Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2020

ISBN 978-617-12-8077-9 (fb2)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

Дизайнер обкладинки Вікторія Дорошенко

Дашвар Л.

Д12 #Галябезголови : роман / Люко Дашвар. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2020. — 400 с.

ISBN 978-617-12-7671-0

Благими намірами вимощений шлях до пекла. Галя сповна відчула сенс цього вислову. Її життя перевернулося лише через те, що вона прагнула допомогти іншій людині. Дівчина втратила все: роботу, чоловіка, друзів, віру в людей. Та що, як усе найбільш значуще і неймовірне відбувається з нами саме тоді, коли ми намагаємося видряпатися з пекла? Це непросто, бо людина по-справжньому втрачає голову лише від двох речей: від страху і від кохання. Однак що робити, коли тебе одночасно накривають і страх, і кохання?..

УДК 821.161.2

© Чернова І. І., 2020

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2020

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2020

Частина перша

Вологого, як всяке природне збудження, весняного ранку правобережним київським проспектом в районі Печерська жваво рухався насторожений молодик років 26-ти у бідненькій довгій чорній одежині: сягала надп’яткових його кісток, тому по землі не волочилася, натомість відкривала геть не дешеві черевики іспанської фірми Camper, і вже тільки один цей незрозумілий дисонанс мав би викликати запитання в очах перехожих. Та пронизлива холоднеча — березень ще і до восьмого не дійшов! — гальмувала не тільки настирливе бажання скинути з тіла сіро-чорну «осінь-зиму», а й непереборну людську цікавість. І лише згорьована без чоловічої уваги пишнотіла двірничиха Віруня, яка із роздратуванням вимітала з-попід дерев недопалки (бач, призвичаїлися менеджерки з навколишніх офісів вибігати на проспект, пихкати цигарками, кидати недопалки під дерева, і хоч би одна коза про екологію згадала, хай би їй ту цигарку на лобі загасили!), мимоволі звернула увагу на козирне взуття молодика, ковзнула поглядом вище. Їй такий мужчина потрібен? Не коротун, не жиробас, очі… такі, що аж душу лоскочуть. Здалеку скидався на гота, та хрест на чорній чернечій одежині свідчив: скоріш за все — з чоловічого монастиря, що за кілька кварталів від проспекту. І нащо випхався за периметр? Хіба їм те дозволено?

Молодик теж ковзнув по Віруні байдужим поглядом. Ні! Не зацікавила пампушка! Прискорив крок, пірнув у тихий, повний старих лип і хрущовок печерський провулок, ще здалеку побачив припаркований біля сміттєвого бака блювотно-зелений поїдений іржею дводверний «міні-купер» 1970 року народження з хмельницькими номерами. Аж посміхнувся:

— А старий мав рацію! Кому спаде на думку красти такий мотлох?

Заспішив до автівки, що вона здалеку скидалася на дебелу жабку, та раптом від одного з будинків до нього кинулася схвильована стара жінка.

— Отче!

Молодик так здивувався, аж загальмував. Хотів було: «Чи ви, бабусю, сліпі? Хіба не бачите: я не священник!» І не збрехав би: лише три тижні тому напросився у послушники, отримав підрясник і койкомісце в одній із келій монастиря. Наївно сподівався і на нове ім’я, наче прагнув свого позбутися навіки, та новачку по­яснили: церковне ім’я дають лише під час постригу; тому лишився Юрком Консуматенком, як у паспорті записано.

Проковтнув правдиву інформацію, бо благання в очах старої жінки і оте її «Отче!» накрили хронічного крадія з Хмельницького, який і проліз до обителі, аби на деякий час там схоронитися, хвилею липкого корисливого марнославства. Аж поплив: а чому не вклонилася? Чому руку йому не поцілувала?

— Отче! — схвильовано повторила жінка. — Прошу, ходімо!

— Куди? — не зрозумів.

— На добру справу.

Закляк на мить.

— Мені наразі… в інший бік! — зиркнув на «міні-­купер»: з монастиря відпросився до опівдня, аби мотнутися на іржавій жабці аж у Козелець, де знайомий його знайомого на прізвисько Гавана обіцяв скупити гуртом чуже добро, поцуплене Юрком у Хмельницькому.

Бабця не здавалася:

— Отче! Не кидайте бідну жінку без помочі! Бог вам того не простить!

— Та що відбувається?! — ніяк не міг допетрати, як від старої відкараскатися, щоби не викликати у неї підозри. — Чого це ви на добру справу спільників собі шукаєте?! А — самі?!

— Боюся! — відчайдушно вигукнула стара. Руками сплеснула. — Стоїть і стоїть, демон!

— Який ще демон?

Жінка роззирнулася полохливо, вказала жестом за ріг, заговорила швидко-схвильовано: у неї кіт мороженим хеком отруївся, тому минулої ночі очей не зімкнула, все намагалася влити у Мурчика ромашковий відвар, а як стало світати, глянула у вікно вітальні, яке виходить на затишний скверик, і в сірому тумані побачила дивного чоловіка у просторій синій куртці. Стовбичив у дальньому куті скверика, дивився в бік зачиненого салону краси «Белла», що він якраз навпроти скверу і весь як на долоні. Подумала: та пусте! Хіба мало у людей дивацтв?! Потовчеться собі чоловік і піде. За годину — до вікна: є! Перелякалася чомусь, перехрестилася для підтримки, подумки дала чоловікові ще пів години, аби пішов, і всі ті пів години так і простояла біля вікна, як прив’язана.

— Боялася очі від нього відвести.

— Не пішов?

— Стоїть!

— І який він: молодий? Старий?

— Такий, як ви.

Послушник насторожився.

— І що ж у ньому такого вже демонічного? — запитав обережно.

Отут і сталося диво, бо жінка напрочуд точно описала дії самого Консуматенка зразка тритижневої давнини, які і змусили його терміново сідати за кермо іржавого англійця з гордою назвою Austin Mini Cooper S, аби дременути з рідного Хмельницького. За словами жінки, дивний чоловік у просторій синій куртці винайшов у скверику вкрай непримітне місце для своєї дислокації, уважно спостерігав за салоном краси «Белла», потім витяг з кущів рюкзак, а з нього — бейсболку, яку насунув на очі. Скинув простору синю куртку, сховав у рюкзак, лишився у шкіряній коричневій курточці, яка, як виявляється, була на ньому під сподом.

— І хіба не демон? Перелицювався, бо до страшного злочину готується! До вбивства!

— Чому неодмінно до вбивства? Може, просто чиюсь хату обнести хоче, — ляпнув Консуматенко, та бабця промаху не помітила. Надто вже хвилювалася.

— Допоможіть зупинити злодюгу, отче!

Юрко насупився: у недурній голові — думки врізнобій. Логічно було би запропонувати жінці викликати поліцію, та клятий язик не повертався мовити таке: наче сам себе мєнтам здавав. От же пастка!

— До поліції дзвонити марно, — стара, певно, підслухала Юркові думки. — Що ми їм скажемо? Що людина собі стоїть і стоїть?!

— Значить, інший план маєте?

Головою захитала ствердно, на послушника — із благанням.

— Поговоріть із ним, отче! Присоромте злодюгу, порятуйте грішну душу його, — отак узяла і висмикнула Юрка із зони того славнозвісного комфорту, що він наразі у всіх на вустах.

Наїжачився: несподівана добра справа, як болото, затягувала все глибше аж до повної відсутності альтернатив, та Консуматенко вирішив пручатися до останнього.

— Не діють на злодюг спонтанні умовляння, — пояснив старій жінці. — Я йому — слово, він мене — під ребра. От якби у мене була можливість без поспіху, спокійно роздивитися того демона, проаналізувати його поведінку, підшукати аргументи, які вплинуть саме на нього.

Плечима знизав:

— А оскільки такої можливості немає, то, вибачте…

Вже посунув до іржавої жабки, та стара, певно, теж вирішила пручатися до останнього.

— Чому ж можливості немає, отче?! — вигукнула схвильовано. — З вікна моєї вітальні ви прекрасно злодюжку роздивитеся!

Що?!.. Матір Божа! Не слова — дзвони небесні! Консуматенко завмер: йому ж не почулося?! Обернувся, глянув на бабцю зачаровано: і ніби золоте сяйво над її сивим волоссям, і сама — чиста, лагідна, під акомпанемент хору янгольського простягає йому ключі від своєї хати і навіть просить: «Бери все, що тобі в око впаде, Юрку! Нащо воно мені? Я вже геть стара, а тобі он “мінік” тре підшаманити, капітально відремонтувати ту автівку. Тоді на ній можна — хоч на море, хоч за обрій! Та не самому! З дівчиною…»

Усміхнувся: а старий не брехав, коли казав, що іржавий «міні-купер» везтиме нового хазяїна від однієї удачі до другої.

Оченята, як той котяра, примружив, на бабцю глянув:

— А вдома у вас хто? Тільки Мурчик?

По факту Галя запізнилася на роботу через чужу дитинку.

Напередодні поверталася додому вже чорного вечора, бо колежанки у «Беллі» влаштували на честь Галиного 25-річчя спонтанну гулянку із шампанським, стриптизером, побажаннями «любові і бабла», запитаннями про дітей і плани на майбутнє, тому за годину до опівночі, після кількох дзвінків від роздратованого чоловіка, Галя власноруч зробила подружкам каву, аби хоч трохи протверезіли, врешті умовила їх розходитися, викликала таксі і за п’ятнадцять хвилин — уся красива і гарна: у нових чобітках, джинсах і тепло-жовтій куртці — вже тягла до багатоповерхівки на Березняках чималий оберемок казкових пухнастих піонів (і де тільки дівчата їх знайшли ранньої весни?!), тортик-вибачення спеціально для Тьоми і здоровезну рожеву пластикову валізу на коліщатках, яку із побажаннями захопливих мандрів подарувала їй хазяйка салону пані Юлія.

До під’їзду лишалося метрів двадцять, коли від сміттєвого бака Галя почула тихий писк. Перелякалася до льодяного жаху: невже немовлятко викинули? І як ото дурна: сама вигадала, сама й повірила. Закружляла навколо бака, прислухалася: не здалося?

Не здалося!

Ледь не розревлася, валізу-тортик-квіти — на землю, скинула нові чобітки (так шкода псувати їх!), закотила джинси, у самих шкарпетках полізла до повної смердючого непотребу ємності, бо тихий писк лунав глибоко із її середини.

— Я зараз, зараз…

У злій темряві навпомацки хапала мотлох, який трап­лявся під руку, викидала з бака. Врешті зупинилася, прислухалася: писк став ніби ближчим. Підсвітила телефонним ліхтариком нутрощі бака і побачила у куті поміж пакетів зі сміттям кволе сліпе кошенятко.

Схлипнула:

— Таки дитинка…

Притисла кошеня до живота, виплигнула з бака на землю: далі — що? А вже змерзла! Тремтить! Відкрила нову валізу, поклала всередину, на м’який поролон кошенятко, заходилася сміття назад у бак закидати. Збирає його, жбурляє до бака, ще, ще, а непотріб ніяк не закінчується, і вже не розібрати: чи Галя кладе до бака лише те, що сама викинула, чи вже до чистого вилизує все навколо сміттєвих баків.

Упоралася, аж нова проблема: як у двох руках донести до квартири валізу, тортик, квіти, чобітки і кошеня? Склала у валізу тортик-квіти-чобітки, бо чоловіка гукнути на поміч не наважилася: Тьома і так, певно, сердиться.

Майбутній психолог Артем Чорнобай, який уже сьомий рік поспіль, якщо враховувати три академічні відпустки, все чвалав і чвалав собі без поспіху до диплома, ледь не луснув од прикрощів, коли побачив у передпокої приголомшену замурзану босу дружину. Однією рукою притискала до себе щось під брудною курточкою, другою тримала за ремінець величезну рожеву валізу, всередині якої шурхотіло-перекочувалося.

— Тьомо…

Хотів було демонстративно кахикнути, ніби застуджений, та відсахнувся, затулив носа долонею:

— Галю, дідько! Від тебе тхне!

— Я зараз же, до ванної…

— Клас! Просто супер!

— Тьомо…

— А де взуття?! Чому ти боса?

Відмахнулася: мовляв, пусте.

— Тьомо, от скажи! Ти ж хотів мені подарунок на день народження зробити?! Правда ж хотів?! — як ото двоє глухих — кожен за своє.

— Ми ж домовилися не святкувати, поки не роздамо борги! А ти, між іншим, ніби про це забула!

— Ані копійки не витратила. Чесно! Дівчата сюрприз мені влаштували. І ти дарма не приїхав до салону. Було весело.

— А курсову ти б за мене писала?

— Вибач! Але от скажи: невже ти би не хотів зробити мені подарунок? Тьомо, мені ж — двадцять п’ять сьогодні!

— Що за образливі натяки, Галю? У мене безліч бажань. І що з того?

— Тьомо, а я вже вибрала собі подарунок! І платити за нього не потрібно. Тобі лишається лише сказати «так»!

— Не питання, — зрадів психолог. — Так!

— Справді? — усміхнулася, обережно розчахнула курточку, і Тьома Чорнобай побачив крихітне руде кошенятко, яке Галя притуляла до себе: пригрілося, не плакало.

— Назву його Смайликом. Не проти?

Як буцонув валізу ногою — так всередині тортик із чобітками та піонами і перемішалися в одну огидну купу. Які все ж таки парадокси! Чому три окремо прекрасні речі у поєднанні дають такий відверто неприйнятний результат?

— Ненавиджу! Ненавиджу!

— Тьомо…

— Галю, викинь цю гидоту зараз же!

— Чому?

— Терпіти котів не можу!

— Я не знала.

— Клас! Просто супер! Ми вже майже два роки одружені, а ти і досі нічого не знаєш про мене.

— Куди ж я зараз його подіну?

— Винеси на смітник.

— Я його знайшла у смітнику!

— Так он чого від тебе тхне! Сподіваюся, сьогодні спатимеш у вітальні! — дверима хрясь.

Артем Чорнобай залишив розгублену дружину в передпокої, зачинився у спальні, тихо засміявся: як же йому фартить! Увечері, поки Галя купалася у вітаннях колежанок, він мізки собі викрутив, бо ніяк не міг вигадати — а Тьома ж геть не дурний! — що мало б статися, аби сьогодні вночі дружина не зайшла до спальні.

Причина вагома! Вранці проспав першу пару і вирішив узагалі до універу не йти, але й вдома нудьгувати не найліпша перспектива. Можна було б витратити день на те, аби приготувати для дружини приємний сюрприз, на кшталт: Галя увечері повертається домому, входить до темної кімнати, раптово спалахує світло, Тьома горлає: «Сюрприз! Із днем народження, Галюню!» — цілує свою дівчинку і дарує їй… золоту каблучку чи новий айфон. Нормальний же хід? Нормальний! Та тільки грошей на каблучку у Тьоми немає! На новий айфон — тим більш.

— Бо Галя не дає грати! — знайшов причину злиднів. — Вже майже місяць у клубі не був.

Завівся: треба довести Галі, що вона помиляється! Тьома у змозі контролювати себе! От він сьогодні ж зіграє! Заради Галі! Виграє купу бабла і купить дружині файний подарунок!

І — мужик: сказав — зробив. Врешті виліз із ліжка, потягнув на себе нижню шухляду комода: тут, у великій косметичці, Галя зберігала гроші, які збирала на оплату дистанційного навчання у Європейському університеті. Щовечора перед сном відкривала рипучий комод, діставала косметичку і докладала туди хоч десятку з тих грошей, які заробляла перукарською майстерністю у салоні краси «Белла».

— Дванадцять тисяч сімсот гривень, — перерахував, задумався: скільки взяти?

— Усі й візьму! — недовго думав.

Гроші в кишеню, гайда в клуб біля «Лівобережної». Тут, у нелегальному казино, цілодобово чекали на азартних гравців.

Під вечір у кишенях гуло. У душі завивали огидні тоскні флейти. Роздратований Тьома пішки брьохав на Березняки, і тільки одна абсолютно нездійсненна картинка у порожній голові: завтра Галя побіжить на роботу, Тьома разом із нею вийде з дому (типу в універ поспішає!). Потім повернеться, переверне у квартирі все догори дриґом, згодом зателефонує Галі і повідомить: їх… пограбували! Всі гроші, які Галя збирала на свій універ, украли, покидьки! Звичайно, простіше було б задекларувати нагле пограбування вже сьогодні, поки Галя з колежанками у салоні веселиться, але Тьома ще вдень зателефонував дружині і збрехав, що цілісінький день вдома працюватиме над курсовою, тож — пограбування могло відбутися тільки наступного дня.

— Але для цього сьогодні вночі Галя має не заходити до спальні і не лізти до своєї скарбниці! — вголос озвучив єдину перепону для реалізації геніального плану.

І що для цього має статися? Надумав був зімітувати раптову лихоманку, ГРВІ (кахикати і просити: «Спи у вітальні, аби не заразитися!»), та, коли побачив на руках у дружини руде кошеня, зрозумів: урятований! Можна демонстративно психувати, зачинятися у спальні, вдаючи крайній ступінь образи, і навіть брехати, що ненавидить котів-собак-хом’яків-морських свинок і рибок, якщо вже на те пішло! А там — і ранок! Галя побіжить на роботу, Тьома влаштує «пограбування», і дружина так ніколи не дізнається, що чоловік за вечір поставив хрест на її освітніх перспективах.

Нормально? Чудово! Роззирнувся: і ніби Галині довірливі блакитні очі — прямо в душу. Плечима знизав.

— А що краще? Аби гуляв? — прошепотів і завалився спати.

Галі не спалося. Як-не-як, нагодувала кошенятка молоком, влаштувала дитинці кубельце у картонній коробці: виклала на дно улюблений шалик, огорнула ним маля, і вийшло гарно. Вмостилася поряд із кубельцем на підлозі: куди ж тебе подіти, крихітко? Була б Галя хазяйкою у трикімнатних хоромах на Березняках, знайшла б аргументи, умовила б Тьому залишити кволу сліпу дитинку. Та квартира площею 84 метри квадратні з балконом і лоджією на першому поверсі належала Тьоминій матері Тамілі Іванівні: давно жила зі своїм другим чоловіком біля Болоньї, обіцяла переписати квартиру на сина, як тільки той врешті отримає диплом. Ще на весіллі пояснила невістці:

— Якщо накинула оком на нашу квартиру, то дарма. Ніколи не матимеш права на цю нерухомість, дівчинко! Я про це подбаю.

— Дарма ви про мене так погано думаєте, — відповіла тоді Галя і навіть пожаліла свекруху: виходить, вона, бідаха, малює собі проблеми там, де їх немає, а потім рве серце, аби з тими проблемами розібратися.

— Я не думаю! Я дію! — останнє слово завжди залишалося за Тамілою.

Свекрушині попереджувальні прапорці спрацювали: ось уже майже два роки Галя навіть подумки не асоціювала квартиру на Березняках із власним теплим затишним домом. Типова трикімнатна оселя здавалася їй тимчасовим прихистком, чужим монастирем, куди зі своїм кошеням — зась.

— І куди ж нам…

А до кого діти біжать, коли припече? Звісно, до мами з татом, та Галині батьки — самі все життя по чужих монастирях. Військовий льотчик Микола Гордієнко літати вмів, а от просити не навчився. Лише у 2013-му, коли сім’я переїхала зі Львівщини на останнє місце служби майора Гордієнка до Василькова, подав рапорт з проханням про надання службового житла, та за рік, після бойових відряджень на Схід, несподівано помер, а його любі дівчатка — дружина Наталя і донька Галя — так і залишилися в орендованій квартирі на території військової частини. І так небагате життя наповнилося тугою і злиднями. Галя, яка саме закінчила школу, відклала плани навчатися у виші, пішла на перукарські курси і як не намагалася підтримати маму, та ніяк не оживала, наче чоловік сильно підвів її, коли нагло помер, так і не отримавши для сім’ї даху над головою. Філолог за освітою, влаштувалася листоношею, розносила рахунки і пенсії по квартирах, виживала на копійки і поставила жирний хрест на особистому житті.

Тьома мамі подобався. У Тьоми було житло, і він не протестував, коли Галя щомісяця підкидала мамі трохи грошей із власних заробітків.

— Кошеня мамі не підкинеш…

Взялася згадувати милосердних, до кого можна було би прилаштувати котячу дитинку, та швидко кинула дурне діло: Інтернет волав тисячами благань про порятунок котів-собак-папуг-хом’яків, і з часом кількість прохань ніяк не зменшувалася, наче милосердні на планеті скінчилися.

Відшукала у мережі контакти притулків для тварин.

— Одна дорога?

Під ранок, коли і Тьома, і кошенятко солодко спали, Галя віддраїла з себе чужі запахи, відчистила з нових чобітків і валізи піонові пелюстки упереміш із кремом, приготувала Тьомі млинці на сніданок, підхопила картонну коробку з кошеням і отака зморена — ніч без сну! — помчала до притулку в передмісті, який вибрала серед інших, бо, на відміну від інших, він не приховував адреси і не констатував, що переповнений, тому тварин не приймає.

Годинник зафіксував: шоста. Не зарано зірвалася?

— А пізніше — ніяк! Поки до притулку на маршрутці, поки назад у місто… Маю ж не запізнитися на роботу.

Формально салон краси «Белла» працював з дев’ятої до двадцять першої, та для постійних багатих клієнток тут існували особливі преференції: без проблем могли затребувати майстра додому чи, навпаки, завітати до салону на процедуру коли заманеться. Хоч опівночі! За день до бажаного візиту бронюєш майстра, час, і — прошу!

— Леді, краса не має перерв на обід і сон, — товкла персоналу хазяйка «Белли» Юлія Володимирівна Жадкіна, 45-річна красна ягідка без ознак старіння, радості й сексу. Лікар-дерматолог за освітою, і сама часто затримувалася в салоні, аби власноруч проводити косметологічні процедури вузькому колу обраних клієнток. А одного разу навіть безкоштовно зробила уколи краси Галиній мамі, коли після мезотерапії залишилося трохи дефіцитного і вже оплаченого препарату.

Перукарки-косметологи-масажистки-манікюрші були геть не проти відгукуватися на «леді», та краще би їм доплачували за цілодобове орання ниви краси.

— Юлька у нас — жаба, — злилися. — Сама купається у грошах, стерво, а нам ніколи і копійчини за понаднормову роботу не підкине.

Галя дивилася на дівчат, та бачила терези: на одній чаші скупчилися роздратовані колежанки. Тут і манікюрша Оля Корнійчук, яка Галі — найближча, і нахабна масажистка Женька Лисиця, що її вже двічі застукували за спробами зазирнути до чужих сумок, навіть юна адміністраторка Улянка. Всі проти Юлі! Галя усміхалася ніяково, наче б у чомусь винувата, ставала на протилежну порожню чашу терезів.

— Та годі вже злитися, — просила колежанок. — Юлька у нас — класна! Мене на сесію без питань відпустила! Оль! Тобі тиждень дала, коли до тебе твій канадійський інтернет-наречений приїжджав. А де ще є бонусний фонд для персоналу? Ніде! І «чай» не чіпає! — нагадувала колежанкам. — От скажіть! Юля хоч раз спитала: «Дівчата, а скільки вам сьогодні клієнтки “чаю” дали?» Хоч раз запропонувала скидати «чай» у загальну скриню і віддавати їй? А таке, між іншим, скрізь і всюди!

— Та нащо їй наші копійки?! — обурювалася Женька. — Юльці гроші валізами носять!

Про валізи, вірніше — великі алюмінієві кейси, схожі на кіношні мобільні пункти керування найостаннішою, найтехнологічнішою, найнебезпечнішою зброєю, у «Беллі» ходили легенди. Справа дійсно виглядала таємничо! Щомісяця п’ятого числа рівно о 10.00 до кабінету Юлії Володимирівни Жадкіної заходив чемний красунчик років тридцяти з таким кейсом, і дівчата знали: хвилин за десять красунчик з кейсом вийде з кабінету, ввічливо кивне Уляні на ресепшені і здимить на місяць. І що то були за візити? А найцікавіше: що у кейсі? Оля Корнійчук вважала, що мужчина з кейсом і заміжня Юля — коханці, а кейс і байдужа фізіономія чоловіка — прикриття, та інші ніяк не могли погодитися із тим, що їхня доглянута, файна Юлька за десять хвилин вгамовує свої сексуальні фантазії просто у кабінеті, щоби потім цілісінький місяць чекати на нову зустріч із молодим коханцем.

— Та в мене би від такого режиму дах поїхав! — признавалася немолода за паспортом косметологиня Олександра Петрівна, що мала у наявності третього офіційного чоловіка і двох коханців.

І всі сходилися на найбанальнішій версії: красунчик приносить Юльці гроші. Валізу грошей! Щомісяця! Лише Галя вважала, що у кейсі можуть бути новітні медичні препарати для омолодження, які вже повним ходом використовують у Європі і Штатах, а в Україні ще не дозволили через бюрократичну тяганину.

— …Тому Юлі їх доправляють контрабандою, і вона особисто пропонує препарати своїм клієнткам, — припустила.

— І нащо — вилами по воді? Давайте у хазяйки спитаємо, — запропонувала новенька перукарка Ніна у свій перший робочий день, що якраз і припав на п’яте число.

П’ятого ж під вечір Юлька її і звільнила.

— У когось ще є запитання? — очі примружила, перерахувала найманок поглядом.

Ніяких! Кого страх жере, ті навчилися ковтати свої запитання!

— Тоді до завтра, леді. Сподіваюсь, обійдемося без запізнень.

Запізнення у «Беллі» були другим жорстким табу, тому наступного після дня народження ранку Галя з кошеням у коробці і зірвалася з дому разом із першими маршрутками. За годину дісталася притулку в передмісті, та на тому добрі новини скінчилися: на дверях котячо-собачого прихистку висів замок, навколо — ані душі. Галя з пів години протупцювала біля дверей і вже почала панікувати, та раптом побачила немолоду похмуру жінку: тягла на «кравчучці» в бік притулку мішок собачого корму.

Галя з кошеням до неї:

— Ви ж з притулку? Візьміть дитинку, прошу!

— Та не можу! І права не маю! І взагалі… — жінка за пів хвилини виклала Галі не тільки свій статус (волонтерка, бо дурна і серце добре, тому двічі на тиждень безкоштовно допомагає годувати тварин у притулку), а й історію всього свого життя. Було в ньому так мало радості, що у Галі аж сльози на очі набігли.

Жінка продовжувала гірко:

— Притулок — повний! Нема де нових тварин розміщувати. До себе би додому кошеня забрала, аби мала за що його прогодувати.

— А я дам вам грошей! Тисячу! Чи навіть півтори, — Галя вхопила жінку за руку. Заглядала в очі. — Благаю! Візьміть кошеня до себе! Ви його полюбите.

— Ох, я вже наїлася тої любові! — хвилин десять жінка так тоскно жалілася, наче намагалася навіки зафарбувати увесь білий світ чорним, монотонно і похмуро хитала головою: ні, ні!

— А я можу не півтори тисячі вам дати! Більше! Зараз порахую! — Галя відкрила гаманець, у якому відучора лежав не тільки «чай» за минулий день, а й гроші, які подарували колежанки. Не встигла покласти до скарбнички у комоді, всі три тисячі чотириста гривень тут.

— Дві з половиною тисячі можу дати. Навіть три! Три тисячі можу дати! — простягала жінці гроші, подумки метикувала: чотириста гривень має залишити на таксі, якщо усвідомить, що запізнюється на роботу. А вже запізнювалася!

— От що з тобою робити? Хіба так можна? Користуєшся моєю добротою! — жінка врешті взяла гроші, поставила коробку з кошеням на мішок із собачим кормом. — Хоч ім’я у цього рудика є?

— Смайлик! Та ви можете назвати його так, як самі забажаєте! — Галя обійняла жінку. — Дякую вам! Ви — така добра! Дякую!

— Біжи вже, — відповіла сухо. — Бачу, поспішаєш.

Скільки маршрутка пленталася до Києва, стільки Галю не покидало незрозуміле відчуття тривоги. Дивувалася: а чому? Подвійну добру справу зробила: не просто врятувала кошеня, а й подарувала краплину радості і тепла жінці, якій увесь білий світ — чорна яма, бо тваринка точно зробить її життя оптимістичнішим.

В той же час у передмісті неподалік притулку похмура жінка ще раз перерахувала несподівані легкі гроші, сховала їх за пазуху, байдужо покинула картонну коробку з кошеням біля сміттєвої урни і вже потягла було мішок з кормом до притулку далі, та раптом зупинилася. Повернулася до коробки, витягла з-під кошеняти теплий вовняний шалик і без огиди пов’язала собі на шию. Перехрестилася:

— Господи, хай такі дурні мені хоч раз на тиждень зустрічаються…

Милосердя оминає душі тих, кому все навкруги — морок.

Галя ледь встигла! Захекана-схвильована забігла до салону о 9.05. І хоч перша клієнтка до неї мала прийти аж на одинадцяту, швидко розклала інструменти і побігла до службової кімнати, щоби перевдягнутися. Зав’язувала фартух, усміхалася, як та дурна. Аж колежанки помітили.

— Дівчата, у Галі цієї ночі був неймовірний, як бразильський карнавал, секс, — безапеляційно констатувала косметологиня Олександра Петрівна. — Ви тільки на неї гляньте! Вона ж і досі «пливе»…

— А після сексу вона своєму Тьомі хвалилася всім, що ми їй надарували! — продовжила Женька Лисиця.

— А потім Тьома сам зробив Галі казковий подарунок, — припустила Оля Корнійчук. — Галю! Що тобі чоловік подарував? Купив квитки до Брюгге?

— Фу! Яке гидке слово — Брюгге! — фиркнула Женька.

— А місто — прекрасне, — Галя знай усміхалася. — Я закохалася у нього після фільму «Залягти на дно у Брюгге».

— Значить, летите?

Галя знизала плечима ніяково: ні…

— Як «ні»? А чому тоді усміхаєшся, як пришелепкувата? — здивувалася Лисиця.

— Боялася запізнитися на роботу, але встигла. Сама не вірю, що встигла, — відповіла Галя. — Аж з передмістя мчала.

— Галю! Ти ночувала не вдома?! — спитала Оля Корнійчук.

Ого! Розмова ставала цікавішою! Колежанки оточили Галю, та запитаннями розшматувати не встигли. До службової кімнати увійшла засмучена адміністраторка Уляна.

— Дівчата! — схлипнула. — Сьогодні Юлька мене точно звільнить! Бо сьогодні ж — п’яте! І скоро той красунчик з кейсом припхається. І я маю занести їм з Юлькою дві чашки кави! Як завжди!

— І в чому проблема?! — спитала нахабна Женька.

— Кавомашина зламалася! А я забула викликати майстра. Тобто я його тільки-но викликала, але він лише по обіді до нас доїде, — заскиглила адміністраторка. І до колежанок із запитанням в очах: що робити, дівчата? Допоможіть.

Галя дивилася на них, та бачила терези. На одній чаші — перелякана адміністраторка. На другій — співробітниці «Белли» скупчилися, навіть очей від Улянки не відводять, і годі шукати милосердя в тих очах. Немає в них часу Улянчине ниття слухати, у кожної — клієнтки на підході! І дуже прикро, що вони не зможуть запропонувати їм кави!

— Улянко, вихід є, — Галя стала на чашу терезів, де самотньо тремтіла адміністраторка. — У кав’ярні за рогом роблять чудову каву.

— Не можу я з ресепшена відлучитися! Юлька мені того не простить! — Улянка розгублено тупцювала посеред службової кімнати, благально дивилася на дівчат.

Галя усміхнулася Улянці.

— Я по каву збігаю! — сказала.

Усі як по команді повернулися до Галі, в очах запитання: нащо ти це робиш?

«Бо можу», — подумала Галя, та мовила інше:

— У мене сьогодні перша клієнтка аж об одинадцятій.

— І що?! — не втрималася Олександра Петрівна. — Галю, годі вже всі дірки власною дупою закривати!

— От нащо ви так? — Галя їй.

— Галю, серйозно! — підключилася Оля. — Вічно ти — не як усі! Кому і що ти хочеш довести? Що ти — найкраща, а всі решта — сміття?!

— Олю, а чому б не допомогти, якщо можу?

— А ти і не розумієш? — вишкірилася Женя. — Не треба сунути свого носа у чужі справи, бо дограєшся! — із викликом на Галю глянула і гайда зі службової кімнати до масажного кабінету.

За Женею вслід вийшли інші колежанки і, коли виходили, не ховали осудливих поглядів. У службовій кімнаті лишилися адміністраторка Улянка і Галя, а між ними наче прірва — довжелезна важка пауза. Галя видихнула, аби скинути вантаж чужих недобрих поглядів, бо — прилипли!

— Улянко! — сказала. — Давай усе сплануємо.

План розробили безпрограшний: за пару хвилин до десятої Галя мчить до кав’ярні за рогом, замовляє два американо з гарячим молоком з собою, миттю повертається зі здобиччю до «Белли», Улянка оперативно переливає гарячу каву з паперових стаканчиків у фарфорові чашки, несе ті чашки до хазяйчиного кабінету, весь час обертаючись до Галі і шепочучи їй беззвучно: дякую, дякую, дякую…

— Може, спочатку дочекатися, поки під’їде красунчик з кейсом? — засумнівалася адміністраторка. — А потім по каву бігти?

— А раптом у кав’ярні черга буде? — й собі завагалася Галя.

От і наврочила! За п’ять хвилин до часу Х увійшла до кав’ярні й очам не повірила: зазвичай напівпорожній вранішньої пори заклад цього дня зазнав такого потужного аншлагу, що за головами відвідувачів біля барної стійки голомоза башка баристи губилася, наче човник посеред хвиль.

— Люди, прошу! У мене надзвичайна ситуація. Просто повірте: мова йде про життя хорошої людини, — пробиралася до стійки, бурмотіла знічено. — Мені кава потрібна просто зараз! Прошу! Пропустіть без черги!

— Красуне! Життя без кави можливе! — скептично відказав Галі молодик із насмішкуватим поглядом. Заступив шлях до стійки, увіп’явся у дівчину очима, оцінював.

— Без кави можливе, а без роботи — навряд!

— Тебе хочуть звільнити? Через каву? — зацікавився голомозий бариста.

— Хочуть! Але не мене! Чи, може, і мене теж. Але саме через каву! І точно звільнять, якщо за п’ять хвилин моя начальниця не побачить на своєму столі дві чашки гарячого американо з молоком. З гарячим молоком!

— Два американо з гарячим молоком, — бариста, дай йому, Боже, здоров’я, любові і грошей, зафіксував замовлення і зараз же взявся його виконувати, не зважаючи на протести недовірливої черги.

О 10.07 Галя мчала до «Белли» з двома паперовими стаканчиками гарячого американо, усміхалася прохолодному ранку, обережному сонцю, місту, людям, котам, собакам, деревам, птахам і навіть не здогадувалася: за мить альтруїстичний похід до кав’ярні змінить її життя назавжди.

Усе сталося миттєво і водночас до абсурдного ясно, розлого і зрозуміло у найменших деталях, наче кілька хвилин часу вихопилися із загального плину, розтягнулися жуйкою, уповільнюючись майже до повної зупинки, аби дівчина змогла оцінити кожну мить несподіваної карколомної події.

Галя вже підходила до «Белли». Обпікала пальці гарячими стінками стаканчиків з кавою, спішила, бо бачила на парковці біля салону відтюнинговану «тойоту» красунчика з кейсом: стояла поряд із хазяйчиним «мерсом». Уже приїхав! Уже всередині!

Прискорила крок, глянула в бік салону… Серце впало: красунчик уже виходив з «Белли», прямував до парковки. У руці — алюмінієвий кейс. Дідько, запізнилася!

Зупинилася біля дерева, метрах у п’ятдесяти від «Бел­ли», одна думка — рибиною без води: підвела Улянку! Не встигла!

Завмерла, дивилася на красунчика: спокійно чимчикував собі до автівки. Та раптом до нього кинувся перехожий, що йшов вулицею повз салон, дебелий молодик у коричневій шкірянці і бейсболці, насунутій на очі. Галя відсахнулася і дихати забула! Що?! Що?! Молодик щосили зацідив красунчику у щелепу. Красунчик упав, наче його скосили, та кейс не відпустив. Молодик у шкірянці придавив черевиком зап’ясток красунчика, висмикнув кейс і побіг з ним до дерев, під одним з яких заклякла Галя з двома стаканчиками гарячущої кави.

Галя забула боятися. Галя згадала тоскні сірі дні у найманій квартирі у Василькові, біля зануреної у зневіру мами, яка ніяк не бажала бачити світло. Найдешевші курси перукарів, перші стрижки у найдешевшій васильківській перукарні, які Галя робила старими ножицями KASHO, що їх за 200 грн продала дівчині із жалості викладачка курсів. І Юлію Володимирівну Жадкіну, красиву і впевнену, яка одного дня з’явилася в убогій васильківській перукарні, бо дізналася, що тут за копійки продають масажні кушетки. Чекала на хазяїна перукарні, аби обговорити з ним угоду, спостерігала за Галею, яка терпляче і вдумливо стригла немолоду повну жінку, намагаючись новою зачіскою додати їй краси та забрати років.

— Чому ти витратила на цю стару так багато часу? — спитала тоді Галю пані Жадкіна.

— Бо в неї лишилася лише одна прикраса — її волосся, — відповіла Галя. — Я ж не мала права її зіпсувати.

Пані Жадкіна усміхнулася печально, зазирнула Галі в очі.

— Хочеш працювати у мене? — спитала.

За тиждень Галя із захопленням оглядала розкішний салон краси у серці Печерська. «Невже я працюватиму тут?» — ніяк не могла повірити. Думала: якби їй довірили знайти найкращий салон краси, вона би вказала на «Беллу». Пані Жадкіна створила тут ідеальні умови не тільки для клієнток, а й для персоналу. Галі подобалося навіть те, що увесь персонал «Белли» раз на півроку мав проходити медичний огляд, бо Юлія Володимирівна категорично вважала, що займатися красою клієнток можуть тільки стовідсотково здорові майстри. І хіба після того всього Галя може бути невдячною? Хіба може боятися у ту хвилину, коли пані Жадкіній самій потрібна допомога?!

Збудилася! Ось він, шанс віддячити Юлії Володимирівні за все: за роботу, за доброту, за чудову рожеву валізу, кінець кінцем. Визирнула з-за дерева, аби зрозуміти, як атакувати молодика у коричневій шкірянці, та побачила: з різних напрямків, але просто на неї біжать не тільки крадій, а й сама пані Жадкіна — на височенних підборах, у вовняній синій сукенці і шикарному білому жакеті від Dior. Певно, з вікна кабінету хазяйка побачила нагле пограбування і тепер мчала напереріз злодюзі.

Галя задихнулася (час діяти!), вискочила з-за дерева, з двома стаканчиками гарячої кави в руках, затупцювала на місці. У мізках паніка: а далі що? Наскочити на покидька? Збити його з ніг? Жбурнути в нього стаканчик з кавою чи просто кричати: «Козел, стояти! Стояти, я сказала!» Може, просто розкинути руки, намагаючись заступити йому шлях?

Між злодієм, пані Жадкіною і Галею лишалося не більше п’яти метрів, і ця відстань фатально скорочувалася, коли Галя розчепірила руки і так побігла назустріч. Молодик різко відскочив убік, вдарив дівчину кейсом, і Галя на всій своїй космічній швидкості налетіла на пані Жадкіну. Стаканчики з гарячою кавою вислизнули з рук, кава з них — ляпс на Dior, на синю сукенку, на руки пані Жадкіної, навіть на лице.

Пані Жадкіна заверещала, від болю аж присіла навпочіпки. Тримала перед собою облиті кавовим окропом руки, волала:

— О Господи! Господи! Ти обпекла мене! Ти обпекла мене!

…Галя не чула. Стояла каменем, не могла збагнути: як же так могло статися?! Як?! У вухах переконливо і голосно лунав траурний Шопен: «Смерть твоя прийшла, дівко. Смерть прийшла». Бачила тільки, як злодій з алюмінієвим кейсом пірнув у сквер, що навпроти «Белли», і зник. Утік, сволота!

Отак несподівано і ганебно закінчилося переслідування.

На місце надзвичайної події повибігали дівчата з «Белли»: хто з льодяним вологим рушником, хто зі склянкою води, хто з мобільним. Одні до Юльки («Юліє Володимирівно! Ви як? Давайте ми “швидку” викличемо!»), інші до красунчика, який уже оговтався: підвівся з землі — обличчя набрякле-почервоніле, — з відразою струшував багнюку з дорогого костюма, аби не показати страху і розгубленості. Та навіть юна адміністраторка Улянка помітила, як дивно зиркнув красунчик на обпечену пані Жадкіну.

— Не стій! — гукнула йому хазяйка «Белли». — Їдьмо!

Галя схаменулася, подалася до пані Жадкіної. Узяти би її за руки, благати. Та шкіра на хазяйчиних руках почервоніла, пішла пухирями. Галя товклася біля хазяйки, яка у вкритому коричневими плямами жакеті Dior уже сідала в «тойоту» красунчика.

— Юліє Володимирівно! Давайте зателефонуємо до поліції. Я запам’ятала грабіжника! Куртку його! Бейсболку!

— Ти вже сьогодні наробила справ! — зі злим роздратуванням відрізала пані Жадкіна, та Галя завелася, не здавалася.

— Вибачте, я так хотіла вам допомогти! Мені так шкода! Ви їдьте до лікарні, бо вам потрібна допомога, а я поки викличу поліцію! Ми знайдемо того покидька, Юліє Володимирівно!

Пані Жадкіна уп’ялася в Галю таким злим поглядом, що дівчина фізично відчула, як хазяйчині очі рвуть її на шмаття.

— Ти не наказуватимеш мені, Чорнобай! — прошипіла. — Чекай, поки повернуся! І тільки рипнися хоч комусь зателефонувати! Дуже пошкодуєш!

Уперше за п’ять років роботи в «Беллі» хазяйка назвала Галю на прізвище.

Минуло години зо дві з тих пір, як пані Жадкіна з красунчиком на «тойоті» здиміли у невідомому напрямку, Галя тремтячими руками робила укладку грубій молодиці, чий тато дослужився чи то до військового, чи то до поліцейського генерала, і все думала, чому так сильно її вразило не те, що її спроби допомагати людям такі недолугі, не поцуплений кейс, не обпечені Юльчині руки, а те, що хазяйка назвала її за прізвищем чоловіка — Чорнобай!

Косувала на колежанок: притихли, на Галю не дивилися, не перемовлялися. Спілкувалися тільки зі своїми клієнтками, та збоку то не виглядало як ідеальна атмосфера ідеального салону краси: у повітрі дзвеніло тривожне напруження. І варто було клієнткам покинути «Беллу», як дівчата враз збудилися, зібралися докупи: очі блищать!

— Так шкода Dior! — вигукнула Женька Лисиця. Із викликом глянула на Галю. — Нащо ти жакет Юльці попсувала, Галю?

— Що тобі неясно, Женю? — підключилася Олександ­ра Петрівна. — Галя допомогла якійсь сволоті пограбувати нашу Юльку!

Галя вухам не повірила.

— Ви серйозно?

— Ти хоч перед нами дурепку не розігруй! — відповіла Олександра Петрівна. — Чи ти нас за дуреп тримаєш?! Якби ти Юльку не облила кавою, вона би того покидька точно наздогнала. Я у вікно все бачила.

Галя дивилася на колежанок, та бачила терези: на одній чаші вона — одна-єдина, на другій усі дівчата скупчилися. Он і адміністраторка Улянка посеред них. Спантеличено супить вузький лобик:

— О-о-ой… А я тепер розумію! Кавомашина не випадково зламалася! Пам’ятаєте, як вчора уже ввечері Галя усім нам каву робила? Кавомашина після того чомусь перестала функціонувати. Дивно, да? Ніколи не ламалася, а вчора — зламалася. І сьогодні Галя сама визвалася по каву сходити.

— Галю, а що у кейсі?! Ну, признайся! Я ж по очах бачу: ти знаєш! — сіпала Галю Женька Лисиця.

— Там гроші! — вигукнула Улянка.

Раптом чаші терезів хитнулися, Галя дивиться — Оля Корнійчук поряд із нею стала. Та як гаркне на адміністраторку:

— Уляно! Рота закрий, а то як вмажу зараз, коза ти невдячна!

І всі — ніби отямилися. Та до Галі: вибач, подружко, ніхто тебе не обмовляє, просто збоку все виглядає надто підозріло. Ти би сама запідозрила підступ, якби бачила все те збоку!

— Підозріло лише те, що Юля відмовилася викликати поліцію, — відказала Галя.

— І що ж у тому підозрілого? — знизала плечима Олександра Петрівна. — Чи ти забула, за ким наша Юлька заміжня? Для неї: що до поліції дзвонити, що чоловікові — одна холєра!

Хазяйчин чоловік Фелікс Аскольдович Жадкін, 62-річний поліцейський полковник з Rolex за 70 тисяч євро, іноді з Rolex за 25 тисяч євро і вже геть зрідка з Rolex за мізерні 9 тисяч євро на зап’ястку, надлишковою вагою і хронічно набундюченою пикою, нечасто з’являвся у «Беллі», тож не дивно, що Галя взагалі забула про його існування.

— Полковник уже, певно, поліцію всієї країни на вуха поставив, — припустила косметологиня.

— Хоч би знайшли покидька, — на автоматі сказала Галя, хоча більше її тривожили попечені хазяйчині руки, і так хотілося, аби лікарі допомогли Юлії Володимирівні і щоби слідів від опіків на її шкірі не лишилося…

— Нічого з нею не станеться! Такі, як наша Юлька, не ламаються, не псуються, не хворіють і, певно, навіть не вмирають, — презирливо пхикнула Женька Лисиця. Заспішила до чергової клієнтки, яка саме входила до «Белли».

Галя з Олею Корнійчук зачинилися у службовій кімнаті. Оля активно і довго, але геть непереконливо намагалася заспокоїти Галю, розмірковуючи про дива, винятки з правил та інші причини для того, аби надзвичайні події цього дня закінчилися хепі-ендом, а Галя все чекала хоч якоїсь звістки від пані Жадкіної. Мордувалася подумки: як там Юля? Та час плив, з’їв день, підсунув ближче до себе вечір, як обов’язкову страву перед тим, як випити темну ніч, а від хазяйки «Белли» — ані гу-гу.

Після дев’ятої вечора, зробивши красивими і неперевершеними всіх, хто цього дня завітав до салону краси, дівчата з «Белли» зазбиралися додому. Лише Галя так і сиділа у службовій кімнаті.

— Юля наказала дочекатися її, — нагадувала колежанкам.

— А якщо вона сьогодні взагалі не повернеться до салону? — спитала Женька Лисиця.

— Може, хоч подзвонить, — мовила Галя, бо сама боялася зателефонувати пані Жадкіній.

І тої ж миті задзвонив її мобільний.

— Галю! — почула схвильований, хриплуватий, наче придушений голос Тьоми. — Нас грабують!

Чому Артем Чорнобай сказав — «грабують»?! Він же репетирував! Повторив разів двадцять перед тим, як набрати дружину: «Галю! Чимшвидш повертайся додому, у нас тут проблемка! Не критична, всі — живі-здорові, але, здається, у нашій квартирі похазяйнували злодії!» А язик узяв і бовкнув «грабують», і тепер Тьома Чорнобай навіть уявити не міг, чим це для нього обернеться.

— Дідько, який я все-таки йолоп!

Із роздратуванням віджбурнув мобільний, заходився прилаштовувати реальність до легенди, перевертаючи у квартирі все догори дриґом, подумки продовжував репетирувати розмову з Галею і все втовкмачував собі: головне — показати себе мужиком. Мовляв, начхати на прикру пригоду, гроші — пилюка, Тьому як психолога і справжнього чоловіка найбільше хвилює стан душевної рівноваги дружини. Тому…

— Обійму її, попрошу не перейматися, запропоную гарячого чаю і пообіцяю, що все у нас буде добре. І в нас дійсно все буде кльово. Не вперше ж… зіскочив з колії.

Згадав, як два роки тому втрапив у таку халепу, що, здавалося, виходу нема, бо майже одночасно програв двадцять тисяч баксів, отримав попередження про відрахування з університету і повістку з військкомату, яка нагадувала майбутньому психологу про святий обов’язок захищати батьківщину. Приплентався до квартири на Березняках, а там — Галя. Привітна, як весна, світла. Майже рік уже жили разом у трикімнатних Тьоминих хоромах, приймали одне одного такими, як є. Тьома радів Галиній щирості, турботі і гарним заробіткам, Галя сподівалася, що колись же Тьома закінчить універ і теж стане заробляти. Тьома тоді глянув у довірливі блакитні очі і… опустився перед дівчиною на одне коліно, бо раптом побачив неординарний, геніальний, безпрограшний план виходу з глухого кута.

— Галю, станеш моєю дружиною?..

План спрацював. Весілля, яке повністю оплатив Тьомин тато, зіграли за місяць. Молодим подарували майже тридцять тисяч доларів, Тьома віддав картярський борг, потайки від Галі купив довідку про тяжку хворобу молодої дружини. Довідка допомогла і в університеті відновитися, і від армії відкосити.

Теперішній план з пограбуванням виглядав не настільки ефективно, але майбутній психолог уперто продовжував розкидати по хаті речі і повторювати навіювання, яким сподівався приспати пильність дружини.

— Ти, головне, не переймайся, Галю. Не хочу, аби ти хвилювалася, дівчинко моя!

З цими словами і пішов відчиняти двері, коли хвилин за десять після телефонного дзвінка у двері хтось нервово постукав. «Щось вона надто швидко!» — подумав, бо не встиг переорати ще й половини житлової площі.

— Ти, головне, не переймайся, Галю…

Двері відчинив і очам не повірив: на порозі стояла не Галя, а двійко копів. Тьома на мить розгубився, а копи вже діяли: один дістав зброю, відсторонив майбутнього психолога, швидко увійшов до квартири. Зсередини залунало: чисто, чисто. Другий лишився з Тьомою.

— Ви — Артем Чорнобай? — спитав.

Тьома обмежився жестом, аби знову не ляпнути чогось зайвого. Кивнув. Коп підніс до вуст рацію.

— Дівчині передайте: з її чоловіком усе гаразд.

Тьома — клац! І побачив світло в кінці тунелю. Дивився то на копа, який стояв поряд із ним, то на другого, який уже вийшов з квартири, ховав зброю, озирався.

— Що з Галею? Що з моєю дружиною?! — захвилювався майстерно, перевів стрілки. — З нею сталося щось погане? Ви тому тут?

Копи повірили, стали заспокоювати Тьому: мовляв, з вашою дружиною все гаразд. Зателефонувала до поліції, повідомила про злочин, один екіпаж зразу ж помчав за вказаною адресою, а другий підхопив Галю на правому березі і вже везе сюди, бо дівчина дуже боялася за свого чоловіка і поліцейські вирішили якнайшвидше доставити її додому.

«Дідько, у мене обмаль часу! Хоч би на мості Патона пробка була», — подумав Тьома Чорнобай, бо вважав категорично неприпустимою зустріч копів і Галі тут, у квартирі на Березняках.

— Значить, скоро Галя буде вдома? Звісно, дякую за це новій поліції. Моя дружина — така панікерша. Бачить проблеми там, де їх у принципі бути не може. А про який злочин вона заявила?

— Повідомила, що вас грабують! — відповів один із копів.

— Це якась помилка. У нас — все гаразд. Може, над моєю дружиною познущався якийсь телефонний жартівник? Як думаєте? Бо їй самій так жартувати з поліцією і на думку не спало б!

Копи перезирнулися, ледь приховуючи роздратування.

— У вас точно все гаразд? — перепитав той, що тільки-­но обслідував барліг Чорнобаїв.

— Хіба самі не бачите? Готуємося до генерального прибирання. Знаєте, вирішили повикидати все зайве.

Копи, може б, і хотіли розібратися у ситуації детальніше, та рація вже пульсувала новими викликами. Подалися геть. Тьома Чорнобай махнув їм, ніби благословив, усміхнувся із полегшенням: а він таки фартовий! Не дав «Титаніку» зіткнутися з кригою. Тепер хай Галя повертається. Для дружини у Тьоми теж є прорахована версія. Головне — почати розмову з Галею зі слів: «Я страшенно хвилююся за тебе, мила!»

Розтривожена Галя увірвалася до оселі на Березняках за десять хвилин по тому, як поїхали копи, і одним махом перекреслила Тьомині плани. Він уже розкрив рота, аби виголосити, як «страшенно хвилюється…», та побачив у руці дружини шмат металевої арматури…

— Клас! Просто супер! А це навіщо?!

Галя роззирнулася, подалася до Тьоми із залізякою в руці, обійняла його міцно, гаряче.

— Боронити нас…

— Дівчинко!

— Тьомо, я би вмерла, якщо б ти… — голос тремтів, думки уривалися. — Все — маячня! Копи мене везли, а я… Все — маячня, думала. Тільки щоби з тобою все було добре. Потім їм інформація прийшла: що у нас — усе нормально. А я… Не повірила! Подумала: раптом злодії повернуться, я вже цього разу не промахнуся!

— Цього разу?..

— Вранці… промахнулася! Така прикрість! Думала: гірше не буває! А потім ти подзвонив… — замовкла, припала вустами до чоловікової шиї.

Дзень: залізяка випала з Галиних рук на підлогу.

Тьома Чорнобай відчувавав не поцілунки — яскраві і щирі свідчення своєї значущості, неперевершеності. Збудився, поплив.

— Дівчинко моя! — обійняв Галю за плечі, повів до дивана у вітальні, всадив. — Ніколи тебе не покину. Що би не сталося — пограбування, пожежа, кінець світу, — ніколи не полишу тебе, мила!

— Тьомо, мені було страшно!

— Чого тобі боятися, мила? Я з тобою! Завжди з тобою… — вже стягував з Галі джинси.

Майбутній психолог напрочуд швидко позбувся пор­ції сперматозоїдів, та дружину з дивана не відпустив, справедливо розміркувавши, що контролювати в обіймах голу Галю набагато простіше. Пригортав дружину до себе, все чекав, коли та врешті запитає: що у нас вкрали, Тьомо?

— Що у нас вкрали, Тьомо? — прошепотіла Галя, коли збудження остаточно заснуло, поступившись місцем тихій ніжності, яка ніяк не заважала звичайним побутовим думкам.

— Пусте. Дещо з дрібниць. З важливого — тільки гроші з комода у спальні, — обережно відповів майбутній психолог.

Галя мовчала.

— Поліцейські все тут обнюхали, — продовжив. — Сказали: спробуємо розшукати злодія. Але я не вірю, що знайдуть.

Глянув на дружину: рівно лежала на спині, руки уздовж тулуба. Дивилася у стелю. Мовчала.

— Галю… — Тьома напружився, посипав горохом, наче слова додали б ваги брехні. — Не засмучуйся, прошу! Ми все надолужимо, правда? Головне — ми живі і здорові, кохаємо, ми разом. А твій універ нікуди не дінеться. І, певно, можна домовитися про відстрочку оплати. Упевнений, тобі підуть назустріч, бо ти всі завдання вчасно здаєш, «хвостів» не маєш. Чи в тебе є «хвости»? Ти курсову здала?

Замовк, зиркнув на дружину.

— Галю…

— Юля не звільнить мене, — прошепотіла Галя.

Вранішнє сонце обіцяло обнадійливий день усім, та того ранку Галя вірила, що сонце неодмінно подарує надію персонально їй. Знову не виспалася. Увечері після «пограбування» Тьома покрутився з півгодини по хаті, вихлюпуючи на Галю оптимістичні сентенції на кшталт «Про­рвемося! Ми ж — разом, мила!», і завалився спати, а Галя пів ночі розкладала по поличках вивалені з шаф і комодів речі. Не дратувалася, не скиглила — клин клином, — бачила якусь вищу справедливість у тому, що змушена ліквідувати наслідки візиту невідомого злодія, наче то відволікало від думок про наглу пригоду біля «Белли», вкрадений кейс, попечені руки пані Жадкіної і злий її вигук: «Ти не наказуватимеш мені, Чорнобай!» Про поцуплені з комода власні гроші не думала. А сенс? І так зрозуміло: вкалувати Галі за двох, щоб заробити на життя, а на на­вчання доведеться позичати у когось із колежанок.

— Чи, може, у Юлі? — знову згадала про хазяйку і вирішила завтра прийти до «Белли» якомога раніше. Раптом пані Жадкіна вже буде у салоні і Галя зможе поговорити з нею спокійно і без свідків, бо ближче до дев’ятої, коли позбігаються дівчата, то вже стане нереальним.

До сьомої вже і зібралася. На відміну від інших днів, Тьома не полінувався вилізти з-під ковдри. Перш за все уточнив, що в нього сьогодні на сніданок, потім обійняв Галю в передпокої і врешті спитав:

— У тебе на роботі проблеми? Вчора казала щось про звільнення…

Галя йшла до зупинки маршрутки і все питала себе: чому не розповіла Тьомі про пограбування біля «Белли», наче у кожного з них мало бути по одному своєму персонально пережитому пограбуванню?

— Пусте, — відказала. — Все гаразд.

— Точно? — перепитав.

— Точно, Тьомо. Аби ти завжди був поряд, інше — не має значення.

— Мила, ми — одне ціле.

— Я знаю. Знаю…

До «Белли» дісталася о пів на дев’яту, бо маршрутка майже годину простояла в заторі на мості Патона.

— Де тебе носить?! — вирячилася на Галю адміністраторка Улянка. — Юля вже двічі про тебе питала.

— Юля вже тут? — напружилася Галя.

— Всі вже давно тут! Тільки ти не поспішаєш! — відповіла Улянка тоном шакала, який першим відчув слабину Акели.

Галя пропустила повз вуха нахабний тон адміністраторки.

— Як Юлині руки?

— З моїми руками все гаразд! — почула голос пані Жадкіної. Просторим холом ішла до стійки ресепшена: спокійна, красива, упевнена, у тоненьких білих котонових рукавичках, які зазвичай косметологи використовують під час процедур.

— Юліє Володимирівно… Доброго ранку, — Галя знітилася, забурмотіла розгублено.

Пані Жадкіна наче не чула.

— Уляно, за п’ять хвилин щоб усі були у моєму кабінеті! — наказала адміністраторці.

П’яти хвилин дівчатам з «Белли» вистачило, аби влаштувати бурхливу суперечку перед зборами, бо всі погодилися лише з одним: Юлька збирає персонал, щоб розставити крапки над «і» у вчорашньому наглому нападі на красунчика і крадіжці кейса. Але якими будуть ті крапки?

— Галя Юльку весь час захищає, як рідну маму! От і подивимося, чи це їй допоможе, — сказала Женька Лисиця.

— Дівчата, благаю, благаю! Скажіть Юлії Володимирівні, що я не просила Галю йти по каву! — нила Улянка. — Це ж — правда! Я ж не просила. Галя сама…

— Жень, думаєш, Галю звільнять? — спитала косметологиня Олександра Петрівна.

— За що мене звільняти? — обурилася Галя. — За те, що хотіла допомогти затримати злодія?

— От за це тебе і виженуть! — сказала Женька Галі.

— Не думаю, — боронилася Галя і знову захищала хазяйку. — Юля — розумна жінка. Вона не схожа на істеричне тупе стерво!

— Знаєте, чому Галю не звільнять? — сказала манікюрша Оля Корнійчук. — Тому що я розповім Юлі, хто тут у нас проґавив ремонт кавомашини!

— Ти цього не зробиш, Олю! — ледь не розревлася Улянка.

— Не зроблю! — пообіцяла Оля Корнійчук. — Якщо сама Юлі признаєшся!

Може, саме тому, що перелякана Улянка у кабінеті пані Жадкіної замість сказати правду раптом почала схли­пувати, збори почалися з жорсткої конкретики.

— Шмарклі підбери! — пані Жадкіна жбурнула адміністраторці упаковку одноразових паперових серветок. — Чи тобі набридло працювати у «Беллі»?!

— Юліє Володимирівно! Я не винувата, що кавомашина…

Пані Жадкіна я-а-а-к дасть кулаком по столу! Всі і дихати перестали.

— Забудьте! — прошепотіла хижо. — Про каво­машину, пограбування і весь учорашній день! Нічого страшного не сталося! Пограбували не нас, а клієнта, який щомісяця приходить до мене на уколи краси і не любить того афішувати. Так, я намагалася допомогти йому, але…

Пані Жадкіна замовкла, вирячилася на Галю. Галя із жалем їй:

— Юліє Володимирівно… Мені так шкода!

— Досить бідкатися, Галю! Я вже все забула! За тиждень про це забудуть і мої руки! Принаймні колега, яка лікує опіки, це обіцяє.

Галя не встигла відповісти, що рада! Страшенно рада, що нагла пригода по факту закінчилася хепі-ендом, бо пані Жадкіна, яка увесь цей час сиділа у кріслі за робочим столом, різко підвелася, повела по лицях співробітниць холодним злим поглядом.

— А кожна з вас уже все забула! Так?

— Так… — усі як одна.

— Добре! — пані Жадкіна витримала напружену паузу. — А тепер про те, заради чого я вас тут зібрала! Про головне…

Галя здивувалася: не кінець розмови?

— З’ясувалося, у нас є шокуюча проблема! — пані Жадкіна дістала з шухляди столу пачку однакових прозорих файлів з однаковими книжечками всередині кожного, поклала на стіл.

— Це наші медичні книжки? — не втрималася, ляпнула Улянка. — Значить, надійшли результати останнього медогляду? А як? Зазвичай я їх з кур’єром отримую!

— Я — ваш кур’єр нині! — із погрозою в голосі відповіла хазяйка. — Особисто вранці забрала з клініки результати обстеження персоналу.

— Ой! Юліє Володимирівно! А нащо?! Сказали би мені! Я би…

— Та замовкни вже, Уляно! — крикнула пані Жадкіна.

Увіп’ялася поглядом у дівчат.

— Вітаю, леді! — мовила зло. — В однієї з вас — ВІЛ!

ВІЛ? Галя аж усміхнулася: хазяйка пожартувала! Ляпнула дурне і тепер спостерігає за реакцією персоналу.

— Оглухли чи думаєте, що жартую? — продовжила пані Жадкіна. — Я сказала: ВІЛ! Тест показав позитивний результат!

— Матінко моя! — прошепотіла Оля Корнійчук.

— Як вам новина?! — з усе більшою агресією вела далі хазяйка. — У моєму салоні працює… сволота, яка щодня, щохвилини, щосекунди може «нагородити» клієнток, нас усіх цією заразою! Чи вже «нагородила»! Ми це з’ясуємо! Бо тепер нам усім доведеться здавати по­вторні аналізи через кілька тижнів!

Женька Лисиця вороже зиркнула на косметологиню.

— А я вам, Олександро Петрівно, казала: припиняйте вже трахатися з усім, що рухається! Не дівчинка!

— Я? Так ви на мене думаєте? — лице косметологині пішло червоними плямами. — Дівчата! От клянуся! Не може у мене бути ВІЛ! Я вже забула, коли торкалася чоловічого пеніса без презерватива.

— Та я на власні очі бачила, як ви з одним… Тут, у салоні! На кушетці у вашому кабінеті! — звилася Женька. — І щось я там презервативів не спостерігала!

— Ах ти ж сучка безсовісна! — розсердилася Олександра Петрівна. — Тебе хто навчив під чужими дверима підглядати? Може, і під дверима Юлії Володимирівни підглядаєш? Давай уже! Признавайся!

— Аби ви не стогнали, як у німецькому порно, мені б і на думку не спало підглядати! — огризнулася Женька.

— А може, ти на мене киваєш, бо сама заразна?! — не здавалася косметологиня.

— Дівчата! Та припиніть ви! — крикнула Оля Корнійчук. Перевела погляд на хазяйку. — Юліє Володимирівно! А в кого ВІЛ? У Олександри Петрівни?

Пані Жадкіна презирливо вигнула брову: ніхто тут не мав права ставити їй запитання! Дістала з шухляди стос чистого паперу формату А-4, кинула на стіл.

— Спочатку кожна з вас напише мені розписку! Давайте! Розбирайте папір! Текст я продиктую!

«Я, Галина Чорнобай, погоджуюся з правилами корпоративної етики салону краси “Белла”, які забороняють мені обговорювати чи передавати іншим будь-яку службову інформацію, що стосується всіх сфер діяльності салону краси “Белла”, у тому числі інформацію про стан здоров’я персоналу», — писала Галя, косувала на дівчат: без вагань підписувалися під вимогами Юлії Володимирівни Жадкіної.

— Якщо ж я… — продовжувала диктувати хазяйка «Белли», — порушу ці правила, то зобов’язуюся шість місяців безплатно відпрацьовувати збитки, які виникнуть внаслідок моєї безвідповідальної поведінки.

— Півроку?! Отепер ми навіки заніміємо! — хмикнула Женька Лисиця.

— Не погоджуєшся? — спитала її пані Жадкіна.

— А що на мене чекає, якщо не погоджуся? — у Женьки вистачило хоробрості не мовчати, коли у дупу припікало.

— З цього кабінету не вийде ніхто, поки я не отримаю розписки від усіх! — повідомила хазяйка так упевнено, що годі було й сподіватися на альтернативні варіанти розвитку подій.

Перелякана Улянка не витримала, розревлася.

— Юліє Володимирівно! — вихлюпувала крізь сльози. — Про шість місяців — я не проти. Знаєте, хто проти? Ті, у кого СНІД! І чому я через них не зможу вийти з кабінету?

— Який СНІД, дрімуче ти створіння?! — обурилася Олександра Петрівна. — СНІД приходить, якщо ВІЛ не лікувати! І коли імунна система практично виснажена!

— Улянка істерить, бо шкірою відчуває: вона заразна! — припустила Лисиця.

— Я не знаю! Не знаю! — ридала адміністраторка. — Всі ці вагінал-орал-анал! Я на практиці іноді плутаюся у термінах, і від того проблеми теоретично можливі. Матінко, як страшно. Скільки мені жити?

— Зі СНІДом? Рік-два! — ляпнула Женька.

— А з ВІЛ? ВІЛ же краще за СНІД, так?

— Зістаритися не встигнеш! — Лисиця реготнула істерично, нахабно, щоби придушити липкий чорний страх, що вже заповзав під шкіру всіх співробітниць «Белли».

Галя першою дописала розписку. Віддала її пані Жадкіній, дивилася на дівчат із острахом: у кого ВІЛ? Невже і справді невтомна й ласа до сексуальних розваг Олександ­ра Петрівна догралася до страшного діагнозу? І як тепер Галі з нею поводитися? Оминати десятою дорогою, не подавати руки, слідкувати, з якої чашки п’є каву, куди викидає використані вологі серветки?.. «Дідько, так страшно, що хочеться вискочити з Юліного кабінету і бігти світ за очі подалі від “Белли”», — подумала. Засмутилася: нікуди вона не втече! Поки Тьома не закінчить університет і не почне заробляти, триматиметься за роботу в «Беллі», як за останню в житті надію, бо тут не тільки заробляє пристойні гроші, а й дуже скоро матиме доступ до бонусного фонду. Пані Жадкіна заснувала його для співробітниць, які відпрацювали у салоні п’ять років і більше. З цього фонду колежанки-ветеранки брали безвідсоткові кредити і позики, до Різдва отримували премії з чотирма нулями, а Галя сподівалася оплатити навчання у Європейському університеті.

— Дівчата! У когось є таблетка від голови? — голос метушливої адміністраторки Улянки повернув Галю до реальності. Бачила, як Юля вже зібрала розписки всього персоналу, переглядає кожну уважно.

— Уляно, твоїй голові вже ніяка таблетка не допоможе! — сказала їй Женька.

— Чого це?

— Того, дурепка, що ти зараз сама себе топиш! Це ж твоя робота — не тільки слідкувати, аби у «Беллі» кавомашина працювала, а й аптечку регулярно поповнювати.

Улянка зойкнула, затулила рота долонькою. Пані Жадкіна відірвалася від розписок, увіп’ялася поглядом в адміністраторку.

— Юліє Володимирівно… Я звільнена? — спитала Улянка.

Пані Жадкіна кивнула.

— І пам’ятай! — мовила. — Ти підписалася мовчати про все, що відбувається у «Беллі». Не дай тобі Боже порушити зобов’язання!

Улянка опустила голову і, як та вівця, мовчки подибала до дверей. Вийшла. Всі насторожилися.

— Юліє Володимирівно! А ВІЛ у кого? В Улянки? — не втрималася Оля Корнійчук.

— ВІЛ у Галі Чорнобай! — відповіла пані Жадкіна.

Що? Галя вухам не повірила.

— Ви жартуєте? — усміхнулася розгублено.

Пані Жадкіна на довгу страшну мить увіп’ялася в Галю холодним поглядом. Узяла Галину медичну книжку і раптом щосили жбурнула її Галі в лице.

Галя вже бувала у ситуації, коли страшна новина збиває з ніг, заливає все навкруги чорним і категорично забирає повітря. То сталося майже вісім років тому, у Василькові. Галя прийшла зі школи, зазирнула на кухню, де тато смажив яєчню.

— А мені посмажиш? — спитала. І побігла до кімнати: кинути рюкзак, перевдягнутися.

— А я що роблю, доню! — почула з кухні голос тата.

— Думала, собі готуєш… — гукнула йому.

— Мені вже не треба…

— Чому?..

Тато не відповів. Потім, коли до Галі повернулася здатність аналізувати події, вона все питала себе, чому не кинулася до кухні тієї ж миті?! Чому спокійно перевдяглася, заходилася перевіряти пошту в комп’ютері, і тільки коли з кухні запахло горілим, здивувалася? І однаково одразу не побігла на кухню.

— Тату! — гукнула. — Ти там заснув?!

Тато мовчав. Галя насторожилася. Пішла до кухні: на плиті пательня димить, а за столом на табуретці у куті сидить тато. Очі розплющені, щелепа опущена, пульсу нема. «Зупинка серця», — констатували лікарі «швидкої», і варто лиш було їм це сказати, як Галю накрило чорним. У наступні кілька днів перетворилася на розгуб­лену і погублену істоту: категорично відмовлялася від власних мізків, наче й одна думка зруйнувала би її вщент. Механічно виконувала все, що від неї вимагалося, рухала руками, ногами, лиш недвижна кам’яна маска наче приросла до лиця. І голова — чорної каші повна!

Та, як не крути, події восьмирічної давнини завдали Галі болю, але вбили не її. Сьогодні ж прицільно вистрілили по ній, куля-новина пробила в голові, певно, величезну діру, тому що Галі здавалося, наче у голові гуляє льодяний шквальний протяг. Спробувала закрити ту дірку! Піднесла руку до лиця, торкнулася брови. Чому ж так боляче? Дивиться — пальці в крові. А на підлозі валяється медична книжка з результатами медичного огляду, куточок — червоний. І — тиша. Ніби увесь білий світ викосила чорна чума, а ті, що все ж вижили, — геть роз­училися видобувати із себе обнадійливі щирі слова, і лишилася у них хіба що здатність відступати подалі від біди. Ось і колежанки — відступають, відступають, наче і стояти поряд із Галею небезпечно, дивляться на неї з такою відразою і ненавистю, що їх вистачило б отруїти Чорне море. Пані Жадкіна…

— Що ви робите? — шепоче Галя, бо пані Жадкіна робить до Галі крок, наставляє на неї свій мобільний, клацає фотокамерою.

— Тільки наважся шукати роботу в салонах краси і перукарнях країни! Ти почула мене, Чорнобай?! Я сказала: не в салонах Києва чи області! Я кажу: в салонах краси і перукарнях всієї України! Якщо дізнаюся, що ти ці мої слова не почула, твоє фото гулятиме соціальними мережами з моїми особистими коментарями. І я не обмежуся коментарями! Я знайду тебе і знищу власноруч! Почула?

— Почула…

— Забийся у глуху діру і скоріше здохни, сволото! Через тебе доведеться сьогодні зачиняти салон і проводити екстренну дезінфекцію! І молити Господа, щоб ти не заразила когось із персоналу і клієнтів! Бо якщо заразила, я тебе власними руками задушу, тварюко!

Пані Жадкіна задихнулася від обурення, на мить замовкла.

— Забирайся геть! Увесь свій інструмент тут залишиш. Усі свої ножиці, гребінці, фени, плойки… Усе! Я особисто все це знищу! Зрозуміло?

Двадцять кроків до дверей — Голгофа. Погляди колежанок важчі за каміння, яким жбурляли у Христа. Подружка Оля Корнійчук відводить очі, похапцем розчиняє перед Галею двері, та раптом пані Жадкіна гукає:

— Зачекай, Чорнобай!

Галя з надією дивиться на хазяйку: може, все то був — дурний недоречний жарт? Зараз Юлія Володимирівна підійде, посміхнеться іронічно, скаже: «А я класно розіграла тебе, Галю!» Та пані Жадкіна не посміхається! Швидко підбирає з підлоги Галину медичну книжку, тицяє їй.

— Не забувай, Чорнобай! У мене твоя розписка! Скажеш комусь хоч слово — знищу тебе раніше, ніж тебе вб’є ВІЛ! Пішла звідси!

Люди зникли. У службовій кімнаті Галя намагається якнайскорше зібрати свої речі, та їй здається — силкує­ться зібрати докупи себе! Ватяні руки не слухаються, ледь рухаються. Із зусиллям складає до сумки і великого целофанового пакета блокноти з технологіями класичних стрижок, змінне взуття, підручники з економіки, що Тьома взяв їх для дружини в університетській бібліотеці і Галя штудіювала їх тут, коли бували віконця між клієнтками. Змахує сльози з очей, в останню чергу складає в сумку свій робочий фартух, усе поглядає на двері: ось зараз до кімнати увійдуть розгублені дівчата-колежанки, скажуть щось співчутливе і сентиментальне, засмутяться. Хай не кинуться обійматися, але, може, торкнуться плеча, побажають одужати. І скажуть: «Галю, тримайся!» Та люди зникли.

Порожнім коридором дійшла до холу: нікого. Навіть подружка Оля Корнійчук не вийшла, аби попрощатися.

— Що ж… Хай так.

Вийшла на вулицю, роззирнулася: поодинокі перехожі байдужо пробігають повз салон краси, піднімають комірці, бо — вітер. Гуляє собі, шепоче Галі у вухо: «Стояти — не вихід! Біжи!»

— Біжи! — відлунням у Галиній голові.

Не розуміла і не намагалася зрозуміти, чому на автоматі перетнула вулицю, сквер напроти «Белли», повернула у тихий, заповнений старими липами і хрущовками провулок. Зупинилася.

— Куди я йду?

Опустилася на лавку біля одного зі старих будинків, роззирнулася: а люди де? Немає?

— Не хочу бачити людей, — прошепотіла, та раптом із жахом усвідомила: то — найлегше з усього, що наразі є актуальним для неї. У мозок дятлом: ВІЛ, ВІЛ! Задихнулася, і як не намагалася тримати себе в руках, як не навіювала: все буде добре, я — сильна, впораюся, — відчула: моторошна, липка, як смола, чорна маса безжально і невідворотно починає заповнювати її, наче порожнє відро, не лишаючи ані краплі простору для хоч найменшої думки про надію. Пручалася.

— Та ні! — шепотіла. — Я зможу… Спочатку складу план. Так! Треба план. Пункт номер один: почитати в Інтернеті про ВІЛ і СНІД. Потім…

Думка урвалася, наче втопилася у чорній масі. Галя схлипнула: сльози на очі.

— Нічого не хочу, — заплакала. — І жити…

Заклякла.

Скільки так просиділа? Хтозна! Коли думки покидають людську голову, час перестає мати таке вже непересічне значення, зникає у просторі разом із самими думками. Галя не помічала поодиноких перехожих, що вони іноді з’являлися у тихому провулку; сміттєвоза, який по обіді під’їхав до сміттєвих баків, щоб забрати з них непотріб, та ніяк не міг дотягнутися металевими щупальцями до одного з них, бо поряд причаївся собі блювотно-зелений «міні-купер» — такий старезний, що навіть іржа на ньому виглядала як обнова. Комунальники недовго думали: відтягнули зелену жабку до лави, на якій скніла Галя, забрали сміття і гайда, а зелена іржава істота залишилася стояти настільки впритул біля лави, що злилася з нею і стала індустріальним тлом відчайдушного живого людського горя. Дивилася на закляклу дівчину очима-вікнами, наче цікавилася: «І довго сидітимеш?..»

— І довго сидітимеш? — повторював вітер, куйовдив довге Галине волосся.

Галя не бачила, не чула, не відчувала. Галя перестала помічати білий світ. Бездумно і спустошено втупилася очима у землю, і, здавалося, то вкрай неприємно і не­зрозуміло комусь наймогутнішому і всесильному у всьому білому світі. Так неприємно і незрозуміло, що той наймогутніший і всесильний образився й у свою чергу заприсягся викреслити Галю зі списку живих і вже зараз теж перестав помічати її: сидиш? Сиди, хоч охолонь! Ніхто у всьому білому світі віднині просто не побачить тебе!

Чула би Галя те збурення, здивувалася б, бо… збувалося. Оптимістичний весняний день уже котився спати, а навколо Галі наче прозорий густий ліс виріс чи мінне поле розляглося: навіть ті перехожі, шлях яких лежав повз лавку, де горювала Галя, в останню мить змінювали маршрут, оминали її.

Та Галя не бачила того. Не чула, не відчувала. І лише коли під лавкою поряд з її ногами слабко ворухнулося щось живе, торкнулося її теплим м’яким вогким тілом, наче схаменулася. Роззирнулася з подивом: уже вечір? З вікон будинків — затишне світло, та від того надворі затишно не стає: вогко, темно.

— Однаково…

Нахилилася: хто ж там під лавкою? Бачить: котисько лежить, не ворушиться. Смугастий, жовтоокий, вгодований, доглянутий, з яскраво-жовтим вибагливим ошийником на шиї.

— А ти не волоцюга, дім маєш, — прошепотіла. Простягнула руку, бо чомусь до біса сильно захотіла торкнутися чогось живого і теплого. Погладила котиська — пальці мокрі. У крові.

Наче прокинулася, і так злякалася, що геть забула про себе. Підхопилася. Присіла біля лавки, заглядає під неї.

— Що з тобою? — запитала кота, наче би міг відповісти, та на тому припинила безглуздя. Обережно обхопила тварину двома руками, витягла з-під лавки, аби краще роздивитися. Кіт мовчав: не нявкав, не скиглив по-своєму, по-котячому. Дивився на Галю застиглим, наче скляним поглядом, та Галя б заприсяглася, що — з надією.

Задихнулася, схлипнула.

— Зараз, зараз… — увімкнула ліхтарик у мобільному, на кота світить. Бачить: лапка зламана, у крові. — Он що!

І знову йому:

— Зараз, зараз!

За мить докумекала, що робити. Знайшла в сумці звичайні кулькові ручки: зійдуть за шини! До котячої лапки приклала, обмотала носовичком, зафіксувала міцно, взялася далі кота оглядати. Ніби нема більше ран.

— Ти як? — погладила кота по спині.

Кіт не рухався. Так і лежав пластом, дивився на Галю. Лиш трохи тремтів.

— Змерз чи лихоманить? Зігріти тебе? — обережно підхопила кота на руки, сіла на лаву, поклала тваринку собі на коліна, дістала з сумки робочий фартух, обгорнула ним кота, притулила до себе і тільки тепер змогла краще роздивитися жовтий шкіряний ошийник з металевими шипами і кільцями. На одному з кілець теліпалася металева бляха. «Мурчик» — значилося на блясі.

— Так ти Мурчик, — прошепотіла, ковтнула сльози. — Не бійся, Мурчику. Я тебе не покину.

Кіт слабко нявкнув, наче подякував.

Аж тут мобільний: дзень! Тьома? У голові молотками: «ВІЛ! ВІЛ!»

— Тьомо? — приклала слухавку до вуха, вийшла на зв’язок з усім білим світом. А куди ж від нього сховаєшся? Тільки на тому світі.

— Галю, ти й досі на роботі? — ніби спокійно спитав Тьома.

— Й досі? А котра година?

— Восьма…

— А…

— Так ти на роботі?

— Так…

— Багато клієнтів?

— Так…

— А справи як?

— Нормально… — прошепотіла Галя.

— Добре. А додому коли?

— Вже… зараз.

Тьома не відповів. Галя напружилася.

— Тьомо…

— Тоді дочекаюся тебе і повечеряємо разом, — відповів Тьома. — Купиш щось у кулінарії?

— Добре, — прошепотіла.

— І хліба. І цукор скінчився, — повідомив Тьома наостанок, розмова обірвалася.

Масажистка Женька Лисиця вже майже рік пила каву без цукру, бо винуватила підлу «солодку смерть» у всіх негараздах свого особистого життя. Зв’язок, на думку Лисиці, очевидний: масажистці здавалося, що цукор робив її шкіру сіро-тьмяною. Женька через це комплексувала, тому пропонувала потенціально перспективним залицяльникам інтимний зв’язок виключно у суцільній темряві, а оскільки совою не була і приладу нічного бачення теж не мала, то під час інтимних ігрищ з нею трап­лялися геть неестетичні катастрофи. Закінчувалися вони самотністю масажистки, та Женька лиш сміялася.

— Чи на мою дупу мужиків не вистачить? Однаково всі вони не те, що мені треба! Бо той, що треба, не зі мною, на жаль!

Та час намотував собі річні кола, і коли намалювалося їх у Женьчиному житті аж двадцять дев’ять, задумалася. І рішучо викреслила зі свого раціону цукор як найбільше зло. З того часу все стало ще паскудніше, бо тепер до Женьчиної самотності додалася гірка, як її печаль, кава, і те зробило і без того нахабну масажистку ще більш агресивною.

— Чому я маю збирати Галин інструмент? — психувала, коли пані Жадкіна врешті відпустила персонал зі свого кабінету. Та — не дурна ж, аби що на язиці, те й на ділі. Зібрала-таки Галині гребінці-фени-плойки-ножиці у полотняну торбину, і знову їй криво, бо пані Жадкіна на той момент встигла здиміти з «Белли» у невідомому напрямку.

— Мені Юльку до вечора чекати? — посмикала зачинені двері хазяйчиного кабінету, побігла працювати, бо клієнтки пішли косяком, висмоктали з Женьчиних рук усі сили.

Увечері ледь трималася на ногах. Ковтала у службовій кімнаті гірку каву. Наштовхнулася поглядом на полотняну торбину з Галиними лахами.

— Дідько, чому ж я і досі заразний інструмент Юльці не віднесла?!

…Пані Жадкіна була у кабінеті не сама. Крізь прочинені двері Женька побачила не тільки ідеальну струнку фігурку хазяйки у звичному для неї Dior, а й сиву башку хазяйчиного старого чоловіка, поліцейського полковника Фелікса Аскольдовича Жадкіна, що він виглядав на всі сто! І не відсотків, а років! Розвалився у кріслі, як те бидло, ноги розчепірив, аби пузові вільно лежалося. А навколо нього Юлька нервово з ніжки на ніжку переминається.

— І що ж нам тепер робити, Феліксе?! — вигукнула тихо, але відчайдушно, перелякано.

Женька загальмувала. Ух ти, як цікаво! Притулилася до стіни, вуха локаторами: і що ж тобі тепер робити, Юлько?! Га?

— Платити! — хижо відповів Фелікс Жадкін.

— Всю суму? Всю?! — пані Жадкіна поперхнулася повітрям, закашлялася. — Феліксе, у кейсі було вісімсот тисяч доларів!

— Краще б ми віддали лише грошима!

— Лише грошима? Що ти маєш на увазі? А чим ще ми маємо віддавати? — пані Жадкіна зупинилася навпроти чоловіка. Дивилася на нього з неприхованим жахом.

— Він хоче забрати три наші аптеки.

— Господи, ні! Тільки не аптеки! — пані Жадкіна озвучила свою позицію з таким болем, що і на краю прірви люди з менш напруженою емоцією з життям прощаються.

— Що ти тут мені істерики влаштовуєш?! — визвірився поліцейський полковник. — І без них ніби хто гімном мене обмазав! Ти ще… Треба було дивитися, щоби кур’єр з кейсом спокійно дійшов до своєї тачки, сів у неї і від’їхав від «Белли»! А далі — не наші проблеми!

— У чому ти мене звинувачуєш?! — і собі визвірилася пані Жадкіна. — Я намагалася зупинити грабіжника! Жакет зіпсувала, руки попекла! Краще свою роботу нормально роби! Теж мені — «нова поліція»! Я вам зателефонувала одразу після пограбування! Прикмети покидька описала! І де результат? Чому ви і досі його не впіймали? І чому нікого не дивує поведінка кур’єра? Цей Льоня Бурсак кинувся обійматися з асфальтом від одного удару у щелепу! Ти його про це питав?!

— Льоня Бурсак не тільки кур’єр, Юлю! Льоня Бурсак — помічник народного депутата України Ореста Валерійовича Гашинського!

— І що з того? Йому теж аптеку подарувати? — замовкла, глянула на чоловіка ошелешено. — Феліксе! А може, він разом зі своїм шефом оце «пограбування» зорганізував, щоби наші аптеки віджати?!

— Розберуся…

— Так розбирайся! Зустрінься з цим Гашинським. Поясни йому: ми ні в чому не винуваті, хай не чіпає наші аптеки!

— Повернеться з Сейшельських островів — зустрінусь. Зараз мені і без Гашинського є з чим розбиратися.

— Так працюй!

— А я навіщо тут? На тебе красиву дивитися? — Фелікс Жадкін врешті відірвав дупу від крісла. Підвівся. Руки в кишені, заходив. — Дівчину поклич! Допитаю її у неформальній обстановці.

— Яку дівчину?

— Ту, яка тебе кавою облила.

— Галю Чорнобай? Я її звільнила.

— У смислі? — отетерів пан полковник. Зупинився. Дивився на дружину роздратовано.

— У прямому смислі! — огризнулася Юлька. — Через цю корову на нас повісили борг майже у мільйон! І я її не просто звільнила! Я цю погань знищила! Зганьбила, нагородила ВІЛ і знищила!

— Тобто як «нагородила»? — не зрозумів Фелікс Аскольдович. — Юлю, у тебе ВІЛ?

Під дверима хазяйського кабінету Женька Лисиця не тільки напружилася, а й здивувалася вкрай: оце так поворот!

— Феліксе, ти хворий, мать твою?! — зло відповіла Юлія Володимирівна. — Немає у мене ВІЛ!

— А в кого?

— Ні в кого! — призналася пані Жадкіна. — Але ж я повинна була віддячити тій падлюці, яка на мене каву вилила! Ти сам мене вчив: ніколи і нічого нікому не пробачати! Я так і зробила. Домовилася у клініці, де наш персонал проходить медогляд. «Підмалювали» Галі Чорнобай позитивну пробу на ВІЛ, щоби життя їй медом не здавалося.

— А насправді у Галі немає ВІЛ?

— Та звідки?

«От же сука підла!» — засмутилася під дверима Женька Лисиця і вже хотіла було відійти від хазяйського кабінету на безпечну відстань, та пан полковник раптом вигукнув:

— Юлю, а думати?!

— Про що я маю думати?! — почула голос хазяйки.

— Галя Чорнобай учора невипадково подалася по каву! Розумієш? Вона точно у змові з грабіжником. Не міг він діяти без спільників! Надто небезпечно. Хтось мав його підстрахувати!

У кабінеті зависла пауза, а в коридорі під дверима Женька Лисиця усміхнулася злостиво. «Теж мені відкриття! — подумала. — Я відразу допетрала, що Галя “у темі”!»

— Галя? — врешті перепитала чоловіка пані Жадкіна. — Ні! Галя би — ніколи! Феліксе, повір, ти помиляєшся. Галя — така чиста… У ній стільки доброти, що я навіть колись подумала: якби у мене була дитина, я б хотіла, аби у неї була така ж світла душа, як у Галі. І вона з тією кавою попхалася мені назустріч, бо дуже хотіла допомогти!

— Це ти весь час помиляєшся, мила! — відрубав полковник. — Помилилася, коли повірила цій Галі і взяла її в «Беллу»! Помилилася, коли звільнила! Де мені її тепер шукати?

— Вона сама завтра в «Беллу» прибіжить! Гарантую! — відповіла пані Жадкіна, пішла до дверей, а як дійшла, то тільки тепер побачила: вони ледь прочинені. Напружилася, розчахнула їх рвучко, вийшла у коридор: нікого. Посунула до службової кімнати.

— Женю, ти на сьогодні — все? — спитала напівголу масажистку, яка саме перевдягалася там.

— На восьму ще був лімфодренаж, але клієнтка перенесла на завтра, — Женька так і стояла перед хазяйкою напівгола.

— Значить, відпрацювала? Чудово. Виконаєш одне моє прохання?

— Я вже його виконала, — Женька підхопила полотняну торбину з Галиним інструментом, простягнула хазяйці.

Юлія Володимирівна Жадкіна демонстративно-гидливо відсторонила від себе руку масажистки з торбиною.

— Викинь усе це на смітник! — наказала. — І зателефонуй Галі. Скажи, щоб завтра на дев’яту прийшла до «Белли» за остаточним розрахунком.

— Можу з’їздити до Галі додому і передати їй гроші, — нахабно запропонувала Женька Лисиця.

— А це ідея! — із викликом дивлячись масажистці в очі, відповіла пані Жадкіна. — І справді, Женю! Не телефонуй! Краще поїдь до Галі! Скажи, щоб завтра була! Бо гроші я передам їй особисто! З рук в руки! Зрозуміло?

Женька Лисиця кивнула, та очі про всяк випадок відвела. Коли двері за Юлькою зачинилися, показала їй услід «фак», дістала цигарку і замість бігти виконувати прохання хазяйки відчинила вікно і закурила. У голові збирався докупи неймовірний обнадійливий пазл, і щоб загальна картинка остаточно склалася, не вистачало дрібниці — одного телефонного дзвінка.

Масажистка докурила. Викинула недопалок на вулицю, дістала мобільний, почала набирати номер, та раптом перервала себе, скинула дзвінок і задумалася.

Може, несподівана тяжка ноша в скрутну годину для того і звалюється на людину, аби вона перестала відчувати тягар власного горя? Тьомин дзвінок повернув Галю до реальності, та вона так і не могла зрозуміти: куди ж їй тепер слід рухатися у тій новій реальності? До мами? Уявила тоскні очі матері, аж схлипнула. Ні! Мамі правди не скаже. До Тьоми?

— Ми ж — одне ціле… — мовила. Повірила. Завжди вірила.

Знадобилося більше години, аби пішки дістатися близьких Березняків з Печерська через міст Патона. Покинула у тихому правобережному провулку біля сміттєвого бака великий целофановий пакет: звалила до нього все, крім університетських підручників, які Тьома мав здати до бібліотеки. Їх — у сумку. Сумку на плече. До гаманця не зазирала. І без того пам’ятала: відучора в ньому лишилося триста вісімдесят гривень. Якщо викликати таксі, лишиться менше трьохсот. І що робити? Викликати?

— Не зараз! — прошепотіла.

Притиснула до живота слабкого Мурчика, обмотаного перукарським робочим фартухом, подибала з правого берега на лівий. І навіть тінь сумнівів у душі не ворухнулася: мовляв, може, і не варто котиська додому перти, бо Тьомине терпіння ж не безмежне? А Галі Тьому наразі нащо зайве дратувати?

— Не покину! — повторювала вперто і бачила на своєму місці — Тьому. Ніби не Галя мостом додому брьохає — Тьома. А зранений кіт — то ж Галя і є. Тьома притуляє Галю прямо до серця і все повторює: не покину!

На Березняках упевненості поменшало. Кіт руки обриває, у скроні б’є: ВІЛ! І що ближче до дому, то сильніше б’є, наче вимагає всім і кожному повідомляти: «У мене ВІЛ! Люди, у мене ВІЛ!»

— Зараз, зараз! Прийду і все Тьомі розповім. Спочатку вечерю йому приготую, а потім розповім, — згадала про вечерю, засмутилася: нема вдома з чого готувати, інакше би Тьома не просив Галю щось у кулінарії купити. І хліба! І цукор скінчився. І, певно, олія, борошно. А як все те купити, коли кіт руки обриває? Та й не пустять у «Сільпо» з котом на руках!

Що глухіший кут, то несподіваніший з нього вихід. Неподалік торговельного центру під тополями випотрошила сумку: вийняла з неї все чисто, акуратно поскладала під деревом. Лишила при собі тільки мобільний і гаманець. Потім обережно поклала до сумки Мурчика.

— Дуже тебе прошу, потерпи, — погладила кота, закрила сумку: от і все! Готова витратити на вечерю чоловікові останні гроші.

Сумку з котом — на плече і попхалася кулінарію обносити.

Плов, млинці з сиром, запечені курячі стегенця, а ще хліб, цукор, гречка, олія, улюблена Тьомина салямі, молоко для кота. У гаманці — вітер. Не зважала, наче ситна магазинська вечеря — невід’ємна частина складної розмови, яка вже душу рве, хоч Галя ще і слова вголос не вимовила. Тягнула повні торби додому, просила себе:

— Тільки б не розплакатися!

Тьома відчинив двері, та чомусь не зробив, як завжди, крок назад, аби пропустити Галю у передпокій. Роздивлявся дружину із прикрістю: у кожній руці по пакету з продуктами, на плечі важка повна сумка. Пакети з продуктами відібрав і тільки потім відступив:

— А в сумці що?

— Та так. Неїстівне, — Галя поставила сумку в куті передпокою. Дивилася на Тьому напружено. — Зголоднів? Ходімо вечеряти.

Тьома поніс на кухню продукти і куплену вечерю. Викладав усе на стіл разом із порожнім гаманцем і мобільним дружини і навіть не здивувався тому, що мобільний і гаманець не в сумці. А в передпокої Галя швидко скинула чобітки і тепло-жовту куртку, трохи відкрила сумку, аби Мурчику стало чим дихати, погладила його:

— Трохи почекай. Скоро дам тобі молока.

Посунула на кухню, ніби приречена. «Повечеряємо, і вже тоді… все розповім. Розповім. Тільки б не розплакатися», — вмовляла себе, та все ж не уявляла, як відкриє рота і вимовить: «Тьомо, у мене ВІЛ!»

Поки розкладала продукти по полицях, Тьома вже за столом — їсть плов прямо з пластикового судочка, хоч Галя того терпіти не може. Вона не бурчить, просто дістає кілька глибоких тарелів, аби перекласти з пластику у фарфор і плов, і млинці, і курку. Вона робить так щоразу, і від того куплена вечеря щоразу прикидається домашньою. Галя закриває на те очі. Галя приймає не­огидні компроміси. Та сьогодні їй особливо гостро хочеться відчути домашню атмосферу довіри, любові, підтримки, тож вибирає найгарніші тарелі. «А ще заварю чай…» — констатує розгублено.

Плани летять шкереберть.

Галя не встигає перекласти до тареля млинці, коли Тьома відривається від плову, дивиться на дружину.

— Знаєш, яке повідомлення мені сьогодні надіслали на вайбер?

Галя мала би спитати «яке», та язик — своє:

— Не знаю.

— «Йолопе, ти вляпався! У твоєї дружини СНІД!».

Тьома дивиться на Галю, усміхається скептично. Та усмішка — наперед продемонстрована логічна відповідь на реакцію Галі, бо дружина ж не змовчить, відреагує на маячню, яку злі козли розсилають усім підряд. Обуриться: «Це вже за межею добра і зла! Тьомо, нащо люди це роблять?!» От у цей момент і стане доречною скептична Тьомина усмішка. Як прояв мудрості і прозорливості: мовляв, мила моя, люди не просто козли! Вони — вкрай небезпечні козли!

Галя реагує геть не так, як передбачає Тьома. Мовчить. Дивиться на чоловіка блакитними чистими очима, та за мить вони стають синіми від сліз.

— Це правда, — шепоче врешті, бо вже не бачить різниці між тими страхами! ВІЛ, СНІД… Яка різниця? Однаково моторошно!

— Що?!. Ти не жартуєш?! У тебе СНІД?! — Тьома одночасно намагається не подавитися пловом, підхопитися зі стільця і якнайдалі відсахнутися від Галі, бо вона стоїть зовсім близько біля столу, рукою дотягнутися можна. Та Тьома Чорнобай не Цезар. Падає на підлогу, зойкає, бризкає пловом з рота, лається.

— Дідько… — і не зупиняється, відповзає все далі і далі від Галі, як від найогиднішого жаху, і те можна прочитати у Тьоминих очах, бо вони кричать: жах! Най­огидніший жах!

— Тьомо…

— СНІД?! Мать твою! Пішла геть! Геть, потворо! Забирайся з мого дому! Негайно! Ти почула? Сволота! Дідько, яка ж сволота! Ти мене заразила? Так? Дідько, а як я тепер… — з кухонної підлоги майбутній психолог плюється пловом і верещить так голосно, що на столі мертві курячі стегенця тремтять разом зі своєю пластиковою труною-судком.

Галю так сильно вражає реакція чоловіка, що дихати, жити, ворухнутися — несила. Кам’яніє... Із жахом спостерігає за тим, як Тьома задки відповзає до кухонних дверей, підхоплюється, вибігає з кухні. Зі спальні чути брязкіт новенької рожевої Галиної пластикової валізи і Тьомині волання.

— Все! Все забирай, мені нічого твого не треба! Труси свої, светри, футболки! Дідько, скільки барахла! Ніяка валіза не вмістить! Сволота! Яка ж ти все-таки сволота, Галю! Я тобі вірив! А ти… Може, це ти гроші зі схованки стирила, аби я почувався винуватим?! Раз про СНІД брехала, значить, про все брехала! Сука! Дідько, яка ж ти сука! Тебе вбити мало! Ти розумієш? Тебе вбити — мало!

За мить у передпокої — брязкіт коліщат. Тьома лишає повну валізу біля вхідних дверей, обережно, наче потрапив у кімнату, повну отруйних змій, входить до кухні. З від­разою дивиться на Галю.

— Я зараз іду до спальні і буду там рівно хвилину. Коли вийду, щоб тебе у моєму домі не було! Валіза з твоїм барахлом у передпокої!

Галя ще не вірить. Дивиться на Тьому розгублено.

— Тьомо! Ти ж казав, що не покинеш ніколи… Що ми — одне ціле…

Тьома захлинається від обурення, і видно: є що майбутньому психологу відповісти. Не зглянувся! Не розщед­рився на слова! Плюнув Галі під ноги, вискочив з кухні. І, може, тому, що плюнув, Галині ноги остаточно підкосилися: опустилася на табуретку без сил і вперше з часу, коли отримала страшну новину, так відчайдушно і гірко розридалася, що і стіни на кухні поспівчували б, якби серце мали. У хвилину не вклалася. І в десять. А коли врешті від сліз лишилася лише спустошена чорна туга, встала і пішла до передпокою, покинувши на кухонному столі і порожній гаманець, і мобільний.

У передпокої біля прочинених дверей — новенька рожева пластикова валіза, подарунок Юлії Володимирівни Жадкіної. У куті — сумка з кволим Мурчиком і пляшка молока. Вдягнула тепло-жовту куртку, чобітки. На автоматі потягнула валізу і сумку з котом на площадку в під’їзді. Озирнулася до квартири, у якій прожила майже три роки, і побачила, як Тьома швидко вискочив зі спальні у передпокій, буцонув ногою по вхідних дверях, аби швидше зачинити їх за Галею: хрясь!

На ДВРЗ, околичному районі Києва, з вікон якого Бровари видно, Оля Корнійчук курила на кухні орендованої малосімейки, хоч робити те було справою вкрай ризикованою, бо хазяйка попередила: відчує запах табаку — вижене з квартири того ж дня. Зазвичай Оля курила на балкончику, та сьогодні світ перевернувся, старі його сенси категорично втратили вагу, і Оля відчувала просто-таки фізичну потребу бути жорстоко покараною за слабкодухість і боягузство. Хоча б тим, що завтра зранку до квартири навідається хазяйка, потягне носом повітря, почервоніє від гніву і заверещить: «Геть! Геть!»

— Так мені й треба! Заслужила! — Оля затягнулася, забідкалася, бо й досі гризла і гризла себе за те, що відвела сьогодні погляд, коли ошелешена розгублена Галя виходила з кабінету пані Жадкіної, що не вийшла у хол проводити подругу, сказати їй хоча б «дякую».

— Господи, яка ж я тварюка! — ледь не розревлася, бо лише завдяки Галі отримала роботу у престижному салоні «Белла».

Вони познайомилися влітку минулого року, коли разом вступали до Європейського університету на спеціальність «екологія». Галя вступила на дистанційне навчання, а Оля пролетіла. Зазбиралася додому, до невеличкого містечка у Харківській області, хоч ой як не хотіла, та Київ здавався Олі величезним холодним монстром, у нутрощах якого немає місця невдасі з провінції. «Маячня! Всі столиці живляться свіжими людьми з провінції, у тому і сила столиць!» — заперечила тоді Галя і сказала, що план проти лузерства простий: залишитися у Києві, знайти роботу і дах над головою, працювати і збирати гроші, щоб наступного року вже неодмінно вступити до вишу. А коли дізналася, що Оля закінчила курси за спеціальністю «майстер манікюру», пообіцяла попитати про вакансії у «Беллі»…

— Де б я була зараз, якби не Галя! — Оля закурила нову і вперше за весь цей довгий нервовий день наважилася на дещо більше, ніж душевні гризоти. Дістала мобільний і набрала номер Галі.

— Вибачуся! Так і скажу: «Галю, блін, я така дебілка!» Чи ні! Скажу, що перелякалася і розгубилася. І що мені соромно… — довгі гудки собі йшли і йшли, Оля все говорила і говорила те, що сказала б Галі, якби та відповіла.

Галя не відповідала, а Олі на душі полегшало. Відрубала дзвінок. «Шкода, що не можу зараз поговорити з Галею, — розмірковувала вже поблажливо. — Я б хотіла зараз почути її голос. Я би по голосу зрозуміла: вона дуже засмучена чи ще тримається? І якщо Галя була б дуже засмученою, я б знайшла слова, аби підтримати її…»

Загасила цигарку і вирішила, що непогано було б провітрити кухню, а то ще хазяйці стукне у голову навідатися… І що тоді?

Тільки відчинила вікно, як у коридорі задзеленьчав домофон.

— Точно хазяйка! — засмутилася вкрай. — Дідько, та що ж я за лузерка така!

Зняла слухавку.

— Хто?

— Олю, це я, — почула голос Галі. — Відчиниш?

— Галю? Галинко, у мене батьки! Тільки-но з поїзда! Приїхали провідати мене! — метушливо забелькотіла Оля Корнійчук, зиркнула на годинник: 23.30, притишила голос. — І вони вже сплять, не хочу їх тривожити. Я зараз вийду до тебе. Добре?

Оля швидко поклала слухавку на апарат домофона, кинулася було до дверей просто в халаті й домашніх капцях, та повернулася. Дістала з шухляди заощадження — тисяч десять гривнями, — взяла з них двісті гривень, поклала до кишені.

— Ні, не хочу я відкупитися від Галі, — спускалася ліфтом, виправдовувалася сама перед собою. — Маю допомогти подрузі. Всі нормальні люди так вчиняють. А що? Не запрошувати ж її до себе? То небезпечно, певно, — розмірковувала, хоч і не дрімуча, і не дурна, а тоді — яка?.. «Жива! — відповіла б. — І хочу жити! То гріх?!»

Надвір вийшла вже знервована, думки розхристані. Роззирнулася. Бачить: біля лавки Галя стоїть, у руках сумку тримає, а поряд — велика пластикова валіза. Йорданська ти купіль! Оля аж перехрестилася подумки. «Як же влучно я батьків приплела! — подумала. — Галя ж точно переночувати у мене сподівалася!»

Ішла до Галі, у серце милосердя рікою лилося.

— Галинко, — із болем, зі співчуттям. — Як ти? Я так хотіла з тобою поговорити після тих зборів, та Юлька нас іще довго тримала, а коли ми від неї вийшли, тебе вже не було! І я тобі дзвонила цілий день. А ти не відповідала, і я вже стала хвилюватися. Ти як?

Оля зупинилася у метрі від Галі, щільніше загорнула на грудях халат, бо тремтіла. Та не від холоду. Від тваринного неконтрольованого страху: придушив милосердя, паралізував не тільки волю — руки, ноги, думки. Командував: відкараскайся від цієї людини і біжи від неї геть якнайдалі!

Галя побачила Олин страх. Відступила на крок. Поставила сумку на лаву, опустилася поряд. Спустошено дивилася в землю.

— Тобі страшно? — спитала врешті.

— Галю, вибач! — Оля схлипнула, і так їй стало себе шкода. От правда! За що їй такі муки совісті? У чому вона винувата? У тому, що Галя десь ВІЛ підхопила?! А Оля при чому?!

— Пусте, — прошепотіла Галя.

— Не кажи так. Я хвилююся за тебе!

— Нічого, ми впораємося.

— Ми?

— У мене — кіт, — Галя трохи відкрила сумку, і Оля Корнійчук побачила немалого котиська з жовтим ошийником: лежав нерухомо, лиш недвижними скляними очима дивився на людей.

— Нащо тобі зараз кіт? — спитала Оля.

— Він теж хворий. Не кидати ж його.

— А… — змістовно відреагувала Оля. Помовчала, кивнула на валізу. — А чому ти з валізою?

— Тьома вигнав мене, — сказала Галя.

— Ти серйозно? Ну це вже… От же гад! — обурилася Оля. — І ти тепер куди? До мами?

— Ні! Маму не турбуватиму. Нащо мамі ще за мене переживати?

— Шкода, що до мене батьки приїхали, — сказала Оля. — Якби не вони, ти могла б у мене трохи пожити. А з ними — ніяк! Тато спить на кухні, а ми з мамою на одному дивані у кімнатці. А знаєш! У мене в телефоні є адреса одного класного хостелу. Геть недорогого. І умови там пристойні!

Оля заметушилася, дістала мобільний і сама не помітила, як разом із телефоном з кишені випали на землю двісті гривень. Гортала контакти.

— Зараз знайду, запишеш…

— Олю, не треба.

— Чому?

— Не хочу туди, де люди, — сказала Галя, встала з лавки. В одній руці — сумка з котом, другою підхопила валізу за ремінчик. — Піду…

Оля не спитала: а куди? Ніч же! Оля вирішила у фіналі розмови продемонструвати власну щедрість.

— Галю, зачекай, я тобі трохи грошей хочу дати, тобі згодяться. І навіть не думай мені відмовлятися! Так усі нормальні люди роблять: допомагають одне одному у гірку годину, — взялася шарудіти по кишенях, та крім мобільного і ключів від орендованої малосімейки в них нічого не було. Роздратувалася: та що ж це!

— Олю, облиш. Не хвилюйся зайве, — сказала Галя. Подибала геть, тільки коліщатка валізи на ямах: стук, стук.

Оля стояла біля лави, дивилася Галі услід. Цікавість прокинулася. «Куди вона? — думала. — Де нема людей? У монастирях нема. Там тільки ченці і черниці. Невже Галя — у монастир? А нащо? Не лікуватися ж! У монастирях хіба лікують тіло? Може, помирати?»

Відігнала чуже жахіття, аби своїм не стало, ще раз обслідувала кишені.

— І де я двісті гривень загубила? Ні, я таки лузерка!

Якби ми знали, куди приведуть обрані шляхи, ми би не покладали таких уже великих сподівань на приз у кінцевому пункті призначення. Будь-який результат — то фінал, кінець. Куди цікавіший процес, бо процес — то все живе, саме життя, любов, а результат — просто смерть.

Галя втомилася вкрай, але не зупинялася, наче рух вів до вирішення всіх її проблем, чи, навпаки, дозволяв сховатися від усіх проблем, чи просто так виснажував, що думати про інше вже несила. Сунула і сунула нічними порожніми вулицями ДВРЗ до лісу, що чорнів уночі суцільним цупким полотном за новенькими багатоповерхівками. З останніх сил тягнула сумку з котом, котила валізу. У голові — уривки думок, емоцій, обличчя людей на тлі і в контексті, і без них, широким планом. Юлія… «Белла», мама. ВІЛ! Тьома… Пальці пече від гарячої кави. ВІЛ! Тьома… Тато.

— Дарма люди всюди шукають кохання! — казав. — Краще самим стати коханням.

А в Галі — як?

Тьома… Вони перетнулися три роки тому у прозорому ліфті великого торговельного центру на правому березі. Тоненька, як гілочка, тендітна Галя: сині очі сяють, на голові — копа неслухняного хвилястого світлого волосся; і Тьома — збуджений, на вигляд козирний у всіх смислах слова.

— Красуне, чуєте?! — сказав Галі. — У мене проблема! Не допоможете її вирішити?

— Вам гроші потрібні? — спитала Галя.

— Я схожий на хлопця, який просить у дівчини гроші?

— Вибачте, я не знаю, — чесно призналася Галя.

— Добре, проїхали, — Тьома глянув у Галині сині очі. — Як тебе звати? — перейшов на «ти».

— Галя.

— Галю, проблема така. Я тільки-но програв свій новий айфон. В смислі, я його ще не програв, але можу!.. Якщо ти мене не поцілуєш.

Галя усміхнулася приголомшено:

— Тут і зараз? У ліфті?

— Так, тут і зараз за нами уважно спостерігають. І давай так. Якщо ти мене поцілуєш, я тобі реально щедро віддячу. Наприклад, на завтра замовлю столик в «Егоїсті». Повечеряємо.

— Ні, давай так! — відповіла Галя. — Якщо я тебе поцілую, ти пообіцяєш більше ніколи не виникати у моєму житті.

Тьома завмер. Дивився на Галю, наче відкривав для себе новий дивовижний світ. А може, просто розкладав на чаші терезів здоровий глузд і азарт з ризиками.

— А давай! — вигукнув азартно. — До біса поцілунок! Зустрічаємося завтра о сьомій біля ресторану «Егоїст». Прийдеш, Галю?

Дівчина вухам не повірила.

— Зачекай! Ти готовий програти свій новий айфон заради зустрічі зі мною?

— Галю, я ніколи не програю! — відповів Тьома, обі­йняв Галю і по-справжньому гаряче поцілував у губи.

— Це не рахується, — сказав, коли відірвався. — Ти не цілувала мене! Я сам тебе поцілував.

За два тижні Галя переїхала до квартири на Березняках, бо Тьома по-панськи щедро запропонував: лишайся, якщо хочеш. Він взагалі намагався весь час перекладати відповідальність за рішення на Галю.

— Хочу, — мовила тоді Галя, дивуючись власній хоробрості, бо до цього за всі свої двадцять два повні роки мала лише два мелодраматичні епізоди з обіймами, поцілунками і сексом. Перший — у школі, коли з місяць зустрічалася з однокласником Костею Ніконенком, і все для них обох було вперше, і так вони від того напружувалися, губилися і нервували, що скоро дозустрічалися і до свого першого розставання. Другим Галиним хлопцем став Алік Ворзель, відомий велосипедист, до речі, який регулярно стригся у «Беллі». Він став і першим її мужчиною, і саме це тримало Галю біля спортсмена: наче раз віддалася — то до скону. Та скоро дізналася про скандали, які Алік влаштовує дружині і дітям. Здивувалася: так він одружений? «І що з того?!» — казала тоді Галі Оля Корнійчук і дуже радила триматися за перспективного велосипедиста, як за останню надію. Та Галя відчула надзвичайну легкість після того, як відкараскалася від Аліка. А коли зустріла Тьому, ошелешено усвідомила: всі попередні стосунки були невдалими пробами пера перед написанням її першого справжнього любовного роману. Він лягав на життєве полотно яскравими емоціями, бо попервах Тьома розпушив павиний хвіст і просто-таки засліпив Галю азартною щедрістю: усе тобі, дівчинко! Та скоро гроші, які Тьомина мати регулярно надсилала йому з Італії, закінчилися, а програші у казино стали хронічними. Отут і настала черга Галі мовити: усе для тебе… Тьома оцінив. А Галя все жила тим першим дивовижним враженням, коли хлопець заради зустрічі з нею віддав новий айфон. Коли ж за рік Тьома несподівано для Галі став на одне коліно і запропонував поженитися, остаточно повірила: це — доля, а вони з Тьомою — дві половинки одного цілого.

Спомини відібрали останні сили. Зупинилася на порожній вулиці біля зачиненого відділення банку обіч проїжджої частини. Кинула ремінець валізи, обережно поставила сумку з котом на землю. Відкрила її, погладила тваринку по спині.

— Будеш молоко, Мурчику?

Кіт жалібно нявкнув. Галя прискорилася, заметушилася: налила молоко собі в долоню, піднесла її до котячої морди.

— Прошу, не вередуй! Попий молока…

Насторожено спостерігала за тим, як кіт кілька разів мляво торкнувся язиком Галиної долоні, наче зробив це, виключно аби віддячити людині за турботу. Знову жалібно нявкнув. Галя захвилювалася. Обережно дістала кота з сумки, всілася на бордюр, поклала Мурчика собі на коліна. Гладила м’яку спинку. «Тебе до ветеринара треба, братику, бо, здається, у тебе не тільки лапка зламана. Певно, ще є якісь пошкодження внутрішніх органів, бо інакше би не лежав пластом, — бідкалася. — І то не біда, що у мене грошей немає. І без грошей допоможуть, коли побачать, як тобі погано. Біда в тому, що ніч, що я десь на околиці і не знаю, чи є тут ветеринарна клініка…»

— Може, подзвонити у довідку? — згадала про мобільний. По кишенях, у сумку — нема телефона. І гаманця нема.

Обійняла кота, заплакала тихо, беззвучно. Не чула, як порожньою вулицею повз неї тихо проїхав брудно-зелений «міні-купер», як водій за кермом кинув зацікавлений погляд на валізу, перевів очі на дівчину, що сиділа на бордюрі з котом на руках, та раптом брови його злетіли від здивування. На гальма!

Сидів у зеленій жабці, ошелешено роздивлявся дівчину, кота, примітний його жовтий ошийник. Другого ж такого ошийника у світу немає?..

Юрко Консуматенко і сам не зміг би пояснити, чому п’ятого березня, коли услід за старенькою обережно про­слизнув до її просторої квартири на першому поверсі старого будинку в печерському провулку, одразу звернув увагу на котячий жовтий шкіряний ошийник з металевими шипами і кільцями, на одному з яких теліпалася бляха з іменем кота.

— Так він у вас Мурчик? — присів біля кота, та роздивлявся не вгодовану доглянуту тваринку, а вибагливий ошийник. — Збруя у нього крута, — сказав хазяйці.

Усміхнулася:

— Другого такого ошийника немає.

— Невже?

— Точно вам кажу, отче! Синочок зробив. Та спершу вполював дикого кабана, власноруч шкіру зідрав, обробив і видубив, аби розкинути перед каміном у своєму заміському будинку, а з хвоста своїми руками ошийник для Мурчика зшив, бо просто хотів матері приємне зробити. Отакий турботливий у мене синочок.

Консуматенку б насторожитися! Стримати апетити, згадати, що власне життя дорожче за будь-який куш, та слова старенької про синочка, який власноруч шкіру здирає, пролетіли повз вуха послушника, бо й слухав у пів вуха. Ледь стримуючи захоплення, роздивлявся колоритну квартиру: нагадувала ілюстрацію до розповіді про славетний дворянський рід, який через усі негаразди планетарного масштабу проніс не тільки власну шляхетність, а й власні скарби, що їх передавали з покоління в покоління, бо, крім меблів з карельської берези, дивана і крісел у стилі ампір, бронзових світильників і картин на стінах, явно не совдепівських килимів і важких портьєр, чималої кількості книжок, на консолі біля великого дзеркала Юрко побачив шкатулку. А на столику — грубий гаманець. І в бабці на шиї виблискував масивний золотий ланцюжок із величеньким золотим хрестом. Вона ж віруюча! Точно!

«А як не вірити? Я сам тепер вірую!» — промайнула в голові Консуматенка істерично-захоплива думка. «У того старого вірую!» — конкретизував власну релігію.

Навернення Юрка сталося на початку лютого. Тільки-­но обніс у Хмельницькому бідну квартиру своєї ж колишньої вчительки, бо взнав, що до тої навідувалися діти, які працювали у Польщі. Перевернув хату догори дриґом, знайшов 500 євро, але того Юркові здалося замало, тому прихопив старі планшет з ноутбуком, срібні ложечки, кавоварку, велике шовкове покривало, бо нове, і дві пари файних чоловічих черевиків фірми Camper, які підійшли Юркові ідеально. Замкнувся у власній хаті: носа боявся надвір висунути, та раз таки попхався на базар. Прогулятися, про новини у пацанів попитати. Типу як там наші менти? Сплять, бухають чи реально щось розслідують?

Вже майже дійшов до базару, коли побачив неподалік магазину автозапчастин брудно-зелену стару іржаву автівку з картонкою «ПРОДАМ ТІЛЬКИ ТОБІ» на лобовому склі. Всередині автівки сидів такий же старий, як автівка, дідуган, спокійнісінько і без окулярів читав собі книгу, наче тільки для того і припхав свою тарантайку під магазин — почитати у ній! Юрко усміхнувся уїдливо: от що за дебіл цей дід?! Якому такому дурному «тобі» він своє корито хоче впарити? Який йолоп взагалі на нього подивиться?! Краще би написав на лобовому склі марку своєї чортопхайки, бо єдине унікальне, що у ній можна відмітити, то іржа.

І ні, щоби йти собі далі, попхався до діда, аби в лице йому своє «фе» кинути.

— Чуєш, діду! — стукнув у скло з боку водія.

Дід поважно відклав книгу, опустив скло.

— Де ти так довго ховався, стригунець?! — спитав.

— Ви, діду, бачу, несповна розуму, — Консуматенко пішов на контакт, як у болото впав. — Який я вам стригунець?

— Ясно, не той, що кінь. Той, що чуже стриже!

— Не розумію! Це ви, діду, зараз про що? — насупився.

— Про те, дурнику, що час тобі тікати з Хмельницького! І не на своїх двох! На автівці.

— Чого це?

— Та того! Давай вже! Не стій, рухайся! Біжи і принеси оті свої п’ятсот єврів. Так і бути! Продам тобі щасливу жабку…

— Це ви, діду, так своє зелене корито називаєте? Щасливою жабкою?! А при народженні їй яке ім’я дали? Що це за тарантайка взагалі: «форд», «опель», «дача»? Її де зібрали? У Румунії чи в гаражі у Василя?!

— Дурний ти, ще й тупий! — сказав дід. — Перед тобою славетний «Остін Міні Купер Ес» тисяча дев’ятсот сімдесятого року випуску! І тобі, гімнюк ти, дуже пощастило!

— У чому?

— Що матимеш жабку! Вона удачу приносить.

— Файно брешете, діду, та не допоможе! Не куплю я ваше корито! Я ж не йолоп!

— Собаки брешуть, а я правду кажу. Хто собі жабку придбає, до того удача приліпиться і хвостом за ним ходитиме. Вестиме до кінця по тому шляху, який людина вибере.

— Аби вона удачу приносила, ви б її не продавали! — Консуматенко усміхнувся придуркувато: впіймав діда на брехні!

— Мушу продавати! — спокійно відказав дід. — Бо мене вже жабка до фіналу мого шляху привела. А вона коли місію виконає, то враз стає своєму хазяїнові тягарем, ніби вимагає: віддай мене тому, кому удача у пригоді стане, або тому, кому гірше за тебе!

— Та невже?!

— Слухай, йолопе! — розізлився дід. — Досить балачок! Біжи уже по свої єври! І пам’ятай: ти не просто суперавтівку купуєш, а ще й суперсейф, бо нікому і ніколи не спаде на думку в багажник іржавої жабки залізти.

Ох, що той дід знав?! Юрко Консуматенко тільки поскладав до багажника поцуплене у вчительки барахло, тільки сів за кермо брудно-зеленого іржавого «міні-купера», як подзвонив сусід і дружбан Карл Бергер, який, хоч і народився німцем, під час посиденьок з Юрком віддавав перевагу горілці перед пивом. Торохтів: мєнти у тебе, мєнти, і ніхто не знає, де ти є! А ти де?

— У Польщі курячі лапи перекручую на собачі консерви! — збрехав Юрко і рвонув на жабці до Києва.

І все — як по маслу. Поліція не зупиняла, у монастир прийняли одразу, хоч Юрко знав: то непроста справа — у послушники записатися. За три тижні у Божому домі встиг обслідувати келії сусідів. Тирив у них потроху, виносив з монастиря, складав до багажника щасливої жабки, яку припаркував у тихому провулку неподалік. В один із днів зідзвонився із козелецьким знайомим свого знайомого на прізвисько Гавана, і той без проблем погодився скупити не тільки все, що Юрко Консуматенко поцупив у рідному Хмельницькому, а й крам божих людей з монастиря. Казав: «Приїжджай! Усе зробимо!»

Давно Юркові так не щастило. Аби не почуватися невдячним, навіть став вечорами бурмотіти молитви: мовляв, дякую всім святим за те, що в світі є прекрасна машина «Остін Міні Купер Ес» тисяча дев’ятсот сімдесятого року випуску, яка приносить своєму хазяїнові удачу!

— І дідові дякую за те, що стрівся на моєму шляху разом із жабкою! Я її тепер до смерті нікому не продам! — затявся, наче до смерті — вічність. А — хіба?..

— Отче! — голос старенької повернув послушника до реальності. — Ви, певно, теж гарний син. Бо поганий син не може бути хорошою людиною, а ви — хороша людина, раз не відмовили у допомозі.

— Давайте вже погану людину роздивимося, — відповів Консуматенко напружено.

Хазяйка підвела послушника до вікна у вітальні, обережно виглянула з-за портьєри, вказала пальцем на чоловіка, що стояв у глухому куті скверика. З квартири жінки його і справді можна було прекрасно роздивитися: на вигляд років тридцять, високий, міцний, м’язи натреновані, коричнева шкіряна курточка, бейсболка. Хазяйка щось схвильовано говорила, та Консуматенко не чув. Кивав для годиться, бо — на своїй хвилі. У скронях пульсувало: а далі що? До цього дня обносив лише порожні квартири. Зазвичай відмикав замки на дверях, іноді через вікно потрапляв усередину.

На автоматі оглянув вікно, біля якого стояв разом зі старою, — не пластик, дуб міцний. Потягнувся до кватирки, аби дати собі ще хоч трохи часу, хоча вже знав, що робитиме.

— Душно тут у вас, — відчинив кватирку. Повернувся до бабці всім корпусом.

Глянула на послушника здивовано.

— Ви би поспішили до грішника, отче!

«Точно, треба спішити», — стрельнуло. Вхопився за край важкої портьєри, смикнув щосили, відсікаючи від кімнати білий світ, та вийшло не дуже: цупка тканина перекосилася, лишила для світла знадвору вузьку смужку.

— Гроші у вас де? — спитав тихо, та все ще не агресивно, ніби попросив. — Ви ж на похорон собі відкладали?

Бабця не відповіла. Завмерла, дивилася на послушника приголомшено.

— Не хочете говорити? Може, я сам подивлюся?

Жінка затримала подих і все не зводила з послушника ошелешеного погляду. Раптом видихнула, потяглася до мобільного у кишені теплого реглана…

Потім, коли все скінчилося, Консуматенко нахабно брехав собі, що хотів лише відібрати у жертви мобільний. Випростав ліву руку, аби вхопити жінку, та вона замість відсахнутися подалася до нього. Впустила мобільний, вчепилася у долоню послушника обома своїми сухенькими немічними руками й увіп’ялася в неї міцними фарфоровими зубами. Від несподіванки Консуматенко заволав, упав на коліна, поволік за собою стару. Жінка не розтискала зубів, та хіба це могло допомогти? Неушкодженою правою рукою послушник щосили вдарив жінку по голові. Старенька зойкнула, розімкнула щелепи і впала на підлогу.

Консуматенко сидів поряд, із прикрістю роздивлявся покусану долоню.

— Навіть шкіру не прокусила стара шкапа, — буркнув. — Тільки синець буде.

Забрав жінчин мобільний, сховав у кишеню, підвівся, переступив через тіло жінки і вже зібрався шукати все, що мало велику цінність і невеликі розміри, та раптом зверху, з книжкової шафи, на спину йому кинувся котисько.

Консуматенко від несподіванки ледь не обісцявся.

— Ах ти ж, падло жирне! — крутився дзигою, смикав плечима, пробував дотягнутися до кота, скинути його зі спини, та де там. Кіт наче сказився: увіп’явся кігтями у спину послушника, дряпався, намагався вкусити, і вийшло би, якби Консуматенко не здогадався щосили прибитися спиною до стіни.

Кіт упав на підлогу, і перш ніж зник поміж меблів, Консуматенко встиг буцнути по ньому носаком.

— Сука, сука… — ніяк не міг заспокоїтися. Вже нишпорив по шухлядах і полицях, та все озирався, грозився коту. — Зачекай! Я тебе знайду, сука! Я тебе на шмаття розірву!

Кіт наче розчинився, хоч Консуматенко і заглядав під дивани і крісла одночасно з обшуком багатої квартири старої віруючої жінки.

За пів години чимала дорожня сумка хазяйки, яку знайшов на кухні, заповнилася вщент, бо ніяких особливих зусиль злодію для того докладати не довелося. Чи то жінка з якихось відомих тільки їй причин вірила у недоторканість власної хати, чи то надто філософськи ставилася до життя, але цінних речей і грошей не ховала. У шкатулці знайшов більше десяти тисяч гривень, жіночий золотий годинник і чоловічий PATEK PHILIPPE. Гаджети теж знаходилися практично у відкритому доступі: у комоді відшукав новенький планшет в упаковці, на підвіконні — ноутбук, а ще вигадливий настільний годинник з порцеляновою пастушкою. Лише відкладені окремо десять тисяч доларів, загорнуті у білий цупкий папір з колонтитулом «Верховна Рада України» по верхньому краю, ховалися поміж медичних довідників у книжковій шафі.

— Оце так допомогла жабка! — забобонний.

Упакував сумку, роззирнувся: нічого цінного не проґавив?

— А хрест! — присів біля недвижної жінки і, поки знімав з її шиї золотий ланцюжок з хрестом, спробував намацати пульс на шиї. Пульсу не було. Отоді Консуматенко і збрехав собі! «Сама винувата! — буркнув подумки. — Я хотів лише відібрати мобільний!»

Підхопив повну сумку, вже було посунув до виходу, та за звичкою вирішив визирнути у вікно, оцінити ризики. Трохи відхилив портьєру, глянув: нікого. І чоловіка у коричневій шкіряній курточці, який стирчав у глухому куті скверика, теж нема.

— І мені час…

Знову посунув до виходу, а тут нова думка — колом у мозок: раптом щось несподіване? А він же геть беззахисний і абсолютно неозброєний! Кинув сумку, побіг до кухні, посеред кухонного приладдя знайшов невеликий, але гострий ніж, що він у долоні легко ховався.

— Згодиться, — знову до виходу, та раптом почув тихий стогін за спиною.

Озирнувся. Бачить: жінка на підлозі прийшла до тями, слабко ворухнулася, відкрила очі, руки затремтіли.

Не думав! Не думав, гнав думки! Підскочив до жінки, вдарив ножем у груди. Раз! Ще! Ще! Дах проломився від жаху: бив і бив, поки не отямився. Завмер, глянув на себе у велике старовинне дзеркало.

— Добре, що у підряснику, — прошепотів, бо чорне вбирає у себе всі кольори — хоч червону кров, хоч біле вино. Все стає чорним!

Вимив руки і ніж. Запхав ніж у кишеню підрясника, знову роззирнувся, наче варто йому лиш повернути до вхідних дверей, як означиться чергова проблема. Може, кіт?

— Треба вже звідси тікати! — психонув. Вислизнув з чужої хати, зачинив двері. «Закінчив діло, гуляй!» — промайнуло.

— Ще не закінчив, — прошепотів, бо розумів: розслабиться, лиш коли сяде за кермо «міні-купера» і від’їде якнайдалі від багатої хати віруючої киянки.

З під’їзду не вискочив, як підстрілений. Застиг на мить біля прочинених дверей, визирнув у тихий провулок: є хто? Ані душі. Вже прикидав, як спокійно дійде до щасливої жабки біля сміттєвих баків, щоби покласти в її багажник сумку з жирною здобиччю, коли побачив чоловіка з кейсом у руці: вивернув з-за рогу, швидко сунув у бік під’їзду, в якому якраз будував план відходу Консуматенко.

— Це ж ти… — вразився Юрко, бо впізнав демона, на боротьбу за яким його нині заряджала довірлива стара жінка.

У чоловіка, певно, були залізні нерви: в одній руці міцно стискав алюмінієвий кейс, другою застібав ґудзики просторої синьої куртки, яку на ходу вдягав поверх шкіряної коричневої. Зараз скине бейсболку і стане іншою людиною: не впізнати.

Бейсболка і підвела. Чоловік з кейсом якраз порівнявся з під’їздом… Підняв руку, щоб зняти бейсболку. На коротку мить рука перекрила огляд, бо інакше б чоловік помітив крізь щілину прочинених дверей під’їзду збуджені очі Консуматенка.

Консуматенку не заважало ніщо! Встиг розгледіти навіть великі краплі поту, які стікали по скронях незнайомця. «Нервуєшся, брате?» — промайнуло щиросердне. Стиснув сумку в одній руці, другою різко розчахнув двері під’їзду і я-а-ак дасть незнайомцю ногою в живіт. Чоловік не чекав! Звалився, як підкошений, скрутився, тримався за живіт, бейсболка покотилася по землі, та кейс із руки не випустив, міцно тримав.

Консуматенко полохливо роззирнувся: нікого! Кинув сумку в під’їзді, вхопив бейсболку, натяг чоловікові на маківку. І перш ніж підхопити його попід руки і разом з кейсом затягти до під’їзду, нахилився і щосили вдарив ножем у живіт.

— Тепер не рипнешся…

Незнайомець судомно хапонув ротом повітря і знепритомнів. Консуматенко затяг його разом із кейсом до під’їзду. Одразу кинувся відкривати кейс: не виходить!

— Дідько, добре! Потім… Далі що? — роззирнувся, аж бачить: під сходами невеличкі двері до підвалу ведуть. Твою наліво! І як після того в дідові віщування не вірити?! Все — в масть!

Затягнув незнайомця до підвалу, без роздумів полоснув ножем по горлянці, той і віддав Богові душу. Консуматенко витер з ножа свої відбитки, вклав ніж у долоню небіжчика.

— Сука ти! Стару зарізав! — і ходу з підвалу. Щільно зачинив двері, ще й скрутив дротом металеві дужки, на яких мав би замок триматися.

Сумку в одну руку, кейс — у другу. Красава! Тільки треба вже покидати місце щедрих жнив: удача не любить тих, хто занадто довго її гвалтує.

З під’їзду вийшов, ледь не обісцявся від страху, бо тихий провулок узявся жахати Консуматенка звуками, рухами, людьми. Звідки вони всі?! Онде молода матуся візочок котить, кілька жінок розмовляють біля сусіднього будинку, двоє чоловіків тягнуть великий, схожий на телевізор пакунок, а проїжджою частиною тихо повзе розкішна іномарка.

Йшов до іржавого «міні-купера», очі в землю:

— А — насрати! Все вийде! Я ж фартовий… тепер!

Фарт не подарував упевненості. Нервово відкрив багажник, закинув у нього сумку й алюмінієвий кейс, зачинив і вже подався до передньої лівої, аби вскочити в салон (скоріше геть!), та згадав дідові слова: «І пам’ятай: ти не просто суперавтівку купуєш, а ще й суперсейф, бо нікому і ніколи не спаде на думку в багажник іржавої жабки залізти!»

— Дідько! — завмер біля водійських дверцят.

Що робити? Шкірою відчував: йому би краще зараз — подалі від награбованих багатств. Не їхати в далекий Козелець, лишити автівку в тихому провулку, якнайскорше повернутися до обителі, щоб зорганізувати собі яке-не-яке алібі про всяк випадок, і по-тихому відіпрати від крові підрясник. Але як покинути напризволяще жирну здобич?! Та Юрка на шмаття порве від нетерплячки і невизначеності, коли він скнітиме у монастирі, а його дорогоцінна, набита скарбами жабка чекатиме на нього тут, у тихому провулку!

Уявив альтернативу: ось він за кермом «міні-купера», вже далеченько від’їхав від Києва, аж поліція. Стояти! Чи просто зупинився кави попити у придорожній кафешці. Дівчина за стійкою подає йому каву і каже: «У вас, отче, ряса в крові!» Чи вже доїхав до Козельця, знайшов того Гавану, що він лише знайомий його знайомого, тобто — геть незнайома людина, і ще невідомо: чи можна їй довіряти? А якщо те падло посеред ночі накине на шию Юркові удавку і задушить, аби… автівку забрати, наприклад! А в автівці ж…

— От же сука! — не знати кому, бо так розгубився, аж — сльоза. І сам собі: та думай, Юрку, думай, бо просто тирлуватися біля автівки — ще гірше! Скоро на тебе озиратися почнуть!

— От же сука! — геть засмутився, посунув провулком. Недалеко відійде! Тільки для того, аби не привертати уваги людей, що вони ніби з-під землі повиростали: і все більше їх у тихому провулку, все більше! Метрів за п’ятдесят зупиниться, ніби йому зателефонувати треба, озирнеться на жабку: чи в порядку?

За п’ятдесят метрів не зупинився, тягнув ноги й далі, бо раптом згадав послушника Тараса Подоляка з Тернопільщини, з яким потоваришував у монастирі. Був у Тараса «пунктик»: обливався холодною водою у дворі щоранку. І хоч там дощ падає, сніг, завірюха — однаково дурник пнеться, хоч і тремтить щоразу від холоду, як те гілля на вітрі!

— Тарасе, нащо ти так над собою збиткуєшся? — спитав його раз Консуматенко.

— Бо істинно вірую у Господа нашого, — відповів Подоляк, пояснив: дав обітницю мордувати себе льодяною водою щодня на підтвердження віри, бо вірить, що Бог його врятує, не дасть захворіти і померти. Тож тепер не має права хоч день пропустити, бо то буде ніби сумнівом, ніби фактом, що не вірить, вагається.

— Господь випробовує міцність моєї віри, — сказав тоді Подоляк, а Юрко Консуматенко ті слова нині згадав.

Збудився. Точно! Так і є! То вищі сили, а може, і сам Бог випробовують Юркову віру у дідові пророцтва про недоторканність багажника «міні-купера».

— А я вірую! Істинно вірую, що дід не збрехав! От піду зараз, і ніяка сука до моєї жабки навіть на кілометр не підійде! — завівся, крок — ширше. Все буде — супер! І тільки одна істерична думка рибиною без води: а раптом…

До монастиря повернувся ще до опівдня. По-тихому перевдягнувся, сховав закривавлений підрясник, щоби випрати його вночі, коли всі поснуть.

— Шкода, сам не можу сховатися, — занервував, бо напруга зашкалювала, — ані вдихнути, ані видихнути! — та для якого-не-якого алібі мав бути на видноті, посеред інших послушників. На автоматі виконував звичну роботу, рухав руками-ногами, та мозок виїдала лише одна думка! «Йолоп! — бідкався. — Який же я йолоп! Нащо ж я покинув у багажнику кейс і сумку?! Який у тому сенс?! Віру перевірити вирішив? Та чи я геть хворий, що утнув таке безглуздя? Козел я! Мене Бог точно покарає за таку дурню! От щоби я був здох! Завтра прийду до жабки, відкрию багажник, а він порожній!..»

Перед очі — порожній багажник. Дідько! Аж би заволав чи зірвався і побіг у тихий провулок, та відчуття самозбереження затуляло пельку, змушувало і далі на автоматі рухати руками-ногами, підбадьорювати себе:

— Все буде добре, у мене ж фарт тепер.

Коли впав вечір, навіювання вже не допомагали. Разом з іншими послушниками сидів за столом у трапезній, механічно колупався ложкою у тарелі, та думав лише про одне: що б такого вигадати, аби здиміти з обителі, збігати у тихий провулок і перевірити багажник іржавого «міні-купера»? Що?! Вкотре спробував підхльоснути власну вигадливість чітким запитанням, та лише зрозумів: не можна зараз за жодних умов з монастиря виходити. Надто підозріло!

Од відчаю кинув ложку в таріль, затулив лице долонями і, як не намагався стримати безсиле роздратування, не зміг — прорвалося істеричними, невтримними, майже неконтрольованими риданнями.

— Господи! За що?! За що?! — голосив крізь сльози, і як браття не випитували у Консуматенка, що за гіркі думи стали причиною тих чистих сліз, лише хитав головою, мовляв, облиште мене наодинці з моїми гіркими думами. Браття змилосердилися, не чіплялися, лиш пообіцяли помолитися за Юрка. І не збрехали, бо вночі, коли Консуматенко врешті виправ закривавлений підрясник, підкинув його до монастирської пральні, опісля ніяк не міг заснути і від того тинявся коридором, то чув, як у своїх келіях моляться браття.

Увесь наступний день послушник Юрко Консуматенко виглядав так, наче не просто загубився у нескінченному віковому лісі, не тільки втратив компас, усі запаси їжі і води, а й лишився рук-ніг, зору, слуху і будь-якої надії на спасіння. Сидів, як прибитий, на лаві під розкішним голим дубом, чіплявся очима за землю.

— За що?! За що то мені? — все повторював.

Під вечір упав на коліна перед настоятелем, попросив дозволу і благословення піти з монастиря, щоби не тут, не в обителі, не у дружньому колі братів, а у складному і суперечливому світському житті стати більш міцним у вірі і лише після такого непростого випробування повернутися до обителі.

— …Бо обливаюся сльозьми від того, що раптом усвідомив: посеред братів дуже просто вірою пишатися, а от робити те саме поза межами монастиря складніше. Маю той відповідальний шлях пройти, — брехав зі щирим хвилюванням. — Відчуваю, що Господь того від мене вимагає.

«Гудбай, підряснику, молитви і гидка їже! Я — геній», — хвалив себе пихато, коли прощався з браттями, бо цілком аргументовано і без підозр покидав обитель того ж вечора вже у звичайному цивільному одязі.

— А Тарас де? — спитав одного із послушників, бо тільки тепер усвідомив, що вже другий день не бачить товариша.

— Застудився сильно вчора, — відказав той, здивувався. — Хіба ти не по ньому вчора плакав?

Юркове серце впало.

— Так Тарас де? — перепитав.

— Помер сьогодні вранці…

— Не міг він померти! Він же теє… зміцнював… — замовк від жаху, бо уявив не мертвого Тараса Подоляка, а порожній багажник «міні-купера».

— Сука! Сука! — біг до «міні-купера», психував. Оце його Бог підставив! Змусив повірити у дідову маячню, аби потім показати дулю? А так взагалі можна? То не злочин Бога проти віри?! Мають же бути константи, незмінні й непорушні основи, щоб за них зачепитися у вірі! От, наприклад, хай хоч земля лусне, тільки би жабка зберегла Юркове багатство!

У тихий печерський провулок увірвався, ніби у страшну безодню пірнув. Роззирався: ніде підступу не видно? Ніхто тут на нього не чатує? Все спокійно? Відчиняв багажник, тремтів од хвилювання. Зараз отримає відповіді на всі запитання! Дізнається не тільки, бідний він чи багатий, а й чи варто вже так на віру покладатися!

— Віра… Віра — то таке святе діло! — прошепотів затято, коли врешті побачив у багажнику і сумку з хмельницьким мотлохом, і поцуплене у ченців, і багатство з квартири старої жінки, і кейс. Спробував знову кейс відкрити, та без успіху. А цікавість уже пекла у дупу: що ж всередині? За що чоловік у двох куртках одна поверх одної життям поплатився?

— Зараз уже точно дізнаюся! — за кермо і гайда подалі од тихого провулка у таке глухе місце, де можна без остраху бити каменюкою по замку кейса, поки той не відпаде. Тиснув на газ, із роздратуванням згадував Тараса Подоляка. Нормальний хлопець. Тільки дуже вже цькував свого Бога отими викликами, а воно ж, певно, і Богові не дуже подобається, коли до нього з постійними претензіями: типу якщо якийсь хлопець щодня водою обливається, так Бог має за тим спостерігати. А Богові, може, набридло на одне й те саме дивитися! Богові, може, теж щодня нове шоу подавай. Ну, не витримав. Взяв і перекрив кисень спортсмену… Буває.

Кейс злякався так по-людськи, так зрозуміло. Як ото людина втрачає голову і обсирається від страху, так і він: у глухому тупику на ДВРЗ біля лісу Консуматенко поклав кейс на пасажирське сидіння поряд з водійським, присвічував собі ліхтариком і довгу годину все натискав і натискав кнопки замка, відшукуючи правильну комбінацію, яка б відкрила кейс, і все марно, та варто було лише занести над кейсом руку з каменюкою, як у кейсі щось клац­нуло. Замок смикнувся і відкрився.

Юрко відкинув кришку і очам не повірив: кейс був ущерть заповнений баблом. Банківські упаковки доларів щільно тулилися одна до одної. Скільки ж тут грошей?

— Невже мільйон? — озвучив мрію всіх без винятку людей на планеті. Кинувся рахувати: вісімдесят пачок по десять тисяч баксів у кожній!

Аж розсміявся! Так он як щастя виглядає! Заливає жагу бажань шампанським: бери все, що хочеш.

— Хочу! Тачку круту, шмотки суперові, годинник, каб­лучку з діамантом! У Париж! Чи до океану! Чи щоби япон­ки мені еротичний масаж робили! Чи замовити вечерю з Бредом Піттом! Чи з Анджеліною Джолі! Чи з Бредом Піттом і Анджеліною Джолі! І дивитися, як вони чубляться! І щоби можна було ставки робити: хто кого! Яхту куплю! Точно! Чи ні? Спершу хату круту! З гаражами! Щоби всі тачки вмістилися. …І жабка теж!

Задумався. Може, не варто коштовні автівки купувати, бо він же весь час має на жабці пересуватися, аби удача при ньому лишалася? Так же дід пророкував? Ейфорія ще не відступила, відганяла слушні запитання. Перебирав пачки доларів, усе усміхався, як той дурник.

— Матір Божа! Такі гроші… Убив би за них! Тобто вже… Тобто — мене ж грохнуть, якщо хтось дізнається, що в мене цей кейс!

Йой… Допетрало дурне! Ліхтарик враз вимкнув! Засовався, у навколишню темряву вдивляється: нікого поблизу нема? Ніхто не спостерігав, як він у салоні «міні-купера» валізу грошей перераховував?! Дістав з-під сидіння гайковий ключ, вислизнув з автівки, обійшов периметр: ніби нікого.

— Треба гроші сховати!

Відчинив багажник, довго кумекав, як замаскувати награбоване. Врешті-решт баксюки з кейса склав у звичайний целофановий мішок для сміття, запхнув його під заднє сидіння «міні-купера», та враз і вийняв, бо дід — хай йому грець! — казав лише про багажник як про суперсейф, тож поклав мішок на самісіньке його денце. Поверх — сумка з речами із квартири старої довірливої жінки. Поряд сумка з хмельницькими здобутками та поцупленим у монастирі. Прикрив усе це запаскою, порожніми пластиковими шестилітровими бутлями, які жили в багажнику, певно, від народження. Безпритульними лишилися лише порожній кейс і велике шовкове покривало. «І покинь їх тут! Нащо тобі той мотлох?! У тебе бабла тепер — як іграшок на різдвяній ялинці!» — промайнула у Юрковій голові чужа йому думка, бо не збирався нічого викидати.

— До Козельця подамся! Продам Гавані все, що мені зайве. Бо гроші мені точно зайвими не будуть, — вирішив, хоча хвилиною раніше цілком логічно розмірковував про те, що варто не метушитися і не світитися у різних регіонах рідної країни, а надійно сховати багатство і залягти на денце у психлікарні, наприклад, у будинку для літніх людей чи знову в монастирі.

Поклав до алюмінієвого кейса велике шовкове покривало. Кришка кейса не втрималася, впала. Замок — клац! Закрився, і як Консуматенко не намагався знову його відкрити — так у нього нічого й не вийшло.

— От же ти сука! — вилаявся на кейс. Кинув його на заднє сидіння автівки. Прощавай, Києве! Консуматенку тут сподобалося! Якось ще повернеться!

Вивернув з-під лісу на Алма-Атинську, щоб через неї — на Броварський проспект, а з нього в бік Чернігова, на пів дорозі до якого і стояв собі Козелець. Отут і побачив дівчину: сиділа на бордюрі з котом на руках, поряд стояла немала рожева валіза. Та Консуматенка вразила не чергова легка здобич, що просто просилася в руки: варто лиш ледь пригальмувати, випростати руку, підхопити валізу за ремінець і чкурнути… Консуматенка вразив кіт, якого дівчина турботливо притуляла до себе, бо на шиї кота виблискував металевими шипами і кільцями жовтий ошийник! Цей ошийник син старої довірливої жінки власноруч злампічив з упольованого кабана. Другого такого немає!

Консуматенко і сам не знав, чому натис на гальма. Нога смикнулася? Сидів у автівці, дивився на дівчину, ще шукав слова, аби обережно випитати, як кіт із багатої квартири довірливої старої жінки опинився на столичній околиці, а руки-ноги вже рухалися. Розчахнув дверцята, вийшов. Повільно пішов до дівчини.

Підвела на Консуматенка заплакані очі.

— Не знаєте, чи є десь тут поблизу ветеринарка?..

— Сідай! — мовив хижо. — Підвезу…

Старенькому «міні-куперу» перевантаження — як людині ожиріння. Рипів двигуном: коли встигнув «наїсти» до біса зайвих кілограмів?! Багажник — повний! На передньому сидінні поряд із водієм — заплакана дівчина з кволим котом на руках, на задньому — велика рожева валіза і алюмінієвий кейс розляглися.

Консуматенко демонстративно-зосереджено вів автівку в бік Броварського шосе, тихцем косував на дівчину. «Якась вона… порожня! Пофігистка, певно. Чи, може, колеться. Ті — такі. Геть відморожені. Дивно, що з котом возиться. Не мала би… Та однаково! Хай тільки признається, як кіт до неї потрапив. Валізу заберу, дівку — у тришия, а кота приб’ю, козлину!» Згадка про кота змусила колишнього послушника зиркнути на скривджену тваринку. «Ти що зириш, падло?!» — занервував подумки, бо кіт, якого дівчина обережно притискала до себе, не зводив з нього очей і, здавалося, якби мав сили, то вже вчепився б у водія…

— Давно кота маєш? — запитав аж занадто голосно, ніби те мало нагадати котиську, що з Консуматенком краще не перетинатися зайвий раз.

— Кіт не мій. Знайшла… У місті… — слова-обрубки.

— Просто знайшла?

— Так.

— Чому ж ти не спитала людей: чий це кіт?

— Не було людей. А кіт під лавою сидів.

— Тобто ти не знаєш, чий це кіт і звідки?

— Не знаю.

— І що з ним не так?

— Лапка зламана. Внутрішні органи… точно пошко­джені, бо геть не рухається. Якби тільки лапка — він би на трьох гасав. Я таке бачила… — замовкла, роззирнулася. — Куди ми їдемо? — спитала тьмяно.

«Міні-купер» саме вивернув на Броварське шосе, мчав у бік станції метро «Лісова», за якою місто закінчувалося лісом.

— У Бровари. Знаю там ветеринарку, яка цілодобово працює, — відповів Консуматенко, бо стрельнуло: треба за місто виїхати, знайти місце темне-безлюдне і там уже розібратися з валізою, котом, дівчиною. І далі — на Козелець.

— Добре… — легко погодилася. Дивилася перед собою, вперед, та наче бачила те, що лишилося позаду.

— Добре, — повторив Консуматенко, бо вкотре вразився магічній силі іржавої жабки: геть перестав сумніватися в тому, що до дівчини з котом його теж привела автівка, щоби поставив остаточну крапку у справі про пограбування квартири старої довірливої жінки. «Усе буде — як по нотах! — подумав легковажно. — Треба лише бензину залити, аби не застрягнути десь на трасі посеред ночі, а з усім іншим впораюся!»

Повернув до АЗС на виїзді з міста і навіть зрадів, що заправника кудись занесло: краще сам вставить пістолет у бензобак, ніж чужа людина буде поряд крутитися й у вікна автівки заглядати. Пішов до будівлі АЗС платити за пальне, а коли вийшов назовні, то побачив: дівчина з котом на руках стоїть біля «міні-купера», схвильована, розгублена.

— Скоріше, прошу, скоріше! Мурчику геть погано! — гукнула Юркові.

А тут звідкілясь і заправник, чорти б його взяли! І чорний, як ніч, великий «ленд ровер» до АЗС під’їжджає… Та вони знущаються чи то просто чергове випробування Юркової віри у діда-віщуна?

Консуматенко збудився, завівся. Швидко йшов до дівчини.

— Нащо ти притискаєш кота до себе? Ти ж тільки гірше робиш! Поклади його на заднє сидіння і поїхали скоріше до ветеринарів! — сказав, бо не хотів бачити гидоту, яка йому спину пошкрябала! Хай на задньому сидінні теліпається.

Дівчина не протестувала. Лиш повернулася до заднього сидіння, простягнула руку, аби притримувати Мурчика, і скільки їхали від заправки в бік Броварів, не зводила з нього очей. У дзеркалі заднього огляду ще виднілися вогні столиці, коли дівчина раптом схлипнула, повернулася до Консуматенка і прошепотіла:

— Зупиніть…

Позаду — Київ, попереду — Бровари, між ними кілька кілометрів темної від лісу на узбіччях траси. Вітер розгулявся. Вночі рвав повітря на короткі жорсткі шматки, шмагав ними, ніби віниками: по лісу, по самотньому «міні-куперу», що застиг при дорозі з увімкненими фарами, по людях.

Консуматенко не помічав вітру. Стояв біля автівки, ледь стримуючи лють, спостерігав за дівчиною: під деревом на узбіччі голими руками рила у мерзлій землі ямку, а те мертве падло, для якого вона пальці калічила, лежало у салоні, у кривавому блювотинні, бо ним і закінчилося котяче життя. «Таки харконув мені кіт у душу! — злився Консуматенко. — Спеціально попсував салон! Помстився, козлина!»

Дівчина закінчила рити яму, дістала кота з автівки, понесла в останню путь.

— Чуєш! — гукнув Юрко дівчині. — Кидай вже його та поїдемо! Відвезу тебе.

— Куди?

— Куди тобі треба, туди й відвезу.

— Мені нікуди не треба, — поклала кота в яму. Вже почала засипати землею, та Консуматенко раптом підскочив, вхопив дівчину за руку: зачекай!

— Ошийник з нього зніми! — сказав, хоч і сам не розумів, нащо те робить.

— Не треба.

— Треба! Він же — домашній. Хтось шукає його. Можна розмістити у соціальних мережах фото ошийника, пошукати хазяїв.

Головою захитала:

— Ні! Ні... Я цим не займатимуся.

— Я займуся! — збрехав. Зняв таки з кота ошийник, і тільки тепер усвідомив, чому так вчинив: дуже вже розізлився, що кіт салон автівки кривавою юшкою заблював. Хотів відібрати у кота ще хоч щось, крім життя. Хоча б ошийник.

Запхнув ошийник у кишеню. Загорнув ямку землею.

Дівчина так і сиділа навпочіпки біля свіжої могилки, лиш підвела на Консуматенка блакитні мокрі очі.

— Ви — добра людина, — мовила.

Консуматенко скривився, наче лимонів повен рот.

— Таку фігню несеш, аж матюкатися хочеться! Що за маячня? — роздратувався, завівся. — З чого ти взяла, що я — добра людина?! І чому ти взагалі вирішила, що бути доброю людиною — то правильно і чесно?! Бо ти ж мене похвалити хотіла, так? Не образити ж?

— Ні. Не образити…

— Значить, похвалити?

— Так. Похвалити.

— Так я не зрадів! Навпаки! Для мене твоя похвала — як ляпас!

— Вибачте!

— Зараз трахну тебе прямо поряд із цією могилкою, оце і буде твоє вибачення.

— Я вам того не дозволю.

— Хіба?!

— Не дозволю, бо не хочу вам біди.

— Якої ще біди?!

— У мене ВІЛ.

— Що у тебе?!

— ВІЛ. Вірус імунодефіциту людини.

Консуматенко зиркнув на дівчину недовірливо та на кілька кроків відступив. Присів на повалене дерево у метрі від могилки, довго супився.

— Шльондра? — спитав врешті зі співчуттям.

Дівчина захитала головою: ні…

— А — де тоді?..

Плечима знизала: хтозна. Усміхнулася гірко.

— Я загадала: якщо Мурчика вилікую, то і сама житиму. Бо якщо поряд із тим, хто в біді, є хоч хтось один, то вже більше наснаги, віри більше, надії. І я придумала: буду з ним поряд, він одужає, і вже він буде поруч зі мною. Розумієте? А він… помер. І я теж скоро помру.

— Так ти забобонна?

Знову плечима знизала: хтозна.

— Я нині про себе знаю лише, що я — зовсім сама. Нікого поряд немає.

Консуматенко відчув, як співчуття розповзається по шкірі мурахами.

— А батьки? Друзі? Хлопець у тебе є?

— Не розпитуйте. Геть уже не хочу говорити. Ви собі їдьте.

Консуматенко насупився, зиркнув на дівчину.

— Я собі поїду, коли захочу! Теж мені командирша! Краще скажи, як тебе звати.

— Галя, — прошепотіла ледь чутно.

— А я… — Консуматенко вже відкрив рота, аби збрехати — він Тарас! Тарас Подоляк, та всередині щось перемкнуло, бо язик своє ляпнув.— Я — Юрко. І давай на «ти». Домовилися?

— Добре, — підвелася, дивилася на Консуматенка. — Їдь собі, Юрку. Дякую за все. І не ображайся, що назвала тебе доброю людиною.

— Вже забув!

— Добре…

— Знову тобі добре?! А що доброго? Досить нам уже тут стирчати! Ходімо в автівку, Галю. Треба хоч трохи салон відчистити від котячої агонії та вже їхати.

— Куди?

— Тобі не однаково?

— Не хочу туди, де люди.

— А що краще? Отут посеред лісу між містами зависнути? Поїхали, кажу! Де сподобається, там і вийдеш. Не триматиму.

Ніч вимела з траси не тільки людей, а й автівки. Ніщо не заважало навколишній темряві набиратися природної величі і могутності: шурхотіла гілками дерев, стогнала криками нічних птахів, кидала на асфальтівку торішнє листя з узбіч так нахабно, наче намірялася перекинути все, що наважиться з’явитися на шляху. «Міні-купер» тремтів від бокового вітру, та не здавався йому: кліпав жовтими фарами-оченятами, вперто просувався порожньою трасою в бік Чернігова.

Консуматенко тримав кермо, косував на дівчину: сиділа праворуч, на пасажирському сидінні, спустошено дивилася у нічну чорноту, та здавалося — сама наповнена безжальною невідворотною чорнотою і вже нічого не може з тим вдіяти, лише здатися і померти.

«Шкода її, — подумав. — Така ніби нормальна. Тварин любить…» Згадав кота, вир приголомшливих подій, які сталися з ним протягом лише одного дня п’ятого березня. Оце він набрався багатства! На все життя вистачить, якщо економити. Та економити не хотілося, тому вирішив — на пів життя вистачить, тобто років на… Задумався. А скільки то — половина його життя? Де точку відліку шукати? Може, є сенс спиратися на тривалість життя батьків-дідів? Якщо так, то жити Юркові не більше років шістдесяти. Віднімаємо ті двадцять шість років, що вже прожив. Лишається йому жити — тридцять чотири роки. Дідько, мало! «Та все ж більше, ніж дівчині!» — подумав злостиво.

Глянув на Галю, ніби вибачитися хотів, та несподівана думка змусила напружитися, насупити брови, бо перед очі Консуматенку — дід. Хитав головою роздратовано, наказував: «Віддай дівчині автівку! Магічна жабка їй життя врятує! Ти ж уже наївся аж через край! Хіба ні? Я ж казав тобі: щасливу жабку слід віддати тому, кому гірше за тебе! Так чому б не Галі?..»

— Ага! — так психонув, аж пробурмотів уголос. — Зараз! Сам так п’ятсот єврів з мене зідрав! Старий козел…

Галя не зважала: не ворухнулася, не повернула голови в бік водія. Сиділа каменем, лише очі — вологі…

Консуматенко вчепився у кермо, аби не виказати раптового гніву. Що за фігня? Чого це він має щасливу автівку комусь віддавати? Йому он теж мало жити лишилося! Багатства, яке у багажнику лежить, теж замало! Він його за рік витратить, аби закласти фундамент майбутнього благополуччя: хату біля моря купить, човен, дівчину, собаку, може. А далі — що? Лапу смоктати? Е, ні! Жабка його ще не довела до кінця шляху! Зарано її віддавати! А якщо і не зарано, однаково не віддасть! А щоб дід не приходив у снах і не довбав, Юрко може дівчині щось приємне пообіцяти. У далекому майбутньому.

— Чуєш, Галю! Я оце подумав! Тобі стимул потрібен! Такий крутий стимул, щоб ти заради нього захотіла вилікуватися!

Мовчала.

— Думаєш, просто так язиком ляпаю? Спокійно, дівко! У мене є для тебе джек-пот! Ну! Питай! Що за джек-пот?!

— Що за джек-пот? — прошепотіла Галя.

— Наступного разу, коли ти побачиш оцю прекрасну тачку, якою я зараз керую… Ти знатимеш, що всі мої мрії здійснилися і що я залишив для тебе крутий стимул, який допоможе тобі вижити і послати всіх до дідька!

Мовчала.

— Галю, дістала! — психонув Консуматенко. — Питай: що за стимул?

— Що за стимул, Юрку?

— Неймовірне багатство! Я його під сидіння покладу. Отам і знайдеш! Що треба казати, Галю?

— Дякую?

— Ти таки дурна! Я би спитав: що за багатство?! А ти — дякую!

Не відповіла, лише знизала плечема. У салоні зависла важка тиша. Консуматенко зиркнув на дівчину роздратовано.

— Чого мовчиш?

— Бо і без слів усе зрозуміло.

— А мені, може, не зрозуміло. Мені, може, цікаво, про що ти думаєш зараз.

— А ти? — спитала.

— Я надто напружено працював останнім часом. З таким жорстким розжаренням — як та лампочка! Горів, як скажений. Тепер хочу трохи відпочити.

— Ясно.

— Та ясно, що ясно! А ти? Про що зараз думаєш? — причепився. — Може, не віриш, що я тобі крутий стимул у тачці залишу?

— Не думаю. Констатую. Що, виявляється, можу взагалі не думати.

— То захисна реакція організму, — авторитетно заявив Юрко. — Через перевантаження негативом. Тобі варто захотіти це якось змінити.

— Не хочу.

— Чого не хочеш?

— Нічого. І стимули твої мені не потрібні. І хотіти — не хочу.

— Дурна, чи що? Хотіти — головне слово у житті. А жага бажань — головніше головного. Я жагу бажань жабою називаю. Врубалася?

— Так.

— Без жаби — торба.

— Так я у ній. І виходу нема.

— Ти кінчай скиглити, чуєш? Краще кусайся!

— Хіба допоможе?

— Може, і не допоможе. Та хоч звеселить!

— Так, може, мені тебе вкусити?

— А ти спробуй! Як вмажу — заново доведеться салон від крові відчищати!

Галя видихнула, різко повернулася до Консуматенка всім корпусом. Здивувався: то на Галю зиркав, то на дорогу.

— Ти чого? — бо дивилася, наче наважилася на щось надзвичайне і огидне.

Галя подалася до Консуматенка і раптом вчепилася зубами в його щоку.

— А-а-а-а… — нога сама — на гальма. Вхопив Галю двома руками за голову, стискав її, бив по тій голові. — Ах ти ж сучка! Відпусти! Досить, мать твою! Досить!

Відпустила, бо наче до тями прийшла і усвідомила, що накоїла. Застиглим скляним поглядом дивилася на Консуматенка невідривно: як він кривиться, мацає укушену щоку, як роздивляється її у дзеркальце, сховане у козирку над сидінням водія.

— Хто ж так кусається? — кинув врешті. — Як стара! Навіть шкіру не прокусила!

— Хто ж так б’є? Навіть синців не залишив, — прошепотіла спустошено і геть без виклику.

— А я ще не бив, — хижо відказав Консуматенко.

У ніч із шостого на сьоме березня на темній порожній трасі кілометрах у п’ятдесяти від столиці біля іржавого «міні-купера» з жовтими очима, що сяяли у темряві, стояла Галя. Байдужо дивилася на Консуматенка, який саме діставав із салону її велику новеньку рожеву валізу.

— Не вийде з мене стерва, — прошепотіла.

— Ти вже — стерво! — розлютився, кинув Галі під ноги валізу. — Бо тільки підле паскудне стерво може хотіти зробити з нормальної людини убивцю, а ти, сучко, спеціально мене вкусила! Хотіла, аби я не втерпів і так тебе відходив, щоб кров’ю харкала, як той кіт прибацаний! Хотіла, щоб я заплямував руки твоєю кров’ю?! І все життя мордувався, що на мені смерть людини?!

— Вибач…

— Пішла ти!

— Юрку! Не ображайся, але ти — добра людина.

— Ага! Не діждешся! — сів у автівку, двигун завів. — Прощавай, хвора дурепо! Хочеш подохнути — сама себе мордуй, а людей не підставляй! Коза драна!

«Міні-купер» зірвався, за мить щезнув у темряві, залишив посеред суцільної темряви спустошену розгублену Галю з новенькою валізою. Опустилася на валізу без сил. Ще не встигла усвідомити, куди закинула доля, коли спершу почула гуркіт двигуна, а потім побачила «міні-­купер», який заднім ходом повертався до неї. Підвелася, байдужо дивилася на Юрка Консуматенка: вийшов з автівки, грюкнув водійськими дверима, натомість розчахнув задні дверцята і дістав з салону великий алюмінієвий кейс.

— Чуєш! Може, ти і придуркувата, але я однаково бажаю тобі… бажати! Ти врубалася?! Без бажань — хана! І якщо вже щось робиш, роби те якісно. На п’ятірочку, зрозуміло? Бо якщо ти і надалі так кусатимешся, то тобі точно зуби повибивають у кращому разі! Я бачив одну таку! Теж кусалася! А тепер з Богом балакає! — поставив біля ніг Галі кейс, кивнув на нього. — Подарунок! Там всередині така тепла штука. Закутаєшся, як змерзнеш. Бо люди не зігріють.

Усміхнувся гидливо, сів в автівку.

— Ей, заразна! З наступаючим жіночим днем Восьмого березня! — гукнув уже з жабки.

«Міні-купер» щез у ночі. Нікого. Тільки темінь.

Галя байдужо штовхнула ногою кейс. Упав. Вхопила валізу за ремінець, посунула узбіччям траси, залишаючи кейс на дорозі.

— Не треба мені твоя тепла штука. Мені нічого не потрібно, — шепотіла уявному Юркові.

Зупинилася.

— І валіза не потрібна! — вивільнила руку від ремінця валізи, відштовхнула її, пішла далі без вантажу. Легко? Ногам — точно, а на душі — ще важче.

— Бажань мені побажав? Бажаю… померти!

Знову зупинилася. «Якщо тягнутиму валізу і кейс, то швидше знесилюся. І помру», — придумала нову забаву.

— Добре, — зітхнула, наче у тому була хоч крапля добра. Повернулася, підхопила кейс однією рукою, другою потягла валізу за ремінець. «Хай так і буде. Юля хотіла, щоб я забилася в глуху діру і померла, — думала гірко. — І дівчата, навіть Оля. І Тьома… Всі хочуть, аби я померла. Сама хочу!»

Втомилася набагато швидше, ніж сподівалася. Хвилин за двадцять уже ледь тягнула — ноги, валізу, кейс. Шлунок звело від голоду, бо майже добу без їжі. Почула за спиною низький басовитий гуркіт великої важкої машини, може, фури, чомусь перелякалася, запанікувала і повернула праворуч, на асфальтівку вузької другорядної дороги, яка починалася перпендикулярно до головної. «Раніше треба було звернути з траси, — докоряла собі. — Бо на трасах немає глухих кутів і глухих дір. До глухих дір не ведуть дороги державного значення». Та йти до омріяної глухої діри сил не вистачало. Відійшла метрів на двадцять від траси, зупинилася, побачила вказівник, який і пояснював, куди саме веде вузька побита ямами другорядна дорога. Назва містечка на вказівнику вилиняла й потьмяніла настільки, що й не прочитати, натомість поряд із нею виблискував усіма кольорами світловідбивних фарб білборд, який запрошував на «затишну базу відпочинку “Левада” біля чистого озера…»

— «…Всього лише у семи кілометрах від старовинного міста Затятове», — прочитала вголос. Вдивилася у вказівник.

— «Затятове. 10 км», — врешті роздивилася розмиті літери. Вразилася: невже не випадково повернула з траси саме на цю дорогу?..

Частина друга

Місто районного значення Затятове розділило долю сотень інших невеличких українських міст, давнішня слава яких хоч і не згасла, проте і не стала аргументом для подальшого розвитку. Взяти хоча б близькі до Затятового Остер і Козелець.

Провінційний Остер з його вічно розбитими шляхами заснував ще Володимир Мономах майже тисячу років тому, побудував Михайлівську церкву, рештки якої під на­звою «Юр’їва божниця» збереглися і донині. Кажуть, у тій божниці хрестили сина Мономаха князя Юрія Долгорукого, який згодом побудував Москву. А от Остер так і лишився ніби недобудованим.

Подібна доля і в Козельця. Поки була жива графиня Наталія Розумовська, яка не тільки народила останнього українського гетьмана Кирила і чоловіка російської імператриці Єлизавети Олексія Розумовських, а й шанувала малу батьківщину, вирувало життя у містечку. Виріс собор Різдва Богородиці з неймовірним, чотириярусним іконостасом заввишки 34 метри, створений за проектом безсмертного Растреллі. Здавалося — далі буде! Та графиня померла, а Козелець на довгі століття заснув, щоби прокинутися радянської доби, коли подібні містечка почали забудовувати п’ятиповерхівками, на папері з’єднуючи місто і село в єдиний протиприродний конгломерат. У результаті вийшло: і не село, і не місто.

На відміну від Козельця і Остра, Затятове не могло похвалитися іменами славетних особистостей з минувшини, які б залишили на тутешніх теренах сліди свого перебування. В історичних архівах не вдалося віднайти і відомостей про дату заснування міста, що теоретично давало привід розглядати варіант створення Затятового ще до Всесвітнього потопу, та місцевим патріотам хотілося знайти щось більш вагоме, значуще і бажано конкретне. Вихід запропонував історик однієї з трьох затятівських шкіл пан Корочун: висунув таку неординарну гіпотезу щодо похо­дження назви міста, яка і справді давала вагомий привід шукати коріння Затятового у сивій давнині. До того — як було? Люди казали, що Затятове назвали саме так, бо люди тут трошки придзьондзьолені і вперті. Одним словом — затяті! Пан Корочун відмів принизливу для корінного населення поширену точку зору, натомість написав ґрунтовну наукову працю, у якій доводив, що назва міста пішла від слів «за» і «тать», тож назву слід розшифровувати як місто, яке виникло за часів навали «татів», тобто татаро-монгольських злодіїв і грабіжників, у тринадцятому столітті.

Затятівцям версія сподобалася, і оскільки нічим матеріально цінним віддячити історику не могли з огляду на повну відсутність у міській скарбниці хоч чогось матеріально цінного, віддячили безцінним: після смерті вчителя назвали його іменем одну з найбільш постраждалих від радянської доби вулиць, бо на ній стояло найбільше обшарпаних панельних і цегляних багатоповерхівок. Крім них, на вулиці були невеличкий скверик з порожнім постаментом, церква, супермаркет, будівельний коледж — звичайне колишнє ПТУ, вагон-кафе з відкритим майданчиком, на якому за пластиковими столами під яскравими тентами-парасолями з рекламою «Пепсі» затятівці пили собі каву за будь-якої погоди, навіть взимку. То було ніби у тренді — отак по-дурному пити каву. На тій же вулиці містився і великий ангар колишньої автоколони, у якому місцевий автомеханік, 25-річний Сашко Сулима, облаштував справжню автомайстерню, де був і за хазяїна, і за майстра, і за бухгалтера, і за прибиральника.

Ранок сьомого березня тільки народжувався, коли Сашко викотив велосипед із під’їзду п’ятиповерхівки, де на останньому п’ятому поверсі жив з матір’ю у типовій трикімнатній хрущовці, і спрямував його до ангара. Зазвичай відчиняв двері майстерні о восьмій, та сьогодні зрання до Сашка мав завітати фермер із сусіднього села, щоб роздивитися старий трактор ЮМЗ-6, який Сашко не тільки капітально відремонтував, а й пофарбував у кислотно-жовтий колір. Хлопець збирався ще раз вимити його, щоби блищав, як нова копійка. Сумнівів не мав: фермер оцінить стан відновленого ЮМЗ. Іншим мордувався: як умовити чоловіка заплатити за трактор не грошима, а віддати Сашкові 25-літній УАЗ-469 з пробігом усього лише 32 тисячі км, який уже кілька років стояв без діла на фермерському обійсті, де опинився після того, як майже все своє життя пронудьгував у гаражі військової частини, що розташовувалася неподалік. Сашко лиш раз побачив фермерський УАЗ і загорівся: от тільки ця машина йому потрібна. А джипа він з неї сам зробить!

Від будинку до майстерні — відстань у довжину вулиці імені Корочуна. Сашко жив на її початку, ближче до центру, майстерня містилася в кінці вулиці, на околиці. Крутив педалі, подумки підбирав аргументи, які би змусили фермера пристати на обмін, коли в похмурому сірому світанку побачив на порожній вулиці біля ангара людську постать. Здалеку здавалося: людина застигла. Під’їхав ближче, бачить: вулицею суне пишноволоса худенька дівчина, ледь рухає ногами від втоми. Дивна. В одній руці — великий кейс, другою тримає ремінець рожевої валізи, яку волочить за собою.

Побачила Сашка, зупинилася так, наче двері перед хлопцем зачинила. Під’їхав. Дивився на дивну дівчину з цікавістю: звідки до Затятового таку туристку занесло?

— Допомога потрібна? — спитав нарешті.

Лиш головою мотнула, а що то означало — хтозна?!

— А ти тут у справах чи, може, приїхала відпочивати на базу біля озера? — не відступав. — Не зарано? У лісі ще й сніг не зійшов.

Дівчина не відповідала, дивилася на Сашка зацьковано.

— Ви тутешній? — спитала врешті.

— Типу того.

— Знаєте Андрія Івановича Чорнобая?

— А хто ж його у Затятовому не знає?! На його базу відпочинку навіть із-за кордону приїжджають.

— Де він живе? Не підкажете адресу?

Сашко усміхнувся дівчині, бо йому здалося: їй вкрай потрібне щось тепле. Хоча б усмішка.

— Ходімо! Відведу! — сказав упевнено.

І — чхати на зустріч із фермером! Залишив велосипед в ангарі, підхопив кейс і валізу. «Нормально, — переконував сам себе. — Однією дупою на двох стільцях не всидиш, треба обирати головне».

Галя сунула вслід за привітним хлопцем, дивувалася тому простому факту, що і досі у змозі ворушити ногами, бо, здавалося, сили мали покинути її ще вночі, коли брела і брела темним порожнім шляхом, волочила за собою валізу з кейсом і все чекала, коли ж врешті голова піде обертом, сили скінчаться — впаде і помре. Та сили ніяк не вичерпувалися, хоча ноги гуділи, як високовольтні лінії електропередач, голодний шлунок викручувало спазмами, а в голові все звучав голос Юрка. Кричав, наче батогом бив:

— Ти кінчай скиглити, чуєш? Краще кусайся!

— Краще кусайся! — знай шепотіла. — Краще кусайся!

З цими словами під ранок дошкандибала до Затятового і навіть дійшла висновку, що донесли її не ноги, а ті злі слова.

— Чорнобай тобі — хто? — почула голос привітного хлопця.

— Не важливо.

— Не хочеш відповідати?

Мовчала.

— Ти до нього надовго? — хлопець виявився упертим: справжній затятівець.

Галя захитала головою із прикрістю: чому люди такі набридливі?

— Краще скажіть: нам іще довго йти? — запитала.

Хлопець зупинився в самому кінці вулиці імені історика Корочуна. Одразу за нею починався молодий ліс, посеред якого грибами стирчали кілька маєтків, обнесених високими парканами.

— Тут Чорнобаєва база, — хлопець вказав на крайній будинок: двоповерховий дерев’яний зруб з панорамними вікнами і великою відкритою терасою, що їх можна було розгледіти через паркан. Перевів погляд на дівчину: знітилася, наче і гадки не мала, що Чорнобай у таких розкошах живе. Навіть відступила на крок, та за мить зібралася.

— Дякую! Що показали… Що донесли мої речі! — благально дивилася на хлопця, просила його подумки: «Прошу вже, йди! Йди собі…»

— Добре. Піду, — відповів, наче підслухав Галині думки.

Дочекалася, поки хлопець відійшов метрів на п’ятдесят, видихнула і натиснула кнопку дзвінка на важких кованих воротах.

Андрій Іванович Чорнобай у свої п’ятдесят на безсоння не страждав, тож вранці сьомого березня міцно спав на одній половині ліжка з матрацом «королівського» розміру, бо другу його половину іноді займала гаряча жіночка на ім’я Анка Сулима, з якою чоловік мав стосунки вже майже два роки. Про зв’язок хазяїна фешенебельної заміської бази відпочинку Чорнобая з керуючою затятівським відділенням банку Сулимою у Затятовому ходили хронічні плітки, та коханці хоронилися від сторонніх очей, тож ніхто і досі не заскочив їх на гарячому.

Потайки від усіх, у тому числі і від єдиного сина Сашка, Анка навідувалася до Андрія Івановича Чорнобая раз чи двічі на тиждень: іноді зустрічалися на заміській базі відпочинку, де Чорнобай відреставрував особисто для себе старий, майже стоп’ятдесятирічний будиночок (його колись громада побудувала для вчителів, яких запрошували до Затятового), та частіше побачення проходили у затятівському зрубі Чорнобая за планом, який сам собою логічно вималювався з часом і був негласно затверджений обома коханцями. Чоловік і жінка спочатку вечеряли тим, що приготував Андрій Іванович, потім дивилися кіно чи грали у більярд, після того піднімалися до спальні на другому поверсі і вже давали волю своїм сексуальним фантазіям, бо іноді засинали ближче до ранку.

Зазвичай Анка підхоплювалася раніше за Чорнобая, спускалася на перший поверх: тут, у відкритому просторі у сотню квадратних метрів, — і кухня, і їдальня, і вітальня. Готувала коханцю не абиякий сніданок, не грінки з яєчнею і не підсмажений бекон, як його взагалі на сніданок їдять! Борщу могла наварити, щоби чоловікові на кілька днів було гарячого, печеню або плов зготувати, бо Анка — хазяйська жіночка, не абищо!

Та на ранок сьомого березня жінка мала інші плани.

Як і завжди, прокинулася раніше за коханця, та на кухню не спішила. Лежала на просторому ліжку, дивилася на сплячого поряд мужчину: якщо гора не суне до Магомета, доведеться самій брати бика за роги і перти його до тої клятої гори! А як довго ще жінка має терпіти? Не дівчинка ж, щоб, коли її люди питають: «Аню, так Чорнобай на тебе запав чи що?!» — оце психувати і брехати їм в очі: «Що за дурню ви тут верзете?!» А хіба то — дурня? Що дурного в тому, що Андрій Чорнобай уже майже два роки Анку на своїй постелі пестить? І вона його. І взагалі… Може, досить їм, як отим малолєткам, ховатися? Може, вже час відкрито жити разом, завести спільне господарство, що воно і є для держави головною ознакою сім’ї? Ім же обом одразу легше на душі стане, та й перед дітьми не доведеться виправдовуватися! Андрієві простіше — єдиний його син Артем живе у Києві і про батька не згадує, а Анчин Сашко — поряд. Щоразу, коли мати повертається від Чорнобая, і слова їй не скаже, але вже так зиркне: і без слів душу рве.

Думка окільцювати Андрія Чорнобая визріла в Анки давно, бо не мужчина — мрія! Багатий, самотній, і якась така у ньому сила: Анку так і тягне до нього, як магнітом.

Довго готувалася, промацувала ґрунт, шукала слова і врешті-решт вирішила завести доленосну розмову вранці сьомого березня. Розрахунок такий: після бурхливої ночі висловить усі свої аргументи і запропонує чоловікові жити разом. Після того затулить йому вуста поцілунком і попросить одразу відповіді не давати. Мовляв, завтра! А завтра — Восьме березня! І хіба наважиться нормальний мужчина зіпсувати своїй жінці свято негативною відповіддю?!

— Ні, щоб я була здохла! — підтримувала себе, хоча сумніви і гризли серце.

Напередодні увечері все пішло за планом: вечеря, кіно-­розмови-більярд, спальня. Секс із викрутасами, які не Андрій запропонував. Анка вирішила поекспериментувати. Врешті поснули, і от тепер, вранці сьомого березня, лишалося тільки пробудити жаданого чоловіка поцілунком і сказати:

— Андрію! Пропоную тобі своє серце і тіло. Тобто! Я знаю, що серце — частина мого тіла, але пропоную його як у комплекті з тілом, так і окремо, як символ моєї любові. Ну, ти ж розумієш, правда? Житимемо разом? Тільки прошу. Сьогодні не відповідай… — і далі за вивченим назубок текстом, бо подумки повторювала його разів двісті!

Тільки сіла звабливо на ліжку. Тільки спустила з плеча нічну сорочку, аби вбити мужчину своєю сексуальністю. Вже потягнулася до нього вустами, аби пробудити…

Аж — дзень! Дзень! Дзень — на весь дім. Хтось настирливо тиснув кнопку дзвінка на воротах.

— Ну не сука?! — Анка не втрималася. Від несподіванки тихо виматюкалася вголос і від того геть засмутилася. «Хоч би Андрій не почув!» — подумала, бо коханець до всіх своїх чеснот був ще й інтелігентним.

Обернулася до Чорнобая: мати моя! Уже прокинувся, здивовано дивився на Анку, бо, здавалося, його ошелешив не дивний ранній дзвін, а Анчині матюки. Підхопилася, бо знітилася. Заходилася переводити стрілки.

— Зараз у вікно гляну, кого це до нас принесло, — спеціально сказала «до нас», бо ще мала надію завести розмову про спільне життя.

Андрій Іванович не відповів. Відкинув ковдру, пішов до вікна, Анка — за ним. У сотні метрів від паркану посеред порожньої вулиці побачила сина Сашка: стояв собі, уважно дивився в бік будинку Чорнобая.

— Сашко?! — Анка очам не повірила. — Нічого не розумію! Нащо він тут? Нащо взагалі дзвонив? Він же не знає, що я у тебе, Андрію! — говорила, прозрівала: так це ж відмінно, що Сашко влаштував цю ранкову провокацію! Зайвий привід повернутися до розмови про спільне життя. І вже надихнулася, повернулася до коханця всім корпусом…

— Це не Сашко дзвонив, — сказав Чорнобай.

Анка напружилася. Перевела погляд на важкі ковані ворота і тільки тепер побачила біля них худеньку дівчину з пишним світлим волоссям. Тримала в руці алюмінієвий кейс, поряд стояла велика валіза ідіотського рожевого кольору.

— А це що за така? — спитала коханця одними вустами.

— Невістка моя, — відповів Чорнобай, на Анку глянув спокійно. — Піду відчиню, а ти поки збери свої речі, Аню, і вийди через запасний вихід, добре?

Анка аж почервоніла од прикрощів, та промовчала, вирішила не ставити незручних запитань — не на часі. Коханець вдягнувся по-швидкому, вийшов зі спальні. Чула, як спускається сходами на перший поверх, бачила, як ішов двором до важких кованих воріт… Оперативно вдягалася, лаялася беззастережно і роздратовано.

— І якого ти приперлася, сучка мала? Такий важливий ранок зіпсувала, зараза!

Андрій Іванович Чорнобай відчинив хвіртку кованих воріт, кинув на Галю уважний погляд: він же не помилився? Перед ним — дружина його сина?

Бачив невістку лише раз: майже два роки тому на весіллі. Колишня дружина Таміла тоді зателефонувала Чорнобаю вперше за тринадцять років після розлучення, повідомила: їхній син Артем надумав женитися і Чорнобай має оплатити весілля, якщо, звісно, хоче налагодити контакт із сином, якого не бачив тринадцять років. Чорнобай не став нагадувати Тамілі, що контакту з Артемом у нього немає саме завдяки їй, бо зробила все, аби виставити батька у найгіршому світлі в очах сина. Гроші дав: і на весілля, і на подарунок молодим. Навіть на весіллі з’явився ненадовго, хоч колишня дружина зі своїм новим італійським чоловіком були від того не у захваті. Та Чорнобаю дуже хотілося не через третіх осіб, не телефоном і не через деякий час, а саме у день весілля і особисто побажати синові щастя, сказати щось дуже важливе і правильне.

— Артеме, Галю… — виголосив тоді. — Двері мого дому відчинені для вас у будь-який час. Знайте: яка би проблема не виникала у вашому житті, ви завжди можете розраховувати на мою участь і допомогу.

Артем по-своєму інтерпретував батькові слова. Після весілля час від часу став телефонувати Чорнобаю, щоразу делікатно і не дуже вимагав грошей, натякав: батько багато років був відсутнім у житті сина, тому повинен компенсувати це щомісячними грошовими виплатами. А от зустрічатися не дуже рвався, посилався на цілковиту зайнятість. І в гості не кликав… А коли після чергових нагадувань про гроші Чорнобай погодився відкрити рахунок на ім’я сина, покласти на нього чималі кошти, з яких син міг щомісяця використовувати не більше трьохсот баксів, Артем так образився, що навіть кинув слухавку і більше із батьком не спілкувався. «Та триста баксів з рахунку знімає регулярно», — промайнуло.

Серцем — холод. Невже з сином біда? Подався до засмученої змученої Галі, вже рот відкрив, щоб спитати: де Артем? Що з ним?

— У Тьоми все гаразд, — мовила Галя.

Спантеличений Чорнобай від здивування відступив на крок, уважніше глянув на невістку: дівча скидалося на зацьковане щеня, яке приготувалося покусати всіх, хто насмілиться наблизитися. І хто її так зацькував? Невже Артем?

— А ти… — почав було, та невістка мотнула головою, як та коняка: мовляв, досить!

— Я до вас! — вигукнула відчайдушно, із викликом. — Можна? Ви на весіллі казали: мій дім — ваш дім. Та якщо пожартували… Не зважайте! Піду, — замовкла, наче зо­всім знесилилася, відвела очі та у ремінець валізи вчепилася міцніше, наче вже збиралася йти геть.

Чорнобай брови звів: отак, значить?! Штовхонув важку ковану хвіртку — розчахнулася.

— Проходь!

Головний затятівський баламут, одноногий каліка Толя Сулима справедливо називав свою колишню дружину Анку Сулиму вогняною богинею, бо й у сорок п’ять від неї пашіло яскравою сексуальною енергією: чоловіки відчували її на фізичному рівні. І як тільки вони те відчували і починали розпускати руки, Анка магічним чином перетворювала свою сексуальну енергію на агресивну атакуючу силу.

— Біжіть від мене якнайдалі, бо, якщо наздожену, не пожалію… — казала зухвальцям з такою залізобетонною упевненістю, що деякі навіть починали сумніватися: а перед ними взагалі — жінка?

— Яка вона жінка?! Бухгалтерка! Самі цифри у голові, — ображалися ті, хто отримав від Анки відкоша.

Білолиця чорноброва міцна Анка, яка керувала затятівським відділенням комерційного банку, і справді полюбляла уявляти своє життя у цифрах. Колись у юності таке вимріяла: у 22 — закінчити інститут, вийти заміж і вгризтися в кар’єру, у 25 народити першу дитину, а далі з дітьми вже як вийде, бо спочатку — кар’єра! Щоб до тридцяти започаткувати власну справу, купити дім і машину, бо до три­дцяти п’яти має об’їздити пів планети, може, вивести свій бізнес на міжнародний рівень, щоби зустріти 45 років у багатому домі на Печерських пагорбах столиці з таким матеріальним запасом міцності, який дозволить далі йти — хоч у політику, хоч в управління державою. Хіба погана мрія?

Життя перевернуло ті плани шкереберть. А все Толька! Най би краще був відвів свої примружені котячі очі, коли дев’ятнадцятирічна студентка Анка, яка навчалася у Києві на економістку, приїхала у Затятове до батьків по картоплю і сало й тягнула вулицею до батьківської хати повну брудного одягу сумку, аби вдома ще й усе те перепрати. А тут — Толька. Тільки з армії повернувся — дорослий до сказу, все про життя знає. І про любов. А ще — кучерявий, як кіношний отаман Лютий з «Невловимих месників». Мамо ти моя! Анка лиш глянула у звабливі очі — і пропала.

Сама до хлопця підійшла. Верзла щось типу: допоможеш сумку доперти? А коли підхопив її легко, пішов вулицею так, ніби життя особисто перед ним червону доріжку розстелило, крокувала поряд, намагалася приховати хвилювання дурними запитаннями.

— А ти хіба затятівський, бо я тебе раніше не бачила?

— І я тебе ніколи… не помічав!

Засмутилася. Та не здалася.

— А з якого ти району? З Семи Вітрів? Бо тільки там такі…

— Які?

— Я би розказала які, та часу не маю, — ляпнула, бо не знала, що відповідати по суті. Вже хотіла забрати сумку і самій забиратися.

І тут Толя сказав:

— Може, увечері зустрінемося? Бо дуже цікаво, що ти проти хлопців із Семи Вітрів маєш!

Отаке, мамо ти моя! І з усіх твоїх обережних бесід з донею про доросле інтимне життя, які скоріше нагадували не сексуальне виховання, а гурток ботаніки, Анка запам’ятала лише тезу про необхідність уміти вчасно зупинитися і відмовитися від інтимної близькості. На користь такого вольового рішення мама навіть наводила ряд вагомих аргументів, та того дня Анка ніяк не могла їх пригадати… Тому у міцній хаті Толиної бабусі — тільки-но віддала дім онуку, а душу Богові, — куди хлопець привів Анку після двогодинного кружляння лячними вулицями рідного Затятового, вирішила бути відважною: після першого у своєму житті сексу не втекла, щоб на самоті ще раз прокрутити у мізках і пережити новий емоційний до­свід, а лишилася з хлопцем, бо дуже хотіла поближче із ним роззнайомитися, роздивитися ті звабливі очі, гладити кучері, міцне сильне тіло, наче кодувати: ти тільки мій!

За безсонну ніч багато цікавого дізналася, та головна новина оглушила за два місяці, коли усвідомила: три тижні поспіль можна ригати не тільки від проблем ШКТ!

Доля вишикувала цифри у житті Анки на свій розсуд. За три місяці після знайомства стала дружиною Толі Сулими, переїхала до файної хати з великим садом, яка Толі від бабусі дісталася, взяла академічну відпустку, щоб за півроку у 20 народити синочка Сашка, тому інститут закінчила лише у 25. Як не намагалася повернутися у попередні плани — нічого доброго з того не вийшло, бо Толя Сулима виявився не тільки збіса звабливим і фізично привабливим, а й абсолютно позбавленим честолюбства і амбіцій. Щиро дивувався планам Анки завоювати увесь світ, бо самого цілком влаштовували життя у забутому Богом Затятовому і робота на лісопилці місцевого ділка Аліка Хитрука: і поряд з хатою, і гроші нормальні!

— Хіба тобі не хочеться вирватися з цієї діри?! Вступити до вишу, вивчитися, побудувати кар’єру? — із роздратуванням питала Анка чоловіка. — Як можна жити без мрій, Толю?

— Анко, у тебе мухи з котлетами упереміш!

— Серйозно?!

— Цілком. Хіба мета побудувати кар’єру і розбагатіти може бути мрією?! То для обділених продажних сук і неадекватних психів!

— Ти серйозно? Справді? Тоді дев’яносто відсотків людей на планеті — обділені продажні суки і неадекватні психи!

— А ти думаєш, чого на планеті все так паскудно?

— Маячня! Слухати не хочу! Скажи краще: сам про що мрієш?

— Працювати, Сашкові стати другом, зібрати людей і озеро затятівське почистити, рибу в нього запустити. І щоби ти мене ніколи не розлюбила! — сказав і так на дружину глянув: аж знітилася, погляд відвела, бо Сашкові лише два рочки, а Анка вже почала картати себе за те, що піддалася почуттям, а про наслідки і не подумала.

Отаке, мамо ти моя! Чого ж не навчила доню приймати людей разом з їхніми поглядами, бо Анка не здавалася: кілька років поспіль все ламала і ламала Толю, намагаючись викувати з нього амбітного кар’єриста чи хоча би підмовити красти деревину з підприємства, де чоловік працював.

Все закінчилося несподівано і трагічно. Анці виповнилося тридцять, коли чоловікові на лісопилці Аліка Хитрука відрубало циркуляркою ногу. Та перше, що побачила Анка, коли примчала до Толі у лікарню: не похмурий його розгублений погляд, не порожнечу під ковдрою у тому місці, де у людей ноги мають бути, а майже лису голову.

— А де ж… кучері? — прошепотіла вражено, бо дивилася на чоловіка і не впізнавала!

— Мабуть, там, де і нога… — гірко прошепотів Толя.

Як тільки виписався з лікарні, подав на розлучення. Гордий! Не хотів висіти тягарем на Анчиній шиї. Віддав їй гроші, які отримав у Хитрука як компенсацію за виробничу травму.

— Квартиру в Затятовому собі купи! Тут вистачить, — порадив. Пообіцяв бабчину хату переписати на Сашка, коли той трохи підросте, бо сам, бач, довго жити не збирався.

Норовлива доля Толиних молитов не чула, хоч він дуже старався змордувати себе на смерть: пиячити почав, звільнився з охоронців лісопилки, куди Алік Хитрук перевів його після нещасного випадку.

— Ти мене на цьому світі тримаєш, — казав Анці, коли перетиналися. — Стільки в тобі вогню, що й досі не дає моєму серцю охолонути.

Анка роздратовано дивилася на колись красивого, як біс, Толю: став голомозим, одноногим-скаліченим, та, незважаючи на все те, лишився таким же зухвалим, як колись — наче доля і зараз особисто для нього червону доріжку розстелила. «Яка ж біда, що Сашко характером — увесь у батька! Красень, розумник, а бажання їхати по життю на якому-не-якому “бентлі” — немає! Стирчить у своїй автомайстерні цілодобово! І хіба то перспектива?» — мордувалася подумки.

Про цифри свого життя і згадувати не хотіла, бо вже 45 років на її годиннику набігло! І чим хвалитися ? Автівку купила, та не «БМВ» і не «мерседес», як мріяла! Не новий «рено-меган». На квартиру їй з Сашком Толя своїм каліцтвом заробив, своєї справи так і не зорганізувала. Добре, хоч дошкреблася кар’єрною драбиною до посади керуючої затятівським відділенням всеукраїнського комерційного банку.

Та хіба все те має значення, коли і досі самотня?! Невже не заслужила мати справжню сім’ю?! А за які гріхи?! Після Толі на горизонті Анчиного життя кілька разів виникали цілком пристойні на перший погляд чоловіки, та жінка вже звикла прислухатися і до свого другого, більш детального погляду, і до свого більш прискіпливого третього, тож щоразу результат виявлявся невтішним, та, коли п’ять років тому в Затятовому заговорили про покинуту базу відпочинку біля озера, яку нібито взявся відбудовувати новий хазяїн, Анка повеселішала.

— На базу приїжджатимуть багаті успішні чоловіки, серед них можуть бути і самотні, які прагнутимуть знайти… мене! — правильно розставила акценти, вирішила якнайскорше познайомитися з новим хазяїном бази і знайти привід якомога частіше відвідувати відновлену зону відпочинку, коли та врешті запрацює.

На зустріч поїхала не з порожніми руками. Напередодні відіслала сина до Толі, який і досі жив у міцній ще бабусиній хаті з розкішним щедрим на яблука, груші, малину, смородину і горіхи садом. Наказала набрати повну корзину всього, що на той момент визріло, і на «мегані», з повним кошиком духмяних свіжих плодів припхалася до озера біля лісу. Тут, на величезній галявині біля чистої води, за радянських часів функціонувала база відпочинку для тодішньої партійної еліти, побудована на кшталт швейцарських шале: з десяток окремих будиночків-зрубів з усіма зручностями, центральним корпусом з їдальнею, спортивним, кіно- і конференц-­залами. На території колись працював ще і немалий зоопарк, була стайня з кіньми, та Анці здалося, що за роки запустіння тут не лишилося нічого живого.

Ішла галявиною вздовж берега озера, засмучено роздивлялася потьмянілі зруби, пошарпаний часом цегляний центральний корпус, потріскані асфальтові доріжки, зарості бур’яну. Хіба все це можна повернути до життя? І який у тому комерційний зиск? У відновлення бази відпочинку треба вкласти кілька мільйонів! І коли вони повернуться? Коли рак на горі свисне?!

«Треба скорше тягнути корзинку з фруктами назад до автівки і чухати звідси», — подумала, бо як людина, яка таки щось кумекала не просто у цифрах, але і в економіці, дійшла висновку, що новий хазяїн усього цього добра несповна розуму, раз вирішив витрачати гроші на таку наперед збиткову справу, як відновлення старої бази відпочинку, тож на перспективі побачити тут у недалекому майбутньому багатих і успішних холостяків можна упевнено ставити хрест і не витрачати дорогоцінний час на порожні балачки з новим хазяїном нетрів.

Уже відчинила дверцята «мегана», коли побачила чоловіка: немолодого, але і старим не назвеш, бо підтягнутий, міцний і на голові волосся ще не сиве. Стояв на хиткому містку, який загруз в озерній воді чотирма дерев’яними ногами-стовпами, з папкою креслень у руці, дивився на жінку спокійно і зацікавлено, а їй — серце впало.

— Та що ж це?! — прошепотіла вражено, бо так міг дивитися тільки кіношний отаман Лютий з «Невловимих месників»! І Толя Сулима, коли ще кучері мав. У чому магія — й досі не розуміла, та примружені їхні очі вабили, не зупинити. І цей погляд теж був із тих, з магічних.

Учепилася міцніше в корзинку і вже ступила крок у бік чоловіка, та перед очі — все Анчине життя, що воно через Толю пішло геть не за планом. І — що? Знову на ті самі граблі?! Зупинилася, бо розгубилася вкрай.

— Ви не заблукали? — почула голос чоловіка. Зійшов з містка, рушив до Анки.

— А хто питає?! — гукнула раптом так агресивно, що й сама здивувалася: чого це вона? Зарано ще боронитися.

— Андрій Чорнобай, — відповів чоловік.

Від тої зустрічі минуло п’ять років…

Через запасний вихід, як якась злодюжка чи служниця, що ще більш образливо, Анка Сулима вислизнула з файного будинку мужчини, якого вважала своїм! І дім його вже вважала майже своїм, а її з того дому — ледь не мітлою.

Розлютилася! Сунула порожньою вулицею, і все їй — криво! «Ранок уже! — дратувалася. — І де всі? Сплять і досі? Ось тому в нас місто занехаяне, весь час у якомусь срачі!»

— Сашко не спить! — згадала, пішла до майстерні сина, та думками все поверталася до вельми привабливої історії свого зв’язку з Андрієм Івановичем Чорнобаєм.

Нормально ж усе починалося. Не з бухти-барахти, як у малолєток! Був у Анки час придивитися до нового хазяїна напівзруйнованої бази відпочинку, який не просто взявся за її реконструкцію з розмахом, але і сам переселився до Затятового: у місті дім купив, на базі ще один для себе виплекав. Анка чула, що раніше Андрій Іванович Чорнобай жив у столиці, потім, кажуть, кілька років мандрував і якісь душевні рани загоював, бо ніхто не мав про нього відомостей. Та, певно, загоїв, раз наважився на такий масштабний проект, як будівництво на місці руїн класної бази відпочинку, яку назвав «Левада». Анці на­зва не подобалася, провінціалці вона здавалася занадто… провінційною. Назвав би свою базу «Бест», «Флоренція» чи «Марія-Магдалина», приміром. Красиво ж!

— У травах на галявині біля озера може бути тільки левада… — сказав Чорнобай.

Анка часто на об’єкті бувала, бо ще під час знайомства з Чорнобаєм запропонувала організувати постачання екологічно чистих продуктів на базу, потім допомагала хазяїнові перевіряти звіти будівельників з використання будівельних матеріалів. І так у них усе дружно відбувалося, з такою довірою. Анка навіть розповіла Андрієві, як кілька років тому вже одноногий Толя Сулима таки здійснив свою мрію, зібрав затятівців на добру толоку: почистили озеро, запустили у нього рибу. Чорнобай тоді дуже надихнувся. Навіть запропонував Толі роботу на базі, бо за два роки вже готувався відкривати її для відпочивальників, та Толя — наче відчував, що Анка до Чорнобая нерівно дихає! — відмовився навідріз, хоча робота була дуже підходяща: контролювати рибалок, щоб не більше двох кіло риби за раз виловлювали. А Анка, до речі, на той час іще не залізла під ковдру Чорнобаєвого ліжка, а тільки ламала собі мізки: як те зробити?

Все сталося два роки тому, якраз перед тим, як син Чорнобая мав одружитися. Засиділися на базі, бо Анка допомагала Андрію Івановичу мінімізувати оподаткування бази, а то, до речі, справа ювелірна: по лезу так треба пройти, щоб і закон не порушити, і мінімум податків заплатити, і до в’язниці не сісти!

— Знаєш, Аню, така дивна річ, — сказав Чорнобай. — Син надумав сім’ю створити, а я ловлю себе на думці, що маю сина, але ніколи не мав сім’ї.

— Андрію, а я зараз тобі скажу, чому так вийшло.

— Та невже?

— Точно! Дівчина завагітніла, тому ти й одружився. А то — найпереконливіший і найгірший фундамент для створення сім’ї.

— Звідки знаєш?

— Бо в мене, Андрію, така сама історія, — усміхнулася печально. — Завагітніла, тому і заміж терміново вийшла. І, бач, ми з тобою після того досвіду — досі самотні.

Анка замовкла, та очі блищали. Глянула Андрієві прямо в душу.

— А так не хочеться бути самотніми! Скажи! Хіба ми того заслужили, Андрію?..

Чорнобай мовчав, тільки дивився на Анку інакше. Не так, як завжди. Жінка плюнула на забобони, подалася до чоловіка і так гаряче поцілувала, аж задихнувся. Та, перш ніж затишна кімната у старовинному будиночку, який Чорнобай перетворив на свій барліг, уперше стала місцем зустрічі коханців, розставив усі крапки над «і».

— Аню, маєш знати! Я живу за принципом: тут і зараз. Не планую…

— Чого ти не плануєш? — Анка вже горіла.

— Нічого не планую. І ти… не плануй нічого стосовно мене. Домовились?

— А раптом я — більше, ніж твої плани не будувати плани! — із викликом видихнула Анка.

З моменту першої близькості минуло два роки, і весь цей час Анку Сулиму живила одна думка: її вогню вистачить для того, аби змінити життєві орієнтири Чорнобая? Та, як і раніше бувало в Анчиному житті, несподіваний емоційний сплеск перекреслив плани дочекатися ініціатив коханця. Затялася: от має сьомого березня поговорити з Чорнобаєм про створення сім’ї, хоч трісни! І що з того вийшло?!

Роздратувалася ще більше. З тим бойовим настроєм і увійшла до ангара, де Сашко затято мив скло токсично-­жовтого трактора. І слова не встигла мовити. Син побачив матір, усміхнувся.

— Ма! — гукнув так задьористо, так весело і дзвінко, наче сама весна замість нього гукнула. — Чуєш? Я закохався!

Анка дивилася на сина, та бачила себе: ох же вони з сином дурні і затяті! Якщо вже хтось до душі, навиворіт ту душу вивернуть заради кохання.

— І як її звати, твоє кохання? — тільки й спитала.

— Ще не знаю, — без суму відповів Сашко.

Чорнобай смажив яєчню, в полі зору — годинник над газовою плиткою. Сьома. Сьоме березня, сьома година ранку. «Цей день змінить твоє життя назавжди», — згадав банальну фразу з фільмів, які Андрій Іванович звик вечорами дивитися у компанії Анки Сулими.

Глянув на Галю: застигла у метрі від Чорнобая при стіні, напружено спостерігала за кожним рухом свекра, наче контролювала процес. Усміхнувся: тепер, певно, доведеться змінити звички! Принаймні цей день уже точно піде не за планом! О 8.00 в офісі «Левади» з пропозиціями щодо відкриття нового сезону Чорнобая чекатиме керуюча базою Казимира Теодорівна Хитрук, сімдесятирічна енергійна пані, що її всі затятівці, а вслід за ними і Чорнобай, позаочі кличуть Казидорівною. Не встигне Чорнобай на зустріч із Казидорівною! Чи спробувати?

— Чого стоїш, Галю? Сідай за стіл, — виклав яєчню на таріль, поніс до столу.

— Бути як вдома? — мовила так гірко, що у Чорнобая — мороз по шкірі. Та що з дівчиною? Треба негайно з’ясувати! Чи — хай спочатку поїсть, бо видно, що голодна! Чорнобай згодом розпитає, що за біди невістку гризуть. Казидорівна зачекає!

— Смачного, — тільки і мовив.

Поставив таріль з яєчнею на стіл, дістав з холодильника все, що там тремтіло від холоду: салямі, шматок справжнього сиру «Гауда», солоних грибів, червоної риби. На дерев’яну дощечку поклав пів хлібини, ніж. Сам присів навпроти Галі.

— Спостерігатимете, як я їм? — дівча намагалося не виказати голоду, їсти без поспіху, і те майже вдавалося лише тому, що одночасно зі сніданком кидала в бік Чорнобая холодні злі слова.

— І сам поснідаю, — Чорнобай прискіпливо глянув на Галю. Відламав кусень хліба, зверху на нього — салямі, сиру. Нормально!

— Ви, мабуть, хотіли би знати… — видушила. Замовкла.

— Та вже будь така ласкава! Поясни!

Таріль з недоїденою яєчнею відсунула. Сині очі — Чорнобаєві в душу.

— Вам на мене — начхати, — мовила холодно. — Мені на вас — теж.

У Чорнобая щелепа від здивування відвалилася: глибоко копати взялася! А чому?

— Тому не робіть вигляд, що вам до мене є діло, не сіпайте запитаннями! — продовжила незворушно. — Я теж робитиму все, щоб не заважати вам, — замовкла на мить, плечима знизала. — За вашу гостинність і дах над головою — віддячу. Прибирати можу, їсти готувати.

— Так ти надовго? — не втримався Чорнобай.

Обхопила плечики руками, наче геть змерзла. Довго мовчала.

— Не знаю, — мовила врешті. — Можу зараз піти, якщо ви й надалі збираєтеся мене запитаннями мордувати, — підвелася. — Навіть, напевне, піду зараз, бо ви однаково питатимете, а мені не треба запитань! Дякую за сніданок! Хоча… яєчню ви солите, наче вам вісімнадцять! Вибачте, що я так кажу! Просто ви — стара людина…

— Я не старий!

— А який? Старий! А яєчню такою солоною зробили, наче закохалися. Та то таке. Піду.

Вийшла з-за столу, посунула до валізи і кейса, які стояли біля дверей. Чорнобай дивився дівчині вслід. «Не знаю, що за біда у них з Артемом сталася, та хай краще повертається до себе додому!» — подумав роздратовано.

— Галю! — гукнув.

Дівчина зупинилася, обернулася до свекра.

— Залишайся, — сказав.

Дивилися одне одному у вічі, наче намагалися зрозуміти щось украй важливе, не сказане словами.

— У мене є умови, — мовила врешті Галя.

Взяла зі столу таріль із залишками яєчні, виделку, вимила їх.

— Де мені поставити посуд, з якого їстиму? І дайте мені ще ложку, чашку. Хочу, щоб ніхто не торкався мого посуду! А краще зберігатиму його у своїй кімнаті. У мене ж буде особистий простір?

— Із передпокою направо — гостьова кімната з ванною.

— А двері зсередини замикаються? — в одній руці таріль і виделка, другою валізу намагається за ремінець підхопити.

— Та досить за все самій хапатися! Чуєш, Галю? — роздратувався Чорнобай. — І це не запитання! Це вимога. Заспокойся вже! Я сам твої речі до гостьової кімнати донесу.

— Тільки не чекайте, що дякуватиму!

— Забув уже! Коли хоч чогось від життя чекав! — зухвало відповів Андрій Іванович Чорнобай. — Давно вже сам усе беру!

Підхопив кейс і валізу, пішов до гостьової кімнати. Галя з тарелем і виделкою сунула за свекром услід, і збоку здавалося: чоловік — геть беззахисний, зараз дівчина нанесе йому удар у спину.

— Відпочивай, — Чорнобай кинув валізу і кейс біля дверей гостьової кімнати. — А мені час справами зайнятися. Зараз поїду на базу, повернуся тільки увечері. Їжа у холодильнику, посуд сама вибери, який схочеш, ключі від дому на столі лишу.

— Навіщо?

— Ага! Бачу, у тебе є запитання! — не втримався, кольнув. — Так не соромся, питай! На відміну від тебе, відповідатиму на будь-які запитання.

— Навіщо?

— Що «навіщо»?! — все так же спокійно і зухвало відповів Чорнобай. — Навіщо мені на твої запитання відповідати? — плечима знизав. — Може, у твоїй голові туман трохи розвидниться, якщо запитань стане менше.

Вийшов на поріг файного зрубу, вже хотів той же час набрати сина, та зметикував, що невістка може підслухати.

Зачинився у гаражі, сів до салону заляпаного брудом позашляховика, дістав мобільний і тільки тепер усвідомив, що не говорив з Артемом більш як півроку. За цей час син сто разів міг номер поміняти!

— Дідько, я — мудак…

Набрав таки номер сина і так зрадів, коли почув на іншому кінці дроту його голос, — наче вже тонув, а йому в останню мить соломинку простягнули: тримай, та не схиб!

— Тьомо? — мовив чомусь хриплувато. — Привіт, синку.

Ранок сьомого березня Тьома Чорнобай зустрів у стані істеричного роздраю: ще ніколи життя не підкидало йому таку підлу свиню! Навіть два роки тому, коли програв хрінову купу грошей, міг розпрощатися з універом і загриміти до війська, було не так образливо, бо ті проблеми Тьома створив власними руками! І весь цей час був певен, що знайшов геніальний вихід з того глухого кута. І раптом виявляється, що Галя… Весела, роботяща, безвідмовна у всьому Галя — брудна зараза! Та ще й безробітна брудна зараза! Після того як Тьома буцнув ногою по вхідних дверях, аби назавжди зачинити їх за дружиною, він разів двадцять перечитав повідомлення, яке невідомий доброзичливець надіслав йому шостого березня вдень.

— «Йолопе, ти вляпався! У твоєї дружини СНІД! Її викинули з роботи, а треба було вбити!» — читав вголос і все ніяк не міг визначити, що його більше дратує: те, що Галя хвора, що могла заразити його чи що лишилася без заробітку!

— Дідько, я таки йолоп! — пірнув у Google. І хоч дуже сподівався, що Галя не встигла заразити його, хотів побільше дізнатися про ВІЛ-СНІД, бажано — конкретні прояви і симптоми, які виникають у перші дні після зараження, і хоч не знайшов у себе ознак смертельної недуги, бо, виявляється, зазвичай їх не буває, розпсихувався.

— Сука! Сука! Ненавиджу! Брудна шльондра! — волав, бо такого начитався про моторошні наслідки зараження — аж руки трусилися.

Посеред ночі зганяв у цілодобово відчинений магазин, де продавали алкоголь. На останні гроші купив пляшку віскі. Логіка вчинку малювалася Тьомі такою: алкоголь простимулює мозкову діяльність, і до ранку майбутній психолог зрозуміє, як жити тепер, коли Галі з її постійними пристойними заробітками немає! Мати з Італії останнім часом надсилала щоразу менше і менше, батько взагалі обмежився сумою у триста баксів на місяць. Та вони знущаються?!

Налив собі.

— Дідько, це — пастка! Я у пастці! Навкруги — козли! А найбрудніша козлиха — Галя! Так підставила! — випив те, що налив. Знову налив.

Вранці від пляшки віскі лишилася тільки пляшка, а від Тьоминої впевненості побачити світло в кінці тунелю — тільки роздратованість вранішнім сонцем: сходило, сліпило очі.

— І сонце — сука!

Віджбурнув порожню пляшку, заходився нишпорити по кишенях: раптом там завалялися двісті гривень чи п’ятсот, що Тьома про них забув! Він… сходить у клуб! Поставить… останні гроші! І… неодмінно виграє! Десять тисяч! Сто…

І тут задзвонив Тьомин мобільний.

— Хто?! — істерично вигукнув у трубку.

— Тьомо? — почув голос батька. — Привіт, синку. Як справи?

Алкоголь ще не покинув організму майбутнього психолога, тому він не одразу прорахував: дзвінок — той самий вихід, який він шукав усю ніч. Збудився, кричав, бризкав слиною:

— Справи?! Тобі цікаві мої справи, тату? Це ти у всьому винен! Якби не ти, сьогодні моє життя склалося б зо­всім інакше! Та ти не дав мені шансу!

— Тьомо…

— Що «Тьомо»?! Ти покинув нас з мамою, коли мені виповнилося всього дванадцять! Я пацаном був! Недо­свідченим, вразливим, беззахисним!

— Тьомо, що сталося?!

— Що сталося? Я — смертельно хворий! Смертельно, ти мене почув?! Мені терміново потрібні гроші на лікування. І щоб нормально жити! — Тьома Чорнобай прокричав останню фразу, замовк. «Усе правильно! — промайнуло яскравим ліхтарем у темряві. — Хай платить!»

Тато мовчав. Тьома напружився.

— Тату!

— Я виїжджаю до тебе!

— Ні! Цього ще тільки не вистачало! І мамі не кажи нічого! Нащо мені ці сльози?! Я думав, ти запропонуєш справжню допомогу! А ти натомість приїхати до мене хочеш?!

— Та заспокойся, синку! Кажи! Скільки грошей потрібно?

Тьома усміхнувся, розслабився. Пішов до дивана: розвалився.

— Я зараз серйозне обстеження проходжу. Мінімум — тисяча євро потрібно тільки на обстеження. Потім лікарям, на курс лікування. Думаю, тисяч п’ятнадцять! У євро! Це — для початку і просто зараз!

— Сьогодні ж гроші будуть на твоєму рахунку.

— Тату! — відповів Тьома із надривом. — Ти підвищив мої шанси вижити!

— Та що сталося, Артеме? — повторив Андрій Іванович Чорнобай. — На що ти захворів?

Тьома аж посміхнувся: недарма, як припарений, усю ніч в Інтернеті читав про ВІЛ-СНІД. Ноутбук он і досі стоїть відкритий, на екрані — інформація про заразу.

— Спочатку температура підвищилася. Я думав: звичайний ГРВІ! Пішов до лікаря, бо мені довідка для універу потрібна була. А він каже: ого, лімфовузли збільшені, якийсь висип незрозумілий. Питає: слабкість є, головний біль? Кажу: ледь ноги пересуваю. Він каже: треба терміново обстежуватися, бо ваш стан нагадує гострий ретровірусний синдром.

— Це що?

— Це — СНІД, тату! — Артем підхопився, присів біля ноутбука, вдивлявся у статтю про ВІЛ-СНІД.

— Артеме, ти жартуєш?

— Ти дослухай спочатку! Бо я лікарю теж кажу: ви жартуєте? Звідки у мене синдром, який… — знайшов потрібний рядок у статті, читав просто з екрана, — …підтверджує швидкий перебіг ВІЛ-інфекції аж до блискавичного розвитку СНІДу?! — відірвався від екрана. — Ну, і почалося: скільки у вас було статевих партнерок, таке інше. Я лікарю кажу: які ще партнерки? Я одружений! І у мене проста ГРВІ! А увечері Галі розповідаю: мовляв, уявляєш! Лікар сьогодні пропонував мені шукати серед статевих партнерок ту, яка мене заразила!

— І що Галя?

— Галя каже: це правда, Тьомо! У мене СНІД!

— Що?!

— Ага! Я теж їй кажу: що?! Що, мать твою?!

— Тьомо, заспокойся! Я так зрозумів, страшний діагноз іще не підтверджений, правильно? Ти ще тільки проходиш обстеження?

— Тату, Галя — брудна хвора сучка! У неї СНІД! Вона мене точно заразила!

— Чекай! Ти не зарано шаблюкою махаєш? Разом обстежитеся, дізнаєтеся точний діагноз…

— Тату, ти мене не почув? Галя вже обстежилася. Їх на роботі змушують те періодично робити.

— Тобто Галя — справді хвора?

— А я тобі про що!

— Ти дізнався, як те сталося? Бо всі знають: можна у дантиста заразитися, під час ін’єкцій…

— Я послав її до чортів собачих!

— Тобто?

— Вигнав геть! Галі більше немає у моєму житті! Хай хоч подохне! Як тільки мені краще стане, одразу розлучуся!

— Артеме… Так вчиняють чоловіки, які точно знають: дружини їх зраджували! А ти хіба у тому впевнений?

— Тату! Якби вона не відчувала за собою вини, якби той СНІД для неї був такою ж приголомшливою новиною, як для мене, вона б мені сама все розповіла!

— А вона?

— А вона мовчала! І я не знаю, скільки часу мовчала! Призналася, тільки коли я її запитав! І то… Тільки тому, що мені якийсь козел повідомлення надіслав! Про те, що Галя — заразна! — мовив, засмутився. Відчував: щось зайве ляпнув!

— Тату…

— Так ти не знаєш, де Галя зараз? — спитав Чорнобай.

— І знати не хочу. А чому питаєш?

— Не віриться, що Галя — гуляща. На весіллі так на тебе дивилася… Я тоді подумав: пощастило синові.

Тьома насупився: розмова виходила з-під контролю! Ще кілька запитань, і батько дійде висновку, що гроші синові поки можна і не надсилати.

— Виходить, ми помилялися! Чуєш, тату? Певно, то у мене від тебе: геть не розбираюся в людях! Добре, що все з’ясувалося зараз, коли ще є шанс на одужання. Так лікарю і скажу: вірю, що одужаю! Він має зараз прийти.

— До тебе додому?

— Я останні гроші віддав, аби лікар контролював усі етапи обстеження, мій стан щодня оцінював. Ти ж мене не підставиш? Сьогодні вишлеш кошти на обстеження і лікування?

— Перевіриш банківський рахунок за годину. Думаю, кошти вже будуть у тебе.

— Перевірю! Вибач! Лікар у двері дзвонить!

Тьома вже хотів відключити дзвінок, так несподівана думка змусила загальмувати.

— Тату! — гукнув у слухавку. — Я сьогодні поміняю номер телефону. Не хочу, щоби Галя мене діставала. Тобі пізніше новий номер скину. Домовилися?

Оперативно відключив дзвінок: більше з батьком говорити нема про що! Тут же взявся перевіряти рахунок, та банківський онлайн-сервіс якогось біса гальмував і глючив.

— І ти — сука! — обізвав його Тьома.

Психонув. Дістав з телефону карточку, розламав, викинув. До біса! За годину зганяє в банк і дізнається, скільки на рахунку! Однаково треба готівку зняти. Заодно і новий номер для мобільного придбає!

Вже почав збиратися, та раптом дзвінок — дзень! Майбутній психолог насупився: Галя або…

— Лікар? — усміхнувся скептично, наче б його брехня мала миттю матеріалізуватися.

Артем глянув у дверне вічко, усміхнувся: і не Галя, і не лікар! Відчинив двері: з порога на нього з обережною цікавістю дивилася масажистка зі вправними руками Женя Лисиця. З усіх співробітниць «Белли», які свого часу гуляли на весіллі Артема і Галі, майбутній психолог найбільше запам’ятав саме Женю, і не тому, що у високої, стрункої, ніби загартованої для боїв без правил дівчини очі світилися відвертими бажаннями, а тому що і язик правди не приховав, а то вже геть інакше висвітлює характер людини.

— Галю, хіба ти заслужила такого мужчину?! — на весіллі, коли гості вже попідхоплювалися зі своїх місць за столом, аби танцювати, п’яненька Женя відвела білосніжно-невагому Галю до вікна, виливала на неї свої печалі. — Ти йому — не пара. Хіба ти сама не розумієш? Він швидко втомиться від твоєї «правильності», а я б знайшла, чим такого мужчину розрадити.

Артем тоді почув. А сьогодні — згадав. Прискіпливо глянув масажистці у вічі, та подій квапити не став.

— Женю? Привіт, — сказав. — Якщо ти до Галі, то вона тут більше не живе!

Масажистка здивувалася і навіть не намагалася те приховати: брови злетіли, усміхнулася.

— Не живе? Добре. Бо я не до Галі, — відповіла. — Я до тебе, Артеме. Можна?

Тепер уже здивувався майбутній психолог, та, на відміну від дівчини, не став того демонструвати.

— Проходь, прошу. Не станемо ж ми розмовляти у під’їзді, — іноді Тьома Чорнобай міг бути неймовірно чарівним, але сьогодні був геть не той випадок: ніч не спав, нерви на межі, а ще їсти хотілося. Тож запрошення прозвучало трохи кострубато.

Женя Лисиця уміла не помічати того, чого не хотіла! Манірно пройшла до вітальні, поклала на стіл коробку свіжоспечених круасанів.

— Не встигла поснідати, — пояснила. — Якщо пригостиш чаєм — поснідаємо разом.

Тьома запивав чаєм круасани: смачно! Женя ледь торкнулася французької здоби: сиділа за столом навпроти Тьоми, рилася у сумці.

— А ти… до мене… чому? — жував і говорив. — Сподіваюся, не станемо про Галин СНІД говорити, бо для мене — все ясно! Не хочу більше повертатися до цієї сторінки мого життя. Я перегорнув її. Одне бісить! А раптом Галя і мене заразила!

— Так я тому і прийшла, — відповіла Женя. — Даси мені краплю своєї крові?

— А ти мені що… навзаєм?

Тьомі здалося: то така сексуально-збудлива гра. Ця дівчина на нього колись запала і, може, досі нерівно дихає! Він же не помиляється? Навіть скоріше прожував і проковтнув останній шматок круасана, та Женя перебільшила очікування майбутнього психолога.

— А я тобі — експрес-тест на ВІЛ, — дістала з сумки упакований тест, витягала вміст із коробочки, розкладала прямо на столі. — Лише крапля крові з пальця — і за п’ятнадцять хвилин знатимеш, чи варто тобі хвилюватися.

Тьома чомусь роздратувався: наче Женя Лисиця мала тут бути тільки для того, аби терміново висловити майбутньому психологу свої палкі почуття, бо випала перша-ліпша для того нагода. Та визначити свій ВІЛ-статус теж здавалося справою нагальною.

— А ти зможеш провести цей тест? — спитав.

— Будь-хто зможе, але якщо тобі від того стане легше: у мене — медична освіта, — відповіла Женя, звабливим жестом наказала Тьомі сісти ближче.

Підставив палець під ланцет. Женя швидко зробила прокол, набрала в піпетку кілька крапель крові, тут же перелила її до чарунки, потім накрапала до іншої чарунки якогось розчинника.

— От і все, — усміхнулася. — За п’ятнадцять хвилин знатимеш: заразила тебе Галя чи ні.

— П’ятнадцять хвилин? — глянув дівчині в очі. — І чим займатимемося п’ятнадцять хвилин?

— Я би хотіла… тебе, — буденно і зовсім не збудливо відповіла Женя, та від тої простоти пашіло особливою звабою.

— Зараз? — усміхнувся придуркувато.

— Зараз.

— Може, за п’ятнадцять хвилин?

— Ні, просто зараз!

— Не боїшся? А раптом я — заражений!

— Може, ти боїшся?

— Я?! А мені чого боятися?! Думаю, у тебе навіть довідка є! Про те, що ти не заражена ВІЛ!

— І я не боюся! — сказала масажистка.

— Чому?

— Запала на тебе. Давно. І, блін, не відпускає. — Поклала долоню на живіт Тьоми в районі пупка, вела рукою вниз. — Нічого не можу з собою вдіяти. Все — пофіг! Розумієш? Ніби ти — дорожче за життя.

— Тоді… — Тьома хотів сказати, що вже досить слів і можна переходити до діла, бо багнет заряджений, диван поряд, та в голові й досі крутився спогад про Женині одкровення на весіллі. — Тоді… здивуй мене! — ляпнув. — У тебе ж є ідеї, як розрадити такого, як я?!

Тільки закінчив фразу — і вже дивувався: масажистка Женя Лисиця мала не тільки ідеї, а й досить різноманітні практичні навички, тож п’ятнадцять хвилин пролетіли у збудливій прелюдії, шести позах основного дійства, які навіть трохи спантеличили майбутнього психолога, кульмінаційному піке, в яке влетіли на понадзвуковій швидкості, неймовірному розслабленні після того, коли ви­снажені і цілком задоволені лежали на підлозі, вкритій килимом.

Тьома ще підшукував слова, аби з одного боку — висловити Жені своє захоплення дикуватим сексом, який хотілося повторювати знову і знову, з другого — зробити це так, аби не дати їй зайвих авансів, та дівчина раптом глянула на годинник, підхопилася.

— П’ятнадцять хвилин спливли, — гола, зваблива пішла до столу, на якому лишилися чарунки експрес-тесту.

— І що? — напружився.

— Ти здоровий, мій Архімеде! — присіла поряд із хлопцем на килим, обійняла.

— Архімед? Ти назвала мене Архімедом? — Тьома так здивувався, що забув зрадіти результатам тесту.

— Ти ж вчишся на цього… на філософа, так?

— На психолога!

— А я про що? Станеш новим Архімедом!

— Архімед не був психологом!

— Серйозно? А ким він був?

— Математиком, фізиком, інженером.

— Зай, у тебе безліч талантів! Ти можеш стати ким завгодно. Я відчуваю! — Женя з відданістю глянула у вічі хлопця.

Тьому нудило від курок, які називали хлопців зайцями, ведмежатками, борсуками, хом’яками та іншими чотирилапими! Та зараз сперечатися не хотілося: це засвідчило би вже друге після Архімеда розчарування!

— Мені ще універ закінчити треба! — сказав. — Тож якщо ти сподіваєшся, що зараз я можу стати для тебе серйозною матеріальною базою…

— Я сама для тебе стану чим завгодно! — вигукнула масажистка екзальтовано. — От побачиш! Я стану твоєю матеріальною базою, твоєю коханкою, твоїм найкращим другом! Я стану для тебе всім!

Тьома почув головне. Збадьорився! Глянув у щирі Женині очі і передумав підшукувати слова, які би без авансів засвідчили його задоволення дикуватим сексом.

— Ти вже… здійснила майже неможливе, Женю! Мені хочеться…

— Мене? Знову? Зая… А як я тебе хочу! Як божевільна! Чесно! Але мені час на роботу бігти! І я не можу запізнитися. Боже, що ж робити?

— Повертайся до мене після роботи.

— Ти серйозно?

— Цілком! Якщо тобі є ще чим мене дивувати.

— Мій репертуар… необмежений, — повідомила розумово обмежена масажистка.

— Значить, чекатиму тебе, Женю.

Женя недовірливо зиркнула на хлопця: не жартує? Прогнозувала будь-який розвиток подій під час свого наглого візиту до Галиного чоловіка, та ще й з експрес-тестом на ВІЛ, але щоби з першої спроби — в десятку?!

— А Галя не повернеться? — спитала обережно.

— Не повернеться.

— А якщо з’ясується, що Галя не хвора? Вона прийде до тебе і скаже: мій любий, я нічим не завинила перед тобою. Я — чиста, — замовкла, дивилася на Тьому з такою надією, наче вирішувалася її доля.

Майбутній психолог задумався. Навіть насупив брови. Подивився на Женю уважно, наче порівнював її з Галею.

— Запізно, — мовив нарешті. — Тепер мене реально вабиш ти.

— Справді? — Женя так зраділа, що не втрималася, бовкнула зайве. — А Галя і справді не хвора! Не заразна!

— Що?

— Юлька! Хазяйка наша! Дуже образилася на Галю! Ну, і підправила трохи результати її аналізів! Замість негативного ВІЛ-статусу нагородила Галю позитивним.

— За що можна образитися, щоб так відомстити?

— Розумієш! Галя допомогла злодієві стирити у Юльки кейс, і ми всі думаємо, що у кейсі було повно грошей. Галя тобі хіба не розповідала?

— Ні… — Тьома насупився. Та що відбувається?! Як не одна Галина таємниця випливає, так друга! Вони взагалі про його дружину говорять, бо у Тьоми складається відчуття, що про когось іншого?..

— Галя, ясна річ, клялася і божилася, що не має ніякого стосунку до пограбування, але Юлька у нас — ще та падла. Сказала, що знищить Галю. От і знищила, бо Галя, хоч і здорова, від Юльчиної брехні вже не відмиється. І роботи ніде не знайде. Юлька про це подбає. Біда, скажи?! Галі тепер не позаздриш. Що на неї тепер чекає? Самі злидні!

Женя замовкла, бо тільки тепер второпала: надто вже багато розповіла жаданому мужчині! Ще й у той день, коли вперше дорвалася до його тіла. Засмутилася, бо Тьома мовчав. Дивився кудись повз Женю.

— Зай… Ти думаєш про Галю? Тобі її шкода?

— Думаю, пограбування — це не про Галю. Вона — яка в сексі, така і в житті. Не той азарт. Ти — куди крутіша, Женю, — глянув на масажистку. — На тебе увечері чекати?..

— Зай! Ти ще питаєш?! Прибіжу, як тільки зможу! Ти — обалдєнний! Чманію від тебе! А якщо Галя…

— Женю! — перебив Тьома масажистку. — Давай домовимося! Ми більше не згадуватимемо Галю! Вона мені брехала! Не розповідала всієї правди! Я не шкодую, що порвав із нею. Її більше немає!

Після виснажливої і спустошливої безсонної ночі очі злипалися. Галя сподівалася: зараз точно засне, бо врешті поїла, зігрілася їжею зсередини, знайшла безпечний куток, у якому можна сховатися від усіх. Поставила валізу при стіні, кейс запхнула у платяну шафу, скрутилася на широкому двомісному ліжку у просторій і напрочуд світлій гостьовій кімнаті, заплющила очі, а сну нема! Зник! У мізках тривожним червоним ліхтарем: ВІЛ, ВІЛ!

Схлипнула і аж розсердилася, бо…

— Краще кусатися…

Витерла сльози долонькою. Вмостилася зручніше — все ж мала надію перепочити і поспати, перш ніж голова остаточно заповниться безнадією і відчаєм, бо вже зрозуміла: будь-яка думка про ВІЛ блокує процес мислення в принципі — мізки відмовляються аналізувати ситуацію, шукати з неї вихід. Натомість увесь простір і, здається, увесь білий світ заповнюються жахаючим страхітливим чорним хаосом. Душить, не дає дихати, наказує сховатися і заніміти, а якщо і штовхає, то лише до прірви. І ніяк його не здихатися! Може, хоч уві сні відступить?

Сон все не приходив. Галя хвилин двадцять пролежала із заплющеними очима і за весь цей час змогла зачепитися лише за одну обнадійливу думку.

— Мій глухий кут — тут? — прошепотіла, згадавши, як Тьомин тато глянув на неї із прикрістю, проте сказав: «Залишайся!»

Розплющила очі, сіла на ліжку. В іншій ситуації із захоп­ленням би констатувала: в світі є дива, бо як інакше пояснити, що вночі на заміській трасі повернула саме на ту дорогу, яка і привела до єдиного місця на землі, де для неї знайшовся прихисток. Та сьогодні Галя не вірила у дива. Звичайний збіг! Вона згадала про існування Тьоминого батька лише тоді, коли побачила при дорозі пафосний борд з рекламою його бази відпочинку і з підсвідомості випливли Тьомині плачі, коли жалівся на багатого тата, який володіє шматочком раю на землі, та не дуже ділиться із сином прибутками від нього.

Задумалася: що вона взагалі знає про Андрія Івановича Чорнобая? Лише те, що він, певно, ще той козел, раз покинув Тьомину матір з малим сином на руках і дременув світ за очі.

— Хоч би затримувався на своїй базі до ночі, щоби менше з ним перетинатися, — сказала, бо на горлянку наступало відчайдушне бажання не бачити геть нікого. Глухий кут таким і є, бо до нього не зазирають люди. «За винятком хазяїна!» — подумала, та раптом зрозуміла, що знає про свекра навіть менше, ніж їй потрібно! Чому, приміром, вона вирішила, що Чорнобай живе у своєму дерев’яному палаці один? Навіть, напевне, він живе не один. Поруч з ним є люди.

— Погано! Все погано! — підхопилася, подалася до дверей: поки свекра нема, обійде великий дім, обдивиться-зрозуміє, чи багато тут люду мешкає.

Рвучко розчахнула двері гостьової кімнати і від несподіванки аж відсахнулася — за дверима у коридорі стояв Чорнобай. І вигляд мав розтривожений.

Наїжачилася.

— А… на базу?

— Встигну.

— Добре, — відступила назад у кімнату, хрясь дверима перед носом Чорнобая, роздратувалася. — Погано! Все погано!

Застигла біля стіни: чому свекор тупцює біля її кімнати? Він… увесь цей час там був? Знову до дверей. Рвонула їх на себе: Чорнобай так і стояв перед дверима, тільки тепер вигляд у нього був спантеличений.

— Чому ви стоїте під дверима моєї кімнати?! Ви — маньяк?

— Галю, я підійшов до дверей за мить до того, як ти їх відчинила.

— Навіщо?

— Вже сів за кермо, хотів їхати, а потім подумав… Невістка приїхала в гості, а я…

— Я не в гості!

— Добре, не в гості. Додому! Я ж так сказав на весіллі? Мій дім — ваш дім.

Галя напружилася. Дивилася Чорнобаєві у вічі.

— Ви з Тьомою говорили?

— Ні. А треба?

— Ви говорили з ним!

— Хотів. Але не вийшло. Не віриш?

— Не вірю!

— Дарма! — дістав мобільний, набрав номер сина.

«На даний момент абонент не може прийняти ваш дзвінок…»

— Досить, — прошепотіла Галя.

Відключив дзвінок. Застиг у коридорі по один бік від розчахнутих дверей, дивився на невістку обережно, наче і погляд його міг нашкодити дівчині. Довго дивився. Вона не знітилася від того. Стояла у гостьовій кімнаті по другий бік розчахнутих дверей — чи то байдужа, чи то вже… мертва. Кахикнув.

— Знаю, не хочеш запитань, — сказав. — Ну, то таке! Дурня, звичайно, але — маєш право! Тому не ставитиму запитань. Але хочу засвідчити один факт.

— Валяйте! — Галя відповіла із ввічливості, хоч насправді з кожним новим словом Чорнобая усвідомлювала, як розмова виснажує її і відбирає останні сили.

— Ти хочеш, аби ніхто не знав про місце твого перебування! Навіть Артем. Мені здається, що ти дуже цього хочеш. Отакий факт. Я правий, Галю?

Завмерла. Ані пари з вуст. Дивилася крізь чоловіка, наче зовсім не бачила його.

— Добре, — мовив Чорнобай. — Будемо вважати: моє припущення є правильним. Так от у зв’язку з цим…

Схаменулася. Глянула Чорнобаєві у вічі з острахом і таким відчаєм, аж насупився: дідько, як же тяжко з дівчиною спілкуватися! Після телефонної розмови з сином він з пів години просидів у гаражі, бо все ніяк не міг второпати: як йому тепер слід вчинити з Галею?! Розумів лише: будь-яке рішення буде складним, та спілкуватися з невісткою виявилося найважчим ділом.

— Так от! — повторив роздратовано. — У зв’язку з цим! Ніхто не знатиме, де ти є, якщо я погоджуся зберігати твою таємницю. Ти ж це розумієш?

— Розумію…

— Добре.

— Добре «що»?

— Все добре, Галю! Можеш розраховувати на мене, — сказав Чорнобай і попхався врешті на базу.

Керуюча «Левадою» Казимира Теодорівна Хитрук, сухенька, схожа на англійську королеву, пані з міцнішим за алмаз внутрішнім стрижнем, основним своїм життєвим досягненням могла б цілком заслужено вважати не той факт, що народила вправного сина, не те, що організувала і розвинула прибутковий бізнес чи знайшла у собі мужність одинадцять років доглядати за прикутим до ліжка хворим чоловіком, а те, що у свої сімдесят іще мала сили залишатися градоутворювальною персоною Затятового.

І це не жарт! Авторитет і досвід Казидорівни визнавали і влада, і опозиція, і простий люд. Її лісопилка, якою тепер керував син Алік, платила немалі податки до бюджету міста, та легендою серед затятівців став трагічний випадок, коли на лісопилці Хитруків відтяло ногу одному із кращих її працівників Толі Сулимі. Той випадок наочно продемонстрував життєві принципи Казидорівни. Наполягла, аби Алік виплатив Сулимі небачену щедру компенсацію, та на тому вважала проблему вичерпаною, і, коли безногий каліка Толя Сулима став потроху спиватися, лише раз зглянулася. Перестріла його біля хати, вхопила за шкірку так міцно, що Толя аж хитнувся, і сказала:

— Тільки насмілься, Сулима, думати, що ти на дно повзеш, бо ми тебе туди штовхнули! У тому і краплі правди немає! Ми з сином тобі свій борг віддали! А якщо ти думав, що ми тебе маємо всиновити і до кінця наших днів забезпечувати, так ти дуже помиляєшся!

— То ти, Казидорівно, помиляєшся, якщо думаєш, що я на вас з Аліком зло тримаю, — відповів Толя. — До вас у мене претензій немає.

— А до кого є?! — роздратувалася Казидорівна. — Відкрию тобі «таємницю», Толю! Претензії ти можеш мати лише до себе! І спиваєшся не від того, що у тебе ніг чи рук поменшало, а від того, що не цінуєш життя! Кажу тобі: кидай вже горілку смоктати, бо втратиш людську подобу, а це страшніше, ніж померти!

— Така ти мудра, Казидорівно, аж страшно! — відповів тоді Толя Сулима. — Вибач! Не можу не пити! — помовчав, додав. — Мене Анка розлюбила! А це страшніше, ніж померти!

Казидорівна тоді лиш головою хитнула: мовляв, а з цим, чоловіче, сам розбирайся! Коли ж за містом у лісі біля озера запрацювала база відпочинку і Андрій Чорнобай запросив досвідчену Казидорівну керувати справами закладу, стала уважніше придивлятися до Анки Сулими, яка раз у раз знаходила приводи з’являтися у «Леваді».

— Так хочеш Чорнобая, аж окропом пісяєш! — поставила Анці діагноз.

Що більше затятівська банкірша протестувала, то більше Казидорівна утверджувалася у своїй думці. А коли Чорнобай із Анкою удвох таки заварили поміж собою ту кашу, якій і досі назви не придумали, бо ніби і разом, але ховаються, ніби і сплять в одній постелі, але про любов і говорити забули, ніби і пара, а ніби — кожен сам по собі, то тоді вже Анка не змогла від підозр Казидорівни відкараскатися. І слава Богу, бо стара мудра пані не тільки вміла язика за зубами тримати, тож не додала перцю до пліток, що ширилися містом, а й стала Анці Сулимі порадницею: і пожалітися їй можна, і поплакатися, і мріями поділитися. Тож коли сьомого березня замість Андрія Івановича Чорнобая, який призначив Казидорівні зустріч о 8.00 в офісі «Левади», на базі загальмувала автівка Анки Сулими і з неї фурією вилетіла збуджена банкірша, пані Хитрук не здивувалася.

— А в банку — хто?! Пушкін?

— Казидорівно, ще й восьмої нема! А банк о дев’ятій відчиняється, — огризнулася Анка. — З Андрієм поговорю і поїду на роботу.

— За ніч не наговорилися?

— Нічні розмови вранці швидко вивітрюються. Про серйозні речі краще при білому дні говорити та ще в очі дивитися.

— Твоя правда, Аню, — погодилася Казидорівна.

Глянула на годинник: за десять хвилин восьма. Недовго Анці чекати, бо ніколи від початку реконструкції колишнього партійного прихистку і до цього дня Андрій Іванович Чорнобай не приїжджав на базу пізніше восьмої ранку.

О восьмій десять, коли Чорнобай так і не з’явився, пані Хитрук зрозуміла: немає нічого вічного, — і порадила Анці зосередитися на власних справах.

— Андрій і є моєю найголовнішою власною справою! — із прикрістю вигукнула банкірша, і — затята! — вирішила: всеруся, та не покорюся! Чекатиму коханця, аж допоки не з’явиться, і хай він горить вогнем, Анчин банк! Один день затятівці зможуть і без банку прожити!

Мудра Казидорівна ніяк не могла втямити, чому Анку так розбурхав візит невістки до Чорнобая. Подумаєш! Не вдалося їй поговорити з коханцем про створення спільного сімейного проекту! Завтра буде день! Ще й який! А сьогодні хай чоловік невістці час приділить.

— Не подобається вона мені! Ой, не подобається! — призналася Анка. — Якась прибабахана! На вулиці ще темно було, коли вона у дім Чорнобая подзвонила. Та сама! Без Андрієвого сина приїхала. А то хіба не дивно: при­пхалася до батька свого чоловіка, а самого чоловіка десь загубила!

— А як вона міста дісталася?

— Отож-бо й воно! Як, коли перший автобус до Затятового о десятій ранку прибуває! А останній — напередодні о вісімнадцятій! Автівки я ніде не побачила. Не пішки ж вона всю ніч теліпалася зі здоровенною валізою і кейсом, куди, певно, мільйон грошей влізе?!

— Як же вона будинок Андрія Івановича знайшла? — здивувалася пані Хитрук. — Тут же ніхто і ніколи з родичів Чорнобая не був! Як сирота ото сам-самісінький свою базу будував.

Анка усміхнулася гірко.

— Думаю, мій Сашко показав, бо він у мене — золота дитина. Вдосвіта працювати починає. Сьогодні на власні очі бачила, як він тій задрипанці багаж до будинку Чорнобая допер. А мені потім каже: мамо! Я закохався!

— Отак?!

— Отак, Казидорівно! — відповіла Анка.

Вже намірилася плюнути на обіцянку дочекатися коханця і повертатися до Затятового, бо люди телефон обривали: на годиннику майже десята, а банк зачинений. Тільки до своєї автівки підійшла, аж — на дорозі курява. Андрій?

Пані Хитрук теж зацікавилася, вийшла на ґанок офісу бази: Чорнобай?

— Андрію… — Анка йшла до Чорнобая, який поставив позашляховик на парковці перед «Левадою» і саме забирав з автівки папери. — Не встигла тобі вранці головного сказати, — замовкла, усміхнулася. — Завтра ж — Восьме березня, жіноче свято. Прошу: не витрачайся на подарунки, сюрпризи. Маю прекрасний план на цей день. Для нас двох. Від тебе вимагається лише гарний настрій, посмішка і мінімум вісім годин вільного часу…

— Аню…

— Андрію, зачекай! Я ще не закінчила. Не стану розкривати тобі усіх подробиць свого плану, але гарантую: ми запам’ятаємо цей день на все життя, — молола, поняття не мала, що тепер робити з маячнею, яка полізла з язика. «Та не проблема! Щось вигадаю!» — відчайдушна.

— Аню, вибач! — напружено відповів Чорнобай.

Анка могла би дати голову на відруб: чоловік напружений не від того, що йому соромно і він вибачається перед коханкою. Пішла на випередження.

— Ти проти жіночих ініціатив у жіночий день? Приймається! Цілковито віддаюся твоїм ініціативам у цей день!

— Аню, я не зможу завтра зустрітися з тобою, — так само напружено і схвильовано сказав Чорнобай. — А зараз — вибач! Мені треба терміново поговорити з Казимирою Теодорівною, — кивнув у бік пані Хитрук, яка завмерла і з офісного ґанку спостерігала за двобоєм.

Анка відчула: горлянкою до очей — сльози. Ще мить… Ще тільки мить — і не втримає.

— Андрію, маєш пояснити! Добре? Я ж не дівчинка, аби ковтати відмови без пояснень! — зібралася, говорила — вогонь викрешувала.

— Прошу! Не зараз!

— А в мене є час! До біса вільного часу! Я навіть можу взяти участь у засіданні, яке тобі так терміново треба провести з Казидорівною! Що збиралися обговорювати? Відкриття нового сезону? У мене — безліч ідей для твоєї чудової бази відпочинку! Вона ж мені вже — як рідна!

— Вибач! Маю поговорити з Казимирою Теодорівною без свідків, — сказав Чорнобай, залишив коханку біля позашляховика, пішов до території бази.

— Ти… У тебе дах поїхав?! — Анка захлинулася від обурення. — Не смій так вчиняти зі мною! Андрію! Ти чуєш?

На ґанку відмерла пані Хитрук, підключилася до активних дій.

— Я зараз усе вирішу, — тихо сказала Чорнобаю, швидко підійшла до розлюченої Анки, взяла її за лікоть, повела до «мегана».

— Не погіршуй свого становища, — бурчала жінці у вухо. — Швидко сіла за кермо і здиміла з бази! Май гордість, кінець кінцем. Ти почула, Аню? Я на твоєму боці! Їдь до банку, а я спробую зрозуміти, які таргани у Андрія Івановича в голові завелися.

Чорнобай провів поглядом автівку коханки: вже виїжджала з території «Левади» на лісову дорогу, що і вела до Затятового. Перевів погляд на пані Хитрук.

— Казимиро Теодорівно, я вам довіряю, — сказав. — Тому хочу доручити одну делікатну справу.

Персонал «Белли» зустрічав передсвяткові дні з підвищеним очікуванням гарних заробітків і одночасно ненавидів їх, бо навантаження і нервова напруга зашкалювали. Зазвичай пані Жадкіна активно підключалася до обслуговування вередливих клієнток. Оптимістично усміхалася кожній і любила повторювати, що після відвідування «Белли» жінка будь-якого віку відчуватиме себе дівчиною. Отака, мовляв, у нас магія!

«Цього року навряд чи усміхатиметься!» — зловтішно подумала Женька Лисиця: неквапливо сунула до «Белли» за п’ять хвилин до відкриття, спокійно обійшла хазяйчин «мерс», який уже стояв на парковці. А куди поспішати? У неї є індульгенція від Юльки! Сама ж учора наказала Жені після робочого дня мчати до Галі додому, аби передати наказ від хазяйки «Белли», але ж Женя — не хвора на всю голову. Пішла сьогодні вранці, а для хазяйки підготувала версію про те, як безмежно поважає її, тому вчора до ночі простояла під будинком Галі, але так і не дочекалася колишньої колежанки. Та підвести Юлію Володимирівну не мала права, тому сьогодні зранку знову сходила до Галі додому…

— Треба визнати, дуже результативно сходила! — усміхнулася, бо по спині і досі бігали мурахи, як післясмак збудження. Женя взагалі дійшла висновку, що життя — то мурахи і волосся дибки. Усе інше — не варте уваги сміття!

— Дідько, Женю, чому ти либишся, як підірвана? — сплеснула руками Оля Корнійчук, коли побачила масажистку: увійшла до службової кімнати, де персонал перевдягався і перепочивав, усміхалася азартно. Без поспіху почала роздягатися.

— У Жені цієї ночі був неймовірний, як новорічні феєрверки, секс, — і собі усміхнулася досвідчена і ласа до сексуальних розваг Олександра Петрівна, обійняла Женю. — І як він? Крутий?

— Не те слово! Бомба! — відповіла масажистка.

— А як його звати? Хто він? Давай уже, розповідай! — насідала косметологиня.

Женя розсміялася.

— Так, дівчата! Спокійно! Не зурочте! Ми з ним тільки сьогодні, можна сказати, ближче роззнайомилися, хоча до того перетиналися зрідка.

— Так ти типу закохалася? — не здавалася Олександра Петрівна.

— Типу — літаю. Десь так, — відповіла масажистка.

— Зараз Юлька тебе приземлить! — сказала Оля Корнійчук.

— Вона мене вже шукала? — спитала Женя.

— Нікого вона не шукала! Але вже з годину у своєму кабінеті без кінця з кимось розмовляє по мобільному і матом лається. Аж у коридорі чути, — повідомила Оля.

— Юльчині психи можна зрозуміти, — сказала Женя. — Хоч вона нам і бреше, що кейс — не її проблеми, але ж ми — не вчорашні.

— Господи! Хай тебе не Юльчині проблеми колишуть, а наші! Зараз клієнтки підуть косяком! Адміністраторки — немає! Галі — немає! І сама Юлька навряд чи нам допоможе! — відповіла Олександра Петрівна.

— А хтозна! Може, і допоможе. Піду! Запитаю, — відповіла Женя, посунула до кабінету хазяйки.

Пані Жадкіна дійсно нервувала, бо її істеричний нерозбірливий дискант Женя Лисиця почула ще на початку коридору. Підійшла до прочинених дверей, за звичкою зупинилася, аби підслухати і підглянути. Зазирнула. «Дідько! — роздратувалася. — Знову вона у Dior! Це ненормально! Щоби все життя у Dior і на “мерсі”! Це — якийсь збочений консерватизм! Люди ще можуть подумати, що вона і чоловіка не зраджує!» Глянула на хазяйку уважніше: Юлія Володимирівна Жадкіна в елегантному чорному від плечей до литок і лабутенах збуджено ходила кабінетом, притискала до вуха мобільний.

— Я не знаю! Не знаю! — вихлюпувала комусь роздратовано. — Давай повернемося до цього пізніше. Зараз чекаю на дзвінок від Фелікса! Що?! Так, чорти тебе забирай! Фелікс і досі — мій чоловік! І його проблеми — мої проблеми. Що? Так! У Фелікса зараз величезні… величезні проблеми! А тепер — можеш цьому радіти! І не кажи, що не радієш! У тебе навіть тембр голосу змінився, коли я сказала, що у нас із Феліксом проблеми!

Пані Жадкіна різко відключила дзвінок, жбурнула мобільний на стіл.

— Козли! Дідько, які ж неперевершені козли! Просто козли — чемпіони серед чемпіонів!

Двері рипнули. Пані Жадкіна рвучко обернулася: хто?

— Юліє Володимирівно, можна? — Женя Лисиця делікатно переступила поріг, опустила погляд, аби приховати іронію, якою світилися нахабні очі.

— Чого тобі, Лисице?!

— Мені? Мені — нічого. Ви вчора просили, щоб я увечері… До Галі… Пам’ятаєте?

— Потім, Женю! Йди! Згодом покличу тебе.

— Як скажете. Але ж: пізніше клієнтки нахлинуть. Самі знаєте: завтра — Восьме березня.

Пані Жадкіна набундючилася. Увіп’ялася у масажистку недобрим поглядом.

— Іди і працюй! Поради вона мені роздавати буде!

— Як скажете, — повторила Женя.

Пішла до дверей.

— Стій! — почула за спиною.

Озирнулася.

— Розповідай, — наказала хазяйка. — Бачила Галину? Сказала, щоб вона була сьогодні у «Беллі»?

Женя не встигла відкрити рота, коли на столі голосно задзеленчав мобільний хазяйки. Юлія Володимирівна однією рукою вхопила телефон, другу випростала у бік масажистки, жестом наказала: стій, чекай!

— Феліксе?! — спитала обережно. — Нарада завершилася? Ти можеш говорити?

— Юліє Володимирівно! — почули пані Жадкіна і Женя Лисиця дзвінкий схвильований молодий чоловічий голос. — Я телефоную вам з мобільного Фелікса Аскольдовича!

— Хто «я»?! — Женя бачила, як пані Жадкіна катастрофічно зблідла. — Де Фелікс?!

— Юліє Володимирівно, я — Костиря. Водій Фелікса Аскольдовича.

— Де мій чоловік?! — закричала пані Жадкіна.

— Йому стало зле прямо на нараді у генерала. Його «швидка» забрала.

— Куди?! Костиря, мать твою! У яку лікарню?

— Не знаю. «Швидка» була від «Бориса», а куди вони його повезли…

— Ідіот кінчений! Що ти взагалі знаєш?! — крикнула пані Жадкіна, відключила мобільний. Вхопила сумку, вкинула до неї телефон, уже бігла до дверей.

— Женю! — на ходу. — Керуй! Ти — за хазяйку! І тільки спробуй накосячити!

Вилетіла з кабінету кулею.

Женя Лисиця усміхнулася здивовано. Підійшла до хазяйчиного столу, усілася у хазяйчине крісло. Поклала довгі ноги на стільницю. «Який прекрасний обнадійливий весняний день!» — подумала і тихо розсміялася.

Юлія Володимирівна Жадкіна знала про себе багато чого: що красива, сексуальна і чарівна. Що має харизму, характер і витримку, що ще не втратила фізичної сили, може навіть підтягнутися разів десять. Але на перше місце жінка завжди ставила не свою красу і не характер, а власні мізки, і дуже сподівалася, що вороги, які одного дня захочуть її знищити, прорахуються, бо вважатимуть її звичайною коштовною «лялькою». Яка фатальна помилка! Вона встигне не тільки проаналізувати виклики, завдати удару першою, а й вибудувати стратегію оборони, а потім і наступу.

Приблизно так у теорії виглядала зустріч Юлії з ворогами, та два минулі дні кардинально попсували ту картину: спочатку нагле пограбування, підозріла поведінка Галі Чорнобай, потім вимоги народного депутата Гашинського віддати аж три аптеки! А за які гріхи, мать його?! Юлія Володимирівна дуже сподівалася: сьогоднішній день поверне їй упевненість у завтрашньому. Принаймні Фелікс пообіцяв: зранку зустрінеться з Гашинським, який має повернутися із Сейшельських островів, знайде аргументи, які вгамують апетити народного обранця, і той погодиться на компенсацію у вигляді однієї аптеки, наприклад.

Пані Жадкіна побажала чоловікові успіху і для того попросила Фелікса бути спокійним чи хоча б виглядати таким.

— Це додасть тобі упевненості під час розмови з Гашинським, — мовила.

А сама — нервувала. Нервувала, сподівалася і навіть молилася подумки, так сильно хотіла мінімізувати наслідки зникнення кейса, бо ніяк не могла прийняти твердження Гашинського про її нібито причетність до надзвичайної події.

— Ти погодишся з нашою пропозицією, козел! — зверталася до уявного нардепа, плюгавенького, лисуватого, ще й підсліпуватого: кажуть, він завжди ходить зі зброєю, так боїться за своє життя. А воно ж бо і недарма! Бо якщо Гашинський усі ділові питання вирішує так, як з Феліксом і Юлією Жадкіними, то ворогів у нього вистачає.

— Проте й сам, сволота, вкрай небезпечний, — визнала, бо інакші не видряпуються на ту площину, де кейсами готівки збирають відкати за право торгувати контрафактними ліками!

— Все буде добре! — підбадьорила себе. Вірила: Фелікс знайде слабке місце Гашинського і крапне туди дозу сироватки адекватності, щоби нагадати депутатові, хто у цьому житті горщики ліпить!

Чекала від чоловіка підтвердження своєму оптимізму, і раптом замість добрих новин: Фелікса забрала «швидка».

— Хіба час хворіти, товстий ти бовдуре?!

Від «Белли» швидко йшла до парковки, на якій стояв її «мерседес», на ходу читала у вайбері адресу приватної клініки, куди відвезли чоловіка. Інформацію оперативно надала знайома лікарка з «Бориса», бо, дякувати Богові, медична освіта дала Юлії Жадкіній не тільки професію, а й широке коло знайомих медиків.

Вже відчинила дверцята «мерседеса», та мимоволі на мить завмерла, бо звернула увагу на незвичну метушню біля одного із житлових будинків навпроти «Белли». «Що в біса відбувається? — подумала. — Купа людей, машин!» І непростих машин, бо, крім поліцейських «пріусів» і «швидкої», просто у скверику, який оточував будинок, стояли два новіших за Юлин «мерседеси», «рендж-ровер» і рідкісний для Києва «бугатті».

— Хтось же зі знайомих нещодавно «бугатті» купив, — пробурмотіла. — А хто? Не пам’ятаю.

Сіла за кермо, вже їхала в бік приватної клініки, що розташовувалася аж за містом, і все ніяк не могла пригадати, кому би міг належати «бугатті».

— І по цимбалах! Скоріше б Фелікса побачити.

Приватна клініка, біля якої за годину зупинився Юлин «мерседес», нагадувала об’єкт надзвичайної важливості і секретності: суцільний паркан заввишки метрів з п’ять оточував чималий шматок лісу, посеред якого виднілися корпуси клініки, а на прохідній біля воріт чатували геть неоднозначні охоронці, бо через чорний камуфляж, кремезність, зброю і холодні байдужі очі скидалися на воїнів Мордора.

— Я до Фелікса Аскольдовича Жадкіна! Його до вас сьогодні доправила «швидка»…

— Ким доводитеся Феліксу Аскольдовичу? — холодно спитав один із мордорівців.

— Дружина.

Мордорівці хвилин п’ять шукали щось у своїх мобільних, потім звіряли те, що знайшли, із паперовим списком і врешті повідомили:

— П’ятий корпус!

Пані Жадкіна ледь стримала роздратування: що ці покидьки собі дозволяють?! Вона зараз провідає Фелікса, а потім неодмінно поговорить з головним лікарем чи хто тут головний! Хай цих двох звільнять!

Залишила автівку на парковці перед клінікою, увійшла на територію, посунула шукати п’ятий корпус. «Господи, допоможи! — панікувала. — Зроби так, щоби зараз Фелікс не залишив мене один на один з цією жадібною свинею Гашинським, бо інакше він точно забере мої аптеки! Ні! Якщо Фелікс сконає, Гашинський забере все! Я лишуся голою і босою!» З такими думками увійшла до акуратного двоповерхового корпусу, де на вході симпатична медсестра привітно повідомила: палата пана Жадкіна на першому поверсі в кінці коридору. Пані Жадкіна начепила на біле личко живильну маску милосердя, розчахнула двері палати, біля якої стояли ще двоє воїнів Мордора, і вже проговорила подумки правильні слова, які могли би допомогти чоловікові скоріше одужати, коли побачила Фелікса біля розчиненого вікна. Сидів у ампірному кріслі, в одній руці тримав — мать його! — справжню кубинську сигару, у другій — бокал з коричневатою рідиною, але явно не з чаєм! І сама палата більше нагадувала не лікарняний заклад, а декорацію до фільму про короля-сонце!

— Ти… віскі дудлиш?! — вигукнула так дзвінко, що аж охоронці біля дверей зацікавилися, озирнулися.

— А ти… довго, мила моя! — насупився полковник. — Поки тебе діждешся, і сконати можна!

Кивнув у бік дверей: мовляв, зачини! Зачинила перед носом цікавих охоронців. Дивилася на чоловіка спантеличено: що відбувається?! Полковник заковтнув віскі, поставив порожній бокал поряд із напівпорожньою пляшкою на підвіконня, кинув у попільничку недопалок сигари, скривився.

— Гашинський із Сейшельських островів повернувся, — врешті мовив.

— А для тебе, типу, це стало несподіванкою?! Ти ж з ним зустрічатися сьогодні збирався!

— Ти слухай і не перебивай! Повернувся і одразу з аеропорту поїхав провідати матінку, бо він, бач, дуже турботливий син. Приїхав, зайшов до хати, а посеред вітальні — матінка вже дві доби як дохла! І не просто дохла, а з безліччю колото-різаних! І барахло якесь із маминої хати зникло.

— Господи! Тобто… Все нормально? Йому тепер не до нас?

— До нас!

— Чому?!

Фелікс Аскольдович зітхнув, ковтнув віскі, дістав мобільний і відкрив у ньому фото.

— Ану, глянь! Впізнаєш?

Юлія Володимирівна Жадкіна побачила на фото не­движного молодика у неприродній позі. І хоч був він у синій одежині, а не у шкіряній курточці, одразу впізнала грабіжника, який поцупив кейс із грішми.

— Він мертвий? — розгублено зиркнула на чоловіка, бо й досі не розуміла, що відбувається.

— Так це — він?

— Він! Цей козел відібрав кейс у Льоні Бурсака. Він мертвий?

Полковник кивнув.

— А гроші?! Кейс знайшли?!

— Дурне запитання, Юлю! Аби кейс знайшли, я би тут не ховався!

— Феліксе! А ти ховаєшся?

— А на що це, по-твоєму, скидається?! На ангіну?! Чи відпустку?

Пані Жадкіна спантеличено знизала плечима, бо вже геть нічого не розуміла.

— Феліксе, нам загрожує аж така небезпека, що треба ховатися?

— Не знаю! Я заліг на дно, бо мені потрібен час! Маю зрозуміти, що нам у цій ситуації робити!

— А в чому проблема?! До смерті депутатської матінки ми стосунку не маємо, а з приводу кейса — ми ж погодилися компенсувати Гашинському втрату грошей. Хай це падло подавиться нашими аптеками! Ми просто запам’ятаємо, як він з нами вчинив! І нагадаємо, коли прийде час. А він прийде!

— Юлю, Юлю! Не кусайся, поки не перерахуєш усіх ворогів! Бо якийсь із них може опинитися за твоєю спиною!

— Господи, Феліксе! Ти можеш говорити ясніше? Мені й без твоїх нотацій на душі гидко!

Фелікс Аскольдович Жадкін знову кивнув на фото у мобільному.

— Знаєш, де цього жмурика знайшли? У підвалі дому, де жила матінка нардепа Гашинського.

— І що він там робив?

— Так у тому й питання! Знайшли його з перерізаним горлом і з ножем, яким вбили стару.

— Зачекай! Тобто… козел, який стирив кейс із грішми, потім ще поїхав до матері Гашинського… Чи — не поїхав? Чи — його вбили і підкинули до підвалу будинку, де жила мати Гашинського… А навіщо? — замовкла, бо геть заплуталася, аж голова обертом. — Чи він спочатку вбив стару, а потім приїхав до «Белли»…

— А йому нікуди їхати не довелося, — полковник замовк, зітхнув. — Матінка Ореста Валерійовича Гашинського жила у будинку навпроти «Белли»!

— Що?! — Юля пополотніла. Перед очима — скупчення людей, автівок навпроти салону, що вона бачила їх тільки-но. І нічого більше не треба пояснювати Юлії Володимирівні Жадкіній, бо крім того, що мала красу і чарівність, мала і мізки.

— Тепер цей покидьок Гашинський точно вирішить, що ми причетні до пограбування і смерті його матінки! — прошепотіла із жахом. Смикнулася, подалася до чоловіка, сіпала його: вставай, поїхали, купимо квитки і полетимо кудись подалі!

— Юлю, припини! Сама знаєш: це не допоможе! У мене є трохи часу! Поки Гашинський шукатиме мене, я шукатиму вихід!

Про вовка промовка! Тільки сказав — двері розчахнулися, і подружжя Жадкіних із жахом уздріло на порозі палати засмаглого до бронзи народного обранця Ореста Валерійовича Гашинського, плюгавця років п’ятдесяти. За його спиною тупцював насторожений красунчик Льоня Бурсак із синцем під оком. Як не намагався надати своєму обличчю виразу, який би відповідав моменту, — міксу співчутливості із гіпотетичною готовністю у разі потреби загинути за шефа — ніяк йому те не вдавалося. І сліпий би побачив: помічник нардепа думками далеко.

Юля отямилася першою. Рвонула у бій, як божевільна.

— Пане Гашинський! Боже ж мій, це — жах! Такий жах! Прийміть наші глибокі співчуття! Ми з чоловіком шоковані! Феліксові навіть з серцем стало зле, а я… Я і досі не можу повірити! Бідна ваша мама! Бідний її син! Тобто — ви! У голову не вкладається! Я Феліксові кажу: «Феліксе, твій обов’язок перед Орестом Валерійовичем — знайти убивцю його мами!» Тобто… Наскільки я розумію, убивцю знайшли! Мертвим! І це — теж жах! Тому що тепер цей нелюд не розкаже, куди подів гроші, які вкрав у вашого помічника! А це був він! Я впізнала його! Леоніда вашого запитайте! Леонід теж має його упізнати! Цей мертвий чоловік завалив його одним ударом і вкрав кейс! А у кейсі, між іншим, і наші гроші були! — вичерпалася, замовкла, напружилася і від страху дихати забула. Дивилася на Гашинського перелякано.

Гашинський кинув на Юлю недобрий погляд, перевів очі на полковника Жадкіна, який під час палкої дружининої промови підвівся, тупцював біля крісла.

— Налий! — наказав.

Полковник зацьковано кивнув, дістав із шухляди чистий бокал, набульбенив віскі. Подав Гашинському, застиг, дивився на нардепа напружено. Гашинський випив. Мовчки тицьнув бокал полковникові в руки.

— Жадкіни! Схема така! — мовив холодно, люто. — З помічником своїм я і без вас розберуся. Ваша турбота — довести мені, що ви не маєте ніякого стосунку до подій останніх днів! Та найголовніше — мамі моїй догодіть! Ви мене зрозуміли?! Душі її, бо до сорока днів після смерті душа її ще десь тут, десь поряд. Лиш на сороковий день відлетить у потойбічні світи, і тоді вже вона вас не почує. А якщо вона вас не почує… Якщо вам не буде чого сказати моїй мамі… Тоді я вас особисто відправлю за нею услід! — замовк, перейшов на шепіт. — Тож вам краще встигнути!

— Що?! Що нам треба встигнути? — перелякано спитала пані Жадкіна.

— Знайти все, що зникло з квартири моєї мами! Все! У тому числі й кота, якого мама дуже любила. У кого кіт і речі з маминого дому, той нам і про смерть її розповість. Чи не так? І про кейс із грошима розповість, бо, думається мені, там, де мамині речі, там і кейс із грошима.

Гашинський уп’явся лютим поглядом у Фелікса Жадкіна.

— Я логічно розмірковую, пане полковнику?

— Оресте Валерійовичу… Цілком! — полковник говорив і ледь не кланявся. — Кейс із грішми не розчинився у повітрі! Хтось забрав його у небіжчика! Коли той ще не був… небіжчиком. А яким боком до цього, вибачаюся, ваша мама — ніяк не можу зрозуміти! Не складається пазл!

— Леоніде, а ви що про все це думаєте?! Бо ми з вами так і не встигли обговорити надзвичайну подію! Ви так швидко поїхали! Навіть не дочекалися мене у лікарні, коли мені обпечені руки рятували, — інстинкт самозбереження вимагав від пані Жадкіної героїчних вчинків. Опосередковано вказати нардепові на дивну поведінку його помічника було вкрай ризикованою затією, та Юля забула про обережність.

— Не дочекався, бо ригав у лікарняному туалеті! А потім там знепритомнів! Струс мозку у мене! Задоволені, Юліє Володимирівно?! Бо вас так напружує те, що мене не вбили під час пограбування, що я аж починаю хвилюватися за ваше психічне здоров’я! — не приховуючи роздратування, відповів Бурсак.

Гашинський з цікавістю глянув на Жадкіних, перевів погляд на Бурсака.

— Боїтеся… — констатував. — Ви всі — боїтеся! Значить, хтось із вас точно винуватий!

— Оресте Валерійовичу! Дарма ви так! — подав голос полковник Жадкін. — Ми з Юлею, та і Льоня… Ми вас ніколи не зрадимо! І не підведемо! Присягаюся! Ми ту паскуду, яка всю цю кашу заварила, знайдемо! Він вже — труп!

За тиждень після резонансного вбивства матері народного депутата Ореста Валерійовича Гашинського, про яке з істеричним надривом прокричали усі медіа, навіть журнал «Дівчачі штучки», і непублічного, не помітного непосвяченим зникнення кейса з готівкою Юрко Консуматенко вперше відмовився від горілки.

— Все! Більше не можу! Передоз! — пояснив Гавані, знайомому свого знайомого.

Філософ і барига Гавана, дужий дядько років сорока, жив у Козельці, приторговував краденим і погодився не тільки скупити оптом увесь крам, який Консуматенко поцупив у Хмельницькому, у монастирі і на київському Печерську і припер до Козельця сьомого березня під ранок, а й гостинно відчинив для Юрка двері своєї дерев’яної, обкладеної цеглою хати: живи, їж, пий, розмірковуй про недосяжну неосяжність життя!

Консуматенко загнав на подвір’я брудно-зелений «міні-­купер», на радощах залив у себе майже літр горілки, тому став щедрим до безглуздя: за безцінь віддав Гавані все, крім грошей і коштовного чоловічого годинника з квартири віруючої бабці. Гавана щось перепродав одразу, щось притримав, але відмічали життя як факт щодня, тобто без передиху пиячили вже майже тиждень.

У ніч з дванадцятого на тринадцяте березня Юркові Консуматенку приснився жахливий сон. У ньому гостинний хазяїн Гавана затято намагався відмичкою відімкнути багажник Юркової щасливої жабки, а поряд стояв дід і голосно реготав. Уві сні Юрко кинувся було до Гавани, заволав: «Пішов у дупу, козел ти! Не підходь до моєї тачки!» Та дід раптом став великим, як… танк Т-34, навів на Юрка щось схоже на ствол… Чи то був не ствол?! Але те довге і тверде, що стирчало грізно, як гагахнуло по Юркові чимось ядучим і смертельно отруйним, бо впав і лежав! Не міг підвестися! Лише спостерігав, як підлий Гавана нишпорить по подвір’ю, врешті знаходить сокиру, повертається до бідненького «міні-купера» та я-а-ак дасть по багажнику сокирою!

— Моя ти жабочко! Жабусінько! Жабусюсічко! — аж заплакав уві сні.

Як прокинувся, то вже не плакав. Підхопився з постелі, одразу побіг на подвір’я, де стояв «міні-купер». До багажника! Зачинений. Але біля замка — нові свіжі подряпини, наче хтось намагався непомітно для хазяїна відчинити багажник і ретельно його обслідувати.

— Сука! От же сука! — кинувся відчиняти багажник, а руки тремтять. Невже дід брехав, коли обіцяв, що жабчин багажник стане надійнішим, ніж банківський сейф?!

Відкинув кришку багажника: все на місці? Все! Навіть жовтий ошийник нікуди не дівся, поряд із мішком грошей валяється. Взяв ошийник, посунув до кухні, на якій Гавана вже рубав ковбасу з хлібом на сніданок. «Треба валити звідси!» — подумав.

— Це що? — Гавана взяв ошийник, який простягнув йому Юрко. Роздивлявся уважно м’яку жовту шкіру, металеві шипи і кільця.

— А самі як вважаєте? — спитав гість.

— Який сенс висувати версії, коли на оцій блясі ясно означено: Мурчик! — Гавана приміряв ошийник на свій зап’ясток, усміхнувся, почав застібати його. — Хоча може слугувати і браслетом мені. А чому? А тому, що чужі світи руйнуються блискавично і легко, тому — варіантів два! Варіант перший: я — Мурчик.

— Вибачте, тільки не для мене!

— Варіант другий, — розмірковував Гавана, наче і не чув Юрка. — Знімаємо бляху з «Мурчиком», і — чао! Не лишається нічого від енергії того світу, яка була у цьому ошийнику до мене. Тепер він — мій браслет. Частина мого світу, — глянув на гостя, вказав на ошийник. — Він же мій?

— Ясна річ, Гавано! Ви ще питаєте! Я би віддячив за гостинність чимось більш коштовним, та, на жаль, життя ще не подарувало мені золотого квитка.

— А чого це ти, Юрку, дякувати взявся? Вже їдеш? — не приховуючи прикрості, спитав Гавана.

Консуматенко насторожився: ого! Треба рвати кігті! У козелецького знайомого його знайомого, здається, сеча у мізки стрільнула. Одне необережно слово — і Гавана реально може за сокиру схопитися, хоча, зважаючи на міцну статуру дядька, він легко впорається з Юрком і без сокири, і коли прикінчить гостя, то полізе до багажника жабки!

— Скоро поїду, — мовив байдужо, ніби геть нічого його у цьому житті не хвилювало. — Може, завтра надвечір.

— Завтра?

— Та ясно, що не сьогодні!

— Це діло обмити треба! — сказав Гавана.

Отут Консуматенко і ляпнув:

— Все! Більше не можу! Передоз!

— Який ще передоз? Що за маячня? Може, просто не поважаєш мене? — Гавана поправив жовтий шкіряний ошийник на своєму зап’ястку, торкнувся гострих металевих шипів, що вони… «…Без проблем залишать у моїй черепушці дірки, якщо діло дійде до мордобою!» — із жахом констатував Консуматенко.

Заметушився, засовався.

— Не ображайте мене! Я на все готовий, аби довести, як поважаю вас! От чого ви хочете? Та кажіть! Чого? На коня? Не питання! У мене ще є трохи грошей! — поліз до кишені, дістав п’ятсот гривень, простягнув Гавані. — Принесете пального? Заправимося, щоби потопити дурні думки про передоз! Який передоз? Де? Труби горять!

Гавана усміхнувся ніби і схвально, та очі його горіли таким агресивним хижим вогнем, що у Консуматенка від страху по спині потік холодний липкий піт.

— Добре. Заправимося, — відказав козелецький ґазда. — За життя побухтимо, бо якщо за життя не говорити, його ніби і нема. Так?

— Як скажете, — прохрипів гість.

Гавана взяв Юркові гроші, посунув до магазину по горілку. Тільки вийшов за поріг, Консуматенко забігав, наче у сраку припікало. Нашвидкуруч запхав у целофановий пакет свій одяг, що валявся по всій Гавановій хаті, закинув в автівку. Підбіг до паркану, пересвідчився, що Гавана дійсно суне вулицею у бік магазину, а не підстерігає Юрка за власною хатою. Вже розчахнув ворота, щоби виїхати з Гаваниного подвір’я, та — отакий дурний! — згадав про крам, який віддав козелецькому баризі майже за безцінь.

— Дідько! Я ж не йолоп! — знову кинувся до хати, давай шукати все, що вже продав Гавані. Знайшов лиш старий планшет, ноутбук, срібні ложечки, кавоварку. — А що? Мені згодиться! — бурчав. — Чи я геть хворий цього козла тиждень горілкою за свій рахунок пригощати?

Зібрав усе в пакет, поклав до інших своїх скарбів, до багажника, закрив його, на мить застиг, а потім взяв і низько вклонився багажникові.

— Дякую, — прошепотів з таким придихом, що, якби були у нього в цей момент у руці квіти, без сумнівів подарував би їх багажникові.

«Так пощастило мені з автівкою!» — подумав, і ні, щоби за кермо і гайда. Якогось біса взявся зачиняти двері гаража, і вже майже зачинив їх, коли на долівці у куті блимнуло щось металеве. Не пропустив! Повернувся до гаража і витягнув з кута невеличкий сталевий ящик. Зі­рвав кришку і побачив всередині пістолет. Поряд — набої.

— Взагалі фарт! — підхопив сталевий ящик, побіг до автівки.

Гавана, певно, ще купував горілку чи, може, бульбенив з горла під магазином, коли брудно-зелений «міні-купер» вилетів на вулицю з його подвір’я. Залишив ворота розчахнутими, помчав Козельцем до траси Київ — Чернігів, до якої — рукою подати, бо околиці райцентру виходили прямо на трасу, попрямував на північ, у бік Чернігова. За кермом Консуматенко тремтів від збудження і реготу, який рвав його на шмаття, і годі було зупинити те буйство.

— Так тобі, козлино, і треба! Теж мені — Гавана козелецька! Ще би Нью-Йорком назвався, ідіот кінчений! Життя йому — неосяжне-недосяжне! Не поговориш про нього — ніби і не жив! Сука! Точно би вбив мене сього­дні увечері. Шкірою відчуваю! — плював словами. — А тепер — хоч всерися! Ніколи мене не знайдеш!

Крутив кермо, усе ніяк не міг заспокоїтися, і тільки коли попереду побачив поліцейську автівку — схаменувся. Напружився, вчепився в кермо, як у рідну мамку, потиху-потиху, на дозволеній швидкості, без порушень ПДР повз «пріус». Коли поліцейська автівка, що стояла на узбіччі, залишилася далеко позаду, на автоматі хотів щосили натиснути на педаль швидкості, та несподівана думка змусила натиснути на гальма. Жабка смикнулася і зупинилася.

— Дідько, куди я їду? — спантеличено прошепотів Юрко Консуматенко.

Запитання видалося настільки доленосним, аж дихалку перехопило. Дійсно, а далі — що? Куди податися і що робити?! Юрко ніколи навіть не мріяв, що до нього стільки грошей припливе. Дивився крізь скло на автівки, які розрізали шлях у двох напрямках.

— Стояти не можна, — прошепотів. — Стояти — себе видавати. Їхати маю…

Зрушив. Однаково слід було від’їхати подалі від Козельця, щоб утруднити Гавані пошуки, бо Гавана точно кинеться його шукати. У Коптях повернув на московську трасу. Попереду — Батурин, Кролевець, Глухів, а там і Росія.

— І що з того? Не зможу я в Росії сховатися! Як з мішком грошей кордон перетну? — прошепотів пригнічено. — Ні, Росія — не варіант, — визнав. — Але і в Україні мені з таким багатством небезпечно розгулювати.

І що робити? Класична схема здалася ідеальною: сховати награбоване, залягти на дно, перечекати, поки мине гарячка у переслідувачів, за цей час у мріях вибудувати план свого подальшого розкішного життя, згодом виповзти зі схованки і почати той план реалізовувати.

Нормально?! Супер! Негайно взявся втілювати у життя класичну схему. Крутнув кермом, повернув на ґрунтівку: з двох боків — ліс-поле-ліс, але кудись же вела ця дорога! Гнав «міні-купера», роздивлявся незнайомий ландшафт, усе шукав примітне особисто для себе і геть непримітне для всіх інше місце, де би можна було хоч ненадовго сховати скарби.

— Нащо я взагалі поперся до цього клятого Козельця?! — вперше пошкодував, що після карколомного дня, у якому назавжди залишив два бездиханних тіла, поїхав не у бік рідної Хмельниччини, де знав кожну стежину, а на північ, де до того не бував ніколи. Так засмутився, аж зупинив «міні-купера» край лісочка біля вказівника. «І хіба я не бовдур?!» — мордувався. Вийшов з автівки, глянув на вказівник.

— «ХРИСТОПРАТІВКА. 3 км», — прочитав на автоматі.

Вдивився: справді, за лісочком вдалині виднілося невеличке село. Вже хотів плюнути на те і їхати далі, та раптом побачив худу брудну лисицю — тримала у пащі впольованого зайця, намагалася втекти від зграї круків, які поводилися вкрай агресивно: один за одним кидалися на руду, били дзьобами.

— Е, стоп, потвори! Ану дали лисиці спокій! — побіг до багажника. Дістав поцуплений у Гавани пістолет, розмахував ним, ніби круки мали розуміти всю небезпеку зброї. — Геть, чорні суки! Відчепилися! Почули?

Круки не чули.

— Ах ви виродки! — збудився вкрай. Різко випростав руку з пістолетом. А — на тобі! Натис на гачок, бо у тому була подальша логіка розмахування зброєю для залякування. Пістолет вистрілив. Консуматенко не очікував, хоч і вцілив у крука, і той каменем упав у суху торішню траву.

— Що, мать твою?! Що?! — забув про лисицю, круків і дохлого зайця. Реготав істерично, цілився у все, що бачив: у стовбури дерев, у кущі, у все неживе, бо живе розбіглося! Ані тобі лисиці, ані круків. Стріляв, поки набої не скінчилися. Потім витер пістолет рукавом, поклав його до сталевого ящика. Може, і недарма у Козельці потирлувався?

Настрій покращився. Підібрав підстреленого крука, розкрутив його в повітрі, жбурнув у бік лісочка. Дохлий крук описав у повітрі дугу, полетів униз, зачепився крилом за невеликий металевий хрест, та так на ньому і застряг.

— Що за… — Консуматенко не полінився. Пройшов добру сотню кроків до березово-соснового лісочка і побачив поряд з деревами невелике кладовище. Напевно, тут багато років поспіль ховали людей із села, що виднілося за лісочком на обрії, бо поряд із старими і давно забутими похованнями з похиленими хрестами майоріли пластиковими квітами і свіжі.

— Добре місце, — прошепотів, — щоби ховати…

Галя вирішила здихатися кейса, який всучив їй Юрко Консуматенко, ще в перший день свого перебування у затишному будинку Тьоминого батька. Чорнобай тоді поїхав на базу, Галя відчула, що від недосипу і втоми їй паморочиться, знову вмостилася на ліжку.

— Спати, спати… — шепотіла, вже провалювалася у сон, аж тут із одежної шафи з гуркотом випав кейс: гу-гух! Зараза! І кого винуватити? Чиї криві рученята металеве одоробало абияк до шафи поклали? Галині й поклали.

— Нащо я його взагалі взяла?! — підвелася, бо ж не лежати кейсові посеред кімнати!

Всілася на підлозі поряд із кейсом, спробувала відкрити: не виходить. Роздратувалася, підхопила кейс, трухнула, щоби зрозуміти, що є всередині. Ані звуку: нічого не шурхотить, не дзеленьчить, не перекочується. Взяла кейс і пішла тинятися домом. Сподівалася знайти місце, куди можна його викинути.

У зрубі пахло сосною, чудернацькими травами, вовною від ліжників на кріслах, і годі було шукати у затишному просторі занедбаний куток, де би знайшлося місце для металевого кейса із незрозумілим вмістом.

Галя вийшла на подвір’я у пошуках контейнера для сміття, та не встигла навіть роззирнутися, бо наштовхнулася поглядом на сивочолу сухеньку жіночку: повільно йшла від воріт двором, здивовано дивилася на Галю, яка застигла на порозі з кейсом.

— Добридень, — доброзичливо вигукнула жіночка. — Ти — Галя?

— А ви хто?

— Казимира Теодорівна, — відповіла жіночка. — Андрій Іванович на кілька днів поїхав з міста у справах, тож ми з тобою тут удвох лишилися. Складеш мені компанію. Чи — я тобі.

Казидорівна зупинилася у метрі від Галі, роздивлялася її із цікавістю.

— Ви… живете тут? — спитала Галя.

Казидорівна заперечливо хитнула головою: ні. Хотіла вже більш детально пояснити дівчині суть делікатного прохання хазяїна бази, яке він з півгодини все розтлумачував Казидорівні нині вранці, та дівчина й собі запереч­ливо захитала головою, ніби казала: не треба мені нічого пояснювати!

— Якщо ви тут не живете, чому гуляєте чужим подвір’ям? — запитала похмуро. — Чому поводитеся, як у себе вдома?

Казидорівна насупилася, в’їлася поглядом у змарніле Галине личко: виходить, Анка Сулима недарма бідкалася, що Чорнобаєва невістка — ще те стерво.

— Чи ти глуха, дівчино?! — обурилася. І вже хотіла пояснити нахабній юнці, як себе слід поводити зі старшою людиною, та згадала Чорнобая: просив знайти спільну мову з його невісткою, щоб дівчина лишилася під наглядом Казидорівни до його повернення.

Придушила гнів. Усміхнулася дівчині, що стояла на порозі з тим дурнуватим кейсом, дивилася на Казидорівну зацьковано.

— А ходімо до хати, Галю. Не будемо ж посеред двору говорити! — запропонувала.

— Нема мені про що з вами говорити, — відповіла Галя. — Ви… йдіть собі. Мені компанія не потрібна.

— Компанія не потрібна дурним і хворим! — відповіла Казидорівна різко, бо вже ледь контролювала своє роздратування. — На дурну ти не схожа! Виходить, геть хвора і не лікуєшся!

Галя зіщулилася, ніби отримала такого сильного ляпаса, що й на ногах не встояти. Та за мить випрямила спину. «Краще кусатися…» — пробурмотіла, випустила кейс із рук.

— Забирайтеся! — крикнула, вклавши у той крик усі свої сили, і це лиш показало, як мало сил залишилося у Галі.

Казидорівна не звикла здаватися. Вона б знайшла слова, щоби повернути дівча до тями, та слабкий її відчайдушний крик сказав старій мудрій жінці більше, ніж вранішнє півгодинне непевне розпатякування Чорнобая і ніж показна агресія його невістки. Кивком голови вказала на садову лаву, яка стояла біля порога.

— Ану, сядь!

Галя видихнула: сил не лишилося. Хитнула головою: чорти б вас забрали, бабцю! Опустилася на лаву. Дивилася у землю порожнім спустошеним поглядом: далі що? Побиття словесними різками від імені Андрія Івановича Чорнобая, який наказав цій старій розважати свою невдячну невістку?!

Заплющила очі: та пішли ви всі… І раптом відчула на своїй шиї теплі долоні старої жінки. Казидорівна ще не встигла провести руками по Галиній шиї, плечах, ще не пробурмотіла, що дівчині треба розслабитися і відпочити, а все інше почекає, коли Галю охопив важкий невідворотний сон: заснула, наче померла! Похилилася на лаві і впала би, якби не Казидорівна. Стара вклала Галю на лаву, як змогла, принесла з дому подушку і теп­лий ліжник.

— Це ж краще, ніж спа і електросон! — констатувала, коли укутала невістку Чорнобая, мов ляльку. — У карпатському ліжнику, мов у теплій рукавичці! Та на свіжому повітрі! Та під пташине цвірінькання! Прокинеться, ніби народиться!

Задумалася. Дивилася на сплячу дівчину спантеличено: цікаво, то дівчині такий характер Бог дав чи її біди на шмаття рвуть? Чи спитати, коли прокинеться?

— Так — не признається ж! — визнала, і щоб не сидіти без діла, взялася наводити порядки на подвір’ї Чорнобая. Підняла з землі кейс. Куди його? Зважила у руці: важкий! Роздивлялася, а думки відкрити, подивитися, що всередині, не виникло. Не та порода!

Вирішила віднести кейс до кабінету Чорнобая, і хіба не права? Андрій Іванович тут хазяїн, і кейс, скоріш за все, — його. Повернеться Чорнобай, хай сам з кейсом розбирається, а місія Казидорівни — аби нічого не зникло з дому!

«А невістка явно вже хотіла кейсові “ноги приліпити”», — вже йшла до будинку Чорнобая, коли почула біля воріт — шум. Озирнулася і очам не повірила: доріжкою до дому йшов син Анки-банкірши Сашко Сулима.

— Стиць, моя радосте! А ти що у чужому дворі забув?! — роздратувалася.

Сашко усміхнувся, махнув Казидорівні рукою, мовляв, чи вам не однаково?! Підійшов до сплячої на лаві Галі. Дивився на дівчину захоплено.

— Така красива… — прошепотів.

— Ця «красива» — невістка Чорнобая!

— Реально — невістка? — перепитав Сашко.

— Думаєш, жартую? Чорнобай тобі голову відкрутить, якщо спробуєш залицятися до дружини його сина!

— Був би тут Чорнобаїв син, мені б і на думку не спало до його дружини залицятися, — відповів автомеханік.

— Та ти геть здурів, Сашко! Ти що верзеш?! Чорнобаїв син, по-твоєму, має скрізь дружину супроводжувати?

— Не скрізь! Але якщо б він був нормальним, він би дружину не відпустив саму, в ніч, та ще й з величезною валізою і оцим кейсом, — вказав на кейс, який тримала Казидорівна.

— Не плутай мене! Кейс — Андрія Івановича!

— Це ви не плутайте мене, Казидорівно! Коли світало і Чорнобаєва невістка тільки увійшла у місто, то тягнула валізу і оцей кейс! — замовк, знову глянув на сплячу дівчину. — Чуєте! Не знаєте, як її звати?

Навала карколомних подій підхопила Галю, наче пішака на шахівниці, упевнено переставила на нову позицію, і, як будь-який нуль (він же початок, старт), нова точка відліку, на відміну від гри в шахи, не гарантувала перемоги у фіналі навіть при найвдалішій і, здавалось би, безпрограшній стратегії. Натомість вилилася у міцний непробудний сон.

Галя прокинулася за добу — у Міжнародний жіночий день Восьме березня — близько опівдня. Повернулася на зручному ліжку, відчула легкий свіжий трав’яний запах, розплющила очі і побачила на подушці поряд із собою оберемок синіх пролісків.

— Тьома… — прошепотіла мимовільно. Усміхнулася, ще не усвідомлюючи, де вона є, та пам’ять за секунду пред’явила перелік жахів останніх днів: пограбування, кейс, ВІЛ, Тьома щосили лупить ногою по дверях, аби встигнути зачинити їх перед Галею…

Напружилася, аж горло перехопило. Усмішка розтанула. Згадала все і остаточно прокинулася. Сіла на ліжку, безпорадно роззирнулася: біля вікна гостьової кімнати в ампірному кріслі куняє стара Казимира Теодорівна, коло розчахнутих дверей стоїть привітний хлопець, який допоміг Галі доперти валізу і кейс до Чорнобаєвого дому. Ох же і дивний погляд у нього! Зухвалий, азартний, та не нахабний! Так дивляться не просто зірки, а зірки-зірки, перед якими життя червону доріжку розстелило. А він…

— А ти… — хотіла спитати, чому хлопець стовбичить у гостьовій кімнаті Чорнобаєвого дому, та хлопець випередив дівчину.

— Я — Сашко, — усміхнувся. Зробив крок до Галі. — Привіт, Галю.

Підхопилася з ліжка, випростала вперед руки.

— Не підходь! — вигукнула.

— Та спокійно! Не бійся мене, добре? Я — Сашко Сулима. Мене у Затятовому всі знають.

— Мені однаково, як тебе звати, я хотіла запитати про інше…

— Як ти тут опинилася? Я тебе на руках переніс! — пояснив. Признався: — То було дуже круто!

— Що за маячню ти верзеш?

— Нічого не пам’ятаєш? Нормально. Ти ж спала! Але ми з Казидорівною не могли на ніч залишити тебе на вулиці.

— Я ніколи не спала на вулиці!

— Звичайно, не на вулиці! — почула голос Казидорівни. Перевела погляд на сухеньку жінку: сиділа у кріслі з рівною спиною, дивилася на Галю уважно.

— Не на вулиці! — повторила Казидорівна. — У дворі маєтку твого свекра, на лаві. На свіжому повітрі, у теп­лому ліжнику! Чудова процедура для відновлення сил, і я дала тобі насолодитися нею сповна! Сашко значно пізніше переніс тебе до кімнати!

— Я їй так і пояснив, — сказав Сашко.

Галя відступила на крок: дивилася на жінку і хлопця ошелешено. Та хто вони в біса такі?! Чому вломилися у Галин глухий кут зі своєю фальшивою доброзичливістю?! Може, ще й сподіваються, що Галя повірить у їхню щиросердність? Дідько, хай не смішать! Вони не знають і знати не хочуть про справжнє Галине горе! Просто грають ролі! А якщо зараз признатися їм? Вигукнути: «У мене ВІЛ! Я, чорт забирай, смертельно хвора і невдовзі можу померти! І ви можете заразитися, якщо довго поруч зі мною крутитиметеся! Чи не вірите у таку перспективу? А раптом у мене в роті ранка! Зуб хитається, і є невелика кровотеча. Некритична для мене, та критична для вас, бо можу облизати ложку і забути помити, а хтось із вас її візьме… І якщо у вас у роті теж є подряпина чи рана, то… Самі знаєте! І от тепер скажіть: після того як ви дізнаєтеся про ВІЛ, ви тут залишитеся зі мною, бо вам багатий пан Чорнобай наказав?! Чи кинетеся навтьоки?»

Уявний монолог застряг на язиці: надто багато слів для означення цілком конкретної дії. Так багато, що аж би поговорити про все це. «Ні, ні…» — запанікувала.

— Забирайтеся! — попросила тихо. Вхопила проліски, тицьнула Сашкові в руки так нервово, аж зім’яла сині квіти. — Забирайтеся! — повторила.

У голові зразу ж сформулювалися декілька варіантів пояснень, які могли б розтлумачити різку вимогу, та пояснення затримали б біля Галі людей, а це не мало перспектив. Узагалі!

— Чому ви не реагуєте?! Ви ігноруєте мене?! — вигукнула. — Я вас дуже прошу: дайте мені спокій!

Казидорівна спокійно підвелася, уп’ялася у Галю на­стороженим поглядом.

— Сашко піде, а я — ні, хоч би як тобі не хотілося! — відповіла. — Очі тобі не мулятиму. Дочекаюся повернення Андрія Івановича у вітальні.

Галя відступила до стіни, затулила вуха долонями: надто багато слів! І раптом побачила біля стіни кейс, який напередодні хотіла викинути. Нині, при світлі дня, Галі здалося: перед нею той самий кейс, який п’ятого березня біля салону «Белла» поцупив грабіжник у синій куртці… «Як таке може бути?» — все дивилася на кейс.

Казидорівна роздратувалася, бо Галя їй так і не відповіла, пішла до дверей, жестом вказала і Сашкові на двері: мовляв, вимітайся, хлопче!

— Галю! — не втримався, гукнув той уже від дверей, коли виходив. — Зі святом весни!

Галя не відповіла: не зводила очей з кейса, ніби намагалася знайти розгадку чужих таємниць.

Самотнім жінкам Восьме березня — кістка у горлі! Збиваються у зграї, аби хоч трохи звеселитися тим прикрим фактом, що у світі — до біса самотніх. І не тільки жінок, до речі, що таки наділяє безнадію краплею надії!

Анка Сулима ще напередодні з подивом дізналася від Казидорівни: Чорнобай у термінових справах помчав до столиці. Намагалася випитати у пані Хитрук більше, та Казидорівна уміла берегти чужі таємниці: мовчала, як партизанка. От і виходило, що цьогорічне свято затятівська банкірша проведе наодинці зі своїми мріями про сім’ю. Так засмутилася, аж хильнула надвечір сьомого березня пару стопариків бридкого дешевого віскі, що його подарував хтось із клієнтів банку. Та коли пізно увечері зателефонував син і сказав, що вдома не ночуватиме, захвилювалася.

— Синку, може, я зараз щось дурне запитаю, та я однаково запитаю, — проварнякала, бо дешевий віскі у мізки не вдарив — ясні, а язик заплів, мов у косу. — Скажи, Сашко! А з ким ти ночуватимеш?

— З Казидорівною! — відповів Сашко.

Бідній матері — ноги підкосилися.

— Синку! — заплакала у слухавку. — Бог з тобою, дитино! Не роби цього, бо потім сам собі того не пробачиш! Сашко! Ти маму чуєш?

— Мамо, а ти сама себе чуєш?

— Я? Себе? Те зараз неважливо! Ти де, синку? Я прибіжу і переконаю тебе рухатися цим… проторованим шляхом, який люди багато тисяч років своїми тілами теє… прокладали і прокладають! І — все нормально! От і ти — туди прямуй! Не треба хащами блукати у пошуках бозна-чого! Ти зрозумів? Давай швидко признавайся матері, де ви з Казидорівною?!

— У будинку Чорнобая!

— Ой, Боже!

— …Ми тут його невістку охороняємо.

— Що?!

— А ти що подумала? — спитав Сашко, і Анці так соромно стало: аж знову хряпнула стопарик! Мати моя! І чому вона така дурепа? Як їй тільки могло спасти на думку, що її Сашко… Її розумний красень Сашко з таким же азартним, як у батька, поглядом міг… Тьху ти, ідіотка! Мордувала себе, поки очі не почали злипатися, а як уже засинала — сама-самісінька на білій постелі — пробурмотіла ошелешено:

— Так! Я не зрозуміла! А нащо Андрієву невістку охороняти? Вона що — Джоконда?

Вранці восьмого березня питання набрало тверезої ваги, ніяк не відлипало, сіпало душу. І щоби хоч якось придушити прикре роздратування, Анка Сулима вирішила зробити так, як радять на всіх тренінгах з досягнення у житті грандіозного успіху. А саме — обернула погані обставини на гарні. Як? А так!

— Раз у мене з’явилося трохи вільного часу, не стану витрачати його на печалі, хай би вони були пропали, а піду і зроблю собі манікюр! — вирішила. — Чи манікюр і нову зачіску! Чи навіть нову зачіску, манікюр і педикюр! Андрій оцінить!

Звичайно, план мав подвійне дно, бо затятівська перукарня містилася на тій же вулиці імені історика Корочуна, що і Сашкова майстерня, і будинок Чорнобая.

— Як не пострижуся, то хоч гляну здалеку на Андрієві хороми. Раптом його невісточка себе чимось означить. Чи синочок мій…

І — не звикла пусте язиком ляпати: сказала — зробила! Похмелилася розсолом і пішла: чи то у розвідку, чи то красу наводити. А у перукарні восьмого березня затятівських красунь — як оселедців у бляшанці: не продихнути. Скупчилися при стіні, очей не зводять з двох дебелих сорокарічних перукарок Ірки і Дарки, а ті — як дві коняки загнані у милі: знай клацають ножицями без передиху. Анка засмутилася незвичній затребуваності послуг у сфері краси, але чергу зайняла. І вийшла на свіже повітря очікувати черги на красу.

Присіла на лаву біля перукарні, зиркнула у бік Чорнобаєвої хати, бачить: на балконі другого поверху невістка Андрієва стоїть. І — ніби прямо на Анку дивиться.

— І чого ото лупати очима своїми?! — роздратувалася, але очі відвела, дістала мобільний, набрала сина. — Синочку, а ти де?

Сашко вже з годину працював у майстерні, бо намалювалося термінове замовлення, та Анка не заспокоїлася. Не зводила очей з дівчини, що так і стояла на балконі, закидала сина запитаннями. Все їй цікаво: і де зараз Казидорівна, і чому Чорнобай велів охороняти невістку, і чи та невістка вартує часу, який син на неї витратив, і чи скоро вона з міста поїде? І головне: коли Сашко казав, що закохався, він же не про невістку Чорнобая казав? Чи, боронь Боже, про неї?

— Мамо, ти мене відволікаєш, — відповів Сашко і відрубав дзвінок.

— Ох, чує моє серце! Ти Сашкові голову заморочила! — прошепотіла Анка у бік Чорнобаєвої невістки.

Підвелася, аби повернутися до перукарні, аж бачить — вулицею до неї Лєнка Гвоздовська чеше, медсестричка з затятівської лікарні.

Банкірші Лєнка подобалася: огонь, а не дівчина! Все у неї в руках горить! З такою дружиною Сашко був би — як у Бога за пазухою. І то нічого, що у Лєнки у її 22 роки синочок шестирічний. Змогла малого підняти, зможе і Сашкові м’яко стелити, бо одного не вміла медсестра приховати — як сильно упадає за Сашком Сулимою. «Треба якось допомогти Лєнці завоювати Сашка, а то оці приїжджі столичні дівки його до добра не доведуть!» — вирішила турботлива мати.

— Лєночко! Яка ж ти красива! — першою пішла на контакт. План такий: туди-сюди кілька слів про свято, потім запросить Лєнку з її малим до себе на вечерю. — Добре, що зустрілися, бо я до тебе розмову маю. Але спочатку — зі святом.

— Тьоть Аню! І вас! Бажаю, щоби все вам у радість було! — заторохтіла медсестричка. — А де Сашко? Невже і сьогодні працює? А у мене — вихідний! Вирішила пофарбувати волосся. У синій! А ви теж у перукарню? Стригтися?

— Я — стригтися! — почули чоловічий голос і стукіт милиць по бруківці.

Анка зітхнула із прикрістю: тільки Тольки тут не вистачало! Що одноногий забув у перукарні?! Ще й у Міжнародний жіночий день?

— Толю! Не позорся, їй-богу! — підійшла до колишнього чоловіка. — З якої це радості ти до перукарні припхався? Нема що робити? Вирішив перукарок здивувати?

— Перукарки не здивуються, — відповів Толя Сулима, усміхнувся Ірці і Дарці, що саме на ґанок із цигарками і кавою вийшли, бо перекур з кавою — то святе у перукарській справі. — Скажіть, дівчата?!

Перукарки на Толю, як дві шуліки: та ти знущаєшся, каліко! Якого біса знову приперся? Сто разів тобі казали: у нас — пристойний заклад! До нас нормальні люди приходять, а ти хочеш поряд із ними тут сидіти?! Стиць! Йди до соціальної служби і кажи, щоби присилали до тебе додому соцпрацівника з ножицями! Бо калік і всяких хворих треба на дому обслуговувати, аби вони не муляли око нормальним людям.

Анка вже хотіла телефонувати Сашкові: хай би прибіг терміново і відвів дурного батька додому, щоби той остаточно Анку не зганьбив, та раптом побачила Чорнобаєву невістку. Стояла у двадцяти метрах від перукарні, притискала до себе якусь ряднину. Ох і швидка! Тільки ж но на балконі стирчала!

— Тут лише ви муляєте око нормальним людям! — вигукнула Чорнобаєва невістка перукаркам. — Дивитися на вас гидко!

— Що?! Що?! — Ірка і Дарка отетеріли. Дивилися на незнайому дівчину, задихалися від обурення. — Ти хто, мать твою, така?!

Чорнобаєва невістка більше не звертала на них уваги, ніби геть їх тут немає. Підійшла до Толі Сулими, вказала на лаву біля перукарні.

— Сідайте, прошу! Зроблю вам гарну стрижку.

— Отак, значить?! — здивувався Толя. — А зможеш?

— Зможу. Вам сподобається!

Анка Сулима, Лєнка Гвоздовська, перукарки і ще немала юрба затятівців, що оперативно зібралися на скандал, неначе на святкове шоу, ошелешено спостерігали, як чужа у цьому місті худенька дівчинка з пишним світлим волоссям допомогла Толі Сулимі дійти до лави, всадила, поклала поряд ряднину. Розвернула її, а всередині — звичайні ножиці, гребінець, пляшка води, рушник, іще один. Обмотала Толину шию одним рушником, почала гребінцем і ножицями орудувати.

— Люди, ви бачили? Все, з мене досить! Я викликаю поліцію! Хай розбереться з оцією! — першою відреагувала Ірка. Побігла до перукарні. Дарка за нею.

Анка матюкнулася подумки, помчала перукаркам правду життя пояснювати: мовляв, дівчата, вгамуйтеся, бо ота придуркувата, що зараз на вулиці Толю Сулиму стриже, — Чорнобаєва невістка. Чи вам потрібен конфлікт із Чорнобаєм? Ні? От і добре!

Втихомирила Ірку з Даркою, вийшла на вулицю. Як тут? А на вулиці Чорнобаєва невістка за цей час встигла не тільки Толю Сулиму файно підстригти, а й зчепитися з Лєнкою Гвоздовською.

— Та що ти кажеш?! — кричала їй Лєнка. — Усім хворим — повноцінне життя?! З перукарнями, театрами і концертами? Та у нас нормальні люди ніколи в очі повноцінного життя не бачили, не те що театрів! І — нічого! Живуть.

— У всіх має бути рівний доступ — і до театрів, і до перукарень, і до всього! — Чорнобаєва невістка говорила дивно: тихо, відсторонено і ніби не конкретно Лєнці Гвоздовській, а у простір.

«Хіба таким тихим голосом виграють битви, хай навіть і словесні?» — подумала Анка.

— Я тобі як медик кажу: якщо всіх хворих та калік із чотирьох стін у білий світ випустити, то нормальним можна ласти склеювати! Від депресухи! — агресивно наступала Лєнка. Глянула на Толю Сулиму із прикрістю. — Вибачте, дядь Толю! Не вмію брехати! Що думаю, те й кажу!

— І на тому «спасибі», — відповів одноногий.

— У нас і так життя погане! — розійшлася Лєнка. — Нам тільки хворих та калік перед очима повсякчас не вистачало для повного щастя: у перукарнях, театрах, магазинах!

— Та яка різниця — хвора людина чи здорова?! — сказала Галя. — Часто люди навіть не здогадуються про свої хвороби. От ВІЛ, наприклад. Людина може і не знати…

— А з ВІЛ взагалі усе просто! Усіх заражених, а також педиків і наркоманів — перестріляти і поготів! — із викликом вигукнула Лєнка. — І всі так у Затятовому думають. Я впевнена.

— Ти — огидна! — голос Чорнобаєвої невістки зі­рвався, покотився долу, на низькі ноти.

Вхопила ряднину, притисла до грудей, ніби найдорогоцінніший скарб, напружилася так сильно, що руки затремтіли. Швидко рушила у бік Чорнобаєвого зрубу.

— Дівчино! Дякую! — гукнув їй услід Толя Сулима.

— Це я вам дякую! — озирнулася, відповіла і ще швидше пішла до зрубу.

— Тьоть Аню! — ошелешена Лєнка Гвоздовська побачила Анку, яка так і стояла на ґанку перукарні, підійшла до неї. — Що відбувається? Хто це?

— Думаю, дитино, це велика скіпка у затятівській задниці! — сказала Анка Сулима. — Невістка Андрія Івановича Чорнобая.

— Та пішла вона! — Лєнка з проблемою розібралася швидко. — Не будемо ж ми через цю дурну святковий день собі псувати?! — глянула на Анку зацікавлено. — Ви зі мною про щось поговорити хотіли. А про що? Про Сашка?

Анка напружилася: надзвичайна подія біля перукарні дещо підкорегувала плани.

— Пусте, Лєно. Нічого важливого. Іншим разом поговоримо, — Анка кинула прикрий погляд на медсестру, на одноногого Толю, який на милицях — красивий і підстрижений — човгав геть, на юрбу затятівських красунь різного віку, які тирлувалися у перукарні.

Пішла собі.

— А зачіска?! — гукнула їй услід Лєнка Гвоздовська.

Анка лиш хитнула головою: яка в біса зачіска, коли серце стискається від поганих передчуттів?.. От же біда!

Новина про зухвалу і нахабну невістку хазяїна бази відпочинку, яка поселилася у його добротному зрубі, накрила містечко дев’ятого березня під вечір. Чорнобай зрозумів те, коли в’їхав у Затятове і побачив майстровитого ґазду Петра Кононенка: не тільки на око безпомилково ставив діагноз будь-якій побутовій техніці, а й лагодив її, у тому числі і на «Леваді». Чоловік ішов собі вулицею, та, коли уздрів позашляховик Чорнобая, зупинився, замахав йому. Чорнобай поважав неговіркого майстра: той без поважної причини руками не розмахував би. Зупинив автівку.

— Що сталося, Петре?

— Чуєте, Андрію Івановичу! — чоловіки хоч і були приблизно одного віку — обом під п’ятдесят, та свій соціальний статус чітко усвідомлювали, тому Кононенко звертався до Чорнобая на «ви». — Ви невістці своїй поясніть, щоб вона тут нам своїх правил не встановлювала, бо наші ж баби — без гальм. Якщо вже їм віжка під хвіст потрапить, ніхто їх не зупинить: ані здоровий глузд, ані Господь Бог.

Андрій Іванович Чорнобай п’ять років базувався у Затятовому, тож про особливості ментальності місцевих жителів знав з власного досвіду.

— Усе так погано? — спитав Кононенка.

— Є трохи… — Петро спробував пом’якшити удар.

Чорнобай подякував майстрові за попередження і, замість того аби їхати додому, повернув до бази.

— Казимиро Теодорівно, — крутив кермо, одночасно говорив з Казидорівною по мобільному. — Під’їдьте на базу. Поговоримо.

Дістався бази. Ходив берегом озера, чекав на пані Хитрук, усе намагався оцінити результати своєї майже триденної подорожі до Києва: чи прояснилося після неї у мізках?!

Рішення їхати до столиці у пошуках лікаря, який візьметься лікувати невістку і сина, було спонтанним, панічним і невідворотним. «Лікар! Потрібен нормальний лікар, який стане не “консультувати”, бо такі “консультанти”, мать їх, хай краще одне одного консультують! Лікар має лікувати, а не консультувати!» — колотилося у мізках. Залишив Галю під наглядом Казидорівни, зірвався — скільки їхав до Києва, стільки розмірковував: з якого боку починати проблему вирішувати? Логіка підказувала: звернися до приватної клініки, де тебе самого знають, як облупленого, надають кваліфіковану й ефективну допомогу щоразу, коли ти звертаєшся!

— Ні! Ні… — шепотів, бо зрозумів, як боїться Галя будь-якого розголосу.

Дістався столиці, зупинився у своїй київській квартирі на Печерську і перш за все зателефонував Тьомі.

«На даний момент абонент не може прийняти ваш дзвінок…»

— Ясно! — пробурмотів. — Старий номер відімкнув, а новий батькові так і не надіслав!

Засмучуватися часу не мав, але і не знайшов нічого кращого, ніж усе ж таки зателефонувати до приватної клініки, де сам лікувався у разі потреби.

— Ні, дівчата! Зі мною — все гаразд, — недолуго пояснював менеджеркам з ресепшена. — Дякую, що турбуєтеся. У мене приятель хоче обслідуватися на СНІД. Куди йому звертатися?

За п’ять хвилин уже мав контакти міського центру профілактики та боротьби зі СНІДом, кількох кабінетів «Довіри» і навіть клініки Інституту епідеміологічних та інфекційних хвороб імені Л. В. Громашевського. І з чого почати?

Почав із сайту міського центру профілактики та боротьби зі СНІДом. Подумав: це ж правильно — ознайомитися з інформацією про ВІЛ-СНІД, аби бути в курсі і не ставити лікарям дурних запитань.

— «Близько 1500 тисяч нових випадків ВІЛ-інфекції реєструється щорічно у м. Києві…» — прочитав. Волосся дибки. Твою наліво… Серйозно? Реально — півтора мільйона нових випадків тільки у Києві щороку? Чи просто помилилися, а у реальності — півтори тисячі? А хіба півтори тисячі — мало?

Перед очима — чимала юрба блідих, знесилених людей. Не аналізував, не знав, чому бачить хворих на ВІЛ-СНІД саме такими. Налив собі коньяку і цього дня вже не зробив жодного кроку, аби допомогти синові і невістці. Наче потребував часу, аби призвичаїтися до думки і про свою причетність до проблеми. Назавтра бажання і потреба рятувати дітей повернулися і стали вдвічі сильнішими, та зникла можливість зробити хоч щось: Восьме березня! Свято! Відпочивають усі! У тому числі й від боротьби зі СНІДом.

— Тьому провідаю, — сів у позашляховик, скерував його на лівий берег. І так неспокійно на серці: наче вже пізно турбуватися про синове здоров’я. Раніше треба було його життям цікавитися.

— Краще пізно, ніж ніколи! — підтримав сам себе, зупинив позашляховик біля будинку, де колись, багато років тому, жив з Тьомою і його мамою. Аж усміхнувся гірко: давненько він тут не був. Як пішов із сім’ї п’ятнадцять років тому з однією валізою, залишивши дружині і синові все, що мав на той час, так більше тут і не з’являвся. «Цікаво, чому Артем і досі у материній квартирі живе?» — подумав раптом, бо на весілля подарував синові гроші на окрему квартиру.

— Не питатиму. Ще подумає, що контролюю, — ви­йшов із позашляховика, вже рушив до під’їзду: он де його стара квартира! На першому поверсі першого під’їзду.

Зупинила проста думка: «А чого це я до сина з порожніми руками?» Добре, що неподалік торговельно-офісний центр «Сілвер Бриз», на першому поверсі якого — «Сільпо». Звідти точно з порожніми руками не вийдеш.

Ішов до «Сільпо», думав про те, як склалося б його життя, якби випадковий інтимний зв’язок в інституті з малознайомою дівчиною з паралельної групи не змусив одружитися з нею, бо завагітніла. Певно, знайшов би собі людину до душі не відразу, бо тільки тепер знає: без кохання спільне життя — пекло, та і кохання не гарантує щастя. Принаймні Чорнобаєві і нелюбов, і кохання подарували біду. Лише один плюс: Тьома! Тьомка — його кров! Помре заради того, щоб син щасливим був.

Розчулився, а під сентиментальні думки гаманець швидше спустошується. Купував усе, що бачив. Ковбаски? Ковбаски, шинки і хамону! Сиру? Твердого, м’якого і бринзи! Рибки? Рибки! Червоної, білої, ікри і цього… коктейлю з морепродуктів. І вина! І фруктів, і десертів…

Тягнув до кас перевантажений візок, думав: «Оце я психонув! Мабуть, люди дивляться на мене, як на ненормального!»

Аж роззирнувся. І побачив у черзі біля сусідньої каси… Тьому.

Син не помітив батька. Обіймав високу спортивну дівчину — красиву, з міцними руками і довгим висвітленим волоссям. Їй це подобалося: притулялася до Артема… Так туляться не від того, що гаряче і почуття переповнюють. Так — збуджують: майстерно, хтиво, майже холодно і байдужо. Тьомі подобалося. Усміхався зверхньо, штовхав і штовхав ближче до кас повний продуктів візок, шепотів щось на вушко дівчині.

— Дідько! — Чорнобай відчув себе останнім йолопом. Сунув свій візок до каси, та не зводив із сина очей. «Певно, на мої гроші гуляє!» — подумав і не розгнівався, інше сіпало: невже збрехав про ВІЛ? Може, ВІЛ — лише привід, аби покинути Галю? Тоді чому Галя до його хати прибилася напівжива?

Заплутався, роздратувався. Йшов до виходу з двома повними торбами продуктів, а руки свербіли: дати б синові один раз у щелепу, щоби знав, як чоловікам слід із жінками вчиняти! Тримав у полі зору Артема і його супутницю: теж прямували до виходу у кількох метрах перед Чорнобаєм. Ось вийшли, почимчикували до парковки. Зупинилися біля червоної «мазди-3»: не нової, може, 2010 року. «Тисяч вісім баксів, не більше», — оцінив Чорнобай. Тьома дістав брелок, демонстративно-зухвало натиснув на кнопку, розблоковуючи автівку.

— Артеме! — Чорнобай не витримав. Кинув торби з продуктами на землю, крокував до сина важко, нервово.

— Тату? — Тьома розгубився лише на мить. Передав торби Жені Лисиці. — У багажник поклади, — попросив. Та коли йшов назустріч Чорнобаю, вже опанував ситуацію. Насупився, наче обурювався вкрай, дивився на батька з викликом. — Перевірка?

Чорнобай пропустив повз вуха все: і слова, і смисл, і недвозначний тон. Зупинився в метрі від сина, випростав руку у бік Жені.

— Це хто?

— Я? — Женя вигнула спину, азартно глянула на підтягнутого, моложавого Чорнобая. — Медсестра.

— Медсестра?! — Чорнобая вразила нахабність дівчини.

— Медсестра! — підтвердив Артем. Вже тон змінив: приховав награне обурення, дивився на Чорнобая з тривогою. — Тату, можемо поговорити тет-а-тет?

— Говори! — Чорнобай з місця не зрушив.

Тьома і Женя Лисиця перезирнулися. Тьома самими очима вказав на салон «мазди». Женя всілася на переднє пасажирське сидіння, затріснула дверцята. Артем піді­йшов ближче до батька, глянув на нього прискіпливо.

— Тільки не поводь себе зі мною, як з маленьким хлопчиком! І не намагайся втручатися у моє особисте життя! — мовив обережно.

— А запитати, як ти витрачаєш гроші, які я передав тобі на лікування, маю право? Тому що мене у цій ситуації хвилюють не гроші, як ти міг би подумати! А твоє здоров’я!

— Розумію…

— А конкретніше можна? «Мазду» купив замість ліків?

— «Мазда» — більше, ніж ліки. Я тепер усе встигаю! І до універу, і лікуватися. Знав би ти, скільки підтримувальних процедур мені призначили.

Чорнобай захитав головою з прикрістю: ну як же пояснити синові, що батькові на вуха вішати локшину немає сенсу! Батько не проковтне! Згадав, як швидко і без роздумів перерахував Артемові 15 тисяч євро, аж матюкнувся подумки. Проїхали! Пізніше зі своїми вчинками розбереться! Зараз би синові зрозуміти.

— Так, Тьомо! Мені потрібен дубль, розумієш? Усе по порядку, з самого початку, — сказав. — Я питаю, ти відповідаєш. Домовилися?

— Та без проблем!

— У Галі — СНІД?

— Так! І Женя підтвердила, — кивнув у бік «мазди». — Вона з Галею працювала в одному салоні. Тобто Женя там і зараз працює, але за освітою Женя — медик. Розповіла, який вчинився скандал, коли Галю звільняли. Вона ж могла клієнток заразити! І за мене Женя дуже переживає. Знав би ти, як ця дівчина мене зараз підтримує. І я це дуже ціную. Не кожна би змогла…

— Значить, ти теж хворий? Галя заразила тебе?

— Поки — ні! Тест показав — нічого! Я поки чистий!

— Тоді чому — «поки»?! Що значить «поки»?

— Тату, є таке поняття «період вікна». І мене це добиває! Чесно!

— Що за «період вікна»?

— Це період з моменту інфікування до появи антитіл у крові. Тобто я вже зараз можу бути зараженим, але, поки триває «період вікна», виявити ВІЛ за допомогою тестів неможливо.

— І довго триває цей період? — Чорнобай відчув, ніби здувається, як пробита автомобільна шина, спустошується, дихати стає важко.

— Кажуть: від місяця до трьох. Іноді — до півроку. А буває і так, що до року.

— …Жах! — Чорнобай роззирнувся, бо йому раптом до біса сильно захотілося сісти. Ноги не тримали. Та на парковці не передбачено лав!

— Тату! — Тьома зрозумів: упіймав хвилю. Аж усміхнувся. — Чуєш? Раптом я заражений! Невже ти був би проти, щоб я, може, останні місяці поїздив на тачці?

— Припини, Артеме! Мені б таке і на думку не спало! І ти дарма не захотів, аби я приїхав, коли я запропонував…

— Але ти однаково приїхав!

— Бо треба нормально поговорити, синку! Не телефоном! Я не пробачу собі, якщо не зроблю все, аби ти вилікувався, якщо раптом…

— Дякую, тату. Я вірив!

— Тоді розповідай: зараз — що?

— Знайшов класного лікаря, він пояснив: якщо я перебуваю у «періоді вікна» і є високий ризик того, що я можу бути зараженим, то слід приймати препарати з серії так званої доконтактної профілактики. Це допомагає запобіганню інфікування. — Тьома молов язиком, наче перед очима текст з Інтернету. Виходить, недарма час на читання витратив. І пам’ять не підвела.

— Так ти проходиш цю доконтактну профілактику? — спитав Чорнобай.

— Поки що проходжу! Гроші ще є, але скоро скінчаться, — обережно відповів Тьома, хоч по батькових очах розумів: можна вже не перестраховуватися. Тато — в шоці. Дай йому мотузку і накажи повіситися, аби син вижив, — виконає і не зойкне!

— Гроші — не проблема! Тільки скажи, скільки потрібно, — підтвердив Чорнобай припущення сина.

— Я у лікаря запитаю і тобі потім повідомлю, — якомога переконливіше відповів синочок.

— Добре. Заодно і твій новий номер телефону дізнаюся!

Тьома — лясь себе долонею по лобі: мовляв, ох я ж йолоп.

— Тату, вибач! Закрутився.

— Та добре, проїхали. Я ще хотів тебе про Галю запитати…

— Я про цю сволоту і згадувати не хочу! — майбутній психолог насупився. — Вона не просто зламала мені життя! Вона знищила мою віру в людей! У любов! У дружбу, милосердя…

— От давай — про милосердя, — Чорнобай перервав пафосний Артемів монолог, дивився на сина з гіркотою. — Я подумав: Галі ж теж допомога потрібна.

Тьома відвів погляд, заходив поряд з «маздою»: вигравав час, бо не розумів, як краще вчинити! Можна було б відповісти, що Галя — відрізаний шмат і хай тепер сама про себе думає, а допомагати їй — значить простити те, що шльондра, що брехала і зраджувала, що заразила! А можна було би погодитися з тим, що милосердя важливіше, і взяти у батька гроші на лікування Галі. Бо — не признаватися ж, що Галя — не хвора, а лише облита багнюкою з ніг до голови! Тоді й Тьомі батькових грошей не бачити!

— Не знаю… — пробурмотів врешті, бо так і не визначився, що слід відповідати. — Я у Галі попитаю, що їй потрібно.

— Знаєш, де вона? — спитав Чорнобай.

— Звісно, знаю. У манікюрші Ольки!

— Що за Олька?

— Подружка Галина. На ДВРЗ квартиру орендує.

— А-а-а… — Чорнобай тільки і зміг, що — а-а-а-а.. Настрій — у дупу! На душі — так гидко, що аж вити хочеться. Та що відбувається?! Син його і далі, як лоха, розводить на гроші чи бреше виключно про дружину, бо не може простити її?

Тьома миттєво відмітив, як потемнішало батькове лице, заметушився.

— Ми поїдемо, добре? У мене ще до біса справ на сьогодні. І на процедури, і курсову маю закінчувати.

— А номер телефону?

— Перешлю зараз же! — Тьома витяг з кишені новенький айфон. Почав шукати батьків номер у контактах. Не знайшов. — Номер свій нагадаєш?

Чорнобай дивився, як син вносить у телефонний записник його номер, відчував непереборне бажання напитися, бо… запізно! Все запізно — цікавитися синовим життям, жахатися тому, яким виріс, допомагати грошима і власним часом. Усе запізно! «Крім одного… — подумав. — Рятувати його від хвороби ще не пізно!»

— Тьомо, я з лікарем твоїм хочу поговорити, — сказав.

— Це вже точно — ні! — відповів син. Навіть пояснювати не став. А Чорнобай же — не дурень. Зрозумів. Вибір за ним: наполягати і назавжди втратити зв’язок із сином чи проковтнути і мати змогу бачити Тьому хоч інколи.

— Як скажеш, — пробурмотів похмуро.

Повернувся до своєї київської квартири на Печерську — чорний від розпачу, з двома повними торбами продуктів. Кинув їх на кухні, дістав пляшку коньяку і вже набульбенив, та пити не став.

— Ні! Не зараз! — вилив коньяк назад з бокала до пляшки: дев’ятого березня мав бути у формі, бо зранку планував перевернути столицю догори дриґом, але знайти кваліфікованого лікаря, який знає, як лікувати СНІД!

Усе вирішилося геть не так, як прогнозував Чорнобай. Дев’ятого зранку йому зателефонували з приватної клініки, пацієнтом якої він значився вже років п’ять.

— Андрію Івановичу! Ви шукали для свого товариша лікаря, який працює з ВІЛ-інфікованими?

— Було таке, — відповів.

— Можемо вам допомогти. У нас сьогодні консультує дуже відомий інфекціоніст, кандидат медичних наук, доцент Ігор Петрович Корчак. До нього люди за півроку записуються.

— Так ви хочете спитати: чи влаштує мого товариша консультація за півроку?

— Ви ж — наш постійний пацієнт! Ми раді допомогти не тільки вам, а й вашим друзям. Можемо записати вашого товариша сьогодні на тринадцяту тридцять.

— Запишіть… мене! — відповів Чорнобай.

Зібрався за хвилину. Вийшов з дому, сів за кермо: без мети і потреби кружляв Києвом, аж поки не прийшов час їхати до приватної клініки.

— Тільки не подумайте, що в мене ця зараза, — сказав молодому, безвусому-безбородому і білолицьому, як дівчинка, доценту Корчаку, коли увійшов до кабінету, усівся навпроти лікаря.

— Перевірялися? — спитав той.

— У цьому немає необхідності.

— Тоді не факт, що ви здорові. Знаєте, скільки людей живуть, навіть не здогадуючись, що ВІЛ-позитивні? А скільки зареєстрованих нових випадків зараження…

— Позавчора ознайомився зі статистикою. Ледь не обі­сцявся від жаху.

— Краще відреагувати продуктивно.

— Добре, візьміть у мене що там треба, аби перевірити.

— Давайте спочатку поговоримо, — відповів інфекціоніст спокійно і доброзичливо.

Чорнобай відчув себе наче у церкві на сповіді: за п’ять хвилин намалював картину про Артема і Галю.

— І що мені з цим робити? Як дівчині допомогти? Я ж роблю вигляд, що не знаю про її хворобу. Боюся, що скажу — вона і втече.

— Наше псевдоморальне суспільство не виявляє толерантності і співчуття до ВІЛ-інфікованих, тому хворі воліють приховувати свої проблеми, щоб не перетворитися на ізгоїв. Якщо додати до цього внутрішню стигму…

— Самомордування?

Корчак кивнув:

— Хвороби тіла піддаються лікуванню. Якщо людина захоче лікувати тіло.

— Галя не хоче, — вже увечері, повертаючись до Затятового після довгої бесіди з не по роках мудрим інфекціо­ністом Ігорем Петровичем Корчаком, Чорнобай крутив кермо, знову і знову згадував зацькований спустошений погляд Галі. — Галя не хоче! — розумів, і від того на душі стало геть кепсько.

І що робити?

Відповідей не знаходив. Лише констатував: син, скоріш за все, файно бреше, виманюючи у нього гроші, бо, як вірити лікарю Корчаку, держава забезпечує ВІЛ-інфікованих ліками безплатно, у тому числі і препаратами з серії так званої доконтактної профілактики.

Звичайно, Чорнобай не вчора народився — знав ціну державним програмам. Особливо у сфері медицини. Про стенти, що їх вставляють у коронарні артерії для відновлення кровотоку. Найдешевші металеві стенти, які держава закупила для безплатного встановлення, бо — державна програма! І пофіг, що ті металеві стенти за два роки перестають функціонувати і хворі опиняються у ще більш критичному, ніж до того, стані, та ще й з необхідністю платити за нову операцію і встановлення нового, якіснішого стента. Про ліки, які самі лікарі замовляють для себе у Єгипті, бо там за підробку препаратів — смертна кара, тож нікому й на думку не спаде виготовляти контрафакт і завалювати ним аптеки, як у нас, тож є гарантія, що в упаковці ібупрофену, приміром, буде ібупрофен, а не крейда. У кращому разі.

«Може, і не бреше Артем», — подумав, та зрозумів інше: дай Бог, хвороба омине його, матиме син здорове тіло. А от здорову душу — вже навряд. І нічого не зміниш, як не намагайся. Запізно… Та це не привід відмовлятися від сина.

Знову згадав зацькований гіркий погляд Галі. Яка з неї шльондра?! На кошеня покинуте скидається — нещасне, розгублене і вже таке зневірене, що і руку до нього простягати небезпечно, бо вчепиться, покусає. Чорнобай сподівався: Казидорівна за ці дні трохи відігріє дівчину, та розмова із майстровитим ґаздою Петром Кононенком похитнула ту впевненість. Дістався врешті до «Левади», тинявся берегом темного озера, очікуючи пані Хитрук, і це не на жарт стривожило двох старих охоронців, що саме обходили ще порожню від відпочивальників територію. Ніколи раніше хазяїн не очікував на зустріч біля озера. Зазвичай одразу прямував до колишнього вчительського будиночка, який реконструював з любов’ю і делікатністю, перетворивши на персональний барліг. У будиночку жер дрова справжній старовинний камін, а оригінальні рипучі букові дошки підлоги зберегли більш як двохсотлітню ясну пам’ять. А нині чому вітрові себе підставляє?

Чорнобай задумався про «Леваду» років двадцять тому, коли остаточно змирився з тим, що створив сім’ю у такий примітивний і безглуздий спосіб, як випадковий секс, і безальтернативно зосередився на бізнесі. Вже мав кілька фірм, які займалися оптовою торгівлею будівельними матеріалами, і цілком був тим задоволений, хоча шкільний дружбан Антін Черпак, який став юристом і дуже хотів стати ще хоч кимось, зудів у вухо, що торгувати будматеріалами — замало!

— Чому не будуєш, Андрюхо? У тебе будматеріали — дешевші бруду! — все намагався переконати Чорнобая розширювати бізнес.

Якось друзі вибралися на риболовлю до озера поблизу Затятового. Отоді-то Чорнобай вперше і побачив колишню партійну базу відпочинку. «Дідько, яке ж казкове місце комуністи собі обрали!» — подумав, і хоч мрії понесли, малюючи, як тут усе можна відновити, та калькулятор у мізках теж не байдикував. Уже й прикинув: аби вдихнути життя у занедбаний об’єкт, Чорнобаєві доведеться продати не тільки всі бізнеси, а й квартиру, автівку, нирку і душу. Усміхнувся, поставив на мрії хрестик.

А Черпак загорівся. Кілька місяців після поїздки на озеро все вмовляв Чорнобая:

— Давай ризикнемо, Андрію! Ти займешся реконструкцією бази, я — юридичним супроводом. У нас все вийде!

— Шукай інших партнерів, брате. Я — пас, — відповів тоді Чорнобай і забув про казкове місце біля озера.

Згадав за п’ятнадцять років, коли саме метикував, у якому напрямку далі рухатися, бо з торгівлею будівельними матеріалами покінчив давно, переключившись на постачання медичного обладнання. І хоча справа пішла, але обірвалася несподівано і драматично: Чорнобай заприсягся ніколи не згадувати цей період свого життя, з якого, як із чорної діри, видряпувався на твердий ґрунт кілька років. І лише коли згадка про минулі події перестала викликати майже неконтрольовану агресію, вирішив, що повернувся! Готовий рухатися далі, до нових… чорних дір. Продивлявся в Інтернеті комерційні оголошення, бо завжди так робив, аби орієнтуватися у ситуації, і наштовхнувся на повідомлення про продаж бази. Ціна вразила — власник майже задарма віддавав об’єкт з будівлями, десятьма гектарами лісових угідь і озером.

— Чи глянути?! — вирішив поїхати до озера, хоча ніколи не мав планів започаткувати бізнес у сфері відпочинку і дозвілля. Та щось же потягло!

— А раптом! — бурмотів, скеровуючи автівку до «Левади». А спитай його: на що сподіваєшся, чоловіче?! — навряд чи відповів би.

Дива не сталося. На місці колишнього прихистку для радянської еліти побачив тільки розграбовані занедбані руїни: п’ятнадцять років забуття остаточно знищили базу відпочинку. У такому стані її наважився би придбати тільки божевільний, якому невтямки: відновлення висмокче не лише всі гроші, а й усі сили, натхнення і саме життя. Та п’ять років тому, віддаючи гроші за колишню партійну базу відпочинку «Левада», Андрій Іванович Чорнобай вже розмірковував іншими категоріями і відчував себе настільки вільним, що аж… Боже!

«Левада» віддячила. Вже з перших днів Чорнобай відчув тут дивний спокій, розважливість і повну відсутність страхів: відбудовуй собі чарівне місце, бо нічого не заважатиме! Навіть смерті немає — твори! До справи взявся без поспіху, наче отримував естетичне задоволення від розробки проекту, вибору матеріалів, контролю за будівельниками з місцевих.

«Левада» причарувала: за рік купив у Затятовому зруб, перебрався туди, аби щодня зранку вже бути на будівельному майданчику. Ще за пів року придбав ділянку землі між містом і базою зі старим, ще дореволюційним дерев’яним будиночком: колись затятівська громада побудувала його для вчителів, яких запрошувала до місцевої школи. Отак і з’явився у Чорнобая персональний барліг у лісі: власноруч повертав до життя старовинну будівлю, переплановував, оздоблював, наче пестив, зберігаючи найменшу з оригінальних деталей, які тільки можна було зберегти.

— Хочеш, покажу тобі свою базу на «Леваді»? — сказав шкільному товаришу Антону Черпаку, якого запросив на відкриття відбудованої бази відпочинку. Вів його вузькою стежиною вглиб густого лісу.

— Хижка у хащах? — скептично спитав Черпак, який на той момент уже не тільки мав власну юридичну компанію і ще з десяток бізнесів, а й демонстрував амбіції стати у країні політиком нового штибу.

— Щось на зразок того, — віджартувався Чорнобай.

Скільки йшли, стільки слухав логічні розмірковування Черпака про теоретично нерентабельні бізнеси у сфері відпочинку і дозвілля.

— Сподіваюся, ти не всі гроші у «Леваду» вклав?! — спитав. Глянув на Чорнобая. — Всі?! Тобто… «Левада» — тепер твій основний бізнес?! Сидіти в лісі і всміхатися відпочивальникам, які сюди випадково втраплять? І усвідомлювати, що ти став… ніким?

— Посперечався б, та не хочу, — без агресії відповів Чорнобай: видряпування з чорної діри далося взнаки.

Черпак не мав те проковтнути, бо ж готувався у політику йти, а у політиків, як відомо, один принцип: останнє слово має лишитися за ними! І Черпак би не змовчав, та саме в ту мить вони з Чорнобаєм вийшли на лісову галявину за півкілометра від «Левади», посеред якої красувався відреставрований старовинний дерев’яний будиночок.

— Ця казка — теж твоя? — спитав Черпак, навіть не намагаючись приховати заздрощів.

— Виключно моя!

— Відмінно, брате! — Черпак згадав, що хоче стати політиком, має тримати удар і вивертати будь-які обставини собі на користь. — Зроблю тобі пропозицію, від якої не зможеш відмовитися!

— Здивуй!

— Орендую у тебе цю казкову хатинку на… рік!

— Ні…

— Згоден! Рік — хіба це строк? Орендую на п’ять років! Скільки хочеш? Заплачу готівкою! Зараз! Наперед за всі п’ять років!

— Брате. Ні, — Чорнобай м’яко усміхнувся: не пояснювати ж Черпакові, що барліг у колишньому вчительському будиночку — єдине місце на землі, де його відпускають спомини про чорні діри, які пошматували його життя, неначе п’яний кравець — відріз розкішного коштовного оксамиту.

Відтоді минуло два роки, а дерев’яний будиночок у лісових хащах так і лишився для Чорнобая найдушевнішим прихистком. Мало хто побував усередині, а ті, кому все ж пощастило, змогли роздивитися лише одну кімнату, у якій Чорнобай влаштував собі офіс: вигадливі дерев’яні фризи на стінах, важкий сосновий стіл ручної роботи, більше схожий на меблі з казки про трьох ведмедів. І незвичайне крісло з темного дуба — нагадувало трон, і щоб ніхто не мав у тому сумнівів, майстер вирізав на спинці лиш одне слово — ЦАР...

Чорнобай любив зачинятися у своєму барлозі, сидіти перед старовинним каміном, дивитися на вогонь, перебирати події життя і… культивувати у собі смирення, яке прийшло разом із необхідністю почуватися вільним, бо тільки такий симбіоз і вважав визначенням адекватного сприйняття життя.

Та сьогодні, коли Чорнобай приїхав на базу, аби зустрітися з Казимирою Теодорівною, до барлогу не пішов. Тинявся біля темного озера. Підставляв себе вітрові. А чому?

Казидорівна Чорнобаєві в душу лізти не стала, одразу — до справи. За хвилину виклала все, що думає про пихату і вередливу невістку хазяїна «Левади», бо за ці майже три доби встигла не тільки роздивитися і роззнайомитися з дівчиною, а й скласти про неї чітке уявлення. Намагалася не піддаватися емоціям: коротко, по суті — і про нахабство, з яким поводилася Галя, і про кейс, який явно хотіла кудись викинути, і про шокованих затятівських жінок, які почувалися смертельно ображеними, бо дівчина їм наче ляпасів надавала, коли взялася біля перукарні каліку Тольку Сулиму стригти, і про суперечку невістки Чорнобая з медсестрою Лєною Гвоздовською, яка, до речі, з власної ініціативи і безплатно пів місту зробила щеплення від гепатиту В!

— І, вибачте, геть ваша Галя нерозсудлива! Ясно ж, що від проблем зі столиці до Затятового втекла, бо сюди з доброї волі мало хто переїжджає! — резюмувала. — Так нащо на новому місці нові проблеми на свою голову шукати?

— Звідки мені знати? — сказав Чорнобай. — Але спробую допомогти Галі з її бідами упоратися.

— І не намагайтеся, Андрію Івановичу! Бо тільки усе гірше стане! — відповіла мудра Казидорівна, глянувши на Чорнобая. — Ваша невістка нічиєї допомоги не прийме — ані вашої, ані будь-кого іншого! — помовчала, додала: — Вона не хоче нічиєї допомоги!

Ошелешений висновками Казидорівни Чорнобай дістався Затятового близько опівночі. Зупинив позашляховик перед обійстям: чекав, поки піднімуться автоматичні ворота, аби впустити автівку на подвір’я. Глянув на вікна — світяться… Відчув, як його накриває сентиментальна тиха радість: уже й забув, як то — коли вдома на тебе хтось чекає. Чи просто є!

Усміхнувся печально. Загнав автівку в гараж, розчахнув вхідні двері зрубу, втягнув носом смачні запахи тільки-то приготованої вечері. «Наче повернувся у сім’ю, де за мною скучили…» — подумав про те, чого ніколи не мав.

— Галю?.. — перетнув відкритий простір вітальні, посунув у бік кухні. — Смачно пахне! А я зголоднів. Із задоволенням з’їм усе, що ти приготувала! — молов, аби не мовчати: лікар Корчак радив якнайскорше встановити з невісткою контакт, який би став фундаментом взаємної довіри. Бо тільки якщо Галя довірятиме Чорнобаєві, йому вдасться умовити її лікуватися.

— Галю!..

Вона стояла біля кухонного острова боком до Чорнобая: у руці — ніж, на стільниці — дошка з хлібом, на плиті — каструлі, за спиною — вікно чорним тлом. Тоненька настільки, наче всього у ній — мало. Тільки світле волосся — густим ореолом. Дивилася перед собою в одну точку, здавалося: не бачить і не чує нікого навкруги.

— Галю! Агов!

Міцніше стиснула ніж, повернула до Чорнобая голову.

— Як… Тьома? — спитала тихо.

Чорнобай розгубився: що відповідати?!

— А що з Тьомою? — мовив врешті. — Ти ж… коли приїхала, сказала: з Тьомою все добре! Збрехала?

Не відповіла. Уп’ялася очима у Чорнобая.

— Ви брешете, — прошепотіла врешті.

— Так, досить! — ухопився за роздратування, як за рятівну соломину. — Що з тобою? Тобто… Пам’ятаю! Без запитань! А я і не питаю! Я тебе прошу: спробуй поводитися безконфліктно! Добре? Я тобі — не ворог! І люди у Затятовому тобі — не вороги!

— Хіба вони — люди?

— Чим же не догодили? Занадто прості для столичної дівчинки?

— Я не з Києва. Я — нізвідки. І малої батьківщини у мене немає.

— Так не буває.

— Ще й як буває. Я народилася у машині, коли тата з однієї військової частини переводили до іншої.

— Вибач. Не знав.

— Пусте. Я теж про вас нічого не знаю. І знати не хочу.

— І чому?

— Бо ви… забули, що у вас є син.

— Що ти знаєш, моралістко?! Ніколи не забував!

— Значить, зустрілися з Тьомою у Києві?

Глянув на невістку з прикрістю, ніби казав: от же зараза!

— Не зустрічався, — знизав плечима. — Що дивного? І раніше не втручався в особисті справи сина. Чи ти часто мене за останні два роки бачила?

— Кажу ж: забули, що у вас є син.

— А ти приїхала нагадати?! — із викликом їй.

Не знітилася. Усміхнулася сумно. Придушив роздратування. Підсунув високий табурет до стільниці кухонного острова, присів.

— Може, вже поїмо, а то в мене зараз шлунок до спини прилипне? Що у нас сьогодні на вечерю? — запитав доброзичливо.

— У вас — плов. Я ж обіцяла: готуватиму за те, що дали мені дах над головою.

— Хай так. А сама? Не вечерятимеш?

— Ні.

Глянув на дівчину напружено.

— Може, хоч таріль з пловом переді мною на стіл поставиш?

Мотнула головою затято: ні…

— Бачу тепер: Тьома… у вас вдався, — наче ляпас дала.

І як з такою довірливий контакт встановлювати?! Накидала колючих слів, розімкнула врешті пальці, поклала ніж у шухляду, мовчки посунула до коридору, який вів до гостьової кімнати: ані тобі «смачного», ані «добраніч».

Чорнобай ще довго сидів на високому табуреті біля мармурової стільниці кухонного острова. Світло теплих ламп дарувало затишок, запах смачної їжі створював ілюзію турботи і любові, що тільки вони здатні побудувати справжню сім’ю, за стіною билося серце живої людини — не один у великому домі. Та посеред цих оманливих образів поряд із чужою самотністю Чорнобай іще гостріше відчув власну...

Підвівся. Вимкнув світло, начебто хтось сторонній у тому світлі міг прочитати по очах Чорнобая його найпотаємніший секрет. Знову опустився на табурет.

Частина третя

Люди по-справжньому втрачають голову лише від двох речей: від тваринного страху і від кохання. Юлії Володимирівні Жадкіній було дуже страшно!

Тринадцяте квітня! Жадкіни вирахували жахливий дедлайн за п’ять хвилин після того, як нардеп Гашинський встановив його і вимівся з приватної клініки. Пані Жадкіна тремтячими руками допомагала чоловікові застібнути на пузі сорочку, бо маскуватися під хворого і залишатися у клініці тепер не мало жодного сенсу, безпомічно дивилася на чоловіка.

— Феліксе, коли виповниться сорок днів від дня вбивства матері Гашинського? Тринадцятого квітня чи чотирнадцятого? — пані Жадкіна від страху губилася і плуталася. — День смерті рахувати чи ні?

— Тринадцятого! — відповів полковник. — Якщо не встигнемо до тринадцятого квітня знайти убивцю старої і кейс із грошима…

— Тринадцяте? Краще би — чотирнадцяте! Бо тринадцяте — це до… нещастя! Який жах, Феліксе! Ми не встигнемо! — пані Жадкіна так панікувала, що втрачала голову, усвідомлювала те, починала панікувати ще більше. — Чому ти нічого не робиш, Феліксе? Хочеш, щоб цей виродок замордував нас, а потім убив?

Полковник Жадкін сподівався: дні за три істерика дружини вичерпається і вона почне поводитися адекватно, та з кожним новим днем Юлю огортали все більші страхи. За тиждень після надзвичайних подій це вже не просто псувало Феліксу Аскольдовичу настрій, а й заважало боротися за власне життя, бо саме так він і трактував пошуки убивці депутатської матінки. І коли тринадцятого (!) березня зранку дружина замалювала день на настінному календарі з таким трагічним виглядом, наче перекреслювала все їхнє життя, розгублено глянула на чоловіка, ніби дорікнула без слів: нам жити лишилося — місяць, не втримався та я-ак лясне Юлю по щоці!

— Ти з глузду з’їхав?! За що?! — пані Жадкіна розридалася невтримно, та пан полковник жінку не пожалів, бо ніколи не зупинявся, не довівши справи до фіналу.

Вхопив дружину за руку, смикнув до себе.

— Ця падла Гашинський вже у трьох наших аптеках хазяйнує! — гаркнув. — Невже не хочеш помститися?

— Дуже хочу… — прошепотіла.

— Тоді, може, припиниш скиглити і спочатку врятуємося?!

У пані Жадкіної — клац! — мізки й увімкнулися. Збудилася, задихала схвильовано, проте без істерики. До чоловіка:

— Феліксе! Логічніше — спочатку помститися, — натякнула обережно. — Нейтралізуємо народного обранця навіки і тим автоматично врятуємо наші життя. І аптеки повернемо. І можемо зайняти місце Гашинського, приміром.

— Юлю! Ти наче вчора народилася! І наче вчора у цьому бізнесі! — здивувався полковник.

— А що не так? Хто стоїть за торгівлею в країні контрафактними ліками? Гашинський же?! Йому ж відкати кейсами тягають! У нього гроші акумулюються! Значить, за всі мотузки теж смикає він! А хіба то справедливо? Це правоохоронець має робити! Людина, у якої є вплив на поліцію, суди, податкову. Ти, приміром.

— Жінко, ти серіалів надивилася?

— У чому я не права, Феліксе?!

— Гашинського мочити сенсу немає, бо у наших спрутів голів немає!

— Що за маячня!

— Яку сферу не візьми: хоч оборонку, хоч енергетику, хоч будівництво, всюди замість голови — по десятку щупалець! А у кожного рівноцінного щупальця така паща — елефанта без проблем проковтне!

Пані Жадкіна зацьковано глянула на чоловіка.

— Я… все життя вважала, що ми — щупальця! Одні з вузького кола обраних… щупалець!

— Рідна, ми прагнемо! Ми ж — не у цацки-пєцки граємося. Все серйозно! Я, може, навіть балотуватимуся на наступних виборах!

— Якщо виживемо, Феліксе! У нас лишився тільки місяць! Десять діб уже спливли, а в тебе хіба є результати? Ти хоч щось дізнався про того покидька, який кейс поцупив?!

Жадкін дуже сподівався: ідентифікація грабіжника, якого хтось убив у будинку депутатської мами, принесе зачіпки, за допомогою яких він зможе розплутати клубок злочинів, та час спливав, а поліція так нічого і не дізналася про покійника — ані прізвища, ані імені-по-батькові. В чоловіка документів при собі не було, а перелік речей, знайдених у кишенях, складався з сонцезахисних окулярів, упаковки презервативів і балончика із засобом «Свіже дихання». І сам одяг — звичайний інтернаціональний мас-маркет — був настільки безликим і безособистісним, що його міг носити як житель Європи, Азії, так і двох Америк! І що за один? Киянин? Приїжджий? У базі людей, які раніше притягалися до кримінальної відповідальності в Україні і країнах Європи, не засвітився. Перевірили всю інформацію щодо осіб, які зникли безвісти, — теж нічого! Відкатали «пальчики» — нова загадка! У квартирі мами Гашинського відбитків покійника не знайшли, тож по всьому виходило: покійник був звичайним пішаком. Використали і викинули! Але хто і як?! Опитали усіх, кого тільки могли: жителів будинку, де мешкала загибла, працівників прилеглих до вулиці магазинів, кав’ярень і офісів… Нічого!

— Може, зосередитися на пошуку зниклих з дому старої речей? — обережно порадила пані Жадкіна. — Будуть речі, знайдемо і людей.

Полковник лише пхикнув із прикрістю.

— Та ти що? Серйозно? А мені й на думку не спало! Що б я без тебе робив, жінко?!

Юлія Володимирівна пропустила повз вуха скепсис полковника: паніка минула! Налаштувалася боротися за власне життя до останнього. Перш за все того ж трина­дцятого березня надвечір зібрала у «Беллі» персонал.

— Тимчасово виконувати обов’язки директора салону призначаю Євгенію Лисицю! — приголомшила дівчат. Та до Лисиці: — Женю, як тебе по батькові?

— Вікторівна. — Віднедавна масажистка чекала від життя набагато більше, ніж раніше, але щоб велика риба таким косяком пішла прямо у сітку…

— З цього дня салоном керуватиме Євгенія Вікторівна Лисиця!

— Юліє Володимирівно! А ви? — не втрималася Оля Корнійчук.

— А я — нікуди не подінуся! Буду з’являтися несподівано! Як грім посеред ясного дня! Перевірятиму вашу роботу і те, як Євгенія Вікторівна справляється, — відповіла пані Жадкіна, пригрозила великими штрафами у разі будь-яких косяків у роботі салону, сіла за кермо свого «мерседеса» і здиміла.

Розібралася з «Беллою», переключилася на ломбарди, комісійні магазини і навіть секонди. Скачала з Інтернету мапу міста із вказаними адресами усіх таких закладів, бо збиралася особисто об’їхати всі, та спершу завітала до Головного управління національної поліції у місті Києві, де й орав ниву правопорядку полковник Жадкін. Мусила на власні очі побачити фотографії зниклих із квартири депутатської матері речей, аби знати, що по ломбардах шукати.

Фелікс Аскольдович саме продивлявся відео, яке підлеглі зібрали з найближчих до будинку загиблої камер відеоспостереження. Поклав перед дружиною теку з фотографіями і описом зниклих з дому матері Гашинського речей: мовляв, вивчай, а мене не відволікай.

— А це тут нащо? — взяла до рук фотографію немолодої жінки: притискала до себе дебелого кота, на шиї якого красувався жовтий шкіряний ошийник з металевими шипами і кільцями.

— Кіт теж зник, — відповів полковник. — Шукаємо!

Знову зосередився на вивченні відео. Він запропонував підлеглим логічний алгоритм пошуків: скласти перелік автівок, які у день вбивства п’ятого березня були зафіксовані камерами стеження на вулиці, де жила мати депутата. Потім прослідкувати шлях кожної, а також з’ясувати особи людей, які були в салоні. Роботу ускладнив той факт, що у тихому печерському провулку камер відеоспостереження взагалі не було. Лиш за рогом біля кав’ярні, куди п’ятого березня Галя Чорнобай бігала по каву, камера не просто висіла, а й працювала: за нею можна було відслідкувати автівки, які повертали на тиху печерську вуличку чи виїжджали з неї.

Полковник укотре відслідковував рух автівок на відео, зупиняв його, по кожній з автівок уважно вивчав інформацію, яку вже встигли зібрати підлеглі. Найбільше Фелікса Жадкіна зацікавив сміттєвоз, який того дня довго стирчав на тихій печерській вулиці, і пан полковник навіть уявляв, як він повільно рухається від одного будинку до другого, зупиняється, аби випорожнити сміттєві баки, знову повільно рухається далі, знову зупиняється. «У такому режимі можна багато чого роздивитися навколо! — подумав. — Принаймні, якщо б я планував пограбувати стару, я би провів розвідку під виглядом водія сміттєвоза, і потім, після пограбування, сміттєвоз би згодився. Кому спаде на думку, що вбивця і грабіжник з кейсом може зникнути з місця події на сміттєвозі?..»

Версія здалася життєздатною, тож чотирнадцятого березня водія сміттєвоза і його помічника висмикнули з роботи і привезли до полковника на допит. Фелікс Жадкін шкірою відчував: розмова зі сміттярами принесе неабиякий результат!

— Дочекайся мене, — наказав дружині, посунув до кімнати допитів, де на нього вже чекали двійко немолодих дядьків з комунальної служби міста і слідчий Зубенко.

Відсунув слідчого, який вже почав допит, ухопив дядьків за барки.

— Ви стару вбили, покидьки? — з місця в кар’єр, аби не дали дядькам отямитися. — Ви! По очах бачу! Хочете, розповім, як ви це зробили? Зупинили сміттєвоз біля її будинку: один залишився біля сміттєвих баків, і не просто так! На стрьомі стояв! Слідкував, аби ніхто не заважав другому зайти до квартири жінки, вбити її і пограбувати! Де гроші?! Де все, що вкрали?! Кому віддали? Хто всю цю схему замутив, мать вашу?! Коліться, суки, бо я вас оцими ось руками замордую!

Дядьки перелякалися не на жарт! Божилися: розкажуть, як провели день шостого березня по хвилинах! Вже почали розказувати! Їм приховувати нема чого, і вони раді допомогти новій поліції!

— Засуньте день шостого березня собі у дупу, йолопи! — розлютився полковник. — Мене цікавить п’яте березня! Ви ж п’ятого березня забирали сміття з вулиці, на якій сталося вбивство?

— Шостого!

— Як «шостого»? — полковника охопила така лють, аж сорочка на пузі лопнула.

Вибіг з кімнати для допитів, ускочив до кабінету підлеглих, вхопив за шкірку капітана Лопату, який і відповідав за збір відео з камер стеження.

— Як «шостого»?! — волав йому в очі. — Ти взагалі, мать твою, профнепридатний чи просто, сука, підставити мене хочеш?! Чому ти, мать твою, приніс мені відео за шосте березня, коли мені потрібне відео за п’яте?! На Схід захотів, падло?! Так я тобі організую відрядження місяців на шість! Я тебе власними руками прикінчу, мудак ти кінчений! І як ми нову країну побудуємо, як знищимо злочинність, коли у наших правоохоронних органах такі йолопи працюють?! Я тебе, Лопато, суко ти, питаю! Як?!

Відповіді не чекав! Вибіг із кабінету підлеглих, ускочив до свого, махнув дружині: мовляв, ніяких запитань! Тільки не зараз! Хвилин двадцять застиглим поглядом дивився в одну точку з таким напруженням, аж мордяка пішла червоними плямами, і тільки коли Юля поставила перед ним склянку віскі і мовила: «Роби хоч щось, тільки не марнуй час так безглуздо!» — схаменувся. Глянув на дружину із вдячністю: вони таки — справжня пара! Знають, як вкрутити одне одному мізки у скрутну хвилину. Заковтнув віскі, аж тут — стук!

— Можна? — до кабінету зазирнув слідчий Зубенко: очі сяють, дихалка збивається, рухи нервові, збуджені. Невже щось намацав?

— Є машина, яка може мати стосунок до пограбування і вбивства! — видав.

— Кажи! — полковник і сам збудився, занервував і враз став молодим гончим: якщо наздожене і вчепиться, то вже не відпустить.

Слідчий Зубенко умів викладати суть коротко і ясно: комунальники розповіли про блювотно-зелений «міні-­купер», такий старезний, що навіть іржа на ньому виглядала, як обнова. Він з’явився біля сміттєвих баків у середині лютого, і дядьки навіть подумали, що «міні-купер» з розряду того металобрухту, який хазяї просто кидають на вулицях столиці, бо утилізувати його дорожче, та одразу після вбивства, про яке комунальники дізналися від двірнички після восьмого березня, коли наступного разу приїхали забирати сміття, автівка зникла!

— Тобто шостого березня вона ще стояла! — резюмував слідчий. — Бо комунальники мусили відтягувати її від баків, аби забрати з них сміття. А після восьмого — зникла. І номери…

— Що? — полковник оцінив зачіпку як слабеньку, тому і запитав без азарту.

— Номери не київські…

— А «міні-купер» якого року? Вони зможуть його ідентифікувати за роком випуску?

— Вже зробив, Феліксе Аскольдовичу! — не втримався, похвалився слідчий.

Усе просто. Відкрив в Інтернеті сайт фанатів славетної англійської автомобільної марки. Там не тільки історія створення бренду, а й історія кожної моделі. Дядьки уважно роздивилися фотки, тицьнули пальцями у дво­дверний «міні-купер» 1970 року випуску: така сама автівка у дворі тихого печерського провулку скніла. Слідчий уже відправив запит на отримання інформації про кількість таких автівок брудно-зеленого кольору, які зареєстровані в Україні, а також їхніх господарів.

— Відповідь швидко отримаємо! — завірив начальника.

Полковнику Жадкіну версія здалася занадто сумнівною, проте іншої не було. І не сидіти ж без діла, поки відповідь надійде!

— Вивчи відео, на яких у місті засвітилися старі зелені «міні-купери», — наказав слідчому.

Чи то Юлії Володимирівні Жадкіній передався азарт, з яким слідчий Зубенко вчепився у справу, чи то тривога за власне життя ставала все більшою і затуляла собою всі інші проблеми, чи то після щоденних походів по ломбардах у пошуках зниклих речей убитої бабці так вимоталася, що їй просто хотілося виплакатися на дебелому плечі полковника, але увечері сімнадцятого березня, коли слідчий Зубенко мав надати начальнику звіт про зелені «міні-купери», припхалася до чоловіка в управління, щоби скорше дізнатися хоч якусь обнадійливу новину.

Присіла поряд із полковником, уп’ялася поглядом у монітор комп’ютера.

— А як ми на чорно-білому відео розпізнаємо зелений «міні-купер»? — запитала з розпачем, бо знала відповідь.

— Ніяк! — буркнув чоловік. — І вся ця версія — ніяка і веде у нікуди! Але, щоби поставити на ній хрест, маю продивитися шлях кількох старих «мініків» сімдесятого року, які вдалося відшукати у Києві.

Від автівок на відео почало мерехтіти в очах уже за кілька хвилин перегляду: кожен окремий шматок його здавався пані Жадкіній безглуздою маячнею без суті. Мружила очі, щоби хоч якось зосередитися, та все більше схилялася до того, що чоловік правий і вони марнують час.

— Може, додому? — запропонувала.

— Відпочинь трохи, а я додивлюся, — відповів полковник. — Матеріалу ще — на півгодини, не більше.

Пані Жадкіна відкинулася у кріслі, заплющила очі. Скільки хвилин куняла? Невідомо. І як так сталося, що відкрила очі саме тоді, коли полковник хропів, поклавши голову на стіл, а на моніторі його комп’ютера з’явилося відео із АЗС? Юлія Володимирівна кинула байдужий погляд на монітор і очам не повірила.

— Галя? — прошепотіла вражено. Уп’ялася очима у монітор. Це ж точно Галя Чорнобай! Змія, яку Юлія Володимирівна Жадкіна пригріла на власних грудях! Ось Галя вийшла з автівки… З «міні-купера»! Притискає до грудей немалий згорток, суне назустріч хлопцеві, що сеї миті виходить з будівлі АЗС.

— Феліксе! Феліксе, мать твою, прокинься! — вчепилася у чоловікову тушку, трусила щосили. — Феліксе, Господи, Боже ти мій! Та це ж Галя! Це вона так віддячила за все добро, що я для неї зробила!

Полковник зі слідчим Зубенком переглянули відео разів сорок. Перш за все виокремили лице хлопця, передали для оголошення у розшук, бо ідентифіковувати особу потреба відпала. На відео чітко роздивилися номер автівки, за номером вирахували власника: Консуматенка Юрія Івановича, 1994 року народження, уродженця міста Хмельницький. Розібралися з хлопцем, перейшли до дівчини. Максимально збільшили зображення, намагалися роздивитися, що у згортку.

— Це ж кіт! Кіт із квартири матері Гашинського! — вигукнув слідчий Зубенко.

— А раптом це просто якийсь сторонній кіт?.. — засумнівалася пані Жадкіна.

— Це — мамин кіт. Ошийник для Мурчика… я робив! Власними руками, — народний депутат Гашинський прибув за десять хвилин після того, як йому зателефонував полковник, хоча до того між подружжям Жадкіних відбувалася коротка, але яскрава й енергійна, як блискавка у нічному небі, розмова. Пані Жадкіна благала чоловіка не турбувати народного обранця і не нагадувати про себе зайвий раз, поки убивця його матері не впійманий, та полковник не мав сумніву: треба терміново зв’язатися з Орестом Валерійовичем, аби продемонструвати, як багато надзусиль вони докладають до пошуків того самого вбивці.

— Так це, вибачаюся, той самий ошийник? — обережно запитав полковник Жадкін Гашинського, намагаючись роздивитися на відео з камер стеження АЗС не тільки розмиті обриси кота, обгорнутого якоюсь тканиною, якого Галя тримала на руках, а й ошийник на його шиї.

Гашинський кивнув, перевів погляд на зупинене відео, на якому розгублена засмучена Галя притискала до себе згорток з котом…

— Присягаюся світлою пам’яттю моєї любої матінки! — прошепотів хижо, вказав на Галю. — Я з цієї тварюки зроблю сотню нових ошийників! Власними руками зроблю! — замовк, уп’явся у полковника Жадкіна підсліпуватими злими оченятами. — Полковнику! Принеси мені цю нелюдь на тарелі!

— Оресте Валерійовичу! Всіх знайду! І дівчину! І хлопця! І кота!

— І кейс?

— І кейс! — запопадливо завірив Жадкін.

— Спочатку дівчину і кота, полковнику! — наказав нардеп. — А хлопця мої люди пошукають.

Жадкіну геть не подобався такий розклад, та сперечатися з Гашинським не став.

— Ви праві! — завірив доброго сина своєї мами. — Якщо поєднаємо зусилля, скоріше знайдемо…

— Кейс? — нардеп, сука, дивився у корінь.

— Знав би ти, Феліксе, як я боюся його! — призналася пані Жадкіна, коли після опівночі народний депутат Гашинський, його набундючений помічник Льоня Бурсак і дві автівки охорони від’їхали від будівлі Головного управління національної поліції у місті Києві, помчали у бік Великої Житомирської.

— Ще подивимося, хто кого! — полковник теж розумівся на підтекстах, тому правильно інтерпретував побажання нардепа. В голові вже крутилися коліщатка, складаючи багатоходівки, якими можна було б убезпечити життя подружжя від імовірних зазіхань Гашинського, бо полковник уже усвідомлював: смерть матері стала для Ореста Валерійовича хоч і трагічним, але приводом видоїти всіх, кого тільки вдасться, у радіусі досяжності. А у льохах подружжя Жадкіних вітер іще не гуляв…

Йшли до «мерседеса» пані Жадкіної, бо полковник відпустив водія і вирішив їхати додому на одній з дружиною машині.

— Досі повірити не можу в те, що Галина… — сказала Юлія Володимирівна.

— Давай уже знайдемо її, Юлю!

— Завтра зателефоную в салон, уточню адресу!

— Зараз! — полковник зупинився біля автівки дружини, подивився Юлі в очі.

Двічі повторювати не довелося. Одразу зателефонувала Жені Лисиці: хто, як не т. в. о., має висіти на дроті цілодобово? Та мобільний Лисиці відповів довгими гудками.

— Ще одна сволота невдячна! — пані Жадкіна відключила дзвінок, набрала Олю Корнійчук.

— Так… Я знаю, де Галя мешкала. У квартирі свого чоловіка на Березняках, — повідомила Оля сонним голосом.

— Поряд із будинком, де жив Іван Миколайчук? — спитала Юлія Володимирівна, і аж похолола від несподіваної здогадки: невже?..

— Так…

— Адресу запиши! — порадив полковник дружині.

— Я знаю, де це, — прошепотіла.

— Тоді поїхали!

— Зараз? — глянула на годинник: друга ночі.

— Зараз! — наказав чоловік.

Певно, всі, кому стала відома ймовірна дата близької смерті, закреслюють кожний прожитий день, ніби прощаються з ним. Галя теж закреслювала дні на настінному календарі. Спочатку, коли знайшла його у тумбочці біля ліжка, лише здивувалася: як же багато всього зайвого зберігають люди. І оскільки в тумбочці календар заважав, поклала його на верхню поличку одежної шафи. Перед тим лиш закреслила день — п’яте березня, наче б те могло перекреслити не тільки день, що минув, а й усі карколомні його події.

— Все почалося п’ятого березня, — прошепотіла. — Аннушка розлила олію! А я — каву.

Та скоро місце на верхній полиці зайняв алюмінієвий кейс, який добра рука пані Хитрук повернула до гостьової кімнати зрубу Чорнобая. Галя заховала його туди, аби пізніше здихатися: і кейса, і його вмісту. Для того знадобилося дістати з шафи настінний календар: врешті перестав існувати горизонтально і геть не функціонально по тумбах і поличках, розправив сторінки, мов крила, на стіні, гордо демонстрував дні, тижні, місяці.

— Шосте! Тьома зрадив мене, — Галя закреслила ще один день березня. — Сьоме! Маю дякувати, що у Тьоми такий гонористий і такий відморожений батько: іноді це допомагає, — закреслила. — Восьме! Зарозуміла бабця, яку свекор приставив до мене. І настирний хлопець на ім’я Сашко, — викреслила і їх. — А ще — постригла каліку.

Невдовзі перекреслені дні на календарі почали нагадувати кладовище, а швидкість, з якою спливало життя, лякала не менше, ніж перспектива померти скоро. Галя намагалася нівелювати час до безподієвої аморфної маси — сірої, наче перемішані в одному відрі день і ніч. Їй здавалося, це гальмує час до майже повної зупинки. Прокидалася вранці, довго лежала на постелі, очікуючи, поки Чорнобай покине будинок. І лише після того, як позашляховик свекра виїжджав на вулицю, врешті вставала. Байдужо перебирала продукти у холодильнику і на полицях кухні.

— Треба щось приготувати, аби Чорнобай не вважав мене невдячною, — шепотіла.

Іноді готувала, та частіше поверталася до кімнати, лягала на постіль, бо відчувала, як сили покидають її. Так зграя щурів тікає з корабля, який тоне.

— Вже тону? — прислухалася до себе, наче тіло мало надати швидку й однозначну відповідь. Та марно.

Під вечір до будинку в Затятовому повертався Чорнобай. Гукав ще від вхідних дверей, наче невістка гасала цілісінькими днями невідомо де.

— Галю! Ти вдома?

Галю не дратувала настирна впертість, з якою Чорнобай день у день повторював дурнувату фразу. Не відповідала. Лежала на постелі у гостьовій кімнаті і навіть не вмикала світло. І лише коли Чорнобай починав стукати у двері, підводилася. Відчиняла двері, намагалася не дивитися на свекра, який стояв по той бік дверей у коридорі.

— Не відволікайте мене, — відводила погляд, відповідала відсторонено і байдужо. — Я дуже зайнята!

Зачиняла двері і знову лягала на постіль: і вже невтямки дівчині — день за вікном чи ніч! Та за тиждень після повернення зі столиці терпіння Чорнобая вичерпалося.

— Не відволікайте, прошу, — сказала, як завжди. — Я дуже зайнята.

Вже хотіла зачинити двері, та Чорнобай притримав їх.

— Чим? — спитав.

Насупила брівки, зиркнула на Чорнобая. Дивився невістці у вічі. Галі здалося: по тих очах так легко прочитати думки чоловіка! Аж на кілька митей затримала на ньому погляд. «Невже вигнати хоче?» — промайнула думка, бо здалося, що у Чорнобаєвих очах добра не спостерігається.

— Ми домовилися: без запитань… — прошепотіла.

— Тоді скоріше розберися зі своїми справами, бо завтра зранку мені твоя допомога знадобиться!

Розгубилася.

— А яке завтра число?

— Сімнадцяте березня.

— А-а-а… Сімнадцяте! — бовкнула. — Сімнадцятого не можу…

— Хіба я спитав, чи ти можеш? — відповів Чорнобай. І перш ніж Галя встигла відреагувати, пішов геть.

— Він знущається?.. — Галя відчула, як чорна байдужість тане, поступаючись місцем яскравому злому роздратуванню.

Анка Сулима собі ціну знала, тому у пліткарках не ходила. Та несподіване руйнування планів щодо спільного із Андрієм Чорнобаєм майбутнього змусило затятівську банкіршу переглянути пріоритети. Бо ж — казна-що! Востаннє бачила хазяїна «Левади» сьомого березня вранці, коли навіть планувала запропонувати йому руку, серце та всі інші частини свого розкішного тіла. Від того дня пролетіла декада! Десять днів, третина місяця! І за весь цей безкінечно довгий і тоскний проміжок часу Андрій не знайшов і хвилинки для зустрічі з Анкою! Хоч би пояснив! Чи просто зателефонував! Та Анка Сулима була не з тих жінок, які покірно спостерігають за тим, як раптові, неочікувані обставини кардинально змінюють їхні плани. Не на ту напали!

Перш ніж діяти, спробувала порозставляти гравців на позиції, бо розглядала два варіанти розвитку подій. В обох, як не крути, активними персонажами виступали Анчин син Сашко і медсестра Лєнка Гвоздовська. Різниця лише в тому, що перший варіант передбачав благословення, яке Анка дарує Лєнці на завоювання Сашка, і хай собі бореться дівчина за жіноче щастя, бо результатом того щастя, на думку Анки, мало би стати не тільки возз’єднання Сашка і Лєнки, а й вигнання із Затятового пихатої невістки Чорнобая і повернення Андрія в обійми банкірші.

На відміну від першого, другий варіант базувався на поєднанні Сашка і Чорнобаєвої невістки, бо Анка дивилася на сина, та бачила себе молоду і дурну, коли вперше майбутнього чоловіка Толю Сулиму перестріла: та хай би світ руйнувався — її то не обходило, бо тільки Толя їй потрібен. І Сашко — такий! Закохався у Чорнобаєву невістку з першого погляду, і хіба не материна турбота — синові допомогти? Хай би виманив дівчину з Андрієвого гнізда, щоб Анка туди повернутися змогла.

Аналізувала обидва варіанти…

— Таке все… неоднозначне! — признавалася сама собі.

У кожному з варіантів — безліч косяків. Але й сидіти нічого не роблячи не збиралася, бо одразу після повернення Чорнобая зі столиці перестріла пані Хитрук і спитала демонстративно-байдужо:

— Що скажете, Казимиро Теодорівно? Коли невістка Андрієва поїде?

— Вона не поїде, Аню, — відповіла мудра Казидорівна. — Вона назавжди приїхала! — Помовчала, додала: — І Андрій Іванович біля неї — назавжди.

Ой, біда… Анці Сулимі наче хто розпечену пательню під дупу підставив: заметушилася, занервувала. Та що за примхи у молодих? Якого біса зі своїми проблемами їхати не до рідної мами, а до чоловікового батька?!

— Бо у чоловікового батька грошики водяться, — поставила діагноз. — Так ти у нас — корислива сучка? — звернулася до уявної Андрієвої невістки. — Тим більше… Треба гнати тебе із Затятового!

Отоді і вирішила підготувати громадську думку рідного міста, перш ніж розпочинати проти незваної гості війну, тим більше що Чорнобаєва невістка вже створила поживний ґрунт для розмов дурнуватою витівкою біля перукарні. У місті й досі згадували, як чужа дівчина стригла біля перукарні Тольку-каліку і як принизила ловку медсестричку Лєночку Гвоздовську, що вона день і ніч працює, як так коняка, дитину сама виховує, ще й встигає у матері на городі поратися!

Перший гачок закинула у розмові з відомою пащекухою Антоніною Василенко, яка мала на базарі кіоск із розливним пивом.

— Аню! Чула? — Антоніна будь-які плітки починала із запитань. — Кажуть, у Чорнобая поселилася дівка! І требує, щоби він організував у місті притулок для всіх бомжів київських! Щоби зі столиці до Затятового їх переселити! Уявляєш?

— Тоню, не ображай бідну родичку Чорнобая! — відповіла Анка Сулима.

— А вона — бідна?

— Всі, у кого в голові клепки не вистачає, бідні. Хіба ні? — натякнула Анка Сулима і для наочності покрутила пальцем біля скроні.

Наступного дня Затятове гуло: у Чорнобая живе психічно хвора і від того вкрай небезпечна дебілка, а таких і газовим балончиком не відлякаєш, бо…

— …На всю голову неадекватні! — розповідала Лєнка Гвоздовська, коли забігла до Сашкової автомайстерні і застала там не тільки Сашка, а й матінку його.

— Ні, Галя не така, — відповів Сашко.

Анка відмітила: при згадці про Чорнобаєву невістку син пожвавішав, усміхнувся, наче свіжий вітер йому в душу надмухав. Красиво, чорти забирай, але у чому перспектива?! «Е ні! — подумала. — Треба якось Сашка від тої Галі захистити, бо пропаде! Як я через батька його…» Тільки хотіла рота відкрити, а тут — Лєна поперед неї.

— Саш, мені видніше, повір! Я — медик! — обурилася. — Я таких притирених за кілометр розпізнаю і без довідки!

— А я власним очам вірю, — Сашко витер руки ганчіркою, потягнув велосипед до виходу з майстерні.

— А ти куди, синочку? — сполошилася Анка.

— До Галі, — відповів.

Анка розгубилася: плани ламалися просто у неї на очах. Лєна про плани банкірші не знала, тому загородила Сашкові путь. Дивилася в очі.

— Скажи чесно! Чорнобай попросив?

— Та ні. Сам хочу.

— А нащо?

— Не знаю. Просто хочу побачити її. Давно вже у місті, і нікуди не виходить.

— Ага! Один раз вийшла, та тільки того і встигла, що нормальних людей образити. Краще хай у Чорнобаєвому барлозі сидить, раз придуркувата!

— Краще я Галі місто покажу.

Лєнка так густо почервоніла од прикрощів, що аж Анці стало її шкода.

— Саш! — медсестра смикнула плечиком. — Такий ти наївний! От скажи! Нащо ти їй здався? Вона з таким, як ти, нікуди не піде!

Сімнадцятого березня Андрій Іванович Чорнобай прокинувся вдосвіта. Лежав на постелі биту годину, порожніми очима дивився у стелю і відчував себе невідворотно тупим! Мав вигадати задачу, у вирішенні якої сьогодні йому повинна допомогти Галя, бо розумів: тільки так і зможе хоч якось розворушити невістку. Та на думку не спадало нічого слушного! Що за чортівня? Він же, як правило, метикуватий! Добре, що Галя прокидається пізно. Ще є час подумати…

Ніч з шістнадцятого на сімнадцяте березня Галя не спала. Тепер, коли день і ніч у її житті поєдналися в одну густу сіру масу, подовгу лежала без сну із заплющеними очима. Мізки відмовлялися констатувати, коли саме дівчина провалюється у тривожний короткий уривчастий сон: вдень, уночі, увечері чи по обіді? Та коли прокидалася від сну і розплющувала очі, то не розуміла: а чи взагалі спала? Після сну, як і до нього, у душі панував суцільний морок.

От і цього ранку… Чи то всю ніч без сну пролежала із заплющеними очима, чи то поспала трохи — хтозна? Розплющила очі, згадала: сьогодні Чорнобай вимагатиме від неї допомоги. Аж брівки звела, бо серце билося: ні, ні, ні…

— Не піду, — прошепотіла. — Хай сам…

О десятій годині ранку Чорнобаю набридло вишукувати у собі креатив: не йшла думка, хоч трісни! Так нічого путнього і не вигадав, нашвидкуруч умився, спустився на перший поверх, на кухню, і вирішив діяти за обставинами!

О десятій годині ранку Галя остаточно вирішила: ні за яких умов не погодиться стати на допомогу Чорнобаєві. Сам факт активної участі у чужому житті наводив на дівчину ще більшого жаху і відчаю. Пішла на кухню, умовляла себе відмовити свекрові якомога делікатніше, щоб не дуже ображався.

О 10.01 стикнулися біля мармурової стільниці кухонного острова, як два ворожих кораблі. Галя мовчки кивнула Чорнобаєві: мовляв, доброго ранку. Напружено кивнув у відповідь: мовляв, доброго ранку, бо не знав, що далі казати і на яку допомогу невістку кликати. Здивувалася: чого це свекор мовчить? Пішла до електричного чайника, увімкнула. «Може, образився?» — подумала. Чорнобай прослідкував за Галею поглядом, пішов до холодильника. Дістав вершкове масло і сир, бо вже багато років снідав простим бутером із маслом і сиром. «Цікаво, чому вона мовчить?» — губився. Вже хотів сказати: «Галю, щодо допомоги… Я тут подумав… Може, не сьогодні!» — чи щось подібне, та раптом дзвінок на вхідних дверях — дзень.

— Чекаєш на когось? — ні з того ні з сього бовкнув Чорнобай.

— Я?! — щиро здивувалася. — Ні…

Та запитання спрацювало, бо почервоніла. «А раптом Тьома?» — подумала, і коли Чорнобай уже йшов відчиняти двері, заспішила, пішла поряд із ним. Разом зі свекром вийшла на подвір’я і лише тут зупинилася. Дивилася, як Чорнобай іде двором, розчиняє важку ковану хвіртку. Як відступає на крок, пропускаючи на подвір’я привітного Сашка, який тягнув за собою велосипед. Як зачиняє за Сашком хвіртку.

— Щось із мамою? — Чорнобай зиркнув на Сашка з тривогою.

— З мамою? Ні. Я до Галі.

— До мене? — Галя усміхнулася здивовано.

— Хочеш, місто тобі покажу? — Сашко дивився на Галю з відвертим захватом. Усміхався відкрито і щиро.

Чорнобай насупився.

— Е ні! Нічого не вийде, Сашко. У нас на сьогодні день по хвилинах розпланований, — швидко проказав і знов пішов до хвіртки. — Ми з Галею зараз… у бік «Левади» рухатимемося. На нас там уже чекають. Так що… — хвіртку розчахнув широко. — Давай іншим разом. Домовилися?

Сашко знизав плечима розгублено, вже потягнув велосипед до хвіртки, коли Галя раптом вигукнула голосно, дзвінко:

— А раптом іншого разу не буде?..

Того дня у затятівських пліткарів з’явився ще один привід перемити кістки придуркуватій невістці Андрія Івановича Чорнобая, бо такого видовища містечко ще не бачило. Довгою, як кишка, вулицею імені історика Корочуна на велосипеді їхав автомеханік Сашко Сулима. На багажнику, обхопивши тулуб хлопця обома руками, сиділа пихата невістка Чорнобая, із цікавістю зиркала то праворуч, то ліворуч. А у кількох метрах позаду парочки — от просто цирк, люди! — на малій швидкості жер бензин позашляховик Чорнобая. Сам хазяїн «Левади» із набундюченою пикою крутив кермо автівки, яка не їхала, а незвично для себе повзла-плазувала, аби зберегти дистанцію і од прикрості не розчавити двоколісне одоробало, яке плентало попереду!

— Андрію Івановичу! Ви невістку охороняєте?! — насмішкувато гукнула Чорнобаєві перукарка Ірка. Саме бігла до перукарні, та коли побачила вело-автопроцесію, пішла тихіше, не зводила очей з Чорнобая, зі значенням хитала головою замість того, аби собі під ноги дивитися, тому ледь не устряла носом в асфальт, та встояла.

Чорнобай не відповів, лиш мотнув головою роздратовано: мовляв, я ще перед тобою, Іро, не звітував! І сам розумів: дивно виглядає. Іншого втямити не міг: яка сила змушує його їхати услід за велосипедом, на якому Сашко везе вулицею насторожену, закриту на всі можливі засови Галю? «А раптом іншого разу не буде?» — сказала. Ті слова прив’язали Чорнобая до дівчини без ниток, наче вона пропаде навіки, якщо його поряд не буде.

«А чого ж?.. Хай покатається, — думав, не зводячи очей з Анчиного сина і невістки. — Раптом Галя Сашкові довіриться, розповість про хворобу. Тоді я через Сашка зможу довести їй, що варто боротися. І — вони нічого поганого не роблять! І я їм не заважаю. Я типу… у справах їду собі містом. І мені, дідько, по цимбалах, як те виглядає збоку… Чи не по цимбалах?..»

Сашко раптом крутнув кермом велосипеда, повернув з дороги до списаного вагона, який онук Казимири Теодорівни Хитрук, 20-річний Валя, перетворив на кав’ярню і зробив з того нічогенький-таки бізнес. Не тільки з вигадкою та смаком власними руками переробив дизайн і функціонал вагона, який став затишним, привітливим і розслабляючим, а й купував для кав’ярні якісну каву: духмяні запахи арабіки і робусти починали дражнити рецептори ще за кілька метрів до закладу.

Чорнобай зупинив позашляховик у кількох метрах від велосипеда, який Сашко вже прив’язував металевим ланцюгом до дерева. Опустив скло вікна, здивовано спостерігав за Галею: зацьковано дивилася на кав’ярню, на людей, що входили-виходили, косуючи на неї з неприхованою цікавістю. «Дідько! І якого вони їдять її очима?!» — роздратувався. А що поробиш? Усім очі не позатуляєш! «І нащо Сашко привіз сюди Галю?! Треба її звідси забирати!» — вирішив.

— Андрію Івановичу! — почув голос Сашка Сулими. — Ходімо з нами каву пити?

Чорнобай мимоволі глянув на Галю: що невістка про те думає? І здалося хазяїнові «Левади»: дівчина напружилася, звела брови, наче хотіла сказати: «Не треба, не хочу свекра поряд! Я і на велосипед, і на каву погодилася, аби подалі від нього бути!»

Твою ж… Мотнув головою: ні!

— Не хочете? — не відставав Сашко. — Тоді… велосипед постережете? — запитав ніяково. — Ви ж і далі — з нами?

— Хлопче, жартуєш?! Я і до того, як ти свій вєлік кайданами прикував, не з вами був! Ми просто рухалися в одному напрямку, бо я на базу їду! Чи не бачиш?! — відповів Чорнобай аж занадто суворо, аби тільки не показувати, як раптом розгубився.

Скло підняв. На газ! Позашляховик зірвався з місця, за півхвилини вже і зник.

Чорнобай не бачив, як Галя все так само зацьковано дивиться у бік людей, які виходять з кав’ярні і відверто витріщаються на неї з вікон колишнього вагона. Як раптом різко відвернулася і вже хотіла сказати Сашкові щось агресивне і недобре, бо світлі очі її потемнішали. Та Сашко… Усміхнений привітний Сашко випередив.

— Ходімо на каву, Галю? — запропонував спокійно.

Завмерла на мить. Дивилася хлопцеві у вічі напружено.

— А я можу ще когось запросити? Чи сьогодні усіх запрошуєш тільки ти? — запитала.

— Та прошу!

— Тоді хочу запросити на каву он того дядечка! — мовила з викликом, вказала на одноногого Толю Сулиму, що дибав собі вулицею на милицях. Уп’ялася поглядом в ошелешеного Сашка. — Чого мовчиш? Є проблема? Комплексуєш пити каву із калікою? — завелася. — То, може, і мене не варто було запрошувати? Я ж не надала тобі довідку, що здорова! А може, я хвора? Заразна! А у нас в країні гидують хворими! Бачити і чути про них не хочуть, наче від того суспільство здоровішим стає! Ти теж такий? Проти, щоби я дядечка запросила?

— Чого би я був проти? Той дядечко — мій тато! — відказав Сашко. Махнув Толі Сулимі. — Тату, привіт! — узяв Галю за руку, повів назустріч батькові.

Чорнобай не бачив, як на очах Галі з’явилися сльози, ноги стали ватяними. Йшла назустріч одноногому та із приголомшливою вдячністю дивилася на Сашка.

Чорнобай не знав, та й Сашко з Галею не знали, що у цю саму мить у затишному вагоні, переобладнаному на кав’ярню, Лєна Гвоздовська зайшла за барну стійку, де Валя Хитрук ворожив над приготуванням кави, міцно вхопила хазяїна кав’ярні за руку, мовила тихо, але гранично твердо:

— Валю, якщо зараз ти пустиш Сашка Сулиму з тією прибацаною і калікою до себе на каву, то присягаюся: зроблю все, щоб нормальні люди обходили твою кав’ярню стороною. Ти мене зрозумів? У мене є гарні знайомі у СЕС! Прикриють твою кав’ярню, і впливова бабця не допоможе! Вибирати тобі!

Валентину Хитруку вибирати не довелося, хвала Господу, бо каліка Толя Сулима кави не пив, натомість умів заварювати цілющі чаї, а не тільки горілку дудлити, тому трійця подибала в бік його міцної хати. Лєна Гвоздовська вийшла на поріг кав’ярні, недобре подивилася услід: каліка вчепився у милиці, Сашко — у велосипед, який тягнув за собою, і лише приїжджа хижачка, яка заплювала затятівським жінкам очі, сунула, притиснувши руки до грудей. Наче вже у труні лежала.

— Що ця козлиха собі думає? Що отак просто буде нашим хлопцям мізки морочити? — розізлилася медсестра. — Погано вона мене знає! — дістала мобільний, набрала номер Анки Сулими. — Тьоть Аню, ви у банку? Можна, зайду до вас на хвилинку? Порадитися хочу!

Добре, що Чорнобай того не чув…

Врешті дістався бази і застав пані Хитрук у паніці: за два тижні у «Леваді» відкривається новий сезон. Всі шале заброньовані, першим гостям, які приїжджають першого квітня, «Левада» завжди обіцяє приголомшливі сюрпризи, і так було щороку!

— Зараз гості теж чекають, що ми їх здивуємо! І ми їм те навіть обіцяли! — бідкалася. — Але ви і досі не затвердили презентаційний бюджет, Андрію Івановичу! Не розглянули пропозиції щодо запрошених зірок, аніматорів, нові програми організації дозвілля й ековідпочинку!

— Зараз усе затвердимо, Казимиро Теодорівно, — Чорнобай спробував зосередитися на роботі, яка останні п’ять років не просто приносила задоволення, а й стала сенсом життя. Та з появою у його домі тоненької дівчини щось зламалося. Захват творення, який перекривав усі недоліки нового бізнесу Чорнобая, спроба створити свій власний, непідвладний зовнішнім негативним соціальним впливам світ під назвою «Левада», де будь-хто почувається вільним і щасливим, раптом зменшилися до мізеру, втратили вагу і значущість. «Який сенс створювати прихистки, де відпочиває душа, коли не маю сили допомогти зцілитися одній-єдиній дівчинці?» — думав, гнав від себе цю думку, щоби хоч якось рухати далі справу, якій віддав п’ять років життя.

— Зараз усе затвердимо! — повторив.

Слухав розмірковування Казидорівни: що непогано би влаштувати пишне відкриття зі співами запрошених зірок, фуршетом і феєрверком, урізноманітнити розваги, зробивши їх полярними.

— Полярними? Що маєте на увазі? — врешті підключився.

— І комфортними, які проходять у теплі і затишку. Турнір із покеру, наприклад. І екстремальними! Охота на «лисиць», до речі, знову стає популярною, хоча й у дещо зміненому вигляді. Скоріше схожа на пейнтбол, але то дрібниці.

— Ще щось маєте?

Казидорівна теж вкладала у роботу душу, тому мала безліч цікавих ідей. Відкрила ноутбук, продемонструвала з десяток файлів з варіантами програм і розваг.

— Все переслала вам на пошту, — пояснила. — Скоріше обирайте, бо для реалізації будь-якої ідеї потрібен час, а у вас його немає.

— Про час — краще не треба! — відрізав Чорнобай. — Ніхто не знає, скільки у нього часу лишилося!

— Тим більше, не варто гаяти його задурно, — не здавалася Казидорівна.

— Добре. Я… з Галею пораджуся і прийму рішення, — відповів Чорнобай і аж збудився: як же він раніше не допетрав! Треба долучити Галю до творчої роботи у «Леваді». Аж усміхнувся Казидорівні і тільки тепер відмітив, як приголомшено дивиться на нього зазвичай стримана стара пані. Та ошелешеного погляду було замало для того, аби Андрій Іванович Чорнобай вивертав перед Казидорівною душу.

Залишив управляючу продовжувати підготовку до відкриття в «Леваді» нового сезону, хотів було зачинитися у своєму будиночку, аби там передивитися пропозиції, та знову застряг біля озера. А чому? Не знав! Усівся на повалене дерево, поклав на коліна відкритий ноут. Порожніми очима дивився на файли, бо думав… про Галю.

Відтоді як Чорнобай лишив невістку з Сашком Сулимою посеред вулиці імені Корочуна, пройшло вже зо дві години. І де вона зараз? «Дарма я довірив Галю Сашкові! Вона така… нестабільна: будь-яка дурня може на думку спасти. І як дізнатися, де вони зараз? У Галі якщо і є мобільний, то я його номера не знаю! Сашка — теж! Чи Ані зателефонувати? Хай би повідомила номер сина…» — розмірковував. Згадав про Анку, аж зітхнув: незручно до банкірші звертатися, бо якось забув, що вона взагалі є на білому світі.

— Казимиро Теодорівно, — знову управляюча згодилася. — Знайдіть мені номер мобільного Сашка Сулими. Чи просто розшукайте хлопця. Мені з ним поговорити треба.

— А що його шукати?! Он він! — відповіла Казидорівна. Вказала в бік лісової дороги, яка вела від Затятового до «Левади».

Чорнобай озирнувся: дивна картинка, наче з кіно! Ґрунтовою стежиною до бази відпочинку йшов Сашко Сулима, двома руками тримав кермо велосипеда, який котив поруч із собою, а на багажнику велосипеда бочком, як вершниця на коні, сиділа Галя.

Галя так гнівалася на себе, що сил підтримувати з Сашком розмову не лишилося. Демонстративний протест проти допомоги Чорнобаєві вилився у майже двогодинне блукання вулицями Затятового, випробування привітністю Сашка і його батька, колючими поглядами затятівських жінок, гарячим трав’яним чаєм, який хотілося бовтати у чашці і розхлюпувати, а не пити! І хіба Сашко у тому винуватий?

За те, що від гніву у Галі не лишилося сил підтримувати з хлопцем розмову, вона гнівалася на себе ще більше.

— Що би тобі ще показати у Затятовому? — Сашко не здавався, шукав варіанти.

— Покажи, де «Левада» знаходиться, — попросила Галя, бо після майже двох годин поряд із чужим привітним хлопцем відчула фізичну потребу опинитися поруч із кимось хоча би примарно рідним.

Трусилася на багажнику Сашкового велосипеда, і скільки їхали до «Левади», стільки голос Сашка, який щось розповідав Галі про ліс, озеро, компартійну базу відпочинку, лунав слабким тлом Галиним думкам про Андрія Івановича Чорнобая.

«Чому я кусаю руку, яка простягає мені хліб? — бідкалася. — Тому, що Чорнобай — тато Тьоми, який… викинув мене, як ганчірку? Вони схожі: Тьома і його тато. Вони незбагненно схожі і незбагненно різні. І, здається, я здогадуюсь, які сили штовхають мене кусати руку Андрія Чорнобая! Так я мщуся Артему Чорнобаю. Тому я й опинилася у домі його батька. Мабуть. Невже всі, хто більше не бачить сенсу жити, стають такими ж недобрими, як я?»

— Ось і «Левада», — голос Сашка повернув Галю до реальності.

Зупинив велосипед на просторій галявині: розляглася перед огородженою густими декоративними кущами територією бази відпочинку, слугувала парковкою для автівок гостей і персоналу.

Галя мала би відповісти: відмінно, тут круто… Відмітила подумки: тут реально круто! Та з язика зірвалося інше.

— Дякую, що підвіз, — мовила, аби скоріше відкараскатися від хлопця. — Мені час до справ повертатися. Мушу Андрію Івановичу допомогти.

— Зачекай тільки хвилину! — Сашко заступив Галі шлях, і всі на базі, хто до цієї миті нишком із цікавістю спостерігав за Сашком Сулимою і невісткою Чорнобая, — і сам Чорнобай, і Казидорівна, і прибиральниці з покоївками, і садівник, і вся ресторанна братія, яка готувала базу до відкриття, — всі напружилися: а далі що?

Галя не встигла відреагувати, бо на лісовій дорозі, яка вела від Затятового до «Левади», з’явилася автівка Анки Сулими. На швидкості мчала до бази, за мить загальмувала на галявині.

— Сашко?! — Анка випурхнула з «мегана», махнула Чорнобаєві, що вже крокував до галявини. — Андрію Івановичу, доброго дня! — перевела погляд на Галю. — І вам, красуне, доброго дня.

Галя знову не встигла відповісти. Бо Сашко розсміявся.

— Мамо! — азартно вигукнув. — Добре, що ти приїхала. Ти зараз тут мені потрібна.

— Що сталося? — після зустрічі з розгніваною медсестрою Анка планувала влаштувати доброзичливе і ніби випадкове знайомство з невісткою Чорнобая, аби зрозуміти, як діяти далі. Для того і припхалася на базу, та дивні вібрації, які вона розчула у голосі сина, змусили затамувати подих. — Сашко! Синочку, не лякай маму!

— Що сталося?! — підійшов Чорнобай.

Сашко усміхнувся так відважно і безбашено, як можуть усміхатися тільки щасливі люди.

— Андрію Івановичу! Мамо! Хочу, щоб ви знали про мої плани!

— Синочку…

— Тато вже знає, — продовжив Сашко. — Він мене підтримує.

— Так що за плани? — Чорнобай скептично глянув на автомеханіка.

Сашко взяв Галю за руку. Не відсахнулася. Вивільнила руку, дивилася на хлопця здивовано.

— Галю. Виходь за мене! — сказав дівчині. — Присягаюся! Я зроблю тебе щасливою! Тобі це дуже потрібно! Я відчуваю!

— Синку! — Анка заметушилася. — А чому ти вирішив, що Галя нині нещаслива? Ти легковажиш, їй-богу! Прошу! Візьми свою пропозицію назад і спочатку порадься з мамою! — розпачливо попросила.

— Мамо, облиш!

— Як «облиш»?!

— Олександре! — подав голос Чорнобай. — Взагалі-то, Галя заміжня.

— Андрію Івановичу! Ви самі у це вірите? — спитав Сашко.

Анка затулила рота рукою: та що ж коїться, твою в біса матір? Як сина до тями привести? Чорнобай брови звів, головою мотнув: мовляв, ще я з тобою, малий Сулима, свої сімейні справи не обговорював!

— А ви Галю спитайте! — гукнула від воріт бази Казидорівна.

Чорнобай озирнувся і побачив: свідками ідіотської витівки Сашка Сулими став увесь персонал «Левади». Та в цю мить злякався іншого. «Тільки б Галя не відповіла знову, що іншого разу може і не бути…» — промайнуло. Глянув на невістку: дивилася на Сашка, на Анку, на Казидорівну і самого Чорнобая наче з іншого виміру.

— Галю, вислухай мене! — Сашко, чортяка, упертий. — Знаю: тобі зараз важко! Не знаю чому, але бачу… Я поряд, чуєш? Знадобиться допомога — я тут! І… моя пропозиція у силі. Виходь за мене заміж! І моя обіцянка непорушна! От побачиш: я зроблю тебе щасливою, Галю!

З сімнадцятого на вісімнадцятете березня Тьома Чорнобай прокинувся посеред ночі, бо хтось настирливо грюкав у двері.

— Та що за… — буркнув, та очей не відкрив. — Котра година? — спитав Женю, яка лежала поруч.

Лисиця вже прокинулася. Дотягнулася до мобільного на тумбочці, оперативно увімкнула.

— Пів на третю… — розгублено зиркнула на Тьому. — А раптом це Галя?

— Галя? — Тьома Чорнобай остаточно прокинувся. — А що Галя тут забула? Галі тут робити нема чого, — насупився, сповз із ліжка. Нашвидкуруч натягував джинси на голе тіло, бо грюкіт не припинявся.

— Галя ще твоя дружина! Ти ж не подав на розлучення!

— Може, пізніше про це поговоримо? Бо зараз мені двері виламають! — Тьома вхопив футболку, вдягав на ходу, вискочив зі спальні до передпокою.

Женя лише мить вагалася: вдягнутися і ховатися чи до останнього боротися за мужчину, якого вже вважала своїм? Всунула ноги у домашні капці, пішла за Тьомою, як була, — напівголою! Піжаму, що складалася з мереживних трусиків і шовкового топа на тоненьких лямках, і сама за одяг не вважала! Вона й купила її у секс-шопі!

— Зай! Зачекай! Візьми шокер! — гукнула майбутньому психологу, коли той уже вийшов зі спальні у коридор.

Тьома зупинився, увімкнув у коридорі світло, простягнув до Жені руку: мовляв, давай! Лисиця — до сумки. Та де ж той клятий шокер?!

Грюкіт раптом припинився.

Завмерли у коридорі. Дивилися одне на одного розгублено.

— Тьомо, що робити? — спитала Лисиця одними вустами.

Майбутній психолог знизав плечима.

— А давай просто підемо спати, — запропонувала Женя і вимкнула у коридорі світло.

Темрява колола очі.

— Ти заснеш? — почула Тьомин шепіт.

— Не стояти ж тут до ранку…

З передпокою почувся тихий скрегіт. Женя задихнулася від жаху: матінко ти моя! Знову до сумки: шокер, шокер… Вхідні двері раптом рвучко розчахнулися, й у світлі лед-ламп, які масажистка власноруч вкрутила напередодні у під’їзді, аби не шукати у темряві двері Тьоминого барлогу, дівчина побачила… пузатого полковника Жадкіна. Сховав у кишеню відмички, ступив крок у чорноту передпокою, і масажистка уздріла за його спиною Юлію Володимирівну Жадкіну власною персоною. Хазяйка «Белли» вдивлялася у темний коридор, посеред якого, як дві миші, тремтіли Тьома з Лисицею, і, скоріше за все, не бачила їх.

— Юліє Володимирівно?! — здивовано вигукнула Лисиця. Видихнула з полегшенням, увімкнула світло.

Тьома відступив на крок, ошелешено роздивлявся непроханих гостей.

— Що відбувається? — буркнув.

Пані Жадкіна примружила очі, кинула на майбутнього психолога гидливий погляд, перевела його на майже голу масажистку.

— Що ти тут робиш, Лисице?!

Женя знизала плечима: мовляв, а ви не розумієте?!

— У мене тут — особисте життя протікає. А ви…

— А ми не тебе тут шукали! — полковник уп’явся у Женю недобрим поглядом. — Затулила пельку і пі­шла звідси!

— Куди?! — Лисиця роздратувалася. Задкувала до спальні, кидала на Тьому благальні погляди.

Тьома почервонів, щоби хоч цим привернути до себе увагу! Бо — казна-що! Оці двійко увірвалися до його квартири посеред ночі і при цьому уваги на нього геть не звертають. А Тьома хіба схожий на меблі?!

— Так! Шановні! — завів. — У цьому домі я хазяїн! І мені вирішувати, хто з нього піде, а хто тут залишиться! Тому знаєте, що я думаю…

Полковнику Жадкіну не довелося навіть руку підіймати, аби жестом зупинити Тьому. Лиш глянув на нього — майбутній психолог і заткнувся.

— Юлю, вижени шалаву! І чекай мене біля автівки! — полковник віддавав накази, йшов на Тьому. — А я поки витрясу душу з чоловіка Галини Чорнобай! Ти ж — чоловік Галини? Я правильно викладаю факти? Чому ти мовчиш, «хазяїн цьому дому»?!

— Благаю! Не вбивайте мене! — істерично прошепотів Тьома, коли пані Жадкіна вхопила першу-ліпшу жіночу одежину, яку побачила, жбурнула Жені (вдягайся!), вивела її з квартири і хлопець залишився наодинці з моторошним чудовиськом, яке звалося полковником Жадкіним.

На відміну від Артема Чорнобая, якому до психології було, як до Місяця рачки, полковник Жадкін трохи розумівся на людських характерах. «Не вбивайте мене!» Усміхнувся подумки: скільки разів він чув ці слова! Включився у гру.

— А яка від тебе користь? Ти ж нічого не знаєш про свою дружину! Галя тобі взагалі ще дружина?

— Дружина! І я багато чого знаю! Про Галю!

— Добре. Тоді дай відповідь лише на одне моє запитання.

— Звичайно! Питайте! Я все скажу!

— Де зараз твоя дружина?!

Тьома заметушився.

— Розумієте… Я вигнав Галю. Вона хвора хвойда! І хай котиться! Не маю жодного уявлення, куди вона подалася.

— Подзвони їй!

— Її мобільний тут залишився.

— Красава!

— Вибачте! Я ж не знав, що Галя може бути цікава нашій поліції. Тобто я знав…

— Що ти знав?

— Про чутки… Що поліція розслідує пограбування. І Галя може бути до нього причетна.

— А сам як думаєш? Причетна?

— Не думаю! Чесно! Можна я не думатиму, а краще знайду Галю і поставлю їй це просте запитання! Присягаюся своїм життям! Мені вона не збреше!

— Чому?

— Вона любить мене так, наче їй башту відірвало.

— І як ти її запитаєш про пограбування? Давай! Продемонструй мені!

— Скажу: «Галю! За тиждень мене вб’ють, і врятувати мене можеш тільки ти…»

Полковник завмер, зміряв Тьому Чорнобая оцінюючим прискіпливим поглядом.

— А ти, суко, дивлюся, фахівець натискати на больові точки?!

— Дякую!

— Серйозно? Думаєш, проблеми вичерпані?

— Хіба ні? — Тьома відступив від Жадкіна, дивився на нього зацьковано.

— По-перше, «хазяїн дому», ти сам собі дедлайн встановив! Тиждень? Хай так і буде! У тебе є час до двадцять п’ятого березня включно, аби знайти Галю і вивідати все, що їй відомо про кейс, який викрали біля «Белли».

— А якщо я не встигну знайти Галю за тиждень?

— Вирок ти теж сам собі оголосив, — відповів полковник. — Кажеш, за тиждень уб’ють тебе? Та не питання!

…Жадкіни давно вимелися, ранок промацував можливість розбавити нічну чорноту обнадійливим сонячним промінням, разом із першими маршрутками до квартири на Березняках повернулася ошелешена Женя Лисиця, яку пані Жадкіна посеред ночі завезла до «Белли» і покинула біля салону.

— Це вам, Євгеніє Вікторівно, покарання за те, що не відповідаєте на мої телефонні дзвінки! — сказала.

Масажистці до біса сильно хотілося послати Юльку під три чорти і навіть набагато далі, та руки зв’язані: у пазурах Жадкіних лишався коханий мужчина Жені Лисиці, а своїм мужчиною Женя ризикувати не хотіла. Промовчала. Пішки дибала на лівий берег столиці, цікавість додавала сил, бо тільки одне масажистку муляло: що ж так сильно Жадкіни хотіли дізнатися від Артема, аж про сон забули?

— Точно про Галю питали, — припустила.

На ранок дісталася Березняків. Знайшла коханого на кухні: сидів біля столу, виглядав таким же задумливим, як «мислитель» Родена.

— Артеме, зай! Так хвилювалася за тебе! Ти як?

— А ти як думаєш? — напустив туману Тьома.

Попросив чаю, і до чаю чогось поживного. І весь час, поки Женька Лисиця крутилася на кухні, готуючи сніданок, дивився повз неї у вікно, та бачив не свіжий і вологий весняний пейзаж, а сріблястий алюмінієвий кейс, схожий на кіношний дистанційний пульт управління найсучаснішою зброєю. «Невже усе це правда?» — думав, згадуючи, як пузатий полковник уночі тицьнув пальцем йому у груди.

— І останнє, Чорнобай! — сказав. — Шукай свою дружину швидко, але по-тихому! Не треба привертати до процесу уваги! Ти мене почув? Тобі буде житися простіше… Ні! Тобі просто житиметься, якщо ти нікому не розпатякаєш і про нашу розмову!

— Присягаюся! Мені не треба повторювати двічі!

— Тоді чекаю від тебе добрих новин, — полковник пішов до дверей.

Тьома в’ївся поглядом у спину Жадкіна.

— Перепрошую! Одне запитання!

Жадкін зупинився. Повільно повернувся до Тьоми.

— А що у кейсі? — спитав Тьома і сам вразився власній нахабності. — Прошу зрозуміти мене правильно. Я дізнаюся від Галі більше, якщо розумітиму, про що саме питаю.

— У кейсі вісімсот тисяч.

— Гривень? — Тьомі здалося: голос його пропав, нема голосу, провалився у море грошей так глибоко, що полковник його і не розчув.

— Дурень, чи що?

— Доларів? — не повірив. — А хіба стільки баксів влізе до звичайного кейса?

— Знайдемо кейс — узнаєш відповідь!

Полковник врешті покинув квартиру Тьоми Чорнобая, та залишив у ній захопливу і майже нереальну історію про кейс, повний грошей.

Майбутній психолог забув про сон. Сидів на кухні до ранку, метушливо перебирав у голові не варіанти пошуку Галі, наче він ту проблему майже вирішив. Ні! Тьома думав, що має зробити для того, аби Галя призналася йому, де ховає кейс. Бо в тому, що Галя причетна до зникнення кейса, Тьома Чорнобай вже не мав сумніву. Коли людині дуже хочеться розжитися чужими грошима, вона без проблем корегує чужі моральні якості під свої запити.

— Зай! А що цей кабан Жадкін від тебе хотів? — голос масажистки повернув Тьому до реальності. — Все через Галю? Вони підозрюють, що їхнє бабло таки вкрала Галя?

«Масажистку доведеться турнути», — подумав із прикрістю.

— Тьомо! Ти мене чуєш?

— Женю, а чому ти взагалі вирішила, що у тому кейсі були гроші? — спитав обережно, бо раптом зажадав підтвердження нічної казки про кейс, повний баксів.

— А що? Пєчєнькі?

Тьома підвівся, підійшов до масажистки, зазирнув їй у вічі і навіть подумав: може, варто востаннє затягнути її до постелі, а потім уже відправляти збирати лахи? Та важкий, повний баксів кейс придушив раптове бажання злягатися.

— Жень, полковника цікавив не вкрадений кейс.

— А що?

— Не питай. Не можу розповісти. Ситуація майже критична! Тому буде краще, якщо ти з’їдеш від мене прямо зараз. Це потрібно заради твоєї безпеки, Женю.

Женька Лисиця завмерла. В’їлася у Тьому підозрілим поглядом.

— Для моєї безпеки? — перепитала.

— Повір! Я дуже хотів би…

Женя не дала Тьомі договорити.

— Все через Галю? Я права? Вона повертається? Ти хочеш, щоби вона повернулася?!

— Тільки без істерик, красуне! — крикнув Тьома, зачинився на кухні і там сидів, доки Женя Лисиця не забралася геть, тягнучи за собою до дверей дві повні сумки своїх речей.

Ну, врешті! Тільки-но за Женею зачинилися двері, Тьома вхопив мобільний і зателефонував Галиній мамі. Більш логічного початку пошуків дружини не існувало.

— Наталю Василівно, це Артем, — почав традиційно, на ходу метикуючи, як дізнатися, чи знає Галина мама, де донька.

— Доброго ранку, Артеме, — відповіла Галина мама. — Як Галя? Так давно мені не телефонувала.

— У неї зараз роботи в салоні багато, — відповів Тьома. — Попросила, щоби я вам подзвонив. Передав, що ми вам на картку трохи грошей скинемо.

— Бережи вас Бог, дітки, — розчулено відповіла Наталя Василівна.

Тьома відключив дзвінок, задумався: мати не знає, де Галя. А хто знає?

Чорнобаєві не давала спокою глуха, як кругова оборона, відстороненість Галі, з якою вона перекреслила романтичні сподівання Сашка Сулими. Автомеханік разом зі своєю матір’ю вже поїхав з бази, а в Чорнобая перед очима — велосипед, що навколо нього, як навколо новорічної ялинки, скупчилися усі учасники дивної події: і Сашко, і Галя, і Анка Сулима, і сам Чорнобай. Хлопець усміхається дівчині:

— Чекатиму на тебе…

Вона дивиться крізь нього так спустошено, що Чорнобаєві стає моторошно, а на галявині, на базі і, здається, у цілому світі панує така легка світла обнадійлива тиша, наче геть немає ніде ніякої біди!

— Та скажіть уже хоч щось, дівчино! — не витримує Анка, і видно неозброєним оком: за ці кілька хвилин невістка Чорнобая роздратувала банкіршу не на жарт. «І якого вона оце тут викобелюється, наче вся неземна і думками десь у космосі?!» — кричать жінчині очі.

Галя дивиться на Сашка серйозно.

— Не чекай. У мене є мужчина, — каже відсторонено, і Чорнобай із подивом відчуває, як його власна щока горить, наче ляпаса тільки-но дали не Сашкові, а йому, Чорнобаєві.

— Ти про Артема? І де він?! — Анка втрачає орієнтири, забуває про потаємні стратегічні плани повернення Андрія Чорнобая у свої обійми, бо, звісно, жіночого щастя хочеться, але материнське серце не змовчить, коли дитину обіжають. А оця лялька тільки-но дала відкоша її синочку, а хіба є у світі кращий за Анчиного Сашка?! Та вони усі геть сліпі!

— Аню, Галя відповіла! — у гру вступає Чорнобай. — Тему закрито.

— Андрію, краще скажи, де твій синочок загубився і що його дружина тут сама без нього робить? — Анку несе, вона відважно перекреслює шляхи до серця коханця. — Чи вона вже — не дружина? Так тоді не треба словами мого сина нехтувати!

— Мамо, припини, мені не потрібна допомога! Сам впораюся! — Сашко обіймає Анку за плечі.

— Сашко, вам з мамою зараз краще поїхати з бази, — Чорнобай безпомилково обирає адекватнішого за матір сина, до нього і звертається. Хоче ще додати, що, взагалі-­то, такі розмови посеред галявини під наглядом десятків чужих очей не ведуться, та наштовхується на спустошений відсторонений погляд Галі, і це так лякає Чорнобая — отямитися не може.

Вже Анка з Сашком поїхали, вже Чорнобай повів Галю показувати базу, вже присів поряд із нею на повалене дерево біля озера, та все ніяк не міг розшифрувати той спустошений погляд: він що має означати?..

— Я тебе зовсім не знаю, Галю, — признався дівчині.

— Я би теж із вами познайомилася, — відповіла.

— Розумію.

— Не розумієте.

— Поясни…

— Чому ви покинули Тьомину маму? І Тьому?

Чорнобай усміхнувся печально.

— Бо у тридцять п’ять зустрів перше кохання.

— А Тьомина мама?

— Ми ж дорослі люди? Можна казати правду?

— Прошу.

— Випадковий секс у студентському гуртожитку. Все.

— То ви — шляхетний?

— Поняття зеленого не маю! П’ятнадцять років тому намагався Тьомі пояснити, що залишаюся його татом і таке інше. Думаю, ти в курсі, яку лабуду несуть дорослі, коли їм треба якось виправдатися перед дітьми.

— Звідки? Мій тато мене не кидав. Він… воював. А потім помер.

Чорнобай вражено глянув на дівчину.

— А мама?

Головою мотнула обурено.

— Зачекайте! Я тут запитання ставлю, бо у вас цього права немає. У нас угода! Так?

— І зараз — угода?

Кивнула. Уп’ялася поглядом у чисту озерну воду.

— Тьома не зрозумів вас? — спитала.

— Йому було лише дванадцять! Ще не той вік, коли накриває кохання.

— А вас накрило?

— Накрило.

— І хто та жінка, яку ви покохали?

— То неважливо. Наші шляхи розійшлися.

— Так не буває! Якщо є кохання, шлях один.

— Як у вас із Тьомою? — спитав.

Глянула на Чорнобая гнівно.

— Вибач, — знітився. — Бо то навіть не запитання, а скоріше приклад. Сама ж розумієш: буває по-різному.

— А у вас як вийшло, що ви один?

— Вона не змогла відмовитися заради мене від грошей.

— А ви злидні полюбили?! Щось не схоже!

— Дивлячись із чим порівнювати. Раніше у мене було кілька великих фірм, а тепер — тільки база.

— То ви збідніли?

— Фінансово — так. Але я сам захотів жити так.

— Як «так»?

— Щось лишити по собі, розумієш? Не тільки дитину, а й гарне місце, де кожна людина відчуває себе щасливою. Чому би не «Леваду»? Здається, у мене вийшло.

— Не тіште себе оманливими сподіваннями. Це місце — зовсім не для кожного. Скажіть? Скільки берете за добу? — підвелася, дивилася на Чорнобая з викликом.

— Посперечався би з тобою, бо, повір, є що сказати, — Чорнобай теж підвівся. — Та треба до справ повертатися: гарне місце саме по собі гарним не залишиться, якщо його щодня не поливати власним потом. Допоможеш?

— А якщо я не хочу пітніти на вашій базі?!

Ледь стримався. Усміхнувся скептично.

— Тоді не пітній!

Пішов до Казидорівни, яка біля одного з шале роз’яс­нювала садівникові, які декоративні рослини висаджувати уздовж доріжок.

— Казимиро Теодорівно, давайте знову по презентаційних заходах пробіжимося!

— А з Галею радитися?

— Не радитимемося! — відрубав. — Але хтось із персоналу хай тримає її у полі зору, — наказав, зиркнув на невістку: застигла на містку біля озера, вдивлялася у воду.

Під вечір усі заходи до відкриття сезону знайшли своє місце у перспективах «Левади». Чорнобай зазбирався додому, підійшов до Галі, яка сиділа на містку біля озера, бо не мав сумніву: невістка очікує, поки він завершить роботу і відвезе її до зрубу в Затятовому.

— Поїхали? — сказав.

— Куди? — підвелася. Стояла на краю містка: тоненька, зажурена та відсторонена, і саме це найбільше непокоїло Чорнобая.

— Додому.

— Можна я тут залишуся?

Усміхнувся.

— А я знав: тобі тут сподобається. Тут… — хотів сказати, що на базі до всіх повертаються гармонія і спокій, та Галя нині потребувала інших матерій. — У «Леваді» до всіх повертається наснага жити, — додав обережно.

Заспішив, аби не закцентувалася на останній його сентенції, бо те могло поруйнувати крихку довіру, яка, на думку Чорнобая, нині зароджувалася поміж них. Повів невістку до шале біля озера: тут може почуватися хазяйкою, замок на дверях автоматичний з кодом, ніхто, крім Галі, не відімкне. І охоронців на території вистачає, так що хвилюватися не варто! Виконають будь-які Галині побажання. І захистять, ясна річ!

— А ви? Поїдете додому? — спитала.

Чорнобай розгубився: з одного боку, не хотілося тупцювати по особистому простору дівчини, та з другого — тривога за неї не дозволяла віддалятися.

— Взагалі-то, сьогодні я планував… — почав непевно.

— Прошу! Ви не лишайтеся! Їдьте! — попросила.

Кивнув: добре, хай так…

Пішов до позашляховика, що стояв на освітленій ліхтарями галявині поруч з іншими автівками. Казидорівна вже сідала за кермо свого авта, махала жінкам-покоївкам, щоб не барилися, якщо хочуть, аби вона їх до міста довезла. Чорнобай і сам щоразу увечері пропонував дядькам з обслуги: сідайте, довезу до Затятового.

— Андрію Івановичу, ви нас до міста підкинете? — почув.

— Не сьогодні, мужики, — відповів двом електрикам з місцевих. — Мені ще в офіс треба заскочити.

Отаке мудре рішення народилося. «Не варто повертатися до Затятового, — подумав. — Переночую у своєму барлозі посеред лісу. Від нього до “Левади” у два рази ближче, ніж від міста. Раптом вночі Галі стане зле чи ще якась халепа станеться? Від колишнього вчительського будиночка дістануся до “Левади” скоріше. Так же?!»

За десять хвилин уже відчиняв двері своєї казкової хатинки. Розпалив камін, нарубав бутерів, дістав з холодильника пиво, усівся у крісло перед каміном… Довго пив-жував, очікуючи приємного розслаблення, яке відчував щоразу, коли у гру вступала безпрограшна комбінація «камін-пиво-бутер-крісло», та цього вечора задоволення оминуло чарівну хатинку у лісі.

І до дідька! Завалився спати, та сон не приходив. Крутився на постелі з годину, потім плюнув, врубав світло, спробував почитати. Зазвичай допомагало.

Що є? «Дон Кіхот»? Підходить! Уп’явся порожніми очима у сторінку: думками далеко. «Як там Галя? — хвилювався. — Треба було охоронцям наказати, щоб далеко від її шале не відходили. Чи зателефонувати їм? Зараз котра? Друга ночі! Твою мать… Не думаю, що варто дзвонити! Може… поїхати?»

Поїхати! Звісно! Підхопився, як ошпарений, вискочив з хатинки, вже до автівки побіг, аж нова думка стрільнула. Якщо на автівці припхається, всі почують. І охоронці, і Галя! А раптом вона спить?

— Я навіть упевнений: вона точно спить, — пробурмотів, зупинився біля автівки. — І якого біса будитиму її?! Погана ідея!

Пішов від автівки назад до будиночка. Невже не поїде?

— А стежина між «Левадою» і моєю фортецею — навіщо! — розвернувся, на своїх двох попхався у чорноту лісу стежиною завдовжки з півкілометра, яка поєднувала базу з офісом її хазяїна.

Ніч у лісі — те саме, що проблеми в житті: ти ніби і знаєш шлях, який виведе з глухого кута, та кожен новий крок сіє сумніви, пропонує повернутися, і скоро дорога перетворюється на битву не з ніччю і чорнотою, а лише з собою. Чорнобай рухався повільно: гілки били по щоках, нічні звуки і шарудіння змушували насторожуватися, під ногами хлюпало, рипіло, хрустіло і стогнало.

«І хіба я не йолоп?! — мордував себе. — Якого біса попхався вночі лісом? Я ж міг сісти за кермо, зупинити автівку за двісті метрів від бази і спокійно пройти до території рівним перевіреним накатаним шляхом за п’ять хвилин! Чому я розумний заднім числом?»

Після майже годинного блукання нічним лісом Чорнобай врешті побачив попереду вогні ліхтарів, які освітлювали територію «Левади». Видихнув, потиху посунув до густих декоративних кущів, що слугували огорожею території бази, бо якраз навпроти озера посеред кущів ховалася хвіртка, через яку можна було потрапити на базу. Йшов уздовж кущів, вдивлявся у шале, в якому залишилася Галя. Вікна не світяться? Та ні, ніби все спокійно.

Намацав хвіртку між кущів, уже намірився розчахнути її, коли у світлі ліхтарів побачив біля озера тоненьку дівочу постать.

Галя стояла по коліна у холодному озері, по долоньках у воду лилася кров, яка витікала з перерізаних зап’ястків дівчини.

— Та ні! Ні! — Чорнобай увірвався на територію бази, біг до невістки, як навіжений, з горла виривалися не слова, звіряче виття.

— Та ні! — підбіг, підхопив дівчину на руки.

З озера! Поклав на лавку. Рвав на собі сорочку, тремтів, перев’язував тоненькі зап’ястки, аби зупинити кров, кидав на невістку ошелешені дикуваті погляди: не вмерла? Жива? Вона не рухалася, не плакала, не голосила. Мовчала, тільки трусилася від холоду і втрати крові. Дивилася повз Чорнобая тим страшним своїм відстороненим поглядом, і Чорнобай тільки зараз розшифрував його. І зрозумів, чому його так жахав той Галин погляд.

— Ти не зупиниш мене, — казали сині очі. — Ніхто мене не зупинить…

Та хіба? Розгнівався! Міцніше перев’язав дівочі зап’яст­­ки, укрив Галю своєю курткою, дістав мобільний і навіть подумав: добре, що так усе обернулося, бо тепер є вагомий привід викликати лікаря. А у Чорнобая навіть є такий! Ігор Петрович Корчак, інфекціоніст, який спеціалізується на лікуванні ВІЛ-СНІДу.

— Лікаря викличу, — сказав Галі.

Повернула голову. Дивилася Чорнобаєві прямо в очі.

— Ні… — прошепотіла.

Із таким значенням прошепотіла, Чорнобай зрозумів: як не послухається, все стане ще гірше. Відключив дзвінок. І вже хотів було крикнути грізно, що і без лікаря у змозі Галі допомогти, тільки хай припинить казати «ні», бо тепер він точно її не послухає! Та Галя раптом здригнулася судомно і знепритомніла.

— Ну... Або так, — буркнув Чорнобай, підхопив невістку на руки, швидко пішов до хвіртки, яка виводила на стежину до його хатини.

До ще теплого каміна дістався за двадцять хвилин, бо не йшов — прокладав рятівний шлях до життя: ламав кущі, і зламав би все, що стало б на дорозі, сунув навпростець, притискаючи до грудей кволу дівчинку.

— Потерпи, вже скоро, — повторював.

Хвалив себе: добре, що не пошкодував грошей, часу і сил, аби мати свій власний прихисток не просто у цьому неймовірному лісі, а й на всій землі. «Не можна було Галю на базі залишати, бо вже на ранок такі би плітки містом рознеслися — тільки б гірше Галі зробили!» — думав. Поклав дівчину на диван поряд із каміном, приніс гарячої води, нагрів до теплого червоне вино.

— Пий! — наказав, коли протер теплими вологими серветками руки і ноги невістки, вона розплющила очі і Чорнобай простягнув їй важку керамічну теплу чашку.

— Це… не допоможе, — слабко прошепотіла Галя.

— Та заради Бога! Як хочеш! — крикнув. — Але не моїми руками! Ти мене почула?! Не моїми руками!

Галя ошелешено завмерла, наче згадала щось дуже важливе, чим не можна нехтувати.

— Пий! — повторив Чорнобай.

Галя простягнула рученята. Взяла важку керамічну чашку, зробила один ковток, другий… Чорнобай відчув: під кадик — сльози. «Куди я падаю?!» — промайнула приголомшлива думка. Вискочив надвір. Стояв на ґанку чарівної хатинки, по щоках текли сльози, і аби припинити це неподобство, Чорнобай спробував пригадати, коли востаннє плакав. «Здається, коли у п’ять років з гойдалки зістрибнув і ногу зламав. Бо коли мама померла, я… вже не плакав, — подумав. — Я і зараз сльозами вмиваюся не через Галю, — признався собі. — Через те, що програв! Бо вона не зупиниться. Однаково щось утне і вкоротить собі віку, а я… Я не маю сили повернути їй жагу до життя».

Витер сльози.

— Але я ще спробую…

Льоня Бурсак ненавидів ті дні, коли шеф починав чергову війну і переходив у режим цілодобової мобілізаційної готовності, бо такої ж готовності Орест Валерійович Гашинський вимагав і від свого оточення. Та, на відміну від народного депутата, в оточення Гашинського не було магічних пігулок, які повертали б їм бадьорість, ясну голову і майже звірячу агресивність. А от Орест Валерійович регулярно ковтав хімічну гидоту у капсулах коричневого кольору, яку йому привозили з Південної Америки, тож у нього вистачало сил висмоктувати душу не тільки з ворогів, а і з помічників, референтів, консультантів, бодігардів, покоївок, дружини, дітей, коханок і навіть двох кавказьких вівчарок, які бігали подвір’ям депутатського маєтку під Києвом.

Та війна, яку нардеп оголосив невідомим ворогам нині, відрізнялася від усіх попередніх. Гашинського не просто пограбували майже на мільйон! Мільйон — то таке. Орест Валерійович мізер компенсував миттєво, бо три аптеки подружжя Жадкіних уже працювали на нього. Та заради мерзенних грошей якийсь покидьок зарізав депутатську маму, а також пограбував її дім.

— Поки не знайдемо кейс і вбивцю, ніхто не ляже спати! — пообіцяв оточенню, і то була не фігура мови.

Тож, коли сімнадцятого березня увечері полковник Жадкін повідомив Гашинському про автівку, яку вирахували копи, Льоня зрозумів: цієї ночі йому теж не вдасться прикласти голову до подушки. Та альтернативи не існувало!

— Куди тепер, шефе? — спитав Гашинського, коли збуджений нардеп вискочив з Головного управління національної поліції у місті Києві після ідентифікації «міні-купера», Галі, Юрка Консуматенка і кота разом з ошийником.

— Всі в офіс! — наказав Орест Валерійович. — Проведемо термінову нараду!

Термінові наради в офісі були ще одним бзиком нардепа: щомісяця перевіряв свій кабінет на наявність прослуховуючих пристроїв, вів ділові розмови тільки там. І варто було пхатися на Велику Житомирську, де розташовувався офіс Гашинського, щоби шеф скривив пику і повідомив:

— Льоню, візьми пару охоронців і чеши до копів!

— Шефе, ми тільки-но від копів!

— Пащу захлопнув! — крикнув Гашинський. — Я залишаюся тут і чекаю результатів твоєї роботи, мудак ти балакливий! Щоби вже за годину доповів мені про маршрут того довбаного і брудного, як сама багнюка, «міні-купера»!

Льоня не поїхав знову до полковника Жадкіна. Зв’язався із слідчим Зубенком, тицьнув йому сотню баксів, і слідчий без вагань погодився залишитися на роботі, щоб за ніч через відео з камер спостереження відслідкувати подальший маршрут брудно-зеленого «міні-купера».

Під ранок блідий знервований Льоня Бурсак повернувся до нардепівського офісу на Великій Житомирській і уздрів бадьорого шефа за грою у більярд.

— Ви, покидьки, взагалі знаєте, хто я такий? Я вас всіх, суки, порішу! — цідив Орест Валерійович, вганяючи кулі у лузу.

«Господи, коли ж ти вже сконаєш, козел?!» — подумав Льоня засмучено, махнув нардепові рукою, привертаючи його увагу.

— Шефе! Дещо є!

— І це все?! — Гашинський ледь не луснув від злості, коли побачив маршрут «міні-купера», який закінчувався у Козельці, що за 70 км від столиці. — Льоню, ти можеш мені дати відповідь на одне запитання? Ти прослідкував «міні-купер» до Козельця, мать твою, бо на більше у тебе не вистачило твоїх довбаних сил? Чи автівка і всі козли, які у ній, реально у Козельці?!

— Оресте Валерійовичу! Автівка реально може бути у Козельці.

— Може бути чи вона там є?

— Вибачте! Не знаю. Наступний населений пункт за Козельцем, де є камери, — Кіпті, але там якісь проблеми з відео.

— Які ще, мать вашу, проблеми з відео?

— Не знаю. Але слідчий Зубенко вже на шляху до Кіптів. Я доручив йому все з’ясувати! Зв’язуватиметься з нами кожні три години.

— Але автівка реально може бути у Козельці?

— Думаю, що так. Не міг же той Консуматенко повернути до Козельця, аби там кави у кав’ярні попити. Щось же йому було потрібно у містечку.

Нардеп кинув кий на зелене сукно, посунув до дверей.

— Льоню, хвилина тобі! Біжи попісяй, бо я тебе знаю! Сцикун ти! І вперед! На Козелець! Де охорона?

— У службовій кімнаті.

— Дрихнуть, суки?! Підсрачників їм! Хай прокидаються! Ми вже мали виїхати! Де мій «глок»?!

— У сейфі.

— Якого?! Він уже має лежати у моїй долоні! Льоню, рухайся, мать твою!

Льоня так і не добіг до туалету, хоча і слід було. Сидів поряд із водієм на передньому сидінні нардепівського «ренж-ровера», який на скаженій швидкості мчав на північ Чернігівською трасою. Очі злипалися.

— Бурсак! Льоню! Заснув, мудак ти?! Я кажу: дзвони до Козельця! Скажи: народний депутат у державних справах їде у ваше грьобане містечко! Хай виділять мені з десяток копів.

— Оресте Валерійовичу! Ще й сьомої нема.

— Та по цимбалах!

— І раптом у Козельці не тільки автівка і злодії, а й кейс із грошима, а ми місцеву поліцію залучимо, — нагадав Льоня. — Нащо нам зайві свідки?

— Добре! Не дзвони! І без них упораємося!

Козелець зустрів кортеж з трьох чорних позашляховиків зі столичними номерами порожніми вулицями. Навіть старі баби ще не сиділи на лавах біля своїх будинків і діти до школи ще не спішили — лиш сьома ранку.

— Ну! Давай! Командуй, Бурсаче! Ти ж нас сюди привіз! І що далі? — психував Гашинський.

— Біля магазину зупини! — Льоня вказав водієві на невеличку крамничку поміж приватних будинків, на вигляд геть покинуту і непрацюючу.

Кортеж завмер. Льоня вискочив з автівки, пішов до магазину просто так, аби хоч хвилину побути на самоті, вдихнути свіжого повітря і подумати, що робити далі. Смикнув двері — розчахнулися. Нормальний розклад! Увійшов, роззирнувся: а крамничка-то жива! Онде печиво у пачках і розфасовані по целофанових кульках цукерки на полицях, олія, ікра кабачкова, бички у томаті і дух… Такий запаморочливо-смачний запах свіжоспеченого хліба, що Льоню аж хитнуло, ледь на ногах встояв.

З підсобки вийшла немолода жінка у білому фартуху. У руках деко, повне свіжого хліба.

— За півгодини відчинимося! — сказала доброзичливо, поставила деко на прилавок. — Бо хліб тільки з печі. Гарячий!

— Я не по хліб, — Льоня поклав поряд із деком сто гривень, потім дістав фото, на якому біля «міні-купера» на АЗС були зафіксовані Юрко Консуматенко і Галя з котом на руках, показав жінці. — Прошу, подивіться! Ви цю автівку у Козельці бачили?

Жінка сховала гроші до кишені, вдивилася у фото.

— Оцей іржавий мотлох стояв на подвір’ї Гавани, а оцей хлопець… — вказала на Юрка Консуматенка, — так сильно випивав із Гаваною на пару, що ми думали — потруяться хлопці!

— А дівчина з котом?

— Може, і були, та я їх не бачила.

— А хто такий Гавана?

— Дебіл, прости Господи! — із прикрістю відповіла жінка.

Гавана давно пропив тєлік, тому в лице народних депутатів не знав. Навіть тих, кого преса регулярно демонструє суспільству як не через бійки у парламенті, так через корупційні скандали. Вийшов рано-вранці з хати посцяти під старою грушею і раптом побачив, як його власним подвір’ям швендяє плюгавенький підсліпуватий тип у красивому чорному пальті і блискучих черевиках. Та ще й заглядає у всі дірки. Гавана психонув не на жарт і навіть одразу вирішив, що мурло заплатить за нахабство красивим чорним пальтом і блискучими черевиками!

На слова витрачатися не став. Вхопив дровиняку, яка попід хатою валялася. Витягнув шию вперед, що твій лео­пард на полюванні, заніс над головою руку з дровинякою, тихо-тихо посунув у бік непроханого гостя. До чоловіка, який, на думку Гавани, виглядав як гарантовано слабка жертва, лишалося не більше кількох метрів, і Гавана вже бачив, як після його удару нахабне чмо впаде мордякою у багнюку, коли з-за хати, з обох її боків, випірнули по двоє дужих молодиків з такими квадратними щелепами, що і сліпий би наклав у штани.

— Що?! Що?! Ах ти козел довбанутий! Та ти хоч знаєш, хто я такий?! — верещав нардеп Гашинський, коли бодігарди за мить скрутили Гавану, зв’язали, потягли до його ж гаража, щоби влаштувати там катівню.

Кинули дядька у гаражі на долівку. Гашинський підскочив: розмахував «глоком», щосили буцав міцного дядька носаками блискучих черевиків.

— Ти що задумав, мать твою? Замах на життя народного обранця?! Та я тебе самого зараз на дрова порубаю, сука!

Бодігарди спостерігали без емоцій, а змучений безсонням Льоня спробував форсувати події, аби скоріше повернутися до машини і хоч кілька хвилин передрімати.

— Шефе, може, спочатку допитаємо? Бо буде, як у Житомирі: вистрелили випадково, а влучили поміж очі…

Гашинський кивнув: працюй! Льоня нахилився до Гавани, показав йому фотку із заправки.

— Автівку цю бачив? А людей?

Гавана зиркнув на фотку, перевів погляд на блискучі чорні черевики Гашинського.

— Цей пасажир тиждень у мене жив на всьому готовому! А потім, падло, обікрав мене і злиняв! — відповів черевикам.

— А що: голий-босий приїхав? — спитав Льоня.

Гавана кинув обережний погляд на нардепа, перевів його на Льоню.

— Можна я з долівки підведуся? У мене теє… нирки хворі.

Всадили дядька на табурет посеред гаража, за десять хвилин знали навіть подробиці побуту Юрка Консуматенка під час його гостювання у Гавани.

— А дівчина? І кіт? — Гашинський уп’явся злими оченятками у Гавану.

— Не було дівчини. Присягаюся мамою! Хлопець сам приїхав. І кота не було.

— А чому цей козел у тебе зупинився?

— Так теє… купую деякі вживані речі. А потім перепродую. Люди про це знають. От і несуть.

— Вживані? Може, крадені? — уточнив Льоня.

— Нащо питаєте, якщо знаєте?

— Зараз іще більше знатимемо! Показуй, що цей Консуматенко тобі продав! — наказав Гашинський.

— Нема чого показувати! Цей козел спочатку продав мені свій мотлох, а потім, сука, його ж і вкрав! Ще й мого добра прихопив!

— Тоді опиши його мотлох!

— Та дріб’язок! Певно, обніс бідну хату, бо привіз старі планшет і ноутбук, кілька срібних ложечок і кавоварку.

— І все? — Гашинський із підозрою уп’явся у Гавану поглядом.

— Ще черевики нормальні такі. Ото тільки черевики і залишилися.

— Показуй! — наказав нардеп.

За хвилину роздивлявся чоловічі черевики фірми Cam­per, які бодігард приніс із хати Гавани.

— Не мої! Я такі не ношу. І розмір не мій, — сказав нардеп.

— І явно не з квартири вашої мами, — припустив Льоня. — Оресте Валерійовичу! Може, цей Консуматенко не має ніякого стосунку до наших справ? А дівчину з котом підвозив, приміром.

— Так знайди його, Льоню! У нього і запитаємо, — процідив Гашинський.

Цієї миті до гаража повернувся другий бодігард, який увесь цей час перевертав хату Гавани догори дриґом.

— Оресте Валерійовичу, — мовив засмучено. Простягнув до нардепа розкриту долоню: на долоні лежав жовтий шкіряний ошийник з металевими шипами і кільцями.

Гашинський смикнувся судомно і втратив обрії. Заволав, повалив Гавану на долівку, бив ногами, плювався слиною.

— Де ця тварюка?! Де? Де?! — горлав. — Кажи, покидьку! Хто зняв ошийник з мого кота?! Де дівчина? Де козел зі своїм «міні-купером»?! Де кейс, мать вашу! І не бреши, що не знаєш! Знаєш! Ти все знаєш, падло!

Березнева ніч бадьорила холодом, та слушних думок не додавала. Біля теплого каміна у лісовій хатинці тремтіла Галя, і Чорнобай розумів ясніше ясного: після спроби суїциду не варто лишати її саму навіть на мить, та хвилин десять витратив на те, аби упоратися зі сльозами, потім, і сам не розуміючи себе, тупцював на ґанку, бо ніяк не наважувався повернутися. Наче тільки він винуватий у всіх бідах, які навалилися на невістку, наче тільки через нього дівчинка жити не хоче.

— Та досить уже, — сам собі.

Попрямував до хатинки, а в голові — стара пісня раптом. Така давня, що і не згадати тепер, коли саме почув уперше.

Где эта девочка, где,Ведь иначе вся жизнь не всерьёз.Где эта девочка, где это солнышко,Где это всё,Что должно было быть у меня...

Зупинився, бо ноги на мить віднялися, дух перехопило від спонтанного підбиття життєвих підсумків.

— І де все те, що мало би бути у мене?.. — прошепотів приголомшено, згадуючи мрії юності…

Життя ніколи не виправдовує наших сподівань. Щасливий той, хто готовий залишити їх у сентиментальних спогадах, щоби приймати радість реальності. Та у цю холодну березневу ніч Андрій Іванович Чорнобай мало тішився своєю реальністю.

— Де я? — спитала слабка Галя, коли свекор врешті повернувся до хатинки. Сиділа на дивані неподалік каміна: слабка і біла, хитається, щоки горять.

— У мене є дім у лісі, ми у цьому домі, — відповів. — Не хвилюйся, тут тебе ніхто не потурбує.

Видихнула.

— Хочете знати правду? — прошепотіла.

Не очікував! Кивнув обережно. «Врешті розповість про ВІЛ, — подумав. — І можна буде наполягати на лікуванні…»

— Немає ніяких секретів, — прошепотіла. — Лиш голий факт: без любові — хіба життя?

Насупився.

— Я ж живу! І нічого.

— А я не хочу.

— Так ти… через Тьому?

Усміхнулася печально, опустила голову на подушку, скрутилася на дивані і заплющила очі.

Потужна хвиля пліток «про старого бовдура Чорнобая, який поклав око на власну невістку, тому вже третю добу катається з нею по постелі у своєму лісовому барлозі» накрила Затятове двадцятого березня зранку. І де іншої правди шукати, коли Чорнобай дійсно третю ніч поспіль ночував у лісовій хатині. Галю охороняв. Геть заслабла, лежала на дивані, відсторонено чіплялася очима за стелю. Чорнобай не відступав: змушував невістку хоч трохи їсти. Мляво ковтала кілька ложок теплої гречки з м’ясом чи яєчню, благально дивилася на Чорнобая: прошу, доста… Чорнобай погоджувався, не діставав, та в обідню пору знову підходив до дивана з тарелем гарячої свіжої їжі. Зв’язок із зовнішнім світом і «Левадою» підтримував через Казидорівну. Ще на ранок після Галиної спроби вкоротити собі віку зателефонував вірній пані Хитрук, попросив привезти до лісової хатинки торбу продуктів.

— Тут поживу трохи, — сказав. — Галі свіже повітря потрібне. Не залишати ж її одну у лісі.

Казидорівні вистачило розуму не нагадувати хазяїнові «Левади», що на базі відпочинку таке саме свіже лісове повітря, виділене для Галі окреме шале і стільки обслуговуючого персоналу, що якби Галя і захотіла раптом побути наодинці з природою, то не вийшло б: як не садівник, так охоронець з-за кущів спостерігають. Плітки розносити не стала, та у Затятовому і без Казидорівни майже п’ять десятків місцевого люду працювало на базі відпочинку Чорнобая. Ще день-другий перешіптувалися і одне одного запитаннями мордували. А на третій день — прорвало.

Двадцятого березня Анка Сулима ще тільки прокинулася: смажила оладки собі й Сашкові на сніданок, коли у двері — дзень! Лєнка Гвоздовська з новинами на хвості прилетіла.

— Тьоть Аню, чули? Про Чорнобая і його невістку? Дідько, і що це твориться?! — заторохтіла, та на кухню до Анки, і оченятами стріляє: де Сашко?

Сашко не забарився. Лєнка ще не встигла біля столу вмоститися, аби у деталях розповісти Анці про таємний любовний зв’язок Чорнобая і Галі, коли Сашко увійшов.

— Лєно! Досить, добре? Розповідай оцю брехню бабам на базарі!

— Сашко, хіба я така? От скажи! Хіба я тобі брехала коли-небудь? — Лєнка щосили намагалася відновити свої позиції у Сашковому серці. — Чи я коли на два фронти працювала? Як ця Галя! І сина окрутила, і батька намагається!

Насправді медсестра навіть раділа, що Чорнобаєва невістка зі свекром закрутила, бо напередодні у лікарні перестріла свою тітку Наталю: та працювала на базі покоївкою і «по великому секрету» розповіла небозі про Сашкову пропозицію руки і серця, яку він Галі зробив. Лєнка так засмутилася, аж дала своєму малому по сраці, коли той склянку молока в акваріум вилив, а зазвичай же Лєнка — гуманістка і проти фізичного насилля.

— Якщо ти не брешеш, Лєно, то скажи, хто бреше?! — відповів Сашко. — Піду і натовчу йому пику!

— Ага! Піди! Натовчи! Моїй тітці Наталі натовчи! Бо це ж вона на власні очі бачила, як Чорнобай невістку перевіз до свого барлогу і сам з нею третю добу там тирлується. І що вони там, по-твоєму, роблять? Книжки читають?!

— Припиніть ви обоє! — з такою гіркотою вигукнула Анка, що Сашко і Лєнка замовкли. — Хто хоче снідати, прошу до столу! І без розмов мені! Базікати на вулицю вимітайтеся!

Сашко сів до столу, а ображена Лєнка крутнула хвостом і вшилася.

— От ніколи не думала, Сашко, що ти через оту дєшовку так мене образиш! — вихлюпнула наостанок.

Ішла вулицею, ледь не плакала. От чого їй так не щастить?! Хіба вона багато у життя просить? Звичайного жіночого щастя. Щоби поряд була людина, яка б любила Лєну. І її малого причепом любила, бо без тої умови Лєна щасливою не стане. Невже Сашко не бачить, яка вона файна: і симпатична, і хазяйновита, і порядна, і вірна, і теє… просунута? Інтернет, соціальні мережі — Лєна у темі. І в лікарні поважають. Так чому ж Бог не допомагає медсестрі щасливою стати? Кому ж він має стати у пригоді, як не Лєні?

Глянула на годинник у телефоні.

— От зараза! Ще на роботу запізнюся, — пришвидшила ходу і за перехрестям побачила червону «мазду» з київськими номерами. Стояла неподалік вагона-кав’ярні. Поряд із автівкою розгублено тупцював такий стильний хлопець, що Лєні аж дихалку перехопило.

— Вам допомогти? — підійшла ближче. Дивилася на незнайомця з неприхованою цікавістю.

— Якщо вам не важко, — і усміхався хлопець теж надзвичайно.

— А що саме шукаєте? Конкретну людину чи конкретну адресу?

— Андрія Чорнобая. Знаєте такого?

Лєна кивнула, бо слів забракло. У голові саме складався пазл із багатьох різновеликих часточок. Одною із тих часточок була сама Лєна Гвоздовська, а тою часткою, якої до сеї миті бракувало, здається, виявився цей красивий, як з картинки, хлопець.

— А ви його син? — не втрималася. — Скажіть же, я не помиляюся? Перепрошую, а як вас звати?

— Артем, — відповів.

Тьома Чорнобай перестав спати. Страшний дедлайн, який він, йолоп, сам собі накаркав, стрімко наближався, а справа, яка здавалась елементарною, все висіла над Тьоминою головою гострою сокирою. Не мав сумніву: за тиждень легко знайде майже колишню дружину. Та фатальне двадцять п’яте березня наближалося, Тьома вже переговорив з усіма, хто міг знати місце перебування Галі, — і з її подружкою Олею, і з її колегами по «Беллі», і з викладачами в універі, і знову з Галиною мамою обережно поспілкувався — ані зачіпки! Галя наче крізь землю провалилася.

Полковник Жадкін настирливо телефонував майбутньому психологу щодня вранці і увечері.

— Знайшов? — ані тобі «здрасьтє, як ся маєте?».

— Шукаю… — повторював Тьома, як папуга, але з кожним новим разом все переляканіше.

Згадка про дорогоцінний вміст кейса тепер мало підбадьорювала майбутнього психолога.

— Хіба мертвим потрібні гроші? — філософствував і дуже шкодував, що так швидко і легковажно вигнав зі свого дому Женю Лисицю. Удвох веселіше, спокійніше, смачніше. І секс регулярний, як розклад потягів. І масажистка виступила б у ролі свідка, якщо його реально прийдуть вбивати. А що? Може, вона Тьому навіть врятувати встигне! Вистрибне у вікно, бо, слава Богу, Тьомина квартира на першому поверсі, і зателефонує до поліції… На тезі про поліцію Тьомин план про Женю-свідка і рятівницю гальмував. «Який сенс телефонувати до поліції, коли копи і прийдуть мене мочити!» — психував. Та і Женя вже перетягнула свої речі на власну територію. Нема кому через вікно вистрибувати. Хіба що самому хазяїнові.

Женя хоч і ображалася, та через таку дрібничку, як життя порізно, кидати Тьому не збиралася. Запропонувала коханому тимчасово зустрічатися у неї, а згодом час сам усе розставить на свої місця. І лише факт того, що Тьома цілодобово і з нечуваною цілеспрямованістю шукає Галю, дуже насторожував Лисицю.

— Чому ти шукаєш її? — щодня ставила Тьомі одне й те ж запитання.

— Щоб розлучитися, — брехав майбутній психолог. — Ти ж сама мріяла, щоби я розлучився.

— Аби розлучитися, не треба вдвох заяву на розлучення подавати, — масажистка виявилася вельми обізнаною у нюансах шлюборозлучних процесів.

— Ясно, що не треба, — знову брехав Тьома. — Але Галя має знати, що ми розлучаємося.

— А чому Галю шукає поліція? — ніяк не відчіплялася масажистка. — Через кейс із грішми?

— Женю, мені по цимбалах! — Тьома ні за яких умов не збирався ділитися з Женею інформацією про вісімсот тисяч баксів, які лежать десь в алюмінієвому кейсі і це не байка!

Перед очима — кейс. Величезний! Повний баксів! Мрія всіх і кожного. «Мріють усі, а реально мати його можу саме я…» — пробував стимульнути процес пошуків, та двадцятого березня вранці не витримав, зірвався з місця, бо страх став панікою. Забув про Галю-кейс-гроші, погнав шукати захисту. Напередодні вночі полковник Жадкін чи то напився, чи то вирішив, що час встановлювати майбутньому психологу свої дедлайни, але зателефонував Тьомі о другій годині і проварнякав:

— Чорнобай, мать твою! Якщо завтра до кінця дня ти не приведеш мені Галю… Я тебе, суко, заарештую на добу. Чуєш? Навіть не на дві і не на три! Лише на добу! Але за цю добу мої люди з твоєю дупою таке зроблять… Таке… Повір: буде тобі повна точка неповернення!

Тьома відчув, як серце зупиняється. Альтернатива смерті двадцять п’ятого березня виглядала не менш пекельно! І де захисту шукати? Майбутній психолог враз згадав: у нього є не тільки мама! Кинувся було дзвонити батькові, та страх змусив загальмувати. А раптом Жадкін прослуховує його телефон?

— Ні, дзвонити не можна! — метушився по квартирі, вимикав світло, виглядав у вікна, намагаючись зрозуміти, чи слідує хтось за ним, ніби за хвилину страшні люди Жадкіна вже мали постукати у двері. Та що вночі з вікна роздивишся? Хіба що місяць і весняні зорі.

Ледь дочекався ранку, зірвався, про всяк випадок закинув у автомобільний бардачок мобільний Галі, скерував червону «мазду» у бік Затятового, де не був жодного разу. Тільки й знав, що батько живе у містечку відлюдником, хазяйнує на своїй базі відпочинку. Чорнобай навіть пропонував сину провести весілля у «Леваді» і просто приїжджати у будь-який час, та Тьома давно звузив спілкування з батьком до вимагання грошей під ніби пристойними приводами.

— Значить, настав тобі час, тату, брати участь у житті сина не тільки грошовими подачками, — прошепотів до уявного Чорнобая.

За навігатором дістався пункту призначення о пів на дев’яту ранку. Зупинив «мазду» біля дивної кав’ярні-­вагона. Вип’є кави, подумає, як красномовніше викласти батькові проблему, щоби зрозумів увесь жах, який загрожує синові, і при цьому не розпатякати про кейс із грошима. Та коли симпатична білявка зі збудженими від цікавості очима не просто спитала його ім’я, а й запропонувала показати, де зараз Чорнобай, із радістю погодився. Встигне ще кавою зарядитися.

— А я — Лєна, — дівчина усілася в автівку поряд із Артемом, тицяла пальцем, вказуючи, куди їхати.

— Ти дуже мила.

— Дякую. А Андрій Іванович у курсі, що ти приїхав?

— Не в курсі. Вирішив зробити татові сюрприз.

— Не боїшся, що тато сам тобі сюрприз влаштує…

— Ти про що, Лєно?

Усміхалася загадково.

— Та сам усе зараз побачиш. На власні очі.

— А їхати ще довго? Бо так заінтригувала…

— Хвилин десять, — відповіла Лєнка Гвоздовська, і хоч усе косувала на красивого сина Чорнобая, відволікалася на мить на власні справи, бо зателефонувала до лікарні і повідомила, що запізниться на годину. Ясно, що з поважних причин! «Відчуваю, знову доведеться до Сашка забігти, аби ще свіжіші новини йому розповісти. А новини точно будуть… — подумала злостиво. — Хай забуває хвойду Галю! По неї чоловік приїхав!»

Виїхали за місто, дорога повела до лісу, та дівчина вказала не на широку дорогу, уздовж якої висів вказівник «Левада», а на вузьку ґрунтову доріжку, яка губилася у лісі.

— Хіба нам не в «Леваду»? — спитав Тьома.

— Андрій Іванович зараз у своїй лісовій хатині.

— Мій батько живе у хаті посеред лісу? Це нагадує казку про трьох поросят. А у нього хата солом’яна чи з гілок?

— Жартуєш? У твого тата здоровезний зруб у Затятовому, а в лісі він собі відреставрував старовинний будинок. Кажуть, всередині там усе дуже гарно зроблено, але твій тато туди нікого не впускає. Ну, майже нікого. Тобі-то обов’язково дозволить увійти і все-все роздивитися. І як там гарно. І хто там разом із твоїм татом живе…

— Ого! Все цікавіше і цікавіше, — признався Тьома, коли «мазда» здолала нерівну лісову дорогу, попереду показався немалий старовинний будинок, з димаря якого линули до неба хмаринки білого диму.

Зупинив «мазду» біля будинку. Вийшов, пішов до ґанку.

— Точно. Все цікавіше і цікавіше, — прошепотіла Лєнка Гвоздовська, спостерігаючи за сином Чорнобая. Вийшла з автівки, стояла поряд із нею, просила Бога, щоби вся вистава відбулася не за зачиненими дверима, а просто неба.

— Та грюкни щосили у двері! — гукнула Тьомі. — Андрій Іванович, може бути, не один. Може бути, так захопився, що й не почує, як автівка під’їхала.

Тьома кивнув. Підійшов до дверей, грюкнув кулаком по дверях. Ще! Ще!

Двері розчахнулися так рвучко, що майбутній психолог ледь устиг відскочити. Побачив, як на поріг вийшов Чорнобай. Услід за ним, кутаючись у плед, ступила на ґанок тоненька дівчинка. Тьома очам не повірив.

— Галю?!

Двоє дужих бодігардів ледь відтягли народного депутата Гашинського від закривавленого Гавани, бо коли Орест Валерійович входив у раж і починав мордувати жертву, він забував, задля чого використовує силу, тому зазвичай зупинитися не міг.

— Шефе, може, води? — обережно спитав Льоня Бурсак.

— Кому?! — верескнув Гашинський. — Цьому виродку? — буцнув недвижного Гавану ногою.

— Вам. Запихалися…

— Ти мені воду пропонуєш, Льончику? Бо я запихався, так? — Гашинський пішов на Льоню. — А чому я запихався, мать твою?! Чи не тому, що виконував твою роботу, козел ти сонний! Чого застиг? Іди! Мордуй те падло на долівці! Друга зміна! Працюємо без перерв! Вибий з нього все, мать твою!

— Шефе, він зараз навряд чи щось скаже… — відповів помічник. — А слідчий Зубенко вже сказав! Тільки-но! Повідомлення мені у вайбер надіслав.

— Що там?

— «Міні-купер» Консуматенка засвітився у Кіптях.

— Кіпті — це що?

— Село. Там поворот на московську трасу. Консуматенко повернув. Люди Зубенка вже шукають його…

— А ми їм допоможемо! — процідив народний депутат. — Поїхали!

— А тіло? — спитав один із бодігардів, коли столична орда попхалася з гаража до автівок, які стояли попід подвір’ям Гавани.

— Яке ще «тіло»? — визвірився Гашинський. — Той виродок — Ленін! Живіший за усіх живих! Прикидається, сука!

Кортеж вилетів із Козельця на високій швидкості, розлякав людей, що простували уздовж дороги у своїх справах.

— Алгоритм наступний! За селом з довбаною назвою Кіпті повертаємо на московську трасу, — чув Льоня крізь сон голос шефа. — Зв’язуємося з копами… Льоню! Записуєш?

— Так, шефе, — прошепотів, не відкриваючи очей.

— Льоня зв’язується з копами! Хай скажуть, де риють! Ми поїдемо туди, куди вони не встигають! Льоню, все зрозуміло?

— Вже пишу на вайбер Зубенку, — врешті розплющив очі.

«Стукнув» Зубенку. Зрозумів, що слідчий вже у Батурині, і, щоб хоч годину спокійно поспати, тицьнув пальцем у ґрунтівку, яка починалася праворуч уздовж лісу і вела невідомо куди.

— Зубенко у Батурині, — сказав Гашинському. — А нам сюди! Все прямо… — додав, бо мав надію, що позашляховикам доведеться довго кружляти невідомими шляхами. Так довго, що Льоня Бурсак встигне не тільки перекимарити, а й самостійно прокинутися бадьорим, як весняне повітря.

Поспати так і не вдалося. Гашинському стукнула сеча у мізки: наказував кортежу зупинятися біля кожної автівки чи людини, яких бачили.

— Льоню, вперед! Працюй! — кричав.

Льоня подумки матюкався і кляв себе за те, що скерував кортеж на ґрунтівку. Виходив із позашляховика, показував місцевим фото брудно-зеленого «міні-купера»: бачили? Ні! Ніхто не бачив автівки, хлопця, дівчини, кота! Сонце вишкреблося вже досить височенько, коли зупинилися біля бідненького магазинчика у глухому селі, бо у шлунках депутатської обслуги визрівав голодний бунт. Та й депутат висловив бажання щось перекусити, хоч усю дорогу жував бутери з хамоном і сиром гауда. Отоварюватися у магазинчику знову випало Льоні, та виникла проблема: у сільському «сільпі» усі полиці займали газована вода, яскраво-­хімічний лимонад, дешеве мило і такий же дешевий пральний порошок. А поїсти?

— А їдять у нас вдома! — повідомила Льоні молода гонориста продавчиня.

— Добре, тоді хоч поглянь на фото. Бачила цю машину і цих людей? — показав продавчині фото.

— А що вони утнули? Пограбували кого чи вбили? — запитала. — Бо ти вже третій, хто мене сьогодні про них питає.

Льоня насторожився, та дівчина пояснила: питали поліцейські. Спочатку дільничний, потім незнайомі копи на автівці приїжджали. Льоня зблід: якщо Гашинський ді­знається, йому — кришка.

— Нічого тут немає, — завірив Ореста Валерійовича, коли повернувся до позашляховика. — Ані поїсти, ані інформації. Може, краще повернутися? Копи ж шукають.

Гашинський насупив вузьке чоло.

— А куди он та дорога веде? — спитав, коли виїжджали з глухого села і нардеп уздрів вузьку ґрунтівку: вилася поміж будинків.

— Думаю, просто вулиця, — припустив водій, якому додому хотілося так само сильно, як і Льоні.

— А ти не думай! Ти кермо крути! Прямо на цю вулицю! — наказав Гашинський.

Льоня Бурсак відчув, як скаженіє і вже майже не контролює себе від голоду і хронічного недосипу. «Боже! Хай ця дорога закінчиться глухим кутом! Хай усі дороги щезнуть і лишиться тільки одна — дорога додому!» — скиглив подумки. Бог не чув, бо вулиця закінчилася, а ґрунтівка, яка розрізала її навпіл, продовжилася у полі, потім повернула до лісу, пролягла через ліс і полинула до невеличкого села, що виднілося попереду. У салоні автівки запахло сухофруктами, бо Гашинський саме жував енергетичний батончик.

Льоня відчув, як клубок підступає до горла.

— Мене… зараз знудить, — прошепотів.

— Дідько, зупиняйся! — закричав нардеп водієві. — Не вистачало ще, щоб він мені у салоні наблював!

Позашляховик зупинився метрах у ста від села. Льоня вивалився з автівки, відійшов на кілька метрів, притис руки до живота, аби хоч трохи притишити біль. Кинув погляд у бік крайнього обійстя, аби зачепитися очима хоч за нього, як за рятівну соломину, і ледь не задихнувся від неймовірного раптового збудження, бо побачив біля старої хати такий же старий і вже похилений великий сарай з дірками у даху. Одна з дерев’яних стін сараю теж світила пробоїнами, і крізь одну з них Льоня Бурсак уздрів брудно-зелений «міні-купер»…

— Джек-пот… — тільки й зміг прошепотіти, бо різкі спазми скрутили шлунок. Зігнувся навпіл, блював аж до жовчі, та очей від дірявого сараю не відводив. — Там! — показав на нього бодігардам, які підійшли.

Брудно-зелений «міні-купер», який чітко проглядався крізь дірку в сараї, потужно зарядив усю компанію: збудилися, очі засвітилися азартним вогнем, забули про їсти-спати.

— Оточити хату! Ні! Усе обійстя! Одну автівку — перед хатою поставте, друга хай за хатою лишається, а третя — на виїзді з села, — наказував Гашинський. — Це взагалі що за село? Де ми?

— Я потім неодмінно дізнаюся, шефе, — пообіцяв Льоня.

Двадцятого березня увесь день Юрко Консуматенко спав без задніх ніг, бо дев’ятнадцятого з ранку до ночі дудлив горілку. Відмічав рівно два тижні часу відтоді, як став казково багатим. «Цифра знакова!» — сказав би, якщо б розмірковував такими категоріями.

— Все за планом! — усміхнувся пихато.

Згадував карколомний день п’ятого березня, який накидав йому на плечі важких торб з багатством. А клепки ж у голові немає! «І скільки часу мене шукатимуть? — розмірковував легковажно. — Ну, тиждень пошукають, другий… Та й по тому!» Порівнювати міг лише з дрібними крадіжками у рідному Хмельницькому. Тоді ж не попадався! Чому зараз має попастися? Два тижні спливли. Усі, певно, вже й забули про два трупи і вкрадений кейс. У них там, у Києві, тих трупів щодня… І готівки по столиці переміщується щоденно, певно, по сотні кейсів! Якщо не більше! Зникнення одного для крутих ділків — не така вже й велика втрата!

А для Юрка — щастя на все життя! Він ще трохи розслабиться у привітній Христопратівці і почне реалізовувати план того щастя. Спокійно! На абищо тринькати не стане! Вже і суворий список у хлопця складений. Все у тому списку є: і дім біля моря, і тачка, і човен! Усього накупить, а як хто запитає, звідки гроші, так скаже, що у нього прабабця була зі шляхетних і баби з дідами все життя складали, аби Юркові матеріальну радість дати! Інші он весь час таке брешуть, і — нічого! Спрацьовує! Чого ж у Юрка має не спрацювати? Шкода, що мамку з татом не можна до того багатства хоч білими нитками пришити: давно позбавлені батьківських прав.

— Бо все бухають, покидьки пропащі, а їсти синові хоч би раз за все життя колись наварили, — проварнякав. Знову налив собі вже на коня увечері дев’ятнадцятого березня. Випити сил не вистачило. Поклав голову на стіл і захропів.

Наступного дня за столом його і знайшов народний депутат Гашинський з компанією. Гаркнув на всю хату: підйом! Юрко і не ворухнувся. Бодігарди підскочили: за барки і давай сіпати хлопця. Та — по щоках!

— Що?! Де?! Ви хто?! — Юрко остаточно протверезів і почав адекватно сприймати реальність хвилин за п’ять після того, як його розбудили. І коли те сталося, допетрав: питати «ви хто?» було зайвим. «Як вони мене знайшли? — промайнула дурнувата думка. — Два ж тижні вже спливли…» Та без бою здаватися не збирався, бо знав: життя двічі таку гору грошей не підкидує!

— Де кейс? — Гашинський дивився у корінь.

— Який кейс? — на автоматі мовив Юрко. Відчув, як всередині все захололо.

Гашинський замахнувся, та Льоня підскочив, зашепотів депутатові у вухо: мовляв, ви ж не перекрийте бовдуру кисень випадково, бо як він нам правду скаже, коли непритомний валятиметься?! Гашинського попустило. Усівся на стілець навпроти Юрка, за депутатською спиною Льоня завмер, а двійко дужих бодігардів тим часом вже почали перевертати хату догори дриґом.

«Та хоч розберіть її на дошки!» — подумки усміхнувся Консуматенко.

Гашинський кахикнув, уп’явся у Консуматенка підсліпуватими оченятами.

— Розказуй! — наказав злодюжці. — Але пам’ятай! Я знаю правду і порівнюватиму твою розповідь із тою правдою. Навіть не намагайся обдурити мене, козел!

— Нащо мені брехати? Мені того Бог не простить, — простодушно відповів Консуматенко. — Вибачте, бачу, ви — люди поважні! І я хочу вам допомогти. Та не знаю, що вас цікавить. Може, ви мені запитання ставитимете? Із радістю на всі відповім!

— Тачка у тебе звідки? — спитав народний обранець.

— У Хмельницькому купив в одного діда за п’ятсот баксів. На ліпшу — грошей не маю.

— І нащо до Києва приїхав?

— Мріяв стати слугою Господа! — відповів Консуматенко, обдаючи столичну компанію міцним горілчаним смородом. — Вступив до обителі послушником. Святий отець-настоятель так мене хвалив! Так хвалив! Казав: брате мій, Юрію, ти створений, аби стати ченцем! Скоро ми з братією розкриємо для тебе свої обійми і приймемо до своїх лав, а Господь те давно зробив.

— І чому ти, раб Божий, у глухому селі опинився, якщо ченцем стати збирався?

— Отець-настоятель мені особливе випробування наказав пройти.

— Яке? Бухати?!

Юрко голову опустив, зітхнув.

— У мене друг у монастирі був. Помер… От я і вирішив пом’янути його.

— Ну, то таке… — байдужо сказав Гашинський. — Так що за випробування?

— Нести віру поміж звичайних людей у звичайному житті.

— Теж мені випробування! — їдко усміхнувся Льоня, зиркнув на Гашинського. — Шефе, він заливає!

— Та ясно, що заливає! — Гашинський завівся з пів­оберта. — «Віру!», «Поміж люди!» Де ти у цій дірі людей побачив, придурку?!

— У тебе хоч книга яка релігійна є, чмо ти болотне? «Біблію» маєш? — підгавкнув Льоня.

— «Біблія» була. Отець-настоятель подарував.

— І де вона?

— Дівчині віддав, — відповів Юрко миролюбиво, як і належить відповідати кандидату у ченці. — Їй вона потрібнішою була.

— Якій дівчині? — нардеп примружив очі. Глянув на Юрка уважно.

— Не знаю її імені. Знаю тільки, що бідаха збилася зі шляху. Їй слово Боже потрібніше, ніж мені.

— А бідаха з котом була. Так? — Гашинський ще прискіпливіше уп’явся очима у Консуматенка.

— Звідки ви знаєте? — відверто здивувався Консуматенко.

— Ти глухий? — заверещав Гашинський. — Я тобі сказав, алкашу ти вонючий! Я знаю все! І я зараз — твій Бог, бо ти, суко, зараз у мене випробування проходиш! І якщо не пройдеш — отоді прямим шляхом до свого Бога і попхаєшся!

— Та прошу, питайте! Я ж — усією душею хочу вам допомогти.

— Кіт був у цьому ошийнику? — Гашинський дістав з кишені жовтий шкіряний ошийник, крутив перед носом Юрка. — У цьому? Чого мовчиш?

— А він наразі аналізує, як далі викручуватися! Бо розуміє, що у його дружка козелецького ми теж побували! — сказав Льоня, ніби у мізки Юркові прослизнув. — І він нам багато чого розповів!

— Про дівчину розказуй! — наказав нардеп.

— Вона мене найняла, — ляпнув Консуматенко зопалу. Завмер.

— Що?! — Гашинський уже ледь стримувався. — Ти що мелеш, йолопе?

— Мені гроші потрібні були. На бензин і на шматок хліба. Бо коли я з обителі пішов до людей віру нести, то вирішив, що треба їхати у глухе село і відроджувати його через віру. Спочатку хату знайти, де би можна було храм облаштувати, потім людей зібрати навколо ідеї відкрити новий храм…

— Ти про дівчину мав розповісти! — гаркнув Льоня.

— Ви самі засумнівалися у тому, що мені потрібні були гроші! — відповів Консуматенко. — А я геть бідна людина. Автівку не міг поставити на платну парковку, тому лишав її у дворі неподалік монастиря.

— На Печерську?

— На Печерську! І от на початку березня приходжу я по автівку, аж до мене дівчина підходить.

— Що за дівчина?

— Симпатична така, худенька. З сумкою і кейсом.

— А що в кейсі? У сумці — що?

— Звідки мені знати? Дівчина сказала, що дасть мені п’ятсот доларів, якщо я відвезу у Бровари.

— У Бровари? За п’ятсот баксів?

— Знаєте, як я зрадів! Я ж на ці гроші оцю хату купив! Храм тут облаштовуватиму! — Консуматенко вперто продовжував проводити духовно-релігійну лінію.

— А кіт? Кота, значить, у дівчини не було?

— Та ви дослухайте! Вона того ж дня виїхати з Києва хотіла, а я того дня ще мав до обителі повернутися. Кажу ж — друг помер. Відспівували… І кажу їй: можу тільки завтра.

— А вона?

— А вона каже: мені би сумку з кейсом десь лишити, бо важкі. А я їй кажу… — Консуматенко завмер, бо з гордістю готувався розповісти про свою найголовнішу таємницю. — А я їй кажу: залиш свої речі у багажнику моєї автівки.

— Що?! — обурився відвертій дурні Льоня.

— Що?! — скривився Гашинський. — Ти нас за дурнів тримаєш?

— От вам хрест святий! — Консуматенко перехрестився із щирою гордістю. — Кажу дівчині: залишай речі у багажнику. От побачиш! Завтра повернешся і знайдеш їх тут цілими і збереженими. У моєму багажнику твої речі, як у сейфі!

— І вона залишила?

— Так! — кивнув злодюжка. — Назавтра зустрілися біля автівки аж надвечір, от тоді вже дівчина з котом була. От у такому самому ошийнику, — тицьнув у ошийник, який Гашинський тримав у руці.

— І куди ти її відвіз? У Бровари? Адресу запам’ятав? — спитав Льоня.

— Бровари ми оминули, бо у дівчини плани змінилися. Вона спочатку хотіла у Броварах ветеринара знайти, бо котові геть зле було. Ми на виїзді з Києва заправилися, і вона мене все підганяла: скоріше! Щоби встигнути кота до лікаря довезти. Так кіт помер, коли ми тільки з Києва виїхали.

— Мурчик помер? — печально спитав Гашинський.

— Помер. Дівчина його закопала, тільки ошийник перед тим зняла. Я вже у Козельці помітив, що ошийник у салоні валяється.

— А дівчина де ділася?

— Дівчина вийшла за Броварами на Чернігівській трасі.

— Де саме вийшла?

— Та просто на темній трасі! Я ще подумав: оце все не просто так! Подумав: зараз її інша машина підбере! Бо за нами якась автівка увесь час їхала. Фарами мені очі сліпила через дзеркало заднього огляду.

Консуматенко замовк, потер долоні, бо померзли у нетопленій хаті. І намацав під рукавом светра на власному зап’ястку годинник — дорогезний чоловічий PATEK PHILIPPE, який він поцупив з квартири старої жінки. «Мені кінець…» — стукнуло у скроні. Зиркнув на небезпечних гостей зацьковано. Натягнув рукави аж на долоні.

Гашинський сидів на табуреті, супив чоло, втупившись поглядом повз Консуматенка в одну точку. Його помічник, навпаки, із підозрою дивився на злодюжку.

— А тепер давай твою казочку розбирати по кісточках! — сказав.

— Давайте… — обережно відповів Консуматенко, хоча хотів тільки одного: до жабки! До чарівного рідненького «міні-купера», бо у цю страшну годину вірив: автівка врятує його.

— Щодо дівчини! Ти з нею два дні спілкувався і не запитав, як її звати?

— Вона назвалася Галею, та я думаю, то її несправжнє ім’я…

— І чому ти з такою підозрою ставишся до людей, мать твою?! Що поганого тобі зробила дівчина, яка запропонувала тобі дофіга грошей за півгодинну поїздку? Якого біса ти їй, козел, «Біблію» залишив? У чому їй каятися? — так емоційно вихлюпнув Льоня Бурсак, що навіть Гашинський глянув на нього здивовано: ти на чиєму боці, Льоню?!

— Бо вона — повія! Брудна шльондра, а я таких ненавиджу! Вже аж коли Бровари проїхали, призналася, що хвора на СНІД!

— Взагалі нежданчик! — здивувався Льоня. — Ти жартуєш, раб Божий?

— От вам хрест! Галя призналася, що заразна, — Консуматенко знову перехрестився і навіть повірив: пронесе! Це ж яке щастя, що хреститися треба правицею, а годинник носити на лівій руці.

Кинув швидкий погляд на гостей. Саме у цю мить Льоня Бурсак раптом ошелешено глянув на Гашинського.

— А я знаю одну Галю, яка абсолютно точно причетна до пограбування! — сказав шефу приголомшено. — Вона у «Беллі» працює! У Юлі Жадкіної! І на фото з заправки… Там вона! Я тільки тепер допетрав: вона!

Народний депутат налився гнівом.

— А я підозрював… Підозрював, що Жадкіни у темі! — прошепотів, рвучко підвівся з табуретки. — Ну, все… Крапка! Вони — покійники!

Кинув швидкий погляд на помічника, охорону.

— Поїхали!

— А з цим що? — спитав Льоня.

Гашинський перевів погляд на бодігардів, які вже перевернули все у хаті: знайшли щось?

— Усе чисто, шефе!

— Дай цьому придуркуватому рабу Божому сотню на храм! — наказав Льоні. — Хай молиться! І за мене! І за маму мою…

Консуматенко напружився: виходить, перед ним син тої жінки, яку він відправив до Бога більш як два тижні тому? Скоріше би їхав геть і людей своїх забирав, бо так злодюжці страшно, аж усцикається.

— Може, краще його автівку перевіримо? І про Козелець ми його не розпитали, Оресте Валерійовичу! — запропонував нардепу Льоня Бурсак, бо казочка Консуматенка хоч і здавалася йому логічною, та їй бракувало переконливості.

Консуматенко напружився ще більше: хай пронесе, хай пронесе!

— Мені й так усе ясно, Льоню! — відрізав Гашинський. — Поїхали!

Консуматенко видихнув із полегшенням, зірвався, першим пішов до дверей, аби розчахнути їх перед незваними гостями, аби тільки вже поїхали скоріше.

— А сотню? На храм? — усміхнувся Льоні, простягнув до нього ліву руку. Рукав светра підтягнувся, оголив зап’ясток Юрка, на якому виблискував коштовний годинник.

— Та це ж мій PATEK PHILIPPE! — закричав Гашинський.

Юрко смикнувся, відштовхнув Льоню, який був найближче до нього, вискочив на двір, побіг до сараю, у якому стояла зелена жабка. «Тільки би до автівки добігти! — стукало у скроні. — Тільки би добігти! Жабка врятує! Я з нею фартовий! Вона мене не підведе!»

— Не стріляти! — чув за спиною крик Гашинського. — Він мені живий потрібен! Я з нього з живого шкіру здеру!

Консуматенко не бачив, скільки людей переслідують його. Ускочив у сарай, добіг до багажника «міні-купера», рвучко відчинив його, вхопив пістолет Гавани, який після стрілянини по круках покинув у багажнику. Не пам’ятав: чи заряджена зброя, чи він витратив усі набої на дурних птахів?..

— Усім стояти! — загорлав істерично, наставив зброю на чоловіків, що вслід за ним увірвалися в сарай. — Жаба править, суки! Зрозуміли? Жаба на моєму боці! Пішли геть, покидьки! Нажерлися, дайте іншим поїсти! Гроші вам треба? А не злипнеться?! Валіть, кажу! А якщо не послухаєте, я вас…

Консуматенко хотів сказати, що зі свого, може, навіть незарядженого пєстіка перестріляє всю банду люду, яка увірвалася нині до його хати! Перестріляє спокійно і холоднокровно, бо вірить в удачу зеленої жабки: дід обіцяв, що вона приноситиме Юркові удачу аж до кінця шляху. …Шкода, не уточнив, що шлях той може обірватися будь-якої миті.

Гашинський не став чекати кінця промови. Дістав «глок» і одним пострілом у голову змусив Консуматенка замовкнути навіки.

— Закопайте його! — наказав охороні.

Підійшов до горе-послушника, зірвав з нього свій годинник. Недобре примружив очі.

— І ще раз обшукайте тут усе! Не міг він так сховати гроші, щоб ми не знайшли.

— Якщо гроші були у нього, — сказав Льоня Бурсак.

Лєнка Гвоздовська так і не випросила у Бога, аби він персонально їй на догоду змусив Андрія Івановича Чорнобая, його сина і невістку з’ясовувати стосунки на ґанку, перед Лєнкою. Тільки й побачила, як красивий син Чорнобая здивовано зиркнув на батька, а невістка навіть не намагалася приховати гніву.

— Андрію Івановичу! Ви ж обіцяли!

— Галю, я слова не порушив, — сказав Чорнобай.

Син насупився.

— Тату, що відбувається?

— Проходь, Тьомо! У домі поговоримо, — відповів батько.

Кінець виставі! Лєнка побрела пішки назад, до міста. Несумно поверталася, бо, як тільки за Чорнобаями зачинилися двері будинку, дістала мобільний і перш за все зателефонувала Анці Сулимі.

— Тьоть Аню… Що я вам зараз розповім… — заторох­тіла.

У чарівному барлозі Чорнобая розмова не клеїлася. Хазяїн будинку міряв кроками простору вітальню з каміном, косував на сина і невістку. Мовчать, наче поніміли. Невже нема чого сказати одне одному?! Галя кутається у плед на дивані, чіпляється очима за вогонь, наче прагне зігрітися. Артем застиг біля вікна спиною до батька і дружини. Гоноровий! Чого чекає? Що Галя підхопиться, покличе: «Тьомо…» Чи щоби батько не втерпів, дорікнув: «Кінчай вже цю виставу, Артеме! Іди до нас, і будемо разом із проблемами розбиратися!» Не здогадувався: син просто ховає розгублений погляд…

Майбутній психолог, хоч і шукав Галю всі останні дні, виявився геть не готовий до зустрічі з дружиною. Особ­ливо тут, під крилом у власного батька. «Не страшно! Знайду вихід із цього глухого кута! Завжди ж знаходив!» — підтримував сам себе подумки.

— Тату! — рвучко обернувся до Чорнобая. — Не проти, щоби ми з Галею поговорили сам на сам?

Чорнобай кивнув.

— Піду! Чаю зігрію… — рушив до кухні, та, коли вийшов з вітальні і вже причиняв за собою двері, лишив шпарину, бо вирішив: має знати, про що говоритимуть син і невістка.

Вони довго мовчали. Тьома совався вітальнею, косував на Галю, вперто чекав, поки вона спитає: «Про що хотів поговорити, Тьомо?» — чи навпаки: «Невже нам є про що говорити після всього, що ти вже мені наговорив?» Отоді би Тьома відреагував красиво і переконливо, та Галя мовчала.

Тьома пішов ва-банк. Підступив до дивана, на якому сиділа Галя, присів поряд, а оскільки для початку схвильованої промови не вистачало важливої деталі (бо чітко уявляв, як схвильовано говорить і тримає Галю за руку!), відкинув плед, у який куталася Галя, і… отетерів, бо побачив перев’язані бинтами зап’ястки дружини.

— Ти… Ні! Галю! — забелькотів-перелякався. — Це ж… не те, що я думаю?

— Ні, — прошепотіла відсторонено. — Не те…

— А-а-а… Ну, добре. Тобто — нічого доброго, але якби ти ще і… Я б собі ніколи цього не простив. Тобто… Я таки маю чуйку! Встиг! Класно, що встиг!

Замовк, пронизливо зазирнув у Галині сині очі. Під час цієї паузи не тільки Тьома повинен був емоційно дивитися у Галині очі, але і вона у Тьомині. І питати: а що ти встиг, Тьомо? Та Галя підступно і образливо мовчала. І дивилася в нікуди. «До біса!» — психонув.

— Я шукав тебе, — заговорив з болем, з натхненням. — Не можу без тебе! Ну, я бовдур! Пробач! Наговорив тобі дурниць. То від переляку, мила! Признаюся: так перелякався — голову втратив! Благаю, давай повернемося додому! Хочу бути з тобою поряд. Особливо зараз! Хочу допомогти тобі побороти хворобу. Навіть точно знаю: ми це зробимо, люба! СНІД — не вирок! Я за цей час начитався, все тепер знаю! І лікарів знайшов класних. Тільки прости мене, повір, і ми… Ми ж — одне ціле. Так?

Галя мовчала.

— Галю… Не мовчи! — попросив, ледь стримуючи роздратування.

Підвела очі, глянула на Тьому розгублено.

— Як ти знайшов мене?

— Не знаю. Серце підказало. Їхав до батька, аби попросити допомоги у пошуках. А ти тут… — торкнувся Галиної руки. — Галю. Поїдемо додому?

Ручку відняла.

— Можна я трохи побуду одна?

— Як скажеш! Я почекаю! Я готовий на все, щоб заслужити твоє прощення. Тільки… пообіцяй, що не заподієш собі шкоди. Прошу! Бо я починаю хвилюватися за тебе, Галю. Обіцяєш?

— Обіцяю…

Добре, що у Чорнобая відмінний слух: встиг відійти від дверей, потиху добігти до кухні, увімкнути електричний чайник, перш ніж син вийшов з вітальні і став на порозі кухні.

— Тату, може, тепер поясниш, що відбувається? — спитав напружено. — Як Галя у тебе опинилася?

— Приїхала. Мав її вигнати? — відповів Чорнобай. — Краще скажи, якими вітрами тебе до мене прибило. Раніше ти Затятове обходив десятою дорогою.

— Хіба зараз це має значення? — роздратувався Тьома. — Мене інше вражає! Ти приїжджав до Києва, говорив зі мною про Галю, але не сказав, що вона у тебе! Чому, тату? А раптом у мене через те зараз — великі проблеми!

— Галя не хотіла, аби хтось знав, де вона є.

— Цирк! Просто цирк, тату! Що за армію спасіння ти тут влаштував?!

— Який цирк, Артеме?! Ти краще не обмовся Галі, що я знав про її хворобу.

— А вона не знає, що ти знаєш?

— Я з лікарем радився. Він сказав: сама має признатися, якщо стане довіряти.

— Не призналася?

Чорнобай крутнув головою: ні. Тьома хмикнув іронічно: ясно!

— Вдома я швидко поверну їй віру в життя, — мовив легковажно. — Кохання творить дива. А Галя мене любить.

— Головне, щоб вона у твоїй квартирі оту «медсестру» не застукала!

— Усе під контролем! — усміхнувся Артем.

Тої ночі Андрій Чорнобай не заснув. У єдиній спальні лісового барлогу лишилися молоді, а він крутився на дивані біля згаслого каміна у вітальні і чомусь не хотів уявляти, чим зараз вони можуть займатися. Бо не мав сил те зупинити.

— Хоч би заснути, — бурчав, та тієї ночі сон не зазирав до чарівної хатинки у лісі. Так і лежав, витріщивши очі.

Коли посеред ночі зі спальні почувся неясний шурхіт, підхопився. Тихо вийшов у коридор. До спальні — рівно п’ятнадцять кроків. Не пройшов і п’яти. Зупинився, бо ясно розчув голоси невістки і сина.

— Ні! — тихо казала Галя. — Не треба, Тьомо!

У коридорі Чорнобай закам’янів від жаху, бо відчув, як невтримно збуджується: задихав важко, ані кроку ступити не може… «Дідько! Та що зі мною?!» — спробував повернути собі здоровий глузд, та марно!

У спальні Галя сиділа на ліжку, обхопивши коліна руками, дивилася у білі простирадла. Тьома збуджено обіймав дружину, цілував у шию.

— А як ще я зможу довести тобі, що все, крім тебе, — вторинне, несуттєве і неважливе?!

— І життя?

— Без тебе нема життя, мила! Я пробував жити без тебе. Не виходить! Іди до мене! Так скучив… — Тьома спробував вкласти Галю на постіль.

— Тьомо, ні! Ти можеш заразитися! — вислизнула з обіймів, зіщулилася.

— Та пофіг! — азартно і збуджено вигукнув Тьома. — Хочу всього, де є ти! Всього! Ти — моя! Хочу тебе!

Галя забула дихати: колись так само азартно і збуджено Тьома програв свій смартфон заради нової зустрічі з нею. Такою безголовою може бути тільки любов?.. Глянула у Тьомині очі: і вона хоче! Відчайдушно хоче його, наче востаннє! Простягнула до чоловіка руку, повела по його щоці, шиї, животі…

— Галинко, дівчинко моя, — Тьома поплив. — Не стримуйся! Хочу без… бар’єрів і обмежень! Домовилися? Давай зробимо дитину! Зараз, Галю!

«Здурів?.. Яка дитина? Не вистачало ще дитинку ВІЛом нагородити?! Галі спочатку треба вилікуватися!» — Чорнобаю у коридорі наче хто дав доброго ляпаса: вмить до тями прийшов. Напружився. До дідька все! Хай вважають його придуркуватим збоченцем, але він не дасть цим двом злягатися сьогодні вночі! Вже ступив крок до спальні, та почув обурений голос Тьоми:

— Галю, що?!

У спальні Галя з такою силою відштовхнула Тьому — ледь не впав з широкого ліжка. Дивився на дружину роздратовано.

— Ні… — прошепотіла дівчина. Схлипнула. — Ні! — повторила вперто. — Ні, ні, ні… — розридалася, затулила лице руками.

— Молодець… — прошепотів у коридорі Чорнобай, важко пішов до вітальні, намагаючись угамувати збудження, яке охопило все тіло. «Где эта девочка, где, / Ведь иначе вся жизнь не всерьёз. Где эта девочка, где это солнышко, / Где это всё, / Что должно было быть у меня...» — у голові зазвучала стара пісня.

— Де все, що мало би бути у мене… — завалився на диван.

До ранку дивився у стелю, наче на білий екран, на якому сеї ночі міг би побачити лице тої дівчинки, якої вже ніколи не буде в його житті. Коли сонце вже сходило, незчувся, як провалився у чорний сон.

— Андрію Івановичу… — Чорнобай прокинувся від тихого Галиного голосу.

Розплющив очі, роззирнувся: вдягнена у джинси і тепло-­жовту куртку Галя навпочіпки сиділа біля дивана, на якому Чорнобай провів цю ніч.

— Галю… А чого в куртці? Змерзла?

— Ми з Тьомою додому їдемо, — усміхнулася знічено, та очі сяяли.

«Матір Божа! — вразився Чорнобай. — Тьома за ніч зробив те, чого я намагався добитися усі ці дні: повернув дівчині бажання жити! Вона ж світиться!»

— Як «їдете»? — підхопився. — Зачекайте! Спочатку поснідайте, зараз чайник поставлю…

— Вже, Андрію Івановичу!

— Поснідали?

Кивнула. В очі Чорнобаєві зазирнула.

— Дякую вам… — прошепотіла, наче то була надзвичайна таємниця, що вона не для чужих вух.

— Ну… То таке! — відповів хрипло, бо горло раптом стислося, ніби від спазмів.

Галя не поспішала йти. Стояла, дивилася Чорнобаєві в очі.

— А… Тьома де? — спитав.

— Біля автівки. Сказав: треба шини підкачати. Ви знали, що Тьома орендував автівку, щоб мене знайти?

— Серйозно? Навіть не здогадувався.

Вона все не йшла. Усміхнулася знічено.

— Андрію Івановичу, — мовила врешті. — Спитайте мене. Про що завгодно. Хочу сказати вам правду.

— Облиш, Галю! Не треба того всього.

— Не хочете питати? То я вам сама скажу! — замовкла на мить, уп’ялася поглядом у Чорнобая. — У мене ВІЛ!

— Ясно… — буркнув.

Здивувалася.

— Знали?

— Як тобі брехати, коли ти правду-матку ріжеш?!

— Знали! — з обуренням. — І відколи?

Рукою махнув: досить уже істерик, Галю!

— Не однаково?! Ти мені номер свого мобільного залиш! У тебе є мобільний?

— Звісно є. Я його вдома була забула, коли… Коли до вас їхала. А Тьома привіз.

— От і добре, скину тобі контакти одного лікаря. Ти довірся йому, Галю.

— Андрію Івановичу! Нащо?! Тьома вже знайшов мені лікаря, — відповіла з такою гордістю, ніби хотіла сказати: хіба ви не бачите, який у мене Тьома?! Я з ним — як за кам’яним муром!

А тут і Тьома з двору до будинку зайшов. Чорнобай зловив на собі швидкий і напружений погляд сина. «Якби не Галя, поїхав би і не розбудив мене!» — подумав.

— Може, спочатку у Затятове заїдемо? — запропонував молодим. — Там Галині речі.

— Хай те дрантя у Затятовому і лишається, — Тьома обійняв Галю за плечі, пригорнув до себе. — Ми Галі купимо все нове! Прямо сьогодні. Приїдемо і одразу на шопінг.

Червона «мазда» давно від’їхала від Чорнобаєвого барлогу, а він усе стояв на ґанку.

— Щось не так… — бурмотів, але ніяк не міг второпати: що саме так насторожує?!

— Чекаю у гості! Тепер дорогу знаєте! — сказав синові і невістці, коли ті вже сиділи в автівці. Галя усміхнулася, кивнула, а Тьома лиш махнув рукою і не сказав: «І ти до нас приїжджай, тату!» Наче відрізав Чорнобая від їхнього з Галею життя, а Чорнобай хіба зможе тепер не цікавитися їхніми справами, їхнім здоров’ям?.. Прикро, звісно, що син лише використовує батька, та Чорнобай вже давно з тим змирився. Насторожувало щось інше, і він ніяк не міг зрозуміти, що саме!

Частина четверта

Гашинський влаштував подружжю Жадкіних цілодобовий психологічний терор, і полковник навіть всерйоз задумався над радикальними методами протидії, та коли за три дні після вбивства Юрка Консуматенка народний обранець у супроводі помічника увірвався до Юлиного кабінету у «Беллі», де Жадкіни влаштували імпровізовану нараду, Фелікс Аскольдович навіть зрадів, бо вперше з часу пограбування і трагічної загибелі депутатської матінки побачив світло у кінці тунелю.

— Жадкіни, покидьки! Де та сучка з моїми грішми, яку ви так ретельно ховаєте?! — загорлав нардеп з порога.

Фелікс кивнув дружині: мовляв, погуляй! Юлія Володимирівна вилетіла, як куля.

— Оресте Валерійовичу! Добре, що ви тут. Є новини, — стримано почав полковник.

— Які новини? Скажете, що той покидьок, якого я застрелив, маму пограбував і вбив, тому справу закрито?! Дзуськи! Я не дам вам того зробити! Дівка у всьому винувата! Дівка, бо інакше ми би знайшли все, що зникло з маминої квартири! І кейс би знайшли! Той мудак, якого я замочив, її тільки підвіз! А вона йому за це заплатила! Віддала мій годинник, який вкрала з маминої квартири! Я хочу бачити цю дівку! Де вона?

— Вона вже практично у нас. Але зараз хотів повідомити інше. Наші криміналісти попрацювали у Христопратівці, де ви застрелили громадянина Консуматенка. Численні свідки з вашого боку підтвердили: то була самооборона.

— Всі знають: народні обранці користуються зброєю тільки для оборони! І ти мав знати, Жадкін! І якщо знав, то що після цього твої криміналісти у тому селі робили?

— Я вас зараз же ознайомлю із їхніми висновками.

— Тільки людською мовою! Без цих ваших ідіотських термінів! — наказав нардеп.

— У квартирі вашої мами, крім ваших відбитків і, власне, вашої мами, експерти віднайшли ще відбитки невідомої людини. Ці ж відбитки були на рукоятці ножа, яким вбили вашу маму і невідомого мужчину в її під’їзді, — полковник на мить завмер. — Ці відбитки належать громадянину Консуматенку.

Льоня Бурсак здивовано вирячився на полковника:

— Орест Валерійович реально вбив убивцю своєї матері?

— Так і є, — кивнув Жадкін.

— Що ви тут мені ліпите горбатого?! — обурився нардеп. — Не вірю!

— Докази беззаперечні! Убивця — Консуматенко!

— А де тоді кейс із грішми? Де речі з маминої квартири?

— Ми не зупиняємося. Продовжуємо відпрацьовувати зв’язки Консуматенка, у тому числі і з Галиною Чорнобай. Але у мене для вас є ще одна новина, — ледь приховуючи задоволення, сказав Жадкін.

— Та ти сьогодні просто фонтан новин, полковнику! — Гашинський примружив оченята, уп’явся у Жадкіна.

— У районному центрі Козелець Чернігівської області відкрито кримінальну справу по факту нанесення тяжких тілесних ушкоджень громадянину Гаваненку Івану Федоровичу.

— І нащо мені про це знати? У нас щодня сотнями людей калічать. Країна така!

— Свідки вказують на вас, Оресте Валерійовичу, — повідомив Фелікс Аскольдович. — Стверджують, що били саме ви!

— Які ще свідки? — занервував Льоня Бурсак. Повернувся до нардепа. — Шефе, скажіть! Ми вранці приїхали. У тому Козельці порожньо було, як першого січня вранці.

— Свідків багато. Майже десяток. Сусіди. Певно, з-за парканів спостерігали. І в області зараз нове керівництво поліції. І сам постраждалий… у комі. Ще невідомо, чи виживе. Словом, є проблеми, Оресте Валерійовичу!

— Ніяких проблем! — відрізав нардеп. — Мене там взагалі не було! І у мене завжди є залізобетонне алібі на такі випадки. А це діло хтось із охоронців на себе візьме. Чи он Льоня, наприклад! — на Бурсака недобре зиркнув. — Візьмеш?!

— Я?! Чому завжди я?! Оресте Валерійовичу! — перелякався Льоня, заметушився. — Прошу! Тільки не я!

— А хто?! Я?! — закричав нардеп. — Ти, козлино, береги втратив?! Хочеш, щоб народного депутата у побитті звинуватили?!

— Давайте на когось із охоронців повісимо! — забелькотів Льоня. — Чи зробимо, як завжди! Дамо трохи грошей свідкам, щоби відмовилися від свідчень, копам дамо!

Гашинський насупився, зиркнув на Жадкіна.

— Радієш, полковнику? — спитав. — Не зарано?

— Оресте Валерійовичу… — Жадкін взяв себе в руки. — Я завжди на вашому боці.

— А це легко перевірити! Ми зараз з Льонею підемо. Проведемо термінову нараду, визначимо, хто у нас по Козельцю піде під роздачу, якщо вже сильно припече, а ти поки своїх бійців притримай! Усе ясно?

Ще б пак! Гашинського наче вітром здуло, полковник видихнув із полегшенням: війні кінця не видно, але битву виграв. Азартно глянув на напружену дружину, яка увійшла до кабінету.

— Як ти, Феліксе? — спитала.

— Юлю, якщо ми знайдемо кейс, ми грошей Гашинському не віддамо! — сказав. — Компенсуємо необхідність спілкуватися з цим козлом!

Присіла поряд, дивилася в очі.

— Знов про Галю Чорнобай питав?

Полковник кивнув.

— Рано йому знати, що я Галю знайшов!

— Ти її знайшов? — здивувалася.

— Ховалася у батька свого чоловіка!

— У Андрія Чорнобая?

— Знаєш його? — полковник глянув на дружину уважно.

Напружилася. Кивнула.

— Я ж на весіллі у Галі була. Знайомилася і з батьками молодих.

— Тоді зі мною поїдеш!

— Куди, Феліксе? Я і так у «Беллі» тепер з’являюся раз на тиждень, а це погано для бізнесу!

— Юлю, ми зараз робимо все для того, щоб у нас була «Белла». І ми самі щоби… були, — нагадав.

— Господи, досить! — занервувала. — Так їдемо куди?

— До Андрія Івановича Чорнобая, — відповів полковник. — Щось мені підказує: цей чоловік розкаже нам немало цікавого.

— Не хочу я нікуди їхати! Нащо ці обхідні маневри, Феліксе?! Допитай Галину! І чоловіка її!

Тьому рвали на шмаття дві сильні емоції: майже неконтрольований страх бути закатованим моторошними підлеглими полковника Жадкіна і всепоглинаюче жадання привласнити кейс із грішми. Знайти, повідомити копам, що не знайшов, і привласнити! На тому тлі у голові майбутнього психолога виникали все нові і нові плани доведення Галі до невідворотної і цілковитої відвертості. Кожен із них перші десять хвилин здавався Тьомі геніальним, та що більше аналізував, то більше розчаровувався, у голові виникав новий план, і безкінечна карусель починала накручувати нове коло!

Поки їхали до Києва, так і не закинув вудку, бо всю снагу перебила дивна пригода. Вже рухалися Затятовим до траси, коли на шляху червоної «мазди» виник хлопець на велосипеді. І як той Сашко Сулима дізнався, що Галя їде з міста? Виїхав прямо під колеса автівки, і коли Тьома з переляку так сильно натиснув на гальма, що «мазда» аж вискнула, Сашко кинув вєлік і не зважав на сина Чорнобая, який вискочив з автівки, кричав та розмахував руками. Затятівський автомеханік того не чув. Дивився на Галю, яка сиділа в салоні, очей не відводив.

— Галю! Не їдь! — крикнув так відчайдушно, що Тьомі мову відібрало. Здивовано дивився то на Сашка, то на Галю: що в біса відбувається?..

Галя не вийшла з автівки, лиш звела брівки, хитнула головою од прикрості: мовляв, от нащо ти це робиш, Сашку? Тьома вхопив велосипед, який валявся на дорозі, щоби зробити хоч щось, бо геть не розумів, як має діяти! Нічого собі Галя сюрприз чоловікові влаштувала! Цікаво, а куди батько дивився, коли його невістка… Запитань вистачає! Відтягнув велосипед на узбіччя, ускочив у салон, завів двигун.

— Я чекатиму! Чекатиму на тебе! — крикнув Сашко.

«Мазда» зірвалася з місця… Скільки їхали до Києва — все мовчали. Майбутнього психолога тільки і вистачило на те, щоби віддати дружині ключі від трикімнатної квартири на Березняках: мовляв, усе як раніше, мила! Та настрій — у дупу! Вирішив відкласти розмову на завтра, а вранці наступного дня набрехав Галі, що має бігти в універ, вискочив з дому, зателефонував спочатку Лисиці.

— Женю, нам краще поки не зустрічатися. Ми з Галею займаємося розлученням, і я не хочу давати їй зайві козирі.

— Галя… у Києві?

— Женю, Галя не просто у Києві! Галя у моїй квартирі на Березняках!

— Чому, Тьомо?!

— Тому що я — нормальна людина, а не покидьок, Женю!

— Значить, сказав Галі, що у неї ВІЛу немає?

— Звичайно! — ляпнув на автоматі, завівся. — Що би тебе ще турбувало?! Краще повернемося до наших баранів! Ти ж мене не підведеш?

— Тільки ти мене не підведи, зай! — відповіла масажистка у мобільний, що вже заходився короткими гудками: розмову перервано, перервано…

Тьома вже набирав номер полковника Жадкіна, бо у мізках майбутнього психолога народився черговий геніальний план.

— Галю я знайшов! Вона у Києві, зі мною, але прошу — дайте трохи часу! — сказав. — Шкірою відчуваю: вам варто ненадовго відкласти розмову з Галею! Я спробую сам отримати від дружини всі відповіді.

Певно, розклад сил на загальній шахівниці змінився, бо Жадкін вислухав аргументи Артема поблажливо.

— У тебе тиждень, — відповів. — І тримай мене в курсі.

Тьома повеселішав, бо наївно вважав: обдурив битого життям і кар’єрною драбиною полковника. Вже бачив, як швиденько випитає у Галі, де й у кого той кейс із грішми… Полковник очікуватиме, поки спливуть дні, які він подарував Тьомі, а Тьома за цей час встигне вже якось хитро розпорядитися грішми!

Нормальний план? Нібито! Припхався додому аж під вечір, здивувався затишку, який повернувся до квартири на Березняках разом із дружиною. «Не відволікатися!» — наказав собі, бо збирався оперативно викласти Галі розклад їхнього життя на найближчі дні. Той магічний розклад, на думку майбутнього психолога, мав повернути у їхні стосунки довіру і стати основою розмови про кейс із грошима. Вже завтра поведе дружину на шопінг, і хай купує все, що їй тільки заманеться, на суму, приміром, у п’ять тисяч гривень. Чи десять… Потім зазирнуть до пристойного, але не дуже дорогого ресторану. До «Іль Моліно», наприклад, чи близького «Позітано». І під бокал пристойного, але не дуже дорогого італійського вина Тьома намалює Галі прекрасну картину їхніх майбутніх захопливих подорожей, адже вони обов’язково подорожуватимуть після того, як… дружина вилікується.

— Не можна їй поки говорити, що ніякого ВІЛу у неї немає, — вирішив.

Пішов до кухні, на смачний запах, і вже приготувався повідомити дружині про завтрашній шопінг, та наштовх­нувся очима на Галин живіт, бо ж майже всі речі залишилися у Затятовому, тож не знайшла нічого кращого, ніж вдягнути Тьомині старі спортивки і короткий топ по груди, в якому влітку бігала до Дніпра, тож голий живіт світив блідою шкірою. І гострими ребрами, наче тиждень не їла.

«Так схудла! — подумав розгублено. — А раптом вона реально хвора?.. Дідько, що робити?» Плани — бемц і нема! Втекти б! Навіть смикнувся до дверей, та Галя, що саме ворожила біля плити, озирнулася…

— Щось сталося? — спитала насторожено.

— Тільки не лякайся! Благаю! — пішов до дружини, на морді така печаль, наче всі біди світу на майбутнього психолога навалилися.

— Що сталося, Тьомо?!

— Зараз! Тільки спокійно! Що на плиті? Деруни? Відстав! Сядь, Галю!

— Не хочу!

— Та не нервуй! Я ж поряд! Як же вчасно я знайшов тебе, дівчинко моя!

— Тьомо…

— Галю, я не дам їм скривдити тебе!

Завмерла. Сині очі потемнішали від страху. Мовчала! Дідько, мовчала, а Тьомі так потрібно було Галине запитання для того, аби моторошно і невідворотно його страшилка охопила дружину сталевими пазурами. А вона так підло мовчала! Та заради Бога…

— Галю!

— Тьомо… — отямилася, заговорила. — Я помираю?

— Що?! Ні! Ні! Вони хочуть убити тебе, але ж ти не одна, мила! Я поряд! Хіба я дозволю…

— Вбити?.. — жах у голосі. — Хто хоче мене вбити?!

Врешті! Кивнув. Глянув на дружину напружено.

— Кейс із грошима. Чому ти не розповіла мені про кейс із грошима, який на твоїх очах вкрали біля «Белли»?

— Хіба до того було? Нас же того дня пограбували…

— А, точно! — Тьома уже й забув, як списав на «нагле пограбування» програш грошей, які взяв з Галиної заначки. «Дідько, якого я питаю казна про що?! Треба сконцентруватися на головному! — розгнівався на себе. — Про що я зараз?.. А! Кейс!»

— Так от! Кейс із грошима!

— У кейсі, який вкрали біля «Белли», були гроші? — спитала Галя.

— Галю, тобі видніше, — обережно натякнув Тьома. — Там ти була! Не я! Але є люди… Дуже конкретні безжальні і впливові люди, які вважають, що ти… знаєш, де гроші!

— Гроші чи кейс?

— А є різниця? — Тьома ошелешено зиркнув на Галю. Твою наліво! Так Галя і справді причетна?..

— Не знаю.

— А що ти знаєш?

Знизала плечима.

— Нічого…

— Так, зачекай! Може, я надто кострубато пояснив, але ти маєш право знати про небезпеку, яка тобі загрожує, — рознервувався. — Коли тебе тут, у нашому домі, не було… Коли ти поїхала і я не знав, де тебе шукати… До мене приходили бандюки!

— Які бандюки?

— Галю, не такі, як в кіно! У житті все набагато страшніше! Я ж казав: конкретні впливові люди, які не зупиняться ні перед чим! Вони шукали тебе!

— Мене?

— Так, люба! Ти мене взагалі слухаєш? Або ти признаєшся їм, де кейс і гроші, або ці люди спробують реалізувати свої погрози! А погрози у них теж цілком конкретні: сказали, що вб’ють… Та ми цього не допустимо, скажи? Я поряд з тобою, Галю.

Тьома замовк, уп’явся у дружину напруженим допитливим поглядом: налякав до відриву башки чи ще намагається аналізувати?..

— Галю…

— Чому ти згадав про це зараз? — прошепотіла Галя.

— Бо повертався додому, і мені здалося, — може, тільки здалося! — що я здалеку побачив тих людей поряд із нашим будинком!

Закусила губку, підійшла до вікна. Розчахнула, визирнула у чорноту прохолодного весняного вечора.

— Галю, прошу! Не божеволій! — роздратувався Тьома. — Так ти нічого не побачиш! Тільки привернеш до себе увагу!

Галя не зачинила вікна. Обернулася до Тьоми.

— Ті люди шукали гроші чи кейс? Якщо кейс, то я, певно, могла би…

Тьома збудився — тепло, тепліше, гаряче! Та саме у цю мить біля вхідних дверей істерично заверещав дзвінок, обірвавши одкровення Галі на півслові. Задихнулася, розгублено глянула на чоловіка.

— Це… вони?

У голові майбутнього психолога оперативно народився черговий геніальний план.

— Вдягнися про всяк випадок! — кинув дружині збуджено. — А я гляну!

Вхопив зі столу молоток для відбивання м’яса, пішов у передпокій, визирнув у дверне вічко: у під’їзді перед дверима квартири Тьоми Чорнобая стояла… Женя Лисиця. «Добре хоч не відімкнула двері своїм ключем!» — психонув подумки.

— Хвилину! Прошу, почекайте хвилину, я не вдягнений! — крикнув у зачинені двері.

Побіг до Галі, яка вдягалася посеред спальні: джинси, светрик, куртка-жовток.

— Це… вони? — перепитала розгублено.

Кивнув, заметушився. Вхопив Галин мобільний, що лежав на комоді. Вихопив із кишені кілька купюр… Тицьнув усе те дружині в руки.

— Я їх затримаю! Біжи, рятуйся! Давай! Скоріше! Через вікно на кухні зможеш виплигнути?

— Не знаю.

У двері знову настирливо задзвонили. Тьомин мобільний також розривався.

— Галю, скоріше. Зателефонуєш, коли будеш на правому березі! Чи я сам! Коли небезпека мине! Давай, мила! За мене не хвилюйся! Я їм не потрібен! Тільки — ти! Кохаю! Чуєш? Кохаю!

— Чую… — вирвалося у відповідь замість «кохаю».

Аж зупинилися обоє на мить, дивилися одне на одного ошелешено, наче питали: що то було? Та хіба час розбиратися з обмовками за Фройдом, коли, може, жити хвилин двадцять лишилося?! Зірвалися! Побігли до кухонного вікна. Тьома допоміг дружині вистрибнути у чорний вечір. Зачинив вікно. Видихнув. Швидко пішов до вхідних дверей. Розчахнув, пропустив всередину Женю Лисицю.

— Красуня! Просто обійняти і ридати! Коли я вдень тобі подзвонив, зрозуміла мене з півслова! Так? Усе зробила, як я попросив! Так, Женю? Попросив: не діставай мене зараз! Ти і не дістаєш! Не стоїш під дверима! Не дзвониш, наче пожежа! Взагалі до будинку мого не підходиш на кілометр! Так? Тільки двері вирішила виламати! А чого ж тоді не відімкнула своїм ключем?

— Ключ на роботі забула…

— Розумничка! Просто немає слів! — розлютився Тьома, та Лисиця встигла вивчити майбутнього психолога. Всього лише й треба було, що закрити йому рота поцілунком і притиснутися до нього так щільно, щоби чоловікові захотілося… відкласти розмови на «після сексу», коли будь-які слова втрачають сенс, вагу і значущість.

— Іди до мене! — прошепотів хтиво, коли дівчина відірвалася від нього.

— А Галя?

Галя не знала, як то: ховатися, плутати сліди. Впала у вогку землю під вікном, підхопилася і побігла. Підземним переходом у бік Русанівки, набережною до «Лівобережної»: мчала, мчала. Ускочила у потяг метро, що їхав на правий берег, ледь дихала, та розуміла: ноги ведуть у Васильків. До мами.

«Ні! Ні… — стривожилася. — Тільки не до мами! Нащо маму лякати?!» А куди ще? Немає більше у Галі на землі місця, де на неї чекають завжди. «Може, Чорнобаєві зателефонувати?» — промайнуло.

У голові в Чорнобая знай крутилася стара пісня про дівчинку і все-все-все, що в нього могло би бути, та вже ніколи не буде. А тут іще Казидорівна! Син з невісткою поїхали, хазяїн «Левади» посунув лісом навпростець до бази, аби врешті по-справжньому зайнятися справами, і зустрів Казидорівну біля озера на галявині.

— Андрію Івановичу, як Галя? — спитала обережно. Наче все чисто знала: і про Галину хворобу, і про перерізані зап’ястки.

— Син по неї приїхав, — відповів. Додав: — До Києва повернулися.

Задумався і раптом зрозумів, що муляло, коли Тьома з Галею вже від’їжджали. Тьома у нього грошей не попросив! Мав залізобетонний привід і навіть напевне знав, що батько без питань відкриє гаманець, та не попросив…

— То правильно, що Галя поїхала, — почув голос Казидорівни.

— Чому?

— Вибачте, але надто молода вона для вас, Андрію Івановичу.

— Що?! Та ви при здоровому глузді, Казимиро Теодорівно?! — обурився Чорнобай. — Ви про дружину мого сина зараз говорите! Оце ви утнули! А люди у Затятовому вас мудрою вважають!

— Усі мають право на помилку, — відповіла Казидорівна. — …І на любов.

І на спомини! І на те, щоб озирнутися, оцінити деякі вчинки, бо тільки це єдине і лишається — оцінити, коли ані пояснити їх, ані знайти їм виправдання неможливо! Чорнобай став багато думати про те, чого вже не змінити. Лише одного не розумів: що спонукало до того?! До барлогу не повертався, наче і не потрібен тепер йому барліг, який раніше так любив. Щовечора їхав до зрубу у Затятовому, ходив домом, знаходив його завеликим для одного.

— Продати! Чи Тьомі віддати! Їх же — двоє…

Наступного дня після від’їзду сина і невістки зазирнув до гостьової кімнати, де Галя жила. Рожева валіза при стіні, під ліжком — великий алюмінієвий кейс. Як же не вистачає Чорнобаю Галиної простої присутності! Чи зателефонувати? Причинив двері, ніби намагався відрізати згадку про худеньку змарнілу дівчинку. Та від думок не втекти! «Як вона там? — хвилювався. — Хоч би Тьомі вистачило снаги підтримувати Галю на довгому шляху до здоров’я! Зараз, певно, ще на куражі, обіцяє гори заради неї із землею зрівняти. А як далі буде?»

— Не телефонуватиму їм поки, — вирішив.

Згадав про Анку Сулиму. Може, варто повернутися до звичних необтяжливих стосунків з банкіршею? Бо щось геть тоскно стало Чорнобаєві після від’їзду Галі. Навіть набрав номер Анки, та після кількох гудків скинув дзвінок. Анка сприйняла короткий виклик від Чорнобая як запрошення. Того ж вечора постукала до зрубу. Чорнобай вийшов на подвір’я, відчинив хвіртку.

— Аню, вибач, — бовкнув язик, хоча планував запросити Анку до будинку, може, випити із нею по бокалу вина. — Маю невідкладні справи. Я тобі зателефоную.

— Коли?! — із таким відчаєм вигукнула Анка, що Чорнобаєве лице від сорому вкрилося червоними плямами.

Чесно намагався щось відповісти, та Анка не слухала. Глянула на коханця з гіркотою, пішла вулицею геть.

— Аню! Та зачекай! — чоловік ступив крок за жінкою. Вона зупинилася. Озирнулася: в очах надія.

І тут задзвонив мобільний Чорнобая.

— Андрію Івановичу, — почув стривожений голос невістки. — У нас із вами такі дивакуваті стосунки чомусь складаються.

— Чому ж вони дивакуваті? — зрадів, що подзвонила. І голос у неї геть не спустошений. Дзвенить.

— Знову проситиму вас не ставити мені запитань…

— Галю, а ти сама подумай: чи є у тому сенс?! Правда однаково випливає на поверхню.

— Немає часу пояснювати, Андрію Івановичу! Мені треба сховатися! Допоможіть!

Забув про Анку Сулиму, що вона застигла у кількох метрах від нього.

— Зараз скину тобі номер свого друга. Зателефонуй йому хвилин за п’ять. Він усе зробить.

— Дякую.

— Як почуваєшся, Галю?

— Краще за всіх. Чесно! Тьома повернув мені… життя!

— Тоді хапайся за нього і не відпускай!

— За Тьому?

— За життя, дівчинко! — відключив дзвінок, озирнувся до того місця, де хвилину тому стояла файна жінка Анка Сулима. Нікого… Може, того і файна, що гордість має?

— Дідько… — буркнув, скинув невістці номер давнього друга Антона Черпака, потім сам його набрав.

«От і згодився план Б!» — усміхнувся печально. «Планом Б» Андрій Чорнобай і Антін Черпак називали давню угоду, яку уклали років десять тому, коли Черпак зацікавився можливістю викупити старовинний будинок на Пушкінській і прийшов до Чорнобая просити позику. Чорнобай гроші товаришу позичив, і Антін успішно заграбастав за безцінь нерухомість у самісінькому центрі, а коли прийшов час віддавати борги, запропонував Чорнобаєві замість грошей квартиру у вже своєму старовинному будинку.

— Нащо мені ще одна квартира у Києві? — спитав Чорнобай.

— На випадок плану Б! — сказав Черпак. Пообіцяв провести капітальний ремонт у чотирикімнатній квартирі, де сто років тому жила родина багатого купця, і порадив Чорнобаю здавати її в оренду. Та відтоді Чорнобаєва квартира на Пушкінській, про яку не знав ніхто, крім Черпака, так і стояла порожньою. Щоразу, коли друзі перетиналися, Черпак обурювався:

— Хіба може суперприбуткова нерухомість у центрі простоювати без діла? Не потрібна? Продай! Виручиш за неї удвічі більше, ніж заплатив!

— Подумаю, — щоразу відповідав Чорнобай і навіть віддав Черпакові один комплект ключів від хати: щоби той міг показати об’єкт потенційним покупцям зі своїх знайомих, якщо Чорнобай врешті вирішить продати квартиру.

Антін Черпак вислухав Чорнобая без емоцій. Віддати ключі дівчині? Не питання!

— Коханку завів? — тільки і спитав.

— Невістка!

Чорнобай відрубав дзвінок, і хоч повертатися до великого порожнього дому не хотілося, вимів поглядом спустілу вечірню вулицю, увійшов на подвір’я, зачинив хвіртку. Сів на лаву під ліхтарем біля ґанку. Задумався. Годі наспівувати про дівчинку-сонце і все-все-все, чого у нього ніколи вже не буде. Який сенс плакати за минулим? Він з теперішнім не знає, що вдіяти! Після того як Галя зі своєю бідою увірвалася у його життя, перестав розуміти, на що варто витрачати дорогоцінний час власного життя. «Левада»? Радість творення власного раю? Демонстрація його як персональне уявлення про сенс життя? Гордовита самотність, за яку так чіплявся? Свобода? Незалежне плавання проти течії як презирство до всіх, кого несе за течією? Все — десь у дупі! Всі смисли, які випестив у голові! І голови, здається, нема, бо і думок не лишилося.

— Шкода, що Аня образилася… — тільки й пробурмотів. Чи зателефонувати їй?

Навіть дістав мобільний. Та в цю саму мить у хвіртку Чорнобаєвого обійстя хтось тихо постукав.

— Аня… — не мав сумніву. Підхопився, як молодий, бо добре, що повернулася! Йому так хотілося зараз почути поряд живе дихання.

Розчахнув хвіртку рвучко. І очам не повірив — у світлі вуличного ліхтаря біля воріт стояла Юля. Колись — його Юля! Для всіх інших — Юлія Володимирівна. Нервувала. Стискала невеличку сумочку, озиралася в бік автівки, що завмерла метрах у десяти від воріт Чорнобаєвого обійстя.

— Андрію! — прошепотіла відчайдушно. — Мій чоловік не знає про нас! Благаю! Ми з тобою познайомилися на весіллі твого сина! — знову озирнулася перелякано.

— «Нас» давно немає, Юлю! — услід за Юлею Чорнобай уважніше глянув на автівку.

Від неї до воріт Чорнобаєвого обійстя крокували троє чоловіків. Двоє з них вирізнялися міцною статурою і відносною молодістю. Третій мав надлишкову вагу і сиві скроні, та саме він рухався хижо і владно: сумнівів у тому, хто лев у цій зграї, не лишалося. Підійшов до воріт, біля яких стояли його дружина і ще моложавий, підтягнутий, дужий хазяїн обійстя. Уп’явся ґазді у вічі:

— Андрій Іванович Чорнобай? А ми до вас. У дім не запросите?

Оцінюючи прожиті роки, Чорнобай ділив своє життя на періоди раціонального безглуздя і емоційної змістовності. І лише історія з Юлею стояла окремо, ніби для нагадування! Для того, щоби подібне не повторилося ніколи! Та і без того нагадування Чорнобай був певен: кохання не відчути двічі…

Йому тоді виповнилося лише тридцять п’ять. Чи — вже тридцять п’ять, бо доти навіть не здогадувався: що то є — любов? Заробивши капітал на будівельних матеріалах, тільки входив у медичну бізнес-сферу, тільки почав поставляти в країну медичне обладнання для стоматології й дерматології. І на презентації нових приладів для апаратної косметології перетнувся з тридцятирічною лікаркою Юлією Володимирівною Литвин. Незаміжня дерматологиня з міського шкірно-венерологічного диспансеру підробляла у салоні краси, тому мала професійний інтерес до апаратної косметології. Презентація була гамірною і трохи анархічною, з вином і музикою після офіційної частини, і коли Чорнобай побачив біля вікна нереально красиву жінку з бокалом вина, то лише сильно захотів її. Бо і до того вечора часто хотів різних жінок, незважаючи на те, що мав дружину. І не просто хотів, але і мав їх, коли траплялася нагода. Усівся за столик навпроти вікна, пив вино, дивився на жінку. Вона помітила погляд мужчини. Усміхнулася так, що Чорнобаєві стало гаряче, пішла до виходу з конференц-зали готелю, де проходила презентація. Чорнобай міцніше вчепився у бокал і пішов за жінкою услід. Він не знав, хто вона, як її звуть, чи вільна і чому взагалі опинилася тут. Він просто хотів поцілувати вуста, які тільки-но так обпікаюче усміхалися. Бачив: ось вона повільно йде просторим коридором, минає один хол, другий, підходить до важких дверей, розчиняє їх, про­слизає всередину якогось приміщення. Без вагань увійшов за жінкою вслід і на мить осліп, бо в кімнаті було темно.

— Хто тут? — почув м’який жіночий голос.

— Я… — відповів, наче це говорило про нього хоч щось!

Намацав рукою вмикач, натиснув. Спалахнули лампи… Вони були у просторій кімнаті з великим дзеркалом на одній стіні. З меблів — тільки журнальний столик, пара крісел і добрий десяток стільців, а також кілька вішаків із верхнім одягом. Скоріш за все, готель виділив цю кімнату для жінок, які прийшли на презентацію: тут можна було не тільки залишити пальта і куртки, а й підправити макіяж, причепуритися.

Красуня стояла посеред кімнати: незворушна, гордовита. Дивилася на Чорнобая так, наче з інтересом спостерігала за новою забавою: а далі що? О-о-о… Він уже таке бачив не раз! Що ж! Тим цікавіше! Жбурнув бокал на підлогу, бо заважав. Той — дзень! І не розбився!

Вона, здається, більше здивувалася саме цьому! Глянула на бокал, перевела погляд на чоловіка. І раптом розреготалася азартно, весело. Крига скресла. Вода понесла її до моря. Підхопила і Чорнобая, кинула до Юлі. Обі­йняв за шию. Міцно. Впився вустами у її вуста, цілував, мов п’яний. Від того збуджувався, цілував ще гарячіше. Обхопив жінку за стегна і не знайшов у всій кімнаті з кріслами-стільцями зручнішого місця, ніж жорстке дерев’яне підвіконня…

— Наш перший секс був дуже жорстким! — сміялися, коли згадували вечір свого знайомства.

Зазвичай після випадкового сексу Чорнобай не обтяжував себе делікатним відступом. «Завтра передзвоню!» — виголошував чергову фразу і ніколи не передзвонював. Та того вечора, після бурхливої близькості на підвіконні, Чорнобай усвідомив, що хоче цю жінку ще! І ще!

— Може, повечеряємо? — запропонував. — У цьому готелі непоганий ресторан.

За вечерею, врешті, і роззнайомилися: прізвище-ім’я-­по-батькові, професія, статус… Чорнобай не брехав, що вільний. Юля не знітилася, і чоловік розумів: відсутність обручки на її пальці геть не означає, що серце красуні не зайняте. Та хіба завойовники думають про чиїсь порушені права?.. Після вечері піднялися до готельного номера, який Чорнобай оперативно викупив на кілька діб. Кохалися, говорили, знову кохалися і знову говорили. На ранок Чорнобай уже знав: Юля живе зі старою мамою на Вітряних горах, бо туди і зазбиралася. Не міг зупинити жінку, лише з подивом відмічав: дідько, знову хоче її.

Рішення виникло несподівано. Він саме безглуздо стирчав у офісі, бо працювати не міг, лише згадував буремну ніч із неймовірною збудливою красунею. Історія обіцяла мати продовження, і Чорнобай подумав, що варто заплатити за номер у готелі на місяць наперед, та сама думка про це викликала протидію. Любовні побачення у готелях здавалися Чорнобаєві вульгарними і дешевими, як розливне пиво на пляжі.

— А чого я парюся? — сказав. — Треба купити квартиру.

Одразу стільки справ з’явилося, бо пояснив ріелтеру: квартиру хоче у центрі, на три кімнати, сучасну, з ремонтом і, бажано, з меблями. І головна умова: сьогодні.

— Сьогодні? — ріелтер не те щоби здивувався, просто не повірив.

— Можете відтермінувати оформлення документів, але увечері маю тримати у руці ключі, власноруч відімкнути двері квартири і залишитися там ночувати!

Надвечір під’їхав до диспансеру, де працювала Юля, і хоч спочатку вирішив дочекатися її біля автівки, пішов усередину будівлі. Знайшов кабінет лікарки Литвин, зазирнув. Вона саме перевдягалася за білою лікарняною шторкою. Озирнулася…

— Тільки не на підвіконні, Андрію! — розсміялася. Юлія Володимирівна у ті часи сміялася, не боячись по­яви мімічних зморщок…

— Я купив тобі квартиру, — сказав Чорнобай, коли розслаблені і легкі вони вийшли з диспансеру, пішли до машини.

— На яких умовах? — вона була геть не дурною, хоч і красивою. — Маю тобі щось пообіцяти? Не думаю, що це можливо.

— Юлю, квартира — подарунок! Не за те, що у нас буде! За те, що вже було, сонце! — Чорнобая несло. Витратив гроші, які мав вкласти у розширення бізнесу, і не шкодував.

Обійняла його посеред вулиці.

— Хочу тебе… — прошепотіла чоловікові у вухо.

Він хотів її завжди! І всюди. Як дурні малолітки, спробували і на даху, і у підворітті, і, дідько, у громадському туалеті, і на природі, і в автівці. Інколи робили це й у новій Юлиній квартирі біля метро «Арсенальна». За місяць після знайомства Чорнобай купив ще одну невелику квартиру на Печерську.

— Навіщо? — спитала.

— Маю ж я десь жити після розлучення. Не в тебе ж на голові! — шляхетно окреслив особистий простір коханої.

— І як проходить розлучення? — дивилася на нього насторожено.

— Мирно, — збрехав.

Юля так ніколи й не дізналася, яку ціну заплатив Андрій Чорнобай за бажання виправити помилки юності, скільки активів, грошей, нерухомості, нервів і сил віддав, аби знову почуватися вільним. А Чорнобай все намагався зрозуміти, що саме є головною складовою його палких стосунків з лікаркою Юлею! Тільки секс?

— Тільки з нею! — відшукав відповідь і більше не намагався віднайти визначення тому грандіозному і щирому, що народилося поміж них. Може, любов виглядає і так? Чорнобай жодного разу не сказав «кохаю тебе», але життя без Юлі не уявляв.

Перший дзвіночок пролунав за три місяці після знайомства з Юлею. Чорнобай уже розлучився з дружиною, став відносно бідним, але до одуріння щасливим. Раз подавав Юлі сумку, коли з неї випав об’ємний пакунок з пігулками. Жінка тоді плутано пояснила: знайомий у складі миротвор­чої місії ООН зараз перебуває в Африці, надіслав звідти ліки і просить Юлю організувати перевірку їх на відповідність. Чорнобай прекрасно знав про схеми, за якими контрафактні ліки надходять до країни. Всі, хто робив бізнес у цій сфері, знали. Не всіх до таких схем допускали… І тільки одиниці самі не бажали бути причетними до них.

— Сонце, не тільки ти у нас — медик, я теж якимось боком! — сказав Юлі. — Віддай ці ліки і попроси свого знайомого, аби він більше не звертався до тебе з подібними проханнями. Повір, зараз ти, сама того не підозрюючи, стаєш ланкою конкретної контрабанди.

— Але, Андрію… За це платять! — пояснила щиро.

— За гроші у нас відповідаю я, — завірив.

Лиш кивнула. Вона взагалі жодного разу не попросила у нього грошей. Сам! Усе сам! Наче сказився! Видушував з власного бізнесу останню копійчину, але завалював жінку подарунками, дивував щедрими романтичними витівками — то безліч троянд, то Дніпром на орендованій яхті, то вальси Штрауса у виконанні київських віртуозів персонально для пані Юлії… «Якщо не так витрачати — нащо тоді взагалі заробляти?!» — підтримував сам себе, та невдовзі пролунав другий дзвінок. Побачив на зап’ястку жаданої жінки обнову: браслет білого металу з прозорими білими камінцями.

— Срібло! І штучні діамантики! — пояснила, та камінці виблискували, як натуральні. І метал більше скидався на біле золото…

Третій дзвінок і дзвінком не назвеш. Може, дровинякою, якою доля щосили дала Чорнобаєві по голові. Він усе думав про той браслет, який з’явився у Юлі. І додумався аж до того, що браслет — натяк на іншу знакову прикрасу, який отак елегантно зробила йому жінка. Вона точно хотіла за Чорнобая заміж і, певно, чекала на обручку.

— Я читаю твої думки, — скаже він, коли одного дня розчахне двері її кабінету, щоб у присутності медсестри, пацієнта, чи хто там ще опиниться поряд, стати на одне коліно і простягнути жаданій жінці обручку. І сказати: ти ви­йдеш за мене? Дідько! Він ще жодного разу не казав тих слів!

Загорівся! До діла! Коштовна обручка білого золота зі справжнім діамантом виявилася настільки дорогою, що Чорнобай уперше всерйоз замислився над тим, що треба терміново підвищувати бізнесову активність, якщо він хоче і надалі купати свою кохану в розкошах. Сховав обручку в тістечку, яке відомий столичний кондитер виготовив спеціально для Чорнобая: виглядало, як яблуко, і був у тому неабиякий прихований зміст. Уже бачив: заходить до Юлиного кабінету, тримає в руках диво-яблуко…

Та того дня все пішло не так. Спочатку саме тістечко-­яблуко доставили із запізненням. Потім довго намагався засунути всередину тістечка обручку так, щоб не пошкодити самого кондитерського виробу. Потім не зміг додзвонитися до Юлі, аби уточнити: чи на місці? Потім вся вулиця поряд із диспансером виявилася закоркованою автівками, тож Чорнобаєві довелося паркувати свою машину не на звичному місці перед центральним входом, а за квартал від диспансеру. На додачу до всього тротуар перед будівлею розкопали комунальники, бо прорвало стару каналізаційну трубу, і повітря в радіусі з півкілометра вбивало таким ядучим смородом, що, здавалося, у цих пахощах нічого доброго не може статися апріорі. Аби оминути комунальну біду, Чорнобаєві довелося обійти будівлю диспансеру, щоб увійти всередину через чорний хід з двору. Сюди ж, у двір, виходили і вікна кабінету лікарки Юлії Володимирівни Литвин. Чорнобай ішов швидко. Його підганяли азарт і передчуття дивовижного щастя, яке точно розпочнеться разом із новим періодом його життя, бо Юля погодиться. Вона точно скаже «так», бо вона хоче його не менше, ніж він її. Усміхнувся, дістав з упаковки дорогоцінне яблучко: у руці донесе! Кинув погляд у вікно Юлиного кабінету…

Вона стояла біля столу лицем до нього. Зігнулася навпіл, що аж — животом на стільницю, на картки пацієнтів. Задрана спідниця на спині. Трималася руками за стільницю, аби хоч якось зафіксуватися, бо ззаду, зі спини її безбарвно і мляво трахав сивий товстун у формі міліцейського офіцера. У першу мить Чорнобаєві здалося — його жінку страшно і ганебно ґвалтують, бо на обличчі Юлі застигла гримаса гидливості. Та миттю пізніше сивий чоловік зі спущеними штанями відступив на крок, щось мовив жінці. Вона кивнула, перевернулася на столі. Усілася на нього, розчепіривши ноги, усміхнулася старому. Мотнула головою, відкидаючи назад пасма хвилястого волосся. І побачила за вікном Чорнобая… Не зупинилася. Обійняла сивого чоловіка, що наблизився до неї, судомно обхопила його ногами, закусила губку, і поки чоловік так само безбарвно і мляво продовжував добиватися для себе оргазму, з-за його плеча дивилася на Чорнобая винувато і благально. Він ніколи… ніколи за все своє життя не бачив нічого більш огидного! Затримав дихання, аби не знудило, жбурнув яблуко з такою силою — розлетілося ще у повітрі. Обручки не шукав.

Того ж вечора вилетів чартерним рейсом до Мілана, бо лише на рейс до Мілана і віднайшовся один непроданий квиток. На батьківщину повернувся за п’ять років. Юля не одразу здалася. Більше місяця настирливо телефонувала і надсилала Чорнобаєві СМС-ки, пропонуючи різні варіанти «цивілізованого розставання», у тому числі хотіла віддати йому ключі від квартири, яку він купив жінці на ранок після їхнього знайомства, та Чорнобай не відповідав. Наче якби відповів, то самого Чорнобая стало би менше… Квартира? Про що вона взагалі?..

Вперше після того драматичного дня зустрілися і навіть перекинулися кількома словами два роки тому. На весіллі Чорнобаєвого сина. Юлія Володимирівна Жадкіна, яку Галя запросила, як і колежанок із «Белли», тільки під час урочистої церемонії дізналася прізвище нареченого. Чорнобай? Захвилювалася, стала озиратися, наштовхнулася поглядом на Андрія, що стояв просто за її спиною.

— Усе правильно, — мовив. — Артем — мій син.

Замовк, розглядав жінку прискіпливо, наче намагався зрозуміти: ще та сама чи вже… ні?

— Прости… — прошепотіла.

— Та заради Бога… — відповів так милосердно, наче кістку голодній сучці кинув.

«Не простив!» — подумала тоді Юлія Володимирівна Жадкіна.

Не простив! Двоє бійців полковника Жадкіна без пояснень і дозволу хазяїна розповзлися затишним зрубом Чорнобая, щоби перевернути його догори дриґом у пошуках будь-якої дрібниці, яка б указувала на зв’язок невістки Чорнобая з пограбуванням біля «Белли», полковник Жадкін вештався відкритим простором першого поверху, оціночно розглядаючи все в домі, Чорнобай завмер біля вікна, недобре спостерігаючи за непроханими гостями, а Юлія Володимирівна Жадкіна нервово стискала скроні, наче б то могло вгамувати лиш одну думку: Андрій Чорнобай не простив її! Мало того! Це він придумав, організував і реалізував страшну помсту — і викрадення кейса, аби зробити боляче Юлі, і вбивство матері народного депутата Гашинського, аби підставити Юлиного чоловіка!

— Юлю! — голос полковника повернув Юлію Володимирівну до реальності.

— Я марно віз тебе у цю діру? — тихо мовив дружині, коли та підійшла, дивилася на чоловіка зацьковано. — Іди і поговори з Чорнобаєм. На весіллі його сина ти була, а не я!

— Феліксе, ти не розумієш? Коли до твого дому вдирається юрба… Коли чужа людина наказує своїм підлеглим обшукати твій будинок… Після цього влаштовувати довірливі розмови безглуздо. Як ти собі це уявляєш?

— Я тебе вчити повинен? Може, напружишся і сама знайдеш потрібні слова?!

— Що я йому скажу? — прошепотіла. Що? Що п’ятна­дцять років тому любила Чорнобая, як більше нікого і ніколи. Що відкрила йому серце, лиш одну таємницю зберегла: що вже більше року має стосунки з багатим і надзвичайно амбітним міліцейським офіцером Феліксом Жадкіним, який заради кар’єри і грошей ладен диявола осідлати, що, до речі, теж дуже заводить! Звичайно, жінку напружувало те, що Фелікс був на п’ятнадцять років старший, бо через це вперто бачила своє майбутнє в уніформі кіношної сестри милосердя, яка підставляє суденце під дупу хронічно лежачого Фелікса Жадкіна, але у неї вистачало здорового глузду гнати геть погані передчуття, бо ж — є голова на плечах! Дуже серйозно розглядала Жадкіна як кандидатуру для створення сім’ї, та, коли зустріла Андрія, міліціонер у складі миротворчої місії ООН уже півроку перебував в одній із африканських країн. Нагадував про себе телефонними дзвінками і регулярними пакунками з якимись пігулками, по які до Юлі приходили неговіркі похмурі чоловіки. Про що ще сказати? Що довго мордувалася і ніяк не могла вирішити, кому з двох віддатися остаточно і до кінця життя. Що Жадкін повернувся з Африки несподівано, зателефонував з аеропорту, а за годину вже входив до її кабінету, але тої години Юлі вистачило, аби прийняти остаточне рішення: вона залишиться з Андрієм, бо любить… А Жадкіна пожаліла, тому й віддалася йому прямо на столі у робочому кабінеті. Хотіла спершу втішити, а вже потім пояснити, що ніколи їм не бути разом. А про те, що говорив того дня сам Жадкін, Андрієві знати і не треба… Про діаманти, які Фелікс переправив до України дипломатичною поштою, про салон краси, який вирішив купити Юлі, про «мерс», який вже їде до неї з Європи, і про сім’ю, яку планує з нею створити. Юля могла би багато чого Андрієві сказати, та чи варто? Усе це — просто життя! І Чорнобай злетів з котушок, якщо вирішив у такий моторошний спосіб помститися Юлі за те, що вона просто… живе! Шкода, Юля не може сказати всього того Чорнобаю при чоловікові!

— Феліксе, у мене голова розболілася, — сказала те саме, що і щоночі, коли полковник натякав на секс.

— Знову все сам? — відповів полковник те саме, що і щоночі, коли після марних умовлянь зачинявся у ванній кімнаті, і добре, що дружина не бачила, чим там чоловік займається.

Приземлив свою тушку на диван, вказав Чорнобаєві на крісло.

— Прошу, присядьте, громадянине Чорнобаю! В ногах — яка правда? Така — щоби втекти? Одразу попере­джаю — не варіант! Краще давайте спробуємо знайти спільну мову чи хоча би правду.

— Може, представитеся спочатку? — Чорнобай сів у крісло навпроти Жадкіна.

— Полковник поліції Жадкін. Фелікс Аскольдович.

— І що вас до мене привело?

— Невістка ваша. Хочу, щоби ви якомога більше розповіли мені про вашу невістку. Як її? Галина? Кажуть, гостювала у вас. Запрошували?

— Ні. Сама приїхала.

— І не попереджала, не телефонувала? Просто взяла і несподівано з’явилася? А з якої причини?

— Не питав.

— Хочете, я вам скажу? Галя ховалася у вашому домі.

— І що з того? Я сам тут… ховаюсь! Після певних подій мені довгий час взагалі людей бачити не хотілося!

Юлія Володимирівна напружилася.

— Феліксе, розкажи Андрію Івановичу правду!

— Яку правду? — Чорнобай і не глянув на Юлю, дивився на Жадкіна.

— Невістка вам про свої пригоди не розповіла? П’ятого березня з салону моєї дружини, у якому Галина працювала, вийшов чоловік із кейсом готівки. На нього напав невідомий, заволодів кейсом, та він би не втік! Не встиг, якби йому не допомогли! Знаєте, хто йому допоміг?

— Галя? Бути не може! Ця дівчина не така!

— Так добре знаєте її? А якщо я скажу, що ваша Галя причетна не тільки до пограбування, а й до вбивства двох людей? Того самого злодюжки, який кейс вкрав, і старої жінки, яка їй у бабусі годиться.

— Що за маячню ви верзете?! — Чорнобай підхопився, дивився на полковника обурено. — Дівчина приїхала, бо в неї проблеми зі здоров’ям.

— Вона вам так сказала? А не розповіла, що її довіз до вас на своїй машині вбивця двох людей? Спільників камера на заправці зафіксувала! Такі собі доморощені Бонні і Клайд! Він її залишив у Затятовому, а сам далі подався. Голубки розділилися, аби сліди заплутати.

— Заради чого?

— Заради майже мільйона доларів готівкою!

Тільки тепер Чорнобай зрозумів: усе серйозно. Глянув на полковника розгублено.

— Бачу, починаєте адекватно оцінювати реальність, — Жадкін уважно спостерігав за Чорнобаєм, кивнув на крісло. — Та сядьте вже! Розумію: не дуже приємно дізнатися, що дружина твого сина геть не та, за кого видає себе! Але ми разом спробуємо з цим розібратися. Я ставитиму запитання, а ви розповідайте все, що знаєте.

— Питайте, — сказав Чорнобай.

— Почнемо з першої хвилини, коли ви побачили невістку. Коли саме приїхала, де ви перетнулися, що говорила, у чому була одягнена, що в руках тримала.

— У руках? — Чорнобай згадав про великий алюмінієвий кейс, який Галя притягла до Затятового. Дідько! Невже?..

— Пане полковнику! — з коридору, який вів до гостьової кімнати, у відкритий простір першого поверху уві­йшов один із міцних чоловіків. Тримав у руці кейс.

— Боже правий! — вигукнула пані Жадкіна. — Феліксе! Кейс!

Полковник вже йшов до столу, на ходу жестами вказував на нього міцному чоловікові: мовляв, поклади кейс на стіл! Міцний чоловік обережно поклав кейс на стільницю кухонного острова. Пані Жадкіна підскочила поспішно, Чорнобай не втримався: підвівся.

— Зачекайте! — підійшов, роздивився кейс. — Так, із цим кейсом Галя приїхала. З кейсом і великою рожевою валізою.

— Рожеву валізу Галині я подарувала! — з гіркотою сказала Юля.

— Шефе, відкривати? — міцний чоловік повернув компанію до головного.

— Сам! — полковник простягнув до кейса руки. На мить завмер. Рішучо натиснув на кнопки замків…

Замки не відреагували. Ага! Жадкін завівся. Нап’ялив окуляри, нахилився до кейса, роздивлявся замки, натискав кнопки, крутив коліщатка з цифрами, намагаючись вгадати код. Так захопився — про час забув.

— Треба Льоні Бурсаку зателефонувати, — пані Жадкіна тремтіла від збудження, косувала то на кейс, то на чоловіка, то на Андрія Чорнобая, та мізки працювали.

— Я схожий на хворого?! — полковник психонув. Гаркнув на дружину, штовхнув кейс.

Алюмінієве доробало впало на гранітну підлогу, розпалося на дві половинки, і замість грошей назовні вивалилося на вигляд нове шовкове покривало: банальне, квітчасте.

— Що за… — полковник не повірив очам. Вхопив покривало, трусив, наче у складках його могли причаїтися бакси. Приблизно мільйон. — Що за…

Віджбурнув покривало, підскочив до Чорнобая.

— Де гроші? Куди твоя невістка поділа гроші?!

— Не знаю! Не бачив ніяких грошей!

— Куди ходила? Чим займалася? Кажи, мать твою!

— У домі весь час була! Лежала на постелі, наче мертва.

— А якщо я спитаю не у тебе? У місцевих? Вони що мені скажуть? Що жодного разу не бачили твою невістку в місті? — заволав полковник.

Чорнобай відсахнувся, напружився, недобре зиркнув на нього, перевів погляд на свою колишню любов, на двох міцних чоловіків, які вже стояли за спиною полковника.

— Чуєте… — сказав чоловікам. — Я отих падл, які брешуть, терпіти не можу. Тому і не женився більше! Це я до чого… Я вам, мужики, не ворог! Кажу, як є: грошей не бачив, невістка про гроші, пограбування, вбивства — ані словом. Хочете ще пошукати? Шукайте! А краще спитайте того Клайда!

— Спитали б, та спільник твоєї Бонні мертвий! — втомлено відповів полковник. — Вкрасти вісімсот тисяч баксів і залишитися в живих — такого не буває!

Чорнобай відчув, як спиною — холодний липкий піт. «Хоч би Галя не подзвонила!» — подумав.

Жадкін знову вмостився на дивані, наказав шукати далі. Юлія Володимирівна застигла біля вікна, а Чорнобай дав рукам роботу — колов горіхи, аби відігнати тривожні думки, бо в світлі новин, які виклав Жадкін, і Галин несподіваний візит, і поведінка Тьоми видавалися тепер геть не такими, як раніше. Далеко по півночі полковника зморило, задрімав на дивані. Юля відреагувала миттєво. Тихо, але швидко підійшла до Чорнобая, який продовжував колоти горіхи біля кухонного острова…

— Андрію, це підло! Справжній мужчина ніколи не став би мститися жінці руками невістки і якогось лузера з Хмельниччини! Ще й через стільки років! Чого ти хотів добитися?! Зробити мене нещасною?!

— Ти і без мого втручання геть нещасна, — печально відповів Чорнобай. — Думав, мене це порадує. Але… не радує!

— Припини! — попросила тихо.

— Не радує… — продовжив. — Від тої Юлі нічого не лишилося. Навіть її сміху, — замовк, глянув на пані Жадкіну. — За що ти вбила її?..

Добре, що нікому не дано побачити, як після гіркої правди серце жінки стискається і дихати майже несила. Людям звичніше оцінювати горе за його зовнішніми озна­ками. Та пані Жадкіна давно поборола всі зовнішні ознаки емоцій, вона давно не сміялася і не плакала, бо від сміху і сліз лишаються зморшки.

Під ранок без результатів полковник з компанією врешті вимелися з будинку Чорнобая, попрямували в бік столиці. Юля з кам’яною маскою на лиці сиділа на задньому сидінні «мерса» поряд зі своїм старим впливовим багатим чоловіком. Жадкін голосно хропів, а в голові Юлі лунав голос Андрія… «За що ти вбила її?!» За що?.. Намагалася згадати себе колишню, з тих часів, коли відважно і неконтрольовано могла займатися сексом з азартним чоловіком на підвіконні готелю. І голосно сміятися над його недолугими гоноровими жестами. Пані Жадкіна дуже старалася згадати себе! Та не змогла…

Чорнобай наче тримав руку у полум’ї — так ясно відчував небезпеку, яка нависла над Галею. Перед самим від’їздом полковник підкликав Чорнобая до вікна, глянув йому в очі.

— Двадцять відсотків! — сказав.

— Мені?

— А кому ж? Двадцять! Ти вже порахував, скільки то? Сто шістдесят тисяч баксів!

— Так! Сто шістдесят, — сказав Чорнобай.

— Сподіваюся, не треба пояснювати, у якому разі в тебе є шанс отримати таке бабло?

— Не треба.

— Так зроби собі послугу! У тебе он тачка… іржава!

— Вона просто брудна.

— Та по цимбалах! — відрізав полковник. — Допоможи мені й собі. Домовилися?

— Домовилися, — відповів.

Як тільки слід непроханих гостей зник з обійстя, рвонув до позашляховика — мчати до Києва, змусити Галю сказати йому правду, бо без того Чорнобай не зможе загасити вогонь ні за яких умов: ані у разі, якщо невістка ні в чому не винувата і її треба захищати, ані у разі, якщо причетна до злочинів. Чорнобай давно зрозумів: у кожній людині в тисячу разів більше загадок, ніж здається, а в житті легко може статися те, чого не мало б статися нізащо.

Вже сів за кермо, завів двигун, та зупинив себе, бо — стоп! Тихо, тихо! Треба вичекати хоча би хвилин два­дцять, бо чоловік Юлі хоч і скидається на млявого старого колобка, та в очах стільки розуму, хитрості і ницості, що краще дати полковникові від’їхати від Затятового подалі, перш ніж самому рушати з місця.

Задумався… Юля, салон краси, кейс із грішми… Чому поліціянт так рве серце? Кейс — їхній із Юлею? Рука потяглася до мобільного, щоб зателефонувати Антону Черпаку: той точно в курсі всіх мутних схем! Вчасно зупинився. І не тому, що ранок іще не добіг і до шостої.

— Поки у мене замало інформації для того, аби Антону запитання ставити, — розумів.

Сонце першими промінчиками лиш блимнуло на обрії, коли Чорнобай виїхав із Затятового. За годину під’їжджав до Пушкінської у центрі столиці. Тут, у квартирі номер п’ять старовинного будинку, мала би ховатися невістка. Зупинив автівку біля сусіднього будинку. Роззирнувся: нікого. Повільно пішов до арки… Чорнобаєві подобалися арки, через які входиш у закритий з трьох боків затишний дворик. Може, тому що більшу частину свого п’ятирічного добровільного вигнання провів у гарячій Гранаді. Пройшов через арку у дворик і… побачив червону «мазду». Зупинився під аркою, роззирнувся: Тьома? Значить, Галя сховалася тут і покликала сюди Тьому?

Галя і Тьома стояли під старезним голим дубом біля під’їзду — схвильовані, збуджені. Чорнобай відступив убік, за мішки будівельного сміття, звалені при стіні, завмер. Чув кожне слово.

— Галю, дівчинко, ти не розумієш? Вихід тільки один: сказати, де гроші! — ледь стримуючи роздратування, вмовляв дружину майбутній психолог.

— Тьомо, я не знаю, де ті гроші! Знаю, де кейс.

— Який кейс? Забудь про кейс!

— Чому?

— Та тому! Просто забудь! Де гроші?

— Не знаю.

— Галю, невже після всього ти не довіряєш мені? Я тебе цієї ночі врятував! Мене цілу ніч допитував полковник Жадкін! Чоловік твоєї хазяйки з «Белли»! Завалив до нас зі своїми горилами… До ранку тільки одне: де дружина, де дружина?! — брехав натхненно.

— Тьомо, нащо ти сказав, щоб я тікала? Треба було залишитися! Я б сама відповідала на їхні запитання!

— Галю, якби ти залишилася, тебе би вже…

— Вбили? Тьомо, мене хоче вбити чоловік Юлії Володимирівни?

— Дівчинко! От подумай сама: можна вкрасти вісімсот тисяч баксів і залишитися живою?

«Твою мать… Чому Тьома бреше? Невже просто хоче бабла? А! Певно, полковник і йому пообіцяв відсоток? Тьома ж просто цитує Юлиного чоловіка», — Чорнобай насупився, визирнув з-за мішків з будівельним сміттям, бо хотів бачити обличчя невістки і сина. Артем стояв під дубом з виразом мужнього героя на лиці, який тільки-но врятував світ од неминучого кінця, і тепер, після того всього, герою відмовляють у якійсь дрібниці, і це настільки образливо і несправедливо, аж хочеться йти геть!

— Знаєш… Піду! — сказав Тьома, бо насправді сильно хотів спати. Учора всю ніч бавився у постелі з вигадливою Женею Лисицею, під ранок зателефонувала Галя, і хоча це стало гарним приводом відправити Женю з квартири на Березняках додому, але ж і поспати не вдалося, бо поїхав до дружини. А поки їхав, встиг поговорити і з полковником Жадкіним, який вимагав результатів. «Сьогодні Галя мені зізнається», — пообіцяв. Так щось не дуже виходило!

Галя обхопила Тьому обома руками, притулилася до нього.

— Куди? Я з тобою…

— Ні! — відсторонив її, дивився ображено. — Тут поки побудь! Ти на скільки квартиру орендувала?

— На… тиждень, — збрехала. Торкнулася Тьоминої руки. — Тьомо, який сенс мені ховатися? Краще піти до Жадкіна і признатися…

— У чому, Галю?! Признайся мені!

— У тому, що я нічого не знаю, Тьомо! Чому ти мені не віриш?

— Галю, ти не можеш нічого не знати! — психонув. — Ти свою хазяйку кавою облила, аби допомогти злодюжці з кейсом втекти! А потім злодюжку вбивають! Та кейса у нього немає! А тебе разом із вбивцею камери відслідковують, коли ви з Києва виїжджаєте! І раптом з’ясовується, що кейс у тебе! І як після всього того ти можеш «нічого не знати» про гроші?! Ти з мене знущаєшся?!

Галя завмерла. Ошелешено дивилася на Тьому, очі питали: звідки ти все те знаєш, Тьомо?

— З Юрком маю поговорити… — прошепотіла.

— Хто такий Юрко?

— Хлопець, який… дав мені кейс… коли висадив з автівки біля повороту на Затятове.

— Тобто твій Клайд? — недобре запитав Тьома. — Так він мертвий!

— Господи! — так відчайдушно схлипнула Галя, що навіть Андрій Чорнобай повірив: Галю з Юрком пов’язує щось більше, ніж випадкова зустріч на початку березня.

— Дідько, ти таки шльондра! — Тьому теж вразила щирість, з якою Галя сприйняла новину про загибель Консуматенка. — Ти спала із ним? Зараза від нього? Кажи! Від нього?! Він тебе СНІДом заразив?!

Галя закам’яніла. Дивилася на Тьому зацьковано і водночас гнівно, ображено, хапала ротом повітря, аби вдихнути, та не могла. Не виходило. Хитнулася. Так очевидно і несподівано, що Чорнобай за мішками будівельного сміття аж смикнувся, аби бігти до невістки, підхопити. Тьома відреагував миттєво. Вхопив Галю за руку, притримав.

— Що з тобою? — процідив.

— З тобою — що, Тьомо?! — Галя вивільнила руку, погляд відвела. — Піду… — прошепотіла.

— Куди? — майбутній психолог зрозумів, що перегнув палицю, витягнув останній козир. — Хочеш, щоб і мене вбили?!

— Тебе?.. — глянула на чоловіка здивовано. А перед очима — Юрко Консуматенко. Тримається рукою за щоку, яку Галя вкусила, плюється у Галю словами: «Ти — стерво! Тільки підле паскудне стерво може хотіти зробити з нормальної людини убивцю, а ти, сучко, спеціально мене вкусила! Хотіла, аби я не втерпів і так тебе відходив, щоби кров’ю харкала, як той кіт прибацаний! Хотіла, щоби я заплямував руки твоєю кров’ю?! І все життя мордувався, що на мені смерть людини?!»

— Не хочу… — прошепотіла.

— Тоді зараз же повертайся до своєї схованки, нікому не відчиняй і просто чекай на мій дзвінок! — наказав, бо допетрав: що довше триває розмова, то більше козирів він втрачає, а довіри між ним і дружиною більше не стає. «Треба подумати, як далі її “колоти”. Може, з Жадкіним порадитися», — подумав. Сумнівів не мав: Галя знає, де гроші.

— А ти що робитимеш?

— Те, що й завжди! Шукатиму вихід із глухого кута!

Галя не стояла біля під’їзду, не проводжала тоскним поглядом червону «мазду», коли вона виїжджала з двору. Тьома ще не встиг відчинити дверцята, коли глянула на нього, наче вперше бачила, зникла у під’їзді.

Отакі справи. Чорнобай не спішив іти за Галею услід до квартири номер п’ять, від якої мав свій комплект ключів. Задумався: може, спочатку з Антоном Черпаком зустрітися? Розвідати обстановку, а вже потім з невісткою поспілкуватися? Перед очима — чорна ніч, коли на затишній «Леваді» побачив Галю по коліна у холодній озерній воді…

— Зап’ястки й досі не зажили, — прошепотів, пішов до під’їзду. Та швидко йшов, наче боявся знову побачити невістку на краю безодні.

Галя так здивувала Чорнобая — ледь не впав. Відчинила двері, побачила свекра, видихнула, подалася до нього і раптом судомно обійняла. І хоч би щось сказала чи пояснила! «Хвилювалася за вас» чи, наприклад, «дякую за прихисток». Бо, чорт забери, Чорнобай не мастак розшифровувати відчайдушні жіночі жести. Розгублено завмер у дівочих обіймах, почувався останнім телепнем, бо ж не могло бути й мови про те, щоб у відповідь і сам обійняв чи погладив по волоссю…

— Галю… — видушив врешті.

— Вибачте, — відступила, знітилася.

— Проїхали! — відповів надто холодно, як для рятівника, роль якого саме примірював. — Давай сядемо і поговоримо про все, що з тобою відбувається.

— Сісти нема на що, — відповіла. — У цій квартирі є тільки газова плитка, матрац і телевізор.

— Підвіконня є! — сказав, і хоч згадки понесли до Юлі, готелю і сексу, відігнав їх, першим сів на підвіконня. Кивнув Галі: вмощуйся поряд.

— У мене за ці дні відбулося кілька різних зустрічей… — хотів почати здалеку і обережно, та раптом зрозумів, що то — велика помилка. Коли на тебе мчить вантажівка, не час вивчати правила дорожнього руху. — Коротше, я все знаю! Про пограбування і кейс із грошима, про вбивства, про все! Тому в мене відпала потреба ставити тобі запитання, яких ти так боїшся!

— Не боюся… — прошепотіла.

— Крім одного! — продовжив.

Напружилася, дивилася свекрові прямо в душу.

— Що? Не хочеш, аби я питав? Однаково запитаю!

— Нащо?

— Ні, ні! Спочатку я! Ти — потім! Домовилися?

— Про що хочете запитати?

— Знаєш, де гроші?

— Ні! Присягаюся! Ні! — вигукнула відчайдушно.

Зазирнув у сині очі. Кивнув:

— Добре, вірю.

— Я взагалі не маю ніякого стосунку до тих подій! — занервувала, заговорила швидко, збуджено. — Коли біля «Белли» пограбували гостя Юлії Володимирівни, я не знала, що у кейсі гроші. Весь час думала, що так Юлії Володимирівні передають контрабандні медичні препарати для косметології. Присягаюся! Грабіжника… я би впізнала, якби десь побачила, але я не знала його! І Юрко… Хлопець, який мене підвіз і кейс віддав… Не знала, що він причетний до злочинів. Коли Тьома… вигнав мене з дому, не розуміла, куди мені подітися. Геть одна лишилася. Навіть подружка призналася, що боїться мене прихистити. Юрко у ту годину опинився поряд… А потім — ви. І я вам за це дуже вдячна. І Юркові…

— Ясно!

— Але тепер усі думають, що гроші вкрала я.

— Все нормально, Галю. Я тобі вірю. Не хвилюйся. Я зможу тебе захистити.

— Ви? Заради Бога! Андрію Івановичу! Не треба! У мене є Тьома!

Тьому самого ще захищати доведеться! Що більше Чорнобай розмірковував над ситуацією, у яку втрапила Галя, то більше упевнювався: Тьома і не збирається захищати дружину. Рветься лиш до бабла з кейса! А якщо так, син може вляпатися у таку халепу, якій лише грошима не зарадиш. І Галі від того легше не стане.

«Дідько, бідна дитина! Їй, перш ніж до лікаря зі своїм ВІЛом дійти, спочатку вижити треба!» — засмутився, бо Галина біда здавалася Чорнобаєві чорною ямою: почнеш копати, лиш глибше провалишся. А вибратися взагалі нереально.

Залишив квартиру на Пушкінській, так і не признавшись невістці, що то його нерухомість. Поспішав до ресторану «Егоїст» на Печерську, куди тепер полюбляв навідуватися його друг Антін Черпак. А це вже багато про що казало Чорнобаєві.

— Так рвешся у політику, друже? — спитав, коли вже сиділи за столиком.

— Андрію, я вже давно там! — відповів Черпак, який, хоч і мав кілька юридичних фірм, завжди мріяв стати ще хоч кимось. Чи вже став. Бо зміряв друга поглядом: — Допомога потрібна?

— Інформація. Полковник Жадкін — тобі це прізвище про щось говорить?

— Жабкін?

— Жадкін!

— Та знаю, що Жадкін! Його у певних колах Жабкіним кличуть.

— Жадібний?

— Якби ж тільки жадібний! Жорсткий, мать його… Проковтне і не вдавиться! А чому раптом тебе Жадкін зацікавив? Він хоч і такий уже різносторонній, але не диригент. Оркестром ніколи не керував, тож, якщо ти хочеш замовити музику, тобі не до Жадкіна.

— А до кого?

— Дивлячись на те, яка музика тебе цікавить. Якщо згадав про Жадкіна, то він — під Гашинським.

— А це що за…

— А це ще та козлина! Контролює фармакологічний ринок, вірніше — виробництво і збут контрафактних ліків. Не всієї країни, ясна річ. Але немалий регіон захопив. Знаєш, скільки він щомісяця отримує відкатів тільки по Києву за те, що кришує продаж нелегально вироблених чи ввезених у країну ліків в аптеках?

— Тисяч вісімсот баксів? — сказав Чорнобай.

Антін завмер. Роздивлявся друга прискіпливо.

— А ти знаєш більше, ніж здається! — сказав. — Можеш згодитися…

— Для чого, Антоне?! Нічого я не знаю і знати не хочу! — відповів Чорнобай роздратовано. — Я в такі ігри давно вже не граю! Ці суки тероризують мого сина і його дружину. І я тільки одного хочу: щоб вони дали дітям спокій!

— Хочеш для них спокою, сам трохи пометушися!

— Не розумію я тебе!

— Андрію, я тобі конкретно допоможу! — відповів Черпак. — Але і ти мені допоможи, друже. Цього козла Гашинського давно пора за ґрати запроторити. Через те, що в аптеках гімно замість ліків продають, стільки людей померло… Може, тисячі! Реально — тисячі! Хіба не варто з цим боротися?

— Що я маю робити?

— Я тобі скажу. Дай мені день-два. Проконсультуюся з певними людьми і скажу.

Чекати довелося недовго. Того ж вечора, коли Чорнобай тільки упорався на «Леваді» і вже повертався до Затятового, зателефонував Черпак.

— Зустрінемося?

— Це терміново? Бо я за містом, — сказав Чорнобай.

— А-а-а… «Левада»! Все пестиш її, ніяк не можеш покинути! Слухай, друже! Тобі варто її здихатися!

— Чого б це?

— Бо та «Левада» тебе засмокче! — відповів Черпак. — Ти ж світу білого не бачиш через свою «Леваду». І проблеми у твоєму житті виникають, бо ти вчасно не можеш потрапити на ділову зустріч. Через «Леваду»!

— Антоне, досить. Вже виїжджаю.

Чорнобай скерував позашляховик до виїзду із Затятового. Якщо на трасі спокійно — до Києва за півгодини дістанеться. Містом — іще півгодини. Черпак призначив зустріч у ресторані готелю, де п’ятнадцять років тому на презентації приладів для апаратної косметології Чорнобай зустрів Юлю.

— Це щось значить чи ні? — їхав набережною в бік готелю, та раптом повернув до «Театральної», «Золотих воріт». «Хоч гляну здалеку», — вирішив, повільно проїхав Пушкінською повз старовинний будинок. У вікнах квартири номер п’ять горіло світло.

— Добре, — сказав. — Усе буде добре…

Черпак виклав суть справи за хвилину. Поклав на столик перед Чорнобаєм чорно-біле фото замордованого чоловіка.

— Це громадянин Гаваненко. Тиждень тому народний депутат Гашинський по-звірячому побив цього дядька. Дядько впав у кому, а позавчора помер.

— Для чого ти розповідаєш мені про це? — насупився Чорнобай. — Думаєш, я не знаю, скільки коштує життя простої людини у нашій славній Україні? Чи демонструєш, що станеться з моїм сином і невісткою, якщо я тобі не допоможу побороти цього Гашинського?

— Хтось же має його зупинити.

— Я?

— Чому би ні? Гашинський побив дядька у Козельці. І попервах місцева поліція відреагувала як слід. Дядька забрали до лікарні, по факту побиття відкрили кримінальну справу. Та за кілька днів магічним чином усі свідки відмовилися від своїх свідчень, ніхто Гашинського в цей день у Козельці не бачив, а справу закрили «у зв’язку з відсутністю складу злочину».

— У нас ніколи нічого не зміниться!

— Давай спробуємо змінити! Потрібна заява з вимогою відкрити кримінальну справу за фактом смерті громадянина Гаваненка.

— Моя заява?

Черпак кивнув:

— Ти заявляєш, що Гаваненко — твій знайомий і ти наполягаєш на розслідуванні його смерті. І не у Козельці! Тут! У Києві!

— І все?

— І все! А далі цю справу є кому підхопити.

Чорнобай зиркнув на Антона напружено.

— А дядька точно цей козел вбив?

Черпак знову кивнув.

— Добре, — сказав Чорнобай. — Я напишу. Куди треба їхати? До поліції? Де писати? Що саме?

— Усе, що треба, у мене з собою, — відповів Черпак. — Зараз напишеш, а потім поїдемо і віддамо твою заяву в правильні руки.

Персонал «Белли» перестав упізнавати свою витончену, красиву доглянуту хазяйку. Щось зламалося у бездоганному механізмові під назвою «Юлія Володимирівна Жадкіна». Як і раніше, зарозуміло і гордовито дивилася на всіх, як і раніше, рівно тримала спину, а жести рук, здавалося, стали ще елегантнішими, шкіра — білішою і гладкішою, вуста — пухкішими. І тільки очі блищали зрадливо, підступно і безпорадно, наче від сліз.

— Вона ж ніби не плаче… — губилися співробітниці «Белли» і навіть жаліли свою Юльку. Тільки нахабна Женька Лисиця вважала, що настав час і пані Жадкіній поплакати. Бо — сука!

— А ти хіба краща? — обурювалася косметологиня Олександра Петрівна. — Як ти взагалі можеш на Юльку гнати?! Вона ж тільки тобі довіряє керувати «Беллою», коли відлучається!

— Звичайно, я краща! — відповідала масажистка. — Я — Еверест порівняно з тим дном, яке Юлька пробила! Мені б ніколи навіть на думку не спало знищувати людину тільки за те, що вона десь накосячила!

— Кого це Юлька знищила? — дивувалися колежанки.

Женька не признавалася, бо інстинкту самозбереження ще не втратила.

— На мені Юлька точно зуби обламає! — тільки й відказувала.

Юлія Володимирівна Жадкіна перестала фіксувати зміни настроїв персоналу. Ще ніколи в її житті не вирував такий нищівний моторошний хаос. Пограбування, втрата аптек, погрози Гашинського, несподівана участь у зникненні грошей Галини Чорнобай, ще більш несподівана зустріч з Андрієм і «за що ти вбила її?» — все перемішалося в недурній голові пані Жадкіної, і вона вже не розуміла, яку з пробоїн має закрити на цьому кораблі першою, щоб увесь корабель не пішов на дно. Та головне, Юлія Володимирівна перестала розуміти, нащо взагалі кораблю триматися на поверхні? І сам цей факт жахав хазяйку «Белли» найбільше.

— Звичайна депресія, — заспокоювала себе. — Я просто втомилася! Масаж, електросон, вітаміни… Я впораюся!.. Є заради чого! — декларувала, однак попереду спалахував червоний, наче констатував: пані не знає, заради чого варто впоратися з проблемами.

— Що робити, Феліксе? — не витримала, розплакалася, коли полковник через кілька днів після відвідин Андрія Чорнобая несподівано завітав до «Белли».

Жадкін ніколи в житті не бачив сліз дружини і, може, в іншій ситуації навіть усміхнувся б сентиментально, як усміхаються теплому весняному дощу, та сьогодні до салону його пригнала новина, яка змушувала розглядати всі карколомні події березня під геть іншим кутом зору.

— Двері зачинити! Ось що робити! — наказав, бо вже впав у крісло, уп’явся чіпким поглядом в одну точку, ніяк не міг опанувати тривогу, яка рвала його на шмаття.

Сльози висохли, наче пролилися не на благодатну ниву — пішли у пісок.

— Що сталося? — спитала одними вустами.

— Сталося те, у що повірити неможливо, — відповів. — Тільки-но отримав результати криміналістичної експертизи речей і тіла нашого так і не ідентифікованого чоловіка, якого знайшли у під’їзді, де жила мати Гашинського.

— Того, який поцупив кейс?

— Так, Юлю! Того самого жмурика, який поцупив кейс! — полковник замовк, глянув на дружину. — Криміналісти знайшли на речах убитого, у тому числі на окулярах, упаковці презервативів і на балончику із засобом «Свіже дихання», відбитки іншої людини. І я був певен: ми ніколи не дізнаємося, хто та людина.

— Дізналися?

Кивнув. Витримав інтригуючу паузу.

— Це відбитки Льоні Бурсака! Помічника народного депутата Гашинського.

— Бурсак? Не можу повірити! Зачекай! А як ви узнали, що це його відбитки? Його «пальчики» були у базі?

— Уявляєш?! Коли чмошнику було шістнадцять, його підозрювали у груповому зґвалтуванні. Провини Льониної тоді так і не довели, але пальчики відкатали…

— Неймовірно! — прошепотіла пані Жадкіна.

— А головне, як кардинально це нове знання розвертає слідство в інший бік!

— Пограбування могло відбутися за наказом Гашинського?

— Могло? Юлю, цю кашу точно заварив наш друг Орест Валерійович!

— А я одразу казала… — пані Жадкіна обірвала себе на півслові, приголомшено глянула на чоловіка. — Ні, ні! А — мати? Не міг же він…

— Він? Міг!

Пані Жадкіна на мить завмерла. Захитала головою спустошено.

— Я втомилася… бути багатою, Феліксе. Це… не працює.

Жадкін зиркнув на дружину гнівно.

— Це ти зараз красиво «з’їжджаєш з теми»?! Типу — «нічого не знаю, у справи чоловіка не лізу»! Хрест на мені поставила? На мені?! — підвівся, вхопив дружину за руку, смикнув до себе. — Так боїшся Гашинського?! А не хочеш допомогти мені на ньому хрест поставити?! Цей покидьок не просто вкрав гроші! Він змусив нас віддати йому наші аптеки як компенсацію за ніби вкрадені гроші! А після того ще й вимагає… повернути гроші! Ті гроші, які сам вкрав! Він хоче їх тричі собі в кишеню покласти! Тричі!

— Феліксе, досить. Я вмію рахувати, — вивільнила руку. — Я просто не бачу сенсу продовжувати все це!

— Що «це»?!

— Раніше… я лікувала людей! А що я роблю зараз?!

Жадкін глянув на дружину, неначе на дурну курку, яка так тріпонула крилами, що аж до голуб’ятні втрапила, але голубкою так і не стала. Знову опустився у крісло.

— Що з тобою?! — процідив. — Я покинув сім’ю і трьох дітей заради жінки, у якої є голова на плечах, а мізки працюють завжди! І їй не треба нагадувати, що я подарував їй життя, про яке мріють усі! Всі!

Жінка відчула, як кожне слово чоловіка коле її холодними гострими гранями.

— Хіба я була невдячною? — прошепотіла.

— Я маю пестити наше «вчора»?! Юлю, мать твою! Може, увімкнеш мізки і врешті подумаємо, як не втратити наше «завтра»?!

— Вибач…

— Теж зайве! Мені потрібна твоя порада!

Глянула на полковника розгублено.

— Може, є сенс засекретити результати експертизи?

— Не вийде. У Гашинського і без мене є люди в поліції. День-два — і дізнається, — полковник замовк, знову уп’явся поглядом в одну точку.

— Зроби навпаки! Хай про причетність помічника Гашинського до… вбивства його матері дізнаються всі ЗМІ!

— Думав про це, але довбана гласність — палка з двома кінцями. І наслідки прорахувати майже неможливо!

— А якщо про результати експертизи першим дізнається сам Льоня Бурсак? А твої люди прослідкують за ним. Його реакція багато про що розповість.

Полковник жестом зупинив дружину: досить! Глянув на неї з повагою: нормальну ідею запропонувала! Підвівся, обійняв.

— Як настрій? Сенс життя віднайшла?

— Гроші би з кейса віднайти! Багато чого враз би стало на свої місця.

— Упізнаю свою жінку!

— Значить, ми дарма грішили на Чорнобаїв? І на Галю з чоловіком, — сказала. «І на Андрія…» — мовила подумки і так засмутилася, наче те, що Чорнобай не мстився, а просто забув її, було у тисячу разів гірше. — Ненави­джу! — вихопилося.

Перелякалася, зиркнула на чоловіка зацьковано.

— Чорнобаїв рано з рахунків списувати! — відповів полковник.

Знав би Тьома про душевний стан Юлії Володимирівни Жадкіної, вхопив би хазяйку «Белли» за рученята, сказав би:

— Сестро! Ми… брати по нещастю! Так само як і ви, мордуюся від загроз невизначеності, ненавиджу ситуацію, коли з напруженням чекаєш навали трагічних подій, із яких, ясна річ, сподіваєшся вийти переможцем, а замість того… ніяких подій! Взагалі ніяких, наче саме життя про тебе раптом забуло і ти якогось біса мусиш голосити: «Агов! Я тут, я є!» — аби нагадати про себе. Хіба не ляпас?

Тривожився недарма. Полковник Жадкін, який всі попередні дні нахабно й агресивно контролював кожен крок майбутнього психолога, пресував, розмахував перед носом Тьоми то батогом, то пряником і навіть пообіцяв йому десять відсотків від готівки з кейса, раптом зник! Не просто перестав телефонувати. Сам теж не виходив на зв’язок, коли Артем набрав його раз. Потім ще раз.

Щось сталося! Щось непересічне, але — що?! Найбільше Тьома боявся, що поліція і без його допомоги знайшла гроші, а значить, усі його мрії про безтурботне багате життя можна зливати в унітаз.

— Я більше не потрібний? І Галю дарма залякав: сидить у тій квартирі на Пушкінській, як миша. Невже вона реально нічого не знає про гроші?! Я ж стільки часу і власного ресурсу на неї витратив!

Що робити? Вирішив вичекати, але терпіння вистачило на два дні. Вже надвечір другого дня влаштував допит Жені Лисиці, яка знову тирлувалася на Тьоминій суверенній території. Мовляв, як там пані Жадкіна? Заспокоїлася вже? Чоловік її кейс знайшов?

— Тьомо, відповідаю! Вони той кейс ніколи не зна­йдуть! — завірила масажистка як людина, що мала категоричну думку стосовно всього.

Майбутній психолог повеселішав. Збадьорився. І в його геніальній голові народився не менш геніальний план. Усе буде так! Уже два дні Галя скніє у схованці на Пушкінській, і своїми щоденними дзвінками Тьома робить все, щоби довести дружину до стану моторошного переляку. Здається, у нього виходить: Тьома знає потрібні слова! Галі вже дуже страшно! І класно, що саме зараз поряд із нею нікого немає! Бо хіба то страхи, коли є кому поплакатися?! А Галі нема кому поплакатися! Сама! Одна-однісінька в чужій квартирі, в ізоляції, без можливості висунути носа на вулицю. І крім усього іншого, дуже переживає за чоловіка. Тому… завтра Тьома перестане відповідати на Галині дзвінки і сам не дзвонитиме дружині. А перед тим натякне: мовляв, у мене погане передчуття, Галю! І все! Більше ані слова. А назавтра — тиша! Вона дзвонить, а його немає! Отоді-то і стане Галі так страшно, що легше померти, а коли людина втрачає голову від страху, вона — чисто тобі пластилін. Ліпи! Тьома не забариться. Посеред ночі, коли розгублена від горя Галя ридатиме у чужій квартирі і благатиме Бога, щоби Тьома відгукнувся, на Пушкінській, як грім, як прелюдія неминучої біди, пролунає моторошний телефонний дзвінок. Тьома змучено прохрипить:

— Благаю, врятуй мене, Галю!

Вона ридатиме і кричатиме у мобільний:

— Ти де? Де? Тьомо, кохаю тебе! Скажи, де ти, і я зроб­лю все, щоб визволити тебе!

— Мене вб’ють, Галю!

— Ні! — ридатиме.

— Мене вб’ють, якщо ти не віддаси їм гроші з кейса. У тебе є лише… дві години!

Дедлайн обов’язковий за всіма законами драматургії. Галя випередить дедлайни, миттю примчить… приміром, на Дніпровський пляж, що на Березняках, прямо навпроти «Сілвер бризу» неподалік Тьоминого будинку. Весною там порожньо, а от потаємних місць, де можна надійно сховати невелику сумку, кейс чи пакет із грішми, — повно. Хоч у пісок заривай! Тьома повідомить дружині: вона має залишити гроші на пляжі, тоді його не вб’ють! А потім має мчати на Русанівку, бо там викрадачі і Тьомині кати залишать майбутнього психолога після того, як отримають за нього гроші! Галя все зробить заради Тьоми! Тьома дочекається, поки Галя залишить на пляжі гроші, і простежить за тим, щоб Галя бігла у бік Русанівки на зустріч із ним. Далі місце зустрічі призначати не можна, бо не встигне забрати гроші зі схованки на пляжі, віднести додому, там сховати надійно і після того всього ще й дочвалати до місця зустрічі, де на нього чекатиме дружина.

— Бездоганно! — розсміявся. — Завтра і почну! Набридло чекати! Час уже купувати нове життя!

Чай, печиво, бутери з сиром і яблука. Крім цілком доречного сухпаю, Чорнобай залишив у квартирі на Пушкінській корзинку яблук. Галя брала яблуко, вдихала його аромат, потім брала друге — намагалася відчути відмінність запаху, бо ж не могло бути так, щоби всі яблука пахли однаково. Може, вона має віднайти посеред яблук своє? Єдине, яке може взяти для того, аби… простягнути своєму Адамові?..

— У мене є Адам, — прошепотіла, та не заспокоїлася.

Якби Галя була Євою, кому б віддала яблуко? Здивувалася, бо з підсвідомості одразу не виплив образ Артема! Перебирала в голові чоловіків усіх часів і народів. Може, Мікеланджело? Лежала б поряд із ним на риштуваннях під стелею Сікстинської капели, подавала б йому пензлі… Чи Сковороді. Мандрували б. Або комусь із Beatles. Чи ось Шурову чи Хливнюку… Вони класні!

— Чи такому, як тато, — прошепотіла, вдихнула запах яблука.

Думки понесли. Коли змінилися правила? Хто позбавив Єв права обирати, нагороджуючи запашним плодом того єдиного, кому вона віддає своє кохання? Чому Адами тепер зривають плоди?..

Перед очима — Чорнобаї. Артем Чорнобай. Андрій Чорнобай.

— …І вирішують, що мені робити.

— Галю, ти просто не бачила тих виродків! І ти до кінця не розумієш ступінь небезпеки! Людей за тисячу гривень вбивають! Сподіваєшся, тебе відпустять з майже мільйоном баксів? — з тривогою в голосі пояснював Тьома, коли наполягав на тому, аби Галя не виходила з квартири на Пушкінській.

— Я вже жбурнув у воду камінь, — говорив свекор. — Коротше кажучи, склав одну важливу заяву… Скоро по воді підуть кола. А коли вони згаснуть, ти будеш у безпеці.

— Чому я повинна лише чекати, наче я каліка чи немічна?

Відповідь приходила, звідки не чекала. «Краще кусайся!» — чула голос Юрка Консуматенка, згадувала водія іржавого «міні-купера», і він вперто здавався Галі хорошою людиною. Особисті історії завжди переважатимуть над катаклізмами світу, залишаючи їх далеко позаду емоцій власного серця. «Я ж не маю інтерпретувати Юркову пораду буквально. Під “кусатися” він мав на увазі — опиратися обставинам, діяти…»

— Чого хочу? — прошепотіла, бо, перш ніж діяти, непогано було б визначити і мету дій!

Так чого хоче? Про «жити і бути здоровою» навіть не згадала: і так зрозуміло. Радості? Кохання? Аж знітилася: їй потрібне кохання? У Галі немає кохання? А чоловік нібито є.

— Яблук наїстися. Книг, знань, музики! Так, щоб наповнитися здатністю обирати шлях… — загадала. — Без роздумів обирати, без голови. Серцем. Недремним серцем, повним музики, книг, знань…

Першими відгукнулися знання.

— Галина Чорнобай? Вас турбують з Європейського університету. У вас «хвіст» за зимову сесію. До середини березня обіцяли здати курсову роботу… І де вона? — почула у слухавці приємний жіночий голос.

— Курсова готова!

— Ви не розчули? Я спитала: де вона? Якщо сьогодні до кінця дня я не побачу вашу курсову на власні очі, ваше прізвище з’явиться у списку студентів на відрахування, — пояснила жінка.

— Робота буде у вас! Я привезу! — пообіцяла і кинулася дзвонити Тьомі. За секунду пояснить чоловікові, де лежить роздрукована курсова. А ще попросить Тьому записати її на флешку. Краще привезти курсову і в паперовому виді, і на флешці.

Тьома не відповідав.

Артем Чорнобай полюбив свій план і відбивні зі свинини, які неперевершено готувала Женя Лисиця. І хоч масажистка вперто називала своє кулінарне творіння віденським шніцелем, майбутній психолог поблажливо пропускав те повз вуха: та хай! Смак від того не зміниться. Пив вранішню каву, спостерігав за напівголою Женею, яка смажила відбивні біля плити. Вирішальний день реалізації геніального плану настав, і Тьома хотів чітко розуміти розстановку всіх гравців на позиціях.

— А ти хіба сьогодні на роботу не йдеш? — запитав коханку.

— Вгадав! — усміхнулася. — Влаштую тобі день «багатих».

— День багатих?

Кивнула, присіла Тьомі на коліна, обійняла, дивилася в очі збуджено.

— Багато віденських шніцелів, багато вина, багато сексу… день багатих. Ти проти?

— Жартуєш? Я почав би з відбивної!

— З віденського шніцеля!

— Та по цимбалах!

— Може, і вина?..

— Тоді — і тебе! Тут! На кухні! Дідько, нащо я пив каву?

— Щоби прокинутися і усвідомити: день багатих — не сон, зай! І все це тобі не сниться, — Женя звабливо усміхалася Тьомі, однією рукою наливала в бокал вино, другою стягувала з себе труси, бо тільки вони і були на дівчині, коли заходилася зранку віденські шніцелі смажити.

Хтозна, як там у Тьоми з планом складеться, а Женині плани завжди спрацьовували без збоїв.

На дванадцяту годину дня вже обжерлися всім: і вином, і м’ясом, і сексом. Голий Тьома розвалився на дивані у вітальні, іронічно спостерігав за голою Женею, яка хвилину тому повідомила хлопцю, що має козирі… у де­яких особливих місцях і що Тьома не встоїть… Тобто якраз навпаки — встоїть і не впаде, так знову хотітиме масажистку, незважаючи на те, що вже побив усі мислимі і немислимі рекорди з кількості… Та і з якості!

Майбутній психолог уже приготувався знову розважитися, та задзвонив мобільний, і тільки тепер Тьома допетрав: Галя телефонує йому сьогодні вперше. Здивувався: лише після опівдня? Надто пізно…

— Чому не відповідаєш? — спитала Женя. — Це ж Галя?

— Не хочу! — сказав. — Іди до мене…

Наполегливо тискав Женю в обіймах, наче мстився Галі за те, що згадала про чоловіка лише в обідню пору. Мобільний подзвонив і замовк. Тьома відсторонив Женю, підвівся з дивана.

— Я в душ, — сказав. — А ти не одягайся, Женю. Я ще не закінчив…

Ого! Було би слово… Тьома зачинився у ванній, гола Женя врубала по телику М2, кружляла вітальнею, наспівувала. Не почула, як хтось відчиняє вхідні двері, а коли озирнулася, то побачила метрах у двох від себе розгуб­лену ошелешену Галю.

— Привіт! — кинула масажистка нахабно, перекрила голос музичному каналу, жбурнула пульт на диван і тільки тепер роздратувалася. Ну, їй-богу! Скільки можна?!

Стала навпроти Галі — гола, зваблива.

— Галю, от скажи, якого біса ти сюди ходиш?! Де твоя гордість?! Забула? Я тобі ще на твоєму весіллі очі відкрила! Сказала: Галю, Тьома — то не твоє, подружко! Схаменися і відступися!

— Женю…

— Що?! От що «Женю»?!

— А чого ти гола?

— Галю! Тому що ми з Тьомою в шахи грали! Ага? Так ясніше?

— І давно… граєте?

— Та тої ж ночі, коли тебе Юлька обдурила і з салону вигнала, і зіграли! З тих пір — разом, Галю! Погоджуйся вже на розлучення і рухай своїм шляхом. Молода, здорова, руки маєш — гроші умієш заробляти, зможеш і на щастя заробити! Чого тобі ще?

— Здорова? Ти сказала, я здорова?

— Галю, от тільки не треба придурюватися і сльозу з мене видушувати! Ти ким вирішила маніпулювати? Мною? Нічого не вийде! Я Тьомі все розповіла ще того вечора, коли тебе з «Белли» турнули.

— Що ти Тьомі розповіла?

— Що Юлька, сучка, набрехала, коли всім розпатякала, що у тебе ВІЛ-інфекція. Нічого в тебе немає! Здорова, як кобила! Не віриш?

— Не вірю!

— От і дурна, раз не віриш! Зараз! Зачекай! — гола Женя без тіні ніяковості пішла вітальнею, знайшла свою сумку, витягнула з неї експрес-тест на ВІЛ, тицьнула в руку приголомшеній Галі. — Тримай! Крапля крові — і за п’ятнадцять хвилин оцей тест тобі повторить те, що я тобі зараз кажу: ти здорова! І не треба мені тут брехати, що Тьома тобі цього не казав.

— Чого я не казав? Женю, з ким ти тут… — почувся голос Тьоми.

Зайшов до вітальні — геть голий, навіть рушником не обмотався. Побачив Галю, аж щелепа у майбутнього психолога відвалилася.

— Дідько! Дідько! — руками причандали свої закрив, наче дівчата їх раніше не бачили, заметушився. — Де мої труселя?! Що в біса відбувається? Женю! Що ти тут робиш? Галю! А ти? Ти як сюди потрапила? Ти не мала виходити зі своєї схованки! — верещав. — Дідько! Та де труселя?!

— Тьомо, в смислі «що я тут роблю»? — масажистка і не збиралася шукати одягу. Руки в боки. Дивилася на безпорадного хлопця розгнівано. — Ти мені брехав?

— Коли це я кому брехав?! — Тьома врешті знайшов труси, вскочив у них, потім у спортивки. Футболку натягнув, наче б то додало йому пристойності.

— Ти не розповів Галі, що вона здорова?

— Взагалі не розумію, про що ти!

— Тьомо! Ти не розлучаєшся з нею?! — обурено вигукнула масажистка.

Галя хитнула головою, наче прагнула струсити з себе усе те: голих Тьому і Женю, їхню огидну суперечку.

— Вибачте… — тільки одне слово і знайшла. Затиснула в руці тест на ВІЛ, швидко пішла до дверей.

Тьома подався було за Галею, навіть простягнув руку, аби вхопити її за рукав, та не встиг. Вийшла. Двері — бах! Тьома зиркнув на Женю Лисицю: стоїть собі гола, руки в боки, щоки пашать, очі горять таким гнівом — ховайся!

— Нє, ну… — пішов до вітальні.

Усівся у крісло, і коли Женя вслід за ним увірвалася, нахабно вмостилася на дивані навпроти, уп’ялася нервовим поглядом прямо йому в очі, лише руками розвів.

— Добре… — мовив. — Скажу тобі правду!

— А до сеї хвилини брехав? Типу — робив над собою зусилля, коли сексом зі мною займався? Не заводила?

— Дідько, Женю, що ти верзеш? Повторюю! Я не брехав! Я… не говорив тобі всієї правди!

— А зараз скажеш?

Кивнув:

— Скажу! Бо не хочу, щоб ми розбіглися.

Сподівався: Женя розтане од тих слів. Мі-мі-мі… Губками — до нього: зай, зай…

— Тьомо, та вже кажи свою правду!

— Добре, добре! — роздратувався. — Хочу в Галі спочатку забрати гроші, які вона стирила, а вже після того розлучитися. Це — заради нас, Женю!

— А не казав чого?

— Не хотів, щоб ти була зі мною через гроші!

Женя глянула на майбутнього психолога із прикрістю.

— Дідько, зай! Такий ти в мене дурник. Які гроші? Тобі потрібні гроші? Та заради Бога! Мільйон зароблю для тебе! Вистачить? Хіба справа у грошах? Це — кохання, пупсику! Я з кожним днем западаю на тебе все більше і більше. А ти?

— Питаєш? Іди краще до мене! — ляпнув Тьома.

— Серйозно? — Женя підхопилася з дивана, вже збиралася всістися Тьомі на коліна.

— Зачекай! Не серйозно! Все — потім. — Підхопився, заходився шукати верхній одяг. — Все потім, Женю! Зараз маю наздогнати Галю!

— Знущаєшся?! — вигукнула Женя.

— А ти мене неуважно слухала? Хочу забрати у Галі гроші, бо вона, дідько, злодюжка! Ти знала, що через ті гроші людей повбивали! Чи ти вже не віриш, що Галя в курсі, де гроші?!

— Галя в курсі, Тьомо. Просто мені насрати на її гроші!

— А мені — ні! — вже біг до дверей. — Я занадто багато сил вклав у ту… тему! — зупинився біля дверей, обернувся до Жені: — Сподіваюся, ти мене зрозуміла? Я збираюся повернутися сюди з Галею, Женю! Якщо ми увійдемо і я побачу тут тебе, значить, між нами все скінчено! А якщо ми повернемося і тебе тут не буде, значить, ти — моя жінка і між нами все тільки починається.

Поки сотня обраних по всьому світові перерозподіляє владу на континентах, а тисячі грошовитих — всередині країн-областей-галузей, їхня челядь теж не байдикує: заводить власну челядь, утворює мікротериторії свого мікровпливу і безперервно працює над їх розширенням аж до розмірів, які би дозволили накопичити ресурс і перекочувати до зграї грошовитих.

Льоня Бурсак мав своїх людей всюди: і серед фіскалів, і в прокуратурі з поліцією. Ясно, що конфіденційну інформацію Льоні доставляли не полковники і не генерали, але лейтенанти з капітанами знають не менше. І вміють заповнювати дірки відсутніх фактів власними аргументованими припущеннями, бо теж мріють вибитися з челяді.

Полковник Жадкін на кілька днів надійно ізолював результати експертиз, які прямо вказували на участь нардепівського помічника у мутній історії з грошима-впливами-трупами. Та Фелікс Аскольдович не контролював усі неофіційні течії, які вирували всередині управління куди стабільніше й ефективніше, ніж функціональні обов’язки, субординація, таке інше. Скажемо чесно, Жадкін і гадки не мав, що до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесено заяву Андрія Івановича Чорнобая стосовно смерті жителя Козельця громадянина Гаваненка, що коліщатка, змащені правильними мастилами, вже закрутилися і досудове розслідування стартувало. А Льоні Бурсаку простимульований лейтенант про це маякнув.

Льоня не відчував небезпеки, яка нависла над ним. Заглибився в інтриги шефа, вже подумки рухав гравців, намагаючись вивільнити більш вагому позицію і для себе. Він і Ореста Валерійовича Гашинського, який на кілька днів літав до Іспанії, де мав спільний бізнес з одним із синів одного з колишніх очільників столиці, приїхав зустрічати до аеропорту з таким значущим виразом обличчя — нардеп одразу помітив.

— Льоню, а що з мордою? Виграв конкурс «Найміцніші яйця»?

— Шефе, погані новини. У Єдиному реєстрі досудових розслідувань зареєстрована заява, у якій вас звинувачують у смерті того козелецького йолопа, якого ви…

Гашинський глянув на Льоню, як на гімно.

— А чому не порішав? Брав участь у конкурсі «Найміцніші яйця»? — жбурнув Льоні дорожню сумку: неси!

— Оресте Валерійовичу! — Льоня зловив сумку, заспішив за нардепом, який вже прямував до своєї автівки. — Типу… свого часу все порішав! Одразу після того, як ви його відходили!

— Значить, погано порішав, Льоню! Мені за тебе твою роботу виконувати, га? Чи ти, суко, вважаєш, що народного депутата України хтось може отак просто звинувачувати у, сука, вбивстві?!

— Ясно, що не може! Але… дуже хоче! Кажу ж: несподівано з’являється заява, яку вже внесли до Єдиного реєстру.

— З’ясував, хто в нас такий сміливий?

— Пам’ятаєте дівчину з котом? Яка була в автівці разом із тим Консуматенком, якого ви, до речі, теж…

— Що? І там — проблеми?

— Ні, ні! Консуматенка закопали біля сараю, там — усе нормально. Заяву на вас написав свекор тої дівчини, яка з Консуматенком у машині була! Чорнобай Андрій Іванович.

Нардеп зупинився біля автівки. Уп’явся у Льоню недоб­рими злими оченятами.

— Хай хтось із наших людей у поліції знищить заяву! А ти цим Чорнобаєм займися конкретно.

— Типу… замовити його?

— Типу… перестав мене розуміти? — визвірився нардеп.

— Оресте Валерійовичу! Є завдання, якість виконання яких напряму залежить від того, наскільки чітко вони сформульовані, — обережно відповів Льоня.

— А що я такого нечіткого тобі сказав, а? Грохни цього покидька! Закопай! Замочи! Прибий! Ще запитання є?

— Є…

— Та що тобі ще не зрозуміло, йолопе ти довбанутий?! — нардеп так психонув, що став бризкати слиною. — Ти мене зустрічаєш в аеропорті! З поганими новинами! Ти, суко, не пропонуєш вихід! Ти тупо ниєш, що у нас — повна жопа, я за тебе тут усе розгрібаю, і після всього у тебе ще залишилися питання?! Які?

— Бюджет, шефе. Ви ж розумієте: за нормальні гроші я знайду чіткого виконавця, а за копійки доведеться якогось бомжа на цю справу підписувати.

— А чим тобі бомжі не догодили? Ти у нас, сука, гидливий?! Бомжі — не люди тобі? Так знайди наркомана за дозу! — відрізав нардеп.

Андрій Іванович Чорнобай забув, коли хвилювався за власне життя. І раніше жив, наче плив, без втоми, а тепер хоч і трохи втомився, проте давно на березі, на твердому ґрунті: які у нього можуть бути проблеми?.. А от Галя з Тьомою, здається, повною мірою не розуміють, у яку небезпечну гру їх втягнули! Тривожився за молодих. Передоручив справи по «Леваді» Казидорівні, третій день стирчав у Києві, у невеличкій квартирі на Печерську. Терпляче чекав на дзвінок Антона Черпака, бо домовилися: як тільки небезпека для сина і невістки мине, Антін зразу ж зв’яжеться з Андрієм. А до того їм краще не зідзвонюватися.

— Антоне, якого ми так шифруємося, наче державний переворот плануємо? — спитав друга.

— Брате, відірвися вже від своєї «Левади»: вона тебе зробила дрімучим! — відповів Черпак. — Час усувати від справ старі кадри! Від них смердить! І ми зараз реально підштовхнули до докорінних змін в окремих сферах життєдіяльності країни.

— Так чому б не робити це публічно?

— Все, що в нашій країні робиться публічно, заздалегідь приречене на провал. Здебільшого все публічне таким і стає тільки для того, щоби знизати плечима і сказати: «Упс! Знову не вийшло!»

Чорнобай би посперечався, та давно перестав витрачати час на все, що вважав позбавленим змісту.

— Результату довго чекати? — перепитав настирливо.

— Не тільки ми з тобою прагнемо відірвати від годівниці політиків старого штибу, — розпливчасто відповів Черпак, автоматом приєднуючи Чорнобая до своїх політичних планів. — Уся країна того хоче.

— Мабуть, не дуже хоче! — буркнув Андрій Іванович на третій день добровільного байдикування у столиці. Так-сяк контролював справи «Левади» телефоном, варив собі каву в невеличкій квартирі на Печерську, і хоч міг щодня провідувати Галю на Пушкінській — не вважав за можливе. «Тьома їй — захисник! — дратувався подумки. — От дитина… Де вона набрала стільки рожевих окулярів? Невже і після всіх своїх випробувань не скине їх? То було би дивом. А для Тьоми — справжнім подарунком. Проте… ми всі такі, що нам подарунки не потрібні, ми їх не цінуємо».

Згадав про брехню, якою Тьома накрив Галю з головою, як теплою вовняною ковдрою, що у ній ніби й тепло, але нема чим дихати.

— Галі краще скинути рожеві окуляри, — прошепотів. — Бо життя — не диво, життя — факт. А факти краще не викривляти…

Філософські думки знову погнали чоловіка до кавомашини, та заварити п’яту за цей день чашку кави не встиг — задзвонив мобільний. Чорнобай чекав на дзвінок довгих три дні! «Врешті цьому Гашинському гайки прикрутили!» — подумав, бо сумніву не мав: телефонує Антін.

— Тату! — почув голос сина. — Галя у тебе в Затятовому?

— Я у Києві, Тьомо! — відповів Чорнобай. Серце впало.

За десять хвилин перетнулися біля будинку на Пушкінській. Тьома нервував, косував на батька з підозрою.

— Чому ти тут? — запитав врешті.

— Хіба це зараз важливо, Тьомо?! У справах я тут! Що з Галею?!

— Галі деяка небезпека загрожує, тому вона мала певний час переховуватися: сидіти в одній схованці, як миша, а вона… Заявилася у нашу квартиру на Березняках. А там…

— А там ти! З «медсестрою»! Так?

— Я тобі вже казав: у Жені реально медична освіта! І вона, до речі, прийшла повідомити, що Галя здорова!

— Що? — Чорнобай не повірив своїм вухам. — Ти жартуєш, Тьомо?

— Хто такими речами жартує?! Як з’ясувалося, хазяйка «Белли» Галі помститися хотіла! За те, що Галя її гроші вкрала! От і сфальшувала результати обстеження.

— Ти… знав?

— Звідки? Нічого я не знав! Хвилювався за неї.

— Галя знає?

— Ми одразу їй усе виклали! Та це мало заспокоює! Рвонула кудись — не зміг її затримати. А нам поговорити треба! Про важливі речі!

Чорнобай глянув на старовинний будинок.

— Може, вона у своїй схованці?

— Я і дзвонив у двері, і стукав…

— Ходімо! У мене є другий комплект ключів, — Чорнобай пішов до під’їзду.

Тьома навіть не намагався приховати ані здивування, ані роздратування. Услід за батьком увійшов до просторої розкішної порожньої квартири, роззирався приголомшено.

— Це твоя квартира? І це ти… організував для Галі схованку? Цікаво! Не знав, що в тебе є квартири у Києві! І скільки? Дві чи більше?

— Я теж про тебе багато чого не знаю, Тьомо.

— А як Галя тут опинилася? Бо вона мені набрехала, що орендувала квартиру!

— Зателефонувала… Сказала, що їй треба сховатися. Теж брехала?

— Не зовсім. Кажу ж: їй загрожує небезпека!

Чорнобай глянув на сина з прикрістю: дідько, не кається…

— Тьомо, — сказав. — Я все знаю: і про кейс із грішми, і про те, що всі думають, ніби Галя причетна до пограбування. У мене полковник Жадкін був.

Тьома хитнув головою роздратовано:

— Так он чого ти так активно підключився до наших проблем, тату! І тебе гроші з кейса цікавлять!

— Дякуй, що ти — мій син, — відповів Чорнобай. — Інший би отримав у диню за такі слова!

— Може, спочатку Галю знайдемо, а потім кулаками помахаємо?! — нервово відповів Тьома. — Вже третю годину на дзвінки не відповідає! А раптом з нею щось сталося?

Галя не рахувала годин. Їхала з лівого берега на правий. До «Белли». Думала тільки про Юлю: чому вона так вчинила?

Коли вискочила з Тьоминої квартири на Березняках — у руці тест на ВІЛ! — чомусь подалася в бік Дніпра, до порожнього пляжу, на якому весняної пори тільки рибалки тирлуються. Та наче сліпа, бо перед очима не день-вулиця-сонце — кам’яна маска доглянутого Юлиного лиця. Чому вона так вчинила?..

Тьома наздогнав дружину вже на пляжі. Йшов поряд, намагався зупинити.

— Галю, зачекай! Дай пояснити!

Вхопив за плечі. Стискала в руці тест, дивилася чоловікові в очі, та бачила Юлю: чому вона так вчинила?..

— Галю, невже не бачиш?! Нас хочуть розлучити! Нас свідомо зіштовхують, аби ми зненавиділи одне одного! — яскраво переконував Тьома. — Мене переконують, що ти — злодюжка, яка вкрала чиїсь гроші! Сподіваються, стану зневажати тебе! Та вони всі помиляються! Я не покинув тебе, коли думав, що ти хвора на СНІД! Тобто… Спочатку я перелякався! Але потім опанував себе і зрозумів: без тебе не уявляю життя! І після всього хтось ще думає, що мене відверне від тебе лише те, що ти знаєш, де гроші з кейса?! Мене на такі дешеві гачки не підловити! Я вищий за все те!

Зиркнув на Галю. Дивилася крізь нього.

— І ти спробуй бути вище! Ти ж кохаєш мене? Кохаєш! Галю, тоді ти серцем повинна зрозуміти: Женя нас підставляє! Вона мене чимось обпоїла, аби звабити. Мріє нас розлучити, бо запала на мене, як божевільна! Але мені потрібна ти, а не вона! Галю! Ти мене чуєш?

Не чула. Вивільнилася з Тьоминих рук, побігла берегом уздовж Дніпра — стискала в руці тест на ВІЛ. Тьома не здався. «От же зараза!» — подумав, кинувся услід, та шлях йому заступив міцний дядько у камуфляжі й зі спінінгом. Вхопив Тьому за барки.

— Ти якого біса дівчину переслідуєш?! — дихнув на майбутнього психолога горілчаним перегаром, бо, певно, того дня риба погано ловилася.

— Ота дівчина — моя дружина! — Тьома смикався, з-за дядькового плеча спостерігав, як Галя швидко віддаляється. — Відпустіть! Краще б допомогли її зупинити!

— Якщо чоловікові у стосунках із жінкою потрібна стороння допомога… — відповів п’яний рибалка, — …на тих стосунках сміливо можна ставити хрест!

Відпустив Тьому. Усміхнувся скептично.

— Розглянь інші варіанти...

— Які ще варіанти? — Тьома відскочив від дядька на кілька метрів, роздратовано роззирався: де Галя?! Дружина вже зникла з поля зору.

— Та різні є варіанти, — почув голос дядька. — Мужика собі справжнього знайди! Чи бабу таку, що вона, як мужик!

— Козел?! Ти — козел? Так? Чи просто нариваєшся?! — Тьома волав і одночасно швидко відходив від дядька подалі.

— Та йди вже… — дядько навіть не озирнувся на Тьомині крики. Підійшов ближче до води, заходився чіпляти наживку на гачок.

Галя лиш раз обернулася. Коли вискочила з пляжу на вулицю біля «Сілвер бризу», перебігала проїжджу частину, крутнула головою і праворуч, і ліворуч: не побачила автівок. І Тьоми… І байдуже! Лиш Юля перед очима.

Все так же стискала в руці тест на ВІЛ. Перейшла містком з Березняків на Русанівку, знову повернула до річки. Чому її тягнуло до води? Не знала. Знайшла тихе місце і врешті дістала інструкцію з тесту на ВІЛ. Спробувала розібратися з голками-чарунками, та руки тремтіли: мить — і тест уже валявся в піску. Як не втримала?

Не розридалася. Проста думка змусила дістати мобільний, увійти в Інтернет. «Де в Києві можна здати тест на ВІЛ?» — визначила пошук. На екрані роздивлялася мапу столиці, всіяну червоними цятками: десятки адрес на правому березі. І на лівому є: у шкірвендиспансері № 1 тест можна здати, але треба мати паспорт, а от у кабінеті «Довіра» на Лівобережному масиві — анонімно.

— І ближче! — вирішила, та водночас подовжила собі шлях, бо пішки рушила в бік Лівобережного, наче дала собі часу набратися сміливості і відваги. «Сьогодні отримаю відповідь», — навіювала. Телефон дзвонив безперервно: Тьома, Тьома… Вимкнула: ніщо не зупинить. Нічого важливішого в житті просто не існувало.

За годину у кабінеті «Довіра» біля «Лівобережної» привітна медсестра простягала Галі папірець із результатами тесту.

— Ви здорові, дівчино.

Вона, певно, говорила ще щось дуже важливе, бо Галя дивилася на жінку в білому халаті і навіть бачила, що вона продовжує ворушити вустами. Та Галя оглухла. «Ви здорові! — луною у мозку. — Ви здорові!»

Вийшла на вулицю: на вітер і сонце.

— Сьогодні отримаю відповідь, — повторила вперто, бо з усіх запитань світу її і досі найбільше мордувало лиш одне: чому Юля так вчинила?..

Швидко пішла у бік метро «Лівобережна»: за півгодини до «Белли» дістанеться. Спробувала уявити, що скаже Юлії Володимирівні, та лиш розгубилася.

— Пішки піду! — вирішила, та бажання якнайшвидше почути відповідь на найболючіше своє запитання перемогло. За хвилину потяг метро вже мчав Галю Чорнобай на правий берег. Від метро «Хрещатик» до «Белли» — п’ятнадцять хвилин швидкої ходи.

Дісталася, не захекалася. Увійшла до салону: до чого ж усе рідне! А, ні! Не все. Новенька адміністраторка на ресепшені посміхається фальшиво:

— Раді вітати у «Беллі»! Чим можемо вам допомогти?

— Галинко? — Галю помічає Оля Корнійчук.

Від її вигуку з кабінету виглядає косметологиня Олександра Петрівна.

— Галченя! Жива? Слава Богу!

Перукарки біля робочих крісел на мить завмирають, ножиці-фени-гребінці так і зависають у повітрі, косують на колишню колежанку напружено.

— Юлія Володимирівна є? — Галя звертається не конкретно до когось, а у простір, супиться, чомусь зіщулюється, ніби її тут зараз поб’ють, та вперто суне до кабінету хазяйки.

— Зачекайте! До Юлії Володимирівни не можна! Хто ви? — адміністраторка намагається заступити Галі шлях, та пізно.

Галя швидко перетинає хол і залу, входить до коридору, з якого можна потрапити і до службової кімнати, і до туалетів, і до кабінету хазяйки. Новенька біжить за Галею, і до кабінету Юлії Володимирівни Жадкіної вони ввалюються удвох: Галя і новенька.

— Юліє Володимирівно! Вона якась неадекватна! — новенька намагається виштовхати Галю з кабінету.

Галя виривається і не зводить очей з пані Жадкіної — хазяйка стоїть біля столу і здається такою, як завжди: до біса красивою і сильною. Колись Галя боготворила її, вважаючи взірцем не тільки для себе, а й для всіх жінок. Але сьогодні…

— Що з вами?! — мимоволі вигукує приголомшено, хоч увірвалася до кабінету цієї жінки, аби поставити геть інше запитання. Та зміни, що сталися з гордовитою красунею, видно неозброєним оком. Вони здаються Галі настільки руйнівними і незворотними, що дівчина відчуває панічний дикий страх.

Пані Жадкіна реагує миттєво: і без того біла шкіра лиця стає ще білішою, наче вкривається інеєм, брови тремтять.

— Леді, вийдіть, — промовляє жорстко, звертаючись до адміністраторки.

Та, певно, абсолютно свіжа, бо ще не розуміє хазяйчиних примх.

— Я? — перепитує розгублено, але задки просувається до дверей і за мить зникає в коридорі.

Галя стоїть посеред кабінету, ошелешено спостерігає за хазяйкою. Здається, пані Жадкіна забуває про Галю. Дістає мобільний, красивим пальчиком натискає на екран.

— Феліксе? У моєму кабінеті Галина Чорнобай, — каже полковникові, який слухає її на іншому кінці дроту. — Добре! Чекаю.

Вимикає дзвінок, недобре дивиться на Галю. Галі здається, на неї дивиться сама смерть: стара-бліда, сива-біла, холодна-холодна — жодної емоції.

— Моя тобі порада, — каже смерть. — Не тікай. Не допоможе…

Чорнобай потиху вів позашляховик київськими центральними вулицями, уважно вдивлявся у постаті дівчат. Посеред них могла бути Галя. Дурне діло — отак шукати дівчину, яка не хоче, аби її знайшли. А невістка не хоче, бо інакше б відповідала на дзвінки. Та як зупинитися? Годиною раніше на Пушкінській біля старовинного будинку Чорнобай проводжав поглядом роздратованого сина, який ішов до червоної «мазди».

— Тьомо, я теж Галю пошукаю.

— Добре хоч не погрожуєш розбити мені лице! — їдучо відповів син.

«І в кого він такий?» — Чорнобай крутив кермо, шукав поглядом невістку, думав про вир подій, які відірвали його від гармоній «Левади», змусили знову зануритися в інтриги столичного життя, хоч після історії з лікаркою Юлею Чорнобай дав собі слово шукати інші виміри щастя.

— Знову вона у моєму житті! — прошепотів. У мозку — логічний ланцюжок подій. Лише до одного місця вів.

Чорнобай набрав Тьому.

— Не знайшов Галю?

— Ні! І на дзвінки не відповідає!

— Вона у «Беллу» пішла. Я так думаю, — сказав Чорнобай.

За п’ять хвилин позашляховик Чорнобая і червона Тьомина «мазда» ледь не зіштовхнулися на парковці біля «Белли».

— Тобі краще зачекати біля автівки, — запропонував батькові роздратований Тьома. — Не попхаємося ж ми в «Беллу» разом?!

— Ти тут лишайся! — без пояснень наказав Чорнобай, пішов до салону, і це страшенно роздратувало майбутнього психолога: ледь не луснув од прикрощів. Та що в біса відбувається?! Побіг за батьком услід.

— Ти не запізно вирішив мені наказувати?!

Вдруге за день новенька адміністраторка на ресепшені «Белли» намагалася не пропустити до кабінету пані Жадкіної нахабних неадекватних відвідувачів. Хапала Чорнобая і Тьому за руки: зупиніться!

— Та що ви собі дозволяєте?! — репетувала. — Зараз приїде чоловік Юлії Володимирівни! Він полковник поліції! Він вас…

— Полковника нам тільки не вистачало! — буркнув Тьома.

— Леді… Вийдіть! — тільки й повторила їй пані Жадкіна, коли побачила на порозі свого кабінету батька і сина Чорнобаїв.

Чорнобай не чекав, поки адміністраторка вийде. Глянув на Галю, що стояла посеред кабінету.

— Галю… — хотів жорстко і категорично сказати, аби швидко виміталася геть із цього зміїного кубла, та Галя раптом усміхнулася, подалася до нього.

— Андрію Івановичу… Я здорова! Чуєте? Я здорова! — стояла на відстані подиху, очі сяяли.

— Галю… — знітився. — Так. Знаю. Все буде добре, дівчинко.

— Ви мене вилікували…

— Невже?! — нервово вигукнув Тьома.

Роздратований вигук сина повернув Чорнобая до реальності.

— Галю, ти зараз вийдеш звідси з Тьомою! — мовив невістці рішучо. — Так треба! Просто роби, що я кажу. Домовилися?

Кивнула. Йшла за Тьомою вслід до дверей, озиралася до Чорнобая.

— Андрію Івановичу! Точно все буде добре? Обіцяєте?

— Галю, та що відбувається?!! — Тьома вхопив дружину за руку, потягнув до дверей.

Чорнобай провів їх поглядом, обернувся до Юлії. Вона сиділа у кріслі: бліда, напружена. Мовчала.

— Андрію! А мені пообіцяєш, що все буде добре? — прошепотіла врешті.

Чорнобай довго мовчав. Причинив двері, ходив кабінетом пані Жадкіної, дивився у підлогу, супив брови, усміхався печально. Врешті зупинився. Дивився на жінку зі зневагою, та крізь неї, як дим крізь діряву стріху, пробивалися цівки щирого співчуття.

— Ні, — сказав. — Тобі, Юлю, нічого не можу обіцяти.

— Залишився, аби затримати мого чоловіка і не дати йому допитати твою невістку? — усміхнулася печально.

Полковник почув, бо саме відчиняв двері кабінету. Гострим поглядом оцінив ситуацію.

— Юлю? Усе гаразд? — мовив, навіть не здогадуючись, скільки злої іронії у тому запитанні.

— Краще я вам відповім, Феліксе Аскольдовичу! — сказав Чорнобай. — Бо я на вас чекав! Якщо, звісно, у вашому тандемі рішення приймаєте ви! А не Юля.

— Юля? Моя дружина для вас — просто Юля? — Жадкін не пропустив. — В одному класі вчилися?

— Феліксе, я тобі вже казала, ми з Андрієм познайомилися на весіллі його сина з моєю співробітницею, — поспішно встряла пані Жадкіна.

— Гарна казочка, — полковник зиркнув на Юлю недобре.

— Мені не до ваших сімейних розбірок! — відповів Чорнобай. — Я тут, аби свою сім’ю захистити! Сина, невістку.

— Ось! Про невістку давайте детальніше! Де, в біса, ваша невістка?! Якого дідька вона від поліції бігає? Є що приховувати? Не хоче зізнаватися, що вкрала кейс грошей? — полковник уп’явся у Чорнобая злим поглядом.

— Не крала! Повірте! Якщо б мав хоч краплю сумнівів, навіть не починав би цієї розмови. Але ви… Ви обоє перетнули межу! Ви, пане полковнику, тероризуєте мого сина! А ваша дружина довела мою невістку майже до самогубства. Я встиг зупинити Галю в останню хвилину, бо дівчина вже не хотіла жити з діагнозом ВІЛ.

Замовк, дивився пані Жадкіній в очі.

— А ВІЛу немає! Так, Юлю?

— Досить нікчемних розмов! — полковник почервонів від гніву. — Іди собі, турботливий папіку!

— Ти за мене не хвилюйся! — Чорнобай і собі пере­йшов на «ти». — Я піду! Та спочатку вам з Юлею дещо поясню. Якщо не дасте спокій Тьомці і Галі, я вас не пожалію. Хочете, аби всі дізналися, скільки контрафактних ліків ви продаєте у своїх аптеках? І які відкати щомісяця за це платите? І як через усе це гинуть люди…

Чорнобай важко глянув на подружжя, пішов до дверей.

— Гарного дня! — сказав зі значенням перед тим, як зачинити за собою двері.

Юлія Володимирівна відчула: шкіра на обличчі зсувається вниз, як снігова лавина у горах, ніби на лиці лишаються лише безсилі м’язи, а тілом котиться невтримне тремтіння.

— Феліксе… — процокотіла зубами. — Що робити?..

— Працювати, — хижо відповів Жадкін. Дістав мобільний, швидко набрав номер. — Працюємо, хлопці, — наказав.

Підійшов до вікна, ледь відсунув портьєру. Незворушно спостерігав, як парковкою до свого позашляховика швидко йде Чорнобай. Як до нього від бусика, що стоїть неподалік, підходять троє молодиків у цивільному. Двоє заламують Чорнобаєві руки, третій непомітно вкидає до задньої кишені джинсів чоловіка невеличкий пакуночок з білим порошком.

— Контрафакт?.. — процідив. — У нас є не тільки контрафакт.

— Нащо ти все ускладнюєш? — поряд із полковником стала пані Жадкіна. Дивилася, як троє молодиків у цивільному волочать Чорнобая до бусика.

Полковник зло зиркнув на Юлю. Вхопив її за руку, смикнув до себе.

— Що у тебе було з цим покидьком?!

— Що у тебе з ним було?! — Тьома скерував автівку в бік Дніпра, на рідний лівий. Роздратовано косував на Галю: сиділа поряд, уп’ялася напруженим поглядом перед собою, на дорогу.

— З ким? — спитала.

— З моїм батьком!

— Ти мариш? — повернулася до чоловіка всім тулубом, очі стали нереально великими, здивованими.

— Ти поїхала зі мною, тому що він наказав? «Галю, просто роби, що кажу!» Ти робиш усе, що він наказує?!

— А… Андрій Іванович хіба не поїхав з «Белли»?

— Звідки я знаю?

— Думала, він услід за нами… На своїй автівці! Думала, ви так домовилися…

Задихнулася. Вихопила мобільний, почала набирати номер Чорнобая тремтячими руками. Тьома з відразою спостерігав за дружиною. Як же його дістала ця мати Тереза!

— Що ти робиш?!

— Дзвоню Андрію Івановичу… — опустила руку з мобільним. — Не відповідає! — торкнулася Тьоминої руки. — Треба повернутися!

— Ага! Уже!

— Там же твій тато! У «Беллі»! І зараз полковник приїде! Юля дзвонила йому при мені!

— Та знаю я, що полковник приїде! Дістав уже і цей полковник!

— Треба повернутися, Тьомо!

— Не збираюся я нікуди повертатися! І тато — не хлопчик! Розгребе свої проблеми!

— Зупини! — закричала.

Вчепилася двома руками у кермо. «Мазда» вильнула. Тьома однією рукою вчепився у кермо, другою відштовхував дружину.

— Хвора?! Ти хвора?! — на гальма.

«Мазда» зупинилася на Старонаводницькій. Галя спробувала відчинити дверцята, та вони не відчинялися.

— Розблокуй двері, Тьомо! — попросила. — Якщо не збираєшся допомагати Андрію Івановичу, просто випусти мене.

Майбутній психолог врешті допетрав: оце він є, той момент, коли одна людина готова віддати заради іншої все. Витримав драматичну паузу.

— Добре… — сказав. — Я відчиню двері. Але спочатку ти скажеш, де гроші!

Галя видихнула втомлено, закрила лице руками і заплакала. Артем насторожився.

— Що?! Ти реально не знаєш, де гроші з кейса?

— Не знаю! І не знала ніколи! — ридала відчайдушно і гірко.

Тьома з недовірою дивився на дружину. Мотнув головою з прикрістю. Одним рухом розблокував замки дверей.

— Я тобі не вірю… — сказав.

Галя не слухала. Вислизнула з автівки, перетнула Старонаводницьку, побігла нею вгору. Махала руками автівкам, які рухалися у той бік. Тьома бачив, як біля дружини зупинилася сіра «деу», як Галя зникла у нутрощах дешевого авто, як «деу» поповзла у бік Печерська. «Дійсно, доведеться шукати інші варіанти…» — подумав, прово­джаючи дружину очима.

Адміністраторка «Белли» побачила Галю й аж задихнулася од обурення.

— Що?! Знову? Слухайте, йдіть уже звідси! Юлії Володимирівни немає!

Немає?.. Галя завмерла у холі салону, дивилася на новеньку розгублено. У хол визирнула Женя Лисиця. Побачила Галю, мотнула головою: мовляв, ходімо у службову кімнату.

— А ти чого… не вдома? — запитала, коли увійшли до службової кімнати і туди позбігалися всі дівчата, які на той час не були зайняті з клієнтками: і Оля Корнійчук, і косметологиня Олександра Петрівна.

Галя глянула на Женьку гірко.

— Всі вже знають? — спитала.

— Про що? — нахабно усміхнулася масажистка. — Про те, що твій чоловік тепер — мій чоловік?

— Женько! Ти здуріла? — охнула Олександра Петрівна. — Невже ти відбила у Галі Артема?!

— Ні, не про Тьому, — Галя дивилася на Женю і думала, що ображатися на масажистку не варто: завжди була набагато чеснішою, ніж усі інші. Каменя у пазусі ніколи не ховала, а от брати все, що погано лежить, полюбляла.

— А про що? Про те, що ти здорова? — усміхнулася масажистка. — А сама як думаєш? Я тільки прийшла, а дівчата кажуть, ти тут Юльці такий гембель влаштувала, всі твої одкровення почули. А я завжди казала: Юлька — сука!

— Я кричала? — розгублено спитала Галя.

— А Юлька, кажуть, шипіла, як змія! — відповіла Женька. — А що казала? Виправдовувалася?

Галя усміхнулася ніяково. Перед очима — Юлія Володимирівна Жадкіна. «Ти зробила тест на ВІЛ? І як? Усе добре? Вітаю! — сказала. — До мене які претензії, Чорнобай?! Ти ще скажи, що я винувата в тому, що у клініці хтось щось наплутав з результатами!»

— Ні. Не виправдовувалася, — відповіла.

— Галинко, мені так шкода! Так шкода, що ти через все це пройшла! Бідна ти моя подружко! — забелькотіла Оля Корнійчук.

Олександра Петрівна хоробро обійняла Галю за плечі.

— Тут неподалік один дуже дорогий салон шукає крутого майстра-перукаря. Контакти дати?

— Ні, дякую, — до дівчат. — У Юлиному кабінеті Тьомин батько залишався, коли ми з Тьомою вже поїхали. Не знаєте, де він? З Юлею пішов?

— Я знаю! — сказала Галі новенька адміністраторка. — Все було так. Спочатку ви з вашим Тьомою пішли, а немолодий мужчина залишився з Юлією Володимирівною у кабінеті. За п’ять хвилин під’їхав чоловік Юлії Володимирівни. Полковник! І вони вже втрьох щось дуже бурхливо обговорювали. Недовго. Хвилин п’ять, не більше. А потім немолодий мужчина вийшов з кабінету Юлії Володимирівни. І з «Белли». І більше я його не бачила. Певно, поїхав.

— А Юля? — спитала Галя.

— А Юлія Володимирівна з чоловіком теж поїхали. Хвилин за двадцять після нього.

Женька здивовано глянула на Галю.

— А нащо ти свекра шукаєш?

— Потрібний мені, — відповіла.

Анка Сулима заборонила собі мріяти про Андрія Чорнобая не тому, що знайшла кращого. Усі мрії з серця витіснили тривоги. Вони завітали до Затятового на початку березня разом із норовливою невісткою Чорнобая, розворушили сонне містечко, посіяли незрозумілу смуту. І все стало Анці не так! І рідне місто наче чуже, і люди набундючені, похмурі, і сама себе не впізнає! І за Сашка страшно, бо намалював собі кохання і з того радіє. І довго він на тій радості протягне? Для життя потрібне щось більш конкретне, ніж мрії. Чорнобай теж змінився: нер­вовим став, «Леваду» на Казидорівну покинув, а то хіба діло? Чужі непривітливі люди почали навколо затятівського будинку Чорнобая крутитися, такі ж чужі та нахабні і на «Леваді» з’являлися: бач, їм цікаво, як тут усе облаштоване і чи можна, приміром, на базі весілля провести чи день народження. А питали не про меню ресторану, розваги й аніматорів, а скільки гектарів землі «Леваді» належать, які комунікації підведені і кому належить лісок, що він по сусідству з базою відпочинку.

— Пропаде «Левада», — перешіптувалися затятівці.

— І Бог із нею! Аби Андрій Іванович не пропав, — відказувала мудра Казидорівна, бо краще за інших розуміла: життя і бізнес — речі хоч і взаємопов’язані, та не настільки, аби людині пропадати, коли бізнес її гине. Казидорівна і сама пережила руйнацію кількох своїх підприємств, перш ніж зуміла вибудувати прибуткову лісопилку.

— Та до чого тут «Левада»?! Чорнобай у Києві коханку знайшов, тому і тирлується там цілими днями, — сказала раз Казидорівні медсестра Лєнка Гвоздовська, коли перетнулися у відділенні банку, яким Анка Сулима керувала.

Анка ох і розгнівалася. «Та як?! Як таке може бути?! — мордувалася. — Хіба нормальний мужчина так вчинить? Щоб не прийти, не вибачитися… Не сказати: “Аню, прости, але наші потяги надалі рухатимуться у різних напрямках! І твоєї вини у тому немає! Навпаки! Тільки я один винуватий…”» Лєнці Гвоздовській тоді нічого не сказала, бо Анка ж — горда. Але дізнатися у медсестри подробиці образливої новини кортіло — аж знервувалася вся. І Анка придумала план. Раз увечері зайшла до синової автомайстерні: типу — поруч була у справах, зазирнула, аби узнати, чи скоро Сашко додому збирається.

— Може, разом підемо? — сказала.

— Зачекай хвилин десять, — відповів Сашко, бо саме колупався у двигуні старого «опеля». — Можеш поки собі чаю зігріти.

Анка пішла у дальній кут майстерні, де Сашко облаштував собі лаунж-зону: два стільці, стіл при стіні, на столі чайник і все для чаювання. Присіла, вичекала пару хвилин і почала план реалізовувати.

— Сашко! — гукнула. — Синку! А йди сюди…

Сашко кинув роботу, підійшов до матері.

— Щось так серце ниє, — збрехала Анка. — І голова закрутилася. А подзвони Лєні Гвоздовській, синку.

— Ма, яка Лєна? Давай «швидку» викличемо.

— Та я ж не помираю! І пізно вже. Майже десята вечора. Чого ото цілу бригаду смикати?! А Лєна поруч живе. Тиск мені поміряє, вже зрозуміліше стане, що далі робити.

Лєнка Гвоздовська примчала за кілька хвилин, виміряла тиск.

— Сто тридцять на вісімдесят, — сказала. — Нормальний тиск! А зараз як, тьоть Аню? Краще?

Отут би Анці і розпитати Лєнку акуратно про Чорнобая, та поряд крутився турботливий Сашко. Бурчав: додому треба йти, додому, щоб мама прилягла… Всі плани — коту під хвіст.

— Добре, ходімо! Мені вже краще! — Анка зрозуміла: діла не буде, тож і прикидатися хворою сенсу немає.

Сашко вимкнув у майстерні світло. Вийшли всі троє назовні, під ліхтар, який висів над будівлею, і побачили дівчину, яка порожньою темною неосвітленою вулицею йшла до майстерні.

— Галя… — усміхнувся Сашко.

— Невістка Чорнобая? І що їй тут робити, коли Чорнобая у Затятовому немає?! Ні, Сашко, то не вона, — відповіла Лєнка, та напружилася, вдивляючись у темінь.

Анка чомусь теж напружилася, бо серце… раптом сильно занило. І голова закрутилася.

Дівчина наближалася. Випірнула з темряви у світло ліхтаря, і Анка побачила норовливу невістку Чорнобая. Підійшла до майстерні, зупинилася, глянула на трійцю зазятівських людей.

— Я Андрія Івановича всюди шукаю, — сказала. — Не знаєте, він сьогодні у Затятове повертався?..

Чорнобай не спав. Сидів на твердому тапчані у камері на одну людину, дивився у невеличке заґратоване віконце.

— Кому за тебе хвилюватися? — сказав Антін Черпак, коли наприкінці бурхливої доби, майже опівночі, увійшов сюди з пакетом продуктів. — Сім’ї немає, син дорослий. Посиди кілька днів, брате! Відпочинь, подумай про життя. А потім я тебе витягну.

— Антоне, я надовго сісти можу! Ці козли мені наркотики підкинули!

— Забудь! З цим я розберуся.

— Зараз розберися! Не хочу і на хвилину тут лишатися!

— Андрію, все чудово складається. Жадкін, сам того не усвідомлюючи, зараз нам дуже допомагає.

— Чим?!

— Брате, поки я доб’ю Гашинського, ти будеш у безпеці. Це важливо! Не хочу, щоби ти постраждав.

— А мені по цимбалах! Зроби все, щоби я вийшов!

— Роблю, заспокойся!

— А де я? Що це за місце?

— Ізолятор тимчасового тримання на Кудрявці.

— На Кудрявці є тюрма? Не пам’ятаю такого! На якій вулиці?

— У Косогірному провулку. Він від Глибочицької до Кудрявської пролягає. Ти, до речі, знав, що Косогірний провулок, мабуть, єдина вулиця у місті, яка у певній своїй частині виглядає, як сходи? Тобто там і є лише сходи, якими можна пройти. Така от несподівана вулиця.

— Цікава інформація! — скептично зауважив Чорнобай. — А головне: вчасна!

— А я тобі кажу! Забувай уже про свою «Леваду», повертайся до Києва, — усміхнувся Черпак, пропустивши повз вуха невдоволення друга. — Тут на тебе чекає більше відкриттів, ніж посеред лісу біля озера.

Черпак точно вже спав на зручній м’якій постелі, навіть у сні продовжуючи вбудовувати себе у грандіозні політично-бізнесові перспективи країни, а Чорнобай так і не заснув. Відпочити — не відпочив, про життя думав…

— Кому за мене хвилюватися? — прошепотів. — Нема кому. Шкода...

Наприкінці березня вночі у давньому місті Затятовому, на вулиці імені Корочуна, у майстерні автомеханіка Сашка Сулими відбувалася термінова нарада, яку скликала Анка Сулима. Вгамувала трохи своє серце, відправила додому Лєнку Гвоздовську, бо ласа до пліток медсестра і так почула забагато, зателефонувала Казидорівні із проханням прийти, і коли стара мудра жінка на власній автівці подолала два квартали від свого дому до Сашкової майстерні за дві хвилини, вказала на Галю і сказала:

— Ось, Казимиро Теодорівно! Галя! Така у нас новина…

— Каже, Чорнобай зник, — додав Сашко.

Казидорівна завжди дивилася у корінь.

— І коли все почалося? — спитала невістку Чорнобая. — Коли ти до Затятового з рожевою валізою і кейсом під ранок заявилася?

Галі вистачило п’яти хвилин, аби розповісти все. Геть усе! І про пограбування біля «Белли», і про діагноз, і про Юрка Консуматенка, і про людей, які впевнені, що вкрадені гроші у Галі. Тільки розповісти про те, що й Тьома у це вірить, язик не повернувся. Та уникнути запитань про Тьому не вдалося.

— Галю, а чому знову без чоловіка приїхала? — запитав Сашко. — І на маршрутці. Лєна Гвоздовська казала, коли син Чорнобая по тебе на «Леваду» приїжджав, то на крутій тачці був.

— Тьома не вірить, що його батькові щось загрожує, — відповіла Галя. — А я знаю: Андрій Іванович ні за що не покинув би… мене!

— Тебе? — Анка відчула гострий напад ревнощів. Та що в біса відбувається?!

— Він знав, що мене переслідують через зниклі гроші. Говорив: я зумію тебе захистити. І раптом… зник.

— Виходить, дівчино, всі біди в Андрія через твої проб­леми! — констатувала Анка, дивлячись Галі у вічі. — А ти замість того, аби свої проблеми розгрібати, знову втекла до Затятового! Ховатися приїхала?

— Ні! Ні…

— А чого?

— Подумала: вам теж не байдуже, що з Чорнобаєм.

Не байдуже! Биту годину судили-рядили, де може бути хазяїн «Левади» і чи загрожує йому небезпека. Коли версії і припущення вичерпалися, Казидорівна постановила: усім спати, Галю вона до себе на ночівлю забирає, а завтра зранку відвезе до столиці.

— Нащо? — напружено спитала Анка.

— Ви, Аню, з Сашком тут, у Затятовому, спостерігатимете: може, з’являться якісь чужі люди, може, стануть розпитувати про Чорнобая. Я на «Леваді» ситуацію контролюватиму, а Галя у столиці спробує людей попитати. І будемо на зв’язку. Якщо з’явиться нова інформація, отоді і зрозуміємо, як діяти далі. А поки — нічого не зрозуміло!

Сашко хотів був переконати Казидорівну, що сам може довезти Галю до Києва: хоч на материному «мегані», хоч на військовому УАЗику, який врешті виторгував у фермера. Та з Казидорівною не поторгуєшся: де сядеш, там і злізеш. І мати затялася: будемо робити, як Казимира Теодорівна скаже!

На тому і завершили збори, бо які ще ресурси у простих людей, крім ніг-рук і мізків? Добре серце? Так воно навряд чи стане у пригоді під час пошуків. На його клекіт зниклий Чорнобай навряд чи відгукнеться. Казидорівна вже човгала до своєї автівки, Сашко зачиняв майстерню, коли Анка підійшла до Галі і сказала, відвівши очі, наче соромилася:

— Знаю, кого маєш у Києві про Чорнобая попитати. Кажуть, Андрій коханку завів, весь час у неї проводить, бо наче сказився од кохання.

Галя почервоніла до скронь, розгублено зиркнула на Анку.

— Справді? — спитала безпорадно. — А я нічого не знала… Якщо так, то, може, Андрій Іванович і не зник. Може, я помилилася…

— Швидко дізнаємося, — відповіла Анка. — Такі шила надовго не сховаєш: самі з мішків вивалюються!

Казидорівна з Галею на борті довезла Анку і Сашка до їхнього дому, газонула до власної хати.

— Мамо! Може, тепер скажеш, чому так не хотіла, аби я Галю до Києва відвіз? — спитав Сашко матір.

— Галя! Галя! Одна Галя тобі! — роздратувалася Анка. — Ти ще не зрозумів, що за пташка та Галя?! З якимись мутними грошима пов’язана, пограбуваннями, інтригами! Чорнобая вже згубила, бо ж усе закинув: і справи свої, і дім свій, і «Леваду»! Та щоб тій Галі не лишилося спокійного місця на землі! Чорнобай «бідну Галю» від усіх бід боронить, а Галі, дивлюся, того мало! Припхалася, аби нову жертву собі знайти! Хочеш, щоб я спокійно спостерігала, як вона мого єдиного синочка у свої брудні справи втягує? Ні, Сашко! Не буде того! Ото хай завтра зранку Казидорівна відтарабанить нашу турботливу Галю до Києва, а ми перехрестимося і попросимо Бога, аби вона до Затятового дорогу забула! А Чорнобая ми і без неї знайдемо! І врятуємо, якщо у тому буде потреба! — вичерпалася, замовкла.

— Мамо, про що ти взагалі?! — так м’яко іронічно спитав Сашко, що в Анки й серце завмерло, бо то могло тільки одне означати: син уже вирішив і завтра зранку зробить усе, щоб замість Казидорівни везти дівчину у столицю.

Ой… Що робити? Додому прийшли, Сашко — «добраніч, мамо!» — у своїй кімнаті зачинився, а Анка, як та пантера по клітці, по кімнаті кола намотує, бо лиш одне в голові: що робити? Сашко ж прокинеться завтра вдосвіта! Сяде у свій УАЗик, помчить до Казидорівни, Галю забере, сам її до столиці повезе! І чим усе те закінчиться, один Бог знає!

До аптечки! Вигребла всі ліки на стіл! План такий: зараз заварить чаю, вкине в чашку кілька заспокійливих пігулок, віднесе синові чай. Скаже: випий тепленького на ніч, бо весна вдень зігріє, а вночі ще морозить. Сашко нап’ється чаю, засне міцно, вранці не прокинеться зі світанком: запізниться до Казидорівни, і стара спокійнісінько відвезе Галю до Києва. Анка вже почала пігулки з упаковки виколупувати, та в голові застрягла та страшна настирлива думка… Про те, що син вранці не прокинеться. Перелякалася. Пігулки — у відро для сміття.

— Ох, я дурна! Ох, прибацана! — мордувалася. — Та як мені таке взагалі могло на думку спасти?! Та щоби я рідну дитину якимись пігулками труїла тільки через те, що… сама ревную Чорнобая до його невістки?! Та що зі мною? Чи вже геть неадекватною стала? Може, то все — клімакс?

Так засмутилася, аж знову серце прихопило. Вдруге за вечір! А раніше ж — ніколи! Та дивно прихопило: за грудиною наче і стискає, але віддає у живіт, холодний піт тече, нудить, дихати нема чим, сили розчиняються, і вже нема їх, бо й зі стільця встати не може.

— Нічого собі… — прошепотіла ошелешено.

Дотягнулася до ліків на столі, вхопила яскраву картонну коробочку з розрекламованим засобом для підтримання роботи серцево-судинної системи… і завалилася на підлогу разом із тим засобом, та свідомості не втратила. З останніх сил дістала з упаковки пігулку, донесла її до рота, проковтнула без води: сил підвестися чи покликати на поміч уже не було.

— Мамо?.. — Сашко і сам не усвідомлював, яка сила змусила його хвилин за десять після того, як побажав матері «доброї ночі», підвестися з ліжка і визирнути зі своєї кімнати.

Коли вранці наступного дня Казидорівна і Галя виїхали із Затятового до столиці, вони і гадки не мали, що Сашко Сулима разом із одноногим батьком всю ніч провели у лікарні біля Анки, якій діагностували обширний інфаркт. Що медсестра Лєна Гвоздовська примчала, як тільки дізналася. Показувала блідій слабкій Анці яскраву картонну коробочку з розрекламованим засобом для підтримання роботи серцево-судинної системи.

— Тьоть Аню, ви часом оці пігулки не приймали, коли вам зле стало?

— Встигла лиш одну… — призналася Анка.

— Слава Богу, що лиш одну! Бо щось із цими пігулками не так! Ви вже не перша, кому після них гірше стає! — призналася Лєнка. — І в соціальних мережах про цей препарат погані відгуки. І я сьогодні напишу, щоб люди його не використовували!

— Та куди? Охолонь, Лєно. То не від пігулок. Від стресу… — відповіла Анка, і ще один з тисяч випадків отруєння контрафактними ліками в Україні безкарно канув у Лету.

— А де Чорнобаєва невістка? — не забула запитати цікава медсестра. — Вчора ж була у Затятовому!

— З Казидорівною до Києва поїхала, — Анка подумала, що хоч і ціною власного здоров’я, але мети вона досягла: вберегла сина від тої Галі!

Галя розпрощалася із Казидорівною на Пушкінській, бо знайшла привід подзвонити другові Андрія Івановича Чорнобая пану Черпаку. Віддасть ключі від квартири-схованки, бо більше не збирається ховатися! Нащо їй взагалі ховатися, якщо через неї щезають хороші люди?! Галя віддасть ключі, запитає: а ви часом не знаєте, де Андрій Іванович Чорнобай? І якщо пан Черпак скаже: а нащо це тобі? — Галя не зможе приховати правди.

— Дуже потрібний… мені, — признається.

Запитати б полковника Жадкіна: нащо затримав Чорнобая? Не згадав би, як смикнувся від погроз і панібратського тону стороннього мужчини щодо його дружини (Юля вона йому!), сказав би: чуйка! Власній інтуїції Фелікс Аскольдович довіряв набагато більше, ніж аргументам і фактам. Саме чуйка змусила полковника на кілька днів притримати інформацію про результати криміналістичної експертизи, яка вказувала на причетність депутатського помічника Льоні Бурсака до пограбування. Не просто так притримав. Вірні підлеглі Зубенко і Лопата організували цілодобове прослуховування мобільного і стеження за Бурсаком, двічі на добу доповідаючи полковникові результати, бо Жадкін ніяк не міг вирішити, як йому діяти стосовно народного депутата і його помічника далі, і сподівався, що додаткова інформація допоможе не промахнутися.

Льоня не допомагав! Ні у розмовах, ні у поведінці ніяк не виказував своєї причетності до зникнення кейса готівки. Та за два дні після повернення Гашинського з Іспанії раптом зник: мобільний відключений, самого ніде не видно.

— Що відбувається?! — полковник насторожився, бо будь-яку невизначеність сприймав як загрозу персонально собі.

Вже вирішив йти ва-банк: зустрічатися з народним депутатом Гашинським і показувати йому результати криміналістичної експертизи з «пальчиками» його помічника на речах невідомого, який вкрав кейс із готівкою. Вже навіть дістав мобільний, аби подзвонити Оресту Валерійовичу! Та до кабінету увірвався слідчий Зубенко:

— Феліксе Аскольдовичу! Гашинського затримали!

— Що?! — полковник вухам не повірив. — Хто його затримав?

— Ніби СБУ, але не точно. Ще є відомості про Бурсака!

— Кажи!

— Його знайшли в таємній кімнаті офісу Гашинського. Нардеп там людей мордував.

— А Льоня що там робив? Бив? Чи його били? — полковникові кожне запитання давалося, як жінці пологи: видушував із себе слова, бо це ж ганьба і неподоб­ство — щоби підлеглий знав більше за керівника. Що в біса відбувається?! Що?!..

— Помічник, кажуть, ледь живий, — відповів Зубенко. — Сильно побитий і без свідомості.

— І де він зараз?

— Нібито «швидкою» відправили до лікарні.

То був шанс! Жадкін вчепився у нього, бо становище треба було терміново виправляти. Покидьок Гашинський і так вже залив за шкуру полковникові немало сала: мало того що звинуватив у всіх гріхах, забрав аптеки, гроші вимагав! Козел ще й втрутився у розслідування, позбавив Жадкіна можливості проводити його повноцінно, їздив зі своєю бандою — стріляв-убивав, виродок, замість того аби дати професіоналам допитати підозрюваних, і полковник усе більше схилявся до думки, що все те нардеп робив не тільки від курячих мізків і пихи, а й тому, що сам поцупив гроші. Та остання інформація про замордованого Бурсака розбивала вщент стрункі теорії полковника.

— Терміново! Дізнайся, до якої лікарні «швидка» відвезла Бурсака, знайди аргументований привід і перевези його до моєї клініки! — наказав. — Щоби за годину я вже міг із ним поговорити!

Зубенко помчав виконувати наказ шефа, а полковник Жадкін сьорбнув віскаря, аби стимульнути мізки, заходив по кабінету, як заведений, — дочекатися не міг, коли дістанеться приватної клініки на околиці, у якій негласно мав частку власності, вхопить за барки Льоню Бурсака і врешті скаже:

— Колися вже, суко, бо все моє терпіння залишилося у минулому! Кажи: коли твій шеф вирішив заварити усю цю кашу?!

Терпіння того дня зайвим не стало. За годину слідчий Зубенко доповів, що Льоню транспортували до клініки Жадкіна, однак поговорити з помічником не вдасться, бо й досі непритомний.

— То робіть щось! — кричав Жадкін. — Лікарям скажи: хай йому ноги відбере, але не мову!

Відрубав дзвінок, став вираховувати, як і у кого краще дізнатися, чому затримали Гашинського. Тихі бесіди з офіцерами управління по кабінетах, у коридорах, біля автівок відібрали зо дві години, та не дали жодного результату. Колеги Жадкіна і самі губилися у здогадках, тому висували свої версії події. Полковник знав: усі вони далекі від істини, бо будуються на власних кланових інтересах.

День ще й до обідньої пори не добіг, коли Фелікс Аскольдович усвідомив, як сильно втомився.

— Шістдесят два не двадцять шість, — визнав, перед обідом вирішив заїхати до «Белли». У Юлиному кабінеті, наче у чарівній соляній кімнаті, до Фелікса Аскольдовича поверталися і сили, і азарт.

Сидів у Юлиному кріслі, дудлив віскі, яке жінка підливала, розмірковував, які вигоди їм із дружиною може принести несподіване видалення Гашинського зі схеми виготовлення, ввезення в країну і нелегальної торгівлі контрафактними ліками. Полковник не пам’ятав випадку, щоби хтось із тих, хто закріпився на верхівці схеми, постраждав від закону.

— Тому, думаю, Гашинський не просто вийде на свободу! Він вийде ще більш голодним! А це для нас геть погано, Юлю. Козел нас остаточно розорить! Йому ж треба буде шукати цапів-відбувайлів! — сказав дружині.

— Гашинський не вийде, якщо люди на верхівці схеми повірять, що народний депутат дерибанив відкати, — відповіла.

Полковник аж усміхнувся: так і є! Поставити під загрозу нелегальний трафік грошей — то вам не державний бюджет розікрасти! Відповідальність настане невідворотно! Тим більш коли трафік не просто порушений… Коли готівку з нього стирив учасник схеми!

— Гашинському — торба! — Жадкін загорівся. — Певно, не ми одні здогадуємося, що цей козел кейс із грішми поцупив!

— Потрібні докази, Феліксе.

— Головний доказ зараз лежить у моїй клініці! І якщо він навіть помре, ми його оживимо на десять хвилин! Бо він, падла, не просто все мені розповість, а й письмово підтвердить кожне своє слово.

Полковник підвівся, нервово заходив кабінетом. Не лишилося у Жадкіна сумнівів: Гашинський винуватий у всіх їхніх бідах! Юлія Володимирівна мала сумніви, бо знизала плечиками розгублено.

— А як тоді кейс у невістки Чорнобая опинився? — спитала.

— Та як? Гашинський і підсунув порожній кейс цьому Консуматенку. Сліди плутав. Все сходиться, Юлю!

Юлія Володимирівна на мить замовкла, ніби з силами збиралася, відвела погляд.

— Значить, відпустиш Андрія Чорнобая? — спитала обережно.

Полковник зупинився. Уп’явся поглядом у вічі дружини.

— Що ж ти робиш, Юлю? — сказав. — Я намагаюся не згадувати, як ти на того Чорнобая дивилася, а ти мені знову про нього нагадуєш?!

Пані Жадкіна не встигла відповісти. Двері розчахнулися, і на порозі стала Галя Чорнобай. Із викликом уп’ялася поглядом у подружжя Жадкіних.

— Допоможіть! — сказала вперто. — Може, знаєте, де Андрій Іванович Чорнобай?.. Бо ніхто не знає!

Юлії Володимирівні так хотілося вигукнути обурено, голосно: «Ні! Ні, ні, геть звідси! Ходиш сюди, як до себе додому! Бачити тебе не можу!» Та полковник вигукнув. Голосно і обурено:

— Ще одній Андрій Чорнобай потрібний! Ти хто, бідахо?!

Березень закінчується… Цієї пори навіть увечері, коли сонце згасає, і у світлі ліхтарів перша зелена трава — чорна: такі надії! Наче доля знову стелить чистий аркуш, очищує повітря. І плани… І сил дає на ті плани. І не позбавляє їх суті.

Щороку так було. Попри біди, конфлікти, війну і коливання курсу валют. А цього року щось змінилося… А чому? Ті ж біди, конфлікти, війна. І коливання курсу валют.

— Феліксе, це невістка Чорнобая! Галина, — видушує пані Жадкіна.

— Та невже?! — полковник вирішує не вимикати режиму нишпорки. Розглядає дівчину зацікавлено. — Он ти яка! Врешті познайомимося, невловима ти наша! З’являєшся не тоді, коли потрібна, а коли запитань до тебе майже не лишилося…

— Галино, прощавай! — врешті подає голос пані Жадкіна.

— Ні! Тут я вирішую, з ким прощатися! — полковник уїдливо дивиться дружині у вічі, знову переводить погляд на дівчину.

— Перепрошую… — каже Галя насторожено, наче йде по крихкому льоду. — Ви не знаєте, де Андрій Іванович Чорнобай?

— Знаємо! — полковник уважно відстежує реакцію Галі. І пані Жадкіна очей не зводить. Галя дивиться на Фелікса Аскольдовича з надією і очікуванням, бо слів надто мало! Інформації замало. Чому він мовчить? Одного слова «знаємо» недостатньо! Так кажуть, коли щось чекають навзаєм?

— Він у коханки? — питає дівча непевно.

— У якої коханки?! — роздратовано дивується пані Жадкіна.

— Не знаю. Так кажуть…

— Ні! Він не у коханки! — каже полковник.

— А де? Чому ви не говорите, де він?

— Хочу спочатку зрозуміти, що ти готова віддати заради свободи Чорнобая!

— Андрій Іванович у тюрмі?

— Чому ти робиш такі висновки? Знаєш про Чорнобая щось погане? Наркоман? Фетишист-збоченець? Ґвалтує неповнолітніх? Га?!

Юлія Володимирівна кидає на полковника швидкий презирливий погляд, відвертається, із відразою кривиться. Жадкін усе бачить! Усе складає у велику скриню свого терпіння. Відреагує, коли вважатиме за потрібне!

— А які висновки я маю робити? — каже Галя полковникові. — Ви — з поліції. Знаєте, де Андрій Іванович, і кажете, що він не на свободі. Він… у тюрмі?

Жадкін хитає головою: ні, ні!

— Ні?! — перепитує Галя.

— Ні, ти не ставитимеш мені своїх дурних запитань! — кричить пан Жадкін. — Ти не відповіла на мої недурні!

— Так питайте!

— Вже запитав! Що ти готова віддати заради свободи Чорнобая?!

Галя дивиться на полковника приголомшено, на мить опускає очі і кидає швидкий погляд на хазяйку «Белли». Знову опускає очі долу.

— Все… — каже врешті тихо, але впевнено.

— Все?! — полковник регоче, та не істерично, скоріше — із заздрістю, бо просте слово «все» звучить так щиро і беззастережно — не повірити неможливо. — Все?! — повторює хижо. — А що в тебе є?!

Дівчина мовчить, знизує плечима, бо геть губиться, наче вона — канатоходець і вже пройшла пів шляху по непевному канату, що натягнутий над прірвою. Та то пусте, що непевний.

Половину здолала і далі зможе! Та пан полковник спитав: «А що у тебе є?!» — і стало зрозуміло: далі й кроку не зможе ступити над прірвою.

— Не знаю. Все є. Нічого більше мені не потрібно.

— Гроші з кейса віддаси? — полковникові набридає гратися. Підходить до Галі впритул, хапає за підборіддя, дивиться в очі.

— Немає у мене тих грошей! Немає! І де вони є — не знаю! Я б сама до поліції пішла, якби хоч щось про ті гроші знала!

— І чому? — питає пані Жадкіна.

— Через ті гроші — стільки горя! Тьома мені сказав: Юрка, який мене підвозив, убили. А за що?

Жадкін вибухає: втома і нерви даються взнаки. Відштовхує Галю.

— Ти знову мені запитання ставиш? До тебе ще не дійшло?! Я тут запитання ставлю! Забирайся, дурепо! Пішла звідси!

Галя тремтить біля дверей.

— Не піду! Ви ж не сказали, де Андрій Іванович!

— А-а-а! Та ти без голови, так?! Нариваєшся?!

— Скажіть: де він! — вперто повторює дівчина.

— Затриманий! — із несподіваним агресивним задоволенням плює словами в бік Галі Юлія Володимирівна Жадкіна. — За зберігання наркотиків!

— Можна його побачити? — Галя дивиться на полковника, очі наповнюються сльозами.

— Стаття триста сім! Від чотирьох до восьми! — ще агресивніше відповідає пані Жадкіна, хутко підбігає до дверей, розчахує їх різким рухом. — Пішла звідси!

Галя підходить до дверей. Пані Жадкіна не витримує: штовхає Галю у спину, і щоби хоч якось приховати напад несподіваної люті, одним різким рухом зачиняє за дівчиною двері. Нервово йде до столу, знаходить сумку, у сумці — люстерко. Вдивляється у власне обличчя лише для того, аби хоч якось повернути собі контроль… над собою ж.

Полковник спостерігає за дружиною прискіпливо.

— Серйозно? — каже врешті. — Стаття триста сім?

— Що тебе дивує, Феліксе? — вже контрольовано відповідає пані Жадкіна. — Відповідальність за оборудки з наркотиками дотична до сфери нашої діяльності. І я вивчаю навіть дотичні небезпеки.

— А я думав, то — про розширення нашого бізнесу…

— Можливе все! Це твої слова, — пані Жадкіна остаточно повертається у звичну колію.

Та полковник хоче підтвердження! Заглядає дружині у вічі.

— Більше не просиш звільнити Чорнобая?

— Ні, — відповідає Юля після паузи.

Пауза здається полковникові задовгою. І коли дружина пропонує пообідати разом, пан Жадкін лиш супиться і рушає до дверей.

— Сама! — кидає. — Звикай вже хоч щось робити сама! У житті згодиться!

У лікарняній палаті нардепівський помічник Льоня Бурсак прийшов до тями від запаху смачного курячого бульйону.

Важко, з болем розплющив очі і тої ж миті із жахом усвідомив: краще не рухатися, бо знову відключиться від болю. «Сука… Що він зробив зі мною?!» — заплакав подумки, згадавши тьмяні підсліпуваті оченята Гашинського, які від гніву не яскравішали, не ставали більшими, контрастнішими. Навпаки! Коли нардеп впадав у гнівну істерію, його оченята ставали суцільними сірими свинцевими цятками, схожими на голівки цвяхів. Перед очима у Льоні й досі стирчали ті цвяхи…

Все почалося по обіді, коли красунчик Льоня дістався офісу нардепа.

— Де ти вештаєшся?! Шеф уже тричі про тебе запитував! — сказав помічникові бодігард іще на парковці. — Навіть наказав аеропорти перевірити. Думав, що ти втік.

Льоня не насторожився.

— Такі у тебе тупі жарти, — відповів бодігарду легковажно, а тепер допетрав: який же він йолоп! Людина ж попередити його намагалася! А він…

А він усю першу половину того дня витратив на пошуки горе-кілера, який погодиться за скупі дві штуки баксів завалити зухвалого сміливця Андрія Івановича Чорнобая. Взагалі-то, бюджет замовного вбивства становив нерівні і нелогічні шість штук, які Льоня примудрився вициганити у Гашинського, бо той завів звичну пісеньку: от, мовляв, хай спочатку людина роботу виконає, а потім ми їй заплатимо. Та Льоні вдалося умовити нардепа відкрити гаманець, бо нагадав: заява зі звинуваченням у вбивстві — справа серйозна і краще розібратися з нею якомога скоріше. Гашинський понив трохи, та гроші дав! Оті самі нелогічні і нерівні шість тисяч баксів, бо Льоня не зміг переконати шефа дати більше. Помічник голову зламав, намагаючись придумати, що має зробити, аби до нардепа не дійшла інформація про те, що чотири тисячі із шести Льоня планує залишити собі.

— Скажу Гашинському: дві — аванс, — вирішив.

Виконавця пригледів у дешевому нелегальному ігровому клубі, де азартні покидьки курили якусь гидоту і програвали бабусині пенсії, мамині обручки і крадені гаджети. Прийшов сюди не випадково: у клубі керуючим працював Льонин друг дитинства на прізвисько Торба, який знав, чим дихає контингент. Торба і вказав Льоні на чоловіка років сорока, худого до такого ступеня, що здавалося, у нього під одежиною тіла немає, бо та одежина тихо коливалася, наче порожня, при кожному кроці.

Льоня підсів до худого, коли той сіпався перед комп’ютером і тихо вив, бо не мав і копійки, аби продовжити гру.

— Можу прокредитувати, — сказав.

— Я грошима кредити не віддаю, — нахабно відповів Льоні худий. — Можу відпрацювати.

— Підходить, — кивнув Льоня.

Деталі обговорили на вулиці біля клубу.

— Дві? — здивувався худий. — Ні! За дві — я пас! Вибач, але дві — то не ціна.

— А ти знаєш ціни?

— Думаєш, ти перший у клуб із такою пропозицією приходиш? — зухвало збрехав худий, та брехня спрацювала.

— Дві — аванс! — змушений був сказати Льоня. — Після того як виконаєш роботу, отримаєш іще дві. Згоден?

— Давай аванс! — відповів худий.

Бакси отримав разом зі старим «ТТ», фотографією Андрія Івановича Чорнобая, його автівки, інформацією про чоловіка і адреси, за якими він може перебувати, а також допотопним мобільним. Натомість Льоня відібрав у чоловіка паспорт, перевірив за ним місце проживання такого собі Івана Микитовича Половинка, 1980 року народження, розлученого і бездітного, що теж порадувало Бурсака.

— Тиждень тобі на розвідки, — сказав найманцю. — Не більше! Потім виконуєш роботу і отримуєш залишок гонорару. І пам’ятай! За тобою не тільки Торба слідкуватиме, а й мої люди! Навіть не намагайся зіскочити!

Худий абсолютно серйозно відповів, що більше за гроші цінує свою репутацію і дорожить своєю порядністю, і цілком задоволений такою відповіддю Льоня попхався в офіс нардепа, аби доповісти про майже зроблену роботу.

— Тримайте його! — крикнув Гашинський бодігардам, коли помічник увійшов до його кабінету.

Двоє дужих кабанів ухопили красунчика, а той геть нічого не розумів, горланив, як різаний:

— Шефе, що сталося?! Шефе?!

— Ах ти ж, падло! Паскудний дебіл! Покидьок! Я тебе зубами загризу, суко! — отоді-то Льоня і побачив, як депутатські оченята стають цвяхами.

— За що?! За що?! — волав.

— А ти не знаєш?! Де мої гроші, козел! Де мої гроші?!

— Та звідки я знаю?!

— А звідки твої «пальчики» на речах того козла, який кейс украв, теж не знаєш?! Дружок твій? Ти його підговорив кейс украсти?! Кажи, паскудо!

Льоня б ні за яких умов не витримав і хвилини катувань, розколовся б, як горіх. Та у народного депутата Гашинського від люті впала планка: вхопив малахітову важку попільничку, та як дасть помічникові по маківці! Льоня і відрубався. Гашинського це не зупинило. Наказав бодігардам відволокти Льоню до таємної кімнати, і поки тягнули — бив! І як затягнули — бив! Ногами непритомного. Ребра переламав. Ногу. Обидві руки… Внутрішні органи і голова теж не лишилися неушкодженими. Живим Льоня Бурсак лишився тільки тому, що увірвалися правоохоронці і Гашинського затримали.

Не знав того, та інтуїція не підвела. І хоч бульйон смачно пахнув, а їсти хотілося так сильно, наче тиждень голодував, спробував ворухнутися не для того, аби дотягнутися до тумбочки, де стояла миска з їжею. «Бігти! — верещали перелякані думки. — Бігти!» Не мав сумніву: Гашинський трохи охолов, вирішив його підлікувати, щоби більше не бруднити депутатських рук об помічника, а передати Льоню професіоналам, які виб’ють з красунчика правду!

— Правду… — прошепотів і ледь стримав сльози.

Згадав, як думка заволодіти кейсом з майже мільйоном вперше прийшла йому в голову пів року тому, як ретельно вираховував деталі, підшукував людину, якій можна довіритися. Як під час відпустки у Пхукеті познайомився з молдаванином Димитру, який уже кілька років жив у Таїланді, підробляв аніматором у дорогих готелях, мріяв створити власну спортивну школу і сім’ю з коханим мужчиною.

— Те, що треба! — вразився красунчик.

Без зусиль закохав у себе емоційного Димитру: молдаванин уже через тиждень зізнався Льоні у коханні. От тоді Льоня і розповів Димитру про кейс, який може зробити їхнє спільне життя не тільки щасливим, а й багатим. Закоханий Димитру погодився без роздумів, за свій рахунок прилетів з Таїланду до Кишинева. Звідти під чужим іменем в’їхав до України, зупинився в орендованій квартирі на околиці Києва, тиждень купався у любові свого коханого Льоні і ретельно готувався до найвідповідальнішого кроку у своєму житті. Підбадьорював Льоню: мовляв, усе пройде як по маслу, коханий! Примірював сонцезахисні окуляри, які подарував йому красунчик: як я тобі?! Тільки одне його засмучувало: що доведеться бити коханого у щелепу. Та тепер, коли все лишилося у минулому, Льоня усвідомив, що прокололися вони з Димитру не тільки у тому, що молдаванин геть несильно вдарив Льоню біля «Белли». Виявляється, Льонині відбитки пальців зна­йшли на речах Димитру, а Льоня був певен, що не існує жодної ниточки, яка може пов’язати його з Димитру. Та тепер усе те не мало жодного значення.

— Все було марно? — прошепотів. — Димитру загинув. Гроші зникли…

Аж застогнав, бо все тьмяніло і переходило до розряду другорядного у порівнянні з усвідомленням того, що у геніальний Льонин план таємничим чином втрутився хтось третій! Убив коханця, поцупив Льонине багатство. І Льоні тепер взагалі не до матеріальних цінностей! Льоні б живим лишитися!

— Я щось придумаю! Придумаю! — забелькотів. — Я зумію переконати Гашинського в тому, що я ні в чому не винуватий! Зможу! — затявся. У красунчика Льоні Бурсака несподівано з’явився додатковий стимул вижити. Коли він переконає Гашинського у своїй повній відданості депутатові, от після того Льоня Бурсак помре, але дізнається: хто спаскудив геніальний план, який мав назавжди змінити його життя!

Знову спробував ворухнутися — ніяк. «Хоч би Гашинський сьогодні не прийшов! Хоч би не прийшов! — просив усіх всесильних. — Маю ще подумати… Придумати! Врятуватися… Обдурити його! Всіх!»

Ніби у відповідь на Льонині волання, двері раптом тихо рипнули. Красунчик скосував очі у бік дверей, та під гострим кутом силует людини, що саме входила до палати, розплився. Льоня задихнувся від страху і заплющив очі.

Фелікс Аскольдович Жадкін правильно інтерпретував поведінку синього від побоїв Льоні. «Боїться до усцячки! — констатував подумки. — То добре!» Кілька секунд без емоцій роздивлявся синці і садна на тілі депутатського помічника, загіпсовані руки, ногу…

— Жити хочеш? — спитав врешті, дивлячись у закриті Льонині очі.

Льоня смикнувся і розплющив очі.

— Дуже, — признався.

— Добре, — кивнув полковник. — Я тебе захищу від Гашинського, Льоню. Мені служитимеш! Як перспектива?

— Дякую…

— Зачекай! Спочатку — тест!

— Який тест?

— На профпридатність! Я ставитиму запитання, ти відповідатимеш. Якщо не схибиш — вважай, ти під моєю парасолею! Ну, а якщо збрешеш… — Жадкін прискіпливо глянув на Льоню, увімкнув на запис диктофон у своєму смартфоні. — Поїхали? Отже… Громадянина Гаваненка у Козельці вбив Гашинський?

— Орест Валерійович нікому не дозволяв бити його. Сам хотів… Але коли ми їхали з Козельця, чоловік іще був живий.

— І куди так поспішав того дня народний депутат Гашинський?

— Він переслідував Консуматенка…

— Хто такий?

— Орест Валерійович підозрював його у вбивстві своєї матері.

— Об’єктивно підозрював?

— Так. Коли ми у тій Христопратівці знайшли Консуматенка, то у нього на зап’ястку годинник Ореста Валерійовича був. І Гашинський його вбив. І наказав закопати тіло біля сараю.

— Тобто я все правильно розумію? Народний депутат Гашинський не передав підозрюваного до рук правоохоронних органів! Ті не змогли допитати підозрюваного, зібрати докази його винуватості! Бо Гашинський без суду просто взяв і вбив людину?! Тільки через те, що на його зап’ястку був годинник, схожий на годинник Гашинського?

— Консуматенко ще пістолетом нам погрожував.

— Вам? І скільки людей було з Гашинським?

— Восьмеро, якщо і Гашинського рахувати.

— Я правильно розумію? Консуматенко проти восьми. Будь-хто злякався б і спробував захистити своє життя! Не тільки Консуматенко, — полковник замовк, уважно глянув на красунчика. — Ти ж згоден, Льоню? Власне життя треба захищати!

Бурсак напружився, дивився на Жадкіна насторожено.

— Треба… — видушив.

— Добре, що ти це розумієш! І от у зв’язку із цим… Запитання! Коли саме Гашинський вирішив вкрасти кейс із готівкою?

Льоня завмер: йому ж не почулося?..

— Давно… — пробелькотів обережно, ніби звірявся: чи те ліпить, що полковникові потрібно. — Вперше півроку тому натякнув, що це треба зробити.

Полковник задоволено кивнув:

— Чому?

— Не знаю…

— Що знаєш?

— Гашинський двадцять штук мені пообіцяв. Премію, — вже сміливіше збрехав Бурсак.

— Хто виконавця знайшов?

— Орест Валерійович…

— Ти був знайомий з виконавцем?

— Так. Орест Валерійович наказав, щоб я йому сонцезахисні окуляри придбав. Я купив, приніс за адресою, яку Орест Валерійович вказав, і ми познайомилися.

— Що можеш сказати про виконавця?

— Його звали Димитру. З Молдови. Більше нічого не знаю.

— Взагалі нічого?

— Ні. З’їздив на орендовану квартиру до Димитру, віддав окуляри. Орест Валерійович мені каже: «Запам’ятав його рожу?» «Так», — кажу. Гашинський сказав, що я маю впасти і не заважати, коли Димитру нападе на мене посеред вулиці і відбере кейс.

— І ти нібито все виконав!

— Так. Я дуже… дуже дисциплінований! Я завжди виконую накази керівництва! Ви у цьому переконаєтеся!

— Не треба гнати коней! Усьому свій час, Льоню! Давай до твоїх баранів повернемося! Бо — дивна річ! Ти — такий увесь файний і дисциплінований! Виконуєш накази шефа бездоганно, падаєш, коли той Димитру у тебе кейс вириває, але Димитру вбивають, кейс із грішми зникає, а Гашинський якогось біса катує тебе! Чому — тебе? Що ти мені не розповів, Льоню?

— Орест Валерійович розгнівався сильно… Мало того, що хтось у його план втрутився: і Димитру вбили, і гроші зникли. Ну, і мати його померла. Так до того всього ще і я відбитки свої залишив на речах Димитру. А ця ниточка до нього веде. От і психонув.

— Дістали психи його! — недобре відповів Жадкін. — Аби не його психи, ми б і Гаваненка допитали, і Консуматенка! Давно би гроші знайшли… — замовк, усміхнувся Льоні. — Та не все так погано. Ти дуже допоміг слідству.

— Якому слідству? — пополотнів Льоня. — Я думав, у нас приватна розмова, Феліксе Аскольдовичу! Я думав: тільки вам правду говорю! Аби ви могли правильні рішення приймати! Ви ж обіцяли…

— Льоню, спокійно! Чого смикаєшся? Все нормально, ти під захистом. Зараз слідчий Зубенко з диктофона перепише твої зізнання на папір, а ти поставиш дату, підпис і підтвердиш, що «з твоїх слів написано вірно». Домовилися?

— Феліксе Аскольдовичу! Я боюся! Гашинський уб’є мене, якщо хоч хтось дізнається…

— Він тебе не вб’є! Слово даю! — відповів полковник. «Я тебе сам ухайдохаю, покидьку, хоч і трохи шкода: талановито брешеш…» — додав подумки.

Слова дотримав. Вийшов з палати, відкликав до вікна слідчого Зубенка, який чекав на начальника. Простягнув йому смартфон.

— Все за звичною схемою, — наказав. — Свідчення — на папір. Підпис, дату. При трьох свідках хай підпише, щоб не казали, що нова поліція під тиском вибиває зізнання.

— А потім куди його?

— Туди, де всі будемо, — відповів Жадкін.

Коли ти на дні — притулитися до мами не найгірша з ідей. Галя їхала до мами.

Вечір уже запалив на вулицях Києва тисячі ліхтарів: і з жовтими витратними лампами розжарювання, і з економними яскравими ледами. Вони так обнадійливо сяяли, що здавалося, у місті не лишилося жодної темної плями. Навпаки! Непомітні вдень кутки, скверики, провулки увечері виглядали набагато презентабельніше, і від того народжувалося викривлене враження про те, що увечері в Києві не менше перспектив, ніж удень! Мо’, навіть більше!

Галя не зважала на оману вогнів. Вечір не міг нічим компенсувати безнадійність цього дня. Вранці вона зателефонувала панові Черпаку за хвилину після того, як подякувала Казидорівні і провела поглядом її автівку. Пан, певно, жив у тому ж старовинному будинку на Пушкінській, бо Галя побачила трохи перегодованого високого чоловіка у коштовному костюмі і легкій вовняній куртці хвилин за п’ять після того, як попросила про зустріч. Вона навіть встигла роздивитися його уважніше, бо під час першої зустрічі переляк заважав не тільки думати, а й бачити все навкруги. Певно, у пана Черпака були класні стилісти, бо вони зуміли з лисуватого мужчини за сорок зліпити стилягу з цікавою неголеністю і такою ж цікавою зачіскою із залишків його волосся, яка не виглядала ані куцо, ані вульгарно. Іронічна напівпосмішка й уважні очі наближали пана Черпака до високих стандартів супергероїв, та примітивна перегодованість, живіт і друге підборіддя перекреслювали усі вищезгадані позитивні характеристики, констатуючи давню істину: якщо посієш звичку, то пожнеш характер. А якщо понасівав поганих звичок — твій характер навряд стане гідним…

Галя віддала ключі Черпакові, і він би одразу пішов, та вона запитала:

— А як справи в Андрія Івановича?

— Наскільки я знаю, просто чудово! — відповів Черпак. — Активно адаптується до нової для себе реальності, хоча відкрию вам секрет — реальність не змінилася! Та ж сама! Андрій просто починає новий етап свого життя.

— З жінкою? — не втрималася. — Ви хочете сказати, що в Андрія Івановича з’явилася жінка?

Антін Черпак уважним поглядом окинув Галю.

— Галино, ви не чужа людина Андрієві! І я — далеко не чужий, бо змалку товаришуємо. Але я ніколи не дозволяв собі втручатися у його особисте життя. І якщо ви ставите мені такі запитання, то на те має бути вагома причина. І яка?

— Лиш одна! Хвилююся за Андрія Івановича. Телефоную йому, а він не виходить на зв’язок.

— Заспокойтеся і повертайтеся до свого життя, дівчинко! З Андрієм — усе гаразд. Я говорив з ним годину тому.

Черпак усміхнувся Галі привітно, пішов геть і, певно, не мав сумніву, що принаймні сьогодні більше не побачить невістку Чорнобая. Та спливло лише кілька годин, і пан Черпак зі здивуванням знову почув у своєму смартфоні голос Галі.

— Мені дуже хочеться бути ввічливою! — говорила крізь схлипування. — Але я зараз не розумію, де межа між ввічливістю і наполегливістю! І якщо мені доведеться обирати між ввічливістю і наполегливістю, я оберу друге! Бо я не розумію, як ви можете називати себе другом Андрія… Андрія Івановича! Ви ж брехали мені! І насправді вам, певно, байдуже, де він зараз і що з ним?! А з ним біда!

— Яка біда? — Антін Черпак насупився: ця дівчина дратувала його!

— Його заарештували! І звинувачують у зберіганні наркотиків! Андрія Івановича! У зберіганні наркотиків!

— Заспокойтеся, Галю! Це якась помилка! Повірте, Андрієві нічого не загрожує і він зараз у повному порядку. А вам краще не панікувати, а зосередитися на власних справах.

— Я вам не вірю! — вигукнула гнівно. — І не знаю, до кого ще можна звернутися! Але я щось вигадаю! Щось обов’язково вигадаю! Не може такого бути, щоб одна людина не дізналася, де знаходиться інша людина і чи вона у безпеці.

— Не треба нічого вигадувати, Галино! — нервово відповів Черпак. — Просто залишайтеся на зв’язку! Ваш свекор сам вам передзвонить і підтвердить: у нього проб­лем немає!

Очікувати дзвінка Чорнобая Галя лишилася у кав’ярні неподалік «Белли». Звідси п’ятого березня вона несла Юлії Володимирівні Жадкіній гарячу запашну каву… Обпекла її. Сьогодні вже тридцяте! І, здається, це Галя Чорнобай обпеклася на все життя!

Поряд виникає офіціант: кави? Води! А ще — повітря, впевненості. Може, драбину, бо Галя бачить себе на дні глибокої темної ями. Немає драбини? Добре, тільки води…

Дзвінок мобільного лунає під вечір, коли перед Галею на столику стоять три порожні склянки, а їй мало, дівчині хочеться ще води. Номер незнайомий, тому дівчина на мить губиться, коли чує голос Чорнобая.

— Галю?

— Андрію Івановичу! А ви де? Я хвилююся за вас! — Галя намагається говорити спокійно, та тривога дається взнаки: голос тремтить.

— Не варто! Зі мною все гаразд, — швидко і, як Галі здається, напружено відповідає Чорнобай. — Просто з’явилися термінові справи, яким маю приділити час. Бувай, Галю! Тьомі привіт. Як знайду вільну хвилину, обов’язково передзвоню. А ти сама поки… не дзвони мені! Домовилися?

У мобільному — короткі гудки. Все ж добре? Отримала, що хотіла. Тоді чого ж на душі так тоскно?! «Дно… Я на дні, — думає у маршрутці, яка везе її до близького Василькова, притуляється скронею до холодного і вологого скла, байдужо фіксує поглядом чорноту за вікном. — Гірше не буває. У мене немає нічого. Роботи, сім’ї, даху над головою. Справжніх друзів немає. З універу вже, певно, виключили. Тільки мама є. Але я ніколи не скажу їй, що все так погано. Що єдиною радістю стала зустріч із чоловіком, який намагався мене захистити. Він чимось схожий на тата. Такий самий… молодий! І я не знаю слів, як те пояснити. Що люди бувають такими вічно молодими аж до смерті. Бо таких слів немає, те можна лише відчувати, як потребу бути поряд. Та, певно, поряд із такими людьми дуже страшно старішати. Може, мама після смерті тата і стала такою печальною, бо нікому немає діла до того, що вона… старішає?»

Вже біля п’ятиповерхівки, де мама орендує скромну двокімнатну хрущовку, Галя намагається згадати, коли востаннє бачила маму. Частіше клала гроші мамі на картку, ніж їздила до неї.

— На Новий рік заїжджали з вітаннями, — згадує врешті. І раптом розуміє, що востаннє говорила з мамою ще наприкінці лютого.

— Матінко… — лякається, біжить до п’ятиповерхівки. Все ж добре? Хай усе буде добре!

Мама відчиняє двері і не усміхається радісно: донечко! Знічується неприховано, запинає халат на грудях, і Галя відзначає, що мама схудла.

— Мамо?..

Мама швидко бере себе в руки, щиро обіймає Галю.

— А де Тьома? Чому сама?

— Попліткувати з тобою по-дівчачому хочу. От і приїхала одна.

Мама веде Галю на кухню, до столу: чай, сухі бублики, а можна і бутер з ковбаскою. Мама продовжує говорити, та увагу доньки привертає невелика коробочка на підвіконні. Тільки здалеку не роздивитися, що на ній написано.

— А робота? — чує Галя мамин голос. — Тьома казав: ти нині така зайнята.

— Вже звільнилася! А ти як?

— Нормально, доню! Краще скажи, що за секрети дівчачі? Ти вагітна?

— Ні! Не думаю. Завтра поговоримо, добре, мамо?

— А ти й заночуєш у мене сьогодні?

— І не тільки сьогодні.

Мама гірко зводить брови.

— Доню… Що сталося? У твоїй сім’ї — негаразди?

Галя не відповідає. Саме цієї миті Галя підходить до підвіконня і бачить на ньому упаковку з таким знайомим експрес-тестом.

— Мамо! — вигукує так перелякано, що мама замовкає. — У тебе ВІЛ?

У мами ВІЛ…

Усі біди і печалі відходять на десятий план, зникають у безкінечному просторі: нема нічого, крім однієї біди, що, здається, заступає цілий світ. Та то тільки здається, бо в тій одній біді людина — не одна.

Галя не плаче, хоча всередині захлинається від ридань маленька нажахана дівчинка. Уперто обіймає маму обома руками, притуляється до неї і слухає уривчасту гірку оповідь. Узнала про хворобу випадково майже три роки тому. Якраз тоді, коли Галя до Тьоми переїхала. Підрядилася у лікарні прибирати, і одного дня туди приїхали співробітники благодійної організації, які цілий день безплатно і анонімно перевіряли людей на ВІЛ. І маму умовили проколоти пальчик…

— Порядними людьми виявилися. Нікому не повідомили, що я хвора, а мені контакти лікарів дали. Брошурки про СНІД. І свої контакти лишили.

— Чому ти мені не розповіла, мамо?

— А нащо, Галинко? Щоб серце рвала? Нікому не можна казати, бо заплюють і зі світу зживуть. Без роботи залишуся, без копійки, ще й з квартири хазяйка вижене! І куди мені тоді? У бомжихи записуватися?

— Маячня.

— І сама знаєш, що я права.

Галя мовчить, та потім додає:

— Так, ти права. Люди не пожаліють.

— Я звикла… мовчати.

— А де заразилася, мамо?

— Жодного уявлення не маю, доню. У стоматолога була, щеплення від грипу робила. І уколи краси у «Беллі». Пам’ятаєш, як Юлія Володимирівна мені особисто ті уколи робила? Мезотерапія?

— Мезотерапія…

— Роки три тому. Так?

— Більш як три роки.

— Значить, і у вашій «Беллі» могла заразитися?

Галя знизує плечима, міцніше обіймає маму.

— Тьомин тато… Пам’ятаєш його? Андрій Іванович. Дав мені контакт одного дуже класного спеціаліста, який спеціалізується на лікуванні хворих на ВІЛ.

— Нащо?

— Так… вийшло. Потім розповім. Ми завтра ж зв’яжемося з ним! Добре, мамо?

Мама світло усміхається, вивільняється з доньчиних обіймів, та лише для того, аби самій обійняти її.

— Я не здаюся, доню, всі ці роки борюся. Скажи, як твої справи?

Галя схлипує, схвильовано дивиться на матір.

— Так за татом скучаю! — признається несподівано навіть для самої себе.

Частина п’ята

Гроші кличуть. Одних — заробляти, других — брати, третіх — красти, і всіх — жадати. Зникла з кейса готівка розбурхала активність усіх, хто знав про неї. Найбільш дієві і ниці скористалися надзвичайною подією як приводом підняти пласти інших грошей, хтось встиг на тому тлі з’ясувати стосунки чи врубати свій особистий соціальний ліфт, а хтось помер сам чи загинув лютою насильницькою смертю. Та оскільки самих грошей у результаті так ніхто і не знайшов, на початок квітня історія про зниклий з готівкою кейс самим учасникам подій стала нагадувати нереальну казочку, яка за жодних умов не могла б статися у реальності. І все ніби вляглося… І події, і емоції. І навіть мрії.

Нардепа Ореста Валерійовича Гашинського обслуговували кілька столичних адвокатських контор, тому він не здивувався, коли одного дня двері камери розчинилися і він побачив Антона Черпака зі шкіряним портфелем у руці. Було діло, адвокати Черпака не раз рвали горлянки, захищаючи бізнес-інтереси Гашинського.

— Запізнилися, пане Черпаку! — кинув юристу із викликом. — Ваші конкуренти виявилися спритнішими. Вже дві контори взялися довести мою повну невинуватість!

— Я тільки-но від них, — відповів Черпак спокійно. Поклав портфель на хитку табуретку. — Пояснив, чому їм варто відмовитися від вашого захисту.

Гашинський насторожився. Недобре примружив тьмяні оченята.

— Що треба?! — процідив.

— Все, — відповів Черпак.

— Пішов у дупу! — визвірився Гашинський.

Черпак незворушно дістав із портфеля кілька документів із фото. Демонстрував-коментував.

— Це — громадянин Гаваненко. Не забули, як буцали його? Зразків вашого ДНК — по всьому тілу вбитого. І знаєте, чому я так настирливо акцентую вашу увагу саме на цій справі? Я ж міг поговорити і про вбивство громадянина Консуматенка у селі Христопратівка. Чи, приміром, міг би дорікнути вам тим, що після ваших катувань у лікарні померла ще одна людина — ваш помічник Леонід Бурсак. Але — ні! Я чомусь веду з вами розмову саме про смерть якогось там громадянина Гаваненка. Не здогадуєтеся чому?

Гашинський мовчав. Виїдав Черпака лютим поглядом.

— Так я вам сам скажу! Бо справи про вбиства Консуматенка і Бурсака ще можна притримати. І залежно від вашої поведінки дати їм хід чи навпаки закрити. А от справу про смерть Гаваненка вже ніхто не зупинить, якщо ви на це сподіваєтеся! І ніхто вас не захистить! Крім мене, звичайно! Я вас захистити зможу!

— І як?

— Гарантую вам приземлення на м’яку фінансову подушку десь за кордоном, але за це доведеться дещо віддати у рідних краях.

— А якщо я скажу «ні»?

— Сидітимеш до смерті, Гашинський! За три вбивства! Бо тоді справи про смерть Консуматенка і Льоні Бурсака нам точно згодяться! І в результаті ти однаково все віддаси! — відповів Черпак. — І що я тобі тут розказую?! Ти сам знаєш, як це робиться!

— У дупу! Йдіть усі в дупу, покидьки! — заверещав Гашинський. — Не віддам! Виродки! Країна кінчених дебілів! І ви ще хочете в Європу?! А в дупу? В країні — війна, а вони, падли, нормальних людей щемлять!

— Ти гірший війни, Гашинський!

— У дупу! Пішов у дупу, козел!..

Дві події останніх днів мали би підхопити Юлію Володимирівну Жадкіну під білі рученята, всадити верхи на коня-переможця, прикрасити голову короною і тицьнути в руки батіг і пряник, бо підле падло Гашинський втік за кордон, а три аптеки Жадкіних повернулися до колишніх хазяїв. Алілуя?

— Не знаю. Що з того? — Юлія Володимирівна Жадкіна з подивом вдивлялася у власне відображення у дзеркалі, бо і сама хотіла б зрозуміти, чому не радіє. Може, тому що у її житті знову з’явився Андрій Чорнобай, і як Юля не намагалася викинути з голови думки про нього, нічого з того не виходило. Андрій не йшов! А Юлі і виплакатися про те нема кому!

Не могла про свої сердечні справи говорити, чужими пробувала розрадитися, бо шукала аналогій, сподівалася.

— Женю! Кажуть, ти вкрала чоловіка у Галини Чорнобай? — спитала масажистку Лисицю, коли та зайшла до кабінету хазяйки «у дуже серйозній справі».

— Не крала! Я Галі ще на її весіллі призналася, що тащуся від Тьоми. Чесно!

— Що за часи? Хіба немає для описання любові інших слів, крім тащуся? — гидливо спитала пані Жадкіна.

— Та по цимбалах, як називати, Юліє Володимирівно! Чесно! Мене бісять ярлики: оце любов, а це — не дуже!

— А що ти сама називаєш любов’ю, Женю?

— Кажу ж: не хочу без нього! Можу! Чесно! Але не хочу! І, знаєте, якщо не хочу, то й не буду! Можу собі дозволити! Бо я Єва.

— Єва? Про що ти в біса?

— А що незрозумілого? Сама собі мужчину обрала! Сама його спокусила і завоювала. І тепер мені насра… Вибачте! Тепер мені наплювати на ці дурні правила: що мужчина повинен утримувати жінку, таке інше. Така маячня, аж смішно, їй-богу!

— Так ти, Єво, хочеш сама свого мужчину утримувати?

— А що в цьому протиприродного? Поки мені мужчина потрібен, все робитиму, аби і йому була потрібна тільки я! І гроші для нього зароблятиму, якщо потреба виникне! Не бачу проблем!

— Заздрю я тобі, Єво, — сказала пані Жадкіна.

— Справді? — здивувалася Женя. — А не мали б! Бо ви теж самі собі чоловіка обрали, Юліє Володимирівно. Не з тих ви, які терпляче чекають, доки їх виберуть…

— А я, Женю, не вибирала. Я перебирала. От і догралася, — ляпнула пані Жадкіна і аж розсердилася на себе: нащо ті одкровення, ще й у розмові з нахабною масажисткою?! Те саме, що бісер перед свинями! Змінила тему. — А ти у якій серйозній справі зайшла, бо ми, здається, трохи відволіклися?

— Галя Чорнобай мені дзвонила, — сказала Женя.

— Навіть так? Ви тепер дружите? — їдучо усміхнулася пані Жадкіна.

— Галя мені подзвонила, бо вам не може додзвонитися.

— Про що мені говорити з Галиною Чорнобай? Я викреслила цю людину зі списку своїх життєвих контактів і не збираюсь відповідати на її дзвінки!

— Я так і подумала! Тому сама вам перекажу те, що Галя хотіла.

— А це зайве!

— Та ви послухайте! Хіба таким можна легковажити? Ви, може, хворі на ВІЛ, Юліє Володимирівно! Вам терміново перевіритися треба! Ось що Галя вам сказати хотіла!

Пані Жадкіна завмерла, приголомшено глянула на Женю.

— Спокійно! — сказала масажистка. — У мене і тест при собі є! Я для Тьоми їх кілька купила в аптеці. Один і досі у сумці валяється. Принести?

— Не треба мені ніяких тестів! — прошепотіла хазяйка «Белли» недобре. — З чого ти взагалі взяла, що мені варто на ВІЛ перевірятися?

— У Галі мама на ВІЛ захворіла. Заразилася десь. Може, у «Беллі»! Галя згадала, що ви колись її мамі своїми руками уколи краси робили. І я той випадок пам’ятаю! І ви ж ніколи не перевірялися, Юліє Володимирівно! Увесь персонал раз на півроку обстежується, а ви ж самі — жодного разу! І такі ви останнім часом… Ніби трохи змінилися на лиці…

— Мамо рідна… — прошепотіла пані Жадкіна. Всі ми маму кличемо, коли страх затоплює по маківку.

— Так тест принести?

— Не треба! — заметушилася, зазбиралася. — Знайду більш надійні засоби для перевірки. А ти — замість мене, Женю. Ну, як завжди!

Вже бігла до дверей, та раптом зупинилася, швидко підійшла до масажистки, вхопила її за руку, уп’ялася збудженим поглядом у вічі Жені.

— Хтось знає?

— А ви як думаєте? — відповіла масажистка. — Взагалі-то, Галя з Олею Корнійчук дружила. Їй і зателефонувала спочатку. Просила вам переказати, щоб ви перевірилися. А Оля засцяла до вас із такими новинами потикатися. А я — ні…

— Мовчи, Женю! І всім перекажи: ані звуку! Нікому! Особливо Феліксу Аскольдовичу!

В останні дні полковник Жадкін почувався так, ніби приміряв новенький мундир: наче стільки ж зірочок лишилося на погонах і тканина наче така сама, як і на старому, але ж до чого зручно і файно стало у новому! І вагоміше, і прибутковіше, якщо вже всю правду казати. Після арешту Гашинського і його ганебної втечі за кордон, з-за якого вже колишній нардеп міг гавкати як завгодно загрозливо і голосно, бо те вже нікого не хвилювало (Ну чим ще він міг світ здивувати? Касетними скандалами? Втручанням у чужі вибори? Замовними вбивствами? Не смішіть! Сто разів було!), полковник Жадкін так і не зумів вишкребтися на місце нардепа у тіньовій торгівлі контрафактними ліками, хоч і мріяв.

— І нащо воно вам, Феліксе Аскольдовичу? — турботливо запитав Антін Черпак. — Нові часи, нові люди, нові ідеї. Поки встигнете підлаштуватися, прийдуть чергові нові люди! З новими ідеями.

— Викидаєте мене? — полковник прагнув конкретики.

— А от це нам геть не потрібно! — відповів Черпак. — У вас — залізобетонна позиція. Ви контролюєте всі правоохоронні органи з нашої спільної теми. Так?

— Ніби справляюся.

— І ми це цінуємо. І будемо вдячні, якщо ви продовжите і далі чесно нести службу!

— Служити… я — завжди! Але запитання є!

— Так і у нас є! І запитання, і пропозиції, і деякі вимоги.

Жадкін здогадувався: перш за все нові люди запитають про зниклий кейс із грішми. Підготувався. І коли пан Черпак натякнув, що треба б усе-таки остаточно розібратися з тим, куди зникли гроші з трафіку, упевнено заявив:

— Вони у Гашинського. Ми провели ретельне розслідування цієї справи і маємо всі докази його вини. Орест Валерійович організував пограбування, вкрав гроші, які належали не зовсім йому, але за наявність яких відповідав саме він! Він, до речі, нас із дружиною звинуватив у пограбуванні.

— Але ж, наскільки я знаю, три аптеки вам повернули? — запитав Черпак.

— Вони й були нашими, пане Антоне! — відповів полковник. — І хіба Гашинський не має відповідати за те, що намагався знищити нашу репутацію? Хай платить! У нього вітер у коморах іще не гуляє.

— Справедливе зауваження, пане полковнику! Але питання власності завжди найбільш болючі і вразливі, тому пропоную зробити їх темою окремого обговорення, бо ми якраз на порозі перерозподілу власності…

— А я пропоную питання перерозподілу власності вирішити у першу чергу! — уперся Жадкін.

Невелика нарада з Черпаком переросла у ґрунтовну кількагодинну зустріч, та під вечір домовилися з усіх пунктів: Жадкін лишався на своїй позиції у привабливій прибутковій сфері контролю за виготовленням, ввезенням і торгівлею контрафактними ліками у столичному регіоні, у його власність переходили ще кілька аптек у передмістях, пан Черпак, який представляв певну групу нового впливу, займав місце Гашинського і, як людина просунута і обережна, пообіцяв днями запропонувати нову схему збору відкатів, щоб кур’єри з кейсами готівки більше не вешталися вулицями столиці.

— І хоч ви вже втомилися, Феліксе Аскольдовичу, все ж попрошу вас сьогодні вирішити ще одне питання. Останнє! Щоб ми почали нашу співпрацю без «хвостів»! — сказав.

— Чорнобай? — запитав полковник.

— Андрій — мій друг! — наголосив Черпак. — А ми друзів у біді не кидаємо. Згодні?

«Дурне запитання! Ми не те що друзів… Ми навіть про себе не забуваємо, коли друзі в біді!» — думав полковник, уже пізнім вечором скеровуючи автівку до ізолятора тимчасового тримання, де вже набагато більше, ніж законні сімдесят дві години, перебував Андрій Іванович Чорнобай.

Зайшов до камери, дочекався, поки охоронець зачинить за ним двері.

— Справа така! — почав без вступів і пояснень. — Або ти віддаєш базу відпочинку, дім у Затятовому і ще якийсь диво-дім посеред лісу. Коротше, все, що у тебе у Затятовому є! Або оця дівчинка… — дістав з внутрішньої кишені мундира фото Галі, поклав перед Чорнобаєм на тапчан, тицьнув у фото пальцем. — Або оця настирлива дівчинка здохне!

— Забирай, — сказав Чорнобай, наче мова йшла про кіло яблук, що розсипалися по дорозі.

Жадкін не очікував, що проблема вирішиться так скоро. Уп’явся у Чорнобая роздратованим поглядом.

— А-а-а… Щедрий-шляхетний! Ще й, мабуть, віриш у те, що ти — Фенікс! Юля тебе за це полюбила?..

— Юлі лікуватися треба. Геть хвора, — сказав Чорнобай. Відвернувся від Жадкіна.

Полковник почервонів од гніву, та — терпіння — друге «я» — проковтнув образу.

— Зараз нотаріуса приведуть, — сказав. — Підпишеш документи і за півгодини вийдеш.

— А як же наркотики?

— Якщо ніяких висновків для себе не зробиш, підкинемо наступного разу! — пообіцяв полковник.

Корінний киянин Іван Микитович Половинко, 1980 року народження, розлучений бездітний лузер, який підрядився виконати замовлення Льоні Бурсака, швидко програв дві тисячі баксів і кинувся шукати чоловіка, якого мав завалити, аби отримати ще дві тисячі баксів, та об’єкт зник. Горе-кілер вичікував його біля дому на Печерську, стирчав попід старовинним будинком на Пушкінській. Двічі трусився у маршрутці до Затятового, де вже прямо питав:

— А де Чорнобай?

— Давненько Андрія Івановича не бачили, — відповідали місцеві.

— Може, куди на курорт гайнув? — пробував намацати маршрути Чорнобая Половинко.

Затятівці лише сміялися: курорт? Таке скажете! У нього тут власний курорт!

На початку квітня худий Половинко втратив останню надію отримати ще дві тисячі баксів, та все ж вирішив ще раз пройтися місцями, де могла бувати потенційна жертва. Почав з багатоповерхівки на Печерську, де за даними Льоні Бурсака Чорнобай мав невелику квартиру. Підійшов до будинку і побачив позашляховик Чорнобая. А ще вчора автівки тут не було! Половинко стрепенувся: Чорнобай точно тільки-но до міста повернувся. Може, із відпустки чи з подорожі. Худий прилип до стіни і так простояв більше години, аж поки не побачив, як з під’їзду виходить Андрій Іванович власною персоною, спокійно прямує собі до автівки. А біля автівки ж — ані душі!

— І чому я з собою зброї не взяв?! — засмутився худий лузер, та зразу ж і передумав бідкатися, бо вслід за Чорнобаєм із під’їзду вийшли троє військових офіцерів, зупинилися посеред двору, явно когось очікуючи. «Ні, ні! Поспішати не можна! Бо ще загребуть! Треба підготуватися! — заметушився. — Тепер точно все ви­йде, бо я знайшов його!» Провів зацькованим поглядом позашляховик Чорнобая, який від’їхав від під’їзду, по­пхався геть: і не готуватися до замовного вбивства, як могло би здатися, а до ігрового клубу, куди його віднедавна не пускали, бо грошей не мав.

— Торбо! А де отой твій дружок, який мені одне діло виконати замовив? — спитав керуючого клубом.

— Не знаю. Давно не бачив його, — відповів Торба.

— А як мені його знайти, коли я роботу виконаю? Він же мені грошей винен! — захвилювався худий Половинко.

— Ти за Льоню не хвилюйся! Коли ти роботу виконаєш, він тебе сам знайде того ж дня! Він такий! А без діла світитися не любить, — сказав Торба.

— Точно? — завагався худий, махнув рукою: а до біса! — Торбо! Можна пограти у кредит? Ти ж знаєш! У мене скоро буде гора бабок! Твій дружок мені їх принесе!

— Ну, заходь!

Худий Половинко прилип до монітора, та гра не йшла. Відволікався через клятого Чорнобая. «Тільки б він більше нікуди з міста не виїжджав!» — думав.

Чорнобай їхав до Галі. Одна й та сама пісня — у голові. Не забув слова: «Где эта девочка, где это солнышко, Где это все, Что должно было быть у меня…» Та серце переінакшувало…

— Ось же ця дівчинка… — бурмотів. — Ось це все, що й мало би бути у мене…

Після звільнення не минуло і двох діб. Не спав. Не випускав з рук мобільного, у телефонних розмовах розгрібаючи завал, на який перетворилося його життя. Перш за все зв’язався з Казидорівною, доручив повернути гроші клієнтам, які оплатили відпочинок на «Леваді», а потім вивезти з «Левади» і виставити на продаж усе, що не рахувалося на балансі бази, а там таки немало всього «неврахованого» було: від спортивних тренажерів, кованих світильників ручної роботи, антикварних люстр і професійного кухонного приладдя до будівельних матеріалів, чотирьох японських квадроциклів і човна. Одночасно наказав до голого звільнити зруб у Затятовому і колишній вчительський будиночок у лісі.

— Щоби там і вішак для одягу після мене не залишився! — сказав Казидорівні. — Хочу, щоб нічого мого там не було!

— І геть усе продавати? Може, щось би для себе залишили, Андрію Івановичу? — спитала Казимира Теодорівна. — Там же килими коштовні, посуд дорогий, меблі ексклюзивні.

— Речі мені… недоречні, — заплутав стару жінку муд­руванням. — Тобто: мені потрібні не речі.

Казидорівна взялася організовувати тотальний розпродаж, а Чорнобай того ж дня подзвонив Тьомі, бо й досі не розумів, чи діти у безпеці. На друга Черпака зла не тримав за те, що просидів за ґратами! А за що? За те, що Антін рвався допомогти йому, сильно перевищував свої можливості і вплив в очах Чорнобая, а по суті всіма важелями рухав Юлин чоловік?..

— Тьомо… — Чорнобай хотів спитати «як справи?», та спитав інше: — Як Галя?

— Я думав, ти знаєш! — уїдливо відповів син. — Ти ж у нас — Галин рятівник!

— А без ідіотських жартів! Як справи?

— Супер! Як тільки отримаю розлучення, знову женюся. Ти ж допоможеш із весіллям?

— Зачекай! А Галя де? — насторожився Чорнобай.

— Не знаю!..

Чорнобай міг би одразу зателефонувати Галі, та щось зупиняло. Наче ще замало у чоловіка інформації для того, аби дзвонити дівчині. «Тій дівчині!»? «Тому всьому, що могло би бути у нього…»?

«Та куди? Забути і не згадувати ніколи…» — вгамовував себе.

Зателефонував Черпакові.

— Галя?! Твоїй невістці більше нічого не загрожує, брате! — пафосно завірив Черпак. — І з тобою все гаразд! Я ж обіцяв, що ти вийдеш! І ти вийшов! І, знаєш, особисто я цьому фактові радий особливо, бо інакше б твоя Галя виїла мені мозок!

— Годі вже про Галю, — попросив Чорнобай. — Пам’ятаю, ти казав, що є покупці на мою квартиру на Пушкінській.

— Є! Вирішив продати?

— Допоможеш?

— Коли я другові не допомагав? — відповів Черпак. — Зробимо. Передавай від мене привіт своїй наполегливій невістці.

— Як ти, Галю? — Чорнобай зателефонував дівчині за добу після того, як відчув свободу.

— Андрію Івановичу… Ви де? Я зараз же… Куди приїхати? Я будь-куди зможу… — Галя погубила слова. У невеличкій порожній перукарні на Троєщині швидко знімала фартух. Ухопила сумку, ключі від перукарні — вже бігла до дверей.

— Галю, я сам можу під’їхати, — почула у мобільному голос Чорнобая. — Тільки скажи: куди?

— А ви у Києві?

— Я тепер весь час у Києві…

— Тоді… Може, на Подолі зустрінемося? Чи біля Дніпра. Краще біля Дніпра, Андрію Івановичу! На набережній біля храму. Знаєте церкву Миколи Чудотворця на воді?

Бо — чудо! Зачинила перукарню, викликала таксі. Так хотіла примчати першою і там, самій-самісінькій, стояти біля річки і храму, чекати на зустріч із мужчиною і вже геть нічого не боятися. Коли те сталося, що Галя позбулася страху? Хіба добре? Кожен знає: страх — захисна функція організму! Без страху — що без голови. Недовго жити!

Не зважала. Їхала в таксі, думала про те, як багато всього сталося за той час, поки не бачила Чорнобая. Відвела маму до лікаря Корчака, а він не тільки взявся розробити для мами індивідуальну програму лікування, а й Галі допоміг. Бо розповіла лікарю про ідею відкрити перукарню для людей з ВІЛ і СНІДом, і лікар звів дівчину з керівниками одного з благодійних фондів. Ті спочатку: ні, ні!

— Ти поняття не маєш, із чим стикнешся! — пояснювали. — Пересічне населення лояльне до проблеми ВІЛ-СНІДу лише доти, доки поряд не опиниться хтось із хворих. На перукарню, у якій обслуговують і хворих на ВІЛ-СНІД, чекає психологічна агресія в кращому разі і неприхована фізична — у найгіршому.

— Не може такого бути, щоб тільки я одна не боялася. А я не боюся, — товкла.

Не боялася. Коштом благодійного фонду орендувала невеличку перукарню на два робочих крісла для майстрів-перукарів і одне робоче місце для майстра манікюру. На дверях поряд із розкладом роботи з’явилася червона стрічка, пов’язана, наче шалик на шиї, — знак боротьби з ВІЛ-СНІДом. І надпис: «Дружелюбне місце». І ще один надпис нижче: «Ми показуємо, як дезінфікуємо інструменти». І ще один: «Здаємо в оренду робочі місця».

Скло у дверях розбили вже наступного дня, після візиту до перукарні дівчини-манікюрші, яка шукала роботу. Все її влаштувало: і орендна платня за робоче місце, і відсоток заробітку, який треба було віддавати перукарні. З хворими на ВІЛ-СНІД не хотіла мати діла.

— Ви й так не знаєте, хто з ваших клієнток здоровий, а хто хворий, — переконувала манікюршу Галя. — А у нас вам просто доведеться не брехати собі й не закривати очі на проблему: ретельніше і частіше обробляти інструменти, працювати у рукавичках.

— Та ти хвора! — відповіла манікюрша. — А твоя перукарня — повний бєзпрєдєл!

Добрі новини теж не забарилися. Галя тільки закінчила згрібати у відро бите скло і чекала на майстрів, які повинні були відновити функціональність дверей, коли у перукарні з’явилася перша клієнтка. Інтелігентного вигляду жінка років сорока сіла у крісло. Усміхалася, як дитина, що несподівано отримала жаданий подарунок.

— І не спитаєте, чи ви повинні бути до мене… дружелюбною? — мовила.

— Ми дружелюбні до всіх, — сказала Галя.

— Але ж я правильно зрозуміла ваші меседжі на дверях? Тут може постригтися чи зробити файну укладку жінка, яка…

— Так! Все правильно! Хочете перевірити стерильність моїх інструментів?

— Хочу знову відчути себе жінкою! Сто років не була у перукарні! — емоційно вигукнула жінка і залишила, крім вартості послуги, 200 грн «чаю».

За кілька днів навколо хороброї перукарні згуртувалася невелика, але міцна спільнота людей, яка підтримувала заклад. У більшості своїй то були люди, які хворіли, а також їхні близькі, друзі та родичі. Грошей нова робота приносила небагато, їхати до неї з Василькова доводилося майже дві години, але на цьому етапі свого життя Галя б не проміняла її на жодну іншу. З кожним днем з’являлося все більше нових клієнтів, та саме сьогодні, коли Галя мчала на зустріч із Чорнобаєм, їх не було. І це ж не випадково?..

Як Галя не прагнула, Чорнобай приїхав першим. Дивився у воду, і коли дівчина вийшла з таксі, обернувся, хоч почути звук гальм автівки, яка зупинилася поряд, було майже неможливо: по один бік від набережної — ріка, Дніпро; по другий — безперервна ріка автівок.

Усміхнувся, махнув Галі рукою, пішов назустріч. Вона — теж. Поспішала, наче вкрай важливо було їй ступити ті кілька кроків назустріч, ніби не могла стояти і чекати. Зупинилися у метрі одне від одного і — ані пари з вуст. Він знітився. Вона — ні. Усміхалася так відверто, хоч руками ті одкровення на лиці затуляй!

Чорнобай знизав плечима, обійняв Галю обережно. І зразу ж відсторонився.

— Не проти? Ми ж ніби родичі… — мовив розгублено.

— Вже — не родичі.

Кивнув.

— Так. Знаю… — замовк, нервово шукав іншу тему для розмови. — Дуже радий, що ти здорова, Галю.

— Мама хвора.

— І що з нею?

— ВІЛ… Або у стоматології заразили, або у салоні краси. Той лікар, якого ви мені знайшли, вже нею опікується.

— Ти ж не панікуєш?

— Ні, ні! Я з нею поряд. Не покину. Як… ви мене.

Знітився:

— Все нормально.

— Так… І я завжди буду пам’ятати, що, коли мені було гірко до смерті, лиш дві людини не відвернулися від мене. Ви і ще Юрко, який мене майже до Затятового довіз.

— Чув, того хлопця вбили.

— Так… І поховали у селі, яке називається Христопратівка. Я збираюся туди.

— Навіщо?

— Покласти квіти… Сказати, що мені дуже шкода…

Замовкла, відійшла на крок, наче мало їй простору для наступних слів. Дивилася Чорнобаєві в очі.

— Андрію Івановичу… Я… Я без вас… не хочу!

— Галю… — їй, як дитині малій, і стільки всього у тому «Галю»: і любові, і ніжності, і туги, і заборони собі самому — і любити, і тужити.

— Андрію Івановичу! Ви мені потрібний…

— Галю, дівчинко! Не можна! — язик Чорнобаїв вимовляв одне, а в голові: «Ось же ця дівчинка! Ось це сонечко! Ось же все те, що і мало би бути у тебе! Не проґав!»

— Чому не можна?

— Бо моя осінь… вип’є твою весну, сонечко! А це несправедливо щодо тебе. Забудь про Чорнобаїв! Про всіх! Добре? — рукою махнув, пішов геть. Втекти намагався, та ноги не несли, тому і не біг, а лиш сунув важко потроху.

— А ви хіба зможете забути мене?! — вигукнула йому вслід Галя.

Ні, хитнув головою, ні, ні… На автоматі відімкнув дзвінок мобільного, який задзвонив невчасно. І так чоловікові соромно стало. «Дідько, веду себе, як пацан!» — подумав. Зупинився, обернувся: Галя так і стояла на набережній, дивилася йому вслід. Видихнув, пішов назад. Обійняв дівчину. Вона схлипнула судомно, обвила його тулуб ручками. Ось же ця дівчинка! Ось же це сонечко…

— Сонечко! Ти — така… молода! — прошепотів. — І ти неодмінно станеш щасливою! Я знаю! Просто повір! — обережно відсторонив дівчину, погладив по волоссю, як дитину, і тепер уже швидко-швидко пішов до своєї автівки.

Не озирався. Вскочив у позашляховик. Автівка на великій швидкості рвонула світ за очі. Чорнобай однією рукою керував автівкою, другою набирав Сашка Сулиму, дзвінок якого відхилив хвилиною раніше.

— Сашко! — сказав, — дзвонив?

— Андрію Івановичу, — почув голос затятівського автомеханіка. — Знаю, у вас наразі непрості часи, але чи не могли би ви позичити мені трохи грошей? Мамі на операцію не вистачає.

— Що з Анею? — спитав Чорнобай.

Оля Корнійчук із соціальних мереж дізналася про Галину унікальну перукарню, бо битва добра зі злом навколо маленького відважного закладу тільки набирала обертів і обидві армії активно вербували прибічників. Та одного дня Оля завітала сюди не для того, аби підтримати колишню подружку чи, приміром, налагодити з нею стосунки, а тому що «Беллу» стрясали справжні катаклізми. Зрозуміти всю їхню грандіозність могла лиш людина, яка працювала у «Беллі», і Оля Корнійчук дочекатися не могла хвилини, коли зможе усе те вихлюпнути Галі.

— У тебе тут… прикольно, — роздивлялася інтер’єр Галиного царства. — Звісно, не так круто, як у «Беллі»! Ти тепер, до речі, могла б до нас повернутися.

— Олю, не цікаво.

— А я зараз тебе зацікавлю! Юля пішла з «Белли»! Уявляєш?! Пані Жадкіна більше не керує своїм салоном краси! Її потворний старий чоловік змусив нашу красиву Юлю зібрати валізи і поїхати за кордон. Знаєш чому? Тому що ти мала рацію: Юля може бути хворою на ВІЛ! Ми, звісно, результатів її тестів не бачили, але чутки пішли! І полковник вирішив, що заради збереження клієнтури «Белли» Юля має поїхати. Вона так плакала. Їй-богу! Я на власні очі бачила: вона реально ридала! Не хотіла покидати країну, та полковник прямо при ній викликав до кабінету Женьку Лисицю і запропонував їй стати керуючою салоном. Як тобі новини?

— Вражаючі… — сказала Галя.

— А Женька! Бачила б ти цю козлиху! Купила ящик шампанського, зачинилася у Юлиному кабінеті разом із… твоїм чоловіком, і відмічали. Дівчата чули, як Женька каже Артему: «Тьомо, оце все — наше золоте дно…» Уявляєш? Повне дно!

— Нащо ж ти мене туди кличеш? — печально усміхнулася Галя. — Може, сама до мене перейдеш? Є вакансія майстра манікюру.

— Хочеш, щоб я заразилася? Дякую! Що я тобі поганого зробила, Галю? — образилася Оля.

Галя не встигла відповісти. Двері з червоною стрічкою, зав’язаною на манір шалика на шиї, яку за ці дні доводилося відновлювати щодня, розчахнулися, і до перукарні увійшла пані Жадкіна власною персоною.

— Юліє Володимирівно?! — здивувалася Оля. — А ви ж ніби повинні були відлетіти…

— Корнійчук! Забирайся геть! — із такою огидою і ненавистю відповіла пані Жадкіна, що манікюрша не наважилася устрявати у суперечку. Підхопила сумку і швидко вшилася.

Пані Жадкіна усміхнулася печально, усілася в крісло перед великим дзеркалом.

— Причешеш? — запитала.

— Я тут всіх без винятку обслуговую, Юліє Володимирівно, — сказала Галя. — А вас — з особливою турботою причешу. Ви мені багато добра зробили, а я вам так і не віддячила. Один раз спробувала — і то воно мені боком вилізло.

— Усім нам… — прошепотіла пані Жадкіна.

Галя напружилася.

— Гроші так і не знайшли? — запитала.

—Ні… — пані Жадкіна усміхнулася печально. — Та горювати не варто: то були брудні гроші, і вони ніколи би не послужили ані добрій справі, ані добрій людині.

Галя глянула на пані Жадкіну з тривогою:

— Ви… хоч не захворіли на ВІЛ?

— Ні…

— Добре. Я рада.

Галя укрила пані Жадкіну захисним фартухом, стала за спиною колишньої хазяйки. Розчісувала її доглянуте хвилясте волосся.

— Дозволите укласти вам волосся так, як мені хочеться?

— Так. Давай… — замовкла, усміхнулася. — Хоча я прийшла заради іншого. Сказати… Він любить тебе!

— Хто?..

— Андрій. Усе віддав заради того, аби ти була у безпеці: і свою базу відпочинку, і дім у Затятовому, і ще якийсь будинок у лісі. Від чоловіка знаю.

Галя завмерла з гребінцем, проковтнула сльози.

— Тепер… не зможу вас причесати. Руки трусяться.

— І не треба! — пані Жадкіна підвелася, зірвала з себе захисний фартух, пішла до виходу. Біля дверей зупинилася, обернулася до Галі. — Прощавай, Галю Чорнобай! Ти… зроби все, щоб і залишитися Чорнобай! Чуєш?! — на мить замовкла, усміхнулася. — Завтра о п’ятій ранку в мене літак до Порту. Махнеш мені? Чи ще спатимеш?

— Не спатиму. Вже їхатиму маршруткою в одне село. Там справа у мене… Як побачу в небі літак, неодмінно махну.

— От і домовилися, — пані Жадкіна розчахнула двері.

— Юліє Володимирівно! — вигукнула Галя. — Ви… такою красивою стали.

Наступного ранку, квітневої теплої суботи, пані Жадкіна летіла до далекої Португалії, а старенька маршрутка везла Галю Чорнобай до глухої Христопратівки. Дівчина й сама не могла пояснити, чому все думає і думає про Юрка Консуматенка. Кінець кінцем дійшла висновку, що все це від того, що Юрко загинув і був похований без християнського обряду погребіння. Для таких думок Галя мала неабиякий аргумент. Ще коли тато був живий, він розповідав малій Галі страхітливу на той час історію про те, як несподівано і трагічно померла його мама, Галина бабуся. Як її швидко і без священника поховали, бо тоді були такі часи… І покійниця-мама стала приходити до Галиного тата уві сні, виглядала дуже сердитою і невдоволеною. І тато не міг тим снам дати ради, аж поки одного разу не розповів про них бабі-віщунці. А баба сказала: бери землю з могилки і біжи до церкви! І проси священників, щоби провели повний християнський обряд погребіння для мами твоєї! Тато так і зробив. А потім ту землю відніс на мамину могилку. І з того дня мама-покійниця більше ніколи не снилася йому сердитою і злою.

— Знайду, де Юрка поховали, — вирішила. — Приведу на його могилу священника і попрошу, щоби відспівали хлопця.

Шлях до села зайняв години три, та Галя не помічала краєвидів за вікном. Все думала про вчорашню розмову з пані Жадкіною. «Слава Богу, що Юля вчора знайшла мене… Зайшла до перукарні і сказала мені ті слова… Щоб я і лишилася Чорнобай! Слава Богу, бо я б довірилася словам Андрія Івановича про те, що… не можна! Та я не хочу в це вірити! Не можна заборонити кохання!» Збудилася: так і є! Вона скаже це Чорнобаєві вже сьогодні! Вхопила мобільний, швидко написала Чорнобаєві СМС-ку. «Ви де? Бо сьогодні увечері я їду до вас, де би ви не були!»

— «Я у Затятовому, у справах», — уже читала за хвилину. — «А ти у Києві, Галю?»

— «Ні! В одному селі. Теж у справах! Увечері їхатиму у бік Києва», — написала.

— «Добре! Чекатиму тебе на трасі. Біля повороту на Затятове»…

Вона би відповіла! Що так рада читати кожне слово, яке він надіслав їй, що увечері мчатиме до того повороту стрілою, та зв’язок зник, а за півгодини попереду замайоріло сірими стріхами село.

— Христопратівка! — крикнув водій.

Христопратівка зустріла Галю двома кудлатими собаками, які крутилися навколо дівчини, поки та йшла єдиною вулицею села, із жахом констатуючи, що кожна хата, повз яку вона проходить, покинута людьми. Може, тут взагалі ніхто не живе?

— А собаки? — прошепотіла. — Хіба б собаки залишилися у покинутому селі?

Врешті уздріла білу цівку диму, яка піднімалася від димаря передостанньої на вулиці хати.

— Слава Богу! — до воріт підійшла, почала стукати. — Агов! Є хто? Вийдіть, прошу! Поговорити треба!

Хвилин за п’ять двері хати відчинилися і на поросле бур’яном обійстя вийшла старезна бабуся, спираючись на палицю.

— Чого тобі? — прорипіла.

— Юрко! У селі жив такий собі хлопець Юрко! Так?

— Помер! — сказала бабуся. — Застрелили і закопали, як собаку, іроди. А потім інші іроди приїхали. Відкопали і цілий день з бідним тілом щось у хаті робили. А потім знову в ту саму яму вкинули, закопали і поїхали. А я все чисто у вікно бачила! Юрко по сусідству жив. Он у тій крайній хаті, — вказала сухим пальцем у бік останньої на вулиці хати.

— А де та яма?

— Біля сараю.

— А як знайти? Там хоч хрест є?

— Нема хреста! Я гілку з дуба поряд устромила, — відповіла бабця. Глянула на Галю підсліпуватими очима. — А ти Юркові хто?

— Ніхто. Хочу землю з могили взяти, — зорієнтувалася вчасно, бо зрозуміла: не знайде вона тут священників, скоріше до церкви землю з могили донесе.

— Допомагай тобі Бог, дитино, — бабця перехрестила Галю. — А я помру, та так і валятимусь у хаті, бо більше нікого з живих не лишилося у Христопратівці. Думала, Юрко по мені заупокійну службу замовить, а воно он як: я живу, а хлопця нема. Така біда! У всіх кінець шляху — на кладовищі, а мене собаки отут у хаті з’їдять!

Галя розпрощалася з бабцею, пішла до крайньої хати. Насторожено ходила захаращеним подвір’ям, наче намагалася зрозуміти: що настільки трагічне могло відбуватися тут, аби закінчитися стріляниною і вбивством? Заради чого? Підійшла до сараю і побачила поряд із ним дубову міцну гілляку: стирчала із землі поряд із сараєм.

— Що? Прямо тут? — жахнулася. Дістала з сумки целофановий кульок із бутерами, віддала бутери собакам, які крутилися поряд, тремтячими руками набирала у кульок землю з-під дубової гіляки. — Юрку… Зроблю, що зможу, — шепотіла. — Може, то якось допоможе твоїй душі.

Заповнила кульок землею, поклала його до сумки. От і все? Пішла подвір’ям до вулиці. Треба якось вибиратися з глухого села до шляху, бо водій попередив: до Києва повертатиметься по обіді, і якщо на зупинці біля села людей не буде, то він нікого чекати не збирається. А інший транспорт тут не ходить, якщо дівчина сподівається, що з Христопратівки можна ще чимось вибратися, крім його маршрутки.

Обійшла сарай і раптом побачила крізь щілину причинених дверей брудно-зелені дверцята «міні-купера». І автівка тут лишилася? Згадала Юрка… Ніч, хлопець учепився у кермо, косує на неї.

— Чуєш, Галю! — каже. — Я оце подумав! Тобі стимул потрібен! Такий крутий стимул, щоб ти заради нього захотіла вилікуватися!

Вона тоді промовчала.

— Думаєш, просто так язиком ляпаю? — розсердився він. — Спокійно, дівко! У мене є для тебе джек-пот! Ну! Питай! Що за джек-пот?!

— Що за джек-пот? — прошепотіла вона тоді.

— Наступного разу, коли ти побачиш оцю прекрасну тачку, якою я зараз керую… Ти знатимеш, що всі мої мрії здійснилися і що я залишив для тебе крутий стимул, який допоможе тобі послати всіх до дідька!

Вона мовчала, і Юрко аж психонув тоді.

— Галю, дістала! — крикнув. — Питай: що за стимул?

— Що за стимул, Юрку?

— Неймовірне багатство! Я його під сидіння покладу. Отам і знайдеш! Що треба казати, Галю?

— Дякую?

— Ти таки дурна! Я би спитав: що за багатство?! А ти — дякую!

Відігнала спогади. Штовхнула дерев’яні двері сараю, вони і розчахнулися. Щаслива «жабка» Юрка Консуматенка виглядала жалюгідно. Брудний дах засмітили птахи, салон — щури, а крізь дірки від куль, які розмалювали корпус автівки хаотичними візерунками, світило весняне сонце, що пробивалося до сараю крізь провалений дах.

— І де мої неймовірні багатства під сидінням? — прошепотіла.

Відчинила передні праві дверцята, засунула руку під сидіння і намацала клаптик паперу. Дістала його.

— «У кінці шляху, між Адамом і Євою, під чорним каменем», — прочитала.

Зім’яла клаптик паперу, викинула.

— От маячня! — спробувала зім’яти думки про записку, та згадала інше. Як бабця сказала: у всіх кінець шляху — на кладовищі…

Вийшла на подвір’я, роззирнулася, побачила на горизонті, кілометрах у трьох від села, хрести. Ноги самі понесли.

На старому кладовищі пам’ятники похилилися, стежки позаростали: не пройти. Хіба що перескакувати через зарості торішнього колючого бур’яну. Галя розгублено оглядала все навколо, аж поки в око не впав повалений хрест, на якому значилося: «Панасенко Євангеліна Іванівна».

— Єва? А де Адам?

Могила Адама Миколайовича Варчука знаходилася по другий бік стежини навпроти останнього притулку Єви. А у саму стежину чиясь рука вкопала великий чорний камінь, схожий на уламок граніту.

— Господи… — Галя відчула, як тремтить. Присіла навпочіпки, спробувала руками розчистити землю навколо чорного каменя, та де там! Роззирнулася. Побачила шматок металевої труби, який валявся на поруйнованій могилі. Вхопила його, заходилася підкопувати ним землю навколо каменя. «До маршрутки не встигну», — подумала. Та не зупинилася. Коли сонце вже схилилося до вечора, у півсутінках, які на старому кладовищі настали раніше, ніж у місті, врешті витягла важкий чорний камінь з землі і намацала під ним целофан. Потягнула. І витягла з ями під каменем важкий целофановий мішок. Розкрила його і не повірила очам: всередині мішка лежали десятки банківських упаковок доларів.

Замурзана, зморена Галя вхопила важкий мішок, потягла до Юркової хати. Рішення прийшло одразу. Сяде за кермо щасливої Юркової автівки, і вона неодмінно довезе Галю до повороту, біля якого на неї чекатиме Чорнобай. У нього все забрали? А Галя йому все поверне! Хай брудні гроші послужать добрій людині! Заради Андрія Чорнобая Галя здолає будь-які перешкоди! Вона зможе! І то нічого, що раніше Галя ніколи не керувала автівкою на справжній дорозі, а лише у школі на тренажері. Зате — на механіці вчилася! Пам’ятає як!

— Нічого складного! — усілася за кермо старенького «міні-купера», поклала на сидіння поряд мішок із грішми. Завела двигун. Натиснула на педаль швидкості.

У вже чорних сутінках ґрунтівкою у бік траси ривками рухалася брудно-зелена автівка з вимкненими фарами, які Галя так і не змогла увімкнути. Звідки ж їй знати, що кулі перебили електричні дроти і вони тепер будь-якої миті можуть спровокувати пожежу?

Тільки одного хотіла: скоріше дістатися траси, де є зв’язок, зателефонувати Чорнобаєві, прокричати:

— Ви ж дочекаєтеся мене? Я вже мчу…

Чорнобай у Затятовому другий день поспіль займався справами Анки Сулими. Він приїхав після дзвінка Сашка, коли дізнався, що після інфаркту Анці потрібна складна і дорога операція на серці. Мотнувся назад, до Києва, спробував знайти Антона Черпака, та друг перебував «поза зоною». Чорнобай поїхав по лікарнях: інститут серця, клініка імені Амосова, Олександрівська лікарня, лікарня на Червоному хуторі, приватні клініки. Побував у кожній медичній установі, де проводили операції на серці: показував висновки затятівських лікарів про стан Анки, дізнавався про можливість покласти жінку на стаціонар не тільки для оперативного втручання, а й для подальшої реабілітації, цікавився цінами, бо Сашко з Толею пішли іншим шляхом — вирішили спочатку зібрати гроші на операцію, а вже потім штурмувати лікарні.

Терміново покласти Анку до столичної лікарні виявилося не так і просто: кардіологічні відділення — переповнені. Врешті місце знайшлося в приватній клініці, де підробляли і лікарі з інституту серця, і з Олександрівської. Чорнобай забронював місце окремою сумою грошей і наступного ранку вже знову був у Затятовому.

— Збирайте Аню, — сказав Сашкові і його батьку. — А я по «швидку». Домовлюся, щоб довезли її до приватної клініки.

Одноногий Толя Сулима зазбирався було з Чорнобаєм до «швидкої» йти, та Чорнобай розумів: Толя хоче на­одинці поговорити з ним, — і навіть здогадувався, що так мордує колишнього чоловіка банкірші.

— Толю, якщо думаєш, що в нас з Анею щось було, то помиляєшся, — сказав, коли вийшли з Анчиної квартири надвір. — Я Ані допомагаю тому, що можу! І тому, що і вона мені свого часу з «Левадою» дуже допомагала.

— Знаєш, що я тобі скажу, Андрію Івановичу? — відповів Сулима, коли йшли до станції «швидкої допомоги». — Більше у «Левади» ніколи не буде такого хазяїна, яким ти був. А цей новий… Черпак, він магії цього місця не розуміє.

— Черпак? — Чорнобай вухам не повірив. — Прі­звище нового хазяїна «Левади» — Черпак?

— Так усім представляється! — сказав Толя. — Знаєш його?

Що казати? Кого ми взагалі знаємо? Може, себе? Чорнобай іще не встиг перетравити новину про приховані властивості характеру свого друга, коли отримав СМС-ку від Галі. Хмари з душі враз здуло: не душа — чисте небо, ясні зорі. Аж засміявся. «До біса всіх! — подумав. — Ось же це сонечко! Чого ще? Не покликала б — довіку би на очі їй не показався. А покликала — бігом до неї побіжу! До вечора ще чекати? Я зможу!»

«Швидка» повезла Анку у супроводі Сашка до київської клініки. Перед тим Чорнобай відкликав затятівського автомеханіка вбік, дав йому гроші: і на операцію, і на реабілітаційний період мало вистачити.

— А ви хіба не з нами до Києва? — спитав Сашко.

— У мене ще у Затятовому справи є. Увечері виїду, — відповів Чорнобай. Не звернув уваги на худого чоловіка років сорока, що крутився неподалік.

А Толя Сулима худого примітив. Коли вже провели Анку з Сашком і Толя став тягнути Чорнобая до себе, аби хоч гарячим обідом віддячити йому за допомогу Анці, знову каліка звернув увагу на худого-чужого. Покинув Чорнобая посеред вулиці, пошкандибав на милицях до чужого.

— Ти хто такий?

— Та ніхто. На автобус чекаю, аби виїхати з вашого міста, — пробурчав худий.

— Ото і дуй звідси! Ходить воно, мутить-крутить, всюди заглядає! І запам’ятай! Я твою рожу сфотографував! — пригрозив Толя.

Стояв поряд із чужим-худим, поки той не сів до автобуса, який прямував на Київ. І тільки коли автобус зник у кінці вулиці, повернувся до Чорнобая:

— Так пообідаємо, Андрію Івановичу?

— Дякую, Толю. Я… на «Леваду» навідаюся, — відповів Чорнобай.

Не планував. Навпаки! Уривав будь-які спроби затятівців узнати хоч щось про несподіваний продаж бази, будинків. Затявся: відрізав і забув! Ані згадувати про «Леваду» не хотів, ані з’їздити туди, аби роздивитися із прикрістю, які нові люди хазяйнують. Та після розмови із Толею Сулимою плани помінялися.

Під’їхав до «Левади» по обіді. Зазвичай о цій порі біля озера людно від відпочивальників, та сьогодні лиш двоє охоронців блукали неподалік озера. Побачили Чорнобая, зраділи:

— Андрію Івановичу! Може, назад «Леваду» заберете? Ми б хотіли, бо без вас тут — самі бачите. Порожньо. І персонал майже увесь звільнився. І Казимира Теодорівна.

— А де новий хазяїн?

— У колишньому вчительському будиночку з друзями. Відпочиває…

— Перетрудився? — Чорнобай пішов до свого колишнього барлогу пішки. Лісом навпростець. Ще здалеку побачив знайомі обриси. Аж усміхнувся: гарне місце. Чарівне. Антонові ще тоді сподобалося, коли Чорнобай тільки придбав його. А вже коли реконструював, так і не приховував заздрощів. Просив лісовий будиночок в оренду.

— Не вийшло добром, вирішив обманом і силою забрати. Так, друже?

Підійшов ближче, побачив біля будиночка дві автівки. Одна точно була Антонова. Стукнув у двері. Черпак розчахнув їх так швидко, ніби увесь цей час стояв під дверима і тільки того й чекав, аби відчинити їх перед Чорнобаєм.

— Андрію? — здивувався, та швидко себе опанував. — Проходь! А ми з Феліксом Аскольдовичем аналізуємо одну цікаву… шахову партію.

За спиною Черпака виник полковник Жадкін у цивільному. Мовчав. Дивився на Чорнобая прискіпливо. І Чорнобай мовчав, та Черпака те не засмучувало.

— Не стоятимемо ж на порозі! Проходь, Андрію! І без образ, домовилися? Ти ж розумієш: усе має свою ціну! Та проходь! Я сьогодні вперше спробую камін розпалити.

— Не раджу, якщо не хочеш чадним газом отруїтися, — сказав Чорнобай. — У цього будинку свої секрети.

Розвернувся, пішов геть. Знову лісом, знову навпростець, наче хотів востаннє надихатися повітрям місця, куди більше не збирався повертатися.

Із Затятового виїхав під вечір. Перед тим навідався до Казидорівни — подякувати за все, бо сам би ніколи не зміг так оперативно вивезти все з бази і будинків, продати з вигодою. Та мудра Казидорівна і слухати не стала.

— Не витрачайте слів задарма, Андрію Івановичу. Все, що ви хотіли б мені сказати, і так знаю.

— Може, знаєте, і яку справу мені тепер у житті робити? Бо сам я поки не знаю.

— А ви тепер тільки однією справою і зможете займатися — людям допомагати. Бо допомагати людям — таке заразне діло. Хто хоч раз спробував, на тому боці вже і залишається.

Чорнобай лиш усміхнувся приголомшено: не раз дивувала його Казидорівна, і сьогоднішній день не став винятком.

— Тоді побажайте мені удачі на тому шляху, — сказав.

— Їдьте вже! — лиш усміхнулася. — Сонечко там, певно, зачекалося.

Позашляховик Чорнобая дістався траси, коли сонце остаточно впало і пропало. Зупинив автівку, дістав мобільний. Набрав Галю.

— Андрію Івановичу… Я мчу. Я вже близько, — її голос дзвенів радістю.

Чоловікові передалося хвилювання дівчини.

— А на чому ти мчиш, сонечко? — запитав хрипло.

— На автівці! Я потім все розкажу! Ви ж не поїдете?

— Чекаю на тебе, — вимкнув дзвінок, поклав мобільний поряд із собою на пасажирське сидіння, глянув уперед і раптом побачив у світлі фар перед автівкою того самого худого чоловіка, до якого Толя Сулима присікався у Затятовому. Мружив очі, вдивлявся у салон позашляховика.

Чорнобай не встиг і ворухнутися, бо худий різко підняв руку з пістолетом. Вистрілив у бік салону. У місце водія. Пострілом Чорнобая відкинуло назад. Знепритомнів і вже не бачив, як худий від страху заволав істерично, вистрілив в одну фару, в другу. У повній темряві побіг до траси. Метрів за сто викинув пістолет у кущі, побіг далі, намагаючись віддалитися на максимальну відстань. Худий планував автостопом дістатися столиці і чекати винагороди, бо не мав сумніву, що замовлення виконав і якщо Чорнобай не помер одразу, то до ранку помре. Він без пригод повернеться до столиці, заб’ється у нору за місцем реєстрації і там скнітиме більше місяця, сподіваючись отримати залишок обіцяного гонорару від Льоні Бурсака, навіть не здогадуючись, що Льоня давно уже мертвий. Якось він вийде на вулицю по цигарки, випадково зачепить групу підлітків, які одним звірячим гуртом заб’ють його до смерті.

Та сьогодні худий не думав про майбутнє. Біг, спотикався, падав, озирався, та не бачив нічого. А на трасі біля повороту на Затятове під файним бордом, який і досі запрошував до «Левади», темний позашляховик злився з темною ніччю. А в його салоні лежав непритомний чоловік. Та він іще дихав.

Галя ще ніколи в житті не відчувала такого неймовірного піднесення. Зелений «міні-купер» деренчав, як порожнє відро, але долав і долав кілометри, витискав із себе залишки життєвих сил, наче розумів: дівчині ніяк не можна застрягнути посеред ночі! На неї чекає чоловік, без якого вона… не хоче!

Поряд із Галею на сидінні лежав мішок грошей, і був у тому глибинний зміст: заради грошей би так не мчала…

— Вже скоро, — шепотіла. — Ще трохи.

Не відчувала запаху горілих дротів, що потроху став заповнювати салон щасливої «жабки». А коли врешті унюхала, лиш звела брівки сердито — ніщо не зупинить! — відчинила всі вікна і сильніше натиснула на педаль швидкості.

До темного повороту на Затятове лишалося не більше трьохсот метрів, та Галя не помітила його, бо вірила в іншу правду: на повороті мала стояти автівка Чорнобая і привітно зустрічати її сяянням фар. Та навколо — лиш темрява. І сама Галя так небезпечно і так зухвало мчала темною автівкою, у якій не горіли фари!

Вона би точно проїхала повз поворот, та метрів за сто до нього перебиті кулями електричні дроти «міні-купера» врешті остаточно оплавилися і загорілися. Автівка в одну мить втратила керування, виїхала на зустрічну і на повній швидкості врізалася у темний позашляховик, який стояв на узбіччі біля повороту на Затятове. «Жабку» крутнуло від удару, лобове скло її прилипло до водійських дверей позашляховика. Непритомні Галя і Чорнобай опинилися так близько, що могли б почути дихання одне одного. Бо вони дихали. Дихали. Наче безкінечно повторювали без слів: завтра — буде, завтра — буде, завтра — буде…

Завтра — буде.

Кінець.

Літературно-художнє видання

ДАШВАР Люко

#Галябезголови

Роман

Головний редактор С. І. Мозгова

Відповідальний за випуск К. В. Озерова

Редактор І. М. Давидко

Художній редактор А. О. Попова

Технічний редактор В. Г. Євлахов

Коректор А. В. Альошичева

Підписано до друку 25.03.2020. Формат 84х108/32.

Друк офсетний. Гарнітура «Literaturnaya». Ум. друк. арк. 21.

Наклад 15 000 пр. Зам. № .

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

Св. № ДК65 від 26.05.2000

61001, м. Харків, вул. Б. Хмельницького, буд. 24

E-mail: cop@bookclub.ua

Віддруковано згідно з наданим оригінал-макетом

у друкарні «Фактор-Друк»

61030, м. Харків, вул. Саратовська, 51

Тел.: + 3 8 057 717 53 57

Над селом зорі ясніші, у селі квіти пахнуть п’янкіше, сільські дівчата дорослішають раніше. Катерині усього трина­дцять, а її серце належить чоловікові набагато старшому, та ще й одруженому. У селі все безпосередньо: якщо люблять, то вже до безтями, якщо ненавидять, то щонайзапекліше, якщо пробачають, то від щирого серця… Історія, у якій любов і смерть, чистота і гріховність існують пліч-о-пліч — так бли­зько, що стають невіддільними…

Яке то щастя — зустріти свою половинку і покохати! Коли душа сягає неба, коли розумієш: ось твоя доля...

Першій красуні на селі Марусі-­румунці до пари став Льошка — розумний, красивий, успішний, — то й жити б їм, як королям. І яке їй діло до сусіда, хирлявого рудого Стьоп­ки-німця в поламаних окулярах? От тільки чомусь щоночі йде він до бузкового куща біля Марусиної хати, і щоночі вона відчиняє вікно...

Ніч проти 30 листопада 2013 року багато чого змінює і в жит­ті країни, і в долі киянки Мар’я­ни Озерової. Після розміреного напівсонного існування дівчина опиняється у вирі подій і несподіваних зустрічей: виснажливі чергування на Майдані, зникнення коханої людини та пошуки нащадків у сьомому коліні славного козака Яреми Дороша, яких прокляла його дружина — зарозуміла шляхтянка Станіслава. Та чи не даремні пошуки? Адже перед цими щасливцями постає непростий вибір — незліченні скарби, що їх мають успадкувати від свого предка, чи кохання і воля…

«Чорні ріелтери» відібрали в Костомарової квартиру, а жінку спровадили подалі від Києва. Селянин Перегуда дав їй притулок, він навіть вийшов на нотаріуса Германа, який обдурив стару. А коли повернувся на хутір, то вже ні хати, ні Костомарової не було… Тим часом у Києві дівчина Меланія потрапляє у вир дивних подій. І Блейк, у якого Меланія закохується до нестями, зраджує її. От-от шляхи всіх героїв перетнуться. І тоді кожен з них — хоче він того чи ні — пройде свою ініціацію. Ініціацію на право вважати себе людиною…