Люко Дашвар

Молоко з кров'ю

Пролог

Навесні дві тисячі сьомого в розкішних лондонських апартаментах бізнесмена, а від того й політика, Олексія Ординського розігралася патріотична драма. Дочка бізнесмена Руслана — красуня, розумниця (IQ зашкалює!) і взагалі надзвичайно вишукана панянка — зажадала рідної землі.

— Льошо, купи їй рідної землі! — не змінюючи виразу обличчя, аби не зіпсувати результатів пластичної операції, спробувала пожартувати дружина Ординського Олена.

— А це ідея! — загорілася панянка.

— Що ти там забула? — буркнув батько.

— Побудую гольф-клуб або притулок для тварин. — Мрії набували реальних обрисів.

— Це можна зробити будь-де! В Іспанії чи тут, у Лондоні. Я спитав, що ти забула в Україні?

— Любов…

Батьки перезирнулися — дитина, що з неї взяти?! У свої шістнадцять вони теж хворіли на максималізм і любов до Батьківщини. Добре, що капітали Ординського дозволяють знайти більш привабливі альтернативи Русланиним забаганкам.

— Самостійності забажалося? — штрикнув пан Ординський єдину улюблену дитину. Сховав пряника, згадав про батога. — То спробуй любити Батьківщину на відстані. Чим не випробування для дорослої людини? Непросте завдання, скажу тобі. Я сам…

— Тато… Ти мене не чуєш! — У Русланчиних очах з'явилися вогники відверто неприязного здивування. — Досить вирішувати за мене. Я прагну самостійно добитися всього, чого забажаю!

— А таке існує? Існує щось, чого в тебе нема? — нагадав Ординський про власні заслуги в солодкому доньчиному житті.

— Шантажуєте? Я теж можу! — приголомшила батьків панянка й на два дні здиміла з дому.

На третій день поліція привела перелякане у смерть подружжя Ординських у захаращений нічний клуб, і важкі силіконові вуста пані Олени не втрималися купи, бо пані як побачила дочку в задній кімнаті клубу на підлозі серед десятка візуальних неформалів, так у неї щелепа і відвалилася.

— Руслано! — пан Ординський гірко зітхнув і спробував відірвати дочку від підлоги.

— Чекай! «Рояль»… треба… проковтнути, — відмахувалася Руслана й усе намагалася якнайширше роззявити рота.

— Що це? — питав Олексій у лікаря, якого терміново викликали до дочки.

— Галюциногенні гриби. — сказав той і чемно всміхнувся. — Не хвилюйтеся. З нею все буде гаразд.

— Господи, як же мене дратують їхні нескінченні «усе буде гаразд»! — заломила білі ручки пані Олена, коли лікар пішов.

Руслана розплющила очі й уперто сказала:

— Я перепробую всі лондонські гидоти! І робитиму це до тих пір, поки ви не дозволите…

— Хай їде! І ти з нею! Наглянеш, — пробурмотів Олексій дружині вночі і наштовхнувся в темряві на глиняну маску, якою пані Олена завжди вкривала біле личко перед сном, та іноді засинала раніше, ніж треба було змити глину.

— У мене процедури, — відрізала дружина. — А сам?

— Справи…

— Відправимо з нею охоронця. Двох! — запропонувала дружина, відколупуючи від лиця шматки глини.

— Трьох! — вирішив пан Ординський.

— Чотирьох! — наполягла турботлива мати. Додала: — І купи їй землі. Їй-богу! На сімнадцятиріччя. Гарний привід. Ти подумай: діаманти губляться, авта розбиваються, а земля — що б Руслана не вигадала — залишиться. Із часом її можна буде продати дорожче. Хай собі пограється дитина в самостійність.

Наступного ранку батьки всілися біля постелі доньки й урочисто оголосили: на день народження, у серпні, Руслана матиме змогу вибрати і придбати шмат землі. В Україні. Вибирати поїде сама. З охоронцем. Двома… Трьома…

— Чотирма! — нагадала пані Олена і запитала: — Ти задоволена?

Дівча підскочило на постелі, розцілувало батьків.

— Мрії збуваються, треба тільки не здаватися і не опускати рук! — На повному серйозі. — Я виберу ділянку близько від міста з романтичним, майже шевченківським краєвидом, оповите легендами, піснями… І зроблю там… — розсміялася. — Ще не вирішила, але знаю точно: я додам гармонії цьому недосконалому світу! От побачите!

— А як же Том? — обережно запитала пані Олена.

— А нащо Інтернет? — відповіла Руслана, згадуючи, як довго вмовляла аристократа Тома відвести її в найогиднішу клоаку, аби насолити батькам.

На початку серпня панянка з наївними дитячими спогадами десятирічної давнини і чотирма охоронцями прибула в Україну і віч-на-віч стикнулася із мрією. День — покидати речі в батьківській квартирі в центрі міста, другий — подякувати татовому партнерові за «ауді» з водієм, а на третій — за справи!

За тиждень Руслана в компанії охоронців і жвавого агента з нерухомості обдивилася всі околиці міста. Їй неодмінно потрібна була земельна ділянка у межах п'яти, максимум десяти кілометрів від міста, бо занурюватися у степ кілометрів на сто навіть заради мрії дівчина не збиралася.

— Ну… Вже й не знаю, що вам запропонувати… — дивувався агент з нерухомості примхам юної панянки — Хіба що Рокитне… Наше агентство свого часу викупило там один дуже цікавий об'єкт.

«Ауді» дісталося до Рокитного опівдні. Руслана вийшла з авта, глянула навкруги і засумувала: від асфальтівки у степ тягнулися суцільні новобудови, масштабами і дурною архітектурою схожі на декорації до фільму в стилі хорор, а серед них, як старі баби серед пафосних молодух, тулилися кілька старих сільських хат.

— Що це? — вразилась.

— Було село. Та скоро перетвориться на котеджне містечко. Дуже… Дуже перспективне місце! Ви ж тільки подумайте: зробите гольф-клуб — клієнти поряд! Захочете з тваринками цяцькатись — вони вам своїх Шариків підкинуть. — Агент показав у бік новобудов. — і взагалі… У народі кажуть: не купуй хату, а купуй сусідів. Ви розумієте? Тут дуже… дуже пристойні сусіди.

— І що тут продається? — застрягла у мінорі Руслана, і агент повів її вулицею до двох старих хат, одна майже навпроти одної.

Спочатку панянка походила подвір'ям великої, перебудованої хати зі старою вишнею під вікном і сухим бузковим кущем за огорожею.

— Тут землі — шістдесят соток, город виходить у степ, — накручував агент. — А степ… Тобто поле… Можна орендувати. Хоч гектар… Хоч десять…

Руслана скептично закопилила губки.

— Мені хотілося, щоб це було романтичне місце… Розумієте? Оповите легендами.

— Є легенда! Є! — пожвавішав агент. — Запитайте будь-кого з місцевих. За селом два ставки. Тобто… Були ставки. Років сто тому прекрасний юнак полюбив прекрасну дівчину, але батьки… Жорстокі батьки були проти, і тоді юнак заплив на середину ставка і втопився.

— А вона, звичайно, втопилася у другому ставку? — ще більш скептично припустила Руслана.

— Звичайно! — відповів агент серйозно. — І після цього ставки поросли очеретом, перетворилися на болота. Кажуть, це закохані не хотіли, щоб шукали їхні тіла…

— Їх не знайшли?

Агент відчув слабину.

— Ні! І з того часу… З болота… — вигадував поспіхом, — чуються прекрасні співи…

— Співи? Повна дурня! — Панянка враз втратила інтерес до фольклору.

Агент зітхнув — перебір!

— А друга хата? — уже командувала Руслана. — Хочу подивитися другу хату.

Вийшла з двору, стала на вулиці під бузковим кущем, мовляв, покажіть, куди йти. Агент зніяковів, показав на другу хату з великою старою лавкою перед огорожею.

— Щодо легенд. Ту другу хату дивитися не раджу. Там сталося криваве, страшне, звіряче вбивство. Кілька років тому. І з того часу хазяйка як не старається, а хату продати не може… Забобонні люди кажуть: у ній живе якийсь дух, пов'язаний із… Не згадаю точно, але з якоюсь країною — чи то Францією, чи то Бельгією…

— Господи! Що за маячня! — обірвала його Руслана і вже ступила крок на розпечений асфальт, та раптом у кінці вулиці виник потужний мотоцикл, промчав повз компанію, обдав усіх гарячою курявою і зупинився біля хати, якою агент щойно лякав Руслану. З новенької «хонди» зіскочив хлопчина в шоломі й пішов у двір.

— А це що за… — Руслана обтрушувала пилюку з новенької сукні від Стели Макартні й обурено дивилася на власника «хонди». — Нахаба!

— Не зважайте! Не зважайте! — захвилювався агент. — Хлопець — не з місцевих. Випадковий гість. Взагалі люди тут дуже гостинні.

Руслана обернулася до хати з бузковим кущем.

— Не можу пояснити… Але це місце нагадує мені про щось кровне… Мабуть… Мабуть… Я зупинюся на цьому домі!

Агент просяяв:

— Вибір серця! Прекрасно! Прекрасно! Серце завжди відчуває невидимі інформаційні потоки Всесвіту, які впливають на наше життя.

— Ще скажіть, що курка, яка греблася в цьому дворі років шістдесят тому, теж вплинула на моє життя! — відрубала Руслана.

Розділ 1

Румунка і німець. Ясний ранок

Усьому виною — ряба курка. Крутилася б біля півня не лізла б у кущі — може, усе склалося б інакше. А так… Ще покійна баба Парася була нелогічно прихильною до рябих — усі помирали своєю смертю, замість із перерізаною горлянкою у каструлі варитися. Що вона про них такого особливого знала?

Того літнього ранку сонце ніби заблукало — усе не йшло, і полохливі кури у дворі удови Орисі дарма метушилися, намагаючись навмання відшукати щось їстівне у траві біля хати. Хазяйка випустила їх ще у сірий світанковий туман, тепер поралася у хаті й ніяк не йшла надвір.

Ряба курка — руда із чорним та білим — кинула дурне діло почимчикувала у смородину й аж шию скрутила — ти ба, у траві під кущем червоніє велика гладка, мов полірована, кулька. Не інакше, вишня-черешня. Курка без зволікань дзьобнула знахідку — й аж квок від болю: червона принада виявилася твердою, мов каменюка. Курка не здалася. Крутнула головою, наче сто курей з усіх боків уже поспішали відбити в рябої червоний скарб, і знову дзьобнула — моє!

Тим часом удова Орися з мискою в руках вийшла на ґанок, усміхнулася ранковому сонцю — тихо… П'ятий рік тихо, нема війни, а вона оце кожного ранку виходить на ґанок і прислухається, наче раптом світ потьмяніє від димних згарищ і битиме чорним в очі, вуха позакладає від грому близького бою і вона силкуватиметься почути щось важливе і рятівне, та так і не почує, згине, а їй же ніяк не можна — мала Маруська у ліжку солодко сопе, на кого її… Тихо… Пожити б… Восени — двадцять шість, коса — як батіг, руки сильні, очі не згасли, серце щастя просить. Тихо. Наче тихо…

І пішла до годівниці.

— Ціпу-ціпу, ціпу…

Кури заспішили за жінкою, тільки ряба вперто довбала дзьобом червону кульку під смородиною.

— Ану всі докупи мені!

Курей перерахувала, озирнулася — що там ряба під кущем знайшла? Відігнала. Під смородиною присіла.

— Це ж треба… — всміхнулася, червону кульку з трави дістала, від роси обтерла, на розкриту долоню поклала. — А я й не сподівалася…

Укинула кульку в кишеню. І пішла до хати.

У відчинене вікно заглядало цікаве сонце, наче питало Орисю — і як ти тут живеш? А вона б будь-кому перш за все на диван із шафою показала.

Диван шкіряний, спинка з дерев'яною різьбленою поличкою й дзеркалом. Навіть німці з румунами, які у війну в Орисиній хаті таборилися, і ті язиками цокали — мовляв, який же вишуканий диван завівся у звичайній сільській хаті. Поряд із диваном — шафа одежна. Теж із дзеркалом на увесь зріст. Орисі б два віки працювати без упину, та все одно на такі розкоші не заробити. Усе — бабусине, царство їй небесне.

Ще є стіл. Сама з дощок збила. Дві табуретки й ліжко з панцирною сіткою.

Орися ввійшла до кімнати, дістала з шафи коробку з-під цукерок, присіла біля столу, поклала її перед собою, чомусь усміхнулася й обережно зняла з коробки кришку.

— Оце б мені щастя, якби не горе… — Язика прикусила і на ліжко — зирк: чи не розбудила донечку часом.

На ліжку сиділа мала Маруся, терла кулачком чорні оченята, дивилася на матір.

— А чого це ти, Марусю, очі треш? — Орися їй. — Щось наснилося, доню? А, ходи до мами… Поцілую — і все минеться…

Маруся мовчки сповзла з ліжка, ступила два кроки до столу, на відкриту коробку глянула й заклякла — оце диво дивне, краса невидана, мрія чудесна…

— Чого це ти? — Орися їй знову. — Та ходи вже…

Мала Маруся ніби й не чує. Заворожено — на коробку відкриту, а там — розсипані червоні коралові намистинки. Звідки такий скарб? Як мама на буряки — так Маруся все чисто в хаті перебере, і жодного разу коробки від цукерок не знаходила.

До столу дійшла, поруч із мамою на табуретку всілася. а очей від намистинок відвести не може. Одним пальчиком до намистинки дотягнулася, торкнулася і врешті всміхнулася, на маму зиркнула — мовляв, не зникли, справжні-спражнісінькі!

— Бабусине намисто, — мама їй. Та викладає намистинки з коробки на стіл, нитку довгу з котушки відмотує. — Одного разу нитка розірвалася, вони й розкотилися, погубилися. Наче щастя відібрали.

Долонею грубою намистинки накрила. Маруся й собі — долоньку на намистинки поклала, прислухається. А мама далі веде:

— Е, ні, думаю… Треба щастя назад докупи збирати. Майже всі намистинки знайшла, а однієї — ніяк… А нині…

Усміхнулася. З кишені знайдену намистинку дістала.

— Рябій курці дякувати. Оце хотіла її сьогодні зарубати, а тепер — хай живе.

І — намистинки на нитку: клац-клац-клац. Маруся підборіддям у стіл уперлася, з намиста очей не зводить. Мама роботу закінчила, нитку зав'язала.

— Буде намисто. Бабуся казали — у кого коралі біля серця, того вночі зірка зігріє. Може, й мені тепер…

Тільки намисто до шиї піднесла, а тут кури надворі як заметушаться. Орися намисто на столі лишила й до вікна:

— Куди?! Ану кш! Пішли! Пішли…

Від вікна та до дверей.

— От кляті кури!

Вискочила — грюк! Білий світ загасила. Оце тільки й лишилися в ньому — бідна кімнатка з вишуканим шкіряним диваном і дзеркальною шафою, мала Маруся біля столу, а на столі — диво з див, червоне, гладке, мов вовною довго поліроване, коралове намисто.

Маруся закусила губку, озирнулася й обережно простягла до намиста руку. Торкнулася. Ні… Не зникло. До себе потягла. А важке ж! Обережно від столу відірвала, на шию повісила й до шафи.

Стола перед дзеркалом… Очі витріщила, аж сльози бризнули: мамо рідна. чого ж ти таке щастя від Марусі ховала, чого ввечері, коли спати вкладала, не розкрила коробки, не показала хоч би одну червону намистинку, не повідала, як колись клята нитка не втримала важких кульок і розірвалася, тоді б Маруся часу не гаяла і кожного дня не тільки хату і двір обшукала б, а й усе село, певно, всі світи…

Маруся втерла сльозу і приклала долоньку до намистинок на грудях. Плечиком повела — ох і гарно! Вік би не знімала! Аж з двору кричить хтось:

— Орисю! Орисю! Бери вже свою румунку малу й гайда до клубу…

Маруся надулася. Чого це її румункою обзивають?

Історія Марусиного прізвиська почалася задовго до її народження. У Рокитному ще пам'ятають, як перед війною в хаті баби Параски з'явилося чорнооке дівча рочків шістнадцяти.

— Онука, — коротко пояснила стара Параска з двору, коли баби якось ішли вулицею, зупинилися біля її хвіртки та все роздивлялися, як нетутешнє, худе, аж світиться, дівчисько незграбно порається біля курей.

— І звідки така? — не стрималася котрась із жінок.

Параска мотнула головою в бік міста. Баби й собі шиї скрутили. З міста? Та, може бути… Від Рокитного до міста — усього десять кілометрів. За чотири години пішки дійти неважко, та щось Парасина донька не дуже до матері бігала, бо ж як рочків двадцять тому подалася до міста, так досі від неї звісток — як від кози сала. А оце, виходить, онуку до баби направила. А сама, виходить, не дуже до матері поспішає…Городська, виходить…

— І як зветься? — не відступали.

— Орися… — відрізала Параска. Та на бабів вовком — йдіть уже!

Рокитнянські баби собі всміхнулися — чекай, Парасю, припече, сама все розкажеш. Та Параска підвела — померла, сердешна, перед самою війною, і Орися лишилася за хазяйку на захаращеному подвір'ї її старої, але міцної хати. Призвичаїлася на городі поратися, у сільраді папірці виправила — рокитнянська тепер, та тільки до розмов не цікава, знай мовчить, як той бундюк, а рокитнянські ж — вони інші, у них завжди зайве слівце на язиці. «Є, ні, — думають. — Чужа дівка! Як була нетутешня, такою і лишиться…»

Війна на своїх і чужих по-своєму поділила. Усіх рокитнянців вирівняла, усім роти позатикала. Хто від біди занімів, кого сира земля прийняла. Чоловіки на фронтах. Баби з малими та каліки зі старими по кутках виють. А відчайдухи у степу за балками у партизанський загін збилися. Орися як почула, так і гайнула в степ. Два дні по тому в Рокитне увійшли німці, і рокитнянці від чорного жаху найперше показали на її подвір'я — мовляв, господиня десь швендяє, а хата порожня, то ж німцям краще на вільному подвір'ї лаштуватися, а не живих людей тіснити… Горе, горе. Де ті живі нині? Де?.. Рокитнянці з німою ненавистю спостерігали, як по їхніх хатах нишпорять вороги — наскрізь, насправді й навіки чужі вояки, ріжуть їхніх курей та свиней, вкладаються на їхніх постелях. Вони мовчки чекали, поки ворог захропить, і клали Богові поклони, просячи для німця таких пекельних мук, яких ще не знав ніхто із живих. І мертвих…

У сорок третьому до німців у Рокитному приєдналися балакучі, завжди голодні й назавжди обморожені румуни. У сорок третьому на свій двір повернулася й Орися. На пальцях пояснила шістьом придунайським воякам, що оселилися в її хаті, що вона тут жила раніше, а тепер оце буде їм прислужувати. Якщо треба. По Рокитному поповзло…

— Ой-йой! Добре, що Параска померла і не бачить, як онука скурвилася… — одні.

— А рознесло ж її, паскуду, на румунському харчі! — інші.

— А може, то партизани Орисю до румунів направили, — треті.

— Хтозна! — четверті.

Орися — як німа. З неї правди і на краплю не вицідиш.

Та за кілька місяців правда стала помітною і без слів: Орися ледь совала ногами по подвір'ю, руками притримувала округлий живіт, у якому ховалося від злого ока нове життя. Вагітна?

— Овва! Люди гинуть тисячами, а вона принесе у подолі, — жахалися рокитнянці.

— Від румуна! — постановили, і ніхто не пішов до Орисі, коли вона волала від болю й сама-самісінька народжувала в холодному сараї за хатою. Та й не добігли б, навіть якби й хотіли — надто вже моторошні події відбувалися в Рокитному того дня, коли Орисі припало народжувати.

Малій Орисиній донечці Марусі виповнився тиждень, коли наші війська вибили з Рокитного румунів з німцями. У село повернулися партизани, а серед них і мовчазний, нікому до того не знайомий казах Айдар. Орися разом з усіма вийшла героїв зустрічати — немовля в благеньку ковдру загорнула, до грудей притисла… А на шиї — червоне коралове намисто гойдається.

— А, вирядилася, хвойда! Сорому ж — катма й шукати! — рокитнянські баби аж задихнулися од люті. — Сука! Підстилка румунська!

А казах Орисю обійняв, ковдру відкинув, на немовля глянув — засяяв:

— Донька…

— Що? Що він сказав? Ви чули? — загомоніли рокитнянці. І очі ховають — оце так халепа!

Невже партизан вірить, що то його дитина? Прискіпливі без зволікань взялися вираховувати, та фельдшер Матвій Старостенко, що в партизанів за командира був, усе чисто роз'яснив:

— Оце бомагу відправив. На самий верх! Щоб Орисі ордена вручили. Як героїчній партизанській зв'язковій.

Рокитнянці замовкли, але не повірили. Уже й війна позаду, уже й казах Айдар молодим помер від ран, уже й Орисиній Марусі шість рочків, а вони так чи сяк повертаються до нез'ясованого питання.

— Кажу, від румуна принесла! — б'є себе в груди Ганя Ординська, ніби свічку тримала.

— Так… На казашку не схожа, — погоджуються баби.

— І що ти крутишся, як та румунка бісова! — не втримався фельдшер Старостенко, коли якось Орися принесла до нього малу Марусю з набряклими гландами і фельдшер ніяк не міг змусити дівча роззявити рота, щоб тицьнути на обліплені мигдалини бавовняною ганчіркою, змоченою в гасі.

Отак і приклеїлося — румунка. 3 м'ясом не відірвати.

Маруся стягнула з шиї важке намисто, обережно поклала на стіл та — до вікна. Невже мама без неї до клубу піде? А потім — до татової могили на кладовище? Як же — без Марусі? Вона й героїчну пісню «Гренада» вивчила спеціально до Дня Перемоги й оце б дядьків-фронтовиків послухала про страхи та фриців.

На вулиці біля квітучого бузкового куща на Орисю з Марусею чекали дві молоді жінки. Обом — не більше тридцяти за паспортом, а на вигляд — усі сорок. Війна клята. Шкіру — зморшками, руки — мозолями, тільки очі світяться та серце тривожиться. А задля кого? Нема в Рокитному чоловіків нежонатих. Хіба що каліка Григорій Барбуляк. Вони й на нього заглядали, та Грицько на жінок тільки — тьху! Е-е-е-ех, судилося дівкам порожніми померти, тож. хоч і подумки, заздрили Орисі, аж дух забивало, — усе встигла: і покохатися, і Марусю народити, а від кого — румуна чи партизана — дівкам тепер все одно.

Перша на огорожу глянула, всміхнулася:

— Ох і дірка в паркані! Мабуть, коханець до Орисі бігає…

— Звідки йому в Рокитному взятися? — друга. Та надвір. — Орисю! Скільки вже на тебе чекати?

З дому — Орися. Сердита. Блискавки ледь утримує Малу Марусю за руку чимдуж тягне, а та впирається, наче її до фельдшера на розправу.

— Ану кинь мені оці коники! — Орися. І спересердя Марусю по спині — лясь!

Маруся надулася, за одвірок вчепилася. Не відірвати. Губи стисла, з очей сльози котяться. Орися доньчину руку відпустила, стала над нею.

— Ну що мені з тобою робити, теля вперте?

Мала мокрі очі на маму підвела, кліпає, а одвірок не відпускає.

Орися зітхнула, рукою махнула.

— Ну добре…

Ой-йой! І світ розквіт! Мала як підскочила, як гайнула до хати… Жінки з вулиці:

— А куди це твоя Маруська вшилася?

Орися знову рукою махнула, мовляв, хай їй грець, хвіртку відчинила, до хати обернулася й аж розсміялася.

— От обізяна мала!

Стоїть Маруся на порозі. Сяє, як той мідяк. А з шиї аж до пупа важке коралове намисто звисає.

— Ну, то йдемо вже, — Орися їй.

Маруся мамі киває, а сама й ступити боїться. Врешті руками в намисто вчепилася, дивиться на нього й до хвіртки обережно — крок, ще один, ще.

— Під ноги дивися, а не на намисто! — Орися їй. — Впадеш, носа розіб'єш, юшкою вмиєшся — і не буде тобі свята.

Маруся очі від намиста відвела, та рук не відняла. Так і йшла до Орисі, притримуючи важке намисто. А воно собі Марусю по животі — хльось, хльось, хльось!

Дев'ятого травня герой війни Матвій Іванович Старостенко геть забував, що він тепер велика шишка і головує у місцевому колгоспі. Міцно обіймав кожного рокитнянця біля клубу, наче власноруч перевіряв кількість односельчан, котрих не проковтнула війна, і коли клуб заповнювався схвильованими людьми, дерся на сцену і, чорніючи від спогадів, шепотів у несподівану тишу:

— Вічна слава героям, що поклали голови у боях проти клятого фрица! Їх спочатку пом'янімо! Ми ще наспіваємося, а вони…

Вічна слава! Орися з подругами й малою Марусею йшла вулицею до клубу і згадувала, як вперше зустріла казаха Айдара, як той попік руки кропивою, коли тягнувся зірвати для Орисі чудернацьку квітку, якої Орися відтоді більше ніколи у лісосмугах не бачила, як удвох лежали на копі сіна, дивилися у нічне небо, а з неба їм сяяла одна зірка.

Маруся тяглася за мамою, притримувала важке намисто і все оченятами по вулиці — стріль, стріль! Дивно… Чого це люди до клубу пнуться і ніхто на Марусю не дивиться? Чого це ніхто руками не сплесне, не зупиниться від подиву, не вигукне: «Та ви тільки гляньте на румунку Орисину! Та це ж така краса, що й очей не відведеш!»

Раптом зупинилася мама. Руками сплеснула:

— Отакої! А хустку я в хаті забула!

Жінки їй.

— Стиць, Орисю! Ми й так через твою малу запізнюємося!

Маруся біля мами стоїть і все головою крутить, аж бачить — на лавці біля своєї хати сидить Стьопка-німець. Окулярики поправляє і на Марусю дивиться.

Маруся крутнулася. До мами:

— Я збігаю… По хустку…

Орися всміхнулася, долонею — по чорних косах Марусиних:

— Біжи, доню… У шафці на нижній полиці. Знайдеш?

Маруся — а то! І пішла вулицею. На Стьопку — зирк:

ага, крутиться на лавці, як вуж на сковорідці, на Марусю щулиться, аж почервонів… Підборіддя скинула вгору — плечики розправилися. І намисто по животі — хльось! Наче підштовхує до Стьопки — ближче, ближче.

Маруся пройшла повз лавку, обернулася — сидить Стьопка на лавці, як прив'язаний, не йде слідом.

Надулася. Пішла вулицею далі.

— От дурний німець! — образилася.

Рудого Стьопку Барбуляка на селі прозвали німцем через його батька — каліку Григорія. А діло було так.

Перед війною вже немолодий, скалічений ще в Громадянську махновською шаблюкою Гриць врешті знайшов дурну дівку Ксанку, яка, хоч і проревла півночі перед весіллям, але вийти за каліку не відмовилася, бо все одно інші хлопці на неї не задивлялися, а в дівках роки гортати ще гірше, ніж з нелюбом жити. Побралися, аж — війна. От коли Ксанка Богові подякувала — усі чоловіки до ружжа стали, а малограмотного інваліда Гриця навіть у писарчуки не взяли. При ній лишився, і хоч від голоду зовсім охляв, усе сидів у хаті та стогнав, проте в сорок третьому одного разу так ловко впорався зі своєю головною чоловічою місією, що німці з румунами й ті дивувалися: і що за люди ті українці — по ямах та кутках туляться, їсти нема чого, а вже друга баба на селі вагітна, чорти б їх побрали. Не бажають вимирати, плодяться безсоромно, наче і не висить на ними фашист, як кара Божа.

Першою з тих двох вагітних була Орися, другою — Грицева Ксанка.

Ксанка за тиждень до Орисі народила недоношеного руденького хлопчика і навіть встигла ім'я йому дати — Степан. Ожила. В очах — щастя. Синочка з рук не випускає, Гриця утришия — харчі шукати. Ще недавно померти була ладна, бо під німцями все одно не життя, а нині — літає. Од тих мрій одного дня й не вгледіла, як молодий німецький солдат Кнут, що офіцерові прислужував, поруч із малим опинився. Нахилився над колискою саморобною, яку Гриць навісив на грушу біля льоху за хатою…

Ксанці — мову відібрало. Заклякла, серце калатає, рука до сокири тягнеться.

Не встигла. Кнут від колиски відійшов, усміхається, наче випало йому щастя неземне. До Ксанки підсів, з кишені маленьке фото дістав, показує — дивись!

Ксанка на фото зиркнула. Господи Всемогутній! Наче хто її малого Степанчика відгодував нормальним харчем і перед фотокамерою вмостив.

— Хто це? — наважилася.

А Кнут сміється і плаче.

— Мій Ганс, — каже. — Син.

Головою захитав гірко, мовляв, як ти там без мене, моє дитятко. Ксанка і собі ледь не розревлася.

— Нічого, нічого, — трясеться і Кнута по спині гладить. — Скоро вам звідси п'ятами накивати… Скоро…

Кнут до тями прийшов, фото малого Ганса поцілував, у кишеню сховав і — геть.

Ксанка — до Бога:

— Хай німець мого синочка не чіпає!

Не знала, про що просить.

Тієї ночі німецький офіцер, що квартирував на Грицевому і Ксанчиному подвір'ї, прокинувся від гіркого голодного дитячого плачу. Гукнув Кнута, велів перестріляти всіх, хто тільки спробує рота роззявити.

Кнут знайшов Ксанку і Гриця біля льоху за хатою, приклав палець до вуст, мовляв, мовчіть і дитинку заспокойте, дістав з кишені заяложену цукерку, поклав Грицю в долоню і показав на Ксанку зі Степанчиком на руках.

— Мутер… їсти… Ганс виросте сильним…

Вранці роздратований німецький офіцер зайшов за хату, тицьнув у Ксанку зі Степанчиком, і німецькі солдати потягли жінку з немовлям до скирти соломи, що стояла перед хатою. Тим часом за селом Гриць намагався знайти колгоспну схованку з буряками, яку ще на початку війни розпорядився закласти передбачливий голова, і Гриць тоді з усіма рокитнянцями копав глибоку яму, вкидав до неї буряки, завалював соломою, а зверху — шаром землі. Скільки життів урятували ті мерзлі буряки…

Німці Ксанку до скирти тягли. Ксанчині ноги не слухалися, підгиналися, як ватяні, віддавали всю свою силу рукам, бо рукам тепер потрібна була вся Ксанчина сила — притиснути до грудей Степанчика, заспокоїти, та й не впустити ж, не дай Боже!

До скирти не дійшла. Впала посеред двору на коліна, але дитини не випустила. Степанчик заплакав. Німецький офіцер наказав щось солдатам, ті заметушилися — один схопив згорток із немовлям, смикнув на себе, і Ксанка відпустила тільки тому, що боялася зашкодити сину. Німець побіг до скирти, вирив у ній нору, вкинув туди Степанчика, закидав нору соломою…

Ксанка задихнулася і впала на землю. У скирті захлиналося дитя. Офіцер підійшов до Ксанки, штовхонув чоботом у бік — встати!

Встала.

Хитається — від жаху п'яна, їсть німця божевільними очима, благає несамовитим глухим шепотом:

— Пане офіцере… Віддайте синочка… Віддайте… Синочка віддайте… Віддайте.

Офіцер криво всміхнувся і клацнув пальцями. Поруч із Ксанкою виріс німецький солдат. Тицьнув їй у руки вила.

— Що? Що? — Ксанчині очі стали звірячими.

Офіцер театрально випростував руку. Солдат вклав у неї гранату.

— Айн! Цвай… — офіцер посміхнувся. Вирвав чеку і вкинув гранату в скирту.

— Пан офіцер наказує — шукай у скирті свій маленький кіндер, — пробелькотів переляканий перекладач. І — задки, задки від скирти.

Ксанка моторошно закричала, відкинула вила і рвонулася до скирти. Розгрібає солому і волає. Від своїх хат скорботні рокитнянці на неї дивляться, плачуть, а ближче підійти бояться.

Офіцер щось роздратовано вигукнув. Солдати підхопили Ксанку, відтягли від скирти.

— Жінко… жінко… — перекладач геть утратив розум от жаху. Трясеться, піт чоло заливає. — Жінко… Пан офіцер наказує… Вилами шукай. Вилами… Не можна руками. Застрелить…

А солдати вже Ксанці знову до рук вила — тиць. І ногою по спині — до скирти. А зі скирти ледь чути, як немовля пищить.

Ксанка обережно вила в солому встромила, руки трясуться…

— Потерпи, дитинко рідна… зараз мама тебе…

Відкинула. Очі скажені. Знову — вила в скирту. І прислухається — чи чути ще Степанчика?

— Як гранату вилами зачепить— усіх на шматки розірве, — перекладача аж скрутило.

— Все одно зараз вибухне, — поліцай йому.

Де той Кнут узявся? Як до скирти добіг? Ксанка ще відкидала солому, у скирті ще плакало немовля, а перекладач на пару з поліцаєм ще відраховували секунди до вибуху, коли Кнут пірнув у скирту, за мить з'явився зі Степанчиком і з такою силою жбурнув згорток із дитиною геть, що той упав метрів за вісім від скирти.

— От сука! — образився поліцай.

Тієї ж миті вибух розніс на шматки і Кнута, і Ксанку…

Гриць із двома перемерзлими буряками повернувся в Рокитне під вечір. Заплакані баби ще біля села заступили йому дорогу. Голосили моторошно, тихо — про страшну загибель Ксанки і Кнута. Ховатися веліли, бо німецького офіцера так образив вчинок Кнута, що він наказав вбити Григорія і стріляти в кожного, хто насмілиться підійти до Степанчика.

— А де дитина? — Гриць питав, та голосу свого не чув.

— Німець його аж до огорожі закинув, — заплакали баби. — Там і лежить, бідолаха. Бояться люди до нього підходити. Німці сказали — хто підійде, застрелять…

До темної ночі Гриць ховався в сусідній хаті й дивився на двійко німецьких вартових, які стояли біля огорожі А під огорожею розривався від плачу, аж хрипів, малий Степанчик.

— Невже Ксанка задарма згинула… — штрикнуло у серці. Помовчав і додав: — І німець…

Під ранок Степанчик затих.

— Мабуть, помер… — гірко зітхнула сусідська баба, у якої ховався Гриць.

Каліка впав на коліна і поплазував до огорожі. Вартові поснули, наче Бог їм очі позатуляв. Гриць знайшов мовчазний згорточок, притис його до грудей, чимдуж геть. За сусідською хатою підвівся, згорток розгорнув.

— Невже Ксанка задарма згинула… І німець… Степанчик вижив. Коли Рокитне вже звільнили і рокитнянці вперше після страшних років окупації зібралися на площі біля клубу, плакали і сміялися, пили гірку, поминали загиблих і померлих, Гриць підвівся зі склянкою горілки і раптом сказав:

— І за німця того… Який мого Стьопку врятував. Рокитнянці каліку вислухали, але пити з ним не стали. Зиркали на рудого малюка…

— Чисто німець! — сказав хтось, наче тавро наклав. Так малий Стьопка став для рокитнянців німцем.

А каліка Григорій, як напивався, усе розказував синові про німця, який поклав йому в долоню цукерку і наказав виростити сина сильним.

У шість рочків Стьопка мав мало сили і росту, скуйовджене руде волосся й окулярики зі зламаною, перев'язаною мотузкою дужкою на симпатичному кирпатому носі. Інші хлоп'ята ганяють селом, аж курява стовпом, а Стьопка всядеться на лавці й усе під ноги дивиться. І що воно йому там?

Мала Маруся розсердилася не на жарт, аж намисто спересердя сіпнула, та перелякалася, що нитка обірветься, відпустила. «Стьопка-Стьопка! Куряча жопка!» Так дивився, аж окулярики спітніли, а не докумекає, дурне, що треба за Марусею йти, бо ж вона для того до хати й намірилася, щоби перед Стьопкою похвалитися, яка вона красива та гарна.

Уже до хвіртки дійшла, ще раз озирнулася: непевно, як мале теля, Стьопка йшов услід за Марусею. Дівча повеселішало. Від хвіртки відступило і всілося в траву під молодий бузковий кущ. От нібито зовсім не бачить хлопця. От нібито таке в неї діло — сидіти під кущем і тут собі для забави малу хатку лаштувати.

Стьопка підійшов до бузкового куща, озирнувся й обережно опустився на коліна навпроти Марусі. Дівча насупилося, стрільнуло оченятами, мовляв, а далі що?

Мовчить Стьопка. Мовчить. З намиста коралового очей не зводить.

— Стьопка! Ти чого за мною пішов? — наче вперше німця побачила.

— Чуєш… Марусько… — І оченята під окуляриками — кліп-кліп…

— Чого? — вона йому гонористо.

— Дай… лиш торкнутися…

Оце діло! Маруся манірно оченята підвела, закопилила губки бантиком.

— Ой! Як же ви всі мені набридли…

Сувора. На Стьопку глянула:

— Ні! Спочатку… скажи..

— Що?! — розгубився Стьопка.

Маруся аж почервоніла від тої Стьопчиної пришепкуватості. Ну як же цього можна не розуміти? Зовсім дурний?!

— Зовсім дурний! — хльоснула по Стьопчиному коліну. — Кажи… «Марусю! Ти сама красива…»

Стьопка потер коліно, розгублено подивився на Марусю. Та ще раз — як хльосне!

— Ану кажи, бо зараз до хати побіжу!

— Марусько… — наважився. — Ти сама красива…

Аж розцвіла. Отак собі гарно зітхнула, наче відпустила когось із прив'язі, рученятами намисто поправила, очі заплющила і підставила щічку.

— Добре… Торкнися… Та тільки один раз!

Стьопка почервонів, як буряк, очі витріщив і обережно простягнув руку до червоного намиста. Торкнувся гладкої намистинки, дихати забув — красива!

Маруся оченята розплющила. Од образи ледь сльозами не захлинулася. Стьопку по руці ляснула, підскочила — і до хвіртки.

— Ти… Не чіпай мого!

До хати біжить, а намисто по животі — хльось, хльось! Зупинилася, грудку землі підібрала, у бузковий кущ жбурнула.

— Німець Стьопка! Куряча жопка! Сліпе щуреня! З'їв зелену жабу, а дума — пирога!

І — нема. Стьопка з-під куща підвівся, зітхнув, похнюпився і безпорадно засовав худим черевиком по землі. Колупав, колупав — аж ямка під бузком з'явилася.

Аж ніч. Цвіркуни перегукуються, місяць сяє так ясно, що вишня на Марусиному дворі й та здалася — відкинула важку тінь і листям зашелестіла, наче перевіряючи, чи буде рухатися та тінь.

Під бузковим кущем і собі щось — шерх, шерх. Молодий пес на Марусиному подвір'ї перевернувся у будці, та не насторожився.

З-під бузку виліз Стьопка, поправив окулярики і навшпиньки до дірки в паркані. Так-сяк проліз, зіщулився посеред двору — страшно! То на вікно відчинене гляне, то на будку. Злий пес у Марусі. А як хватоне? Ох і страшно! Було повернув назад, та знову завмер. Кулачок стис — і чимдуж до вікна. По колючках босими п'ятами. Добіг! У кишеню поліз, заяложену цукерку дістав, на підвіконня поклав і як дасть ходу! Ледь устиг до дірки у паркані добігти, як пес прокинувся — з будки вискочити не полінився, ланцюг рве, гарчить, до Стьопки кидається, а тому вже байдуже — у дірку та на вулицю. До своєї хати добіг, на лавку впав і завмер. Очі — долу. Всміхається. Раптом:

— Степане… А чого це ти, трясця матері, поночі вештаєшся?!

Окулярики поправив — агов! Знову татко п'яний додому лізе. Мовчки під пахву Григорію підліз, худою рукою за спину обійняв.

— Дай допоможу…

— Отакої! — Григорій йому. — Та ти в мене силач! Правильно німець мені наказував — щоби, казав, твій син сильним виріс, я собі смерть прийму. І цукерку… дав.

Каліка хитнувся. Стьопка разом із ним.

— Та цукерка… — синові далі. — Найцінніша! Оберіг, виходить, на все твоє життя… На пам'ять… Про німця… І мати твою сердешну… Зрозумів? Ніколи її… нікому! Не віддавай! Не віддані?!

Стьопка зітхнув гірко. Губи затряслися. У бік Марусиної хати очі скосив — наче здалеку можна було все чисто роздивитися: і Марусю у важкому червоному намисті до пупа, і заяложену заповітну цукерку на підвіконні.

Розділ 2

Румунка і німець. Незбагненний день

У сімдесятому Орисі виповнилося сорок шість. Сива стала. Важка. Де там уже на щастя сподіватися? Одна… Вранці на ґанок вийде. Тихо… Знову — тихо! Як у могилі. Ніби заснуло життя! Ніби забуло, що не згасло Орисине серце, б'ється… Тихо. Знову тихо! День до ночі — знай спину гнути. Пальці на руках покручені. Лікар у місті знизав плечима, поставив діагноз «натруджені руки» і велів берегтися. А для кого? Тихо в Орисиних ночах. Тихо. Одна на постелі. Скрутиться, спогадами вкриється. Якби не Маруся, то й не зрозуміти, нащо ті дні гортати.

Маруся виросла. Як Орися партизана Айдара на цвинтарі провідує, так усе йому про доньку, про доньку.

— А красуня, — всміхається. — На хлопця гляне, — той, бідолашний, аж матню пінжаком прикриває. Чи за цигарку хапається, мовляв, оце я такий сурйозний та гоноровий, що мені Марусині чари не страшні. Вхопить ту цигарку в зуби, а очі аж кричать, так до Марусі ближче хочеться. Та вона в нас — не така. Ох і розважлива. Чуєш? Перебирає, перебирає… І цей їй не пара, і той — негодящий. Може, примху якусь біля серця має? Не знаю. Не признається… Не жаліється…

Маруся і справді на материному плечі сльозами не вмивалася. Небалакуча, та вже як щось скаже — то по її й буде. Після школи секретарські курси закінчила і, як її голова на пару з Орисею не вмовляли їхати до міста на навчання, залишилася в Рокитному.

— День всюди однаковий, — відказала незрозуміле і пішла до голови колгоспу у секретарки.

— Тьху, дурна! — плювалися рокитнянські баби. — З такою красою за космонавта могла б заміж вискочити…

Не брехали. На тлі линялого від пекучого степового сонця Рокитного, де навіть люди вицвітали до невиразного пісочно-глиняного кольору і так само, як глина тріщинами, вкривалися довчасно зморшками, Маруся здавалася недоречною яскравою плямою без півтонів і компромісів. Чорні очі не світлішали при дні, не темнішали від гніву, пекли чорним вогнем з-під чорних вій, чорні коси лоскотали литки, а червоні вуста без помад квітли на білому личку. Та найбільше бентежила рокитнянців незбагненна Марусина вдача.

— Уперта як віслюк, — казали.

— Люди бачили, як вона до церкви у місті швендяла, — пліткували.

— Так он воно чого вона заміж не йде! Може, у черниці захтіла! — гадали.

Та — до Марусі, бо ж цікаво, що у дівки на душі.

— Марусько! Чого заміж не йдеш? Інші дівки аж плачуть, так заміж рвуться, а тобі воно, начебто, і нецікаво?..

Маруся всміхнеться, плечем поведе:

— Куди поспішати? Моя доля при мені, як пришита.

У конторі при голові папірці до п'ятої поперебирає,

матері по господарству так-сяк допоможе, у дзеркало на себе гляне й до клубу — як не кіно індійське, так танці під баян чи «Весну». А щоби там під клубом горілки хильнути чи папіроску спробувати — дулю! Намисто коралове на високих грудях поправить, всміхнеться, наче знає щось таке, чого іншим знати — зась. Хлопці в Рокитному — показилися. Кожному Маруся — найгарніша. І пісні ж… Пісні ж — геть усі про неї. «Чорнії брови. Карії очі…» Дівчата собі ображаються — хай би вже хоч за когось вийшла, тоді й їм можна було б бісики пускати.

— А оце Льошку Ординського стала до себе допускати, — оповідала Орися новину померлому Айдару, як прийшла хреста на його могилці поправити, бо геть похилився. — Він до неї — і так і сяк, а Маруся знай сміється. А дарма. Льошка — хлопець видний. Вчений. Добра була б пара.

Про весілля впертої румунки Марусі та Ганиного сина Олексія Ординського Рокитне гуло вже другий тиждень.

— Ну, врешті, — казали, — опреділилася румунка! І бач, яке воно терпеливе. На першого-ліпшого не кинулося. Це ж треба, щоби Ганин Льошка в інституті відучився, у армії відслужив і тільки на два дні до матері в Рокитне заскочив, бо на якесь комсомольське будівництво записався, а вона його враз обкрутила — чхнути не встиг! Ой-йой! І вже не треба хлопцю ніякої тундри, чи куди він там намилився… Уже йому Рокитне — білий світ, бо тут Маруся-цяця по грудях червоні коралі катає.

Льошка Ординський тільки з явився на селі, тільки вулицею пройшов, а рокитнянським дівкам враз у скронях загуло. Оце так хлопець! Високий, міцний, аж грубий, сине око нахабне, горделиве, русявий чуб кучерявиться. Ой, мамо, тримай, бо встояти неможливо! А розумний! Як почне тобі про далекі світи, природні дива й усілякі технічні досягнення, оце б слухати і слухати. А якщо ще до нього притулитися б… Ой, мамо, тримай свою доню!

Маруся саме до контори йшла, коли Льошку Ординського до друзяк по Рокитному понесло. Всміхнулася.

— Чи не Ганин Льоша часом у рідне Рокитне повернувся?

Оце й усе. Пішла, а він за нею.

— Чекай… Та зачекай!

Зупинилася.

— Маруська? — грубо. — Румунка? — ще грубіше. Бо ж треба якось ту несподівану розгубленість сховати. — Так оце, виходить, ти тепер сама…

— Сама красива, — серйозно. І пішла.

Ну і пропав хлопець!

За місяць весілля намітили, бо Льошка чекати не хотів, хоч Маруся й казала, що восени краще. Та — ні! Пече хлопцеві, усіх закрутив, голова колгоспу Старостенко через нього на серце жалітися почав, бо ж — і вдень і вночі від Льошки спокою нема: то на роботу опреділи, то дай «бобика» у місто по горілку змотатися, то хай сільрада в суботу працює, бо молоді, бач, у суботу розписуватися будуть…

— То і йди до голови сільради! — кричав Старостенко, а Льошка йому:

— Матвію Івановичу! Як ви голові сільради скажете, так і буде. Він у вас ще з війни в ад'ютантах, кажуть…

І послав би Матвій Старостенко Льошку не тільки до свого друга голови сільради, а й подалі, та дуже вже спокуслива ситуація вимальовувалася: його секретарка Маруська прибила до колгоспу хлопця з вищою економічною освітою, а Старостенко, хоч і був за освітою фельдшером, уже понад двадцять років головував у Рокитнянському колгоспі й кумекав правильно — час шукати собі на заміну людину освічену, молоду і, бажано, з місцевих.

— Буде тобі сільрада в суботу — буркнув. І таки дотримав слова.

У ту суботу Орися накинула на плечі гарну квітчасту хустку, вийшла на ґанок і гукнула дівчат, що метушилися у дворі.

— А що дружки-подружки! Хто допоможе нареченій вбратися?

Дівчата як заверещать! Та одна перед одною — до хати. Орися руками розвела.

— Та не всі, їй-богу! Онде і квіти ще в букети не зібрані, і рушника ніхто не розстелив.

Та горбоносій Тетянці:

— Підеш?

Не встигла Тетянка головою мотнути, бачить Орися — у відчинене вікно Маруся визирає. І отак, ніби й сором десь загубила. Довгі чорні коси ще розплетені, сорочка на тонких лямках геть сповзла, аж груди видно. Та ж і серйозна, ніби на важливому завданні — білу фату, що на підвіконні має, до рук взяла, і все по підвіконню долонею мацає. Загубила щось?

— Доню! — перелякалася Орися. — Ану геть од вікна! Погана прикмета, щоб наречену до весілля бачили!

Маруся від материних слів відмахнулася, але з вікна щезла.

Горбоноса Тетянка зайшла до невеличкої кімнати з вишуканим шкіряним диваном та дзеркальною шафою й аж до стіни прилипла, бо не змогла втримати заздрощів.

— І дав же тобі Бог таку красу…

Маруся саме білу сукню вдягала.

— З лиця води не пити…

— Легко тобі казати, — Тетянка їй. — А на мене ніхто із хлопців навіть не гляне. Ще рік-два — і в старі дівки запишуся.

— Так сама… — Маруся сукню застібає і подружці поради дає.

— Що? — Тетянка знайшла гребінця, лак для волосся — зараз Марусі модну зачіску організує.

— Шукай… Десь же і твоя доля блукає.

Тетянка Марусю на стілець перед дзеркальною шафою всадила, позаду стала, гребінцем по косах веде.

— Шукала, аж ноги позбивала. Нема мені хлопця! — зітхнула. — Хіба що той нікчема…

— Який?

— Стьопка-німець…

— Що?! — Маруся як штовхоне її ліктем у бік. Тетянка так і перекинулася на підлогу з гребінцем у руках. Очі витріщила:

— Ти чого?

Маруся брови звела, стілець відшпурнула, у шафі риється — от нібито терміново треба їй з полиці носовичка дістати.

Тетянка з підлоги підвелася. Нічого не розуміє.

— Ти чого, Марусько?

Маруся до Тетянки обернулася — уже геть спокійна. Всміхається.

— Та нічого. Жартую… Бери…

— Що?

— Та не «що»… Німця бери… Оце зараз піду до нього і накажу, щоби взяв тебе у жони.

— Що ти, дурна, мелеш? — розсердилася Тетянка. — Найкращого хлопця обкрутила, так, думаєш, усіма командуватимеш? — до дверей. — Сама вбирайся!

Маруся Тетянку за руку — цап!

— Та стій, не сердься… Хвилююся… Свайба ця… — і тягне Тетянку до кімнати. — Де гребінець? Ще коси треба заплести, а ти мені отут примхи робиш…

Горбоноса сердито зиркнула.

— Ну, дивись мені, Марусько! Буду виходити заміж, теж тобі вередульки влаштую.

Маруся розсміялася.

— Та добре… Добре…

На стілець перед шафою дзеркальною всілася, чорними косами війнула, і Тетянка взялася їх укладати з серпанком.

Од відчиненого вікна — ніби шурхіт якийсь. Маруся напружилася.

— Тетянко! Ану глянь, хто там під вікнами вештається?

— Нікого! — Тетянка їй.

— Та бути не може! — І хоче встати.

Тетянка очі витріщила:

— Та сиди вже, чорти б тебе побрали! З тебе наречена, як з доярки балерина. Чого ти крутишся?! Скоро хлопці з Льошкою прийдуть, а ти й досі не вбрана!

— Та глянь на підвіконня! — Маруся їй.

Тетянка підійшла до відчиненого вікна, взяла з підвіконня цукерку в липкій обгортці.

— Цукерка, — здивувалася. — Мабуть, діти бавляться.

— Мабуть… — всміхнулася Маруся.

Німець Стьопка зігнувся під Марусиним вікном — ні, ніхто його не побачив, усі надто зайняті, як же — весілля Маруся грає. Окуляри на носі поправив і тихцем за хату. Звідти — на вулицю. Під бузковим кущем зупинився, «Пегаса» у зуби, сірником — чирк.

Бузковий кущ розрісся. Наче дерево. Під гілки станеш — здалеку ніхто й не помітить. Стьопка затягся цигаркою: і що його тепер робити? Був у нього татко-каліка, трактор і Маруся. Татко помер, Маруся відтепер заміжня, тільки й лишилося, що трактор, а то б — зовсім погано. Зітхнув, голову опустив, цигарку під кущ кинув, а там тих недопалків — купа.

І пішов геть — худий, рудий, на зріст не вийшов, ще й сліпий як кріт. Ех, недарма горбоноса Тетянка казала — нікчема, а те, що очі мудрі, мов у старця, посмішка хмари розганяє і серце без гнилі, так, аби це роздивитися, треба ближче підійти.

У полудень на подвір'я Марусиної хати ввірвалася весела юрба хлопців, Льошка-красень — попереду. На піджаку срібляста квітка, сорочка біла, аж око ріже, краватка смугаста — усе при ньому.

Дівчата Льошку побачили — і ну верещати.

— Марусю! Марусю! Наречений у дворі! Марусю!

Льошчин дружба Микола котрусь із дівчат підхопив під руку:

— У нас купець! У вас — товар! Ану, ведіть! Прицінимося! Чи підійде нашому Олексію ваша Маруська!

А та пручається:

— Це ж яка несправедливість! Щоби з першого дня — товар…

Льошка руку догори — тихо всім! На годинник глянув.

— Дівчата! Годі час гаяти! За півгодини сільрада зачиниться. Де Маруся?

Тут уже не тільки дівчата, а й стара Орися голос подала:

— Марусю! Та де ти, доню. Виходь уже…

Вийшла — усі ледь не попадали. Дівчата од заздрощів губи кусають, хлопці роти пороззявляли, Льошка задихнувся — оце як навчався в місті в інституті, так одного разу втрапив йому до рук журнал англійський про багатих та красивих, і була там одна фотокартка, від якої Льошка очей відвести не міг, бо з неї дивилася йому прямо в душу казково красива жінка в білій бальній сукні — очі та коси чорні, вуста червоні й посмішка, що просто таки зводила з розуму. Так Маруся краща… Правду казала — найгарніша… Така гарна, що і…

Тихо стало на Марусиному дворі. Льошці навіть думки урвалися. Дивиться на Марусю, як дурний, а голова порожня — і все тут. Стара Орися першою до тями прийшла. До Марусі руки простягнула.

— Донечко моя! Ходи до мами. Поцілую, рідна. Благословлю за себе і за татка.

Льошка видихнув із полегшенням, стрільнув оком — чи не побачив хто часом, як він від Марусиної краси розум ледь не утратив. Та ні! Ніби все гаразд. Знову на годинник глянув.

— А що, Марусю, — до сільради? Не передумала?

Маруся всміхнулася — ні! Маму обійняла, поцілувала та до нареченого. Йде, у очі дивиться і знай всміхається.

— Хай мама нас обох благословить.

— Хай, — він.

Орися молодих потайки перехрестила, бо наречений попереджав — комуніст, то щоб нічого зайвого. А вона їм подумки: «З Богом!»

Маруся Льошку під руку взяла і першою до хвіртки рушила. Юрба дівчат і хлопців з квітами, рушниками, горілкою та баяном — слідом. Справжня свайба! На іншому кінці Рокитного і глухий почує.

На вулицю вийшли — веселі, красиві. Маруся на бузок оком кинула — недопалок димить. Нікого. Брови звела. Зупинилася.

— Що? — Льошка чогось перелякався.

Хлопці з дівчатами на молодих дивляться, мовляв, що ще не так? А Маруся не чує — руку до грудей приклала. «А намисто! Намисто ж забула!» — у скроні б'є. На Льошку…

— Марусю… Ти чого? — у того аж голос захрип.

— Та ні… — прошепотіла, букет горбоносій Тетянці тицьнула і побігла до хати.

Орися схопилася за серце і ледь не впала.

— Доню… Та що ж це, люди?

Льошчин дружба Микола перед компанією вискочив.

— Так… Спокійно… Ще є час. Може, нареченій конче потрібно…

— Що?! — не втрималася Тетянка і крутить у руках букет, наче тепер їй замість Маруськи треба за Льошку заміж.

— Ну… Того — Микола заплутався і вирішив бити у лоба. Льошку за плече обійняв, шепоче: — Може, я за нею збігаю?

Льошка криво всміхнувся, удавано нахабним поглядом обвів розгублену компанію.

— Оце ще тільки хвилину чекаю…

А Маруся тим часом у кімнаті і геть усе порозкидала — щезло намисто.

— Та де? Де?! — аж плаче.

І в шафу. І під диван шкіряний. І під стіл. По серванту між чарочками — дзень-дзень. Нема!

— Де?!

На стілець впала. Підборіддям у стіл уперлася, на очах сльози… Аж бачить — з коробки, повної цукерок, червона кулька виглядає.

— Ох, німець, німець… — Намисто підхопила, на шию повісила і гайда з хати.

На вулиці все товклися розгублені дівчата і хлопці — хто його знає що тепер робити? Втекла наречена. Микола стару Орисю під руку підтримував, бо та все долонею рота затуляла, а воно ж — без повітря перекинутися можна враз.

Льошка для годиться кахикнув, насупився і ступив крок од двору. Аж від Марусиної хати — грюк! Обернулися — біжить! Білу сукню до колін підібрала, всміхається — ще красивіша. І червоне коралове намисто на шиї гойдається.

— От румунка пришелепкувата! — вразилася Тетянка. — Через те дурне намисто ледь без чоловіка не лишилася…

Маруся з двору на вулицю вибігла і стала. Коси поправила, сукню опустила. І — до Льошки. Повільно. Гордо. Спина вигнулася, груди вперед, підборіддя — вище… Підійшла, під руку взяла, у очі глянула:

— А чого стоїмо? Оце сільрада зачиниться, так хто винуватим буде?

Льошка спантеличено потер скроню:

— Оце тобі б ще карету, така ти в нас цяця.

— Нащо карета? Ти ж є… — і в очі йому, в очі. Пече.

Е-е-ех! Льошка про все забув. Під ноги плюнув, око азартно примружив, мовляв, та я, любка, і не таке можу. Марусю на руки підхопив і поніс. А вона його за шию однією рукою обійняла, голівку на плече поклала, а другою рукою червоне намисто до грудей притискає і знай всміхається. Ох і красива картинка. Мов мальована.

Дівчата заверещали від захвату, хлопці заулюлюкали, баян завів мелодію. Справжня свайба! На іншому кінці Рокитного і глухий почує.

До ночі гуляли. Голова колгоспу постарався — і продуктів виписав, і горілки коштом господарства. Навіть вина з власної комори припер. І клуб рокитнянський окупувати дозволив, хоч Орися намагалася всіх умовити шатро на подвір'ї збудувати. Та ні. Старостенко постановив:

— Хай у клубі гуляють.

Півсела зібралося. Ще б пак — така пара! Обоє — ох і красиві, очей не відвести. Оце щастя буде. А те, що рудий Стьопка-німець до клубу не дійшов, так кому він здався? Про нього ніхто і не згадав. І без нього гостей набилося, як оселедців у діжку. Так горлали «Гірко!», що по селу собаки підбрьохувати почали. Льошчина мати Ганя сваху Орисю від столу поманила.

— Давай, Орисю, уже якось дітей випроваджувати. Серцем чую — рокитнянці їх просто так не відпустять.

Орися розгубилася — як молодих з-за столу висвободити?

— Вальс! — гукнув Льошчин дружба Микола. Та до Орисі: — Тітко Орисю! Дозвольте з мамою молодої…

— Чуєш, Миколо… А хай молоді ще раз станцюють.

— Хай! — тому Миколі вже все одно. Як загорлав: — Танець молодих. Наречений, тьху ти, жонатий чоловік Олексій Ординський та його молода дружина Маруська, тьху ти, Марія… — озирнувся. — А музика де?!

— Дай хоч поїсти, зараза! — образився баяніст Костя.

Льошка кружляв Марусю у вальсі й уже не міг приховати гордість, усе всміхався, як дурний, — тепер вона тільки його, Льошчина. Ні в кого такої красуні нема! Ні в кого! Біла сукня — хвилями, хвилями, чорні очі сяють і печуть, коси розплелися під фатою — отак би обличчям у ті коси, щоб аж у голові запаморочилося.

— Марусю…

— Тікаймо, — прошепотіла, і вони чкурнули з клубу, перш ніж Ганя з Орисею врешті домовилися, як їм рятувати молодих від надокучливих гостей.

З клубу в ніч вилетіли два щасливих птаха — Марусина біла сукня, мов ті крила тріпається, Льошчин піджак полами лопотить. Зупинилися, обійнялися — нема Рокитного, наче на небо потрапили: ніч замалювала чорним хати і подвір'я, світ у вікнах — як зірки у тій чорноті без краю. Отак би і йти по тому небу світ за очі без упину.

Маруся розсміялася, вхопила Льошку за руку.

— До мене…

— Чекай! — Розгубився не на жарт. — Марусю… Не годиться так. Жінка до чоловіка в хату повинна йти. Звичай.

— А що нам той звичай? — І в очі йому. В очі. Пече.

— Мати постіль нову постелила…

— І моя мати постелила, — знай тягне за руку.

Льошці, наче хто вила під ребра, — уперся.

— Та не піду! Село засміє, — на Марусю сердито.

«Оце погоджуся зараз — усе життя буде мене на шворці водити», — думає, на молоду дружину дивиться, і нема йому білого, нема плаття весільного, фати пишної, тільки чорне, чорне — очі, коси. І червоне — губи, намисто… На коралі глянув, аж задихнувся. Зайве воно йому. Каменюка на шиї.

Підійшла ближче, губами до Льошчиних губ припала, відірвалася.

— Як скажеш, що сам так захотів, ніхто не посміє.

— Так я не хочу, — уже непевно.

— Мене не хочеш?

— Хочу! Так хочу, що не втерплю, — шепоче, наче окріп розливає.

— Так до моєї хати ближче, — розсміялася. І побігла.

Куди вже тут думи думати та про чиїсь смішки розпатякувати. Піджака на плече закинув і — за білою фатою галопом.

І чого та румунка з ранньої весни до пізньої осені ніколи вікна не зачиняла? Хтозна. У кімнату вбігла, білу фату на підвіконня кинула і завмерла перед дзеркалом. Прохолодний вітер із двору фату розвиває, наче хто з білим прапором у полон проситься.

Всміхнулася. Плаття біле стягла. А тут і Льошка на поріг. Піджак кинув, з Марусі очей не зводить.

А вона в одній сорочині спідній — стовпом перед дзеркалом. Намисто пальцями перебирав, на Льошку в дзеркалі дивиться.

Ні! Він собі думав — інакше буде. Що оце він до кімнати зайде, а вона вже геть усе з себе скине і стоятиме посеред хати гола і прекрасна, мов грецька мармурова богиня, очі долу, чи навпаки — пектиме, але руки, руки обов'язково простягатиме до нього, наче проситиме — візьми мене, я твоя навіки, я так довго чекала на тебе, цноту берегла. А він не баритиметься! Швидко поскидає одежину, візьме її за плечі та ніжно покладе на білі простирадла, та так, щоби лице до лиця, очі в очі, а там… Невелика наука.

Маруся стояла перед дзеркалом і дивилася на Льошчине віддзеркалення. «Мабуть, хоче, щоб я допоміг їй роздягнутися», — промайнуло в голові молодого. Льошка проковтнув хвилювання і ступив до Марусі на крок. Став за її спиною, руки на плечі поклав і обережно спустив тонкі лямки комбінації.

Маруся напружилася, в очах з'явився лихий вогник. Льошку за руку цап — стій! І мовчить же! Сказала б, як хоче, він би…

— Марусю… — хрипко.

Від дзеркала до Льошки крутнулася, за краватку смугасту як смиконе — до себе.

— Мовчи, — шепоче і рве на ньому ту одежину. І — геть її! Геть!

— Мару… — аж застогнав від жадання, руки до неї тягне, а вона їх відштовхує та далі, далі…

Вже й штани від костюма весільного на підлозі, і труси сині з червоними смужками по боках… Стоїть молодий посеред хати — голий, у самих шкарпетках. Ну посміховисько ж, їй-богу! І люстра на три лампи світить, як дурна. Нащо Маруся її увімкнула? Якось воно в темряві зручніше.

Маруся все стягла, на шкарпетки глянула, потім — молодому в очі. За плечі його взяла та — на білі простирадла. Всадила. Йому аж дух забило. «Це ж я повинен її за плечі… Та на постіль… — Льошчині думки збивалися і ставали лагідними, мов цуценята. — Та хай… Все одно. Хай уже натішиться своїми примхами… Я її потім…»

А вона біля постелі присіла, за литку Льошку взяла. Зняла шкарпетку. Другу.

Ну от! Нема на молодому нічогісінько! «А тепер що?» — чогось перелякався Льошка і простягнув до Марусі руки. Ну чисто як оце вона повинна була зробити, якби все по Льошчиному відбувалося.

Маруся впала у розкриті обійми, і вони удвох повалилися на нове простирадло, яке Орися власноруч прикрашала мереживом і берегла для Марусиного весілля.

Лице до лиця. Очі в очі. Він — на подушці, вона — над ним.

— Дай… твою сорочку зніму, — прохрипів.

— Сама… — відшепотіла. Смикнула за лямку, кудись униз потягла, разом із трусами на підлогу викинула.

— Люстра… — і притискає її до себе, але незручно якось під дівкою, та й лампи в очі світять. — Дай вимкну…

— Ні… — тихо, та до Льошчиної шиї. Цілує, а йому б вже до справи перейти. І та люстра клята…

— Та світить прямо в очі, — напружено.

— Вимкнеш, мене не побачиш, — отак просто прошепотіла, а Льошці дурне в голову: наче вимкне світло — і вже більше ніколи не торкнеться молодої дружини.

— Та хай, — прохрипів. І — попливло.

І попливло ж. Маруся очі заплющила — зник світ. Нічого навкруги — ані люстри клятої, ні вітру з вікна відчиненого, ні випадкового комара на плечі… Нічого. Тільки він. І вона. Злилися — одне тіло, одне, не розлучити, не розірвати. Довірилася. На простирадло відкинулася, він — на неї. Всім тілом. Так краще. Так правильніше. Чоловік завжди… завжди повинен зверху бути. Злилися. Не розірвати, і тільки ніби барабани нетутешні, різкі всередині підхльостують — усе швидше, швидше, швидше!

Льошка заціловував білі щоки, тягнувся до шиї… Стиць! Аж струсонуло. Барабани обірвалися. Що це? Губи наштовхнулися на холодні коралові намистинки. Схопив коралі та — з шиї. Мармурова… Прекрасна… Гола… Ніжка, як молоко. Нічого червоного! Нащо коралі?!

Маруся завмерла, вхопилася за намисто і розплющила очі. Так близько Льошка ще ніколи не дивився в цю чорну безодню.

— Ти чого? — задихнувся. Барабани… Швидше, швидше… — Не зупиняйся, Марусю! Не зараз!

— Ні… — прошепотіла. Насторожена. Очі примружила. Пече.

Відпустив. Не до намиста дурного. Хай би хоч у ватянці була, аби не зупинялася.

— Та хай, — погодився спантеличено і припав до Марусі.

«Рип-рип-рип-рип» — не змовчало ліжко з панцирною сіткою. «Шш-шш-шш-шш» — терлися одна об одну коралові намистинки на Марусиній шиї.

Як молоді знесилилися до останку, на ліжку розкинулися і врешті змогли всміхнутися — у люстрі клацнула і згасла лампочка. Маруся розсміялася.

— А хоч і всі три!

Ніби їй у відповідь заблимали і згасли й інші дві.

— Що це? — здивувався молодий із вищою економічною освітою.

— Напруга, — сказала Маруся.

— Напруга… — притис її до себе. — Так зашкалює, що й відірватися від тебе не можу.

— А я тебе нікуди і не відпущу, — Маруся йому.

— Та колись таки доведеться, — згадав невчасно про роботу і взагалі — про білий день.

— Колись ми помремо, — відповіла.

Стьопка Барбуляк припхався до клубу посеред ночі, коли про молодих уже забули не тільки гості, а й рідні мами. Рокитнянці доїдали печених курей, допивали горілку і, обійнявшись цнотливо і поважно, співали сумних пісень. Ганя з Орисею збирали у великі миски та казанки неторкані ковбаси, печеню, курей та качок, лишаючи на столі в першу чергу те, що швидко псується. Хазяєчки. У Рокитному всі такі.

— О! Німець! — здивувався Льошчин дружба Микола. Кинувся до пляшки. — А за молодих! За молодих! Ти де загубився? Ми отут… А ти…

Налив повну склянку, Стьопці простягнув.

— А що в руках? Кинь! Пити будемо. За молодих!

Стьопка крутив у руках велику коробку цукерок та все озирався.

— Та куди її? Привітати хотів… Куди її тепер?

— З'їмо! — зареготав Микола, і — до коробки, аж Орися — тут як тут.

— Давай мені, Степане. Дякую за вітання. Я молодим передам.

Стьопка віддав Орисі коробку, хильнув склянку горілки, заїв огірком, поправив окуляри.

— Піду, мабуть…

— Та зачекай! А «гірко»?! — розійшовся п'яний Микола.

— Кому — «гірко»? — хмикнув німець. — Може, ми з тобою поцілуємося?!

Микола задумався, раптом усміхнувся, наче вигадав щось надзвичайне, озирнувся, Стьопку обійняв і прошепотів йому у вухо:

— Чуєш, німець! А пішли до молодих… Станемо під вікном і я-а-а-ак гаркнемо їм «гірко»! Хай на ліжку підскочуть! А?! Люди кажуть, як під час цього діла хлопця з дівкою налякати, так хлопець свого болта з дівки витягти не зможе. Оце буде забава!

— Пішли, — на диво швидко погодився рудий Стьопка. Попросив: — Тільки іще налий.

— Із собою візьмемо, бо як затримаємося, молоді поснуть і пропаде забава! — постановив Микола, засунув у кишеню піджака пляшку горілки, накидав на тарілку огірків та кільце ковбаси, тицьнув німцю в руки. — Будеш закусь нести.

І попхалися. Німець на порозі зупинився.

— Чекай! Зараз… — І назад до клубу. Зі столу цукерку шоколадну вхопив, у кишеню вкинув. На поріг вийшов.

— Миколо… Ти де?

Під вербою біля клубу солодко хропів Льошчин дружба. Німець гірко зітхнув, опустив голову і присів біля Миколи. Дістав пляшку горілки з його кишені, відкоркував… Відірвався, коли ні краплі не лишилося.

Наступного дня вже і сонце на небі відмітилося, уже і гості знову до клубу потяглися, аби забаву продовжити, а молодих — нема і нема.

— Щось вони не дуже поспішають, — намалювався Микола. Запропонував: — Давайте я по них збігаю.

— Та що ти все «збігаю, збігаю»! — Орися йому. — Стій і не рипайся! Самі прийдуть. Перша ніч… особлива. Нащо їх зайве сіпати? Може, вони зараз, як ті голуби, натішитися не можуть.

…Голуб Льошка Ординський голяка сидів на ліжку і спантеличено дивився на біле, як зрада, простирадло. А де… Де кров цноти, незайманості, чистоти і.

Почервонів, наче хто йому ляпаса дав.

— Марусю…

Лежить на ліжку біля стіни, червоне намисто на білих грудях перебирає і всміхається замріяно, та не йому, своєму законному чоловікові, а кудись — світ за очі, у далечінь, наче там її щастя, наче до нього полетіла б, наче… чужа.

— Марусю… Чуєш?

На чоловіка глянула.

— Ось я… Твоя Маруся…

Лоба рукою потер, ніби від того питань би поменшало, наважився:

— А теє… чого простиня чиста? Мала б… — замовк.

— Я чиста, то і простиня чиста, — та в очі йому допитливо: віриш?

— Чекай… Не те кажеш— У тебе хтось…

— Уночі, Льошо, кожна дівчина свою зірку бачить. Одна до неї тягнеться, інша — за собою кличе, третя — дивиться на неї, і край. А ти думав, на всьому небі ти один сяєш, як те сонце?

— Чекай… Та що ж це… Не плутай мене, Марусю! — і нотки грізні в голосі. Врешті. Врешті згадав, що чоловік!

— Сам себе плутаєш, — вона йому.

— Та як же…

Підвелася на лікті, серйозна стала.

— Давай повінчаємося, — попросила. — Богу поклястися — не закарлючку в сільраді поставити…

— Жартуєш чи занапастити мене хочеш? Я — комуніст… Мене за це…

Згасла, відвернулася. Він — з ліжка. У штани вскочив, по кімнаті забігав. Зупинився та до Марусі. За руку вхопив. Стис, аж зап'ясток почервонів.

— Кажи, бо вб'ю!

— Твоя я.

— Точно?

— А ще з вищою освітою! — розсміялася через силу, бо рука аж посиніла.

Злякався. Руку відпустив, цілує її.

— Прости мені… Люба… Жити без тебе не можу. Світ перевернувся. Благаю — правду скажи. Якщо там щось і було… Прощу! Клянуся — прощу, але не бреши, Марусю! Чуєш? Не бреши! Був хтось?

— Твоя я. — відштовхнула чоловіка, з ліжка встала. — Книжок тобі накуплю. Підручника медицинського. З гінекології. Може, розумнішим станеш та перестанеш мене за руки хапати.

— А що? Буває якось інакше? — вхопився за той сумнів, як за соломину.

— Буває, — відрізала.

Тиждень Рокитне гуляло й догулювало Марусине з Льошкою весілля. Тиждень молоді при гостях швиденько цілувалися, випивали по чарці й зникали в Марусиній кімнатці з навстіж відчиненим вікном.

— Я Льошку розумію! — розмірковував Микола, коли рокитнянська молодь збиралася біля клубу й усе торочила про пишну та гарну свайбу.

— Сором би мали, — дратувалася горбоноса Тетянка. — Хіба їм ночі мало?

— А онде! Пливуть наші риби! — радісно вигукнув баяніст Костя, коли на п'ятий день ще хотілося випити, а без молодих, на халяву, уже ніхто не наливав.

Глянули рокитнянці — точно! Від Марусиної хати чешуть молоді — Маруся у квітчастій сукні аж світиться, Льошка піджака на плече закинув і молоду дружину під руку веде.

— Куди це вони? — захвилювався Микола, бо, як і баяніста Костю, його мучила спрага, а без молодих… Ну, не наливали, хай би їм грець!

Льошка з Марусею вийшли з двору на вулицю і зупинилися.

— А то — повернемося? — Льошка хитро око мружить. От, здається, наївся за ці дні Марусі — аж через край, а тільки уявить собі її голе тіло звабливе, знову б…

Маруся краєчком вуст — та як хочеш! І — до хати. А він сміється, за руку її, до себе.

— Та добре, добре. Пройдемося! Вона байдужим оком по вулиці повела.

— Та я б і повернулася. Льошка сміється.

— Оце прямо тягнеш мене до ліжка, ненаситна. Маруся вже й голову чоловікові на плече поклала,

вже й до хати крок ступила, аж помітила — на лавці біля свого двору худий німець усівся, «Пегаса» закурив і все в землю дивиться.

— А чи пройдемося! — І потягла Льошку вулицею. Під руку підхопила, спина вигнулася, підборіддя — вище, вище…

Льошка піджака поправив — з такою жінкою не те, що вулицею пройтися не соромно, а хоч по Парижу. Йдуть, всміхаються…

— Чекай, Марусю, — Льошка дружині молодій. — Піду до німця привітаюся.

— Разом ідемо.

Німець скоріше почув кроки, ніж побачив Марусю й Льошку. Очі напружив, окуляри поправив, підвівся… Стоїть біля лавки як прибитий.

— Привіт німцям! — Льошка Стьопці долоню простягнув потис міцно. — А що це ти на нашу свайбу не прийшов?

— Був… — затягся цигаркою очі відвів. — Це вас уже не було.

— Льошка сміється, на Марусю — хазяйським оком.

— Та нас би й сьогодні не було. Я б оце ще тижнів зо два з ліжка не вставав, та жона, бач, уперлася — дайте їй по вулиці пройтися, свіжим повітрям подихати. Гак Марусю?

Мовчить Маруся. Посміхається. На німця дивиться і коралове намисто на грудях перебирає. Стьопка почервонів і опустився на лавку.

— Ну, ну… Потерпи вже. — Льошка Марусю обійняв. — Яка ти в мене гаряча… Оце покурю і підемо.

До німця нахилився.

— Дай, Стьопо, прикурити жонатому чоловіку! — Обручку німцю показує і цигаркою до нього тягнеться.

Німець зі свого недопалка попіл струсив, Льошці простягає, а сам очі долу.

— Давай, німець! Не чхай! — Льошка розпрощався зі Стьопою, зігнув руку, та на Марусю — мовляв, чіпляйся, жона, підемо вже.

Маруся мовчки взяла чоловіка під руку, і молоді пішли до клубу. Стьопа тільки й бачив, що їхні ноги, бо голови не підвів. Як уже далеченько відійшли, німець якось незграбно підвівся з лавки, кинув недопалок під ноги і мовчки поплентався до свого двору. Біля хати зупинився, дістав з кишені цукерку і викинув геть.

— Не знадобиться, — пробурмотів.

Сів на ґанку. І знову закурив.

«Помру я без неї, — подумав спокійно і гірко. — До неї тепер не підступитися». Чогось згадався покійний батько, якого рокитнянські баби все за вдів сватали, а він плював їм під ноги, мовляв, та відчепіться вже, і одне товк, що була вже в нього жінка — Ксанка. «І нащо мені нова жінка, коли я стару забути не можу?» — не розумів каліка.

«Помру я без неї», — знову спало на думку. Таткові хоч пожилося з мамою, а йому… Що — йому? Ночі.

Їм років по дванадцять було, коли однієї літньої ночі німець як завжди без надій і сподівань приніс цукерку, поклав на підвіконня відчиненого Марусиного вікна і вже хотів чкурнути, бо наївно вірив, що Маруся не здогадується, хто то з ночі в ніч стільки років тягає їй солодощі, як з відчиненого вікна визирнула дівчинка. Німець утік би, та на тонкій шиї в місячному світлі побачив червоне намисто і чогось став як дурний, закліпав очима, тільки й того, що за вишню у дворі сховався.

— Німець… Це ти? — почув тихий шепіт від вікна.

«Ну все! Задражнить!» — перелякався і таки взявся тікати, та ноги самі понесли до вікна.

— Привіт, Марусько, — буркнув, окуляри поправив. — А я оце на ставок йду… По рибу… Дай, думаю, по дорозі вишень натрушу в Маруськи У вас вишні величенькі, — замовк. — А ти чого не спиш? Спи вже. Онде ніч надворі.

— Звісно, ніч, — шепоче. — А вночі дівчину зірка зігріває…

— Як це? — не зрозумів.

— Лізь у вікно, — наказала.

— Нащо? — перелякався.

— Бо одна дівчина на зірку дивиться і край, друга до неї тягнеться, а третя до себе манить…

Стьопка заліз через вікно у кімнату, од страху і незрозумілого хвилювання присів під вікном. Маруся присіла поруч і прошепотіла:

— Оце, німцю, дивись мені! Як на іншу глянеш — всі твої цукерки так тобі в пику й полетять.

— Та не гляну, — зашарівся.

— Клянися!

— Щоби мене на шматки розірвало!

— Що це за клятва така дурна?!

— Сама дурна! У мене маму гранатою розірвало.

— Добре. Хай тебе розірве на шматки! — погодилася.

— Та не розірве, — захвилювався, окуляри зняв, дмухає на те скло, щоби бачити краще, а воно, мабуть, не у склі справа. Підвівся. — То я піду?

Маруся щось там собі покумекала, навпроти німця стала, очі заплющила.

— Можеш поцілувати. Та тільки один раз.

— Добре. — розгубився, губи склав, Марусиної щоки ледь торкнувся, відсахнувся.

Дівчинка очі розплющила, брови сердито звела, мовляв, що це робиш, дурнику?!

— Тепер я, — серйозно.

Плечиком повела, підборіддя — вище, до німця підступилася і просто в губи — цьом! Поцілувала і вуст не відняла. У Стьопчиній голові — десять дзвонарів і дудар із дудкою, та всі разом — як заграли! І світ перевернувся. Руками ворухнув… На місці… Не відібрало… Здригнувся, Марусю обійняв, вуста близькі цілує, як може, а одного хочеться — бігти світ за очі, сховатися від усіх, і від Марусі — теж, і — плакати від несподіваного і неймовірного щастя.

Маруся Стьопку за плечі взяла, відсторонила.

— Годі… Тепер йди…

— Марусько, я тебе люблю, — прошепотів відчайдушно.

— Дивись мені! Люби! — наказала.

У сусідній кімнатці уві сні зітхнула Орися. Німець перелякався до смерті й вискочив у вікно. Скільки разів пізніше він отак плигав у нічну темряву Марусиного двору? І не згадати тепер.

Коли німцю тільки виповнилося чотирнадцять, каліка Григорій зліг і вже не підвівся. За життя не чіплявся, а помирав важко, наче чиїсь гріхи відпрацьовував. Хрипів на ліжку біля вікна і все кликав Ксанку. Рокитнянські баби взяли його під свою опіку, гнали Стьопку з хати, мовляв, не рви душу, дитино, все одно не допоможеш, та німець усе сидів біля батька як прив'язаний, аж доки одного пізнього вечора Григорій не розплющив очі й не прошепотів тихо та чітко:

— Сходи… До рибки… своєї…

— А й то, — підхопили баби, передчуваючи близький кінець. — Сходи, Стьопо, на ставок… Чого у хаті скніти? Риби наловиш, тата порадуєш…

Скільки разів після смерті батька Стьопка все думав і думав над останніми його словами і ніяк не міг збагнути їх прихованого змісту, бо ж не знав каліка про Марусю. Ніхто не знав.

— Добре… Піду… — підвівся.

Тітку Орисю побачив біля дверей, засоромився, голову опустив:

— Я швидко…

Місяць збурював чорну ніч холодним білим сяйвом, гасив зірки, торкався верхівок дерев та дахів, і здавалося, зірки померкнуть, дерева і дахи зараз запалають таким самим білим вогнем, стануть попелом і навіки розтануть у темряві, залишаючи володарювати у безкраїй пітьмі тільки холодне жорстоке світило.

Стьопка дійшов до бузкового куща, побачив у відчиненому вікні постать — бліді, аж блакитні, голі руки,

плечі… І намисто — аж чорне в місячному світлі. Зітхнув гірко і вперше пішов до Марусиного вікна не ховаючись. Заскочив у кімнату, впав на підлогу під вікном, прошепотів:

— Марусю… У мене батько так сильно хворіє… А як помре?

— Одужає, — Маруся присіла поруч, притулилася до німця.

— А як помре?.. Мене ж тоді, в інтернат… від тебе.

— Ні!

З двору почулися кроки. Стьопка напружився, на Марусю перелякано зиркнув.

— Не руш… — прошепотіла, до вікна стала. — Мамо?

До вікна підійшла заплакана Орися.

— Грицько Барбуляк помер, — сказала.

Маруся завмерла. У кімнаті під вікном у її литку вчепився Стьопка Барбуляк, стис щелепи, аж звело, щоб не закричати.

— Я до Старостенка… — схлипнула Орися — Повідомити. А ти, доню, біжи до баби Чудихи… Скажи, хай іде до Барбулякової хати та хоч якусь молитву над покійним прочитає…

— Не піду…

Орися зиркнула на доньку здивовано.

— Е, дівко! Не час примхами розкидатися. У людей горе…

— Не піду, — прошепотіла вперто.

— Та що з тобою, Марусю?! — розсердилася Орися. — Ану гайда мені до Чудихи!

— Не піду! — відчайдушно вигукнула. — …Боюся!

— Тьху на тебе! Боїться вона… — махнула рукою Орися і побігла з двору.

Маруся провела матір поглядом, нахилилася до німого, закам'янілого німця, що так і сидів на підлозі, учепившись їй у литку. Погладила по рудому волоссю. Затримала подих, наче подихом могла поруйнувати раптову незбагненну гармонію…

— А дай-но… — рукою до ґудзика на сорочині.

Здригнувся, глянув на неї безпорадно, як дитя мале.

Розстібнула… Поруч із німцем на підлогу сіла. Брови звела — думає… Видихнула.

— А дай-но… — затремтіла. Потяглася до нього. Торкнулася вустами голої шиї.

Напружився… Окуляри зняв — диво! Усе розпливлося навкруги, тільки Марусю бачить, та чітко, ніби найкращі окуляри на носі. Рукою — по чорних косах. На плечі зачепився за якусь лямку, смикнув — легка сукня сповзла, залишила на голих грудях тільки червоні намистинки. Маруся дивно всміхнулася обережно взялася за червоні коралі. Намисто напнулося… Вона припала до Стьопки і накинула намисто на його шию: одне на двох, хомут-доля. Впряглися — тягніть! Далі, ніж на подих, — не відійти. Ближче, ніж зараз, — не буває.

Намисто врізалося німцю в потилицю, та він не відчував болю. Як у нереальному сні намисто тягло його на підлогу на Марусю — таку перелякану й таку відважну. Розлетілася одежина, цвіркуни за вікном раптом замовкли, і весь світ став єдиною первозданною силою, допомагаючи двом юним створінням здолати незрозумілий, радісний, відчайдушний страх.

Німець раптом відчув себе неймовірно сильним. Він не розумів та й не намагався зрозуміти, звідки взялася ця велетенська сила, що змушує його діяти не полохливо, а впевнено і ніжно в одному ритмі з сердцебиттям.

Коли врешті відірвався від Марусі, побачив на підлозі кров. А на Марусиних очах — сльози. Перелякався.

— Марусю. Я тебе скривдив?

— Ні, — прошепотіла.

— Кров… — перелякався ще більше.

— Так буває…

— А плачеш?..

— Отака дурна! — засміялася тихо. — Серце радіє, а я плачу…

Німець раптом згадав слова тітки Орисі під вікном. Батько… На Марусю винувато глянув.

— Біжи, — прошепотіла. — Та дивись… На інтернат щоби не погоджувався…

Німець стрибнув у вікно і, перш ніж ноги торкнулися землі, відчув незбагненну свободу польоту. Задер голову — місяць зник, як і не було. На все небо сяяла одна зірка.

— Втечу! Хоч на край світу мене відправляйте — все одно втечу. Мені з Рокитного не можна — похмуро відказував Стьопка голові Старостенку, коли каліку Барбуляка поховали і постало питання — що робити з його сином.

Старостенко побурчав, побурчав, але опікунство над неповнолітнім Стьопкою оформив за усіма правилами.

— Це ж не війна, щоби хлопця в інтернат пхати, — пояснив дружині. — Поживе з нами трохи.

Але Стьопка переїжджати до голови відмовився навідріз. Сам порався у батьківській хаті, та так справно, що за півроку голова вже не бігав щодня перевіряти, як там його підопічний. А що? Нормально — удень до школи і в тракторну бригаду допомагати, уночі, кажуть, на ставках рибу ловить.

Як вісімнадцять стукнуло й у військкоматі поставили хрест на бажанні Стьопки послужити в армії і, може, хоч тим довести, що дарма рокитнянці його німцем дражнять, він перестрів Марусю на вулиці та сказав:

— Марусю! Може, давай і вдень зустрічатися? У клуб би там ходили, на танці чи просто… Чого ховатися?

— Я? Із тобою? — розсміялася. — Та ти здурів, німець!

— А чого ж… — хотів спитати, чого ж вночі голубляться, як ті дурні, та не наважився.

— Що це ти? — насупилася.

— Та нічого. — Очі в землю.

— Може, ще скажеш, що не любиш мене? — Із викликом.

— Люблю, — прошепотів.

— Так чого ти оце мені тут голову морочиш?! — Маруся косами мотнула і пішла до контори. Саме секретаркою до голови колгоспу влаштувалася, дуже цим пишалася і до роботи ставилася відповідально — принаймні і на хвилину ніколи не запізнилася.

Того разу вперше і востаннє за всі роки їхнього дивного таємного роману німець насмілився вдень сказати Марусі більш ніж десять слів. Вона пішла, а він поколупав черевиком землю, схаменувся і кинувся наздоганяти.

Ох і не сподобалося ж це Марусі! Зупинилася, знищила поглядом і спитала, ніби ляпасів надавала:

— Та чого це ти, Стьопко, за мною ходиш? Ще не вистачало, щоби люди почали пліткувати!

— Чуєш, Марусько… — замовк, повітря у груди набрав. — А нащо я тобі вночі, якщо при дні…

— Що ти, німцю, плутаєш грішне з праведним. День… Він для роботи. І на небі, як хмар нема, і тільки сонце. А вночі кожну дівчину своя зірка-любов зігріває.

— Нащо ж любов по ночах ховати? Любов — то ж краса.

Гірко глянула.

— Для людей, Стьопо, краса — то кров з молоком. А ми з тобою — молоко з кров'ю. Те саме, а люди очі заплюють. Розумієш?

— Ні…

— То й не приходь більше ніколи, кріт сліпий! — розсердилася. І пішла до контори. Німець так і лишився посеред вулиці. Голову задер — сонце.

— Помру я без неї, — поставив у спогадах крапку. — Знову закурив. — Треба втопитися. Точно. Оце піду вночі під бузок, на вікна її гляну і — на ставок. Втоплюся.

Рокитне спало, бо натрудилося за день, як прокляте. Геть усе спало — і люди, і кури, і свині, і корови, і собаки з котами, і навіть миші, бо ніде й малого шурхоту не чути Здавалося, ті кури зі свинями, коровами і навіть малими мишами знали, що люди за день усі жили повитягували, то ж і мовчали, аби дати їм відпочити.

Стьопка вийшов на вулицю. Тихо. Закурив і пішов до Марусиної хати. Під бузковим кущем став, «Пегаса» смалить.

— Ото і вся любов. Марусько!

З-під бузку на вікно востаннє глянув — зачинене. Всміхнувся — а як інакше?! Мабуть, чоловік наказав зачинити. «Прощавай, Марусько! — подумав. — Записку по собі не лишу. Кому писати? Нема кому. А ти. Ти і так все зрозумієш. Прощавай!» Кинув цигарку під кущ і аж хмикнув: дідько, скільки ж разів він оце тут тупцював, що недопалків велика купа назбиралась.

— Та усе життя і протупцював, — пробурмотів.

І пішов до ставка. Кроків десять ступив, аж у рокитнянській нічній тиші віконце — ри-и-и-ип. Закляк. Озирнувся. Просто так озирнувся. Для годиться. Бо ж тиша без краю тисла, за ноги чіплялася, наче сердилася на дурного хлопця, що оце вештається, коли спати треба.

Озирнувся… І змертвів — шибка на відчиненому Марусиному вікні тихо дзеленчала.

Німець не повірив. Протер окуляри, на носа напнув, вдивився — відчинене! — і все одно не повірив.

— Оце так ти вирішила познущатися з мене, Марусько? — зітхнув і був до ставка далі посунув, та знову озирнувся: ану як привиділося?

Та ні. Не привиділося. Відчинене віконце. Вітерець занавіску назовні витяг, грається, мов насміхається.

Стьопка злодійкувато озирнувся і пішов на те вікно.

Біля бузку традиції не зрадив: став під кущ, курив не курив, недопалок кинув і відшукав стару дірку в так само старій огорожі. «А що вони мені зроблять?! — билося в скронях. — Висміють? Та хай! Все одно з мене все село сміється — німець-нікчема. Та й вона! І вона сама насміхається. Це ж треба — заміж вискочила, на вулицю з чоловіком виперлася, а сама переді мною те намисто по грудях катає. Скажена, не інакше. Чого хоче? І нащо вікно відчинила? Для мене? Та ні! Скоріш за все, хоче Льошику своєму показати, який у неї вірний раб є, яку вона примху собі завела була рочків сто тому. Скоріш за все. А я… А мені все одно. Мені оце просто цікаво, нащо Маруська вікно відчинила. Здалеку роздивлюся і піду. Нема у мене часу в чужі вікна довго заглядати. Мені ще того… ще треба встигнути втопитися»

До вікна — метри три, не менше. Темно, аж око ріже. Нічого не видно. Стьопка підкрався до розлогої вишні, сховався за неї й обережно визирнув — нікого. Потовкся хвилину-другу. Тільки з-за вишні вийшов, аж з вікна чути — чоловік захропів. Та так душевно захропів, що аж шибки на вікнах задзеленчали. «Льошка, хто ж іще», — подумав Стьопка і вже був ступив крок до дірки в огорожі, як побачив Марусю: з вікна надвір нахилилася, наче виглядає кого, — і намисто червоне з шиї звисає.

— А чого це ти не спиш, Марусю? Онде ніч надворі. Ще не награлася з молодим своїм чи вже ухайдохала його до ручки? — чи то прохрипів, чи то простогнав.

А вона ще дужче з вікна перехилилася.

— Та, дивлюся, німець кудись поночі чеше. Дай, думаю. запитаю, куди зібрався?

— А піду втоплюся, — сказав Стьопка.

— А мене на кого? — Спину вирівняла, підборіддя — вище.

— Та на нього! — мотнув головою в бік кімнати.

— То хоч заскоч попрощатися, — каже ніби й серйозно, а німцю — лише сміх у її голосі.

— Та — коли?

— Та — зараз! — Маруся. І от ніби серйозно знову, а німцю аж регіт чується. Оскаженів: знущається румунка, навіть померти нормально не дає.

— Дивись, Марусько! — прошепотів люто. — Сама напросилася. Оце зараз у вікно скочу, назад не випхаєш!

— Та чого б це я тебе випихала? — знов серйозно.

Стьопка враз охолов, голова обертом, ноги слабкі й плакати хочеться.

— Чуєш… Марусю… Кінець нам. Кінець… Ти тепер заміжня стала.

Рота рукою затулила, розсміялася тихо.

— Ох і балакучим ти став…

— Та як же ми. У кімнаті той, твій… спить.

— А я не сплю. — Нахилилася, наказала: — Ходи вже…

Німець про все забув. Подерся на підвіконня і за мить зник у відчиненому вікні. І за цю мить таким героєм себе відчув — наче замість Гагаріна у космосі побував. А в кімнату вскочив — мамо рідна! На ліжку Льошка хропить, біля вікна Маруся в одній сорочині з намистом на шиї, і оце між ними — він, як кизяк в ополонці.

Закрутився на одному місці.

— Та… піду, мабуть, — шепоче і голосу свого не чує.

Маруся всміхнулася, підійшла до Стьопки, затулила йому рота поцілунком. Відірвалася. На Льошку кивнула.

— І оце б ти мене на нього кинув?

— Сама на нього кинулася, — відповів гірко.

— Щоби не топився, — наказала Маруся.

— Все одно пропаду, — прошепотів.

— А я тебе оженю, Стьопо, — відповіла. — Рівні будемо. У мене — оцей ось, а ти, приміром, Тетянку горбоносу візьмеш… А ночі — наші…

— Марусько, та ти… Румунка божевільна, — перелякався.

Вона приклала палець до губ, мовляв, тихесенько мені, й опустилася на підлогу. Стьопчині ноги підкосилися, мов зраділи, — і так ледь німця тримали. Він опустився на підлогу поруч із Марусею і, поки її ловкі руки нетерпляче розстібували ґудзики на його сорочині, обережно відсунув подалі Льошчину руку, яка впала з ліжка і звисала собі просто над Стьопчиним носом.

За рік знову літо в голови запекло.

— А чого це ти, німцю, усе либишся? — запитав баяніст Костя, коли якось ранком прийшов у тракторну бригаду і побачив, як німець без суму колупається у тракторі.

— А по кому сльози лити? — з підозрою зиркнув на нього Стьопка. Перестав посміхатися.

— А сам узнаєш! — Костя лихо вишкірився і присів на колесо трактора — Іди, німець! Дадуть тобі зараз прочухана за всі твої походеньки.

Стьопка сполотнів, розгублено витер засмальцьовані долоні об робочі штани і поправив окуляри.

— Ти теє… Що таке? Куди йти?

— У контору, куди ще? — здивовано знизав плечима Костя. — Щоби заради якогось німця мене на бригаду ганяти!

— А що там, у конторі?

— Там і голова, і секретар парткому, і Льошка Ординський… Він же тепер у господарстві друга людина після Старостенка. Чекають на тебе, німець. Готуй сраку!

Стьопка зітхнув і поплентався до контори. «Та не могло бути інакше, — бідкався подумки. — Хоч колись, та повинні були взнати… Що тепер буде? Хоч би Марусі не чіпали…»

На той час колгосп уже багатим став. Нову контору в центрі Рокитного біля клубу побудував, почав колгоспникам нові хати ставити, і без печей — газ. Стьопка зупинився біля ловко пофарбованого білим парканчика, що стеріг квітник навколо контори, і штовхонув двері.

У конторському коридорі темно, хоч око виколи: мабуть, скупенький Старостенко справедливо розсудив, що у коридорі справи не робляться, і вирішив зекономити на електриці. Стьопка пройшов повз кілька зачинених дверей, за якими шаруділа паперами колгоспна еліта — бухгалтерка, агроном, двійко тваринників та інженер-механік, що був німцю за керівника, і приречено зупинився перед дверима кабінету голови колгоспу Матвія Івановича Старостенка, бо у Рокитному всі знали — коли треба було когось привести до тями, так секретар парткому Петро Ласочка і голова сільради Панасюк збиралися разом тут, у кабінеті голови колгоспу Матвія Старостенка, й оце утрьох без тортур і знущань, а тільки самими своїми словами могли так запиляти норовистого, що той виходив шовковим і слухняним. Та аби потрапити до кабінету голови, треба було пройти ще приймальню. А у приймальні сиділа Маруся. І німець перелякався в смерть — стоїть біля зачинених дверей, а відчинити їх ніяк не наважиться.

— Німець! Ти чого дорогу заступив?! — горласта бухгалтерка без церемоній штовхонула його у бік.

— Голова… викликав, — вичавив Стьопка.

— То йди, трясця матері! — розходилася. — От халамидники! Вигадають, що завгодно, аби не працювати, а за трудодні потім першими горло деруть!

Стьопка видихнув і відчинив двері. Марусі у приймальні не було. Замість того двері Старостенкового кабінету відчинилися, до приймальні визирнув голова.

— О! Про вовка промовка, а він уже й тут, — змірив німця поглядом. — Заходь, Степане! Розмова є.

Стьопка напружився і ступив у кабінет голови. Окуляри враз спітніли, але німець побачив, що народу в кабінеті більше за трійцю, яка зазвичай виймала з рокитнянських відчайдухів душу.

Голова Старостенко зачинив двері й усівся за стіл. На стільцях біля приставного столика сиділи секретар парткому Петро Ласочка, лисий, як бубон, й уїдливий, як осіння муха, біля нього як і годиться голова сільради Панасюк — старий і вже до життя не дуже цікавий, навпроти Панасюка діловито перебирав папери Льошка Ординський у чистій, аж хрумтить, сорочці та пістрявій краватці, поруч із ним поправляв на носі окуляри зовсім незнайомий німцю, нетутешній чоловік. А біля відчиненого через літню задуху вікна… А біля вікна стояла Маруся, і німцю здалося, що вона бліда як примара, насторожена, сумна.

Льошка відсунув папери, встав з-за столу, підхопив один зі стільців, що вишикувалися уздовж стіни, поставив його перед Старостенковим столом посеред кабінету і вказав на нього німцю.

— Сідай, Степане.

Стьопка — як у яму могильну — бух!

— Та що це ти мені отут… Стільці ламати надумав?! — звів брови хазяйновитий голова. — Мало того, що оце соромиш Рокитне на увесь район, так іще і…

Стьопка підвівся.

— Та… відремонтую…

— Знаємо ми вас таких, — затуркотів секретар парткому. — Як на суботник, так не докличешся.

— Та… відремонтую… — і сів. Ноги не тримали.

Старостенко підвівся з-за столу, обійшов кабінет і став над німцем як кара Божа.

— Ну! І що нам тепер оце з тобою робити?

— Та робіть уже, що хочете, — голову опустив. — Можу нових стільців наробити, якщо вже.

— Та що ти за ті стільці мені отут торочиш?! — розсердився Старостенко. — Що ми, Стьопо, з тобою робити будемо?!

— Не буду більше. — прошепотів та на Марусю — зирк.

— Чого «не будеш»? — насупився Старостенко.

— Та… нічого… не буду.

— А я вам казав — негодяща кандидатура! — вставився секретар парткому. — Хіба таких треба на навчання коштом господарства направляти?! Ви ж гляньте — йому все байдуже. На селі знають — вдень німець під трактором валяється вночі на ставку рибу ловить. Оце і всі інтереси у людини. Ні тобі натхнення, ні бажання самоствердитися, нову професію опанувати чи нові знання у роботі використати. У самодіяльність не затягнеш. Честь колгоспу торік на районних спортивних змаганнях відстоювали, так усі хлопці рвали жили, а німець на лавці біля хати цигарку смалив. Зовсім негодяща кандидатура.

— Яке навчання? — не повірив Стьопка.

— А риби хоч багато ловиш? — спитав незнайомець, пропустивши Стьопчине запитання повз вуха.

— Отож! — розсміявся Льошка. — На ставок ходить, а риби упіймати не може.

— А на що ловиш? — прокинувся від старечої сплячки голова сільради Панасюк. — На макуху?

— Так! Годі теревенити! — гримнув голова. — Справа серйозна. — На незнайомця кивнув. — Поважна людина а району приїхала з рознарядкою. Маємо відправити рокитнянця на навчання.

— Я… не хочу з Рокитного… — почервонів Стьопка.

Голова зітхнув, потилицю почухав, важку долоню німцеві на плече поклав.

— А що робити? Мусиш, бо прийшла рознарядка на хлопця зі стажем роботи у господарстві. Оце перебрали — ти один такий.

— Не треба мені того… — ще дужче почервонів.

Голова насупився.

— Дивлюся я на тебе, Стьопо… Ніби ж і непоганий хлопець. Не п'єш, на техніці знаєшся, а чогось тобі не вистачає… Знань не вистачає! Так?

Незнайомець з району в паперах попорпався, нагадав голові:

— У вас ще з демографічними показниками не дуже…

Голова зиркнув на районного, руки за спину заклав і заходив навколо Стьопки, як навкруг новорічної ялинки.

— Отож, отож… — зупинився, та як лясне Стьопку по плечу. — А чи женися! Чи так я кажу? На демографічних показниках відробиш як освіти не хочеш. У народі кажуть: до тридцяти — не жонатий, до сорока — не багатий, виходить, зовсім пропащий.

— Нема мені ще тридцяти, — Стьопка розгубився вкрай.

— Нема, нема… Та уже й не вісімнадцять. Як ти ото без жінки вправляєшся?

— Відомо як, — хихотнув Ласочка.

— На селі дівок — як тих вошей на солдатській онучі, — піп своє Старостенко. — Взяти, приміром. — до Марусі обернувся, — як ти, Марусю, казала, ту дівку звати?

— Тетянка, — вперше озвалася Маруся.

Стьопка очі опустив, кров аж під кадик. «Клята, — захлинувся. — Що робить? Що робить, паскуда?! Зовсім хоче мене зі світу зжити!»

— Тетянка! — підхопив голова. — Гарна дівка! Ото тільки, що ніс горбом, так і ти, Стьопо, не перший красень на селі. Якраз — пара. Колгосп тобі свайбу організує. Хату дамо. — На Льошку глянув. — Дамо?

— Є ще одна незаселена, — Льошка відповідає.

— Отож! Чув? Хату нову дамо. З газом.

— Не потрібна вона мені, — відчайдушно заперечив німець.

— Хто? Тетянка? Чи хата? — вискочив Ласочка.

— Ні дівка, ні хата…

Голові набридло вмовляти німця, він грюкнув кулаком по столу так, що аж графинчик із водою підскочив, упав у своє крісло і постановив:

— Тоді збирайся! Поїдеш науку колупати! Нам у господарстві байдужих елементів і без тебе вистачає.

Стьопка вчепився руками у стілець, зціпив зуби і прохрипів — ледь чутно.

— Гаразд… Женюся…

Старостенко всміхнувся, руками розвів — от і добре.

— А на освіту кого писати? — спитав його районний.

Стьопка з ненавистю на Марусю зиркнув.

— А он Маруську запишіть, — голові. — Стаж мас. І женитися їй нетреба. Хай гризе науки…

Маруся від вікна на німця глянула, наче сріблом одарила.

— Ні… — каже. — Я з Рокитного не хочу…

Двісті років тому якийсь-такий чоловік зліпив у степу першу мазанку під рокитою при дорозі за десять кілометрів від тоді ще малого містечка. З того часу Рокитне так і розросталося уздовж шляху до тепер уже великого міста. Кожна нова вулиця починалася від асфальтівки і, хоч звалася Шевченківською, Червоною чи Леніна, все одно вела у степ. Старостенко новими колгоспними хатами пишався більше, ніж партизанськими подвигами.

— Вбивати — гірка наука, — казав, — а будувати — радісна.

І будував. Спочатку новими хатами спеціалістів у Рокитне заманював. Стане у степу біля новозбудованої хати, руку до лоба прикладе, у бік міста гляне.

— Коли вже та злучка буде… — салі собі про компартійні плани зближення міста і села. — Нам робочих рук не вистачає.

Злучка усе відкладалася, та попри все у степу з'явилася нова вулиця з десятком міцних цегляних будинків.

Маруся поралася по хаті й усміхалася, згадуючи, як розгубився німець, коли узнав, що мусить женитися, аж тут — Льошка на поріг. Веселий. Дружину на руки підхопив і ну кружляти.

— Та що? Що? — здивувалася.

На підлогу поставив, очі сяють.

— Ну, Марусю, готуйся… До нової хат и переїжджаємо!

— Справді? — не повірила.

— Чекай… Чекай, люба! — обійняв, до себе притис. — Усе у нас буде. Усе! І в санаторій поїдемо.

— Та не хвора я, — розсміялася.

— Тоді у парткомі путівку за кордон попрошу. У Болгарію. Як член партії.

— Ляжу тебе безпартійна.

— Тну мене… як те сонце — Посмішку сховав, брови серйозно насупив. — А що у нас на обід, жінко?!

Поглядом обпекла, мовляв, ох і суворий, поправила червоне коралове намисто на шиї й пішла в кухню.

Льошка сів біля столу і намацав у кишені холодні камінці. Хай, хай… Оце пообідає і тоді вже вручить Марусі подарунок. Вона такого, мабуть, і не бачила.

Холодні прозорі камінці у кишені — то результат довгих роздумів, і Льошка чогось був упевнений, що варто лише Марусі побачити вибагливе намисто із прозорого гірського кришталю, як вола світ за очі закине ті дурні коралі, на які Льошка натикався щоразу, як хотів Марусю поцілувати. Уже і так пробував умовити її те намисто зняти і сяк, а Маруся уперлася — ні в яку!

Льошка вийняв намисто з кишені, поклав на стіл і прикрив рушником. За мить Маруся поставила перед чоловіком тарілку гарячого борщу і присіла біля нього. Льошка за ложку взявся та Марусі:

— Рушника подай…

— Сам візьми, — здивувалася, бо вона від того рушника вдвічі далі, ніж Льошка.

— Та ні, — вперся, — ти подай.

Маруся насупилася сердито, підхопилася, рушник зі столу — смик! Намисто прозоре собі на підлогу — шубовсть! Льошка роздратовано махнув рукою і поліз намисто шукати.

— Ех, Марусю! Весь сюрприз зіпсувала, — бурчав з-під столу. — Я хотів, щоби ти рушника підняла, а там на тебе… — виліз, намисто з гірського кришталю Марусі простягнув. — Це тобі, жінко.

Маруся намисто до рук взяла, всміхнулася.

— Гарне…

— Вдягни, — попросив.

Кивнула. До одежної шафи підійшла, перед дзеркалом стала, було за коралі взялася, вже до вуха підняла…

Завмерла. Назад на шию повісила, нове намисто у руках розправила та до грудей приклала.

— Ох і гарне… — серйозно так.

— То вдягни, — Льошка наполягає.

Від шафи відійшла, шкатулку з серванта дістала, відчинила, намисто з гірського кришталю обережно до неї поклала.

Зачинила шкатулку, наче хреста поставила.

— На свято вдягну. Чого таку красу щодня тягати…

Льошка скоріше відчув, ніж зрозумів, — не вдягне.

Ніколи не вдягне. Зітхнув над борщем, ложку-другу сьорбнув і запропонував:

— А хату нову подивитися сходимо? Чи теж — на свята?

— Сходимо, чого ж не сходити.

Нова хата була останньою Льошчиною надією здихатися дивної Марусиної прив'язаності до старої ще бабиної Парасчиної, а потім Орисиної хати з вишнею у дворі та великим бузковим кущем біля паркана. Коли молоді після весілля з тиждень покачалися тут по ліжку, Льошка запропонував молодій дружині:

— Ходімо, Марусю, до моєї хати. У мене і місця більше, і якраз у центрі села. Чого це ми твою мати у малу кімнатку загнали, коли у моєї матері хата порожня стоїть?

Маруся у відчинене віконце глянула.

— Зачекаємо трохи…

Місяць минув, півроку, рік. Знову літо у маківку пече, а Маруся знай одне — зачекаємо. Льошка часу не гаяв. Як став при Старостенкові заступником, то усе дізнавався, коли ж господарство і для нього нову хату збудує, бо залізно знав: у нову власну хату зі старої материної Маруся не те, що піде, — бігтиме й перекидатиметься.

Старостенко Льошку цінував, та вчителі з агрономами Рокитному теж потрібні були. От і довелося рік чекати, поки на новій вулиці край села з'явився рядочок гарненьких цегляних будинків під шифером і голова дозволив заступникові піти до новобудов перед усіма іншими і вибрати собі будь-який із будинків на вулиці.

— Дивись! — вихвалявся Льошка, коли вони з Марусею надвечір врешті дійшли до нової вулиці, за якою одразу розлягався степ. — Можемо, кран асфальтівки жити, можемо другу від дороги вибрати, щоби не чути, як вантажівки гудуть. А можемо аж у крайній оселитися…

Маруся мовчки роздивлялася однакові, як близнюки, нові будинки. Гарні, чого не гарні. Нові. Міцні. Газ є. Навколо кожного буднику — шматок двору голий, як той степ. На вулиці теж— ані деревини, ані кущика. Оце степ, а посеред степу — хати Усі — як на долоні.

— Ох і гола ж вулиця, — сказала.

— Була б стріха, — Льошка їй. — Сад закладемо. Винограду кущів із десять. Корову заведемо, щоби молоко, коли діти… підуть. Квітів перед хатою насіємо…

— Бузок посадимо…

— Можна і бузок…

Схлипнула Маруся, рота рукою затуляє.

— Та ні, — каже. — Не треба бузку. Довго росте. Поки виросте, я й помру.

— Ти чого, Марусю? — здивувався Льошка.

— Та нічого… То я так… Дурне у голову лізе. — Сльозу втерла, чоловіка під руку взяла. — Пішли усередину. Подивимося, як воно там.

Усередині теж гарно. Чого ж не гарно? Веранда під склом, з неї вхід у коридор, з коридору — на кухню й у три окремі кімнати. Одна — велика та світла, метрів двадцять, не інакше. І дві малі — метрів по дванадцять. Чого ж не гарно? Це в Орисиній старій хаті усього дві кімнатки — більша, зі шкіряним диваном та дзеркальною шафою Марусі з Льошкою відійшла, а у малій та темній, як погріб, Орися тулиться. І газова плитка прямо у коридорчику поряд із вішаком, на якому Орисина ватянка скніє.

— Отут зала буде, — Льошка міряв кроками велику кімнату і мріяв. — У мене приятель у кооперації… За місяць може угорську стінку дістати. І м'які меблі.

— І вікна великі…

— І вікна гарні, — погодився.

— І відчиняються легко, — до вікна стала, шпінгалет догори, на шибку надавила. — Гарно…

— Я собі кабінет в одній малій кімнаті хочу зробити, — веде Марусю далі. — Бо Старостенко на той рік точно на пенсію піде… Треба буде господарство приймати. Так, думаю, і вночі працюватиму…

— Це добре, — кивнула.

— Що? — аж став.

— Що головою будеш, — каже.

— А-а-а-а… — всміхнувся і ну вихвалятися. — Чекай, люба… Скоро книжку заведемо.

— Яку книжку?

— Ощадну, — сміється. — Бо грошей у нас, Марусю, буде — купа. От тобі б чого хотілося?

— Коли? — та в очі чоловікові.

— Ну… Не знаю. Взагалі.

— Взагалі то усе маю, — відповіла. Намиста червоного торкнулася.

— А не взагалі. Конкретно.

— Та і конкретно усе маю, — замовкла. — Йдемо вже. — І пішла на голий двір.

Чоловікові гарний настрій — як корова язиком злизала. Став посеред кабінету вимріяного, ногою цеглину жбурнув. «Недосяжна, — врешті знайшов слово, яке шукав увесь цей рік, коли думав і думав про свою Марусю і ніяк не міг збагнути природи її бажань і сподівань. — Недосяжна і незбагненна, як зірка… Мабуть, ніколи і нікому не підкориться до останку, і все ж — моя. Мене обрала з усіх. Усе село заздрить, бо ні в кого немає такої. — розсміявся подумки. — Та і я — не останній. Чекай, Марусю. Я ще свого доб'юся. Бути того не може, щоби ти не розтанула». І пішов за нею.

На голу вулицю вийшли, посередині стали.

— Ну, що, жінко? Який дім обираємо?

Маруся на однакові будинки глянула. Десять. По п'ять на кожному боці вулиці.

— А хто у нас за сусідів буде?

— Не знаю. Старостенко мені першому дав волю обирати. Іншим на тижні розподілятиме. Ветеринар має тут жити, дочка бухгалтерська з сім'єю, вчителька англійської, мабуть, німець, якщо з горбоносою ожениться…

— Та ні, — каже. — Німець тут не житиме.

— Чому?

— Нема чого йому тут робити, — відрізала. Знову на будинки глянула. — Обирай, Льошо, будь-який. Такі вони мені всі…

— Які? — напружився.

— Гарні, — сказала і пішла у степ. Льошка услід. Воно й дійсно, від нової вулиці до центру Рокитного степом швидше.

Сонце почервоніло і сховалося, наче засоромилося. Степ паморочив голови трав'яним духом, колов стернею ноги, зривався пташиними співами і, наче за птахами услід, кликав у рівні, мов випрасувані простирадла, безкраї простори.

Льошка обняв Марусю за плечі, і вони отак ішли — двоє як одне — живим, дихаючим степом.

— Сумуєш чи мені здається? — обережно запитав.

— Усе добре, — відповіла, повні груди повітря набрала, на степ глянула. — Оце і наші душі можна розрівняти, як той степ. Щоби ніде ні бугорка. Щоби — усе як по маслу. Щоби — як треба радіти, то душа мусила б радіти, а не плакати.

Він глянув на Марусю скоса, брови звів. «Та що ж за думки з болями у тій голові блукають?! — вразився. — Чому… Чому ніколи не довіриться, не виплачеться, не розкаже?»

— А твоя душа…

— Геть зім'ялася, — всміхнулася сумно. — Оце я праску знайшла… Важку. Чавунну. Рівняю її, дурну, рівняю, а вона усе не піддається.

— Марусю… Чуєш! — захвилювався, як пацаня наївне. — Я усе зрозумію… Усе. Ти тільки розкажи, що душу гризе. Хіба я тобі чужий? Я — половина твоя. Відірвеш мене від себе — не виживу. Ти чого така? Що не так?

— Усе добре, — каже. — То я жартую.

— Та де?

Зупинилася, обняла Льошку, в губи поцілувала.

— Оце питав, що хочу…

— Питав…

— Не взагалі, а конкретно. Зараз, — і гарячим від неї пашить, як від грубки зимою.

— Кажи. Усе зроблю, — знітився.

— Роби! — на стерню впала, поділ безсоромно задерла, ноги міцні у різні боки. — Роби! І щоби донечка була. Хлопця потім заведемо.

— Донечка? Чому донечка? — заметушився, штани стягує, а голови не втратив — зирк по боках: а раптом хтось іще у вечірньому степу загубився, як оце вони з Марусею, то тоді треба б обережніше — не годиться майбутньому голові колгоспу, як якомусь халамиднику, у степу з жінкою качатися.

— Намисто коралове хочу їй подарувати, — прошепотіла. Очі заплющила — наче зім'яту душу замкнула.

Зазвичай німець за день пачку «Пегаса» викурював, а як Маруся йому через Старостенка горбоносу Тетянку висватала, так пачки вже не вистачало. Знай смалить як дурний. Голова раз на тракторну бригаду зазирнув серед біла дня, бачить — Стьопка із цигаркою у тракторі колупається. Старостенко аж сірим став.

— Ти що, сучий сину, робиш?! — заверещав, а у Старостенка ж голос грубий, низький, мов контрабас. А це, виходить, з переляку високу ноту взяв. — А як спалахне? — ще вище. — І мастило тут, і соляра!

— Та нічого зі мною не станеться, — захищався Стьопка.

Голова аж сплюнув.

— Тьху, зараза! Та хіба я про тебе?! Я за трактор переживаю! А за тебе хай жінка серце рве! — Згадав про жінку, німця від трактора відтяг, цигарку з рота висмикнув, викинув геть. — То коли вже…

— Дайте хоч підготуватися… Якось воно швидко усе.

— Ти мені, Стьопко, не тягни! Оце ще трохи потерплю. Після жнив не оженишся з горбоносою, шию скручу.

— За що?

— За те, що слова не дотримав. Нам таких цвіркунів, бляха-муха, нетреба!

— Грошей нема. Окуляри треба міняти, а у мене…

— Ти мене цими казками не годуй. Щоби завтра до дівки пішов! Зрозумів?

— Зрозумів, — пробурмотів. — Піду…

Назавтра — пішов.

Тетянка про Старостенків наказ німцю женитися уже тиждень як знала, бо уїдливий секретар парткому Ласочка якось заскочив до клубної бібліотеки, де Тетянка ридала над жіночими романами з восьмої ранку до сьомої вечора, і — у лоба.

— А що, бібліотекарко? Підеш за німця?

— А він що, вас сватом заслав, чи як? — відбила удар Тетянка.

— Як секретар партійної організації колгоспу можу і за свата бути! — похвалився Ласочка.

— І документ маєте? — очима плюнула на нього бібліотекарка, бо насправді побоялася.

— Який? — розсердився партієць. — Ти як зі мною розмовляєш, корова! Та я тебе… Я тебе… Знайшла собі тепле місце, ще і рота роззявляє! Підеш мені на буряки, скоро мовчати навчишся!

Плюнув на бібліотечну підлогу і пішов геть. А Тетянка розгубилася. Було над чим подумати. Двадцять чотири. Ніс горбом. Шість років тому один раз за клубом з Миколою цілувалася, бо той так напився, що й мами рідної не впізнав би. І батьки знай дзижчать — коли та коли ти вже заміж підеш! А за кого? Наче під Тетянчиною хатою черга з хлопців вишикувалася Німець… Та ні! Справа не у тому, що рудий, як іржа, сліпий як кріт, ще и малий на зріст. Тетянка як у дзеркало гляне, так скаже — у людини душа повинна красивою бути, а не лице. А у німця й душа темна, незрозуміла. Мовчазний, знай курить і курить… Сяде на лавку, очі у землю і курить. І про що він отам собі думає? На дівчат уваги не звертає, горілки щодня не п'є… Ага! Ще на ставок ночами ходить, рибу, кажуть, ловить. А хіба у рокитнянських ставах риба є? Щось Тетянка про таке не чула.

Сивочола вчителька Ніна Іванівна, Тетянчина мама, доньчині сумніви вислухала і почала пальці закладати:

— По-перше, не п'є. Сама казала. По-друге, негулящий, за дівками не бігає. Сама казала. По-третє, роботящий. Це я і без тебе знаю. На техніці розуміється, а це для дому великий плюс. По-четверте, має цікаве хобі — риболовлю. Інші під парканами валяються, прости Боже, а він зможе сім'ю прогодувати.

— Чим?! — ледь не розплакалася Тетянка, бо як матір послухати, так німець — чисто янгол небесний!

— Рибою! — Педагоги рідко сумніваються.

— Та нема у рокитнянських ставках риби! — Впала на диван і розревлася.

Розмова з матір'ю такою зайвою здалася. Не треба уже Тетянці моральної підтримки й розмов про німцеві принади. Згодна вона! Геть на все згодна, але тиждень минув, селом розмови пішли, а німець до Тетянки не поспішає. А як сволота Ласочка з некрасивої бібліотекарки познущався? Як збрехав? Що, як не прийде німець?

1 так Тетянці себе шкода стало, що розревлася ще дужче, і педагогічна освіта не допомогла Ніні Іванівні повернути доньку до тями цивілізованими словами про красиву душу і терпіння, яке обов'язково колись винагородиться.

— Та хай пропаде воно пропадом, те терпіння! — закричала їй у відповідь зарюмсана Тетянка — Я сім'ю хочу. Чоловіка… Дітей…

Ніна Іванівна вчасно забула про педагогічну освіту, дзвінко ляснула доньку по щоці й наказала:

— Ану бігом вмийся! Оце зараз прийде Степан, а ти як та мимра зарюмсана!

І подіяло. А за годину у двері Тетянчиної хати постукав німець.

Перш ніж відчинити двері, Ніна Іванівна змусила свого чоловіка, Тетянчиного батька Тараса Петровича, який завідував рокитнянським током, поклястися, що той нізащо не вдарить по руках при словах «Добрий вечір!» і не запропонує гостю стограм для хоробрості.

— Маємо шанс єдину доньку заміж видаги! — сказала.

— Клянуся! — стукнув себе кулаком у груди Тарас Петрович.

Потім Ніна Іванівна тицьнула Тетянці свою червону помаду і наказала намастити губи.

— Ще гірше буде, — руки у бібліотекарки затрусилися.

— Мати поганого не порадить! — подав голос Тарас Петрович.

Німець саме вдруге постукав у двері, і Тетянка швиденько нафарбувала помадою губи, бо знала: мати оце буде стояти над душею, аж поки по її не буде, і посперечайся з нею Тетянка ще хоч хвилину, німцю надокучить стукати і він піде. А чи повернеться потім?

— Готовність номер один! — оповістила сім'ю Ніна Іванівна і пішла відчиняти. Стьопка якраз збирався з двору.

— Степане? — Ніна Іванівна зробила «великі» очі. — Проходь!

Вчителька вже з порога хотіла було суворо і конкретно, як на уроці, виголосити німцю головне питання, мовляв, і що це привело гарного парубка у дім незаміжньої дівчини, та інтуїція підказувала — краще завести у дім, всадити, замкнути двері й уже потім…

Стьопка зайшов у простору вітальню, де на дивані рядком, як два китайських бовдури, сиділи недвижні Тарас Петрович і Тетянка.

«Так ось від кого їй такий шнобель дістався! — подумав, вітаючись із Тарасом Петровичем за руку, і здивувався, як по-різному однакові носи можуть виглядати на різних лицях. — А Петровичу такий ніс навіть пасує». Глянув на Тетянку, чогось почервонів і сказав:

— Добрий вечір!

Мабуть, для Тараса Петровича це була кодова фраза. Він почув вітання, підхопився з дивана, усміхнувся на всі тридцять два, потер долоні й ляснув Стьопку по плечу:

— По стограм? Для хоробрості!

— Та можна, — розгубився Стьопка.

Ніна Іванівна схопилася за серце. Плани видати дочку заміж руйнувалися на очах. Усе, що буде після стаграм для хоробрості, вчителька знала у деталях: друга — за моряків, третя — за жінок, четверта — за хряка Микитку, потім екскурсія у загородку, де живе хряк Микитка і прямо там знову — за знатного хряка, потім — «Жінко! У нас що, вже й огірки закінчилися?!», потім — «Хто з нами не заспіває — ворожа падлюка! Жінко, неси рушницю!»

Вчителька впала у крісло і почервоніла від люті.

— Ну все! — процідила. — Я вмиваю руки! Тетянка зиркнула на матір, на батька, який уже ніс дві чарки і пляшку горілки, на розгубленого німця… Теж почервоніла, але не здалася: підхопилася з дивана, пішла до серванта з посудом, дістала ще одну чарку, поставила на стіл поряд із двома і вперто сказала:

— Я теж буду!

— Доню… Давай я тобі винця легкого домашнього з погреба принесу, — запропонував Тарас Петрович.

— Ні, — уперлася, — як ви, так і я.

— Я можу не пити, — вставився Стьопка.

— Це як?! — у Тараса Петровича аж щелепа відвалилася. Насупився і налив у всі три чарки — аж через край.

— За ваш дім, — чомусь ляпнув Стьопка.

— Годиться! Друга — за моряків! — Тарас Петрович уже випив і наливав по другій.

— За моряків! — відчайдушно вигукнула Тетянка і випила другу.

— Годиться! — хитнувся Тарас Петрович Налив. — Тепер — за жінок!

— За тебе, Тетяно, — сказав Стьопка і підніс третю. У бібліотекарки засяяли очі. Вона хоробро випила третю, підійшла до Стьопки, але між ними втиснувся Тарас Петрович, поклав їм руки на плечі та наказав:

— Пішли! Зараз хряка покажу!

У темній загородці Стьопка перечепився через вила, впав у солому і зізнався Тетянці, яка кинулася допомогти йому встати:

— Тетяно… Чуєш? Так швидко оце п'ється у вашому домі… Я так швидко не можу.

— А ми тут жити не будемо! — відповіла хмільна, а від того відчайдушно хоробра бібліотекарка.

— А де? — заплутався німець.

— У тебе.

— Так ти згодна за мене піти? — не повірив німець, який був упевнений, що Старостенкова з Маруською затія провалиться, бо бібліотекарка нізащо не погодиться вийти за нього.

— Згодна, — на шию йому кинулася.

Стьопці чогось аж сльози на очі. Бач, яка тендітна. Рученята тоненькі, не те, що у Марусі. І сама — худа, маленька. А горбатого носа отут у темній загородці, взагалі не видно Бач, яка зворушлива. На шию кинулася. «Бачила б мене Маруська, — закрутилося у хмільній голові. — А то думає, відьма, що я їй належу. А на мене онде бібліотекарка кидається. Та і не потвора, хоч ніс, звичайно, підкачав. І женюся! От візьму і насправді женюся. І хай тоді Маруська лікті кусає. Як вона, не зроблю. Коло своєї дружини з чужою жінкою не забавлятимуся! Вірним буду!»

— Давай завтра до сільради під елю. Хай розпишуть, — ляпнув.

— Без свайби? — налякалася.

— Та добре. Можемо почекати.

Бібліотекарка раптом від Стьопки відірвалася, похнюпилася, відштовхнула батька, який після спілкування з хряком уже перейшов до наступною пункту програми і запропонував випити за хряка, і так гірко вигукнула на всю загородку, що навіть Тарас Петрович застиг із нахиленою до чарки пляшкою в руці.

— Оце, виходить, за Марусиним наказом береш мене у жони?!

Німець розгубився.

— А Маруська тут до чого?

— Та, кажуть, вона голові нашепотіла, щоби той наказав тобі зі мною оженитися.

— Не знаю я, хто там що кому шепотів. Голова велів вибирати — чи в інститут їхати, чи женитися. Мені краще женитися…

— Що?! — бібліотекарка вухам не повірила. — Ти відмовився від навчання заради мене? Бути цього не може!

— Діти, пішли до хати, — прийшов до тями Тарас Петрович. — У мене ще є тост.

— Не хочеш, не виходь за мене… — Німець розчув щось вороже і чуже у Тетянчиному голосі, потис руку Тарасу Петровичу. — Піду я…

— Йди! Хоч зовсім пропади! — у розпачі вигукнула бібліотекарка і кинулася до хати.

Уже пізно ввечері, коли Тарас Петрович, виконавши улюблену програму на всі сто, солодко хропів на дивані, Ніна Іванівна запитала дочку:

— Так і сказав?

— Так і сказав: «Не поїхав навчатися, щоб з тобою оженитися».

— 1 чого ж ти тоді тут сидиш? — сполошилася мати.

— А що мені тепер робити? Образила я його. Намолола чортзна-чого!

— Навіщо?!

— Горілка! — Тетянка їй плачеться. — Три чарки випила, щоб оце батько його без мене до хряка не потяг. І все, про що сумніви мала, на язик скочило!

Ніна Іванівна налила склянку розсолу, поставила перед донькою і наказала:

— Пий і йди!

— Куди?

— До нього.

— А що я йому скажу?

— Та вже досить вам говорити! Набалакалися сьогодні за все! І за моряків, і за жінок, і за хряка, трясця матері! Роби уже щось, бо отак і просидиш до старості.

Гіркі слова повернули бібліотекарці рішучість. Вона перекинула склянку розсолу і пішла до дверей.

— Мамо! Як до ранку не повернуся, значить — чи заміж виходжу, чи втопилася!

— З Богом, доню! — благословила доньку вчителька.

На вулиці уже геть стемніло. Стьопка сидів на лавці та смалив «Пегаса». Тетянка, хитаючись, підійшла, дихнула на німця розсолом і гаряче завірила:

— Німець! Бери мене у жони! Я тебе так любитиму, як тебе ніхто й ніколи любити не буде! — І додала: — А горілку я оце через тебе вперше у житті випила.

— Та не повірю, — озвався Стьопка. Цигарку кинув, на Марусин двір зиркнув — нема нікого і вікно зачинене.

— Щоб я… — схлипнула. — Вино домашнє можу… А горілки — ні.

— Та добре, — знизав плечима. — Оженимося. Старостенко обіцяв свайбу організувати.

Бібліотекарка схлипнула сильніше і припала до німця. Зі степу до Орисиної хати йшли Маруся і Льошка. Легкі, ніби пурхають над землею. Льошка уже дійшов до порога, глянув на вулицю і всміхнувся:

— Дивись, Марусю, яким дисциплінованим німець виявився: наказав йому Старостенко з горбоносою оженитися, він — як піонер!

Маруся побачила Стьопку з Тетянкою на лавці, зітхнула:

— Та, може, хоч це допоможе.

— Ти про що? — не зрозумів Льошка. От завжди Маруся загадки йому загадує.

— Змерзла я щось, — відповіла Маруся, — аж до серця холодно, — до Льошки притулилася. — Треба буде вікно на ніч зачиняти.

Старостенко слова дотримав. І хоч як Тетянин батько його не переконував, що і сам у змозі єдиній доньці гарне весілля влаштувати, голова велів йому мовчати і постановив:

— Та з тобою, Тарасе, усе зрозуміло. А у Степана батьків Бог до себе прибрав. Мати у війну на гранаті підірвалася, Барбуляк-каліка після неї недовго пожив. Хлопець сам, як той будяк, ріс. Так що йому тепер — наче сироті оце одружуватися? Сам поруч із ним на батьківське місце за столом сяду. Як не як, а усі ці роки я йому за опікуна був, і зараз не відмовлюся, зроблю хлопцю гарне весілля. А ти допоможеш. Крапка.

Спочатку хотіли у клубі розгулятися, та до Рокитного саме цирк приїхав, і Тарас Петрович з хлопцями з току за день розчистили захаращене Стьопчине подвір'я і побудували на ньому справжнє весільне шатро з брезентовим тентом. Німець і сам допомагав, навіть подобалося йому це, бо усе підправляв за хлопцями, а ті жартували:

— Та ти, Стьопко, уїдливий, наче і справді німець.

— Один раз женюся, — бурмотів у відповідь.

У переддень весілля продавщиця сільпо виклала перед Стьопкою на прилавок вовняний чеський костюм і сказала:

— Від себе відірвала! Бери, німцю!

— Дякую, — розчулився.

Йшов Рокитним додому з костюмом та парою міцних шкіряних черевиків і думки — роєм. Оце жив-жив, майже до тридцяти років дожив, здається, кожну собаку в Рокитному знав, а якось не довелося з односільчанами близько зійтися. Усе — сам по собі. І Маруся… Л от надумав женитися, так усе село йому — хто слово добре, хто допомогу. І від серця, наче німець їм — рідня кровна. Марусю згадав: «А я тебе оженю, Стьопко. Рівні будемо»… Бач! І тут вона намалювалася. Рівні? «Побачимо», — подумав. У двір зайшов.

— Стьопочко! Де ж ти так довго був? — Тетянчин голосок тоненький.

«Якби не той ніс!» — зітхнув подумки. Окуляри поправив.

— Тетяно! А подивись-но! Гарний я костюм купив чи не дуже?

Та — гарний! І костюм, і біла сорочка, і черевики. Вдягнув уперше в житті костюм — сам себе не впізнав. У піджака плечі підкладні — Стьопка у ньому кремезний і міцний. Тетянка теж не підкачала. Ніна Іванівна доньці власноруч таку сукню злампічила, що рокитнянські дівки за олівці схопилися — фасон скопіювати і точнісінько таку собі пошити, як колись і вони нареченими стануть. Тетянка у двір вийшла, коли Стьопка з хлопцями по неї прийшов, щоб до сільради вести, так усі у дворі й роти пороззявляли — світиться, аж красивою стала, і ніс той — аж ніяк того світла незбагненного не затьмарює.

— У щасті й свиня — королева, — буркнув був Микола, та дівки так на нього цикнули, що він пельку й сі улив.

У сільраді за п'ять хвилин розписали. Одну хвилину Стьопка червонів і, поправляючи окуляри, шукав місце на папірці, під яким мав засвідчити своїм підписом, що Тетянка тепер дійсно його дружина. Інші чотири хвилини голова сільради Панасюк красиво й розважливо говорив молодим про високу відповідальність молодої сім'ї перед суспільством, країною і Рокитним, щоби, виходить, не барилися, через дев'ять місяців дисципліновано підвищили такі-сякі демографічні показники і народили малого Барбуляка.

— Гірко! — вигукнув ще у сільраді нетерплячий Микола.

Стьопка цнотливо цьомкнув Тетянку в губи, і компанія покотилася до весільного шатра.

— Стьопочко… А як мене тепер зватимуть — Барбулячкою чи Барбулихою? — питала щаслива Тетянка, уперше йдучи рідним селом під руку з хлопцем, та ще й не з абияким пройдисвітом, а з власним, законним чоловіком.

— Мабуть, Барбулячкою, — розсудив німець.

У шатрі ніхто не мовив «Добрий вечір», та завзятий Тарас Петрович, як виявилося, і без кодової фрази зміг першу випити за молодих, а потім — як завжди: за моряків, за жінок, за хряка… Ледь півкомпанії в загородку до того хряка не потяг, і хоч питущі рокитнянці Тарасового хряка разів сто бачили, все одно попідхоплювалися, та Ніна Іванівна відчайдушно вхопила Старостенка за руку і той у мить навів порядок.

— Куди це ви намилилися?! — гримнув.

Стьопці найбільше муляло те, що гості раз через раз горлали «гірко» і він був змушений вставати й ото без кінця і краю цьомкати Тетянку в губи привселюдно. Після п'ятої, коли і ця проблема відпала, і Стьопка ловко підхоплювався, варто лише було комусь крикнути: «Ой-йой! І курка гірка, і картопля гірка, і огірки гірки! Та що це?!», у шатрі раптом стало тихо і Старостенко демонстративно суворо запитав свого заступника Льошку Ординського, наче той на важливе засідання спізнився:

— А чого це ти, Олексію, забарився?!

Стьопка відірвався від молодої і побачив Марусю з Льошкою. Запрошував їх. Звичайно, що запрошував, Тетянка власноруч листівку з голубами підписала, і німець вручив ту листівку Льошці, але біля сільради Марусі з чоловіком не побачив, у шатро з першою хвилею заповзятих гостей вони не влилися, і Стьопка був подумав, що Маруся не прийде.

Льошка розвів руками, мовляв, так уже сталося. Маруся дивилася німцю в очі, а в руках — велика коробка з пишним бантом.

— Проходьте, проходьте, гості дорогі! — підхопився Тетянчин батько, Ніна Іванівна умить на стіл — дві чисті тарілки, виделки, чарки.

— Штрафна! Штрафна! — загорлав Микола й ну наливати.

— Іди зі своєю штрафною! — Маруся йому. — Дай молодих привітати!

Миколу ліктем — ану відійшов мені! І до Тетянки зі Стьопкою. Льошка поруч. Стали перед молодими, німець з Тетянкою підвелися. Маруся так поважно головою кивнула.

— Дорогі наші Тетяно і Степане! Вітаємо вас із законним шлюбом. Живіть сто років, дітей народіть і, — замовкла та коробку німцеві у руки — тиць. — Оце подарунок наш.

Коробку віддала, з Миколиних рук чарку прийняла, одним ковтком випила, рукою до грудей — безпорадно, розгублено. Стьопка коробку в руках тримає, на Марусю дивиться — а намисто де? Нема коралів. Виблискує на Марусиних грудях прозоре намисто з гірського кришталю, і через той прозорий холодний блиск наче й сама Маруся стала прозорою і тьмяною.

— Ну, тепер і мені налийте! — чує німець Льошчин голос. — Тепер я вітатиму. — Чарку підніс вгору. — Ну, що, Стьопко! І тебе окрутили? Ох те кохання… Хоч скільки від нього бігай, а воно тебе до сільради за комір притягне! — Розсміявся. — Степане… Тетянко! Кохання вам міцного! Любові красивої та незрадливої! Кохання у радості та горі.

Льошка говорив, говорив про любов, а німець бачив, як налилися гнівом Марусині очі, як недобра, ображена посмішка вразила вуста, як спина вигиналася, підборіддя — вище, вище… Стьопка перелякався Йому здалося, ще мить — і Маруся вибухне, лясне Льошку по щоці, закричить на усе весільне шатро: «Та яка там любов, чорти б вас усіх позабирали?¹ Чи ви тут усі сліпі зібралися, їй-богу?! Нема між німцем і горбоносою ніякої любові! І не буде¹ Чуєте?! Ніколи не буде! Нізащо!» Стьопка розгублено закліпав оченятами, передав Тетянці велику коробку з пишним бантом і уже був ладен простягнути до Марусі руку, плюнути на всю цю комедію і сказати їй, що, хай вона не хвилюється, він її ніколи не покине, як наштовхнувся поглядом на голі без червоного коралового намиста Марусині груди і опустив голову: чого це вона намисто не вдягла?!

—.. Тому п'ю за молодих і хай… — Льошка випив, огірка до рота вкинув і скривився. — Ох і гірко!

— Гірко! Гірко! — загорлали рокитнянці. Чарками задзеленчали.

Стьопка потягнувся до Тетянки, наштовхнувся на велику коробку, яку та усе ще тримала у руках, поцілував — як ото пилюку змахнув, — незграбно нахилившись до нареченої через коробку.

— А що у коробці?! — закричали гості. — Тетяно! Відкривай уже! Потім націлуєтеся.

Тетянка з цікавістю зірвала пишний бант, розкрила коробку і не втрималася:

— Яка краса!

Гості повитягували шиї, Стьопка і той у коробку зиркнув, хоч боявся, що Маруся утне якесь паскудство, та — ні: у коробці лежав комплект постільної білизни краси неймовірної, тонкий батист білий весь у квітках рожевих ніжних, мережка по краю. А на тих простирадлах невагомих — важке намисто коралове.

Тетянка зойкнула, долонькою рота затулила.

— Марусю! Невже своє намисто віддала?!

Маруся брову серпом вигнула.

— Чого це?! Я свого ще нікому не віддавала!

— У місті купили! — Льошка пояснює, а Стьопці очі червоним залило: «Що ж ти твориш, Марусько!»

Увесь настрій споганила. І гості тепер німцю — дурні та п’яні, і Тетянка — носом у щоці яму проколупала, і Старостенко — упиряка, бо змусив у хату чужу жінку привести, і уся ця дурна затія — ганьба та сором. Стьопка пив та цілувався, цілувався та пив, і ніхто з рокитнянців не побачив нічого дивного у поведінці молодого — усі на класних свайбах такими були. Тільки й здивувалися, що німцевому гонору, бо, коли сяюча Тетянка швиденько дістала з коробки важке коралове намисто і вдягла на шию, Стьопка вишкірився і процідив:

— Зніми! — І зиркнув на Марусю гнівно.

Маруся з Льошкою сиділи на почесному місці неподалік від молодих, поруч із головою та його жінкою.

— Марусю! А що це ти засмучена, як та світла печаль невтішна? — спитав Старостенко серйозно.

Стьопка почув, насторожився.

Маруся повільно розправила плечі, всміхнулася, до чоловіка притулилася:

— Оце вирішили дитинку завести та так старалися, аж повтомлювалися.

Німець почервонів. Старостенко реготнув, Льошку по плечу поплескав:

— Старайтеся мені! У нас демографічні показники того… кульгають на обидві ноги. — Молодим пальцем погрозив. — І ви мені теж старайтеся!

Тетянчин батько зрозумів слова голови, як наказ до термінового виконання, підхопився і оголосив:

— Хай уже молоді йдуть до хати, а то понапиваються і не зможуть… А треба!

Німець підхопився аж занадто жваво, і рокитнянці відзначили цей факт веселим гамором за столами.

— Ні, ви тільки на Барбуляка погляньте! Підскочив як ужалений! — реготали одні.

— Та, звісно… Дочекатися не може! — жартували інші.

Тетянка манірно встала з-за столу, прозорою фатою лице затулила.

— Якщо хто нам зі Степаном на першу шлюбну ніч побажати чогось хоче, то ми… — замовкла, засоромилася.

Ніна Іванівна розгубилася, смикнула доньку за фату.

— Це ще що таке?!

— Звичай такий… Нетутешній… Хочу, щоб у мене на весіллі по-особливому було, — відповіла бібліотекарка і оце процитувати б змогла уривок з любовного роману, де якась сволота П'єр півроку морочив голову якійсь Женев'єві й таки умовив її на весілля, та коли молоді уже совали собі у бік опочивальні з високим ліжком, колишня П'єрова коханка Розанна від розпачу запропонувала, щоб усі гості побажали молодим на цю ніч чогось виняткового і казкового, бо сама хотіла побажати П'єрові, щоб він не перестав її кохати. Та сталося навпаки — після тих побажань гультяй П'єр навіки забув розпусницю Розанну і до смерті любив тільки сухотну та багату Женев'єву.

Баяніст Костя, відомий у Рокитному як ще та зараза, першим вискочив на середину шатра і загорлав:

— Німець! Чуєш?! Бажаю, щоб ти до ранку не виймав…

Договори! и не встиг Тетянка жбурнула в бешкетника весільним букетом і пояснила, поки дівки сміялися з Кості и казали, що раз весільний букет дістався йому, то тепер мусить женитися хоч на кобилі:

— Такі побажання треба казати на вушко…

Гості закрутили носами: що за дурню наречена вигадала?

Ніна Іванівна обвела поглядом мовчазних рокитнянців і попросила дочку.

— Та йдіть уже. Оце всім миром бажаємо вам..

— Стривайте! — почув розгублений Стьопка Марусин голос. — От я, приміром, маю що побажати молодим, — глянула на Тетянку. — То як? Можна?

Тетянка зашарілася, кивнула. Маруся пробиралася з-за столу до молодих, а за нею вже попідскакували дівчата й хлопці.

Стьопка напружився вкрай. Поплентався за Тетянкою, став поруч із нею на виході з шатра — ох, скоріше б ця морока скінчилася.

Маруся підійшла до Тетянки і щось швидко прошепотіла їй на вухо. Тетянка вирячила очі та негарно так роззявила рота, наче від неприємної несподіванки.

— Тетянко! А я бажаю… — на молоду вже чіплялася одна з подружок, щось шепотіла, сміялася.

Маруся стала навпроти німця, сумними очами — Барбуляку прямо в душу.

— Хочу і тобі, німцю, побажати…

— Та бажай… — знітився, очі відвів.

Всміхнулася, до вуха нахилилася.

— Щоби і не глянув у її бік, не те щоби торкнувся! — прошепотіла гаряче. — Бо забуду! Навіки.

«Уже забула! — зітхнув Стьопка подумки. — Дев'ять днів… Дев'ять днів вікно мов глиною замазане! Намисто… скинула, мов гадюка стару шкіру. Горбоносій віддала, мов прапор перехідний».

— Зрозумів? — відсахнулася.

— Та добре, — вирвалося мимоволі. — Добре, Марусю.

Молодим постелили у Барбуляковій хаті, бо уперся — нізащо не хотів переселятися до Тетянчиної. «Мало того, що оце чужа жінка поряд буде, так ще до чужої хати їм пнися!» — дратувався подумки, коли Тетянка обережно розповідала, як гарно та ситно буде їм у Тараса Петровича з Ніною Іванівною.

— Хочеш, аби спився за півроку, — відповідав, і врешті-решт бібліотекарка знайшла багато плюсів у перспективі жити у старій Барбуляковій хаті. Не помруть, а там і Старостенко новий дім дасть.

У шатрі ще співали і гомоніли, коли Стьопа і Тетянка увійшли до чисто вбраної кімнати з новим дерев'яним ліжком на два спальних місця, яке Ніна Іванівна власноруч обирала на базі коопспілки. Стьопка сів на край ліжка і враз протверезів. «І що це я наробив?!» — так часто закліпав очима, що аж довелося знімати окуляри і терти скло.

«Як же хвилюється! — жахнулася й собі бібліотекарка. — Мабуть, ніколи ще жінки не мав і тепер оце не знає, що робити!» Подумала таке і ще більше жахнулася — а сама ж?! Сама ж теж ніколи… Як же вони впораються?..

Тетянка опустилася на м'який стілець біля ліжка, зціпила руки і нервово прошепотіла:

— Такі дівки дурні… Оце побажали, щоби ми сьогодні дитинку зачали…

Німець смикнувся, очі відвів.

— А Маруся Льошчина… Маруся чого побажала?..

Тетянка напружено розсміялася.

— Та не буду казати…

— Та ні! Скажи, — наполягав.

— Та нащо? Це ж вона мені казала, не тобі…

— А я, виходить, не при ділі…

— Стьопочко, не ображайся. Таку дурню побажала, що й казати соромлюся.

Німець встав, витяг з кишені цигарку і сказав:

— Ну, тоді піду… Покурю.

Бібліотекарка перелякалася.

— Та ти що! Сором… Та стій, добре! Добре, скажу…

Стьопка покрутив у руці «Пегаса», але не сховав.

Знову сів на край ліжка. Тетянка ніяково засмикала край фати, видихнула, опустила очі.

— Сказала: «Коханця тобі подружко, гарного бажаю, бо німець, мабуть, зовсім ні на що не здатний! Буде тобі замість меблів».

— Що?! — Стьопка аж цигарку впустив. Підвівся, на місці товчеться — а лють із соромом аж крутять усередині. Окуляри поправив.

— Піду… Покурю. — Тетянку, яка у піджак вчепилася, відштовхнув. — Та чого це ти?! Зараз повернуся!

— Стьопочко! Не ходи! Не кидай мене цієї ночі… Благаю! — плакала. — Нащо я тобі сказала? Нащо?! Я ж не вірю їй, І коханців заводити не збираюся. Стьопочко!

Німець упав на край ліжка і сказав:

— Горілки хочу…

За хвилину молоді удвох сиділи на новому двоспальному ліжку і пили самогонку з великого бутля, бо горілка уся чисто була на столах, а у Стьопиній комірчині тільки самогонка завалялася.

— От навчуся… і буду кохати тебе… до нестями, — плуталася у думках молода.

— Щось ти мене усе обіцянками годуєш — «буду» та «буду»… — захитався молодий і впав на ліжко.

Тетянка зміряла його поглядом, стягнула весільну сукню і впала поруч зі Стьопкою.

— Зараз же і буду! — завірила відчайдушно сміливо.

— Добре. — Стьопка припіднявся на лікті, не втримався — впав лицем на Тетянчині груди і попросив: — Тетяно, а ти можеш з мене штани зняти?

Тетянка всадила німця на ліжко, і поки стягувала ї нього штани, сорочку, він сміявся як дурний:

— Чуєш! Оце ж я до тебе не торкаюся! Правда? Не торкаюся… Ти сама усе чисто робиш, а я — не торкаюся…

Бібліотекарка роздягла молодого, повалила на ліжко, на тій же нервовій ноті поскидала з себе все, що ще лишилося, впала поруч і прошепотіла:

— Роби вже хоч, як умієш! Роби, бо вмру!

Стьопка мотнув головою і придавив Тетянку до постелі.

— Ого! Та який же ти важкий! — здивувалася, бо на вигляд Стьопка скоріше горобцем здавався, ніж кабанюгою. Напружилася, очі заплющила — страшно! — і раптом зойкнула від несподіваного гострого болю, замішаного на незнайомих раніше жаданні й майже тваринній похоті. «Брехала, стерво!» — промайнуло в голові, і бібліотекарка спробувала зосередитися на власних відчуттях, аби потім у деталях похвалитися перед рокитнянськими дівками, та хтивість запнула очі й відрубала думки.

— Стьопочко… — тільки й проверещала.

Маруся сиділа на шкіряному дивані і стискала в руках намисто з гірського кришталю.

— Марусю, годі скніти! Ти оце така неприкаяна, наче на тебе не нова хата чекає, а халабуда в степу! Збирайся уже, за годину машину підгоню! — не втримався Льошка.

Він заскочив додому з току на хвильку, щоб перевірити, як жінка лахи докупи збирає, а вона сидить, як засватана, і прозорі камінці перебирає. Усі новосели на руках устигли свої речі до нових хат попереносити, а Маруся тягне і тягне.

— А що сьогодні за день? — вона йому.

— Середа! — аж зубами рипнув.

— У четвер переїдемо, — відповіла. Камінці прозорі відкинула і пішла в кухню.

— Чому?! — за нею услід.

— У четвер на новому місці уві сні свою долю побачу, — каже.

— Якої тобі ще долі? А?! Чоловіка маєш, хату нову маєш, дитинка, сподіваюся, буде колись… Чого тобі ще треба?

— Та не сердься, — сковорідку на плитку кинула, газ увімкнула. — За один день нова хата не завалиться!

— Один день?! — розлютився Льошка. — Та ти мені другий тиждень голову морочиш — «завтра», «завтра»…

Змовчала. Очима пропекла і почала цибулю шаткувати.

— А пропадіть ви усі пропадом! — процідив Льошка і грюкнув дверима.

На вулицю вийшов, у колгоспного «бобика» вскочив.

— Випити маєш? — водія питає.

— Та ну… — не знає, правду казати «начальству» чи збрехати заради власної безпеки.

— Давай уже! — гримнув, півста заковтнув. — Поїхали!

Маруся провела чоловіка поглядом, відставила сковорідку з плитки і пішла до кімнати. Біля вікна відчиненого стала… Місяць од дня Стьопчиного весілля минув. Місяць, як Маруся червоного коралового намиста не вдягала. Закинула світ за очі, кришталь — на шию, як гой зашморг. Думала, звільнення, а воно щось… Оце і хату нову… З вікна лавки на вулиці не побачити. А німцю ж… Щоби до відчиненого віконця дійти, сто разів із сусідами поздоровкатися треба… Де вже ту цукерку на підвіконня покласти. Всміхнулася сумно: що там вигадувати! Не ходить німець під вікно! Як Маруся оженила його з горбоносою, так і перестав ходити. Забув! Забув… Правда і в тому, що сама вікна майже не відчиняє. А воно на краще! Хай так буде. Минеться усе. Минеться…

Від вікна відійшла, кімнатку поглядом вимела.

— А і збиратимусь!

Торби подіставала, стала складатися. Як вечір упав, Льошка додому повернувся. На речі спаковані глянув, здивувався:

— Так що? Переїжджаємо завтра?

— Я ж сказала…

Повеселішав.

— Останні припхаємося! Люди вже горілку п'ють на входинах, а ми…

— І ми встигнемо, — до чоловіка підійшла, принюхалася. — А ти, бачу, уже встиг десь набратися.

— Привід був, — збрехав. Не казати ж жінці, що розлютила до розпачу.

— То й лягай, а я ще гляну — раптом щось забула.

— Допоможу, — пнеться. — Разом ляжемо.

— Разом так разом, але до стінки повернешся і край, бо щось мене від запаху тієї горілки аж верне.

— Верне? Чого б це?

— А може, дитинка буде?

— Дитинка?! — засяяв. До Марусі підскочив, цілує, а вона відвертається, бо й дійсно, щось зовсім зле.

Льошка до вікна підскочив.

— Зараз як гукну на все село! Хай знають, що у нас. — рукою на щось тверде на підвіконні наткнувся. — О! Цукерка… — їй простягає. — Марусю! Цукерку хочеш?

Око недобре примружила.

— Викинь! Об'їлася солодкого. Мабуть, час і гірке скуштувати. — Хвилину подумала. — І вікно зачини. Буде ще усяка мошкара у вікна лізти!

Німець бачив, як Марусин чоловік викинув у темряву цукерку, як зачинив вікно і загасив у кімнаті світло.

— А воно й на краще, — пробурмотів, виліз з бузкового куща і поплентався до жінки. — Минеться… Минеться усе.

У четвер зранку Льошка з двома товаришами перетягнув до вантажівки торби з речами, які не які меблі та посуд, гукнув Марусі:

— Залазь! Вже їдемо!

— Ти їдь, а я пішки, — відповіла Маруся. — Чого мені кишки рвати у вашій машині?

— Точно, точно… — погодився Льошка. — Бережи себе… Тихенько йди, а ми поки усе розвантажимо.

Вантажівка від'їхала.

Маруся вийшла на вулицю і стала біля огорожі. І що ж це з нею робиться? Чому не така, як усі? Люди горлянки рвали, щоби нову хату з газом отримати, а їй — все одно. Навіть зайва вона їй, та нова хата. Навіщо? І от чоловік — як картинка. Та любить її, любить, аж трясеться. Інша б од радості ноги йому мила та воду пила. І вона думала, що зрадіє» та серце противиться, веде Марусю все не шляхами — хащами…

Зітхнула. Пішла вулицею.

Стьопка саме біг додому по цигарки, бо так жінка голову задурила, що забув куриво, а на роботі без «Пегаса» як без рук.

Біля лавки і стрілися. Німець Марусю побачив здалеку, хоч і сліпий. Дочекався, поки підійде.

— Здрастуй, Маруся…

— А-а, німець, — всміхнулася. — І як? Гарну дівку я тобі знайшла?

Голову опустив.

— Прости, Марусю… Зрадив я тебе… Так вийшло. Прости…

Розсміялася.

— От щуреня, прости Господи! І що ти отут мені верзеш?! «Зрадив»?! Та кому ти здався, нікчемо?! Чеши до своєї горбоносої і щоб до мого вікна на кілометр не підходив! Зрозумів?

— Зрозумів…

— 1 щоби…

— Та не сердься! Не підійду Так воно, мабуть, краще буде…

— Краще?! — аж задихнулася. — Он, виходить, як заговорив! А хто оце вчора цукерку мені на вікно кинув?

— Та прости…

— Не прощу!

— Хочеш, кину Тетяну?

— Он як!

— Хіба дочекатися, поки дитя народиться?

— Що?! — у Марусі очі на лоба. — Так горбоноса уже й важка?

— Та кажу ж — прости…

Під ноги Барбуляку плюнула і пішла геть. За крок зупинилася.

— Щоби до нової хати не їхав! Геть ти мені під боком не потрібний!

— Добре…

Ще крок зробила.

— Прощавай, Стьопо…

— Прощавай, Маруся… Живи собі гарно, а я тебе хоч здалеку любити буду.

Всміхнулася, долоню до грудей безпорадно притисла, ніби шукала щось А нема намиста сама від себе десь сховала.

— Дивись мені… Щоби любив! — мовила. І пішла геть.

У четвер до ночі Льошка з Марусею розпаковували речі у новій хаті й так повтомлювалися, що вже не стелили чисте на ліжко в спальні. Маруся кинула матраци на підлогу у великій вітальні, поверх старе простирадло, подушки, впала і сказала:

— Все! Більше не можу! Спати буду!

Льошка спробував обійняти дружину, та вона ляснула його по руці й постановила:

— Як вип'єш, так відразу забувай про мене.

— Так учора пив… Вивітрилося все чисто.

— Тобі вивітрилося, а мені тхне.

— Дай вікно відчиню, — встати спробував, а вона його за руку — хвать.

— Ні!

— Та тут, Марусю, фарбою тхне, а не горілкою. — він їй. — Дай відчиню вікно, бо повчадіємо.

— Як боїшся вчадіти, йди надвір і там собі мостися, — відрізала. — Не хочу вікна відчиненого!

— Чудні твої примхи, їй-богу! То і при морозі тобі задуха, а то і влітку протягів боїшся.

— Бачили очі, що брали, тепер їжте, хоч повилазьте! — до стіни повернулася і затихла.

Льошка покрутився хвилину-другу, вийшов на голий двір покурити, як повернувся, дивиться — стогне Маруся усі сні, кидається, долоні до грудей прикладає.

Пішов до вікна тихесенько, відчинив, свіже повітря впустив…

— Ох, і чудні твої примхи, жінко, — повторив.

Марусі снився сон, наче перед ранком, коли стара ніч чіпляється чорними руками за дерева і хати, лякає сонце густим туманом, аби тільки не помирати, заблукала вона у своїй кімнатці зі шкіряним диваном та дзеркальною одежною шафою, та так сильно заблукала, що стала гукати:

— Гей! Хто-небудь… відгукніться…

Аж з туману — баба стара. Простягнула до Марусі руки з пальцями покрученими — мовляв, ходи, ходи, не бійся. І от ніби ніколи не бачила Маруся тієї баби, проте тулиться до неї, як до рідної, і все питає:

— Де це я? Як мені до своєї кімнати потрапити?

— То діло непросте, — баба їй. — Мусиш мамці коралове намисто червоне віддати, тоді й повернешся.

— Мамці? Та нащо їй намисто? Стара вона намисто на шию чіпляти.

— Не твоє діло про це розпатякувати! — розсердилася баба. — Бач, як придумала — щоби без черги собі щастя мати.

— Без якої черги⁷ — розгубилася Маруся.

— А нащо ти у моєї Орисі намисто забрала?

— Коли?

— Та як ще малою була! Нащо?

— Та хіба згадаєш?

Баба Марусю від себе відштовхнула, у долоні вдарила — у тумані шафа одежна дзеркалом блимнула. Баба на дзеркало вказала.

— Туди коти!

Маруся озирається, аж на неї червона коралова намистинка котиться. Та усе більшою, більшою стає, а Маруся усе меншою, меншою. І вже на малу Марусю велика, як гора, червона кам'яна куля насувається ще мить — розчавить.

Маруся закричала, відскочила. Куля повз неї прокотилася, зупинилася й уже знов на Марусю котиться, наче хто її гнівною рукою спрямовує.

— Бабо! Рятуйте! — закричала, а баба як розсміється:

— Коти, дівко!

— Боюся!

— Так найми собі помічника, як така боягузка!

— Та де я його тут знайду? Туман онде повсюди розлігся. Сама себе не бачу.

Аж Орися від дзеркала до баби йде.

— Ой, киньте ви цю затію, прошу! — бабу благав. — Не забирала Маруся у мене намиста. Сама віддала…

— Як посміла?! — закричала баба.

— Бо винувата. Нитку раз розірвала, коралі погубила…

— Коралі погубила?! — страшно гримнула баба і вдарила Орисю по щоці. — Проклята будь! Проклята! Проклята!

Маруся розревлася, у маму вчепилася та бабу благає.

— Не проклинайте, бабо, мою маму. Хоч і погубила коралі, та потім усе докупи зібрала. І нитку міцнішу знайшла. Онде стільки років ношу, так жодного разу не розірвалася.

Баба очі зіщулила, у Марусині груди пальцем тицьнула.

— А де ж воно? Де намисто? Куди діла?

Маруся ще більше перелякалася.

— Сховала…

— З шиї зняла?! — розлютилася баба.

— А воно ж мені не хрест, шоб до смерті не знімати.

Баба раптом захиталася, сльозу тремтячою рукою втерла.

— Так он чого я свого милого знайти не можу. — Й оце каже, та на очах молодшає. Дивиться Маруся — перед нею дівчина молода стоїть: сумна, очі сині плачуть, довгі коси розплетені. До мами озирнулася, спитати хотіла, та мама вже десь ділася.

— Не бачила я твого милого… — прошепотіла Маруся.

— Бо ж щаслива… А щасливі нічого навкруги не помічають, — дівчина їй тоскно.

— Хіба я щаслива? — зітхнула Маруся. — Онде серце весь час плаче…

— А серце і від щастя плаче, — насторожилася дівчина та просить Марусю: — Віддай мені своє намисто. Тобі воно тепер зовсім не потрібне.

— Чому?

— Все одно душу закрила. Кохання — не залетить. Щастя згасне без свіжого вітру. Віддай…

— Та бери! — чогось розгнівалася Маруся, з силою штовхонула велику, мов гора, червону кам'яну кулю до дівчини Куля покотилася, підім'яла під себе дівчину і зупинилася уже після того, як розчавила її.

Маруся дивилася на недвижне тіло, тряслася від жаху, та ноги не слухалися — і кроку ступити не могла. Аж раптом туман розсіявся, у відчинене вікно зазирнуло сонце, ніби тільки того й чекало, Маруся озирнулася — нікого. І тільки рідна кімнатка зі шкіряним диваном та дзеркальною шафою стала великою, мов світ. До дзеркала, здається, півжиття йти. Здалеку на себе у дзеркало глянула— на шиї намисто коралове. Руку до нього приклала:

— Та що ж це?!

Аж хтось малий за поділ спідниці — смик. Озирнулася — хлоп'я рочків семи.

— А ти хто такий? — всміхнулася.

— Мамо! — серйозно мовило маля. — Оце більше не бався і намиста не знімай.

Маруся хотіла присісти біля нього, та маля крутнулося й зникло.

Маруся розплющила очі та сіла на матраці.

— Дурне спало — дурне й наснилося! — прошепотіла сердито.

Німець слова дотримав — не поїхав до нової хати. Старостенко матюччя гнув, Тетянка у такі плачі вдавалася, що цікаві сусіди ставали під парканом Барбулякової хати, лузали насіння і билися об заклад, що, певно, німець почав жінку бити. Хоч тобі що! Уперся.

— Як хочеш нової хати, так будеш у ній сама жити, — сказав Тетянці. І як вона його не вмовляла, на переїзд не погодився.

Тетянка ридання облишила, щось собі покумекала.

— Оце як мене Стьопка любить, аж страшно! — понесла по Рокитному. — Я ж, дурна, думала, що він заради Старостенкових обіцянок дати нову хату зі мною оженився. А він каже: «Оце тобі, жінко, мій головний доказ, що люблю тебе, як скажений. Плескають люди язиками, що через хату з тобою оженився, так не переїду я до нової хати! Не треба вона мені! Краще візьму в колгоспі матеріалів і батьківську відремонтую, як палац!»

— Та може бути, — розмірковували рокитнянці, спостерігаючи, як рудий німець усе вошкається біля хати, — то одне підправить, то інше до ладу приведе.

Та за кілька місяців пліткувати про дивакуватого Барбуляка стало нецікаво, до того ж, коли осінь занесло снігом, відразу у двох жінок животи повипиналися.

— Марусю! Марусю! А ти кого хочеш? — запитала вагітна Тетянка вагітну Марусю, коли якось перестріла її на вулиці.

— Аби не руде, — відрізала Маруся, а Тетянка усе розуміла по-своєму:

— Дуже вже ти пихата, Марусько! — розсердилася. — Ну то й що, що ми із Стьопою не такі вже красені, як ти зі своїм Льошкою, а от дитинка у нас буде — найгарніша! От побачиш!

— Таке дурне скажеш, сміх та й годі! — сказала Маруся, і Тетянка ще більше розгнівалася.

— А у постелі ж який… Мамо рідна! Оце б і не відривалася від нього ні на мить, — цокала язиком. — Уже й живіт випирає, вже й незручно, а він ото припаде до мене: «Люба моя! Не можу без тебе! Давай останній разочок…»

— Ох і брехлива ти, Тетяно! — сумно всміхалася Маруся.

— Це я брехлива? — несло бібліотекарку. — Це ти — і брехлива, і пихата! Як ото на весіллі — люди добра бажали, а ти на мого Стьопку наплювала: мовляв, ні на що не здатний. Зараза! Зараза і все!

Маруся Тетянку оком зміряла та спокійно так:

— А чого ти бісишся, Тетяно? Мабуть, як ото німець з переляку в першу шлюбну ніч на тебе заскочив, так з тих пір більше й не заманиш до себе.

— Та що ти верзеш?! — аж задихнулася Тетяна. Та на живіт показує. — А дитинка звідки? Вітром занесло? Та ти заздриш мені, Марусько! Бо мене Стьопа так любить, що все село про це гуде, а твій Льошка як зранку з хати вискочить, так до ночі собі роботу шукає, аби тебе не бачити.

Заблищали залізом Марусині очі. Брови серпом вигнула.

— То й дякуй мені, дурна! Нащо ж ти мене багнюкою обливаєш, коли я тобі таке щастя дала?

— Ти? — Тетянка ротом повітря хапає, а нема повітря.

Нема.

— А хто ж? Старостенко?! — розсміялася — Іди вже, а то ще народиш рудого посеред дороги!

І пішла сама.

— Румунка пихата! — крикнула їй услід Тетянка. Та так крикнула — усі сили у той крик вклала. Ледь не впала, перелякалася: ще не вистачало, щоб дитинка довчасно вискочила через ту Маруську пришелепувату.

Після тієї розмови з Марусею Тетянка так-сяк відсиділа до сьомої у бібліотеці й гайда додому. На диван всілася і так просиділа, поки Стьопка з бригади не повернувся.

— А що це ти? — здивувався, побачивши урочисту, мов на партійних зборах, дружину.

— Сідай, Стьопочко, — мовила Тетянка демонстративно кволо. — Сідай… Бо нема у мене сил до тебе підвестися.

Стьопка насупився, на дружину з тривогою глянув.

— Слаба? Давай по лікаря збігаю.

— Не треба, — ще тихіше відповіла Тетянка.

— А чого треба?

— Ні, — вперлася, — спочатку сядь біля мене.

Сів Навіть грубою долонею по Тетянчиній руці тонкій провів.

Ти як? Що з тобою? Дитина штовхається?

— Та ні! — заплакала. — Серце розривається.

— Чого це? — зовсім заплутався.

— Маруську Льошчину сьогодні перестріла… — замовкла, на чоловіка — зирк. Сидить супиться.

— Ото диво! Це якби ти у Рокитному слона перестріла чи мавпу якусь, — каже.

— Краще б слона! Бо так ця Маруська нас із тобою образила, що аж жити не хочеться! Оце чекала тебе, чекала і думала собі — краще вдавитися, ніж таке…

— Та яке? — Стьопка голову опустив, геть посірів.

Тетянка йому в очі заглядає.

— Сказала, що наказала тобі на мені оженитися! Та ні! Не те… Якось так сказала, ніби від себе відірвала і мені віддала.

Підвівся важко. Рукою махнув.

— Пусте… Я думав, щось серйозне, а ти мені бабськими побрехеньками голову морочиш.

— Пусте? — повеселішала. — Та ж і я собі думаю: Маруська б скоріш у старих дівках лишилася, ніж на мого Стьопу глянула, бо ж так гордиться своєю красою, що й підійти страшно.

Скривився, наче зуби ниють.

— А їсти с?

Підхопилася, до чоловіка йде.

— А скажи, що любиш! Скажи, бо щось я того слова ніяк не почую.

— А їсти…

— Ну, скажи… Любиш?

Дружині в очі глянув, окуляри поправив.

— Я тобі більше скажу, Тетяно. Одна ти у мене. Чуєш? Одна на увесь білий світ.

І — ніби враз тихо стало. Наче тому світові білому вкрай важливо було почути, що нема у німця нікого… Ну зовсім нікого, хіба що — горбоноса дружина.

Тетянка посміхнулася. «Це ж щастя яке!» — подумала. Він гірко всміхнувся їй у відповідь. «Це ж горе яке!» — подумав і, щоби сльозами не вмитися, повторив:

— А їсти.

Підхопилася, заметушилася, ще й щебече.

— Зараз, зараз… І борщу наварила, і картоплі насмажила. І ковбаску мати принесла. І оце… — зупинилася, очі хитрі, наче велику таємницю відкрила, — …штани твої складала, а у кишені дві цукерки шоколадні.

Завмер, почервонів.

— Давай сюди!

Тетянка аж присіла.

— Та нащо?

За руку вхопив, стис, аж посиніла.

— Кажу, віддай!

Розревлася, руку висмикнула, з кишені цукерки дістала і жбурнула на підлогу.

— Та подавися!

Німець нахилився, цукерки підняв, у кишеню обережно поклав, піт з чола витер.

— Ось… — Усі гроші з кишені витяг, Тетянці кинув. — Купи собі тих цукерок хоч на всі… А ці… — замовк, почервонів. — Колись фашист один… мамі цукерку дав… Мене врятував, сам загинув… Тепер ось… Дорогі вони мені. Найдорожчі…

Тетянка й собі почервоніла від роздратування: меле чоловік чортзна-що!

— Хіба «Кара-кум» — німецька цукерка? Та ту цукерку, яку німець дав, мабуть уже з'їв давно!

— Не з'їв.

— А де?

— Ніде! — розсердився. — Давай уже їсти, бо за твоїми балачками усі кишки поскручувало.

Маруся забула дивний сон, наче й не було його ніколи. Мляво поралася у новій хаті, та Льошка не ображався — хай дитинку береже, а хату він сам облаштує. Щодня приходила Орися і все щось несла й несла зі старої хати у нову, мовляв, отак ти, доню, гарно збиралася, коли переїжджала — і миску забула, і капці старі не взяла, і рушники нові у шухляді лишилися.

— А оце під диваном коробку з-під взуття знайшла, — сказала одного разу. — Відкрила, а там цукерок повно, наче хто їх там роками складав. — Усміхнулася. — Ох і балує тебе чоловік.

— Викинь, мамо, ті цукерки, — відказала Маруся. — Старі… Тепер зовсім негодящими стали.

— А поміж цукерок намисто коралове, — веде Орися далі. З кишені вийняла, на стіл поклала. — Мабуть, шукала…

Маруся біля мами до столу сіла, намисто важке долонею погладила.

— Ох і скучила я за ним! Оце майже рік не ношу, а кожного дня рукою по грудях — все шукаю свої коралі.

— От і носи.

— Не носитиму.

— Ох, ці мені примхи! — Орися до намиста руку простягнула, прибрати хотіла, каже: — Добре, назад покладу.

Маруся намисто вихопила, до грудей притисла.

— Та ні… Хай у мене буде.

От би й згадати Марусі дивний сон, та — ні, повела мати у малу кімнатку, де вже й візочок стояв, і дитяче ліжечко, і пелюшок зо два десятки.

— А чого ж усе рожеве? — спитала Орися.

— Бо донечка буде, — упевнено відповіла Маруся.

— Хтозна? Купили б жовтих пелюшок чи білих… І дівчинці підійшло б, і хлопцю, — сказала розсудлива Орися.

— Анжелікою назву, — притулилася до мами Маруся. — Жінка така була… Сама красива. Усі чоловіки від неї божеволіли, а вона кульгавого та шаблею порубаного любила.

— Прости Господи! — перелякалася Орися. — Оце ти своїй дитині такого чоловіка бажаєш?!

Наприкінці березня у районному пологовому будинку Маруся народила вправного, міцного хлопчика, і, тільки він випурхнув на руки акушерки, і та радісно оголосила: «Хлопчик!», спробувала підвестися з крісла, впала, але прошепотіла:

— Не плутайте мене… Дівчинка…

— Хлопець! — акушерка піднесла тремтячу живу грудочку до Марусі. — Богатир! А красень…

— Та поверніть! Поверніть, щоби видно було, — розплакалася, і збентежена акушерка покрутила новонародженим перед Марусиним лицем. — Чи не раді?

— Чоловік вмре од радості, — прошепотіла. Чогось приклала руку до грудей, слабо всміхнулася, а акушерка поклала малюка просто Марусі на груди.

Маруся подивилася на біле личко з чорними оченятами та такими ж чорними кучериками, обережно торкнулася дитинки.

— Оце, синочку, ти тепер моє намисто.

Акушерка розсміялася.

— Це точно! У мене двійко. Близнюки. Уже по двадцять обом, а й досі сидять у мене на шиї. Та — нічого… Чоловік є, піднімете.

За тиждень після Марусі Тетянка прямо у бібліотеці народила руду дівчинку.

Звісно, що не спеціально цілилася, щоб серед книжок мучитися. Ще за місяць до строку пішла у декретну відпустку, та іноді заглядала до бібліотеки, аби розтлумачити школярці Маринці, яка взялася після уроків у бібліотеці підробляти, як вести облік книжок, формуляри складати і берегти книжки від пожежі, бо ж були у Рокитному такі собі читачі, які прямо із цигарками намагалися у бібліотеці тирлуватися.

І в той день заскочила. Навіть ухопилася за стос зданих читачами книжок, аби віднести їх на полиці, три кроки зробила…

— Ма-а-а-мо! — перелякалася. На підлогу опустилася. — Ну, все! Помру!

Не померла. Поки прудка Маринка вихором змоталася до Ніни Іванівни у школу, потім до фельдшерсько-акушерського пункту за медсестрою Наталею та в контору, бо голові колгоспу геть усе треба знати, Тетянка уже змирилася з обставинами, лежала на підлозі за бібліотечною стійкою і намагалася дихати так, як написано у розумних книжках. Ніна Іванівна і медсестра Наталя прибігли якраз у ту мить, коли Тетянка натужилася і без зволікань та болю за кілька хвилин народила галасливу дівчинку.

— Ой! Побіжу голові скажу, що дівчинка! — зраділа школярка Маринка.

— А Стьопа… Стьопа вже знає? — спитала Тетянка.

Вона ще лежала на підлозі, встати боялася, хоча — змогла б. Медсестра вже загорнула руде дівча у простирадло, дала Тетянці у руки Тетянка всміхнулася й оце вдруге за життя стала такою красивою, що не помітити цього було просто неможливо.

— Стьопа? Який Стьопа? А-а! Німець! Ой! Про нього я забула, — призналася Маринка.

— Так бігом! — наказала Ніна Іванівна, і дівча дременуло чимдуж.

Стьопка саме сидів у тракторі, дивився у весняний степ, курив, як та зараза, і думав, що треба було свого часу їхати на навчання, бо все одно Маруся стала далека, як зірка у небі, а на навчанні, може, хоч би якось забув про неї. Витяг з кишені цукерку, подивився, зітхнув та сховав…

— Дядьку Степане! — загорлала за його спиною Маринка.

Озирнувся.

— Ти що, здуріла? Який я тобі дядько? Мені ще й тридцяти нема.

— А як же мені вас звати? — розгубилася Маринка.

— Степаном зови, — відповів. — А чого треба?

— Нічого! У вас донька народилася. У бібліотеці! — засміялася. — Мабуть, страх розумною буде!

І побігла. Німець зіскочив з трактора, гукнув дівчин)".

— Стій! — забурмотів. — «Страх», «страх»… Ото ж і воно.

Маринка озирнулася.

— Чого вам?

— Іди сюди. Спитаю щось по секрету.

Підійшла. Німець почервонів і тихо запитав Маринку.

— А ти її бачила?

— Кого? — не зрозуміла Маринка.

— Ну… Дівчинку малу… Що народилася.

Маринка весело замотала головою: а як же! Німець почервонів ще більше і ще тихіше запитав:

— А ніс у неї… З горбом чи…

— Та ні! Маленький симпатичний носик. їй-бо! Не брешу!

— Оце діло! — повеселішав німець і побіг до бібліотеки.

Льошка так пишався народженням сина, що насторожений Марусин настрій списував на важкі муки, що випали їй під час пологів.

— Лежи, лежи, не вставай, — крутився вужем. — Зараз бабів гукну, хай з онуком бавляться, а ти сил набирайся…

— Для чого? — питала Маруся.

— Для життя.

— А-а-а-а, ну хіба що, — погоджувалася, та день у день ставала усе сумнішою.

Здавалося, нічого, крім сина, її не радує. Льошка нову угорську стінку припер, диван з кріслами, а вона лише знизала плечима, мовляв, та й що, і знову до немовляти.

— Як же назвати тебе, синочку, щоби не наврочити… — мучилася, бо вже й місяць минув, як мале плаче, а вони ніяк йому ім'я не придумають.

— Марусю, відколи ти такою забобонною стала? — дивувався Льошка і все пропонував: — Іван, Славко чи цей, чуєш, Карл. А що? Горде ім'я. Король був такий — Карл. І Маркс теж Карл.

— А я б назвала Жоффреєм.

— Як? — Льошка ледь на ногах утримався. — Марусю, охолонь, люба. У Рокитному таке ім'я, мабуть, і не вимовлять, язика зламають. Як казала?

— Жоффрей… Щоби його дівки любили І щоби він любив до нестями.

— Тю ти! Наче у житті важливіших справ нема.

— А що є? — На чоловіка суворо глянула.

— Звісно, — не розчув підступу. — Роботу собі перспективну знайти, грошей наскладати, у нову хату накупити всього повно, щоби перед людьми не соромно.

— А любов, виходить, для тебе після того мотлоху?

— А що любов… Ну, рік-два, а потім люди звикають одне до одного, горе та біда їх докупи зліплять — не розчепити, отак і сунуть по життю до останку.

— То наш рік уже скінчився? — Льошку очима пропекла, він і схаменувся.

— Та я не про нас, Марусю! Я тебе усе життя любитиму. Ні в кого такої королеви нема.

— Звісно! — погодилася. — І дружина у тебе — найгарніша, і оце стінка угорська, і крісла. Усе у тебе найгарніше!

— І хіба погано? — не зрозумів.

— Та ні, не погано, — сказала. — Оце боюся тільки, щоби ти мене у темряві з угорською стінкою не поплутав. Чи з кріслами.

— Дивна ти стала, Марусю, — образився Льошка. — Я ж для тебе стараюся, для синочка Як же нам його назвати?

— Жоффреєм назву! — оголосила. — Хоч бийся головою об стінку… нову угорську.

Льошка битися об стінку не став, але дні зо два умовляв Марусю знайти хоч якесь ім'я, що буде найбільше суголосне до того Жоффрея.

— Жорка! — умовляв. — Ну гарно ж! Жора… Можна Юрієм звати, а можна Георгієм.

На третій день Маруся погодилася на Юрія. Саме вихідний день був. Льошка зранку в контору змотався, на мехдворі усе перевірив і гайда додому — ніяк на синочка надивитися не може. Льошка — у двір, Маруся— з двору. Удягнулася, наче на свято, на шию червоне намисто коралове повісила, синочка у ковдру загорнула і на руках несе, а у хат і ж візочок стоїть без діла.

— І куди це ти, жінко? — здивувався Льошка.

— До матері схожу, — Маруся йому.

— Та хай сама прийде. Заразом на онука глянс.

— Ні, Льошо. Сама піду.

— Так і я з тобою.

— Ні, — знову. — Сама хочу.

— І… чому? — не втримав образи.

— Розмова у мене до мами є. Хочу розпитати… Сон мені наснився.

— Коли?

— Давно, ще до того, як Юрко народився.

— І що?

— Довга розмова. Потім розкажу.

— А намисто це кляте нащо вдягла?

Маруся як почула — аж трусонуло її.

— Кляте? Це ж чому воно кляте? Оце послухалася тебе, майже рік не носила… І що? Щастя через край полилося? Мало не всохла! Холодна стала та прозора, як той кришталь, щоб він був розколовся! — заговорила тихо, грізно.

— І в чому я перед тобою винуватий?

— Та геть у всьому! Просила ж тебе, щоби дівчинка була… І вінчатися… А ти зі своєю партією носишся, як дурень з писаною торбою, хай їй грець! Та нічого, нічого… Юрко мені ще до народження путь вказав. Ото і йтиму ним.

— Який путь? Марусю, ти про що?

Усміхнулася, як та навіжена, малого до грудей притисла, цілує.

— Сон був…

Маруся пішла до центру Рокитного степом. Льошка дивився їй услід — бач, як спину вигнула, підборіддя догори, груди вперед. Погані й добрі думки рвали душу навпіл: оце глянути з одного боку — хіба є краща за Марусю, а з іншого — нема спокою з нею поруч, зовсім нема, напруження незрозуміле і відчутне майже фізично весь час тримає напоготові.

— Та що це я? — відмахнувся. — Все гаразд.

Маруся наче почула. Зупинилася біля крайньої на новій вулиці хати, чоловікові махнула, крикнула так, що усі сусіди на своїх подвір'ях шиї поскручували:

— Чуєш?! Як увечері не прийду, значить, у матері лишилася.

— А я? — розлютився Льошка.

— Крісла стережи, — розсміялася і пішла у степ.

Для годиться, щоби сусіди не почали йому кісток перемивати, Льошка демонстративно-весело кивнув дружині услід і пішов у нову хату. На нові меблі глянув, поліз у холодильник — півлітра на стіл виставив, сала відрізав, сам собі налив Пив мовчки. До пізнього вечора. Одну пляшку прикінчив, за другу взявся. Коли у відчинене вікно глянув місяць, ледь зіп'явся на ноги.

увімкнув світло, бо тільки тепер і помітив, що сидить у темряві, озирнувся — сам. Ще налив.

— За твоє, Марусю, здоров'я!

Упав і заснув біля нової угорської стінки.

Того вечора Маруся довго не могла синочка угамувати — все плакало маля. Маруся гойдала його на руках, ходила по кімнаті і знай дивилася у відчинене вікно, наче далекі спогади повертали їй сили і наснагу далі и далі колисати сина без утоми і нарікань. Коли врешті Юрко заснув, Маруся підсіла до матері, яка штопала старі панчохи, обняла.

— Мамо, розкажи, звідки у тебе намисто коралове?

— Від баби Параски. — Орися не здивувалася питанню.

— Чула, що була така. Та ти про неї нічого не розповідала.

— Якось усе часу не було, — знизала плечима, наче вибачилась Орися.

— Тепер розкажи, — попросила Маруся. — А у неї звідки коралі?

— Казала, що від її матері. Як та помирала, віддала їх бабі Парасці. А моя мама, як у місто їхала у двадцять третьому, то намиста не взяла — боялася, що вкрадуть. Баба потім усе бідкалася — мовляв, взяла б намисто, може, і живою лишилася б.

— А що з мамою твоєю сталося? Ти ж казала, від дизентерії померла, як тобі п'ятнадцять було?

— Заарештували їх перед самою війною — і маму, і тата… Розстріляли як ворогів народу. Добрі люди мене сховали, потім у Рокитне до баби Параски переправили. Така ось гірка історія.

— Страшно… Страшно як, — прошепотіла Маруся. — Чого ж це я жила майже до тридцяти років і ніколи про своїх бабів не питала?

Орися сумно всміхнулася, панчохи та голку з ниткою відклала.

— Сподіваюся, хоч тобі коралі допомогли. Баба Параска дуже на них надіялася. Перед війною уже геть слаба була, рукою мене до ліжка поманить, всадить і почне: «Ти ж дивись, Орисько! Коралі бережи, як щастя бережуть, та не віддавай нікому. Як дочка виросте — тільки їй передай». Померла, а тут і війна. Я до партизанів втекла, а там батько твій, Айдар. Не знаю, чи повіриш, але поки намиста не наділа, наче й не помічав мене, а як на шию повісила… Ох і любов була! На все життя любов.

— А баба Параска… У неї була любов? Чи ні? Кажеш, одна скніла…

— Була любов… Убили її чоловіка ще у Громадянську. Казала, оце бережу намисто і передаю від матері до доньки, бо як нитка не порветься, то я свого любого на небі зустріну, а як порветься — пропала я навіки.

— Так і казала? — ледь чутно прошепотіла Маруся і згадала, як стара баба у її сні все шукала свого любого.

— Так і сказала… А я одного разу, вже після війни, у хаті поралася, намистом за гак на стіні зачепилася… Нитка — трісь! — захитала головою сумно — Ох і ревла я тоді. Як та корова. Думала, баба Параска мене з неба прокляне. Удвох з Айдаром намистинки шукали. Майже усі знайшли, а однієї…

— Я пам'ятаю! — підхопилася Маруся. — Курка! Ряба! — Матері в очі глянула. — Мамо! І нащо ти мені намисто віддала? Я ж малою ще була.

— А я собі, доню, так розсудила: батько твій помер од ран. нитку я порвала, бабі Парасці зустріч з чоловіком на небі зіпсувала… Ну, думаю, хай уже Марусі буде, а я якось і так…

Маруся повела оком по кімнатці, що раптом стала неосяжною як світ, зачаровано усміхнулася.

— Мамо… Ти віриш, що намисто щастя дає? Це ж страшно! Так страшно, мамо! А як біда… Як загубиться чи вкрадуть лихі люди, чи ще якесь горе? Це ж страшно, мамо!

— А тебе, Марусю, намисто лихом не вдарить…

— Чому?

— Бо скінчилася на тобі його сила.

— Та чому ж?! — перелякалася ще більше.

— Бо баба Параска казала — «від матері до доньки», і до тебе всі жінки у нашому роду дівчат народжували. А ти… — всміхнулася, до дивана нахилилася, де маля носиком сопло. — Онучок… Хлоп'я наше рідненьке. Юрчик, краса моя ненаглядна.

— То для моєї долі все одно — є намисто чи ні?

— Хай би так. Бо коралі ті — примха велика. Нічого, крім любові, до серця не допустять. — На доньку з підозрою глянула. — А чого це ти завела сьогодні про коралі? Додому не йдеш? І чоловік тебе не забирає?

— З тобою побути захотілося. А він — там, у новому домі.

— Чи посварилися?

— Та ні. Все гаразд.

Маруся пішла до відчиненого вікна, притулилася до віконної рами, задивилася на розлогий бузковий кущ біля огорожі.

— Мамо… Мені сон снився…

— Що, доню? — насторожилася Орися. — Кажи.

Маруся було розтулила рота та раптом помітила, як у нічній темряві засвітилося вікно у Барбуляковій хаті.

— Кажуть, Тетянка Стьопчина народила…

— Дівчинка… — відповіла Орися. — Та така гарненька. Як те сонце. Руда, носик пімпочкою…

— Не горбатий?

— Та ні. Кажу ж, гарненьке дівча.

— І що… — пильніше вдивилася у ніч. — Добре живуть?

— Та живуть, чого б їм не жити. Вдень — не розгинаються, вночі Стьопка за село до ставків бігає. Тетянка казала — хоч би пуголовка приніс. Тільки дарма час марнує. — Орися встала з-за столу, склала недоштопані панчохи до круглого плетеного кошика. — Давай спати, доню, бо як Юрчик прокинеться серед ночі, ото тобі й увесь відпочинок.

Маруся востаннє глянула на темну вулицю — світло у Барбуляковій хаті блимнуло і згасло. Рішуче зачинила вікно. Глянула на Юрчика і підійшла до дверей малої кімнатки, де вже мостилася спати Орися.

— А де це ти Барбулякову малу роздивлялася, що такою вона тобі гарною здалася?

— У сільпо, — відповіла Орися.

Марусина мати і Барбулякова жінка зустрілися у сільпо за тиждень до того. У Орисі сіль у хаті скінчилася. Порахувала копійки і пішла до хоч і охайного, та зовсім небагатого на товар рокитнянського магазину. Біля продавщиці Галини стояла Тетянка з немовлям на руках.

— Та дай хоч глянути! — умовляла продавщиця бібліотекарку.

— А раптом у вас, тітко Галя, око зле.

— Що?! У мене око зле? — вирячилася продавщиця. — Та як у тебе язик повернувся таке ляпнути? Як, виходить, костюма твому німцю з-під прилавка для весілля добула, так усе гаразд, а як на мале подивитися, так уже і зле.

— Та добре, добре! Чого ви розкричалися? Ще малу злякаєте! — цикнула на продавщицю Тетянка і з неймовірною гордістю обережно відкинула край ковдрочки, у яку була загорнута мала. — Дивіться вже!

Орися й собі зазирнула.

— Ой же гарненька! — захитала головою.

— Вправна! — погодилася продавщиця. — І ніс, уже вибачай, Тетяно, не такий, як у тебе.

Тетянка Орисю помітила.

— Доброго дня, тітко Орисю.

— Гарну… гарну дівчинку народила. — Орися знай всміхалася. — Знала б, що зустріну, хоч би гостинця якого з собою взяла.

— Та нащо? — здивувалася бібліотекарка. — Є у нас усього вдосталь. Стьопа мій оце як навіжений працює, аби все у нашої Ларочки було.

— Ларочкою назвали? — спитала Орися.

— Ларисою, — Тетянка їй гордо.

— Й ім'я гарне. — Орися по кишенях. — Отака прикрість… Хоч би якого гостинця для малої… — У кишені щось відшукала, дістала і Тетянці простягає. — А ось… Цукерка. Візьми! Візьми, Тетянко. Кажуть, не можна малій дитинці, перший раз побачивши, нічого не дати. Погана прикмета.

Тетянка однією рукою пригортала до себе донечку, другою взяла з рук Орисі цукерку і раптом почервоніла аж до скронь. Орися й продавщиця Галина того й не помітили. Орися солі взяла, продавщиця на неї бубоніла.

— І що це ти, Орисю, за таку нову прикмету вигадала — щоби усі малій щось несли, наче ото новий Ісус Христос народився. І оце я теж маю їй щось дати? А як у мене немає нічого?

— Галю, у тебе за спиною на прилавку повно коробок та пакунків, — відмахнулася Орися. — Все одно крадеш.

— Що?!

І оце зчепилися б, та Тетянка очима скаженими на малу показала — мовляв, мовчіть, тітки, бо як мені малу розбудите, я вам тут справжній гармидер влаштую! Та — до Орисі.

— І звідки у вас, тітко Орисю, той «Кара-кум» без кінця і краю. У сільпо його ніколи нема. А ото, пам'ятаю, взимку, як ще вагітною була, так ви теж мені «Кара-кума» тицьнули…

Орися всміхнулася ніяково, наче вибачалася, що ось ні в кого немає «Кара-кума», а у неї — завівся. Рукою махнула — не зважай. І пішла з сільпо на вулицю. Тетянка за нею.

— Кажіть, тітко Орисю! Що це ви з цукерки секрета зробили!

— Та немає ніякого секрета, Тетянко. І сама не знаю, де беруться… Може, діти бавляться. Весь час хтось Марусі на вікно цукерки кидає, а вона у мене до солодощів — недуже. У коробку поскладала, а я оце потроху ласую… — зупинилася. На білу, як ті пелюшки, бібліотекарку глянула з тривогою. — Що з тобою, Тетяно? Чого засмутилася?

Бібліотекарка було смикнулася до Орисі, щоб «Кара-кума» їй у лице кинути… «Е, ні, — схаменулася. — До чого тут тітка? Я цього «Кара-кума» чоловікові покажу… Хай скаже… Хай скаже мені, як той…» Ледь сльозами не вмилася.

— Та що з тобою, доню? — Орися їй. — Дай, допоможу малу донести, бо сполотніла. Ще впустиш.

— Дякую, тітко Орисю. У голові закрутилося. Уже… Уже минулося. — Та бігом по вулиці.

До хати Барбулякової прибігла, малу Ларку в люльку вклала і дякувала їй, бо дитя спало солодко і дало мамці змогу перерити геть увесь дім догори дригом.

Тетянка трудилася з таким завзяттям, аж молоко з грудей по животі потекло. У всі шухляди позаглядала, увесь чоловіків одяг перемацала, старі альбоми з фотографіями та книжки поперетрушувала, і — під диван, і — у сервант, і — по коморі, і навіть по кухонних полицях між посудом. Нема компромату! Ані цукерок, ані… Тетянка втомилася, на табуретку в кухні опустилася. «Що я шукаю? — задумалася. — «Кара-кума»? Так все одно знаю, що весь час у кишені його носить. Невже до Маруськи бігає?»

— Та ні! — вголос. — Де та зірка, а де ми зі Стьопкою!

А душа щемить. Уже й маля прокинулося, вже й нагодувала Тетянка доньку, усі речі по місцях порозкладала, дитинку на руки взяла, носить, а око все щось по хаті шукає. На постіль наштовхнулося. Сіла і розревлася — е, ні, не у цукерці справа, чоловік всьому виною, бо як у першу шлюбну ніч напилися, мов зюзі, і злигалися були без тями, як ті собаки, з тих пір — жодного разу. То, бач, він втомлювався, то Тетянка завагітніла і сама береглася, потім баби німцю нашепотіли на вулиці, що як жінка молоком годує, то не можна її торкатися. А Тетянчина мама доньці казала: усе це забобони і темнота безпросвітна, бо сама Тетянку до двох років до цицьки прикладала, а за цей час встигла ще завагітніти і народити хлопчика, хоч той до рочку не дожив.

— І на ставки ті без передиху бігає, як дурний, — прошепотіла бібліотекарка гірко.

Із пристрастю Барбуляка щоночі йти на ставок по рибу Тетянка спроб) вала боротися з першого дня сімейного життя.

— Риба… Риба де?! — питала, коли годині о другій ночі Стьопа повертався додому похмурим і безпорадним.

— У ставку, — наче плювався. Ноги у тазику помиє, на постіль впаде.

— Стьопочко… А я нову сорочку купила… Хай, думаю, чоловік на мені її розірве, — Тетянка під Стьопин бік підкотиться, притулиться, скоса на чоловіка оченятами стрільне.

— Утомився я, — знай своє. І за хвилину — хропить уже.

Тетянці тоді — аж горбатий ніс червонів од образи,

та зметикувала: не можна на другий день після весілля на чоловіка скаржитися, краще дати йому час, хай звикне до сімейного життя, полюбить смачну вечерю, гарячу воду в тазу, тепло в хаті, постіль білосніжну, а потім уже і вона свої права качатиме. Та німець ніяк не звикав, знай ходив щоночі до ставків, повертався похмурим, з очей — лихо. Де тут уже до нього з тією новою сорочкою підступатися?

Бібліотекарка серцем відчувала — щось не те з чоловіком, а ради тому болю сердечному дати не могла.

— А піду з ним на ставок! — вирішила, малу на руки — та до Ніни Іванівни.

— Мамо, наглянь за Ларочкою.

Ніна Іванівна — з радістю, бо коли мала у домі, так хоч «Добрий вечір», хоч без нього, а Тарас Петрович 5 аосодтмр на горілку й не гляне. Та не для того донька дитинку народила, щоби оце Ніна Іванівна з її допомогою свого Тараса пити відучала. Тетянина мати згадала про педагогічну освіту і суворо запитала:

— Як це? Малій ще й двох місяців нема, а ти уже кудись намилилася? Коли ти такою була, я тебе і на хвилинку не полишала.

— Та на кілька годин! Я ж не на все життя тобі свою крихітку віддаю! — відчайдушно, бо нема більше до кого бібліотекарці по допомогу бігти, та й не довірить нікому, крім матері, свого дитя.

Ніна Іванівна вчасно забула про педагогічну освіту і простягнула до онуки руки.

— А йди до баби, моє сонечко! Баба тобі зараз казочку розкаже…

— Мамо! Яка казочка?! — махнула рукою, мовляв, та робіть уже, що хочете, і побігла.

Вчасно встигла. Невтомне сонце саме пофарбувало червоним край неба і покотилося працювати на інші землі. Над Рокитним запанувала ніч. Вогні у хатах задмухує, курям спати велить, листям у деревах шарудить, наче по рокитнянських вишнях-черешнях прудкі миші шмигають. Курява на вулицях — і та спати вляглася. Тихо. Тетянка добігла до своєї хати, зиркнула на Орисину — наче тихо, лампи не світяться, у дворі ніхто не ходить.

«Так Маруська ж на нову вулицю виїхала», — згадала і все одно не заспокоїлася У хату вскочила, на стілець біля дивана глянула — не повертався ще чоловік з роботи, бо мав звичку з тракторної бригади приходити, робу на стілець скинути і обов'язково в чисте перевдягтися.

«Не повертався іде!» — вже радісно. Крутнулася — губи червоною помадою намастити, плаття гарного вдягти і ще б чогось… Аж згадала про намисто червоне коралове, що Маруся їй на свайбу подарувала. Чогось не любив Стьопа, як бібліотекарка до того намиста тяглася, а воно ж, як уважно придивитися, зовсім на Марусине не схоже, — і коралі дрібніші, і намистинки нерівні, якоїсь непевної форми, мовби недороблені.

— Вдягну! — вирішила. Тільки коралі на шию повісила, аж німець додому.

Втомився у смерть. Хто б і хотів йому закинути, що задарма день пройшов, і той би не посмів — лице у мазуті, очі сну просять, руки аж тремтять — так біля тих тракторів натрудився. На жінку глянув.

— А що це ти, Тетяно, вирядилася?

— Та нічого! Тебе зустрічаю, ріднесенький, — так лагідно, аж само у вуха ллється.

Озирнувся німець — не вистачає чогось.

— А… мала де? — зрозумів, що не чує ані плачу дитячого, ані сопіння солодкого.

— У мами залишила. Дуже вже просила з онукою трохи побути.

— Хай би сама прийшла, — здивувався та каже: — Давай скоріш поїсти, бо ще хвилина і ложку до рота не донесу.

За мить впоралася — на стіл скатертину, на скатертину тарілки — гречка з котлетами, огірки з помідорами, часнику зубчик, бо любить…

Стьопка гречку в ложку набрав, до рота доніс і завмер.

— А нащо ти намисто натягла? — врешті помітив на жінчиній шиї дрібні коралі.

— Аби тобі сподобатися, — відповідає обережно. А що, як лусне тією ложкою по тарілці, підскочить — і з хати. Тетянка ж не дожене, і не тому, що бігати розучилася, ні, просто їй тоді — в інший бік, до мами за малою.

— Зніми. І так подобаєшся, — мовив німець втомлено, кашу швиденько доїв, огірком хрумкнув, і, здалося жінці, від утоми впаде зараз без задніх ніг і засне.

Німець важко підвівся, окуляри на носі поправив, рудого чуба долонею прим'яв.

— Піду…

— Куди?

— На ставки… Та не тривожся, скоро повернуся.

— Стьопочко, ти ж на себе глянь — втомився, аж дух з тебе виходить. Лягай уже, ріднесенький. Відпочинь… Завтра ж прокидатися вдосвіта, — умовляє, а сама уже посуд зі столу прибрала, скатертину склала.

— Ще належуся… — І з хати.

Тетянка за ним. Під руку взяла і суне разом із німцем до хвіртки.

— З тобою піду.

У німця ледь «Пегас» з рота не випав.

— Якого ляду?

— От ти не розумієш, — так само лагідно. — Мама каже — а їй «Заслужену вчительку» дали, — що у чоловіка і дружини мусять бути спільні інтереси. Тоді й сім'я міцною буде.

На вулицю вийшли. Німець тоскним поглядом вулицю вимів — хоч би де вогник.

— Що ж твоя мама з батьком на пару до хряка у загородку на екскурсію не бігає щодня? — каже.

— Не чіпай моїх батьків, — ледь не зірвалася Тетянка, та втрималася, далі веде: — А я оце подумала — чоловік коханий риболовлю любить, а я, як та курка, у хаті вошкаюся, замість того, аби з ним разом… укріплювати… сім'ю.

— То вже б і малу за собою тягла?! — дратівливі нотки почулися Тетянці у голосі чоловіка.

— А я, Стьопочко, півгодинки з тобою на ставку посиджу, до плеча твого притулюся, як та рибка… І за Ларочкою до мами побіжу. Ти зі ставка додому прийдеш, а ми уже на тебе чекаємо. І я, і Ларочка…

Німець ніяково вивільнив руку, у яку намертво вчепилася бібліотекарка, врешті засмалив «Пегаса» і відповів:

— Не треба ти мені на ставку. За малою ходи. Дома зустрінемося.

Стьопка пішов тихою рокитнянською вулицею. Попереду — Орисина хата під великим кущем бузковим, далі до кінця вулиці й у степ — ставки.

Бібліотекарка йшла за чоловіком, утирала сльози і кидала йому в спину:

— А ловити на що будеш? Де твої вудки?

— На ставку сховав, — відповідав, не обертаючись.

— Побачити хочу. За тобою піду!

Зупинився, до Тетянки обернувся.

— Ходи краще додому, жінко, бо я хоч і терплячий, та можу і поміж очі врізати.

Знову рушив. Вона не відстає. Німець повз Орисину хату пройшов, на зачинене вікно сумно глянув. Став. Тетянку за руку вхопив, на середину вулиці поволік, у степ лицем поставив.

— Оце там ставки! — вказує, наче Тетянка не з Рокитного, а з Марсу в село впала. — Йди і шукай, якщо тобі у голову моча стукнула.

Розвернувся — і ходу в інший бік.

— А ти куди? — зовсім розгубилася бібліотекарка.

— Дитину додому принесу, бо з тебе, бачу, мати, як з гімна куля!

Так Тетянчині експерименти нічим і закінчилися. Стьопка Ларочку додому приніс, у люльку вклав, чогось півночі сидів біля донечки, дивився на ясне личко та усе зсував брови, аж на переніссі зморшка лишилася.

«Що його гризе? — Тетянка робила вигляд, що спить, непомітно спостерігала за чоловіком з ліжка і відганяла від себе страшні думки як геть неможливі. — Де та зірка румунська, а де мій німець», — усе заспокоювала себе.

Маруся за рік хазяйнування у новій хаті геть змарніла, поки незвідана, нездоланна сила не вхопила її за комір і не потягла до старої хати під бузковим кущем. Після тієї нічної розмови з матір'ю Маруся у нову хату з газом повернулася, але відтепер чи не щодня знаходила причину, щоби до матері збігати. Малого на шкіряний диван вкладе, під вікном стане, коралове намисто на високих грудях перебирає, знай всміхається — і нема їй біди, геть усе навкруги добром до неї пашить, мала кімнатка стіни відсуває, наче цілий світ вмістити хоче.

Німець зміни у хаті під бузковим кущем одразу помітив. Настороженим став, йде вулицею і все зиркає на Марусине подвір'я — чиє вона там?

З їхньої останньої зустрічі спливло понад рік. Як прошепотів їй тоді біля лавки «Прощавай, Маруся», так і упевнився, щоб більше ніколи її не побачить, а вона й допомогла — на нову вулицю переїхала.

З думками сутужніше було. Як не старався німець відігнати спогади про Марусю, як не домальовував на її уявному портреті вуса чи, приміром, бороду чи зайвих кілограмів десять, Маруся і тут насміхалася. Легко трусоне плечиком, усю ту дурню скине і знову перед Стьопчині очі — красива, як та мрія. «То й живи, Марусю, у моїй голові, — подумав. — Від того нікому не погіршає».

З головою розібрався — не знає, що з ногами робити. Як ніч, так і несуть до бузкового куща. Хоч би як не втомлювався, а пройде порожньою вулицею, на Марусине вікно хоч здалеку гляне, для годиться у ставок плюне і тільки тоді — додому.

Понад рік не бачилися… Стьопка лише раз помітив Марусю на ґанку старої Орисиної хати і — наче крила відросли. І нема німцю питань — чого це Маруся без чоловіка у материній хаті робить? А як посварилася чи ще більше — розлучилася з Льошкою? А як біда у неї яка? Нема німцю питань! Співає душа. Наче й не казав «Прощавай, Маруся».

Тетянка теж помітила, що Маруся дедалі частіше з'являється на старому подвір'ї'. До хвіртки раз підійшла, Марусю гукнула.

— Кажуть, чоловік тебе покинув? — ляпнула.

— Мене?! — Маруся — брови серпом. Як розсміється бібліотекарці в очі.

— А чого ж тут крутишся? — не здалася Тетянка.

— Я своєї матері не забуваю, — відповіла. І намисто по грудях катає.

Бібліотекарці знов підозри у голову. Знітилася, пішла до своєї хати. «Треба буде за Стьопкою попідглядати… Воно, хоч і дурне здається, бо ж йому до жінок, мабуть, зовсім діла нема, та все ж…» — плуталися думки. І хоч як Тетянка чоловіка не пильнувала, однієї ночі так біля малої Ларки накрутилася, що заснула як мертва. Стьопка заколисав доньку, вдягся і дременув надвір.

Маруся тої ночі до старої хати прийшла, бо Льошка напився до поросячого виску. Призвичаївся він, бач, як Марусі з малим Юрком вдома нема, горілку дудлити. А того ранку вони з жінкою усе сперечалися, кого краще завести — корову чи мале порося, і от отепер, надвечір, Льошка був упевнений, що Маруся розсердиться і, як завжди, підхопить малого і піде до матері. А Маруся вдома поралася. Побачила, як чоловік стінку підпирає, Юрка підхопила — і з двору.

— Що і треба було довести! — розважливо вимовив п'яний Льошка. — Як вип'ю, так їй у хаті місця мало.

Орися вже звикла до несподіваних доньчиних відвідин, взялася колисати малого, та так разом із ним і заснула у малій кімнатці. Маруся погладила синочка по голівці, поправила подушку під Орисиною головою, навшпиньки — до дверей, вийшла, двері причинила.

— Як ніч, так дів чину зірка зігріє, — пригадала з дитинства далекого Вікно відчинила, і — не на вулицю, не під кущ бузковий, а оце лицем у чорне небо з мільярдами зірок, і малих та скромних, і великих, яскравих та гордих. Дивиться — меркнуть зорі. Одна зірка на все небо сяє. Та так ясно, що інших уже й не треба.

— Здрастуй, Марусю… — чує під вікном тихий голос.

Не здивувалася. Лише сум сховала та усміхнулася німцеві.

— А чого це ти, Стьопо, поночі вештаєшся?

Знітився, цукерку на підвіконня поклав.

— Добре… Піду.

— Чекай! — з вікна надвір перехилилася. От начебто треба їй роздивитися Стьопку — змінився тут без неї чи добре виглядає.

— Як живеш, Стьопо? — питає.

— А… день до ночі.

— Виходить, щасливий, — каже. — Бо вдень усі однакові — знай колупаються, як ті мурахи, аби копійчину додому принести. А от уночі…

— Нема у мене ночей, Марусю, — зітхнув. — Один страшний нескінченний день.

— Он воно як…

— Прости. Піду я… Оце глянув на тебе, вже і радий.

— Якщо такий радий, чого ж головного мені не кажеш? — питає. Та суворо так питає, наче командир.

— Люблю тебе і до скону любитиму.

— Дивись мені, — прошепотіла. — Щоби любив!

Стьопці — наче хто ляпасів по щоках накидав. Горить. Окуляри поправив, на Марусю глянув — у місячному світлі тільки й видно, що високі груди, а на них — червоне намисто коралове.

Стьопка вскочив у вікно, розігнувся у Марусиній кімнаті. Вона розкинула руки і обійняла його так міцно, що німцеві аж дух перехопило. Припали вустами одне до одного, цілують одне одного в губи, щоки.

— А це що?! — Маруся шепоче, та вустами солоні сльози по Стьопчиних щоках збирає.

— Де ж ти так довго… — Він ті сльози втримати намагається, а вони — ще дужче!

— От тобі б усе знати, — шепоче. Стьопку від себе відірвала. — Йди… Мама стара стала. Чи спить, чи не спить — не розібрати. Не хочу їй серця рвати. Потім, потім… Гукати не буду. Сам усе зрозумієш…

— Чекай… Дай лише торкнутися, — по щоці долонею грубою, по косах, по плечу, по руці та аж до долонь. Веде, симфонію складає.

У малій кімнатці Юрко ворухнувся — урвалася мелодія. Стьопка торкнувся долонею Марусиних вуст і вискочив надвір.

Більше — не розлучалися. Настороженими стали, обережними, таїлися, як ті партизани, і, здавалося, нікому й ніколи у Рокитному не спаде на думку, що рудий Стьопка-німець і горда румунка Маруся тільки й живуть, що день до ночі, бо вночі, хай раз на тиждень чи навіть на місяць, він таки обдурить усіх на селі й непомітно, як найдосвідченіший шпигун, підкрадеться під Марусине вікно. А вона вже чекатиме…

Дні проте відлітали. У сімдесят п'ятому, коли малим Юркові та Ларці по три рочки було, несподівано помер голова колгоспу Матвій Старостенко. У власному кабінет і впав лицем прямо на папери з демографічними показниками і у розріз із соціалістичною свідомістю нахабно погіршив їх своєю смертю.

Льошка Ординський не те, щоби чекав Старостенкової смерті. Ні. Голова ще за життя обіцяв йому своє крісло, та все тягнув і тягнув, і от тепер, замість урочистого входження Льошки у кабінет голови, той змушений був організовувати похорон, відповідати на безліч телефонних дзвінків і терміново розбиратися у десятках колгоспних справ, які голова вів особисто. Від напруження і відповідальності Льошка щовечора напивався, але на ранок мчався до контори і вже надто упевнено рухав важелями управління господарства. Ще б! Не один рік готувався.

За місяць після смерті Старостенка, коли рокитнянці вже кричали Льошці услід: «Голово!», у Рокитне приїхала чимала юрба районних партійців, зібрала збори і представила колгоспникам жирного, мов Тарасів хряк, молодого чолов'ягу з некрасивим прізвищем Поперек.

— Прошу любити і поважати! — наказав перший секретар райкому партії. — Микола Миколайович Поперек — новий голова рокитнянського колгоспу.

— А Олексій?! — не втрималася стара Ганя, Льошчина мати.

— Олексій Ординський як був заступником, так і лишається. Ніхто його з крісла не викидає! — суворо повідомив перший районний комуніст і тицьнув у папери на столі. — Ми повинні підвищувати кадрове забезпечення сільськогосподарських підприємств молодими, — ще раз показав на Поперека, — перспективними кадрами.

Льошка сидів у президії поруч із новим головою і, скільки тяглися нудні збори, стільки лякав рокитнянців, що зібралися у клубі, неприродною, моторошною, закам'янілою посмішкою.

— Мамо рідна, які ж козли! — хитався вже вдома над пляшкою. — Стільки років голову морочити, щоби я стільки років сподівався… Виходить, я не перспективний?! І не молодий? А який?

Маруся пляшку відібрала, холодної води з відра чоловікові на голову плеснула.

— Мабуть, знають…

— Що?!

— Що п'єш, — сказала.

— Я не п'ю! — крикнув Льошка. — Це ти, Марусько, у всьому винна! Ти…

— А хто ж іще?! — сум розлила. — Кидай пити, Льошо, бо й із заступників вилетиш.

Льошка не те, щоби кинув пити, але став обережнішим і за комір закладав тепер лише у компанії з добрими друзяками — баяністом Костею та агрономом Миколою, який у нього на весіллі за дружбу був.

— І нащо нам того Поперека привезли?! — збурював компанію. — Все одно мені все робити доводиться.

— От і роби! — радили друзі. — У районі побачать, як ти хазяйнуєш, і посадять у голови А Поперек далі нагору піде, теж тобі потім віддячити зможе.

Льошці, дійсно, майже все доводилося вирішувати і організовувати самому. Поперек жив у місті, тож, хоч десять кілометрів від міста до Рокитного, щодня дисципліновано долав відстань на власній «Волзі», рівно о шостій вечора згортав будь-яку діяльність і — жнива тобі, електрика на фермі вигоріла, комбікорми привезти мають чи дезінфекція на току — від'їжджав до міста. На ранок свіжий, мов огірок, — рівно о восьмій, що теж для села пізно, вилазив з «Волги» біля контори й одразу ж починав кричати на Льошку, мов на пацана якого.

— А що це за молоковози біля ферми? Хіба я дозволяв? — чи — Де рознарядка на прополювання буряку? — чи — Як ти, Олексію, міг дозволити, щоби два трактори без соляри у полі заглухли?! — і так без кінця і без краю.

У Льошки складалося враження, що Поперек знає усе, що відбувається у колгоспі, але, крім як драти горлянку, нічого робити тут не збирається.

Більшу частину дня, коли Поперека «терміново» не викликали у район, куди він полюбляв їздити і як їхав, зникав там надовго, голова сидів у кабінеті і красиво розкладав папери на стоси.

— Миколо Миколайовичу! — вривався до голови хтось із колгоспників. — У степу КамАЗ став. Карданвал «полетів»…

Поперек спершу змушував візитера вийти, чемно постукати у двері й тільки потім зайти. Візитер виходив, стукав, заходив і гарячково повторював про карданвал. Поперек елегантним жестом тиснув на кнопку апарата для селекторних нарад.

— Олексію? Зайди до мене.

Льошка заходив. Поперек, червоніючи від гніву, наказував ліквідувати безгосподарність у вигляді карданвала, який «полетів» у КамАЗа.

— Зробимо, — відповідав Льошка.

За місяць головування Поперека в Рокитному колгоспники уже йшли напряму до заступника, хоч Поперек і вимагав, аби про всі проблеми доповідали йому особисто. Це так обурило голову, що Льошка години зо дві слухав його шипіння про субординацію, партійну дисципліну і наслідки ігнорування керівника господарства, якого у Рокитне рекомендувала не баба. Дуся з сусідньої вулиці, а районний комітет партії, погодивши кандидатуру перед тим з обласним комітетом партії.

Льошка пообіцяв виправитися, але рокитнянцям до того байдуже. Знай біжать до його кабінету, минаючи Поперека. І довелося Льошці вислуховувати візитерів, потім чемно стукати у кабінет голови, заходити і доповідати:

— Миколо Миколайовичу! У степу за фермою на КамАЗі карданвал «полетів». Дозвольте відправити «бобика» на базу «Сільгосптехніки» за новим карданвалом. Я вже з ними зідзвонився і домовився.

— Дозволяю, — благодушно погоджувався голова, і виходило красиво — ніби без Поперека рокитнянський колгосп розвалився б за день.

Льошка крутився, мов білка у колесі, але напиватися тепер став люто — обійшли його, обійшли, зігнорували, наче й нема його, підкосили капітально. Здавалося, він перестав помічати Марусю і малого Юрка. Прийде додому, як ніч надворі, їв не їв за пляшку вхопиться і у літню кухню, де вже Костя з Миколою цибулю з огірками ріжуть. І тільки як Марусі терпець урветься та візьметься вона за рушника, скрутить його батогом та почне друзяк по спинах з двору, тільки тоді, наче схаменеться, пляшку викине, жінку обніме.

— Марусю, їдьмо з Рокитного…

— Десь краще побачив?

— Все одно де, тільки не тут. Не цінять мене тут, ноги об мене витирають.

— Хто? Поперек? А ти під нього не підкладайся, як та дешевина! Роби своє, хай бачать у районі — некомпетентне воно колгоспом керувати.

— Не підкладатися? Та він мене зничтожить! Головним помічником молодшого двірника зробить!

— А ти не трясися, то й не зничтожить — зуби обламає.

— І що ти у тому розумієш?! — дратувався.

— А ти де інше побачив? Куди звеш? Всюди на наші голови свої попереки знайдуться, — розсердилася. — Та ти й сам — Поперек!

Ох і розлютився! Як не вдарив? Уже і кулака над головою заніс, а тут Юрко у кімнату, до батька рученята простягнув.

— Обідила ти мене, жінко, — процідив, малого на руки підхопив і пішов надвір.

Маруся ще трохи по хаті покрутилася, забрала у нього малого і пішла до Орисі.

— Хочеш, йди зі мною, — сказала Льошці.

— А хату на кого? — очі відвів. Що є жінка поруч, що нема — йому все одно. Образа душу ятрить і, скільки не заливай її горілкою, ще глибше в'їдається.

Орися, як не трималася, розхворілася якраз після похорону Старостенка, усе частіше згадувала Бога, бабу Параску і партизана Айдара, ніби до зустрічі готувалася. Маруся щодня забігала до матері, іноді лишалася біля неї, і за півроку, коли Льошка геть перестав помічати хоч щось, крім власної образи, зовсім переїхала з малим до Орисі. Доглядала матір і, коли хтось із надокучливих рокитнянців уїдливо допитувався, чого це Маруся не працює, відповідала:

— Мене чоловік до Поперека у секретарки не пускає.

Була в тому частка правди Льошка повісився б од образи, та Марусі й самій недуже хотілося служити бридкому Попереку. А жити ж на щось треба, бо хоч і заробляв Льошка непогано, та пропивав чимало. Якось Маруся сплела капелюшка Юркові, потім кофтинку, потім у швейній машині розібралася і скоро пів-Рокитного в неї обшивалося. Якось і Тетянка Стьопчина завітала.

— Марусю, я оце подумала — нащо нам старими образами жити…

Маруся всміхнулася, як окропом на лице.

— Аз чого ти, Тетяно, такою доброю стала?

Бібліотекарка покрутилася, метрів п'ять тканини дістала і не втрималася, похвалилася: — Оце слідую твоїм порадам, бо зрозуміла — правду ти казала. Дарма я на тебе погане подумала.

— Про що це ти, подружко?! — насторожилася. — Про які поради? Наче не провидиця, у карти не дивлюся, людям не брешу.

— Забула, як на моєму весіллі побажала мені знайти коханця гарного, бо німець ні на що не здатний?

Маруся розсміялася.

— Невже Стьопка до тебе за стільки років тільки раз і торкнувся? — замовкла, бібліотекарку поглядом зміряла. — Що, Тетяно, урвався терпець? Вирішила плаття пошити і піти собі коханця шукати?

Тільки хотіла додати, що не у платті справа, а бібліотекарка очі до стелі підкотила.

— А чого його шукати?.. — і додала тихо та гордо. — Маю…

— І май, — відрізала Маруся, бо чогось так образилася, наче і не сама Старостенкові у вухо дзижчала, щоби німцю горбоносу підсунути.

— Ого! Ви тільки подивіться на неї! — здивувалася Тетянка. — І не спитаєш хто?

— Нащо?

— Бо ж від завидків ноги відніме! — похвалилася, озирнулася, наче у Марусиній кімнаті засідка, очі вирячила і прошепотіла: — По-пе-рек!

— Голова? — не повірила Маруся.

Бібліотекарка радісно кивнула і вже не приховувала подробиць, бо чого їх ховати, як про головне проговорилася, хоч голова і стукав пальцем по столі, малюючи страшні картинки їхнього з Тетянкою майбутнього, якщо хоч хтось у Рокитному дізнається, що у бібліотеці — храмі духовності та знань — час від часу голова скидає штани і таке з бібліотекаркою витворяє, що та потім гортає іноземні порнографічні журнали (вчителька Ніна Іванівна свого часу відібрала у хлопця з восьмого класу і веліла доньці спалити у грубі) і навіть там нічого подібного знайти не може.

— Так ти оце з ним без любові злигалася? — тільки й запитала Маруся.

— Близькі стосунки народжують дуже хвилюючі відчуття, — пограла бровками Тетянка. — Можливо, це і є любов, бо як він мене…

— Стривай, — перебила її Маруся — Ти оце мені прийшла про свої злягання розповідати чи плаття шити?

Бібліотекарка насупилася, і Маруся раптом подумала, що тепер завидлива і взагалі-то нещасна Тетянка стає небезпечною людиною, бо може підбурити Поперека до будь-якої дурні. Напружилася… Згадала, як сама Льошку Попереком обізвала. Напружилася ще більше і раптом тихо сказала:

— Стерво! Йди геть! Не буду тобі шити!

Тетянка не погрожувала, як думала Маруся, не розревлася, тільки почервоніла як буряк, згорнула матерію і вискочила з хати. А Маруся сіла — й ну думки перебирати. Надовго задумалася. Юрка з дитсадка забрала, до Орисі зазирнула, пішла з сином до нової хати, чоловікові їсти наварила, попрала геть усе, що брудного знайшла, а думки десь блукають.

Льошка додому повернувся. Сіла біля нього.

— Знаєш, Льошо, — йому впевнено. — Ось підказує мені серце, що недовго Попереку по Рокитному швендяти.

— Твої б слова та до Бога, — гірко відповів Льошка.

— У вас, комуністів, свій бог, — сказала, чоловікові тарілку з гарячим супом підсунула. — їж і не пий мені. Оце завтра, приміром, тебе у район викличуть, спитають, чи готовий господарство очолити, а ти що? Онде синці під очима, з рота — як з тої пляшки. — Замовкла — їж. А я до матері піду. Справа у мене є.

— Добре, — одразу погодився, бо так Маруся казала, наче знала щось важливе і рятівне.

Маруся до старої хати прийшла вже по-темному. Юрка спати вклала, Орисі ліки дала, вікно відчинила і сіла біля столу. Аркуша зі шкільного зошита вирвала, кулькову ручку на газеті розписала. Задумалася. Чи варто писати? Льошку згадала… Стьопку… Та що там думати — писати! Геть з Рокитного ту заразу! І хай підстилку свою бібліотечну із собою забирає. До аркуша схилилася.

«Першому секретареві районного комітету Комуністичної партії. Обурені рокитнянці звертають увагу районного комітету партії на те, що голова місцевого колгоспу Поперек Микола Миколайович веде аморальний спосіб життя, який не. відповідає високому званню комуніста і керівника, має за коханку Тетяну Барбуляк, працівницю рокитнянської бібліотеки, де він разом із нею влаштовує оргії й усілякі неподобства у робочий час.

Рокитнянці».

Перечитала. Папірець склала — до конверта. Заклеїла. Конверт підписала. У кишеню всунула і стала до вікна.

— Давай уже, Стьопо. Ходи. Ти мені сьогодні особливо потрібний.

Німець об явився аж після опівночі. Поклав цукерку на підвіконня.

— Якась ти сьогодні сумна, Марусю.

З вікна нахилилася, намисто Стьопку по щоці вдарило.

— Прости мені, Стьопо, Негарне я діло зробила, як тобі горбоносу висватала.

— Пусте, — знизав плечима. — Я її не помічаю, а тепер і вона від мене відчепилася.

— Ні, Стьопо, не пусте. Паскуда вона. Стережися її.

— Кажу, пусте, Марусю, значить, пусте. Чого це ти про неї згадала?

Розсміялася.

— Не зважай. Пусте…

— То мені?.. — був уже до вікна поліз. Маруся його зупинила, конверт дала.

— Дуже прошу, Стьопо. Вкинь міста в поштову скриньку біля контори. Та так, щоби ніхто не побачив. Чуєш?

— А що за лист?

— Дуже важливий. Дуже… — каже. — І зараз же вкинь. Обіцяєш?

— То піду? — на Марусю глянув. — Ти ж вікно надовго не зачиняй…

— Йди.

Минув день, другий, тиждень, а у Рокитному нічого не відбувалося. Не понаїжджали районні партійці з перевірками, не надрукували у районній газеті фейлетон про ганебні вчинки комуніста Поперека. Тихо. Маруся від напруженого очікування навіть спартачила сукню подружці Олені, жінці Кості-баяніста.

— Перероблю! — пообіцяла і все визирала на вулицю: чи не їде часом незнайома машина з чужими людьми. Та замість чужих людей за тиждень до Марусі припхалася вкрай розлючена Тетяна.

— Чого тобі? — грубо спитала Маруся. — Сказала вже — шити тобі не буду.

— Та здалося мені твоє шиття! — зашипіла Тетянка і помахала перед Марусиним носом тим самим листом, який Маруся так старанно писала тиждень тому.

— Що це? Твій Поперек змушує конспектувати усе, що з тобою робить? — насупилася.

— Ти писала? Ти? Ти? — тряслася Тетянка.

— Дай почитати, тоді й скажу! — Маруся їй.

— Не придурюйся! Ти про мене з Миколою в район написала! Ти! Знаю! Бо заздриш мені так, що аж теліпає тебе! Заздриш! Заздриш! А не знала, дурна твоя голова, що у мого Миколи в районі друзів повно. І секретарка… Листа не зареєструвала, а скоріш Миколі передала. Зрозуміло?!

— О! Так він і з секретаркою районною спить?! — Маруся вже не могла втримати гнів.

— А то ти не знаєш. як це робиться?! Сама зі старим Старостенком спала та все на вухо йому свої примхи нашіптувала. Це ти, гадюко, його змусила, щоб він мене із тим німцем драним оженив! Ти! Ти, гадюко… А я б могла за Поперека вийти чи ще за когось із начальства! А ти…

Маруся розмахнулася та як вріже бібліотекарці по щоці. Та й перекинулася. Об стілець головою вдарилася, сидить на підлозі й аж виє од ненависті. Маруся її за шкварок взяла.

— Ти хоч світлу пам'ять Матвія Івановича не ганьби, сволото! І по собі усіх не рівняй! — замовкла, бібліотекарку трусонула. — А листа такого кожний написати міг. Сама язиком по селу понесла. Я в тебе не випитувала. Та і вікна у бібліотеці — півметра від землі. До них хіба що немовля не дотягнеться.

Бібліотекарка зиркнула на Марусю з переляком.

— Господи, як же я не подумала… Що ж робити?

А Маруся — далі. І аж тремтить.

— Мабуть, уже все Рокитне з твоїх з Попереком подвигів регоче. Ото. треба до клубу сходити, а то все шию та шию, геть ніяких новин не знаю. А біля клубу люди чогось другий тиждень перемовляються між собою і так регочуть, що аж у моїй хаті чути. Треба сходити.

Бібліотекарка сполотніла і схлипнула.

— Марусю! Ми ж подругами колись були! Марусю! Що робити?!

— Хай твій Поперек чеше з Рокитного, поки його, як дуже перспективного, кудись на Далекий Схід не відправили.

— Таке скажеш! Він же собі не хазяїн. Куди поставили, там і повинен… — Заплакала. — Марусю! Він мене живцем з'їсть. Клялася, що нікому не скажу, а тепер він думає, що я…

— А ти йому про вікна скажи, — наказала Маруся. — Хай сам у них гляне, як буде навколо бібліотеки крутитися. Бо районна секретарка одного листа перехопила, а люди тим часом, може, уже десять нових написали. — Плюнула: — Тьху, гидота! Щоби вам…

Вказала бібліотекарці на двері:

— Сама побачиш — не поїде твій Поперек з Рокитного, тобі ж гірше буде.

Тетяна здиміла, а Маруся так засмутилася, що аж пальці голкою поколола: і що його робити?

Не здалася. Півроку потайки писала в район і на початку сімдесят сьомого Поперек таки чкурнув з Рокитного за день, наче й не було його ніколи. Бібліотекарку за собою не покликав.

— Виробничі шльондри залишаються на місці виробництва у спадок новому керівництву, — сказав Тетянці без церемоній під час останнього злигання.

Бібліотекарка застигла у тяжкій жіночій скорботі, бо — куди не глянь — нікому не потрібна. Була б до чоловіка притулилася, та за два роки під Попереком так звикла нехтувати ним та насміхатися, що тепер і підступитися боялася.

За місяць після від’їзду Поперека бібліотекарці було вже не до скорботи. Такий страх взяв, хоч у зашморг: Поперек, виїхавши з Рокитного, залишив своє сім'я. У бібліотекарці.

— Аборт?! — перелякалася стара вчителька Ніна Іванівна. — Нізащо, доню! — І додала урочисто: — Будемо народжувати, — наче ото сама дев'ять місяців блюватиме від токсикозу і звиватиметься од болю під час пологів.

— А Стьопці як сказати? — ляпнула Тетянка.

— Я його сама обрадую, — відповіла вчителька і раз припхалася на тракторну бригаду, де Стьопка уже за бригадира був.

— Вітаю, любий зятю!

— З чим? — спитав німець.

— З другою дитинкою. Тетянка вагітна! Буде оце Ларочці братик. Чи сестричка!

Німець ледь не впав. На жінчину мати крізь окуляри глянув, бригаду кинув і пішов додому. Горбоноса жінка, як засватана, сиділа на дивані і з благанням дивилася на чоловіка.

— Так ти таки паскуда, — тільки й сказав Стьопка. — А я не вірив.

— Стьопочко… Оце тільки раз… Через тебе… Бо не хотів… — забелькотіла.

Стьопка розгублено озирнувся, наче підтримки шукав. Замість підтримки витяг з кишені «Пегаса».

— І що мені тепер робити?

— Не кидай… Благаю, благаю… Аборт би зробила, та лікарі кажуть — пізно.

— Голову твою лікувати пізно, — відповів німець і пішов з дому.

Під ранок додому заявився. П'яний. Бо зовсім нічого не розумів. Пішов був до Марусі, та не знав, як виправдатися. Що казати? Жінка вагітна, але то не я? Засміє і прожене навіки, бо раз уже клятву порушив. Не повірить. Нізащо не повірить.

Стьопка присів під Марусиним вікном і, коли вона підійшла, встав і сказав:

— Гони мене, Марусю! Немає у мене фактів, щоб довести — не зраджував я тобі.

— Ти про жінку свою? — спитала Маруся тихо. Німець головою мотнув, мовляв, про неї.

— Твоя правда була… Паскуда вона… Від когось завагітніла…

— Ну, не від тебе. Це точно, — відповіла Маруся, і німець зовсім розгубився. Готувався у грудки себе бити, а вона, бач, і не гнівається…

Маруся хоч і перехрестилася, коли Поперека здихалася, та раділа недовго. Льошка головою став, пити кинув, згадав врешті про Марусю і малого Юрка і все хвалився районному начальству, коли те до Рокитного навідувалося, що у нього найкращі жона і син.

Юрко і дійсно гарним ріс. Розважливий, розумний. Ще й п’яти немає, а воно вже й читало, і числа додавало й віднімало.

— Красивий, як Маруся, а розумний, як Льошка, — хвалилася Льошчина мати баба Ганя.

— Не жилець, — кинула їй якось на те стара-престара рокитнянська баба Чудиха. — Не живуть довго такі янголи безгрішні.

Гані світ померк. І сама ж немолода, а баба та — зовсім розвалюється. Але Ганя на неї — шулікою, у волосся вчепилася.

— Ти що таке кажеш, стара потворо! Та як тобі тільки язик не відсохне, чума ходяча! Ану бери свої слова назад!

— Рятуйте… — хрипіла стара Чудиха. І Ганя убила б бабу, та рокитнянці її таки відтягли.

Чудиху на «бобику» відвезли до районної лікарні, Ганю валер'янкою відпоїли, а Маруся після тою настороженою стала, як той вартовий. Що б не робила, відвернеться та на Юрка — чи поруч? Наче хлоп'я могло зникнути враз.

Другого удару завдала Орися. Навесні Юркові лаштувалися п'ять рочків святкувати. Льошка вже й дитячу залізну дорогу імпортну на горищі сховав, аж Орисі зовсім зле стало. Лежить у малій кімнатці і марить.

Маруся біля неї — і вдень і вночі. Як Стьопка під вікно підійде, тільки й того, що гляне на нього сумно.

— Л ми ще живі, Стьопо…

— Рано нам ще помирати, Марусю, — ніяково. — Ти вже тримайся…

— Чуєш! Помре мати, і буду ще ким завгодно: і мамою, і дружиною, і сусідкою, і коханою, і свекрухою ж колись, і бабцею, а от донькою вже ніхто не назве…

— Та ти вже так сильно не побивайся, — він їй. — Знадобляться ще сили.

От ніколи не було між Марусею і Орисею тих довгих відвертих розмов, які часто бувають між дочкою та мамою. Маруся мовчазною та впертою росла. Орися на буряках півжиття спину гнула. Не вистачило у них часу сісти поруч, притулитися і довірити одна одній всі свої секрети, таємниці та прикрощі. А може, і не треба було їм того, може, і без слів гріли їхні душі одна одну любов'ю, бо тепер, коли Орися танула на постелі і все кликала свого Айдара, щоби йшов скоріше, Маруся танула поруч із нею, але і на хвилину не лишала матері, відчуваючи близький прихід жахливої порожнечі, яка ніколи й ніким не заповниться. Ніколи. І ніким.

Орися відчайдушно хотіла померти після дня народження онука, щоби не зіпсувати йому свята.

— Добра дитина вийшла, — казала Марусі у хвилину притомності, яка проривалася крізь важкі години марення. — Тільки ти, доню, йому ноги тренуй. Ото хай бігає, скаче, щоби ноги сильні були.

— Гаразд, мамо, — погоджувалася Маруся, хоч не розуміла материної поради. Ноги? Та нормальні ноги у хлопця! І скаче, як те козеня. Ну, не так, звісно, як Стьопчина Ларка. Та руда дзига увесь день по Рокитному носиться, а Юрко пограється і до книжок береться. Розумний. І гарний. Не жилець?

Маруся лякалася страшних думок, а вони не відступали, хоч криком кричи. Раз запитала Орисю:

— Мамо… Скажи. Вірити у страшні пророцтва баби Чудихи чи ні? От ти б вірила?

— Ні, доню, не вірила б, — відповіла Орися слабо.

Юркові, звичайно, дитяча залізниця всю увагу забрала, а Маруся на його день народження хвилину біля сина покрутилася і — до матері.

— Юркові сьогодні п'ять виповнилося, — сказала. Орися байдуже знизала плечима, наче усе мирське раптом стало їй далеким і нецікавим.

— Так… Сьогодні… — прошепотіла.

Маруся стримала сльози і раптом подумала, що ніколи у житті не говорила мамі, як сильно любить її. Перелякалася — ану як не встигне? Погладила Орисю по сухій долоньці і прошепотіла:

— Мамо… Я тебе дуже люблю… — не втрималася, розревлася, до Орисі кинулася, цілує. — Чуєш, мамо? Не кидай мене. Мамо… — і вже як мала: не про любов, не про Орисю слабу, — про себе, про страхи свої. — Не кидай мене! Не кидай…

— Ти у мене добра донька, — прошепотіла Орися головне і заплющила очі.

Маруся задихнулася і завмерла. Це ж що? Й усе? Мить тому мама вдихнула, а видихнути… Це й усе? Це і є смерть? Дихати, рухатися, навіть повести очима — не можна! Ні, не страшно, не можна. Недвижність. Завмерло все. Мама вдихнула, а видихнути…

Маруся нахилилася до Орисі — а раптом дихання стало слабким і вона просто не може розчути його. Ще ж мить тому мама вдихнула, а видихнути… Недвижність. Завмерло все. Маруся провела долонею по Орисиному лицю і замкнула мамі очі. Поцілувала її у ще теплу щоку. Вийшла з малої кімнатки на ґанок, де Льошчина мати Ганя бавила онука і сказала:

— Оце я вам тепер геть доросла!

І впала на землю, наче підкосив хтось.

— Ну, звісно, що голова свою тещу поховає по першому розряду, — перешіптувалися рокитнянці на Орисиному похороні, витираючи щиру сльозу і підглядаючи, як Льошка веде скорботну Марусю, а його мати Ганя про малого піклується.

— Тепер Маруся з малим на нову хату врешті виїде, — кумекали. — Треба до голови підкотитися… Хай би віддав стару Орисину хату під аптеку. Гарно ж? Була б в Рокитному аптека чи там крамничка господарська, а то в сільпо все гамузом — і консерви, і мило, і сокири упереміж з в'єтнамськими кедами.

— Не може голова Орисину хату конфіскувати, — казав баяніст Костя, Льошчин друзяка добрий. — Ту хату ще до революції бабині Парасчині батьки склали. Не колгоспна вона.

— І що з того? — заперечив вічний секретар рокитнянської парторганізації лисий Ласочка. — Як для соціалістичного будівництва знадобиться, то можна й конфіскувати. Колгосп голові з Маруською нову хату дав? Дав! Виходить, стару може забрати. І не під аптеку. Я б, приміром, там кафе з чаєм зробив.

— Ой-йой, знаємо ми ваші чаї! — репетували баби. — Ніде такого нема, щоби по чай через півсела до якогось кафе пхатися. Люди при тямі чаї вдома розпивають. Знаємо ми ваші чаї! Горілочки вам усе мало, щоб ви всі повиздихали від неї, паразити!

І могли ті розмови вилитися у цілком конкретні зазіхання, та після Орисиної смерті Маруся так і лишилася у старій материній хаті. Спочатку сиднем сиділа день у день та все Орисині лахи перебирала, наче сподівалася знайти відповідь хоч на одне із запитань, які так і не встигла поставити матері Льошка жінки не чіпав, розумів — горе. Та й не було у нього особливого часу біля неї сумувати — справ у колгоспі вистачало.

За місяць Маруся потроху почала на нову хату навідуватися — прибере, їсти наварить, з нових м'яких меблів пилюку збере, а на ніч знову-таки до старої хати.

— Впадеш, коли отак весь час туди-сюди бігатимеш, — Льошці вже набридли жінчині викрутаси. Місяць минув, посумувала та й годі. Треба далі жити.

— У маминій хаті й машинка швейна, і малого до дитсадка зручно, і видно той дитсадок з вікна. Якщо щось трапиться — за мить прибіжу, — вона йому. — Все одно тебе у новій хаті до ночі нема, так чого мені там скніти?

Льошка потилицю почухав і був би обов'язково знайшов аргумент на користь нової хати, та з вулиці вже водій гукає:

— Олексію батьковичу! У конторі ланкові зібралися. Ви ж самі наказали…

— От йо… — на жінку рукою махнув і побіг. І чого після того Марусі у новій хаті скніти?

Німця після Орисиної смерті і тільки здалеку бачила. Сяде той на лавці біля своєї хати, «Пегаса» засмалить і дивиться у землю.

— Не треба ти мені тепер, німцю, — прошепоче. — Пішла мама, наче щастя за собою геть начисто вимела.

А намисто все одно до грудей притисне і прислухається, наче мусить воно їй таку щиру пораду дати, що враз очі відкриються. Мовчить намисто, чи то Маруся глухою стала. Час взявся рани гоїти — то Юрковим сміхом розрадить, то над новим платтям для сусідки змусить так попотіти, що й усі погані думки забуваються. А то баби новину принесуть.

— Марусю! Чула? Кажуть, німцева Тетянка двійко дівчат народила, так німець ледь її з хати не вигнав! Отакий підлий чоловік! Отака гнила натура! Чула?

Восени Тетянка знову швиденько і майже без болю народила двійко дівчаток-близнючок. Просто у Барбуляковій хаті й народила І диво! — одна білява, аж руденька, друга геть чорнява і — прости Боже — горбоноса. Німець з бригади додому прийшов, байдужим оком на немовлят глянув.

— А… Уже й повискакували.

— Степане. Я розумію… Стільки дівок у хаті… Караул! — поспівчував Тетянчин батько Тарас Петрович і запропонував: — Хочеш, у загородку підемо? У мене там заначка є… На випадок усіляких життєвих трагедій.

— Самі туди йдіть. І жінку свою з собою забирайте, — глухо відповів німець, і хоч як Тетянчина мати не хотіла біля онучок лишитися, так сказав, що поперек мовити не посміла, мовчки забралася.

Залишилися самі у хаті. П'ятирічна Ларочка малих бавить. Тетянка, як той істукан, сидить і знай головою хитає. Стьопка проти неї сів.

— Що робитимемо, жінко?

Тетянці у голову дурне кинулося. Очі витріщила, губи копитом викрутила.

— А що робити? Наштампував мені дівок, ще й питаєш?! — вишкірилася.

— Та ти геть дурна… — здивувався німець.

— Я дурна? Це ти дурний і вже помреш дурним! — розійшлася. — Твої дівки! Твої, так і знай!

— І яким же вітром мої?

— А спав! Спав як мертвий, а я під тебе підлізла… Полоскотала, ти і встав, наче з попелу, а очей не розплющив. Навалився на мене, геть усе зробив, аж між ноги потекло. Отак, Стьопочко!

— Он як ти заговорила. — Очі під окулярами примружив, встав важко. — Та я не те що уві сні, я навіть під наркозом до тебе на кілометр не підійшов би, коза драна!

— Що?! — Підскочила, аж трясеться. — Бидло колгоспне! Селюк гнилий! Це я «коза драна»? Та у мене такі чоловіки були… Начальство! Тобі й не снилося!

— Ото й котися до свого начальства! А Лара зі мною лишиться, бо ще навчиться у тебе того паскудства!

Мала Ларка від немовляток відірвалася і сказала батькам серйозно:

— Я із сестричками бути хочу!

Німець плюнув, вхопив «Пегаса» і пішов з хати. За хвилину Тетянка біля нього на лавку всілася.

— Стьопочко! Прости мене за все. Клянуся Ларочкою, ніколи тебе не зраджу. Що хочеш, робитиму, але твоє прощення заслужу. Тільки не кидай мене. Чуєш? Не кидай. Сором же. А я. А я щось придумаю. Щось таке придумаю, щоби тобі нічого очі не різало.

— Та ти у нас на вигадки швидка, — відповів і тільки назавтра зрозумів, що мала на увазі бібліотекарка.

Наступного дня додому повернувся пізно. На бригаді хлопці зачепили німця і потягли до сільпо, горілки накупили і влаштувалися «обмивати» німцевих близнючок за конторою, де ще Старостенко заради якоїсь примхи зручні дерев'яні столи з лавками поставити наказав.

— Давай імена їм попридумуємо, — запропонував німцю тракторист Славко. — Ми не алкоголіки оце задурно пити. Хтось із бабів причепиться, а ми їм — лясь! Пішли геть! Ми тут над іменами саме мучаємося!

— Добре, що дівок двоє, — сказав беззубий дід Нечай, якого давно на пенсію вигнали, та він щодня на бригаді товкся.

— Чому? — запитав похмурий Стьопка.

— Довго пити можна…

Дід Нечай не дарма життя прожив, знав, про що казав, бо уже й собаки рокитнянські гавкати кинули, а за конторою — усе балачки.

— Дуся і Люся! — постановив Славко.

— Дурне! — хитався дід Нечай. — Рита і Віта.

— Хоч Білка і Стрілка, — підвів риску німець, важко встав, окуляри поправив. — Добре…

— Що «добре»? — не зрозумів Славко.

— Добре, що хоч вам від того добре, — відповів німець і пішов геть. І не подякував оце добрим людям, що цілий вечір заради нього мучилися, імена вигадували, взагалі — страждали і раділи за нього.

— От німчура! — образився дід Нечай.

Стьопка ввійшов у хату і перше, що побачив, — заплакані Ларчині оченята.

— А чого це ти не спиш? — спитав. — Малим дівчаткам давно спати час.

Ларочка побачила батька, розревлася і кинулася до нього.

— Татко! Нема у мене сестричок…

— Як це? — здивувався німець. — Назад у мамку вскочили?

— Померли, померли… — ще дужче заплакала мала.

— Як це? — розгубився німець. — А мати де?

— Плаче у спальні… — захлиналася руда Ларочка.

Німцю — серце в п'яти. Протверезів, наче хто його головою в колодязь. Малу обережно відсторонив та — до спальні. Увійшов, серце калатає, слово мовити боїться. «Та як це? — думки, як та мошкара. — За що? Хоч і чужі, та невинні… їх, бідолах, ніхто не питав, чи вони тут кому потрібні. Вискочили собі і жити хочуть. Як це?»

Тетянка сиділа на краєчку ліжка. Нічна сорочка незнайома. Нова, не інакше. Собі під ноги дивиться. Не плаче.

— Діти де? — прохрипів німець. Озирнувся, наче бібліотекарка пожартувала і просто сховала десь малих, аби йому нерви полоскотати.

— Вранці… чорнява щось труситися стала… Перелякалася я… Дуже… — Тетянка говорила, наче шматки від німцевого серця відривала. — Зібралася… До міста поїхала… Там лікарі… Там же медицина… Краща… Туди… А їм усе гірше…

— Обом? — насторожився німець.

— Обом, обом, — Тетянка повернула до чоловіка лице, трясла головою, наче допомагала запевняти — правду каже.

— І що?

— Привезла… А вони уже й посиніли… Вірус якийсь… Пізно кинулася…

Німець опустив голову. Брови гірку зморшку на чолі викарбували.

— Піду…

— Куди? — від ліжка скочила, очі долу.

— Як це куди? До дядька Івана, теслі. Хай не спить. Треба ж труни малі поробити, поховати по-людськи.

— Не треба, — прошепотіла ледь чутно.

— Як це? — ще більш насторожився німець. — Ми ж не німці які… У нас все по-людськи має бути. — Завмер. — А де… Де діти?

— У місті лишила. У лікарні…

— Як це? — Гнів очі червоним залив.

— На органи… — аж пискнула.

— На що?!

Померкло.

Як врізав Тетянці межи очі, та й перекинулася. Щелепи стиснув окуляри рукою тремтячою поправив, одежиною якоюсь у бібліотекарку жбурнув.

— Одягайся, паскудо! Поїдемо у місто! Дітей мертвих додому заберемо.

— Не можна, не можна. — труситься. — Я бомагу підписала.

— Я на тобі зараз так розпишуся, що й кісток не збереш! — гаркнув. — Вдягайся, стерво, бо голою потягну!

— Не поїду, не поїду. — Знай своє. Він її за волосся вхопив і потягнув з хати.

Сусідська баба саме надвір з відром вийшла, що у ньому було — вилила, чистої води набрала і вже до хати намірилася, аж бачить — рудий німець жінку за волосся з хати тягне та кулаками по спині підганяє.

— Боже, Боже, — перелякалася, у хату вскочила та з вікна визирає. — Що робиться? І хіба вона винувата, що знову дівки народилися? Бідна… Бідна Тетяна! Дав же їй Бог такого підлого чоловіка, як той німець гнилий!

Стьопка нічого не чув. До паркана бібліотекарку притис.

— Кажи, де та лікарня?!

Від жаху рота роззявила, губи трусяться.

— Немає, ніякої, лікарні…

— Як це? — німець геть усі слова розгубив. Чисто папуга — «як це» та «як це >'

— Не хворі були… — остаточно прибила.

Стьопку трусонуло. А в голові — наче хто смолу гарячу розвів і знай колотить, щоби не застигла, Дивиться німець навкруги — нема нічого, зникло геть усе, тільки чорні хвилі до нього спішать І верещить щось у тій чорнот тоненько, як би, приміром, малі дівчатка верещали. Хитнувся, жінку відпустив — вона і сповзла по паркану на землю. Скрутилася, як та гадюча і мовчить.

Стьопка спробував вдихнути — не виходить. Стоїть клубок у горлі. Ще спробував, аж запаморочилося. До бібліотекарки нахилився.

— Тетяно… Ти… їх… убила? — І боїться тих слів.

Бібліотекарка схлипнула, на чоловіка з острахом глянула, забелькотіла:

— Живі. Заради тебе усе… Своїх заведемо… Ларочкою, клянуся! Ні на кого більше не гляну, тільки тебе любитиму.

Німцю вже тієї балаканини — через край. Гаряча смола з голови у вуха, у горлянку, в очі. Відрубати б ту голову, бо вже зовсім нічо-о не розуміє. Жінку за руку схопив:

— Де діти суче твоє рило?! Правду кажи!

— Здала у дитбудинок. Щоби вони тобі очі не муляли.

Розігнувся у морду їй як плюне — тьху! Ага, відступив клубок у горлянці, пішло повітря. Озирнувся — зникли чорні хвилі, тільки серце калатає— скоріш-скоріш… У хату побіг.

— Зараз принесу твоїх сестричок, — Ларочці. — Тільки щоб оце лягла на постіль і не вставала, поки не повернуся.

Ларочка у ліжку завмерла, тільки оченята сяють. Стьопка дістав паспорта. усі гроші з полиці.

— Тато скоро… Скоро…

У Рокитне повернувся аж наступного дня пообідь. Розхристаний, утомлений, щасливий. Два згортки малих галасливих на стіл поклав і оголосив закляклій бібліотекарці:

— Щоб я тебе, стерво погане, біля дітей не бачив. Вб'ю.

Рокитнянці аж пересварилися, такий диспут улаштували навколо Барбулякових близнючок. Одні казали, що німець спеціально жінку в бібліотеку загнав, а сам щодня бігає на ферму по свіже коров'яче молоко і годує дівчаток. шоб оце не працювати у бригаді. Інші ставали на захист німця і погоджувалися, що у бібліотекарки, скоріш за все, молоко погане, тому близнючки й годуються від колгоспних корів. Але ні ті, ні інші не схвалювали Стьопчиного вчинку — де це було таке щоби батько роботу кинув за малими доглядав, а жінка, як та принцеса, у бібліотеці сторінки гортала.

— Та він завжди пришелепуватим був, — плювалися.

Тетянка швидко прийшла до тями і зрозуміла головне на селі ніхто не знає що близнючки не Барбулякові. Німець мовчить, як партизан, інші язиками не плескають. От і виходить, що в Рокитному не знали про її з Попереком походеньки, бо. якби хоч одна язиката баба в те вікно бібліотечне, про яке Маруся казала, підгледіла, про близнючок уже таких казок понаскладали б, хоч книжку пиши. «Брехала Маруська, що під клубом про нас з Попереком пліткують!» — вирішила і стала далі думати.

По всьому — тільки Маруська знала про Тетянчиного коханця. Виходить, таки вона у район писала! Вона Тетянчиного перспективного кавалера з Рокитного виперла. Навіщо? Так зрозуміло ж! Щоби свого Льошку в крісло голови посадити. Від такого приголомшливого висновку бібліотекарці аж щелепи звело. Навіть вискочила з бібліотеки, оббігла, знайшла начебто невисоке вікно і спробувала у нього зазирнути. Глянула — високі книжні полиці геть усе заступали, нічого крім них не видно.

— От змія… — Розлютилася Тетянка. Та з кулаками до Марусі не побігла. Затаїлася.

«Чекай, подружко, — думала мстиво. — Я свого часу дочекаюся. Я тобі так відімщу, що й жити перехочеш! І за Поперека, і за те, що Стьопка мене до дітей не підпускає!» І не згадала подякувати Марусі, що та про Тетянчині одкровення нікому й словом не прохопилася: ні чоловікові, ні Стьопі, ні будь-кому.

Німець не здавався. Тетянка було подумала — місяць покрутиться і сам відступиться, але минув місяць, другий, третій, а Стьопка знай крутиться біля близнючок. Ларочку зранку до дитсадку відправить, дівчаток нагодує, до грудей — і на бригаду. А там уже й звикли.

— О! Німець з Білкою та Стрілкою!

Була проблема. Ніяк не міг Стьопка дівчаткам імена придумати. Тетянка увечері з кутка голос подасть:

— Уже посміховиськом став на все Рокитне. Носишся з тими дітьми, як дурень з писаною торбою, а й досі вони у тебе безіменні.

— Не твоє діло, — виплюне.

Раз дітей вклав. «Пегас» у кишеню, кожуха накинув і пішов поночі вулицею. Зима вже крутила завірюхами, заганяла людей ще вдосвіта у теплі хати, і тільки чорні ворони не лякалися морозів, знай греблися у снігу, мов ті кури.

Німець під голий бузковий кущ став, на старі недопалки під ним глянув.

— Оце закрутило… Ціле життя біля Марусі не був.

І навіть не знає, чи тут вона, чи у новій хаті на іншому кінці села. І вікна не відчинити — не той сезон. Геть село снігом укрило. Намацав у кишені цукерку — всміхнувся. Дістав її і кинув у вікно. Цукерка вдарилася об скло і впала під вікном у сніг.

— Хоч так, — уголос.

Аж вікно — рип…

Задихнувся німець, розпирає груди од радості. Зігнувся, до дірки в огорожі чкурнув, на подвір я проліз, до віконця, до віконця, як до води живої душа спрагла.

Перш за все цукерку з снігу взяв, у вікно зазирнув — нічого не видно. Наче й рипнуло, а оце підскочив — зачинене. Руку до очей приклав: чи є хтось живий у старій Орисиній хаті?

А у кімнаті біля вікна Маруся намисто коралове до грудей притискає.

— Отак і будеш до смерті заглядати, німцю, — шепоче. — Ніщо тебе від мене не віднадить.

Віконце ледь прочинила. Стьопка насторожився.

— Маруся?..

— Німцю, ти коли своїм малим імена вигадаєш? — чує.

— Маруся. — і сміється, і сумно — Марусю, чуєш… Ох і важко, як довго тебе не бачу.

Вікно відчинила.

— Не барися, бо геть змерзла.

І не спитав, чи там є хто у хаті, чи не підведе часом Марусю. Де там! Пірнув, мов у безодню. Хоч би хвилину поруч побути, хоч би торкнутися щоки, провести важкою долонею по спині чи просто… просто — хай вона дихає, а він слухатиме.

— Як дівчаток назвеш? — спитала.

— Чужі вони. — гірко.

— А чого ж носишся? — вона йому.

— У сироти хотіла здати.

— Он як! — аж потемніла од гніву. — Лиха… Лиха жінка.

Махнув рукою, мовляв, та нічого, якось справлюся. Усміхнувся їй:

— Марусю… Я оце хотів їх Маріями назвати: щоби, виходить, біляву Марійкою звали, а чорняву — Марусею.

Розсміялася, голову йому на плече поклала.

— Ні, Стьопо, долю не обманеш. Не буде для тебе у світі інших Марусь. Одна я. Єдина… — задумалася. — Назви їх Надія і Любов.

Наступного ранку бібліотекарка до світанку вискочила з хати, бо обіцяла допомогти матері відвезти у місто на базар яєць, сметани та сиру домашнього для продажу. До хвіртки дійшла — а що це за сліди з двору по чистому білому снігу? Не інакше, як злодюжки поживи шукали. Пішла по слідах. На вулицю, по вулиці у бік ставків, озирається — хтось під бузковим кущем стоїть? Відвернувся, цигаркою димить. Придивилася й остовпіла — так це ж Стьопа її, чоловік законний.

Підійшла тихо, зі спини кахикнула.

— Стьопочко… А чого це ти посеред вулиці.

Озирнувся. Наче злякався. Чи привиділося Тетянці.

— Зі ставка йду. Покурити зупинився.

— А-а-а-а… — та озирається. Біле… Біле скрізь. Чистим снігом, мов простирадлом усі гріхи прикриті. Тільки під Марусиним вікном натоптано.

— А я оце… — до нього,

Зиркнув.

— Нецікаво мені твоє. — І пішов до хати.

Льошка давно змирився з дивним Марусиним уподобанням — старою материною хатою — і навіть знаходив у цьому безліч переваг. Принаймні, коли після важкого дня голова повертався до нової хати напідпитку, а випивати з суто виробничих причин доводилося майже не щодня, жінка не довбала, і Льошка подякував жінчиній упертості: добре, що свого часу Маруся навідріз відмовилася продавати чи дарувати колгоспу стару Орисину хату.

— Краще Юркові буде, — сказала тоді.

Льошка навіть віднайшов таку собі романтику в їхніх з Марусею стосунках. Заскочить серед біла дня до старої хати, Марусю обніме, та його приголубить, нагодує, і він поскаче далі у справах. Хіба не романтика?

Та якось занесло Льошку в справах до районної ветеринарної лікарні. Бач, щеплення худобі зробили, а довідку для звітності не дали, і довелося голові кидати колгоспні справи і власною персоною вибивати ту довідку, бо вже й ветеринара посилав, і заступника, а в районній ветлікарні, бач, ніяк часу для рокитнянців знайти не можуть.

— Льошка?! Ординський?! — Головний лікар районної ветлікарні побачив Льошку і просяяв.

— Сьомка? Григор'єв? — Льошка одразу впізнав студентського товариша.

Сьомка! Григор'єв, чортяка! Разом з даху на п'ятий поверх жіночого гуртожитку, преферанс до ранку. На щиглів. А як «шпори» з політекономії у трусах ховали. А того… Івана Фомича, професора, що читав історію партії. «Як Івану Фомичу в дупу вставили свічу. Ти гори, моя свіча, за здоров’я Фомича». Взагалі-то віршики про Ілліча складалися, але і вони з Григор'євим недурними були. Ще на третьому курсі заприсяглися, що зуби обламають, а до обкому партії кар'єрними сходами видряпаються. А яєчня… Яєчня! У гуртожиток п'яні припхалися після опівночі, їсти хочеться — спасу нема. А їсти теж — нема. На вікні у кімнаті два яйця сирих і картонний залізничний квиток. Льошка хотів сире яйце випити, а Григор'єв, зараза, уперся — яєчню засмажимо. Взяли ті два яйця і картонний квиток замість ложки, бо справжня ложка теж кудись поділася, поперлися на кухню. Темно, хоч око виколи. Точно, якась сволота лампочку на кухні викрутила і у своїй кімнаті вкрутила. Та нічого. Газ увімкнули, тепер би сковорідку знайти. А — нема сковорідки! Усе проти них. І проти яєчні. Льошка вдруге запропонував яйця сирими заковтнути, та Григор'єв пояснив: не можна відступати перед обставинами, інакше обставини будуть їхніми життями гратися, а вони не для того оце в інституті мозок парять, щоби потім ними, людьми з вищою освітою, крутили якісь там обставини.

— Це аксіома, друже! — запевнив і помітив на підлозі кухні такий собі тазик. І щось у тазу плаває.

— Замість сковорідки зійде, — зрадів Григор'єв, відчинив вікно, виплеснув за вікно з тазика усе, що там було, поставив його на газ і вкинув два яйця.

І тільки вони з Льошкою почали по черзі колупати яєчню з тазика картонним квитком, як до кухні увійшов грузин Важа Чараташвілі з паралельної групи і перебив апетит.

— О! Моя таз! — сказав, побачивши, як Льошка з Григор'євим схилилися над тазиком і по черзі щось з нього вкидають до рота.

— Бери! Нам твій тазик уже не потрібний, — не розгубився Григор'єв, доїдаючи останній шматок яєчні.

Важа Чараташвілі взяв ще гарячий таз, знизав плечима.

— А де мій шкарпетка? А?! — І сам загарячкував. — Де мій шкарпетка, я вам питати?! А? У цей тазик мій шкарпетка плавав, чекав, поки я його прати зберуся. А?!

Льошка відчув, як нудота підступила під горло.

— Григор'єв, я тебе порішу! — простогнав і бігом до туалету. Ледь устиг.

Від спогадів не знудило, натомість — тепло світле. Е-е-ех, гарні часи були! Безтурботні. Льошка обняв Сьомку Григор'єва.

— Як тебе сюди занесло, чортяка?!

Григор'єв — не змінився — за життя говорить, одночасно з шухляди два штофи на стіл, банку з медичним спиртом, голову у двері висунув.

— Нас не турбувати!

— Сьомко! Когось із наших зустрічав?

За півгодини спирт без закусі прикінчили, розм’якли, як морозиво на сонці, попливли — посмішки сентиментальні, очі вологі. Обнялися.

— Важу пам'ятаєш?

— Яєчню? — Льошка йому. Як розреготалися.

— Зараза… Я через нього собі кар'єру зіпсував! Оце вимушений був на цю лікарню погодитися, а я ж уже в облвиконкомі відділ капітального будівництва очолював…

— І що тобі Чараташвілі поганого зробив?

— Мені нічого. Собі. Женився, дурник. Весілля королівське закрутив… Ну, грузин — одне слово. А на ранок знайшли його молоду дружину побиту і зі зламаною ногою.

— Та він що, здурів?

— Як його міліція не допитувала — мовчить і край. А та його… молода, теж як риба. А як стало питання, що нашого Чарату посадять до чортів собачих, він мене до слідчого ізолятора викликав… Попросив, аби я написав на нього добру характеристику, мовляв, раптом менше дадуть. Я йому кажу: «Чарата, чорт забирай! Як я можу написати, коли ти не при розумі. У перший день сімейного життя ледь дружину не прибив». Ну, він мені і розколовся — каже, вийду — взагалі уб'ю її, бо клялася, що незаймана, а сама… Каже, ані краплі крові з неї у першу шлюбну ніч не пролилося… А грузини ж, вони гарячі… Коротше, написав я… А у тої дружини Чаратиної, як виявилося, батько — велике цабе, і він…

Григор'єв вів далі. Льошка п'яно захитав головою і зупинив його.

— Сьома, скажу тобі як другу… Всі ті балачки, що у незайманих обов'язково кров повинна бути, — повна дурня. Може, й інакше бути.

Григор'єв подивився на Льошку, як суворий професор дивиться на нерозумного учня, і категорично заявив:

— Ні, друже. Інакше бути не може. Це я тобі як лікар кажу.

— Який ти лікар? — обурився Льошка. — Економіст. Як і я. Бухгалтер!

— Та-ак! Вибирай слова! Я — керівник! Я відповідаю за кожне своє слово.

Льошка раптом почервонів і запитав Григор'єва з сумнівом:

— Думаєш, інакше бути не може?

— Однозначно, друже. А що? У когось проблема? — п'яно посміхнувся. — Тоді вставай, побігли виручати людину з біди! Все одно через гада Чараташвілі тут скнію. Хоч розважимося. Чуєш… Жінка Важі тепер на «хімію» йому листи любовні пише. І він ій. А я через них коровам хвости кручу! І де справедливість?!

Справедливості не було. Хоч як не намагався Льошка на пару з Сьомкою Григор'євим напитися до безпам'ятства, щоби жодний сумнів не гриз душу, та лихі питання наче насміхалися: невже Льошка такий наївний — повірив на слово своїй красуні Марусі й оце досі вірить, що буває інакше?!

Льошка повернувся в Рокитне, занурився у роботу, як у марево, та сумніви не відступали. Якось спробу вав заговорити з Марусею про ту першу ніч, та жінка якось дивно знизала плечима і відповіла майже словами Сьомки Григор'єва:

— Що? У когось проблеми? Так біжи, виручай! Ти ж голова, тобі чужих справ у Рокитному немає.

Чужих справ?! Льошці — скіпка у серце. Зі своїми б розібратися! Ні, досить. Досить терпіти Марусині примхи. Жорсткіше треба бути. Чоловіча рука. Слово — закон. Не подобається — йди під три чорти! Раз навіть зачинився у конторі та спробував накидати план:

1. Прийти додому не пізніше від восьмої вечора. Вимагати, щоби їсти було. З собою всадовити, і хай сидить, поки він вечерятиме.

2. Після вечері Марусю на диван всадовити і хай телевізора дивиться. Чи з малим книжки читає.

3. Юрка спати вкласти.

4. До спальні Марусю затягти і так викрутити, щоб кохала його до нестями.

Подумав хвилинку, дописав: «І так — кожен день!»

Прочитав і виматюкався.

— Оце б Попереку так жити! Я не зможу.

План на шмаття розірвав, та усе частіше став навідуватися до хати несподівано серед дня.

— А чого не зателефонував з контори, що ідеш? — дивувалася Маруся. — А то — сміх. Установив телефони, а сам лякаєш мене.

— А чого тобі лякатися? — скаже. — Чесній жінці лякатися нема чого.

Глянула на чоловіка з-під лоба.

— Та кажи уже, що тебе гризе? Бачу ж — крутишся, як лихий серед добрих.

І якось Льошка не втримався.

— Маю аргументи, Марусю, що ти мені вже використаною дісталася… — сказав і сам вразився, як паску дно звучало те «використана». І ще більше розлютився.

— Якою?! — Маруся червоними плямами вкрилася. — Ану повтори.

— Та був у тебе хтось до мене, — крикнув. — Чого дивишся?! Давай уже! Признавайся!

Маруся пропекла Льошку чорними очима, стисла губи і повернулася до дзеркала. Дивиться на себе, намисто червоне коралове пальцями гладить, і Льошка по очах її читає — зараз! Зараз Маруся з думками збереться… Зараз! Не змовчить, відповість.

Льошка чекав чого завгодно — і що впаде перед ним на коліна і благатиме, щоби простив, і що, навпаки, розмахнеться і спробує дати йому дзвінкого ляпаса, та він її руку перехопить і все одно вимагатиме правди. Та Маруся вкотре роздивилася своє відображення і сказала через плече, навіть не обернувшись до чоловіка:

— Пішов геть з моєї хати!

— Що?! — не повірив Льошка.

Маруся поправила намисто на грудях і пішла до дверей.

— Як з сільпо повернуся, щоби і духу твого тут не було!

— Ах ти ж… — підскочив, за руку Марусю вхопив. — Кажи! Кажи правду, бо зничтожу!

— Треба було під хрестом на правду заприсягатися, а не у сільраді підписи ставити! — вирвалася.

— Ти мені на те дурне вінчання розмови не переводь! Я тебе за інше питаю!

— А за інше я перед Богом відповідатиму, а не перед тобою! — двері відчинила і пішла.

Льошка за нею, а біля хвіртки уже директор рокитнянської школи товчеться.

— Олексію батьковичу! А як з книжками? Дасть колгосп на книжки грошей?

— Вам що, у бібліотеці книжок не вистачає? — гримнув.

— Не вистачає! Як не вірите — самі перевірте. — І дає Льошці папірця. — Ось список необхідної літератури.

Того ж дня Льошка зателефонував до рокитнянської бібліотеки і, чисто як колись Поперек, сказав бібліотекарці неоднозначне:

— Тетяно? Щоби на місці була! Йду до тебе з перевіркою.

У порожній бібліотеці зависла курява, наче Тетянка спеціально поперекладала книжки і ті обурилися, що потурбували їх дарма, зашаруділи сторінками, здійняли пилюку.

— Оце, виходить, твоє господарство, — обдивився Льошка.

За всі роки свого рокитнянського життя він жодного разу тут не був. А нащо? Додому газети виписував — «Правду», «Радянський спорт». І журнал — «Тваринництво». Бухгалтерка як до родичів у Молдавію моталася, так обов'язково звідти книжки привозила. Вже ціла книжкова шафа у новій хан заповнена, тільки читати нема коли. Нічого… Юркові будуть Марк Твен із Достоєвським.

— Оце, виходить, твоє господарство, — повторив і поклав перед бібліотекаркою на стіл папірець з переліком літератури, необхідної для школи.

— Ану, глянь, Тетяно! — наказав. — Є такі книжки?

Тетянка пробігла очима список.

— І заглядати не буду, так знаю. Нема, — відповіла.

— А що тоді тут є? — роздратувався. — Дивлюся, людей повно… Всі аж рвуться книжки читати.

— Та чого… Заходять іноді.

— І що читають? — Для годиться спитав, бо уже все з'ясував і зрозумів — доведеться з колгоспної каси дітям на книжки грошики виймати.

Тетянка зрозуміла своє — про бібліотеку більше не йтиметься, тож з теплого місця її поки що ніхто не турне. очима у вікно стрільнула — хай би нікого до бібліотеки не принесло.

— Знаєш, голово, — сказала, — а в нас із тобою одна біда на двох.

Льошка на бібліотекарку зверхньо зиркнув, всміхнувся пихато — що ти мелеш, жінко?! Яка у голови з бібліотекаркою спільна біда може бути?

— То, може, вирішиш її за нас обох?! — навіть не поцікавився, про що мова. І вже до дверей, геть з пилюки бібліотечної.

— Стьопка мій… Німець. До твоєї Маруськи бігає, — встигла випалити.

Льошка як взявся за дверну ручку, так і закляк біля неї. До бібліотекарки обернувся, та думала — от зараз голова гнівом зійде, усе чисто в неї розпитає і таку карусель румунці з німцем влаштує, що все Рокитне здивується.

Льошка обернувся та як розрегочеться.

— Німець?! До моєї Марусі?! Та ти забери у Стьопки окуляри, на носа свого горбатого начепи і роздивися свого німця! На нього і баба Чудиха не гляне, не те що моя Маруся. Оце тільки тебе чорт поплутав. Теж мені! Знайшла Казанову в Рокитному!

— Щоб я здохла! — відчайдушно вигукнула ображена Тетянка.

— Та живи… — відповів, на Тетянку зневажливо глянув. — Тобі б діло якесь, а то німець твій і з дітьми вошкається, і по господарству, і на бригаду встигає А ти отут сидиш цілими днями та пилюку на спідницю збираєш.

І пішов. Тетянка почервоніла од гніву, за головою на поріг бібліотеки вискочила.

— Під бузок біля двору глянь.

— А що там? — Льошку вже не смішили Тетянчині вигадки — дратували якого біса причепилася?

— «Пегаси» одні. От ти, голово, що куриш?

— «Родопи».

— А німець — тільки «Пегаси». Ти піди, піди! Глянь під той кущ! І цукерки їй носить. «Кара-кум»! Платить, виходить, за те, що дозволяє…

— Ану цить! — гримнув Льошка. — Стули писок, жінко! Ще раз почую… — убив її поглядом. — Сама побачиш…

Увесь день Льошка підганяв час. Нараду з тваринниками закінчив, на годинник глянув — рано. З бухгалтером три години баланс зводив, на годинник глянув — рано. З директором рокитнянської школи перелік літератури трохи скорегував у бік зменшення, на годинник глянув — рано. Ще рано!

Під вечір зайшов у сільпо.

— Галино, дай ліхтарика! Завтра гроші принесу, бо сьогодні не взяв із собою.

Продавщиця знайшла ліхтарика, хоч на прилавку не було, дві батарейки.

— Нащо тобі ліхтарик, голово? Заблукати боїшся?

— Тобі яке діло?! — гаркнув і пішов до контори — рано ще, рано.

Засидівся, аж заснув. Прокинувся, на годинник глянув — друга ночі. «Аби не пізно!» — подумав.

На вулиці мело. Перед конторою поряд із сільпо перелякано блимала одна на все Рокитне лампочка у вуличному ліхтарі. Льошка щільніше закутався у довгу дублянку і пішов до старої Орисиної хати. «Бути не може! Не може!» — плигали думки.

Суцільна темрява вулицею не гуляла — з хат линуло м'яке світло, кидало на подвір'я мерехтливі відблиски, наче запевняло глуху ніч, що немає їй ходу до теплих людських осель, де вона нікого не заморозить холодом, не залишить самотнім і нещасним, бо кожний, хто лютої зимової ночі постукає у розігріту вугіллям чи дровами хату, обов'язково знайде у ній і для себе життєдайне тепло. Хоча б до ранку.

Льошка місив сніг, аж доки не зупинився біля великого, як дерево, бузкового куща — голого, темного, ніби нічне царство, тремтячого, та не слабкого. Глянув на вікна старої Орисиної хати — онде Маруся ходить, над шкіряним диваном схилилася, сплячого Юрка по голівці погладила, присіла поруч…

Головою мотнув — отака родина у голови у вікно за дружиною та малим підглядає. Та нічого… Він це діло швидко владнає. Він онде — цілому колгоспу раду дає. Тільки хотів ліхтарика з кишені дістати, аж під кущем хтось — шерх-шерх. Льошка обернувся і ледь не поперхнувся морозним повітрям.

— Німець?! А що ти тут робиш?

— Курю…

Стьопка дістав з кишені «Пегаса», неквапливо постукав цигаркою по пачці, чиркнув сірником.

Льошка підозріло примружив око.

— Отут? Серед ночі? Куриш?

— Так, — відповів німець.

— Чому?

— Звичка…

— Яка звичка?

— Як зі ставка додому йду, так зупинюся біля бузку і курю, — замовк, напружився, спробував пояснити: — Передишка… В дорозі…

— І, часто оце…

— Та все життя… — затягся, аж щоки провалилися.

— Отак, виходить…

— Отак…

Льошка розгубився, і раптом такою дурнею здалося йому запитати німця, чи ходить він до Марусі, бо і бовдур на німця гляне та тільки пожаліє: худе, аж світиться, руде, окуляри ті вічно поправляє, наче вони зараз впадуть з носа. І оце він — гарний та розумний голова, комуніст зі стажем і взагалі перспективний керівник — питатиме німця… Тьху ти!

Льошка аж плюнув у сніг, так роздратували його дурні Тетянчині вигадки.

— І чого тебе на ті ставки носить? — пробурмотів. — Дітей на кого лишив? На жінку?

— Ні, — сказав німець. — На старшу… Лару.

— Це їй уже скільки… — спробував пригадати Льошка.

— З твоїм малим однакові, — відповів німець. — На той рік до школи.

— Так, так… — Льошка почухав лоба. — А чого жінку так вже жалієш?

— Не жалію.

— А чого тоді сам крутишся, а вона у бібліотеці байдики б'є?

— Аби не бачити.

— Отак… То хай би хоч за дітьми ходила…

— Не можна їй дітей довіряти. Лиха вона… Негодяща.

— Точно, — аж надто швидко погодився Льошка і паніть пожалів німця подумки. Мало того що горбоноса, ще й отрута з язика ллється.

— Той розлучись! — порадив. — Це комуністам не годиться, а таким, як ти…

— Ні, — сказав німець. — Яка не яка, а все ж мати дітям. Я без матери виріс… Знаю, як воно…

Докурив, недопалок у сніг під кущ кинув.

— Піду я… Завтра вставати рано.

Льошка дивився як Стьопка, кутаючись у худу куфайку, пішов вулицею.

— А риба ж де? — гукнув у спину.

— Та де їй бути, у ставку, — відповів німець. Зупинився посеред вулиці, окуляри поправив.

— А ловив чим? — із несподіваною підозрілістю спитав голова.

— Вудкою. На ставку ховаю. Онде, одна вже бралася перевіряти.

— Та ні… То я так, — Льошка злякався навіть думки про те, що Стьопка Барбуляк може дізнатися про його сумніви і терзання. — Бувай, Стьопко…

Барбуляк кивнув у відповідь і за мить зник у нічній заметілі. Льошка дістав ліхтарик, присвітив під бузковий кущ.

— Звалище! — вилаявся, бо під бузком височіла чимала купа недопалків. Не полінився, нахилився до купи ближче.

— Самі «Пегаси», — пробурмотів. Розігнувся. — і що з того?

Знав би голова, що колись німець вирив під кущем глибоченьку яму і, тільки коли вона заповнилася вщент, почав кидати недопалки зверху.

Льошка вимкнув ліхтаря і вже з непоганим настроєм посунув до хати.

— Дідько! Маруся ж мене вигнала!

От, діла! Пройшовся подвір'ям. Чи йти до хати, чи до нової поночі пхатися? До вікна підійшов, зазирнути хотів, під ноги випадково глянув, бо послизнутися боявся, — а під вікном сніг утоптаний, наче хто тупцював тут години зо дві. Стрільнуло.

— Та я так з глузду з'їду з тими загадками!

У вікно зазирнув — сидить Маруся біля дивана. На дивані Юрко спить. Видихнув і постукав у вікно. Маруся насторожилася, на вікно з подивом глянула, у хустку закуталася. Підійшла, вікно відчинила.

— Відколи це ти, Льошо, через вікна до хати сунеш? Не для тебе ті шляхи.

— Пусти… Поговорити хочу.

— Двері відчинені.

Скільки можна прожити, коли біля серця гостра скіпка підозри і ревнощів? Льошка про це не думав. Життєві пріоритети ще замолоду визначені — кар'єра, гроші, сім'я. І хоч перші дві позиції не підводили, зі своєї третьої Маруся знай вколе. Хотів бузковий кущ викорчувати, вона криком кричала, що це пам'ять про Орисю, не дала. І скіпка у серце — штрик! Заскочив додому пізно увечері, а вона співає, перед дзеркалом стала, намисто те кляте — і так і сяк, а Льошку побачила, зітхнула, від дзеркала відійшла, вікно зачинила — холодно їй. І скіпка у серце — штрик! А то сказав, що у відрядження їде, а сам півночі за подвір'ям стежив, та так нічого підозрілого й не побачив. І відійшла скіпка від серця. Потім ще далі. Ще…

Німця Льошка ніколи за конкурента не вважав, йому все те простирадло чисте спокою не давало, та з часом Льошка переконав себе, що Сьомка Григор'єв збреше — недорого візьме, і врешті закрив для себе і цю тему. Малого до школи відправили. Гортали щоденника з п'ятірками і раділи удвох з Марусею. І Маруся…

Маруся ніби спокою в серце налила. Про вінчання — ні слова, про страшні пророцтва баби Чудихи, здається, забула: тепер як півгодини Юрка не бачить, то не біжить його шукати. Суконь собі гарних нашила, не в'яне. Дві біди лишилися у нову хату так і не схотіла повернутись та намиста того коралового не знімає. Сказав якось…

— Не чіпай мого, Льошо, — відрізала.

Восени вісімдесятого відвели Юрка у другий клас, і Льошка врешті придумав, як вирішити їхнє дивне для багатьох рокитнянців квартирне питання. Завіз цегли та цементу на подвір'я старої хати і сказав Марусі:

— Відремонтую стару хату, добудую дві кімнати. Ванну поставлю. Туалет. Кухню зроблю велику. Добре?

— Аз тою, що у степу, що робитимемо?

— Юркові буде. То як? Добре?

— Добре! — всміхнулася. — Ох і добре!

Як перший сніг упав — старої Орисиної хати і не впізнати. Цеглою геть уся обкладена, дві кімнати великі, кухня і туалет з ванною добудовані. Палац, а не хата, і не у степу ж, майже у центрі села.

Льошка хотів кімнату з шкіряним диваном і дзеркальною одежною шафою на кабінет для себе перетворити, та Маруся лише головою мотнула:

— Ні… Мого не чіпай.

Розмову саме в новій великій кухні вели, бо Льошка вечеряти зібрався. Він — спокійний, бо хоч і турбот через край, та всі приємні, — погодився.

— Добре. Зроблю собі кабінет у малій кімнатці де Орися жила, — каже. — Головне, що тепер ми, Марусю, точно не розлучатимемося.

Тільки ложку до рота, Юрко до кухні на одній нозі скаче.

— Мамо! Мамо! Диво!

— Яке диво? — розсміялася Маруся.

Юрко підскочив, зупинився і простягає Марусі «Кара-кум».

— Дивись, дивись! На підвіконня знадвору хтось цукерку поклав!

Льошці очі кров’ю залило бібліотекарка язиката у тій крові бреше: «І цукерки він їй носить! "Кара-куми"! Платить, виходить, їй за те, що дозволяє…»

У кухні тихо стало, мов невидимий могутній диригент обережним жестом наказав — помріть усі, хто лиш пискне. Льошка спробував підвести на Марусю очі — не зміг. Вії чавунні, з десяток скіпок у серце штрикають.

— Так ти вікно відчиняв? — наче крізь вату чує Марусин голос. — От бешкетник, їй-богу! Застудишся…

— Мамо, я подумав, що це ти поклала! Як завжди! — з такої ж далечині чує Льошка впертий голос сина. — А ти ж надвір не ходила. Так? Ти з татком у кухні була, а я у кімнаті. Не було цукерки, а потім… з'явилася. Правда, диво?

— Ой, синочку! Мабуть, то вже дівчатка до тебе заграють…..Цукерки тобі носять, — чує Льошка тихий Марусин сміх.

— Ну й дурні! — розсердився Юрко і знову побіг до кімнати.

У кухні вже не тихо, німо стало. Сидить Льошка над борщем уже холодним, наче його самого хто заморозив.

— Їж, Льошо… Холодне, — чує знову наче здалеку.

— Ти… скажи… чого… Чого тобі треба, Марусю? — відповідає, наче ото платівку на сорок п'ять обертів хтось на тридцять три поставив і тягнуться дурні слова, як мед, липнуть до всього, чіпляються за горлянку, не хочуть з рота вилазити. І очі важкі — підвести ніяк не може.

— Геть усе маю, — Маруся каже. — Пожити б ще…

— Та поживемо, — відповідає, з-за столу важко підвівся. — Чого ж не пожити? Й сорока ще немає… — замовк. — …І вінчатися уже не хочеш?

— Не хочу.

— А що так?

— Люди вінчаються, щоб на землі і небесах не розлучатися, а ти…

— Що? Не підходжу?

— Та, мабуть, не пустять комуністів на небеса. Мабуть, інша для них скринька у Бога.

— А ти, виходить, прямо в рай?

— Навряд.

— А ти старайся, Марусю, старайся… Може, твій Бог твої старання оцінить…

І пішов з кухні. Маруся так біля столу й залишилася. Борщ холодний неторканий у каструлю вилила, намисто перевірила — на місці. Зітхнула.

— Що мені старатися, — прошепотіла.

З коридору — грюкіт. Вийшла. Льошка Юрка вдягнув. шарфиком шию загортає.

— І куди це ви поночі?

— Баба Ганя дуже просила Юрка до себе, — Льошка їй. І в очі не дивиться.

— Чекайте! — крутнулася. — Бабі Гані гостинців зберу.

— У мене є гостинець для бабусі! — похвалився Юрко і показав «Кара-кум».

— Є у неї все. Геть усе є, як ото в тебе, — процідив Льошка і розчахнув двері у морозну ніч.

Як вів сина через двір до хвіртки, під вікно зиркнув.

— Ого! Дивись, синку! Та дівка, що цукерку принесла, мабуть, чоботи сорок другого розміру взуває!

— Мабуть, Лариска Барбулячка, — серйозно відповів Юрко. — У школі весь час смикає мене за рукави.

Баба Ганя Юркові зраділа безмежно, хоч і не телефонувала синові.

— Врешті про матір згадав, — пробурчала. Льошка відвів малого до вітальні, покликав матір у кухню і сказав:

— Пояснюю ситуацію. Я завтра зранку до району їду. Днів на три-чотири Малий у тебе буде.

— А Маруся?

— Захворіла.

— Господи!

— Та не «Господи»! Ти, мамо, уважно мене слухай. Щоби до Марусі не ходила. І не дзвонила.

— Господи! Що сталося?

— Нічого не сталося. Час я їй дав — три дні. Думатиме.

— А якщо їй зле стане? Сам же кажеш — хвора… І — нікого поруч. Якось воно…

— У Марусі, мамо, хвороба особлива. На здоров'ї ніяк не позначається. Навпаки.

— Господи! — зовсім перелякалася баба Ганя. — Та що там у вас?!

— У нас, мамо, — все клас! Ти в наші справи не лізь. Дали тобі малого — доглядай. А як не подобається, з собою візьму. У відрядження.

— Хіба це діло, хлопця по чужих кутках тягати? Добре їдь. Не ходитиму. Не дзвонитиму. — Задумалася. — А як Юрко зателефонувати схоче? Чи додому збігати?

— Займай його, чим хочеш. Чи збреши, що Маруся зі мною поїхала.

— Та не їздила вона за тобою ніколи.

— Ото ж бо и воно! — аж пополотнів. — А тепер б> де.

Пішов до Юрка попрощатися. Ганя слідом.

— Сину! А як Маруся сама з хати вийде? І буде баба для онука брехухою!

— Не вийде, — завірив, наче цвях вбив.

Юрка підхопив:

— У бабусі кілька днів побудеш, а ми з мамою у район поїдемо. Добре?

— Добре, — відповіло сонне хлоп'я. — Гостинця привезете?

— Аякже!

Льошка залишив сина у матері, вийшов на вулицю — ох і холоднеча. До кісток пробирає, а снігу — все одно мало. Хоч би озимі до весни не померзли.

Стоїть посеред вулиці, не несуть ноги до хати. Він — про озимі, а у голові — Маруся і «Кара-кум» той клятий.

— О! Голово! Добре, що я тебе зустрів, — дід Нечай до нього суне.

Знову набрався? Точно.

— Чого тобі, діду? — Льошка йому. — Йди до хати, бо ще впадеш посеред вулиці й замерзнеш.

— Голово! Нема на тебе Сталіна!

— Що ти, діду, верзеш?

— А сам подивись! — пальцем у бік бібліотеки вказує. — Сонце сіло, кури поснули, а в бібліотеці хтось електрику задурно палить! Непорядок! Був би Сталін, тебе б уже розстріляли.

— іди спати, діду, бо я зараз сам тебе розстріляю. Без Сталіна! — смикнувся Льошка.

Дід Нечай похапцем — руки догори, мовляв, здаюся без бою!

— Додому тебе провести? — зітхнув Льошка.

— Та я ще ого-го… — завірив дід і поплентався до своєї хати.

Льошка провів його поглядом. Обернувся до бібліотеки. «Другий раз сюди гуну. І все — не по книги!» — гірко всміхнувся подумки.

Бібліотекарка сиділа біля столу, гортала новий журнал про моду і мріяла. Е-ех! Золоті часи були, коли Поперек у рокитнянському колгоспі головував. Оце коли б так все обернулося, і його знову сюди закинуло. Тоді б Тетянка своє взяла! Тоді б вона будь-які Поперекові бажання виконувала, а він би їй за те… У журнал глянула. Та, приміром, шубу попросила б. З кроля. Чи — на курорт. Чи — у шубі з кроля та на курорт.

Біля порога — шурхіт. Бібліотекарка згорнула журнал, на двері з осторогою — кого принесло? Зачинено! Бібліотека до сьомої працює, а тепер уже… На годинник подивилася. Оце так! Запрацювалася, аж через край. Якби не той німець, давно дома була б.

— Тетяно? — Льошка зайшов до бібліотеки, навіть не привітався. «Бидло колгоспне!» — по думки огризнулася бібліотекарка і вкотре пошкодувала, що Поперека поряд нема.

— Зачинено уже, — обережно так. — Оце додому вже збираюся.

— Ходи сюди¹ — Льошка стояв біля відчинених дверей. Зачиняти їх і не думав.

Тетянка придивилася до обличчя голови — чорне! Наче ото у вояка, що махав, махав шаблею, всіх ворогів поклав, але й усіх друзів втратив, і так йому тепер гірко та сумно, бо й помститися за загиблих друзів уже не може, — нема ворогів, тільки страшна, як смерть, самотність.

Бібліотекарці раптом стало страшно. «Порішить мене зараз і все! — перелякалася. — А що! Йому все з рук зійде. Голова, член партії… Скаже, що то не він. і ніхто ж не присікається… А я йому давно поперек горлянки. Бач, набрехала про Маруську, а він тепер казиться. Вб'є Точно вб'є».

— Ль… ошенька… Товариш голова… — забелькотіла. — Тільки не вбивай. Ну, збрехала… Збрехала про твою Маруську… І Стьопу свого. Що хочеш роби. Можеш мене того… зґвалтувати. Чи за згодою сторін… Я не проти. Я таке умію… Тобі сподобається! Тільки не вбивай. Ну брехуха я, брехуха! Через таке не вбивають.

— Замовкни! І ходи сюди, — повторив Льошка тихо та грізно.

Тетянка од страху затулила рота рукою і на ватяних ногах рушила до голови.

— Слухай і не перебивай, — повів далі Льошка таким самим моторошним тихим голосом. — Зачиняй цю канітель… Бігом додому. Німцю скажеш таке: голова, мовляв, у відрядження подався, малого Юрка до матері відправив, а Марусю у погріб… кинув… у кухні під підлогою…. Усе зрозуміла?

Тетянка перелякалася ще дужче. Заніміла.

— Повтори, — наказав Льошка.

— Голова… у відрядженні. Юрко у Гані… Маруся… — Смикнулася. — Що? Правда, замкнув у погребі?!

— Пішла! — гаркнув і вийшов на поріг. — Хай година мине… Чи трохи більше… Потім скажеш, зрозуміла?

Бібліотекарка врешті зрозуміла інше: її ніхто вбивати не буде. Ґвалтували, на жаль, теж.

— Та біжу, біжу, — метушилася, замикаючи двері бібліотеки на важкий навісний замок. — Льошо! Скажи… Скажи, бо ж у нас одна біда на двох! Скажи… Невже правда? Невже твоя Маруська і мій Стьопка…

— Ти дітьми своїми краще б так цікавилася, як ото моєю Марусею! — Пішов геть.

— Так я того… Задля діла… Задля діла! Якщо ти їх підозрюєш… То нащо про погріб казати? — Біжить за ним, аж підскакує.

Льошка зупинився і сказав так само, як німець:

— Як це?

— Ну… Як вона в погребі, то він її начебто визволяти прибіжить… І що в тому поганого? Викрутяться! От побачиш — викрутяться! — аж захлинається. — А якщо вона одна вдома та на постелі розляглася… — І замовкла, бо так голова на неї зиркнув, аж кишки скрутилися. Оченятами закліпала, до нього заглядає — То як мені казати? Як?

Зітхнув тяжко, наче горою його привалило.

— Не кажи про погріб…

— А-а… Так, виходить.

— Іди вже! — ніби хльоснув по щоці. — Іди…

Бібліотекарка — задки, задки.

— А про постіль… Про постіль казати?

— Звідки б тобі про це знати? Га? Нічого не казати. Йшла додому, побачила, як голова сина до матері відвів, бо. у відрядження І все.

— Льошо… Чуєш! Візьми мене… собі на поміч… їх… вбивати!

— Іди геть, потворо, бо й додому не дійдеш! — замахнувся на бібліотекарку.

Та хіба вперше Тетянку ображали? Пропустила повз вуха, бо аж дух їй забило од цікавості: що ж голова за страшне діло серед ночі замислив? Га? Ой-йой, хоч би одним оком глянути! Хоч би одним оком.

— Льошо! Льошенько! Ти ж їх не вб'єш?

Голова схопив Тетянку за грудки і процідив:

— І щоби мовчала мені, як та риба, якою тебе твій німець од самого весілля годує!

Тетянка припхалася додому така збуджена, що це помітили усі — і чоловік, і діти. Восьмирічна Ларочка кинула книжку, підійшла до матері:

— Мамо! Тебе хтось образив?

— Мене? З чого це ти взяла?

— Ти червона і трусишся, — поставила діагноз мала Ларка.

— Мороз! Такий мороз, доню… — заметушилася. Пальто зняла, до вішака — а на ньому Стьопчин кожух від талого снігу мокрий.

— О! — Ларочці. — А наш тато теж десь по морозу бігав?

Німець прасував близнюкові труси та майки.

— Тихіше про свій мороз! Малих розбудиш!

Тетянка обернулася до дивана, на якому терли оченята трирічні Надійка і Любаня.

— А вони і не сплять, мої янголята! — рвонулася було до дівчаток, та німець так на неї зиркнув, що передумала.

На табуретку біля дивана всілася.

— Швиденько, дівчатка! Швиденько! Оченятка заплющили, а мама вам казочку розкаже…

Німець з підозрою подивився на жінку. Щось нове? Зазвичай прийде, на малих рукою махне байдуже, мовляв, вошкайтеся тут самі, як того хотіли, і завалиться спати.

— Казочку! — заплескали у долоньки дівчатка.

— Лягайте! Вкривайтеся! Очі заплющуйте! — командувала Тетянка. — А тепер слухайте… Цю казочку розповіла мені…

Ларочка позіхнула і насупилася:

— Я не хочу слухати казку! Я хочу спати.

Тетянка махнула рукою — йди вже Барбулячка мала! От, здавалося б, перед Ларкою в неї ніякої провини немає, але старша донька найбільше противилася матері.

Ларочка пішла до дитячої кімнати, де тулилися одне до одного три ліжка. Німець склав попрасовані дитячі речі і сказав:

— Іди собі! Сам малим казку розкажу!

— Та добре, добре… — закрутилася на табуретці. — А то і я могла б. Мені завтра на роботу не йти. Встигну відіспатися.

— І чого ж це тобі на роботу не йти?

— Голова наказав.

— Як це?

— Сама не знаю. Тільки-но… Йшла з роботи, Олексія батьковича перестріла. З малим. Він Юрка до баби Гані відводив, оце і перестрілися… Каже — зараз у відрядження мчуся, а ти, Тетяно, бібліотеку завтра не відчиняй. А я собі думаю — оце всі чоловіки однакові, голова малого Марусі теж не залишає! До матері повів. А це ж для жінки — така образа. Бідна Маруся! Сидить, мабуть, сама у хаті й плаче.

— Ти про свою бібліотеку думай, а не про інших бабів…

— А що про неї думати? Мабуть, голова ревізію хоче зробити…

— Ревізію? — хмикнув німець. — І кого там рахувати? Щурів?

— Нащо ти гак кажеш!

— Нормально кажу. Як книжок не вистачить, ти усе на щурів спишеш.

— У мене якраз діла у порядку, бо я…

Глянув на неї з подивом.

— А чого це ти мені про свої діла? У мене до них інтересу нема! Сама собі розказуй!

На малих глянув — поснули на дивані без мамчиної казки. Переніс обережно до дитячої кімнати, світло загасив, двері причинив. Кожуха шукає.

— Куди це ти? — бібліотекарка аж задихнулася — невже буде вистава?!

— Не твоє діло.

— Ти б гачка свого добре нагострив!

— Якого гачка? — з-під окулярів на жінку з презирством глянув.

— Та свого гачка! Ти ж на ставок? Ох і гарна риболовля взимку на ставку. Та ще вночі. Мабуть, гострого гачка треба мати, щоби рибу ту врешті зачепити!

— Ти ото свого гачка, — у ніс Тетянчин тицьнув, — не суй, куди не треба!

Витяг кожуха з-під Тетянчиного пальта, пачку «Пегаса» у кишеню вкинув… Буде вистава.

Льошка переконався, що бібліотекарка побігла прямісінько до хати, хижо озирнувся, підняв комір дублянки, наче від того рокитнянці голови не впізнали б, і пішов провулком у степ, щоби з боку городу дістатися старої Орисиної хати. Там вона… Там Маруся. Чекає? Та чекає… Невідомо на кого.

Відтоді як чоловік вдяг малого і повів до баби Гані, Марусю ніби прикувало до стільця в кухні. Вони пішли та залишили замість себе сто тривог, і ті тривоги не церемонилися, не соромилися, не тулилися по темних кутках — кружляли навколо Марусі, совали тарілками на столі, повсідалися на стільцях, тягли до неї невидимі липкі руки, і кожна — одна перед одною — намагалася заліпити Марусині вуста брудно-зеленою, аж коричневою, багнюкою.

Стрепенулася. Озирнулася, наче власну кухню вперше бачить.

— Та чого це я? — Руку до намиста приклала. — Хороніть моє щастя… — намистинкам уголос.

А думки, наче змії, сплітаються, і вже не розібрати, що в тій голові робиться. «Похоронимо! — кричить щось чорне, як болото, нахабно і презирливо. — Закопаємо!» «Та тю на вас! Збережемо! Збережемо!» — червоні намистинки на те чорне сунуть, рветься нитка, і вже кам'яні червоні кулі котяться у болото, та не топнуть, стають усе більшими, більшими, і по тих кам'яних кулях мала Маруська дряпається, намагається вилізти з чорного болота, озирається, бо хтось-таки має допомогти їй, а з туману-кисілю Орися брови супить, ховає руки грубі, порепані, наче соромиться, та не до Марусі, а до розірваної нитки із плачем. Мовляв, оце вдруге нитка порвалася…

— Та чого це я?! — Маруся встала. Стільці до столу поприставляла — порядок. За тарілки взялася…

— Ну що, румунко. Прийшов, мабуть, час повинитися…

Обернулася — Льошка у дверях стоїть. Лампочку, що в коридорі, заступив — весь у тіні. Темрявою окутаний. Холодний… Холодний, і жодної краплі тепла від нього не йде. Навіть очі й ті холодною ненавистю світяться.

— Перед Богом повинюся. — На його холоднечу своєю кригою.

— Так маю новину для тебе. Я тепер твій Бог! — Крок до неї ступив, з тіні вийшов, бачить Маруся — дровиняка у Льошки в руках, а на кілець дровиняки ганчірку намотано.

— Он чого малого до баби відвів, — обпекла очима, спиною до нього ста \а і завмерла.

Німець ще здалеку побачив, як світло у Марусиній кімнаті блимнуло, ніби злякалося, і згасло, наче вмерло. Стьопка поправив окуляри і озирнувся — нікого. Дійшов до голого бузкового куща, як завжди, закурив «Пегаса», подивився на Марусине вікно, а вітер раптом як закрутить — наче штовхав німця від вікна. Плечима знизав — що за дурня? «Пройдуся до ставків, — вирішив. — Хай вітер стихне. Все одно віконце зачинене».

Два кроки зробив. «Йолоп! — вилаяв себе. — Як Маруся вікно відчинить, поки «Пегасового» вогника під бузком не побачить?! Морозяка ж… Змерзне».

Німець повернувся під кущ, знову глянув на вікно — зачинене. Докурив, кинув недопалка під кущ і обережно посунув до дірки в огорожі.

— Та хай. — шепотів. — Може, втомилася чи ще щось… Цукерку покладу та піду…

Сніг рипів під ногами, гола вишня під Марусиним вікном тряслася. Стьопка став під вікном, витяг з кишені цукерку і поклав на підвіконня.

— Чуєш, Марусю… — прошепотів у зачинене вікно. — Уже сьогодні був поклав тобі цукерку, це вдруге… Вибачай… Піду.

У темному вікні промайнула чорна тінь. Стьопка напружився, поправив окуляри, вдивився у вікно.

— Не спиш? — прошепотів.

У відповідь — ані звуку, ні руху. Завмерло все. Мотнув головою мовляв, та добре, піду, не тривожитиму… Крок зробив і закляк: за спиною з тихим рипінням відчинилося вікно.

Стьопка обернувся і чогось перелякався. Та що це Маруся?! Вікно відчинила і наче пішла кудись. Тихо, чорно… Зняв окуляри, протер скло. Знов начепив на носа — нікого біля вікна.

— Щось не те. — перелякався ще більше.

Ближче підійшов, зазирнув… Край вікна стояла нерухома темна постать, і в непевному місячному світлі німець побачив головне — важке червоне коралове намисто на шиї.

— Марусю — всміхнувся.

Темна постать рвонулася до вікна, нахилилася до німця, вхопила його за грудки і втягнула в кімнату. Від неймовірної швидкості цього ривка Стьопка інстинктивно заплющив очі, серце втекло у п'яти. Хтось сильний та дужий поставив його на ноги посеред Марусиної кімнати, трусонув за грудки.

Німець розплющив очі і жахнувся — перед ним стояв Льошка. Голий. У самих трусах і кирзових чоботах. А на шиї… намисто коралове.

— Ось я… Твоя Маруся… — прошепотів, а німцю — грім у вуха.

Найперша проста думка, що виникла у Стьопчиній голові, — Маруся мертва. Нема Марусі…

— Де вона? — крикнув. Рвонувся. Льошка не зміг утримати. — Де вона? — вчепився у Льошчину шию та так і повис.

Льошка заревів по звірячому, легко відірвав від себе Стьопку, одним ударом збив з ніг, впав поруч на коліна і почав молотити кулаками, аж поки дихалку не забило. Захитався, встав, вхопив недвижного німця за воріт кожуха і потяг у кухню.

— Зараз… Зараз… — белькотів скажено. — Зараз н вас і повінчаю…

Стьопчина голова билася об підлогу, окуляри злетіли, ще коли Льошка втягав його до кімнати, ліве око набрякло, у роті — ропа.

Льошка затяг німця у кухню, кинув на підлогу, і сліпій Стьопка, як у тумані, бачив лише Льошчині ноги у звичайних кирзових чоботях. Ось один чобіт відірвався від підлоги, наче намірився забити гол, і обвалився на Стьопку. Німець виставив руку, захищаючись, та чобіт спочатку зламав Стьопчину руку і тільки потім вгруз у його живіт.

Німець харкнув кров'ю, та свідомості не втратив. Він бачив… Бачив… Ось важкі кирзові чоботи презирливо штовхонули його, наче якусь дохлятину, і зникли. Німець підвів тремтячу від болю голову… Куди? Наче відповідаючи на німе Стьопчине запитання, чоботи зупинилися, і німець побачив, як Льошка присів навпочіпки біля закривавленої Марусі.

— І оце ти мене… мене!..Проміняла на це бидло?!

Окуляри — зайві. І без окулярів німець бачив — Маруся не відповідає чоловікові не тому, що примха у неї така. І без окулярів бачив, як страшно німа Маруся привалилася до стіни, дивиться кудись крізь Льошку і всміхається недвижними скривавленими вустами, наче мертва. Біля неї на підлозі валялася дровиняка, бозна-навіщо обмотана великою скривавленою ганчіркою.

Німець спробував спертися на руку, але зламана рука теліпалася, як у дурної ляльки. Він упав на підлогу, поплазував убік, притискаючи до грудей зламану руку, вислизнув з важкого кожуха і, спираючись здоровою рукою на стіну, звівся на ноги.

Льошка облишив Марусю, обернувся до Стьопки.

— Що?! Готовий вінчатися? То добре… Добре… — Взяв з підлоги дровиняку і рушив на німця.

Стьопка не чув Льошку. Він витягував шию і силкувався роздивитися, чи жива ще Маруся. На мить йому здалося, що Маруся ледь здригнулася, підвела очі, і німець скоріше відчув, ніж побачив, ясну печаль, що лилася з чорних очей Марусиних.

Німець заволав. Та так дико і так відчайдушно, що Льошка на мить розгубився. Стьопка протаранив рудою головою Льошчин живіт, повалив його на підлогу, впав зверху, бив здоровою рукою і кричав несамовито:

— Пилюка! Пилюка! Ти — пилюка проти неї! Ти — ніхто! Я к ти посмів… Як ти посмів її вдарити, падло! Я к ти посмів… Не забуду! До смерті не забуду! Закопаю, виродок проклятий…

Льошка заревів, кинув німця й оглушив дровинякою.

— А-а, німець! Пручаєшся! Не хочеш з Маруською вінчатися. А доведеться…

Льошка потягнувся до своєї шиї, стягнув з неї важке коралове намисто і нахилився до закривавленого німця.

— Вдихни глибше, Барбуляк… Будеш її з небес виглядати…

Розреготався, мов божевільний, намисто коралове німцю на худу шию накинув і ну душити.

— Благословляю тебе, падло паскудне… Благословляю… — Затягував сильніше.

Стьопка хрипів, безпорадно мотиляв руками, перед очима — мільйон вогнів. І жодної краплі повітря.

Маруся дивилася з кутка, як чоловік підім'яв під себе Стьопку, як навалився на нього всім тілом, як у повітрі майнуло червоне коралове намисто.

Маруся хитнулася вперед, упала на коліна і поповзла до чоловіків. Наштовхнулася на дровиняку, вчепилася, як у рятівну соломину, сперлася на неї, на ноги звелася — пливе усе перед очима і тільки страшний червоний зашморг, мов викарбуваний, на Стьопчиній шиї.

Маруся дивилася на червоні намистинки, і спина вигиналася, підборіддя — вище. вище… Гнів по жилах — гарячою рікою. Замахнулася і вдарила важкою дровинякою Льошці по потилиці. Льошка відпустив Стьопчину шию. Обернувся, наче здивувався. І упав поруч з німцем.

Маруся завмерла. Усе добре… Добре… Вгамувати б оте тремтіння, бо й кроку зробити не може. Тремтячою рукою провела по очах — червоне… І тут — червоне. Губи стисла — зможе. Крок… Іще…

Німець прилип до підлоги, наче до рідної матері. Хапав ротом повітря, дивився на Марусю… «Усе добре… Добре… Жива моя Маруся», — плакала душа. Маруся йшла до нього, німець навіть хотів всміхнутися, та не зміг.

Льошка лежав поруч із німцем. У голові гуло. Він спробувати ворухнути хоч пальцем, та тіло не слухалося. Льошка бачив, як Маруся, долаючи біль, зробила крок. Другий… «Чекай… Чекай… — плакала душа. — Зараз встану і вб'ю. Обох». Льошка навіть хотів був розсміятися у лице Марусі презирливо і гнівно, та не зміг.

Маруся підійшла до чоловіків. Нахилилася. Обережно стягла з німцевої шиї важке коралове намисто. Наділа на шию…

Льошка з німцем приголомшено дивилися на неї і не вірили очам. Німець був упевнений — Маруся скаже йому хоч одне обнадійливе слово. Льошка думав про те, що краще б померти, ніж почути, як Маруся скаже німцю щось обнадійливе. Та Маруся мовчки зняла з німця важке коралове намисто. Накинула на шию. Притисла його до грудей.

— Не чіпайте… мого… — ковзнула божевільним поглядом по захеканих закривавлених чоловіках, переступила через них і пішла з кухні.

Льошка з зусиллям повернув до німця голову і гірко прохрипів:

— Нагадай мені, німцю… За що ми боролися?

— Мені Марусиної любові не треба, я її й без того люблю, — так само гірко прошепотів німець у відповідь.

Льошка скреготнув зубами, переборюючи лють і розпач, сів на підлогу, штовхонув Стьопку чоботом.

— Йди з мого дому, поки я тебе не вбив.

— Вбивай… Аби Марусю не чіпав, — німець теж сів, скривився од болю, показав на зламану руку. — Як працювати?

Льошка махнув рукою, мовляв, знайшов, про що бідкатися, зіп'явся на ноги.

— Тікай уже…

— Не можу… Марусю..

Льошка схопив німця за комір, тицьнув йому кожуха.

— Забувай про Марусю… Ніколи більше не побачиш її. Клянуся…

— Все одно… — прошепотів німець. — Аби ти її не чіпав.

Льошка дотяг німця до дверей, виштовхнув на подвір'я…

— Як це? Я піду, а ти її вб'єш, — німець падав, підхоплювався, хитався, мов п'яний, знову падав і все ліз до порога.

Льошка розмахнувся і важким ударом чобота відкинув німця на середину подвір'я. Грюк — зачинилися двері. Кінець вистави?

Німець лежав на спині посеред двору старої Орисиної хати і дивився у безмежне чорне небо. Без окулярів воно здавалося добре виораним чорноземом, з якого попробиваються на світ божий чудні біло-блакитні квітки. Вони тремтіли, наче геть померзли у цій холоднечі, линули до Стьопки, і той навіть всміхнувся розбитим ротом, наче міг зігріти їх теплом свого худого непоказного тіла.

— Хіба холодно? — прошепотів зіркам, спробував підвестися і вкотре звалився.

Зламана рука набрякла і пекла. Перед очима — розмиті контури. І навіщо Льошка окуляри розтрощив?

— Аби Марусю не чіпав, — вкотре прошепотів німець і вкотре спробував підвестися.

Сили пішли у землю, розтопили під Стьопкою сніг. Німець лежав на чорній, як ця ніч, землі і дивувався тому, що думки його були радісними, наче од того, що Льошка узнав про його любов до Марусі, увесь світ тепер повинен був стати світлішим і радіснішим.

Маруся стояла у кімнатці перед дзеркалом і дивилася не на власне відображення: широко розкритими, наче вкрай здивованими очима, вона роздивлялася намисто, ніби ніколи раніше його не бачила.

У кімнату ввійшов Льошка. Маруся побачила його відображення у дзеркалі, вигнула спину, підборіддя — вище, поглядом обпекла, брови звела — мовляв, спробуй підійти.

Льошка примружив око і на мить розгубився, та не від сорому чи образи. Ні! Десять! Десять планів помсти собі намітив. З чого почати? А-а! Вона знов за те намисто вчепилася! Дарма, дарма… Зараз відучимо!

Маруся і оком повести не встигла — підскочив, на диван повалив, одяг з неї здирає. Вона губи стисла, мовчить, тільки очі горять.

— Нічого, нічого… Зараз ти мені добре слово скажеш, — трясеться, бо раптом таке жадання відчув, що й втриматися неможливо.

Мовчить Маруся. За одежину хапається, назад на себе тягне, та де їй з Льошкою у силі змагатися. Здер усе чисто. До Марусі нахилився.

— Намисто давай.

Головою мотнула — ні!

— Біди хочеш? — прошепотіла.

Почервонів од гніву, як лясне її по щоці.

— А тобі, я бачу, ще й нема біди ніякої? Га? З якимось німцем поганим тягалася і — не біда?! Га? Я б зрозумів, якби такого вибрала, щоби не соромно було… Як. Поперек, приміром, чи рівня… мені.

— Та де мені до вас, попереків?! — уїдливо.

Аж захлинувся. Знову по щоці — лясь!

— Мало тобі? — ще ближче до неї. — Чи, думала, жартую? Ні, люба, я тепер твій Бог. Що захочу, те і буде! І оце тільки такі в нас із тобою розмови тепер будуть. Зрозуміла?

Мовчить. Тільки очі вологими стали, бринить сльоза, ще слово — і покотиться.

— Давай намисто, — аж губи у Льошки затряслися.

Маруся вчепилася у намисто, заплющила очі, і, може, від того сльоза не втрималася, покотилася.

Відсахнувся, за коси Марусю вхопив та головою об диван. Впала. Він нахилився, намисто з її шиї стяг, відчинив вікно і жбурнув коралі в ніч.

— Ну все! — розсміявся, наче божевільний. — Однією проблемою менше. А тепер я тебе відпочивати проводжу — За коси вхопив і потяг по підлозі до кухні. — Знайшов тобі гарну кімнатку. Туди німці не потраплять.

Про німця згадав. Зупинився на порозі, жінчині коси відпустив, задихається. На Марусю недвижну глянув, загарчав, труси скинув і навалився на неї. Ґвалтував німе тіло по-звірячому. Як закінчив, ледь на ноги зіп'явся. Мовчки піт з чола стер, ухопив Марусю за руки і потяг…

На кухні відчинив двері комірчини, вбудованої у стіні, одним махом викинув з неї банки-склянки, поставив у комірчину табуретку, запхав Марусю і замкнув на замок.

— Ну як, жінко? — гукнув у замкнені двері. — Подобається?

Німець знову спробував підвестися хвилин через двадцять, коли тепло худого непоказного тіла, яким він збирався щедро поділитися з усіма зірками, вичерпалося несподівано і миттєво. Німець страшенно змерз. Сил від того не додалося. Додалося тваринного страху на смерть околіти посеред Марусиного двору і тим самим покласти на язики всьому Рокитному несподівану новину, яку обговорюватимуть не день і не два. «Ні, — випливла слабка, мов дитинка, думка. — Не можна мені тут помирати. Марусі тут жити».

Вікно в Марусиній кімнаті з рипінням відчинилося, і німець з майже дитячою вірою в диво озирнувся. І — наче не було осатанілого Льошки з Марусиним намистом на шиї, його важких кулаків, зламаної руки і страшної у своїй недвижності побитої Марусі. Наче сон. Онде — ніч. Біле, біле всюди — сніг… Віконце. Маруся жде…

Німець протер тремтячою рукою сліпі очі… Маруся?..

З вікна у сніг полетіли червоні коралі. Шибки — дзень! Зачинилося вікно.

Німець зціпив зуби і поповз до кучугури, куди впали коралі. Відкопав, долонями прикрив.

— Не хвилюйся, Марусю… Збережу…

Коли Льошка зачинив Марусю в комірчині, зателефонував серед ночі водію, наказав за десять хвилин бути, бо терміново у район треба їхати, і вийшов на ґанок, виглядаючи службову «Волгу», — німець уже закидав коралі снігом під бузковим кушем і, притискаючи до грудей зламану руку, плазував до своєї хати.

— Шефе! На вашому дворі наче стадо корів товклося! — зауважив водій, відчиняючи Льошці дверцята авто.

Льошка кинув на подвір'я лихий погляд: брудний сніг, багнюка, чорні плями крові та землі підталої. Губи скривив:

— Сніг впаде, знову все білим буде. Поїхали, а то я за твоїми балачками про справу забув.

Справа в Льошки була термінова: на ранок дістатися до райцентру і знайти вірного товариша Сьомку Григор'єва. Григор'єв — ще той жучара! Він і пораду гарну дасть, і допоможе з Рокитного виїхати. У будь-якому випадку, у цю трагічну нічну годину Льошка Ординський не бачив іншого виходу, як забрати Марусю з Юрком та облаштуватися на новому місці. «Студентська дружба — на все життя!» — подумки запевняв себе, намагаючись уявити, як піде розмова з Григор'євим, і намацав у кишені немалий стос грошиків. Хто-хто, а Льошка прекрасно знав студентського товариша.

Службова «Волга» дісталася районного центру о п'ятій ранку, і Льошка вирішив не чекати з візитом до Григор'єва хоча б до сьомої. Часу не було. Нерви здавали. Дорогою він устиг тричі обматюкати водія за надто велику швидкість і надто повільне просування до райцентру, та водій працював у нього не перший рік, тож змовчав.

У райцентрі Сьомка Григор'єв сам займав новий будинок на дві сім'ї, який свого часу збудували для фахівців.

— Уміє! — оцінив Льошка пролазливість Сьомки і постукав у двері. Не страшно! Вибачиться, якщо вихопить Григор'єва з солодкого сну.

Сьомка Григор'єв не спав. Надто карколомні події відбувалися у його житті нині, тому він просидів до ранку, креслячи на звичайному канцелярському папері схеми власного кар'єрного просування.

— Льоха? — Григор’єв не дуже зрадів. — Хоч би зателефонував.

— Сьомо, мені хана! — Усю дорогу Льошка вигадував причини, через які йому терміново треба виїхати з Рокитного, але зараз напруження скаженої ночі вилилося несподіваним одкровенням, і Льошка подумав, що це навіть на краще.

Григор'єв всадив Льошку в м'яке крісло у просторій вітальні, поставив на журнальний столик пляшку коньяку і спитав:

— Убив когось?

Льошка проковтнув чарку коньяку і за дві хвилини розповів Григор'єву про події цієї ночі й усе, що їм передувало.

— От, сука! — образився за друга Григор'єв. — І що тепер? Розлучишся?

— Стиць!

— Так… Розлучення — дуже погано для кар'єри. Комуніст, гарний сім'янин… Це — основа.

— Сьома… Поможи з Рокитного вибратися. Ти хоч і головний ветлікар району, але твій вплив…

— Ветлікар? — Григор'єв задоволено розсміявся. — Льохо, я вже місяць у других секретарях райкому партії ходжу.

Льошка очі вирячив — невже?

— Ну ти… жучара, Сьомо!

— Но-но! — демонстративно суворо погрозив пальцем Григор'єв. — Я перспективний керівник!

— Вітаю! Дідько! Давай обмиємо! Е-е-ех! А я без могоричу! — заметушився Льошка. — Сьомо. Так тепер — якщо твоя воля — ти ж можеш мене в районі пристроїти.

Сьомка Григор'єв скривився, наче від зубного болю.

— Рано, Льохо! Чи пізно…

Льошка насторожився. Намацав у кишені стос грошей.

— Сьомко. Ти ж не відмовишся допомогти старому другові?

Сьомка почухав потилицю і почав.

— Ти Важу Чараташвілі пам'ятаєш?

— До чого тут Важа? — Льошка і сам скривився, наче зуби прихопило — не міг посміхатися Григор'єву, коли той воду варить, замість того щоб врятувати його. Падло!

Сьомка підхопився, закружляв по вітальні, знову впав у крісло навпроти Льошки, озирнувся, як параноїк з манією переслідування, і процідив:

— Та-а-ак, спокійно! Тільки тобі розкажу! По секрету. Ти Важу пам’ятаєш?

Льошка кивнув.

— Так от. Я ж розповідав тобі… Сів на півроку «хімії» через свою жінку. А у жінки батько — велике цабе. Витяг Важу, помирив його зі своєю дочкою, анулював його судимість і посадив Важу аж в обласний комітет..

— Партії? — спитав Льошка.

Сьомка клацнув пальцями, мовляв, краще.

— …Державної безпеки, — прошепотів.

— КДБ? — вразився Льошка.

— Льохо! Важа каже, це краще, ніж Ріо-де-Жанейро Бендера!

— А мені що від того?

— Тобі — нічого, — погодився Сьомка. — А я тоді Важі характеристику для суду писав. Мовляв, наскільки він високоморальна людина і все таке, — Сьомка розвів руками — вуаля! — І от! Згадав грузиняка про мужній вчинок Семена Григор'єва. Забирає мене звідси. У КДБ! Уявляєш?

— Вітаю.

Льошка почорнів і перестав сіпати у кишені стос з грошима. Не допоможуть гроші. Сьомка їде, а отже, свої проблеми Льошка вирішуватиме самостійно. Підвівся.

— Гарний коньяк… Дорогий… — І пішов до дверей.

Сьомка підскочив.

— Льохо! Ну так карта лягла! Дай мені півроку в тому комітеті все рознюхати. Я тобі таку посаду влаштую — до кінця життя дякуватимеш!

— Не зважай! — Льошка йому.

Сьомка двері заступив.

— Та не ображайся, як дівка! Ти ж усе розумієш. Тут я уже ніхто. Там — поки ще ніхто. Це я тобі по секрету про нову посаду КДБшну, а в самого ще — проблем і проблем… Важа каже, що краще б прийти у комітет з якоюсь справою… Ну, там зловживання якісь викрити. Чи звернути увагу колег на підозрілих громадян.

— Шпигунів по степу ганятимеш? — сумно всміхнувся Льошка. — Чи встановлюватимеш особи тих, хто слухає радіо «Свобода»?

— Радіо «Свобода» слухають усі, кому не ліньки, — відмахнувся Сьомка. — Мені потрібна важка артилерія! Пробити цей комітет раз і назавжди. Наприклад, зловити дисидента. Шкода, що ми не біля Карпат… Там дисидентів, кажуть, вистачає, а в нашому степу — самі колгоспники! Танці в клубі — і вся їм політика.

Льошка похмуро глянув на Сьомку, уже торкнувся дверної ручки і раптом запитав:

— А… кого за дисидента вважати можна?

— Стиць! Ти що політично безграмотний? Невдячних покидьків, які ненавидять радянську владу! Вони складають анекдоти про Брежнєва… До речі, я один знаю… Потім розкажу — впадеш од сміху. Ще видають підпільну літературу, яка ганьбить наш лад і все таке інше.

— І є такі? — цілком серйозно запитав Льошка.

— Не знаю, — чесно відповів Сьомка. — Кажуть, на Західній є, а у нас більше жидами займаються.

Льошка недобре примружив очі й тихо сказав Григор'єву:

— А ти забери того йолопа, який до моєї жінки… І прізвисько у нього підозріле — «німець».

Сьомка враз оцінив ідею, пожвавішав.

— Ану йдемо, — потяг Льошку до вітальні. — Ще по одній.

Випили.

— Що потрібно, щоби німця запроторити за грати? — спитав Льошка.

— Тю ти! Тю ти! — розхвилювався Сьомка. — Ну, компромат якийсь.

— Який? Давай, Сьомо! Думай швидко! У мене часу нема. Хочу, щоб його сьогодні ж не стало!

— Листівку з карикатурами на вождів. Чи заклики до повалення влади…

— Та-а-ак! Малювати я не вмію, а написати щось зможу! — Очі у Льошки стали скаженими. На Григор'єва глянув. — Неси папір і ручку!

— Здурів?! Перша ж експертиза визначить, хто писав, коли і в чиїй хаті!

— Добре! За півгодини — я в тебе! Чекай! — Льошка підхопився і чкурнув.

За півгодини ошалілий Сьомка читав текст, кострубато написаний на цупкому картоні: «Запрошуємо всіх свідомих рокитнянців відвідати лекцію "Чи вистачає вам, що ясла повні?" Лекція відбудеться у неділю. Підходьте на восьму вечора до ставка за селом. Степан Барбуляк».

— Що це? — у Сьомки аж щелепа відвалилася.

— Антирадянська листівка! — Льошка кинув на стіл ще п'ять таких самих картонок. — Зайшов голова до бригадира Барбуляка. Побачив, що той оголошення пише. Забрав! Барбуляку морду набив, щоби не смів, виходить, гадюка, на радянську владу пасквілі писати. Поїхав до свого товариша Семена Григор'єва порадитися…

— Так, так, так… — Сьомка нервово смикнувся. — Добре, добре… — замовк. — А чому «до ставка»?

— Все село знає, що він… туди щоночі ходить!

— Так, так, так… У неділю… А сьогодні що?

— П'ятниця!

— Так, так. так…

— Що «так, так»?! Дзвони!

— Куди? — напружився Сьомка.

— Важі! Мені, Сьомо, гарантії потрібні! Я так ризикую не задля твоєї успішної кар'єри, — замовк, зметикував. — Хоча я радий, що це тобі допоможе. Може, і ти мені потім якось допоможеш.

Сьомка перехилив ще одну чарку для хоробрості й зателефонував Важі Чараташвілі.

— Дідько! Дідько! — верещав од захвату кілька хвилин по тому, коли обережно поклав слухавку на телефонний апарат і забігав по вітальні. — Льоха! Важа сказав — це так вчасно! У них комісія… їм треба… Для статистики…

— Сьомо! Зупинись і кажи конкретно. Що зроблять?

—їдуть! Уже їдуть! По обіді заберуть. Мені веліли з компроматом… в обласне управління! — потер долоні. — Льоха! Я поїхав! — Зупинився. — А… як же ти? Ти ж хотів… З Рокитного?

Льошка хижо всміхнувся.

— А нащо мені тепер з Рокитного їхати? Немає причин! Я, Сьомо, у Рокитному — цар.

— Ти… того… — Сьомка замислився. — Зі мною поїдеш. Свідчення напишеш. Повір мені! Тебе потім та бомажка сто разів прикриє.

— Поїхали! Не хочу навіть поглядом з тою тварюкою зустрічатися. Хай його заберуть, потім повернуся.

Хотіли ще випити — за успіх діла, — та передумали. Нащо обласних КДБшників запахом лякати? З тим і рушили в область.

Тетянці так цікаво було побачити, з яким настроєм Стьопка повернеться додому, що вона й не думала лягати. Тинялася по хаті, мов заведена, визирала у вікно і навіть малювала в уяві моторошні картинки знущань, яких зазнає Барбуляк від міцного та грубого голови, та коли німець зашкрябався біля дверей і вона відчинила, лють і зловтіха випарувалися, залишивши розгубленість, страх, жалість і навіть співчуття, бо впізнати Стьопку було майже неможливо: лице перетворилося на суцільне синьо-червоне місиво, зламана рука набрякла і теж посиніла. І замість «Як риболовля, чоловіче?!», Тетянка простогнала:

— Господи! Та хіба ж так можна?!

Підхопила чоловіка і потягла в хату. Вклала на диван, крутнулася — компрес, трави заварити, «анальгіну» пошукати, йоду, бинтів…

— Потерпи, Стьопочко! — ледь не втрачала свідомість од страху, обробляючи перекисом рани на обличчі німця. — Тільки до ранку потерпи. Вранці попрошу в батька машину і відвезу тебе у район.

— Руку… Руку треба… — просипів німець.

— Що? Що «руку»?

— Гілку яку знайди… До руки прикріпити треба… Зламана…

— Зараз, зараз…

Від ящика планку дерев'яну відламала, бинтами до Стьопчиної руки прикрутила.

— Як же це… — лізла з язика цікавість, та бібліотекарка схаменулась. Потім усе чисто дізнається. Нікуди німець не дінеться. Хай краще оклигає швидше, бо троє дітей, то справа марудна.

— До батька ранком не біжи, — ледь чутно попросив Стьопка. — Не поїду до району. І тут на ноги стану.

— Добре, добре… — квапливо відповіла. — Може, чаю тобі якогось зігріти? Бо ще застудишся на додаток до всього…

— Все одно… Нічого не хочу, — відповів німець, і Тетянці здалося, що з набряклого ока потекла червона, мов кров, сльоза.

Бібліотекарці враз настрій змінився. Оце, виходить, вона навколо нього крутиться, а він — «Нічого не хочу!» Бидло невдячне! Мало йому голова відвісив! Тетянка манірно склала руки на животі й уже зовсім без співчуття запитала:

— А окуляри де дів? Нічого ж не бачиш, як той кріт! Де окуляри? Кажи, де загубив, — піду пошукаю…

— Все одно… — відповів німець і заплющив очі.

Тетянка насупилася ще більше і глянула на годинник — треба ж знати, скільки часу вона витратила на дурні очікування, а могла б поспати. На годиннику — п'ята ранку. У цей час рокитнянський голова вже стукав у двері Сьоми Григор'єва.

— Сказала, що не відчинятиму бібліотеку, так воно й обернулося, — пробурмотіла бібліотекарка сама собі. — Не піду на роботу. У мене поважна причина — чоловік захворів, — потягнулася, позіхнула. — П'ятниця взагалі — день спокійний.

Прилягти хотіла, та спершу накрила німця ковдрою по самі вуха — щоби не лякав вранці дітей своєю синьо-червоною пикою. Турботлива жіночка.

Ту п'ятницю Рокитне запам'ятає надовго. Потім баби за годинником будуть звіряти перебіг надзвичайних подій, щоб віднайти хоча б теоретичну можливість тим подіям запобігти.

А почалося все зранку. Зі сміху. Знаменитому хряку Тараса Петровича, здоровенному кабанюрі з такими іклами, які й диким свиням уві сні б не примарилися, мабуть, остогидли хронічні екскурсії до його загородки, бо рівно о шостій ранку він легко пробив дерев'яну стінку сараю, де у кутку й були його хороми, і чкурнув світ за очі та так оперативно, що на ту хвилину, коли Тарас Петрович закінчив чистити зуби розсолом і вийшов на двір, щоби оцінити метеорологічні перспективи дня, хряків слід уже й свіжим снігом припав. Може, Тарас Петрович не звернув би уваги на ті сліди, бо зранку голова важка — не до слідопитства, та хряк, трясця матері, прориваючись на волю, проломив ще й стінку курника, і перше, що побачив Тарас Петрович, коли вийшов на ґанок, — з десяток курей, які нарізали по двору кола і квоктали так відчайдушно, ніби кожній за хвилину голову відрубають.

— От тобі і «добрий вечір»! — сказав Тарас Петрович, бо раптом захотів промочити і орлянку.

За годину вже вся вулиця реготала, спостерігаючи за розхристаним Тарасом Петровичем з батогом в одній руці й палицею в другій і манірною вчителькою Ніною Іванівною, які на пару заглядали на всі рокитнянські подвір'я у пошуках хряка.

— Ех, пропали екскурсії! — сміялися.

— Смійтеся! Смійтеся! — бідкався Тарас Петрович. — Ви мого хряка не знаєте… Він, оце, куди втрапить, так геть усе розтрощить! Буде вам сміх, чукчі ви безсердечні.

Сусіди посміялися та взялися допомагати Петровичу хряка шукати, бо — його правда: на одному дворі хазяї побачили паркан повалений, на другому — город весь свинячим рилом перекопаний, на третьому — корито з комбікормом під навісом перекинуте: усе потоптане, пожмакане, замість бути з'їденим.

— От свиня! — розсердилися.

Спочатку спробували за наукою діяти. Усе по кабанячих слідах ішли, та у хряка виявився такий дивний і незрозумілий маршрут, що слідопитам довелося довго кружляти на одному місці, тричі повертатися до перекинутого корита, товктися вслід за хряком по рокитнянських городах, а це уже геть погано.

— Люди, та ви подуріли! — обурилася бухгалтерка, спостерігаючи, як група хрякових ловців витоптує її город. — Хряк на копійку знищив, а ви прийшли на рубель потоптали?

— Та йди ти… — вибачився, як міг, Тарас Петрович.

Зібрав помічників на вулиці біля свого двору. Налив усім по стограм для підняття духу. Дід Нечай випив і сказав:

— Я знаю, як діяти!

— Кажи! — наказав Тарас Петрович.

— Треба нам… ще по одній! — дід Нечай йому.

— Тьху ти! — роздратувався Тарас Петрович і налив.

— Ти, Тарасе, не психуй! Ти послухай розумну людину. Треба… — дід Нечай непевним жестом окреслив коло своєї свідомості. —…У голову хрякову проникнути!

— Що?!

— «Що» та «що»! — тупнув валянком дід Нечай. — У хрякову голову! А ти як думав? Треба зрозуміти його тактику… Які підступні плани у тієї тварюки? Як вона діяти замислила? Оце як зрозуміємо хрякові помисли, так і зловимо його.

Тараса Петровича так розлютило дідове базікання, що він аж пляшку відклав і руки звільнив, бо збирався пояснити дідові пустопорожність його планів не тільки словами. Тільки підніс угору кулак і стряснув ним над головою для більшого враження, як від Нечаєвої хати заволала Нечаїха.

— Ой-йой! Ой, люди! Рятуйте…

Тарас Петрович був подумав, що стара Нечаїха за діда перелякалася, і крикнув:

— Та ви що, бабо, з глузду з’їхали?!

— Рятуйте! — кричала Нечаїха і показувала кудись за свою хату. — Хряк! Хряк!

— Хряк! — просяяв Тарас Петрович, і чимала юрба рокитнянців побігла до Нечаєвої хати.

— Де? — задихнувся Тарас Петрович, і баба Нечаїха показала тремтячим пальцем за хату.

Тарас Петрович усміхнувся, міцніше перехопив батіг та палицю і зазирнув за хату.

— Я-а-а-а-апонський городовий… — прошепотів вражено і опустив палицю.

Переслідувачі зиркнули на розгубленого Петровича і собі глянули за хату.

— Я-а-а-а-понська мати, — перезирнулися. — Що ж його робити?

— Що там? Що там? — проривався до стратегічного пункту спостереження гордий дід Нечай, бо вже дуже йому подобалося, що хряка нейтралізують на його суверенному городі.

Тарас Петрович зітхнув, поплескав діда по плечу, спересердя плюнув собі під ноги.

— Діду… Тобі цього краще не бачити. Піди собі… Відпочинь…

Нечай насторожився, з підозрою зиркнув на Тараса Петровича, наче той намірився забрати у діда улюблену іграшку, розштовхав рокитнянців і визирнув за хату.

— Ой! Ой! Ой! — схопився за серце і привалився до стіни. — Ой! Дайте мені ружжо! Ой! Ой!

Тарас Петрович знову плюнув собі під ноги — мовляв, я тебе, діду, попереджав! Замислився. Щось треба було робити, і щоб оцінити обстановку точніше, знову визирнув за хату.

За хатою стояв іржавий, червоний, як прапор, схожий на комаху-сонечко старий «Запорожець» діда Нечая з двома дверима і зламаним двигуном у фіналі. Дід притяг залізяччя років п'ять тому вже геть старим і не на ходу, страшенно ним пишався і все лякав рокитнянську малечу, що оце він полагодить мотора, сяде за кермо і порозганяє набридливу дітлашню, яка уподобала собі місце для ігор під дідовою хатою. За п'ять років до «Запорожця» не додалося. Замість ремонту він втратив одне скло з дверцят, впускаючи всередину вітер, сухе листя та цікавих курей. А ще капот перестав зачинятися — самостійно і без дідового втручання піднімався догори, як щелепа голодного звіра.

Тарас Петрович примружив око — «Запорожець» стояв там, де і завжди, тільки увесь червоний корпус був покоцаний хряковими іклами настільки ретельно, що і кулемет би позаздрив, бо навряд залишив би стільки дірок навіть після дуже потужної стрілянини. Та і це — не все. Сам хряк, мабуть, після чергової спроби побороти невідомого червоного звіра, помилився із прицілом і міцно застряг у вибитому вікні авта. Він стояв на задніх копитах, як циркова коняка.

хвіст — на вулиці, п'ятак з іклами у салоні. І сердито рохкав.

— Я-а-а-апонский городовий… — розчулився Тарас Петрович, уявляючи, як страждає рідний хряк у дідовому авті.

— Що робити будемо? — запитав хтось із завзятих помічників.

— Треба гукнути голосно, — запропонувала Ніна Іванівна. — Хряк перелякається і…

— 1 що? — ще більше засумував Тарас Петрович. — Він же застряг. Його якось звільнити треба…

— Тарасе, Тарасе! — репетував дід Нечай. — Йди до авта і витягай свою свиню, бо я на тебе такого штрафу напишу…

— Замовкніть, діду! І без вас душа на шматки рветься! — відповів Тарас Петрович і знову замислився. І як хряка визволяти?

Спробував підійти. Хряк зиркнув на хазяїна червоним, як той «Запорожець», оком, смикнув копитом і ще лютіше зарохкав.

— Батогом його! — загорлала Нечаїха.

— Яким батогом, дурна бабо?! — замахнувся на неї Нечай. — Він тоді весь всередину вскочить! А там механізми… Апаратура…

— Хай хтось з іншого боку підкрадеться і у протилежне вікно на нього гаркне! Він і вискочить! — знову взялася радити Ніна Іванівна.

— Підірвати його! Разом із дідовим металобрухтом! — пожартував хтось із рокитнянців, та Тарасові Петровичу було не до жартів.

Вхопив батога і на помічників.

— Ет ви ж…

Зупинився. Перехрестився подумки. І пішов з батогом на хряка.

— Ой, люди… Дивіться, дивіться! — заплакав дід. — Зажене зараз свою свиню у мого «Запорожця»… І що буде?

— Буде свиня на твоєму авті кататися! — Рокитнянцям уже горя мало. Сміх, та й годі.

Тарас Петрович зупинився метри за три від авта, батогом замахнувся та я-а-ак лясне хряка по спині Хряк заверещав як різаний, у вікні заборсався, копитами землю на півметра відкинув, раптом завмер та як рвонеться! Тарас Петрович відскочив. «Запорожець» заскреготав. Хряк заверещав ще голосніше, смиконувся ще раз і раптом побіг геть із відірваними від «Запорожця» дверцятами на шиї.

— Ну, молодець! — зрадів Тарас Петрович.

— Тарасе! Куди діда покласти? — гукнула Ніна Іванівна, вказуючи на смирненьку тушку діда Нечая, що звалився під хатою.

Новина про сміливого хряка швидко подолала скромні рокитнянські простори, і на десяту ранку про втечу Тарасового свина знали усі. Малеча крутилася за партами і не могла дочекатися закінчення занять, щоби скоріш побігти у степ за село, куди, кажуть, дременув втікач з дверцятами від дідового авта на шиї.

На дванадцяту дітлашня висипала зі школи і дременула у степ. Тільки Юркові довелося додому йти, бо баба І'аня ще до школи взяла його за руку і попросила:

— Онучку… Я твому татку пообіцяла, що ти з села — нікуди. І що на того хряка дивитися? Зараз його притягнуть. Тоді й подивишся.

— А я до хряка! Я до хряка! — німцева руда Ларка показала Юркові язика і побігла наздоганяти малечу.

На другу дня село вимерло. Роботящі та нецікаві крутилися у хатах, інших інтерес загнав у степ, де розгорнулося справжнє полювання на відчайдушного хряка. Насуплений та сердитий на бабу Ганю Юрко сидів на лавці біля бабиного дому і ліпив зі снігу кульки, коли вулицею прочхала машина темного болотяного кольору, схожа на брудну «швидку допомогу». Юрко підвівся з лавки і пішов за машиною. Усе ж цікавіше, ніж на бабу дутися.

Незнайома машина зупинилася біля двору рудої Ларки Барбулячки, і четверо чоловіків у пальтах та хутряних шапках пішли до хати. Юрко притулився до огорожі і з інтересом дивився їм услід. Бач, яка важна! Люди якісь до них приїхали. Хотів побігти у степ, показати рудій Ларці язика і сказати що поки вона, дурна, за хряком ганяється, до їхньої хати гості завітали, та гостинців Ларці не перепаде, бо треба було біля хати гостей виглядати, а не степом гасати. Хотів побігти, та вже дуже чудна машина. Хлопець засунув руки в кишені добротної дублянки і заходив навколо авта. Усе роздивлявся.

Тетянка не побігла на хряка дивитися, бо, як спровадила Ларку до школи, а малих Надійку та Любаню до ясел, Стьопці стало гірше. Здавалося, німець, щоб дошкулити Тетянці, покинув реальністю, занурився у свій дивовижний світ і звідти, з невідомого та далекого, гукав когось сухими гарячими губами.

— І тут тобі не солодко, і там, мабуть, не краще, — констатувала уїдливо, спостерігаючи, як болісно стискаються чоловікові вуста як сльоза котиться по неголеній щоці, а брови карбують усе нові і нові зморшки.

Тетянка навіть хотіла бігти до фельдшера чи просити у господарстві машину, щоб відвезти чоловіка до лікарів, та згадала від чиїх рук тане Стьопка і передумала.

— Все одно не дасть, — сказала, міряючи своїм аршином усіх навкруги. — Як буде, так і буде. Не я його туди…

Згадала, хто чоловіка до Марусиної хати направив. Перелякалася. Ось зараз… зараз двері відчиняться, увійдуть суворі міліціонери і заарештують Тетянку за те, що свідомо чоловіка на погибель відправила. «Хай би, може, уже і помер, — зиркнула на Стьопку. — А то роздують. Одними розмовами не обійдеться!»

Тільки подумала — тук-тук у двері. Бібліотекарці і ноги віднялися. Усе! Прощавай, мамо! Відчинила — і язик віднявся: стоять перед нею люди серйозні й похмурі, шапки хутряні на потилиці позсували, Тетянку очима їдять.

— Тут проживає громадянин Барбуляк Степан Григорович? — один їй офіційно.

Головою кивнула.

— Де він зараз? Нам треба з ним поговорити.

Рукою в кімнату показала. Серйозні дядьки Тетянку оминули і по-хазяйськи ввалилися до хати. Бібліотекарка схаменулася, за дядьками побігла, а вони уже у всі дірки заглядають, із шафи усе чисто повикидали, шухляди повисували, у Ларчиних зошитах риються, під диваном щось шукають.

— Хворіє він… Чи теє… Побитий увесь…

— Знаємо, що побитий, — відповідають. Барбулякові лахи кинули, навколо Стьопки зібралися, як ото родичі скорботні навколо труни. Перезирнулися, один рукою на двері показав, інші кивнули і заходилися Стьопку на ковдру перекладати.

Тетянка ще дужче перелякалася.

— Та що ж це? Куди це ви його? Він же геть негодящий!

— Точно, тітко, — сказав їй один. — Негодящий.

— Та куди ви його? — до стіни стала, руки до грудей притисла.

— Вам повідомлять, — відповів той, що іншим накази віддавав.

— Та його ж лікувати треба…

— Заодно і вилікуємо, — сказав. — Од усіх болячок!

— А де? Де? Я б, може, якоїсь передачки йому зібрала… Провідала…

Начальнику, мабуть, Тетянчині плачі набридли. Він витяг з кишені червону книжечку і тицьнув у горбатий ніс.

— Ми з обласного управління комітету державної безпеки. І відвідини у нашій конторі не передбачені. Ми самі провідуємо… кого треба. А вам, Тетяно Тарасівно, радимо зберігати спокій і тримати рота на замку, аж доки ми вас не викличемо, — Тетянку поглядом зміряв. — Якщо буде така потреба. Вам усе зрозуміло?

Тетянка завмерла, а серйозні дядьки уже понесли німця з хати. «Ногами уперед», — тільки й промайнуло в Тетянчиній голові. На ватяних ногах дійшла до дверей, вийшла з хати — Стьопку вже засунули в машину, що стояла біля хвіртки. «Така сама, як "швидка допомога" тільки болотяна», — звідкілясь взялася у Тетянчиній голові недоречна думка.

Юрко побачив, як Барбулячкиного батька винесли на ковдрі і поклали до машини, і аж очі витріщив. Оце так! Тут таке… А руда Ларка за хряком ганяється. Озирнувся на бабину Ганину хату — нема баби надворі. І добре! Поки баба Ганя з хати до Юрка гляне, він сто разів устигне до ставка зганяти, бо один хлопець щойно вулицею біг і кричав, що хряка на ставок загнали.

Юрко всміхнувся і побіг до ставків.

За Рокитним у степу біля лісосмуги ще за часів царя Гороха люди вирили два глибоких стави, і, мабуть, вірне місце знайшли, бо з часом ставки не обміліли, не поросли очеретом, не перетворилися на болота, тому рокитнянці зметикували, що ставки живляться підземними джерелами. Один став — менший — був за кілометр від Рокитного у степу. Другий — більший та глибший — відразу за селом. На цей великий став і загнала рокитнянська юрба Тарасового хряка з дверцятами від Нечаєвого «Запорожця» на шиї.

Юрко добіг до ставка, став на березі і розсміявся. Оце цирк на дроті! Стоїть на льоду посеред ставка хряк. Копита роз'їжджаються, він ними перебирає, аж верещить, а копита не слухаються, ковзають собі. Хряк від тієї халепи головою крутить, а на шиї дверцята червоні мотиляються. А з іншого берега дядьки рокитнянські хряка лякають, щоби він, виходить, до берега подався. А хряк — ні в яку!

Аж бачить хлопець — трохи збоку від нього з берега на лід руда Ларка вийшла і посунула до хряка.

— Ходи, ходи, мій маленький! Ходи, ходи, моя ластівка… — хряка умовляє.

— Ларко! Ла-а-арко! — закричав Юрко.

Ларка озирнулася, махнула Юркові рукою, мовляв, та не відвертай ти мене! І далі. До хряка йде, а він онуку хазяйську признав і відступає потроху до того берега, де уже дядьки з мотузками наготові.

— От дурна! — розсердився Юрко, ступив на лід і пішов за Ларкою.

До вже переляканого і знесиленого хряка лишалося метрів тридцять, коли лід під Ларкою — квок — як полохлива курка. Дівча не встигло зойкнути — провалилося у темну воду і в останню мить вчепилося рученятами за край обламаного льоду.

Юрко зупинився і розгублено озирнувся. Дядьки на тому березі поприкладали руки до очей, аби роздивитися, що відбувається на льоду, і, хоч перед ними смикався хряк, раптом заметушилися, хтось уже обв'язувався мотузкою…

Юрко глянув на тонкі Ларчині ручки, які й тільки можна було побачити посеред зламаного льоду, впав на лід і поплазував до дівчинки. Вхопив Ларку за руки, потяг на себе.

— Спіши, спіши, — шепотів. Ларка вчепилася в Юрка.

— Ґудзика розстібни, — прохрипіла тремтячими синіми губами.

Юрко геть не розумів, що хоче від нього дурна руда Ларка, яка вічно встряне у якусь халепу, але простягнув руку і насилу розстібнув біля шиї великого, як ґуля, ґудзика дебелого Ларчиного пальта. Ларка вислизнула з пальта і, як та мавпа, подерлася з ополонки на лід. Видерлася і накарачках — від ополонки. Метр-два, не більше. Упала на лід, скрутилася. Синя. Трясеться.

Юрко підвівся. Серце калатає. Мокрі руки тремтять. Зі страхом відійшов від ополонки, у якій плавало Ларчине пальто, насупив брови поважно, як батько-голова, подумав мить, скинув теплу дублянку і обережно пішов до Ларки.

— Оце точно застуджуся через ту дурну Ларку, — бурмотів серйозно.

До дівчинки лишалося не більше метра, коли лід під Юрком провалився тихо, без жодного звуку, наче у страшному німому сні. Ларка закліпала оченятами і побачила темну воду невеликої, акуратної, наче хто спеціально вирубав, ополонки, край якої лежала добротна Юркова дублянка. В ополонці байдуже хлюпала темна вода. Здавалося, лід провалився не під хлопчиком, а хтось хижий, безжалісний і всемогутній пробив його зсередини, аби вхопити Юрка і за секунду безслідно зникнути разом із ним у темній безодні, наче в результаті неймовірно вдалої фантастичної операції.

Тарас Петрович бачив, як тонкий лід проломився під онукою. Чув, як заметушилися рокитнянці, обв'язуючи довгою мотузкою легкого Серьогу на прізвисько Ровер. Хитнувся: все у голові обертом. Ляснув себе кулаком по голові — щоб не хиталася!

Коли Ларка тремтіла на льоду, а Юрко раптом зник, наче і не було ніколи, Тарас Петрович зірвався і побіг по ставку, по тонкій кризі… Метри за три від берега лід з тріском проломився під важким чоловіком, і він загруз у темній воді по шию. Безпорадно і відчайдушно трощив крихкий лід навколо себе, не відчуваючи ні холоду, ні гострих шматків обламаного льоду, які впивалися в лице, і страшно кричав у раптовій скорботній тиші, бо навіть балакучі сороки замовкли і тільки підскакували на гілках, спостерігаючи за людьми.

Рокитнянці витягли страшного, як божевілля, Тараса Петровича, закутали у пальта обмерзлу Ларочку, одні потягли їх до села, вже по дорозі почавши розтирати горілкою, слава Богу, її завжди хтось прихопить, інші лишилися біля ставка, намагаючись з гілок та палиць зробити такі собі санчата, на які можна було б лягти і спробувати дістатися до акуратної ополонки, у якій безслідно зник Юрко. Та ставок насміхався, не пускав, і за годину відчайдушних зусиль лід під берегом перетворився на суцільне місиво з темної води і криги — не підійти.

А посеред ставка, на тонкому, майже прозорому льоду стояв здоровенний хряк із червоними дверцятами від «Запорожця» на шиї і геть не розумів, чому раптом люди кинули його ганяти, побігли кудись, наче хряк їм — зайве. Хряк опустив голову, і червоні дверцята упали на лід. Він ще раз зиркнув у бік людей і спокійно пішов по ставку до берега, а потім — у проламану ще зранку загородку. Став біля дірки до свободи, сумно рохкнув і ліг на солому, наче виконав якесь термінове і надважливе завдання і тепер уже точно міг спокійно відпочивати у загородці.

Потім, коли час усе розставить на свої місця і замість суцільного горя до рокитнянців повернеться здатність аналізувати події, вони ламатимуть голови тільки над одним неймовірним фактом — як могло таке статися, що під здоровенним майже двохсоткілограмовим хряком лід на ставку не проломився.

На четверту дня посеред ставка лишилися тільки червоні дверцята від «Запорожця». Втомившись украй, кілька відчайдухів, що намагалися відшукати тіло Юрка, побігли до села — притягти металевого човна з сараю Серьоги Ровера, заодно перевдягтися і хоч трохи зігрітися.

Баба Ганя ще годину тому закінчила ліпити пиріжки з вишнями, які так подобалися Юркові, глянула надвір, онука не побачила, але не стривожилась — ну, забігло хлоп'я кудись. Схаменулася, коли вулицею забігали люди, понесли когось, загорнутого у товсте драпове пальто, а потім побачила біля хвіртки купку рокитнянців — товчуться, між собою тихо перемовляються, у бік Ганиних вікон зиркають та підштовхують одне одного до хвіртки.

Упало серце. Вийшла надвір. Рокитнянці замовкли.

— Ганю! — заплакала Нечаїха. — Юрко втопився…

Злий, мов той демон, і веселий, як перед погибеллю, Льошка повернувся у Рокитне пізно ввечері, коли, як йому здавалося, все село мало солодко сопіти уві сні. Та на вулиці товклися люди, стояли групками по кілька, перешіптувалися і, коли службова «Волга» голови проїхала та зупинилася біля хати Стьопки Барбуляка, враз заклякли, повитягували шиї: куди це він?

— Що тут за революції без мене? — роздратовано буркнув Льошка і пішов до німцевої хати.

Тетянка сиділа біля дивана, на якому лежала Ларочка, тремтячими руками підносила їй до рота ложку з гарячим трав'яним відваром, прикладала до лоба компрес і все питала чужим, глухим голосом:

— Як ти, доню? Як ти, доню?

— Геть нічого не болить, — шепотіла гаряча, градусів на сорок, Ларка, губки вигиналися підковкою, а очі понабрякали від безупинних сліз.

Тетянці крутилася голова, та вона стискала губи, витирала доньчині щічки, цілувала тонкі гарячі рученята і умовляла себе не впасти, а малих Надійку і Любаню замовкнути. А Ларочку — не плакати. Та дівча плакало і плакало, наче тих сліз у неї — цілий ставок.

Льошка зайшов у німцеву хату і грубо запитав:

— А чого двері не зачиняєш? Дуже смілива стала?

Ларочка побачила Юркового татка і заплакала ще дужче.

Тетянка перелякалася. Ще хвилину тому думала, що вже неможливо налякати її сильніше — у душі оселився суцільний жах і зайвий привід вже не міг додати до нього нічого більш моторошного, ніж усе, що сталося цієї п'ятниці. Та Льошка зайшов — і Тетянка зрозуміла: немає у жахів межі. Немає, бо перед очима попливли темні кола, заплигали яскраві червоні кульки і вона б упала, та Лароччине схлипування нагадало, що, крім власних, світ повній жахів інших людей.

— Ми… прости… Не винуваті, — ледь вимовила, а перед очима — Юрко усміхнений.

Льошка з подивом зиркнув на Тетянку:

— Не думав, що ти так по німцю побиватимешся… — І глухо: — Оце в області був… Намагався з’ясувати, за що твого чоловіка заарештували… Поки у лікарні буде… Психіатричній… Вилікують та аналізи візьмуть… Чи божевільний він у тебе, чи просто повна сволота… А ти… пам'ятай! Мовчатимеш — господарство допоможе тобі дітей на ноги поставити. А будеш язиком, мов помелом… І тижня в Рокитному не проживеш. Підеш вслід за чоловіком. Як співучасниця…

— Яка співучасниця? — Тетянка і про Юрка забула, і про хвору Ларку.

— А побачиш! — завірив голова і вийшов з хати.

Рокитнянці, як не намагалися, виявилися не готовими до появи Льошки, бо ніхто не знав, як сказати голові про страшну смерть сина. Більше того, з четвертої години дня і аж до цієї миті клубок жахливих подій все розростався, і рокитнянці геть розгубилися, кидаючись від скаженої Марусі, що боса побігла до ставка поночі, до Тараса Петровича, який замкнувся у хаті і трощив там усе підряд, а потім до баби Гані, яка без свідомості лежала у старій Орисиній хаті.

Баба Ганя спочатку старій Нечаїсі не повірила. Скаженими очима її зміряла:

— Що, бабо, забули, як я старій Чудисі усі патли вискубала? Й собі хочете?!

Та люди, що товклися біля Нечаїхи, скорботно відводили очі… Ганя розштовхала їх легко, мов іграшкових солдатиків, і, всупереч наказам сина, побігла до Орисиної хати. Рокитнянці — за нею, бо страшно їм стало Ганю саму лишати.

Баба Ганя не розуміла, що робить, навіщо… Увірвалася у хату, а там — усе шкереберть. По кімнатах…

У кухню… Під комірчиною зачиненою — банки-склянки валяються. Двері на себе смикнула, відчинила — а в комірчині Маруся. Гола. Побита. Майже непритомна.

Баба Ганя Марусю за плечі вхопила, з комірчини витягла…

— Де Юрко? Юрко де? — кричала до Марусі так відчайдушно, що баби злякалися — ще одна перекинеться!

За Ганею у кухню вскочили — Ганя вже кричати перестала. Валялася на підлозі чудернацьким мішком, майже не дихала, та баби спершу й не помітили того, бо поруч із нею на підлозі сиділа гола Маруся, все тіло від синців аж чорне, здивовано зводила брови, наче не могла зрозуміти, де вона і що з нею, і непевно обмацувала підлогу навколо себе. Баби аж задихнулися — та що ж тут сталося?!

Маруся озирнулася, наштовхнулася поглядом на недвижну Ганю, піднесла тремтячу руку до грудей, наче там повинно було щось бути, і запитала у простір, бо, здається, бабів не помітила.

— А Юрко де?

Баби заплакали. Одна до Гані кинулася, інші Марусю підхопили, якісь лахи на неї — нічну сорочку, кофтину — накинули, у кімнату до дивана повели.

— Ти заспокойся… Заспокойся, Марусю. Прийди до тями, а вже потім…

Маруся насторожилася. На бабів — очима скаженими.

— А чого це Ганя у моїй хаті валяється? Мала ж за Юрком глядіти…

Баби заплакали ще дужче.

— Втопився… Юрко… На ставку…

Маруся здригнулася. Затулила вуха долонями, голову — у коліна, і звідти, від колін, на бабів — зирк.

— А де Юрко? — запитала.

— Марусю… — баби почорніли. Ото підійти б до неї ближче… Обійняти…

— А де Юрко? — з дивана підвелася — страшна, чорна, нічна сорочина на ній теліпається, кофтину вовняну на грудях застібає. — На ставку?

— На ставку, люба… — понахиляли голову долу.

— Добре, добре… — затряслася і чкурнула з хати. За руку ніхто вхопити не встиг. Та й не наважився. Бігли слідом, з кожухами, ковдрами та чоботами, ревли, як корови, і безпорадно хапали ротами холодне зимове повітря.

А в кухні прийшла до тями баба Ганя. Билася головою об підлогу і кричала:

— Забери мене, Господи! Мене карай! Я у всьому винувата! Я одна…

Під вечір п'ятниці винуватими у смерті Юрка вважали себе і Тарас Петрович, бо влаштував на хряка полювання, і дід Нечай, бо «Запорожець» йому світ затулив, і рокитнянські вчителі, бо не заборонили дітям до ставка бігти, і Тетянка, бо навіть хотіла, щоби Ларка повернулася додому якомога пізніше і не бачила побитого батька, і сама руда Ларка, яку понесло на лід до хряка, і Нечаїха, яка порадила вдарити хряка батогом, після чого той і дременув у степ, а звідти на ставок, і Серьога Ровер, бо не зміг вчасно до дітей по тонкому льоду дістатися…

Рокитнянці метушилися на всіх гарячих точках, які виникли цієї п'ятниці у селі, та чекали повернення голови і, між іншим, ламали голови над ще однією незрозумілою і страшною новиною. Спочатку Ніна Іванівна, яка допомогла Тетянці розтерти обморожену Ларочку і напоїти її трав'яними відварами, вийшла до рокитнянців із геть незвичайною звісткою:

— Степана заарештували і повезли у місто. А більше нічого не знаю, — ледь вимовила, і рокитнянці тільки тепер зметикували: а й то — не видно німця.

Потім знайшли побиту та скривджену жінку голови.

— Мабуть, німець Марусю скривдив, за це його арештували! — сказав хтось.

— Та де! — не повірили інші. — Як би міліція дізналася, що німець до Марусі вломився?

— Мабуть, вона побачила, як німець іде до хати. Зі злими намірами. Перелякалася, зателефонувала в район. Він її побив, у комірчині замкнув, мабуть, щось украв у голови, покидьок, і тільки хотів дати драпака, а тут — міліція: стій, голубе!

— Щось не бачили ми машини міліцейської, — не здавалися скептики.

— А ми всі до ставка побігли! — нагадав хтось.

Рокитнянці наче схаменулися — знову згадали про смерть Юрка, язики прикусили і повитягували шиї — де ж Льошка? Хоч би скоріше приїхав. Дитину не поверне, та, може, хоч Марусю збереже — від ставка відтягне, бо воно удвох усяке горе пережити легше.

Льошка вийшов з німцевої хати геть спантеличеним, бо незрозуміла поведінка Тетянки здалася йому чимось більшим, ніж страх за чоловіка. І мала Ларка горить на дивані…

На вулиці біля службової «Волги» голови зібралася чимала юрба, а серед них вирізнялось розгублене обличчя Льошчиного водія — щелепа відвалилася, шапкою морду витирає, з ноги на ногу переминається…

— Що тут у вас?! — гаркнув Льошка.

Рокитнянці очі поховали і підштовхують до Льошки водія.

— Біда… Біда у нас… — водій кинув шапку на сніг, озирнувся на односельчан. — Кажуть Юрко ваш… потонув.

Льошка відсахнувся від водія, наче від чорта, на рокитнянців із німим запитанням… Баби плачуть, похмурі дядьки очі відводять і цигарки у руках ламають.

— До ночі шукали… — тільки й зміг сказати Серьога Ровер.

— Жінка де? — незвичним вібруючим голосом прошепотів Льошка.

— На ставку Маруся… Не можемо відтягти… Кожухами повкривали, а вона їх повідкидала, у воду лізе… Та боса… — загомоніли баби.

Льошка завмер. Раптом крикнув. Голосно. Коротко. Страшно. Схопився за голову і повільно, мов десятки міцних ланцюгів тягли назад, пішов вулицею.

А німе від горя село оглушив постріл. Тарас Петрович без хмелю в голові випив одну за одною дві пляшки самогонки, витяг з комори рушницю, пішов у загородку й одним влучним пострілом межи очі вклав свого знаменитого хряка. І стало це у Рокитному останньою подією тої страшної п'ятниці.

Наступного ранку у закритому стаціонарі обласної психіатричної лікарні, де КДБшники розміщували і своїх «пацієнтів», від яскравого променя раннього зимового сонця німець на мить прийшов до тями, примружив очі і сказав: — Скінчився мій день.

Тієї ж миті на березі ставка кам'яна від горя Маруся глянула на сонце, затулила очі долонею і впала на сніг.

«Скінчився мій день», — заплакала в душі маленька беззахисна дівчинка з червоним намистом на шиї.

Розділ З

Румунка і німець. Темний вечір

Юрка шукали від зими аж до пізньої осені, та хлопця наче й не було ніколи. Полохливі рокитнянці почали перешіптуватися, що є у тому щось страшне і загадкове: згадали про підземні джерела, навіть дорозмовлялися до того, що, мабуть, між тими підземними джерелами є сполучення і хлопця цілком могло затягти по тих джерелах у другий, невеликий ставок, і навіть сказали про це голові, та й у другому ставку Юрка не знайшли.

Маруся перетворилася на важку кам'яну і все ще неймовірно красиву бабу, не хворіла, бо не бере каменюку ні мороз, ні спека, знай сиділа біля ставка і бурмотіла щось собі під ніс, і якби хтось із рокитнянців прислухався, то дуже б здивувався її словам.

— Та звідки йому взятися, хлопцеві? — всміхалася сама собі зачудовано. — Не мало бути хлопця. Дівчинка! Дівчинка мала бути. Щоби було кому намисто передати, а хлопця — нема. Кого шукають? Не мало бути хлопця, от і зник без сліду. А казав… Казав же мені, попереджав свою маму, щоби не знімала намиста, бо біда стане. Казав… А матуся підвела. Не змогла намиста уберегти. Ой, не змогла. Загубила дитину навіки. І намиста нема. Нема. Теж зникло безвісти. От би знайти… Надягла б… До серця притулила. Може, і синочок наснився б, а я б з ним поговорила. Запитала б його — де він, як йому там? А нема намиста… Нема! І дитина пропала. Геть пропала, навіть уві сні не являється. А й те! Звідки йому взятися? Не мало бути хлопця. Дівчинка. Дівчинка мала бути.

Баба Ганя після смерті онука як звалилася, так уже і не підвелася, і пізньої осені, коли шукати Юрка перестали, Льошка поховав матір і вперше після загибелі сина спробував поговорити з Марусею. Були на те причини.

Майже рік мовчали… Марусю горе як обійняло, так і через рік не відпускало. Чоловіка не помічала, наче і немає його зовсім, жодного разу не запитала, де німець і що з ним сталося. Тиняється, мов божевільна: чи до ставу посуне, чи всядеться у хаті, нитками та голками пообкладається і візьметься вишивати — і все чорні хрести та червоні кульки. Чи перед дзеркалом стане, себе роздивляється та руками на грудях намисто шукає. І хоч гукай її, хоч криком кричи — байдуже рукою махне і за своє.

Льошка себе карав за смерть сина, жахався: може, то кара за те, що побив Марусю, загнав німця у таку страшну халепу, з якої тому й до кінця життя не виплутатися? Щоб хоч трохи прийти до тями, поперед півнів брався за роботу і трудився до пізньої ночі, щоби вже як до хат и долізти, так тільки впасти і забутися. Горілка допомагала. І на ставок — майже не щодня. То водолазів з міста привезе, то земснаряд…

Пізньої осені Льошку викликали в область і запропонували нову посаду — завідувача відділу сільського господарства в обкомі партії.

— Ми і раніше вважали, що ви — справжній комуніст і перспективний працівник, але останній рік показав, як завзято і натхненно може працювати керівник господарства, коли з являються нові стимули, — урочисто похвалив Льошку другий секретар обкому партії, і як не намагалася дрібна сошка, що маячила за Льошчиною спиною, на митах показати секретареві, що про стимули не треба, той так і не зрозумів.

Льошці дали два дні на прийняття рішення, і всю дорогу з обласного центру до Рокитного він похмуро думав про те, що мрія потрапити в обком здійснилася, та він цьому зовсім не радий. «У всякому разі, — плигали думки, — розлучених в обкомі не сприймають, а тягти за собою Марусю… Навряд чи вийде. Чужими стали. Проте можна і спробувати. Зміна обстановки має позитивно вплинути на її… на наші стосунки. А між нами є стосунки?»

Марусю уявив… Оце стала б біля дверей, розкрила б обійми, кинулася б до нього… Усе простив би. Усе! Дітей би нових народили… Жити б почали заново.

Марусю уявив. Горду, мовчазну, красиву до божевілля. «Навряд», — промайнуло, та Льошка вирішив спробувати.

Маруся вишивала чорного хреста на звичайному простирадлі, коли Льошка увійшов до кімнати, сів навпроти неї і сказав:

— Поговорити треба, жінко…

Маруся завмерла і насторожилася.

— Ну… Життя нам обом… серце вирвало. Не загоїться… А жити треба, — почав плутано та безпорадно. — Я поганого не пам'ятаю… Забув! Усе забув. Наче вперше тебе сьогодні бачу І ти. Ти так спробуй… Мені роботу нову запропонували. Завтра ж можемо зібратися і виїхати. Усе спочатку… Давай спробуємо, Марусю…

Маруся рукою голих грудей торкнулася.

— Де моє намисто? — І в очі йому заглядає.

Льошка аж почервонів од гніву. Та втримався.

— Ти мене чула, жінко?

Очі опустила.

— Ти у смерті Юрковій винуватий, — мовила те, чого Льошка так боявся від неї почути.

— Он як? — з гонором, бо одне діло, коли ти себе сам картаєш, а інше — коли тобі це в очі кажуть. — І чого ж це?

— Намисто забрав… — простогнала. — Хлопець іще до свого народження наказав мені — не знімай, мамо, намиста, бо біда стане. А ти…

— А чого ж не розповіла про свій сон?

— А ти б повірив? — та до нього. — Де намисто моє?

— Не знаю! — підхопився. — То як? Поїдеш зі мною?

— А німця де дів? — питає.

Всміхнувся хижо.

— У божевільні твій німець. Пігулками блює… І до кінця життя блюватиме! — Вже несила стриматися. — То як? Їдеш?

Заклякла. В одну точку дивиться.

— Ну… Як знаєш… Сам поїду… Облаштуюся… Працювати почну, а потім по тебе приїду… — глянув на Марусю і зрозумів — навіки прощаються.

Навесні вісімдесят другого Льошка насправді виїхав. Перед тим продав нову хату з газом і стару бабину Ганину. Якусь копійчину Марусі залишив, та більшу частину із собою прихопив. У Рокитне повернувся голодний Поперек, німцева Тетянка повеселішала, а Маруся вирішила викорчувати бузковий кущ, бо вже другий рік той сохнув та сохнув. Копнула під коріння, лопата наштовхнулася на щось тверде. Маруся присіла під кущем і побачила важке коралове намисто.

— Стьопо… — мовила гірко.

З того дня — підмінили жінку. Сміятися на всю вулицю не стала, але кожен із рокитнянців відзначив, як завзято почала поратися Маруся на занехаяному подвір'ї, як часто поливає сухий бузковий кущ і вже не ліпить чорних хрестів з червоними кульками на будь-яке плаття, яке шиє для рокитнянських бабів.

— Врешті очухалася, — казала без осуду стара Нечаїха. — Тільки чого це вона за чоловіком не поїхала?

Нового-старого голову Поперека теж це цікавило. Та й дисциплінована підстилка Тетянка на вушко нашіптувала, що це Маруся свого часу на них листи у район писала.

Одного вечора Поперек увалився до Марусиної хати, всівся, як хазяїн, і наказав:

— Давай! Пригости голову!

— Йдіть собі, — відповіла Маруся і лише міцніше притисла намисто до грудей.

Поперек зміряв Марусю поглядом — смачна, як цукерка!

— Чого викобелюєшся? Лягай! Хочу з тобою аморальні стосунки завести! Ти ж не будеш на себе у район писати?

— У район не буду, — відповіла Маруся. — Чоловікові подзвоню. Він тепер у мене великий начальник в області. Приїде — нараз порядки наведе.

Поперек злякався і здивувався водночас.

— Так він із тобою не розлучився?

— Чого б це? — спекла його чорними очима. І повторила: — Йдіть собі.

Пробували й інші рокитнянські чоловіки до Марусі женихатися, та вона лише всміхалася презирливо і знай лякала потенційних кавалерів Льошкою, що як дізнається, так усім кістки переламає. Та роки спливали, і скоро вже ніхто не вірив, що колись Льошка приїде по Марусю і забере її із собою, і як не ламали голови, не могли зрозуміти, чому Маруся сама не їде до нього, а оце вошкається на тому дворі, плаття шиє і возить до міста яйця і курей на продаж, аби копійчину мати.

Отак і до дев'яностого першого дожили.

Юркові вісімнадцять виповнилося б. А виповнилося Ларці. Гайнула після школи до міста на навчання, перед тим побожилася матері, що нізащо у село не повернеться, у місті нашвидкуруч вискочила заміж за однокурсника і напередодні тих серпневих днів, які залишили від Радянського Союзу самі спогади, народила рудого, як німець, симпатичного хлопця і назвала його Степаном.

У пологовому будинку Ларка опинилася в одній палаті з симпатичною, хоча й трохи манірною Оленою, жіночкою років тридцяти із хвостиком, яка оце тільки тепер надумала народити, тому їй зробили кесарів розтин, щоб витягти недоношену дівчинку.

— Чого ж так довго збиралися? — спитала скора на язик Ларка, коли немовлят після годування забрали і аж до наступного годування можна було язиками плескати.

— Гідного чоловіка чекала! — гордовито відповіла Олена.

— І що? Дочекалися? — допитувалася Ларка.

— От сьогодні прийде, сама побачиш! — сердито відказала Олена.

— Куди прийде? — розсміялася Ларка. — У пологовий будинок? Сюди і миша не пролізе.

— Миша, може, і не пролізе, а мій чоловік всюди пройде!

— Верхолаз? — спробувала з'ясувати професію Олениною чоловіка Ларка.

— Начальник! — відповіла Олена гордо.

За п'ять хвилин до палати без стуку ввійшов поважний сивий, хоч і не старий чоловік під п'ятдесят із пишним букетом, і, перш ніж Оленка встигла простягнути до нього руки, Ларка витріщила очі й закричала:

— Ой! Дядьку Олексію! Це ви?!

Льошка знітився, розгублено подивився на Ларку.

— Та я Ларка! Степана Барбуляка донька! — закричала та ще голосніше. — А ви он який стали! І не впізнати… А тітка Маруся… — затараторила, — одна-однісінька. Мама писала, щодо неї усі рокитнянські дядьки загравали, а вона… — зупинилася, розгубилася, — а вона, мабуть, на вас чекає…

І звідки тій Ларці знати, що ще рік тому Маруся отримала листа з повідомленням, що їх шлюб з Льошкою розірваний з ініціативи чоловіка. Звідки?

Льошка нервово озирнувся і сказав розгубленій Олені.

— Люба, тобі, мабуть, буде краще в окремій палаті… Я зараз накажу… — До дверей крок ступив.

— Дядьку Олексію! — вже йому в спину крикнула Ларка. — А ви про батька мого нічого не знаєте? Мама казала, що оце тільки ви й змогли б допомогти…

— Ні, не знаю, — відповів Льошка і як ужалений вискочив з палати.

Перший місяць у психіатричній лікарні німця розмістили в одномісний палаті і настирливо лікували, хоч він не виказував ніякого бажання жити далі. Стьопка не розумів, що сталося, бо був переконаний — то Тетянка викликала лікарів і його оце завезли подалі від Рокитного, аби голову не компрометував. Пробував узнати у мовчазних санітарок та медсестричок, де саме знаходиться, та ті лише відмахувалися і прикладали пальця до рота — мовляв, тобі, голубе, краще мовчати.

Зійшли синці та набряки, зрослася рука, німцю на носа начепили нові окуляри і одного разу повели не у маніпуляційну, а до малої, похмурої кімнатки без вікон, де біля грубого столу з телефонним апаратом на нього чекав гостроокий кавказець з горбатим, як у Тетянки, носом.

— Громадянин Барбуляк? Степан Григорович? — запитав офіційно.

Стьопка чогось враз засумував. Мотнув головою — мовляв, я Барбуляк.

— Значить, на ставок ходити любите? — запитав кавказець уїдливо.

— Є таке, — ще більше засумував Стьопка: цей кавказець не скидався на лікаря. А якщо він — лікар, то дуже специфічний… Патологоанатом. Але Стьопка не знав таких слів.

— І що там? — вів далі кавказець.

— А вам для чого? — обережно спитав німець.

— Повинні ж ми вирішити, якими методами лікувати вашу хворобу, — усміхнувся той криво.

— Геть нічого не болить, додому хочу, — сказав Стьопка і згадав про Марусю: як вона там?

— Таємні зустрічі… — ніби читаючи Стьопчині думки, видихнув кавказець, і Стьопка перелякався — а раптом його балакучість Марусі нашкодить.

— Я більше не буду…

— А з ким зустрічалися?

— Не просіть. Не можу сказати.

— А я і не прошу, — налився кров'ю кавказець. — Добре, не кажете, з ким зустрічалися, так хоч просвітіть — про що говорили? От, приміром, чим вам не подобається, що ясла повні?

— Та ми ж люди… Ми ж не скотина.

Кавказець смикнувся, підскочив, до Стьопки нахилився.

— Твою наліво! Їсти любиш, падло, ще й тарілку з візерунком вимагаєш?

— Та заспокойтеся… Це не головне Можна і без тарілки… Руками…

— А що головне?

— Аби серце вільно дихало.

Кавказець аж плямами пішов, але взяв себе в руки.

— Виходить, радянська влада твоєму серцю вільно дихати не дає?

— Моєму серцю радянська влада — як кобилі п'ята нога! Хіба я про це? Я вам за інше кажу, а ви… — заплутався.

Кавказець повеселішав.

— Усе, що треба, ти уже сказав! Відпочивай! Діагноз — встановлений, будемо лікувати.

— Геть нічого не болить, додому хочу, — повторив німець.

— Років через десять-двадцять поговоримо, — відповів кавказець. — А захочеш раніше вийти, назвеш імена тих, з ким зустрічався… — взяв слухавку і запитав у когось невидимого: — Все записали? — Вислухав відповідь. — Добре. Починайте працювати. І дайте йому кодове ім'я… — Подумав і запропонував: — Приміром, Німець… — Глянув на Стьопку з презирством. — Ти ж, кажуть, дуже німців любиш…

— Вони маму… на гранаті… підірвали… — Стьопка уже геть нічого не розумів: хто цей чоловік, про що він його питає і, головне, чому він повинен сидіти у цій лікарні десять-двадцять років… Що відбувається?!

— А-а… Так ти на честь цього німцем став! — гидко розсміявся кавказець, і Стьопці залило червоним очі. Заволав, як божевільний, плигнув на кавказця, повалив його на підлогу і вчепився зубами у білу, чисто поголену щоку.

Заверещала сирена, вбігли двоє дужих дядьків, відірвали німця від кавказця. Били чоботами, аж повтомлювалися. Холодної води на Стьопку вилили. Німець розплющив очі, надзусиллями зняв з носа нові розтрощені окуляри і прошепотів розбитими губами, дивлячись у розпливчасті контури, що зовсім не були схожими на людей:

— Мені підходить такий метод… лікування.

Дядьки перезирнулися з кавказцем, який притискав до щоки білий носовичок, і покрутили пальцями біля скронь. А німець просто хотів померти. Та у відділенні психіатричної лікарні, де КДБшники тримали і своїх «пацієнтів», їхніх примх не враховували — навіть примхи померти.

Перший рік з дня у день німця супроводжували, тягли чи вели під руки до малої похмурої кімнати, де різні люди з однаковими обличчями ставили німцю одне й те саме питання:

— З ким у вас були таємні зустрічі?

— Забув, — казав німець і намагався затулити обличчя руками.

— З ким?!

— З тобою! — кричав КДБшнику.

— З ким?

— З рибою… З рибою… Чули? «Танцювала риба з раком, риба з раком…» — і не встигав доспівати, бо від удару щелепа зсувалася кудись вбік і вже не рухалася.

— З ким?

— З німцями! — І реготав скажено. — 3 німцями! Хенде хох!

— З ким?!

«З ким? З ким?!» — відлунням гуло у Стьопчиній голові, коли ошаленілий від болю, яскравості потужних ламп, що світили прямо в обличчя, і суцільної безнадії він без сил і сподівань лежав на твердому лікарняному ліжку і навіть дисципліновані, сто разів перевірені санітарки потайки змахували сльозу і поспішали подати німцеві води, коли той, як та риба, хапав ротом повітря, а дотягнутися до склянки не міг.

Через рік все різко змінилося. Кавказця Важу Чараташвілі перевели до Києва, він передав справу німця Семену Григор'єву і порадив:

— Справа глуха. Нічого з неї не викрутити, а головне — не вийти на серйозні дисидентські організації. Німець твій — одинак пришелепуватий.

— Відпустити? — запитав Григор'єв.

— Ні, — відповів хитрий Важа Чараташвілі. — Ця справа вже раз нам допомогла, може, ще колись допоможе. Хай лишається у лікарні… Шизофренія, друже мій, лікується роками.

І Стьопку з діагнозом «шизофренія» перевели до двомісної палати в іншому крилі відділення.

Коли німець увійшов до палати, з ліжка підскочив худий, як сам Стьопка, дядько років сорока з красиво закрученими вусами, озирнувся і прошепотів йому на вухо:

— Слава Україні! Ти — німець?

— Я німець, — відповів приречено тоскно.

— Ми всі… Всі! Ми пишаймося твоєю витримкою і мужністю! — прошепотів вусатий дядько.

— Хто це — ми? — обережно поцікавився Стьопка.

— Політичні в'язні режиму! — з пафосом відповів дядько і назвався: — Я — Роман Хом'як.

Так Стьопка дізнався, що він — політичний в'язень режиму.

Ще за рік впливовий батько Важиної жінки добився переведення зятя до Москви. Услід за ним полетів Сьомка Григор’єв, не залишивши щодо справи Стьопки Барбуляка жодних розпоряджень. В обласному управлінні КДБ вирішили до часу забути про бідного німця і лише, гортаючи картки всіх політичних «шизофреників» і наштовхуючись на картку німця, згадували, як рік-два тому теперішні великі начальники Чараташвілі та Григор’єв дуже переймалися справою Барбуляка, і обережно повертали картку до теки: хай ще полікується, а то з Москви дзеленькнуть, мовляв, як там той німець? А вони матимуть відповідь: лікується у закритому стаціонарі, без контактів із зовнішнім світом, а значить, ніякої шкоди радянській владі завдати не зможе.

Півроку сусідом німця по палаті був західняк Роман Хом'як. Потім ще довгі роки німець згадуватиме ці півроку, як найкращі за увесь час свого полону, бо вусатий дядько зумів повернути йому таку жагу до життя, що німець вперше з часу арешту перехотів помирати.

— Та хіба ці кляті гебісти зможуть нас зламати?! — хрипів зі свого ліжка після невідомих уколів, після яких кров починала стукати у скроні і тіло вкривалося холодним потом. — У нас — справ і справ. Так, німцю?

— Мовчи, — просив німець зі свого ліжка, бо у віконце з коридору дивився охоронець, перевіряв «постільний» режим, який забороняв пацієнту встати зі свого ліжка, щоб хоч піт стерти з чола іншого.

— До мене поїдемо! — шепотів уночі. — У нас — гарно. Гори…

— Не подобаються мені гори, — відповідав Стьопка. — Око на гори наштовхується і завмирає, а я звик у степу… Глянеш — кінця й краю степу нема.

За півроку Хом'яка забрали, і Стьопка просив богів усіх світів допомогти тому вижити.

— Я тебе знайду, німцю, — крикнув Хом'як, коли двоє чоловіків у штатському потягли його з палати.

Хвала Богу, дотримав слова.

Наприкінці дев'яносто першого, через одинадцять років після арешту коли вже ні лікарі ні пацієнти не знали, чому сидить і від чого лікується у закритому стаціонарі сліпий рудий чолов'яга, до лікарні завітали двоє. Судячи з усього, їхньому візиту передував дуже потужний дзвінок згори, бо головний лікар пополотнів і кричав, як навіжений, щоб у палаті німця терміново вимили підлогу, постелили якогось килимка…

— І квіти… Квіти на стіл! — смикався.

— Зима надворі! — дивувалися санітарки.

— Білизну чисту! Кімнату провітрити! Не стійте! Швидше! Швидше! — кричав ще сердитіше.

Німця загнали у кут, і з того кута він байдуже спостерігав, як роздратовані санітарки миють підлогу, кидають на неї смугастий килимок, стелять чисту білизну і відчиняють всередину заґратовані вікна.

— Лягайте, ваше високосте! — наказали німцю і показали на постіль.

— Труси! У нього ж труси брудні та рвані! — схопився за серце головний лікар, коли забіг перевірити готовність палати до візиту надзвичайних гостей.

Та в нові труси перевдягти німця не встигли. Під вікнами лікарні завищали гальма авто, і за хвилину головний лікар повернувся з двома серйозними чоловіками. Санітарка саме стягла з німця драні труси… Він так і стояв посеред палати — голий, сліпий, на смішному смугастому килимку — важко було навіть уявити більш трагічну картину.

— Німцю… — вусатий Роман Хом'як розридався, як дитина. Кинувся, зірвав з ліжка білосніжне простирадло, закутав у нього Стьопку і обережно всадовив на ліжко. — Нічого, нічого… Я тебе на ноги поставлю, — плакав і ніяк не міг зупинитися. — У нас ще — справ і справ. Так, німцю?

— Хом'як, невже це ти? — ледь чутно запитав Стьопка, і західник розревівся.

Тим часом другий візитер жестом підкликав головного лікаря і суворо спитав, вказуючи на німця:

— Чому тут знаходиться цей чоловік?

— Не знаю, — перелякався лікар.

— Від чого ви його лікуєте?

— Від шизофренії…

— Він соціально небезпечний?

— Ні, — сказав лікар.

— Ми можемо його забрати?

Лікар перелякано озирнувся, наче десь у кутку палати на нього чекала відповідь. Візитер насупився.

— Я заберу його під свою персональну відповідальність, — сказав. — Можу написати розписку — я, Семен Григор’єв, новий голова виконкому області.

— Прошу, прошу… — заметушився лікар. — Не треба розписок! Зараз я випишу довідку.

— Яку довідку?! — підвищив голос Сьомка Григор’єв. — Про те, що безпідставно тримали безневинну людину в лікарні?!

— Добре. — чоло лікаря вкрилося потом. — Без довідки…

Хом’як підійшов до Григор'єва. Потис йому руку.

— Дякую, пане Семене! Якби не ваша добра воля… Я у вашій області нікого не знаю.

— Не треба дякувати, — твердо відповів Григор'єв. — Це мій громадянський обов'язок. Слава Україні!

— Навіки слава, — відповів Хом'як і підштовхнув Стьопку до Григор'єва. — Дякуй, німцю… Якби не ця людина…

— Дякую, — сказав німець. — Якби не ви… Та не інші добрі люди…

Григор'єв підтвердив Стьопчині слова серйозним кивком — мовляв, так, якби не я… Та не інші добрі люди…

Морозного січневого дня дев'яносто другого року німець повернувся у Рокитне. Йшов знайомою з дитинства вулицею, і сльози безсоромно текли по неголених щоках. Зупинився біля батьківської хати, сів на лавку і дістав з кишені «Пегаса», якого накупив на Романові гроші. Хом'як і окуляри нові купив, і одежину, і з собою у кишеню поклав.

— Е-е, що твій степ! — сказав. — Нема за що оком зачепитися. До мене приїжджай! У гори…

Стьопка сидів на лавці й усе думав, що, мабуть, у рідному селі мало хто згадає його. Вулицею йшли люди, скоса дивилися на худого незнайомого чоловіка, який чогось треться коло Тетянчиної хати, озиралися. Німець перелякався: а раптом у Рокитному не залишилося нікого з тих, хто його пам'ятає. І Маруся… Маруся де?

Неподалік зупинилися дві дівчинки років чотирнадцяти. Одна білява, друга — чорненька… На німця дивляться, а підійти бояться.

— Надійка? Любаня? — лякаючись власного голосу, мовив Стьопка.

Дівчатка перезириулися.

— А ви хто такий?

— Батько ваш. — І заплакав.

З хати вийшла Тетяна — не впізнати: товста, навіть лице таке товсте, що й горбатий ніс на ньому губиться.

— Чого стали? — гукнула дівчат.

— Батько повернувся! — відповіла Надійка, і дівчата ближче підійшли до німця.

— Ти точно наш батько? Не брешеш? — обережно.

По кишенях поліз — цукерки на лавку висипав. Тетяна зойкнула і затулила рота долонею — оце так сюрприз!

А від своєї хати на них дивилася Маруся. Бачила, як здригалися од плачу худі Стьопчині плечі, як заметушилися коло нього Надійка і Любаня, повсідалися на лавку з обох боків, здивовані, схвильовані, насторожені, як підійшла товста Тетяна, захитала головою, мов на похороні, як врешті повели німця до хати…

Маруся всміхнулася сумно, приклала руку до серця, зачепивши важке коралове намисто, і пішла до хати.

Німцю було зле. Важкими чоботами у живіт — і то легше було, а тепер, коли Стьопка врешті опинився вдома, несподівана важка хвиля накрила з головою, давила на серце, рвала його на шматки…

Дівчатка крутилися біля батька.

— А де ти був так довго, тату?

— Та так… — пробував всміхнутися. — Таємниця.

— Військова? — витріщила оченята близнючки.

— Військова…

— Дайте батькові спокій! Хай відпочине, — цикнула на дівчаток мати.

Тетянка гриміла каструлями на кухні, швидко збирала німцю поїсти і думала про те, що Стьопка повернувся вчасно: Поперек уже не той — стара Тетянка для нього,

інші забави для себе знайшов, та і про дівчат чути не хоче, мовляв, не його це діти і край, а одній — важко… Важко. Добре, що Стьопка повернувся. Він дітей не кине, а усе інше… З усім іншим якось розберуться.

Стьопка поїв домашнього гарячого борщу, потягся уже до «Пегаса», та схопився за серце і повалився з табуретки на підлогу.

— Оце мені повернувся, щоби дуба дати?! Не буде цього! — розлютилася Тетянка.

Разом з дівчатками потягла німця на диван і. поки малі тремтіли біля нього, збігала до фельдшера, набрала сердечних крапель та добрих порад і заходилася Стьопку лікувати. Він ковтав гіркі краплі, клав пігулки під язик, усе поривався встати, та нічого з того не виходило — серце, зболіле скривджене серце усе не відпускало, стукало нерівно, похапцем, ніби кудись поспішало чи раптом завмирало і ледь чутно сигналізувало, що ще живе. Стьопка намагався зрозуміти його справжні наміри: поживе він ще чи вже час руки на грудях складати?

Бібліотекарка сиділа біля нього, все роздивлялася, яким став чоловік, і потайки змахувала сльозу, бо і в самої серце не на місці, нагадувало: через тебе, жінко, німця не було вдома довгих одинадцять років. Бібліотекарка думала-думала, як вгамувати муки совісті, і надумала.

На третій день після повернення чоловіка набралася сміливості й увечері пішла до Марусі.

— Здрастуй, Марусю, — сказала з порогу. — Чула? Німець повернувся.

— Чула, — відповіла Маруся і від швейної машинки не відірвалася.

Бібліотекарка почервоніла од незрозумілої, але дуже відчутної образи.

— Хворіє… Помре, мабуть¹ — сказала з викликом. — Пішла б до нього… Попрощалася…

— Ні, — відповіла Маруся, подивилася бібліотекарці в очі і знову повернулася до шиття.

— Тьху ти. румунка клята! — аж зайшлася Тетяна. — І за що таке падло усе життя любити до нестями? Одинадцять років за ґратами провести через таку підлоту… Та я б…

Маруся відірвалася від шиття.

— То знаєш, де був?

— Не знаю, — перелякалася бібліотекарка і вшилася.

Маруся підійшла до вікна, подивилася на засніжену рокитнянську вулицю, голий бузок за огорожею, стару вишню під вікном. Як знайшла під бузком коралі, ожив кущ, розквітнув, хоч за усіма законами і не мав би… А ставки згинули. Не брехатиме тепер німець, що йде на ставок рибу ловити. Як Юрко згинув, так і ставки за ним услід. Очеретом почали заростати, вода закаламутилась… За кілька років за селом замість чистих ставків — болота.

Маруся погладила коралі на шиї і легким рухом відчинила вікно. До кімнати увірвалося свіже морозне повітря, погнало з кімнати тепло, та жінка не помічала, як затремтіли плечі, пальці стали холодними, наче пекли крижаним відчаєм. Вона все дивилася у морозну ніч, аж поки геть не змерзла. Схаменулася. Хотіла зачинити вікно.

— Здрастуй, Марусю… — почула від бузкового куща знайомий до крику голос.

Німець як сказився. Раптом встав, одежину шукає… Дівчатка в один голос:

— Лежи, татку. Ще геть не здоровий…

— Ні. діти… Так належався, що і ворогу не побажаю. Піду. Пройдуся…

Тетянка до хати, німець із хати.

— Піду… — їй.

— Атож, — всміхнулася гірко. — Ти ж на рибу? Брови насупив. Нічого не відповів. Грюкнув дверима і пішов.

На рокитнянській вулиці — як і одинадцять років тому. Собаки брешуть, люди по хатах гріються, від клубу музика гуде, а з неба на усе це місяць дивиться. Німець дійшов до голого бузкового куща.

— А ти усе ростеш…

Під кущем став, а «Пегаса» закурити не встиг. Маруся вікно відчинила, німець і закляк. Дивиться на неї, мамо ж ти моя рідна… Вона… Вона. Скільки разів заплющував очі й усе малював в уяві свою Марусю — коси чорні, очі пекучі, а усмішка чомусь завжди сумна, наче знає якусь таємницю незбагненну і наказ — ні з ким тією таємницею не ділитися. Вона… Коралі на грудях… Звідки? Він же намисто під кущем закопав. Як взнала? Руку до намиста приклала, наче клянеться комусь уночі. «Що робить? Змерзне ж», — перелякався раптом, бо пальці, що тримали цигарку, аж задубли, а Маруся все стояла і стояла біля відчиненого вікна.

Вона ніби почула його. Зітхнула і вже хотіла зачинити вікно, коли німець відчайдушно гукнув від бузку:

— Здрастуй, Марусю…

Маруся завмерла. Німцю здалося — закам'яніла. Йшов до вікна і відчайдушно намагався втримати сльози. «Слабаком став!» — лаяв себе подумки.

Під вікном став, і мову відібрало. Дивиться на неї, як заворожений.

Всміхнулася:

— А чого це ти, німцю, поночі вештаєшся? — спитала, ніби й не було страшних одинадцяти років.

— Та оце йду… Дивлюся — Маруся мерзне. Дай, думаю, запитаю, чого не спить…

Маруся задихнулася, затулила лице руками і відвернулася. Німець озирнувся. Хотів був за звичаєм ловко заскочити у вікно, та тільки скреготнув зубами, бо нога не те що до підвіконня, навіть на півметра не піднімалася. Німець вхопив якогось пня, підставив до стіни під вікно і таки поліз у вікно. І чи є хто у Марусі дома, чи, бува, не підведе її — все одно. Заскочив, вікно зачинив і завмер. Кроку до Марусі ступити не може. Товчеться, голову опустив, окуляри поправляє.

Вона руки від обличчя забрала, глянула на нього.

Зітхнув.

— Прости мене, Марусю… За все…

Простягнула до нього руки, як ото жебрачка за копійчиною. Кинувся. Обійняв.

Отак і проплакали. А скільки часу? Не рахували.

Як уже і собаки у Рокитному поснули, відійшли трохи.

— А той… чоловік твій… — обережно озирнувся німець, ніби увесь цей час Льошка стояв за дверима і просто чекав з дровинякою в руках, поки вони наплачуться.

— Нема у мене чоловіка, Стьопо. Поїхав десь…

— А хлопець… Хлопець як? Мабуть, уже дорослий…

Глянула на нього — полином повіяло.

— Не знаєш?

— Чого? — перелякався.

— Загинув він. Потонув того дня, як тебе забрали.

— Потонув? Як це? Як це? — Штрикнуло у серце.

— Ларку твою рятував, — відповіла.

А додати — нічого. Хіба що сліз. Притулилися одне до одного — гірко. Ох і гірко. Так гірко, що вже не треба жити. Зайве. Бо не відпустять спогади, щодня додаватимуть жалю, розітруть на попіл радість і залишать тільки квітучий бузковий кущ, вишню під відчиненим вікном, коралове намисто на Марусиній шиї… Але чого вони варті без радості?

— Прости мене, Марусю… — прошепотів німець гірко.

Головою похитала.

— Люблю тебе. І вічно любитиму, — прошепотів.

— Дивись мені. Люби, — відповіла затято.

Потім, навесні, коли бузковий кущ рясно вкриється квітами і серце трохи відійде від жалю, німець скаже:

— Я тут подумав, Марусю… Може, я до тебе переїду. Доживемо вік разом. Не ховатимемося…

— Скінчився наш день, Стьопо, — відкаже Маруся гірко. — У тебе діти… Хіба зможеш їх кинути?

— Не зможу, — прошепоче німець.

День скінчився. Темний вечір диктував свої правила. То кидав Марусю чи німця у болячки, то заганяв у справах та клопотах далеко від Рокитного, то утомлював у смерть, і хоч німець з останніх сил ішов під бузковий кущ, Марусине віконце відчинялося усе рідше.

І тоді німець придумав собі забаву: сяде на лавку і дивиться на Марусин двір. Вийде Маруся з хати, порається, а йому — щастя. Усміхнеться, «Пегасом» затягнеться і не зводить з неї очей, як зачарований. А сидіти часу — хоч з ранку до ночі. Не стало роботи у Рокитному, хіба що свою картоплю у місто возити. Попервах на фермі корови голодні ревли моторошно — і за кілометр чути, та потім у Рокитному з'явилися чорняві, чисто як Важа Чараташвілі, люди, залопотіли не по-нашому, покрутилися кілька днів, і корови замовкли.

— Кажуть, голова усіх корів туркам продав, — сказала Тетяна якось увечері.

— Як це? — не зрозумів німець.

— Демократія і незалежність, он як! — уїдливо відповіла Тетянка, та німець згадав Романа Хом'яка, відповів серйозно:

— Що ти розумієш, жінко? У нас ще — справ і справ.

— Ото ж я і дивлюся, що Поперек крутиться, ніяк не зупиниться. Справ у нього — повно! Корів з господарства продав, трактори продав, клуб в оренду якійсь фірмі здав, а де гроші — ніхто не знає.

— Є люди… Розберуться і з твоїм Попереком!

Тетянка хотіла було плюнути, мовляв, Поперек такий мій, як і твій, та на близнючок глянула і вчасно язика прикусила.

— Скоріше б розібралися, — відповіла.

Та час минав, а життя в Рокитному ставало усе гіршим. Білі дні минали, мов порожні залізничні вагони, дзеленчали, позначаючи, що були, та не лишали по собі ні радості, ні користі, ні зиску.

Німцю усе важче було зустрічатися з Марусею. Гляне на нього:

— Що нового, Стьопо?

І що він їй розповісти може? Що Надійка і Любаня серце зігрівають? Що Ларка, як у Рокитне з міста заскочить, то обцілує неголені щоки, свого малого на руки кине — бався, батьку, з онучком Степанчиком!

Ні. Не може німець Марусі цього розказувати, бо така самотня лишилася, що серце крається.

— Е-е, Марусю! — зітхне. — Нема новин. Тобі ж про буряки нецікаво?

— Нецікаво, — скаже. І — кам'яніє. Німець і без окулярів бачить — кам'яніє, наче життя з неї — по краплі у пісок.

Раз вночі під вікном став. Маруся до нього нахилилася.

— Не ходи більше, — мовила тоскно. — Одній мені треба побути…

— Нащо одній? — перелякався німець. — Дозволь хоч іноді…

— Як потрібний будеш, покличу, — відрізала.

Зачинила вікно, наче повітря забрала. Надворі дев'яносто п'ятий вирував. Як сів з тої пори німець на лавку біля свого двору, так і прилип — усе виглядав, коли віконце відчиниться.

Сім років чекав.

Розділ 4

Румунка і німець. Ніч

Рокитнянці не знали, як усі ці роки жила Маруся.

— Може, померла? — ставали під хвірткою, у вікна заглядали.

— Не померла, — переконувала беручка онука діда Нечая Галька. — Я у тітки Марусі щодня яйця на продаж беру. І сьогодні зранку забігала.

— А чого ж не вийде на вулицю ніколи? — дивувалися баби.

— Каже, справ у хаті повно, — доповідала Галька, і врешті всі звикли до Марусиного відлюдництва і навіть забули б зовсім, та поштарка тітка Дуся раз на місяць приносила до Марусиної хати пенсійні копійки, тож переконувалися — жива.

Проте неправда, що Маруся зовсім не виходила з хати: поралася біля курей, вимітала листя з двору і навіть забила стару дірку в огорожі. А ще — дивилася на лавку біля Стьопчиної хати, бо звикла, як до ранкового сонця, що сидить німець як прив'язаний, чекає…

«І що нам той день? — дивилася на Стьопку здалеку, гортала сумні думки. — Хіба можна було довірити кохання дню? Людські погляди розірвали б його на шматки лише за один такий день. І згадки б не лишилося. Ні… Любов — не для чужих очей. Любов — то таємниця. Незбагненна примха безрозсудного серця. Квітка папороті. Палкі обійми під сонцем не змусять ту квітку розпуститися вночі. Тільки — дві зорі, що раптом перестануть світити холодним блакитним вогнем, запалають теплим світлом любові і впадуть у своє кохання, як у темний, безлюдний ліс, де на них уже чекає квітка папороті. І що його бідкатися про загублене життя? Любов — краща за життя. І щоби це зрозуміти, треба прожити ціле життя».

Дев'ятого травня дві тисячі другого року, коли бузковий кущ так рясно вкрився квітом, що й зеленого листя не видно, Маруся прокинулася, сіла на постелі і сказала так само байдуже, як колись Орися:

— Сьогодні…

Встала. Вбралася. Підійшла до дзеркала і поправила на шиї важке коралове намисто. До вікна. Глянула — сидить німець на лавці, цигаркою смалить. До дверей крок зробила і зойкнула — не йдуть ноги, не несуть з хати. Здивувалася, брови звела — та треба, треба їй на вулицю! Ще крок до дверей — аж викручує ноги.

Зітхнула роздратовано, мовляв, а мати, як помирала, так усе казала, щоби Маруся Юркові ноги тренувала, щоби сильними були. І хіба врятували б хлопця ноги на тому ставку? Не врятували б. А от їй, Марусі, зараз так потрібні сильні ноги. Бо треба їй з хати.

Знайшла палицю, сперлася на неї і, долаючи біль, посунула до дверей.

Німець замислився про дурне. Сидів на лавці, курив «Пегаса», дивився у землю і думав, що якби Ларочка відпускала б свого рудого сина Степана до нього, діда, частіше, то він би оце не тільки узнав від онука про комп'ютери, презервативи і нові двигуни, що працюють від якихось кнопок у салоні авта, а педаль зчеплення їм не потрібна. Ні, він і сам Степану розповів би, що коноплі, якими онукові друзі вихваляються, як дурні ступами, у Рокитному колись тільки корови жерли, потім казилися і, як не виблюють ту гидоту до останку, помирали. Чи, приміром, про ховрахові нори у степу, бо знає, як ховрахів з тих нір викурювати. Чи про оленів, яких онук бачив тільки на картинках…

Німець спробував згадати ще щось корисне для онука, підвів голову і завмер — по вулиці важко сунула Маруся. Спиралася на палицю, із зусиллям робила крок, зупинялася і, зціпивши зуби, знову робила крок.

Німець був підхопився — допомогти.

Обпекла поглядом.

Німець прилип до лавки. Очей з Марусі не зводить.

Маруся порівнялася з лавкою, зупинилася, глянула на Стьопку, тремтячою рукою поправила намисто. Німець задихнувся і опустив голову. Невже?! Маруся відвела очі і важко пішла далі. Ще кілька кроків зробила, повернула назад, до хати, і німець зрозумів — тільки заради нього виходила.

Маруся йшла до свого двору. Німець дивився услід, а перед очима — мале дівча шестирічне… Важке намисто коралове по животі хльоскає, а дівча обертається та все на малого Стьопку зиркає. А він, як теля мале, вже за нею йде і окулярики зі зламаною дужкою на носі поправляє, хоча хотів до клубу бігти, бо дев'ятого травня у клубі концерт та кіно про війну… Сьогодні теж — дев'яте травня. П'ятдесят два роки промайнули. Як зрозумів — аж злякався.

Ледь ночі дочекався. Поголився. Цукерку в кишеню вкинув.

— Куди?

Тетяна звикла, що німець тепер ночами нікуди не ходив, і хоч якось спробувала дізнатися: «Що? Минуло кохання? Зів'яли помідори?», чоловік так на неї зиркнув, що махнула рукою — а чорти б вас побрали!

А тут… Подивіться на нього! Поголився. Розцвів, як старий будяк.

— Не чіпай мене, жінко, — попросив незвично жалібно.

Тетянка відчепилася. «Ой-йой, як зранку, так і до останку, — подумала. — Все одно до мене вернеться. Діти ж сюди їдуть! І Ларка з чоловіком та малим, і близнючки, як з інституту в Рокитне навідуються». Знала німцеву слабину.

Стьопка вийшов за огорожу і зупинився — вулицею сунула хмільна молодіжна ватага і горлала: «Этот День Победы! Порохом пропах! Это праздник…»

Чогось маму згадав, яку тільки на жовтій фотокартці бачив, батька-каліку. «Що ви про те знаєте? — подумав гірко і опустився на лавку. — Покурю поки», — вирішив.

Десь на другу ночі село затихло. Німець підвівся і пішов до Марусиного двору. Визирнув з-за квітучого бузкового куща — відчинене віконце. До двору крок зробив — як стрільне у попереку.

— От йо… — скривився. За поперек вхопився і, вже ледь стримуючи біль, зробив ще один крок.

Маруся стояла біля відчиненого вікна. Пряма, як струна, чорні коси сивина не пофарбувала, очі пекучі сяють, на високих грудях — намисто червоне.

Німець ледь дійшов до вікна, дихалку забило.

— Марусю… — сказав, як відхекався. — Марусю… Чуєш? Можна я через двері увійду? Бо щось воно… стрільнуло. Не зможу через вікно… Марусю! Чуєш?

Мовчить Маруся. Притисла руку до грудей, нахилилася вперед. З вікна. До німця.

Він насторожився: може, щось сказати хоче? Руку до неї простягнув.

Маруся сполотніла, хитнулася…

Німець хотів підхопити її, підтримати, та Маруся раптом впала назад, у кімнату, і німець встиг вхопитися лише за червоне коралове намисто. Нитка дзизнула і розірвалася. Важкі червоні намистинки розлетілися світ за очі. У німця в руках лишилася лише гола нитка з однією червоною намистинкою, що якимсь дивом затрималася на нитці.

Німець закляк — не перелякався, не заплакав. Стояв під відчиненим вікном, дивився на розірвану нитку і вже точно знав — це кінець.

Серце закалатало, ніби хтось у дзвони тривогу забив. Схаменувся. Затис у долоні єдину червону намистинку на розірваній нитці, ступив був до дверей, та повернувся і поліз до кімнати через вікно.

Маруся лежала на підлозі. На спині. Чорні очі широко розкриті. Здивовані. Рука біля грудей застигла. Вуста ледь помітно всміхаються… Не стара. Геть не стара.

Наче не п'ятдесят вісім, а вісімнадцять. Красива. Найкрасивіша, мов та зачарована квітка, яку всі прагнуть побачити, але не судилося.

Німець сів біля Марусі на підлогу, обережно закрив їй очі і тільки тепер заплакав.

Коли небо посірішало, наче попелом вкрилося, німець виліз через вікно надвір, пішов до огорожі і тільки біля великого бузкового куща зрозумів, що й досі стискає у долоні розірвану нитку з однією червоною намистинкою. Зупинився. Обережно поклав нитку з намистинкою під кущ, загорнув землею і пішов до своєї хати.

Тетянка спала. Німець розворушив жінку, сів на табуретку і сказав:

— Маруся померла. Біжи до людей. Поховати треба…

— Господи! — Тетянка зойкнула і заплакала.

Німець подивився на неї з дивним спокоєм. Попросив:

— Біжи…

Наступного дня, десятого травня, півсела викрутилися, але усе, що треба для Марусі, зробили. І недуже важко це було, бо серця не рвали — не рідня, а гроші на похорон Маруся на столі лишила. І одяг на дивані розклала, та увесь вишитий кульками червоними.

— Горох? — здивувалася Нечаєва Галька.

— Який горох? — похитала головою Тетяна. — Коралі… Не інакше.

Впоралися. Старих бабів біля Марусі на ніч лишили, а на ранок одинадцятого уже яма готова була.

Тетянка повернулася додому десятого травня пізно увечері і знайшла німця на підлозі посеред хати.

— Ат йо! — не втрималася, бо завжди від чоловіка самі сюрпризи!

Спробувала перевернути, а він — як колода. Побігла до фельдшера. Удвох Стьопку на диван затягли.

— Інсульт! — виголосив фельдшер Тетянку заспокоїв. — Та не переймайтеся, тітко! Зараз такі ліки, що ваш дядько ще за дівками бігатиме.

— Коли? — спитала Тетянка.

— Що коли? — не зрозумів фельдшер.

— Коли бігатиме?

— Ну. Це залежить від того, як розвиватиметься хвороба. Одні місяцями лежать, інші уже за тиждень на ногах, — пояснив фельдшер.

Тетянка захитала головою. «Виходить, не попрощається з Маруською своєю», — зітхнула подумки.

Одинадцятого травня Марусю поховали. Тетяна поплакала, наче якийсь шматок її власного життя пішов у небуття.

Стьопка колодою лежав у хаті. Усе розумів, кліпав очима, як на щось погоджувався, а на дев'ятий день після Марусиної смерті з неймовірними зусиллями спробував сісти на постелі, та не зміг, упав. Тетяна до нього кинулася.

— Стьопо… Ти чого?

Німець одним краєчком губ ледь чутно прошепотів:

— Поможи…

— Авжеж, авжеж! Усе зроблю, — заметушилася Тетяна — Чого хочеш?

Німець спробував щось сказати, та Тетяна не розчула. Нахилилася до самих Стьопчиних вуст.

— Кажи, кажи…

Німець ледь чутно щось прошепотів. Жінка відсахнулася.

— Та ти що?!

По Стьопчиній щоці потекла сльоза.

— Поможи, — прошепотів затято.

Тетянка розревлася, голову руками обхопила і побігла кудись.

Пізно увечері затягла до хати звичайного візка на коліщатках. На такий візок можна з десяток повних ящиків завантажити і — нічого йому, міцний. Витерла заплакані очі, допомогла чоловікові перелізти на візок і повезла його з хати.

За хатою — сарай. Тетяна затягла візка до сараю, присіла на візок біля Стьопки і заплакала.

— А діти…

— Виросли, — відповів ледь чутно.

— І що я їм скажу? Онде близнючки та й Ларка з міста щодня дзвонять — як тато, як тато?

— Скажеш, що сучий син, так і думатимуть. А скажеш, що любив їх, негнівно згадувати будуть.

— А я?

— До дівчат їдь. У місто…

— Гріх… Не потрапиш у рай…

— Рай — то день, а мені ніч випала, — відповів уже з останніх сил.

— Не можу я, Стьопочко! — розридалася.

— Зроби мені хоч одне добре діло. — Сили покидали німця, трусився, як у лихоманці. — Не можу я тут. Мені до Марусі треба…

— Прости мене! За все.

— І ти мене прости, — відповів. І попросив: — Поможи…

Тетянка допомогла чоловікові сповзти з візка, усадила на солому і поклала йому в долоню звичайного кухонного ножа.

— Дякую… — прошепотів. — їдь… У місто. До дівчат… Я почекаю… До ранку… Щоби не подумали. На тебе…

— А зможеш? — раптом спигала Тетяна. — Як ти ті вени пилятимеш?

Німець кивнув і заплющив очі. Наступного дня по обіді до Ларчиної квартири зателефонували з Рокитного, і Нечаєва Галька прокричала у слухавку:

— Ларисо! Де тітка Тетяна? Де вас усіх чорти носять? Ларка глянула на матір, яку оце зранку довбала за те, що та кинула тата напризволяще і подалася до міста по якісь пігулки для нього, бо казала, що пігулки і сама привезла б, а батька лишати не можна було.

— Що сталося? — запитала.

— Дядька Степана вбили! Вбили! Зарізали! А ви де? Де ви усі?

Галька поклала слухавку і сказала бабам, які зібралися біля неї у старій, ще діда Нечая, хаті:

— От мені дядько Степан завжди здавався дуже підозрілою людиною! Дуже! Де його носило одинадцять років?.. Точно зі злодюжками був злигався, та, мабуть, щось із ними не поділив. І вони тепер оце його знайшли! І вбили! А гроші забрали…

— Які гроші? — здивувалися баби.

— Які, які. Звідки мені знати? — роздратувалася Галька. — Одне слово — німець.

Епілог

Відтоді як Тетяна переселилася до дочок у місто, рудому Ларчиному синові Степану випало їздити до Рокитного — на бабину хату глянути, чи все гаразд, сухе листя спалити восени, сухі гілки на деревах підрізати навесні, а літом… А літом Степан мчав із ватагою друзів у Рокитне на шашлики і безтурботні гасання по травах, і хоч простору навколо лишалося усе менше, бо багаті дядьки поскуповували майже усі сільські подвір'я і облаштували там палаци та фонтани, суверенна бабина територія, як і раніше, дарувала відчуття вільного як вітер безтурботного бурлакування.

У серпні до рук нуворишів відійшла ще одна сільська хата. Із сухим бузковим кущем біля огорожі.

Дві старі баби, які тільки й лишилися у Рокитному, буркотіли, що усе це справа рук Кольки Поперека, бо таким, бач, бізнесменом став, що по документах спорожнілі рокитнянські хати раптом у його власності опинилися і він швиденько перепродав їх агентству нерухомості, а те уже — новим хазяям пропонувало.

Степан бачив нову господиню хати з бузком лише раз, але вона йому відверто не сподобалася: панянка так презирливо обтрушувала пилюку з плаття і так красномовно дивилася у бік бабиної хати, що Степан довго сміявся, спостерігаючи за нею з вікна.

Того дня він вдруге поїхав до Рокитного на новій «хонді». Батьки подарували. На сімнадцятиріччя. Спеціально їхав: у Рокитному автомобільного руху практично нема, тому тут можна було спробувати розігнати «хонду» до максимальної швидкості.

Хлопець додав ходу і на повній влетів у Рокитне.

Руслана стояла біля бузкового куща і шукала у власній розумній голові причину того, що оце сьогодні їй, доньці відомого бізнесмена Олексія Ординського, заманулося викорчувати бузковий кущ. Самій. Власноруч. Охоронці просилися допомогти, але вона вирішила впоратися сама. Підійшла до куща, відкинула граблями землю від коренів і раптом побачила серед сміття і сухих гілочок нитку з самотньою червоною намистинкою.

Руслана всміхнулася, підняла. Зав'язала на шиї. Торкнулася намистинки і несподіваним для самої себе рухом притисла її до грудей.

— Дивно… — мовила.

Нахилилася під кущ, при корені побачила кілька живих, зелених гілочок. «То нащо ж викорчовувати живе? Хай цвіте», — подумала і не встигла навіть зойкнути, як у кінці вулиці виникла яскрава «хонда», пролетіла повз Руслану, зупинилася біля страшної хати з убивством, розвернулася і тихіше поїхала назад, у бік Руслани.

Дівчина кинула граблі. Демонстративно пихато чекала, поки хлопець під'їде. О, так! Їй є що сказати цьому нікчемі! На нього чекає одне з двох: чи він перестане здіймати куряву і зникне звідси назавжди, чи Русланині охоронці пояснять йому те саме, але більш радикальними засобами.

Він зупинив мотоцикл коло неї, зняв шолом, і Руслана побачила рудого, як сонце, симпатичного хлопця. Він хотів сказати щось одне, але раптом побачив червону намистинку на Русланиній шиї. Закашлявся.

— Ти хто? — запитав глухим від хвилювання голосом.

— Руслана, — відповіла з викликом.

— Складно! — всміхнувся скептично. — Давай простіше Мо' Руся?

— Маруся? — розсміялася дівчина. — А ти…

— Степан. Стьопа…

Очі зустрілися. Він почервонів, розвів руками, мовляв, та чого це я, глянув на неї.

— Дай… — почав І замовк. Наче гора чиїхось спогадів і страждань огорнула і вони стали його власними.

Вона видихнула несподівано важко, наче чиїсь мрії і прагнення стали її власними Примружила очі й прошепотіла:

— Спочатку… скажи…