенівську косу її власникові Івану Павловичу Щербині. Ясна річ, зробити це слід не в робочий час. На добровільних, так би мовити, засадах…

***

Абстрактне мистецтво, мабуть, і справді не така вже дурниця, як про це пишуть у деяких статтях. Ярослав Макарович Іванченко підготував для всесоюзної виставки високу (вищу за зріст людини) й вузьку картину в тоненькій металевій рамці. Олія. Якби затулити нижню частину, ми побачили б цілковиту абстракцію — на блакитному, майже прозорому тлі веселкові смуги, які немов пульсують, міняться, ніби живуть самі по собі, залишаючи в душі глядача почуття святкові, піднесені, а може й урочисті. Абстракція? Звичайно! Хоч зараз виставляй цю картину у Гугенхаймському музеї.

Та коли знов одкриєш нижню частину, то побачиш, що це ніяка не абстракція, а справжнісінький реалізм. З тоненької металевої рамки лине високе надвечірнє небо з напівстертими, розпливчастими слідами райдуги, а внизу — соковиті лугові трави. І Щербина розмахнувся косою. Ліва, здорова, Щербинина нога попереду, зовсім так, як обіцяв колись старий протезний майстер, а позаду нога пряма, замкнена в коліні, рівна й нежива якась. І обличчя в Щербини зосереджене, щасливе й натхненне, і стара гімнастерка потемніла на плечах, немов просякла потом…

«Перемога!» — ось як назвав Ярослав Макарович Іванченко свою картину. І справді, була вона немов пісня про перемогу, бо випромінювала ту нездоланну радість, що нею живуть люди, які пройшли крізь спопеляючий вогонь війни, але живі і непереможні.

Точну авторську копію картини, що зараз демонструвалася в Москві, віз із собою Ярослав Макарович — подарунок Іванові Павловичу Щербині. Я сидів поруч з Ярославом Макаровичем, і картина його, загорнута в цупкий папір, лежала у нас обох на колінах, ніби з’єднуючи нас. Попереду, поруч із водієм, сидів Ігор Максимович Вербицький і оглядався на нас, і посміхався весело.

У п’ятницю мені зателефонував Ярослав Макарович.

— Збираємось ми в Ігорем Максимовичем, — сказав він, — провідати Щербину. І маємо до вас пропозицію — чи не приєднаєтесь до нас?

— Я з охотою… У мене навіть справа є до Івана Павловича. Та коли ви їдете?

— Завтра. В суботу.

— В суботу — з радістю.

Я старанно обгорнув косу червоною тканиною, прихопив торт «Київський», що його купила Люда. Мама передала для Івана Павловича дунайських оселедців, а брат Федя — якихось незвичайних великих апельсинів.

З самого ранку почався дощ, і водій вів машину обережно, як наш Федя навіть за сухої погоди. Мені весь час кортіло його підігнати, я ледве стримувався. Ми говорили про Щербину.

— Хоч як дивно, — казав Ігор Максимович, — а Щербину ми для себе ніби відкрили наново і щиро вдячні за це вам, Романе Олексійовичу. Якось воно так вийшло, що в ті часи, коли ми лежали в госпіталі, нам він здавався просто літнім, навіть старим чоловіком, ми його не розуміли так, як зрозуміли потім. Тоді нам був ближчий, теж, до речі, прекрасний чоловік, Семен Анципер, якого, на жаль, тепер уже нема з нами… І дуже мені приємно, що ви так правильно і так прекрасно зрозуміли Щербину…

— Ой хлопці, ой голуб’ята мої! — зрадів Іван Павлович і кинувся обнімати Ярослава Макаровича, Ігоря Максимовича, а потім зопалу ще й мене. Потім стурбовано спитав: — Що сталося, хлопці?

— Та нічого, — розсміявся Ігор Максимович. — Провідати приїхали.

— Ой хлопці, ой голуб’ята мої, — ще більше зрадів Щербина. — От не повірите, а таки є вона, тая телепатія! Це ж треба… Моя Докія не дасть збрехати. Вранці я їй казав: «Доцю, снилася мені така дурниця. Ніби я на фронті, окоп осінньою водою аж заливає, а старшина Докошенко мені й каже: «Що ж це ви, Щербино, підкомірця не пришили?» А я думаю: який там підкомірець, тут хоча б живим зостатися! Та хіба із старшиною порозумієшся? Та й взявся підшивати». А Докія мені каже: «Треба в кооперацію збігати, бо гості будуть». І справді, синок мій Сашко вранці приїхав, а тепер і ви…

Я віддав Щербині торта, і мамині оселедці, і Федині апельсини, а потім і косу розгорнув.

— Повернули-таки, — із задоволенням сказав Щербина і підкликав сина: — Ось вона, золінгенівська коса…

Сашко Щербина був дуже схожий на свого батька: худорлявий, маслакуватий, вайлуватий, та була це вайлуватість хлопця, який на рингу не пропустить жодного удару. Я добре розуміюсь на цьому. І м’язи у нього боксерські — довгі й вузькі.

— Читай, що тут написано, — запропонував Щербина синові.

— «Золінген ростфрай», — прочитав той.

— А що таке ростфрай?

— Не знаю.

— Рост — це іржа, а фрай — це вільний, — проголосив Щербина. — Тобто, що коса ця з нержавіючої сталі. І, бачте, не збрехали німці — не заіржавіла за стільки років, — повернувся він до нас. — Воно, правда, якби залишилася ця коса в мене, то й так не заіржавіла б — у ділі була б…

— А де ваша мильниця «з диму»? — поцікавився я.

— Мильниця? — здивувався Щербина. — А що, і вона там для слідства знадобилась?

— Та ні, це я так…

— Десь валяється. Стільки мотлоху розводиться довкола людини!.. Докіє, де тая мильниця стара?

— Це котора?

— Та стара, рожева.

— Там, біля сажу, де я руки мию. Принести?

— Зачекай, я сам. — Щербина вийшов з хати.

Осяяне усмішкою обличчя Докії Михайлівни змінилося.

— Ой, як же добре, що ви приїхали, — захапалася вона. — Бо я вже й сина викликала… Не спить наш старий уночі. Це він тільки каже, що старшина наснився, а коли ж він насниться, як не спить майже. Уже й на лівій нозі пальців не чує, і в грудях у нього щось хлюпає. Я вже й плакала, і лаялась, а до лікарів він не хоче, хоч вогню прикладай, може, ви щось зарадите?..

— Зарадимо, Докіє Михайлівно, — пообіцяв Ігор Максимович. — Сьогодні ж у Київ його заберемо. До найкращих професорів…

Рипнули двері, обличчя Докії Михайлівни осяяла усмішка.

— Ось вона, — подав мені Щербина свою мильницю. — Казали, ніби з диму зроблена гутаперча тая. Та тепер цим нікого не здивуєш. Он на Докії кофта теж, кажуть, із диму. Та чого тільки тепер з того диму не роблять?..

— Іване Павловичу, — раптом перебив його Ігор Максимович. — Подаруй ти нам цю мильницю.

Щербина здивовано покліпав очима.

— Та бери… А може, краще я тобі нову дам?

— Ні, мені хочеться саме цю, на згадку… Бо хоч і з диму вона, а пройшла-таки всю війну і пів-Європи.

— Тримай.

Я подивився на мильницю із заздрістю. Ігор Максимович перехопив мій погляд і мовчки вклав її мені в руку.

Розділ двадцять перший

Я перебирав у пам’яті: ніби нічого я не порушив, ніяких дурниць не наробив. А тим часом, коли мене викликали до полковника Іванова, я внутрішньо напружився. Невже ніколи не покине мене цей шкільний страх перед вчителями?

У полковника Іванова в кабінеті я побачив чоловіка із засмаглим обличчям, сивим волоссям і смоляними бровами.

— Лейтенант Пузо, — відрекомендував мене полковник і назвав чоловіка, що встав мені назустріч: — Валерій Костянтинович. Сідайте, прошу.

Ми сіли.

— Якою іноземною мовою ви володієте? — спитав Валерій Костянтинович, і у мене біля серця щось тьохнуло.

— Англійською.

— Говорите вільно?

Він перейшов на англійську. З усього, що він говорив, я впіймав лише один вислів: «ай ем фул ов». Фул — дурень. Та, може, це означало «у повному захваті», але стосовно чого цей вислів був вжитий, я так і не зрозумів.

— Англійською я не тільки не говорю, — відповів я похмуро, — але й не розумію, коли інші нею говорять.

Валерій Костянтинович щиро здивувався:

— То чому ж ви твердите, що володієте англійською мовою?

— Бо так у мене в анкеті… Я вчив цю мову в школі, потім в автодорожньому інституті, а потім ще на юридичному. І справді вмію читати і навіть розумію те, що прочитав, особливо коли англійська книжка лежить від мене праворуч, а ліворуч — грубий словник.

— Розмовляти ви швидко навчитесь, — вирішив Валерій Костянтинович. — Підете працювати до нас? Прокуратура передає нам справу Бутька — необхідно розслідувати його злочини на тимчасово окупованій фашистами території. Вам, як мовиться, і карти в руки. Ви ж знаєте цю справу до деталей…

Я подивився на полковника Іванова. Вперше за весь час я побачив на його обличчі задоволений вираз і, я б сказав, навіть гордість за пташеня, що скоро вирушить у свій самостійний політ.

— Подумаю, — сказав я.