Литагент «Клуб семейного досуга»7b51d9e5-dc2e-11e3-8865-0025905a069a Люко Дашвар «Мати все» Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля» Харків 2010 978-966-14-0917-9, 978-966-14-1513-2 Передм. О. Герасим’юк; Дизайнер обкладинки Ольга Рудницька. Художник Олександр Маслов.

Люко Дашвар

Мати все

Передмова

«Візьміть – прочитаєте за одну ніч!» – гаряче прошепотіла мені жінка в книгарні, діставши «з-під поли» одну з книжок Люко Дашвар. І сказала, де в місті лишився ще один примірник іншого її роману. І переказала початок і кінець. І сказала, що не знає, хто той Люко Дашвар такий – «але читається – страшне! Наплачетеся – страшне!»

Я зрозуміла, що стою зараз у сяйві чужої безперечної народної слави – бо саме так вона і виражається, я це знаю напевне.

З того моменту я стала читачем романів Люко Дашвар – і от зараз прочитала оцей, найбільший, теж «за одну ніч». «Мати все», – безперечно, гра слів, яка погано перекладається іншою мовою. Все, що в цій книжці відбувається, погано перекладається взагалі на інший світ. Бо все це може статися лише тут і лише з нами. Я зараз ходжу своїм київським Подолом, де моя домівка, і роззираюся – в якому, цікаво, будинку жили ті жінки, яких оце так помордувало любов’ю? В те, що вони були справжні, я вірю абсолютно. Бо в книжках Люко Дашвар рівно стільки вигадки, скільки ми самі завжди придумуємо про себе і тим живемо. Її історії – лише справжні, такого не придумаєш – бо, якби придумав, це було би дешевою підробкою. Я в це вірю цілковито, бо сама перечитала мільйони листів, написані мільйонами наших українських людей з мільйонами їхніх особистих історій, що скидаються на геніальні романи. І сама зустріла сотні людей із життями, які читаються одним духом за одну ніч! Як я узнала пізніше – Люко Дашвар теж перечитала ті самі мільйони листів і теж перезустрічала усіх тих людей, коли працювала в газеті. І це одразу мені пояснило її химерну уяву і її химерну мову й наблизило. Втім, я бачила Люко Дашвар у своєму житті один-єдиний раз. Просто мені випадково пощастило. Ось так я для себе й вирішила, що уже точно знаю, хто такий той Люко Дашвар. І можу тепер це сказати тій жінці з книгарні, що, певне, вже тримає під прилавком останній примірник цього нового роману. Це, моя дорогенька, не жінка і не чоловік. Це ім’я, як сама Люко Дашвар пояснила, складене з початкових літер імен тих, кого вона любить. Склеєне докупи так, ніби й справді можна докупи зліпити таку химеру – щоб ті, кого любиш, завжди були одне ціле. І щоб воно, оце ліпливо, ще й жило, і ходило, і довго не розпалося на дрібненькі розбиті серця…

Цей Люко Дашвар майже не з’являється на люди. Бо, певне, після того, як ті люди прочитують її романи, як і оцей, що ви зараз узяли до рук, – вони мали би кидатися жадібно роздивлятися автора, як ніби він перед ними босий і навіть без нічної сорочки. Бо, прочитавши, вони одразу би збагнули – Вона все це знає! Знає, що любов, якою вона є насправді, страшно й стидно буває показати людям, – вона божественна й бридка, вона така болюча, вона із гордої людини робить розчавленого слимака, а чисте ніщо висаджує на трон, вона підносить на самі небеса, щоби скинути тебе звідти, блаженного, у брудну застояну калюжу й роздивлятися, як тобі любо так умирати, пізнавши ті небеса… Люко Дашвар пише неприкриту правду про наших жінок і чоловіків. Вона зліплює їх докупи в одне неможливе ціле – а кожна жива людина мріє приліпити так до себе «свою половинку», – і цього вистачає на лише одну мить сліпучого й солодкого болю. Вона знає, що оце воно і є – те, заради чого ми все життя мучимося, – омріяне щастя. Але ми того, втім, ніколи не встигаємо втямити й так, порвані пристрастями на ганчір’я, і помираємо, думаючи, що його таки не буває, а тобі лиш усе життя про нього морочили голову…

Я можу помилятися, звісно. Чи може викликати такі почуття масова література? Ну… Я думаю, що така – може. Ось прочитайте це самі. Ось побачите – за одну ніч. Буде боляче, бридко, солодко й дуже добре. І ви можете не зізнаватися, що це – про вас. Я, наприклад, це й так знаю й нікому вас не викажу:))

Ольга Герасим’юк.

Замість прологу

Того осіннього вечора у провулку поблизу Контрактової темрява світло з’їла. І око їй не виколоти – не видно. Нічого не рятувало – ні ліхтарі, ні лампи з вітрин і вікон. Небо порвало ся. Чорні кишки долу. Дощ-кров фонтаном. Вітер із дощем грається: у жменю його та й кидає – на тобі косяк, на тобі горизонталі.

Потік – хазяїн собаку не вижене. А собача хазяїна – на раз! Верескливе, мале, на ніжках-сірничках, чимдуж тягнуло літніх чоловіка й жінку до чорного целофанового мішка. Валявся – повний-повнісінький – при стіні на тротуарі. Старі за ним – по калюжах, по калюжах, блага парасолька вітру кланяється. І куди?! Куди?

– Лакі, Лакі! – ту вошу просять. – Та зупинись уже!

Собача дошкреблося до мішка, обнюхало його, ніби – тільки тут! Задню ніжку вже підняло… Не встигло примоститися, раптом вуха сторчака, загарчало, кудись убік дивиться…

Старі озирнулися: повз них стрімко йшла молода вагітна жінка. Притискала до живота голу гумову жінку з розчепіреними ногами… По воді – пряма їй доріжка найкоротша. І сама – як та вода…

– Кінець світу… – прошепотіла стара, дивлячись вагітній услід.

Старий обійняв дружину:

– Ходімо додому, мати.

Вона глянула на мішок, біля якого вже відмітилося собача.

– Як для сміття… мішок завеликий, – мовила непевно. – Треба подивитися. А що, як там… людина…

Він обійняв її міцніше, майже силоміць повів геть.

– Сміття, люба. Звичайне сміття. Чого розхвилювалася? До пенсії ще тиждень, а валокордин майже закінчився…

Із чорного целофанового мішка визирнув волоцюжка. Байдуже плюнув у спину старим: це ж треба, ледь ноги переставляють, а й собі – світ рятувати.

Вагітній бракувало повітря, та вона бігла… Поспішала так, ніби несла не огидну ляльку – кисневу подушку для астматика.

– Трохи ще… Трохи…

До чотириповерхового, ще дореволюційного будинку з понівеченими ангелами на фасаді – кроків двадцять. Не подужала. Зупинилася. Лицем у небо… Ротом – як та риба, а в рот не повітря – вода. Нема спасіння! А де, де? Подалася поглядом до вікон високих. З них світло м’яке манить: ходи вже, ходи.

Із брудної й при дощі «тойоти» біля під’їзду за вагітною роздратовано спостерігав мужчина років тридцяти, настільки звичайний, що, коли б не стильна борідка а-ля демон і хитруваті очі, у натовпі й не розпізнати. Побачив вагітну з гумовою потворою – мало цигарка з рота не випала.

– Та вони всі там божевільні!

Дверцята прочинив.

– Лідо, усе! Я їду!

Розгубилася. То до нього тіпнеться, то до під’їзду:

– Стасику… Я вже… Вже! Я тільки віднесу…

– Знущаєшся?!

– Лише хвилину! – посунула до будинку, хоч і несила.

Він дверцятами – грюк! «Хвилину? Годиться! Чекаю тільки хвилину!» Музику врубив. «Владимирский централ, ветер северный. Хотя я банковал, жизнь разменяна. Но не “очко” обычно губит, а к одиннадцати туз».

– О! – Мобілку до вуха. – Олег? Привіт, старий. Пульку розпишемо?

Ліда не бачила, як брудна «тойота» вислизнула з провулка і зникла в негоді. Задихалася. Над силу тягла гумову ляльку нагору. Ще п’ятнадцять сходинок, десять, дев’ять… Чотири, три… І сходинки ж такі високі! Чи то Ліда слабка надто?

Штовхнула причинені вхідні двері на другому поверсі.

– Мамо… Я вже…

Тихо. Ліда затамувала дух, притисла гумове страхіття до живота, витягнула шию – що там? що? – обережно пішла до вітальні.

– Мамо…

В оксамитовому, схожому на царський трон кріслі біля стола сиділа красива доглянута пані за шістдесят. Очі гоноровиті, холодні, вуста тонкі, спина пряма, як шляхи героїв.

– Мамо?…

– Ти надто забарилася, Лідочко! – мовила пані, не потурбувавши жодного мімічного м’язу.

Ліда розгублено озирнулася й опустила голову. Руки самі впали. Гумова потвора вислизнула, боком притулилася до стіни і, здалося, із подивом кліпнула оченятами: де це я? Небідна хатинка! Стеля метри чотири заввишки, муранське скло сонцем бризкає, меблі старовинні, картини на стінах… І що – оригінали? Срібло не тьмяне, порцеляна, книжки… Книжок надто багато. Самохвалов, Нуллер, Гудман, Скотт – не Вальтер, Буковський – не дисидент, Глузман, Джекобсон, Лі Колеман, Вайсман, бла-бла-бла… Навіщо?… стільки книжок?… з психіатрії?

Ліда шарпонула гумове нещастя.

– А цю куди?…

– Платон уже заспокоївся… З ним Ангеліночка…

Вагітна обхопила живіт, головою захитала – так, так, розумію. На матір благально:

– То я піду? – попросилася.

Пані й не ворухнулася. Тільки брова зламалася, мовляв: що я чую?!

– І з братом не попрощаєшся?!

Ліда безпорадно глянула на вікно, під яким там, у дощі, повинен би ще чекати Стас. А в голові фантазії: животом пробити скло, каменем униз. Тільки би скоріше до нього. Тільки би він ще чекав, бо кожен раз, коли він їде, Ліді здається – назавжди. І страшно. Так страшно, як у дитинстві.

– Хіба я можу не попрощатися з Платоном? – повернула до братової кімнати.

– Не поспішай, Лідочко.

Красива пані несподівано легко, як для свого віку, встала. Пішла до вікна.

– Твій невблаганний чоловік уже поїхав. – Виглянула, холодно всміхнулася. – Так, поїхав. – Обернулася до дочки. – Перевдягнись у мій теплий халат, Лідочко, і йди до брата. А я попрошу Ангеліночку подати нам гарячого чаю і висушити твій одяг.

Ліда закам’яніла на півдорозі до Платонової кімнати, з лиця-волосся-одягу – вода додолу. А сльоза не на підлогу. На серце.

– Добре, мамо…

Розділ 1

Чотири роки тому все починалося дуже оптимістично. Ліда запросила Стаса додому, нянька Ангеліна напекла веселого печива з помаранчевими усмішками, Платонові дали снодійного і замкнули його кімнату, а мама надягла ланцюжок із діамантовим кулоном – подарунок покійного тата – і вже тільки це було надзвичайно добрим знаком, бо мама ніколи не турбувала діамант всує.

– Мамо! Знайомся! Це Стас! Він мій… Ми з ним… – Ліда так розхвилювалася, так незграбно смикнулася біля столу, за яким сиділа мати, що мало не змахнула на підлогу мейсенську порцелянову чашку…

Мама встала. Простягнула Стасові вузьку долоню.

– Іветта Андріївна Вербицька, – назвалася. Додала ваги: – Професор медицини, вдова академіка Вербицького…

– І моя мама! – збуджено вигукнула Ліда. Усміхнулася з полегшенням: здається, мама у доброму гуморі. Як гарно! Як обнадійливо…

Іветта потисла Стасову долоню. «Досить вишукана борідка», – подумала, розглядаючи гостя. Красивим жестом виокремила портрет бороданя серед картин на стіні вітальні.

– Це – Лідоччин тато. Академік Петро Григорович Вербицький. Лікар від Бога у четвертому поколінні. У нашому роду всі – лікарі. Сподіваюся, ви чули про славну фамілію Вербицьких…

– Безумовно! – спокійно збрехав Стас.

– Тож ви… – Іветта вирішила без зволікань з’ясувати ступінь причетності доньчиного кавалера до медицини.

– Стас! Станіслав Скакун, – відрекомендувався той. – Мій бізнес – гуртова торгівля дезінфікуючими засобами…

– Для медзакладів! – відчайдушно вигукнула Ліда. – Ми познайомилися, коли Стас привіз у нашу поліклініку санітарний гель для дезінфекції рук.

Іветта Андріївна Вербицька інстинктивно стиснула ніздрі, ніби хлорка в ніс.

– Ти не можеш бути Скакун! – постановила, коли Стас з’їв усе веселе печиво, розповів два анекдоти (про дезінфекцію взагалі і хлорку зокрема) і, пославшись на термінові справи, пішов. – Ти – Вербицька! Твоїм чоловіком має стати лікар, а цей… Дезінфікатор… – Приклала пальці до скронь – розмову закінчено. Повторила: – Ні! Ти не можеш бути Скакун!

– А він мене заміж і не кличе, – так тьмяно і гірко відповіла Ліда, що Іветта не втрималася.

– Чому… він? – запитала холодно.

– Він не знав, що я Вербицька, мамо.

То був аргумент.

Іветта завмерла. Згадала з десяток лінивих-лукавих, що намагалися створити власне благополуччя, присмоктавшись до багатої на справи й статки фамілії Вербицьких, серед них і Лідоччиного однокурсника Борю Фрідмана, який аж надто демонстративно впадав за дівчиною саме в присутності Іветти і клявся стати гідним продовжувачем справи Вербицьких, хай тільки Ліда погодиться вийти за нього. Потім – доглянуту Стасову борідку, щиру усмішку й ой які непрості очі.

– Ти не боїшся, що лише цього… недостатньо, Лідочко?

– Я боюся лише одного, мамо… Що він покине мене.

Іветта Андріївна насупилася, ніби діагноз установлювала. І вже хотіла щось відповісти, та у вітальню ввалилася нянька Ангеліна – кругла, як гарбуз, сорокап’ятирічна стара діва з тонкою кіскою, закрученою на потилиці, добра, як свіже тісто, набожна та балакуча, все життя при Вербицьких – регоче, а в руках плетений із лози таріль з одним печивом.

– Ой, святі-грішні… Іветто Андріївно! Ви тільки подивіться! І ти, Лідусю, глянь. Оце мужчина! Оце я розумію… Усе чисто під’їв! Одне-однісіньке печиво лишив! Я йому двері відчиняю, щоби вже йшов, а він мене нахвалює… Каже: «Прекрасне печиво, добра пані!» Чули? «Пані»! Це я – пані! Ох і мужчина! Дивись, Лідусю! Не проґав! Щоби наш був!

Буде! Іветта Андріївна раптом так упевнено кивнула, що слова зайві.

І – як по маслу. З тиждень палкі зустрічі Ліди і Стаса нічим не відрізнялися від попередніх, а потім Іветта Андріївна категорично запросила закоханих на обід, ніби й не було тих страшних слів: «Ні! Ти не можеш бути Скакун!» Ліді дуже кортіло продемонструвати Стасові свої кулінарні здібності, і вона хвилин із десять клопотолася з Ангеліною на кухні – усе заважала няньці метушнею. За цей час Іветта встигла коротко, але дуже аргументовано викласти Дезінфікатору свою точку зору на їхні з Лідою стосунки, і коли Ліда з’явилась у вітальні з великим порцеляновим тарелем, на якому розляглася фарширована щука, Стас видавався радісно-здивованим і навіть приголомшеним, як той волоцюжка, що порпався у смітті та знайшов скарб. Ліді здалося – то все щука. Надто апетитно пахла.

– Я не сама готувала… Няня трохи допомагала… – не змогла збрехати, та впродовж обіду Стас якось дивно і насторожено поглядав на Ліду. І щуки не скуштував…

Наступного дня у кабінеті звичайної районної лікарні, де новоспечений терапевт Лідія Вербицька приймала хворих шість днів на тиждень, у присутності нервового пацієнта з підбитим оком Стас запропонував Ліді руку і серце.

– Я… ти… Господи, Стасе… Це так несподівано, – розгубилася Ліда.

Устала з-за столу, тупцяла на місці, ніяково всміхалася, та чомусь не Стасу, а пацієнту з підбитим оком.

– Брате, не роби цього! – сказав той, тицьнув у підбите око: – Ось! Тебе чекає те саме. Давай я просто дам тобі поміж очі, і ти підеш… Подумаєш, поки не пізно. А я лікарку затримаю…

Ліда почервоніла до скронь:

– Прошу вас… одну хвилину почекати в коридорі.

– Ти скоріше сама звідси вилетиш! – вигукнув нахаба.

Ліда безпорадно озирнулася:

– Якщо ви негайно не вийдете, то я…

Стас роздратовано знизав плечима:

– Лідо… Я так і не зрозумів…

– Що ти не зрозумів, брате?! – здивувався пацієнт. – Ти глянь на неї! Вона ж не своя від щастя!

І то була правда.

До ночі Києвом блукали. Приголомшені власним рішенням, схвильовані, розбурхані. Майже не розмовляли, ніби слова руйнували незбагнену гармонію почуттів, поглядів, легких рухів. Стас намагався уявити, яким буде їхнє спільне життя, Ліда боялася навіть думати про те, як новину сприйме мати. Бо ж: «Ні! Ти не можеш бути Скакун!»

Близько півночі прослизнула до вітальні, побачила у кріслі нерухому постать.

– Матусю, не спиш? А я… ми… – І всі страхи через край. – Він мене заміж кличе, мамо!

Іветта Андріївна витримала пекельну паузу, глянула на доньку.

– …Тільки пообіцяй, Лідочко. Ти ніколи не зміниш прізвища і не покинеш брата.

Благословення! То було благословення. Ліда кинулася до матері, упала біля крісла, обхопила обома руками її коліна.

– Матусю, рідна! Я ніколи не покину тебе і Платона! Клянуся найдорожчим! Тобою! Клянуся тобою, матусю!

– Весілля – не раніше як за місяць, Лідочко, – відповіла Іветта. – Інакше не встигну підшукати для тебе пристойне житло неподалік від нас.

– У мене буде своя квартира? – просяяла Ліда.

Увесь місяць до весілля – шлюзи прорвало – говорили, говорили… Стас про свою рідню два слова, а Ліда зупинитися не могла: вона – п’яте покоління лікарської династії. І працює у звичайній поліклініці саме тому, що Вербицька, бо Вербицькі не шукають легких шляхів. Тато-академік теж починав у звичайній лікарні. І мама… Але вони змогли заробити не тільки ім’я, а й статки. Бо працювали і працювали: практика, наукові дослідження, дев’ять років у Африці, а це не рай – спека, протиінфекційні препарати, кулемет у вікні, привізна вода… І справа не у грошах, якими щедро оплачувалося це пекло, – у набутті нових знань, бо Вербицькі…

– Ти теж була з батьками в Африці? – запитав Стас.

Ліда перелякано смикнулася. Кивнула.

– Я мало що пам’ятаю… Чотири стіни… – пожвавішала, завелася. – Чотири стіни! При військовій частині – кімната для дітей цивільних і офіцерів. Цілодобова. Я майже не бачила маму з татом. Вихователька… Лариса Дмитрівна… Така тепла. Навіщо про це? Мама й тато… Хочу, щоб ти знав про Вербицьких головне: Вербицькі жертвують усім заради щастя своїх дітей.

– Нормальна позиція, – знизав плечима Стас.

Згадав свою багатодітну родину. П’ятеро – не один. Не розженешся квартирами розкидатися. Тато помер, як Стасові два роки виповнилося, мама все життя в педагогічному колі – підлогу в школі миє. Добре, хоч Стас – найменший. Старші брати і сестри з батьківської чотирикімнатної квартири на Троєщині вимелися, грошима скинулися, щоби він міг за інститут платити, власну справу розпочати. Нормально розпочав. Хлорка – не «Шанель № 5»: про неї, може, не всі мріють, та кожному потрібна. Тхне? Нормально тхне! На півкитайця-«черрі» вже навідкладав! Далі знає як: дочекається маминої смерті, поміняє троєщинську «хрущобу» на житло ближче до центру. І – чао, Троєщина! Проте у ньому вже тепер не розпізнати традиційно осміяного «хлопця з Троєщини»: нейтрально-грамотна мова, одяг із лейблами, до перукаря раз на тиждень, і не заради того, щоб перебивати запах хлорки парфумами – ні! Індивідуальність. Бути поміченим у натовпі. Борідка. Зараза, так погано те волосся з підборіддя пробивалося – савана, а не джунглі, але звичайна троєщинська перукарка так майстерно ту борідку змоделювала, що Стас залишив їй десять баксів «на чай» і пообіцяв бути її клієнтом до скону. Нормально… Step-by-step! Та, коли познайомився з Лідою, а надто – погостював у розкішній квартирі на Подолі, занервував. Дідько, йому ту хлорку років двадцять продавати, щоб хоча б теоретично наблизитися до рівня статків Вербицьких! А Ліда йому: «Вербицькі всім пожертвують заради щастя своїх дітей». Теж мені відкриття! Стасові батьки зробили б так само, аби було чим жертвувати. А чим? Стасова мама навіть двісті грамів крові для сина здати не зможе, бо як у школі виявили гепатит, так і вона від тих школярів заразилася.

– Нормальна позиція, – повторив. – Мабуть, усі батьки, що мають одну дитину, вирізняються жертовністю. Аби потім не дорікали.

Ліда почервоніла. Дрібно закліпала, наче в око влетіла мала комаха.

– Я не єдина дитина, – сказала. – У мене є брат.

Стас не повірив. Жартує? За три місяці хронічних зустрічей, за цей місяць до весілля – і ні слова. І… де він є? Чому Стас досі не зустрівся з ним? Ліда про всіх розповідала– захлиналася – дідів-прадідів згадала, а про брата… Не лікар? Сантехнік? Мандрівник-вільне серце? Порожнє, неродюче гілля на славетній генеалогічній деревині?

– Судячи з віку Іветти Андріївни, брат старший за тебе і живе десь далеко, – висунув найвірогіднішу з версій.

Ліда напружилася, винувато всміхнулася.

– Мама тобі все розкаже… Потім…

…Мама? Геніально!..Потім? Ну просто збиває з ніг! Стас відчув: думки розпливаються і вже не тримаються купи. Знітився. От, от! Те ж саме сталося під час несподіваної розмови з Іветтою за десять хвилин до фаршированої щуки. Майбутня теща говорила холодно і переконливо, Стасові думки поховалися по узбіччях, ніби вивчали нові правила, за якими далі жити. І це… назавжди?

Дезінфікатор смикнув головою – скинув марево. Напружився – та ні, йому тещині забави по цимбалах, погралися й досить!

– Ти розкажи, Лідо, – сказав надто жорстко, як для нареченого. – І зараз же…

Вона ще більш винувато усміхнулася, обхопила Стасову руку. Притулилася до неї гаряче, всім тілом – лице в плече, груди в лікоть…

Стас відчув під своєю долонею пружний Лідин живіт. Дихає. Просить… Так! Не жадає чи вимагає – просить… Так відчайдушно, що хочеться ухопити її за волосся, смикнути щосили, щоб аж зойкнула, повалити і…

Стас рвучко занурив руку в густе Лідине волосся… Навіщо собі брехати – найбільше його збуджувала і дивувала незрозуміла Лідина покірливість, така нелогічна і протиприродна для освіченої, багатої, красивої… Як пояснити? Чому? Дезінфікатор розсудив просто – у ньому справа! Це він – харизматичний, сексуальний і неперевершений володар хлорки і жіночих сердець! У нього і до Ліди тих баб було – як мікрофлори у ШКТ.

…Ухопити, щоб аж закричала! І знає ж, певно, лукава, знає, що коли вона отак притуляється… Як божевільна жебрачка! Як полонянка! Як тваринка… Він відчуває себе Богом і хоче її до оскаженіння.

Отямився. Відсторонив рукою Ліду обережно.

– Ні, – повторив. – Ти розкажи. І зараз же…

Розмови тоді так і не вийшло. Із двадцяти безладних слів Стас узнав небагато: брата звати Платон, на дев’ять років молодший за Ліду. Їй двадцять три, а йому лише чотирнадцять. Геній. Без шкіри… Все!

– Мама дуже наполягала, щоби ти дізнався про Платона від неї…

Мама? Знову мама?! А вона, часом, свічку над їхнім ліжком тримати не збирається? Якщо перша скрипка в її руках, то краще вчасно порвати струни. Від тиші не оглухнуть, краще одне одного розчують.

Стас обійняв Ліду і виклав їй свою точку зору на роль мами в їхньому майбутньому сімейному житті.

– Я чи вона! – резюмував, намагаючись не культивувати в душі перші паростки ненависті до майбутньої тещі.

– Ти! Тільки ти, Стасе! – усміхнулася. – Дарма ти так остерігаєшся мами. Вона подарувала нам квартиру, ми житимемо окремо. А Платон… Можливо, цього року ти взагалі не побачиш Платона… Мама вважає, треба дуже делікатно і дозовано підходити до появи нових облич у свідомості брата… І до зникнення звичних. Тож я… я іноді провідуватиму Платона. Добре?

Та що ж там за Платон такий?!

На полотні щирих розмов зяяла рвана дірка невідомості. Стас відчував себе агентом-новачком спецслужб, якому ніяк не довірять доступ до файлів найвищого рівня секретності.

Занервував. І одного дня за тиждень після весілля, коли Ліда здригнулася від раннього телефонного дзвінка, вислизнула з його обіймів, схвильовано проговорила в слухавку: «Біжу, мамо!», похапцем зібралася і вилетіла з їхньої двокімнатної квартири у новобудові, він пішов услід і за десять хвилин після дружини подзвонив у двері тещиної оселі.

Бо досить! На весіллі таємничий Платон так і не з’явився. Після весілля Стас запропонував Іветті познайомити його з Лідиним братом чи принаймні розповісти про нього, але теща заявила, що час ще не настав.

– Господи, Стасику… – Ліда відчинила двері і, як здалося Стасу, дуже перелякалася.

Та від дверей не відійшла. Заступила дорогу, простягнула до нього руки.

– Благаю… Почекай мене вдома. Я не затримаюся довго…

– Ні.

Стас ухопив Ліду за плечі. Силоміць – до стіни. «Яка ж вона тендітна й беззахистна», – промайнула невчасна думка.

– Мами нема, Ангеліна пішла на базар, я не можу, не можу зараз… – Ліда, здається, навіть не звернула уваги на грубощі, знай белькотіла оте «не можу, не можу»… Заглядала йому в очі благально і віддано.

Стасу стало соромно. Та що це він? Увірвався, руки розпускає… Ревнощі? Про це і мови не було: вона кохає його до нестями. Кохає.

Відпустив Лідині плечі.

– Лідо… Заспокойся. Я не заважатиму. Просто почекаю тебе. Добре? – Пішов до вітальні, не ждучи відповіді.

Нічого підозрілого. Усе як завжди. Академік на стіні, срібло, порцеляна, ідеальний порядок і ніяких слідів надзвичайного стану…

Стас озирнувся, зупинив погляд на дверях кімнати, яка завжди, коли б не прийшов, була зачиненою, як у тих фільмах жахів. Він, звичайно, у всі закутки хоромів Вербицьких не заглядав і ніколи не просив Ліду про екскурсію вражаючими апартаментами, проте, крім вітальні і кухні, заглядав у світлу Лідину кімнату, бачив, як зі своєї спальні виходила Іветта, проходив повз кімнатку няньки Ангеліни і години зо дві просидів у славетному кріслі академіка Вербицького в його кабінеті. І тільки в цю кімнату двері ніколи не відчинялися. Стас відзначив подумки: на дверях, крім звичайної ручки, ще й замок. «Замикає двері тільки ззовні», – констатував. І пішов прямо до таємничої кімнати. І – буває ж! – відчув, як до спини прилип холодний незрозумілий жах. Тьху ти! Зупинився біля дверей – що за маячня? Спокійно! Потягнувся до дверної ручки.

– Не треба! – почув.

Озирнувся. Ліда стояла посеред вітальні, безпорадно притискала долоні до грудей.

Краще би змовчала! За мить до того у Стасовій голові промайнула пересторожна думка, що, може, і не треба пхатися до кімнати з замком. Яка різниця, хто там?! Начхати! Але Лідині слова пробудили суперечливу бунтарську цікавість і чоловічу пихатість: що значить «не треба»?!

Стас знизав плечима і рвучким рухом відчинив двері.

На широкому ліжку спав голий підліток. Стас хотів був чіпким поглядом окинути всю кімнату, як це зробила би будь-яка нормальна людина, що раптом потрапила у незнайоме і лячне місце, та очі його зупинилися на ідеальному юначому торсі і… Стас не бачив просторої – метрів на тридцять – кімнати, важких портьєр на високих вікнах, широких крісел, невідомо чому присунутих до вікна, спортивного тренажера, полиць, заставлених книжками, і великого монітора на столі. Несподіване збудження й естетичний захват змушували роздивлятися ідеальне голе тіло – рельєфні м’язи, молочну шкіру, довге чорне волосся.

Стас раптом пригадав, як свого часу потрапив до моргу, де хлорку традиційно поважали і купували регулярно, і там, у холодному підвалі, серед босих ступень із клейончастими ярликами, що стирчали з-під брудних простирадл, натрапив на божевільного художника з пошарпаним альбомом анатомічних малюнків Леонардо: той трусився від холоду, дмухав на руки, відкидав простирадла, обмацував кінцівки мерців, потім кидався до альбому да Вінчі, порівнював і все бідкався, що без м’язів не показати душу, і ця гидка, образлива суперечність доб’є його, доб’є…

Стас дивився на ідеальне, ніби з альбому да Вінчі, тіло і раптом відчув себе вбогим та безпорадним: дідько, треба би м’язи підкачати, бо Ліда, певно… Перемкнуло. Це ж вона щодня порівнює бездоганне голе тіло безсоромного юнака з його дев’яноста кілограмами, із яких мінімум десять – стабільний і невмирущий, як усесвіт, прошарок жиру. «Лідо, Лідо… Цей юний бог і є твій брат? Що ти шукаєш у його кімнаті щодня? Інцест – категорія вічна. Не все ж фараонам та Габсбургам…»

У серці прокинувся і загарчав дикий звір. Стас здригнувся. Отямився. Маячня!

– Брат? – запитав, не озирнувшись.

– Поговорімо у вітальні…

– Ні. Тут.

– Не можна заважати Платонові… Це зашкодить…

Серйозно?! Стас відчув, як дикий звір біля серця зловчився, перестрибнув у мозок. До скронь.

– Серйозно? – рвучко обернувся до Ліди. Зміряв підозріливим поглядом. – Ти тут – для яких справ? Чому я заважаю? І чому він – голий?

– Платон не любить одягу…

– А у чому він по вулиці ходить?!

– Він не ходить… вулицями…

– А де?! У хмарах літає?!

– Приблизно так. У Платона – свій світ.

– Та невже?! І де? У цих чотирьох стінах?

Стас відвів від Ліди злий погляд, урешті обдивився велику, затишну, як рукавичка, кімнату і спіймав себе на думці, що тут, мабуть, так гарно спиться, що і прокидатися не захочеш. Уявив себе голим красенем на широкому ліжку… Перелякався – тут повітря нема! Тут із годину при зачинених вікнах – і смерть. Майже фізично відчував: дивна кімната висмоктує з простору повітря, заповнює порожнечу густим мороком із дивним гірким присмаком.

– Чим пахне?

– Ліки… За десять хвилин маю зробити братові укол.

– Він же спить…

– Так. І має спати ще три години.

– Навіщо? – Підозріливість і жалість раптом заступили заздрість до юного красунчика.

– Режим…

– Тобто він тут… Скільки? Все життя?

Ліда знизала плечима, обережно повторила:

– Режим…

Стас не запитав – чому?! Стас раптом відчув, що відповідь на це питання занурить його у непролазні хащі, де аргументи примушують до співучасті та співчуття, малюють на серці великий червоний хрест, перекреслюючи власні мрії та бажання. Дорослий, двадцятишестирічний мужчина раптом квапливо подався до дверей, вискочив геть, ніби той незрозумілий моторошний режим поширювався на кожного, хто випадково опинявся у кімнаті Платона. Вона має рацію! Дарма припхався!

Прибіг додому, скинув увесь одяг, завалився на ліжко і так лежав – голий. Ніби на власній шкурі намагався відчути, що відбувається у розкішній квартирі Вербицьких.

Ліда повернулася за півгодини – пригнічена, розгублена. Спантеличено глянула на голого чоловіка, присіла на край ліжка. Завмерла. Стасові стало холодно, та дивний внутрішній опір не дозволяв ухопити ковдру й зігрітися. Супився, намагався угамувати тремтіння, зиркав на Ліду роздратовано.

Та де там утриматися! Підскочив. Забігав по спальні.

– А що… Що має статися зі звичайним хлопцем, щоб він сам захотів не виходити з кімнати впродовж…

– Він виходив… Іноді… І він… не звичайний…

– Ненормальний?

– Платон не хворий…

– А що ж ти тоді йому колеш, щоби він по півдня з ліжка не вставав?

– Ліки для Платона добирає мама… Завжди… З її сорокарічним досвідом…

– То він хворий! Псих! Так?

Захитала головою, забідкалася, мовляв, ну як тобі роз’яснити…

– Ні, Стасе, ні… Припинімо цю розмову. Благаю. Усе мало статись інакше. Мама у слушний момент розповіла би тобі про Платона… Пояснила б… І для тебе це не стало б шоком. Ти би зрозумів! Мама…

– Мама?!

Стас зупинився навпроти Ліди, присів перед нею навпочіпки – голий, схвильований, зовсім не ідеальний.

– Лідо… Ти… Ти зараз зосередься, дівчинко! Ти почуй усе, що я скажу.

Вона перелякалася. Смикнулася. Упала би йому в ноги та – як?! Обхопив її за коліна – сиди!

– Ні… – прошепотіла відчайдушно.

– Почуй! – повторив із притиском.

Вона завмерла, безпорадно кивнула.

– Ти… Ти говорила: «Вербицькі жертвують усім заради щастя своїх дітей»… Нормально. Я… Я вірю. Припустімо, я просто вірю! Без подробиць! Ти… ти казала, «цього року ти взагалі не побачиш Платона»… Так от. Я не хочу чути, бачити і знати про нього взагалі. Ніколи! Його не існує для мене. І ти… ти зрозумій, дівчинко… Це єдиний шлях зберегти те, заради чого півсотні п’яних гостей горлали нам «гірко» лише тиждень тому. Бо якщо ти почнеш розповідати мені про особливі умови для свого геніального брата, то я… Я! Звичайний нормальний хлопець, який у його роки гасав по клубах, упадав за дівчатами, грав у футбол на будь-якому придатному для цього майданчику і, може, завдяки цьому став цілеспрямованою людиною й успішним бізнесменом… Я тебе не зрозумію…

Стас замовкнув. Підвівся. Пішов до вікна – голий, зовсім не ідеальний і цілком логічний. Закурив.

– Ні, не зрозумію! І питатиму те, що тепер на язиці. – Обернувся до Ліди, прискіпливо в очі: – Хто замкнув хлопця у чотирьох стінах?! Твоя мати? Що за маячня! Якщо він хворий – хай його лікують у лікарні. Якщо здоровий – дайте йому повітря. Якщо геній – відправте до Оксфорда чи де там ще плекають надзвичайних… Що відбувається? Кому на користь – цілодобово скніти у ліжку?! Режим? Це вигадала твоя неперевершена матуся? А що вона запропонує нам? Тобі і мені? Який режим?… Не знаєш?! Тоді слухай уважно.

Стас жбурнув недопалок у вікно, підійшов до Ліди, обхопив за плечі.

– Навіть не згадуй про них. Ти і я. Наша сім’я. Усе! Ти зрозуміла?… Я ж не тягаю тебе щодня у гості до своєї матері і не пресую розповідями про своїх братів і сестер, хоч у них, до речі, проблем вистачає. Мені потрібна ти. Я не хочу втрачати тебе, а відчуваю… Шкірою відчуваю! Як тільки твоя мати і брат увійдуть у наше життя, наше життя… скінчиться.

Стас замовк. Гаряча промова, як яскравий феєрверк, – вибухнула, обпекла Ліду і згасла. Вона винувато всміхнулася:

– Дарма все це. Я давно тобі сказала – тільки ти…

Мабуть, Стас був управним підприємцем, бо та розмова, як міцна цеглина, лягла в основу їхнього сімейного життя: Ліда навідувалася до брата і матері, Стас телефонував своїм, але вдома, як ті сироти, вони ніколи не говорили про рідню. Іветта Андріївна і Стасові родичі зустрічалися у новій квартирі молодят двічі на рік – на днях народження Стаса і Ліди: випивали, бідкалися, що молоді нині надто заклопотані для підтримання тісних родинних стосунків, і зникали до наступного дня народження. І все котилося собі без перепон аж до того дня, коли Іветта врешті затребувала зятя для розмови про Платона.

– Хай твій чоловік прийде сьогодні на сьому тридцять, – сказала Ліді.

Та й обімліла. Стас перед очі: «Навіть чути про них не хочу!» Молола щось – такий зайнятий, до ночі працює, може, краще іншим разом…

Іветта Андріївна незворушно вислухала доньку, сіла у крісло і сформулювала:

– Твій чоловік не став частиною родини Вербицьких, Лідочко. Яка прикрість… – Помовчала і додала: – Розлучайся.

Ліда впала біля материних ніг і розридалася.

На шум із кухні вибігла нянька Ангеліна. Хрестом ся по животу.

– Свят-свят… Та що це ти, Лідусю?! Ану швиденько піднімися. А як Платосик почує?! І що тоді? Усім труситися? Та годі вже, дитино! Що за біда? – Та до Іветти. – Іветто Андріївно! Та скажіть же їй… Платосик нині нервовий після ваших нових пігулок…

Іветта – брила кам’яна. Застигла в кріслі. Що хотіла, сказала.

Ангеліна біля Ліди присіла, по голові її гладить, з підлоги тягне.

– Підводься, дитинко. Піди вмийся. Мати не говоритиме, поки не заспокоїшся. Сама знаєш. Заспокоїтися треба. І нащо нам ті нерви? Хіба допоможе? Чуєш? Ти ж у нас розумниця! Давай, Лідусю! До ванної…

Ліда впала на край ванни, притисла до лиця кулачки. «Ні… Ні! Не хочу! Не віддам!» І так відчайдушно. А кулачки – все міцніше, аж нігті у долоні вп’ялися. Якби не Ангеліна, так би й не вийшла. Та нянька побризкала Ліді в обличчя холодною водою, обійняла, зашепотіла:

– Дитино, не дратуй матері. Їй, бідолашній, і без тебе гірко. Чого завелася, як дурна? Хіба не знаєш: на неї це не діє. Давай уже – роби, як каже. Однаково на її вийде.

Ліда випручалася з няньчиних обіймів. Глянула на неї вовком, наче та в чомусь винна. Попленталася до вітальні.

Тихо опустилася в крісло навпроти матері. Завмерла.

Іветта Андріївна перевела погляд із дверей Платонової кімнати на доньку, ледь помітно всміхнулася. «От і добре, Лідочко, – говорили її очі. – Завжди роби так, як у нашому домі заведено. Хочеш поговорити – заспокойся, візьми себе в руки. По-інакшому тут не буде!»

У відповідь на материні думки Ліда раптом глибоко видихнула й опустила голову. «Останній штрих. Схили голову і слухай, – констатувала Іветта подумки. – По-інакшому тут не було ніколи». Поправила бездоганну зачіску…

– Річ навіть не в тому, що твій чоловік не став частиною нашої родини… Я не звернула б на це уваги, якби він не впливав на тебе так згубно. Ще трохи – і ти забудеш, що ти Вербицька. І ніякі успіхи на професійній ниві не допоможуть тобі повернути почуття самоповаги, гідності й упевненої рівноваги, якими завжди відзначалися всі представники роду Вербицьких. – Знизала плечима з прикрістю. – Ти вже ридаєш… Як невихована істеричка без краплі здорового глузду…

– Прости, мамо…

– А що буде далі? З таким істеричним, розбурханим світосприйняттям, яке є безумовним результатом твого невдалого шлюбу, ти сподіваєшся допомогти Платону? Ти погубиш його. Чи, може, ти плануєш взагалі не провідувати брата? Тоді ти теж його погубиш. У свідомості Платона жили чотири непорушні постаті – ми з татом, ти й Ангеліна. І не мені тобі переповідати, що сталося з Платоном, коли твій тато покинув нас. І не мені тобі жалітися, що скоро і я навіки піду слідом за татом. А потім Ангеліна. Ти лишаєшся єдиною людиною, спроможною вберегти брата від усіх небезпек цього страшного, безжального світу.

Замовкла. Подивилася на доньку.

– Час вибирати, Лідочко. Ми чи він.

«Ви! Ви!» – прокричала б. Та – ні. Ні! Кричати не можна. Узяла себе в руки, спокійно кивнула:

– Ви. Я ніколи не покину вас із Платоном, мамо.

Учепилася в крісло, аж нігті побіліли, очі з орбіт, ніби за мить голову відрубають.

– Я аналізую… Аналізую… – заговорила так старанно-спокійно, що і мед так не ллється. – Для нас усіх краще, щоб я зараз… не розлучалася. Розлучення… такий стрес. Я нервуватиму… Я точно нервуватиму і плакатиму… Бо я кохаю його. Люблю і нічого не можу з цим удіяти, мамо. Можливо, ти маєш рацію, і Стас – зовсім не та людина, яка мені потрібна, але я нічого не можу з собою вдіяти. Люблю. І він мене любить. Краще не розлучатися. Навіщо? Ти… забудь про Стаса. Забудь, матусю. Викресли його зі своєї свідомості, і я ніколи не нагадаю. Він ніколи не з’явиться тут, ніколи не потурбує Платона… А з часом… З часом я, певно, прозрію, бо ти завжди кажеш правильно, мамо, і розлюблю його… Обов’язково розлюблю і тоді… Тоді я неодмінно розлучусь, але вже не плакатиму і не переживатиму, не потривожу Платона, і ти… Ти побачиш, що так… краще…

Ліда замовкла, серце кричить: «Повір!»

– Ти рухаєшся шляхом надзавдань, Лідочко, – сказала Іветта Андріївна.

– Я зможу, – відповіла справді спокійно, бо уже вірила – зможе. А куди дітися?! Іншого шляху просто не було. За рік життя зі Стасом Ліда вже навчилася приховувати всі емоції, пов’язані з матір’ю і братом. Зробити те саме для Іветти не складніше.

Е-ех… Наївна. Вовчий хвіст в ополонці.

За три роки після одруження ні Стас, ні Іветта так і не забули одне про одного. То стикалися просто посеред вулиці, то чули неприємний голос відвертого ворога у телефонній трубці, то списували одне на одного будь-які негаразди, що траплялися з Лідою. Та й сама Ліда – наче дровиняка в оці: причина іхнього знайомства і нелюбові, як її не уколоти!

Вона не зважала. Вона знову і знову відчайдушно перекроювала власне життя, тільки б зберегти двох дорогих, потрібних як повітря, невблаганних людей, хоч точно знала: справа ця безнадійна, бо причина взаємної нелюбові Іветти і Стаса – Платон – була тотемною і недоторканною.

Платон… Якби не було Платона! Тоді б мама і Стас… Ліда лякалася власних думок, та вони примушували усвідомити ще один незаперечний факт: Стас і мама не єдині, заради кого вона ладна зі шкури пнутися. Ще є Платон, і коли їй вже розриватися, то не навпіл. На три шматки. Якби не було Платона…

Та Платон був. І щоб навідуватися до брата щоранку, коли Стас працює, Ліда покинула роботу в районній поліклініці й пішла працювати у приватну клініку – тут і навантаження менше, і графік прийомів зручніший. Іветта проковтнула новину без коментарів, але всміхнулася вдячно, бо тепер Ліда значно частіше спілкувалася з братом. Стас взагалі подумав, що це перемога над ненависною тещею, а Ліда…

Ліда раптом усвідомила, що затишний кабінет у приватній клініці – єдине місце, де вона має повне право не думати про маму, Платона і Стаса. І чомусь не засмутилася. І здивувалася тому, що не засмутилася. І пояснила собі це тим, що завжди любила свою професію. «Звичайно, цей шлях не можна вважати традиційним для Вербицьких, – розмірковувала. – Але тут по всьому більше перспектив для розвитку і набуття досвіду. Сучасне обладнання, колеги-професіонали. І Зоряна… Як добре, що тепер я знаю Зоряну…»

Зоряна Шошак, витончена західнячка з дипломом Львівського медуніверситету, вже третій рік із завзяттям практикувалася в столичній клініці, після прийому пацієнтів іноді варила для колег неперевершену каву, зверталася до Ліди виключно «пані Лідо» і на «ви», хоч була на два роки старша за Вербицьку, ніби раз і назавжди визначила межу, за яку – ні словом, ні вчинком. Та саме до неї професорська донька відчувала неймовірну душевну прихильність, і хоч як намагалася пояснити собі незрозумілу потребу перекинутися із Зоряною словом, пояснень не було. Хіба що так: нова тема, яку вільно і безпечно можна було обговорювати і з мамою, і зі Стасом. Зоряна… Ліда розповідала їм про Зоряну і дивувалася, як однаково скептично і мама, і Стас сприймають її розповіді. «Господи, до чого ж вони схожі, – вражалася. – За що ж так ненавидіти собі подібне? Що їх зупинить?»

Надія зажевріла несподівано. У двадцять шість – три роки у шлюбі, стільки ж у професії – Ліда завагітніла. «Це їх примирить! – зраділа безмежно. – І бути не може інакше. Дитинка… Ясне, безгрішне… Вони любитимуть її. Бог бачить!»

– Рано, – констатувала Іветта.

– Рано, – ховаючи роздратування, буркнув Стас.

– Аборт робити пізно, – збрехала Ліда, придушуючи всередині моторошний дитячий страх. – Народжувати треба…

Розділ 2

Ліда заборонила собі навіть подумки повертатися до тих слів. «Дитина! У мене буде моя дитина! Вона збере докупи наші серця – моє, мамине, Стасове… Вони тільки побачать її і розтануть. І любитимуть… мене! Бо це я їм дам те світло! Ту дитину!» – повторювала з фанатичною впертістю.

Та цього чорного осіннього вечора, коли вітер невблаганно знищував найменші острівці спокою, проникав у саму душу, нутрував у ній, розкидав думки, вишукуючи найпотаємнішу, а знайшовши, кидав у дощ, щоб той змив геть усі нашарування вагань і сумнівів, залишив тільки прагматичний факт, чи, навпаки, потопив факт і залишив самі вагання і сумніви – коли Стас поїхав, так і не дочекавшись вагітної дружини, коли їдкий запах ліків від маминого халата викликав нудоту, а непотрібна гумова потвора валялася в кутку вітальні, Ліда раптом подумала про те, у чому боялася зізнаватися собі. «Рано… – промайнуло. – Рано мені бути матір’ю… До Платона – як? Стас нервується… Мама ледь стримується… Чому я вигадала, що любов до моєї дитини примирить їх? Адже любов до мене їх не примирює. Чому я не зрозуміла цього раніше? Пізно… щось міняти… Ой як пізно…»

– Платон чекає на тебе, Лідочко… – спокійний мамин голос вихопив Ліду з гірких думок. Відірвала руки від чашки з гарячим чаєм, – не пила, долоні зігрівала. Слухняно встала з-за стола. Пішла до братової кімнати.

– Я накажу Ангеліночці постелили тобі у твоїй кімнаті, – сказала Іветта доньці у спину. – Вже пізно кудись…

«Надто пізно!» – жахнулася Ліда.

…Платон сидів на ліжку у звичайних спортивках і смугастому вовняному светрі, тримав у руках тлумачний словник іноземних слів, зосереджено ворушив губами, повторюючи якесь слово. Братові уже вісімнадцять. Допитливі сині очі, довге чорне волосся…

– Привіт, Тохо!

Присіла на краєчок ліжка, обхопила руками живіт і раптом насторожено прислухалася до нервових рухів дитинки всередині. Що це? Чому так боляче? Чому біль котиться додолу разом із хребтом, аж голова обертом? То все через біганину по дощу… Зараз, зараз… Треба заспокоїтися і розслабитися…

– Тохо, кинь подушку, – попросила.

Платон відклав книгу, серйозно обдивився подушки, подав Ліді найбільшу.

– Вагітна! Літера «В»! Ти вагітна, Лідо?

– Так, – прошепотіла. Підклала подушку під спину, обперлася на бильце ліжка. Біль не вщухав.

– Чому ти вважаєш, що вагітна? Вагітна далеко не єдине слово на літеру «В». Ти можеш бути в… Великою, важкою, вогняною, верескливою, ватяною, вередливою, відвертою, ворожою, високою, вельми високою, навіть вонючою…

– Припини, Тохо. Прошу…

– Добре, – миттєво погодився. Знову зосередився на читанні.

Ліда подивилася на брата.

– Чому ти не спиш?

Платон знову відклав книгу.

– В! Літера «В»! Вагітна… Дивно. Як сказати про Ангеліну без літери «В»?

– За допомогою інших літер.

– Я не сплю, бо Ангеліна і мама просять, щоби я роздягався і спав у піжамі.

– То роздягнися…

– Ні. Краще не спатиму.

– Хочеш, я допоможу тобі роздягнутися?

– Ангеліна взялася допомогти, і я відразу перехотів спати і захотів гумову ляльку. Якщо ти допомагатимеш, я знову її захочу. Ти принесла ляльку?

– Спи одягнений…

– Добре. Ти посидиш біля мене?

– Звичайно, Тохо…

– Чому «звичайно»?

– Тому що зазвичай… – замовкла. Прислухалася. Біль раптом ущух. Тілом розлилася слабкість і, ніби дощ… Ніби просто тут, у братовій кімнаті – теплий дощ…

– Лідо… – почула голос брата. – Ти знаєш таке слово «Ваал»…

– Ні…

– Літера «В»! Ваал. Бог неба, сонця і плодючості в семітських племен Древньої Сирії. У фінікіян, філістимлян, інших… У культі Ваала поширені людські жертвоприношення…

«Жертвоприношення… Літера “Ж”… Людські… Чому так боляче?» – Ліда здивовано глянула на суху, геть суху – нема дощу, – стелю і – мокра – сповзла з ліжка на теплу дубову підлогу.

Вона не чула, як Платон сказав: «Лідо, я не хочу, щоб ти спала на підлозі! Іди до мене на ліжко. Я спатиму, а ти розповідатимеш мені про тата…», не бачила, як брат зіскочив з ліжка, присів біля неї, задумався: «Лідо, скажи: щоб розповідати про тата, тобі треба побачити його?» Як не дочекався відповіді, відчинив двері кімнати і спокійно оголосив:

– Ліда пішла до тата. Коли вона повернеться, мамо?

Ангеліна зойкнула і кинулася до Ліди. Іветта пополотніла, учепилася за стіл, важко підвелася.

– Платоне, – усміхнулася, долаючи тваринний страх. – Допоможи мені, синочку, дійти до спальні. А краще піди туди і знайди мої… окуляри.

– Ти не відповіла про Ліду, – насупився Платон.

– Треба ж роздивитися… Іди. Скоріш… Мені потрібні окуляри.

Платон слухняно кивнув, поплентався до материної спальні.

З його кімнати вискочила перелякана Ангеліна.

– Святі-грішні… Непритомна! Води відійшли…

Іветта зиркнула в бік спальні, стрімко подалася до няньки, ухопила за руку.

– Припини верещати, Ангеліночко! Ти налякаєш Платона! Я зараз зроблю йому укол. Хай краще спить. Викликай «швидку»! Негайно! Чого стоїш? Не вистачало ще, щоби Платон повернувся!

– А Стасові… дзвонити?

– «Швидку»!

– Зараз, зараз… – нянька вхопила телефон, побігла з ним на кухню: води, рушник, нашатир, «103» похапцем набирає. – Алло! «Швидка»?…

Якби нянька й зателефонувала до нової Лідиної оселі, Стаса однаково не застала б. Він повернувся близько дев’ятої вечора, коли «швидка» вже доставила Ліду до пологового будинку інституту педіатрії, акушерства і гінекології на Мануїльського, де за дзвінком Іветти найкращі з кращих терміново зібралися рятувати породіллю і плід. Спочатку затримався в супермаркеті. Накупив горілки і пива, бо «розписувати пульку» на тверезу голову його відучили ще в інституті. Потім заїхав за Олегом, приятелем ще зі студентських часів, – контачили рідко, але вже як контачили, то так потужно, що й перед смертю буде що згадати. З ним удвох – аж на Нивки. На Нивках брати Козелецькі. Якщо не п’яні чи у баб, то прекрасні партнери…Ян і Ярик Козелецькі цілком випадково виявилися тверезими і на місці.

На дев’яту вечора четверо окупували вітальню, покидали цигарки на стіл, наповнили чарки і збуджено проковтнули по першій у передчутті азартної безсонної ночі.

– Дружина не повернеться? – запитав Ян. Кивнув на нове, ще в целофані, ліжечко для немовляти, завалене пакунками з пелюшками-памперсами. Стояло посеред вітальні, чекало – постійного місця, теплого дитячого тільця.

– У матері залишилася, – відповів Стас, хоча й не був цього певен. Замислився. Вимкнув домашній телефон. І мобільний. Запропонував: – До десятої куримо на балконі. Після десятої Ліда точно не повернеться… Тоді можна і тут…

Перед світанком п’яний Олег здивовано подивився на недопалок у своїй руці, перевів погляд на дитяче ліжечко і запропонував:

– Стасе… Може, ми б тут не курили? Твоя Ліда ж вагітна…

– Вивітриться, – пробурмотів Стас, не відриваючи від карт зосередженого, напруженого погляду.

О сьомій ранку брати Козелецькі позичили в Стаса сотню на таксі, позабирали порожні гаманці й подалися додому: гра завжди закінчується разом із грошима. Олег зварив собі та млявому Стасові кави, повідчиняв вікна і вирішив перекантуватися в приятеля до восьмої, щоби просто від нього – на роботу.

– Ліді привіт, – сказав, коли вже йшов. – І телефони ввімкни. А що, як вона телефонувала?

– Не треба так перейматися через мою дружину, – роздратувався Стас. – Заведи свою і переймайся.

Але телефони ввімкнув. Зачинився у душі. Мужньо ганяв кров контрастом, аж доки не прийшов до тями й не повірив, що зможе дійти до «тойоти», сісти за кермо і без пригод дістатися до складів у Вишгороді, в одному з яких розташовувався офіс Дезінфікатора.

О дев’ятій ранку суперечливий – бездоганна борідка на пом’ятій пиці, дорогі парфуми впереміш із перегаром, що народжували апокаліптичні пахощі, – Стас вийшов із під’їзду і… наскочив на Ангеліну, яка саме бігла на нього.

– А… Добра пані, – набундючився. – Печива принесли?

Ангеліна вигнула вуста злою підковою і мовчки пішла на Стаса.

– Так, тітко… Не схожі ви на добру пані, – роздратувався Дезінфікатор. – Чого вам?

Ангеліна раптом схлипнула, перехрестилася, заколотила кулаками по Стасових грудях.

– Де ти був, Стасику?! Де ти був усю ніч, пройдисвіте?! Не міг Лідусю вчора почекати трохи? Чи сам по ту ляльку кляту збігати? А? Сидить він весь час у машині, наче засватаний! Не зайде ніколи! Лідусі не допоможе! Оце на тобі гріх! На тобі! Я усю ніч телефонувала! Чому не відповідав?

– Спав…

– Ой, не бреши! Бог усе бачить!

– Тітко, я перед вами сповідатися не збираюся! Вас хто підіслав? Іветта? Я Ліді скажу – коли ще хоч раз…

При згадці про Ліду Ангеліна затулила рота рукою, захитала головою… Стас напружився, насторожено глянув на няньку.

– Сталося щось?

– Ти вже тримайся, Стасику… – схлипнула нянька. – Тримайся, дитино.

Стас пополотнів і протверезів одночасно.

– Де Ліда? – спитав тихо.

– У лікарні. Ще звечора відвезли…

– …Що?

– Не знаю, Стасику! Їй-богу, не знаю. Іветта з нею поїхала. Ще не поверталася, а я ж біля Платосика… Оце заснув, а я до тебе, бо ж телефон усе мовчить, а ти, може, Лідусі тепер найбільше потрібний…

– Яка лікарня? – Стас відчув, як до очей підступають сльози. Смикнув головою, як той кінь.

– Інститут якийсь… На Мануїльського. Іветта наказала туди везти…

– Дякую, добра пані, – ледь зміг вуста розтулити.

Ангеліна дрібно-дрібно закивала, наче горох розсипала.

– Побіжу… Платосик сам… Ти ж їдь, Стасику! Поспішай! Бог дасть, усе добре буде. В Іветти такі зв’язки… Самі професори, мабуть, посеред ночі позбігалися… Урятують… Обох урятують… Бог милосердний! Нашу Лідусю за що карати? Нема за що! – побігла.

Стас задихнувся. Треба щось робити? А що? Хлорки би в ніс! Щоб аж трусонуло, аж сльози з очей…У лікарні? Добігалася! Братовим оргазмом благеньким переймалася, замість дитинку берегти. Жертовниця. Як була, так і лишилася рабою Іветтиною. Іветтиною – не його. Чи жива?… Якби все гаразд, Іветта на всю ніч синочка не кинула б.

Схаменувся. Побіг до «тойоти». Через увесь Київ за десять хвилин на Мануїльського домчав, бо – диво! – ні заторів, ні червоного світла світлофорів, наче хто зелену дорогу вистелив. Поки їхав, милосерднішим не став. Злість під кадик – усе не так! Усе! І як дитини вже нема, Лідина вина! Він і сам не хотів. Рано. Років би через п’ять-шість… Та коли в домі з’явилися смішні маленькі кофтинки, лялькові штанці, те ліжечко, коли зсередини Лідиного живота дитя штовхало його долоню, він розчулився і пройнявся… Так пройнявся! Навіть не уявляв тої дитинки, та ловив себе на думці, що з радістю виставить могорич рідні, похвалиться: «татко!» А вона…

Перелякана Ліда – перед очі. Стас учепився в кермо і злякався власних думок. А що, коли вона померла? Це ж йому що?… Назад до матері? У «хрущовку» на Троєщині? Іветта, стерво, квартиру йому не залишить… Хіба що немовля виживе…

– Чому я не сподіваюся, що вони обоє живі?

А в голову – нові жахи. От вони обоє живі. Ще не факт, що здорові. А що, коли та дитинка хвора? Такий собі другий Платон – ідіот, якого тримають за сімома замками і називають генієм? Тоді краще померла б. Він забере Ліду, і вони вдвох переїдуть кудись далі від Подолу… Може, за місто. Тільки б якнайдалі від Іветти.

– Ти… Ти, старе стерво, в усьому винна! – зі стогоном.

Машину лишив за квартал від пологового будинку. Ледь сунув: усе відтягував час, коли врешті доведеться зайти до прийомного відділення і запитати… Озирався, наче ось воно, спасіння. Урешті побачив біля входу рудого медбрата, що вийшов покурити, тицьнув йому десятку і попросив дізнатися про вагітну Вербицьку Лідію Петрівну.

– Учора ввечері привезли… Термін – сім місяців. Здається…

За п’ять хвилин зовсім безрадісний медбрат вискочив на поріг, і з його напруженого обличчя Стас зрозумів – добрих вістей не буде.

– Ваша дружина в порядку… Слабка, та загрози життю немає.

– А дитина?

– Гіпоксія…

– Жива?

Медбрат ніяково, наче перепрошував, усміхнувся, знизав плечима.

– Ні…

Стас розвернувся і мовчки пішов геть.

Приїхав додому. Зібрав пакети з дитячими речами. Жбурнув у відчинене вікно. Повикидав усе з кухонної шафки. Молоток вишукував. Знайшов. Пішов до вітальні й трощив дитяче ліжечко, доки від нього не лишилася купа трісочок, наче нерозпалене вогнище. Упав на підлогу. Плакав, аж попух. Скрутився клубком, наче його чоботами б’ють, і незчувся, як… заснув.

Ліда не знала – спить вона чи просто несила розплющити очі. Ледь помітна цівка ліків, у вену із крапельниці, подовжувала забуття. Там не було болю, страху, запитань. Тільки похмурі хворобливі фантазії: розбавлені чорним бляклі плями непевної форми мляво рухалися, жерли одна одну, але від того не жвавішали, не набиралися сили, а й далі так само повільно і невблаганно жерли наступну пляму… І кінця тому не було.

До просторої одномісної палати обережно ввійшла вимуштрувана медсестра. Вимкнула крапельницю. Схилилася до Ліди.

– Сонечку… Прокидайтеся… Треба прокидатися…

Торкнулася Лідиної щоки.

– Лідочко… Ви мене чуєте?

Ліда не знала – спить вона чи просто несила розплющити очі. До тьмяних плям додався далекий, наче з околиць усесвіту байдужий жіночий голос. Хіба заради нього варто розплющувати очі? Ліда й без того чує.

Медсестра відійшла до вікна, дістала мобільний.

– Іветто Андріївно, може, не будити її поки? Ні, ще не прокидалася…Звичайно! Їй ще не повідомляли про втрату дитини… – заговорила в трубку.

Ліді почулося не «втрата»… «Страта»… І плями раптом виструнчилися, затремтіли, ніби злякалися. Жахнулася. Розплющила очі. Побачила спину медсестри і відчайдушно зажмурилася знову. Ні, ні!

Вона чула, як за медсестрою зачинилися двері. Повіки важкі… Плями вже чорні… Почуттів не лишилося. Простягнула руку, обмацала плаский живіт. Страта. Усе. Кінець! Нічого не вийшло. Ніколи в неї нічого не виходить без маминої підтримки… І Стасової. Страта? А вона ж де була? Присутня ж мала бути… при страті. Пропустила… Нічого не бачила. Ніби й не було. Чому не обох?

Коли ближче до полудня знекровлена бідою Іветта Андріївна Вербицька повернулася з консиліуму, медсестра доповіла їй перед дверима Лідиної палати:

– Вона не спить, але… Ніяк не реагує…

– Плакала?

– Ні.

Іветта відчинила двері доньчиної палати й обережно, як на похороні, ступила всередину.

Ліда на ліжку – тінь пласка. Тьмяна, навіть губи посірішали. Сині очі ніби посивіли, – шкурки мишачі. У стелю, крізь стелю. У своїх жахах купається.

Іветта присіла на край ліжка, глянула на Лідин живіт, безпорадно відвела погляд. З чого почати?

– Лідочко…

Замовкла. Відстежила реакцію. Ніякої реакції. Обережно видихнула – розпач гнала геть. Зосередилася: вона – Вербицька, вона лікар, вона знайде слова… Спокійні, виважені. Здатні повернути Ліді бодай краплю світла.

– Я без тебе не зможу… – несподівано для себе прошепотіла вкрай розгублено, задихнулася на півслові – та що це вона?! Хіба це хотіла сказати?!

Не встигла закінчити фразу – що не зможе без Ліди впоратися з Платоном, – Ліда здригнулася. Простягнула до матері руки, зашепотіла – наче кров із судин вирвалася – слабко, відривчасто, гаряче.

– І я без тебе! І я! Я ніколи тебе не покину, матусю… Я завжди буду з тобою. Я сильна… Я швидко встану… Не хвилюйся за мене… Я в порядку… У порядку! Ще кілька годин, і я встану… Чи, може, спробувати зараз? Як думаєш? Я відчуваю, що зможу…

Замовкла раптово, ніби та кров у судинах скінчилася. Закліпала, схлипнула:

– А де Стас?…

– Поговорімо про головне, Лідочко… – обережно мовила мати.

Ліда завмерла. Руки під простирадлом – до живота. Мацає його, мацає. Брови звела, не словами – думками вголос:

– Так нема головного. Страта… Чому не обох? Ти мене забереш? Тут страшно, мамо. Страта… Де? Десь поряд? А потім – що? Куди? Хочу побачити…

Урвалося. Заплакала. Іветта Андріївна хитнулася, ніби перед нею хто сокирою розмахував, повільно поклала руку на плаский Лідин живіт.

– Ти ще неодмінно матимеш дитину, Лідочко, – прошепотіла. – Донечку. Ще одна Вербицька народиться… Згадаєш потім мої слова…

Ліда вчепилася обома руками в Іветтину долоню і вже ридма. Тієї ж миті в палаті виникла медсестра, вколола снодійне. Спи, бідолахо… Ще встигнеш сльозами вмитися.

Наступного ранку, коли медсестра знову з’явилася в палаті зі шприцом і попросила пацієнтку випростати руку, Ліда сховала руку під простирадло і досить упевнено сказала:

– Не треба. Облиште мене…

Медсестра вимелася, та не минуло й хвилини, як двері знову відчинилися, і Ліда наперед знала: зараз прибіжить лікар чи навіть завідувач відділення, почне обережно, але настирливо доводити, що треба зберігати здоровий глузд, лікуватися…

Проте до палати увійшла Зоряна Шошак.

– Біг мій! Пані Лідо… – тільки й змогла прошепотіти вражено.

Ліда так зраділа, ніби їй хто кусень свого щастя відламав. Уразилася – що ж це? Вона може радіти? Тепер? При власному пласкому, порожньому животі? Простягнула до Зоряни руки, мовляв, сідай, сідай… І раптом мовила:

– У мене є брат… Уся справа в цьому. Розумієш, Зорянко?

Зоряна збентежено знизала плечима й сказала:

– Не розумію…

Було в Ліди дві таємниці.

Одну з них вона сама намагалася забути – раз і назавжди. Про другу – дивного брата Платона – розповідати будь-кому раз і назавжди заборонила Іветта. І що старшою ставала Ліда, то вагомішими здавалися їй материні аргументи: чужі люди ніколи не зрозуміють і не підтримають відчайдушного бажання родини вберегти Платона від підступності світу. Та того дня, прикута до ліжка не болем – горем, вона раптом, несподівано для себе, заговорила про Платона.

Він народився, коли Ліді виповнилося дев’ять.

– Щастя час! – усміхнулася.

Вона так раділа, що няньці Ангеліні часом вартувало нервів відігнати дівчинку від немовляти. А мама, навпаки, усіляко заохочувала доньку турбуватися про брата. Тільки вимагала мити руки, перш ніж торкнутися малюка, і казки поперечитувати – щоб переповідати їх, а не з книжки читати.

Спочатку аргумент «Платонові так буде краще» дівчинка сприймала безоглядно. Найменший. Крихітка дорогоцінна… Якби не він… Мама все казала: «Ми народили Платона тільки заради тебе, Лідочко…»

– Заради вас, пані Лідо? – перепитала Зоряна.

– Так, так! – Лідині очі заблищали. Ну що ж тут не зрозуміло? Мама… І тато… Вони не хотіли, щоб Ліда лишилася самотньою в цьому безжальному світі. Як же треба любити свою доньку, щоб у сорок два роки, при сумнівних прогнозах і непевному здоров’ї, зважитися народити Платона. Мама зважилася. І що старшою ставала Ліда, то чіткіше усвідомлювала, скільки жертовності й любові у маминому серці. І скільки нездоланної сили.

Усе змінилося, коли Платонові виповнилося три рочки. Те, що раніше видавалося дитячими примхами, вередуванням чи пустощами, раптом виявилося безжальними рядками діагнозу.

Ліда добре пам’ятає той день. Мама повернулася додому раніше, ніж зазвичай: задихалася від люті, ледь стримувалася, наказала Ангеліні подати склянку води, зачинилася з татом у кабінеті. Сталося щось надзвичайне! Щось жахливе і несподіване, бо ніколи раніше Ліда не бачила маму такою розгніваною і водночас безпорадною. Перелякалася до уссячки, ніби вона всьому виною, і, хоч хотілося бігти геть, стисла кулачки й обережно підкралася до татового кабінету. Причаїлася біля причинених дверей.

– Івушко, цього робити не можна… – Почула збентежений голос батька.

– Ти жартуєш, Петю?! – У маминому голосі гартувалася сталь. – Ці бовдури не в змозі відрізнити розумову відсталість від педагогічної запущеності. І я повинна покладатися на їхні висновки?!

– Але ми не можемо просто заплющити на це очі.

– Я бачу чіткіше, ніж коли-небудь! Я не віддам Платона в руки експериментаторів від медицини! Ми самі вилікуємо його. Я і ти. Чим більше я думаю про поведінку Платона, тим більше переконуюся: мова не йде про психічні розлади. Наш хлопчик просто… геній. Він надзвичайний! Йому необхідне унікальне оточення. Любов. І трохи ліків.

– Йому потрібен лікар, – прошепотів тато.

– Я лікар! – відрубала мати.

– Але ж діагноз!.. Може, у лікарні…

– Який діагноз?

Ліда затамувала подих і обережно зиркнула в щілину причинених дверей. Мама стояла посеред кабінету, збуджено дивилася на розгубленого тата, із холодною люттю рвала на дрібні клаптики папірець із печаткою…

– Що з вашим братом, пані Лідо? – У Зоряниних очах співчуття, у голосі – нотки професійної зацікавленості.

– Він дивний. Дивний і милосердний. Поряд із ним душа відпочиває, – усміхнулася безпорадно. – Усе життя намагаюся його зрозуміти, але мама…

Мама – беззаперечний авторитет. За все життя вона дозволила собі лише дві години розпачливих емоцій. Коли мама вийшла з татового кабінету, Ліда не помітила й тіні розгубленості, але її рішучість лякала не менше: бо не лишала вибору. Нікому! Та Ліду хвилювало інше. Вона бачила в маминих очах хрест всепоглинущої жертовності і ладна була сама на той хрест, аби тільки мамі стало хоч трохи легше. Треба погратися з Платоном? Залюбки. Вчасно дати пігулку? А можна, Ліда дасть? Ліда теж стане лікарем і обов’язково вилікує брата, а зараз буде медсестрою при мамі-лікарі, бо мама, певно, точно знає, як лікувати Платона.

– Твій брат не хворий, Лідочко! – так жорстко мовила якось Іветта, що Ліда знову перелякалася.

– А який? – прошепотіла напружено. Клялася ніколи не розпитувати маму, бо ж то рана, але питання лізли собі на язик. Не втримати…

Іветта Андріївна саме сиділа біля Платонового ліжка. Ніби охороняла спокійний сон сина. Усміхнулася. Огорнула його ніжним поглядом.

– Надзвичайний і беззбройний… Як крапля роси… Скарб світу, якого світ не оцінить ніколи… – Глянула на доньку. – Тільки ми… Так, Лідочко?

– Я дуже… Дуже, дуже люблю Платона… – перелякалася Ліда ще більше.

І як його не любити? Красивий – ангел, тихий, довірливий, як те щеня. Що йому не скажи, робитиме. Скажеш «їж!» – їсть, «спи» – очі заплющує, «сиди» – ніжки помліють, а не встане. Тільки терпіти не може білі серветки та взуття. Уже і п’ять, і шість рочків, а не вдавалося умовити хлопчика черевички взути. Воно не плакало… Зблідне, оченята підкотить, ніби повітря катма, не пручається – ні, тільки тремтить і пальчики на ногах зціплює. Ще мить – і зомліє. Поки малий був і літо, Ліда підхоплювала брата на руки, і вони з батьками їхали в парк чи на берег Десни. Платон босоніж тупцював по зеленій травиці чи золотавому пісочку, а якось, коли йшов по піщаному деснянському берегу, так і забрів у стрімку річку. До пупа встиг зануритися… Отак! Відволіктися – годі й мріяти. Узимку Іветта Андріївна наказувала тричі на добу провітрювати Платонову кімнату, бо жодні вмовляння й обіцянки не могли переконати хлопця взутися. Ніби прокляття якесь у тих ногах. Ніби не підуть у черевиках. Новенькі чобітки так і сяяли шкіряними носаками до весни, поки практична Ангеліна не відносила їх на базар, щоби продати задешево, а восени купити нові, більшого розміру.

Удома – простіше. Читати навчився – і п’яти не мав. Усядеться, обкладеться книжками та олівцями, читає та домальовує то тулуба колобкові, то рудому лису легкі крила, то велосипеда жадібній старій бабі з «Золотої рибки».

– Нащо бабі велосипед? – Ліда йому.

– У діда єдиний варіант вижити – відіслати бабу в далеку путь, – спокійно відповідав Платон.

– Мій хлопчик надзвичайний… – гірко і гордо промовляла Іветта, коли Ліда розповіла їй про одкровення шестилітнього на той час брата.

Ліда кивала, швиденько зникала у своїй кімнаті, бо ще один прискіпливий мамин погляд, і вона не втримається, розповість, що давно вже використовує надзвичайні здібності брата: хлоп’я легко вирішує для сестри домашні завдання з алгебри й геометрії.

Дивний! Він переносив математичну конкретику на спілкування з оточуючими, без роздумів виконуючи все, що йому кажуть: пив пігулки і підставляв руку під голку шприца, їв, спав, акуратно складав свої речі, навіть черевики, які ніколи не взував, і годі було гадати – подобається йому це чи ні, бо довірливий вираз ніколи не зникав із його обличчя.

Надзвичайний! Він вражав геть неординарними роздумами і висновками щодо прочитаного, побаченого по телевізору, ніби усе це – з іншого світу, до якого він не має жодного стосунку, у якому ніколи не з’явиться, за яким просто спостерігає, а тому й може собі дозволити міркувати про нього. Кареніна – егоїстка, не здатна вгамувати чужий біль, перспективи Америки – у поверненні до цінностей древніх тубільних цивілізацій, Чорне море в майбутньому стане озером, а поліграф, тобто детектор брехні, й алкоголь, якщо вдуматися, практично те саме, і це розуміли ще древні: in vino veritas!

– Він ходив до школи? – спитала Зоряна.

– Босоніж? Та й для чого? Платон знає більше за мене, хоча я закінчила школу з медаллю, – кволо відповіла Ліда. – Школа?… Атестат є. У нього взагалі є все – і медична картка без хвороб, і атестат. Мама… Мама потурбувалася…

– Невже ваш брат, пані Лідо, вісімнадцять років фактично провів у чотирьох стінах? – обережно запитала Зоряна.

– Улітку батьки переселялися за місто… Заради Платона. Купили хатинку на околиці маленького села… – усміхнулася сентиментально. – Ліс, луки… Щоранку Платон біг через садок до паркана, відразу за яким – поросле бур’яном поле, туди приходив кінь… Ми не знаємо, чий то був кінь і звідки він з’являвся, та, варто було комусь із нас наблизитися, кінь стрімголов мчав геть.

– Ви…

– Ми були поряд. Боялися за Платона… Одного разу він спробував сісти на коня, а це було геть небезпечно… Тепер от думаю, може, хай би сів…

А потім кінь зник. Не приходив, і все тут. Ліда з батьками ноги позбивали – все шукали… Ангеліна навіть приводила сусідську коняку, та Платон тільки глянув на неї байдуже, закам’янів, так і просидів біля паркана до ночі. А за тиждень несподівано помер тато… Усе життя хвилювався, аби не зашкодити синові, а помер у нього на руках, бо мама того дня проводила консультації в лікарні, а Ліда з Ангеліною все шукали того коня, хай би він згорів. Коли додому повернулися, академік уже й охолов на підлозі. Поряд корчився в судомах Платон. І хоч розірвися – чи по батькові голосити, чи брата рятувати.

Не встигли оговтатися – у Платона почалися підліткові гормональні сплески. Хлопчик дорослішав… Дуже страшно! Раніше взуватися не бажав, тепер від того одягу – як чорт від ладану. Збуджувався, тільки-но тканина торкалася до голого тіла, тремтів, ніяковів, кидався ховатися…

Мама відреагувала миттєво. Досить свіжого повітря! Додому! Чотири стіни – цілий світ: звичний, турботливий, безпечний. Змінила схему лікування, запровадила новий режим для врівноваження нервової системи сина – спокій, більше спати, ніяких зайвих емоцій і вражень. Та невдовзі ліки вже не допомагали.

– І тоді настав час гумових потвор… – прошепотіла Ліда.

Ангеліна хрестилася і плювалася одночасно, проте хазяйчине завдання виконала: накупила мішок гумових жінок, власноруч їх надувала і зберігала в замкненій комірчині, щоб у «час Х» швиденько підкласти під бік збудженому Платону. Згодом навчилися відрізняти звичайне збудження від статевого, потроху знову привчили хлопця до одягу. Життя увійшло у нову, та все ж сталу колію. Та того вечора, коли дощ із вітром закрутили свої забави, Ангеліна кинулася до комори й остовпіла – гумові потвори закінчилися, а за новими…

– Я побігла… Мама… Мамі не можна хвилюватися, та й вона не змогла б так скоро… А треба було скоро… Ангеліна Платона вгамовувала… Я надто поспішала… Надто… Це небезпечно… Я розуміла…

Замовкла.

– Стас не приходить… – сказала раптом.

Стас щоранку сідав за кермо, чимдуж гнав «тойоту» до пологового будинку, залишав її за квартал, телефонував на мобільний уже знайомому медбратові, і за десять хвилин у непримітному закутку той передоповідав Стасові новини про Ліду. Учора не їла, а сьогодні відмовилася від крапельниці, мати щодня приходить, якась витончена пані носить помаранчевий фреш… Стас слухав, кидав нервовий погляд на вікно другого поверху, де, за словами медбрата, лежала Ліда, намагався вмовити себе піти до дружини, та ноги не несли.

– Лікарі що кажуть? – допитувався.

– Дратуються… – обережно доповідав медбрат.

– Чому?

– Бо таких, як ускладнень немає, зазвичай на третій день виганяють, а твоя дружина… непроста. Матінка її, мабуть, впливова персона… Приходить і спочатку влаштовує лікарям перевірку: які ліки давали, чому те чи се не зробили… Ну, тим не подобається…

– Довго ще лежатиме?

– Завтра по обіді випишуть! – повідомив медбрат через сім діб після трагічного дощового вечора.

Завтра… Стас повернувся додому, упав на підлогу біля розтрощеного дитячого ліжечка, поставив поряд пляшку горілки, немалу чарчину. «Твоя дружина… непроста», – згадав слова медбрата. У тому-то й річ – непроста. Була би простою, мізків би не парив! Плюнув би і пішов геть. А… не хоче! Може, це і є любов?

Задумався. Відкоркував пляшку. Налив першу порцію… поліграфа – «стимульнув» думки врешті стати відвертішими.

Любов?… Певно, певно…У тринадцять років він сховався в тумбі для постільної білизни. Тумба стояла у маминій кімнаті біля дивана і саме сюди старший брат привів сусідську Інку, замкнувся, хоч під дверима тупцювали братові друзі, грюкали у двері і вимагали відчинити. А брат сміявся, у запалі повалив Інку на диван, швиденько зірвав із себе штани, а з Інки – тоненькі трусики, вигинався на ній так звабливо і збудно, що Стас губи собі обкусав у тій тумбі, підглядаючи у щілинку. А потім… Коли, – якщо вірити кіношним нюням, – коханці розслаблено відкидаються, блаженно всміхаються і чомусь конче хочуть закурити, брат раптом підхопився, рвучким рухом шарпонув до себе дверцята тумби і наказав Стасові:

– Вилазь уже, малий… Іди… Спробуй.

Інка витріщилася, безсоромно розсілася на дивані.

– Так, я не зрозуміла.

– Інко, блін! Ти ж не хочеш, щоби мій малий почав із якоїсь шалави, замість порядної дівчини… – пояснив брат.

Підштовхнув збудженого Стаса.

– Дідько, Стасе! Штани зніми…

Інка скептично зиркнула на малого:

– Ти слова про любов знаєш чи тільки віршики про золоту осінь?

– Знаю… – збентежено пробурмотів Стас.

Інка упала на диван і наказала:

– Тоді шепочи… «О моя солоденька… Моя крихітко… Моя любов…»

Стас уперше вивільнив сперму не в кулак чи в рушник у ванній. У справжнє жіноче тіло. Думки складали протокол події… Ага! Так он воно як… Справді – солоденька… Крихітка… Божевілля, пристрасть, принада… Доступна, норовиста, принцеса і шльондра… Яка завгодно! Тільки не любов! Ні! Не любов.

Любов – однокласниця Янка Бородіна. Розумна, вродлива, пихата і недосяжна. Коси ніколи не заплітала. Учителі обережно натякали її батькам, що у школі треба бути скромнішою, та Янка однаково ходила з розпущеним волоссям, а бути категоричними із заможними Бородіними у вчителів не виходило. Янка собі ціну знала. І Стас їй ціну розумів. Красивих і розумних – досхочу. Цілувалися під парканами, у кіно та на пляж разом бігали… А Янка – інша. Янка Бородіна ніколи на нього не гляне. Вона влітку до Європи їздить, а Стас – до бабці в село. У неї ланцюжок із білого золота і хрестик із діамантиками. Вона в оперу ходить. І до філармонії! Вона Роберта Бернса цитує… І про що після цього мріяти? А мріяв потайки тільки про Янку. Так мріяв, що й сам вірші на обкладинці зошита написав:

Отак і мріялося. Не завалити на диван, як сусідську Інку, не цілуватись у шкільному туалеті, а просто щоби вона глянула на нього, іти поряд, слухати її, дивитися на неї і нічого не вимагати взамін. Ну, бодай попервах…

Стас пригадав однокласницю, сентиментально всміхнувся… Дідько… Де вона тепер, Янка Бородіна?… Перша любов не забувається, кажуть.

Вирішив ще поліграфнутися. Проковтнув другу чарчину. От дивно… Скільки жінок пройшло через його руки, а декілька – навіть у серці потопталися, та жодна не розбурхала його почуттів так, як Ліда…

Тоді, чотири роки тому, він приїхав до звичайної районної поліклініки, бо один із його агентів дізнався, що в поліклініці закінчуються засоби гігієни, і Стас вирішив сам власноруч втюхати медикам прострочений санітарний гель для рук. Зайшов до приймальні головного лікаря і побачив тендітну чорноволосу дівчину у дорогій… дуже дорогій сукні. І надто стильних, щоби бути дешевими, черевичках. Вона стояла біля вікна, зосереджено гортала блокнот. А коли озирнулася… Стас раптом розгубився, ніби опинився в «тарілці» прибульців, із якими встановлювати контакт – те саме, що в долоні вирощувати кактус. Зніяковів: звідки вони беруться, такі жінки? І слова не вимовила, тільки глянула, а Стас уже розуміє – прірва. І все в тих очах можна прочитати без слів: вихована, освічена, розумна, упевнена, красива і бездоганна, багата… Сукня з Лондона, взуття, певно, у Відні купує. Недосяжна! Янка Бородіна! Тільки на десять років доросліша. І з блокнотом.

Дівчина згорнула блокнот, привітно запитала:

– Ви до головного? А він поїхав… Буде по обіді…

– Тобто… Устигнемо пообідати? – несподівано для себе зухвало запитав Стас. – Ви якій кухні надаєте перевагу? Упевнений, що італійській.

Дівчина здивовано підняла брови… Стас не став чекати ляпасу – зверхньої відмови. Спокійно! Йому вже давно не тринадцять. Йому двадцять шість, і підліткові комплекси не заважають, навпаки, жадають викорінення безапеляційними перемогами над янками і такими, як вона. «Хай ти не про мене, красуне, але сьогодні ти пообідаєш зі мною!» – занервував.

Усміхнувся. Витяг із кишені дорогий мобільний.

– Розподіляємо обов’язки! Ви вказуєте маршрут. Я викликаю таксі. Ви замовляєте страви… Я плачу! Поїхали?

Вона якось дивно всміхнулася і м’яко відповіла:

– Не треба таксі… Я на машині…

Лясь! А він хотів без ляпасу… Дзуськи! З такими без ляпасу – ніяк! Такі – слово, мужику – пригинайся. Зараза! А в Стаса – тільки на півкитайця-«черрі» відкладено. Він сидів поруч із дівчиною в салоні новенької «тойоти», у душі не кішки – екскаватор! І думки ж такі правильні: зараз панночка завезе його до такої ресторації, де чашка кави двадцять баксів… «Я плачу!» Ідіот! Попхався за межу! І якого біса його понесло в ту поліклініку, де вона… Що вона там робила? Їй на вигляд не більш як двадцять.

– Двадцять три. Після університету працюю в поліклініці, – усміхнулася Ліда. Додала з гордістю: – Уже третій тиждень. А ви…

– А я – четвертий! – відповів. – …Рік. Допомагаю медикам зберігати стерильними руки, інструменти, приміщення і… взагалі практично все!

Розслаблено відкинувся на спинку крісла. Полегшено всміхнувся. Пронесло! Дівчина привезла його до грузинського ресторанчика на Подолі, хоч і недешевого, та цілком по кишені Дезінфікатору. Собі замовила тільки легкий зелений салат і склянку боржомі. Делікатна? Не хоче випробовувати міцність його гаманця чи… Крадькома глянув на дівчину – у чому каверза? Він нутром відчуває: вона інакша, апріорі не може бути такою м’якою, привітною і беззбройною. Ага! Виховання. Не дозволяє собі поставити чоловіка у неякове становище. Цікаво: якби вони зустрілися знову, вона б так само аскетично жувала салат чи обрубала б найменшу надію одним ковтком бордоського гран-крю «Мутон Ротшильд» урожаю 1945 року вартістю понад двадцять тисяч євро за пляшку?…

Стас завівся. Стас захотів зрозуміти: на скільки зустрічей зі звичайним хлопцем із Троєщини стане шляхетної панянки, та з кожним новим побаченням усе більше й більше проймався чарами м’якої Лідиної привітності і бездоганної стриманості. Дідько, як… Як вона примудряється не помічати його демонстративно-правильної мови, у якій нема-нема та й прослизне неоковирне слівце з околиці, його ледь прихованого нудьгування біля полотен сучасних художників. І той Шнітке… Стас чув про Ніцше, а Шнітке – це що таке?…

– Поважаєш філософію? – запитав.

– Можна сказати і так, – відповіла ухильно. – Захоплююся його «Життям з ідіотом».

– Книжка? – спробував угадати.

– Музика, – обережно, а в нього аж щока почервоніла – ляпас, ляпас! Уточнила, ніби перепросила: – Опера.

Глянула на нього, поспішила виправдатися:

– Але лібрето писав Віктор Єрофєєв!

Стасу стало кисло в роті – а хто такий Єрофєєв?

Після тієї розмови він повернувся до маминої квартири на Троєщині розлюченим вкрай. Так, усе! Досить! Досить удавати, що вони одного поля ягідки. Вона, певно, із білою серветкою за стіл сідає, не вміє підвищувати голос і читає перед сном щось без ілюстрацій. Треба визнати – вона перемогла. Без пихатих відмов і зверхнього погляду довела: Стас ніколи не стане їй рівнею. І справа не в грошах. Серед багатих ідіотів повно – як штучних діамантів у ювелірному салоні. Сяяти сяють… Ні, справа не в грошах. Поруч із Лідою Стас хронічно відчуватиме себе гіршим. І, поки стосунки не зайшли далі палких поцілунків – треба ставити крапку. Якщо він, звісно, себе поважає!

Думка ця так підбадьорила Дезінфікатора, що він навіть збігав до сусідської Інки, за п’ятдесят гривень швиденько здихався сперми і, як це роблять у кіношних нюнях, закурив у її постелі. Міг собі дозволити. Тут він був першим… Тут не треба читати Шнітке і слухати Єрофєєва! «Тут… лайна по вуха! Тут дихати – смородом! Що я тут роблю?!» – вразився. Гидливо тикнув недопалок Інці в зуби і – розлючений ще більше – вискочив на свіже повітря. Сів на повалений паркан біля школи і раптом, як у далекому дитинстві, подумав, що не хоче ставити крапку, що насправді йому від Ліди нічого не треба. Ну, бодай попервах… Просто – йти поруч, слухати її голос, дарувати квіти, дивитися, як червоніють її щічки і блищать глибокі сині очі, коли він обережно веде долонею по її лицю і лише одним пальцем торкається вуст…

Серце защемило, логіка відмовилася окреслювати шляхи. Любов, хлопче. Це любов… Ти ж не дурний, усе розумієш… Усе! Що тобі начхати на сучасне малярство, Єрофєєва, Шнітке і всі його фан-клуби… Що тебе ніколи не зацікавить нічого з того, чим живе вона, – але що з того, коли ти сам без неї… не хочеш! Ліда… Стас аж смикнувся на паркані. Ухопити би за волосся однією рукою, другою вчепитися в шию і душити, поки з неї не вичавиться уся та лабуда і не залишиться саме голе, трепетне тіло. До якого він, до речі, ще й не торкався… «Можливо, коли я врешті пересплю з нею, все інше не матиме значення?» – ухопився за соломину.

Наступного дня купив величезний букет білих троянд. Поки чекав біля поліклініки, поколов усі пальці, вчасно додумався обламати колючки і, коли Ліда з’явилася на порозі, подарував їй уже беззбройні і від того ніби несправжні квіти.

– Сьогодні надзвичайний день, – сказав, хоча день був звичайнісінький. – І ми проведемо його надзвичайно, Лідо. Навіть не намагайся вгадувати.

– Мама запросила нас на обід, – розгубилася.

Стас ледь на ногах утримався від чергового ляпасу. Що за маячня?! Він заплатив за номер у пафосному столичному готелі. Шампанське, ананас і несподіваний секс. Час, люба. Не діти. Яка мама?! Вона що – помирає?

Іветта Андріївна ще під час першої зустрічі вразила Стаса більше, ніж розкішні апартаменти Вербицьких. Було в ній стільки ж породистості, скільки у лорда Байрона вкупі з його ньюфаундлендом Ботсвеном. Холодна стриманість, м’які рухи і жести, словесно вибудувана межа – залізна клітка норм і правил.

Цього ж разу варто було Ліді випурхнути до кухні, як Іветта Андріївна вразила Дезінфікатора ще більше.

– Лідочка, наскільки я розумію, зі своїми почуттями визначилася… – беземоційно повідомила Стасові. – Зі свого боку хочу оголосити вам, молодий чоловіче, власну позицію. Якщо ви найближчим часом покличете Лідочку не «в поля для закоханих», а до законного шлюбу, я подарую їй двокімнатну квартиру площею не менше ста квадратних метрів, а особисто вам – сто тисяч доларів готівкою для розвитку вашого вкрай важливого для медицини бізнесу.

Стас так розгубився, що навіть не встиг усвідомити силу чергового ляпасу. А Іветта вела далі:

– Натомість чекаю від вас… «А»! Конкретної відповіді протягом найближчої доби. Якщо вона буде ствердною, то… «Б»! Ви обіцяєте лише дві речі: зберегти в таємниці цю розмову і ніколи не втручатися у звичний режим нашої родини. Це все, молодий чоловіче.

Стас відчув себе комахою. Мізерною підлою тварюкою, яку тільки-но розмазали по підлозі до кишок і попросили триматися гідно, хоч та гідність була десь там – серед кишок!

Смикнувся. Вишкірився.

– «А»! Прошу не звертатися до мене – молодий чоловіче. У мене є ім’я! «Б»! Я люблю вашу дочку, а не її фінансові перспективи. Це все.

– Поздоровляю з правильним і швидким рішенням, молодий чоловіче, – відповіла незворушна Іветта. – Сподіваюся, ви станете частиною славної родини Вербицьких.

Наступного дня в кабінеті дільничного терапевта Стас Скакун запропонував Ліді Вербицькій руку і серце.

Купився? Він до ранку голову ламав, ніяк не міг збагнути, що робити. Ні! Не з Лідою і майбутнім одруженням. Тут – полудень, ясно. Ліда сама по собі суперприз, якого він мало сподівався. Він хоче бути з нею. Він і сам планував… Може, не так одразу, але в найближчому майбутньому… Та тепер, коли його підхльоснули, як ліниву коняку, і пообіцяли засунути у пащу моркву, щоби швидше рухався, Стас розгубився: одруження скидалося на підкуп.

Замислився. А чого нервує? Чого хотів? Оженитися і привести молоду дружину до материної «хрущовки» на Троєщині? Чи, може, переїхати в апартаменти на Подолі під бік Іветти? Якщо відкинути менторський тон Лідиної матінки і це їдке «молодий чоловіче», то по суті вона просто повідомила майбутнього зятя про придане, що дає за дочкою. І що в тому поганого? От якби Ліда була страхіттям і дурепою, ідіоткою, яка не знає, хто такий Шнітке, а йому за таку дружину пропонували б мільйон і півцарства, отоді це був би підкуп, підлість і суцільна ганьба. До того ж він гідно поставив на місце королеву-матір. І чітко відповів: йому нічого не треба! Він любить Ліду, а не її… Сто тисяч? Дуже вчасно. Можна розширити складські приміщення. До того ж, якщо тягти з одруженням, Іветта подумає, що він пустопорожнє базікало, а не людина слова. І жити вони будуть окремо. Ніхто очі не мулятиме. Якщо ж Іветта розіграла його і ніяких ста тисяч він не побачить, це тільки підтвердить – ним рухає любов… Любов. Зрадів: треба одружуватися! Якнайшвидше! Щоб ти пропала і більше ніколи не з’являлася, Янка Бородіна! Ти більше не уособлення мрії. Ти відтепер – ніхто. Скакун бере Вербицьку! Вона, здається, крутіша за Бородіну!

…Стас згадав лагідні Лідині очі, налив у чарчину.

– Чому ти не сирота, Лідо? – спитав, дивлячись на розтрощене дитяче ліжечко.

Випив. Згадав, як у першу шлюбну ніч уніс Ліду на руках до цієї вітальні – щасливу, неймовірно легку і красиву в невагомій весільній сукні. Як слідом ішли Іветта, Стасові сестри… Несли пакунки з подарунками. Покидали їх на диван. Задки, задки…

– Молодий чоловіче, цей подарунок покладіть у надійне місце, – сказала теща і показала на кольорову паперову торбинку, у які зазвичай кладуть покупки в бутиках.

Він напружився, мовчки кивнув у відповідь, щоб не зірватися, не крикнути: «Який я тобі “молодий чоловіче”, стара ідіотко! У мене є ім’я, щоб ти…» Обережно посадовив Ліду у крісло, поніс пакунок до спальні.

Розгорнув. Усміхнувся. Сто тисяч. Можна не рахувати. Дякую, теще! На цьому твоє втручання в сімейне життя дочки закінчується. Стас потурбується, щоби ти якомога рідше з’являлася в цій, новій, квартирі. Ліда допоможе. На питання «я чи твоя мама» вона без вагань відповіла йому ще до весілля: «ти, тільки ти…»

…Стас випив, гірко посміхнувся. «Збрехала ти мені, дівчинко! А як подумати – чи твоя вина?» Стасові вистачило лише раз побачити голого сплячого Платона, щоби прозріти… Щоби вразитися, перелякатися, бігти геть, ніби зараз до кімнати мала зайти Іветта, прикувати його поглядом до такого самого ліжка і навіки замкнути в чотирьох стінах без судів, вироків, діагнозів і… ключів від дверей. Не знати, не чути, не допомагати в тому, чого мізки нормального хлопця з Троєщини зрозуміти і виправдати не можуть! Хай самі вошкаються зі своїм Платоном, тільки так, щоби Стас про це – ні сном, ні духом.

Та самого бажання не чути і не знати виявилося замало. А коли Ліда завагітніла, довелося ще й допомагати – то підвозити дружину до материної квартири на Подолі, то посеред ночі зустрічати в Борисполі літак із Парижа, яким хтось зі знайомих передавав ліки. Стас скреготів зубами, але підвозив, зустрічав… Робив усе, що не віщувало зустрічі з ненависною Іветтою. Не допомогло! Виходить, дарма колупався в Інтернеті, аби дізнатися, хто такий Шнітке?… Та ні! За це варто поборотися!

Дезінфікатор прикінчив пляшку і нарешті усвідомив, що геть не думає про дитину, якої в нього вже не буде.

Зоряна зайшла до просторої палати в той час, коли Ліда непевними рухами стягала нічну сорочину, надягала новенькі – мати передала – брюки і блузу. Поверх – жакетик з альпаки. Погано виходило. Ніби ватяна лялька повірила, що має кістки.

– Дайте допоможу вам, пані Лідо, – не втрималася Зоряна.

– Ні, Зорянко. Я в нормі… Ти, прошу, глянь у вікно. Хтось би мав за мною приїхати…

Зоряна підійшла до вікна, глянула на порожній двір.

– Я відвезу вас додому, пані Лідо. Ходімо… Надворі справжня золота осінь.

Ліда вийшла на поріг лікарні, вдихнула прохолодне повітря. «Життя…» – усміхнулась зачудовано. У червоному листі сонця з вітром намішано, голі гілки на тлі неба – ієрогліфами про незвідане, хмари свої химери вигадують. Сходами – у те листя, вітер… А далі куди?

Озирнулася розгублено: метрів за тридцять праворуч від порогу лікарні стояла «тойота»…Стас?

Ліда задихнулася. Стиснула кулачки, повільно пішла до чоловіка.

Кроків п’ять устигла ступити, коли з іншого боку у двір лікарні ввірвалося таксі. По гальмах! Ліда мимоволі озирнулася… З таксі вийшла Іветта, холодним поглядом проштрикнула Стаса, незворушно застигла біля автівки.

Ліда зупинилася, безпорадно тіпнулася – до Стаса… до матері…

Вони нічим не допомагали. Ні жестом, ні словом. Здавалося, взагалі забули про Ліду, про саму причину, яка поклала її на лікарняне ліжко. Дивилися крізь неї – голками крізь тонку матерію, тягли до себе могутніми, як ненависть, поглядами.

Ліда притисла кулачки до грудей, сіпнулася до Стаса.

– Стасику… Почекай. Тільки хвилину…

Заспішила до матері. Не бачила, як чоловік скреготнув зубами, рвучко розчахнув дверцята «тойоти». Підбігла до Іветти, обхопила руками її плече. Притулилася, зашепотіла:

– Я сьогодні ж провідаю Платона, мамо. Сьогодні ж увечері буду у вас. Дякую за все, мамо…

І гайда до «тойоти». Добігла, коли Стас уже викермовував із лікарняного двору.

– Стасику, Стасику… – стукала у скло.

Автівка рвучко зупинилася. Ліда непевним рухом відчинила дверцята, сіла поряд із чоловіком. Він мовчки запустив двигун. «Тойота» помчала геть із лікарняного двору.

А на порозі… з пакетом Лідиних речей стояла ошелешена Зоряна.

– Пані Лідо… – тільки й змогла прошепотіти.

Ліда ввійшла до вітальні й побачила розтрощене дитяче ліжечко. «Бідний Стас… – заплакала подумки. – Бідна я… Бідні ми, нещасні…» Притулилася до стіни, та застигнути надовго не вийшло – слабкі ще ноги тремтіли. Опустилася в крісло. Навіщо він розбив ліжечко і лишив посеред кімнати? Він… не змирився з утратою? Не простив? Покине?

Стас замкнувся у ванній, – довгу годину все товкся, шукав діла. Поголився. Заліз під душ. Дер жорсткою мочалкою тіло, наче до кісток треба. Він хоче… Хоче зберегти Ліду! І всі ці дні, поки її не було поруч, поки сам по собі… Так чітко уявив: він забере її додому, вони поплачуть разом – він і до ванної зараз ускочив, бо раптом відчув, як сльози підступають! – а потім обніме і скаже, що готовий боротися за них обох. Хай Ліда просто довіриться йому. І все вийде. Та коли на лікарняному дворі побачив Іветту – плани хитнулися під її холодним поглядом і завалилися, коли Ліда побігла не до нього – до матері. «Усе марно, марно…» – дратувався і все дер мочалкою голе тіло.

Урешті сів на унітаз і закурив.

«Чого я з нею панькаюся? – ухопився за злу думку. – Нащо її обнімати, умовляти і щось доводити? Надто розумна і делікатна? Маячня! Силу всі поважають. – Став перед нею… Категорично: – Я зможу забути про те втрачене дитя, якщо ти забудеш, що в тебе є мати. Тому що твоя мати – божевільний упир, і я не збираюся й далі спостерігати, як вона смокче з нас кров! І повір, Лідо: я більше не дозволю навіть згадувати про Іветту Андріївну Вербицьку!»

Збадьорився. Покинув прихисток у ванній. Зачинився на кухні – подумати, подумати, зосередитися, слова добрати… До вітальні зайшов, як вечір із ніччю перестрілися.

Ліда сиділа у кріслі, все дивилася на розтрощене дитяче ліжечко.

Стас пройшовся вітальнею, скосив очі – не помічає! Витріщається на те ліжечко, ніби можна час назад прокрутити! Визирнув у вікно і кинувся до гардеробної в передпокій. Викидав коробки із взуттям, поки не знайшов велику валізу. Струсив із неї пилюку, побіг до спальні. Кинув валізу на ліжко. У неї – сорочки, светри, костюми, краватки. Що не влізло – по підлозі розкидав. Розлютився – під три чорти все! Дістали ви, Вербицькі!

Потяг валізу до передпокою.

Ліда відвела погляд від ліжечка, опустила голову й прошепотіла:

– Стасику…

Він кинув валізу на підлогу і закричав:

– Усе, Лідо! Усе! І мовчи! Я йду від тебе!

Ухопився за валізу й чкурнув із дому.

Несподіване рішення – завжди пожежа. Стас прихопив не найголовніше. Забув ключі від «тойоти». Кейс із діловими паперами. Багато чого: обжився ж за чотири роки. Вискочив із під’їзду, до автівки.

– Дідько…

Пішки пішов. Валіза теліпається. І де ті аргументи – люблю, врятую, збережу… Так роз’ярило – посеред ночі вискочив. Дістали! Набридло вдавати з себе вихованого нікчему. Він нормальний, мать вашу, хлопець. З Троєщини! Йому ці китайські церемонії – на язику бантик. Усе прямо сунув. Був би натовп – розступився б. Але – ніч! – нікого.

– Стасе… Стасе, – за спиною.

Зупинився. Через плече скоса. «І куди ти пнешся, Лідо Вербицька?! Чого оце трясешся? І не знаєш, що з тими руками вдіяти – то жакетик на грудях запнеш, то до мене простягнеш, то сльозу втираєш, то в кулачки… Смішна, їй-богу!»

– Стасе… Благаю… – плакала. – Тільки не покидай мене. Не покидай…

Він ухопив її за руку.

– Не йди за мною! – прошепотів так люто, що в душі спалахнула радістю пиха. – Я не повернуся до тебе. Ніколи. Ти мене почула?!

Перехопив валізу й упевнено повернув за ріг, у темний подільський провулок.

– Усе клас! Усе клас! – шепотів збуджено.

Засміявся тихо. А він крутий! Це – щось із підсвідомості. Реакція на «час Х»! Хронічних алкашів вивертає від горілки, смердючі тхори категорично пропонують левам поступитися місцем біля водопою, а Стас Скакун кидає Ліду Вербицьку! Яке приємне відчуття! А на що вона сподівалася? Що любов приспить його гордість аж до самої смерті? Наївна! Треба було трахнути її напослідок по-справжньому.

Збудився. Пішов швидше.

– Е, Василь… Куди поспішаєш? – З темряви йому назустріч випірнули двоє тих самих смердючих тхорів. Порожніх очей не видно – бейсболки до носів, підборіддя догори – ніби їм хто ті носи закапав від нежитю.

Стас зупинився й озирнувся: куди це його занесло? Сміттєві баки, темні вікна, ліхтар метрів за тридцять за курсом: у його світлі видно – сміттєві баки, темні вікна…

– Так, мужики… Відпочивайте, – буркнув насторожено. Виставив руку вперед, мовляв, спокійно, хлопці, мене вже тут нема, не переймайтеся…

Тхори перезирнулися, розійшлися і з двох боків пішли на Стаса. Він напружився, відступив назад, щоби бачити обох одразу. Прекрасна тактика. Коли б ще час зупинити, щоби тхори завмерли, і Стас устиг подумати, як відбитися від одного і не підставити спину другому. Але тхори рухалися… Стас крутив головою – то до одного, то до другого.

– Пацани… Які проблеми? На пиво не вистачає? – відступав і говорив. Йому здавалося, вони реагують, вони люди і розуміють слова.

– Василь… Ти, бля, дістав, – прохрипів один із тхорів і вони разом кинулися до Стаса.

Прекрасна тактика візуального контролю за двома нападниками дала несподівані результати. Стас упав на землю і прикрився валізою. Скрутився під нею, і як тхори не намагалися, не могли відірвати валізу від Стаса. Тваринки оскаженіли, буцали черевиками… По ребрах, по голові, по руках. Один клацнув запальничкою, підніс до Стасових рук. Стас зойкнув і відпустив.

– Козли болотні… Сволота! Виродки недороблені! – кричав із землі. Дриґав ногами, намагаючись дістати хоч до одного. Руками прикривав голову, бо тхори не кинулися на валізу. Відштовхнули її далі й знову до Стаса.

Він перелякався: «Капець!» Спробував підхопитися, рвонути – хоч би до того ліхтаря, але тхори не дрімали. Навалилися на Стаса. Один душив смердючою ганчіркою, другий нишпорив по кишенях. Стас хрипів, безпорадно хапав руками повітря, перед очима – німі дзвіночки тріпотять, не дзвонять. Козли… Козли… Сво… Темно.

Раптом ганчірка ослабла. Чужі руки забралися з кишень. Просто клац – і абсолютний спокій. Стас судомно смикнувся, хапонув ротом повітря і за мить почув пронизливий вереск. Кричала жінка.

– Уб’ю! Уб’ю вас усіх! Усіх! Він мій… Мій…

Стас спробував підвестися, та не зумів. Примружився, щоб роздивитися бодай щось, і не повірив власним очам. Тхорам було вже не до нього. Тхори відбивалися від тендітної фурії з довгими чорними косами. Певно, вона напала зненацька, коли тхори зосередилися на ньому. По обличчю одного з тхорів текла кров, та фурія не зупинялася – затисла в руках туфлі на підборах, лупила тими підборами направо-наліво, і було в ній стільки незбагненої сили, що тхори й не думали оборонятися. Задки, задки… Підхопили валізу – і нема.

Жінка опустила руки – туфлі впали на землю, нервово закусила губку, наче здивувалася. Тремтіла – войовниче збудження по венах. Обмацувала поглядом простір: хто ще хоче? Хто?! Провела рукою по чолу – та досить уже! Прибрала з лиця розпатлане волосся, ноги підломилися, і вона якось кумедно – так стільці складаються – сіла на голу землю.

…Ліда? Стас ошелешено дивися на жінку, із якою прожив чотири непрості роки. Спробував підвестися, та лише сів. Ліда?… Його витончена, вихована, розумна, делікатна Ліда?… Звідки ця дика пристрасть і лють? Хіба вона вміє кричати? І вона тільки-но… урятувала його?… Ляпас?…

Приголомшені несподіваною пригодою, вони сиділи на землі за метр одне від одного. Мовчали. Стас дивися на Ліду і думав, що, мабуть, треба було піти від неї, щоб побачити її такою… природною і звабною. Ліда дивилася на понівечені туфлі з поламаними підборами і не могла вгамувати нищівну лють, що сповнила тіло, знесилила його і тепер вирувала в думках, вбиваючи будь-які альтернативи, що могли забрати в неї… Стаса.

Він дотягнувся до її руки. Торкнувся і прошепотів:

– Ходімо додому…

Зіпсовані туфлі лишилися посеред провулку пам’ятником Лідиній відчайдушності. Босоніж по осінній землі. Це вже не збудження, Лідо. Не лють і розпач. Ти ж лікар, зосередься! Щічки почервоніли, очі блищать… Вустам – води. Потріскалися, розтулилися, а з боку глянеш – поцілунку жадають.

Стас скоса дивився на Ліду. Збуджувався все більше, на горлі – ніби й досі ганчірка. Варто потягтися до Ліди вустами, вріжеться в горло, перекриє кисень.

Мовчазні, насторожені увійшли до вітальні.

Стас завмер біля дверей, не спускав із дружини очей: несподівана нічна пригода скрутила думки у такий вузол – і мечем не розрубати. Ліда стояла посеред вітальні, гидливо оглядала брудні брюки, розірвану блузу, затуляла долонею ніс, ніби від одягу тхнуло тхорами. Здригнулася – геть усе. Руки тремтять. Де там зі звичайним ґудзиком упоратися. Не розстібаються – розлітаються.

Він хотів допомогти. Простягнув до неї руку і раптом побачив білі краплі молока на сосках її грудей. Загарчав! Повалив на підлогу поряд із розтрощеним дитячим ліжечком. Учепився рукою у волосся, смикнув – пасмо в кулаці залишилося. Побачив розширені перелякані очі так близько, що можна й вії перерахувати. Задихнувся від несподіваного, незрозумілого захвату. Завалився на тремтяче тіло, упився зубами в прозору шкіру Лідиної шиї, відірвався, коли відчув на вустах солонуватий присмак крові.

– Люблю…

– Не покидай…

– Божеволію…

Слова, як тіла, злилися, і вже не розібрати, хто й про що…

– Не покидай! Говори… Скажи «люблю»… Не покидай! Ти скажена! Не покидай! Люблю… Ти мій! Скажи «люблю»… Убий мене, убий, тільки не покидай! Люблю тебе, люблю…

Тієї ночі вперше за все життя після інтимної близькості з жінкою Стасові насправді захотілося закурити. І завести собаку.

Вони лежали на підлозі, розкинулися, щоб віддихатися, дивилися в стелю, відстежували власні вібруючі ритми, які тепер перемістилися в голови і так там каламутили, що, здавалося, надміру сил треба, щоб у тій голові все зібрати до ладу. Та варто було Стасові ворухнутися… Повернути голову й подивитись на Ліду, як вона здригнулася під його поглядом, звелася на лікті, потягнулася до чоловіка з таким жаданням, що Стасові раптом захотілося відчути біль, якого він сам завдав Ліді.

Під ранок почувалися розшматованими, знесиленими тхорами-переможцями, що билися-билися і врешті відігнати левів від водопою.

Коли остання вранішня зірка зникла у світанковому тумані, Ліда раптом безпорадно глянула у вікно, ледь стала на ноги і пішла до ванної кімнати.

Зайве змивати кров, бруд і сумніви. Для душевних ран нема поняття «мала кров» – кровоточать. Вона трусилася від справжньої лихоманки, підставляла лице під теплу воду і розуміла головне – він не покине її. Не покине.

Тих півгодини, що Ліда провела у ванній, Стасові вистачило, щоби врешті заспокоїтися і зібрати докупи думки. А вона здивувала його! Приголомшила! І не нічною відвагою, ні! Тваринною розкутістю і диким сексуальним шалом. Стосунки вже ніколи не будуть такими, як раніше, і, здається, Ліда сама переконала його в тому, від чого він так довго тікав. «Треба бути собою, – подумав Стас. – Чого я соромлюся себе? Нормальний! Нормальний мужик! Та вона би зів’яла, постав її поруч із підсліпуватим від книжок ботаніком-інтелігентом. Варто було лише плюнути на те довбане виховання й ухопити її за волосся… Дідько! Убила! Наповал убила! А я, ідіот, чотири роки лоскотав їй за вушком…»

Підхопився. Зварив кави. Став під дверима ванної кімнати з м’яким вовняним пледом і, коли Ліда вийшла, загорнув її, підхопив на руки. Поніс до вітальні.

Усадовив на диван. Дав у руки чашку гарячої кави і врешті сказав:

– Поговоримо серйозно?

Ліда наштовхнулася поглядом на розтрощене дитяче ліжечко. Поряд розкидані речі – Стасові штани і сорочка, Лідина білизна, блуза…

– Ні, – прошепотіла збентежено.

Стас на мить розгубився. Ляпас? Видихнув – до біса церемонії. Ця ніч геть усе змінила. Обійняв Ліду, поцілував у свіжу рану на шиї, перехопив її погляд і теж зупинив його на розтрощеному дитячому ліжечку.

– Більше, ніж ми втратили, – тільки втратити одне одного. Не хочу! І ти не хочеш. А вона – хоче. Вона смикає нас, як ляльок. Я був певен: можна знайти компроміс. Ти ходиш до неї, я забуваю про неї назавжди. Не вихід. Вона знищує тебе, і я не збираюся спостерігати за цим. Зараз… Зараз я приберу ці уламки нашої біди… Чистий аркуш. Однаково нічого не забудемо. Але ти ніколи більше не підеш до неї…

Замовк, глянув Ліді в очі.

– Добре, – прошепотіла.

– …І ніколи не згадаєш про неї!

– Добре…

– І присягнешся мені тим дитям, яке завдяки її молитвам так і не з’явилося на світ, що дотримаєш слова, навіть якщо помиратиме!

– Добре…

– Ні, Лідо! Не «добре». Присягнися… Дитиною…

Вона глянула на нього. Прошепотіла гаряче:

– Тобою… Тобою присягаюся…

Дезінфікатор так і не зрозумів, що це – черговий ляпас чи остаточна перемога.

На другу дня осінь за вікном розігрілася до плюс десяти. У Ліди – тридцять вісім і п’ять. Її блискучі очі вже не викликали в Стаса збудження. Він знайшов жарознижувальне, та коли повернувся до вітальні зі склянкою води та пігулкою, то просто остовпів! Ліда сиділа на дивані, тремтячими руками застібала на грудях жакет.

– Лідо, і куди?

– До мами… – прошепотіла.

Стас почервонів від гніву. Та вона знущається з нього! Та вона просто підле стерво! Невже сподівається, Стас проковтне?! Без валізи, до речі, іти набагато легше!

Ліда підійшла до Стаса. Обхопила гарячими руками його плече:

– Я повинна піти до мами… Сказати, щоби не розраховувала на мене надалі. Що я більше не зможу… Не хочу відкладати… Заради тебе… нас…

– Зателефонуй…

– Ні, ні, що ти! Я повинна бачити мамині очі. Може, я знайду слова… І вона зрозуміє…

– Вона зрозуміє?! Ти мариш, Лідо!

– Я знайду…

– У тебе температура!

– Я вип’ю пігулку й піду за півгодини.

– Довезти тебе?

– Ні! – перелякалася. – Я сама…

Ангеліна чатувала біля Платона, хоча його поведінка не віщувала небезпеки: хлопчина лежав на підлозі і зосереджено читав тлумачний словник іноземних слів. Та вчора Іветта Андріївна поїхала до лікарні по Ліду, повернулася без неї, і, хоч це ніяк не відбилося на її незворушному блідому обличчі, Ангеліна бачила: хазяйка вкрай розлючена, тож, коли наказала сьогодні бути біля Платона невідступно, поки її немає вдома, не насмілилася переступити її волю. Тільки все бідкалася, що не розпитала Іветту про доньку: як там Ліда, бідолашна?

– Ангеліно, ти знаєш таке слово – «ваганти»? – спитав Платон.

Нянька, не навчена товктися без діла, сиділа в кріслі й прискіпливо оглядала розірвану гумову жінку. «Що він із ними робить?! – дивувалася подумки. – Що не раз, то нову ляльку йому купуй. Це ж які гроші, хай Бог милує! Може б, якось її підклеїти чи гарячою праскою по ній пройтися…»

– Яке слово, кажеш? – перепитала.

– Ваганти.

– Та звідки мені таке знати?! Це ти в нас геть усе знаєш.

– Ваганти – середньовічні актори-бурлаки… З-поміж ченців, студентів… Вони мандрували Європою, співали пісень антиклерикального, антицерковного змісту.

Набожна Ангеліна перехрестилася, обурено зиркнула на Платона.

– Проти Бога?! От антихристи, бодай вони всі повиздихали!

– Давно й повиздихали. І без твоїх прокльонів, – усміхнувся Платон. – А ти слухай уважно. Вони проти Церкви були, а не проти Бога.

– А-а-а… Те саме! – махнула рукою Ангеліна.

– Дурна ти, Ангеліно, – спокійно відповів Платон і знов заглибився в читання.

– Еге ж! Дурна… Ти в нас надто розумний… – забубоніла нянька. – Привчився, бач, тих ляльок дірявити, як у тирі. А матері тільки те й роби, що грошики фітькай. Снайпер, прости Господи.

Платон підвів очі від книги, подивився на Ангеліну й сказав:

– Мама повернулася…

Нянька підхопилася. Сховала гумову потвору в шафку, посунула в передпокій. Двері відчиняти.

Іветта Андріївна тільки підходила до під’їзду, та Платон ніколи не помилявся. Він відчував наближення матері, як птахи близьку грозу, і як Вербицькі не намагалися знайти тому пояснення, – його не було. Іветта поверталася додому разом із чоловіком, чи, приміром, із Лідою, та Платон констатував тільки одне: «мама повернулася» – ніби всіх інших не існувало. Довірлива Ангеліна через те Платонове ясновидіння іноді дуже дратувалася, бо як скаже: «мама повернулася», то нянька інших побачити не очікує, двері відчинить, а там, приміром, Іветта з колегами-науковцями. А як хазяйка з колегами – на Ангеліні мусить білий фартушок бути, Платонова кімната замкненою, а кава – гарячою.

…Ангеліна відчинила двері й аж почервоніла од прикрощів. Іветта була не сама. Поряд із нею стояла паняночка рочків двадцяти. Нічого особливого. Біляве волосся до плечей, стриманий макіяж, шкіряна курточка під грудьми фінішує, суконька трикотажна до хребта приліпилася і вже надто коротенька, як для осені. Сумка така немаленька: видно, що не порожня. І сонцезахисні окуляри півобличчя затуляють. Господи! Де вона те сонце побачила?! І хоч нянька лише ковзнула поглядом по незнайомці, раптом пхикнула в кулак, бо таке дурне в голову стукнуло – що панянка на гумову ляльку чимось скидається…

– Ангеліночко. Проводи гостю до кабінету Петра Григоровича, – безбарвним голосом наказала Іветта.

– За хвилину… Я спочатку… – Ангеліна очами показала в бік Платонової кімнати, мовляв, затримайте гостю, а я Платонову кімнату зачиню.

– Не треба. Проводи гостю, – у голосі Іветти забриніло роздратування.

Ангеліні здалося, хазяйка не розчула. Кімната Платонова відімкнута! Ще не було такого, щоб у домі Вербицьких з’являлися сторонні люди і кімната лишалася незачиненою. Що це з хазяйкою?

– Платон…

– Виконуй, Ангеліночко!

Панянка товклася на порозі. Спокійно спостерігала за суперечкою тіток.

– Куди йти? – спитала Іветту.

– Я покажу, – здалася Ангеліна, повела панянку хоромами Вербицьких аж у дальню кімнату, де працював, відпочивав і часто ночував академік Вербицький.

Панянка йшла вслід, із зацікавленням роздивлялася картини на стінах, срібло в антикварних шафках, раритетну порцеляну і надсучасну побутову техніку.

– Прошу! – Ангеліна відчинила двері кабінету, жестом запросила гостю заходити. – Чаю? Кави?

– Теплого молока, – зневажливо наказала панянка, пішла по кабінету. Заглядала у книжкові полиці, роздивлялася нагороди академіка, крутила безцінний глобус із бурштину – подарунок литовських колег, зупинилася біля скляної шафки з хірургічним інструментом, хотіла була відчинити, та Ангеліна не втрималася:

– Тут мало до чого можна торкатися. Краще вже присядьте. Думаю, Іветта Андріївна зараз підійде.

Побігла на кухню молоко гріти. Ото дива так дива! Платона не замикати, дівку якусь чужу просто до кабінету, де – святе! – Петра Григоровича речі безцінні, пам’ять… Молоко на плитку. Ну дива!

– Ангеліночко. Облиш усе і йди до ванної, – чує.

Озирнулася – Іветта Андріївна у дверях.

– Так це… Молоко гості зігріваю.

– Обійдеться. Приготуй теплу ванну і прослідкуй, щоб вона ретельно вимилася. За п’ять хвилин я пришлю її до тебе.

У няньки очі на лоба.

– Іветто Андріївно. А нащо їй у нашій ванній митися?

Хазяйка зміряла Ангеліну холодним поглядом.

– Гумові жінки… вичерпали себе. Платонові потрібна справжня жінка. Ця дівчина в кабінеті Петра Григоровича – недешева повія. Зі справжніми довідками про стан здоров’я і справжніми, свіжими аналізами. Ще потрібні пояснення?

– Ні, – спустошено прошепотіла нянька. – Ванну після неї тре’ буде помити.

Іветта Андріївна кивнула: мовляв, звичайно, що треба. Пішла до кабінету покійного чоловіка.

Ангеліна гірко зітхнула, перехрестилася на іконку Пресвятої Богоматері в кутку кухні.

– Матінко Божа, помагай бідній Іветті про сина дбати… Уже всі кишки порвала, аби те блаженне хоч би трохи нормальним стало. Серцем би своїм йому путь вистелила… От! Хвойду якусь знайшла. А нащо йому зараз та хвойда? Він саме словника штурмує.

Ліда все хитро придумала: випити пігулку, зігрітися під теплою ковдрою й умовити чоловіка не сидіти біля неї.

– Не хвилюйся, Стасе, їдь на роботу, мені вже набагато краще, – шепотіла. – Я зараз зігріюся, трохи посплю, а потім піду до мами.

– Точно краще? – насторожено перепитував Стас. Відводив погляд. Не міг дивитися на слабку Ліду. Відчував себе безмежно винуватим за той тваринний секс уночі. «Дідько, що я накоїв? – гризли похмурі думки. – Вона ж іще тиждень тому була вагітною. Те дитя з неї витягували. Мабуть же, не можна було. Мабуть же, там усередині все зранене…»

– Ти їдь, а я посплю, – прошепотіла Ліда й заплющила очі.

Поїхав. Не справи з місця зірвали – сором.

Ліда вмовляла себе хоча б хвилин двадцять перечекати після від’їзду чоловіка, та, лиш за ним грюкнули двері, посунула до вікна, поглядом проводила Стасову «тойоту», що виїжджала з двору. Узагалі-то, «тойота» була Лідина: мама подарувала після закінчення університету. Та після весілля, коли молоді вибирали, яке авто придбати чоловікові, Стас запропонував: він пересідає на Лідину «тойоту», тим більше, що їй і року нема, а Ліді купують новеньке, більш годяще для жінки авто. Оперативно реалізували першу частину плану, а на другу за чотири роки так і не спромоглися, та Ліда не зважала. Їй подобалося, що Стас заїжджає по неї до клініки.

Відійшла від вікна, ухопилася була за телефон. Подзвонити мамі, сказати, що буде за мить. Приклала долоню до лоба – гарячий. Це добре… Не треба попереджати. Бігти скоріше треба, бігти!

За двадцять хвилин підходила до материної оселі.

Двері відчинила Ангеліна. Побачила Ліду, схлипнула, обійняла.

– Серденько моє, серденько… А я молилася… Так молилася, щоби Господь змилостивився…

– Не треба, Ангеліно. Не нагадуй…

– Добре, не буду. Хай усе погане позаду лишиться. Попереду тільки добре, – головою закивала. На вітальню озирнулася. – А в нас тут, Лідусю, содом і гоморра!

Ліда здивовано глянула на няньку.

– Мама вдома?

Нянька кивнула, зашепотіла Ліді на вухо:

– Вдома, вдома. Улаштувала содом і гоморру, а тепер сидить і не знає, що з тим робити. Шльондру Платонові привела! Новий етап, каже. Щоб він із гумових ляльок на справжніх жінок перейшов.

– Господи, Ангеліно! Що ти кажеш?! Мама б ніколи…

– …А та шльондра замкнулася з Платосиком у його кімнаті і вже дві години звідти – ані гу-гу.

– Як «замкнулася»? Платонова кімната зсередини не замикається…

– А хто знає як?! Може, устромили щось у дверну ручку. Не відчиняється!

Ліда відсторонила няньку, чкурнула до вітальні. Бліда і недвижна, як експонат із парку льодяних скульптур, мати сиділа в улюбленому кріслі, не спускала очей із дверей Платонової кімнати.

– Мамо…

Іветта не ворухнулася. Ліда перелякалася. Простягнула руки, пішла до матері, обійняла…

– Матусю… Усе гаразд. Я поруч. Я ніколи тебе не покину. Ніколи! – зашепотіла гаряче. – Що трапилося, мамо?

Іветта холодною рукою стисла пальці Лідиної долоні.

– Лідочко… – мовила незворушно холодно. – Як зламати двері й не потривожити Платона?

– Двері? Мамо… Ангеліна сказала, у Платона там… повія?

– Вона порушила домовленості. Я наказала… Не більш як двадцять хвилин. Дуже скромно і без збудних прелюдій. Природно. І щоби двері обов’язково були прочинені. Я повинна відстежити Платонові реакції, щоби знати, як діяти далі…

Ліда приголомшено подивилася на замкнуті двері братової кімнати.

– Я… покличу його…

– Ні. Ми не знаємо, що там відбувається. Що, як це посилить стрес…

– Але… – Ліда замовкла. Схвильовано смикнулася до братової кімнати. – Вони там уже дві години? Господи, мамо! Чого ми чекаємо?! Дозволь, я…

Іветта імпульсивно кивнула. Ліда зірвалася, підбігла до дверей братової кімнати. Завмерла. Прислухалася…

– Платоне… – покликала тихо. Обережно стукнула кулачком у двері. – Тохо! Відчини…

У Платоновій кімнаті щось із грюкотом упало на підлогу, і двері відчинилися. Ліда завмерла, зазирнула всередину. Перше, що побачила, – спину білявки, татуйовану драконом на лівому плечі. Білявка відчинила двері і тепер – гола – йшла до ліжка, на якому сидів млявий, спантеличений Платон. Навіть не озирнулася.

Ліда розгубилася. Ліда була впевнена: варто лише відчинити двері, як присоромлена повія похапає свої речі й прожогом вимететься геть. Мабуть, Іветта думала так само, бо коли Ліда обернулася до неї – що робити далі? – то побачила в очах матері повний казан палючого гніву. Кипів-виплескувався, без слів кричав: «Як?! Це гидке створіння не бажає виходити?! Думає, я піду до неї і ввічливо попрошу покинути наш дім?! А чи не забагато честі для найманої ляльки?»

– Мамо… Я сама… Добре?

Ліда стиснула долоні в кулачки, зайшла до братової кімнати. Стала біля одвірка так, щоб Іветта з крісла у вітальні могла бачити і її, і сина, і нахабну голу білявку, що вмостилася на ліжку біля Платона і з іронічною цікавістю роздивлялася Ліду, мовляв, а ти ще хто така?…

– Привіт, Тохо…

Платон зі спокійною увагою глянув на сестру.

– Лідо… А де твій живіт?

Ліда задихнулася гарячим.

– О! Це така історія… Зараз, Тохо. Зараз усе розкажу. Давай спочатку відправимо… ляльку. До Ангеліни. Хай Ангеліна вимиє її як слід. Ми ж завжди так робимо.

Білявка ошелешено вирячила очі, штовхонула Платона в бік.

– Твоя служниця миє твоїх жінок?

Платон знизав плечима, мовляв, а що ж тут такого.

– Як не мити, то кожного разу треба нову, – відповів спокійно. – Старі… рвуться. – Зосереджено подивився на Ліду. – Добре. Помийте. Але потім поверніть мені. У нас справа…

– Яка справа? – якомога привітніше спитала Ліда.

– Женитися будемо, – відповів Платон.

Ліда мало не впала. Обернулася до матері – Іветта не втрималася. Різко підхопилася з крісла, завмерла на мить і повільно, ніби нічого важливішого просто не було, знов опустилася в крісло.

Білявка розреготалася:

– Я сказала: «Красунчику! Хочеш, щоб ми завжди були разом?» Він сказав: «Хочу». «Тоді треба одружитися!» – кажу. Він сказав: «Добре».

– Ти… Іди… Помийся, а ми… – видушила Ліда.

Білявка пір’ячком злетіла з ліжка, обернулася до Платона, наказала:

– Чекай мене тут, красунчику. Я швидко!

– Добре, – спокійно відповів Платон. Потягнувся до тлумачного словника іноземних слів.

Білявка смикнула з ліжка ковдру, загорнулася в неї і врешті переступила поріг вітальні. Ліда нервово глянула на брата: читає. Вискочила з його кімнати. Похапцем зачинила кляті двері ззовні. Тремтіла – все, все! Хай там що, Платон не вирветься. А з цією вона зараз…

Білявка підійшла до стола, за яким сиділа Іветта. Показала подряпану щоку.

– Ваш янгол шкрябався. Це треба якось компенсувати. Як ви дивитеся на подвоєння гонорару?

– Це все? – процідила Іветта.

– А що ви ще хотіли почути? Чи хочу я стати вашої невісткою? Ні! Не хочу! Якби ваш красунчик існував окремо від вас, я б із радістю. А так… Вибачайте. Не надихає.

– Це втішає, – холодно відповіла Іветта.

– Почекайте тішитися! – іронічно всміхнулася повія. – П’ять тисяч баксів! Інакше всі дізнаються, що ви тримаєте у чотирьох стінах божевільного і купуєте йому молоденьких дівчаток. У нас уже кілька дівчат до клієнтів поїхали і не повернулися. Це, часом, не ваше янголятко бавиться?

Ліда затрусилася. Рвонула до повії, вчепилася в біляве волосся. Штовхала до дверей.

– Геть! Геть!

Звідкись виникла Ангеліна. Ухопила Ліду за руку. Відтягала від повії.

– Лідусю, борони Боже! Що ти робиш?! Зупинися!

– Геть!

Повія вирвалася, по-звірячому вигнулася. Указала пальцем на кімнату Платона.

– Там мої речі! – Наказала Ліді: – Неси давай!

– У ванну йди! Там чекай! – Ліда тремтіла від люті.

Повія вишкірилася недобре:

– П’ять тисяч баксів! Покладеш до моєї сумки! Як не побачу – повернуся за хвилину! Надворі мене чекають. Не віриш? А ти підійди до вікна! Глянь! Троє у шкіряних куртках…

Повія плюнула Ліді під ноги і неквапливо пішла до ванної.

Ліда приклала до лоба тремтячу руку. Господи, як же зле. Безсило опустилася на диван і завмерла. Зараз, зараз… Оговтається і піде до Платонової кімнати… Забере речі білявки…

– Ангеліночко. Принеси гроші, – почула тихий, схожий на мстиве зміїне шипіння, голос матері.

Ліда приголомшено глянула на Іветту.

– Мамо… Не можна… Ти ж розумієш… Це шантаж. Завтра вона знову прийде і знову вимагатиме…

– Не прийде, – упевнено відповіла Іветта. – І я плачу їй не за шантаж… Це примітивне створіння наштовхнуло мене на дуже продуктивну думку…

– Яку?

– Принеси її речі, Лідочко, – нагадала мати.

За п’ять хвилин Ангеліна зачинила за білявкою двері, прибігла до вітальні – розбурхана, обурена.

– Кінець світу! Кінець світу, Господи Всемогутній. Сатана бал править… Нормальних людей у мороки свої тягне…

– Досить, Ангеліночко! – холодно обірвала її Іветта. Замовкла. Задумалася. – Чаю…

Нянька вимелася в кухню. Ліда напружилася: «Ось. Треба зараз із мамою поговорити. Поки Ангеліна чай приготує, я встигну…» Скоса на матір. Іветта сиділа у кріслі, не зводила погляду з Платонової кімнати. Здавалося, як завжди. Та Ліда надто добре знала матінку. До звичної гіркоти в Іветтиних очах додалося осяяння від несподіваного відкриття: вона вже будувала плани, припасовуючи до них реальність. О! Ліда знала цей погляд. Він не віщував нічого доброго. Яскрив від невтримної енергії дії, спалював будь-які перешкоди, згасав тільки по досягненні мети. Заважати – вкручувати в сонце лампочку. «Що ти задумала, мамо?»

Ліда проковтнула хвилювання і вже хотіла легким рухом повернути матінку в реальність, та Іветта раптом повернулася до неї й запитала:

– Ти хочеш поговорити зі мною, Лідочко? Про що?

– Пусте. Не тепер. Я хотіла… Скучила… Так скучила… Бігла до вас, а тут… – заговорила безладно, ніби м’ячем по кеглях, та все мимо, мимо. – Не можу повірити. Чому, мамо? Навіщо ти привела в наш дім цю потвору? Що тепер буде з Платоном? Невже ти знову запросиш цю…

– Звідколи це ти втручаєшся в методи лікування брата, Лідочко? – холодно запитала Іветта.

– Але, мамо… Я вже не маленька. Я лікар. Я могла б допомогти тобі… – Розгубилася. «Що це вона? Ніколи матері не вказувала, і раптом…» Аргументи похапцем, як виправдання. – Бо тобі самотужки важко. Ти геть змарніла. Коли ти відпочивала, матусю? Університет, лікарня, лабораторія, Платон. Я переживаю за тебе, мамо!

Іветта Андріївна уважно глянула на доньку.

– Думаю, сьогодні тобі краще залишитися біля брата, Лідочко.

– Ні! – відчайдушно вигукнула Ліда.

Підхопилася. Руку до лоба, аж перехрестилася подумки. «Слава Богу! Слава Богу, лоб гарячий. Понад тридцять вісім… Спрацювало! Ура! Хворим до Платона наближатися заборонено. Кілька днів ніхто не чіпатиме. Як же я люблю хворіти. Як же мене тоді всі люблять!»

– Температура… Температура підвищилася… – забубоніла. – Я розумію… Не треба було приходити з температурою… Але я так скучила за вами… Прости, мамо. Я хотіла сказати… Я ніколи не покину тебе. Ніколи… Я швидко стану на ноги.

– Одужуй, Лідочко. Ангеліночка викличе тобі таксі, – відповіла Іветта і перевела погляд на двері Платонової кімнати.

Зраділа хворобі – злягла на два тижні. Тридцять вісім – не межа. Лихоманило – вище гнало! Застуди не було, живіт штовхав біль додолу, плакав кров’ю. Не зізнавалася. Усе гаразд! Як Стас їхав на роботу, відкладала пігулки, сама собі раду давала: лід на низ живота, пити, пити… Ангеліна приходила щодня. Приносила смачненького. Це добре. Сама не поїсть, а чоловікові ввечері встане й подасть. Він протестував: лежи, а їй хотілося… встати… і подати йому вечерю, ніби сама приготувала. Для нього. Одужувати не поспішала. Думок нема, тільки одна: добре як! Як же добре! Усі її люблять. Мама телефонує, Стас переживає, Ангеліна носить торби і привіти від Тохи. Зоряна навідувалася. Хай би так було вічно! До Платона можна не ходити, і мама не образиться. Так замріялася, навіть до Стаса не встала, коли той одного дня додому повернувся раніше, ніж зазвичай. Присів біля Ліди на край ліжка, по волоссю гладить, а думки – видно! – далеко.

– Якщо захочеш провідати Платона… – сказав. Ліда вухам не повірила. – Я не проти…

– Ні… – прошепотіла насторожено. – Не хочу…

Злякалася. Що це? Що?

– Ти сьогодні так рано, Стасику. Я ще обід не готувала… Тобто… Ангеліна ще… не приходила…

– Я не голодний, Лідо. У місті пообідав, – відповів Стас. – З партнером по бізнесу.

Не брехав. Зранку мотнувся на склади, потім по місту, як навіжений, – двадцять точок продажу перевірити, накладні, готівка, матюком п’яного агента: «Це пити не можна, йолопе! Це продавати треба, цим скло миють». На склади повернувся близько першої дня. Увійшов до кабінету й… остовпів.

У його кріслі сиділа теща. Глянула на зятя холодно, жестом указала на приставний стілець біля стола.

– Сідайте, молодий чоловіче.

Стас подавився люттю, кинув кейс, дав волю іронії:

– Доброго дня, Іветто Андріївно. Як ся маєте? Нормально? Вам тут у нас… не тхне? Ви би носик затулили, а то, боюся, вчадієте, а потім скажуть, зять тещу в могилу звів. А я хіба можу? Вам, до речі, побутова хімія не потрібна? Можу запропонувати знижку…

– Десять тисяч. На місяць, – упевнено перебила Іветта. Підвелася, пішла до виходу. – Обговоримо за обідом.

…Чи потрібні Стасу гроші? А кому вони не потрібні? Будь-яка нормальна людина тільки й запитає: а що взамін? Далі – залежно від сум і моральних норм. Частіше залежно від сум. Варто лише взяти – гроші самі перекроять норми моралі.

Стас вів «тойоту» до центру міста, скоса поглядав на Іветту, що сиділа поряд, і товк собі, що особисто йому від цієї божевільної нічого не треба. Ані копійки! Його цікавість на шмаття рве. Йому було цікаво дізнатись, що запропонує жінчина мати цього разу? Спробував уявити… Не зміг. Нічого путнього в голові не зварилося. Женився він не за гроші, хай би там як вона вважала. Із утратою дитинки теж важко пов’язати… Може, хоче вмовити його розлучитися? Примружився недобре. Десять тисяч за кожний місяць після розлучення, поки Ліда не заспокоїться? Дешевше його вбити…

Іветта замовила справжній обід: томатний суп-пюре, телячий стейк і якийсь дрібняк із брюссельської капусти. Стас обмежився шматком сьомги-гриль. Не їв. Нюхав рибу, спостерігав, як теща спокійно черпає з тарілки густу червону рідину.

«Сьорбає, упиряка, – дратувався. – Зараз наїсться й почне у моїй голові колупатися, десерт шукати…» Розлютився. Дідько, чого вона мовчить?! «А… Та вона навмисне! Хоче, аби я першим запитав», – зметикував.

Розлютився ще більше. Не діждеться! Виделкою в сьомгу. А і поїсть… Зголоднів із тими таємницями! Звів на Іветту очі й раптом запитав:

– І за що нині платять десять штук на місяць?

Іветта не відповіла. Спокійно доїла суп. Витерла губи й тільки потім сказала:

– Ви, молодий чоловіче, проконтролюєте, щоб Лідочка найближчим часом не з’являлася у нас вдома.

– Що?… – так і застиг із виделкою в руці. – Недочув… Повторіть.

– Лідочка віднині не повинна приходити до нас. Причин пояснювати не буду.

– Невже?! – Усередині завівся дивний двигун. Теліпав Стаса, заспокоїтись – ніяк. – Тобто я повинен забороняти Ліді провідувати рідну матір? І хворого брата? Та ви гуманістка, Іветто Андріївно!

Іветта не втрималася. Презирливо звела брову.

– Хто вам сказав, що Платон хворий? Вам до нього, молодий чоловіче, – як до Сонця…

– Та невже? – Збудження зростало. – За що ж ви тримаєте ваше сонце в чотирьох стінах і накачуєте ліками?

– Поговорімо про те, що стосується вас, молодий чоловіче. Питання по суті є?

– По суті?! – Збудження вже зашкалювало. – Є! – замовк. Нахилився до Іветти. – Ви знаєте, як мене звати? Ви ім’я чоловіка своєї доньки вивчили чи у вас склероз, мать вашу!

Іветта завмерла. Не відсахнулася. Не грюкнула кулаком, не вихлюпнула Стасові в лице всю свою ненависть. Опустила очі на телячий стейк. Одним рухом розрізала навпіл.

– Десять тисяч за цей місяць я віддам вам… молодий чоловіче… зараз. У свою чергу, ви потурбуєтеся, щоб Лідочка не вельми хвилювалася через кардинальні зміни в її житті, – говорила й дивилася на розрізане м’ясо. – Хоча, спостерігаючи тепер за вами, боюся, мої сподівання… не справдяться. Навчіться тримати себе в руках. Якщо ви нормальна людина…

Стаса трусило. Двигун усередині обжерся пального і торохтів, як скажений.

– А ви… – хотів голосно, вийшло – хрип. – Ви нормальна людина? Ви пропонуєте мені гроші за те, щоби я змусив дружину відмовитися від рідні.

– Вам більше подобається робити це безплатно?

– Маячня! Я ніколи…

– Мене це не цікавить.

– А мені от цікаво. Ви знущаєтеся? Ви хочете, щоб Ліда зненавиділа мене і кинула? Ви так хитро хочете нас розлучити?

Іветта посміхнулася скептично.

– Повірте, молодий чоловіче… Якби я хотіла вас розлучити…

Стас зрозумів – не бреше. Здивувався. А й справді… Чому вона й досі не захотіла розлучити їх із Лідою?

– І як же ви собі цю вашу авантюру уявляєте? А? Як? Я повинен заборонити Ліді… Це смішно! Вона однаково бігатиме до вас.

Іветта задумалася.

– Слушно… – сказала холодно. – Я перевищую вашу значущість для Лідочки. Треба шукати інший варіант.

«Як?! А гроші?!» – ледь не зірвалося зі Стасового язика.

– А що його шукати? – скривився зухвало. – Грюкніть перед донькою дверима. Скажіть їй прямо: «Все! Більше не приходь!» Що? Не подобається – власноруч каштани з вогню… Шукаєте охочих?

– Зробимо так. Я пришлю до вас лікаря… Він огляне Лідочку й порекомендує їй режим психологічного спокою, що передбачає відмову від будь-яких спогадів, пов’язаних із минулим. Лідочка, безумовно, поділиться зі мною цими рекомендаціями…

– А я? – вихопилося в Стаса.

– …Я їх підтримаю і поясню Лідочці, щоб до часу вона не провідувала нас…

– А я? – підозріливо повторив Стас.

– А ви контролюватиме дотримання режиму зі свого боку! І обов’язково будьте присутнім під час візиту лікаря. Щоб у Лідочки не виникло спокуси утаїти від вас його… рекомендації.

– А ви вмієте вбирати бузувірські плани в царські шати!

– Тож домовились?

– Що? Так просто? І не треба підписуватися кров’ю? – запитав Дезінфікатор.

«Будуть гроші! – подумав. – А все інше… Уже вибачайте, шановна… Думаю, я дозволю Ліді не забувати про вас…»

Як вони її! Рвуть і тішаться! Стас двері відчинив – прошу! Мати зачинила – тримайся подалі. Вона третій шлях знайшла. У роботу занурилася. Дайте! Дайте чужі болі гоїти, щоб своїх не чути.

Пацієнти чудні. Ліда їм тиск міряє, вони їй – як на сповіді.

– Я направлю вас до невропатолога, – сказала літньому чоловікові з сумними очима. – Не думаю, щоб щось серйозне, та легке заспокійливе піде вам на користь.

Чоловік рукою махнув: не треба, зайве.

– Я те заспокійливе щодня… Чашками…

– Це ви дарма! – насторожилася. – Це дуже небезпечно. І хто прописав… чашками? Лікар?

– Жінка…

– Тобто?

Чоловік усміхнувся.

– Молода вона в мене… На двадцять три роки молодша за мене.

– Не бачу зв’язку.

– Коханця має. Нормальний хлопець. Павлик. Колега… Увечері зайде, вона йому – чай, кава… І мене до столу. А як без мене? Вона в мене жінка порядна. І мені – чай, кава… Зі снодійним. Я спочатку ніяк утямити не міг – чого мене сон клонить після тієї кави? Гадав, може, кава без кофеїну. А потім пігулки перерахував… Як Павлик приходить, так однієї нема.

– Чекайте, чекайте… – захвилювалася Ліда. – Не хочу втручатися у ваші сімейні справи, але… Не пийте! Не пийте ту каву зі снодійним! Це ж отрута! Ви ж власними руками руйнуєте своє здоров’я.

– Е, доню… Повір. Не можу не пити. Тільки гірше стане.

– Та чому ж? – не могла второпати.

– Дружині з Павликом доведеться прихистку шукати. Сам лишуся. Хіба краще?

Замовк. Закивав головою сумно, мовляв, усе правильно розсудив.

– А так я вип’ю каву, піду до спальні, на кушетку біля ліжка вкладуся, мовляв, трохи подрімаю… На ліжко не пнуся… Хай їм… Вони на ліжку розкошують… А я поряд… Сплю… нібито…

– Нібито?

Зітхнув, плечима знизав.

– Не бере мене те снодійне. Хвилин двадцять на очі подавить і відпускає… Лежу собі, як та миша… Дивлюся на жінку з Павликом… Серце сльозами вмивається, у голові чорти сміються. Оце тобі, кажуть, розплата… За те, що сорокарічний молоду сімнадцятирічну звабив.

Замовк. Ліда мало не розплакалася.

– Господи! Який жах… Як несправедливо! – До старого потяглася. Руки торкнулася. – Але ж ви можете не лежати… На тій кушетці. Ви ж, певно, можете в іншій кімнаті… У вас є така можливість?

– Є, доню. Можливість є. У кабінеті можу заночувати. Чи в кімнаті для гостей. У мене велика квартира… У центрі… Та тільки не хочу. Дружина з Павликом відразу здогадаються… Що я в курсі… Хтозна, чим обернеться? А що ж, коли піде?… Сам лишуся…

– І на кушетці лежати не вихід. Серце своє пожалійте! Придумайте щось… Аби не бачити…

– Бачити… Не бачити… Яка різниця, доню? Однаково знаю, – відповів старий.

…Ліда вхопилася за ту думку, і вона понесла її в лабіринти власних сумнівів. Цей нещасний старий чоловік має рацію. Бачити, не бачити… Не головне! Вона знає, серцем відчуває: щось відбувається у маминій квартирі. Мама керує. Стас… допомагає? Ліда – зайва?

– Зайва? – вразилася. – Тільки не це!

А хитра ж. Зателефонувала матері додому. Ангеліна слухавку взяла.

– Поїхала матінка твоя… – сказала.

– Поїхала?! А я не знаю нічого…

– Відрядження якесь термінове, – пробурчала нянька. – Конференція чи щось таке. Вона тепер часто їздить…

Часто? Бути не може. Мама Платона й на день без догляду не лишала.

– А Платон…

– Спить та читає… Геть млявим став.

– Чому?

– Оце ти, Лідусю, знайшла професора! Звідки мені знати? Даю йому якесь пійло по годинах… Може, воно?…

– Забіжу, гляну, – сказала.

– Що ти, серденьку? Як Іветта дізнається, то нам із тобою…

– Не дізнається!

– Платон скаже. Ми йому рота не зашиємо.

– Забіжу!

– Борони Боже, Лідусю! Чого це ти казишся? Заспокойся! Мати повернеться, з нею і домовляйся.

Ліда закінчила приймати хворих – прямим ходом до материної оселі.

Ангеліна побачила Ліду, роздратувалася. Загородила двері круглим тілом, головою захитала.

– Оце правду мати казала: тобі лікуватися треба, Лідусю. Цього… заспокійливого попити. Іди додому, серденько. Приляж там собі… На кушетку яку…

– Де Платон?

– Спить…

– От і чудово! – Хитра. – Я до нього не піду. За тобою скучила. На кухні посидимо. Кави мені звариш. А, Ангеліно?

Ангеліна всміхнулася – і самій несила на Ліду гримати.

– Зварю, зварю, серденько. Ходімо. Та тільки тихо. Хай уже хлопець поспить, як життя нема.

Ліда сиділа на кухні біля круглого стола, спостерігала за няньчиною метушнею і ніяк не могла позбавитися відчуття, що Ангеліна веде себе не так, як завжди. Мовчить. А зазвичай рота не заткнеш.

– Як ви тут… без мене?…

– Та все нормально. Ти краще про себе розкажи, – нянька їй.

– Я нормально. А ви…

– А що вариш вдома? Давай! Кажи! Чим чоловіка частуєш?

– Їжею…

– Та ти що, Лідусю! Від їжі чоловік їжаком стає! – розсміялася Ангеліна. – Чоловікові треба свининку запекти, рибку засмажити, та щоб скоринка хрумтіла, а під скоринкою сік зберігся.

– Що ж, спробую якось. До речі… Пам’ятаєш, Ангеліно… Мені ще в університеті гарну кулінарну книжку подарували. Професора Похльобкіна. Вона де? У моїй кімнаті?

Підвелася. З кухні.

Ангеліна сполотніла. Відсунула турку з вогню.

– Сиди, серденько. Зараз принесу.

– Та сама візьму, – здивувалася Ліда. – Вари вже каву, добра пані. Не хвилюйся. Тоху не турбуватиму. Пообіцяла ж.

І пішла до своєї кімнати. Ангеліна перехрестилася, потупцювала за Лідою.

– Однаково би взнала… Однаково… – бурмотіла. – Прости й збережи мене, Господи. Яка на мені вина? Що можу зробити? Не віником же дитину з рідного дому гнати?

…Ліда зайшла до своєї кімнати й остовпіла. Простір, у якому вона провела все свідоме життя до одруження, який любила і вважала своїм, недоторканним назавжди… змінився. Нічого тут не лишилося Лідиного. Нічого. Нові шпалери – чудні, рожеві. Нові меблі – наче з хатинки Барбі. Нові портьєри – легкі-прозорі. Тільки люстра стара. І біля дверей дві повні коробки з Лідиним мотлохом: книжки, блокноти, дівочі дрібнички, дитячі забавки старі, фотографії, «Похльобкін» виглядає…

– Що це? – прошепотіла.

Ангеліна обійняла Ліду. Зашморгала носом.

– І треба було тобі сюди йти? Нерви лоскотати. Мати правду казала: тобі зараз лікуватися… А ти оце…

Ліда видерлася з няньчиних обіймів. Розревлася – не зупинити.

– Що це? Що?! – Ридма. – Мене викреслили? Навіки? Ця кімната вже не моя? І цей дім… Чому мама заборонила мені приходити? Що відбувається, Ангеліно?!

– Та ти що, серденько! З глузду з’їхала? Таке мелеш, прости Господи! – забелькотіла. – Як це «викреслили»? І дня не минає, щоб мати про тебе не згадала. А хвилюється ж… за Лідочку свою. Чого розревлася? Оце б мати побачила, було б нам обом непереливки.

– Батьків кабінет… порожній стоїть, хоч тато помер п’ять років тому… І гостьова кімната… Скажи мені правду, Ангеліно, бо і справді дах зірве. Що відбувається?

Ангеліна схлипнула, головою захитала.

– Біда! Справжня біда! – захрестилася. – Матінко Божа, Пресвята Богородице Пречиста! Заступися за нас, грішних рабів твоїх… Не відаємо, що коїмо… Не відаємо…

Ліда перелякалася. З острахом глянула на засмучену няньку. Потяглася до неї.

– Ангеліно, Богом прошу… Не муч ти мене.

Нянька завмерла. Ще мить – і зірве греблю.

– Женити вона його хоче! – прорвало. – Отака біда, Лідусю. Женити нашого дурника Платосика! На нормальній дівчині. Та хіба таке можна?! Та хіба божевільних женять… Це ж гріх який! Щоби дівчину в чотирьох стінах разом із хворим, прости Господи, замкнути. І не на день… На все життя! Молюся… З ранку до ночі молюся, щоби Господь відвів біду. Щоби не знайшла вона нещасне дитя на поталу сатані, не привела в цю кімнату… Для неї готує. Для майбутньої невістки. Знаю… Знаю, як буде. Золотом закидає, увесь світ пообіцяє, обкрутить розмовами своїми звабливими, тільки би дурникові добре було. Ой, гріх! Ой, гріх смертельний. Непрощенний! Непрощенний, хоч лоба потім розбий у молитвах із поклонами. Як я її просила… Ви ж, казала, знаєте: не можна так тяжко грішити. Не можна. Та тільки матінку твою ніхто не зупинить! Не на конференції вона… Блукає десь… Шукає ляльку для синочка свого, хай би воно краще малим померло, ніж… – Перелякалася, захрестилася. – Що це я? Що? Прости мене, Боже, дурепу грішну! Не винний хлопець. Геть не винний. Янгол нещасний… Краще би матінка твоя змалечку його на травичку випускала та до людей привчала – але ні! Собі все! Тільки собі! Щоби тільки вона на синочка свого дивилася! Тільки для неї він ріс…

Замовкла. На бліду Ліду глянула – перелякалася ще більше.

– Ох я дурна баба! Намолола чортзна-чого! Не слухай мене, Лідусю. Заспокойся, серденько. Не знайде. Однаково не знайде. Хоч увесь світ обійде, ні з чим повернеться. Бог усе бачить! Не допустить. Нізащо не допустить! Не знайде вона дівчину…

Задихнулася, закашлялася. Сльозу втирає.

Ліда вхопилася за няньчину руку. Притулилася до неї всім тілом.

– Знайде… – прошепотіла. – Сама знаєш…

Ще довго в кухні товклися. Приголомшені, розбурхані, безсилі…

– Чому мама мені нічого не розповіла? – випитувала Ліда.

– Хтозна. Хіба матінці твоїй у голову залізеш? Мабуть, остерігалася, що проти будеш. Та й щоб ти кімнату свою до часу не бачила. А розрахунок її зрозумілий. Невістка все життя при Платонові скнітиме. Ти ж зірвалася з гачка. Заміж вийшла… Прийшла-пішла, тенди-сенди… А йому, крім сексу, і побалакати хочеться з живою людиною, і посміятися, і поплакати… Воно ж – живе, хоч від тих ліків зовсім охляло і змарніло. Дай мені, Боже, віку, щоби я довше Платосика оберігала.

– Хіба я коли від брата відмовилася б?

– У тебе, Лідусю, своє життя. Ото й живи – не смикайся.

Ліда підвелася, мовила вперто:

– Піду до нього. Не зупиняй.

…Платон сидів на підлозі. Тлумачний словник іноземних слів розгорнутий на літері «В». Вії опущені: читає. Босий! От же чудний! Штани і футболка його не дратують. Чому про взуття чути не хоче?

Ліда вклякла на порозі, подивилася на брата. Змарнів? Ніби ні. Блідий, звичайно. Сказати Ангеліні, щоб кімнату провітрила. «Красунчик!» – згадала слова повії. О так! Вийшов би на вулицю – дівчата попадали б. Високий, стрункий, тіло майже ідеальне, а все – Іветта. Змалечку привчила сина до зарядки і тренажерів, сама робила йому масаж, силоміць – під душ. Який же гарний! Чорне волосся, бліда шкіра, правильні риси обличчя, сині очі. Шляхетніше не буває. От, приміром, у Ліди теж довге чорне волосся і сині очі. Та хіба їх можна порівняти? Ліда – звичайна. Мабуть, у тата. Платон – неймовірний. І такий же красивий, як мама. Ну і кого поряд із ним поставиш?

– Привіт, Тохо! – Ліда мало не розридалася. Та хіба можна? Мати раз і назавжди заборонила виказувати при Платонові сильні емоції.

Платон відволікся від книжки, подивився на сестру.

– Лідо… Ти знаєш таке слово «віварій»?

– Ні…

– Хочеш знати?

– Так.

Платон відклав словник, уважно подивився на сестру.

– Літера «В»! Віварій. Від латинського «віваріум». «Вівус» значить, «живий». Віварій – приміщення для утримання піддослідних тварин. Чи призначених для демонстрації. Дуже просто. Так?

– Так. – Вона ще думала про інше.

– Ми живемо у віварії? – Почула голос брата.

– Що? – Похолола. – Ти… Ти не так зрозумів…

– Як треба розуміти?

– Чекай… Давай я тобі розкажу…

– Де дівся твій живіт? Ти розповісти обіцяла минулого разу, а потім зникла…

– Ти скучав?

– Так, але не дуже, – відповів спокійно. – Я розмовляв із тобою, коли спав.

– Як це? Я… снилася тобі? Приходила вві сні?

– Ні. Уві сні приходить тато і кінь. Пам’ятаєш того коня?

– Так. А я?… Хіба не разом із тим конем? І татом?

– Ні, – відповів Платон серйозно. – Я розмовляю з тобою, коли вдаю, що сплю.

– Що? – Здавалося, цей день ніколи не вичерпає приголомшливих новин. – А нащо ти вдаєш, що спиш?

– Ми всі живемо у віварії, Лідо, – спокійно сказав Платон і згорнув словник.

Розмову закінчено. Коли брат припиняв спілкування і заглиблювався у власний світ, Іветта категорично забороняла турбувати його. Та сьогодні був особливий день.

– Ти… Ти вивчаєш нове слово? – Лідин голос затремтів. Вона хотіла спитати про інше. Як у святого, як у блаженного, що розмовляє з Богом. Про те, що мав на увазі Платон, коли сказав: «Ми всі живемо у віварії»… Хто це – всі? Мама, Ангеліна і вони з Платоном? Чи взагалі – всі…

Платон уже відклав книжку.

– Ні, – відповів. – Я не вивчаю нове слово. Я ще не розібрався з цим…

Стас спочатку не повірив. Скривився презирливо.

– І куди твоя матінка поїхала наречену шукати? У психушку?

– Навіщо ти так, Стасику? – образилася Ліда. – Ти нічого не знаєш про мого брата. Ти бачив його лише раз чотири роки тому. Платон… виріс. Став таким…

– Надзвичайним?

– Це не смішно. Припинімо. Дарма я розповіла…

– Значить, до матінки ходила? – врешті второпав Дезінфікатор.

Ліда насторожилася.

– Я не хотіла… Так вийшло. Ти сам наполягав… Її не було. Вона шукає дівчину… Для Платона.

– Лідо! Ти жартуєш?

Подивився на дружину. Ні. Які жарти? На очах сльози, зблідла. Насупився. Так ось за що грошики… «А мені що?! – подумав. – Я ж не збираюся того Платона всиновлювати і зад йому підтирати. Хай що хоче, те й робить. Ліду шкода. Буде тепер перейматися».

– Ну досить, досить… Усе добре. У матінки твоєї нічого не вийде. Забудь.

– Я спробую…

Стас заглянув Ліді в очі:

– Відволічемося? Хочеш?

– Так, – насторожено. – Тільки зараз… навряд чи вийде.

– Вийде, Лідо. Повір!

Із усмішкою всадовив її на диван, відкрив кейс, витяг диск.

– Що це? – запитала здивовано.

– Сюрприз!

Уставив диск у DVD-програвач домашнього кінотеатру з екраном на півстіни. Підсів до Ліди, обійняв. Умикнув.

– «Дискавері»? – спробувала вгадати наївна Ліда.

На екрані виникла повногруда гола білявка і без увертюр хижо вхопила за груди так само голу й таку ж гидку брюнетку. Кімната наповнилася тваринним стогоном… Стас збуджено заіржав. Ухопив Ліду за груди: дикий нічний секс після тієї пригоди не забувся, вимагав розвитку!

– Німецьке порно… – тільки і прохрипів. – Роби з нами, роби як ми, роби краще за нас! Що? Зробимо їх, Лідо?! Е, дівчинко! Чому твої ручки скучають… Я весь твій…

Розділ 3

Морозяка розгулявся – руки й у рукавичках дубіли. Цілував у щоки, нагадував: за тиждень Новий рік! Нове щастя, радість, мрії і сподівання. Загорніть у стару ковдру печалі, викиньте на мороз. Хай застигнуть хоча б до весни, а весна зі своїми рецептами прилетить. Допоможе.

Ліда поспішала до клініки і, хоч до початку прийому лишалося не більш як двадцять хвилин, не зупиняла таксі. Пішки. Ковзалася на льоду, устрявала в кучугурах снігу, всміхалася: ціла година справжнього життя! Просто йти вулицею, відчувати себе частинкою людської метушні. Сніг рипить, діти сміються, над головою не стеля – небо. Справжнє життя.

Іншого часу подихати свіжим повітрям не було. Весь інший час Ліда і свіже повітря не перетиналися. Після роботи заїжджав Стас – прокурений салон «тойоти» навіть думки робив смердючими. З роботи – додому. У тепло, до задухи. Там тіло відпочине, якщо Стас відволічеться на справи чи поїде до друзів на покер. А думки не відпочивали – вічним двигуном. День минув. Далі… Що далі?

Життя перетворилося на дурний кросворд: напишеш слово по горизонталі, вертикаль утратиш. Відтоді, як восени Іветта заборонила Ліді приходити до квартири на Подолі, трійко по тридцять днів минуло. Новий рік радіти радить, а Ліда досі намагається всі клітини свого кросворда без утрат заповнити.

Головне… Головне – Стас! Це нічого, що її вивертає від огидної порнухи. Стаса це заводить, тож стерпить. Вона навчилася так артистично імітувати оргазм, що Стас навіть обіцяє пошукати більш енергійне відео для дружини-дикунки. Усе на екран витріщається. Не тане в Лідиних очах, як раніше. Глянув би в очі, усе зрозумів би.

Головне… Маму не втратити – ось головне. Мати – все. Як її любов зберегти, щоб Стас не дізнався? Як переконати маму, що Стас – то інше? То не заважає Ліді увесь трепет своєї душі віддавати мамі.

Головне… Тоха, сонце! Не покине брата! Вона за ним до скону доглядатиме, бо мама заради неї брата народила! Заради неї!

Забрехалася – політики позаду. Стасові каже: «До мами не піду!» та до Іветти в клініку біжить. «Твоя правда, матусю. Краще мені поки до Платона не ходити. І він заспокоїться, і я одужаю». І до брата. «Тохо, це наш секрет! Не кажи мамі, що я приходила!» Няньку обніме: «Ангеліно, прости вже… Ти молися за нас усіх, щоб мама Платону нареченої не знайшла».

– А ти думаєш, з якого дива матінка твоя три місяці б’ється головою об стіну, а стіна – стоїть! Бо молюся. Молитвою міцнішає стіна непорушна. Не дає матері твоїй шлюб той гріховний влаштувати, – відповідала нянька.

Усе чисто про Іветтині мандри розповідала. Як та найняла одного таксиста, щоби возив її на пошуки ляльки для сина хоч за тисячу кілометрів. Грошей тому Юркові дала немало.

– Навіщо? – випитувала Ліда.

– Щоб автівка була у її розпорядженні в будь-який час. Ото хлопцю підфартило!

– І що – тисячі кілометрів наїздили?

– Тисячі – не тисячі, але й по тижню десь блукала.

– І де?

– Сам чорт знає, Лідусю. Хіба ти матір свою не знаєш? З неї правди не націдиш. Не та персона.

Наприкінці грудня Ліда помітила зміни в поведінці Іветти. Мати знову більше часу стала віддавати славній місії всіх Вербицьких: читала лекції в медуніверситеті, оперувала у приватній клініці, керувала науковою лабораторією.

– Здається мені… Мама трохи заспокоїлася, – сказала няньці. – Може, передумала Тоху женити?

– Схоже на те, – погодилася Ангеліна.

– Ти би дізналася в неї, – попросила Ліда.

– Таке дурне просиш, ніби матері не знаєш, – зітхнула нянька.

А Ліді аж серце обривається – так треба знати материні плани. Головне – зрозуміти: Ліда в тих планах є? Три місяці – таємними наскоками у рідний дім! Три місяці вештатися навколо нього й спостерігати за вікнами власної кімнати! Скільки ще?

Вихід побачила так несподівано, що насилу дочекалася закінчення прийому хворих. Перепросила в Зоряни, з якою обіцяла відвідати традиційний новорічний «Лускунчик» в оперному, і до матері в клініку. Задихалася від хвилювання! Як усе геніально складається! Стас думає, що вона на балеті. Мобільний можна вимкнути.

– Іветта Андріївна на операції, – пояснив адміністратор клініки.

Дві години Ліда нервувалася в порожньому Іветтиному кабінеті: і ходила туди-сюди, і сиділа, і стояла, і поскладала старі газети на її робочому столі. «Скоріше, скоріше!» – по-дитячому настирливо підганяла час. Ще хвилин двадцять, і алібі опустить завісу. Мобільний доведеться вмикати.

Іветта ввійшла в кабінет, і Ліда жахнулася. Здавалося, мати віддала хворому не тільки знання, досвід і час. Усю кров, енергію, сили…

– Матусю, та ти ледь на ногах стоїш! – перелякалася.

Іветта всміхнулася втомлено.

– Добрий день, Лідочко. Справді – добрий.

До кабінету заскочила операційна медсестра.

– Іветто Андріївно! Усе в порядку. Пульс стабілізується…

– Дякую, Риточко!

Медсестра зникла. Іветта Андріївна вимила руки – «на автоматі», важко опустилася в крісло біля вікна і знову всміхнулася.

– Житиме… Хоча ми обіцяли хворому перед операцією, що «лише подумаємо над цим».

Ліда присіла біля крісла, обійняла маму.

– Хворі не розуміють гумору хірургів. Він здається їм надто жорстоким.

– Ми і не просимо їх про це.

Іветта задумалася.

– Скажи, щоби мені зробили чаю, – тихо. Раптом глянула на дочку, насторожилася. – Поговорити хочеш? – запитала упевнено.

– Так, мамо, – винувато прошепотіла Ліда. Знітилася. – Може, іншим разом? Не пече. Їй-богу, не пече. Ти така втомлена… Давай краще чаювати…

– Годі метушитися, Лідочко, – мовила Іветта холодно. – Кажи.

Ліда напружилася, підвелася – з чого почати? Таким зрозумілим усе здавалося, а тепер… Сперлася рукою на стос старих газет на столі, опори шукала. Ковзнула поглядом по заголовках: «Осінній марафон», «Гарячої води нема», «Убита повія навчалася на другому курсі університету». Не звернула уваги. Повію убили? Чи не сенсація?

– Я думала про Платона, мамо… – закинула пробну кулю. – Про ту страшну осінь. Дощ, гумова лялька, Платон… Дитина… моя… Я – монстр, мамо! Я навіть не спитала, хто в мене був, адже на УЗД стать так і не роздивилися, а я…

Замовкла. Приголомшено стиснула кулачки.

– Господи… Про що це я? Я ж не про це…

– А про що, Лідочко? – Іветта уважно дивилася на доньку.

Ліда видихнула і раптом бовкнула:

– Платона треба одружити, мамо!

Іветта примружила очі, в’їлася просто в доньчину душу. Вивертала-катувала – звідки такі думки? Звідки?

– Я спробую пояснити свою логіку, – поквапливо заговорила Ліда. – Щоб ти не подумала, що я геть не видужала… Що мене мучать істеричні думки і мені так само погано, як і три місяці тому.

– Не треба, Лідочко, – спокійно мовила Іветта. – Іди додому, а я подумаю над твоєю ідеєю…

Ліда почервоніла до скронь. Геніальна ідея – каменем на дно. Мати не зраділа, що в неї з’явилася однодумниця, не розповіла доньці про свої плани, про те, як просувається авантюра з одруженням. Викреслила її? Назавжди?

Ліда брьохала засніженою вулицею, забула про обережність, не ввімкнула мобільний, колотилася. «Я сволота, – констатувала подумки. – Я справді сволота. Щоб втертися до мами в довіру, сама запропонувала їй те, від чого мріяла відговорити. Що ж я за людина така?»

Морозне повітря в легені. Каяття – геть. Самі плачі тобі. І вже не сволота, шкода себе. «Та що ж це?! – бідкалася. – Чому мама категорично не хоче говорити зі мною про те одруження? Я ж не чужа! Я фізично не можу відчувати себе чужою. Я ж знати повинна, що відбувається…»

А Іветта Андріївна Вербицька просто не любила розводитись про свої невдачі. Вона про них… пам’ятала. І робила висновки.

Іветта вирушила у свій перший похід за здобиччю ще у жовтні. Погано уявляла, де і як розшукає дівчину, яка стане Платону подругою, коханкою, нянькою і вірною рабинею до кінця своїх днів. Чогось Ангеліна перед очі – таку б, тільки молодшу! Сердечну, малоосвічену, нерозпещену, дисципліновану й вірну. Навіть запитала у няньки:

– Ангеліночко, ти ж на Поліссі народилася?

– Під Луцьком. Волинь синьоока. Тридцять років у рідному селі не була. Може, і нема його вже… – зітхнула. – Оце викинете мене з дому, під парканом помру.

– У мене на тебе інші плани, – відрубала хазяйка.

На Волинь не поїхала. Далеченько до Волині. Кілька днів придивлялася до приватних таксі, що купками – по всьому місту. Для пошуків їй потрібен був спокійний і зважений водій із надійним авто. На Подолі не шукала – на Подолі Іветту Андріївну Вербицьку знали всі таксисти: щодня викликала автівку до під’їзду, деякі обслуговували професорку місяцями. Іветта ж вирішила, що їй потрібен водій, з яким надалі вона не перетинатиметься в повсякденні.

Пошуки довели аж до Нивок, і тут Іветта вподобала акуратну синю «шкоду». За кермом – молодий мужчина зі щирою усмішкою. «Років двадцять п’ять, – оцінила. – Приємна зовнішність. Усміхнений. Одягнений без епатажу… Що ж, цілком пристойний вигляд… А грошей, мабуть, не густо. І це теж непогано».

– Їхати треба? – запитав таксист, коли Іветта підійшла.

– Так, – відповіла. – Причому кілька днів чи навіть тижнів поспіль і за межі міста. Як ви дивитеся на роботу з постійним вдячним і небідним клієнтом?

– Нормально.

– Іветта Андріївна Вербицька, – простягнула хлопцю долоню.

– Юрко, – обеззброїв усмішкою.

Іветта кивнула, тут же окреслила умови співпраці – схожі на купу подарунків до дня народження, що їх кидають горою – не втримати: заробітна плата плюс добові плюс амортизаційні витрати на автівку плюс оплата бензину.

– І далеко мандруватимемо? – запитав Юрко.

– А от запитань прошу не ставити. Жодних. Ваша справа – довезти мене до місця призначення, почекати і відвезти назад.

– Домовилися, – погодився.

Наступного ранку Іветта навмання спрямувала «шкоду» на Житомирську трасу. До невеличкого села кілометрів за сто від столиці. Тицьнула в мапу автомобільних доріг – сюди! За годину повернули з траси в бік села, по ямах ще три кілометри. Нарешті!

Юрко зупинив автівку при в’їзді в село, на початку єдиної вулиці, запитав:

– Тепер куди?

Іветта з подивом пройшлася поглядом по порожній – епідемія, мор? – вулиці. Куди це вона заїхала? Люди де? Нікого. Навіть магазинчик зачинений. Раптом побачила рух на обмальованій напівзруйнованій автобусній зупинці: з лавки підвівся дядько років сорока, обтрусив з куртки «адидас» пилюку і знову розлігся на лавці.

– Туди! – вказала на єдину живу душу. – А ви, Юрочко, почекаєте біля магазину.

За десять кроків до зупинки Іветта Андріївна вже чуяла носом: дядько драматично нетверезий, тому розмова буде нелегкою. Оскільки інших претендентів на живе спілкування не спостерігалося, вирішила-таки обережно розпитати дядька. Як не про потенційну наречену, то хоч про живих людей, щоб уже серед них відшукати тверезу голову і з’ясувати головне.

Та все сталося не так, як гадалося. Дядько побачив чужу жінку з положення лежачи. Здивовано поворушив бровами і відважно пробурмотів:

– Ти, холєра, можеш собі хоч опудалом прикидатися… Я тебе однаково розкушу…

– Доброго дня, молодий чоловіче, – беземоційно мовила Іветта.

Дядько насупився. Підвів голову. Спробував навести в мутних очах діафрагму й експозицію одночасно. Не впорався. Зітхнув: доведеться вставати. Без оптимізму сів на лавці, потер очі, із прикрістю глянув на Іветту.

– Скажіть, молодий чоловіче, у вашому селі сільрада є? – якомога доброзичливіше запитала Іветта.

– Ну…

– Що? – не зрозуміла.

– Що «що»? – заплутався дядько.

– Сільрада.

– Ну…

Іветта шумно видихнула і твердо сказала сама собі:

– Так… Спокійно…

– Я спокійний! – пробурмотів дядько.

– Я не вам! – прошипіла Іветта. – Вам я поставила просте запитання! У вашому селі сільрада є чи ні?

– Ну… – здивувався дядько.

– Що «ну», дебільне ти створіння?! – незворушно холодно процідила Іветта. – Ти інші слова, крім «налити» і «випити», розумієш?

Дядько підозріло насупився, знову потер очі, подивився на незнайомку і раптом так різко підскочив, що Іветта відсахнулася.

– А! – закричав. Пальцем в Іветту тицьнув. – Я тебе впізнав, чурка заїжджа! Це ти минулого літа двох наших дівок підмовила в Туреччині трудитися. Офіціантками! А дівки шльондрами стали. Обман!

Ухопив Іветту за барки, заволав і – от воно! – люди з хат повискакували.

– Де гроші?! – кричав. – Гроші де, що ти дівкам нашим обіцяла?! Гроші давай, а то ми тебе всім селом раком поставимо, відьма ти стара! Влаштуємо тобі цей… турецький гамбіт у всі дірки!

Добре, що Юрко наспів. Дядька відтягнув, між ним та Іветтою встряв.

– Так, командире, тихо… Усе нормально. Чого ви руки розпускаєте?

– Ти кого до нас привіз, чортове сім’я! – набундючився дядько. До Іветти руками тягнеться. – Це мамка всіх шльондр! Дівок для турецьких борделів шукає! Грошики від тих турків їм обіцяє, а кладе до своєї кишені!

Іветта зблідла, але не перелякалася. Застигла. Зціпила вуста, презирливо дивилася на п’яничку, на кількох жінок, що поспішали до місця події.

Жінки швидко розібралися. Одна – дебела й груба – мовчки розмахнулася і дала дядькові такого ляпаса, що той аж під лавку на зупинці закотився. Друга до Іветти підійшла:

– Доброго дня, пані. Вибачайте Аркашку нашого. Воно в нас пришелепувате, а лікувати грошей нема. Оце й казиться, людей лякає.

– Його… волання можна вважати образливими, та не безглуздими, – холодно відрізала Іветта. – Здається, він сплутав мене з якоюсь…

– А, так, так, – закивали головами жінки. – Було, було… Приїжджала минулим літом до нас одна молодичка. Та на вас зовсім не схожа. А ви до нас із чим? Когось шукаєте?

– Сільраду питала! – вигукнув з-під лавки ображений Аркашка.

– Сільрада не працює. Голова на море поїхав. До Туреччини, – заторохтіли жінки одна перед одною. – А у вас що за справа до нього? Ви, часом, не з управління соціального захисту?

– Ні, – холодно відповіла Іветта. – У мене особиста справа до голови. Коли він…

– Та за тиждень! А ви що хотіли?

От і не відчепишся, такі цікаві. Іветта стримано перепросила, заспішила до автівки.

– За тиждень повернемося? – запитав Юрко.

– На цей смітник? Ні!

Таксист здивувався, та промовчав.

До наступної подорожі Іветта підготувалася більш ретельно. Для початку визначила напрямок руху. Ну, наприклад, Чернігівська область. Далі – список сільських рад. Є! Прізвища, ім’я та по батькові голів – є. Перелік багатодітних родин, що мають отримувати допомогу на дітей. Є.

Залишалося небагато: вибрати кілька сіл для наступної атаки. Далі – за схемою. Душевне спілкування з головою щодо проблем багатодітних сімей, – бо наречену-найманку треба шукати серед багатодітних, була впевнена Іветта. Наступний крок – відвідини сімей, де є дівчатка відповідного віку, щоб уже на власні очі переконатися: не потвора, не дурнувата, без пихи та вибриків. І тільки після того, як якась із потенційних претенденток здасться Іветті саме тією… починати торги. Спочатку з батьками. Потім із дівчиною. За останній пункт програми Іветта не переживала. Їй би дівчину відшукати, а затягти її до квартири на Подолі – не проблема.

– Іветто Андріївно, вибачте… Обіцяв без питань, але так цікаво… – сказав Юрко під час одного з хронічних блукань чернігівськими селами. – Ви дитину шукаєте для всиновлення?

– Ні, Юрочко. Я представляю міжнародний благодійний фонд, який дав ґрант… Кошти для дівчаток із багатодітних сімей… – Й оком не змигнула.

– Так ми вже тих дівчат цілу купу передивилися…

– О! Якби ж усе було так просто! У фонді іноземні благодійники та спонсори. Вони висувають свої вимоги як до претенденток на ґрант, так і до їхніх сімей.

Довірливий таксист усміхнувся:

– А я знав, що ви не власним коштом катаєтеся… Фонд оплачує пошуки?

– Ваша правда.

– От і добре, а то мене совість замучила. Дивлюся на вас і думаю: «Ну що ж я за людина? Хіба це нормально? Іветта Андріївна шляхетну справу робить. Заради нужденних по тих селах їздить, а я з неї гроші витягую…»

– Хай ваша совість заспокоїться, Юрочко. Я дуже задоволена нашою співпрацею. І гроші ви відробляєте чесно.

– Дякую, – усміхнувся. Не втримався: – І багато грошей іноземці нашим дівчатам дали?

– Не знаю. Моя справа – вчасно надати список претенденток на ґрант з обґрунтуванням.

– Так той ґрант для багатьох? Не для однієї?

– Звичайно. Проект дуже масштабний. Хто б це заради однієї…

Масштаби, справді, – зашкалювали. Гроші вилітали, наче Іветта по чернігівських селах бананові плантації закладала. Не заради однієї – заради єдиного хлопчика свого. От уже, здається, все прорахувала! Зметикувала, як у ті сім’ї багатодітні пролізти, вимогливим поглядом обмацати кожну дівчинку, а перепон не меншало.

Певно, у голів сільрад була своя «пошта», бо тепер уже Іветті не доводилося розшукувати сільських царків. Чутки про неймовірний ґрант і вибагливу пані бігли попереду. У кожному наступному селі на неї вже чекали. Ледь не всі мешканці збігалися з хлібом-сіллю.

– Ну, врешті ви приїхали! А ми оце виглядаємо та молимося, щоби ви до нас, а не в сусідню Петрівку. У Петрівці всього через край. А нам допомога ох же й потрібна. Нам! Газу би… Проект оплатили, на більше не вистачило. Фельдшеру тиньк на голову сиплеться, от-от дах завалиться, місток через річку на трьох цурпалках гойдається, асфальту зроду не бачили, із земельними паями – біда… – А потім в один голос: – Ви тут про наші біди не слухайте! Нащо воно вам? Просто – дайте грошей! Багато! А ми тут самі розберемося…

Іветта ледь стримувала лють, пояснювала: вона тим грошам міфічним не хазяїн. Ґрант. Певна програма, конкретні вимоги… А чи можна відвідати багатодітні сім’ї?

– Пані, я людина проста. Кажу прямо – десять тисяч доларів. Мені. Готівкою. І я вам добру сотню тих дівок вишикую. Під ваші вимоги й стандарти! Як місцевих не вистачить, сусідніми селами проїдуся. Вам навіть не доведеться по хатах бігати! А далі – робіть із ними що завгодно! – озвучив один із сільських голів консолідовану позицію всіх своїх колег.

– Я повинна заплатити вам за те, щоби ви не заважали мені… допомогти багатодітним родинам? – холодно констатувала Іветта.

Сільський голова кивнув. Зухвало пояснив:

– Владу треба поважати, шановна пані. Без влади ви й кілометра не проїдете. Дороги тут у нас погані… для приїжджих.

План, що так старанно підготувала Іветта, реальні люди розгризли вправніше, ніж міль вовну. За місяць хазяї чернігівських сіл уже знали номер її мобільного, нахабно телефонували посеред ночі, випитували, коли вона врешті навідається в те чи інше село. Ще за місяць їй телефонували уже з усієї України: меланоми, трагічні опіки, отруєння, рак кісток, пухлини різної етіології… Люди плакали у слухавку – спасіння нема, нема… Нікому не потрібні! Нікому! Оце на вас остання надія! Рятуйте… Молимо…

Іветта розлютилася не на жарт. Поміняла номер мобільного. «Чого я досягла? Того, чого жадала найменше, – розголосу. Треба зупинитися! Охолонути і ще раз усе спокійно обдумати! – вирішила. – Однаково Юрочка реанімує “шкоду” після останньої мандрівки». Голова сільради виявився людиною слова.

А час не зупинявся. Осінь скрутилася від холоду, побігла геть, зима крижані перспективи малює, а ляльки для сина нема.

Іветта заходила до Платонової кімнати, сідала на край ліжка, дивилася на сон сина.

– Диво ти моє неймовірне, – шепотіла ніжно. – Хлопчику мій милий… Я знайду її.

Слова не мали значення. І без слів кожен віддих присвячувала йому. Вона тільки посидить біля сина, тільки набереться від нього сили рухатись далі. Тільки перепочине трохи, послухає його голос… Скоро вечеря. Як же Іветта любила час вечері! Вони з Платоном сідали за стіл у вітальні. Вітальню наповнювали Ангелінина метушня, запахи. Вони каламутили простір – мертву стоячу воду, у повітрі з’являлися вихори й тіні, колихалися портьєри, навіть коштовна люстра починала блимати… Життя. Справжнє живе життя. Нянька шаруділа посудом, дзвеніла чашками, виставляла глибокі керамічні миски – печеня, салатик… У пласкому тарелі під кришкою – що?

– Так рибку засмажила, фосфор! А тут ще сир домашній, сметанка. Печива напекла, – не замовкала нянька.

Іветта завжди починала першою. Клала в тарілку ложку салату, усміхалася синові:

– Упевнена, Платоне… Зараз ти повідаєш мені щось нове й неймовірне.

Платон кивав, їв неспішно, так само неспішно приголомшував Іветту… От пишуть, озонові дірки згублять Землю… Україна підписала Віденську конвенцію 1985 року, Монреальский протокол 1989-го… Чому ж вона продає свої квоти на викиди іншим державам? Це ж те саме, що дарувати зброю вбивці. А сніг на вулицях посипають сіллю. Квіти зникнуть, дерева всихатимуть. А якщо співають «Несе Галя воду, коромисло гнеться. А за нею Йванко, як барвінок в’ється», то Галі краще того Іванка позбутися, бо не може вона сподіватися щирої любові, якщо хлопець спокійно спостерігає, як дівчина з тим коромислом пупа рве.

– Твоя правда, – шепотіла Іветта.

Серце краялося. Як збагнути? Блискавичні аналітичні здібності, світла голова. Усе розуміє про світ, та тільки за умови, що існує паралельно з ним. Будь-яке зіткнення з реальністю – шок, примітивні реакції, дитяча довірливість і повна відсутність аналізу подій. Іветта все життя присвятила розгадці цієї таємниці, перепробувала безліч методів лікування, та від її життя лишилося саме шмаття, а вона ні на крок не наблизилася до розуміння Платонового внутрішнього світу.

Задумалася.

– Мамо… – почула голос сина. – Ти знаєш таке слово «віварій»?

– Ні, синку.

– А Ліда знає! – похвалився Платон. – Я їй роз’яснив.

Іветта напружилася.

– Лідочка приходила?

Платон задумливо насупився, відкинув волосся з очей.

– Ні.

Іветта здивовано вигнула брову. Завмерла. Платон усміхнувся:

– Ліда тепер мені вві снах являється. Ми розмовляємо.

Іветта полегшено видихнула. «Платон брехати не вміє, – подумала. – Лідочка не наважилася б… Характер не той! Уся в Петра Григоровича… Така ж непрактична у звичайних справах і надто емоційна».

– І про що ви розмовляєте?

Платон знизав плечима.

– Про різне. Ліда каже, що та остання лялька ніколи не повернеться. А вона була кращою за інших. Вона була теплою… Це приємно…

Іветта Андріївна так стиснула виделку, що аж пальці посиніли.

– Лідочка має рацію, та лише наполовину, синку, – мовила обережно. – Та остання… лялька… Трохи зіпсувалася. Та до тебе їде інша. Краща. І назавжди.

– Добре, – погодився. Запитав: – Ти завтра будеш удома, мамо?

– Ні, Платоне, – якомога тепліше відповіла Іветта. – У мене термінова справа. Та я не забарюся…

«Їхати! Негайно повертатися до пошуків!» – било у скроні.

Куди? Розгубленість розпорошувала сили. Зима ускладнила й без того непрості мандри.

Перш за все Іветта викинула списки сільрад і їхніх очільників – дармоїди! Подумки викреслила чернігівські села – туди ні ногою. На південь. Подалі від великих міст і центральних магістралей. У глушину, де й досі варять карамельки з цукру на вогні, зі звичайного борошна місять тридцять три різні страви, не враховуючи хліба і пасок, картоплю смажать на смальці, а кукурудзу гризуть із качана, а не виловлюють із консервів.

Версія про ґрант від благодійного фонду дискредитована апостеріорі. Нову вигадати. Яку? Треба щось майже неймовірне. Люди легше ведуться на рядки з казок. І якщо вже змінювати версію мандрів, то й водія… Іветта пригадала Юрка. Не хотілося б!

Вихід підказав сам таксист.

– Іветто Андріївно, не можна місцевим начальникам казати про суть справи, – сказав раз, коли під’їхав до Іветтиного дому на реанімованій «шкоді». – Машину доб’ють, грошей вимагатимуть. У мене товариш живе під Уманню. Давайте я з ним переговорю. Він тепер безробітний, за невеликі гроші радо об’їздить навколишні села…

– Про ґрант казати не можна. Коли вони чують про гроші, – скаженіють… – нагадала Іветта. Задумалася. – Може… Соцопитування.

Сказала і вразилася. Як вона раніше не здогадалася! Звичайно, соцопитування. Певний фонд соцдосліджень з’ясовує рівень здоров’я, освіченості і перспектив дітей з багатодітних родин. Вона радо складе анкету. Там будуть тільки ті питання, які цікавлять Іветту. Хай Юроччин знайомий проїдеться… Вона заплатить. Вихід. Чудовий вихід, бо її вже верне від тих нетрів.

За тиждень до Нового року прискіпливо вивчила з два десятки заповнених анкет. Серце співало. Тут було все – і рік народження, – а Іветта наказала опитувати тільки дівчат віком від шістнадцяти до дев’ятнадцяти років, – і стан здоров’я, враховуючи хронічні захворювання і психічні відхилення, й успішність у навчанні, захоплення, мрії… Усе, аби скласти уявний портрет жертви. Іветта відбракувала амбітних відмінниць, хронічно хворих і надто замріяних, перечитала анкети решти семи осіб і спочатку вирішила обмацати двох сімнадцятирічних дівчат із села Петрівка. По-перше, їй подобалися їхні анкети, по-друге, ці дві жили в одному селі, а значить, за одну поїздку Іветта могла б оцінити обох претенденток, по-третє, одну з них звали Ангеліною, – і це здалося Іветті добрим знаком. Після трьох місяців поневірянь двісті кілометрів до Петрівки здавалися легкою прогулянкою, а сама ціль – близькою, як власний пульс.

Виїхали вдосвіта. Іветта прихопила термос із гарячим чаєм, бутерброди і домашнє печиво на двох. Юрко все прислухався до бурмотіння двигуна: мабуть, під час їхніх осінніх мандрів через вперте небажання Іветти Андріївни відкривати гаманець дотепні чернігівці залили в бензобак щось неїстівне і вороже для ДВЗ, бо навіть після СТО, всіх промивок і чисток двигун працював якось непевно.

Кілометри не долалися – насувалися. Ковзким шляхом, раптовими нападами заметілі, несподіваною ниткою роздільної смуги, що іноді виникала посеред дороги завдяки вітру: він змітав сніг, дозволяв хіба що мить орієнтуватися на білий пунктир, знову кидав жменю снігу – і дорогу від засніженого безкраю довкола вже й не відрізнити. Опівдні, коли шукачі не здолали й половини шляху, зимове сонце посміялося: блимнуло тільки раз і хутко закуталося в білі хутряні хмари.

– За десять кілометрів повертаємо з траси на дорогу місцевого значення, – сказав Юрко. – Тут хоч раз шлях почистили, а другорядні дороги, гадаю, заметені… Тихо поїдемо. – Глянув на пасажирку: – Може, повернемося, Іветто Андріївно?

Іветта дивилася вперед.

– Тихо поїдемо, Юрочко.

Згодом «шкода» повернула з траси праворуч і зупинилася: вкрита снігом дорога попереду зливалася з засніженими полями, ямами-пагорбами. Тільки варта з тополь, ліщини й абрикосів, виструнчених обабіч, непевно натякала, що дорога таки існує.

– Дуже тихо поїдемо, – сказав Юрко.

На третю дня захмарене небо потемнішало аж до вовчої шкури. Попереду, із боків і позаду – біло-сірий простір без краю, трохи зелених соснових барв і чорні голі дерева. Юрко ввімкнув радіо. Ілюзія: вони не самі посеред німої холоднечі. Хтось є зовсім поряд. Занервував: «Дарма назад не повернули! І дорога якась підозріла. Може, заблукали?» Глянув на Іветту.

Іветта Андріївна медитувала, розпорошивши погляд по білому безкраю. Дерев нема, сірого, зеленого. Біле… Довгоочікуваний спокій. Несподівано усвідомлена нірвана. Їхати б так і їхати, ніби плисти на хвилі… Несе… Без думок, тривог, обов’язків…

– Іветто Андріївно, я так розумію, нам десь у тій Петрівці заночувати доведеться, – сказав Юрко.

– Нам би спочатку доїхати до неї, – відповіла Іветта.

Накаркала. За півгодини, коли до жаданої Петрівки лишалося не більш як із двадцять кілометрів, біля хутірця на десять хат, якого на жодній мапі не існувало, «шкода» вдавилася, закашлялася і вмерла. Юрко вискочив із салону, відкрив капот і тихо виматюкався.

– Що сталося, Юрочко? – Іветта теж вийшла на мороз, тривожно дивилася на таксиста.

– Плани міняються, Іветто Андріївно, – якомога оптимістичніше всміхнувся Юрко. – Спочатку я проводжу вас до того хутірця і влаштую в якусь із хат, щоби ви перепочили. А сам тим часом знайду якусь машину і мотузку, дотягну «шкоду» до якоїсь станції, механіка… Чи принаймні даху…

Іветта кивнула, забрала з салону дорожню сумку і впевнено попрямувала до хутірця. Юрко замкнув «шкоду» і за хвилину наздогнав пасажирку.

– Іветто Андріївно, ви тільки не хвилюйтеся. Зараз я знайду для вас пристойний прихисток, потім спробую добути тут щось на чотирьох колесах…

– Це ви не переймайтеся, Юрочко, – перебила його Іветта. – Усе нормально. І не витрачайте на мене часу. – Показала в бік крайньої хати. – Бачите цю хату? Я буду там. Ну що ви так на мене дивитеся? У нас люди ґречні і милосердні. Ніхто мене на мороз не вижене. А ви хутчій шукайте подвір’я з видимими ознаками наявності автомобільного транспорту і рятуйте нашу «шкоду».

– «Видимі ознаки наявності» – це круто! – полегшено всміхнувся Юрко, поперед Іветти побіг до хутірця.

Іветта перехопила сумку, побрьохала по глибокому снігу до крайньої хати. За три з лишком місяці поглибленого знайомства з ладом українського села вона зрозуміла технологію потрапляння всередину звичайної сільської хати. Спочатку через паркан обдивляєшся подвір’я. Бачиш: у вікнах світло – значить, люди є. Та двір порожній, кричати не привчена – хвіртка замкнена, а якби й відімкнена, то однаково до дверей не підійти: як не один собака, так двійко їх мотузку рвуть. Якщо просто чекати і нічого не робити, то можна стовбичити до скону, тому Іветта вигадала для себе якнайменше п’ять способів привернути увагу хазяїв, що змушували їх кидати хатні справи, відчиняти двері й кричати з порога: «Та хто це, їй-богу?!»

Та тут усе було інакше. Низька огорожа похилилася. Варто її лише добряче штовхонути – завалиться. Хвіртка – навстіж. Світло у вікні – тьмяне. Та головне – по захаращеному подвір’ю швендяли четверо малих, поганенько вдягнутих діточок. Двоє хлоп’ят-близнюків років семи борсались у сніговій кучугурі, кидали трісочками у хлопчика років п’яти, що поважно сидів на землі, не зважав на них і ліпив снігові кульки. А біля собачої будки присіло дівчатко не більш як трьох рочків, у самих лише колготках і тоненькій кофтинці, – скубало собі кудлате собача.

Іветта зупинилася біля хиткої огорожі, опустила на сніг важку сумку і чомусь затулила рукою ніс, ніби від подвір’я тхнуло чимось страшнішим за звичайні злидні. «Яка легковажність! – дорікнула собі. – І нащо я сказала Юрочці, що чекатиму його тут? Тут… неможливо! Тут… порок і розпуста. Це ж очевидно. Краще пошукати Юрочку…»

Не встигла підхопити сумку – двері розчахнулися і на поріг вискочило дівча-підліток. Худе, невисочке, світле волосся у хвіст забране, а таки аж до попереку. Смішні штани спортивні, на колінках горбаті, футболка линяла, легка, наче літо надворі. У руках миска з випраними дитячими речами.

Іветту одразу помітила. Застигла. Гукнула напружено:

– Добридень… Ви з міліції? А мамки нема… Поїхала… Нескоро буде…

Іветта хотіла відповісти, що дівча дарма турбується, та в домі раптом щось із грюкотом упало, задзеленчало. Світло у вікні смикнулося, згасло. Двері відчинилися, штовхонули дівча в спину й відкинули до стіни. На поріг вийшла молода вагітна жінка. Замахнулася на дівча.

– Це кому тут мамки нема? Тобі, Райко, мамки нема? А?! Чого мовчиш?

– Там… З міліції… – прошепотіло дівча.

Молодуха обернулася до Іветти.

– Так… Геть за хату! – крикнула.

Іветта не зрозуміла. Кому це вона наказує за хату бігти – їй?

З місця зірвалася старша дівчинка. Так і побігла за хату з мискою в руках. Малеча попідхоплювалася, за сестрою – бігом. «Дисципліна залізна», – вразилася Іветта.

Жінка обійняла руками живіт, пішла до огорожі.

– Не маєте права! – кричала йдучи. – Я вагітна! Мене ця… держава охороняє. Так що йдіть собі геть…

Іветта не відповідала. Іветта раптом подумала, що худа русява дівчинка, мабуть, тим малим замість мамки і татка: і годує, і пере, і спати вкладає… «І не огризається, не опирається… Захищає своє відчайдушно, – додавала аргументів. – Може, така згодилася б?… Чому я зациклилася на ідеї знайти Платонові пару. Нереально… Йому пари нема. Він – неймовірний. Поруч із ним будь-яка красуня – просто сіра миша. Ні. Йому не потрібна красуня. Йому й потрібна сіра миша – працьовита, вірна, дисциплінована і слухняна».

Вагітна підійшла до Іветти, обіперлася на огорожу. Нагадала про себе:

– Чого чекаємо? Собаку спустити чи самі підете?

Іветта холодно глянула на жінку. Тепер, на відстані півметра, її можна було роздивитися. Молода… Років тридцять, не більше, а лице набрякле. П’є, паскуда! Дитинку носить і однаково п’є. Років десять тому, певно, красунею була. Очі й досі приголомшливі – мигдалюваті. Тьмяні! Синці під очима аж чорні. А губи такою червоною помадою нафарбовані – SOS!

«Я не помилилася, – подумала Іветта. – Тут живуть порок і розпуста».

– Так! Я не зрозуміла… – вагітна нахилилася через огорожу до незнайомки. Дихнула на Іветту горілчаним перегаром.

Іветта прискіпливо глянула вагітній п’яничці в очі й упевнено сказала:

– Продайте мені вашу старшу дочку.

– На органи? – зацікавлено запитала вагітна.

Іветта приголомшено відсахнулася:

– Ми можемо поговорити в домі?

Назвати домом злиденну брудну халупу відмовлявся не тільки язик, але й розум. Іветта гидливо опустилася на засмальцьований стілець, озирнулася, сухо констатувала подумки: «Нестача елементарних речей, їжі, чистоти. Забагато бруду, лахміття, порожніх пляшок».

Хазяйка метушилася, як заведена: згребла зі стола брудні тарілки з присохлими макаронами, звалила на підвіконня. Ухопила брудну ганчірку, змахнула на підлогу крихти хліба, розсипану сіль, зів’ялу цибулину. Почула знадвору дитячий плач, кинула ганчірку на стіл, рвучко відчинила вікно й закричала:

– Та-ак! Позатикали пельки всі до одного! Райко! Убий тих малих, щоб не вили, бо я тебе саму вб’ю! У мене тут справи… серйозні! Зрозуміли? Щоб ви мені…

Іветта зсунула брови. Зупинити той крик. Негайно…

– Бідно живете… – сказала якомога голосніше. – Чого вам не вистачає найбільше?

Хазяйка з грюкотом зачинила вікно, заспішила до Іветти.

– Грошей! Дуже важко! Дуже…

Іветта ледь стримала презирливе роздратування, показала на живіт хазяйки.

– Нащо ж ви… знову?

– За кожну дитину грошики дають, а нам гроші потрібні…

– А ваш чоловік…

– Нема! Мати-одиначка! Усе на моїх плечах.

– А діти… Здорові?

– А що їм буде? Здорові…

– Яка несправедливість, – гірко прошепотіла Іветта.

– Що?… – хазяйка всілася на стілець навпроти Іветти. Витягувала шию, напружено вдивлялася в обличчя несподіваної гості: підозріла тітка, їй-бо, невже насправді грошики має?

Іветта зітхнула, махнула рукою: не зважайте.

– Ви теє… справді купити можете чи пожартували? – запитала багатодітна мати.

Іветта кивнула, мовляв, не жартую. Очі в молодички загорілися, вона підхопилася зі стільця і випалила:

– Тища!

– Що?

– Тища баксів і по руках! – заторохтіла. – Беріть! Здорова дівка! Я її в п’ятнадцять років народила. Тверезою була – клянуся мамою. Ми з Ромчиком її в машині зробили. Ви не дивіться, що худа. Ви ж цих дівок знаєте. Шістнадцять років. На дієту сіла. Фігуру їй треба! Райка в мене дівка здорова. І серце в неї здорове. І нирки. І печінка, чи що вам там треба… Усі органи здорові! Будь-який можна того… Клянуся! У неї геть усе здорове, я її того… перевіряла нещодавно.

Іветта відчула: ще кілька слів, і вона не втримається. Простягне руки, зціпить їх на шиї брудної потвори й задушить, бо такій тварюці жити не можна. Дітей народжувати не можна.

– Вас… звати як? – процідила презирливо.

– Нінуха, – догідливо пробелькотіла молодичка.

– Так от, Ніно… – холодно говорила Іветта. – Сядьте і вислухайте. Я вам ще нічого конкретного не запропонувала, а ви вже зробили якісь дивні висновки. Мова не йде про органи чи інші кримінальні дії. Я хочу допомогти вашій доньці. Поселити в благополучному домі, дати гарну освіту… У майбутньому, можливо, вдало видати заміж…

Нінуха ошелешено почухала потилицю.

– Що за маячня? – пробурмотіла незадоволено. – На органи… Тут усе зрозуміло. А платити за те, щоб у гарному домі поселити… – Насупилася, із підозрою глянула на гостю. – А… Ви сектантка! Тоді – дві тисячі!

Іветта презирливо посміхнулася.

– Коли мій чоловік помирав, я поклялася йому, що опікуватимусь долею дівчини з багатодітної сім’ї і зроблю її щасливою. Така версія вам подобається?

– А скільки за це можна взяти? – жадібно запитала істота.

– Двадцять тисяч доларів.

– Йєс! – закричала Нінуха.

– Є дві умови…

– Хоч двадцять дві!

І море по коліна. Підхопилася. До шафки кинулася, усе з неї повикидала. Витягла пляшку з чимось червоно-чорним:

– Як же?! Таке діло насухо не піде. Треба його…

– Чекайте. Ви ще не знаєте моїх умов, – Іветта рвучко відсунула пляшку, показала істоті на стілець.

– Та я на все згодна! А гроші… Коли?

– Так от слухайте або я зараз просто піду! – холодно наказала Іветта.

– Слухаю! – Обцілувала би.

– Перша умова. Ви забудете, що у вас була донька і ніколи не турбуватимете її. Друга. Ваша донька повинна поїхати зі мною добровільно. Без будь-якого примушування з вашого боку. Ну, звичайно, якщо вона мені підійде…

– А чого ж не підійде? – захвилювалася істота. – Райка в мене здорова, роботяща…

– Я дівчину скромну шукаю…

– А ми тут усі скромні! У нас навіть телевізора нема!

– Нервова система міцна?

– Що?

– Донька ваша спокійна чи не дуже?

– А як треба?

«Безнайдійна!» – роздратувалася Іветта. Підвелася з брудного стільця:

– Я піду до вашої доньки і сама поговорю з нею. Після цього скажу вам, підходить вона мені чи ні.

На годиннику – шоста вечора, надворі та в душі Іветтиній – чорна діра. Світи, не світи – марно. Куталася в легку теплу шубку, пленталася слідом за моторною Нінухою – а та скаче, ніби до фінішу першою добігти має. За хату забігла, зупинилася.

– А… Он вони… Козу гріють…

До Іветти обернулася:

– Мені як… Малих розігнати чи хай собі тирлуються?

Іветта не відповіла. Напружено примружила очі. Що тут? Сарайчик дощаний до хати притулився, біля сарайчика напіврозвалений курник без даху. Порожній. Дрова розкидані. Лопати та граблі звалені. Лахміття якогось купа немала. А діти де?

Нінуха вже відчиняла двері сараю.

– Тут вони…

Іветта ступила кілька кроків до сараю так обережно, ніби кожен дотик до землі на цьому подвір’ї вкорочував їй віку. Зазирнула. З хати вікно – просто на сарай, – линуло світло, тож принаймні можна було все роздивитися. Солома, кілька величезних пнів, порожні кролячі клітки, худа коза посеред сараю. На одному з пнів сиділа старша Нінушина донька. Тримала на руках найменше дівча. Обіймала однією рукою, другою намагалася дістати близнюків. А ті казилися, бігали навколо старшої, дражнилися, відскакували, та вона раз по разу встигала хльоснути когось із них по спині.

Іветта озирнулася. А де ще одне хлоп’я? По подвір’ю ніби четверо малих гасало.

– Едька, зараза! Ану геть від кози! – крикнула Нінуха.

Іветта придивилася: п’ятирічний Едька сидів під козою. Намагався присмоктатися до дійки.

– Так! Усі до хати, босото! – керувала Нінуха. – А ти, Райко, пригальмуй. Жити красиво хочеш? А? Що ти тут мені плечима смикаєш? Хочеш! Я знаю!

Дітлашня збилася докупи, обліпила Райку. Дівчинка підвелася, притулила до себе малу, прошепотіла:

– Я в інтернат не поїду…

– Та хто тебе туди візьме, дурепо?! – розлютилася Нінуха. Завелася. До дітей кинулася – хлопців у потилицю, малу з Раїних рук видерла, одному з близнюків тицьнула.

– Хто за мить у хаті не буде, біля кози ночуватиме!

– Зупиніться, Ніно! – холодно й люто наказала Іветта. – Ми всі йдемо у дім. Але ви… Прошу вас – ні слова. Ви мене зрозуміли?

– Та я німа! То я так… Щоби поважали мамку…

До хати побрьохали гуртом. Нінуха нервувалася, збуджено смикала Раю.

– Ти ж дивись мені… Не підведи! Важко нам живеться. Сама знаєш…

Порозсідалися. Іветта і Рая біля стола. Нінуха з малими на проваленому дивані – спостерігачі чесного вибору, чорти б їх.

Іветта зосередилася. «Спокійно! – наказала собі. – Не бачити цих дітей і цю бридку тварину, матінку їхню. У мене своя справа. Мені про своє дитя дбати треба…»

Витягла з сумки декілька фотографій, розклала на столі.

– Давай знайомитися, Раєчко. – Привітність на максимумі. – Мене звати Іветта Андріївна Вербицька. Я живу в Києві. Ось… – простягнула дівчинці фото. – Це дім, у якому мешкає наша сім’я.

Нінуха підхопилася, підбігла до стола.

– Ого! Шоколад…

Іветта накрила рукою фото, глянула на Нінуху так люто, що істота миттєво опинилася на дивані.

– Люди повинні допомагати одне одному, – повернулася в русло. – Не буду довго про це… Це ж нормально. Чи не так, Раєчко?

– Так, – розгублено прошепотіла дівчинка.

– …Один допомагає добрим словом, інший…

– Грошима! – встряла Нінуха. – А жлоби секонд пруть, ніби ми негри якісь…

Іветта видихнула і продовжила:

– У нашої сім’ї свій шлях. Ми хочемо запросити в наш дім дівчинку. Щоб він став її справжнім рідним домом. Дати їй гарну освіту, красивий одяг, показати їй світ, дати їй… Усе! Ти ж хочеш мати все?

Замовкла, глянула дівчинці в очі:

– Поїдеш зі мною, Раєчко?

Дівчинка недовірливо подивилася на незнайому дивну жінку, перевела погляд на матір. Нінуха кивала всім чим могла. Головою, руками, очима – погоджуйся, погоджуйся!

– Я… не хочу… – зацьковано.

– Чому? – Іветта й не сподівалася миттєвого результату.

– Не знаю…

– Ризотта Андріївна! – Нінуха підхопилася. Енергія фонтаном.

– Мене звати Іветта!..Андріївна!

– Ну так! Іветто Андріївно! Дозвольте! Рідна мамка зараз популярно пояснить…

– Ні!

Іветта вибрала одну зі світлин, простягнула дівчинці.

– Це твоя кімната, Раєчко… Ми вже підготувати її. Для тебе, янголятко. А це – наша вітальня. Тут ми обідаємо і вечеряємо, а сніданок наша служниця Ангеліна кожному приносить до його кімнати. Так зручніше, хіба ні?

Приголомшена Рая роздивлялася кольорові фото. Світлу, схожу на покої принцеси кімнату – рожеві барви, біле на широкому ліжку, дзеркало таке велике, що оце гуртом навпроти стати – всіх буде видно.

Іветта хижо спостерігала. Надто затюкана. Ну, це непогано… Їй амбітних панянок не треба. Їй таку, щоб із першого разу все виконувала без вагань. Треба сину догодити, так щоби без сумнівів лягала і розчепірювала ноги. Треба Платонів сон стерегти – так щоб із радістю.

– Що скажеш, Раєчко?

– Не знаю, – прошепотіло вражене дівча.

Іветта напружилася… і поклала перед дівчинкою фото Платона.

– А це мій син. Платон. От уже хто найбільше чекає на майбутню подругу – так це він. Сподіваюся, ви потоваришуєте, бо… Ти ж погодишся? Платон так про це мріє…

Рая глянула на фото і мало не вмерла. Зі світлини на неї дивися юний бог. Запаморочливо красивий хлопець із синіми очима. Чорне волосся по плечах. Їй такі навіть не снилися. Навіть у снах Раї бачився інший шлях до мрії. Приміром, щоб заробити собі на гарну спідничку і яку не яку футболку китайську. І збігати на дискотеку в школі якось по весні, бо босоніжки є, а чобітків – нема, тільки старі черевики з секонду. «“Доктор Мартінс”! – пояснювала “просунута” подружка Вітка. – Це така фірма кльова. Дарма що ношені. Однаково круті!»

Рая опустила очі. Хіба красиві хлопці на таких, як вона, задивляються? Завмерла, про кімнату рожеву забула, про дзеркало… Сині очі…

Нінуха брови насупила: що це Райка заніміла? Треба хапати, хапати скоріш, бо ж проґавить! Ех, дали би їй слово! Вона би скоро Райку обламала!

Іветта зосередилася: здається, «час Х» настав. Зараз ця дівчинка повинна здатися, та замість довгожданного «я згодна» тишу розколихало ледь чутне схлипування. Іветта озирнулася: близнюки всі разом дрібно-дрібно кліпали, втирали кулачками сльози…

– Раю… Не їдь… – відчайдушно вигукнув один із них.

Менші – ніби чекали. П’ятирічний Едька зарюмсав, найменше дівча губки скривило, близнюки зайшлися. Нінуха била по головах, по спинах.

– Та замовкніть уже, сволото! До кози захотіли?!

Іветта рвучко підвелася. Підійшла до Нінухи.

– І третя умова, – процідила їдуче. – Ви, Ніно, ніколи більше не дозволите собі бити дітей. Ви мене зрозуміли?

– Та хіба я б’ю? Я виховую! – огризнулася Нінуха.

Іветта не відповіла. Підійшла до стола, зібрала світлини, поклала Раї в долоню.

– Слухай мене уважно, Раєчко. Силоміць до щастя не тягнуть. Я зараз поїду, а ти подумай… Сама думай. Нікого не слухай. Навіть мами. Бо це твоє життя. А я повернуся за тиждень. Якраз перед Новим роком. Захочеш – поїдеш туди, де на тебе чекатимемо я і Платон… і все добре, що є в цьому світі. Не захочеш – на мотузці не потягну.

Іветта вийшла в зимову ніч, глибоко вдихнула – нарешті нема смороду. Геть звідси! Знайти Юрочку, потому – залежно від обставин, тільки далі від цього жаху. Хижо посміхнулася. Дівчина погодиться! Тільки-но «шкода» виїде з хутірця, істота всю кров із доньки висмокче, змусить поїхати. А інакше їй грошей не бачити. «Тільки б не скалічила! Каліка нам геть не потрібна!» – напружилася.

Пішла подвір’ям до хвіртки. Позаду грюкнули двері. Нінуха бігла за гостею, бурмотіла на ходу.

– А повернетеся? А? Ризетта Іветтівна! Гроші коли?

Іветта зупинилася, грубо тицьнула пальцем істоті в груди.

– Гроші за тиждень. Тридцять першого грудня. Просто на Новий рік! За умови, що не будете тиснути на Раєчку.

– Нізащо! Сама погодиться! От побачите!

– Мені потрібна здорова і неушкоджена дівчина. Побачу на ній хоч один синець – ніяких грошей. А як малі будуть бігати голими по морозу… Теж ніяких грошей. Ви мене розумієте, Ніно?

– І оце все мені задарма робити? Задарма? Хоч завдаток який лишіть? А то якось не по-людськи.

Іветта дістала з гаманця двісті доларів. Нінуха вхопила гроші.

– Я їх помию! Усіх до одного. І Райку! – пообіцяла на радощах.

Юрко перестрів Іветту неподалік від Нінушиної хати. Біг, поспішав. Такі справи! Насилу знайшов на хутірці дядька з «жигулями»! Дотягли «шкоду» до дядькового двору, разом в автівці поколупалися, разом зрозуміли: не дадуть їй ладу, треба на СТО. А краще до траси якось доправити, зупинити вантажівку, причепитися до неї і волоком до Києва.

– Ви не хвилюйтеся, Іветто Андріївно! Я з дядьком домовився, щоби ви в нього переночували, а ранком він вас до електрички довезе, а там уже…

– Ні, Юрочко! – усміхнулася Іветта. – З вами поїду.

– Ви навіть не уявляєте, наскільки це важко! – здивувався таксист гарному настрою пасажирки. – Усю ніч змарнуємо.

– Прекрасна перспектива, – запевнила Іветта. – Ніколи в житті не їхала в авто всю ніч. Коли рушаємо?

Додому шлях скоріший. Незчулися – уже на трасі. Дядька з «жигулем» щедро віддячили, радів-дивувався:

– От йо… Ще давайте до нас того… ламатися… Допоможемо.

Бусика зупинили. Причепили до нього «шкоду», поплазували на Київ.

Іветта куталася у шубку, усміхалася у світлу від снігу ніч. Доля веде. Доля. Якби не зламалися біля того хутірця, ніколи б не зустріла ідеальну кандидатуру на роль смиренної ляльки для сина.

– Іветто Андріївно… Вам не холодно? – запитав Юрко.

Іветта тільки головою хитнула – ні, нітрохи не змерзла, тепло. На душі тепло, а душа й тіло зігріває. Гарно. Так гарно.

– Ви би поспали… Нам ще – їхати і їхати…

– Дякую, Юрочко, – лагідно. – Навряд засну. Надто багато світлих емоцій цієї ночі.

Таксист зиркнув навкруги – імла. Украла чорноту у Всесвіту, тікала-лякалася, кинула поцуплене в ніч – пануй! Та й розляглася – всі під нею. Де пасажирка побачила світле? Не зрозуміти.

Іветта з непохитною радістю дивилася в дивну ніч і відчувала себе невід’ємною, логічною її часточкою. Спокій. Тиша і спокій. Хтось наважиться супротив? Непевні вогники фар зустрічних авто метушилися, кліпали, зникали без сліду. Дрібнота! Сніг до землі тулився, шукав захисту, білим змахував: пощадіть! Колотив барви, сірішав – миша… Спокій. Тиша і спокій. Один диригент. Один початок. Ніч. Двох не буде. Хто не повірить, подумає – наснилося…

«А дівчина точно не спить!» – подумки хижо посміхнулася Іветта.

Під важкою ватяною ковдрою – задуха. А ніс висунеш – мерзне. Рая міцніше обійняла маленьку сестричку: от же тепле. Скрутилося, сопе, пашіє від неї. Звикла з Раєю спати. Те ліжко одномісне всіх виколисало. Спочатку Миколка з Андрійком Раю тіснили-зігрівали, потім Едька-бешкетник. Тільки ходити почав, до Миколки з Андрійком на диван перекочував. Яся з’явилася і теж – старшій сестрі під бік. І нічого – безсоння нікого не мучило.

Рая глянула у вікно – а сьогодні не спиться. Ніч така ясна. Місяць круглий, наче хто його, як кульку, надув, повісив посеред святкових вогників-зірок світити на землю, щоб і сіра миша не заблукала. Ялинка зелена біля хати. Що ті вишні? Хіба вишню на Новий рік і Різдво паперовими сніжинками прикрасиш?

«…А в Києві ялинки теж прикрашають? – подумала – злякалася: – Тьху, дурне!» Нащо вона про ту дивну пані думає? Не поїде вона від мамки нікуди. Нащо їй їхати? Хіба вона ліжка інакшого не бачила чи дзеркала? А ті фотки пані, певно, з журналів повирізала. Вони з подружками, як малими були, так і робили. У Вітки цілий зошит і досі зірками заклеєний – і Біличка, і Кіркоров, і Пугачова, і Ані Лорак із Пономарьовим. Усі – красиві… А той хлопець, що пані його фото залишила… Красивіший!

Рая обережно відсунула малу Ясю, дістала з-під подушки фото Платона, повернула до місячного світла, і аж дух забило. Серденько тьохнуло – думки розлякало. На очі волога. Дивиться дівчинка, віри не йме: невже є такий справжній? Невже чекає, щоби вона приїхала?…

З кухні грюкіт – мамка очуняла. Півночі в генделику братів Сугоянів пиячила – значить, грошики завелися. Приповзла, на кухні присіла і захропла. За півгодини прокинеться, до ліжка посуне. Хоч би вже дошкреблася і заснула скоріш. Рая тоді – вужем до мамчиного пальта. Раз завелися грошики, треба хоч копійку поцупити. Однаково проп’є.

З кухні белькотіння:

– Ра… Бля… Райко!

Рая не відізвалася. План рятівних дій, відшліфований роками: фото за пазуху, на подушку впала, Ясю до себе притисла, із головою ватяною ковдрою накрилася, очі заплющила – спить. Міцно спить. Геть нічого не чує.

Іноді допомагало.

Задихалася під важкою ковдрою, тремтіла від страху, бо чула: мати йшла не до свого ліжка у малій кімнатці за кухнею.

– Райко… Та ти що – спиш?!

План рятівних дій… Рая закам’яніла під ковдрою. Не розплющувати очі! Не розплющувати. Піт гарячий – чи страх, чи задуха… Піт.

Нінуха вхопила за край ковдри, смикнула, і Раї враз стало холодно.

– Ану прокидайся, сучко мала! З тобою мати говоритиме! Ти зрозуміла?!

План рятівних дій… І на цей випадок є свій план рятівних дій. Рая розплющила очі, прошепотіла:

– Так, мамо.

– От! Я того… Тітка ця… Що сьогодні нам тут мозок компостувала. Нє, ну капець! Краще би вона мене всиновила, старе хабоття. Правильно?

– Так, мамо.

– Що «так»?! Жлоби смердючі! Наживаються на нас! На нормальних, бля, трударях! Ти, Райко, запам’ятай. Не погодишся з нею їхати – загризу! Ти мене почула?

– Так, мамо.

– Що «так»?! А дякувати мамці? Мамка хіба погане порадить? Інші он… на органи дітей продають, а я тебе до багатих жлобів прилаштувала! Щоб у шоколаді… Ти зрозуміла?

– Так, мамо… Дякую.

Нінуха гикнула, уже була попленталася до свого ліжка, – сама спала, дітей під бік не клала, хіба що малознайомих чоловіків, кожен із яких – палке кохання до кінця… пляшки.

Зупинилася. Штовхонула доньку.

– Та дивись мені… Щоби не ляпнула, що я тебе того… підмовляла.

– Добре, мамо, – прошепотіла.

Зарилася лицем у подушку. Задихалася, ковтала сльози, паморочилося – не відверталася. Яся вві сні смикнулася, за подушку рученятами ухопилася, тож – довелося.

Рая відкинулася на спину, очі в стелю. Прислýхалася – тихо. Заснула мамка.

– Рай’… Ти поїдеш? – почула шепіт від дивана, де спали брати.

– Андрійко? Ану спи мені! – прошепотіла грізно.

Від дивана – схлипи тихі. Підвела голову, придивилася – стирчать три голови. Брудні майки на худих плечах у темряві біліють. Миколка з Андрюхою кривляться, роти затуляють. Едька вчепився в Миколкину руку, смикає, схлипує.

– Ви дурні! Дурні! Рая не поїде! Не поїде!

– Нікуди я не поїду. Спіть уже, – прошепотіла.

Брати попадали. Пошаруділи трохи й поснули. Рая обережно дістала з-під подушки фото незнайомого красивого хлопця, підставила під місячне світло. Закусила губку, щоб не розплакатися: невже такі десь і справді живуть?

Схаменулася. Заховала фото під подушку, усміхнулася сумно. Ніхто за нею не приїде, хоч подружка Вітка й довбе весь час, що на Новий рік дива просто під ногами валяються. А от вона завтра побіжить до Вітки й покаже їй фото… І скаже, що той хлопець у неї закохався без тями. Коли?… А того… Їхав повз хутірець колись, зупинявся біля їхньої хати, і Рая йому адресу дала. Просто так. А він, бач, написав їй листа і фото вклав… Що пише? То секрет!

Тихо сповзла з ліжка. Годі мріяти. Треба по кишенях мамчиного пальта полазити. Мамка за день усього не пропиває. Може, і Раї щось перепаде…

Ліда тої ночі теж не спала.

Увечері, після прийому пацієнтів, зателефонувала няньці, дізналася несподівану новину.

– Матінка твоя поїхала ще зранку. Сказала, завтра надвечір повернеться. Отак, Лідусю. Дарма ми сподівалися, що кине ту справу грішну! Не кається! Далі шукає… І настрій уже надто бойовий. Щось надибала. А ще… – нянька поспішала вихлюпнути всі новини, та Ліда урвала:

– Чекай, Ангеліно. Забіжу – розкажеш.

За півгодини вже була на Подолі.

– А чоловік не гніватиметься?… – запитала нянька.

– Стас у відрядженні. – Ліда сиділа на кухні. Ангеліна радо метушилася біля столу: чай на травах, хлібець свіжий, сир домашній, масельце… Скучила за Лідусею.

– У відрядженні? – розсміялася. – Обоє рябоє! Одночасно здиміли. І коли повернеться?

– Так само, як і мама. Завтра надвечір, – Ліда й собі всміхнулася. Точно нянька підмітила – обоє рябоє.

Обхопила долонями гарячу чашку з духмяним напоєм – як добре вдома! У себе, на новій квартирі, вона теж іноді заварює такий цілющий чай, та тут, у батьківській оселі, все інакше: тут є Лідина чашка, її місце біля столу на кухні. Його ніхто ніколи не займав. Тут у ванній кімнаті й досі висить Лідин рушник, у передпокої нудьгують без Ліди її капці. А її кімната…

Згадала – потьмяніла. Оце залишитися б ночувати – і де спати? Ліжка Лідиного нема більше: нові меблі нову дівчину чекають.

– Ангеліно, чуєш? – прошепотіла. – Я сьогодні у вас лишуся.

– І де спатимеш? – запитала нянька.

– Не спатиму. Біля Платона в кріслі посиджу…

Нянька головою закивала, мовляв, гарно придумала.

– Платосик тебе весь час згадує… Іди до нього. Либонь, уже прокинувся.

Ліда на годинник глянула – десята вечора.

– І давно спить?

– О! Знайшла крайню! – здивувалася Ангеліна. – Іветта Андріївна наказала опівдні дві пігулки дати… Платосик десь о першій пообідав… Ну і заснув…

– Господи… – Ліда відсунула чашку, заспішила до брата. – І хіба ті пошуки… Та дівчина… варті того, щоби пригнічувати все живе, що ще лишилося?!.

– Лідусю! А Платосик у нас – ще той партизан… – нянька човгала за Лідою, доповідала. – Матінка твоя його питала, чи ти приходила, так він збрехав. От хрест святий – збрехав. Сказав, що ти йому вві сні ввижаєшся…

– Ну й добре, – похмуро відказала Ліда. – Може, це переконає маму і вона врешті припинить безглуздий карантин.

…Платон лежав нерухомо, ніби задерев’янів. Очі в стелю.

– Тохо… Привіт, братику, – Ліда присіла на край ліжка. – Не спиш?

– Лідо, я теж повинен зробити три справи? – спокійно, ніби розмова точиться не першу годину, запитав Платон.

– Про що ти, Тохо?

– Я мужчина? – поворушився. Сів на ліжку, відкинув волосся з лоба, глянув на сестру.

– Так, – відповіла обережно. Насторожилася: куди заведе логічний ланцюжок Платонових думок?

– Значить, я теж повинен зробити три справи у житті?

– А… Он ти про що! Збудувати дім, посадити дерево…

– …Народити сина. Так?

– Ну… Мабуть. Проте… Це стосується звичайних мужчин, а ти…

– Знаю. Я надзвичайний.

– Так…

– А скільки будинків, дерев і синів вимагають від надзвичайних мужчин? Інші надзвичайні скільки будинків будують? А дерев – цілий ліс? А синів – арміями? Приклади є?

– Може, пошукати в Інтернеті… – вона безпорадно.

– Інтернет – найбезсистемніша система. Мені більше подобаються книжки…

Ліда вчепилася за останні слова. Як добре, що розмову можна досить легко перевести в інше русло.

– До речі. Я нещодавно читала одну книжку… Уявляєш… Учені ніяк не могли зрозуміти, як древні єгиптяни з багатотонних плит складали велетенські піраміди… Це і тепер, маючи новітні технології, неможливо… Ну, і різні версії були… І що зниклі атланти руку приклали, й інопланетяни…

– Геополімерний бетон? – сказав Платон.

– Ти знав? – здивувалася Ліда.

– Ні. Здогадався.

– Як?! Тобто… Ти сам здогадався?

Платон зазирнув Ліді в очі.

– Лідо… А в жінок є три справи?

– Що? – збентежилася. – У жінок? Ну, дітей народжувати, мабуть… Що ж іще?

– Для жінок визначено чіткий перелік справ? От у тебе, Лідо, які три справи?…

«Ти, мама, Стас! – закружляло в Лідиній голові. – Ні! Мама, Стас, Платон. Ні! Стас, мама, Платон… Ні! Я, Стас і… Ні! До чого тут я? Мама! Мати – все, а потім…»

– Я саме намагаюся з цим розібратися… Щоб не дарма жити… – прошепотіла непевно.

– Даремних життів не буває, – мовив Платон. Гукнув: – Ангеліно!

Нянька так швидко виникла на порозі, ніби увесь цей час чатувала за дверима.

– Що, дитино? Либонь, їсти захотів?

– Ангеліно. Які в тебе три справи?

– Три справи? Оце насмішив? У мене тих справ – з ранку до ночі. Ти їстимеш? Давай, серденьку! Разом із сестричкою. А? Я млинців насмажила…

До півночі за столом товклися, млинці наминали, словами кидалися, все розходитися не хотіли. Нянька куняла, та не йшла.

– Лідусю, давай я тобі, дитино, у вітальні на диван хоч ковдру кину?

– Лідо, не лягай у вітальні, – сказав Платон. – Поспи на моєму ліжку. А я сяду в крісло і стерегтиму твій сон, як ти робила раніше.

– Раніше? – знітилася. Невже докоряє? – Я і тепер можу…

– Добре, – погодився. Пішов до своєї кімнати.

Ліда слідом.

– А давай не спати, Лідо, – раптом запропонував брат. – Давай, як у дитинстві… Пам’ятаєш? Розглядати хмари.

Ще б пак! То була найперша забавка – носами у віконне скло, очі в небо. І вигадувати, якою чудернацькою химерою хмаринка за мить стане.

Поприставляли крісла до вікна, повсідалися, задерли ноги на підвіконня… Дивилися в чорне небо.

– Ми схожі на героїв вестернів… – іронічно всміхнулася Ліда.

– …Чи просто невихованих бовдурів! – серйозно додав Платон.

– Ну і що? Мені добре.

– Мені теж, – погодився брат. – І нічого, що хмар не видно. Правда ж?

– Так…

Перед світанком, коли Лідині очі злипалися, а Платон і досі спокійно дивився в небо, брат сказав:

– Мама повертається…

– Зрозуміло, – мляво відповіла напівсонна Ліда.

«От і помилився ти, Тохо! – подумала. – Мама посеред ночі ніколи не поверталася. А наша мама звичок не змінює: краще переночує в готелі, ніж поночі їхати».

Юркова «шкода» дотяглась до столиці на п’яту ранку. Іветта побажала таксисту відремонтувати автівку, пересіла до першого раннього «грака» й о пів на шосту власним ключем відімкнула двері квартири на Подолі. Перше, що побачила, – Лідині чобітки в передпокої.

Завмерла. Тільки брова вигнулася. Твій порядок тільки там, де ти є? Варто було поїхати…

Тихо ввійшла до вітальні: Ангеліна спала на дивані, ніби й не існувало її персонального двадцятиметрового простору, де ікон більше, ніж квіточок на шпалерах. Твій порядок без тебе – ілюзія?

Кинула на підлогу важку дорожню сумку, підійшла до прочинених дверей синової кімнати, обережно зазирнула й заклякла: у кріслах біля вікна сиділи Платон і Ліда. Позадирали ноги на підвіконня, дивились у небо. «Дарма я заборонила Лідочці навідуватися до Платона, – констатувала. – Помилка. Лялька ніколи не замінить сестри. Платонові без Лідочки погано, а їй, мабуть, не краще. Дарма я…»

– Мамо! Це ти? – запитав Платон. Не озирнувся. Наче перевіряв власну інтуїцію.

– Доброго ранку, Платоне, – сказала Іветта від дверей.

Ліда враз очуняла, смикнулася, перелякано озирнулася.

– Матусю?…

– Доброго ранку, Лідочко, – Іветта м’яко всміхнулася, і Ліда перелякалася ще більше. Підхопилася.

– Матусю, я все поясню…

– Зайве, Лідочко, – Іветта бентежила дочку незвично м’яким голосом. – Усе добре.

– Чаю? Що? – заметушилася Ліда. – Давай чаю тобі зігрію. Ванну? Ти ж бо замерзла.

…Чай. Руки тремтять. Очі бігають. Зараз… Зараз мама на неї весь свій гнів вихлюпне. То при Платонові не можна, а тут, на кухні…

– Вибач, матусю…

– Я так вдячна тобі, Лідочко.

Вдячна? Здивувалася, а запитати не сміє. І руки ті ніяк не вгамувати.

– Добре, мамо… Чай… Ти пий. Я з тобою посиджу.

Дзелень – чашка на тарілочку. Цукор. Тут десь! Ангеліна, певно, в інше місце переставила, а Ліда так давно вдома не була – нових порядків не знає, оце тільки сьогодні випадково забігла… Зовсім випадково! Річ у тому, що…

– …Вдячна за твою слушну ідею, Лідочко, – сказала Іветта.

– Яку?

– Знайти дружину. Для Платона.

– Ні! – прошепотіла приголомшено. Не втримала язика, дурна!

– Що? – напружилася Іветта. – Не розумію тебе, Лідочко!

Відсунула чашку з чаєм, примружила очі.

– Чужа людина… – Ліда розгубилася, ніяк не могла вийти на добру для Іветти путь. – Хіба Платону потрібна чужа людина поряд? Як він сприйме її? Та повія… Що вийшло? Платона повинні оточувати рідні. Ти завжди так казала. І ти мала рацію, мамо.

– Ти помиляєшся, Лідочко, – спокійно відповіла Іветта. – Ось Ангеліна… Вона нам чужа?

– Ні.

– Тепер ти розумієш мою логіку?

– Але ж… тільки наша любов здатна подарувати Платону спокій і щастя.

– Так, – погодилася Іветта. – Тому ми завжди будемо поряд. І я, і Ангеліна, і ти, Лідочко.

Ліда почула головне. Кінець карантину? Нарешті! І мама, здається, погодилася з її аргументами. Чужих не буде! Слава Богу!

– А чому ти згадала про ту ідею, мамо? – запитала розслаблено.

– Бо за тиждень у твоїй кімнаті оселиться юне створіння на ім’я Раєчка, – відповіла Іветта. – Завтра, Лідочко, ми з тобою зустрінемося і я поясню, як треба поводитись у її присутності.

Ні. Ні й ще раз ні! Ліда вийшла з батьківської оселі у світанок. Пленталася вранішньою, чистою від людей і машин вулицею, провалювалася в кучугури – сніг у чоботи. Не зважала.

«Ні! – билося в голові. – Не хочу! Ангеліна правду каже – гріх. Платона підмовлю. Щоб і бачити її не схотів! Треба вигадати щось… Що… вона заразна! Чи дурна. Чи бридка. Бачити її не хочу! Продажне! За гроші ладне божевільному під бік! Ненавиджу! Ненавиджу всіх продажних і дурних! І мама… Розумна, мудра мама! Хіба вона не усвідомлює: щастя не купиш! Не винаймеш! Це те саме, якби вона і мені купила… чоловіка! Хіба я була б щасливою?! Ні! Проте – дарма я дратуюся. Хай привозить те нещастя. Нормальна дівчина й тижня в чотирьох стінах не витримає. Утече! Ото й буде мамі наука. А то бач що вигадала – забороняти мені в рідний дім приходити!»

Ліда плуталася ногами і думками, ніяк не могла збагнути: що найбільше дратує її в материній авантюрі. Дівчину шкода? Платона? Себе? Звичний світ руйнувався, і цього ясного зимового ранку Ліда не розуміла, яким стане новий – лихим чи добрим.

За квартал від свого дому, в подільському провулку, наштовхнулася на чорний целофановий мішок – валявся при стіні на тротуарі. З мішка визирнув волоцюга, гукнув сердито:

– Стій! Дай закурити!

– Закурити?! – Ліду аж тіпнуло від обурення. – А більше тобі нічого не треба? Ти подивись на себе? Чому ти тут валяєшся, як те сміття? У тебе є дім? Сім’я? Діти? Де твої діти, чоловіче? Блукають світом? І чому ти просиш закурити, ніби важливішого не існує?!

– Хочеш купити мені дім? – вишкірився той.

Ліда спантеличено озирнулася – ох, скільки ж безпорадно білого навкруги! Нема за що оком зачепитися. І людей нема. От можна цього невдаху вбити просто зараз. Чимось важким… І ніхто… Сміття, подумають. Схаменулася. Несподівано для себе присіла біля нього…

– У тебе був дім?

– Ну звісно. Я ж не в цьому мішку народився!

– І де? Чому ти не там? Чому тут?

– Тобі як – від початку? Тоді купи пачку сигарет, пляшку і чогось попоїсти, бо до вечора слухатимеш.

Ліда підвелася. Мовчки дістала з гаманця сотню, поклала в чорний мішок.

– Не хочу слухати. Свого вистачає.

Попленталася геть. Кілька кроків ступила, обернулася.

– Ти знаєш таке слово «віварій»?

– Це що? – запитав волоцюга.

– Ну, це… про нас. Про нас усіх… Ми всі – піддослідні. І ця велика клітка тільки для того, щоб інші… Зі своїх кліток… спостерігали за нами і тішилися, що нам зле, а ми тішилися, що і їм непереливки… Розумієш?

– Так, – збрехав щедрій пані. – Дуже красиве слово.

– Ти… піди кудись. Зігрійся, бо замерзнеш. Кінцівки відчуваєш? – врешті прокинувся в Ліді лікар. Згадала, що Вербицька.

– Слухай, іди вже куди йшла! – обурився чоловік. – Чи прямо скажи: скільки за твою сотню я повинен цю маячню слухати? Цілий божий ранок?

– А ти невдячний!

– Іди вже! Як тебе тільки чоловік витримує?! Мабуть, теж башляєш йому, щоби не втік!

– Він мене не «витримує»! Він мене любить! – вигукнула Ліда.

«Тільки би Стас не повернувся так само несподівано, як і мама, – молилася, підходячи до дверей власної квартири. – Хай би вже в кінці дня, як і обіцяв. Зараз прийду. Спокійно вип’ю кави, прийму душ, піду в клініку. Без зайвих розмов, пояснень і несподіваного сексу десь, де пилюку не збирали вже тиждень».

Відчинила двері й побачила на тумбі в передпокої білосніжне, певно, м’якесеньке, пухнасте іграшкове ведмежа. Оченятка веселі, примружені, язичок червоненький. На шиї шкіряний ошийник, а до ошийника прикріплена листівка. «Лідо! Коли я побачив це диво, то зрозумів – це ти! І я купив тебе таку. Стас».

Ліда підхопила пухнасте диво, обійняла. Господи! Прості ж речі, іграшка – не більше, а хочеться співати, сміятися, займатися сексом навіть там, де пилюку вже тиждень не збирали.

– Любий мій… – пішла до вітальні.

Чоловік спав на дивані. Поряд стояла нерозібрана дорожня сумка, із неї стирчали газети. Стас, певно, читав їх у потязі. Ліда обійняла чоловіка поглядом. Тихесенько поклала пухнасте ведмежа в крісло, хотіла присісти поруч зі Стасом, притулитися до нього всім тілом так гаряче, щоб прокинувся, та наштовхнулася поглядом на газетні заголовки… «Осінній марафон», «Гарячої води нема», «Убита повія навчалася на другому курсі університету». Убита повія? Ліда насторожилася. Десь вона вже читала ці заголовки. У маминому кабінеті. Точно. Обережно дістала газету, розправила і побачила фото білявої шльондри, що восени сиділа на Платоновому ліжку.

– Господи!

Кинула газету на підлогу, ніби й читати про вбиту – злочин. «Мамо, ну навіщо?…» – простогнала подумки. Злякалася. Та що це вона?! Як посміла навіть подумати, що мама причетна. Маячня! Мама правду каже: щось у Ліди з головою недобре. Думки жахливі. До чого тут мама?

Ухопила газету. Яке число? Осінь… За тиждень після бучі у квартирі Вербицьких. І що з того? Логічний фінал! А думки відчайдушні своє: «Ну навіщо дорікала мамі тим одруженням Платоновим? Ти ж завжди була на маминому боці! Мама не помиляється».

– Не помиляється, – прошепотіла збуджено. Обережно поклала газету, озирнулася на біле ведмежа.

«Стасе, Стасе… – подумала спустошено. – Хіба я така біла й пухнаста?»

Кава – зайва. Десять газетних рядків плюс кубло моторошних сумнівів – і дівчина в тонусі. На автоматі залізла під теплий душ і за мить вискочила, наче й не втямила, навіщо їй стільки води. Одягалася тихо, молилася, щоби Стас не прокинувся – не хотіла, щоб він бачив її такою безпорадною, а від того геть некрасивою і фригідною.

Крадькома рушила до передпокою: скоріше до клініки! Там – спокій душевний, упевненість, самостійні відповідальні рішення, повага колег. Вона – Вербицька. Нащо їй думати про пусте? На неї чекають хворі…

Зупинилася. Озирнулася на іграшкове ведмежа. Метушливо вихопила з блокнота чистий рецептурний бланк, написала на звороті: «Я би теж пошукала створіння, що нагадує тебе. Та це неможливо… Ти – єдиний. І я не хочу без тебе жити. Яка приголомшлива правда. Ліда». Поклала бланк ведмежаті в лапки і врешті вислизнула з дому.

Розділ 4

Останній тиждень старого року кожному підготував сюрпризи.

На далекому хутірці Нінуха пропила останні копійки, а потім у пошуках грошей перевернула хату догори дриґом і раптом надибала аж сорок гривень у Раїному шкільному рюкзаку. Розлютилася – звірі милосердніші.

– Так ти, сучко, у матері крадеш?! – викручувала доньці руки, аж суглоби хрумтіли. Нінка ж не дурна по лицю бити, щоби синці повискакували! Вона ту малу сволоту й без синців провчить.

– Не чіпай Раю, мамо… – ревіли малі.

– Це не я! Не я! – кричала Рая.

– А хто?

– Може, та пані мені в рюкзак вкинула! – відчайдушно вигукнула Рая. Стрільнула оком на підвіконня – там, у щілині під вікном, ще дві двадцятки сховані. Як мамка і їх знайде, не відбрешеться.

Нінуха згадала про Іветту, відпустила доньчину руку.

– Каші малим навари… – Побігла з двадцяткою до генделика Сугоянів.

Малі обліпили скривджену сестру.

– Райко, скажи… Не буде нам тепер дарунків на Новий рік? Не буде?

– От ви дурні, – скривилася від болю. – Як же без дарунків? – Скоса на підвіконня. – До мене Дід Мороз учора вночі приходив. Мішок свій показував: тут, каже, подарунки для Миколки, Андрійка, Едьки та Ясі. Он як!

– А чому я не бачив Діда Мороза? – насупився Едька.

– Бо ти спав!

Стас Скакун весь останній тиждень року не вилізав з Інтернету. Його пробила ідея відсвяткувати цей Новий рік особливо й незабутньо, і, щоб не напружувати власних мізків, Дезінфікатор вирішив ознайомитися з тим, як незвично влаштовують собі свята інші люди. І натрапив на цікаву пропозицію свінґерів. Такий собі Олесь П. та його дружина Ганна запрошували свінґерів-однодумців провести три дні у приватному заміському готелі біля озера.

«Це фантастика! – писала Ганна П. на власному сайті. – Коли ми з Олесем поїхали до цього готелю, щоби домовитися про оренду й самим пересвідчитися, що він підходить для нашої компанії, ми мало не померли від захвату. Готель новий, двоповерховий, побудований із сосни. Запахи зводять із розуму й збуджують. Десять шикарних двомісних номерів із неймовірними ліжками. У кожному номері – душ і туалет. Це ж саме те, що нам треба, люди! Та якщо ви думаєте, що це всі принади, ви помиляєтеся. На першому поверсі – простора вітальня з каміном. По підлозі розкидані ведмежі шкури, тож “відкриті” свінґери натішаться на них, будьте певні. Поряд із вітальнею невеличкий кінозал. Ви ніколи не займалися сексом у кінозалі? Я сказала Олесю, що кінозал мій! Він оцінив, але засмутився, бо мріяв почати саме з кінозалу. Та я заспокоїла його – у нас цілих три дні. Усі встигнуть! Усюди! І в кінозалі, і у вітальні, і у спальнях. А ще є лазня, басейн… Люди! Це круто! Навкруги засніжений ліс, озеро в кризі. Особисто мені сподобалася ще й кухня, і те, що обслуга живе в окремому будиночку і в готель – ні ногою. Уявляєте? Я вже хочу…»

Далі естафету перехоплював Олесь П., сухо повідомляв, що на сьогоднішній день вони вже орендували диво-готель і святкуватимуть із ранку тридцять першого грудня до вечора другого січня, тож можуть запросити ще три подружні пари, бо, враховуючи їх самих, сім пар із десяти можливих уже забронювали місця у свінґерському раю і виклали за це по вісімсот баксів з особи.

Дідько! Стас загорівся – із котушок! Миттєво зв’язався з Олесем П., за годину зустрівся з тим – тридцяти нема, а башка лиса, свінґер, блін! – у ресторані на набережній, віддав тисячу шістсот баксів і забронював для них із Лідою номер із вікнами на озеро.

– Свінґерський досвід маєте? – поцікавився Олесь П.

– Достатній! – збрехав збуджений Стас.

– Ідея така. Три контакти з новими партнершами щодня. Чи ви віддаєте перевагу партнерам?

– У вас погано з арифметикою, – зісковзнув Стас зі слизької теми.

– Не розумію?

– Жінок десять, а мені – тільки дев’ять за три дні?

– Ну, не будете ж ви займатися сексом із власною дружиною? – знизав плечима свінґер.

Стас знітився, потиснув Олесю долоню, натомість отримав запрошення, мапу проїзду до заповідного готелю і ключ від номера.

Залишалося небагато – вгамувати збудження і не проговоритися завчасно Ліді про сюрприз. За спиною свербіли– прорізалися крила, справи вирішувалися швидко і без проблем, і Стас навіть подумав, що потенційний сексуальний карнавал значно підвищує його ділові якості, і це таки круто. Єдине непокоїло – Іветта. Наприкінці року вона, як завжди без пояснень, припинила передавати зятю конверти з баксами, і хоч Стас уважав, що брав гроші з принципу, щоб насолити ненависній тещі, чогось розхвилювався. Мабуть, відьма задумала щось нове.

Іветта весь останній тиждень року суворо дотримувалася власного плану. Попросила доньку заїхати до неї в клініку, коротко пояснила:

– Ми поки, Лідочко, про одруження не говоримо. Ще налякаємо дівчину, а та ще, не дай Бог, розбурхає Платона. Ми просто нормальні милосердні християни. Ми знаємо про біди простих людей, тому хочемо зробити щасливою хоча б одну нещасну дівчинку. Ми даємо їй дім, сім’ю, турботу і затишок. Хай звикне, а тоді уже…

– Добре, мамо, – Ліда відвела погляд і раптом побачила злощасну стару газету з фотографією вбитої повії, – й досі лежала на столі Іветти. Зблідла.

– Тобі зле, Лідочко? – Іветта не пропускала й дрібниці.

– Ні, мамо. Ні, – заспішила з відповіддю. – Я хвилююся за Платона…

– Платон знає, що до нього їде… лялька. Він уже бачив твою переобладнану кімнату…

– І що? – вихопилося в Ліди. – Він… не обурився? Адже ця кімната… моя.

– Платон – не слабкий на голову. Він цілком адекватна і розумна людина, – нагадала Іветта. – Він знає, що в тебе тепер є свій дім і тому зрадів, що твоя кімната не стоятиме порожньою.

– Зрадів?

– Це не дуже добрий знак. Я трохи посилила заспокійливу терапію…

– Добре, мамо…

А що ще сказати? Ліді захотілося вискочити з Іветтиного кабінету на свіже морозне повітря, упасти лицем у сніг, відчути кожною клітинкою, як холод спочатку витвережує збудженням, потім лякає швидкістю, із якою проникає під одяг, під шкіру – до кісток, і врешті присипає до остаточного вічного спокою.

– Ти надто легко вдягнута, Лідочко, – почула голос матері.

Здригнулася. Підхопила норкову шубку.

– Піду…

Іветта кивнула, сіла за стіл, спокійно відсунула вбік страшну газету і зосередилася на вивченні рентгенівських знімків пацієнта. Операційні дні виснажували фізично, та додавали стільки позитивних емоцій і впевненості, що Іветта і на святкові новорічні дні відмовилася навіть від короткої відпустки.

– Хіба у хворих є канікули? – тільки й запитала колег. – Прошу лише один вільний день – тридцятого грудня.

Колеги схилили голови з повагою: Іветта Андріївна Вербицька – взірець. І в професії, і в звичайному житті. Подейкують, оце намагається прилаштувати сиріт у приватний дитячий будинок десь на Закарпатті. Свята людина.

Іветті, справді, ніяк не йшли з пам’яті замурзані Раїні брати й маленька Яся. «Дім спалити привселюдно! Щоб: так буде з кожним, хто калічить дітей. Матері перев’язати труби. Чи вирізати яєчники. Дітей – у нормальні умови», – розмірковувала, ніби їй вирішувати.

За три дні до запланованої поїздки зателефонувала таксисту Юркові, попросила під’їхати.

– Лідусю! Лідусю! Усе відміняється, хвала Господу! – шепотіла Ангеліна в слухавку. – Тільки-но був у нас хлопець той… Що возив матінку твою по селах. Новорічний подарунок йому вручила. Подякувала і сказала, що більше поїздок не буде. Ти почула? Не буде! Отямилася, бережи її Боже! Схаменулася!

Няньчин телефонний дзвінок застав Ліду у великому торговельному центрі. У цей, останній, тиждень року Ліда врешті згадала про подарунки і пішла шукати для Стаса щось виняткове і надзвичайне під ялинку.

– Як «відміняється»? – не повірила. – Ангеліно! Може, ти недочула?

– А я і не підслухала! – доповіла нянька. – Стояла поряд з Іветтою Андріївною, все чисто на власні вуха чула. Кожне слово. Усе, Лідусю! Перемога! Почув Бог мої молитви. А ти, часом, не в церкві? Свічку би запалити, подякувати Господу нашому…

– Ні, Ангеліно, я не в церкві, – відповіла Ліда. – Подарунок Стасику шукаю.

– Купи йому, Лідусю, замість виделки палички, якими азіати бавляться. А то твій Стасик скоро в двері не пролізе, – порадила простодушна нянька.

Е ні! Єдиному і коханому хотілося зробити неймовірний подарунок. Цей рік подарував і забрав надію стати батьками, вони пережили спустошення і відчуження, несподіваний сплеск почуттів, переконалися: кохання не в’яне, вони, як і чотири роки тому, не можуть жити одне без одного. І, хоч не говорять про це щодня, Ліда відчуває: Стас думає так само. Те смішне волохате ведмежа – не єдиний спонтанний прояв любові чоловіка. А Ліда за весь рік жодного разу не подарувала коханому нічого, крім себе. Жахнулася – так і є!

Зупинилася посеред метушливого натовпу, озирнулася й упевнено пішла до ювелірного бутика. Платону вже купила книжки, мамі – стильні сонцезахисні окуляри, няньці – справжні французькі парфуми, про які Ангеліна мріяла, а коханому вона подарує камінь. Найкоштовніший. Неймовірний і чистий, як їхнє кохання.

Усміхнулася. Аби не псувати свята, не сказала Стасу про приїзд імовірної ляльки для Платона. Ось воно як обернулося – передумала мама. Не буде ніякої ляльки!

Іветта Андріївна Вербицька знала: на хутірці її приїзду чекають в останній день старого року. Значить, треба приїхати напередодні! Несподівано і якомога раніше – на той випадок, якщо раптовий приїзд виявить деталі, на які вона не звернула уваги під час першого візиту. Супроводжуватиме її давній друг покійного академіка, адвокат Федір Олександрович Поспєлов. Для вирішення завдань, що їх Іветта поклала на Поспєлова, теж потрібен час. Тож виїхати – якомога раніше, краще вдосвіта. З Юрком не можна. Версія про ґрант і перелякана дівчина на шляху до столиці викличуть неабиякі підозри. І автівка у Юрка ненадійна. Тож – без Юрка. Треба знайти приватного перевізника для фінальної поїздки, бажано з позашляховиком чи бусиком, що не боїться ям, заметів і ґрунтовки, достатньо просторим і комфортним для неблизької подорожі.

Увечері двадцять дев’ятого грудня Іветта лягла в ліжко близько дев’ятої, наказала Ангеліні розбудити її о третій ранку, простягнула няньці перелік ліків для Платона на день і графік їх приймання.

– То вас увесь день не буде? – поцікавилася нянька.

– Знову хочеш спати на дивані у вітальні? – нагадала Іветта.

Ангеліна образилася:

– Та що ви мені все тим диваном дорікаєте? Хіба не може жива людина перевтомитися? Тільки присіла, а очі самі і заплющилися. З вами такого хіба не бувало?

– Ніколи! – відрізала Іветта. Нагадала: – Розбудиш мене о третій.

– Позапланова операція? – обережно запитала нянька.

– Так. Операція… Планова…

О пів на четверту ранку потужний мікроавтобус «мерседес» на вісім пасажирських місць рубив чорним корпусом заметену дорогу на околиці столиці. На спідометрі – за сто.

– Не женіть так, молодий чоловіче, – холодно мовила Іветта.

Сиділа поруч із водієм, похмурим чоловіком років сорока зі слідом різаної рани на правій щоці. Водій мовчки кивнув, трохи скинув швидкість. Іветта озирнулася: на задньому сидінні, поряд із двома великими, круглими, ніби всередині подушки, пакетами дрімав адвокат Поспєлов.

«Ну от і все, – подумала так безбарвно, що і сама здивувалася. – Сьогодні все скінчиться».

До хутора неподалік Петрівки дісталися на десяту ранку. Іветта вийшла з автівки, прискіпливо глянула на засипане снігом і від того чисте подвір’я Нінушиної хати. Напівголі діти не бігають, тільки кудлатий пес у благій будці скавучить… «Невже п’яничка прислухалася?» – подумала недовірливо.

А Нінуха й не думала – у хаті все колотилося.

– Дивись мені, Райко! – зуділа з досвіта. – Завтра пані припхаються. Щоби всміхалася, бо зуби повибиваю.

– Я не хочу їхати, – тихо промовила Рая.

– Мамо, мамо! Хай Рая не їде! – малі обліпили матір. Зиркали, згиналися – боязко, та не відступали. – Мамо, ми не хочемо, щоби Рая їхала…

– Ану геть мені всі! – по спинах. Раю за косу вхопила. До себе смикнула.

– Приб’ю, сволото! Перший раз у житті підфартило, а ти носом крутити надумала?! З дому вижену! Голою по селу підеш, бодай ти була здохла, коли родилася… Хочеш спробувати? А скидай усе! Зараз я тебе голою на морозяку, стерво мале!

У вікно глянула й заклякла – за огорожею чорний мікроавтобус, а біля нього роззирається та сама дивна пані, що тиждень тому завдаток залишила.

Нінуха відпустила доньчину косу, штовхонула до відра.

– Морду вмий! Приїхала твоя наймачка! – До малих крутнулася: – Хто пащу роззявить – приб’ю!

Надвір вискочила, до Іветти пнеться:

– Ой! Ризотто Іветтівно, дорогенька! А ми вас завтра чекали. Рая онде й не підготувалася. Рюкзака свого не склала. А ви раптом… – захвилювалася, оченятка забігали. – А ви, бува, того… не передумали? Бо ми ж поторгуватися можемо. Так? Я не жадна. Можу трохи уступити… Ви ж не передумали? А?

Іветта не відповіла. Обернулася до автівки, жестом запросила Поспєлова вийти. Немолодий сивий адвокат із сумними очима спочатку викинув на сніг два великі пакунки і тільки потім обережно зістрибнув із високого порогу автівки.

– Іветто! Ці пакунки з собою брати? – гукнув.

– Так, Федоре Олександровичу. – Іветта вже йшла до хвіртки. Поряд дзиґою крутилася Нінуха.

– Як ваше здоров’я? – запитала Іветта.

Яке ще здоров’я? Нінуха збентежилася вкрай. Що відбувається? Пані заявилася не сама. Мало того, що діда якогось за собою притягла, та ще й у машині, на яких тільки бандюки місцеві катаються, сидить таке рило, що й здалеку видно – уб’є одним ударом.

– Що відбувається? А? – Хвіртку відчинила, Іветті в очі заглядає.

– Де діти? – запитала Іветта і першою пішла до хати.

Нінуха підозріло насупилася, зірвалася з місця, попереду гостей добігла до хати, заступила двері.

– А що вам до моїх дітей? А? Ви хто тут така? Гроші привезли? Якщо ні, розмови не буде! Іч, що робиться? Ходять по мому двору, як хазяї! Ще й питаннями кидаються! Це я тут питання задаю! Гроші, питаю, привезли?

Іветта кивнула.

– А! – зраділа Нінуха. – Інша річ. – Від дверей трохи відійшла. – А нащо колгосп із собою привезли? Ми б удвох краще розібралися. По-нашому, по-жіночому.

– Як до хати запросите, то все пояснимо, – сказав Поспєлов.

Нінуха напружилася.

– Зараз… Тільки на дітей гляну. Чи готові гостей зустрічати.

– Ні, – Іветта жорстко. – Хочу першою їх побачити.

– А я, може, гроші спершу хочу побачити, а то, крім балачок – ніяких справ!

Поспєлов витяг із внутрішньої кишені куртки конверт, розкрив…

– Проходьте, гості дорогі! – так голосно заверещала Нінуха, що Поспєлов вухо долонею затулив.

«Дітей попереджає», – сумно констатувала Іветта. Повернулася до хазяйки, наказала жорстко:

– Тільки не заважайте мені, бо й копійки не побачите!

Подумки Іветта не раз уявляла собі головну сцену прощання Раї з рідною хатою. Спершу вона віч-на-віч поговорить із дівчиною, додасть аргументів, як побачить сумнів у її очах, Поспєлов тимчасом доб’є Нінуху несподіваними для тої перспективами, потім вони зберуть усю сім’ю разом, щоб діти попрощалися з матір’ю-п’яничкою і врешті покинули жалюгідний прихисток пороку і розпусти. І печалі. Та хіба буде твій порядок там, де тебе нема?

Іветта першою зайшла до холодної – шубку знімати зайве – кімнати, побачила переляканих зарюмсаних малих, що обліпили Раю, як мурашки цукрову грудку, розлютилася. «Чому ця істота живе? Чому живе?» – пульсувало.

– А вітатися хто буде? Я? – почула за спиною голос Нінухи.

– Добридень… – прошепотіла Рая, мала Яся всміхнулася й обхопила рученятами Раїну шию. Хлопці набундючилися, застигли і раптом усі троє зашморгали носами – ще мить, і розревуться.

Іветта всміхнулася якомога привітніше, забула про вивірені плани, підійшла до дітей, кожного по голівці:

– Привіт, привіт, добродії. А ми, як до вас їхали, Діда Мороза зустріли.

– Де?! – витріщив оченята хоробрий Едька.

– Та при дорозі сидів із подарунками. Санчата свої загубив. І шубу. І шапку. Ми його питаємо: «а вам до кого?» Він каже: «та до Раєчки з її малими братиками і сестричкою». А ми кажемо: «сідайте, нам теж туди». От і привезли його до вас.

Маленька Яся всміхнулася ще ширше.

– А де Дід Мороз? – запитала.

До кімнати ввійшов адвокат Поспєлов із двома великими пакунками – важкий, сива борода, окуляри круглі, як у Леннона. Ну точнісінько чарівний дідуган, тільки без червоної шуби.

– Ой! – захоплено вигукнув Едька. – Тьотька не збрехала!

Іветта всміхнулася сумно, жестом наказала Поспєлову поставити пакунки на стіл.

– Думаю, Діду Морозу відпочити треба… – дітям. До Поспєлова обернулася. – Ви, шановний, присядьте на диван, дух переведіть, а ми тимчасом подарунки роздивимося. Можна?

– Ну… Іветто… Як скажеш, – знизав плечима адвокат, не зміг підіграти.

Менші про все забули, навіть маленька Яся з Раїних рук вислизнула, до столу побігла, обліпили його, усміхаються недовірливо, заплакані очі горять. Тільки Рая так і лишилася посеред кімнати. Завмерла, голову опустила. Іветта не пропустила, малих притишує:

– Зараз, зараз… Маю спочатку виконати одне прохання.

Нінуху помітила – стоїть істота біля дверей, ніяк утямити не може, що в її власній хаті робиться і коли ті гроші врешті до її лап потраплять.

– Присядьте, Ніно, біля Діда Мороза… Він до вас розмову має, – наказала безапеляційно. Проконтролювала безжальним поглядом, щоб Нінуха все чітко виконала, і, коли вагітна врешті вмостилася поруч із Поспєловим, зиркнула на нього зухвало, хмикнула: «І що?!», Іветта врешті підійшла до Раєчки.

Дівчина зіщулилася, завмерла.

– Добрий день… – прошепотіла безпорадно.

Увесь тиждень після несподіваного наскоку чужої пані з фотографією красивого хлопця мільйони сумнівів і думок не рвали Раю на шмаття. Думок було всього дві, але і цим двом удалося виснажити дівчину своєю нескінченною пересваркою.

Одна шепотіла резонно, що все це Раї наснилося і більше ніколи не побачить вона красиву пані, від якої пахне мріями. Пані, певно, просто вихована людина – побачила Раю і не змогла їй у вічі сказати: «Вибач, мале нещастя! Хіба таку можна взяти в ту кімнату, де ліжко білим покрито, а на вікнах рожеві портьєри тріпотять? Це ж просто неможливо!»

«Приїду за тиждень…» Мамчині кавалери перед тим, як зникнути навіки, теж їй кажуть: «Нінко, ну все! У мене справи! За тиждень повернуся…» І що? Хоч один повернувся? А Рая, дурненька, уже й повірила. От маячня. Та кому вона здалася?!

Друга думка на першу тьхукала. Фотку хлопця красивого показувала. А це бачила! Навіщо світлину залишила? Просто так? Е ні! Не просто, але їхати з нею Раї ніяк не можна, бо в сусідній Петрівці й досі пам’ятають, як одна жінка приїжджала і дівчатам петрівським роботу офіціантками обіцяла в ресторані біля моря. Двійко погодилися, матерям по триста доларів завдатку віддали, а потім від них – ні слуху ні духу. І таке страшне баби розказують, як біля магазину перестрінуться. Що одну закопали, бо втекти хотіла, а друга й досі в Туреччині місцевих мужиків обслуговує. Уява малювала страшні картинки знущань, голих дівчат і старих жирних чоловіків, що викручували їм руки на ліжках, покритих білим, у неймовірно красивих кімнатах із легкими рожевими портьєрами на вікнах.

Рая скоса глянула на красиву пані: невже і ця дівчат занапащає?

Іветта якомога привітніше всміхнулася дівчині, простягнула їй кольоровий паперовий пакет, завбільшки з книгу, із красивими золотими ручками.

– З Новим роком, Раєчко. Цей подарунок і побажання щастя просив передати тобі мій син Платон.

– Дякую… – прошепотіла. Мало не розплакалася.

Що ж це? Просто попросив передати?… Значить, Рая нікуди не їде? Тиждень тряслася, боялася, мамку вмовляла, щоб не погоджувалася Раю віддавати, а пані й не думала її брати? Приїхала вітання передати?…

Незграбно взяла пакет, зрадіти забула. Що ж це? Значить, нікуди не їде?

– Дуже прошу… – м’яко попросила Іветта. – Подивись, що тобі Платон передав.

– Та хай… – прошепотіла. – Потім…

– Ні, Раєчко. Дуже прошу, – повторила Іветта. – Платон дуже просив, щоб ти відразу…

– Раю, я не зрозуміла… – подала голос Нінуха.

Рая здригнулася, похапливо дістала з пакета щось, схоже на книжку, загорнуту в барвистий папір.

– Сміливіше, Раєчко. Розгорни, – не відступала Іветта.

Малі забули про Діда Мороза й подарунки, обліпили Раю.

– Дай я розгорну! Дай! Дай!

Рая почервоніла, розірвала барвистий папір і відкрила красивий шкіряний футляр – уже сам по собі скидався на розкішний дорогий подарунок. З такого футляра гарна скринечка вийшла б для дівочих дрібничок.

– Ой! – закричав невгамовний Едька. – Це що так блищить?

На синьому оксамиті футляра лежала вибаглива золота браслетка – таку на зап’ясток надівають. А біля застібки на ланцюжку – золотий брелок у вигляді слова англійською. «LOVE», – прочитала Рая. Знітилася.

Біля браслетки лежала маленька листівка, схожа на календарик. Такі календарики безкоштовно роздають перед новорічними святами на автозаправці біля Петрівки. Рая для малих повні кишені тих календариків набирала – з одного боку картинка святкова, з іншого можна подивитися, на який день тижня день народження випаде.

Обережно взяла листівку без ознак новорічного свята. Замість сніжинок-ялинок на білосніжному тлі рожеве сердечко. Перевернула… «Приїжджай скоріше! Чекаю. Платон»…

– Ну все! Час подарунки розбирати, а то нашому Діду Морозу ще до інших діточок устигнути треба. Ану, подивімося, що він вам приготував! – Іветта вже вела малих до стола. Усміхалася. Як просто! Здається, незграбна пафосна браслетка і влучний напис на листівці справили на дівчину саме те враження, яке радикально спрощує всі подальші розмови й умовляння. Хай оговтається. Іветта поки малечу потішить.

З великого пакета на стіл лягали веселі коробки, яскраві пакунки, сипалися цукерки впереміш із шоколадом, мандаринами, сріблястим дощиком і веселими ялинковими прикрасами. Темна захаращена кімната раптом засвітилася і зігрілася не від теплого святкового вогню чарівного багаття, яке милосердна Божа рука розклала посеред убивчих злиднів. Щасливі дитячі оченята оповили її світлою наївною швидкоплинною радістю. Дивилися на купу щастя, що височіла посеред стола, – підійти не сміли.

– Який добрий день, – прошепотіла Іветта. – Справді, добрий…

Вона казала ці головні слова свого життя тільки в одному місці. У своєму кабінеті після успішно проведеної операції. Та сьогодні, оперуючи лише іграшковими звірятками, новим теплим одягом і запашними цитрусами, вона впевнено-жорстко відрізала п’ятьох дітей від їхньої невблаганної порочної матері. Без вагань! Спустошене, нещасне, замкнуте на всі можливі замки Іветтине серце сповнили натхнення і гордість – нітрохи не менші, ніж після складної хірургічної операції. А й у чому сумніватися? Чим взагалі хірург відрізняється від Бога? Бог знає, що він не хірург. А в цю неймовірно натхненну мить Іветта Андріївна Вербицька почувалася Богом.

Узяла в руки першу коробку.

– Робот-трансформер. Це тобі, Едька…

За десять хвилин на столі не лишилося й обгортки від цукерки.

Малеча повсідалася на підлозі, пообкладалася коробками й пакунками, ковтала цукерки разом із мандаринами, зачудовано роздивлялася іграшки, приміряла нову одежинку, гортала книжки з яскравими картинками і здивовано, досі недовірливо поглядала на красиву пані, ніби боялася, що пані раптом підведеться з проваленого дивана, змахне невидимою чарівною паличкою і все це несподіване щастя щезне так само миттєво, як три картоплини їхнього обіду, коли вони запихаються тією картоплею один поперед одним, щоб устигнути з’їсти більше…

Та Іветта вже зосередилася на іншому. Вона сиділа поруч із Поспєловим і Нінухою, щось тихо їй пояснювала. Нінуха заглядала гостям в очі, кивала…

– Та добре, добре… Хіба я їм ворог?

Поспєлов вийняв із внутрішньої кишені пальта документ у звичайному прозорому файлі, підклав під нього порожню коробку з-під робота-трансформера, подав істоті кулькову ручку:

– Вам треба підписати тут!

Нінуха вже схилилася була над документом. Раптом насупилася, з підозрою глянула на Іветту.

– А гроші коли?

Адвокат і для неї став чарівним Дідом Морозом. Поклав у долоню конверт із грошима. Нінуха вишкірилася:

– Перераховувати не треба? Та спокійно. Пожартувала. Я вам довіряю. – І підписала документ.

Іветта видихнула з полегшенням, озирнулася: а Раєчка де?

Рая сиділа в кутку на поламаному, вкритому пилюкою телевізорі, що давно перетворився на стілець і для цього навіть був укритий старою рядниною: другий рік чекав ремонту. Притискала до живота шкіряний футляр і безпорадно, наче з іншого виміру, дивилася на малих, на мамку, на старого чоловіка, схожого на Діда Мороза, і на красиву милосердну пані, яка надарувала стільки радості, скільки Миколка, Андрій, Едька і Яся за все життя не бачили. І як же Рая їх покине?

Іветта підійшла до дівчини, обережно зробила наступний хід.

– Раєчко. Ти не проти, якщо про твоє рішення я дізнаюся трохи пізніше?

– Не проти, – прошепотіла-збентежилася. Заплуталася: «Та що ж це? Син пані пише, що чекає. Пані каже – пізніше».

А Іветта не поспішала. З хірургічною точністю відрізала Раї шляхи для відступу.

– Добре, – усміхнулася. – Хочу спочатку твоїх меншеньких обрадувати.

Біля малечі присіла.

– Діточки… Ви на святковій ялинці з Дідом Морозом і Снігуронькою були?

– Ні! – прокричав хоробрий Едька. – Ми в генделику Сугоянів були. Там темно і тхне!

– А я на горище лазила, – сказала мала Яся. – По драбині. Сама.

– То ти дуже хоробра дівчинка! – сумно усміхнулася Іветта. – Усіх хоробрих дівчаток Дід Мороз і Снігуронька запрошують на святкову ялинку з піснями, розвагами й подарунками.

– Ура! – закричав Едька. Миколку та Андрійка як штовхоне. – А я теж хоробрий! Миколка мене лупцює, а я його потім теж… Щипаю, коли засне.

– Ви всі дуже хоробрі й сміливі діти, – сказала Іветта. – Тому ви всі четверо їдете на ялинку до Діда Мороза.

– Зараз?! – витріщили очі близнюки. Підхопилися. Скачуть. – Ура! Ура!

– Звичайно, що зараз. Завтра ж – Новий рік! Треба встигнути доїхати вчасно. Мама допоможе вам зібратися.

Нінуха слухняно підхопилася, сховала гроші в пазуху, заметушилася.

– Оце вам пощастило! Подарунків купа, а тут ще й на ялинку. Дякуйте, дякуйте! Цілий місяць розкошуватимете в гостях у Діда Мороза й Снігуроньки. А може, й усю зиму гостюватимете, як добре себе вестимете! Так я кажу, Ризотто Іветтівно?

– Так… – відповів замість Іветти адвокат Поспєлов.

Раї здалося – не розчула.

– Місяць? – перепитала обережно.

– Ми даруємо Миколці, Андрійку, Едику та Ясі подорож до дитячого санаторію в Карпатах, де аж до Масляної відбуваються святкові розваги для діточок, – обережно пояснила їй Іветта. – Ох і непросто було це влаштувати, та мені вже дуже хотілося вас усіх порадувати.

– А ми додому повернемося? – запитав кмітливий Едька.

– Обов’язково! – запевнила Іветта. – А тут мама на вас чекатиме. Так?

– А куди я дінуся? – хмикнула Нінуха.

– А вам, Ніно, я би радила хоч на тиждень лягти до відділення патології вагітності й обстежитися ретельно, щоб під час пологів не сталося чогось несподіваного, – сказала Іветта. – Коли ще у вас така нагода буде? Малеча відпочиватиме… Сам Бог велів…

– Може, після свят… – пробурмотіла Нінуха. – Хто ж це з нормальних людей на свята буде в лікарнях киснути? На свята того… святкувати треба…

Рая сиділа на телевізорі й безпорадно дивилася, як малеча кидає труси-майки до новеньких, теж від красивої пані, рюкзаків. За мить побіжать до чорного мікроавтобуса, що стоїть біля хати, і Рая залишиться з мамкою в холодній, злиденній хаті. Мамка гроші у фартух сховала… Оце гулятиме! П’яничок повну хату назбирає, дядьки до Раї чіплятимуться, а малих же не буде. То малі завжди Раю від дядьків боронять, навколо неї стовпляться, ревуть та тих дядьків малими кулачками лупцюють, щоби Раю не займали. А тепер Рая сама тут лишиться. І пані мовчить. Не каже – чи візьме її з собою!

Іветта підійшла до дівчини, присіла поруч на старий телевізор, обійняла.

– Платон мене цілий тиждень випитував: Рая говірка чи мовчазна? А я кажу: мовчазна. Дуже скромна і мовчазна. – Усміхнулася. – Та вже скажи хоч слово…

«Ви мене з собою візьмете?» – рвалося з Раїного серця. Голову опустила.

– А малі… як – самі до тих Карпат?…

– Миколку, Андрійка, Едика і Ясю супроводжуватиме аж до самого санаторію людина, якій я повністю довіряю. Федір Олександрович Поспєлов, – Іветта показала сивого пана. – Мама підписала документ, що довіряє йому довезти дітлашню до санаторію, а Федір Олександрович несе за дітей повну відповідальність. Не хвилюйся, Раєчко. Їм там буде дуже добре.

Іветта не мала сумнівів. За її дорученням Поспєлов вивчив стан справ у доброму десятку дитячих будинків сімейного типу. Особливо багато добрих відгуків надходило із Закарпаття, де у невеличкому прикордонному селі, у горах, молода сім’я міліціонера і медсестри збудували новий двоповерховий дерев’яний будинок з усіма вигодами і не просто годували й не ображали прийомних дітей, а наполегливо займалися з ними, розвиваючи таланти та здібності вихованців. В обійсті, крім власне будинку, були стайня з двома жвавими конячками, город, невеличкий садок і ціла гусяча ферма, де поралися не прийомні діти, а двоє найманих працівників. Та найбільше Іветті сподобалося те, що, крім своїх двох, у сім’ї виховувалося лише четверо прийомних дітей, і подружжя не поспішало прийняти принамні ще одну сирітку, аби формально відповідати положенню про дитячий будинок сімейного типу. Ні. Міліціонер і медсестра прагнули спочатку навчитися вправлятися з такою кількістю дітей, щоби не проґавити жодного з них. Тільки вчора Поспєлов повернувся з Закарпаття. Міліціонер і медсестра погодилися взяти Раїних братів і сестру. Іветта підкріпила угоду грошима.

– Справжній санаторій. Сам би там залишився, – розповідав адвокат. – Природа надзвичайна! Люди надзвичайні! Умови надзвичайні! Діти…

– Теж надзвичайні? – скептично запитала тоді Іветта.

– А там неможливо бути інакшим, – розвів руками сентиментальний адвокат. – Там панує любов… Надзвичайне явище!

– Пропоную повернутися до справ, – нагадала Іветта.

А справ було повно. Поки за домовленістю з прийомною сім’єю Миколка, Андрійко, Едик і Яся до весни гостюватимуть на Закарпатті, адвокат візьметься за позбавлення Нінухи батьківських прав, оформлення опікунства для подружжя з прикордонного села і всі дрібні проблеми, що виникнуть у справі. «А я потурбуюся, щоб істота вже ніколи не завагітніла», – окреслила коло власних справ Іветта.

Згадала про них тепер, у холодному, розваленому, як життя його житців, домі. «Тоді, після перших відвідин цього пекла, я мріяла забрати від істоти дітей, знищити її і спалити це кубло! – усміхнулася. – А може, справді спалити?…»

Ковзнула поглядом по облуплених стінах, наштовхнулася на пожовтілий портрет: старі чоловік і жінка напружено дивилися просто в душу.

– А це хто? Родичі? – спитала.

– А… Чужі люди! – буркнула Нінуха. – Ми сюди перебралися, так портрет на стіні висів. Може, старі хазяї. Викинути хотіла, а Райка істерику влаштувала. Не можна, каже, людей викидати.

– Не заважають же, – прошепотіла Рая.

Іветта уважно глянула на дівчину. «Що ж, не палитиму кубло, – подумала. – Хай висить портрет. Він же повинен десь висіти». Устала зі старого телевізора, оцінила готовність малих до подорожі, обійняла Раю і м’яко сказала:

– Ну от і все. Усі готові. Поїдемо, Раєчко? Платон чекає…

Дівчина задихнулася, наче слово, сказане в останню мить, не врятувало, а тільки додало жаху. Стиснула в руках шкіряний футляр і прошепотіла:

– Добре…

Ліда купила камінь. Зі значенням.

Спочатку спонтанне рішення неодмінно подарувати Стасові найкоштовніший камінь натрапило на проблему вибору – аж ніяк не грошей. Грубі чоловічі персні з пафосними діамантовими вставками здавалися ярмарком несмаку. Ліда передивилася їх добрий десяток, та сама думка про те, що незграбне одоробало сяятиме на Стасовій руці поряд з обручкою, викликало відразу. Ліда вже зібралася попрощатися з наглою ідеєю, що виникла тут, у гамірному торговельному центрі, коли дівчина-консультант ввічливо запитала:

– Чи можу я допомогти?

– І чим? Тобто… Я сама не можу зорієнтуватися. Чим же мені допоможете ви? – не зрозуміла. – Питатимете, для кого камінь? Зріст, вік, стать, вага? Захоплення, бізнес, уподобання? Перепрошую, та я не вірю в ці надкреативні прийоми продажу.

– Я можу лише розповісти про магічні властивості каменів… А обирати однаково вам, – відказала дівчина.

Червоні-сині-жовті-зелені, безбарвні – вода, багатобарвні блискучі, шоколадні, напівпрозорі й геть непрозорі, як душа… Дівчина-консультант викладала прикраси на прилавок. Про кожний камінь – із захватом, до дисканту. Настрій передавався Ліді миттєво, як сказ, і тільки в тому вже була своя магія. Примножують силу добра, оберігають печінку чи нирки, дають наснагу серцю, гарантують вірність, бережуть від зради, роблять успішним бізнес, привертають увагу протилежної статі, підхльостують ревнощі…

На прилавку залишилися дві каблучки – з обсидіаном і раухтопазом.

Дівчина-консультант узяла в руку каблучку з раухтопазом.

– Раухтопаз – не менш цінний різновид кварцу, ніж гірський кришталь і аметист. Цей золотаво-коричневий колір цінується особливо. Буддисти називають його каменем Будди, здатним підносити думки з темряви підсвідомості у сферу надсвідомості й осяяння. Раухтопаз виводить з організму шлаки і оберігає від негативу. Це ж так важливо, погодьтеся?

– Так…

«Піднімає думки з темряви підсвідомості?» Ліда згадала бридкий стогін порнозірок з останнього, придбаного Стасом диску, його тваринне збудження і жадання завдати Ліді такого болю, щоб у ньому потонув стогін тваринок на екрані. Їй потрібен такий камінь. Стасова підсвідомість лякає її. Занадто.

– Обсидіан – також магічний камінь, – дівчина– консультант торкнулася каблучки з чорним, як смола, каменем. – Індуси вважають, що обсидіан проводить у людське тіло енергію Землі, поглинає лихі наміри, допомагає людині усвідомити власні вади і слабину. Якщо носити обсидіан повсякчас, він рятуватиме від поганих вчинків і гріхів.

– Здається, мені потрібен обсидіан! – зашепотіла поспішно. «Обсидіан! Стас усвідомить: порноігрища вбивають моє серце. Невже я більше не збуджую чоловіка? Невже більше не бажана? Невже йому потрібен акомпанент немолодих, некрасивих, вульгарних, до кінчиків сосків розбещених тіток, згідних злягатися з усім, що більше за середній палець руки?» – Обсидіан! – повторила упевнено. – А краще і раухтопаз, і обсидіан.

Дівчина-консультант заперечливо захитала головою.

– Ні, ні… Не варто поєднувати! Магія каменів від того не посилиться, а от послабшати може. Краще купіть камінь для себе.

Ліда розгубилася, знітилася.

– Для себе? Я… вас не розумію.

Дівчина-консультант дістала з вітрини сережки – непрозорі камені глибокого синього кольору в оправі з білого золота.

– Лазурит, – сказала упевнено. – Амулет відвертості та справжніх почуттів. Допомагає втілювати в життя плани й проекти, якщо ті ґрунтуються на щирості. Йоги використовують лазурит для очищення аури від негативного впливу. Лазурит допомагає боротися з тривожними думками. І вам допоможе… подарувати обсидіан зі щирим сподіванням. Цей лазурит – особливо магічний. Він із лазуритових копалень у Бадахшані. Найдревніших копалень…

Ліда розгубилася ще більше: ніби дівчина прочитала кожну з її тривожних, розпачливих думок.

– Добре… – пробурмотіла безпорадно. – І… лазурит. – Згадала про маму.

– А жіночі сережки з обсидіаном є?

– Так, – відповіла дівчина.

Ліда повкидала до оксамитової торбинки прикраси, раптом заметушилася, дістала сережки з лазуритом.

– Допоможете мені вдіти їх просто зараз? – попросила дівчину.

І чому після цього діаманти – кращі друзі дівчат? Синій лазурит із чорним обсидіаном зі щирістю найближчих друзів диктували Ліді свою біблію. Упевненість розправила плечі – вище тільки небо. Захищена! Поправила лазуритові сережки у вухах, вийшла з торговельного центру, озирнулася – наче вперше побачила і відразу полюбила передсвяткову вуличну метушню, стурбованих людей із ялинками й апельсинами, нескінченний потік автівок, обліплені яскравими вогнями дерева, вітрини, навіть звичайні кіоски, музику з підземних переходів і відчайдушне цвірінчання горобців біля забутого кимось бутерброда на лавці. Сніг на щоках, десь уже смажать гусей і ріжуть овочі, заправляють салати і ставлять на холод шампанське вино. Новий рік! Завтра! Вона прикриє мочки глибоко-синім лазуритом, підкріпить його силу своїм щирим бажанням і обережно надіне на Стасову руку каблучку з магічним обсидіаном. Поряд з обручкою.

Думки кружляли, ноги несли. Ні, ні! Вона не зіпсує особливий подарунок банальним врученням із побажаннями успіхів і любові. Рівно о дванадцятій, тієї єдиної миті, коли час поблажливо зупиняється, дозволяючи загадати безліч бажань на цілий рік наперед, Ліда впаде на коліна і поцілує Стасову руку. Бо він має знати, має врешті усвідомити і повірити: вона його рабиня. І зайве перевіряти це болем під хтивий вереск брутальних тіток. Він обов’язково все зрозуміє. В очах її прочитає, а вона обома руками притисне до серця Стасову руку і надіне на його палець біле золото з обсидіаном.

Усміхнулася збуджено – і як же витримати до завтра?! От ніколи вона в таких справах терпіння не мала: тільки-но подарунок потрапляв до рук, тієї ж миті хотілося побачити радість в очах людини, якій він призначався.

Навіть на татків ювілей осоромилася. Купила чудову імпортну машинку для стрижки пишних таткових вусів, сховала її у кухонній шафці, ніби академік тільки те і робив, що тинявся по дому і шукав сховані подарунки, напередодні поклялася собі, що нізащо не признається таткові, хоч академік і не питав, про вусоголільне диво, та варто було Петру Григоровичу повернутися додому і попросити доньку зробити йому чаю, як Ліда вхопила татка за руку, потягла на кухню, відчинила шафку і радісно повідомила:

– Татусю… Я тебе люблю… І твої очі! І бороду. І вуса…

– Доню, ти часом не перебирала дитячих книжок? – розсміявся академік. – Бо я відчуваю себе хворою бабусею з «Червоної Шапочки»…

– А твої вуса я люблю особливо! – радісно вигукнула, вихопила з шафки коробку з машинкою. – І тому поздоровляю тебе з завтрашнім ювілеєм і дарую твоїм вусам…

Наступного дня всі домашні вітали академіка, а Ліда стояла в кутку і журилася. От знову вона все зробила недоладно. Петро Григорович обцілував Іветту, Платона, Ангеліну, підійшов до Ліди, запитав лукаво:

– Як тобі мої вуса, доню?

– Прекрасні вуса. – Тільки тепер Ліда роздивилася, що таткові вуса акуратно підстрижені.

– Добре, що ти подарувала машинку заздалегідь, доню. З такими вусами ювіляру не соромно вітання приймати та гостей зустрічати…

Гості! Згадала, аж зупинилася посеред вулиці. Вони ж зі Стасом запросили на новорічну ніч Стасового друга Олега і Лідину колегу Зоряну. І як же Ліда при чужих людях падатиме на коліна і цілуватиме Стасову руку, щоб угамувати підсвідомі грішні наміри чоловіка ліками під назвою «обсидіан»?

Ухопила мобільний.

– Стас? Стасику, де ти?

Стас саме їхав за Лідою до клініки.

– Ні, коханий, ні. Я сьогодні звільнилася раніше. Купувала всім подарунки. Я вже на Європейській площі.

«Тойота» зупинилася біля Українського дому за десять хвилин. Ліда збуджено глянула на веселого чоловіка, не втрималася:

– Я підготувала тобі надзвичайний сюрприз, та я зможу… Зможу не промовити й слова! Ну, Стасе! Затули мені рота!

Стас усміхнувся, затулив Лідині вуста поцілунком. Відірвався, глянув їй у вічі:

– Я теж підготував тобі надзвичайний сюрприз. І не проси! Дізнаєшся тільки завтра.

– Добре. – Збудження розтануло. – Тільки… Річ у тому, що мій сюрприз… Є проблема.

– Мій сюрприз теж вимагає деяких змін у наших попередніх планах. Гості…

– Так! Гості! Мій сюрприз теж не передбачає запрошення Олега, – заспішила. Дивувалася. «Що це? Що за диво? Ніби мріють про одне й те саме».

– Не тільки Олега. Твоя Зоряна теж, виходить, зайва.

– Так! Господи, так! – потяглася до нього. – Я люблю тебе.

– Що робитимемо?

– Ти вже запросив Олега?

Стас скривився з прикрістю:

– Здається, заради нашої компанії він відмовився від гоцалки в нічному клубі.

– Зоряна теж зраділа запрошенню… – засмутилася Ліда. – Ну що за біда?! Як несправедливо.

– Спокійно. Ми викрутимося. А якщо… Ні!

– Я знаю! Ми накриємо стіл, проведемо з ними вечір, а перед дванадцятою… Може, зняти номер у готелі?

– Я вже…

Ліда вразилася.

– Ти диво, Стасе! Я обожнюю тебе. Так і зробимо?

– Ні, кохана. Готель за містом, і ми повинні бути там завтра зранку.

Ліда розсміялася, обхопила чоловіка за шию.

– Ось ти і розкрив свій сюрприз, Стасе!

– І не сподівайся! Про сюрприз я не сказав ні слова. – Задумався… Брови насупив. – А може… скажемо, що ти серйозно захворіла…

– Давай, – так безтурботно вигукнула Ліда, що Стасу стало ніяково. «Ну фігня ж! Навіщо я так? Кажуть, намовиш на себе – справді захворієш…»

Винувато провів рукою по густому Лідиному волоссю, відкинув прядку.

– О! – здивувався. – У тебе нові сережки. Камінь красивий… Синій, як твої очі. А я купив тобі сексуальну білизну. Теж синю.

– Ось ти і відкрив свій сюрприз! – розсміялася Ліда.

– Лідо, навіть не пробуй угадати. Це неможливо, – азартно всміхнувся Стас.

– Сподіваюся, не нове порно?

Стас збуджено засміявся, притягнув до себе дружину, легко вкусив за вушко:

– Ні, кохана. Жодних дисків.

«Лазурит, – аж перелякалася Ліда. – Діє…»

Тридцятого надвечір мікроавтобус «мерседес» повернувся до столиці з повним черевом пасажирів. Дід Мороз-Поспєлов утомлено дрімав, Миколка з Андрійком та Едькою прилипли до вікон, відірватися не могли – ого, як тут цікаво! Маленька Яся скрутилася біля Раї, поклала голівку на її коліна, обійняла нову ляльку, гладила блакитні кучері й шепотіла, щоб та вже заплющувала очі й спала, бо оце як не слухатиметься, не спатиме, так вовчок прибіжить, а він ох і злий!

Рая однією рукою притримувала Ясю, другою притискала до грудей шкіряний футляр із золотою любов’ю. Мучилася: навіщо послухалася красивої пані й не взяла з собою старі «мартінси»?! Хоч і з секонду, та все ж фірмá. Може, тоді красивий син пані не звернув би уваги на її спортивки, розтягнуту футболку, джинсову курточку зі шкіряним комірцем і джинсові черевики на гумовій підошві. «Хоч би ім’я її вивчити, бо мамка її і Ризоттою, і Ризеттою обзивала, а вона Іветта… Іветта Андріївна».

Іветта сиділа на передньому сидінні, поряд із водієм, усе поглядала на годинник і час від часу напружено говорила:

– Чи не можна швидше, молодий чоловіче?

«Чемна така, – подумала Рая. – Мамка би вже сто разів виматюкалася. Куди це вона так поспішає?»

– До залізничного вокзалу, – наказала Іветта, коли мікроавтобус проїхав повз монумент Батьківщини-матері.

– Ого, яка тітка! – закричав Андрійко. – І сто вогнів на неї світять!

– У неї шабля замала, – розсудливо сказав Едька.

– А де санаторій? – спитав Миколка. – Я сцяти хочу.

Водій похмуро всміхнувся, скоса глянув на Іветту:

– Зупинити? На заправці є туалет.

– Ні, – відповіла Іветта. – Ми й так запізнюємося…

Рая завмерла. Обережно торкнулася адвокатового плеча:

– Перепрошую… А малі хіба зараз від’їжджають? Не завтра?

– Поїзд на Ужгород за сорок хвилин, – позіхнув Поспєлов, здригнувся, проганяючи сон. – Усе нормально. Встигаємо.

Ох і закрутилося! Рая бігла пероном, несла на руках малу Ясю, хлопців підганяв адвокат, бо все зупинялися, тицяли пальцями на всі боки, водій тяг сумки й рюкзаки. Іветта йшла останньою, уважно спостерігала за галасливою кампанією.

– Восьмий вагон, Федоре Олександровичу! Ну куди ви?! – тільки й мовила суворо, коли адвокат оминув потрібний вагон і побіг далі.

– Ваші квитки?! Скільки дітей? Хто дорослий із дітьми їде? Ви? Швидше! Відправляємося! – провідниця їм.

Один за одним – скік, скік, скік. Рюкзаки, сумки. Поспєлов важко… Іветта стояла обіч, нервово спостерігала за метушнею. «Тільки б ніхто не згадав про прощання», – думала напружено. Ще мить і…

– Прощаємося! Проводжаючі, ви мене чуєте? – загорлала провідниця у вагон. – Прощаємося і виходимо!

Рая зблідла, ковтнула сльозу, озирнулася на красиву пані.

– А можна я?…

Поїзд здригнувся, з-під коліс – як із чайника. Вагони ляснули. По-о-оїхали!

Пасажири відсовували занавіски, махали у легковажно відчинені вікна. Біля одного вікна раптом засовалися – голови назад, до купе. Крізь темні постаті дорослих людей Рая побачила перелякане обличчя Едьки. Дерся до вікна, штовхав пасажирів ліктями. Дошкрібся.

– Раю! – закричав відчайдушно. – Колька всцявся! Яська реве. Забери нас. Ми зараз зіскочимо, Раю!

Рая стисла кулачки, побігла за вагоном.

– Гей… Та ти що?! Не стрибай! Я зараз… Едьку!

Грюк! Провідниця уже на ходу зачинила двері вагона. Вікно з Едькою, здавалося, окремо від потяга застрибало, заспішило в ніч і за мить зникло. Рая зупинилася посеред перону й заплакала.

– …У дев’ять років мені теж уперше в житті довелося самостійно, без дорослих, їхати поїздом через половину Радянського Союзу. З Казахстану до України, – почула тихий голос красивої пані. – Я кричала дужче за Едика, бо на пероні стояла сестра, яка замінила мені матір, а в Києві чекала материна сестра, яку я ніколи не бачила… Минуло зовсім небагато часу, і я зрозуміла: вони бажали мені щастя… Ціною власного. І зробили все, щоби я стала щасливою. Може, на спомин про них я так хочу, щоб і ви стали щасливими. Завтра, Раєчко, ми з тобою зателефонуємо Федору Олександровичу. Він розкаже нам, як діточки доїхали, як розмістилися, які забавки їм підготували. І не сумнівайся: завтра їм буде весело. Ти мені віриш?

– Так… – ледь чутно.

Іветта обережно обійняла дівчинку за плечі, додала оптимізму.

– Час швидко мчить, скоро повернуться…

– Я зможу їх провідати?…Коли повернуться.

– Безумовно, – упевнено збрехала Іветта. «Треба-таки спалити те кубло», – подумала. Запитала турботливо: – Втомилася?

– Та так… – прошепотіло дівча.

– Втомилася, бачу. Їдьмо, Раєчко. У нас ще багато справ…

– А ми… Ви… хіба не додому? – запитала спантеличено. – Ніч надворі.

Іветта перестала б себе поважати, якби дозволила дівчині отак, просто з Нінушиного кубла, переступити поріг її дому. Ні! Спочатку делікатна прихована санітарна обробка. А що, коли в Раї, як мінімум, воші? Не плескатися ж їй у тій самій ванні, де згодом купатиметься Платон?

– Нас чекають у салоні краси, – повідомила з демонстративним захопленням. – І це тільки мій перший подарунок тобі, Раєчко. Зустрінемо свято красивими?

– Добре… – розгубилася.

У вже зачиненому для звичайних клієнток пафосному салоні краси біля Печерського ринку на них чекали. Доглянута білявка років сорока в білосніжному халатику – сама привітність.

– Розслабтеся, юна леді, довіртеся моїм рукам.

Душова кабінка. Білявка поставила голу Раю під потік теплої води, вділа прозорі гумові рукавички і стала схожою на працівника санепідемстанції.

– Прошу! Я сама, – бентежилася дівчина, коли білявка налила на мочалку запашного рідкого мила, власноруч заходилася мити їй шию, спину, ноги.

– Ні, ні, юна леді. Дозвольте! Це моя робота, – безапеляційно. – Я ж не просто мию вас. Я готую ваше тіло до масажу на розслабляння.

Волосся, певно, теж потребувало спеціальної підготовки до того загадкового масажу, бо пані попросила Раю нахилити голову, намастила волосся і шкіру голови чимось їдучим і наказала хвилин п’ять не чіпати.

– Змийте поки теплою водою піну з тіла, а я повернуся за хвилину, – усміхнулася й вийшла.

– Шкірні покриви на диво чисті. Шкіра голови, здається, теж, але про всяк випадок я обробила «нітіфором», – схилилася до Іветти.

Іветта спокійно чекала в холі. Уже встигла зателефонувати додому, поговорила з Ангеліною і Платоном, тепер гортала рекламні проспекти і думала про те, що слушно наказала Ангеліні дати Платонові пігулку снодійного. Хай поспить синочок. Емоційні зустрічі перед сном – погана ідея. Вона покаже ляльку вранці. «Справді, під ялинку вийшло», – усміхнулася.

– Дякую. – Іветта підвелася. Задумалася. – Але однаково… краще підстригти.

Білявка в білосніжному халатику слухняно кивнула і повернулася до дивної клієнтки. Раю закутали в пухнасте, як святковий сон, торочкувате простирадло, уклали на кушетку, намастили тіло духмяною олійкою… Очі злипалися, заспокійливе тепло – всюди: у повітрі, у м’якому простирадлі, на кінчиках пальців масажистки. «Хіба так буває? – плуталися Раїні думки. – Чому мені випало таке… Хіба нормальні люди так живуть, щоби їм волосся мили?… Ото тепер зрозуміло, чому багаті ледарюють: хіба після такого тепла до роботи візьмешся? Спати хочеться… Дуже хочеться спати…»

Лясь-лясь-лясь! Управні ручки дзвінко плескали по спині.

– Сподобалося? Чекатиму вас щотижня, юна леді. Як вас звати?

– Раєю…

– Дозвольте, допоможу вам, Раєчко. Потихеньку… Отак. Не розгубіть насолоду.

Білявка допомогла розслабленій дівчині підвестися, указала на гумові капці, укутала в торочкувате простирадло, повела до затишної кімнатки з великим, як вітрина, дзеркалом. Тут уже чекала Іветта.

– Та ти красуня, – здивувалася щиро.

Показала на акуратно розкладені на кріслі речі.

– Це тобі, Раєчко. Тут усе, що необхідно на перші дні. Білизна, колготки, джинси, кілька светриків, пуловерів.

Потяглася до двох коробок поряд із купкою пакунків.

– А тут взуття. Не знала точно твого розміру, тому про всяк випадок узяла дві пари. Ту, що не підійде, повернемо, – усміхнулася. – Однаково нам доведеться найближчими днями заскочити туди знов. Не будеш же ти ходити в одних чобітках. Правда?

– Це… «мартінси»? – геть знітилася дівчина.

– А ти хотіла «мартінси»? Добре. Будуть і «мартінси». А це, здається, «ґабор».

Іветта з білявкою заспішили геть, залишили Раю наодинці з купою новеньких красивих, як мрія, речей. Задихнулася… Та їх тільки розглядати хотілося кілька годин, а пані чемно попросила Раю не баритися. Одягатися в те, що сподобається найбільше, обов’язково залишити голими ноги і руки і швиденько виходити, бо майстри чекають. Які майстри?

Рая розгорнула перший пакунок із комплектом нижньої білизни і ледве сльозу втримала. Ніжне мереживо, м’який трикотаж, рожеві сердечка на білому тлі. Як же гарно. І розмір пані вгадала. Та вона чарівниця. Ох, бачила би Раю Вітка!

Джинси теж наче влиті. Дівчина розклала на кріслі два светрики й розгубилася. Оцей! Яскраво-зелений із Міккі Маусом. Ні! Оцей, смугастий, із чорною шкіряною вставкою-кишенькою. Розгорнула наступний пакунок. Ой! Тільки цей! Білий і пухнастий, плетений кісками. Таки надягла синій бавовняний пуловер із металевими застібками. Розкрила взуттєву коробку й остовпіла. Значить, є красивіші за «мартінси»? Хотіла була миттєво вскочити в м’які замшеві полуботки, та згадала: руки й ноги залишити голими…

Розгубилася. Похапцем поскладала речі в пакети, завмерла у кріслі. Тільки скоса на себе у дзеркало. Це вона? Вона?…

Іветта мужньо витримала п’ятнадцять хвилин, знизала плечима: і чого дівчина не виходить? Почекала ще хвилину, зазирнула до кімнати. Рая каменем сиділа у кріслі, безпорадно дивилася на голі пальці ніг.

– То ти готова, Раєчко? Чому ж не йдеш?

– Не знаю… – ледь чутно. – Чекаю…

– Ну добре, ходімо, ходімо. Зараз три майстрині одночасно за тебе візьмуться. Надолужать… – Іветта видушила з себе посмішку, указала на гумові капці. – Взуй поки що це.

Біля перукарського крісла вже підстрибували від нетерплячки три впевнені панянки. Ой, яка гарненька дівчинка! Оце диво! Зараз ми зробимо її богинею. Одна присіла біля Раїних ніг, друга обережно опустила Раїну руку до пластикової ванночки з теплою водою, третя стала за спиною, провела по волоссю гребінцем і запитала Іветту:

– У вас є побажання?

– Ви бачили останню стрижку Вікторії Бекхем?

– Так! Дуже стильно!

– Зробіть Раєчку кращою за пихату англійку.

– Не проблема, – усміхнулася перукарка. – По-перше, вона вдвічі молодша. По-друге, з такого шикарного волосся легко зробити коротку стрижку.

Рая смикнулася у кріслі. Манікюрша ледь утримала ванночку, педикюрша встигла відвести убік гострі ножиці, перукарка застигла з прядкою Раїного волосся в руках.

– Раєчко! Що з тобою? – насторожилася Іветта.

Рая скосила на Іветту вологі від раптової сльози очі.

– Косу залиште… Не стрижіть… Прошу…

– Що робити? – запитала в Іветти перукарка.

– Підрівняйте і причешіть гарно, – буркнула Іветта, ховаючи роздратування від несподіваного бунту на її власному кораблі.

Весела, як весняний вітер, Ліда примчала до батьківського дому тридцятого ввечері, коли Іветта тільки поверталася до столиці. Викладала подарунки на стіл, усміхалася так радісно, що Ангеліна з Платоном теж звеселилися, хоч причин не було. Нянька біля плити захекалася, Платон від снодійного позіхав.

– Завтра би треба! – торохтіла Ліда. – Знаю, знаю. Завтра! Та завтра не можу. Ну що ти всміхаєшся, Ангеліно? Ні! Я би втерпіла! Їй-богу! Я завтра насправді ніяк не зможу заскочити. Ми зі Стасом святкуватимемо за містом. Тому подарунки вручатиму вам сьогодні. І свято починається сьогодні! Чудова ідея. Ангеліно! Це тобі!

Нянька взяла з Лідиних рук французькі парфуми. Примружила око.

– «Ша… лі…»

– «Шалімар», Ангеліно! Нереальні французькі парфуми. Ну! Давай! Відкривай! Я хочу це бачити…

– Ой, святий Боже! Запах благостині чудотворний!

– Ну ти й богохульниця, нянько! Це тобі не ладан, – розсміялася Ліда. Платона обійняла. – Тохо, сонце! Я люблю тебе.

– Добре, – спокійно сказав Платон. – Я теж люблю тебе, Лідо.

– Тобі – особливий подарунок, мій геніальний брате! Енциклопедичний словник, – показала на великий пакунок. – Важкий, як будь-які знання.

Платон узяв книжку, зважив на одній руці.

– Це нові знання? Якщо це знання взагалі, то мої важать більше. Якщо нові…

– …То голова лусне! – Ангеліна відібрала в Платона важку книжку, понесла до його кімнати. – Де це бачено – стільки читати? Очі повилазять!

– Добраніч, Лідо, – Платон пішов за Ангеліною вслід.

– Та зачекай, Тохо! Я тістечок привезла. Давай влаштуємо свято.

Платон зупинився на порозі своєї кімнати:

– Що таке «свято», Лідо?

– Це просто, Тохо! Треба радіти, бажати всіляких гараздів, веселитися…

– А збрехати можна?

Ліда почервоніла.

– Не знаю…

А знала. За годину до того сама зателефонувала Зоряні, слабким голосом пожалілася: так невчасно захворіла, так шкода, що не може влаштувати вдома свято, запросити гостей…

– Добре, – Платон про своє, плечима знизав. – У мене свято. Я читатиму твій подарунок і радітиму, якщо знання виявляться новими. А побажання я сказав тобі тільки-но… Добраніч, Лідо. Цього замало?

– Не знаю…

– А що ти подаруєш мамі?

Мама! Ліда витягла футляр із сонцезахисними окулярами, показала братові.

– Суперові окуляри. Якщо мама дивитиметься на сонце, очі не втомлюватимуться…

Платон знизав плечима.

– Мама не дивиться на сонце. Мама дивиться на мене.

– Твоя правда… Як і завжди. – Серце покотилося вниз. – Та в мене є ще один подарунок для мами. Дивись! – Показала вибагливі сережки з чорним обсидіаном. – Ну скажи, хіба не прекрасний подарунок?

– Так, добрий… – спокійно відказав Платон. – Хочеш, я передам мамі?

– Ні-ні… – захвилювалася раптом. – Окуляри… можеш передати, а сережки хочу сама вдіти мамі у вуха.

– Добре, – погодився. Глянув на Ліду. – Раз у нас свято, бажаю тобі, Лідо, більше, ніж добраніч. Бажаю тобі цієї ночі доброї. Доброго дня наступного. І дуже доброї наступної ночі, щоби пам’яталась цілий рік. Так нормально?…Для свята?

– Нормально, – сумно всміхнулася Ліда. – Добраніч, Тохо.

Брат зачинився в кімнаті, Ангеліна все про холодець та фаршировану щуку… Ліда глянула на годинник – десята вечора. Стас уже мав би під’їхати після візиту до Олега. Виглянула у вікно, усміхнулася: стоїть «тойота». Неподалік чорний мікроавтобус «мерседес» причаївся, страхітливий і брудний, ніби зіскочив з екрана американського бойовика.

Ліда швиденько розпрощалася з нянькою, полетіла до «тойоти».

– Ну що, Стасе? Як Олег?

– Образився страшенно, – весело розсміявся чоловік.

Завів двигун. «Тойота» кинула снігу з-під коліс у бік чорному «мерседесу» і виїхала на проїжджу частину подільського провулку…

У «мерседесі» похмурий водій глянув на годинник, напружено запитав Іветту:

– А чого ми чекаємо? Якщо треба ще кудись їхати, то краще їхати…

Іветта проводила поглядом доньчину «тойоту», простягнула водієві конверт із грошима. Усміхнулася чемно:

– Дякую, молодий чоловіче. Ми приїхали…

Рая стояла посеред осяяного святом подільського провулку, дивилася на великий старовинний будинок. Він здавався їй схожим на робота-трансформера, що його повіз із собою в далеке Закарпаття невгамовний Едька: кольчуга з сірої штукатурки, напружився, ноги докупи, руки до тулуба притис, приготувався до атаки, а маленької, дурної голови без мізків звідси, знизу, просто не побачити. Десь у хмарах. Страшно…

Рая глянула в спину красивої пані. Мала б уже з ніг падати, а вона собі чимчикує до під’їзду. У руках пакети з Раїними обновками. Озирнулася.

– Швидше, Раєчко…

Рая ступила крок, безпорадно озирнулася – нікого. Була б мамка поряд… Дала б ногою під зад, Рая тоді б – вітром…

– Раєчко, будь ласка, двері притримай, бо в мене руки зайняті, – Іветта прорахувала все.

Дівчина заквапилася, ухопилася за важкі двері, розчинила навстіж – проходьте, проходьте. Посунула слідом. Одна сходинка, друга, третя… Серце, мізки – усе всередині, наче від щедрої зливи та в раптові приморозки, зійшло нервовим потом, вимокло і замерзло від жаху.

Так страшно Раї було тільки раз у житті. Сім років тому, в той день, коли їй виповнилося дев’ять, бабця померла і не стало до кого притулитися…

За рік до того, після хронічних мандрів у пошуках неймовірного кохання, Нінуха вирішила перепочити й потягла малу Раю у кримський степ, де у невеличкому селі жила її мама. Рая бабусю до того жодного разу не бачила, хоч і знала від мамки, що «баба страшна скнара, затюкана колгоспниця і ваашчє – дурепа повна». Точно, дурепа, бо так зраділа приїзду доньки– паливоди, такою любов’ю зігріла онуку, так вірила, що Ніна врешті заспокоїться, зосередиться на вихованні Раї, ніби геть не знала Нінуху чи думала, ніби доньку перевиховали у християнській місії. Та Нінуха й у кримському степу нарила собі велике татарське кохання на ім’я Ядгар. Тижнями не з’являлася в материній хаті. Рая раділа: ніхто не кричить, не б’ється, баба Галя смачним борщем годує, яєчню зі шкварками смажить і пиріжки з вишнями без кісточок пече. Баба пиріжки ліпить, а як на Раю гляне, так до серця все руку прикладає. І хто ж знав, що то «грудна жаба»? Рая і досі не знає, що таке грудна жаба. А за три місяці, коли Нінуха прибила бабу Галю з Раєю новиною, що тепер стане мусульманкою, вискочить за Ядгара, бо він порядний мужчина і батько її майбутньої дитини, до бабиної хати завітав той самий загадковий Ядгар і коротко пояснив, що ім’я в нього не просте. У перекладі з перської – «пам’ять».

– І тому оскільки я ще при пам’яті – і моє ім’я тому підтвердження, то одружитися з Ніною я не можу, – розмотував клубок власної логіки. – По-перше, перед кримськотатарським народом стоїть завдання поновити чисельність до рівня довоєнної, тому маю одружитися тільки з татаркою і мусульманкою, щоб народити багато хлопчиків і трохи дівчаток. По-друге, для виконання цієї історичної місії мене чекає Шайда, дівчина моя. А її ім’я в перекладі з перської означає «кохана», і то також правда. Тому, як порядний мужчина, можу залишити сто гривень на аборт і підвезти мотоциклом до районної лікарні.

Нінуха мало не прибила татарина. Матюками гнала до мотоцикла.

– Це я твоя шайда, брудна ти козлина!

– Ти не шайда, ти шльондра! – гукнув Ядгар із мотоцикла, коли від’їхав на безпечну відстань.

А за півроку від Ядгарових сперматозоїдів, які, певно, теж усвідомлювали важливість поновлення чисельності кримськотатарського народу до рівня довоєнного, народилося не одне дитя, а двійко. Малі Миколка з Андрійком плакали-захлиналися в хаті, Нінуха гасала степом, баба падала від утоми – й одного разу не встала. Саме на дев’ятий день народження онуки. Рая так ревла – усі сусіди позбігалися. Малих розібрали, бабу Галю в останню путь почали збирати, а Раї веліли Нінуху пошукати, бо, стерво, і не попрощається з матір’ю. А де її шукати? Аж до автостанції в райцентр дісталася, бо, чула, мамка казала, що роботу там знайшла. Отам її цигани і перестріли. І гикнути не встигла – уже в будці собачій. А будка на циганському подвір’ї, а де подвір’я те – чортзна. Три дні били та голодом мучили, а потім повели на автостанцію милостиню просити та все лякали: як утече, знайдуть і очі виколють.

Наприкінці дня, коли спритна циганка-наглядачка відволіклася на п’яного пасажира, що задрімав на власній валізі, Рая побачила автобус, що прямував до бабиного села. У рваному циганському капелюсі – денна вартість людського милосердя. На квиток вистачить. Ще й залишиться. Рая озирнулася на циганку і повільно пішла до автобуса.

Ту мить вона згадувала все життя, бо жодного разу – ні коли мамка била, ні коли баба Галя впала і за півгодини від неї вже тхнуло, ні коли мамчині приятелі її за ноги хапали – Рая не відчувала такого моторошного, всеохопного страху, як за ті дві хвилини, що вона йшла до автобуса.

Рая згадала, як ускочила в автобус, як зачинилися двері, як циганка раптом озирнулася і заклякла… «Я втечу… – Роздивилася спасіння. – Якщо тут… у цієї красивої пані, буде страшно, я втечу…»

За спиною двері під’їзду – грюк!

Ангеліна відчинила і всі слова розгубила.

– А це… Я кажу… Та хіба… – белькотіла безпорадно.

Пакети з Іветтиних рук приймає, та все на дівчину зиркає. Ой біда! Знайшла-таки хазяйка жертву. А худа ж, прости Господи! Наче без шлунка народилася, Божою росою губи змочує. І зросту того – шпиндя мала. А косу має… Отут би й згрішила, та куди очі подіти?! Коса гарна. І очі дивні – літній полудень ясний. Та вже дуже мала… і на зріст, і на вигляд. Хіба нині паспорт у тринадцять дають?! Як же хазяйка таке мале-незріле вмовила від мамки відірватися? Ох і гріх смертний!

Іветта принюхалася. Брова – дугою.

– Що це за запах, Ангеліночко?

– «Шалімара»! – як згадала, так і сказала. – Лідуся подарувала. Я тільки крапельку за вухо, а воно… Разів п’ять вмивалася – пахне! – Наважилася: – А це що за гостя з вами?

Бо ж Бог є! Може, помилилася, коли подумала, що хазяйка ляльку для сина привела. Іветта поглядом, наче факір вогнем, накреслила у повітрі: «Обережно!», поклала руку Раї на плече.

– Знайомся, Ангеліночко. Це і є наша Раєчка.

– Добрий вечір, – прошепотіло дівча.

– Раєчка? – Ангеліна прочитала хазяйчин погляд більш конкретно: «Уб’ю!», знітилася, метушливо всміхнулася. – Проходь, проходь, Раєчко.

– А де Платон? – спитала Іветта.

– Спить.

Іветта демонстративно розгублено сплеснула руками.

– Що робитимемо, Раєчко? Розбудимо?

– Та хай… – перелякалося дівча.

– Добре! Зробимо, як ти сказала. Хай спить. І тобі треба відпочити, – Іветта вже йшла до вітальні, команди роздавала. – Ангеліночко! Приготуй мені ванну. Ні! Спочатку покажи Раєчці її кімнату, допоможи розібрати речі, а потім приготуй мені ванну.

Зупинилася посеред вітальні, театрально обернулася до дівчини, розкинула руки:

– Вітаю тебе у твоєму новому домі, Раєчко.

– І я вітаю, – буркнула Ангеліна.

– Дякую… – прошепотіла, мимоволі оченятами стрельнула: так пані голосно її привітала, що, певно, сина розбудила. Зараз вийде…

Кругла, як гарбуз, рум’яна тітка з добрими очима обійняла її, повела до пишної вітальні з картинами на стінах, із неї – у широкий коридор із книжковими полицями вздовж стіни. Одні двері минули, другі, треті… Урешті, нянька зупинилася перед четвертими дверима, штовхонула їх і вже не так радісно сказала:

– Ну що… Проходь… Ось він, твій закапелок… Сама впораєшся чи допомогти?

– Дякую…

– Що «дякую»?

Рая знизала плечима:

– А що треба робити?

– Тобі? Нічого! Працюю тут я! Відпочивай уже! – Нянька намагалася говорити привітно, та всередині, певно, сидів чорт-гризло, сміявся-розсмикував незрозумілу образу, штовхав назовні.

– Добре, – так беззахисно і покірно погодилося дівча, що Ангеліні стало соромно. Чого визвірилася? Малій і так, певно, непереливки, ще й вона штрикає?!

Зітхнула – ой-йой… Залишила пакети з обновками біля дверей, повела дівчину по кімнаті.

– Оце Іветта Андріївна для тебе кімнату підготувала – усе нове, щоби ти не думала… Ліжко з ортопедичним матрацом, щоби спина не боліла ніколи. Бач, яке широке? Розкинешся… Покривальцем м’якесеньким укриєшся і дивитимешся телевізор. От уже гарно хтось придумав, щоби великі пласкі телевізори на стіни чіпляти. І дивитися зручно, і місця не займає. А як не захочеш телевізора, так музичний центр собі слухатимеш. У Платона тих дисків… А ця шафа – для твоїх речей. От і є куди обновки складати. І не думай, що шафа завелика. Іветта Андріївна й не такі шафи вміє нарядами забивати до краю. А цю штуковину з великим дзеркалом звуть туалетним столиком, хоч мені це слово геть не подобається. От унітаз точно – «туалетний стільчик». А це… Коли я була малою, так у нашому селі жінки на такі комодики з дзеркалами «трюмо» казали. І на диван оцей оксамитовий непрактичний полуторний, що він тут – «канапе», казали просто «диван». Бо канапе – це бутерброд. У кутку стіл із комп’ютером. Як не розберешся, Платосик усе чисто розкаже. Ох же він у нас розумний у цьому ділі.

– А тут двері… – наважилося дівча, показало на невеликі двері біля широкого, вкритого невагомим покривалом ліжка.

– А тут твоя ванна кімната, – Ангеліна відчинила двері й увімкнула світло. – Душова кабінка, ванна і туалет із біде. Що таке біде знаєш?

– Так, – розгубилося.

– Ну і що це? – глузливо посміхнулася нянька.

– Знаю… – голову опустило.

Нянька зітхнула:

– Ну, добре, дитино. Допомогти тобі речі у шафу поскладати?

– Дякую… Сама…

– От і добре. Обживайся. У ванній – рушники і халат. Піду Іветті Андріївні ванну приготую, а потім зайду.

– Коли? Скоро?

– А чому питаєш?

– Щоб устигнути… речі поскладати.

Нянька всміхнулася сумно.

– Ох, дитино-дитино… Хіба ж я перевірятиму? Як не поскладаєш, сама складу. Ти тепер – пані. Звикай. Зараз ванну хазяйці приготую і їсти тобі принесу. Ти ж бо не їла з ранку.

Рая знітилася, щоку до плечика гострого притулила.

– Та хай… Зранку вже.

– Яке там «зранку»… Принесу. Дивись мені, не засни голодною…

Нянька покотилася до дверей. Рая сіла на ліжко й завмерла. Ще хвилину тому обережно ступала за Ангеліною слід у слід, ніби за крок вбік – кара, із настороженою цікавістю роздивлялася те ліжко, шафу, щось середнє між кріслом і диваном, що звалося канапе, дзеркало… Дзеркало! І ванна своя? Біде якесь… Телевізор величезний. Хоча б не зламати, а то натисне не на ту кнопку… Музика. «Хоч би тітка скоріш пішла», – стрибали думки. Ох, вона тоді… У кожну шухлядку позаглядає! Перед дзеркалом покрутиться! Рожевих портьєр торкнеться. На світлині, що її пані показувала, вони здавалися такими прозорими, а тепер здаються такими цупкими – певно, бо ніч? А килим же який! Білий! І меблі всі білі лаковані… Провела долонькою по пухнастому покривалу. Озирнулася до портьєр. Ні! Рукою не дотягнеться, а підвестися і підійти – страшно. Заклякла на ліжку, тільки очі – то на шафу, то на туалетний столик, то на телевізор…

«Речі ж поскладати!» – згадала. Підвелася, насторожилася, ніби з кожного кута за нею камери стеження. Обережно відчинила шафу і розгубилася: це ж скільки нарядів треба накупити, щоб повна шафа…

Коли за десять хвилин Ангеліна вкотила до Раїної кімнати смішний столик на коліщатках, дівчина сумирно сиділа на ліжку. Тільки рука на подушці, ніби під нею скарб небачений.

Ангеліна підкотила столик до Раїних ніг, зняла серветку – чай, сир, джем, свіжа булка, бутерброди з салямі та шинкою.

– А чого сидиш як засватана? За подушку вхопилася? – здивувалася. – Спати хочеш?

– Ні…

Обережно прибрала руку з подушки. Посунулася, пересіла, ніби для більшої зручності, – а подушка тепер за спиною. Не дотягнеться до неї нянька.

– Як поїси, столик до стіни відсунь, а я ранком приберу. – Нянька скептично глянула на закляклу дівчину, пішла до дверей. – От горе… Добраніч, дитино.

…Ангеліна давно вимелася, за дверима Раїної кімнати стихли звуки. Крізь прозорі – таки рожеві портьєри – місяць. Дівчина глянула на сервірований столик і раптом відчула, що страшенно зголодніла. Ковтнула слину, обережно обернулася до подушки. Простягнула руку і дістала з-під неї фото Платона. Закусила губку, поклала світлину на коліна, затамувала подих. Куди ж фото сховати? Чуже все. Тітка бігає… Красива пані, певно, у всі дірки заглядатиме. Перевірятиме, чи Рая охайна, чи гідна в цій красі залишитися. Куди б сховати, щоб не здогадалися… Озирнулася. Та куди ж?! Може, поїсти, а вже потім схованку шукати? Ні! Підвелася обережно. Пішла по кімнаті тихо. Спробувала поміж нових светриків покласти – не те. У шухляду туалетного столика… Підвіконня обмацала – нема й шпарини.

Задумалася. Опустилася на ліжко й обережно, щоб не зіжмакати, засунула фото під простирадло поряд із подушкою. Прилягла, поклала долоньку на цупкий папір, усміхнулася збентежено.

– Добраніч… – прошепотіла світлині. – Я тільки хвильку полежу з тобою поряд, а потім поїм… Зранку голодна… Поки їхали, малі всі бутерброди розхапали.

Крихітка Яся перед очі. Миколка з Андрійком, Едька-шалапут. Схлипнула. Кулачком сльозу втерла. Ох, забути би про нюні. Ох і справ же! Поїсти, виспатися, вдосвіта прокинутися, умитися, косу заплести красиво, надягти ту зелену кофтинку з Міккі Маусом… Щоб, коли її поведуть знайомитися з Платоном… Щоби він не перелякався. Не висміяв її. Бо Рая просто наяву бачить, як хлопець кидає на неї ошелешений погляд, обертається до красивої пані: «Мамо! Ти з глузду з’їхала?! Кого ти до нас привезла? Що це за нікчема дурнувата?!» А пані губиться, ручками розводить: «Платоне, синочку! Ти ж сам їй золоту любов передав! Сам казав, що сподобалася, коли я розповідала…» – «Ти інакше розповідала! Жени її! Жени!» – кричить хлопець. Пані прикладає пальчики до скронь, падає в крісло: ой, не можу! А хлопець тоді хапає Раю за зелений светрик, штовхає до дверей: пішла звідси, пішла, дурепо!

Дівчина схлипнула, підхопилася, побігла до дверей. Геть! Тікати, тікати! Вона зможе – вона ж від циганів утекла. За дверну ручку вхопилася, застигла. Тихо! Треба дуже тихо, щоб не побудити нікого. І вдягнутися… Курточка нова… У передпокої нові полуботки замшеві… Тільки тихо.

Ангеліна не спала – молилася.

– Господи єдиний-кріпкий! Ти всі гріхи наші бачиш. Заступися за дитину наївну, настав її на шлях істинний, відкрий очі її невидющі, щоби прозріла й отямилася… Не допусти гріха смертного. Покарай краще мене, Господи, бо така слабка й грішна. Й Іветту жалію: нема їй життя через те дитя хворе, і Платосика-янгола жалію, і Лідусю-бідасю, а дівчину ніхто не пожалів. Хоч ти, Господи, вбережи її, не занепасти її душу безсмертну, поможи, Господи. Поможи…

Так гаряче шепотіла, аж у роті пересохло. Перехрестилася, почовгала до кухні – води попити. На кухні й до Пресвятої Богородиці перехрестилася, склянку мінералки без газу видудлила, світло вимкнула, аж чує – шурхіт у вітальні.

Око примружила – цікава, – із кухні визирнула, й аж мінералка в животі забулькала. Темна постать майже без звуку вітальнею тиняється. Не інакше привид академіка до рідного дому повернувся. А й то! Такі справи… Тут тобі й мертвий у труні перевернеться. Прийшов, певно, дружині докоряти, що дівчину безневинну на поталу…

До стіни притулилася, причаїлася. Не треба Петру Григоровичу заважати. Святе діло, Божа справа! Хай до Іветтиної спальні йде! Хай їй привидиться, хай нагримає на неї вві сні… Може, хоч його послухає, відпустить пташку.

Очі заплющила, молитву зашепотіла. Розплющила й остовпіла – посеред вітальні стояли вже дві темні постаті.

Рая взяла з собою тільки золоту любов і курточку, щоби не задубіти. Притисла до грудей – тільки би ніхто не почув! Навшпиньки коридором до вітальні. Серце гупає, очі витріщила – хоч би не зачепити чогось, не побудити хазяїв.

У вітальні зупинилася: а двері де? Здається, треба стіл оминути, не наштовхнутися на розкішне крісло біля нього, а там уже… Перехопила в одну руку курточку і золоту любов, другу випростала вперед і раптом завмерла від жаху: рука торкнулася голої людської плоті, теплої, пульсуючої. Від несподіванки і страху відсмикнула руку, відсахнулася назад і була би впала, та хтось невидимий і сильний ухопив її за руку, притримав…

– Не впади… – Почула чоловічий голос.

Зіщулилася, несміливо вдивилася: її руку тримав у своїх долонях красивий хлопець із фотографії. Було геть темно, було страшно і соромно, та навіть у нічній пітьмі Рая бачила: у житті хлопець був у сто разів красивішим, ніж на світлині. За коротку мить вона побачила все – і виразні очі, і правильний овал лиця, і довге волосся… Хотілося бігти, відштовхнути його й бігти, плакати, хоч очі – без того враз змокріли, по щоці потекла сльоза… Хотілося бігти, та хлопець тримав у своїх долонях Раїну руку, і вона боялася дихнути – не те що поворухнутися.

Хлопець усміхнувся якось дивно, наче вибачався, погладив долонею Раїну руку, відпустив.

– Я відчув тебе… – сказав тихо. – Зазвичай я відчуваю маму… А сьогодні… тебе…

Вона мовчала. Притискала до грудей курточку з золотою любов’ю – геть не знала, що тепер робити.

– Як тебе звати? – спитав він.

– Рая… – прошепотіла.

– Куди ти йдеш, Раю?

Почервоніла, ще дужче курточку до грудей притисла.

– Не хочеш казати?

– Курточку… – рятівна брехня. – Курточку хотіла в прихожій повісити…

– Добре, – він спокійно кивнув, узяв дівчину за руку, повів до передпокою.

Вона йшла за ним покірно, як теля за мамкою. Кожний наступний крок мав стати останнім. Ось зараз він обернеться, зухвало розсміється і закричить: «Оце прихожа! Двері бачиш? Так тобі туди! Іди звідси! Чого стоїш?»

Платон увімкнув світло. Рая мимоволі затулила долонькою очі й побачила: на хлопцеві самі трикотажні домашні брюки. Гола спина, голі плечі й руки в яскравому світлі здавалися надто блідими, ніби ніколи не бачили сонця. Хлопець обернувся до дівчини, легким жестом відкинув із лоба чорну прядку. Тепер вона могла би роздивитися його краще, та не сміла. Тремтіла посеред передпокою – ось зараз із нею трапиться щось геть непристойне. Уписяється чи знепритомніє. До того йшло.

Хлопець раптом звів брови, уважно глянув на дівчину. Простягнув руку, торкнувся її коси. Подався до неї, нахилився до коси, вдихнув запах волосся… Вона перелякалася, відсахнулася.

– Може, я це… Вибачайте…

Він підняв на неї очі:

– То був запах твого волосся. Я відчув запах твого волосся. Ти будеш зі мною завжди?

Вона перелякалася ще більше, ще на крок відступила назад, до стіни, притислася спиною, знизала плечима: не знаю, я тепер геть нічого не знаю…

Хлопець замислився.

– Де ти живеш, Раю?

А вона і того не знала. Ще десять хвилин тому крадькома пробиралася коридором, мріяла тільки про те, щоби її ніхто не почув, але тепер шкребла лопатками стіну, дивилася на неймовірного, наче з чужої планети, хлопця і так жаліла, що не надягла зеленого светрика з Міккі Маусом.

– Кімната там… по коридору, – видушила врешті.

– Добре, – він спокійно кивнув, узяв із Раїних рук курточку, повісив на вішак.

Клац! У передпокої стало темно. Рая відчула, як його рука торкнулася її руки і раптом спіймала себе на думці, що хоче припасти вустами до його руки, цілувати її, притискатися до неї щокою і не відпускати, не відпускати.

– Ходімо, Раю. Я проведу тебе, – сказав Платон і повів дівчину назад.

Вона тремтіла від несподіваної радості триматися за його руку, а другою рукою щосили пхала в джинси, під светр, шкіряний футляр із золотою любов’ю.

Темряви – наче й не було. У високі вікна вітальні світив місяць, прокладав блакитні шляхи по столу, розкішному кріслу, яке так боялася зачепити Рая, до картин і портрета академіка на стіні.

Платон зупинився навпроти вікна, на місячній доріжці. Бліда шкіра під місячним світлом набралася теплоти, очі дивилися крізь дівчину, за вікно… Він дивно всміхнувся, приклав до грудей біля серця Раїну руку.

– Сюди… На цьому місці ти торкнулася мене сюди. Тут – серце. Серце складається з чотирьох камер: правого й лівого передсердь та правого й лівого шлуночків. Між ними – перегородки. Ти розумієш?

– Так… – почервоніла до скронь.

– Добре, – сказав спокійно. Глянув на дівчину. – Добраніч, Раю. Бажаю тобі доброї ночі цієї. І завтрашнього дня доброго. І наступної ночі…

– Добраніч, – прошепотіла.

Обережно вивільнила долоню з Платонових рук, зіщулилася, тихо пішла до кімнати з рожевими портьєрами. Платон підійшов до вікна, очі в небо й застиг…

Біля кухонних дверей хрестилася збентежена нянька.

– Блаженні… – шепотіла. – Ой блаженні…

План був такий. Тридцять першого вранці Іветта мчить до клініки, перевіряє стан двох прооперованих хворих, потім у торговельний рай «Глобус». За все сплачено! Треба тільки забрати подарунки, хоч адміністратор і пропонував доставити покупки Вербицьким додому. Ні, молодий чоловіче, то зайве! Вона повернеться додому, як казкова фея, у гарному настрої, з оберемком свята. На той час працівники фірми «Розваги» вже встановлять і прикрасять ялинку у вітальні Вербицьких. Близько одинадцятої має прокинутися Платон. Вона влаштує передсвятковий сніданок для всієї сім’ї, враховуючи юну леді з хутірця. Знайомство має відбутися під її пильним оком. І щоби нічого не зірвалося, о сьомій ранку Іветта Андріївна Вербицька розштовхала няньку й звеліла бути на кухні за п’ять хвилин. Коротко обмалювала перспективи дня.

– Поки я не повернуся, дівчина має бути у своїй кімнаті, – наказала.

– А якщо Платосик раніше прокинеться? – нянька дивно супилася, відводила очі.

– Даси цю рожеву пігулку, – Іветта по-своєму розцінила дивну поведінку Ангеліни. «Бачу, не подобається тобі, нянько, поповнення в нашій сім’ї», – подумала роздратовано. Поклала на тарілочку пігулку. Подумала. Заховала.

– Ні! Не треба Платону пігулки. Для Платона – все як завжди. Ти, Ангеліночко, потурбуйся про дівчину.

– А як він сам до її кімнати піде?

Іветта завмерла, примружилася.

«Говори!» – прочитала у її очах нянька.

А що казати? Що півночі в кухні протовклася, поки Платосик, як той вовкулака, на місяць витріщався. Усе чекала, поки він уже вспокоїться і засне, а він, певно, після знайомства з лялькою своєю перезбудився, розхвилювався, бо в Ангеліни й ноги потерпли, а воно все стояло собі. О-ой! Та якби хазяйка знала, що Платосик із Райкою уже й перетнулися, вона б… І малá та з довгою косою… Чого хатою тинялася? Куди намилилася? Курточку повісити? Ох, видно, дівка брехлива вкрай. Може, хтіла понишпорити по шухлядках? Треба обережніше з нею, бо на вигляд – дитина наївна, а душа, мабуть, підточена. Чи дурна геть. Розумна ж хіба погодилася б?

– А що казати? – пробурмотіла. – Нема чого казати! Та Платосик, мабуть, дочекатися своєї ляльки не може. Кожен день до Лідусиної кімнати заглядає – чи не з’явився там хто. А що, як і сьогодні… Що мені – під ноги йому кидатися чи брехати?

Іветта задумалася, повернула пігулку на тарілочку.

– Буду вдома на одинадцяту ранку… – запевнила.

А Бог не чув! Тільки з’явилася в клініці, посипалося: хворого з четвертої лихоманить, прооперованому з третьої кров для переливання не підходить, фізрозчин скінчився, чергова медсестра захворіла, аптека не поповнена…

– А де лікарі? Хто чергує? – Іветта швидко йшла коридором, на ходу знімала шубку.

Лікарі? Але ж Новий рік! Сьогодні й першого – тільки молодий Сашко Андрухів чергує. Зрозуміло! Зникла в кабінеті. На «раз-два-три» – знову в коридорі: руки вимиті, білий халат, білі туфлі на гумовій підошві, стетофонендоскоп, історії хвороб, картки призначень. Спочатку в четверту. Яка температура? Що робили і де, врешті, черговий лікар?!

На другу дня в клініці вже метушилися і черговий лікар, і медсестра, що її викликала Іветта замість хворої колеги, і фізрозчин привезли, і аптеку поповнили, і з лихоманкою хворого з четвертої впоралися, і кров знайшлася… Шкода, що замало. Іветта глянула на пластикові контейнери.

– Четверта негативна? Збережіть. Зробимо пряме переливання…

За двадцять хвилин Іветта Андріївна Вербицька лежала на кушетці поруч із блідим небритим чоловіком.

– Тепер ви мені сестра… за кров’ю… – прошепотів хворий.

– А ви мій далеко не перший брат, – спокійно відказала Іветта.

О пів на четверту дня скінчилися проблеми клініки й сили Іветти Андріївни Вербицької. Замість крові у венах лилася Божа благодать до памороків, змушувала всміхатися, тому Іветта подумала, що варто віддати трохи власної крові для того, щоб відчути щось більше, ніж професійна гордість за ще одне врятоване життя. Вона напівлежала на дивані у власному кабінеті, медсестра Рита дбайливо вкрила її справжнім гуцульським ліжником, – хтось із хворих привіз його з собою, а коли виписали, то забув, і ліжник перекочував до ординаторської. На столику парував міцний чай, у склянці чорнів «кагор». Шоколад, апельсини, червона ікра… Іветта знала: треба поїсти, та благосна радість не полишала. «Який неймовірний, обнадійливий спокій, – тихо перешіптувалися думки. – Хіба не свято? Хіба є в житті щось важливе, крім… Платона?!»

Іветта повернула голову до настінного годинника. «Четверта», – констатувала безсторонньо. Насилу підвелася на дивані.

– Добрий день, – прошепотіла. – Справді, добрий.

Провела долонею по ще теплій шкірі дивана – здавалося, бездушна річ без залишку всмоктала її благосну радість. По венах – кров. Усього лише кров. Мізки вже перекроюють плани без роздратування від безпорадності. Ніякого роздратування. Час витрачено не дарма. Іветта Андріївна Вербицька взагалі дивилася на годинник у своєму кабінеті лише раз на день – коли покидала клініку. Ця звичка молодого хірурга Петра Вербицького свого часу полонила і підкорила її, тоді ще практикантку. Лікар Вербицький заходив до ординаторської, знімав із зап’ястка годинник і повертав його на місце лише тоді, коли вимушено повертався до буденного життя. «Якщо я вестиму лік часу, витраченому на хворих, я стану бухгалтером!» – цілком серйозно пояснював колегам. Юна практикантка з фанатичним завзяттям брала від перспективного хірурга все корисне для професії, а потім полонила і його самого.

– Чаю… Попийте хоч чаю, Іветто Андріївно, – до кабінету зазирнула Рита, побачила вже вдягнену лікарку.

Іветта погодилася непевним кивком. Узяла в одну руку чашку з чаєм, другою набрала номер мобільного.

– Ангеліна? Що там у нас?

– Усе по-вашому, – почула бурчання няньки. – Вони, мабуть, ваші думки читають. Сидять по кутках, як ті таргани перед газовою атакою.

Іветта здивовано вигнула брову.

– Що, і не їли?…

– І чи спали… – бовкнула нянька.

Ну ясна річ: Рая не заснула. Дивне нічне знайомство змінило плани, заштовхало до рожевої клітки, всадило на ліжко поряд із кумедним столиком на коліщатках. Вона так і не поїла перед раптовою втечею. Ну не напихатися ж ковбасою, коли душа ридає і рветься? Але тепер, коли та душа невідомо з якого дива сміялася і співала, дівчина сиділа біля бутербродів і булок із холодним чаєм і геть не чула смачного запаху їжі. Дивилася в одну точку – нічого не бачила. Стіни розступилися. Темна вітальня. Вона простягає руку і…

Рая поклала на коліна розгорнуту долоню. Опустила очі. Ось. Цю руку вона простягнула й відчула його тепло.

Здригнулася. Приклала долоню до грудей, ніби намагалася зрозуміти, що відчув хлопець. Задихнулася. Який же гарний… Підскочила так рвучко – столик ледь встояв. Полізла під простирадло. Ось! Тут фотографія Платона. Глянула тільки – очі в сльози. У цій кімнаті нестрашно. Нестрашно! Тут можна просидіти ціле життя, бо він… Він поряд, за стіною! Він так близько, що можна полоскотати його своєю думкою, а якщо дуже захотіти, то посеред ночі пробратися до його кімнати, щоб подивитися, як спить чи… поцілувати його руку.

До самого ранку знову і знову перебирала нічні події. «Що ж тепер буде? – тривожилася. – Хоч би пані не розсердилася та не передумала. Ще зашле мене назад до мамки… Хоч би не розсердилася! Усе робитиму! Усе! Тільки би не розсердилася!»

О сьомій ранку, коли Іветта ще тільки віддавала няньці накази, Рая сховала Платонове фото, пішла до ванної кімнати. Пізніше ніколи не вставала, а ночі без сну при п’яній мамці – ще та новина.

– Десь тут є якесь біде… – бровки серйозно насупила.

Унітаз упізнала. Душова кабінка на їхній літній душ за хатою схожа. Те саме: місця сісти нема, вода зі шланга. Ванна така смішна, із підлокітниками, як у крісла. І ще унітаз із фонтанчиком. Хіба тут до туалету по двоє ходять? А де біде?

Та Бог із ним. До дзеркала перед умивальником стала. Ох, яка ж пані добра! Дозволила косу не різати. От і Платон уночі сказав, що коса…

І нікуди від того Платона. Светрики в шафі перебрала, згадала, що хотіла Платонові в зеленому показатися. Рожеві портьєри відсунула, ранок запустила… А він стояв перед очима – уночі при місячному сяйві й шкіра його здавалася такою теплою, що хотілося торкнутися, щоб зігрітися. Поїсти наважилася, бо скрутило всередині – знову Платон. А що, як із рота тхнутиме – як тоді до Платона заговорити?

Зовсім заплуталася. Холодного чаю напилася, сіла перед столиком на ліжку й застигла. Такою її й застала Ангеліна, коли о десятій обережно зазирнула до кімнати, щоб перевірити Платонову ляльку. Після нічної пригоди милосердя до малої в няньчиному серці не залишилося. «Ох, ще ту болячку хазяйка привезла! – думала. – Якесь воно непевне…»

– Отакої! Та ти й не лягала? – здивувалася.

– Лягала, – прошепотіло дівча.

– Ой, дівко, не бреши, – роздратувалася нянька. – І ліжко не розібране, і сама онде не роздягалася. Як приїхала в цих джинсах і кофтині, так і досі в них.

– Лягала…

– Лягала вона… А чого тоді підхопилася?

– Звикла…

– Он воно як. А Іветта Андріївна наказала, щоби відпочила гарно, виспалася, бо ж сьогодні Новий рік, до ранку за вікнами феєрверки. Як на війні.

– Добре… – покірно.

Нянька до столика.

– І не їла?

Рая голову опустила: геть вона цій няньці не подобається. Ангеліна тарілками дзенькнула, на дівча зиркнула прискіпливо. Чого це мала надулася? Не до смаку чи просто соромиться? «Та що це я, їй-богу! – отямилася. – Чого ніс не у свої справи пхаю? Суд вершу, ніби я і є Господь. Не моє це діло – дівці докоряти! Мені – аби наїлася, напилася й у кімнаті сиділа, як та колода, поки Іветта не повернеться».

– Зараз сніданок принесу, – якомога спокійніше.

– Можна, допоможу? – тихо спитала Рая. – Я вмію вареники ліпити. І борщ без м’яса варити, щоби був, як із м’ясом.

І на сповідь не ходи – одним словом з Ангеліни злобу вигнала. Борщ? Нянька затримала подих, щоб не розридатися перед дівчиною, брови звела – ох, мабуть, наїлося мале горя, аж поперек горлянки стоїть. Усміхнулася щиро. До Раї підсіла, обійняла.

– Бути того не може. Ану відкрий секрет, Раюшко. Це ж як такий борщ варити?

– Та просто. Треба буряк на олії підсмажити, потім цибульку і моркву. І один кубик курячого бульйону вкинути. А вже томат і капусту пізніше, коли картопля звариться, бо, коли вкинути томат разом із картоплею, вона твердою буде.

– І це хто ж тебе навчив такі борщі гарні варити?

– Бабця…

– Так у тебе бабця є? – цікавість під’юджувала Ангеліну, хоч Іветта категорично заборонила розпитувати дівчину про минуле.

– Померла…

– А мама?

– Мама є…

– Добра?

– Так… – губку закусила.

Ангеліна відчувала – досить. Та не утрималася:

– І скільки ж рочків маєш?

– Шістнадцять…

– Шістнадцять? – не повірила. – Ох, Раюшко, дивись мені. Годуватиму – і не відмовляйся. Зараз сніданок принесу і не відчеплюся, поки чистих тарілок не побачу. – Підхопилася, попхала столик на коліщатках до дверей. Зупинилася. – А в Бога віриш?

– Не знаю… – прошепотіло дівча.

За десять хвилин перед Раєю стояв той самий столик, тільки тепер на ньому, крім гарячого чаю, рум’янилися млинці, стікав соком яловичий стейк і ніби й досі шкварчала яєчня. Нянька з показною суворістю наказала з’їсти все, пообіцяла обов’язково повернутися і перевірити, та, коли за хвилину зазирнула до рожевої кімнати, побачила порожні тарілки і дівча, що спало на самому краєчку широкого ліжка. Скрутилося незграбно, одну руку приклало до грудей, другою прикрило щось на простирадлі. Цікава нянька витягла шию й побачила Платонове фото під маленькою долонькою.

– Он воно що… – прошепотіла збентежено. – Спи… Джульєтта хутірська… Піду твого Ромео пігулкою травити…

…Платон сидів у кріслі біля вікна. Нянька підійшла, торкнулася його плеча.

– Не спиш, янголе? Зараз сніданок принесу. І пігулку матінка веліла дати…

– Добре…

– Усе тобі «добре». А таємницю від Ангеліни, знаю, маєш. Та і хай! Мені однаково. Аби мати не дізналася. Добре сховав?

– Добре.

– І де? – Підступна.

– У серці. – До няньки обернувся. – У серці чотири камери. Багато закутків. Ти знала?

– Та звідки мені знати? Це ти в нас усе знаєш…

Іветта повернулася додому близько шостої вечора. Ангеліна аж за серце схопилася, такий кепський вигляд у хазяйки. Пакети відібрала, Іветту під руку…

– Що? Знову «добрий день» усі сили висмоктав? Ох Іветто Андріївно. Зупиніться вже, а то геть усіх урятуєте, а Платосик сиротою лишиться…

– Ялинка…

– Стоїть! Ялинка стоїть, Платон сидить, святкова вечеря готова, а малá так міцно заснула, ніби ніколи не висипалася.

– Її звати Раєчкою. Щоб я не чула цього принизливого «мала».

Господи! Ледь ноги переставляє, а команди роздає. Усе їй боротьба, сердешній.

Нянька допомогла Іветті дійти до спальні, заколотила солодкого чаю з ризьким бальзамом і, поки хазяйка з кожним новим ковтком повертала собі сили, розтирала їй ступні спиртовою настойкою з бджолиного підмору. А потім ще й витягла з пляшечки кілька дохлих бджіл і приклала до ніг.

– І приляжте, їй-богу.

– Ні, Ангеліночко. Вечеря… Збери на стіл. За десять хвилин вечеряємо.

Нянька помчала на кухню, Іветта допила чай, відчинила шафу. Добрий день! Добрий рік. Жодних боргів, жодних невиконаних справ! Можна сміливо дивитися на годинник. У рожевій кімнаті сидить чудова лялька для сина: зараз Іветта познайомить їх і дуже обережно поведе діло до бажаної розв’язки. Добрий день. Варто надягти білий із молочним відливом костюм, що так подобається Платону. І діаманти.

Іветта вдяглася так швидко, ніби на неї чекали тяжкохворі. Увійшла до вітальні й тільки тепер помітила високу, розлогу, трохи розгублену ялинку, що заплуталася в павутинні гірлянд, серпантину, дощику, та не змирилася, репетувала – скляні іграшки одна об одну: дзелень… Під ялинкою – великий червоний мішок для подарунків. Іветта підійшла ближче, усміхнулася: зараз Ангеліна перекладе до мішка пакунки з «Глобусу». Буде диво!

Круглий стіл із карельської берези замело – біла скатертина – снігом. Срібло – кригою, порцелянові тарілки, тарелі. А запахи, запахи… З черговим тарелем до вітальні забігла Ангеліна.

– Усе! Можна вечеряти.

– Добре, Ангеліночко. Перевдягнися. Вечерятимеш із нами, – наказала. – Я зараз покличу Платона.

– А я дівча приведу, – визвалася нянька.

Іветта сиділа за столом, ледь стримувала роздратування. Довго ще на ляльку чекати? Усі зібралися. Ангеліна сукню з вишитим комірцем надягла, Платон – красень. Як йому личить чорний метелик із цією блакитною сорочкою і чорним піджаком. Шкода, що босий… Добре, що ноги під столом. Зайві питання і сумніви залишимо на потім. Сьогодні – знайомство. Та де вона?

– Можна їсти? – запитав Платон.

– Я по неї збігаю, – підхопилася Ангеліна.

Іветта владним жестом повернула няньку на місце. Підвелася – сама!

– Добрий вечір. – Почула шелест від дверей. Озирнулася.

У дверях вітальні стояло дівча. Нові джинсики ніби порожні всередині – ох і худа, зелений светрик Міккі Маусом усміхається, коса розпущена, на зап’ястку золота любов, а ноги… Ноги босі.

– Нарешті, Раєчко! Так і Новий рік пропустити можна. Не почути курантів. Не загадати бажань. – Іветта пішла до дівчини, обійняла за плечі, повела до столу. – Нарешті вся сім’я зібралася. Ангеліночку ти вже знаєш, а це Платон…

Іветта поставила збентежену дівчину поряд зі стільцем сина, прискіпливо подивилася йому в очі. Разів двадцять із Платоном бесіду вела, обережно пояснювала, як треба вести себе, щоби лялька залишилася з сином назавжди – не зіпсувалася, не порвалася.

– Добрий вечір, – ледь чутно прошепотіла Рая й опустила очі.

Нянька витягла шию й завмерла. Ну що, партизани, час язики розв’язувати? Дівча, певно, промовчить, бо щось дуже налякана, а Платосик ляпне. У тій голові таємниці не приживаються.

Платон подивився на дівчину, усміхнувся, простягнув руку… Іветта напружилася: невже нянька піґулку не дала? Платон провів долонею по довгому русявому волоссю.

– Ти залишишся зі мною назавжди?

Дівча розгубилося, безпорадно обернулося до Іветти.

– Безумовно, Платоне! – Іветта вже вела Раю до її стільця. – Хіба може бути інакше? Ми – одна сім’я, а в сім’ї всі люблять одне одного. І ніколи не покидають.

Слизька тема! Розмірковувати про сімейні цінності наступного дня після того, як Іветта брутально висмикнула з хутірця затюкане дівча, перед тим забравши в неї братів і маленьку сестру, – плазувати пузом по лезу, але виходу не було, Платон сказав геть не те, чого його вчила матінка, проте й не кинувся на ляльку, і вже це залишало хоч і невеликий, але таки простір для крену під час розмови.

– Запропонуймо зараз, під час вечері, розваги на новорічну ніч. Мій план такий… – Усадила Раю, всілася сама, кивнула: можна їсти, першою взяла виделку і все говорила, говорила – якнайдалі від небезпечних тем. – Зараз повечеряємо на славу, бо їсти посеред ночі – такий моветон! Потім Ангеліночка приготує нам легкі закуски, десерти, крюшон. Ти ж купила кавун, Ангеліночко?

– За мільйон. Такі ціни!

– От і прекрасно! До опівночі – таємничий час… Час подарунків. Ми спустошимо цей величезний червоний мішок, а рівно о дванадцятій загадаємо бажання…

– Я бажаю… – почав був Платон. Раптом потягнувся через стіл. До Раї.

Іветта нервово випростала руку.

– Зачекай, синку!

– Добре.

Іветта миттєво опанувала себе, усміхнулася дівчині, ніби нічого не сталося.

– Як тобі такий план, Раєчко?

Рая стисла в руці виделку, прошепотіла ледь чутно:

– Можна, я малим зателефоную?…

Безумовно! Після вечері, бо спочатку – їсти, їсти. Раєчка така худенька, що Іветта починає хвилюватися. Шматочок фаршированої рибки? А ось холодець. Канапки з червоною і чорною ікрою – треба скуштувати обидві, щоби відчути різницю. Говорила, накладала, накладала, говорила. Безперервний потік Іветтиних слів для Раї – ніби Едька горохом стріляється. А ухилятися соромно, втекти – ні, бо за столом навпроти сидів Платон, спокійно колупався в тарілці, зрідка кидав на Раю дивний погляд.

Дівчина обережно зиркнула на хлопця, перевела погляд на тарілку й злякалася – повна! Останній раз, як не рахувати вранішньої атаки на млинці та яєшню, так багато Рая їла лише у бабусі. Та коли це було! «Як не з’їм, пані розсердиться», – перелякалася і мало не розплакалася. Приречено взяла бутерброд, відкусила – не відчула смаку і знову зиркнула на Платона.

Сьогодні – ще красивішій. Як артист. І ще більш недосяжний через той багатий одяг. Учора вночі – тільки тепле тіло, глибокі очі, долонька в його руці… Близько… Вона вловлювала коливання повітря від його подиху, а сьогодні хіба почути? Й очі інакші. І рухи. І голос.

– Платоне… Ти радий знайомству з Раєчкою? – почула голос красивої пані.

– Знайомство – це перша зустріч. А я бачив Раю раніше.

Чорна ікра в горлі клубком. Дівча завмерло, розгублено опустило очі.

– Раніше? – насторожилася Іветта. – І коли?

– Учора вночі, – спокійно відповів Платон.

У няньки очі заблищали: ось воно!

– Уночі? – У голосі Іветти крижані ноти.

– Так. Я бачив Раю вві сні. Вона хотіла втекти, а я сказав: «Залишися», і вона погодилася. Тільки попросила, щоб я повісив у передпокої її курточку.

Платон говорив звично-спокійно, та нянька бачила: ще слово, і дівчина розридається просто за столом. Засовалася…

– Щось ви їсте геть погано. Чи я марно на кухні півдня вошкалася? Усе похололо! Ви ж гляньте – все холодне. І це ж із якими силами подарунки роздивлятися?

Платон відклав виделку, подався вперед, простягнув до Раї руку.

– Хочеш подивитися подарунки?

– Чудова ідея, синку! – Іветта підхопилася першою, пішла до червоного мішка під ялинкою. Події чудесним чином повернулися до запланованого русла. А дивні сновидіння… Іветта ще матиме вдосталь часу, щоби розібратися зі сновидіннями!

Нянька перехрестилася: пронесло блаженних. Заходилася прибирати зі столу тарілки. Нема їй часу за дурниками спостерігати, їй ще б устигнути до дванадцятої кавун розтовкти та шампанським залити. Зиркнула скоса: хоч би подовше з подарунками цяцькалися… Іветта вже спорожнювала мішок.

Платонові перепали колекція дисків із дослідницькими програмами «Дискавері», крутий джемпер і коштовний «бреґет» – механіка, автоматичний підзавод, рожеве золото сімсот п’ятдесятої проби, сапфірове скло. А сенс? Іветта і сама розуміла – геть зайва річ, та не втрималася – придбала коштовну цяцьку для єдиного й неймовірного.

Як не дивно, годинник зацікавив Платона настільки, що він урешті відпустив Раїну руку, сів по-турецьки на килим біля ялинки – босі ноги під себе – зосереджено роздивлявся механізм і за мить, здавалося, забув про всіх, хто був поруч.

– Раєчко… – Іветта інтригуюче всміхнулася дівчині. Легким рухом феї простягнула дівчині велику золотаву коробку з рожевою стрічечкою і такою ж рожевою квіткою. – З Новим роком. З новою радістю. З любов’ю…

– Дякую, – зашарілася. Тримала в руках велику, майже невагому коробку, дурні думки звідкілясь позбігалися: «Синові – купа коробок, а мені лише одна… Бо нерідна, приблуда чужа… І що в ній? Мабуть, нічого нема, бо не важить геть нічого… Сама коробка важка… Он яка здоровенна!»

– Ангеліночко! Проведи Раєчку до її кімнати – допоможи, – вже командувала Іветта.

…Рая сиділа на ліжку в рожевій кімнаті, не насмілювалася коробку розгорнути. Ангеліна зірвала рожеву квітку зі стрічкою, зойкнула.

– Ну все! Пропали всі хлопці!

Дівчина глянула в коробку, й аж сльози набігли. Такого не буває! Такого ніколи й ніде бути не могло. Біла з блакитним сукня чудесна. Ліф приталений. Прозорий пасочок із блакитної орґанзи – і так і сяк зав’язати можна, щоби талія ще стрункішою здавалася, – а поділ пишний. Пишний, аж зібраний по краю. Блакитні смужки по подолу і на плечиках. Камінчики по комірцю виблискують. А поряд із сукнею прозорі колготки сріблясті. І білі черевички лакові. В окремому пакуночку – білі трусики й ліфчик із мереживцем. А Рая про пані так погано подумала…

– Що, Раюшко, допомогти чи сама? – почула няньчин голос.

– Сама… – зашарілася.

Ангеліна вже й зі стола поприбирала, уже й розклала на невеличкому столику всілякої смакоти солодкої, уже й Іветта насупилася та з тривогою поглядала на Платона, що вже надто заглибився у вивчення годинника, а дівчина все не йшла.

– Весь час бігатимемо по неї?! – пробурмотіла роздратовано. Зиркнула – чи ніхто не почув?

– Я приведу Раю. – Платон таки почув. Акуратно поклав годинник у футляр, залишив біля ялинки.

Іветта перехопила дивний погляд сина, підвелася першою, заспішила до рожевої кімнати.

– Раєчко! – гукала голосно, випереджаючи можливий небажаний розвиток подій. – Раєчко…

У рожевій кімнаті дівчина відвела погляд від дзеркала, похапцем побігла до вітальні. У темному коридорі наштовхнулася на Іветту з Платоном.

– Вибачте…

Іветта ввімкнула в коридорі світло, критично глянула на розгублене дівча в розкішній білій сукні, демонстративно-захоплено сплеснула руками.

– Як же тобі пасує ця сукня, Раєчко! Чи не так, Платоне?

Платон серйозно кивнув:

– Я теж не ношу взуття.

Іветта глянула на Раїні ноги й аж почервоніла від гніву: дівчина так і не наділа прозорих сріблястих колготок і не взула білих лакових черевичків.

Розділ 5

Зранку тридцять першого грудня Ліда перебрала весь гардероб – не те, не те, не те… Три дні за містом наодинці з коханим. Новий етап їхніх стосунків. Первозданна тиша. Біле з сосновою зеленню за вікном. Вона добиратиме бежево-шоколадні кольори. Тепло. Ніжність. Тільки трішечки молочно-білого – аж ніяк не сніжно-білого. Можливо, шалик, рукавички…

Стас ще спав, коли Ліда зібрала дорожню сумку – все для себе й коханого, помчала до непримітної крамнички, бо хоча Стас і казав, що замовив і оплатив абсолютно все, включно з розкішною новорічною вечерею, та Ліда надумала прихопити пляшечку рідкісного французького коньяку «Менует» із нотками квітів і ванілі, а продавався він тільки у схожій на сільську французьку таверну крамничці аж на Куренівці, тож Ліда поспішала, бо Стас попередив: треба виїхати не пізніше як об одинадцятій.

На десяту в Лідиній сумці, крім коньяку, банки ікри, бельгійського шоколаду і в’яленої конини, яку так полюбляв Стас, лежав ще й диск із музикою Альфреда Шнітке. Ліда випадково побачила його в музичному салоні у «Глобусі» на Майдані, куди на зворотному шляху забігла, щоб красиво спакувати коньяк і продукти. Згадала початок їхнього роману, збентеження Стаса, який соромився зізнатися, що не чув про Шнітке. «Господи, як же все чудово! – раділа. – Тиша, ми тільки вдвох. Ми врешті вдвох послухаємо цю неймовірну, збудливу музику… І полетимо… Прямісінько в рай…»

У душі – не тоскна скрипка. Звуки візерунками. Примчала додому весела, збуджена вкрай, обцілувала Стаса. Мій, мій! Обожнюю! Скоріше звідси! Він підхопив її на руки, закружляв.

– Ти навіть не уявляєш, як я люблю тебе, – шепотів. – Усвідомлення того… що ти поділяєш… усі мої радощі… так відверто… Я божеволію від тебе…

Ледь на дивані не залишилися, бо вже й одяг почали стягувати, та Стас глянув на годинник, підхопився – і вони кинулися до «тойоти».

Автівка виїхала за місто рівно об одинадцятій. Ліда сиділа поруч зі Стасом, дивувалася: незвичне радісне збудження не відпускало. Радувало все: зелені ялинки, кучугури снігу на узбіччях, тонкі, рвані вітром нитки диму з димарів сільських хат, плямистий кінь біля двору, білі простирадла засніжених полів і закутані баби, що тупцювали при дорозі з грибами, яблуками, солоними огірками й березовими віниками, – хтозна, що кому на Новий рік знадобиться.

За годину «тойота» повернула з траси в густий ліс – трохи розступався тільки заради вузького шляху вглиб.

Ліда затихла, зачудувалася. Яка ж неймовірна велич і чистота. Така логічна і досконала, що професорська донька раптом засоромилася себе, своїх душевних гризот, своїх поганих думок, ніби вони руйнували красу глухого лісу, де тиша не обривалася пташиними скриками, а лише поступалася новим гармоніям. «Яка… музика!» – вразилася. Тієї ж миті лобове скло «тойоти» заліпило снігом, наче Бог сніжку кинув. Стас – по гальмах. Ліда зіщулилася від страху, розгублено подивилася на чоловіка.

– Білки… – усміхнувся Стас. – Ходімо… Скло розчистимо…

Так, білки-нахаби! Без страху влаштували на соснах переполох, від того сніг із гілок – додолу лавиною.

«І чого я відтягую? – раптом подумала Ліда. – Навіщо вручати Стасу подарунок рівно опівночі? Це місце – неймовірне. І зупинилися ми не випадково. І білки – не випадково! І все – не випадково».

– Стасе! – крикнула чоловікові. – Я хочу вручити тобі свій подарунок.

– Тут? – здивувався.

– Так! Саме тут! Тут – ми самі. Немає стін, даху… Ніяких обмежень і заборон! Це ж так чудесно!

– Ніяких обмежень і заборон? Я обожнюю тебе, Лідо! Ти читаєш мої думки…

– Тільки так, коханий! Чи може бути інакше? – побігла до нього.

Ухопила обома руками його плече, обійняла…

– Тут… Зараз…

По плечу – на землю. Упала на коліна й поцілувала Стасову долоню.

– Люблю… – почала ворожити.

Дістала з кишені футляр. Відкрила. Наділа на палець коханого каблучку з обсидіаном. І завмерла.

Він збудився вкрай. Присів біля Ліди просто в сніг, обвив руками шию. Грубо, із силою, пригорнув до себе.

– Ніяких заборон… Ніяких обмежень, – шепотів.

– Так, так… Ця каблучка…

– Чудова каблучка. Я люблю тебе…

– Тепер усе буде інакше…

– Відкрию тобі й свій сюрприз.

– Я його знаю! – засміялась наївна.

– Ні! – усміхнувся. – Ти не знаєш і краплі.

– То кажи.

– Тепер ми свінґери, Лідо. Сьогодні – посвячення. Ми святкуватимемо Новий рік у компанії свінґерів. Ніяких заборон! Ніяких обмежень. Я мріяв про це все життя. І ти… Ну, скажи… Ти рада?

– Так! – засміялася.

Та він жартує! Він жартує жорстоко й безбожно. І такий радий… Господи, який же він щасливий. Хіба вона зможе зіпсувати його радість навіть тривожним поглядом? Ні! Він жартує. Вони приїдуть до заміського готелю посеред тихого, чарівного лісу, де апріорі не може бути жодних свінґерів. Хіба що білки… Він розсміється, обніме її і скаже: «Як я пожартував, Лідо!» Вони питимуть рідкісний французький коньяк і вдвох сміятимуться, згадуючи ошелешену Лідину фізіономію.

Стас розчистив скло від снігу, «тойота» зрушила, чоловік скоса поглядав на дружину й усе намагався вдатися в деталі.

– Ні, Стасе, прошу! – якось дивно сміялася Ліда. – Тоді точно не буде ніякого сюрпризу.

– Але ти повинна зрозуміти: це не зрада. Це принципово інша позиція. Додатковий сексуальний досвід лише зміцнює подружні пари. Коли чоловік і дружина…

– Досить!

– Ні, ні! Коли чоловік і дружина свідомо йдуть назустріч побажанням одне одного, щоб не опускатися до випадкових «лівих» шльондр. Ти розумієш?

– Так…

– Ми ж кохаємо одне одного?

– Так…

– Це головне. Ми просто скуштуємо трохи екстриму й урізноманітнимо наш секс. Круто, чи не так?

За годину «тойота» запаркувалася на стоянці невеликого, схожого на чарівну хатинку готелю посеред лісу, біля вкритого кригою озера.

«Втоплюся! Проб’ю лунку в озері й утоплюся! – подумала Ліда, коли їм назустріч висипала весела компанія. – Людей двадцять, – відмітила. – Чоловіків і жінок порівну. Усі по двоє тримаються».

Струнка білявка у флісових брюках і лижній куртці підбігла першою.

– Ганнуся! – представилася. – Ми з чоловіком як організатори координуємо програму, – показала на лисого молодика в пуховику. – Це мій чоловік Олесь. А ви…

– Стас! – збуджено вишкірився.

– Ліда… – прошепотіла.

– Ви спізнилися! – їдуче дорікнув Олесь. – Вигадаємо вам покарання.

– Так, так! Ви запізнилися, друзі! Ми всі чекаємо тільки вас! – заторохтіла Ганнуся. Обернулася до інших свінґерів, почала називати: – Льовочка й Неля, наші давні друзі. Тимур із Машею – новенькі, як і ви. Сергія і Тоню ми знаємо не так давно, як Нелю та Льовочку, але вони такі потужні свінґери… Можуть влаштувати таку відкриту секс-експансію, що ви навіть не помітите, коли опинитесь…

– Зарано, Ганнусю! – нагадав лисий.

– Так, зарано! А це наші улюблені Дімка з Ксюхою, а ось ці двоє… – Білявка все торохтіла, торохтіла.

– Люди, пропоную продовжити знайомство в теплі, – вискочив уперед гладкий дядько років сорока.

Усі посунули до готелю.

Сон… Ліда всілася у м’яке крісло у напрочуд затишній, майже домашній вітальні з дерев’яними стінами, теплим каміном, до якого хотілося притулитися, м’яким килимом, по якому би – босоніж. Їй здавалося, голоси людей зводять вітальню з розуму.

– Оскільки ви трішки запізнилися…

– Тільки трішки! – сміявся Стас.

– …То програма дещо корегується. Ми планували, щоби кожна пара спокійно розмістилася у своєму номері…

– Ми розмістилися! – озвалася, здається, товста потвора на ім’я Неля.

– …І тільки потім розіграти наші перші варіанти, бо ж, погодьтеся, Новий рік… Час чудес. Хто з ким – ми не знаємо! Розіграємо і це буде справедливо! Тому Стас і Ліда познайомляться зі своїм номером після обіду й розіграшу перших варіантів пар.

– Ми не проти! – Стас.

– А ви, Лідо?

«Що? Це до неї? – Ліда ошелешено озирнулася. – Хто? Білявка? Кому відповідати?»

– Ви не проти, Лідочко? – знову запитала Ганнуся.

– Я за, – прошепотіла.

– Чудово! Поки накриють стіл, ми розігріємося аперитивом. У нас шикарний аперитив – абсент, вермут, кампарі.

Компанія відірвала дупи від крісел, покотилася до столиків біля засніжених вікон. Задзеленькали бокали. Голоси злилися.

– Тонєчко! Залиш мені хоч краплю кампарі!

– Олесику! Сподіваюся, ти подбав про музику?

– Ні, тільки не класику. Що за фігня, люди? Ми приїхали відриватися!

– Повідомляю всім, хто мене не знає: під час сексу я матюкаюся.

– Це природно!

– Так, ми поважаємо все природне.

– Я би сказала, ми – втілення всього природного і нормального.

– А в мене тост!

Ліда смикнулася, одним ковтком вихилила келих вермуту. Тост? У Стаса тост?

Відірвала погляд від стінок келишка, у який витріщалася затято. Полохливо зиркнула на Стаса. Чоловік підійшов до Ліди, обійняв її, усміхнувся дияволом, підніс угору келих.

– У мене тост, панове! – повторив пафосно. – Ми бажаємо товариству нескінчених трансформацій, що породжували б нові і нові варіації на одну й ту саму вічну тему. Бо, погодьтеся, весь час міняти свою кохану дружину на одну й ту саму свінґер-партнершу – це те саме, що завести коханку. Тупа дискредитація геніальної ідеї. Ми з Лідою – проти. Ми – за…

– Експансію! – вигукнула Тоня. – Я тебе обожнюю, Стасе!

– Прошу до столу, – у вітальні виник офіціант.

Стас довів Ліду до столу, галантно відсунув стілець, допомагаючи дружині зручніше сісти, присів поруч, поклав на Лідину тарілку ложку грецького салату.

– Я не помилився? Ти ж любиш грецький, кохана?

– Дякую…

Салат? Оливка в горлі… Ліда повільно повела поглядом по лицях, наче багнюкою ялозила.

«Вдавіться! Я хочу, щоби ви всі вдавилися і померли! Мені однаково, як це буде. Я навіть не заплющуватиму очі й не жахатимуся, коли ви почнете кашляти й задихатися, – божеволіла подумки. – Раз за все життя забуду, що лікар. Нізащо не допоможу. Помріть усі! Крім Стаса…»

Згадка про чоловіка не зупинила моторошний потік. Перед очами весела компанія: «Ось вони їдять з апетитом, сміються, давляться великими шматками стейків із кров’ю. Мало крові! Мало… Ось вони червоніють – зле! Хапаються за келихи, намагаючись запити криваве м’ясо, та марно. Марно! На підлогу! Кашляйте і здригайтеся в судомах. Надто далеко… заїхали! Навкруги тільки ліс. “Викличте лікаря!” Лікаря? А де взяти лікаря посеред лісу? Надто далеко зайшли! Здохніть же всі природною смертю. Здається, вам подобається все природне! Усі здохніть. Крім Стаса… Стас – ні до чого! Він просто не розуміє. Обсидіан! Чорний камінь надії. Він змінить мого коханого. Він… А якщо не змінить? Уже кілька годин на пальці, поруч з обручкою. Обман? Навіщо ж ти брехала, дівчино з ювелірного бутика? Навіщо Ліда наділа ці дурні сережки з лазуритом? Невже обман? А якщо Стас не має дурних намірів? Так теж може бути… Якщо компанія цих дурнуватих свінґерів – це нормально? Вони ж нікого не вбивають, а от вона… Вона тільки-но палко бажала смерті кожному з них. Значить, ненормальна – вона?»

– Їж, кохана. Тобі знадобляться сили, – прошепотів Стас.

– Добре, – відповіла спустошено. «Сон… Усе це сон…»

Їй дістався лисий Олесь. За ним дебелий дядько років сорока. Третім став рухливий, як сперматозоїд, білявий хлопець років двадцяти.

– Вау! Лідо! Я Ерік! Ти станеш моєю останньою жінкою в цьому році! – махнув їй.

«Сон… Це сон. Тікати!»

Ліда підхопилася надто жваво. Кампанія розцінила по-своєму, розвеселилася.

– Чого чекаємо, панове? Розпочнімо?

– Так, жінки рвуться…

Білявка вискочила перед кампанією, жестом попросила уваги.

– Друзі, сьогодні Новий рік. Тому діймо так… – подивилася на годинник. – Друга дня. Чудово. До третьої дня – «намбе ван»! Із третьої до п’ятої – розважальна програма у вітальні. Обіцяю, буде цікаво. Із п’ятої до шостої – «намбе ту»! Із шостої ми знову чекаємо вас у вітальні. Святкова вечеря, розваги і веселощі аж до десятої. Із десятої до одинадцятої познайомтеся зі своїм останнім партнером цього року. Але вже надто не затримуйтеся. О пів на дванадцяту ми починаємо новорічні розваги до ранку! Супер? Так?

– Е ні, ні! – запротестував Стас. – Пощадіть! Ми з Лідою ще не розклали речі. У вас буде година, а нам… і нашим партнерам?

Олесь збуджено глянув на Ліду, крикнув білявці:

– Ганнусю! І чого стоїмо? Швидше покажи людям номер!

«Сон… Це сон».

У номері Ліда кинула на ліжко сумку й запакований разом із продуктами коньяк, мовчки залізла під душ.

– Лідо! Не переймайся! Потім усе порозкладаємо, добре? – почула голос Стаса.

– Добре…

– Я побіг?

– Біжи… – прошепотіла.

Стас зазирнув до ванної кімнати, прискіпливо глянув на Ліду й раптом сказав:

– Ти ж не цілуйся… у губи…

Ліда почула, як грюкнули двері, схлипнула.

«Сон… Це сон».

Вилізла з-під душу, гола-мокра-заплакана, почовгала по номеру до ліжка. Розірвала пакунок із делікатесами, дістала коньяк. «Коньяк плюс гаряча вода. Тиск підвищиться! Має підвищитися!» – безпорадно. Спробувала відкоркувати пляшку. Куди там! Руки тремтять. Зубами в кришку – зі стогоном. Та відкорковуйся ж, клята! Вийшло. Ковтнула… Пішла під гарячий душ. Із пляшкою. Голова обертом.

– Клас! – почула за спиною.

Обернулася – у дверях ванної кімнати стояв голий Олесь.

– Гаряча вода, коньяк… Збуджує… – усміхнувся.

Ліда замахнулася пляшкою.

– Пішов ти!

– О! А це вже занадто! Я люблю домінувати!

Один стрибок – і вже у ванній кімнаті.

– А мені – начхати! Ось просто взяти і начхати на те, що ти любиш! – Венами коньяк. Сил – як у Геракла. Штовхонула лисого – до стіни прилип.

– Любиш експерименти?

– Уб’ю!

Олесь зареготав, обхопив її. Забалансували на слизьких кахлях, не втрималися – гепнулися на підлогу. Ліда відчула під собою гарячу, збуджену плоть, та в цю мить ні логіка, ні емоції, ні дитяча образа за понівечену гордість, ні жадання вже не мали значення. Ліда раптом ухопила мужчину за лису голову, стисла пальці, аж шкіра побіліла, притисла його до підлоги і з люттю вчепилася зубами йому в плече.

– А-а-а! – заревів Олесь. Відштовхнув Ліду, навалився на неї всім тілом. – Тварина! Обожнюю! – хрипів у Лідину шию. – Давай! Ще!

Вона не чула. Вона билася, наче востаннє. Дряпала, кусала, била і тільки несподіваний, справжній оргазм раптом знесилив тіло і спустошив душу.

Ліда лежала на мокрій підлозі ванної кімнати, приголомшено прислухалася до власного тіла. Голова обертом. Що ж це?! Вона любить Стаса, але з ним ніколи… А цей чужий мужчина… Що він зробив? Чому її тілом і досі розливаються неймовірні сплески бурхливої радості?

До неї нахилився Олесь. Подав руку, допоміг підвестися. Накинув халат на плечі й поцілував руку.

– Ніколи не забуду, – усміхнувся, як цілком нормальна людина. – Ви неймовірна жінка, Лідо…

– Дякую, – прошепотіла вихована донька академіка Вербицького.

Поки похмурий Стас після свого «намбе ван» дійшов до їхнього номера, кілька чоловіків устигли привітати його з надзвичайною сексуальністю дружини.

– Олесь каже – це щось поза розумінням. Цунамі! – смикався рухливий Ерік.

– Моє виховання, – віджартувався Стас, та настрій тільки погіршився.

Першою його партнеркою стала молода і досить приваблива темноволоса жінка років тридцяти, цілком зваблива, та варто було Стасові торкнутися сухої, зовсім не такої ніжної, як у Ліди, шкіри, його охопила відраза і паніка.

– Чого чекаємо? – тоном торговки з базарного лотка запитала жінка.

«Чого чекаємо? – Стаса телепнуло. – Ах ти ж, сучка безпардонна. Звідки ти вилізла? Мабуть, крім трахання нічим не цікавишся. А Шнітке – це хто у нас? А? Не знаєш? А нормальні люди знають. Треба тебе провчити…» Стас кинув жінку на ліжко й ухопив за волосся, та збудження, яке охоплювало його щоразу, варто було лише торкнутися Лідиного волосся, наче змінило правила. Упс! І все інакше! Хоч смикай за волосся, хоч ні – цемент не застигав!

Жінка відштовхнула Стаса, вирячила очі:

– Що ти робиш, ідіот довбаний?! Обкурився чи що?

Ще жодна жінка не дозволяла собі так знущатися з Дезінфікатора. Він уявив Ліду, впав на практично незнайому партнерку, та навіть це не подіяло. Цемент не застигав.

Жінка завмерла під Стасом, глянула йому в очі.

– Допомогти?

Він підскочив, ухопив рушник, обмотався…

– Пішла ти…

Вона сіла на ліжку, скептично всміхнулася.

– Ну, давай! Вичави середню трійочку… за дванадцятибальною.

– Учителька?

– А ти кмітливий.

– Пішла ти!

– Ну… Одним словом – капець! – резюмувала жінка.

– Комусь скажеш – знайду і язик відріжу, училко! – пообіцяв Стас.

Поплентався до свого номера через вітальню, а у вітальні «відкриті» свінґери трахалися на килимі, хоч роздратована Ганнуся й бігала навколо, репетувала, що до п’ятої ця територія під забороною і тут зараз будуть новорічні сюрпризи для всіх.

– Опа! Тоді всі до нас! – горлали «відкриті», світили голими дупами в небезпечній близькості від ялинки.

Стас відчув нудоту і малоконтрольоване бажання забити гол голою сракою в ялинку.

– Так! Люди! Дайте пройти! – гукнув демонстративно-весело, намагаючись рухатися центром вітальні. Відтіснив «відкритих» до ялинки, раптом зойкнув, ухопився за ногу.

– Ох! Судома, мать її… – хитнувся, наче від болю. Наче випадково штовхонув ялинку.

Ялинка хитнулася і завалила «відкритих».

– Ай! – заверещала жінка.

– А мені не коле, – сказав чоловік.

– Звичайно, не коле. Ялинка на мені, а ти, сволото, піді мною!

Стас чув їх за спиною. Усміхався хижо, швидко йшов до свого номера. Ліда, Ліда… Суперзірка! Що ти утнула? Одному дала, а всі вже у захваті. Чутки пішли, слава шириться, черги шикуються. Може, за тебе гроші брати, шльондро? Як це розуміти? Ще вранці у лісі руки цілувала і божилася, що тільки Стаса кохає. А сама, сучка… Що за фігня?!

Черевиком у двері – а де тут наша популярна Ліда? І аж зіщулився – у номері зимно, як надворі.

До кімнати. В самому лише халатику на голе тіло Ліда стояла біля відчиненого вікна, дивилася на вкрите кригою озеро і ковток за ковтком спустошувала пляшку коньяку. Озирнулася на шум. Побачила чоловіка. А може, когось іншого, бо погляд непевний – намішано! Хитнулася, смішно приклала долоньку до вуст, безсило сіла на ліжко. Із пляшкою.

Він зціпив щелепи, стримав лють. «Паскуда! – Безпорадні думки, як мавпи на ґрати в зоопарку. – Лягла під якогось лисого козла на “раз-два”! З ким я одружився? Як на неї взагалі тепер дивитися?! – Зиркнув на відчинене вікно. – Хай би замерзла, захворіла і здохла, сволото!»

«Кріо… терапія… – Лідині п’яні думки ще прикидалися тверезими. – Ні, уже не змерзла, геть замерзла… Тобто… Крижане серце. Ніяких емоцій. Стас? Прости… Не можу. Скажи їм – вона випала… Я випала…»

Змерзнув Стас. Пішов до вікна підстрибцем, ніби під босими ногами бите скло… Зачинив. Кинув похмурий погляд на дружину.

– Одягайся! – процідив.

Ліда здивовано хитнулася.

– Так скоро?…

Стас загарчав, ухопив дружину за плечі, поставив посеред номера. Зірвав халат. Кидав у Ліду речі, та все бежево-шоколадних відтінків ніжних – білизну, светр, брюки, шалик молочно-білий, шубку норкову – молоко. Поки Ліда незграбно натягувала на себе одяг, покидав у сумку все, що свого побачив. Ухопив дружину, що ледве трималася на ногах, за руку, потяг із номера.

І знову вітальня на шляху. Весела компанія реготала біля вже повсталої ялинки, чоловіки у фраках і метеликах курили сигари, жінки у вечірніх сукнях виблискували діамантами. Бомонд, трясця матері! Тут вам не малолітки-покидьки зібралися одну на всіх самокрутку з маріхуаною викурити і «заторчати» – дорослі, цивілізовані, нормальні люди зі статусом і статками, із принципами, врешті-решт, – сімейні цінності понад усе!

– Стасе! Лідочко! Ви куди?! – ошелешено закліпала накладними віями організаторка Ганнуся. – Гей, новачки! Забави тільки починаються…

Ухопила Стаса за рукав – які проблеми?! Стас здригнувся, відштовхнув білявку.

– Так, тітко! Прибрала руки, бо обламаю! – Потяг Ліду до виходу. Кричав на ходу: – Козли, блін! Збіговисько, блін, дрочил-збоченців! Виродки довбані! Суки недотрахані! Зібралися вони Новий рік святкувати, кодло обсмоктане! Та кому ви всралися, огризки?! Та хто на вас зазіхне? Товчіть одне одного, виродки!

До дверей добіг, озирнувся:

– З Новим роком!

– З Новим роком, – приголомшено прошепотіла вихована донька академіка Вербицького.

Грюк! Тільки під дверима на підлозі – молочно-біла вовняна рукавичка.

На стоянці готелю хрипіла «тойота». Не заводилася. Змерзла. Ліда тремтіла у вистиглому салоні, не тверезіла. Думки врозтіч, одне розуміла: вони їдуть… Однаково куди, головне – далі звідси, із затишного готелю, де навіть на стіни глянути соромно.

Стас матюкався, усе повертав ключ, тиснув на педаль газу: заводься, заводься, японська сволото! Хвилин за п’ять автівка гикнула, смикнулася і завелася.

Стас хижо всміхнувся, вчепився у кермо і глянув на годинник. П’ята. У місті, певно, ще сутінки, а тут – ніч. «За годину дістанемося траси, – подумав. – А там – легше. Там – цивілізація».

Яке «за годину»?! Японська тендітна сволота блимала фарами, повільно шкреблася, щоб не стрибати по замаскованих снігом ямах німого лісового шляху. Білки поснули, птахи повмирали, гілки закам’яніли – ні звуку, ні шурхоту. І лісу нема. Ближні до шляху дерева на мить підстрибували у непевному світлі фар і танули у густій, як львівська кава, темряві.

У вже теплому – клімат-контроль – салоні змерз Стас. Лють і розпач не відпускали – у скронях уже дірки пробили, дідько, і та училка темноволоса кривиться: «Капець…» Шльондра! Хочеш трахатися – облийся олією, якщо на кремах економиш, сухе дурне стерво! Хто тебе взагалі захотіти може? Треба було поцікавитися, хто її чоловік… Плюнути в харю. А ще вчителька. Чого вона дітей вчить? Училки – всі язикаті. Розпатякає… Обов’язково розпатякає, що Стас не зумів… Підлота! У таких честі нема. Їм до чужої честі – як до бруду на чужих черевиках. Розпатякає… Що того Києва? Десь обов’язково перетнуться. Ще Ліда взнає… Ліда? Ох Лідо… Убила!

Зиркнув скоса. «Ти ба! Сидить собі, ніби їй хто мільйон винен! Сумку з залишками коньяку й банками якимись до грудей притисла, губки докупки, очі крізь лобове скло. Що ти там побачила, сучко?! Кобеля?…»

«Стас п’яний… П’яний, – гойдалися Лідині думки. – Аперитив. Кампарі змішав з абсентом. За обідом горілка. Кепські справи! Можемо не доїхати. Однаково. Надто тепло. Задуха… Повітря скінчилося. Зате є коньяк. Із нотками… квітів і ванілі…»

Після двох годин мовчазного руху «тойота» й далі плазувала лісовим шляхом. Попереду – навіть спомину про цивілізацію.

Стас раптом натис на гальма. Вискочив з автівки. По капоту кулаками…

– Усе! – кричав у ліс. – Капець! Дістали! Не поїду! Не хочу! Все! Фініш! Аут! Крапка! Повний алєс капут, мать вашу!

Ліда відчинила дверцята. Випала в глибокий сніг.

– Я… За кермо можу… сісти…

– Ти?! Ти можеш! І сісти! І лягти під кого завгодно!

– Що ти кажеш?… – сиділа в снігу.

– Шльондра!

– Ти сам…

– Я?! Я?!

– Стасе…

– Я ні з ким! Ти зрозуміла?! Ні з ким не трахався з цих тупих тварюк! Не віриш? – повернувся в бік, звідки їхали-трусилися. Махнув рукою. – Ану! Повернися до них! Запитай! А ти…

– Стасе…

– Шльондра! Ненавиджу!

– Ти сам привіз мене туди.

– А я випробував тебе! Ти зрозуміла, Лідо Вербицька?! Я випробував твою вірність, і ти…

Ліда задихнулася, поплазувала до Стаса.

– Я не хотіла, не хотіла туди їхати…

– Ти?! Ти не хотіла?! Та ти всю дорогу аж трусилася від хоті!

– Я боялася зіпсувати тобі свято. Я не хотіла…

– Хто не хоче, на тих жеребець не заскоче!

– Припини!

– Як лисий? Кльовий чувак? Щось новенького дізналася? Пози там, особливі пестощі. Ану, Лідо! Поділися з чоловіком!

– Я відбивалася, та він сильніший… Він зґвалтував мене! – закричала так відчайдушно, що сніг із гілок посипався.

– Брехня!

– Ні! Ні! – кричала і плакала. – А ти… Де був ти? Чому залишив двері номера відчиненими? Навіщо дозволив цьому огидному… огидному увійти? Спостерігав? Ти спостерігав?

– Так! – агресивно. – Я мав пересвідчитися, що ти…

– Чому ж ти не зупинив його? Чому?!

– Я намагався, але двері були замкнені…

– Тобто…

– Лисий зайшов і замкнув двері. Я не міг… – заплутався. Смикнувся – бреше! Підбіг до Ліди, ухопив за комірчик, смикнув до себе.

– Ти брешеш! Брешеш! Ті козли нікого силою не беруть. У них товариство добровільного збочення. Ти брешеш!

– Ні…

– І оргазму не було?

– Ні! – закричала і враз протверезіла. Оргазм був. Прекрасний і потужний, як цунамі, накрив – не втекти. І не забути. Зі Стасом такого – ніколи… За що? Як тепер із цим жити?… А він… Він буде з нею жити?

Ухопила Стаса за руку.

– Тільки не покидай…

Стас відштовхнув її з такою силою, що Ліда знову впала у сніг. І так їй там добре, так затишно і безпечно, що аж сльози на очі. «Може, моє місце тут? Заспокоїтися вже, Господи, і забути про все навіки. Бо – скільки ще? Навіщо? Вже не можу. Хай буде тиша…»

І тихо. Так тихо, що Ліда перелякалася. Вишкреблася з кучугури. Навкруги. А Стас де? Порожня, як жінка після аборту, посеред лісового шляху скніла «тойота», блимала безпомічними фарами і в їхньому непевному світлі попереду ще бовваніла темна чоловіча постать. Стас пішки йшов геть.

Ліда – за кермо. За Стасом услід.

– Стасе… Зачекай!

За півгодини дурної забави Стас змерз, як цуцик. Ліда їхала слідом, кричала у відчинене вікно:

– Я благаю… Благаю тебе! Їдьмо додому.

Стас зупинився так несподівано, що Ліда мало не втоптала його «тойотою» в сніг. Жахнулася. По гальмах. Вибігла з автівки, трусилася, тягла чоловіка з-під коліс.

– Ти живий? Стасику! Ти живий?!

Лютий, як смерть, Стас, вишкребся з-під автівки, мовчки сів за кермо. Ліда ледь устигла вскочити в салон – двері зачиняла вже на ходу. «Тойота» зірвалася з місця і полетіла. Певно, їй самій уже остогиділо бути єдиною ознакою цивілізації посеред німого засніженого лісу.

До міста дісталися за дві години до Нового року.

Зазвичай Зоряна від’їжджала до рідного Львова напередодні католицького Різдва й поверталася в перших числах січня, але цього року вона придбала у Києві невеличку однокімнатну квартиру на Оболоні й тільки-но встигла перекроїти простір за своїм світосприйняттям, тому на середину грудня лишилася без копійки і вирішила не їхати до рідні з порожніми руками. До того ж вона ніколи не зустрічала Новий рік на славетному київському Майдані, а це ще той досвід. Тож на тридцять перше грудня нові плани Зоряни були такими:

1. Забігти до Ліди Вербицької, хоч пані Ліда й скасувала запрошення через хворобу. Привітати хвору колегу і затриматися в неї хвилин на п’ять – не більше.

2. На дванадцяту добігти з Подолу до Майдану і там, у компанії тисяч незнайомих людей кричати: «З Новим роком! Ура-а!», лякатися гуркоту феєрверків і відчувати себе маленькою щасливою дитиною у вихорі загального щастя.

За годину до Нового року з тортом і шампанським збуджено-радісна Зоряна підбігала до дому Ліди Вербицької і тут, просто у дверях під’їзду, зіштовхнулася з молодим мужчиною настільки «хутряним» – і шапка, і дублянка, і рукавички, і унти – що не втрималася.

– З Новим роком! Ви, певно, із Полюсу…

– А ви, певно, та сама львівська гонорова красуня Зоряна… – скептично всміхнувся чоловік, відсунув шапку з очей. Очі сміялися.

Зоряна остовпіла:

– Чекайте. Звідки ви мене знаєте?

– Я вас не знаю, сонечку, але чую про вас уже місяців зо два. Мій турботливий товариш Стас Скакун дуже переймається моєю принциповою позицією вічного холостяка. Сам женився, дурник, тепер мріє, щоб я повторив його шлях, і все намагається знайомити мене з такими-от…

– А… То ви Олег!

– Бачу, вам теж про мене нашепотіли. Тоді… Ну… Вважатимемо, що познайомилися. Вражений! Ну, їй-богу, вражений. Бажаю щастя. А ви… До них? Вони ж скасували запрошення.

– Пані Ліда захворіла. Було б нечемно не привітати… Я лишень на хвилину. Мене вже чекають… В іншому місці.

– Добре вам. А я всі плани відклав, щоб оце до ранку сидіти в сімейному гніздечку Стаса і робити вигляд, що ви мені подобаєтеся до божевілля.

– Співчуваю… – Зоряна до дверей.

Олег ухопив її за руку.

– Чекайте. А пошиймо їх у дурні.

– Як?

– Вони ж упевнені, що ми не знайомі.

– Даруйте, але ми справді…

– І хто про це знає?

За півгодини до півночі Ліда горіла від високого градусу. А що – хіба маленька, щоб у тому готелі голою біля відчиненого вікна стояти? Лежала на дивані, очі в стелю. Проблеми десь позаду, на відстані метра, – щоб зглянутися на них, мусила б хоч озирнутися. Та сил не було.

Стас жінки не помічав. Сидів на килимі посеред вітальні, розклав перед собою банки й коробки, що їх Ліда до подорожі зібрала. Ікра, шоколад, в’ялена конина… Пив горілку з пляшки. Тупо дивився на веселі пики артистів у телевізорі. Скаженів: тем для розмови з дружиною безліч. А говорити… Говорити нема про що! «Дідько, – лютився подумки. – І це Новий рік?! Тільки б куранти не пропустити. Бажання загадаю. Щоб це стерво… Ця чемна падлюка здохла! Щоб більше ніколи… Ніколи я не чув її голосу, не бачив її обличчя, не торкався її волосся… Особливо волосся! Хай лежить і здихає! Не викличу “швидку”!..»

Не добажав Ліді всього злого – дзвінок у двері. Важко підвівся. «Ліда “швидку” викликала? Коли?» – не втямив, пішов відчиняти.

– Олег?! – навіть зрадів.

– Я не сам. Із подружкою…

– Та хоч із двома! Проходь!

– А Ліда…

– Лежить. А ти думав, ми тебе надурили? Що захотіли зірватися кудись, тому…

– З Новим роком, Стасе! – поруч з Олегом стала Зоряна. Усміхалась привітно.

Стас розгубився.

– Зоряна?

– Ми з Олегом тільки пані Ліду привітаємо…

– То ви знайомі? – Стас очам не вірив.

– Що тебе дивує, друже? – знизав плечима Олег.

Обійняв Зоряну демонстративно ніжно.

– Ми на хвилинку, – заспішила Зоряна. – Нам ще треба встигнути…

Стас плентався слідом за Олегом і Зоряною до вітальні, все дивувався:

– Чекайте! А якого дідька ви не сказали… Ми хотіли вас… А ви… І давно?

Зоряна не відповіла. Похапцем до Ліди.

– Пані Лідо, ви температуру міряли? Я залишуся. Вам треба…

– Не треба, Зорянко, – так гірко видихнула Ліда, що Зоряна відсахнулася.

– Але ж ви…

– Іди, – пошепки попросила Ліда.

Зоряна закивала, поставила на підлогу біля дивана торт і шампанське. Пішла до Олега.

– Нам справді треба йти, Олеже…

Стас розходився. Сміявся, як дурний. Сіпав Олега. Ухопив за руку Зоряну.

– Та що відбувається?! Ви з мене знущаєтеся?! Коли ви познайомилися? Я вам не вірю. Ви з нас жартуєте! Ви… Я хочу доказів!

– Та прошу! – Олег розсміявся, глянув Зоряні в очі й повільно простягнув до неї руку.

Зоряна знітилася. Застигла. Звела брови. Олег раптом шумно видихнув, подався до львів’янки, припав вустами до її шиї трохи нижче вушка. Вона вигнулася, намагалася повернути до нього голову, сказати щось ввічливе і водночас категорично жорстке. Та коли врешті це вдалося, її вуста натрапили на вуста Олега. І вітальня зникла. Зоряна не бачила збудженого, скаженого Стаса, що стрибав навколо них і улюлюкав, безпорадної ошелешеної Ліди, що привстала на лікті й зачудована – тільки вологі очі блищать захватом – дивилася на завжди стриману шляхетну колегу, не чула гучних пісень із телевізора й передчасних салютів, що гриміли за вікном. Дивний, несподіваний поцілунок ніс її в інші виміри, і Зоряна відчувала на вустах лише збудливий присмак крові. І точно знала: та кров не її, і не Олега, чиясь чужа, жертовна і чиста, ніби комусь цієї миті випало померти заради того, щоби вона могла цілувати цього іронічного, схожого на полярника незнайомого чоловіка.

Він відірвався від неї, знітився, розсміявся. Ухопив за руку, потяг до передпокою. Кричав на ходу:

– Все, все! З Новим роком! Одужуй, Лідо! Стасе! Дякую, чуваче! Я женюся! Їй-богу, женюся!

– Навіть не думай, бовдуре! – крикнув Стас у вже зачинені двері.

Зоряна й Олег не чули. Бігли сходами вниз. З усіх дверей-квартир-вікон, з усіх усюд – бом-бом-бом!

– Новий рік! – розсміялася Зоряна.

Вибігли з під’їзду. Звідусіль – такі сподівання! Олег обхопив Зоряну, притис до себе:

– Встигну загадати бажання. Щоби ти завжди була поруч зі мною. І що для цього треба? А виходь за мене!

А по вітальні бігав збуджений Стас:

– Моє бажання… Я бажаю…

«Я так і не дізналася, хто в мене мав народитися – хлопчик чи дівчинка… – гірко видихнула Ліда й заплющила очі. – Ох і питань назбиралося за рік! Як мідяків у фонтані. Тільки говорити… Говорити нема про що!»

Тої ночі не тільки Олег із Зоряною вирішили одружитися. Куранти ще не встигли означити закінчення старого року, коли Платон запитав Іветту:

– Бажання вже можна загадувати?

– Саме час!

– Хочу, щоб Рая завжди була зі мною. Вона вже моя?

Нянька зойкнула, штовхонула Платона в бік.

– Та що ти таке кажеш, сорому в тебе нема!

Іветта недобре примружила очі, подивилась на няньку.

– З Новим роком, Ангеліночко!

– Та й вас, Іветто Андріївно, тільки…

Іветта поглядом примусила няньку замовкнути, обернулася до занімілої дівчини. На мить лише випустила найманку з поля зору, а та вже від страхів аж прилипла до спинки крісла. А все Ангеліна, хай би їй язик відсох.

– Раєчко… – Іветта демонстративно радісно всміхнулася дівчині. – Загадуй скоріше бажання, люба! От побачиш, воно обов’язково збудеться. Ти… про що мрієш?

– Мамо! Рая вже моя? – перебив матір Платон.

Іветта розправила крила і полетіла рятувати ситуацію. Ангеліна слухала й дивувалася: «Ох Іветта Андріївна! Ох актриса! А ручки… Ручки як красиво склала. Я б так нізащо не змогла. А словами крутить! Як циган сонцем. От кожне окреме слово – зрозуміло, а все гамузом – наче рій бджолиний: усе гуде, дзижчить, а яке увіп’ється й отруїть – не розібрати».

– Ти полюбив Раєчку, Платоне? Ти полюбив її з першого погляду і назавжди?! Яка приголомшлива правда! – вела соло Іветта. – Звичайно, я вірю в такі сильні й несподівані почуття… Я знаю твоє світле романтичне серце, але навіть я трохи збентежена, а Раєчка, певно, геть спантеличена. Так, Раєчко?

– Не знаю, – прошепотіла жертва.

– І я не знаю відповіді на твоє питання, Платоне. Не мені вирішувати. Раєчка повинна захотіти цього так само сильно, як і ти… Повинна полюбити тебе так само сильно, як її любиш ти.

Платон нахилив голову до плеча, проникливо подивився на дівчину.

– Ти любиш мене, Раю?

Рая затамувала подих і з острахом глянула на красиву пані.

– Якщо люди люблять одне одного, вони повинні одружитися, – обережно сказала Іветта. – І якщо ти, Платоне, справді бажаєш ніколи не розлучатися з Раєчкою… Ти повинен запропонувати їй руку і серце. Ось тоді ви таки ніколи не розлучитеся.

Дівчина не здивувалася. Здавалося, вона вже не розуміє ні слова з того, що кажуть цієї чарівної новорічної ночі у розкішній квартирі красивої пані. Страшенно хотілося в туалет і нудило. Босі ноги змерзли, а по спині бігла цівка холодного поту. Хитнулася. Тої ж миті підхопилася нянька, бризнула дівчині в обличчя холодною водою зі жменьки, за руку вхопила.

– Ходімо, дитино. Щось ти зблідла… Ходімо. Умиєшся. Полежиш трішечки. А й то! Скільки можна святкувати? Треба й перепочити…

Іветта стисла губи від наглої няньчиної самодіяльності, але дівчина справді здавалася ошелешеною, тому вона лише видушила схвильовану усмішку і сказала жертві надобраніч, побажала щасливих снів і здійснення найзаповітніших мрій.

– Я теж хочу спати, – сказав Платон. – Добраніч, мамо. Завтра можна буде одружитися?

– Добраніч, синку. Поговорімо зранку, – якомога спокійніше відповіла Іветта.

Обійняла сина, поцілувала в щоку і, коли двері Платонової кімнати зачинилися, стрімко – пожежа! – подалася до своєї спальні. Замкнула двері й тільки тоді розридалася тихо і гірко.

– Мамо… – шепотіла, мов божевільна. – Не можу більше! Дай мені сил!

Присіла біля столика – ніяк не заспокоїться. Думки в минуле понесли. 1958 рік. Обліплений мухами барак для переселених на околиці забутого Богом, часом і владою казахського містечка Абакумівка. Мама, уже не розплющуючи очі, шепоче: «Марто! Хай Іветта принесе мій мереживний комірець. Я мушу мати пристойний вигляд, коли прийде лікар»… Ось дев’ятирічна Іветта з жахом спостерігає за старшою сестрою Мартою: яка ж вона смілива! Стала біля труни, нахилилася до мами, поцілувала її в німі вуста, приклала до маминих грудей мереживо: «Ти така красуня, мамо!»…Ось Марта штовхає малу Іветту до вагона, шепоче грізно: «Тільки посмій зістрибнути! Мамі пожаліюся!» – «Мама померла! – плаче Іветта. – Навіщо ти відсилаєш мене до тітки, Марто?» Старша сестра обнімає її, очі сухі: «Плачеш? Мама помирала – і не плакала! І ти не смій! Бо пропадеш!»

Іветта завмерла. Тремтячою рукою витерла сльози, прошепотіла затято:

– Не буду, Марто. Царство небесне…

О восьмій ранку першого січня, коли звичайні громадяни лишень укладалися спати, Іветта Андріївна Вербицька прямувала до клініки, щоб перевірити стан хворих і тверезість чергового медперсоналу. Вранішнє порожнє місто скидалося на забуте горище, завалене скринями, комодами й шафами, переповнене секретами, таємницями й справжніми кістяками. Іветта йшла безлюдною вулицею, та морозне повітря не бадьорило – розслабляло думки – і тіло. Оце лягти просто в сніг, заплющити очі й усміхнутися. Ніяких зусиль. Не треба поспішати, весь час тримати спину прямою, погляд пихато-наїжаченим, щоб нікому й на думку не спало… пожаліти її.

Іветта озирнулася – нікого. Видихнула, опустила розправлені плечі. Спина зігнулася серпом – й Іветта Андріївна Вербицька в розкішній шубі враз перетворилася на звичайну виснажену роками й бідами бабусю.

Розділ 6

На ранок першого січня Ліда збила температуру і хоч заслабла вкрай, але почала збиратися до матері. П’яний Стас хропів на килимі. Як ото горлав під куранти: «Моє бажання… Я бажаю…», так щось пробурмотів собі під носа, запив бажання горілкою й мовчки завалився. І досі не очуняв.

Ліда не розуміла, та й не намагалася зрозуміти, що її спонукає, чому цього ясного ранку вона так настирливо натягує одяг на спітніле хворе тіло. Інстинкт самозбереження штовхав у єдине місце на землі, де сама її кров, сама лише причестність до фамілії застовпила їй прихисток від народження до скону. У материну оселю.

Сережки з обсидіаном прихопила. Подарунок Іветті. Привід. А можна й без приводу. Ліда привітає маму й брата з Новим роком, нянька заварить трави і до вечора приведе до ладу її дурне, податливе, жадібне до оргазму з незнайомими чоловіками тіло й безпорадні полохливі думки.

Одяглася. Вирішила поновити сили черговою пігулкою, та руки тремтіли – ніяк не відшукати потрібної. І дурне в голову. Поставила перед собою великий скляний кухоль, повідкривала всі упаковки з пігулками, повкидала всі ліки з аптечки до кухля. Як усі разом випити – так і дух геть.

– Температуру зіб’ю! – сміялася власним дурним думкам. – До остаточного, повного нуля!

Рукою смик – кухоль додолу. Навколо п’яного Стаса – наче хто святкове конфетті по килиму розсипав. Зіп’ялася на ноги й пішла до матері.

Двері відчинила Ангеліна. На Ліду глянула – й очі на лоба.

– Лідусю, дитино, що з тобою? Гориш! Гориш, люба.

– Не помру, – прошепотіла Ліда. – Нумо, нянько. Лікуй мене своїми травами. Із тобою до вечора побуду.

– Ой, святі-грішні, – зітхнула нянька. – А ще лікарка!

– А де мама? Як Платон?

– Доброго ранку, – почула від дверей вітальні.

Ліда озирнулася. На порозі стояло невисочке худе дівча – коса довга, очі насторожені, на зап’ястку смішна золота браслетка теліпається.

Ангеліна заметушилася.

– Раюшко? А ти чого оце так рано встала? Ішла би ще відпочивати, а ми тут…

Дівча губку закусило, кивнуло і вже ступило крок, та Ліда раптом почервоніла до скронь, відштовхнула няньку.

– Ти… звідки?! – прошипіла так люто і вороже, що Ангеліна пополотніла.

– Та мовчи, Лідусю! Зараз я тобі все поясню. Це ж наша Рая… Вона тепер…

– Ти звідки?! – Ліда тремтіла і геть не розуміла власної люті.

– Із села, – прошепотіло дівча й уклякло.

Ліді – чорне в очі. Така мряка навкруги, що й власних думок не прочитати. Тільки у грудях щось колотиться, назовні рветься. Хитнулася, пішла до братової кімнати. «Знайшла мама ляльку. Привезла. Не хочу! Платон мій! Мама ж знає: ніхто так про Платона не піклуватиметься, як я!» За спиною белькотіла Ангеліна, не знала, що вдіяти:

– Раюшко, а це Платонова сестричка. Лідуся. Вона в нас лікарка… Вона в нас – золоте серце. Ти б до кімнати своєї йшла, дитино, а я зараз…

Дівчина опустила голову, посунула до рожевої клітки з легкими, як мрії, занавісками. Казкова новорічна ніч закінчилася. Усе ставало на свої місця. У розкішній квартирі красивої пані з’явилася тремтяча від люті молода жінка, і варто було лише глянути їй в очі, щоб зрозуміти: вона зробить усе, щоби тут і духу Раїного не лишилося. А Рая знала… Хіба може таке бути, щоби її тут усі любили і навіть гроші мамці дали, так що та дозволила привезти Раю в ці розкоші? Це ж, як Рая втече, так мамці, певно, доведеться гроші віддавати? А звідки? Пропила давно! Їй хоч мільйон дай – проп’є й не гикне. І що тепер робити? Додому ходу нема – мамка вб’є! Зіщулилася на білому килимку біля ліжка. Губку закусила.

– От циганка клята… – прошепотіла недобре. Авжеж. Та нервова жінка ненавидить Раю не через новий светрик із Міккі Маусом і ще цілу купу обновок, не через те, що красива пані поселила її у просторій кімнаті і не дозволяє допомагати Ангеліні на кухні. Вона ненавидить Раю за те, що її… полюбив Платон. Аж сльози на очі: та хоч убийте її, хоч убийте! Не хоче від нього!

Платон спав. У кріслі біля нього тремтіла Ліда. Очей від брата не відводила. За спиною бурмотіла Ангеліна.

– Чого ти, Лідусю, казишся? Наче не знала? Дівчину перелякала. Воно, бідне, мало не звалилося – так ти на неї визвірилася! А воно ж – хіба від гарного життя тут сльози ковтає?! Воно ж…

– Скільки їй років? – прошепотіла Ліда.

– Каже, шістнадцять, а насправді – хтозна. Чи мені перевіряти? Ти ото краще піди полежи у батьковому кабінеті, а я тобі травичку заварю…

– Ні, – прошепотіла. – Тут буду.

– От біда! Ще з тобою марудитися! – роздратувалася нянька. – Мало мені двох блаженних на шиї, ще й ти викаблучуєшся! Скоріше би мати з лікарні повернулася!

Ліда підхопилася й геть.

– Та що з тобою? – бігла нянька слідом. – Сиди вже, де сиділа! Слóва їй не скажи.

Ліда мовчки вскочила в чобітки, шубу до душі та надвір. Прихистку не було. Хоч очі собі виїж – нема! Брести навмання, і ото поки рухаєшся – ще живий, а як зупинишся…

Ліда стала посеред безлюдного подільського провулку, бо на білосніжному тлі нелогічною плямою чорнів великий целофановий мішок: у такі зазвичай – чи наглих небіжчиків, чи сміття. У мішку вошкався чоловік, дмухав на закоцюрблені пальці.

– А… Мати Тереза! – узнав її. Та й Ліда не помилялася. Це ж йому вона щедрою рукою колись кинула сотню. Він – хоч капюшон на носі, лиця не видно.

– Ти… Як? Ще живий? – мало не розплакалася. Та не за бідахою. За собою.

– А сама! – пхикнув. – І що?… Нічого не подаси? Новий рік, хай йому грець!

Ліда провела гарячою долонею по гарячому лобі. Озирнулася.

– Де би тут… зігрітися?

Чоловік кивнув – знає! – важко піднявся, обкрутив мішок навколо тулуба.

– Що? Дах загубила? – і не зрозуміти: про дім чи про голову.

Недовго човгали. На Межигірській чолов’яга пірнув у дворик, там до живих будинків тулилися дві покинуті двоповерхові будівлі, старі й обдерті, як сам волоцюжка. Чоловік повів Ліду за один із них, показав дірку в стіні.

– Тут усередині, на першому поверсі, є батарея гаряча. Певне, вона в одній системі з тими будинками, із яких людей не виселили. Тільки – нікому. Це моя таємниця.

– Добре…

– Гроші давай і чекай мене тут. Хавки принесу.

Ліда дістала з сумки гаманець, звідти двісті гривень. Безхатченко взяв гроші, підштовхнув Ліду до дірки в стіні.

– Тільки щурів від батареї віджени…

А як?! Щури обсіли батарею так щільно, що підлога в покинутому домі скидалася на вишуканий сіро-коричневий килим. Ліда притулилася до стіни і відчула нудоту. «Мамо, мамо! Стасе… Куди ж це ви мене загнали…»

Вона б ще довго розжовувала цю думку, та в покинутому домі раптом з’явився новий звук. Ліда озирнулася на нього і побачила кремезного, як боцман із радянських кінофільмів, широкогрудого рудого кота. Морда у шрамах, очі – мерзла лють. Жодного натяку на звичайну котячу граціозність. Кіт явно був тут не вперше, бо щури враз заметушилися, розірвали свій килим, забігали. Та не тікали. Кіт зупинився, ніби вирішував, із чого розпочати – поїсти чи погрітися.

– Киш… – слабо прошепотіла Ліда, та кіт навіть голови в її бік не повернув.

Пригнувся, – пузо до землі, – пішов в обхід щурячого війська, добираючись до батареї довгим, та, мабуть, логічним для себе шляхом. Щури заворушилися, засмикалися, та не розбігалися.

– Тікайте… – чогось схлипнула Ліда.

Кіт напружився, рвучко випростав передню ліву й миттєво зачепив кігтями дурне щуреня. Ще мить – перехопив би зубами і дременув світ за очі, та щуряче військо раптом смикнулося, перетворилося на монолітну масу, хлюпнуло на кота з усіх боків, – топило у сіро-коричневому болоті, гризло й рвало, і за кілька довгих, як життя, хвилин від рудого боцмана на підлозі лишилася тільки гола обгризена щелепа з гострими білими зубами. Ліда й поворухнутись не сміла. Ніби вона наступна. «Жах! Який жах! Яка… музика». Раптом щури нашорошилися і за мить – жодного біля батареї. Ліда скосила очі й побачила волоцюгу.

– Ви… Ти ж де так довго?… А тут… щури кота розірвали!

Він роззирнувся, побачив котячу щелепу, недбало віджбурнув, відкинув капюшон – молодий. А Ліді здавалося, немічне-старе. Усміхнувся скептично, звідкілясь два ящики руба – сідай! Із пакунка на саморобний столик – пляшку горілки, консерви, хліб… «Антисанітарія!» – констатувала професорська донька. Упала на ящик біля батареї, і тільки здивувалася, як ті ноги й досі тримали.

– Зараз вип’єш, язик розв’яжеться. – Уже наливав із пляшки, різав хліб.

– Навіщо?

– Я думав, тобі вуха потрібні. Виговоритися. Ні? – простягнув їй склянку з горілкою.

– Ні!

– Не бреши. У тебе очі неприкаяні. Пий!

Ліда випила, схлипнула:

– Нічого в мене не виходить. Нема куди подітися… Чоловік не простить – покине, мама – іншу… на моє місце! А воно – моє!

– Не біда. У тебе гроші є. Не пропадеш.

– Гроші? То пусте. У мене… У мене оргазм був! Вперше! Із геть чужим мужчиною…

– Гуляща?

– Ні. Чоловік… так хотів. Щоби я…

Чоловік розсміявся:

– Не все кажеш! Не від того неприкаяна…

Ліда завмерла, здивовано подивилася на нього:

– А ти… Як ти можеш жити, коли тебе всі покинули? Це ж – смерть…

– Я сам усіх покинув, – сказав. Знову налив. – Вони думають, що вигнали мене, а я сам їх покинув.

– Сам? – Ліда проковтнула горілку, розсміялася. – Яка несподівана перспектива! Сам! Ні! Не хочу! Я хочу, щоб вони любили мене. Розумієш? Тільки мене. Я заслужу…

– Це в наймах любов тре’ заслужити…

– Маячня! Ти просто не розумієш!

– Ти просто всього не кажеш!

– Та хто ти такий, щоб я тобі!.. Ти взагалі знаєш, хто я? Я – Лідія Вербицька! Справжня Вербицька!

Волоцюга примружив око, уважно глянув на професорську доньку.

– Що, серйозно? А схожа на сироту…

Стас очуняв першого січня о п’ятнадцятій нуль-нуль за київським часом. Розплющив очі й усвідомив – голову не підвести. Перевернувся на живіт. Потроху-потроху – до дивана. Усівся. «Білочка» не била, та і ясних думок теж не було. Не розгубився: хіба вперше?! Довірився інтуїції й досвіду – чарка горілки, огірок. Двадцять хвилин – і хоч на Олімпійські ігри. У голові прояснилося так безжально, що Стас навіть пошкодував. Краще б голова й далі боліла! Не згадувати б. Готель у лісі, свінґери, гола училка з сухою шкірою.

– Були б у мене діти, я б їх до школи не віддав, – пробурмотів недобре.

Озирнувся – а дружина де? Тихо. На килимі пігулки різнокольорові – не менше з півсотні. А-а-а… Схаменулася, стерво! Жити не хочеш? А й добре. Не живи. Стас учора опівночі під куранти загадав: подохне – він поплаче, не подохне… Що?! Не встиг. Куранти стихли.

Стас налив собі ще, усівся на килимі серед пігулок, мізки врешті почали аналізувати події й пропонувати перспективи. Перше – прибрати пігулки, бо якщо Ліда справді вирішила сказати світові «покидаю тебе назавжди», навряд їй дістане розуму зробити це… природно. Обов’язково утне щось екзотичне, менти з питаннями набіжать, а пігулки на килимі – ну просто факти про наміри. Чи хай валяються? Як факти про наміри? А що, коли вона повісилася чи втопилася? Тоді до чого тут пігулки? Зібрати! Друге – алібі. Про всяк випадок зателефонувати Олегові й покликати на преферанс. Третє… Дідько, та де вона?

О четвертій Стаса більше хвилювало, де Ліда, а не що з нею. Олег приїхати відмовився, тільки пробурмотів, котяра, що життя прекрасне.

О п’ятій Стас уже не бажав Ліді смерті. Хай би знайшлася.

О шостій вечора наступив на горло власній пихатості й зателефонував Ліді. Мобільний не відповідав.

– У метро, – видав найбанальнішу з версій. І вже під рейками її бачить.

О сьомій вечора Стас устиг поговорити з Ангеліною, Зоряною і черговим лікарем клініки, де працювала дружина. Крім няньки, яка бачила Ліду вранці вкрай знервованою, ніхто нічого не знав.

– Та живи, живи, збоченко, – рипів зубами. – Тільки вже повернися, щоб я переконався: жива і здорова!

О восьмій вечора Стас став перед дзеркалом і насмілився сказати собі правду:

– Дідько! Я сам у всьому винен! Якого біса я повіз її на те збіговисько? Чому залишив саму в номері? Сам віддав лисому козлу. Блін! Я – покидьок. Якщо вона повернеться, то ніколи не простить, а я… А що, до речі, мені тепер робити?!

Пішов по вітальні: гарна квартира.

– Не хочу без неї! – пробурмотів. Замовк. Уточнив сам для себе: – Без… Ліди.

О дев’ятій Стас вирішив почекати до десятої й телефонувати в міліцію.

О десятій скінчилися цигарки, тож довелося бігти до найближчого кіоску.

Коли Стас повернувся додому, на дивані у вітальні сиділа Ліда. У шубі й чобітках. Дивилася на пігулки, що й досі валялися на килимі, тихо плакала.

Стас жбурнув цигарки і закричав:

– Де тебе носило, чудовисько?!

Вона звела на нього мокрі очі:

– Ти не пішов?

Стас розгубився. Ляпас!

– Я… саме розмірковую… над цим! – процідив згорда.

– Добре, – прошепотіла покірно замість того, щоб обхопити його і благати: «Не покидай!»

Рая просиділа в рожевій кімнаті до вечора і, хоч можна було увімкнути телевізор, роздивлятися наряди чи зиркати у вікно. Усе сиділа на ліжку і з острахом дивилася на двері. Один ненависний Лідин погляд, одне запитання «ти звідки?!» загнали її сюди, мов батогом. Вийти страшилася. Цікавість брала гору. А де Платон? Що він робить? Піти б, подивитися, та хіба сміливості стане? Може, та сестра його й досі тут вештається. Ото ще циганка клята!

Кілька разів зазирала Ангеліна. То сніданок прикотила на столику з коліщатками, то питала, що на обід приготувати, а коли вже надвечір утретє зайшла до рожевої кімнати, дівча не втрималося.

– Дозвольте, на кухні вам допоможу чи там приберу…

– Та відпочивай.

– Можна я з вами?

Нянька недовго пручалася, і під захистом її круглого тіла Рая наважилася вийти з рожевої кімнати, роззирнулася, зітхнула з полегшенням – не видно циганки. Хай би й зовсім згинула.

– А де… усі? – спитала.

– Скоро вечеря, усі зберуться, – загадково відповіла нянька.

Зібралися не всі. Рая сиділа за столом збоку від красивої пані, мляво жувала, певно, смачний салат, а на язиці – сто питань. А де Платон? Чому не вийшов? Може, із сестрою поговорив і тепер бачити її не хоче? Страшно. Хай би що завгодно, тільки не це.

Іветта скоса поглядала на ляльку, без слів читала гарячкові питання в її очах. Першою закінчила вечерю, пересіла на свій трон, покликала дівчину сісти поруч.

– Він так страждає… – сказала без краплі фальшу. Рая мало не розридалася. «Чудово!» – констатувала Іветта. Зітхнула: – Отакий він у нас… Чисте серце. Брехати не вміє. Що думає, те й каже. Він полюбив тебе, Раєчко. Неймовірно! Я знаю свого сина – це назавжди. Він… Він тепер не знає, що з цим робити. Замкнувся в кімнаті, нікого не хоче бачити… Бідолашний хлопчик!

Іветта замовкла, театрально приклала пальчики до скронь – слово ляльці. Зараз вона зізнається, що без Платона їй не жити, й тоді… Рая опустила очі й сказала зовсім не те, чого чекала від неї красива пані:

– Мені поїхати?

– Поїхати? – вибухнула Іветта. – Тоді ти остаточно розіб’єш його серце. Ти… Ти хочеш розбити його серце?

– Ні…

– Слава Богу. Я знала! Я відчувала: ти милосердна й добра дівчинка. Ти – янгол. Ти… Тільки ти, Раєчко, зможеш зробити Платона щасливим.

Рая знітилася, збентежено подивилася на красиву пані.

– Хіба я йому пара?

– Ти – надзвичайна! Ти чудесна дівчинка! Красуня, – Іветта вже заспокоїлася. – Кохання – диво. Я ніколи не благатиму тебе полюбити Платона. Ти – вільна. Ти просто член нашої родини, і всі тут люблять тебе, але… Але якщо раптом у твоєму серці розквітне любов до мого сина, то знай… Я благословлю це кохання і радітиму, що у мого сина така красива, така милосердна й така сердечна… дружина.

Рая не вірила. Дивилася на красиву пані й геть не розуміла її. Сльози підступали. Крикнути би: «Ох, ви мене обманюєте! Хіба я така вже чудесна, щоби ваш син за мною так страждав?!» І довіритися нема кому. Була би Вітка поруч… Про рідний дім згадала. Про малих.

– Малим подзвонити хотіла…

Іветта підготувалася. Миттєво дістала мобільний із великим екраном. На екрані – відео. Ось адвокат Поспєлов стоїть посеред вітальні, говорить у телефон: «Іветто! Усе нормально. Діти тут оживають. Моє старе серце радіє». Ось Яся сидить на килимку під ялинкою, зосереджено дивиться на молоду жінку років тридцяти. Жінка допомагає Ясі вдягати ляльку, а Едька з двома незнайомими хлопчаками гасає по вітальні з іграшковими літачками в руках. Андрійко малює. Так! Він малює. Він у мамчиній хаті всі стіни пообмальовував. А Миколка читає. От диво – читає. Та й не плаче ніхто, не замурзані, не перелякані. Ось Яся всміхається, притискає до себе ляльку, біжить кудись за молодою жінкою вслід… Відео гасне.

– Дякую… – прошепотіла Рая.

– Відпочивай, Раєчко. – Іветта вже гнала дівча до рожевої кімнати. – У нас із тобою від завтрашнього ранку багато справ.

– До весілля готуватися? – ляпнуло.

– Ні! Що ти! – розшматувала мрії. – Якщо Платон офіційно запропонує тобі руку і серце, от тоді…

– А він хіба… – знітилася.

– Ну, знаєш… Чого не бовкнеш у новорічну ніч?… Але якщо він так вирішить, то ти, Раєчко, мою думку знаєш, – холодно відповіла Іветта.

Дівча до ночі в ліжку крутилося. Сумніви душу роздирали. А де Платон? Чому так і не вийшов, адже Рая навмисне голосно запитала про весілля. Щоби Платон її почув. Щоби зрозумів: вона… не хоче розбивати його серце. Коли ніч намірилася своїм покривалом затулити Раї очі, а за вікном, як у чистому полі, – ні звуку, ні шурхоту, дівчина обережно встала з ліжка і вислизнула з рожевої кімнати.

Стала на порозі, аж тремтить від хороброго збудження. Зараз, зараз! Перетнути довгий коридор із книжковими полицями, вітальню з картинами, а праворуч від проходу на кухню знайти двері, за якими дихає він. Він! Рая не розуміла, яка сила штовхає її ризикувати всім багатством, що, наче вві сні, звалилося на її плечі й так притисло, – не дихнути. Думки шепотіли, що пхатися до Платонової кімнати – ганьба і сором. І як красива пані раптом дізнається, то, певно, уже не буде так радіти за кохання сина. Ще подумає, що Рая якась сучка мала… Що на мамку схожа.

Отак думала і йшла. Коридор позаду. У вітальні темно. Де ті двері? На Іветтин трон наштовхнулася, аж зойкнула: так мізинчиком об ніжку вдарилася. Присіла біля крісла: ніхто не почув? Упала на коліна і поплазувала до дверей Платонової кімнати.

…Він спав. От янгол! І спиться йому. А що ж ті страждання? От як Раїне серце крається, так хоч ніч тобі, хоч день, а сон не бере. Знай про Платона думає. Й ім’я ж таке дивне – Платон. У їхньому хуторі, у Петрівці сусідній, у бабусиному селі в кримському степу та й далі, певно, ніде нема Платонів. Просто люди. А він – Платон. Скрутилася біля його ліжка, як бездомне цуценя, витягнула шию. Оце він… Він для неї? Хай їй дадуть! Хай дадуть! Вона всі светрики з Міккі Маусами віддасть, сукню неймовірну, білу з блакитним, рожеву кімнату і цілий світ. Босою вслід піде. Схлипнула, підвелася. Обережно нахилилася і поцілувала Платона у зап’ясток, наче нагородила невидимою золотою любов’ю.

Уранці, за сніданком, коли дівча ще роздивлялося вві сні чудесні мрії, Платон спокійно сказав матері:

– Цієї ночі ми з Раєю одружилися.

Іветта відчула, як серце смикнулося й відірвалося від судин.

– Поясни, – тільки й змогла видушити.

– Я сказав: ти моя. Рая кивнула і поцілувала мене у зап’ясток. Було тепло і приємно. Ми вже одружені? Вона моя?

Іветта не відповіла. Підхопитися б, побігти до рожевої кімнати, вчепитись у волосся малій потворі й придушити. Як могла?! Як посміла?! Нянька виручила.

– Що, знову наснилося? – запитала Платона уїдливо.

– Так.

– Одружений він! – буркнула нянька. – Іч, розігнався! Обручку треба купити. Квіти. На одне коліно стати…

– Ангеліна правду каже? – запитав Платон Іветту.

Іветті вже від серця відлягло:

– Так, синку. Присвяти цьому день, подумай, а потім ми обговоримо це і я в усьому допоможу тобі.

– Потім? Чому не тепер?

– Зараз ми з Раєчкою маємо їхати в справах… – Іветта перехрестилася подумки і за мить скінчила сніданок.

Справ таки вистачало. Дбайлива мати не збиралася підкладати синові під бік ляльку, не обстеживши перед тим стан її здоров’я від кінчиків волосся до вдареного вночі мізинця на нозі.

– На вечерю Лідочку з чоловіком покличемо, – озвучила останню зі справ цього дня.

По квартирі Ліди Вербицької гасали питання. Чіплялися хазяям на вуста, хапали звичні речі, вимахували ними: «Оце вам ще потрібно?» І виходило, куди оком не кинь, усе зайве. Геть усе: і цей величезний телевізор, і ці надзвичайно затишні м’які меблі, і ці шпалери, що їх добирали з любов’ю… Із любов’ю. Ось воно! Любов би посеред мотлоху відшукати, у неї запитати: «А нам зараз що потрібно? Телевізор залишати?»

Ліда не сміла говорити. Стас не хотів. Бідкався подумки, що не пішов від дружини тої осінньої ночі, коли вона бігла за ним і кричала, щоб не покидав. Тепер би, але ні. Вона запитала: «Ти не пішов?», а йому пиха під кадик: чому він повинен іти, коли від нього цього чекають?! А він не хоче! А він коханку заведе, щоби дружині допекти. Чи Ліду врешті так грубо трахне, щоб і згадки про тих свінґерів не лишилося. Чи… ще щось.

Коли задзвонив домашній телефон, обоє зраділи. Ліда схопилася була, та чоловік першим наспів.

– Слухаю!

– З Новим роком, Станіславе, – почув і вухам не повірив. Уперше за чотири роки їхнього з Лідою сімейного життя Іветта Андріївна Вербицька назвала зятя на ім’я.

– З Новим роком, Іветто Андріївно, – відповів спантеличено.

– У вас із Лідочкою на цей вечір нічого не заплановано? – ще більш люб’язно запитала теща, і Стас остаточно втратив орієнтири. «Що сталося? Чому теща не наказує, а лише запитує, як це зробила би й будь-яка нормальна людина?»

– Ні, – відповів обережно. – Вам… Ліду покликати?

Ліда підхопилася, та Іветта Андріївна Вербицька вкотре приголомшила зятя.

– Дякую, не треба, Станіславе. Перекажіть Лідочці, що я запрошую вас двох сьогодні на сьому вечора на святкову вечерю.

– Метелик обов’язковий? – не втерпів Стас, та теща – маслом по маслу.

– Тільки гарний настрій і здатність скуштувати все, що приготує для нас Ангеліночка.

Стас поклав слухавку, подивився на насторожену дружину.

– Нас запрошено, – буркнув і з подивом констатував, що може… може розмовляти з нею.

– Ти підеш? – вона все запитаннями. Геть змінилася після тих свінґерів.

– І ти підеш! – мов кулаком по столу ляснув.

– І ти підеш зі мною? – знову запитала Ліда.

Примушувала до ствердних відповідей. «Так, він піде з Лідою, значить, вони й досі разом, значить, він не покине її, хоч вона й не благала, як зазвичай…» Стас не бажав дарувати їй надію.

– О пів на сьому вдягнися! – пішов на кухню їсти щось із банок, що лишилися з новорічної ночі.

Ліда здогадалася: крім смачної няньчиної вечері матуся приготувала для них оглядини трофею, здобутого для Платона. Знайомство з худою дівчиною-підлітком, яка спочатку зайняла Лідину кімнату, тепер – застовпила місце біля Платона, а далі – що? «Стас жахнеться», – подумала, та потім дійшла висновку, що Стас не здивується. Він Платона й досі не знає. Він просто не зрозуміє, на які тортури приречені і брат, і те худе дівчисько з переляканими очима, і, якщо вдуматися, – вони всі.

– Їсти хочеться, – призналася собі, ніби перед нею – стіл, на столі – таріль, на тарелі – худе дівча, кропом обкладене. – Їсти хочеться, – повторила недобре.

На столі – розкіш, нянька захекалася. А нікому й діла немає: біля ялинки скупчилися. Стас насторожений, Ліда на нервах, дівча те до Іветти тулиться, наче тільки вона захистить. Платон млявий. А Іветта в гуморі. Усе за планом.

– Лідочко! Станіславе! Хочу познайомити вас із Раєчкою. Тепер вона житиме з нами, і Платон уже сказав, що щасливий від того. Так, синку?

– Так… – безбарвно.

Нормально! Іветта Раю до Ліди зі Стасом підштовхнула. Ліда почервоніла до скронь, випростала руку, – привітатися хотіла, та дівча відсахнулося. Ліда перехопила гнівний мамин погляд, видушила з себе максимальну привітність.

– Мене звати Ліда. Я сестра Платона. Ми зі Стасом… дуже раді бачити тебе тут…

– До столу, до столу! – заметушилася Ангеліна, і всі посідали б, як і планувала Іветта, та Платон раптом уважно глянув на Стаса, підійшов, усміхнувся щиро і сказав:

– Я – Платон, а хто ви такий?

Іветта зблідла. Ліда гарячкувала:

– Тохо! Це… – Ну прості ж слова треба сказати: «Це мій чоловік, я люблю його, ми живемо разом». А як сказати? Що, коли не жити їм разом? Після свінґерів так і не поговорили.

– Я Стас, чоловік твоєї сестри. Я люблю її. Ми живемо тут… неподалік. Заходь у гості! – сказав Стас так щиро і природно, що вразилася не тільки Ліда, але й Іветта з нянькою.

– Добре, обов’язково зайду, – кивнув Платон так просто, що Іветта рота роззявила. – А тепер запрошую тебе до себе в гості. Ходімо, Стасе?

– Ходімо!

Платон потяг Дезінфікатора до своєї кімнати. Жінки завмерли посеред вітальні й перезирнулися. Тільки Рая в неймовірній біло-блакитній сукні не побачила нічого надзвичайного. У душі свої страхи. Вона не бачила Платона майже добу: цілий день красива пані тягала її по лікарях, і ті обстежували дівчину так ретельно, ніби Раї завтра до армії. А навіщо? Здорова! Інше болить! Платон із неї очей не зводив, потім пані сама призналася, що він Раю полюбив і страждає, а він спав. Вона ж на власні очі бачила – спав собі. І пані раптом так дивно сказала, що, мовляв, ще подивимося, чи захоче Платон тебе, Раю, брати… І хіба не мука? Рая з рожевої кімнати вийшла, а тут та сестра його, що вона її циганкою про себе обзиває. І Платон… Оце ходить, наче і спить на ходу. І не глянув на неї. Хіба не мука? Їй би сісти, так тепер до столу ніхто і не пнеться. Що робити? Добре, що нянька все бачить. Заметушилася, всадила дівчину на диван, до хазяйки побігла.

– Іветто Андріївно, хай Лідуся до них піде. Це ж – таке! Це ж після Петра Григоровича перший чоловік, який до Платосика…

– Мовчи! – так люто шикнула Іветта, що няньку паралізувало.

Ліда розгублено стиснула кулачки.

– Ангеліна має рацію, мамо… Може, мені…

– Усе буде добре! – Іветта посміхнулася грізно. – Ти краще, Лідочко, розпитай Раєчку, чи їй подобається столиця? Невже тобі не цікава свіжа думка? Ми з Раєчкою сьогодні цілий день у місті провели.

Це був наказ. Ліда ступила крок до дівчини, Іветта опустилася в крісло, учепилася поглядом у двері Платонової кімнати. Що там? План був простий і ефективний. Так простимулювати Платонову активність, щоб надвечір син потроху збудився і вкотре заговорив про Раю. Іветта була впевнена: у присутності всієї сім’ї хутірська Джульєтта не пручатиметься. Для того й покликала доньку з її Дезінфікатором. А Платон утік!

«Як же я не врахувала, що Платон ніколи не спілкувався з живим чоловіком?… Крім Петра Григоровича…» – краялося серце.

…Стас і Платон, як два турки, сиділи на килимі, із відвертою цікавістю розглядали один одного. «На дурника не схожий, – думав Стас. – І на Ліду теж геть не схожий. Наче і не брат із сестрою. Очі розумні. Ще красивішим став відтоді, як я його бачив. Змужнів. Босий…»

– Чому ти босий? – запитав.

– Щоби жити, – розважливо відповів Платон, і тим намалював на серці Дезінфікатора великий червоний хрест вселенського милосердя. Пручатися зайве. Стас і не намагався противитися несподіваному дивному хвилюванню.

– А хіба… не можна жити взутим?

– Не можна.

– Фігня! – Стас завівся. Тут не було повітря, і, як і чотири роки тому, він раптом відчув скажену задуху. – Якщо ти взуєшся, то вийдеш звідси. Хіба тобі не хочеться вийти на вулицю?

– Ні.

– Чому?

– Ходити треба по землі, а на вулиці землі нема.

– То і не біда. Зате ходити зручно.

– Біда, – мовив Платон затято. Запитав: – А ти знаєш таке слово – «вісон»?

Дезінфікатор згадав про Шнітке, підозріливо насупився:

– Композитор?

– Вісон. Літера «В». Вісон – дуже коштовна біла чи пурпурна матерія. Була в широкому вжитку в Древньому Римі та Древній Греції.

– Круто! А ти…

– Чому ти не приходив раніше?

– Справи, – знітився. Перевів стрілки. – А он там дівчина…

– Рая.

– Рая? Авжеж.

– Ми одружилися.

– Коли?

– Вночі, але це таємниця. Мама наполягає, щоб я став на коліно, мав квіти й обручку. Я думаю, це зайве, але мама…

Мама?! Ох, Стасові та мама у печінках.

– До чого тут твоя мама? Ти – доросла людина. Сам повинен вирішувати. Ти дівчину хоч… любиш?

Платон задумливо кивнув:

– Я її відчуваю.

– Та ні, чекай! То дурня. Любов…

– Любов – ідея, – перебив Платон. – Любов існує незалежно від людей. Люди… Вони воюють, воюють, аби тільки захопити цей трофей – любов. А на війні справедливості нема, доброї волі нема – тільки кров. Поки хоробрий своїм життям торує шлях, підлота головний трофей уже за пазуху кладе. А хоробрий усіх переміг, до скарбниці дорвався, дивиться – трофеї всі такі дрібні та негідні. А щось же треба взяти. Не дарма ж воював. Не з порожніми ж руками з битви повертатися. Любов – трофей битви. Годі шукати гармонію. Краще відчувати того, хто тобі потрібен.

– Філософія… – пробурмотів Стас безпорадно.

– Так. Найголовніше філософське питання в тому, хто з двох у любові вважає себе трофеєм, а хто – завойовником. Часто ролі змінюються. Як і оцінка самого трофею.

Стас приголомшено дивився в глибокі сині очі, відчував – тоне. «Ну наплів – півжиття розбиратися. Мабуть, книжок начитався: справжнього ж життя не знає. Звідки йому?»

– А ти чим займаєшся? – щоб відволіктися від незрозумілої теми.

– А ти? – запитав Платон.

– Хлорку продаю, – усміхнувся Дезінфікатор.

– А я три справи зробити мушу. А тоді помру, – й собі всміхнувся хлопець. На Стаса подивився зі здивуванням: – А ти вже три справи зробив?

Стас відчув: ще мить, і на очі навернуться несподівані дитячі сльози. Хмикнув, обійняв Платона.

– Я… у процесі. Ти… Чуєш, Платоне! Ходімо зараз до нас у гості. Ну! А хочеш, я тебе на руках понесу?!

Платон мить подумав, раптом упевнено кивнув. Уже підхопився, та двері рвучко відчинилися. Із порога сяяла Іветта.

– Вечеря чекає, хлопчики…

– Добре, – сказав Платон і пішов до вітальні.

Стас дивився йому вслід. Яка слабкість… Яка приголомшлива, зрадлива безпорадна слабкість у всьому тілі! Роззброїла – і не встати з того килима. Це через задуху. Тут повітря нема – тільки ідеї, що живуть… незалежно від людей. «Дідько, він нормальний… Нормальний і неймовірний, – застрягла зла думка. – Чому я не познайомився з ним раніше? Я би міг виколупати його з цього…»

– Станіславе, ми чекаємо тільки на вас. – Почув голос тещі. Поверх червоного хреста – чорна печатка. Не лізь у чужі хащі. То тільки сторонньому оку – хащі, насправді – режим. Колючий дріт по периметру. Тобі – зась!

– Іду, Іветто Андріївно, – відповів на диво слухняно.

Платон уже сидів за столом, дивився на Раю, ніби вперше побачив, усміхався.

– Раю… Ти мене відчувала? – спитав раптом голосно.

Дівчина знітилася. Знизала плечима. Поруч виникла Іветта. Поклала вузькі долоні на плечі жертви, – план повертався у колію.

– Платоне, якщо ти весь цей час думав про нашу Раєчку і твоє рішення остаточне, то роби все шляхетно. Ти ж справжній мужчина.

Платон кивнув, рвучко встав, озирнувся, ніби шукав щось важливе. Наштовхнувся поглядом на ялинку, за мить відламав від неї густу колючу гілку зі скляним серцем, – гойдалося собі на гілці, горя не знало.

– Раю…

Він ішов до дівчини так, ніби поряд нікого не було. Іветта зблідла, нянька захрестилася, Стас насупився здивовано. Ліда стисла долоньки в кулачки: «Чудова вечеря, мамо! Усе прораховано. Те дівча ще не зрозуміло, що він хворий. Бачить тільки сині очі. Красивий. Ну чому ти такий красивий, Тохо?!»

Платон нікого не помічав. Босий, у костюмі, з метеликом на білій сорочині. Усміхається. Рая вчепилася руками в поділ сукні, очі з орбіт. Платон опустився перед нею на одне коліно. Насупився: чи все так, як треба? Усміхнувся і раптом став на обидва коліна. Простягнув Раї гілочку.

– Будеш моєю…

– Дружиною, – схвильовано підказала Іветта.

– …дружиною, – повторив Платон.

– Будь мужньою, Раєчко, – надто голосно, як для моменту, вигукнула Іветта. – Кажи тільки те, що на душі. Краще розбий Платонове серце, якщо ти не хочеш…

Рая стала червона як буряк. Мрії голову розхитують. Якби не руки красивої пані на плечах – улетіла би геть, бо серце у п’ятах, бо тут люду того – і всі на Раю витріщаються. Хіба можна відмовити? Засміють. А їй би з Платоном удвох залишитися… Як тої ночі. Щоб нікого поруч. Щоб вони тільки вдвох.

– Будеш моєю дружиною? – повторив Платон.

Рая задихнулася, імпульсивно кивнула, ніби спізнитися боялася. Стрільнула оченятами – витріщаються ще. А як не зрозуміють, що погодилася? А як… Оце б Вітка бачила. Чи ще хтось із хутора. Наштовхнулася поглядом на неприкаяні Лідині очі, вони кричали: «Геть! Геть!»

– Буду… – прошепотіла вперто. Перелякалася, замовкла, голову до плеча. Хоч убийте її просто тут! Нікому свій трофей не віддасть.

Платон розсміявся, ухопив Раю за зап’ясток із золотою любов’ю, і був би потяг до своєї кімнати, та Іветта за мить усадила всіх за стіл. Усе говорила, говорила:

– Яке щастя! Який неймовірний початок нового року! Наша Лідочка має люблячого чоловіка, тепер і в Платона буде любляча дружина. Ми не зволікатимемо. Завтра ж молодята подадуть заяву, за тиждень влаштуємо весілля. Як тобі такий план, Платоне? А тобі, Раєчко?

Рая опустила голову і прошепотіла:

– У мене паспорта немає…

Іветту і вселенський потоп не зупинив би. Ніби гарячої крові обпилася – фонтанувала енергією, лякала нею полохливу няньку, приголомшувала дівчину, вела Платона. Аж помолодшала. На Різдво Рая стала громадянкою України з документальним підтвердженням. На старий Новий рік запланували весілля. Клопоту – повні відра. Рая й словом із Платоном перекинутися не встигала: лікарні, паспортний стіл, стилісти, весільні салони… Вони з Іветтою поверталися додому увечері, Платон уже чатував біля дверей.

– Я відчував тебе, – усміхався Раї, хапав її за руку. – Ходімо, ходімо…

Іветта чіплялася дівчині в другу руку, пояснювала синові: спочатку ліки, потім вечеря. Хоч посидіти за столом, якщо їсти не хочеться, бо так набігалися за день – ноги гудуть. Платон слухав, кивав, а на третій день повідомив матері новим, до того нечуваним тоном:

– Хай пігулки дає мені Рая.

– Добре, синку, – здалася Іветта, подумала, що так навіть краще: хай жертва звикає до режиму. Розкладала пігулки в окремі пластянки, суворо пояснювала дівчині послідовність приймання ліків, попереджала питання, розставляла безжальні акценти.

– Платон не хворий, Раєчко. Це вітаміни, необхідні йому для душевного спокою. Адже він так страждав відтоді, як побачив тебе. Зазнав такого стресу. Так боявся, що ти відмовиш. Тепер йому треба поновити сили.

Рая винувато кивала, брала пластянки. Шкірою відчувала: красивій пані суперечити небезпечно. Вона її з хутора витягла, малих на ялинку відправила, рожеву кімнату подарувала і свого сина. Їй би ноги цілувати. Рая ніколи… ніколи не підведе красиву пані.

– Усе зроблю, – заглядала Іветті в очі.

Та варто було переступити поріг Платонової кімнати, усе зникало. Тут володарював він. Платон. Ішов до неї, кожен крок – ворожба. Рухи плавні, очі вологі. Обережно забирав із її рук пластянки, відставляв геть, сідав на килим, кликав її до себе. І коли суглоби тремтячих Раїних колінок підгиналися від несподіваного щастя, Платон вів долонею по довгих косах і щовечора питав одне й те саме:

– Ти мене ніколи не покинеш?

– Ні, – тремтіла.

– Добре, – кивав зважено, обіймав за плечі, повертав до себе і розглядав, як обновку в магазині, як диво, як кару, як трофей.

– Чому ти мовчиш?

– Іветта Андріївна наказала тобі пігулки випити, – бурмотіла винувато.

– Та краще бичка нагодуємо, – запропонував одного разу.

Рая плечима знизала: це що таке? Платон упав на підлогу, витяг з-під ліжка бичка-скарбничку з діркою для монеток на рудому глиняному хребті, зосереджено притис до живота й одну за одною повкидав у бичка всі пігулки. Рая заніміла, перелякано зиркнула у вікно, наче красива пані на мітлі містом літала і так до вікна знадвору і прилипла. Платон засунув бичка під ліжко, ліг на спину, усміхнувся.

– Це буде нашою таємницею. Добре, Раю?

– Тобі вже краще… Платоне? – прошепотіла й оце тільки тепер зрозуміла, що вперше наважилася назвати хлопця на ім’я.

– Мені легко, – відповів незрозуміло.

Назавтра Рая віддано дивилася Іветті у вічі, беручи пластянки з ліками, а вже за мить у Платоновій кімнаті сама вкидала їх у черево глиняного бичка. Так хотів він. Вищого закону не існувало.

Третього дня без пігулок, збуджений, сумний Платон випередив Ангеліну, що клопоталася на кухні з тим весільним меню, сам відчинив двері матері та нареченій, ухопив Раю за руку і запитав:

– Ти моя?

– Так, – прошепотіла перелякана Рая.

Платон вирвав із її рук пакет із фатою, відкинув – аж до вітальні полетів, підхопив дівчину на руки і стрімголов побіг до своєї кімнати. На шум вибігла нянька, усе зрозуміла без слів, кинулася до хазяйки:

– Іветто Андріївно, зараз він її…

Іветта важко обперлася об стіну, прошепотіла:

– А чого чекати?

– Та ви що! Я зараз побіжу якось відволікати його! – забідкалася нянька.

– Іди на кухню, Ангеліночко, – прошепотіла Іветта.

Пакети в передпокої. Переступила через них, у шубі та чобітках пішла до вітальні, опустилася у крісло-трон, чіплялася поглядом у зачинені двері синової кімнати. Поруч тихо і безпорадно голосила нянька:

– Хіба то по-людськи?! Хіба то проститься?…

– А скільки ж Платонові терпіти?

– Та дали б йому таких ліків, щоби хоч до весілля почекав! Перед дитиною сором. Що то за новий режим ви йому вигадали? То спав день і ніч, тепер геть іншим став. Ото все дивується й дивується.

– Думаю, це через появу нових постатей у свідомості Платона. Раєчка… Лідоччин Дезінфікатор. Відразу два нових обличчя. Бідний Платон.

– Дівча бідне! Дозвольте чимось грюкнути, щоб отямився. Воно ж, наївне, мабуть, із переляку вже знепритомніло.

– Наївне? У сім’ях алкоголіків наївні не виживають.

– Ех, не знаєте ви межі!

– Помовч, Ангеліночко, – прошепотіла Іветта. – Я повинна чути, що там відбувається.

Рая знала: це станеться. Вона думала – раніше, бо як мамка приводила додому нового кавалера, то на всі прелюдії йшло до п’яти хвилин – аби вигнати малих із хати. У першу ж ніч у розкішній столичній квартирі, коли вона вирішила втекти, та наштовхнулася посеред темної вітальні на Платона і мало не зомліла від шаленого щастя, вона знала: варто йому простягнути руку і розстебнути ґудзик на новій кофтині, вона не пручатиметься. Замре і… дозволить. І мамка казала: «Ох мужики дурні! Оце переспиш із ним – він твій!» А Рая вже з тої ночі затялася: нічого не хоче, аби лише Платон був її.

Рая знала, але красива пані впевнено втовкмачула нові уявлення про життя, де мамчиних істин не відшукати. Усе по честі. Спочатку тре’ весілля відгуляти. Він – чоловік, вона – законна дружина, а вже потім… Довірилася. Чекала і страшилася. Слова вчила… У кіно бачила. Там жінка заходила до кімнати з високим ліжком, повільно скидала прозорий пеньюар, пір’їнкою падала на простирадла, де супився міцний дядько, і шепотіла: «Навчи мене своєї любові, мій єдиний, бо своєї любові в мене не лишилося. Я віддала її тобі до останньої краплі».

– Навчи мене своєї любові, – шепотіла у Платонове фото, на яке й досі молилася щоночі, але того зимового вечора, за два дні до офіційного заміжжя, коли вони з Іветтою повернулися після чергових мандрів лікарнями, салонами і бутиками, слова застрягли в горлі, і вона лише встигла помітити, як округлилися очі красивої пані від несподіваного здивування, коли Платон підхопив її на руки і поніс до своєї кімнати.

Вона спочатку не зрозуміла. Тільки задихнулася від відчайдушної гордості – ніхто її на руках ще не носив, а сусід дядько Микола – не рахується, бо коли ото Рая з малими на кукурудзяному полі в багнюці застрягли, так дядько Микола брав їх на руки по черзі, матюкався зі смаком, та виносив на дорогу.

Вона спочатку навіть знітилася, що заважка для милого, учепилася в його шию обома руками, застидалася. І тільки коли Платон забіг до своєї кімнати, метушливо поклав її на ліжко і кинувся підпирати двері важким дубовим стільцем, задеревеніла. «Пані мене вб’є», – промайнуло, та посеред кімнати стояв Платон, дивився на Раю темними від збудження очима, стягував із себе одежину.

«Я йому не сподобаюся! Я не можу сподобатися! Я нічого не вмію. Я боюся… Я все зіпсую. Я не знаю… Не знаю як…» – спина колом. Де вже там на ліжку вигинатися.

– Раю! Чому ти не роздягаєшся? – раптом буденно спитав Платон.

Рая зашарілася і потяглася до светрика. «От і все! – ридала душа. – Я пропала… Зараз він зрозуміє, що я не навчена. Що дурна… Дурна й огидна…» Стягала того светрика, руки тремтіли. І на Платона не глянути: голий стоїть, волосся на голові куйовдить, очей із неї не зводить.

Платон раптом видихнув, хижо пригнувся і плигнув. Просто на дівчину. Ухопив за косу щосили, притиснув до ліжка. Рая зціпила долоньки у кулачки і поклялася собі подумки, що не закричить.

…Іветта так і пріла в шубі – ніяк не могла відвести погляду від синової кімнати. Тихо. Чому так тихо? Глянула на годинник. «Ще хвилину… Ще тільки хвилину, і треба йти до них, – констатувала холодно. – Двадцять хвилин позаду. Досить для першого разу. Якщо дівчина перелякалася, доведеться пояснити їй: Платон – дуже високоморальний хлопець. Він мав перевірити: незаймана чи ні. Міцний аргумент. Нам драних ляльок не треба. Ми – достойні люди».

Ангеліна сиділа на стільці поруч із хазяйкою, сльозу втирала.

– Добре, що це сталося сьогодні, – прошепотіла Іветта.

– І чим сьогодні краще, ніж завтра? – гірко зітхнула нянька.

– Сьогодні тут немає Лідочки, – відповіла Іветта. – І не треба, щоб вона знала.

Нянька зібралася була відказати хазяйці, що та дурне меле: «Лідуся, може, й не дізнається, а від Господа не сховатися». Та раптом із Платонової кімнати почувся відчайдушний Раїн крик.

Ліда знала про пригоду вже наступного ранку. Ангеліна ледь дочекалася, поки дзвінок із клініки вижене Іветту з дому. Прислухалася до тиші у кімнатах Платона і Раї, ухопила слухавку, вихлюпнула професорській доньці:

– Лідусю, все! Пропала дитина. Учора ввечері Платосик її чпокнув, як ту ляльку гумову. Майже у нас на очах. Як до кімнати добіг, сам Господь знає, а коли наївся, так покусав… До ранку плакала у своїй кімнаті. Я все чисто чула, тільки пожаліти не могла. Мати твоя біля неї чатувала.

– Добре, – почула байдужий Лідин голос.

– Як же «добре»?! – ошелешено. – Чи ти теж хвора, як ото твій брат?! Рятувати дівча якось треба, а ти верзеш, прости Господи!

– Добре, – повторила Ліда і поклала слухавку.

Дивні речі. Наїлася тих чудес новорічних, ніби розрослася зсередини дивним незбагненим усесвітом. Так багато всього в душі колотилося, що й помічати перестала – день, ніч, сніг падає, дітлашня на подвор’ї фортецю зліпила, Зоряна після свят як узяла відгули, так і досі не з’явилася в клініці, на Контрактовій баби з пиріжками за місце пересварилися, вітрини знижками ваблять, кава у кав’ярні пахне не кавою, над Дніпром сизо, а ті рибалки, що Ліда повсякчас за них переживала, ще далі від берега порозсідалися, а біля набережної затонув плавучий ресторанчик. Ох, маячня. Нема нічого ззовні, увесь світ усередину перекочував. Стас мовчить. Що він там собі думає? Не запитати. Язик не повертається. От душа рветься: «Не покидай!», а сказати не виходить. Хай би він в очах прочитав, бо все, про що говорять – пусте. Як постріл здалеку. Не влучить, так попередить: «Тонус, люба! Спину прямо! Стережися».

– Ти снідав?

– Так.

– Я сьогодні затримаюся.

– Авжеж!

– Мама попросила віднести до загсу заяви від імені Платона і дівчини.

– У неї є ім’я?

– Я віднесу. Мама домовилася. Заяву приймуть…

– Добре, хоч я не беру участі в цій комедії.

– Це трагедія.

– Шкода Платона.

– А дівчини?

– У неї є ім’я?

– Певно.

– Віднеси. Поки твоя матінка жива, врятуватися неможливо.

– А я спробую… Піду до неї.

– Ти серйозно? Тоді Платона я на себе беру.

– Правда?

– Так. Треба буде… днями…

– Післязавтра їх розпишуть.

– То не проблема. Розлучитися – раз плюнути. Я його витягну.

– А я поговорю з дівчиною.

– У неї є ім’я?

Ліда не могла пояснити собі, чому вперто відмовляється називати Раю на ім’я, не хоче провідувати маму і брата, але з готовністю виконує доручення Іветти з приготувань до весілля. Та після дзвінка Ангеліни полетіла до материнської оселі. «Зґвалтував? – бісилися думки. – Чудово! Тепер я з легкістю вмовлю її бігти геть! Не потрібна вона тут! Платон… Платон не простить. І що?! Він – хворий. Він просто не усвідомлює: я роблю це заради нього! Навіть мама це зрозуміє! Згодом! Ніякого одруження! Поруч із Платоном і мамою завжди була я! Тільки я!»

– Добре, що прийшла, Лідусю, – роздратовано пробурмотіла нянька, відчинивши Ліді двері. – Платон ще не виходив, я на кухні сховаюся, а дівчина там… У кімнаті своїй. Сніданку й не торкнулася. Хоч би руки на себе не наклала. Скрутилася на підвіконні. Мовчить. Це ж сором який. А як хто дізнається, що тут дівча зґвалтували? От посадять нас усіх, Лідусю! Їй-богу, посадять!

– Добре, – ні сіло ні впало прошепотіла Ліда, пішла до рожевої кімнати.

…Рая сиділа на підвіконні, дмухала на віконне скло, малювала на тумані серце, тикала всередину пальчиком, ніби про вуду начиталася. Серце пітніло, стікало водою, тануло. Рая знову дмухала на скло і малювала серце.

Ліда вже секунд із десять стояла на порозі, та дівчина не помічала її. Скрутилася: ноги під себе, плечем до стіни, лице у скло. Ох і далеко полетіла. Чи в мрії, чи у біди свої. Ліда чогось захвилювалася, ніби свою душу побачила – тремтячу, безпорадну.

– Ти… Раю! Раєчко!

Дівчина озирнулася на звук, побачила Ліду, крутнулася, наче хто шило в зад, і впала з підвіконня на підлогу.

– Ну ти незграба. Чекай, допоможу. – Ліда подалася до дівчини, присіла, простягнула їй руку. – Не забилася? Ходити можеш?

Рая зіщулилася, обережно кивнула: може. Ліда раптом почервоніла до скронь, ухопила дівча за плечі, у самої з очей сльози, та великі, дощем. Як трусонула хутірську:

– То біжи! Біжи звідси! Я допоможу! Невже не зрозуміла, куди потрапила? Невже не знаєш навіщо? Що вчора сталося? Платон… зґвалтував тебе? А це тільки початок, дівчинко! Він хворий. Ненормальний. Псих. Захоче – уб’є! І нічого йому не буде. Я гроші принесла. Тисячу доларів. На початок вистачить. Збирайся! У мене людина є. Довірена. Допоможе тобі з міста вибратися, супроводить. Я вихід знайду. Я тебе не покину. Головне – зараз швидко збирайся, бо мама скоро повернеться. А якщо вона повернеться – усе пропало. – Ліда замовкла, збентежено зазирнула дівчинці у вічі. – Ти… Ти мене чуєш? Ти зрозуміла?

Рая зіщулилася так, що здалося: ще мить – і крапкою стане. Напружено зиркнула на Ліду, опустила очі.

– Не любите ви мене, – прошепотіла.

Ліда мало не впала. Чи вона просто недочула?

– Що? Що?!

Рая смикнула плечиком, вирвалася з Лідиних рук, ухопилася обома руками за білий килим – не відірвати, зиркнула недобре, ніби вогнем у повітрі: не підходь, не віддам.

Ліда була готова до чого завгодно – дитячого переляку, скривдженого скигління, жаху, презирливої образи, безпорадного неприйняття, але тільки не до цього затятого недоброго дорослого жіночого погляду. Він бив навідліг, гнав на край світу, тюкав навздогін, цькував – геть, геть! І Ліда вже тікала, як навіжена, уже шукала, куди би сховатися, і тільки червоний слід Платонових зубів на Раїній шиї, від якого Ліда не могла відвести погляду, нагадував професорській доньці, що вона й досі тут, у рожевій кімнаті.

«Платон укусив її точнісінько туди, куди мене кусав Стас, – констатувала вражено, ледь зіп’ялася на ноги, мовчки пішла геть. – Мабуть, він ухопив її за волосся, вона стиснула вуста і поклялася собі, що не закричить, щоб не показати, як їй страшно. Мабуть, стало надто боляче і вона не втрималася… Закричала. А він… Він подумав, що її збудження сягнуло тваринної межі, що їй добре, що він зробив її щасливою і вдячною, що він бог, а вона – його навіки і він може робити з нею все, що тільки може спасти на думку… тварюці».

– Що там? – нянька чекала у вітальні.

– Ангеліно, у тебе колись був мужчина? – спустошено прошепотіла Ліда.

Нянька Ліді в очі – гірко-гірко.

– Що? Буде свайба?

Ліда хитнула головою – буде, буде.

– Хоч пожаліла бідну? – спитала нянька.

– Що її жаліти? У неї душа співає, – відказала професорська дочка.

Рая второпала, хто тут головний її ворог, тої миті, коли в обіймах Платона поклялася собі не закричати, та не втрималася, зойкнула від болю. За мить важкий дубовий стілець відлетів від дверей. На порозі стояла Іветта Андріївна Вербицька. Мовчки смикнула з ліжка простирадло, накинула на дівча, потягла геть, і була в тому така прикрість і несправедливість, що Рая не стрималася, розревлася. Услід біг голий Платон, вражено повторював: «Вона моя! Моя!», та Іветта ніби не чула.

Гола Рая плуталась у простирадлі. По ногах – кров, а думки ясні. Ось ця красива пані, що довела її до рожевої кімнати, змусила стати під душ, потім лягти і заспокоїтися, – вона тут цар і бог. Циганка не страшна. У неї очі розгублені, а пані… Пані не вагається. Як у неї ласки не заслужити, тої ж миті викине і не озирнеться. І Платон не врятує: пані й від нього відірве з м’ясом. Пані – ворог. Пані треба боятися і… дурити, щоб і не підкопалася. А Рая навчена. Рая в п’яної мамки копійки з кишені так ловко вигрібала, що та й не помічала – тільки потім товкла: «Де гроші?», а Рая їй: «Пропила ж…»

Іветта Андріївна Вербицька сиділа на краю ліжка, пояснювала: Платону необхідно було пересвідчитися в Раїній цноті, хай це не бентежить дівчину, бо тепер весілля точно буде. Рая слухняно кивала, витирала кулачком сльозу, відводила очі. Весілля? Скоріше б те весілля! Після весілля Рая перетне цілий усесвіт і з усім своїм мотлохом переїде до Платонової кімнати. Замок у дверях змінять. Щоб ніхто…

Тринадцятого січня зранку запрошений стиліст без вагань уклав довгу Раїну косу високою хвилею: Іветта наказала. Нянька допомогла надягти гарну весільну сукню, причепила фату так, як того хотіла Іветта, і Рая стала схожою на недозрілу іспанську інфанту з картини Веласкеса. Стояла посеред рожевої кімнати, куди за задумом Іветти повинен був зайти Платон із квітами й обручками. На душі – хура страхів і сподівань, в очах – повезе ту хуру, не зупиниться.

До кімнати ввірвалася юрба: Платон у шикарному костюмі, Стас із Лідою, Іветта сяє, нянька хреститься. Квіти, гомін. Квіти надто духмяні, ніби женуть геть.

– Раю! Зараз ми підпишемо якісь папери і ти будеш моєю, – сказав Платон.

– Добре, – прошепотіла насторожено, ніби ще слово – і все зіпсує, і все щезне, і знову закине її у злиденний хутір поблизу Петрівки. Зиркнула на пані: не розсердилася?

Іветта по-хазяйськи йшла рожевою кімнатою, керувала:

– Зараз ми вип’ємо шампанського! Працівниця загсу приїде за годину, тож ми маємо час порадіти за Платона і Раєчку в родинному колі, а потім…

– Навіщо їм тут розписуватися? – здивувався Стас. – У загсі краще. Більш урочисто. Така подія…

Іветта завмерла.

– Знаєте, молодий чоловіче… – не договорила.

– Хочу в загс! – сказав Платон.

– Їдьмо! – задьористо вишкірився Стас. Усміхнувся Іветті: – Ви з нами?

Ліда перелякано зиркнула на Платонові ноги – босий! Заспішила до Стаса.

– Стасе, ти не розумієш…

– Взувайся, Лідо, – так недобре прошепотів Стас, що Ліда лише кивнула, побігла до передпокою. На матір і не глянула – страшно.

За мить посеред рожевої кімнати лишилися ошелешені Іветта Андріївна й Ангеліна. Нянька перелякано дивилася на скам’янілу хазяйку і поворухнутися не сміла. Порожня тиша гула, вимагала звуків. Знадвору загуркотів двигун «тойоти». Ангеліна зірвалася, побігла до вікна.

– Поїхали! – ніби прорвало. – Хай Бог милує, що буде?

– Стіл накривай, – люто прошипіла Іветта.

Година рання. Загс порожній. У величезному, обкладеному пістрявим гранітом холі мерзлі пальми в діжках і штатний фотограф у жмаканому піджаку – ночував тут чи що?

– Фото і відеозйомка. Недорого.

– А де розписують? – розсміявся Стас. – Чи ви тут усі спите й досі? Молодята чекають! Музику давайте. Мендельсона! Чи Шнітке.

З урочистої зали у хол визирнула сувора жіночка з яскравим макіяжем, у довгій, схожій на професорську мантію, хламиді.

– Що за неподобство? Припиніть галасувати. До початку робочого дня ще десять хвилин. І ви не перші.

– Розписуйте! – вигукнув Стас. – У нас надзвичайні обставини. Так, Платоне?

– Я… змерз, – прошепотів Платон.

Ліда смикнулася від хвилювання, згадала люті мамині очі. Треба будь-що поставити ті закарлючки на документах, бо мама вб’є! Зірвала з плеча шубу, кинула на холодну гранітну підлогу, підштовхнула брата:

– Стань на шубу, Тохо. Зараз уже…

Платон узяв за руку бліду од відчайдушного страху Раю, поставив на шубу. Став поруч.

– Тобі тепло?

– Так…

– Тоді зігрій мене, – обійняв, притис до себе. – Ти мене відчуваєш?

Стас вразився: красиво! Як же красиво! Занервував.

– Гей люди!? Куди йти? – стукав у двері урочистої зали.

– Кімната підготовки до ритуалу ліворуч, – мляво підказав фотограф, наче мова йшла про кремацію.

Стас уже біг до кімнати підготовки, рвучко розчахнув двері:

– Тут тепло, Платоне! – крикнув через весь холодний гранітний хол. – Гайда!

Зазирнув у кімнату і закляк: біля вікна стояв його найкращий товариш Олежка у звичайних джинсах і вовняному светрі під шию. Обіймав Лідину колежанку Зоряну.

– Опаньки! – не втримався Стас. – А ви що тут робите?

– Одружуємося, – розсміявся Олег.

До кімнати ввійшли молодята, а за ними Ліда завмерла на порозі:

– Не вірю…

Зоряна розсміялася, подалася до Ліди. Обійняла.

– Пані Лідо… Дякую, дякую… А ви… Сподіваюся, не розлучатися сюди прийшли?

– Чекай, Зорянко… Вітаю, але ж… Ти ж зовсім не знаєш Олега!

– Я його відчуваю, – сказала Зоряна чисто як Лідин божевільний брат.

І на хвилину всі забули про молодят. Стас сміявся, плескав товариша по плечу – оце утнув так утнув! А як оті холостяцькі принципи? Ліда ошелешено розглядала щасливу Зоряну, ніби намагалася запам’ятати – яке воно, те щасливе обличчя.

Платон узяв Раю за руку і сказав:

– Ходімо шукати, де нам раді.

Рая завмерла і не сказала «добре».

– Ходімо? – спитав Платон, ніби випробував.

– Добре, – видушила з себе. Одруження вкотре несподівано перетворювалося на нездійсненну мрію. А чорт із ним! Аби поряд…

І вони дременули б, та до кімнати забігла жіночка у хламиді, зарепетувала:

– Скоріше, скоріше! Де паспорти? Хто свідки?

Про свідків забули всі, та Стас уже керував:

– Спокійно! Ми з Лідою будемо свідками в Олега і Зоряни, а Олег із Зоряною свідками у Платона і Раї.

Як завалили всім кагалом до урочистої зали – жіночка у хламиді ледь розібралася кому казати: «А тепер молодий на знак любові та вірності поцілує молоду». Здається, усі підряд цілувалися. Стас дивився, як Олег цілує Зоряну, як Платон усміхається блідій Раї і веде долонею по високій хвилі, на яку перетворилася чудова дівоча коса, рвучко пригорнув Ліду, припав до її вуст, а, коли врешті відірвався, вона прошепотіла те, що він прагнув почути всі ці дні після свінґерського раю:

– Не покидай…

До квартири Вербицьких повернулися на двох машинах. Іветта не бачила. Каменем сиділа у кріслі-троні, не відводила погляду від дверей порожньої Платонової кімнати, наче все життя – коту під хвіст, бо син пішов, однаково пішов, не вберегла, не розгледіла небезпеки. Дезінфікатор. Убити… Убити.

– Ой Мати Божа! – зарепетувала від вікна Ангеліна. – Хвала Богові, повернулися. Усі живі-здорові. Сміються. Папірцем розмахують. Окрутили. Усе гаразд, Іветто Андріївно! Та й не самі. Їй-богу, ще когось за собою у хату тягнуть!

Іветта Андріївна видихнула, ніби запустила заклякле серце, рвучко підхопилася – все в нормі.

– Скільки?

– Ще двоє. Чоловік і жінка.

– Два чисті прибори на стіл. Крісла. Швидше!

Розкішну вітальню заполонила галаслива юрба, Дезінфікатор люб’язно відрекомендував Іветті Олега з Зоряною: їхні друзі, це завдяки їм вони… Порозсідалися. Келихи, тарілки. Сміються…

– Ми лише на хвильку, – перепрошувала Зоряна. – Увечері літак.

– А ви куди? – тоскно запитала Ліда.

– У літо, – відповів Олег.

– А я хочу на землю, – сказав Платон.

І всі замовкли. Зоряна уважним оком лікаря зміряла Лідиного брата, Олег засовався.

– Дякуємо, нам час.

Ліда зі Стасом пішли проводжати гостей, Платон обережно взяв Раю за руку:

– Ходімо туди, де є тільки ми.

– Добре, – вперше за цілий день зі щирою радістю прошепотіла дівчина.

Іветта сама лишилася біля накритого столу. Холодним поглядом проштрикнула Раїну спину.

– Раєчко…

Рая обернулася і завмерла. Ще не все?

– Ти забула вітаміни, які в ці години завжди приймає Платон. Ходімо. Я підготую, а ти віднесеш до Платонової кімнати.

– Добре, – із полегшенням.

Платон усміхнувся:

– Треба нагодувати бичка.

«Який жах! – холодно констатувала Іветта подумки. – Мабуть, вона розповідає йому про худобу зі свого хутора… – Розкладала пігулки в пластянки, трусилася від гніву. – Треба буде поговорити з нею про теми, які слід обговорювати з Платоном, а яких краще уникати, бо ще про матір свою алкоголічку заведе, про малих… Шкода! Шкода, що Платон не втерпів. Надто мало часу минуло, я не встигла ретельно підготувати ляльку. Доведеться надолужувати…»

Простягнула дівчині пластянки, підштовхнула поглядом – іди, та Рая не встигла ступити й двох кроків, коли Іветта раптом зойкнула, вигукнула:

– Стій! Стій, Раєчко! Я мало не забула найголовніше.

В окремій упаковці лежали великі рожеві пігулки. Іветта дістала дві, простягнула дівчині:

– Пий…

– Це вітаміни? – тільки й наважилася запитати Рая.

– Так. Хочеш бути з Платоном, мусиш пити їх щодня.

– Довго?

– Завжди.

То були не вітаміни. Радикальні контрацептиви, що після них у жіночому лоні, як у В’єтнамі після напалму, – нічого життєдайного. Платонове сім’я ніколи не повинно було прорости. Ніколи Іветтин син не нестиме відповідальність за чиєсь життя. Тут усі навкруги тільки для нього і заради нього, а не він для них.

Рая йшла геть – дрібненька, висока хвиля з волосся, біла сукня весільна волочиться, пластянки в руках. Іветта провела її поглядом, наказала няньці:

– Прибирай зі столу, Ангеліночко.

– А як Лідуся зі Стасиком повернуться? Все ж – подія, а всі порозбігалися по кутах. І не відсвяткували.

– Ніхто і не збирався. Діло зробили – і добре.

– То й собі відпочивати йдіть.

– Справа є, – Іветта присіла до столу, відсунула тарілки, розгорнула грубий блокнот. Зміни в житті Платона вимагали корекції методів лікування, й Іветта Андріївна Вербицька вирішила не відкладати таку важливу справу на потім.

Нянька покрутилася біля хазяйки, присіла поруч:

– І що ті блаженні там удвох роблять? Як думаєте? Якось дуже підозріло тихо. Як задушить? Воно ж межі не знає…

– Я додала до Платонових ліків снодійного. Хлопчику треба відпочити… – прошепотіла Іветта.

Ніч – мед. І вартовому б очі зліпила. Нескінченна відповідальність – така ж дурня, як і вічний двигун. Спати.

У кімнаті – мед. І хотів би різких рухів – не вийде. Місяцю з неба того меду не розігнати, слова до тиші липнуть. Спати… Платон із Раєю сиділи на килимі. Бичок глиняний поміж них – третій зайвий. Платон випростав голі ноги, сперся спиною на ліжко – все ляльку свою роздивлявся.

Вона поруч скрутилася, коліна до грудей, а здається – підборіддям у хмарку, бо ж і досі в сукні весільній. Оце б і не знімала аж доти, доки весь хутір не збіжиться, щоби було потім про що язиками ляскати. Дивилася на прозорий довгий поділ і, здається, тільки тепер починала усвідомлювати, що сталося в її житті за останні тринадцять днів. От доля-хура. Закинула, Рая й оком змигнути не встигла. Мамка – у потилицю, малих – подалі, а тут – він. Він. Очей не відвести, руки цілувати, плакати біля нього від щастя, сподіватися… Поки серденько тьохкало, раз-два – жона. Хіба так буває? У чому підступ? Наче йшла полем і трофей знайшла. А потрібен він їй чи зайвий?… Ухопила – й бігти. А нині спинилася. І що з тим усім далі робити? «Та якось буде. Пані треба слухатися і якось буде», – забідкалася подумки.

– Раю… Чому ти кричала позаминулої ночі? – почула Платонів голос.

Знітилася. Ой, засміє дурну!

– Боліло… – прошепотіла.

– Іншим не боліло. Мовчали, – збентежився.

Рая зиркнула скоса, згадала прекрасне кіно про любов і жінку на широкому ліжку, наважилася.

– Навчи… – ледь чутно.

Платон здивовано насупився, задумався. Відкинув волосся з лоба, раптом стиснув свій зап’ясток.

– Хочу, щоб було, як тоді… Коли ти посеред ночі зайшла до моєї кімнати і зап’ястку стало гаряче. Ти… можеш?

Вона почервоніла: можу. Повернула до нього обличчя і мало не розридалася. Наче все, що з нею інші робили – хоч би й ґвалтували – то нормально, то можна, бо не на ній гріх, бо вона до того й кроку не ступила. А як самій треба… Ой сором! Як він знає, що вона пробралася тої ночі до його кімнати і лише поцілувала? Він же спав.

Потяглася до Платона. Він напружився. Похапцем вдихнув, відкинув голову назад, і Рая тицьнулася просто в хлопцеву шию. Завмерла. Обережно торкнулася вустами прозорої шкіри.

Він здригнувся. Відсахнувся, упав спиною на килим.

– Що це? – прошепотів. – Ти… Що ти робиш?

– Цілую тебе…

– Мене ніхто ніколи не цілував… так.

Що він каже? Та він бреше! Розкинувся на килимі і безсоромно бреше. За ним, певно, всі дівчата столичні впадають, бо він… А в голові – ясно. Він тепер – чоловік Раїн законний. Оце так обернулося. Не втратити б! Не втратити б, бо без нього тепер – не хоче. Цілувати?

Нахилилася до хлопця, всі ясні думки десь за спиною й лишилися. Білий день. Сонце в очі. Геть нічого не видно. А їй і не треба. Вона його… відчуває.

І – мед. І хотіла б різких рухів – не вийде. Тремтіла, розстібала білосніжну сорочку, укривала поцілунками Платонову шию, груди, руки… Безпорадно шепотіла подумки: «Я тебе люблю… люблю…». Він лежав на килимі. Напівголий, збентежений, здивований. Уперше за життя не робив геть нічого, та збудливе божевілля розливалося тілом, ширилося, як чума, підступало до очей зрадливими сльозами і тішило. Купало в невагомих хвилях… Жодних рвучких рухів. Не вийде. Тільки вже – досить! Занадто…

– Припини… – прошепотів відчайдушно.

Рая завмерла, опустила голову. Знов щось не так? Ніколи вона йому парою не стане… Усе тут у них інакше. Платон збуджено видихнув, сів на килимі, обома руками обхопив Раю, притис до себе.

– А можна, я тебе цілуватиму? Кажи – можна?

Вона кивнула, та замість сидіти колодою, раптом рвучко подалася до хлопця, припала вустами до його вуст.

Глиняний бичок – і той здивувався, хоч Платон із Раєю такою дозою ліків нагодували його, що мав би довіку спати. А він вирячив очиці: куди ті дурні люди поспішають? Чому так похапливо скидають одяг? Що їм за втіха – голими тілами одне одного обпікати і плакати, наче сльози ті опіки змиють?

– Я тебе люблю! – не втрималася Рая.

– Моя… Ти моя, – шепотів Платон.

Ліда зі Стасом покинули святкове застілля лише для того, щоб проводити Зоряну з Олегом. Усе дивувалися: ну ви й швидкі! І куди ви тепер? Надовго?

– За десять днів повернемося, – пообіцяла Зоряна.

– Який дивний збіг, – мовила Ліда. – Ви одружилися того ж дня, що і мій брат.

Чоловіки саме йшли до машини Олега. Зоряна обійняла Ліду, затримала на крок, зашепотіла на вушко:

– Пані Лідо. У вас неймовірний брат. Я повернуся, і ми ще поговоримо. Він не хворий. От повірте мені. Не знаю, як я це знаю, але переконана: йому не місце у чотирьох стінах. У нього крила. Йому потрібне повітря…

– Повертайся, Зорянко, – тільки й змогла вичавити з себе професорська донька.

Дивилася вслід Олеговій автівці, що мчала геть, усміхалася подумки: «От щасливі. Летять собі кудись, і ніщо їх не тримає. А нам… Треба повертатися до Платона. У нього сьогодні свято. Цікаво, він усвідомлює, як тепер зміниться його життя? Треба сказати йому щось… обнадійливе».

– Їдьмо додому, Лідо, – почула голос Стаса. Завмерла. Розгублено подивилася на чоловіка. У них є дім?

– А ти…

– Я – Станіслав Скакун. Чоловік Ліди Вербицької. Я її люблю. Ми живемо разом тут… неподалік, – Стас похмуро всміхнувся. – Тобі теж, як Платонові, все треба розтовкмачувати?

Ні! Зайве. І в очі Стасу можна не заглядати. То все Платон. Ліда раптом зрозуміла: то все Платон! Знайомство з братом змінило Стаса. І як вона не помічала того раніше?

Зірвалася, швидко пішла до «тойоти», ніби ще мить – і Стас поїде без неї.

Тієї ночі, вперше після свінґерського раю, Стас і Ліда спали в одному ліжку. Не бавилися. Усе сталося ще до того, як вони впали на простирадла. Ліда зайшла до ванної. Стас зазирнув. Хотів запитати про чай… Про традиційний вечірній чай. Побачив голу дружину, ковзнувся на мокрій підлозі. Вона подалася до нього інстинктивно – підтримати, щоб не впав. Він ухопився за неї, як за рятівну соломинку, затремтів, потяг Ліду на кахлеву підлогу… І що там не зрозуміти: ох і скучили одне за одним!

То була особлива близькість. Без слів, поцілунків і пестощів, ніби вони обоє просто перевіряли: чи зможуть знову бути разом після новорічних забав у лісовому готелі. Стас тихо гарчав від збудження, Ліда звично імітувала оргазм і жахалася власних думок. «А чому зі Стасом оргазму немає? – ображалася наївно, як дитина. – Так нечесно. Із тим же лисим – вийшло. З нелюбим! А зі Стасом…»

Опісля холодної підлоги – гарячий душ, гарячий чай, теплі простирадла. Стас швидко заснув. А Лідина душа змерзла – застудилася на тих кахлях. Професорська донька лежала поруч із Дезінфікатором, дивувалася тому, що думає не про коханого, а про брата. Певно, зараз Платон знову зґвалтує ляльку свою. Іншого не знає. Та й звідки. Хоч би ранок скоріше. У мами й Ангеліни запитати: як? Минулося без жахів і шарпанини? Ангеліна, певно, захреститься, забідкається. А мама не зуміє приховати гордості: домоглася, купила синові ляльку!

У ніч після весілля сина Іветта Андріївна Вербицька не відчувала ні радості, ні туги – тільки люту ненависть до Стаса, який увірвався в її дім, потоптався по її планах, потяг босого Платона до загсу, і Платон… Її неймовірний, розумний Платон пішов за ним, як теля за коровою. Роки материнської самопожертви, суворого режиму, нескінченних роздумів про майбутнє сина – усе, що давалося кривавими сердечними муками, – коту під хвіст! І ще не відомо, як перебування за межами звичного світу вплинуло на тендітну душевну організацію сина. «Надто багато людей. У його житті одночасно з’явилося надто багато людей. Погано! Треба уважніше придивитися до Платона. Можливі зміни в поведінці», – констатувала похмуро.

За місяць після весілля дивні зміни в поведінці Платона помітила не тільки уважна Іветта, але й нянька, і навіть Ліда зі Стасом, хоч бували у квартирі Вербицьких не так часто. Платон став рухливим і вередливим. Весь час вимагав до себе Раю, дратувався, коли дівчини не було поряд. А в неї – купа справ із дня у день. Іветта втілювала свій план: наступним його етапом була стовідсоткова завантаженість дівчини вдень.

– Раєчко, сонечку, – тьохкала. – Якщо ви з Платоном не розлучатиметеся день у день, то швидко набриднете одне одному, а я мрію, щоб ви все життя прожили разом. Тобі для цього треба ой як багато вміти.

І починалося. Навчитися готувати Платонові улюблені справи треба? Треба. У магазин по продукти треба? Треба? Костюм Платонів здати до хімчистки, забрати з аптеки ліки, самій у перукарню, щоб завжди була найкрасивішою, потім на Петрівку – Платон уже склав список необхідних книг.

Рая зі шкіри пнулася, так намагалася догодити красивій пані. Мріяла: «Та колись же це скінчиться. Пані помре. Чи просто зляже, як сусідська баба Нюся на хуторі, яка вже третій рік поспіль із ліжка не встає і говорити не може, а її сини біля баби як стануть, то так голосно її хату ділять, що на весь хутір чути. Потерплю. Та й обід є…»

О так! Обід став святом. До обіду Рая обов’язково мала встигнути додому. Режим. Вони з Платоном сідали за стіл, і він усміхався дівчині так, ніби вперше бачив. А там і вечір. Платон зачинить двері своєї кімнати, і, хоч красива пані обережно натякає, щоб Рая якомога частіше спала у своїй кімнаті, вона щоночі залишається з Платоном аж до самісінького ранку. Він шепоче: «Ти поцілуєш мене?», і вона забуває все: вічно п’яну мамку, малих, що десь аж у Карпатах, і пані, що раз у раз демонструє Раї їхні усміхнені обличчя на екрані мобільного, набундючену Платонову сестру, її азартного чоловіка, круглу няньку, хутір, Вітку і «мартінси» – дарма що хочеться до Вітки злітати, сказати їй, що «мартінси» не найкрутіші, як та вважає. Рая забуває про галасливий день і спочатку цілує Платона у шию. Він усміхається, шепоче: «Тепер я…», і Рая відчуває велетенську силу – все можна. Хочеш – стрибай на ліжку, підскакуй аж до небес, хочеш – розкрий обійми і впади на Платона, притисни його до простирадл, цілуй у вуста. А хочеш – кружляй по кімнаті голою танцівницею чи притулися до нього і завмри. Одного не можна – кричати від щастя. Красива пані, певно, під дверима чатує.

– Я люблю тебе…

– Добре, – каже Платон. – Тоді завтра зранку не йди…

– Я повернуся! Я швидко. А хочеш, зі мною у місто?

– Ні!

– Чому?

– Там земля задихається.

– Добре, не йди. Я швидко… – сказала раз і вже більше ніколи не просила Платона вийти з нею в місто. Небезпека. Місток хиткий. Гойдається – куди викине? Вона й сама збігає… Так навіть краще. Якби казки про Аладіна читала, зметикувала б, чим тішилася: печеру розкішну мала, а в печері – скарб. Платон. Надійно схований – ніхто не добереться, ніхто не поцупить.

Наївна! Вже й не один, – двоє до того скарбу руки тягнуть, по-своєму розпорядитися мріють. Першим із тих двох був Стас. Затявся – печеру підірвати на фіг, Платона на люди витягти.

– Їдьмо до Платона, – все частіше дивував Ліду.

Платон Стасові радів як дитина. Обнімав, тягнув до себе в кімнату, і, як Раї не було вдома, удвох падали на килим, годинами теревенили про все що завгодно.

– Ти де був? – розпитував Платон.

– У спортзалі, – цілеспрямовано брехав Стас. – Хочеш поїхати зі мною наступного разу?

– І що робитимемо?

– А що завгодно. М’язи підкачаємо, у м’яча… Ти волейбол любиш?

– Волейбол? Я знаю. Літера «В», – серйозно відповідав Платон. – Волейбол – гра за участі двох команд, гравці яких б’ють по м’ячу рукою, намагаються послати його через сітку на майданчик супротивника. Волейбол. Я знаю. Мені не цікаво те, що я знаю.

Стас дратувався:

– Ну гаразд, ходімо просто на вулицю. Там сніг. Диво.

– Добре, – раптом погоджувався Платон, вставав і отак босоніж сунув до дверей.

– Чекай. Взутися…

– Ні.

– Добре. Іншим разом… – здавався Стас.

Ліда нервувала. Годі ще мамі дізнатися про їхні розвідки.

– Нічого не вийде, повір, – товкла Стасові.

– Може, нам теж варто не виходити з дому, – сказав раз Дезінфікатор. – Ти подивись на свого брата і його дівчину. Яке ніжне щастя…

– Ми ж не хворі, – безпорадно відповідала Ліда, згадуючи зворушливі крила Платона і Раї, що їх бачили всі. Вони майже не розмовляли на людях. Він усміхнеться, вона опустить очі – і світяться.

– Пані Лідо, ваш брат не хворий. Ми маємо щось зробити! – Другим заколотником стала Зоряна. Повернулася з весільної подорожі – засмагла, легка. Енергія милосердям хлюпає на всіх і кожного.

– Прошу, припини, Зорянко, – пручалася Ліда. – Мама і так робить усе що треба.

– Ваша мама, пані Лідо, надто любить Платона, – не вгавала Зоряна. – І я… Я вже бачила таке. Це страшно…

– Нащо ти лякаєш мене, Зорянко?

– Щоб ви усвідомили, пані Лідо! Коли я була малою… У Львові поряд із нами на одній сходовій клітці, жила літня жінка. Пані Соломія. Ми всі жаліли її. Я бігала в магазин купувати їй молоко, а коли вона померла… Знаєте, як вона померла? Я постукала у двері, щоб віддати їй молоко. Двері відчинив молодий мужчина. Я ніколи не бачила у пані Соломії таких гостей. Злякалася. Хотіла спитати, де пані Соломія, а хлопець сказав: «Мама померла…» Подивився на годинник і додав: «Сорок дві хвилини тому». У неї був син. Цілком нормальний, здоровий син, який двадцять три роки не виходив із дому. Сусіди позбігалися – й про небіжчицю забули. Плакали-питали: «Як то так?! Чому ж ви, хлопче, ніколи на вулицю не виходили?!» А він сказав: «Мамі треба було бачити мене повсякчас. Коли вона не бачила мене, їй ставало зле…»

– Який жах! Який неймовірний, страшний жах! Та він не має нічого спільного з Платоном… По-перше, він хворий. По-друге, сам не хоче виходити з дому. А мама… Мама – свята! Вона робить усе можливе і неможливе, щоби Платону жилося… комфортніше.

– Дівчину йому купила…

– Оженила. І ніхто її на мотузці до Платона не тягнув. Сама!

– Пані Лідо, я не впізнаю вас. Ще восени… Коли ви втратили дитину…

– Знаєш, Зорянко. Дарма я розповіла тобі про нашу сім’ю. Мамина правда: нас ніхто й ніколи не зрозуміє. Треба народити… Треба над усе захотіти дитину і врешті народити, щоби зрозуміти…

Іветта городів нагородила – сама заплуталась. Думала, ляльку синові під бік підсуне, відпаде проблема з гумовими потворами, повіями та іншою наволоччю, так – на тобі! – Дезінфікатор став виявляти аж надмірну активність у стосунках із Платоном. Після бунтарського походу до загсу він став проблемою номер один, та якось увечері, коли молоді заховалися у Платоновій кімнаті, а Іветта сиділа у кріслі і скляними очима дивилася на зачинені двері синового прихистку, нянька підсіла поруч, повідомила:

– Стасик сьогодні вдень заїжджав.

– Із Лідочкою? – недобре примружила очі Іветта.

– Сам-один. Умовляв Платосика їхати на лижах кататися. – Ангеліна замовкла, насторожено зиркнула на хазяйку: не впаде від новини? Та ні, сидить як вкопана. Зітхнула. Що ж, тоді можна добивати:

– А Платосик затявся: «Не хочу», – каже. Отаке дурне, прости Господи. Пішов би… Повітрям подихав. На лижі ті… Не сам же. Зі Стасиком.

– Платон щось ще казав? – спокійно запитала Іветта.

– Казав, казав! Я підслухала! – похвалилася нянька. – Сказав: «Стасе, не змушуй мене робити те, чого хочеш ти. Бо тоді я не зможу тебе любити».

– Все?

– Їй-богу, все, – збрехала Ангеліна.

Дорікала собі подумки за ту брехню, та переповісти розмову до кінця не наважилася. Вона стояла біля причинених дверей, бачила: Стас і Платон сиділи на килимі. Платон сказав: «Я не робитиму те, чого хочеться тобі». Стасик загарячкував, смикнув його за руку: «Чого ж робиш те, що хоче твоя мати?! Хіба тобі в кайф у чотирьох стінах скніти?» Платон знизав плечима: «Мама не знає, що я роблю тільки те, що вважаю за потрібне. Це моя таємниця. Ти вмієш зберігати таємниці, Стасе?» – «І навіщо тобі ті таємниці?» – не вгавав Дезінфікатор. «Таємниці бережуть усіх, хто береже мене», – відповів розумник. Отакі справи! Ховається хворе від матері! І як їй про те сказати? Краще вже збрехати.

Іветта не помітила полохливого няньчиного погляду. Усміхнулася краєчками вуст: от і ще однією проблемою менше. Платон сам із Дезінфікатором упорався. Відкинулася на спинку крісла – хай спина спочине, – попросила няньку:

– Розігрій парафін на водяній бані, Ангеліночко.

Парафінові маски для втомлених рук Іветта робила нечасто, але регулярно і тільки тоді, коли день проходив без пригод, а ніч не віщувала проблем. Хвилина повного розслаблення. Забуття. Сьогодні можна. Дезінфікатор, певно, червоніє від роздратування і зганяє злість на Лідочці. А Іветта давно їй казала: розлучайся! Не наша людина. Сказала би матері, Іветта б Лідочці пару дібрала. У неї око пильне. З хутірською ж не прогадала!

Іветта обережно опустила долоні в теплий розплавлений парафін, задумалася. «Так! З Раєчкою я не помилилася. Платонові однозначно стало краще. Він став більш витриманим і передбачуваним. І здається, ця сіра миша йому подобається. Який жах! Треба якось звикнути до цього факту. До неї самої, бо вона не така проста, як здається. Так, тиха. Тиха і покірна, та вже надто напружена. Треба подарувати їй щось коштовне. Щось яскраве. Щось… домашнє, аби не виникало спокуси вирватися на вулицю і похвалитися. Щось неймовірне. Платон. Я замовлю золотий ланцюжок із медальйоном у вигляді імені “Платон”. Головне, щоби Платон не забажав медальйона з іменем “Рая”. Ні! Не даруватиму золота. Може, годинник? Чудова ідея. Ні! Навіщо їй годинам лік вести. Каструлі! Я подарую їй набір каструль. Психологічно правильно: вона обростає власним господарством, готує для Платона у своїй каструлі… Ілюзія самостійності. Так! Я подарую їй каструлі!»

Наприкінці лютого, за півтора місяця по тому, як відбулося те дивне весілля, Іветта остаточно заспокоїлася. Після всіх тривог, появи дівчини, Лідоччиних нервів і підступного втручання Дезінфікатора життя нарешті повернулося до звичного режиму. Лялька вела себе бездоганно: зранку вже стояла перед Іветтою з пластянками. Іветта розкладала в них денну порцію ліків для сина, змушувала Раю випити протизаплідні пігулки і з усмішкою благословляла ляльчин день. Рая куховарила в нових каструлях, прала постільне, доглядала за Платоновим одягом і на вулицю не рвалася. Принаймні, коли Іветта повідомляла про черговий похід до перукаря чи в магазин, Платон вказував на няньку і казав:

– Піде Ангеліна.

– І в перукарню я? – дивувалася нянька. – Я би краще до храму Божого.

– А ти, Раєчко, хіба не хочеш причепурити волосся? – демонстративно привітно питала Іветта.

– Ми зайняті, мамо! – відповідав Платон, і вже саме те, що замість ляльки відповідав син, тішило Іветту.

– Чим? – все ж питала.

– Я вчу Раю користуватися комп’ютером.

– Добра справа… – здавалася. – Добре, у магазин піде Ангеліночка.

– Я і косу Раї помити можу! – сміялася нянька.

– Дякую. Я сама… – напружено відповідала дівчина, а Іветта вкотре відзначала ту напругу. І нові каструлі не допомогли.

Рая теж не пропускала настороженого пильного погляду красивої пані. Навчилася читати з очей. Ось коли та щось дарує, треба всміхатися. А коли вони з Платоном удень надовго в його кімнаті зачиняються, так у пані очі темні. Та найбільше пані дратує, коли ввечері Платон відмовляється вечеряти за круглим столом у вітальні. Кладе на тарілки всього чого хоче, тягне Раю до кімнати. Тоді пані кам’яніє за столом і майже не їсть. А це вже геть погано. Треба, щоби пані всміхалася. Можна було би просто сказати Платонові: «Повечеряємо у вітальні», та тоді пані здогадається, від кого милостиня. А як зробити, щоби Платон сам захотів того, дівчина й гадки не мала.

Нянька допомогла. Припхалася одного ранку до Платонової кімнати з пилососом.

– А ти як думав! – бурчала. – Ти тут знай кришиш собі на килим, а мені – гнися!

– Вийди, Ангеліно, – наказав Платон. – Ти заважаєш нам із Раєю.

– А ти, нечемо, вечеряй, як усі люди, за столом, тоді й мені легше буде.

Платон насупився, кивнув:

– Добре, Ангеліно. Ти і пилосос перемогли.

І все стало – як раніше. Уранці Іветта поспішала до пацієнтів, удень кілька разів телефонувала додому: перевіряла, чи дотримуються режиму, а ввечері втомлена і щаслива сідала за стіл, де на неї чекав Платон. Ну, і ця… То нічого. Її можна просто не помічати. Іветта брала в руки виделку, дивилася на Платона, питала:

– Як минув день, синку? Переконана, сьогодні ти дізнався про щось нове і зараз обов’язково розкажеш мені…

Платон кивав, згадував книжки та Інтернет, збивався на Раю: вона сьогодні у «ворді» написала Платонові лист. Класно ж! Вона пише, а він потім читає. А потім він їй пише. Треба ще один комп’ютер. Краще ноутбук. Ні! Два ноутбуки.

– Знаєш, мамо. Рая каже: про деякі речі їй легше написати мені, ніж сказати, – обмовився за день-два до Восьмого березня, коли Іветта вже затарилася подарунками няньці-доньці-невістці.

Вона б не звернула уваги на ту синову фразу, та хутірська раптом наїжачилася, так стисла виделку в руці – зараз кров бризне.

– Якщо не секрет… – обережно почала Іветта.

Платон не дав договорити. Розсміявся. Вигукнув:

– У нас буде дитина! Рая каже – у нас буде дитина!

Іветта бачила всміхнене лице сина, перелякані очі дівчини, ошелешену Ангеліну, чула, як Платон казав: «Чому ти мовчиш, мамо? Рая каже – тепер ти бабця! Це правильно?», як дівчина повільно повернула до сина голову і благально глянула йому в очі, як Ангеліна раптом дзеленькнула склянкою: «Води? Іветто Андріївно, води?…»

– Не треба, – прошепотіла, щоб хоч щось сказати. Зусиллями м’язів розтягла вуста у страхітливій посмішці. – Приголомшлива новина.

– Ти рада? – спитав Платон.

– Безумовно, – Іветта смикнула головою і відчула, як серце на мить зупинилося. Руїни. Навкруги височіли руїни.

Розділ 7

Ліда дізналася про Раїну вагітність в ту мить, коли вона врешті взялася розбирати речі у великій платтяній шафі: повикидала звідти геть усе, коли це в закутку натрапила на невеликий пакунок зі зворушливими штанцями й кофтинками для немовляти. Засмутилася. Присіла на диван, розглядала нові дитячі речі, гладила їх долонею, всміхалася сумно. А яке ж воно м’якесеньке, шовчики назовні, звірятка повишивані… Не згодилося. Вирішила була піти одразу до найближчого пологового будинку, віддати смішні штанці лікарям: певно, згодиться… Та раптом подумала – це ж як із мерця. З небіжчика, після якого сусіди мотлох розбирають, а одежину не беруть – гидують.

– Викину, – прошепотіла.

І вже посунула на кухню – там відро для сміття, – а тут Ангеліна на поріг. Очі витріщила, дух їй забило, руку до серця приклала, головою хитає.

– Ой Лідусю…

– Мама?…

А що їй думати?! Не було ще такого, щоб удосвіта Ангеліна до неї бігла-спотикалася. Із радістю так не біжать. Із радістю – куди поспішати? До заздрощів?

– Мама померла?…

– Та що ти таке мелеш, Лідусю! – Нянька од прикрощів аж почервоніла. – Вона ще нас із тобою переживе, прости Господи! Платосик… Платосик зі своєю кралею вчудили. Дитинка у них буде!

– Дитинка?!

– Мати наказала – щоб ти сьогодні до неї у лікарню по обіді прийшла. Порадитися хоче.

– Дитинка?

– Так що ти одне завела: «дитинка-дитинка». Та ясна річ, що не звірятко! Аби не вбила!

– Що? Ти про що, Ангеліно?

– Невже сама не розумієш? – пояснювала нянька. – Не треба матері твоїй нічого, що її… та й нас усіх… від Платона відволікатиме. Не захоче вона дитини тієї…

– Дурне кажеш, нянько! – недобре прошепотіла Ліда.

– Еге ж! Тут одна я дурна, а ви всі розумні… – образилася Ангеліна. Перехрестилася затято, посунула геть.

Ліда пішла на кухню, витягла з відра дитячі речі, акуратно поскладала назад до шафи.

Ледь дочекалася обідньої години. Зателефонувала матері, проторохтіла: «Біжу!» А на вулицю вийшла – не йдуть ноги. Ніби тим ногам треба, щоби спочатку Ліда вдихнула глибоко, видихнула. Вона ротом – а нема! Люди є, авто в заторах гудуть, сніг віє, горобці з яток сире м’ясо дзьобають, дурні у холод пивом горло студять, розумніші до кав’ярні пнуться – все є, а повітря нема. Ніби для того, аби воно тут з’явилося, земля задихати повинна. А нема землі – в асфальт закатана, снігом поверх забита. Нема землі. І повітря…

Кволо посунула до Контрактової. Звідти – мазохістка! – Андріївським узвозом угору, та не бруківкою – льодом. Михайлівський, Софія, Володимирською, Володимирською, Володимирською аж до Золотих воріт, а там уже й Іветтина клініка. Тягла ноги і не розуміла: навіщо пнеться пішки. Не розуміла і йшла. Голова від роздумів не розривалася. Наперед знала, про що говоритиме мати. І що сама скаже у відповідь: «Роби як знаєш, мамо. Ти завжди робиш правильно».

Іветті поради ті Лідині – пронос перед битвою. Усе вирішено. Діяти.

– Лідочко! Маєш знайти вправного і корисливого гінеколога десь на околиці, а ще краще за містом, – повідомила доньці без церемоній, коли та врешті дочвалала до клініки.

– Я? Чому я? – здивувалася Ліда.

– Тому що ти ще Вербицька.

– Але… Я… Я не можу!

– Вісім тижнів, Лідочко. Уже вісім тижнів.

– Не факт.

– Факт. Я власноруч даю Раєчці протизаплідні. Одинадцяте січня. Єдиний раз! За два дні до весілля. Платон не втерпів, я пожаліла його, не встигла – і от… За місяць це стане криміналом. Маємо встигнути до дванадцяти тижнів, Лідочко.

– А якщо вони… вона буде проти?

– Не буде. Я попрацюю з нею. Філософія проста: любить Платона – відмовиться від дитини. Заради Платона.

– Як жорстоко, мамо! А надія?

– Надія лишиться. Аякже ж! Без надії не жити. Хай сподівається, що колись я помру і вона зможе…

– Матусю!

– Але вона не зможе. Протизаплідні – хибна ідея. Треба було перев’язати їй труби. Може, зараз? Так! Зараз!

– Хіба можна назавжди лишити її можливості мати дитину?

– Це міцніше прив’яже її до Платона. А надія… Надія не потрібна, – сказала Іветта. – Гола правда: дітей не буде ніколи. Тільки Платон…

Ліда заплющила очі:

– Я втратила дитину, мамо… Як же я зможу… Чому я?…

Іветта раптом так рвучко встала з крісла, що Ліда здригнулася і розплющила очі. Іветта стояла біля стола, спиралася рукою на стільницю, а на ній… На ній і досі лежала стара газета з повідомленням про загибель юної повії-студентки. Іветта тримала долоню просто на фотографії білявки.

– Я сама все зроблю, – прошепотіла.

Ліда жахнулася, похапливо смикнулася, подалася до матері, простягнула до неї руки, а торкнутися не сміла. Тремтіла за сантиметр від Іветти, белькотіла:

– Господи, матусю… Хіба ти зможеш?

– Булгаков зміг? Я – теж…

– Ні, тільки не це. Краще я пошукаю… Я пошукаю гінеколога.

– Що ж… – несподівано легко погодилася Іветта, прибрала долоню з лиця білявки, начебто це допомогло тій воскреснути, заходила по кабінету – струнка, підтягнута, спина пряма. – На все маємо тиждень, Лідочко. Аборт треба зробити десь у тихому місці без свідків, записів у картку й інших формальностей. І, звичайно, прізвище Вербицьких теж ніде не повинно прозвучати. – Замовкла, із прикрістю глянула на доньку. – Адже Раєчка тепер теж… Вербицька.

Ліда вразилася. І то правда: хутірська тепер теж Вербицька. Яка несправедливість! Усі предки, певно, на небесах сльози ллють. Пропала династія.

– Платонові з нею набагато краще… – пробурмотіла.

– Так, – кивнула мати. – Впорядковане сексуальне життя і здоровому повертає тяму. А ти так боялася цього одруження, Лідочко. Бачиш: що б я не робила, тільки на краще.

– Так, мамо…

– Ти встигнеш знайти потрібну людину за тиждень?

– Спробую.

– Скільки зараз платять за аборт?

– Не знаю.

– Дізнайся. Заплатимо вдесятеро. І якщо Раєчку не вдасться вмовити, ми повеземо її ніби на консультацію. Хай лікар буде готовий зробити загальний наркоз…

Ліда слухала – кров’ю руки мила.

– Добре, – прошепотіла. – Я піду, мамо…

До дверей. Геть. На вулицю. Хай там немає повітря, хоча б люди… Поспішають собі – сумні, веселі… Сумних більше. А вам чого не вистачає?! Любові?… А не боїтеся, що залюблять вас до паралічу? До бездихання? До смерті? Ні?! Тоді поспішайте. Як не вас, то – ви… Суки виживуть. Тільки суки, бо сукам чоловік потрібен тільки для продовження роду, а жінкам – для себе. Мама – сука. Усіх перегризе заради Платонового щастя. А Ліда – жінка. Звичайна жінка. Дитину втратила і не вмерла, босоніж за Стасом. Тільки б не покинув. Тільки б ніколи не покинув. Хутірська… Вона – жінка. Мала, недосвідчена, але – жінка. Ліда бачила її очі. Вони кричали: «Мій! Не віддам!»

«То ми схожі? – вразилася. – То, виходить, одна нам доріжка: усе віддати заради коханого чоловіка. Підкоритися йому, тішитися його радощами, битися за нього до крові… Чому так? Може, вся справа у страшному дитинстві? У хутірської – сльози. Та і я не сміялася. То ми схожі? Ще б знати найголовніше – що чоловікові треба! Суку чи жінку? Із Платоном зрозуміло: йому жінка необхідна. А Стас… Йому що? Якщо він захоче дітей, я… знову зможу. І для цього не треба перетворюватися на суку. Жінки теж народжують… І іхні три справи – доглядати за чоловічими справими. Він дім збудує, а жінці його теплом наповнити, він дерево посадить, а їй його поливати до скону та плоди збирати, він сина… А їй… Їй виховувати, пестити, захищати…»

Дивний логічний ланцюжок несподівано заспокоїв професорську доньку. Озирнулася – вже Софія. Вдихнула – повітря. Людей до біса. І кожен, певно, точно знає, куди летить. Пішла навпростець повз групки туристів, які, як ті горобці, підскакували від морозу біля Богдана, перетнула затор, кинула копійки у пластикові миски пихатих жебраків біля Михайлівського Золотоверхого і вже була хотіла повернути до Андріївського узвозу – униз-бо вихором, – та раптом сива жебрачка, що синіми від холоду пальцями метушливо ховала в кишені дріб’язок на здобич, недобре зиркнула на Ліду:

– Ще! Дай ще!

Ліда чогось знітилася, слухняно полізла за гаманцем… і раптом швидко повернула до фунікулера, ніби – сонце з хмар, ніби побачила – де на неї вже зачекалися.

«Тільки б він нікуди не зник! – захвилювалася. – Тільки б не зник!»

У подільському провулку в чорному пластиковому мішку просто на кучугурі сидів волоцюга. Примітив Ліду ще здалеку.

– А-а… Ліда.

– Хіба я казала, як мене звати? – підбігла, зашарілася. – А ти як? Я раптом злякалася, що замерз у смерть. Грошей треба?

– Давай, – усміхнувся. Виліз із мішка, на ноги зіп’явся, запнув на грудях добротне суконне пальто. Показав на нього. – А я собі у секонді пальта купив. На твої гроші.

– Не пропив?

– Обіжаєш!

– А як тебе звати? Я… вибач, що не спитала.

– Марк.

– Марк?

– Слухай, Лідо. У нас мовчазна згода: ти даєш гроші – я тебе слухаю. Тому не треба так дивуватися: у мене немає грошей тобі дати, щоб ти вислухала мої одкровення.

– Марк… Треба ж! Я можу безплатно.

– Я теж! Давай уже! Розповідай, що там у тебе знову трапилося.

– У мене? Нічого! У мене все налагоджується. А ходімо до тої батареї. Щурів-котожерів порозганяємо.

– Не можу. Маю бути тут.

– Навіщо?

– Закони реклами.

– Дурня!

– Технологія. Спершу людина бачить товар, за другим разом переконується, що він нікуди не зник і його легко знайти на тому самому місці, і тільки за третім тягнеться до гаманця. Ти ж знала, де мене знайти?

– Так. А нещодавно я навіть сподівалася від тебе допомоги. Одна дівчина… Їй потрібно було виїхати з міста, і я подумала, що ти міг би супроводжувати її.

– Я б не поїхав.

– Чому?

Чоловік усміхнувся, кивнув на чорний пластиковий мішок:

– А робоче місце?

Ліда збентежилася:

– Не розумію… Я б грошей дала, ти зміг би розпочати життя спочатку. Ти… Скільки тобі років, Марку?

– Двадцять сім.

– І мені, – вразилася. – Як же так? Ти… Чому?!

– Дивись не впади, Лідо. Давай уже свої гроші і коти звідси! – Марк загорнувся у чорний пластиковий мішок, упав на сніг.

– Дам грошей! Дам! А ти скажи чому?…

– От тільки без пафосу. Я тут не назавжди.

– Хіба?

– А ти думала!

– То чого чекаєш? Грошей немає?

– Для нового життя не гроші потрібні.

– А що?

– Поштовх… Хвиля…

Ліда безпорадно озирнулася, ніби її саму зараз накриє, нахилилася до Марка:

– Отут ти і подохнеш, чоловіче із дивним іменем Марк! Маркам тут не місце. Як Платонам, Іоанам й Іаковам! Тут виживають Сашки. Або Серьожки! А ти помреш на цій кучугурі! Прощавай!

– А гроші?!

– Пішов ти! – вона вже бігла геть.

– Ти невідверта! Невідверта і через те нещасна! – закричав услід.

Ліда зупинилася так різко, ніби наштовхнулася на стіну. Озирнулася, почервоніла до скронь. Похапцем дістала з гаманця дві по двісті гривень, поклала біля чорного мішка, прошепотіла зацьковано:

– Дякую, Марку… Ти ж… не зникай… Технологія…

Стас Скакун камінь за пазухою не носив. У Дезінфікатора принцип простий: що на душі – те й на язиці. У недвозначних, звісно, ситуаціях, коли на слово не відповідали агресією. Та що робити, коли в душі каламуть? За два місяці після пригоди в лісовому готелі ясності не додалося. Стас насторожено прислухався до себе. Дивувався без міри. Особливо, коли на старий новий рік завалив Ліду просто на підлогу у ванній кімнаті, бо жадання забродило всередині і вистрілило, як шампанське вино. «Я хочу її! – усвідомлював ошелешено. – Як?! Після її зради я хочу її?! Після того лисого виродка… Треба буде обов’язково вирахувати його адресу й підпалити йому двері. Козел, хай би його чорти!.. І та училка! Так мене підставили…» Стас згадував, хто підставив саму Ліду, кривився: така халепа вийшла, ще й грошей до фіга за ту халепу виклав! – спробував налаштуватися на позитив і конструктив, і вкупі вони врешті привели Дезінфікатора до парадоксального висновку: треба зробити дружині неймовірний подарунок і тим поставити крапку в новорічних жахах. Тим більше, вона вже сказала головне: «Не покидай мене…» Тим більше – скоро Восьме березня. Прекрасний привід!

Думка ця так запала Дезінфікатору в душу, що він одразу ж узявся мізкувати – який би сюрприз дружині зробити. І – отака дурня! – все подумки до лисого свінґера повертався. Сюрприз? Ну, приміром, заманити лисого до них із Лідою додому, зв’язати, накрити якоюсь ряднинкою, а коли Ліда повернеться, ряднинку скинути і хай буцає його ногами, аж поки не захекається. Чи піти у нічний клуб! На садо-мазо-шоу! І щоби голі дівки там привселюдно так підло над лисим знущалися, що навіть самі від співчуття до нього плакали б. А чи просто: йдуть вони з Лідою вулицею, а повз них на машині лисий їде, раптом машина його глухне, лисий виходить – бац! І вже не стоїть. Лежить. А той водила, що його збив, повз них із Лідою проїжджає і Стасові підмигує, мовляв – братан, як я його?! І нема виродка. А чи купити, приміром, Ліді сто двадцять п’ять криваво-червоних троянд, покласти їх на стіл і власними руками всі до одної колючки обірвати, скласти їх гіркою і поклястися, що оце скільки колючок – стільки разів лисий пошкодує, що зґвалтував Стасову дружину.

«Ну… Квіти точно треба купити», – подумки означив програму мінімум на сьоме число. Уже зібрався їхати з дому, та Ліда раптом:

– Стасе, можна я сьогодні «тойоту» візьму?

– Навіщо?

– До пацієнта треба… За місто.

– За місто? Лідо! Звідколи лікарі вашої клініки їздять до пацієнтів додому?

– Практично ніколи. Виняткова ситуація. Мені треба… – Так непевно, що Стас аж насупився підозріло: «Ой брешеш, Лідо… Щось тут не те. У клініці службові автівки є».

– Ну добре. Бери.

Стас проводив Ліду, викликав таксі, та, коли сів у салон, щоб їхати на склади у Вишгород, раптом сказав:

– На Троєщину!

За квартал від батьківського дому попросив зупинити, пішов до галасливих бабів – упереміж із кавказцями продавали квіти, ховали їх від морозу у великі короби, обтягнуті плівкою. Усередині свічка горить – заупокійне видовище.

– Почім нині? – Показав на троянди.

– Двадцятка!

– Круто!

– А мороз! Мороз! Ніяк та весна не прийде! Двадцятка! – торохтіла молодичка в лижному костюмі.

– П’ять троянд! Сам виберу! – Стас простягнув лижниці сто гривень, заходився перебирати квіти. «Мама зрадіє», – подумав.

Стасова мама не чекала на сина.

– І з квітами? Синочок… Згадав-таки про матір!

Стас раптом відчув себе малим і безпорадним. Як у далекому дитинстві, коли точно знаєш, що винуватий, а пояснювати – зайве, однаково ніхто не зрозуміє.

– Завтра свято. Хочу тебе сьогодні привітати, мамо. А що, як завтра не зможу заїхати. Ти… будь здоровою… Не хворій.

– А в мене тебе і пригостити нема чим…

Лясь! Стас геть розстроївся. Спробував пригадати, коли востаннє заїжджав до матері – не згадав. Дзвонити – дзвонив: «Як справи? Добре? Ну й добре!»

– У мене, мамо, подарунок тобі простий.

– Ще й подарунок? Та навіщо ти тратився, Стасику?

– Нічого я не тратився, мамо. Ти витрачай! – Стас поклав на мамину долоню п’ятсот гривень.

Мама почервоніла, раптом радісно всміхнулася.

– Чобітки куплю…

Стас відчув, як совість підкотилася й ухопила за кадик – не дихнути.

– Ні, ні… Це тобі на всякі фінтіфлюшки. Свято ж, мамо! А на чобітки окремо. Ось! – Поклав на стіл ще тисячу гривень, побіг до передпокою, ніби у дупу припікало. – Я ще заїду. Заїду!

Вискочив, виматюкався – ну йолоп! – озирнувся і раптом повернув до сусіднього під’їзду.

– Інко? Добре, що ти вдома. Трахнемося?

Сумна Інка знизила плечима, мовчки пішла до дивана.

– Гей, сусідко! Ти чого? – Стас ішов слідом, на ходу розстібав штани. – Ти ж знаєш… Я тільки з порядними дівчатами… Мені перевірити треба… боєздатність…

– Завтра Восьме березня, – Інка сиділа на дивані, дивилася у вікно, ніби там сади райські.

– І що?

– Мені ніхто ніколи квітів на Восьме березня не дарував. Тільки у школі… Коли вчителі змушували хлопців гроші на квіти збирати.

Стас почервонів, застібнув штани, мовчки пішов геть. Вийшов з Інчиного під’їзду, знов забіг до матері, мовчки витяг із вази п’ять червоних троянд і тільки встиг пробурчати:

– Я тобі завтра ще кращі привезу, мамо!

Інка так і сиділа на дивані.

– Інко… Зі святом…

Стас поклав квіти Інці на коліна. Зі стебла стікала вода, капала на Інчину спідницю. Вона звела очі вгору – теж вода…

– З чого б це? – прошепотіла сумно.

– Таж свято…

– Зі святом коханих жінок вітають. Близьких. Дорогих, а я…

– А ти… Ти – моя перша жінка. Я ніколи… Ніколи не забуду тебе. Ти – назавжди. Усі інші – після тебе! Тільки після тебе, а ти… Я тобі дякую за все, Інко. Ти вже… кидай трахатися аби з ким, чи як?

– І з тобою?

– І зі мною. Піду я. Вибач.

Стас вискочив на вулицю, як ошпарений. Скільки ж жінок він викреслив зі свого життя в останні чотири роки. Мама… Інка… Сестри. Дружини братів, племінниці. Та й Іветта. І Ангеліна. І мала Платонова дружина… Їх би теж привітати.

Широкі жести – завжди приємні серцю вчинки. Аби не шкодувати. Стас дістався до центру, купив сто білих троянд – чистий аркуш, усе спочатку, вибачте, не повториться. Ледь до квартири допер. Налив води у два пластикові відра, поставив посеред вітальні, опустив у відра квіти – отак хай і стоять. Ліда повернеться, губку закусить: «Це все мені?». А він скаже: «Ні. Тобі – весь я. А це від нас…» Вона зрозуміє.

Глянув на квіти. Мало! Побіг у місто. Купував усе підряд: шоколад, парфуми, якісь скатертини лляні, м’які іграшки… От сюрприз! Він поскидає увесь цей дріб’язок до мішка, квіти в руки – і за маршрутом. Хто який подарунок із мішка витягне – те й отримає. Добре, що на вулиці мете, як у січні. Березнева згадка про новорічні свята, хай би вони згоріли! Заспокоївся надвечір. Зателефонував Ліді.

– Лідо? Де ти й досі?

– Вже їду, – відповіла дружина.

Повернулася похмурою, спантеличеною. Ковзнула оком по величезних оберемках квітів, мішку, що стояв посеред вітальні.

– Це ж… не мені?

Стас підхопив дружину на руки, закружляв по кімнаті.

– Тобі! Кому ж ще?

– Мені?

– У нас не було Нового року. Його зіпсував я. Вибач. У нас сьогодні Новий рік. Нові мрії. Загадуй бажання!

Говорив і дивувався. Правда поперла. То все Інка. Щось таке в душі розворушила – хоч стріляйся! А й краще по правді. Однаково себе картає. Хай вона знає! Вона зрозуміє. І відтепер теж… ніколи не збреше йому. Не приховає нічого. Не злукавить.

– Загадала!

– Я люблю тебе…

– Це… це неймовірно, – вона всміхнулася так наївно і зворушливо, що Дезінфікатор мало не розплакався. Подякував парадоксальній логіці цього дня, от захотів сюрприз – і є! Усадив Ліду на диван, підтягнув до неї мішок.

– Заплющуй очі і витягуй подарунок!

– Там тільки один мій?

Стас засміявся. Вивалив усе з мішка просто на Ліду. Спостерігав, як вона роздивляється пакуночки, згорточки, смішних іграшкових звіряток, нюхає парфуми.

– Що, Лідо? Як у дитинстві?

Вона завмерла, зашарілася.

– Ні, – прошепотіла. – А давай… щось Платоновій Раї подаруємо. От хоч би й… парфуми.

– А що, як у неї алергія?

– Алергія у вагітних, а їй… не зашкодить!

Стас обійняв дружину.

– Подаруємо. Ти розкажи, як день пройшов? Як хворий?

– Завтра ще до нього поїду…

– Я з тобою.

– Ні! Зайве.

Стас напружився, зазирнув дружині в очі.

– Лідо, – сказав жорстко. – Між нами повинна бути тільки правда. Інакше – кранти! Що ти від мене приховуєш?

Ліда смикнулася і раптом прошепотіла:

– Я не люблю порно, Стасику…

Восьмого березня Стас наполіг, і Ліда так нікуди й не поїхала. Гайнули по рідні – вітати. Ліда дивувалася – навіщо? Могли б і телефоном. Та ні! Спочатку до Стасової матері, потім по сестрах-братах. Стас усміхався, обціловував родичів, Ліда видушувала привітну усмішку, ловила себе на думці: їй байдуже до них. Сором’язливо опускала очі: а що, коли Стас здогадається? До квартири Вербицьких тільки надвечір приїхали.

– Якраз на вечерю встигли! – зраділа Ангеліна.

Стас умить обвішав її шаликами.

– Цей вам, добра пані, на повсякдень, а цей на свята, а цей до церкви…

– Оце догодив! Оце догодив! – сяяла нянька. – А я – з порожніми руками.

– Годуйте! Годуйте, і будете прощені, – сміявся Стас.

До вітальні посунув.

– Іветто Андріївно! Зі святом! Можна, я вас мамою називатиму?

Ліда як стояла біля дверей, мало не впала.

– Хіба ви не маєте власної матері, молодий чоловіче? – спокійно відказала Іветта.

Сиділа на своєму троні. Не зрушила. Не всміхнулася. А Стасові – по цимбалах! Пішов до трону, нахилився і поцілував ненависну тещу в щоку.

– Зі святом… мамо!

Ліда перелякалася. Ох, мама зараз… Та Іветта закам’яніла, ніби зятів поцілунок висмоктав із неї сили чи, навпаки, став приводом для глибоких роздумів. Стас спантеличено зиркнув на закляклу тещу, поклав їй на коліна квіти, як на могильну плиту, дістав із кишені коштовний футляр. Покрутив у руці.

– «Лоцці»!

– Що ще за «лоцці»? – встряла цікава нянька.

– Італійська фірма. Круті окуляри від сонця, – поклав на стіл перед Іветтою. – Це вам, Іветто Андріївно.

Іветта всміхнулася збентежено:

– Ви жартуєте…Станіславе? Я вже Лідочці казала…

– Мама не дивиться на сонце, – пробурмотіла Ліда.

– І дарма! Будемо виправляти! – вигукнув Стас.

Іветта з подивом глянула на зятя, повільно простягнула до окулярів руку.

– Спробуємо, – прошепотіла.

Дотяглася до окулярів… Пряма спина зігнулася горбом, за мить Іветта зробилася такою старою і немічною, що Ліда перелякалася. Та до вітальні зайшов Платон, Іветта розігнулася і знову стала залізною. «Господи, мамо… Я боюся за тебе», – затремтіла Ліда.

– Після вечері маю поговорити з тобою, Лідочко, – почула Іветтин голос.

– Добре, мамо… – відповіла, озирнулася. «А лялька де?»

Рая стояла у дверях Платонової кімнати, ніяково всміхалася Стасові – а він вже й малу встиг одарити.

– Це тобі, Раю, така собі скринька для жіночих штучок. А це – жіноча штучка. Сережки. Не дарувати ж скриньку порожньою. А це від Ліди – парфуми.

Ліда бачила: хутірська взяла парфуми з огидою, почервоніла. «А ти думала, легко Платона любити?» – недобре подумала Ліда. Озирнулася до столу:

– Їсти хочеться…

Ще не було у квартирі Вербицьких такої веселої вечері. А все Стас. Так розходився – не зупинити. І торохтів, і торохтів, жартував, тости підіймав – за жінок, за жінок, за матерів!

– Ви ж за кермом, Станіславе! – Іветті хотілося говорити про що завгодно, аби подалі від слизьких тем.

– Залишимо машину тут. Додому пішки підемо. Так, Лідо?

– Так…

– Платоне! Ти нас провести не хочеш? – закинув вудку Стас.

– Не хочу, – спокійно відповів Платон. – Тут усе, що мені потрібно. Я. Рая.

– І мама з Ангеліною. І ми до тебе приїжджаємо, – підхопила Ліда, бо їй здалося, мама не потрапила в перелік потрібного для Платона.

Платон подивився на Стаса:

– А тепер ми йдемо до мене.

– Веди! – кивнув Стас, і вони посунули до Платонової кімнати.

Нянька заходилася зі столу збирати, Рая взялася їй допомагати. Іветта важко встала з крісла.

– Ходімо, Лідочко. Розкажеш, як день пройшов…

У татовому кабінеті – святилище. Тут Ліда ніколи брехати не наважувалася. Іветта стала біля вікна, очі в сніг набридлий.

– Кажи, Лідочко…

– Так непросто… усе… – збрехала непевно.

Насправді – просто. Надто легко і просто. Це ж так і вбити можна… За згодою сторін. Або без згоди.

Сьомого березня вона попросила у Стаса «тойоту» і поїхала у Бровари, де у міській лікарні працював її однокурсник Коцюба. Ліда і в інституті його ім’я весь час забувала, бо повелося – Коцюба та й Коцюба, а тепер геть забула, навіть не намагалася згадати. Вони домовилися зустрітися біля великого розважального центру, тож об одинадцятій рівно Ліда вже виглядала Коцюбу. Намагалася уявити, яким той став: чотири роки не бачилися. В інституті худий як жердина, невисокий Коцюба прославився тим, що зміг на спір переїсти Ваню Бугая – велетня, силача, важкоатлета і страшенного любителя попоїсти. Тоді весь курс у гуртожитку зібрався спостерігати за тим, як худий Коцюба методично з’їдає пельмень за пельменем, іронічно зиркає на обляпаного сметаною Бугая, жує – знову вкидає до рота пельмень. Коли перед Бугаєм поставили третю миску з пельменями, він здивовано подивився на Коцюбу, на миску, що стояла перед Коцюбою…

– Куди воно тобі лізе? – спитав кволо. Замахнувся. Хряпнув розкритою долонею по мисці – пельмені тікати! І повідомив зібрання: – Ненавиджу… пельмені!

Ліда згадала доброзичливу фізію Вані Бугая. Усміхнулася.

– Лідо? Це ти?

Озирнулася і… розсміялася.

– Привіт, Коцюбо!

Ну аж нітрохи не змінився. Так само худий і невисочкий. Завів окуляри, лисину і золотий перстень. А взуття дешеве. Значить, бідує.

– Чуєш! Я так здивувався, коли ти зателефонувала…

– Як живеш, Коцюбо?

– Ой, та як живу… Практикую…

Вони любили це слово зі студентської лави. «Практикую». У цьому відчувався пафос професії і та-а-кі перспективи!..

– …Сьогодні свиню сусідам колов. У мене ж дім. Приватний сектор. Курочка там, кізочка… Молочко. Заїдеш?

– Я у справі.

– Що за справа? На зустріч підеш?

– Яку зустріч? – не зрозуміла Ліда.

– А ти не знаєш? «Наші» за тиждень зустрічаються в інституті. Усі будуть. Усі. Навіть Ваня Бугай приїде з Москви.

– Ваня в Москві?

– Лідо, цур тобі! Ти що – нічого про «наших» не знаєш? Ваня в Москві, Фрідман, ясна річ, в Ізраїлі, а Котовцева Лєнка – у Штатах.

– О котрій? Де? Обов’язково буду! – Така хвиля.

Як узялися згадувати – про час забули. Коли Лідині ступні примерзли до підошви чобітків, вона глянула на годинник і раптом сказала:

– Чуєш, Коцюбо. Треба одній дівчині аборт зробити.

– Зробимо, – кивнув Коцюба.

– Ну… Не ти ж, я сподіваюся?

– Чому ні? Булгаков же зміг? І я зможу, – повторив Іветтине.

– Вона може не погодитися…

– Ну… Не робитимемо.

– Ні! Ти не зрозумів. Вона точно не буде згодна, але треба зробити.

Коцюба зняв окуляри, прискіпливо глянув на Ліду, задумався.

– Ну… Зробимо.

– Як?

– За гроші, Лідо, – відповів Коцюба.

Домовилися просто: восьмого березня Ліда знову заїде до однокурсника. Привезе йому завдаток, за день до операції попередить телефонним дзвінком, щоб наступного дня терапевт Коцюба підготував необхідне приміщення, анестетики й інструментарій.

– І був би катастрофічно тверезим! – додав сам собі завдання.

Ліда їхала назад, до Києва, напружувала очі, щоби бачити шлях, бо наглі сльози збивали різкість на туман. Урешті-решт зупинила автівку на околиці столиці й просиділа години зо дві, приходячи до тями. Вона й не думала домовлятися про аборт для Раї. Вона поїхала, щоб знати, як потім брехати Іветті. Бо – апріорі – не міг ніхто з нормальних лікарів погодитися робити аборт без згоди пацієнтки. Вони ж клялися не зашкодити…

– То в чому складність? – запитала Іветта.

Ліда глянула на втомлену матір, – на тлі засніженого вікна вона здавалася тоненькою сухою гілкою, – раптом розхвилювалася, як дитина:

– Мамо, прости мене, але я… Я думаю, може, не варто цього робити. Може, народження дитини поверне Платона до нормального життя. Ти розумієш… Я спостерігала за ним у загсі. Чому ти ніколи не розпитувала мене про те, як він там поводився? Пристойно, мамо. Цілком пристойно й адекватно, якщо не зважати на його босі ноги. І дитина…

Іветта відійшла від вікна, зупинилася біля скляної шафки з інструментами покійного чоловіка.

– Ти домовилася, Лідочко? – запитала безбарвно.

Ліда втратила запал, спустошено глянула на матір.

– Так… Тобто – не зовсім. Теоретично. Тобто… Це можливо, але треба трохи часу… Я думаю, за тиждень мені дадуть остаточну відповідь. Тобто я поїду… і сподіваюся, що мені дадуть остаточну відповідь.

– Тобто… за тиждень ти матимеш, можливо негативну остаточну відповідь?

– Не знаю…

– Я візьмуся за це сама.

– Не треба! – підхопилася, пішла до матері. – Я все зроблю, мамо.

– Ти лікар, Лідочко. Ти – Вербицька. Ти повинна усвідомлювати: ми маємо зробити Раєчці аборт не пізніше, ніж за тиждень. Ми не можемо зашкодити дівчині, до якої так прив’язався наш Платон.

Ліда кивнула на автоматі – раптом мало не зомліла: у склі медичної шафки відбилися джинсики й смішний светрик із Міккі Маусом. Ліда озирнулася: у дверях кабінету стояла Платонова лялька. Професорська донька смикнулася, подалася до хутірської. Кілька кроків лише. Зупинилася за метр.

– Рая? Раю… Ти давно тут?

Іветта звела брови і теж озирнулася.

– Раєчка? – не розгубилася й на мить. – Проходь. Скажи… Ти все чула?

І що питати? Чула! Зблідла до снігу, учепилася рученятами у светрик. Очі додолу.

– Раєчко…

– Ангеліна послала… запитати… який десерт…

– Десерт?… Щось не до солодкого. Гірко. Так гірко. Іди до нас, Раєчко. Ти вчасно прийшла. Ми з Лідочкою тут саме про Платона говорили… Радилися. Уже й не знали, як тобі сказати, а тут ти… У нас, Раєчко, надзвичайна ситуація склалася.

– Яка? – прошепотіло дівча зацьковано.

– Складна. Платон… Він говорив із Лідочкою… Уяви тільки собі! Мені – ні слова. Тобі – ні слова, а сестрі признався, що… не хоче зараз дитини.

– Не хоче?

– Боїться, що розлюбиш його… Що дитина забере всю твою увагу. Для Платона це такий стрес. Ми з Лідочкою так переживаємо за його здоров’я. Дев’ять місяців… Майже рік Платона мучитимуть сумніви. Тобі від цього серце не крається?

Рая звела очі й подивилася Іветті просто в серце.

– Ви мені аборт зробите? – запитала напружено.

У кабінеті навіть тиша перелякалася. Ліда проковтнула страх і завмерла. На хутірську не дивилася – не могла. І на маму не могла. Ніби сама у всьому цьому винна, – пальці в кулачки, спідлоба кудись убік – на книжкові полиці.

Іветта провела пальцем по склу шафки, ніби вибирала скальпель, яким зараз же почне колупатися в синовій ляльці. Знову пішла до вікна, а коли обернулася від нього до Раї, то виходило, що здалеку вона роздивляється і хутірську, і власну доньку, бо стояли вони майже поруч. Та й на вигляд однакові – пригнічені, розгублені, безпорадні. Ліда зловила себе на думці, що хоче ступити крок убік, до Раї, бо якщо вже і стояти поряд на суді Іветтиному, то хоч би плече відчувати…

– Аборт?…Вирішувати тобі, Раєчко, – почула мамин голос.

– Мені?

– Якщо Платон тобі дорогий… Якщо заради нього… Його любові… ти готова на жертви…

Ліда слухала-жахалася: так це ж про неї! Про неї. І вона дитинку стратила через Стаса. Не через Платона – дарма брата обмовляє. Уже час признатися хоча б самій собі. Через єдиного, коханого мужчину, бо хотіла догодити йому в усьому, бігла до нього, аж котилася, про дитину й не думала, аби Стас не поїхав. І зберегла-таки його. Зберегла. Так, так… Отут їй і місце. Поруч із хутірською. Рая теж погодиться. На страту. Вона до Платона приліпилася – не відірвати. Ліда в очах її читала: «Нікому не віддам!» Погодиться… Поплаче день-два, а там…

– А це… боляче? – почула голос хутірської.

Жахнулася – ох і швидка!

На Раю зиркнула: «Що? Уже й готова? Е-ех ти… Підлото мала…»

– Ні! Зовсім не боляче! Маленький укольчик – і все. – Іветта ожила. Заговорила бадьоро, пішла від вікна до дівчини, наче тепер наближатися до неї стало безпечно.

– А можна… не завтра?

Ліда задихнулася. Ну от і все! Останній гвіздок. Забили труну. Тепер – тільки технологія: як, коли, за скільки…

– Звичайно, Раєчко! Хіба ми віддамо нашу золоту дівчинку абиякому лікарю? Ми знайдемо найкращого!

– А коли?

– Не бійся, Раєчко. За кілька днів. Напередодні здамо аналізи, підготуємося.

Іветта стояла за метр від хутірської, усміхалася їй розчулено. Перевела погляд на спустошену Ліду:

– Правильно я кажу, Лідочко?

– Що? – Ліда глянула на матір.

Іветтині очі промовляли: «От бачиш, Лідочко, як усе гарно повернулося! І не треба нам тепер ніяких підпільних абортів. Усе законно… За тиждень – і забудемо! Тобі лишилося – всього нічого: домовитися про аборт у звичайній столичній лікарні…»

«Мені? Чому сам мені?!» – прокричали у відповідь Лідині очі.

Ліда божеволіла, серце плакало. Не хотіла… Не хотіла навіть думати про той аборт. Ніби довгий чорний коридор, а в кінці – темна кімнатка без надії і вікон, а її – туди! «Не хочу! Не хочу!»

– Не хочу! – кричала посеред ночі.

Стас прокидався, збентежено дивився на збуджену, перелякану дружину.

– Що з тобою, Лідо?

Вона припадала до чоловіка, обхоплювала руками його плече, притулялася міцно…

– Тільки ти будь зі мною завжди. Ми заради тебе…

– Ми? Хто це ми?

– Ми?… Жінки…

Дезінфікатор самовдоволено всміхався подумки: «Блін, як же я люблю, коли вона так відчайдушно чіпляється за мене».

– Ти вже спи, Лідо. Завтра на роботу рано вставати…

«Не хочу!» Зранку Ліда місила мокрий березневий сніг, махала рукою таксі, трусилася в ньому розбитими київськими шляхами, усміхалася колегам у клініці, намагалася сконцентруватися на хворобах пацієнтів, а в голові одне: «Не хочу!» І сумнівів – до біса. Чому мама доручила їй домовлятися про аборт? Раніше все, що стосувалося Платона, мама вирішувала особисто. Нікому не довіряла. Аж тепер… Чому? Відповідей не було. Тільки підсвідоме відчуття плеча з худою хутірською дівчинкою, незрозуміла повага до її швидкого і рішучого вибору між мужчиною і дитиною: мужчина! Ліда довше вагалася… Усе розривалася. А в хутірської в голові ясно – тільки Платон. Не потрібна їй дитина! Якщо так, чому ж Ліда так уперто не хоче допомогти хутірській позбутися дитя? Чому? Відповідей не було.

За тиждень незграбної Лідиної допомоги Рая встигла лише здати необхідні аналізи, проконсультуватися в гінеколога. Іветта кипіла гнівом, та не хлюпала ним на Ліду. Усе очима їла: «Чому так довго?»

П’ятнадцятого березня зателефонувала доньці на роботу, наказала:

– Заїдь до нас увечері, Лідочко.

– Не можу, мамо! – відчайдушно збрехала Ліда.

– Важливі справи маєш?

– Так! – вигукнула. Згадала: та сьогодні ж однокурсники в інституті зустрічаються. І Коцюба дзвонив. Нагадував. Зраділа. Заторохтіла: – Сьогодні наш курс зустрічається. В інституті. Я пообіцяла бути. Якби я знала, мамо, що знадоблюся тобі, я б…

– Що ж, поговоримо завтра, – відпустила доньку Іветта.

Ліда зраділа і… поїхала в інститут. А й то! Побачити друзів студентських років, забути хоч на кілька годин про маму, Платона, його дурну вагітну ляльку… Вона надовго не затримається. Вона тільки гляне на них усіх… Розпитає, бо самій… самій розповідати нíчого. Нíчого. Усе як у всіх. Практикує. Чоловік. Дім. Діти? Ні… Дітей поки немає.

Біля інституту – ні душі. Ліда йшла до парадного входу, дивувалася: може, щось переплутала? Зупинилася, озирнулася: слідом за нею до інституту сунув широкоплечий велетень. Дублянка нарозхрист, хутряна шапка на брови насунута, а очі сміються.

– Ваня? Бугай?

Бугай засміявся.

– Лідочка Вербицька! Красуня! Це ти?

Підбіг. Обхопив. Закружляв.

– Ванєчка! Як же я рада тебе бачити! А де всі? Де? Чи нас тільки двоє?

– Та ти що, Лідо! Півкурсу з’їхалося. Ходімо…

Так! Півкурсу з’їхалося! Окупували звичайну інститутську аудиторію з анатомічними плакатами на стінах. Позсували столи, на столах батони скибками, ковбаса, огірки, спирт!

– Блін, хто приніс шампанське? Люди, чи ви подуріли?! Тільки спирт! – кричав Коцюба. – Геть ресторани, делікатеси та іншу фігню! Усе – як у студентські роки. Спирт, огірок і ковбаса! Ковбаса тому, хто встигне!

Обнімалися-згадували, пили спирт із пластянок. Бугай знову мало не побився об заклад із Коцюбою, що як не переїсть того, то хоч переп’є. Насилу розтягли. Хміліли, сумнішали, дивувалися: виявляється, не тільки подорослішали. Виявляється – стільки втрат… Фрідман в Ізраїлі… таксистом працює. Та ви що?! Не може бути! Він же найкращим на курсі був! А Лєночка… Лєночка Котовцева! Кажуть, у Штатах? Заміж вийшла за американця, підтвердила диплом і… померла. Як померла? Рак… Невже? У них же… медицина. А ще професор Роговцев помер торік. А наш улюблений Яків Петрович Ларіонов – живий? Живий! А ходімо до нього! Куди? Та він тут неподалік живе.

Зірвалися, спирт і огірки за собою потягли, на розі біля будинку улюбленого викладача професора Ларіонова скупили всі нарциси в перемерзлої торговки. Отак з усім цим гамузом до професорської оселі і завалили. Старий зрадів, як дитина. Наказав дружині – поважній сивій жінці в просторій сукні з брошкою на комірчику:

– Лялечко! Чаю! Чаю!

– Який чай, Якове Петровичу?! Ми з собою спиртяку принесли, – забасив Бугай.

І вольному воля. Хтось чай пив, хтось спирт прикінчував, професорська Ляля дістала з полички «Вечірній Київ», Яків Петрович до альбомів потягся.

– Ми теж… Теж однокурсників не забуваємо. А ви думали! Є що згадати. Такі люди…

Світлини – по руках. А це хто? А це ви такий молодий, Якове Петровичу? Так ви красенем були… Ларіонов дістав з альбому чергову світлину, насунув окуляри на носа, вдивися: на фото – група людей у білих халатах на порозі лікарні…

– А-а… Це не студентські… Тут ми з колегами після семінару в Москві.

Ліда глянула на фото.

– Можна?

– А-а, Лідочка! – усміхнувся Ларіонов. – Упізнала батьків?

– Так, – сентиментальна, як романс.

Яків Петрович тицьнув сухим пальцем у світлину.

– Петро Григорович… Який лікар був! Іветта… М-м… Красуня. Вісімдесят п’ятий рік. Як мама почувається?

– Вісімдесят п’ятий? – Ліді здалося, вона не розчула.

– Так, вісімдесят п’ятий. Пам’ятаю, ніби вчора було. Парадокси людської пам’яті. Іноді я забуваю те, що зробив п’ять хвилин тому, але чітко пам’ятаю події двадцятип’ятирічної давнини. Як мама, Лідочко? Здорова?

– Дякую, Якове Петровичу. Здорова. А… дозволите фото у вас на день-два позичити? Мамі покажу…

Професор Ларіонов усміхнувся по-дитячому радісно, кивнув. Ліда взяла світлину, похапцем перевернула – на звороті напис олівцем: «Москва. 1985 рік».

– А сьогодні… яке? – спитала розгублено.

– П’ятнадцяте березня, Лідо! – почула бас Вані Бугая.

…Додому Ліда Вербицька повернулася опівночі.

– Де ти була?! – Стас розлютився не на жарт. Цілий вечір наярював на мобільний дружини, та вона не відповідала.

– Зустріч… Я зустрічалася з однокурсниками. Я ж казала тобі… – Ліда відповідала насилу – тьмяна, очі божевільні.

– Що з тобою?

– Не знаю, Стасику. Потім… Усе потім…

– Коли? – Дезінфікатор любив конкретику.

– Завтра…

Розділ 8

Шістнадцятого березня о сьомій ранку Ангеліна заварила міцну каву для Іветти, наколотила домашнього сиру зі сметаною – кальцій! – розклала білосніжну серветку – бітте! Іветта заковтнула каву, ледве торкнулася до «кальцію», наказала викликати таксі.

– Ви сьогодні надовго? – поцікавилася нянька.

– Сьогодні операційний день, – відповіла. Віддала розпорядження: – Платона з Раєчкою не буди. Хай посплять… Раєчці треба розслабитися й відпочити перед операцією. А Лідочці зателефонуй о дев’ятій. Нагадай: після обіду чекаю на неї у своєму кабінеті. Хай поквапиться.

– Підгоню, не хвилюйтеся.

Ангеліна прибрала зі стола, прилипла до вікна. Сніг… От дурна погода. Половина березня – коту під хвіст. І сипле, і сипле перед очима білим, наче інших кольорів геть нема. Уявила, якби сніг раптом став зеленим. Або жовтим чи червоним. Пхикнула дурним думкам: мабуть, очі б не витримали – посліпли. Хай уже білим буде. Побачила таксі під під’їздом, хазяйку, що по-старечому непевно сунула до нього. «Здає Іветта…», – подумала. Перехрестилася на ікону Богородиці.

– Матір Божа, вже бережи Іветту. Дай їй сил… сина доглядати…

Пішла до Платонової кімнати. Обережно прочинила двері: «Ага, сплять, блаженні. Голі сплять. А гріхом від них не віє. Світлом чудесним. А мо’, вони янголи? Тоді їм дитинка точно не потрібна. Зайва вона їм. Правильно Іветта вирішила. Янголи… Бач, як туляться одне до одного… Наче небезпека навколо них кільцем. А хіба не так? Скніють у тій кімнаті, не жаліються. Їм би надвір. У люди. – Ангеліна була вже підняла праву руку, щоб покласти хреста і за блаженних помолитися, та раптом її осяяла нагла думка, у руку вчепилася, і такою несподіваною була, що Ангеліна заклякла на місці. – А я ж так само, як Платосик із Раюнею живу, – жахнулася. – Так само. Хіба де буваю? Ніде. По продукти та до церкви. Оце і всі мої люди. Мій світ. І нічого. Звикла. І не хочу нічого змінювати. І всі так живуть. У люди – з необхідності, а то все – у чотирьох стінах. Нога й не пам’ятає, коли землі торкалася».

Нянька таки донесла руку до лоба, поклала хрест.

– Бережи нас усіх, Боже… – Пішла на кухню.

День мав спокійним бути. Іветта до вечора не з’явиться. Платосик не дає проводу для тривоги: як дівчина з’явилася, геть іншим став. Сплять… Хай сплять. І Ангеліна собі перепочине. Нянька вже намірилася була замкнутися у своїй кімнатці та кімарнути годину-другу, аж – телефон.

– Кому не спиться? – забурчала. – Слухаю!

– Ангеліно! За десять хвилин чекаю тебе біля Іллінської церкви! – почула глухий, наче чужий, голос Ліди.

– Лідусю? – здивувалася. – А ти…

– За десять хвилин щоби була, Ангеліно! – наказала Ліда і поклала слухавку.

– Ой! Ой! «Щоби була!» Нá тобі – друга Іветта! – засмутилася нянька, та в голосі професорської доньки лунали такі незвичні нотки, що Ангеліна миттю вдяглася, накинула на плечі новий шалик, що його Стас їй на Восьме березня подарував, ще раз зазирнула до кімнати Платона – сплять! – і пішла до Іллінської церкви.

– Що там у неї? – все буркала собі під носа.

Ліда стояла на розі навпроти храму – не рухалася. Сніг віяв, вітерець благенький, люду – нікого, тільки пси бродячі в купах сміття порпаються та кидаються на автівки.

– Лідусю? Що за ґвалт із самого ранку, дитино? – нянька підійшла, насторожено зиркнула.

Ліда пропекла її очима.

– Ходімо до церкви. – І першою пішла.

– Та ти ще й не прокинулася, сердешна, – залопотіла нянька. Бігла за Лідою вслід, обурювалася: – Та хто тобі в таку рань церкву відчинить?

Ліда вже стояла біля брами. Озирнулася.

– Бог! – сказала і пішла до дверей.

– Ти чого? Чого? Що сталося? – Нянька геть нічого не розуміла, та не відставала. Озиралася зачудовано. Ну дива! І двері відчинені, і старенька служка церковна вже при ділі: вигорілі свічки з підсвічників виймає, у торбинку складає.

– Лідусю… Та хоч скажи…

Ліда стала біля ікони Божої Матері:

– Кайся, нянько. Бо така грішна…

– Що?! Ти чого це?… Нема на мені гріха, а який був – давно замолений.

Ліда всміхнулася гірко – скибку від серця відрізала:

– І в храмі брехатимеш?

– Ніколи не брехала.

– Матінкою Божою заприсягнися.

– Та в чому?

Ліда подалася до няньки хижо.

– Де мама з татом у вісімдесят п’ятому були? Коли мені лише три роки стало?

Нянька завмерла, зі страхом зиркнула на Матір Божу, на Ліду скоса. Язик відсох. Ліда опустила голову, стиснула долоні в кулачки.

– Кажи, Ангеліно… Однаково докопаюся. Тепер – не зупинюся.

– Та звідки… – ляпнула перелякана нянька.

– Вчора у професора Ларіонова вдома була. Він викладав у нас в інституті. Світлину дав. Вісімдесят п’ятий рік… Москва… Мама з татом… – говорила-стогнала. Додала брехні до правди: – Розповів багато чого… Аж занадто багато…

– І хіба за все те страхіття на мені гріх? Хіба на мені? – заплакала Ангеліна.

Було в Ліди дві таємниці.

Одну – про неймовірного брата Платона – раз і назавжди заборонила розповідати стороннім людям мати. Другу – сама Ліда намагалася забути так ретельно, щоб і не згадувати, хоч би й захотілося.

Та хіба забудеш власне дитинство? Обідрані стіни сиротинця, алюмінієві виделки з покрученими зубчиками, товсту і дужу Аську Авдєєву, яка з’їдала свою гречку і половину Лідиної. І темний коридор, де ніколи не горіла лампочка. Щоночі маленька Ліда Вербицька долала страшну темряву, щоб дістатися до туалету і там сиділа доти, доки остання крапля сечі не витече, бо як не попісяти й заснути, то присниться страшне і простирадло точно стане мокрим, а тоді зранку її висмикне з ліжка груба рука санітарки тьоті Віри, здере труси, поставить голою на холодне підвіконня зі шматками облізлої фарби, що впиваються в ступні. І кричатиме ж, кричатиме: «Ах ти ж, засранко мала! Знову всцялася, була б ти подохла!» А потім скрутить те мокре простирадло… І по сраці Ліду! По сраці! Добре, якщо одразу ж до спальні увійде вихователька Лариса Дмитрівна, суворо зиркне на тьотю Віру: «Ведіть дітей умиватися, Віро!» І сама Ліду з підвіконня зніме. І, перш ніж устигне поставити тремтячу голу дівчинку на підлогу, Ліда притулиться до неї, щоб потім цілий день згадувати: а Лариса Дмитрівна тепла… Як мама!

У сиротинці з пелюшок Ліда не пам’ятала точно, коли в її житті з’явилося слово «мама». Весь час за етапом: з одних рук – на другі, із других – на треті… І хвала, якщо там зупинка, а то й – далі, далі… «Як звати?! Дєвочка! Ти знаєш, як тебе звати?» – «Ліда Вербицька…» – «Записуйте! Лідія Вербицька! Прізвище в сиротинці дали?» – «Ні…» – «Ні?… А хто тобі його дав?» – «Мама…» – «І де твоя мама?!» – «Не знаю…»

Мала Ліда Вербицька не знала, де її мама, але точно знала: вона є. Бо нікому з Лідиної групи цукерок не передавали, а Ліді – щомісяця. Тьотя Віра виймала з кишені два обліплені хлібними крихтами льодяники, кидала на стіл і гукала: «Вербицька! Тобі передача…» – «Від мами?» – питала мала Ліда. «А від кого ж!» – придуркувато вишкірялася тьотя Віра і йшла до службової кімнати, куди сиротам зась, і там розбирала добротний пакунок, де було не менш як кіло тих цукерок, олівці, альбом для малювання, охайна дитяча білизна і ще багато чого. Так щомісяця санітарка Віра перла додому пакунки з акуратним надписом на білому папірці «Для Лідії Вербицької».

Сироти не любили Ліду, бо в неї десь була мама. Потай від вихователів били кулачками під дих, щоб цукерки віддала, а Ліда запихала у рот відразу обидві, щоб нікому не дісталися. Бо від мами… Та час ішов, а Лідина мама все не з’являлася, і, коли Ліда вже навчилася писати і читати, вона перестала боротися за цукерки, що справно надходили у сиротинець. Байдуже дивилася, як однолітки хапають їх зі стола, опускала очі додолу і безпорадно стискала кулачки. «А може, то й не від мами зовсім, – намагалася хоч якось розрадити себе. – Може, я тут аж кінця школи буду, а потім мене виженуть… Як інших».

У дев’яносто першому, коли Ліді Вербицькій виповнилося дев’ять років, світ перевернувся.

Липи цвіли. Лізли в ніс із відчинених вікон. Ліда з Аською Авдєєвою саме мили підлогу у великій, як казарма, спальні, коли туди увірвався рудий проноза Котька Кучер, про якого всі знали: от за ним мама точно ніколи не приїде, бо як Котька був ще малим, його батьки загинули в катастрофі, а Котька вижив і став круглим сиротою. Так його і дражнили – Круглий. Не любили. Котька мав те, чого не мали всі інші – фотокартку мами і тата.

Котька влетів до спальні, як вітер, послизнувся на мокрій підлозі, впав – аж до ліжка на сраці проїхав, витріщивши очі, і прокричав із підлоги:

– Лідко! За тобою мама приїхала!

Ліда теж витріщила очі, смикнулася, наче її зараз мокрим простирадлом по спині, зіщулилася. Очі – на двері. Зараз ті двері – хлобись! А на порозі… мама?

За Лідиною спиною реготала Аська Авдєєва.

– Ну ти, Круглий, геть дурний! Хто її забере? Вона ж он і досі всцикається! Таких не беруть… А як і беруть, то за тиждень повертають. Кому вона всралася?

Ліда дрібно-дрібно закліпала, упала на ліжко, вчепилася поглядом за двері. «Уб’ю ту кляту Аську! Уб’ю!» – билося.

Двері відчинилися, і до спальні увійшла вихователька Лариса Дмитрівна.

– Лідо! Ходімо зі мною, – сказала спокійно. І на Котьку уваги не звернула, хоч той саме крутив товстій Авдєєвій дулі.

…У кабінеті директора сиротинця Івана Гнатовича Педана, що його поза очі Пердуном звали, але поважали і побоювалися, сиділа мила жінка років тридцяти з хвилястим розпущеним волоссям до плечей. Ліда відразу звернула увагу саме на русяве пишне волосся і дивилася тільки на нього, як дурна. Лариса Дмитрівна підштовхнула Ліду до жінки, сказала їй:

– Я залишу вас…

– Так… – мила жінка легко підхопилася, пішла до Ліди. – Привіт…

Ліда завмерла і прошепотіла:

– Ви моя мама?

– Ні, дорогенька, ні… – мила жінка всміхнулася привітно, обійняла Ліду. – Зараз я тобі все поясню…

Ліда кивнула головою, мовляв, добре, та перед очима вже стояла зла Аська Авдєєва, бризкала на Ліду слиною: «Та кому ти всралася, Лідко! Ти всцикаєшся й досі!»

Мила жінка посадовила Ліду на шкіряний диван, що він по краю весь мідними гвіздками був утиканий, присіла поруч.

– Чекаєш на них? – спитала обережно.

Ліда закам’яніла. От розуміла – треба кричати: «Так! Чекаю! – Та щелепи самі собою зціпилися. – Тільки би мені тут не розревітися. Бо тих, хто весь час реве, теж не беруть!»

– Вони зуміли вирватися до тебе, – сказала мила жінка, і Ліда забула про все: про страхи, Аську Авдєєву, сльози, що взялися звідкись, біль у щелепах, про пальці, що аж заніміли в кулачках.

– У мене і тато є? – прошепотіла насторожено і вперше подивилася милій жінці в очі. Із тих очей до дівчинки – тільки добро. Такі очі не брешуть.

– Звичайно, дорогенька, – усміхнулася жінка.

– А де вони?

– Уже мчать до тебе.

– А де вони були?…

Мила жінка обійняла дівчинку. Заговорила тихо і сумно, ніби переповідала правдиву гірку казку, яку прочитала тільки-но, і так вона її вразила, що аж серце розболілося.

– Твої батьки – лікарі, Лідочко. Коли ти народилася, їх відправили в далеке відрядження. В Африку. Дітей туди брати не можна було. Там війна. І страшні хвороби. Твої відважні батьки лікували в Африці людей, рятували їхні життя. Твої мама і тато сподівалися, що пробудуть у далекому краї рік, не більше, та повернення додому все відкладалося, а вони… Вони так страждали без тебе, Лідочко. І написати тобі звідти не могли. І приїхати. Тільки передавали через знайомих передачі для своєї донечки і мріяли скоріше повернутися додому. Кілька разів вони писали своєму начальству листи з проханням дозволити їм повернутися, та – марно. І тоді… Тоді твоя мама пішла на хитрість. Вони з твоїм татом вирішили, що народять ще одну дитину. Бо з дітьми в далекій небезпечній Африці спеціалістів не залишають. Їх терміново відправляють додому. – Жінка замовкла, насторожено глянула на дівчинку. – Так вони і зробили…

Ліда зачаровано слухала тиху оповідь. Поворушитися боялася. Так он які в неї батьки. Мама… І тато є.

– А вони… уже приїхали? – прошепотіла напружено.

– Тато тут… У сусідньому кабінеті…

– А мама?

– А мама з маленьким братиком Платоном із нетерпінням чекають на тебе вдома… Твоя мама дуже виснажена пологами. Вона поки не може багато ходити. Їй потрібен відпочинок. Та вона не шкодує. Адже вона зробила це заради тебе, дорогенька. Щоб урешті забрати тебе у сім’ю. Ти потім… не забудь про це. – Мила жінка замовкла, прискіпливо подивилася на закляклу дівчинку. – Ти мене чуєш, дорогенька?

Лідочка чула і не чула. Одне розуміла: у неї є мама. Саме – мама. Тато – теж велике щастя, але мама… важливіша, потрібніша…

– Ти мене чуєш, дорогенька? – повторила мила жінка.

Ліда кивнула… Жінка погладила дівчинку по чорних довгих косах, взяла за зап’ясток так ніжно, що кулачок сам собою розтиснувся.

– Ходімо, дорогенька… Тепер я познайомлю тебе з татом…

Ліда слухняно підвелася, та йти не змогла. Стояла біля шкіряного дивана директора Пердуна, тремтіла і з жахом усвідомлювала – зараз вона впісяється. Упісяється знагла, і ця мила жінка гидливо зморщить носик, затулить його двома пальчиками, вигукне: «Фі! Та вона впісюється!»

Та жінка обережно поклала долоні на Лідині плечики, повернула дівчинку на диван.

– Сиди, дорогенька… Зараз я повернуся.

Потім багато разів Ліда Вербицька намагалася детально пригадати ту першу зустріч із татом, та картинки рвалися шматками, заливалися рясними сльозами, що й не роздивитися.

…Тихо. Ось вона сама у кабінеті директора. Сидить, шкрябає нігтями мідні гвіздки дивана, очі – на двері. Ось двері розчиняються. На порозі стоїть геть спантеличений немолодий мужчина – окуляри на носі, борода скуйовджена. Губи тремтять, а руки… Руки безпорадно смикають краватку. Поруч мила жінка. Здається, тільки в неї в цю мить із головою все гаразд. Підштовхує мужчину до кабінету.

– Петре Григоровичу, прошу, ви вже якось угамуйте хвилювання, бо вашій доньці важче…

Мужчина слухняно киває, кидає на Ліду напружений погляд і раптом біжить прямо до неї. Падає на коліна перед диваном, зриває окуляри і його очі – просто навпроти Лідиних очей.

– Лідочко, Лідочко… – белькотить. Хапає Лідину долоньку і цілує, цілує…

– Петре Григоровичу, як же Лідочка на вас схожа! – чути голос милої жінки. – Ну викапана! Викапана…

Мужчина не чує. Він раптом завмирає, безпорадно дивиться на закляклу, перелякану дівчинку:

– Прости мене! Прости мене, дитино…

– Лідочко! Та скажи хоч що-небудь, дорогенька, – мила жінка поруч. Уміло керує процесом, ніби не вперше.

– Добре… – шепоче Лідочка, і мужчина геть втрачає розум. Він сидить просто на дерев’яній підлозі директорського кабінету і, не стидаючись, гірко плаче.

До кабінету входить директор, за ним Лариса Дмитрівна. Вихователька жестом кличе Ліду до себе:

– Ходімо, Лідо. Збереш свої речі.

А Ліда не може встати, бо під нею, на директорському шкіряному дивані, мокра калюжа, і труси мокрі, а поряд він… тато, і як він зараз це побачить…

– Ходімо, Лідо, – повторює Лариса Дмитрівна.

– Що з тобою, дорогенька? – встрягає мила жінка.

– Я піду з… дочкою, – говорить мужчина, простягає до Ліди руку, та дівчинка затято вчепилася в диван і, здається, ще мить – упаде на той диван і не підніметься.

– Шановні! Прошу, не хвилюйтеся. Залиште нас із Лідою на хвилинку, – Лариса Дмитрівна спокійно йде до дівчинки, на ходу жестом показує на двері мужчині з бородою, милій жінці і самому директору Пердуну, і, коли ті слухняно виходять, Ліда подається до виховательки і відчайдушно шепоче:

– Ларисо Дмитрівно… Я всцялася…

– Знімай труси, – командує Лариса Дмитрівна. Зриває з шиї красивий квітчастий шалик, і поки Ліда тремтячими руками знімає мокрі труси, витирає мокру пляму на директорському дивані. Потім загортає Лідині труси в шалик, озирається і… вкидає все те у великий спортивний кубок, що стоїть на підвіконні директорського кабінету.

– Все гаразд? – питає дівчинку.

Ліда киває. Лариса Дмитрівна раптом присідає перед Лідою навпочіпки, бере за плечики, дивиться у вічі:

– Попервах буде важко, – пояснює спокійно. – Коли тобі щось буде незрозуміло чи незвично… Ти відразу не думай, що тебе не люблять чи хочуть образити. Ти знай: твоїм мамі і татові в цю мить теж… незрозуміло і незвично. Ти розумієш мене, Лідо?

– Так… – пошепки.

– Гаразд. Ходімо. Зберемо твої речі.

…У так і недомитій спальні плакала Аська Авдєєва. Ліда зніяковіла: ну хіба вона винувата, що сьогодні її забирають, а не Аську.

– Асько! А я там… і твоїх батьків пошукаю… – гукнула.

Аська вхопила швабру і щосили жбурнула в Ліду. Ліда впала на підлогу. Наспіла Лариса Дмитрівна, повела кудись зарюмсану Аську, наказала Ліді поквапитися. Ліда покидала до вигорілої наволочки шкільні зошити. І все. Тільки на зошитах записано, що вони Ліди Вербицької, а все інше – із сиротинця. І благі черевики, і спіднички з кофтинками, і труси. Ліда згадала, що без трусів, – розстроїлася ще більше, та часу шукати Ларису Дмитрівну не було. До спальні забігла мила жінка з хвилястим волоссям, взяла з рук дівчинки наволочку.

– Ходімо, дорогенька…

Схвильований мужчина зі скуйовдженою бородою тупцював біля розкішної білої «волги». Автівка стояла посеред двору, ніби напоказ, ніби для того, щоби всі житці сирітського прихистку обливали її заздрісними недобрими поглядами з відчинених вікон. Ліда йшла двором сиротинця і твердила собі, що обертатися не буде. Нізащо не буде, бо, певно, Аська Авдєєва стирчить у вікні і тільки чекає, щоб крикнути на весь двір: «А Лідка всцикається!» Вона вже дійшла до автівки, коли незрозуміла сила розвернула її обличчям до сиротинця, змусила безпорадними вологими очима натикатися на відчинені вікна і коли вона побачила в одному з них виховательку, то раптом відчайдушно закричала на весь двір:

– Ларисо Дмитрівно…

Вихователька махнула рукою, усміхнулася, мовляв: «Ти ж мене не підведи», та в цю коротку трагічну мить більш за все на світі Ліді хотілося вирвати руку з долоні милої жінки і мчати назад, до Лариси Дмитрівни.

– Сідай, дорогенька… – мила жінка вже підштовхувала Ліду до салону автівки.

За хвилину «волга» мчала гамірними вулицями, і, як в екран телевізора, Ліда дивилася у вікно, що показувало їй нове життя. Поруч із Лідою сидів немолодий чоловік зі скуйовдженою бородою, і все намагався приховати гіркоту, що лилася з його очей.

– Ось… ми вже й удома, донечко, – сказав схвильовано, коли «волга» зупинилася біля високого старовинного будинку на тихій подільській вуличці.

Двері відчинила молода, кругла, як сонце, жінка з рум’яними щоками. Сплеснула долонями, кинулася Ліду обнімати.

– Дитинко… Дитинко наша!

І було в її теплому тілі стільки доброти, що Ліда напружилася і прошепотіла:

– Здрастуйте… мамо.

– Ой, святі-грішні! – перелякалася та. – Ангеліна я! Нянькою тобі буду. А до мами зараз… зараз же підемо.

Великі апартаменти професорської оселі нагадали Ліді темний коридор, що вів до сирітського туалету, та десь там, у кінці, на неї чекала мама. І хоч події того дня остаточно виснажили дівчинку, вона йшла за нянькою і гарячково намагалася уявити собі: яка вона – її мама?

У спальні на високому просторому ліжку лежала бліда й утомлена, але дуже красива жінка з яскравими синіми очима і бездоганно укладеним волоссям. Ліда стала на порозі, витріщила очі. Жінка привстала на лікоть, усміхнулася, слабо простягнула до дівчинки руку.

– Лідочко…

– Ви моя мама? – видушила Ліда.

Жінка всміхнулася привітніше, кивнула.

– Мені б тільки одужати, Лідочко. І ми поговоримо…

Десь поряд заплакала мала дитина. Усі раптом заметушилися. Мама обернулася на звук до дитячого ліжечка, що стояло біля великого. Нянька обійняла дівчинку.

– А це твій братик, Лідусю. Платосик.

– Братик? – усміхнулася винувато. «От, значить, він який. Мама з татом його народили тільки задля того, щоб з Африки вирватися і мене забрати. І мама через нього геть хвора. А через мене мама ніколи не хворітиме, – затялася. – Я слухняною буду! Я так старатимуся! Так старатимуся…»

За тиждень, коли шквал нових почуттів і вражень залив Ліду по маківку і вона звалилася посеред літа з високою температурою, мама присіла на край ліжка у просторій світлій Лідиній кімнаті.

– Дорога моя дівчинко. Ми всі пережили страшні роки страждання, розлуки і горя. Домовмося, Лідочко, ніколи не згадувати про ті роки. Згода?

– Добре, – прошепотіла гарячими вустами. Завмерла. І все ж запитала: – Африка дуже далеко?…

– Дуже… – гірко відповіла мама.

До п’ятнадцятого березня дві тисячі дев’ятого року Ліда Вербицька свято вірила в африканські поневіряння батьків і в те велике жертвоприношення заради власної доньки. І ніяк не могла викреслити з пам’яті товсту Аську Авдєєву.

У храмі – ніби тисячі комарів загуло.

– Я… не Вербицька? – глухо прошепотіла Ліда.

Ангеліна не почула. З вуст прочитала. Захрестилася до Матінки Божої, заплакала.

– Вербицька… – видихнула.

– Африка…

– Не було! – Нянька ніби рубіж невидимий перетнула. Раптом заговорила жваво і гірко, ніби сто років чекала, щоб урешті зняти камінь із серця: – Іветта Андріївна… Як же вона дитинку хотіла! Божеволіла, так хотіла.

– Мама?

– Вона тобі не мама!

– Не мама?

– Дитинку хотіла! А ніяк. Усіх професорів оббігали, по закордонах шастали. Що тільки не робили – не виходило. Петро Григорович, царство йому небесне, вже так просив її: «Змирімося, Івушко! Візьмемо дитинку з притулку». А вона наче сказилася. Свого хотіла. Усе причину шукала…

– А я… Я звідки? Хто я?

– Вербицька ти, Лідусю. Вербицька. Іветта ніяк зрозуміти не могла: у кому причина? Вона безплідна чи в чоловікові проблема? Перевірити прагнула, а вона ж – сама знаєш! – як що задумає, то й не зупинити. І підклала Петру Григоровичу санітарочку молоденьку під бік. Грошей їй дала, щоб та на нічному чергуванні його звабила. А та – взяла та й завагітніла. Ох і лютувала тоді Іветта. Санітарочка до нас додому прибігла, грошей на аборт просила, бо бідна була та дурна, мабуть. А Іветта наказала, щоб народжувала. Отак ти й вилізла на світ божий, Лідусю…

– Ох, мамо-мамо… – прошепотіла Ліда. – За все тобі дякувати. Навіть народилася я завдяки тобі. – Замовкла. – А де мати моя… справжня?

– А хто знає?! Іветта їй веліла у пологовому будинку від дитинки відмовитися і їхати світ за очі. Грошей дала щедро, та і зникла.

– Як її звали?

– Олькою. Здається, Олькою, а прізвища не знаю. А тебе Іветта сама до сиротинця відвезла. І Вербицькою вона тебе записала.

– Навіщо мене з сиротинця забрали? Тата совість замучила?

– А тато хіба знав, що ти є? Не знав. Іветта сама все закрутила, сама й кінці у воду…

– Менше з тим. Навіщо мене забрали? Уже Платон був.

– А що, коли Платон – не Вербицький…

– Господи…

– Іветта дуже вже хотіла народити. До неї тих інтернів молоденьких бігало… На консультації… Віз із причепом. Хтозна. Може, один із них…

– Тато знав?

– Де йому що знати? Ясно, що не знав. А Іветта, мабуть, боялася, що дізнається. От і викрутила аферу – Петро Григорович до кінця своїх днів винуватим почувався. І перед тобою, і перед Іветтою. Вона ж красиво обернула. Сльозами умилася, сказала: «Знаєш, Петрику, не можу більше терпіти. Розкажу тобі правду. Знаю, що зрадив ти мене багато років тому. А санітарка від тебе дівчинку народила. І от тепер, коли в нас є синочок, я розумію, що треба відшукати твою доньку і забрати її до нас». Отакий диявол у ній сидить. Петро Григорович від тої новини за день посивів. Іветту святою вважав.

– Навіщо ж я їй всралася? – запитала професорська донька словами Аськи Авдєєвої.

– А хіба не ясно? Ти ж у тата перед очима – щоденне нагадування про його гріх. Та й сестричка Платонові. І нянька, і товаришка, і захист, а тепер уже й лікар для чада її неймовірного… Ой Лідусю, знала вона, що робила. Усе прорахувала.

– Тато мене любив? – раптом прошепотіла Ліда.

– Любив! Ой як любив! При Іветті не дуже вже показував, а сам зранку спочатку до твоєї кімнати заходив, щоб поцілувати, а вже потім вуса свої стриг! – захитала головою нянька. – Одна ти лишилася – справжня Вербицька. Кревна…

– Прощавай… – Ліда хитнулася, ніби хтось невидимий ухопив за плечі ззаду і смикнув вбік, пішла геть.

– Лідусю, Лідусю… – Нянька бігла за нею, хапала ротом повітря, та Ліда наче не чула. За хвилину захекана нянька зупинилася, із розпачем подивилася Ліді вслід і раптом повернула назад, до храму. Було про що Бога просити…

Ліда хлюпала по мокрому снігу навпростець і геть не знала, куди йде. Маршрути щезли, у голові – ніби хто з яскравим ліхтарем по закутках вештається. Найменші дрібниці з минулого, – багато років мучили, не мали відповідей! – в одну мить стали зрозумілими і такими гіркими, що Ліда відчувала ту гіркоту не тільки у серці – навіть на вустах.

Вона раптом пригадала: одного пізнього вечора – може, за півроку по тому, як покинула сиротинець, – попхалася до туалету біля кухні. Її гнав страх запісяти білосніжні простирадла. Перетнула темний коридор, велику вітальню, уже підійшла до кухні і раптом прилипла до дверей, бо почула, як у кухні мама свариться з нянькою. То була дивна сварка… «Ти просто невдячна потвора, Ангеліночко!» – спокійно і жорстко казала мама. «Ой, святі-грішні, – бубоніла нянька. – Оце мені найбільше подобається. Потворою обзиваєтеся, і тут же тобі – “Ангеліночко”». «Я вихована людина, Ангеліночко, – так само спокійно і жорстко відказала Іветта. – Моя мама без крохмального комірця із дому не вийшла б, а тітка завжди зверталася до прислуги тільки у пестливій і водночас зменшувальній формі. Тому ти для мене завжди будеш тільки Ангеліночкою. Навіть якщо я захочу тебе вбити».

– От і я – все Лідочка й Лідочка, – прошепотіла гірко. – І хутірська у нас… Раєчка. Усі – обслуга…

Згадка про Платонову ляльку розвернула Лідині думки, як невдаху на «формулі-1». Хутірська… Так он чого Ліда так незлюбила її! Себе малу бачила – беззахисну, безпорадну, наївну. І тих надій за спиною – гора. А хутірська швидше зорієнтувалася. Їй тільки Платон потрібний. Вона заради нього не тільки власне дитя стратить, вона душу дияволу продасть. А Ліда… Ліда чого оце брьохає, як дурна?! Усе ж ясно. Стас. У неї залишився тільки Стас. Ліда схлипнула і побігла додому.

Стас тільки прокинувся. Побачив на порозі вдягнену, тремтячу дружину. Здивувався.

– Лідо, а де ти була?

– У церкві, – не збрехала.

– У якій? – не повірив.

– В Іллінській.

– І нащо так рано? Що там?

– Серце повело. Свічку запалила. Богу молилася. За нас. За мене і тебе. Щоб ми ніколи не розлучалися, щоб ти ніколи не розлюбив мене, не покинув…

– Я намагаюся забути все те, а ти знову, – роздратувався Стас.

– Ні, любий. Ні! Я не згадуватиму. Ніколи. Насправді… Я люблю геть усе, що любиш ти. І порно!

– Справді?

– Ти мене хочеш?

– Чекай! Тільки диск знайду!

Секс замість ранкової кави, документи – у кейс. Стас вискочив із дому голодним і веселим. Ліда застигла біля вікна, дивилася, як чоловік біжить до «тойоти»… «Мамин подарунок!» – згадала і навіть перелякалася, ніби мова йшла не про «тойоту». Про Стаса. Озирнулася. Квартира, меблі, посуд, килими, навіть копійчана вазочка для пролісків – усе мамині дарунки.

– Ох, обплела… – прошепотіла недобре, заходилася прибирати з таким завзяттям, ніби від того Іветтиних подарунків поменшає.

За годину кинула, упала на диван посеред гармидеру і врешті заплакала.

– Ненавиджу! Ненавиджу вас усіх! – ридма. – За що? За що?!.

Ще за годину відшукала пляшку звичайної горілки – наливала у чайну чашку, пила-не п’яніла, поки не спорожнила, а потім скрутилася на дивані і завмерла.

Так і просиділа до сутінків. Горіла. Хижо посміхалася. Мама подзвонить. Обов’язково подзвонить, бо сьогодні по обіді вона наказала Ліді бути у неї в лікарні і доповісти про аборт, а Ліда не прийшла. О! Мама такого не вибачає. Вона подзвонить, і от тоді Ліда скаже їй усе, що думає. Що мама – гадюка! Хитра, мудра змія, що вислизне з найміцніших обіймів, аби тільки все на її вийшло. Що вона подарувала Ліді все, крім одного – своєї любові, і цього не можна простити, нізащо! Якби тато був живий, Ліда помчала б до тата і сказала б йому… Сказала, що Платон – не Вербицький! Байстрюк! А мама… Мама – хвойда! Хай би гнав їх геть!

– Вона подзвонить… – прошепотіла з люттю, глянула у вікно. Сутеніло. Телефон мовчав.

На десяту вечора у квартирі Ліди Вербицької пролунав тільки один дзвінок. Стас роздратовано повідомив, що прийшла фура з мийними засобами і він контролюватиме розвантаження до останнього.

– Не чекай мене, Лідо. Лягай, – крикнув у слухавку. – Усе! Я побіг…

Об одинадцятій вечора Ліда Вербицька вхопила старе групове фото лікарів двадцятип’ятирічної давнини і пішла до материної квартири.

Двері відчинила бліда як смерть Іветта, і тільки це було такою надзвичайною подією, що Ліда перелякалася до сирітської всцячки і раптом подумала, що дурна Ангеліна розповіла Іветті про їхню ранкову розмову в храмі Божому, а Іветта няньку просто вбила. Ухопила важку сковорідку, гепнула по маківці, і – кінець.

– Мамо… – прошепотіла глухо. – А де Ангеліна?…

Іветта дивилася крізь Ліду скляними холодними очима.

– Мамо…

– Тільки ти всьому виною, – раптом мовила Іветта з такою гострою ненавистю, що і скальпель позаздрив би. – Ти мала давно організувати аборт, а ти… Не хочу тебе бачити… Лідочко.

Не хоче? І всі роки сирітські назовні.

– Не хочеш? – закричала Ліда відчайдушно. Вихопила з кишені стару світлину, кинула в лице Іветті. – Це я тебе не хочу бачити! Ніколи! Чуєш? Ти… Ти сука!

І геть. Сходами, сходами… Біжить, спотикається. Дайте повітря!

Надвір. А надворі ж гидота. Мокрий сніг надвечір підмерз, холод до кісток тулиться, поодинокі перехожі в тепло спішать. Ліда вискочила з під’їзду й остовпіла – біля дерева трусилася від сліз Ангеліна.

– Що, нянько! – вигукнула Ліда люто. – Брехня й кроку ступити не дає?!

Ангеліна затрусилася ще більше.

– Лідусю… Біда! Райка з Платоном втекли.

– Що?! Як утекли?…

– А все ти, Лідусю. Усе ти! – заплакала нянька. – Погано тобі жилося! Припекло тобі оце сьогодні сповідь мені влаштовувати! Вони й дременули. Де їх тепер шукати? Платосик же, мабуть, босий, бідаха! Цілий вечір Подолом шастаю, все гукаю. Мати всю міліцію на ноги поставила. Господи, святий і безгрішний! Допоможи рабі своїй Іветті синочка знайти. Та напоум, Господи, ту Райку божевільну, що за собою його потягла. Це вона, зараза, учудила! Вона! А й подумала би… Хіба вона тим дитя своє врятує? Хіба по ній та ноша, Господи?

Ліда розреготалася так недобре, що нянька й про Бога забула.

– Ти чого, Лідусю?

Ліда нахилилася до землі, взяла грудку льоду. Приклала до щоки.

– Ох хутірська… – прошепотіла. – А ти не вибираєш… Усе своє забираєш…

Побрьохала геть.

– І куди ти, Лідусю? – кричала їй услід Ангеліна. – Хіба не допоможеш Платосика шукати?

– Самі шукайте, – процідила. – Хто він мені такий?…

Розділ 9

Маршрути є! Розпач веде. На плечі всівся, підганяє сироту! Батько помер, мама… Та, що народила, – проклята будь! Кинула. За гроші віддала. Та, що виховала, – проклята будь! За страх. Нагородила ним від початку, суворо контролювала його рівень у Лідиному серці з дня у день, як рівень цукру в крові діабетика. Тоха… Ох же Ліда з ним навошкалася, щоб мамі догодити! Хутірська… Ліда думала – вони схожі. А ні! Тій малій страх очі не заплював. Усе бачила, по-своєму вирішила: своє з собою і гайда! Не купилася! А Ліді тепер куди?! Вона ж… Вербицька. Єдина з усіх справжня Вербицька! Хай навкруги все куплене – прізвища не віддасть! Стас і не ображається, що вона не Скакун. Стас… А чому він не ображається? Мама і його…

Аж заклякла посеред вулиці. Похапцем відшукала мобільний.

– Зоряно, – прошепотіла у трубку. – Можна я в тебе трохи поживу?

– Так, пані Лідо, – сказала Зоряна. – Моя квартира порожня. Ми в Олеговій поки…

– Я їду.

– Куди? – здивувалася Зоряна.

– До тебе. Зоряно. По ключі.

– То ви хочете просто зараз, пані Лідо? Вже ніч надворі. Хіба до ранку…

…На другу годину ночі Ліда Вербицька пріла в шубі у своїх апартаментах. В одній руці ключі від Зоряниної квартири, другою вчепилася в ручку невеличкої валізи на коліщатках.

Утомлений, знервований Стас повернувся о пів на четверту. Надихався тих хімікалій на складах, аж у голові паморочилося, нарахувався тих коробок, налаявся з вантажниками, – йому би поспати. Не до концертів. Та, мабуть, картинка була настільки кумедною – Ліда у шубі на дивані, поряд валіза, – що Стас і про втому забув. Розреготався, як навіжений:

– Дуню, ви куди? У Європу?

Ліда стиснула долоньки, спитала глухо:

– Стасику… Скільки конкретно грошей мама заплатила тобі за те, щоби ти…

Лясь! У Дезінфікатора щока почервоніла.

– Лідо… Кому ти віриш?… Твоя мати…

Ліда незграбно підвелася, смикнула до себе валізу:

– Стасику. Я йду від тебе…

Насупилася, смикнула головою – не те. Волоцюжку згадала. Усміхнулася ошелешеному Дезінфікатору.

– Стасику… Я сама покидаю тебе…

Він не встиг крикнути: «Ну ти дурна!» або ще щось недоречне і зайве. Розгублено дивився їй услід, а коли двері за Лідою грюкнули, упав на диван, безпорадно скреготнув зубами:

– Блін! Хіба не сука?!

Менш ніж за добу складно перетравити приголомшливі одкровення, що перевертають життя з ніг на голову і вимагають, щоб та голова терміново заклала нові основи подальшого життя. Ліда вискочила на вулицю, хоч збиралася при Стасові демонстративно зухвало викликати таксі й тільки після цього грюкнути дверима.

– А й нічого… – шепотіла збуджено. – Із мобільного викличу!

Мобільний жалібно блимав зеленим – батарея розрядилася. Ліда вхопила валізу, потягла в бік Контрактової. Жваве місце. І вночі таксі юрмляться. У провулку зупинилася перепочити, бо не йшла – ковзала на тих підборах, побачила чорний целофановий мішок при стіні. Марк? Підійшла ближче і тільки тепер побачила: мішок порожній, з одного кута цеглиною до землі притиснутий.

Ліда міцніше перехопила валізу, побрьохала в бік Межигірської. До порожнього будинку, де Марк, щури і батарея. А коти помирають. Хай він її вислухає! Хоча б і за гроші! Їй треба… Треба виплакатися.

…У покинутому домі горіла мала свічка, і від того він скидався на забутий храм. На ящику біля теплої батареї куняв чоловік. Не насторожився від чужих кроків. От же легковажний! А як злодюжки крадуться?… Ліда зупинилася кроків за десять від нього, гукнула:

– Марку!

Чоловік не озирнувся, а якось дивно, ніби під дупою не ящик, а рухливий диск для схуднення, всім тілом повернувся до Ліди, і вона побачила старезного діда з кудлатою бородою. На колінах у дідугана сидів здоровезний рудий кіт і дивився на Ліду холодними злими очима. Це був той самий кіт, що його щури з’їли. Хай би і свічку загасили – Ліда б і тоді не помилилася. А дід… Може, це Марк? Тільки геть старим став… в одну мить.

Ліда раптом відчула, як всередині, з голови – у п’яти, покотилися холодні камінчики – так швидко, ніби Ліда – геть порожня, як водостічна труба.

– А… кота ж… щури з’їли…

– Ти хто? – прошамкав дідуган.

– А… де Марк?

– Пішов…

– Куди?

– Не докладував… – відповів дід. Похвалився: – Ось… Батарею мені залишив. І пальта свого…

– Дякую, – прошепотіла вихована професорська донька.

Полізла в дірку в стіні. Валіза застрягла серед битої цегли. Ліда смикнула її до себе, зиркнула на дідугана – хай би допоміг! Дідуган спав – підборіддя у груди. А на колінах у нього сидів здоровезний рудий боцман і не зводив із Ліди льодяних очей.

– Вибачте… – якогось біса прошепотіла Ліда і так смикнула до себе валізу, що ручка одірвалася.

О сьомій ранку дісталася Зоряниної квартири на Оболоні.

Стала під душ, і хоч гаряча вода трохи розслабила напружені м’язи, думок не заспокоїла. Хотілося бігти. Не знати куди і як далеко, але бігти, щоб хоч якось вирватися з того відчайдушного полону. Ліда вхопила чужу мочалку і – чхати на гігієну! – довго-довго терла ноги, ніби від того бігти перехотілося б.

«Навіщо мені мчати геть? – думки спалахували рятівними вогнищами, пожирали сумніви. – Хай біжать ті, кому є що рятувати. Бо якщо і рятувати, то тільки любов. Не ту, яку з дня у день намагаєшся заслужити щоденною, відчайдушною працею душі й тіла. Ні. Це не любов. Чому я не розуміла цього раніше? Хіба втіха – щодня подавати комусь своє серце, труситися, заглядати в очі: “Вам сподобалося? Я… хороша? Я заслуговую на те, щоби ви мене… любили? Не покинули?” Як же все зійшлося! Як же зійшлося все в один день – стара світлина, няньчині спогади і та втеча. А мені здавалося – ми з Раєю схожі. Ні? А-а-а… Знаю. У неї є скарб! Вона може будь-якої миті пригадати маму. А я – ні! Як страшно! Та – ні! Немає сенсу боятися, що тебе розлюблять і покинуть. Той страх – лише підтвердження гіркої, безпорадної самотності. Тому я… Я вже не боюся. Я сама покинула і Стаса, і… маму. І життя не втратило сенс, бо я… Я Вербицька. Остання справжня Вербицька, і цього не зможе відібрати в мене ніхто! Я Вербицька, тож знаю, що робити…»

Рівно о дев’ятій ранку лікар Лідія Вербицька розпочала прийом хворих.

Стас психонув. Мужчина простий, хоч рівняє ту борідку щотижня. Йому під Шнітке, йо… не ридати! Пішла?! І це після всього?! Після клятв про вічне кохання! Після блуду з лисим свінґером! Після того як він сам сказав їй: «Годі, люба, давай усе забудемо!»

– Іветта – стерво! – знайшов першопричину.

А мужчина ж конкретний. Ледь дочекався, поки сонце зійде. Галопом до ненависної тещі й уже, що на язиці, те б Іветта і почула. Якого біса? Він у неї грошей не вимагав! Він їй… Двері відчинила Ангеліна: від круглої няньки ніби хтось кілограмів десять по-живому відрізав. Тьмяна, метушлива. Рухи зайві, незрозумілі – то до волосся, то до шиї.

– Що з вами, добра пані? – здивувався Дезінфікатор.

– Лідуся… Лідуся прислала? – тремтячими губами запитала нянька.

– Кого?! – вишкірився Стас.

– Тебе…

– Та ні. Я ще сам вирішую, куди мені йти. Іветта Андріївна вдома?

– Ні…

Стас насупився, зміряв підозріливим поглядом збентежену няньку, рішуче ступив у передпокій.

– Я її почекаю! – не просив, повідомляв. – Із Платоном поки… побалабоню…

Ангеліна схлипнула, притулилася до стіни.

– Лідуся хіба не сказала? Втік Платосик…

Стас від несподіваної новини закляк. Мовчки погрозив ошелешеній няньці пальцем, мовляв, ви тут, добра пані, мені голову не морочте! У взутті ступив на килими, пішов до Платонової кімнати. Рвучко відчинив двері і, тільки коли побачив порожню, як дурна голова, кімнату, розреготався азартно.

– Ну Платон! Ну молоток! Нарешті хоч хтось стару каргу на місце поставив! Ні, ну красава! Поважаю!

– Ой, святі-грішні! Ти що мелеш, Стасику?! – заплакала нянька. – Воно ж геть хворе та негодяще! Пропаде!

– Не пропаде! Він з Іветтою не пропав! Без неї – тим паче виживе. А Рая? Рая теж?

– Отож! Удвох зірвалися. З дівкою все ясно. Дитинку зберегти захотіла, а от чого Платосик слідом причепився, сам Бог знає.

– Яку дитинку?

За п’ять хвилин Стас знав усе: про Раїну вагітність, рішення Іветти позбавитися дитини, про аборт, який мала організувати Ліда, та чогось зволікала, аж поки дурна та хворий не дали дьору. Про те, як розлютилася Іветта, веліла доньці згинути з її очей, а Ліда…

– А Ліда сама чогось… на матір розгнівилася… – Нянька очі відвела. – І слухати її не схотіла. Побігла кудись і Платона шукати відмовилася. Я оце думала, вона охолола, тебе прислала на поміч…

– Та ні. Ліді, мабуть, зараз інше пече… – Няньці в очі глянув. – Не знаєте, що саме?

– Я? А я яким боком? Нічого я не знаю, – перелякалася Ангеліна. – Мені Богу молитися, аби Платосик знайшовся…

Стас озирнувся.

– А він часом записки якоїсь не залишив? – Пішов по кімнаті. – У компі, приміром, чи… – Під ліжко зазирнув. – А що тут у нього за схованка?

– Яка схованка? – почув від дверей голос Іветти.

Стас обернувся і… очам не повірив. У дверях Платонової кімнати стояла нещасна немічна бабця, і тільки бездоганна зачіска підказувала – це Іветта Андріївна Вербицька. Дезінфікатор відчув себе шляхетним кілером. «Тільки не жінок і дітей!» Кивнув, мовляв, добрий день, Іветто Андріївно.

Іветта насилу випрямила спину, пішла до ліжка.

– Що за схованка?

Ангеліна нахилилася, витягла на світ божий немалого глиняного бичка-скарбничку. Зі щілини для монет стирчала пігулка. Іветта здригнулася, повільно підійшла, взяла бичка з няньчиних рук і щосили гепнула ним об підлогу. Бичок розлетівся на сотні глиняних черепків, а серед них яскравими цятками біліли, жовтіли, червоніли різновеликі пігулки.

– Ой, святі-грішні! – заголосила була нянька, та зиркнула на сполотнілу хазяйку, затулила рота долонею.

Іветта хитнулася. Стас ледве встиг підхопити.

– Іветто Андріївно. Ходімо… Присядьте. Та не хвилюйтеся, знайдемо. Клянуся, знайдемо ми Платона…

Вона ще намагалася тримати марку.

– Дякую, Станіславе, – прошепотіла ледь чутно.

«Ні! Іветта з Лідою про ті гроші не говорила», – упевнився Дезінфікатор. Довів тещу до крісла-трону, усадив.

– Відійдіть… Я не бачу… – прошепотіла Іветта.

Стас озирнувся: чого не бачить? Дах поїхав? Кмітлива нянька відштовхнула Стаса вбік. Іветта вп’ялася поглядом у двері Платонової кімнати.

– У місті часу не гайте… Тут їх нема.

Стас знизав плечима, задумався:

– А дівчина куди могла піти?

Іветта раптом так рвучко підхопилася, що Стас аж відсахнувся. «Ого! Енерджайзер! Друге дихання?»

– Ви на машині? – Іветта вже йшла до дверей і – молода, молода! – на ходу хапала сумку, весільну фотографію Платона і Раї, що їх таки зняв штатний фотограф загсу. – Їдьмо!

Скільки їхали – мовчали, хоч Стасові так і кортіло запитати тещу, чи сказала вона Ліді про гроші. За три години вже під’їжджали до хутірця поблизу Петрівки.

– Тепер куди?

– До крайньої хати, – Іветта подалася вперед, намагалася роздивитися околиці хутірця. Ухопила Стаса за руку. – Стасику. Ми залишимо машину тут. Далі підемо пішки.

– Добре, – Стас вирішив не сперечатися. Теща видалася йому вкрай знесиленою, а він же… «Крім жінок і дітей!»

Залишили «тойоту» метрів за п’ятдесят від хутірця, побрьохали розбитим ґрунтовим шляхом. Та що ближче підходили, то з більшою тривогою Дезінфікатор поглядав на тещу. Хоч би на ногах утрималася!

Іветта забула про пряму спину. Зігнулася гаком, місила мокрий сніг, а коли до крайньої хати лишалося метрів двадцять і вже добре було видно чорні обгорілі стіни покинутого злиденного помешкання, зупинилася, наче сили вмить випарувалися, безпорадно опустила голову:

– Його тут немає… Тут нікого немає…

Стас мало що зрозумів. Насупився. Кивнув на обгорілу хату:

– Рая тут жила?

Іветта мовчки кивнула. Застигла. Стас нервово потягся за цигарками, закурив, пішов до дядька, що колупався біля паркана сусідньої, цілком добротної хати.

– Доброго дня, хазяїне.

– Добрий, добрий… – Дядько витер об штани грубі руки, глянув на приїжджого. – Заблукали?

– Та ні. Спитати хочу. Он у тій хаті… Пожежа була чи що?

– Була. Навіть у газетах писали. Нінка… Хазяйка… Вчаділа, падло!

Стас недобре на дядька зиркнув.

– Що ж це ви так… про загиблу?

– А як про таких казати?! На Різдво наклюкалася, як та зюзя, спати завалилася і – капут! І сама вчаділа, і дитинку загубила, бо вагітна була. – Дядько підозріло насупився: – І що вам до того?

– Так… дочку її шукаємо. Раю. Не з’являлася?

– Та звідки їй тут взятися? Люди кажуть, Нінчині малі у якомусь дитбудинку, а Райка в турецькі повії подалася. Як перед самим Новим роком здиміла, так її ніхто і не бачив.

Стас ішов до Іветти, і здалеку вона раптом нагадала Дезінфікатору його власну маму в той день, коли багато років назад старший брат до крові побився з сусідським фраєром, бо той своїм джипом задавив цуценя. Приїхала міліція, брата скрутили, потягли до «бобика», а малий Стас біг слідом і кричав, щоби брата відпустили, та раптом побачив маму. Вона саме поверталася з магазину – у руках повні сумки. Здалеку помітила біду та, замість того, щоби рвонути до міліціонерів, раптом зупинилася, сумки впустила і, як оце зараз Іветта, стала стовпом, наче, ступи вона хоч крок – смерть!

Стас підійшов до тещі, ніяково зітхнув:

– Може, ще кудись треба поїхати?

…До Києва поверталися вже поночі. Іветта зціпила руки, опустила голову і все дивилася на закам’янілі пальці, ніби не було у світі нічого важливішого за них. Стас скоса зиркав на тещу, думав про те, що, можливо, він був надто категоричним щодо неї і що Платон таки скотиняка, бо як надумав тікати, то хоча б записку матері залишив, щоб не побивалася. Нічого, нічого! Хай тільки з’явиться! Стас йому пояснить популярно правду життя.

Платон і Рая щезли. Наче вітром аж до зірок понесло. Іветта підняла найвпливовіших знайомих – по всіх усюдах утікачів шукала міліція і трійко приватних детективів. Ангеліна щодня тинялася Подолом. Стас запропонував дати оголошення в пресу і надрукувати фотографію молодят, та Іветта не погодилася.

– Це налякає їх, Стасику, – пояснила тьмяно.

А час біг. Тиждень, другий… Кілька разів Іветта їздила до трупарні на впізнання невідомих небіжчиків, та, Бог милував, там не було ані Платона, ані Раї. Одного пізнього вечора з міліції зателефонували: знайшли! Іветта вискочила з дому, як той Платон – боса! Та в міліції помилилися – то знову були не вони…

А час біг. Місяць, другий… Бджоли травень принесли. Коли вечір нагадував, що минув ще один безнадійний день, Ангеліна накривала у вітальні стіл для чаювання. І все як колись: порцеляна, справжній індійський чай, коричневий цукор і домашнє печиво з тими самими помаранчевими усмішками. Стас сідав до столу поруч з Іветтою так, щоб не заступати їй двері Платонової кімнати. Ну не сидіти ж їй одній! Дзенькав ложкою: цукор колотив.

– Іветто Андріївно, до мене завтра постачальник з Одеси приїжджає. Я дам йому фотку? Добре?

– Добре, Стасику, – шепотіла Іветта. Не відводила погляду від дверей синової кімнати.

Про Ліду не говорили. Наче уклали мовчазний договір: не згадувати, не розпитувати, не лаяти. Та варто було Стасові вийти за поріг моторошної від горя професорської оселі, він діставав мобільний.

– Лідо… Я під’їду? Хотів про Платона тобі розповісти… – починав зухвало, щоб вона не розчула, як він хвилюється.

– Вибач, Стасе, я зараз дуже зайнята… – І короткі гудки.

– Ну не сука?! – бісився Дезінфікатор.

Геть нічого не розумів. Спочатку вирішив: маячня! Повернеться, бо любить! Потиняється по чужих кутках, охолоне і приповзе: «Стасику! Не покидай!» А він нічого й не покидав! Квартиру не покинув, речі Лідині, що вона їх тут більшість залишила, стереже. Брата її, до речі, шукає з ранку до вечора, тож Ліда краще не думала б, що Іветта його купила! У матері б запитала! В очі її подивилася: може, хоч тоді схаменулася б, зараза! Чи вона теж божевільна? І не зустрітися, не поговорити. У клініці вічно народу повно. Від Зоряни з’їхала. Орендує квартиру десь у центрі. А де? Тільки й лишилося – мобільний і Зоряна.

Стас кілька разів зустрічався з Олегом і Зоряною, усе намагався розпитати про Ліду, та Зоряна й сама мало що розуміла.

– Вона розмовляє зі мною тільки про справи, – сама дивувалася. – Варто просто запитати: «Як ви, пані Лідо?», вона відповідає: «Все чудово!» і йде геть.

– Може, у неї хтось з’явився? – припустив Олег.

– Ні, – запротестувала Зоряна. – Працює фанатично. За трьох. І… рівна. Така рівна стала. Ніби на одній ноті.

– Шнітке… – буркнув Дезінфікатор.

– На одній ноті з життя зникає музика, – сумно всміхнулася Зоряна.

Але одного разу Стасові ввірвався терпець. Кобенитися геть перехотілося. Та нехай! Він сам піде до неї! Дочекається біля клініки і таки з’ясує, що трапилося. Час минув. Може, заспокоїлася і пояснить нарешті… Та, перш ніж іти до Ліди, Стас за звичкою забіг до Іветти. І сам не розумів, що саме знову і знову штовхало його до колись ненависної тещі. До втечі Платона і Раї вже звик – чого собі брехати, не надто напружувався щодо пошуків. Виправдань не бракувало: а може, їм там десь далеко – краще… Та варто було переступити поріг професорської оселі і лише зазирнути у скляні Іветтині очі, як серце шаленіло. Стас нервував, намагався бути переконливим:

– Ми їх знайдемо, Іветто Андріївно! А ви сьогодні… як?

Того дня Стас теж зайшов до вітальні, зніяковілим поглядом ковзнув по тещі: як суха гілка у вазі, у тому кріслі.

– Іветто Андріївно… Ви як?

Поряд з’явилася змарніла Ангеліна, захитала головою, наче казала: «Ой Стасику, нащо ті дурні питання?! Сам бачиш! Не стало Іветти – тінь Іветтина вітальнею вештається, як ноги тримають. З дому не виходить». – «А робота?» – спитав Стас очима. – «Яка робота?! Одна в неї тепер робота – синочка дочекатися».

– Крісло допоможи пересунути, – прошепотіла нянька. – До вікна.

– Навіщо? – не зрозумів.

Озирнувся: Іветта вчепилася в ручки крісла, намагалася встати. Та де там! Нема сили. Платон із собою забрав. Обоє кинулися, під руки підхопили. Дотягли до дивана, всадили. Іветта вчепилася у диванні подушки, звела на Стаса очі.

– Прошу, Стасе. Переставте крісло до вікна. Ангеліночці важко.

– Добре.

– Ого! Та ти підвищення в Іветти заслужив, – зашепотіла Ангеліна. Тягла разом з Дезінфікатором важке крісло до вікна, супилася.

– Що ви, добра пані, мелете?

– Ой, святі-грішні! Я мелю? Я правду кажу. Як був ти «молодим чоловіком» – ненавиділа. Як «Стасиком» і «Станіславом» став – простила. А як «Стасом» – полюбила.

Стас спантеличено глянув на няньку.

– А крісло навіщо до вікна?

– Бо ноги не тримають, а хоче сидіти біля вікна, виглядати…

– Авжеж, – посмутнів: «Що та Ліда собі думає? Мати, може, останні дні доживає, а вона геть із глузду з’їхала – хоч би забігла колись. Коза!»

Удвох з Ангеліною спробували поставити Іветту на ноги. Не виходило. Геть нічого не виходило! Стас відчув, як до очей підступають сльози. Смикнув головою, як та коняка, няньку відсторонив: погуляйте, добра пані, – підхопив Іветту на руки і поніс до крісла.

– Дякую, Стасе… – Іветта шепотіла рівнесенько. На одній глухій, безпорадній, моторошній ноті.

«Ні, Лідо! Хоч казися, а я тобі сьогодні все скажу!» – подумки вибухнув Стас, пішов до дверей.

Нянька бігла слідом.

– Стасику! Ти скажи… А ввечері заскочиш? Треба ж її до ліжка перетягнути. Та й того… туалет там, умитися… А може, мені якусь помічницю собі найняти? Так Іветта не схоче чужих у хаті.

– Заскочу… – ховаючи розпач, процідив Дезінфікатор.

Ліда Вербицька все думала, думала. І все про себе. А вона – хто? Яка насправді? Що їй можна, а чого ні? Орієнтирів не було. Доля розмела. Тато… Тільки тато. У неї був справжній тато. І для початку нового життя Ліді Вербицькій цього видалося цілком достатньо. Та думки про сиротинець, Іветту, Платона і Раю, няньку, Стаса не покидали, заважали, роздирали серце сумнівами і врешті-решт Ліда вирішила: хай собі крутяться, раз від них – нікуди. Вона з цим упорається, бо вона – Вербицька. Остання справжня Вербицька, а Вербицькі – лікарі від Бога. Упала в роботу – й маківки не видно.

Надвечір, коли прийом пацієнтів закінчувався і в клініці залишався тільки сторож Василь Іванович – жвавий дідуган із міліцейським минулим, лікар Вербицька виходила останньою. Пішки йшла до винайнятої квартири біля метро «Арсенальна». Якщо навпростець, так із півгодини ходу, та Ліда робила гак і спочатку йшла на «своє місце»: повертала до Лаври, ішла повз лаврський мур, зводила очі до золотих маківок, доходила до мистецької галереї і повертала праворуч, на вузьку, непримітну доріжку. Устелена старовинною бруківкою, захована у деревах, вона стриміла вгору, до невеличкого майданчика, звідки видно не тільки весь лівий берег Києва, а й синьо-зелений безкрай за ним. Майданчик обривався кручею. Падав до Дніпра. Здавалося, стоїш на затишній і аж ніяк не пафосній вершині світу. А якщо ще Бога шукаєш, то варто лише озирнутися праворуч – і золоті лаврські маківки, що до них треба знизу вгору линути, тут на рівні очей, поруч. Варто лише простягнути руку…

Ліда ставала на край. Під ногами обсипалися камінці, торохтіли вниз, та вона не помічала: все про своє… «Ніколи не прощу тих, хто купував і продавав моє серце! Я покинула їх! І – живу… І так, мабуть, живу не лише я. Більше нікому не пропонуватиму своє серце. Воно – моє. А для спілкуванння досить і банальної логіки. От… Платон… Утік? Значить, йому так краще. І крапка. Мама?… Тобто – мама, Іветта. Вона заслужила, щоб ми всі її покинули. І крапка. Стас. Стасик… Як же я скучила… Ні! Він найманий! Я забуду його. Ще день-два, і точно забуду. Що на них озиратися? Досить того, що вони досі в моїй голові! А цікаво… Вони згадують мене? Дратуються, переживають чи, може, злі, як дияволи, бо ж не гадали, що я зможу… покинути їх!»

Того травневого вечора Ліда вийшла на поріг клініки пізніше, ніж завжди. Сигналізація ніяк не вмикалася – і вони з Василем Івановичем чекали, поки працівники охоронної фірми налагодять її. Коли врешті впоралися, на вулиці засвітилися ліхтарі. «І нічого… – усміхнулася Ліда подумки. – Однаково піду на своє місце. На лівому березі – вогнів… Дух перехопить!»

Василь Іванович вийшов разом із Лідою.

– Шановна пані лікар, може вам таксі викликати? – любив дідуган естетику.

– Дякую, Василю Івановичу. Не треба. Пройдуся…

Ступила крок-другий і завмерла – метрів за п’ять від порога стояв Стас.

Василь Іванович хоч і зметикував, що пані лікар якогось біса перелякалася молодика з дивною борідкою, та зважитися на такий-сякий мужній вчинок не встиг.

Стас раптом зірвався з місця і зупинився навпроти Ліди так рвучко, що сторожу аж виск гальм почувся. Ліда зосередилася: сто разів промовляла-повторювала слова, що скаже Стасові, якщо несподівано зустріне його десь, – розгорнула плечі, згорда поглянула на чоловіка і рівно так, на одній ноті, аж надто ввічливо сказала:

– Стасе, хочу нагадати тобі, що я… – далі мало прозвучати «…покинула тебе назавжди. Тож, дуже прошу, не витрачай даремно часу і дай мені…» – Та закінчити не встигла. Стас розмахнувся та я-а-ак лясне важкою долонею Ліду по щоці. Дзизь! Василь Іванович мало не зомлів. А він, сердешний, радів, що роботу спокійну знайшов. Очі вирячив: що?

Стас мовчав. Ляснув Ліду по щоці – і ні гу-гу. Очі скажені, губи тремтять – хочуть, щось сказати. Ой хочуть!

Ліда зойкнула якось дивно, із запізненням, ніби щока тільки згодом запекла. Безпорадно притисла долоню до щоки і враз стала колишньою Лідою Вербицькою.

– Платон?… – прошепотіла.

– Мама… – процідив Стас. Розвернувся, пішов геть. За мить зник серед дерев.

Ліда схлипнула:

– Мама!

Зірвалася з місця. Аж загуло… Василь Іванович ошелешено подивився лікарці вслід, почухав маківку і вже хотів був замкнутися зсередини в клініці, аж раптом побачив вогник серед дерев. Роздратувався, поплентався на розвідку. На лавці сидів Стас. Курив, орав очима землю. Сторож обережно присів поруч, скоса зиркнув на дивного чоловіка.

– Дай закурити, – сказав ні сіло ні впало.

Стас мовчки простягнув дідугану пачку, обмацав підборіддя, тоскно запитав:

– Батя, ти чим голишся?

– Та цим… «Жилєтом»… Із собою тягаю, щоби на службі… по формі…

Стас підвівся, викинув цигарку.

– Ходімо! Даси свій «жилєт»…

Того вечора Станіслав Скакун без жалю знищив свою стильну борідку.

Банальна логіка відвідала професорську доньку ближче до ранку, коли вона врешті вмовила Іветту прийняти душ і трохи перепочити у ліжку. До того – тільки серце рвала.

Влетіла до вітальні, побачила кам’яну Іветту в кріслі біля вікна та й сама закам’яніла. «Мамо… Матусю дорогенька. Чи ти?…» Не Іветта сидить – горе. Очі тьмяні, щоки ввалилися, вуста тонкі – ниткою, руки… Де грація, витонченість жестів? Німа, горем закута… Спина, шия – здалися. Не тримають голову. Зігнулася, ніби за ту шию Платон учепився і висить.

– Мамо… – І кроку не ступити.

Іветта ледь помітно здригнулася, Ліда зірвалася, упала матері в ноги, обхопила їх обома руками.

– Матусю… Я тут. Я поряд. Я ніколи тебе не покину. Матусю…

– Лідочка? – шелестом.

– Матусю… Сонце моє! Я люблю тебе! Я… Рідна! Тобі треба перепочити…

– Тут перепочину, – повернула голову до вікна і знову закам’яніла.

Ліда боялася кричати і плакати, хоч душа кричала і плакала. Притулилася до Іветтиних колін, здригалася від німих ридань і тільки коли помітила, як здригаються Іветтині коліна, відсторонилася винувато. «Прости, мамо». Сиділа на килимі біля крісла-трону, дивилася на Іветтині босі ноги з довгими, як у небіжчиці, нігтями.

– Ангеліночко, – прошепотіла раптом жорстко. – Води зігрій. Миску неси. Манікюрний набір… Та не барися.

– Ой, святі-грішні, біжу, – забубоніла нянька, засовала вітальнею. – Ти надовго, Лідусю?

– Назавжди…

Під ранок разом з Ангеліною дотягла Іветту до ліжка у спальні, і, коли нещасна забулася непевним тривожним сном, Ліда врешті отямилася, та не звалилася, напосіла на няньку: розказуй!

Нянька плакала, божилася – нема життя! Як Платосик не знайдеться – пропаде Іветта. Тане, бідна, і плеча не підставити. Руїни. А все та Райка, хай би її чорти!.. Вона, лукава, привчила Платосика пігулки у глиняного бичка ховати. Стасик його під ліжком знайшов. І де вони того бичка ховали? Сам Бог знає, бо на Ангеліні гріха нема! Щодня під ліжком підлогу мила, а бичка не бачила. О-ой, добив той бичок Іветту. Як гепнула об підлогу, так із того бичка пігулки й посипалися. Це ж що виходить? І без ліків міг? І брехали ж! Обоє брехали з дня у день, що Платон пігулки ковтає. Оце Іветту й добило. Не треба було нам тієї Райки в дім! Вона все заколотила! Дитинку їй, бач, урятувати треба…

– Мама не хотіла своїми руками вбивати те дитя, – прошепотіла Ліда, вразилася: істина.

– Ой, святі-грішні! Все вона тобі «мама», – бовкнула нянька.

– Я – Вербицька. Мій обов’язок…

– То тебе обов’язок до нас привів, Лідусю? Не серце?…

– Не колупайся в моєму серці, Ангеліночко, – наказала. – Бо вижену.

– Ой! Ой! Та ти тільки глянь на себе! Чисто друга Іветта. Уже й хазяйнувати взялася.

Ліда глянула няньці в очі, сказала:

– Так і є. Мама… злягла. Я тут тепер за хазяйку.

– Чого б це?!

– Бо я остання справжня Вербицька, і все, що тут є… Тільки моє. І дім, і татків інструмент, і весь його спадок, і ти… І… мама.

– А Платон? – набундючилася нянька. – Платосика не шукатимеш?

– Не шукатиму, – прошепотіла. – Захоче – сам повернеться. Хоча з медичної точки зору було б вельми цікаво відстежити його адаптацію… До того ж Платон – не Вербицький… І вплив наших генів…

– Не Вербицький? А може, я тобі збрехала тоді… у церкві?!

– Годі вже!

– Чого б це? Збрехала!

– Навіщо?

– Бо Іветта Андріївна веліла так казати. Знала ж, бідна, що колись дізнаєшся.

– Навіщо веліла брехати?

– Щоб ти на неї лютувала! Не на тата свого. Хоч було за що…

– Мовчи! Тата не чіпай! Ох ти ж і грішна, Ангеліночко! Виходить, Платон…

– А я звідки знаю?! – вибухнула нянька. – Як мені хазяйка веліла говорити – так і кажу!

– Годі! – аж потьмяніла. – Годі мене плутати, нянько! Захочу, і без тебе до правди докопаюся. Та й не треба копатися… Так знаю. Одна я – Вербицька. Бо Вербицькі тіла людські лікують… А Платон… Платон душі гоїв. Інша кров… Інша місія… Хай літає…

– Аби не впав! – прошепотіла нянька.

– Мені однаково! Мені маму треба на ноги поставити!

Режим. У професорській оселі на Подолі запанував новий режим. Зранку Ліда міряла Іветті тиск і температуру, власноруч розкладала у пластянки ліки, пересвідчувалася, що нянька приготувала для матері щось смачне і поживне. Потім допомагала Іветті дійти до ванної, вмивала, переодягала, саджала біля вікна у крісло-трон.

– Сьогодні ще поснідай у кріслі, – говорила-навіювала. – А завтра спробуємо пересісти за стіл. Думаю, Платонові це сподобається.

– Добре, Лідочко, – Іветта кволо всміхалася, повертала голову до вікна, ніби Платон уже спішив подивитися, як мама снідає за столом.

Ліда залишала Ангеліні аркуш паперу – усе по годинах розписане. Спішила до клініки.

– Як справи, пані Лідо? – питала Зоряна.

– Все чудово.

– Як мама? Як Платон?

– Дякую, Зорянко, всі живі-здорові. А що у нас сьогодні? Аналізи з лабораторії вже привезли? Я не можу починати прийом без аналізів пацієнтів.

Та – починала. Дві ставки випросила – щодня зранку до вечора. Коли останній пацієнт виходив із кабінету лікаря Вербицької, Ліда викликала таксі і мчала додому. До пацієнтки Іветти. Нагодувати, заспокоїти, перевірити тиск, допомогти дістатися до ліжка й упасти поруч із мамою на те місце, де колись лежав тато. У рожеву кімнату так і не заходила.

За тиждень до професорської оселі на Подолі прийшов Стас.

– Лідки нема! – роздратовано буркнула нянька.

– А відколи, добра пані, Ліда для вас Лідкою стала? – здивувався Дезінфікатор.

– Як здуріла, так і стала! – насупилася Ангеліна.

Стас мовчки зміряв няньку поглядом, пішов до вітальні.

– Іветто Андріївно? Добрий день… – Обережно. Придивився, зрадів: – А ви сьогодні маєте прекрасний вигляд!

– Мене лікує Лідочка, Стасе, – кволо всміхнулася Іветта. Кивнула в бік синової кімнати. – Ви до Платона зайдіть. Він на вас чекає…

– Добре…

Стас озирнувся, зустрівся поглядом з Ангеліною. Нянька кивнула, мовляв: «Отакі у нас тепер діла, Стасику. Тільки те й роблю, що чатую, бо сам Бог знає, чого в наступні п’ять хвилин від Іветти чекати». Стас збентежився. Нахилився до Іветти.

– А Ліда…

– Наша Лідочка – справжня Вербицька, – прошепотіла Іветта. – Зосередилася на лікуванні хвороб тілесних. Душі не гоїть. Ні своєї, ні чужої…

«Марить», – подумав Дезінфікатор, поклав важку долоню на маленьку, ніби лялькову, Іветтину ручку.

– Я дочекаюся її?

– Краще у Платоновій кімнати. Заодно і його розвеселите. Ви ж знаєте, які ці хлопці? Занудьгує і втече, а мені… мені не хотілося б…

– Звичайно, у Платоновій. Уже йду…

Стас погладив суху Іветтину ручку. Поплентався за маршрутом. Вона не озирнулася йому вслід. Вона дивилася у вікно.

…По кімнаті втікача розляглися руїни Іветтиних надій. Пил на моніторі, книжки стосиком на підлозі, ніби хтось вишукував щось на полицях, книжки викинув, а назад поставити – уже й не треба. На ліжку покривало зім’яте звисає вузькою смужкою, як рука мерця. На килимі пігулки: одна, дві, три… Так і не зібрали? До вікна присунуте широке зручне крісло.

Стас провалився у крісло, задер ноги на підвіконня, примружився – сонце… Травень прощається. Літо… А Платон із дівчиною так і не знайшлися. І не дуже шукають уже. Як Іветта злягла, так і загальмували. Дратувалися, пояснювали Стасові, коли той намагався з’ясувати, хто саме відповідає за пошуки втікачів:

– Мужик! Ну не відволікай. Орієнтировку маємо: якщо десь засвітяться, не упустимо. У нас щодня – десятки злочинів…

– Мати дуже переживає…

– Мати? А ти скажи їй: охолоньте, мамо. І радійте, що у вас не така дитина, як он та сучка, яку ми вчора затримали. Падло сране! Квартиру материну захотіло! Пацана свого зеленого підмовило, щоб той її матір убив. А саме, падло, алібі собі забезпечувало. Сиділо у школі на уроці та з пацаном SMS’ками обмінювалося. Хочеш почитати? Ні? А я тобі прочитаю. «Любий… Як справи?», «Ок! Вона у ванній», «Супер! Лечу! Ти мене хочеш?», «Скоріше, диван я вже розстелив»… І трахалися! Чуєш? Трахалися, а у ванній мертва мати лежала! То куди нам бігти, скажи? Сучок рвати чи твоїх утікачів шукати?!

Стас зітхнув від моторошних згадок. Глянув на сонце. Платонові, певно, теж сонце в очі. І хіба погано? Одна біда – Іветта з котушок. Хоч би дівка підказала: «Напиши матері кілька слів. Мовляв, живий-здоровий…»

Стас заплющив очі. Спробував уявити, який тепер Платон, і чомусь побачив його на вітру: сильні руки, довге волосся тріпотить, груди голі. Про Раю згадав. «Цікаво, коли їй народжувати…» – подумав байдуже і незчувся, як заснув.

…Коли замість сонця у вікна засвітили ліхтарі, він розплющив очі, потягнувся солодко – оце дав! – озирнувся… На порозі Платонової кімнати стояла Ліда. У черевиках, легкому жакеті, із сумкою в руці. Тільки-но повернулася?

– Поговорімо? – ніяково видушив Стас.

– За годину, – повідомила вона ввічливо. – Режим. Зараз маю дати мамі ліки, потім вечеря, ванна…

– Допомогти?

– Ні. Дякую.

Стас вибрався з теплого крісла, подумав: це навіть добре, що «за годину». Він зосередиться і знайде ті слова, які впадуть у Лідине серце і поведуть до нього.

Кімнатою одкровень, примирення чи остаточного розриву стала кухня. Стас курив біля вікна. Ліда зайшла з порожньою тарілкою, кинула її в мийку, втомлено опустилася на стілець біля стола. Стас озирнувся і сів навпроти.

– У тебе нема бороди… – констатувала Ліда.

– Набридло виділятися…

– Дивно.

– Нормально. Порозумнішав… Захотілося заховатися в юрбі звичайних людей, бо я і є звичайний. Я не бігаю до матері щодня, якщо знаю, що в неї все гаразд. А коли їй стає зле – не ховаюся по закутках. Ми… Скакуни… Ми – звичайні. Нас горе докупи збирає… І взагалі, всі нормальні люди – звичайні, а ті, що вважають себе надзвичайними, просто пихаті хворі потвори.

– Вибач. Я – Вербицька.

– Та ти що? І коли це до тебе дійшло?

– Не так давно, як хотілося б.

– То поясни. Вербицька… – вона не для Скакуна?

Ліда опустила голову, сумно всміхнулася.

– Навпаки. Ти б ніколи не одружився, якби мама…

– Маячня! Іди негайно до своєї мами і запитай!

– Мама зараз погодиться і з тим, що Ангеліна – королева.

– А не скажи. У всьому, що не стосується Платона, вона цілком при тямі.

– Я роблю все можливе.

– І щока не горить?

– Я не ображаюся.

– А я й не вибачаюся!

– Тоді… навіщо ти тут?

Стас остовпів. Розмова пішла геть не так, як хотілося. І кого звинувачувати – сам завівся з півоберта.

– У справі, – кинув зло. – Квартира наша… Твоя… Якщо ти не збираєшся туди повертатися…

– Квартира твоя, – наїжачилася.

– З яких це?

– Я так вирішила… – Як із плеча панського. – Ми, Вербицькі… Платимо за рахунками. Завжди. Я тут житиму. Квартира… Бери. За чотири роки…

– Майже п’ять!

– За майже п’ять років… які тобі довелося жити зі мною.

– Подавися, Лідо Вербицька! Мені від тебе нічого не треба! – підхопився. Стілець на підлогу – хрясь! Як дав по ньому ногою, той аж до вікна відлетів. Дверима – грюк!

Ліда схлипнула, затулила лице долонями.

– Не можу… Не можу більше…

Двері знову з грюкотом розчахнулися. Тремтячий від люті Стас кинув на стіл ключі від двокімнатних апартаментів, ухопив Ліду за плечі, та так смикнув до себе, що й із-під Ліди стілець упав. Тримав дружину за плечі, дивився в очі.

– Ніколи… Ніколи я не одружився б із тобою через гроші. Погано ти мене знаєш, Лідо Вербицька!

– Вибач, – забелькотіла. – Мама… Я подумала – вона могла так зробити…

Стас вишкірився недобре.

– У мене сусідка є… Натка. Тричі заміжня була. І що це має означати? Мінімум три версії: стерво, перебірлива, нещасна. А кому судити? Нам із тобою?

– До чого це?

– Були гроші. Та я відразу сказав – мені цього не треба. А Іветта однаково притягла. Мінімум три версії… Твоя яка? Я на тобі через гроші оженився? А моя така: дають – бери. Чому не брати? Тільки ми тут із тобою до чого?! Я їх десь закопав і на шльондр витрачав? У дім усе. У сім’ю, а сім’я… Блін, як же ти мене дістала!

– Вибач…

– А далі? Далі що? У тебе були питання – я відповів. А тепер я питаю: із тобою що? Якого біса ти сиділа тоді в тій довбаній шубі з валізою? Якого біса ти посеред ночі вискочила з дому? Де ти вешталася, Лідо?! Я хочу зрозуміти. Ти у змозі сказати правду? Що з тобою?

– Нічого! – знітилася. – Відпусти…

Відштовхнув. Вишкірився:

– Назавжди?

– Мені… мені треба подумати.

– Невже розлюбила?!

– Що ти, Стасе!

Він усміхнуся подумки: не розлюбила. Чого ж тоді…

– Ходімо додому, Лідо, – попросив. – Я скучив…

Вона почервоніла, відвела погляд.

– Ні, ні… Я не можу. Я більше не розриватимусь. Моє місце тут. Із мамою. До її останнього дня. До того ж… У мене плани… Навчатися. Знову… Маю стати хірургом. Як тато. Тому ти подумай… Може, тобі й не потрібна така я?

Стас сіпнувся, ухопив зі столу ключі від двокімнатних апартаментів, підніс до Лідиного обличчя.

– Бачиш? Я йду додому. До нас додому. Я чекатиму тебе… недовго. Якщо ти повернешся, а мене вже не буде – то вже й не шукай. Зрозуміло?

– Зрозуміло… – прошепотіла спустошено.

Кинула збентежений погляд на настінний календар. «Двадцять дев’яте травня, – зафіксувала. – А недовго – це скільки?»

– Дякую, Стасе.

– За що?!

– За те, що підтримав маму… поки мене не було поряд.

Стас посміхнувся криво, хотів був кинути щось їдуче: «Та Бога ради!» чи «Ти не дякуй, а плати, якщо ти все грішми міряєш», та замість цього раптом із гіркотою запитав:

– Чому ти геть не хвилюєшся за Платона, Лідо?

Ліда знала, чому вперто намагається забути про брата. Думка про те, що вона – остання справжня Вербицька, стала для професорської доньки єдиним острівцем тверді під ногами. А навкруги – океан страхів, підозр і сумнівів. Ліда заборонила собі розпитувати Ангеліну про події, пов’язані з народженням брата. Платон – байстрюк. Не міг в академіка Вербицького народитися хворий син. Вона ж – нормальна. І на тата схожа. А Платон – тільки на маму.

Ще менше Ліда намагалася думати про Платонову хворобу. Несподівана втеча брата, дивний факт – не приймав ліки, – звичайно, що збуджували цікавість, та і тут Ліда постановила для себе: хай вештається! А вона… Вона вперше за все життя ні з ким не ділитиме… маму.

Вперто повторювала: мама. Тремтіла від збудження: так, так, тепер ніхто не відволікатиме мамину уваги від неї, Лідочки. Та потвора, та санітарка Олька, яка хотіла зробити аборт і згубити дитину, вона Ліді – ніхто. А мама… Мама наказала потворі народжувати, відібрала Лідочку з хижих лап, заховала у сиротинці і чекала слушної години, щоб повернути Лідочку в сім’ю. І хіба після цього Ліда може розриватися між Стасом і мамою? Ні, ні. Вона хоче бути поряд із мамою. Надолужити. Запам’ятати. Розбитися у прах біля її ніг, щоб мама всміхнулася і сказала, що любить її. Ліда ж заслужила? Заслужила?

Заслужила! Свого не віддасть! Стасик… Ліда кілька разів потайки бігала до двокімнатних апартаментів, щоб пересвідчитися: Стас ще не покинув їх. Раділа. Он воно як! Чекає! Серце тішилося: хай звикає, бо вона тепер нова! На осінь до навчання. Ліді в хірурги треба. Татків шлях торувати. А зараз – переписати татову квартиру на Подолі на себе, увійти у право власності на татків спадок – гонорари за книжки, що видаються по всьому світу. Перерила всі документи: все шукала татків чи Іветтин заповіт. Не знайшла, іншим шляхом рушила.

– Матусю, тут треба поставити твій підпис, – сідала на край Іветтиного ліжка, гладила маму по сивому волоссю.

Іветта тьмяно всміхалася, ніби геть усе розуміла, мовчки ставила підпис на черговому документі, що їх щодня носила до неї Ліда. І не питала – що, навіщо? Іветта помирала від відчайдушної непоборної туги, і це побачив би навіть сліпий.

Наприкінці червня остаточно злягла. Здавалося, її більше вбивав той факт, що вона не може підійти до вікна, щоб виглядати сина, а не глухий біль у серці. Ангеліна плакала, хапала Ліду за руки:

– Лідусю… Лікарів треба.

– Я – лікар! – шепотіла Ліда вперто і лягала на ніч біля Іветти, бо в її колишній кімнаті, де ще недавно товклася хутірська, нині йшов ремонт.

– Та ти, хай Бог милує, може і лікар, а до Іветти спеціалістів треба, – все товкла нянька.

І тоді Ліда сказала їй правду:

– Маму ж у лікарню заберуть…

– І що?

– Ні, Ангеліночко. Я не хочу… без мами!

Нянька захрестилася, заплакала.

– Бідна Іветта…

Стас навідувався до Іветти вдень, коли Ліда практикувала в клініці. Йому з Лідою говорити про що? Все сказав! Хай вирішує. Сидів біля тещі, все намагався розвеселити її анекдотами. Іветта слабко всміхалася, наче підтримувала відчайдушні намагання Дезінфікатора, та іноді засинала просто на середині чергової історії, і тоді Стас тихенько виходив зі спальні, питав няньку:

– Може, щось допомогти треба, добра пані?

– А давай, Стасику, телевізора до Іветти у спальню затягнемо, – попросила раз нянька. – Бо вже два тижні лежить та у стелю дивиться. Хіба то діло?

Стас ухопив пласку панель, без зусиль переніс до тещиної спальні, де метка Ангеліна вже звільнила від дріботи комод навпроти Іветтиного ліжка.

– Ой, святі-грішні, як ловко! – раділа. – Хоч якась розрада бідній Іветті.

– Хіба їй до «Камеді-клабу»? – хмикнув Стас.

– А я гарну штуку придумала, – відповіла нянька. – Казатиму Іветті, що зараз у телевізорі Платосика покажуть. Вона й відволічеться. От побачиш! Умикай.

Стас увімкнув панель, екран засвітився. Ангеліна посунула до Іветти, нахилилася їй до вуха.

– Іветто Андріївно! Ви мене чуєте? Зараз Платона по телевізору покажуть. Ви чуєте? Платона… Ану дайте я вам подушку краще під голову підкладу. Щоб вам видно було… Дивіться уважно, щоби не пропустити…

Стас стояв спиною до телевізора, все на Іветту дивився і такою дурною здалася йому няньчина вигадка, що аж роздратувався:

– Знаєте, добра пані, ви би краще… – І замовк, бо очі Іветти Андріївни Вербицької раптом засяяли так ясно і радісно, що Стас перелякався. А вона вже з божевільною, збудженою усмішкою силувалася підвестися, показувала тремтячим пальцем в екран.

Стас озирнувся і не повірив очам. На екрані – певно, репортаж про сільгосппідприємство. Зелене поле, за ним – покручена дорога. Хати аж на обрії. На передньому плані капітальний дядько у картузі махав рукою в бік поля, щось пояснював зеленому, як те поле, журналісту. А на задньому плані… покрученою дорогою йшла дивна трійця – і Стас тієї ж миті впізнав одного. Платон! Він ішов і всміхався, – волосся відросло ще більше, борода. От чудило! Сорочка на грудях розстебнута, босий. Тримав за руку тендітну вагітну дівчинку. Рая? Платон казав їй щось, певно, дуже веселе, бо Рая сміялася, притримуючи рукою великий живіт. Теж боса. І щасливі. Видно ж – такі щасливі! От босяки! От чортяки! Веселяться! Супутника собі звели. Третього – молодого чоловіка років тридцяти – Стас не знав. Та ті двоє…

– Платон! – закричав Стас на все горло. – Ну зараза! Платон! – Сміявся і плакав, витирав кулаком сльози і геть їх не соромився. – Іветто Андріївно! Платон!

– Господи, Платосик! – і собі голосила Ангеліна.

Стас рвучко подався до екрана: дядько ще говорив, та дивна трійця вже зникла.

– Ангеліно! Папір! Ручку! Швидше! – закричав.

– Для чого? Для чого?! – Ангеліна тремтіла від сліз і з нервів чомусь просте питання повторила двічі.

– Неси, блін! – кричав Стас. Припав до екрана, читав титри внизу. – Віктор Іванович Гай, Полтавська область. Козли! А село. Село яке? Ангеліно! Записуй. Гай Віктор Іванович. Полтавська область.

– Та записала! Записала! – Нянька й сама кричала, як на пожежі: – Господи. Оце щастя! Оце щастя! А ти, Стасику, казав – дурне діло.

– Тепер я його точно знайду, – азартно вишкірився Стас.

– Оце щастя! Іветто Андріївно… – Ангеліна посунула до ліжка. Зупинилася. Якось здивовано запитала: – Іветто Андріївно… А ви що… померли?

Стас відірвався від папірця, на якому нянька записала прізвище капітального дядька з Полтавщини, обернувся до ліжка – Іветта Андріївна Вербицька дивилася в небеса і всміхалася тією незбагненою усмішкою вічного щастя, що при житті спалахує і зникає так швидко, що й не насолодитися вдосталь, і лише смерть фіксує її на чарівних вустах, якщо людина помирає щасливою…

Розділ 10

– Я сирота…

Ліда зайшла до кімнати відпочинку клініки, де лікарі нашвидкуруч випивали каву, безпорадно озирнулася і повторила:

– Я сирота… Тільки-но померла моя мама…

Кімнату накрила тиша. Тільки електричний чайник знай булькотів окропом.

– Пані Лідо… – Зоряна оговталася першою, підбігла до Ліди, обійняла. – Сонечко. Тримайтеся…

– Мама… Моя мама, – усе повторювала Ліда. – Моя мама…

Колеги залопотіли. Хтось підсував Ліді крісло, хтось уже визвався довезти її додому, хтось пропонував підмінити на прийомі.

– Моя мама… – усе бубоніла Ліда. Дивилася на колег, ніби перевіряла – чи вірять? Не в те, що померла. Що – мама…

Зоряна поїхала з Лідою. Разом піднялися у професорську оселю, а там Стас з Ангеліною уже метушаться. І дзеркал нема, і телевізора, і свічки горять, і дух стоїть такий скорботний, паморочливий, що серце додолу падає, як ото жінки на землю валяться і голосять. Так і серце. Стас обійняв чорну від горя Ліду, пригорнув до себе:

– Треба Платона привезти… З матір’ю попрощатися…

– Що?

– Ми Платона нині по телевізору бачили. Й Іветта бачила… Так зраділа…

– То це він… Він маму вбив…

– Лідусю, святі-грішні! Побійся Бога, дитино… – заплакала нянька.

Ліда вивільнилася з чоловікових обіймів, повільно пішла до Іветтиної спальні. Як же так? Чого ж так скоро? Інші он роками лежать, а мама… Ліда тільки скупалася в тій радості – бути для мами єдиною надією і підтримкою, а вона… Не їй, Лідочці, віддала свій останній погляд. Платонові!

Біля Ліди став Стас.

– Я на телебачення. Розпитаю, де саме знімали сюжет, у якому ми Платона побачили… Привезу його… Їх…

– Ні, – прошепотіла затято. – Я проводжатиму маму. Завтра поховаємо.

Іветтине тіло переправили до моргу. Усі крутилися, бо справ до біса багато: довідка і свідоцтво про смерть, тільки після цього – труна, оркестр, місце на кладовищі, поминальний обід у ресторані, бо ж у медичних колах Іветту Андріївну Вербицьку знали. А ще панахида. Одяг увесь Іветтин перебрати, щоб у старому чи завеликому в останню путь не відправити. Увечері попадали. Нянька за звичкою накрила у вітальні стіл до чаю, та ніхто й не доторкнувся.

– Як ти, Лідо? – запитав Стас.

Ліда підвела на чоловіка зболілі очі, прошепотіла:

– Дякую, що ти поряд…

Поховали гідно. Тільки люд, що зібрався віддати Іветті останню шану, дещо дивувався, що професорська донька намагається бути на крок ближче до труни, ніж інші, та все нервово озирається, ніби не дозволяє тим, іншим, стояти поряд, але вирішили, що горе і не таке з людьми робить. А Ліді Вербицькій і тридцяти нема. Ой рано маму втратила…

Наступного ранку після похорону, біля свіжої Іветтиної могили Стас сказав:

– Поїду… Пошукаю Платона…

– Навіщо? – тьмяно запитала Ліда. – Він хотів піти і пішов…

– А про Іветтину смерть він повинен знати?! – гарячкував Дезінфікатор. – Чи це тільки твоя мама… твоє горе, Лідо?!

Ліда напружено зиркнула на Ангеліну: мовчи!

– А я оце думаю, може, Лідуся і діло каже… – залопотіла нянька. – Може, й не треба Платосику про материну смерть знати? Воно ж хворе, ще зляже…

– Знаєте, добра пані! Ви краще Ліду до тями тут повертайте. Чаї свої трав’яні варіть, саму не залишайте. Добре? А з Платоном я сам розберуся.

– Навіщо? – відчайдушно прошепотіла Ліда.

– Я Іветті пообіцяв, – відповів Стас.

Зірватися з місця в момент не вийшло. Кілька днів Стас простирчав на телеканалі, і, коли врешті дізнався, звідки був репортаж, на складах у Вишгороді сталася невеличка, але таки пожежа, тож певний час Стас спілкувався зі страховиками, пожежниками, міліцією, намагався оцінити збитки і відшукати винного. А потім застудився посеред літа, та й Ліда поводилася дивно – ніяк її не залишити. Щодня ходила по храмах, роздавала милостиню, наказувала:

– Помоліться за мою маму… Пом’яніть маму мою…

Наприкінці серпня Стас урешті дістався невеличкого села на Полтавщині, де в середині липня край зеленого поля зелений журналіст брав інтерв’ю в капітального дядька… Віктора Івановича Гая тут знала кожна собака, а Платона і вагітну Раю – ні.

– Та мало хто дорогами вештається, – знизували плечима селяни. – Онде депутати нещодавно на полювання припхалися. Гасали полями, самі наче ті зайці. А бородатого і вагітну не бачили. Та он і Віктор Іванович. У нього запитайте.

Віктор Іванович Гай, хоч, здається, знав відповіді на всі питання, ясності не додав.

– А… Щось таке було… – роздивлявся світлину, що її привіз із собою Стас. – Як, кажеш, їх звати?

– Платон і Рая.

– Рая, Рая… – супився роздратовано.

– А це не той Ісусик, що в баби Климчукової тирлувався? – проверещало пацаня рочків семи, що несподівано виникло біля дядька, як із неба звалилося.

– Який ще Ісусик?! – гримнув Віктор Іванович.

– А я почім знаю! – відважно огризнулося пацаня. – Баба його Ісусиком називала, і ми собі…

За десять хвилин Дезінфікатор стояв перед заваленою огорожею старої хатинки край села.

– Бабо! Бабо Климчукова! – горлало пацаня, що визвалося провести Стаса.

– А у баби що – імені нема? – спитав Стас, спостерігаючи, як від хатинки до них потиху суне сухенька бабуся.

– А я почім знаю?! – кинуло пацаня. – Дід був Климчуком, а як помер, так на селі бабу стали Климчуковою звати. – До бабусі звернуся: – Бабо! До вас люди!

Стас показав старенькій світлину, вона очки примружила, вдивилася.

– Ото! Ісусик… І Магдаленка його… Пішли… Пішли…

– Куди пішли?

– А не знати куди. Як прийшли, так і пішли. На ноги встали і пішли…

– Хоч у який бік, знаєте? – розгубився Стас.

– Я знаю! – видало пацаня, обернулося на схід. – Туди.

– І давно?

– А я почім знаю?! Тільки їх не двійко було. Троє. Ісусик, дівчина з пузом і ще якийсь дядько з ними.

Стас став лицем на схід, дух перехопило – неба до біса! На дві третини формату. Фотограф сказав би – забагато неба, а Господь, певно, недарма стільки лазурі заколотив. Дивишся в те небо і вже летиш. Оце б, справді, злетіти, зверху роздивитися, де ті босяки ховаються. П’яна ґрунтовка розрізає поле, лісосмуги в геометрію граються…

– А куди ця дорога веде? – спитав хлопчину.

– До інших доріг. Вони за селом перетинаються і знову в різні боки.

– І де ж мені їх шукати?

Пацаня серйозно зиркнуло на Дезінфікатора.

– Ісусика? Як Ісусика, то прямо їдьте. Усе прямо і прямо…

Стас почервонів від незрозумілої прикрості, ніби став малим та дурним проти звичайного сільського хлопчика. Кахикнув, простягнув хлопцю руку.

– Ну… Давай! Дякую за допомогу.

– Бувай! – хлопець ляснув долонькою по Стасовій долоні.

– Ну ти силач! – розсміявся Стас. – А звати як?

– Климчук! – пацаня розреготалося і чкурнуло геть.

Спантеличений Дезінфікатор стояв край невеличкого села. На вітру. Під небом. І геть не хотів сідати в «тойоту». За селом крутилася дорога, та здавалося, якщо на неї ступати, то тільки босоніж, щоб усією ступнею відчувати її, землю.

Стас усміхнувся збентежено, сів за кермо і поїхав. Прямо в небо.

Перші годину-дві «тойотою» керували дитячий захват і вільний дух мандрів. Стас повідчиняв вікна, усміхався безтурботно, у голові крутилося єдине слово: життя…

– Життя… – на ті кольори чисті, на дзвінке цвірінчання пташине, повітря з гіркими травами, а не гірко… Солодко. Квіти в бур’янах, курява за автівкою, посеред поля – дерево розлоге, а за ним десь далеко на пагорбі кінь такий маленький, що і масті не розібрати. Життя.

Він не знав, із якого дива послухався поради малого хитруна Климчука їхати прямо і прямо, та й не було у степу прямих шляхів. Вони крутилися зміями, і Стас навмання вибирав той, який продовжував примарну пряму, заглиблювався все далі і далі в чисті кольори, пташине цвірінчання, трав’янисте повітря і тільки коли сонце на обрії пірнуло у віття дерев, схаменувся.

– Дідько… Вечір…

Кольори набрали густоти, ніби води напилися. Птахи поступилися комарам, а від сонця прямо по курсу лишився полум’яний промінь-привіт. «До завтра, чоловіче». Стас психонув, увімкнув дальнє світло і вирішив їхати… прямо. Десь же повинні бути… хай не Платон із Раєю, просто – люди.

Аж і ніч. Чорнота розляглася – все у себе ввібрала: і кольори, і звуки, і Стасів авантюризм, і легковажні надії вже сьогодні побачити дивного бородатого Платона і вагітну Раю. Дезінфікатор напружився: їхав помалу, бо у світлі фар шлях роздивитися можна хіба що на кілька метрів.

– Ні, ну не йолоп?! – лаяв себе роздратовано. – Не ідіот?!

Близько півночі зупинив «тойоту» посеред чорної німоти, вийшов з автівки – грюк дверима щосили. Присів на капот, закурив…

– Доскакався… Скакун!

Озирнувся і раптом вдалині, високо, ніби над землею, побачив вогник. Він блимав, як свічка під вітром, і в першу мить Стас подумав, що то, певно, літак чи якесь НЛО, але вогник не рухався, та й над землею був не так уже й високо, не в небі.

– Може, на пагорбі хтось живе… – зрадів Стас.

До «тойоти». Та – куди! Шлях в один бік в’ється, вогник в інший манить. Стас прихопив сумку і документи, замкнув автівку, попхався по свіжозасіяному озиминою полю в бік непевного і, може, геть негодящого прихистку.

Не в оранжереї ріс. Нормальний хлопчина. І по деревах лазив, і у Дніпро пірнав, і паркани обписував, і на гітарі, і з дівчатами, і пікніки за містом, і спав на голій землі, коли вже перепивав на тих пікніках, а друзі кидали його там, де впав. Усяке було, але по житу, яке тільки в землю кинули, яке ще й не проросло… Ніколи. Одне діло, заскочити у поле скраю, квітів нарвати і вискочити, інше – топтати, топтати, топтати і відчувати себе останнім падлом. «Якось неправильно все це…» – нервувався подумки. А вихід який? Спочатку обережно йшов, малим ліхтариком присвічував, щоб поміж рядків ступати, та в очах пилюка, грудки під ногами – гори, захекався, вимкнув ліхтарик, почимчикував навпростець.

Поле скінчилося несподіваним рівчаком. Дезінфікатор не втримався, завалився. Підхопився, обернувся до вогника – та ось він. Зовсім близько. Угору тре’ пхатися. Хвилин за десять стояв перед старою мазанкою, всередині якої тремтіло не яскраве і не тьмяне – м’яке, як стомлена душа, світло.

Ступив крок до мазанки, та з темряви загарчало двійко собак. Він їх не бачив. Не показувалися.

– Гей! Люди… – гукнув Стас несміливо.

Гарчання раптом стихло. Стас наблизився до мазанки, штовхонув двері. Вони й відчинилися. Йому стало моторошно. Дивне місце. Мала мазанка посеред ночі світиться, сама собі – центр усесвіту. Двері відчинені.

Переступив поріг, у голові запаморочилося від духмяних трав. Вони звисали безтурботними віниками зі стіни, утворюючи різнобарвний килимок. «І хлорки не треба, – раптом подумав. – …Чисто». Зиркнув. Підлога нефарбована, на столі, вкритому шматом лляної небіленої тканини, свічка миготить, а на довгій дерев’яній лавці… Рая? Рученята тонкі, коса довга, голівка схилилася до грудей, тож лиця не видно, бо дивиться, очей не зводить із дрібненького немовлятка, пригортає до грудей обережно, бо ж те спить.

– Рая? – Сльози під кадик.

Дівчина підвела голову, обійняла очима. Стас ще більше перелякався. Не Рая…

– Молоко у печі. Попийте і лягайте. Прокидатися скоро… – мовила тихо.

Хто вона? Чому йому ввижається, що ця схожа на Раю дівчина знає про нього геть усе? І про Платона. І про Раю…

– А дитинку… чого не покладеш? Руки зомліють.

– Хай зомліють. Дитинка має відчувати тепло тіла людського. Не можу покласти. Тобі… Тобі передати можу.

Він знітився вкрай.

– Давай… – пробелькотів ошелешено.

Вона кивнула, підвелася з немовлятком на руках. До печі пішла.

– Тут молоко… Попий і лягай. А я дитинку біля тебе покладу. Добре?

– Добре, – прошепотів Дезінфікатор.

Як слухняна дитина, випив молока з глечика, приліг на довгу лавку, і дівчина поклала поряд із ним спляче немовлятко. Стас обережно обійняв його, бо лава вузька – ще впаде, не дай Боже. Заплющив очі для годиться: не міг дивитися на дивну дівчину, стидався чогось. «Не засну, – думав. – Як тут заснеш? Ще маля придушу…» І провалився.

Йому не снилися чорні відьми і жахи. Усмішки. Тисячі усмішок виникали у незбагненому просторі, пливли до Стаса, і він сам, як дурний, усміхався уві сні безтурботно і весело, ніби ці вселенські доброта і милосердя світилися тільки для нього, як дяка і радість за те, що поряд із ним сопіло дрібненьке, – мабуть, тільки народилося, – немовлятко, і Стас не жалів для нього тепла свого стомленого тіла.

Він прокинувся, тому що бік геть зомлів. Обережно озирнувся – нікого! Вийшов на ґанок – і дух перехопило. Сонце сходить, трави в росі, тиша по полях, ярах та пагорбах із туманом змішалася. Посеред двору, всіяного чорнобривцями, стояла дівчина з довгою косою, притуляла до себе немовлятко. Кивнула Стасові.

– Доброго ранку. Як спалося?

– Гарно. Як у дитинстві, – усміхнувся. – Дякую, тільки… Що ж ти така легковажна. Двері посеред ночі відчинені…

– Так чекала на вас…

– На мене?

Дівчина кивнула. Стас насторожився.

– А хто тобі про мене… Платон? Платон тут? І Рая?

Дівчина знову кивнула, підійшла до Стаса – і він сам підставив руки, приймаючи від неї дитинку.

– Тут, тут… – дівчина вже йшла двором за мазанку, а там – вишні, вишні.

Стас плентався слідом, обережно притуляв до себе дитинку і думав, що якби минулої восени вагітна Ліда не бігала, як навіжена, то оце зараз Стасова дитинка у нього на руці сиділа б.

– Зачекай! Куди мене ведеш? – гукнув дівчині. – До босяків цих?… Ох, я ж їх обшукався! А вони, бач, куди забігли…

Дівчина стояла під вишнею. Глянула на Стаса гірко. Присіла. І Стас побачив у високій траві невеличкий дерев’яний хрест.

– Тут Рая… – сказала дівчина. – Тиждень тому померла… Пологи передчасні… Почалися несподівано… Й до лікарні не довезли… Платон у селі, а у тебе – дитинка їхня.

Стас ледве встояв. Очима у хрест.

– Та ти що! Ти що! Та як же… Молода така… Ти… Оце ти мене прибила… – уже пошепки.

Сили в землю покотилися, руки такі слабкі, що не втримати те дитя. Відхилив край пелюшки, глянув у крихітне личко – і очам не повірив. Ліда… Мала Ліда, що так на свого батька схожа. Притис немовля до себе.

– Оце так розклáд, йо… – коліна підігнулися. На траву поруч із дівчиною опустився. – А Платон де? Чому дитинка у тебе? Що тут… Ти хто така?

Дівчина показала вдалечінь, Стас побачив поміж ярами дахи кількох хат.

– Платон у селі. Дім будує…

– Дім? Він що – геть збожеволів? Дитя залишив…

– У Платона своя доля, а я знала…

– Що?

– Що ви приїдете…

Стас здригнувся, із безпорадною люттю зиркнув на дивну дівчину.

– Ну! Приїхав! І що від того? Що я можу зробити? Де Платон? Де?!

Підхопився. Нахилився до дівчини, обережно переклав дитинку на її руки. Знову в личко немовляті зиркнув.

– Хлопець?

– Дівчинка…

– Авжеж… Ще одна Вербицька! Ну… Я пішов…

Вона кивнула і всміхнулася. Наче благословила.

Стас котився з пагорба до яру, сліз не стримував. От босяки блаженні. Догралися, чорти б їх! Ну нащо їм усе те треба було?! Ну нащо?! Чого хотіли? Що знайшли?

У яру сховалося від стороннього ока велике колись село. Про це мовчали дахи напівзруйнованих будинків на околицях, та обабіч єдиної вулиці вмостилися кілька відновлених, підфарбованих і причепурених осель із квітниками перед парканами. У дворах квоктали кури, рвали ланцюги собаки, із відчинених вікон пахло чимось надзвичайно смачним, а біля колодязя сидів… Платон у самих шортах. Довге чорне волосся по плечах, борідка куца. Босий…

Стас побачив його здалеку, затремтів, розмазав сльози долонею – ну досить, досить! Треба заспокоїтися, бо ще налякає хлопця. Із ним зараз особливо обережно треба. Рая… Про Іветту як сказати? І щоби хоч якось упоратися з несподіваним, бурхливим хвилюванням, Стас зірвався, побіг до колодязя. Кричав біжучи:

– Платоне! Блін, Платохо! Ти?!

Підбіг, обійняв. Платон ледь устиг на ноги зіп’ятися.

– Платоне! Привіт, друже! Це ти? – торохтів, бо щойно придумав, ніби їхав кудись у справах, зупинився води напитися, а тут – бац! – Платон!

Стискав хлопця в обіймах, гарячково добирав слова – а далі що казати? Платон обережно відсторонився, глянув на Стаса, наче й не здивувався, сказав:

– Стасе. Хочеш побачити дім, який я будую?

– Веди. Подивимося, – розгубився Стас.

Вони йшли гарячою від сонця вулицею, і Дезінфікатор зловив себе на думці, що хоче роззутися. Зупинився, скинув черевики. Утопив босі ступні в розпеченій пилюці – аж плечі розправилися. Жива земля цілувала п’яти, насичувала тіло життєдайною енергією. Стас ошелешено прислухався до власного тіла:

– Ех, не хочеться про погане…

Платон сумно всміхнувся:

– Мама померла. Ти знав? Померла і покликала до себе Раю. Але ми встигли зробити одне моє діло.

– Яке?

– Народити дитину, – сказав Платон. – Хіба ти забув? У чоловіка лише три справи: народити сина, посадити дерево і збудувати дім. Ти вже зробив?

– Ну… Я в процесі, – пробурчав. Скоса зиркнув на Платона. Кепський у нього вигляд. Здалеку здалося – ніби змужнів, засмагнув, а оце як придивитися – блідий, сумний і далеко… Десь так далеко, що і не дотягнутися до нього. Як би його додому забрати?! До лікарні чи ще там куди…

– Я подумав, що про сина наплутано, – сказав Платон. – Бо ж є такі мужчини, що від них виключно дівчатка народжуються. Тому вважаю, одну справу вже зроблено. Дерев ми з Раєю теж насаджали досхочу. Їли вишні і кидали в землю кісточки. Хай буде багато вишень. Це ж добре?

– Добре…

– Одна справа лишилася. Дім. Добудую і піду. До мами з Раєю. Вони вже й зачекалися… Я відчуваю…

– Не про те, Платоне, думаєш. Тобі дитинку треба доглядати, а ти з тим домом… Не потрібен тобі зараз дім. До того ж…

Стас хотів нагадати, що після Іветти залишилася велика квартира на Подолі, що треба забирати дитинку, стрибати в «тойоту» і швидше геть, бо тут посеред ярів ще й дитинка загнеться, та Платон сказав:

– А ніде ж не сказано: збудуй дім для себе. Чи дитинку народи… для себе. Просто сказано – народи, посади, збудуй. Я не для себе будую. Прийде хтось – і є дах. Хіба не так?

– Не знаю, – зізнався Стас. – Може, й так, та нормальні люди в першу чергу важливішу справу вибирають. Тобі зараз дитя треба зберегти…

– А тут таких охочих аж дві жінки. І гарні. Сильні… Від них теплом віє. Тітка Алла Залусківська все в мамки проситься. І тітка Рая… Я попервах вирішив, що коли Рая – то, мабуть, це чогось варто, а потім зрозумів… – Платон зупинився, став до Стаса лицем. – Ти ж за нашою дитинкою приїхав?

Стас закам’янів, дрібно-дрібно закліпав повіками. Кивнув ошелешено:

– Так…

Платон обернувся до напівзруйнованої давньою пожежею хати – тільки й лишилося, що чотири стіни без даху.

– Тут будую…

– Ого… Та тобі тут півжиття колупатися.

– Мені Марк допомагає, – сказав Платон, пішов до двору. – Марку! Марку! – гукав.

Із розваленої хати вийшов молодий мужчина одних зі Стасом років – а не дурник, одразу видно. Цигарка в зубах, у руці кельма і цеглина. Що, і справді, будує?

– Це Марк, – сказав Платон. – Він відігрів нас із Раєю, коли ми вийшли з дому і відразу дуже замерзли. Там… була така лавка… У парку… Я сидів на лавці, а Рая дістала з рюкзака такий смішний светрик… із Міккі Маусом… Обмотала ним мої ноги і плакала… А Марк повів нас… І ми пішли за ним… А потім він пішов із нами…

Марк викинув цигарку, простягнув Стасові руку:

– Привіт! Третім будеш?

Цілий божий тиждень Стас гнув спину на будівництві Платонового дому. Разом із ним та Марком просинався з півнями, разом з ними біг на пагорб, у мазанку дивної дівчини Катерини, щоб усмішкою привітати немовлятко, наносити води з криниці, збігати по молоко до великої та дужої тітки Залусківської, якщо та сама раніше до мазанки не збігала та вже не принесла. Хліб із печі, гаряча картопля з попелу, цибуля, що виросла на чужому квітнику поміж руж біля паркана, а ти йдеш собі і рвеш її. І нормально.

У перший же день у цьому первозданному, загубленому всесвіті Стас півдня витратив на те, щоб спуститися з пагорба, оминути озимину і дістатися до «тойоти», що так і скніла посеред степового шляху. Перегнав автівку до Платонового прихистку, бо спочатку думав, що в салоні ночуватиме, та на ніч, після дня виснажливої і чомусь радісної праці, ноги несли до Катериної мазанки. Стас умивався, сідав на довгу дерев’яну лавку, брав на руки немовлятко, усміхався, відчуваючи, як лоскоче у грудях:

– Блін, ти красуня… Їй-богу. На Ліду схожа… Як тебе звати?

– Як назвете, так і буде, – казала дівчина.

– Та як би хлопець, так знаю… Сашка. Або Серьожка. А дівчинку… Ми з дружиною разом подумаємо… – пообіцяв, бо з кожним днем усе більше переконувався: він не покине дитинку. Не зможе.

З цими думками повертався до Платонової руїни, влягався поряд із хлопцем і Марком на одній великій ватяній ковдрі, що її стелили просто на підлозі, дивився в небо – добре, що даху нема, – і засинав із добрими намірами.

За тиждень додому зазбирався.

– Ви сам із дитинкою впораєтеся, – запевнила Катерина.

– Я не сам, Катю. Не сам. Ми з Лідою…

Стас згадав дружину, усміхнувся, бо раптом зрозумів: ця дитинка не просто помирить їх. Вона зліпить їх в одне ціле, сповнить серця не тільки збудженням, жаданням чи хіттю, – ніжністю. Отут, на свіжому повітрі, Дезінфікатор особливо гостро відчував потребу дарувати і отримувати взамін саме ніжність. Зітхнув розчулено:

– Гарно тут у вас. І їхати не хочеться… Село ваше як зветься? А то ніде й таблички не лишилося. Як після війни.

– Шанівка…

Після Іветтиної смерті Ліда Вербицька зрозуміла, що режим потрібен не тільки хворим. Поки вона ходила по церквах, плакала на материному ліжку чи просто скорботно мішала цукор у чашці з чаєм, а поряд був Стас – Ліда ще стримувалася від незрозумілого відчайдушного крику, що рвався назовні. Чоловік не допікав питаннями, не кликав додому. Він просто був поряд. Як вірний раб. Як Лідина власність. Як віддане їй навіки, і це дуже… дуже заспокоювало.

Та коли Стас поїхав шукати Платона, Ліда запанікувала. Велика оселя на Подолі навіювала суперечливі спогади, самотність – упритул, і жорстка ж: обійняла – не ворухнутися. І тоді професорська донька зметикувала: без режиму їй не обійтися.

До справи підійшла ґрунтовно. Полізла по Іветтиних шухлядах чистий аркуш шукати, натрапила на списаний зошит у закутку. Почала читати. Відірвалася на ранок. Це був Іветтин щоденник. Звичайний щоденник, що в ньому планують буденні справи, – ніяк не сльозливі одкровення чи незбагненні таємниці. «Нагадати Петру Григоровичу, щоби надів смугасту краватку» – коротко. А нижче: «Вона не повинна дізнатися, що її тато – негідник».

Що це? Чому мама написала, що тато негідник? Знав, що вона є і… не хотів її? Чи знав і хотів покинути маму, щоб… Чи таки не знав?… Що робити? Хіба Ангеліну знову розпитати? Ліда згадала про няньку і раптом відчула: клубок роздратування підступив до горла. Ангеліна? Ні. Вона не розпитуватиме няньку. І сама нянька їй більше… не потрібна. Вона єдина лишилася! Єдина, хто знає про сиротинець, про дивну появу дівчинки в порядній професорській родині. І стирчить перед очима! Нагадує. Ще Стасові розкаже!

Так ось у чому режим! Його стрижень – Вербицька. Систематичне підтвердження значущості власної фамілії. І до біса всіх, хто має право чи пиху в тому сумніватися. Остання справжня Вербицька не дозволить нікому ламати… режим!

Того ж вечора Ліда власноруч перетягла до стола Іветтине крісло-трон, усілася в нього і, коли нянька поставила перед нею склянку холодного компоту, розсудливо повідомила:

– Відзавтра, Ангеліночко, ти не потрібна мені. Я підготувала для тебе грошову компенсацію. Її цілком вистачить для того, щоби ти могла купити невеличкий будинок на рідному Поліссі й повернутися до звичного життя.

Нянька не повірила. Розсміялася ґречно:

– Що ти мелеш, Лідусю? «Не потрібна я їй»! Та звісно, що тобі нюні витирати не треба. А хто Платосику раду дасть? От повернеться зі своєю Райкою! Ще й маля у пелені принесуть. Хто з ними буде з ранку до ночі вошкатися?

Ліда зціпила вуста, мовчки підсунула ближче до няньки конверт із грошима. Ангеліна зойкнула, приклала руку до серця, впала у крісло навпроти Ліди.

– Не піду! – вигукнула затято. – Нікуди не піду! Тут мій дім! Була б жива Іветта Андріївна, царство їй небесне, вона б тобі за таке самій на двері вказала. Іч, розкомандувалася вона! От зараз візьму і справді піду! Слідом бігтимеш і проситимеш, щоби повернулася, а я…

Професорська донька смикнулася і, як колись у гіркому дитинстві їй самій казала Аська Авдєєва, виплюнула:

– Та кому ти всралася!

Ангеліна заклякла, збентежено подивилася на Ліду і раптом заплакала. Професорська донька хижо посміхнулася, пішла до Іветтиної спальні. Там спала. На Іветтиному ліжку. Тулилася на краєчку, ніби зараз увійде Іветта, суворо зсуне брови: «А мені де лягати?!» Та Іветта не з’являлася навіть уві сні. Забула Ліду. Геть забула. Либонь, і з небес сина виглядає. Ліда причаїлася на краю ліжка і, щоб не лізли в голову думки про Ангеліну, наказала собі думати про завтрашній робочий день – хворі, діагнози, прогнози… Допомагало. Уранці розплющила очі, звично гукнула:

– Няню! Котра година?

За мить згадала вчорашню розмову, злетіла з ліжка, заспішила до вітальні. І вже сердита заздалегідь. Невже нянька посміла її ослухатися?! Невже й досі тут? У вітальні на столі лежав конверт із грошима. І… жодної ікони на стінах. Навіть у кухні після Матінки Божої – тільки світла, невигоріла пляма. Пішла Ангеліна. Навіть не попрощалася. І Бога забрала. Отака історія.

Наступного дня до Ліди завітав адвокат Поспєлов. Шкіряний портфель від паперів – як шлунок після Великодня.

– Лідочко, маю ознайомити вас із останньою волею вашої покійної матінки, – повідомив скорботно.

Ліда перелякалася. Так он де підступ! І весь режим коту під хвіст. І не треба було Ангеліну гнати. Зараз цей сивочолий чоловік розгорне папери, і вона почує щось жахливе і викривальне…

– «Цей заповіт, складений мною особисто, перекреслює всі мої попередні дії стосовно будь-якого майна мого і мого чоловіка Вербицького Петра Григоровича, і є моєю останньою, остаточною волею…» – читав Поспєлов.

Ліда відчула, як пересохло горло. «Перекреслює, перекреслює…» – билося в голові. Зараз адвокат прочитає: «враховуючи той драматичний факт, що Вербицька Лідія Петрівна не є моєю біологічною донькою, я позбавляю її всіх прав…» Невже? Невже?! Хитра мама. Ставила підписи під документами і знала – то маячня.

– Лідочко. Ви мене чуєте? – запитав Поспєлов.

– Що?

– За заповітом Іветти Андріївни ви маєте дати згоду на відкриття рахунків для цих дітей, – спокійно повторив Поспєлов.

– Дітей? Яких дітей? – геть розгубилася Ліда.

– Ваша матінка побажала, щоб половину відсотків із її депозитних рахунків було перераховано на рахунки неповнолітніх Миколи, Андрія, Едуарда та Ярослави… Прізвища… Ну, в них у всіх різні прізвища, але по матері це рідні брати і сестра Раї, дружини вашого брата Платона. Ви даєте згоду?

– У Раї… є брати і сестра? А… де вони?

– У дуже пристойному місці. Іветта Андріївна потурбувалася. Дитячий будинок сімейного типу. Я сам їх туди відвозив… Дітям пощастило.

– У мами… були депозитні рахунки?

– Так, – кивнув Поспєлов. – Якщо ви даєте згоду, то маєте негайно поставити підпис під цим документом.

Ліді здалося, що її обліпила юрба з сиротинця, хапала за руки, намагалася вирвати цукерку, а Ліда безпорадно відбивалася і кричала: «То мені мама передала!»

– Лідо…

Сироти порозбігалися. Іветта глянула.

– Добре, – прошепотіла Ліда. – Де ставити підпис?

Це було випробування. Хитра мама ніяк не хотіла просто довіритися своїй Лідочці, бо тільки за наявності Лідиного підпису під згодою годувати братів і сестру хутірської, вона віддавала їй майже все, що Ліда віднедавна і так вважала своїм. Квартиру на Подолі, права власності на таткову наукову спадщину, гроші, акції – за умови…

– Якщо ви підтвердите, що не маєте жодних претензій до спадку, який ваша матінка заповіла вашому брату Платону, – повідомив Поспєлов.

– Претензій? – захвилювалася, аж почервоніла. – Може, ви не знаєте, Федоре Олександровичу, але мій брат… Він хворий і самостійно не може…

– Усі права опіки і право розпоряджатися Платоновою частиною спадку за заповітом передаються дружині Платона… У разі її чи його смерті – їхній дитині чи дітям… У вас є претензії, Лідочко?

– І… багато мама їм…

– Немало.

– Чи не могли б ви бути конкретнішим?

– Перепрошую, але ця частина заповіту стосується осіб, тут відсутніх. Я не маю права розголошувати волю покійної.

– Вона моя мама!

– Перепрошую, – спокійно повторив Поспєлов, підсунув Ліді документ. – Якщо ви підтверджуєте, що не маєте і не матимете претензій до вашого брата, то… Поставте підпис і користуйтеся тим, що мати залишила вам…

Ліда поставила підпис, згорда глянула на адвоката:

– Це все?

– Все, – кивнув безбарвно. Додав: – Хіба що підкажете, де можна знайти вашого брата?

– Це питання мучить мене відтоді, як у березні Платон утік із дому і тим розбив мамине серце. Мамина смерть на його совісті. А я… Я залишилася біля хворої мами сама… І доглядала її до останньої хвилини. Вона померла в мене на руках.

– Ви дуже шляхетна людина, Лідочко, – похитав головою Поспєлов.

– Я Вербицька, – сказала професорська донька.

Таке буває. Літо всіх гарячим потом обливає, спека траву з’їла, птахи калюжі шукають, а Ліда Вербицька до кісток промерзла. Повернулася ввечері з клініки, тинялася великою батьківською оселею – моя, моя! До няньчиної кімнатки зайшла…

– А тут… Тут у мене буде кабінет! А в маминій спальні… спатиму. Тоді в моїй колишній кімнаті я влаштую…

І що би його влаштувати? А ще Платонова кімната порожня стоїть. Є про що думати. Ліда раптом усвідомила, що у своїх планах геть не згадує Стаса. Засмутилася. Ну дурна. Скоро Стас повернеться. Не знайде Платона – упевнена! І повернеться до неї. Дякувати хутірській, Ліда тепер знає: хай чоловік за тобою біжить, хоча б і босий. А Ліда саме… зупинилася. Тож усе в них залагодиться. А тоді – і з кімнатами зрозуміло. У няньчиній – Лідин кабінет. У маминій спальні спатимуть вони зі Стасом. У Лідиній колишній кімнаті можна зробити Стасів кабінет, а в колишній Платоновій – невеличкий тренажерний зал чи ще одну гостьову кімнату. Вітальня і татків кабінет – недоторканні. Шикарно! А прислуга більше не житиме у квартирі Вербицьких. Хай приходить і йде, а не заглядає посеред ночі у спальні хазяїв.

Ліда зайшла до татового кабінету, відімкнула скляну шафку з інструментом, взяла гострий скальпель, розсміялася: тепер можна, а коли мама була жива, то шафку й відчиняти не дозволялося.

Повернулася до вітальні і, перш ніж сісти в широке Іветтине крісло-трон, прочинила двері братової кімнати. Сіла в крісло, поклала перед собою на стіл скальпель, подивилася у Платонову печеру. Крізь невелику шпарину видно тільки крісло, приставлене до вікна, із якого у дитинстві вони з Платоном любили дивитися на хмари.

– Здається… я не хочу жити, – процокотіла зубами чи то від холоду чи то від страху і врешті вирішила не стримувати дикого відчайдушного крику, який усі ці дні рвався з грудей. Застогнала, роззявила рота – повні груди повітря набирала, щоб уже не видихнути його, вирвати з криком.

Від дверей почулися кроки. Ліда завмерла, метушливо озирнулася.

– Стас?…

На порозі вітальні стояв Стас. Утомлений, засмаглий, наче з островів, зі звичайною тижневою щетиною став таким красивим, мужнім і романтичним, що Ліда знову захотіла жити. І враз зігрілася від самого його погляду.

«Стасе… Стасику єдиний. Господи. І кому там за ким бігти… Яка різниця? Повернувся». Повернувся до неї.

– Люблю тебе, – прошепотіла. – Я дуже люблю тебе, Стасе! Над усе!

Він усміхнувся – печалі в прах! – сказав:

– Я теж люблю тебе, Лідо Вербицька. Ти вже не покидай мене.

– Прости! Прости мене! То все мама… Мамина смерть, – Ліда підхопилася з крісла, побігла до чоловіка. – Любий мій. Єдиний. Господи, як же скучила за тобою. Як же я тут без тебе…

І не договорила, припала до нього вустами. Він сміявся, обнімав Ліду, цілував, а потім відсторонив обережно.

– Та зачекай! Зачекай, сонечку… Я не сам…

– Не сам?

Стас кивнув. Пішов у передпокій і за мить повернувся з плетеним кошиком, із яким зазвичай ходять по гриби, а на Великдень до церкви паски несуть. Пройшов із ним до вітальні, поставив просто на стіл, підняв край білого покривальця й усміхнувся:

– Дивись… Це ти… Тільки зовсім крихітна…

Ліда розгубилася. Ліда геть нічого не розуміла. Обережно наблизилася, зазирнула… У кошику солодко спало немовлятко, і – побий грім! – воно було настільки схожим на тата, на саму Ліду, що це здавалося гидким, недоречним жартом. Та що ж це?!

Стас не помітив, як потемніли Лідині очі. Обійняв.

– Ще одна Вербицька, – мовив сумно. – Як назвемо?

– Що це? – прошепотіла вражено.

– Не знаю, із чого й почати… Платона знайшов. Знаю тепер, де він. Навідаємося… Дім будує. Рая його… померла. Народжувала цю крихітку і померла…

– Померла? – відлунням гірким. Наче орієнтир утратила. – Як же так? Чому?

– Пологи передчасні…

– Це не привід. Стегна… Мабуть, стегна завузькі…

– Платон нам донечку віддав…

– Нам?

– Так. Чекав. Сказав: «Я знав, що ти приїдеш, Стасе»… Він… не повернеться, Лідо.

– Чудово!

– Що? – Стас здивовано глянув на Ліду, та вона вже вивільнилася з його обіймів, збуджено ходила навколо стола, гнівно зиркала в кошик.

«Вербицька? Ще одна Вербицька? Яка маячня! Я – Вербицька! Єдина, остання справжня Вербицька, а Платон… Платон – хворий, чужий, зайвий! Не хочу і чути про нього! Хай забирає свій спадок, свою дитину і більше ніколи… ніколи не нагадує мені про… все! Про все, що я хочу забути! Він не Вербицький! І дитина не схожа на мене. На тата не схожа, – брехала собі відчайдушно і вірила в те, вірила. – Як же Стас міг принести в дім Вербицьких ще одне байстрюченя?… Він просто не розуміє. Бо… не знає. І ніколи не дізнається, бо таємниці більше нема. Як не було сиротинця, брехні і страхів. Нема про що говорити. Цього просто не було. Я була з батьками в Африці, потім мама… народила не від тата хворого хлопчика. Така моя правда. Хай хоч убивають – така моя правда. Я – Вербицька! Остання справжня Вербицька… Інших не буде!»

– Лідо… Що з тобою? – запитав Стас.

– Зі мною? Зі мною все чудово. Просто я… Я не хочу чужої дитини. Для таких дітей є… заклади. І там… там відмінно виховують… таких дітей…

Стас ураз спохмурнів. Приголомшено подивився на дружину.

– Лідо… Ти… вибирай слова…

– Ти вибирай, Стасе. Або я… Або…

Стас розсміявся так голосно, що немовлятко прокинулося і заплакало. Дезінфікатор підхопив кошик, пішов до передпокою.

– І як же тебе назвати, красуне моя? – бурмотів собі під ніс.

Ліда вчепилася в стіл і закричала так голосно, як мріяла крикнути всі ці останні дні:

– Ста-а-асе! Повернися!

Стас обернувся і раптом спитав:

– А де Ангеліна?

– Повернися! – кричала-плакала Ліда. – Повернися!

Стас на мить завмер, насупився, ніби сто думок у голові одночасно затанцювали, дістав із кишені ключі від двокімнатної квартири й автівки, кинув на стіл поряд із хірургічним скальпелем. Усміхнувся.

– Та кому ти всралася!

Обхопив обома руками кошик, притис до грудей ніжно і поніс туди, де сонце і зірки всім однаково світять. У вухах лунав голос дивної дівчини з малої Шанівки: «Ви сам із дитиною точно впораєтесь».

– Атож! – хотів крикнути, та глянув на дитинку, прошепотів: – Атож!

Епілог

За тиждень Станіслав Скакун подав заяву на розлучення зі своєю дружиною Лідією Вербицькою й у графі «причини розлучення» по-хуліганськи хотів був написати – «вона – сука!», та згадав, що хоче стати зразковим татусем, що про репутацію треба дбати, бо ще присікаються і не дозволять вдочерити крихітку, і написав просто – «розлюбив», хоча це була така сама неправда, як і те, що Ліда – сука. А ще за тиждень адвокат Поспєлов погодився взятися за справу удочеріння громадянином Станіславом Скакуном доньки Платона і Раї, записану як Олександра Платонівна Вербицька, і Платон на два дні покинув Шанівку, щоб дати на те свою письмову згоду.

Громадянки Лідії Вербицької на судовому процесі щодо розлучення не було, бо на той час уже розпочала стажування у престижній берлінській клініці. Позаочі колеги називали її «Ärztin Аsche», що фактично означало «лікар Попіл», – за рішучість, із якою професорська донька брала в руки скальпель, спалюючи для себе шляхи для відступу. Кмітливі німецькі санітарки завважили, що як звертатися до новенької «фрау Вербицька», а не «фрау лікар» чи просто «фрау Лідія», то пихата панянка обов’язково привітно всміхнеться і покладе санітарці в кишеню євро-два. А портьє готелю, у якому оселилася фрау Вербицька, щовечора з тривогою вклякав біля дверей її номера і прислухався, бо час від часу з-за дверей долинали придушені ридання, і, спираючись на багаторічний досвід роботи і знання людської психології, молив Бога тільки про одне: якщо фрау Вербицька і надумає накласти на себе руки, хай зробить це не на його зміні.